Увесь бруд української політики спливає на поверхню,

коли в країні загострюється боротьба за владу

Київ Канів 2007

Станіслав СТЕЦЕНКО

ББК 84 Укр.7С-72

ISBN 966-306-118-4

© Тексти С. Стеценко© Макет К.Федченко

Надруковано в Україні2006

Всі права застережено «Text & Form GmbH»

Автор застерігає, що всі події та герої роману вигадані,

будь-яка їх подібність до реальних подій та осіб — випадкова. Не має якогось

прихованого змісту вибір часу чи місця дії згаданих подій.

«І зрозумів Бог, що людина стала страшенно розбещеною і що усі думки її націлені на зло. І

розгнівався він, що створив людину на Землі і печаллю сповнилося його серце».

Книга Буття

�

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

М

У день, з якого починається ця розповідь, тисячі тон адреналіну виплеснулися в кров тих, хто жадав влади — в Україні залишався місяць до

завершення парламентських виборчих перегонів 2002 року, останніх виборчих перегонів, коли громадяни голосували не тільки за партії, а й за окремих осіб. Ця особливість зробила ті перегони найцинічнішіми і найбруднішими в історії України. Особа, яка мала благословення Президента, могла, не зважаючи на закон, використати для перемоги будь-які брудні методи: підкуп, погрози, шантаж, а також місцеву владу та правоохоронні органи. Благословення на кожен округ отримував лише один… Жага влади завжди перетворювала людину, незалежно від її національності, на звіроподібну істоту, яка змітає на своєму шляху всі перепони і топче закони. Наївно вважати, що в Україні, яка очолює рейтинги найкриміналізованіших країн світу, боротьба за владу забарвлена в інший (не кривавий) колір.Вчорашні народні обранці готові були піти на будь-яку підлість аби знову сісти в зручні крісла депутатів. Щоб через тиждень вставити заповідну картку для голосування в отвір для цієї картки — здійснити дійство подібне до статевого акту — ось зараз ти володієш долею мільйонів — ти трахаєш мільйони. Аби під час перерви, наморщивши чоло, продефілювати холом Верховної Ради, начебто обмірковуючи надважливу державну проблему, а насправді очікуючи, що хтось із журналістів підійде

ПåрåдмîваПро кривавий присмак виборчих перегонів

�

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

взяти інтерв’ю. Щоб знати — перша-ліпша гарненька журналісточка, варто лише поманити — сяде в твій джип «Тойота Ленд Крузер» з номером ВР (Верховна Рада). Звісно, не в приватний. На депутатську зарплату не купиш джип «Тойота Ленд Крузер», навіть не заплатиш податків за подарований. Вона сяде в джип, що числиться за якимось банком, але відданий банком депутату в довічне користування за те, що депутат лобіює в Верховній Раді інтереси банку, або інтереси друзів банку. І депутат повезе ту журналісточку додому — в «цар-ське село» — один із фешенебельних будинків на розі Лесі Українки і Кутузова і вкладе у своє ліжко. Багато депутатів залишають дружин «в округах», разом з виборцями — так зручніше. Дружини в де-путатів, здебільшого, непрезентабельні старі грим-зи, адже одружуються з ними депутати задовго до того, як стають народними обранцями.Потрапивши в депутатське ліжко, дівчина не буде вважати себе розпусницею. Віддатися державному мужу — то не є розпустою.Пам’ятаєте, що відповіла графиня Сологуб Галле де Кюльтюру на запитання: «Невже царська хіть ні-коли не зустрічала опору з боку жертви?» «Звісно, ні-коли», — відповіла та з надзвичайним здивуванням. — Це неможливо!» «А якщо я адресую це запитання особисто вам?»— здивувався де Кюльтюр.«Відповідь для мене не буде важкою, я зроблю, як усі. Більш того, і мій чоловік не пробачить мені якщо я відповім царю відмовою. Адже тоді на його кар’єрі буде поставлено хрест».Кожна француженка вважала за честь віддатися Наполеону. І імператор віддавав належне донькам французького народу, як був — у чоботях, зі шпорами та шпагою при боці, під гуркіт канонади. Кожна комсомолка готова була розділить ложе з товаришем Сталіним. Коли ж, замість «вождя

�

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

Мнародів» вона бачила з’їдену віспою живу мумію, то кричала: «Ти не товариш Сталін! Геть руда потворо! Я не вірю, ти збоченець, бандит!»Звісно, нардеп не імператор, але й журналістка якогось «Голосу...» чи «Правди України» — не гра-финя Сологуб.Таким чином, на карту було поставлено все: картка імітатор-ділдо, журналістська штовханина навколо тіла. До виборів залишався місяць, а значить усе мало вирішитися за час поки Земля тридцять разів обернеться навколо своєї осі. Країна була поділена на 225 округів. В кожному з них мав бути лише один переможець. Лише один «об-раний». У деяких регіонах виборчі перегони мали кривавий присмак...

�

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

«Кращий спосіб запобігти спокусі — піддатися їй»Оскар Уайльд

Конфіденційно. Оперативна інформація виборчого штабу голови

Верховної ради Швеця О.М. З інформації говорунів*.Джерело: Сергієнко В.П., у минулому слідчий прокуратури міста.«Я, Сергієнко Варвара Петрівна, 1926 р.н., проживаю по вулиці Енгельса, 34 кв.89 , працювала з 1 по 3 березня на маршрутах автобусів №8 та №12 з метою визначення най-резонансніших тем розмов пасажирів цих маршрутів. На мій погляд найпопулярнішою темою розмов є майбутні вибори. Наближається до неї за популярністю тема убивства мо-лодих жінок. Говорять, що у міському лісопарку знайдено чер-гове тіло, а влада приховує інформацію від людей…».

Той, хто оформляв інтер’єр цієї кімнати, без-умовно, мав непоганий смак. Величезне ліжко, інкрустоване цінними породами дуба, стояло в

центрі. Підлогу було заслано пухнастим темно-си-нім килимом. На столі з полірованого горіха поряд із ліжком стояли чотири пляшки шампанського — ро-

Рîздiл 1

ІнтиМ сПІКера(За 30 днів до виборів)

(*Мережа говорунів — структура, що існувала за часів Радян-ського Союзу. У неї входили пенсіонери — колишні працівники КДБ та правоохоронних органів. За завданням керівника вони розповсюджували потрібні владі чутки, та збирали інформацію про настрої та розмови, що велися в громадському транспорті, у чергах, на вулицях тощо. Досі структуру збережено у деяких обласних центрах України )

�

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

Мжевого масандрівського «Мускату» урожаю 1935 року (по 1200 гривень за пляшку) і величезна ваза з фруктами.Біля ліжка роздягалися дві повії. Одна роздя-галася швидко і по-діловому. Вона була досить високого зросту з темним волоссям, що сягало плечей. Мала непогані хлоп’ячого типу, але не грубі ноги з гарно окресленими щиколотками, вузькі стегна і спортивний, з чітко означеними м’язами живіт. Груди були не дуже великі, але тугі, як і все тіло. Обличчя монгольського типу з досить помітними вилицями і виразними тем-ними очима.Друга повія роздягалася повільно, наче демонструвала свою шикарну білизну. Вона була невисокого зросту, руки мала досить великі, стегна трохи заширокі. Обличчя — було під стать грубуватому тілу, глибоко посаджені блакитні очі в обрамленні світлих вій, густі брови.— Слухай, Ірко, вчора трапився клієнт. З вигляду чистий інтелігент, а виявився «потворою». Роздягнувся догола, став на роликові ковзани, примусив мене взятися рукою за його достоїнство і возити по кімнаті, – тоном у якому вчувалося невдоволення звернулася нижча до високої...— Уявляю, Марин, розстебни мені тут, завжди за-їдає змійка, — попросила висока і чорнява, що безуспішно намагалася розстебнути застібку на спідничці.Застібка піддалася, і спідничка впала на підлогу. Дівиця переступила через неї, зазирнула в шафу і діставши вішалку акуратно повісила на неї спід-ничку і блузку. Процес роздягання вони виконували з відтінком професійності, зовсім не так як це ро-бить жінка, яка прийшла на побачення. Так само беземоційно швачка рухає туди-сюди тканину під голкою швейної машини, між іншим встигаючи пе-рекидатися з товаркою кількома фразами.

�

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

— На роликах, от потвора,— зауважила Марина.— Ага, «потвор» вистачає, — згодилася Ірина.На жаргоні повій «потворами» називали клієнтів, що мали пристрасть до якихось збочень. Фрейд з цього приводу говорив, що немає жодної лю-дини, яка б ніколи не мала сексуальних проблем. Але у когось той пунктик згодом перетворюється на справжню манію. Ось саме такі і стають «по-творами».— Слухай, а на твій погляд хто убиває тих дівчат, може теж хтось із «потвор»?— запитала Ірина.— Навряд. Думаю, то маніяк, або просто психічно хвора людина, — стенула плечами Марина.Другою за популярністю, після майбутніх виборів у місті була тема убивств молодих, як правило від 20 до 25 років жінок, яких час од часу знаходили на околицях. Ходили різні чутки. Що їх тіла мали слі-ди тортур та багаторазового згвалтування. Що біль-шості скрутили в’язи. Втім, напевне ніхто нічого не знав, а чутки про маніяка час од часу з’являються у більшості міст країни. Міліцейські чини у своїх виступах все спростовували і говорили, що убив-ства скоєні різними людьми. Що ж до якихось де-талей, то вони були поховані під традиційною мен-тівською відмазкою, яка офіційною мовою зветься таємницею слідства. — Я сказала, що ми назад на таксі не поїдемо. Може той маніяк — таксист, — повідомила Ірина.— І що? — запитала Марина.— Замовник обіцяв, що після «роботи» нас від-везуть додому…— Кльово, не маю ніякого бажання за тиждень бути знайденою у вигляді трупа без голови. Або без рук, — з острахом сказала Марина.— Говорять, що усі трупи були оголені, але не

10

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

Мрозчленовані, — додала у розмову жахливих де-талей Ірина.— Але як їх убивали?— Усі вони були задушені.— Мені розповідала одна «плечова», що працює на об’їздній, наче усі трупи були розчленовані. Го-лова окремо, ноги і руки – окремо. Вона взагалі те-пер працює лише вдень.Плечовими називали повій найнижчої касти, що «працювали» на дорогах за містом. Звичайно їх по-слугами користувалися водії дальнобійники. Ірина та Марина, звісно, були елітними повіями. На Ірині вже була лише білизна. Вона сіла в кріс-ло, дістала сигарету і запалила з цікавістю роз-глядаючи кімнату:— Ну, бля! Шикарна хата! — захоплено констату-вала вона. — А на тому тижні студенти на «хлоп’ятник» запро-сили Лінку з масажного салону. Вранці «таксист» поїхав її забирати, а ті студенти у відключці. Мабуть обкурилися планом. «Таксист» запитує: де дівчина, а ті нічого не второпають. Почали шукати, а Ліни ніде нема. Ледве знайшли. Голу, у дворі, прикидану сміттям. Гостре отруєння алкоголем. І в задньому проході стирчить палка. До речі, то були студенти юрфаку держуніверситету. Майбутня інтелігенція. Так би мовити інтелектуальний фонд нації, — далі ділилася професійною інформацією Марина.— Який жах! На всю голову відморожені! Ель-віра мені розповіла взагалі кошмарну історію. Її замовили на ніч. “Таксист” відвіз на квартиру. За-зирнув — наче все нормально. Квартиру наймає чи то в’єтнамець чи китаєць. Одним словом вузь-коокий. Тільки зачинив двері, а з кладовки вилазять ще четверо. І той, що замовляв говорить, буцімто один з них хворий на СНІД. Якщо не дасть всім,

11

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

то він її згвалтує і решту життя доведеться пра-цювати на аптеку.— І що? — запитала Ірина.— Поставили її “на хор”. Трахали до ранку. Вона потім тиждень ходити не могла, — трагічним ше-потом повідомила Марина.— Суки. Ненавиджу азіатів, — зло сказала Ірина.— Члени у них маленькі.— Якраз тому, — розреготалася Ірина. — Вірніше, і тому також.З двох повій професіоналкою можна було вва-жати тільки Ірину Горлову. У свої 29 років вона пройшла нелегкий шлях становлення – від сту-дентки філфаку, відрахованої з другого курсу за прогули, до офіціантки привілейованого ресто-рану. Врешті-решт зупинилася на тому, що їй дійсно подобалося – на сексі. Офіційно вона значилася масажисткою в одній з фірм, які за-звичай дають об’яви в міських газетах: «Масаж. Вправні дівочі руки втілять будь-які ваші фанта-зії». Втім, фірма відрізнялася тим, що додавала до оголошення три слова: «Елітний відпочинок. Дорого». Визначення «елітний» було гарантією того, що фірма слідкує за своєю репутацією і клієнт не підчепить чогось у замовлених ним ді-вчат. Чоловік Ірини теж працював на фірмі «так-систом» — людиною, що відвозить і забирає ді-вчаток від клієнтів. Марина Горовенко – навпаки, сексу не любила, займалася проституцією час від часу і ставилась до роботи, просто, як до легких грошей. Скажімо, набагато легших, ніж ті, які дає праця маляром на будівництві. Обох повій попередили про дуже високий статус сьогоднішнього клієнта.— Слухай, Ірино. А може так бути, що у спікера не стоїть?

12

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

М— Ні, — відповіла Ірина. — У спікера обов’язково має стояти. Престиж держави вимагає, щоб у спікера стояв. Ірина була патріоткою, досить таки політично гра-мотною і часто дивилася прямі трансляції засідань Верховної Ради.— А при чому тут престиж держави? — запитала Марина.— При тому. Думаєш чому американці роздули скан-дал із Клінтоном? Щоб продемонструвати усьому сві-тові, що їхній Президент класний мужчина. Клінтон теж спочатку був сенатором, це як у нас народний депутат, а потім уже став Президентом. Якби у нього не стояв, як би він став Президентом? У нього точно стоїть, Моніка Левінськи розповіла у суді.— Прямо на суді розповіла? — з недовірою за-питала Марина. — Ага, прямо на суді. І американські телеканали потім транслювали її розповідь на увесь світ, — хизувалася своєю обізнаністю у міжнародній політиці Ірина.— Твою мать. Вона розповідала, як він її трахав? — недовірливо запитала Марина.— Ні, як вона його.— Вона його трахнула?— Ага. Сеанс орального сексу.— І вона розповіла про це на суді? Ну і сука! Спо-чатку трахнула мужика, а потім заклала на суді. Виняткова сука, — засудила Моніку Марина.— Вона про це ще і книгу написала. Так що, будь упевнена, у Клінтона стоїть, — резюмувала Ірина. — А, ну якщо так, — аргументи Ірини тепер здалися її партнерці надзвичайно переконливими. — Зна-

13

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

чить у нашого має бути все кльово. Який дурень повісив сюди це дзеркало? Не люблю бачити себе з клієнтом у дзеркалі. Єдиною річчю, яка, дійсно, не зовсім гармоніювала з убранством покою — було величезне дзеркало на стіні навпроти ліжка. Але дзеркало було дуже важ-ливим у цільовому призначенні кімнати. Воно було з одного боку прозорим. За дзеркалом було вмонто-вано високочутливу відеокамеру з ретранслятором. Сигнал ретранслятора був досить слабким аби ви-йти за межі будинку, але досить сильним, щоб його приймав спеціальний приймач у протилежному кін-ці будинку і передавав на величезний монітор. За тим, що відбувалося слідкували дві пари уважних очей. Тут же безшумно оберталися котушки касети відеомагнітофона, фіксуючи усе на плівку.Тим часом, у лівому куті екрану відчинилися двері і, похитуючись, увійшов досить товстий, лисіючий чолов’яга років 60-ти у темно-синіх плавках. Якби не був таким п’яним, можна було б вирішити, що він щойно плавав у басейні.Товстун був спікером українського парламенту Олексієм Михайловичем Швецем. Спікер ба-лотувався по D.-кому виборчому округу. Щоб зно-ву спробувати стати спікером йому, спочатку, по-трібно було знову стати народним депутатом. Він був майже упевнений, що переможе. Єдиним сер-йозним конкурентом у місті D. був редактор однієї з місцевих газет. Втім, спікер не вважав його гідним супротивником.— Привіт, дівчата, — язик його добре заплітався.— Привіт, — відповіла за обох повій Ірина.Чолов’яга відштовхнувся від стіни і тільки так, склавши вектори — сили тяжіння та м’язової сили, умудрився дістатися до ліжка. Просто упав на нього.

1�

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

М— А ви справді повії? — з недовірою запитав він, оглядаючи дівиць на яких була лише білизна.— Справді, — відповіла Ірина, вилазячи на вели-чезне ліжко і рачкуючи до чоловіка. — А ви справді спікер? — Т-с-с…— він підніс вказівний палець до рота. Зіниці пішли справа наліво, а потім зліва направо. Жестикуляція підкреслювала секретність розмови. — Ні, я не спікер. Я ніхто.— Пан Ніхто, здається так звалася книга про яко-гось шпигуна, — сказала Ірина цілуючи спікера в шию. — Я, до речі, постійно дивлюся передачі на кшталт «Парламентського вісника» і ви там зовсім інший, пане Ніхто. Я б вас не впізнала. Ви там такий солідний. І наче вищий. І волосся наче більше.— Я і хотів би бути трохи вищим. І щоб волосся було більше. І густіше. Але той, по телевізору, то не я. Вірніше, то я, а це — не я. Тобто, я — то не він. Точніше… — спікер остаточно заплутався і пе-рейшов до іншої теми.— Але ви точно повії?— Не хвилюйся, точно. Ірина серед нас така лише одна, трохи схиблена на політиці. Дивиться всі передачі цього, схожого на кота. Він її улюблений журналіст. З сексуальним прізвищем…— Кого?— не зрозумів спікер. — З яким ще сексу-альним прізвищем? — Чи то Членов, чи то Вагінов…— не впевнено зауважила Марина.— Що ще за сексуальне прізвище? Який такий Вагінов, — з натугою видавив з себе спікер.— Піховшук…— із знанням справи поправила Іри-на. — Люблю політику, а ще більше політиків. З за-доволенням би його трахнула.Телевраження повії не здивувало Олексія Михай-ловича. Політика з телеекрана дійсно мала досить

1�

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

ефектний — причесаний і прилизаний вигляд. У нього на мить прояснилася свідомість і промайнула думка, що дівицям навіть не спадає на думку, що і він, і будь який депутат це звичайні смертні. Що заступник голови комісії з питань право-порядку та законності Червоночубенко має не-приємну звичку постійно чухати в паху, а голова комісії з регламенту Голубицький, коли хвилю-ється, починає копирсатися в носі і жахливий вигляд справляє картина, коли він, виступаючи, дістає щось із носа і, роздивившись це на світ-ло, витирає об трибуну. А Галина Петренко — за-ступник голови комітету з аграрної політики роз-зувається і ставить черевики під крісло і де-путат Гендзюр, виходячи до трибуни, якось пе-речепився через ті черевики і ледь не впав, ви-кликавши загальний регіт у залі.— Я теж політик. Так. А за переконаннями — марк-сист. Переконаний марксист. Член фракції Ко-муністичної партії. Та ну її на хрен ту політику, тут життя прожив, а ще не бачив живих повій,— Олек-сій Михайлович відчув на шиї пару м’яких теплих губ і потягнув одну дівчину до себе. — А що ви вмієте?— Все, — відповіла Ірина, штовхаючи його і схи-ляючись над спікером, що лежав тепер на спині розкинувши руки. Ірина нахилилася нижче, при-пала до його губ. У цей момент вона відчувала себе державною людиною. Друга повія схопила Олексія Михайловича за резинку синіх плавок і по-тягла їх вниз.— Обережно, обережно... — застеріг чоловік. — Мої члени — то надбання держави. Від їх цілості може залежати хід історії…

1�

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

М* * *

Двоє біля монітора перезирнулися. Одна пара очей належала тому кого, скориставшись словами поета, можна було назвати «владелец заводов, газет, пароходов» і практично усього центрального регіону України — Георгію Павловичу Гіллеру. Втім, журналісти найчастіше називали його по-новому. Олігарх. Георгій Павлович Гіллер входив в десятку найбагатших людей України. Друга пара очей — належала лікарю-психіатру — давній подрузі Георгія Павловича — Олені Пе-трівні Шмаковій. Олена Петрівна була типовою синьою панчохою. Вона зробила непогану, як для жінки, наукову кар’єру. Захистила кандидатську дисертацію у галузі психіатрії, але особисте життя її не склалося. Вона не мала ні дітей, ні сім’ї . Олі-гарха з лікаркою-психіатром зв’язували особливі і, як дехто з їх оточення вважав, інтимні стосунки. Але то було помилкове припущення. Так, іноді Георгій Гіллер робив розкішні подарунки Олені Шмаковій – двокімнатну квартиру у престижному районі, новенький автомобіль «Мазда-6». Але то була лише подяка за надану колись послугу. Справа у тім, що Гіллер був зобов’язаний прак-тично всім, що зараз мав лікарю-психіатру Оле-ні Шмаковій. Втім, це окрема історія і її ми роз-повімо пізніше.— Йому подобається, — сказала жінка з по-смішкою.— Кому б не сподобалося, — холодно відповів чоловік. — Такі бікси…Спікер сопів на Ірині, що обвивала його тіло зі-гнутими ногами. Інша повія повільно масувала його плечі.Нарешті спікер охнув, обм’як і, сповзши набік, затих.

1�

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

— Ну що, у тебе все добре, коханий? — запитала Ірина. — Сподобалось тобі? Усі члени на місці?— Круто. Ти всередині гаряча, як кип’ячене молоко. Ви дівчата — перший клас. Вперше за останній місяць у мене більш-менш нормально все вийшло, — захоплено сказав спікер.— З дружиною намагався спробувати? — з цікавіс-тю запитала Марина.— У мене дружина — корова. Важить центнер. Со-ромно кудись з нею вийти. А пробувати вже й зо-всім немає бажання.— А ти хіба ніколи раніше не зраджував дружину? — здивувалася Марина.— Ні, ніколи. Втім, було один раз. Але той раз мені назавжди відбив охоту. — Розкажи, коханий,— попросила Ірина, сідаючи і кладучи голову спікера собі на коліна.— А Мара, тим часом, розіллє вино. Марина невдоволено наморщила носика. Але, на-кинувши білосніжне простирадло на плечі, пішла до столу. — Ну що ж,— спікер, як і личить спікеру (спікер — від англійського speaker, тобто промовець), любив говорити. Він зручніше вмостився на імп-ровізованому ложі.—Якось мене з інспекцією по-слали в Нігерію. Наші будували там міні-фабрику по добуванню алмазів. Приїхав — а там стоять збір-ні будиночки для наших будівельників, поряд — се-лище аборигенів. Далі — джунглі. Селище — не-великі глиняні хатки без вікон, але з двома дверима. Ну і сама розумієш… я — місяць без жінки… Роз-ваг – ніяких. Джунглі кишать зміями. Трапляються навіть королівські кобри – пять метрів завдовжки. Отрута убиває слона. Я цього гаддя завжди стра-шенно боявся.

1�

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

МТак ось. Минає місяць, і я відчуваю дискомфорт. А через день до мого будинку приходить жінка з се-лища — прибирає, підмітає. Ну жінка чи дівчина – років двадцять пять… Така собі шоколадка. Одя-гу мінімум — якась теніска, що ледь закриває груди і спідничка — ще менше прикриває стегна. Фігура – п…ц. Ну, я довго мучився… Тоді ж з цим було стро-го — позашлюбні стосунки партійних працівників суворо заборонені – «обліко морале». Навіть роз-лучення — «ЧП». Вважалось – не зумів навести по-рядок у сім’ї — не можеш керувати людьми. А тут — секс з аборигенкою. Вмить залишаєшся без пар-тквитка, 24 години на збори — і на соціалістичну Батьківщину на розбірки. І ось я тримався два прибирання. А на третє ви-рішив — хто дізнається? Я живу сам. Вона по на-шому — ні гу-гу. Коли почала мити підлогу, я не втримався. Підійшов і взяв її за стегна. Вона по-кинула роботу і посміхнулась мені. Я посадив її на стіл, і вона відразу дала мені. Вже не знаю чому. Може для неї то теж була екзотика. У них там жах-ливий бруд, а тут — білий та ще й начальник. Ну я трахнув її на столі, а потім почалось таке…— Нашим чоловікам теж подобаються негритоски. Тут дві студентки-ефіопки підробляють проституці-єю — то огрібають грошей втричі більше ніж наші — екзотика. А ні виду, ні статури. Обличчя мавп’ячі. Але ж екзотика, твою мать, — зі знанням справи повідомила Марина. — Ні, та була не схожа на мавпу, — заперечив спікер. — Зовсім не схожа.— Ну і що далі? — з цікавістю запитала Ірина.— Нічого хорошого. Ну, звісно, я по нігерійські ні бельмеса, вона — по-нашому ні гу-гу. Я, поки ще не розвиднилося, щоб ніхто не бачив виштовхав її за двері. І дав десять баксів. То була моя по-милка. Виявилося, що це її ледь не річна зарп-

1�

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

латня. А вранці просинаюся від якогось дивного гамору за вікном. Наче людські голоси. І начебто їх багато. Думав сон. Визирнув у вікно, і … зда-лося у мене зараз станеться інсульт. Натовп ні-герійських баб оточив мій будинок — на будь який смак — худі, товсті, грудасті, дехто привів доньок. І, коли я вийшов на ганок, вони всі накинулися на мене – хапають за руки гелгочуть по своєму, задирають спідниці – демонструють «товар». А біля дверей чекає мене моє нове кохання… Звіс-но, всіх я їх вигнав геть. Добре хоч заступником по кадрах — куратоом від КДБ, був мій колишній однокашник по вищій партійній школі. І мені довелось взяти гарну випивку і поїти його три дні і три ночі, щоб він не сповістив куди слід. З того часу я зрозумів, що одна слабкість може всю кар’єру відправити коту під хвіст. І зав’язав. Тим, хто запитував, що то був за натовп, говорив, що зібрав мітинг. Розповідав про щасливе життя трудящих у Радянському Союзі. Агітував за світову революцію…— А зараз, як наважився? — поцікавилася Марина.— Тепер інші часи. Мати коханку – це вже, ледве не вимога хорошого тону. Повний занепад моралі. Ти подивися, половина міністрів покидала старих жінок і одружилася на молодухах. Або секретарках, або помічницях. Колишній спікер Хлющ, президент-ський попихач Зайцев. Таких скільки завгодно... — Але, ти жодного разу не мав справ з повією? — поставила уточнююче запитання Ірина.— Жодного. Проституція — оскал імперіалізму. Я — людина ідейно стійка.Олексія Михайловича без перебільшення можна було назвати «вірним ленінцем». Він любив по-вторяти: «За переконаннями, я — марксист!» На-віть відбувши чотири роки спікером парламенту

20

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

Мнезалежної України, він не зрадив комуністичним ідеалам. — З дружиною зовсім інша справа, — зауважила Ірина. — Мабуть, вона вже тобі дійсно набридла до смерті.— Що ти ще хочеш? — запитала Марина, що ніби була не при справі.— Поки що вистачить. Все мене влаштовує, і ви мене влаштовуєте. Я скажу, щоб ви постійно були зі мною. Або хоч одна. Оформлю своїм се-кретарем.— Нам все одно: у нас оплата погодинна. Хочеш чогось особливого? Можемо погратися в господаря та рабинь. А може керівнику, пресиченому владою іноді хочеться побути рабом. Хочеш?— До дідька. Ненавиджу цю американську гидоту. Оскали імперіалізму. Вигадали, аби трудящі не ду-мали про світову революцію. Терпіти не можу усі ці збочення. Я за здоровий пролетарський секс. Бакс править світом, всі ці міжнародні валютні фонди, банки реконструкції та розвитку насаджують нам цю буржуазну мерзоту. До речі, а ви не заразні? Мене запевняли, що ви найдорожчі дівчата і що я не під-чеплю чогось. Га? — у голосі спікера відчувалося не-підробне хвилювання, — Я лікуватися відкрито не можу, пронюхають журналюги і усьому кінець.— Не хвилюйтеся. Сертифікат якості, — впевнено сказала Ірина.— Не знаю, що то у вас за ремесло. Втім, мені все одно. У мене виборча кампанія почалася, кон-курую з якимсь нишпоркою-редактором вашої об-ласної газети. Перемога у мене, вважай, у кишені. Соромно навіть сказати кому — проти мене — зви-чайний редактор. Втім, з іншого боку: чим простіше виграю, тим краще. За це і вип’ємо. Дівчата, да-вайте бокали.

21

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

— Ні фіга собі! — вигукнула Ірина, розглядаючи пляшку «Мускату» урожаю 35-го року.— Ну і що? — запитала, байдужа до політики та історії, Марина.— А те, що тридцять п’ятий — то унікальний рік, — відповіла політично і історично підкована Іри-на. — В тридцять п’ятому керівництво країни «по-їхало на балеринах». Сталін почав трахати мо-лоденьку балерину Оленьку Лепешинську, а Ми-хайло Іванович Калінін — 16-річну Уварову. По-тім спотворений труп Уварової знайшли в під-московному лісі. Експерти підтвердили згвал-тування. Сталін наказав створити урядову ко-місію. Старому дурню Калініну ледве вдалося за-м’яти справу. Здається, тоді ж було арештовано Зінов’єва та Каменєва. Важко навіть повірити, що вино було зроблено тоді, коли все це від-бувалося.— Звідки ти це знаєш? — запитав спікер, піднімаю-чи келиха і цокаючись ним з повіями. — Якщо така освічена, будеш моєю секретаркою. До речі, това-риша Сталіна прошу не чіпати. Тільки завдяки йому Радянський Союз перетворився на наддержаву. То звідки ти все це знаєш? .Ірина повільно, смакуючи, відпила. Вино дійсно було дуже гарним.— Знаю, бо в мене таке хобі — політика.— Давай, може теж будеш депутатом. Он Хакама-да, начебто була у Борового, чи то секретаркою, чи то помічницею, чи то коханкою, а зараз ти бачеш, лідер «Правих сил», мать її. — Спікер перекинув ке-лих і одним духом, наче горілку, осушив. — Ніколи не любив цю херню, — скривився. — Завжди волів споживати горілку. Але сьогодні я вже надрався.— Політиком, я навряд чи стану, — заперечила Ірина. — А щодо секретаря, то можна подумати.

22

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

ММені, чесно кажучи, вже трохи надокучило бути багатоверстатницею. Може ти розкажеш нам про щось із сучасного політичного життя?— Що? — не второпав спікер. — Якого життя?— Ну, про президентів, там, міністрів… — було по-мітно, що це їй, на відміну від товарки, дійсно ці-каво.— Не розумію, — стенув плечима спікер.— Ти був у Штатах? — уточнила Ірина.— Так. Багато разів.— А бачив Моніку Левінські?— Ні. Бачив Хіларі Клінтон. І то лише тоді, коли вона приїжджала до Києва.— Ну і як?— Сексуальна, шлюшка…— ухмильнувся спікер. — А Біла, Біла Клінтона ти бачив? — Ірина не при-ховувала відвертого захоплення величчю людини, що зараз була поряд неї.— Авжеж, — поважно кинув спікер.— Розкажи, він такий же красунчик, як і по теле-баченню?— Сука він. Поїхав читати лекцію до Київського університету. Я під’їхав на десять хвилин пізніше. Запізнився, з ким не буває. А там уже охорона. На вході три негри і п’ятеро білих. Здоровані, яких я ще в житті не бачив. Справжні горили. Говорю по-мічникові — переклади, що перед ними голова Верховної Ради України. А ті не розуміють ні хре-на по нашому і відповідають, що їм мов «до заду». Немає, мовляв, наказу пускати мене. Вони самі, так би мовити, визначають хто має слухати аме-риканського президента — студенти мають пра-во, а я ні. Тупі кретини. Не розуміють, що я — спі-

23

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

кер, людина в державі хоч і не перша, але і не дру-га. Ну, я розізлився не на жарт — така неповага. Підходжу до їхнього джипа, щоб викликати когось з начальства. Відкриваю двері, а там ще шестеро чи семеро таких самих чорномазих людей-шаф з автоматами і пальці у кожного на спусковому гач-ку. Я образився, та й злякався трохи, якщо чесно, послав їх усіх, отой оплот капіталізму на хрен і по-їхав додому. А потім мене ще звинуватили. Що я порушив протокол.— От здорово! — сплеснула руками Ірина.— Здо-рово ти їх «зробив».— А ви, значить, повії? — в черговий раз уточнив Олексій Михайлович.— Саме так, — роздратовано відповіла Марина, якій схоже надокучили «високоінтелектуальні» розмови.— Ну і що це за ремесло?— Як і будь-яке інше, — відповіла Ірина. — Надаємо певні послуги.— І багато бажаючих?— Достатньо, — додала Марина. — Чоловікам за-вжди чогось на вистачає.— Чого?— Ну холостяки приходять тому що їм немає з ким. Одружені, повторюю, тому, що їм чогось не вистачає.— Не вистачає? — здивувався спікер.— Так. Можливо, у них є якісь сексуальні особли-вості. Можливо, вони просять дружину зробить «щось таке» і отримують відмову. Більшість жінок шокує, що у їхніх чоловіків є якісь фантазії, — по-яснила Ірина.

2�

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

М— Які ще фантазії? Ну, наприклад? — не розумів спікер.— Ну, наприклад, один приходив до мене щовечора і платив п’ятдесят гривень за те, щоб я зв’язувала йому руки і шмагала по заду ракеткою для на-стільного тенісу. А потім йшов додому і кохався з дружиною.— І все гроші, — пробурмотів спікер. Язик у нього помітно заплітався. — Оскал капіталізму. Скрізь оскали капіталізму. І зі мною ви робити це за гроші?— Ні. Через кохання, — єхидно кинула Марина.— Цить, — цикнула на неї Ірина.— За гроші, — пробурмотів спікер падаючи на ліжко. Він відштовхнув Ірину, що спробувала було присісти біля нього і випадково вибив у неї бокал. Бокал упав на килим, і «Мускат» урожаю 1935 року розлився темною плямою. — Ідіть геть. Бачити вас не хочу… — пробурмотів спікер і відразу захропів.Повії перезирнулися і почали одягатися.

2�

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

Усяка влада – то безперервна змоваОноре де Бальзак

«Владелец заводов, газет, пароходов» зупинив запис коли повії пішли, а охоронець спікера зайшов до кімнати і дбайливо вкрив свого па-

трона ковдрою. Спікер спав у ліжку горілиць, роз-кинувши руки. Георгій Павлович озирнувся. Жінка-психіатр, сто-яла з сигаретою на ганку і йому шкода було, що в цю мить немає з ким поділитися відчуттям доведеної до кінця справи. Він кілька разів поїв спікера, кіль-ка разів тримав дівчат напоготові і ось, лише сьо-годні, той згодився. Георгій Павлович підійшов до бару, налив чарку горілки «Шустов» і випив. Йому спало на думку, що він зараз схожий на Штірліца, який сам на сам святкує День Радянської Армії. Губи Георгія Пав-ловича скривилися в посмішці. Зі зниклою на екра-ні білою цяткою, зникла незалежність майбутнього нардепа, а можливо й спікера. Від перспектив, які обіцяв контроль над Швецем навіть паморочилася голова.Георгій Павлович Гіллер вірив в непереможну силу компри. Це він зрозумів ще на початку дев’яностих у часи злощасного ГКЧП. Коли один за одним стрілялися та стрибали з вікон – Ахромєєв, Пуго з дружиною. І впевненість його стала просто залізною

Рîздiл 2ПОртрет МанІяКа

(також за 30 днів до виборів)

2�

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

Мпісля російських скандалів кінця дев’яностих. Коли міністра юстиції Ковальова зняли на відео в лазні з повіями, а потім з’явилася хроніка і про розваги повій із генпрокурором Скуратовим. Тоді Георгій Павлович і обладнав одну з кімнат свого заміського будинку відеокамерою. Спікер розповів йому учора взагалі дику історію. Начебто президент Бучма сам записує свої розмови з відвідувачами і наче можна ці записи купити. Георгій Гіллер довго думав про це. За записи про-сили сто кусків зелені (сто тисяч доларів). Для та-кого товару це, звісно, дещиця, але, по-перше — гратися такими записами дуже ризиковано. Пре-зидент не спікер. За таке можуть дуже швидко за-копати десь у лісосмузі. Живцем. А, по-друге він просто не повірив спікерові. Такого не може бути. Не можуть записи з кабінету президента, якого охо-роняють тисячі таємних агентів, продаватися ось так просто.Георгій Павлович вийшов на ганок і став поруч із жінкою. Ніч, що стояла над D., здалася йому казково красивою. Небо було вкрите міріадами зірок. На-впроти, яскраво світився під потужними ліхтарями біг-борд з силуетом спікера і написом: «Хто? Швець! Куди? До Верховної Ради! Навіщо? Стояти за на-род! А зможе? Швець зможе!» — Жартуни вже придумали риму на цей ло-зунг,— сказала лікар-психіатр Олена Петрівна Шмакова. .— Який? — повернувся до неї Гіллер— «Швець зможе, як віагра допоможе». А ці вели-чезні зображення спікера звуть «біг мордами».— Прикольно. Але не смертельно… — байдуже відповів Гіллер. Від іншого ганку, зблиснувши габаритними вогнями, від’їхала «Ауді» з повіями.

2�

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

Жінка шпурнула в темряву недопалок, що роз-летівся десятком іскор. Здивовано запитала:— Ти возиш шлюх з охоронцем? — Така їхня вимога... — пояснив Георгій Гіллер. — Бандерлог швидко розвезе їх по домівках.Бандерлог — то був особистий охоронець і по-мічник Гіллера.— Чого вони бояться? — запитала лікарка.— Звісно, що не згвалтування… — неохоче відпо-вів Гіллер.— А, того маніяка, який, наче, шастає в околицях міста. А що, знову знайшли труп? — здогадалася Шмакова. — Здається ні.— Учора до нашої лікарні приходив мент з кримі-нального розшуку. Якийсь Андрійченко. Головний лікар направив його до мене. Думав, я зможу для нього відтворити психологічний портрет убивці.— І що? Відтворила? — з цікавістю запитав Гіл-лер.— У них надзвичайно мало інформації. Лише трупи і трупи. Їх стає все більше. Тільки за цей рік — три. Один біля лісової дороги знайшли робітники ліс-госпу. А ще на два, у закинутому колодязі, на-трапили школярі. Причому, ті два трупи укинули в колодязь з перервою у кілька місяців. Це остаточно доводить, що то робить одна людина. Нажаль, менти не змогли втримати той факт у таємниці і за-раз про це говорить усе місто. Я впевнена, що якби той маніяк не знав, що його «схованку» викрито, то прийшов би туди сховати і третій труп.— То що з психологічним портретом? — перепитав Гіллер.

2�

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

М— По-перше, то людина з великими сексуальними проблемами. На жодному трупі не знайдено слідів сперми. Але майже у всіх розриви статевих органів. Всіх задушено, у деяких розтрощені шийні хребці. На мою думку він не здатен на звичайний статевий акт і, убиваючи, компенсує неодержане статеве за-доволення. Всі тіла були у жахливих синцях. Перед смертю він примушував їх мучитися. А потім уби-вав. Словом, нормального психологічного портрета намалювати неможливо через брак інформації. Але той мент на мене справив гарне враження. Ро-зумний і настирливий. Можливо, йому поталанить розплутати цю справу.— Як ти говориш його прізвище? — задумливо запитав Гіллер.— Андрійченко, — відповіла лікарка-психіатр.— І що, є у цього Андрійченка якісь зачіпки?— Наскільки мені відомо — головна зачіпка — то одяг. Усіх їх знаходили повністю оголеними. Вони шукають одяг. Він робить обшуки у всіх, хто про-ходить у їхніх картотеках по сексуальних злочинах. Нахабно, без будь яких санкцій. Приходить і вла-штовує шмон. Але результатів, поки що, немає.— Немає, — повторив Георгій Гіллер. — Цікаво…— Може, поїхали до мене?— запитала жінка.— Ні, — рішуче відповів Гіллер.— Але ж був час коли ти цього дуже хотів, — на хвилину замислившись, нагадала лікарка.— Так, але відтоді багато що змінилося. Бандерлог зараз повернеться і відвезе тебе додому.І дійсно, з тих часів, які мали на увазі двоє на ганку, багато чого змінилося.

2�

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

* * *Як тільки, Олена Петрівна поїхала «владелец за-водов, газет, пароходов» Георгій Павлович Гіллер, або як його зараз називали (і йому це подобалося) — олігарх (коротко і зі смаком), відправив додому покоївку, яка ще не встигла закінчити прибирати після повій і наказав охоронцеві нікого не пускати до будинку.Гіллер підійшов до металевих дверей, що вели до підвального поверху. Від цих дверей ключ мав лише він. Добре змащений замок ледь чутно клацнув. Георгій Павлович пішов сходами, що вели униз. Сходи були вимощені сірим кахлем. Він подумав, що не варто було мостити кахлем сходи, адже можна легко послизнутися і скрутити в’язи. На нижньому поверсі було троє дверей — усі також металеві.Перші двері вели у ванну кімнату. Ванна була ве-личезною, більше схожою на маленький три на три метри басейн. Ванна кімната його не цікавила.Друга кімната була порожньою — у ній не було вікон. Стіни були облицьовані деревом. У кутку щось схоже на туалет — блакитний фаянсовий унітаз і кран із раковиною. Посеред стіни — величезне дзеркало. Навпроти дзеркала, у кутку кімнати прикручений до підлоги — дерев’яний тапчан — півтора метри завширшки і два метри завдовжки Пана Гіллера цікавила третя кімната. Він повернув ключ, увійшов досередини і увімкнув світло. Ця кімната контрастувала з попередньою. Тут стояли розкішні меблі. Посеред кімнати — ліжко, величиною приблизно з басейн ванної кімнати. Григорій Павлович нахилився до каміна і натиснув кнопку. Електрозапальничка, вмонтована у камін затріскотіла і відразу весело запалали дрова. Георгій Павлович підійшов до вбудованої у стіну шафи відчинив дверцята і дістав зібганий одяг.

30

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

МБлузку, жіночі трусики, і чорну коротку спідничку. Він підсунув крісло до каміну. Сів. Шпурнув у камін одяг і глибоко замислився. Вогонь перше за все охопив трусики, вони мов живі заворушилися, наче збираючись вистрибнути з по-лум’я, але нічого не вийшло. Штучні волокна спа-лахнули синім полум’ям і швидко обвуглилися. Далі вогонь розправився з блузкою, а потім довго по-рався із спідничкою. Спочатку згорів синтетичний пояс. Найдовше горіла шерстяна тканина. Але че-рез десять хвилин від одягу залишилася лише куп-ка попелу. То був одяг останньої дівчини, тіло якої знайшли у колодязі. Убив, вірніше задушив її сам Георгій Пав-лович Гіллер. Втім, як і другу дівчину, яку знайшли у тому ж таки колодязі. І ще кількох, яких знайшли в околицях міста.Георгій Павлович подивувався, яка сильна річ психологія. Як швидко вона зрозуміла, що в убивці сексуальні проблеми.Гіллер узяв кочергу і розкидав купку попелу по дну каміна. Тепер у ментів не було більше зачіпки. Іншим часом можна було б провести більш ефек-тну комбінацію. Підкинути цей одяг комусь із урок, що сиділи за згвалтування. Та, зараз не до того. Він надзвичайно багато поставив на результати виборів.Дивлячись на полум’я, Георгій Павлович поринув у спогади. «Владельцем заводов, газет, пароходов», як і біль-шість нинішніх олігархів, він став усього за десять років. А першу дівчину убив два роки тому…

31

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

«Хтось міг би здивуватися, якби дізнався з чого скла-дається його совість: це приблизно 1/5 частина страху

перед людьми, 1/5 — страху перед верховними силами, 1/5 — забобонів, 1/5 — пихи і 1/5 — звички.

Правим був англієць, який казав: «Мні не по кишені утримувати совість».

артур Шопенгауер

Не так багато людей бізнесу згодяться розповісти, як вони заробили свій перший мільйон. Дру-гий чи третій – інша справа. Тоді вони вже були

відомими й поважними людьми — білими і пух-настими, але справа першого мільйона завжди по-крита мороком. Та, для розуміння «хто є хто», якраз і важливо знати саме його історію. У багатьох сьо-годнішніх олігархів вона злочинна, а часто і кри-вава. Нерідко ця історія тягне на детектив, а іноді навіть на трилер.Георгій Павлович Гіллер не відразу став во-лодарем «заводов, газет, пароходов». Колись він був дуже хорошим боксером. Більш того, в 79-му став бронзовим призером чемпіонату Со-юзу. Він і досі зберігає «Совєтскій спорт», де на третій сторінці разом з Фаїком Алієвим, і Олек-сандром Ібрагімовим стоїть на подіумі з брон-зовою медаллю на шиї. Але, спортивне життя часто буває досить корот-ким. Коли йому було під тридцять, він почав про-

Рîздiл 3яКОсь У МІстІ D. …(екскурс у минуле.

Дії відбуваються близько десятиріччя тому)

32

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

Мгравати. Його викинули зі збірної країни — бо на чемпіонаті світу він програв усе що міг. Піти на тренерську роботу не вдалося — не мав вищої освіти. Якось не знайшов часу на те, що робили інші — паралельно зі спортом закінчували інститут фізкультури. Як говорили викладачі — «дурфак». Та й жодній серйозній команді був не потрібен тренер-невдаха. Зі спорту треба встигнути піти непереможеним..Останнє, що буквально знищило Георгія — це те, що від нього пішла красуня дружина. Вірніше не пішла, а його самого вигнала з квартири — бо Ге-оргій Гіллер жив у квартирі дружини. Хоча в часи розквіту спортивної кар’єри чимало мерів міст кли-кали його до себе, пропонуючи і житло, і чудові умо-ви для тренування, але що робити – схоже Георгій був сильний «заднім» розумом. Тепер без грошей і титулів він став непотрібним навіть власній дружині. Жоден з колишніх друзів не захотів довго терпіти його квартирантом. Спо-чатку пускали переночувати, а потім почали ви-бачатися і зачиняти двері перед носом. В 85-му році він уже жив на залізничному вокзалі. І про-порційно тому, як його одяг переставав бути схо-жим на одяг цивілізованої людини, до нього змі-нювалося ставлення міліції. Георгій і сам відчував, що від нього поступово починає тхнути «козлом», але нічого вдіяти не міг. Останні ночі він проводив на лавці у сквері.. Тепер у нього було два джерела прибутку. Одне – традиційний для бомжеподібної публіки – збір пляшок на смітниках та у скверах. І ще одне. Його винайшов сам Жора Гіллер. Він збирав монети на автобусних та тролейбусних зупинках. Люди, що намагалися увіпхатися у за-повнений автобус чи тролейбус, часто губили дріб-ні гроші, що готували до оплати. Якщо обійти два десятка зупинок, можна було зібрати – два три десятка монеток.

33

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

Але останнього тижня йому не щастило і з дрі-б’язком на зупинках, і з пляшками. З вокзалу його вигнали менти. Далі лавки у сквері опускатися було просто нікуди і, тому, одного холодного ранку влітку 1990 року, відомий у минулому спортсмен Георгій Павлович Гіллер, а тепер бомж на прізвисько «Жора-Гітлер» прямував до пішохідного залізничного мосту. Не для того, щоб помилуватися ешелонами, що про-ходять внизу залізничними коліями. Життя біль-ше не мало для Жори-Гітлера цінності, і він ви-рішив покінчити з ним раз і назавжди. Жора увесь ранок прощався із життям. Для цього довелося пройти пероном серед людей, які чекали електрички і випросити трохи грошей. Подавали дуже мляво – скоріш за все, щоб швидше позбу-тися його. Але за дві години він спромігся зібрати грошей на півсклянки горілки. Жора-Гітлер пішов до гастроному поряд із вокзалом, і продавщиця, з неприхованою огидою взявши його мідяки, налила йому «Президентської».Жора випив, потім, сидячи на нагрітій сонцем лав-ці, не кваплячись, смакуючи кожне слово, прочитав знайдену в урні «Комсомольську правду». Газета описувала арешт членів ГКЧП та самогубство мі-ністра внутрішніх справ Пуго.«Ось, і він теж»,— подумав Жора-Гітлер і шпур-нув газету на асфальт. Ще вчора він її акуратно згорнув би і сховав за підкладку – для бомжа газета є неабиякою цінністю. По-перше можна назбирати недопалків, натрусити з них тютюну і скрутити самокрутку. По-друге, можна перед ночівлею на лавціі обмотатися газетою під со-рочкою і буде значно тепліше спати. По-третє... Втім, сьогодні це все вже не мало ніякого зна-чення. Жора встав, озирнувся навкруги, і по-прямував до мосту

3�

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

МТепер існування міста навколо він не відчував. Гуркіт трамваїв і тріск струмознімачів, лемент пере-купок на привокзальній площі — все це його більше не обходило. З цим усім він щойно розпрощався. Для Жори-Гітлера існував лише дерев’яний паркет пішохідного мосту і безліч колій попід ним. Колеса вагонів потяга мірно вистукували на стиках. Луна багато разів повторювала кожен стукіт — звук відлунював від ешелонів, якими були зайняті сусідні колії та від будівлі станції. Потяг рухався дуже повільно. Коли до червоно-зе-леного тепловоза залишилося близько ста метрів. Жора-Гітлер почав розрізняти обличчя машиніста. Той, не звертав на людину на мосту найменшої ува-ги. Обличчя машиніста було з важким підборіддям і великим носом. Машиніст дивився кудись убік. У цей момент Жора поставив ліву ногу на металеву огорожу моста, а праву перекинув через неї. Він розраховував упасти якраз між рейками. Навіть помітив, що у тому місці тріснула шпала і, під час кожного перестуку коліс на стиках, вона ходить угору-вниз. Залишилось зробити останній рух і відштовхнутися лівою ногою. Але цього руху Гітлер так і не зробив. Йому на плече лягла рука. Це була жінка віком трохи за тридцять. Вона взяла Жору за рукав і сказала:— Не треба цього робити.Жора брудно вилаявся. Схоже, він з тих невдах, яким не судилося навіть швидко звести рахунки з життям.

* * *Вони сиділи на лавці привокзальної площі. Поруч пройшов міліціонер і кинув поглядом на обідран-ця, якого слід було б гнати звідси в шию, але його

3�

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

зупинив вигляд елегантно одягненої жінки поряд. В окулярах в тонкій золоченій оправі, з коротким тем-ним волоссям. Одягненої в костюм із сірої тканини — спідницю та жакет.— Як я здогадалася? — перепитала вона. — Дуже просто. Я зайшла на вокзал купити в кіоску газети і на площі помітила вас. Все було зрозуміло з ва-шого обличчя і я пішла за вами слідом.— Що зрозуміло, твою мать? — у Жори-Гітлера по-чала закипати лють на цю вишукано одягнену жінку, що так безцеремонно влізла у його справи.— Розумієте, я професійний психолог і можу про дещо здогадатися навіть по зовнішньому вигляду або виразу обличчя людини. Є така наука мне-моніка, може ви про неї щось чули... — пояснила жінка.— Ну досить, бляха муха, — обірвав її Жора-Гітлер. — Що вам від мене потрібно?— Повторюся — я психолог…— спокійно, без тіні роздратування, повторила жінка.— А, психологічні штучки. Вони мене не цікавлять. Краще хиляй звідси…— роздратовано кинув Жора-Гітлер.— Так спочатку говорять усі… Я маю у клініці своє відділення. В той район іде тролейбус, від зупинки — усього десять хвилин ходи.— Хочеш зачинити мене до «дурки»?— недові-рливо запитав Гітлер.— Ні, я хочу перевірити на вас свою теорію «зняття затисків». До того, що ви збиралися зробити — по-вернутися ніколи не пізно. А от якщо вийде те, що я хочу вам запропонувати, ви зможете жити на широку ногу і багато чого досягти у житті, — по-яснила жінка.

3�

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

М— Чому я повинен вірити першій ліпшій біксі в оку-лярах? — його довіри до цієї дивачки нітрохи не побільшало.— Давайте я спробую відгадати історію вашого життя. Якщо все більш-менш буде відповідати дій-сності, ви підете зі мною, якщо ні — до мосту усьо-го півтори сотні метрів. Згода? — абсолютно без-емоційно переконувала його жінка.«Чокнута»,— подумав Георгій. Втім, йому дійсно було нічого втрачати. Треба використати це з ко-ристю для себе.— Згода, бляха-муха,— буркнув він. – Мені потрібно три кар... тьфу ти! Купони.Вже півроку, як в Україні замість радянських кар-бованців ходила тимчасова валюта – купони або ж купоно-карбованці. І Гітлер ніяк не міг звикнути до цих папірців зовсім не схожих на гроші. Вона відкрила сумочку і простягнула йому п’ять ку-поно-карбованців..— У вас була якась справа. Справа ця була усім у вашому житті. Так чи інакше, цій справі прийшов кінець. Вас залишила дружина, і ви опустилися на самий низ соціальної драбини.Жора-Гітлер замислився. Все було правдою. І дій-сно, що він втрачає? П’ять купонів він уже отри-мав.— Ми не можемо поговорити тут? Якого дідька я маю кудись їхати? — заперечив він.— Ні, я працюю в клініці — в психодиспансері. Це по вулиці Павлова. Ми могли б піти туди. Хоча у мене зараз обхід хворих. Якщо ви згодні — я чекатиму вас у своєму кабінеті через три години.Свого годинника Жора давно продав, тож довело-ся бродити туди-сюди по привокзальній площі спо-стерігаючи, як стрілки вокзальних курантів повільно

3�

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

пересуваються з поділки на поділку. За годину він вирушив, а за 30 хвилин до призначеного часу уже йшов вулицею де знаходилась психушка.Ось і вона. Потворна сіра шестиповерхова бу-дівля часів хрущовської відлиги височіла на про-тилежному боці вулиці. Залізні темно-зелені ворота, кам’яний мур. Ворота були зроблені у вигляді двох металевих снопів пшениці, які зверху вінчала зірка з серпом і молотом.Жора-Гітлер ще ніколи не був у психодиспансері. Він підійшов до металевої хвіртки, трохи повагався: «А раптом увійду сюди і більше не повернуся?». Та дійсно, що йому втрачати? Принаймні, можна по-просити ще грошей…Повернув ручку, штовхнув, думаючи, що буде за-чинено. Але, хвіртка легко відчинилася. Вхід був вільний і Жора відразу зрозумів чому. Бокси, оче-видно з буйними психами — сірі одноповерхові бу-динки, були з розчиненими настіж дверима. Але ззовні усі двері були обладнані гратами. І усі две-рі-грати було замкнено. Лікарський корпус зна-ходився у глибині саду.Жора-Гітлер підійшов і штовхнув масивні двері. У нього з’явилося почуття, що зараз на нього наки-нуться санітари, напнуть гамівну сорочку і потягнуть до камери. Йому відразу трапився здоровань у бі-лому халаті. Здоровань байдуже ковзнув по Жорі поглядом і зник за рогом. Георгій трохи розслабився, позирнув на візитку лі-карки — кімната №25. Ось двадцята, двадцять тре-тя — двадцять п’ята.Штовхнув двері. Жінка, та що розмовляла з ним кілька годин тому, сиділа боком до дверей за дво-тумбовим столом закинувши ногу на ногу. Білий халат, одягнений на голе тіло, не приховував пари досить струнких ніг. Більш того, він майже не при-ховував стегон. Від цієї картини та може ще від

3�

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

Мтого, що у Георгія давно не було жінки у нього зве-ло вилиці.— Сідайте, — сказала лікарка, не відриваючись від якоїсь писанини.Він боязко сів і спробував посунути стільця поближ-че до столу, та з цього нічого не вийшло.— Стільця пригвинчено до підлоги, — пояснила вона поклавши ручку. — Добре що ви прийшли. Як вас звати?— Гітлер... Тобто Георгій, — відповів він.«Нащо їй ім’я?»— промайнула думка.— Мене звати Оленою Петрівною. Так ось Георгію. Випадково я зустріла тебе за крок від самогубства. Я хочу запропонувати тобі взяти участь у експе-рименті. Я вважаю, що людина у своєму житті об-тяжена багатьма умовностями. І лише ці умовності заважають їй досягти всього, чого вона забажає.Ми будемо час від часу зустрічатися. Я думаю, че-рез рік будеш мати все, про що можеш зараз лише мріяти. Ось урок номер один. Ти його виконаєш сьо-годні, а увечері розповісиш мені, як усе відбувалося. У тебе немає грошей? Добре. Ти голодний? Ще кра-ще. Але ти можеш дістати гроші. Піди і візьми… Я упевнена, що ти вже думав про це. Практично, у кожного бувають такі імпульси біля вітрини, де за склом лежить те, що тобі потрібно. Для когось це годинник з діамантом, для когось – шматок ковбаси. Але усі стримуються боячись ганьби, можливості опинитися у в’язниці… Ти теж боїшся?— Напевне ж, твою мать… — згодився Жора-Гітлер. — Але ж ти тільки що збирався стрибнути з моста і скоїти суїцид. Суїцид ти можеш вчинити будь коли, навіть у камері, якщо потрапиш до в’язниці. Так що втрачати тобі нічого. Іди і візьми гроші — ти можеш,

3�

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

скажімо, відібрати гаманця у якогось інтелігента, щось вкрасти, зірвати з дівчини прикраси. Іди і ві-зьми. І приходь увечері. Хоч щоб не трапилося. Запам’ятай: «Світ створено для тебе» — це тепер твоє гасло, — переконувала його жінка.Бомж Гітлер сидів на стільці, не розуміючи, чи сприймати все це серйозно. Але жінка знову взя-ла ручку і почала писати, іноді позираючи на ньо-го поверх окулярів:— Це все — ти можеш іти.Він знизав плечима: «Оце то урок». Ще раз по-зирнув на жінку, сподіваючись, що вона продовжить розмову. Та вона, здається, повністю заглибилася у свою писанину.«Дідько б тебе», — подумки вилаявся Жора-Гітлер і вийшов з кабінету.«Ну й лайно», — думав він, ідучи вулицею.Місто жило своїм життям. Він сів у тролейбус і, по-славши кондукторку «на три літери», доїхав май-же до центру. За дві зупинки кондукторка зупинила тролейбус і гукнула міліціонера. Той, намагаючись не торкатися брудного одягу Гітлера, дістав гумову палицю і штовхаючи нею, наче рапірою, випхав його геть. Мабуть, ще збирався вперіщити по спи-ні, та гидливість перемогла і він, сплюнувши Гіт-леру на стоптані до дірок черевики, пішов далі охо-роняти порядок.Жора підійшов до автостоянки і сів на парапет. На стоянці було близько двох десятків автомобілів. Переважно, потримані іномарки, «Жигулі» та «Мо-сквичі». Але ось до бордюра припаркувався ши-карний відкритий «Форд-кабріолет».«Коштує принаймні 20 000 баксів», — подумав Жора-Гітлер.У «Форді» сидів білявий молодик років двадцяти.

�0

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

МЗрозуміло, що він сам не міг заробити на цей ав-томобіль. Жодного сумніву, що його молодикові подарували багаті батьки. Зрозуміло, що цей мо-лодик за своїм соціальним положенням стоїть зна-чно вище його, бомжа Гітлера. Хоча й не має на це жодного права. І, що зовсім уже убило Жору — повз нього пройшла граціозна шатенка, з копною роз-кішного рудого волосся нижче плечей і сіла в ав-томобіль до молодика. Молодик поцілував її в губи. У Жори-Гітлера ніколи не було такої дівчини, навіть тоді коли він був боксером Георгієм Гіллером. Він знав, що права на володіння нею і «Фордом» мо-лодикові дають лише гроші. Багато грошей. Тов-стий гаманець із баксами. Жора ненавидів цього хлопця. Злість переповню-вала його. Він чудовий боксер – хай і в минулому. Він поклав на це заняття все життя. І тепер сидить на парапеті голодний, погано вдягнений, без ко-пійки в кишені (купони, що йому дала лікарка, він витратив на горілку коли бродив по площі), а цей молодик, що, сто відсотків, не працював у житті жод-ного дня, роз’їжджає містом на «кабріолеті» і тра-хає найкращих дівок. Дівок, які ставилися до ньо-го — Жори, як до пустого місця. Він сидів поряд, не далі ніж за три метри від автомобіля, але вони обоє лише ковзнули по ньому поглядами — як по урні для сміття, що стоїть поряд з парапетом. Без сумніву, молодик має в кишені стільки грошей, що їх Жорі-Гітлеру вистачило б принаймні на місяць безбідного життя. І ці гроші він витратить сьогодні на цю дівку, Жора зі злості вдарив кулаком по ме-талевій огорожі автостоянки. Але він повинен по-вернути свої законні права і лікарка йому в цьому має допомогти! І Жора-Гітлер вирішив — його життя має дійсно зміниться. «Світ створений для нього». Він буде боротися і досягне всього. У нього повинен бути і «Форд-кабріолет» і така дівчина. Тендітна, засмагла не в Криму, а десь на Багамах. Він був готовий за-

�1

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

ради цього на все. Але перед тим, як розпочати бо-йові дії, треба було хоча б чимось наповнити шлу-нок. Де взяти грошей аби купити, принаймні, кіль-ка пиріжків?Чи може він справді дістати якісь гроші таким чи-ном, як радила лікарка? Скажімо, зірвати сережки ось з цієї фігуристої дівахи.По вулиці йшла особа з тих, яких простіше пере-стрибнути аніж обійти. Під одягом у неї здавалося була купа баскетбольних м’ячів, що перекочувалися при кожному кроці та ще й хитались вгору-вниз, вго-ру-вниз. Або може забрати гаманець в оцього при-щавого студентика? Та як це зробити? Дати йому в писок – і, поки студентик буде у відключці, забрати гроші? Але його відразу ж схоплять. Навкруги за-надто людно. Він пройшов перед універсамом. Величезними буквами на склі було виведено – «магазин само-обслуговування». Страшенно хотілося їсти. Може зайти всередину і спробувати щось непомітно поцупити? Він зайшов до універсаму і зрозумів — самообслуговування пішло в минуле разом з со-вковими часами і універсам перетворився на зви-чайний гастроном з облупленими прилавками. Про самообслуговування і про те, щоб щось поцупити не було і мови.Біля входу стояло кілька жебраків. «О господи»,- по-думав Жора. Він — боксер, відомий колись спортс-мен і збирається щось «стибрити». Тьфу ти…Георгій вилаявся, відійшов убік і опинився перед магазином «Ювелірні вироби». Якого дідька? Він уже хотів іти далі, але знову зупинився. Куди йти? До мосту? Ноги самі понесли його до входу в ювелірну крамницю. Він штовхнув двері.Біля вітрини товстун крутив у руках величезну синю вазу — з якогось, напевне, дорогого скла, призначену на подарунок своїй, без сумніву також

�2

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

Мтовстій дружині. Жора чомусь був упевнений, що його дружина повинна бути обов’язково товстою. Повільно пройшов поряд з вітриною — в крамниці панував півморок, мабуть для того, щоб яскраво освітлені у вітринах коштовності, справляли кра-ще враження. Втім, добре, що тут світло не яскра-ве. Дякуючи цьому його благенька одежина не при-вертала особливої уваги.Ось продавець поклав на прилавок темно-зелений футляр з золотою обручкою. Її розглядав худий високий тип років сорока. Ось він простягнув чек. Футляр без нагляду самотньо стояв посеред ві-трини. У Жори-Гітлера защеміло серце, а рот чомусь на-повнився слиною. Він уявив, як підходить, стає по-руч, наче роздивляючись щось у вітрині під склом, і непомітно бере обручку. Але ні — пізно. Чоловік поклав коробку у кишеню. Його погляд на мить зу-стрівся з поглядом Георгія.Не потрібно було так довго дивитися. Жора відій-шов у куток і почекав поки худий вийде. Щоб не викликати підозри зробив вигляд, що вивчає ціни на годинники. Поряд дівчина і хлопець розгляда-ли витончений жіночий годинник інкрустований коштовним камінням. Хлопець з ніжністю одягнув годинник дівчині на руку. Годинник підійшов. Дівчина посміхнулася хлопцеві, зняла і поклала годинника у прозорий футляр. Вони поцілувалися.— Три тисячі шістсот у касу, — сказав продавець, теж посміхнувшись закоханим.Хлопець пішов до каси. Продавця, тим часом, гук-нув худий тип, який щойно купив обручку. Він чо-мусь повернувся... Ага, ось чому: відкрив футляр, дістав покупку і, здається, продемонстрував якийсь-дефект (може подряпину?).Продавець глянув на футляр з годинником. Але ху-дий прикрикнув на нього і той, ще раз кинувши по-

�3

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

гляд на годинник, а також на дівчину та її бойф-ренда, пішов до вітрини з прикрасами. Водночас дівчина попрямувала до каси. Жора-Гітлер не думав про те, що робить. Його очі ковзнули по залі. Продавець і худий про щось спе-речались біля вітрини з прикрасами, у продавця в оці була лупа. Дівчина й хлопець шепталися біля каси. Георгію здалося, що його рука живе сама по собі – окремо від тіла. Вона ковзнула убік фут-ляра з годинником, накрила його і опустили го-динника в кишеню. Ноги теж самі собою понесли Жору до виходу.

* * *— Це дорогий годинник, він коштує доларів триста, — сказала Олена Петрівна — жінка у лікарському халаті, розглядаючи те, що приніс їй Георгій. — Я можу в тебе його купити за сто.— За сто? — здивувався Жора-Гітлер. — Ти ж сама говориш — триста.— Не сумніваюсь, ти б віддав його і за п’ятдесят. І навіть за п’ятдесят купонів. Але, якщо хочеш, мо-жеш спробувати продати це на вулиці. З твоїм до-свідом відразу потрапиш у ментовку. Що скажеш? — запитала лікарка.— Не треба гнати. Не потраплю. Згоден на сто аме-риканських рублів, — Жора-Гітлер не збирався дов-го торгуватися.— Розумний хлопець, — кивнула лікарка.Вона висунула шухляду і поклала на стіл сто-доларову банкноту.— Початок добрий. Навіть кращий ніж я чекала, — сказала лікарка. — На честь успіху можу при-гостити тебе пивом. Кожен успіх має приносити за-доволення. Якщо хочеш — запали. — Вона поклала

��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

Мна стіл пачку цигарок «Марльборо». — Не раджу витрачати ці гроші на горілку. Бо доведеться по-чинати все з початку.«Непогано живе лікарка», — подумав Георгій. — Ти здивований що в мене в ящику крупна ку-пюра і дорогі цигарки? На твій погляд, лікарі у нас живуть небагато? Я досить широко практикую при-ватно,— пояснила лікарка. — «Перебудова» всі-ляко підтримує приватну ініціативу. А на мій вік психів вистачить. Крім того я кандидат наук, маю чимало наукових праць. І не маю сім’ї. Втім, нашої справи це не стосується. Вона підійшла до маленького холодильника, що стояв у кутку. Нахилилася. Він не міг відірвати очі від стегон і ніг, що від цього руху оголилися під тканиною халата. Вона поставила перед Георгієм банку пива, пройшла за стіл похитуючи стегнами.Жора-Гітлер взяв у неї зі столу пачку «Марльрбо-ро», рука затремтіла — сигарета впала на підлогу — він нахилився і знову його погляд упав на ноги. Йому здалося, що він побачив ніжні завитки у вирізі халата: невже вона без білизни? У Гітлера раптом виникло нестримне бажання. Адже він кілька років не був з жінкою. «Вона сказала, що не має сім’ї», — промайнула думка. Чи може ті слова були за-охоченням для нього? Вона підійшла до вікна, мабуть, збираючись від-чинити його. Георгію не спало на думку, що, мож-ливо, вона це збирається зробити через дух, що йде від нього. Він зробив до неї крок. Вона обер-нулася і тепер стояла між ним і підвіконням. Жора обійняв її.— Ні, — сказала лікарка.Близькість жінки, якої він не відчував так давно оп’янила його. Рука ковзнула вгору до грудей. Так, вона без бюстгальтера, а може й взагалі без

��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

білизни? Руки облишили груди і метнулись до низу підіймаючи халат.— Ні! — вона повернулась, упираючись йому в груди ліктями. Цього разу в її голосі вже були мета-леві нотки.Але він не зважав, хіба не цьому вона його вчила кілька годин тому? Кілька секунд вони боролися біля вікна. Він намагався посадити її на підвіконня і розтиснути коліна, але це в нього не вийшло і, врешті-решт, він повалив її на килим і впав поряд впиваючись губами в шию.— Ні не тут, — наче вже піддаючись, але все ще упираючись ліктями в груди, видихнула вона. — Я хочу сісти на стіл. Давай зробимо це на столі.Йому, звісно, було все одно — на столі так на сто-лі. Він підвівся, підняв її. Посадив на стіл, розсунув коліна і впився в губи поцілунком. Вона не противи-лась. Він почав розстібати халат. І раптом на нього наче вилили кухоль холодної води. Його зупинив хо-лодний, насмішкуватий погляд. А лише секунду тому очі були напівзаплющені і в них наче була імла. Що трапилося? Він був впевнений, що трапилося щось, чого він не врахував. І дійсно це було так. Ліва рука лікарки вислизнула з-під кришки стола. Там Жора-Гітлер ще раніше, коли підіймав сигарету, помітив кнопку і проводи, що зникали під килимом.В наступну мить хряснули двері і його схопили кіль-ка дужих рук. Він так і думав — санітари. Три здо-ровані в білих халатах. Він перелетів через стола. Твердий носок черевика кілька разів боляче коп-нув його під дих. Залізні руки схопили за волосся і уткнули обличчям в підлогу, заломили кисті за спи-ну і на них клацнули наручники. «Ось і все, — про-майнула думка. — Тепер тебе кинуть у якийсь під-вал і випустять років через сто».— Досить. Посадіть його на стілець, дайте мені клю-чі від «браслетів» і йдіть собі, — сказала лікарка.

��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

МДвоє санітарів перезирнулися, один попрямував до дверей, а другий залишився, переминаючись з ноги на ногу і з ненавистю дивлячись на Жору. — Може надягти йому гамівну сорочку? Здається буйний,— зауважив один. В його голосі відчувалася погроза.— Ні, — коротко кинула лікарка.— Або пару кубиків заспокійливого... — запропо-нував другий санітар.— Нічого не треба. Принаймні поки що. Йдіть собі.Вона пройшла кабінетом і, зупинившись біля ві-кна, обернулася:— Ти вже, здається, охолов? Якщо даси слово по-водити себе пристойно, я зніму браслети і ми ще поговоримо. Якщо ні — то санітари зараз викинуть тебе за ворота і на цьому наше спілкування за-кінчиться.Ні, він не хотів іти геть і кивнув головою на знак згоди: так охолов.Вона нахилилася до нього. Лише зараз він відчув, що її волосся пахне гарними парфумами. «Брасле-ти» клацнули. Жора-Гітлер помасував кисті:— Козли! На всю голову відморожені!— Це буде тобі уроком, — сухо сказала лікарка. — Перш ніж «кадрити» жінку, треба , щоб від тебе хоч не тхнуло “козлом”. Іди за мною.Вони вийшли, пройшли темним з брудними сті-нами коридором, опустилися на один поверх. «Це має уже бути підвал», — зробив висновок Жора. Підійшли до якихось дверей і вона відсунула кришку вічка.

��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

—Заглянь сюди.Він притиснувся до холодного вічка.Обличчям до дверей сиділа дівчинка років вісімнад-цяти і щось тримала в руках. Він придивився — то була муха. Раз — вона відірвала крило, два — ві-дірвала друге, три відірвала по черзі дві ноги. По-тім відпустила муху, і та на останніх ногах потягла по столу безкриле тіло. Дівчина посміхнулась, на-хилила голову і, слідкуючи за мухою, почала смок-тати пальця.— Особливий випадок у моїй практиці, — сказала лікарка. — Дівчині дев’ятнадцять, але рівень її розвитку як у чотирирічної дитини. Ми знайшли її в глухому селі. Вона була незаконно народжена, мати ховала її від сусідів і протримала в підвалі майже 16 років. Після того як ми привезли її сюди, вона прихилилась до мене і зробить все, що я скажу. У тебе з’явились якісь думки?Георгій ковтнув слину.— З’явились… Я могла б примусити її зробити все що тобі хочеться, але ми не про це домовлялися. Ти повинен досягти всього сам. Там — за стіною — безліч жінок. Ти повинен взяти будь-яку.— Згвалтувати? Чи ти про що? — не розумів Жора Гітлер.— Що за слово? Мільйони років людство жило ста-дами і чоловік брав силою будь-яку жінку, — по-яснила лікарка. — Ти, мабуть, здогадуєшся, що в ті часи люди, вгамовуючи свої сексуальні по-треби, нічим не відрізнялись від тварин. І при цьо-му займалися сексом відкрито, так як зараз ним займаються, скажімо, собаки. Жінка не могла ви-бирати сексуального партнера і була доступна всім бажаючим. Звісно, не без виключення. Якщо жінка була досить привабливою і на неї був попит, вона діставалася найсильнішим. Втім, решта могла по-

��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

Мчекати і потім теж її отримувала. Панував про-міскуїтет — тобто, природними були сексуальні від-носини навіть між батьками та доньками, матерями і синами, чи братами та сестрами. Такі відносини і досі збереглися у деяких диких племен у Африці. Так що піди і візьми будь-яку.— За згвалтування можна отримати 15 років, — заперечив Жора-Гітлер. — Твою мать. За те що відбарабаниш якусь намахану біксу.Вона розсміялася:— Хто це говорить? Той, хто ще сьогодні зранку мав перетворитися на фарш під колесами поїзда? А тепер ходімо.Вона йшла попереду. Коли почали підійматися схо-дами, він знову побачив досить таки стрункі ноги оголені майже до стегон. Але відвів очі від гріха по-далі. Дійшли до її кабінету. Вона обернулася і кив-нула йому:— Іди. Він на мить притримав двері:— Але ж я і так хотів…— Що хотів? — запитала лікарка.— Що ти тупого вмикаєш, — роздратовано сказав Жора Гітлер. — Хотів того… узяти жінку…— Так, але в тебе не вийшло. Соціальний статус тієї жінки виявився таким, що тобі не дозволили цього зробити двоє інших самців, які працюють на неї, — холодно пояснила лікарка. — Але ти можеш знайти жінку поряд з якою не буде самця,І дійсно так. Жора-Гітлер кивнув.— Ми, мабуть, побачимося вже не скоро, — додала жінка. — Але побачимося обов’язково. Скажімо через місяць. Думаю в твоєму житті багато чого

��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

зміниться. А поки, іди. І першим ділом купи собі пристойний одяг і відвідай лазню... — двері за-чинилися. Жорі не залишалося нічого іншого, як іти геть. Він вийшов на ганок, боязко озирнувся – чи немає десь тих здорованів-санітарів? Їх ніде не було. Пішов до виходу на вулицю. Коли зачинив за собою ме-талеву хвіртку — подумав, що, можливо, зачиняє її за тим своїм старим життям. Ця думка була досить таки приємною. Він ще раз озирнувся на похмурі будинки психушки і, насвистуючи, пішов вулицею убік міста. Жора відчував, як щось невідоме і жах-ливе переповняє його і намагається прорватися назовні. «Світ створений для тебе».Психодиспансер знаходився на околиці міста і в такий пізній час тролейбуси сюди не ходили. Жора-Гітлер з жалем подумав, що йому доведеться від-махати кілометрів вісім до центру. У нього не було жодного купона, щоб поїхати на таксі, зате була 100-доларова купюра. Але, знову ж таки, найближ-чий обмінний пункт був неподалік від центру. Цей район міста складався, в основному, з приватного сектора. Жора ішов тротуаром, обходив ями про-валеного асфальту. За приватними будинками по-чиналася лісосмуга. А за нею світилися вікна ба-гатоповерхівок. І раптом його ударило немов струмом. Він відчув, що його охоплює те ж відчуття, що і в кабінеті лікарки. Серце частіше забилося і долоні стали вологими. Попереду йшла дівчина. Просто не дівчина — фея. Висока, у темному костюмі — піджаці і коротенькій спідничці. Дівчина-мрія. З тих що їздять у відкритих авто. Жора був упевнений, що дівчина живе десь поряд – мабуть в одному з приватних будинків. Можливо, он в тому з високим парканом, або он у тому двоповерховому котеджі. Але дівчина пройшла обидва будинки і, озирнувшись, повернула у бік лісосмуги. Вона не помітила Жору-Гітлера, який

�0

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

Мтримався в тіні. Мабуть, незважаючи на ризик, все ж вирішила скоротити собі шлях. Втім, вона може ще повернути на доріжку, що йде вздовж лісосмуги. Він пішов за нею слідом. Йому здавалося, наче відчуває запах дорогих парфумів, що залишає вона за собою. Хоч навряд, щоб це було дійсно так. Чи заміжня вона? Звичайно, у неї є чоловік або ко-ханець. Якийсь освічений, ввічливий, добре ви-хований мерзотник. Це він подарував їй ці парфуми. Без сумніву, вони коштують дорого, страшенно до-рого. За цей подарунок вона і спить з ним. А може ні ? Може вона незаміжня. А як щодо сексу? Невже вона це робить хоча б з кимось… Невже вона дає хоч комусь… Він уявив, як це може бути.Атож. Мабуть за нею увиваються десятки бага-теньких хлюстів у дорогих костюмах. На кшталт того у відкритому «Форді». Вони її водять у дорогі ресторани… Ненависть до всіх цих чоловіків охо-пила бомжа Жору-Гітлера від маківки до п’ят, і він відчув, що здатний зараз на все, аби принизити її. Він ненавидів ті принципи відбору за якими сто-їть на найнижчій приступці соціальної драбини — він брудний бродяга повинен зараз помститися. Жора-Гітлер раптом відчув себе солдатом, який ра-зом з тисячами таких же озлоблених самців всту-пив у переможене місто — він хотів різати, вби-вати і, головне, гвалтувати. Він пішов швидше, на-здоганяючи дівчину.Вона, не озираючись, йшла в напрямку міста. Не-вже простує до лісосмуги? Не може бути. Вже тем-ніло і він не думав, що дівчина наважиться на це. У неї був ще один шанс піти повз дерева, але вона його не використала. Силует зник між кущами і Жора-Гітлер почав її наздоганяти. Дівчина вже зайшла майже в саму гущавину, коли почула його кроки. Прискорила ходу. Він також припустив слідом. Вона озиралася. Але Георгій вже був майже поряд. Втім, він міг би

�1

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

обігнати, пройти поряд. Можливо, він би ні на що не наважився, якби вона не виказала страху. Та вона сіпнулася вбік і Жора схопив її за лікоть. Дівчина була у своїх знайомих, затрималася допізна і тепер картала себе за те, що не обійшла лісосмугу, а пішла навпростець. Смикнула руку.— Що вам треба? — запитала тремтячим голо-сом.Він мовчав, в голові застукотіла думка: «Чого ти боїшся? Але ж ти вчора збирався стрибнути під колеса поїзда. Що тобі втрачати? І слова лікарки: «Кожна жінка хоче бути згвалтованою хоч раз у житті. Іди і візьми». Він підставив дівчині підніжку і повалив у траву.Вона спробувала вирватися.— Пусти мене. Пусти мене. Пусти…Та що вона могла вдіяти проти боксера середньої ваги, хоч і ослабленого бомжуванням. Він одним рухом розірвав її блузку під жакеткою і дістався до грудей. Дівчина уп’ялася зубами йому в руку. Він на секунду ослабив тиск. Але цього було досить — вона вислизнула, схопилася на ноги і хотіла бігти. Та він схопив її за край спіднички. Спідничка розлізлася по шву і вона знову впала.Жора-Гітлер навалився на тремтяче тіло, тепер уже злість переповнювала його. Вона йому належала по праву. Місто капітулювало. Горе переможеним! Він схопив її за горло і щосили стиснув. Вона відразу розслабилась і зробилась немов кисіль. Мабуть, підсвідомо зрозумівши, що може втратити щось більше, ніж те, за що зібралася боротися. Він ослабив тиск. Стягнув з неї розірваний одяг. Вона більше не опиралася, а лише закрила ліктем обличчя. Він торкнув місце, де сходились ноги і починався темний трикутник кучерявого

�2

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

Мволосся, розкинув коліна, розcтебнув брюки і ледве прорвався в її суху і неприємну плоть, наче це було щось неживе, навалився на неї і засопів — вперед-назад. Жора досить швидко полегшився — утримання далося взнаки. Втім, він майже відразу пішов на друге коло. Відчувши, що вона знову почала пручатися, уперлася йому в груди, він інстинктивно зробив те з чого почав – відчув, що саме це на неї діє так як треба. Стиснув її горло, вона захрипіла. Ось вона недоторка. Ось вона… Одна з тих, на яких він досі навіть боявся підвести погляд. Ось вона, ось вона… Полегшившись удруге, він підвівся і поправив на собі одяг. Шпурнув одяг дівчини якомога далі в кущі — щоб встигнути подалі відійти від цього місця поки вона вибереться. Йому до рук потрапила її сумочка, він витрусив звідти кілька банкнот поклав до кишені і швидко пішов у напрямку міста. Біля першого ж будинку помаранчевим світлом горіла шахівниця таксомотора. Він відразу взяв таксі і поїхав у центр. Таксист, правда, підозріло подивився на нього і попросив показати гроші, але це не дуже зачепило Жору. Він продемонстрував водієві зібгану 100-доларову купюру. Громаддя будинків з темряви піднімалося йому назустріч і Георгію здавалося, що це вони вітають його: «Світ створений для тебе».

�3

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

Чим ти володієш, те володіє і тобоюПетроній арбітр

Наступного дня Жора-Гітлер взявся за справи. Він знав з чого розпочати. Звісно, з вокзалу. Того місця, де провів останні півроку.

Увечері Жора-Гітлер вимитий, у новому, щойно купленому спортивному костюмі, з’явився на привокзальній площі, де, з початком, так званої, перебудови, почався і кіосковий «розгул». А ще тут починалося й те, що згодом буде названо ре-кетом. Він знав, що кіоскери платять вуличному авторитету — 20-річному бритоголовому здо-рованеві на прізвисько Шпала та його шпані за те, що ті відганяють від кіосків циганчат та бро-дяг, а також шпану з інших районів. За цю роботу щодня кожен кіоск платить два бакси. Дрібниця, але приємно. Двадцять кіосків — сорок баксів — на випивку та дешевих провінційних шлюх за-вжди вистачить. Шпана, як завжди, тусувалася в найтемнішому закутку привокзальної площі — палила дешеву «Приму», плювала насінням, пила пиво.— Де Шпала? — грізно запитав Жора-Гітлер, відчу-ваючи, як самі собою стискаються кулаки і в ньому загорається вже давно забутий азарт поєдинку, що ось-ось має початися..

Рîздiл �Джина ВиПУстили З ПляШКи

(Продовження історичного екскурсу)

��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

МЙого відразу не впізнали. Справа в тому, що Жора-Гітлер, або як його тут називали — просто Гітлер, досі входив у розряд тих бродяг, яких до кіосків, а тим більше до отамана не підпускали. Тепер його вигляд давав йому право на розмову. Шпала тим часом тискав у підсобці кіоска грудасту кіоскерку Клаву, дружину безробітного інженера, яка торгівлею утримувала чоловіка та трьох дітей. Чоловік з ранку до ночі, лежачи на дивані, дивився телевізор і лаяв президента Кравчука за бездарну економічну політику, інколи переводячи свою злість на Клаву. На пропозицію шукати якусь роботу, він гордо заявляв: — Я дипломований інженер! І не збираюся йти вантажником до крамниці тягати ящики.Клава ж у відповідь не досить дипломатично і традиційно запитувала:— Якщо ти такий дипломований та розумний, то чому такий бідний?..Два бакси ніколи не були в сім’ї зайвими і тому Кла-ва замість грошей щовечора давала Шпалі у під-собці. Місця було мало, і Шпала задирав їй спід-ницю, стягував труси, упирав руками в поставлені один на один ящики з горілкою і отримував свій го-норар.Зараз він вийшов розімлілий, не приховуючи невдо-волення, що його було відірвано від такої важливої справи. — Що за ботва, ну, хто там іще? — запитав він. — Ба, та це Гітлер. Хайль,— насмішкувато підняв руку у нацистському привітанні. —Та який гарний. Був зелень, зеленню, а зараз, здається, забурів. І що ж ти, «мавпо бомжарська», думаєш, як нор-мально одягся, то можеш колоти понти і відривати мене від справи? Тон запитання не віщував для Жори нічого хорошо-

��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

го. Шпана з цікавістю спостерігала дійство, не сум-ніваючись, якщо колишній бомж зараз не «зробить ноги», то їхній отаман зробить з нього інваліда.— Є справа, — сказав Жора, дивуючись своєму спокою. Очі його хижо звузилися. — Ти більше не підійдеш до кіосків. Тепер вони будуть платити іншому бригадиру. — Чумово! — очі Шпали полізли на лоба.— І кому? — Не вмикай тупого. Мені, — холодно пояснив Жора-Гітлер. Шпала, здається, якусь мить не знав що робити — розреготатися чи розлютитися.— В натурі? Та ти буксуєш, чувирло! Я зараз тебе…Шпала не встиг розповісти, що він зробить з колишнім бродягою, бо пролунав звук, що нагадував падіння мокрої ганчірки на підлогу. Жора-Гітлер провів два удари — аперкот лівою і прямий правою. Удари злилися в один. Шпала змахнув руками і, як манекен, гепнувся спиною на асфальт. Жора нахилився і обмацав Шпалу, витягнув у нього з кишені ножа, а потім оглянув купку шпани, що притихла.— Ти і ти, — вказав на найбільш сильних з виду. — Залишитесь. Решта — пішли не хрен. І бри-гадира свого довбаного заберіть. Ще побачу ко-гось тут — ноги вирву. Побачивши, що Шпала підвівся на лікоть, він по-вільно підійшов і сказав:— «Мавпа бомжарська» говориш, сука? — нога Жори поцілила колишньому отаману у печінку. Шпала видав звук — щось схоже на «ух», упав і більше не поворухнувся. Жора звернувся до двох, які залишилися:

��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

М— Із завтрашнього дня будете брати з кожного кі-оска по п’ять баксів, а самі отримуватиме плат-ню по два бакси на день. Тепер будете працювати на мене. Якщо згодні — до справи. Якщо ні — за-бирайтеся поки я вам кістки не переламав.З двох погодився один — здоровань не слабкіший за Шпалу, на прізвисько Бандерлог. Прізвисько своє він отримав за мавп’ячу зовнішність – задовгі руки, глибоко посаджені очі і низький лоб. Бандерлог був професійним бійцем. Тобто не умів нічого іншого, ніж служити господарю і ламати за його наказом руки, ноги та щелепи. Мав біографію трохи схожу на біографію Гіллера. Навчався у гірничому технікумі і захопився віль-ною боротьбою. Гірничим майстром Бандерлог так і не став. З технікума його виперли після другого курсу, за те що напідпитку побив пере-хожого, який необачно зробив йому зауваження за нецензурну лайку. Перехожий виявився пра-цівником міліції і Бандерлог отримав два роки умовно. Звісно, далі ні про яке навчання не мо-гло бути і мови. І так кандидат у майстри спор-ту із вільної боротьби, широко відомий під пріз-виськом Бандерлог, потрапив у підручні до Шпа-ли. А потім, наче у спадок, перейшов до Георгія Гіллера. Як Шпалі, так і Гіллеру, Бандерлог слу-жив вірою і правдою. Як служить господарю при-наджений гарним харчем вуличний пес.А Жора-Гітлер, що далі ставав відомим, як король D.-ського рекету почав формувати свою власну бригаду.Другим кроком Жори-Гітлера було захоплення та-кого ласого шматка, як центральний ринок. Зі-бравши трохи грошей, вдалося придбати акції од-ного з трьох підприємців, що володіли ринком. Але, все ж, він не мав контрольного пакета. Особливо не мудруючи, він запропонував двом ін-

��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

шим власникам продати акції — ті, звичайно, від-мовилися. І тоді, рівно через місяць, один з ком-паньйонів був доставлений до центральної клінічної лікарні в глибокій комі з важкими набряками мозку. Температура тіла у нього трималася на рівні 34,5 градусів, не працювали нирки. Через два дні біз-несмен помер. Як виявила пізніше експертиза, ін-токсикація настала внаслідок вдихання парів ртуті, яку, очевидно, довгий час якимось чином вводили у спинку крісла покійного.Партнер покійного вирішив боротися. Він виголосив промову біля труни:— Для тебе вже все закінчилося, а ми будемо бо-ротися…Та для покійного випробування не закінчилися. Коли процесія вийшла з дому, з іномарки, що про-їхала поруч хтось випустив у людей, що несли до-мовину, автоматну чергу. Трьох було тяжко по-ранено, домовина упала і з неї випав покійник. Ро-дина попадала непритомною. Домовину якось зби-ли і повезли небіжчика на кладовище. Але там ви-явилося, що могила вже закопана — годину тому у ній поховали іншого покійника. Коли ж процесія по-вернулась додому всі павільйони на ринку, що на-лежали небіжчику горіли ясним полум’ям.Після цього, бажання боротися у компаньйона та дітей покійного швидко щезло — наступного дня вони продали свої акції Жорі-Гітлеру.Володіння найбільшим ринком давало Георгію ве-ликі можливості. По-перше, він уже зміг купити собі «Форд-кабріолет». По-друге, купив собі кілька до-рогих краваток, дуже дорогих костюмів і туфлі з кро-кодилової шкіри. По-третє, перестав тушуватися пе-ред граціозними довгоногими блондинками з без-доганними фігурами і мучитись думкою чи дають вони хоч комусь. Давали всі. Але тепер давали і йому. Для цього багатьох було досить просто по-

��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

Мкатати на «Форді», деяких доводилося приводити у свою фешенебельну квартиру у центрі міста або вести до ресторану. Все ж, директор ринку завжди був дрібною сошкою в очах директорів-промисловців і державних чи-новників. І тоді Жорі просто пощастило. Він вклав гроші у виборчу кампанію одного з кандидатів на крісло мера і кандидат переміг. На знак вдячності він отримав від мера усі квоти на поставки зерна для міста і половину ринку алкоголю. І ось тоді всі почали рахуватися з Георгієм Гіллером — удач-ливим підприємцем. Досить швидко всі забули кри-мінального авторитета на прізвисько Гітлер. Те-пер до нього зверталися — «пан Гіллер» і йому це подобалося. Він володів контрольними пакетами кількох великих підприємств. Втім, він не полишив кримінальні напрямки своєї діяльності. Тільки те-пер ними заправляв Бандерлог. Єдиний, хто заважав Георгію Гіллеру тримати в ку-лаці увесь кримінальний світ міста — злодій у за-коні Череп, який ще продовжував контролювати такі доходні сфери, як торгівля наркотиками та ігорний бізнес. Гіллер вирішив у перший підхожий момент завдати удару і стати повним господарем у місті. Він уже мав купу планів. Для їх втілення завів зна-йомство зі спікером Верховної Ради, який був ро-дом з цього міста і депутатом від одного з D.-ських округів. Гіллер обіцяв профінансувати кампанію пе-ревиборів спікера у народні депутати. Тепер він міг собі це дозволити. У Георгія Гіллера прокинувся смак до дорогих автомобілів. Він дізнався чим їздить еліта. Ті, кого преса називала «олігархами» надавала перевагу «Мерседесам». Як правило — «Мерседесу-Бенцу» S-600 «Пульман». «Пульман» коштував 1мільйон 200 тисяч «зелених» — поки що для нього ціна «кусалася». Але він взяв собі «Гранд-Черокі» — теж гарний автомобіль.

��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

За рік Гіллер змінив близько півсотні подружок. Ви-ходила одна на тиждень. А потім втратив до жінок будь-який інтерес. Тому що потрапив у ситуацію, коли кілька секунд, ба, навіть одна мить змінюють усе життя. Новий автомобіль пана Гіллера, його су-перавтомобіль, фортеця на колесах «Гранд-Черокі» зіграв з ним злий жарт. Під час ділової поїздки на задньому сидінні (величиною з диван) можна було вільно зайнятися сексом. Наприклад оральним. Задоволення намагалися доставити пану Гіллеру його чергова подружка. І кілометрів за десять від D., там де траса проходить біля заможного се-лища з романтичною назвою Білозір’я, під колеса автомобіля кинувся бродячий пес. В Білозір’ї було багато бродячих собак. Вони якимось, лише їм ві-домим чуттям, вибирають саме заможні села. І коли під колеса кинувся пес — Бандерлог, який був за кермом, ударив по гальмах. У водіїв є така прикмета: не можна збивати собаку, навіть «про-пускати» вже збиту між колесами, бо потрапиш в автокатастрофу. Коли машина різко загальмувала, за законом фізики все, що не було жорстко закріплене, зі швидкістю близькою до швидкості автомобіля рвонулося вперед. Бандерлог тримався за кермо, подружка Гіллера стоячи на колінах упиралася спиною в переднє сидіння. Що ж до самого пана Гіллера, то хіть зіслужила йому дуже погану службу. Він розслабився, упиваючись своїм відчуттям, коли його тіло зі швидкістю близько ста кілометрів на годину помчало вперед, залишаючи в зубах подружки чоловіче достоїнство пана Гіллера …З дівчиною розмова була короткою — удар по голові пістолетом розлюченого Бандерлога поцілив у ви-сок і відправив її, будемо сподіватися, в рай.Пану Гіллеру через півгодини найкращий хірург у місті вже робив пластичну операцію. Операцій було ще кілька, хірург справу знав, поступово на-

�0

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

Мростивши те, що було втрачено. Але функція «наро-щеного» органу, як правило, повністю повертається лише одна — сечовипускання. Що ж до дітородних функцій, то вони відтворюються лише у п’ятдесяти відсотках випадків. Георгій Гіллер потрапив до п’ятдесяти відсотків, яким не пощастило.Про те, що трапилося з Гіллером не знав, прак-тично, ніхто. Хірург, отримавши чималі гроші і зна-ючи репутацію пацієнта, навіть під страхом смерті не розповів би про це.В психології Гіллера сталися помітні зміни. Його жорстокість, що і раніше була відомою, стала просто бити через край. Кілька провідних біз-несменів у регіоні отримали від Гіллера про-позиції продати свої підприємства. З усіма, хто відмовився, Гіллер жорстоко розправився. Біль-шість стали жертвами кілерів, а контрольні па-кети підприємств, як правило за безцінь, отри-мали фірми підконтрольні Гіллеру. На межі де-в’яностих він став фактичним володарем регіону. Без його згоди не відбувалося жодне призначення і не укладався жоден контракт.

�1

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

Володіння кількома пороками не дозволяє цілком присвятити себе одному з них.

Ф. ларошфуко

Конфіденційно. Оперативна інформація

виборчого штабу Голови Верховної ради Швеця О.М.

З інформація соціологів. «Опитування громадської думки свідчить про сприятли-

вий ї ї стан для Голови Верховної Ради Швеця О.М. Якби вибори відбулися сьогодні за Швеця О.М. проголосувало

б — 22% виборців, за головного редактора газети «Го-лос» — 15% виборців, за інших кандидатів — 8% виборців,

не визначилися — 55% виборців»

На палубі було холодно, і спікер, який вийшов по-дивитися, як яхта швартується до пірсу, знову повернувся до каюти.

За столом сидів Георгій Павлович Гіллер. «Владе-лец заводов, газет, пароходов». В чудовому темно-му, в ледь помітну смужку, костюмі. На носі окуляри в золоченій оправі. Вигляд — респектабельного біз-несмена. Втім, можна було припустити, що він ви-сокопоставлений чиновник. Наприклад, заступник міністра. Чи, навіть, міністр. Ніщо у його вигляді не натякало на його минуле. Бандерлог виконував роль «халдея». Розливав горілку і різав буженину. Моторна яхта «Чайка» була гордістю Гіллера. Водотонажністю 25 тон з екіпажем

Рîздiл �рОЗВаГи сПІКера

(За двадцять вісім днів до виборів)

�2

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

Мусього в дві особи, вона розвивала швидкість до 40 кілометрів на годину і була чудовим місцем для встановлення дружніх стосунків з важливими для нього людьми.— Ну, і як тобі корабель? — запитав Георгій Пав-лович.— Чудово, — відповів спікер і проспівав: «Где у причала, скучая, стоят кораблиГлядят на залив и с мечтой о большом океане,Они засыпают на краешке нашей земли,На севере крайнем, на севере крайнем…»Ех, чудово було «в Cтране Cоветской жить». Була імперія, супердержава. Увесь світ тримали у стра-ху, — язик його помітно заплітався. — Слухай, Ге-оргію. Я як вип’ю, то мене відразу тягне до шлюх. Пошли по ту шлюшку, здається Ірину, га? Ту що була у мене позавчора. Тільки хай буде одна. Я не хочу цих оргій…Гіллер і сам хотів жінку. Алкоголь діяв на нього так само, як і на спікера. Але Георгій Павлович не міг ось так, запросто, викликати шлюх. Він не міг до-зволити, аби хтось, крім нього, знав його таємницю. Про його каліцтво. Але йому таки страшенно хо-тілося жінки. І не шлюхи. А чистої дівчини. Але та-кої, яка потому ніколи нікому не розповість, що від-булося з нею.— Чув? — запитав пан Гіллер Бандерлога. — За-везеш Олексія Михайловича додому, а потім — по ту шлюху. Відвезеш до нього, потім повернешся до мене. Отримаєш делікатне доручення. І дивись нічого не переплутай.Бандерлог наморщив чоло. Коли Гіллер говорив «делікатне доручення», як правило, це означало лише одне — знайти дівчину з привабливою зо-

�3

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

внішністю, від 17 до 25, не шлюху. Не те щоб Бан-дерлогу було шкода цих дівчат, чи цікавила їхня подальша доля. Ні. Але схопити дівчину вдень, у місті, незважаючи на опір посадити в автомобіль і відвезти Гіллеру, означало, хоч і невеликий, але ризик. Втім, Бандерлог вирішив це питання досить просто. Дівчата сідали до його автомобіля самі. Він просто проїжджав околицями, де «голосували» ті, хто подорожував автостопом.

* * *Бандерлог, на прохання спікера, поїхав за однією з найпопулярніших у місті повій — Іриною Горловою. Ірина відкрила двері в чому мати народила. Вона добре знала Бандерлога — той не раз користувався її послугами і була впевнена, що заробить непогані гроші і цього разу. І, звісно, не помилилася. Бандерлог страшенно вто-мився. Але перед Ірининими принадами не встояв. І за 10 хвилин вона, сидячи верхи, обробляла його чим могла: руками, губами, язиком, зубами, довгим волоссям. Ірина добре розумілася на цьому . Бандерлог провів увесь день на ногах, керуючи шпа-ною, що обривала з парканів, стовпів і стін листівки головного конкурента спікера — редактора місцевої газети «Голос».Звісно у спікера був офіційний штаб у який входили кілька рафінованих інтелігентів. Але всі «делікатні» доручення виконували бандити Бан-дерлога, яких утримував (звісно через Бандерлога) місцевий олігарх Георгій ГіллерА ще Гіллер примусив Бандерлога скрізь супро-воджувати на виступах Швеця. Міліція, звісно, теж працювала на «кандидата №1». Але коли у натовпі починали роздавати агітаційну продукцію конкурента, або піднімали антишвецівський тран-спарант, тут міліція не втручалася. Адже конкуренти не порушували громадського порядку. І тоді за

��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

Мсправу бралися «братки» Бандерлога. А сьогодні, до всього, на яхті він накривав на стіл спікеру та Гіллеру. І тепер, був уже радий покінчити з цим, занадто вже довгим любовним актом. Але Ірина завела його іще раз.В повії ідуть з різних причин. Ірина знала історії ба-гатьох «колег». У однієї було двоє дітей інвалідів і не було чоловіка, у іншої зовсім юної 16-річної ді-вчини вся сім’я не працювала, третя пішла в по-вії рік пропрацювавши офіціанткою в барі і за те, щоб їй дозволили носити таці з брудним посудом за сотню на місяць , вона повинна була «підклада-тися» (проститутки рідко говорять спати) під стар-шого офіціанта, адміністратора, та господаря рес-торану. Вона пішла в повії і тепер отримувала ці кошти за годину.Ірина була дівчиною іншого гатунку. Їй подобалося займатися сексом. Ірина мала чоловіка «таксиста». На жаргоні повії «таксист» — це не водій таксі, а во-дій який працює на «маму» — звідницю, до якої те-лефонують клієнти і замовляють дівчаток.Товарки по ремеслу вважали Ірину німфоманкою. В сексі вона завжди була активною. Враховуючи чудову фігуру, не мала відбою від клієнтів.Її чоловік — 35-річний «таксист», безумовно, знав усе про роботу Ірини. Більш того, вів книгу при-бутків і витрат. І, іноді, лупцював Ірину, коли та не приносила грошей, і говорила що сьогодні було — «по-любові». Втім, не без ревнощів, які прокидалися принаймні раз на місяць. Тоді він детально випитував у Ірини, який був клієнт, де вона проводила губами, що бра-ла до рота і потім бив її, але знову ж таки — в міру, розуміючи, що тіло це товар, а товар – це гроші.Оголена Ірина сиділа на «достоїнстві» Бандерлога, її нігті ніжно дряпали його плечі. Але коли з при-хожої долинув звук ключа, що скреготів у замку,

��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

в руці Бандерлога відразу з’явився пістолет, яко-го він завбачливо поклав під подушку. Спробував звільнитися від наїздниці, та вона вчепилася йому у плечі. І він лише великим пальцем зняв пістолет з запобіжника і націлив на двері. Збоку картина ви-глядала дійсно кумедно...— Усе нормально, не хвилюйся. — заспокоїла Бан-дерлога Ірина.— Це мій чоловік.— Гукнула.— Саня, не заходь, я зайнята!Саня-«таксист» був категоричним противником при-сутності клієнтів у себе в домі, вважав, що робота роботою, а сім’я — це святе. Розлючений він уві-рвався до спальні, але, побачивши націлене йому в лоб чорне дуло пістолета, зразу подобрів:— А, зайнята, вибач, я не розчув. — Хиляй звідси, — холодно сказав Бандерлог, не опускаючи ствола. — А то вмить зроблю твою біксу вдовою. — Ти ж давай працюй нормально, щоб клієнт був задоволений. Не сором честь фірми,— бурмотів Саня відступаючи на півзігнутих ногах і зачинив двері.

* * *Через півгодини Ірина із Бандерлогом вже мчали у «Форді» у напрямку особняка пана Гіллера.— Спікер вимагає тебе, гребаний чефір,— на ходу Бандерлог пояснював усе про замовлення.— За-явив, що його страшенно втомили виборчі перегони і він потребує психологічного розвантаження. — Він вимагає саме мене ?— на мить Ірина відвела очі від дзеркальця і облишила фарбувати губи.— Ну бля, не вмикай тупого, сказав, хоче ту дівчину, яку трахав позавчора і лише одну — без подруги,

��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

М— пояснив Бандерлог.— А лаве? — Ірина позирнула на Бандерлога.— Говно питання! Але лаве з кишені Гітлера, — іно-ді за очі Бандерлог ще дозволяв називати Георгія Павловича по-старинці – «Гітлером».— Ага. Значить, «хайль Гітлер!». Але ти маєш його попередити, що через тих задушених дівок, зараз ми беремо надбавку за ризик. Це, щонайменше, двісті американських рублів зверху, — уточнила обсяги своїх претензій Ірина.— Що за ботва? Не, хвилюйся, шлюх той маніяк, здається, не чіпає.— Чи ти ба, шлюх. Фільтруй базар, — невдоволено наморщила носик Ірина. — То що там з приводу надбавки?— Ну, бля, гребаний чефір, — пробурмотів Бан-дерлог. — Про надбавку скажеш Гітлеру, або са-мому спікеру. — Слухай, а сам Гітлер замовляє дівчат? — рап-том запитала Ірина.— Ніколи, — відповів Бандерлог.— А чому, він що, імпотент? — не вгавала Ірина. — Чи такий моральний тип, що не цікавиться ді-вчатами? Чи у нього є своя Єва Браун? Чого мов-чиш?— Не знаю, — роздратовано кинув Гіллер. — Мене це не обходить.Втім, про дещо він, звісно, здогадувався.

* * *Спікер Олексій Швець прокинувся, кинув поглядом на ліжко. Повія спала поряд. Чудове темне волосся розкидане по подушці. Стрункі ноги ледь зігнуті у

��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

колінах. Він підняв ковдру — груди невеликі, але гарної форми, вузькі стегна. Чудово. Життя чу-дове. Він згадав, що вчора був у дружини. Згадав її заплиле жиром тіло. Його пересмикнуло від від-рази. Трохи помріяв про те, що зможе зробити коли отримає депутатський мандат і переобереться на пост спікера. Мабуть, він пошле куди подалі свою стару гримзу і одружиться з молодухою. Гарною, з пружним струнким тілом. Уже він ледь не один залишився із старою дружиною. Секретар РНБО одружився з прес-секретарем. Міністр оборони з помічницею. Голова СБУ з якоюсь журналісткою. Значить, вирішено. Після виборів він змінить дру-жину. А що, раз живеш…Спікер раптом відчув, що йому страшенно хочеть-ся в туалет і що терпіти не може більше жодної секунди. Відкинув ковдру, схопився і побрів до санвузла, по-хитуючись на нетвердих ще після вчорашньої гуль-ні ногах, умостився на унітазі. Але раптом його во-лосся стало дибки – він відчув, як щось жахливе ухопило його за чоловіче достоїнство і тягне, про-сто засмоктує в унітаз. Спікер закричав. За мить в туалет зазирнула злякана Ірина.— Що трапилося?— Подивися, що там,— розсунув коліна спікер, не сміючи опустити погляд.Ірина нахилилася, просунула руку між колінами, смикнула за щось і спікер зразу відчув полегкість, те жахливе внизу відпустило його.— Ти забув зняти презерватив, — сказала Іри-на.— Він наповнився сечею і налякав тебе. Мій пупсик...— вона пригорнула його до себе.— Й....твою мать, — вилаявся спікер.Йому було трохи соромно, але з іншого боку, чого соромитися повії? Він відсторонився

��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

М— Іди в кімнату. Я зараз. За хвилину ліг поряд з нею. Наче нічого не трапи-лося, сказав:— Ну розповідай. Що я в тебе учора запитував? Ага, чому жінки йдуть у повії?— Чому? З різних причин, — пояснила вона.— Ну в однієї моєї подруги двоє дітей-інвалідів і немає чоловіка, у іншої, малолітки, сім’я не забезпечена, у третьої просто нічого не має — ні квартири, ні освіти, ні роботи.—«Оскали імперіалізму», — роздратовано сказав Швець. — Це все відрижка капіталізму.—Є й інші, такі яким подобаються легкі гроші, або просто подобається трахатись.— Ну, а якщо взяти тебе, в тебе що, немає чо-ловіка?— Є, але така сволота… А ще, я його утримую.— Він що, відбирає гроші? — здивовано запитав Швець.— Не завжди, — пояснила Ірина. — Іноді я говорю: а сьогодні в мене було по-любові.— А що, він знає чим ти займаєшся? — продо-вжував розпитувати її спікер.— Так, а ще веде бухгалтерію. Вираховує скільки я мала заробити і скільки принесла додому. І «дістає» мене зранку до вечора.— Як дістає? — не розумів спікер.— Запитує скільки грошей заплатив той, а що ти робила з ним, а невже ти кінчила з клієнтом.?— А ти?— Звісно говорю що ні, — пояснила Ірина.

��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

— Тобто, брешеш, — розуміюче сказав Швець.— А то. Іноді трапляються такі клієнти, що невідомо хто кому повинен платити гроші. Я приїжджаю, він усе випитує в мене. Потім сцена ревнощів, синяки по тілу і підрахунок грошей. І невдоволення, якщо мало. Потім вимагає сексу. Звертається до мене – «ах ти, моя брудна шлюха». Ти, наприклад, гар-ний клієнт.— Мабуть брешеш, — після хвилини роздумів, підсумував Швець. А такі відносини, то дійсно — «оскал імперіалізму». Про мене нічого йому не розповідатимеш. Бо матимеш великі проблеми. Зрозуміла?— Так, — кивнула Ірина.— Ну добре, я тебе викликав, бо вважаю, що ти мене заряджаєш енергією. А мені на цьому тижні енергія конче потрібна…Він підвівся з ліжка, розправив плечі, його обличчя набуло мрійливого виразу.— Іди сюди, стань поряд. Не сутулься, стань струнко, — спікер притис її до себе, однією рукою обійняв за стегна і стис п’ятірнею сідницю.— На-співай «Інтернаціонал». Ця мелодія теж заряджає мене енргією.— Я не пам’ятаю слів, — спробувала відмовитися Ірина. Але не вийшло. Спікер раптом заспівав непоганим баритоном:— «Вставай проклятьем заклеймленный, Весь мир голодных и рабов...»Вона підспівувала, спочатку несміливо, намагаю-чись згадати слова. А потім, у них чудово вийшло дуетом. Співаючи «Інтернаціонал», спікер встав. Оголений, він лівою рукою обіймав Ірину за талію,

�0

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

Ма правою стискав сідницю. Їй було трохи боляче, але можна було терпіти. Вона ще подумала: чи те що відбувається можна назвати збоченням? І ви-рішила, що ні.Відеокамери та мікрофони за дзеркалом фіксува-ли кожен рух і кожен звук у кімнаті. Портативний передавач транслював сигнал. А приймач при-ймав, підсилював і передавав на монітори і ві-деомагнітофон…

�1

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

яке щастя бути поряд із людьми.Франц Кафка

У невеликій кімнаті міського будинку культури, що зазвичай слугувала гримерною, були лише спі-кер з Іриною. Охоронець за дверима стримував

журналістів. — Олексій Михайлович з секретарем обговорює виступ, — ввічливо говорив він.Спікер сидів за невеликим столиком, Ірина стояла поряд. На стіні висів величезний, мабуть спеціально вивішений до приїзду спікера, плакат: «Хто? Швець! Куди? До Верховної ради! Навіщо? Стояти за на-род! А зможе? Швець зможе!»— Дзеркало, — попросив спікер, ховаючи кілька па-пірців з нотатками виступу в кишеню. Втім, він не-погано говорив і без папірця, але про всяк випадок завжди тримав нотатки при собі. — Я учора звіль-нив свого особистого секретаря.— За що? — Ірина розкрила дзеркало-трюмо. Звідти на спікера позирнуло запухле обличчя, об-рамлене рідкуватим волоссям з ледь помітною си-виною. Він ніколи не був у захопленні від своєї зо-внішності. Невисокий зріст, черевце, хоча, це ні-коли особливо його не турбувало. Хіба Ленін, Му-соліні чи Черчіль були вродливими?

Рîздiл �яК ОБ’єДнати ПОлІтиКУ І КОХання

(за 23 дні до виборів)

�2

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

М— Цей козел доповів, що мій рейтинг падає, а рей-тинг мого конкурента, тьфу ти, гидко подумати, що він мені може бути конкурентом – редактора яко-їсь місцевої провінційної газетки, зростає. Я знаю, що цього не може бути. Тому, що не може бути ні-коли. Втім, про всяк випадок, я наказав провести серйозне соціологічне опитування. Але його вигнав. Секретар, який не вірить у свого хазяїна мені не по-трібен. Тепер ти будеш моїм секретарем. — Але ж я не маю відповідної освіти, — спробувала заперечити Ірина.— Зате ти маєш інші достоїнства, — спікер ляс-нув Ірину нижче спини і зареготав. — Та ще й ці-кавишся політикою. А більше нічого й не потрібно. Не заступай мені дзеркало… Спікер став у «ленінську» позу. Ліва рука ззаду упирається у стегно, права піднята угору і вперед — пальці стиснуті човником, корпус трохи нахилено — теж вперед, підборіддя — угору:—Тавагищи!— виголосив він фальцетом, помітно картавлячи.— Контггеволюция поднимает голову! К агужию, тавагищи!— Нубля! — вихопилося у Ірини.Спікер позирнув на неї. Помітив, що Ірина дивиться на нього, розкривши рота…— Підійди ближче.Ірина підійшла і він задер їй спідницю, і стиснув сідницю.— Постій так, — йому здалося, що ледь помітне збудження, яке викликає в нього її тіло, заряджає його енергією, необхідною перед виступом. Що енергія з пружної сідниці перетікає йому у руку, піднімається вище і живить мозок.— Любиш себе? — запитала Ірина.

�3

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

— Мовчи, сука... — відповів він. Звісно він любив себе, але про відчуття державного мужа не може судити якась брудна шлюха.Швець заплющив очі. Перед виступом він вводив себе у своєрідний транс.— Наспівай перші два рядки «Інтернаціоналу», але тихо, щоб за дверима не почули.Вона тихо заспівала.— Вставай проклятьем заклейменный, Весь мир голодных и рабов, Кипит наш разум возмущенный...— Добре, досить. Визирни, що там… — обірвав її спікер.Ірина обсмикнула спідницю, поправила зачіску, вийшла в коридор. Посміхнулася журналістам і проштовхалася до виходу на сцену. Пройшла повз звуко- і світлотехніків, які копирсалися в апаратурі. Прослизнула до завіси, визирнула крізь щілину — о господи, п’ятнадцять хвилин тому половина зали була пустою, а зараз май-же всі місця зайняті і кінця краю не видно по-току людей.Гамір у залі ставав усе сильнішим. На сцені теле-візійники встановлювали апаратуру. Почула кроки. У супроводі охоронців з’явився спікер. — Що там? — діловито запитав він.— Аншлаг! — захоплено і трохи злякано повідо-мила Ірина.— Чудово, — кивнув Швець.Охоронці тим часом виштовхали журналістів, за сцену.— Піди ще дізнайся, які телекомпанії є, – сказав Швець Ірині.

��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

М— Як це? — злякано запитала Ірина. — Я буду за-питувати телевізійників, хто вони?—Так. Не роби з цих мерзотників ідолів. Бачиш людину з камерою. Підходиш, береш за барки і за-питуєш: «Ти хто?», потім так само іншого, а потім доповіси мені.— А якщо запитають хто я?— Скажеш, що мій особистий секретар. Ірина захихотіла, але пішла. Не так часто чоловіки називали її не сукою, не шлюхою і не м’ясом. А осо-бистим секретарем. Виявилося, що є камера УТ-1 і три місцеві телеканали. Швець посміхнувся, продемонструвавши ряд не досить рівних жовтуватих зубів. «Поважають», — подумав він. Вийшов на сцену. Визирнув із ла-штунків, дійсно народу було чимало. Він навіть здивувався.— Ти не боїшся, котику? — запитала Ірина— Я? Дурниці… — гордо заперечив спікер.Хоча насправді він боявся. Завжди перед по-чатком виступу випивав 100 грамів горілки. І за-раз, виставивши Ірину за двері, дістав із порт-феля пляшку горілки, відкрив , налив у склянку, що стояла на столі біля графина з водою і пе-рекинув до рота. Спікер майже ніколи не пив ні вина, ні коньяку. Робітничо-селянське походження привчило його до традиційного українського на-родного напою. Хоча зараз він пив не примітивну «Російську» за «три шістдесят дві» , а найкращу дорогу горілку «Тарас». Яку до речі пив і сам Буч-ма, і прем’єр. Словом — перша трійка держави.— Оголошуй, — кинув він представникові місцевого осередку дружньої йому Селянської партії, який че-кав у кутку сцени і мав виконувати роль ведучого.

��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

Завіса поїхала вбік і він, переступаючи з каблука на носок, пішов до трибуни. Йому здавалося, що його кроки гучно відлунюють під стелею.Стоячи на трибуні, він відчув, як його дихання час-тішає, як стукотить у скронях і ледь помітно по-чинають тремтіти коліна. Але, то було приємне тремтіння. За спиною, над сценою висів величезний транспарант. Точно такий, як у гримерній, але разів у десять збільшений. Білі букви на червоному тлі: «Хто? Швець! Куди? До Верховної Ради! Чому? Сто-яти за народ! А зможе? Швець зможе!» Швець набрав повітря в легені і почав говорити:— Товариші! Наш народ знищують. Знищують за те, що ми героїчною історією своєю довели спро-можність боротися з імперіалізмом. Нас ведуть до капіталізму, де перетворять на безсловесне бидло. Наші чоловіки потерпають від жахливих умов праці, наші жінки, щоб прогодувати сім’ю, вимушені йти на панель. Капітал в черговий раз породив собі могильника — робітничий клас і селянство. Він його навчить, забезпечить матеріально і сам примусить завдати смертельного удару. Урагану ще немає, але страх перед ним є. Страх помсти за скоєне. Історія повториться — у вигляді чергової революції…

* * *Три автомобілі, величезний комфортабельний «Ауді» і два «Мерседеси» зупинилися на трасі за містом. Спікер наказав Бандерлогу з охоронцями їхати вперед і зачекати через 10 кілометрів. А сам сів за кермо «Ауді» і посадив поряд Ірину. Вони зупинилися на узбіччі біля найближчої лісосмуги.— Слухай, мені потрібно розслабитися, — сказав спікер.— Тут? Але ж ми не акробати. Тим більше авто-

��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

Мтраса… — заперечила Ірина, яка відразу зрозуміла, що означає те «розслабитися». — То й що... Я тут зараз і мораль, і закон в одній особі,— гордо заявив спікер.— Ну, якщо так, то я не проти, — погодилася Іри-на. — Але хочу одержати надбавку.— Яку надбавку?— здивувався спікер.— Ну лаве. Ти знаєш, що знаходять вбитих жінок. Зі скрученими в’язами. Ми беремо надбавку за ризик, — пояснила Ірина.— Лаве? Облиш цей ідіотський жаргон. З не пер-шою, але і не другою особою держави тобі нема чого боятися. Це по-перше. По-друге — ти тепер мій особистий секретар. Ти будеш одержувати зарп-лату. Як на мене, досить високу.— Як твій колишній секретар? — уточнила Ірина.— Так, саме таку, — погодився спікер.— Це скільки ?— Дві тисячі доларів на місяць. Тьфу, доводиться все рахувати у валюті цих паскудних янкі. Це лише для початку. А там, якщо нормально проявиш себе, то будеш отримувати більше. Ти говориш мені — так? — нетерпляче запитав спікер, запускаючи їй руки під блузку.— Так, — сума цілком влаштовувала Ірину. Вра-ховуючи накладні затрати: оплату «мами», «так-систа», аби заробити стільки ж їй довелося за-довольнити принаймні сорок клієнтів за місяць. — Насточортіло бути багатостаночницею.Вони пересіли на заднє сидіння. Ірина швидко скинула з себе все, і спікер з важким сопінням на-валився на неї.Майже відразу завищали гальма і поряд зупинилось

��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

ДАІ-шне авто. ВАЗ-2109 з блакитними і жовтими смугами, та червоно-синьою мигавкою на даху. Хряснули дверцята і даішник постукав у вікно.Швець дотягнувся до кнопки опускача скла і на-тиснув. Скло поїхало вниз:— Підожди я кінчу, потім поговоримо. Знову натиснув — скло стало на місце.Ірина приснула. — Йому треба дати 10 гривень і він поїде далі.— Переб’ється, — спікер не зважав. — До того ж у мене немає десяти гривень, я не ношу з собою грошей. Вони мені ні до чого.Втім, він не довго примушував даішника, капітана міліції, чекати.Ірина, регочучи, спостерігала — як округлились очі служаки, який сподівався на традиційний червонець, після того, як він побачив, що з «Ауді» вивалюється розлючений спікер українського парламенту, запихаючи сорочку в брюки. Як даішник блідне, біжить до своєї машини, і як машина скажено ревучи, мабуть на першій швидкості (схоже даішник з переляку забув перемкнути передачу) зникає за поворотом шосе.— Суки, які суки, — бурмотів спікер, сідаючи за кермо і повертаючи ключ запалення. — Замість того щоб ловити того маніяка, рубають «капусту» чи як там ти говориш — лаве. 10 гривень зі спікера. Першої… тьфу ти… Другої… тьфу ти. Не першої, але і не другої людини в державі. Подзвоню міні-стру внутрішніх справ, скажу, що не розрізняють спецномерів. Хай вижене цього... — втім, він відразу замовк, бо згадав, що його «мерседес» із спецномерами поїхав уперед.«Ауді» рушила. Відразу набрала швидкість 100

��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

Мкілометрів на годину. Швидше спікер не їздив, був не дуже вправним водієм. Трохи заспокоївшись, спікер сказав:— Розкажи мені щось зі своєї практики. Ну, скажімо, про збоченців. Що їм подобається?— Ви таке запитаєте, Олексію Михайловичу...— Я тебе прошу. Як свого особистого секретаря. Які у нас можуть бути секрети? Та і я, як голова Вер-ховної Ради, мушу знати усю правду про свій на-род. Навіть якщо правда виявиться гіркою.— Ну, був у мене один, що примушував лягати го-лою у ліжко, а сам стрибав навкруги рачки, як шим-панзе – говорив, що це його збуджує. — Твою мать, потвора. Сто пудів прихильник Пар-тії зелених, — спікер розреготався та так, що ледь не з’їхав у кювет.— Може то був їхній лідер Воно-нов? Часом у нього не було довгого волосся, стяг-нутого на потилиці вузлом? А ще?Ірина замислилася:— Багато чого було. Чоловіки не церемоняться з проститутками. Зараз чудовий сім’янин, батько гарних дітей, а через годину — збоченець. Ну, ще один викликав мене додому, роздягався ставав на роликові ковзани і примушував брати, ну ви самі розумієте за що, і так возити по квартирі.Спікер реготав до сліз. — Говориш, примушував брати за «бадану» і возити…— Взяти за що? — не зрозуміла Ірина.Спікер нарешті вгамував напад сміху.— Коли я був у тій клятій Африці у нас розповідали чи то анекдот, чи то бувальщину…

��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

— Розкажи любий, — Ірина поклала спікеру руку на плечі, нахилилася до нього і поцілувала у шию.— Ну, слухай. Приїхали в якусь африканську кра-їну партійці просувати свою ідеологію. Тоді, коли я став партійним працівником, партія вже зрозуміла, що пролетаріат буржуазних країн: Англії там, або Франції навряд чи підніметься на боротьбу за сві-тову революцію. Купили їх буржуї високим рівнем життя. Тоді партія спрямувала свій погляд на країни третього світу. Зокрема на Африку. І ось приїхали партійці в одну африканську країну. А там ще пле-мінний устрій. Ледь не первіснообщинний лад. Зібрали кілька племен на мітинг. Головний партієць говорить: «Ми побудуємо для вас заводи і фабри-ки!». «Набаданга!», — весело кричать напівголі чор-ні люди. «Ми побудуємо вам школи». «Набаданга!», — волають чорномазі. «Ми забезпечимо вас питною водою та медикаментами» «Набаданга!», — зно-ву горлають негри. А вечором усі напилися вщент і почали танцювати навколо вогнищ. Головний пар-тієць теж напився роздягнувся і почав танцювати з новоспеченими чорними братами. А біля вогнища сидять два чорних вожді. І один дивлячись на го-лого партійця говорить: «Дивись яка маленька у нашого нового брата баданга».Тепер Ірина реготала до сліз.Вона прибрала руку з плечей спікера і поклала на брюки. — Зате твоя баданга ого-го.— Не заважай мені правити. Анекдот — цей звісно жарт. У нас там було все дуже строго. Обліко мо-рале! Русо партайгеноссе! А з приводу баданги ти не жартуєш? Чесно кажучи, у мене з цього приводу завжди були комплекси...— Ні, коханий,— Ірина пригорнулася до спікера і поклала йому голову на плече.Попереду з’явилися автомобілі ескорту.

�0

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

М* * *

Після того, як Бандерлог привіз Ірину спікерові, він повернувся на корабель. Але Георгія Павловича там не застав. Пан Гіллер був уже дома і, сидячи біля відеомагнітофона, слідкував за розвагами спікера. Йому було дуже зле. Сексуальна енергія била через край. Він не пустив Бандерлога у дім, а вийшов на ганок і наказав привезти дівчину. Бандерлога те про-хання не здивувало. Це тривало уже кілька років. Бандерлог знав, кого хоче Георгій Гіллер. То мала бути дівчина від 17 до 25 років. Струнка, пристойно одягнута. Інших вимог Георгій Павлович не висував. Куди зникають дівчата потім, Бандерлог не знав.Гіллер говорив що трахає дівок і відпускає. Бан-дерлог не був упевненим у цьому. Але боявся на-віть думати про те, що може бути інакше. Що на-приклад, можливо саме цих дівчат потім знаходять у лісі, колодязях чи ярах. Він знав, якщо почне ці-кавитись подібним, не проживе і години. А може, і хвилини...

�1

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

ти їдеш до жінок?не забудь взяти з собою батіг.

Фрідріх ніцше

В принципі, кожна дівчина, яка їде автостопом, розуміє, що такі поїздки, справа небезпечна. А тому, не кожна сяде в автомобіль у котрому

їдуть двоє чоловіків. Цьому залізному правилу слі-дувала Ніночка Марченко. Вона навчалась на 1 курсі фінансового технікуму, а жила у невеликому селищі за 30 кілометрів від обласного центру і за-вжди, сідаючи в машину до незнайомого чоловіка, відчувала тривогу. Як він себе поведе? Зрештою, в більшості випадків все обходилось. Не без бруд-них натяків і пропозицій, звичайно. Та це – дрібниці. Тому що був один раз, про який вона намагалася не згадувати. Вона тоді сіла до якогось амбала, який відразу почав приставати, а за містом повернув ма-шину у лісосмугу. Вона спробувала вистрибнути на ходу, але водій завбачливо заблокував двері — в машині був центральний замок. Авто, здається «Фольксваген-Пассат», стрибаючи по незвичному для німецького шасі бездоріжжю, зупинилося на галявині. Було вже темно. Світло фар упиралося в стіну кущів. — Чого ви від мене хочете? — запитала Ніночка тремтячим голосом, забившись в куток.— А ти не здогадуєшся? — запитанням на запитання

Рîздiл �неБеЗПеЧна ПОїЗДКа аВтОстОПОМ

(За 20 днів до виборів)

�2

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

Мвідповів здоровань, діловито присуваючись до неї і кладучи гарячу долоню на коліно. Рука поповзла вище. Вона спробувала зупинити її, відштовхнути цю величезну руку, але з тим же успіхом вона б намагалась зупинити танк. У дівчини не було жодного шансу. — Не смикайся,— сказав здоровань, друга рука здавила її горло ледве не потрощивши шийні хреб-ці.— Не будеш смикатися, то все пройде набагато швидше і безболісніше.Вона більше не опиралася – її волю було зламано. Наче у сні, вона відчула, як він задирає сукню та білизну. Коли все закінчилося, він викинув її з ма-шини і поїхав. Опритомнівши, повзаючи в темряві на колінах, вона ледве відшукала свій одяг, а потім довго пробиралася крізь гілки на звуки автотраси. Якийсь дідусь на «Запорожці» підібрав її і відвіз до гуртожитку – в такому вигляді вона б ніколи не посміла з’явитися додому. З того часу вона боялася сексу. Хоч добре розуміла, що якби все відбувалося в іншій обстановці, вона була збуджена і у неї був досвідчений партнер, то такої відрази не було б. Після цього випадку Ніна майже місяць їздила лише автобусом. Але автобус ходить двічі на день – вранці і увечері. Завжди за-битий по саму зав’язку спітнілими тілами базарних торгашів, що повертаються з обласного центру. І Ні-ночка знову почала їздити автостопом.Цього разу вона ждала досить довго. Навпроти зу-пинився пропагандистський автомобіль якогось кандидата в депутати. Два величезні динаміки тран-слювали марш. Потім верескливий жіночій голос читав біографію якогось Швеця. Ніночка дуже по-верхово зналася на політиці. Що спікер, що пре-м’єр для неї було все одно. Проверещавши ви-борчий лозунг кандидата : «Хто? Швець! Куди? До Верховної Ради! Чому? Стояти за народ! А зможе? Швець зможе!» машина нарешті поїхала. А поряд

�3

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

з дівчиною зупинився «Форд – Скорпіо». За кер-мом молодик, обличчя з важким підборіддям і гли-боко посадженими очима. Але усмішка привітна. Наче, нічого загрозливого. Ніна запитала, чи до-везе він її до місця.— Без проблем, — відповів водій. — Три гривні. Він саме їде далі на північ у напрямку Києва, але їм по дорозі.Вона сіла. Те що він сказав, заспокоїло її. Звичайно, коли водій відразу говорить про гроші – то йому потрібні саме гроші. Машина рушила і почалися звичайні розпитування ні про що – де вона навчається, скільки їй років, чи є в неї хлопець. Ніна відповідала коротко, більше з ввічливості. Вона не звернула уваги, коли Бандерлог (а це був він), натис кнопку зліва від керма. Кнопка вмикала газову установку, якою був оснащений «Форд». Але газу в баку не було. Автомобіль, проїхаваши кілька сотень метрів, засмикався і зупинився. Дви-гун замовк. — Щось із двигуном, — сказав Бандерлог, вийшов і підняв кришку капота.— Гребаний чефір… Ніну охопив неспокій. Чому? Вона сама не знала Бандерлог відкрив задні дверцята. Ніночка озир-нулася. Водій добув звідкись пластикову коробку з інструментом і почав копирсатися у ній. Все нор-мально, що це з нею? Шосе виблискувало сталь-ним відливом після дощу, який щойно закінчився. Вона хотіла знову обернутися і запитати, чи серйоз-на поломка, але не встигла — рука водія затисла їй рота і носа хусткою, змоченою хлороформом…Бандерлог обережно поклав непритомну дівчину на заднє сидіння.

��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

М* * *

Дівчина отямилася в кімнаті, чи, може, підвалі? Важ-ко сказати, що це було. Бетонний паралелепіпед — десять метрів у ширину, десять — у довжину. Ні-ночка озирнулася навкруги. Їй не вірилося, що це може бути насправді. Вона підвелася з дерев’яного, холодного тапчана. Серце шалено калатало. Зда-валося, його стукіт відлунює від стін і від стелі. В одній стіні — залізні двері. На другій — величезне дзеркало. Спробувала ударити у двері кулаком — звук був не сильнішим за шурхіт крил голуба. Похитуючись, пройшла із кутка в куток. Унітаз, ра-ковина. Думки плуталися, її трохи нудило. Рука і нога боліли від довгого лежання на жорсткому тап-чані. У кімнаті — досить чисто. Вона пройшла із кут-ка в куток. Що це за кімната? Більше схоже на бе-тонний бункер, або камеру в’язниці. Але чому вона тут? Вона їхала автостопом. Машина зламалась. Більше Ніночка нічого згадати не могла.Це жахливо, цього не може бути. Сіла на тапчан і, закривши обличчя долонями, заридала.Георгій Павлович Гіллер сидів у цілковитій темряві у глибокому кріслі. Дзеркало було повністю прозоре з його боку і він, як на долоні, міг споглядати усе, що відбувається у суміжній кімнаті. Дівчина плакала закривши обличчя. Гіллер спо-стерігав за нею близько години. А потім піднявся до себе на гору. Дістав з стінного сейфу грубезну книгу «Історія кастрації та найвідоміші кастрати» і відкрив у тому місці, де була закладинка.«Ще на древньоєгипетських барельєфах можна було бачити кастрацію полонених. Дуже часто так карали полонених в Асірії, Вавілоні, Древній Греції та Римі. Ка-стрували чоловіків для використання у гаремах, щоб позбавити їх небажаного спілкування із жінками гос-подаря.

��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

Так у древніх скіфів був звичай брати на війну спе-ціальні мідні або залізні серпи, щоб оскопляти полоне-них. Оскільки, у скіфів жінки воювали пліч о пліч із чоло-віками, то, зазвичай, вони виконували цей принизливий для противника ритуал».

* * *Ніночка не знала скільки пройшло часу. Може доба, може дві. Судячи з того, що страшенно хочеться їсти — більше доби. А може минуло кілька діб? Що від неї вимагатимуть? Можливо, сексу? Якщо це так, то навіщо її морити голодом? Втекти з цього приміщення неможливо. Може, коли відчинять двері, кинутися напролом і вибігти в ко-ридор? Але ж двері не відчинялися ще жодного разу. Добре, хай буде секс. Вона згодна. Але ж її потім можуть убити. Як хочеться жити. Вона лад-на на усе аби залишитися живою.Звідки ллється слабке світло? Ага, під стелею щось схоже на нічник. Невже він ніколи не вимикається? Який жах.Іноді Ніночка засинала, просто провалювалася в морок. А потім просиналася. Розплющувала очі, майже впевнена, що це сон. Але то був не сон.

* * *Прислуга — 50 річний чоловік, заніс тацю з на-різаною ковбасою, сиром та склянкою червоного вина до кабінету на другому поверсі. Гіллер тримав прислугою лише чоловіків, аби ви-ключити з життя зайве сексуальне збудження. Кивнув йому — іди. Коли двері за чоловіком за-чинилися, Гіллер дістав із шухляди снодійне. Для того щоб заснути досить було однієї таблетки. Він

��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

Мопустив у склянку з вином десять. Таблетки швид-ко розчинилися. Він узяв тацю і пішов коридором до сходів, що вели у підвальну частину будинку. Зачинив за собою металеві двері. Повернув у замковій шпарці ключа. В таких справах обережність — над усе. Пройшов по підвальному коридору до останніх з трьох дверей, зазирнув у вічко-окуляр. Дівчина не спала. Ну і чудово. Він швидко прочинив невелике віконце: 20 сантиметрів на 50, що було у дверях на рівні грудей. Поставив тацю на металеву поличку з внутрішнього боку дверей і швидко зачинив. Здається, дівчина щось закричала і кинулася до нього. Її крик було майже не чутно крізь товсте залізо.Далі він спостерігав дівчину зі своєї кімнати, сидячи у розкішному кріслі. Взяв пилочку для нігтів і почав їх шліфувати. У Георгія Гіллера завжди були гарно доглянуті нігті. Як він і думав, дівчина відразу жа-дібно накинулася на їжу. Чи буде пити вино? Так, звісно, випила. Снодійне подіє хвилин за 30. Де-сять таблеток, звісно, була величезна доза. Спо-чатку він клав п’ять. Але одній дівчині було цього замало — вона прокинулася. Потім п’ятнадцять, але то виявилося забагато У нього був випадок, коли одна з дівчат потім так і не прийшла до тями — померла. Може, мала слабке серце? Десять теж забагато, але треба ризикувати, йому потрібна по-вна відключка жертви.Дівчина ще раз підійшла до дверей, припала ву-хом. Гіллер посміхнувся. Двері мали чудову звукоізоля-цію. Підійшла до дерев’яного тапчана, сіла. Голова її хилилася донизу. Ще хвилина — і вона заснула.Георгій Гіллер скинув халат і поклав його на ліжко. Білизни на ньому не було. Дістав із шафи гумовий шланг і гумові рукавички. Тюбик із шампунем, поліе-тиленовий пакет. Склав усе у пакет. Відчинив сейф.

��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

Дістав чорний дипломат. Натягнув рукавички. Взяв пакет та дипломат. Вийшов у коридор і обережно прочинив двері. Скільки разів він переживав цю мить, але весь час хвилювався.Він підійшов до дівчини, перекинув її на спину. Те-пер вона лежала на дерев’яному ложі горілиць. Руки і ноги були розкинуті у різні боки і звішувалися до підлоги. Він розстебнув блузку. Йому подобалися блузки, що застібалися спереду. Дівчина була без бюстгальтера. Чудово. Менше проблем. Підсунув руку в гумовій рукавичці під спину, трохи підняв дівчину висмикнув блузку і кинув на підлогу. За-стібка на короткій спідничці була збоку. Спідничку теж на підлогу. Туди ж труси. Тепер можна огля-нути її. Передусім, його цікавили груди. Невеликі, конусоподібної форми, здається, досить пружні, со-ски добре розвинені. Погано, йому подобаються ве-ликі і грушоподібні.Стегна, як на його смак, завузькі. Та й ноги, здаєть-ся, короткуваті. Втім, він і не чекав, що Бандерлог йому привезе топ-модель. Зрештою, так навіть кра-ще. Якби він обирав цих жінок сам, то, завжди, ма-буть, обирав би один, найближчий до свого смаку, тип. А так, у такій невизначеності, завжди є інтрига і якийсь елемент гри. Він зняв рукавичку з однієї руки і стиснув груди — так, дійсно досить пружні. Розсунув ноги. Треба бути обережним. Раптом ви-явиться хворою. Уважно оглянув. Наче все тіп-топ. Георгій Павлович насунув гумовий шланг на кран, увімкнув воду. Щоб була ледь теплою. Підійшов до дівчини. Полив її. Потім розтер шампунем. На-милив волосся, далі — найприємніше — груди. Со-ски, як на його смак, трохи завеликі для таких гру-дей. Далі між ногами, не минаючи жодного закутка. Чудово. Тепер змити піну. Він з задоволенням по-ливав її. Ось так. Інша справа. Бо йому вже зда-лося, за кілька днів від дівчини почало тхнути не-

��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

Ммитим тілом.Він зібрав одяг дівчини в пакет, кинув туди ж рукавички та тюбик із шампунем, скрутив шланг. Перекинув дівчину на живіт. Пристебнув її руки спеціальними наручниками, що дістав із диплома-та до кілець, які були з боків тапчана, а на голову одягнув спеціальну маску, теж із дипломата. Маска закривала дівчині очі. Ось і усе.Вийшов з кімнати і зачинив двері на ключ. Тепер до себе. Сховати все у шафу. Одягнути халат. Йому хотілося довести справу до кінця. Але не міг. І його і спікера запросили на день народження до губер-натора (або як ця посада офіційно називається в Україні — до голови обладміністрації).День народження першої людини в області, де знаходиться більшість твого бізнесу, то святе. Він піднявся сходами і зачинив двері у підвал на ключ.Ще треба оглянути подарунок, якого мав підібрати Бандерлог. Посадовцям високого рангу він губер-натора і до президента в Україні звичайно дарують антикваріат. Що ще можна дарувати людям, які ма-ють усе? Тільки якусь антикварну річ. Антикваріат, до речі, цікавий ще і тим, що він із часом тільки до-рожчає. Тому, практично кожен високопосадовець в Україні має колекцію антикваріату. У відомого київського антиквара Рабіновича Бан-дерлог купив козацьку шаблю 17 століття на по-дарунок губернатору. Оздоблену золотом. Усього за 150 «франклінів» («франклін» — стодоларова купюра). Тобто за 15 тисяч доларів.Гіллер ковзнув поглядом по клинку, по піхвам. Го-ловне, щоб не здавалася задешевою. Ні, виглядає щонайменше тисяч на 25.

��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

«Земля має шкіру, і в цієї шкіри є свої хвороби. Одна з них називається — людина».

Фрідріх ніцше

Сексуальні інстинкти завжди контролював закон. Не секрет, що в первісні часи люди, ведучи племінний спосіб життя, мало від-

різнялися від тварин. Статевий акт здійснювався буденно і безцеремонно, як зараз у «друзів наших менших». До речі, ще Шопенгауер писав, що людям подобається спостерігати за тваринами тому, що в їхніх діях вони бачать власну суть. В доісторичні часи жінка не могла вибирати сексуального парт-нера і діставалася кожному хто її бажав.Такий стан речей на Землі існувало за різними да-ними — 5-6 мільйонів років і лише останні 6 тисяч років людство наклало «табу» на вільні статеві стосунки. Безумовно, 6 тисяч років проти 6 мільйонів вели-чина безкінечно мала. І в свідомості людства це «табу» приживається дуже й дуже болісно. І коли самець, не стримуючи свого бажання, бере своє проти волі самки, він, щоб не бути покараним, не рідко потім убиває її. Іншого вибору сучасний закон йому не дає. У Георгія Гіллера, звичайно, все було інакше. Після того, як він став євнухом, неможливість реалізу-

Рîздiл �нареЧена МОнстра(за 19 днів до виборів)

�0

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

Мвати сексуальне бажання буквально зводила його з глузду.

* * *Ніночка Марченко розплющила очі. Що це з нею? Раніше вона майже не спала. Замість сну було ко-роткочасне забуття. Але останній раз відкрилося віконце у металевих дверях і чиясь невидима рука поставила тацю з їжею. Вона схопилася і гукнула:— Постривайте! Хто ви, що вам треба? Та віконце миттю зачинилося. На таці була тарілка з сиром та порізаною кільцями ковбасою і якийсь напій, схожий на сухе вино. Вона схопила тацю, поставила її на коліна і почала жадібно їсти. Вино теж випила. Можливо там було снодійне? Схоже на те, бо жахливо болить голова.Із сусідньої кімнати Гіллер з цікавістю дивився на те, як дівчина прокидається. Він щойно повернувся з дня народження губернато-ра і був у чудовому настрої, набрав номер охорони і впевнився, що в домі не залишилося нікого. На-казав до будинку нікого не пускати. Прийняв душ. Звернув увагу, що волосся на його грудях наче стало рідшим, а грудні залози більш припухлими. «Може я перетворююся на жінку?» — подумав він. Увімкнув потужний музикальний центр. «Мумій-Троль»: «Наречена».«Как же тебе повезло — Моей невесте...»Від нього гарно пахло — дорогим милом, він роз-тирався великим махровим рушником і мугикав: “Как же тебе повезло — моей невесте...”Так, волосся на грудях майже зовсім зникло, ма-буть, так на нього впливає ця жахлива травма. Він опустив очі на пеніс. Хоч хірург і попрацював, але

�1

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

вигляд зовсім ненатуральний. Не говорячи вже про відсутність функціонування.По-фіг. Він почав вихилятися у такт музиці. Він знав, що дівчина чує мелодію(у кімнаті, де вона була, та-кож стояв динамік) і сходить з глузду від страху. Ну досить. Він шпурнув на крісло рушник, одяг-нув на стегна шкіряну збрую. Так звану «вак у лок систем» Зроблену в США. І виписану за ка-талогом «VIP sexshop». «Чудова універсальна сис-тема для кріплення фалоімітаторів. Якісна і надійна. Складається із пояса-трусів на регульованих ременях і стандартної вставки для кріплення фалоімітаторів. З цією системою може суміщатися величезна кількість фалоімітаторів та віброфалоімітаторів. Можете мі-няти фалоси залежно від настрою».

Настрій у пана Георгія Гіллера відповідав крупному ребристому фалоімітатору з рельєфною голівкою. Матеріал — латекс, колір — тілесний.Гіллер бачив, що дівчина озирається, мабуть не ро-зуміючи, що з нею. Звісно, вона не розуміє, бо на-вкруги темрява. А все тому, що на очах «mask pl-easur» — маска задоволень. Широка та непрозора. Вироблена з дуже м’якої натуральної шкіри. Як ска-зано у каталозі — «зручна та практична». Колір — ніжно-рожевий. Зап’ястя, обвивали хутряні браслети. Хутро по-трібно, щоб не поранити шкіру. Іноді жертва жах-ливо пручається і може завдати собі неестетичних травм. За каталогом «надійні металеві наручники упаковані у хутряну оправу. Постачаються у комп-лекті з двома вишуканими ключиками. Колір ро-жевий. Виробник «Delta & Doc Johnson». Наручники зараз були пропущені через металеве кільце у торці тапчана. Таким чином, вона стояла, нахилена уперед у вигляді літери «г».Гіллер посміхнувся, мабуть, вона вже все зро-зуміла.

�2

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

МВін вийшов у коридор — зовсім голий лише у шкі-ряній збруї на стегнах. Перевірив металеві двері, що вели нагору. У будинку немає жодної людини, але все ж… Двері зачинено. Тоді вставив ключ у замкову шпарку і повернув.Дівчина тихо плакала смикаючи руками. Гіллер взяв руками теплі стегна. «Світ створений для тебе!»Ніночка відчула, що руки незнайомця зі стегон ковзнули до грудей і боляче стиснули їх. Вона скрикнула. Руки не зупинилися. Намацали соски, ковзнули по животу, розсунули ноги, торкнули лобок і потім два пальці грубо проникли всередину, так різко, що вона закричала. Але то був лише початок. Далі у неї увірвалося щось тверде і велике. Вона кричала і плакала. Але її голос поглинало товсте склепіння і бетонні стіни.

* * *Джип «Гранд Черокі» був чудом автотехніки. Справ-жній танк на колесах. Номери теж були відповідні. В Україні, як у кожній криміналізованій державі, іс-нувала своя ієрархія автомобільних номерів. Но-мери «777» та «000» звичайно видавалися пра-цівникам міліції, «555» — високопоставленим держ-службовцям. Такі автомобілі даїшнік не міг зупинити без ризику втратити роботу. Подібні цифрові набори свідчили про близькість їх власника до найвищих чинів управління внутрішніх справ (що в особі ДАІ й займалися розподілом номерів). У Георгія Гіл-лера номери були 777—77. Свого часу цей номер йому на день народження подарував начальник об-ласного ДАІ. Оригінальний подарунок. Тому Георгій Гіллер не боявся, що його зупинять. «Гранд Черокі» виїхав за місто, повернув на дорогу, що ховалася у лісосмузі. Гіллер відкрив дверцята і витягнув з машини оголений труп дівчини, відніс не-далеко і опустив у траву, загріб сухим листям. Сів

�3

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

за кермо. Потужний мотор заревів, через хвилину «Черокі» виїхав на дорогу і помчав до міста.Георгій Гіллер звичайно мав не більше трьох ста-тевих актів зі своїми жертвами. Хоча бувало так, що він душив дівчину під час першого, чи другого. Коли вона билася у передсмертних конвульсіях йому вдавалося досягти, чогось схожого на оргазм. Але цього разу він, мабуть таки, був дуже збуджений, бо скрутив дівчині в’язи під час першого акту.Тепер якийсь час — іноді два місяці, а іноді два тижні він буде почувати себе нормально, а далі до-ведеться шукати нову жертву.Охоронець відкрив ворота «Гранд Черокі». Гіллер зупинився біля ганку, наказав охоронцеві поставити автомобіль у гараж. А сам піднявся на другий по-верх до своїх кімнат. Особняк був порожнім. Він роздягнувся, ліг на величезне ліжко і розкрив «Історію кастрації та найвідоміших кастратів».«В часи Римської Імперії застосування кастрації досягає піку. Після розгрому повсталої Іудеї, полонені чоловіки були оскоплені розпеченим залізом, осліплені на одне око і загнані до африканських каменоломень добувати, та-кий потрібний для будівництва палаців, мармур...»

* * *Не всіх у D. та передмістях цікавили вибори. Ска-жімо чоловіка і жінку, які зупинилися на узбіччі біля лісу. Сонце вже сіло, і з-за хмар час од часу, ви-зирав місяць. Трава була м’якою і духмяною. Вони, сміючись, вийшли — вивалились з автомобіля. Чо-ловік та жінка не були одружені. Точніше, вони були одружені, але не були подружжям. Вони «дружили сім’ями». І, як то буває між протилежною статтю в дружніх родинах, поступово стали близькими одне одному. І ось сьогодні, випадково, їх «по-ловини» не змогли поїхати на вечірку, і вони по-

��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

Мїхали удвох. І обоє відчували, що може статися те, чого вони так хотіли. А крім того, обоє були страшенно п’яні і це, також, мало прискорити зближення. До міста залишалося десять хвилин їзди і чоловік зупинив автомобіль, сподіваючись, що все ста-неться тут. З іншого боку, метрів за п’ять, проходила залізниця і горіло вікно будки залізничника, що за-кривав і відкривав шлагбаум на переїзді.Чоловік і жінка сміялися і йшли до дерев. Жінка зашпортнулась ногою, мабуть, за корінь дерева і впала на коліна.— О-па! — у захваті сказав чоловік беручи жінку за талію і намагаючись підняти. Але не зміг і впав поряд.— Іди сюди, іди,— вона потягнула його до себе, — іди швидше.— Анжела, Анжела, Анжела... — бурмотів чоловік, похапцем звільняючи жінку від одягу. Після того, як все закінчилось, чоловік втомлено упав на бік. Вона, мабуть, відчула, що йому вже нічого не хочеться, сіла і почала впорядковувати вбрання. Але він, мабуть, зрозумівши її настрій, нахилився над нею і почав вдячно цілувати її об-личчя. Потім вони повзали навколішки, збираючи деталі одягу.Він думав про те, що так і не зрозумів, чи отримала вона задоволення, і чи не вважає вона, що він ні-кчемний коханець. Те ж саме хвилювало й жінку. Мовчанка, що раптом запала, втім, перервалася, коли вони раптом стукнулися лобами. Засміялися з полегшенням. Увесь одяг було знайдено, крім однієї туфлі.— Я не можу повернутися додому без туфлі, мій чо-ловік, коли помітить, обов’язково щось запідозрить. Він страшенно ревнивий…

��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

Мужчина почав клацати запальничкою. Нарешті вона знайшла те, що шукала і почала одягати на ногу. Але, раптом, щось примусило її завмерти на місці. Місяць, що виринув з-за хмар раптом освітив біле жіноче обличчя, що на відстані простягнутої руки, виднілося з під купки опалого листя. Кілька секунд жінка вдивлялася, сподіваючись, що то гра світла і тіні, і біла пляма обличчя перетвориться на шматок газети або гриб. Вона навіть, підсвідомо, простягнула руку до того білого обличчя. І зро-зуміла, що то не видіння і не шматок паперу. Хви-ля холодного жаху накотилася на жінку, і вона за-кричала.Закричала і, покинувши знайдену туфлю, кинулася геть. Чоловік наздогнав її, коли вона вже бігла в протилежний бік від автомобіля і схопив в обійми. Жінка билася в істериці. Через півгодини чоловік зупинив автомобіль біля залізничного шлагбаума і з будки залізничника ви-кликав міліцію і швидку допомогу.

* * *У світлі вранішнього сонця картина виглядала жахливо. Тіло дівчини було оголене і закидане сміттям. Навколо нього роїлися хмари чорно-зелених мух. Їх довелося довго відганяти перед тим, як тіло зміг оглянути судмедексперт.

��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

М

Хто мужній, той і сміливийЦіцерон

Конфіденційно. Оперативна інформація виборчо-го штабу Голови Верховної ради Швеця О.М. З інформації говорунів. Джерело інформації:

Вінніченко І.М., у минулому слідчий УВс.«Я, Вінніченко Ірина Миколаївна, 1930 р.н., проживаю по ву-лиці Радянській 43 кв.4., на зупинці «вул. Пастерівська» уві-йшла у тролейбус 10-го маршруту і завела розмову про май-бутні вибори з пенсіонером орієнтовно 65-70 років. Пен-сіонер сказав, що гаряче підтримує кандидатуру Швеця, тому що той є членом Комуністичної партії. Поряд стояв молодик напідпитку років 40-ка. Почувши нашу розмову, він нецензурно вилаявся і почав голосно ображати Швеця О.М. Між ним та пенсіонером виникла сварка.Коли пенсіонер вийшов на зупинці «Першотравневий парк», молодик вийшов слідом. Вони продовжували сперечатися, а коли тролейбус поїхав молодик ударив пенсіонера в обличчя. Той упав. Що було далі, я не бачила…»

Віктор Андрійченко — опер, відомий серед урок під прізвиськом Ортопед, якого він удостоївся за свою різку щелепо-дробильну вдачу, підійшов до

прищавого блондина з червоним обличчям, суд-медексперта, Вадика Попова, який схилився над тілом, частково накритим білою тканиною. — Майже нічого,— сказав експерт.— Убита добу тому. Наткнулися на неї п’яні коханці. Все тіло в синцях, синці на стегнах, на спині на грудях. Можна було б подумати про багаторазове згвалтування, але слідів сперми на тілі не бачу. Механічна ас-фікція, задушена, на шиї странгуляційний відбиток

Рîздiл �ОПер ЦІКаВиться ВІДКУШениМ

ЧОлОВІЧиМ ДОстОїнстВОМ(За 18 днів до виборів)

��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

— слід від руки. Слідів навколо трупа майже немає. Вірніше, занадто багато. Все затоптане грибника-ми. Швидше за все труп привезли на автомобілі і кинули.— А хто така?— Дізналися, що дівчина — студентка технікуму, зникла тиждень тому. Поїхала додому і більше її ніх-то не бачив. Чи то їхала автостопом, чи автобусом. Ніхто нічого не знає.Ортопед озирнувся навкруги і почав методично, ко-лами, що збільшувалися у радіусі обходити місце злочину. Він вважав, що у таких місць є своя аура і намагався прислухатися до своїх відчуттів. Він намагався звертати увагу на усі дрібниці, зламані гілки, сміття, що траплялося під ногами. Але цьо-го разу свідомість не реагувала. У думках був по-вний штиль.У кущах було повно сміття, все дійсно затоптано чи то туристами, чи то грибниками. Він обійшов усі кущі у радіусі півсотні метрів, але не знайшов жодної зачіпки.«Ще один «висяк», ще одне нерозкрите убивство», — подумав Ортопед і пішов до автомобіля. Для того, щоб урки удостоїли мента прізвиськом, він мав бути дійсно видатною людиною. Двадцяти Оропедів було б досить, щоб тримати в руках місто з 300-тисячним населенням. І в такому місті жінці можна було б безпечно ходити вдень і вночі.Відомо було, що в руки до Ортопеда краще не по-трапляти. Ортопед діяв завжди жорстко, на грані фолу. Чимало урок не могли спати перед зміною погоди через біль у колись зламаних ним кінцівках чи щелепах.Зубодробильна вдача Ортопеда почала фор-муватися в 1988—1989 роках, коли на теренах ко-лишнього Радянського Союзу буйним цвітом почав

��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

Мрозквітати культ східних двоборств. Карате, кунг-фу, тае квон до, буші до, айкі до. Чого тільки не було. Сенсеїв (учителів) — десятки тисяч. Учнів — міль-йони. Чимало прохіндеїв тоді набили кишені, ви-даючи себе за майстрів. Час від часу східні мистецтва починали пере-слідувати. В кримінальних кодексах України і Ро-сії з’явилися статті про відповідальність за не-санкціоноване навчання карате. Але, найбільш уперті учні досягали успіхів. Заборонений плід, як відомо, особливо солодкий. Незважаючи на те, що бойових мистецтв в СРСР, начебто, не існувало, на першому ж чемпіонаті Європи з карате в 1991 році в Амстердамі, куди потрапила радянська збірна, вона взяла три призових місця.Ортопеду-Андрійченку в 1989-му було 16 років. Він був упертий. Перепробував кілька стилів. Тренував-ся у десятка вчителів, поки не навчився відрізняти прохіндеїв від майстрів. До того часу, як йому до-велося йти до армії, він уже мав синій пояс з тае квон до і чорний з карате. В армії Ортопед займався тим самим, ставши одним з п’яти інструкторів з ру-копашного бою парашутно-десантного полку. Після армії він вступив до юридичної академії у Харкові. І, поки навчався, теж не полишав бойових мистецтв. І коли, після закінчення, отримав направлення у D., швидко здобув славу зубодробильного опера, що поширилася у кримінальному світі.Андрійченко зупинив автомобіль під знаком «Сто-янку заборонено, крім автомобілів МВС». Зай-шов до приміщення райвідділу, кивнув черговому за склом: «Є щось для мене?». Черговий, роз-мовляючи по телефону, хитнув головою: «Немає», і ткнув пальцем у наказ, що висів на дошці об’яв. Ага, завтра нарада в управлінні, де традиційно бу-дуть говорити про чисті руки і моральний стан осо-бового складу. Ортопед вилаявся і попрямував до свого кабінету.

��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

Коли відкрив двері, то побачив там двох оперів — старлея Калашника та капітана Свиридова, що за його столом грали в карти.— Здоров, — обидва по черзі простягнули руки Андрійченку, які той потиснув.— П…ц, — продовжив Калашник розмову зі Сви-ридовим,— знаєш, що сказав той придурок, якого ми вчора взяли після того, як він викинув дружину з п’ятого поверху?— Що?— Сказав, що забув про те, що вони нещодавно переїхали. Раніше жили на першому поверсі , і він це робив з нею ледве не щодня.Обидва зареготали.— Я ж просив у моєму кабінеті не палити, — не-вдоволено сказав Ортопед, чекаючи коли йому звільнять стола.— Все, все начальник, — сказав Калашник однією рукою згрібаючи карти, а іншою намагаючись за-гасити недопалок дешевої цигарки «Майстер» міс-цевої тютюнової фабрики. Жарина упала в склянку і продовжувала диміти, і Калашник, засичавши, загасив її вказівним пальцем.— Що, знову, дубарь? — більш миролюбно запитав Свиридов.У кімнаті було тепло. Але «ботати на фені» у опе-рів було свого роду шиком. Слово «дубарь» – озна-чало труп. Андрійченко мовчки кивнув. — І що сказав «дуборіз»? — «дуборіз» у перекладі з фені значило — судмедексперт.— Численні синці, розриви внутрішніх органів і механічна асфікція.— Ух-ти, — присвиснув Калашник.

100

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

МЦе був третій за останні два місяці жіночий труп з синцями та ознаками механічної асфікції. Опери знали, що начальник УВС до закінчення виборів заборонив давати інформацію про ці трупи в пресу. Він вважав, що будь-яка інформація про проколи в роботі владних структур буде не на руку спікеру, як представнику влади. І його думка, звичайно, мала резони. Ортопед вважав інакше — якщо не попередити населення, що убивця чи убивці «підсаджують» молодих жінок, а потім душать їх, то за тиждень-другий може з’явитися ще один «дубарь».На стіні висів плакат з портретом спікера. Простяг-нута уперед рука, позаду натовп, вольовий погляд. Унизу напис: «Хто? Швець! Куди? До Верховної Ради! Чому? Стояти за народ! А зможе? Швець зможе!»— Хто почепив це лайно?— не приховуючи роздра-тування запитав Ортопед.— Не буксуй, наказ генерала. Плакати мають ви-сіти у кожному кабінеті.Ортопед крізь зуби вилаявся.— Миколайович, ти ж правильний пацан, бля буду, давай по п’ять крапель, — несміливо запропонував опер Калашник. Він глузував з Андрійченка, знаючи що той є фанатом здорового способу життя. Серед оперів таких зазвичай недолюблювали. — Забирайтеся, — відповів Андрійченко-Ортопед. Іншого разу він можливо і випив би з ними. Грам п’ятдесят. Але сьогодні дійсно був не той настрій.Опери невдоволено зібрали карти і вийшли. Ор-топед роздратовано шпурнув у ящик стола «Кри-мінальний кодекс Україні» із загнутими, засмаль-цьованими краями сторінок. Взяв з підвіконня мі-ліцейську дубинку-демократизатор і згорнув нею

101

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

зі столу газету з залишками хліба та ковбаси до сміттєвої урни. Дістав із сейфу (сейфом його на-звати можна було умовно — звичайна металева шафа з облізлою фарбою) відкрив справу про по-ножовщину між подружжям. В пояснювальній, на-писаній чоловіком було: «Моя помилка була в тому. що я квапився і, надягнув труси навиворіт. Це й по-мітила дружина. І накинулася на мене. Труси, прав-да, були жіночими»Ортопед сплюнув і закрив справу. З думки йому не йшов сьогоднішній труп.Він довго думав про нього, поки раптом не згадав про випадок, який трапився дуже давно. Може років два тому. Одна місцева газетка, здається «D.-ські вісті» ви-йшла під заголовком «Насильнику відкусили його чоловіче достоїнство». Тоді в УВС був страшенний переполох. Генерал викликав до себе начальника кримінального розшуку і тупочучи ногами ви-магав відповіді: «Чому він нічого не знає про цей факт?» Газета тоді вибачилася за публікацію неперевіреної інформації. І все стихло. А що, як той насильник з відкушеним достоїнством не вигадка? Та й чи відку-шене воно? Звідки взагалі випливла та інформація? Може були якісь чутки? Адже диму без вогню, як відомо, не буває.Та саме запах диму відволікав його від роздумів. Ортопед розплющив очі. Тоненька сиза цівка то-чилася через замкову шпарку і підіймалася вгору. Знову той жартун Калашник. Ортопед тихо встав. Навшпиньки підійшов до дверей, різко і досить сильно штовхнув їх.Пролунав крик. Ортопед визирнув у коридор. Ци-гарка валялася на підлозі, а Калашник сидів на «п’ятій точці» затискуючи ніс рукою. Крізь пальці сочилася кривава юшка і капала на комір сорочки.

102

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

МВ кінці коридору реготали два опера, які очевидно за задумом Калашника, мали бути вдячними гля-дачами.— О, вибач,— сказав Ортопед.— Я не думав, що ти тут…— Клав я з перебором на твої вибачення, — про-сичав Калашник. Ортопед розвів руками, повернувся до кабінету. «Хай йому біс,— думав він. — Навіщо це було по-трібно. Людина пожартувала. А я їй розбив носа. Фактично ні за що. Хай йому біс. У мене проблеми з почуттям гумору.» Поклав справу до сейфу, по-вернув ключа. Смикнув дверцята. Зачинені. Пере-вірив у кишені посвідчення. Встав. Прочинив двері. Калашника, дяка богові, в коридорі не було. Лише на підлозі залишилося кілька крапель крові.Ортопед-Андрійченко зачинив кабінет на ключ і по-прямував до виходу.Через п’ятнадцять хвилин він увійшов до цен-тральної міської бібліотеки, що знаходилася усьо-го за два квартали від райвідділу. Товста реєстраторша в окулярах взяла новий бланк читацького квитка і запитала, де він працює. По-чувши відповідь, здивовано підняла брови. Ма-буть її здивувало, що в управлінні по боротьбі з організованою злочинністю вміють читати та ще й відвідують бібліотеки. Заповнюючи картку, запитала:— Яка література переважно цікавить?Ортопед на мить замислився.— Що ви маєте на увазі?— Жанр, — подивилася на нього бібліотекарка по-верх окулярів.

103

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

— Література про відкушені е-е-е…— зам’явся Ор-топед. — Кулінарна чи що? — не розуміла бібліотекарка.— Саме так, — зрадів Ортопед несподіваній до-помозі.— Книги закінчують видавати за годину до закриття. Вихідний вівторок, останній день місяця санітарний день. Квиток тимчасовий, коштує 2 гривні, — вона простягнула йому картонний прямокутник.— Дякую, — Ортопед поклав купюру на стіл і взяв квиток.Потрібну газету Ортопед знайшов досить швидко, бо пам’ятав рік і навіть приблизно місяць. Невелич-ку замітку підписала якась Марія Черняк.

10�

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

М

те, що вони називають серцем, знаходиться значно нижче четвертого гудзика жилета

Г.ліхтенберг

Редакція «D.-.ських вістей» займала цілий поверх у будинку, зведеному ще на початку сторіччя. Бу-дівля з колонами та янголами під дахом, мабуть,

свого часу належав якомусь предводителю дво-рянства. Андрійченко-Ортопед подумав, що колись в холі відвідувачів зустрічав лакей у лівреї. Зараз хол був обідраним і порожнім. Тут зустрічала від-відувачів лише луна. На стіні висів той же плакат із Швецем. «Хто? Швець! Куди? До Верховної Ради! Чому? Стояти за народ! А зможе? Швець зможе!» Ортопед здивувався, що в редакцію може вільно входити будь-хто. Назустріч йому трапилось кілька заклопотаних чоловіків та жінок, що з якимись па-перами промчали повз нього, не звертаючи жодної уваги. Ортопед пройшов, читаючи таблички з на-писами на дверях зліва, повернувся і пішов назад коридором, вивчаючи написи справа. Ось потрібні двері — «М. Черняк». Він уже сформував своє вра-ження про Марію Черняк. Років 50, середнього рос-ту, трохи затовста, з золотими зубами, окуляри у темній роговій оправі. Типова синя панчоха.

Рîздiл 10КОли ІнтиМ ДОПОМаГає рОБОтІ

(За 17 днів до виборів)

10�

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

Штовхнув двері і відразу зрозумів, що помилився. За столом сиділа молода, років 23, дівчина з сим-патичним, вкритим ледь помітним ластовинням обличчям і густим хвилястим, зачесаним на один бік, волоссям. Вона без зайвих емоцій глянула на його посвідчення. Вираз її обличчя говорив: «Ну й що, бачили ми вашого брата». А говорячи словами опера Калашника: в «D.–ських вістях» клали з пе-ребором на ментів з УБОЗу.Він запитав про публікацію. Дівчина відкинулась на спинку крісла і цього разу більш уважно подивилася на нього. Ортопед відзначив, що у неї досить таки спортивна статура — шкіряний пояс підкреслював тонку талію і вузькі стегна.— Що саме вас цікавить? — з легким роздрату-ванням запитала вона. Було цілком зрозуміло, що обговорення цієї теми не є для неї особливо приємним. — Чи дійсно був факт відкушення «чоловічого достоїнства».— Ми ж вибачилися тоді. Газета вибачилася за розповсюдження недостовірної інформації.— Мене цікавить не це.— Я так розумію, що знайшли чергову жертву?Ортопед промовчав. За витік інформації в пресу по голові не погладять.Марія Черняк теж мовчала. Близько хвилини. По-тім сказала:— Ну добре. Може це допоможе врятувати якусь нещасну. Один працівник моргу сказав мені, що факт відкушування був. Власне, десь через рік після цього, і почали знаходити трупи. Я гадаю, що та людина не маючи можливості отримати сексу-ального задоволення іншим чином, вбиває дівчат. Хоча звісно, це лише припущення.

10�

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

М— Але чому міліції було це невідомо? І якщо факт був, чому ви тоді вибачалися?— Вони… Вірніше, ви не знаєте про той факт. Чому? Можливо його проморгав судмедексперт. В усякому разі цей факт ніде в паперах не прой-шов. Втім, я допускаю, що може бути не правою й та людина з моргу.— Я можу з нею поговорити?— Ні, я не дам вам його координат. Більш того, якщо ви звернетесь офіційно, відмовлюся від своїх слів. Та людина не давала мені дозволу на публікацію. То була приватна розмова. Перед тим, як газета ви-бачилася, я мала з ним розмову і він відмовився від своїх слів. Він сказав, що ніколи не підтвердить той факт. Потім він просто зник. Говорили, що пе-реїхав у інше місто. — Чому?— Можливо йому погрожували, можливо за сі-мейними обставинами. Мені це невідомо. Дівчина загасила сигарету.— До побачення. Мені треба працювати.

* * *Журналістці Марії Черняк потрібно було за-кінчити матеріал. Люди, які не розуміються на редакційній кухні, як правило, думають, що за-вдання журналістові дає редактор. Насправді ж, подібний варіант відносин не дуже розпо-всюджений. Зазвичай, журналіст сам шукає собі тему, готує матеріал і пропонує його першому заступникові редактора — відповідальному се-кретареві і той вже вирішує ставити матеріал у номер чи ні. Більш того, існує обов’язковий мі-німум матеріалів, обсяг яких вимірюється кіль-кістю газетних рядків (або газетних знаків).

10�

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

У «D.-ських вістях» такою нормою були 2000 рядків на місяць. Журналіст, який цю норму не виконував, звичайно, позбувався частини зарплатні, а якщо по-дібні речі траплялися регулярно, то й місця. У ви-пускниці журфаку D.-ського університету Марії Чер-няк з рядками були постійні проблеми. Вона, за-звичай, ледь-ледь дотягувала до 1500 рядків.Хоча цього місяця з матеріалами, наче, все було нормально. Але це через вибори. Головний ре-дактор посилав її по черзі до всіх кандидатів. Вона робила з ними інтерв’ю. Практично всі розуміли, що шансів, поряд із Швецем, не мають. Але публічна засвітка у якості суперника спікера теж багато зна-чила. І кожен з кандидатів платив редакції чималі суми. Гроші обраховувалися за газетною площею, яку матеріал займав. Кожен квадратний сантиметр коштував кандидату, мінімум, шість гривень. Так що з заробітною платнею і рядками цього місяця мало бути усе нормально. Але ж це лише цього місяця. А далі знову почнуться проблеми.У інших таких проблем немає. Скажімо, її колега — дебела 30-річна дівиця, завідувачка відділом бізнесу Віта Косовська здавала за місяць ледве 500 рядків, але ні з зарплатою, ні з премією ніколи проблем не мала. Вирішення було досить простим — вона спала з редактором. І тепер, коли Марія, обхопивши голову руками, сиділа втупившись по-глядом у чистий аркуш паперу, Вікторія Косовська бездумно дивилася у вікно димлячи, сигаретою. Вона палила сигарети виключно місцевої фабри-ки «Фільтр-супер-люкс» з патріотичних міркувань — по-перше, підтримувала місцевого виробника, а, по-друге, підтримувала директора фабрики. З ним вона теж спала…Взагалі, журналістика одна з найбільш насичених фліртом та сексом професія. На одному щаблі з нею стоять, хіба що, модельний та шоу-бізнес. Суть сексуальності журналістської професії по-лягає в тому, що порівняно молоденькі журналістки

10�

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

Мпостійно спілкувалися з пересиченими грошима та владою сильними світу цього. В активі Віти Ко-совської, крім редактора та директора тютюнової фабрики, був губернатор, мер міста, заступник мера з комунальних питань і начальник УВС. Вона убивала цим кілька зайців — по-перше, матеріали з мерії, адміністрації, та міліції були завжди до її по-слуг, тоді як пересічному журналісту, не зважаючи на те, що «Закон про пресу» зобов’язував надавати чиновників таку інформацію, отримати її було дуже складно. Чиновник з УВС завжди міг покластися на таємницю слідства, чиновник з адміністрації — при-критися зайнятістю.Віта Косовська загасила сигарету і замислено сказала:— Вчора зустріла однокласника — він звільнився з «Кур’єра» і працює начальником прес-служби банку. І знаєш, зайшли випити кави, а я не знала, як себе поводити. Не пам’ятаю було у нас з ним щось чи ні.Марія, невдоволена, що її відволікають від роздумів над темою матеріалу, щось буркнула у відповідь, але коли зміст сказаного подругою дійшов до неї, підвела голову.— Слухай, Вітко, скільки в тебе було сексуальних партнерів?Віта замислилася.— Важко сказати.— Ну скільки? Десять?— Більше, — хитнула головою Віка.— Двадцять? — не вгавала Марія.— Ні, більше.— То скільки ж, невже тридцять?

10�

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

— Може, десь з п’ятдесят-шістдесят, — нарешті резюмувала Віка.— Ти що, так любиш це діло?— Терпіти не можу. Просто, для справи потрібно.— Невже без цього нічого не можна зробити? — дивувалася Марія.— З моїми формами? Я навіть вулицями спокійно ходити не можу. Ще не було жодного дня, щоб до мене хтось не причепився. Учора якийсь кавказець їхав за мною три квартали, поки я його на х… не послала.— Фура лайна, — сказала Марія. — Важко мабуть тобі жити?— Це тобі важко,— заперечила Віка. — Піди дай редактору і відразу усі проблеми вирішено.— Я так не можу,— пояснила Марія— І чому б то?— Мені від нього нудить. Я узагалі не знаю, як ти з ним можеш…— А в чому справа? Що саме ти маєш на увазі?— Товстий, старий… Волосся фарбує, зачісує з по-тилиці наперед аби сховати лисину. Мене занудить і я виблюю обід прямо на нього.— Товстий, старий,— передражнила Марію Віка. — Ну то пиши матеріали на дві тисячі рядків. Як говорив класик: кожному своє. Мені — бридкого коханця. Тобі — рядки. Кожен сам коваль свого щастя. А от я не бачу великої проблеми. Ти ж бува-єш у гінеколога? Уяви, що редактор —то гінеколог і все…Можеш заплющити очі.— І як ти це з ним робиш?— Здається, нового методу ще не вигадали, — за-

110

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

Мхихотіла, прикривши рота долонею Віка.— Я маю на увазі — де?— Звісно, що не у мене дома. Забагато честі. Та й я не хочу мати його коханцем. У нього — теж не виходить, дружина домогосподарка. Можна на сто-лі в кабінеті. Але я минулого разу розтерла ранку на спині, якраз на хребті. Було жахливо боляче, та ще й чоловік помітив…Чоловік у Вікторії був викладачем фізики у школі.— І що ти йому сказала? — продовжувала допит Марія. Вона сама була не заміжня.—Збрехала, що посковзнулася на балконі і вда-рилися спиною об поруччя. А він пожартував — що такі рани можливо бувають, якщо трахатися на сто-лі. Жартун, його матір… Краще б їхав «на Москву» заробляти гроші на якомусь будівництві. Аніж за-конами Ньютона дітям голови морочити. У D. було чимало оборонних підприємств. Після розвалу СРСР більшість із них зупинилося і тому пів міста працювало «на Москві». Будували будинки для російських нуворишів. Там же працювали і де-які чоловіки-вчителі, які не могли прогодувати сім’ї на мізерну зарплату.Марія Черняк розсміялася. Ситуація була досить комічною.— І як ти вирішила проблему?— Яку? — не зрозуміла Віка.— Проблему зі столом, — зробила уточнення Марія.— А, дуже просто. Підкладаю газетні підшивки. Але теж можна проколотися. Учора прийшла до-дому — а на спині відбиток першої шпальти — чор-на фарба уїлася в шкіру. Прикинь. Чоловік не зро-зумів би, що то. Тому що напис був навиворіт. А я

111

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

глянула у дзеркало, коли зайшла у душ і ледь ін-фаркт не отримала. Дзеркало ж той напис теж по-вернуло, і я прочитала, що ти думаєш? Марія стенула плечима. — «Хто? Швець! Куди? До Верховної Ради! Чому? Стояти за народ! А зможе? Швець зможе!» — Якщо віагра допоможе!Дівчата розреготалися.— Весело живеш,— сказала Марія.— А що ж, не всі такі правильні як ти. Робота і спорт. Робота і спорт. Так і старою дівою можеш залишитися…Маша Черняк нещодавно піддалася загальному психозу і почала займатися східними бойовими мистецтвами, а точніше «тае квон до».

112

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

М

треба побільше вигадок, аби справити враження на натовп.Григорій назінський

Конфіденційно. Оперативна інформація виборчо-го штабу Голови Верховної ради Швеця О.М.

Інформація соціологів. На жаль, стан громадської думки пе-рестав бути сприятливим для голови ВР Швеця О.М.Цю зміну спричинили кілька випусків газети «Голос», де ї ї ре-дактор, він же головний конкурент Швеця О.М., виступив з критикою способу життя Швеця О.М. На шпальтах газети були продемонстровані розкішні вілли, дачі, автомобілі, що належать Швецю О.М. та членам його сім’ї — сину та доньці. Газета масово розповсюджувалася і потрапила практично у кожну поштову скриньку.Якби вибори відбулися сьогодні, за голову Верховної Ради Швеця О.М. проголосували б 22% виборців. За редактора газети «Голос» — 25% виборців. За інших кандидатів — 8 %. Не визначилися — 45%

Ñпікер був вихідцем із самих низів. На відміну від Георгія Гіллера, який провів дитинство у місті, спікер народився в невеликому селищі за пів-

сотні кілометрів від обласного центру. За віком вони з Гіллером були майже однолітками, але поки Гіл-лер дубасив грушу у спортивному залі, спікер ро-бив типову кар’єру партійного працівника. Свій трудовий шлях майбутній спікер українського парламенту Олексій Швець починав механізатором широкого профілю. Потім, за направленням кол-

Рîздiл 11КраХ сПОДІВань на ПереМОГУ

(За 15 днів до виборів)

113

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

госпу, з величезними труднощами закінчив сіль-госптехнікум. На «неозорі колгоспні лани» він, звіс-но не повернувся, а став інструктором, згодом дру-гим, а потім і першим секретарем райкому. Щоб стати першим довелося заочно закінчити сіль-госпакадемію, але для другого секретаря то вже була не проблема. Після закінчення академії він рік попрацював у Ефіопїї, навчаючи ідеологічних бра-тів азам аграрної науки. Втім, для Африки радян-ська накука була малоефективною і він повернувся до СРСР уже першим секретарем. Під час перших виборів у незалежній Україні, опи-раючись на, так званий, адмінресурс — став нар-депом. Спікером він теж став досить випадково. Коли кілька впливових фракцій домовилися у якос-ті компромісу поставити відверто слабку фігуру — члена фракції компартії Олексія Швеця. Зараз спікеру потрібно було вдруге довести своє право бути нардепом, а потім і спікером. Балотуватися спі-кер вирішив подалі від столиці на своїй історичній батьківщині. І робив це за допомогою грошей Ге-оргія Гіллера — удачливого бізнесмена, одного з найбагатших людей регіону, а в минулому бок-сера, бомжа і рекетира. Втім, про ці сторінки його біографії спікер нічого не знав.Вибори набирали обертів. Стіни будинків, стов-пи, паркани вже рябіли агітаційними плакатами. Команди кандидатів змагалися у віртуозному во-лодінні політтехнологіями. З чотирьох ранку якась із команд починала «проклейку» вулиць агітмате-ріалами. Слідом за нею, за годину виходила інша команда. Обриваючи агітаційну продукцію першої і обклеюючи всі вертикальні поверхні. А ще через годину виходила третя команда... Після того, як по-чинався жвавий рух транспорту, рух політтехнологів припинявся. Втім, з настанням темряви, усе по-чиналося спочатку. Перша команда виходила на вулиці і обривала агітматеріали третьої.

11�

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

МУ цій ситуації найбільше вигравали поліграфісти. Друкарні були закидані замовленнями на тиждень уперед і працювали у три зміни. Крім поліграфістів потужно працювали і соціологи проводячи опитування населення. Причому, гра-мотна команда соціологів дає похибку в прогнозі майбутнього результату виборів не більше од-ного відсотка. Столична команда соціологів з де-сяти осіб, найнята спікером, три дні проводила опи-тування у його окрузі. А на ранок четвертого дня ви-дала спікерові вердикт, що дорівнював вироку.Гіллер не бачив спікера усього добу, але зміна в його вигляді була жахливою. І справа була не лише в одязі — у відсутності звичайної краватки і м’ятому костюмі. Змінилося обличчя — під очима з’явилися темні мішки, на лобі — глибокі зморшки. Гіллеру здалося, що одне око у спікера смикається від нервового тику. Він піймав себе на тому, що за-надто довго дивиться на спікера, ледь не відкривши рота. Відвів очі убік.— Що трапилося? — запитав, запинаючи халат і проводячи спікера до їдальні.— Катастрофа, — здавалося, що спікер не говорить, хапає ротом повітря, а звуки, що вириваються не мають нічого спільного з мовою. Він дістав з кишені аркуш зім’ятого паперу.Гіллер підсунув крісло і ледве не силою посадив у ньо-го спікера. Відкрив міні бар і налив півсклянки апель-синового соку і півсклянки горілки. Спікер залпом ви-пив горілку, не звернувши жодної уваги на сік.— Катастрофа. За останнім соціологічним опиту-ванням я поступаюся трьома відсотками редактору «Голосу».«Так, дійсно катастрофа, — подумав Гіллер. — По-трібно було займатися виборами, а не розважатися зі шлюхами».

11�

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

Він пройшовся з одного кінця кімнати в інший та визирнув у вікно. Була похмура погода і за вікном мрячив дощ. Все було під стать настрою.— Може запросити когось із депутатів, аби під-тримали мене. Наприклад хлопців із фракції «Ан-тикорупція». Вони ладні за гроші підтримати будь- кого. І наїхати на будь-кого.— Ну, бля, скажи, хай їдуть. Грошей дамо. Та чи матиме це результат?Спікер стенув плечима.— Хоча ні. Треба це питання вирішувати кар-динально…Що робити? Залишити все як є? Якщо зараз Швець програє депутатські вибори спікером йому, зви-чайно, не бути. А значить, прощай надія в’їхати на спікеровій спині у вищі ешелони політичного іс-теблішменту. Він дуже багато поставив на спікера і зараз не міг і не хотів програвати. Вихід був лише один. Він вирішив зателефонувати в Москву, ледь не кращому спеціалістові з виборчих технологій, Глібу Павлову. Колись він випадково познайомив-ся з ним на Канарах, де той відпочивав із сім’єю. Звісно, Павлов і гадки не мав про кримінальне ми-нуле Георгія Гіллера. Він знав його, як крупного під-приємця з України.Гіллер боявся, що Павлов не згадає його, але, ви-явилось, той мав чудову пам’ять. Павлов дав йому телефон свого кращого спеціаліста з піару. Піарник швидко дав згоду і, дізнавшись про розрив у три відсотки, гарантував 100% успіху «усього... за 800 000 «баксів». За меншу суму ймовірність успі-ху знижувалася. Причому пропорційність була не прямою. За 500 000 ймовірність виграшу була до-сить високою — близько 80%. А за меншу суму пі-арник взагалі відмовлявся працювати.

11�

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

МГіллер подумки вилаявся: — Ну і ціни!

* * *У кожної людини, яка заробила купу грошей, вре-шті-решт з’являється думка: «А що далі?» Георгій Гіллер, через підприємства та куплених ним де-путатів міських та обласних рад, мав над регіоном, практично, необмежену владу. Йому належали ме-талургійний та нафтопереробний заводи. Три енер-гокомпанії. Але цього тепер здавалося мало. Та далі його навряд чи пустили б. Щоб іти вище по-трібно було мати політичний «дах». Він вирішив зробити все, аби Швець знову став нар-депом та спікером. А потім, спробувати зробити спі-кера Президентом. Втім, він добре розумів, що кон-курувати з державною машиною, яка на виборах буде працювати на Президента, або людину, котру Президент призначить своїм наступником, не змо-же ніхто. І тому у спікера був лише один шанс, якщо чинного Президента на час виборів не буде серед живих. Тоді у Швеця дійсно буде гарний шанс. А по-тім, з тим компроматом, який є на спікера, він отри-має на нього, практично, необмежений вплив. Міс-це Прем’єра йому забезпечене, а потім, якщо щось трапиться з новим Президентом… І все це може по-ламатися через якісь відсотки…— Ти все ще впевнений, що коли станеш нардепом тебе знову оберуть спікером?— Жодного сумніву! — гаряче запевнив Гіллера Швець.— А якщо потім, скажімо, через якийсь час, від-будуться вибори Президента, яка ймовірність що ти займеш цей пост? — після хвилини роздумів запитав Гіллер.— Та про які вибори ти говориш? Вибори відбудуть-ся лише через два роки.

11�

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

— Я знаю. Але якщо раніше потрібен буде новий Президент?— Як це? Куди подінеться старий? — не зрозумів Швець.— Ну все може бути — нещасний випадок, теракт… Пам’ятаєш, як це було в Вірменії? Зайшли в се-сійний зал кілька відморозків і почали палити з ав-томатів на всі боки. До того ніхто навіть подумати не міг, що таке може бути. В Уругрваї Президент за-гинув під час аварії гелікоптера. Начебто, відмовив двигун. А бомба, яка вибухнула на шляху кортежу Прем’єра Лазаровича? І досі ніхто не знає чия то була робота. Все може бути…— Ну ти й загнув, — злякано сказав спікер, озираючись навколо. — Я навіть і чути про таке не хочу. По Конституції, якщо з Президентом щось трапиться, то влада переходить до Прем’єра.— А потім призначають нові вибори?— Так, — ствердно кивнув спікер.— Хто у цьому випадку буде твоїм конкурентом?— Лише прем’єр…— Він укріпив свої позиції за рік роботи?— Порожнюватенко? Ні. Ніхто з ним не рахується. Він добрий виконавець і на цьому край. — Як ти можеш підтвердити, що Президент під-тримає тебе у боротьбі за посаду спікера? Звідки я знаю, чи ти користуєшся його довірою. Я витрачу гроші, а потім… Я бачив рейтинги, але ти там вхо-диш лише у десятку.— Є кілька неофіційних рейтингів, які свідчать хто у фаворі…— Наведи хоч один, — холодний погляд Гіллера втупився у Швеця.

11�

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

М— Ну, наприклад… — Швець на мить замислився. Наприклад, тиждень тому у Бучми був день наро-дження… Я поздоровляв його.— Ну і що там з днем народження? — Коли чиновники приходять поздоровляти Пре-зидента, то секретар запускає їх по черзі. І ті, хто чекає у приймальні, слідкують, хто скільки в нього пробув. П’ять хвилин і менше — незначна фігура. Більше десяти — це заздрість для решти. Ну а того, хто пробув двадцять, решта готова розірвати на шматки.— Ну і як у тебе з цим?— Довше мене був лише Прем’єр — півгодини. Президент хоче бачити мене спікером,— гордо по-відомив Швець.— Чому?— Він не вважає мене конкурентом на наступних виборах, — пояснив Швець.— Цікаво, — Георгій Павлович Гіллер глибоко за-мислився. Рік тому Гіллеру вже приходила думка організувати замах на Президента, аби проштовхнути у пре-зидентське крісло спікера. Та того разу із цього ні-чого не вийшло.

11�

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

Один свідок — не свідок.З римського права

Замахи на президентів не така вже й рідкісна по-дія. Особливо в країнах з нестабільною еко-номікою. Втім, якщо країна економічно ста-

більна, то Президент теж не може почувати себе у безпеці. Згадаймо Сполучені Штати і замах на Ро-нальда Рейгана. Як відомо, кіллер тоді лише по-ранив президента. Але ми не на цьому збираємося акцентувати увагу. Затриманий кіллер дав свідчення, що на підготовку та здійснення замаху пішло близько двох років. За-мах уже на етапі виходу кіллера на завдання зри-вався сім (!) разів. Тобто, кіллер з пістолет сім ра-зів був поряд із Президентом США і жодного разу спецслужби не запідозрили підготовку замаху. За два роки сім разів президент США був на волосок від загибелі, хоч навіть і не підозрював про це. Так і український президент Бучма навіть не під-озрював, що на нього готувався замах під час уря-дової кризи, коли відбувся масовий обвал гривні і увесь уряд пішов у відставку. Якби в той час із Пре-зидентом щось трапилося, єдиним реальним пре-тендентом на президентський пост, у випадку по-зачергових виборів був би спікер Верховної Ради Швець.

Рîздiл 12УБити ПреЗиДента

(рік тому: екскурс в історію)

120

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

МЗа півроку до кризи Президент Бучма приїжджав у D. і Гіллер, вже маючи певні плани щодо спікера, ще тоді вирішив оцінити наскільки невразлива президентська охорона. Цю справу він доручив Бандерлогу.Те що Бучма приїжджає в D. було відомо задовго до візиту. Правда, кілька разів дата візиту перено-силася. Пан Гіллер дізнався про це від редактора відомої в області газети «Відомості».Газети, що не належали органам влади, жили дуже важко і «лускали» одна за одною, як мильні бульки. Залишалися лише ті, що «сиділи на голці» — отримували підживлення від зацікавлених в їх існуванні комерційних структур. Без такої підтримки жодна незалежна газета в Україні існувати не може — газети, засновниками яких є владні структури, отримують величезні дотації і душать конкурентів демпінговими цінами.Гіллер вже давно давав гроші редактору «Відомос-тей». Гроші невеликі — чотири-п’ять тисяч готівкою, але їх вистачало аби газета не «почила в бозі».Редактор «Відомостей» зустрічав Георгія Павлови-ча, як і годиться зустрічати поважного гостя — на ганку. Провів повз товсту негарну секретарку і на-казав нікого до кабінету не пускати.Кабінет редактора свідчив, що справи в газеті кеп-ські. Старі шпалери, білила зі стелі в кутках почали осипатися. Давно не миті вікна, старі меблі.Редактор запропонував Гіллеру своє крісло, сам сів збоку столу, на краєчку стільця.Георгій Гіллер мовчки дістав дві пачки двадцяти-гривенних купюр в банківській упаковці і поклав на стіл. Редактор, також мовчки, швидко змахнув їх у шухляду столу. Гіллеру не вперше доводилося да-вати гроші газетярам. Жоден не відмовився. Манера «брати» у кожного редактора була своєю.

121

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

Хтось накривав гроші аркушем паперу, хтось клав у папку, а хтось, як цей, скидав у шухляду. Всі ро-били це дуже швидко. І далі розмова йшла, наче нічого і не трапилося. — Я до тебе у справі, — пояснив Гіллер . — Ти казав, що у місто приїжджає Бучма.— Так, — з улесливою посмішкою на обличчі, зазираючи в очі могутньому олігарху, кивнув ре-дактор.— Яка програма візиту?Редактор відшукав на столі передану йому факсом з адміністрації області програму.— Візит на «Металіст», а потім на «Хімволокно»,— простягнув аркуш із програмою Гіллеру.Гіллер кілька хвилин уважно вивчав її.— Ти зміг би видати акредитаційну картку і посвід-чення працівника газети моїй людині?— Я повинен узгодити всіх запрошених з прес-служ-бою обладміністрації. Я заявив одного журналіста, але можу ще попросити акредитувати фотокора, — пояснив редактор.— Відмовляли комусь в акредитації?— Жодного разу. Це за совкових часів, кожного хто мав потрапити на такі зустрічі півроку перевіряло КДБ.

* * *На зустріч з Президентом, під виглядом фотокора «Відомостей», поїхав Бандерлог. В кишені у нього було посвідчення журналіста. Єдине завдання, яке мав Бандерлог це — виявити слабкі місця в охороні, а якщо конкретніше, знайти відповідь на питання: як можна убити Президента України?

122

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

МЯк і прогнозував Гіллер, охорона була організована досить безглуздо. О шостій, за три години до зу-стрічі, усі журналісти сіли в автобус. Ніхто не за-питав у Бандерлога про журналістське посвідчення. Чиновник з обласної адміністрації зайшов до ав-тобуса і, зачитавши назви видань, передав акре-дитаційні картки — маленькі клаптики дешевого помаранчевого паперу з видрукуваними на дру-карській машині прізвищами. Перше, що відзначив Бандерлог — в автобус можна було пронести все що завгодно під виглядом харчів — в «хвіст» завантажили ящик з горілкою, ящик з ковбасою, у декого з журналістів були дипломати, на плечах висіли сумки. Двоє людей, під виглядом журналістів, можуть пронести дві сумки з пласти-ковою вибухівкою.Через півгодини автобус рушив і зупинився біля будівлі обласного управління СБУ — тут уже стояли кілька броньованих мікроавтобусів «Мерседес», мабуть пригнаних з Києва. Таких Бандерлог в D. раніше не бачив.Попереду та позаду автобусів лаштувався ескорт ДАІ. Сформована таким чином автоколона про-стояла до 7.30 — Бандерлог точно зафіксував час. О пів на восьму колона вирушила до аеропорту. В аеропорту всі вийшли із автобуса і його відігнали за п’ятсот метрів убік..Значить, варіант з пластиковою вибухівкою в авто-бусі, поки що, не проходить, вирішив Бандерлог. Залишаються снайпер і вибухові пристрої вмон-товані, наприклад, у фотоапаратуру. В аеропорту всіх примусили пройти через рамку металошукача. Усі фотокори склали апаратуру на стіл поряд з рамкою. Біля рамки стояла немолода жінка з втомленим обличчям в синій формі (мабуть працівниця аеро-порту) — вона не проявляла жодного інтересу до

123

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

апаратури журналістів. Далі, вже біля виходу, сто-яли два рослі типи, очевидно зі спецслужб — вони також не проявили до апаратури Бандерлога ці-кавості. Ось воно, подумав Бандерлога..Він повісив на плече шкіряний кофр з фотоапара-том, начепив пояс з фотоспалахом і пройшов до злітної смуги. Ось фантастична можливість проне-сти, вмонтувавши в фотоапарат, будь-що. Біля злітної смуги товпилися чиновники в дорогих костюмах. Бандерлог упізнав голову адміністрації та мера міста, кількох народних депутатів. Ось го-лова Верховної ради Швець. Біля чиновників і де-путатів тупцювали від вранішнього холоду дівчата в національному вбранні — із традиційним ко-роваєм.Над аеропортом стояв туман.«Як він ризикує літати в таку погоду,» — подумав Бандерлог. Наче відповідаючи на його запитання, до нього долинув голос голови адміністрації:— Аеропорт в низині, тому туман, а так — чудова видимість…Ось чому…Звук реактивного двигуна пролунав досить різко і відразу стих.— Прилетів, — пронеслось по натовпу зустріча-ючих.Ось, припустимо, в мене в руках вибухівка — Бан-дерлог взяв в руки фотоапарат. Я підходжу до місця зустрічі. Цікаво, на яку відстань мене підпустять охоронці?Лайнер зупинився поряд із простеленою на бетоні злітної смуги килимовою доріжкою. Літак був не-великий — реактивний Як-40 вифарбуваний в на-ціональні кольори з написом на боці «Україна». Бан-

12�

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

Мдерлог від спікера знав, що Бучма для польотів ко-ристується різними літаками — в Україні ТУ-134 і ЯК-40, а за межами — ІЛ-62 і ТУ-154.Опустили трап. Бучма спустився на бетонну смугу і потиснув руку голові адміністрації та його заступни-ку. Дівчата піднесли коровай. Бучма досить кумедно його понюхав, відщипнув крихту, вмочив у сіль і поклав до рота. Потім попрямував до журналістів, що стояли окремо. Його відразу обступили. «Секюриті», міцні хлопці, кожен з навушником, від якого йшов проводок і хо-вався за коміром та зброєю, під пахвою, що ледь помітно відстовбурчувалася під одягом, підпустили журналістів, практично, впритул.До Бучми тягнулися диктофони і мікрофони. Бан-дерлог уявив — диктофон або фотоапарат падає Президенту під ноги і вибухає. Або вибухає в руці у журналіста. Встигнуть щось зробити «секюриті»? Ні, вони стоять спиною до Президента і обличчям до натовпу. А якщо є ще «секюриті» в цивільному? Та ні, не може бути, це ж не «вихід Президента у народ» десь у міському парку чи на вулиці. Тут об-межена кількість людей, яким дали акредитацію офіційні органи. Бандерлог підняв фотоапарат. Від об’єктиву до обличчя Бучми було не більше двох метрів. Якщо він кине фотоапарат Президенту під ноги, ніхто не встигне зреагувати.Біля літака зупинилися два броньовані «Мерседе-си» — в один сів Президент з керівником обласної адміністрації, та головою Верховної Ради, в другий — свита. Журналісти потяглися до автобуса. Кор-теж, завиваючи сиренами і блимаючи мигавками, рушив. Але Бандерлог не сів в автобус, а пішов на стоянку таксі (користуватися власним авто при зу-стрічі Президента було заборонено). Все, про що хотів Бандерлог дізнатися, він уже знав. Він знав,

12�

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

як убити Президента. Через пів години Бандерлог розповів про це Гіллеру.

* * *А ще через півроку, якраз під час урядової кризи Бучма мав прилетіти у D. знову. І Уряд і Прем’єр трималися на волосині. І пану Гіллеру тоді спала на думку напівбожевільна ідея. Коли зараз щось тра-питься із Бучмою, то найімовірніший претендент на «престол» буде Швець. І він наважився спробувати реалізувати свій план з божевільною дівчиною.Тією, яку колись показувала йому лікарка-психолог. Дівчиною-автоматом, яка могла виконати будь який наказ. Він викупив її у директора психдиспансеру за п’ять тисяч долларів. А той виписав свідоцтво про суїцид. Серед божевільних чимало випадків су-їциду. Саме цю дівчину він планував послати на зустріч з Президентом. З фотоапаратом або дик-тофоном у який буде вмонтована бомба. Вона про-стягне руку з диктофоном до його обличчя і ... Про-сто і ефективно.Цього разу Президент відвідав область з робочим візитом. Бучма страшенно втомився, йому до смерті набридли оці зустрічі. Дівчатка у національ-ному вбранні. Хліб, сіль. Відщипнути шматок. Вмо-чити у сіль. Швидко прожувати. Далі — ручкання з керівниками області. Усі улесливо посміхаються і кланяються. Замиготіли фотоспалахи. Потім підійти до гурту журналістів, які стояли метрів за двадцять від чиновників. І знову відповідати на їхні ідіотські запитання. Запитання в кожному міс-ті, здебільшого, повторювалися, і він, наче папуга, мав повторювати одні і ті ж відповіді.Які запитання будуть цього разу? Декого з жур-налістів він пам’ятав в обличчя. Наприклад, оцього кумедного товстуна, здається, редактора обласної

12�

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

Мгазети, що на конференціях сидить у першому ряду і завжди дивиться на нього з таким неприхованим захватом, від якого нудить.Товстун з обласної газети, схоже, жахливо хвилювався і, коли Бучма підійшов, у товстуна від хвилювання гучно забурчало в животі. Серед журналістів була і ведуча з телеканалу «Інтербачення» Олена Березень. Він сам наказав своєму прес-секретареві взяти її у цю поїздку. Тиждень тому директор телеканалу домовився з ним про інтерв’ю. Прислав бригаду телевізійників. Інтерв’ю брала Олена. Потім попросила його про якусь посаду для свого чоловіка — чиновника з Київради. Це не здивувало Бучму. Журналісти часто вирішували свої проблеми під час інтерв’ю з посадовцями. Звісно, він допоміг, але запросив її на келих вина. Звісно, вона теж не відмовила йому. Потім, без зайвих розмов, погодилася поїхати на його дачу у Конча-Заспі. У ліжку вона була чудовою. Можливо, спеціально старалася, аби сподобатися. Та йому нема різниці – старалася вона, чи була такою від природи. Наступного дня він вирішив її проблему. Попросив київського мера Омельчука зробити чоловіка Оле-ни начальником якогось управління. А її саму Буч-ма вирішив узяти на пост прес-секретаря. Нинішній – Олександр Картиненко, якого він колись узяв з посади директора одного з інформагентств, Бучму давно уже не влаштовував. Багато амбіцій, а ефек-тивність роботи низька. Принаймні, міг би якось ви-рішити проблему з цим Георгадзе чи Гонгадзе. Він завжди плутав ці два прізвища. Що Картиненко міг зробити? Дати цьому Гонгадзе грошей, чи що... Але той проблему не вирішив і навіть не спробував. Усе доводиться вирішувати самому. Завантажити спра-вою «ментів» та СБУ.Завтра він скаже Картиненкові про звільнення. І відразу поговорить з Оленою. А поки що, хай ді-

12�

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

вчина побуде у «президентському пулі». Дечому навчиться. Та й буде під рукою. Якщо сьогодні вони не відлетять до Києва, то, можливо, разом проведуть ніч. Він ще раз окинув оком натовп жур-налістів. Чи не затесався бува хтось, на кшталт цього подонка Георгадзе чи Гонгадзе, хай йому біс. Ще одного скандала йому не потрібно. Звіс-но, він був упевнений, що місцева влада відсіяла усіх неблагонадійних. Але, дідько його знає… Буч-ма не розумів звідки у декого з журналістів до ньо-го така неприязнь. Адже, більшість йому ледь не освідчується у коханні. Ну хоча б взяти цього Пі-ховшука чи Олену Березень. Прекрасні люди. Але ж, блін, знайдеться подонок на кшталт цього Гон-гадзе. Подонок, блін. Після того, як Гонгадзе зник, вони практично не го-ворили про нього ні з міністром внутрішніх справ, ні з головою СБУ. Він не хотів знати, хто з них і як це зробив. Тема була табуйована. Він так увійшов у цю роль, що одного разу навіть почав кричати на Красавченка, вимагаючи розшукати цього клятого журналіста і замовк тільки зустрівшись очима з його здивованим поглядом. А потім прийшов жах під назвою «касетний скан-дал». Він зразу зрозумів, що ті записи – то робота Марчукевича. Цього мордатого подонка, цього кля-того КДБ-шного генерала. Коли старий лис, якого він давно ненавидів, соціаліст Холод виліз із цими плівками на прес-конференцію він наказав СБУ тер-міново знайти Марчукевича, забрати плівки і від-правити слідом за Гонгадзе. Але Марчукевич зник. Його не було кілька місяців. А потім ці мерзотники з опозиції почали акцію «Україна без Бучми!» і йому було не до Марчукевича.Через цю «Україну без Бучми!» (тьфу ти, яка гид-ка назва) його почали мучити кошмари. Йому сни-лося, що увесь Хрещатик заповнений стотисячним натовпом. Що там стоїть безліч наметів. Що такий

12�

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

Мсамий натовп оточив його адміністрацію. Що війська і спецназ переходять на бік опозиції. І ще – йому снилося, що над Києвом небо – чи то рожеве, чи то помаранчеве. Але він обламав їм роги. І за-душив «Україну – без Бучми!». Не буде такої. Укра-їна буде із Бучмою. А потім пив. Мабуть два тиж-ні. Посилав на хрен американського і британського послів, що намагалися просити за кинутих за гра-ти під час заворушень людей з УНА-УНСО. Він від-значав перемогу. І той жахливий сон перестав пе-реслідувати його. Журналісти тягнули до нього диктофони. Почалися запитання. Бучма, раптом, зустрівся поглядом із ді-вчиною років двадцяти п’яти, яка тримала в руках фотоапарат. У дівчини, як йому здалося, були зо-всім божевільні очі.Погляд, у якому немає жодної іскри свідомості. Наче дивишся в очі кішці. Або псу.Бучма запнувся на півслові. І на мить опустив очі. Що це з ним? Звичайно, він ніколи не боявся ві-зуального контакту. Серце несамовито закалатало. Він не розумів чому. Продовжив відповідати на пи-тання, знову шукаючи той погляд, але не знайшов. Подумав, що це йому здалося.Але не здалося. Президент був на волосок від за-гибелі. Вихованка психіатра Олени Петрівни Шма-кової тримала у руках фотоапарат-бомбу. Дівчину довго «натаскували» у лігвищі пана Гіл-лера. На величезному плазмовому телевізорі крутили відеозапис, де було крупним планом знято приліт Бучми. Ось він виходить з літака, ось відламує шматок від коровая. Ось підходить до журналістів. Дівчину привчили кидати фо-тоапарат на землю, коли Бучма на екрані на-близиться впритул.Але цього разу Президенту пощастило. Зранку мрячив дощ. І прес-секретар Бучми накинув йому

12�

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

на плечі плащ. Дівчина не ідентифікувала об’єкт з тим, у костюмі, який запам’ятала. Наче сновида вона пройшла залою аеровокзалу і пішла вулицею. За нею повільно поїхала машина з Бандерлогом і та Оленою Петрівною. — Вона цього не зробила,— прошепотіла лікарка.— Чому, гребаний чефір? — явно нервуючи, за-питав Бандерлог.— Я не знаю...— Не вмикай тупого. Що нам робити? — просичав Бандерлог.— Не знаю. У неї в руках бомба.— Як її знешкодити, твою мать?! — психував Бандерлог.— Неможливо,— відповіла Олена Петрівна. — Тре-ба обережно відібрати фотоапарат.— Вона зупинилася перед вітриною, — напружився Бандерлог.Олена Петрівна прослідкувала за поглядом дівчини і побачила, що дівчина з цікавістю розглядає екран телевізора за вітриною магазину «Електрон». У ви-пуску новин місцевого каналу показували приліт Буч-ми. На екрані роздратований черговим питанням, Бучма скинув плаща і кинув прес-секретареві.— Ні!— крикнула Олена Петрівна.... але було вже запізно. Дівчина шпурнула у скло бомбу-фото-апарат.Вибух зруйнував вітрину. Вибухова хвиля, затис-нута стінами магазину, виплеснулася назовні, ви-биваючи шибки у вікнах будинку на протилежному боці вулиці.Після того, як перші перехожі наважилися підійти до місця вибуху, вони побачили, що засипані оскол-

130

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

Мками скла на землі лежать два тіла. Продавщиця років сорока п’яти, котра мила вітрину і дівчини років двадцяти п’яти, яка йшла тротуаром. До-помога лікарів їм уже була непотрібна. Обидві за-гинули на місці.Бандерлог з Оленою Петрівною мчали у напрямку заміського будинку Гіллера. Бандерлог тильною стороною долоні витирав спітніле чоло. І на пере-хресті ледь не в’їхав у зад старому «Жигулю». — Не нервуй, — досить спокійно сказала лікарка.— Не нервуй, гребаний чефір,— голос Бандерлога помітно тремтів.—Це ж тобі не з місцевими від-морозками стрілку влаштувати. Говно питання. На кого руку підняли! На самого «папу»! Тут можна за дві секунди без голови залишитися.— Але ж нічого не вийшло. — А могло й вийти, гребаний чефір…— кип’ятився Бандерлог.— Ти, Бандерлог… до речі, як тебе звати насправді?— Василь… — здавалось Бандерлог на мить за-мислився. Мабуть, не так часто у цьому житті його називали на і’мя. — А по батькові? — продовжувала його діставати лікарка.— Іванович, — Бандерлог здивовано подивився на неї.— Як Чапаєва. Так ось, Василю Івановичу, ти три-май свої нерви у тонусі. Ось тобі порада. Виходь уранці у двір і горлай, що є сили. Це я тобі як пси-холог рекомендую.— Не можу, твою мать, я живу у багатоповерхівці.— Ну то на балкон, або ще краще в автомобілі. Якщо їдеш сам. Їдь і горлай. Чудова психологічна розрядка.

131

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

З випуску «Новин» місцевого телебачення. Представник пресцентру УМВС, коментуючи вибух у ма-газині «Електорон», що спричинив смерть двох людей — працівниці магазину, та дівчини 20-25 років, особу якої, поки що, встановити не вдалося, заявив, що основною версією є боротьба кримінальних угруповань за розподіл сфер впливу в місті. Директор «Електрону» версію не підтримує. Він заявив, що ніяких погроз не отримував, явних недоброзичливців не має. Цікаво, що в той же час в аеропорту, розташованому неподалік, перебував Пре-зидент України Леонід Бучма.Представники пресцентру УМВС та пресслужби СБУ від-кидають будь-який зв’язок між цими подіями.

Георгій Гіллер не дуже сумував через провал опе-рації. Він знав статистику замахів на Президента США. Кіллер вистрілив лише з восьмого разу. Зна-чить, у нього у запасі ще сім спроб. То була лише проба пера. Тим більше, що в той же день його запросили на вечерю з Президентом. Крім нього, з представників великого бізнесу, на вечері були присутні лише два промисловці. Він із задоволенням відзначив, що із запрошених тільки Бучма і він приїхали на «Мерседесах. S-600. Пуль-ман». Бучма прибув з охороною і свитою на чоти-рьох автомобілях. Пана Гіллера супроводжували троє охоронців на «Гранд Черокі» під керівництвом Бандерлога. Бучма багато пив. Гіллер зробив йому кілька вда-лих компліментів і подарував Біблію 16 століття, виконану першодрукарем Федоровим. На аукціоні Сотбіс вона коштувала, принаймні, пів мільйона. А Бандерлог примусив відомого місцевого антиквара віддати за 50 тисяч. Для того, щоб налагодити від-носини з Президентом – дещиця. Він хвилювався, щоб подарунок сподобався. Бі-блія Бучмі, здається, сподобалася. Випивши кіль-ка стопок горілки «Тарас» (всі знали, що він пив лише таку, Бучма раптом сказав губернаторові: «Слухай, а чому ти не візьмеш Гіллера своїм пер-

132

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

Мшим заступником?» А через пів року ми можливо рекомендуємо віце-прем’єром, або, навіть, Пре-м’єром І Георгій Гіллер вже не шкодував про провал за-маху. Тепер він може бути на короткій нозі не лише зі спікером, а й Президентом. І це була теж немала перемога. («Світ створено для тебе!»). Бучма «кидав» стопку за стопкою. Через годину в нього жахливо заплітався язик. Він взяв гітару, завбачливо підготовану і запопадливо подану гу-бернатором, і спробував зіграти якийсь романс, а потім поліз лапати відому усій країні телезірку Олену Березень, яка сиділа поряд. Запрошені, на яких Бучма давно не зважав, тихо залишили Буч-му з Оленою наодинці. Як виявилось, Президент швидко забув про свою обіцянку. І Гіллер не отримав ніякого місця у дер-жавному апараті. І це ще раз підтвердило думку, що він може в’їхати у вищі ешелони влади лише на спині спікера.

133

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

Дайте мені шість рядків, написаних рукою найчеснішої людини, і я знайду в них щось, за що її варто повісити.

Кардинал рішельє

Конфіденційно. Оперативна інформація виборчо-го штабу Голови Верховної ради Швеця О.М.

З інформації говорунів. Джерело інформації: «Дудінкіна П. М., у минулому — молодший лейтенант КДБ».Я, Дудінкіна Пелагея Михайлівна, 1931 р.н., проживаю на ву-лиці Котовського,61 кв.73 працювала на маршруті тро-лейбуса №13. У тролейбусі під номером 234 роздавали агі-таційні буклети спікера. На останньому сидінні тролейбуса сиділи чоловік та жінка. Одягнені бідно, почали сперечатися за кого варто голосувати. Я спробувала підтримати роз-мову, щоб увійти в контакт для агітації за Швеця О.М., але чоловік нецензурно вилаяв мене, заявивши, що до розмови сторонніх не запрошують. На виказане мною невдоволення, замахнувся рукою і вигукнув — «Сховай протези!» Я вимушена була відійти.

Московський іміджмейкер — невисокий жвавий товстун страшенно схожий на Віні-Пуха, прибув

наступного вечора, в супроводі двох помічників, на новенькому «Лексусі» з російськими номерами. Ді-ловито привітався з Гіллером і спікером. Останні з цікавістю розглядали цей екзотичний екземпляр. Вони знали, він тільки що проїхав близько 1000 кі-лометрів. Та ні тіні втоми помітно не було.— Мені рекомендували вас, як неперевершеного спеціаліста виборних технологій,— сказав Георгій Гіллер.

Рîздiл 13сПеЦІалІст ІЗ ЧОрнОГО ПІарУ

(За десять днів до виборів)

13�

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

М— Groosso modo.— Що?— не зрозумів Гіллер.— Гроссо модо — по простонародному — «типу того». Брудних виборних технологій, — поправив товстун. — Втім, як і чистих. Моє прізвище Бжезін-ський. Може чули?— Збігнев? — з цікавістю запитав спікер. Збігнев Бзежінський був відомим американським політиком і американським яструбом, що традиційно виступав проти «імперії зла» СРСР.— Ні, — відповів Віні-Пух. — Даніїл Бжезінський.— Ну, Даніїл, надія тільки на вас, бо те що маємо — це катастрофа, — сказав спікер. — Невже ви можете щось змінити?— Гроссо модо. Ситуацію я, загалом, знаю, — про-довжив Бжезінський-Вінні-Пух. — Мені розповів телефоном пан Гіллер. Я зміню її. Успіх компанії — це три складові. Перша — команда. Ну з ко-мандою, відтепер, у вас все гаразд. Друга — «баб-ки». З «бабками», як мене запевнив пан Гіллер, теж все «о’кей». Ну і остання — підтримка влади. Як у нас із владою?— Підтримує повністю,— відповів спікер.— Чудово. Відмінно. Якщо це дійсно так — я га-рантую успіх. Ми можемо зустрітися за годину чи дві з першим особами області, міста і начальником міліції?— Без проблем, — сказав спікер. — Вони мені не відмовлять. Зараз мої люди обдзвонять їх усіх.Будинок міськради – декорована білим мармуром будова з колонами в стилі совкового ампіру зна-ходився в самому центрі міста. Його побудували ще в тридцятих роках і досі фасад прикрашали величезний гіпсовий герб із серпом та молотом.

13�

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

На площі стояв традиційний пам’ятник Іллічу. Іл-ліч тримав у руці, теж традиційну кепку. Мало хто пам’ятав, що пам’ятник будували удень і вночі аби встигнути до чергової річниці народження Ілліча. А в день річниці, коли впала тканина, що прихову-вала гранітного вождя, всі з жахом побачили, що у вождя дві кепки — одну він тримає в простягнутій руці, а друга — в нього на голові. Перший секретар обкому «поїхав» на Колиму валити ліс. Кепка на голові за ніч зникла.Про цю кепку нічого не знав московський іміджмей-кер, але мабуть у нього майнула якась здогадка з огляду на близький до кубічного череп вождя, бо по обличчю ковзнула посмішка. Він повернувся, байдуже глянув на начальника обласної міліції, що якраз увійшов. Здавалося, ге-неральський з широкими лампасами мундир, не справив на технолога жодного враження. Він по-дивився на мера, спікера, Гіллера, редактора га-зети «Відомості», як на учнів.— Всі зібралися? — здавалося Бзежінський-Вінні-Пух оцінює, чи зможуть ці люди працювати разом з ним.— Так, — відповів за всіх Гіллер.— Добре, — товстун-іміджмейкер продефілював до вікна і знову повернувся на місце.— Я так розумію, всі, хто зібрався — однодумці і зацікавлені в перемозі нашого кандидата. За умо-ви вашого зі мною співробітництва я вирішу цю проблему.— Залишилося десять днів, — з сумнівом стенув плечима мер. — Причому, можна агітувати лише дев’ять..— За умови, що ви чітко виконаєте мої вимоги, наш кандидат переможе.

13�

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

МГенерал, теж із сумнівом, похитав головою, а спі-кер, навпаки, ожив. Очі його заблищали.— У ці дні конкурент пана спікера не повинен по-трапляти до виборців. А якщо й потрапить, то має щоразу запізнюватися на зустріч принаймні на го-дину-півтори, коли основна маса виборців уже ро-зійдеться. Якщо неможливо, щоб він з’явився піз-ніше на годину, він повинен просто запізнюватися, але не менше ніж на півгодини.— Але як це зробити? — невдоволено запитав генерал. Схоже, його дратував цей товстун, який розмовляє з ними, як з хлопчаками.— Примусити запізнюватись на годину. Та він взагалі ніколи не запізнюється!— Що за автомобіль у нашого конкурента?— «Таврія», — відповів спікер, обізнаний зі спра-вами свого конкурента краще за інших.—Розумно, — народний автомобіль. До речі, чим пересувається наш кандидат?— «Ауді» — відповів Швець. Взагалі то він пере-сувався виключно «Мерседесом», але тут вирішив бути скромнішим — взяв на округ «Ауді». — Не дивно, що ви у хвості рейтингу. Терміново за-мінити. Максимум, що можна допустити — вазівська «дев’ятка» або «Нива». І знову ж таки — їй має бути років десять. Ви ж, як я розумію, комуніст. Плоть од плоті народу. Ваш ідеал Суслов, а не Рашидов. Плакати нашого кандидата, що розвішані по місту, зняти. За ніч.. Щоб не залишилося жодного.— Не зрозумів,— включився у розмову мер.— Повторюю, — зірвати. Лозунг гарний — «завжди з народом», але на простягнутій до народу руці го-динник «Сейко» щонайменше за десять тисячі до-ларів. У пресі дати інформацію, що плакати зірвала команда конкурента.

13�

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

Спікер мимоволі глянув на свій зап’ясток. Тихо ви-лаявся. — Твою мать…— Пане спікер, будь ласка, зніміть вашого годин-ника і віддайте його мені. Я поверну його, коли ви отримаєте депутатського мандата.Батьки міста перезирнулися, Вінні-Пух-Бжезин-ський починав у них викликати повагу.— Де тримає автомобіль наш конкурент?— У гаражі біля свого будинку, — відповів Гіллер.— Сьогодні вночі біля гаража, а також на дорозі, що веде від його дому до міста розкидати цвяхи. Я думаю, відповідальним за це буде пан Гіллер. Цвяхи перед цим погнути в трьох площинах – на кшталт протитанкових надовбів у мініатюрі, щоб обов’язково був прокол шин. На всіх вулицях, що ведуть від резиденції нашого конкурента – почати дорожні роботи. Відповідальний мер. Особливо там де неможливий об’їзд. Начальник міліції — кон-курента під зовнішнє спостереження, телефони на прослуховування. — Для прослуховування потрібна санкція про-куратури…— У поданні до прокурора дайте телефони нашого конкурента, а прізвище, якогось кримінального ав-торитета. Господи, невже я повинен пояснювати кожну дрібницю. Далі, про проїзд нашого кандидата сповіщати дорожників принаймні хвилин за 20, щоб вони звільнили дорогу. При виїзді конкурента, у на-прямку виїзду розпочинати активне укладання ас-фальту. — Але в тому районі скрізь гарне асфальтове по-криття,— невдоволено зауважив мер.— Кладіть зверху, щоб було ще краще. Асфальту ніколи багато не буває. Генералу почати відпра-

13�

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

Мцювання ДАІ району, де живе кандидат. Його ма-шину зупиняти і перевіряти аж до вмісту аптечки. Немає бинта – не відпускати, поки водій не сходить до аптеки і не купить. Не з’їздить, а сходить. Не-має вогнегасника, хай іде за вогнегасником. Піш-ки. Брудне скло? Згідно із правилами дорожнього руху, у водія має бути гарний огляд. Значить по-винен мити скло. Пану Гіллеру організувати гру-пу засвистування.— Групу чого? — не зрозумів Гіллер. — Групу контрагітації. На кожній зустрічі група за-свистування приходить за годину і займає перші два ряди. Мої помічники роздадуть запитання, які вони мають задавати конкуренту.— Які ще запитання? — Запитання в дусі – чи правда, що ваш батько служив поліцаєм під час окупації, чи правда, що ваш син наркоман і сидить у тюрмі – нехай ви-правдовується. Ви, здається, редактор газети? Його виправдання помістити у газеті на першій сто-рінці. Лише ці запитання та відповіді на них. Круп-ним кеглем.— Він завтра зчинить мені скандал, — заперечив редактор. — Запитає чому саме ці запитання і відповіді...— Відповісте, що так матеріал подав журналіст. Його особисте бачення. Туди ж фото — дачі, коханки і «Мерседеса».— Але в нього немає ні дачі, ні «Мерседеса». А щодо коханки, то, — редактор на секунду замис-лився. — Здається, він зразковий сім’янин.Товстун-іміджмейкер розреготався. Він підійшов, нахилився до вуха редактора і, так, щоб було чути на всю кімнату, прошепотів:—Будь-якої крутої дачі, і будь-якого «Мерседеса».

13�

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

Те, що це не його, хай доводить наш суперник. Га-зету зробити 20-кратним тиражем. А у вихідних да-них вказати наклад — 500 примірників, щоб суд, бува, не присудив моральну шкоду. Роздати на ву-лиці безкоштовно. Оплатить розходи пан Гіллер. Підготувати кілька придурків, що на вході будуть хапати конкурента за одяг. Заплатіть їм гроші, пане Гіллер. Хай розірвуть на ньому сорочку, або зірвуть краватку. За кожне пошкодження одягу — повинні бути преміальні. За краватку сто — як там вони у вас звуться … гривень. За сорочку сто п’ятдесят. За брюки — найдорожче. Двісті. Конкурент повинен нервувати. В оркестрову яму покласти зайвий мі-крофон. Для наших людей. Двері в бельєтаж за-лишити відкритими. Тільки вийде на трибуну, наша людина шпурляє папку листівок з негативом на ньо-го, група засвистування свистить і репетує. Ну, це деструктив. Тепер конструктив. Зустрічі з на-шим кандидатом організувати по вищій марці. Ге-нерал забезпечить охорону. Ваших людей має бути, принаймні, дві сотні в цивільному одязі. Ваш сце-нарій зустрічей, пане спікер, приблизно такий. Пан Швець під’їжджає, виходить із народного “Жигуля”. До нього підбігає пес. Ви любите собак, спікере?— Ні, терпіти не можу. Коли я ще не мав служ-бового авто, на мене завжди кидалися бродячі пси. Мабуть відчувають, що я їх не люблю,— за-перечив Швець.— Доведеться полюбити. Собака, причому без-породний дворняга, підбігає і лиже взуття, ви його гладите. Народу це подобається. Народ від та-ких речей мліє, входить у екстаз. Цим жестом, як і тим, що пересуваєтеся на «ВАЗі», доводите на-роду, що ви його плоть від плоті і кров від крові. Єс? Гроссо модо?— Єс, обехеес, твою мать. Чому ви вирішили, що собака буде це робити?— спікер був явно невдо-волений, що його повчають наче школяра.

1�0

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

М— Що робити? — не зрозумів запитання Бжезін-ський-Віні-Пух.— Що собака буде лизати мені черевики,— зама-хав руками Швець, озираючись на мера і наче шу-каючи у нього підтримки.— О, майн гот, Кондрад Карлович Міхельсон, — зді-йняв погляд до стелі іміджмейкер. — Ви справді спікер? Втім, усі вожді були тупими — від Гітлера до Сталіна. Так що у вас велике майбутнє. Ви бу-дете Президентом. Георгій Гіллер від цих слів іміджмейкера похли-нувся мінеральною водою, склянку з якою підніс до губ.Бжезінський підійшов до вікна і спробував скопі-ювати позу в якій стояв кам’яний Ілліч. Вийшло досить кумедно. Генерал з мером перезирнулися і захихотіли. Гіллер знизав плечима. Іміджмейкер продовжував:— Чингіс-хан не знав грамоти, втім, як і Карл Великий. Відомо, що коли інтелект претендента на місце вождя вище від середнього хоча б на 25 відсотків, вождем він ніколи не стане. Чим примітивніша людина — тим прихильніше його сприймає натовп. Ви, шановний, плоть від плоті народу, — Вінні-Пух-Бзежинський пі-дійшов і поплескав спікера по плечу. — Мій кореш і ваш земляк Міша Жванецький, якось, сказав, що лю-дина, котра вживає слово «отнюдь» ніколи не стане Президентом. Якщо пан чи товариш спікер мені по-яснить значення цього слова, то будь-хто з панства може затопити мені в писок. Ні? Я так і гадав.— До чого тут це? — розізлився спікер, який від та-кого знущання почервонів і став схожим на перез-рілий томат — Комедіант!— Що не зрозуміло, майбутній «отець нації»?— Чому собака буде лизати мені черевики?

1�1

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

— Просто, як двічі по два. Пан Гіллер знайде під-хожого пса і його люди виштовхають його з натовпу до ніг пана спікера. Взуття спікера натерти м’ясом. Причому натерти дуже помірно, щоб собака його лизала, а не гризла. Натовп має складатися напо-ловину із ваших людей і повинен горлати «Швець — наш депутат». Всім пообіцяти по 20… як же їх у біса, ніяк не можу запам’ятати, гривень і віддати одразу після зустрічі. Обов’язково віддати, щоб по-тім не стояли і не запитували у кожного стрічного — чи той, бува, не отримав обіцяні гроші.Підготувати групу позитивних питань по програмі кандидата. Групу подяки. Жінка з дитиною, зі сльо-зами на очах, підходить і дякує за допомогу. Ну, скажімо, на лікування дитини. У дитини був… ну, наприклад, церебральний параліч чи сколіоз. Чим страшніша хвороба, тим краще. Це все — і пес, і жінка знімається телевізійниками і крутиться увесь день по телебаченню. Наступного дня — нові зу-стрічі і новий сюжет.— Але ж, є обмеження по часу для кандидатів, — заперечив спікер.— Мене можуть зняти з пе-регонів рішенням суду.— Ви не тільки кандидат, а й посадова особа. На посадових осіб обмеження не розповсюджуються. Але, про всяк випадок, хай начальник управління юстиції переговорить із суддею. Відповідальний — голова адміністрації. — По телебаченню на вечір заплановано прямий ефір з нашим конкурентом, — сказав спікер.— На який час? — запитав Бжезінський-Пух— На 21.00.— Гроссо модо, — картинно схопився за голову іміджмейкер. — Найрейтинговіший час. Терміново відмінити.

1�2

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

М— Неможливо,— заперечив спікер.— Нічого неможливого немає, — Вінні-Пух жваво зажестикулював, немов наносячи удари ребром долоні. — Запам’ятайте! Якщо ви хочете виграти, то для влади до кінця виборів нічого неможливого немає! Нічого! Хай невідомий зателефонує на «02» і скаже, що в телестудії закладено бомбу. За «не-відомого» відповідальний пан Гіллер. Генерал буде шукати бомбу, скажімо, три години, до 24.00. Поки електорат ляже спати. Що іще? — На підтримку нашого конкурента приїздть попу-лярна група, — чомусь винувато сказав спікер.— Яка? — втупився в нього Вінні-Пух.— «Гості з майбутнього».— Російська група. Хто це фінансує? — замислився Бжезінський. — Наш конкурент, наче, не багатий?— Невідомо… — стенув плечима спікер, озираю-чись і поглядом наче запитуючи усіх, чи не знають вони, хто фінансує його конкурента.— Невідомо… «Гості з майбутнього» це вже чималі гроші, — вголос міркував Вінні-Пух. — Таємний гравець. Це дуже погано. Я знаю цих «Гостей...» Мій помічник дізнається, скільки їм обіцяли гро-шей. Пан Гіллер повинен заплатити удвічі більше. Я домовлюся, що вони доїдуть лише до кордону. Скажуть, що проблеми з митниками і повернуться назад. Цей хід тримати у таємниці. Де заплановано провести концерт?— На міському стадіоні, — сказав міський голова.— Добре, значить збереться тисяч 20 глядачів. Коли вони залишаться “з носом”, нашому конкуренту — кінець. Гроссо модо. Якщо справи підуть зовсім погано, то будемо займатися підміною протоколів, але то досить марудна справа.

1�3

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

— Але ж бюлетені можна перевірити? — запере-чив спікер.— Тільки за рішенням суду. Мішки з бюлетенями можна відкрити тільки за рішенням суду. Дорогою я проштудіював ваше виборче законодавство. Пан губернатор, я думаю, влаштує нам, щоб суди ви-рішили не перевіряти бюлетені. Але бюлетенями будемо займатися лише, якщо соціологія засвідчить наш провал. Впевнений, до цього не дійде. Ага, лед-ве не забув. Пан спікер у нас представник влади. Є у його окрузі якісь надзвичайно негативні про-яви? Масове безробіття чи закриття великих під-приємств? Щось таке, що можна закинути владі.— Нічого такого, здається, немає. — замислився спікер. — Хоча ходять чутки, що якийсь маніяк уби-ває молодих дівчат. Про це багато говорять.— Нічого собі, дрібничка. Це правда, пане генерал? — Бжезінський повернувся до начальника міліції.— Дійсно, кілька жінок загинуло. Але ми не впев-нені, що то маніяк… — розвів той руками.Бжезінський замислився. В тиші було чути, як Гіл-лер налив собі склянку води і випив. — Можливо, це опосередковано буде віднесено на рахунок бездіяльності влади. А значить нашкодить нам. Не будемо ризикувати. Ця інформація пови-нна бути заблокована. Не давати її жодній газеті, — сказав, нарешті Бжезінський Вінні-Пух. — Чуєте, пане генерал? Немає ніякого маніяка. Усе то чутки. Будете розбиратися із своїми маніяками після ви-борів. Ось поки що і все. Деталі узгодите з моїми по-мічниками. Всі вільні. Прошу залишитися редактора дружньої газети. Основний тягар завтрашнього дня ляже на нього.

1��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

М

«життя злих людей наповнене тривогами»Д. Дідро

Конфіденційно. Оперативна інформація виборчо-го штабу Голови Верховної ради Швеця О.М.

З інформації говорунів. Джерело інформації: Ярема І.І. у минулому керівник 1-го від-ділу оборонного заводуЯ, Ярема Іван Іванович, проживаю по вулиці Леніна 15, кв.45, член партії з 60-річним стажем, проводив роботу по ву-лиці Центральній. Помітив двох підлітків, які писали на плакатах, де був зображений член Комуністичної партії Олександр Швець. Коли підійшов ближче, я прочитав, що поряд із лозунгом «Хто? Швець! Куди? До Верховної Ради! Навіщо? Стояти за народ! А зможе? Швець зможе!» вони фарбою писали «Якщо віагра допоможе!» Я відразу зрозумів, що підлітки таке самі придумати не мо-гли і, що це ворожа акція. Я, лаючи їх, побіг до плаката. Та вони шпурнули у мене банку із фарбою і втекли. Прошу відшкодувати мені вартість зіпсованого костюма, так як я постраждав у боротьбі за високі ідеали побудови світлого майбутнього.

Нові починання московського іміджмейкера, втім, мали не зовсім очікувані наслідки. Спочатку зда-валося, що все йде чудово, але протягом години

все змінилося на гірше. Невідомі з гумовими кий-ками вночі напали на людей Бандерлога, які роз-кидали цвяхи перед гаражем конкурента спікера. З переломами і численними гематомами їх було доставлено до обласної лікарні.

Рîздiл 1�ПОЧатОК БОйОВиХ ДІй(За вісім днів до виборів)

1��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

Ситуація почала виходити з-під контролю. Роз-лючений Гіллер, у супроводі подвоєної, про всяк випадок, охорони примчав до лікарні, але нічого, що проливало б світло на замовника акції, дізна-тись не зміг. Нападники з’явилися невідомо звідки і зникли невідомо куди. У всіх на головах були чор-ні панчохи. Міліція за наказом начальника управ-ління внутрішніх справ була піднята по тривозі і почала операцію «Перехват», що не дало жодних наслідків. Але й це ще було не все. Коли Гіллер сів у машину, в нього задзвонила «мобілка» і Бандерлог про-кричав, що відбувся напад на команду московських іміджмейкерів і її керівник теж знаходиться, лікарні, але в міській.— У міську лікарню! – зло кинув Гіллер водієві. Во-дій краєм ока позирнув на нього. Вигляд у хазяїна був наче у побитого пса. Через п’ять хвилин «Мерседес» Георгія Гіллера та «Гранд Черокі» з охороною, верескнувши ши-нами, зупинилися біля воріт міської лікарні. Тов-стун іміджмейкер лежав на вузькому ліжку вкри-тий сірим, від численного прання, простирадлом з компресами із льоду — на голові і на величезному череві. Одне око було прикрашене величезним син-цем. Картина була досить кумедною, але Гіллеру було не до сміху.— Що трапилося?— Георгій Гіллер нервово діс-тав цигарки. Одну зламав і кинув на підлогу, дру-гу запалив. — Троє в панчохах на головах зайшли до нашого штабу. Не кажучи жодного слова, гумовими па-лицями відмудохали мене і моїх людей, забрали всі папери та розбили апаратуру. Сьогодні увечері ми від’їжджаємо.— Ні, — твердо сказав Гіллер.

1��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

М— Не смій мені диктувати, що я мушу робити, а чого не мушу, — закрутився на ліжкові товстун-імідж-мейкер. — Мої ребра постраждали, а не твої. Мої люди потрапили в лікарню, а не твої. Лежу тут, вкри-тий якимось дрантям. — Бжезінський-Вінні-Пух кив-нув на простирадло. — Ковдру я взагалі наказав прибрати. Уся у бурих плямах. Наче на ній когось оперували. Ось так, гроссо модо…— Пальці не гни. Технолог. З цієї миті до тебе і твоїх людей буде приставлено охорону,— пе-ребив товстуна Гіллер.— Ніхто не посміє вас і пальцем торкнутися. Штаб охоронятимуть. Я за-раз дам вказівку.— Ні, — покрутив головою товстун.— Я не вірю вашим людям. Піндоси.— В тебе немає вибору, або ти залишаєшся, або я зараз кличу своїх охоронців і ти все одно зали-шаєшся, і будеш керувати процесом, але вже не зі штабу , а з цього ліжка — ми пропишемо тебе тут дуже надовго… — Пане Гіллер я щось не розумію, ви респектабель-ний бізнесмен чи бандит? Чи і те і інше? Втім, я по-думаю. Швидше за все, вам доведеться мені щось доплатити за моральні збитки. Хай, крім твоїх лю-дей, в охороні буде хтось із ментів. Такий, аби був в авторитеті. Щоб усі урки його боялися. Якщо та-кий буде, то я залишуся. — Думай, як слід. Я попрошу, щоб лягаві когось прислали. Але будуть і мої хлопці. Вони простежать і за тим, щоб ти і твої люди не «здиміли» раніше потрібного строку. А завтра вас перевезуть до приватної клініки, відлежитесь пару днів. Там об-слуговування за вищим класом.— Ти розумієш, що якщо нас будуть тузити гумови-ми палицями, ми нічого не зробимо, — уже більш миролюбно заявив товстун-іміджмейкер. — Такого «безпредєлу» навіть у Москві ніколи не було.

1��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

— І тут ніколи не було. І більше не буде…Гіллер вийшов із палати, грюкнувши дверима. На стільці біля входу в травматологічне відділення сиділа зовсім юна медсестра. Гарненька, з густим каштановим волоссям нижче плечей. Вона, напів-обернувшись, злякано дивилася на розлюченого Гіллера широко розкритими очима. Очі Гіллера ковзнули у виріз халату, опустилися вниз, де ро-зіпнулися його поли. «Чиста і юна, — подумав він і зупинився гіпнотизуючи її важким поглядом. — Чис-та і юна». Гіллер вже більше тижня відчувавав, як сексуальна напруга наростає і шукає виходу. Він відчував, що довго не зможе втриматися і що йому терміново треба нову жінку. Ось хоча б таку, як ця медсестра.Із заціпеніння його вивів голос Бандерлога:— Шеф, — що трапилося, гребаний чефір?«Ні, зараз не до цього, — подумав Гілллер. — Не до цього. Не до цього», — і побіг сходами вниз.Медсестра ще хвилин десять відходила від цього важкого погляду, що наче позбавив її можливості рухатися. Вона не здогадувалася, що була всього за крок до жахливої смерті.Пан Гіллер залишив свого охоронця біля палати іміджмейкера, а сам помчав до начальника УВС. Але той лише розвів руками. Його люди не мали жодних даних про напад. Щодо охорони росіян, генерал дав розпорядження начальнику Управління по боротьбі з організованою злочинністю, на час перебування Бжезінського у лікарні, приставити ко-гось з оперативників, хто був би з урками «на ти». Через годину біля лікарні, торохкочучи кожним гвинтиком, зупинилася «копійка» з «ментовськими» номерами. Георгій Гіллер крізь тоноване скла сво-го «Мерседеса» бачив, як із «копійки» вийшов тро-хи вищий середнього зросту, худорлявий молодик і

1��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

Мпопрямував до лікарні. Під джинсовою курткою від-стовбурчувалася кобура. Гіллер, який чекав, поки з’являться менти, запитав Бандерлога.— Знаєш його? — пальці Георгія Гіллера, що три-мали цигарку ледь помітно тремтіли. Він прак-тично не палив. Але зараз, через нервову напругу послав Бандерлога збігати вже за другою пачкою цигарок. — В натурі, гребаний чефір,— Бандерлог узяв ру-кою за нижню щелепу. – Відомий лягаш. — Що за один? — запитав Гіллер.— Відморожений на всю голову. Опер Андрійченко. На прізвисько Ортопед.— Чому Ортопед?— Тому, що кістки ламає на раз. Чи то каратист, чи то самбіст, маму його...— То ти вважаєш Бжезінський у безпеці? — уточ-нив Гіллер.— Нубля, зуб даю. Ортопед — авторитетний па-цан. В натурі. Жодна сука на сто метрів не підійде, гарантую, гребаний чефір!— Цікавий тип, — Гіллер загасив недопалок у по-пільничці, що висунулася із дверей, набрав по мо-білі генерала і подякував за допомогу. — Ну добре, — сказав Бандерлогу.— Давай до-дому.Сидячи на задньому сидінні він скреготів зубами. Гіллер звик, що у регіоні він господар. І йому під-клали таку свиню. Хто це може бути? Можливо хтось із підприємців?Авто повернуло з бульвару Шевченка, на вулицю, що вела до виїзду з міста і близько 300 метрів їха-ло повз пляж. На піску засмагало і бовталося у воді «море» народу. Увагу Гіллера знову привернула

1��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

дівчина, тепер років 20, яка лежала на килимку всього метрів за 10 від шосе. Вона лежала на спи-ні поклавши голову на закинуті руки. Світле во-лосся вкривало одне плече. У неї було худе мус-кулясте тіло з вузькими стегнами. Тип, який не по-добався Георгію Павловичу. Але щось привабило його у ній.— Зупинися,— кинув він Бандерлогу.— Чого там?— гальмуючи, невдоволено запитав Бандерлог.— Гребаний чефір. Тут стоянка заборо-нена. Зараз мусори підійдуть. В натурі, шеф.— Замовкни.Ноги рівні, але не занадто худі. Груди — невеликі. Здається вона могла б засмагати і без купальника. Живіт спортивний, плаский. Мабуть, класно вона б виглядала у його підвальній кімнаті. Сказати Бандерлогу, аби покликав її і заштовхати в авто? Але ж білий день. Невідомо чим усе може закінчитися. Та хто йому щось закине? Він уже так хотів і зробити, але від води до дівчини прибіг і ліг поряд молодик, теж років 20. Вона перекинулася на живіт і поклала йому голову на груди. Бажання Гіллера відразу ослабло. «Та й зараз, дійсно, не до цього».— Вперед,— кинув він Бандерлогу. Той, пробурмотівши щось незрозуміле, повернув ключ запалення і натиснув газ.

* * *Як звір у клітці, Георгій Гіллер метався від дверей до балкона в кімнаті свого розкішного особняка.«Хто, хто такі? — мучило його лише одне питання. — Хто міг підписатися за нікчемного редактора га-зети? Хто заплатив за приїзд популярної групи?»

1�0

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

МГіллер спробував заснути, але сон не йшов. Він знав, що завтра треба мати ясну голову. Аби навіяти сон спробував читати “Історію кастрації та найвідоміших кастратів”:«Надзвичайно розповсюдженою була кастрація у се-редньвіччі. Часто такою була кара за гвалтування або перелюб. У багатьох арабських країнах у ті часи за подружню зраду забивали камінням жінку, яка про-винилася, а чоловік «мав позбутися свого єства під ножем ката.

Як писав Нізамі «навіть великий візир не міг взяти мужню дружину під загрозою побиття палками і по-збавлення мужності».

Заснув Гіллер лише під ранок, а за годину його розбудив дзвінок Бандерлога і все стало більш-менш зрозуміло.Люди Бандерлога затримали невідомого, що об-ривав листівки — заклики голосувати за Олексія Михайловича Швеця. За прикметами, це був один з нападників на іміджмейкера-«Віні Пуха». Його при-кмети Гіллеру дав черговий адміністратор готелю.Коли Георгій Гіллер увійшов до підвального при-міщення, побитий «контрагітатор» лежав на підлозі обличчям униз. А Бандерлог, і два його підручних, сиділи на ньому і палили цигарки. Побачивши Гіл-лера, усі троє підвелися. Бандерлог подав шефу шматки листівки.Вольове обличчя спікера на фоні людського на-товпу вінчав напис: «Хто? Швець! Куди? До Верховної ради! Навіщо? Стояти за народ! А зможе? Швець — зможе!»— Якщо віагра допоможе,— пробурмотів Гіллер.Зіжмакав листівку, шпурнув її у куток і носком черевика штурхонув лежачого. На вигляд йому було років тридцять, на руках татуювання. Між

1�1

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

великим та вказівним пальцем павук у павутині. «Павук у павутині!». Гіллера раптом осяйнув здо-гад – наколка «павук у павутині» у блатних мала щось означати. — Бандерлог, ти знаєш, що у блатних означає павук?— запитав він.— Говно питання, — з готовністю відповів Бан-дерлог, — звісно знаю. Павук означає — «давив режим» — Тобто постійно карався в колонії за порушення режиму. Перекиньте його, — наказав Гіллер.Підручні миттю зробили це, копирсаючи лежачого черевиками, наче мішок з картоплею.— Нубля!— вилаявся Бандерлог і з усієї сили коп-нув лежачого черевиком у бік. Той застогнав.— Що там? — запитав Гіллер. — Через нього забруднив «гівнодави» у кров! Гребаний чефір! Тільки вчора купив. Натуральна шкіра! Триста баксів! Я його порішу шеф! Дозволь, в натурі?— Відійди.Бандерлог ще раз роздратовано копнув лежачого, неохоче відступив у бік і заходився листівкою із фізіономією Швеця відтирати черевики від крива-вих плям.Гіллер нахилився і гидливо кривлячись двома пальцями правої руки розстебнув на лежачому со-рочку — на грудях красувалося ще кілька наколок: голова медузи в полум’ї, два бики, що схрестили роги. Їх значення Гіллеру було невідомо, але одна з наколок на плечі все ж дещо пояснила. Троянда у руках скутих браслетами — знак того, що зек зустрів в колонії повноліття.Ось воно що. Такого Гіллер не чекав, але тепер у

1�2

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

Мнього з’явилася серйозна підозра, що за конкурента виступив відомий злодійський пахан Череп.Якщо це дійсно так — якщо проти них виступив Череп і злодії міста, то перемога Швеця, дійсно, під запитанням. Не тому що Череп, хоч якимось чином, міг конкурувати з Георгієм Гіллером фі-нансово. Люди Черепа можуть плутатися під но-гами і діючи, що називається «по безпредєлу» зі-псувати йому усю малину.— Він не здох? — запитав Гіллер Бандерлога.— Навряд, гребаний чефір,— із знанням справи заперечив Бандерлог. — Урки вони живучі, шеф. В натурі.—Треба, щоб він дещо розповів.— Принеси води, цьому відморозку, — кинув Бан-дерлог своєму підручному. — Якщо не заговорить, шеф, дозволь я його порву, як Тузик грілку. Коли мені псують одяг, я жахливо нервую.— Заткни пельку. А ти хлюпни на нього, — кинув Гіллер підручному Бандерлога, що повернувся зі склянкою води.Той хлюпнув урці в обличчя водою. Урка завору-шився і ледь чутно застогнав.— Нубля, очухався? Зараз будеш говорити з бу-гром. І будь ввічливим, гребаний чефір. Покажи, що ти правильний пацан,— Бандерлог звично копнув урку черевиком у бік, той охнув і розплющив очі. — Від того, як будеш відповідати, залежить твоє життя. Якщо будеш розумним пацаном, можливо, візьму тебе в свою кодлу, якщо будеш колоть пон-ти, живцем закопаємо в лісосмузі..— Якщо я буду язиком плескати, Череп мене на перо поставить, — прохрипів урка«Значить все таки Череп»,— подумав пан Гіллер. Сказав:

1�3

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

— Череп до завтра буде покійником.— А ти, як не будеш відповідати, здохнеш за п’ять хвилин,— додав Бандерлог.— Сумніваєшся, гре-баний чефір? Не буксуй, — він поставив черевик так, що каблук потрапив у пах урки і почав повільно переносити вагу ну цю ногу.— Ні, вже ні,— застогнав урка.— Вік волі не по-бачити…— Чого хоче Череп?— запитав Гіллер.— Він трекає, що якщо Швеця буде обрано депу-татом, то ти його повністю задавиш. Забереш у нього увесь його бізнес. Наркоту і шлюх. Для нього прийнятний будь хто, аби не Швець. Якщо його оберуть, то ти отримаєш над регіоном необмежену владу. Череп хоче, щоб його нардеп став проти-вагою твоїм зв’язкам. Я чув, що Череп збирається передати конкуренту Швеця велику суму з общака. Його підтримують іще два злодії у законі з нашого регіону. На минулому тижні було товковище і думку Черепа схвалили.— Ну добре,— Гіллер вже почув усе що хотів. — Замкніть його поки що тут, а там подумаємо, що з ним робити. Гіллер з Бандерлогом вийшли з підвалу. — Хай посидить трохи. Коли кінчимо з Черепом, зго-диться для налагодження контактів з його людьми, — кинув на ходу Гіллер. — Базарів немає, шеф, хай живе, — кивнув Бандер-лог.— Хоч та сука і зіпсувала мені черевики.Після того, як Гіллер дізнався що Череп пішов йому наперекір, долю останнього було практично вирішено. Гіллер до того ж згадав, як кілька мі-сяців тому Череп у черговий раз знову перейшов йому дорогу.

1��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

МТоді він звелів Бандерлогу поїхати з Києва до D. ін-шою ніж звичайно дорогою. Дорога була більш ма-льовничою. Він думав, зелень дерев, що оточують трасу, принесе йому заспокоєння. Та не так ста-лося, як гадалося. Як тільки вони в’їхали в місто, шосе перейшло у вулицю, яку оточували нові де-в’ятиповерхівки спального мікрорайону.— Ану гальмуй, — наказав Гіллера Бандерлогу.Джип «Гранд-Черокі» зупинився біля нещодавно побудованого розкішного супермаркету поряд алеї, що вела від зупинки громадського транспорту до будівель мікрорайону.Гіллер відчував, що злість переповнює його, як пара киплячий чайник і тиск ось-ось зірве кришку.— Це що за херня, твою мать?..— Ти про що, гребаний чефір? — не зрозумів Бан-дерлог. Звичайно Гіллер не цікавився якимись там крамницями. Не той рівень. Крамницями займалися менеджери Гіллера.— Не вмикай тупого. Про цю крамницю, недоумку, твою мать.— Нубля! Крамниця, як крамниця, — стенув пле-чима Бандерлог, на його обличчі відобразилося гли-боке здивування.— Вітрина, вивіска гарна. Жрач-кою торгують...— Вивіска! Мудабля! Кретинбля! Тут зупиняється увесь транспорт. Далі мешканці усього мікрорайону йдуть пішки. І кожен заходить до цієї крамниці… Ці розумники підіймають страшні гроші.— Гребаний чефір!— зрозумів нарешті Бандерлог. Гіллер його здивував, він уже кілька років не ці-кавився такою дрібницею, як крамниці чи супер-маркети. Передусім тому, що мав їх безліч. І ось такий несподіваний спалах гніву.— Дійсно, бе-спредєл...

1��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

— Хто такі? Чому я про це нічого не знаю? — ша-ленів Гіллер. — Чому тут стоїть не наша точка? Тобі не зрозуміло, що через неї проходить увесь мікрорайон?Бандерлог стенув плечима:— Пробач, шеф. В натурі, непорядок… І що тепер робити? — запитав Бандерлог. — Ти справді придурок, чи лише вдаєш з себе? Йди дізнайся хто такі. І нехай пакують речі. Щоб через тиждень їх тут не було. Бандерлог швидко повернувся і сів за кермо ав-томобіля:— Директора немає. Там лише головбух — якась намахана бікса, взагалі не контачить про що за-питую, але я сказав їй, гребаний чефір, щоб гос-подар або директор був сьогодні увечері. — і бас-та. Пошлю двох своїх биків, щоб по-пацанські ро-зібралися.— Розбиратися нічого. Кретинбля! Щоб через тиж-день тут торгували мої люди. Скільки лаве мож-на підняти!Але не так сталося, як гадалося. Двоє підручних Бандерлога — обидва колишні спортсмени — один майстер спорту по штанзі на прізвисько Торс, і дру-гий — у минулому кікбоксер з потворнім шрамом на щоці, на прізвисько Рваний з’явились до гос-подаря магазину який виявився довгов’язим мо-лодиком в окулярах.— Ти, дистрофік. Два дні на збори. Отримаєш від-ступного. Затримаєшся хоч на годину або будеш колоти понти — отримаєш не відступного, а кулю. Але для початку я з приятелем усі кістки тобі пе-реламаю… — Рваний затнувся на півслові, бо в кабінет зайшли п’ятеро. Вигляд у них був «бом-жуватий», на руках — наколки. Кожен тримав по палиці.

1��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

М— Не треба гнати. Клав я на вас з перебором, — сказав довгов’язий і кивнув тій бомжуватій п’ятірці з палицями. — Починаймо, з богом. Від-бийте їм лівер.Перший же удар зламав Рваному ключицю. Дійсно, проти лома немає прийома. Куди й подівся його хвалений кікбоксінг. Виючи, Рваний упав на коліна. А четвірка вже «обходжувала» Торса по ребрах, по голові, по печінці. Він намагався прикриватися руками, але через кілка ударів і в нього одна рука хруснула в зап’ясті, і Торс втратив свідомість.Але й це ще було не все. Нерухомі тіла перегнули через прилавок, спустили штани і хлюпнули водою в обличчя, щоб відчували всю міру свого падіння.Торс скосив очі — єдине що міг зробити. Четверо тримали його, а п’ятий, так — п’ятий, розстебнув брюки. Торс завив відчувши, як в нього ззаду увірва-лося щось жорстке, схоже на держак від лопати.— Ще не розпрацьований отвір, — сказав п’ятий. — Але все поправимо. Давайте хлопці, пускайте по колу цих маргариток. А наступного разу з’яви-тесь — зробимо жмурами, порубаємо живцем, а тельбухи в поліетиленових пакетах надішлемо Бандерлогу.

* * *— В поліетиленових пакетах! — Гіллер скреготів зубами. — У поліетиленових пакетах! Подонок, урка бля, кишки свої буде жерти! На кого руку під-няв! Порву!— Вони їх опустили, гребаний чефір, — додав Бан-дерлог. – То були люди Черепа. Урки. А Черепа ти знаєш — безбашенний братело. Йому раз плюнути людину на перо поставити. В натурі…— Скілки бійців Череп може виставити?

1��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

— Нубля, близько тридцяти. Причому на всю голову відморожених.Тоді Гіллер вирішив, що йому не до цього урки. Він міг виставить у п’ять разів більше бійців. Крім того його статус дозволяв використовувати ментів. Начальник управління внутрішніх справ щомісяця отримував від нього пакет з грошима. Але спочатку, треба було закінчити з виборами.Але тепер Череп дійсно став на заваді. І без сумніву мав померти. І померти жорстокою смертю.

1��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

М

Хай ніколи не говорять про благородство мафії.Беніто Мусоліні

Георгій Гіллер прокинувся дуже рано. Він погано спав з того часу, як не міг вести активне сек-суальне життя, безсоння для нього стало зви-

чайною справою. Його мозок, та й увесь організм, шукав, заміни звичайному сексу. Спочатку, Гіллер відкрив для себе порнофільми. І навіть став не-абияким знавцем у цій галузі. На своє величезне здивування він дізнався, що порнофільми легально виробляються у Франції, Данії та Іспанії. Георгій Павлович виписав звідти безліч каталогів. Спочатку його захоплювали ве-личезні статеві органи і суперможливості акторів та акторок. Та потім він дізнався, що супероргани, то (крім природних даних) результат спеціальної розтягувальної гімнастики, а мультиоргастичність актрис — у кращому разі, результат прийому спе-ціальних медпрепаратів, а у більшості випадків банальна гра.Потім він пішов далі — почав дивитися жорстке порно із збоченнями. У більшості випадків то була також банальна гра. Трохи пізніше він перейшов на Інтернет, там були щось схоже на правду. Жорстке порно з насильством. Особливо йому були до сма-ку так звані BDSM-сайти та bizarre-сайти де були тортури та зґвалтування жінок.

Рîздiл 1�ХІД У ВІДПОВІДь

(За сім днів до виборів)

1��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

Цієї ночі він теж мало спав. Безсоння було просто жахливим, коли наступного дня чекали важливі справи. Він не вірив, що урка на прізвисько Череп, хоч і злодій у законі, хоч і підтриманий іншими зло-діями міг виступити проти нього без підтримки яко-гось крупного політика чи грошового мішка. Втім, далі буде видно. Для початку треба дати лад у міс-ті. Бо саме тут знаходиться виборчий округ Шве-ця. Решта потім. А щоб був лад, треба знищити Че-репа. Іншого виходу немає.Сьогоднішня справа була надважкою. Він спробу-вав читати. Дістав «Історію кастрації та найвідо-міших кастратів».«Іноді кастрація була варварською розправою. Відома своєю жорстокістю і розбещеністю королева Франції Фредегонда, якщо коханець не зовсім її задовольняв, на-казувала вирвати йому статеві органи. Не менш жор-стока сестра турецького султана Селіма Тайше за-манювала до себе молодих красенів, а після бурної ночі або наказувала їх утопити, або при допомозі відомої операції зробити так аби Тайше залишилася остан-ньою жінкою у їхньому житті...»

Коли книга не допомогла, Гіллер передивився «тони порно» поки забуття, що лише віддалено нагадувало сон, дозволило мозку відпочити. Якщо він залагодить цю справу, то вся тіньова влада у місті буде безроздільно належати лише йому.Він увійшов до кімнати з пультом спостереження. На хвилину увімкнув монітори. Спікер, зовсім не схожий на того, якого громадяни України звикли бачити по телебаченню на засіданні Верховної Ради, спав у ліжку. Руде волосся стояло дибки. Спікер, приховуючи лисину, зачісував волосся з потилиці на лоба. Тепер воно стирчало, нагадуючи зачіски індіанців племені сіу. «Хто? Швець! Куди? До Верховної Ради! Чому? Стояти за народ! А зможе? Швець зможе!»

1�0

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

МГіллер посміхнувся. Увімкнув звук — кімната наповнилася хропінням. Він посміхнувся ще раз — поки що ці відеозаписи коштують не так багато. А ось якщо Швець знову стане спікером, вони будуть вартими мільйонів. Георгій Гіллер засунув пістолет за пояс. Звісно він не збирався особисто брати участь у операції. Він тепер олігарх. Але буде контролювати все знаходячись поблизу. І ще невідомо, як усе повернеться. У дворі його вже чекали 20 бойовиків на чолі із Бандерлогом зі швидкострільними автоматами «Вихор» під куртками. «Вихор» мав вагу близько двох кілограмів і легко ховався під курткою. Від вог-ню «Вихора» на відстані до двохсот метрів не ря-тували бронежилети. 9-міліметрові кулі легко про-бивали обшивку і навіть двигун автомобіля.Через 5 хвилин три автомобілі – «Форд» і два БМВ мчали у напрямку околиці, де жив єдиний конкурент Георгія Гіллера у боротьбі за тіньову владу у місті D.– злодій у законі Череп.

* * *Анжелі — подружці Черепа було сумно. Швидше всього через те, що не мала чим зайняти себе. Єди-ною і постійною розвагою за останній рік – було су-проводжувати Черепа – єдиного в D. злодія в за-коні. Вона знала, що немолодому вже Черепу, ім-понує, що вона, його подруга — граціозна ефектна блондинка з чудовим тілом тримає його під руку, коли він з’являється в найшикарнішому у місті ка-зино «Вестерн». За це він готовий витрачати на її утримання чималі гроші. Анжела не мала якихось ілюзій про кохання, бо чу-дово розуміла, що вона потрібна Черепу так само як престижний автомобіль, або красивий будинок. Втім, її це влаштовувало, вважала, що вибрала найкраще з того, що могла. В свої двадцять два

1�1

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

роки вона вже побувала у шлюбі з невдахою, який залишившись без роботи почав тупо спиватися. В неї була маленька донька. Щоб її утримувати Ан-жела кілька місяців пропрацювала дівчиною за ви-кликом. «Мамка»(господарка «фірми») відразу пристроїла сексуальну блондинку до відомого наркобарона. Але наркобарона швидко відправив на той світ невідомий кіллер. Другим її замовив Череп.Врода дівчина припали йому до серця. І він зали-шив її в себе, даючи гроші на утримання доньки, яка жила в старенької Анжелиної матері. Тепер у Анжели не було фінансових проблем. Ось і зараз вона поїхала в найдорожчий в D. бутік і купила чудову сукню – відкриту гарну «сукню для коктейлю». Так назвав її продавець. Звісно Череп не буває на коктейлях, він буває лише в рестора-нах. Але, у всякому разі, Череп хоча б міг оцінити її вигляд. Можливо її влаштувала б і оцінка охоронця Черепа — Бульдога. Бульдог – стрижений здоровань давно подобався Анжелі, але, по-перше, його теж не було, а, по-друге, вона б ще добре подумала перш ніж запитувати Бульдога про свій вигляд. Адже хтось міг би розцінити це, як натяк на зближення, а про якесь зближення вона навіть і думати не могла. За платонічність відносин Анжели та Бульдога можна було ставити гривню проти лимона зелені. І ось чому. Рік тому в Черепа була інша подружка. Одному зі своїх людей, Вовку – Гені Волкову, він доручив супроводжувати її на пляж. Поговорювали, що на пляжі Вовк, на прохання дівчини, намастив їй плечі кремом для засмаги, та може ще трохи по-масував їх... Звісно, теж на її прохання. Інакше про-сто не могло бути. Жодного натяку на інтим.

1�2

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

МХто це бачив, і у якому світлі справа була по-дана Черепу – невідомо. Але наступного дня по дорозі на пляж, «Форд» з Вовком та подружкою Черепа упав з 30 метрового мосту у Дніпро. «Форд» з тілом дівчини через день водолази під-няли на поверхню, а ось тіла Вовка, до речі, так і не знайшли. Хоча то дійсно міг бути нещасний випадок, але чомусь усі люди Черепа не мали жодного сумніву, що тіло Вовка не потонуло, а закопано десь у лісі. Так що підстав не звертати-ся за компліментом до Бульдога у Анжели було більш ніж досить.Сьогодні зранку Череп зібрав своє кодло і від-правився на розбірки з дніпропетровськими зло-діями, які почали продавати наркоту на вузловій залізничній станції, що знаходилася неподалік від D. – традиційній вотчині Черепа. Череп сказав Ан-желі, що нічого серйозного, справа не варта ви-їденого яйця. Просто непорозуміння. Накладка у розділі ринків збуту.Черепа не було з самого ранку і Анжела помирала від нудьги. Вона погортала газети. Газети від першої до останньої сторінки забиті програмами кандида-тів. Потворні обличчя. Фальшиві лозунги. «Хто? Швець! Куди? До Верховної Ради! Чому? Стояти за народ! А зможе? Швець зможе!» Товстий, лисий, з простягнутою рукою Швець зби-рався стояти за народ. Боже, яка гидота! Анжела знала, що Череп не хоче аби цей Швець став де-путатом. Чому? Вона не розуміла. Та їй було все одно. Вона знала, що Швець — ворог Черепа. А через це відчувала до нього глибоку неприязнь. Увімкнула телевізор.І тут те ж саме. Червоне обличчя. Що ледь не лусне від жиру. «Хто? Швець! Куди? До Верховної Ради! Чому? Стояти за народ!»— волав диктор за кадром.

1�3

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

Один рекламний ролик змінився іншим. Знову кандидат. Майже такий же потворний, і теж хоче стояти за народ. «Коли вони сперечалися, він — працював, коли вони говорили, він — працював. Коли вони сварилися, він — працював»,— репетував цього разу уже жіночий голос: «Не словом, а ділом!» Анжела роздратовано шпурнула пульт дистанцій-ного управління телевізором у куток.Може піти поспати? Але вона й так спала до другої години. За парканом завищали гальма автомобіля. Анжела визирнула у вікно – нарешті. Вийшла на ганок – у ворота один за одним увійшли близько десятка чоловіків і попрямували до ганку. Але Черепа серед них не було, і всі люди були незна-йомі Анжелі. Череп не тримав охорони дома. Ніхто в D. ніколи не наважувався потривожити єдиного в місті злодія в законі. Анжела занервувала, зазирнула в кімнату для прислуги — нікого, і гукнула водія, що порався біля автомобіля.— Піди запитай, що їм треба.Водій спустився з ганку, ступив кілька кроків на-зустріч непрошеним гостям, почав:— Вам чого…Але здоровань, який ішов першим, не цілячись вистрелив у водія. Куля поцілила в живіт. Водій склався ніби складний ніж. Тіло його затремтіло в конвульсіях і завмерло. Він так і залишився си-діти, увіткнувшись головою в коліна.— Що вам треба? — Анжела позадкувала до две-рей, розуміючи, що зараз станеться щось жахливе. — Що…?Двоє схопили її під руки і потягли в кімнату – вона заверещала.

1��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

МШпурнули її досередини наче лантух з картоплею, вона боляче вдарилася головою об ніжку стола і знепритомніла.Але ці люди не збиралися дозволяти їй бути не-притомною. Руки підхопили і поставили її на ноги, хлюпнули в обличчя води з кухля.Бандерлог увійшов посміхаючись.— Ти хто така, гребаний чефір? Відповідати! – по-тиличник важкої руки Бандерлога ледь не вибив з неї дух.— Анжела…— Анжела?— Бандерлог зареготав. У цьому сміху Анжела вловила щось жахливе. — Подружка Че-репа? Чумово!Якби вона заперечила, можливо б це врятувало їй життя. Але її мозок вже відмовлявся працювати. Вона кивнула. — Нубля, тоді роздягайся, гребаний чефір, ми теж хочемо спробувати того, що споживає Че-реп,— ухмиляючись сказав Бандерлог.Вона ступила крок назад і уперлася спиною в дубовий стіл.— Ти чого буксуєш? Коли говорять роздягатися — треба роздягатися: ще один потиличник Бан-дерлога ледве не позбавив її свідомості. Вона вже не розрізняла облич. Відчувала лише руки. Невблаганні руки шпурнули її спиною на стіл і рво-нули сукню. Вечірню сукню «для коктейлю» від Валентино, що більше демонструвала ніж при-ховувала. На ній не було білизни – перед тим як приміряти сукню вона милувалася перед дзеркалом своїм тілом— чудовим молодим тілом, з тонкою та-лією, високими грудьми і вузенькими стегнами.Тепер воно виставлено на огляд десятьом чолові-

1��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

кам — її кинуло в дрож, а тіло покрилось гусячою шкірою. Ті ж руки схопили її за плечі і повернули до чоловіків обличчям.Бандерлог взяв її рукою за груди і стиснув немов лещатами — вона скрикнула і інстинктивно спро-бувала відкинути його руку, але жахливої сили потиличник практично позбавив її свідомості і бажання опиратися.— Ну що, хто почне?— запитав Бандерлог, по-дурному ухмильнувся. Ніхто не виявив бажання випередити «бугра». — Чумово. Тоді я. Тримайте її за ноги і руки… Бандерлог почав розв’язувати шнурок на адіда-сівських штанях.Десять чоловіків гвалтували Анжелу по черзі май-же дві години підкріпляючись улюбленим пивом Черапа «Амстел» із його бару. Коли вона вже втретє втратила свідомість, до лігва Черепа під’їхав Георгій Гіллер. — Черепа тут немає, шеф, — доповів Бандерлог по мобілі. — Знайшли лише подружку.— Добре, я зараз зайду.Гіллер у супроводі шістьох охоронців з автоматами «Вихор» напоготові пройшов алеєю і увійшов у бу-динок. З жалем подивився на розпластане на під-лозі тіло подружки Черепа і подумав, що міг би його використати краще.— Кінчай її,— сказав він Бандерлогу. — Коли ві-зьмете Черепа, викличеш мене, треба вибити з нього де він тримає готівку, а потім обіллєш тут усе бензином і підпалиш. Щоб ніяких слідів. Бандерлог кивнув, швиргонув тіло, що уже нічого не відчувало на ліжко, відтягнув голову за волосся і перерізав дівчині горло.

1��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

М

«людина гірша за звіра,Коли вона стає звіром»

робіндранат тагор

Черепа довелося чекати досить довго. Він приїхав на новенькому «Лексусі» у супроводі свого підручного. Череп дійсно не боявся за

себе і не водив за собою багато охоронців. Хто в D. підніме руку на «пахана» за якого підписався б будь-хто із злодійського кагалу – хоч Хрест, хоч Князь. Неспокій заворушився у серці лише коли вони з Бульдогом підійшли до ганку – його ніхто не зустрічав, і вікна в будинку були темними, хоч сонце сіло годину тому. Він відразу відчув себе солдатом, що знаходиться на мушці у снайпера. Інтуїція не так часто підводили його. Озирнувся, до «Лексуса» було метрів п’ятдесят. Якщо він у прицілі, то йому вже до автомобіля не добігти. Череп не помилявся. Бандерлог, сидячи на горищі сусіднього п’ятиповерхового будинку, тримав Че-репа у прицілі снайперської гвинтівки безшумного бою «Гвинторіз». В магазині були СП-6 — спеціальні дев’ятиміліметрові патрони з сердечником із кар-біда вольфраму, що на відстані 200 метрів про-бивали 6-міліметрову стальну плиту.Почекавши трохи, Череп похмуро огледів усе і по-прямував до ганку. Бульдогу також передався не-

Рîздiл 1�БІйня

(За сім днів до виборів)

1��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

спокій, він дістав з-за пояса пістолет і озирнувся на всі боки. Довгі тіні дерев огорнули півмороком усе подвір’я. Вони піднялися на ганок. Бульдог штовхнув вхідні двері. Від того, що побачив, його занудило, і він одразу кинувся з будинку. Череп зазирнув досередини. На килимі лежало досконале жіноче тіло — тіло його подружки Анжели, але у тіла не було голови. Голова була насаджена на порожню пляшку пива «Амстел», що стояла поруч. — На шматки порву, лайно своє будуть жерти,— прошепотів Череп.Вони повільно пішли до воріт, але нічого не помітили. Похмуро перезирнулися. Череп відкрив багажник, підняв килимок і видобув з під нього автомат. Вони пішли у протилежні боки навколо будинку. Череп перший дійшов до ганку, з іншого боку з темряви виринув Бульдог.— Нікого.— Їдь за підмогою, збери всіх і давайте до мене.Багато років ніхто не посягав на владу злодіїв у місті. Багато років Череп не замикав двері на ключ, ніхто б не наважився без дозволу увійти до будинку злодійського пахана. Один раз шпана поцупила його «Лексус», але, дізнавшись чий він, через годину привезла назад і довго, ледь не на колінах просила, аби він не гнівався. Череп був авторитетом. Коли сидів, йому щодня з волі передавали дві копчені курки і дві пляшки горілки. А як вийшов на волю і дізнався, що, насправді, щодня охороні передавали десять копчених курей і десять пляшок горілки, його “бики” вивезли начальника тюрми до лісосмуги і примусили їсти курятину, поки той не втратив свідомість. Мусив жерти, бо, інакше, його закопали б у лісосмузі живцем. І, тому, Череп був авторитетом.

1��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

МАле часи змінилися. Нічого, він знає чия це справа – “нових”, якими заправляє Гіллер. Він ненавидів Гіллера, який купив усе у місті. Ненавидів і боявся тому, що відчував, Гіллер добереться і до нього. Зараз він збере своїх людей і примусить Гіллера плакати кривавими сльозами. В принципі, він чудово розумів, що у цій ситуації сила не на його боці. Але рано чи пізно, доля зведе їх. То хай краще зараз. Тим більше, що у боротьбі проти Гіллера і проти Швеця у нього є гарне підґрунтя. Він отримав рівно мільйон баксів від людей близьких до прем’єра, що тримали у місті кілька банків, на те, щоб Швець не пройшов у Верховну Раду. Прем’єру не потрібен був спікер, який за перший строк спікерства вже набрав серйозної політичної ваги. Прем’єр теж думав про наступні президентські вибори і поставив на редактора «Голосу». Цього разу інтереси банкірів та злодія у законі Черепа співпадали. Два автомобілі «Опель-омега» та один «Мазда-Xe-dos» з людьми Черепа мчали нічними вулицями. Коли вони виїхали за місто і повернули в лісок на алею, що вела до особняка Черепа, водій «Мазди» не повірив своїм очам. «Опель» попереду злетів у повітря, провисів мить перекинувшись догори ко-лесами, і зник у полум’ї вибуху. Під колесами «Опеля» спрацювала безкорпусна протитанкова міна ТМ-62Б. Оглушений вибухом, з обличчям порізаним осколками лобового скла, що влетіло до салону, водій «Мазди» не встиг за-гальмувати, він в’їхав у полум’я і в автомобіля ту ж мить вибухнув бензобак. В палаючу «Мазду» врізався другий «Опель». З нього виповзла лише одна людина, охоплена полум’ям підвелася і зно-ву впала. Справу було скінчено. Влада Черепа, що і так трималася на чесному слові, була знищена. Люди Гіллера готові до бою лежали по обидва боки до-роги. Стріляти не було потреби. Тому вони швидко

1��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

сіли в автомобілі і зникли з місця пригоди.Коли прибули пожежники і міліція, на дорозі стояли два остови автомобілів і лежало п’ятнадцять обго-рілих трупів. Трупа Черепа серед них не було.Череп, сповитий мотузками, з кляпом у роті лежав у ванній кімнаті власного будинку.

* * *Черепом його прозвали в зоні за худе вилицювате обличчя. Він лежав у своїй величезній ванні, де так любив віддаватися утіхам кохання з Анжелою, спо-витий мов немовля. Мотузки туго впилися в тіло, він міг ворушити тільки головою.— А, то, суко зеківська, не треба було лізти до по-літики. Твоя справа — урки. А політика, то спра-ва людей інтелігентних. Із тонкою духовною ор-ганізацією. Вирішив протягнути до Верховної Ради свою людину? Сука... Єдине, що мене цікавить — де знаходиться «общак». І хто дав гроші на ро-боту проти Швеця. Скажеш — відразу переріжуть горлянку, а ні — помреш страшною смертю. Спо-чатку будемо різати на шматки, але так, щоб ти не сконав, а потім залишимо у ванній, а зверху при-в’яжемо кохану і будеш здихати з гниючим трупом, лайно буде текти на тебе, — Георгій Гіллер присів поряд із Черепом.Той підняв голову і плюнув Гіллеру в обличчя:— Я краще ще трохи поживу, — процідив скривав-леним ротом.— Ну добре, поживеш, — Гіллер дістав носовичка і витер обличчя. Бандерлог підійшов і ткнув у щоку Черепу недопалком. Череп застогнав.— Поживеш, гребаний чефір…

1�0

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

МГіллер відійшов убік і кинув Бандерлогу: — Починай.Бандерлог натягнув на кран один кінець гумового шланга. Відкрив воду. — Сука, гнида, козел, — прохрипів Череп. — Порву…. Бандерлог став у позу боксера, примірився і віль-ною рукою ударив Черепа у обличчя. У того з носа потекла юшка. Бандерлог примірився ще раз.— Не марнуй час, — сказав Гіллер. — Починай.— А чого він обзивається? — ображено відповів Бандерлог. — Ненавиджу, коли мене називають козлом. У, гнида, — примірився іще раз, але не вдарив.Він накрив обличчя Черепа марлею і заходився поливати його, Череп крутив головою і кашляв. Через кожні 30 секунд Бандерлог запитував, чи надумав він сказати де знаходиться общак, але впертий злодій лише кашляв і намагався плюнути у катів. Втім, через 10 хвилин ротом і носом у нього вже йшла кров, і він втратив свідомість.Гіллер послав водія за Оленою Петрівною Шма-ковою.

* * *— Ти стаєш занадто жорстоким, — сказала кан-дидат медичних наук, психіатр Олена Шмакова, оглянувши Черепа. — Я жорстокий? От Калігула був жорстокий, він під-вішував подібних потвор на добу за яйця. Якщо ти не видавиш з нього правди своєю хімією, я те ж саме зроблю з ним. До речі, ти доклала рук, аби зробити мене таким. Забула про свою «теорію»? Хоча я тобі, безумовно, вдячний. Без тебе і досі б

1�1

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

бомжував на вокзалах. Давай свої причандали. Олена Петрівна дістала шприц, пляшечку з ліками, наповнила шприц, знайшла вену і ввела Черепу ліки.— Це, так звана, «сироватка правди». Приведіть його до тями, думаю він відповість на будь-яке за-питання..Коли дія наркотику зійшла нанівець, на столі вже стояли сумки з общаком. В сумці був рівно один мільйон двісті тисяч баксів. Усі в стодолларових ку-пюрах. Череп зберігав його у підвалі за цегляною кладкою. Половина грошей була у банківській упа-ковці. На обгортках стояла печатка D.-ського «Ін-дустріалбанку».— Значить гроші давав і директор «Індустріалбанку», — в принципі, коментарі були не потрібні. Гіллер добре знав, які політичні сили стоять за «Індустріалбанком».— Гниди позорні, — простогнав Череп. — Він хоробрий, думає ми його тепер на перо по-ставимо, а хрена тобі, сука. Бандерлог, ти знайшов підходящого колодязя?Бандерлог за наказом Гіллера об’їздив околиці міста і знайшов закинутий колодязь теплотраси.Він ствердно кивнув.— Тепло там?— поцікавився Гіллер. — Нубля, градусів сорок-п’ятдесят, гребаний че-фір,— наморщив лоба, переводячи свої субєктив-ні відчуття в одиниці міжнародної метричної сис-теми Бандерлог.— А місце?— уточнив Гіллер.— Потрібне безлюд-не місце.— Жодної живої душі. Пустир.

1�2

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

М— Чудово. Прив’яжіть до нього тіло подружки, йому заклейте рота і киньте туди. Через день вона почне розкладатись, а він буде жити ще з тиждень. Це йому подарунок від мене. Вони любили одне одного і померли разом. Майже як у Шекспіра — Ромео зі своєю Джульєтою. А поверх люка киньте шматок бетонної плити, щоб ніхто туди не поліз.— Ти дійсно хворий, — сказала лікарка.З обличчя Гіллера зникла посмішка. Він похмуро подивився на лікарку і подумав: «Забагато стала плескати язиком…»

* * *З Черепом було покінчено. В особняку Гіллера, в особистих апартаментах він сидів у глибокому кріс-лі, а лікар-психіатр Олена Петрівна Шмакова, стоячи позаду, легкими рухами масувала йому скроні. — Ти втомився, це нервовий розлад, — вона пі-дійшла до вимикача освітлення, обладнаного ре-остатом. Він міг регулювати силу світла і повернула його, так, що в кімнаті запанував півморок. — Ди-вися у вікно, там якраз видно місяць і кілька най-яскравіших зірок. Зосередься на місяці. Ти бачиш лише далеке ласкаве сяйво. Воно м’яко ллється у кімнату. Твої руки розслаблені, ти їх не відчуваєш. Ноги важкі . Твоє тіло пливе у цьому світлі. Воно невагоме...Гіллер не відчув, як провалився у цей місячний півморок. Відкривши очі, він раптом зрозумів, що крісло його розкладене, а сорочка і пасок брюк розстебнуті.Він здригнувся. Коли це вона встигла зробити? Адже пройшло…— Котра година?Вона сиділа навпроти і палила.

1�3

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

— Десять хвилин на одинадцяту. — О, господи, — він не помітив, як пройшло дві години, — Що це було? — Сеанс гіпнозу. Я хотіла тобі допомогти, — по-яснила лікарка.— Я щось говорив?— Так, — тихо, після паузи відповіла вона.— Ти знаєш? — голос Гіллера пролунав хрипко.— Так. Людина у гіпнотичному стані ніколи не бреше.— Ти бачила? — Він застібнув пасок і почав засті-бати сорочку, — втім він і так усе зрозумів— Так, — кивнула вона. — Не треба було тобі дивитися. Ну, ходімо, мабуть, нам треба поговорити…

* * *Коли вони почали спускатися у підвал, вона рап-том відштовхнула його і кинулася бігти сходами нагору. Для чого? В принципі, він вірив їй, був упевнений, що вона нікому нічого не скаже. І, хотів лише по-казати їй кімнати внизу. Сподівався, можливо, на якусь пораду. Але вона, немає сумніву, подумала, що їй уже не судилося вийти з тих кімнат…. Наздогнати жінку, то справа кількох секунд. Він уда-рив її кулаком у потилицю і, здається, поцілив у те місце на шиї, де спинний мозок входить у черепну коробку. Вона упала на мармурові сходи.Він підняв її тіло. Спустився, відкрив кімнату «за-

1��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

Мдоволень» і поклав на тапчан. Припав вухом до серця. Серце ледь-ледь стукотіло, а через кіль-ка хвилин зупинилося. Зі скроні, і з куточка рота тягнулися тоненькі цівки крові. Дві червоні смужки хрестом перетиналися на підборідді. «Прокляття!» — вилаявся Гіллер. Він довго сидів біля єдиного і вже мертвого свідка його звеличення. Біля людини, яка знала про нього практично все. Він не хотів її смерті. У Гіллера по щоці навіть ско-тилася сльоза. У нього не було рідні. І ця жінка була йому чимось на кшталт сестри. Тепер він дійсно за-лишився сам. Утім, усе на краще. Чим менше за-лишається тих, хто знає про його минуле, тим кра-ще. Якщо він збирається у велику політику, то у ньо-го має бути кришталево чиста біографія.Гіллер відіслав прислугу. Витягнув труп з підваль-ного приміщення. Викликав Бандерлога і наказав вивезти за місто і поховати. Цього разу він не став критися від нього. Сказав: «Лікарка стала забагато плескати язиком». Тепер і Бандерлог буде більше остерігатися патякати зайве. Піднявся нагору. Роздягнувся. Дістав із сейфа «ка-стратів», ліг і відкрив на «закладеному» місці. «Візантійський єпископ писав Володимиру Мономаху: «Будь милосердним, не убивай ворогів, краще оскопи їх. Іван Грозний після убивства боярина Фунікова надіслав його відрізаний орган дружині»

Коли сон зморив Гіллера, до кінця книги залиши-лося близько десяти сторінок.

1��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

«Все куплю – сказало злато, Все візьму – сказав булат»

Конфіденційно. Оперативна інформація ви-борчого штабу голови Верховної ради Шве-

ця О.М.З інформації говорунів. Джерело інформації: Семиренко Л.П. у минулому керівник від-ділу обкому КПРС. Я, Семиренко Людмила Петрівна, про-живаю по вулиці Мічуріна 11, кв.5.Останній тиждень працювала по збору інформації ї в тро-лейбусах 7 та 13 маршрутів. Головними чутками остан-ніх днів є стрілянина у передмісті та пожежа, що знищила вщент особняк одного із злодійських авторитетів. Більшість тих, з ким вдалося увійти в контакт вважають і стрілянину і пожежу розбірками між кримінальними угру-пуваннями. Таких близько 60%. Але є й інші чутки. Близько 20% вважають, що то владні структури — МВС та СБУ, розправляються зі знахабнілим криміналом. Говорять, що останнім часом по країні прокотився масовий відстріл ав-торитетів.

Якщо говорити «писана красуня», то це було якраз про наречену. Страшенно схожу на ляльку «Бар-бі», яку щодня дістають з коробки, аби лише по-

милуватися. Витончена, тендітна наречена. Ве-сілля було в загальному залі ресторану «Пекін», а в окремому, Георгій Гіллер заливав горе — смерть подруги і наставниці Олени Петрівни Шмакової. Він, сам не розуміючи чому, раптом став страшен-

Рîздiл 1�ПрОстий сПОсІБ сПОКУсити нареЧенУ

(За шість днів до виборів)

1��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

Мно сентиментальним. Можливо, за ці роки більш близької людини у нього, дійсно, не було? Трапезу з ним розділили Бандерлог та іміджмейкер — Бже-зінський-Віні-Пух.— А, що, Георгію Павловичу, — запитав Бжезін-ський,— ви думаєте про стрілянину за містом і пожежу в особняку того авторитета?Бандерлог і Гіллер перезирнулися, але навряд чи Бжезінський, що уже був добряче напідпитку, щось помітив.— Нас розбірки між кримінальними угрупуваннями не обходять. Чим більше вони будуть відстрілю-вати одне одного, тим для нас краще, — відповів Гіллер.— Говно питання, — піддакнув Бандерлог. — Хай стріляють. У нас легальний бізнес… — Хай так, grosso modo, але я читав звіти «гово-рунів». І, вважаю, що ми це можемо повернути на свою користь. Перший варіант — «говоруни» ма-ють поширити чутку, що готувався напад на кор-теж спікера. Буцімто міни на дорозі чекали його. Варіант другий, посилити чутки про те, що то вла-да розправляється з криміналом. Народ любить сильну руку. Зараз усе, що йде в актив владі, йде й на користь нашому кандидату. Особисто, я вва-жаю перспективним другий варіант.— Добре, даю добро. Завтра проведеш інструктаж з говорунами,— язик у Гіллера теж уже добре за-плітався. А в сусідньому залі весілля було у розпалі. Гості кричали «гірко» і хором лічили «один, два, три...». Георгій Гіллер кілька разів виходив до загального залу і не міг відірвати погляду від нареченої.— Схожа на Барбі,— сказав він нарешті.— Чиста і юна...

1��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

— О, друже мій, — зауважив Бжезінський. — Барбі, grosso modo, це зовсім не синонім чистоти та цнот-ливості. Прообразом Барбі свого часу послужила кукла Лілі з німецьких коміксів. У коміксах то була розпутна дівка. До речі, це ж саме значить сленгове слово «лялечка».— Що значить? — п’яно пробурмотів Гіллер..— Ну, шановний, я ж пояснюю. Після коміксів Бар-бі стала лялькою для дорослих. Для сексуально стурбованих чоловіків. А вже потім — іграшкою. І то довго ще батьки не бажали купувати своїм дітям цю ляльку з сексуальними формами— Мене це не обходить. Бандерлог, ти наче сказав, що знаєш наречену? Так що то за одна?— Нічого особливого. Місцева. В минулому звичай-на шлюшка. Але не думаю, що про це щось відомо нареченому. — Слухай Бандерлог, я хочу трахнути ту нарече-ну,— Гіллер був настільки п’яний, що забув про свої сексуальні проблеми. — Нубля, в тебе поїхала «криша», гребаний чефір. Нащо нам зайві проблеми? Лише скажи і я зараз викличу шлюх.— Мудабля! Мене не цікавлять шлюхи, я хочу ту лялькову наречену. Піди поклич її. Я хочу трахнути наречену.— Жора нажерся в жопіто,— пробурмотів Бандер-лог так, що Георгій Павлович його чути не міг.— Що?— перепитав пан Гіллер.— Іду, гребаний чефір.— О панове, я бачу вечірка переходить в незапла-новане русло. Я відкланяюся,— почав квапливо збиратися Бжезінський, явно не бажаючи брати участь у п’яній оргії.

1��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

М— «Жидкость — не порок». Ти куди?— Я, прошу пана, їду у більярдну «ганяти кулі». Ви зі мною?— Ні, ми не з тобою. Котися… Бжезінський квапливо попрощався і пішов.— То що? Бандерлог з сумнівом знизав плечима: — Хоч вона і шалава, але не той момент, коли варто колоть понти. Це ж весілля. Буває раз за життя. Ну може два чи три. Словом — штучний, як би це ви-словити товар. Шеф, я дуже сумніваюсь в успіху.— Сумніватися можу я. А ти роби, що тобі сказано. Іди… — Ще такого жодного разу не робив, гребаний чефір. Ну добре, я поговорю з дружкою нареченої, я її, наче, теж знаю.Через кілька хвилин Бандерлог з дружкою – ма-буть що цілковитою протилежністю нареченої — негарною брюнеткою в рожевій сукні зі стріч-кою через плече, вже сидів за столом поряд з Ге-оргієм Гіллером.— Ні! – категорично відповіла вона на пропозицію Бандерлога. — Ви що, придурки? Як ви взагалі таке можете пропонувати?— Ти чого мене грузиш? Не гни пальці, я знаю на-речену. Кльова бікса. І не така уже й перебірлива. Купу лаве може скосити.— Те що було, те пройшло. Але зараз, я думаю, вона ні за що не згодиться.— Бандерлог, скільки там ми взяли в общаку?— Мільйон двісті, гребаний чефір.— Вона одержить дві тисячі баксів, якщо згодиться.

1��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

І ти, — Гіллер кивнув дівці , — «Штуку», якщо її вмовиш.Брюнетка на хвилину замислилася, вже не запе-речуючи так категорично. Гроші їй не здавалися зайвими і тут дійсно всі етичні «прибамбаси» від-ходили на другий план.— Я можу спробувати поговорити. Але, думаю, що вона не згодиться.Відмова нареченої була категоричною. Та подружка проявила чудеса дипломатії.— Десять хвилин і дві тисячі баксів. Ти просто з глузду з’їхала. Такого випадку більше не буде.Лялькова наречена похитала головою. — Думаєш твій чоловік запропонує тобі хоч тисячу? Зі своєї зарплати шофера? Він і за рік цього не заробить,— вона кивнула убік нареченого, що вже досить сп’янів і ледве тримався на ногах. — А так ти вирішиш на рік всі ваші проблеми. Бо завтра почнуться фінансові труднощі і любов закінчиться. Раніше ти не була такою недоторкою… Вмовляння протягом півгодини дало результат. На-речений в нетранспортабельному стані спочивав, вклавши обличчя у тарілку з салатом. Наречена сховала гроші в сумочку і, залишивши сп’янілого жениха, з дружкою вийшла на вулицю, наче по-дихати свіжим повітрям.За кермом сидів сам Гіллер. Він наказав Бандер-логу відправити всю охорону. Бандерлог розкрив перед дівчиною дверцята. Вона мовчки сіла на заднє сидіння. Заревів двигун. Бандерлога Гіллер залишив у найближчому кафе.Потім загнав машину у якесь підворіття. Наречена сиділа забившись у куток. — Ну все,— Гіллер перебрався на заднє сидіння.

1�0

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

МНаречена його дійсно збуджувала. Зараз, він був упевнений, у нього все має вийти. Лікар, який робив операцію стверджував, що через якийсь час функ-ція може поновитися. Що наслідки травми можуть бути, переважно, психологічного характеру. Спро-бував розстебнути сукню.— Ні, це дуже важко, — тихо сказала наречена, — Майже неможливо…Він стенув плечима, якщо важко то й важко. Так навіть краще. Підняв сукню і стягнув з нареченої білі мереживні труси. Весільний наряд його теж жахливо збуджував. Розсунув їй ноги. Вона не опиралася і навіть не ворушилася. Мабуть хотіла, щоб це швидше закінчилось.Але знову нічого не вийшло. Георгій Гіллер відчув, що, як завжди, не може нічого вдіяти з жінкою. Він, до останнього, сподівався, що наряд нареченої і це збудження допоможуть йому. Але травмований орган навіть не ворухнувся. І він відчув, як збудження поступово переходить у злість і як його руки тягнуться і стискають шию лялькової нареченої. Він відчув, як вона засмикалася. Його погляд зустрівся з її поглядом. Він зробив над собою надзусилля, розтиснув пальці і важко звалився з неї. Лялькова наречена хапала ротом повітря. Гіллер підвівся, натягнув брюки, хряпнув дверцятами і пішов вулицею.Він ішов по проїжджій частині. І автобус, що про-їхав повз нього, змусив його здригнутися. Повернув на тротуар і ледь не налетів на стовп. Повернув у якийсь провулок, потім у інший. Бандерлог наздогнав Гіллера за кілька кварталів, відкрив перед ним дверцята.— Що там? — Гіллер з під лоба подивився в очі Бандерлогові.

1�1

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

— Нубля, я відвіз її, ніхто нічого не помітив, — розвів руками Бандерлог.— Що з нею?— Ти ледь не скрутив їй в’язи, гребаний чефір.У майбутнього серйозного політика має бути кришталево чиста біографія. Він ледве не скрутив їй в’язи. Ну то й що... Вона нічого не помітила. Не помітила його каліцтва. Хай, значить, поживе. Лялькова наречена. — Бандерлог, мені потрібна дівчина, — сказав Гіллер, сідаючи в машину.— Говно питання. Все зроблю. Негайно замовлю найкращу. — Завтра. Не шлюха. Чиста. Юна. І купи для неї гарну весільну сукню…Бандерлог відвіз Гіллера у його заміський будинок і поїхав додому. Сьогодні йому довелося понервувати, аби загасити скандал із нареченою. Через цю суку Гіллера, він сам ніколи не може розслабитися. Олігарх, твою мать. Бандерлог раптом згадав пораду покійної лікарки-психіатра і щосили закричав. Він горлав і вив. Коли автомобіль промчав повз підсвічений ліхтарями напис «Місто D.» на його обличчі вже блукала посмішка. Йому припав до смаку цей спосіб психологічного розвантаження.

1�2

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

М

І у пеклі є свої монастиріж.Бернанос

Журналістка Марія Черняк страшенно квапилася додому. О пів на дев’яту повинна була початися чергова серія «мильного» серіалу

під красномовною назвою «Коханий, ти покійник» від якого все місто було «на вухах». В останній серії головну героїню — капітана міліції Настю Гранітну, саме викрала банда рекетирів. А на останніх хвилинах ватажок рекетирів відстебнув браслети, якими Настя була прикована до батареї парового опалення і потягнув її до спальні. На цьому серія закінчилася, і Марія Черняк більш за все зараз хотіла потрапити додому аби дізнатися, що відбудеться між рекетиром і Настею. Втім, зараз перед кожним рейтинговим фільмом вставляли хвилин десять політичної реклами кандидатів на пост нардепа. Тож у неї в запасі ще є час.Запізнювалася Марія Черняк через те, що три рази на тиждень відвідувала у спортклубі секцію «Те квон до». Чому саме «те квон до»?По-перше «те квон до» додає впевненості в будь-якій ситуації, по-друге, чудово і гармонійно роз-виває статуру. Марія тренувалася близько двох мі-сяців і поки що, перебувала в тій ейфорії, що, за-звичай, супроводжує новачків на початку занять бойовими мистецтвами. Відомо, що початківці бо-

Рîздiл 1�ПОлюВання на сВІДКа

(За 5 днів до виборів)

1�3

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

йових мистецтв часто роблять те, що ніколи не зро-бить досвідчений боєць — втягуються у вуличні бійки з двома, трьома і більше хуліганами. Звіс-но, в більшості випадків, такі геройські виступи за-кінчувалися великими проблемами для студента бойових мистецтв, хіба що, зрозумівши, що пе-ревага не на його боці, він застосував «101 при-йом» — «робив ноги». У Марії ейфорія, поки що, не зникла. До початку фільму залишалося десять хвилин, та ще десять хвилин політичної реклами. Значить, усього двад-цять. Вона жила на околиці міста (там винайняти квартиру було удвічі дешевше ніж у центрі) разом з подругою. Тролейбусом їхати, принаймні, півгодини. З-за рогу виринуло червоне «БМВ». Марія ступила на бордюр і замахала рукою. Машина зупинилася. Марія зазирнула в салон — там був лише водій.— Довези до Вішняків...Водій кивнув: звісно довезе. За кермом був Бандерлог. Він уже годину їздив по місту шукаючи більш менш симпатичну дівчину, яка згодилася б сісти до нього у машину. Але не знаходив. Бандерлог нічого не знав про серіал. Ніколи не дивився їх. А тому дивувався, що місто наче вимерло.Він рвонув з місця відразу з другої швидкості і звер-нув до Вішняків, йому було по дорозі. Особняк пана Гіллера знаходився якраз у тому напрямку, за п’ять кілометрів від міста. Коли дівка запанікує, він за-спокоїть її хлороформом.Марія відзначила, що на вулицях безлюдно. Не-вже всі дивляться «Коханий, ти покійник»? Вона замислилася про те, як можуть розвиватися по-дії далі. Згвалтує банда рекетирів Настю Гранітну, чи її врятує друг, майор Безстрашний… Із задуми Марію вивело те, що вона раптом помітила — авто їде вже більше десяти хвилин і, явно, вже минуло

1��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

Мїї вулицю. За вікном пролітали останні будови міс-та. Таким чином, небезпека загрожує не Насті Гра-нітній, а їй — Марії Черняк. Втім, Марія не відчувала страху. Вона ще була під впливом ейфорії від сво-їх успіхів у те квон до.До речі, бойові мистецтва можуть бути досить ефективними навіть при некваліфікованому за-стосуванні. Особливо, якщо є фактор несподіванки. Саме так було й цього разу. Марія, не кажучи й слова, стисла руку в кулак. Як її учив тренер. Зра-зу щільно притиснути передні фаланги пальців до середніх, потім передні — до долоні, і зверху ве-ликий палець. Відвести лікоть назад. Повернутися до водія. І обертаючи кулак наче коловорот кинути вперед. Кулак зробив дугу і чітко «по науці» поцілив ударною поверхнею — двома передніми кістяками вказівного та середнього пальців Бандерлогу, що саме повернувся до Марії прямо у носа...З носа бризнула юшка і Бандерлог від несподіванки в’їхав у шеренгу баків для сміття. Автомобіль за-вмер. Двигун заглух. Поки Бандерлог прийшов до тями, дівчини в салоні вже небуло.— Матір твою, гребаний чефір, — Бандерлог по-вернув дзеркальце заднього огляду, зазирнув у нього і побачив заюшене кров’ю обличчя. — Ма-тір твою. Сучка! Вибіг на дорогу, озирнувся. Дівки, звісно, вже і слід прохолов. Можна застрелитися відразу. А можна спочатку доповісти Гілеру і застрелитися потім…Він сів у салон і хряснув дверцятами так, що ав-томобіль ледве не розсипався. Дістав хустку, ви-тер обличчя і задер голову. Тримав голову так, поки кров не перестала юшити. А потім завів двигун і ру-шив у напрямку заміського будинку Гіллера. Коли виїхав за межу міста, згадав про свій новий спосіб психологічного розвантаження, і щосили загорлав. Крик, правда, вийшов більше схожий на виття…

1��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

* * *— Ти сам? — здивовано запитав Гіллер.— Розумієш, шеф…— Баклань по справі! — роздратовано перебив Гіллер.— Я по справі, гребаний чефір. Тільки що знайшов класну дівку, але мабуть виявилася спортсменкою. Сука, заїхала мені кулаком по пиці і втекла.— І, звісно, це було неподалік від мого дому?— Ні, гребаний чефір. На виїзді з міста. Але не дуже далеко…— І, звісно, вона могла запам’ятати номери…— Шеф та вона не здогадається, зуб даю…— Не треба мені баки фармазонить. Це ти будеш визначати здогадається вона чи ні? — У Георгія Гіл-лера почала закипати лють. — Козел! Ти здається можеш завалити будь-яку стовідсоткову справу. Ти що, хочеш сплести мені лапті?Бандерлог, побачивши, як у Гіллера зарухалися вилиці, зрозумів, що зараз йому буде зовсім не-переливки:— Шеф, вона сказала мені адресу – вулицю і но-мер будинку. Я її знайду. Гадом буду…— І?— І придушу! На шматки порву, гребаний чефір! — Привези її сюди. І давай, дій дуже швидко, поки дівка не стукнула в «мусарню».

1��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

М

Пекло — це інше.ж. П. сартр

Ортопед, він же капітан міліції і опер управління по боротьбі з оргзлочинністю Андрійченко, пі-дійшов до автобусної зупинки. Усі зупинки в міс-

ті були однакові. Чотири сірі бетонні колони — звер-ху залізобетонна плита і такі ж плити з трьох бо-ків. Свідчення того, що у місті був свій завод за-лізобетонних виробів. Завод належав компанії «Гі-ліко», що означало «Гіллер і компанія». Звісно, що усі підряди з поставок залізобетонних виробів на-лежали «Гіліко». Це було платою міського голови за фінансування його виборів. Напередодні інших виборів, тепер уже у Верховну Раду, усі вертикальні поверхні на зупинках були заклеєні портретами пре-тендентів з популістськими лозунгами. На кшталт — «Хто? Швець! Куди? До Верховної Ради! Чому? Стояти за народ! А зможе? Швець зможе!» Хтось унизу плаката олівцем дописав уже традиційне — «Швець зможе, як віагра допоможе». Ортопед-Андрійченко прочитав гасло, прочитав напис олівцем. Посміхнувся тому гумористичному напису. Ні політика, ні вибори його не цікавили. На виборчу дільницю досі він ходив усього раз, чотири роки тому. Тоді генерал зобов’язав усіх працівників УВС прийти і проголосувати за кандидата у нардепи

Рîздiл 1�ПрО неБеЗПеКУ ОЧІКУВання аВтОБУса

(За 3 дні до виборів)

1��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

того ж таки Олексія Швеця. І хоч проконтролюва-ти за кого віддано голос було неможливо, менти дружно ішли і голосували. Так мабуть мало бути і цього разу. Ортопед прочитав ще кілька листівок з пафосними лозунгами типу — «Сидор Сидоренко — турбота про кожного!» «Петро Петренко — ми вимагаємо змін!» «Василь Василенко — життя Батьківщині, честь нікому!» (Василенко, очевид-но, був відставним генералом совкової закваски) і відійшов убік. Очікування автобуса, в принципі, заняття досить нудне, та іноді може бути і небезпечним. Кожні два роки, напередодні виборів, за амністією, «місця не надто віддалені» покидають тисячі урок. І лише ті, які мали б сидіти за розкрадання в осо-бливо великих розмірах, а насправді мотали строк за банальну халатність, зразу ж відправлялись чартерним рейсом відпочивати на Канари. Решта ж осідали у містах і селах, псуючи спокійне життя обивателям.Двоє молодиків поряд з зупинкою чіплялися до ді-вчини. В принципі, недосвідчена людина не впіз-нала б в них колишніх зеків, але Ортопед зразу зрозумів, що хлопці принаймні тиждень тому «від-кинулись» і зараз єдине, що їх цікавило це гроші та жінки — те, що за гратами в дефіциті. Щоб отри-мати секс та гроші вони готові були убити, зґвал-тувати, пограбувати першого чи першу стрічну. Опе-ративник завжди пізнає урку. Пізнає по погляду. Ха-рактерній для зеківських харчів худобі, «фені» пе-реплетеній з матюгами. Наколки на руках. Урки при-тисли якесь дівча до паркану, один тримав за руки, а другий умовляв:— Ну — чьо ти… Поїхали з нами…На диво дівчина намагалася чинити опір. Здаєть-ся, пробувала копнути одного коліном, ударити лік-тем. Було видно, що вона начебто володіла азами

1��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

Мбойових мистецтв. Але то було на зовсім уже по-чатковому рівні та й проти сили двох чоловіків вді-яти нічого не могла. Ніхто не ризикував втрутитися. Нечисленні пере-хожі робили вигляд, що нічого не помічають. Жит-тя навчило їх не втручатися куди не треба.Ортопед ще раз глянув і подумав що D. – місто за-надто маленьке. То була та сама дівчина з редакції. Він її запам’ятав. Тоді вона обійшлася з ним не до-сить чемно. І чому тепер він має їй допомагати? Вона, фактично, послала його куди подалі. Хай зараз викручується сама.Дівчина почала схлипувати. Чоловіки, що теж сто-яли на зупинці вперто дивилися туди, де мав з’я-витися автобус. «Ну, це вже занадто»,— подумав Ортопед. Він по-вернувся і повільно підійшов до урок. Один з них стояв поряд з дівчиною однією рукою тримаючи її за талію, друга вже заповзла під спідничку. Щоки дівчини блистіли від сліз і були в траурних роз-водах від туші.— Треба її відпустити, — тихо сказав Ортопед.Урки завмерли від здивування. Але німа сцена про-довжувалась не більше кількох секунд. Вони звикли до того, що викликають страх у перехожих. — Дядя, канай своєю дорогою, а то зараз швидко лівер відіб’ємо, — загрозливо кинув один, облишив-ши дівчину і повертаючись до Ортопеда.— Киряй звідси, а то на задницю око натягну і мор-гати примушу, — додав інший. Він зробив крок убік Ортопеда і схопив його за сорочку на грудях. Ортопед знав цей захват, як улюблений в урок і вуличної шелупені. Від цього захвату він звільнявся принаймні тисячу разів. Ортопед схопив супротив-ника таким же чином, але не утримував його, а

1��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

навпаки відштовхнув від себе і розчепіреною до-лонею (великий палець долоні відставлений убік) садонув у шию. Гарний і головне простий прийом. Захиститися урка не міг, тому що руки його були зайняті сорочкою опера.Урка, виючи, скрутився бубликом і гепнувся на землю. З боку це виглядало досить страшно. І тому Ортопед був здивований, коли побачив, що другий нападник не знітився і вже відриває штахет від паркану. Лаючись, він замахнувся дошкою на Ортопеда. Той відхилився і, коли кінець штахетини, зі свистом розітнувши повітря, пройшов мимо, садонув урку ногою в печінку. Все було скінчено. Дівчина завмерла з широко відкритими очима. Два тіла качалися в пилюці. Ортопед знову підійшов до зупинки.— Сволота, що з дітьми зробив? — заголосила раптом якась стара, що саме проходила ву-лицею вимахуючи сумкою перед його обличчям. — Ах ти…«Ось і знайшлася небайдужа»,— Ортопед повернувся і пішов пішки.Він подумав про те, що міг би підійти до урок, від-рекомендуватися працівником міліції і заявити, що робить їм попередження. І шансів дев’яносто зі ста, що урки пішли б геть, але за рогом вони б знайшли іншу дівчину. А так, відбита печінка і, можливо, зламана ключиця будуть їм доброю пам’яткою про недовге перебування на волі.Він ішов замислившись і через кілька хвилин уже забув і про дівчину з редакції, і про пригоду на зу-пинці, поринувши у свої сімейні проблеми. А про-блеми ці виникли через його дружину — Ірину. Ірина працювала викладачем історії в найпрестижнішому у місті університеті. Уже кілька місяців Ортопед від-чував, що тріщина у його сімейному житті сягає за-грозливих розмірів. Її появу Ортопед помітив від-

1�0

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

Мразу, як Ірина почала працювати викладачем у при-ватному навчальному закладі. Він раптово відчув себе в компанії її нових друзів — випещених мо-лодиків у шкіряних жилетах і двохсотдоларових джинсах, абсолютно зайвим. Розмова постійно не клеїлася.Вишукані балачки про життя і смерть Поля Гогена на Таїті, нетрадиційну сексуальну орієнтацію Пе-тра Ілліча Чайковського, про те, що ніхто не знає, якими були останні слова Енштейна (виявляється, що доглядальниця вченого не володіла німецькою) — були абсолютно нецікавими Ортопеду. Він міг би розповісти їм, як просто і коректно звільнитися від захвату за волосся, або як пізнати наскільки кваліфіковано людина володіє прийомами бою з ножем лише по тому, як та тримає ножа. Міг роз-повісти, який злочин тягне на ту чи іншу статтю кри-мінального кодексу і кого з комерсантів кришує те чи інше кримінальне угрупування. Але це навряд чи цікавило шкіряних жилетів. Втім, щоб не злити Ірину, іноді він намагався ввічливо піддакувати. Правда, минулого разу «спалився», назвавши Петра Ілліча Чайковського, маючи на увазі його нетрадиційну сексуальну орієнтацію, на фені — «ображенкою». Ніхто нічого не помітив, крім Ірини, звичайно. Коли усі розійшлися, вона учинила Ортопеду жахливий рознос. І це було лише початком.— Що ти знаходиш у цих людях,— не розумів Орто-пед.— Двохсотдоларові джинси і шкіряний жилет? Це що, зараз викладацька уніформа?— Скажи, що ти заздриш, бо не можеш дозволити собі двохсотдоларові джинси.— І шкіряний жилет?— І шкіряний жилет.Ортопед знизав плечима. Йому дійсно подобався

1�1

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

шкіряний жилет і двохсотдоларові джинси. І, що тут додати, він дійсно не міг собі це дозволити. А ще, і це теж факт, він, не знав про те, що нікому не відомі останні слова Енштейна.Ортопед працював в управлінні по боротьбі з організованою злочинністю і, начебто, все було нормально. Принаймні по роботі. Хіба що началь-ство час від часу діставало його за чиюсь зламану шелепу.Але кожна нічна відлучка, або повернення додому після десятої, закінчувалось величезним скандалом. Крім того, дружина в приватному університеті з гучною назвою — D.-ський міжнародний університет заробляла разів у десять більше від Ортопеда, якому зарплату в управлінні платили досить нерегулярно.Дружина, звісно, не хотіла розуміти, як це може бути, що ледь не цілодобова робота не прино-сить грошей. Як тільки університетські друзі йшли додому, куди й зникали гарні манери та інтелігенті розмови. Дружина перетворювалася на мегеру.Вчора вони в черговий раз посварилися, він пообі-цяв приходити щодня не пізніше 9-ї вечора. А, зго-дом, навіть змінити свою затерту джинсову куртку на шкіряний жилет.Ортопед дійшов до перехрестя. Тут бульвар Шев-ченка перетинала вулиця Театральна. Дочекався доки загориться зелений сигнал світлофора і вже ступив на «зебру», коли його хтось смикнув за рукав. Він озирнувся — поряд стояла дівчина з редакції. Здається її звали Марією Черняк.— Я вибачаюся, мені дуже незручно… Ви мене не пам’ятаєте?— Що? — запитав Ортопед, позирнувши на годинник — було пів на дев’яту. Звісно, він її пам’ятав, але не мав часу на розмови.

1�2

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

М— Ми з вами зустрічалися. Ви приходили у редакцію. Я в захопленні від того, як ви розправилися з тими мерзотниками. Ви були у редакції, як працівник міліції, і я подумала, що ви можете мені допомогти ще раз.— У редакції? — Ортопед сам не зрозумів наві-що, але зробив вигляд, що лише тепер її упізнав. — Так був. Я вас згадав. Але ви тоді послали мене якнайдалі...— Так, я звісно маю вибачитися. Якби надала вам ту інформацію, то це мало б для мене неприємні наслідки. Я розповім вам… Але зараз мова про інше. Я вирішила піти за вами. Може ви зможете мені допомогти? Я вже годину стою на зупинці. Але не чекаю автобуса. Я живу зовсім поряд. Не можу потрапити додому. Навпроти мого будинку стоїть червоне «БМВ». В автомобілі люди які, я впевнена, хочуть мене вбити.— Що за дурниці, нащо їм вас вбивати? —стенув плечима Ортопед.— І чому ви стоїте годину на зупинці?— Тому, що на зупинці люди, і я думала, що тут безпечно, поки до мене не причепилися ті двоє. — І хто ж вас хоче убити? — ледь приховуючи роз-дратування, запитав Ортопед. — Справа в тому, що мене нещодавно викрали…— Що? Ви сповна розуму? Навіщо вас красти, ви що, донька мільйонера?— Ні. Але мене дійсно викрали. Я не жартую. І ро-зумію, що це звучить безглуздо… Потім я втекла. І тепер вони щовечора чекають мене коло будинку.— У вас усе нормально з психікою? Який інтерес представляє ваша особа? Може ви украли у когось мільйон чи пограбували банк?

1�3

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

— Я не знаю, що їм від мене треба. Вони не зна-ють, що я їх помітила і чатують біля будинку, а я уже другий день проходжу чорним ходом і не вми-каю світла. — Світла? — у Ортопеда голова була зайнята іншими думками.— Так. Вони підходили і стукали у двері. Але я робила вигляд, що нікого немає дома.— А що сьогодні?— Сьогодні я запізнилася. Вони приїхали на тому самому авто, з якого я втекла — це червоне «БМВ» і чатували біля під’їзду. Я повернулася на зупинку. Боюсь, що вони ще там.Ортопед ще раз глянув на годинник — тридцять п’ять хвилин на дев’яту.— Впевнений, що вам все примарилося… Та й у мене страшенно обмаль часу…— Якщо ви мені допоможете, то я вам розповім про те, що вас цікавило…— поквапливо виклала свій головний козир Марія Черняк.Ортопед зупинився:— Значить, то не журналістська вигадка?— Ні… — похитала головою дівчина і опустила очі.— Ну добре. Скільки до вашої квартири?— запи-тав Андрійченко-Ортопед. — Кілометрів?— не зрозуміла Марія.— Хвилин.— Десять хвилин ходу.— Ходімо, — у нього ще залишиться п’ятнадцять хвилин. — І поспішіть розповісти, те що мене ці-кавить, бо я можу і роздумати.

1��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

МВона, наче, ще трохи вагалася.— Я можу розповісти про те, що в убитої повії у роті був шматок, вірніше невеликий шматочок … е-е-е…— Я зрозумів чого, далі…— перебив її Ортопед— Так. Мені про це розповів один лікар. Патало-гоанатом. Я написала маленьку замітку. І вийшов жахливий скандал. До редактора приїхав началь-ник УВС і кричав на нього. Наче ми опублікували неперевірені факти. Справа у тому, що вони на-правили до моргу слідчого. А той лікар від своїх слів відразу відмовився. — Його можна десь знайти?— Ні, говорили, що він поїхав на заробітки. Кудись у Африку. Начебто в якийсь госпіталь у Нігерії. А по-тім він повернувся. Я намагалася з ним зустрітися, але він відмовився зустрічатися, сказав що йому по-грожують і майже відразу зник. Просто зник. Рідних у нього не було. Тому ніхто не цікавився куди. Сло-вом дуже туманна історія. Мене тоді мало не ви-гнали з роботи. Ось і все…Ортопед подумав, що практично не дізнався нічого нового. Втім, тепер він точно знав, що відкушення пеніса таки мало місце. І, можливо, та людина була пов’язана із убивствами жінок.Дівчина жила в дев’ятиповерховому панельному будинку, в оточенні таких же сірих у чорних розводах «панельок».— Взагалі то я живу з подругою. Вона не місцева. Але подруга у відпустці, вона поїхала на місяць додому, до батьків. І мені страшно…Вони підійшли до входу в під’їзд. Ортопед озирнувся навкруги.— Їх вже немає. Тут, біля під’їзду стояло червоне

1��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

«БМВ». Але я впевнена, що вони чатують десь. Може на сходах…Вони піднялися сходами. Нікого. Зайшли до кварти-ри. Ортопед пройшов з однієї кімнати у іншу, зазир-нув на кухню, весь час позираючи на годинника.— Ну, добре. Я йду, — Ортопед підійшов до дверей.— Стривайте, ви ж мені обіцяли…— Я виконав обіцянку, ваші страхи не підтверди-лися і я таки йду. Ортопед рішуче попрямував до виходу.— Ось вони! — раптом вигукнула дівчина. Вона стояла біля вікна.Ортопед швидко підійшов і, не відхиляючи штору, визирнув. Він відразу впізнав їх. Люди Бандерлога. Бандюки. Він знав, що за оперативною інформацією група бандюків працює на респектабельного і відо-мого в усій Україні фінансового магната Георгія Гіл-лера. Зрощення криміналу із бізнесом. Для України зразка кінця 90-х ситуація традиційна.Але з тих пір, як Гіллер зійшовся на короткій нозі із головою обласної адміністрації, мером D. і навіть головою Верховної ради, про це в управлінні воліли не згадувати. Говорили, що його приймає навіть президент Бучма. Ортопед подумки вилаявся. Зіткнутися з людьми самого Гіллера йому не дуже хотілося. Подумав: «І навіщо усе це мені було потрібно?» Кинув погляд на годинник. За десять хвилин дев’ята. Він уже ні-куди не встигає. Підійшов до телефону, набрав до-машній номер. Слухавку взяла Ірина.— Сьогодні я не зможу прийти вчасно.— Чому? — холодно й зовсім беземоційно запитала вона.

1��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

М— Довго розповідати. Коротше кажучи, обставини змінилися. У мене термінова справа. Я буду трохи пізніше і все тобі розповім. Справа в тому…— Зрозуміло, — перебила його Ірина і поклала слухавку.Він знову набрав номер. Вона просто взяла труб-ку і, нічого не кажучи, мовчки слухала.— Ірино. Я прошу тебе. Не роби ніяких висновків. Ти мені дуже потрібна.Вона мовчала.— Алло, ти чуєш мене?Вона кинула слухавку.— Прокляття,— Ортопед дістав із наплічної ко-бури ПМ, перевірив патрони і засунув пістолет за пояс під куртку. Поглядом зустрівся з поглядом ді-вчини, що дивилась на нього широко відкритими, зляканими очима.— Чому ви не написали заяву дільничному?— Поки ви будете там розбиратися мене уб’ють.«Можливо так воно і було б», — подумав Ор-топед.— Увімкніть світло.Дівчина з острахом підійшла до вимикача.— Але ж вони прийдуть…— Вмикайте!Вона натиснула кнопку. Визирнула у вікно.— О, Господи, вони пішли до під’їзду, — злякано прошепотіла дівчина. Ортопед визирнув слідом — дійсно, біля машини залишився лише один з трьох.

1��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

— Тихо ідіть у кухню і зачиніть двері.Ортопед скинув черевики, поставив їх у куток і на-вшпиньки, нечутно підкрався до дверей. Було ви-дно, як на сходах з’явилися дві тіні. Ось тінь на-хилилася до «вічка», намагаючись щось розгледіти за дверима. Задзвеніли ключі, а може відмички. Заскреготів замок. Ортопед подумки рахував: 30 секунд, 60, 90 — півтори хвилини потрібно було, щоб упоратися з замком. Швидко. Двері тихо від-крилися. Ортопед стояв, притиснувшись спиною до стіни за дверима. І, коли перший силует з’явився на порозі, з усієї силою вдарив у двері ногою. І відчув, що поцілив. І добре поцілив. Із криком хтось упав на підлогу. Наступної миті він уже стояв на порозі, притиснувши дуло пістолета другому непрохано-му гостю до скроні. Він відразу пізнав підручного Гіллера .— Привіт, Бандерлог. Тобі пощастило. Я думав, що ти ідеш першим.Бандерлог мовчки кліпав очима. Ортопед відступив в глиб квартири і натиснув вмикач.— Не пізнав? — запитав не без знущання в голосі. — Тепер пізнав тебе, ментяра, гребаний че-фір,— похмуро кинув Бандерлог, коли його очі зви-кли до світла.— Ага, пізнав. Мабуть, скучив за мною?! Ні? А те-пер на рахунок три відповів мені — які були остан-ні слова Енштейна? Раз, два…— Ен, як ти сказав начальник? — на мить замис-лився Бандерлог.— Енштейна. Три…— Я знав тільки одного Штейна. Ювелір з вулиці Канівської. Колись я «кришував» його. Потім він відмовився. Думав, що крутий. Але далі на нього наїхали донецькі. Він, говорять, хотів сказати де

1��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

Мсховав своє золото, але не встиг. Та чи він «ен» чи «ем» я не пам’ятаю… — Кретин. Забирай свого вертухая і пішов на хрен звідси. І щоб я вас тут більше не бачив. — Пальці не гни. Мент.— Якщо через п’ять хвилин твоя тачка буде біля під’їзду я вийду, всім ясла переламаю і в прес-хату на шхери. Ти мене добре знаєш. Бандерлог розвів руками:— Ну, мент, ти відморожений, на всю голову. Твоя сила сьогодні, безбашенний брателло, гребаний чефір…Ортопеда він добре знав. Той дійсно, слів на ві-тер не кидає.Ортопед потрапив додому об одинадцятій і не за-став дружини. Схоже, вона викликали таксі і поїхала відразу після того, як він подзвонив. Ортопед прой-шов кімнатами. Ірина взяла мінімум речей — лише одяг. Що ж, дуже благородно з її боку, хоча нащо йому це все? Він підійшов до холодильника, діс-тав пляшку горілки «Немиров», яку полюбляли університетські викладачі. Налив собі півсклянки і випив залпом. Горілка обпалила горло і, на мить забивши подих, потекла в шлунок. Він раптом уя-вив, що буде тепер сам кожного дня і кожної ночі. Налив ще…Відкрив вікно. Нічне повітря дихнуло на нього холодом. Внизу, під вікном, один за одним мчали автомобілі. На ліжку Ірини біля вікна лежала від-крита шкатулка в якій вона тримала якісь дорогі їй дрібниці — сережки, листи, тощо.Він пройшов у ванну кімнату, не знаючи навіть навіщо, відкрив кран. З крана потекла цівка бурої води. Закрив. Знову пішов у кухню. Сів за стіл. Рука потягнулася до холодильника. В холодильнику не

1��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

виявилося ніякої їжі. Коли він приходив пізно, там, зазвичай, були якісь бутерброди, холодні варені сосиски, а тепер — нічого. І вже не буде ніколи… Все поламалося за кілька годин. Ортопед увімкнув телевізор. Натиснув кнопку вибору телепрограм. Там, де мав бути місцевий канал, на екрані з’явився напис: «Трансляція відсутня через технічні причини». Що ще за технічні причини?Ортопед не знав, що на телестудії у цей час шукали бомбу. Виступ головного конкурента спікера було призначено на дев’яту. А за чверть до дев’ятої, коли над конкурентом уже закінчував працювати гример і в студії оператори в останній раз переві-ряли камери, невідомий зателефонував до черго-вого УВС і повідомив, що у телецентрі закладено бомбу. Бомбу шукали до півночі. І, звісно, що не знайшли. Конкурент спікера виступив лише після дванадцятої, втративши таким чином 90 відсотків аудиторії. Бжезінський свою справу знав. Із забуття Ортопеда вивів дзвінок у двері. Він схо-пився, озираючись і не розуміючи де знаходиться. Нарешті зрозумів, що знаходиться дома і що спав сидячи. Що вже ранок. Голова гула, може від ви-питого без закуски спиртного, а може від учо-рашньої нервової напруги… Підійшов до дверей і визирнув у коридор. На порозі стояли двоє агітаторів. Чоловік і жін-ка пенсійного віку. У руках вони тримали купу бу-клетів. — Чи не згодитесь відповісти на кілька запитань, стосовно майбутніх виборів?Ортопед хвилину стояв дивлячись на них і не ро-зуміючи, чого від нього хочуть. Нарешті до нього дійшло.— Якщо ви знаєте, якими були останні слова Енш-тейна,— досить грубо відповів Ортопед і зібрався зачинити двері.

200

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

М— Ні, я не знаю, але…— жінка майже силоміць втиснула йому в руки буклет.Ортопед хряснув дверима. Позирнув на буклет. На фоні натовпу колишній спікер Швець з простягну-тою «а ля Володимир Ілліч» рукою – «Хто? Швець! Куди? До Верховної Ради! Чому? Стояти за народ! А зможе? Швець зможе!»«Хай йому біс! — подумки вилаявся Ортопед. Шпурнув буклет у кошик для сміття. — Зможе, якщо віагра допоможе»Ортопед сів у крісло і знову забувся. Прийшов до тями, коли знову задзвонили у двері. Ортопед роз-дратовано прочинив двері, очікуючи знову побачити настирних агітаторів і збираючись відразу послати їх куди подалі.Але на порозі стояла дівчина, яку він врятував від людей Бандерлога.Ортопед вилаявся:— Хай йому біс, що трапилося? — Доброго ранку! Може ви дозволите мені уві-йти?Ортопед стенув плечима. Він тепер одинак. Від-ступив убік: — Заходь. Але кажи швидко, що трапилося. Знову чатують на тебе під вікнами?— Ортопед ні на мить не допускав, що хтось із злодійського кодла не послухає його. Навіть такий відморозок, як Бандерлог.— Ні. Але я боюся, — дівчина вже почувала себе не у своїй тарілці. Вона не чекала такої зустрічі. — Я думаю, що за моєю квартирою стежать. Не можу там залишатися.— Як ти дізналася, де я живу?

201

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

— Ви ж дали мені номер свого телефону і показали посвідчення. Я запам’ятала прізвище… Ну звісно вона за номером телефону і за прізви-щем знайшла у довіднику номер будинку.— А номер квартири? — він знову вилаяв себе. Звісно подивилася на табличці біля входу. Голова гула. «Треба закушувати», — подумав Ортопед.— Що я ще можу для тебе зробити?— Я не можу просити, щоб ви охороняли мене…— Звісно, у мене є й інші справи.— Але, може, я могла б пожити у вас кілька днів?— Що? — він навіть не зовсім зрозумів, що вона має на увазі .— Я могла б вам відпрацювати. Щось тут прибрати, або заплатити якусь суму. Я дуже вдячна вам, але думаю, що вони мене все ж уб’ють. Я не спала усю ніч прислухалася до кожного шурхоту. — Мене не цікавлять твої відчуття. Я не хочу про них знати. Я сказав, що тебе ніхто не чіпатиме. — зло на цю дівчину, яка, хоч і опосередковано, стала причиною того, що він залишився один, переповнювало його.Дівчина не чекала такого прийому. Вона позад-кувала. Тепер вона вже була не рада тому, що прийшла.— До побачення. Якщо тебе щось турбує напиши заяву дільничному…Він зачинив двері в неї перед носом і підійшов до вікна. Відчинив кватирку. Від свіжого повітря йому стало краще. На зупинці, що знаходилась метрів за сто тупцювали, рятуючись від холодного вітру, люди, чекаючи автобуса. Він бачив, як дівчина пі-

202

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

Мдійшла до зупинки і зупинилася біля самого краю тротуару. Відразу ж неподалік від зупинки зу-пинився червоне «БМВ». Ортопед напружився. Червоне «БМВ». Він знайшов поглядом дівчину. Вона не бачила автомобіля. Дивилася у той бік звідки мав з’явитися автобус. З автомобіля ви-йшла людина. Ні не Бандерлог. Мабуть, збіг. Ор-топед полегшено зітхнув. Хіба мало червоних «БМВ» їздить вулицями. Чоловік, тим часом, попрямував до зупинки. Зупинився за спиною у дівчини.По вулиці мчало жовта «Волга» з шахівницею. Таксі. І, раптом, «Волга» різко завищала гальмами. Чоловік несподівано штовхнув дівчину на дорогу, і вона зникла під колесами. На ходу висмикнувши з кобури пістолета, Ортопед розчахнув вхідні двері і помчав униз. Відстань до зупинки він здолав зі спринтерською швидкістю і побачив, як чоловік зникає за рогом. Він помчав слідом розштовхуючи роззяв, які вже почали збиратися навколо. Але коли добіг до рогу, побачив лише «корму» червоного «БМВ» , що підібрало нападника і мчить дорогою, до автомобіля вже було метрів чотириста.Ортопед забіг у крамницю і зателефонував у ДАІ, давши орієнтир на автомашину. Потім повернувся і побачив, що від зупинки вже від’їхала «швидка допомога».Водій таксі, блідий і розхристаний, розповідав, як дівчина чи то кинулася, чи то упала під колеса. І як він, в останню мить, зміг загальмувати. Пощастило, що мимо проїжджала «швидка».Свідчення очевидців були найрізноманітнішими. Хтось говорив, що дівчина серйозно постражда-ла, інший — що вона відбулась лише синцями.Годину Ортопед намагався видзвонити лікарню, до якої відвезли дівчину. Але коли приїхав туди, вияви-

203

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

лося, що у дівчини не виявлено жодного серйозного ушкодження і вона вже пішла додому.Зовсім упрівши, Ортопед нарешті примчав до квар-тири Марії, але двері було зачинено. Тоді Ортопед зателефонував на роботу, що йде до поліклініки за лікарняним, бо у нього нежить і прождав у під’їзді дівчину до вечора.Ортопед лаяв себе останніми словами за те, що так байдуже обійшовся з нею. Він чекав до півночі. Але безрезультатно.Вранці пішов до начальника УБОЗу підполковника Рудого — 50-річного лисіючого товстуна і розповів, що відбувся замах на життя громадянки Марії Чер-няк і попрохав організувати їй цілодобову охорону. І ще попрохав дати інформацію у пресу про те, що маніяк нападає на жінок.У підполковника Рудого очі полізли на лоба.— Та ти що? Ти уявляєш скільки це коштує? Три зміни оперів на день. Хто їм гроші буде платити? Може ще зробити їй пластичну операцію по системі захисту свідків, як у Америці? Може я сам маю її охороняти? Сяду на сходах на стільці. Як поліцей-ський з американського фільма. Буду сидіти біля її квартири на стільці і читати журнал. Твою мать! А підстави? Які підстави для цих заходів? Вона написала заяву?— Ні, вона страшенно налякана і нічого писати не буде.— Твою мать! — репетував підполковник Рудий. — Так на яких підставах її охороняти? Телефон у неї є? Нехай дзвонить 02… Про повідомлення у пресі я скажу, але навряд чи генерал погодиться. Зараз не той момент. Вибори. По серйозним злочинам генерал заборонив давати інформацію у пресу. Боїться негативу про владу.

20�

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

МОртопед плюнув і вийшов геть. В принципі, нічого іншого він і не чекав.

* * *— Ортопед? Що за Ортопед такий? — запитав сиво-волосий і підтягнутий генерал Чабаненко. Чудовий екземпляр для передачі «Людина та закон». Така зовнішність була характерною для більшості кіно-героїв часів соціалістичного реалізму. З першого погляду генерал справляв враження безкомпроміс-ного борця за ідеали законності та правопорядку.— Віктор Андрійченко. Мій заступник. Ортопедом урки його прозвали за те, що щелепи вибиває на раз, кінцівки ламає, — стоячи навитяжку пояснив начальник УБОЗ-у підполковник Рудий.— Що це за садисти в тебе замначальники? Та гна-ти такого потрібно з органів! Хоче дати інформацію у пресу… А вибори на носі! Скажуть, що влада проморгала. А всі перші особи області несуть пер-сональну відповідальність за результат виборів у цьому окрузі. Ти розумієш, що це значить? Ти ро-зумієш чиї голови перші полетять? Не твого кос-толома. А губернатора, мера, моя! А якщо моя, то і твоя теж. Якщо прийде новий начальник УВС, то розставить скрізь своїх людей! Що, хочеш стати в чергу на біржі праці? Запевняю тебе, що вакантних місць начальників УБОЗу там немає, а з твоєю спе-ціальністю тебе навіть сторожем на кладовище не візьмуть!— обличчя генерала почервоніло. Він роз-дратовано жестикулював. З рота летіла слина. Начальник УБОЗу був не радий, що зачепив це пи-тання. Він знав, що досить генералу моргнути, і він, дійсно, буде безробітним до самої смерті. Він знав, що сам генерал ніколи не займався оперативною роботою, зате був загартованим бійцем за високі

20�

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

крісла. Що для такого, як він — начальник УБОЗу, Андрійченко-Ортопед, життя якоїсь дівчини...— А цього костолома гнати! Гнати! Ортопед, твою мать! Ти зрозумів? — А кого ж призначити?— Хто з ним працює?— Калашник і Свиридов.На призначення ні Калашника, ні Свиридова за-мначем генерал погодитися не міг. Обидва були причетні до дурної історії, яку генералу ледве вдалося зам’яти. Справа була в тому, що майже півтора тижні Калашника і Свиридова розшукувало усе управління. Тільки чудом інформація про це не потрапила до міністра. А історія була ось якою. Калашник і Свиридов відзначали отримання чергової зарплати з якимось лейтенантом з ДАІ. Причому, не придумали нічого кращого, як узяти пару пляшок на трьох і засісти в гаражі ДАІ-шника. Коли двох пляшок виявилося мало ДАІ-шник поїхав за добавкою. А відомий хохмач Калашник вирішив над ним пожартувати. Вони зі Свиридовим прибрали наїдки та залишки горілки, увімкнули світло у підвалі і перейшовши туди, зачинили за собою ляду і продовжили трапезу. Жарт виявився досить вдалим. ДАІ-шник, як вони і очікували, подумав, що компанія кинула його. Страшенно образився. Але не став їх шукати. Поставив свій автомобіль —«Мазду-626» з повною масою 1745 кг в гараж і пішов додому. Причому, наїхав колесом на ляду погреба.Як на гріх, ДАІ-шника наступного дня послали на «відпрацювання» сусідньої області (під час ке-рування міністром Біловолом, це було традиційне для ДАІ-шників навантаження). Через півтора тиж-ні, він виїхав з гаража і, коли вийшов з авто, за-

20�

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

Ммкнути двері на нього накинулися з кулаками два потворні, бородаті і вонючі типи. Звісно, на-падники були такими охлялими, що не могли за-вдати ДАІ-шнику якоїсь, шкоди. Але серцевий на-пад він отримав.Після цього інциденту шанси Калашника та Сви-ридова на підвищення по службі дорівнювали нулю. І Ортопеда було врятовано.— Ну добре, поки що хай залишається. Але я ще розберуся, що ти там за притон організував. Ор-топед-твою мать. І з ним, і з тобою розберуся. Кру-гом. Ти вільний.Підполковник Рудий, як корок з пляшки «Шампан-ського», вискочив з кабінету генерала. Витер ли-сину хусткою, зустрівся зі співчутливим поглядом товстої грудастої секретарки Зої і вийшов геть.Генерал, лаючись крізь зуби, метався від стіни до стіни свого кабінету. Подумав: «Сволота. Їм звіс-но до лампочки, що за три роки в них змінилося три начальники УВС. Обидва тепер на незначних посадах в обласному апараті адміністрації. Вар-то лише неправильно розставити акценти під час виборчих перегонів і доведеться забути про дачу, про величезний службовий кабінет з підсобними кімнатами у яких є ліжко, кухня та туалет, про ши-карний «Lendrover», подарований управлінню (а якщо конкретно, то особисто йому) одним з банкірів. Банкір «залетів» на валютних махінаціях, потрапив під ковпак Управління по боротьбі з економічними злочинами, і, таким чином, відкупився. І це все можна втратити, через якогось Ортопеда! Генерал ходив по кабінету. Останнім часом йому стало важко заспокоювати нервову систему . По-трібно було швидко випити 100 грамів хорошого коньяку. Або…Він підняв слухавку і викликав секретарку Зою.

20�

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

— Приготуй чаю.Він дивився, як вона йде в задню кімнату, де у нього стояв холодильник, стіл і шкіряний диван, як під облягаючим кремовим костюмом звабливо хитаються великі груди, як вгору-вниз ходять могутні стегна. Зоя важила, щонайменше, центнер.Вона підійшла до столика, взяла упаковку з пакетиками чаю. Не була впевнена, що дійсно буде готувати чай. Почула, як скрипнули двері і клацнув замок. І зрозуміла, що чаю готувати таки не буде.Генерал підійшов до неї і, провівши рукою по стегнах, задрав спідницю. Потім потягнув донизу резинку трусів. Зоя згадала, що в неї на сідницях синці, які вона одержала, практикуючи з генералом секс сидячи на столі.Зоїн чоловік не ставив дружині зайвих запитань. До того, як вона стала однією з чотирьох секретарок генерала (в генерала було чотири секретарки, вони забезпечували цілодобове чергування), він працював водієм автобуса. Автобус — допотопний «Ікарус» ламався принаймні раз на тиждень. Меткі приватники на мікроавтобусах відбили в автопарку більшість пасажирів. Зарплати не було. А зараз — не життя, а малина! Він, або сидить в машині біля управління, читає газету, або ганяє по місту — хай тільки спробує хто зупинити генеральський автомобіль із номерами апарату МВС «000-11ОО». ДАІ-шники стають струнко і козиряють йому. За затемненими вікнами не видно – хто там у машині.

* * *«Цікаво чи давала ця сука моєму попереднику», — подумав генерал, запускаючи руки під блузку і мнучи великі, пружні Зоїні груди. Втім, думка про

20�

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

Мможливі неприємності зі спікером, не відпускала його навіть у цю мить. І в нього, спочатку, навіть нічого не вийшло. Але розумниця Зоя швидко по-вернулася, швиденько стала на коліна і губами, сек-суально прицмокуючи, залагодила справу.Після того, як нерви генерала прийшли у норму, він відразу втратив до Зої будь-який інтерес. І, навіть не дочекавшись доки вона одягнеться, гаркнув:— Завари чай, та не пакетиком, візьми нормальний листовий. І з’єднай зі спікером, а якщо його немає, то з Георгієм Павловичем Гіллером. Краще перестрахуватися, вирішив генерал, і по-ставити до відома виборчий штаб спікера. Хай зна-ють, що є така проблема. Що він зробив усе, аби перешкодити витоку інформації в пресу. А то, аби цей Ортопед чогось не утнув і не зіпсував усю ма-лину.

* * *Коли Ортопед підходив до будинку дівчини, люди, що вийшли з під’їзду примусила його завмерти від несподіванки і притиснутися до стіни. З під’-їзду швидко вийшли і сіли в «Ауді» четверо під-ручних Бандерлога. Поли курток промовисто від-стовбурчувалися. «Принаймні у двох АКС-и» (АКС — автомат Калаш-никова складний),— подумки відзначив Ортопед. – Значить відбувається щось дуже серйозне. На-віть бики Георгія Гіллера раніше не дозволяли собі розгулювати зі зброєю серед білого дня. А проти автомата, його ПМ і кулаки нічого не варті. Як тільки автомобіль зник за рогом, Ортопед ки-нувся до будинку. Піднявся на п’ятий поверх і смик-нув за ручку дверей квартири де жила Марія — не-

20�

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

сподівано для Ортопеда вона прочинилася. Він озирнувся — тиша, лише десь лилася вода. Про-слизнув у коридор — нікого, і це викликало недобрі передчуття.Він дістав пістолет, повільно, притиснувшись до стіни, пройшов до ванної кімнати. Смикнув двері. Під ноги хлюпнув потік води. Підсвідомо Ортопед уже здогадувався, що там побачить. У ванній ле-жала дівчина, вода лилася через край. Дівчина була одягненою, руки розкинуті в боки. Сукня спо-взла оголивши ноги. На шиї темніли характерні син-ці від пальців.Так, дівчину душили і, для вірності, топили. Ортопед закрутив кран, потім протер його рушником, щоб не залишилося відбитків пальців. І лише тепер звернув увагу, що у дівчини темне волосся, тоді як у Марії Черняк, він пам’ятав, було біляве. Ортопед опустив руку і відігнав у бік темні пасма, що приховували обличчя. Ні, це точно була не Марія.Ортопед вийшов із ванної і оглянув квартиру. Ні-якого розгардіяшу. Ніхто нічого не шукав. У них була одна мета — убити дівчину і зникнути. Ортопед по-зирнув на годинника — він пробув у будинку 5 хви-лин. Цікаво, зрозуміли вони, що убили не ту? Ви-зирнув на сходи — нікого. Як міг тихо причинив две-рі і спустився вниз. Пройшов у дальній кінець дво-ру і присів на лавку. Викликати слідчу бригаду? Його не полишала дум-ка, що вбивство невідомої дівчини пов’язане з його зверненням до начальника УМВС. «Бики» Бан-дерлога-Гіллера прийшли серед білого дня, від-крили двері і убили ту дівчину, що виявилася у квар-тирі. А якщо такий поспіх пов’язаний з витоком ін-формації про те, що до дівчині можуть приставити охорону? І якщо дівчина справді щось знає, то все стає на свої місця…Таким чином, чим пізніше той з УМВС, хто «зливає» інформацію дізнається про те, що убито не ту ді-

210

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

Мвчину, тим більше часу в нього буде, щоб десь за-ховати Марію, звісно, якщо вона ще жива.Із задуми його вивело рокотання мотоциклів. Троє качків-байкерів років по вісімнадцять зупинили у дворі мотоцикли «Ямаха». З заднього сидіння од-ного з мотоциклів зійшла Марія, попрямувала за байкерами, які, брязкаючи металом заклепок на куртках, зникли у підвалі. Зачекавши хвилин де-сять, Ортопед вийшов із квартири, спустився схо-дами і пішов слідом.Свого часу у підвалі був «Клуб юних техніків», а зараз тут стояли лише обідрані столи та лежав металобрухт — залишки радіоелектронної апа-ратури. У кутку видно було кілька матів, штангу та різнокаліберні гантелі. Байкери, мабуть, вдоско-налювали тут свою статуру.Марія Черняк сиділа в глибині підвалу в компанії трьох «качків». «Качки» пили пиво, а дівчина пали-ла дешеву цигарку місцевої фабрики «Ява». Коли Ортопед наблизився, всі підвели голови. Ортопед мовчки взяв Марію за руку і потягнув до виходу.— Пусти, — попрохала вона. — Я не піду звідси. Я тепер тут живу.— У тебе буде краще місце, — твердо сказав Ор-топед.— І безпечніше.Тим часом з глибини підвалу, поскрипуючи шкі-ряним одягом і брязкаючи заклепками, наближа-лися троє.— Ану відпусти її, — грізно сказав один.Ортопед відчув загрозу, що йшла від цієї трійці одягненої в шкіру і метал. Боти на рифленій під-ошві, безумовно, мали крім основного призначення ще й другорядне — «буцати» тих, хто не припав до душі. Втім, це його не лякало. У молодиків не було зброї і це — головне.

211

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

— Це неможливо,— якомога більш миролюбно, сказав Ортопед. Менш за все він хотів зараз по-чинати бійку. — Можемо поговорити про останні слова Енштейна і ми підемо… Один з трьох дістав з продовгуватого шкіряного чох-ла, що тримав у руці, нунчаки.Нунчаки — дві відполіровані палиці, з’єднані це-пом, прийшли в Європу зі сходу. З Японії та Кореї. Українським законодавством вони прирівнювалися до холодної зброї. Ортопед похитав головою — «не треба цього ро-бити», але не відпустив Маріїної руки. Здоровань із нунчаками виступив наперед. Його рука піш-ла вгору і за спину. Ортопед інстинктивно від-чував цю мить. Коли рука йде назад, а потім, борючись зі своєю інерцією, застигає у верхній точці, позбавлена енергії, намагаючись набрати сили для зворотного ходу, у цей час людина без-помічна, м’язи преса розслаблені, грудна клітка незахищена. Такі, смертельно небезпечні для ураження точки, як шия і сонячне сплетіння, відкриті, і щоб позбавити людину життя, досить ткнути туди пальцем. Ортопед не хотів серйозно травмувати байкера. Коли нунчаки досягли верх-ньої точки, він провів два удари. Прямий — лівою ногою у сонячне сплетіння, і теж прямий — лівою рукою у щелепу.Сонячне сплетіння знаходиться під мечевидним відростком грудної клітки. Пробити здорованеві м’язи преса досить важко. Але качок заніс руку за голову, зробив вдих і тим самим розслабив свої потужні м’язи живота. Ортопед ударив ледь де-сятою частиною сили, але його нога спрацювала хльостко, як удар батога. Два звуки «хлюп-хлюп» злилися в один. Перший удар у сонячне сплетіння загальмував роботу серця і, як результат, сталося падіння кров’яного тиску, а за ним — напівнепри-томний стан. Другий, у підборіддя, викликав струс

212

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

Мвестибулярного апарату і на мить зупинив забез-печення мозку киснем.Качок, розчепіривши руки, упав обличчям униз і більше не ворушився. Це дійство продовжувалося не більше однієї, двох секунд.Двоє інших зробили рух у бік Ортопеда і завмерли на півзігнутих ногах.Ортопед зупинив їх піднятою рукою.— Пацани, я повинен попередити вас, — сказав Ортопед. — Якщо ви зараз не почнете робити сво-єму приятелю штучне дихання, він, можливо, по-мре. Претензій у мене до вас немає. У вас, споді-ваюсь, також.Качки перезирнулися, почекали кілька секунд і з острахом позираючи у бік Ортопеда схилилися над лежачим.— Не хвилюйся, — сказав Ортопед Марії, тягнучи її нагору, — Я їх «купив», він оклигає через п’ять хвилин. Ортопед, про всяк випадок, вів Марію до себе до-дому дворами. Вони кілька разів переступали че-рез невисокі паркани, обходили смітники. На шля-ху трапився «Москвич-412» зі спущеними скатами, без скла та двигуна. Перед тим, як увійти в під’їзд, Ортопед уважно озирнувся, але нічого підозрілого не помітив. Вони піднялися сходами на сьомий по-верх і Ортопед відчинив двері.— Заходь.Марія трохи вагалася. — Ти ж сама просилася пожити в мене, — здиву-вався Андрійченко-Ортопед.Дівчина увійшла і роздивилася. Дві кімнати, кухня.

213

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

— Проходь у кімнату.Марія сіла на диван і піймала себе на думці, що, може, вперше за останні дні, відчула себе у від-носній безпеці.— Значить, я можу залишитися? — запитала, не розуміючи зміни у поведінці цього трохи дивного мента.— Поки що можеш, — згодився Ортопед. —Якщо хочеш їсти — іди на кухню і почисть картоплю.— Можна я зателефоную? — запитала Марія.— Кому?— Подрузі. Вона живе зі мною.— Ні, — твердо відповів Ортопед.— Чому? — здивовано запитала Марія.— Я потім розповім,— Ортопед подумав, що коли дівчина дізнається про смерть подруги, то можна буде очікувати зайвих проблем. Істерики. Словом, неадекватної поведінки. — Вважай, що це елемент конспірації. Як ти потрапила до тих металістів?— А я помітила, що мене знову стережуть ті типи. Боялася іти додому. Колись я робила матеріал про байкерів. Інтерв’ю з ними. І вони, дізнавшись, що я не можу потрапити до себе, дали мені на ніч ключі від підвалу. Вони гарні хлопці. Ти даремно з ними так.— Можливо…— стенув плечима Ортопед. — Я їх перший не чіпав.Смажену картоплю вони їли мовчки. Може, обоє думали про те, що скоро настане момент, коли до-ведеться лягати спати? У всякому разі, Марія точ-но про це думала.Вона вимила посуд і запитала:

21�

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

М— А де я буду спати? — очевидно, Марія побою-валася сексуальних зазіхань.— Тут дві кімнати. В одній — ліжко, в іншій — ди-ван. Вибирай будь-яку, — розвіяв її побоювання Ортопед.— Ти замкнув двері?— Не хвилюйся.Коли Ортопед наступного ранку прокинувся, з кухні линули запахи смаженої яєчні, картоплі та кави. Він почав одягатися. Подумав: може він да-ремно вплутався у справи цієї дівчини? Адже, ще невідомо, чим усе це закінчиться.— Вибач, я не запитала чи можна щось брати в холодильнику?— зачувши шурхотіння гукнула Ма-рія.— Іди снідати.Ортопед зазирнув у кухню — дійсно сніданок був на столі.— Журналісти, виявляється уміють готувати, — ска-зав він, аби щось сказати.— Атож, — погодилася Марія. — Втім, я не намага-лася тебе вразити кулінарними здібностями.— Слухай, а журналіст може собі дозволити купити шкіряний жилет і двохсотдоларові джинси? — за-питав Ортопед, наминаючи яєчню. Раптом йому, чогось, згадалися гардеробні уподобання дружини та її колег.Марію здивовано завмерла із виделкою у руці:— А що?— Просто скажи — може чи ні?— Думаю, що навряд…— Зрозуміло. — Ортопед на мить замислився. — Тоді ще одне запитання. А ти знаєш якими були останні слова Енштейна?

21�

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

У Марії від здивування округлилися очі:— Ні, а якими? — Ніхто не знає. Його доглядальниця була іно-земкою і не володіла німецькою… Ну, добре. Це лі-ричний відступ. Розповідай, як ти їх помітила.Марія на мить замислилася. — Я постійно боялася. Весь час озиралася на всі боки і таки помітила, що за мною стежать. Спочатку подумала, що здалося. А потім пізнала того типа. Що хотів мене викрасти…— Який він із себе? — запитав Ортопед.— Високий, м’язистий. Здавався дуже сильним. До-вгі руки, як у борця. Зі шрамом на щоці.«То був Бандерлог, — подумки відзначив Ортопед. — Їй дійсно пощастило, що залишилася живою». Але він не став лякати Марію:— Продовжуй. Що було, коли ти його пізнала? — продовжував допит.— Я помітила, що він за мною йде. Зовсім випад-ково. Зупинилася перед вітриною. Того дня було досить холодно. Як восени. Так ось, я зупинилася перед вітриною, щоб подивитися на плащ на ма-некені. Вітрина була дзеркальною, і я тоді помітила, що він стоїть на протилежному боці вулиці і ди-виться на мене.— І що було далі?— Нічого. Він зник. Але за мною почав ходити ін-ший. Я його запам’ятала. Він був у світлих джин-сах і приблизно в такій же джинсовій куртці. В прин-ципі, я подумала, що у нього до мене зовсім інший інтерес. Ну, ти розумієш…— Ні, — Ортопед уважно слухав.

21�

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

М— Ну так часто буває. Чіпляється якийсь тип на ву-лиці і ходить за тобою увесь день…— Ти подумала, що він хоче, як би це сказати… позалицятися до тебе? — уточнив Ортопед.— Так. Що він до мене пристає. Втім, я намагалася все ж не заходить в якійсь завулки. Хто знає... Може, це якийсь маніяк? Щоб пересвідчитись, що не по-миляюся, я зайшла в крамничку, де торгують ау-діокасетами. Пам’ятаю, продавець причепився до мене з пропозицією щось купити. Здається, я ку-пила новий альбом Валерії і, поки купувала, ви-зирнула у вікно. Він був зовсім поряд. Витріщився на вітрину, наче теж щось збирався купувати. Але, звісно, нічого не купив. Мені здалося, що через скло наші погляди зу-стрілися, але потім зрозуміла, що цього не може бути. В крамниці було дуже темно, а на вулиці со-нячно і вікна зовні були темними. Я пройшла повз нього і коли дійшла до зупинки автобуса, то озир-нулась знову. Він наближався. Я подумала що за-раз він підійде з банальним «дівчино, дозвольте вас провести». Але він нічого не сказав, а просто сто-яв поряд. Я вирішила — стоїш і стій. Зроблю ви-гляд, що тебе не існує. А потім раптом подумала, що це можуть бути ті люди, що хочуть мене убити. І я переночувала у тому підвалі, де ти мене знай-шов. Там спортивні мати. Тепло.Андрійченко-Ортопед, який час сидів мовчки, обдумуючи ситуацію. Таки даремно він у це вплутався. На дівчину полює кагал самого Гіллера. А це значить, на неї полюють усі бандюки та й міліція регіону. Відтак — у неї практично немає жодного шансу залишитися живою.— Слухай, а ці люди можуть залишити мене у спо-кої? — вивела його з задуми Марія.— Ні, — твердо відповів Ортопед. В цьому він дійсно був упевнений.

21�

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

— Чому?— Їм здається, що ти занадто багато знаєш, — кри-во посміхнувся Ортопед— Я нічого не знаю! — заперечила Марія. — Це їх не обходить. Мабуть, вони думають інак-ше, — похитав головою Ортопед.— А не можна їм передати, що я нікому нічого не скажу?— Можна. Але вони тобі не повірять,— посміхнувся Ортопед.— І що мені від них втікати все життя?..— Не переоцінюй себе. Вони тебе придушать на-багато раніше.На очах у Марії з’явилися сльози. «Цього ще не вистачало,— подумав Ортопед.— Дійсно, даремно він уліз у цю історію. Але якщо Бандерлог зрозумів, що він «у темі», то і його життя висить на волосині. А значить, його квартира також дуже швидко може стати небезпечною.» Ортопед відкрив шухляду і дістав носовика. Про-стягнув Марії:— Звісно, якщо не будеш виконувати все що я ска-жу. А якщо будеш, то не вони нас, а ми їх піймаємо. І придушимо. Мені пора.— А мені що, тут сидіти?— злякано запитала Ма-рія.— Якщо хочеш залишитися живою, то так. Через пару годин нас тут уже не буде,— як міг упевнено заявив Ортопед.

21�

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

М* * *

Доля Марії вирішувалась в УБОЗ-і – Управлінні по боротьбі з організованою злочинністю. Ортопед кивнув лейтенантові, що сидів у кімнаті чергового за товстим склом і піднявся на другий поверх в ка-бінет начальника. Він знову прийшов з вимогою по-ставити охорону для важливого свідка.— Андрійченку, я ж уже казав тобі, що про це ду-маю. Та ще й генерал мене вилаяв. Андрійченку, іди від гріха… — сердито відповів йому начальник УБОЗу підполковник Рудий, безпосередній на-чальник Ортопеда.— Та дівчина, котру знайшли… — спробував за-перечувати Ортопед.— Труп у ванній? — запитав начальник— Так, це я викликав наряд.— Ну, і що там? — зітхнув підполковник.— Хотіли убити іншу дівчину, — похмуро кинув Ор-топед, уже розуміючи, що ніякої охорони не одер-жить. — Ту, яку буцім-то, переслідували? — уточнив під-полковник.— Так. Тепер її розповідь виглядає в іншому світ-лі. Там зав’язані люди Гіллера. — Й… твою мать, — схопився за голову підпол-ковник. —Ти самогубець! Ти труп! Гіллер і Швець це одна компанія. Не міг би ти не втручатися у цю справу? Не розумієш, що завтра Швець знову ста-не спікером і наші з тобою голови полетять. Де ця дівчина? — У мене вдома, — сказав Ортопед і відразу пошко-дував. Невідомо кому про це скаже підполковник.— Далі в ліс, більше дров. Але я не можу щось ви-рішити без генерала. І ще раз повторюю, що кра-

21�

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

ще у цю справу тобі не лізти. Зателефонуй мені за годину.Ортопед вийшов з райвідділу і піймав себе на тому, що одна версія тепер не дає йому спокою. Якщо сам начальник УБОЗу зливає інформацію «бандюкам», то вони будуть знати про дівчину дуже швидко. Тоді він живим не дійде додому. А потім уб’ють і дівчину. Якщо ж інформація «випливе» після спілкування на-чальника УБОЗу з генералом, а того зі спікером чи Гіллером, то в нього буде від однієї до кількох го-дин в запасі, в залежності від того, коли начальник відділу зателефонує генералу. А той, у свою чер-гу, Гіллеру. Якщо ж витікання йде з низових ланок, то в нього буде навіть кілька днів.Повз нього, оглушаючи перехожих з динаміка за-писом виступу Швеця, з портретом спікера на даху промчав агітаційний автомобіль:— Товариші! Наш народ знищують, його перетво-рюють на безсловесне бидло....«Дивно, — подумав Ортопед, мало знайомий з по-літичною кухнею, — Президент і уся влада, фак-тично буржуазної держави, підтримують спікера-ко-муніста. Як це може бути?»Втім, йому зараз було не до цих чудернацьких по-літичних колізій…

* * *— В тебе година, щоб перефарбуватися і під-стригти волосся, сказав Ортопед Марії. Після цьо-го зайдеш у кафе «Старе місто». На розі Шевченка і Зеленої. Сядеш десь у кутку, обличчям до стіни. Візьмеш каву і будеш чекати, поки я не з’явлюся. Якщо не з’явлюся взагалі, то мерщій на вокзал, бери квитка на будь-який нічний поїзд і тікай звід-си. Ось кошти, зайди десь до перукарні. Краще у людному місці. Йди…Ортопед сів у кухні поряд із вікном так, що стало

220

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

Мвидно простір біля під’їзду. Знову подумав, що да-ремно вплутався у цю історію. Даремно і випадково. Через те що зайшов до редакції. Випадковість. Че-рез те, що дівчина опинилася на шляху Бандерлога. Ще одна випадковість. А що, хіба мало людей ги-нуть через випадковість? Вантажівка не встигає завершити обгін і перетворює на фарш водія зу-стрічного легковика. З даху зривається сосулька. Хтось засинає з запаленою сигаретою. Він здригнувся. Його погляд відзначив біля під’їзду підозрілий рух. Люди Бандерлога не примусили себе довго чекати. До бордюру під’їхало знайоме червоне «БМВ» та сіра «Ауді». З автомобілів ви-йшло вісім бойовиків. Не зважаючи на спеку усі в куртках. Під куртками відстовбурчуються автомати. Пройшло дві години.«Значить не начальник УБОЗу. Схоже на генерала. Подзвонив особисто Гіллеру», — швидко порахував час Ортопед.Підхопився, вийшов на сходи, тихо зачинив за собою двері і побіг нагору. Там, у цокольному поверсі, рокотів ліфтовий механізм, а драбина вела на дах. Дахом пробіг до такої ж драбини, що вела в інший під’їзд і миттю злетів униз. «БМВ» порожня. В новенькій «Ауді» — водій. Дверцята відчинені — людина, спершись на кермо, не відриває очей від сусіднього під’їзду. На поясі під светром випирає пістолет.— Привіт, — сказав Ортопед.Водій здивовано повернув голову. І, якраз, до речі. Ортопед схопив його за волосся і вдарив обличчям об кермо. Водій вивалився із авто, упав на коліна, схопився обома рукам за обличчя…Ортопед витягнув у нього з-за пояса пістолет. Ткнув водія під «п’яту точку» і той завив, уткнувшись за-кривавленим обличчям у землю. Уся операція за-йняла кілька секунд.

221

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

— І до зустрічі, фофан, — закінчив Ортопед спіл-кування. Сів за кермо і крутнув ключ запалювання. Новенька «Ауді» завелася з півоберта.Ортопед за десять хвилин об’їхав заполонений ав-томобілями центр міста, зупинився біля залізнич-ного вокзалу і, спостерігаючи крізь затемнене ві-кно, знову побачив людей Бандерлога в авто, що відїжджало. Враховуючи тих, у будинку, на його пошуки та пошуки дівчини кинуто цілу армію. Від-значив Ортопед і те, що ментівських патрулів при-наймні вдвічі більше ніж звичайно. Підозрюють, що він, або дівчина спробують виїхати поїздом? Хви-лин через двадцять пересуватися на «Ауді» стане також небезпечно. Ортопед залишив автомобіль біля вокзалу. Далі пішов пішки.Марія сиділа в найдальшому кутку кафе обличчям до стіни. Волосся у неї було підстрижене «під хлоп-чика» і вифарбуване у чорний колір. «Добре сприймає науку», — подумав Ортопед.Ортопеду було невідомо, що менти заполонили місто через те, що півгодини тому було вбито ди-ректора «Індустріалбанку». Гіллер помстився йому за підтримку Черепа та конкурента спікера на ви-борах.Коли директор банку увійшов до ложі на місь-кому стадіоні (він був президентом місцевої фут-больної команди) спрацював радіокерований ви-буховий пристрій. Загинув сам директор і шестеро його охоронців.Пристрій було вмуровано у бетонну підставку крісла.У цей час чимало працівників «Індустріалбанку» були на корпоративному концерті російської зірки — співака Філіпа Кірдорова, і той ледь не отримав інфаркту, коли половина залу, розмовляючи по мо-білках, раптом встали і вийшли геть.

222

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

М

Багато без чого людина може обійтися, але не без людини.

л. Берне

Темніло. Він не міг іти з дівчиною, та навіть і сам, додому, до знайомих або друзів. Не міг залиша-тися у центральних районах міста. Не міг виїхати

ні автобусом, ні автомобілем, ні залізницею. Крім «бандюків» Бандерлога, за наказом генерала його могли розшукувати і друзі-«менти». Звісно, вони навряд чи йому нашкодять, але запросто можуть віддати людям Бандерлога. «Який сраний тиждень видався,— бурмотів собі під носа Ортопед. — А все почалося з того, що я згадав про ідіотську замітку в газеті. Воно мені було потрібно? Ні, не потрібно».Трамваєм вони доїхали до околиці міста. Зайшли у під’їзд якогось будинку. Ортопед поторсав двері у підвал — зачинено. Пройшли до сусіднього будинку. Лише у третьому під’їзді підвал було відчинено. Ортопед зняв свою куртку і простелив Марії на якихось дошках. Сам примостився поряд, на дранті, що знайшов у кутку. Він довго не міг заснути. Лізла у голову думка – навіщо йому ця дівчина? Адже всі проблеми він має від неї. Може, завтра посадити її на поїзд і хай їде десь подалі, поки тут все не стихне? В принципі, він їй нічим не зобов’язаний...

Рîздiл 20ПІДЗеМна сХОВанКа І лІлІПУт

(за два дні до виборів)

223

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

Як тільки перші промені пробилися крізь вентиля-ційний отвір, Ортопед протер очі.— Що, прокинулися, голубки? — запитав хтось ви-соким, наче жіночим голосом.Але то була не жінка. В найдальшому кутку заво-рушилася купа газет. В півтемряві здавалося, що з під газет вибралася не людина, а гора смердючого шмаття. Коли істота вийшла на світло, стало видно, що то чоловік, але дуже маленького зросту. Давно нечесані борода та волосся стирчали в усі боки, наче дріт.Карлик підійшов до них, обтрусив солому.— Дайте запалити…— сказав він діловито.— Я не палю, — сказав Ортопед. — Шкідлива звичка. Будеш багато палити, то не виростеш. Хоча, можу дати тобі пару гривень на цигарки.— Шикарний хлопець. Я не відмовлюся. Ховаєте-ся? — не образився малюк.— Ні, — заперечив Ортопед, уважно роздивляючись ту істоту.— Не треба мене дурити,— зареготав карлик. — Не треба дурити старого мудрого Карло. — Тут ночують лише люди, які з ментами на «ви». Ховаєтеся від «красних шапок»?— Хай буде й так, — згодився Ортопед.— Значить вас звуть Карло. А ви карлик чи просто так? — з цікавістю запитала Марія.— Просто так. Не карлик, а ліліпут. Карлики – потворні. З великою головою. А ліліпути мають пропорційні і гармонійні частини тіла. Як у мене. Усього на всього маленька плутанина серед хромосом — і ти ліліпут. Що там у вас, харчі? — Карло кивнув на, завбачливо захопленого Ортопедом, пакета з їжею.

22�

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

М— А тобі яке діло?— Ортопеда почала дратувати настирливість смердючого карлика. Чи то пак, ліліпута.— Менти вас дуже швидко знайдуть. Ночувати тут непогано. Але вдень вони частенько зазирають сюди. Якщо ви дасте мені трохи їжі, я відведу вас туди, де ніхто вже вас не знайде, — сказав, натужно кашляючи, ліліпут. Схоже, у нього була нежить.Вони поділилися з ліліпутом скромною трапезою — ковбасою з батоном. —Як для ліліпута, у тебе гарний апетит, — зауважи-ла Марія спостерігаючи, що малий чоловічок уплі-тає їжу, зовсім як великий, аж за щоками лящить.— Знаєте анекдот? — запитав Карло. — Приходить ліліпут у гастроном і просить продавщицю: «Зваж-те мені будь ласка, дев’ять грамів сиру. Величезна така, товста продавщиця перевішується через при-лавок і грубо відповідає: «А ти не подавишся?» А ліліпут їй: «Якщо будете хамити, то я попрошу ще й порізати» Втім, я їм багато, так що цей анекдот не про мене. Ліліпут повів їх у двір, якогось напівзруйнованого будинку, де Ортопед відсунув вказану ним кришку люка колодязя теплотраси. Ортопед знав, що те-плотраса у місті прокладена в старих крейдяних виробітках.Майже пів години вони протискувалися в якісь щілини, проповзали під трубами. Ліліпут мугикав «А у ліліпутіков ручкі меньше лютіков…» і вів їх, очевидно, добре знайомим йому шляхом. Нарешті, вони увійшли у величезний чи то підвал, чи то печеру. Підвал було освітлено крихітною лампою приєднаною до іржавого автомобільного акумулятора.Біля стін на розкладайках та різному дранті сиділи бомжі.

22�

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

У приміщенні стояв густий сморід. Суміш запаху зіпсованої їжі та давно немитого тіла. Ліліпут підвів Ортопеда до якогось здорованя. Марія вчепилася Ортопеду в руку і, здавалося, ніяка сила не зможе відірвати її.— Ви хто? — запитав здоровань. В роті у нього ди-міла досить таки смердюча цигарка, запах від якої переважав сукупний сморід усього приміщення. — Кінь у пальто,— нахабно відповів Ортопед. Він відразу вирішив розставити крапки над «і» та по-казати мешканцям підземелля хто є хто.— Хамиш… Карло, ти привів хама. Доведеться вправити йому мізки... А далі й тобі, аби не водив сюди будь-кого…— у словах здоровила вчувалася неприхована погроза.Ортопед дістав пістолет з наплічної кобури і клац-нув затвором, заганяючи патрон у ствол. Засунув пістолета за пояс, так щоб його бачили усі.— Ми поживемо тут кілька днів і зникнемо. Не тур-буйтесь, гостинний господарю, щодо моїх мізків, будь ласка. Сьогодні було надзвичайно багато ба-жаючих їх вправити.— Ну живи, якщо хороша людина,— покосившись на пістолет, змінив гнів на милість здоровань. І по-вернувшись до Ортопеда спиною, наче той його більше не цікавив, підкликав до себе малюка Кар-ло.Втім, Ортопед не повірив його миролюбному тону. Так, «опущений» перед своїми бомжами, він став тепер смертельно небезпечним...Вони пішли за ліліпутом у куток де була купа стружок.— Милості прошу до мого шалашу. Сідайте або лягайте. Це моя квартира.

22�

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

М— Дякуємо, — сказала Марія. — Про що тебе за-питував той здоровило?— Дівчино, чого ти на мене так увесь час позираєш? — проігнорував питання Марії Карло і запитав у свою чергу. — Ніколи не бачила ліліпутів?— Колись в цирку.— Так, свого часу, років триста-чотириста тому, у вісімнадцятому віці, мало сенс народитися ліліпу-том. Королі збирали нашого брата при дворі. Чим більше ліліпутів — тим крутішим був король.— Говорять, що в ліліпутів не буває дітей.— Брехня. Карлики і ліліпути — найсексуальніші ство-ріння. У мене була купа жінок. Твоєму довгов’язому фраєру і не снилося, — кивнув Карло на Ортопеда. — Остання подружка у мене була баскетболістка. З київського «Будівельника». В екстазі, від мене вона просто втрачала свідомість. Я повзав по ній уго-ру-вниз. Вона була височезна, немов каланча. У неї був чоловік. Теж баскетболіст. Коли він несподівано повертався додому, то я ховався у тумбочку з бі-лизною. Хто буде шукати коханця у тумбочці? Вона була дуже задоволена. Якщо і ти хочеш, можна спро-бувати. До речі тут порядки такі, що всі жінки «дають» усім чоловікам.Марія ближче присунулася до Ортопеда.— У ліліпутів завжди народжуються нормальні діти. Я хочу одружитися з жінкою не нижчою 180 сантиметрів. Але можу одружитися з тобою. Ти будеш страшенно задоволена.— А ти задоволений своїм життям?— Сексуальним? То я ж тобі пояснюю, що дуже задоволений, — з жаром доводив Карло.—Та ні, звичайним життям, — уточнила запитання Марія.

22�

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

— Якщо забути про те, що мені важко здиратися по приступах тролейбуса, подзвонити з телефона-автомата, ба, навіть вимити руки… Господи, допоможи мені в наступному житті стати карликом при дворі Людовіка 16-го.То решта — нормально. — Давно бомжуєш? — вставив і своє запитання Ортопед. — П’ять років. Моя баскетболістка поїхала грати за якусь німецьку команду. — А решта?— Ортопед кивнув у бік смердючого люду, що ворушився під стінами. — Хто як. — А хто тут за головного?— Керує всім Слон. Його слово для всіх закон. І ти дарма так неввічливо розмовляв з ним.Про те, що дарма, Ортопед зрозумів уже через го-дину, коли не намацав на поясі пістолета. І відразу про все здогадався — ліліпута поблизу не було.Натомість, Ортопед помітив, що натовп бомжів повільно обступає його, а в центрі, звісно, не хто інший, як Слон.— Залізь якнайглибше в куток, — сказав Ортопед Марії. Дійсно, який сраний видався тиждень!— А ти? — стурбовано запитала вона.— Не хвилюйся, я собі раду дам.Він підвівся і ще раз зміряв поглядом горилоподібну постать Слона. Вага —кілограмів сто, під одягом пе-рекочуються солідні м’язи. Швидше за все, звичай-ний качок. На пайці бомжа такі м’язи не накачаєш. Можливо, колонію бомжів у своїх інтересах екс-плуатує якесь кримінальне угрупування. А на-глядачем за цим кагалом старців, злодіїв і шах-раїв поставлено Слона.

22�

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

МСлон — здоровань, яких мало. Не виключено, що може навіть переламати колоду ударом кулака. Але ж людина — не колода.— Ну, що, півнику. А як ти без ствола? Поговоримо? Я тут досі питання вирішував і далі збираюся, а тобі зараз в’язи скручу. Можеш, звісно, забиратися по-доброму.Ортопед стенув плечима.— Я згоден, забратися, — менше всього він хотів конфлікту з цією підземною братією. Озирнувся, розшукуючи Марію. — Але крихітку свою залишиш тут, — помітив його по-гляд Слон. — У нас чоловіче населення переважає.Ортопед зупинився.— Ні, — твердо сказав він, поглядом зважуючи мож-ливості Слона (лайновий тиждень, і навіщо все це мені?).— Без неї я, мабуть, не піду…— Благородний, — розреготався Слон, — Який благородний… А може закоханий?Ортопед побачив, що Слон закипає від люті. Від-чуваючи круту бійку, бомжі розступилися, звіль-няючи місце.Слон ринувся вперед, наносячи удари. Жодна сті-на не встояла б перед ним. Та Ортопед і не зби-рався виступати в якості стіни. Він збирався ви-ступати в ролі повітря. Повітря руйнувати важче. Він кинув корпус вліво одночасно розслабивши ноги. Його тіло миттєво змістилось вниз і вбік, схо-дячи з лінії атаки. Слон зашпортнувся за ногу Ор-топеда і ледве не впав. Змахнувши руками, здо-ровань, впоравшись з силою інерції, зупинив своє могутнє тіло.Ортопед одним рухом перевів тіло в бойову стій-ку. Ступні ніг паралельно на відстані двох стоп.

22�

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

Тридцять відсотків ваги на передній, сімдесят на задній. Класична стійка майже для всіх бойових мистецтв.Слон повернувся і знову кинувся в атаку. Коли він був на відстані близько півтора метра, Ортопед про-вів задній удар ногою з розвороту. Здається, нічого складного в цьому ударі немає, і кожен може на-вчитися виконувати його за п’ять хвилин — корпус розвертається на 180 градусів навколо передньої ноги. Задня при цьому йде до коліна опорної і на-носить удар п’ятою при максимально відтягнутих на себе пальцях стопи.Але то лише теорія. Роки тренувань ідуть на до-сягнення досконалості. Ортопед зробив лише різ-кий рух стегнами, нога закрутилася використову-ючи м’язи, як канати катапульти, багатократно по-силюючи удар обертовим моментом і катапульта вистрілила, кидаючи розслаблену ногу назустріч Слону. З боку здалося, що Ортопед виконав удар у стрибку, але то було не так. Професіонал у ву-личному бою ніколи не стрибає, щоб не втратити точки опори. Просто обертовий момент і сила інер-ції були такими, що на мить відірвали опорну ногу від підлоги.Удар ноги, що напружилася в останню мить, мо-ментально сягнув сили кількох тон. До цієї сили, за законами фізики, додалася сила інерції Слона.В тиші пролунав тріск. Бомжі подумали, що то тріщить одяг. Лише Ортопед знав, що то тріснули кістки грудної клітки. Слон упав. Всі його члени тремтіли. Це було схоже на агонію.— Беріть його, тягніть на гору і викликайте швидку, — сказав Ортопед. — Швидше, поки я вас всіх тут не повбивав.Але для швидкої тут уже не було роботи — з рота і носа Слона текла кров і сам він через кілька се-кунд помер.

230

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

МДо Ортопеда підсів Карло і простягнув йому піс-толета.— Сука ти, Карло, — сказав Ортопед і засунув зброю за пояс.— Він мене примусив, але тепер усе буде по-іншому — ти в авторитеті,— бурмотів Карло ховаючи очі, потім покопирсався у своєму дранті і дістав пляш-ку горілки «Немиров».— Це хріново, Карло. Дуже хріново. От уяви, що ти увесь у лайні. Від тебе смердить. Уявляєш, як я маю до тебе ставитися? Ось такі справи. Варто було б тебе побити. Так, щоб ти місяць мочився кров’ю. Або зламати тобі ногу, чи руку. Ось як по-гано те, що ти зробив. Козел. Ортопед узяв пляшку, покрутив у руках, побоюю-чись нового підвоху. Пляшка була з заводською кришкою і, навіть, з акцизною маркою. Ортопед від-коркував горілку і хильнув прямо із пляшки. Треба було якось зняти стрес. Передав пляшку Марії. — Якщо тут щось не так, з цією горілкою, — кив-нув на пляшку,— устигну тебе придушити. Біль-ше не подарую.Марія зробила кілька великих ковтків і повернула пляшку Ортопедові. Ортопед випив ще і знову простягнув Марії. На його подив, Марія не від-мовилася і знову пила великими ковтками. Ма-буть, теж рятувалася від стресу. Простягнула пляшку Карлу. — Постривай, — Ортопед відіпхнув простягнуту руку Карло. — Іди знайди якусь склянку. Мені мало всміхається підхопити від тебе заразу.Карло не образився і швидко злітав за склянкою.Ортопед налив Карлу пів склянки.— Пий. Що значить «я в авторитеті»?

231

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

Карло швидко вихилив свою порцію. Занюхав ру-кавом:— Що слово твоє — закон. Тепер ти Слон, — ска-зав з повагою.— Та ти що? — вдав здивування Ортопед.— Саме так. — кивнув головою Карло. — Але хто ти?— Яке тобі до цього діло?— Біглий зек? — допитувався Карло.— Майже, — згодився Ортопед. — Слухай, Карло. Треба щось зробити з тілом.— Не хвилюйся, зараз його відтягнуть до місця де крейдяний тунель закінчується урвищем і скинуть туди. Так тут ховають усіх хто помирає. Нам мен-тівські розбірки ні до чого.— Хай так. Карло, якщо ти не хочеш, аби я тебе при-душив, то будеш нам допомагати. Треба заробити трохи грошей і здиміти з міста.Ортопед вирахував, що гроші в нього ось-ось за-кінчаться, а, всеж, треба буде тікати звідси і думав, як розбагатіти.— Є багато способів заробити. Наприклад, же-брацтвом. Можна видати себе за епілептика. Треба взяти шматок мила, пожувати його і тоді в тебе з носа піде кров. Можна прив’язати ногу до стегна. Але за такий обман можуть побити… Гос-поди, допоможи мені в наступному житті стати карликом при дворі Людовіка шістнадцятого.

* * *Вночі лігвище затихало.Марія влаштувалася поряд з Ортопедом. При-горнулася до нього. «Дівчина здорово сп’яніла»,

232

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

М— відразу зрозумів Ортопед. — Ти вже двічі, а може, навіть, тричі врятував мені життя.Ортопед промовчав. Подумав, що, принаймні, два рази з трьох він рятував, передусім, не її жит-тя, а своє.— Де ти навчився так битися? — запитала Марія.— Колись служив інструктором у парашутно-де-сантному полку…— Так? То ти там мабуть був кращим з кращих.— Та ні — посереднім, — чесно зізнався Орто-пед.— Я тобі дуже вдячна. І…— Що, і?— І ти мені дуже подобаєшся…Ортопед відчув як її маленька рука взяла його за пасок— Що ти робиш?— То ти говориш мені “ні”?— Ні,— ну це вже занадто, подумав Ортопед. Мало того, що він уплутався з цією дівчиною в пригоду, без якої дуже добре зміг прожити, то ще й це. В принципі, він не хотів якихось близьких стосунків і збирався, при нагоді, її здихатися. Було іще одне. Якщо зараз зайнятися коханням, він на якийсь час втратить контроль над навколишньою обстановкою, а у цій печері, як він уже зрозумів, це може закінчитися дуже сумно.— Чому?Рука впоралася з паском.— Скажи ще раз «ні».

233

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

— Ні. — Чоловік не повинен говорити «ні». — язик у Ма-рії відчутно заплітався. — Це образливо для жін-ки. Якщо ти скажеш «ні», я зараз покличу Карла і зроблю це з ним. Я кличу?Вона встала, похитуючись. Ледь не впала, вхо-пилася за стіну.Ортопед сказав:— Ні. Не варто мене шантажувати. Ортопед заплющив очі і схрестив кисті рук. І, не зважаючи на те, що збирався бути на сторожі, від-разу провалився в темноту. Бійка зі Слоном, на-пруження останніх днів, та алкоголь зробили свою справу…— Ортопед, вона пішла, — штовхнув його в бік Карло.— Куди? — схопився Ортопед.— Не знаю. Вона попросила, щоб я через годину підійшов до тебе і сказав, що у нас з нею був секс. Але, насправді, нічого такого не було. Дай мені за послугу якісь гроші. Є у тебе?— Переб’єшся, — Ортопед подумки вилаявся.— Давно вона пішла?— Не знаю. Думаю, з годину тому.— Вона дуже п’яна?— Ледь трималася на ногах…«Прокляття, — подумав Ортопед. —П’янству — бій... Треба було сказати, що її подругу вбито. Сто відсотків, що вона поплентається додому і втра-пить в руки людей Бандерлога, або її заберуть до якогось райвідділу, що для неї зараз означає одне і те ж…».

23�

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

М

Межа хитрощів — керувати без застосування сили

л. Вовенарг

Товстун-іміджмейкер свою справу таки знав. Він був чудовим психологом, а участь у кількох про-ектах Гліба Павлова дала йому неоціненний до-

свід. Він знав, як залежить результат виборів, від суми вкладених коштів. Кошти Гіллер платив до-статні, щоб успіх кампанії був стовідсотковим. Удар, який він приготував конкуренту спікера, був смер-тельний для його політичної кар’єри.Досить небагато людей уявляють, як робиться газета. У більшості ця справа асоціюється з на-бірниками в засмальцьованих фартухах, які пе-ребирають чорні свинцеві літери. Це враження за-лишилося з тих часів, коли телеекрани були оку-повані фільмами, де замурзані революціонери у підвалі друкували газету «Іскра».Та з того часу поліграфія пішла далеко вперед. Газета «верстається»(залишилося старе слово) на кількох комп’ютерах. Оператори, або самі жур-налісти набирають тексти. Ці тексти електронною мережею передаються у комп’ютер верстальника, який вставляє їх у сторінки. Оригінал-макет сторінки на, так званому, лазерному принтері друкується на спеціальній лавсановій плівці. Плівки передають до друкарні, де виготов-ляються фотоформи сторінок. Потім, ці фотоформи

Рîздiл 21ВирІШальний УДар

(За два дні до виборів)

23�

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

вставляються у друкарську машину. Машина являє собою пристрій висотою у півтора людських зрос-ти і довжиною метрів з десять. В машину встав-ляється кілька рулонів паперу діаметром близько метра і вагою близько 300 кілограмів кожний. Ма-шина друкує кілька десятків тисяч примірників га-зети за годину. Цікаво, що всі газети робляться в стандартних про-грамах — «Пейдж мейкер» або «Кварк». Програми мають надзвичайно великий, але все ж обмежений обсяг функцій — шрифтів, тощо… І професійний комп’ютерник може досить легко змакетувати ко-пію будь-якої газети.Товстун-іміджмейкер такого комп’ютерника мав. Він зробив копію «Голосу» (газети, яку редагував кон-курент спікера) всього за чотири години.— Примітив, усе це цілковитий примітив,— сказав комп’ютерник товстунові Бжезинському, друкуючи на «лазернику» першу сторінку.— В провінції га-зетярі працюють без вигадки.Товстун порівняв копію з оригіналом. Його комп’ю-терник чудово підібрав усі шрифти. Різниці, прак-тично, не було помітно.— Добре, — сказав він. — Тепер постав у передо-вицю оцей текст.Текст був зверненням від головного редактора «Го-лосу» і називався «Я каюся». Йшлося в зверненні про те, що перед вирішальним кроком, виборами, редактор вирішив покаятись у тому, що його батько був поліцаєм у час окупації міста фашистами. Удар був, як кажуть, нижче пояса. В D. під час Вітчизняної війни кілька тисяч мешканців було розстріляно по-ліцаями. І це зачепило майже кожну родину. Редактор вибачився за батька, а також за те, що з 70-го по 80-ті роки працював сексотом КДБ. Дру-гим матеріалом було інтерв’ю з сином редактора, який, буцім то, відбував покарання за торгівлю нар-

23�

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

Мкотиками і агітував голосувати за батька. Решта ма-теріалів були цілком нейтральними.В цей же час готувався реальний номер «Голосу». Друкарня знаходилась за квартал. Людина, яка від-повідала за друк, несла плівки оригінал-макетів до друкарні. Це дійство, зазвичай відбувалося близь-ко 12-ї години ночі. Решта працівників газети роз-ходилася по домівках.Відповідальний за друк ніс плівки у папці. Коли він переходив дорогу, то не звернув увагу, як біля нього загальмував синій «Форд-скорпіо». З «Форда» ви-скочили три амбали, схопили його і запхнули на за-днє сидіння. Все зайняло не більше 10 секунд і ав-томобіль рвонув з місця. Вулиця була пустою. Мало хто у D. ризикував прогулюватися після півночі.У друкарні помітили відсутність «Голосу». Але це нікого не здивувало і раніше бувало, щось не ла-дилося з комп’ютерною технікою і тоді газету дру-кували не вночі, а вранці.А в цей час, далеко за межами області, друкувався «липовий» номер «Голосу». Він вийшов накладом у десять разів більшим ніж виходив справжній і наступного ранку десятки людей бомжуватого ви-гляду, найняті за кілька гривень, роздавали його на вулицях.У редактора-кандидата, коли він прочитав цей номер, стався напад. На зауваження людей з його команди начальнику УВС, що агітація в пе-редвиборчий день заборонена, той лише сте-нув плечима — дата на номері була учорашня. Та й гроші, які він регулярно отримував від Гіл-лера зіграли не останню роль. Бомжуватих роз-давачів газети схопити не вдалося. Вірніше, ге-нерал на вимогу Бжезінського, заборонив па-трульно-постовій службі хапати цього дня на ву-лицях будь-кого. Справу було зроблено.

23�

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

* * *Конфіденційно. Оперативна інформація виборчо-

го штабу Голови верховної ради Швеця О.М.Інформація соціологів. Ситуація надзвичайно сприятлива для Швеця О.М.Якби вибори відбулися сьогодні, за голову Верховної Ради Швеця О.М. проголосували б— 40% виборцівЗа редактора газети «Голос» проголосували б — 13% вибор-ців, за інших кандидатів — 30 %, Не визначилися — 17%.

З інформації «говорунів». Джерело інформації: Камінська Л. П., у минулому помічник прокурора міста.Я, Камінська Любов Петрівна їздила маршрутом 18 ав-тобуса. Більшість розмов торкаються випуску «Голосу» з покаянням редактора. Люди, обговорюючи те, що його син наркоман, жаліють його, а говорячи, що батько був по-ліцаєм, лаються і кажуть, що голосувати за сина поліцая ні за що не будуть.

Цей день, втім, розпочався з удару і для Гіллера. Коли він був ще в ліжку, йому зателефонував ге-нерал і сказав, що на спікера здійснено напад. В під’їзді невідомі напали на нього і завдали кількох ударів металевими палицями. Охоронець спікера, за його наказом, залишився біля автомобіля і втру-титися не зміг.— Він живий? — Гіллер схопився з ліжка.— Так, але втратив багато крові і виглядає жах-ливо.— Стан?— Життя в безпеці.Георгій Гіллер почав швидко одягатися. Увімкнув телевізор. По місцевому каналу вже показували місце нападу, сліди крові на сходах, лікарняну па-лату, забинтовану голову спікера.«Хто це міг бути? Люди Черепа? Але всі нишпорки, що залишилися від кодла Черепа, присягнули на

23�

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

Мвірність Бандерлогу. Тепер він, олігарх Георгій Гіл-лер, контролював і злочинний світ у регіоні. Люди ре-дактора «Голосу»? Просто неймовірно. Невже, третя сила? Невже, генерал чи мер почали свою гру?Втім, виїхати до спікера він не встиг. До кімнати в супроводі охоронця увалився товстун-іміджмейкер, бухнувся у крісло і розкинув руки та ноги.— Ледве не кінчився, поки все владнав, — відса-павшись, сказав він. — Ти знаєш про замах? — запитав Гіллер.Іміджмейкер зареготав і його тілеса ходором за-трусились від цього реготу.— Ти з глузду з’їхав? — ще раз запитав Гіллер, сі-даючи в крісло поряд. Він уже зрозумів, що товстун знає щось таке, чого не знає він. І, що пригода зі спі-кером, мабуть, не така вже і страшна. — Що? Він нетерпляче схопив товстуна за плечі і труснув:— Що?Товстун перестав реготати так само раптово, як і почав.— Та сука точно стане президентом — бо він по-вний кретин, — сказав, розводячи руками. — Яка сука?— Ваш спікер, grosso modo! Учора транслювали його прямий ефір. Об 11-ій ночі — до 12-ої ще дозволена агітація. Ведуча — платтячко коротке — далі нікуди. Волосся зачесане нагору — шия відкрита, декольте. Я відразу відчув, що добром це не закінчиться…— Ну і…?— Ефір скінчився рівно о 12-й. Потім директор те-лекомпанії прогнувся — влаштував шикарне за-стілля. Посадив ту шлюшку поряд зі спікером. А той

23�

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

сексуальний маніяк (дівки його згублять) відіслав свою чи то секретарку, чи то повію, вже не роз-береш, додому. А ту шлюшку з телебачення почав пригортати, руку поклав на коліна. Вона хихотіла і поводилася так, наче згодна на все. Я сказав ди-ректору, щоб тримав своїх людей у рамках. Потім спробував угамувати нашого кандидата. Та та сука мене практично на х… послала. Казанова, блін. Ну, я подумав, і хрен з ним. Хай розважиться.Але було мені не по собі. Як відчував щось недобре! Коротше, після застілля він поїхав до неї «на каву» — от же сука! Охоронець його залишився в машині. Він йому категорично заборонив підніматися слі-дом. А та шлюшка виявилася заміжньою (хоч би попередила) — чоловік військовий-артилерист, са-жень у плечах, два метри зросту. — Чого ще сучці потрібно? —згодився Гіллер.— О, мон шер, пане Гіллер. Людині дикій – 30 міль-йонів років. Людині розумній – гомо сапієнс, 30 ти-сяч. 30 мільйонів років самка підсвідомо вибирала сильного самця. Усі самки зі свого стада вибирали лише 10 відсотків самців. Найсильніших. Які мо-гли дати і захистити здорове потомство. І освіта, скажімо журналістська, а також 30 тисяч років ро-зумного життя нічого не змінили. Занадто сильно за 30 мільйонів запала у гени ця тема – вибирати сильного самця. Те ж саме спостерігається в усіх стадних тварин. Самки вибирають п’ять, від сили, десять відсотків самців. Решті дають відкоша. — Ближче до діла, Ціцерон, — роздратовано перебив Бжезінського Гіллер.—Влада зараз, символ сили самця. Ця журналістка і, я впевнений, багато інших, готові відразу віддатися сильному, на їх погляд, самцеві (і мова не йде про фізичну чи статеву силу. Тепер критерії інші.). — Ще коротше, філософія мене не обходить. Що там з побиттям нашого кандидата?

2�0

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

М— Коротше — нездоланна притягальна сила влади кидає ту журналістку в обійми нашого підзахисного..Вони п’ють каву, він тягне її в спальню і там тра-хає. І коли вже все скінчилось… Знаєш як у тому анекдоті?…— В якому анекдоті?— Та ви всі тут тупі, чи що? Менталітет юкрей-нін? Як у більшості анекдотів — «і у цей час по-вертається чоловік…» За законом Мерфі, її чоловік повертається саме у цей час із відрядження. Дзво-нить, а потім починає барабанити у двері. Наш про-теже визирає на балкон — 8-й поверх.— Ще коротше, Ціцерон…— Коротше, grosso modo. Натягає брюки, сорочку… Шлюха спікеру говорить: робити нічого, я зараз від-чиню двері, а ти відразу кидайся напролом і тікай до машини, а я вже там з чоловіком домовлюся. Ну вона рахує: раз, два, на три відкриває двері і спі-кер кидається головою вперед. Але чи то та шлюш-ка-криворучка відчиняла двері повільно, чи то в спі-кера був фальш-старт, але він головою таранив то-рець дверей…— Твою мать, — Гіллера аж пересмикнуло. — То він убитися міг.— Отож. Голова розбита, калюжа крові… Звісно, військовий коли побачив хто то і що з ним стало, особливо шуміти не став. Вони винесли його вниз і викликали «швидку». Добре хоч охоронець здо-гадався першому зателефонувати мені. А я вже все подав ментам та журналістам, як потрібно — на-пад, невідомі, металеві палиці…— А що телешлюха та її військовий? — стурбовано запитав Гіллер.— Їм заплачено і проінструктовано. Скажи генералу, щоб не копав у цій справі. Перемога у нас у кишені. Сюжет про напад на спікера я наказав транслювати

2�1

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

щогодини, аж до закриття виборчих дільниць. Жо-ден суд не визнає це за агітацію. — І на кого ж люди мають думати, я маю на ува-зі цей напад?— Великого значення це вже не має. Пустимо по-ряд із інформацією про напад, інформацію про сина-наркомана редактора «Голосу». Хай ви-борець сам проведе паралелі. І щоб увесь за-втрашній день «говоруни» працювали у цьому ж напрямку.І все. Я свою справу зробив. До цього випадку тво-єму тупому протеже я гарантував 50 % голосів від тих, що прийдуть на вибори, а після нападу не-відомих, — товстун зареготав — щонайменше — 64. Підміняти протоколи з виборчих дільниць, як я планував з самого початку, не будемо. Со-ціологія чудова.— Чому саме 64, а не 63, а бо 65? — поцікавився такою точністю прогнозу Гіллер.— Досвід. Вважай, що я це відчуваю. Готуй бух-ло.— Не говори «гоп»…— похитав головою Гіллер.— Об’єктивний закон буття, мон шер, хай йому біс. Я йду пити і спати аж до завершення підрахунку го-лосів. А після підрахунку ми відразу від’їжджаємо. Подбай, щоб машина ДАІ нас супроводжувала до кордону. Все таки, не з порожніми руками поверта-тимуся. А в Росії вже самі дамо собі раду…

* * *Без п’яти хвилин нардепу і без десяти хвилин спі-керу парламенту Олексію Швецю було сумно і бо-ляче. Іміджмейкеру він сказав, що влетівши го-ловою в торець дверей, крім голови, відбив і живіт, і все, що нижче живота. Але, якщо чесно, то від две-

2�2

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

Мрей постраждала лише голова, а решту він отримав від чоловіка тієї чарівної ведучої, хай їй біс. В ліж-ку, та й поза ліжком, вона була, дійсно, чарівною. Треба продовжити з нею знайомство…Врізавшись головою в двері, він не втратив сві-домість, але, отримавши два страшенні удари чо-ботом у живіт і в пах, вирішив краще прикинутися, що втратив. І дійсно, військовий його більше не бив. Телеведуча встигла пояснити, хто то лежить у ньо-го під ногами…У, сволота… Злість переповнювала Швеця. Він ще розбереться з цим капітаном. Поговорить з міністром оборони і, як мінімум, відправить слу-жити кудись у Полісся або Закарпаття, а, як мак-симум, розжалує в лейтенанти. Хай побігає «вань-кою-взводним». А причина розжалування? Яка різ-ниця. Може бути безліч причин. Хай міністр при-думає… Швець відверто зрадів, коли в палаті з’явилась Ірина. Він набрав телефон водія, який обслуговував його дружину і наказав зателефонувати, коли дружина буде виїжджати до лікарні.— Як ти? — запитала вона. Звернення сподобалось йому. Він дуже довго на-магався привчити її говорити йому «ти».— Нормально. Якщо не брати до уваги, що мене збирається навідати дружина. Я радий тебе ба-чити. Сідай.Вона сіла і закинула ногу на ногу. Олексій Швець у черговий раз відзначив, яка чудова в неї статура і вирішив, що неодмінно забере її з собою в Київ. І обов’язково в якості особистого секретаря, який буде надавати ще й сексуальні послуги.— Тримайся. Буває гірше, — в голосі Ірини відчу-валося щире співчуття.

2�3

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

— Ти, впевнена? — розчулений її увагою, запитав Швець.— Атож. У моєї знайомої нещодавно чоловік, як говориться на рівному місці зламав ногу і три ребра.— Розкажи.— Вони щойно купили квартиру. «Сталінку» з високою стелею. Чоловік вранці прокинувся і вирішив повісили люстру. Поставив серед кімнати стіл, на стіл – стілець. І на стілець заліз сам. Ну і стоїть так – руки догори, в руках люстра, з одягу лише сімейні труси. З широких холош визирає кінець , ну сам розумієш чого. А дружина радіє із нової квартири. Увімкнула магнітофон. Вихиляється під музику, підспівує. І глядь на чоловіка, бачить що там з холоші визирає. Ну, ти розумієш що. І на радощах смик за … Ти розумієш за що. Ну і чоловік від несподіванки, може думав, що його вразило струмом, з люстрою у руках – хрусь на під-логу. Зламана нога. Викликали швидку.Швидка приїхала. Санітари несуть бідолаху. Один запитує, що тапилось? Чоловік розповідає. Санітар починає реготати і випускає ноші на сходи. До зла-маної ноги додається ще три ребра.Спікер реготав до сліз.— Ну розваж мене ще чимось, — сказав Олексій Михайлович, закінчивши реготати.— Що?Спікер замислився:—Ну, наприклад, розкажи про сексуальні смаки міс-цевої еліти, — тема проституції та сексу, здавалося все більше і більше цікавила спікера.— Еліта намагається не спілкуватися з повіями. Їй вистачає секретарок та співробітниць, — пояснила

2��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

МІрина. Їй не шкода було ділитися інформацією із спікером.— Зовсім ніхто? — недовірливо запитав Швець. Звісно, він хотів почути, що не один він такий дурень і інші теж ризикують втрапити у халепу.— Був один, я його розважала на замовлення Гіллера, — згадала Ірина.— Ти сподіваюся не про мене? — насторожено запитав спікер.— Ні, як ти міг подумати… — гаряче заперечила вона.— І що?— Начальник місцевого військового гарнізону ге-нерал-майор. Він був страшенно п’яний і примусив одягнути свого мундира на голе тіло — кітель і кашкет. Потім - марширувати по кімнаті і віддавати йому честь. Далі сказав, що мене посаджено на губу, примусив стати на коліна, задрав кітель і від-лупцював мене паском по задниці. Ось і все…— Збоченець. Він зараз служить? — запитав спікер.— Так, — ствердно кивнула Ірина.— Я його звільню. Розкажи мені про найдивнішого збоченця, — не вгавав спікер.— Ну був один. З податкової інспекції. Приходив, діставав з дипломата стару собачу шкіру, одягав на себе. Потім ставав рачки і терся об мої ноги, по-вискуючи і погавкуючи. А потім…— Тьфу, ну й гидота. Більше не розповідай мені ні-чого подібного. Готуйся, я візьму тебе особистим секретарем. Чоловіка кинеш. Пиши заяву про роз-лучення. І більше ніякої торгівлі тілом. Як тільки я видужаю, обновимо твій гардероб. Мій особистий секретар має виглядати чудово.

2��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

Ну добре, поки що я хворий. Але я хочу, хочу… Ну ти розумієш…— Добре, коханий, якщо це не зашкодить. Ти про-сто лежи, а я все зроблю сама.Через п’ятнадцять хвилин усе було скінчено. Від-сапавшись, Швець раптом зрозумів, що у нього су-домою звело ногу.— О, Господи, нога!Швець був атеїстом від маківки до п’ят. Але «о, Гос-поди» у нього вирвалося тому, що нога дійсно зо-всім заніміла.— Швидше, знайди якусь шпильку.Ірина заметалася по кімнаті. Схопила свою сумочку. На щастя швидко знайшла шпильку, відкинула ков-дру. Шпилька уп’ялася у ногу. Швець знову застогнав.— Що, краще, коханий?— з надією запитала Іри-на.— Ні! Це не та нога...Коли з ногою справу було налагоджено, Швець бла-женно поклав голову Ірині на коліна. «З неї буде чудовий секретар», — подумав він. Про-сунув руку під спідничку і стиснув сідницю. Заграла «мобіла». Спікер взяв.— Наспівай куплет «Інтернаціоналу» і йди, бо за-раз має приїхати моя дружина…

2��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

М

«Однієї атомної бомби часто буває досить, аби зіпсувати настрій на увесь день»

Дж. Буровіц

Бандерлогу потрібне було психологічне розван-таження. Йому до смерті не хотілося зв’язуватися з такою небезпечною людиною, як Ортопед. Він їхав на квартиру Марії Черняк і, згадавши пораду покійної-лікарки психіатра, то горлав, то вив, що було сили. Добре, що в машині їхав сам. На пе-рехресті він зупинився на червоне світло і на нього витріщився водій «дев’ятки», що зупинилася на су-сідній смузі. Навряд чи він чув крики Бандерлога за гуркотом двигуна, але, мабуть, його здивувала гри-маса на обличчі водія сусіднього авто. Бандерлог натиснув на кнопку склоопускача. Загорлав на во-дія: «Пішов ти, гребаний чефір!» І показав йому у вікно відставленого угору середнього пальця.Годину тому до Георгія Гіллера відвезли дівку. Вона сама прийшла додому і потрапила в засідку, залишену ним. Тепер небезпечним є лише Ортопед. Ортопеда на квартирі дівчини «чекали» двоє людей Бандерлога озброєних автоматами «кипарис». Він попередив їх, що людина, яку чекають, досить небезпечна, і наказав стріляти без попередження. Ортопед повинен померти. Але, коли Бандерлог привіз дівчину, Гіллер примусив його самого поїхати на місце і керувати справою.

Рîздiл 22ОстаннІй День І УБиВстВО ОлІГарХа

(У день виборів)

2��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

Бандерлог під’їхав до під’їзду, припаркував «Ауді», озирнувся – нічого підозрілого. Піднявся на п’ятий поверх. Штовхнув двері. Не зачинено. «От мер-зотники»,— подумав. Наказав же їм пильнувати. В прихожій зіштовхнувся з бойовиком, що мав «по-ганяло» Самсунг.— Самсунг, що там у вас, гребаний чефір. Чому відчинено?Самсунг мовчки витріщився на Бандерлога.— Ти чого буксуєш, в натурі, твою мать, язик про-ковтнув?Самсунг не відповів і лише мовчав та дивився.. Здавалося, тільки у світлі, що падало зі сходів, ви-раз обличчя зробився більш задумливим. — Нубля, ти що заснув?,— Бандерлог ткнув Сам-сунгу кулаком у груди і завмер. Тіло Самсунга хитнулося і зупинилося. Бандерлог тихо вилаявся. Тіло було підвішене за комір жакета на вішалку. Бандерлог вихопив з-за пояса пістолет і прослизнув у кімнату. Ще одна його людина була мертвою. Ле-жала обличчям на столі. Розкидані карти свідчили, що смерть застала їх за грою…— Що за ботва, твою мать? — запитав самого себе Бандерлог, підсвідомо розуміючи, що зараз з ним може трапитися щось жахливе. І відразу відчув, як щось холодне і тверде упер-лося йому в потилицю, а невидима рука висмикнула з руки пістолет. Він повільно озирнувся. В очі йому зазирнув ствол. — Привіт, — сказав Ортопед і удар ногою в печінку збив Бандерлога з ніг.— Повзи у куток. Сядь на за-дницю біля батареї. Руки за голову.Ортопед застебнув наручники на Бандерлогові так, що руки виявилися прикутими до батареї парового опалення.

2��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

МЗараз почнуться страшні тортури, тому раджу від-повідати. Де дівчина?— А пішов ти на хрен, Ортопед! Гребаний чефір! Ти не знаєш у кого плутаєшся під ногами. Раджу тобі забиратися і забронювати місце на кладовищі.— Вибач, але я тебе попереджав, так що звинува-чувати можеш лише сам себе,— Андрійченко-Ор-топед порився в шухляді стола з різним залізяччям, дістав ніж для різки лінолеуму. Оглянув його з усіх боків. Кинув назад. Порився ще. Дістав паяльник. Інструмент, очевидно, належав господарю, що здав дівчатам квартиру. Розстебнув змійку на брюках Бандерлога і засунув його туди. Потім застебнув змійку так, що шнур стирчав назовні.— Це мікро-паяльник для роботи з електронними схемами. Нагрівається всього до 120 градусів, але за 60 се-кунд. У тебе 60 секунд щоб розповісти мені — де дівчина.Ортопед увімкнув штекер у розетку.— Якщо, раптом, він не працює, значить, тобі пощастило. Тоді я візьму праску. Але інформацію буду мати.— Який ти мент! Ти відморозок, безбашенний бра-телло,— очі Бандерлога округлилися. — Падло! В натурі…— Ти правий. Як виявилось, мент з мене ніякий. Час пішов.Бандерлог з жахом дивився на те місце, де під брю-ками знаходилась та делікатна деталь, радше ніж розлучитись з якою, чоловік воліє розлучитись з життям. Зараз там, поряд з нею, випиналося тіло паяльника.— По погляду бачу, що інструмент працює. Го-вори…— Вона в особняку Гіллера, на шостому кілометрі

2��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

Київського шосе за містом,— пролепетав він ско-ромовкою. (Вонавособнякугілеранашостомукіло-метрікиївськогошосезамістом). Щоб вирішити чи варто говорити йому вистачило трьох секунд— Де вона знаходиться?— На другому поверсі, гребаний чефір!— Відповіді зараховано. Охорона?— П’ять осіб! Один на вулиці і четверо всередині. А якщо вирішить розважитися з дівчиною, то за-лишиться лише один — у дворі.— Чудово. Зброя?— темпу запитань і відповідей позаздрила б Тіна Канделакі. — ведуча прграми «Найрозумніший».— Пістолети і один АК-47.— Молодець. Хто викрав дівчину?— Я…— Мерзотник. Що хочуть зробити з дівчиною?— Гіллер її трахне, а потім… Я підозрюю, гребаний чефір, що він вбиває всіх тих жінок. Але напевне не знаю.— Гіллер убиває жінок? — Ортопеда ударило наче струмом. Як він міг не здогадатися! Запитав, але вже знав відповідь. — Чому?— Нубля, в натурі, у нього серйозна травма пеніса. Одна дівчина відкусила половину члена.. Всіх, хто про це знає, він вбиває. Витягни, витягни, — застог-нав Бандерлог. — Не коли понти. Ти ж обіцяв.— Де він тримає тих дівчат? — Думаю, що у підвалі. Я точно не знаю, в натурі, вниз ведуть металеві двері, він туди нікого не пус-кає. Ви-тяг-ни!

2�0

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

М— Бандерлог, ти можеш собі дозволити шкіряний жилет і двохсотдоларові джинси?— Можу! Витягни, гребаний чефір! — вив Бандерлог, вигинаючись усім тілом. — Ти ж правильний пацан!— Я пожартував, не маю часу з тобою морочити го-лову. Та й не думаю, що ти мене залишиш у спокої. — Ортопед пройшов у кімнату. Витягнув у мертвого бойовика з кобури пістолет з глушником. Увімкнув телевізор на повну потужність. Повернувся на кухню. Бандерлог виючи корчився на підлозі. — А тому… — підняв пістолет. Два постріли пролунали, як звук відкоркованого шампанського. Бандерлог розпластався на підлозі. — Можливо, я правильний пацан. А можливо, безбашенний брателло. Не можу спокійно дивитися на страждання людини. Хай і такої сволоти. Ортопед акуратно витер руків’я пістолета і вклав його мертвому бойовикові, який сидів за столом, у руку.

* * *— Так ось, дівчата мене люблять, — розповідав Ортопеду Карло, сидячи на передньому сидінні «Ауді». Тому, хто дивився у вітрове скло, могло здатися, що в автомобілі тільки водій. Панель приладів сягала Карлові рівня маківки. — Жінки по натурі дуже допитливі, і їх цікавить, як у мене все там влаштовано. В нашому підвалі я переспав з усіма. А одного разу один дивак запропонував знятися мені в порнофільмі. Привели таку грудасту ефектну «тілку», мене вимили як слід, і я трахав її увесь день. В усіх позах. А що робити — у мене ж дублера не було. Вона була страшенно задоволена. Сказала, що то був неземний кайф. Що нічого подібного у неї досі...

2�1

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

— Карло, ти знаєш, якими були останні слова Енштейна? — Ортопед вів машину, пропускаючи слова Карло повз вуха.— Ні,— здивовано відповів Карло. — Тоді заткни пельку, — сказав Ортопед. — Зро-биш, що я тобі кажу і, якщо щось переплутаєш, я тебе знайду і скручу в’язи. Ти мене добре знаєш.Машина зупинилася біля бетонного триметрового паркану.— Ти тепер Слон. Твоє слово закон, — погодився Карло.— Так. Я — Слон. То це, мабуть, круто? А Слон може дозволити собі шкіряний жилет і двохсотдоларові джинси? — з цікавістю запитав Ортопед.— Слон може все! Господи, допоможи мені в наступному житті стати ліліпутом при дворі Людовіка 16-го. Або, хоча б Слоном. Що ти збираєшся робити?— Нічого особливого. Ти почекаєш поки я вийду.. Можливо, вийде тільки Марія, тоді посадиш її в авто і відвезеш до свого лігва. Будеш пильнувати, щоб не втекла і щоб її пальцем ніхто не зачепив. Поясниш своїм співмешканцям: коли з нею щось трапиться, я повернуся і всіх уб’ю. А тепер мовчи і не заважай.

* * *Ортопед вчепився руками за край паркану, підтягнувся і завмер, лежачи на ньому. Подумав: «І навіщо все оце тобі потрібно? Ще можна повернутися». Він відігнав цю думку. Можна не визволити дівчину. Але, якщо залишити живим Гіллера, то і йому не жити. З відстані п’ять-шість метрів він був не помітним, його постать зливалася

2�2

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

Мз бетоном. Тепер Ортопед міг оцінити міць оборони противника. Він відразу помітив охоронця. Бойовик з автоматом чатував біля воріт.Улучивши момент, коли охоронець не дивився убік паркану, Ортопед одним рухом перекинув тіло на клен, що ріс поряд. Він розташував кор-пус вздовж стовбура, обійняв його однією рукою. Другу поклав на гілку. Тепер його тіло злилось із деревом. Враховуючи те, що він був прикритий гіллям, навіть людина, що стояла під кленом, на-вряд чи змогла б його помітити. Просидівши без жодного поруху близько години, Ортопед чудово усвідомлював слабкі і сильні сторони оборони противника. Він відзначив, що бойовик, який ча-тує біля воріт, час од часу обходить територію по периметру. Це значно спрощувало вирішення за-вдання. Рано чи пізно, а мало статися так, що він буде неподалік від дерева. Години через дві Ор-топед дочекався свого.Він бачив, як у темряві загорілося і погасло полум’я сірника і засвітився вогник цигарки. Через цей вогник Ортопеду було простіше слідку-вати за охоронцемНа жаль, бойовик не пішов до дерева, а повернувся до будинку і припав обличчям до вікна.У кімнаті звечора працював телевізор. Великий телевізор — плескатий, типу «домашній кінотеатр». По телевізору транслювався перший в Україні чемпіонат по стриптизу. Бойовик уже кілька разів підходив до вікна і зазирав у кімнату. Спиною до вікна у величезному кріслі сидів сам Георгій Гіллер. До вікна було досить далеко і вартовий не боявся, що його помітять. Та й маршрут його проходив попід вікном. Що тут поробиш? Ця маленька забава робила сьогоднішнє чергування значно прємнішим ніж звичайно. Він зробив два кроки до вікна, притиснувся обличчям до запітнілого скла.

2�3

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

Прізвисько бойовика було – Кінчений. Воно досить точно відображало його єство.Білобілетник, який не потрапив до армії через плоскостопість і грудо-хребцевий сколіоз, Кінчений не користувався успіхом у слабкої статі. Якщо чесно, то в свої двадцять три роки йому не вдалося одержати жодної жінки без грошей. Вади Кінченого були приховані одягом. Але навіть маленьких, глибоко посаджених очей, низького лоба і жовтих, у два ряди зубів було досить, щоб відвернути від нього будь-яку дівчину. Таким чином, поки що Кінчений задовольнявся вокзальними повіями. А всіх гарних і недосяжних жінок Кінчений просто ненавидів.Кінченого Бандерлог не поважав і використовував виключно для дріб’язкових справ. Охорона особняка — це було найсерйозніше доручення, яке будь-коли давали Кінченому. А той усе сподівався, що нарешті почне просуватися по щабелях службової драбинки. І його будуть нарешті використовувати не лише для того, щоб ганяти жебраків від крамниць, що належали Гіллеру та збирати данину з вуличних повій. Останніх Кінчений також ненавидів, йому здавалося, що навіть вуличні ставляться до нього з презирством. У всякому разі, жодна ще не пішла з ним, не взявши наперед грошей. Вони здогадувалися, що після «сеансу» не отримають з Кінченого жодної копійки. Кінчений вважав жінок нижчою расою, таким собі м’ясом для задоволення природних інстинктів. Він припав до скла, пускаючи слину, але цього разу телевізор було вимкнуто і Гіллер кудись зник. Хіть зробила Кінченому дуже погану послугу. Коли він відірвався від скла, в очі йому дивилися очі Ор-топеда. Втім, Кінчений інстинктивно спробував щось зробити — руки смикнулися піднімаючи автомат. Але, він так і не зміг ні вистрілити, ні відірвати погляду від

2��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

Мдвох місяців, що палали в чорних очах. Місяці раптом вибухнули, перетворюючись у величезне сонце. Це Ортопед ударив його кулаком у сонячне сплетіння..Потім узяв зігнутого навпіл бойовика за низ ще-лепи, другою рукою за маківку і різко смикнув у протилежних напрямках. У більшості людей (за виключенням хіба що професійних борців) шийні хребці розвинуті дуже слабо і ламаються навіть від слабкого ривка виконаного таким чином. Бойовик не був борцем, і його шийні хребці зламалися з ти-хим хрускотом. Звуком, не гучнішим за хрускотіння щебеню під ногами пішохода за парканом. Ор-топед підхопив тіло і м’яко опустив на землю. По-думав, якщо його зараз затримають «колеги», то доведеться сидіти років десять. За убивство. Він швидко відтяг бойовика під стіну. Зняв із його шиї автомат і перекинув через плече.

* * *Марію нудило від запаху хлороформу. Коли вона увійшла до своєї квартири, хтось накинувся на неї і затис їй рота і носа ганчіркою змоченою хлоро-формом. Прийшовши до тями, вона нічого не бачила і не мо-гла зрозуміти, що з нею відбувається. І не дивно, адже на ній була маска, «mask pleasur» — маска задоволень. Широка та непрозора, що повністю закриває очі. Вироблена з дуже м’якої натуральної шкіри.На руках — наручники, «надійні металеві наруч-ники упаковані у хутряну оправу, «виробник «De-lta & Doc Johnson». Вона лежала животом на яко-мусь дерев’яному тапчані. Ноги стояли на підлозі. Наручники були пропущені через металеве кіль-

2��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

це у торцевому кінці тапчана. На ній була весільна сукня. Під сукнею не було білизни. Георгій Гіллер дивився із суміжної кімнати, як ді-вчина приходить до тями. Він вирішив не підсипати дівчині снодійне, а відразу розважитися і покінчити із нею. Йому хотілося якось відзначити перемогу на виборах і зняти сексуальну напругу, яка мучила його ось уже кілька тижнів. На ньому не було одягу, лише — чудова універсальна система для кріплення фалоімітаторів. Якісна і надійна. Складається із пояса-трусів на регульованих ременях і стан-дартної вставки для кріплення фалоімітаторів. Цього разу Гіллер вибрав фалоімітатор середніх розмірів. Треба, щоб його жертва якомога довше не втрачала свідомості. Матеріал — латекс, ко-лір — чорний. Перед ним на столі стояла пляшка коньяку «Мар-тель». Він цідив його крихітними ковтками. Музика. Він увімкнув музичний центр. Група «Роксет». «Зустріч Сонця». Це його збуджувало. Уявив, який жах слухаючи це, зараз відчуває жертва. Але треба поквапитися. Адже сьогодні спікер влаштовує прийом на честь своєї перемоги на виборах. Він вийшов у коридор. Вставив ключ у замок. Марія почула, як у замку заскреготів ключ, напру-жилася. Зрозуміла, що зараз має трапитися щось жахливе. Вона вся тремтіла. Крикнула:— Хто тут?! Зніміть це з мене? Що вам тре-ба,— вона намагалася вирвати руки. Але це було неможливо. Фірма « «Delta & Doc Johnson» гаран-тувала надійність.Георгій Гіллер з блаженною посмішкою підійшов до дівчини, взяв її за стегна. Йому було приємно слухати її крики і відчувати, як вона тремтить. Ге-оргій опустив руки нижче — підняв пишну тканину. Тепер його руки торкались її гладенької шкіри. Він

2��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

Мстиснув пружні сідниці. Потім дістався живота, під-нявся вище, до грудей. Намацав соски. Пройшовся по тілу у зворотному напрямку. Поклав долоню на лобок. Розсунув ноги. Намацав статеві губи, однією рукою розсунув їх, а іншою спрямував у неї свою «зброю». Матеріал латекс. Колір — чорний.Він важко дихав від збудження. Подумав, що на-решті мабуть знайшов для себе ідеальну формулу. Дівчина у весільній сукні. Раніше він уже експери-ментував у цьому напрямку. З шкільною формою, і ще з формою стюардеси. Синя спідниця і формений кітель. Обидва варіанти його теж збуджували. Але цей був найкращий. Він почав робити фрикції . Ді-вчина закричала…

* * *Особняк Гіллера зустрів Ортопеда мертвою ти-шею. Він рухався дуже повільно. Тепер у нього в руках був автомат Кінченого. Якщо доведеться стріляти, він звісно не зможе користуватися своїм пістолетом. Він не мав права ризикувати. Якщо до судмедекспертів потрапить куля з його пістолета, йому кінець. Пересуваючись практично безшумно він оглянув усі кімнати. Нікого. Ортопед і не чекав зустріти тут цілу армію, він знав від Бандерлога, що коли Гіллер, розважається з дівчиною то відсилає і прислугу і внутрішню охорону.Обійшовши всі кімнати, Ортопед почав шукати вхід на підвальний поверх. Знайшов він його досить швидко. Кілька приступок із коридору упиралися у важкі металеві двері. Він знав, що на його шля-ху швидше за все будуть металеві двері і добре підготувався до цього. У нього було дві гранати. Німецькі гранати часів Великої Вітчизняної з до-вгими ручками. Він знав, що у D. існує ринок зброї. Особняком стояв ринок старої зброї — німецькі автомати «шмайсер», російські ПКШ(пістолет-ку-

2��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

лемет Шапошникова). Були й гранати. Гранати, враховуючи їх небезпечність, особливим попитом не користувалися. На шляху до особняка Гіллера, Ортопед заїхав на квартиру одного із «збройних магнатів» і, пообіцявши «кришувати» його, узяв дві гранати. Гарантій на гранати не давалося, але Ор-топед не мав вибору.Ортопед припав вухом до металевої поверхні. Йому здалося, що він чує музику і голос. Наче крик чи плач. Добре, що голос далеко. Значить, він може працювати з гранатою. Інакше йому ці двері «не взяти». Ортопед дістав шпагат і припасував гранату до ручки металевих дверей. Прив’язав кінець шпа-гату за кільце. Другий кінець — взяв у руку. Зай-шов за ріг і смикнув. Нічого. Те, чого він найбільше боявся. Осічка. Що тепер? Адже граната може ви-бухнути кожної миті. Він повільно підійшов до две-рей. Знову, начебто, до його вух долинув крик. Не квапитися. Мертвий ти уже нічого не зробиш. Він повільно почав від’єднуватити гранату від руч-ки дверей. «О, Господи, і навіщо це тобі було по-трібно?» Руки тремтять. Не варто зважати. Зви-чайний адреналін у крові. Головне, не зробити різ-кого руху. Тримаючи однією рукою гранату, другою він нарешті розплутав шпагат. Добре. Тепер по-вільно віднести гранату подалі. За ріг. Іще за один ріг. Тепер покласти ось під цей стіл. Додатковий за-хист від осколків. Ортопед позадкував і, тільки за-чинивши двері, витер лоба. Тепер, іще одна граната. Акуратно прив’язати до ручки поряд із замком. О, Господи, якщо знову буде осічка, він не зможе нічого вдіяти. Він відійшов за ріг, смикнув шпагат. Почув, як кільце дзеленькнуло, упавши на сходи. Гримнув вибух. Двері впали.

2��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

М* * *

Коли пролунав вибух, Гіллер уже терзав дівчину хвилин п’ять. Гуркіт і вибухова хвиля увірвалися з коридору через незамкнені двері, розчинивши їх навстіж. Гіллер облишив дівчину і кинувся у сусідню кімнату. Весь коридор затягло димом. Він нічого не бачив. Навпомацки знайшов двері і зачинився на ключ. Крізь прозоре з його боку дзеркало, він спостерігав, що буде далі.— Хто це міг бути? — думав він.— СБУ, менти? Ні, не може бути. Він би знав. Тоді хто — люди Че-репа? Але ж їх практично не залишилося. Люди з «Індустріалбанку»?Гіллер відкрив стінний сейф. У сейфі він тримав мільйон доларів готівкою і пістолет на крайній ви-падок. Тут же лежали відеокасети порно — «Спі-кер і повії».Ага, ось він, у клубах диму з’явилася постать. Обе-режно скрадаючись, зазирнула людина. Молодик з автоматом, десь він його вже бачив. Молодик на-хилився до дівчини, щось їй сказав. Добре, якби він зараз почав поратися з наручниками. Але ні. Об-лишив дівчину і озирається. Тримаючи зброю на-поготові. Він стоїть саме під лампою і мабуть мало, що бачить навкруги.Георгій Павлович взяв із сейфа магазин із патро-нами, навшпиньки підійшов до дзеркала, вставив у руків’я. Магазин клацнув і став на місце. Ортопед почув клацання магазина. Він відразу ж упав і дав чергу на звук. Бо майже нічого не бачив у диму. Дзеркало розлетілося на друзки. Черга з авто-мата Кінченого поцілила Гіллеру у живіт і буквально розпорола його навпіл. Лежачи на підлозі Георгій Гіл-лер кілька разів вдихнув повітря («не може бути, цьо-го не може бути, зі спікером усе вийшло так чудово, світ створено для тебе») спробував схопити руками нутрощі, що вилазили назовні, і помер.

2��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

Ортопед прикладом вибив рештки дзеркала і за-зирнув у кімнату. Голий олігарх — «хозяин заводов, газет, пароходов» лежав на підлозі. Йому у живіт поцілило п’ять куль. Ортопед нахилився і відразу зрозумів усе. Від дітородного органу залишилося не так багато. На стегнах збруя — чудова універсальна система для кріплення фалоімітаторів, якісна і надійна. Вона теж дещо пояснювала. «Твою мать», — подумав Ортопед. Він убив одного з найбагатших і найвпливовіших людей країни. Хай йому біс… В стіні темнів відкритий сейф. Ортопед зазирнув у нього. Сейф був повний пачками стодо-ларових банкнот, обмотаними банківськими стріч-ками, збоку — дві відеокасети. На відеокасетах на-пис олівцем: «спікер».

* * *Оперативна інформація виборчого штабу

Голови Верховної ради Швеця О.М.Інформація «exit polles»(організація, що спеціалізується на паралельному опитуванні громадян на виході з виборчих дільниць. Звичайно похибка опитування не перевищує 1%). Серйозних порушень при волевиявленні громадян на D.-ському виборчому округові не виявлено. За опитуванням «exit polles» з величезним відривом, набравши близько 63% голосів виборців, має перемогти спікер Верховної Ради Швець О.М.

З випуску «Останніх новин» D.-ського телебачення. Тільки що завершився попередній підрахунок голосів з виборчих дільниць, що знаходяться у D.-ському одномандатному ви-борчому окрузі. І хоч дані ще продовжують надходити, але на цю годину вже опрацьовано 89 відсотків бюлетенів. На-бравши 64,05 % голосів виборців, що прийшли на виборчі дільниці, переконливу перемогу отримав Голова Верховної Ради України Олексій Швець.

2�0

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

М

Коли виходиш з літака в аеропорту міста Вікторія — столиці держави Сейшельські острови, то зда-ється, що потрапив у яскраво освітлену лазню.

Втім, на узбережжі клімат не такий спекотний, він просто чудовий. Прекрасні тихі лагуни, білий пісок, пальми, що хиляться прямо до води.Біля Центрального банку, який, на диво для єв-ропейців чи американців, працював з 8-30 до 13 години, Ортопед у двохсотдоларових джинсах і шкіряному жилеті на голе тіло підпирав новеньку «Мазду-6».До нього повільно підійшов досить кумедний у джинсах і тенісці, яка парасолькою прикривала чимале черево, товстун. Дістав українсько-фран-цузський розмовник і повільно вибираючи слова сказав:— Мусье, жьо ве, жьо ве... от суки краще б вони тут говорили англійською. Же ве, я хочу…— Я розумію українську,— сказав Ортопед, із зди-вуванням, пізнаючи у товстуні спікера українського парламенту Олексія Швеця.— О, як мені пощастило!— Співвітчизник!— не-самовито зрадів Швець.—Ти тут у відрядженні?— Тепер я тут живу, — відповів Ортопед— В готелі? — жваво поцікавився спікер.

ЕпiлîгЧереЗ рІК

2�1

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

— Ні, орендую невеликий будиночок на узбережжі, — пояснив Ортопед.— Давно?— Вже рік. — А, «новий українець»,— здогадався Олексій Михайлович. — Тебе як звати?— Віктор. Віктор Андрійченко…— Ага, Віктор. — на обличчі спікера з’явилася задума. — Ти розумієш, Вікторе, я посадова особа. Висока. На Батьківщині. Але не можу сказати, яку саме посаду обіймаю. Ти розумієш? Я тут з дружиною. Вона, мать її, захотіла екзотики. Ти повинен мені співчувати. Я залишив її на пляжі. На острові Сен Барт. Хай шквариться на піску і витріщається на пеліканів. А сам — на катер і сюди, — Олексій Швець по-змовницькому підморгнув Ортопеду і прихилився до вуха.— Є одна справа. Я не можу з цим звернутися у посольство. Мене цікавлять шлюхи. Моя дружина наполягла, аби ми поїхали самі. Заборонила взяти особисту секретарку. А то проблем ніяких би не було. А мене від моєї нудить. Я не можу на неї спокійно дивитися, лише лаюся крізь зуби. Де тут можна знайти шлюх? Ти повинен знати. Ти ж із «нових». Відрижка капіталізму. Давай розважимося удвох. Я плачу. — Справа у тому, що я теж з дружиною, — пояснив Ортопед. — З якою дружиною, ти ж «новий»,— здивувався Швець. — Давай розважимося, вино, шлюхи…Двері банку засліпивши сонячним зайчиком ви-пустили Марію Черняк, яка ховала у сумочку що-йно зняті з рахунку сейшельські рупії (одна рупія приблизно дорівнює одній гривні).— Доброго дня, Олексію Михайловичу!— широко

2�2

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

Мпосміхаючись, і зовсім не здивувавшись, сказала вона.— Тихше, тихше!— застеріг її Швець.— Звідки ви мене знаєте?— Як же можна не знати голову Верховної Ради своєї країни.— Для тих, хто у важкий час боротьби з диким ка-піталом кинув її, і відсиджується на Сейшелах, вона не своя. У нас не кожен може дозволити собі та-кий автомобіль і такий жилет, як у твого чоловіка. До речі, я тут приватно…— Але ж у нас удома розгул криміналу,— вона поклала Ортопеду руку на плече.— Говорять, убили навіть одного з олігархів, якогось Георгія Гіллера. Потім, той скандал із убивством Гонгадзе… — Так. Бучма, сука, усіх підставив. Говорять, що забавлявся із записами поки їх не викрали. Писав усіх у своєму кабінеті. Є, правда, друга версія, що то його записував голова СБУ Марчукевич. Точно ніхто не знає. А тепер ось — касетний скандал. І невідомо чим усе закінчиться. Подонки з опозиції затіяли акцію «Україна без Бучми». Поки що вдалося заткнути їм рота. Але чи надовго? Гарант, твою мать! Козел. Добре хоч я в його кабінеті не наговорив зайвого.— А що з убивством того олігарха?— Я його знав особисто. Що сказати? Завжди ги-нуть кращі. Кристально чистої душі була людина. Убив його власний охоронець. Автоматна черга майже розірвала його навпіл. Підступний, жахливий злочин…— траурним голосом розповів Гіллер. Зда-валося, у нього по щоці зараз скотиться сльоза. — Я був на панахиді. І коли повернуся, зініціюю у пар-ламенті законопроект аби переіменувати D., де він жив, у Гіллерград, або, принаймні, центральному

2�3

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

бульвару дамо його ім’я. Так що, повертайтеся. Україна чекає на вас… Він покосився на граціозну креолку, яка простувала вулицею з блюдом наповненим бананами на го-лові. Пробурмотів:— Скоро розлучуся. А тепер, вибачте, у мене важ-ливі державні справи…— Олексію Михайловичу,— гукнув його Ортопед.Спікер зупинився— А ви знаєте, якими були останні слова Енш-тейна?— Якого Ейнштейна? — здивовано запитав Швець.— Того що придумав теорію ймовірності, — пояснив Ортопед.— Ні, а якими?— Ніхто не знає, його доглядальниця не розуміла німецької…— До, чого тут Енштейн?— стенув плечима Олексій Швець, махнув їм рукою і попрямував у бік, де голосами сейшельців (суміші арабських, португальських, голандських і французьких генів) гомоніла центральна площа.Ортопед з Марією, тримаючись за руки, довго ди-вилися йому услід. Думаючи про цю несподівану зустріч, Ортопед завважив, який тісний світ. Хоча, чому тісний? Сейшели одне з найпопулярніших місць на Землі, і з таким же успіхом він може за-втра зустріти тут прем’єра Фінака, або голову Вер-ховного суду Маляровича. І ще, після цієї зустрічі він вирішив, що знищить дві відеокасети із спі-кером та шлюхами, які разом із грошами взяв тоді із сейфу Гіллера.

2��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

МСпочатку він думав їх якось використати, але зараз зрозумів, що відеокасети можуть спричинити по-літичні катаклізми, які навіть важко передбачити. А він не хотів ніяких неприємностей своїй країні. Вони дивилися услід спікеру і знали, що то йде від них щось негарне, несправжнє і ненадійне. А з ними залишається лише відчуття щастя. Ма-ленький будинок на узбережжі. Тепле і ніжне море з нахабними неляканими рибами, пісок з повільними черепахами. Звісно, Ортопед краще волів би по-міняти море з неляканими рибами на вишневий са-док і український лісостеп. Але, не в найближчі кіль-ка років. Коли усе вгамується, вони повернуться. Але, напевне, не в D.А поки що, вечором у маленькому ресторані або-ригени будуть їм демонструвати танці з вогнем. Кумедний худорлявий сейшелець палитиме себе, лизатиме і ковтатиме вогонь. Місцевий ансамбль буде лементувати під стукіт тамтамів — демонстру-ючи останні сейшельські хіти.Потім, він буде кохатися з Марією. І єдиним від-чуттям буде безмежне щастя. А вранці їх роз-будить шум моря — теплого і ніжно. А може навпаки — невдоволеного. Загалом, вічного...

2002—2006 р.р.

2��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАД

АМ

ЗмiсòРоздiл 1 ІнтиМ сПІКера (За 30 днів до виборів).........................................7Роздiл 2 ПОртрет МанІяКа (також за 30 днів до виборів) ..........................25Роздiл 3 яКОсь У МІстІ D. … (екскурс у минуле. Дії відбуваються близько десятиріччя тому) ...........................31Роздiл 4 Джина ВиПУстили З ПляШКи (Продовження історичного екскурсу)...........53Роздiл 5 рОЗВаГи сПІКера (За двадцять вісім днів до виборів) ..............61Роздiл 6 яК ОБ’єДнати ПОлІтиКУ І КОХання (за 23 дні до виборів)..........................................71Роздiл 7 неБеЗПеЧна ПОїЗДКа аВтОстОПОМ (За 20 днів до виборів)......................................81Роздiл 8 нареЧена МОнстра (за 19 днів до виборів) .......................................89Роздiл 9 ОПер ЦІКаВиться ВІДКУШениМ ЧО-лОВІЧиМ ДОстОїнстВОМ (За 18 днів до виборів).......................................96Роздiл 10 КОли ІнтиМ ДОПОМаГає рОБОтІ (За 17 днів до виборів).....................................104Роздiл 11 КраХ наДІй на ПереМОГУ (За 15 днів до виборів).....................................112Роздiл 12 УБити ПреЗиДента (рік тому: екскурс в історію) .......................119Роздiл 13 сПеЦІалІст ІЗ ЧОрнОГО ПІарУ (За десять днів до виборів)...........................133Роздiл 14 ПОЧатОК БОйОВиХ ДІй (За вісім днів до виборів)................................144

2��

Ñ.Ñòåö

åíêî В

ÑЯ В

ЛАДА

РАДА

МРоздiл 15 ХІД У ВІДПОВІДь (За сім днів до виборів) ...................................158Роздiл 16 БІйня (За сім днів до виборів) ...................................166Роздiл 17 ПрОстий сПОсІБ сПОКУсити нареЧенУ (За шість днів до виборів)........175Роздiл 18 ПОлюВання на сВІДКа (За 5 днів до виборів) .......................................182Роздiл 19 ПрО неБеЗПеКУ ОЧІКУВання аВтОБУса (За 3 дні до виборів) .........................................186Роздiл 20 ПІДЗеМна сХОВанКа І лІлІПУт (за два дні до виборів).....................................222Роздiл 21 ВирІШальний УДар (За два дні до виборів)....................................234Роздiл 22 ОстаннІй День І УБиВстВО ОлІГарХа (У день виборів).............................246Епiлог. ЧереЗ рІК .............................................260

Літературне агентство, що представляє інтереси автора: 8 0472 32-02-33

Замовлення книги за тел.: 8 0472 32-02-33, 8 04736 3-42-94