Книжку перекладено за підтримки фонду N O R L A

Öÿ êíèæêà ïðî íåïåðåäáà÷óâàíîãî òðèíàäöÿòèð³÷íîãî Ìàðêóñà — íàáóëà øàëåíîãî óñï³õó ó ñâ³ò³.

Óêðà¿íñüêîþ ïåðåêëàäåíî âïåðøå.

Ìàðêóñ ³ ijàíà. Ñâ³òëî ѳð³óñàêíèæêà ïåðøà

Ìàðêóñ ³ ä³â÷àòàêíèæêà äðóãà

Ìàðêóñ ³ âåëèêà ôóòáîëüíà ëþáîâêíèæêà òðåòÿ

Ìàðêóñ ³ ѳ´ìóíäêíèæêà ÷åòâåðòà

ñåð³ÿ

Ê ë àóñ Ãà ´ åðó ï

ïåðåêëàä ç íîðâåçüêî¿ Ãàëèíè Êèðïè

5

Ðîçä³ë I

Спортсмен із Маркуса Сімонсена нікудишній. Вини його в тому не було ніякої, просто коли йому доводилося швидко бігати, довго стрибати чи пі-діймати щось важке, тіло в нього робилось наче ватяне. Щойно він чув, як хлопці розмовляли про спортивні змагання, в яких вони брали участь, на Маркуса налягала така втома, ніби він теж змагав-ся разом із ними, плетучись у самому хвості. Його страшили уроки фізкультури не лише тим, що мав бігати в шортах і весь час отримувати межи очі м’ячем, а й через те, що треба було переодяга-тися, а Райдар тоді порівнював свої м’язи на руках із Маркусовими. Райдар тягав залізо і все більше й більше накачував м’язи. Маркус анічогісінько не тягав, і складалось враження, що його м’язи дедалі меншали. Ніякої користі не було з давно вже роз-хитаної впевненості у своїх силах, і ситуація не по-ліпшилась навіть тоді, як Сіґмунд сказав, нібито Шекспір теж не мав особливих м’язів на руках.

— Шекспір був тюхтій! — вигукнув Райдар.— Не був, — заперечив Сіґмунд. — Він написав

«Гамлета».— А хто такий Гамлет? — спитав Райдар.— Данський принц!Райдар напружив передпліччя так, що повипи-

нались біцепси.

6

— Я так і думав,  — зневажливо кинув він.  — Данські принци — неабиякі тюхтії!

«Я теж», — подумав Маркус. І дорогою зі школи додому сказав Сіґмундові:

— Я ще більший тюхтій, аніж Шекспір.— Шекспір не тюхтій, я ж казав.— Окрім того, я найгірший у світі спортсмен.— Звідки ти знаєш?— Я це відчуваю.— Такого не можна відчувати, Мавпусе.— Можна.— Ні, ти маєш знати.— У кожнім разі я знаю, що я найменший у класі.— Найменший,  — згодився Сіґмунд,  — але в

тебе найбільші окуляри.Легко Сіґмундові казати! Того, хто був бравий

стрункий спортолюб, називали Сіґґеном, а того, хто був вайлуватий курдупель і вочевидь ненави-дів спорт, прозвали Мавпусом.

— Бувай, — сказав Маркус. — Побачимося завтра.— Побачимось на першому уроці, — вдоволено

мовив Сіґмунд.  — Коли гратимемо у вибивного м’яча.

— Та знаю, — сказав Маркус.— Тоді я пропоную тобі загилити м’яча Райдаро-

ві в мармизу.— Он як! А ти загилиш?

7

— Авжеж! Може, тоді він хоч трохи щось дума-тиме,  — відповів Сіґмунд і завернув у свій про-вулочок.

«Я теж, якщо Райдар щосили влупить по мені ра-зів десять м’ячем», — подумав Маркус і поплентав Рюдським пагорбом далі. Він забувся, що наступно-го дня вони мали грати у вибивного м’яча, але тепер змушений був згадати. На цілий день і навіть ніч.

Коли він прийшов додому, батько зустрів його на порозі.

— Мене сьогодні відпустили з роботи,  — пояс-нив він. — У конторі робитимуть ремонт.

— Завтра у нас на першому уроці буде вибивний м ’яч, — сказав Маркус.

— Та що ти? Коли я ходив до школи, то добряче вмів грати у вибивного м ’яча, — сказав тато й по-тер руки.

— Ти ба.— Розумієш, я до того був дуже здібний…Монс Сімонсен зашарівся. Твердити, що він був

здібний до гри у вибивного чи якоїсь іншої гри з м’ячем, було б перебільшенням, і Монс збагнув, що Маркус це розумів. Вони жили собі удвох і були схожі між собою, мов дві краплі води. Монс був майже такий малий і боязкий, як Маркус, і носив ще більші окуляри.

— Я розумію, — мовив Маркус.— Гра у вибивного м’яча — це розвага, — сказав

Монс і тепер уже не зашарівся.

8

Бо якщо він навіть ніколи й не був великим спортсменом, то страшенно цікавився геть усіма видами спорту — від літання на лижах до змагань зі спортивної ходьби. В душі він плекав найзаповіт-нішу мрію, що Маркус колись стане спортивною зіркою, тож був дуже занепокоєний тим, що син майже завжди прокидався із шумом у вухах, голо-вним болем або нудотою, коли в школі мала бути фізкультура.

— Ага, — сказав Маркус і кашлянув. — Вибив-ний м’яч  — надзвичайна розвага. Цікаво, чи я, бува, не застудився?

Наступного ранку Маркуса збудив Монс. Він стояв край ліжка з чашкою теплого какао.

— Як ти сьогодні, Маркусе?— Чудово, цебто не дуже добре, — промурмотів

Маркус і кашлянув здоровим, вільним від бакте-рій кашлем.

— У тебе жар?— Здається, трохи є,  — відповів Маркус і ви-

сякався.З його носа вийшло сухе повітря.— Тоді зміряємо температуру, — сказав Монс. —

Я купив новий термометр.— Ой! — скрикнув Маркус, що сподівався кілька

хвилин провести зі старим термометром на самоті. Він би міг вийняти його з-під пахви та ще й тро-хи нагріти, потримавши кінчика напроти нічної лампи. Але новий термометр узагалі не треба було

9

засовувати під пахву. Його слід було запхнути у вухо, і Монс тримав термометра обома руками, покіль почувся легенький писк — на знак того, що температуру зміряно і зараз буде винесено вирок.

— Маємо тридцять шість. Ти здоровий як бик.— Я радий, — сказав Маркус і відсьорбнув ков-

ток какао.Монс усміхнувся йому хитруватою, ледь поміт-

ною усмішкою, і Маркус занервувався ще дужче.— Пам’ятаєш, як ти сказав мені, що в тебе сьо-

годні вибивний м’яч?— Так, тату,  — відповів Маркус і подумав, що,

може, незначний шум у вухах міг би врятувати день.

— Я маю для тебе сюрприз! — сказав Монс і ви-біг у передпокій.

Маркус іще сьорбнув ковток какао, силкуючись пригадати імовірну хворобу, за якої не буває тем-ператури, але поки вернувся Монс, не згадав ні-чого іншого, крім проносу. Батько тримав руки за спиною і всміхався так хитро, що Маркус почав укриватися потом.

— Угадай, в якій руці?Маркус залюбки буркнув би «в ніякій», але у

Монсовому вигляді було стільки надії, що він стримався.

— У цій, — відповів Маркус і показав на праву.Монс простягнув уперед порожню долоню.— Тут облизень, — сказав він і розсміявся.

10

Маркус ледь усміхнувся. Звісно, йому було ціка-во, але не аж так, як у чотирирічному віці.

— Тоді в цій,  — сказав він і показав на другу руку.

— Овва!  — вигукнув Монс, простягаючи якісь черевики. — Це мої старі кеди, — пояснив він. — Я взував їх, коли грав у вибивного м ’яча. Вони при-носять щастя.

Маркус подивився на кеди. Вони були сині, в білу смужку, й такі низькі, що здавалося, наче їх хтось сплющив у млинець.

— Візьми їх,  — сказав Монс.  — Може, вони й досі мають силу.

Маркус нічого не відповів. Він зрозумів одне: Монс здогадався, як йому не хотілося грати у ви-бивного м’яча. А Монс теж зрозумів: син здогадав-ся про те, що він усе зрозумів. А ще збагнув таке: Маркус зміркував, що кеди ніколи не приносили йому щастя, скорше навпаки, та оскільки не було крайньої потреби все це обговорювати, то жоден із них не прохопився й словом про все те, що зрозу-мів. Натомість Маркус підвівся з ліжка, взяв кеди й хитрувато всміхнувся Монсові.

— Може, й так, тату, — сказав він і пішов до ван-ної кімнати прийняти душ.

Коли годиною пізніше Маркус разом із Сіґмун-дом зайшов у браму шкільного подвір’я, то тріш-ки пошкодував, що не прихопив про всяк випадок своїх спортивних черевиків. Ті старі Монсові кеди,

11

що приносять щастя, були настільки незвичайні, що важко було їх не помітити, а Маркусові стра-шенно хотілося уникнути всякої можливої уваги. Він показав кеди Сіґмундові, який, ледь здригнув-шись, сказав: якщо вони приносили щастя, то для них, дуже щасливих, досить буде і невзування, тож нехай краще Маркус покладе їх назад у дорожню сумку й не виймає без нагальної потреби.

Перетинаючи шкільне подвір’я, хлопці зустріли Еллен Кристину й Муну.

— Доброго ранку, панни, — привітно мовив Сіґ-мунд. — Побачимось на фізкультурі?

— Лише зі мною,  — відповіла Муна.  — Еллен Кристина сьогодні на фізкультуру не йде.

— Ти хвора? — спитав Сіґмунд.Еллен Кристина похитала головою.— А чого ти не йдеш на фізкультуру? — зацікав-

лено спитав Маркус: виходить, усе-таки була мож-ливість позбутися сьогодні уроку тортур.

Еллен Кристина, нічого не відповівши, пішла ра-зом із Муною до вхідних дверей, проте Маркус не відлип. Він гайнув слідом за ними.

— Чому ти не йдеш на фізкультуру, якщо ти не хвора?

Еллен Кристина прошмигнула в двері, але Муна обернулась.

— Та це ж звичне діло, — мовила вона й побігла доганяти Еллен Кристину.

12

Лишившись стояти на сходах, Маркус задумав-ся. Він помітив, що багатьох дівчат час від часу звільняли від фізкультури, хоч вони й не здавали-ся надто хворими. Мабуть, то траплялося через те «звичне діло», і для вчителя Скуґа того, очевидно, було досить. Маркус, звісно, розумів, що перед тим, як казати «звичне діло», вони, напевно, го-ворять щось іще, бо інакше звичне діло не стало б звичним. От сам він не бував на фізкультурі то з однієї причини, то з іншої і, можливо, не розумів, що його відсутність поступово стала дуже велика, і він міг би вже назвати її «звичною». Якби цього було досить, то прийдешнє мало світліший вигляд, ніж він гадав, і йому не доведеться завдавати при-крощів іншим і собі самому зайвою брехнею.

— Ти йдеш, Маркусе? Спортзала чекає.  — До нього підійшов Сіґмунд.

Маркус кивнув головою. Тій залі доведеться довго чекати.

Учитель Скуґ у спортивному костюмі й зі свист-ком на грудях був у хлоп’ячій роздягальні. Біль-шість уже пішла до спортзали, але Райдар і Пер Еспен іще лишалися там.

— Покваптесь, хлопці, — сказав учитель Скуґ. — Нам треба перевдягтися до дзвоника.

— Я не можу сьогодні бути на фізкультурі, пане вчителю, — озвався Маркус і помітив на собі тро-хи здивований Сіґмундів погляд.

— Чому? Ти хворий?

13

Маркус похитав головою.— Тоді що? — занепокоєно спитав учитель Скуґ.— Звичне діло, пане вчителю.Учитель Скуґ здригнувся.— Що ти сказав?Маркус відчув, як хтось кольнув його пальцем

у спину. Звичайно, то був Сіґмунд. Навіщо він це зробив?

— Звичне діло, — повторив Маркус і хитрувато всміхнувся учителеві Скуґу.

— Звичне діло?— Так, — відповів Маркус. — Звичне діло.— Маркусе Сімонсене, ти хочеш сказати, що не

можеш сьогодні йти на фізкультуру через звич-не діло?

Обличчя вчителя Скуґа якось дивно побагрові-ло, і Маркус відчув одне: то не від того, що він так хитрувато всміхався.

— Так, — мовив він тихо. — На жаль.— Через звичне діло?І тут у роздягальні запала тиша. І Райдар, і Пер

Еспен не зводили з них напружених поглядів. На-віть Сіґмунд не казав нічого, хоча його палець ко-лов Маркусову спину, як дятлів дзьоб.

— Так, учителю, — стиха мовив він. — Ви розу-мієте, про що я.

— Ні, — тихо відповів учитель Скуґ. — Я цього не розумію.

14

— Та що ви, пане вчителю, — поважно озвався Райдар. — Ви ж розумієте, що Маркус не дів чина.

За якихось півхвилини Маркус разом із рештою однокласників уже стояв у спортзалі. Він не мав часу зав’язати шнурки на старих кедах і тепер удав, ніби вони зав’язані. Може, ніхто не зверне на те уваги, якщо він удаватиме, що з кедами все гаразд.

Вибивний м’яч  — то цікавенна гра, в яку гра-ють за різними правилами. Найпростіший спо-сіб такий: дві команди стоять кожна на своєму боці від лінії і кидають одна в одну м’ячем. Коли в котрогось із гравців влучають, він переходить на поле другої команди, хоч і далі може влучати в супротивників, якщо схопить м’яча. Ще до почат-ку гри кожна команда обирає Короля, який стає позаду супротивників. Коли всіх партнерів по ко-манді вибито, на поле виходить Король. Якщо по ньому влучають двічі, його команда програє.

Щоб не марнувати часу, вчитель Скуґ поділив клас на дві постійні команди. Усім гравцям вида-валися на руки сині або червоні пов’язки, які вони знімали, коли вибували з гри. Королі отримували по дві пов’язки. Бо ж у них влучали двічі. Коман-ди самі собі вибирали Королів, та оскільки синя команда весь час вибирала Сіґмунда, а черво на — Райдара, не було потреби витрачати час на ви-бирання.

Як тільки гравці стали розходитись по полю, а Королі лаштувалися зайняти свої місця, учитель

15

Скуґ засвистів у свисток.— Увага!— Увага, учителю Скуґ, — відповів хтось із най-

чемніших учнів.— Сьогодні ми поміняємо колишніх Королів!Обидві команди запротестували. Вони не мали

жодних претензій до своїх Королів. Сіґмунд був жвавий, спритний та ще й ловко умів вибивати м’ячем. Він славився своїми хитромудрими уда-ваними випадами, які безліч разів спричиняли до невпевненості й розгубленості в рядах червоних. Райдар був із тих Королів, через яких назва гри на-бувала сенсу. Перспектива отримати одного з його вибивних м’ячів у пику вселяла в багатьох гравців синьої команди збентеженість і страх. Щонаймен-ше то стосувалося Маркуса. З тактичних мірку-вань він займав на своїй половині поля якомога віддаленіше місце, щоб потім, як м’яч опинявся в когось із найслабших гравців червоної коман-ди, скажімо, в Муни, чимдуж летіти на середину. Якщо йому щастило, то він примудрявся підстави-ти себе під м’яча, коли вона кидала його навмання через центральну лінію. Зараз він знайшов віднос-но безпечне місце в самій гущі групи, цебто поміж Карінною, Гайді, Лайфом Оґе та Віґґо.

— Сьогодні Королем червоної команди буде Пер Еспен! — оголосив учитель Скуґ.

Зала запротестувала:— Е ні, пане вчителю!

16

— Це нікуди не годиться!— Тільки не Пер Еспен!— Він не може бути Королем!Однак Пер Еспен не звертав уваги на протести.

Він був майже такого ж малого росту, як і Маркус, і в глибині душі мріяв, щоб його коли-небудь вибра-ли Королем вибивного м ’яча. І ось його мрія збу-лася — незважаючи на те, що можна було спереча-тися про спосіб, яким його вибрано. Багато хто так і робив, але не Пер Еспен. Коли він брав пов’язку, яку йому віддав Райдар, його щоки горіли, мов жар, а усмішка розпов з лася від вуха до вуха.

— Я Король, хлопці!  — вигукнув він і радісно помахав товаришам своєї команди.

А ті й далі протестували:— Так не можна, пане вчителю!— Він навіть не вміє відкидати нам назад м’яча!— Він же такий слабак, як Мавпус, еге ж!— А Маркус Сімонсен буде Королем другої

команди! — вигукнув учитель Скуґ і подув у свис-ток. — Зайняти свої місця!

Спершу запала тиша. Тоді червона команда ра-дісно загаласувала, а синя тим часом, за активної підтримки свого новообраного Короля, заходила-ся висловлювати незгоду:

— Та ви що, пане вчителю?— Мавпус не може бути Королем!— Так, я цього не можу!— Тоді ми напевно програємо!

17

— Безперечно!— Він ще гірший за Пера Еспена!— Так, я гірший!Проте вчитель Скуґ був невблаганний, і Мар-

кусові таки довелося змиритися і хоч-не-хоч, а пов’язати собі на руку пов’язку. То означало, що його треба буде вибити двічі, перш ніж він вибуде з гри. Від того, що станеться це наприкінці гри і що вся червона команда вибуде за ним, ситуація не покращувалась.

— Ти сам винен,  — шепнув Сіґмунд, віддаючи йому пов’язку.

— Чого це?— Бо ти твердив, що не підеш на фізкультуру че-

рез звичне діло.— Але ж то правда! — пошепки відповів Маркус

і поплентався ставати позаду червоної команди.— Ось іде Королева, — шепнув Райдар.Учитель Скуґ подав свисток і випустив із рук

м’яча. Змагання розпочалося.Спершу все йшло як по маслу. Маркусові так і

випало спокійно стояти на місці. Тільки м’яч при-літав — він його підіймав і відкидав назад. Він не влучив у жодного супротивника, але включився у гру. На другому краю спортзали гасав Пер Еспен. Він кидався то праворуч, то ліворуч, даремно на-магаючись зловити м’яч, і разом з тим, мов справж-ній диктатор, викрикував свої команди:

18

— Хлопці, вертайтеся! Сюди! До мене! Я тут! Рай-даре, м’яч у мене! Так! Так! Ні! Ой! А це що таке? Невже хтось намастив підлогу милом? Вертайтесь, хлопці! Сюди! До Короля! Я тут! Я тут! Так! Так! Так! Ні! Ой!

Маркус дивився на нього з подивом, і на якусь мить йому здалося, що, попри все, його самого таки не обминуло щастя. Щоправда, спортсмен із нього був нікудишній, але, дякувати Богу, спорт його не цікавив. Проте Пер Еспен, що був майже такий самий бездара, як і він, на жаль, гаряче ціка-вився вибивним м’ячем.

Першим вибитим у команді синіх був Сіґмунд, але Маркус чомусь не мав сумніву, що товариш під-ставився добровільно. Він підлетів до нього й під-няв м’яча, коли Маркус саме впустив його додолу.

— Я допоможу тобі,  — сказав Сіґмунд, зробив удаваний випад, кинув і влучив Муні в плече.

Та на радощах заверещала:— Сіґмунде! Хай тобі грець!— Вона в мене закохана,  — шепнув Сіґмунд

Маркусові, поки Турід, підібравши м’яча, намага-лась влучити ним у Гайді. Віґґо схопив м’яча в по-вітрі й пожбурив через усю залу до Сіґмунда, який зловив і послав його на середину поля до Маркуса, а той його впустив. М’яч покотився до червоної команди, де його підняв Райдар і швиргонув про-сто в груди Віґґо.

— Ти не повинен був посилати його Мавпусо-

19

ві, — невдоволено дорікнув він Сіґмундові. — Тобі треба було самому бити.

— Згоден, — сказав Маркус.Наступні чверть години Король синіх походжав

спокійно полем і ніхто йому не посилав м’яча. Маркус споглядав гру і вже майже насолоджував-ся нею. Це був той вибивний м’яч, що припав йому до душі. Тямущі гравці гасали полем і кидали м’яч, нетямущі бігали підтюпцем і все сприймали як на-лежне. Усі брали участь у змаганні відповідно до бажань та хисту. Сам він не мав ні того, ні другого, але й на полі його не було. Хіба це пристойний ма-совий спорт? Звісно, ні. У пристойному масовому спорті не встояв би навіть найзапекліший против-ник гри й розваг. Сіґмунд подав м’яча Маркусові.

— Тепер твоя черга, Мавпусе,  — сказав він.  — Прошу.

Всіх у синій команді було вибито. Крім одного. Короля. Шлях від безтурботного перебування за лініями супротивників до центру змагання був тяжкий, і Маркус долав його якомога повільніше. Кожна секунда означала невеличку відстрочку перед тим неминучим м’ячем, що вліпиться йому межи очі. Десь іздалеку долинув заклик поквапи-тися. Таж у їхньому розпорядженні не цілий день. О, саме це він і мав на думці. Напевно, невдовзі й цей урок фізкультури закінчиться. Маркус ішов, і годинник не стояв на місці, але хоч яким спокій-ним він намагався бути, та наддав ходи.

20

І от синій Король стояв сам як палець між дво-ма червоними гравцями, по яких іще не влучив жоден м’яч, і десятьма іншими, яких було вибито і які мріяли поквитатися. Разом із тими десятьма стояв і невеличкий червоний Король, який ще не спромігся нікого вибити і який тепер був настіль-ки збуджений, що невідомо було напевно, до чого він додумається.

Маркус підняв м’яча, роззирнувся навсібіч і ки-нув його в тих двох, які ще не були вибиті. Рай-дар схопив м’яча в повітрі й пожбурив його знов у Маркуса, який зірвався бігти.

Ніхто, а щонайменше сам Маркус, не помічав, який він здібний бігун, але зараз страх виявив у худенькому тілі нові здібності.

Маркус метався по гральному полю, яке тепер належало йому повністю. Сам-самісінький, ото-чений супротивниками, він кидався од них геть: вперед і назад, кружляв колом, підстрибував і при-сідав, метався вздовж і впоперек, зигзагом, туди й сюди. М’яч із шумом пролітав проз його вуха. Спе-реду й ззаду. Сильні м’ячі, слабкі м’ячі, оманливі, високі, низькі. Але щоразу, коли м’яч, здавалося, мав по ньому влучити, Король опинявся в іншо-му місці. Тонкі ноги стукотіли, мов барабанні па-лички. Маркус висолопив язика й розмахував ру-ками, але не здавався, і чим більше він бігав, тим дужче боявся, що по ньому влучать. Тепер м’яч був не просто м’ячем, він був справжнім гарматним

21

ядром, і Маркус Сімонсен рятував життя.І супротивники, й партнери зацікавлено диви-

лись туди, де він бігав. Ніхто в класі й гадки не мав, що в тому малому хлопчині було стільки енер гії. Райдар уклав усю свою силу в кидок, але Маркус — шмиг! — і вже опинився потойбіч поля. М’яч, минувши двох червоних, полетів до Сіґмун-да й решти синьої команди, яка послала його назад до супротивників, і зненацька їх теж вибили. За мить мав підключитися й червоний Король.

Маркус і досі бігав полем без найменшого пере-диху. Якщо в грі й траплялася невелика заминка, то вона його не стосувалася. Його проблемою був вибивний м’яч. Ні більш ні менш. Футболка облип-ла тіло. Піт котився градом. Час збігав.

На порожньому гральному полі місце зайняв Пер Еспен. Тепер він був червоний як рак, до самих мочок вух. Коротенький руденький чубчик стояв дибки. Блакитні очі блищали. Кулаки розтискали-ся й стискалися. Король червоних був готовий до бою. Посміхаючись, він вишкірив, як миша, два жовтуваті зуби й уп’явся очима в супротивника. Барва з його щік уже зійшла.

Цієї миті Муна підкинула м’яча до стелі, і він по-волі покотився до Маркуса, який тут же кинувся геть. М’яч зупинився. Маркус теж. Це була нова ситуація. Власне, тепер м’яч лежав спокійно перед його ногами, тож ніхто не міг кинути ним у нього. Маркус нагнувся й підняв м’яча. Чого це починає

22

лоскотати в грудях, коли минула лише хвилина? Він випростався й підняв руку з м’ячем, щоб відки-нути його якомога далі. Аж тут помітив Пера Ес-пена. Червоний Король стояв потойбіч централь-ної лінії, не більш як за кілька метрів, і не зводив із нього погляду, усміхаючись дурнуватим усміхом, ніби щойно виявив у себе на штанях розстебнуту ширіньку. Тоді Маркус збагнув, що він може по-класти край змаганню. Якщо зараз кине м’яча. Два метри були посильні навіть для нього. Пер Еспен незрушно стояв на місці, ніби загіпнотизований. Увесь Маркусів страх передався йому. Тепер Пер Еспен був завбільшки з горобця. Тепер Маркус був герой. Людина дня. Переможець. Король. За секун-ду життя геть зміниться. Золотий поміст, плескан-ня по плечах, вигуки «Слава!». Підкидання кепок «на біс». Що таке? Нічого. Легкість, спритність і добрий настрій! Це саме те, про що говорять. Ану підійди, Пере Еспене Стургеуґене! Дозвольте нам трохи пограти у вибивного м’яча!

Маркус відвів руку назад, прицілився, ступив крок уперед, перечепився об шнурки старих кедів, зарив носом у центральну лінію, а Пер Еспен тим часом схопив м’яча, що до нього підкотився. По-тім до Маркуса долинув переможний рев, а коли м’яч угатив його у праве вухо, в очах від болю за-світилися свічки. Десь іздалеку він почув, як хтось кричав тоненьким голоском:

23

— Так! Я Король! Гляньте на мене, хлопці! Я Ко-роль! Я Король! Я Король!

Маркус, лежачи на підлозі, кілька секунд відпо-чивав. Іноді час збігає швидко, іноді тягнеться по-волі. Зараз, поки він сидів долі й зав’язував шнур-ки, йому здавалося, що час тягнеться поволі. Він підвівся й поклигав до дверей. Мабуть, хтось щось казав, але неможливо було розчовпати, хто то був і що казав, бо в голові пекельно гуло. Він поплен-тався в роздягальню, зібрав свій одяг, поклав його в сумку й подався додому.

Монс сидів у вітальні, коли він прийшов.— О, Маркусе, ти вже дома?— Так.— Ти хворий?— Ні.— Щось сталося?— Так.— Що саме?— Шумить у вухах.Монс подивився на нього занепокоєно.— Сподіваюсь, нічого серйозного?Маркус похитав головою.— Авжеж, тату, це всього-на-всього через фіз-

культуру.— Розумію, — з полегкістю сказав Монс. — На-

певно, коли ви, хлопці, пускаєтесь бігати, у вас під ногами земля горить, ось що я думаю.

250

Çì³ñò

Ðîçä³ë I ............................................................................. 5

Ðîçä³ë II .......................................................................... 24

Ðîçä³ë III ......................................................................... 44

Ðîçä³ë IV ........................................................................ 61

Ðîçä³ë V ......................................................................... 79

Ðîçä³ë VI ........................................................................ 90

Ðîçä³ë VII ..................................................................... 101

Ðîçä³ë VIII .....................................................................116

Ðîçä³ë IX ...................................................................... 135

Ðîçä³ë X ....................................................................... 148

Ðîçä³ë XI ...................................................................... 162

Ðîçä³ë XII ......................................................................171

Ðîçä³ë XIII .................................................................... 180

Ðîçä³ë XIV .................................................................... 196

Ðîçä³ë XV ..................................................................... 211

Ðîçä³ë XVI ....................................................................220

Ðîçä³ë XVII ...................................................................228

Ðîçä³ë XVIII ..................................................................246