Без Донбасу

ГОЛОДНЫЙ ВОСТОК. МЕРА ОТВЕТСТВЕННОСТИИз-за пропаганды и дегуманизации мы перестали за-

мечать полутона. Жители Донбасса существуют для ме-диа либо как радикальные вышыванковые патриоты, либо как «чёртовы сепаратисты, сбивающие боинги». Многие сознательно или несознательно забывают: там до сих пор находятся обычные люди, которые, хотя бы формально, являются украинцами.

Недавнее решение Совета национальной безопасности и обороны о прекращении фи-нансирования оккупированных территорий востока, по сути, оставляют их один на один с по-вальной нищетой. Ведь надежд на Россию уже нет, а «экономи-ческий гений» лидеров боевиков ДНР/ЛНР направлен только на их личное обогащение. Есть ли варианты спасти Донбасс от го-лодной смерти, не финансируя сепаратизм?

Татьяна работает в одной из школ так называемой Лу-ганской народной республики. Она иронизирует, что работает «волонтером», так как зарплату не получает. Руководство шко-лы обещает деньги, но всё это остается на уровне разговоров. Девушка собирается выехать в Украину, и даже уверена, что най-дет там работу – так как молода и

имеет высшее образование.Таню больше волнует судьба её

бабушки и дедушки, которые ни в коем случае не собираются остав-лять свои дома. Как они будут жить без пенсий? Татьяна не знает.

Опыт показывает, что идея сепаратизма живёт, пока есть еда. Когда в начале лета украинские военные освобождали города Дон-басса от сепаратистов, вместе с бронетехникой туда заезжа-ли грузовики с «гуманитаркой». Вчерашние сторонники «респу-блик» часами стояли в очередях ради еды от «карателей». В соцсе-тях даже ходили шутки о страш-ных «пытках сардельками» пред-ставителями киевской хунты

«Хунта» привезла людям хлеб и колбасу, починила электро- и водоснабжение и всё как-то за-тихло. Даже ярые патриоты ДНР и ЛНР чаще всего не распростра-няют своих идей дальше кухонь.

«Республики» проиграли в гу-манитарной политике в отличие от одного из своих прототипов – непризнанного Приднестровья. Там, в своё время, для жителей создали социальные условия не намного хуже, чем в Молдове.

В советское время существо-вал грустный анекдот про «кол-басные электрички» – измучен-ные дефицитом люди ехали за покупками в крупные города. Нечто похожее происходит сей-час на востоке. Автобусы из так называемых ДНР и ЛНР перепол-нены пенсионерами, едущими «в Украину переоформлять пен-сию». После этого бабушки и де-душки возвращаются домой, где снимают наличные с еще работа-ющих банкоматов или расплачи-ваются карточками в магазинах через терминалы. Понятно, что это махинация, ведь люди при-езжают не глотать «воздух сво-боды», а просто получать деньги. Но это помогало им хоть как-то выжить. Ведь голодная смерть не выбирает жертв, исходя из политических взглядов.

Теперь Киев решил изменить правила игры и прекратил фи-

нансирование оккупированных территорий. Для получения вы-плат необходимо иметь офици-альную регистрацию в «украин-ских» городах или селах. Помочь выехать людям должен закон «Об обеспечении прав и свобод, вну-тренне перемещенных лиц», ко-торый Порошенко подписал 19 ноября.

Но выходит, что Украина берет на себя ответственность только за тех, кто решил выехать из Донбас-са. Жизнь людей, которые не хотят или не могут это сделать остается полностью на совести оккупантов.

«Это оккупированная террито-рия, а значит, мы не можем поддер-живать их экономику. С полити-ческой точки зрения я полностью понимаю это решение. Другое дело с гуманитарной политикой. Мы должны помочь и обеспечить все условия для тех, кто хочет оттуда уехать», – говорит эконо-мист Александр Пасхавер.

У боевиков ЛНР-ДНР нет ис-точников для пенсий и соцпомо-щи на контролируемых терри-ториях, как и нет лишних денег. Остановка предприятий, прекра-щение соцвыплат ведёт к депрес-

сии в регионах. На «народных сборах» в ДНР и ЛНР уже сейчас острее всего стоит именно фи-нансовый вопрос. В ответ люди обычно получают обещания и угрозы. Ситуация продолжает на-каляться. А в гуманитарных кон-воях из России – снаряды и то-пливо для танков…

Кстати, Москву вышеупомя-нутое решение СНБО также ста-вит перед выбором – переходить к полномасштабному содержа-нию «республик» или полностью отмахнуться от сепаратистов. Но сможет ли РФ, входящая в рецес-сию со своими экономическими проблемами, тянуть эти регионы? К тому же открытое финансиро-вание сепаратистов может в оче-редной раз ухудшить отношения Кремля с Западом.

Выходит, что оккупированная часть Донбасса остается ничей-ной. Политика украинских вла-стей наводит на мысль, что Киев действительно потерял к ним ин-терес и сбрасывает как балласт. С этим не согласен политолог Вла-димир Фесенко.

Продовження на с.2

ПРОЩАВАЙ, ПІДПРИЄМСТВО

Дотаційність інфраструктури Донбасу завжди йшла всупе-реч думці, що «Донбас годує Україну». Якого статусу набуде Донбас, коли значна частина ви-робничих потужностей втраче-на, зруйнована, або знаходить-ся під контролем бойовиків?

Продовження на с. 6

ЗАЛЯКАНІ СЛАНЦЕМ

Запланований видобуток слан-цевого газу на Юзівській площі став одним із аргументів для розв’язання конфлікту на Сході. Але його там може просто не виявитися. Розвідкою мали за-йматися працівники Shell, проте компанія на необмежений термін відклала наземні операції...


ШКОЛА ВИЖИВАННЯ

Викладачі на окупованих територіях отримують продуктові пайки і сподіваються на зарплати з Києва, а студенти вже мріють про російські дипломи... Проте викладачі і студен-ти залишаються поза українським законодавством... «Зарплаты нет. Ни с одной сторо-ны, ни с другой», - переселенець.


ТЕАТРИ ДОНБАСУ

Поки на околицях Луганська й До-нецька вибухають снаряди та ллється кров, у театрах підконтрольних проросійським сепаратистам міст відкрився сезон. Людей у театральних трупах поменшало – багато хто виїхав до Росії або безпечних регіонів України.


ДОНБАС В ОФСАЙДІ

Чемпіонат України з футболу і в мирний період часто недора-ховувався своїх представників. Та цей рік може ознаменуватись своєрідним голокостом для клубів. Після анексії Криму ми втратили три професіональних колективи. Яка ж доля спіткає команд з Донбасу?


Роман ГУБА

С Донбассом или нет: кто даст ответ украинцам

Главный редактор Таисия КУТУЗОВА

Украинское общество не еди-но в своем мнении о будущем Донбасса. Лозунг «Единая стра-на» стал популистским явле-нием, пробуждающим чувство умиления у наивного зрителя. У другого же зрителя – чувство диссонанса.

Где искать единства во вре-мя войны? Зачем Украине Дон-басс, который каждые выборы приводит овощей к власти? Во-прос территориальной целост-ности при таких заявлениях остается где-то в стороне, на страницах тоненькой книжеч-ки в желто-синей обложке.

О настроениях украинцев можно судить по социологиче-ским данным. Опросы Социо-логической группы «Рейтинг» свидетельствуют, что 43% укра-инцев положительно относят-ся к подписанию перемирия с представителями так называе-мых ДНР и ЛНР. Еще столько же (44%) – отрицательно. При этом, 13% не определились.

Вместе с тем, большинство украинцев (71%) не поддержи-вают идею отделения террито-рий, контролируемых ДНР и ЛНР, от Украины. И одновре-менно каждый пятый выступа-ет за отделение, а каждый деся-тый – не определился.

То есть большинство укра-инцев таки не хочет нарушать территориальную целостность своей страны, и в то же время мы разделились почти поровну относительно вопроса переми-рия на Донбассе. Значит, есть смысл поговорить об этом. Если хочешь решить проблему, обозначь ее. Авторы спецвыпу-ска «Без Донбасса» решились это сделать. Мы начинаем об-щественную дискуссию, а ну-жен ли Украине Донбасс?

Наша редакция не ставит себе цель добиться четких вы-водов: нужен или нет. Мы так-же не призываем вас взять в руки оружие или игнорировать войну. Спецвыпуск «Без Дон-басса» содержит в себе анализ политической, экономической, социальной, культурной и спор-тивной жизни на Донбассе, а его авторы стремятся как можно тщательней проинформировать своего читателя относитель-но ситуации на востоке нашей страны.

Так что думайте сами, ре-шайте сами...

Голодный Восток. Мера ответственности

Початок на с.1Роман ГУБА

«Разве Советский Союз пла-тил пенсии во время оккупации? Нет. Война – это форс-мажор. Ра-бота всех систем приостановлена. «Спасайся, кто может» – нужно выезжать куда угодно, – говорит политолог. Он добавляет, что гу-манитарную помощь нужно пе-редавать через международные организации и напрямую.

Доктор исторических наук, социолог Оксана Михеева сама не так давно переехала из Донец-ка во Львов.

«Для меня это страшный во-прос, – говорит она про последние решения. – Я понимаю, что там остались не активные фанаты ДНР, а жертвы ситуации. Они по раз-ным причинам не могут выехать. Им некуда ехать, нет никаких ак-ций по переселению. Это превра-щается в геронтоцид – убийство пожилых людей».

Сами себя оккупированные территории не прокормят. Бое-вики не спешат брать ответствен-ность. Украина не создает условий для переезда. Да и что делать по-жилым людям, у которых ничего нет? Существует ли гарантия, что сепаратисты уйдут вон, когда окон-чательно поймут собственную не-способность кормить население? Вряд ли решат проблему белые российские «камазы» гуманитар-

ного конвоя. Донбасс пойдёт «тан-цевать» с тем, кто его поддерживает – гуманитарно или финансово. Но пока «кавалеры» его игнорируют.

Отказ в финансировании ско-рее стимулирует мобилизацию трудоспособного населения окку-пированного Донбасса в ряды бо-евиков ДНР-ЛНР, так как вскоре это может остаться единствен-ным способом прокормиться. Во-зможно, выход из ситуации – в снабжении гуманитарной помо-щью через международные и во-лонтерские организации. Есть на-дежда, что боевики не разворуют

«гуманитарку» полностью, опаса-ясь голодных бунтов.

Но самое страшное, что игно-рируют Донбасс сами украинцы. Если просмотреть мнения в сети, то можно подумать, что людей, которые год назад объединялись под девизы равенства и свободы, заменили на жестоких и хлад-нокровных вершителей чужих судеб. Да, многие жители окку-пированных регионов ненавидят нас, ненавидят всё украинское, ходят на псевдовыборы и псевдо-референдумы, но разве это даёт нам право обрекать их на голод?..

Мы ждем решения проблемы от государства. Мы так привык-ли. Но, возможно, плачущим и стонущим об умирающих стари-ках на Востоке нужно начать с себя? Вы, сидящие у мониторов и экранов, имеющие умные головы и здоровые руки, – скольким ста-рикам на Донбассе помогли лич-но Вы? Они не могут себя обе-спечить. Государство – не может. Но Вы то – можете! Имеете ли Вы моральное право требовать чего-то от других, в том числе и от го-сударства, если ничего не сдела-ли для решения проблемы сами?

Без ілюзій2

Маргарита ТУЛУП

Рішенням ЦВК голосування на позачергових виборах народ-них депутатів не проводилося у 15 одномандатних мажоритарних виборчих округах (9 – Донецька, 6 – Луганська область). Причина – відсутність контролю держави за територіями, на яких є збройні формування, що підтримуються армією Росії. Тому партіям і мажо-ритарникам для того, аби набрати більшість голосів «за», знадобила-ся підтримка значно меншої части-ни електорату.

«Опозиційний блок» набрав найбільше голосів у більшості одномандатних округів Донбасу. Проукраїнські партії неочікувано не лишили шансу конкурентам у 4 з 17-ти округів.

На вибори прийшло більше 41% мешканців регіону. Ті, хто ідейно підтримує діяльність «ДНР» і «ЛНР», вибори просто проігнорували.

Градус України: парламентські вибори

Автор фото Сергей Пономарев

Призрачные народные, или Реформы во время войны

Украинцы не видят единого варианта урегулирова-ния конфликта на Востоке своей страны. Одни готовы отдать часть Донбасса под строительство «Новороссии», другие убеждены – Донбассу по дороге только с Украи-ной. При этом сепаратисты не перестают заявлять, что не остановятся на Донецке с Луганском и пойдут на Киев. Однако эксперты считают, что это лишь запугивание, и сепаратисты никогда не смогут создать свое государство.

День «выборов» на Донбас-се. Молодой человек из Луганска стоит на площади перед оперным театром Львова. Он вышел ска-зать, что он против этих «выбо-ров». Вместе с ним пришли десят-ки жителей Донецка и Луганска. И все они тоже против.

Молодой человек не планиру-ет возвращаться домой. Его дом остался там, на Донбассе. Поэто-му мы не будем называть имени этого человека, таких, как он, те-перь тысячи. Безымянных. Они рассеяны по стране и так же само не знают, когда вернутся домой. Если вернутся.

Луганчанин уверен, что в бли-жайшие пять лет на его малой Родине «ничего спокойного не будет». «Из-за того количества оружия, которое туда завезли, за-минированных домов и мостов. Я только надеюсь, что там все успокоится и будет республика «Новороссия» или «ДНР», – так успокаивает себя украинец.

Создание «Новороссии» он оправдывает тем, что при таких условиях «там будет хоть какое-то законодательство и можно бу-дет решить проблемы с недвижи-мостью и бизнесом».

«Пусть там будет «Нововрос-сия», но хоть какие-то правила, законы установятся, чтобы это никак не влияло на нашу Украи-ну», – говорит луганчанин.

Он объясняет: «Битву за Дон-басс можно легко выиграть во-оруженным путем. Пойти просто и разбомбить все. Но битва за умы уже проиграна», – считает молодой человек.

Так что выход он видит один: «сесть и договориться». «Хотят «Нововроссию» – пускай получа-ют». Луганчанин живет во Льво-ве и не хочет, чтобы люди, кото-рые едут изо Львова на Восток, погибли за жителей Донбасса.

«Есть люди, за которых нужно бороться, но у людей есть право выбора. Они могут собрать вещи и уехать», – говорит житель Дон-басса.

МЧСник Артем вещи собрал и уехал. Оставил в Донецке квар-тиру. От государства новой не получил.

В Донецке его бригада спасала всех: украинцев и сепаратистов, левых и правых. Уезжая, Артем заметил: «Люди обозленные. Злые на Украину, злые на сепара-тистов и Россию».

Мужчина спасал людей до по-следнего – до «выборов» на Дон-бассе. «После 26-го октября сепа-ратисты сказали: кто хочет, едьте в Украину, остальные – оставай-тесь с нами в «ДНР», будете на нас работать. Я выехал», – при-нял решение спасатель.

Артему более чем понятно – сепаратисты пытаются строить свое государство. «У них уже есть флаг и гимн. Они делают свои удостоверения. Все налажено. Якобы республика. И им не нуж-но, чтобы их признавало между-народное сообщество. Им нужна только Россия. Она может всего лишь признать их и даже не брать в свой состав. Признания доста-точно, чтобы сепаратисты смогли вести экономические отношения с Россией», – объясняет мужчина.

Никаких признаковгосударственности

Однако политолог Евгения Го-рюнова никаких признаков госу-дарственности на подконтроль-ной сепаратистам территории не видит. «Для того чтобы стать государством на деле, нужно по-лучить международное призна-ние, чтобы на равных общаться с другими государствами. Этого для «ДНР», «ЛНР» нет и не будет.

решение конфликта», – отмечает военный эксперт.

Военнослужащий Виктор Сид-лецкий уверен, что заморозить конфликт не получится. Сид-лецкий находится сейчас в зоне АТО. Он убежден, что необходи-ма мобилизация. Потому что и во время перемирия «наши пар-ни гибли и гибли».

Чтобы закончить этот ги-бридный конфликт, адмирал Ка-баненко рассматривает два вари-анта решений. Первый – отвечать на войну войной, на экономиче-ское воздействие – экономиче-ским, на информационное – ин-формационным. «Битва людей, экономик, ресурсов. Долгий про-цесс взаимного уничтожения», – объясняет последствия первого способа разрешения конфликта Кабаненко.

Второй способ сложнее. «Он требует понимания, что этот конфликт состоит из завязанных в единый узел геополитических, военных, культурных и других активизированных угроз и ри-сков», – говорит Кабаненко.

Первый способ означает, что украинцы должны защищать свою страну от иностранного силового вторжения военным путем. «Это не обсуждается. Но мы также должны видеть цель – чего мы хотим на выходе? Прине-

сти стабильность на Донбасс на штыках и вернуть его военным путем? Это возможно. Вопрос только цены – является ли она приемлемой? Надо искать другие пути», – убежден адмирал.

Второй способ разрешения ситуации предложил западный эксперт Владимир Сокор. «Из-вестна тема прибрежного кори-дора в Крым. Кремлю необхо-димо решить вопрос снабжения полуострова. Зима в этом отно-шении поднимает ставки. Мо-сква может сделать это прямым военным образом или под видом «гуманитарных» конвоев, охра-няемых военными. Решением мо-жет стать предоставление такого коридора украинской стороной в обмен на решение другого вы-

годного Киеву вопроса. Напри-мер, восстановления украинской власти в Донецке», – считает Ка-баненко.

Однако, по его словам, такое соглашение может вызвать жест-кую критику на политической арене Украины. Но может быть использовано и как способ под-держки украинских граждан в Крыму, а также для разрешения других насущных проблем. «Это риски. Но это и возможности», – уверен адмирал.

Он считает, что перевод кон-фликта из военного противо-стояния в экономическое может быть несимметричным способом его разрешения.

Реформы и война

По мнению военного экспер-та, конфликт на Донбассе вскрыл наболевшие украинские пробле-мы и дал толчок развитию Укра-инского государства. Кабаненко убежден: одновременно с воз-вращением Донбасса и Крыма должны проводиться реформы. «Война обнажила массу проблем, что запрос на реформы долгое время игнорировался властью. Реформы в этих условиях не только возможно, но и необходи-мо», – считает адмирал. При этом нужно учитывать

специфику войны. «Но это не означает торможение реформи-рования: изменения следует про-водить быстро. Медленные, «по-этапные» реформы будут только усиливать напряженность в об-ществе», – утверждает адмирал ВМСУ.

Но кто будет проводить эти реформы в Донецке и Луганске, если все активисты покинут Дон-басс?

Мама из Краматорска Дарья Хорошайло уверена, что на ее малой Родине еще остались па-триоты. «Наших активистов на Донбассе осталось еще много. Есть кому его поднимать. Если бы только дали возможность и перестали насиловать Донбасс, грубо говоря», – заявляет Дарья.

Без політики 3

Даже Россия отказывается при-знавать «выборы» как фактор легитимации местной власти», – подчеркивает Горюнова.

Кроме того, политолог от-мечает, что государство должно взять на себя обязательства по реализации экономических функ-ций, чего самопровозглашенные власти сделать не могут. «Отку-да брать деньги «республикам», учитывая, что регион в мирный период был дотационным? А урон от военных действий явно значительный» – вопрошает по-литолог.

По мнению Евгении Горюно-вой, помочь может только Рос-сия. Но Москва вряд ли сможет справится с экономическим кри-зисом, колоссальными дотация-ми в Крым и уже имеющимися непризнанными территориями на постсоветском пространстве.

Политолог не видит никаких признаков государственности, кро-ме одного: «Наличия некоторой территории, на которую боевики распространяют свое влияние. Влияние, даже не власть», – счита-ет Горюнова.

Свою несостоятельность как государства признают и сами во-юющие за сепаратистов, но при-знавая это, они не отказываются от идеи создания «Новороссии».

Сепаратисты не устают за-являть о своих наполеоновских планах. Бывший лидер сепарати-стов Игорь Стрелков на ресурсе «Новости Донецкой республики» постоянно твердит одно: «Да во-йна дальше, разве не ясно? Как и сейчас она идет». Но исходя из того же интервью Стрелкова, можно сделать вывод, что сепа-ратисты пока что не в состоя-нии нападать: «Пока ополчение крупномасштабно наступать не может. Тут очень много факто-ров, и человеческий стоит – не на последнем месте», – заявляет Стрелков.

Война или экономическое соревнование?

По мнению военного экспер-та, адмирала ВМСУ Игоря Каба-ненко, подобные заявления сепа-ратистов – лишь запугивание. «С военной точки зрения, подготов-ка таких действий требует боль-ших группировок войск, которых у боевиков нет. Это скорее эле-менты информационной войны, способы влияния на умы и серд-ца людей, для того чтобы вызвать у них определенные эмоции», – считает эксперт.

Заморозить же конфликт на Востоке, по его мнению, – это путь в никуда. «Это консервация проблем на годы. Он может в лю-бую минуту разморозиться и все начнется сначала. Важно найти

Таисия КУТУЗОВА

Автор фото Таисия Кутузова

Автор фото Таисия Кутузова.

Без політики

Старі та нові обличчя ДонбасуНовий склад Верховної

Ради оновився більш ніж наполовину. Попри це за мажоритарною системою у Донецькій і Луганській областях пройшла біль-шість «старих» осіб. Сус-пільство очікувало гучних судових справ і скандалів щодо корупціонерів ре-жиму Януковича, спра-ведливого покарання для тих, хто віддавав накази розстрілювати учасників Майдану. Однак ніхто досі не покараний, а деяких чиновників, проти яких навесні відкривали судові провадження, визнають невинними.

Олексій КОВАЛЕНКО Роман ГУБА

Частина донбаських ма-жоритарників має або мала власні економічні інтереси на Донбасі. Головне питання: чи будуть вони відстоюва-ти інтереси власного бізнесу, чи сконцентруються на від-новленні регіону та створенні «нового Донбасу», як передба-чено у стратегії Президента до 2020 року.

Щодо 13 мажоритарників з 17 в Донецькій і Луганській об-ластях простежується особис-та економічна зацікавленість на Донбасі. В одних випадках це бізнес, який у минулому очолювали депутати, в інших - неформальні зв’язки з керів-ництвом східноукраїнських компаній. Вони могли прояв-лятися в виграних тендерах та інших формах лобіювання. А хто захищатиме інтереси Дон-басу?

На думку головного редак-тора інтернет-видання «Ост-роВ» Сергія Гармаша, «Інтер-еси регіону по-справжньому в парламенті можуть відстою-вати тільки ті депутати, у кого немає бізнес-інтересів на Дон-басі, але які вже показали себе у боротьбі за те, щоб регіон за-лишився у складі України, хто боровся з олігархами».

Ще більш скептично нала-штований у питанні донбась-кого економічного лобі луган-ський блогер Сергій Іванов: «Інтереси Донбасу не лобію-ватиме ніхто доти, доки там буде війна. Тут негідники між собою домовляться завжди. Олігархи так само хочуть гра-бувати Донбас, а Донбас досі не може цього це усвідомити».

Спробуймо з’ясувати, хто пройшов з мажоритарниках у Донецькій і Луганській облас-тях, яким був шлях у владу цих депутатів і як вони економіч-но пов’зані з Донбасом.

Сергій Матвієнков

4 Без політики

Матвієнков до самовисуван-ня встиг побувати депутатом Верховної Ради від соціалістів і регіоналів. Після Майдану ба-гатьом здавалось, що з тими, хто 16 січня підписався під зло-чинами Януковича, покінчено. Судячи з того, що Матвієнков разом з когортою інших депута-тів пройшов – системи не вда-лось повністю змінити. Можли-во, за депутата проголосували тому, що під час окупації Марі-уполя представниками «ДНР» він чітко заявив, що не підтри-мує псевдодержавних утворень.

У декларації про доходи 2011 політик зазначив, що за-робив більше 9 млн. грн., але досі так і не відповів на запи-тання: де і як він їх заробив. На-ступні декларації Матвієнков приховав від широкого загалу. Отже, публічність для цього депутата навряд чи пріоритет.

Передвиборчу рекламу само-висуванця складно відрізнити від реклами депутатів «Блоку Пе-тра Порошенка»: ті самі червоні смужки з білим текстом і слова-ми «Депутат, якому довіряють».

Головне, щоб ця довіра не залишилась на рівні адмінре-сурсу маріупольських заво-дів, які активно підтримували Матвієнкова під час виборів.

Самовисуванець, підтримало 30 474 голосів 48,62%

«Треба припинити політику подвійних стандартів по відношенню до Донбасу»

Самовисуванець, підтримало 29 747 голосів 60% виборців

Сергій Тарута

Сергій Тарута підіймався по кар’єрній драбині виробничими сходами. Раніше бізнесмен не був публічним і рідко давав ко-ментарі журналістам. Медійною постаттю Тарута стає в березні, коли його призначили губерна-тором Донецької області. Після звільнення Маріуполя від пред-ставників «ДНР» переніс туди Донецьку ОДА. Чому депутат іде на парламентські вибори, а не бойкотує їх, невідомо: до цього він був прихильником введення військового стану і негативно ви-словлювався з приводу проведен-ня виборів до Верховної Ради.Місце Тарути перед парламент-ськими виборами було передано генералу Олександру Кіхтенку.

Своє звільнення сам Тарута по-яснив неугодністю Президенту: «Я не розумію, навіщо йому потрібна команду губернаторів, якщо всі рішення він приймає самостій-но». Він звинувачував уряд у без-діяльності на Донбасі й відсут-ності допомоги для переселенців.

Прихильники Євромайда-ну в Маріуполі охоче називають Таруту своїм, попри програш Бородіна, причетного до орга-нізації маріупольських мітин-

гів. Ситуація з бізнесом Тарути до кінця невідома, але майже з впевненістю можна сказати, що він його втратив. Отже, сподіває-мось, що у Раді-2014 депутат ви-конуватиме обов’язки депутата, а не власника бізнесу на Донбасі.

«Изначально, как толь-ко меня назначили, я го-ворил о том, что граница будет не только с Росси-ей, но и с Киевом, по не-пониманию Донбасса».

Євгеній Геллер

Самовисуванець,

підтримало 27 672 голосів 39% виборців

Геллер з 2002 року не зра-джував Партії регіонів, що і було квитком до Верховної Ради. У попередній каденції депутат виявився справжнім «стаханів-цем»: з 66-ти його пропозицій було прийнято 17. Практично всі законопроекти стосувалися питань державного бюджету. Це пояснюється посадою голови бюджетного комітету, яку обі-ймав Геллер. За даними Forbes, Геллер побічно сприяв пере-могам на тендерах державних закупівель компаній «ТПК Укр-сплав» і «Інжинірінг-Будівни-цтво». Загальна вартість цих угод становила 26,3 млн. гривень.

Геллер залишився вірним своїй партії і після зміни влади в країні, хоч і мав розбіжнос-ті в поглядах з її членами. За це й опинився за бортом Опо-зиційного блоку. Колишні «со-ратники» звинувачували Гелле-ра у зв’язках з Коломойським. Однак екс-регіонал це питан-ня коментувати відмовився.

Гєллера складно напряму пов’язати з діяльністю певних економічних груп. Однак мож-на спрогнозувати, що скоріш за все у Раді-2014 він не обійма-тиме посад, що впливатимуть на тендери держзакупівель.

«Если бы в определенный период становления на-шего государства не было насильственного навязы-вания украинского язы-ка, у нас бы все говорили на украинском. Главное - не насиловать людей».

Сергій Клюєв


підтримало 22 669 голосів47% виборців

Екс-регіонал, молодший брат Андрія Клюєва, останнього голо-ви адміністрації президента Яну-ковича. Став нардепом учетвер-те.

Уже вдруге завдяки 46-му ви-борчому округу (Красний Лиман, Артемівськ).

Як і більшість екс-регіоналів, під час кампанії наголошував на необхідності миру на сході та кон-структивних переговорів з Росі-єю, при цьому кандидат не проти євроінтеграції.

До того ж перемогу в окрузі забезпечила відсутність рівних Клюєву кандидатів від демокра-тичних сил. Костянтин Матейчен-ко, який міг би з ним конкурувати, був обраний за списками «Народ-ного фронту». Іншому опоненту Клюєва, Дмитру Реві, не вистачи-ло досвіду..

Брати Клюєви володіють кор-порацією «Укрподшипник», тор-гують газом, вугіллям та чорними металами. Тепер Клюєву-молод-шому доведеться лобіювати ін-тереси бізнес-групи одному, бо старший брат Андрій - в розшуку.

Хоч у рідному окрузі Клюєва знають і люблять, він там буває не-часто. Рідко депутат буває і в Раді, бо він є однн з найбільших «прогульників».

«Нам нужен мир, и еще раз говорю, нам нужен мир», – з про-грами кандидата».

Без політики 5

«Захисників інтересів» у Донбасу в Верховній Раді багато. Питання тільки в тому, що для більшості з них особиста економічна зацікавленість може виявитися важливіше, ніж інтереси всього Донбасу. Частина мажоритарників, які перемогли на виборах 2012 року, знову представлять Донбас в оновленій Верховній Раді. Але їх ефективність у законотворчій сфері найчастіше була обмежена однією-двома успішними ініціативами в рік навіть в часи, коли вся повнота влади була у Партії регіонів. Очікувано, що і у складі Верховної Ради - 2014 донбаські лобісти будуть захищати свої інтереси та пропонувати по 1,5 законопроекту в рік.

Максім Єфімов



Ситуація на виборах у 48 окрузі (Краматорськ) склалася так, що два основних кандидати – це голови правлінь найбільших у місті заводів – «НКМЗ» та «Енер-гомашспецсталь».

Євген Бакулін Сергій Дунаєв Юлій Іоффе Юхим Звягільський









Бакулін побудував кар’єру в нафтопереробній сфері. До 2010 року встиг тричі побува-ти на посаді голови правління «Нафтогазу». Остання каденція тривала до кінця березня 2014

Ставши самовисуванцем, колишній регіонал Дунаєв вдруге переміг у 107 окрузі з центром у Лисичанську, де він був керма-ничем якого депутат у 2009-2012 роках.

Використання адмінресурсу заздалегідь позбавляє сенсу пе-редвиборчу кампанію опонентів і ставить депутатів у нерівні умови. Так було і з Іоффе, коли він разом з Юрієм Бойко використовував

81-річний член «Донецького клану» Юхим Звягільський був депутатом усіх восьми скликань Верховної Ради України. За свою довгу політичну кар’єру Звягільський також встиг побу-

Колишній регіонал Єфімов переміг з відривом лише у три відсотки.

Краматорський завод «Енер-гомашспецсталь» належить ро-сійському «Атомэнергомашу», який тісно співпрацює з металур-гійною компанією «ІСД».

Через це Єфімова подеколи вважають людиною Сергія Тару-ти, екс-губернатора Донеччини.

У 2010 році Тарута продав контрольний пакет акцій «Енер-гомашспецсталь» російській ком-панії ВАТ «Атомэнергомаш». Сам російський холдинг до останньо-го часу співпрацював з «Індустрі-альним союзом Донбасу» Тарути. Активи Тарути в «Енергомаш-спецсталі» заморожені й потра-пили до списку восьми об’єктів позову ВТБ.

Єфімов залишався в Партії регіонів навіть після потоплення «Титаніка». Істотно це нічого не змінило, оскільки відразу ж після цього Максим Єфімов обрав іде-ологічно близьку «Партію розви-тку України».

У Раді ж депутат навряд чи буде відстоювати інтереси Укра-їни щодо ЄС та НАТО, хоча б че-рез свої економічні мотиви..

«Сьогодні наш головний обов’язок – зупинити війну».

року, коли майбутнього депутата затримали у власному кабінеті.

Досвід Бакуліна в енергетич-ній сфері пояснює, чому його звинувачували в неконкурентних тендерах, мільярдних контрактах з нікому не відомими компаніями й «особливих» аукціонах з прода-жу зрідженого газу. На захист Ба-куліна виступив відомий у справі з «вежами Бойка» Сергій Кацуба. Саме Кацуба з боку державної компанії підписував багатомі-льярдні контракти з фактично неіснуючою компанією «ГазУ-країна-2020». Самого Бакуліна звинувачували також у продажі заправкам газу, призначеного для населення, і закупівлі скан-дально відомих бурових плат-форм для «Чорноморнафтога-зу» за значно завищеною ціною.

Чому ж, попри бажання нової влади навесні змінити корумпо-ваність системи, Бакулін опинив-ся на лікуванні в Ізраїлі, а не за гратами? Спочатку міністр МВС України Арсен Аваков оцінив за-

гальну суму збитків у $4 млрд., а трохи згодом Генпрокуратура закрила судову справу «за відсут-ністю складу злочину».

Після цього Бакулін вирішив покинути звичну йому нафтову сферу і стати народним депута-том.

«Вийшло так,що ми виявилися крайніми, хоча в юридичному аспекті не все так »

У передвиборчій програмі обіцяв розслідувати загибель мирних громадян під час подій на Сході, засвідчити прагнення України до збереження позабло-кового статусу та активізувати діалог з Росією.

За часів головування у Ли-сичанську Дунаєв став героєм декількох скандалів. У 2009 році він викликав обурення з боку захисників тварин, коли у місті з’явився пересувний мобільний крематорій для безроитульних тварин. Вдруге міський голо-ва став об’єктом критики 2011 року - ЗМІ звинуватили його в прагненні закрити єдину у місті спеціалізовану українську школу.

Перші політичні кроки він робив з допомогою Юрія Бойка, тому очікувано, що в Дунаєва складуться добрі сто-сунки з Опозиційним блоком і не дуже добрі - з коаліцією. До того ж, з програми кан-дидата зрозуміло, що його ймовірна роль в парламенті – протидіяти відносинам України з НАТО та ЄС і постійне на-гадувати про «братні» сто-сунки з агресором – Росією.

«Під пафосні промо-ви войовничих «револю-ційних вожаків» продо-вжують лунати постріли братовбивчої війни на Донбасі»

благодійний фонд, їхній спільний проект, для проходження Іоффе до Верховної Ради у 2012 році.

Іоффе – власник «Нафтогазо-видобувної компанії». Компанія політика неодноразово вигравала тендери у сфері енергетики й вуг-ледобування майже на монополь-них правах. Перед виборами 2012 року його «поховали». Листівки з некрологом, розклеєні в Кіров-ську не завадили Іоффе перемог-ти на виборах і протриматись ще два роки до наступних парламент-ських виборів. І знов перемогти.

Хоч депутат і працював ко-лись на «Стахановугілля», за-конотворчим «стаханівцем» він

не став: за 2012 - 2014 рік Іоффе вніс на розгляд 6 законопроектів, з яких жоден не став законом. В одному із законопроектів Іоффе пропонував розширити список осіб, які мають право на без-оплатне отримання вугілля для особистих потреб. Цілком імо-вірно, що питання лобіювання певних інтересів в енергетичній сфері і тепер будуть пріорите-том для Іоффе. Сподіваємось, що їхня успішність залишиться на рівні попередньої каденції.

вати віце-прем’єром та прем’єр міністром. А з 1994 по 1997 змушений був жити в Ізраїлі, бо в Україні проти нього було порушено кримінальне провад-ження за фактом «перевищення службових повноважень».

Діяльність депутата була пов’язана з шахтою імені За-сядька, відомої своїми потуж-ностями та декількома вели-кими аваріями з численними жертвами.

На цих виборах громадськість обурила перемога Звягільського у 45-му окрузі (Київський район Донецька, Авдіївка, Ясинувата), де працювало лише 4 дільниці

та проголосувало близько 2000 виборців, з них 1454 за екс-регіонала. В інтерв’ю сайту LB.UA депутат заявив, що був проти проведення виборів в окрузі, але в останній момент подав документи до ЦВК, тому що багато зробив для тамтешніх виборців.

Від «красного начальника» Звягільського нічого особли-вого чекати не варто. Швид-ше за все, у парламенті він з’являтимеся, як і раніше, не часто.

«Мне сообщили: «Стачком тебя опять назначил… хорошим человеком».

«Умирать я буду дома, в Донецке, как бы мне не старались помешать»

6 Без економіки

Прощавай, підприємство

Попри належність до України, три роки тому компанія Ріната Ахметова ДТЕК отримала за-вод «Ровенькиантрацит» в дов-готривалу концесію. За даними Вісника державних закупівель, тоді компанія за рік виконала 333 контракти загальною вартістю понад 1,5 млрд. гривень. Значна частина цих контрактів – заку-півля устаткування для заводу.

Разом із «Свердловськантра-цитом» шахти цього заводу були джерелом вугілля марок «А» (ан-трацит) і «Т» (тоще). Сьогодні ці марки стали дефіцитними для України, й вона змушена їх ім-портувати. При цьому на самому заводі є 1,4 млн. тонн необхідно-го вугілля. За інформацією голо-ви Незалежної профспілки гір-ників Михайла Волинця, вугілля, що є на шахтах заводу, незаконно вивозять в Росію.

Українська сторона не може забрати вугілля, що їй належить, через знищену інфраструктуру Донбасу: виведений з ладу міст че-рез річку Теплу. Росія відмовила Україні у використанні її інфра-структури для вивезення вугілля з шахт на окупованій території.

Крім того, повертати вугілля не хочуть бойовики ЛНР, що ма-ють наміри «націоналізувати» біз-нес. На відміну від багатьох до-таційних підприємств, які ви-добували вугілля на Сході, «Ро-венькиантрацит» має найнижчу

собівартість видобутку вугілля: орієнтовно 600 грн за тонну, коли середня вартість по всіх шахтах становила 1400 гривень.

Завод належить одному з найбагатших людей України – Костянтину Жеваго, володарю промислової групи «Фінанси і кредит».

Вагонобудівний бізнес Жева-го орієнтований на ринок країн СНД, а найтісніші зв’язки має з Росією. Російська компанія «ВТБ-лизинг», яка купувала зна-чну частину продукції заводу, чо-тири роки тому навіть цікавилась можливістю купити СВЗ.

Залежність заводу від ро-сійського імпорту призвела до значного скорочення прибутків СВЗ уже 2012 року, коли Росія зменшила закупівлю напівва-гонів. У 2013 році заводу дове-лось сконцентруватись на ви-робництві зерновозів, завдяки чому на початку року прибутки вдалось збільшити. Однак тоді Росія заборонила ввозити ваго-ни із застосуванням технології чеського лиття. Це спричинило масові звільнення – роботу втра-тила третина працівників.

У липні-вересні чистий при-буток заводу знизився удванад-цятеро відносно минулого року, який теж не був найвдалішим в

історії СВЗ, а капіталізація цін-них паперів продовжує стрім-ко знижуватись. В управлінні «ЛНР» повідомили, що з 1 листо-пада почнеться процес «націона-лізації» підприємства.

ПАТ «Концерн «Стирол» – найбільший в Україні виробник мінеральних добрив. Стабільно працювати йому не вдавалось з літа минулого року, коли на за-воді відбувся витік аміаку. Тоді від отруєнь померло 6 мешкан-ців Горлівки. Після цього гостро постало питання про утилізацію небезпечних хімічних відходів. Крім того, на зовнішньому ринку склалась несприятлива ситуація з обвалом світових цін на мінераль-ні добрива. До січня 2014 на під-приємстві працював тільки завод із виробництва полістиролів.

Відновити роботу так і не вда-лось: планам керівництва заводу завадила війна на Сході. У трав-ні 2014 завод припиняє роботу. Оскільки був ризик техноген-ної катастрофи у разі влучення снарядів на територію заводу, за словами власника концерну Фір-таша, всі небезпечні речовини вивезли. Наприкінці липня те-риторію «Стиролу» зайняли бо-йовики і замінували його.

У жовтні керівництво заво-дів концерну почало виклика-ти на роботу працівників до-поміжних цехів, відновлюється адміністративний корпус, однак про запуск основного виробни-цтва наразі не йдеться.

Донецьке летовище замість того, щоб виконувати свої тра-диційні функції, останніх півро-ку фігурує в українських ЗМІ як неприступна фортеця. Військо-вих, які продовжують відбивати штурм, назвали «кіборгами». До того, як аеропорт став частиною воєнної історії, був четвертим за обсягом пасажиропотоку та од-ним із найсучасніших в Україні.

Впродовж 2011-2012 рр. на летовищі тривала реконструкція до ЄВРО-2012. Зведення нового терміналу та злітної смуги обі-йшлися держбюджету в майже 7 млрд гривень. Після реконструк-ції аеропорт був готовий обслу-говувати до 5 млн пасажирів на рік. Реальні цифри скромніші. 2013 року понад мільйон клієн-тів скористались його послугами. До травня цього року аеропорт співпрацював з 13 авіакомпанія-ми. Рейси виконували у 17 міст 12 країн світу.

26 травня аеропорт повністю припинив свою роботу. 3 червня відповідний сертифікат відклика. Сьогодні злітна смуга та будівля терміналу майже повністю зни-щені.

Вагомий постачальник «Укр-залізниці» та «РЖД» «Лугансь-ктепловоз» перебуває у скрут-ному становищі. Внаслідок ар-тилерійських обстрілів сильно постраждала частина цехів та го-тової продукції. Сьогодні робота на підприємстві майже повністю призупинена. Ситуація усклад-нена відсутністю нормального електропостачання у місті, об-ладнання працює від генераторів. За інформацією сайту CityNews,

на заводі працює приблизно 500 працівників, графік роботи – чо-тири години на добу. Натомість, офіційний сайт заводу повідо-мляє, що «Луганськтепловоз» працює у звичному режимі.

Телеканал «Росія 24» повідо-мляв, що в жовтні «Луганськте-пловоз» мав поставити 16 сек-цій тепловозів для ОАО «РЖД» (Российские железные дороги). Офіційний сайт підприємства ін-формує, що постачання продукції до РФ не припинятимуть і 2015 року. Керівництво заводу також розраховує і на проект Кабміну України щодо держзамовлення ло-комотивів для українського маши-нобудування.

Відомий виробленням стан-цій радіотехнічної розвідки типу «Кольчуга». Свого часу це облад-нання високо оцінили конкурен-ти, а також воно стало предме-том «Кольчужного скандалу». У вересні 2002 року Держдепарта-мент США звинуватив Україну у продажі радіотехнічних комплек-сів Іраку. Фігурант «касетного скандалу» майор Мельниченко заявляв, що має докази причет-ності Леоніда Кучми до продажу «Кольчуг». Ці звинувачення не доведені.

Більшість продукції заводу через державне підприємство «Укрспецекспорт» переправляли за кордон.

Речник РНБО Андрій Ли-сенко 23 серпря 2014 року за-явив, що обладнання заводу «Топаз» вивозять до Росії ван-тажівками «гуманітарного кон-вою». У цехах заводу бойовики облаштували казарми. Оскіль-ки завод будували за нормами військового об’єкту, частина приміщень розташована під землею, а на території є бом-босховища.

Дотаційність інфраструктури Донбасу завжди суперечила усталеній думці, що «Дон-бас годує Україну». Якого статусу набуде Донбас, коли значна частина виробничих по-тужностей втрачена, зруйнована, або перебуває під контролем бойовиків?

Порошенко шукатиме донорів для відновлення Донбасу з січня 2015. Це коштуватиме Україні як мінімум 29 млрд. гривень. Фінансуватимуть лише звільнені від терористів части-ни Донецької і Луганської областей, а це означає неофіційне прощання з підприємствами, які залишились на території так званих «ДНР» і «ЛНР».

«Націоналізація» – майбутнє приватних підприємств на окупованих територіях. Деякі з них планують утилізувати, щоб наповнити бюджети молодих республік.

РовенькиантрацитВласник: УкраїнаВиробництво: вугілля

марки «А» Стаханівський ваго-но-будівний завод.

Власник: Костянтин Жеваго

Виробництво: ван-тажні залізничні ваго-ни, платформи, тран-спортери.

Концерн «Стірол».Власник: Дмитро

Фірташ.Виробництво: міне-

ральні добрива.

Луганськтепловоз.Власник: Трансмаш-

холдинг (Росія).Виробництво: те-

пловози, електропоїзди, шахтне обладнання.

Міжнародний аеро-порт «Донецьк» імені Сергія Прокоф’єва

Державна акціонер-на холдингова компа-нія «Топаз»

Власник: УкраїнаВиробництво: радіо-

технічні військові комп-лекси

Олексій КОВАЛЕНКО, Роман ГУБА

Без економіки 7

Удержит ли Украина

«стальную десятку»

По результатам августа в рейтинге топ-10 ми-ровых производителей стали для Украины не оказалось места. В сентябре-октябре она заняла 12 позицию, пропустив вперед Италию и Тай-вань.

Два месяца назад падение ме-таллургического производства по-било все возможные рекорды. Многие украинские предприятия на Донбассе прекратили работу или значительно уменьшили вы-пуск продукции.

В октябре производство ста-ло медленно «размораживаться», переориентируясь с сырьевого направления на металлургиче-ское. Ускорению процессов «раз-морозки» мешают военные риски и разрушенная инфраструктура. У Украины появился шанс вер-нуться в список «стальных» лиде-ров – все зависит только от состо-яния войны и мира на востоке.

Уход в нольУкраинские предприятия на-

чинают восстанавливать свое про-изводство. В октябре, по данным отраслевого объединения пред-приятий «Металлургпром», вы-пуск стали увеличился на 6,5% (до 1,920 млн тонн), чугуна – на 8,4% (до 1,662 млн тонн). Основной вклад в это внесли мариупольские комбинаты, восстанавливающий производство Енакиевский ме-таллургический завод и украин-ские металлургические предприя-тия, находящиеся не на Донбассе.

«Запорожсталь», которая на-ходится далеко от военных дей-ствий, увеличила объемы вы-пускаемой продукции на 7%. «Азовсталь» увеличила загрузку на 40% – до 305 тыс. тонн. «ММК

имени Ильича» остался на том же уровне по стали, но значи-тельно увеличил выплавку чугу-на. «ДМК имени Ф. Э. Дзержин-ского» увеличил производство на 6% – до 240 тыс. тонн. В октя-бре общее производство стали выросло на 6,7% – до 1,929 млн тонн», – оценивает ситуацию на рынке металлургии аналитик Concorde Capital Роман Тополюк.

Стоит учесть, что такие по-казатели свидетельствуют не о значительном увеличении про-изводства металлопродукции, а о тенденции к восстановлению нормальных объемов. По сло-вам аналитика инвестиционной компании Eavex Capital Ивана Дзвинки, в августе производство упало на 20-40%: 20% – на «Азов-стали» и 40% – на «ММК имени Ильича». «При этом Алчевский металлургический комбинат в октябре сохранил динамику про-изводства на нуле, а Енакиевский металлургический завод восста-новил производство во второй половине месяца и выплавил 25 тыс. тонн стали по сравнению с нулем в сентябре», – указывает аналитик. Это означает, что пред-приятия, которые внесли основной вклад в позитивную статистику за октябрь, до этого демонстрирова-ли значительный спад и работали в августе-сентябре на 40% произ-водственной мощности.

Вертикально интегрирован-

ные компании в ближайшей пер-спективе будут сосредотачи-вать свои усилия именно на ме-таллургическом производстве, что позволит максимизировать прибыль в отличие от продаж железорудного сырья (ЖРС). Перерабатывая ЖРС, компания зарабатывает больше – за счет генерирования добавленной сто-имости.

стальное «золото»В августе 2014 Украина переме-

стилась из замыкающей позиции в «золотой десятке» производителей стали на 11 место с производствен-ным показателем 1,767 млн тонн. В сентябре с показателем 1,7 млн тонн Украина заняла 12 позицию в рейтинге World Steel Association. Эта позиция в октябрьском рей-тинге не изменилась, однако Украина увеличила производство стали до 1,87 млн тонн, что может позволить ей обогнать Тайвань (1,970 млн тонн в октябре) и при-близиться к результату Италии (2,1 млн тонн). Если производство Тайваня в ноябре вырастет более чем на 4% по сравнению с октя-брем, а Украина не увеличит тем-пы восстановления объемов вы-плавки стали, то снова останется на двенадцатой позиции.

Несмотря на положительную динамику в октябре, увеличению производства металлургической продукции мешает разрушен-ная инфраструктура Донбасса. С этим соглашается Роман Топо-люк. «Дальнейшего роста произ-водства пока еще не предвидится, слабым местом являются разру-шенные железнодорожные пути на Донбассе. Там продолжаются боевые действия, и они мешают восстанавливать железнодорож-ное сообщение», – подчеркивает аналитик. По его словам, метал-лургические предприятия смогут полностью возобновить объемы производства металлопродукции до прежнего уровня приблизи-тельно за месяц как только ситу-ация стабилизируется до мирной, и сотрудники железной дороги смогут восстановить разрушен-ные участки.

Зависимость объемов про-изводства металлопродукции от состояния мира и войны на Дон-бассе отмечает и аналитик CASE Украина Евгений Дубогрыз. «Если не будет никаких военных кон-фликтов в Мариуполе, то можно ожидать увеличения объемов вы-плавки стали с 67 тысяч тонн ста-ли в сутки до 72-75 тысяч тонн к концу года», – прогнозирует он.

ПО «Металлургпром» про-гнозирует, что в декабре Украина произведет 1,9 млн тонн стали, 1,8 млн тонн чугуна, и 1,8 млн тонн проката. Это означает, что производство стали останется на уровне октября, а чугуна и прока-та вырастет на 3,5% и 9,2% соот-ветственно.

Потерянные заводыБольшинство предприятий,

оказавшихся на оккупированной территории, ждет «национализа-ция». Об этом неоднократно за-являли лидеры псевдореспублик. Для рынка металлургии наиболее важными являются три предпри-ятия, оказавшихся на неконтро-лируемой территории: Алчевский металлургический комбинат, Енакиевский металлургический завод и «Донецксталь». Суммар-ное суточное производство Ал-

чевского и Енакиевского пред-приятий, по данным аналитика CASE Украина, в мирное время составляло 23 тысячи тонн стали, или четверть от общеукраинско-го.

Частично эти предприятия могут переориентироваться на российский рынок. «Если раньше Алчевск поставлял в Россию 10-15% своей продукции, то теперь он может и работать на 10-15% мощности. Если заводы будут работать только на Россию и на свои непризнанные республики, то они не смогут производить столько стали, сколько произво-дили в нормальных условиях, но работать смогут», – отмечает Ев-гений Дубогрыз.

Заинтересованность «Внеш-неэкономбанка», находящегося в личной сфере интересов Вла-димира Путина и обладающего основным пакетом акций «Ин-дустриального союза Донбасса», объясняет решение Совета по железнодорожному транспорту СНГ разрешить отправку кеме-ровского угля для Алчевского меткомбината. Несмотря на это, заводы, оказавшиеся на терри-тории псевдореспублик, в случае «национализации» не смогут про-давать продукцию на российский рынок, даже если возобновят свою работу. Либо они могут про-должать работать как украинские юридические лица, а, соответ-ственно, работать согласно укра-инскому законодательству, либо у них будут проблемы со сбытом. В таком случае их экспорт может расцениваться только как контра-банда.

Оказавшись без части про-изводственных мощностей и с уничтоженной инфраструкту-рой на востоке, Украина пытает-ся удерживать статус одного из крупнейших производителей ста-ли. Но долгосрочных прогнозов не может быть до тех пор, пока судьба крупнейших металлурги-ческих предприятий зависит от наличия «Градов» на близлежа-щей территории.

Алексей КОВАЛЕНКО

Фото з ресурсу senjor-vlad.livejournal.com

Новокраматорський машинобудівний завод. Джерело artemko.livejournal.com

8 Без економіки

Donbasa.net –Zahid.yest

Наталія ШЕВЯХОВА

Раніше роль годувальника й нещадного критика західних об-ластей України була відведена Донецькій та Луганській облас-тям. Поки Добкін розповідав про те, куди засунути плакат Банде-ри, шахтарі знаходили набагато вагоміші аргументи критикувати Волинь та Галичину, а саме по-вний застій в економіці: шахти у Волинській області, які зменши-ли видобуток вугілля у 6,4% рази; Львівський машинобудівельний завод, який закуповує деталі у Західній Європі; Тернопільський комбайновий завод, від якого за-лишився металобрухт.

Попри те, що Донбас та Лу-ганськ з 2009 року і самі потра-пили в зону «дотаційності», їх прискіпливе ставлення до заходу країни не зменшилося. Бюджет-ні звіти 2012–2013 років цих об-ластей свідчать про інше. Вони отримали з бюджету дотацій та субвенцій на 16,2 млрд грн (До-нецька – 10,9 млрд грн, Луган-ська – 5,3 млрд грн). Натомість Львівщина лише за перше пів-річчя 2013 року перерахувала до держбюджету 4,7 млрд грн, а зі скарбниці отримала на 356 млн грн менше.

Щоправда, Закарпатська, Тер-нопільська і Волинська області потрапляють у список дотацій-ності через велику кількість бю-джетних організацій, яким дер-жава сплачує соціальні виплати (зарплати), оплачує повністю або частину комунальних витрат тощо. Рівненська область має практично рівні доходи й витра-ти, згідно з даними за 2013 рік.

Але дотації не допомагають. Північно-західні області України, Волинська та Рівненська, мають найменші заробітні плати в кра-їні, а їх ВВП міститься на тому ж рівні, що і ВВП найвідсталіших країн Африки.

Усі реальні грошові надхо-дження цих регіонів можна по-ділити на дві категорії. Перша – заробітки у формі «миття задів німкень»: трудова міграція заро-джувалась як тимчасове явище, але з часом перетворилась на сис-тему заробітку.

Згідно з дослідженням Інсти-туту демографії та соціальних досліджень ім. М. В. Птухи НАН України 10,8 % заробітчан – меш-канці західних областей, нато-мість на півдні країни – лише 1,9 %, на півночі – 1,3 %, у центрі та на сході – 1 %.

Друге фінансове джерело – торгівля, але не ринкова. Йдеться

про масове вивезення с/г продук-ції до південних та східних облас-тей.

В очах Донецька захід був тією частиною країни, яка нічого не виготовляє, а лише бойкотує та мітингує. Оскільки ми тепер «без Донбасу», маємо шанс перестати бути підлітками, які постійно чи-мось незадоволені. Протестува-ти – це добре, але не виробляти нічого й ігнорувати «образливі» заяви Сходу – погано. Саме зараз прийшов час відповісти і бажано не так, як Донецьк – словами та безпідставними образами, а ре-альними діями.

Щоб не лицемірити й почати розвиватися, західні області по-винні зрозуміти, яку саме ланку в економіці варто перекрити. Мова не про реставрацію державних за-водів чи фабрик (бо доки в Укра-їні не буде проведена бюджетна реформа і децентралізація роз-поділу коштів, складно говорити про відновлення регіональних держпідприємств). Омріяний варіант багатьох українських чи-новників та керівників – можли-вість самостійно розпоряджатися місцевим бюджетом і перестати відправляти кошти до Києва.

В Україні діє «Science & Technology Center» («Український науково-технічний центр»), який розробляє та розвиває біоеколо-гічні та біоаграрні проекти. Таких як стимулятори росту рослин, фільтри для очищення водойм тощо. Галичани могли б ефектив-но взяти участь у цьому проекті й розвивати його у своїх областях, адже вони прикуті до землі та сільського господарства, краще в ньому розуміються і зацікавлені у пришвидшенні розвитку свого урожаю.

Що стосується машинобуду-вання та електронної техніки, то варто визнати, що ми втратили значний ресурс, і робочий також, для розвитку цієї галузі (Львів-ський машинобудівний завод – цьому підтвердження). Наздогнати китайські нововве-дення у техніці майже нереально, а розвиток своїх якісних деталей до автомобілів наразі виглядає мрією. Тому варто створити усі умови для того, щоб закордонні інвестори були зацікавлені розмі-щувати свої дослідні лабораторії та фірми в Україні. Наприклад, такі як: Virgin, Microsoft, Huawey, Samsung тощо. Це дало б тися-чі нових робочих місць і мож-ливість навчатись у найкращих технологічних компаній. Україна є привабливою для виробничих інвестицій, адже ми маємо деше-ву високоосвічену робочу силу. Однак наше податкове законо-давство – перепона для іноземних інвестицій.

Настав час розвивати еко-номіку на західних землях. Але цього мають хотіти насамперед жителі регіонів, які не можуть усе своє життя перебувати в тіні Ки-єва і КО.

Украина вынуждена покупать уголь, который четыре месяца назад шел на экспорт. Благодаря компании Рина-та Ахметова, наш главный партнер – Россия.

Несмотря на войну на Дон-бассе, Украине придется коррек-тировать свой угольный баланс за счет соседней страны. Экс-министр энергетики и угольной промышленности Украины Юрий Продан в конце сентября заявил о соглашениях на поставку угля из России. Два месяца спустя он настаивает на риторике, что «в сложившейся ситуации покупать уголь только в РФ нельзя», а 24 ноября приостанавливаются все поставки угля из России в инте-ресах ДТЭК и Центрэнерго.

На осенне-зимний период Украине необходимо около 19 млн. тонн угля. По правительственным подсчетам двухмесячной давно-сти, обеспечить тепло зимой могли только 5,6 млн. тонн угля. Эти объ-емы угля должны были до конца года прийти в страну по подпи-

санным контрактам с Россией и ЮАР. Однако контракты с ЮАР оказались не самыми надежными и вместо 1 млрд. Украина получи-ла лишь половину. В то же время ДТЭК уже успела импортировать к концу ноября 1,3 млн. тонн из Рос-сии. Значит ли все это, что Украина оказалась привязанной исключи-тельно к российскому углю?

Может ли Украина положить-ся на северного соседа, и как хол-динг Ахметова повлиял на разви-тие угольного кризиса?

Дефицитный ресурсСитуация на Востоке Украины

привела к остановке большин-ства шахт Донбасса. В том числе и тех, где добывался уголь марки «А» (антрацит) и «Т» (тощий). Эти марки угля имеют высокую тепло-емкость и применяются в первую очередь для ТЭС. Последние не-сколько лет антрацита хватало с лихвой – около 5 млн. тонн в год шло на экспорт. В то же время не хватало газового угля.

Военные действия на Восто-ке кардинально изменили ситу-ацию: в категорию дефицитного перешел именно антрацит. Вну-тренней альтернативы шахтам Донбасса нет: пласт необходимого угля находится в зоне проведения АТО. Крупные шахты, добываю-

щие уголь марки «Т», также вы-нужденно простаивают.

Обеспечение углем в отопи-тельный период будет зависеть от способности восстановить желез-нодорожное сообщение на Вос-токе Украины и от регулярности поставок с донбасских шахт, от-мечает аналитик Concorde Capital Роман Тополюк.

Украинские ТЭС потребля-ют 3,2 млн. тонн угля в месяц. На весь отопительный сезон необхо-димо около 19 млн тонн. «В Укра-ине добудут максимум 10 млн. тонн, – считает аналитик CASE Украина Евгений Дубогрыз. – Со-ответственно, импорт должен со-ставить 9-10 млн тонн». По сло-вам Тополюка, из необходимых 100 тыс. тонн угля в день на ТЭС поступает лишь половина этого объема.

Аномальный экспортУдивительно, но экспорт угля

из Украины не прекратился и ны-нешним летом. 20 июня компа-ния объявила о начале поставок антрацита в Мексику и увеличе-нии поставок в Бразилию, Марок-ко и Великобританию.

«Сыграли роль два факто-ра: ДТЭК, как и любая другая компания, преследует цель рас-ширять круг своих клиентов, кроме того, ее представители не считали возможным развитие сценария на Востоке Украины в той форме, которая есть сейчас, – считает аналитик инвестици-онной компании Eavex Capital Иван Дзвинка».

Но наиболее интересным на-правлением экспорта украинско-го антрацита стала Россия. В июне 2014 года ДТЭК предоста-вил российским потребителям 53 тыс тонн угля антрацитовой марки. Теперь та же ДТЭК вме-сте с «Донбассэнерго» заключают контракты с ЮАР и Россией на поставку в Украину антрацита, который еще в июне так активно экспортировался. Тем не менее ни те, ни другие контракты не были реализованы в полном объ-еме. Контракт с ЮАР сорвался на половине объема импортируемо-

Тепло из Россииго угля, а поставка из Росии при-остановлена на 1,3 млн тонн.

Как в компании Ахмето-ва объясняют летний экспорт? ДТЭК не ответил на запрос.

Греться от России?При импорте угля возникает

ряд вопросов: его цена, слож-ность транзита и надежность по-ставок. Цена, как и отмечал Про-дан в интервью журналу «Новое время», в пользу России по срав-нению, но можно ли гарантиро-вать стабильность поставок и честность партнера?

Продукцию без проблем мож-но доставить лишь до границы: значительная часть железной до-роги на Востоке разрушена.

«Альтернатива сейчас – толь-ко уголь из ДНР и ЛНР», – по-лагает Дубогрыз. По его словам, если украинские компании нач-нут дозаключать новые контрак-ты с ЮАР или США, то уголь будет в феврале-марте, а сейчас есть только российский вариант.

Альтернативный вариант ре-

шения вопроса с углем предло-жил президент Центра глобали-стики «Стратегия XXI»: «Одним из приближенных к оптималь-ным решений является обмен поставок электроэнергии и газа из энерго- и газотранспортной системы Украины на донбасский уголь в качестве компенсации».

Более оптимистичен в своей оценке аналитик Concorde Capital Роман Тополюк: «Почему-то специ-алисты отмечают, что есть только африканский и российский уголь. На самом деле уголь добывается в очень больших количествах во многих странах. В том числе он до-бывается и в США, где компании сильно страдают из-за того, что установлены низкие цены на при-родный газ. Поэтому угольным компаниям приходится экспорти-ровать антрацит».

Последние два-три года между-народный рынок угля – рынок по-купателя, а не продавца. Продав-цы-производители конкурируют за покупателя, так как в мире есть избыток этого угля. К сожалению, в случае с Украиной работают не принципы экономической целе-сообразности, а договоренности и позиции людей, близких к уголь-ном бизнесу.

Алексей КОВАЛЕНКО

Без економіки 9

Залякані сланцемЗапланований видобуток сланцевого газу на

Юзівській площі став одним із аргументів для розв’язання конфлікту на Сході. Насправді ж його там може не виявитися. Геологорозвідкою мали займатися працівники Shell, але компанія на необмежений термін відклала наземні операції. Тим часом протестувальники продо-вжують вірити у «сланцевый геноцид Киева».

«Сланцевий геноцид» був одним із аргументів, що спо-нукали мешканців Донеч-чини підтримати озброєних проросійських сепаратистів. Росію дуже непокоять трильйони кубометрів природного газу, які можуть бути виявлені в надрах Донецької та Харківської обла-стей. Але можуть і не бути. Слан-цевий газ на Юзівській площі ще навіть не почали шукати, а для його майбутнього видобутку вже створені майже нездоланні пере-шкоди.

Підписані 2013 року давоські угоди передбачають п’ятирічне первинне геологічне вивчен-ня Юзівської площі. Але влітку компанія Shell, яка здобула право на видобуток українського слан-цевого газу, відклала буріння першої розвідувальної сверд-ловини через бойові дії на Донбасі. Територія газоносної площі ще влітку була визволена від бойовиків, однак її південна частина межує з окупованою зо-ною. Геологорозвідку, яка дозво-лить оцінити запаси сланцевого газу та визначити доцільність його видобутку, за прогнозами експертів, можуть провести не раніше 2017-18 року.

«Після періоду первинного геологічного вивчення, якщо підтверджуються комерційні запаси, починається період ек-спериментального видобутку, - пояснює експерт з енергетики Українського центру економічних і політичних досліджень ім. Ра-зумкова Михайло Гончар. - Це ще приблизно три роки пробного режиму, потрібних для того, щоб зрозуміти, наскільки виправда-ними з комерційного погляду є розробка родовищ. І лише після цього починається промисло-вий видобуток. За нормального графіку робіт – а він, як ми ба-чимо, вже збився, - це перспек-тива 2022-2030-го року». Також для міжнародних видобувних компаній, які приходять на ри-нок, потрібно створити сервісну інфраструктуру, яка передбачає розвиток цілих підгалузей – виробництва цементу, труб належної якості тощо.

Коли видобуток сланце-вого газу став реальною, хоч і віддаленою, перспективою, бо-

ротьба проти нього парадоксаль-но поєднала крайніх лівих і пра-вих політиків. На Донбасі акції проти «сланцевого геноциду» організовували не лише еколо-ги, але й Комуністична та Про-гресивна соціалістична партії, а в західних областях України – Всеукраїнське об’єднання «Сво-бода».

Помітний, втім, і російський слід. Зокрема, проти видобутку сланцевого газу активно висту-пала створена Віктором Медвед-чуком організація «Український

вибір». У Слов’янську, крім вітренківців і комуністів, за ан-тисланцевими демонстраціями стояла громадська організація «Команда человечества», що має всеросійську мережу й займається духовним вихо-ванням у дусі «русского мира». Керівник цієї організації був бізнес-партнером В’ячеслава По-номарьова, самопроголошеного «народного мера» Слов’янська. За словами голови донецького обласного осередку організації «Мама-86» Галини Олейникової, один із лідерів самопроголошеної ДНР – Денис Пушилін – не раз пропонував організаторам акцій проти видобутку сланцевого газу допомогти з рекламою.

«Половина тих, хто ініціював протести проти видобутку сланцевого газу – не захис-ники довкілля, а противники

компанії Shell, - каже голова краматорського «Фонду розвит-ку громади» Станіслав Черно-гор.– Потім саме вони підняли зброю проти українців. Страх перед видобутком сланцевого газу був одним із інструментів, за допомогою яких російські спец-служби та колишнє керівництво держави готували те, що відбулось на Донбасі». У квітні бойовики, які спершу захопили Слов’янськ, а потім намагалися взяти під контроль увесь Донбас, не раз заявляли, що своїми діями захищають регіон від «сланцево-го геноциду західних компаній». Заборону видобутку сланце-вого газу планували навіть зафіксувати в «Конституції» самопроголошеної республіки. Першого травня в уже захопле-ному Слов’янську мешканці міста під проводом активістів

Компартії вийшли на центральну площу із плакатами: «Славянск против сланцевого геноцида», «Когда вы по-настоящему пойме-те, что такое фрекинг, будет уже поздно».

Фрекінг – інша назва гідро-розриву пласту, технології, за допомогою якої з глибини 1,5-2 кілометри видобувають слан-цевий газ. У пласт під великим тиском закачується вода з не-великою кількістю хімікатів, що дозволяє газові виходити на поверхню. Активісти побо-юються екологічних наслідків застосування цієї технології. «Видобуток шкідливий тим, що застосовується багато хімічних речовин, відсутні технології їх очищення та переробки, - пояснює Галина Олейникова. – Так, їх небагато, два відсотки,

але стакан води з краплею от-рути – це вже мертва вода. Крім того, щоб зібрати газ, потрібно розірвати всю площу, бо він зна-ходиться в пласті. Через кожні два кілометри має бути свердлови-на». Її однодумець, слов’янський юрист Артур Стуліков, додає: «В нашому регіоні вода – дефіцит, а видобуток газу ме-тодом гідророзриву потребує її дуже багато. Добувати сланце-вий газ можна лише на шкоду металургійним підприємствам і сільському господарству».

Станіслав Черногор ба-чив, як видобувають сланце-вий газ в американському штаті Пенсильванія – літав туди у складі делегації, спеціально організованої компанією Shell. Він упевнений, що за умо-ви дотримання технологічних стандартів видобуток не завдасть

шкоди довкіллю. «Свердлови-на має діаметр 18 сантиметрів і глибину два кілометри – це як голка! Тиск порід не дозволяє воді підніматися нагору. Більшу небезпеку становлять вуличні туалети в будинках, бо це все потрапляє в питну воду, - каже він. – Люди не хочуть розби-ратись і часто використовують недостовірні джерела. Напри-клад, фільм «Газленд», знятий на гроші «Газпрому». Після поїздки «Фонд розвитку громади» Черно-гора отримав від компанії Shell ґрант на просвітницькі акції, зо-крема на моніторинг якості води в Сіверському Дінці.

Та, крім екологічних страхів, залишаються юридичні. У Давосі було підписано дві угоди про розподіл продукції. Одна з них – між Shell і товариством з обме-женою відповідальністю «Надра

Юзівська». У ній, за словами Ар-тура Стулікова, беруть участь та-кож інші компанії, тож виникає підозра щодо корупційної складової. Юрист судився з Shell, вимагаючи розсекретити даоські угоди, а також із Донецькою та Харківською обласними радами, вимагаючи визнати їхню згоду на підписання цих угод недійсною. Врешті йому вдалося заблоку-вати розвідку сланцевого газу в Слов’янську. «Потрібно похова-ти цю угоду, економічно збит-кову для України», - каже він, і запевняє, що для цього не бракує ні документів, ні охочих надати ґрантове фінансування.

До того ж, за словами активістів, угода не передбачає відповідальності компаній, що видобуватимуть сланцевий газ, за можливу шкоду для довкілля. А землю, на якій проводитиметь-ся розвідка, можуть забрати в місцевих мешканців, сплативши копійчану компенсацію. Тому, перш ніж починати роботи, слід ухвалити цілу низку законів, які убезпечать громаду від можли-вих прикрих наслідків.

Проте Михайло Гончар уважає, що передбаченого вдо-сконалення українського за-конодавства в рамках угоди про асоціацію з Європейським Союзом буде цілком достат-ньо. «Є Директива ЄС щодо нетрадиційного газу, - каже ек-сперт. – Важливо не створити надто зарегульовану галузь, як це було зроблено в Європі під тиском захисників довкілля. Адже видобуток нетрадиційного газу, за великим рахунком, не має значних відмінностей від традиційного. Технології розри-ву пласта використовуються з 1947 року».

За словами експерта, надмір законодавчих перепон може зробити видобуток сланцевого газу невигідним. Наприклад, у Польщі на погодження буріння свердловини йде рік, тоді як у Канади – щонайбільше півтора місяці.

«Наші екологи хочуть ство-рити такі умови, за яких жоден інвестор не прийде працювати в Україну, злякавшись бюро-кратичних процедур. Наявної законодавчої бази достатньо для роботи», - вважає Гончар.

Проте тепер, коли «сланце-вий геноцид» став частиною антиукраїнської та антизахідної пропагандистської риторики, за-мирити місцевих мешканців із ідеєю видобутку сланцевого газу на їхніх землях буде вкрай важко.

Фото: slavinfo.dn.ua

Маргарита ТУЛУП

10 Без домівки

ХМАРИ БЕЗ БОМБ: про що мріють діти з Донбасу у Львові

Сорок сімей із Криму, Луганської та Донецької областей мешкають під Львовом уже кілька місяців. Влада просить називати їх не біженцями, а тимчасовими переселенця-ми. У тому, що буде куди повертатись, багато хто з них сумнівається.

– Який твій Донецьк?– Донецк – красивый го-

род с розами. Цветущий город. Мы с друзьями гуляли в пар-ках и развлекательных цен-трах. Это мой дом, - відповідає чотирнадцятирічна Маша. Вона з мамою й молодшим братиком приїхала до Львова ще в серпні.

– Наш дом целый. Муж там остался, – каже Машина мама Світлана. – Здесь у нас нет ни ин-тернета, ни ноутбука. Все ново-сти узнаем от мужа каждый день. Что-то бомбят всегда, аэропорт легендарный, где держится, слава Богу, наша Нацгвардия. Мы жили недалеко от него, слышали эти залпы. Ребенок до сих пор, когда над головой самолет пролетает, срывается. Говорю: «Спокойно, это всего лишь самолет проле-тел».

– А тут вам спокійно?– Да.Фотографуватись донеччани

не погоджуються. Світлана з дітьми мешкає в окремій кімнатці у військовому містечку у Винни-ках під Львовом. Сюди приїхали близько сорока сімей із окупо-ваного Криму та Донбасу. Ними опікується протестантська грома-да.

– Кормят три раза в день, – каже Маша. – У нас все есть, в школе даже тетради бесплатно дали.

Із двадцяти восьми дітей, що

вчились у Машиному класі, деся-теро залишились у Донецьку. За друзями вона не сумує:

– Были друзья, но сейчас не так уж сильно друзья. Мы обща-емся, но на тему политики стара-емся не разговаривать. Все мои бывшие друзья поддерживают ДНР. И я с ними, если честно, не-охотно общаюсь.

– Їм не страшно там за-лишатись?

– Взрывы вокруг, а они ходят в школу. Не страшно, наверное. Или бегут сразу в бомбоубежи-ще. Я летом вообще никуда не выходила.

– Да я ее в город не отпускала даже за хлебом! Сама ходила, – втручається Світлана. – На каж-дой большой развилке дороги были блокпосты. У нас бомбят, взрывают – не только на краю города, а везде по улицам. Звонит учительница: «Когда вы в школу придете?». Я говорю: «Когда за-кончатся боевые действия». Ска-зала, что дочь учится во Львове. Ну, хорошо, говорит, учитесь, когда вернетесь – табели прине-сете.

– А ви повернетесь?– Это очень сложный вопрос.

Дом там, комфорт там, и как-то… Здесь квартиру очень до-рого снимать. Зарплату большую надо, – крутить велику обручку на пальці Світлана.

– А я хочу домой, – перебиває

Маша. – Но здесь спокойнее. Если перестанут бомбить, хочу вернуться. Дома лучше. Там папа.

Світлана не поділяє доччиної впевненості в тому, що в Донець-ку краще.

– Может, я не понимаю всей политической обстановки, но Донбасс будет депрессивным регионом. Ни работы хорошей, ни хорошей жизни. А здесь нет бомбежек. Дай Бог, чтобы я ра-боту нашла. Эта жизнь гораздо лучше, чем была там. Мы с Ма-шей ходили, срывали эти объяв-ления о референдуме в ДНР. Но есть люди с иным мышлением.

Військове містечко повне дітей. Вони бавляться в хован-ки, бігають коридорами. Під кожним порогом декілька пар дитячого взуття. Найбільше на поверсі їх під дверима Олени, багатодітної мами з Луганська. Її найстаршому синові одинадцять, наймолодшій – п’ять.

– Мы уехали из Луганска 15 июля, – збирає з підлоги розки-даний дитячий конструктор Оле-на. – Выбраться оттуда помогла организация «Україна без сиріт». Уехали вовремя. За неделю-две до того, как начались обстрелы. Мы жили на окраине города, все это нас не касалось. Разве что ЛНР-овцы машины отжимали.

Їхати вирішили, коли почала-ся стрілянина в передмістях.

– Пули были с какой-то крас-

ной подсветкой. От нас полки-лометра. Детям было интересно: летят красные фонарики!

Оленині діти, Наташа і Вла-дик, розуміють, чому вони тут.

– Наш кусок земли захватили, и украинцы просто защищают свое, – говорить восьмирічний Владик. – Я не понимаю, что такое война, но понимаю, что, убивют людей, их либо режут, либо на танках едут и убивают. Война – это плохо. Россия хочет править миром, вот почему эта война. Но я не хочу этого. Люди, которые поддерживают Россию, должны ехать туда и жить там.

Замислившись, Владик додає:– Я хотел бы защищать Укра-

ину, но не хотел бы умереть.Поки війна руйнує будинки в

його рідному Луганську, Владик – будує. Поки що в онлайн-грі:

– Здесь я строю домики. Здесь в игре не было карты Украины. А я сделал.

– Ти любиш Україну?– Люблю. Потому, что она

хорошая. Потому что она не за-хватывает другие страны, а за-щищает себя и свои города… И мой дом. Квартира большая была. Мне в Луганске нравилось с друзьями гулять. Но больше всего мне нравилось делать с ма-мой вареники. А тут нельзя этого делать. Тут правила.

Владик хотів би повернутись до Луганська. Зізнається, що має проблеми в новій школі:

– Обижают, но не сильно. Мальчики все вместе могут, ког-да я поворачиваюсь, ударить в спину. Они это специально, по-тому что со мной они не дружат. Говорят, что я «москаль», с само-го начала так подумали. Но я не боюсь.

Із колишніми однокласниками з Луганська Владик не спілкується, хіба що з деякими. Розірвала чи-мало зв’язів і його мати:

– Моей подруге детства надо-ели мои проукраинские посты, и она удалила меня из друзей в «Од-ноклассниках». Не общаемся. Была еще подружка, которая начала пи-сать всю эту пророссийскую чушь. Даже выставляла, что бандеровцы отрубили голову русскоязычному во Львове, и потом голову катали по железнодорожному пути, и все было в крови. Потом написала, как дела. Я не смогла ответить.

Що відбувається з людьми, які були її друзями, Олена не розуміє: «Была же классная дев-чонка, дружили». Раніше, згадує, завжди зупинялись, дійшовши до політичних тем у розмові, щоб не посваритись.

– Я могла высказываться про-тив России, и она это глотала.

Сейчас на страничке в «Одно-классниках» пишет: «Погиб опол-ченец – наш герой». И в то же время мне: «Леночка, как дела, как дети?». Она уехала в Москву жить. Но мы дружили очень. Дети учились ходить вместе, гу-ляли, каждый день виделись. Мы не можем быть врагами.

Поки Олена розповідає, ма-ленька Наташа вже позносила нам половину своїх іграшок. Але говорити соромиться. Своє жит-тя пояснює на улюбленій ляльці:

– Ляля уехала из города, по-тому что стреляют. Ляля скучает по городу, у нее нет друзей. Лялю надо любить. – Обіймає іграшку і вкладає її спати. – Пусть поспит. Ляля устала от одиночества.

Олена не може зібрати необ-хідні документи, щоб віддати Наташу до дитсадка. Чула від місцевої жінки, що можна дати хабара й прилаштувати без документів, але сама не про-бувала. Роботи Олена не має. Її чоловік будівельник, намагався влаштуватись на постійну робо-ту, але не вдалося. Тому береть-ся за будь-яку тимчасову. Сама жінка мусить сидіти з дітьми.

– Я не могу детей оставить. Если бы работа дистанционно была, на телефоне или компью-тере, я бы согласилась. Понима-ешь, нам никто ничего не обязан, – вона стискає в руці дитячий светрик. – Нас здесь кормят, у людей есть время найти работу. Мы здесь уже четыре с полови-ной месяца. Боюсь, что от безвы-ходности придется вернуться в Луганск.

Оленина мама, свекор і све-круха залишилися там. На життя не нарікають:

– Им нормально. У них есть сбережения. Мама моя в августе выехала в Луганскую область, где Украина. Но через месяц верну-лась. Ей 64 года. Она привязана к жилью, все деньги вложила в ремонт. На старость себе сделала.

– Привет! А вы еще здесь? – перебиває, забігаючи до кімнати луганчан, Ваня з Донецька. –А я свой дом закончил рисовать! Хо-тите посмотреть?

На малюнку сонце на чисто-му небі, будинок із вікнами й уся сім’я. Ваня точно пам’ятає, що і де було в будинку. Дивиться на малюнок і раптом згадує:

– О, я забыл нарисовать об-лака! Чистые, голубые. Без бомб.

“Мы здесь уже четы-ре с половиной месяца. Боюсь, от безвыходно-сти придется вернуться в Луганск“.

Фото Ірини Андрейців

Ірина АНДРЕЙЦІВ, Христина ГОЛОВКО

Без освіти 11

ШКОЛА ВИЖИВАННЯ. Як війна розділила донецькі та луганські виші

Викладачі на окупованих територіях отримують продуктові пайки і сподіваються на зарплати з Києва, а студенти вже мріють про дипломи МДУ. Чому педагоги та студенти виїжджають і чому залишаються.

- Зарпцлаты нет. Ни с одной стороны, ни с другой, - розгубле-но каже зав кафедри Індустріаль-ного технікуму ДонНТУ Воло-димир Олександрович. – Уже не знаем, от кого ждать. Учимся мы по украинскому расписанию.

Телефони донецьких і луган-ських вишів і коледжів зазвичай не відповідають. Володимир – один з небагатьох викладачів, які погодились говорити. Каже, що виїхало близько 15% студентів і приблизно 10% викладачів коле-джу. Які дипломи видаватимуть випускникам, не знають. Однак про розпорядження Міносвіти, згідно з яким викладачі, які пра-цюють на ДНР і ЛНР, втрачають роботу, знають всі.

- Так и будет. А как? У нас шестьдесят преподавателей. Куда нам деваться? Если б дали жильё, работу, автобус… Мы б уехали. 90% бы точно уехали. Но некуда ехать.

* * *В Луганський будівельний

коледж 25 липня потрапило 8 снарядів. Тепер треба вставити 2,5 тис. кв.м. скла: «У нас был прекрасный праздник перво-курсников: девяносто студентов посвящали в актовом зале без стекол при температуре плюс пять», - скаржиться директор за-кладу Ольга Ходирєва.

Вона щотижня ходить на зі-брання в «Міносвіти» ЛНР, однак чекає зарплати від України:

- Я очень хочу, чтобы людям заплатили их деньги. Тогда они поверят, что есть власть, которая заботится о своём населении.

Проте її сумнівно можна від-нести до пригніченої проукраїн-ської спільноти:

- Ополченцы нам только руку дружбы протягивают. Они нам воду возят, свет протяну-ли, котельные включили, они скоро будут заводы запускать. Русский не читается! Читается украинский язык, литература, все предметы остались украин-скими. ЛНР не вмешивается в наш учебный процесс, никаких ревизий.

Частина студентів поверта-ються в окуповані виші. За сло-вами Ольги, просяться назад зі сльозами на очах. Тут теж не знають, які дипломи отримають студенти.

- Что мы сейчас будем гово-рить о дипломах, если ноябрь на улице? Завершим учебный год и тогда скажем, - заспокоює дирек-тор коледжу.

* * *Спокійна й Раїса Василів-

на, сторож Луганського вищого профучилища №7.

- Зарплату уже получили от нашего государства луганского. За сентябрь. Ту же самую, что и была. Вместо преподавателей, которые не вернулись, наняли новых. Вот и всё.

* * *Ірина, яка працює в Горлів-

ському центрі профтехнічної освіти, розповідає, що студенти навчаються як зазвичай, хіба що українську мову та історію скасу-вали. А спудеї, які через політси-туацію виїхали з міста, виконують домашні завдання дистанційно. На питання зарплати відповідає:

- Ну, за сентябрь была выплачена социальная помощь от «ДНР». Три тысячи гри-вен. Зарплата от Украины не выплачивается с июля. Говорят, что президент выплатит деньги, когда Донбасс станет украин-ским.

Така позиція української вла-ди, вважають місцеві, лише про-вокує самопроголошені респу-бліки розвивати власну систему освіти. І не лише освіти…

* * *На відміну від коледжів та

училищ, виші здебільшого ева-куювали. Частина студентів ви-їхала слідом за своїм універси-тетом, частина залишилась на окупованій території і сподіва-ється отримати російський ди-плом. Серед тих, хто залишився – Олена з ДонНУ, яка вірить в не-правдиві обіцянки ДНР:

- Есть вариант двойных дипломов – ДонНУ «ДНР» и какого-то другого российского вуза. Этот вариант наиболее при-емлем для всех: и для студентов, которые надеются в будущем по-лучить достойную работу, и для преподавателей, которые хотят видеть результаты своей работы.

Про те, що залишилась, не шкодує.

- Жаль, что многие из важних в моей жизни людей стали чу-жими. Но появились новые дру-зья, новые преподаватели-герои. Верю - всё к лучшему.

* * *Не виїхав з Донецька і ви-

кладач ДонНТУ Іван. Йому ра-зом з колегами-однодумцями вдалось частково евакуювати університет до Красноармійська, але жити Іван залишився вдома. Двічі-тричі на тиждень їздить в перенесений виш, де з першо-

го листопада триває навчальний процес. Каже, втрати величез-ні: немає матеріально-технічної бази, грантів, втратили співпра-цю з європейськими вишами.

За спостереженнями Івана, студенти І-ІІ курсу здебільшого залишились в Донецьку. Стар-шокурсники або стали вільни-ми слухачами, або переїхали до Красноармійська. - Настроения разные. Есть выпускники, не желающие получать украинский диплом и предпочитающие ди-плом ПУДР («Политехнического университета Донецкой респу-блики» - так теперь называют ДонНТУ на оккупированной территории, - Авт.). А некоторые хотят и тот, и другой. Говорят, мол, учились – имеем право.

* * *Антон, доцент ДонНУ, розпо-

відає про схожі проблеми свого вишу на новому місці – у Вінниці. Все, що потрібно для навчально-го процесу, залишилось в Доне-цьку. Зараз викладачі працюють зі студентами дистанційно. Гур-тожитки спочатку отримують ті, яким ніде і нема на що жити. Та й педагогам сутужно: зарплати не бачили уже 5 місяців.

- В Донецке всё – жильё, близ-кие люди, места, память… Уехал ради студентов, хотя понимал, что назад дороги, скорее всего, нет. Конечно, будет тяжело, нуж-но время. Но с украинским До-нНУ остались все, кто работал на его развитие.

* * *Менше оптимізму у Юрія,

історика з Луганської академії мистецтв. Він виїхав ще в липні.

- Мы с заведующим кафе-дрой фотографии стояли в ко-ридоре, разговаривали. Мимо нас пробегал преподаватель с кафедры теле- и радиоведущих, потрясая бумажками: «Смотри-те, смотрите! Это ваши спис-ки!». Оказывается, он соста-вил перечень патриотически настроенных преподавателей и студентов. И предупредил: «Это

я понесу в СБУ».Так і сталось, тому Юрію до-

велось тікати з Луганська. Від-пускні педагоги отримали до серпня включно. Навчання в академії почалось лише в жов-тні..

- Наш ректор Валерій Філі-пов – близький друг Олександра Єфремова, - каже Юрій – Він повністю налаштований на ЛНР.

Академію одразу підпоряд-кували «Міносвіти» самопро-голошеної республіки, украї-нознавчі дисципліни скасували і замінили російськими. Мін-культ продовжує ігнорувати прохання студентів та виклада-чів перенести виш до столиці.

Однак ЛНУ ім. Шевченка по-щастило: його ректор Віталій Курило швидко переніс виш до Старобільська і забрав близько 70-80% співробітників. Викла-дачам, розповідає Юрій, в Ста-робільську знайшли гуртожит-ки, однак студентам місця уже бракує.

- Але це ще не найстрашні-ше. Зі Східноукраїнського уні-верситету ім. Даля ректор зник, а студентам брешуть, що вони тепер навчаються в філії чи то Московського, чи то Новгород-ського університету. Ніби пре-стижнішим вуз став. Але ж на-справді з Росії прийшов лист, що жодних філій російських вузів на території ДНР і ЛНР не буде.

Студентів заманюють на пари безкоштовним навчанням. Педагогам, розповідає Юрій, сепаратисти замість зарплати видають продпайки – декіль-ка банок згущівки, тушонку і дві пачки крупи. За комуналку на окупованій території поки можна не платити, тому залиш-ки коштів педагоги витрачають здебільшого на харчі.

- Они знают, что работать в украинских университетах уже не смогут, поэтому надеются только на то, что «ЛНР» – это надолго, и в будущем ее терри-тория станет частью России, - рассказывает Юрий. – Поговор-ка о синице в руках подходит им идеально. Лучше как угодно, чем неизвестность. Придёт украин-ская власть – будут за Украину, будет российская – за Россию.

* * *Такої позиції колег не розу-

міє методистка Олена з Луган-ського аграрного університету:

- Я не могу оправдать это от-сутствием денег или страхом по-терять квартиру. Они взрослые люди и понимают, какие будут последствия. У меня было всего сто долларов, я бежала из-под обстрела с босым маленьким ребёнком. В Харьков ехать при-шлось через Россию. И одному Богу известно, что мы пережи-ли. Но я не смогла бы жить и ра-ботать в «ЛНР».

Посвята першокурсників ДонНУ, фото з прес-служби «ДНР»

Фото з «Дня студента», Лунанська академія мистецтв

Ірина АНДРЕЙЦІВ, Христина ГОЛОВКО

Проти радянської системи

12 Без спокою

«Перший симптом після війни – радикалізація настроїв», – психолог

У світі дуже мало досліджували гібридні війни. Тому прогнозувати вплив бойових дій на сході України на насе-лення країни дуже важко. Однак є наслідки, які залишає по собі кожна війна: радикалізація настроїв і розчару-вання, втрачене покоління чоловіків і травмовані діти, збільшення кримінальних злочинів та велика кількість розлучень.

Це посттравматичний син-дром – реакція людей на стресо-ву ситуацію в країні. Він впливає не тільки на військових і їхні родини, а й на всіх українців за-галом.

Цей синдром не настільки страшний, як його малюють, каже психолог Марта Пивоваренко. Го-ловне – усім нам треба правильно поводитись.

діти Переживають стрес однаково і в донецькУ,

і У львовіДіти зараз активно граються

з іграшковою зброєю, штурха-ють один одного. Це нормальна реакція. Не можна карати за такі забавки. Якщо цьому не надава-ти значення, такі емоції не закрі-пляться і швидко минуть. Треба спокійно пояснювати, що немож-на те чи те робити, яку шкоду по-гані вчинки можуть нанести са-мій дитині і її друзям, наприклад.

У дітей-переселенців є 3-7 сим-птомів посттравматичного синдрому: це може бути підви-щена збудженість, тривожність, поганий сон, знижений апетит, болить живіт чи голова, сонли-вість або надмірна активність. Вони відчували постійну загрозу життю, це позначилось на пси-хіці, поглибило уявлення про те, що світ чорний чи білий. Що більше дитина знає, що старшою вона є, що більше читає, то кра-ще і легше вона з цього вийде.

Є випадки, коли діти з Доне-цька не можуть спати, пісяють у ліжко, прокидаються вночі і за-биваються в кут… Є хлопчик, батьки якого поїхали з Доне-цька, щоб підготувати переїзд, а він за той час втратив мову. Сильно страждають діти в сім’ях військових. Є випадок, коли ди-тина вчинила вже кілька спроб самогубства. Це реакція на не-рви мами. Такі симптоми трива-тимуть недовго. За 3-4 місяці у частини дітей вони минуть, інша частина матиме загострення.

Сьогодні родичам потрібно ізо-лювати дітей від новин чи програм про війну, тому що ма-леча реагує не стільки на інфор-мацію з телевізора, скільки на реакцію рідних.

солдати ніколи не станУть такими, якими

бУли до війни. це треба Прийняти

Військові кардинально пере-оцінюють цінності, я це бачу. Більше замислюються над фі-лософськими питаннями: що з ними було і що буде? Морально зростають, ставлять глибші пи-тання, ніж ті, хто не брав зброї до рук. Наприклад: «Я працював на гарній роботі, яка мене влашто-вувала. Але мені цього вже мало, хочу робити щось значуще, біль-ше користі принести, дітям щось

залишити і своїй країні». Вони стали інші. Їхній орга-

нізм тепер відкидає неприємних їм людей. Наприклад, солдат буде дуже чітко відмежовувати себе від родини, яка його раніше критикувала. До того ж, спільна боротьба за життя зближує. Сьо-годні у військових іде розрив між теперішнім і минулим. Якщо ра-ніше вбивство було гріхом, кар-ним злочином, то зараз вбивати треба: не вб’єш – не виживеш. Той, хто разом із тобою – твій друг. Ви ділите відповідальність між собою. Таким чином солдати частково себе пробачають. Роди-чі сподіваються, що через кілька місяців солдат відійде і стане та-ким, як раніше. Не стане. Його треба прийняти таким, яким він повернувся.

Частина солдатів лише на 4-5 зустрічі говорить, що в них є фі-зіологічні проблеми. Наприклад, військовий не відчуває кохання до дружини і не хо-че близь-кості. Це гормони. Адре-налін емоційно виснажує, людина стає ніби оніміла, тому організм за-ощаджує енергію. Дру-жини дивуються: чекаєш чоло-віка, нарешті обіймаєш його, а він ніби чужий. Дайте йому віді-йти. Хоче кудись поїхати сам – нехай. Але чітко обговоріть рам-ки: коли повернеться, куди їде.

Жінка має зрозуміти, що тепер побратими будуть пер-шими, а не вона. На війні були не кохані, а напарники – люди, яким хлопці довіряли й пере-живали разом важкі часи. Саме тому дружина має стати таким партнером, це дуже важливо.

Сьогодні ми бачимо емоцій-не піднесення і велику кількість шлюбів військових. Коли емоції спадуть, у повсякденному жи-тті таким парам може бути важко «притертись». Але ці шлюби до-поможуть солдатам відійти від війни й реабілітуватися: нова сім’я, нові почуття, нові життя.

Але матимемо іншу пробле-му: впродовж наступних кількох років буде велика кількість роз-лучень. В Конча-Заспі є реабілі-таційний центр для військових, який до травня був єдиним в

країні. Ми там досліджували наслідки афганської війни. І ви-явили, що 80% афганців, які роз-лучились після війни і вдруге одружились, краще все пережи-ли, з меншими наслідками. Інші – гірше: пили постійно.

Взагалі наслідки Афганської війни й бойових дій на сході дуже схожі. Але Афганістан мав менші масштаби і тоді влада не визнавала вкладу цих військо-вих. Нам легше. Ми розуміємо, що треба називати наших солда-тів героями. Хлопці так не вва-жають, але це правда. Афганців на-зивали втраченим поколінням і ті, кого ми тепер називаємо героями, також можуть ним стати, якщо ми не приділимо їхній реабілітації до-статньої уваги, якщо зробимо про-грами з реабілітації військових ци-вілізовано, а не якісь для видимості курорти-санаторії-реалібітаційні центри чи окремі відділи у пси-хологічних клініках, коли поруч будуть хлопці з АТО і психи – все буде добре.

Хтось подолає наслідки стре-су за 5 років, хтось – за 10. У США є випадки, що й 15 років люди долали наслідки негатив-

них емоцій, або посттравматичні симптоми проявлялися на ста-рості: на пенсії знижується актив-ність, спадає нервова напруга, і тоді починаються сновидіння про те, що було на війні.

Радикалізація на-строїв – буде

Це перший симптом після будь-якої війни. Вбивати мож-на. І в уяві тих хлопців, які були на Сході – це збереглось. Довес-ти протилежне практично не-можливо. Наші герої можуть за

рік-два стати наркоманами чи кримінальними авторитетами. Треба їх охолоджувати.

Розчарування також наста-не: емоції пікові. Що гостріші переживання, то сильніше роз-чарування. У 2004 році такого сильного стресу ми не мали, бо не загинули люди. Але все одно величезна кількість українців розчарувалась. Тепер це буде ще глибше. Тому суспільство поді-литься на дві частини. Все зале-жить від того, скільки ще людей загине і скільки ще триватиме стрілянина.

Серед міст, які не захопле-ні, найсильніше страждають обласні центри з найбільшою кількістю переселенців: Хер-сон, Миколаїв, Кіровоград. У Дніпропетровську, Запоріжжі складно. Відчуває-ться, що від заходу України до сходу нарос-тає стрес. У Маріуполі є випад-ки, коли діти катують і вбивають тварин. Це така реакція: вони підсвідомо готуються себе захи-щати. Або не говорять, шкодять собі й іншим дітям. Дорослі в цих містах дуже часто зверта-ються до психологів.

залишенці на окУПо-ваних територіях

На окупованих територіях –дуже високий показник розлучень на політично-побутовому рівні – до 15%. Бо там є дуже багато таких сімей, де чоловік – сепаратист, а дружина з дітьми хоче виїхати.

Люди Донбасу мають симп-том уникнення – вони собі не зі-знаються, що ця війна – надовго. Але урізання пенсій і стипендій, закриття банків вплинуло на них. Дало розуміння, що війна не так

швидко мине. Кожен крок розриву Донбасу з всією Україною – при-пинення роботи банків, заморо-ження пенсій і зарплат – стимулює людей, які залишились на окупо-ваних територіях, повернутись на Україну. Що далі, поступово, то більше люди бачитимуть, що в Україні краще. І ці відчуття будуть закріплюватись.

Зараз в Україні працює орі-єнтовно 4-5 тисяч психологів, які допомагають подолати на-слідки цих подій. Вони працюють у різ-них напрямах: з військовими до відправки, у момент ротації, після повернення, з родинами загиблих, з переселенцями, дітьми і так далі. Але цього замало. За нашими да-ними, в Україні кілька мільйонів людей потребують психологічної допомоги. Ми покриваємо лише 4% постраждалих. Це означає, що 96% ще не отримали допомоги психолога.

Стресові наслідки війни на Сході проявлятимуться упродовж наступних дев’яти місяців. Тому найближчий рік ми перебуватиме-мо в такому прихованому періоді – будемо чекати. Знаємо, до чого готуємось.

Ірина АНДРЕЙЦІВ

Марта Пивоваренко. Фото Ірини Андрейців

Без історії

Без історії 13

Сила радянського менталітету й українське коріння

Присутність проукраїнських людей, які активно діяли на Донбасі, ймовірно, стала підґрунтям для протестів проти радянської системи. Активісти вимагали демо-кратичних перетворень в Україні. Ці протести та голо-дування (Революція на граніті) відіграли важливу роль у становленні незалежності України. У наші дні поста-ла загроза втрати цієї території. Втративши Донбас, ми остаточно розпрощаємося з радянщиною чи від нас відшматують частину українського?

У 40-х роках ХХ століття на теренах Донбасу виник спротив радянській тоталітарній системі. Головою створеного підпілля став Євген Стахів. Ідея, яку підтримувало антирадянське націоналістичне підпілля, була простою – вільна, незалежна, де-мократична Україна.

Проти радянської системи

Доктор історичних наук, про-фесор УКУ, Ярослав Грицак вва-жає, що насправді у нас є декіль-ка Донбасів: український, ра-дянський, українськомовний та російськомовний, Донбас Олек-сандра Бородая та Донбас Василя Стуса: «Пам’ятайте, що ми втра-чаємо всі ті Донбаси. Очевид-но, що найменше ми втрачаємо український Донбас, бо він вже поза Донбасом, він звідти виїхав. Український Донбас зараз роз-ташовується в Ужгороді, Києві, Українському Католицькому Уні-верситеті чи діаспорі».

Журналіст, історик Вахтанг Кіпіані не заперечує наявності на Донбасі феномену українсько-мовної інтелігенції: «Батько Ста-ніслава Федорчука був депутатом Донецької міської ради першого скликання у 90-х роках. Микола Тищенко – колишнім керівни-ком донецького руху. Володимир Білецький – один із фундаторів Народного Руху за Перебудову в Донбасі, автор найбільшої серед українців кількості статей в укра-їнській вікіпедії».

Вахтанг Кіпіані зазначає, що для української культури у схід-них областях українськомовна ін-телігенція все одно була рідкісним явищем. Адже активісти не були у пошані чи «тренді». Їх не нагоро-джували почесними грамотами, не запрошували на телебачення. Вони були одинаками, чужими у цьому радянському святі.

Журналіст вважає, що ми втрачаємо передусім радянщину: «Якщо запитати у населення Дон-басу, хто для них є героями, вони скажуть, що Йосип Кобзон, Ана-толій Солов’яненко, Вадим Писа-рев та аж ніяк не Сергій Жадан. Можливо, для молодих проукра-їнських представників Донбасу він і є героєм, але для масової сві-домості Сергій Жадан – як Степан Бандера, – продовжує журналіст, – тому не будемо вводити себе в оману, що наявність представників руху шістдесятників, народжених на Донбасі, відіграла надзвичайно

важливу роль для самого Донбасу.Ярослав Грицак погоджується

з Вахтангом Кіпіані: «Втративши совковий Донбас – ми відкриємо шлях до реформ. Я маю на увазі те-перішній Донбас – Донбас Гіркіна і Бородая, який є частиною окупова-ного Донбасу, який відрізняються етнічно від Донбасу, який є клей-мом».

Грицак вважає, що необхідно реформувати державу. З Донбасом чи без нього. Якщо без Донбасу, то тим паче треба впроваджувати ре-форми: «Для мене питання Донба-су – це питання не тільки України, а

й майбутнього Росії, яке залежить від того, наскільки довго Путін має ресурси утримувати свій режим», – каже історик.

Донеччани ще до цього часу сприймають своє минуле через призму радянськості – так вважає Оксана Міхеєва, доктор історич-них наук: «Наприклад, у Донецька є особливий акцент на святі вось-мого вересня – дня визволення Донбасу. В регіоні створили ілюзію постійного святкування».

Міхеєва зазначає: «Один із па-радоксів Донецька виплив зі ста-тистики підтримки проросійських

та проукраїнських мітингів. Люди розділилися майже навпіл. Були ті, які одночасно підтримували дві точки зору».

Експерт розповідає, що читаю-чи коментарі у соціальній мережі, дійшла до висновків, що у населен-ня України не розвинене «почуття держави». Люди, хай і на словах, виявляються здатними легко від-дати території: «Хай забирають, усе одно Крим дорогий, я туди й так не їздив» або «Кому потрібен той Дон-бас, тільки заважає нам розвивати-ся». «Але ось тут, – додає Оксана Міхеєва, – уже варто замислитись: а який наступний регіон почне за-важати? І що тоді для нас Україна?»

Станіслав Федорчук, політо-лог, письменник дотримується думки, що втративши Донбас, ми втратимо не тільки радянський спадок імперії, але цілий пласт до-статньо недослідженої і непоміче-ної України. України Василя Стуса, Василя Голобородька, Олекси Ти-хого, України, яка існувала пара-лельно з радянською реальностю.

Політолог розповідає: «Марно сподіватися, що на території, фак-тично окупованої російськими військами, залишиться хоч частка українського».

На його думку, приклад відірва-ної від України Кубані свідчить, що російський окупаційний режим завше докладе руку не тільки до винищення носіїв українськості, але й до активного знищення істо-ричного пласту, який неможливо привласнити або спотворити на користь нинішніх господарів краю.

Іванна ПАВЛЮК

Про діяльність націоналіс-тів на сході України можемо дізнатись з архівних докумен-тів органу НКВС. У документі «Про діяльність ОУН на схо-ді України» названо всі об-ласті України, де діяло україн-ське націоналістичне підпілля.

Перші представники руху опору на Донеччині з’явились 1941 року в Маріуполі, функ-ціонували два окружних про-води організації з центрами в Маріуполі та Горлівці, також ді-яли районні та міські організації.

Євген Стахів очолював підпілля ОУН у роки ві-йни на Донбасі й у Криму.

У роки війни підпілля Орга-нізації українських націоналістів (революційного проводу) Євген Стахів очолював на Донбасі і в Криму. Проте 1948 року він оста-точно розійшовся у поглядах із провідником націоналістів Сте-

паном Бандерою і став перекон-ливим демократом. «Україна має бути демократичною державою зі свободою преси, релігії та сум-ління».

Євген Стахів розповідав, що окупанти дуже дошкуляли насе-ленню, тому частина людей од-разу сприйняла ідеї ОУН: «До нас приєднувалось все більше людей, а головне – з молодого покоління і робітництва. Ми пішли з наро-дом, почали говорити з ним мо-вою, яку він розумів. Він почав із нами співпрацювати, і це був найбільший успіх усієї нашої під-пільної роботи. Відтоді в неї по-чали включатися інші національ-ності: росіяни, татари, греки».

У книзі «ОУН на Донеччині» Олександр Добровольський на-писав, що у Маріуполі 1943 року було укладено своєрідний союз між частиною комуністичного підпілля і місцевою групою ОУН.

Також Євген Стахів ствер-джував, що комуністичного підпілля на Донбасі не було: «Я об’їхав весь Донбас, і, якщо б воно було, то з ним би зіткнувся».

Радянська система створила великий пропагандистський міф про «Молоду гвардію» – підпіль-ну комсомольську організацію.

Сталін нагородив молодог-вардійців посмертно зірками й орденами. Він також присудив Сталінську премію за роман Олександра Фадєєва «Молода

гвардія», у якому автор зобра-зив Євгена Стахіва під іменем Євгенія Стаховича – молодог-вардійця-зрадника, який видав комсомольське підпілля геста-півцям. Тому діяч ОУН довгі роки викривав брехню Олек-сандра Фадєєва й спростовував цей наклеп в українській пресі.

У своєму матеріалі «Моло-да гвардія» – це вигадка Фадєє-ва» Стахів написав: «Наші хлопці зустрілися з молодими людьми, які записували знаки на німець-

ких воєнних машинах. Ми хотіли їх залучити до співпраці (їм було по 17-18 років). Але ми зрозумі-ли, що вони не розуміють ніякої політики - вони просто збирали відомості для розвідниці НКВС.

Таким чином, ми перерва-ли з ними контакти. Ця група не проводила ніякої ідеологічної роботи і не мала ніякої назви».

Починаючи з літа 1942 року німці провадили репресивні захо-ди проти ОУН (б). Влітку і восени 1942 року були проведені масові арешти в Маріуполі. Восени 1943 року гестапо арештували і страти-ли підпільників у Костянтинівці, Краматорську, Слов’янську, Горлів-ці, Ольгинці, Красноармійську, До-нецьку. Загальну кількість втрат до-стеменно встановити неможливо.

Наприкінці 1943 року ра-дянські війська звільнили те-риторію Східної України. Після цього керівництво СРСР розпо-чало репресії проти ОУН (б). До 1947 року на Донеччині заарешту-вали й засудили майже 400 чле-нів ОУН (б) та їхніх прихильни-ків. Усі ці люди були засуджені до тривалого терміну ув’язнення.

Іванна ПАВЛЮК

У Краматорську в 1942 році встановили тризуб на постаменті замість пам’ятника Леніну

Пам’ятник «Молодій гвардії» у Краснодоні. Фото Володимира Войтенка

«вони бУли одинаками, чужими на цьому радян-

ському святі»

14 Без культури

Театри Донбасу: біженці, заручники, зрадники

Допоки на околицях Луганська й Донецька вибу-хають снаряди та ллється кров, у підконтрольних проросійськими сепаратистами містах відкрився теа-тральний сезон. Людей у трупах поменшало – багато хто виїхав до Росії або безпечних регіонів України.

Сімдесят п’ять років тому саме в Луганську відкрився пер-ший професійний театр Донбасу. Трупа Луганського академічного російського драмтеатру ім. Пав-ла Луспекаєва під час Другої світової війни була евакуйована в Узбекистан, але після звільнення міста восени 1943 року поверну-лась додому. Цього року на схід евакуювалось двадцятеро з понад тридцяти акторів трупи, а також весь звукоцех, монтувальники та художники.

Артист луспекаєвського теа-тру Павло Морозов покинув ро-боту й переїхав до російського Новошахтинська в березні. По-вертатись не збирається.

«Ми з родиною приймаємо російське громадянство. Не хоче-мо жи-ти на повідку в українських націонал-фашистів. У найближчі дні Луганськ і Донецьк засиплють українськими авіабомбами та ре-активними снарядами», – гово-рить Павло Морозов.

Замість професійних акторів, які виїхали в липні, коли Лу-ганськ опинився в епіцентрі бо-йових дій, керівництво театру запросило на роботу студентів-першокурсників.

За словами Павла Морозова, залишились також кілька акторів-

пенсіонерів. Їм немає куди їхати. Один із них, дев’яносторічний Павло Кльонов, працював у театрі майже пів-століття. 20 вересня 2014 року він пішов із життя. Разом із ним заверши-лась епоха Луганського театру російської драми в Україні – на відкритті сезону 26 жовтня тут прославляли самопроголошену Луганську народну республіку, а після цього під егідою сепара-тистського керівництва регіону вирушили в гастрольний тур містами окупованої території. Квитки на вистави театру кошту-ють 12 гривень.

Луганськ. Театр української драми

Десятеро акторів, які залиши-лись у Луганському обласному українському музично-драма-тичному театрі, продовжують працювати. Відкриття сезону відбулось аж у листопаді, коли

в театрі нарешті з’явилась елек-трика. Грошей не отримують від червня, але не нарікають: мовляв, талановитий актор завжди голод-ний.

«У місті вже почали ви-плачувати гроші педагогам, медикам, і ми на підході, –

висловлює оптимізм головний адміністратор театру Людмила Квітко. – Керівництво ЛНР про нас не забуло. Похвалило за те, що ми працюємо. Була конференція, на якій наголосили, що людський дух треба підтримувати мистецт-вом. Ми маємо те, що потрібно публіці, наприклад, усіма улю-блену гумористичну виставу

“Сватання на Гончарівці”».Акторам цього театру Наталії

та Дмитрові Гнутовим не до гу-мору. Війна та голод змусили под-ружжя виїхати з Луганська ще в серпні. Жили то в Стаханові, то в селі у родичів, та зрештою опи-нились на заробітках у Сибіру. Тепер вони провідні актори Сур-гутського театру. «Повернутися дуже хочемо, та поки що немає куди. Наші рідні дуже давно не отримують грошей, їхня надія тільки на нас», – каже Наталія.

Така сама доля спіткала ще одну співробітницю театру, яка

просить не називати її імені, по-боюючись за безпеку родичів у Луганську. Вона переїхала з ро-диною до Києва, хоча поверну-лась до Луганська на відкриття сезону. Каже, що ображена на Міністерство культури й туриз-му, яке не евакуювало театр після

того, як Луганськ опинився під контролем сепаратистів. Хоча керівництво театру саме не про-сило Київ про евакуацію.

«Усі, хто там залишився, а це близько шістдесяти осіб, були вимушені написати за-яву з проханням вступити до ЛНР. Але старий театр ніхто не ліквідував. Має бути рішення обласної ради, яка засідає в Сіверськодонецьку. Так і пра-цюють тепер неофіційно», – роз-повіла жінка.

За її словами, працювати за-лишились не найталановитіші люди. Багатьом не дуже профе-сійним акторам підвищили категорії.

«Сумне видовище – люди си-дять без зарплатні вже котрий місяць, але намагаються пере-конати себе, що все добре й буде ще краще, – каже співробітниця театру. – На тих, хто поїхав із Лу-ганська, дивляться заздрістно».

Тепер вона не ризикує розмов-ляти в Луганську українською та висловлювати свої погляди.

Сезон відкрили виставою «Таке єврейське щастя». За сло-вами співробітниці театру, й у кращі часи на відкритті не пра-цювали знімальні групи стількох телеканалів – «Россия 24», LifeNews, «Луганськ 24»…

Для самопроголошеної вла-ди та її помічників із російських ЗМІ важливо створити ілюзію спокою та стабільності, а робота театрів у час війни – є вагомий аргумент довести те, що ситуація контрольована.

Вистави, за словами Люд-мили Квітко, у театрі й далі україномовні.

«Друга державна мова в ЛНР – українська. Люди охоче див-ляться й розуміють, із цим немає ніяких проблем. Зараз у нас невеликі кадрові зміни, але наші артисти під’їдуть. Правда, не знаю, коли», – розповідає Люд-мила Квітко.

Тим часом наприкінці ли-стопада театр перейменували. Тепер він називається «Театром на оборонній» і поставив нову виставу – російськомовний «Ле-тючий корабель».

Донецьк. Драмтеатр

Донецький академічний український музично-драма-тичний театр відкрив сезон 11 жовтня. Режисер і композитор Олексій Коломійцев каже, що театр завжди був насамперед українським, а потім уже доне-цьким. Він працював у Донецьку 2007 року і знайомий з акторами драмтеатру.

«Пам’ятаю, коли був на пре-м’єрі «Землі» за Ольгою Коби-лянською, поруч сиділо соро-карічне подружжя з Криму, – згадує Олексій. – Чую від них: “Шо это такое? На украинском? Какой кошмар! Давай пойдём отсюда!”. Потім починається ан-тракт, умикають світло, я див-люся на них, а вони сидять і плачуть. Так їх мистецтво прой-няло. Забули навіть, що вистава українською».

Більшість провідних акторів трупи донецького драмтеатру виїхала. Наприклад, Зоряна Ди-бровська та Євген Чистоклетов тепер працюють у Львівському драматичному театрі імені Лесі Українки. Зоряна, родом із Тернопільщини, понад десять років працювала в донецькому театрі, але поїхала до батьків, коли почалась війна. Проте дале-ко не в кожного з близько сотні учасників трупи донецького теа-тру є змога виїхати.

«Хтось залишається. Але всі ці люди роблять славу вже іншій державі. Якщо вони при-дурки – це одне, але коли на во-рога працюють талановиті люди – це страшно», – нарікає Олексій Коломійцев. Багато акторів, за його словами, зараз на Донбасі в партизанах – не мають змо-ги виїхати, але допомагають українським військовим. Але є й відверті зрадники, серед яких і народні артисти.

«Вони отримували зван-ня від України, а сьогодні підтримують позицію ворога. Коли ж війна закінчиться і над Донецьком та Луганськом знов піднімуть український прапор, ці перевертні перефарбуються», – застерігає режисер.

“Усі, хто там зали-шився, були вимушені написати заяву з про-ханням вступити до Луганської народної республіки

“Коли на ворога працюють талановиті люди – це страшно

“Наші рідні дуже давно не отримують грошей, їхня надія тільки на нас

Валентина БАЛАБАНОВА

Російський естрадний артист Йосип Кобзон співає дуетом з головою самопроголошеної ДНР Олексан-дром Захарченком у Донецькому оперному театрі. Фото: КоррреспонденT.net

Без культури 15

«Донбас – це теж Вавилон»«Категорично визначити себе людиною певної

національності взагалі не в стилі мешканців Донбасу – вони мають зовсім інші страхи, сподівання і, відповідно, потреби», – написав про своїх земляків у книзі «Бомжі Донбасу» Олексій Чупа.

Він – машиніст-письменник із Макіївки. У свої 28 уже встиг написати три романи про Дон-бас: «Десять слів про вітчизну», «Бомжі Донбасу», «Казки мого бомбосховища», і поетичну збір-ку «Українсько-російський слов-ник». Після того, як розбомбили завод, на якому Олексій працю-вав, він вирішив переїхати до Ки-єва.

Ми попросили його помірку-вати про неіснуюче літературне майбутнє Донбасу і світосприй-няття «східняків»

Що пишуть на Донбасі

Оцінювати теперішнє літе-ратурне середовище у Донецьку неможливо: там є тільки Федір Березін – російськомовний ав-тор-фантаст, який обіймає якусь посаду в «ДНР» (заступника мі-ністра оборони цієї псевдореспу-бліки – Авт.).

Між нами кажучи, він «ушльо-паний чєловєк», але для «ДНР» буде літератором №1. Якщо вони колись дійдуть до того, аби ста-вити пам’ятники поетам і «пєйса-тєлям», то пам’ятник Березіну од-нозначно буде одним із перших.

Наше ж літературне коло було дуже сконцентрованим – «нас мало, але ми в тєльняшках». Це були люди переважно із проле-тарських родин, які справді дуже люблять своє місто. Ми роби-ли речі абсолютно нові для цих місць і водночас писали не зовсім притаманною мовою. І цим за-гнали себе в андеграунд. Відчува-ли певну ізоляцію.

Планувалася колись до ви-дання книга «На плечах міста». Передмову до неї написав літе-ратурознавець Олег Соловей. І у цій передмові він проводив паралелі між нашою тодішньою літературною проукраїнською тусовкою і гуртком емігрантів у Празі. Говорив про те, що ми самі себе загнали в гетто. У нас була нова літературна школа – молода, динамічна, весела, досить іроніч-на. У теоретичних питанням нам протистояли люди більш класич-ної скерованості. В Донецьку тоді була поширена пізньорадянська школа з російським ухилом. Ці письменники орієнтувались на Москву й Петербург.

Ми від початку не зосеред-жувалися лише на Донецьку, бо, якщо чесно, там немає чого за-

войовувати. Зовсім мало людей, які читають. На мільйонне місто – лише декілька книгарень.

Українською часом з’являвся Андрухович. Жадан був най-популярнішим, бо він все-таки «свій». Пролетарській душі Жадан набагато ближчий, ніж якийсь-там галичанин Андрухо-вич. Ще місцеві люблять тексти з матюками. Карпа, наприклад, непогано йшла. У Донецьку лі-тературна сцена була таким собі віддзеркаленням місцевого сус-пільства: коли мало людей, які читають, відповідно, і цільова аудиторія мізерна. Коли ні для кого писати, природно, що пись-менників стає менше, особливо українськомовних.

Але я впевнений: колись Дон-бас породить дуже серйозного письменника в масштабах Єв-ропи. Бо зараз там відбувають-ся дуже страшні речі, а практи-ка показує: там, де відбувалося щось страшне – рано чи пізно

з’являється людина, що захоче і зможе це осмислити й переказа-ти.

Що не так з донбасянами

Для мене розмови про «Вели-кую Россию» – лише підтверджен-ня того, що там є росіяни, от і все. А Донбас – це те, як виглядав би Ра-дянський Союз, якби не розвалив-ся. Там живуть люди різних наці-

ональностей, тому раніше я часто порівнював Донбас зі Львовом. Це теж Вавилон. Там перемішана релі-гія, культура, мова, ментальність. Але у Львова зовсім інші цілі – тут місто слугує людям. На Донбасі було завдання виплавити людину-трудівника. Львів’яни ж насправді толерантні до інших культур, чого

ми не бачимо на Сході.Проблема донбаських людей –

у радянській політичній традиції, основою якої є індиферентність. Вона спричинена тим, що, по суті, ти нічого не вирішуєш. Я завжди кажу, що донбаські люди – інфан-тильні.

Якщо Україна вирішить, що Донбас їй справді потрібен, то зму-шена буде миритись із вередливим дитям у родині, яке може витво-

ряти все, що завгодно, але яке все одно люблять. У протилежному випадку треба просто виставити Донбас на мороз і ніколи не вирі-шувати з ним серйозних справ, бо він усе спаскудить. Це елементарно пояснюється з точки зору психоло-гії людини.

На Сході людина звикла бути

під опікою держави. Там живуть радянські люди. З іншого боку, де вони тепер знайдуть державу, яка буде ними опікуватися? Це люди з минулого, а минуле ніколи не по-вертається. Їм потрібно змиритися, що їхня держава розвалилася.

Що робити з Донбасом

Я вважаю, що «ДНР» врешті-решт прийде до того ж, що й

Україна з Росією, – олігархату. По-іншому ніяк. Припускаю, що це буде якась одна людина, і явно не Ахметов. Ситуація змінюється щодня, і кожна подія може мати серйозний вплив. Усі розуміють, що треба будувати відносини з Україною. Рано чи пізно зна-йдеться хтось із великим баблом, що приведе з собою людей, які не дражнили б оцей «ДНРівський» стереотип і були б у змозі вести адекватні переговори, от і все.

На жаль, я думаю, сьогодні ці території не повернуться під дер-жавний контроль. І я не знаю на-віть, чи хочу їхнього повернення, якщо не брати до уваги, що там залишилася моя сім’я.

Як на мене, для держави було б краще, якби Донбас трохи по-гуляв сам по собі, і потім, якщо захоче, попросився назад. Це раціональна позиція. Я знаю, скільки бабла вливалося у цей Донбас, і скільки зараз влива-ється у боротьбу з ним же. На ці гроші можна будувати дороги, відновлювати лікарні, проводити соціальні програми. А ми замість цього намагаємося сподобатися людям, які не хочуть нас знати.

Найоптимістичніший варіант, який я сьогодні бачу – це або від-новлення автономії, або радше незалежність Донбасу. Бо якщо обривати, то зовсім – цю тери-торію не варто фінансувати з українського бюджету. Хай вони спробують пожити автономнень-ко, федеральненько.

А потім з огляду на досвід, який Донбас здобуде, можна про-водити референдум в Україні, але з єдиним питанням: хочемо ми пустити їх назад, чи ні?

Марія ПІСКУН

Олексій Чупа. Джерело: ngo.donetsk.ua

16 Без футболу

Донбас в офсайдіПозиція Федерації Футболу України

ФФУ допомагає усім клубам, не тільки з Донбасу. Загалом, клуби намагаються самостійно розв’язати питання свого по-селення й облаштування. Але там, де потрібна все ж таки наша поміч, то ми, звісно, долучаємось. Наприклад, ми допомогли до-нецькому «Шахтарю» з поселен-ням на олімпійській базі у Свято-шино.

Що стосується краматорсь-кого «Авангарду», то цей клуб у жовтні подав заявку на атестацію і хоче відновити свої виступи. Наразі вивчається ситуація, ймовірність такого повернення у професіональний статус сьогодні важко оцінити.

Позиція Української Прем’єр-Ліги

Прем’єр-Ліга перебуває на постійному зв’язку з усіма своїми клубами. Якщо буде потрібно, Ліга в рамках своїх повноважень може підключитися до проце-су влаштування клубів зі Сходу. Хоча практика показала, що клу-би самостійно обживаються на нових місцях, а обирають їх за власними критеріями.

Ліга вчинятиме так, як проси-тимуть клуби, а також зважаючи на ситуацію. Оскільки ліга якраз і створена для відстоювання інтересів усіх клубів та допомоги їм у вирішенні будь-яких питань.

Позиція Професіональної Футбольної Ліги

Все, що потрібно для фун-кціонування клубу з нашої сто-рони – ми намагаємось роби-ти і в принципі робимо. ПФЛ допомогло знайти поле для тієї ж алчевської «Сталі» у Карлівці та «Макіїввугілля» в Чкалово. «Шахтар» сам вирішував питання розташування своєї молодіжної команди «Шахтар-3». А так веде-мо співпрацю у звичному руслі, постійно на зв’язку з клубами.

Коли у травні таки закінчився багатостраждальний 23-й чемпі-онату України з футболу, перед футбольною владою та функці-онерами постало складне запи-тання – що робити зі змаганнями, коли в країні війна?

Поки вони вирішували, крим-ські «Таврія» та «Севастополь», за-реєструвавшись як нові юридичні особи, розпочали новий сезон у ро-сійському чемпіонаті. Гірша участь чекала на вірменський «Титан» – єдиний клуб, керівництво яко-го виявило бажання залишитись в українському футболі. На жаль, внаслідок скрутного фінансового становища клуб розформували.

Поряд із тим існувала більша загроза. Одразу десять клубів з Донбасу, які виступали в попере-дньому чемпіонаті, опинились по той бік фронту.

Звісно, переїзд на мирні тери-торії був єдиним правильним рі-шенням, але не всі команди мали змогу так вчинити. Через фінан-сову неспроможність перебазува-тись у спокійніші місця свердлов-ський «Шахтар» та краматорський «Авангард» на період війни припи-нили свою діяльність. Трохи біль-ше поталанило маріупольському «Іллі-чівцю». Місто встигли звіль-нити і керівництво клубу прийня-ло рішення залишитись, а матчі проводити на полях суперника, оскільки ФФУ заборонила прово-дити змагання у Маріуполі.

Очевидно, цього було достат-ньо, щоб таки відважитись на но-вий чемпіонат, але свої коректи-ви, наслідки яких поки що важко передбачити, війна все одно вне-сла.

Втрат зазнав бізнес власни-ків футбольних клубів, утриму-вати які в такій ситуації стало куди важче. Через загрозу своєму життю багато легіонерів змуше-ні були покинути нашу країну. З цим пов’язане зниження пре-стижності нашого чемпіонату. Але що там престижність?! Іно-земні футболісти «забрали» зі со-бою навіть той рівень гри, який демонстрували наші команди останніми роками. Це призвело до зменшення вболівальників на трибунах. І це тільки початок…

Щоб зрозуміти процеси, які відбуваються в українському футболі, до чого призведе втрата Донбасу, і наскільки все серйоз-

Чемпіонат України з футболу й у мирний період часто недораховувався своїх представників. Та цей рік може ознаменуватись своєрідним голокостом для українських футбольних клубів. Тільки після анексії Криму ми втратили три професійні колективи – «Таврію» Сімферополь, ФК «Севастополь» та «Титан» Армянськ. Яка ж доля спіткає команди з Донбасу?

но ми звернулись до відомого футбольного експерта, головно-го редактора журналу «Футбол» Артема Франкова.

– Яка ситуація у клу-бах сьогодні і чим керу-ються їхні власники?

– Для «Шахтаря», звіс-но, найгірше ще попереду! Адже клуб із великими зусиллями й ко-штами (щоправда, дуже енергій-но та не залишаючи сумнівів) ви-рішив тільки тактичні проблеми. А що робити стратегічно…

Вважаю, що тут навіть не в селекції справа. Яка для «Шах-таря» перспектива повернутися в Донецьк? Дуже слабка. А от іс-нування у вигнанні…

Навряд чи Ріната Ахметова вабить приклад «Анортосіса» із Фамагусти (кіпрський клуб, який офіційно базується у Фа-магусті, але через політичні су-перечності його офіс фактично розташований у Ларнаці – авт.) Легіонерам же у Києві тільки краще.

Можливо, це і компенсує не-обхідність майже постійно грати в гостях.

Щодо переїзду до Львова, то це навряд чи. Там просто немає умов для тренування, які вимагає «Шахтар».

Куди ймовірніше, що клуб ви-купить у Києві олімпійську базу «Святошин» і приведе її до ладу. Але я б не зарікався…

Тарута може шукати шляхи продажу «Металурга», але не може продати клуб повністю - наскільки я знаю, у нього там лише частка. Хоча загалом ця «процентовка» не афішується.

«Доля «Зорі» буде залежати від власника – абсолютно не ро-зумію, навіщо Геллеру запорізь-кий чи навіть київський клуб. З іншого боку, якщо він вивів звід-ти весь свій бізнес…»

Небажання «Іллічівця» пере-їхати з Маріуполя пов’язую з від-сутністю грошей; або небажан-ням витрачати їх на те, що немає сенсу з точки зору клубу – ну кому потрібен маріупольський клуб поза Маріуполем?! З самого початку це був соціаль-ний проект Бойка, в іншому ви-гляді він не дуже і потрібен.

Щодо «Олімпіка». А чого хоче Гельзін? Клубу без вболівальни-ків і без батьківщини, клубу –

тільки його іграшки і не більше? Думаю, що він не погодиться з такими припущеннями! І, вва-жаю, дуже критично ставиться до досягнень своєї команди, за які заплачено таку ціну. Кому сподобається грати на НТКУ ім. Баннікова при кількасот вболі-вальниках?

Загалом різкі зміни можуть бути тільки в гірший бік. Ні на який прогрес ні донбаських клу-бів, ні яких-небудь інших в ни-нішніх умовах розраховувати не доводиться. Тепер не розвива-ються, зараз виживають.

Хто взагалі міг повернути си-туацію в бізнесі на свою користь? Фінансові махінатори, які грають на різниці курсів – та наче таких серед власників наших клубів немає. Ну, і ті, хто користується зміною влади для захоплення. Але тут вже широке поле для фантазій.

– Яка роль ФФУ, як це вплине на чемпіонат та збірну?

– ФФУ нічим не може допо-могти проблемним клубам – їм потрібні гроші, так що, всі чоти-ри десятки на задоволення по-ставити? А звідки брати кошти?

Безумовно, чемпіонат під за-грозою. Футбол у дуже серйоз-ному становищі, тому що дуже залежить від наявності грошей в країні.

Він не помре ніколи, але мож-на догратися до моторо-шної си-туації початку 1990-х – до речі, приблизно на ту відвідуваність матчів ми сьогодні й виходимо, коли футбол був усім байдужим. Тобто чемпіонат під загрозою в тому сенсі, що здатний дуже сер-йозно виродитися. Зовсім зник-нути він може тільки в умовах

повномасштабної війни. Чи збільшення українських

футболістів у стартових скла-дах команд позитивно вплине на збірну? Палиця з двома кінцями. Де краще розвивався Ксьонз – в оточенні металістівських легіоне-рів чи молодих україн-ських кар-патівців? З одного боку, шансів і можливостей в українців стало більше, з іншого – у кого вони по-винні вчитися, у своїх партнерів по молодіжних збірних?!

Крім того, в непривабливий і слабкий футбол зменшиться приплив вихованців, які й без того не дуже прагнуть розлуча-тись і з потом і з кров’ю.

Цей фактор сильніший, ніж надлишок іноземців… Хіба що нашу країну доведуть до біднос-ті бразильських фавел і зроблять футбол єдиним способом підня-тися…

Не хотілось би.

Головний редактор: Таїсія Кутузова. Секретар: Маргарита Тулуп. Випусковий редактор: Ірина Андрейців. Редактор рубрики політика: Роман Губа. Редактор рубрики економіка: Олексій Коваленко. Редактор рубрики суспільство: Христина Головко. Редактор рубрики історія: Іванна Павлюк. Редактор рубрики культура: Валентина Балабанова. Редактор рубрики футбол: Микола Решнюк. Журна-лісти: Наталія Шевяхова, Марія Піскун. Дизайн: Наталія Шевяхова. Верстка: Наталія Шевяхова, Таїсія Кутузова. Наклад: 100 примірників. Ціна: договірна. Адреса редакції: м.Львів, вул. Хуторівка, 35а. Видавець: Український католицький університет. При передруці посилання на газету «Монарх» - обов’язкове.

Донбас Арена після обстрілу. Джерело - rian.com.ua

Микола РЕШНЮК

Фото з pfl.ua

Фото з foootball.sport.ua

Фото з foootball.sport.ua

Documents

Без Донбасу