У передньому слові зазвичай виклада-ють маніфест. На обкладинці цього числа – робота із серії «Проект Утвердження Ново-го» (абревіація «Проун»), авангардистський експеримент Єля Лисицького із простором та формами. Подібним чином утвердити нове у просторі соціогуманітарної думки прагне ча-сопис «СВОЄ».

Близько двох років тому група активіс-тів факультету соціології КНУ ім. Т. Шевченка зaапочаткувала видання, провідною темати-кою якого стало свіже й гостре осмислення cоціології, освіти, науки та більш загальних проблем студентства і суспільства. Сьогодні видання цілком звільнилось від інституцій-них обмежень і виходить у всеукраїнський формат.

Згадане поривання втілює і цей випуск. Стаття Анастасії Фітісової ставить під сумнів наявні співвідношення освітнього та профе-сійного. На суперечностях принципів соціо-логічного пояснення і так званої «соціоло-гічної уяви» наголошує Артемій Дейнека. А інтерв`ю Володимира Шелухіна з випускни-ком магістерської програми з соціології Уні-верситету Утрехт (Нідерланди) Тимофієм Брі-

ком дає можливість вийти за межі звичного бачення міждисциплінарних зв’язків соціо-логії, наукового дослідження та інституцій-них обмежень.

Не зупиняється журнал і у пошуках спо-собів взаємодії науки та суспільних рухів. Зокрема, стаття «Будь реалістом – вимагай неможливого» пропонує поглянути на про-блеми студентських рухів та освітньої полі-тики з активістсько-соціологічної перспекти-ви. І, звісно ж, журнал розробляє нові форми вислову: так, Тарас Саламанюк у жанрі гон-зо-журналістики відкидає будь-які види за-мовчування повсякденних проблем студент-ського життя.

Чи усе вищезгадане може бути назване «маніфестом»? Французький філософ Ален Бадью вдало помітив, що усі авангардист-ські маніфести ХХ століття покликані розтлу-мачити минулу дію в майбутньому. Завдання ж цього видання існує безпосередньо у те-перішньому, тож закликаємо студентів соціо-гуманітарних факультетів та всіх тих, хто за-цікавлений у переосмисленні питань науки, освіти і суспільства загалом, утверджувати нове разом. Маніфести ж залишмо на потім.

ГОЛОВНИЙ РЕ ДАКТОР,МИХАЙЛО С ЛУКВІН

Зміст Бути соціологом:

майже-відсутність професіїта нескінченні перспективи

соціологічної уяви

Чому не вартомислити соціальні

факти як речі

Тимофій Брік: «Сучаснесуспільствознавство

дуже „історизується“»

Будь реалістом –вимагай неможливого

Розстріл

4Анастасія Фітісова - аспірантка факультету соціології КНУ ім. Т. Шевченка, fitisowa@gmail.com

10Артемій Дейнека - аспірант факультету соціології КНУ ім. Т. Шевченка, artemiydeineka@gmail.com

14Володимир Шелухін - аспірант факультету соціології КНУ ім. Т. Шевченка, vashelukhin@i.ua

22Михайло Слуквін - студент факультету соціології КНУ ім. Т. Шевченка, mykhailo.slukvin@gmail.com

26Тарас Саламанюк - випускник факультету соціології КНУ ім. Т. Шевченка, ntsa.fs@gmail.com

4

СВОЄ

ТРОХИ ОСОБИСТОГО ДОСВІДУОдне з особистих відкриттів, що стало

результатом мого навчання на факультеті соціології, полягає в тому, що та освіта, яку я так старанно здобувала шість років по-спіль, майже не має власного професійного виміру. «Соціологія – це не професія!» – на-магалася я донести своїм майбутнім коле-гам, абітурієнтам нашого факультету, коли мені надходили від них листи із запитан-нями про те, чи задоволена я навчанням на факультеті та наскільки було складно знай-ти роботу за спеціальністю. Ну, що тут ска-жеш, навчанням я задоволена, робота сама знайшла мене. Але річ у тім, що ці, здава-лося б, цілком «залежні» (у здоровому глу-зді абітурієнтів точно!) змінні – інтерес до процесу навчання та ефективність отрима-ної освіти на ринку праці – насправді ма-ють ледве помітний зв’язок. Мені, справді, подобалось навчатися на нашому факульте-ті: спілкуватися з людьми, з якими ми роз-мовляли «однією мовою», читати те, що ста-ло мене цікавити, поринаючи таким чином

у специфічне інтелектуальне середови-ще. Тож я, на відміну від деяких випускни-ків (іноді влаштованих на хорошу робо-ту), не вважаю роки, що провела тут, марно втраченими, а знання – непотребом; навпа-ки, зовсім навпаки. Що ж стосується пра-цевлаштування, то тут зовсім інша історія: успішна студентка, в університеті я здобу-ла деякий символічний і соціальний ка-пітал, що й стало справжньою причиною того, що, закінчивши факультет, я отрима-ла щонайменше дві конкретні пропозиції працевлаштування «за спеціальністю» (від викладача і старшої колеги). Але стоп, що означає працевлаштування «за спеціаль-ністю»? – Та, власне, будь-що! Але точно не можливість пірнути в інтелектуальне лімбо соціології, до якого я так звикла в універ-ситеті, і де проводити час мені насправді хотілося б. Тож, виходить так, що моє за-довлення від навчання – це не прагматич-на відповідність моїм очікуванням вигід-но працевлаштуватися, котрі я мала ще до вступу на факультет. Навпаки, відчуття своєї

Бути соціологом: майже-відсутність професії та нескінченні перспективисоціологічної уяви

5

перший випуск

доречності в даному середовищі збільшу-валося прямо пропорційно тому, як стира-лися мої прагматичні вимоги щодо майбут-нього працевлаштування. Тому критерії, які я висувала, оцінюючи навчання на першо-му курсі, впродовж всього перебування на факультеті перестали бути релевантними, а інтерес до навчання на факультеті в моє-му випадку, і справді, погано зкорелював із перспективою цікавого працевлаштування.

ЩО ТЯГНЕ ЗА СОБОЮ ПРОФЕСІО-НАЛІЗАЦІЯ ДИСЦИПЛІНИ?

Давайте поміркуємо, що загалом мо-же означати те, що ставлення до соціоло-гії, особливо серед тих, хто створює попит на соціологічну освіту, формується згідно з уявленням, що соціологія – це професія, а не, скажімо, певний рівень спеціальної освіченості щодо феноменів сучасності? По-перше, це – запит студентів на конкрет-ні дисципліни. У нас на факультеті відома ситуація, коли більшість студентів прагне навчатися на кафедрі методів та методоло-

Більшість студентів вже на другому курсі нарікає, мовляв, знову ці до болю знайомі прізвища з історії – Конт, Дюркгайм, Парсонс, краще б практичні курси додали та основи маркетингу повернули.„ “

гії соціології, і мало хто за власним бажан-ням потрапляє на кафедру теорії та історії соціології. Більшість студентів вже на дру-гому курсі нарікає, мовляв, знову ці до бо-лю знайомі прізвища з історії – Конт, Дюр-кгайм, Парсонс, краще б практичні курси додали та основи маркетингу повернули. Дискурс про соціологічну освіту організу-ється навколо незмінної опозиції «теорії та практики»: ніби навчання повинне давати «теоретичну базу», яка потім буде ефектив-

но (sic!) конвертована у «практичні нави-чки», щоб забезпечити конкурентну пози-цію на ринку праці людей зі спеціальними компетенціями – професіоналів. Обираючи факультет, абітурієнт бажає знати, по-пер-ше, чи є гарантії того, що він отримає добре оплачувану роботу та кар’єрну перспективу уже під час навчання та після його закін-чення, а, по-друге, як отримана освіта доз-волить йому максимізувати свій людський капітал для того, щоб отримати роботу «за спеціальністю».

Наведена модель дуже помітно кульгає на всіх рівнях. По-перше, професію «соці-олог» складно віднайти у найбільш важли-вому для студентів рубрикаторі – переліку вакансій сайтів з пошуку роботи. По-дру-ге, вакансії, що пропонуються у пошуку за ключовими словами «аналітик», «робота з данними», «маркетингові дослідження», «маркетолог-аналітик» тощо вимагають від кандидата не спеціальну 6-річну освіту за напрямком «соціологія», а досвід роботи у подібних компаніях, математичний бекгра-

унд, базові вміння працювати у програмах аналізу даних та розуміння сучасного укра-їнського ринку. Наш факультет, що реалі-зує свою освітню діяльність в межах «кла-сичного університету дослідницького типу», пропонує перелік навчальних дисциплін, більшою мірою спрямовуючи студентів до академічної діяльності. Однак, у будь-яко-му випадку, орієнтація на академічну діяль-ність стосується меншості студентів. Тому, навіть враховуючи всі застереження, об’єм

6

СВОЄ

«теоретичного знання», що викладається, виявляється завеликим для того обмежено-го набору «компетенцій», які можна реалі-зувати, отримавши конкретне робоче місце на ринку праці. Таким чином, соціологічна освіта не вміщується в рамки професіона-лізації, але модель індустріальної економі-ки, до якої потрібно вбудовуватися, через транзитну зону соціалізації в університе-ті все ж таки залишається основним інстру-ментом узгодження інтересів факультету та його контрагентів.

Отже, що дає сьогодні соціологічна освіта, крім путівки до майбутнього міс-ця працевлаштування, яку вона, як вияв-ляється, досить опосередковано надає, але яку від неї всі очікують? Що означає «бу-ти соціологом»? Просто ідентифікувати се-бе із групою шляхом належності до тих, хто має відповідний документ про освіту, або тих, хто займається соціологічним «ремес-лом»? Але де, приміром, закінчується соціо-логія та починається маркетинг/статистика/психологія/політологія/соціальна робота тощо? У межах кожного з проектів акаде-мічної соціології (теоретичного, галузевого, тематичного тощо) ми знайдемо свою влас-ну відповідь на питання щодо меж компе-тентності соціологів. Так, на перший погляд, говорячи про межі компетентності, ми ли-ше виробляємо деяку конвенційну номі-націю, дотримуючись логіки власної дис-ципліни. Тим не менш, не зовсім зрозуміло, що саме задає цю межу? Ґрунтуючись на яких критеріях соціологи-науковці, викла-дачі різних кафедр, адміністрація факуль-тету, роботодавці різних сфер розрізню-ють власне соціологію та не-соціологію? Чи можна віднайти універсальні критерії тако-го розрізнення?

П А Р С О Н С : П Р О С У В А Т И П Р О Ф Е -С І Ю Т А Л О Б І Ю В А Т И Н А З В У «С О Ц І О-ЛОГ» В ОПИСАХ ВАКАНСІЙ

Якщо розглядати зазначену проблему з історії її формулювання, побачимо, що професіоналізація соціології, принаймні в одній країні, була, швидше, вимушеним кроком, ніж відповіддю на реальну по-требу. Наприкінці 30-х років соціологія в США, в цілому, вже завершила процес ін-ституціоналізації як наукової дисципліни, вона мала в своєму розпорядженні що-найменше два власних наукових журна-ли та щорічно випускала більше сорока наукових кадрів. Цього вдалося досягну-ти без активного звертання до риторики професіоналізації: ані в Чикаго, ані в Ко-лумбійському університеті, ані в Північній Кароліні, де виникали перші соціологіч-ні факультети, соціологія не презентува-лася в якості професії. Починаючи з 30-х років дисципліна була вимушена шукати стабільні джерела символічної та фінан-сової підтримки: в США посилються сці-єнтистські тенденції, і соціологія, що пра-цює на широку публіку, виходить з моди. Приватні фонди все менш схильні фінан-сувати соціальну науку. Завдання ж соці-ології полягало в тому, щоб не залишити-ся викинутою з академічного середовища хвилею сцієнтизму, і тому вона провади-ла активні заходи щодо збереження влас-ного наукового статусу. Протягом деся-ти-п’ятнадцяти повоєних років модель соціології як професії набирала силу та ставала провідним інструментом легіти-мації академічної соціології. У цій ситуа-ції задачею вже відомого тоді соціолога Т. Парсонса було, спираючись на розро-блену ним теорію професій, запропонува-

7

перший випуск

ти відповідь на питання, яке місце у сві-ті професій займає соціологія. У 1959 р. рішення було готовим: за замовленням Американської соціологічної спільноти Парсонс підготував та представив на що-річному засіданні звіт «Про проблеми, з якими стикається соціологія як професія». Доповідь витримана в тріумфальному то-ні: вона демонструвала, що соціологія відбулася в якості професії, організованої навколо наукової дисципліни. Прикладна функція, що легітимувала науковий ста-тус соціології, стосувалася таких сфер ді-яльності, як маркетингові дослідження та організація праці на виробництві. Однією з найважливіших задач професійної асо-ціації соціологів Парсонс вважає лобію-вання номінації «соціолог» в описах ва-

У ЯКИХ СФЕРАХ ЗАЙНЯТОСТІ МО-ЖЕ БУТИ РЕАЛІЗОВАНА СОЦІОЛОГІЧ-НА ОСВІТА?

У 2013 році студенти нашого факуль-тету провели дослідження, присвячене проблемам працевлаштування соціологів. Частиною цієї роботи, результати якої мож-на знайти на сайті факультету, є висновки щодо образу соціолога на ринку праці, ко-трі ми зібрали у потенційних роботодавців. Один із яскравих висновків нашого дослі-дження полягає в тому, що у середовищах наших потенційних роботодавців не відтво-рюється сталий образ соціолога як профе-сіонала. Ми виділили три ідеальні режими сприйняття професійної діяльності соціоло-гів роботодавцями: Наука соціологія + Екс-пертна діяльність, Прикладні дослідження

кансій. Просуваючи професію «соціолог» важливо просувати раціональність влас-ної дисципліни. У протилежному випад-ку, людині, що отримала соціологічну про-фесію та влаштовується на роботу, навіть у таку сприятливу сферу як маркетинго-ві дослідження, доводиться підкорювати свої технічні навички раціональності да-ного середовища – а отже, не бути про-фесіоналом в парсонівському розумінні, оскільки працювати за межами соціоло-гічної раціональності. В таких випадках працевлаштування взагалі не є результа-том систематичної соціологічної освіти: в інтерв’ю сучасних випускників соціологіч-них факультетів це зазвичай позначаєть-ся відповіддю «працюю не за фахом».

та Соціологічна освіта (режим професійної не-діяльності, освітній бекграунд).

Образ соціолога в режимі «Наука» від-творюється в умовах інституціоналізованої науки соціології в Україні, що має власний інститут в рамках Національної академії на-ук України, окремі факультети у вищих на-вчальних закладах і можливість самовід-творення інституційним шляхом – випуски бакалаврів, магістрів, наявність аспіранту-ри, докторантури з напрямку «Соціологія». Цей образ є найбільш сталим, але водно-час досить банальним: його часто окреслю-ють через розуміння суспільства в цілому, загальну ерудованість, допитливість, вмін-ня працювати з літературою та «відірваність від реальності».

Доповідь витримана в тріумфальному тоні: вона демонструвала, що соціологія відбулася в якості професії, організованої

навколо наукової дисципліни.„ “

8

СВОЄ

Образ соціолога-експерта відворюєть-ся серед роботодавців некомерційної сфе-ри (громадські організації, фонди, профспіл-ки тощо). Це людина з гнучкою зайнятістю, здатна до «аналітики високого рівня», вміє оперувати новими соціальними категоріями (наприклад: громадськість, гендер), має дос-від організації усіх етапів прикладного дослі-дження, але найголовніше – соціально актив-на. Зазвичай до такої діяльності залучаються

соціологи-науковці, що мають активну грома-дянську позицію. Цей режим включає також тих, хто працює в науково-дослідницьких структурах виконавчої гілки влади. Як пра-вило, ці структури не рекрутують людей з со-ціологічною освітою, власних соціологічних служб вони не мають, але мінімальний шанс натрапити на соціолога в якомусь Міністер-стві соціальної політики все ж таки є.

У галузі прикладних досліджень – марке-тингових або власне соціологічних організа-ціях – роботодавцю дуже складно оперувати номінацією «соціолог» стосовно спеціалістів, що мають відповідну освіту. Більшою мірою потреба в соціологах залежить не від напря-му досліджень організації, а від професійних соціальних мереж співробітників. Так, у КМІ-Сі відтворюються сталі зв’язки з тими, хто от-римав саме соціологічну освіту, тоді як в ін-ших подібних організаціях соціальні мережі співробітників часто більш «маркетингізова-ні». Цілісність образу ускладнює диференці-ація праці: професійні компетенції соціолога повністю залежать від посади, яку він займає. Попри це, роботодавці наголошують на необ-

хідності знання математики, вміння працюва-ти зі статистичними даними, розуміння мето-дології прикладного дослідження. Звісно, що крім того є соціологи, що працюють з якісни-ми даними. Це не потребує математичної під-готовки, але також вимагає певних вмінь та досвіду. Проте про потребу в кадрах з кіль-кісних методів аналізу даних роботодавці говорять значно більше. В цілому, у робото-давців даної сфери соціолог асоціюється із

проведенням досліджень ринку.Багато хто з роботодавців говорив нам

про те, що «соціолог» – це дуже широке фор-мулювання, щоб вважатися професією. На їхню думку, це пов’язано із широким полем проблематики соціології як наукової дисци-пліни, звідси і професійна діяльність соціо-лога може бути найрізноманітнішою. З іншо-го боку, ця «найрізноманітніша діяльність», якою займаються люди з соціологічною осві-тою часто позначається ними самими у різ-ного роду анкетах як «працюю не за фахом». Що означає «за фахом», важко сказати. Ро-бота може бути якою завгодно, але якщо те-бе називають соціологом, то часто через ін-ші обставини.

Тож, як бачимо, банальна теза про те, що соціологія – це наука про суспільство, пере-творилася на свого роду кліше, що одразу за-охочує зробити з себе наступний висновок: «Якщо соціологія – це наука про суспільство, а суспільство є всюди (часто під «суспіль-ством» маються на увазі «соціальні пробле-ми»), то людина з соціологічною освітою мо-же працювати всюди». Кепська логіка!

«Якщо соціологія – це наука про суспільство, а суспільство є всюди (часто маються на увазі «соціальні проблеми»), то людина з соціологічною освітою може працювати всюди». Кепська логіка!„ “

9

9

перший випуск

О Т Ж Е , Щ О М И О Т Р И М У Є М О , ЗДОБУВАЮЧИ ОСВІТУ СОЦІОЛОГА?

Професію? – Навряд чи. Швидше, дея-кі навички у сфері аналізу даних. Але, перш за все, спеціальну уяву, раціональність (міг би сказати Вебер і Парсонс), знання, опа-нування якими можна порівняти з оволо-дінням певною мовою. Так, як і знання мо-ви, соціологічна освіта є фундаментальним ресурсом уяви. Ним визначається те, що мо-же бути уявлено, побачено, виражено та осмислено тими, хто говорить певною мо-вою. Приміром, роботодавці майже ніко-ли не можуть чітко та операціонально ви-разити свої вимоги до кандидата. Однак у більшості випадків відбір та подальше про-сування відбувається не за формальними критеріями, а за «єдністю мови»: «Що таке відсоток?» – запитує директор соціологічної служби Центру Разумкова підчас співбесіди. Людина, що опанувала соціологію/ напрям соціології, користується своєю лексикою та керується специфічною прагматикою. У ме-жах цієї прагматики діють свої правила, до-тримання яких дозволяє розуміти соціоло-гам один одного, та власна внутрішня логіка, що конститує специфічну реальність, покла-дання на яку і об’єднує всіх соціологів.

Тож, що саме означає оволодіти соціо-логією, якщо не отримати професію? Що та-ке специфічна раціональність соціологічно-го способу світосприйняття, якщо не корпус завантажених у мозок розрізнених знань та набутих вмінь? Що саме мав на увазі Чарльз Мілз, коли банально писав про соці-ологічну уяву 24 години на день? – Відпові-дей на ці запитання і треба вимагати від со-ціологічної освіти!

АНАС ТАСІЯ ФІТІСОВА,КНУ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

9

перший випуск

10

СВОЄ

Ми перебуваємо в умовах потуж-ної інтелектуальної інерції, котра ка-рає нас непорозумінням як тільки ми ступаємо за межі усталеного здоро-вого глузду. Ще б пак! Щойно першо-курсники всідаються у аудиторіях, їм одразу кортить дізнатися, що то за та-ємнича царина знання, в якій їм дове-деться поратися наступні кілька ро-ків, якщо не все життя. І тоді їх зяючу порожнечу заповнюють всім відоми-ми формулюваннями і визначеннями, котрі, тим не менш, залишають по со-бі пелену неясності. І не вірте тому, хто скаже вам, що ясність у цій справі на-стає швидко. По-перше – не швидко, а по-друге – не настає взагалі. Скоріше тільки розростається павутиння плу-танини, котру згодом доводиться роз-плутувати. Не дарма книга сучасного

англійського соціолога Джона Ло, при-свячена методу соціології, починаєть-ся запитанням Аліси з Дивокраю: «If this is awful mess… then would something less messy make a mess of describing it?». І у кожного соціолога знаходиться своя менш заплутана плутанина, щоб розплу-тати чиюсь більш заплутану. Тут, зокрема, важливою фігурою є почесний соціо-логічний «плутарх» (від дав.-гр. – «дже-рело багатства») – Еміль Дюркгайм, ко-трий, переймаючись тим, щоб соціологія отримала своє місце під сонцем фран-цузької академії, сформулював ряд ме-тодологічних настанов, серед яких ко-довими для університетських заліків стали дві: 1) «соціальні факти слід роз-глядати як речі»; 2) «соціальне слід по-яснювати через соціальне». Дякую, ви вільні, у вас п’ятірка!

Чому не вартомислити соціальні

факти як речі«Втім, усе, що створюється в царині методу

має лише тимчасовий характер, оскільки методизмінюються у міру розвитку науки»

«Ось це ми і попросимо читача не випускати із уваги. Нехай він постійно пам’ятає,що ті прийоми мислення, до яких він найбільше звик, є скоріше шкідливими,

аніж сприятливими для наукових досліджень соціальних явищ»— Е. Дюркгайм

11

перший випуск

Але що ж це значить – «розглядати як речі»? Ось ми і починаємо плутатися! Тут є щонайменше кілька значень. По-перше, ре-чі – це щось зовнішнє щодо нас, те, що зна-ходиться по той бік нашого погляду, нас самих. По-друге – це щось міцне, устале-не, чітко окреслене, наче деяка оформлена субстанція. І насамкінець, речі – це те, існу-вання чого в межах класичної науки ніяк не піддається сумніву. Вони точно є! Якщо ви гадаєте інакше, Локк разом із Беконом вас швидко заженуть назад у печеру вашого на-ївного «соліпсизму». Що конкретно мав на увазі Дюркгайм нині не так важливо (без сумніву, його аргументація досить відточе-на) – головне, що його заповіт перетворив-ся у народну мудрість, котра передається із вуст у вуста. І здавалося б, де тут проблема? Хіба не в цьому твердженні й полягає все-переможна інтуїція соціальних наук? Люди мислять, говорять, діють не самі по собі, їх спонукає на це щось або хтось із-зовні! Але що або хто саме?! Тут на сцені з’являється таємнича фігура, котру зазвичай називають суспільством, хоча в залежності від ситуації (або персональних смаків і переконань) тут може бути що завгодно: соціальні інститути, культурні коди, капіталізм, класова свідо-мість, стратегії панування, колективне несві-доме… «Із перерахованих варіантів оберіть, будь-ласка, ті, що є для Вас найбільш при-йнятними (для нас дуже важливо знати Ва-шу думку!)». Хоча, якщо говорити серйоз-но, наразі не надто принципово, що саме буде обрано. Кожне із цих понять у випад-ку необхідності створює свій ефект «пере-конливого пояснення». І небезпідставно, ад-же слід тільки задатися запитанням: чому у загальних рисах люди так схожі? Чому що-дня вони опиняються в однакових ситуа-

ціях? Або, якщо вони не схожі, то чому ця несхожість є такою масовою і типовою? Ві-домо, що за часів Дюркгайма соціологію не-рідко плутали із соціалізмом. І тут були свої причини, адже вона протиставляла лібе-рально-гуманістичному дискурсу «унікаль-ної особистості» переконливу ідею уніфіку-ючої «колективної свідомості», що робить людей однаковими та забезпечує суспіль-ну солідарність. Так само перелічені вище поняття просто фіксують те, що забезпечує цю саму схожість і несхожість окремих лю-дей. Головне, щоб ми не забували дивитися на соціальні факти як на речі, і не сумніва-тися у тому, що суспільство дійсно існує: во-но приховується за кожним вашим подихом, воно дає про себе знати у кожному вашому русі і погляді.

Але що ж це за потойбічна сила? Чому ми – соціологи щоразу схильні уявляти за спинами людей, котрі йдуть повз нас вули-цею, якусь нездоланну машинерію суспіль-них відносин, що здатна спонукати їх (а ра-зом з тим і нас самих) до якихось вчинків, роздумів, переживань? Ось тут і починають-ся справжні складнощі. Соціологічна інтуї-ція підказує нам, що суспільство – це щось схоже на річ. Звісно не в буквальному сен-сі, а як писав Дюркгайм у одній із передмов до своїх «Правил…»: «…це речі того ж ран-гу, що і матеріальні, але на свій лад». Та в будь-якому разі, це щось зовнішнє, само-стійне, оформлене. І за необхідності його можна буде розібрати на запчастини (хо-ча б уявно). Так як від табуретки можна від-крутити чотири ніжки, так само від суспіль-ства можна відкрутити, наприклад, чотири підсистеми на кшталт парсонівських AGIL, від’єднати мікро-деталі від макро-запчастин і т. д.. Звісно, це не більш ніж розумові впра-

12

СВОЄ

ви, але ми нерідко схильні уявляти суспіль-ство як пиріг, котрий можна поділити на N-ну кількість шматочків, завжди маючи на виході zero sum game. Тоді ми вкотре чує-мо кліше типу: «Соціологія вивчає соціаль-ну реальність, котра складається з…». Але з чого ж вона складається? І тут у гру всту-пає друге дюркгаймівське правило: воче-видь воно складається з чогось такого ж со-ціального як воно саме і є. Нам заборонено мислити соціальне якось інакше ніж через соціальне. Ми іще не знаємо, що воно таке, але воно складається саме з себе, здійснює прихований вплив на все що відбувається, будучи у той самий час його вихідною при-чиною.

Чи не закрався ще у вашу душу сумнів? Мене цей сумнів тривожить уже досить дов-го… Як би там не було, правила логіки пе-реконують нас, що універсальна причина – це погана причина. Чи не маємо ми справу із якимось подвоєнням реальності? Ми ба-чимо, як людина купує у магазині бляшан-ку із напоєм, ми говоримо – це капіталізм примусив її так зробити. Ми чуємо, як чоло-вік виявляє бажання сходити на рибалку, і ми переконані, що тут точно замішані ґен-дерні стереотипи. Але ці самі люди скажуть вам щось зовсім інше: комусь просто спо-добалась бляшанка чи смак напою, а хтось лише любить посидіти з вудкою на світан-ку коло річки. Свідомий соціолог одразу за-значить, що саме ці «просто» та «лише» і є головною проблемою. Та все ж… Якщо сус-пільство (або якась інша абстракція чи їх сукупність) є джерелом всього, що нас ото-чує, то, ймовірно, нам слід забути про все, що нас оточує і зосередитися на ньому са-мому? По суті, у нас залишається тільки два коректних (але взаємовиключних) вихо-

ди: 1) ми забуваємо про все інше і говори-мо тільки про суспільство, котре існує са-ме в собі; 2) ми забуваємо, що така річ як суспільство взагалі існує, і тоді вже спокій-но ведемо мову про все інше. Обидва варі-анти є в цілому прийнятними та мають свій розвиток у сучасній соціологічній теорії. На-приклад, Ніклас Луман розглядає суспіль-ство як аутопоетичну систему, котра описує сама себе, звідки і береться його відома те-за про те, що комунікувати може лише ко-мунікація (соціальне пояснюється тільки че-рез соціальне). І саме через це його підхід є вкрай контр-інтуїтивним, адже, щоб мис-лити у такий спосіб, необхідно запевнити-ся, що ніяких індивідів не існує – існують тільки операційно замкнені системи. Яскра-вою альтернативою такому баченню є ак-торно-мережева теорія (ANT) Брюно Лату-ра, що закликає вижбурнути суспільство у вікно, і мати справу виключно із несоціаль-ними речами, котрі лише тимчасово здатні компонуватися у рухливі «соціальні» конфі-гурації. Але, разом з тим – і це надзвичай-но важливо, ні перший ні другий підходи не розглядають соціальне як річ, що існує на-ряду з іншими речами, здійснюючи на них «зовнішній» вплив, як запевняв нас Дюр-кгайм. Ані для Лумана ані для Латура сус-пільство (чи якась із його опцій) не є уні-версальною детермінантою, що визначає чи афектує «усе інше». Головне не вдаватися до дублювання світу і не плутати теоретич-ні конструкти із онтологічними причинами. Погляньте як працюють природничі нау-ки! У кожного конкретного явища спостері-гається одна або декілька, але таких самих цілком конкретних причин. Ніхто не скаже вам, що підкинутий камінець впав в певно-му місці, бо його детермінують закони при-

13

перший випуск

роди. Це не наукове пояснення: тут не ви-являється ніяких емпіричних зв’язків. Кожен школяр знає, що за такий розв’язок зада-чі не слід розраховувати на високу оцінку. А ми – соціологи скоріше повіримо, що це «споживацька свідомість» змушує людей ку-пувати в магазині той чи інший товар, аніж ряд таких самих конкретних як сама купів-ля товару подій.

Як зазначалося вище, суть соціологіч-ного бачення полягає у тому, що дії, дум-ки, слова людей зумовлюються чимось зо-внішнім щодо них. Але чому ми повинні підміняти конкретні причини абстрактними химерами, що приховуються під маскою со-ціальних фактів, котрі наче б то існують як

речі? Можливо капіталізм, соціокультурний контекст, колективна свідомість, габітус та «латентні» структури нічого не детерміну-ють? Скоріш за все так і є. Але не тому, що це безглузді терміни, адже свого часу кожен із них довів свою пояснювальну спромож-ність. Вони нічого не детермінують тільки через те, що вони не є причинами. Хороша причина завжди є емпірично доступною та ситуативно конкретною. Але що ж в тако-му разі провокує людей «із-зовні» на ті чи інші вчинки? Мабуть щось цілком співмір-не із цими самими вчинками: дії, слова, чи навпаки – бездіяльність та мовчання ін-ших (людських і не-людських учасників сві-ту). Дійсно, різного роду події у нашому сві-ті трапляються лише будучи зумовленими цілою групою інших, передуючих їм у ча-сі подій. Подій, котрі сукупно спровокува-

ли, уможливили та змусили з’явитися саме цю подію, а також ще певну кількість інших. Цілком ймовірно, що деякі із таких роз-тягнутих у часі та розгалужених у просто-рі повторюваних ланцюжків ми і могли б для зручності назвати чимось на кшталт «ін-ститутів» чи ба, навіть «капіталізму», але це тільки згодом. Спершу не заважало б про-слідкувати ці зв’язки, рухаючись від кон-кретного до конкретного і не закриваючи очей на існуючі тут суперечності. Головне забути навік ту хибну ідею, що інститути і капіталізм «приховуються за» тим, що від-бувається довкола, адже вони самі і є тим, що відбувається. Вони не предмети, не суб-станція, що здатна «впливати на усе інше».

Шекспір писав, що «весь світ – це сцена, а всі чоловіки й жінки там грають ролі». І з цього твердження варто зробити один про-стий висновок – немає ніякого світу поза сценою, де наче б то ведеться «справжнє», але не доступне глядачам життя. Навіть най-більш витіснені і приховані чинники завж-ди мають власне місце – свій персональ-ний куточок, де вони розгортаються і дають про себе знати так, що при бажанні їх ціл-ком можна розгледіти. А ще варто згада-ти, що такі слова як “театр” і “теорія” мають спільне походження. Можливо колись соціо-логія і зможе існувати не подвоюючи (та не підміняючи) дійсності, але для цього спер-шу необхідно перестати миcлити соціальні факти як речі.

АР ТЕМІЙ ДЕЙНЕК А,КНУ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Головне забути навік ту хибну ідею, що інститути і капіталізм “приховуються за” тим, що відбувається довкола, адже вони самі і є

тим, що відбувається.„ “

14

СВОЄ

Тлом цієї бесіди були насичені дискусії щодо майбутнього вищої школи в Україні та й самого майбутнього України. Соціологи на-трапили на цілий комплекс проблем, які вка-зували на залежність розвитку соціальних інститутів від неоднозначного попередньо-го шляху й змушували фахівців у соціаль-них науках виходити за межі таких звичних і зручних монодисциплінарних стандартів. Особливо гостро цю проблему відчувають студенти та молоді дослідники. Як слід адаптуватися до змін в освіті? Що творить якісну та ефективну наукову діяльність? Різ-ні національні традиції соціологічної науки формувалися у неоднакових дисциплінарних контекстах. Від останньої чверті ХІХ ст. в Україні розвиток соціології як науки був тіс-но пов’язаний із історією та етнографією. Ін-телектуальна традиція, що сьогодні майже

цілком втрачена. Як соціологія в дослідних центрах Західної Європи співвідносить соці-ологічне та історичне знання – цю та інші проблеми обговорювали із Тимофієм Бріком.

Після завершення навчання на бакалав-раті та магістратурі факультету соціоло-гії Київського національного університету імені Тараса Шевченка Т.Брік працював в Ін-ституті соціології НАН України; перервав-ши роботу на деякий час, встиг провчитися один рік аспірантом в Київському універси-теті, а потім виїхав на навчання до Утрехт-ського університету в Нідерландах, де одер-жав ступінь магістра соціології. Тепер він PhD-студент факультету соціальних наук Мадридського університету Карлоса ІІІ в Іс-панії. Попри таку позірну космополітичність, молодий дослідник пов’язує своє майбутнє як вченого саме з Україною.

ТИМОФІЙ БРІК:

Сучасне суспільствознавство дуже „історизується“»

«

СВОЄ

15

перший випуск

Т. Брік – уважний і цікавий співрозмов-ник, спілкуємося про бар’єри міждисциплі-нарності, академічний менеджмент, книги останніх років, нові методологічні тенденції в соціальних науках і, звісно, нові виклики, що постають перед соціологами.

Почнемо здалеку: як ти для себе обрав

шлях соціолога, чому саме ця спеціальність?

Так, дійсно, здалеку (посміхається). Я ду-маю, був великий момент несподіванки, коли я навчався в школі, і мені дуже подобалися суспільствознавчі науки та дисципліни, але я зовсім не знав, що таке соціологія.

Твоя родина ніяк не пов’язана з нею?

Ні, жодним чином. Мої батьки мають технічну освіту, мій старший брат має освіту хіміка. Я був єдиним гуманітарієм у сім’ї, але зрозумів, що не зможу займатися історією професійно через методичність, необхідність запам’ятовувати дати, через те, що історія є дуже широкою дисципліною, і я не був впев-нений, що мені буде цікаво вчити і археоло-гію, і Середні віки, і щось сучасне. Тому я пі-шов на щось таке…

Більш конкретне, на твою думку?!

Так, так – більш конкретне. Більш цікаве і більш незнайоме. Особисто для мене було і великим збігом, що мені ще й сподобалося.

За яким тематичним напрямом ти спе-ціалізувався під час навчання в Київському університеті і чи був логічним перехід від нього до того, чим ти почав займатися вже за кордоном?

Упродовж всього свого навчання в університеті я спеціалізувався на кафедрі методології і методів, моїм науковим ке-рівником майже завжди був Олексій Сер-гійович Середа, але на магістратурі я вже працював з Горбачиком Андрієм Петрови-чем (декан факультету соціології, спеціа-ліст у галузі математичних методів аналі-зу соціологічних даних – В. Ш.). Я завжди цікавився загалом питаннями методології, якісними методами під час навчання, хоча насправді так ніколи ними й не займався. І я цікавився питаннями політичної куль-тури, політологічними. Але в Утрехті почав займатися зовсім іншими напрямами до-сліджень, які не були пов’язані з тим, що я робив раніше в Україні.

Розкажи про твій досвід підготовки ди-пломної роботи в Утрехтському університеті.

Магістерська програма з соціології і со-

ціальних досліджень університету Утрехту увійшла до топ-10 магістерських програм Ні-дерландів в 2013 році. Це дворічна магістер-ська програма, куди щороку набирають 12-15 студентів. Окрім цієї програми, факультет має ще декілька магістерських програм, се-ред них статистика, психологія, антропологія, міграція. Викладання ведеться виключно анг-лійською мовою. Студенти з різних магістер-ських програм мають можливість навчатись разом, обираючи відповідні курси. Більше то-го, студенти можуть навчатись і в інших уні-верситетах. Соціологічні відділення Утрехту, Наймегену і Гронінгену активно співпрацю-ють, мають спільні магістерські і PhD про-грами. Студенти можуть обрати курс в одно-му з цих університетів. Крім того, хоча б 2-3 лекції в іншому університеті є обов’язкови-

16

СВОЄ

ми. Навчання включає читання спеціалізо-ваної літератури, написання есе, презента-цій, дискусій, лабораторних робіт. Один курс викладає 3-4 викладача, які спеціалізують-ся на конкретній темі. Так, наприклад, курс з нерівностей і соціальної структури викла-дали декілька осіб, кожен брав на себе дві лекції і два семінари. Таким чином, студен-ти спілкувалися зі спеціалістами з декількох тем: нерівності в домогосподарствах, в осві-ті, міграційних процесів і їхніх наслідків для соціальної структури, історичних досліджень соціальної структури. Всього на семестр сту-денти мали відвідувати 3 курси. Останні 3-4 тижні семестру відводилися на практику. Сту-денти мали провести невелике дослідження, щоб закріпити засвоєні знання. Отже, за два

роки студенти мали виконати принаймні два дослідження і презентувати їх. У кінці пер-шого року презентація була у форматі допо-віді. Наприкінці другого року відбувався яр-марок постерів за участі всіх магістерських програм, де краща робота отримувала гро-шову винагороду. Окрім навчання в універ-ситеті, студенти мали пройти практику. Йшло-ся або про роботу в дослідницькому центрі чи іншому університеті, або про літню школу з отриманням сертифікату.

Головна мета магістерської програми – підготовка майбутніх кадрів для PhD. Від-повідно, велику роль відігравало написання диплому. Для кожного етапу написання ди-плому був спеціальний клас. Так, наприклад, студенти відвідували тренінг з академічної

Випуск з Утрехтського університету

17

перший випуск

англійської мови і презентації. Крім того, іс-нували спеціальні класи, де студенти рапор-тували про написання теоретичної частини і обробку даних. Викладач оцінював прогрес і модерував дискусії між студентами. Окрім цього, студенти мали підготувати власну кон-ференцію, де вони презентували попередні результати досліджень. Звісно, робота над дипломом велася із активним залученням наукових керівників, яких могло бути від од-ного до двох. Також представники департа-менту статистики були зобов’язані проводити консультації щодо методів аналізу із охочи-ми.

Диплом писався у форматі наукової пу-блікації зі вказуванням наукових керівників

як співавторів. Кожна тема була прив’язана до науково-дослідницької діяльності керів-ників. Під кінець магістерської програми ко-жен студент мав досвід самостійного про-ведення досліджень і текст статті у форматі наукової публікації. Деякі зі студентів публі-кували свої статті відразу після захисту. Та-кий підхід формує конкурентоспроможних випускників.

Цьогорічна магістерська програма SaSR (Sociology and Social Research) відзначає 10 років. Її випускники опублікували вже 136 наукових публікацій. Більшість із них отри-мали PhD в престижних університетах сві-ту. Так, наприклад, представники мого випус-ку пишуть дисертації в Утрехті, Роттердамі,

Зображення з http://en.wikipedia.org. Вигляд копусу Школи соціальних наук і права Мадридського університету, де зараз навчається Тимофій Брік.

18

СВОЄ

Оксфорді, Лондоні, Мадриді. Крім академіч-ної кар’єри, випускники також можуть обира-ти роботу в дослідницьких компаніях в дер-жавному чи приватному секторі.

Повернімося до досліджень. Чим був зумовлений перехід: зміною сфери інтере-сів чи більш якимись незалежними від тебе обставинами?

Це, як завжди, дуже складна комбіна-ція і незалежних обставин, і власних інте-ресів. Перш за все, в університеті Утрехту я відкрив для себе величезну кількість но-

Велика частина соціологічних, соціальних теорій стверджує,що суспільства стають більш вільними, більш мобільними внаслідок

модернізації, але, незважаючи на те, що ці теорії вважаються класичними, вони дуже рідко тестувалися саме на історичному

емпіричному матеріалі.

вих напрямків, якими я ніколи не займався в принципі. Наприклад, експериментальна соціологія, теорія раціональної дії, демогра-фія, економічна історія. Я в певний час мав обрати для себе тему диплому, і так стало-ся, власне, збіг «попиту й пропозиції», було вільне місце для людини, яка могла писати диплом з економічної історії, перетину еко-номічної історії та соціології. І я з неабияким задоволенням почав цим займатися.

Чудово. Розкажи про змістовну части-ну твого дослідження, у чому полягає про-блема, з якою ти працюєш, і що ти плануєш зробити як дослідник?

Добре, я, мабуть, почну з того, що просто є великий проект, в якому в мене дуже не-величка роль, тому я розкажу і про сам про-

ект, і про своє дослідження. Це великий і до-волі амбітний проект, яким займаються два утрехтські професори, Марко ван Льовен та Інеке Маас. Марко – економічний історик, Інеке – спеціаліст із методів і стратифікацій-них досліджень; вони займаються вивчен-ням соціального статусу, кар’єри, мобільності до і під час економічної модернізації в різ-них суспільствах. Йдеться про Європу і про ХІХ ст.. Велика частина соціологічних, со-ціальних теорій стверджує, що суспільства стають більш вільними, більш мобільними внаслідок модернізації, але, незважаючи на те, що ці теорії вважаються класичними, во-

ни дуже рідко тестувалися саме на історич-ному емпіричному матеріалі. Дуже складно досліджувати мобільність і до модерніза-ції, і під час модернізації, і після модерні-зації; це пов’язано, в першу чергу, з браком відповідних даних. Ці люди, по-перше, про-тягом всієї своєї кар’єри збирали дані, кори-стуючись допомогою істориків і демографів, а, по-друге, розробляли методику аналізу цих даних. Наприклад, той, хто досліджує соціальну стратифікацію, знає, що ISCO – це просто стандартизована категоріальна шка-ла, яка описує професії в усьому світі. Вони створили HISCO, тобто ISCO для історичних досліджень. Це величезна праця, вона за-йняла дуже багато років, аналіз сотень тисяч історичних матеріалів, які би містили інфор-мацію про те, які професії були в різні істо-ричні періоди, скільки людина мала навчати-

„“

19

перший випуск

ся, аби отримати цю професію, яка в неї була заробітна плата; виходячи з цієї шкали, мож-на також конструювати шкали, які би вимі-рювали соціальний статус.

У чому полягає твоя частина роботи?

Тепер є нові дані, нові методи і нові дис-кусії. Виявляється, що, у відповідності до до-сліджень, зроблених або цими людьми, або їхніми колегами, насправді соціальний ста-тус особистості дуже сильно залежав від со-ціального статусу батьків і до модернізації, і після. Тобто не все так просто. Чомусь соціаль-на мобільність не виникала або виникала, але за неочікуваних умов. Саме суть моєї роботи – це один із проектів, яким я займаюся, – спро-бувати пояснити, чому в Нідерландах під час модернізації соціальна мобільність не вини-кала в тій великій мірі, яка була очікувана те-оретично. Я намагаюся пояснити це інститута-ми релігії.

Реформатської?

Це одна із причин, чому Нідерланди є до-сить цікавим матеріалом для досліджень.

Тобто ти вже маєш якісь проміжні висно-вки?

Так, Нідерланди – це країна, що була по-ділена між католиками та протестантами, а протестантські церкви були також поділені між собою. Це дуже відомий феномен в Єв-ропі, але Нідерланди вважаються за найбільш наочний приклад цього феномена, який на-зивається піларизація, або нідерландською

“verzuiling”. Мається на увазі, що кожна ре-лігійна спільнота монополізувала всю соці-

альну нішу. Відповідно, діти протестантів хо-дили до протестантських шкіл, люди читали протестантські газети, співпрацювали у про-тестантських робітничих союзах і голосува-ли за протестантські політичні партії. Те ж са-ме відбувалося серед католиків. Навіть відомі голландські футбольні клуби, які ми знаємо, до 1940-х років, наприклад, «Феєнорд», якщо я не помиляюся – це завжди був протестант-ський клуб.

І це «консервувало» ті соціальні зв’язки, що й ускладнювало мобільність?!

Абсолютно правильно. Відповідно, я по-рівнюю ті території, що були більш про-тестантськими, із католицькими, більше того

– я розділяю ортодоксальних протестантів і лі-беральних протестантів.

А які ти методи застосовуєш для аналізу даних?

Сама база даних є надзвичайно великою: це не вибіркове дослідження, я аналізую всі наявні документи. База даних – шлюбні запи-си в церквах; коли людина одружується, від-повідно до правил у них, вона вказує не ли-ше свій вік і стать, але й професію і професію свого батька. Відповідно, можемо спостерігати певну динаміку. Метод, який я і багато інших людей використовують, – це ієрархічна регре-сія чи multilevel аналіз. Це регресійний аналіз, який бере до уваги різні групи. Замість того, щоби порівнювати всіх людей у своїй регре-сійній моделі, я порівнюю людей, які живуть в конкретному місці в конкретний рік. Напри-клад, Амстердам 1911 року із Амстердамом у 1912 році, із Амстердамом в 1913 році, і так усі міста. Це робиться для того, щоби зафіксу-

20

СВОЄ

20

СВОЄ

21

перший випуск

вати динаміку модернізації, адже кожен рік місто змінюється, має більшу популяцію, має більше заводів, більше потягів і так далі, так далі. Намагаюся зафіксувати зміни і в часі, і в просторі.

Який історичний період охоплює твоє

дослідження?

Так, я зовсім забув про це сказати: це середина ХІХ ст. і перші роки ХХ ст.. Це від 1850-го до 1910-х років.

Як гадаєш, чи була би в тебе змога за-йматися подібною тематикою, якби ти працю-вав у межах нашої академічної системи?

Складне питання: і так, і ні. Бо йдеться

не лише про нашу академічну систему, але й, в принципі, про наявність відповідних да-них. Невипадково, що цією проблематикою в Європі займаються представники Нідер-ландів, Англії, Швеції, але не іспанці чи пор-тугальці. Чому?! Тому що деякі країни мають традицію зберігання відповідних даних. Якщо лютеранська церква фіксує шлюб, то вона ро-бить це 200-300 років, дуже дисциплінована бюрократія, наявність всіх архівів, все в копі-ях, можливо працювати. Проблема наших те-риторій в тому, що величезна кількість архівів просто не доживає до наших днів. Є група іс-ториків в Росії, але їм дуже складно шукати ці архіви: або війна, або пожежа, або відсутність дисципліни призводить до того, що якісь дані могли просто не зберегтися дотепер. Тим не менше, частково вони збереглися. Я вважаю, що серед соціологів та істориків, які займа-ються подібною проблематикою, існує вели-чезний інтерес до того, що відбувалося в Ро-сійській імперії, Східній Європі. Я думаю, що,

в принципі, потенціал для таких досліджень в Україні є. І мені би хотілося займатися такими дослідженнями.

А ти знаєш в Україні дослідників, які би також могли спрямувати свій інтерес у відпо-відне русло?

Так, наприклад, це Юрій Волошин – до-слідник-історик із Полтави, який зовсім не-щодавно опублікував книгу, котра містить перепис населення Полтави у XVIII ст.. (див. наприклад, редагована за його участі книга «Джерела з історії Полтавського полку (сере-дина XVII–XVIII ст.).Т.2: Компути та ревізії Пол-тавського полку. Компут 1721 р.» — Полтава: АСМІ, 2010 . — 435 с. та стаття «Родина й до-могосподарства козаків міста Полтави у дру-гій половині XVIII ст. (за матеріалами Рум’ян-цевського опису)», що доступна на веб-сайті часопису «Україна модерна» – прим. В. Ш.). Ін-терес цієї людини був у тому, щоби дослідити структуру сім’ї, склад і такі речі. Тим не менше, можна було б досліджувати теми, що цікаві економічним історикам. Наприклад, заробіт-на плата, нерівності, якість життя, освіта, здо-ров’я, людський капітал, соціальний капітал. Тобто всі ці дефініції, які для нас дуже звичні (людський капітал, соціальний капітал), звич-ні й для економічних істориків. Люди досліджу-ють ці питання в розрізі XVII, XVIII, XIX ст..

Ця площина, якою ти займаєшся, може бути окреслена як міждисциплінарна.

Абсолютно точно.

РОЗМОВЛЯВ ВОЛОДИМИР ШЕ ЛУХІН.ПРОДОВЖЕННЯ

В НАС Т УПНОМУ НОМЕРІ.

20

22

СВОЄ

Ще нещодавно я разом із товаришами з незалежної студентської профспілки «Пряма дія» безмежно тішився після чергового трі-умфу над університетським бюрократом. Cту-денти здобули гідні умови життя в гуртожит-ку, а керівництво ризикувало поступитися більш демократичним претендентам. Рево-люція на окремо взятому факультеті, та й годі. Здавалося, що саме така «безкомпромісна» боротьба за поліпшення якості навчання і ритуальні заклики до самоорганізації справ-ді гідні називатися «прямою дією». Однак черговий бюрократ і чергове обурено-здиво-ване «у нас все чудово, просто не вистачає коштів — а ви пишайтесь і не паплюжте імідж Вишу» підрізали крила чи не кожній серйоз-ній активістській ініціативі. Очевидно, що це нав’язливе повторення невдалого сценарію вимагає аналітичного пояснення.

Почнемо з випадку, який став для ме-не хрестоматійним. Бюрократичний апарат вирішив переселити мешканців гуртожитку без їхньої згоди. «Дрібниці, можна стерпіти»,

— скажете ви, але вкрите пліснявою нове по-мешкання, пожовкла від струмків зі старого даху стеля, постійні протяги з вікон та купа інших незручностей змушували думати інак-ше. Далі у гру вступає первинка «Прямої дії», політизуючи студентське невдоволення.

Завдяки зовсім незначній радикалізації протесту студенти здобули задовільні умови. Виправдання адміністрації з серії «хотілося, але не моглося», «ремонту не робили, нові гуртожитки не будували — грошей не виста-чало», звісно, нікуди не зникали. Зауважмо, йдеться про один із найкращих ВНЗ країни, який має визначне за українськими мірками фінансування. Що ж відбувається у провін-ції? Годі й уявити.

Аби хоч якось стишити хвилю обурення, декан факультету cуспільствознавчого спря-мування видав особисте звернення, невмі-ло звинувативши активне студентство у роз-повсюдженні вірусу «споживацтва». Мовляв, вимагаєте від інших усього й одразу. Втім, формально присутню студентську «демокра-тію» ніхто не cкасовував, тому завершився його лист черговими закликами пишатися «тим, що маємо» та запрошенням до співп-раці. Текст цього звернення прикметний з багатьох причин, але встановлення студент-ству діагнозу «споживацтво» та одночасне бажання співпраці є симптоматичним.

Зведення усіх позицій до «спожива-цтва» неабияк обмежує можливості для слів та дії. Як і екологічний дискурс, дискурс спо-живацтва може слугувати просто для то-го, щоб викликати почуття провини, яке до-

БУДЬ РЕА ЛІС ТОМ –ВИМАГАЙ НЕМОЖЛИВОГОЦей матеріал я писав у відповідь на події початку навчального року 2013 на факуль-теті соціології КНУ ім. Т. Шевченка, а також на захоплення МОН студентами 2014-ро-ку та освітню політику після нього. “Незаангажований соціологічний аналіз” — це те, чого ви у цьому тексті не знайдете, адже, окрім науки, його завдання підпорядкова-не й емансипатиній політиці.

23

перший випуск

помагає оминути парадоксальні місця, ним же й породжені. Наприклад, поки відпові-дальний споживач на мінному полі достат-ку полиць супермаркету серед «небезпеч-них» продуктів шукає саме той заповітний «еко-френдлі», питання раціонального ви-користання, перерозподілу ресурсів, вдоско-налення засобів виробництва залишаються поза дужками. Мантра про набуття та спо-кутування «первородного гріха» — ось і все, з чим залишається людина. Очевидно, мора-лістичне перекладання провини на бажан-ня споживача не знімає проблему, а всіляко відчужує від можливих засобів її вирішення.

Подібно до цього студентство, що вима-гає вирішення проблем спільного простору (спільного студентського житла, матеріаль-них умов у аудиторіях, забезпечення біблі-отек, навчальних лабораторій тощо), чує за-кид про «споживацтво». Воно невідворотно виявляється винним у «надмірному» бажан-

ні й віддається на відкуп індивідуалізова-ним практикам порятунку. Не варто й далі зупинятися на контрпродуктивних виправ-даннях, слід лише наголосити на тому, на-скільки вдало й часто адміністрація всіх ща-блів та напрямів виключає — хай у деяких випадках і несвідомо — незгодних із поля дії навіть на дискурсивному рівні: сьогодні споживачі, підривачі авторитету ВНЗ, а зав-тра — «іноземні агенти».

Втім, висновком із попередньої крити-ки буде не бажана стратегія практик тоталь-ної включеності, «партнерства» або ж аль-тернативної самоврядності — адже в усіх цих випадках деталь, що веде до розірвання проблематизованого вище «зачарованого кола», залишається неврахованою або чітко не артикульованою.

Уявімо, що гра за правилами «співпра-ці» може принести результати: з посадови-ми особами справді можна домовитись. Од-

24

СВОЄ

нак чергова фінансова криза, міжнародний борг, дефіцит бюджету або якась інша подія локального чи глобального рівня «вироком долі» здатна вмить скасувати набуте. У та-кі моменти навіть найчесніші, найнекорум-пованіші люди будуть змушені шукати аль-тернативні шляхи скорочення витрат або залучення нових джерел фінансування. Та-ким чином, автор звернення до невдоволе-них студентів з’являється в амплуа агента (у бурдьєзіанському значенні) неоліберально-го курсу, основний зміст якого імпліцитно такий: «Співпрацюйте, але не просіть ситуа-тивно неможливого — рятуйтеся самотужки».

Річ у тім, що справжнє місце рішен-ня лишається зміщеним. Усі розпоряджен-ня, угоди, закони висловлюються мовою, до якої одна з ключових інстанцій — економі-ка — залишається нечутливою, адже вона оперує не словами, а числами. «Економіч-ні процеси мають анонімний і невербаль-

ний характер. З ними не посперечаєшся, їх не можна переконати, переговорити, схили-ти словами на свою сторону — можна лише пристосуватися до них, узгодивши із ними свою поведінку», — пише про цю фунда-ментальну неможливість перекладу Борис Гройс.

Недоліком ліберального активізму (тут і далі під ліберальним активізмом мати-меться на увазі практика непрямого контр-олю владних гілок та активістських органі-зацій або «партнерської співпраці») є віра в просту можливість довгострокової до-мовленості у грі, що врешті-решт завжди лише приводить до стану рівноваги з на-перед заданим економічним розрахунком.

Тож за умов капіталізму, криза якого, схоже, невпинно поглиблюється, неолібе-ральне згортання соціальної сфери дедалі частіше видаватиметься ґрунтовно виваже-ним кроком.

25

перший випуск

Що ж до наслідків неолібералізму для університетського простору, то за неолібе-ральних деформ його очікує повний зане-пад та стрімка подальша комерціалізація. Гасло ж доступної освіти, замінене на гас-ло про «якість освіти», ризикує стати ли-ше вартовим у справах виключення тих закладів, що не змогли цілком вписатись у конкурентну ринкову модель. Фундамен-тальні дослідження й теоретичні розроб-ки ризикують бути заміщені вигідними з ринкової точки зору освітніми та дослід-ницькими програмами або ж, за браку державного фінансування, привласнені спонсорами з приватного сектору.

Майбутнє соціогуманітарного сектору ще більш примарне: в умовах комерцій-ної незатребуваності соціально-критичної думки хаотичні потоки спраглого до при-бутків капіталу радше оминають суспіль-ні науки. Результат: звільнення дослідни-ків та викладачів, закриття факультетів. Рішення: переформатування освітніх про-грам під бізнес-структури. Після співвід-несення власних можливостей із умовами ринку праці таке рішення на рівні низо-вих ініціатив привітало навіть студентство.

Про доступну освіту, підвищення сти-пендій, дешеві гуртожитки та інші зруч-ності годі й казати. Вони взагалі можуть зникнути. Наприклад, уже сьогодні лібе-ральні освітні експерти (до речі, екс-ак-тивісти) наголошують на необхідності зву-зити кількість стипендіатів до невеликого кола обраних. Усе інше, на їхній погляд, — тільки неефективна витрата ресурсів не надто заможної країни. Схоже, все, що нам лишається, — це далі уважно вдивлятися в омріяні бланки прозорої електронної звіт-ності міністерств, де числа стануть беза-

пеляційним підтвердженням необхідності відповідної політики. Тож не дивно, якщо лівим профспілкам доведеться дедалі ча-стіше виходити не з позитивним опові-щенням, а бодай на захист наявних здо-бутків.

Тоді як ліберали планують назавжди залишитись у колі активістської політич-ної неспромоги, вибудовуючи карткові бу-динки, ліві студентські профспілки все ще мають шанс на реартикуляцію. При взору-ванні на гасла взаємодопомоги та само-організації важливо не перетворюватися на чергову ліберальну студентську органі-зацію, яка щораз, реагуючи на повсякчас-ні виступи, допомагає слабким наздогна-ти сильних там, де вже завтра для цього може не вистачити ні наснаги, ні ресурсів. Якщо ж наша кінцева мета — радикальний егалітаризм, то підпорядкування економі-ки політиці є одним із першочергових за-вдань.

Розгортання політики рівності знач-ною мірою залежить від здатності студен-тів утворити нову спільність; бачити осві-ту не як трансферну зону для отримання професії-особистого блага, а як спосіб ви-творення блага загального - ось що по-трібно студентству як суб’єкту прогресив-них змін.

Саме тому гасло «Будь реалістом — вимагай неможливого!» сьогодні залиша-ється як ніколи актуальним. Прогресивним студентським рухам та профспілкам кон-че необхідно віднайти способи досягнен-ня «неможливого», привида якого так ста-ранно намагаються позбутись.

МИХАЙЛО С ЛУКВІН

26

СВОЄ

Вчора був на розстрілі. Моральному. Роз-стрілювали одну дівчину з нашого гуртожитку. Вона чи то мала необережність сказати щось про корупційні схеми, чи то просто опинилася під «незаперечними» підозрами. Словом, по-трапила в немилість до комендантки. Вона ж її, найперша, і розстрілювала. Робила це довго і майстерно. Словесні кулі натхненно прострі-лювали моральний труп дівчини, бризки кро-ві зрошували весь похмурий і німий натовп, зібраний тут за підписами про обов’язкову присутність. Через усе це, а також через усві-домлення набагато приємніших альтернатив проведення вечірнього часу натовп ставав ще похмурішим, вкрай мовчазним і, що найгірше для розстрілюваної, зовсім зловісним. Ні, він не рвав і не метав, як комендантка гуртожит-ку, але вперто мовчав, вимовчував і витискав зі своїх рядів дівчину – цю злісну порушницю, розправа моралі над якою «прогресивними» силами адміністративного активу тим часом вершилась.

Її ж, мовляв, цю бідну студентку, за зна-йомством (!) поселили в двійку. Але вона там з кимсь чомусь не зжилася, словом, щось там у них пішло не так. Тому переселили знову, зви-чайно, вже в четвірку. Однак ця невдячна за-мість того, щоб низько вклонитися комен-дантці й подякувати за таку милість, буцімто,

почала розповсюджувати (о, боже!) наклеп. Наклеп про те, що в нашому гуртожитку щось «нечисто» із поселенням у двійки. Але ж усі ви тут із двійок поселені «чисто», чи ні? Мовчан-ня. Хіба хтось може мені щось закинути?

Може. Ще й як може. Так і хочеться спи-тати про поселення за знайомством, яке вона згадувала на початку моралізаторського спі-чу. Спитати, чому просто не оприлюднити всі списки «заслуг» заселених у двійки. Але мовчу. У кінці засідання нам пообіцяли дати новий стіл замість геть роздовбаного старого. Скажу

– і стола не буде. Доводиться мовчати.Врешті, дівчина не витримує. І просто не-

притомніє (насправді чи вдавано). Але «show must go on». Дівчину підіймають. Пару ляпасів по щоці – вона знову притомна. Саджають на стілець, дають трішки води – і все триває да-лі. Під кінець, коли емоційний і фактуальний багаж аргументації вичерпано, комендантка трішки заспокоюється і висловлює очікува-не застереження: «Щоб я більше нічого такого не чула, бо наклепів не потерплю». Що ж, урок засвоєно, матеріал опрацьовано, домашнє завдання отримано – можна йти додому. На-товп полегшено зітхає і розбрідається по кім-натах, залишається тільки дівчина сам-на-сам із коменданткою та студактивом, але всім бай-дуже, що буде з нею далі… Розстріл відбувся.

РозстрілНаписане сталося більше ніж рік тому, попри те ми вирішили прийняти публіка-цію, адже випадок і його обставини цілком типові для наших реалій. Таке стається у будь-якому університетському гуртожитку країни. Студенти та бюрократи мов-чать, але промовляють хоча б дані соціологічних опитувань описаного університе-ту, де щорічно повідомляють про наявність корупційних схем. Тож не будьмо бай-дужими, говорімо, а, головне, діймо.

27

перший випуск

А зараз просто болить душа. Болить во-на за дівчину, яку так дико ганьбили. Роби-ла вона наклеп чи ні, ніхто не має право так шельмувати людину, ще й із використанням сумнівних аргументів, котрі тримаються купи лише тому, що всі бояться щось сказа-ти всупереч.

Ще душа болить за себе і той мовчаз-ний натовп, частиною якого я був. Власне, хочеться просто себе ненавидіти, ненави-діти за свою ж слабкодухість. Трохи загаль-мувавши, трохи затупивши, а здебільшого просто злякавшись, я обрав новий стіл… і промовчав, коли мав, і то дуже мав, що ска-зати.

Врешті, душа болить за наш гуртожи-ток. Визнаний найкращим за якимсь дер-жавним конкурсом (він навіть отримав від фонду підтримки цієї «найкращості» новий телевізор і пральну машинку), гуртожиток залишився таким самим гнилим, як і сот-

ні інших київських гуртожитків, у яких він виграв. Але ж усім відомо, що у нас в універ-ситеті перш за все цінують рейтинг і по-зірний лиск. Отже, таким коменданткам – честь і хвала, а таким студенткам – місце на подібних розстрілах, хоча ще невідомо, чи залишать їм ще місце взагалі…

Тому, щоб щось змінити у цій злиденній ситуації, давайте хоча б просто не мовча-ти, а розповідати, розповідати і розповіда-ти. Це саме те, чого і боїться «лискова» ад-міністрація, адже так вона може упасти зі всіх своїх рейтингів і опинитись у багні, там, де їй, власне, і місце. Наразі ж ми залишаємо-ся німим натовпом, яким активно послуго-вуються для вирішення тактичних завдань залякування незгідних та отакого мораль-ного терору.

ТАРАС САЛАМАНЮК,ВИПУСКНИК КНУ ІМ. Т. ШЕВЧЕНКА,

Ф-ТЕТ. СОЦІОЛОГІЇ