Український театр №6 за 2014 рік

№6/2014

Євген Нищук.

Театральна реформа

Інвестуй у майбутнє! Фестиваль молодої режисури

Театральні реалії Литви та Угорщини

Оксана Дудко:Оксана Дудко: Державний театр потребує мучениківДержавний театр потребує мучеників

Наталя Єрмакова. Театр і глядач: конвенція діалогу

Стас Жирков: Нам потрібно бути відкритішими

ДебютДебют українського диригента українського диригента Оксани ЛинівОксани Линів

на сцені Баварської державної оперина сцені Баварської державної опери

Театральна конференція в Німеччині. У фокусі: Україна

#Мітя – Віталій Ажнов, Катя – Анастасія Салата. Репетиції вистави «#МІТІНЕКОХАННЯ. Щоденник» Івана Буніна

в театрі «Золоті ворота». Режисер – Влада Бєлозоренко. Фото: http://b17.kiev.ua

ВЖЕ СЬОГОДНІ ЖУРНАЛ МОЖНА ПРИДБАТИ:– У мережі книгарень «Є» (а це – Київ, Харків, Львів,

Івано-Франківськ, Вінниця, Тернопіль, Володимир-Волинський) http://book-ye.com.ua

А також:КИЇВ– Музичний кіоск при Національній музичній академії України

імені Петра Чайковського (вул. Архітектора Городецького, 1-3/11);

– Книгарня «Наукова думка» (вул. Грушевського, 4);– Книгарня при Києво-Могилянській академії

(вул. Григорія Сковороди, 2);

– Книгарня «Смолоскип» (вул. Межигірська, 21);– Книгарня «Сяйво» (вул. Червоноармійська, 6);

ЛЬВІВ– Книгарня Наукового товариства імені Тараса Шевченка

(проспект Шевченка, 8);

ОДЕСА– «Книгарня-кав’ярня» (вул. Катерининська, 77);

Ви завжди можете придбати «Український театр» безпосередньо у видавництві за адресою: м. Київ, вул. Васильківська, 1, (Тел.: (044) 498-23-64).

Журнал, який читають не тільки в антракті

Передплатний індекс

у Каталозі видань України74501

Рік заснування — 1917

НАУКОВО-ПОПУЛЯРНИЙ ЖУРНАЛ

ЗасновникиМІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ УКРАЇНИСПІЛКА ТЕАТРАЛЬНИХДІЯЧІВ УКРАЇНИ

ВидавецьДП «НАЦІОНАЛЬНЕ ГАЗЕТНО-ЖУРНАЛЬНЕ ВИДАВНИЦТВО» 03040, Київ, вул. Васильківська, 1.Тел./факс: +38 (044) 498-23-65.Портал «Культура»: http://uaculture.соmГенеральний директор – Роман РАТУШНИЙ

Головний редакторНадія СОКОЛЕНКО

Заступник головного редактораІрина ЧУЖИНОВАХудожній редакторНаталія КОВАЛЬ

Видавнича радаАндрій КУРКОВ (голова), Євген БУКЕТ, Сергій ВАСИЛЬЄВ, Олег ВЕРГЕЛІС,Яніна ГАВРИЛОВА, Валерій ГРИЦЕНКО,Вадим ДОРОШЕНКО, Віктор фон ЕРЦЕН-ГЛЕРОН,Наталка ІВАНЧЕНКО, Наталія КОВАЛЬ,Наталія ЛИГАЧОВА, Ігор ЛІХОВИЙ, Лариса НІКІФОРЕНКО, Руслан ОНОПРІЄНКО, Роман РАТУШНИЙ, Віталій САТАРЕНКО, Анатолій СЄРИКОВ, Артем СТЕЛЬМАШОВ, Сергій СТЕПАНЮК, Ліліана ФЕСЕНКО, Антон ФІЛАТОВ.

Адреса редакції03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38 (044) 498-23-67.E-mail: [email protected]

Розповсюдження, передплата, реклама:+38 (044) 498-23-64, +38 (044) 498-23-65

РеєстраціяСвідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації – КВ № 953 від 25.08.1994 Виходить що два місяці______________________ Публікуючи проблемні матеріали, редакція, окрім спеціально обумовлених випадків, подає лише авторський погляд

Усі права застережено© УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР, 2014Передрук і відтворення текстовихта ілюстративних матеріалів журналутільки з письмового дозволу видавця

ДрукарняТОВ «МЕГА-Поліграф»,вул. Марка Вовчка, 12/14, м. Київ, 04073;тел. +38 (044) 581-68-15;e-mail: offi [email protected]Наклад 700Ціна договірна

Обкладинка – дизайн Наталії Коваль. Використано світлину Єлени Реметін з вистави «Передбачення» Джузеппе Чіко та Барбари Матієвич (Італія, Хорватія, Бельгія, Франція).

№6/2014

Добігає кінця 2014 рік, кривавий

і важкий для України, позначений

передусім трагічною загибеллю

учасників Революції гідності та бій-

ців АТО. Водночас саме через рево-

люцію і війну на Україну зараз звер-

нено увагу всієї Європи, всього

світу. Ці події, на жаль, стали тими

«сприятливими» обставинами, що

викликали зацікавленість і бажан-

ня підтримати наше вітчизняне

теат ральне мистецтво.

В останні дні листопада україн-

ський театр опинився у фокусі Єв-

ропейської театральної конвен-

ції – професійної мережі театрів,

зустріч членів якої відбулася в рам-

ках міжнародної театральної кон-

ференції та фестивалю молодої ре-

жисури «FastForward» у німецькому

місті Брауншвейг. Разом із пред-

ставниками українських держав-

них теат рів та молодіжного теа-

трального руху там побувала Ірина

Чужинова. Її матеріал про конфе-

ренцію і фестиваль читайте на сто-

рінках шостого числа «Українського

театру». Окрім закордонних фести-

валів, цього разу ми звернули ува-

гу також на миколаївський «Homo

Ludens» та харківську «Курбалесію».

І порозмовляли з фестивальним та

театральним куратором, очільни-

цею Мистецької майстерні «Дра-

бина» Оксаною Дудко. Вона разом

із командою перетворила створе-

ний ними фестиваль «Драма.UA» на

пов нофункціональну Першу сцену

сучасної драматургії «Драма.UA», в

рамках якої проводяться майстер-

ні, резиденції, сценічні читання та

ставляться спектаклі – усі за сучас-

ною драматургією – українською чи

європейською.

Ми продовжуємо започаткова-

ну в минулому номері рубрику

«Майстер-клас» роздумами Ната-

лі Єрмакової про специфіку україн-

ського театрального глядача і його

виклики сучасному театру. В уже

традиційній рубриці «Авансцена»

знайомимо читачів із прем’єрами

в Києві, Херсоні та Запоріжжі. У «Ді-

йових особах», окрім вже згаданої

розмови з Оксаною Дудко, запро-

шуємо до спілкування на сторін-

ках журналу зі Стасом Жирковим –

одним із наймолодших на сьогодні

художніх керівників державного

театру та знайомимося з творчістю

Любові Фриган, актриси запорізь-

ких театрів «VIE» та Молоді. У руб-

риці «Persona grata» згадуємо про

українську акторку Ольгу Горську, а

в «In memoriam» прощаємося з лю-

диною, чиї воля й інтенція багато в

чому сформували і сформулювали

суть сучасної організації театраль-

ної справи в Україні – Ігорем Дми-

тровичем Безгіним.

Редакція «Українського театру» ві-

тає своїх читачів зі святами і бажає,

аби в наступному році обставини

українського театрального проце-

су стали сприятливішими, але в хо-

рошому сенсі цього слова!

Надія СОКОЛЕНКО,

головний редактор

«СПРИЯТЛИВІ» ОБСТАВИНИ

Рік заснування — 1917

2

зміст

З 27 ДО 30 ЛИСТОПАДА У НІМЕЦЬКОМУ БРАУНШВЕЙЗІ ТРИВАЛА МІЖНАРОДНА ТЕАТРАЛЬНА КОНФЕРЕНЦІЯ, ТРАДИЦІЙНО ІНІЦІЙОВАНА ЄВРОПЕЙСЬКОЮ ТЕАТРАЛЬНОЮ КОНВЕНЦІЄЮ – ПРОФЕСІЙНОЮ МЕРЕЖЕЮ ЄВРОПЕЙСЬКИХ ТЕАТРІВ. ЦЬОГО РОКУ КОНФЕРЕНЦІЯ БУЛА ОСОБЛИВОЮ – ЧІЛЬНЕ МІСЦЕ ПОСІЛА ЗУСТРІЧ З УКРАЇНСЬКОЮ ДЕЛЕГАЦІЄЮ ПІД НАЗВОЮ «У ФОКУСІ: УКРАЇНА»

авансцена

4 СТРАШНА КАЗКА ПРО КОРІОЛАНАМаргарита КОРНЮЩЕНКО

8 РИШТУВАННЯ ...І ОРДЕН НА ШИЮНадія СОКОЛЕНКО

10 «ДОНБАС»... І КОРДОНИ В СЕРЦЯХГалина ЦИМБАЛ

14 ПРАВО НА ПОСТРІЛНаталка КАНДИБКА

ювілей

16 НАЦІОНАЛЬНІЙ ОПЕРЕТІ УКРАЇНИ – 80!

дійові особи

18 ОКСАНА ДУДКО: «ДЕРЖАВНИЙ ТЕАТР ПОКИ ЩО ПОТРЕБУЄ НЕ ПРОФЕСІОНАЛІВ, А МУЧЕНИКІВ»Надія СОКОЛЕНКО

стор. стор. 3838

22 СТАС ЖИРКОВ: «НАМ ПОТРІБНО БУТИ ВІДКРИТІШИМИ»Надія СОКОЛЕНКО

26 ДОСЯГТИ ГРАНИЧНОЇ МЕЖІОльга ДОННІК

майстер-клас

28 ТЕАТР І ГЛЯДАЧ: КОНВЕНЦІЯ ДІАЛОГУНаталя ЄРМАКОВА

музика

34 ОКСАНА ЛИНІВ. МОЦАРТ. АНТИКАНОНАделіна ЄФІМЕНКО

фестивалі

40 СУПУТНІЙ ІНТЕРЕСІрина ЧУЖИНОВА

44 П’ЯТЬ ВЕЧОРІВІрина ЧУЖИНОВА

48 ШЕВЧЕНКО І HOMO LUDENSМарина ВАСИЛЬЄВА

persona grata

52 АЛЬБОМ ОЛЬГИ ГОРСЬКОЇВалерій ГАЙДАБУРА

in memoriam

54 ІГОР БЕЗГІН

56 КНИЖКОВА ПОЛИЦЯ

ексклюзив

журнал, який читають не тільки в антракті 3






український театр №6/20144

авансцена

Музичні проекти режисера,арт-продюсера Влада Троїцького етно-хаус гурт «ДахаБраха» та фрік-кабаре «Dakh Daughters Band» не залишають байдужими практично нікого ні в Україні, ні поза її межами. Нову хвилю цікавості викликала прем’єра «Коріолан», що опановує жанр «нової опери». І спектакль,і сам жанр викликають суперечки: хтось переконує, що це не має жодного стосунку до музичного мистецтва, хтось, навпаки, сприймає це як подих свіжого вітру – передвісника змін театрального клімату...

Текст і фото: Маргарита Корнющенко

НОВА ОПЕРА«КОРІОЛАН»

за Вільямом Шекспіром

режисер – Влад ТРОЇЦЬКИЙу рамках проекту Влада Троїцького

і ГОГОЛЬFESTу «Нова опера»прем’єра – 29.11.2014

СТРАШНА КАЗКА ПРО КОРІОЛАНА

Українському театральному проце-

су катастрофічно бракує гучних та по-

справжньому масштабних відкриттів. Не

таких, що ставали б подіями для обмеженого кола

«просунутих» театралів (завсідників мистецьких

підвалів, фестивалів, лабораторій) або для шир-

шого кола пересічних глядачів (з їхньою прихиль-

ністю до комедій та антрепризних проектів із се-

ріальними зірками). А таких, що мали б резонанс у

всьому культурному та медіапросторі, привертали

б увагу освіченої, креативної та прогресивно мис-

лячої аудиторії.

Після того як з країни поїхав «l’enfant terrible»

Андрій Жолдак, мало не єдиним ньюзмейке-

ром подібного масштабу лишається засновник

ЦСМ «ДАХ» Влад Троїцький зі своїми музич-

ними гуртами «ДахаБраха», «Dakh Daughters»,

фестивалем «ГОГОЛЬFEST» та, звісно, театраль-

ними постановками, остання з яких – опера

«Коріолан» за мотивами однойменної трагедії

Вільяма Шекспіра.

Упродовж своєї тривалої кар’єри режисер пра-

цював у різних форматах драматичного мисте-

цтва, проте найуспішніші його проекти, на мою

думку, відбулись у сфері музично-пластично-

містеріального театру. Нині Влад Троїцький ви-

рішив піти далі в цьому напрямку й спробува-

ти себе в опері. Але що робити, коли академічні

взірці не відповідають законам твоєї режисури?

Щонайпростіше – створити «нову оперу». Цей

жанр, давно відомий Європі, в Україні дебютує.

«Коріолан» не має єдиного композитора. Пар-

титуру спільними зусиллями в репетиційному

процесі створювала уся творча група вистави.

І це є принциповою позицією Влада Троїцько-

го: аби матеріал був «привласнений» музиканта-

ми, аби вони відчули себе не тільки виконавця-

ми, але і його креаторами, творцями.

Замість симфонічного оркестру тут спромож-

ні «обійняти» звучанням величезний простір

лише шестеро музикантів: Артем Дзегановський

(скрипка), Жанна Марчинська (віолончель), Со-

фія Турта (фортепіано), Юлія Ваш (клавесин),

Антон Байбаков (електронна музика). Тембри

акустичних інструментів та електроніки, акаде-

мічна та народна манери співу, складні гармо-


нії та драйвові ритми сьогодення... Дуже непро-

сту як для аналізу і надзвичайно цілісну як для

сприйняття музичну тканину вистави формує

поєднання непоєднуваного, що робить звучан-

ня нової опери стовідсотково сучасним, відпо-

відним до епохи постмодернізму, представники

якої спираються на варіювання і співіснування

усіх – і найдавніших, і новітніх – форм.

На прем’єрі «Коріолана» актори ЦСМ «ДАХ»,

учасники «ДахиБрахи» та «Dakh Daughters» вбо-

лівали за свого патрона з глядацької зали: для

оперного дебюту Влад Троїцький через відкри-

тий кастинг набрав абсолютно нову команду у

складі Антона Литвинова (Коріолан), Мар’яни

Головко (Віргілія), Руслана Кірша (кілька партій),

Ганни Марич (мати Коріолана), Андрія Кошма-

на (Тулл Афрідій), Лізи Курбанмагомедової (то-

вариш Коріолана). Кожен із виконавців мав ви-

явитися не лише вправним співаком і здібним

актором, але й харизматичною особистістю.

Адже, коли рухи «скуті» строго регламентова-

ною лаконічною пластикою, а обличчя перетво-

рено гримом на моторошну маску, завдання

створити одразу кілька образів із шекспірівської

трагедії покладається на внутрішні енергетич-

ні резерви. І віддамо належне: віртуальні склян-

ки в залі лопалися, головним чином, не від по-

тужності голосів (хоча й у цьому вокалістам не

відмовити), а від тієї самої «концентрованості»

виконання, котра, подвоєна зовнішньою стри-

маністю, змушувала атмосферу в залі букваль-

но бриніти.

Для першої «нової опери» Влад Троїцький об-

рав маловідому трагедію Шекспіра, героєм якої

є давньоримський полководець Коріолан. Май-

же самотужки захопивши вороже місто, він по-

вернувся додому тріумфатором, проте одразу

був вигнаний через надмірну прямолінійність та

невміння приховати презирства до плебеїв. Це

більш ніж актуальна для українського сьогоден-

ня історія про, з одного боку, боротьбу народу за

власні інтереси, а з іншого – намагання особис-

тості – видатного солдата, але жахливого політи-

ка – домогтися розуміння своєї позиції.

Вистава Влада Троїцького аналізує трагедію ге-

роя в негероїчний час. Коріолан переконаний:

існує порода людей, народжених для володарю-

вання, і належність до неї, а також видатні воєн-

ні заслуги дають йому право висловлювати все,

що спадає на думку. Якщо сповідувати таку мо-

дель демократії, яку ми виборюємо сьогодні, по-

дібні речі неприйнятні. Але водночас герой на-

стільки чесний, чистий серцем і вірний собі, що

його прямота парадоксальним чином починає

захоп лювати. Щиро хочеться бути на боці наро-

ду, але шекспірівський плебс поводиться ганеб-

но зі своїм рятівником, тож фактично неможли-

во визначитися, кому віддати свої симпатії. До

того ж сучасні політики втомили своєю брехнею

й хитрощами, а слова Коріолана завжди відпові-

дають його справжнім намірам.

Після того як з країнипоїхав «l’enfant terrible»Андрій Жолдак, мало неєдиним ньюзмейкером

подібного масштабу лишається засновник ЦСМ

«ДАХ» Влад Троїцький


авансцена

Навіщо ставити класику? Риторичне за-

питання. Цілком можливо, що з часом

ми переконаємося – «Хазяїн» стане по-

дібним театральним шлягером, як і раніше по-

ставлена Петром Ільченком «Кайдашева сім’я».

Ці письменники ХІХ – початку ХХ століття таки

знали щось про свою націю, що справді притя-

гує увагу і лишається на часі навіть через сто-

ліття.

Адже в «Хазяїні» Іван Тобілевич зображав, а

потім і грав (Карпенко-Карий – перший вико-

навець ролі Терентія Пузиря у 1901 році) своїх

сучасників, тих, кого знав особисто, з ким сти-

кався коли працював канцеляристом у міській

управі, секретарем у повітовому суді, столона-

чальником поліцейського управління. Звичай-

на кримінальна історія про невдалу спробу фік-

тивного банкрутства перетворилася в його уяві

на чергову як не трагедію, так драму україн-

ського народу.

Чому драму? Тому що, здобувши волю, най-

талановитіші і наймогутніші колишні кріпаки

змогли навчитися заробляти гроші різноманіт-

ним, часто нечесним, ґешефтом, але забракло їм

культури і освіти їх розумно витрачати. Подібно

як переживши голод, людина не може зупинити-

ся і їсть, або навпаки – відкладає й ховає їжу на

чорний день, байдуже, що вона псуватиметься.

Трагічно, що «Хазяїн» лишається на часі і сьо-

годні, от тільки не можу вирішити – чи це Театр

імені Івана Франка поставив про олігархів мину-

лого скликання, чи ця історія все ж таки встиг-

не прозвучати попередженням. Наприклад, про

те, що не треба заощаджувати на культурі. Або

ж усе в нашій країні так і лишиться вічною не-

добудовою (влучний сценографічний образ ви-

стави авторства художника Олександра Гаври-

ша), згадкою про те, на що замахнувся, але не

зміг вкусити Терентій Пузир. Центральною кон-

струкцією сценічного простору є споруда в ри-

У Національному театрі імені Івана Франка відбулася прем’єра п’єси корифея українського театру Івана Карпенка-Карого «Хазяїн», створена 1900 року. Це друге звернення франківців саме до цієї соціально-психологічної драми – 1939 року «Хазяїна» ставив і виконував у ньому головну роль Амвросій Бучма. Режисер Петро Ільченко продовжив у театрі серію постановок класичної української драматургії – це і «Кайдашева сім’я» за Іваном Нечуєм-Левицьким, і «Шельменко-денщик» Григорія Квітки-Основ’яненка, і ін.

РИШТУВАННЯ ...І ОРДЕН НА ШИЮ

Комедія на 2 дії «ХАЗЯЇН»

Івана Карпенка-КарогоНаціональний театр

імені Івана Франкарежисер – Петро ІЛЬЧЕНКО

прем’єра – 14.11.2014

Текст: Надія СоколенкоФото : Валерія Ландар

Повністю матеріал можна прочитати у друкованій або передплаченій електронній версії

журналу «Український театр»

№ 6 за 2014 рік

Передплачуйте наш журнал!

Передплатний індекс 74501

Передплату можна оформити з будь-якого місяця в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства.

У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua

на сторінці «Передплата On-Line».

Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/.

Така послуга доступна в будь-якій країні світу.

Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: [email protected]


авансцена

Першу виставу Сергій Павлюк назвав

«школою роботи в команді». Вибір

театру абсурду як матеріалу для виста-

ви можна назвати незвично-екстравагантним

і для акторів, і для глядачів. Хоча, як написав сам

автор п’єси, визначний польський драматург

ХХ ст. Славомір Мрожек, «Людина живе абсурд-

но і не думає про це постійно, та час від часу це

усвідомлює». Здається, саме такий період сьогод-

ні переживає світ. Останнім часом в українських

театрах твори класиків абсурду, того ж Мроже-

ка, Беккета чи Йонеско, стають що далі популяр-

нішими й зрозумілішими. (Найближча в часі київ-

ська прем’єра «Будинку на кордоні» відбулася

6 грудня в «Сузір’ї», режисер – Антон Романов.)

Сергій Павлюк та молоді актори запропонува-

ли свій варіант п’єси, назвавши її «трагіфарсом

сьогодення»: у незмінний мрожеківський текст

внесено сучасно-українські акценти. Адже тема

твору – вічна і поза країнами. Вечеря мирних

Наприкінці цього року Херсонський театр імені Миколи Куліша, вже маючи три сцени – основну, сцену-кав’ярню і під дахом, відкрив ще й «Сцену під колом» у підвалі під сценічним колом основної сцени. Розрахована на 50 місць, вона, відповідно, «чекає» на камерні вистави. Нові постановки не забарилися: дві прем’єри у постановці Сергія Павлюка – «Будинок на кордоні» Славоміра Мрожека і «Наталчина мрія» Ярослави Пулінович. Хоча одразу слід зауважити, що це радше експериментальні навчальні проекти, адже створені режисером у його «Лабораторії молодих акторів»

Текст: Галина ЦимбалФото: Вадим Гнідаш,

Денис Максимов

«ДОНБАС»...І КОРДОНИ В СЕРЦЯХ

1. Трагіфарс сьогодення «БУДИНОК НА КОРДОНІ»

Славоміра Мрожекапрем’єра – 25.11.2014

2. Моновистава «НАТАЛЧИНА МРІЯ» Ярослави Пуліновичпрем’єра – 18.11.2014

Херсонський обласний академічний музично-драматичний театр

імені Миколи КулішаРежисер – Сергій ПАВЛЮК


обивателів, девіз яких «Хай живе спокій і неза-

лежність!», раптово переривається появою дип-

ломатів, які оголошують рішення всесвітнього

уряду прокласти саме через цей будинок кор-

дон. І починається... Спочатку прямокутному

обідньому столу обрізають кути, роблячи його

круглим. Потім його ж ділять кордонним шлаг-

баумом, по обидва боки сідають митники, раху-

ючи, скільки вареників і під яким порядковим

номером з’їли хазяї. Так само поділили ліжко, а

для пересування мешкан-

ців власним будинком за-

провадили перепустки.

Потім спокушують дружи-

ну. І нарешті... вбивають

тещу з тестем, виправдовуючи це помилкою –

«прецедентним інцидентом». Абсурд? Хтозна...

Для динамічних змін цих сцен-анекдотів до-

тепно використали саме коло, під яким грають:

воно крутиться, закриваючи сценічний простір

прикріп леною до нього чорною завісою. Виникає

такий собі ефект зачищення. Самі ж декорації, як

і костюми, – з підбору. Між іншим, прямі алюзії із

сьогоденням почалися... зі старого холодильни-

ка «Донбас», який хтось приніс просто так. Із чо-

тирьох дипломатів,

що у п’єсі, залиши-

ли двох, яких режи-

сер наділив політич-

ними алюзіями: один

дип ломат розмовляє російською мовою, другий –

з англійським акцентом. А посередині – дім, у яко-

му користуються холодильником «Донбас»...

У виставі улюблена тема Мрожека: вторг-

нення влади в особистий простір людей, хоч би

де вони знаходилися. А ще – про бездарність

і продажність дипломатії, яка лише виправдо-

вує абсурд ситуацій дипломатичними терміна-

ми і демагогією (недаремно актори в цих ро-

лях – Валерій Гайфуллін і Сергій Мевша не лише

в історичних костюмах, а із замальованими бі-

лою фарбою, як у клоунів, обличчями). Тому сло-

ва «історія» та «історичний час» стають головни-

ми, навіть вареники не прості, а історичні. Та й

сам герой «Я» (його переконливо і зворушли-

У незмінний текст Славоміра Мрожека внесено сучасні

українські акценти

Сергій Мевша, Андрій Клочко, Валерій Гайфуллін

Андрій Клочко

Андрій Клочко


авансцена

За сюжетом приватна фірма «Екстрім-тур»

надає елітним клієнтам послугу «Перша

ходка»: можеш побути зеком упродовж

доби й відчути тюремний адреналін з усією від-

повідною атрибутикою (баланда, допити і суд)...

У виставі все це обігрується «смачно», точ-

но і водночас іронічно. Але авторові постанов-

ки замало обжити побутовий пласт екзотичної

теми: він вводить у виставу ще й пласт містич-

ний, образами-символами якого стають Міно-

тавр і жінка в чорному – янгол смерті, дух. І саме

ці два образи відсилають до роздумів про лабі-

ринт і потойбіччя, а відтак і до всіх тих асоціацій,

що їх тільки можуть викликати такі культурні ар-

хетипи. Під час перегляду ці образи й асоціації

ще не здаються такими значущими, але згодом

саме вони дають ключ до розуміння вистави.

Отож, «папа» Гаранін (Максим Ігнатьєв) за ре-

комендацією молодого просунутого зама Олек-

сія (Михайло Савицький) погодився на вікенд у

в’язниці і, прихопивши «вірного пса» Моргалова

(Євген Дзига), занурюється в екстрім. Та якщо са-

мовпевненого посадовця забавляє така розвага, то

його заступника – дратує до істерики. На їхніх оцін-

ках ситуації, комічних перепалках а-ля Господар

і Слуга та суперечках з екскурсоводом Лілею (Га-

лина Астаф’єва) закручується комедійний колово-

рот вистави. Але далі гра набуває серйозного тону:

слідчий (Андрій Косодій) витягує на поверхню фак-

ти, що свідчать про реальний тяжкий злочин. У Га-

раніна прокидається інстинкт мисливця, і він почи-

нає включати кримінальні засоби впливу.

Про те, що Гаранін не жартує, розумієш не од-

разу. Надто вже приємне враження справляє він

від самого початку дії. Коли вони з Моргаловим та

Олексієм уперше з’являються в залі, спілкуються з

глядачами та оглядають «в’язницю» – всією трій-

цею просто милуєшся. І приваблива посмішка

Олексія, і стримана іронія Моргалова, і доброзич-

ливість імпозантного пана Гараніна викликають

щиру симпатію. Тож усе, що з’ясовується під час

допиту, насторожує, але ще здається частиною

гри. По-справжньому обличчя «папи» відкриває

епізод із викраденням родини слідчого.

Власне, цей «кримінальний засіб впливу», зна-

йомий нам за популярними бойовиками, міг би

навіть здаватися дещо «попсовим», але в «Жазі

екстріму» все відбувається... по-справжньому.

Навіть не можу до кінця збагнути, як і чому, та в

сцені Гаранін–слідчий–Моргалов це відчуття

справж ності просто вражає. Я бачу перед собою

не сцену вистави зі знайомими мені акторами, а

картину самого життя. Життя, в якому особи при

владі майстерно й із задоволенням «розмазують

по стінці» людську гідність. Від цього моменту вся

гра остаточно перестає бути комедійною. І нада-

лі всі комічні етюди й жарти різко контрастують

із наростаючим драматизмом дії, а в поєднанні з

містичними акцентами надають усій історії трагі-

гротескового звучання.

Отож, під час суду, а особливо після сцени зі

слідчим, Гаранін підкреслено хизується всемогут-

ністю та безкарністю, а Моргалов блазнює на під-

тримку шефа. У порівнянні з їхнім блюзнірством

Текст: Наталка КандибкаФото: Олег Лагур,

Віктор Попов ПРАВО НА ПОСТРІЛ

...Схеми працюють ідеально, мов швейцарський годинник. Так ідеально, що аж нудно. От і доводиться перевтомленому успіхом «папі» регіону шукати

відпочинку... у в’язниці. Так починається сучасна комедія

«Жага екстріму» за п’єсою Анатолія Крима в Запорізькому

театрі імені Володимира Магара. Прем’єра відбулася в

знаковий для України день – 21 листопада 2014-го, через

рік після початку Майдану, що дав нам зрозуміти, наскільки дикунські масштаби нашого рабства і наскільки могутнє

наше прагнення свободи. Нова вистава Віктора Попова – саме

про це. А що дія відбувається в тюрмі – симптоматично: кращої

метафори українських реалій та «заґратованої» свідомості ще

треба пошукати

Сучасна комедія на дві дії

«ЖАГА ЕКСТРІМУ» Анатолія Крима

Запорізький академічний обласний український

музично-драматичний театр імені Володимира Магарарежисер – Віктор ПОПОВ

прем’єра – 21.11.2014



№ 6 за 2014 рік










ювілей

Ювілей Національного академічного театру оперети – одна з найгучніших подій під завісу театрального року. За одинадцять років керівництва Богдан Струтинський зумів перетворити Київську оперету в один із найпопулярніших театрів міста: спробуйте купити квиток, особливо напередодні вихідних, і самі пересвідчитеся. Цей синкретичний музично-драматичний жанр, що сягає корінням витоків українського театру, апелює до найпотужнішого енергетично-емоційного джерела – свята. Саме тому вистави Київської оперети скидаються на екзотичні карнавали, а лозунгом театру є лаконічне «Крок до свята». Народження Київського театру оперети позначають двома датами – 13 січня 1934 року та 14 грудня 1935 року. Мабуть, аби зняти суперечність вирішили влаштувати гостину для друзів та прихильників театру 19 грудня – день Святого Миколая... Чому б і ні? Оперета ніби створена дарувати радість і надію на мирне майбутнє, бодай на кілька коротких театральних годин

НАЦІОНАЛЬНІЙ ОПЕРЕТІ УКРАЇНИ – 80!

ХУДОЖНІЙ КЕРІВНИК – ДИРЕКТОР ТЕАТРУ БОГДАН СТРУТИНСЬКИЙ

– Наскільки потрібний «легкий» жанр опере-ти в нелегкий для України період?

– Півсвіту плаче, півсвіту скаче. Погодьтеся, якщо до хворої людини прийде хірург і почне їй співчувати, а не лікувати її, то вона ніколи не одужає. Наше суспільство вже давно не здорове, і це призвело до ідеологічних воєн. Сьогодні йде війна, насамперед – гуманітарна. Ми заживаємо плоди відсутньої в державі правильної гуманітарної політики впродовж багатьох років.

Так, час нелегкий для всіх. Але має існувати якийсь провідник, орієнтир духовності, так само, як є Біб-лія – незамінний твір, у якому кожен знаходить від-повіді. Має бути частина людства чи нації, яка виве-де людей із цієї тотальної депресії, принесе їм світло.

У роки Великої Вітчизняної війни народ співав час-тівки. Зрозуміло, що їхня тематика висміювала того-часний режим. Люди займалися мистецтвом і в ева-куації грали вистави, переважно класику. Ставили постановки й у Києві, наш театр був евакуйований до Казахстану і продовжував працювати.

Ми маємо думати і про завтрашній день. Це нор-мально для духовно вихованої людини, особистості, яка не впадає у велику депресію, а шукає відповіді. Їх можна знайти завдяки мистецтву.

З інтерв’ю Світлані Соколовій («Культура і життя»)



№ 6 за 2014 рік











Текст: Надія СоколенкоФото та дизайн: Мар’яна Павлюк, Оксана Васьків-Кукул, Вікторія Вибухова

ОКСАНА ДУДКО: «ДЕРЖАВНИЙ ТЕАТР

поки що ПОТРЕБУЄ не професіоналів,

а МУЧЕНИКІВ»

Вже кілька років поспіль театральне життя Львова важко уявити без діяльності Мистецької майстерні «Драбина», заснованої ще в 2004 році. Ця громадська організація займається створенням і втіленням актуальних ідей, а пріоритетними напрямками її діяльності визначені драматургія і театр. Найпершими «Драбина» декларує цінності: відкритість, співпраця, динамічність, інноваційність. Фестиваль-конкурс сучасної української драматургії «Драма.UA» та нещодавно відкрита Перша сцена сучасної драматургії «Драма.UA» – титульні проекти «Драбини». Ми зустрілися очільницею мистецької майстерні Оксаною Дудко, аби з’ясувати, як ведеться недержавній театральній організації в нашій країні і чи є майбутнє у проектного театру...


Ось уже півроку Мистецька майстерня «Драбина» реалізовує проект «Перша сце-на сучасної драматургії Драма.UA» у Льво-ві на малій сцені Театру імені Лесі Україн-ки. Як сталося, що фестиваль із локального тижневого проекту переріс у планомірну роботу впродовж усього театрального се-зону? Вже у 2012–2013 роках ми зрозуміли, що нам

нецікаво робити фестиваль «Драма.UA» як об-

межений у часі проект. Тому фестивалю 2013-го

вже передувала низка проектів – режисерські

та драматургічні резиденції. Нашими резиден-

тами були драматург Марія Вакула, режисери

Павло Юров та Антон Романов. Були також май-

стерня з написання п’єс «Перша драма», яку для

підлітків проводила Оксана Савченко, вуличні

драматургічні майстер-класи для дітей з херсон-

ськими драматургом Євгеном Марковським та

соціологом Миколою Гоманюком, що мали на-

зву «Місто і його райони: Центр, Збоїща, Підзам-

че, Сихів, Левандівка» і проводилися в рамках

акції «Майстерня міста». Тобто, ми вже тоді роби-

ли проекти протягом року, в рамках яких твори-

лася і фестивальна програма. У підсумку, фести-

валь був тільки невеликою частиною усього, що

нам вдалося здійснити.

Чи можна вже підбивати певні підсум-ки? Що вдалося? Що у планах? Так, кінець року... Час для підсумків. Ми

дуже щасливі, що маємо розумну і критичну

пуб ліку. Навколо є люди, які надихають. Серед

руїн і бруду ми створили місце, де приємно пах-

не ароматною кавою і точаться гострі дискусії.

Це надихає. У планах – розчистити якомога біль-

ше території навколо себе, щоб мати місце для

створення доброго театру.

Цей проект виграв грант програми «Взаєморозуміння» Міністерства культури України. Це ледь чи не прецедент – спро-ба держструктури фінансувати проект гро-мадської організації. Чи легко відбуваєть-ся така співпраця? На державному рівні? На рівні муніципальному?

Одразу хочу сказати, що на муніципальному

і державному рівнях співпраця відбувається за різ-

ними механізмами, хоча законодавство ніби одне.

На міністерському рівні все «суворіше». Робити все

згідно з буквою закону складно, бо те, чим ми зай-

маємося, не потрапляє під якісь категорії, і кілька

місяців у міністерстві не могли зрозуміти, у чому

полягає наш проект. Однак там працюють люди,

які нам співчували, допомагали і вели крізь бю-

рократичні хащі. Проб лема у тому, що навіть най-

прекрасніші люди є частиною системи і мусять їй

коритися беззастережно. Нам залишається або ро-

зуміти дивакуваті процесуальні принципи, за яки-

ми твориться державна культура, або працювати

над запровадженням нових механізмів для культу-

ри. Для нас цікавішим був би другий варіант.

Організатори проекту з гучною назвою «Перша

сцена сучасної драматургії Драма.UA» ставили пе-

ред собою доволі амбіційні завдання: познайоми-

ти театральний загал України зі знаковими творами

світової сцени. Так, у вигляді читок було представ-

лено культові, з погляду сучасного мистецтва, п’єси

Сари Кейн «Підірвані» (режисер Павло Ар’є) та

«Мати» Марка Равенгілла (режисер Павло Юров).

Зауважу, що ті, хто робили ці читки, – драматург

Павло Ар’є і режисер Павло Юров – самі вже ста-

ли культовими фігурами українського мистецького

простору. Відтак ідеться про те, що на «Першій сце-

ні...» зійшлися два потужні енергетичні потоки су-

часного театру: український та європейський.

Поєднання культурно-мистецьких інтенцій Єв-

ропи й України продемонстрував і досвід теат-

рального майстер-класу «Навіщо думати?», що

відбувся в межах цього самого проекту за під-

тримки Східно-європейської платформи перфор-

мативних мистецтв (EEPAP). Українські митці різ-

них театральних спеціальностей – режисери,

драматурги, театрознавці, здійснюючи колектив-

ні психологіч ні «занурення», ставили доленосні

і незручні запитання, серед яких найголовніше:

«Для чого потрібен сучасному суспільству театр?».

Осмислене і водночас непрагматичне ставлення

до створення та сприйняття мистецтва було осо-

бистісним набутком кожного з учасників тренін-

гів. Звичайно, їхній результат «не театр», а, так би

мовити, «перед театр», без якого неформальна,

справжня присутність у мистецтві малоймовірна.

Ганна Веселовськаhttp://www.i3grants.org/uk/articles/177

Прес-конференція та відкриття Першої сцени сучасної драматургії «Драма.UA»

Любов Ільницька, Анастасія Перець та Майя Гарбузюк

Оля Мухіна та Олексій Коломійцев Ірина Подоляк, Вікторія Швидко, Оксана Дудко, Олексій Коломійцев та Павло Ар’є у Львівській міській раді

Роза Саркісян

Олена Апчел та Ігор Білиць



Текст: Надія СоколенкоФото та дизайн: Ростислав Мельник, Христина Хоменко, http://b17.kiev.ua/

СТАС ЖИРКОВ: НАМ ПОТРІБНО БУТИ

ВІДКРИТІШИМИ

Режисер Стас Жирков – на сьогодні наймолодший художній керівник державного театру в Україні. Рік тому він був вимушений закрити створений спільно з Ксенією Ромашенко незалежний театр «Відкритий погляд». Відтоді встиг поставити низку вистав у Національному театрі імені Івана Франка та Київському академічному Молодому театрі – відповідно «Лускунчик» Яни та Дена Гуменних за Ернстом-Теодором-Амадеєм Гофманом та «Любов людей» Дмитра Богославського і «Потрібні брехуни!» Іва Жаміака.У вересні 2014 року він ризикнув взяти участь у конкурсі на заміщення вакантної посади і зрештою очолив столичний театр «Золоті ворота», а попередній худрук Валерій Пацунов перейшов на посаду режисера. Чим відрізняється життя приватного театру і державного, які небезпеки на шляху до реорганізації, а також про плани на майбутнє – у розмові зі Стасом Жирковим


Цікаво, чому людина, яка вийшла з незалеж-ного театру, взялася до справи реформування, якщо говорити офіційною мовою, муніципально-го закладу культури. Яку мету ви переслідуєте? Це і для мене питання. Я справді багато думав і зважував,

перш ніж зробити такий крок. Тому що це неабияка частина

життя. Коли «Відкритий погляд» припинив своє існування, я

сказав і собі, і дружині, що працюватиму в театрі, доки буде

така можливість, і робитиму все щиро і чесно. Якщо ж мож-

ливості працювати в театрі не буде, особливо не страждати-

му, бо мені і так є чим займатися. Щойно я це сказав, почали

надходити пропозиції. Я думаю, якщо про щось багато мрієш,

рано чи пізно такі «заявки» починають збуватися.

Відповідь простору? Так. Як організатори «Відкритого погляду» я і Ксенія Ро-

машенко довгий час шукали можливості отримати державну

підтримку, стати частиною одного з київських муніципальних

театрів. Вочевидь, коли просиш, не знаєш, у яку годину омрія-

не здійсниться. Хочеш, щоб до Нового року, а це виходить не

до 2012 року, а, наприклад, до 2016-го. І я подумав, що буде не-

правильно, якщо зараз я відмовлюся від свого попереднього

прохання. Тоді мені здалося, що нічого не вийшло, а насправ-

ді треба було ще трохи почекати.

Історія багатьох видатних театрів, наприклад БДТ Георгія

Товстоногова, переконує, що справді серйозне мистецтво

можливе лише за підтримки згори, коли режисеру дають

театр, а він набирає свою команду акторів-однодумців.

Зазвичай із художніми керівниками розмов-ляють про творчість, плани на майбутнє і рідко-коли торкаються дражливих організаційних чи фінансових проблем. Але оскільки ви зараз саме знайомитеся на практиці з функціонуванням дер-жавної театральної системи, мені здається, є сенс говорити про те, що і як відбувається насправді. Наскільки легко очолювати і реформувати дер-жавний театр? Насправді, переконаний, всі говорять про проблеми, го-

ловна з яких – недофінансування. Але я пройшов крізь сито

незалежного театру, в якому фінансування взагалі відсутнє.

Валерій Пацунов був викладачем експериментальної режису-

ри на нашому курсі, тож ми вже були знайомі. Приймаючи рі-

шення, я усвідомлював зауважені вами ризики. Наша основна

проблема полягала в тому, що театр «Золоті ворота» деякий

час існував не як певна інституція, з визначеними планами,

зобов’язаннями, а був радше варіантом «домашнього театру»,

де вирішальним було «хочу – не хочу», як удома. Я не хочу об-

разити Валерія Петровича, він на своїх плечах усе це виніс.

Зараз нам потрібно організувати якийсь робочий простір,

виробити ритм існування театру. Раніше мені завжди доводи-

лося прилаштовуватися до вже існуючої структури, але зараз

вона просто відсутня. Ми отримали репетиційне приміщен-

ня в не дуже доброму стані (хоча я радий і такому) і величезні

борги за комунальні послуги, що їх до нового року треба було

погасити. У вересні ми набрали нову команду, яка розуміє, що

в перший рік окрім своїх основних обов’язків матиме додат-

кові навантаження. Так сформувалося коло людей, які зараз

і працюють.

У чому суть конфлікту між «Золотими ворота-ми» і Театром пластичної драми на Печерську?

У серпні, коли відбувався відбір кандидатів на заміщен-

ня посад художніх керівників, департамент культури КМДА

очолювала ще Світлана Зоріна. Одразу йшлося про те, що

для двох театрів шукають нових художніх керівників. Була

усна домовленість, що доки триватиме процес реорганізації

Театру пластичної драми ми, на підставі укладених угод, мо-

жемо розпочинати якусь спільну роботу. Театр «Золоті воро-

та» не мав свого приміщення, і для нас було б дуже зручно

грати свої вистави на сцені пластичної драми. Також ми поча-

ли готувати наступні прем’єри. Скажімо, на кінець січня 2015

року заплановано випуск пластично-драматичного спекта-

клю за «Мітіним коханням» Івана Буніна (режисер Влада Бє-

лозоренко і хореограф Олександр Маншилін). Однак актори

Театру пластичної драми відмовилися від запропонованого

варіанта співпраці.

Театр справді не має художнього керівника? Є виконуючий його обов’язки. Але на даний момент

він не має ані печатки, ані установчих документів. Кон-

флікт, що відбувається в театрі пластичної драми, здається,

нерозв’язний. Як з нього вийти? Тільки дочекатися реоргані-

зації.

У «Золотих воротах» ви намагаєтеся віднови-ти «Відкритий погляд»? Ні. Я очолив театр у вересні, треба було буквально з нічо-

го розпочинати новий театральний сезон. Тож оптимальним

варіантом було ввести в репертуар «Золотих воріт» хоча б

дві вистави, які б я міг швидко поновити. Це «Наташина мрія»

Ярослави Пулінович і «Гуппі» Василя Сігарєва, яку ми назва-

ли «Браковані люди». Сам «Відкритий погляд» повернути не-

можливо, адже більшість учасників вже успішно працюють в

інших театрах – у Молодому, на Лівому березі чи в Театрі ро-

сійської драми імені Лесі Українки. У нашому театрі насправді

було не так і багато людей.

Що, на вашу думку, має вирізняти «Золоті во-рота» з-поміж інших київських театрів? Наш основний напрямок – молода режисура. Ми хоче-

мо дати можливість молодим митцям виявити свій потенціал.

Яким чином вони можуть до вас потрапити? Є чотири простих і прозорих варіанти. По-перше, вже

є такі режисери, в яких ми зацікавлені особисто. Ми ж має-

мо на це право? Другий варіант – своєрідна система тізерів.

Молодий режисер може сам прийти в театр і запропонувати

співпрацю. Із запропонованих ним 5 варіантів текстів для по-

Ірина Ткаченко у виставі «Наташина мрія» Ярослави Пулінович



ДОСЯГТИГРАНИЧНОЇ МЕЖІ

Текст: Ольга ДонікФото з архіву театру VIE та запорізького Театру Молоді

Продираючись крізь юрбу талановитих і не дуже служителів Мельпомени, десь у куточку можна помітити її, замислену і трохи сумну. Вона не звертає уваги на гомін і метушню навколо, стоїть собі занурена у якісь світи, відомі тільки їй. Це Любов Фриган, актриса, яка мала б осяювати найкращі сцени України, але свідомо залишилася в провінції. Вона має багато престижних нагород і звання заслуженої артистки України, але за свою кар’єру не дала жодного інтерв’ю на телебаченні чи в пресі. Актриса, яка не відвідує світські раути, але володіє серцями глядачів.Саме про неї, шлях, що його вона пройшла у театрі VIE та найзначнішу її роль ітиметься далі

Я познайомилася з Любов’ю Фриган на святкуванні п’ятнадцятиріччя

першої вистави театру-лабораторії VIE «Четвертий стілець» за п’єсою

Тоніно Гуерра, де вона грала роль Луїзи. На той момент ніхто з учас-

ників першого спектаклю в театрі VIE вже не служив. Але вони зібралися

згадати, як у 1991 році зіграли дивовижну виставу, що стала початком но-

вого театру. Прийшли всі свої, знайшли залишки декорацій та реквізиту

і без репетицій спробували відновити ту, давно втрачену, атмосферу.

І це вдалося!

Досі пам’ятаю, як тоді вразила гра Фриган. Але спочатку її голос за лаштун-

ками: «У вас є пральна машина?» Такий легкий, дівочий, прозорий. Відра-

зу в уяві малюється портрет жінки, якій цей голос належить. А потім вона

з’являється на сцені, граційна і розгублена водночас. Роззирається і почи-

нає діалог, текст якого не має значення, бо на сцені є вона – тендітна, ру-

доволоса, синьоока панянка. Любов Фриган належить до того типу акторів,

що мають якусь тваринну органічність. У будь-яких умовах вона існує тон-

ко і влучно.

Вистава «Четвертий стілець» – початок і театру VIE, і нового етапу в житті

людей, що його створили. Для Любові Фриган це була сходинка до вершини,

де стоїть її найскладніша і найкраща роль – Хрісотеміда.

«Четвертий стілець» – вистава напівпрозора, мов мереживо. Тут насолод-

жуєшся навіть крихітними деталями. Чоловік і жінка, кожен має свої таємни-

ці, бажання, страхи. З маленьких кроків назустріч один одному складаються

їхні взаємини. Сергій Цевельов (Еміль) і Любов Фриган (Луїза) утворили міц-

ний дует, побудований на філігранному вмінні слухати і підтримувати парт-

нера, відгукуватися на найменші зміни. Ніхто не перетягував ковдру на себе,

не намагався бути першим – актори існували на сцені максимально природ-

но, стримано, кінематографічно.

Цей спектакль дав потужний поштовх для розвитку творчого потен ціалу

усіх, хто був там зайнятий. «Уся енергія, що бродила упродовж п’яти літ, з 1985

року, коли ми були тісно пов’язані із КLIMом, їздили до нього в Москву. Все

це вилилось у ту виставу, до естетики якої ми повертаємося знову і знову», –

казав згодом режисер Віктор Попов.

Наступна велика роль Фриган – Фрьокен Жюлі в однойменній п’єсі

Авґуста Стріндберґа. В палітрі актриси з’являються трагічні, надривні інтона-

ції. Невловимий флер приреченості супроводжує героїню Фриган, але вона

У ролі Хрісотеміди

У виставі «Жінка в стилі осінь» Володимира Дяченка (Театр Молоді, Запоріжжя)



№ 6 за 2014 рік










Текст: Наталя ЄрмаковаФото: Ігор Паламарчук, Христина Хоменко та з родинного архіву

В. Скляренка – Н. Титаренко, архіву Київського академічного Молодого театру, з інтернет-джерел

майстер-клас

КОНВЕН

ЦІЯ ДІАЛОГУ


«Український театр» продовжує мистецько-освітню рубрику «Майстер-клас» текстом театрознавця, історика українського театру Наталі Єрмакової. Дана лекція була прочитана учасникам ІІІ Фестивалю молодої української режисури імені Леся Курбаса і присвячена темі стосунків театру і публіки, яка нині, у часи суспільних зрушень та активної трансформації художніх форм, набуває неабиякої актуальності. Текст друкується з купюрами, в авторській редакції

Доповіді я вам не читатиму, але поділюся моїми роз-

думами, сумнівами щодо проблеми стосунків театру

і публіки, зокрема проблеми глядацького сприйнят-

тя, з якою споконвіку стикається театр, і український театр

зокрема. Те, про що я говоритиму сьогодні, не має науково-

обов’язкового характеру, це просто моя приватна точка зору.

Вибачте, почну з найбанальнішого. Втім хочеться наголоси-

ти на цьому, аби думка моя на щось спиралася. Театр – фено-

мен, що базується на одному головному принципі. Це прин-

цип угоди. Без угоди не існує театру. Угода – між тим, хто діє,

і тим, хто споглядає. Причому ці партнери – завжди рівно-

значні й рівноцінні. Це перша важлива річ.

І друга річ, яка також має прямий стосунок до публіки, хіба

що не такий буквальний, це момент ініціації. Переходу зі ста-

тусу в статус: «Я» – «не-Я». Механізмом переходу «Я» в «не-Я»

(читайте Володимира Проппа, я тут нічого нового не додам) є

гра, дія. Саме в цьому феномені гри і сконцентровано те, що

ми розуміємо під словом «театр».

Будь-яке суспільство, як організм, має тенденцію до розвит-

ку, і театр, як частина цього суспільства, також має аналогічну

тенденцію. Те, що я спостерігаю останнім часом в українсько-

му театрі, сформувало в мене стійке відчуття: досвід нашо-

го су спільства, власне, публіки, є більшим за досвід театру.

І театр нічим особливо вразити глядача не може. Людина, яка

сьогодні приходить з української вулиці в український театр,

прекрасно це розуміє. Це – проблема, і вона є кардинально


музика

Текст: Аделіна Єфіменко Фото надані театром ОКСАНА ЛИНІВ.

МОЦАРТ.АНТИКАНОН

Інтерпретація останнього опусу Моцарта «Тітове

милосердя» – блискучий дебют українського

диригента Оксани Линівна сцені Баварської

державної опери

Саме в Баварській опері у Мюнхені диригенти всіх рангів і титулів

відчувають особливу відповідальність перед моцартівськими пар-

титурами. Адже поруч із Ваґнером і Штраусом Моцарт, ювілей яко-

го світ відзначав у цьому році, належить до трійки «домашніх богів». Ореол

імені «мюнхенського Моцарта» не дозволяє слухачам оцінювати звучан-

ня музики реально. Вимагається щонайменше досягнення ідеалу, еталону,

прозріння. Якщо цього не відбувається – диригента очікує нещадна крити-

ка, а то й прощання з Мюнхеном назавжди.

Цьогоріч мені дійсно пощастило! Двічі пережити нову мюнхенську поста-

новку опери Вольфґанґа-Амадея Моцарта «Тітового милосердя» і двічі ста-

ти свідком того, як по-різному музиканти озвучують закодований зміст

останнього заповіту генія.

Перше виконання «Тіта» під керівництвом генерального музікдиректора

Баварської державної опери Кирила Петренка захопило враженням ціліс-

ності інтонаційного світу Моцарта. Досконалість звучання оркестру і дина-

міка характерів «пізнього Моцарта» ніби полемізували зі статичною сце-

нографією спектаклю: стилізацією імперської ультрацеремоніальності з

розкішними псевдобароковими костюмами і перуками та відеоінсталяція-

ми афектів, ніби розглянутих під лупою (режисер – Ян Боссе, сценографія –

Стефан Лейме, костюми – Вікторія Бер, відео – Бібі Абель).

Після прем’єри німецька преса зробила висновок: «музика виграла, режи-

сура програла». Натомість мені здалося, що озвучена оркестром рівнова-

га гумору, лірики і драми ніби навмисно створила дистанцію між сюжет-

ною плутаниною інтриг королівського двору і кристально ясною мрією

класика-масона про ідеальне суспільство. Відвідавши вдруге ту саму ви-

ставу, я отримала інші незабутні враження. За пультом стояла Оксана Ли-

нів.

Про власну інтерпретацію останнього моцартівського опусу диригентка

захоплено розповіла під час нашої зустрічі.

У мене склалося враження, що ваш оркестр ніби з головою по-ринув у конфлікти «Тітового милосердя». Контрасти сягали межі святкової церемоніальності і гострого психологічного напружен-ня. В одній рецензії на виставу мою увагу привернула фраза про «пристрасть музики», що «оживила сценічну статику режисури Яна Боссе». У чому секрет вашої інтерпретації? Над партитурою «Тіта» я працювала спочатку разом з Кирилом Пет-

ренком. Завдання самостійно диригувати оперою поставило переді мною

дилему: залишити вже готову інтерпретацію чи знайти «власного Моцар-

та». Повторюватися було нецікаво. Я запитала Кирила, чи не заперечує він,

щоб я опрацювала партитуру так, як я відчуваю. Він дуже зацікавився і від-

повів, що відтепер «Тіт» – мій твір.

Під час роботи з партитурою виникло стільки запитань, що я виріши-

ла: цей горішок я мушу розкусити. Перше питання, що не давало мені спо-

кою – чому за кілька місяців до смерті Моцарт знову взявся за написання

опери seria?

Адже опера призначалася до коронації Лео польда II королем Богемії, а оpera seria була презентацією соціально-культурного спо-собу існування королівської знаті... Є свідчення, що Моцарт напи-сав оперу «Милосердя Тіта» у диліжансі, по дорозі з Відня до Пра-ги, де 6.09.1791 відбулася прем’єра. Мені, наприклад, не зрозуміло, чому Моцарт обрав саме цей сюжет? Цікаве запитання. Лібрето Метастазіо, що існувало понад 60 років, по-

било всі рекорди: до Моцарта вже було написано понад 40 опер на цей

сюжет. Мюнхенська постановка підказала розгадку. З самого початку ро-

боти над партитурою мені чогось бракувало. Я відчувала незрозумілу дис-

танцію поміж аудиторією і тим, що відбувалося на сцені. Ніби слухаєш,

захоплюєшся досконалістю звучання оркестру, милуєшся виконанням, му-

зикою, але одночасно не полишає відчуття, що драма немов відсутня. І я

зрозуміла, що інтерпретація цього твору саме як опери seria, тобто стро-

гої барокової форми, створювала той бар’єр, що віддаляв публіку від вико-

навців, нівелюючи справжню актуальність цієї опери.

Мені захотілося піти від протилежного: підкреслити особливості, які вже

виходили з правил стилю opera seria, були композиційно й музично ори-

гінальними, новаторськими, загострити стиль «пізнього Моцарта», який


у цій бароковій формі ніби прощається з цілою епохою великих вчителів

і крокує в майбутнє.

Отже, Моцарт не дотримувався канонів opera seria? Так, тут його геніальність не потребує доказів. У «Тіті» він синтезував

все – seria, buff a, Singspiel... Тому він вирішив переписати старе лібрето Ме-

тастазіо, щоб отримати потрібний йому новий динамічний текст. До лібре-

то у новій редакції Маццоли Моцарт додав примітку «ridotto a vera opera».

Невже передбачив веризм? Хоча до веризму стилістично ще далеко, але суть послання Моцар-

та я зрозуміла саме так. Композитор підкреслив, що формально залишив-

ши схему опери seria, повністю трансформував цей жанр і втілив справ-

жню психологічну драму. На першій репетиції зі співаками я спробувала

це пояснити так: «Уявіть собі, що дія опери відбувається перед самою ка-

тастрофою, в момент величезного напруження». Якщо проаналізувати сю-

жет, характери героїв, розвиток подій – все поставлене в умови граничної

ситуації: змінити нічого не можна, ніби два потяги мчать назустріч з вели-

чезною швидкістю і ось-ось зіштовхнуться.

«Гранична ситуація», «психологічна драма» – яскраві предика-ти експресіонізму. Чи властиві вони Моцарту? Саме так я сприйняла психологічний стан Вітеллії і Секста – головних

фігур драми. Відчуття стислості й експресивності дії виникає тому, що вже

початок опери демонструє максимальне напруження почуттів героїв.

Як вплинула стилістика «пізнього» Моцарта на інтонаційну ха-рактеристику героїв? Паралельно з «Тітом» Моцарт писав «Чарівну

флейту», Кларнетовий концерт, «Реквієм». Стилістич-

ні паралелі дуже відчутні. Написана останньою, увер-

тюра, як на мене, існує зовсім окремо. Музику, що

передає святковий урочистий настрій, можна сприй-

мати, як саму подорож Моцарта до Золотої Праги.

Інструментовка опери – полярна. Труби і литаври (традиційні для seria) зав-

жди звучать у парі – це лейттембр Тіта-монарха. Вони ототожнюють силу

і славу римської імперії. Паралельно різким контрастом – чуттєві розгорнуті

соло кларнета та басетгорна в музиці непростих відносин Секста і Вітеллії. Це

вже новаторські інструменти іншої доби. Між партією Тіта й іншими персона-

жами – колосальна стилістична різниця, яка загострює весь конфлікт опери.

Мене не переконав створений режисером образ ідеального Тіта. Ангелоподібний імператор у білій рясі здавався не людиною, а стилізованим втіленням християнських чеснот, ідей милосердя, прощення, покаяння. Проте ключова проблема Тіта (і не тільки) – розібратися, хто є друг, а хто ворог. Моцарт зашифрував цей мо-мент так, ніби це його особиста таємниця. Так, адже в «Тіті» Моцарт не показав жодного позитивного персона-

жа. Монарх усіх прощає, але чому? Заради справедливості? Аж ніяк. Може,

це спокута за обтяжене гріхом минуле? Поряд із Тітом завжди знаходяться

не друзі чи народ, а жорстокий і безжалісний Публій. Ніколаус Арнонкур

цікаво підмітив, що Публій – єдиний, хто радіє, коли все руйнується. Мо-

нарху потрібний такий двійник, щоб дозволити собі розкіш бути добрим.

Пуб лій – це темний бік Тіта, вони не можуть існувати один без одного. В му-

зичному плані Моцарт втілив цю єдність у терцеті з другої дії, коли Публій

приводить засудженого Секста до Тіта. Інтонаційно вирізняється тут лише

партія Секста, партії Тіта і Пуб лія ідентичні.

Справді, таке враження, що терцет перетворюється на дует, ніби Тіт і Публій – одна особа. Дивовижно, скільки деталей унаочнюється завдяки ана-лізу партитури! Виходить, що добро Тіта – поверхове, пасив-

не. Він не вирішує проблеми, не йде в її глибину.

Впродовж опери він тільки те й робить, що уни-

кає конфліктів.

Я відчувала незрозумілу дистанцію поміж аудиторією і тим,

що відбувалося на сцені

Вітеллія – Крістіна Ополайс, Тіт – Чарльз Ворксман,

Сервілія – Ханна-Елізабет Мюллер


фестивалі

З 27 до 30 листопада у німецькому Брауншвейзі тривала міжнародна театральна конференція, традиційно ініційована Європейською театральною конвенцією (European Theatre Convention – ЕТС). Паралельно з конференцією відбувався європейський фестиваль молодих режисерів Fast Forward. Власне, ЕТС – робоча професійна мережа європейських театрів із чвертьвіковою історією, що сприяє обміну ідеями, досвідом та культурним продуктом. Цього року конференція була особливою. До участі було запрошено десять українських театральних діячів – п’ятеро директорів державних театрів та п’ятеро молодих режисерів і театральних менеджерів. У програмі конференції чільне місце посідала зустріч з українською делегацією під назвою «У фокусі: Україна»

СУПУТНІЙ ІНТЕРЕС

Текст: Ірина ЧужиноваФото: Фолькер Байнгорн, Мате Барта,

Жан-П’єр Естурне, Томас Ленден, Єлена Реметін

Андрій Білоус (Київський академічний

Молодий театр), Неллі Корнієнко (На-

ціональний центр театрального мис-

тецтва імені Леся Курбаса), Володимир Кучин-

ський (Львівський академічний театр імені Леся

Курбаса), Олександр Крижанівський (Новий

драматичний театр на Печерську) представля-

ли на конференції українські державні інститу-

ції. На жаль, до делегації через стан здоров’я не

зміг доєднатися Станіслав Мойсеєв (Національ-

ний академічний драматичний театр імені Івана

Франка), тож театр було презентовано організа-

торами підготованим відеороликом та листом-

зверненням. Молодих стипендіатів конферен-

ції добирали за конкурсом заявок: Юлія Федів

(арт-менеджер і проектний менеджер, Київ), Іри-

на Чужинова (голова ГО «Театральна платфор-

ма», Київ), Ігор Матіїв (режисер, Донецьк/Київ),

Андрій Попов (режисер, Київ), Діана Айше (ре-

жисер, Київ/Дніпропетровськ). Кожному з учас-

ників було надано п’ять хвилин для презентації

діяльності театру, центру, організації чи індиві-

дуальних проектів.

Драматург, перекладач і режисер Павло Ар’є

був запрошений, аби прочитати доповідь про

сучасний стан українського театру. Декому з

учасників делегації промова видалася вель-

ми критичною, ба навіть песимістичною, хоча

Павлові, як на мене, майже завжди вдавало-

ся витримати нейтральний тон. Тим паче проти

наведених в його тексті аналітичних цитат з пе-

ріодики, статистичних цифр та голих фактів важ-

ко заперечувати. Особисто мені також хотіло-

ся б, аби український театр давав підстави для

знач но приємніших оглядів, однак поки що си-

туація така, і позитивним є хоча б те, що ми на-

вчилися говорити про це відверто, не намагаю-

чись щось прикрасити чи сфальшувати.

Звичайно, учасників конференції цікавило пе-

редусім питання, як український театр реагує на

події в нашій країні? Скільки з’явилося вистав

про Євромайдан, війну на Сході? Як театр відгук-

нувся на проблеми переселенців? Чи збільши-

лася кількість соціальних театральних проектів?

Що з нашою актуальною драмою? Чи є альтер-

нативний театральний рух, незалежні проек-

ти? Для європейців зв’язок театру із суспільно-

політичними процесами є ознакою адекватності

театру, його здоров’я, ба навіть повноцінності.

До того ж саме в компетенції театру безпосе-

редня розмова із глядачем – громадянином цієї

країни.


Подібні запитання викликають не лише комп-

лекси, але й спонукають до роздумів про іден-

тичність того мистецтва чи радше системи, яку

ми називаємо «українським театром». За якими

принципами вона працює? Яким завданням слу-

жить? Чому так ревно оберігає «традиції», хоча

навряд чи хтось візьметься пояснити, які зна-

чення ми вкладаємо у це слово? Зрештою, чи є

усвідомлення того, що «український театр» саме

як одинична модель і як системна мережа, яким

ми його знаємо нині, постав у іншій країні, якої

вже немає? Можливо, через невідповідність

«українського театру» реаліям незалежної Укра-

їни європейцям важко нас розпізнати як націю

саме через наш театр. Принаймні зараз.

Водночас учасники конференції на інших дис-

кусіях обговорювали питання майбутнього Єв-

ропи. Там також є про що замислитися. Чому Єв-

ропу називають «простором перекладу»? Чи є

щось спільне, те, що не потребує «перекладу»?

Чи є спільна європейська ідентичність, чи це

лише політичний конгломерат? Хтось із спікерів

зізнався, що в «Європі не вистачає життя». Влас-

не, тих струсів, які зараз переживає Україна і які,

як не парадоксально, завжди мають потужний

позитивний вплив на мистецтво. Тож від України

Європа чекає нового досвіду і нової енергії – так

було століття тому, так є і нині.

Українській делегації було запропоновано ор-

ганізувати український театральний шоукейс,

адже саме зараз є велика цікавість до країни,

а отже і до її мистецького життя. Але, мушу від-

верто зізнатися, ентузіазму кількох театрів і кіль-

кох ГО тут буде замало. Без державної підтримки

націо нальний шоукейс існувати не може. При-

гадаймо, як Дмитро Богомазов і Влад Троїцький

у різний час намагалися зробити проекти по-

дібного рівня і масштабу... Особисто мені мало

віриться, що в найближчому майбутньому в

держави і чиновників, і навіть у профільного мі-

ністерства з’явиться інтерес до театру. І якщо ра-

ніше грошей просто «не було», то зараз їх немає

з поважної причини, з якою не посперечаєшся.

Однак не все так сумно, як здається. Адже для

нас завжди відкриті європейські фестивалі – вар-

то лише набратися сміливості і надіслати заяв-

ку. До того ж гарним новорічним подарунком є

включення на 2015-й в мережу ЕТС Київського

академічного Молодого театру та Нового драма-

тичного театру на Печерську (вступ до «клубу»

коштує 5500 чи 2500 євро на рік залежно від об-

раного типу членства). Для членів ЕТС, серед яких

переважно європейські державні театри, які фі-

нансуються з бюджету, засновано цікаві програ-

ми з гастрольними обмінами, гранти на проекти,

конференції та майстерні для підвищення квалі-

фікації тощо. З цього шансу варто скористатися.

Оксана Гуцол, Андрій Білоус, Неллі Корнієнко, Володимир Кучинський, Павло Ар’є

Олександр Крижанівський

Оксана Гуцол, Ігор Матіїв, Діана Айше

Ігор Матіїв, Ірина Чужинова, Андрій Попов, Юлія Федів


фестивалі

Цей влучний неологізм – «курбале-

сія» – пригадав театрознавець Євге-

ній Русабров, коли в харківських теа-

тральних колах визріла ідея створити фестиваль

недержавних театрів, які в цьому місті й дони-

ні з’являються, немов гриби після дощу. Недер-

жавних – себто створених отими молодими й

нестримними, яким тісно й душно в академіч-

них стінах міських «храмів мистецтва» і які волі-

ють творити щось своє на нейтральній території.

В ролі останньої вже не перше десятиліття висту-

пає місцевий Будинок актора – насправді євро-

пейського штибу театральний центр, де вітають

експеримент і супутні йому освітні чи соціальні

акції. Умови й можливості для розвитку альтерна-

тивних театральних груп із неабиякою менеджер-

ською вправністю створює директор Будинку ак-

тора та заразом художній керівник «Курбалесії»

Сергій Бичко – один із затятих пасіонаріїв, завдя-

ки яким і б’ється пульс українського театру.

Цьогоріч у програмі «Курбалесії» поруч опи-

нилися сім різноформатних вистав, що були по-

казані за п’ять вечорів. Усі разом і кожна окремо,

вони вкотре змусили задуматися над долею ко-

лективів, позбавлених будь-яких бюджетних до-

тацій, від яких за аналогією зі світовою практи-

кою очікуєш пошуку, освоєння нових територій,

оновлення театральної мови та й загалом онов-

лення змісту мистецтва. Мовляв, ці ж колекти-

ви, на відміну від державних інституцій, позбав-

лені «фінплану», який давно перетворився на

синонім «програмного завдання» та «місії» для

національних, обласних і муніципальних репер-

туарних театрів, а отже саме вони й відкриті для

лабораторної скрупульозної роботи...

Насправді все виявляється не так однознач-

но. Не так прямолінійно. За кордоном не-

державний театральний сектор активно під-

живлюється грантами чи стипендіями. Таким

чином численні державні та приватні фонди

чи інституції інвестують гроші в розвиток і по-

пуляризацію різних форм мистецтва, зокрема

і радикально-експериментального, авангард-

ного, такого, що навряд чи знайде підтримку

в масового глядача, але напевне розширить

межі знаного і дасть поштовх для народження

нового. В Україні ж незалежні театри опиняють-

ся в заручниках у глядацького смаку. Яскравим

прикладом такої залежності на «Курбалесії»,

як на мене, стали дві вистави: «Історія кохан-

ня» театру «Может быть» та «Риба» творчого

об’єднання «Green Magic».

«Історію кохання» поставив режисер та ак-

тор театру «Может быть» Роман Жиров за мо-

тивами роману нобелівського лауреата Ісаа-

ка Зінґера «Вороги. Історія кохання». Прозу, що

демонструє складний жанровий синтез мело-

драми, філософського роману, ба навіть саги,

автори вистави перетворили у такий собі теа-

тральний pulp fi ction – примітивну бульварну

комедію а-ля Куні. Із твору Зінґера був виріза-

ний лише «кістяк» сюжету про книжкового ко-

мівояжера Германа Бродера, який з Європи пе-

реїхав до Америки після Другої світової війни.

Від смертельних тортур концтабору його вря-

тувала служниця-полька, з якою він із вдячнос-

ті одружився. Але в Германа з’явилася коханка –

зваблива єврейка Марія, до того ж через деякий

час його розшукує і перша дружина, яку він вва-

жав загиблою.

Наприкінці жовтня у Харкові відбувся ХІ фестиваль недержавних театрів «Курбалесія», який з огляду на одвічну фінансову кризу в мистецтві перейшов у режим бієнале, чергуючись із фестивалем монодрам «Театронік». Власне, «Курбалесія» – один із небагатьох фестивалів, чия концепція та кредо вмістилися в самій назві. Це дражливе, зневажливе слівце подарував світу Микола Садовський. Припало до вподоби воно й Панасу Саксаганському. А як інакше? У виставі «Пошились у дурні» за п’єсою друга й колеги Марка Кропивницького актори злітали в повітря на трапеціях та розігрували клоунські антре. Щоправда, автором цього «цирку» був учень Курбаса – Фавст Лопатинський. Але обуреним корифеям ішлося передусім про тенденцію: нестримний експеримент, зухвалі молоді люди, які розгонисто кидали в театральні «домни» стару руду й видобували сталь нового мистецтва

П’ЯТЬ ВЕЧОРІВ

Текст: Ірина ЧужиноваФото надані організаторами фестивалю


Окрім того, що спектакль умисно спрощує

смисли обраного до постановки твору, в ньому,

ніби на прикрість, ще й зібрані вельми сумнівні

театральні «ексцентріади», на кшталт виконання

чоловіком жіночої ролі, подання образів через

карикатурну характерність (і звідки б це в поль-

ських євреїв мав узятися одеський акцент?), що

автоматично перетворює героїв на сценічні мас-

ки. Останні ж нічого іншого й не можуть, як утну-

ти хвацьку фарсову комедію положень – у той

час, коли літературний матеріал потребував

би психологічної драми, глибокої і напруженої,

вдумливої і зосередженої. Зрозуміло, що в фіна-

лі вистави не буде ані самогубства однієї із геро-

їнь, ані зникнення безвісти героя – театр увінчує

свій дилетантський «переклад» прози Зінґера

на театральну мову відеороликом штибу рекла-

ми соку: на сонячній зеленій галявині милується

щаслива сім’я «тато-мама-я»...

Вистава «Риба» молодого режисера Павла

Кравціва демонструє ті самі режисерські мето-

ди, що й попередній опус, хіба що стриманіше й

цнотливіше. Спектакль зроблений за мотивами

популярної комедії Ніла Саймона «Останній пал-

ко закоханий». Історію про чоловіка, власника

рибного магазину, який через кризу середньо-

го віку починає знайомитися з різними жінками,

аби надолужити «втрачений» у шлюбі час. Із цих

знайомств насправді нічого не виходить, окрім

вельми цінного меседжу – кількість не означає

якість.

Театрові, знову ж таки, йдеться про яскра-

ві сценічні типажі, практично естрадного рівня

маски. Феміни постають у тиражованих обра-

зах садо-мазо німфоманки, вертлявої кокетки-

акторки та «синьої панчохи» – виконавцеві го-

ловної ролі Євгенію Моргуну інколи не вистачає

ані вправності, ані досвіду переграти своїх екс-

пресивних, інколи аж занадто, партнерок. Влас-

не, вправляючись із «легким жанром», театр

прикро забуває і про концепцію, і про смак, і про

елементарні правила найбанальнішої логіки

вчинків, мотивацій тощо.

На щастя, є й інші стратегії недержавних теат-

рів, що дійсно виступають інсайдерами при-

Влучний неологізм – «курбалесія» – пригадав

театрознавець Євгеній Русабров, коли в харківських

театральних колах визріла ідея створити фестиваль

недержавних театрів

«Історія кохання» за Ісааком Зінґером. Театр «Может быть»

«Облом off » Михайла Угарова. Театр «Нова сцена»


фестивалі

Текст: Марина ВасильєваФото надані організаторами фестивалю

ШЕВЧЕНКО І HOMO LUDENS

З 3 до 12 жовтня в Миколаєві увосьме пройшов фестиваль Міжнародного Чорноморського клубу Homo Ludens. Цього року його присвятили 200-річчю від дня народження видатного українця Тараса Шевченка

«Великий льох» Черкаського театру імені Тараса Шевченка


Театральний фестиваль Homo Ludens

стає дедалі популярнішим у мистецько-

му просторі України і закордону. За вісім

років існування в його історію та географію уві-

йшли професійні театральні колективи та члени

журі з Туреччини і Болгарії, Грузії і Латвії, Украї-

ни, Росії, Молдови, Придністров’я, Білорусі, Аб-

хазії, Татарстану.

Цьогоріч чекали на учасників із Польщі, од-

нак складна соціально-політична ситуація в

державі не сприяла урізноманітненню програ-

ми Homo Ludens-2014: іноземні колективи один

за одним відмовлялися від участі, палітра фес-

тивалю за місяць до його проведення втратила

кілька яскравих кольорів. Однак це не вплину-

ло на бажання оргкомітету, очолюваного худож-

нім керівником-директором Миколаївського

художнього академічного російського драма-

тичного театру Миколою Кравченком, провести

запланований форум.

Колективи-учасники представили спектаклі,

літературно-музичні, музично-пластичні компо-

зиції за творами Тараса Шевченка, які познайо-

мили з мистецьким доробком Кобзаря, різними

гранями його генія, моментами особистого жит-

тя. Приєм но відзначити багатство жанрів, стилів

і форм, запропонованих фестивалем глядачеві

і поважному журі. «Багатонаселені» (до сімдесяти

осіб!) постановки та моновистави. Класичні мело-

драми, драми, трагедії... Спектаклі, побудовані ви-

ключно на метафорах, знаках і символах. Свої ро-

боти – перевірені часом постановки і нещодавні

прем’єри – привезли Черкаський і Криворізький

театри імені Тараса Шевченка, Кіровоградський

театр імені Марка Кропивницького, Полтавський

театр імені Миколи Гоголя, Хмельницький моно-

театр «КУТ», Дніпропетровський театр «Верим!»,

Криворізький театр «Академія руху» та Україн-

ський класичний драматичний т еатр «Гайдамаки

ХХІ ст.» з Києва.

Традиційно для Homo Ludens працювали дві

команди журі. До складу основного журі, очо-

люваного Василем Неволовим (Київ), увійшли

театральні діячі з усієї України: Олена Артьо-

менко (Київ), Людмила Томенчук (Дніпропет-

ровськ), Інга Долганова (Харків), Олександр

Мардань (Одеса), Віктор Гаврилюк (Херсон),

Ірина П’ятницька (Миколаїв), Володимир Са-

ган (Луганськ), Наталя Федотова та Надія Івано-

Складна соціально-політична ситуація в державі

не сприяла урізноманітненню програми

Homo Ludens-2014

«Дні Тараса» Миколаївського російського драмтеатру

«Дні Тараса» Миколаївського російського драмтеатру


persona grata

Розглядаючи фотографії в житті і ролях цієї смаглявої, красивої жінки, кмітливої, жіночної, з променистими усміхненими і звабливими очима, до того ж знаючи,

в якому місті вона народилася і виросла, достатньо вимовити одне слово – одеситка...

АЛЬБОМ ОЛЬГИ ГОРСЬКОЇ

Артистизм і оптимізм – у крові одеситів –

цих «наших італійців», і, схоже, землю під

ногами вони відчувають своєю сценою.

А пані Ольга Горська до того ж вже не в першому

поколінні була одеситкою і артисткою. Її батько –

Георгій Горський (1877–1950) – актор і режисер,

свого часу починав працювати на українській

сцені з благословення Марка Кропивницького.

На відміну від більшості українських акто-

рів, що народжувалися і виростали по се-

лах, Ольга була типовою городянкою – про

це відразу заявляла її натура. Навчання в по-

казовій гімназії додало дівчині відчуття са-

модостатності. Тож не дивно, що в неї був

гарантований шанс на, так званий, при-

стойний шлюб. Так і сталося. Посватався

і отримав згоду Георгій Жевченко – священик із

зовнішністю служителя муз. Погляньте на їхню

шлюбну фотографію. Респектабельність, впев-

неність, почуття власної гідності. Один був не-

долік – молода дружина мала поїхати за чо-

ловіком до села, де була його парафія. Там

народилася їхня дочка Тамара. Однак прийня-

ти назавжди цей спосіб життя темпераментна

Ольга не могла – 1917 року вона вчинила «хат-

ню революцію»: розлучилася з чоловіком, по-

вернулася до Одеси і спрямувала свою долю на

користь акторства, що в ній ніколи не переста-

вало нуртувати.

На відстані часу її творча біографія в цілому

знову таки відбиває непосидючість, нетерпіння,

жадобу нових вражень.

У квітні 1917 року, після мирного, не скандального

розлучення з Г. Жевченком, Ольга йде працювати

швачкою в Одеський російський театр. Через рік

виходить заміж за Стефанія Трегубова, переїздить

до Києва, де вчиться на акторсько-режисерських

курсах та вступає вже на правах актриси з освітою

до театру імені Гната Михайличенка.

Найтривалішим періодом служіння Мельпо-

мені випала співдружність з театром імені Івана

Франка – від середини 1921 року до кінця сезону

1929-го. Далі: робота в російському театрі Харко-

ва (1929–1931) та в різних театрах на Донбасі (1932–

1935). По одному сезону працювала в Дніпропе-

тровському українському драматичному театрі

імені Тараса Шевченка (1935–1936) і Полтавському

музично-драматичному театрі імені Миколи Гого-

ля (1936–1937). Що поробиш – лихоманило країну,

нервували і актори, шукали творчо насиченого

життя. Породі непосидючих це подобалось...

Схоже, що 3-4 роки перед війною актриса була

поза сценою, в усякому випадку відомостей про

новий театр в архівних матеріалах немає. Хоча

важко уявити подібну ситуацію – Ольга Горська

поза театром. Вірогідно, це був період якогось

особливо насиченого особистого життя...

Коли почалася Велика Вітчизняна війна, Оль-

га Георгіївна евакуювалася до Уфи разом із доч-

кою Тамарою та її чоловіком письменником Юрієм

Яновським. Стабільність життя цього подружжя,

його духовність, творча краса додавала спокою

і відчуття того щастя, якого вона сама не скушту-

вала. «Темпераментний» шлюб (законний чи гро-

мадянський – знак питання) з письменником Ар-

кадієм Любченком розпався раніше, а з початком

війни цей чоловік, ображений на радянську вла-

ду, співробітничав із німцями, хоча швидко пізнав

їхню потворну суть. Помер на території Німеччи-

ни в 1945 році від тяжкої хвороби шлунку. В дужках

можна зазначити, що цікавість до літературного

життя матері і дочки була рисою, надзвичайно ко-

рисною для збагачення їхньої акторської професії.

В Уфі Ольга Георгіївна жила до 1943 року – пра-

цювала в шпиталі, де проводила, як зазначено в

довідці, «літературно-агітаційну роботу».

Пошуки в архівних сховищах матеріалів про

життя і творчість актриси вивели на дивну знахід-

ку. В Державному музеї театрального, музичного

і кіномистецтва України до рук потрапив «Альбом

Ольги Горської». Він нагадував традицію дівчат-

гімназисток – фіксувати у записах, світлинах та ві-

ршах події навчання, дружби, кохання в спеціаль-

но оформлених альбомах. Дещо сентиментально,

але емоційно і з розрахунком на ностальгію... Цей

альбом висвітлював творче життя Ольги Горської

та дружбу з колежанками, серед яких Валентина

Варецька, Євгенія Сидоренко, Катерина Маяко-

ва, Ганна Борисоглібська, Софія Стадникова, Єли-

завета Хуторна, Ніна Горленко, Катерина Коха-

нова, Катерина Осмяловська, Тамара Жевченко,

Варвара Маслюченко, Наталя Шведенко, Поліна

Отава, Євгенія Ожеговська, Марія Литвиненко-

Вольгемут, Наталя Ужвій, Ганна Янушевич – квіт

українського жіночого акторства 20–30-х років...

Надзвичайно цікаво читати їхні написи! Альбом

«творився» в 30-ті роки – пам’ятаєте, коли «жити

стало краще, жити стало веселіше»!..

Тих, хто залишив тут свої автографи, в основно-

му поєднувала спільна робота на Донбасі... Актив-

не «мистецьке обслуговування» Донбасу – цього

шахтарського промислового краю театрами Укра-

їни почалося значно раніше тих років, коли сце-

нічні «посестри» Ольги Горської тримали в руках

її альбом. На третьому році після заснування у Ві-

нниці франківський театр вирушив по донбасів-

ських маршрутах і «осів» у тому краї на три місяці. З

цієї ж благородної творчої акції розпочалися трид-

Текст: Валерій ГайдабураФото з фондів Державного музею театрального, музичного та кіномистецтва України

Георгій Жевченко і Ольга Горська



№ 6 за 2014 рік










in memoriam

ІГОР БЕЗГІН8.10.1936 – 29.09.2014



№ 6 за 2014 рік










книжкова полиця

Що мене довгий час турбувало під час навчання – роз’єднаність освітніх курсів, відокремленість театральної критики від основ театрознавства, філософії, історії зару-біжного і українського театрів. Ці відомості уламками ски-далися у черепні коробки студентів у надії, що вони хоч якось закарбуються у мізках, але з ризиком назавжди ли-шитися розрізненими фрагментами. Тільки іноді вдавало-ся поєднати окремі пазли і вибудувати хай не цілісну кар-тинку, а хоча б більш-менш оформлену її частину.

У своєму недавно опублікованому навчальному по-сібнику «Сучасне театральне мистецтво» доктор мис-тецтвознавства, професор Ганна Веселовська, на мою думку, намагається подолати саме подібну фрагментар-ність освітніх курсів і представити узагальнену карти-ну чи, радше, калейдоскоп, сучасного театру, вписавши у світовий та європейський контекст вітчизняний теа-тральний процес останнього двадцятиріччя. Почавши рефлексією з приводу недостатньої визначеності тер-мінів «сучасний», «актуальний» і «контемпорарі», автор знайомить із основними театральними напрям-ками і трендами, представляє загальну картину, звіряє це з філософськими ідеями і вченнями, теоретичними

розмислами і переходить до більш конкретної розмо-ви про творчість окремих митців і їхні вистави. Танц-театр, ігровий театр, неоритуальний напрям, моделю-вання світу засобами особливої театральної реальності, відповідь на запити громадянського суспільства, театр історичної пам’яті, кіч, використання медіатехноло-гій – лише частина того, про що можна прочитати у цій книжці. Сучасне театрознавство постає у різних його аспектах – від драматургії до інтерпретології, розгляда-ються питання соціальної психології, зокрема смаків і вподобань публіки, формування репертуару, подається зіставлення театрального та кіномистецтв.

Створення подібної цілісної мапи сучасного театру і театрознавства стало можливим передусім через те, що Ганна Веселовська спробувала подати театральне мистецтво через дослідження його параметрів, змісту, форми і формул – так називаються основні розділи по-сібника. І саме тому на сторінках цієї книги змогли зу-стрітися Сільвіу Пуаркарете, Влад Троїцький, Андрій Жолдак, Ігор Матіїв, Алан Платель, Василь Маслій, Ро-берт Стуруа, Дмитро Богомазов, Станіслав Мойсеєв і багато-багато інших.

Веселовська Г. Сучасне театральне мистецтво: навчальний посібник. – К.: НАКККіМ, 2014. – 143 с.

Текст: Надія Соколенко

Цьогоріч у рамках фестивалю лялькових театрів «Прем’єри сезону-2014» у Національному центрі теа-трального мистецтва імені Леся Курбаса відбулася пре-зентація унікального двомовного (українською та ан-глійською) видання книги «Різдвяна містерія» за ма-теріалами наукового симпозіуму «Традиції різдвя-ної драми в театрі ляльок». Цей симпозіум упродовж 1995–2006 років проводився у Волинському театрі ля-льок під час фестивалю «Різдвяна містерія».

За 6 едицій фестивалю для мешканців і гостей Луцька показали 56 вистав – найрізноманітніших версій ляль-кового Різдва – традиційних, експериментальних, кано-нічних та модерних – з 15 країн Західної та Східної Єв-ропи, Південної Африки та Північної Америки. У сим-позіумі брали участь визнані у світі академіки, професо-ри, доктори наук, а також молоді вчені. Достатньо назва-ти такі імена, як Неллі Корнієнко, Ростислав Пилипчук, Віктор Давидюк, Йосип Федас (Україна), Хенрік Юр-ковський і Марек Вашкель (Польща), Джон МакКормік (Ірландія), Гурій Баришев (Білорусь), Борис Голдов-ський та Ірина Уварова (Росія), Зільке Технау (Німеч-чина), Аліс Дубська (Чехія), Іда Глєдікова (Словаччина),

Жан Рене-Бувре (Франція), Еухеніо Наварро (Іспанія) та багато інших.

Автором ідеї та керівником проекту видання найціка-віших матеріалів наукового симпозіуму виступили ди-ректор Волинського академічного обласного театру ля-льок, директор Міжнародного фестивалю театрів ля-льок «Різдвяна містерія», заслужений діяч мистецтв України Данило Поштарук та керівник наукового сим-позіуму «Традиції різдвяної драми в театрі ляльок» доктор мистецтвознавства, професор Хенрік Юрков-ський (Варшава, Польща). 32 доповіді, які увійшли до цієї книжки під загальною редакцією доктора мисте-цтвознавства, академіка НАМУ Неллі Корнієнко (Укра-їна, НЦТМ імені Леся Курбаса) і доктора мистецтвоз-навства, професора Джона МакКорміка (Дублін, Ірлан-дія), знайомлять з найбільш актуальними проблемами дослідження лялькового Різдва, показують роль і міс-це українського вертепу в контексті європейської куль-тури. Видання здійснене за фінансової підтримки екс-пертної ради з питань видавничої справи Волинської обласної державної адміністрації та благодійної органі-зації «Фонд Ігоря Палиці – Новий Луцьк».

Різдвяна містерія / Christmas mystery: Матеріали наукового симпозіуму «Традиції різдвяної драми в театрі ляльок» / під загальною редакцією доктора мистецтвознавства, академіка НАМУ Неллі Корнієнко і доктора мистецтвознавства, професора Джона МакКорміка – Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2013. – 446 с.

Текст: Надія Соколенко

РІЗДВЯНА ДРАМА І ТЕАТР ЛЯЛЬОК

КАРТИНА СУЧАСНОГО ТЕАТРУ – У 104 ВИСТАВАХ

Передплату можна оформити в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства.

У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua, на сторінці «Передплата On-Line».

Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можливо за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу.

Довідки за тел.: (044) 498-23-64; (044) 498-23-65

ПЕРЕДПЛАТНИЙІНДЕКС

95220248,10 грн

ПІН

92


74401272,10 грн


74501136,50 грн


74310136,50 грн


37112143,10 грн


60969177,18 грн


90269111,90 грн

ПЕРЕДПЛАЧУЙТЕ НАШІ ВИДАННЯ у 2015 роціВартість передплати на рік

ISS

N 0

207-

7159

Ук

раї

нськ

ий

теа

тр. –

201

4. –

№6.

– С

. 1–5

6 І

ндек

с 74

501

Вітеллія – Крістіна Ополайс. «Тітове милосердя» В.-А. Моцарта. Баварська державна опера. Фото надане театром

Documents

Український театр №6 за 2014 рік