Українська культура №7-8

№7-8 ‘14

Відродження культури – ознака становлення нації

Стрімко змінюються часи, тож іншим стає й журнал «Українська культура». Уже стала крилатою фра-за, що економія влади на культурі змусила державу витрачатися на бронежилети й озброєння. Від-чуття всього українського як меншовартісного відгукнулося сьогоднішнім сепаратизмом, пострілами гармат і втраченими життями найкращих українців. Ми двадцять років дозволяли Росії сприймати нас культурною провінцією. Ми дозволяли «старшому братові» переписувати нашу історію і ганьбити на-ших героїв. Тож сьогодні, позбувшись усіх комплексів і пересторог, з особливою ретельністю перегля-даємо сторінки вітчизняної історії та культури, змиваємо з них брехню та відновлюємо правду. Шука-ємо код нації та ті основи, на яких виростав наш європейский світогляд та самобутнє мистецтво. Тож у нових номерах журналу ми будемо знайомити читачів з найвідомишими вітчизняними митцями, роз-повідати про найцікавіші проекти, шанувати забутих геніїв української культури.

У цьому номері журналу всесвітньовідомий танцівник із Києва Денис Матвієнко розповість, який фільм надихнув його на створення балету і чому він ніколи не відмовиться від України. Колишня ки-янка Аліна Панова, яка стала продюсером у Голлівуді, повідомила про настрої щодо нашої держави в Лос-Анджелесі та Нью-Йорку і згадала бесіди з Анджеліною Джолі і Бредом Піттом.

Наші журналісти також розшукали людей, які спонукали Папу Римського Іоанна Павла II зійти на українську Голгофу. Розгадали таємницю НЛО над Одесою і секрет братньої любові сучасного кіно. В цьому номері ви також зможете побачити унікальні фотознімки відомих акторів, зняті майстром світо-вого рівня Віктором Марущенком, а з інтерв’ю народної артистки Людмили Смородіної – довідатися про муки й радощі театральних акторів. І варто посперечатися з художником Олегом Тістолом про причини непопулярності сучасного українського живопису у світі та дізнатися про ринкові ціни на живописні полотна.

Редакція журналу «Українська культура»

У цьому номері:№7-8 ‘14

Рік заснування – 1921

НАУКОВО-ПОПУЛЯРНИЙ ЖУРНАЛ

Засновник:Міністерство культури України

Видавець:ДП «Національне газетно-журнальне

видавництво»03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1

Тел.: +38(044) 498-23-65

Генеральний директор Роман РАТУШНИЙ

Куратор номера

Руслан ОНОПРІЄНКО

Над номером працювалиРуслан ОНОПРІЄНКО,

Ліліана ФЕСЕНКО,Антон ФІЛАТОВ

Видавнича рада:Сергій ВАСИЛЬЄВ, Олег ВЕРГЕЛІС,

Яніна ГАВРИЛОВА, Валерій ГРИЦЕНКО, Вадим ДОРОШЕНКО, Віктор фон ЕРЦЕН-ГЛЕРОН,

Олесь Журавчак, Наталка ІВАНЧЕНКО, Наталія Коваль, Андрій КУРКОВ,

Лариса НІКІФОРЕНКО, Руслан ОНОПРІЄНКО, Роман РАТУШНИЙ, Віталій САТАРЕНКО,

Анатолій СЄРИКОВ, Артем СТЕЛЬМАШОВ, Ліліана ФЕСЕНКО, Антон ФІЛАТОВ

Адреса редакції:03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1

Тел.: +38 (044) 498-23-67E-mail: [email protected]

Розповсюдження, передплата,реклама:

Тел.: +38 (044) 498-23-64

Реєстрація:Свідоцтво про державну реєстрацію

друкованого засобу масової інформації – КВ № 954 від 25.08.1994.

Засадниче:Редакція, окрім спеціально обумовлених випадків,

подає авторський погляд

Усі права застережено:© УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА, 7-8'2014

Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів журналу тільки

з письмового дозволу видавця

Дизайн і версткаВалерій ГРИЦЕНКО

Друкарня

ТОВ «МЕГА-Поліграф», м. Київ, 04073, вул. Марка Вовчка, 12/14;

тел. +38(044) 581-68-15;e-mail: offi [email protected]

Наклад 1500 прим.Ціна договірна

4 Олег Тістол: Кров не дає права на халтуру

12 Папа Римський та Українська Голгофа

16 Буша, кам’яна душа

20 Гуру неіснуючого мистецтва

32 Плекатиплакати

38 Віталій Манський: «Життя – це форма хвороби»

42 «Ніколи ми не будемо братами…»

44 Щепленнясвободи Андрія Загданського

Обкладинка:

народна артистка України Людмила Смородина

62 Людмила Смородина: «Ми тепер купуємо зброю і бронежилети, бо колись жаліли грошей на культуру»

78 НЛО у просторі Одеси

88 Модерна нетутешність

94 Станіславський феномен: звіт шпигуна

98 Ігор Абрамович: «Українське мистецтво скуповують оптом»

102 Зародки вітчизняного арт‑ринку

106 Людина епохи Виродження

108 Вінстон Мальборо Прилуки

112 Американська мрія київської художниці

124 Андрій Курков: «Ніхто в Європі не плаче, що культура гине»

46 Фільми‑міни уповільненої дії

54 Денис Матвієнко: «Проблема українського балету – у відсутності наступної сходинки»

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014

крупний план

Олег Тістол: Кров не дає права

на халтуруВатники, свобода

творчості, художник і війна, зрілість укра-їнського культурно-го простору… Усі ці

та інші теми стали простором для смислової еквілібристики одного з найпотужніших митців України.

[сьогодення]Наразі проходить війна

цивілізації з варварами. Цивілізація має підтвер-джувати свій культурний

рівень, тому культура в ній – це одне з визначальних. Робити щось сьогодні у відриві від по-точної культурної ситуації – не-можливо.

У квітні цього року ми вез-ли у Харків виставку «Свої». На трасі нас зупинив спочат-ку якийсь ще не добитий «Бер-кут», а потім – «Правий сектор», і ми опинилися посеред бійки між ними. Та все ж доїхали й відкрили виставку, яка, звісно, шокувала місцевих ватників. Максимум, що вони були здат-ні зробити у відповідь, – напи-сати обурений відгук. Тому я теж певною мірою беру участь у вій ні. І роблю це таким спо-собом. Якщо б мені зараз було 30 – я б можливо і пішов з авто-матом на передову.

Один із моїх улюблених худож-ників Анрі Матісс під час Першої

і Другої світових воєн малював красиві оптимістичні полотна. Це такий собі внутрішній протест проти того, що відбувається.

У 2005 році був красивий Май-дан. Але коли він пройшов, то міністром культури стала Окса-на Білозір, на Венеціанське біє-нале відвезли страшну сільську халтуру, а на Євробаченні ви-ступило посміховисько «Грин-джоли». І почалася культурна деградація, котра призвела до влади Януковича. Гімном Укра-їни став «Владимирский цен-трал», а з цим боротися треба було вже зі зброєю в руках.

Мій брат, старший за мене, від-воював три місяці на Майдані. А

4



Олег Тістол – один із головних ньюз-мейкерів українського арт-простору. Його роботи найчастіше потрапляли на торги

найпрестижніших аукціонів Christie’s, Sotheby’s та Phillips. Зустрівшись із митцем у його майстерні, ми поговорили про його

спільний з Андрієм Зелінським проект «Фейс-контроль».

я тут сидів, у майстерні, та порів-няно з ним наче якоюсь фігнею займався. Але я розумів, що коли війна мине, треба буде підтвер-дити – за що ми воювали. І тоді має з’явитися культурний спец-наз. І саме він підтвердить, що всі ці події були не імітацією євроін-теграції. Тобто художники мають пред’явити якийсь культурний продукт – а не так, як у 2005 році.

У нас потихеньку починає на-роджуватися велика культу-ра. Розумна і красива молодь бере владу в свої руки. Проте у справжню тенденцію це пере-росте за кілька років. Культурна ситуація в країні буде змінюва-тися не очевидно і не одразу.

Кров не дає право на халтуру. Наприклад, вже Art Kyiv Contem-porary VIII, що пройшов у листо-паді, напередодні Майдану, за якістю презентованих робіт був набагато вищим, аніж два попе-редніх. Тобто художники вже тоді відчули, що досить халтури. А мит-ці завжди передчувають зміни.

У нашої країни було 20 років, щоб зрозуміти, що взагалі від-бувається. А тепер треба влива-тися у світовий культурний про-стір. Це боляче і тяжко, проте варіантів уже немає.

Україна – це не тільки чорнозе-ми та копанки. Наш народ дає про-

дукт світового рівня. Наприклад, у нас кращі айтішники... А взяти мит-ців кінця 80-х – початку 90-х років?

Досі наша держава існувала у стані пост совка – це була лише імітація держави. Такою самою була її судова система і міліція… Ще рік тому в нас була безна-дійно погана армія. Та як тільки почалася війна – виявилося, що одна з кращих армій Європи. Та ж ситуація і з художниками. Адже у нас дуже багато митців, які добре розуміють світовий контекст. Просто вони живуть самі по собі. Раніше і вони не ба-чили сенсу працювати на вели-кий культурний простір.

Останні років 20 художни-ки просто виживали, адже на-шим мистецтвом всерйоз ніхто не займався. Однак тепер арт-інфраструктура має стати си-стемною.

У 90-х було дуже важливо роз-повісти на всю країну, що бра-ти Кличко отримали, скажімо, $2 млн за те, що перемогли у чер-говому турнірі. Це підтверджува-ло їхню легітимність у світовому процесі. А зараз це не потрібно – вони себе вже проявили. Те ж стосується і митців, адже судити про їхній рівень треба саме за ро-ботами та справами. Ми пере-йшли на нову шкалу цінностей.

Зараз триває революція і вій-на, а у мене протягом усього цього часу продавалися кар-тини. Хоч і за значно нижчими цінами – проте продавалися. Брати Константиновські – міль-йонери, які купили низку моїх робіт, – на передовій. Коли я про це дізнався, то зрозумів: за-раз у нас відбувається насправ-ді культурна революція.

Цивілізованість суспільства виміряється тим, як воно може оцінити своїх героїв та геніїв. На-приклад, Архипенко у 1908 році поїхав з України. Його твори тут розуміли, напевне, лише ті, з ким він сам спілкувався. А для світо-вого мистецтва він був одним із найважливіших митців. Через кілька років, можливо, колек-ція Архипенка приїде в Украї-ну – тоді й можна буде сказати, що наше суспільство доросло до того, щоб розуміти його.

Знесення пам’ятника Леніну на Бессарабці – це дуже здоро-ве культурне явище, котре від-булося в результаті варварства. І варвари не ті, хто його скинув, а ті, хто 20 років не давав його зняти. Це радикальний хід, що відбувся варварським спосо-бом. Тому що варвари дістали так, що з ними вже треба було боротися саме таким чином.

Зараз я тільки радію, що ці мо-нументи зносять по всій країні. Якщо б вони справді були ко-мусь потрібні – їх би перенесли кудись та законсервували. Мені абсолютно зрозуміло, що на місці пам’ятника Леніну на Бес-сарабці має стояти «Пам’ятник пам’ятнику» Жанни Кадирової. Це геніальний проект. Якщо він там з’явиться, то ми будемо гово-рити, що живемо в супер-держа-ві. Якщо на те, щоб це зрозуміти, піде кілька років – не страшно.

Усі розумні люди за часів нашої колоніальної історії та незалеж-ності не намагалися потрапити до влади, тому що це западло. При владі так багато негідників, що серед них просто немож-ливо знаходитися. А тепер вла-ду у свої руки беруть розумні люди, тому що вони розуміють небезпеку того, до чого може призвести та ситуація, яка була останніми роками.

[ватники]Російська культура – до-

сить імітаторське явище. Наприклад видатні май-стри, які справді вплину-

ли на світове мистецтво свого часу, – Архипенко, Малевич, Богомазов, Родченко, Кандин-ський, Екстер. Проте в контексті

5



російської культури їх розчави-ли або змусили поїхати.

Булгаков – це ватник. Він зами-ловано писав про те, як білі офі-цери на Андріївському узвозі зби-ралися на звані вечори й співали романси. А поруч із ними бігали недоумкуваті жлобкуваті хохли. Насправді ж у той час у кількох кварталах від дому Турбіних від-крилася Академія ми стецтв, у якій викладали брати Кричевські, най-більший графік тієї епохи Нарбут, Бойчук, що створив свою школу в Парижі, і десь там уже бродив Олександр Архипенко – голо-вний скульп тор Америки ХХ сто-ліття. Але про них Булгаков не розповідає – на першому місці у нього якісь ватники.

В Україні їх немає взагалі. У нас є жлоби. Ватник – це по суті раб. А жлоб – це провінційна вільна лю-дина, яка трохи недорозвинута. Раб не здатен до культурного сер-йозного процесу і до конкуренції. Домовлятися з ним неможливо – він розуміє лише силу.

За що воюють ватники? За крі-посне право. Інакше вони про-сто не вміють жити.

Коли ти виходиш на вулицю у Львові, то опиняєшся у сві-ті, який зберіг років 800 історії. А якщо ти пройдешся по Алчев-ську, то тобі доведеться доклас-ти великих зусиль, щоб уявити світ поза цією промзоною. На-приклад у пересічного заправ-ника в Італії світогляд ширший, адже він чи не щодня вступає в контакт зі спадщиною Античнос-ті, Середньовіччя, епохи Відро-дження і т. ін. Власне, завдання культури і полягає в тому, щоб зберігати все найкраще від по-передніх епох. Якщо ж людина протягом усього життя недо-отримує, то в результаті вирос-тає ватник, для якого найбільш комфортні умови життя – це та-бір суворого режиму.

Українці постійно все пе-ревіряють і шукають дока-зів того, що вже було доведе-но поперед німи поколіннями. А ватники вірять у догми і не пе-ревіряють те, що їм хтось звер-ху встановив як правило. Євро-пейці ж вірять один одному. Що ж, ми поступово доростемо до європейців.

Російським митцям характер-но орієнтуватися на вічність. Вони дуже хочуть стати в один ряд із класиками і тому часто воліють зробити шедевр, який би підніс їхнє ім’я до висот. При цьому, однак, вони не до кінця розуміють, у чому, власне, по-лягає суть їхнього шедевра. Це руський каргакульт, який при-звів до того, що вони імітують державу, парламент, царя...

Чому ватники бояться геїв? Тому що для них це не у євро-пейському сенсі люди з нетра-диційною орієнтацією, котрі вирядяться і потанцюють на гей-параді. Це реально небез-печні люди, які можуть «опус-тити». Ватники сприймають геїв по-зеківському.

Я не знаю, що мене змуси-ло намалювати цих ватників. Я обговорював події в країні, це було ще до Майдану, і тут мене потягнуло зобразити Сергія Шойгу. Але як тільки когось на-малюєш – обов’язково з ним щось трапляється. Олександр ІІІ і Микола ІІ схожі, тому що всі ватники схожі.

У «Джоконді» закладений ве-личезний потенціал міцності самої картини. Інша справа, що дуже важко втримати публіку від того, щоб не опошлити той чи інший твір... Про що сьогод-ні розмовляють ватники: «За-боронили їм пармезан чи ні?» «Що робити з хохлами?» А ми? У нас війна в країні – а ми про «Джоконду» розмовляємо. Ми зараз займаємося культурним процесом – це дуже важливо. Адже те, що ми виженемо ват-ників, – це зрозуміло, а от що потім робити з «Джокондою» – це питання. На щастя, суспіль-ство займається у нас саме цими питаннями.

[творчість]Ми не провінціали. У 13–

14 років я писав картинки під впливом Сезанна. Так само під його впливом

малювали мої однолітки десь у Британії. І не має різниці – жи-веш ти у Лондоні, чи під Мико-лаєвом, звідки я родом. Кожен серйозний митець вписує себе у світовий контекст.



7



Найбільш комфортні умо-ви для роботи – це осмисле-ність процесу роботи. Коли ти впевнений, що знайдеш хоча б кілька людей, котрі зрозу-міють, що ти зробив. У цьому, власне, і полягає сенс культу-ри, адже це спосіб взаємодії між людьми на високому духов-

ному рівні. Це пошук своїх. Усі ми ідентифікуємося за якимись культурними ознаками. Куль-тура обов’язково породжує здорове, конкурентне середо-вище. Якщо воно є – то це щас-тя. А робиш ти це у підвалі чи в пентхаусі – то є особистий вибір кожного.

У 16 років я працював на куль-туру радянського андеграунду, адже було дуже кайфово боро-тися з великою монструозною системою. А коли мені було 30 і цей монстр розвалився – це взагалі був клас. Наразі ж мені хочеться стабільного культур-ного процесу.

8



Микола Маценко говорив: «Художники роблять „консер-ви“, а в театрах випускаються „гарячі пиріжки“. Якщо робота актора обмежується виходом на сцену, то роботу художника можна презентувати роками. Чим довше стоїть картина – тим вона цінніша».

Митець має бути сміливим, щоб «піти туди, не знаю куди», адже він ніколи не може знати, куди його заведе чергова ро-бота. При цьому він може й не до кінця розуміти, чи потрібна вона.

Західна культура заточена на якість. Адже зробити щось гір-

ше, ніж це робили до тебе – хал-тура. Не довести до кінця те, що почав – також халтура.

Я 20 років чекав, поки з’я вить-ся професіонал, який би пре-зентував мої роботи за кор-доном. Я сам ніколи не бився у зачинені двері. Со ро м’яз ли-вість моя не має меж – я жодно-

го разу себе нікому не запропо-нував. Були періоди, коли довго не купляли. Десь із 1995-го до 2000-го я жив виключно в борг. Ситуація була гнила, і сьогодні навіть не згадаю, як я виживав. Були різні спроби займатися чи-мось для заробітку, але зрозу-мів, що краще почекати та все ж



займатися мистецтвом. У 30 ро-ків я здобув високі оцінки на сві-товому рівні, тому розумів, що треба потерпіти років 10... Так чи інакше це окупиться.

Крапку в творі можна стави-ти, коли ти можеш без сумнівів сказати, що абсолютно все у цій роботі доведено до кінця. Ко-жен твій твір – це шедевр усьо-го твого життя до цього момен-ту. Якщо сам для себе не можеш усвідомити – закінчена робота чи ні – який же ти після цього професіонал?

Є погані приклади, як великий художник Олександр Іванов з «Явленням Христа народу». Він працював над нею років 20, і в ході підготовки написав абсо-лютно геніальні етюди, в яких передбачив імпресіонізм. І все це він зробив лише для того, щоб у результаті створити аб-солютно невиразну академічну роботу. Він не зрозумів до кін-ця, що насправді зробив. Тобто виявився ватником.

Заняття мистецтвом – штука набагато більш небезпечна, ніж наркоторгівля. Необхідно бути готовим до спротиву навко-лишнього середовища.

Ситуація з Ван Гогом і Гогеном дещо інша, аніж її зображували Ірвін Стоун та інші письменни-ки і режисери, що переспівува-ли біографії цих митців. Адже обидва вони створили свої ше-деври, тому що свого часу мали підтримку. Вони, безумовно, зу-стрічали тих, хто розумів те, що вони робили, – вони не були відкинутими і забутими. Ніхто з них не жив у повній культурній ізоляції.

Як казав Микола Маценко: «Художники – це ті, хто займа-ється розробкою таблиці Мен-делєєва. А ринок – це ті, хто за-ймається продажем прального порошку».

У дитинстві мене виручала ко-роткозорість. Адже дітям важко побачити образ у загальних ри-сах. А я просто знімав окуляри і бачив плямами, що дуже важли-во для живописця.

(Показує нову роботу) Я дещо змінив композицію та розта-шування речей на цьому по-лотні. Праворуч має бути мага-зин adidas, але замість нього я зобразив от таке кладовище. Цей мотив завжди був дещо тривожним – чітко вишикува-

ні пальми, як на цвинтарі. На фресках у церквах зображу-ють пальми, щоб показати рай. І коли я бачив пальми в Криму, то ніяк не міг для себе пов’язати ці дві речі – закоренілий совок і райські дерева.

У 30 років мені довелося ви-вчити англійську. У 1988 році я поїхав у Москву, бо розумів, що тут, в Україні, я дуже швидко почну деградувати. У багатьох, хто залишився тут, життя за-вмерло. Адже вони не вийшли на велике конкурентне поле. А вже у 1992-му я зрозумів, що осісти в Москві – безперспек-тивно, адже почав варитися у цьому російсько-московсько-му котлі. Тоді я поїхав у Швей-царію, а вже пізніше – повер-нувся в Київ. Важливо розуміти, що на своєму містечковому рів-ні не виживеш. Хоч-не-хоч, а на Заході треба з’явитися, адже там проходиш світову експер-тизу. У будь-якій країні це від-бувається.

Радикалізм у мистецтві за-вжди виправданий. Наприклад, у Сикстинській капелі Мікелан-джело створив абсолютно ан-тикатолицьку маніфестацію. Священикам досі доводиться молитися на оголених богів по-переднього культу. І фрески в капелі у стократ радикальніші, аніж сучасний радикалізм. Без такого драйву в мистецтві нічо-го не відбувається.

Вважаю, що один із найпо-тужніших радикалів нашого часу – це Юра Пікуль, котрий зараз почав писати абсолютно класичні пейзажі. Якщо б він робив це в Лондоні, то відра-зу став би мільйонером, адже всі б зрозуміли, навіщо він це робить. Юра вже років на 50 випередив усіх, хто пише такі пейзажі, але фігово. А той, хто сьогодні почне розливати кет-чуп на манекенах, – то це вза-галі імітатор радикалізму. Най-потужніший радикал нашого часу – це Арсен Савадов.

Дуже люблю стріт-арт. З останніх мені сподобалися твори Сергія Захарова, який входить до групи «Мурзилка». Побачив у новинах його робо-ту зі Стрілковим, який приста-вив до скроні пістолет і напис знизу «just do it».

Я кайфую від прямого втор-гнення мистецтва в навколиш-

нє середовище. Графіті мають переходити в музейний про-стір. Інша справа, що куратори та мистецтвознавці мають умі-ти добре подавати у музейно-му просторі роботи, що пере-несені з вулиці. Щоб не губився контекст твору.

[світогляд ]Я розділяю світ на верба-

лів та візуалів. Наразі світ все більше відходить від слів у бік візуальних обра-

зів. Тому за допомогою усіх цих фотоапаратів, комп’ютерів та інших гаджетів, люди все біль-ше і більше стають художника-ми. Наприклад японців вчать малювати змалку. У результаті вони – найменш безпомічна на-ція у світі.

Постмодернізм мертвий. Це було тимчасове явище.

Є художники художниковичі, а є діячі культури. Так ось я – біль-ше діяч культури. Мистецтво для мене – це певною мірою спосіб репрезентації своїх сві-тоглядних позицій.

Як людина віруюча, вважаю, що митець поза богом немож-ливий. Мистецтво саме по собі – елемент дива. Справжній художник це розуміє. Ти не за-вжди осягаєш, як вдалося зро-бити саме так, як ти зробив. Тому митець поступово прихо-дить до свого першого містич-ного досвіду.

Наразі відбувається певне культурно-етичне зависання. Щось таке було в 60-х роках, коли почалася нова хвиля в му-зиці (з’явився рок-н-рол), мис-тецтві (поп-арт тощо) та інших сферах. Тоді відчувався роз-рив між поколіннями. З одного боку, був сталінський совок, а з іншого – хіпі. А сьогодні роз-рив між мною та поколінням моїх дітей не настільки силь-ний.

Слово «справедливість», як і слово «свобода», – це аксіома. Перш за все, вони означають са-мостійність прийняття рішень. Вище досягнення цивілізації – це бути вільною людиною, яка по-важає волю іншої людини.

Руслан ОНОПРІЄНКО та Антон ФІЛАТОВФотографії Михайла ПАЛІНЧАКА

10





Папа Римський та українська Голгофа

«Ук р а ї н с ь к и й слід» діяльнос-ті Папи насам-перед по в’я-за ний із його

приїздом до місця масового знищення десятків тисяч не-винних людей у період сталін-ських репресій. Мова йде про «Биківнянські могили», заради яких навіть було змінено офі-ційний протокол візиту.

Ми поспілкувалися з люди-ною, яка 2001 року спромогла-ся організувати цей візит до української Голгофи, – з Рома-ном Круциком, головою Київ-ського товариства «Меморіал» імені Василя Стуса.

– Як виник задум запроси-ти Його Святість до Биківнян-ського лісу?

– Тоді у пресі з’явилася інфор-мація, що Папа Іван Павло ІІ зби-рається з візитом в Україну. І ви-никла ідея: спробуймо зробити так, аби Папа відвідав Биків-ню. Це ж таке скорботне місце. І член нашого «Меморіалу» Ар-тур Луковський, який проживав у Чикаго, почав збирати підписи в діаспорі з проханням до Папи. Усе, що зібрав, відіслав до Вати-кану. А ми трьома цінними лис-тами доправили «свої» підписи.

Я ще заручився підтримкою єпископа Софрона Мудрого, тому що колись був головою

комітету із захисту греко-ка-толицької церкви у себе в об-ласті. Порозмовляв із ним, і за тиждень до приїзду Папи він по-силає телеграму, щоб змінити протокол і включити в програму відвідування Биківні.

– Чи були спроби все органі-зувати через офіційні устано-ви?

– Я спробував залучити офіцій-ну владу, і чиновники не мали куди подітися, адже Папа дав згоду. Однак за 4 години до події Броварська траса була перекри-та. Тодішня влада робила все, щоб якомога менше людей було на тих заходах. Але я дізнався про цю ситуацію, і ми напере-

Члени Київського «Меморіалу»

зустрічають Папу Римського

Івана Павла ІІ в Биківні 24 червня

2001 року

Cтрічка з кошика квітів, покладених Папою Іваном Павлом ІІ до братськоїмогили у Биківні

12



Канон зазвичай не викликає особливого трепету. Канон обмежує розуміння процесу або явища і призводить до інтелектуальних комплексів. У випадку з Іваном

Павлом ІІ канонізація – справа благородна. Річниця цієї події викликала хвилю спогадів і рефлексій

додні ввечері обдзвонили всіх членів Товариства, взяли наш прапор і ще до перекриття траси були на станції метро «Лісова».

Коли приїхали у Биківню, я по-казав своє депутатське посвід-чення, і ми пройшли до цен-тральної могили, де чекали на Папу. Саме у цей час там було близько 30 журналістів з усьо-го світу. А потім приїхав Папа Римський, і єпископи, які були з ним, мали поставити кошик із квітами до хреста. Але, певно, сама Биківня і сосни з таблич-ками на нього справили таке сильне враження, що він вий-шов з авто, підійшов до хреста і сам прочитав молитву.

– Тож фактично, крім Папи, духовенства і представників «Меморіалу», – жодних офі-ційних осіб?

– Там у кущах все ж були каде-бісти, охорона. Та оскільки ця подія вважалася офіційним ві-зитом (Ватикан – окрім іншого, ще й держава), були якісь пред-ставники міністерств, але аж ніяк не перші особи. Через рік Ющенко прийшов, Омельчен-ко, увесь Кабмін, а потім вже і Кучма почав їздити.

– Папа прочитав молитву, а спілкування якесь відбулося?

– Якось не вийшло, але було привернуто увагу до більш важ-ливих речей. Іван Павло ІІ бачив

нашу невеличку групку. А ми пе-редали подяку листом.

– Коли надсилали першого листа до Ватикану, сподіва-лися на відповідь чи думали, що він загубиться десь у кан-целярії?

– Лист ми посилали з повідо-мленням і незабаром дізна-лися, що він таки дійшов до адресата. Крім того, ми були підбадьорені домовленостя-ми з особами, що мали вплив на цей процес. Той же Софрон Мудрий довгі роки працював у канцелярії Папи. І коли він, за-телефонувавши у Ватикан, пе-реговорив з Іваном Павлом ІІ, то пізніше мені сказав: «Романе,

Член «Меморіалу» Артур Луковський

Голова Київського товариства «Меморіал»

Роман Круцик

13



Папа дав згоду і збирається по-передити телеграмою про змі-ну протоколу».

– Особисті контакти зіграли головну роль?

– Саме так. Тому, власне, нам і вдалося все організувати. Вза-галі я вважаю великою заслугою «Меморіалу» появу у Биківні Папи Римського. І коли він при-їхав і прочитав молитву, ми всі в один голос (а нас було близько 50-ти осіб) закричали: «Дякуємо за відвідування Биківні!» А Папа у відповідь помахав нам рукою. Досить сильний жест.

Після візиту Івана Павла ІІ в Україну про історію Биківні пи-сала вся світова преса. Ця тема була піднята на високий інфор-маційний рівень.

– Однак після того влада все одно не надала Биківні дер-жавного статусу?

– Ні, хоча тоді я ініціював від-повідну постанову. І тільки за часів Ющенка Биківню оголо-сили Державним заповідником, а потім і Національним. Але це було значно пізніше.

Зрозуміло, що візит Папи у Биківню зробив велику спра-ву для популяризації цього місця. І коли сьогодні в газе-тах друкують матеріали з при-воду річниці канонізації і про те, як Іван Павло ІІ перебував в Україні, мені просто боляче, що

цей факт ніде не згадують. А це важлива історична подія. Одна справа, коли Папа десь там до-рогою проїхав і зайшов до яко-їсь церкви. А тут – відвідуван-ня, як-то кажуть, української Голгофи.

– Скільки було телефонних дзвінків до Меморіалу після цієї події?

– Дуже багато, а телеграм ще більше. Мене якось запита-ли американські журналісти: «Що б Ви хотіли, аби ми напи-сали про Биківню?» Я відповів, що хочу бачити статтю з таким приблизно заголовком: «Папа Римський показав Президен-тові Кучмі, де знаходиться Би-ківня». І от вони надсилають мені газету. Як виявилося, такі важливі теми викликають біль-шу цікавість у поважних гостей із-за кордону, ніж у своїх дер-жавців.

– Іноземні гості самі до вас їдуть, чи Ви їх запрошуєте?

– У третю неділю травня ми по лінії «Меморіалу» запрошуємо до Биківні представників по-сольств, і цього року вже були й різні посольства, і відгуки всю-ди. Але, по суті, Папа Іван Пав-ло ІІ відкрив ворота.

Руслан ОНОПРІЄНКОФото надані Романом Круциком

Після візиту Івана Павла ІІ в Україну про історію Биківні писала вся світова преса. Про українську Голгофу дізнався весь світ

14



На стор. 14:Повідомлення, надіслане

Ватиканом, про отримання підписів, зібраних

київським «Меморіалом»

Блаженний ПапаІван Павло ІІ

на Биківнянських могилах

15


галерея

Буша, кам’яна душа

Йдеться про село Бушу, що на Він-ниччині (Ямпіль-ський район). Що-року, починаючи з

1986-го, тут проходить скульп-турний пленер «Подільський оберіг». Після чергового твор-чого форуму, що за традиці-єю відбувся у серпні, кількість пам’ятників у селі перевищила кількість його мешканців.

Протягом кількох тижнів на одній сонячній галявині Буші стояла хмара пилюки від ка-меню. Озброївшись молотка-ми, зубилами та болгарками з дюжиною кружків по каменю, скульптори з ранку до ночі пра-

цювали над новими витвора-ми. Серед ентузіастів були як досвідчені професіонали, так і митці, котрим просто цікаво було спробувати себе у новому жанрі – скульптурі.

«Я сім років вивчав монумен-тальний живопис, і всі мої знан-ня про скульптуру обмежу-ються лише тим, що кілька разів тримав у руках пластилін. А в Буші дали камінь і підказали, що і як робити. Тож поступово освоюю нову професію...

Живопис для мене – це магія, адже під час написання кар-тини ти змішуєш фарби, наче стародавній чарівник, який ва-рить якесь зілля. А скульпту-

ра – це філософія, адже пра-цюєш із вічними матеріалами і точніше відчувається матері-алізація думки», – розповідає Олександр, аспірант Київської академії мистецтв, що завітав цього року на «Подільський оберіг».

Камінь для роботи організато-ри форуму дали не лише Олек-сандру. Глибу на свій смак може обрати кожен учасник, адже Ям-пільщина багата на піщаник.

«Завдяки тому, що митці під час цього пленеру дають май-стер-класи всім охочим, ця по-дія викликала любов до твор-чості у місцевих жителів. Наші діти їдуть вступати до Академій

16


галерея

Є в Україні село, яке за кількістю пам’ятників дасть фору будь-якому великому місту. Щороку

в ньому з’являється до десяти нових монументів, а загальна їхня кількість перевалює далеко за дві сотні. Для роботи над цими пам’ятниками

скульптори з’їжджаються з різних куточків світу

мистецтв у Львові та Києві. За час проведення пленеру в на-шому селі виросло вже два по-коління скульпторів», – гово-рить співзасновник пленеру Надія Пірняк.

Однак це не означає, що зав’язь майстрів по каменю з’явилася на Вінниччині саме завдяки цим пленерам. Форум лише відродив втрачену за ра-дянських часів традицію, адже Поділля споконвіку славилося своїми майстрами з оброблен-ня каменю. З того самого піща-ника, який сьогодні став мате-ріалом для пам’ятників, свого часу вирізали жорна, цилін-дричні кільця для колодязів,

прикраси для інтер’єру, над-гробки, елементи декору, а та-кож обереги. Власне, на останні й натякає назва цього пленеру – «Подільський оберіг».

Більшість пам’ятників зібра-но в скульптурному парку, що знаходиться у самому центрі села. Проте близько півсотні монументів розкидані по всьо-му селищу. Тож ідучи якоюсь стежиною, можна натрапити на камінне зображення козака чи стародавнього бога, навколо яких бігатимуть щасливі життям гуси, індики, а також ростимуть чорнобривці чи кукурудза.

Вхід до парку скульптури «охороняє» дует символічних

скульп тур Кобзаря та Мадонни. Саме цим двом образам у різ-них варіаціях присвячено най-більше робіт вітчизняного об-разотворчого мистецтва.

У парку монументи розкидані, немов шахові фігури в розпал динамічної партії. Попід дере-вами, на схилах, у рівному ряд-ку вздовж доріжки, біля входу в стародавню вежу або просто серед лугу… Ця несистемність паркової експозиції вкотре під-креслює стихійність скульптур-них пленерів. Це не Версаль чи Петергоф, де композиція само-го парку важить більше, аніж цінність пам’ятників, з яких вона формується. Бушанський

скульптурний простір – це кос-мос мандрівної творчості, який за своєю природою системним бути просто не може. За тієї ж причини майже всі скульптури тут не підписані.

Взагалі-то традиція україн-ського образотворчого ми-стецтва багата на цілі цикли безіменних робіт. Автори старо-давніх ікон та церковних розпи-сів, живописці, які наслідували стиль Бойчука, та кінематогра-фісти, що працюють над про-ектом «Вавилон 13» – лише по-одинокі приклади митців, які не підписують свої твори.

Цю безіменність культурологи пояснюють відданістю творців

17


галерея

18


галерея

своїй справі, згадуючи один із канонів язичництва: «Людина – лише інструмент у руках Божих. Тож привласнювати собі те, що ти зробив – це не чесно стосов-но Всевишнього».

Незважаючи на брак табличок із підписами, більшість бушан-ських скульптур легко іденти-фікувати, адже вони підіймають хрестоматійні мотиви козаччи-ни, шевченківських та гоголів-ських сюжетів, ілюструють Бі-блію та старослов’янські Веди.

Не обмежується експози-ція й одним стилем: поруч із абстракт ною чи кубістичною скульптурою може стояти реа-лістичний монумент або па м’ят-ник, виконаний у лубковому чи народницькому стилі.

Сам парк розташовано на узвишші, що плавно розтягуєть-ся на всі боки. Тож, блукаючи по-між скульптурами, складаєть-ся враження, що перебуваєш у мікросвіті, який закінчується за цією горою і цими скульптура-ми. Та довго під нищівним серп-невим сонцем не походиш…

Виходячи з парку, я наткнув-ся на двійко жінок, які приби-рали ділянку перед огорожею. «Добридень! Ми не тільки гра-блями вміємо махати, але й екс-курсії проводимо! Не бажаєте?» – прокричали вони мені здале-ку. Однак голосистого колори-ту цих жіночок мені вистачило

вже й у самому зверненні і сма-кувати його ще й протягом пів-годинної екскурсії не хотілося. Тож дещо театралізовано по-клонившись, аби моя відмова була зрозуміла на відстані, я пі-шов далі.

Звичайно, прогулятися ще раз поміж скульптурами я б не відмовився, проте цікаво було ще й завітати до стародавньої церкви, яку в V ст. язичники ви-довбали у скелі. Не оминути увагою й модерно-трипільську хатинку, у вікнах якої можна роздивитися стародавній фун-дамент; башту козацьких часів, яка протягом останніх років пе-реживає капітальну реставра-цію; козацький цвинтар XVII ст. з величезними кам’яними хрес-тами, вкритими кривими напи-сами імен, яких сьогодні не по-чуєш. І, звичайно ж, природний заказник «Гайдамацький яр», який із роками може зрівняти-ся за своїм мас штабом із Трос-тянцем, Качанівкою та Софіїв-кою.

Словом, Буша – це не тільки скульптурна столиця України, але й унікальне роздоріжжя, на якому перетинаються три-пільська, язичницька, козаць-ка, а тепер і модерна українська культури.

Купріян ПЛІВКАФото автора

19


галерея

Гуру неіснуючого мистецтва

У кар`єрі Віктора Ма-рущенка – участь у 70 міжнародних ви-ставках, серед яких бієнале у Венеції і

Сан-Пауло. Фотограф працю-вав із президентами України, був серед засновників інформ-агентства Укрпрес та галереї Фото Ностра. Роботи майстра увійшли в антологію світової фотографії видавництва Images із колекції Musee de l`Elysee. А в Україні його називають провід-ним вітчизняним фотоекспер-том і філософом сучасного ми-стецтва.

– Вікторе, сьогодні майже у кожного є фотоапарат, теле-

фон із камерою або інші га-джети, які дозволяють зро-бити фото. Чи залишиться професія фотографа актуаль-ною й надалі?

– Але ж і ручка є в кожного, а письменниками стають одини-ці. Я не розумію поняття «про-фесійний фотограф». Хіба ми говоримо «професійний стома-толог»? Це такі кліше, які зава-жають розуміти суть професії. Чи, може, професійний фото-граф – це той, хто стоїть на май-дані з голубами? І зважте: цій спеціальності ніде не вчать.

– Тому Ви вирішили заснува-ти авторську школу фотогра-фії?

– На початку ми хотіли зроби-ти лише курси підвищення ква-ліфікації для фотожурналістів. Випустили чимало фахівців, які сьогодні працюють у пресі. Але дуже скоро зрозуміли, що пло-димо безробітних. Тому пере-йшли на фотомистецтво. У нас культурологічні заняття.

– Поширюєте комерційне фотомистецтво?

– У нас не існує художньої чи комерційної фотографії, хоча кількість людей із фотоапара-тами зростає. Бо ця фотографія пов’язана з дуже дорогим «про-дакшн», який в Україні тепер ніх-то не в змозі робити. Потрібні великі рекламні кампанії, студії

Віталій Малахов друга половина 70-х років

20


галерея

Віктор Марущенко – патріарх українського фотомистецтва. Утім, він вважає, що такого в

Україні поки що немає. Тому заснував власну школу фотографії, аби навчити учнів візуальному мисленню.

Майстер упевнений, що сучаний фотохудожник – це не камера, а мозок, який продукує нові ідеї і образи

і техніка шаленої вартості. Зараз поширена лише медійна фото-графія. А ті, хто займається ре-кламною фотопродукцією, – це кустарі-одинаки, які підлаштову-ються під замовника. Бо навіть fashion-журнали запрошують провідних фахівців із-за кордону. У Європі й Америці до фотогра-фії ставляться, як до мистецтва з усіма наслідками. Найдорожча фотографія у світі оцінена в $4,3 млн. Це «Рейн II» Андреаса Гур-ського. Ціни встановлюються на торгах Sotheby's i Christie's. Але ми в них участі не беремо.

– Як визначається вартість фотознімка?

– Це дуже складно – безліч фак-торів. Я був учасником двох бієна-ле – Венеціанського і Сан-Пауло. І це не дозволяє мені продавати фотографії нижче певного рівня. До того ж, тираж в арт-фотографії дуже обмежений. Деякі галереї навіть вимагають знищення не-гативу. Клієнт, який, приміром, ку-пує фото за півмільйона, знає, що у нього єдиний екземпляр.

Також характеристикою арт-простору є вінтаж: екземпляр бажаний зі старих часів. Усі фо-тографи, які працюють у цій га-лузі, можуть мати не більше 5 надрукованих знімків. Це як у графіці.

РежисерСергій Проскурня

90-ті роки

21


галерея


галерея


галерея

24


галерея

На стор. 22–23:«Елеватор»Черкаська область80-ті роки

«Молоді хлібороби»Полтавська область80-ті роки

Віктор МарущенкоФотопортретОлени Божко

25


галерея

«Хрест»Київ

початок 90-х років

26


галерея

27


галерея

– То Ви вважаєте, що профе-сія фотографа скоро переста-не в Україні існувати?

– Ні, як ремесло вона затребу-вана. Але ми говоримо про ту фотографію, яку цінують в усьо-му світі, – про мистецтво.

У XX столітті світлини були зде-більшого документальними. Та коли з`явилася цифрова фото-графія, то камери в руки взяли художники. Вони поставили-ся до техніки як до художнього пензля. Раніше фотографія була фіксацією навколишнього світу, тепер автор сидить у майстерні і придумує, як йому візуалізува-ти на папері реальні образи. А це вже виходить за межі доку-ментальності. Тому мистецтво-знавці розподілили фотографію на емоційну і концептуальну.

Фотографування, до якого ми усі звикли, залишається. Адже ми насолоджуємося знімками своїх близьких, відомих людей, пейзажів... Але як вид мистец тва фотографія в Україні відсутня. Хоча на Заході вона представле-на в музеях сучасного мистецтва.

– А Ви вже бачите майбутніх майстів арт-простору серед ваших учнів?

– Ми у школі надаємо фунда-ментальні знання. А ще кілька разів на рік возимо учнів на-шої школи в Берлін на вистав-ки фотографії. Нещодавно по-вернулися з бієнале сучасного ми стецтва. Після цих відвід-ин вони пережили культурний шок, бо у нас не має нічого поді-бного. Усе це мистецтво фінан-сується спеціальними інститу-ціями, грантами, стипендіями. Адже це не комерція, а лабора-торія, яка генерує сучасну твор-чість.

Нині художник працює не з об-разами, а з ідеями. А у нас все зупинилося. Утім, країни можна умовно поділити на фотогра-фічні і ні. На жаль, ми в другому списку. Я був у Канаді. Так там теж дуже мало фотогалерей. У Калгарі знайшов взагалі тіль-ки одну. Та коли переїжджаєш у США, то там бачиш виставок та майстрів. І що цікаво: репор-тажна фотографія, до якої ми

звикли, зараз до експозицій не доходить – друкується лише в книгах. Щоправда, мас-медіа можуть влаштовувати покази робіт своїх фотографів. Але це журналістика, не мистецтво. У нас цим займається газета «День».

Однак сучасна фотографія ба-гатогранна. Тож ми її структу-руємо і вивчаємо. А що вивчати у репортажному фото? З цим в Україні все гаразд – наші фоторе-портери конкурентноспромож-ні. Іноземні агентства успішно користуються їхніми послугами, не залучаючи власних спеціаліс-тів. Хлопці професійно виросли на роботі, і не закінчували спе-ціальних вишів. А от комерційні вітчизняні фотографи не впису-ються у світовий контекст. Бо всі експерименти у фотографії при-зводять до загального мистець-кого руху, впливають на дизайн, музику, архітектуру. Фотограф – це не об`єктив, а мозок! І з цим поки що у нас не складається.

Валерія ПОЛІЩУК

АрхітекторЙосип Каракіс

80-ті роки

28


галерея

КомпозиторВолодимир Губа80-ті роки

«Благословіння»Київ90-ті роки

АктрисаНаталя Сумська80-ті роки

На стор. 30:СценографДанило Лідер90-ті роки

На стор. 31:«Перебудова»Київ90-ті роки


галерея

30


галерея

31


галерея

Плекати плакати

Микола Коваленко(Україна)

Під час Майдану ди-зайнер Євген Се-мененко створив низку плакатів на підтримку демо-

кратії та гідності в Україні. Піс-ля цього він різними способами закликав своїх колег у всьому світі підтримати нашу держа-ву в критичний момент її істо-рії. Минуло всього десять днів, і Євген уже відкрив експозицію, яка налічувала близько півто-ри сотні постерів, створених у різних країнах. Нині ж кількість плакатів перевалила за тисячу. З того часу колекція постерів

поповнюється все новими й но-вими роботами. Наразі геогра-фія плакатної акції «THE VOICE OF PEACE» («Голос миру») налі-чує 45 країн. За словами орга-нізаторів, найактивніше проект підтримують дизайнери з тих держав, які самі відносно нещо-давно пережили подібні події, – Іраку, Ірану, Сербії, Еквадору, Польщі тощо.

Колекція плакатів активно експонується: за п’ять місяців відбулося вже шість виставок «THE VOICE OF PEACE». Перша з них відбулася просто неба на Хрещатику – на огорожі ЦУМу.

Люди зривали постери зі стін, щоб забрати з собою як майдан-ний трофей. Сьогодні ж проект експонується на Венеційському бієнале.

Низку робіт організатори про-екту роздрукували у форматі листівок та відправили у Мо-скву особисто Володимиру Пу-тіну. Не відомо, чи вплинули ці роботи на хід конфлікту на Схо-ді України. Проте на відроджен-ня нині забутого виду мисте-цтва антивоєнного плаката ця акція, безумовно, вплинула. Ми відібрали кращі твори учасни-ків цієї акції з усього світу.

32


галерея

Під час Майдану дизайнер Євген Семененко створив низку плакатів на підтримку демократії та гідності

в Україні. Після цього він різними способами закликав своїх колег у всьому світі підтримати

нашу державу в критичний момент її історії

33


галерея


галерея


галерея

Габріель Бендерскі (Уругвай)

Мегді Мусаві (Іран)

Кирило Виноградов (Україна)

На стор. 33:Андрій Торлін (Україна)

Марія Дарій (Україна)

На стор. 34: Ольга Новожилова (Україна)

На стор. 35: Надія Россохіна (Росія)

36


галерея

Лілія Дем’яненко (Україна)

Кей Сато (Японія)

Кирило Виноградов (Україна)

Хав’єр Джаррін (Еквадор)

Ілюстрації наданомолодіжним об’єднанням «ВАРТО»


Віталій Манський: «Життя – це форма

хвороби»Він щойно закінчив

зйомки нової карти-ни у Північній Кореї і почав роботу над черговим фільмом в

Україні. Про те, чим наразі ди-хає сучасна документалістика, як живеться вільнодумному ре-жисеру-українофілу в Росії та чи можна показувати у кіно реаль-ний секс і реальну смерть, роз-повідає Віталій Манський.

– Слава Україні!– Я маю відповісти «Героям

Слава», чи це назва вашого жур-налу?

– Це спосіб життя.– Ага... Звісно, Героям Слава.

Але, знаєте, якщо би був жур-

нал із такою назвою, було б не-погано...

– Напевне, так...– Я народився у Львові. І там

була газета «Вільна Україна». То ми жартували: «Як це радянська влада випускає газету з такою назвою?»

– Саме під час Майдану українці добре зрозуміли, на-скільки важливим є громад-ське телебачення з он-лайн трансляціями із самої гущі подій. Скажіть, як цей жанр телебачення вплинув на кіно-документалістику?

– У принципі, це пов’язано не стільки з політичною, скіль-ки з технологічною революці-

єю у кінематографі. І щоразу, коли технології давали доку-менталістиці нові мож ливості визволитися від самої себе, виникали нові напрями доку-ментального кіна. Це і «сінема-вар’єте», і «реальне кіно»... Сьогодні ж гіперцифрові тех-нології дають можливість он-лайн трансляцій із місця подій за допомогою, умовно кажучи, мобільного телефона. І це про-вокує створення нового виду аудіовізуального мистецтва, який відкриє нові можливості у документальному кіно.

Взагалі-то термін «докумен-тальне кіно» останнім часом залишається не до кінця точ-

ним і повним для розуміння предмету розмови. Я швидше залишуся у ролі такого собі консерватора і прибічника старих традицій. Проте я впев-нений, що застану появу ново-го стилю документалістики. З початку популяризації цифро-вих технологій Ларс фон Трієр виступив із маніфестом «Дог-ма» (1995 рік. – Авт.), у якому він вимагав від документалі-стів безперервності зйомки, відмови від накладання му-зики та озвучування, викори-стання освітлювальних прибо-рів тощо.

Я теж на початку 2000-х років виступав із маніфестом «Реаль-

кіно

38


кіно

Російський режисер Віталій Манський очолював журі Національної конкурсної програми Одеського міжнародного кінофестивалю

(ОМКФ-2014). Майстер працює у жанрі провокаційної та соціальної документалістики

ного кіно»... Тобто ці ідеї літали у повітрі. Адже, коли ти отри-муєш настільки потужний ін-струмент, який надає цифрова технологія, ти закономірно за-мислюєшся над тим, як його ви-користати.

– Зараз набирає все більшої ваги громадське телебачен-ня...

– Це у вас, українців, громад-ське телебачення стає вагомим, а в Росії – ні. У нас з’явилося одне таке, але краще б воно не з’являлося... (усміхаючись. – Авт.)

– Скажіть, чи відкриється простір громадського теле-бачення для високоякісного документального кіно?

– На кінофестивалі «АртДок-Фест» ми демонструємо кра-щі документальні фільми, зня-ті російською мовою. Щороку в нашій програмі щонайменше половина стрічок – з-за кор-дону. І ці картини зазвичай по-казуються по телебаченню не тільки там, де створювалися, але й у Європі. Хоча у своїх кра-їнах вони дещо чужорідні – в них звучить інша мова. Героями цих фільмів можуть бути про-сто одинаки, які говорять ро-сійською мовою, перебуваючи у соціумі, де російської взага-

лі не почуєш. І все одно ці кар-тини крутять по телебаченню в Європі, а в самій Росії їх не по-казують. Для того, щоб зрозумі-ти чому, варто просто увімкнути будь-який російський телека-нал у будь-який час. І всі питан-ня зникнуть.

– Наразі Ви працюєте над стрічкою, в якій ітиметься про жителів України. Могли б Ви детальніше розповісти про цю картину?

– Через те, що я знімаю доку-ментальне кіно, пов’язане з ре-альними людьми, я б не хотів поки що детально розповідати про цю картину. Адже це може нашкодити чи стати перешко-дою у просуванні в певних си-туаціях або спілкуванні зі свої-ми потенційними героями.

Єдине, що можу сказати: коли почалася війна між Росі-єю та Україною, для мене було важливим почати знімати цей фільм. Бо я відчуваю свою пер-сональну відповідальність і провину за те, що відбуваєть-ся. Я громадянин Росії, і я патрі-от своєї країни. Але при цьому я народився у Львові, й саме це місто зробило мене таким, яким я є зараз. Дуже важливе завдання для мене – пошук вза-єморозуміння між людьми, які

живуть у різних куточках Укра-їни, а також із тими, хто живе у Росії.

Російська Федерація в об-личчі Міністерства культури жорстко заявила, що не буде підтримувати проект, який зні-мається на території ворожої України. Цим самим вона на-сміхається над думкою експер-тів, які цей проект підтримали. Російська влада не прислуха-лася ні до суспільної думки, ні до офіційних листів чи позицій професійної спільноти. Це аб-солютний діагноз гуманітарної катастрофи, яку сьогодні пере-живає моя вітчизна. Тут просто сторопіння бере.

– Якщо б під час роботи над фільмом «Труба» Вам хтось сказав, що Росія почне війну проти України, Ви б у це пові-рили?

– Так. Правда, у 2012 році я не міг би спрогнозувати, що кон-флікт розпочнеться саме у 2014-му. Проте я розумів, що най-ближчим часом це неодмінно станеться. Адже неприродні речі приречені на крах. Якщо, наприклад, взяти двох антаго-ністів і скувати їх наручниками, то абсолютно зрозуміло, що про-тягом найближчого часу ці дві людини або вб’ють одна одну,

або між ними встановиться вза-єморозуміння, і вони поч нуть жити у зв’язці. По-іншому бути не може. Тож я усвідомив, що відбудеться або одне, або інше. Власне, саме це наразі й коїться: хтось намагається один одного вбити, а хтось – зрозуміти. І тут важливо, який із цих векторів виявиться потужнішим.

– Чи виникає бажання відки-нути камеру і втрутитися у си-туацію, а не лишатися пасив-ним свідком? Так і починається справжнє документальне кіно?

– Я щиро впевнений, що допо-магаю людині, коли не відкидаю камеру. І це багаторазово під-тверджувалося практикою. Вва-жаю, що хірург, який вимуше-ний робити екстрену операцію, суто по-людськи в цей момент хотів би взяти пацієнта за руку і просто дивитися йому у вічі й гладити по голові. Однак цим він пацієнта не вилікує. Корот-ка втіха, яку отримає в цей мо-мент хворий, не переможе не-дугу. Власне, життя – це форма хвороби. І я сприймаю себе як хірурга, який втручається у неї. І тут украй важливо, щоб рука не тремтіла.

– У Вас є табу? Ціла низка до-кументалістів не знімає ре-альний секс і реальну смерть.

39


кіно

На фотознімкахВіталій Манськийпід час зйомок документального фільмупро Північну Корею

Фотоілюстраціїіз особистого архівуВіталія Манського


кіно

– Такого табу в мене немає. Од-нак якщо я стану свідком таких подій у рамках роботи над філь-мом – не думаю, що це змусить мене вимкнути камеру. Взагалі-то у маніфесті «Реального кіно» у мене є пункт: під час зйомок фільму не має бути жодних об-межень, окрім тих, які описані в кримінальному кодексі. До того ж, усі ухвалені рішення мають бути перенесені у монтажний період. Адже ти знімаєш доку-ментальну картину, а це озна-чає, що ти не знаєш кінця історії. І, насправді, не знаєш, позитив-ним чи негативним є твій герой. Він у процесі. А вже коли ти змо-жеш сказати собі, що цей про-

цес завершено, – можна буде щось вирішувати і підбивати підсумки.

Я є автором фільму «Дикий, дикий пляж», у якому був ре-альний секс. Проте я не знімав саме той епізод – його зафіль-мував режисер Росторгуєв. І цей статевий акт зробив ще більш зрозумілим ставлення глядача до героїв стрічки. Той епізод був дуже важливим для картини.

– Ви переглядаєте коло-сальну кількість фільмів. Які стрічки вплинули на Вас най-сильніше?

– Щоразу, коли я приїжджаю на будь-який кінофестиваль,

я сподіваюся побачити фільм, який би перевернув мою свідо-мість. Ще до того, як я усвідомив, що моє життя буде пов’язане з кінематографом, я згадую, що на мене дуже сильне враження справила «Людина з кіноапара-том» Дзиги Вертова. Цю стрічку я вперше побачив у 1973 році в контексті організованої радян-ської документалістики. І тут та-кий імпресіоністичний, вільний, фонтануючий фільм!

Коли я вже був студентом ВДІКу, то мій погляд на кіно дуже змінився після перегля-ду стрічок Годфрі Реджіо «Ко-йяаніскаци» (1983) та Герца Франка «На десять хвилин ста-

ріший» (1978). Пригадую, як уперше побачив «Андрія Руб-льова» Тарковського. Після цього протягом року перегля-нув цю картину разів тридцять. Я просто відчував фізичну не-обхідність знаходитися в кон-такті з цією стрічкою. І щоразу, коли приїжджаю на будь-який кінофестиваль, незалежно від його масштабу, я дуже споді-ваюся побачити саме таке кіно. Звичайно, часто вже на першій хвилині перегляду настає роз-чарування. Однак це не заби-рає віру в те, що я побачу від-мінну стрічку.

Антон ФІЛАТОВ

41


кіно

Фільм Вікторії Тро-фименко «Брати. Остання сповідь» вже показував-ся у конкурсних

програмах кінофестивалів кла-су «А» в Гоа та Москві. Після цьо-го стрічка об’їхала ще з десяток країн і в жовтні добереться до Києва, де боротиметься за при-зи кінофестивалю «Молодість». Насичена фестивальна біогра-фія картини підтверджує той факт, що після її перегляду вихо-диш із думкою: «„Братів...“ треба порадити своїм знайомим».

Безумовно, це одна з кращих українських стрічок останнього десятиліття. Останнє тверджен-ня справедливе не тільки тому, що в Україні знімається коло-

сальна кількість поганих філь-мів, на тлі яких кожна більш-менш середня картина відразу виділяється. Головне те, що цей фільм – справді самодостатнє і сильне кіно.

Стрічка знята за мотивами опо-відання «Джмелиний мед» ві-домого скан динавського пись-мен ника Торгні Ліндгрена. Сво го часу він номінувався на Но бе лів ську премію і його тво-ри неодноразово екранізували-ся. Щоправда, жодну іншу його екранізацію, окрім «Братів...», на-звати вдалою не можна.

Скандинавський сюжет режи-сер фільму Трофименко адап-тувала до карпатських реалій. Стрічка створювалася протя-гом довгих чотирьох років. На

етапі написання сценарію в режисера не було жодних га-рантій, що він буде знятий, бо віт чиз ня на кіноіндустрія тоді, п’ять років тому, відверто, була в коматозному стані. Але поліп-шення справ у цій сфері у 2011 році дало надію багатьом моло-дим кінематографістам не тіль-ки мріяти про зйомки власного кіно, але і безпосередньо втілю-вати свої мрії. На щастя, однією із таких і стала авторка цієї кар-тини.

У стрічці точно відтворена ав-тентика Карпат. Починаючи від розписів у дерев’яній церкві Дрогобича і до дрібниць побу-ту півстолітньої давнини. А го-вірка та кухня карпатських ґазд продемонстровані в цій ігровій

«Ніколи ми не будемо братами…»

Постер фільму«Брати.Остання сповідь»

Кадр із фільму

«Брати. Остання сповідь»

42


кіно

картині точніше, ніж навіть в окремих документальних філь-мах. Автентика тут не зашкалює до «шароварщини», але й не ли-шається всього лише екзотич-ним антуражем.

Усе це показується на екра-ні настільки точно, що не зали-шить шансів позловтішатися навіть найбільш в’їдливим істо-рикам. Незважаючи на те, що у стрічці зроблено ставку на ав-тентику, спроби наслідувати українське поетичне кіно тут не прослідковуються.

Як і для самого режисера, для багатьох інших учасників зні-мальної групи ця картина стала дебютною. Наприклад, уперше у великому кіні з’являється ви-конавиця головної жіночої ролі Вероніка Шостак, якій під час зйомок виповнилося 17 років. «Через неї деякі відверті сце-ни довелося зняти стриманіше. Але це пішло лише на користь фільму», – коментує Вікторія Трофименко.

Як для першої стрічки – це дуже сильна робота. Та все ж в окремих сценах і режисерських

прийомах відчувається невпев-нена рука молодого фільммей-кера. Так, наприклад, стики між багатьма флешбеками і подія-ми в реальному часі не завжди природно переходять з одно-го в інший. Та й історія зі святим Христофором виглядає не до кінця виправданою.

Якщо над цим фільмом стояв прапорець хоча б Росії чи Поль-щі, не кажучи вже про високо-розвинену в кінематографічно-му плані Францію чи Канаду, то ми б сміливо могли говорити про те, що разом із «Братами ...» народився новий перспектив-ний режисер. Після настільки сильної дебютної картини вона б отримала цілу низку нових пропозицій і вже почала б пра-цювати над новими роботами.

Натомість подальша творча доля Вікторії Трофименко по-значена «чорної міткою» укра-їнської кіноіндустрії. Тож поки вона не починала працювати над наступним фільмом. Та й навіть якщо нові ідеї вже про-ростають у її непередбачуваній творчій свідомості – ніяких га-

рантій, що вони втіляться у жит-тя, немає.

Наша кіноіндустрія, що тільки-но вийшла з багаторічного кома-тозу, певною мірою не заслужи-ла настільки хорошого фільму. Сьогодення українського кіна сумне й неоптимістичне. Воно тримається не просто на лю-дях, котрі добре володіють кіно-професією і яким є що сказати у своїх картинах. Цього недостат-ньо. Наш кінематограф будують перш за все ті, хто має витрим-ку подолати купу негараздів і труднощів, аби таки довести свій фільм до широких екранів.

Наприкінці минулого року ця картина демонструвалася в конкурсі кінофестивалю класу «А» в Індії, після чого об’їхала ще низку далекосхідних кінофору-мів. А в червні вона отримала приз кінокритики на Москов-ському кінофестивалі.

Як нашіптують у кулуарах, прийнявши «Братів» у конкурс Московського кінофесту, росій-ські кінематографісти зробили реверанс Україні. Адже на цей кінофорум не беруться стрічки, які раніше десь вже показува-лися. Тож «Брати» стали свого роду винятком здорового глуз-ду в країні, зомбованій масовою неприязню до України.

Наповнене загостреними по-літичними, соціальними та куль-турними конфліктами сього-дення змушує чи не в кожному новому творі вітчизняного мис-тецтва прослідковувати прояви актуальних подій. Тож у контек-сті війни між Росією та Україною сюжет про двох братів, що жи-вуть по сусідству і тихо ненави-

дять один одного, набуває но-вого значення.

Контрастнішим стає на ціо-наль ний контекст і в інших укра-їнських прем’єрах цього року. Наприклад, у «Поводирі» Оле-ся Саніна йдеться про розстрі-ли кобзарів у 30-х роках ХХ ст., а дивишся на ці трагічні події як на телерепортаж із Євромай-дану. «Плем’я» Мирослава Сла-бошпицького розповідає істо-рію глухонімого хлопця, який не може мовчати, потрапивши у спільноту глухих. А сприйма-ється це як символ нашої нації, у якої вперше за 23 роки неза-лежності прорізався свій голос.

Ще буквально п’ять років тому українські кінематографісти ви-глядали поряд із російськими колегами такими собі «бідними родичами», що приїжджають до них на заробітки. Це тільки сприяло вульгарному просто-річчю «молодші брати», яке до-водилося чути нашим співвіт-чизникам.

Поява фільмів такого рівня, як «Брати», «Плем’я» або «Пово-дир», свідчать про те, що вітчиз-няна кіноіндустрія поступово виходить з багаторічного ко-матозу. А нове українське кіно майже дозріло до стану, коли може називатися унікальним явищем у світовому кінопроце-сі. Підтверджують це і нагороди, які здобувають наші фільми на міжнародних кінофорумах.

І поки росіяни відучуються на-зивати нас «молодшими» – ми відучилися називати їх «брата-ми»...

Ананій ДОЛГОРУКИЙ

Вікторія Трофименкоу перший день зйомок

Кадр із фільму«Брати. Остання сповідь»

На знімальномумайданчику фільму

«Брати. Остання сповідь»

43


кіно

Нині по всій Укра-їні почалася хви-ля виставок, на яких представле-ні картини, ство-

рені в Криму. Усі вони певною мірою – відповідь на претензію жителів півострова про те, що протягом усіх років незалеж-ності наша країна була недо-статньо уважною до них та їх-ньої культури. Але крім тисяч цих картин, написаних у Кри-му, вітчизняними митцями та-кож були випущені цілі біблі-отеки романів, оповідань та віршів, зняті терабайти фото-графій та зіграні тисячі годин музичних композицій.

Вітчизняна кіноіндустрія ви-пускає вкрай мало фільмів, не встигаючи відображати найго-ловніші аспекти нашого жит-тя. Та незважаючи на це, за ча-сів незалежності було знято дві ігрові повнометражні картини про кримських татар.

Пророчою у певному ро-зумінні стала українська по-внометражна стрічка Ахтема Сеітаблаєва «Хайтарма», яку було представлено широкій аудиторії торік. Картина нага-дує про трагічну дату в історії кримськотатарського наро-ду – 18 травня 1944 року, коли за вказівкою Сталіна відбула-ся депортація кримських та-

тар. Схожий за політичним та соціальним масштабом злам відбувся менш ніж за рік після прем’єри цієї стрічки.

Одна з ключових рис кожно-го митця, знакового для свого часу, – вміння пророкувати. На-приклад, у травні 2010 року від-булася прем’єра стрічки Рашиба Бушареба «Поза законом», що розгортає перед глядачем пано-раму життя ліберально налашто-ваних жителів арабських країн. А вже в грудні того ж року в Ту-нісі почалися заворушення, що переросли в масштабну револю-ційну хвилю «Арабської весни».

Тонка організація мистецької свідомості дає змогу завчасно

відчути найменші віяння в на-вколишньому світі, які лиша-ються непомітними для звичай-них обивателів.

У центрі сюжету «Хайтарми» – льотчик Амет-Хан Султан, що був двічі нагороджений зіркою «Героя Радянського Союзу». Після боїв за звільнення Сева-стополя в травні 1944 року він отримує відпустку, під час якої їде в рідну Алупку. Саме тоді на його очах і починається масова депортація.

«Хайтарма» стала першою кримськотатарською стрічкою, адже робота над нею була про-фінансована представниками цього народу. Проте це не пер-

Фільми‑міни уповільненої дії

44


кіно

ший ігровий повнометражний фільм, присвячений кримським татарам. Першопрохідником на цьому поприщі став режи-сер Олександр Муратов, який у 2004 році випустив картину «Та-тарський триптих».

Цікаво, що режисер «Хайтар-ми» Ахтем Сеітаблаєв свого часу виступив у «Татарському триптиху» як актор.

Прем’єру стрічки Муратова називали «подією» та «досяг-ненням». Однак у той час, коли в Україні знімали два-три по-внометражних ігрових філь-ми на рік, – кожен із них можна було назвати в певному сенсі «подією».

В основу картини покладено три новели Михайла Коцюбин-ського: «Пути шайтана», «На ка-мені» та «Під мінаретом», на-писані у 1905 році. Сюжети всіх трьох новел об’єднує бажання головних героїв пронести своє кохання через жорсткі реалії навколишнього світу.

У стрічці відчувається ніжне ставлення режисера до цьо-го народу. Персонажі картини розмовляють кримськотатар-ською мовою. Ритуали та зви-чаї кримських татар демонстру-ються на екрані в усіх деталях. А етнографічна правда в окре-мих епізодах просто вражає. Зйомки картини проходили в Бахчисараї, Балаклаві, під Суда-ком та на Карадазі.

І «Хайтарма», і «Татарський триптих» лишилися маргіналь-ними як за своєю тематикою, так і за дистрибуцією. Вони не отримали належного кінотеа-трального прокату і не показу-валися широко по телебачен-ню. Обидві прозвучали лише у вузьких колах кінематогра-фістів, отримавши нечисленні демонстрації для широкої ау-диторії. Прикро... Адже вони підіймають теми, які не зустрі-неш у жодному іншому ігро-вому фільмі. Та якщо розціню-вати їх із точки зору художньої якості – це здається справед-ливим.

У цих картинах кидається у вічі телевізійна (в найгіршому сенсі цього слова) естетика. Обидві вони не претендують на те, щоб

прозвучати на весь світ. Адже їх-ній художній рівень дуже дале-кий від ідеалу.

Картина Сеітаблаєва знята в естетиці радянського шлягеру «У бій йдуть одні старики». Від-чувається недосвідченість зні-мальної групи. А в картині Му-ратова – навпаки – «втомлена рука» літнього режисера.

Ще в січні цього року, перед тим, як над Верховною Радою Криму замайорів російський прапор, Ахтем Сеітаблаєв за-явив про підготовку до роботи над новим фільмом про крим-ських татар. За словами режи-сера, стрічка задумується як костюмована історична драма про Аліма Айдамака, кримсько-татарського Робін Гуда. Зйом-ки він планував розпочати вже менше ніж за рік. Однак невідо-мо, як позначилися на планах фільммейкера останні події.

Що ж, у задумі майбутньої кар-тини Сеітаблаєва відчувається натяк на сумне майбуття крим-ськотатарського народу. Адже не випадково саме сьогодні фільммейкер вирішив нагада-ти середньовічну легенду про сміливого воїна, який грабував багатих і роздавав награбова-не бідним, відновлюючи цим справедливість серед звичай-них людей, які зазнали утисків імперії...

І «Хайтарма», і «Татарський триптих» – картини, що на від-міну від гучних блокбасте-рів чи фестивальних прем’єр, не збиратимуть ані величезні каси в кінотеатрах, ані претен-дуватимуть на статус культо-вих. Це стрічки, що не відійдуть у минуле під натиском нових прем’єр.

Обидві ці картини – носії куль-турної пам’яті, своєрідне ДНК кримськотатарського народу. Їхні покази проходять безси-стемно – як партизанська війна. Та ефект після їхнього перегля-ду нагадує контузію від вибуху. І поки умовні кордони крим-ських татар захищені такими «кінематографічними мінами» – культурній пам’яті цього наро-ду ніщо не загрожує.

Купріян ПЛІВКА

45


кіно

На початку цього року він приїхав у своє рідне місто, аби продовжити роботу над новою

картиною «Вагрич та чорний квадрат», уривки з якої було презентовано на Одеському кі-нофестивалі.

У творчості Андрія Загдан-ського можна умовно визна-чити два чітких полюси: сво-бода особистості та несвобода су спіль ства. Між ними цирку-люють усі шість його режисер-ських робіт. У своїй дебютній картині «Тлумачення снови-дінь» (1990) Загданський провів своєрідний сеанс психоаналізу

з вітчизняною історією. А в «По-маранчевій зимі» (2007) пока-зав панораму карнавалу, який панував на Майдані у 2004 році. Ці дві стрічки ніби відкривають перед глядачем лаштунки ма-сової свідомості, в якій несво-бода суспільства тяжіє над осо-бистістю.

Інші його фільми дають гляда-чеві змогу відчути звеселяючий газ особистої свободи. Картини «Вася» (2002) та «Костя і Миша» (2006) стирають грані між зу-хвалістю та інстинктом само-збереження. У цю саму систему моральних координат обіцяє поцілити і меседж його стрічки «Вагрич та чорний квад рат».

– Із чого почалася робота над стрічкою про художника Вагрича Бахчаняна?

– Одного дня він сам запросив мене і сказав: «Знаєш, у мене є речі, я розлучуся з ними, вони підуть колекціонерам, може ти їх знімеш…» Це було 2003 року, і тоді я зробив дуже багато ма-теріалу, адже Вагричу хотілося відкритися і показати увесь свій світ.

– У кожній своїй стрічці Ви сміливо експериментуєте з формою. Картину про Вагри-ча також знято нестандарт-ним способом?

– Улюблений жанр самого Ва-грича – колаж. Тож я й вирішив

Щеплення свободи Андрія Загданського

РежисерАндрій Загданський

46


кіно

Коли йдеться про сучасну українську документалістику, на думку спадають, насамперед, три імені: Сергій Буковський, Олександр Балагура

та Валентин Васянович. При цьому мало хто згадує про режисера Андрія Загданського, який

хоч і живе у США, проте народився, здобув освіту і зняв перші стрічки саме в Києві


кіно

зробити фільм-колаж. У ньому буде анімація, картинки худож-ника, трохи театральних інсце-нувань, сам Вагрич і люди, що його згадують. Це не буде біо-графічна стрічка у традицій-ному розумінні цього слова. Проте уявлення про світ і ро-боти цього художника глядач отримає. Розумієте, світ Вагри-ча – це як анестезія свободою. Щеплення свободи, щеплен-ня таланту. Це імунітет від ба-нального та нецікавого. Вагрич був самим ми стецтвом і нічого, окрім самого мистецтва, його не цікавило.

– Де проходять зйомки філь-му?

– У Вірменії, де відбулася його перша персональна виставка. У Харкові, де ми відвідали шко-лу, в якій він навчався, і дім, де він жив і зблизився з Єрмило-вим, який у результаті став його кумиром.

– Ваша стрічка «Вася» (2002) була присвячена художнику Василеві Ситнікову. Після цьо-го, 2006-го, був фільм «Костя і Миша» про поета-авангар-

диста Костянтина Кузьмин-ського. У 2010-му – картина «Мій батько Євген», присвяче-на вашому батьку. А зараз Ви працюєте над картиною про Вагрича Бахчаняна, яка нази-ватиметься «Вагрич і чорний квадрат». Скажіть, за яким принципом Ви обираєте осо-бистостей, щоб «написати» такі кінопортрети?

– Якщо в цьому є якась логіка, то вона мені не відома. Кожен фільм з’являється сам собою че-рез якісь свої обставини. Є речі, які просто на тебе звалюються. І ти починаєш про це думати, а потім розумієш, що вже хочеш це зробити. Виникає бажання поділитися своїми переживан-нями та думками з кимось іще. Я не вишиковую всі ці стрічки в якусь одну логіку.

Чому я взагалі хочу зняти цей фільм? Чому він вартий сил, часу, пристрасті й грошей? Тому що це, певною мірою, особисте визволення. Визволення, яке є нагородою за зроблене. І коли хтось бачить результат вашої праці, то також відчуває якесь

визволення. Я не можу сказати напевне – від чого саме це ви-зволення. Однак вважаю, що саме світ Вагрича може дати глядачеві можливість відчути цю свободу. Інтенсивне відчуття особистої свободи притаманне всім, про кого я робив докумен-тальні фільми-портрети.

– 2007 року Ви зняли стріч-ку «Помаранчева зима», в якій вибудовується паралель між подіями в Києві 2004-го та оперою «Борис Годунов». Якщо мова йшла б про Євро-майдан 2013–2014 років – з чим Ви провели би паралель?

– У «Помаранчевій зимі» фігу-рують дві опери. У тій ситуації мене цікавила паралельна ре-альність. Якісь речі вона про-ясняла, якісь – ні. Коли я знімав цей фільм, то події 2004 року мені врешті-решт вбачалися як перемога карнавалу над злою зимою і поганими силами. Сьо-годнішні події нічого спільно-го з тим не мають. Зараз у нас трагедія, і будь-які паралелі в такому випадку просто недо-речні.

48


кіно

– Чи є у Вашій творчості якісь табу?– У своїй видатній книзі «Кіно як бунт» Амос Фогель

писав, що в кіно є два табу: реальний секс і реаль-на смерть. Кіно постійно наближається до імітації як одного, так і іншого, однак воно не має пере-ходити межу дозволеного. Наприклад, у стрічці Майкла Уінтерботтома «9 пісень» демонструєть-ся реальний секс – було дуже нудно дивитися цю стрічку. Учора я бачив, як по телевізору показува-ли кадри, на яких помирають люди. Я неоднора-

зово використо вував у своїх фільмах кадри з мертвими людьми. Але тут дуже важливо відчувати такт і не пе-ретворити це на вуає-ризм.

У 2006 році Ерік Стіл зняв стрічку «Міст». Картина знімалася у Сан-Франциско, де є сумнозвісний міст, з якого доволі часто стрибають самогуб-ці. Далеко від мосту режисер поставив операторів, каме-ри яких були об-ладнані оптикою.

В кіно є два табу: реальний секс і реальна смерть. Кіно постійно

наближається до імітації як одного, так і іншого, однак воно не має переходити межу дозволеного

49


кіно


кіно

Вони спостерігали за мостом і знімали самогубства. І зняли доволі багато людей. Крім цих зйомок, у картині ще є неве-личкі інтерв’ю з родичами та друзями загиблих. Коли я пе-реглядав цю стрічку – знена-видів те, що він зробив. Адже це і є вуаєризм – глядач тут ба-чить те, що він не мав би бачи-ти. Це і є своєрідна порногра-фія смерті. Це дуже схоже на експлуатацію.

– Хто посадив зернину, з якої проросла Ваша любов до кіна?

– Ви знаєте, я навіть не мав ви-бору, бо батько був кінемато-графістом. Я дуже любив при-ходити на студію, і, напевне, цей вірус проникнув у мене ще в дитинстві. Хоча мій батько зробив все можливе, аби я не вступав до театрального інсти-туту. Він дуже хотів, щоб у мене була якась справжня професія. Тож після школи під пресингом я вступив до Київського полі-технічного інституту. Однак дуже швидко зрозумів, що не можу там навчатися. Тоді я вко-тре переконався, що маю за-йматися кінематографом. Тож через рік вступив до театраль-ного вишу.

– А чому Ви зайнялися саме документальним кіно?

– Напевне, якщо б я займався ігровим, – ви б мене спитали,

«а чому ви займаєтесь ігровим». Загалом, не бозна-яка різниця між ігровим та документальним кіно. Документальне дає мені можливість говорити і проек-тувати те, що я відчуваю. Коли в мене виникає задум, він зазви-чай виражається у формі доку-ментального кіно. Те, що я роб-лю – знаходиться десь на межі документального і постановоч-ного. Як казав Годар, коли ви знімаєте ігрову стрічку – вона стає документальною, і навпа-ки, коли ви фільмуєте докумен-тальну картину – вона стає ігро-вою.

Існує кінематограф із різним ступенем контролю. В ігровому він вищий, а в документально-му – нижчий. У цьому плані аб-солютно чудова картина «П’ять перешкод» Ларса фон Трієра. Це такий собі маніфест контро-льованого і неконтрольованого кіно. Я знайшов для себе якісь свої правила такого кіно.

– «Перебудова», розпад СРСР, переїзд у США… У Ва-шому житті було багато по-дій, які аж ніяк не сприяють творчій діяльності. Що Ви ро-били під час затяжних твор-чих пауз?

– Я рішуче не погоджуюся, що бувають моменти, які не спри-яють творчості. Певні твори мистецтва виникають не завдя-ки, а всупереч. Є різний ступінь

Як казав Годар, коли ви знімаєте ігрову стрічку –

вона стає документальною, і навпаки, коли ви фільмуєте

документальну картину – вона стає ігровою

51


кіно

труднощів, проте таких речей, що перешкоджають, просто не існує. Люди писали книги в най-жахливіших умовах, про які нам і думати не доводиться.

Найдовшою перервою у твор-чості була та, коли я займався у США чимось, що дуже віддалено стосувалося кіно. Це був досить болісний період. Тоді я опинив-ся у Нью-Йорку і був вимушений починати життя заново. Однак це мені дало змогу сформувати новий погляд на світ. Адже Нью-Йорк – дуже стимулююче місто. Тільки у 2000 році я почав зніма-ти фільм «Вася» і закінчив його лише у 2002-му. Після цього я був абсолютно щасливий, адже енергія, яка акумулювалася в мені, вирвалася назовні.

– Про які фільми, що Ви пе-реглянули за останній рік, мо-гли би сказати: «Ця стрічка за-лишиться в історії»?

– Мені дуже сподобалася стріч-ка «Левіафан» (2012) американ-ських режисерів Люсьєна Кас-тена-Тейлора і Верини Паравел. «Сенна» (2010) англійця Азіфа Кападіа – це чудова картина. Ще «Людина на дроті» (2007) Джейм-са Марша, «Час і місто» (2008) Те-ренса Девіса, «Річки і приливи» (2001) Томаса Реідельшейме-ра, «Піна» (2011) Віма Вендерса, «Воєнний кореспондент» (2001) Кристіана Фрея. Ці стрічки в усіх сенсах примітні.

– Після названої Вами «Піни», знайшлося багато та-ких, хто говорив, що доку-ментальне кіно поступово буде освоювати 3D-простір?

– Скоріше за все, ця тенденція не особливо реалізується, адже

3D – дорога технологія. А для кінематографіста зібрати гро-ші на фільм – ціла історія. Тож лише в обраних режисерів є такі можливості, як у Віма Вендерса, котрий робив фільм про Піну Бауш – національне надбання Німеччини. Тож найближчим ча-сом 3D не стане нормою в доку-ментальному кіно. І загалом – у стереозображенні більше трю-ків і атракціонів, аніж мистецтва.

Унікальність «Піни» в тому, що Вім Вендерс зміг подолати ма-

терію цієї технології й органічно вписати її в тканину своєї стріч-ки. Наприклад, Вернеру Хер-цогу в картині «Печера забутих снів» (2010) це не вдалося. Через 3D фільм розпався, адже печери у стереозображенні були абсо-лютно вражаючі, а все інше ви-глядало дуже і дуже сумнівно.

– А які останні тенденції в документальному кінемато-графі?

– Технічно постійно відкри-ваються все нові й нові мож-

ливості. Люди роблять абсо-лютно персональні фільми, не маючи при цьому ніякої кінематографічної підготов-ки. Є чудові стрічки, в яких по-єднуються ігрові та неігрові прийоми. Я люблю докумен-тальне кіно, тому що в ньому високі можливості для експе-рименту, а також можливості поєднання різних речей та ес-тетик.

Веніамін КІНЧУК

Світ Вагрича –це як анестезія свободою.

Це імунітет від банального та нецікавого

52


театр


театр

Денис Матвієнко: «Проблема

українського балету – у відсутності

наступної сходинки»

У жовтні в столичному Палаці культури «Україна» відбудеться прем’єра українського балету

«Великий Гетсбі», над яким усе літо працювало безпрецедентне тріо авторів. Вистава має всі

шанси стати найбільшою культурною подією року, адже поставити культовий роман Фіцджеральда на пуанти досі не спромоглися в жодному театрі світу


театр

Музику до балету пише Костянтин Меладзе, хоре-ографію ство-рює всесвітньо

відомий Дуайт Роден, а головну партію Гетсбі танцюватиме зір-ка світового балету Денис Мат-вієнко. Зважаючи на те, що всі виконавці надзвичайно зайняті люди, час яких розписаний на роки вперед, зустрітися з ними для розмови було надзвичайно складно.

Однак Денис Матвієнко знай-шов змогу розповісти читачам журналу «Українська культура» історію появи його амбіційного проекту, а також підняти завісу залаштункового життя артистів балетного мистецтва.

– Денисе, чим Вас так заче-пив «Великий Гетсбі»? Що в цьому творі є актуальним для нашого часу?

– Сьогодні вже складно ска-зати, як і кому прийшла думка взяти за основу балету саме цю історію, але ми влучили в ціль (усміхається). Я думаю, що саме тому зараз дуже легко і ком-фортно просувається наша ро-бота. «Великий Гетсбі» ідеальний для балету, бо це класика з точ-ки зору драми. Роздумуючи над актуальністю твору, ми, перш за все, вивчаємо героїв, їхні душев-ні муки. Адже пориви і терзання персонажів вистави близькі лю-дям у всьому світі в усі часи.

Нині багато людей упевнені, що нові твори України та їхня тематика мають бути національ-ними. Але це нерозумно. Не-вже прославляти нашу державу можна тільки в шароварах? Ми хочемо показати дуже сучасний і конкурентоспроможний про-дукт, який не потребує довгих пояснень. Глядач у будь-якій країні повинен легко вловити ідею твору.

– Чому обрали для написан-ня музики саме Костянтина Меладзе, адже він ніколи ра-ніше не створював музику для балетів?

– Ви самі відповіли на своє за-питання (усміхається). Костян-тин Меладзе приголомшливий композитор, який здатний ство-рювати не тільки трихвилинні хіти, а й складні твори. Насправ-ді ідея створення цього балету почалася саме з нього.

На той час у нас ще не було ні теми нового балету, ні хорео-графа. Лише з’явилася думка створити балет разом із Мела-дзе. Ідея здалася дуже амбіт-ною і навіть кумедною. Але, як бачите, вона розвинулася в та-кий масштабний проект. І коли ви почуєте музику, написану Костянтином, одразу зрозумі-єте, чому саме він мав це роби-ти. Упевнений, що для багатьох його талант серйозного компо-зитора стане чудовим відкрит-тям.

– Хореографом «Гетсбі» став західний майстер. А чи є за-раз гідні постановники у нас?

– Як я вже говорив, спочат-ку в цій історії з’явився компо-зитор, потім тема, а тільки піс-ля цього вже хореограф. Для нас було очевидно, що ставити «Гетсбі» повинен не просто аме-риканець, – це має бути саме Дуайт Роден. Він непереверше-ний хореограф, який заслуже-но вважається сьогодні одним із найкращих у світі. До того ж, поставити «Гетсбі» – давня мрія Дуайта. Просто так стали зірки (усміхається).

– Чи будуть у Вашому «Вели-кому Гетсбі» задіяні україн-ські артисти балету?

– Так, у балеті буде багато укра-їнських танцівників, а також артисти з трупи Complexoins Contemporary Ballet і артисти з

Росії. Усього до складу виконав-ців увійде 28 осіб. Мені, як ху-дожньому керівникові проекту, байдуже, звідки родом артисти, мені важливо, щоб вони були професіоналами.

Я дуже хотів би бачити се-ред учасників якомога більше артистів з Національної опе-ри України, але на сьогодні до складу «Гетсбі» входить тільки три представники першої сце-ни держави. Решта просто бо-їться брати участь у проекті. Для них це ризик втратити ро-боту. Я можу їм поспівчувати, але не розумію, чого вони чека-ють і на що сподіваються. Якщо самотужки не змінити ситуацію, то нічого й не покращиться. Не можна ж нескінченно скаржи-тися і плакатися в гримерках. Балетний вік занадто короткий, щоб дозволити собі працювати в тому театрі, який не дає тобі професійного росту, не забез-печує цікавою роботою.

Без удаваної скромності я можу сказати, що наш проект буде величезним проривом для багатьох його учасників. Біль-шість із них ми набрали на від-критому кастингу, який у липні провели в Києві. До нас долучи-лися артисти з різним досвідом. Багато хто й не мріяв танцюва-ти в балеті такого рівня! Шанс потрапити на проект мав будь-який танцівник із будь-якої кра-їни. Ми не обмежуємо свою іні-ціативу якимись рамками. Цей принцип для нас єдиний на всіх етапах роботи.

– Які плани з просування спектаклю в Росії й Україні з огляду на сучасну ситуацію?

– У нас заплановано дві ви-стави в Росії в листопаді: 10-го – в Пітерському БКЗ й 11-го – у Кремлівському палаці в Москві. У Росії є промоутери, які дуже зацікавлені в прокаті балету в

різних містах. Ми нічого не ма-ємо проти, але прогнозувати щось сьогодні складно.

– Чи може сучасна хореогра-фія передати всю красу й еле-гантність балету? Чи в неї інші завдання? Чим вас так при-ваблює contemporary в балеті?

– Звичайно, може! Балет – це той вид мистецтва, який постій-но розвивається. Те, що ви сьо-годні називаєте класикою, у 20-ті роки вважалося модерном. Ми не можемо нині поставити новий класичний балет. Лише час покаже: чи увійде цей балет в історію, чи ні. Але я впевне-ний, що ми повинні створюва-ти той продукт, який відповідає духові часу. Той балет, який би люди з різним рівнем підго-товки захотіли додивитися до кінця. Саме тому в THE GREAT GATSBY ми використовуємо всі найсучасніші технології.

Але є й традиційні речі, від яких ми не відмовляємося. На-приклад, симфонічний оркестр. Для багатьох глядачів важливо, щоб звучала жива музика. У нас передбачається оркестр, що складається з 72 осіб. У цьому сенсі все більше ніж класично (посміхається).

Якщо говорити про хореогра-фію Дуайта... Складно поясни-ти це словами (задумується). У його хореографії неймовір-но органічно поєднуються різ-ні стилі. Наприклад, в одній ви-ставі дівчата можуть танцювати і на пуантах, і на підборах, і бо-соніж. При цьому глядач точ-но розуміє, що він дивиться саме балет, а не танцювальне шоу. Для мене, як для танців-ника, сучасний балет – це мож-ливість імпровізувати і відсут-ність меж. У класичному балеті все обмежено: там є набір по-зицій і строгі рамки. Ти можеш виконати партію краще, ніж

56


театр

хтось інший: стрибнути вище чи емоційніше зіграти, але не більше того.

– Чи існує зараз власна укра-їнська балетна школа, або ж вона перебуває на орбіті роз-витку російської?

– Безумовно, існує. І завжди була, інакше б Україна не поста-чала артистів балету в усі най-кращі театри світу. Проблема в тому, що рівень її з кожним ро-ком все нижчий і нижчий. Май-стри йдуть, а педагоги такого ж рівня замість них не приходять. Але головна проблема полягає в тому, що відсутня наступна сходинка для кар’єри. Значна частина перспективних і тала-новитих артистів одразу після училища їде далі навчатися в інші країни, або ж кілька років випускники працюють у Націо-нальній опері, і все одно після цього виїжджають за кордон. Власного поля для реалізації у них немає.

– Які майстри танцю справи-ли на Вас найбільше вражен-ня, сформували характер тан-цівника?

– Я думаю, що мій характер сформувався без участі якихось майстрів. Хоча все залежить від того, що ви маєте на увазі. Ба-гато в чому мій характер сфор-мувався після того, як я по-справжньому полюбив балет. А ця любов з’явилася одночасно з моїми першими успіхами, коли я почав виділятися серед одно-літків і отримувати компліменти від педагогів. З того часу я по-любив і балет, і себе в балеті. Га-даю, що саме тоді й почався мій розвиток як танцівника.

– Як можете оцінити ниніш-ню балетну школу Росії: чи досі «попереду планети всієї»? А може спадщина Дягілєва і його трупи все ж мала вплив на розвиток західного балету?

– Якщо говорити про класику, то краще танцювати, ніж це роб-лять представники російської школи, не може ніхто. У Росії є одна важлива і незаперечна пе-ревага: там у балет вкладають гроші. Для Кремля балет – це частина іміджу країни, важлива складова бренду. Тому існує ба-гато грантів та серйозне фінан-сування провідних театрів.

Але в Росії, як і в Україні, не вчать сучасної хореографії. Тому в цій царині краще пред-ставлені танцівники США та Європи. Однак перевага силь-ної класичної бази в тому, що класичний артист завжди змо-же навчитися сучасної пласти-ки, а навпаки – це вже пробле-ма. Так само, як і в музиці. Якщо ти дуже хороший класичний музикант, то зможеш стати хо-рошим джазменом, але не на-впаки.

– Чи зберіг сучасний Вели-кий театр той рівень майстер-ності і творчої віддачі артис-тів, який був за радянських часів? Кого із сучасних танців-ників можна назвати рівними Лієпі, Владимирову, Плісець-кій, Максимовій?

– Великий театр був, є і буде ви-сококласним театром, куди не-можливо дістати квиток. Повсяк-час на горизонті з’являються такі самородки, як ви назвали. Вони завжди є і завжди будуть.

– Чим Маріїнський балетний стиль відрізняється від Вели-кого? Чому Ви обрали саме цей театр для формування своєї творчості?

– Мою творчість формував не лише російський театр, а й за-хідні школи! Маріїнський і Ве-ликий театри дуже різні, але кожен геніальний по-своєму. Стилі, безумовно, відрізняють-ся, та словами це вкрай складно описати.

Коли ти вибираєш театр, то разом із ним обираєш і трупу, і місто, в якому будеш жити. Нам із дружиною Настею дуже по-добається Пітер. Для мене він такий же рідний, як і Київ. Це й вплинуло на наш вибір.

– Чи є шанс у Національної опери України піднятися до рівня світових оперних теа-трів?

– Звичайно, є! Тут усе просто: потрібно повністю звільнити адміністрацію театру і найня-ти абсолютно нових людей. Сьогодні це називається мод-ним словом «люстрація». Це єдиний шлях. У театр повинні прийти досвідчені менедже-ри, які будуть розвивати театр, а не використовувати його для своїх цілей і присвоювати бюд жет.

Потрібно кардинально зміни-ти підхід. Не можна, щоб у теа-трі й надалі була відвідуваність тридцять відсотків! Неприпус-тимо, щоб талановиті артисти масово покидали театр! За пів-тора року роботи в Національ-ній опері я не тільки підвищив загальний рівень трупи, а й посприяв тому, що відвідува-ність театру досягла рекорд-них цифр. Я кажу це не для того, щоб похвалитися, а щоб пред-метно показати: це реально зробити! І цього я домігся без реорганізації структури і без будь-якої підтримки театру, ви-користовуючи тільки ресурси свого фонду.

Про це можна говорити дуже багато, і я дуже бага-то вже говорив. Та сьогод-ні не час для розмов. Настав час рішучих дій. Інакше че-рез рік уже не буде предмета для розмови, бо Національна опера України може перетво-ритися лише на пам’ятку архі-тектури.

– Яка доля Ваших постано-вок у Національній опері, чи є у Вас права на них?

– Права на балети Radio and Juliet, Quatro і «Клас-Концерт» залишилися у продюсерського центру «Софіт», яким керує моя сестра Альона. Ці балети опер-ний театр створив у партнерстві з «Софітом», при цьому центр профінансував усі витрати на постановку. Театр надавав лише артистів і майданчик. Але я впевнений: якби ці постановки ми навіть подарували, вони все одно б не йшли на сцені. Адже директор театру ясно дав зрозу-міти, що ці прем’єри – «ганьба» для театру. Права на «Баядер-ку», яку поставила Наталя Мака-рова, належать театру, але цей балет теж зник зі сцени. І це при його аншлаговості. Чому? Для мене це велике запитання.

– Як Вам вдалося познайо-митися з Наталею Макаровою і зацікавити її у співпраці?

– Ми познайомилися у 2005 році на конкурсі артистів бале-ту в Москві. Між нами одразу почалися прекрасні робочі сто-сунки, які згодом переросли в дружні. З’ясувалося, що у нас ба-гато спільного, зокрема ми воле-любні і не терпимо лицемірства. Гадаю, що саме наша дружба спонукала Наталю приїхати до Києва задля постановки «Бая-дерки». Це був її перший візит в Україну. До цього вона навіть не знала, що у нас є оперний театр, тому мала сумніви, що в Києві працюють артисти гідного рівня.

Але завдяки нашій дружбі Ма-карова таки зважилася на поста-новку. Хоча вже тоді було зрозу-міло, що мене хочуть «прибрати» з театру, тож цю прем’єру всіляко намагалися саботувати. Для На-талі це стало шоком, адже вона багато років живе в США і давно не стикалася з такими методами

Кадри з відеокліпаПоліни Гагаріної і Деніса Матвієнко «Immortal»

57


театр

Активні обговорення «Великого Гетсбі» з сестрою Оленою Матвієнкота хореографомРоденом Дуайтом

58


театр


роботи. Коли ж таки стався скан-дал, пов’язаний із моїм звільнен-ням, вона хотіла навіть розірвати контракт. Бо для Макарової важ-ливо, щоб її постановка не втра-чала первісного високого рівня. Адже нині в театрі його просто нікому контролювати.

– У Вас балетна сім’я. Як це позначилося на Вашому ди-тинстві? Чим займався ма-ленький Денис у той час, як однокласники грали у фут-бол?

– Звичайно, грав у футбол і на-віть робив великі успіхи (усмі-хається). Я з дитинства любив успіх, мені подобалося виступа-ти перед глядачами. Любив за-лаштункове життя. Мене заво-рожував театр, тому я з легкістю зважився на вступ до хорео-графічного училища. Звичай-но, тоді я не розумів, із чим мені доведеться зіткнутися. Але сьо-годні я абсолютно впевнений у тому, що зробив найправильні-ший вибір у житті.

– Чому найголовнішому Вас навчили батьки – теж артисти балету?

– Напевно, науці виживання (сміється)! Усе своє дитинство я подорожував разом із батька-ми. Ми часто змінювали не тіль-ки квартири, а й міста. Жили і в Дніпропетровську, і в Сочі, і в Криму. Тому ми з сестрою пови-нні були навчитися спілкуван-

ню з різними людьми, швидко заводити друзів і бути легкими на підйом. Насправді родина мене дуже багато чому навчи-ла. Хоча деякі речі усвідомлю-єш тільки тоді, коли сам стаєш батьком.

– Ваша сестра Альона відда-на і балету, і вам. А чи були в дитинстві у вас такі ж дружні стосунки?

– Вона моя улюблена сестрич-ка і з самого народження була моєю найближчою людиною!

– Раніше вважалося, що ба-лерини приречені на безді-тність і служіння самій сцені. Чим зараз керуються артист-ки балету, народжуючи ді-тей? Як Ваша дружина Анас-тасія поєднує сцену і сім’ю?

– Раніше справді побутувала думка, що балерини не можуть дозволити собі сім’ю, і дуже мало хто з них народжував дітей. Вва-жалося, що поява дитини – це фі-нал кар’єри. Сьогодні балерини народжують малюків і вже через кілька місяців виходять на сцену. Цікаво, що в той час, коли Настя пішла в декрет, у Маріїнському театрі був справж ній бебі-бум. Одночасно завагітніли ще п’ять провідних балерин. Це виклика-ло в театрі певні проблеми, але всі дівчата дуже швидко повер-нулися у форму.

Сьогодні навпаки: вважаєть-ся, що після народження дити-

ни балерина краще танцює. І справа не тільки у фізіології, а насамперед у тому, що в танців-ниць починається справжній робочий голод. Адже балери-на, яка досягла рівня солістки Маріїнського театру, за все жит-тя майже не відпочивала, а тут у неї випадає кілька місяців без роботи. Звичайно, вагітність та догляд за дитиною не можна назвати відпусткою, але це час без звичних тренувань. До того ж, статус мами свідчить про її цілеспрямованість і працездат-ність.

У Насті після декрету відбувся величезний професійний стри-бок. За той сезон вона станцю-вала стільки прем’єр, скільки багато хто не осилить і за все життя. Звичайно, це дуже важ-ко фізично. Думаю, що будь-якій працюючій жінці не дуже про-сто поєднувати сім’ю і кар’єру, але мами-балерини – це взага-лі – супергерої (сміється).

Враховуючи досвід Вашої ро-дини, можна очікувати, що Ви віддасте доньку в балетну шко-лу? Адже здібності у неї закла-дені генетично.

Це її життя і її вибір. Якщо вона захоче, то ми не будемо її від-мовляти.

– Як Ваші колеги в Маріїнці ставляться до подій в Україні?

– Знаєте, балетний світ дуже маленький і дуже змішаний. У

трупі одного театру обо в’яз ко-во будуть представники різних країн. Тому в балеті заведено не обговорювати політику. До того ж, коли ти цілий день пе-ребуваєш у репетиційній залі без доступу до Інтернету і теле-бачення, то просто не встигаєш стежити за всіма подіями.

– Чи залишилася образа на Батьківщину за те, як із Вами вчинили в Національній опе-рі України?

– Не буду приховувати: це був важкий етап у моєму житті. Коли ти щиро віриш у те, що робиш, і живеш цим, а потім отримуєш підступний удар... це змушує за-мислитися. Однак я поділяю поняття «Батьківщина» і «На-ціо наль на опера України». Я не можу берегти образу на Бать-ківщину за те, що зробило керів-ництво театру. Тим більше, що це керівництво уособлює швид-ше СРСР, а не нову Україну. А те, що я так сильно заважав дирек-ції, свідчить лише про те, що я все зробив правильно. І нада-лі я буду дуже серйозно стави-тися до підписання детального контракту. Думаю, що над цим документом працюватимуть уже кілька юристів (усміхається).

Аліса МАЛИЦЬКАФото надані прес-службою Дениса Матвієнко

театртеатртеатр

Репетиційний процестриває

Українські піруети«Великого Гетсбі»

60


театр


театр

Людмила Смородина: «Ми тепер купуємо

зброю і бронежилети, бо колись жаліли

грошей на культуру»

62


театр

Прима Національного театру імені Івана Франка Людмила Смородина служить першій сцені

нашої держави вже 35 років. Актриса виходила на кін з легендарними франківцями. А тепер уже

і її вважають корифеєм вітчизняного театру

Смородина прожила разом із колекти-вом найбуремніші роки в житті Украї-ни, відчула на собі

усі перипетії творчої долі ар-тиста. І тепер вона з тривогою вглядається в майбутнє. Адже її театр завжди був на передовій нашої національної культури і свідомості. Але нинішні куль-турні реформи не завжди дба-ють про митця і не цілком спри-яють мистецтву.

– Зараз активно обговорю-ється введення контрактної системи для працевлашту-вання театральних акторів. Чи спростить це життя твор-чим людям?

– Будь-який контракт сьогод-ні – це акторські трагедії. У мир-ний час, коли в акторів є багато варіантів заробітку, контрак-ти можливі. Але сьогодні, коли таке безробіття, кіно немає, а театрам обрізають фонд заро-бітної плати, ця система при-зведе до повної незахищеності в нашій професії. Театральних артистів у часи незайнятості на сцені завжди рятувало від безнадії кіно, воно й фінансово нас підтримувало. Але вже на моїй пам’яті, після 90-х років,

кіномистецтво згорнуло свій розвиток.

І що таке у великому театрі контрактна система? Це дуже болісна тема. Усе залежить від стосунків окремих особистос-тей. От приходить режисер і не бачить нікого в трупі, окрім Ва-сєчкіна і Пєтічкіна. А ти, хоч у сто разів талановитіший і розум-ніший, йому не подобаєшся. І що робити акторам, які до цьо-го працювали у театрі, віддали йому все своє життя і душу?

– То актор залежний від будь-якого навіженства режисера?

– Так. У мене бували часи, коли режисери мене просто не бачи-ли. Мені тоді просто не продов-жили би контракт. До того ж жі-ночих ролей у театрі дуже мало. А у моєму нинішньому статусі і віці їх узагалі обмаль.

– Виходить, що контракти вигідні лише керівництву?

– Та й керівництву це не дуже вигідно, бо це людські долі. Ко-лись у нас у театрі вирішили відправити на пенсію всіх ко-рифеїв, бо для них не залиши-лося ролей в театрі. І всі вони один за одним пішли на той світ – не пережили такої нару-ги. І це лягло тягарем на совість керівництва.

Безумовно, в театрі є актори, які майже не виходять на сце-ну, і не хочуть виходити. Звикли бути нахлібниками і задарма отримувати гроші. Із цими, без-умовно, потрібно прощатися. Але більшість незайнятих акто-рів – це ті, хто від цього страж-дає і чекає свого часу. І це дуже непросте питання, бо незатре-буваність іноді триває по три-чотири роки.

– А у Вас були роки простою? – Так, за часів моєї юності. Мене

одразу після інституту взяли в трупу театру, призначили ролі, але я жодного разу не вийшла на сцену. Пам’ятаю, як режисер Володимир Оглоблін запропо-нував мені грати Рашелі у «Вас-сі Железновій». Я вивчила роль, але у спектаклі так і не з’явилася.

Якби тоді була контрактна си-стема, то мене б одразу попро-сили з театру. Ніхто ж не буде розбиратися, чому ти не задіяна в репертуарі, і хто винен. І ніхто не питатиме режисера, чому він не дає працювати актрисі, хоча вона призначена на роль. Акто-ри абсолютно не захищені від свавілля режисерів – ні звання-ми, ні талантом, ні зв’язками. Тут головне тільки індивідуальне режисерське бачення.

– У всіх акторів бувають скрутні часи, чи є щасливчи-ки?

– Не думаю. Навіть у Богда-на Ступки були дуже хвороб-ливі репетиції, які він болісно переживав із режисером Во-лодимиром Оглобліним. І при контрактній системі навіть Бог-дан Сильвестрович міг би мати проблеми. Ніхто від цього не за-страхований. А той режисер, що мучив Ступку, за талантом і здіб-ностями, може, й не був його вартий. Це потім Богдана Силь-вестровича мріяв бачити у своїх спектаклях кожен режисер.

Наталя Сумська теж у якийсь час не мала гідних ролей. І як пережити такий період? Має бути захист акторів. Але сумні-ваюся, що контрактна система це передбачає. У нас не існує ні агенцій, ні профспілок, ні кор-порацій, де б акторів забезпечу-вали роботою, захищали в пері-оди простою.

– Богдан Ступка колись гово-рив про введення контракт-ної системи в театрі?

– Ні, він завжди боронив ак-торів. Говорив, що є такі театри, як, наприклад, Комеді Франсез у Парижі, де трупи культуву-ються роками, де бережуть тра-диції. Це такі священні корови

63


театр

національної культури. І такий театр має бути в Україні.

Театр імені Франка – це перша сцена держави. І до акторів, які тут працюють, має бути шаноб-ливе ставлення. Бо якщо вони працюють у такому колективі – це уже визнання. Чому потрібно перетворювати національний театр на забігайлівку, де пере-крутився два-три роки, а потім побіг шукати інший контракт?

Богдан Сильвестрович постій-но наголошував, що в нашому театрі працюють найкращі мит-ці, їхню селекцію проводив ще Володимир Данченко. Подивіть-ся, які у нас імена: такого сузір’я немає в жодному театрі Україні. Тому вони мають бути захищені.

– Як театр змінився після смерті Богдана Ступки?

– Наш театр двічі пережив ве-личезну втрату. Бо коли помер Сергій Данченко, то наче сон-

це закотилося. Ми впали в таку прірву, що не вірили в майбут-нє. Але Богдан Сильвестрович так любив театр, так ретельно ним займався, що зміг подолати кризу. Кожний актор міг до ньо-го зайти поплакатися, поради-тися, попросити допомогу.

Нині у нас інший театр. Я весь час, коли проходжу біля вікон Богдана Ступки, дивлюся, чи вони світяться. Я ще не звикла, що його більше немає. Але ті ві-кна пусті та німі, і моє серце що-разу стискається. Зруйнувати легко, а от відродити... Не мож-на за віянням часу руйнувати те, що створювалося поколіннями.

– А що Ви думаєте з приводу ідеї передачі національних колективів під юрисдикцію міста?

– Якщо це станеться, ото п’ятак ціна усім, хто нині прийшов до влади в Україні. Які б не були

часи, чому потрібно економи-ти насамперед на культурі? Ми вже доекономилися, що купу-ємо зброю та бронежилети, бо колись жаліли коштів на влас-не кіно, театр, літературу, музи-ку. І цю нішу зайняла російська пропаганда, яка підносила усе своє і принижувала українське. Добре, що у нас є ще гідний те-атр, який збирає повні зали, і формує національну свідомість. То ще й це маємо втратити?

Навіть у найстрашніші часи Майдану, коли летіли коктейлі Молотова, звучали постріли, і люди, які там стояли, не знали, чи переживуть ніч, спектаклі у нашому театрі не відмінялися. А на польській виставі «Дами і гу-сари», коли персонажі кричали: «Слава Польщі! Слава Франції!», «Слава Україні», глядачі в залі вигукували: «Героям слава!» Бо Сцена із спектаклю

«Дами і гусари»

64


театр

мистецтво потрібне нації так само, як хліб.

Людей не можна заганяти до одного лише телевізора, де зву-чить суцільна брехня. Жоден серіал не замінить живий театр, коли глядач бачить емоції акто-рів, їхній блиск в очах. А тепер потрібно все це знищити, щоб витрусити трохи грошей. Ті мі-зерні кошти, що витрачаються на культуру, нікого не врятують. Але їхня відсутність може вбити те, що з таким болем ми берегли.

Театр не проти допомагати грішми. Ми відкриваємо теа-тральний сезон благодійною виставою «Назар Стодоля», кош-ти з якого будуть перераховані бійцям АТО. А під час Майдану ми грали благодійний спектакль «Кайдашева сім’я».

– Театр Франка часто їздив на гастролі у міста, які сьогод-ні в зоні АТО?

– Так, ми були у Донецьку. Але гастролі театру – це складна ад-міністративна робота. Потріб-но все прорахувати – чи буде на виставах глядач, чи є попит на театр. Ми ж не можемо самі по собі приїжджати, без запрошен-ня місцевої влади.

А в Луганську я взагалі ніколи не була. Я так розумію, що це не дуже театральне місто, і нас там не потребували. Там була інша мета – засіяти в районах росій-ську культуру. Жителям наса-джувалася ідеологія, що все ро-сійське – це добре, а українське – погане.

– Ваш театр першим за ча-сів незалежної України почав їздити на гастролі в Севасто-поль. Як Вас приймали?

– Прекрасно. Були повні зали. Гастролі в Севастополі відбува-лися з ініціативи Богдана Ступ-ки. Він завжди розумів, що це

наша культурна місія, що театр несе в Севастополь українське слово. Адже всі вистави йшли українською, і глядачі сприйма-ли їх на «ура». У мене там є без-ліч фанатів, ми досі спілкуємо-ся. І вони не приховують свого розчарування, що театр за цих обставин не гастролюватиме в Криму.

– А були у Вас там зустрічі з моряками?

– Так. Спочатку нас запрошу-вали навіть на кораблі росій-ського флоту. Нас прекрасно приймали. Потім чекали тільки на кораблях українського фло-ту. А в останні роки моряки вже нас у себе не чекали, приходи-ли тільки на вистави. Останні га-стролі (вже без Богдана Ступки) взагалі були дивними. Наші ак-тори грали уже не в Театрі імені Луначарського, а в якомусь клу-бі. І це вже були дзвіночки, що

не все там гаразд щодо україн-ського.

– Театр Франка завжди на-зивали театром високого сти-лю. Чи залишився цей рівень сьогодні?

– Аякже. Усі ми були виховані Сергієм Данченком, тому й не-семо цей високий стиль. Сергій Володимирович ретельно за-ймався акторами.

– Важко, мабуть, було потра-пити у таку трупу?

– Так. До цього в театр Фран-ка молодь не брали кілька ро-ків. Тому це була подія для всіх франківців. Зі мною в 1978 році на службу поступили Поліна Ла-зова, Ірина Дорошенко, Олек-сандр Логінов. Ціла обойма випускників театрального ін-ституту! І тоді ж таки прийшов художнім керівником Сергій Данченко. Він привіз із собою Богдана Ступку і Віталія Роз-

65


театр

НазарСтодоля

Цією виставою за єдиною п’єсою Тараса Шевченка франківці відкрили новий театральний сезон.Всі гроші, виручені від продажу квитків, колектив передав на потреби бійців у зоні АТО


театр


театр

стального. Тому ми, молодь, дуже переживали: чи сподоба-ємося йому. Але Сергій Воло-димирович дуже приязно до нас поставився. Пам’ятаю своє перше враження: Данченко видався мені дуже красивим. Він тримався природно, не по-театральному. Уже потім, коли я дізналася, що він за фахом гео-лог, то зрозуміла, звідки ця при-родність.

А ще він мені часто допомагав вибирати прикраси з дорогоцін-нім камінням. Якось приходжу до Сергія Володимировича із за-питанням, чи моя золота каблуч-ка справді з аметистом. А він смі-ється: «Та це ж скло! Наступного разу перед купівлею покажи ка-мінь мені, і я тобі скажу, скільки він насправді кош тує».

До Данченка можна було при-йти і пожалітися, порадитися. А ще він ніколи акторів не хвалив. І це було дуже мудро. Адже не можна нас захвалювати і крича-ти: «Ти геній!», як це часто відбу-вається в театрі.

– Чому?– Бо актор починає в це віри-

ти і перестає професійно рости. Артисти наче діти: перегодуєш цукерками – розвивається діа-тез. У нас такий фах, що кожно-го дня потрібно доводити свою майстерність. Із кожною новою роллю усе відбувається заново: розуміння характеру, вживання в образ, репетиції, пошуки. І тут потрібно постійно вчитися.

Я бачила, що стається з ар-тистами, коли їх хвалять... Дан-ченко це знав. Найбільше, що він міг сказати: «Може бути...» І це була найвища похвала. Що-правда, своєю поведінкою він давав акторові зрозуміти, що той рухається в правильному напрямку. Але це було видно тільки йому, і не викликало за-здрощів у колег.

– Тож одразу після інститу-туту здійснилася Ваша мрія – стати франків’янкою?

– Я мріяла після отримання диплома поїхати в Москву чи Ленінград – вважалося, що там більше можливостей для акто-рів. Я вже розповідала історію, як я врешті досягла свого і при-їхала до Товстоногова в БДТ. Але раптом втратила голос. І тут я зрозуміла, що це знак долі.

Повернувшись до Києва, я отримала усі найкращі ролі, на які тільки могла сподівати-

ся: Інгельгерду у фільмі «Ярос-лав Мудрий», Олену Андріївну в спектаклі «Дядя Ваня», Гермію в експериментальній виставі «Сон у літню ніч». Провидіння мені показало, де моє місце, і що я маю робити.

– Як складалася Ваша доля в театрі?

– Нині розумію, що мені не має на що скаржитися. Данченко за-безпечував мене серйозними ролями. Я зіграла Ваніну в «Жи-тейському морі» Карпенка-Ка-рого. А згодом у мене з’явилися й драматичні героїні – Гонерілья

в «Королі Лірі». Під час репети-цій спектаклю Данченко піді-звав і сказав: «Не шукай нюан-сів, малюй героїню широкими мазками». І ці кілька слів одразу вказали, як мені створювати цей шекспірівський характер.

А ще Данченко був чудовим вихователем. Коли в акторів по-чиналися фанаберії, то він од-разу ставив їх на місце. У нього провідний артист після головної ролі міг отримати епізод чи на-віть постояти у масовці. Єдино-го разу я отримала від Данченка комплімент – за роль королеви Аквітанської в «Генріху IV».

– А яким був театр Ступки?– Це було природне продо-

вження театру Сергія Данчен-

ка. Безумовно, у Богдана Силь-вестровича була своя школа, він привів у театр власний ак-торський курс, який навчався на наших спектаклях. І сьогод-ні найкращі з них працюють із нами на одній сцені.

– А який театр сьогодні? – Нині всі в очікуванні – куди по-

пливе наш корабель? У Тихий оке-ан, гарненьке озерце чи взагалі опиниться на мілині. І це хвилює всіх, бо ніколи раніше актори так активно не відвідували прем’єри. Адже нові вистави – це свідчення нової лінії розвитку театру.

– Вас часто запрошували зніматися в російських сері-алах. Яке було ставлення до українських акторів із боку російських продюсерів?

– Хороше, бо якщо запроси-ли, то вже оцінили. В одному з фільмів я грала разом із Сергієм Маковецьким, і він в кінці подя-кував продюсерам, що вони за-просили мене як головну його партнерку. А в «Єфросинії» Ва-лерій Золотухін жартома по-стійно дорікав продюсерам, що я не граю його дружину, і вима-гав, щоб переробили сценарій, і навіть придумав для нас обох сюжет (сміється).

З іншими акторами теж скла-далися гарні стосунки. Ми по-

тім листувалися в соцмережі, але наші оцінки сучасних подій дуже різнилися. Тому я їм напи-сала: «Я не хочу вас втрачати. Я розумію, що ви не можете пові-рити в зло, що коїться у вашій країні, вважаєте себе патріо-тами. То чому ж не дозволяєте мені бути патріотом України? Тож давайте просто не чіпати ці теми. Ми актори, колеги. І це головне». І вони перестали по-стити ненависть до України. А це означає, що вони поважають мою позицію, і мені це приємно. Але були й такі, яких я «повики-дала з друзів».

– Чи правда, що оплата ро-боти українських акторів у серіалах була в кілька разів менша, ніж російських?

– Так. І з цим просто неможливо було боротися. Якщо тільки по-чинаєш розмову, що твій статус народної артистки України наба-гато вищий, ніж юної виконавиці з Підмосков’я, то ніхто з цим не сперечається, але потім за сце-нарієм тебе або вб’ють, або від-правлять назавжди за кордон: приберуть твою роль із серіалу.

– Яке хобі вам дозволяє від-волікатися від акторських проблем?

– Я збираю картини. Почало-ся це несподівано. Ще в 90-ті я познайомилася з китайською художницею Мао Мао, яка при-їхала до нашої країни в рамках культурної програми Китаю. Близько тисячі молодих людей з Піднебесної влада відправи-ла працювати в різні країни сві-ту, щоб вони розповідали про китайську культуру і філософію життя. Мао Мао вибрала Україну, бо вважала, що тут живуть над-звичайні люди. Нас познайоми-ли в майстерні. Я закохалася в її графіку з дивними образами та ієрогліфами. Мао мені розповіла, що вони означають, і я її купила.

Нині цієї художниці немає се-ред живих, але саме вона покла-ла початок моєї колекції. Я поча-ла активно відвідувати виставки, і мені все хотілося мати вдома. Так я потроху поповнювала ко-лекцію – купувала в художників вроздріб, торгувалася, щось і дарували. Живопис для мене – найбільша втіха.

Ліліана ФЕСЕНКОФотознімки Валентина Ландара, Валерії Ландар

68

реклама

театр

Виставу «Фредерік» драматург Ерік-Еммануїл

Шмітт створив спеціально для французького актора

Жана-Поля Бельмондо.Прем’єра відбулася

в паризькому театрі «Комеді Франсез»

Роль Мадемуазель Жорж стоїть особняком в творчості

Людмили Смородиної. Вона зіграла стару потворну

жінку, яка колись була відомою акторкою. Актриса

любить цю роль, бо вона дозволяє їй перевтілитися

в абсолютно інший образ

театр

Фредерік або

Бульвар злочинів

театр

Дами і гусари

Творчий дует цих двох акторів триває понад 30

років. На часі нові проекти за їх участі

театр

Цей водевіль за п’єсою польського драматурга

Олександра Фредо режисер Юрій Одинокий поставив як

бенефіс народного артиста Леся Задніпровського.

Людмила Смородина вкотре вийшла на сцену

його партнеркою

театр

театр

Небо і земля

Цю виставу режисер Ігор

Афанасьєв поставив по

власній п’єсі у 2012 році.

В ній їдеться про мораль

акторської еліти

Прообразом героїні Смородиної стала Джулія Робертс. Акторка достовірно

втілила примхливий характер героїні. Вистава недовго перебувала у репертуарі. Однак повністю розкрила

можливості прими театру

театр

Прем’єра спектаклю «Піаф» відбулася у 2008 році.

Його створив поет Юрій Рябчинський на музику

актриси Вікторії Васалатій, яка зіграла Едіт Піаф.

Автори вистави спеціально відвідали Париж аби

передати атмосферу міста

Піаф

театр

Людмила Смородина отримала роль Смерті. Цей

інфернальний персонаж автори придумали для того,

щоб показати мужність і безстрашність Едіт Піаф.

Втілення образу акторкою було відзначено увагою критиків


НЛО у просторі Одеси

література


В 2010 році Одеса збагатилася новим літературним об’єднанням, а місцевий колорит додав свіжості процесу витинання слів. Завдання угруповання,

за словами самих учасників, — зробити політ НЛО цікавим, таємничим, захоплюючим та неординарним

Знакова постать цьо-го угрупування поет Олекса Губський зро-бив своє дітище відо-мим у літературному

середовищі України. А от «що то було», і як воно «по небу плив-ло», журнал «Українська культу-ра» дізнавався у беспосередньо у Олекси Губського.

– Що змусило вас переїхати з Харкова до Одеси, і яким чи-ном ви стали одним із фунда-торів такого явища, як НЛО?

– До Одеси був стольний Київ, де я проживав протягом п’яти років. Займався громадсько-політичною діяльністю, й Оде-са стала продовженням цьо-го шляху. До того ж, місто мені близьке та дороге – моя дружи-на з цих країв. Головне те, що в Одесі багато патріотів, яскра-вих творчих особистостей. Та й саме місто сповнене колориту та неповторного шарму.

Ініціатором створення НЛО став відомий громадсько-по-літичний діяч Андрій Юсов. Ко-рінний одесит, який не на сло-вах, а на ділі доводить свою відданість українській справі. Тому ідея створення НЛО нале-жить саме йому. Крім того, Ан-дрій виступив і меценатом цьо-го проекту, знаходячи ресурси для втілення наших творчих планів. Для мене ж стало неспо-діванкою, що Південна Пальмі-ра на той час не мала жодного україномовного літературного

об’єднання. Постало завдання – виправити ситуацію.

Як показує досвід, ставка, зро-блена на освіту та культуру (у цьому випадку на літературу), завжди є виграшною.

Уже за місяць пошуків у нас було достатньо людей, щоб проводити повноцінні літера-турно-музичні вечори, акції, перформанси. А за чотири мі-сяці ми вже брали участь у літе-ратурних фестивалях, зокрема поїхали на Літературну сцену фестивалю «Країна мрій», де гід-но виступили.

– НЛО – це спроба подола-ти стереотипи про Одесу, яка у масовій свідомості асоцію-ється з російськомовною лі-тературою?

– Українська російськомовна література – по-своєму унікаль-на, і має в Одесі значне поши-рення та багато гучних імен. Але ми не збираємося з ними кон-курувати. У нас своя парафія. Серед жителів більш ніж міль-йонного міста є багато таких, які щось пишуть. Пишуть різни-ми мовами: російською, україн-ською або кількома. Завданням було знайти в цьому місті насам-перед україномовних цікавих авторів і запропонувати їм ори-гінальний майданчик для само-вираження, спілкування, обміну досвідом. У творчої особистос-ті з’являється стимул творити тоді, коли вона знайшла своє середовище, уважного слухача-

читача, відчула смак визнання та слави. Ганна Костенко, Ана-толій Хромов, Діана Попкова, Олександра Григор’єва-Горст, Юрій Власішен та інші – одеси-ти, які вже здобули свої літера-турні перемоги, видали влас-ні книжки, заявили про себе на всеукраїнському рівні. Мені за-вжди приємно перебувати в їх-ньому товаристві, радіти їхнім творчим успіхам.

– Наскільки «комфортно» іс-нувати українському поету в іншомовному середовищі?

– Це питання не стосується фаху чи соціального походження. Це більше стосується громадянської позиції окремо взятого індивіда. Я свій вибір зробив ще на почат-ку 90-х, коли навчався в Харкові й відколи почав займатися гро-мад сь ко-по лі тич ною діяльністю. Для мене питання мови тоді сто-яло дуже гостро та принципово. І в російськомовному середовищі часто виникали побутові та ідео-логічні конфлікти.

Зараз ситуація змінилася на краще. На наших очах форму-ється українська політична на-ція. На одеському Євромайдані питання мови не стояло. Люди вільно спілкувалися так, як зручною для них, зайвий раз де-монструючи, що мовне питання роздмухується нашими ворога-ми, аби нас посварити та поді-лити. Біля пам’ятника Дюку де Рішельє стояла одеська творча інтелігенція. Саме ці люди були


УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА | 7-8’2014 79



найактивнішими під час про-ведення різних революційних акцій. Нам, як організаторам одеського Майдану, вдавало-ся без особливих зусиль пере-творювати черговий мітинг на музично-поетичний вечір. При-чому багато «новоявлених ре-волюціонерів» почали писати українською.

Що ж стосується літератур-ного процесу, причетні до НЛО творять українською та росій-ською, дехто намагається біло-руською та іншими мовами. Ін-коли, на творчих вечорах, ми виступаємо спільно з автора-ми із російськомовної тусовки, змагаємось у форматі слему. І тут на перше місце стає не мова, а якість твору, харизма автора й артистичність.

– Як виникла ідея читання поетичних текстів на балконі? «Остання барикада» прово-кує на нестандартні ходи?

– Не для того створювало-ся НЛО, щоб заганяти себе в тісні тенета академічних зал.

Ми – мешканці дахів та парків, водночас для нас є рідними під-вали нічних клубів та легендар-ні одеські катакомби. Тому ідея почитати на балконі не є для нас чимось неординарним. Найго-ловніше, що ця акція була про-ведена на дуже високому рівні, про неї почула вся Україна. «Па-тріотичний балкон» одеситки Вікторії Сибір вже давно став однією з візитівок української Одеси, зокрема символом бо-ротьби та непокори. Переко-наний, що такі акції всеукраїн-ського масштабу в Одесі стануть регулярними. І, звичайно, «Остання барикада» – на висоті!

– Ви відомі не тільки як поет, вас знають і як майстра коб-зарського співу. Звідки така серйозна увага до традиції?

– Моє рідне місто Харків ще на початку ХХ ст. вважалося столи-цею кобзарства. Вчені-етногра-фи, які вивчали це унікальне яви-ще, виявили, що саме в Харкові на той час кобзарювала найбіль-ша кількість незрячих співців-

Нова література Одеси (НЛО) – літературно-мистецьке

угруповання, до якого входять молоді одеські поети,

письменники, музиканти, а також усі ті, кому цікава

сучасна українська література

КобзарюванняМайстер-клас від Олекси Губського

80



бандуристів. Потім історія має трагічну розв’язку: носії давніх співочих традицій нашого наро-ду були безжально винищені в 30-х рр. безбожною радянською репресивною машиною.

Одним із осередків українсько-го патріотичного руху в Харкові початку 90-х років була родина Черемських. Коли я після шко-ли долучився до українського патріотичного руху, то позна-йомився з Костем Черемським, який грав на старосвітській тра-диційній бандурі, ретельно до-сліджував цю традицію й орга-нізовував у Харкові чисельні конференції та кобзарські фес-тивалі. Саме він став засновни-ком Харківського кобзарського цеху на додачу до Київського, який вже існував давно.

Під його керівництвом я по-чав виготовляти кобзу. Потім вже в Києві, під керівництвом майстра Сергія Перехожука, я завершив виготовлення інстру-мента. Згідно з давнім кобзар-ським звичаєм на свято Трійці освятив кобзу в храмі. Почав опановувати давній реперту-ар. А коли потрапив до Одеси,

то познайомився з Максимом Трубніковим – поетом, музи-кантом, фронтменом одесько-го фолк–рокового гурту «Друже Музико», який став моїм побра-тимом та однодумцем. Він теж цим загорівся і невдовзі власно-руч зробив собі кобзу. Ось так у сучасній Одесі ми започатку-вали (відродили) кобзарство. При нагоді кобзарюємо просто неба, виступаємо в навчальних закладах, у засобах масової ін-формації. Така просвітниць-ка робота для цього міста кон-че необхідна. Люди дізнаються про своє минуле, осягають гли-бини нашої традиції.

– Яка доля кобзарського цеху, заснування якого ви свого часу планували?

– Згідно з давнім кобзарським звичаєм, який існує і серед су-часного кобзарського товари-ства, – для того, щоб назива-тися кобзарем та мати змогу заснувати територіальний цех, треба скласти іспит перед цехо-вою старшиною – так звану «од-клінщину». Для цього ще треба багато працювати над реперту-аром, опановувати інструмент.

Поки що наш одеський тандем ми назвали (суто формально) «Одеською кобзарською май-стернею». Врешті, ці формаль-ності – хто як називається – не є важливими. Наприклад, Київ-ський кобзарський цех, попри те, що існує більш ніж 40 років, як громадське об’єднання, досі не є офіційно зареєстрованим. Але це не заважає товариству плідно працювати й виконува-ти свою священну місію: збе-регти кобзарсько-лірницьку традицію в автентичному ви-гляді й передати цей скарб на-щадкам.

– Що чекає на поета Олексу Губського з огляду на сучас-ні тенденції в літературному процесі?

– На жаль, ніколи не пере-ймався цим питанням. Для мене поезія і надалі залишається не більш ніж хобі, цікавою впра-вою зі словотворення в часи натхнення. Значно цікавішим є організовувати літературний процес, відкривати нові імена і... кобзарювати.


Олекса Губськийпід час виступу

81


Поет Олекса Губський представляє на сторінках «УК» власну добірку римованих текстів

Олекса ГубськийВибране



літературалітература

Аеродром «Коротич»

Між хмар, де пасуться метелики та цепеліни,І пальчики гоють, обпечені жаром комет,

Там слизиста сохне і юні серця цепеніють,Відірвані вперше від ґрунту на кілька «кеме».

Стаєш невагомим, бо прірва пащеку відкрила,Яскріють зіниці, і хвора душа ожива.

Нас виблює з черева дивний дракон ґвинтокрилий,Щоб зграйку пухнастих кульбабок ловила трава.

Дурієш від дози потужної адреналіну...Та купол розкрито. Хай Бозя тебе береже!

І виснеш на стропах, неначе павук в павутинні,І зириш на землю, немов на яйце Фаберже.

Крізь лінзи сльозин обсервуєш ретельно це чудо.Снують поміж берців нужденні твої земляки,

Що в справах щоденних не бачать сердеги й не чують:«Коротич – forever! На многії дні і роки!»

Цей люд метушливий ще прагне пришестя Месії,Ця твердь пошрамована спрагло очікує злив.

Ти любиш цю землю, як люблять кроти й гречкосії,Ти любиш це небо, як Карлсон, напевно, любив!

На те воно й небо – як очі коханої – синє,На те й терпеливе, щоб втерпіти витрішки ці...

Що ж, нене-землице, вітай свого блудного синаУдаром по ребрах і ляпасом трав по щоці!



Початок

Народженому в дні Майдану«Нація – це безліч нулів, на чолі яких стоять одиниці»

Д. Донцов

Немов на полюванні пильний лис,Твій тато під «пологовим» на чатах.Майдан, Великий Луг та Чорний Ліс

На тебе вже втомилися чекати.

Вготовано для тебе сто доріг –Шляхи забур’янілі, захаращені...

Було знамення – пишний, дивний сніг,Такий, яких на світі не бувало ще.

Запорошив цей високосний рік,Обпік сльоту оранжевими цятками.

Цей перший сніг – як сина перший крик,Як перша кров – всього лише початком є.

Його хода – потужна й молода,Його стезя дороговказом стане,

Щоб син знайшов по снігових слідахБратів по крові, зброї та повстанню.

Він, однозначно, стане бунтарем.Наосліп, врукопаш, притьмом повз тата!

Він, неодмінно, там, де бою рев.Прийде пора – повстане, щоб повстати.

Настане мить, і вовчиком прудкимНа волю, в степ гайне за сіроманцями…Він – радість, сум, тривога для батьків,

І одиниця бойова для Nації.



Жменя парамілітарнихсонетів із циклу

«Кримський анабазис»

Бахчисарай

Це слайдів різнобарвний вінегрет,Це вічних сфінксів непорушний спокій,

Це дві змії зчепилися жорстоко,Це смайлик, що вінчає мінарет.

Це ханський бездоганний реманент,Це слізки полонянок яснооких

Спалахують в фонтанах та потоках,Це любощів невизбираний мед.

Це сад закамуфльованих бажань.Гостинно пригощають тут, хоча

В поході споживати не годиться,

Та попри те, що не велить звичай,Нащадки буйночубих розбишак

П’ють мирову з нащадками ординців.

Серпень. Зорепад

В прицілах провідних обсерваторій,На просторі від Сяну до Кубані,

Ширяють зорельоти дзуськи п’яні,Валандаються юрби інфузорій,

Ангелики шикуються бадьоро,Мов спалахи очей Урус-Шайтана,

Серця заброд шрапнель небесна ранить.Це діток губить Всесвіт неозорий.

І стійкових залишивши на чатах,Підстрелений загін лягає спати.Та варта просинається щоразу,

Коли, згубивши галактичну трасу,Урвавши свій космічний маршкидок,

Дурна зоря влучає в казанок.

85


Ангарський перевал – Чатир-Даг

Коли нога ковзне за перевал,Небесна синь з’єднається з морською.Цілющою живицею напоїтьМандрівників потомлений кагал

Стихії життєдайної хорал.Там в шурхоті примарного прибоюВалторни, тулумбаси та гобоїЛабають маршів переможний шквал.

І ти легкий, дзвінкий як «мессершмідт»,Котрий вдихнув цей драйв на повні крила,Обмацуєш прицілом краєвид.

Бо звідси, мов з письмового стола,Здається, можна плюнути — й поцілишВ підсмажені на березі тіла.


Аю-Даг

(Ведмідь-гора)Аж ось вона – благословенна мить,Коли важкі військові черевики,Бравурно буцнувши божву багатолику,

Бруднять брутально байкову блакить.І пофіг їм, що кам’яний сусідЦю воду хлебче й час від часу рика,П’яниця, волоцюга превеликий,

Ведмідь, то він і в Африці Ведмідь.Гамує вічну спрагу з бодуна,Не помічає зовсім, що рідняКраплистим смутком розписала небо.

Ведмедиця Велика й Ведмежа,Суміжних зір роздмухуючи жар,З тайги небес зовуть його до себе.

Алушта

Дорогоцінним бурштином дівчатОздобив килим пляжу бог Ярило.Й на кожен персик зніженого тілаВипліскує гарячий шоколад.

Звабливою морзянкою цикадПульсує Всесвіт. Й хтиво пестять хвиліДівочі стегна й перса обважніліІ нам дано торкнутись цих принад!

І ми накуштувались цих плодів,Та любощі втомили козаків,Бо знову ваблять гори звіддаля.

Облиш ґвалтовність поз відвертихЙ хрестоматійний контур корабля,Котрий вже тиждень нудиться на рейді.

8686



ІлюстраціїНанамі Кудроу

Муравським шляхом

Муравським шляхом, суходолом скутим,Берцища, зголоднілі від ходи,Вертаються, щоб знову одягтиЯдучих буднів одностайні пута?

Твою звитягу годі осягнути.Крізь гамір станцій, мов крізь блокпостиДо тихих вод спромігся донестиТрофеї, здобич праведно здобуту,

Скарби сакральні, щирі та ясні:Чумацьку стежку солі на спині,В кишені жменю гальки та піску.

Засмагу, ніби орден «За заслуги»Й війни худий, довготелесий «люгер»,Що борсається хижо в речмішку…

Штиль

Керманичу, протри свої баньки!Поглянь, як хлопці киснуть без роботи.Бо військо без війни — гниле на дотик,Паскудне, як з кефіром огірки.

Це зграя мародерів-гопняків,Що здатна нажиратись до блювоти,Ґвалтовно мордувати пішоходівЙ паплюжити культурні пам’ятки.

Оно, дивися — установи владніКубло сепаратизму та гордині,Розпочнемо локальні дії нині!

Вони зазнають глуму й плюндрування,А зганьблене ганчір’я триколорнеНам шкарбани онучами огорне.

Сарана

Із диму вийшла сарана на землю,і дано було їй силу, яку мають земні скорпіони.

І сказано було їй, щоб не робила шкодитраві земній й ніякій зелені, і ніякому дереву,

а тільки одним людям, які не мають печатіБожої на чолах своїх.

Об’явлення Св. Іоанна Богослова

Крізь дим проклять, струнким сталевим клином,Під зойк сурми, зі спритністю хорта,

З пітьми на людство вирушить орда —Нашестя грізне, пошесть невмолима.

Жорстока та жорстка її хода.Вжахнеться хижо вжалена Людина.

І люта мука грішників поглине,І серце туга гризтиме крута.

Лише обранці вдячністю та миромЗустрінуть цей вогнепекельний вирій.

Для праведних та Богобоязливих,

Чий дух сягнув висот, а тіло — дна,Їм ці комахи стануть як пожива.Й благословенна буде САРАНА!

8787


Модерна нетутешність

Це більше стосується, наприклад, одного з помітних МУРівців, письменника і пере-кладача Ігоря Кос-

тецького, чиї твори сумлінно публікує чи не єдиний живий нині український літературний часопис «Кур’єр Кривбасу». Не-однозначною (а на загал, про-сто малознаною) лишається постать та творча спадщина мо-вознавця й літературного кри-тика, ключової фігури діаспор-ного гуманітарного простору, Юрія Шереха-Шевельова. Не-прочитана (й навіть належно не видана) спадщина одного з

найглибших авторів української еміграції всіх часів – Василя Барки. Чи дочекаються ці землі «відкриття», чи так і залишаться картографічними легендами?

Юрій Тарнавський у передмо-ві до віртуальної антології Нью-Йоркської групи цитує мало-знаного емігрантського поета Леоніда Лимана:

Однакова романтика портівНью-Йорку, Севастополю, Бізерти...Повсюди та ж неумолимість слів:«Коли від’їхати – це трохи вмерти».

Юрій Тарнавський у передмо-ві до віртуальної антології Нью-Йоркської групи цитує мало-знаного емігрантського поета Леоніда Лимана:

Мабуть, це найпопулярніша ві-зія відторгнення емігранта, яко-му на все життя залишається не-хитрий вибір між різновидами страждань, спричинених розлу-кою. Насправді ж це типова ру-котворна пастка, в яку більшість вигнанців потрапляє добро-вільно, й де зароджується від-повідний мученицький солод-коспів. У літературі його чути якнайкраще. Попри відстань, ідеологічні шуми та упереджен-




Знайомство з літературою української діаспори триває й досі; деякі автори виявилися навіть для

буремних 90-х настільки «неїстівними», що тільки в новому столітті наша культурна спільнота зачинає довкола них кволі ритуальні танці

ня до блудних синів, які навіть не збираються повертатися.

В Україні з емігрантською (діа-спорною) літературою стано-вище особливе. Класична па-терналістська схема у нашому випадку геть не працює: ніяких звичних взаємин між метропо-лією та колоніями. Вигнання, залежність і культурна бездом-ність – давні приятелі україн-ського всесвіту. Можна навіть обґрунтувати теорію, що укра-їнська література в своїх вер-шинних проявах завжди була емігрантською – ще з часів Фе-офана Прокоповича, коли вкра-їнські письменники здебіль-шого писали польською або латиною. Зрештою, а як ще мог-ла функціонувати література бездержавної нації? Відтак мож-на вважати закономірністю, що і Шевченко, і Гоголь більшу час-тину свого життя були типови-ми діаспорянами.

[oстаннє повернення]Початок 90-х років. Жур-

нал «Сучасність», культо-ве літературно-суспільне видання, засноване 1961

року в Мюнхені, перебира-ється в Україну. У ми стецьких колах набуває чималої по-пулярності щоквартальник

«Світо-Вид». Обидва проекти мають діаспорне походження і знайомлять «материкового читача» з літературними фено-менами, про які в радянській Україні знали небагато. Насам-перед йдеться про так звану Нью-Йоркську групу, яка знач-ною мірою визначала модерну естетику тодішньої «Сучаснос-ті», а «Світо-Виду» стосувала-ся як один із співзасновників. Саме ці видання почали «підтя-гувати» здебільшого київських та львівських авторів-вісімде-сятників, які вже встигли за-явити про себе й в «офіційній» літперіодиці, й у цілком нових літературних форматах: якраз у цей час засновувалися фес-тивалі, літгурти, регіональні «феномени» та навіть альтер-нативні до НСПУ письменниць-кі організації на кшталт «Но-вої літератури» та АУП. Саме в цих виданнях відбувалися прем’єрні публікації майбутніх «неокласиків», тих авторів, які сьогодні визначають обличчя сучасної української літерату-ри. Але модерний канон, ви-явлений ще на зламі 50-60-х років поетами-діаспорянами, в Україні набув більшого розго-лосу, значення та впливу на по-дальші літпокоління, ніж його

заокеанські творці, з якими він чомусь асоціювався в останню чергу.

Парадокс, але модерний век-тор молодої «материкової» лі-тератури аж ніяк не збігався з основними напрямами творчих пошуків письменників-емігран-тів, які поколіннєво все ж таки належали до такого нелюбого їм підрадянського шістдесятни-цтва.

Представників діаспорної лі-тератури в Україні ніхто не че-кав. Їхніми журналами – нови-ми й по-справ жньо му вільними форумами – охоче скористали-ся, але вже через десятиліття стало зрозуміло, що дякувати ніхто не збирається.

«Сучасність» одомашнилася, пустила коріння й поступово здобувала в діаспорі щораз гір-шу репутацію після скандаль-них публікацій Андруховича та Ульяненка. «Світо-Вид», у кож-ному числі якого домінувала словесна мікстура-бовтанка з далеких «колоній», так і не зу-мів протягом 90-х років прила-штувати творчість українських нью-йоркців у нечуваній і не-збагненній метрополії (бодай у вигляді імплантанта), тож ви-дання припинило своє існуван-ня ще на порозі нового століття.

Замість того, щоб здобутися на чуття єдиної родини, діаспорці знову залишилися у резервації. Вітчизняна критика вперто не-добачала масштабу й мистець-кої цінності їхньої експеримен-тальної словесності.

По суті для ортодоксального українського читача діаспор-на література завершилася по-колінням ідеологічних вигнан-ців (Багряний, Самчук, Барка), письменників-правдорубів іс-тинних патріотів, які повстали проти системи й вбачали своє покликання у тому, щоб роз-повісти на весь світ про згуще-ний морок радянської Укра-їни. Настав час – і їхні твори повернулися, наче в суху зем-лю. Відтак ще більшим було розчарування поколінням мо-дерністів, які вже не вважали своїм першочерговим завдан-ням побиття комуністичної гі-дри.

Сьогодні неможливо до-слідити, чи існували які-не-будь лінійні зв’язки між двома українськими модернізмами – емігрантським і місцевим, постшістдесятницьким. Хроно-логічну першість нью-йоркців важко заперечити – книжки Юрія Тарнавського, Богдана Бойчука, Емми Андієвської,

89



Богдана Рубчака з’явилися ще наприкінці 50-х років. Інша річ, що для «материкових» шістде-сятників цього явища або не іс-нувало, або ж воно викликало надмірний скепсис. Важливо, що йдеться не так про ідеоло-гічно зумовлену ігнорацію, як про цілком щире, суто естетич-не несприйняття.

Навіть у так званій Київській школі – єдиній неформальній літературній течії, що сповід-увала ті ж таки мистецькі прин-ципи, що й нью-йоркські поети-модерністи, – стався ідейний розкол, внаслідок якого вио-кремилася група поетів (Вале-рій Ілля, Валентина Отрощенко, Іван Семененко тощо), які за-садничо не сприймали космо-політичних ідей та заперечення традиції. Валерій Ілля у першій половині 90-х навіть видав кіль-ка чисел «відродженого» жур-налу «Основа», в якому вари-

лася оригінальна концепція хуторянського модернізму; це була відчайдушна й по-своєму переконлива спроба підкрес-лити «нетутешність», а відтак приреченість модерної діа-спорної літератури.

Для всієї емігрантської літера-тури Нью-Йоркська група – це своєрідна точка роси. А також момент істини, останній пово-рот до пункту неповернення. Вони стали першою літератур-ною генерацією, яка здолала шлях відчуження від літератур-ного патерну до кінця.

Їхні попередники – діа-спорні письменники МУРу та об’єднання «Слово» – й близь-ко не ставили перед собою на-стільки радикальних завдань. Ба навіть про новаторство таких авторів, як Василь Барка чи Улас Самчук, можна говорити винят-ково в тематичній площині. На рівні ж стилю та естетики вони

залишалися, як і найкращі з їх-ніх підрадянських сучасників, «нацреалістами» (Юрій Тарнав-ський «припечатав» цим термі-ном і все шістдесятництво).

[чому їм не вдалося]Щоб бути по-спра в ж-

ньому вільним, модерним письменником, мало бути антикомуністом та крити-

кувати всуціль брехливі засади соцреалізму. І для цього зовсім не обов’язково бути українцем.

«Вони виїхали з України 8–10-літніми дітьми. Гімназію й університет вони мали вже чужі й на чужині. Але важливим є те, що вони їх справді мали і мають, на відміну від своїх менш щас-ливих і на десяток літ старших попередників – „народжених у війні“. Вони володіють чужими мовами, як своєю, а своєю, як чу-жими. Світова література є для них своя». Так писав знаний емі-

грантський критик Юрій Лаврі-ненко у статті «Повстання проти змори» (Українська Літературна Газета, вересень, 1956). Йшлося в ній про поетичний дебют нової літературної генерації, яка вже за кілька років стала називати себе Нью-Йоркською групою.

Серед її переваг найперша – це все ж таки свідомий вибір мистецької позиції, яку ідеолог групи Юрій Тарнавський назвав «акваріумом в океані». Добро-вільно відгороджені від амери-канського літературного про-цесу склом української мови, вони прекрасно розуміли, що втрачають.

Із решти концептуальних засад і особливостей Нью-Йоркської групи варто виокремити:

• заперечення силабо-тоніч-ної поетичної традиції;

• модерна поетика, невласти-ва тогочасним «материковим» авторам (здебільшого вільний

ІлюстраціяЮрія Соловія

до збірки«Нью-Йоркська група»

90



Для ортодоксального українського читача діаспорна література

завершилася поколінням ідеологічних вигнанців

(Багряний, Самчук, Барка), письменників-правдорубів

Видання Нью-Йоркської групи поетів різних років



вірш, акцентована метафора, симпатія до екзистенціалізму та сюрреалізму);

• знання мов і культур, а звід-си – відкритість до найрізнома-нітніших впливів;

• відсутність організаційного формалізму, вертикалі, ієрархії.

Водночас очевидними недо-ліками групи були й залиша-ються:

• дивні взаємини з україн-ським літературним проце-сом. Якщо попередні покоління письменників-емігрантів одно-значно вважали себе його час-тиною, то НЙГ рішуче відмежо-вувалася од нього й водночас обурювалася, коли це почуття виявилося взаємним. Те ж таки і щодо американської літерату-

ри: жодних точок перетину ані з «втраченим поколінням», ані з поколінням бітників, хоча «скло мови» аж ніяк не було фаталь-ною перепоною: провідні митці НЙГ писали та публікувалися не лише українською;

• хронічний брак уваги: малі тиражі, незацікавленість діа-спори суто експерименталь-ною творчістю, а тому – фактич-на відсутність резонансу;

• маніакальна творча ревни-вість (особливо на ґрунті пов-ної поразки у заочному зма-ганні з шістдесятниками – й поразки надзвичайно болю-чої, бо очевидної для емігра-ції). Звідси родом і відчайдушні спроби зберегти за собою хоч якусь першість, «битва» за Київ-

ську школу, приписування собі чужих заслуг («це ж ми змуси-ли вас полюбити модернізм!») тощо.

Почасти поети НЙГ самі для себе створили всі умови для не-визнання. Це і конфліктність зі «своїми», і недовіра (чи невмін-ня?) здобутися на щось серед «чужих».

На прикладі Патриції Килини, єдиної поетки Нью-Йоркської групи, яка не була українкою за походженням, Тарнавський де-монструє, що досконале знан-ня мови – не обов’язкова умова для того, щоб творити сильну поезію. На жаль, це була не про-сто ілюзія, а найкоротший шлях до безплідних земель і статусу картографічної помилки. Шлях

92



до планетарної безвісти – єди-ного світового контексту, до якого може потрапити літе-ратура, що остаточно втрачає зв’язок з батьківщиною. Безра-дісна доля діаспорної літерату-ри другої половини ХХ століття, чиї ексцентричні представни-ки (попри поважний вік) і досі не можуть змиритися з пораз-кою, завершує великий розділ в історії національної літерату-ри. З іншого боку, не треба бути песимістом, щоб констатувати відверто «діаспорний» статус української літератури (й куль-тури загалом) у сучасній Укра-їні. А отже, все ж таки, вважати цей розділ недописаним.

Михайло БРИНИХ

Жодних точок перетину ані з «втраченим поколінням»,

ані з поколінням бітників

Юрій Соловій.«Нью-Йоркська

група». Віра Вовк,Богдан Рубчак,

Ґеня Васильківська, Патриція Килина,

Юрій Тарнавський, Емма Андієвська,

Юрій Соловій, Богдан Бойчук

93



Станіславський феномен: звіт шпигуна

Стати «станіславсь ким резидентом» чи то «феноменом» (як по-доброму називають переможців) у мене

вийшло з третьої спроби. Якщо першого і другого разу я довго думав і намагався згадати всі свої літературні досягнення, то на третій набір, втративши всі надії, я просто направив попередню анкету, нічого не додаючи. За іро-нією долі саме вона і стала моїм квитком до Франківська.

Як би ми не допитувалися у журі, яке нас обрало, тоб-то Тараса Прохаська, Василя Карп’юка та Вілю Чупака, про те, чому, власне, саме нас, – вони

мовчали, наче риби. Але попе-реду був казковий липень, і ми з головою пірнули в атмосферу Франківська.

Одним із найголовніших пи-тань для мене був другий ре-зидент. Із цією людиною я мав прожити цілий місяць у незна-йомому місті, тому, зрозуміло, якщо між нами будуть якісь кон-флікти, це зведе весь позитив від можливостей резиденції на нуль. Але організатори напро-чуд вдало підібрали наш своє-рідний дует. Другим резиден-том стала криворіжанка Ірина Роік, активний і комунікабель-ний прозаїк, з якою ми знайшли спільну мову вже з перших хви-

лин знайомства. Володимир Єшкілєв, один із представників Станіславського феномена як літературного явища, сказав, що з усіх трьох наборів у рези-денцію ми з Ірою найбільш гар-монійно виглядали, доповню-вали одне одного.

Багато чого у нас виявило-ся спільного: ми обоє – журна-лісти і не можемо всидіти дов-го на одному місці (щоправда, мушу визнати, що в цьому Іра є більш непосидючою і ласою до мандрівок). Тож за весь місяць у нас не те, що не виникло жодно-го конфлікту, а й навіть наймен-шого натяку на нього. Не знаю, яким чином Про хась ко-Кар-

п’юк-Чу пак обирали резиден-тів, але вони точно володіють якимось мольфарським мисте-цтвом передчуття.

Уже першого дня ми вечеряли у Тараса Прохаська. Прозаїк ви-явився талановитим кухарем, і ми із задоволенням смакува-ли рибою та рисом від Тараса Богдановича. А перед тим цей представник «феномена» зро-бив нам екскурсію Станіславо-вом, розповідаючи історію його будинків і людей. Сказати, що було цікаво – не сказати нічого.

Ми – ті, які орієнтувалися в цьому місті трішки краще за слі-пих кошенят, – помаленьку ви-вчали назви вулиць і дізнавали-

94



Для того, щоб написати цей матеріал і розповісти читачам журналу «Українська культура»

про резиденцію для молодих україномовних письменників, мені довелося туди потрапити.

Не буду брехати – це було вкрай важко і на виконання цього завдання у мене пішов рік

ся про тих людей, іменами яких вони названі. Десь у той момент, коли ми прогулювалися, я зро-зумів, що, безумовно, закохаю-ся у це тепле і затишне місто з історією, літературою і франків-чанами.

У кожного з представників «феномена» ми розпитували про його версію, як це все ви-никало на початку 90-х у Фра-нику. І кожен із них розповідав про власне бачення цього яви-ща, що вже стало історією літе-ратури, напівобростаючи ле-гендами і міфами. Не знаю, чи не буде це частково богохуль-ством, але мені це видалося чи-мось схожим на те, як четверо

апостолів-євангелістів опису-вали свої спогади про життя Ісу са. Тільки трохи в меншому масштабі.

Наприкінці зустрічі Тарас Бог-данович подарував нам номер легендарного «Четверга» за 1993 рік. Саме в цьому випуску вийшли вперше «Листи в Укра-їну» Юрія Андруховича, і саме довкола цього журналу зібра-лося ціле мистецьке середови-ще, що і стало «феноменаль-ним». Такий подарунок вже не купиш за гроші, бо вкрай рідко де нині знайдеш.

Другим письменником, з яким ми зустрілися, був Воло-димир Єшкілєв. Він запросив

нас на доволі незвичний квар-тирник. Для нас захід із такою назвою – це зазвичай поетич-ні читання десь на квартирі, можливо, з музичними пауза-ми. Але тут виявилося все зо-всім інакше. Жодних віршів. Учасники збираються раз на місяць, обов’язково в перший четвер. Наперед вони визна-чають цікаву філософську тему і доручають одному з учасни-ків підготувати доповідь. Далі по колу ставлять запитання, а потім знову по колу розпо-відають про висновки чи про те, що нового для себе довіда-лися. Незвично, що відкрився цей «філософський клуб» ку-

штуванням абсенту і м’ятної карамелі. Ними ж і закінчився. А тема того разу – філософія Ошо (про яку нам розповідав кришнаїт).

Опісля філософії Володимир Львович запросив нас до себе. Ми очікували, що проведемо там кілька хвилин, Іра позичить для себе книжок – і все. Але не так швидко. Єшкілєв (разом із деякими учасницями філософ-ських студій) захопив нас роз-повідями про літературу, ма-гічний світ Карпат, про відьом і мольфарів, і про все те, що для них, франківчан, видавалося само собою зрозумілим і звич-ним, а для нас, полтавця і криво-

95



ріжанки – було відкриттям но-вого і зовсім незнайомого світу.

Ці розповіді і допомогли мені написати перше з обов’язкових есе, які потрібно було створю-вати щотижня протягом життя у резиденції.

Варто окремо сказати про ці есе. Для нас обох як журналістів написання текстів до дедлай-ну – природне явище. Тому ви-мога 4 текстів об’ємом 3–5 тисяч знаків для нас виглядала дитя-чою забавкою. Звісно, що писа-ли ми набагато більше – я всти-гав давати колонки і пост у блог на полтавські видання, робити репортажі щодо певних наших мандрівок, пробувати себе у ху-дожній прозі. Іра за цей час на-писала кілька оповідань.

Те, що ми різні, проявлялося і в нашому підході до написан-ня текстів. Я прихильник нор-ми слів, яку потрібно видавати щодня і поступово нарощува-ти разом із майстерністю. Іра ж, навпаки, може не писати кілька днів, формулюючи у голові пов-ний сюжет, а потім, відмовляю-чись навіть виходити з хостелу, де ми проживали, на сніданок, писати все за один раз, не від-волікаючись ні на що. Кожен підхід має право на життя, і мені страшенно подобалася оця різ-ниця у методах роботи.

Далі ми зустрічалися з Юрком Іздриком, творцем того само-го «Четверга», про який я роз-повідав вище. Із розмови з ним запам’яталися його досвід про перебування на стипендіях, на-магання розпитувати нас у від-повідь на допити, які ми влашту-вали йому, і дискусія про те, чи існує Віктор Пєлєвін. Зрештою, ми таки погодилися з ним: він існує. Принаймні Іздрику і нам було спокійніше, якщо він є.

Хостел, де ми проживали на ре-зиденції, вартий окремої згад-ки. Іноді здавалося, що це по-мешкання – міні-модель нашої планети. Бразилія, Швейцарія, Велика Британія, Білорусь, Поль-ща, Фінляндія – це лише кілька країн, з представниками яких нам вдалося познайомитися в хостелі. Кожен із них заслугову-вав би на невеличку розповідь про себе, але історії тоді й цікаві, коли їх не розкриваєш до кінця.

Проте варто окремо сказати про Міхала, студента-поляка, який приїхав у Франківськ на стажування у міськраді. Він приї-

хав з Любліна, щоб налагоджува-ти українсько-польські зв’язки і допомагати у співпраці. Завдяки йому ми за цей місяць прекрас-но засвоїли польську і частково навіть могли спілкуватися з ним його мовою. Міхал приїхав че-рез три дні після нашого прибут-тя і прожив із нами поруч увесь липень. Тож заочно його теж можна вважати «станіславським резидентом», тільки з міжнарод-них відносин.

Т’яґо Лазар-Коломбо – ще один цікавезний юнак, який теж нам зустрівся цілком випадко-во. Бразилець, який навчався у Фінляндії, стажувався у Чехії, рік жив у Росії, а наразі подорожує Україною – доволі рідкісний кок-тейль. Зовсім випадково Т’яго почув, що його сусіди по хосте-лу, себто ми, їдемо на Артполе в Уніж – і ми вирушили втрьох.

Саме Артполе запам’яталося Андруховичем. «Патріарх Бу-ба-Бу» презентував там нову про-граму разом з гуртом «Карбі-до». За кілька годин до виступу

ми мали двогодинну розмову з Юрієм Ігоревичем. Що здивува-ло, то це його увага та інте рес. Визнаний письменник, один із лідерів свого літературного по-коління, уважно слухає почат-ківців і до того ж розпитує, ціка-виться. Звісно, що допитувалися і ми: про «Станіславський фено-мен» із його точки зору і про ро-боту зі світовими медіа (а нам, журналістам, це було вкрай ці-каво), і просто про веселі історії

з письменницького життя. Ан-друхович розповідав про усе, що нас цікавило, і ті дві години минули справді нечутно.

Увечері Юрій Ігоревич дав ди-вовижний концерт. І як тільки ведуча зі сцени оголосила за-кінчення дійства – пішов дощ. Не інакше, як магія?

А далі було ще півмісяця каз-ки – подорожі до Брустурів (сві-тової столиці сирних коників), Космача, Павлівки, Яворіва, Ба-биного – карпатських сіл, які не можуть не вражати. Свої місцеві особливості, діалекти, мистец-

тва і ремесла – все це надовго збережеться у пам’яті й буде по-волі впливати на нас. Бути бай-дужим до цих місць неможливо. Напевно, на сьомий день Гос-подь відпочивав саме в якомусь карпатському селі.

А скількох ще людей я не на-звав, кожен із них вартий ува-ги: Галина Петросаняк, яка провела нам цікавезну екс-курсію Фраником, один за од-ним знімаючи історичні наша-рування поколінь; Ростислав Шпук, який відчуває шикарні кадри для фотозйомки наче шкірою; Олег «Мох» Гнатів, ле-генда музичного андеграунду Франківська; Євген Філатов, невтомний арт-директор кни-гарні «Є», який спонсорував нас хорошою україномовною літературою; і багато-багато інших хороших і талановитих людей.

Якщо говорити про користь від такої резиденції (на жаль, поки що доводиться писати в однині, бо вона лиш одна така на всю Україну), то вона, безпе-речно, є. Її учасники, по-перше, звільняються від своїх рутин і їдуть в незнайоме місто відкри-вати для себе купу всього ново-го. Це розвиває і дає мозку нові враження. По-друге, спілкуван-ня зі своїми старшими колега-ми дозволяє зрозуміти, що це звичайні люди, які все ж працю-ють над собою, дисциплінують себе і ставлять високі вимоги до своїх текстів. Такі приклади даю ть натхнення рухатися далі. По-третє, культурні обміни між письменниками з різних облас-тей є бетоном, який скріплює українську культуру. І ще купа всього позитивного.

Мені б хотілося побажати мо-лодим письменникам не боя-тися і сміливо подавати свої за-явки на наступну резиденцію, яка відбудеться вже скоро, у жовтні. Відкидайте геть усі стра-хи, подавайтесь і наближайтесь до реалізації Ваших мрій. Місто «Станіславського феномену», його вулиці, будинки, історія і люди привітно зустрінуть Вас. І де б Ви потім не перебували, частинка Франківська буде за-лишатися у душі.

Хочеш стати «феноменом»? Тоді вперед! Франківськ вже че-кає на нових резидентів.

Роман ПОВЗИК

96

Біографії славетних композиторів Не всі талановиті діти стають геніями Обдарованість і добродійність: зарубіжні гранти для наших дітей Топ-50 музичних шкіл України. Міжнародні конкурси юних музикантів Найкращі українські дитячі колективи Програми благодійних фондів Арсенія Яценюка та Леоніда Кучми Перший музичний інструмент. Оголошення Поради батькам

6 номерів

на рік + нотні сюрпризи

на рік + нотні сюрпризи

для Ваших дітейРЕДАКЦІЙНА ПЕРЕДПЛАТА:НА РІК - 120 ГРННА ПІВРОКУ - 70 ГРН music.uaculture.com

Довідки: +38(098) 335-99-94+38(044) 498-23-65

цей журналчитаєте

Кур’єрська доставка по Києву, Львову, Дніпропетровську, Одесі

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС 74310


Про те, як змінилося ставлення до тво-рів наших худож-ників розповідає один із найвпли-

вовіших людей у нашому арт-просторі – дилер Ігор Абрамо-вич. Зокрема він розповів, як отримати девіденти, вклавши гроші в сучасне вітчизняне ми-стецтво, хто з українських ху-дожників не встигає писати кар-тини, щоб задовольнити попит шанувальників, та наскільки твори наших митців залиша-ються недооціненими.

– Як Майдан та війна в Укра-їні вплинули на цікавість до сучасного вітчизняного ми-стецтва на зарубіжних аукці-онах?

– Про Україну більше дізна-лися. Наприклад, куратори Аліса Ложкіна та Костянтин Акінша у віденській інституції Künstlerhaus створили проект «Я крапля в океані». Якщо б у на-шій країні не було таких подій, то подібну виставку влаштувати було б важко. Помітно, що бага-то хто з її відвідувачів підтримує нашу країну і переживає за нас.

А от із боку колекціонерів інтер-ес до нашого мистецтва суттєво не виріс. Натомість останнім ча-сом на зарубіжних аукціонах по-чали з’являтися молоді вітчиз-няні митці: Назар Білик, Оксана Гнілицька, Олексій Сай, Роман Мінін. Колекціонери поки що не проявляють велику зацікавле-ність до їхніх робіт, однак ця тен-денція помітна.

– У Лондоні 9 червня 2009 року пройшли торги на аук-ціоні Sotheby’s, де сучасне вітчизняне мистецтво було вперше представлено в окре-

Ігор Абрамович: «Українське мистецтво

скуповують оптом»

арт‑простір


мій «українській секції». Як із того часу твори наших худож-ників були презентовані на аукціонах такого рівня?

– Інтерес до українського ми-стецтва зростає. Загалом і в Лондоні, і в Нью-Йорку про-йшло близько десяти торгів, на яких були представлені роботи наших митців. Найголовніше, що Україну почали ідентифіку-вати на світовій карті мистецтва. Більшість європейських колек-ціонерів вже купує саме укра-їнське мистецтво. Приблизно 30–40 % покупців приходять із Заходу за роботами наших су-часних художників. Раніше їх частка була значно меншою.

– Останніми роками україн-ське мистецтво на аукціонах представляють як окремий блок чи як секцію у російсько-му чи східноєвропейському мистецтві?

– На Phillips, наприклад, не іс-нує розподілу на східноєвро-пейське чи саме українське мистецтво. Там продаються тво-ри з усього світу. А на Sotheby’s такий поділ є. Наприклад, там було започатковано секцію Con temporary East, у якій пред-ставляються східноєвропейські майстри. На Christie’s були тор-ги повоєнного мистецтва різ-них країн. Серед останніх були й українські твори. Головне, що

тих самих Олега Тістола й Ана-толія Криволапа сьогодні вже ідентифікують як українських художників. А десь до листопа-да 2011 року їх знали як росій-ських митців.

– Для іміджу нашого мистец-тва за кордоном дуже важли-во, щоб великі українські ко-лекціонери показували свої колекції в інших країнах. Цей процес відбувається?

– Торік свою колекцію показу-вав Firtash Foundation у лондон-ській галереї Saatchi. Це, зви-чайно, великий внесок в імідж вітчизняного мистецтва. Ви-ставка «Я крапля в океані», яка була у музеї Künstlerhaus, по-

тім переїхала у Краків. До того ж, наші твори виставила й одна латвійська компанія Arts Trend company. Сьогоднішній інтерес до українського мистецтва зро-зумілий, адже воно лишається недооціненим при своїй висо-кій якості.

– Наші художники все ще ли-шаються прикладом для за-кордонних митців за рівнем малюнка та мастерністю?

– Наші митці не розпещені. Вони не перейшли на принти, як це роблять на Заході, а працю-ють на якість. Наприклад, Роман Мінін сьогодні найзатребувані-ший художник України. Попит на його роботи наздвичайно


Те, що протягом останнього півріччя Україна стала трендом, відобразилося вже на всіх

жанрах мистецтва. Показовим у цьому плані є інтерес до сучасного вітчизняного

живопису та скульптури на престижних аукціонах Sotheby’s, Christie’s та Phillips

«Вечір» Анатолій Криволап

«Нагорода за мовчання» Роман Мінін


високий: він не встигає їх ство-рювати в тій кількості, щоб за-довольнити всіх покупців...Вперше за історію незалежнос-ті з’явився художник, попит на роботи якого випереджає про-позицію. І це тільки за рік. Ціни у нього невисокі. Але й підвищу-вати вартість – не має сенсу.

– Раніше сучасне українське мистецтво було представле-не на авторитетних аукціо-нах виключно живописом.

І приблизно тільки рік тому на торги почали просувати-ся наші скульптори. Як цей жанр українського мистецтва представлений сьогодні?

– Наразі інтерес до української скульптури з боку закордонних аукціонів тільки починає фор-муватися. Наприклад, невдовзі на Sotheby’s буде представлена пластика Олексія Золотарьова.

– Який жанр образотворчо-го мистецтва України потра-

«Коктейль Молотова»Василь Цаголов

Ігор Абрамович

арт‑простірарт‑простірарт‑простір

Останніми роками сучасні художники представлені на великих аукціонах

більше, ніж Микола Глущенко, Тетяна Яблонська та інші

старі майстри

На стор. 101:«Лабораторія Орфея»

Арсен Савадов

«Сад для пані М.»Павло Маков

100



пить на аукціони слідом за скульптурою?

– Фотографія. Незважаючи на те, що про Олену та Віталія Васи-льєвих пишуть розгромні статті й обливають їх брудом, ринко-вий інтерес до їхніх робіт висо-кий. Ці автори на піднесенні. До них привертається все більша й більша увага. Також є велика за-цікавленість до світлин Бориса Михайлова і Сергія Браткова.

– Змоделюємо ситуацію, коли б хтось із успішних українських художників був французьким митцем. На-скільки б дорожче продава-лися його роботи в цьому ви-падку?

– Якщо б він жив там і тамтеш-ня галерейна інституція займа-лася його розкруткою, то ціни на його роботи починалися б із суми $100–200 тис.

– Інтерес до вітчизняного мистецтва з боку Європи по-ступово розвивається. А чи знають про наших художни-ків на Сході та в Америці?

– У США наше мистецтво зна-ють не гірше, ніж у Європі. Там хотіли придбати твори Мініна, Криволапа, Сидоренка, Цаго-лова, Білика і Тістола. Але щоб просувати вітчизняні твори в Азію – поки не вистачає ані сил, ані часу. Наступного року їду на Hong Kong Art. Сподіваюся цим і відкрити ринок.

– А як представлені на аук-ціонах старі українські май-стри?

– Час від часу я бачу там тво-ри Миколи Глущенка, Тетяни Яблонської та інших. Але остан-

німи роками сучасні художни-ки представлені на таких захо-дах більше, ніж старі майстри. Нещодавно в Zimmerli Art Mu-seum ми відкривали вистав-ку, на якій був представлений Український одеський нонкон-формізм. Адже цей мистець-кий напрям сформувався саме в Україні. А москвичі лише під-хопили його. Проте в усіх книж-ках пишуть, що він належить саме їм. Тож цей проект у музеї Zimmel був покликаний під-креслити згаданий факт. Кура-тор Олена Мартинюк готувала цю виставку три роки.

– В українських академіях образотворчого мистецтва вчать класичному малюнку, традиційним композиціям… Випускники дуже добре во-лодіють ремеслом. Тож їхні штудії створені на базі суво-

рого академізму. Чи зацікав-лять ці твори закордонних колекціонерів?

– Академічна освіта дуже важ-лива, та головне – це ідеї. Візь-мемо того ж Мініна. Його робо-ти успішні тому, що він показує звичні речі по-іншому, в нього оригінальна візуалізація. Важ-ливо не тільки володіти ре-меслом, але й уміти якось по-своєму показати речі. А для цього потрібна вже не тільки школа за плечима, але й сміли-вість, щоб зробити крок уперед.

– Під час політичних чи еко-номічних криз заможні люди шукають альтернативні об’єк-ти для інвестицій. Традиційні банківські депозити чи цін-ні папери відступають перед

надійнішими для вкладів до-рогоцінними металами чи ко-штовним камінням, а також творами мистецтва. Чи зріс інтерес до сучасного вітчиз-няного мистецтва в Україні через останні події?

– Попит, звичайно, виріс. Бу-ває, що інвестори хочуть купити цілу колекцію сучасних робіт за $200–300 тис. Раніше таке тра-плялося не часто. Однак через оптові закупки колекціонери починають торгуватися.

– На який прибуток може роз-раховувати арт-інвестор, який вклав гроші у роботу сучасно-го українського художника?

– Тут не можна вивести якийсь один універсальний відсоток. Проте можу з упевненістю ска-зати: жодного разу не бачив, щоб колекціонер через пев-ний час продавав картину, і не отримав свої гроші назад у пов-ному обсязі. А дехто отримує і якийсь мінімальний прибуток. Наприклад, нещодавно у Євро-пі купували картину Криволапа, створену в 90-ті роки. Це була одна з перших його абстракцій. У середині 90-х вона коштува-ла близько $5 тис. А сьогодні її продали вже за $45 тис.

Загалом ті, хто купував роботи наших художників до 2000 року, сьогодні отримують шалені при-бутки. Нещодавно я продавав роботу Василя Цаголова. У 2003 році вона була куплена при-близно за $15 тис. А сьогодні діс-

талася новому своєму власнику за $45 тис.

– Для розвитку українського арт-ринку необхідно залучи-ти комплекс заходів. Що має бути пріоритетним?

– Найголовніше – це підтримка державою проектів, які б пред-ставляли вітчизняне мистецтво за кордоном. А потім усе інше: галереї, фонди, інфраструктура, пільги для меценатів...

– А хіба держава не підтри-мує просування вітчизняно-го мистецтва на закордонних арт-ринках?

– Та ні... Ви ж бачите, що від-бувається у країні. Проте вва-жаю, що новий уряд сприятиме проведенню серйозних арт-проектів. Знаю, що Петро Поро-шенко часто відвідував художні виставки. Взагалі-то він людина дуже багатогранна, тож є надія, що до сучасного мистецтва наш новий уряд ставитиметься по-іншому. Однак сьогодні в Украї-ні є важливіші проблеми...

Ми разом із художниками Криволапом, Цаголовом, Тіс-толом, Сидоренко та Мініним збирали гроші для наших вій-ськових. Ці кошти пішли на за-купівлю бронежилетів та спо-рядження. До того ж, ці митці виставляли свої твори на бла-годійний аукціон, кошти з яко-го також були передані україн-ській армії.

Антон ФІЛАТОВ

101



Зародки вітчизняного арт‑ринку

Однак теперішня ситуація в Україні внесла свої суттє-ві корективи. Зви-чайно, до $ 30 млн

він не наблизиться, та не все так погано. У певному сенсі останні події в нашій державі посприяли покращенню справ у цій сфері.

Найчастіше арт-ринок відо-бражає стан справ в економі-ці країни. Його зростання стає свідченням поліпшення справ у цілому в усій державі. Зокре-ма це правило стосується й розвинених країн, в яких арт-ринок обріс необхідною інфра-структурою, а кількість колекці-онерів, які регулярно купують

мистецтво, обчислюється де-сятками тисяч.

В Україні ж він продовжує роз-виватися стихійно, а не в унісон із вітчизняною економікою.

За даними інвестиційної гру-пи «Сократ», у період із 2006 до 2008 року творів мистецтва в Україні було продано на за-гальну суму $ 14,5 млн. У після-кризовий 2009-й цей показник знизився до $ 4,8 млн. Однак до 2013 року він зріс до $ 8 млн. А за підсумками 2014-го обсяг на-шого арт-ринку має наблизити-ся майже до $ 10 млн.

Обчислювати цю статистику можна лише на основі відкри-тих аукціонних торгів. Натомість

вони складають тільки близько 10 % від загального обороту ві-тчизняного арт-ринку, який без-надійно засів у тіні.

За оцінками різних експертів, загальний обсяг нашого арт-ринку розтягується від $ 100 до $ 200 млн. Левову частку в ньо-му складають продажі антиква-ріату.

Потенційно ж він може бути у 10–15 разів більшим. Та для цього необхідно вирішити три основні проблеми:

– занадто низькі ціни на твори українських художників;

– брак колекціонерів мистец тва;– відсутність інфраструктури

арт-ринку.

[недооцінений українсь-кий арт-ринок]

«У порівнянні із захід-ними – українські ціни на мистецтво до смішного

низькі. Цим вдалим моментом для старту варто скористатися тим, хто задумується про колек-ціонування...», – каже куратор Вікторія Бурлака.

Ще кілька років тому роботу відомого вітчизняного худож-ника можна було купити всьо-го за $ 2–10 тис. Лише у винят-кових випадках ціни на сучасне українське мистецтво досягали $ 30–50 тис.

«Арлекін у Криму» Арсен Савадов.Продана на Sotheby’s (Лондон) за $13 160

102



До початку цьогорічної економічної кризи аналітики прогнозували, що вітчизняний арт-ринок до

2016 року виросте більш ніж у п’ять разів. Якщо в 2012 році його масштаб не перевищував $ 5 млн,

то через два роки – мав сягнути $ 28 млн

Тепер, разом із появою ре-гулярних аукціонів, виставок сучасного мистецтва та анти-кваріату, вітчизняні художни-ки та арт-дилери сміливіше піднімають ціни на українські твори мистецтва. За оцінками арт-дилерів, сьогодні серед-ня вартість роботи відомого сучасного українського ху-дожника коливається в межах $ 10–20 тис.

Посприяло підвищенню цін на наше мистецтво і його при-сутність на знаних зарубіжних аукціонах. Роботи українських майстрів почали регулярно з’являтися на найпрестижніших торгах лише в останні чотири-п’ять років. Ціни на них значно вищі, ніж в Україні.

Наприклад, аукціонний дім Sotheby’s раніше виставляв український живопис на торги

не дорожче, ніж за $ 15 тис. А тепер підняв ціни на наших ху-дожників у два-три рази.

У жовтні 2011 року на аукціо-ні Phillips de Pury & Co в Лондоні була виставлена картина «Кінь. Ніч» Анатолія Криволапа. Із мо-лотка вона пішла за $ 124 343, закріпивши за митцем звання найдорожчого сучасного ху-дожника України. А в червні 2013 року йому вдалося побити власний рекорд. Тоді на торгах Contemporary Art Day Phillips його полотно «Кінь. Вечір» було продано за $186 200. Поки що цей рекорд не зміг побити жо-ден інший український худож-ник.

Однак якщо порівнювати ре-корд Криволапа з розцінками на твори іменитих європей-ських чи американських мит-ців, то це – копійки. Наприклад,

рекордна ціна картини найдо-рожчого сучасного живописця Герхарда Рихтера сьогодні ста-новить $ 37,1 млн. Називається цей твір «Domplatz, Mailand».

Враховуючи те, наскільки по-вільно зростають ціни на вітчиз-няне мистецтво – таких висот наші художники досягнуть не скоро. Ціни на твори відомого західного художника зростають у середньому 10 % на рік. Але про роботи наших майстрів та-кого сказати не можна. Вітчиз-няний ринок ще занадто моло-дий.

Хоча зростання цін на наше мистецтво може прискоритися за двох причин. По-перше, за-хідні куратори та колекціонери останнім часом все більше ува-гу звертають на мистецтво кра-їн, що розвиваються. По-друге, через останні події зацікавле-

ність до вітчизняного мистец-тва, а разом з тим і ціни на ньо-го – зростають.

Якщо у жовтні минулого року на аукціоні Phillips вітчизняне мистецтво зібрало $ 115 тис., то вже через місяць на тор-гах Sotheby’s – $ 172 тис. Якщо ця тенденція збережеться, то протягом найближчих років зарубіжні колекціонери ви-кладатимуть за твори наших ху-дожників значно більші суми.

[Хто купляє українсь кемистецтво?]

Коло людей, які регуляр-но купують мистецтво в Україні, поступово розши-

рюється. Заможні люди, які мо-жуть собі дозволити викласти від десяти тисяч доларів за той чи інший твір художника, ба-чать у колекціонуванні насам-

Фот

о: m

oney

-art

.net

103



перед капіталізацію власного іміджу. А згадка про нещодавне придбання нової картини стала б чи не обов’язковою частиною розмов світського прайду.

На думку арт-дилерів, портрет сучасного українського колек-ціонера виглядає приблизно так: 25–45 років, західна осві-та, власний бізнес, європейські цінності.

Це вже не старомодний не-осві чений нувориш, який був чи не єдиним покупцем мисте-цтва в 90-ті роки. Відповідно і попитом тоді користувався кітч і лубок. Тому в ті «круті» роки віт чизняні художники в пошу-ках справжніх поціновувачів мистец тва намагалися масово виїхати з країни. Сьогодні ху-дожники теж їдуть. Але вже не тому, щоб «залишитися там», а для того, щоб «продати і повер-нутися». Адже рівень освіче-ності українських колекціоне-рів помітно виріс.

І все ж в Україні не набереть-ся й сотні колекціонерів, які регулярно купують твори ми-стецтва. Наприклад, у Велико-британії кількість поціновува-чів мистецтва перевалює за 10 тис. Близько 3,5 тис. із них що-річно купують роботи більше п’ятдесяти художників. Зокре-ма британці кажуть, що якби у них було близько тисячі колек-ціонерів, то повноцінного арт-ринку в них не було б.

У розвинених країнах ціни на того чи іншого художника фор-мує передусім внутрішній ри-нок, а потім вже – іноземні га-лереї та аукціони. Так, завдяки

тому, що суперзаможні китай-ські промисловці довгий час вкладали гроші в твори саме вітчизняних художників, ціни на останні істотно виросли і на міжнародному ринку.

В Україні ж зворотна тенден-ція. Через те, що вітчизняних колекціонерів не багато, наші художники змушені формува-ти ціни на свої роботи, спира-ючись передусім на міжнарод-ний ринок.

Засвітитися українському май-строві в європейській чи аме-риканській галереї, аукціоні, на Венеціанському бієнале, або, скажімо, Женевському арт-пар-ку – необхідна умова для того, щоб можна було підняти ціни на свою творчість.

Наприклад, як тільки робота Оксани Мась «Вівтар Націй» була представлена на Венеціансько-му бієнале, ціни на роботи ху-дожниці відразу ж злетіли вгору.

Трохи за іншою логікою фор-муються ціни на антикваріат. Зі свого досвіду арт-дилери гово-рять, що старожитні твори мис-тецтва дорожчають на 3–5 % на рік. Якщо ж ідеться про дуже якісний твір, то дохід інвестора може вирости й на 10–15 %. Та щоб отримати такий прибуток, інвестору доведеться почекати років п’ять.

«Пришвидшити здорожчання творів мистецтва можуть віяння моди. Із 2002 до 2008 року ціни на живописців початку ХХ ст. Миколу Глущенка, Сергія Шиш-ко та Адальберта Ертелі дійшли до сотень тисяч доларів. Та з по-чатком кризи ціни на них знизи-

лися в три-чотири рази», – роз-повідає директор антикварного салону «Стара колекція» Руслан Шапіро.

[зародження арт-інвестування]

Ще один важливий фак-тор розвитку арт-ринку – формування мережі ін-

вестиційних фондів і банків, які займаються арт-банкінгом (ін-вестуванням у твори мистецтва).

Клієнти таких компаній мо-жуть сформувати інвестицій-но привабливу колекцію тво-рів мистецтва. Через 5–10 років вона може принести більше, ніж навіть найприбутковіші цін-ні папери.

У європейських банках арт-інвестуванням займаються цілі підрозділи банків. Працюють у них як досвідчені інвестори, так і арт-консультанти з хорошими зв’язками. Останні примудря-ються відшукати і купити для свого клієнта необхідний твір мистецтва навіть тоді, коли він знаходиться в чиїйсь приватній колекції.

В Україні ж арт-інвестування зводиться найчастіше до того, що клієнту просто радять яко-гось галериста, який допоможе сформувати колекцію.

Й арт-інвестування, й україн-ський арт-ринок загалом нара-зі знаходяться в зародковому стані.

І все ж деякі українці звер-таються в банки з проханням сформувати колекції мистец-тва. Наприклад, в УкрСиббанку кажуть, що клієнти купують ро-

боти сучасних художників неве-ликими серіями з метою їхньо-го подальшого перепродажу. І якщо сьогодні за кожну з робіт вони викладають до $ 500, то за кілька років зможуть отримати за неї $ 1,5–5 тис.

Передчуваючи, що незаба-ром українці вже дозріють для арт-інвестування, банки почали формувати свої колекції мистец-тва. Роботи сучасних вітчизня-них майстрів збирають, напри-клад, Альфа-Банк, Дельта Банк, Перший Український Міжнарод-ний Банк та інші фінустанови.

Незважаючи на те, що ця спеці-алізація залишається для банків заняттям іміджевим – непоруш-ність цього самого іміджу вона зовсім не підтверджує. У 90-ті роки твори сучасних українських художників збирав і сумнозвіс-ний «Градобанк». У його колекції зібралося близько 800 експона-тів, які в 1999-му оцінювалися в $ 5 152 тис. Коли банк луснув, ці ак-тиви віддали за борги.

За словами окремих мистец-твознавців, потенціал україн-ського арт-ринку сягає $ 1 млрд. А щорічні обсяги продажів – кількох сотень мільйонів дола-рів. Тому цьогорічний прогноз його обсягу в майже $10 млн. – лише крапля в морі. А теперіш-ній підвищений інтерес до на-шого мистецтва за великим рахунком не змінив його без-надійно-літургійне положення. Наразі наш арт-ринок продов-жує лише формувати свої базові структури.

Андрій КІЦЕНКО

104



На стор. 104:«Втрачений рай»

Павло Маков.Продана на Sotheby’s (Лондон)

за $13160

«Китаєць ІІІ»Олег Тістол.

Продана на Sotheby’s (Лондон)за $ 36 450

Із циклу «Левітація»Віктор Сидоренко.

Продана на Sotheby’s (Лондон)за $ 26 300

«Сфера»Оксана Мась.

Продана на аукціоні«Art for Life» (Лондон)

за $25 тис.

Фото: art-news.com.ua

105



Людина епохи Виродження

Творіння художника і кінорежисера Ігоря Подольчака – ягід-ки того ж дерева, яке в свій час породило

вір ші Бодлера і д’Анунціо, по-лотна Далі й братів Чепмен, фільми Паоло Пазоліні й Гас-пара Ное... Це дерево росте на випадковому виступі глибокої прірви, із дна якої піднімається сірчаний дим пекла. Прірви, яка знаменує межу культури люд-ства.

Кінематограф – своєрід-на кульмінація творчості По-дольчака. До цього він ши-роко прославився своїми фотографіями, офортами, кар-

тинами, перформансами, ма-ніфестами і кураторськими проектами. Його роботи ви-ставлялися на Венеціансько-му бієнале, а також у багатьох авторитетних музеях і галере-ях інших країн. А в 1993 році він став першим в історії ху-дожником, який влаштував виставку в космосі: два його офорти були виставлені на космічній станції «Мир».

Дебютний повнометражний фільм Подольчака «Las Me ni-nas» вийшов у 2008 році. Ши-роке коло глядачів і вузька тусовка критиків сприйняли стрічку з подивом. Перші пере-жили шок, другі – захват.

У 2013 році фестивальна пуб-ліка подивилася його дру-гий повнометражний фільм «Delirium». Ця картина затвер-дила Подольчака у званні одно-го з найсамобутніших режисе-рів СНД.

Нині режисер розпочав ро-боту над третьою картиною «Domino». Про неї відомо лише, що основою сюжету став роман Андрія Білого «Петербург», тож зйомки проходитимуть у Петер-бурзі та Венеції.

У майбутньому ці картини ста-нуть триптихом, хоча за стилем будуть радикально відрізня-тися. Принципова відмінність між фільмами очевидна вже у

перших двох частинах цього триптиху. «Las Meninas» перена-сичений музикою, а його кольо-рова гама нерідко зашкалює. А от «Delirium» аскетично позбав-лений музики, а його візуаль-ний ряд тоне в сутінках.

Ці дві картини – немов два діа-гнози, що були поставлені різ-ними лікарями одному і тому самому пацієнтові: сьогоденню.

Скрупульозно продуманий ритм фільмів Подольчака зму-шує глядача відчути себе не-мов у батискафі, що опуска-ється на дно океану. Із кожним кадром систематично нарос-тає атмо сферний тиск. Кіное-кран стає ілюмінатором, який

Кадр із фільму«Las Meninas»

106



відкриває світ, що діє за інши-ми законами фізики, естетики та логіки. Законами, що просто неможливі тут – на межі здоро-вого глузду.

Фільми Подольчака дають змогу поглянути на Атлантиду, що відійшла в минуле естети-ки. Його стрічки переповнені ретро-меблями, тростинами, мундштуками, вінтажними кос-тюмами й візками, запряжени-ми кіньми... Усе це відсилає до минулих часів, коли естетич-ність речей була вищою за їхню функціональність. Адже речі, породжені сьогоденням, на-впаки, спочатку функціональні, а вже потім – красиві.

Від колишньої естетики в сьо-годнішньому світі залишило-ся лише хриплувате відлуння. І причина цього не в тому, що стандарти краси не пройшли випробування часом. А в тому, що каламутна атмосфера дня нинішнього спотворює прина-ди колишнього.

Занурення в естетизований побут минулого сприймається в наш час якщо не піжонством, то маренням. Галюцинацією, в ат-

мосфері якої і розгортається дія картин Подольчака.

Підлаштовуючись під галоп конвеєрів епохи споживання, сучасна людина переповнює свій світ речами. Бажаючи зро-бити особистий простір макси-мально комфортним, людина – як це не абсурдно, не залишила в ньому місця для себе самої.

Це в епоху Відродження осо-бистість була мірою всіх речей і їй складали гімни. Тепер же – в епоху Виродження – людина знаходиться не в центрі куль-турної матриці, а є лише її піксе-лем, будівельним матеріалом, з якого створюються «істинні» цінності нашого часу.

Загострене відчуття реальнос-ті та вміння діагностувати сучас-ність – риси, що вирізняють ве-ликих художників.

Наприклад, у фільмах Фелліні відчувається усмішка велико-го режисера, що розквітає над апокаліптичною дійсністю, не-мов сонце, яке сходить над мо-рем, вкритим плівкою розлитої нафти. Агонізуюча поетика Па-золіні змушує відчути контузію від того, що відбувається нав-

коло. Хоча б кількох стрічок цих двох режисерів буде до-статньо, щоб сформувати точ-не уявлення, яким був європе-єць у 60–70-х.

Чи можна сказати так і про фільми Подольчака? Не зо-всім... Атмосфера поганого сно-видіння, якими пройняті його стрічки, змушує виходити з кі-нозалу в холодному поту. Не-мов під час гарячки або якої-небудь хвороби свідомості. Хвороби, до якої сучасні люди звикли настільки, що переста-ли її помічати.

Його картини зосереджені на граничних, а місцями і позамеж-них, станах свідомості. Тож у них продемонстрований не стільки портрет сучасника, скільки діа-гноз його свідомості.

Епоха Виродження – це коли все рідше починає використо-вуватися термін «душевна хво-роба», і все частіше – «хвороба свідомості». Можливо тому, що душевна недуга стає не більше, ніж частиною хвороби свідо-мості. А можливо тому, що сама по собі душа – вже не в тренді.

Епоха Виродження стирає кордони між мистецтвознав-цем, психоаналітиком і патоло-гоанатомом. Адже розібратися в сучасному мистецтві стає май-же неможливо.

Виродження дає право зава-лити музейний зал трупами та сміттям, після чого написати про це розлогу критичну стат-тю, переповнену абсурдним по-єднанням філософських термі-нів, і назвати це мистецтвом.

Виродження – це чи не що-денна маніфестація нового сти-лю або жанру в мистецтві. Але якщо уважніше придивитися до цього хаосу в contemporary art,

то стає зрозуміло: насправді це застій. Такий броунівський рух в арт-світі нагадує стихійне роз-крадання експонатів художньо-го музею. Адже більшість із тих, хто називає себе першопрохід-цями, насправді – не більше ніж злодюжки, котрі брехливо при-власнили собі винахід забуто-го колись жанру, стилю або на-пряму.

Виродження починається там, де закінчується культура люд-ства. На тій самій прірві, де рос-те дерево, що розродилося фільмами Подольчака, карти-нами Далі, братів Чепмен тощо. Там, де мораль втрачає сенс, а естетика втрачає свої цінності.

Творіння Подольчака кишать торжеством патології над кра-сою. Здихаючою поетикою збитковості над ситою прозою повноцінності. Фонтануючою дис гармонією над розміреною природністю. Це демонізм. Та чи не цього, власне, й вимагає мис-тецтво епохи занепаду?

Спілкуючись із Подольча-ком, відчуваючи на собі його гострий погляд, подумки готу-єшся до лоботомії. Своїм різ-ким голосом він, немов фрезою, розчленовує плоть думок. Він мало з ким спілкується і рідко виходить зі свого житла. Його сімейні переконання доведуть турботливих матусь до непри-томності, а кінематографічні уподобання заженуть критика в глухий кут. Поруч із фотографія-ми у нього вдома висять батоги. «Я не приховую те, що я – мазо-хіст», – коментує він, помічаючи здивовані погляди... Ось така вона – Людина епохи Виро-дження...

Веніамін КІНЧУК

Картина «0-227-97»

Картина «FO-47-1995»

Кадр із фільму«Delirium»

107



Вінстон Мальборо Прилуки

Художник Ігор Гусєв у різні періоди сво-єї діяльності завжди дотримувався цьо-го «правила». Мож-

ливо, саме тому його персона залишається актуальною для сучасної культури. А ще йому притаманні здоровий «пофі-гізм», почуття гумору, рефлек-сія і багато чого ще...

Отже – монолог для «УК» і на-солоди від Ігоря Гусєва

Часи були, безумовно, чудові – початок 90-х...

У рік, коли я закінчив художнє училище, відбувся розпад СРСР. Країна занурилася в хаос. При-родно, про мистецтво тоді мало

хто думав, піпл намагався вижи-ти. Із фарб можна було купити тільки розкішний бурячний за-міс, «краплак» називається. По-лотна для нас панки крали. Дя-кувати, комуністична агітація була на кожному розі. Малювали в бомбосховищі. Там був сквот, у якому репетирували альтерна-тивні команди. Називався «Під-вал у пальця». Ну, а якщо ближче до культурної складової, то Нова хвиля закінчилася. Я встиг по-трапити на виставку «Штиль» ку-ратора Сашка Соловйова. А далі живопис знову помер. На щастя, до початку 2000-х.

Мені здається, глядач 90-х був більш підготовлений. Як пра-

вило, читав Барта – Даріду. Ди-вився Джармуша – Грінуея. Су-часне мистецтво було клубом для обраних. Сьогодні епоха споживання поставила мис-тецтво в ряд усіляких розваг, і далеко не на перше місце. Та й будь-який хіпстер прочитає вам про нього цілу лекцію, хай і поверхневу.

У мистецтві кожен має пройти свій шлях. Мені інколи цікаво спостерігати за художниками. Такі різні люди, що ж у них може бути спільного! А ні! Є! Одно-го разу ми відпочивали разом з Олегом Куликом на Кінбурн-ській косі. Він дуже яскраво розповідав, як почав практику

108



У кодексі японських самураїв один із коанів є цікавою настановою:

«Якщо не знаєш, що робити, – роби крок уперед». На тебе чекає «місце сили»,

у якому відкриваються нові можливості

людини-собаки. Як став ради-кальним й епатажним худож-ником. Як в одній зі своїх акцій, де, за сценарієм, він кілька мі-сяців був ізольований від сус-пільства, пересувався рачки і харчувався винятково з соба-чої миски. На якийсь момент під цим екзистенціальним пре-сом світовідчуття змінилося, і він почав ставитися до всьо-го, що відбувається, більш по-філософському.

До своєї поетичної творчості я ставлюся досить скептично. Є таке формулювання – вірші ху-дожника. Мені здається, воно ідеально підходить до того, що я роблю. У 90-х мені подобало-ся естетизувати життя спаль-них районів. Сьогодні – це хоку. Спосіб нетривіально описати те, що відбувається, крізь при-зму соцмережі. Перший час отримував багато закидів щодо злободенності. Доводилося по-яснювати, що таке «тут і зараз» в епоху онлайн. Потім усі якось звикли. А щодо книги, це ж ілю-страції доведеться робити. На-віть не знаю...

***Будто прирос к монитору

Чайные листья остылиСердце мое на Майдане

***Cкажи мне водитель трамваяС какой стороны баррикады

Сегодня я стану героем?

***Спящей красавицей призван

На выходных не проснетсяМаленький добрый титушка

***Даже морозною ночьюзвездочки Евросоюза

благоволите влюбленным!

***Снова в метро засыпаю

Снится мне сон необычныйШапку украл император

Якщо по секрету, то вже «культовий» «Вінстон Мальбо-ро Прилуки» – це текст пісні. На початку Міленіуму я запи-сав електронний альбом. Але оскільки він вийшов занадто неформатним – і за звуком, і за текстами – то так і залишився в андеграунді. А почитати іно-ді люблю. Найголовніше, аби компанія зібралася підходя-ща. Ну, і драйв. Куди ж без ньо-го.

Винстон, Мальборо, Прилуки,Честерфильд, Родопи, Кент,Магна, Дойна, Пэл-Мэл, Бруклин,Астра, Прима, Президент.Монте-Карло, Монтекристо,Кемел, Ялта, Галуаз,Лаки-Страйк, Труссарди, Шипка,Стюардесса, Портогас.

Бриллиант, Парламент, Салем,Ватра, Ява, Кептен Блэк,Флуераш, Сенатор, Сальве,Беломорканал, Казбек.Мультифильтр, Астор, Морэ,Вог, Собрание, Экспресс,Бонд, Опал, Лигейрос, Роял,Филипп-Морис, ДжиПиЭс.

109



«Емі. Клуб 27», 2011Полотно, олія

«Лицарі Революції № 6», 2014 Полотно, олія

«Планета Борщ», 2011Полотно, олія

«Збирач Всесвіту», 2014Полотно, олія

«Ортодокси», 2011Полотно, олія

На стор. 103:«Під натиском», 2011

Полотно, олія

110



Одеса. Спекотне літо 2007-го. Музеї мертві, інституції дискредитовані, галереї бур-жуазні. Останнім острівцем життя залишається барахол-ка. Саме тут, у серці Молда-ванки, на Старокінному рин-ку і відроджу ється старий добрий акціонізм. Суть акцій дуже проста. Художники ску-повують на певну суму (нехай це буде 99 грн.) старі й не дуже речі, тобто непотріб, і перетво-рюють їх на об’єкти та інсталя-ції, які на місці й виставляють. У кожної наступної акції змі-нюється куратор, концепція і, якщо хочете, Маніфест.

На наших художників звер-нули увагу після першого

українського Сотбіc. Він роз-ділив українське мистецтво на «до» і «після». На тих, хто туди потрапив, і тих, хто – ні. Чесно кажучи, для мене він став при-ємною новиною.

А стратегії гранично прості. Нікому не відоме китайське мистецтво за кілька років ста-ло світовим трендом. І знаєте чому? Тому, що в нього вкла-дала гроші Компартія Китаю. В Америці його підтримували китайські емігранти, у яких не атрофувалося почуття патрі-отизму. Ми тільки на початку шляху. Думаю, що рано чи піз-но роботи українських худож-ників додадуть у вартості па-ру-трійку нулів.


Ніколи не був у «шкурі» за-хідного художника. Але знаю, що для того, аби чогось до-сягти, найталановитіші з них можуть чекати своєї черги ро-ками. Знаю, що там все вкрай структуровано і музеєфікова-но. Багато приватних музеїв та фондів.

Ну, і звичайно арт-ме недж-мент, якого у нас, чесно кажу-чи, немає. Там ціла індустрія. Та й суспільство більш розку-те. Люди живуть, насолоджу-ючись життям, і тому ні тобі претензій до художника, ні со-ціального замовлення на «ду-ховку» і «нетлінку». Ця роль

давно відведена дизайну і дер-жавному TV.

Куратором довелося стати мимоволі. У середині 2000-х поступово виникла носталь-гія за мистецьким життям. Так з’явилися «Арт-рейдери».

Акції тривали кілька років. Потім була галерея «Норма» і багато чого іншого. А щодо продовження кураторської ді-яльності, то думаю, найвірогід-ніше – життя змусить :)

Найактуальнішим зараз для мене є «горизонт» без «Граду» і «Бука». Горизонт з українським прапором. Решта додасться.

Манифест(мовою оригіналу)

– Захват рынка и его освоение.– Анализ блошиных рынков и барахолок для возможной пере-

дислокации.– Реанимация культурного тела Молдованки.– Спекулятивный стрит-арт.– Право на ручной труд. Неокустарность.– Решительный отказ от всякого рода посредников-галерис-

тов и прочих.– Переосмысление акционизма как средства общественной и

в особенности внутренней коммуникации.– Неманипулятивные техники воздействия.– Хаос и порядок. Свободный апгрейд кураторского состава.

111


Україна і світ

Американська мрія київської художниці

Тепер Аліна Панова за-йнята новим театраль-ним проектом – муль-тимедійною виставою «Душі не вмирають»

за «Божественною комедією» Данте. Прем’єра відбудеться у First Congregational соборі Лос-Анджелеса, де встановлений найбільший у світі орган.

Аліна також стала україн-ським віртуальним послом до-брої волі в Америці, бо на своїй сторінці у Фейсбуці розповідає громадянам США правду про Майдан та організовує й підтри-мує американських волонтерів у допомозі постраждалим бій-цям АТО.

– Аліно, як у Голлівуді сприй-мають події в Україні?

– Частина американців розу-міє, що відбувається, і намага-ється досконало вивчити си-туацію. Але дехто ще не дуже розрізняє Україну та Росію і вва-жає, що там точиться громадян-ська війна. І лише після збиття нідерландського «Боїнга» на-став поворотний момент, коли всі раптом усвідомили справ-жню небезпеку конфлікту.

Навіть висвітлення Майдану в американській пресі було спо-чатку не зовсім адекватним. І лише згодом – після втечі Яну-ковича в Росію – ситуація трохи прояснилася. Однак із початком

війни на Сході навіть провідні канали США висвітлювали бої як протистояння Заходу і Сходу України. Бо американці не отри-мували достатньої інформації саме звідти. Проте після збиття «Боїнга» вони зрозуміли, що це не внутрішній державний кон-флікт, а агресія Росії щодо Укра-їни.

Тож тепер мене почали за-питувати про українські події, співчувати. І можу з упевне-ністю сказати: симпатії амери-канців на боці України. Мало хто із зірок Голлівуду вислов-люється про це публічно, бо вони залежні від кіноринків та прокату в Росії їхніх фільмів,

Аліна Пановаз чоловіком

Желько Марасовичем

112



Аліна Панова – колишня киянка, яка виїхала у США ще в 70-ті, але постійно підтримує зв’язки з

Батьківщиною. Аліна – відомий художник по костюмах у Голлівуді. У її біографії також більше 10 років праці в Американському балетному театрі та на Бродвеї. Як

продюсер вона створила в Україні фільм «ORANGELOVE» на основі подій Помаранчевої революції

Танцівники в костюмах Аліни Панової.Балет «Теми і варіації Баланчіна» Амнериканського Балетного театру

113



але у приватних розмовах всі симпатії на боці Києва.

– У соцмережах поширюва-лися висловлювання про під-тримку України Джорджем Клуні, Джулією Робертс та іншими акторами Голліву-ду. Наскільки це правдива ін-формація?

– Відверто підтримує Укра-їну Арнольд Шварценеггер, Джордж Клуні, Шон Пен та Джаред Лєто. Ці актори ак-тивно цікавляться політикою, тож добре розуміють, що від-бувається. Вони не побоялися оприлюднити свою позицію. Промова Джареда Лєто про підтримку України на вручен-ні Оскара була дуже важли-вою, бо до актора й музиканта прислухаються усі його бага-томільйонні прихильники. А от фотознімки зірок Голлівуду у футболках з написами «ПТН ПНХ» – це фейк.

– Невже є ті, хто співчуває агресивній політиці Росії?

– Росія витрачає на свою про-паганду в Америці та Західній Європі великі кошти, і тому ін-формація про події надходить

саме з цього джерела. А от Укра-їна в цьому сенсі відстає. Нині вам просто необхідно поши-рювати правдиву інформацію по всьому світі англійською мо-вою: в Інтернеті, на телебачен-ні, у пресі, щоб люди знали й про інший бік ситуації. Тільки в останні тижні щось почало ро-битися у цьому напрямку. А це ж так важливо!

– Президент Барак Обама відповів на Ваш лист, у якому Ви писали про події в Україні. Глава держави часто листу-ється з пересічними амери-канцями?

– Я сама була шокована, мої рідні також. Ніхто такого не че-кав. Але це свідчить про те, що комунікація з органами влади потрібна. Бо навіть коли ми не чекаємо, що нас почують, про-читають, зрозуміють, це все одно стається. Тому потрібно обов’язково цінувати свій голос і свою думку, адже саме вони можуть вплинути на результат.

– Хто з акторів гуляє по Гол-лівуду у вишиванках?

– Та весь Лос-Анджелес у них ходить! Я і сама їх ношу, і мої

друзі теж. Ми навіть бачили кількох хіпстерів, які під піджа-ки одягли традиційні українські вишиванки. А дівчата ще й при-крашають голови вінками. У но-вих колекціях бутиків також є вишиті сукні, сорочки, туніки. Тож це вже масове явище.

Нещодавно в Парижі я зустрі-чалася з моєю приятелькою – французьким фахівцем моди (тrend forecaster), яка пророкує модні тенденції. Вона розпові-ла, що тепер Україна в тренді світової моди. Усі тенденції на-родного костюма будуть вико-ристовуватися у нових колекці-ях провідних будинків моди.

А от мода на російське минула після розгону Болотної. Світо-ва fashion-індустрія дуже тон-ко реагує на політичні процеси, особливо коли вони стосуються прав людини.

– А яку позицію вислов-лює подружжя Джолі і Пітта? Адже Анджеліна уже переда-вала українцям своє послан-ня: вона не хоче, аби їй дове-лося знімати фільм про наші події, як про Югославію «В країні меду і крові».

Аліна з чоловіком Желько Марасовичем, композитором із Хорватії

114



– Я їх давно не бачила. Але мій чоловік – композитор Желько Марасович – хорват. Він із ко-лишньої Югославії. Наша роди-на товаришує з актором Раде Шербеджия (Rade Šerbedžija). А от уже він їхній близький друг та має тісні контакти з Анджелі-ною і Бредом. Вони навіть у раді директорів його театру на хор-ватському острові Бріуні. Саме Раде привіз Анджеліну в Бос-нію, після чого вона вирішила знімати свою картину «В країні меду і крові». Шербеджия роз-повідав, що Анджеліна ретель-но стежить за подіями в Україні й усією душею підтримує укра-їнський народ.

– У 2004 році Ви приїжджали в Україну, щоб зняти картину «ORANGELOVE». Як цей фільм вплинув на Вашу долю?

– Насамперед я знайшла в Ки-єві багато друзів, зв’язок із яки-ми не перериваю. На щастя, нині є багацько засобів комуні-кації. І наша стрічка виявилася пророчою. Тепер, коли я її пере-глядаю, вона сприймається зо-всім інакше, ніж 2004-го. Адже у нас головні герої – російський хлопець і українська дівчина. І фінал у фільмі не визначений: чи залишаться вони разом, зва-жаючи на те, що їхня свідомість

змінилася через соціальні про-блеми?

Коли ми знімали «ORANGE-LOVE», то були дуже захоплені ідеалами Помаранчевої рево-люції. Але потім настало розча-рування в її наслідках. Через це і картина втратила актуальність. Та тепер знову все змінилося, і події фільму знову набули зна-чущості.

Мистецтво завжди пов’язане із життям. Ми про це нещодав-но говорили з режисером кар-тини Аланом Бадоєвим. Нещо-давно він кілька днів провів у Лос-Анджелесі. Приїжджав у справах. Я запросила його на вечерю до нашого будинку, де ми чудово поспілкувалися. Я дуже люблю Алана, шаную його творчість і вважаю, що він має усі якості, щоб стати одним із найкращих режисерів сучас-ності.

– Згадували «ORANGELOVE» чи обговорювали нові проек-ти?

– Так, наш фільм ми з тепло-тою згадуємо. Але нині вже на-роджуються нові плани, адже Майдан – це надзвичайна подія. Документальні фільми, що були зняті про революцію, приго-ломшливі, а людські історії вра-жають монументальністю. Тому

Костюм, створенийдля балерини

Наталії Макарової

Улюблене місцевідпочинку в Хорватії

115



є багато матеріалу для творчо-го натхнення, але все потрібно осмислити. Гадаю, що в Алана вже з’явилася ідея щодо карти-ни, і ми теж думаємо над проек-том.

– Інвесторами картини «ORANGE LOVE» були брати Константиновські. Ви досі підтримуєте стосунки?

– Так, адже це друзі моєї юнос-ті. В’ячеслав і Олександр тоді зовсім безкорисливо надали кошти на зйомки картини. А тепер вони допомагають укра-їнській армії. Ми активно спіл-куємося. Вони чудові люди і справжні патріоти України. Я завжди знала, що багаті і бідні люди відрізняються тільки ра-хунком у банку. А суть залиша-ється та ж сама.

Брати Константиновські на-давали серйозну підтримку Майдану 2004 року і навіть мали через це проблеми. Але й нещодавно вони допомага-ли людям, що стояли на площі під час Революції гідності: при-

возили продукти, теплі речі. І все це попри те, що Майдан 2004-го їх, як і багатьох, розча-рував.

Брати мені говорили, що нині потрібно все зробити так, щоб не повторилися помилки ми-нулої революції. Тож хлопці не втратили свого романтичного світогляду і надії на краще. Це як і в коханні: розумієш, що мо-жеш розбити собі серце, однак усе одно закохуєшся знову.

– У пресі писали, що брати Константиновські продали «Ролс Ройс» і віддали гроші на потреби армії.

– На початку воєнних дій вони надали велику грошову допо-могу армії: перерахували кош-ти на рахунок міністерства. А коли укомплектувався баталь-йон «Київ-1», то вирішили: один із братів – В’ячеслав – піде на вій ну, а інший у цей час нагля-датиме за бізнесом.

Тепер кожний свій день я по-чинаю з Фейсбука: дізнаюся новини з фронту. Коли побачи-

Замальовки з натури. Олександр Годунов,

Рудольф Нурієв

116



ла послання Слави з передової, почала ридати: ще ніхто з моїх близьких друзів чи знайомих не був так близько до лінії вогню. У мене текли сльози і переживан-ня, і гордості одночасно.

– Як Ви сьогодні розцінюєте свою еміграцію у США? Це був правильний крок?

– Я переїхала в Америку з СРСР, коли мені було 18 років. Навіть змусила батьків емігрувати. Тож це було свідоме бажання поча-ти нове життя усією родиною. У мене дуже свободолюбний ха-рактер, тож не хотіла залежати від дозволу держави подорожу-вати світом, від впливу політики Компартії на мій спосіб життя. Я навчалася у Київській художній школі, яка завжди відрізнялася вільнодумством. На той час моє рішення було цілком виправда-ним.

– Чи реалізували Ви свою американську мрію?

– Так, але американська мрія характеризується ще й тим, що з часом постійно змінюється. Америка сьогодні зовсім інша, ніж та, в якій ми жили 30 років тому. Не ті лідери, трохи інші іде-али. Багато речей сприймається інакше. Але незмінними є аме-риканські моральні цінності.

США завжди допомагають ін-шим народам світу. Навіть у ни-нішній ситуації, вважаю, Укра-їна поводиться так рішуче, бо відчуває моральну підтримку справжнього друга. Хоча США роблять для України набагато менше, ніж я би хотіла. Але нас поєднують такі сильні зв’язки, що київська ситуація впливає на світобачення американців. Ми стали ще більшими патріотами своєї держави і друзями Украї-ни.

– Ви підтримуєте зв’язки з українською діаспорою?

– Останні 15 років я тісно співпрацювала з діаспорою. А до цього – ні, бо українці під час моєї еміграції більше виїжджали в Канаду: там діаспора сильніша. У мене є українські друзі, але я відразу прагнула інтегруватися в американське суспільство, а не бути частиною діаспори.

Я вступила до художнього коледжу Cooper Union у Нью-Йорку. Там був великий конкурс, але освіта безкоштовна. Меце-нат, який заснував цей заклад, Пітер Купер, заклав фонд, який дозволяв навчати талановитих

Замальовки з натури.Михайло Баришніков.Наталя Макарова

Вбраннядля церемонії Оскару

117



Ескізи косюмів головних героївбалету «Теми і варіації»



студентів, незалежно від їхньо-го статку.

– Як Вам вдалося стати ху-дожником по костюмах в Аме-риканському балетному теа-трі?

– Під час навчання в коледжі я почала працювати асистентом у художника по костюмах Теоні Олдрідж (Theoni Aldredge). Вона здобула Оскар, тож вважалася найкращим фахівцем у цій галу-зі мистецтва. Завдяки їй я позна-йомилася з багатьма митцями і згодом почала самостійно ство-рювати костюми для спектаклів Американського балетного те-атру (American Ballet Theatre), а також San Francisco Ballet, Elliot Feld Company, Spoletto Festival...

Мені пощастило працювати з багатьма зірками світового рів-ня: Михайлом Баришниковим, Наталією Макаровою, Рудоль-фом Нурієвим, Олександром Годуновим. Перші спектаклі, над якими я працювала, були за участю Баришникова і Мака-рової. Я також встигла попра-цювати і з Нурієвим – до того, як він став директором Паризької опери.

– Яким він був?– Нурієв відрізнявся прямолі-

нійністю, запросто міг сказати різке слово. Та коли людині дові-ряв, то проблем не було. Просто в балеті досить жорсткі взаєми-ни, там точиться своя міжусобна війна.

– А як склалася на сьогодні доля Михайла Баришникова?

– У нього є власний культурний центр на Мангеттені, де він ство-рює вражаючі речі. Баришников вийшов на пенсію у прекрасно-му фізичному стані, хоча міг би ще 10–15 років чудово виступа-ти в класичному балеті. Але він сказав: «Коли тобі 40–50 років, а ти все ще танцюєш у трико, то це якось непристойно».

У Баришникова дуже оригі-нальний розум, він висловлює надзвичайно цікаві думки. Нині його цікавить сучасна хореогра-фія. Авангардні режисери став-лять у його культурному центрі спектаклі, і Михайло чудово в них виступає.

– Чи відчувалася в ті часи ностальгія у майстрів балету з Росії?

– Не думаю. Коли я почала пра-цювати в театрі, Нью-Йорк був осередком справжнього мис-тецького буму. Як і Париж на

Під час перерви Алінамогла підіграти

навіть Нурієву

Костюми до опери«Відьми Венеції»

Філіппа Гласса

Афіша мюзиклу «Шахи»,над яким Панова

працювалав театрі на Бродвеї

119



Костюмдля Наталії Макарової

З легендою Голівудуакторкою Фей Деневей

Михайло Баришнікову балеті «Теми і

варіації»Джорджа Баланчина



НУРІЄВЗАВЖДИ

ХОТІВ БАЧИТИ СЕБЕ

В ЦЕНТРІУВАГИ...



початку XX століття. У місті зі-бралося багато відомих митців: коли втік із СРСР Баришников, в Америці вже був Ростропович, Бродський, інші емігранти. Усі вони спілкувалися між собою, товаришували. Тому в інтелек-туальному плані не було ізо-ляції. А якщо починалася нос-тальгія за російською кухнею, то йшли в ресторан «Російський самовар» (сміється).

Я ніколи не чула від артистів чи письменників бажання по-вернутися. Та коли Баришни-ков постарів і в нього з’явилися діти, він сам захотів показати їм країну, де народився, їздив з ними в Ригу.

– А як складалися Ваші сто-сунки з Годуновим?

– Ми з ним жили в одному бу-динку біля Лінкольн-центру. Я часто малювала Годунова, тож у мене збереглося багато його портретів. Я фіксувала рухи Олександра під час репетицій, іноді він мені позував. У нас були приятельські стосунки. Го-дунов був неймовірно талано-витим і привабливим. Але він

так не зміг пережити відрив від Батьківщини.

У мене збереглися малюнки, де в репетиційному класі біля станка стоять одразу Михайло Баришников, Рудольф Нурієв і Олександр Годунов. Вони разом приходили на заняття до зірки балету Моріса Бежара – Робер-та Денверса. Тож було цікаво спостерігати за цією дивовиж-ною компанією: постарілий Ну-рієв, Баришников на піку сво-єї форми і красень Годунов. Усі вони робили однакові рухи, але було чітко видно різницю між ними. Нурієву важко давалися тренування, однак він «виїж-джав» на силі волі та внутріш-ньому вогні. Михайло мав іде-альну фізичну форму, робив усе з неймовірною легкістю, і здава-лося, що він може все це повто-рювати до нескінченності. Году-нов був серед них найвищим, мав зовнішність рок-зірки, тому виглядав найпривабливішим, хоча й поступався в майстер-ності.

– Чому ж тоді Годунов не зу-мів зробити таку ж кар’єру, як Баришников і Нурієв?

– Олександр був хорошим ар-тистом і танцівником. Однак мав суттєву ваду, яку не проща-ють у США: він не міг самостій-но дотримуватися суворої дис-ципліни. Пропускав репетиції, запізнювався на заняття. З Ми-хайлом Баришниковим вони то-варишували ще з Ризької школи балету. Та коли Баришников по-чав керувати Американським балетним театром, то мав сте-жити за дисципліною підлеглих. Але Годунов не розумів, що в США можуть запросто вигнати з роботи, незважаючи на давні стосунки. Тут такі правила.

Годунова звільнили за про-гули, і це було початком краху. У нього тоді розпочалися три-валі романтичні стосунки з ак-трисою Жаклін Біссет. Я з ними часто перетиналася в компані-ях. Вони мали дуже щасливий вигляд. Жаклін посприяла тому, аби Годунов почав зніматися в

На прийомі з режисеромфільму «Залізна людина»Джоном Фавром

З легендарним коміком Паулем Рубенсом,відомим, як Pee-Wee Herman

З давнім другом –британським актором

Рупертом Еверетом

122



кіно, але дисципліни йому по-стійно бракувало. Він частенько зривався і міг навіть піти в запій. А коли Жаклін через це його по-кинула, Олександр просто втра-тив життєвий стрижень.

Останнього разу я бачила Го-дунова за два місяці до смерті. Його було не впізнати: не ви-глядав так розкішно, як раніше, опустився. Це дуже сумна істо-рія, бо Олександр мав яскравий талант, був дуже доброю люди-ною, однак йому не вистачило твердого характеру для життя у США.

– Повернімося до театру. Чим відрізнялася Ваша ро-бота в балетному театрі від Бродвею?

– На Бродвеї я почала працю-вала паралельно з балетом, і ця співпраця тривала близько 12 років. Перший спектакль, на який мене запросив режисер Майкл Беннет, не мав успіху. Але вже другий проект «Шахи» виявився вдалим. Музику до нього написали Бені Андерсон і Бьорн Ульвеус із групи «АББА», а слова – Тім Райс (автор лібрето до рок-опери «Ісус Христос – су-перзірка»). Це була надзвичай-но успішна комерційна справа.

Атмосфера створення брод-вейського спектаклю – це друж-на величезна команда, де кож-ний прислухається до думки колег. Тут і сваряться, і мирять-ся, як у родині. Але все це потім перетворюється у прибуткові шоу.

– А що змусило Вас поки-нути Нью-Йорк заради Лос-Анджелеса?

– На Бродвеї розпочався ве-ликий страйк, і працювати ста-ло складно. Спектаклі майже не ставилися. Тож у цей час я почала працювати художни-ком по костюмах у Голліву-ді. Я не прагнула переїжджа-ти в Каліфорнію. Та поступово життя саме змусило мене зро-бити цей вибір. Роботи на Бродвеї вже не було, а після цілого року перельотів туди-сюди мені набридло таке неви-значене існування. Але тепер мені так подобається каліфор-нійський стиль життя, що я вже

їжджу в Нью-Йорк тільки до батьків, хоча й дуже люблю по-дорожувати.

– Часто папараці ловлять голлівудських акторів у не-привабливому вигляді на ву-лицях міста. Хіба останні не хвилюються з приводу зірко-вого вигляду?

– Абсолютно ні! У Голліву-ді можна піти на каву в майці і шортах, без макіяжу. Часи, коли зірки переймалися шикарністю свого вбрання, давно минули. Вони нормальні люди, живуть просто. Спеціальні «луки» при-значені тільки для вечірніх за-ходів.

Нашими сусідами були Анто-ніо Бандерас і Мелані Гріффіт. Я не раз бачила, як Мелані вихо-дила в місто кепці й окулярах, зовсім не нафарбована. Ніхто б не сказав, що це знаменитість. Акторам важко перебувати в постійній бойовій готовності. Обличчя теж має відпочивати.

– Чи існує дружба в Голліву-ді?

– Звичайно! У мене багато ста-рих добрих друзів: режисерів, продюсерів, операторів, дизай-нерів. Але із зірками-акторами це дуже важко, бо біля них є ці-лий штат людей, які займаються їхньою кар’єрою. Під час роботи над фільмами робочі стосунки, як правило, дуже близькі, про-те вони закінчуються з останнім кадром. Але на іншому проекті все повторюється знову.

Життя акторів, особливо відо-мих, дуже інтенсивне. Вони ба-гато роз’їжджають, працюють по всьому світові, тому їм дуже важко підтримувати справ-жні дружні стосунки з багатьма людьми.

– А російсько- й україномов-ні кінематографісти якось консолідуються?

– Загалом так, але через по-дії в Україні сьогодні друзі та сім’ї здебільшого пересвари-лися. Навіть тут точиться війна поглядів. Багато вихідців із Мо-скви несуть сюди ідеї «русского мира». З ними я намагаюся не вступати в марну полеміку.

Ліліана ФЕСЕНКО

Доньки Панової –Лея та Ісса

З продюсеромКеном Кварісом

123



Андрій Курков:«Ніхто в Європі не плаче,

що культура гине»

Завдяки його публіка-ціям у газетах і жур-налах європейський читач також дізнавав-ся про останні події на

Майдані та Донбасі. Курков ба-гато подорожує з промотура-ми своїх книжок, однак знай-шов час для спілкування із газетою «Культура і життя».

«Психологія більшості українців тепер змі-ниться»

– Класик сказав: «Поетом можеш ти не бути, але грома-дянином бути зобов’язаний».

Наскільки ця істина важлива для Вас?

– Дуже важлива. Нинішня си-туація надважка для держави, однак вона позитивно впли-нула на консолідацію нації. Я завжди був пацифістом і кос-мополітом. Але останні події пе-ретворили мене на патріота на-шої держави. Я також активно цікавлюся і підтримую дії укра-їнської армії. Щоденно думаю про долю нашої країни, а не про свій новий роман. Вважаю, після всіх цих подій психологія більшості українців зміниться. А це означає – зміниться розумін-ня того, чим було наше спільне минуле з Росією.

– Ви багато їздите Європою і Америкою. Вами нині цікав-ляться як людиною, що про-йшла Майдан, чи традицій-но – як письменником?

– Я підтверджую свою репута-цію українського письменника і водначас став коментатором усього того, що відбувається в нашій країні. Тому ніхто не ди-вується, коли я з’являюся на по-літичних конференціях або чи-таю лекції про ситуацію в нашій країні. Однак я людина культу-ри, тому завжди виникає питан-ня про роль митців у часи Май-дану.

– Чому Ваша книга «Щоден-ники Майдану» нещодавно

124



Андрій Курков – найвідоміший у світі український письменник. Його романи потрапили у топ-10 новодруків Європи, а в

Америці та Японії мають великий попит читачів. Події усіх його творів відбуваються в Україні, тому автор пишається,

що прописав Київ на літературній карті світу

125



вийшла ексклюзивно для Єв-ропи, але не для українців?

– Це мій особистий щоденник про події у столиці, що охоп-люють період від 21 листопа-да 2013 року до 24 квітня цього року. У нотатках відображена хроніка протистояння. Увійдуть в книгу і мої статті, написані для зарубіжної преси під час Майдану. Видання для Євро-пи насичене поясненнями для іноземного читача, яких не по-требують українці. У нас ця кни-га теж вийде, але без пояснень.

– Як європейські країни сприймають нашу нинішню ситуацію?

– Ситуація мінлива. Якщо під час Майдану більшість пере-січних європейців цікавилася ситуацією в Україні, то з почат-ком воєнних дій інтерес зник, а політики почали обережніше коментувати події. Та подекуди навпаки – підтримка стала ак-тивнішою. Наприклад, у Норве-гії під час Майдану люди були дуже застережні щодо України, а потім активно почали нас під-тримувати. У Німеччині одра-зу стали солідарні з Майданом і новою владою, вважаючи, що це бік правди. А ось у Франції були різні погляди.

Утім, відомі газети не дозволяли собі поширювати російську точ-

ку зору на події. Із настанням літа всі європейці переймаються від-пустками і відпочинком. А через те, що Україна була на перших шпальтах газет із минулої осені, від нас банально стомилися. А от проросійські видання в Європі з початком літа активізувалися. Знову придумують конференції і семінари, щоб поговорити про український фашизм. Але вони теж усім починають набридати.

– Але хтось підтримує Росію?– Греція, яка вважає себе право-

славною країною на кшталт Росії. Там лунають висловлювання, що правда за Кремлем, а в Україні влада належить фашистам. Та це не офіційна позиція, а лише дум-ка інтелектуальної еліти.

«Попит на електронну книгу існує лише у США»

– Ваші романи постійно ви-ходять друком за кордоном. Там так затребувана паперо-ва книга?

– Так. Німеччина стоїть на пер-шому місці в Європі за кількістю видань на душу населення. Там більше 3 тисяч книжкових мага-зинів. У Франції також пріоритет за паперовою книгою. Попит на електрону книжку існує лише в

США. А в Європі це 1–2 відсотки від друкованих видань.

– Може це тому, що літерату-ру читають лише люди стар-шого віку?

– Ні. Третину книжок одразу купують із бажанням прочита-ти, а потім передати другові. Це інша культура читання. Там ніх-то не женеться за гаджетами, як у нас, у Китаї чи США.

– Ваші поїздки в Європу схо-жі на акторські промотури. Хто винайшов цей формат для піару новодруків?

– Такі тури були й у нас. Андрій Кокотюха мандрував Україною з літературними бригадами ще на початку 90-х років. І в СРСР письменники приїздили в кол-госпи й на заводи – побачити-ся зі своїми читачами. У Європі мої зустрічі з публікою органі-зовують видавництва. Це зазви-чай два тижні виступів – кожний день у новому містечку.

– Як проходить зустріч із чи-тачами?

– Традиційно це читання урив-ків із творів, відповіді на запи-тання, контакти з пресою. А по-тім підписування книжок. Такі промотури Європою постійно влаштовують для 30–40 найпо-пулярніших письменників. Я з ними постійно перетинаюся в наших поїздках.

– Скільки читачів приходять на такі акції?

– Коли я починав, 15 років тому, то набиралося 15–30 осіб. А те-пер приходить десь 100–150. У Швейцарії на мене навіть квитки в театр продавали за 25 франків.

– Наче моноспектакль!– Так, це і є своєрідна вистава,

що становить частину літера-турної діяльності. Безперечно, її не можна порівнювати із шоу-бізнесом, який збирає стадіо-ни. Але це активна популяриза-ція власної творчості та країни, звідки приїхав автор.

«У Європі найбіль-ше люблять читати пенсіо нери»

– У нас постійно нарікають, що висока культура гине, а на її місце приходить низько-пробний маскульт. А яка ситу-ація нині в Європі?

– Ніхто тут не плаче, що куль-тура гине. Наприклад, ніхто за межами Прибалтики не знає ли-товське чи естонське ми стецтво. Ніхто не підозрює, що є албан-ська література. Просто при-ходить час, коли культура кра-їни стає цікавою світові. І якщо цей шанс використовується, то держава вливається в європей-

Після прес-конференції Національного газетно-журнального видавництва директор видавництва «Мамине сонечко» Вадим Дорошенко, заступник міністра культури України Олександр Журавчак і Андрій Курков

Фото на стор. 119: Літературний перфоманс

126



ський культурний простір. Укра-їна, скажімо, тепер модна серед німецьких студентів. Твори Жа-дана, Прохаська, Дереша чита-ють і обговорюють. Але потрібно розуміти, що захопити масово-го читача дуже важко. У Євро-пі найбільше люблять читати пенсіонери. Вони намагаються встигнути те, що пропустили за життя. Студенти теж вдячна пу-бліка, але вони не купують книж-ки, отже не впливають на ринок.

– Чи є шанс в української культури стати національно затребуваною? Бо ще півроку тому вона була на периферії російської.

– Шанс є, якщо просуванням культури буде займатися ко-манда тямущих людей. Не тре-ба забувати, що існує маніпуля-ція суспільною думкою в царині культури. Креативний менедж-мент створює образ того, що прагне отримати. Для мене українська культура існує, бо не цікавить маскульт. Але нам потрібно активніше популяри-зувати її, щоб маловідомі нині імена митців стали надбанням широкого загалу.

– Нині на часі питання євро-інтеграції української куль-тури. Ви були присутні на зборах із затвердження кан-дидатури заступника міні-стра культури з цих питань. Чи потрібні такі спеціальні структури?

– Якщо буде єдина концеп-ція інтеграції України в євро-пейську культуру і її будуть підтримувати в Адміністрації Президента, Кабінеті Міністрів і у Верховній Раді, то може бути гарний результат. Бо зараз у нас є дуже вагомий привід – підпи-сання Угоди про асоціацію з ЄС. Ратифікація цієї угоди є шансом репрезентувати себе як асоці-йованого члена. Якщо все це об-думати, то наслідки будуть по-зитивні. Але потрібно розуміти: одноразові акції не несуть ко-ристі. Повинна бути програма, що розрахована на 5–7 років і включає постійні культурні й ді-лові контакти з європейцями.

– Радикально налаштовані митці останнім часом висту-пають за знищення Міністер-ства культури. Чи є такі уста-нови в Європі?

– У США Міністерства культу-ри немає. А от у Франції та Італії є потужні міністерства з велики-

ми бюджетом і можливостями. У Німеччині Міністерство куль-тури існує на рівні кожної феде-ральної землі. Усе залежить від того, як організована робота. Якщо немає можливості її ство-рити, тоді потрібно розформу-ватися і перетворити устано-ву в окремі департаменти. Але тоді знадобляться фірми, які за окрему плату виконуватимуть функції Міністерства культури.

У нас Мінкультури довгі роки було бухгалтерією, через яку надходили гроші у різні театри, бібіліотеки, народні колективи, концертні зали. Зараз треба ро-зумні реформи. Чи можна відрі-зати театри від державного фі-нансування? Ні, бо у нас немає ні меценатів, ні можливості для са-моокупності закладів культури. Тому це завдання міністерства. Але йому потрібно тепер навчи-тися шукати гроші на стороні, об’єднувати їх із державними і підтримувати сучасне мистецтво до того часу, поки з’являться нові закони, які б допомагали благо-дійництву і меценатству.

– А також лобіювати ці зако-ни?

– Для цього при міністерстві по-винна існувати спеціальна зако-нотворча група. Утім, закони із книговидавництва в нас просуває Асоціація книговидавців і розпо-

всюджувачів під керівниц твом Олександра Афоніна. Закон про кіно розробляла Спілка кінемато-графістів. Тобто професійні спілки можуть це робити. А от міністер-ство – це виконавчий орган, тому не його одного це справа.

«В Україні катастро-фічно не вистачає власної літератури»

– Ви постійний учасник сві-тових книжкових виставок. Чим Львівський книжковий форум відрізняється від єв-ропейських?

– Він ближчий до Лейпциг-ської книжкової ярмарки. Тобто це виставка для ознайомлення читачів із новинками літерату-ри, а не для того, щоб видавці могли продати права на друку-вання книжок. Львівський фо-рум дозволяє розвивати книго-видання в Україні. У Німеччині теж тільки один такий читаць-кий захід. Але там книжки чита-ють цілий рік, а у нас – від фору-му до форуму.

В Україні катастрофічно не ви-стачає власної літератури. Од-нак можна знайти в книгарнях примірники 90-х років, що досі не продалися. Тому нині мало хто з митців може собі дозво-

лити жити тільки літературною творчістю. На пристойне життя сучасних письменницьких го-норарів не вистачить.

– То радянським письменни-кам було краще, бо існувало державне замовлення...

– Справді, письменники СРСР отримували аванс на заявлений твір і писали його, не голодую-чи. Однак цю систему не можна вважати гідною наслідування, бо від радянських часів не зали-шилося геніальних творів. За 70 років максимум три десятки ці-кавих романів! Це крапля в морі.

– То чи повинна тоді держава підтримувати письменників?

– Так. Наприклад, Міністерство культури і Міністерство освіти можуть створити сучасну об’єд-на ну програму, за якою б пись-менники їздили по школах і уні-верситетах України, проводили там майстер-класи, розказували про літературу, читали лекції. І так би популяризували літерату-ру і свою творчість, одночасно підвищуючи культурний рівень учнів і студентів. За рахунок гоно-рарів від таких поїздок живе по-ловина німецьких письменників. Також місцева влада може орга-нізовувати літні літературні табо-ри та регіональні фестивалі. Такі вже відбулися в Полтаві та Карпа-тах і мали великий резонанс.

127

Передплату можна оформити в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства.

У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua, на сторінці «Передплата On-Line».

Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можливо за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу.

Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: [email protected]

ПЕРЕДПЛАТНИЙІНДЕКС

95220248,10 грн


95220248,10 грн


74401272,10 грн


74501136,50 грн


74310136,50 грн


37112143,10 грн


60969177,18 грн


90269111,90 грн

ПЕРЕДПЛАЧУЙТЕ НАШІ ВИДАННЯ у 2015 роціВартість передплати на рік

Інде

кс 9

5220

IS

SN 0

868-

9644

. Укр

аїнс

ька

куль

тура

. – 2

014.

– №

7–8.

– С

. 1–1

28

Documents

Українська культура №7-8