Любко Дереш

Нове оповідання«Оптиміст у пеклі»

№ 4, 2011

www.uaculture.com

МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС 95220

Вибір ЮНЕСКО

\

Одна з найгучніших подійкультурного 2011 року в Україні —включення до Списку всесвітньоїкультурної спадщини ЮНЕСКО

колишньої Резиденції митрополитівБуковини і Далмації у Чернівцях

Євген Гудзь

/Носатий, вусатий, безмежно

талановитий українець, який у юномувіці залишив свою історичну

батьківщину, щоби з часом здобутисвітове визнання і посісти власне місце

у світовій культурі

“

”

Дивна одноголосність: на назву журналу «Українська культура» люди, які нецікавляться культурою, говорять таке: «Яка культура? Ви коли останній разїхали в маршрутці, га?»

Інша група наших сучасників вважає, що культура це щось таке, що почина-ється власне з тебе. Аби щось знати про живу культуру, нею потрібно ціка-вить. Потрібно аналізувати, порівнювати, диспутувати, називати речі своїмиіменами, ставити «лайки» не на автоматі, обурюватись обґрунтовано, щирозахоплюватись і дякувати тим, хто навіть користуючись громадським транс-портом продовжує вірити в потенціал своєї країни і ту «культуру», яка можезмінювати світ.

Цього року в Україні трапилось безліч несподіваних подій, які вже потрапилив історію. Саме «трапились», тому що передбачити чи спрогнозувати їх булопросто неможливо.

Перш за все, ніхто б не міг уявити, що куратором українського проекту наВенеційській бієнале буде сам Акіле Боніто Оліва. Що в список другої преміїPinchukArtCentre для українських молодих художників потраплять майже10 номінантів минулої премії. Що не буде Гогольfest. Що до списку Все-світньої культурної спадщини ЮНЕСКО буде включена колишня Резиденціямитрополитів Буковини і Далмації. Що в Україні відбудеться проект, при-свячений «Фатальним стратегіям» Жака Бодріяра, у фіналі якого, по суті,була спалена «мода» як головний символ цивілізації споживання. Списокможна продовжувати.

Про найнепередбачуваніші та вагомі події року власне і йдеться в цьому числі.

Відслідковувати, фіксувати та аналізувати найголовніше в нашій культурі з2012 року «Українська культура» буде щомісяця.

Адже список людей, які «вирішують» в мистецькому світі і є творцями тен-денцій світових, вщент наповнений вихідцями з України: Марта Кузьма, ОлегКулік, Борис Михайлов та багато-багато інших «наших» обов’язково потрап-лять на сторінки «УК».

Але що найнесподіваніше — наш перший англомовний випуск, який вийшову травні, прочитали вже більше 10 тисяч людей з усього світу.

Будьмо уважні. В новому році також.

Марія Хрущак,

головний редактор

P.S. В останню ніч, коли номер вже булозверстано, в пошту редакції впав лист-за-прошення на виставку AZO «Не TOYКозак» — на яку радимо потрапити всім,хто цікавиться новими інтерпретаціяминашої історії. В січневому номері читайтепро те, чому в Середньовіччі козаки носилимаски з дзьобом.

Українська культура# 4, 2011

03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1+38 (044) 498-23-61pr.uaculture@gmail.comНаклад: 1000

Фото:Olga Babich Sablatash

Журнал виходить з червня 1921 року

Журнал «Українська культура»№ 4, грудень, 2011

Обкладинка: Фото Olga Babich Sablatash

Засновник: Міністерство культури України

Видавець: ДП «Газетно-журнальне видавництвоМіністерства культури і туризму України»03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1тел. +38 (044) 498-23-65Наклад: 1 000

Директор: Олеся Білаш

Видавнича рада: Олеся Білаш (голова),Вікторія Ліснича, Олена Чередниченко, Олена Воронько, Лариса Лебедівна, Ольга Дарибогова, Лідія Карпенко, Михайло Швед, Ольга Голинська, Орест Когут,Алла Підлужна, Наталя Потушняк, Марія Хрущак

Головний редактор: Марія Хрущак

Над номером працювали: Денис Бортніков, Юлія Вустілка, Льоля Гольдштейн, Лія Гугучія,Оксана Женжера, Віра Карпенко, Ольга Семидочна

Автори: Дарія Бадьйор, Юлія Бентя, Макс Віхоть, Дмитро Заєць, Олексій Карпович, Олег Криштопа, Олеся Найдюк, Ярослав Солоп,Дмитро Стус, Тетяна Терен, Аглая Топорова,Олена Шкода, Євгенія Ярьоменко

Адреса редакції: 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1+38 (044) 498-23-61pr.uaculture@gmail.com

Розповсюдження, передплата, реклама: тел. +38 (044) 498-23-64, +38 (050) 310-56-63

Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобумасової інформації: КВ № 1118 від 08.12.1994 року

Друкарня: ТОВ «Мега-Поліграф», вул. Марка Вовчка, 12/14Київ, 0473; тел. +38(044) 581-68-15

Підписано до друку: 8 грудня 2011 року

Наступний номер вийде в січні 2012 рокуРедакція залишає за собою право на редагування отриманих ма-теріалів без узгодження з автором. Думки авторів публікацій мо-жуть не відповідати позиції редакції. Передрук і відтвореннятекстових та ілюстративних матеріалів журналу тільки з письмо-вого дозволу видавця. © «Українська культура»

Портал: www.uaculture.com

Передплатний індекс в Каталозі видань України 95220

Медіа-підтримка:Інтернет-видання telekritika.ua, dusia.telekritika.ua, korrespondent.net,kievreport.com, журнал «Публічні люди», портал «Культура»

ЗМІСТПОДІЯ

ТЕМА

ЯВИЩЕ

ТРАДИЦІЇ

ДУМКА

ТЕОРІЯ

ТЕНДЕНЦІЇ

ЕКСКЛЮЗИВ

КІНО

ЗІЗНАННЯ

ІСТОРІЯ

КЛАСИЧНА МУЗИКА

ЕТНО

МУЗИКА

ЛІТЕРАТУРА

ВІЗУАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО

ПОЕЗІЯ

ФОТОПРОЕКТ

БЛОГИ

РЕЦЕНЗІЇ

ПРЯМА МОВА

ФОТОРЕПОРТАЖ

4

812

14

16

20

22

28

30

36

40

64

4446

7

48

5455

60

70

72

80

86

90

94

Вибір ЮНЕСКО: Резиденція у Чернівцях

Реанімація: українська кіноіндустрія 2011Топ 11 художників року

Gogol Bordello: як світ вивчив прізвище автора «Вечорів на хуторі біля Диканьки»

Київський сигарний клуб: товариство джентльменів і меценатів

Художник Олег Тістол про репутацію, відповідальність і надію

Приклади чудового в сучасному суспільстві

Книжки німецького видавництва Taschen, які обрали українці у 2011 році

Радіо Афродита. Голос самостійної України

«Молодість»-2011: чергова звістка про кінець світу

Сашко Положинський про культуру як замкнене коло

Світлини американського фотографа Джеймса Ебба: інший погляд на Україну 1932–33

9-й Фестиваль давньої музики у ЛьвовіРоман Стельмащук про високе бароко та українську партесну музику

Експерименти з етнічною та сучасною музикою Cloud Jam

Олексій Левченко про бардівську пісню в Україні

«Перший незалежний» письменник країни«Оптиміст у пеклі» Любка Дереша: «Він прокинеться вдосвіта і буде дивитися, як сходить сонце»

Антоніо Менегетті. Мистецтво як виклик

«Абсентист» Олексій Зарахович

Ігор Карпенко: Україна як «ідеальний світ»

Рефлексія на японський перформанс The Group 1965

Kievreport: Головні події осені

Учні початкових класів мріють, аби Дніпро перетворився на море

Премія PinchukArtCenter: кращі з молодих

Вибір ЮНЕСКОПодія 4 Текст: ТЕТЯНА ТЕРЕН

ВИБІР ЮНЕСКО.РЕЗИДЕНЦІЯ У ЧЕРНІВЦЯХ

ОДНА З НАЙГУЧНІШИХ ПОДІЙ КУЛЬТУРНОГО 2011 РОКУ В УКРАЇНІ — ВКЛЮЧЕННЯ ДО СПИСКУВСЕСВІТНЬОЇ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ ЮНЕСКО КОЛИШНЬОЇ РЕЗИДЕНЦІЇ МИТРОПОЛИТІВ БУКО-ВИНИ І ДАЛМАЦІЇ (НИНІ — ЦЕНТРАЛЬНІ КОРПУСИ ЧЕРНІВЕЦЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИ-ТЕТУ ІМЕНІ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА). ДО ЦЬОГО КУЛЬТУРНИМ НАДБАННЯМ УСЬОГО СВІТУ БУЛОВИЗНАНО СОФІЙСЬКИЙ СОБОР ТА КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКУ ЛАВРУ, ІСТОРИЧНИЙ ЦЕНТР ЛЬВОВА,ПУНКТИ ГЕОДЕЗИЧНОЇ ДУГИ СТРУВЕ НА ХМЕЛЬНИЧЧИНІ ТА ОДЕЩИНІ І БУКОВІ ПРАЛІСИ КАРПАТ

ПАМ’ЯТКА ТРЬОХ КРАЇНРезиденцію буковинських митрополитів було побудовано у 1864-1882 роках на місці старого єпископського палацу. Завдячуватипоявою досконалого архітектурного комплексу українці мають пе-редовсім митрополиту Євгену Гакману, який домігся в австрій-ського цісаря Франца-Йосифа І дозволу на зведення новоїрезиденції. Мирополита за його внесок у розвиток краю недарманазивають буковинським Андреєм Шептицьким.

Нагадаємо, що наприкінці ХVIII — на початку ХХ століть Буковинавходила до складу Австро-Угорської імперії. Але ставити собі взаслуги культурну пам’ятку Чернівців можуть не лише Україна йАвстрія, але і Чехія. Адже саме чеський архітектор, засновникЧеської національної академії мистецтв і будівничий Віденськоїопери Йозеф Главка взявся за проектування Резиденції. Згодомйого проект, який поєднав у собі модерну еклектику з елементамироманського і візантійського стилів, було відзначено на Всесвітнійвиставці в Парижі.

Архітектурно Резиденція складається із трьох корпусів: головного,духовної семінарії разом із церквою Трьох Святителів та пресві-терія. Зведення головного корпусу почалося з будівництва до-машньої церкви митрополита — каплиці Івана Сучавського, якарозмістилася у лівому крилі споруди. По тому було зведено самкорпус, в якому владика відпочивав, приймав гостей, проводивєпархіальні засідання. Сьогодні у головному корпусі Резиденціїперебувають ректорат і факультет іноземних мов Чернівецькогонаціонального університету імені Федьковича.

Найвідоміше приміщення головного корпусу — Синодальназала, оздоблена мармуром (звідси нинішня назва — Марму-

рова). Проте 1944 року, коли Резиденція стала штабом радянсь-ких військ, в корпусі сталася пожежа, внаслідок якої загинуласинодальна бібліотека зі стародруками. Оздоблення зали тежзазнало непоправних утрат. Проте пощастило зберегти свій пер-вісний вигляд залі засідань Священного синоду (нині — Червоназала). На стінах зали — китайський червоний шовк і венеційськідзеркала, підлогу вкриває паркет із червоного бука, дуба і зе-леної липи.

Ліворуч від головного корпусу розміщувалася будівля із духовноюсемінарією та греко-православний теологічний факультет Черні-вецького університету. Семінарський корпус оточує із трьох боківцеркву Трьох Святителів, розписану віденським маляром-профе-сором Карлом Йобстом. В 60-ті роки в храмі стояла велетенськаелектронно-обчислювальна машина, що займала майже все йогоприміщення (Іван Драч навіть написав з цього приводу «Баладупро кібернетичний собор»). До середини 80-х років минулого сто-ліття храм відреставрували і він служив приміщенням для універ-ситетського музею, а 1993 року в університеті було відновленотеологічний факультет і богослужіння у семінарській церкві.

У корпусі, який знаходиться праворуч від головного, раніше роз-міщувався пресвітерій, до складу якого входили дяківська школа,музей і фабрика свічок. Цікавий факт: посередині споруди розмі-стилася вежа із годинником і куполом, прикрашеним повздовжзірками Давида. Такою була вдячність єврейській громаді міста,яка фінансово підтримала будівництво.

Окрім архітектурної цінності, Резиденція має цінність і ланд-шафтну. За нею зберігся реліктовий дендропарк, в якому заслу-жено стоїть пам’ятник архітектору Йозефу Главці.

1 2 3

Вибір ЮНЕСКОПодія 5Текст: ТЕТЯНА ТЕРЕН

О П И Н И Т И С Я У С П И С КУ Ю Н Е С КО —В С Е ОД Н О , Щ О ОТ Р И М АТ ИН О Б Е Л І В С Ь КУ П Р Е М І Ю

4

5 6 7

Вибір ЮНЕСКОПодія 6 Текст: ТЕТЯНА ТЕРЕН

ЗАХИСТ, ПРЕСТИЖ І КОНТРОЛЬРішення про включення колишньої Резиденції митрополитів Бу-ковини і Далмації до списку Всесвітньої культурної спадщинибуло прийнято у червні 2011 року на 35-й сесії комітету ЮНЕСКО.«Загалом процедура включення тривала понад п’ять років, — роз-повідає начальник відділу охорони культурної спадщини Черні-вецької міської ради Олена Пушкова, — і стала можливоюзавдяки наполегливій праці науковців Чернівецького національ-ного університету, лобіюванню керівництва міської ради, обласноїдержавної адміністрації, державних пам’яткоохоронних структур,міністерств культури та закордонних справ, злагодженим діямукраїнського дипломатичного корпусу».

Передували перемозі Резиденції підготовка безлічі документів іпроведення незалежних державних та міжнародних експертиз.Експерти Міжнародної ради з питань пам’яток і визначних місць(ІКОМОС) під час оцінювання об’єктів послуговуються особли-вими критеріями, які визначено окремо для культурних та при-родних об’єктів. Резиденція буковинських митрополитівперемогла за критеріями іі, ііі та іv — тобто пам’ятка свідчить провзаємовплив людських цінностей, є унікальною для культурноїтрадиції та ілюструє значущий період людської історії.

Найбільше вболівав за включення Резиденції до списку ЮНЕСКОЧернівецький національний університет імені Юрія Федьковича,в користуванні якого нині і перебуває колишня Резиденція.

«Університет не лише готує фахівців, — говорить ректор універ-ситету, професор Степан Мельничук. — В університету інша місія.Це осередок, який формує культурне і духовне середовище міста.Тому, я думаю, історія нам би не простила, якби ми не скориста-лися цим шансом і не повідомили про наше культурне багатствовсьому світу». Степан Мельничук відзначає, що за останні піврокукількість туристів, які приїжджають подивитися на Резиденцію бу-ковинських митрополитів, значно зросла.

Туристична вигода включення Резиденції до списку ЮНЕСКО єочевидною, адже віднині про українську пам’ятку можна буде ді-знатися з усіх довідників, присвячених світовим пам’яткам куль-тури. Відтак, найменша область України може сподіватися на

більшу увагу до своїх культурних об’єктів як із боку українськихтуристів, так і закордонних. Але важливими є й інші переваги.Статус об’єкта Всесвітньої культурної спадщини робить пам’яткузахищенішою, адже ЮНЕСКО забезпечує постійний моніторинг іконтроль. «Бути в цьому шанованому в усьому світі переліку — зовсім неозначає припинити дбати про цей архітектурний скарб, — гово-рить відомий мандрівник, автор туристичних путівників УкраїноюДмитро Антонюк. — ЮНЕСКО не надає на його утримання жодноїкопійки. Організація обмежується самими рекомендаціями щододогляду за пам'яткою. Але й цього має вистачати з головою, по-заяк опинитися у списку ЮНЕСКО — все одно, що отримати Но-белівську премію».

Очевидним є і той факт, що для пам’ятки ЮНЕСКО легше знайтиспонсорські кошти для реставрації і підтримання її в належномустані. «Об’єкти всесвітньої спадщини мають якості виняткової за-гальнолюдської цінності і є предметом не тільки реґіональної, а йнаціональної гордості, — зазначає Олена Пушкова. — В усьому світітакі території отримують першочергові субсидії на національномурівні. Статус ЮНЕСКО є також своєрідною гарантією природної ікультурної унікальності об’єкта як з природоохоронної та наукової,так і з естетичної точки зору, що в першу чергу робить територіюпривабливою для туристичного розвитку». На національному рівніРезиденція уже отримала вагому субсидію: 12 млн. грн. із держав-ного бюджету на реставрацію унікальних череп’яних дахів.

Розвиток туризму в Чернівцях визначений одним із пріоритетнихнапрямків на 2012-2016 роки. У міській раді прогнозують, що зацей період кількість вітчизняних і закордонних туристів має зростивдвічі саме завдяки появі пам’ятки світового значення.

15 грудня 2011 року в Мармуровій залі Чернівецького націо-нального університету імені Юрія Федьковича відбулася офі-ційна церемонія вручення Сертифікату про внесення Резиденціїмитрополитів Буковини і Далмації до Списку Всесвітньої спад-щини ЮНЕСКО. Це лише п’ята українська пам’ятка з таким ста-тусом, але нині Міністерство культури України номінує до СпискуЮНЕСКО Херсонес і Бахчисарайський палац, а спільно з Поль-щею — дерев’яні церкви Карпатського регіону.

8

9

10

7Cloud JamЕтно Текст: ОКСАНА ГАЙДУК

У 2009 році танцювальний колектив «Канарейка» шукав му-зичний гурт для супроводу своїх танців. Зібравши однодум-ців, у подорож на етнофестиваль до Польщі вирушилочетверо друзів: Ольга Прудей (вокал), Мар'яна Головченко(вокал), Дмитро Воронін (перкусія) та Павло Павловський(бас-гітара). Потім були Румунія, Франція, Німеччина. Шаленіінтернаціональні джеми, незабутні враження та яскрава мо-заїка культур світу. Тоді ніхто не очікував, що етнічна тема-тика буде чимдалі актуальнішою та набере потужних обертів.

У 2010 році до гурту долучились ще двоє учасників — Світ-лана Павловська (клавішні) та Рустам Нуров (гітара). Самецього року з'явилась назва Cloud Jam, і відбувся першийспільний виступ із власною програмою. Вже тоді відчувалосятяжіння до містичних тем (пісні «Туман», «Змія»). Поступовокомпозиції були оздоблені українськими наспівами й отри-мали зовсім нове, ще глибше звучання.

Протягом 2011 року гурт експериментував із різними сти-лями, інструментами, шукаючи власний звук, та нарешті при-йшов до етнічної музики — української, індійської, східної,сибірської, грузинської — і її можливостей у поєднанні із су-часною. Неабиякий вплив на Cloud Jam мають Shpongle (Анг-лія), «Дахабраха» (Україна), The Shin (Грузія).

Нещодавно відбувся перший сольний виступ групи в колідрузів та однодумців, який підбив підсумки річниці гурту.В новому році Cloud Jam планує активно проявлятись на фе-стивалях та мандрувати світом. В Україні хотіли б підтриматифестивалі «Трипільське Коло» та «Арт-Поле», за кордо-ном — взяти участь у фестивалях культур під егідою CIOFF.

КОМЕНТАР

«Участь у фестивалі культурробить дивну річ: окрім того,що ми показуємо власну куль-туру та дізнаємось про інші, мипочали відчувати, в чому нашаукраїнська сила. Передовсім,це краса в усіх проявах — у ме-лодіях, музиці, наспівах, рухах.Також зрозуміли, що українцямне вистачає щирого патріо-тизму. А нам справді є чим пи-шатися. І нам є над чимпрацювати, аби бути гіднимипровідниками української душіу світ».

УКРАЇНСЬКИЙ ЕТНОГУРТ, ЯКИЙ ЕКСПЕРИМЕНТУЄ ЗСУЧАСНОЮ ТА ЕТНІЧНОЮ МУЗИКОЮ РІЗНИХ КРАЇН

CLOUD JAM

Українська кіноіндустрія Тема8 Текст: ДАРІЯ БАДЬЙОР

РЕАНІМАЦІЯ:УКРАЇНСЬКА КІНОІНДУСТРІЯ 2011-го

ЗЗайвий раз це довів сумний випадок із оскарівським ко-мітетом, коли виявилося, що за 2011 рік в Україні не з'яви-лося жодного фільму, який міг би потрапити хоча б улонг-ліст престижної світової премії.

Наступні 8 пунктів-подій 2011-го, на нашу думку, можутьстати ключовими для подальшого розвитку українськоїкіно індустрії. Кожен з них є неоднозначним і слугує при-водом як для радості, так і для роботи над помилками.

ІЗ ВІТЧИЗНЯНИМ КІНО,ЯКЕ, ЗДАВАЛОСЯ Б,

ПЕРЕБУВАЄ УНАБЛИЖЕНОМУ ДОКОМИ СТАНІ, ВСЕ-ТАКИ ПРОВЕДЕНО

ПЕВНУ РЕАНІМАЦІЮ.САМЕ ТОМУ ЖИВЕНАДІЯ, ЩО 2012-Й

СТАНЕ РОКОМ ПОЯВИНА ШИРОКИХ ЕКРАНАХ

ДЕКІЛЬКОХ ГІДНИХУКРАЇНСЬКИХ

КІНЕМАТОГРАФІЧНИХПРОЕКТІВ, АДЖЕ НАШ

КІНОПРОКАТПОТРЕБУЄ

НАЦІОНАЛЬНИХПРЕМ'ЄР

ЛЮТИЙУ конкурсі Берлінського кінофестивалю взяла участь стрічка Олек-сандра Міндадзе «В суботу». Фільм про становище «маленької лю-дини» під час Чорнобильської катастрофи було знято за умовкопродукції, в якій брали участь Росія, Німеччина та Україна.

У червні українська Рахункова палата виявила, що виділеннякоштів у розмірі 13 мільйонів гривень на зйомки «В суботу» дляТОВ «Компанія СОТА Сінема груп» суперечило принципам ство-рення національного фільму і загалом було неефективним вико-ристанням державних коштів. На жаль, в українському прокатіфільм вийшов невеликою кількістю копій, не зміг отримати при-стойних зборів і довести, що вкладання грошей у подібне кіно єуспішною інвестицією.

ТРАВЕНЬФільм «Крос» української режисерки Марини Вроди нагородже-ний «Золотою пальмовою гілкою» в короткометражному конкурсіКаннського міжнародного кінофестивалю.

Зірки стали так, що у 2011-му в Каннах цей конкурс був не дужесерйозним. А з огляду на те, що «Крос» був одним з найслабшихконкурсантів на цьогорічній «Молодості», «Золота пальмовагілка» для українського кіно — як виграш в лотерею.

Проте фільм є хорошим взірцем для тих молодих режисерів, хтоперебуває у пошуках джерел міжнародного фінансування власнихфільмів: Марина Врода вирішила не чекати на манну від українсь-ких чиновників і свого часу звернулася до французької продюсеркиФлоранс Келлер, яка допомогла фільму «Крос» з’явитися на світта стати прикладом успішної французько-української кооперації.

До речі, цього року було підписано (щоправда, досі не ратифіко-вано) договір про співпрацю двох країн у сфері кінематографії,який відкриває можливості як для молодих кіномайстрів, так і длявеликих міжнародних проектів, таких як біографічна стрічка проСергія Параджанова.

ЛИПЕНЬУдруге відбувся Одеський міжнародний кінофестиваль. Пронього ми писали в першому числі журналу, тож у цьому огляді об-межимося статистикою: 9 днів, 71 фільм, 70 тисяч відвідувачів,3 мільйони євро бюджету, 3500 фестивальних акредитацій, з якихпонад 450 журналістських (для представників як вітчизняних, такй іноземних ЗМІ), 2 мільйони глядачів телевізійної трансляції це-ремонії відкриття.

Окрім кінопоказів організатори ОМКФ вирішили зосередитисьтакож на проведенні бізнес-зустрічей — у рамках фестивалюцього року відбулися пітчинг та кіноринок.

Пітчинг — презентація кінопроектів на початкових стадіях вироб-ництва для потенційних інвесторів та представників кіноіндустрії.Було подано 30 заявок на участь, з яких для презентації обралилише 10. До складу комісії, яка розглядала кожну презентацію,увійшли Катерина Копилова, Вадим Перельман, Володимир Вой-тенко, Сімона Бауман, Влад Ряшин, Вальдемар Дзікі та ВалерійКодецький. Переможцем пітчингу став проект «Аутсайдер» ВіриЯковенко. В якості нагороди їй вручили 25 тисяч гривень на йогореалізацію.

СЕРПЕНЬВідбувся ще один пітчинг, але цього разу організований Держав-ною агенцією з питань кіно. За підсумками конкурсу було прийняторішення розподілити 70 мільйонів гривень бюджетного фінансу-вання між 37 кінопроектами, виробництво яких заплановано на2011–2012 роки. Серед цих проектів — 16 повнометражних ігровихфільмів (у тому числі 2 фільми-дебюти, 8 проектів спільного вироб-ництва), 7 короткометражних ігрових (усі — дебюти), 9 неігрових(7 повнометражних, 1 короткометражний, 1 трилогія) та 5 анімацій-них (3 серіали, 1 повнометражний і 1 короткометражний). З огляду

Українська кіноіндустрія Тема 9Текст: ДАРІЯ БАДЬЙОР

З В Е Р Н Е Н Н Я Д О ТА КО Ї С О Ц І А Л Ь Н ОВАЖ Л И В О Ї Т Е М И , Я К БАЖА Н Н ЯЗА Л И Ш И Т И Р І Д Н У К РА Ї Н У, БУД ЕП Е Р Ш И М К Р О КО М Д О В И Р І Ш Е Н Н Я Ц І Є ЇП Р О БЛ Е М И ТА ГА РА Н Т І Є Ю С Е Р Й О З Н О СТ ІД Е РЖА В Н О Ї П ОЛ І Т И К И Щ ОД О Н Е Ї

на те, що одному з переможців пітчин гу — проекту «Україно, good-bye!» — грошей досі не дісталося, хоча його вже запущено у вироб-ництво, оптимізму стосовно раптової активної участі держави урозвитку кіноіндустрії залишається значно менше.

ВЕРЕСЕНЬУ культурно-історичному комплексі «Золоті ворота» та на Софій-ській площі просто неба пройшли покази 3-го Київського міжна-родного кінофестивалю, який і досі не може віднайти адекватногоформату та розробити чітку концепцію відбору фільмів.

Цього року до конкурсу КМКФ увійшов український фільм — дов -гоочікуваний «Тойщопройшовкрізьвогонь» Михайла Іллєнка.Прем’єра мала бути помпезною, а власне стрічка — струснутиукраїнське суспільство і стати національним блокбастером (наменші здобутки знімальна команда вочевидь і не розраховувала).Проте фільм Іллєнка провалився з таким тріском, що довелосявиправдовуватись: мовляв, показали ще не остаточну версію,стрічка буде доопрацьовуватися і таке інше. Пафосні заявистихли, та, попри отримане фільмом гран-прі фестивалю (яке ви-значалося сумнівним глядацьким голосуванням), все одно згаду-ється притча про хлопчика, який кричав «вовки!»: наступного разуанонсам про чергову «перлину сучасного українського кінемато-графа», певно, мало хто повірить.

ЖОВТЕНЬНезважаючи на усі негаразди та песимістичний настрій організа-торів, які постійно снували на передфестивальних прес-конфе-ренціях, 42-й Київський міжнародний кінофестиваль «Молодість»усе-таки відбувся. Докладніше про нього читайте у цьому ж числіжурналу, а тут лише наведемо красномовну статистику: 9 днів,293 фільми, близько 500 тисяч доларів бюджету, 300 акредито-ваних журналістів, 200 закордонних гостей.

ЛИСТОПАДВідбулася презентація нового альманаху незалежних українсь-ких короткометражок під назвою «Україно, goodbye!». Після ус-піху першого такого кіноальманаху «Мудаки. Арабески», якийторік вийшов в український прокат, ідея «Україно, goodbye!»з’явилася досить швидко. За словами ініціаторів проекту, цебуде збірка, присвя чена болючій для українського суспільстватемі еміграції молоді.

Зйомки 11 фільмів (із запланованих 30) почалися ще у лютому2011 ро ку. Наприкінці серпня стало відомо, що держава готова під -тримати альманах та надати кошти, які покриють 50 відсотків бюд-жету, тобто 4 мільйони гривень. За ці гроші буде знято 16 фільмів.

До авторів проекту належать: режисер Володимир Тихий, дирек-тор компанії «Артхаус Трафік» Денис Іванов, продюсер компаніїPronto Film Ігор Савиченко, представник компанії Film Toaster Pro-duction Яна Семерня та редактори проекту Володимир Войтенкоі Наталя Ворожбит, яка до того ж є автором сценаріїв до декількохкороткометражок цього альманаху. За їхніми словами, «Україно,goodbye!» має стати наймасштабнішим проектом в історії неза-лежного українського кінематографа та поштовхом до форму-вання нової хвилі українських кінематографістів.

Звернення до такої соціально важливої теми, як бажання зали-шити рідну країну, на думку Катерини Копилової, буде першимкроком до вирішення цієї проблеми та гарантією серйозності дер-жавної політики щодо неї.

Планується, що кіноальманах «Україно, goodbye!», створений з13 фільмів, вийде у широкий прокат у листопаді наступного року,

Українська кіноіндустрія Тема10 Текст: ДАРІЯ БАДЬЙОР

Українська кіноіндустрія Тема 11Текст: ДАРІЯ БАДЬЙОР

а всі інші короткометражки, які будуть відзняті у рамках цього про-екту, увійдуть до випуску альманаху на DVD.

ГРУДЕНЬЯк правило, у грудні підбивають підсумки національних бокс-офі-сів, адже кінопрокатний рік закінчується 30 листопада. Ми спро-буємо зробити це узагальнено, не заглиблюючись у бізнес-деталі.

На початку року мова йшла про оптимістичні прогнози щодо зро-стання обсягів вітчизняного кіноринку. Експерти передрікали, щозбори в українських кінотеатрах збільшаться на 25 відсотків. І ціпророцтва, згідно з даними однієї з найбільших дистриб’юторсь-ких компаній B&H, на даний момент справджуються. Станом на10 листопада загальні касові збори компанії складають понад 635мільйонів гривень, що на 25 відсотків більше за минулорічні.Також зросла кількість глядачів — на 15 відсотків. У 2010 роціфільми, які привезла B&H, подивилися 14,5 мільйонів кінолюби-телів України, цього року — 16,8 мільйонів.

Зростання українського кіноринку стосується не лише дистриб’юто-рів, які возять мейнстрім, а й вочевидь тих, хто займається прока-том так званого фестивального кіно. З огляду на те що наприкінціминулого року на український ринок зайшла російська компанія«Вольга», можна припустити, що частка артхаусного кіно такожзбільшиться. Це дуже важливо, оскільки Україні дійсно бракує си-стеми «альтернативного кінопрокату» — вона б забезпечила гля-дачів тими стрічками, які вони пропустили під час фестивалів абодо яких, на жаль, взагалі немає легального доступу.

Звісно, хочеться, аби реанімоване українське кіно було живим,здоровим і привабливим організмом, а не бюджетожерливимзомбі з кіноапаратом в руках. Тоді сподівання директора компанії«Артхаус Трафік» Дениса Іванова про те, що «Україна стане на-ступною фестивальною модою», справдиться.

У 2 0 1 0 Р О Ц І Ф І Л Ь М И , Я К І П Р И В Е ЗЛ АB & H , П ОД И В И Л И С Я 1 4 , 5 М І Л Ь Й О Н І ВК І Н ОЛ Ю Б И Т Е Л І В У К РА Ї Н И , Ц Ь О ГОР О КУ — 1 6 , 8 М І Л Ь Й О Н І В

11 художників 2011Тема12 Текст: МАРІЯ ХРУЩАК

СЕРГІЙ КУЗНЄЦОВПроект, створений спеціально до виставки номі-нантів премії PinchukArtCentre для молодих укра-їнських художників, присвячений Коліївщині іпредставляє не тільки несподіване прочитанняграфіки Тараса Шевченка, але й досі небаченийспосіб трактування класики за допомогою новихмедіа, в яких графіті схрещено з настінним роз-писом.

АНАТОЛІЙ КРИВОЛАПЦього року картину Криволапа «Ніч. Кінь» булокуплено за $124 400 на аукціоні Phillips de Pury& Co у Лондоні. Таким чином, за Криволапом —новий світовий рекорд продажу для українсь-кого мистецтва.

ОЛЕГ ТІСТОЛТістол залишається одним з головних художників, котрі представ-ляють українське сучасне мистецтво у світі. Цього року його пер-сональний проект «Міфологія щастя» відбувся у лондонськійгалереї Salon Vert. Також картини Тістола можна було побачитив паризькій галереї Альбера Бенаму та в Black Square Gallery (Ма-йамі, США), у спільних проектах разом з Антоном Соломухою таВіктором Сидоренком.

АРСЕН САВАДОВНа першій (в Україні) за останні 20 років персональній виставціодного з найпотужніших українських постмодерністів йшлося проте, що справжній римейк — це достойна актуалізація класики, аславнозвісна савадівська «балерина в пачці» — це місце худож-ника в мистецтві. Після «Втечі до Єгипту» (галерея «Колекція»,Київ) Савадов представив персональну виставку в Росії (Москва,V-Art gallery) — першу за останні 10 років свою «персоналку» натериторії РФ.

ОЛЕКСАНДР РОЙТБУРДУ «Страстях за С(Z)урбараном» (галерея «Колекція», Київ) Ройт-бурд усучаснює класичний живопис — роботи одного зі своїхулюблених іспанців. Імпульсивні в кольорі та глибині почуттів, упошуку нових смислів та відчутті того світу, частиною якого Ройт-бурду давно вже довелося стати, — проект можна назвати етап-ним у творчості українського класика.

МАЙКЛ МЕРФЕНКОІнсталяція «Лабіринт», у якій поєднано власне інсталяцію, перфор-манс, відеоарт та графіку (галерея «Цех», Київ), була суголоснатемі лабіринту, що домінувала на 54-й Венеційській бієнале.Також на рахунку Мерфенка — перша репрезентація сучасногоукраїнського мистецтва у Середній Азії (виставка «Інсектоїди тарептилоїди. Бішкек» у Національному музеї імені Гайпара Айтієвав місті Бішкек, Киргизія).

ГЕОРГІЙ СЕНЧЕНКОЛегендарний художник-постмодерніст повернувся на територіюсучасного мистецтва у ролі сценографа (мультимедійний проектОльги Громової «Фатальні стратегії», Експоцентр України) — не-сподівано, яскраво і лаконічно.

ВЛАДА РАЛКОУперше художниця звернулася до жанру пейзажу і зрадила своїйкоронній «фрагментарності», пов’язаній, перш за все, із людськимтілом. Не виключено, що серія краєвидів, створених під час пере-бування у резиденції «Княжа Гора» (Канів) та представлених наАрт-Київ Contemporary 2011, є не тільки наступним етапом у їїтворчості, але й новим словом у сучасному українському пейзажі.

ВОЛОДИМИР БУДНІКОВБудніков, основоположник так званого «необарокового напрямкув нефігуративному живописі», у проекті «Спека» (спільно з Вла-дою Ралко, галерея «ГуГа», Гурзуф) вийшов за межі полотна і по-казав здатність арт-об’єктів цілковито змінювати простір. Ця серіяарт-об’єктів з металу також була представлена у рамках Арт-КиївContemporary 2011.

ТЕТЯНА ГЕРШУНІЧи не найоригінальніша концептуалістка 90-х ще минулого рокувзялася за 3D-живопис — хитре колористичне поєднання двохзображень на одному полотні. Цього року на Арт-Київ Contempo-rary глядачам вже було представлено цілу серію робіт, яка отри-мала назву «Подвійний портрет художника», оскільки присвяченаголовним митцям ХХ століття.

ВАЛЕРІЯ ТРУБІНАОдна з ключових художниць «нової хвилі» активно повертаєтьсяв український арт-простір з-за морів: її персональні виставки вукраїнській столиці, зокрема «Флешбек» у галереї «Боттега», —про пошук точки перетину минулого із майбутнім, яку можна за-фіксувати за допомогою пензля.

11 художників 2011Тема 13Текст: МАРІЯ ХРУЩАК

11 художників 2011

Як тебе не любитиЯвище14 Текст: МАКС ВІХОТЬ

Під таке визначення з легкістю може підпадати не лише літера-турний класик Микола Васильович Гоголь, а й Євген Гудзь, за-сновник, ідеолог і лідер транснаціонального мультикультурногополістилістичного музичного колективу Gogol Bоrdello, який зму-сив вивчити прізвище автора «Вечорів на хуторі біля Диканьки»сотні тисяч різних, часом зовсім далеких від читання людей повсіх світах, починаючи пересиченими представниками нью-йорк -ської богеми і закінчуючи малограмотними мешканцями бразиль-ських фавел.

Інтегруватися до світового нонконформістського культурного про-стору Євген почав задовго до того, як у 1991 році опинився у Нью-Йорку, де через вісім років зібрав свою першу групу.

Іще в середині 80-х він був активним членом київської андеґра-ундної тусовки. Зокрема, брав участь в організації унікального —для того часу й дотепер — єдиного концерту в Києві у березні1989 року культових Sonic Youth, своєї улюбленої групи, чиє нью-йоркське походження багато у чому й визначило кінцевий пунктпризначення його багатомісячних поневірянь різними країнамипісля еміграції.

Останні два роки Гудзь живе у Ріо-де-Жанейро, надихаючисьзапальними ритмами самби і запаморочливим ефектом ка-шаси. Однак, де іще, як не у місті, що ніколи не спить, у цьомуплавильному котлі культур, могла з’явитися група, яка об’єд-нала вихідців з України, Росії, Ізраїлю, Ефіопії, Еквадору, США,Тринідаду і Тобаго та сплела у своїй музиці українські, ци-ганські, африканські, карибські та східні мотиви з панк-роком іромансом, а у текстах — ламану англійську, російську обсценнулексику й солов’їну мову.

Під цей gypsy punk, як охрестили свій стиль самі музиканти, не-можливо встояти на місці. Подібно до електричного розряду вінпідкидає тебе, змушуючи м’язи мимоволі скорочуватися в такт, адушу — розгортатися і згортатися слідом за мелодією, до певної

міри залишаючи шанси розібратися у фірмовому «борделловсь-кому» есперанто.

Чи не більш унікальним явищем за музику Gogol Bоrdello є їхніконцертні шоу. Той, хто хоча б раз споглядав це дійство на межірок-н-ролу, театру і балагану, не забуде його повік.

Коли людей, що називається, пре, це помітно і заразливо. Немож-ливо кудись подітися від енергетики, яка одночасно з водою ізвідра ллється на тебе зі сцени. Причому однаково неважливо, цепоміст у маленькому клубі чи величезна сцена на стадіоні«Уемблі» і виконує група електричну програму чи акустичний сет.

Гудзь та його команда живуть, мов грають, а співають про те, чимживуть, як це робили свого часу Джим Моррісон і Курт Кобейн.Вони відверті й справжні, а це у нинішньому наскрізь прорахова-ному світі мало хто може собі дозволити. У цьому і полягає їх фе-номен. Це, власне, і підкуповує — як рядових слухачів, так і акулшоу-бізнесу на зразок Мадонни та Ріка Рубіна.

Ще одна особливість Гудзя — його національна самосвідомість.Будучи громадянином світу, він, на відміну від того ж таки Ми-коли Васильовича та багатьох інших уславлених вихідців зУкраїни, не зрікається свого коріння, а всіляко підкреслюєвласне походження — чи то у пісні, чи в інтерв’ю, чи у кліпі. І не-дарма у «свіжовипущеному» і першому російсько-українськомуальбомі Gogol Bоrdello «Моя Циганіада» поряд з авторськимитворіннями і кавер-версіями пісень Володимира Висоцького єоригінальне прочитання неофіційного гімну української столиці«Києве мій», а також пісня, присвячена київській футбольнійкоманді «Динамо».

У 2003 році французький журнал L’Officiel назвав платівку GogolBоrdello «Multi Kontra Culti vs. Irony» шедевром сучасної українсь-кої культури. І нехай Євген Гудзь уже більше двадцяти років живеза кордоном, він безперечно є її носієм і безумовно — послом.

ЯК ТЕБЕ НЕ ЛЮБИТИНОСАТИЙ, ВУСАТИЙ, БЕЗМЕЖНОТАЛАНОВИТИЙ УКРАЇНЕЦЬ, ЯКИЙ У ЮНОМУ ВІЦІ ЗАЛИШИВСВОЮ ІСТОРИЧНУ БАТЬКІВЩИНУ,ЩОБИ З ЧАСОМ ЗДОБУТИ СВІТОВЕВИЗНАННЯ І ПОСІСТИ ВЛАСНЕМІСЦЕ У СВІТОВІЙ КУЛЬТУРІ

П

ДОВІДКА

Євген Гудзь — засновник та вокаліст американськогогурту Gogol Bordello, актор, діджей.

Український емігрант Євген Гудзь народився у місті Бо-ярка, під Києвом, після подій на ЧАЕС був евакуйованийз родиною на Західну Україну, як біженець побував уПольщі, Угорщині, Італії та інших країнах Європи, а у1990-му році переїхав у США.

Гурт Gogol Bordello, який переважно складався з музикан-тів східноєвропейського походження — Україна, Росія таІзраїль, було засновано ним у 1999 році в Нью-Йорку. Насьогодні склад групи збільшився і став мультинаціональ-ним — серед учасників є музиканти з Ефіопії, Еквадору,Китаю, Тринідаду і Тобаго, США. Гурт поєднує найрізно-манітніші стилі: рок-н-рол, панк, українські та російськіфольклорні мотиви, балканські романси інше.

2005 року Євген Гудзь виконав одну з головних ролей уамериканському фільмі «І все освітилося» (Everything Is

Illuminated) за однойменним романом Джонатана СафранаФоера, а пісня Gogol Bordello під назвою Start Wearing Pur-ple стала саундтреком до фільму. 2007 року гурт отримавпремію ВВС World Music Awards.

За версією музичного журналу Rоlling Stone, роботи гуртуGogol Bordello увійшли до 50 кращих альбомів та 100 кра-щих пісень 2007 року.

Gogol Bordello співпрацював з Мадонною: учасникигрупи Євген Гудзь та Сергій Рябцев виконали разом ізнею хіт La Isla Bonita на концерті London Live Earth7 липня 2007 року на стадіоні «Уемблі». Гурт також бравучасть у фільмі «Бруд і мудрість» (Filth and Wisdom) ре-жисерки Мадонни, презентація якого відбулась на кіно-фестивалі «Санденс» (Sundance Film Festival) навесні2008 року.

На момент здачі номера завершився тур групи Gogol Bor-dello Україною.

Як тебе не любитиЯвище 15Текст: МАКС ВІХОТЬ

ГУД З Ь ТА Й О ГО КО М А Н Д А Ж И ВУТ Ь , М О В Г РА ЮТ Ь ,А С П І ВА ЮТ Ь П Р О Т Е , Ч И М Ж И ВУТ Ь , Я К Ц Е Р О Б И Л ИС В О ГО Ч АСУ Д Ж И М М О Р Р І С О Н І КУ РТ КО Б Е Й Н

Таємне товариствоТрадиції16 Текст: ЛЬОЛЯ ГОЛЬДШТЕЙН

ТАЄМНЕ ТОВАРИСТВО

СТВОРЕНИЙ У 1907 РОЦІ НА МАНЕР ЛОНДОНСЬКИХ КЛУБІВ, КИЇВСЬКИЙСИГАРНИЙ ГУРТОК У БЕРЕЗНІ 2003 РОКУ ВІДНОВИВ СВОЮ ДІЯЛЬНІСТЬ.

ЗАВДАННЯ КЛУБУ — ЗРОБИТИ ВЛАСНИЙ ВНЕСОК У СУЧАСНУ УКРАЇНСЬКУКУЛЬТУРУ ЧЕРЕЗ ОРГАНІЗАЦІЮ ТА ПІДТРИМКУ МИСТЕЦЬКИХ АКЦІЙ,

КОНЦЕРТІВ, АУКЦІОНІВ

Київський Сигарний клуб (КСК) — це ціле сторіччя традицій уформуванні естетики міського середовища. Магдебурзьке право,ампір, закриті спільноти утворюють позаетнічні зв’язки Києва зісвітовою культурою.

Вісім років тому за ідеєю Ігорса Петровса відбулось так зване «за-сновницьке засідання», яке, зі слів Олега Стрельнікова, одного з11 присутніх на цьому зібранні, стало «точкою відліку» новогожиття Київського Сигарного клубу.

ЗАКРИТІ КЛУБИ ЯК КУЛЬТУРНИЙ ФЕНОМЕНКлуби закритого типу —це не просто багатолітнійдосвід та історія «кола заінтересами». Їх основнаси ла полягає у збережен -ні традицій та культиваціїмистецьких і культурнихпроявів. Некомерційні ор-ганізації, які існують за ра-хунок членських внесків,вони займаються благо -дійністю, виконуючи кон-кретні соціальні завдання.

Учасники КСК підтри-мують чотири благодійніпрограми, які супровод-жуються неодмінною умо-вою для партнерства у них — абсолютною прозорістю звітності:клуб не бере участі в сумнівних заходах і залучає до роботи лишеоднодумців. У виборі компаньйонів головні критерії — порядністьта шляхетність.

Членів Київського Сигарного клубу об’єднують спільні цілі та ба-жання: зробити життя в Києві змістовним, насиченим та, особливоюмірою, аристократичним. За словами Президента клубу МіланаПаєвича, Сигарний клуб — «місце, де можна реконструювати атмо -сферу, яка існувала у Києві на початку ХХ сторіччя. Наш клуб — цетовариство київських джентльменів: бізнесменів, адвокатів, банкі-рів, журналістів, архітекторів, спортсменів. Головне в ньому — від-сутність пафосу: у клубі немає олігархів чи політиків. Бездоганнарепутація, яка, звичайно, може трактуватись як завгодно, — ось щоважливо. Ми не вимірюємо статус члена клубу товщиною його га-манця. Ми намагаємось формувати і гуртувати еліту».

Як і сторіччя тому, жінки не мають доступу до клубу. Це непов’язано із дискримінацією абощо — закрите чоловіче товари-ство має свої правила.

Мілан Паєвич:

ІСТОРІЯВважається, що культуру паління сигар київським панам прище-пив генерал-губернатор граф Олексій Павлович Ігнатьєв, якого в1889 році перевели до Києва з поста генерал-губернатора Схід-ного Сибіру. Його старший брат, Микола Павлович, служив вій-ськовим аташе в Лондоні, столиці сигарного джентльменства.Талант брата, фактично військового розвідника, знаходитизв'язки і використовувати їх на благо батьківщини був і в ОлексіяПавловича. Займаючи посаду київського генерал-губернатора до1906 року, він організував місцевих промисловців і знать на ство-рення Міського музею (нині — Національний художній музейУкраїни) та здійснення інших меценатських проектів.

У 80-х роках ХІХ сторіччя університетська професура і київські під-приємці замислились над необхідністю створення першого в Києвіхудожнього музею. Здавалося б — жодних проблем, варто ли -ше деяким із членів ініціативної групи — братам Терещенкам, Ла-зарю Бродському, Богдану Ханенку — скласти докупи свої«пожалування». Проте представники тодішньої бізнес-еліти за-бажали, аби у вирішенні власних проблем взяла участь і

Таємне товариствоТрадиції 17Текст: ЛЬОЛЯ ГОЛЬДШТЕЙН

Н А Ш К Л У Б — Ц Е ТО ВА Р И СТ В ОК И Ї В С Ь К И Х Д Ж Е Н ТЛ Ь М Е Н І В :Б І З Н Е С М Е Н І В , А Д В О КАТ І В , БА Н К І Р І В ,ЖУ Р Н А Л І СТ І В , А РХ І Т Е КТО Р І В ,С П О РТС М Е Н І В . ГОЛ О В Н Е В Н Ь О М У —В І Д СУТ Н І СТ Ь П АФ О СУ

М И Л Ю Б И М О Ж І Н О К , А Л Е К Л У Б — Ц Е АУ РА, А В О Н И М ОЖУТ Ь Ї ЇЗ РУ Й Н У ВАТ И . У Н АС І С Н У ЮТ Ь В І Д К Р И Т І ЗАХОД И Д Л Я Д РУЖ И НТА Ч Л Е Н І В Р ОД И Н : ТУ Р Н І Р І З ГОЛ ЬФУ ТА Т Е Н І СУ, Р Е ГАТА. СА М Е

Д Л Я Н И Х М И ВЛ А Ш ТО ВУЄ М О В Е С Н Я Н И Й ТА З И М О В И Й БА Л И .С І М ’ Я — Ц Е Т РА Д И Ц І Ї , А Т РА Д И Ц І Ї М И Б Е Р Е Ж Е М О

київська міська адміністрація, тому напи-савши доповідну записку на ім’я генерал-гу-бернатора із клопотанням про організаціюмузею, вони отримали відповідь: «За да-ними, що зібрані по губернії, в установі по-дібного типу потреби немає».

Через декілька років генерал-губернаторомКиєва став граф Олексій Ігнатьєв, людинаосвічена та інтелігентна. Він охоче підтримавініціативу створення музею. Для збору по-жертв на нього Богданом Івановичем Ханен-ком було організовано комітет, який, якприватна особа, очолив сам генерал-губер-натор і власноруч зробив перший внесок.

Про те, яким чином граф збирав пожертвидля закладу, він по-військовому прямолі-нійно розповів у листі від 14 червня 1894:«Переконавшись, що думка про створення вмісті Києві музею давно визріла і засвоєнакращою частиною громадськості, я запросив на нараду найбільшзацікавлених цією справою осіб, причому дехто з присутніх по-жертвував більш як 60 тисяч рублів на спорудження будівлі про-ектованого музею».

Губернаторська ініціатива справила потрібне враження на чинов-ницький апарат Києва: раптово вони також забажали надатикошти. А слідом за ними проект фінансово підтримали й митро-полит Київський і Галицький, барон Максим Штейнгель, Уварови,Рєпніни, Довгорукі та багато інших. Таким чином у 1897 році уКиєві сформувалось перше повноцінне меценатське коло. ЧлениКиївського Сигарного клубу вважають, що інструментом генерал-губернатора в духовному об'єднанні панів стали саме сигари.

Хоча юридично Київський Сигарний гурток було засновано деся-тиліття потому, тобто коли Олексія Павловича вже не було вживих, його статут — реліквія київського Сигарного Клубу — да-тований 1907 роком і підписаний іншим Ігнатьєвим, племінникомгенерала Павлом Миколайовичем, який від 1907 до 1909 року був«цивільним» губернатором Києва.

КЛУБ ЯК КУЛЬТУРНА СПРАВАНині Київський Сигарний клуб займається організацією та прове-денням благодійних акцій, лотерей, аукціонів та підтримкою ми-стецьких, спортивних і громадських проектів.

Мілан Паєвич:

Минулого року в рамках святкування 200-річчя від дня наро -дження композитора Фредерика Шопена КСК організував благо-дійний концерт. Цього року так само відзначили 200 років від днянародження Ференца Ліста, наступного ж року плануються ми-стецькі заходи на честь Ігоря Стравінського.

У лютому нинішнього року Київський Сигарний клуб брав участьв організації меценатського вечора «Натхнення» на підтримку сві-тового гастрольного туру лауреатів конкурсу молодих піаністівпам’яті Володимира Горовіца.

У травні КСК став організатором акції «Серед квітів — черешня,серед людей — самурай» на підтримку постраждалої від стихій-ного лиха Японії.

Традиційні Big Smoke та Summer Big Smoke, дипломатичний Си-гарний раут, спортивні турніри та регата — далеко не повний пе-релік відкритих публічних та спортивних подій клубу.

Щороку в рамках Різдвяного благодійного балу під патронатомПрезидента Київського Сигарного клубу проходить аукціон творівмистецтва сучасних українських художників. Так само і під часБалу квітів навесні аукціон є невід’ємною частиною події. Задляпідтримки сучасного мистецтва у планах розвитку КСК є органі-зація Клубної галереї, до колекції якої увійдуть твори українськихта зарубіжних митців.

Продовжуючи благородні традиції київської еліти початку ХХ сто-річчя, сьогодні Київський Cигарний клуб гуртує представників ді-лових кіл та інтелігенції міста і всієї України, поєднуючиблагодійну та меценатську діяльність членів клубу в єдиний куль-турний організм.

Традиції18

У 1 8 9 7 Р О Ц І У К И Є В ІС Ф О Р М У ВА Л О С ЬП Е Р Ш Е П О В Н О Ц І Н Н ЕМ Е Ц Е Н АТС Ь К Е КОЛ О

К И Ї В С Ь К И Й С И ГА Р Н И Й К Л У Б О Б ’ ЄД Н УЄ Л ЮД Е Й КУЛ ЬТУ Р Н И Х . А КУЛ ЬТУ РУ В КО Н Т Е КСТ І СТА Л И Х Ц І Н Н О СТ Е Й П ОТ Р І Б Н О Р О ЗУ М І Т ИЯ К КУЛ ЬТУ РУ Ж И Т ТЯ . К Л У Б — Ц Е П Е Р Е Д О В С І М Й О ГО У Ч АС Н И К И .М И СТ Е Ц Т В О , І СТО Р І Я , К Л АС И Ч Н А М УЗ И КА — Р Е Ч І , БЛ И З Ь К ІВ С І М Н А М ЗА ГА Л О М І КОЖ Н О М У З У Ч АС Н И К І В — О К Р Е М О

Таємне товариствоТекст: ЛЬОЛЯ ГОЛЬДШТЕЙН

Традиції 19

ЗА Д Л Я П І Д Т Р И М К ИСУ Ч АС Н О ГО М И СТ Е Ц Т ВА

У П Л А Н АХ Р О З В И Т КУ КС К Є О Р ГА Н І ЗА Ц І Я К Л У Б Н О Ї

ГА Л Е Р Е Ї , Д О КОЛ Е К Ц І Ї Я КО ЇУ В І Й Д УТ Ь Т В О Р И

У К РА Ї Н С Ь К И Х ТА ЗА РУ Б І Ж Н И Х М И Т Ц І В

Таємне товариствоТекст: ЛЬОЛЯ ГОЛЬДШТЕЙН

— Останнім часом твої виставки все частіше проходять не вУкраїні. Чому так?

— Дійсно, не дуже хочеться робити на Батьківщині якісь проекти.Проте у цьому немає жодної неповаги до пересічної публіки. Церадше неповага до ситуації відсутності інституцій — на жаль,немає місць із репутацією та власною харизмою.

Чомусь тенденції такі, що нічого не живе довго. Так у нас працюєвсе. Були свого часу «Брама», центр Сороса, які відкрились, по-працювали певний час і… закрились. Це говорить про те, що невідпрацьовується загальна культура стосунків у професійнійсфері. Ніхто нікого не поважає, ніхто нікого не бачить, ніхто неможе сказати нічого чіткого й зрозумілого. Й ось ця «незрозумі-лість ситуації» страшенно засмучує, вона є сильним гальмом.

— Але раніше ситуація не була кращою. Щось змінилось утобі?

— Я знаю, що виставитись і показати щось — не проблема. Віддрузів я почую те, що хочу почути, і власне для цього мені непотрібно влаштовувати виставку, я від них можу це і в майстерніпочути. У нас немає серйозної критики. А що стосується арт-ринку, то тут узагалі смішно починати розмову, бо, знову жтаки, ніхто над цим не працює системно, хоча людей, які хочутькупити сучасне мистецтво, в нас достатньо.

І я вже просто втомився займатися такою «гуманітаркою» — що-року робити виставку, аби розважити публіку. Зрозуміло, що я,як професіонал, повинен виставлятися в Києві. Наприклад, цьогороку я брав участь у проекті Мистецького Арсеналу, бо в мене єнові роботи і я повинен показати їх у столиці. Але драйву, якийбув колись, у мене немає.

Для «Космічної Одісеї» я зробив «До-нецькі терикони» — напівживописнийпроект, який давно планував створити.Але, в принципі, я вже думаю про те,куди одразу відправити ці роботи — доПарижа, Маямі чи в Москву. Тобто, насьогодні ми повернулися до того, щобуло двадцять років тому. В цьому поля-гає проблема.

— Чому так відбувається? У Києві за останні роки арт-ситуа-ція наче активно ожила — з’явились нові арт-заклади, які нібипочали змагатися за художників. Вони пропонують невигідніумови співпраці?

— Звісно, ситуація змінилась — з’явився Мистецький Арсенал, ітам щось відбувається. Анатолій Димчук у Києві збирається від-крити лояльну до художників галерею. Та треба ще побачити, яквоно складеться і що з цього вийде. Але те, що почало з’являтисящось нове — це хороший знак, щось кудись воно і проб’ється.Проте, переважно панує безсистемність на всіх рівнях. Абсолютнобезграмотне планування галерейної діяльності.

Тому художники мого покоління самі їздять за кордон і наро-щують там свої персональні зв’язки. Тому я співпрацюю з арт-ди-лером Ігорем Абрамовичем, який, навзаєм, займається моєюпромоцією, роботою з аукціонами і так далі.

Ми намагаємося структурувати якісь процеси, але це більше на-гадує арт-проект. Тобто, група художниківпрацює зі своїм арт-дилером, який само-тужки працює набагато успішніше, аніжгалереї та арт-центри.

— Тобто з нашими галереями всесправді так критично?

— Мало хто з українських галеристів заці-кавлений у промоції художників. Усі нама-гаються «виїхати» на митцях, і ніхто навіть

Олег ТістолДумка20 Текст: МАРІЯ ХРУЩАК

У ЗВ’ЯЗКУ З ЕННОЮ КІЛЬКІСТЮ ВИСТАВОКОЛЕГА ТІСТОЛА ЗА КОРДОНОМ МИВИРІШИЛИ РОЗПИТАТИ ОДНОГО ЗГОЛОВНИХ ХУДОЖНИКІВ-АНАЛІТИКІВ:ЧОМУ ЙОМУ НЕЦІКАВО ПРАЦЮВАТИ ЗВІТЧИЗНЯНИМИ ГАЛЕРЕЯМИ, КУДИ МИКОТИМОСЯ І ЩО ЩЕ СПОВНЮЄ НАДІЄЮ

Олег Тістол: «ВІДПОВІДАТИ ЗА ЦЮ ДЕРЖАВУ ДОВОДИТЬСЯ НАМ»

П О ВТО Р Ю ЄТ Ь С Я І СТО Р І ЯЗ Ф РА Н Ц УЗ Ь К И М И БУ РЖУА,Я К І Д УЖ Е ХОТ І Л И , Щ О Б УС ІХУД ОЖ Н И К И БУЛ И Б І Д Н И М И

Олег ТістолДумка 21Текст: МАРІЯ ХРУЩАК

не думає про те, що, перш ніж «пограбувати» художника, йомуспочатку потрібно дати можливість заробити.

Повторюється історія з французькими буржуа, які дуже хотіли,щоб усі художники були бідними. Але нічого в них не вийшло. Нуі потім з’явилися такі митці, як Пікассо, які показали, хто має бутигосподарем художньої ситуації — це, насамперед, художники.

Всі дуже люблять згадувати гірку долю Ван Ґоґа чи Модільяні і чо-мусь ніколи не говорять про Пікассо, Далі, Матісса та інших ус-пішних авторів. У художників все має бути добре, насправді. І такповинно бути. У цьому випадку я кажу не про гроші, а про повагудо самого мистецтва і до тих людей, які його створюють.

— Щодо інституту кураторства — тут, мені здається, в нас щебільше проблем.

— Свого часу я працював із такими серйозними кураторами, якОльга Свіблова та Ольга Лопухова. Із українців можу хіба назватиВалентина Раєвського — це був дуже серйозний куратор-інтелек-туал, який міг бачити і систематизувати певні явища в українсь-кому мистецтві. А ті, хто в нас зараз називає себе кураторами —це просто соромно. Вони беруть на себе ті функції, з якими не мо-жуть дати собі раду. Проблема в тому, що вони мають орієнтува-тися на тих, хто створює мистецтво, і до них тягнутись.

— Що для тебе мистецтво зараз, на цьому етапі життя? Щоце за територія?

— Власне, річ у тім, що в свої п’ятдесят я опинився в андеґраунді.Це рівень на 4,5 метри нижчий від рівня асфальту. Я про май-стерню, свого часу подаровану мені Арсеном Савадовим. І я на-віть не впевнений, що завтра буду тут працювати — багатопроблем із ЖЕКом і все таке інше. Це і є андеґраунд.

Трохи смішно таке казати, але так чи інакше я залишаюся «бід-ним художником», і оце і є моя реальна територія. Вона мені по-добалась колись і подобається зараз.

— Твої стосунки з територією державної культурної полі-тики?

— Все, що відбувалось усі ці 20 років на державному рівні, меністрашенно не подобалося. Сам факт цього інтерв’ю для журналу«УК», який старший за мене вдвічі, це вже певний приємний ме-сидж, у розумінні — «а що,можна висловитись?» Меніне віриться, поки що, алеце викликає надію.

— Про надію. Що між на-дією і реальністю?

— Стільки років жити на-дією — складно. Пора вже бути прагматиком, хоча б заради своїхдітей. Тому цього року я провів виставку в Маямі, спільно з Анто-ном Соломухою та Віктором Сидоренко — в Парижі, мої роботипридбали на аукціоні Філіпс де Пюрі. Ведуться переговори з Моск-вою. Ось реальність.

А мені б уже хотілося бути класиком — тобто людиною, до якоїприслуховуються. Класик — це експерт. А експерт — це людиназ непідкупною репутацією, до якої звертаються за порадою. Оцедо розмови про класиків та культурну політику.

Наприклад, як би я не ставився до творчості Ліни Костенко, як50-річна людина, я дуже поважаю цю 80-річну людину. І колишумів цей скандал довкола її роману, було чітко зрозуміло, що їїім’я як класика використовують для дрібного самопіару. Якщо ко-мусь не подобається її остання книжка, все, що вони можуть зро-бити — піти і написати кращу книжку.

— Як на мене, це нормальна для українців ситуація.

— Це не нормальна ситуація для будь-кого і будь-чого. Якщо такпрожити ще років десять — не буде України. Будь-яка держава— це її культура. Все, більше нічого. Немає майбутнього без по-ваги до культури.

— Щодо молодого покоління художників. Вони викликаютьнадію?

— Я бачу серйозні втрати серед молодих митців, які ще років п’ятьтому подавали сподівання, а тепер закисають. Загальнокультурнийрівень нашої молоді, якщо судити за каталогами аукціонів, — до-сить непоганий, такий собі середній європейський рівень. Не таксоромно, як би це було 30-40 років тому. Але занадто нормально.

— Що нарешті має зрушитись?

— Ініціатива, яка має виходити від самих авторів культури, по-винна підтримуватися на всіх державних рівнях. Паралельно по-трібно пояснювати попередні покоління художників, хоча б20 століття. Хто такий був Кавалерідзе? Чому роботи Архипенказберігаються в телявівському музеї, а не в Україні? Дуже багато

питань, на які нам потрібно спробуватидати відповіді. Тоді почнеться сер -

йозна культурна ситуація. Наце я без надії сподіваюсь.

— У тебе було бажанняспробувати жити і пра-цювати в іншій країні?

— Ніколи не було. Більше того, чим гірша тут ситуація — тимбільше я схиляюсь до формули «я звідси не поїду, кохання не за-лишу». Зрозуміло, це дуже чоловіче.

Лякає те, що доводиться стільки років власними руками ліпитите, що називається державою. І відповідати за цю державу теждоводиться нам.

Дивно, але Центр Пінчука — досі єдина працююча організація, якатак чи інакше утримує тут тему сучасного мистецтва. Але це при-ватна ініціатива, якій бракує певних науково-просвітницьких функ-цій. І держава мала б якось відповісти альтернативою.

Адже стільки років все не може триматись на ентузіазмі окремихлюдей. Ентузіазм закінчується. Ми тут залишимось, не зважаючині на що. Заради мистецтва можна багато чого пройти. Але ж мо-лодь буде їхати з цієї країни.

Ч И М Г І Р Ш А ТУТ С И ТУА Ц І Я —Т И М Б І Л Ь Ш Е Я СХ И Л Я Ю С Ь Д О Ф О Р М УЛ И« Я З В І Д С И Н Е П О Ї Д У, КОХА Н Н Я Н Е ЗА Л И Ш У »

Чудовий час сучасностіТеорія22 Текст: ДМИТРО ЗАЄЦЬ

Багато хто із соціальних учених стверджує про «абсолютизацію»простору та зникнення часу з соціальних координат, запевнюючинас у необхідності так званого «просторового повороту». Нато-мість, здається, є підстави для того, щоб переглянути це тверд-ження та проголосити актуальність часового виміру соціальногожиття на прикладі процесу індивідуалізації в сучасній культурі.

Нинішня епоха, мабуть, уперше стикається з тим, що молоде по-коління, основа суспільства, пишається тим, що не пам’ятає своїхпопередників. Сучасна українська молодь не лише не знає, хтотакі Наполеон, Троцький та Горбачов, їм також невідомі герої «бу-ремних дев’яностих».

«Кінець історії», який пророкували ще не так давно, зокрема й ві-домий філософ Фукуяма, набув зовсім інших рис, змішавшись ізфутуризмом радянської системи. Соціальний час просто луснув,розірвався на шматочки, на множину часових поясів, у межі яких,немов в’язні, потрапили окремі групи, соціальні класи та поко-ління. Одні досі живуть лозунгами брежнєвської епохи, інші за-стрягли в «перебудові», треті взагалі хочуть жити по-новому,відкидаючи радянське як історичний факт. То що ж таке — фе-номен часу?

ПРИБОРКАТИ ЧАССентенція «чудовий час сучасності», винесена в назву статті, до-поможе чіткіше зрозуміти особливості сучасного стану часу, зо-крема його представлення в соціальних практиках, режим нашогосприйняття часу та ставлення до нього. Чудо, як феномен, і часзіставляються там, де йдеться про розмірковування та роботуфантазії — процеси, які допомагають нам впоратись із невпиннимплином часу: повернути його назад, уповільнити старіння тощо.

Проживати «чудовий час сучасності» означає, по-перше, можли-вість бути одночасно свідком та «творцем» того, що відбуваєтьсяу часі, який проноситься з величезною швидкістю. Це є законо-мірним наслідком високої технологічності сучасної епохи. Техно-логічності, яка в цьому контексті має радше справу з чудом,магією, аніж з наукою.

Ментальність сучасної людини, зануреної в технології, є до тих пірмагічною, доки сподівається на миттєвість, на переможний меха-нізм, який може затушувати порядок причин та наслідків. У цьомувона мало відрізняється від ментальності попередніх поколінь,утім є очевидним, що сьогодні в людини більше інструментів дляманіпуляцій із часом.

ЗАВТРА ПОЧИНАЄТЬСЯ СЬОГОДНІ, АБО

Б

НА СЬОГОДНІ МИ МАЄМО ДЕМОКРАТИЧНИЙ ДОСТУП ДО ГРУПОВОГО ТА ІНДИ-ВІДУАЛЬНОГО МОДЕЛЮВАННЯ ЧАСУ. ЧАСУ, ЯКИЙ МИ ВІДВОДИМО НА РОБОТУТА ВІДПОЧИНОК, НАВЧАННЯ ТА РОЗВАГИ, ГРОМАДЯНСЬКУ АКТИВНІСТЬ ТАПРОСУВАННЯ КАР’ЄРНОЮ ДРАБИНОЮ, ЧАСУ НА СЕКС ТА ЗАЛИЦЯННЯ, ТРИ-ВАЛІСТЬ РЕКЛАМНОГО БЛОКУ ТА ВИПУСКУ НОВИН, НА ПОХОРОН ТА СКОР-БОТУ ЗА ПОМЕРЛИМИ, НА СВЯТКОВУ ХОДУ З НАГОДИ ДНЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІАБО НА ЦЕРЕМОНІАЛ ПАМ’ЯТІ МІСЦЕВОГО ГЕРОЯ. І З КОЖНИМ НОВИМ КУЛЬ-ТУРНИМ ВИНАХОДОМ ПРИКЛАДИ ЧУДОВОГО В СУЧАСНОМУ СУСПІЛЬСТВІ БУ-ДУТЬ ЛИШЕ ДОДАВАТИСЬ. ЩО НЕ КАЖИ, МИ ЖИВЕМО В ЧУДОВИЙ ЧАС

Чудовий час сучасностіТеорія 23Текст: ДМИТРО ЗАЄЦЬ

По-друге, «чудовий час» — афоризм, який свідчить не лише прошвидкість та менеджмент часу, а й про здатність людини індиві-дуально моделювати часовий формат, діяти поза режимом, ма-неврувати вздовж і впоперек часових поясів соціальності.

Іншими словами, сучасна людина має бути здатною створювативласне «зараз», вирішувати, чи їй рушати вперед, чи звернутисьдо того, що вже минуло. Це пов’язано, насамперед, із тим, щоконструювання соціального часу є індивідуальним та колективнимводночас. Творення персонального часу нерозривно поєднане зсоціальною конвенцією про те, що такий час взагалі має право наіснування.

«Чудовий час» знаходить вираження в багатьох сферахсучасного життя та в якості різноманітних феноме-нів культури. Що їх об’єднує — так це прагненнялюдини завжди та усюди не просто керуватичасом, але й «перемикати» його, бажанняне лише скоротити його, але й приборкати.

ХРОНОПОЛІТИКА МОДЕРНУВажливо розуміти, що невпинне ба-жання людини скоротити час, одногоразу заволодівши нею, ніколи її не від-пустить. Людина завжди прагне пере-творювати свій час.

В антропологічній теорії є схема «натуралізації» часу, описана до-слідником Джоном Фабіаном. Ця схема передбачає перехід у тео-рії від категорії «історія» до категорії «еволюція», що дає змогустверджувати, що кожна соціокультурна відмінність є природноюі зумовлена культурною еволюцією. Культурна відмінність тут роз-глядається як дистанція, яку можна подолати в часі [1, 145–146].Час, таким чином, стає важливим у контексті геополітики та на-ціональних політик, які розглядають будь-яку реформу як дію вчасі, як швидкий рух уперед зі знаком «+».

Сприйняття часу залежить від історико-культурної ситуації. Сьо-годні існує можливість проживати час по-інакшому. Сьогодні мимаємо ситуацію тотальної присутності минулого — людина не до-

мінує над часом, але урівнюється з ним. Як прикладцьому — масове захоплення фотографуванням як

спасінням останньої хвилини, сотень дрібнихдрам повсякденності.

Ця присутність минулого стала предметомрозмірковувань та художньої творчостівже на початку ХХ століття: «…озираю-чись на минуле, ми не усвідомлюємособі, що тривале присвоєння обернулойого для нас у якусь хай і строкату, алезагалом однорідну цілісність, де ВікторГюго сусідує з Мольєром» [3], — пише

ЧУДОВИЙ ЧАС СУЧАСНОСТІ

С Ь О ГОД Н І М И М АЄ М О С И ТУА Ц І Ю

ТОТА Л Ь Н О Ї П Р И СУТ Н О СТ ІМ И Н УЛ О ГО — Л ЮД И Н А

Н Е Д О М І Н УЄ Н А Д Ч АС О М , А Л Е У Р І В Н Ю ЄТ Ь С Я

З Н И М

французький романіст Марсель Пруст, один із засновників мо-дернізму в літературі.

Чудовий час — це час порушення ретроспективи, час опозиції лі-нійності, що означає складне переплетення епох в одному моментісучасності. «Зрештою, час, потрібний людині, аби проникнути вякийсь глибший твір — то лише згусток і ніби символ літ…» [3, 85].Що ж тоді може бути розпізнано як культура «зараз»?

Вочевидь, найбільш влучною у цьому контексті є концепція пуб-лічного часу (public time), яку було введено в науковий обіг у 50-хроках минулого століття. Вона була відірвана від ідеї історії та на-вмисно акцентувала принцип одночасності [1, 143–144]. Цеозначає, що будь-які культурологічні студії необхіднонаповнювати відомостями та фактами соціальноїреальності, в якій культура, вірніш, культури,повстають одна проти одної з більшою ча-стотою та інтенсивністю, ніж будь-коли.

Культурні моделі часу конфліктують, їхвідносини діалектичні. Звернувшисьдо Броделя, побачимо його опис ха-рактеру чудового часу сучасності,коли одночасно «існує багато типівсоціального часу, сплетених міжсобою, важливість яких обумов-лена свого роду діалектикою про-тяжностей» [4].

Подальші розмірковування про часвідведемо в проблематику часу в ми-стецтві та часу мистецтва. Чи існуютьсьогодні межі в мистецтві? Як «чудовийчас» виражається в творчості сучасногомистецтва? Як художник, у широкому сенсіцього слова, використовує результати пере-творення часу, яке, своєю чергою, є наслідкомглобалізації культури?

МЕЖІ МИСТЕЦТВАІснує думка про те, що сучасне мистецтво — актуальне апріорі,адже образи сучасності в мистецтві рівнозначні образам тепе-рішнього, і це прив’язує художника до локомотиву соціальних таполітичних перипетій. Багато хто з сучасних художників не пра-цює довго в одному й тому ж жанрі: бути прив’язаним, скажімо,до скульптури означає завдати непоправної шкоди своїй кар’єрі.Тому вони «подорожують»: учора вони займались інсталяцією,сьогодні знімають відео-арт, а завтра пишуть картини кров’ю.

Навіть якщо художник працює в одному напрямку, наприклад, на-стінному розписі, в своєму предметному пошуку для кожної новоїроботи він має проникнути в контексти, які містять унікальні історіїта ситуації, зі швидкістю, яка набагато перевершує швидкість ака-демічного їх осягнення. Втім, навіть за таких умов він (художник) за-лишається на поверхні, ніде не доходить глибини. Поверхневаприсутність такого «різного», охопленого митцем за рекордністроки, перетворює кожну галерею або музей сучасного мистецтвана деяку фіктивну споживацьку сцену. В цьому суть діагнозу про«транстемпоральність» сучасного мистецтва, озвученого відомимарт-критиком Борисом Гройсом в інтерв’ю з Катериною Дьоготь [5].

Жанрових меж більше не існує, як і не існує очевидних «вільнихмісць» — творчого коридору. Власне поняття «межі» потребуєпрограмного перегляду. Час, витрачений на створення витворумистецтва, можна, в принципі, скоротити до кількох хвилин.В одну художню кар’єру вміщується нескінченна кількість «арт-проектів» та «арт-об’єктів». Час на оволодіння тою чи іншою ху-дожньою «практикою», схоже, можна стиснути до тижневоїрезиденції. То що може означати ідея «межі»? Мабуть, вона озна-чає лише час, виражений у тривалості життя твору, а саме —в його швидкому забутті.

Тема смерті в культурних продуктах сучасного мистецтва при-сутня в достатку, вона не репресується, більше того, подаєтьсяіронічно або сексуально. Це певним чином «баналізація» смерті.Іншими словами, всі об’єкти, які стосуються смерті або безсмертя,втрачають свій сакральний сенс.

«Постмодерне» ставлення до смерті, якщо послуговуватись тер-мінологією Зигмунта Баумана, проявляється в зусиллях із розвін-чання безсмертя [6]. Воно передбачає процес перетвореннялінійності життя на щоденну практику подолання розриву міжплинністю та постійністю. Іншими словами, культура постмодернурозбиває життя на купу його сегментів. Замість того, щоб піклу-

ватись про вічне безсмертя, пропаговане різноманітними ре-лігіями, сучасна людина орієнтується на досягнення

безсмертя тимчасового. Чи не це мав на увазіЕнді Ворхол, коли казав про відомість, якасьогодні доступна кожному, але яка про-

довжується не більше п’ятдесяти хвилин?

Знецінення безсмертя стало можли-вим завдяки його демократизації. Цеозначає, що всі і все мають однаковіможливості для того, щоб статибезсмертними [6]. Ми можемо по-довжити наше фізичне існуванняза допомогою сучасної медицини,проте чи зможемо ми подовжитинаше символічне життя, досяг-нувши тривалої популярності?

Популярність є метою сучасних«продавців безсмертя», якими є не

лише арт-критики або культурні екс-перти, але й «іміджмейкери», які створю-

ють «безсмертні» образи мало нещогодини.

Ситуація, за якої безсмертя тепер не є ані викликом,який потребує достойної відповіді, ані статусом, на досяг-

нення якого треба витратити багато часу, була чудово відобра-жена в арт-проекті «Речі» (2010). Цей проект підготувала молодахудожниця з Харкова Уляна Биченкова на п’ятому щорічному фе-стивалі Nonstop media. Биченкова представила скромну, як щодозасобів вираження, але дуже змістовну серію фотографій із«Центрального ринку» міста, де на задвірках ринку, в окремомумісці були виставлені на продаж старі речі, які викликають но-стальгію та не мають жодної символічної цінності.

Чудовий час сучасностіТеорія24 Текст: ДМИТРО ЗАЄЦЬ

ЗА М І СТ Ь ТО ГО , Щ О Б П І К Л У ВАТ И С Ь

П Р О В І Ч Н Е Б Е З С М Е РТЯ ,П Р О П А ГО ВА Н Е

Р І З Н О М А Н І Т Н И М И Р Е Л І Г І Я М И ,СУ Ч АС Н А Л ЮД И Н АО Р І Є Н ТУЄТ Ь С Я Н А

Д О С Я Г Н Е Н Н Я Б Е З С М Е РТЯТ И М Ч АС О В О ГО

Однак «Речі» провокують на дещо інше, аніж на просту актуалі-зацію історії цих предметів або епох, які відображено в них. Цейпроект проливає світло на те, яким чином реалізується постмо-дерне ставлення до смерті в сучасному мистецтві, а саме — настратегію його швидкого умертвіння. Раптовість смерті сучасногомистецтва підпорядковується логіці ринку, яка розгортаєтьсязгідно з правилами гри, парадоксальним чином оминаючи закониекономіки.

«Речі» — це алюзія на ситуацію, за якої будь-які естетичні інноваціїнасправді є естетичним старінням. Сучасне мистецтво передбачаєвічне відтворення арт-продукту. Воно є набором смертних існувань,які постійно відтворюються в послідовності, де кожна копія втрачаєсвій ціннісний зміст. Старі речі на «Центральному ринку» хоча йвтратили блиск новизни тапевну долю товарної при-вабливості, все ж будутьадекватно оцінені та знай-дуть свого покупця.

Кожна фотографія цихречей немовби ставитьпровокаційне питання: чи ємайбутнє у твоєї роботи?Чи зможеш ти її продати,скажімо, через 5-10 років?Яке минуле в твого арт-проекту? Яка його історія?Це дуже важливі питання,на які в сучасного ми-стецтва немає відповідей.Звісно, можна наполягатина тому, що мистецтво,кожен новий об’єкт якого євідтворенням старого, немає майбутнього. В числен-них повтореннях мистецтвовтрачає сенс, утім, і саме життя також його втрачає.

І не дивлячись на те, що хеппенінг та інсталяція — втілення швид-коплинності мистецтва — сьогодні є переважними формами твор-чої виразності художника, ніхто не скасовує аукціонів, на якихпродаються роботи як класиків, так і сучасників, а бієнале сучас-ного мистецтва, як і раніше, збирають маси глядачів.

Енді Ворхол став частиною теорії та історії мистецтва, проте статицією частиною так само складно, як і раніше. Змінились лише

межі мистецтва — багато в чому вони розширились за рахунокприв’язки до теперішнього, до його актуальних проблем, а не допрагнення утопічного майбутнього.

ЗАВТРА ВЖЕ СЬОГОДНІПоміж тим, категорія майбутнього не втрачає своєї значущості.Час, позбавлений майбутнього, постав би для нас як простір, і цедуже вдало показано в романі американського письменникаКурта Воннегута «Бійня № 5». Сприйняття часу героєм романуБіллі Пілігримом, якому він, як йому видається, навчився у жителівпланети Тральфамадор, — це сприйняття часу як простору. Ра-дянський філософ Ян Аскін так підсумовує цю незвичну здатність:«Все завжди є, всі події присутні, все можна відтворити, зокремасмерть, можна повернутись назад, перескочивши через будь-

який часовий відтинок. Май-бутнє тут є фікцією» [7].

Не дивлячись на те що Біллів романі пише, що лише наТральфамадорі є «ілюзія то -го, що моменти йдуть одинза одним, як намисто нанитці, і того, що якщо митьминула, її вже не повер-нути» [8], є докази того, щой на нашій планеті є спіль-ноти, які сприймають час не-лінійно.

Харківський соціолог ЮліяСорока в книзі «Бачити,мислити, розрізняти: соціо-культурна теорія сприй-няття» (2010) представляєрезультати дивовижного до-слідження американськогоантрополога Дороті Лі, яка

вивчала культуру Тробріанських островів. Головна особливістькультури тробріанців полягає в тому, що в ній представлені моделінелінійної форми часу. Це проявляється у відсутності хронології,розвитку або причинно-наслідкових зв’язків в оповіді та в грама-тичних особливостях мови [9].

«Чудовий час» сучасності, на мою думку, дозволяє кожному з насстати тробріанцем власної культури, відчувши різноманіття, якедарує нам можливість на власний розсуд будувати часові моделіта насолоджуватись безмежною грою людської фантазії.

Прикладів такого «тробріанства» в сучасній західній культурі є ба-гато. Початок «чудового часу» в архітектурі прийшовся на появустилю деконструктивізму. Неймовірні приклади міської поезії —будівлі Пітера Айзенмана — роблять його наочним. Деконструк-тивізм руйнує архетип сприйняття будівлі, переписуючи його со-ціально значущі функції. Це складний та красивий стиль, і дужесуб’єктивний. У цій суб’єктивності є привабливий момент —об’єкти не виглядають серійними, оскільки форму кожного об’єктанеможливо охопити з першого погляду. Кожного разу поглядотри мує нову інформацію, новий ракурс розкриває нові конфігу-рації, додаткові деталі або криволінійність, які створюють ілюзіюще не розкритих можливостей.

Увага професійної спільноти та широкої публіки до проектів ін-шого архітектора деконструктивізму, Захі Хадид, свідчить про те,що в архітектурі почала переважати «краса того, що не існує»,випадковість, ідеали дисгармонії, розламу й таємничості.

Якщо звернутись за прикладами до сучасної прози, не можнане згадати про геній Хорхе Луїса Борхеса, зокрема про збірникйого оповідань «Вигадки». Багатьма гіпотезами Борхеса кори-стувались інші письменники або вчені. В цьому плані він схожий

Чудовий час сучасностіТеорія 25Текст: ДМИТРО ЗАЄЦЬ

П О П УЛ Я Р Н І СТ Ь Є М Е ТО Ю СУ Ч АС Н И Х « П Р ОД А В Ц І В Б Е З С М Е РТЯ » ,Я К И М И Є Н Е Л И Ш Е А РТ - К Р И Т И К И А Б О КУЛ ЬТУ Р Н І Е КС П Е РТ И , А Л Е Й « І М І Д Ж М Е Й К Е Р И » , Я К І СТ В О Р Ю ЮТ Ь « Б Е З С М Е РТ Н І »О Б РАЗ И М А Л О Н Е Щ О ГОД И Н И

Теорія26

на героя роману Германа Гессе і міг би стати Видатним Магі-стром Гри в бісер, «гри з усіма смислами та цінностями нашоїкультури» [11].

Утім, не лише Борхес або сучасний художник-культуролог можеанатомувати та інтерпретувати загальне надбання культури, шу-кати сховані смисли та відстежувати часові метаморфози. «Чу-довий час сучасності» дає цю можливість кожному, хто простохоче жити по-своєму, всупереч соціально схвалюваній ідентично-сті або «здоровому глузду», не враховуючи хронологію або строгупослідовність дій.

У якості останнього прикладу наведу популярну серед користува-чів web 2.0 соціальну гру eRepublik, яка є одночасно і грою, і соці-альним медіа. eRepublik представляє собою альтернативну версіюнашого світу: є країни, в них живуть свої громадяни, є політичната економічна системи, внутрішні та зовнішні конфлікти. Для нас,щоправда, важливіше інше: один місяць реального часу відпові-дає чотирьом рокам віртуального. Врешті-решт, кожен важливийсуспільно-політичний або економічний процес у eRepublik можерозвиватись у різних напрямах та з різною інтенсивністю. Мож-ливо, eRepublik є найбільшою соціальною грою на світі, головнаж її особливість полягає в тому, що кожен громадянин-юзер, якийзареєструвався, може вплинути на майбутнє своєї держави у при-швидшеному режимі, принаймні в такій, уявній формі.

ЗАМІСТЬ ПІДСУМКІВТобто, «чудовий час сучасності» — це, по-перше, результат не-бувалого прискорення соціального життя, причиною якого сталареволюція нових комунікаційних технологій, поява наднаціональ-ного рівня ідентифікації, «нової соціальності» та глобалізаціякультури. По-друге, наслідок цього прискорення — розбиття со-ціальної історії на серію, вірніш, набір, одночасних моментів по-всякденного життя спільноти або індивідуума. Нарешті, по-третє,це можливість і, до певної міри, необхідність, які викликані двомапершими процесами. Йдеться про масштабну хвилю креативно-сті, яка пов’язана із соціальним виміром часу. І ця постмодернаполітика часу проявляється, насамперед, у сучасному мистецтві:архітектурі, візуальному мистецтві, літературі та дизайні.

Література

1. Fabian, J 2002, Time and the Other. How Anthropology Makes its Object, Columbia University Press, New York. (Published since 1893)

2. Заец Д. Indie-rock социология Мишеля Маффесоли / Д. Заец // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2011

3. Пруст М., У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат-квіток [Роман] / М. Пруст. — Харків: Фоліо, 2009. — 86 с.

4. Валлерстайн И., Время и длительность: в поисках неисключённого среднего / И. Валлерстайн // Философские перипетии. Вестник Харьковского государственного университета. № 409'98Серия: Философия. ХГУ, 1998, С. 186–197

5. Див.: http://www.openspace.ru/art/events/details/189426. Bauman, Z 2000, Mortality, Immortality and Other Life Strategies, Stanford

University Press. USA7. Аскин Я.Ф. Категория будущего и принципы её воплощения в

искусстве / Я.Ф. Аскин // Ритм, пространство и время в литературе и искусстве. — Л.: Наука, 1974, — С. 67–73

8. Воннегут К. Бойня номер пять или Крестовый поход детей // Новый мир. — 1970. — № 3. — С. 89

9. Lee, D 1977, ’Lineal and Nonlineal Codifications of reality’, Symbolic Anthropology, Columbia University Press, New York, pp. 151–164.Упоминается по: Сорока Ю.Г. Видеть, мыслить, различать:социокультурная теория восприятия / Ю.Г. Сорока. — Х.: ХНУ имени В.Н. Каразина. — 2010. — С. 220–226

10. Тертерян И. Человек, мир, культура в творчестве Хорхе Луиса Борхеса // Борхес Х.Л. Проза разных лет: сборник / И. Тертерян. — М.: Радуга. — 1984. — С. 5–22

11. Гессе Г. Игра в бисер [Роман] / Герман Гессе. — М., 1969. — 39 с.

М ОЖ Н А Н А П ОЛ Я ГАТ ИН А ТО М У,

Щ О М И СТ Е Ц Т В О ,КОЖ Е Н Н О В И Й О Б ’ Є КТ Я КО ГОЄ В І Д Т В О Р Е Н Н Я М СТА Р О ГО ,

Н Е М АЄМ А Й БУТ Н Ь О ГО

Чудовий час сучасностіТекст: ДМИТРО ЗАЄЦЬ

ШІСТЬ КНИЖОК МИСТЕЦЬКОГО ВИДАВНИЦТВА TASCHEN,

PHOTOGRAPHERS A-Z, HANS-MICHAEL KOETZLEУ цій біографічній енциклопедії в алфавітному порядку представлені найвидатніші фо-тографи 20-го століття: від представників класичного модернізму до наших часів. Щедроілюстроване факсиміле з книжок та журналів складається зі світлин тих майстрів мину-лого століття, хто став відомим завдяки важливим публікаціям, виставкам та зробивзначний внесок у культуру фотографічного зображення. Загалом — 400 статей про фо-тохудожників з Північної та Латинської Америки, Європи, Японії, Африки та Китаю.

Видання Photographers A-Z («Фотографи від А до Я») зосереджене на арт-фотографії,проте сюди увійшли і роботи тих фотографів, які працювали у «прикладній» сфері, чиїроботи виходять за рамки ілюстративного характеру. Більшість із них — у колекціях ві-домих музеїв, зокрема це такі зірки фотографії, як Адамс Ансель, Мануель Альварес-Браво, Нубійосі Аракі, Діана Арбус, Річард Аведон, Девід Бейлі, Елмер Батерс, ПітерБірд, Сесіл Бітон, Вернер Бішоф, Гі Бурден, Хельмут Ньютон, Мартін Парр, Нан Голдін,Пітер Ліндберг, Енді Ворхол та інші.

ALEX STEINWEISS: CREATOR OF THE MODERNALBUM COVER. ALEX STEINWEISS, STEVENHELLER, KEVIN REAGANАлекс Штайнвайс — автор нової форми графічного дизайну, пов’язаного з оформ-ленням обкладинок музичних альбомів. Закінчивши у 23 роки Parsons School of De-sign і ставши арт-директором студії грамзапису Columbia Records він загорівсястворенням чогось значущого та унікального. «Чому б не змінити одноманітні корич-неві конверти, в яких продавали платівки, на різнокольорові барвисті картинки?» —подумав він.

«Мені хотілося, аби люди дивились на обкладинку і чули музику», — згадував ху-дожник. Новий підхід до оформлення виявився напрочуд вдалим: менш ніж за де-кілька місяців продажу Columbia Records збільшилися на 800%. За три десятиліттяШтайнвайс створив тисячі оригінальних проектів для платівок із класичною, джазо-вою та поп-музикою.

В книзі представлені найвідоміші роботи автора, а також ті, які друкуються вперше.Величезна колекція зображень доповнюється інтерв’ю з художником і статтями, якінаписали журналіст та письменник, один із директорів нью-йоркського School of Vi-sual Arts Стівен Хеллер та триразовий володар премії Греммі дизайнер Кевін Ріган.

SERPENTINE GALLERY PAVILIONS, PHILIP JODIDIOЗаснована у 1991 році галерея сучасного мистецтва Serpentine Gallery з 2000 щорокузалучає всесвітньо відомих архітекторів до проектів створення літніх павільйонів —тимчасових споруд, які протягом сезону слугують виставковими залами.

За всі часи існування програми жодна із зірок світової архітектури, запрошена ку-раторами галереї, не відмовилась від пропозиції взяти участь у проекті, а серед них:Заха Хадід, Даніель Лібескінд, Тойо Іто, Оскар Німейєра, Алваро Сіза, Рем Колхаста та інші. В галереї експонувалися роботи художників: Мана Рея, Генрі Мура, ЕндіВорхола, Паули Рего, Бріджити Райлі, Алана МакКолума, Демієна Хьорстт таДжефа Кунса.

Ця книга вперше об’єднала всі проекти Serpentine Gallery, тож досягнення сучасноїархітектури, які раніше були доступні для огляду лише жителям та відвідувачам Лон-дона, можна оглянути на сторінках альбому, підготовленого видавництвом Taschen.

TaschenТенденції28 Підготував ЯРОСЛАВ СОЛОП

Тенденції 29

ЯКІ В 2011 РОЦІ КОРИСТУВАЛИСЬ ОСОБЛИВИМ ПОПИТОМ В УКРАЇНЦІВ

HELMUT NEWTON: POLAROIDSНьютона часто називають вуайєристом у фотографії: майстер часто повторював, щойого фотографії — це він сам. Хельмут став відомим як «повільний фотограф»: ре-тельно і довго готував сцену, знімаючи всього декілька попередніх кадрів на камерумоментальної фотографії Polaroid.

Автор зберіг свої пробні знімки, які дають унікальну можливість потрапити за кулісийого культових фотосесій та дозволяють краще пізнати творчий процес відомогофотографа.

Альбом, який включає понад 300 кадрів (попередні знімки загальновідомих моногра-фій автора SUMO, A Gun for Hire та Work), базується на ретельній підбірці світлинвдови фотографа — Джун Ньютон для виставки Helmut Newton Polaroids в берлінсь-кому Museum fur Fotografie (2011).

Видання для публікації люб’язно надані книгарнею «Резидент»

(вул. Велика Васильківська/Басейна, 1-3/2, ПінчукАртЦентр, 2-й поверх)

LINDA MCCARTNEY: LIFE IN PHOTOGRAPHS. ANNIE LEIBOVITZ, MARTIN HARRISON, ALISON CASTLE, LINDA MCCARTNEYПровідний фотограф кінця 60-х, Лінда зафіксувала на плівці відомих рок-зірок того часу: ДжиміХендрікса, Боба Ділана, Дженіс Джоплін, Міка Джагера та багато інших. Вона увійшла в істо-рію як перша жінка-фотограф, чия світлина — портрет Еріка Клептона — у 1968 році потра-пила на обкладинку Rolling Stones.

В 1967 році Лінда, перебуваючи у Лондоні, знайомиться з Полом Маккартні і вже у 69-му вониодружуються. Наступні тридцять років і аж до своєї трагічної смерті вона присвячує себе ро-дині, захисту прав тварин, вегетаріанству та фотографії. Починаючи від ранніх портретів рок-зірок і до останніх років існування The Beatles, від туру із групою Wings і до народження своїхчотирьох дітей — Лінда, як у щоденнику, фіксувала все на фотоплівці.

У співпраці із Полом Маккартні та його з Ліндою дітьми видавництво Taschen опублікувалокнигу робіт фотографа (понад 200 000 фотографій), яку доповнили передмовами Пола, Стелиі Мері МакКартні, а також фотографа Анні Лейбовіц та мистецтвознавця Мартіна Харісона.

INDUSTRIAL DESIGN A–ZІз зростанням ринкової економіки дизайн став явищем глобальним. Понад двісті років продуктипромислового виробництва формують матеріальну культуру суспільства та створюють есте-тику повсякденного життя.

«Дизайн увібрав найвдаліший функціональний набір технічних прийомів, ідей та цінностей,котрі прямо впливають на наші відчуття у сприйнятті навколишнього світу», — стверджуютьШарлотта та Пітер Фієлли, автори багаточисельних книг з дизайну видавництва Taschen:1000 Chairs, Design of the 20th Century, Scandinavian Design, Designing the 21st Century, GraphicDesign for the 21st Century, 1000 Lights та Contemporary Graphic Design.

Збірка Industrial Design A–Z — ідеальне джерело інформації та натхнення для всіх, хто ціка-виться дизайном.

TaschenПідготував ЯРОСЛАВ СОЛОП

Радіо АфродитаЕксклюзив30 Текст: ОЛЕГ КРИШТОПА

Альберт Газенбрукс народився у фламандському Остенде підпостріли гармат Першої світової. У Брюгге його батьки купилибудиночок. На першому поверсі тримали кафе, на другому по-версі був міні-готель, а на третьому мешкали самі. Альбертвчився в університеті, проте рано одружився, став батьком і по-кинув навчання, щоб заробляти на життя своєї сім’ї. Думаю, цебуло вимушене рішення.

Франсін (царство їй небесне) розповідала Джонові, а Джон мені,що мати її не була взірцем терпимості. «Мама для тата булагірше, ніж ГУЛАГ», — жартувала Франсін. Сутулий, з довгимносом, високим чолом і велетенськими окулярами, Альберт Га-зенбрукс, напевно, розсмішив бельгійського комісара у 40-му,коли Вермахт уже підступав до Брюгге. Проте його таки взяли довійська.

Війна протривала аж два тижні. Потім був полон, концтабір, без-робіття і ниття дружини. Газенбрукс утік. Він добрався до Берлінаі влаштувався на будову. Це не були примусові роботи, однакрежим все одно суворий. Барак, право виходити до міста лишена кілька годин денно. Газенбрукс не витримав і знову втік. Ге-стапо схопило його у Брюгге. Коли його забирали від дружини,він зовсім не опирався. Проте вигляд цього сутулого молодика зізморщеним лобом не викликав у слідчого нічого, крім жалості.

Два тижні тюрми, потім свобода, точніше домашній арешт. У 43-мувін знову втік. Цього разу на Схід. Думав, там буде більше сво-боди. Влаштувався на роботу в будівельну компанію у Рівному.Якраз неподалік від рейхскомісаріату. Викладаючи цеглу, вранціі ввечері він бачив мерседес Еріха Коха, а можливо, бачив навітьі радянського розвідника Кузнєцова. Хто зна.

ДНЯМИ МЕНІ НАПИСАВ ДЖОН.«ФРАНСІН ПОМЕР, ЦАРСТВО ЇЙНЕБЕСНЕ!». СПОЧАТКУ Я НЕЗРОЗУМІВ, НІ ХТО ТАКИЙ ФРАНСІН,НІ КОМУ ЇЙ. ЗА МИТЬ ДІЙШЛО —ГОЛЛАНДЕЦЬ ДЖОН ПРОСТОПОМИЛИВСЯ З РОДАМИ. ПОМЕРЛА ФРАНСІН ГАЗЕНБРУКС,ДОЧКА АЛЬБЕРТА, ЦАРСТВО ЇЙНЕБЕСНЕ. МОЯ ВІДКЛАДЕНА ПОЇЗДКАДО БЕЛЬГІЇ ВТРАТИЛА СЕНС. НЕ СТАЛО ОСТАННЬОГО СВІДКА,ОСТАННЬОЇ ЛАНКИ, ЯКА МОГЛА БЗВ’ЯЗАТИ МЕНЕ З АФРОДИТОЮ.ФРАНСІН ВЖЕ НЕ РОЗПОВІСТЬ МЕНІПРО СВОГО БАТЬКА, І БУДЬ-ЯКІПОДРОБИЦІ ЦІЄЇ ІСТОРІЇ ДОВЕДЕТЬСЯДОДУМУВАТИ. ЩО Ж, МОЖЕ ТАК І КРАЩЕ, ЦЯ ІСТОРІЯ ВСЕ ОДНО НАДТОНЕЙМОВІРНА, ЩОБ Ї Ї ДОКУМЕНТУВАТИ

A

Радіо АфродитаЕксклюзив 31Текст: ОЛЕГ КРИШТОПА

Замість одягу йому дали німецьку шинель без погонів. Роботабула важка, і Альберта дратував колючий дріт. Він ненавидів ого-рожі. Тож одного дня переліз і втік. Він ішов на південь. Згодомказав, що думав добратися додому морем — через Румунію. Я невірю. Він точно не збирався додому. Може, він хотів поплисти доАмерики.

Як слухач радіо, він думав, що Америка — це свобода. Проте доАмерики він не потрапив. Навіть до Бельгії було ще дуже довго.У лісі біля Дубного він натрапив на стежу УПА. Хлопці наставилина, як вони думали, німака люфи своїх шмайсерів. Альберт піднявдогори руки, швидко зорієнтувався і почав кричати: «Бельгія,Бельгія». Він знав близько десяти мов, але українською ще не го-ворив. Хлопці допровадили дивного полоненого до командира.Німецькою провели перший допит Альберта. «Бельгієць? — пе-репитав командир, — Ну то заспівай нам Брабансону». Альбертзаспівав. Йому повірили. Але однак не знали, що з ним робити.Відпускати боялися. Бельгієць ще не означає, що не шпигун.

Альберт жив з упівцями у землянках, їв їхню їжу і намагався за-своїти мову. Слухав вояцькі історії про те, як ходили на німців чина поляків, і розпитував, за що вони не люблять більшовиків.Йому терпляче пояснювали. Незабаром Альбертові сказали, щоможе бути вільним і йти куди хоче, але в разі чого не має прававидавати, де саме повстанський табір. Альберт попросився докомандира і сказав, що не хоче йти. Мовляв, перейнявся і муситьзалишитися. Ці ідеали йому близькі і зрозумілі. За них, сказавАльберт, я готовий віддати життя.

За два тижні муштри Газенбрукс склав присягу на вірність Україні.Йому дали автомат і форму. Записали до азербайджанськоїсотні — бельгійського підрозділу в УПА не було. Кажуть, сутуломуГазенбруксу було непереливки у походах. Він наче розказував таке:«Я з тими азербайджанцями йшов маршем. Була така балка чи рів

і впало дерево, і воно стало такою кладкою, через яку можна булопереходити. Тоді азіати бігли по ній, а я боявся, що впаду там десьу воду. І я сів посередині, а вони з мене лаха дерли...»

Хтось із командирів, побачивши таке, взлостився: «Кожен маєбути на своєму місці. Бельгієць знає десять мов. Посадіть йогоза радіоприймач, хай слухає, що в світі відбувається: Москва,Швейцарія, Берлін, Лондон, польське радіо «Світ» з тої ж Брита-нії, яке видає себе за підпільне...» Так Газенбрукс став працівни-ком реферантури пропаганди УПА. Він слухав світ і писавдонесення. У жовтні його взяли як перекладача на Перший з’їздпоневолених народів. Там виступали ті ж азербайджанці, гру-зини, пермяки і комі, просто росіяни, які втекли з німецького по-лону і приєдналися до УПА.

«Воля народам, свободу людині» — таке було нове гасло УПА.В кутку інкогніто сидів Шухевич. Після з’їзду він підкликав Газен -брукса до себе. «Підеш зі мною» — сказав головнокомандувач.

ЗА Д ВА Т И Ж Н І М У Ш Т Р ИГАЗ Е Н Б РУ КС С К Л А В П Р И С Я ГУ Н АВ І Р Н І СТ Ь У К РА Ї Н І . Й О М У Д А Л ИА ВТО М АТ І Ф О Р М У. ЗА П И СА Л И Д О АЗ Е Р БА Й Д ЖА Н С Ь КО Ї С ОТ Н І — Б Е Л Ь Г І Й С Ь КО ГОП І Д Р О ЗД І Л У В У П А Н Е БУЛ О

Радіо АфродитаЕксклюзив32 Текст: ОЛЕГ КРИШТОПА

Кілька тижнів вони йшли. Вдень спали, вночі робили марші. ЧерезПоділля переправились в генерал-губернаторство. Далі були Кар-пати. Зупинилися у селі Ямельниця. З лісу, з гір іноді долиналоприглушене гуркотіння. «Це працює наше радіо, — усміхався Шу-хевич, — радіо Афродита».

В горах мали зустріч з сивим чоловіком. Повстанськепсевдо «Сивий». По-цивільному звали його Славко, прі-звище Старух. Мав трохи більше як 30, посивів у тюрміна Лонцького, в гестапо. Допитував його там ВілліВірзінг. Цей кат не одного спровадив на той світ, апісля війни уникнув покарань. Працював навіть вООН. Якось одна з жертв впізнала Віллі і був неве-ликий скандал. Вірзінг отримав аж 5 років тюрми.

Старух очолював Афродиту. Ніхто крім нього неміг би запустити радіо. В червні 41-го він одним зперших, швидше ніж німці, зайшов до залишеногоЧервоною армією Львова і захопив радіостанцію.Вивісив український прапор, дав їй ім’я Коновальцяі надвечір 30 червня весь Львів та околиці могли чутиголос Ярослава Стецька, який зачитував акт віднов-лення Української держави, а також пастирське по-слання митрополита Шептицького. За кілька днів,що правда, німці перезахопили радіо, а всіх працівниківарештували. Старух якийсь час ховався, та потім тежбув схоплений. За кілька місяців на Лонцького посивів.

Шухевич придумав Афродиту і наказав за будь-яку ціну витягти Си-вого з тюрми. Одного літнього дня це було зроблено. Упівці пере-вдяглися в гестапівську форму. Підробили виклик на допит.Зайш ли на Лонцького, забрали Старуха, посадили в авто і шукайтевітра в полі. Німці були дуже розлючені. Славка відвезли в ліси,щоб лікувався. Тоді ж в Карпати притягли куплений у поляків пе-редавач. До нього треба було генератора, який страшно деренчав.

Старух поволі набирав редакцію і шукав людину, яка могла б на-лагодити сигнал. Знайшли такого у Кракові. Чоловік був з гали-чан, але відійшов від політики. Працював на німецьку фірму«Телефункен», мав хорошу платню, до того ж був родинний.Нічого не хотів і чути ні про яку Афродиту. Тоді його «сильно» по-просили. Аж так, що чоловік опинився в Карпатах, а за тим доЯмельниці перевезли і його родину. В жовтні 43-го Афродитавперше вийшла в ефір.

«Увага, увага, в ефірі голос Самостійної України!» — говориладикторка Зіна і її чули в Лондоні та Парижі, в Берліні і Москві. Щочули в Парижі — точно, бо коли Газенбрукс начитав своїм про-нонсом власний текст про з’їзд поневолених народів на Волині,його одразу ж передрукувала «Ліберасьйон» — підпільна газетафранцузького руху Опору.

Афродита виходила в ефір 6 разів денно. Короткими ви-пусками по 10 хвилин щонайбільше — щоб не запелен-

гували. Вели мовлення 5 мовами: українською, звісно,для своїх, російською, німецькою, англійською тафранцузькою. За дві останні відповідав Газенбрукс.Радіо містилося на горі, в криївці-скелі. Видовбананіша ззовні була обкладена каменем, вкритиммохом, і була абсолютно невидимою. В серединістояв передавач, був стілець і стіл. Патефон та пла-тівки — щоб після новин і відозв українськогокомандування розважити всіх українською музикою.

Жили в криївках довкола. Змінювали постої. Їжу пе-редавали з села. Одного разу принесла кошикЮстина. Забирав їжу Альберт. «Юстина», — сказалаЮстина. «Іван Театр», — відповів Газенбрукс. Альбертвдавав, що не знає української, і Юстина, щодня при-носячи кошик з продуктами, вчила його мови. З часомАльберт перестав зважати на безпеку і часто вечорамиспускався до села.

Між тим радіо, очевидно, дратувало обох окупантів України. Анти -німецька відозва, видана Афродитою на початку 44-го, змусиланімців зробити окрему відповідь на підконтрольному львівськомурадіо. Антибільшовицькі історичні програми викликали у керів-ництва Червоної армії бурхливішу реакцію. На Ямельницю бувскинутий десант диверсантів. Після короткого бою усі нападникизагинули. Радіо продовжило роботу. З лінією фронту пішла і ча-стина працівників радіо. Зокрема Славко, «Сивий», який дужездружився з Газенбруксом. Старуха відправляли на Захід, у За-керзоння, де він мав стати головним провідником УПА. Прощалисяважко. Втім Старух шкодував не так за Газенбруксом, як за Ірою.Секретарка, яка набирала на машинці тексти для ефірів, була ва-гітна. Від Сивого. За якийсь час вона пішла навздогін за чолові-ком. Через кілька місяців у селі дізналися, що її було застреленопри спробі перетнути кордон. Прикордонник вистрелив у живіт.Славко Старух переживе і свою дружину і навіть операцію Вісла.

А Л Ь Б Е РТ Ж И В З У П І В Ц Я М И У З Е М Л Я Н КАХ , Ї В Ї Х Н Ю Ї ЖУ І Н А М А ГА В С Я ЗАС В О Ї Т И М О ВУ.СЛ УХА В В О Я Ц Ь К І І СТО Р І Ї П Р О Т Е , Я К ХОД И Л ИН А Н І М Ц І В Ч И Н А П ОЛ Я К І В , І Р О З П И ТУ ВА В , ЗА Щ О В О Н И Н Е Л Ю БЛ Я Т Ь Б І Л Ь Ш О В И К І В . Й О М У Т Е Р П Л Я Ч Е П О Я С Н Ю ВА Л И

У 47-му він потрапить у засідку спільногозагону НКВС та Війська Поль ського і пі-дірве себе гранатою.

Дехто ішов з радіо на Захід разом ізфронтом, щоб потім здатися союзникамі врятуватися. Пропонували піти і бель-гійцю. Альберт категорично відмовився.«Я склав присягу», — тільки і сказаввін. На якийсь час радіо причаїлося, апотім знов взялося до роботи. Різнимимовами — про безчинства НКВС, проУПА, про виселення в Сибір родині пере повнені тюрми. Щодня, що кількагодин. Так тривало до останнього дня,7 квітня 45-го. Очевидно, криївку хтосьздав. НКВС ішло надто впевнено.Кілька сотень бійців взяли скелю вкільце. Перестрілка тривала недовго.Альберт сховався над скелею, але ійого знайшли. Криївку підірвали. Га-зенбрукса допровадили до Дрогобича, де почалося слідство.

Сидячи у в’язниці, Альберт дуже вдало дурив слідчого. Най-перше, вимагав перекладача. Лейтенант, який вів допити, довгоі марно шукав у Дрогобичі «пєрєводчіка с бєльгійского язика».Аж коли на нього натисли з Києва та дізналися причину за-тримки у розслідуванні, лейтенант змінив напрям пошуків. Щедо вироку суду Газенбрукса етапували на Воркуту. Там булоповно українців. Що мав музикальний талант, то за допомогисвоїх попав у табірний оркестр. Це трохи рятувало від важкихбуднів і неприємностей з кримінальниками. Ув’язнені упівцівзяли Альберта під свою опіку. Шкодували, коли він поїхав доЛьвова на суд. Попри відсутність будь-яких доказів, Альберт

отримав від найгуманнішого суду всвіті 10 років таборів. Іркутськ, майжевічний холод і голод.

Холодним літом 53-го Газенбрукса ви-кликали. Вивели за межі в’язниці підконвоєм і зупинилися. «Ну от, заразстрілятимуть», — подумав він. Але за-мість пострілу прозвучав рев машини.Бельгійця запхали всередину. У Москвівін познайомився ще з десятком своїхземляків. 12 бельгійців, звільнених післясмерті Сталіна, СРСР відправляв набатьківщину. Збереглося фото, де Га-зенбрукс розгублено дивиться кудисьповз об’єктив. Мовляв, я не згоден, мійдім тепер там, а не тут. Все найкраще інайцікавіше я пережив там.

Власне, далі його історія не дуже ці-кава. Далі була дружина, гірша ніж

ГУЛАГ, алкоголь, азартні ігри, робота бухгалтером і нарештісмерть в 79-му. Альберт намагався спілкуватися з ветеранамиУПА, але дружина сказала ні і баста. Мовляв, і так досить бідчерез те УПА — он поліція вважає тебе шпигуном СРСР, а КДБвештається десь поруч.

Коли Альберт помер, жінка вичистила весь його архів і спалиласотні сторінок спогадів. Тепер померла ще й Франсін, яка могла ббодай трохи про нього розказати.

Тож залишається збирати документи, а решту додумувати. І вслу-хатися в радіоефір з надією почути загублені в часі позивні: «Увага,увага, в ефірі самостійна Україна». Радіо Афродита.

33

« У ВА ГА, У ВА ГА, В Е Ф І Р І ГОЛ О С

СА М О СТ І Й Н О Ї У К РА Ї Н И ! » —ГО В О Р И Л А Д И КТО Р КА З І Н А

І Ї Ї Ч УЛ И В Л О Н Д О Н І ТА П А Р И Ж І ,

В Б Е РЛ І Н І І М О С К В І

Радіо АфродитаЕксклюзив Текст: ОЛЕГ КРИШТОПА

Макет надано PR-службою фестивалю «Країна мрій»

«Молодість»–2011:ЧЕРГОВА ЗВІСТКА ПРО КІНЕЦЬ СВІТУ

«Молодість»–2011Кіно36 Текст: ДАРІЯ БАДЬЙОР

Д ЖО РД Ж Е Л Л І ВД АЄТ Ь С Я Д О Н А Й ТО Н Ш О Ї Р О Б ОТ И ,ЗА Я КУ К І Н О І Н ОД І Й Н АЗ И ВА ЮТ Ь М А Г І Є Ю , —

В І Н Т РА Н С Ф О Р М УЄ Н А Ш Е СТА ВЛ Е Н Н Я Д ОГОЛ О В Н И Х Г Е Р О Ї В — В І Д Н Е Й Т РА Л Ь Н О ГО

Д О П О В Н О ГО ЗАЧ А РУ ВА Н Н Я Н И М И

30 ЖОВТНЯ ЗАКІНЧИВСЯ 41-Й КИЇВСЬКИЙМІЖНАРОДНИЙ КІНОФЕСТИВАЛЬ«МОЛОДІСТЬ». ЗАВЕРШИВСЯ ВІН

НАГОРОДЖЕННЯМ ПЕРЕМОЖЦІВ ТА ПОКАЗОМНОВОГО ФІЛЬМУ РОСІЙСЬКОГО РЕЖИСЕРА

АНДРІЯ ЗВЯГІНЦЕВА «ЄЛЕНА»

«Молодість»–2011Кіно 37Текст: ДАРІЯ БАДЬЙОР

КОМУ ДІСТАЛИСЬ ОСНОВНІ «СЛОНИ»

Гран-прі фестивалю, статуетка «Скіфський олень», відійшла ав-стрійській стрічці «Подих» режисера Карла Марковіца. Про неї миписали в минулому числі, в огляді програми кінофестивалю, і вжетоді здавалося, що це — одна з найсильніших робіт в конкурсі.Так і виявилося: «Подих» отримав непогані оцінки у глядачів (в се-редньому — 4,23 балу), неоднозначні відгуки в пресі та був високооцінений міжнародним журі.

Це історія про хлопця, покинутого матір’ю в ранньому дитинстві,який пройшов через дитбудинки та колонію для неповнолітних.Режисер не зациклюється на соціальній складовій, а розсуваємежі оповіді, розповідаючи про дещо потаємне — про справжнюроль страхів та фобій, про їх імовірну природу та про смерть у та-кому ключі, в якому вона рідко візуалізується в кінематографі.

Саме через свою фобію, спричинену нерозумним вчинком матері-невдахи, головний герой опиняється в колонії, а єдиним місцем,куди він може влаштуватись на роботу, стає похоронне бюро, десмерть в усіх своїх подобах перетворюється на привід для пра-цевлаштування.

Кращим повнометражним фільмом було визнано аргентинські«Акації» режисера Пабло Джорджеллі. Раніше ця стрічка була від-значена на Каннському кінофестивалі, де отримала нагороду«Золота камера» за найкращу дебютну роботу.

Це — неспішна та дуже тонка кінокартина про далекобійника,який підвозить молоду жінку з дитиною. Насправді, в кадрі майженічого не відбувається, більша частина «подій» відзнята в кабінівантажівки, але не це найголовніше в «Акаціях».

Джорджеллі вдається до найтоншої роботи, за яку кіно іноді й на-зивають магією, — він трансформує наше ставлення до го-ловних героїв — від нейтрального до повногозачарування ними — за допомогою дуже невеликогорежисерського інструментарію, яким він, правда, во-лодіє досконало. За що й був відзначений в Кан-нах та високо оцінений тут, у Києві.

Спеціальний, заохочувальний диплом від між-народного журі отримала польська стрічка«Кімната самогубців» режисера Яна Комаси.Це трохи надмірна в своїх виразних методахісторія про те, як дитина з благополучної, наперший погляд, родини втікає до віртуальної ре-альності і потрапляє в тенета «кімнати самогубців»,закритої онлайн-спільноти, якою керує молода дів-чина-соціопат, підводячи кожного з учасників до суїциду.

Для демонстрації подорожей головного героя цифровим світомбула використана комп’ютерна анімація, можливості якої, воче-видь, були дещо переоцінені авторами фільму, оскільки самечерез анімаційні епізоди «Кімната самогубців» була необачнорозтягнута в часі. Через це ефект від стрічки був дещо розмаза-ний, хоча в цілому все було виконано на вищому рівні.

Єдина нагорода, яка викликає певні запитання — приз імені ІваМонтана найкращому молодому виконавцю або виконавиці. Йоголауреатом стала шведська акторка Алісія Вікандер, яка зігралаголовну роль в конкурсній стрічці «Піднесення» режисерки Лізи

Лангсет. Це історія про дівчину, в якої все нега-разд у житті — вона працює в шкільній їдальні,її мати — безвідповідальна алкоголічка, а самавона, здається, трохи страждає від психічнихрозладів — її легко довести до агресивногостану з непередбачуваними наслідками.

Одного разу, почувши «Реквієм» Моцарта, Ката-ріна вирішила, що її спасіння — в класичній музиці,

яка підносить її до прекрасного (до речі, фільм в оригі-налі так і називається — «До чогось прекрасного»). Зго-

дом вона влаштовується на роботу в місцеву філармонію, дезнайомиться і заводить роман із диригентом, який, начебто, можеоцінити її незвичайний і глибокий внутрішній світ.

Проте в диригента Гьотеборзького симфонічного оркестру, од-ного з найвідоміших оркестрів у світі, є й інші проблеми, окрім яквиховувати маленьку дівчинку. Катаріна не в змозі опануватисебе — замість того, щоб опікуватись збереженням роботи, на-магається повернути коханого, а потім — і роботу в філармонії, зякої її звільнили за проханням диригента. Все закінчується тра-гічно, проте з хорошими для Катаріни наслідками — вона отримуєпідвищення.

Дуже дивно, що міжнародне журі, головою якого була українськаписьменниця Оксана Забужко, сприйняло цей фільм в дусі «такїм і треба, цим чоловікам». Здавалося б, феміністичний рух у всіхйого розуміннях мав би прищепити огиду до такого підходу, згідноз яким жінка може отримати омріяну роботу лише завдяки сексу-альним стосункам з потрібними людьми або фізичному усуненнюлюдей, які стоять на заваді працевлаштуванню.

А Р М А Г Е Д О Н П О Ч И Н АЄТ Ь С Я З Н АС

«Молодість»–2011Кіно38 Текст: ДАРІЯ БАДЬЙОР

АПОКАЛІПСИС НА МІСЦЕВОМУ РІВНІ

Фільм-закриття цьогорічної «Молодості» «Єлена» Андрія Звягінцевапідбив деякий тематичний та атмосферний підсумок фестивалю.Справді, дуже багато робіт були присвячені темі смерті, тління такінця світу. В цьому контексті двома найголовнішими прем’єрами«Молодості» стали стрічка видатного угорського режисера БелиТарра «Туринський кінь» — фільм, в якомуна повний голос звучать його головні режи-серські уподобання, та, власне, «Єлена».

Обидва фільми, так чи інакше, занурюютьв онтологічні питання, зокрема про кінецьсвіту, причому не в розумінні популярнихстрічок про смертельні віруси або вивер-ження вулканів, а в найстрашнішому сенсі:армагедон починається з нас.

У «Туринському коні» — оповіді про те, як за6 днів Бог знищив світ так само, як і колисьстворив, загасання світу показано на при-кладі однієї родини — батька та дочки,кожен день яких схожий на попередній, як

дві краплі води. Доки не починається зворотний відлік: якась неви-дима сила забирає в них плодючу землю, тварину, воду та світло,залишаючи натомість товстий фоліант з текстом про змертвіліземлі, просочені людськими гріхами та суцільну темряву.

«Єлена» Звягінцева йде дещо іншим шляхом, вводячи глядачав оману — майже всі вважають, що це — стрічка про соціальнийконфлікт «низів» і «верхів», посередником між якими стає го-ловна героїня. Єлена — колишня медсестра, одружена з одниміз колишніх пацієнтів — досить заможним чоловіком. В нього єдочка від першої дружини, яка нічим, крім розваг, не займа-ється, у неї — син, який живе з родиною у бідному передмістіМоскви.

Не дивлячись на складну фінансову ситуацію, син також нічим непереймається, сидячи цілий день на дивані та п’ючи пиво. Кон-флікт розгортаєтсья, коли онук Єлени закінчує школу і постає пи-тання: сплатити за контрактне навчання або відправити його вармію. В армію, звісно, не хочеться, але грошей на інститут немає,тому родич просить, ні, вимагає у Єлени попросити грошей у їїчоловіка, мовляв — чому б і ні, в нього ж грошей на всіх стане.

Чоловік Єлени відмовляється дати гроші, оскільки не має наміруфінансувати чужу йому родину дорослих людей, жоден з якихнічого не зробив для того, аби виправити неприємне становище.

Єлена опиняється перед дилемою, яку, недовго думаючи, вирішуєна користь своєї родини.

Втім, Звягінцев не зупиняється на демонстрації соціального кон-флікту, набагато важливішою проблемою в його фільмі є сто-сунки людини з деякими вищими силами, які умовно можнаназвати й богом. Єлена, перед тим як прийняти важливе не лише

для себе, але й для всього світоустрою рі-шення, йде до церкви, щоб поставити свічку«за здоров’я».

Після її вчинку в кадрі з’являються тривожнімоменти — мертвий кінь біля залізниці, зга-сає світло в домі, онук бере участь у небез-печній бійці, яка могла закінчитись для ньоголетально. Все це — як тріщини на поверхніземлі, через які дме протяг холодного по-вітря, сповіщаючи про те, що світові зали-шилось існувати недовго, якщо землеюможуть ходити такі люди, як Єлена — холод-нокровні, убивчо спокійні, з кам’яним облич-чям готові принести людську жертву зарадинашестя сарани.

Чим був зумовлений вибір режисерами такої далеко не оптимістич-ної теми? Йдеться не лише про Белу Тарра та Андрія Звягінцева, ай про дебютантів, учасників основного конкурсу «Молодості». Мож-ливо, дається взнаки популяризація неправильного тлумачення ка-лендаря індіанців майя та очікування кінця світу в 2012 році,можливо, світ дійсно дозрів до рефлексії над подібними темами.

Менше з тим, «Молодість» не поставила в цьому році крапку, ско-ріш, три крапки або великий знак питання. Не дивлячись на фі-нансові негаразди, фестивалю вдалося зберегти високий статускіноманського форуму та, що найголовніше, атмосферу, зарадиякої щороку всі так чекають на кінець жовтня.

Але тривожний настрій «Єлени» вже ж таки вилився з кіноекранув повітря 41-го кінофестивалю, який вже добігав кінця, і, здається,унаочнив тривогу самого Андрія Халпахчі, директора «Молодо-сті». Тривогу якщо не за долю світу в цілому, то принаймні задолю самого фестивалю.

Термінів проведення наступного кінофоруму оголошено не було, апроблеми, пов’язані з фінансуванням найголовнішої української кі-ноподії, можуть переважити ентузіазм команди організаторів, колимова піде про підготовку до проведення 42-ї «Молодості». Що б тамне було, але між скасуванням «Молодості» та кінцем світу я б об-рала останнє. Якщо й помирати, то з хорошим кіно.

Д УЖ Е БА ГАТО Р О Б І ТЦ Ь О ГО Р О КУ

БУЛ И П Р И С В Я Ч Е Н І Т Е М І С М Е РТ І ,

ТЛ І Н Н Я ТА К І Н Ц Я С В І ТУ

СПІВАК, ЛІДЕР ГУРТУ «ТАРТАК»,

ЯКИЙ У ГРУДНІСВЯТКУЄ

15-РІЧЧЯ, — ПРО ІДЕЇ В ПОВІТРІ ТА КУЛЬТУРУ

ЯК ЗАМКНЕНЕ КОЛО

Зізнання 41

Олександр Положинський:

«Я НАЗИВАЮ ЦЕ ТАНЦЮВАЛЬНИМ РОКОМ. НЕХАЙ ТАК І БУДЕ»

А ВТО Р И ТА П Р О Е КТ И Є УС П І Ш Н И М И Л И Ш Е ТО М У, Щ О Ї Х Т В О Р Ц І О В ОЛ ОД І Л И П Е В Н И М И Т Е Х Н ОЛ О Г І Я М ИТА В М І ЮТ Ь Ї Х В И КО Р И СТО ВУ ВАТ И

Олександр ПоложинськийТекст: МАРІЯ ХРУЩАК

[ЗАХОПЛЕННЯ]Авторитетів, які допомагали у формуванні моєї музичної особи-стості, я навряд чи назву. Були певні яскраві захоплення, окреміколективи: подобались «ДДТ», «Кіно» і «Ноль», «Бригада С»,«Аліса». З приводу «Кіно», мені досі дуже прикро, що я не потра-пив на їх останній концерт у Києві.

Серед яскравих музичних захоплень — британськагрупа Bros. Тоді всі слухали Depeche Mode, амені чомусь подобались ці хлопці. Вонибули попсовіші, але яскравіші та більшоригінальні в плані зовнішнього ви -гляду. І їх музика мені подобалась неменше, ніж стиль та підхід до ство-рення візуальних образів, які я на-магався копіювати, наскільки цебуло можливим тоді в Україні.

Згодом відкрив для себе рок-му-зику, грандж. Мало за ким з тієїепохи цікаво слідкувати: майженічого не чіпляє. На концертLimp Bizkit сходив і другий развже не захотів.

Я все життя накопичую різнісмаки в собі. Якщо щось відпадає,воно все одно лишається в якомусьпосилі, іноді нападає ностальгія.Може, не личить мені в таких речах зі-знаватись, але свого часу слухав«Міраж» або «Ласковый май». Зрозуміло,зараз я таке не слухаю, але якщо мені попа-дається щось стареньке — я не затуляю вуха.

[ПРОЦЕСИ]Я українську музику прослуховую. Всю, яку можу знайти. Щосьвідбираю, щось мені подобається більше чи менше, але я неможу сказати, що українська музика діє на мене. Скоріше впли-вають процеси, що відбуваються у світовій музиці. І так у всіх му-зикантів: ніхто зараз не творить ізольовано чогось такого, щоніколи не існувало. Ідеї літають в просторі, люди їх ловлять таексплуатують по-своєму. Я слухаю багато різної музики і за жан-ром, і за напрямом, за змістом, настроєм. А потім, коли до моїхвподобань додаються різні музичні смаки учасників гурту «Тар-так», виходить щось таке, назву чому важко дати. Хтось каже —рок, хтось — поп, хтось — хіп-хоп. Я називаю це «танцювальнимроком». Нехай так і буде.

[УКРАЇНСЬКЕ В НАС]Якщо говорити про творчість, «Тартак» починався з «Червоноїрути», де ми стали переможцями. І злі язики почали говорити, щосталось це виключно тому, що один із учасників — син народногоартиста України Василя Зінкевича.

Я, як людина прямолінійна, одразу запитав, чомунам дали першу премію? І мені відповіли: «Бо

ви відповідаєте всім критеріям фести-валю. Ви динамічні, сучасні і творите

сучасну українську музику». Питаю:«Сучасну — це зрозуміло, а укра-

їнську?». А мені відповідь:«В першій пісні у вас чітко про-

слуховується українська мело-дика. Абсолютна гармоніка,чисто українська, та, щоприсутня в українських на-родних піснях.

В другій вашій пісні є рит-міка традиційної українсь-кої коломийки, а в третійукраїнська мова звучить нафранцузький манер — це

показує мелодійність нашоїмови». Так вийшло — це не-

заплановано, але вписалось.Думаю, все це присутнє на ге-

нетичному рівні або передалосьвід батьків на ментальному, духов-

ному рівні.

[ТЕКСТИ]Кожен текст — це відображення мене самого в

різних проявах. Тобто те, що я переживаю особисто,бачу навколо себе та помічаю в інших людях за різних обставин,в кіно або в книжці. Все синтезується, переробляється і виходитьтак, що в кожній пісні я присутній максимально і разом з тиммайже стовідсотково мене в пісні немає.

Пишеться по-різному. Буває, пишеш з нуля, все виникає раптово,з нічого. Є випадки, коли з’являється ідея, ти її доношуєш і лишезгодом реалізуєш. Трапляється писати окремі шматки, коли є на-тхнення, а потім враз зупинитись. А якщо є готова музика, то вонасама по собі викликає текст: я її слухаю декілька разів і пишу. Ін-коли пишу вдома, коли ніхто не заважає, а часом, навпаки, тексттвориться в людних місцях прямо у голові і я його занотовую. На-одинці писати простіше, хоча я вже навчився відчувати, коли станнатхнення починає приходити. Тоді намагаюсь якомога швидшевтекти від компанії.

[АКТУАЛЬНІСТЬ]Я ніколи не намагався бути актуальним та не шукав штучнихсимпатій. Завжди був таким, яким є, та не намагався себе до-нести. В певний момент раптом почав слухати музику 80-х, якутоді й полюбив. Доволі часто траплялось в моєму житті, що те,що було цікавим мені, раптом виявлялось актуальним. І водно-час є музика, яка стає популярною, але мені незрозуміло чому.Ми можемо поклацати кілька музичних каналів і на кожномубуде свій чарт із найгарячішими хітами сьогодення, але чомусаме вони, як вони туди потрапляють?

Ми зараз живемо в такому світі, де технології витісняють ми-стецтво, натхнення та душевність. Мені здається, автори та про-екти є успішними лише тому, що їх творці оволоділи певнимитехнологіями та вміють їх використовувати. З огляду на це, я неставлю собі завдання бути актуальним, не переслідую далекіцілі. З часом мудрієш і розумієш, що планів можна будувати ба-гато, а буде так як буде.

Олександр ПоложинськийЗізнання42 Текст: МАРІЯ ХРУЩАК

У Н АС КУЛ ЬТУ РА Т Р И М АЄТ Ь С Я Н А Е Н ТУЗ І АСТАХ , Я К І В К Л А Д А ЮТ Ь В Е С Ь С Е Н С С В О ГО Ж И Т ТЯ У Н Е Ї .

Є Й П Е В Н А КАТ Е ГО Р І Я Л ЮД Е Й , Я К І Н А В Ч И Л И С Я ЗА Р О БЛ Я Т И

Н А КУЛ ЬТУ Р І . В О Н И Н Е В К Л А Д А ЮТ ЬТУД И Д У Ш У, А П Р О СТО М А ЮТ Ь З И С К .

Д О Б Р Е ХО Ч ТА К

Олександр ПоложинськийЗізнання 43Текст: МАРІЯ ХРУЩАК

[РУХ ВПЕРЕД]Що стосується «Тартака»: ми хочемо випустити новий альбом,відсвяткувати своє 15-річчя у грудні. Далі особливих планівнемає. В мене є свій сольний проект «СП», в межах якого я за-писав та оприлюднив дві композиції. Можна було б зробити ібільше, але це вимагає певних фінансових вкладень. Зараз тічаси, коли доводиться ретельно планувати свій бюджет. Спон-сори і меценати — з ними не дуже вміємо працювати, тож роз-раховуємо на власні сили.

Є деякі проекти на межі ідеї. Поки вони нереалізовані — говоритинема про що. Доволі часто я розглядаю варіанти «я без Тартака»чи «Тартак без мене», я без музики чи сцени, або взагалі безтворчості. І якби я мав нагоду тоді, коли усе починалось, викори-стати увесь досвід та знання нинішні, можливо, я пішов би іншимшляхом. Я би міг писати, гіпотетично, може, і знімати — це щодо

творчих речей. Можливо, я б керувавякимсь розважальним закладом, хай іне надто прибутковим, аби тільки ненадто збитковим. Тобто певну сталуаудиторію я би мав, хоча, можливо, я іпомиляюсь.

[НАТХНЕННЯ]Звичайно, надихає життя, те що ти від-чуваєш, переживаєш, спілкування. Всеце щось дає або забирає. Накопичується крапельками, які в пев-ний момент збираються в одне ціле і дають потужний поштовх.Останнім часом я, здається, знову починаю відчувати натхнення,хоча зазвичай бажання творити не зникає. Просто воно розгля-дається під різним кутом. До прикладу, два місяці назад я прагнувтворити лише тому, що не міг закінчити деякі проекти, і мене цепригнічувало. Сьогодні я керуюся своїм натхненням і творю не за-ради певного результату, а заради процесу.

Я вірю, що в кожної людини є натхнення, навіть якщо вона пронього не здогадується. Але геніальність і натхнення — це різніречі. Геніальність більше схильна до здібностей. Натхнення до-помагає людині реалізувати свої здібності та скерувати їх у по-трібному напрямку.

[ГОЛОВНЕ]Особливо не слідкую за подіями. Прочитав нещодавно останнюкнигу Ліни Костенко. І хоча я міг би багато до чого причепитисьу цьому романі — він пішов мені дуже легко і я рекомендую йогодо читання.

Для мене був цікавим і, водночас, викликав розчарування проектз відродження Запорозької Січі. Я думав, ми організуємо табірдобровольців, які будуть жити дійсно разом, самостійно контро-лювати власне життя та виконувати той обсяг робіт, який не-обхідно. Але, як стало зрозуміло, сам термін «добровольці» лякаєпрацівників Національного заповідника Хортиця, адже добро-вольців зазвичай багато, а користі від них мало. Однак навітьті п’ятнадцятеро, які приїхали замість двадцяти, в перші ж днідовели протилежне. Ми дуже корисно і весело провели час зароботою і екскурсіями.

[УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА: 20 РОКІВ]Культура — як замкнене коло.Вона впливає на людей, а люди —на неї. І що тут первинне — зро-зуміти важко. І якщо врахувати,що людей, які могли б позитивновплинути на формування укра-їнської культури, певною міроювідокремлювали від неї, навітьзнищували або намагались «вжи -

вити» в інші культури чи країни, то не можна стверджувати, щокультура, яку ми маємо сьогодні в Україні, є саме культуроюдвадцяти років. Адже вона не могла взятись нізвідки. Можнабуло б говорити, що ми щось не так зробили, якби, скажімо, в1991 році ми були світочем світової культури, а тут пройшлодвадцять років і ми раптово стали ніким і опинились в дупі. Миживемо в епоху медіа, які впливають на багато речей, у томучислі й на культуру.

В давнину людина бажала бути безпосередньо дотичною до куль-тури, а тепер їй це необов’язково. У нас культура тримається наентузіастах, які вкладають весь сенс свого життя у неї. Є й певнакатегорія людей, які навчилися заробляти на культурі. Вони невкладають туди душу, а просто мають зиск. Добре хоч так.

Я Б К Е РУ ВА В Я К И М С Ь Р О З ВАЖА Л Ь Н И М ЗА К Л А Д О М , ХА Й І Н Е Н А Д ТО П Р И БУТ КО В И М , А Б И Т І Л Ь К И Н Е Н А Д ТО З Б И Т КО В И М

І Д Е Ї Л І ТА ЮТ Ь В П Р О СТО Р І ,Л ЮД И Ї Х Л О ВЛ Я Т Ь ТА

Е КС П Л УАТУ ЮТ Ь П О - С В О Є М У

/

Любов і смерть Класична музика44 Текст: ОЛЕСЯ НАЙДЮК

ДАВНЯ МУЗИКА В УКРАЇНІ: МРІЇ ПРО МИНУЛЕСтаровинної музики в Україні немає. Принаймні такої, якою вонає на Заході й у Штатах. Такого висновку дійшов американськийлютніст російського походження, музиколог Олег Тімофєєв, про-вівши дослідження й створивши про цей феномен в Україні доку-ментальну стрічку «Мрії про минуле» (до речі, відзначену премієюна Вашингтонському кінофестивалі за «найкращий повнометраж-ний документальний фільм»).

У Європі справді чимало великих фестивалів старовинної музики.Часто костюмовані й театралізовані, вони є не просто дійствами,що збирають автентистів зі всього світу, ці заходи знані і як по-пулярні масові гуляння зранку й до пізньої ночі. Такі проекти є ва-гомою частиною туристичного бізнесу, а старовинна музика — цевласне комерційний продукт.

Поза тим Європа має традицію виконавських шкіл і наукових сту-дій, у зв’язку з чим гра на старовинних музичних інструментах чиїх сучасних копіях — лютнях, барокових скрипках, віолах даґамба, блокфлейтах, клавесинах, клавікордах — не виглядає чи-мось надто екзотичним.

В ПОШУКАХ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІВ Україні ситуація виглядає суттєво інакше. В нас є сильна ка-федра старовинної музики в Національній музичній академії іменіПетра Чайковського. Але тут виховують передовсім теоретиків, ане виконавців. За винятком органної і клавесинної школи, а такожпрактики співу григоріанського хоралу, в наших консерваторіяхне вчать грати ані на тій же лютні, ані на теорбі чи мандоліні, на-решті, ніхто достеменно не знає, що писалося, і якою була функціятакого старовинного інструмента, як торбан.

З іншого боку, є потужний фольклорний рух, де важливе місцезаймає нотнофіксована старовинна музика як окрема практика(і виконавська, і дослідницька). Проте це особливий процес: він ба-гато в чому пов'язаний із характерним ще для романтичної добипошуком національної ідентичності, з націєтворенням. Через те цюпрактику складно назвати практикою «чистого» музикування.

ФЕСТИВАЛЬ ДАВНЬОЇ МУЗИКИ У ЛЬВОВІФактично у нас є один-єдиний в Україні масштабний фестивальдавньої музики, який дев’ятий рік поспіль проводить у ЛьвовіРоман Стельмащук. Йому вдалося не тільки об’єднати й укра-їнські «верхи» і «низи» (тобто професіоналів з консерваторськоюосвітою і власне аматорів), а принаймні на два осінніх тижні пе-ретворити Львів на таку собі Мекку, куди з’їжджаються спеціалі-сти зі старовинної музики з усього світу.

Цьогоріч сюди приїхали музиканти зі Швейцарії, Швеції, Ізраїлю,Польщі, Австрії, США та України. Відбулося понад 20 концертів,крім того, провели виставки нотних рукописів і стародруків, пре-зентували диски та показали вже згаданий фільм О. Тімофєєва«Мрії про минуле».

Фестиваль кожного року має іншу тему, що визначає його зміст іпрограму. Наприклад, минулого року він був присвячений музич-ній спадщині часів династії Габсбурґів у Львові, позаминулого —музиці Гетьманщини. Темою цьогорічного фестивалю, як сказано,стала Львівська лютнева табулатура. Це — збірник музики італій-ських, англійських, німецьких, французьких, польських авторів(зокрема й анонімних), написаної переважно для популярної в Єв-ропі другої половини ХVІ сторіччя лютні. Власне кажучи, це збірка«шлягерів» свого часу.

ЛЬВІВСЬКИЙ СЮЖЕТ ЛЮТНЕВОЇ ТАБУЛАТУРИЛьвівська історія манускрипту починається з 1936 року, коли біб-ліотека Львівського університету купила рукопис в одному з ан-тикварних магазинів Відня. Вважається, збірка виникла у Кракові(в інших джерелах вона зустрічається як Краківська табулатура),але подібні рукописи зазвичай дістають назву від місця, де збері-гаються. Для західноєвропейських архівів ці манускрипти не є рід-кістю. Втім, на пострадянському просторі таких збірок з лютневимрепертуаром є всього три: у Москві, Петербурзі та Львові.

Одним із перших, не враховуючи науковців (в основному, поль -ських музикознавців), манускрипт «відкрив» для публічності в1970-х композитор Мирослав Скорик. Він переклав усі п’єси

ЛЮБОВ І СМЕРТЬУ ЛЬВІВСЬКИХ КАМ’ЯНИЦЯХ

ГУГЛ НЕ ДАСТЬ ЗЛУКАВИТИ: ТЕМА ДЕВ’ЯТОГО ФЕСТИВАЛЮДАВНЬОЇ МУЗИКИ «СЛІДАМИ ЛЬВІВСЬКОЇ ЛЮТНЕВОЇ

ТАБУЛАТУРИ», ЩО ВПРОДОВЖ КІЛЬКОХ ЖОВТНЕВИХТИЖНІВ ПРОХОДИВ У ЛЬВОВІ, В АНОНСАХ

РОСІЙСЬКОМОВНИХ ВИДАНЬ ЗВУЧИТЬ ЯК «ПО СЛЕДАМЛЬВОВСКОЙ ФЕВРАЛЬСКОЙ ТАБУЛАТУРЫ». ПОДІБНІ

КУРЙОЗИ, ЧУДОВІ У СВОЇЙ НАЇВНІЙ ПРОСТОТІ, В СУЧАСНИХМЕДІА НАСТІЛЬКИ ЧАСТІ, ЩО ЦЕ МОГЛО Б СТАТИ ТЕМОЮФЕЙЛЕТОНУ. ЯКБИ НЕ БУЛО ТАК СУМНО Й СИМВОЛІЧНО

ДЛЯ НАШОГО ЧАСУ

Любов і смерть Класична музика 45Текст: ОЛЕСЯ НАЙДЮК

(понад 60) з давньої табулатурної нотації (звідси й назва) на су-часну нотну систему. Окремі твори як транскрипції для оркеструвиконувались у Львові не раз. Одначе повноцінна презентаціяЛьвівської табулатури як феномена фактично відбуваєтьсявперше тільки зараз.

КОХАННЯ ДО СМЕРТІ ЧИ СМЕРТЬ ВІД КОХАННЯЩо ж це за музика? Розповім про яскравий концерт, який предста-вив один із «розділів» Львівської табулатури: любовну лірику. Західвідбувався у храмі Св. Лазаря. Виступали троє музикантів: Олег Ті-мофєєв (лютня), Тетяна Польт-Луценко, киянка, що вдосконалюваласвою майстерність співу в Базелі, одному з центрів старовинної му-зики в світі (сопрано), та Божена Корчинська (сопілки).

Назва концерту — «Кохання до смерті чи смерть від кохання». Засловами ініціатора проекту Тетяни Польт-Луценко, тема характе-ризує одну з естетик епохи пізнього Ренесансу. Програма скла-далася з вокальних та інструментальних п’єс. Крім милозвучної,солодкої як халва, музики, особливу насолоду публіці принесли

тексти пісень, що в українському перекладі Тетяни Польт-Луценкозачитувалися перед кожним музичним виконанням.

Це тип так званої пасторальної еротичної поезії з пікантними, хочі прямолінійними метафорами. Наприклад, сюжет про пастушка,який пропонує пастушці кохатися, втім, дістає відмову. «Алечому?» — питає він. А дівчина відповідає: «Тому що твоя зброя(спис) не може мене подолати». Або пісня літнього мужчини, щозгадує свої колишні любовні походеньки… Все це подається вміру театрально, втім, без зайвих емоцій та афектів у власне ма-нері виконання, й загалом справляє комічний ефект.

У нідерландському Утрехті проходить фестиваль старовинної му-зики, що, як і львівський, є тематичним. Якогось року його темазвучала так: «Музика як необхідне зло: любов, секс і насильствов Середньовіччі». Якби Роман Стельмащук назвав подібно свійфестиваль, змінивши «Середньовіччя» на «Ренесанс», то варі-анти анонсів, мабуть, перевершили б курйоз із «февральской та-булатурой».

Л Ь В І В С Ь КА І СТО Р І Я М А Н УС К Р И П ТУП О Ч И Н АЄТ Ь С Я З 1 9 3 6 Р О КУ,

КОЛ И Б І БЛ І ОТ Е КА Л Ь В І В С Ь КО ГО У Н І В Е Р С И Т Е ТУКУ П И Л А РУ КО П И С В ОД Н О М У З А Н Т И К ВА Р Н И Х

М А ГАЗ И Н І В В І Д Н Я

Роман СтельмащукЗізнання46 Текст: ОЛЕСЯ НАЙДЮК

ХУДОЖНІЙ КЕРІВНИК ТА ІДЕОЛОГ МІЖНАРОДНОГО ФЕСТИВАЛЮДАВНЬОЇ МУЗИКИ, ЯКИЙ СЬОГОДНІ СТОЇТЬ НА РІВНІ З

МАСШТАБНИМИ ЄВРОПЕЙСЬКИМИ ФЕСТИВАЛЯМИ СХОЖОГОФОРМАТУ, РОЗПОВІВ «УК», З ЧОГО ВСЕ ПОЧИНАЛОСЬ

З Н ОТА М И П Е Р І ОД У В И С О КО ГО БА Р О КОП Р О БЛ Е М Н Е БУЛ О ,

А ОТ З Б І Л Ь Ш РА Н Н І М И Т В О РА М И —С К Л А Д Н І Ш Е

РОМАН СТЕЛЬМАЩУК:«У ЛЬВОВІ НЕ МОГЛО НЕ ВИНИКНУТИ ФЕСТИВАЛЮ ДАВНЬОЇ МУЗИКИ»

СТАРИЙ СОНЧЗацікавлення давньою музикою виникло з того часу, як я побувавна фестивалі у Старому Сончі в Польщі. Це типовий для Європифестиваль, де впродовж одного чи півтора тижня відбуваютьсяконцерти давньої музики. Сюди з’їжджаються світові знаменито-сті. Старий Сонч, звичайно, має славетну історію, але сьогодні цецілком непримітне містечко з п’ятьма тисячами жителів і, оче-видно, якби не цей фестиваль, то воно б геть загубилося на гео-графічній та адміністративній мапах Європи. Впродовж 10 роківя в складі різних вокальних ансамблів брав участь у цьому фе-стивалі. Тоді я вже знав, що буду засновувати власний вокальнийансамбль старовинної музики.

БУДЕ ФЕСТИВАЛЬМоя дружина надзвичайно захоплювалась Бахом. З нотами пе-ріоду високого бароко проблем не було, а от із більш ранніми тво-рами — складніше. Фестиваль підказав проводити мій колега,диригент із Польщі Станіслав Веляник, який і досі приїздить на нашфестиваль, — каже, мовляв, запросіть кілька колективів, і це вжебуде фестиваль, а якщо хтось буде ще й з українського боку, товзагалі дуже добре.

Було складно: бази немає, кафедри в консерваторії немає (деякітеоретичні аспекти музики того часу вивчають на кафедрі медіє-вістики, однак вона не може замінити виконавську кафедру ста-ровинної музики, як це є у Європі; у київській консерваторіїситуація також виглядає обмеженою). Але я знав, що робити, Ста-рий Сонч дуже допомагав організаційно.

СТАРТПерший фестиваль провели в 2001 році. Готувалися до нього двароки. За рік до фестивалю провели невеличкий майстер-курс за уча-стю надзвичайно високого спеціаліста з Праги, людини, що є музи-кознавцем, прекрасним співаком, органістом, що знає ледь не коженорган Європи, де і ким був сконструйований, і до того ж грає на всіхдухових інструментах. Тобто абсолютний феномен. З того часу прак-

тично до кожного фестивалю я стараюсь організовувати такі курси,аби люди могли скористатися з тієї інформації, і приходили на кон-церти слухати музику вже якоюсь мірою підготовленими.

БАЗЕЛЬУ нас склалися тісні стосунки з Базелем, одним із центрів давньоїмузики в світі. Там живе кілька колишніх львів’ян, кілька колишніхкиян, і всі вони активно спілкуються, там є українське товариство,яке буде святкувати вже 65-ліття цього року. Тетяна Польт-Лу-ценко, дуже активна людина, знавець давньої музики, пробувалапровести один із проектів у Києві, звичайно, їй це вдалося. Алепізніше я її заманив також і до Львова, аби й тут засівати зернадавньої музики.

СПІВПРАЦЯІноземці, які бувають на нашому фестивалі, завжди намагаютьсядопомогти, причому безкорисливо, знаючи наші можливості, пере-довсім фінансові. Чи на рівні придбання інструментів, чи навчаннямолодих виконавців, допомагають з нотами, а також запрошуютьдо участі у своїх фестивалях. Наприклад, ми співпрацюємо з кіль-кома польськими ансамблями. Нас запрошують співати насампе-ред українську партесну музику, бо вона їм невідома, ця програмазавжди викликає великий інтерес за кордоном.

КОНЦЕПЦІЇТематичним фестиваль став останні 4-5 років. Раніше ми теж на-магалися дотримуватися певної концепції, але якщо за хроноло-гією, то часом зачіпали й ХІХ століття (наприклад, ФранцаКсавера Моцарта, сина видатного композитора, що жив у Львові,частково можна віднести до класицизму, але загалом це роман-тична музика).

Форми презентації давньої музики різноманітні: крім традицій-них концертів, це також майстер-класи, семінари, де люди,представники різних виконавських шкіл, країн вільно спіл-куються, обмінюються досвідом; ми проводили в рамках фести-валю також танці.

ЛЬВІВСЬКА ТАБУЛАТУРАЛютнева табулатура рано чи пізно виникла б у зв’язку з фести-валем, як і сам фестиваль не міг не з’явитися у Львові. Просто ра-ніше я не дуже знав, як використати цей манускрипт. Була ідеяорганізувати конкурс лютністів, утім, потім зрозуміли, що йогонема для кого проводити — в Україні немає лютністів. Хіба тількидля іноземних учасників. Але якщо конкурс, то це премії…

З організацією нот для зарубіжних учасників фестивалю проблем небуло, оскільки репертуар, який є у Львівській табулатурі, традиційнийдля цього інструменту, він є в багатьох старовинних європейськихзбірниках для лютні. Просто тут музичних творів трохи більше.

ПУБЛІКАТільки цього року фестиваль по-справжньому почав викликатиінтерес публіки. Раніше ним цікавилося коло людей, грубо ка-жучи, 15-20 чоловік, що є справжніми фанатами фестивалю, лю-бителями давньої музики. Тепер, і це очевидно, фестивальвикликає значно більший резонанс.

Вхід на перші два фестивалі був вільний, і, оскільки власнеподія виглядала дещо дивно, люди просто приходили подиви-тись, що ж воно таке. Пізніше вирішили зробити платний вхід,завдяки чому «відсіялися» ті, хто, на перший погляд, випадковопотрапляв на концерти. Але якщо хтось має велике бажання по-трапити на наш фестиваль, то завжди є можливість дістати за-прошення.

Роман СтельмащукЗізнання 47Текст: ОЛЕСЯ НАЙДЮК

Н АС ЗА П Р О Ш У ЮТ Ь С П І ВАТ И Н АСА М П Е Р Е ДУ К РА Ї Н С Ь КУ П А РТ Е С Н У М УЗ И КУ, Б О В О Н А Н Е В І Д О М А

Олексій Левченко:

«ВИМОГА БУЛА ОДНА: ЖОДНОГО ЖОВТО-БЛАКИТНОГО ПРАПОРА»

БАРДІВСЬКА ПІСНЯ СЬОГОДНІ ЗНАХОДИТЬСЯ НА ПЕРИФЕРІЇЯК МУЗИЧНОГО, ТАК І КУЛЬТУРНО-ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ.ВТІМ, ЩЕ НАПРИКІНЦІ 1980-х ВОНА БУЛА НЕВІДДІЛЬНОЮВІД ТАК ЗВАНОГО ПРОЦЕСУ НАЦІЄТВОРЕННЯ

Вимога була однаМузика48 Текст: ЮЛІЯ БЕНТЯ

Саме тоді започаткований Міжнародний фестиваль авторськоїпісні й співаної поезії «Оберіг», що проходив у Луцьку. Події та-кого масштабу й рівня для представників цих жанрів в Україні небуло і невідомо чи колись буде.

Передчуття української незалежності, пошуки розкриття націо-нальної ідентичності, підйом і ейфорія — все це якоюсь міроюспричинилося до тієї популярності, якою користувався фестивальяк серед музикантів, так і серед публіки. Одначе не менш, а то йбільш важливо те, що «Оберіг» фактично відкрив нам МарічкуБурмаку, В’ячеслава Хурсенка, Лесю Горову тощо. Про те, як усевідбувалось, розповідає ініціатор, творець, ідеолог та директорзаходу Олексій Левченко.

«ПОПЕРВАХ ДУМАВ, ЩО СТАНУ СИМФОНІЧНИМ ДИРИГЕНТОМ»До музичної школи я потрапив, навчаючись уже у четвертомукласі загальноосвітньої. Було нелегко: хлопці у дворі ганяютьм’яча, а ти мусиш гами вигравати. Того ж року мене відправилидо Артека, після чого на всіх офіційних зборах, які тільки прохо-дили в Луцьку, я співав «Пусть всегда будет сонце». Тож смак досцени я відчув дуже рано.

Ми жили вдвох із мамою, вона працювала в три зміни у друкарні,тому більшість часу я належав сам собі. В музичній школі про-вчився два класи і кинув. Пізніше, десь у класі восьмому, з’яви-лася гітара, почалася «епоха вокально-інструментальнихансамблів». Старші хлопці побачили, що я трохи граю і співаю, істали брати мене з собою виступати на танцях у клубах. Цим за-робляв гроші, за які міг поїхати під час канікул до Санкт-Петер-бурга, аби подивитися музеї.

Після закінчення школи вирішив створити власний ансамбль, бовже мав певний досвід, знав, що таке ритм-гітара, бас-гітара,соло-гітара, барабани. Коли ж «Лісову пісню» було створено, при-йшла повістка до армії. Повернувся — група працює, виконує впарку на танцях українські пісні, пісні з репертуару The Shadows,«Червоних гітар», публіка їх сприймає із захопленням. Вони всеграли «на слух», але мені хотілося тоді вже більшого — і пішоввчитися до Луцького музичного училища.

Не маючи за плечима музичної школи, найпростіше було всту-пати на диригентсько-хоровий відділ. Іспит приймав Юрій Андрі-йович Максименко, а Ігор Корнілевич акомпанував на фортепіано(в «Лісовій пісні» він був клавішником). Заспівав «Реве та стогнеДніпр широкий». Зарахували.

Попервах думав, що стану симфонічним диригентом, настількимені подобався Максименко. Їздив до Києва слухати й дивитись

кращих симфонічних диригентів світу — італійців, французів, нім-ців. Мене вважали божевільним, бо міг раптом зірватися і поїхатидо Риги послухати орган Домського собору.

Тоді ж створив у Луцьку ще один ансамбль, «Кольори», із студен-тів училища. Спочатку працювали в Будинку культури Володи-мира-Волинського, бо в Луцьку вільних місць не було.

Аби грати на танцмайданчику, треба пройти конкурс. Ми поїхализавойовувати Луцьк і перемогли, бо вже тоді співали чотириго-лосся. В «Кольорах» починали Жора Іванчук й Володя Дуда, якийбув солістом, і не без моєї допомоги вступив до музичного учи-лища. Потім переїхав до Києва, де працював у капелі Ревуцького.Якось хор поїхав у США і він там залишився.

Особисто я грав на гітарі і співав, був художнім та музичним ке-рівником колективу. Поступово ансамбль розрісся, у ньому з’яви-лися духова, струнна, вокальна та ритм-групи. На конкурсікомсомольської пісні в Херсоні познайомився з Миколою Мозго-вим (він благав мене позичити йому для виступу нашу апаратуру,оскільки на той час вона була найкращою в Україні).

Репертуар складався з моїх пісень та світових хітів, для яких ро-били власне аранжування. Загалом це був джаз-рок. У Будинкукультури, де виступали регулярно, половину зали заставляли стіль-цями, щоб люди могли просто прийти і послухати, а в іншій публікатанцювала. Якось до нас на танці завітали хлопці з миколаївськогоансамблю «Поющие юнги» — Ігор Крутой і Саша Сєров. Вони булив шоці, коли почули, як ми працюємо наживо, що на танцях ака-пельно співаємо «Щедрик» або номери з «Вечорниць». «Кольори»виступали з 1973-го до 1979 року, коли група майже повним скла-дом перейшла працювати в ансамбль «Світязь», на професійнусцену. А керівник там був свій...

«ВЫ ЖЕ С УКРАИНЫ? ТАК ПОЙТЕ УКРАИНСКОЕ!»Якось до мене підійшов Валерій Маренич і запропонував створитигрупу, яка б виступала у їхнього тріо «на розігріві». Витримувати потри концерти на день самотужки їм було важко, а збірні програмиз’явилися пізніше. Мареничі тоді були на піку популярності, концертигарантовані, вони мали шалену славу і я почав працювати в цьомунапрямку, коли Валерій раптом передумав. Він узагалі складна лю-дина і життя його непросте.

Від початку Тріо Маренич страшенно бідувало, виступало в найкра-щому випадку в сільських клубах. Зрештою, на одному конкурсі їхвідкрили, відчули особливий підхід до української пісні. Адже біль-шість тогочасних ВІА нівечили народні твори, робили з них джаз-рок, від пісні лишалася тільки мелодійка якась. А те, що робилиМареничі, було настільки щирим і настільки простим, що сприйма-лося всіма без винятку. Вони почали давати по сім (!) концертів надень, переїжджаючи з місця на місце, уявляєте? Деякі музикантиказали, що гурт не робить нічого особливого — але передусім по-пулярність вимірюється публікою.

Наступна пропозиція надійшла з Миколаєва. Ігор Крутой керувавтам ансамблем, серйозно захворів і попросив на деякий час йогозамінити. Хлопці тим часом розбіглися, хто куди... Довелося ство-рювати групу — «Автограф», нову програму. Орієнтувався побу-довою програми на ансамбль «Світязь», тодішній його репертуармені дуже імпонував, було у ньому щось справжнє, національне.

Отже, перше відділення зробив на кшталт вечорниць, із весільнимфольклором, але секретар із ідеології Миколаївського обкомупартії пояснила мені, що Миколаїв — це «город корабелов», цевам не Західна Україна. На початку 1980-го ми все ж таки здалипрограму, яка відкривалася «Песней о корабелах» російськоюмовою, і нас відправили до Росії — в Тулу, Золоте Кільце і такдалі. Того ж року ми обслуговували Олімпійські ігри в Ленінграді.Але, що характерно для того часу: в Росії хотіли чути саме укра-їнську пісню! Починали з «Корабелов», а нам закидали: «Вы жес Украины? Так пойте украинское!»

Вимога була однаМузика 49Текст: ЮЛІЯ БЕНТЯ

Зазвичай такі гастролі тривали два-тримісяці, а я у 1979 році тільки-но побравсяі вирішив, що мушу бути з дружиноюНіною. Знайти роботу у Луцьку було не-легко. Місцеве керівництво вирішило, щоЛевченко — тяжка людина, працювати зним складно. Наприклад, я ніколи не ви-ступав, якщо не готовий. Фактично, трироки був безробітним, грав на весіллях.Родину забезпечував, але моральногозадоволення ніякого.

1985-го поїхав на заробітки до Грузії.Про цю країну можу розповідати нескін-ченно! Коли повернувся, у Луцьку як разстворювалося Об’єднання музичних ан-самблів. Понад половину груп області

підпорядкували мені: допомагав їм із підбором репертуару, орга-нізацією репетицій, намагався, щоб вони професійно ставились домузичного матеріалу, а не грати на «трьох акордах».

Тоді ж директор попросив прослухати та влаштувати на роботу водин із весільних колективів свого сусіда, який щойно повернувся зармії. Прийшов хлопець, заспівав пісню Раймонда Паулса, від чогоя просто очманів, переконав Михайла Мусієнка включити його в кон-цертну програму вар’єте, бо був упевнений, що він матиме успіх. Цим

хлопцем виявився Слава Хурсенко. Крім нього, мене називають«хрещеним батьком» Марічка Бурмака, Ольга Богомолець тощо.Про Михайла Мусієнка хочеться сказати окремо, бо це музикантвід Бога. Один час працював в ансамблі «Світязь», був його му-зичним керівником. Якби він не виїхав до Канади, впевнений, щорівного йому аранжувальника в Україні не було б. ВолодимирБебешко і Дмитро Гершензон — дуже хороші хлопці, але з Мусі-єнком їх не можна навіть порівнювати.

Наступна група, яку я створив, називалася «Байт», у ній Мусієнковиконував роль «людини-оркестру», грав на клавішах, працювавіз комп’ютером (тоді комп’ютера ще не було ні в кого з музикан-тів). Для того, щоб вийти на велику сцену, запросили Василя Зін-кевича, який тоді розсварився зі «Світязем». Він дав із намикілька концертів, а потім повернувся до «Світязя».

Працювали в молодіжному центрі при Волинському обкомі ком-сомолу, мали багато пільг, але мусили заробляти гроші для ком-сомолу. Їздили з концертами в Білорусію, Польщу. У Польщі насзапросили пограти під час футбольного матчу між командами ві-домих журналістів, що транслювався на телебаченні. У цьому шоубрали участь відомі на той час групи. Я ж запропонував провеститакий матч між українськими і польськими журналістами під на-звою «Футбол-шоу», який мав місце у жовтні 1989 року. Але вжеперед цим відбувся перший фестиваль «Оберіг».

«ЯК ОДНА ЛЮДИНА З ГІТАРОЮ МОЖЕ ПІДНЯТИ ЦІЛИЙ ЗАЛ?!»У 1988 році журналіст газети «Молодий ленінець» Василь Воронзапропонував мені очолити фестиваль «Рок культура», який самвигадав і організував. Я мав взяти на себе організаційні про-блеми. І ось на другий день заходу після одного з вечорів укра-їнської авторської пісні, що в київському Молодіжному театрівлаштовував Лесь Танюк, до Луцька приїхало 13 бардів, середних Кость Москалець, Олександр Смик, Василь Жданкін, ТарасЧубай і Андрій Панчишин. Тоді я вперше почув бардів наживо і неміг зрозуміти: як одна людина з гітарою може підняти цілий зал?!Коли Жданкін заспівав «Гей, наливайте повнії чари», зал встав іпочав йому аплодувати.

Пісні, які вони виконували, були совістю нації! Кость Москалецьспівав про дітей з Чернівців, котрі почали масово лисіти, а Цент-ральне телебачення в цей час у новинах розповідало про що за-

вгодно, наприклад, про порятунок китів у Тихому океані.Наступного року «Байт» знову поїхав до Польщі, виступали насуперкубку з футболу. Попросив свого приятеля Леонарда Мар-чука (директора молодіжної агенції культури у Польщі) допо-могти з апаратурою та світлом для рок-фестивалю, якийпланувався у Луцьку за ініціативи того ж Василя Ворона. А вінкаже: «Навіщо тобі рок-групи? Вони великі, всіх треба нагоду-вати, десь поселити. Я був у вас на радіо, слухав ваших бардів.От із ними і роби фестиваль співаної поезії!»

Із цією думкою приїжджаю додому і кажу Василю Ворону: роби-тимемо фестиваль співаної поезії. Поряд стояв Олег Покальчук,який підтримав ідею і запропонував назву — «Оберіг». Це було15 травня 1989 року, а 6 червня розпочався перший фестивальавторської пісні і співаної поезії «Оберіг».

Вимога була однаМузика50 Текст: ЮЛІЯ БЕНТЯ

Проходив він упродовж трьох днів. Відкривався вкіноконцертному залі «Москва». Жартома учас-ники говорили… житимемо в готелі «Россия», авиступатимемо в залі «Москви». Із першого днярозпочався конкурс виконавців. Журі складалосяз мене, Олександра Смика, секретаря комсомолуіз ідеології та ще когось. Учасників було багато,тільки з Івано-Франківська приїхало шість співців:Тризубий Стас, Левко Бондар, Зоя Слободян, Во-лодимир Кіндратишин... Єдиним лауреатом пер-шого фестивалю стала юна Марійка Бурмака.У бардів тоді не було «офіційної» сцени, їх ніхтоне знав і ніхто не запрошував. Я цей жанр длявузького кола друзів назвав «кухонна пісня». Ре-пертуар — переважно політично-патріотичний.Концерт-відкриття тривав від шостої годинивечора до шостої ранку, публіки — 1,5 тисячі осіб.Я чому так точно знаю, бо замовляв на ранок де-сять автобусів, які розвозили людей по хатах.

КДБ викупило перші три ряди на всі концерти. Коли Володя Дави-дов із Світловодська заспівав «Михайло Сергійович, ви не турбуй-теся про Україну, ми тут якось собі раду дамо», я вирішив, що тутнам і кінець, можна закривати фестиваль. На другий день ми пу-стили «Оберіг» «в люди». Розбили виконавців на групи по 4-6 осіб,забезпечили їх транспортом і відправили в районні центри Горо-хів, Нововолинськ, Володимир-Волинський, Ковель... Вони при-їжджають, а на клубах замки висять, бо була команда — непускати. Хлопці почали співати просто перед клубами, надворі,і людей зібралося набагато більше, ніж ми могли очікувати.

Я боявся, що на заключному концерті ми не заповнимо зал, але про-гадав. Туди нас також не хотіли пускати, тодішній директор Будинкукультури Юрій Войнаровський пояснював, що у його плані клуб«Кому за 30-ть». Правдами і неправдами додзвонився до секретаряіз ідеології Луцького міськкому партії (зараз вона бізнесмен) і кажу:«Ви можете нас не пустити, жодних проблем. Але тоді буде так, якіз районними клубами: виконавці стануть на сходах собору і висту-патимуть, а це — цілий Театральний майдан». Вона дала згоду, по-просила передати трубку секретарю обкому комсомолу, він тепермером у Луцьку, і ще дуже довго з ним говорила.

Вимога була одна — жодного жовто-блакитного прапора. Але яко-мусь дядькові все-таки вдалося пронести до зали розкладну ву-дочку, і він тим прапором гойдав на концерті. Телебачення концертне знімало, записувало його лише Волинське радіо. Але я, знаючи,що це буде історична подія, зняв його на дві побутові камери.

Наступного року давали в газету «Куль-тура і життя» оголошення, і на другий фе-стиваль приїхало близько 300 співців!Ухвалили рішення провести попереднійвідбір і на всі чотири фестивальні кон-церти, які відбувалися в кінотеатрі «Про-мінь», пускати по квитках. Почалися іншічаси, було скасовано 106-ту статтю Кон-ституції про домінуючу роль компартії. Мистали трошки сміливішими, задник сценизробили з жовто-синіми смугами. Тризу-бий Стас заспівав «Гудбай, компартія»,Олег Покальчук написав пісню «Обе-режно, йде провокатор».

Багато виконавців співали про Чорно-биль, але це виглядало трохи кон’юнк-турно, тому ми, наскільки могли,відсівали їх, пояснюючи, що не обов’яз-ково бити себе в грудки, що навіть про цеможна говорити в інший спосіб. Це небула цензура, просто хотілося спряму-вати людей на творчість.

«ФРЕСКИ» МІЙ НАЙКРАЩИЙ ФЕСТИВАЛЬ»Моя бабуся Ніна, мамина мама, була дружиноюОлександра Залеського. Отримавши спадок,який був поділений між двома його сестрами іним, він вклав гроші в створення театру. На-певно, так любив мою бабусю, що хоча й бувполяком-шляхтичем, а театр після одруженняпочав називатися Український театр опери ідрами Олександра Залеського.

Батько бабусі, мій прадід, був царським уряд-ником у Луцьку, щось на зразок начальника мі-ліції. За походженням із запорозьких козаків,мав прізвище Нетяга. Вдома в нас була скрипкавсередині якої напис «Антонио Страдивари»,яку дідові подарував його товариш князь Рад-зівіл. Із цієї скрипки й почалися мої перші за-няття музикою.

Готель Zaleski побудовано та декоровано в театральному стилі.Я сам багато мандрував і знаю, наскільки важливо артистам по-чуватися в готелі як удома. Це була моя iдея фікс, і вона втіли-лася в життя.

Потім я вирішив проводити в готелі вечори камерної музики підсимволічною назвою «Фрески у Залєскі». Хотів, щоб постійнимведучим, господарем цих вечорів став керівник камерного ан-самблю Анатолій Рівець, але він напевно не зрозумів мене і від-нісся до цього як до чергового підробітку. Я ж бачив ці концертияк подію, що об’єднає інтелігенцію та еліту Луцька.

Зрештою, все як завше вирішив випадок. Якось у 2008 році ІгорЖук, їдучи до Польщі на гастролі, попросив у мене зупинитися.Я погодився, але сказав, що він мусить відпрацювати. Звичайно,жартома. Проте він справді дав концерт, познайомив мене з своєюдружиною Ірен Роздобудько. Потім до Луцька з лекціями приїхалаОльга Богомолець і також виступила на «Фресках у Залєскі».

Із того часу вони проходять регулярно раз на місяць. Тут висту-пали волинський поет Василь Простопчук, Оксана Забужко, бардОлеся Найдюк, віолончелістка Анна Нужа та багато інших співців,музикантів, поетів, письменників... Тепер я розумію, що фести-валь «Оберіг» був скоріше тусівкою, а справжній і найкращий мійфестиваль — це «Фрески у Залєскі», тому що саме тут, спілкую-чись з публікою, виконавець вибудовує драматургію свого ви-ступу, розкриває своє бачення світу, філософію, душу, ставленнядо своєї творчості. А це неоціненне.

Вимога була однаМузика 51Текст: ЮЛІЯ БЕНТЯ