“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України

Видання Історичного клубу “Холодний Яр”

2015 рікГрудень

Число 12 (358)

Н а ш п е р е д п л а т Н и й І Н д е к с – 3 3 5 4 5

Участь у вечорі, який відбув-ся 12 листопада 2015 р. в Інституті українознавства, взяли автори ен-циклопедії Роман Коваль і Віктор Моренець, поети Іван Драч і Василь Ковтун, директор Інституту украї-нознавства Богдан Галайко, його за-ступник доктор історичних наук Ар-сен Зінченко, лірник Михайло Хай, кобзар Тарас Силенко, науковий редактор видання Юрій Юзич, укра-їнські правозахисниці Настя Ярова і Маргарита Тимошенко, доктор тех-нічних наук Юрій Іваськів, син Луки Іваськіва, стрільця УГА, одного з ге-роїв героя представленої книжки.

Тарас Силенко зачитав рецензію з-за ґрат вояка АТО Андрія Медведь-ка на книжку Р. Коваля “Сто історій Визвольної війни”, заснованої на спогадах студентів подєбрадської академії. “100 історій, 100 живих людей, які немов сидять поряд з то-бою, – зазначив вояк, – і, не поспіша-ючи, розповідають тобі цікаві момен-ти свого життя. Ця бесіда з предками захоплює: от в одній з історій ти піз-наєш рідне місто, вулиці, якими хо-див, таких рідних городян, а в іншій впізнаєш своїх побратимів, які готові в 13 шабель атакувати ворожий ба-тальйон, а ось і ті самі вороги – жор-стокі та безчесні, яких ти так хочеш скоріше побачити через приціл своєї снайперської гвинтівки”.

На презентації виступили Настя Ярова і Маргарита Тимошенко, на-речені борців за волю України Андрія Медведька і Дениса Поліщука, які нині перебувають у неволі. Присутні оплесками висловили їм моральну

підтримку. Стоячи привітали при-сутні й вояків АТО – Сергія Зубчен-ка, Юрія Мороза та вояка “Айдару” “Гриця”.

Учасницею чи не всіх презента-цій Історичного клубу “Холодний Яр” була поетеса Ольга Страшенко, лауреат премії ім. Василя Симонен-ка. 27 жовтня її життя несподівано обірвалося. Історичний клуб “Хо-лодний Яр” постановив цьогорічну Літературну премію ім. Юрія Горлі-са-Горського присудити саме їй. У дипломі зазначено, що Ольгу Стра-шенко нагороджено “за популяриза-цію української визвольної поезії, за створення циклу поезії Визвольної боротьби ХХ ст., зокрема таких тво-рів: “Міхновський”, “Бандура Ми-хайла Теліги”, “Чернігівський отаман Іван Галака”, “Дівчина-отаман (Ма-руся Соколовська)”, “Сірожупанник з Кубані Василь Прохода”, “Іполит Хма-ра”, “Микола Кібець-Бондаренко”, “Повстання у Лук’янівській в’язниці 9 лютого 1923 р.”, а також віршів про отаманів Зеленого, Орлика, Іль-ка Струка, Чорного Ворона (Миколу Скляра), Юрка Тютюнника, Василя Чучупака, Михайла Гаврилка, Івана Ремболовича, медвинських повстан-ців, полуботківців та інших, за ваго-мий особистий внесок у відроджен-ня історичної пам’яті та духовності українського народу”. Диплом вручи-ли її синові – перекладачеві, доктору філологічних наук Сергію Лучкани-ну. Слід зазначити, що зала Інституту українознавства була вщерть запо-внена. Атмосфера була тепла і націо-нально конструктивна.

23 листопада 2015 р. виповни-лося 50 років Олегові Куцину. Уро-чистий вечір розпочав трембітар Данило Перців. Під звуки трембіти ювіляр разом з батьками та своїми дітьми зайшов до зали.

“23 листопада 962 р. народився Оттон 1-й Великий, 1-й імператор Священної Римської імперії, – ска-зав ведучий Роман Коваль. – Через тисячу і три роки, 23 листопада 1965 року, народився Олег Куцин. Він просто перший. Перший у Тя-чеві – ще в часи СРСР – кинув пу-блічно червоний прапор на підло-гу, перший повісив синьо-жовтий прапор над Тячівською районною радою, перший із тячівців поїхав на голодування на Майдані в жовтні 1990 року, перший у 1990 р. вивісив синьо-жовтий прапор над Говер-лою, став першим організатором і головою першої націоналістичної організації на Закарпатті в 1990-х, перший із закарпатців узявся від-роджувати славу Холодного Яру, перший почав розкопки замучених мадярами січовиків Карпатської України, перший повстав проти планів угорців поставити свого орла на кордоні з Галичиною, перший відродив бойову формацію “Карпат-ську Січ”. Не здивуюсь, якщо його “Карпатська Січ” першою ввійде в окупований москалями Донецьк”.

Олега Куцина привітали ди-ректор Інституту українознавства

к. і. н. Богдан Галайко, лідер ВО “Свобода” Олег Тягнибок, народні депутати України різних скликань Юрко Сиротюк, Юрій Левченко, Андрій Іллєнко, голова ОУН Богдан Червак, голова Івано-Франківської обласної ради Василь Скрипничук, генерал-майор Андрій Курішко, кобзарі Тарас Компаніченко і Та-рас Силенко, бард Василь Лютий, цимбаліст Василь Паланюк, юна бандуристка Ганна Старікова, адво-кат Сидір Кизін, депутат Черкаської обласної ради Юрко Ботнар, лідер гурту “От вінта” Юрій Журавель, скульптор Михайло Горловий, бла-годійники Івана Омелянюк та Ана-толій Балюк, заступник голови ДСУ (у 1990-х) Володимир Захарук, док-тор історичних наук Арсен Зінченко, голова Держкіно Пилип Іллєнко, ав-тор багатьох публікацій про героїв АТО Лариса Громадська і, звичайно ж, вояки та волонтери “Карпатської Січі”, зокрема, заступники коман-дира “Карпатської Січі” “Кеп”, “Ка-лина”, стрілець Мирослав Мисла-“Мисливець”, лікар Леонід “Док”, волонтер Василина Наконечна…

Лідер гурту “Тінь сонця” Сер-гій Василюк виконав гімн ОУН “Зродились ми великої години”, а Василь Лютий і Тарас Силенко заспівали пісню про захисників Донецького аеропорту та “В За-карпатті радість стала”. А ще Та-рас Силенко заграв для заступни-

ка командира “Карпатської Січі” Марії “Калини” лемківську пісню “Під облачком явір похилені”. Вона в цей день також відзначала День народження.

Присутні тепло привітали керівника оборони Донецького аеропорту з вересня 2014 р. бо-йового генерала Олега Мікаца. Генерал-майор високо оцінив бойову здатність “Карпатської Січі” на передовій російсько-української війни. Відбувся по-каз документального фільму про “Карпатську Січ” (автор – Ірина Гармасій).

Багато було подарунків у цей вечір, серед них і шедевральна робота в камені Михайло Горло-вого “Оракул”.

Окрасою вечора став виступ кобзаря Тараса Компаніченка.

З роси і води, дорогий друже Олеже! Довгих літ у відвойованій Україні!

прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”

На світлині Юрка Слюсара

Олег Куцин і Роман Коваль де-монструють картину від Закарпат-ської ВО “Свобода” – “Комендант Кремля Олег Куцин і парад “Карпат-ської Січі” на Красній площі в Мос-кві. 9 травня 2016 р.”.

ювілей Командира “КарпатсьКої січі”

“стріляйте в росіян, поКи не заКінчаться набої”

Так в ефірі Шустер Live сказав перший президент України. Леонід Кравчук. “Мені не потрібні росіяни у статусі братів…. Мені вже 82 роки. Бачився із Брежнєвим, Черненком, Горбачовим, Єльциним… Вони всі однакові. Вони всі проти україн-ської незалежності. А російський народ завжди підтримує своїх ліде-

рів, якщо вони виступатимуть проти України. Сьогодні 86% підтримують Путіна. Балачки про братів і сестер треба відкинути. Мені не потрібні брати, які приходять у мою хату мене бити. Якщо прийдуть до моєї оселі, стрілятиму доки, поки будуть набої. І кожен так повинен стояти”, – заявив Леонід Кравчук.

наші перемагаютьУ жовтні в американському місті

Карсон українець Віктор Постол ви-боров найпрестижніший титул чем-піона світу в першій напівсередній ваговій категорії WBC у бою проти аргентинця Лукаса Матіссе. Таким чином, він став третім діючим укра-їнським чемпіоном світу з боксу по-руч з Володимиром Кличком і Васи-лем Ломаченком.

Боксера, що проживає в с. Вели-ка Димерка Броварського району Київської області, експерти та вбо-лівальники за його простоту, добро-ту і відкритість нарекли народним чемпіоном. Його перемога стала нео-чікуваною для багатьох експертів. В інтерв’ю Ukrainian Chicago Magazine

Володимир Постол розповів: “У залі було більшість аргентинців, вони освистували мене. Але я чув і укра-їнців. Завдяки Степанові Черно-вецькому (власник компанії Elite Boxing Promotion. – Ред.) вболівати за мене змогла приїхати моя група підтримки. Крім того, бачив багато інших українців. І це було приємно. Підтримка надзвичайно потрібна. Також дуже приємно, що прийшов подивитися та підтримати Василь Ломаченко. Після бою він потиснув руку і привітав з перемогою. А коли я приїхав у Бориспіль, побачив стіль-ки людей, друзів, хліб та сіль, таку зустріч, – тоді відчув, що я справді на-родний чемпіон”.

підтримаймо своїх!Друзі, не забудьте передплати-

ти газету “Незборима нація”. Її ре-дактор – дослідник Визвольної бо-ротьби українців – Армії УНР, ОУН, УПА, “Карпатської Січі”, дивізії “Га-личина”…

Він один серед небагатьох, хто висвітлює саме український погляд на українську історію.

Я жодної іншої газети не перед-плачую, бо новини читаю в Інтер-неті, а “НН” передплачую щороку, не менше 10 примірників – друзям і родичам. Індекс 33545, ціна сим-волічна – 24 грн.

Марина ХаперсЬкаХарківщина

У Києві презентовано 1-й том енциКлопедії “подєбрадсьКий

полК” армії Унр” та оголошено лаУреата літератУрної премії

ім. юрія горліса-горсьКого

Це фото зроблене в дуже важли-вий для країни момент. Тоді, коли стояло питання про долю добро-вольчих батальйонів, в тому числі й “Карпатської Січі”, яка героїчно захищала і захищає Піски, народив-ши своїх кіборгів. Командир зібрав

своє воїнство на раду. Розмова була щирою, вислухали всіх, хто хотів ви-словитися. Рада ухвалила увійти до складу 93-ї бригади як спецпідрозділ.

Звичайно, я знав, що бійці чу-ють і поважають Олега, але тут побачив просто ідеальну картину:

отаман радиться зі своїми козака-ми і вони спільно вирішують своє майбутнє. Перемог тобі, сил, енер-гії, зваженості і Божого покрову, командире!

павло БриГиНеЦЬ

2 НЕЗБОРИМА НАЦІЯ Число 12 (358) 2015 р. Грудень

допоможіть пізнати історію Визвольної боротьби своїм друзям – передплатіть їм “Незбориму націю”

Після представлення наших до-сліджень у Мюнхені ми з Віктором Моренцем виїхали в рідні нам По-дєбради.

У Подєбрадах я не був від 2007 року, але думкою подорожував вулицями цього міста сотні разів. Тоді поїздку організував Олег Зайнуллін. Ми зустрілися з Радомиром Сімян-цевим, сином козака Богданівського полку Валентина Сімянцева, про зви-тяжний шлях якого я писав у своїх книжках “Багряні жнива Української революції” та “За волю і честь”.

Зустріч із паном Радомиром я описав у нарисі “До українських мо-гил у Чехії”, опублікував його у “Нез-боримій нації” та у книжці “Сто істо-рій Визвольної війни”. Оприлюднив і світлини нашої зустрічі. Вони й стали ключем до сердець подєбрадців. Ви-явилося, що пан Радомир 2011 року помер. Господиня пансіону, де ми зупинилися, пані Гелена сказала, що товаришувала з його дружиною Оль-гою. Ольга теж померла, а двоє їхніх синів – Іван та Радомир – загинули. Відтак Радомир Валентинович, не маючи рідні, оформив спадок на лю-дей, з якими товаришував.

Покрова в Подєбрадах була до-щовою. Незважаючи на це, ми піш-ли на міське кладовище та запалили свічки на українських могилах. За 8 років, що я тут не був, їх стало ще менше. Вклонилися ми й родинно-му похованню Сімянцевих із три-зубом на обеліску. Тут спочивають Валентинова дружина Ярміла, його невістка Ольга, онуки Іван та Радо-мир, а від 24 березня 2011 р. і син Радомир.

Тим часом наша господиня пані Гелена домовилася про дуже важли-ву зустріч...

Зузанна та Іржі поставилися до нас приязно. І дали нам коробку з архівом Валентина Сімянцева. Наші почуття не передати: десятки фото-графій, документів, усі його нагоро-ди, включно із Залізним хрестом за Перший зимовий похід і Хрестом Симона Петлюри з відповідними грамотами, спогади його брата Олекси Сім’янціва (поручник Армії УНР) про скитальство таборами для переміщених осіб у 1945 – 1946 рр. на території Німеччини!

Зузанна та Іржі розуміли, що ці реліквії мають бути повернені в Україну…

Велика їм за це подяка та уклін!..А перед тим ми зустрілися зі ста-

ростою Подєбрад (по-нашому місь-ким головою) доктором філософії Ла-диславом Лангром, автором книжки про Подєбради. Подякували йому від імені українського народу за добре ставлення чехів у 1920-х до наших емігрантів – студентів і викладачів Української господарської академії в Подєбрадах, згадали щирим словом президента ЧСР Томаша Масарика. На знак вдячності подарували старо-сті книжки про українських вояків, які опинилися в Подєбрадах, – “Сто історій Визвольної війни” та “Подєбрадський полк” Армії УНР”. Перша книжка від-кривалася епіграфом Валентина Сімян-ціва та його світлиною. Я звернув увагу, що це батько пана Радомира. Ладислав Лангр одразу покликав секретарку.

– Дивіться, це батько Радомира Сі-мянцева!

Обоє зраділи, бо вони знали й ша-нували пана Радомира – після Оксами-тової революції він був заступником старости Подєбрад і залишив по собі гарну пам’ять. Пан Ладислав пообіцяв сприяти у проведенні майбутньої

презентації у стінах УГА, де нині на-вчаються студенти Карлового уні-верситету. Запропонував також про-вести презентації в подєбрадських школах, де викладають російську мову.

Уранці 15 жовтня ми зустрілися з ректором Подєбрадської філії Кар-лового університету пані Данієлою Влковою. Вона пройшлася з нами коридорами та аудиторіями, де ко-лись навчалися герої наших кни-жок. Домовилися з нею про презен-тацію дослідження “Подєбрадський полк” Армії УНР” у стінах колишньої Української господарської академії та про відкриття постійно діючої фотовиставки про студентів УГА. З розмови з українським студентом із Сум ми із жалем з’ясували, що він навіть не чув про господарську ака-демію, нічого не знає про своїх по-передників.

Звичайно примірник книжки про студентів УГА ми також подару-вали пані ректорці.

Передали примірник і Полаб-ському музею, а Віктор Моренець устиг коротко ще й попрацювати в його архіві. І знайшов там уні-кальні документи, фотографії й невідому п’єсу Олекси Карманюка про Світлану Харченко, героїню Ви-звольних змагань. Повна її назва: “Світлана Харченко. Драма на 3 дії з Української визвольної боротьби 1918 – 1919 рр.). Видрукувана вона типографським способом у таборі Щипйорно на початку 1920-х рр. Олекса Карманюк – це один із псев-донімів Антонія Коршнівського, сотника Армії УНР. На 1-й сторінці – його дарчий підпис: “Коханому приятелеві та компаньонові на емі-грації Володимирові Шевченкові да-рую на спомин цю маленьку працю мою. Автор. 24.07.23., Каліш”.

Далі шлях лежав на Прагу. В українському посольстві нас гос-тинно зустрів посол Борис Зайчук: нагодував, обдарував, замовив і оплатив номер у готелі “Дипломат”. Під час ділової розмови виявив ба-жання взяти під патронат відкриття фотовиставки в Подєбрадах. Я йому нагадав, що 1997 р. в Подєбрадах відбулася академія з нагоди 85-ліття УГА, а незабаром, 12 травня 2017 р., подєбрадській академії виповнить-ся 95 років, тож варто організувати конференцію з цього приводу. У роз-мові взяли участь консул Павло Ков-тун та 2-й секретар посольства Юлія Клочко.

Увечері в Домі національних меншостей у Празі ми представили книжку “Подєбрадський полк” Армії УНР”. А потім наші друзі Олег За-йнуллін та Михайло Топоров повели нас на чеське пиво…

16 жовтня через Австрію виру-шили до угорського міста Комаром, де на нас чекав Юрко Кравченко. Він розмістив нас у відпочинковому комплексі з термальними водами “Аква”. Вперше в житті я відчув, що це таке. Кожне купання – це сеанс омолодження! З’являються приза-буті легкість і бадьорість. Дякую, друже Юрію!

Наступного ранку Юрко Крав-ченко влаштував нам екскурсію автомобілем у Словаччину, в місто Комарно. Фактично це одне й те ж місто, розділене Дунаєм та непоміт-ним кордоном на мосту.

Українці Угорщини святкували Покрову 17 жовтня в Будапешті. Тут я зустрівся зі своїми давніми друзя-ми – подругою дитинства Наталкою

Запоточною (тепер Шайтош) та її чоловіком Петером (обоє постійно жертвують кошти на українську ар-мію), Ігорем Шипайлом, Ярославою Хортяні, Олегом Туриком та його дружиною. Олег, як завжди, пожерт-вував на діяльність Історичного клу-бу “Холодний Яр”. Щиро дякую!

Був присутній Надзвичайний повірений України в Угорщині Ми-хайло Юнгер, бібліотека якого по-повнилася кількома книжками Істо-ричного клубу “Холодний Яр”.

У рамках свята ми й провели презентації книжок про славне українське козацтво. Був і виступ козаків Школи бойового гопака. Її представляли українські студенти з Варшави. Чудово виступив й хор дитячої недільної школи під керів-ництвом Вікторії Бернат.

Як член журі я взяв участь у ди-тячому конкурсі декламації укра-їнських віршів. Діти декламували поезії Тараса Шевченка (“Гамалія”, “Думка”, “Іван Підкова”, “Тарасова ніч”, “За байраком байрак”), Степа-на Руданського (“Козак і король”), Марії Пригари (“Прадід”), Мико-ли Обезюка (“А ми козачки, коза-ки – слобожанські вояки”), Яніни Мельник (“Козацтво – слава Украї-ни”), Анатолія Матвійчука (“Слава Україні”), Ольги та Андрія Будугаїв (“Козацька епоха”), народну піс-ню “Смутний вечір”, а найчастіше лунали бадьорі, навіть агресивні, козацькі вірші Яніни Яковенко (“Козацька мирилка” та “Вірш про козаків”).

Разом з Юдіт Софілканич і Лідією Грексою визначили переможців. У ві-ковій групі 3 – 5 років ними стали Ві-вієн Рішко, Софія Теліженко, Вікторія Маргітич. У віковій групі 6 – 10 років перемогли Патріція Сіпеа, Вікторія Сапіна, Софійка Шипайло і Владис-лав Довженко, а в категорії 11 – 17 років – Василь Маргітич, Ілля Овчар й етнічний угорець Данієл Борков-ці. Окрім дипломів і цукерок, пере-можці дістали від Державного са-моврядування українців Угорщини ще й книжку “Таємниця отамана Зеленого”. А оскільки мені найбіль-ше сподобався 4-літній Сергійко Спірін, який серйозно, повагом і виразно прочитав два вірші, та ще й розумів, про що читав, то я і йому подарував книжку про розвідників отамана Зеленого – як приз автор-ської симпатії. Будуть із нього люди!

Слід сказати, що цю подію ви-світлювало державне угорське те-лебачення. Три камери працювали до самого кінця події. І після неї – брали інтерв’ю в його учасників. До такого в Україні ми не звикли. Зага-лом ставлення угорської держави до української меншини надзвичайно добре. Потреби українців задоволь-няються з державного бюджету.

Загалом поїздка залишила неза-бутнє враження.

Щиро дякую всім, хто опікував-ся нами, – насамперед сестрам і от-цям парафії УГКЦ в Мюнхені, голові Державного самоврядування укра-їнців Угорщини Юркові Кравченку, послові України в Чехії Борисові Зайчуку, Олегові Турику, Наталці й Петерові Шайтошам з Будапешта, Наталці Зубенко і Катерині Проску-рі з Мюнхена!

роман кОВалЬ

На світлині – Віктор Моринець, Ладсилав Лангр і Роман Коваль.

Подєбради, 15 жовтня 2015 р.

презентації КнижоК про визвольнУ боротьбУ чортівсьКа логіКа мосКовсьКих попівСиджу біля своєї палати в лі-

карняному коридорі у старенькому глибокому кріслі; читаю соціальну доктрину церкви від ватиканської вченої ради папи Івана Павла-Вой-тили; кажуть, що він українець, лемко. Підходить до мене батюшка з лікарняної каплички: молодий, худенький, охайний, гарний з лиця; під рукою тека книжок. Батюшка українець, народився у Хмельниць-кій області. Пропонує мені щось вибрати. Кажу, що нічого не читаю московською мовою. Каже, що є і українською – дістає з кишені моли-товника. Я відмовляюсь, кажу, що вже маю від патріарха Філарета, а з церкви московсько-кремлівського патріархату нічого брати не бажаю. Батюшка поблажливо усміхнувся, запитав мене: чому так? Сказав, що мої “заблуждєнія” від незнання історії.

Аби наставити мене на пра-вильну путь, почав розповідати іс-торію церкви та всяку бридоту про Філарета. Казав батюшка, що вони за мир, і вигнали зі своєї єпархії попа, що благословляв московські війська, а Філарет закликає вбивати братів-слов’ян. Казав, що Україна ніколи не мала своєї автокефальної церкви, що Богдан Хмельницький ухвалив підпорядкування не тіль-ки України, а й української церкви патріархові московському, а Фло-рентійська унія нічого не значила, бо укладена між папою римським

і візантійським імператорами, а не візантійським патріархом. Закін-чив своє повчання тим, що до Ва-вилона на землі існував один народ і була одна мова, але за гріхи Бог розділив людність на різні народи, і що Бог хоче, аби всі люди на землі об’єдналися в один народ і в одне церковне утворення. Місію поєд-нання Бог поклав на жидів, але ті не впоралися з його наказом. Як і Рим. Візантійська імперія також не поєд-нала народи; і аж тепер московська церква як єдина правильна у світі, поєднає всі народи у один, як того хоче Бог.

Піп пішов, а я залишився з від-вислою щелепою, бо такого ще не чув. Чув я їхнє “Славянє всєх стран, соєдіняйтєсь”, чув і “Православ-ниє всєх стран, соєдіняйтєсь”, чув і “Пролєтаріі всєх стран, соєдіняй-тєсь”, а цього, що Бог їм сказав, аби вони поєднали всіх людей в один етнос і загнали в одне церковне утворення – та ще й московське! – почув уперше.

Отже, що московська церква, патріарх якої благословив москов-ські війська йти в Україну, бореться за мир, а патріарх Філарет, який до-помагає обороняти нашу державу, закликає до війни проти “братів слов’ян”?!

петро БилиНа, вояк атОЛуганщина

19 листопада в Києві у біблі-отеці ім. Реріха Роман Коваль і Тарас Силенко провели урок па-тріотизму для учнів 6 і 7 класів Технічного ліцею КПІ. Організу-вала зустріч директор бібліотеки Іванка Щербина. Ось що вона сказала у вступному слові: “Дру-га річниця початку Революції Гідності. З чим до неї прийшли, чи справдились очікування, чи збулись надії? Питань багато, від-повіді – неоднозначні. Та головне досягнення маємо – наші діти!

Наші маленькі патріоти, серця яких повні любові до України”.

Так і є!Діти порадували нас, зокре-

ма і своїми патріотичними кри-чалками. Ось одна з них: “Слава українській нації! Смерть Росій-ській Федерації!” Кричали весело, дзвінко, з усміхом.

Та й слухали вони уважно, не боялися ставити питання.

Серце радіє, коли бачиш, яке гарне покоління йде нам на зміну!

роман кОВалЬ

Маю честь лишити відгук на працю Романа Коваля “100 історій Визвольної війни”.

Найперше хотілося би сказати, що якби з подібною літературою були ознайомлені більшість укра-їнців років 20 тому, то не було б ні війни на Донбасі, ні Януковича, ні, можливо, Путіна разом з Москвою.

Книга правдиво описує події ві-йни 1920 – 1930-х рр. в Україні.

100 історій, 100 живих людей, які немов сидять поряд з тобою і, не поспішаючи, розповідають тобі цікаві моменти свого життя. Ця бесіда з предками надзвичайно захоплює: от в одній з історій ти

пізнаєш рідне міс-то, вулиці, якими ходив, таких рідних городян, а в іншій впізнаєш своїх по-братимів, які готові в 13 шабель атакувати ворожий батальйон, а ось і ті самі вороги – жорстокі й безчес-ні, яких ти так хочеш скоріше побачити через приціл своєї снайперської гвин-тівки.

Н а й б о л ю ч і ш е сприймаються історії, де йдеться про без-хребетних начальни-ків. На жаль, через

зовнішню загрозу козаки не встигли поскидати в Дніпро ідейних пращу-рів всіляких яценюків. Кепська влада – головний ворог українського наро-ду всіх часів, включаючи сьогодення, в рази більший за Росію.

Жива, правдива і цікава кни-га, необхідна для прочитання кожному.

Якби я не сидів у тюрмі, то на-писав би петицію, щоб включили “100 історій Визвольної боротьби” до шкільної програми.

андрій МедВедЬкО, Лук’янівське СІЗО

рецензія вояКа з-за ґрат

вільна УКраїнсьКа генерація

3НЕЗБОРИМА НАЦІЯЧисло 12 (358) 2015 р. Грудень

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України

героїчні брати лащенКи

народний герой сергій амброс

10 жовтня 2015 р. під Маріупо-лем загинув 24-річний боєць ба-тальйону “Донбас” Володимир Куй-біда із с. Демківки Тростянецького району Вінницької області.

Він був на Майдані в Києві від перших днів. Від самого початку пішов на війну. Вийшов з Іловай-ського котла. Перебував у полоні в “Мотороли”. Повернувся з полону завдяки обміну.

Втрачаємо сміливих, непере-борних, відданих!

8 листо-пада 2015 р біля с. Славне Мар’їнського району Доне-цької області дістав тяжкі п о р а н е н н я старший сол-дат Сергій Та-расюк із Куз-нецовська на Рівненщині. 12 листопада

він помер у Харківському військо-вому шпиталі. Було йому 27 років…

11 листо-пада 2015 р. загинув Віта-лій Петрович Глюз із Борис-лава Львів-ської області. Н а р о д и в с я він 1988 року народження, призваний до війська під час 6-ї хвилі мобілізації. У Бориславі 12, 13 і 14 листопада оголо-шено Днями жалоби.

31 жовтня 2015 р. близько 10.00 неподалік Авдіївки Доне-цької обл. загинув старший ви-кладач факультету культури і мис-тецтв Львівського національного університету імені І. Франка Володимир Труш. Він підірвався на

міні разом із Віталієм К р а в ч е н -ком (псевдо “ Ге к т о р ” ) , заступником к о м а н д и р а 2-го меха-ніз ов аного батальйону 53-ї окремої бригади.

В о л од и -мир загинув одразу. Капі-тан Віталій Кравченко по-

мер дорогою до лікарні. У серпні 2014 р. він добро-

вільно зголосився на мобілізацію. Після року служби погодився зали-шитись в АТО ще на півроку…

Близнюки Максим і Артем Ла-щенки, десантники 25-ї Дніпро-петровської повітряно-десантної бригади, народилися й загинули в один день.

З’явилися вони на світ 17 груд-ня 1987 р. в Дніпропетровську. На фронт пішли без роздумів – одразу як прийшла повістка. Загинули орі-

єнтовно 5 серпня 2014 р. біля міст Шахтарська і Тореза Донецької об-ласті під час виходу з оточення.

Залишили у смутку матір, Мак-симову дружину та 5-річну доньку.

14 серпня нагороджені орде-ном “За мужність” III ст. (посмерт-но).

Вічна слава!

Молодший лейтенант Сергій Амброс загинув від осколків міно-метної міни у бою в Широкіному під Маріуполем 18 лютого 2015 року.

10 липня його посмертно на-городжено орденом “За мужність” III ст.

19 вересня на честь Амброса проведено перший в Україні турнір командних кулачних боїв “Сильна Nація” під час фестивалю “Повста-нець”.

13 жовтня на фасаді школи, в якій він навчався, встановлено ме-моріальну дошку.

Ім’я Амброса викарбувано на пам’ятному знаку в Соборному сквері в Черкасах.

І ось тепер Сергія Амброса, бій-ця полку “Азов”, посмертно нагоро-дили відзнакою “Народний Герой України”.

Нагородження відбулося в Чон-гарі, на межі з окупованим Кри-мом – нині азовці тут чергують на блокпостах. Сюди прибули й за-прошені побратими з Черкащини й Миколаївщини – ті, хто служив із Амбросом в одній чоті.

Нагороду вручили дівчині Сер-гія і його рідному братові.

Нагорода “Народний Герой України” виготовляється у двох модифікаціях: з червоно-чорною

стрічкою на колодці – для воїнів, що зі зброєю в руках захищали українську землю та із синьо-жов-тою стрічкою на колодці – для во-лонтерів і медиків.

Орден “Народний Герой Укра-їни” – недержавна нагорода, за-проваджена в 2015 році. Має форму тризуба з накладеним по центру під-нятим мечем – підвіски орден-ської планки з черв оно-чор-ною стрічкою.

Орден виготовлено зі срібла 925 проби, кожна нагорода має ін-дивідуальний номер та елементи захисту. Всього було виготовлено 100 орденів.

Срібло для виготовлення Ор-денів збирали представники з 16 країн світу. Зокрема, україн-ський боксер В’ячеслав Узелков передав на виготовлення орде-на срібну медаль, яку здобув на чемпіонаті Європи з боксу 2002 року.

Героям слава!

Ярослав ЗВеНиГОра

поповнили лави небесної гвардії

Так сказав в остан-ньому інтерв’ю 18-річний Сергій Табала-“Сєвєр”, боєць 5-го Окремого ба-тальйону Українського добровольчого корпусу “Правий сектор”.

Сергій Табала – най-молодший український “кіборг”. У сумському військкоматі його не взяли до армії за станом здоров’я, тож хлопець пі-шов воювати за Україну добровольцем, майже од-разу після Майдану. Він до останнього не покидав вежу Донецького аеро-порту. Там і загинув від пострілу “Рапіри” 6 лис-топада 2014 року.

Вічна слава!

“жаль, що в мене лише одне життя, яКе я можУ віддати за УКраїнУ”

У Мюнхені на 91-му році життя померла Ірина Савицька-Козак (“Бист-ра”) – член Пласту, ОУН, заступник го-лови Українського Червоного Хреста, зв’язкова командира УПА Романа Шу-хевича.

Ірина народилася в сім’ї лікаря. За-кінчивши гімназію, стала студенткою медичного факультету Львівського університету. У 18-річному віці позна-йомилася з Романом Шухевичем. Про це вона згадує у своїх спогадах: “Роман Шухевич був не тільки головний ко-мандир УПА – від 1944-го він також був головою секретаріату УГВР і секрета-рем у військових справах. Мав усі най-вищі пости, але ви ніколи не побачили в Романа Шухевича зарозумілості, не побачили, щоб показував, що він – про-відник. Був надзвичайно скромний, мав велике розуміння до людей, ніколи

не давав наказів, яких сам би не міг ви-конати. До підлеглих ставився людяно, мав для всіх час”.

Восени 1946 року “Бистра” вирушає на Захід як кур’єр Романа Шухевича. “Коли він доручав мені йти на Захід, – згадувала жінка, – витягнув мапу, знай-шов на ній Львів і Мюнхен і сказав: “Як ви там дійдете, не знаю, але не маєте права йти організаційними зв’язками, бо там включилося КҐБ, ми не знаємо поки що де. Почавши від Закерзоння, ви здані виключно на власні сили”.

Наказ провідника “Бистра” вико-нала. Відтоді й жила у Мюнхені. 1949 року Ірина побралася з Володимиром Козаком – видатним старшиною диві-зії “Галичина”. У подружжя народилася донька Роксолана.

Володимир Козак помер 19 вересня 1993 року. Дружина пережила його на 22 роки.

24 листопада її поховали на цвинта-рі Вальдфрігоф біля чоловіка.

Вічна пам’ять!

Наталія МІНЯйлО

У Чехії в місті Карлові Вари на 93-му році помер полковник Мико-ла Гулин, в’язень угорських, росій-ських, німецьких, чеських в’язниць і таборів.

Микола Гулин народився на За-карпатській Гуцульщині в малозе-мельній селянській сім’ї (семеро ді-тей). Учився в Ужгородській гімназії та гімназії рідного Рахова. Там він став членом Пласту, ОУН, а в березні 1939 р. зі зброєю в руках піднявся на захист Карпатської України. У берез-ні 1939-го мадяри розстріляли його брата, а батько того ж року загинув в угорській тюрмі.

Рятуючись, 17-річний Микола таємно виїхав у Чехію, окуповану німцями, мріючи про навчання в Українському вільному університеті в Празі. У Моравській Остраві ґеста-по стягло його з поїзда та направило до віденської в’язниці. Після півріч-них тортур німці вирішили передати хлопця угорській владі. З Відня його переправили у Братиславу, а звідти двоє словацьких “ґардистів” повез-ли поїздом до Ужгорода. У Східній Словаччині хлопцеві вдалося втек-ти. До Закарпаття дістався пішки.

На Березнянщині під чужим прізви-щем працював лісним робітником, сподіваючись, що в лісі угорська по-ліція його не знайде. Довідавшись, що ним зацікавились, він у вересні 1939-го пішки добрався в рідний Рахів, окупований угорцями, ор-ганізував групу із семи січовиків, здійснив кілька диверсійних опера-цій. Однак через брак зброї хлопці змушені були припинити свою ді-яльність.

У надії, що в Радянському Со-юзі знайдуть щасливе життя, вони перейшли угорсько-радянський кордон і здалися прикордонникам. Ті їх направили в тюрму НКВС у На-двірну, а тоді передали угорським органам безпеки – разом із прото-колами допитів, в яких січовики, не криючись, розповіли про свою антиугорську діяльність. Як органі-затора терористичної групи мадя-ри відправили Гулина в центральну тюрму в Будапешті, звідти після пів-річних тортур – до Ніредьгази, а по-тім – у Варюлопош.

З Варюлопоша вдалося втекти. За кілька тижнів добрався до Рахова. Знаючи, що тут угорські спецслужби його знайдуть і засудять до смертної кари, Микола знову подався в СРСР. І знову опинився в надвірнянській тюрмі, а тоді ще й у станіславській. Покарання відбував у таборі в Ар-хангельській області. Після пора-нення ноги потрапив до санчастини. “Моїм завданням було, – згадував він, – вивозити за зону мертвих по-братимів-табірників і закопувати їх. Це мені врятувало життя”.

У Каргопольському пересильному таборі влітку 1943-го зголосився доб-ровольцем до Чехословацького кор-пусу генерала Л. Свободи. Пройшов увесь його бойовий шлях від Бузулука до Праги. Був тричі поранений. Після поранення на Дуклянському перевалі (у с. Нижньому Комарнику) йому ам-путували праву ногу.

Після війни заснував у Мику-ловському окрузі Союз українців Моравії, який мав кілька сотень членів. Очолив його. Після приходу до влади комуністів у 1948-му його звільнили із заочного навчання на юридичному факультеті Карлового університету у Празі і, звинуватив-ши у “спробі державного переворо-ту, антикомуністичній діяльності, співпраці із західними розвідками, допомозі втечі реакційних діячів “на Захід”, антисовєтській пропа-ганді”, арештували. На щастя, суд визнав його невинним. М. Гулин повернувся до армії, в якій служив до пенсії.

1949 року він переселився у Карлові Вари, де заснував і очолив Українське культурне товариство, яке мало 600 членів, а при ньому хор (керівник Ольга Дутко), який виступав з концертами у багатьох містах Чехії.

У Карлових Варах одружився з полтавчанкою Ольгою з роду Хи-лецьких. Виховали четверо дітей, з яких двоє – Наталка і Борис – за-кінчили Українську гімназію у Пря-шеві.

До кінця життя був почесним членом Союзу українців Богемії.

2012 року Миколи Гулин пода-рував Музеєві української культури у Свиднику понад 300 цінних кни-жок зі своєї бібліотеки.

Я утримував з ним тісні зв’язки багато років, нераз гостював у його хаті. У 2002 році взяв у нього роз-логе інтерв’ю, яке увійшло до моєї книжки “Розмови з однодумцями” (Пряшів, 2004).

Зокрема Микола Гулин сказав:– Незалежна Україна, за яку я

страждав у в’язницях та концентра-ційних таборах і проливав кров на фронтах, мусить ожити і жити! Я вірю в її світле майбутнє!

Микола МУшиНкаПряшів, Чехія

ірина савицьКа-“бистра”

миКола гУлин

4 НЕЗБОРИМА НАЦІЯ Число 12 (358) 2015 р. Грудень

Редакторроман коваль

КоректорОксана Жованик

Інформаційне забезпеченняМикола Владзімірський

макетувальникОлександр литвин

адреса для листування та поштових переказів

03049, київ, вул. курська, 20, пом. 14.

тел./факc: 242-47-38koval_r@ukr.net

kovalroman1@gmail.comРедакція залишає за собою

право редагувати та скорочувати тексти.

Видання зареєстровано 28.12.1993 р. у Державному комітеті України

у справах видавництв, поліграфії та кнгигорозповсюдження.

Серія КБ №325.Наклад 4000 примірників.Видруковано 27.11.2015 р.

Засновникроман Миколайович коваль

У редакції через “Укрпошту” можна придбати такі книги:(ціну вказано, враховуючи вартість пересилки книг поштою):“подєбрадський полк” армії УНр романа коваля і Віктора Моренця – 100 грн. “Отаман Орлик” романа коваля – 70 грн.“сто історій Визвольної війни” романа коваля – 75 грн.“похід Болбочана на крим” Бориса Монкевича – 69 грн. роман коваль, “таємниця отамана Зеленого”. Історична повість для дітей – 65 грн.“крізь павутиння змосковщення” романа коваля – 68 грн.“шевченкіана Михайла Гаврилка” романа коваля – 73 грн.“100 облич самостійної України” романа коваля – 68 грн. “свято, що кличе до бою. Вшанування героїв Холодного Яру” – 59 грн. “Історія України-русі” Миколи аркаса (2-ге, краківське, видання) – 85 грн.“Чорний Ворон: п’ять біографій” романа коваля – 50 грн.“Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського – 84 грн.“Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” романа коваля – 240 грн. “Ми ще повернемося!” Юрія Горліса-Горського – 95 грн. “тиха війна рената польового” романа коваля – 130 грн.аудіодиск “солодко-гіркий романс” люцини Хворост – 65 грн.Книги можна придбати, попередньо переказавши кошти електронним переказом на ім’я Р. М. Коваля, вул. Курська, 20, пом. 14, Київ, 03049.

допоможіть пізнати історію Визвольної боротьби своїм друзям – передплатіть їм “Незбориму націю”

http://nezboryma-naciya.org.ua/

Її редактор Роман Коваль – дослідник Визвольної бороть-би українців за свою державу у 1-й половині ХХ століття. Від-так ця газета – про долі Україн-ських січових стрільців, вояків Галицької армії, Армії УНР, по-встанських отаманів та їхніх козаків, Карпатську Січ, ОУН, УПА, а також про кобзарів, українських письменників, нові книжки про Визвольну боротьбу, які видає Історич-ний клуб “Холодний Яр”.

Газета виходить 1 раз на мі-сяць. Ціна – 24 грн. на рік.

передплатний індекс 33545.

передплачУйте “незборимУ націю”

пОЖертВУ На паМ’ЯтНик петрОВІ БОлБОЧаНУ склалитарас кОНеЧНий (прикарпаттЯ, 1000 ГрН.)

та ІГОр сМетаНсЬкий (прикарпаттЯ, 200 ГрН.)

прОсиМО ЖертВУВати На паМ’ЯтНик пОлкОВНикОВІ петрОВІ БОлБОЧаНУ, ВиЗВОлителЮ криМУ

ЩирО дЯкУЮ За пОЖертВи На “НеЗБОриМУ НаЦІЮ”ІВаНОВІ ОМелЯНЮкУ, аНЖелІ ФрейБерЧУк,

ІГОреВІ сМетаНсЬкОМУ та сВІтлаНІ МирОНЧак

ВАСИЛІЇВ (ВАСИЛІВ, ВА-СИЛЬЄВ) Леонід Ерастович (18.08.1894, Київ – 19.09.1975, Ні-меччина). Військовий і громадський діяч; інженер-агроном; звання – сот-ник кінноти Армії УНР, поручник ди-візії “Галичина”.

Народився в сім’ї Ераста й Оле-ни Васильєвих. Закінчив Воронезь-

кий кадетський корпус (1915). Мо-білізований до російської армії. В українському війську – з 1917 р. до інтернування в Польщі. Служив у 3-му кінному полку 3-ї Залізної диві-зії Армії УНР. 5 серпня 1924 р. зара-хований на агрономічний підвідділ агрономічно-лісового ф-ту УГА. У 1943 р. один з ініціаторів створення УВВ у складі Вермахту. Звільнений із дивізії за станом здоров’я. Автор публікацій у двох числах журналу “Вісті” за 1953 р. – “Битва за Москву. Контрнаступ совєтської армії зимою 1941 року” та “Завдання модерної піхоти”. Як “керівник канцелярії Військового ресорту” листовно при-вітав 26-й з’їзд Товариства бувших вояків УНР у Франції, який відбувся 24 – 26 травня 1969 року. Нагоро-джений Хрестом Симона Петлюри. Похований на цвинтарі Вальдфрігоф (Мюнхен). Могила збережена.

роман кОВалЬ, Віктор МОреНеЦЬджерелаЖиття ветеранських організацій.

26-й з’їзд Т-ва б. вояків Армії УНР у Франції // Дороговказ. Орган вояць-кої думки і чину (Торонто). – 1969. – №24 (43). – Квітень – червень. – С. 20.

Коваль Р. Іван Ремболович: Іс-торичний нарис. – Видання 2-ге, виправлене. Київ – Вінниця: Істо-ричний клуб “Холодний Яр”, “Дер-жавна картографічна фабрика”, 2013. – С. 278.

ЦДАВО України. – Ф. 3795. – Оп. 1. – Спр. 794. – Арк. 8, 11.

“подєбрадсьКий полК” армії Унр

допоможемо!

Поранено заступника коман-дира Окремої штурмової роти “Карпатська Січ” 93-ї ОМБ, голо-ву ВГО “Сокіл” Юрія Черкашина-“Чорноту”. Картка ПриватБанку:

5168755376930984 (Алла Федор-ченко). Тел. 0676318424, Володимир.

З величезним задоволенням читав Ваших “Чорних запорож-ців”, а потім розповідав про Петра Дяченка і його козаків своїм доне-чкам – Яринці 8 років і п’ятирічній Русланці.

Це треба було бачити, як горіли їхні оченята, коли я описував стрім-кі кінні атаки на лави москалів.

А скільки було наївних дитячих запитань про козацьку неперемож-ність і зовсім недитячі питання, чому Україна програла війну, маю-чи таке військо.

Василь НестерОВиЧЛьвів

недитячі питання

вітаю Командира!Виповнилося 50 років непере-

січній людині, великому патріотові України, особистості унікальних якостей… Одна справа бути коман-диром на війні, коли тобі підкоря-ються на підставі закону, статуту, страхом легітимного покарання, врешті решт, отримання заробіт-ної платні. І ще не у всіх виходить! Зовсім інша справа командувати в умовах, коли нічого цього не було. Олег Куцин зміг стати ефектив-ним військовим командиром ще до того, як вона офіційно увійшла до складу Збройних сил України. Дякую, що мав за честь служити під Вашим проводом! Слава Україні!

Микола тиХОНОВ

зУстрічі на волині2 грудня 2015 р. о 9.00 в Луць-

кому технічному університеті (вул. Львівська, 75) Роман Коваль про-читає лекцію “Українські Подєбра-ди” – про Українську господарську академію в Подєбрадах. Представить гостя ректор ЛТУ, доктор технічних наук, професор Петро Савчук.

2 грудня 2015 р. о 13.30 в читаль-ному залі бібліотеки історичного факультету Волинського східноукра-їнського національного університету (вул. Шопена, 24) Роман Коваль пре-зентує енциклопедію Визвольної бо-ротьби “Подєбрадський полк” Армії УНР”, яку він створив у співавторстві з Віктором Моренцем. Романа Кова-ля представить декан історичного факультету, доктор історичних наук Анатолій Шваб.

3 грудня 2015 р. о 11.00 в Ковель-ській районній бібліотеці Роман Ко-валь представить свої нові книжки. Вестиме вечір Галина Голубович.

телеКанал “КУльтУра” Фільм “Літопис боротьби за

Українську державу” за участю ко-мандира Окремої штурмової роти “Карпатська Січ” Олега Куцина, во-яка АТО Віктора Радіонова, кобзаря Тараса Силенка, редактора часопису “Шлях перемога” Віктора Рога, 1-го заст. голови НСПУ Володимира Шов-кошитного, співачки Іляни Гайдук та Миколи Владзімірського. Передача присвячена 25-літтю початку видан-ня газет “Прапор антикомунізму”, “Відродження”, “Нескореної нації” і “Незборимої нації”, які стали літопи-сом боротьби за Українську державу.

Серія 1 – 1 грудня 2015 р. 20.20, повтор 2 грудня, 9.20.

Серія 2 – 2 грудня 2015 р. 20.20, повтор 3 грудня, 9.20.

В’язень ГУЛАГу Євген Грицяк по-яснив витоки фанатичної ненависті кацапів до української мови – в ми-нулому і тепер: на ТБ, на радіо FM, у побуті – скрізь, де вони можуть за-ткнути рота. Виявляється, що одне із залізних правил ГУЛАГу: “Всє ґа-варят па-русскі, даже мєжду сабой. Начальство, блатниє, палітічєскіє, разноплємьонниє”. За цим стежили і вертухаї, і суки, і “вори”.

До появи бандерівців у таборах так і було. Нехай вибачать литовці та естонці, але навіть вони під стра-хом смерті “ґаварілі”. Так свідчив Євген Грицяк.

Наприкінці 1940-х бандерівці змінили правила ГУЛАГу: на зоні вони не тільки голосно говорять українською, а й співають. Після них рідною заговорити і заспівати литовці. Часто, каже Грицяк, спі-вали з практичних міркувань – у співочому колі планували розправи над паханами. Після жорстоких лік-відацій українська мова і пісня для багатьох стали звуками смерті.

1948 року керівництво МҐБ СССР змушено було розвести кри-мінальних і політичних по різних таборах. Це і створило базу для Вор-кутинського, Норильського та Кен-

гірського повстань, які врешті за-валити систему ГУЛАГ – економічну основу СССР. І менш як за 40 років наступила “крупнєйшая геополіті-ческая катастрофа” – смерть СССР. Та це було потім. А для початку було треба заговорити вголос укра-їнською. Чи не оце знання несуть у собі нащадки таборових спеців, – власники журналу ШО, “газєти” “Вєсті”, “радио” “Мелодия”?..

“Нє дать заґаваріть на мовє! Іна-чє катастрофа”.

ростислав МартиНЮкКиїв

говори УКраїнсьКою – для росії це звУКи смерті

Спасибо за газету “Незбо-рима нація”. Очень нужная, актуальная. Материал исполь-зуем на классных часах и Уро-ках мужества. На будущий год с удовольствием бы продлили подписку, так как Ваша газета – неоценимый помощник в подго-товке мероприятий патриоти-ческого цикла.

Администрация, библиоте-карь и коллектив Мариуполь-ской школы №3.

Оцінили потрібність газети “Незборима нація” для нашої школи в 10 балів (за шкалою від 1 до 10). Маріупольська ЗОШ №7.

“Незборима нація” – лабора-торія вивчення історії Україн-ської революції 1917 – 1920-х рр. і війни нинішньої. Передплати газету! Нехай пам’ять про героїв не пропаде!

Іляна ГайдУк

передплати “незборимУ націю”!

До лікаря тільки через бійку

У Севастополі нині катастро-фічно не вистачає лікарів. Запи-сатися до лікаря можна тільки через бійку. Від раннього ранку під поліклінікою вирує натовп. О 7.30 відчиняються двері. Штов-хаючи один одного, люди летять у приміщення, щоб схопити жур-нал самозапису. І розбігаються із журналами по кутах. Однак їх наздоганяють, намагаються вихопити журнал з рук. Крик, лайка, плач бабусь на милицях. Вигуки: “При Украине было луч-ше!”

Моя подруга наприкінці ве-ресня записалася до терапевта аж на 12 жовтня. Але це ще не факт, що буде прийом. Я при-йшла до кардіолога, на двері записка: “Врач на больничном. Приема нет”. В іншому кабінеті люди очікували прийому, але їм сказали, що лікар звільнився з роботи. Приймати нікому.

А тепер уже як місяць запису взагалі нема. Люди запитують в реєстратурі, що робити. Їм від-повідають:

– Не знаем.

– Так что – умирать?– Ничем помочь не можем…

Оксана рУМЯНЦеВаСевастополь

“Скорая” агония?“Скорая” по-прежнему

опаздывает. Официально в 40% случаев. Так же не решен и кадровый вопрос, например, на одной из подстанций из 10 врачебных должностей занято только 4, из 42 “выездных” ста-вок занято 16. На некоторых подстанциях темно, ибо персо-нал перестал покупать за свои деньги лампочки. А так же ручки и бумагу! Нет кислорода. А ведь кислород используется в 90% вызовов. Господа! Вопрос номер один: как удалось вам разрушить севастопольскую “Скорую по-мощь” – блестящее медучрежде-ние, с лучшими показателями по стране, всего лишь за один год? Между тем люди умирают, не до-ждавшись “скорой”.

Газета “Объектив” (Севастополь). – 2015. – № 16 (99). – 29 сентября.

Надіслала Оксана Румянцева

свідчення “привабливості” росії

Відтепер у райцентрі Крижопо-лі, що на Вінниччині, немає вулиць Леніна та інших, названих імена-ми російських катів. Натомість, з’явилися вулиці командирів і бій-ців Армії УНР, які у 1919 – 1920 рр. били більшовиків на Крижопіль-шині.

Вулицю Фрунзе перейменовано на вул. Михайла Омеляновича-Пав-ленка, українського командарма; вулицю Куйбишева – на вул. Юрія Тютюнника, генерала-хорунжого Армії УНР; вулицю Жовтнева – на вул. сотника Омеляна Кантемира, курінного 3-ї Залізної дивізії Армії УНР, який помер після бою за ст. Крижопіль у липні 1919 року; ву-лицю Піонерську – на вул. Залізної дивізії.

Слава героям!

В’ячеслав БереЗОВсЬкий, Історичний клуб “Холодний Яр”

ленін програв

Картину Михайла Горлового “Прощання Болбочана з конем” тримає його онучка Дана. Село Щербанівка, вересень 2015 р. Світлина Романа Коваля

новий шедевр михайла горлового