ДЕРЖАВНИЙ НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ІНСТИТУТ

МІНІСТЕРСТВА ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНИЙ НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ІНСТИТУТ

МІНІСТЕРСТВА ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

Кваліфікаційна наукова праця

на правах рукопису

ЖВАНКО ЮРІЙ ПЕТРОВИЧ

УДК 342.922:340.11

ДИСЕРТАЦІЯ

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ДІЯЛЬНОСТІ

НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІЦІЇ УКРАЇНИ У СФЕРІ ДОЗВІЛЬНОЇ

СИСТЕМИ В УМОВАХ ОСОБЛИВИХ ПРАВОВИХ РЕЖИМІВ

12.00.07 «Адміністративне право і процес;

фінансове право; інформаційне право»

081 – Право

Подається на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей,

результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело

___________Ю. П. Жванко

Науковий керівник: Коллер Юрій Сергійович, кандидат юридичних наук,

старший науковий співробітник

Київ–2019

2

АННОТАЦІЯ

Жванко Ю. П. Адміністративно-правові засади діяльності

Національної поліції України у сфері дозвільної системи в умовах

особливих правових режимів. – Кваліфікаційна наукова праця на правах

рукопису.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

за спеціальністю 12.00.07 «Адміністративне право і процес; фінансове право;

інформаційне право». – Державний науково-дослідний інститут Міністерства

внутрішніх справ України, Київ, 2019.

Дисертацію присвячено комплексному дослідженню адміністративно-

правових засад діяльності Національної поліції України у сфері дозвільної

системи в умовах особливих правових режимів. Досліджено еволюцію

становлення та розвитку інституту дозвільної системи на різних історичних

етапах формування України. На основі цього виділено й охарактеризовано

основні 3 історичних періоди розвитку дозвільної системи в Україні на

території України: ранній (дорадянський), радянський та сучасний.

Здійснено аналіз сучасних теоретичних уявлень про сутність понять

«дозвіл» та «система», на основі чого сформульовано авторське визначення

поняття «дозвільної системи», розкрито її сутність та основні ознаки. На

основі вивчення й аналізу наукових джерел та нормативно-правової бази

визначено місце дозвільної системи в діяльності органів публічної

адміністрації.

З’ясовано, що поняття «дозвільна система» необхідно розглядати у

двох аспектах: у широкому та вузькому розумінні. Обґрунтовано, що поняття

дозвільної системи у вузькому розумінні фактично розкриває сутність

здійснення контролю уповноваженого органу публічної адміністрації за

обігом предметів, матеріалів та речовин, які становлять підвищену небезпеку

для життя і здоров’я людини та щодо яких встановлено спеціальні правила

або порядок. З огляду на те, що повноваження щодо здійснення дозвільної

3

системи у цій сфері покладено на органи поліції, зроблено висновок, що

дозвільну систему у вузькому розумінні варто розглядати як дозвільну

систему Національної поліції України. Доведено доцільність внесення змін

до Закону України «Про Національну поліцію» та Положення про

Національну поліцію.

На основі дослідження досвіду Австрії, Бельгії, Великобританії,

Німеччини, США, Чехії та інших країн установлено, що кожній із них

притаманні власні особливості правового регулювання у сфері дозвільної

системи. Обґрунтовано необхідність запозичення окремих аспектів досвіду

цих країн, з огляду на вітчизняні реалії правового регулювання у сфері

дозвільної системи. Акцентовано, що змістовний аналіз позитивного досвіду

провідних країн світу має сприяти підвищенню якості діяльності поліції у

сфері дозвільної системи, у тому числі в умовах особливих правових

режимів.

Беручи до уваги позитивний досвід США та країн ЄС, аргументовано

доцільність прийняття спеціального законодавчого акту щодо легалізації

зброї; створення та запровадження спеціального реєстру об’єктів дозвільної

системи; активізації взаємодії Національної поліції України з

правоохоронними органами інших країн із питань здійснення дозвільної

системи; висвітлення досвіду зарубіжних країн щодо правового регулювання

в цій сфері в засобах масової інформації, а також у науковій та навчальній

літературі тощо.

З’ясовується сутність понять «режим», «правовий режим»,

«адміністративно-правовий режим», визначаються їх особливості й

формулюється авторське визначення поняття «особливий правовий режим»,

а також розкриваються основні його види. На основі аналізу юридичної

літератури, присвяченої дослідженням правових режимів, та чинного

законодавства у цій сфері, наголошено, що поняття «особливий правовий

режим» характеризується як предметом, так і методом правового

регулювання суспільних відносин тієї чи іншої галузі права. З огляду на це,

4

спираючись на специфіку засобів та методів регулювання, притаманних

адміністративному праву, обґрунтовано доцільність виділення цього поняття

як у окремий вид правового режиму, так і в окремий інститут

адміністративного права. Аргументовано необхідність визначення на

законодавчому рівні особливостей правового регулювання проведення

антитерористичної операції та/або Операції об’єднаних сил.

На підставі узагальнення різноманітних наукових підходів до

визначення сутності, характеру і правової природи категорій «правовий

режим», з огляду на запропоновані поняття «дозвільної системи

Національної поліції України» та «особливий правовий режим»,

сформульовано авторське визначення поняття «дозвільної системи

Національної поліції України в умовах особливих правових режимів»,

розкрито її сутність та основні ознаки.

Досліджено адміністративно-правового статус Національної поліції

України у сфері дозвільної системи в умовах особливих правових режимів,

з’ясуванню його структурних елементів. Надано характеристику кожної

складової цього статусу. Доведено, що Національна поліція України посідає

центральне місце в системі як правоохоронних, так і інших органів державної

влади, що функціонують в умовах особливих правових режимів, та має

спеціальний адміністративно-правовий статус у сфері дозвільної системи,

передовсім в умовах особливих правових режимів, що зумовлюється обсягом

її компетенції при здійсненні своєї діяльності у цій сфері, а також тим, що на

неї покладається основний тягар боротьби зі злочинністю та роботи з

профілактики й запобігання правопорушенням, скоєним за допомогою

об'єктів дозвільної системи, особливо під час запровадження вказаних

правових режимів.

Наголошується на тому, що ефективна діяльність Національної поліції

України у сфері дозвільної системи в умовах особливих правових режимів є

необхідною умовою забезпечення національної безпеки відповідно до рівня

сучасних викликів, а також важливим фактором підвищення ефективності

5

підтримання правопорядку і законності, запобігання злочинності, охорони

прав фізичних і юридичних осіб. Аргументовано необхідність внесення змін

до окремих нормативно-правових актів, що регулюють діяльність

Національної поліції України, а також розроблення та схвалення Типового

положення про підрозділи дозвільної системи Національної поліції України,

із метою усунення виявлених у процесі дослідження прогалин щодо

визначення адміністративно-правового статусу поліції в досліджуваній сфері.

Надано адміністративно-правовійу характеристиціку предметів,

матеріалів, речовин, на які поширюється дозвільна система Національної

поліції України в умовах особливих правових режимів, а також об’єктів, де

зберігаються та/або використовуються ці предмети, матеріали й речовини.

Наголошено, що об’єкти дозвільної системи Національної поліції України є

джерелом підвищеної небезпеки, яке становить певну загрозу для життя і

здоров’я людини. У зв’язку з цим, на нього поширюється особливий порядок

щодо володіння та розпорядження ним на території України. З огляду на це,

доведено, що в умовах особливих правових режимів доцільне введення

жорстких правил і обмежень щодо обігу предметів, матеріалів та речовин, на

які поширюється дозвільна система Національної поліції України.

Аргументовано необхідність створення Єдиного реєстру об’єктів

дозвільної системи, а також визначення на законодавчому рівні основних

положень щодо обігу об’єктів дозвільної системи Національної поліції

України в умовах особливих правових режимів з метою підвищення

ефективності адміністративно-правового регулювання в цій сфері.

Розглянуто питання сучасного стану адміністративної відповідальності

за правопорушення у сфері дозвільної системи взагалі, а також напрями

підвищення застосування адміністративної відповідальності як за

правопорушення у цій сфері взагалі, так і за аналогічні правопорушення в

умовах особливих правових режимів зокрема.

На основі аналізу адміністративно-деліктного законодавства, що

визначає вид і міру адміністративної відповідальності за правопорушення в

6

цій сфері, а також з метою вдосконалення діяльності Національної поліції

України у сфері дозвільної системи в умовах особливих правових режимів

аргументовано доцільність внесення змін до Кодексу України про

адміністративні правопорушення та інших законодавчих актів.

Визначено перспективні напрями вдосконалення цієї діяльності, які

охоплюють, зокрема: розширення повноважень Національної поліції України

в зазначеній сфері; заборону видачі зброї як державних нагород та відомчих

відзнак; покращання контролю за станом зберігання зброї, боєприпасів та

продуктів їх утилізації на відповідних арсеналах, базах та складах;

обов’язкове постійне проведення на території запровадження особливих

правових режимів тижнів і місячників добровільного роззброєння та

оперативно-профілактичних операцій поліції з виявлення та припинення

незаконного обігу предметів, матеріалів та речовин, на які поширюється

дозвільна система Національної поліції України; уточнення термінологічного

апарату тощо.

Обґрунтовано доцільність внесення змін до чинних нормативно-

правових актів України з метою усунення прогалин у законодавстві та

впорядкування наявного нормативного матеріалу в досліджуваній сфері.

Підкреслюється необхідність розроблення та прийняття Закону України «Про

обіг предметів, матеріалів і речовин, на які поширюється дозвільна система

Національної поліції України», де в обов’язковому порядку мають бути

передбачені окремі розділи щодо діяльності Національної поліції України в

цій сфері в умовах особливих правових режимів

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що

сформульовані в дисертації основні положення та висновки становлять як

науково-теоретичний, так і практичний інтерес і можуть бути використані

в:

науково-дослідній діяльності – для подальшого розроблення

теоретико-методологічних та організаційно-правових питань, пов’язаних із

7

діяльністю Національної поліції України у сфері дозвільної системи загалом і

в умовах особливих правових режимів зокрема;

− правотворчій діяльності – для підготовки й уточнення ряду

законодавчих та підзаконних актів, що стосуються діяльності Національної

поліції України у сфері дозвільної системи;

− правозастосовній діяльності – для покращання ефективності

функціонування органів та підрозділів Національної поліції у сфері

дозвільної системи;

− освітньому процесі – під час викладання навчальних дисциплін

«Адміністративне право», «Адміністративна діяльність Національної

поліції».

Ключові слова: дозвільна система, правове регулювання, Національна

поліція України, особливі правові режими, обіг зброї.

8

SUMMARY

Zhvanko Yu. P. Administrative and Legal Bases of the Activities of the

National Police of Ukraine in the Sphere of Permitting System under the

Conditions of Special Legal Regimes. – Qualification Research as the Manuscript.

Thesis for the degree of Candidate of Juridical Sciences by speciality

12.00.07 «Administrative Law and Process; Financial Law; Information Law». –

State Research Institute of the Ministry of Internal Affairs of Ukraine, Kyiv, 2019.

The dissertation is devoted to the complex study of administrative and legal

principles of activity of the National Police of Ukraine in the sphere of the

permitting system under the conditions of special legal regimes. The evolution of

the establishment and development of the permitting system institute at different

historical stages of Ukraine's formation is investigated. Based on this, the main 3

historical periods of development of the permitting system in Ukraine in the

territory of Ukraine were identified and characterized: early (pre-Soviet), Soviet

and modern.

The analysis of modern theoretical ideas about the essence of the concepts of

"permission" and "system" is carried out, on the basis of which the author's

definition of the concept of "permission system" is formulated, its essence and

main features are revealed. Based on the study and analysis of scientific sources

and the legal framework, the place of the permitting system in the activity of

public administration bodies was determined.

It has been found that the concept of "permit system" must be considered in

two respects: broadly and narrowly. It is substantiated that the concept of the

permit system in the narrow sense actually reveals the essence of the control of the

authorized body of public administration for the circulation of objects, materials

and substances, which pose an increased danger to human life and health and for

which special rules or procedure are established. Considering that the authority to

implement the permitting system in this area rests with the police authorities, it is

concluded that the permitting system in the narrow sense should be considered as

9

the permitting system of the National Police of Ukraine. The expediency of

amending the Law of Ukraine “On the National Police” and the Regulation on the

National Police has been proved.

Based on the experience of Austria, Belgium, the United Kingdom,

Germany, the USA, the Czech Republic and other countries, each of them has its

own peculiarities of legal regulation in the sphere of the permit system. The

necessity of borrowing certain aspects of the experience of these countries is

justified, given the domestic realities of legal regulation in the sphere of the permit

system. It is emphasized that a meaningful analysis of the positive experience of

the leading countries of the world should contribute to improving the quality of

police activity in the field of the permit system, including in the context of special

legal regimes.

Taking into account the positive experience of the USA and the EU

countries, it is argued that the adoption of a special legislation on arms legalization

is appropriate; creation and implementation of a special register of objects of the

permit system; intensification of interaction of the National Police of Ukraine with

law enforcement authorities of other countries on the implementation of the permit

system; coverage of the experience of foreign countries on legal regulation in this

field in the media, as well as in scientific and educational literature, etc.

The essence of the concepts of "regime", "legal regime", "administrative and

legal regime" is clarified, their peculiarities are defined and the author's definition

of the concept of "special legal regime" is formulated, as well as its basic types are

revealed. Based on the analysis of legal literature devoted to the study of legal

regimes and the current legislation in this field, it is emphasized that the concept of

"special legal regime" is characterized by both the subject matter and the method

of legal regulation of social relations of a particular branch of law. In view of this,

based on the specifics of administrative law-specific means and methods of

regulation, it is substantiated the appropriateness of separating this concept into

both a separate type of legal regime and a separate institute of administrative law.

The necessity of defining at the legislative level the peculiarities of legal regulation

10

of the conduct of the anti-terrorist operation and / or the Joint Forces Operation is

justified.

On the basis of generalization of various scientific approaches to the

definition of the nature, nature and legal nature of the categories "legal regime", in

view of the proposed concepts of "permit system of the National Police of

Ukraine" and "special legal regime", the author's definition of the concept of

"permit system of the National Police of Ukraine in special legal regimes ”, its

essence and basic features are revealed.

The administrative and legal status of the National Police of Ukraine in the

sphere of the permitting system in the context of special legal regimes and its

structural elements were investigated. Each component of this status is described.

It is proved that the National Police of Ukraine occupies a central place in the

system of both law enforcement and other public authorities operating under the

conditions of special legal regimes, and has a special administrative and legal

status in the sphere of the permitting system, especially under the conditions of

special legal regimes, which is conditioned the extent of its competence in carrying

out its activities in this field, as well as the fact that it has the main burden of

combating crime and working on the prevention and prevention of offenses

committed in the My permit system objects, particularly during the introduction of

these legal regimes.

It is emphasized that the effective activity of the National Police of Ukraine

in the sphere of the permitting system in the context of special legal regimes is a

necessary condition for ensuring national security in accordance with the level of

modern challenges, as well as an important factor for improving the efficiency of

law and order, crime prevention, protection of physical and legal rights persons.

The necessity to amend certain normative-legal acts regulating the activity of the

National Police of Ukraine, as well as the development and approval of the Model

Regulations on the units of the National Police Permit System in order to eliminate

the gaps in the process of determining the administrative and legal status of the

police in the investigated sphere.

11

The administrative and legal characterization of objects, materials,

substances covered by the permit system of the National Police of Ukraine under

the conditions of special legal regimes, as well as objects where these objects,

materials and substances are stored and / or used, is provided. It is emphasized that

the objects of the permit system of the National Police of Ukraine are a source of

increased danger, which poses a certain threat to human life and health. In this

regard, it is subject to a special procedure for its possession and disposal within the

territory of Ukraine. In view of this, it is proved that in the conditions of special

legal regimes it is advisable to introduce strict rules and restrictions on the

circulation of objects, materials and substances to which the National Police of

Ukraine permits.

The necessity to create a Unified Register of Objects of the Permit System,

as well as to define at the legislative level the main provisions for the circulation of

objects of the Permit System of the National Police of Ukraine under the

conditions of special legal regimes in order to increase the efficiency of

administrative and legal regulation in this area.

The article deals with the current state of administrative responsibility for

offenses in the sphere of the permit system in general, as well as directions of

increasing the use of administrative liability for both offenses in this sphere in

general and for similar offenses in the context of special legal regimes in

particular.

On the basis of the analysis of administrative-tort legislation, which

determines the type and degree of administrative responsibility for offenses in this

area, as well as for the purpose of improving the activity of the National Police of

Ukraine in the sphere of the permitting system in the conditions of special legal

regimes, the expediency of introducing amendments to the Code of Administrative

Offenses and other legislative acts.

Prospective directions of improvement of this activity are defined, which

include, in particular: expansion of powers of the National Police of Ukraine in the

said field; ban on the issuance of weapons as state awards and departmental

12

insignia; improving control over the storage status of weapons, ammunition and

their disposal products at appropriate arsenals, bases and warehouses; obligatory

continuous holding in the territory of introduction of special legal regimes of

weeks and months of voluntary disarmament and operative-preventive operations

of the police for detection and termination of illicit circulation of objects, materials

and substances, which are subject to the permit system of the National Police of

Ukraine; clarification of the terminology apparatus and the like.

The expediency of introducing amendments to the current normative-legal

acts of Ukraine in order to eliminate loopholes in the legislation and streamline the

existing regulatory material in the research area is substantiated. The necessity of

drafting and adopting the Law of Ukraine “On the circulation of objects, materials

and substances to which the National Police of Ukraine permits” applies, where

mandatory.

The practical significance of the obtained results is that the main provisions

and conclusions formulated in the dissertation are of scientific, theoretical and

practical interest and can be used in:

− research activities - to further develop theoretical, methodological and

organizational-legal issues related to the activities of the National Police of

Ukraine in the field of the permit system in general and in the context of special

legal regimes in particular;

− law-making activities - for preparation and clarification of a number of

legislative and by-laws concerning the activities of the National Police of Ukraine

in the field of the permit system;

− enforcement activities - to improve the efficiency of the functioning of

bodies and units of the National Police in the field of the permit system;

− the educational process - during the teaching of the disciplines

"Administrative Law", "Administrative Activity of the National Police".

Key words: permitting system, legal regulation, National Police of Ukraine,

special legal regimes, trafficking of arms.

13

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Жванко Ю. П. Сучасний стан нормативно-правового регулювання

відносин у сфері обігу зброї в Україні. Наука і правоохорона. 2018. № 2

(40). С. 67–72.

2. Жванко Ю. П. Особливості правового регулювання обігу зброї в

країнах Європейського Союзу. Наука і правоохорона. 2018. № 3 (41). С. 22–

28.

3. Жванко Ю.П. Содержание и роль особых правовых режимов в

обеспечении национальной безопасности Украины. Право и политика. 2018.

№ 1. С. 250-257.

4. Жванко Ю. П. Становлення та розвиток дозвільної системи у сфері

обігу зброї в Україні. Наука і правоохорона. 2019. № 1 (42). С. 58–64.

5. Жванко Ю. П. Поняття та сутність особливих правових режимів в

Україні. Науковий вісник публічного та приватного права. 2019. Вип. 2.

С. 43-49.

6. Жванко Ю. П. Незаконний обіг зброї як загроза національній безпеці

України. Стан та перспективи реформування сектору безпеки і оборони

України: матеріали ІІ Міжнар. наук.-практ. конф. (Київ, 30 листоп. 2018 р.).

Київ, 2018. С. 193–195.

7. Жванко Ю. П. Національна поліція України як суб’єкт забезпечення

адміністративно-правового режиму обігу зброї. Актуальні питання

адміністративного права та процесу: матеріали ІV Всеукр. наук. конф.

молодих науковців (Кривий Ріг, 7 груд. 2018 р.). Кривий Ріг, 2019. С. 119–

121.

8. Жванко Ю. П. Окремі аспекти забезпечення Національною поліцією

України правил дозвільної системи: Національна поліція України: сучасний

стан та перспективи розвитку: матеріали ІІ Всеукр. наук.-практ. конф.

(Кривий Ріг, 17 трав. 2019 р.). Кривий Ріг, 2019. С. 100–104.

14

9. Жванко Ю. П. Об’єкти дозвільної системи, щодо яких здійснює

Національна поліція України. Актуальні питання розвитку та взаємодії

публічного та приватного права: матеріали Міжнар. наук.-практ.

конференції (Львів, 15–16 берез. 2019 р.). Львів, 2019. С. 50–54.

10. Жванко Ю. П. Окремі аспекти адміністративно-правового режиму

обігу зброї як об’єкту дозвільної системи. Вітчизняна юридична наука в

умовах сучасності: матеріали Міжнар. наук.-практ. конф. (Харків, 15–16

берез. 2019 р.). Харків, 2019. С. 41–44.

1

ЗМІСТ

ВСТУП ………………………………………………………………………...2

РОЗДІЛ 1 ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДОЗВІЛЬНОЇ

СИСТЕМИ В УКРАЇНІ …………………………………………………………..12

1.1. Становлення та розвиток дозвільної системи в Україні ……………...12

1.2. Поняття та сутність дозвільної системи в Україні, її місце в діяльності

органів публічної адміністрації ……………………………………………………25

1.3. Зарубіжний досвід правового регулювання у сфері дозвільної системи………….54

Висновки до розділу 1 ………………………………………………………70

РОЗДІЛ 2 АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ДІЯЛЬНОСТІ

НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІЦІЇ УКРАЇНИ У СФЕРІ ДОЗВІЛЬНОЇ СИСТЕМИ

В УМОВАХ ОСОБЛИВИХ ПРАВОВИХ РЕЖИМІВ В УКРАЇНІ …………73

2.1. Зміст дозвільної системи Національної поліції України в умовах

особливих правових режимів ……………………………………………………...73

2.2. Адміністративно-правовий статус Національної поліції України у

сфері дозвільної системи в умовах особливих правових режимів ……………...94

2.3. Адміністративно-правова характеристика об’єктів дозвільної системи

Національної поліції України в умовах особливих правових режимів………..108

Висновки до розділу 2 ……………………………………………………..136

РОЗДІЛ 3 НАПРЯМИ УДОСКОНАЛЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ

НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІЦІЇ УКРАЇНИ У СФЕРІ ДОЗВІЛЬНОЇ СИСТЕМИ

В УМОВАХ ОСОБЛИВИХ ПРАВОВИХ РЕЖИМІВ В УКРАЇНІ ………..140

3.1. Адміністративна відповідальність за правопорушення у сфері

дозвільної системи в умовах особливих правових режимів …………………...140

3.2. Шляхи вдосконалення діяльності Національної поліції України у

сфері дозвільної системи в умовах особливих правових режимів …………….161

Висновки до розділу 3 ……………………………………………………..172

ВИСНОВКИ ……………………………………………………………….177

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ………………………………187

ДОДАТКИ ………………………………………………………………….212

2

ВСТУП

Актуальність теми. У сучасних умовах реформування всіх сфер

соціального, економічного та політичного життя українського суспільства

одним з основних завдань держави виступає забезпечення безпеки суспільства

та країни, створення відповідних умов для реалізації конституційних прав і

свобод людини та громадянина у різних сферах їх суспільного життя.

Останнім часом, у зв’язку із проведенням на Сході України

антитерористичної операції та/або Операції об’єднаних сил, уведенням

наприкінці 2018 року в Україні воєнного стану, а також посиленням соціального

напруження через нестабільну політичну та соціально-економічну ситуацію в

державі, особливої гостроти та актуальності набуло питання щодо зберігання та

використання зброї, боєприпасів, вибухових речовин і матеріалів, інших

предметів, матеріалів і речовин, на які поширюється дозвільна система. Адже ці

об’єкти дозвільної системи становлять підвищену небезпеку для життя і

здоров’я людини, яка виступає найвищою соціальною цінністю для держави.

За даними Єдиного реєстру судових рішень, з 2014 року кількість вироків

суду за незаконне поводження зі зброєю тільки в Києві зросла на 55%. Загалом у

всій країні, не враховуючи АР Крим, Донецької та Луганської областей,

кількість таких вироків зросла майже на 13%. Щороку Національною поліцією

України вилучається від 1 тис. до 2,5 тис. одиниць зброї. Так, тільки упродовж

2017 р. з незаконного обігу вилучено 2 426 одиниць вогнепальної зброї, у т.ч.

понад 1 тис. пістолетів і револьверів, 78 гранатометів, 123 автомати, 256 обрізів,

404 гвинтівки, карабіни та рушниці, 240 тис. набоїв, понад 2 тис. гранат,

72 вибухові пристрої та 333 одиниці саморобної зброї, а протягом 2018 р. –

близько 2 тис. одиниць вогнепальної зброї, майже 200 тис. набоїв та близько

2 тис. гранат, мін і саморобних вибухових пристроїв.

Взагалі, за офіційною інформацією, на обліку перебуває близько 1,2 млн

одиниць зареєстрованої зброї та майже 300 тис. нелегальної. Проте, за даними

громадських організацій, в Україні перебуває до 5 млн одиниць

незареєстрованої зброї, за наявності якої щорічно вчиняється близько 140

3

убивств і замахів на вбивство та понад 500 розбійних нападів із використанням

вогнепальної зброї. Так, тільки упродовж жовтня 2019 року за час проведення

місячника добровільної здачі зброї до підрозділів поліції населенням

добровільно здано 7725 одиниць зброї, у т.ч. нарізної зброї армійських зразків, –

понад 1 тис. одиниць, нарізної мисливської зброї – 553, гладкоствольної

мисливської – 4910, холодної – 723, саморобної – 204, а також близько 368 тис.

боєприпасів до різних зразків зброї, серед яких 489 гранат, 846 снарядів, 190

запалів, 276 мін та 13 вибухових пристроїв. Крім того, за 10 місяців 2019 року

здійснено 5 тис. 470 перевірок об’єктів дозвільної системи та 690 тис. 384

перевірки власників вогнепальної зброї, у ході яких виявлено 43 тис. 641

адміністративне правопорушення у сфері дозвільної системи, складено 4 тис.

412 протоколів та 39 тис. 229 постанов про адміністративне правопорушення.

До того ж, спостерігається наявність систематичних фактів пожеж та вибухів

на складах боєприпасів, які за останні 5 років майже щорічно відбуваються в нашій

країні та завдають значних матеріальних та моральних збитків державі, а також

негативно позначаються як на стані забезпечення безпеки в країні взагалі, так і на її

обороноздатності в умовах особливих правових режимів зокрема (лише протягом

2014–2018 рр. сталося 7 пожеж та вибухів на складах боєприпасів).

За таких обставин пріоритетним напрямом діяльності держави є створення

дієвого механізму реалізації дозвільних повноважень стосовно таких об’єктів

дозвільної системи з боку компетентних органів влади, особливо в умовах

воєнного та надзвичайного стану, а також під час проведення

антитерористичної операції та/або Операції об’єднаних сил. Зокрема, на

сучасному етапі державотворення в Україні до важливого елемента вказаного

механізму слід віднести діяльність органів та підрозділів Національної поліції

України, які втілюють відповідно до чинного законодавства дозвільну систему

щодо зазначених об’єктів.

Теоретичне підґрунтя дисертації становлять наукові праці таких вчених,

як В. Б. Авер’янов, М. І. Ануфрієв, І. В. Арістова, О. М. Бандурка, Ю. П. Битяк,

В. Т. Білоус, С. Г. Братель, А. С. Васильєв, М. Г. Вербенський,

4

І. П. Голосніченко, Є. В. Додін, В. О. Заросило, Д. П. Калаянов, Л. В. Коваль,

А. Т. Комзюк, О. Є. Користін, В. О. Криволапчук, В. В. Мальцев,

С. О. Мосьондз, О. І. Остапенко, В. П. Пєтков, Т. А. Плугатар, Т. О. Проценко,

Ю. С. Шемшученко, І. М. Шопіна, О. С. Юнін, Х. П. Ярмакі, О. Н. Ярмиш та ін.

Значний внесок у дослідження окремих аспектів дозвільної системи та

дозвільної діяльності, у тому числі правоохоронних органів, зроблено в доробку

В. А. Гуменюка, Д. С. Денисюка, О. В. Джафарової, Ю. Ю. Зайця,

І. Г. Кириченка, Є. О. Легези, С. В. Лихачова, Д. В. Осінцева, С. Д. Подлінєва,

В. І. Сіверіна, В. І. Ткаченка, О. В. Харитонова, В. В. Чмелюка, Т. І. Шапочки

тощо. Питання регулювання правових режимів вивчали такі науковці як

А. В. Басов, В. В. Бєлєвцева, Ф. Ф. Васильків, В. О. Голуб, В. Г. Гриценко,

В. В. Карелін, Н. В. Коваленко, В. М. Комарницький, С. О. Кузніченко,

С. О. Магда, О. В. Маковська, Т. П. Мінка, С. К. Поповчук, Н. В. Харечко та ін.

Проблематиці адміністративно-правового регулювання у сфері обігу зброї

присвячені праці таких вчених, як Ю. Є. Белінський, О. М. Бокій,

А. В. Корнієць, В. М. Коротаєв, С. П. Параниця, О.О. Попова, О. С. Фролов

тощо. З останніх наукових досліджень вітчизняних вчених, присвячених

безпосередньо проблематиці обігу зброї та дозвільної системи Національної

поліції України, варто виділити праці С. В. Діденка (2016), І. В. Васильєва

(2017) та А. Є. Фоменка (2017).

Проте комплексного дослідження питань щодо діяльності Національної

поліції України у сфері дозвільної системи в умовах особливих правових

режимів не проводилося. Наведене вище не лише зумовило вибір теми

дисертації, а й засвідчило про її актуальність та необхідність поглибленого

наукового дослідження з урахуванням сучасних загроз і викликів, вироблення

низки пропозицій та рекомендацій щодо вдосконалення адміністративно-

правових засад діяльності Національної поліції України у сфері дозвільної

системи в умовах особливих правових режимів.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертація виконана відповідно до основних положень Стратегії сталого

5

розвитку «Україна – 2020», затвердженої Указом Президента України від

12 січня 2015 р. № 5, Концепції розвитку сектору безпеки і оборони,

затвердженої Указом Президента України від 14 березня 2016 р., Стратегії

розвитку органів системи Міністерства внутрішніх справ на період до

2020 року, затвердженої розпорядженням Кабінету Міністрів України від

15 листопада 2017 р. № 1023-р, Плану заходів з реалізації Стратегії розвитку

органів системи Міністерства внутрішніх справ на період до 2020 року,

затвердженого розпорядженням Кабінету Міністрів України від 21 серпня

2019 р. № 693-р, Переліку пріоритетних напрямів наукового забезпечення

діяльності органів внутрішніх справ України на період 2015–2019 років,

затвердженого наказом МВС України від 16 березня 2016 р. № 275,

Пріоритетних напрямів розвитку правової науки на 2016–2020 рр.,

затверджених постановою загальних зборів Національної академії правових

наук України від 3 березня 2016 р., і спрямована на реалізацію Директиви Ради

Європейського Союзу від 18 червня 1991 р. «Про контроль над придбанням і

зберіганням зброї».

Дисертаційне дослідження проведене у межах тем науково-дослідних

робіт, передбачених Планом науково-дослідних та дослідно-конструкторських

робіт Державного науково-дослідного інституту (далі – ДНДІ) МВС України:

«Напрями розвитку системи надання адміністративних послуг у сфері

внутрішніх справ» (державний реєстраційний номер 0115U001013), «Стан та

шляхи вдосконалення організації управління в умовах реформування МВС

України» (державний реєстраційний номер 0115U006865). Тема дисертації

затверджена вченою радою ДНДІ МВС України (протокол № 1 від 24 лютого

2016 р.). Уточнену редакцію теми дисертації затверджено на засіданні вченої

ради ДНДІ МВС України (протокол № 3 від 24 квітня 2019 р.).

Мета і завдання дослідження. Мета дисертації полягає в тому, щоб на

основі комплексного аналізу наукових джерел, чинного законодавства та

узагальнення практики його реалізації визначити зміст та сутність

адміністративно-правових засад діяльності Національної поліції України у сфері

6

дозвільної системи в умовах особливих правових режимів, а також

сформулювати пропозиції щодо їх удосконалення.

Для досягнення поставленої мети сформульовано такі завдання:

дослідити становлення та розвиток дозвільної системи в Україні;

сформулювати поняття дозвільної системи, а також встановити її

сутність та місце в діяльності органів публічної адміністрації;

проаналізувати зарубіжний досвід правового регулювання у сфері

дозвільної системи;

розкрити зміст дозвільної системи Національної поліції України в

умовах особливих правових режимів;

– визначити адміністративно-правовий статус Національної поліції

України у сфері дозвільної системи в умовах особливих правових режимів;

надати адміністративно-правову характеристику об’єктів дозвільної

системи Національної поліції України в умовах особливих правових режимів;

здійснити аналіз підстав та змісту адміністративної відповідальності

за правопорушення у сфері дозвільної системи Національної поліції України

в умовах особливих правових режимів;

окреслити пріоритетні шляхи вдосконалення діяльності Національної

поліції України у сфері дозвільної системи в умовах особливих правових

режимів;

сформулювати пропозиції щодо внесення відповідних змін до чинного

законодавства, спрямовані на удосконалення досліджуваної сфери.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у сфері

функціонування дозвільної системи в Україні.

Предмет дослідження – адміністративно-правові засади діяльності

Національної поліції України у сфері дозвільної системи в умовах особливих

правових режимів.

Методи дисертаційного дослідження. Для досягнення наукової

об’єктивності результатів дослідження в роботі використано комплекс

загальнонаукових і спеціальних методів наукового пізнання. Так, для

7

становлення та розвитку дозвільної системи в Україні застосовано історико-

правовий метод (підрозділ 1.1). Діалектичний метод дозволив дослідити

природу та зміст дозвільної системи в Україні в її взаємозв’язку з іншими

поняттями, а також адміністративно-правові засади діяльності Національної

поліції України у сфері дозвільної системи в умовах особливих правових

режимів як проблему теоретичного характеру (розділи 1 і 2). Аналітичний

метод та метод синтезу застосовувалися під час дослідження зарубіжного

досвіду правового регулювання у сфері дозвільної системи, формулювання

пропозицій щодо шляхів удосконалення діяльності Національної поліції

України у досліджуваній сфері, а також при визначенні особливостей

адміністративної відповідальності за правопорушення у сфері дозвільної

системи Національної поліції України в умовах особливих правових режимів

(підрозділи 1.3, 3.1–3.2).

Застосування логіко-семантичного методу та методу переходу від

загального до окремого дало змогу поглибити понятійний апарат досліджуваної

проблематики (підрозділи 1.2, 2.1–2.3); системний підхід використовувався для

визначення складових адміністративно-правового статусу Національної поліції

України у сфері дозвільної системи в умовах особливих правових режимів

(підрозділ 2.2–2.3). Методи класифікації та групування застосовувалися при

класифікації об’єктів дозвільної системи Національної поліції України в умовах

особливих правових режимів (підрозділ 2.3). За допомогою індуктивного

методу висвітлено актуальні проблеми діяльності Національної поліції України

у сфері дозвільної системи в умовах особливих правових режимів та шляхи їх

вирішення (підрозділ 3.2). Порівняльно-правовий метод дозволив узагальнити та

виявити специфіку сучасного стану правового регулювання у сфері дозвільної

системи у зарубіжних країнах (підрозділ 1.3).

Нормативну основу дисертації склали Конституція України, міжнародні

акти, законодавчі та підзаконні нормативно-правові акти України і зарубіжних

країн, що регулюють правовідносини у сфері дозвільної системи України.

8

Інформаційну та емпіричну основу дослідження становлять узагальнення

та матеріали практичної діяльності підрозділів Національної поліції України у

2015–2019 роках, довідкова література, публікації в періодичних виданнях,

навчально-методичні напрацювання.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що

представлена дисертація є одним з перших комплексних досліджень, у якому на

основі всебічного аналізу теоретичних джерел, нормативно-правових актів та

правозастосовної практики здійснено теоретичне обґрунтування та розробку

рекомендацій щодо подальшого вдосконалення адміністративно-правових засад

діяльності Національної поліції України у сфері дозвільної системи в умовах

особливих правових режимів. За результатами проведеного дослідження

отримано низку нових наукових положень та висновків, які відображають

особистий науковий внесок автора, зокрема:

вперше:

сформульовано визначення поняття «дозвільної системи

Національної поліції України в умовах особливих правових режимів»,

спираючись на аналіз та розуміння категорій «дозвільна система», «правовий

режим», «особливий правовий режим», як урегульованої чинним

законодавством діяльності уповноважених підрозділів Національної поліції

України та їх посадових осіб під час та на території введення надзвичайного

стану, воєнного стану, у зоні надзвичайної екологічної ситуації, а також у

районах проведення антитерористичної операції та/або Операції об’єднаних

сил щодо здійснення контролю за дотриманням фізичними та юридичними

особами нормативно закріплених правил та порядку виготовлення,

придбання, реалізації, транспортування, зберігання, обліку, використання,

ремонту та знищення спеціально визначених предметів, матеріалів і речовин,

які становлять підвищену небезпеку для життя і здоров’я людини, а також

відкриття та функціонування підприємств, майстерень і лабораторій,

стрілецьких тирів, стрільбищ, мисливських стендів, магазинів, сховищ,

9

складів, арсеналів і баз, де зберігаються та/або використовуються ці

предмети, матеріали і речовини;

– визначено й охарактеризовано перелік ознак, що притаманні дозвільній

системі Національної поліції України в умовах особливих правових режимів,

зокрема: 1) формальна визначеність; 2) наявність спеціально визначених об’єктів,

які становлять підвищену небезпеку для життя і здоров’я людини; 3) здійснення

єдиним уповноваженим суб’єктом; 4) надання в чітко закріпленому порядку;

5) результатом є видача відповідного документу у формі дозволу; 6) здійснення у

чітко встановлений термін та на відповідній території: під час та на території

введення надзвичайного стану, воєнного стану, у зоні надзвичайної екологічної

ситуації, а також у районах проведення антитерористичної операції та/або Операції

об’єднаних сил;

аргументовано доцільність прийняття Закону України «Про обіг

предметів, матеріалів і речовин, на які поширюється дозвільна система

Національної поліції України»;

удосконалено:

визначення понять «дозвільна система», «правовий режим», «особливий

правовий режим», «об’єкти дозвільної системи Національної поліції України»

тощо;

положення щодо розуміння адміністративно-правового статусу

Національної поліції України в умовах особливих правових режимів;

класифікацію та характеристику об’єктів дозвільної системи

Національної поліції України в умовах особливих правових режимів;

дістали подальшого розвитку:

характеристика становлення та розвитку дозвільної системи в Україні;

аналіз зарубіжного досвіду правового регулювання у сфері дозвільної

системи, а також визначення можливості його імплементації у законодавство

України;

10

аргументація необхідності внесення відповідних змін до чинного

законодавства, спрямованих на вдосконалення діяльності Національної поліції

України у сфері дозвільної системи в умовах особливих правових режимів;

обґрунтування доцільності підвищення адміністративної

відповідальності за правопорушення у сфері дозвільної системи в умовах

особливих правових режимів.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що

сформульовані в дисертації основні положення та висновки становлять як

науково-теоретичний, так і практичний інтерес і можуть бути використані в:

науково-дослідній діяльності – для подальшого розроблення теоретико-

методологічних та організаційно-правових питань, пов’язаних із діяльністю

Національної поліції України у сфері дозвільної системи загалом і в умовах

особливих правових режимів зокрема (акти впровадження від 23.01.2019 та від

25.09.2019);

− правотворчій діяльності – для підготовки й уточнення ряду

законодавчих та підзаконних актів, що стосуються діяльності Національної

поліції України у сфері дозвільної системи (акт впровадження від 23.01.2019 р.);

− правозастосовній діяльності – для покращання ефективності

функціонування органів та підрозділів Національної поліції у сфері дозвільної

системи (акт впровадження від 24.09.2019 р.);

освітньому процесі – під час викладання навчальних дисциплін

«Адміністративне право», «Адміністративна діяльність Національної поліції»

(акт впровадження від 25.09.2019 р.).

Особистий внесок здобувача. Дослідження виконано дисертантом

самостійно, викладені в роботі положення, які виносяться на захист,

розроблені ним особисто. Положення й висновки, сформульовані в роботі,

ґрунтуються на комплексному аналізі дисертантом наукових та нормативних

джерел.

Апробація результатів дисертації. Основні ідеї, положення та висновки

дисертаційного дослідження оприлюднено на всеукраїнських та міжнародних

11

науково-практичних конференціях, зокрема: «Стан та перспективи

реформування сектору безпеки і оборони України» (Київ, 30 листопада 2018 р.),

«Актуальні питання адміністративного права та процесу» (Кривий Ріг, 7 грудня

2018 р.), «Національна поліція України : сучасний стан та перспективи

розвитку» (Кривий Ріг, 17 травня 2019 р.), «Актуальні питання розвитку та

взаємодії публічного та приватного права» (Львів, 15–16 березня 2019 р.),

«Вітчизняна юридична наука в умовах сучасності» (Харків, 15–16 березня

2019 р.)

Публікації. Основні здобутки дисертаційного дослідження викладено в

десяти одноосібних наукових публікаціях, із яких: чотири – у наукових фахових

виданнях України, одна – у іноземному науковому виданні та п’ять – у тезах

наукових повідомлень та доповідей, виданих за результатами проведення

науково-практичних конференцій.

Структура дисертації визначена метою та завданнями дослідження й

складається з анотації, вступу, трьох розділів, які містять вісім підрозділів,

висновків, списку використаних джерел (225 найменувань) та додатків.

Повний обсяг дисертації становить 242 сторінки, з яких основного тексту –

188.

12

РОЗДІЛ 1.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ФУНКЦІОНУВАННЯ

ДОЗВІЛЬНОЇ СИСТЕМИ В УМОВАХ ОСОБЛИВИХ

ПРАВОВИХ РЕЖИМІВ В УКРАЇНІ

1.1. Становлення та розвиток адміністративно-правого

регулювання дозвільної системи в Україні

На сучасному етапі розвитку України як незалежної, правової,

демократичної держави, головним її завданням є забезпечення та захист прав

і свобод людини й громадянина. Останнім часом, у зв’язку із загостренням

конфлікту на Сході України, а також посиленням соціального напруження

через нестабільну політичну та соціально-економічну ситуацію у державі,

особливої гостроти та актуальності набули питання погіршення рівня

захищеності населення країни, наявність непоодиноких фактів посягань на

права і свободи громадян, їх власність, публічний порядок та безпеку. Серед

них особливу тривогу викликають злочини та інші правопорушення,

пов’язані із зброєю, вибуховими та іншими матеріалами, які завдяки

небезпечним властивостям обмежені чи вилучені у цивільному обігу.

За цих умов велике значення з боку держави надається створенню

ефективного механізму щодо зберігання та використання зброї, спеціальних

засобів індивідуального захисту й активної оборони, боєприпасів, вибухових

речовин і матеріалів, інших предметів, матеріалів і речовин, на які

поширюється дозвільна система. У зв'язку із цим актуальним постає

дослідження питання щодо діяльності Національної поліції України у сфері

дозвільної системи в умовах дії особливих правових режимів. Проте, таке

дослідження не можливо здійснити без комплексного аналізу становлення та

історичного розвитку дозвільної системи в Україні взагалі.

У цьому контексті, перефразовуючи думку Н. П. Матюхіної [1, с. 23],

необхідно зауважити, що звернення до досвіду минулого дає можливість

13

виявити та усвідомити як особливості, так і загальні тенденції розвитку

дозвільної системи за певних історичних умов, ознайомитись з набутками та

прогалинами у цій сфері, взяти чи врахувати все те з цього досвіду, що є

цінним і раціональним для побудови сучасної моделі надання послуг у сфері

дозвільної системи в Україні.

З огляду на це, варто погодитися з тим, що аналіз конкретного

історичного матеріалу, який здійснюється за допомогою теоретичної

інтерпретації історичних фактів, що мають істотне значення для

характеристики цієї системи і виявлення властивих їй закономірностей

дозволить: по-перше, правильно виявити причину виникнення таких фактів з

позиції історії і сучасності, акцентуючи при цьому увагу на їх порівняльно-

правовій характеристиці; по-друге, «вписати» виявлені закономірності

розвитку цього інституту в якісь системні явища і процеси; по-третє,

розглянути їх з урахуванням додаткових обставин (умов, подій, ідей і т.ін.),

що супроводжували і, можливо, впливали на окремо взятий історичний факт

[2, с. 45; 3, с. 32-36].

Одним із перших етапів становлення та розвитку дозвільної системи

можна вважати період безмежного панування релігійної думки у XV –

XVII ст., коли існував тотальний контроль держави за майже всіма сферами

громадського життя, де будь-яке інакомислення могло спричинити негативні

наслідки для встановленого суспільного порядку, оскільки на той час

світська влада багато уваги приділяла так званій «чистоті думки» і

відповідній поведінці підлеглих їй осіб. До сфер, які викликали в той час

пильну увагу держави, відносились наука і мистецтво. Саме вони стали

одним з перших передумов виникнення сфери дозвільної системи [2, с. 46].

Так, наприклад, розповсюдженим засобом боротьби з літературою, яка

містила в собі антиклерикальні ідеї, у той період було видання каталогів або

«аркушів» заборонених книг – «Index Librorum prohipitorum», де друкувалися

списки авторів, яким заборонялося надалі публікуватися. Видання будь-яких

книг здійснювалося тільки з особливого дозволу церковної влади [4, с. 114].

14

Першим опублікованим каталогом заборонених книг був «Index»,

підготовлений інквізицією і виданий Папою Павлом IV у Римі в 1559 р. У

ньому всі друковані видання були розділені на три розряди, у залежності від

рівня поширення серед населення. У подальшому, для посилення контролю і

поповнення списків заборонених авторів і книг, Папою Пієм V у 1571р. була

створена особлива установа – Saneta congregatio indicis. Такі ж каталоги

існували й в Англії при Генріху V. У Франції відповідно до Ордонансу Карла

IX «Оrdonnance de Moulins» заборонялось друкувати книги без попереднього

дозволу й особливих аркушів з державною печаткою. Аналогічні правила

існували й у Російській Імперії. Ще в 1771 р. у Санкт-Петербурзі була

створена перша друкарня, друкування в якій дозволялося тільки за наявності

свідоцтва Академії наук і з дозволу поліції [2, с. 47].

Слід також звернути увагу, що окрім книг до предметів, що були

обмежені в обігу в Росії періоду XVI – XVII ст.ст. відносився також тютюн,

який ввозили із Західної Європи. У зв’язку з тим, що паління вважалося

Православною церквою диявольським заняттям, а сам тютюн – чортовим

ладаном, існували численні повчання і заборони на паління тютюну. Зокрема,

продаж, а рівно і зберігання тютюну, каралися стратою [5, с. 200].

Отже, незважаючи на те, що з одного боку існування на той час

дозвільної системи як окремого елементу державного контролю можна

вважати лише умовним (через відсутність відповідних спеціальних органів,

наділених відповідними повноваженнями у цій сфері), з іншого –

запровадження перерахованих вище правил (повчань, заборон), на наш

погляд, є однією з перших етапів становлення та розвитку дозвільної системи

як у Росії, так й у Західній Європі, а вищезазначені речі/предмети (тютюн,

література тощо) – першими об’єктами, на які поширювались спеціальні

правила їх обігу.

Пізніше, протягом XVIII – XIX ст. у Росії (де на той час знаходилась

частина території сучасної України), завдяки формуванню відповідної

нормативно-правової бази запроваджується не тільки інститут захисту

15

інтересів держави, але й і прав особистості. Рівень науково-технічного

прогресу того часу поступово підводить суспільство до встановлення

особливих правил зайняття окремими видами діяльності й обігу деяких

предметів. Так, згідно зі статтею 32 Статуту Благочинія 1781 р. надавалося

право Управі Благочинія спостерігати за тим, «…дабы никто запрещённым

не торговал в городе» [6, с. 379]. Слід погодитися з тим, що основними

рисами цього періоду розвитку дозвільної системи є: 1) наявність (у

порівнянні з періодом розвитку дозвільної системи XVI – XVII століття)

досить розвинутої нормативної бази (при цьому, правові акти, які регулюють

дозвільні правовідносини, характеризуються досить високим відсотком

вмісту технічних норм, які встановлюють загальнообов'язкові нормативи при

виготовленні, зберіганні і використанні різних речовин і предметів або

зайняття деякими видами діяльності. З часом ці норми все більш

конкретизуються і вже, наприклад, у Зводі Законів Російської Імперії

набувають вид самостійних нормативних актів); 2) остаточне становлення

спеціалізованих органів, у чиї функції входила безпосередня видача дозволів

і притягнення винних у порушенні встановлених правил до відповідальності;

3) поява окремої групи спеціальних державних службовців, які здійснюють

безпосередній контроль за дотриманням встановлених правил дозвільної

системи. Варто підкреслити і таку особливість дозвільної системи того часу:

правила встановлювались окремо як для фізичних, так і для юридичних осіб.

Охоплювали вони більш широке коло суспільних відносин у порівнянні з

попереднім етапом, оскільки сфера її дії поширюється вже і на окремі види

торгівлі, і на здійснення підприємницької діяльності, і на промислове

виробництво [2, с. 48].

Вказаний період на відміну від попереднього характеризується, перш

за все, створенням спеціальних органів, до компетенції яких відноситься

видача відповідних дозволів, здійснення контролю за дотриманням

встановлених правил дозвільної системи, а також притягнення до

відповідальності винних у порушенні цих правил. Серед об’єктів дозвільної

16

системи того часу (поряд з торгівлею та ін.) особливій регламентації в

Російській Імперії підлягав обіг вогнепальної зброї, промислове

виробництво, пов'язане з виготовленням, зберіганням і продажем

боєприпасів та вибухових речовин, обіг отруйних і сильнодіючих речовин, у

зв’язку з тим, що особливі властивості перелічених об’єктів обумовлювали і

встановлення особливих правил їх поширення, зберігання тощо [184, с. 60].

Здійснюючи аналіз правил дозвільної системи XVIII-XIX ст.ст.,

вважаємо за необідне також окремо розглянути їх у залежності від сфер її

поширення (промисловість, обіг окремих предметів і речовин, торгівля

тощо). Слід констатувати, що враховуючи особливі властивості вогнепальної

зброї, в Російській Імперії найбільш ретельній регламентації підлягав саме її

обіг, що, у свою чергу, обумовлювало і встановлення особливих правил її

поширення. Так, зокрема, згідно зі статтею 213 Статуту Благочинія 1781 р.

[6, с. 330] заборонялося носити зброю тим, кому закон цього не дозволяв або

не зобов'язував. До початку XIX століття особливий дозвіл на право мати

вогнепальну зброю було потрібно лише в тих місцевостях, де це прямо

встановлювали місцеві влади. Згідно з Указом Урядового Сенату від

04.09.1881 [6, с. 330], особи, що здійснюють торгівлю вогнепальною зброєю і

вогнепальними припасами, зобов'язані були вести особливі книги, у які

повинні були вносити інформацію про всю наявну в них вогнепальну зброю,

відзначаючи також яку зброю (або боєприпаси), коли, і кому продано.

Водночас, варто зауважити, що і серед вогнепальної зброї були предмети, до

яких крім загальних правил їх обігу застосовувались і спеціальні (додаткові)

правила, покликані ще більш посилити контроль за їх поширенням серед

населення. До прикладу, серед вогнепальної зброї і боєприпасів особливо

виділялися револьвери і револьверні патрони, що могли бути продані тільки

особам, які надали іменний дозвіл від градоначальника на здійснення

покупки цих предметів, але у відповідній кількості, що була вказана у

свідоцтві [7, с. 113]. Крім того, була встановлена заборона щодо зберігання

револьверів без особливого дозволу градоначальника [8, с. 678]. За скоєння

17

порушень зазначених правил була встановлена досить жорстка

відповідальність, зокрема: «…за зберігання або носіння забороненої зброї, за

стрілянину з вогнепальної або іншої небезпечної зброї, у місцях, де це

заборонено, на винних накладався штраф у розмірі 25 карбованців, а зброя

відбиралася» [9, с. 315].

Не можна не погодитися з тим, що серед наступних напрямків

вирішення державою правового аспекту обігу зброї в країні в XVIII-XIX

століттях, спираючись на опубліковані в повному зібранні Законів Російської

Імперії акти, можна виділити: 1) виявлення основних категорій підданих, які

мають або не мають права володіння і носіння зброї (ці категорії в

подальшому уточнювалися і змінювалися в цілому у бік збільшення першої з

них); 2) визначення місць і ситуацій, в яких заборонялось використовувати

зброю (і навіть оголення клинка); 3) виявлення окремих видів зброї,

заборонених до обороту (шпани-трости й ін.); 4) розробка питань, пов'язаних

з використанням зброї; 5) врегулювання протиріч державного і приватного

секторів у справі виробництва зброї і її реалізації [2, с. 50].

Безпосередньо наприкінці XIX століття, поступовий розвиток

дозвільної системи в Російській Імперії призводить до створення

спеціального поліцейського департаменту, чиї функції можна порівняти з

органами дозвільної системи, які існують у теперішній час. Удосконалення

організації і діяльності державних органів, на які безпосередньо покладались

обов'язки з видачі дозволів і здійснення контролю за дотриманням

установлених правил дозвільної системи, визначає появу особливої групи

державних службовців, які спеціалізуються винятково на перетворенні в

життя її вимог. У розвитку законодавчих основ дозвільної системи того

періоду все більш чітко простежуються певні тенденції в зміні її пріоритетів.

Основною метою її функціонування поступово становиться не тільки захист

державних інтересів, але і забезпечення суспільної безпеки, а також охорона

життя і здоров'я людини. Разом з тим, законодавство сфери дозвільної

системи того часу відображало рівень досягнутого науково-технічного

18

прогресу і розвитку соціально-економічних відносин у суспільстві й істотно

відрізнялося від законодавства наступних періодів розвитку нашого

суспільства [2, с. 54-55].

До наступного етапу становлення та розвитку дозвільної системи

можна віднести так званий «Радянський період», який охарактеризувався

доволі важливими етапами. Зокрема, протягом першого етапу Радянського

періоду (початок ХІХ ст. – 1924 рр.), остаточно на законодавчому рівні

закріплюється дефініція «дозвільна система», а саме постановою ЦВК і СНК

СРСР від 12.12.1924 затверджено Порядок виробництва, торгівлі, зберігання,

користування, обліку і перевезення зброї, вогнепальних припасів, розривних

снарядів і вибухових речовин [10, с. 433-435], яким було встановлено

дозвільний порядок на здійснення всіх зазначених операцій, проте деякі

окремі вимоги було визначено в законодавстві РРФСР ще раніше. Зокрема,

Декретом РНК РРФСР від 12.07.1920 «Про видачу та зберігання вогнепальної

зброї і поводження з нею» був визначений дозвільний порядок на видання та

зберігання вогнепальної зброї [11], а Декрет РНК РРФСР від 17.10.1921 «Про

порядок реквізиції і конфіскації майна приватних осіб і товариств»

встановив, що вогнепальна зброя та вибухові речовини «…за відсутності

належного дозволу на їх зберігання підлягають обов’язковому безоплатному

здаванню державі» [12].

У другий «довоєнний» етап Радянського періоду (1925–1938 рр.)

завдяки схваленню Адміністративного кодексу УРСР вперше на рівні

законодавства були закріплені елементи дозвільної системи [13, с. 318-369]:

перелік предметів, речовин і видів діяльності, що потребували наявності

певного дозволу; система і повноваження органів, які здійснювали видачу

дозволів і контроль за дотриманням встановлених правил; регламентувалась

процедура отримання дозволу; було визначено міру відповідальності за

порушення вимог правових норм у цій сфері. При цьому варто особливо

підкреслити, що такі положення були закріплені в єдиному акті, що вигідно

19

відрізняло законодавство про дозвільну систему того часу від нині діючого

[14, с. 262].

Слід констатувати, що протягом цього часу були внесені істотні зміни

у законодавство стосовно здійснення дозвільної системи, що суттєво

вплинуло на всі її складові. Так, було розроблено та схвалено низку відомчих

інструкцій, які містили основні положення функціонування дозвільної

системи. Не менш важливим у цьому контексті виявилося прийняття

Адміністративного кодексу у 1928 році, який став «…кодифікованим актом

дозвільного законодавства, який містить у собі численні правила щодо

отримання дозволів на користування окремими предметами і здійснення

деяких видів діяльності (наприклад, відкриття поліграфічних підприємств,

майстерень з масового виробництва жетонів, ювілейних значків, барельєфів і

т.ін.)» [2, с. 56].

Варто зазначити, що вказаний Адміністративний кодекс містив норми

щодо врегулювання правовідносин між державними органами влади та

відповідними зацікавленими особами з питань різних спеціальних галузей

торгівлі. До них відносились, зокрема, як торгівля зброєю і вибуховими

речовинами, так й торгівля спиртом, вином і іншими спиртовими напоями

медикаментами; типографськими машинками, шрифтами і множними

апаратами тощо. Згідно з положеннями Адміністративного кодексу, торгівля

перелічених товарів допускалася лише за наявності попереднього дозволу

окружних адміністративних відділів або інших органів, яким було надане

право видавати дозволи, за виключеннями, які були встановлені даним

кодексом і іншими актами. Обов'язок спостерігати за всіма спеціальними

видами торгівлі покладався на окружні адміністративні органи і на районні

адміністративно-міліцейські відділи [14, с. 262].

Крім того, цей кодекс закріплював всі елементи дозвільної системи:

перелік предметів, речовин і видів діяльності, на які поширювалась дія її

правил; система і повноваження органів, які здійснювали видачу дозволів, і

контроль за дотриманням встановлених правил; регламентувалась процедура

20

отримання дозволу; визначалися міри відповідальності за порушення вимог

правових норм у цій сфері. При цьому варто особливо підкреслити, що такі

положення були закріплені в єдиному акті вищої юридичної сили, що вигідно

відрізняло законодавство про дозвільну систему того часу від нині чинного

[2, с. 57].

Також, протягом цього періоду відбувається розширення сфери дії

дозвільної системи за рахунок включення в її орбіту нових предметів.

Наприклад, як слушно зазначає О.В. Харитонов, очевидним нововведенням,

яке свідчило про розвиток дозвільної системи, було визнання її предметом

деяких радіоактивних речовин [2, с. 57]. Так, у перший день березня 1923

року була схвалена Постанова ЦВК «Про видобування і облік радію» [15,

с. 105], яким були встановлені особливі правила контролю за усіма видами

діяльності, які були пов'язані з таким видобуванням. Постановою ЦВК «Про

заходи регулювання торгівлі наркотичними речовинами» від 23 травня 1928

р. [16, с. 625] було заборонено вільний обіг кокаїну, анаші, опіуму, морфію,

героїну й інших наркотичних речовин. Таким чином, у сферу дії дозвільної

системи попадають наркотичні і радіоактивні речовини (які до цього

відносили до отруйних і сильнодіючих речовин). Нагляд за дотриманням

встановлених правил покладався на Всесоюзну державну санітарну

інспекцію при СНК СРСР.

Поступове ускладнення і розвиток товарно-грошових відносин,

удосконалення механізму економічної взаємодії між господарчими

суб'єктами приводить до підвищення в цих процесах ролі відповідного

документального оформлення, а разом з тим і засобів їх посвідчення і

легітимації. Основними з таких засобів виступають печатки і штампи

підприємств, установ і організацій. Однак, можливість використання їх у

корисних цілях призводить до необхідності встановлення особливих правил

щодо порядку їх виготовлення і використання. Таким чином, печатки і

штампи попадають у сферу дії дозвільної системи, інакше кажучи, стають її

предметами. Так, відповідно до інструкції «Про використання державними

21

установами і підприємствами на території УРСР печаток з державним гербом

Союзу РСР», затвердженої Постановою СНК УРСР від 21 вересня 1925 р.,

для виготовлення печатки з державним гербом, установа зобов'язана була

отримати на це дозвіл від окружного адміністративного відділу. Граверні й

інші майстерні з виготовлення печаток не могли виконувати замовлення на

виготовлення печаток з державним гербом без одержання на це дозволу

окружного адміністративного відділу. Однак, прийнятий 11 серпня 1935 р.

Закон СРСР «Про виготовлення печаток і штампів та їх використання»,

позбавив вищезгадані органи права видачі дозволів на їх виготовлення, але

підсилив повноваження НКВД у цій області [2, с. 57].

Становлення правил дозвільної системи (порядок придбання і здачі

зброї у прифронтовій зоні, на звільнених територіях тощо) під час

«воєнного» етапу Радянського періоду (1939 – 1945 рр. під час Другої

Світової Війни) чітко відповідало специфіці воєнного часу.

З огляду на специфіку предмета нашого дослідження доволі цікавим

видається врахування позитивного досвіду запровадження відповідних

правил дозвільної системи у прифронтовій зоні та на звільнених територіях

під час Другої світової війни з метою побудови сучасної моделі

адміністративно-правового регулювання у сфері дозвільної системи в Україні

в умовах окремих особливих правових режимів, зокрема: під час введення

воєнного стану, у районах проведення антитерористичної операції та/або

операції об’єднаних сил.

Водночас, «післявоєнний» етап зазначеного періоду (1946 – 1986 рр.)

можна охарактеризувати етапом, протягом якого активно здійснюються

заходи щодо підвищення відповідальності до порушників правил дозвільної

системи, що, у свою чергу, виражалося у встановленні відповідного

кримінального покарання згідно з нормативними актами Загальносоюзного

значення.

Як зазначають О.В. Харитонов та В.В. Мартиновський, «період так

званого «розвинутого соціалізму» (1960 – 1986 рр.) – етап формування

22

сучасної правової основи дозвільної системи, в ході якого вносяться зміни і

доповнення у відомчі акти нормативного характеру і відбувається остаточне

правове закріплення ключових елементів дозвільної системи, властивих і

сучасному законодавству. Крім цього, приймається Кримінальний кодекс, у

якому істотно пом'якшується покарання за незаконне носіння, зберігання,

виготовлення і збут вогнепальної зброї (стаття 218). Але одночасно

вводиться вимога (відомчою інструкцією), відповідно до якої,

гладкоствольна зброя повинна була продаватись винятково членам

суспільства мисливців з дозволу міліції, нарізна ж зброя практично зникає з

обігу. У даний період підготовляється перший проект Закону «Про зброю», у

якому передбачалось дозволити громадянам набувати право власності на

вогнепальну зброю, у тому числі й короткоствольну [2, с. 59; 14, с. 264].

Упродовж 1986-1991 рр. відбуваються «…глобальні зміни у політичній

системі суспільства, у результаті яких відбувається поступова переорієнтація

на західні стандарти, які стосуються правового регулювання питань,

пов'язаних із засобами забезпечення особистої безпеки громадян (поширення

засобів індивідуального захисту: газових балончиків, деяких видів

пневматичної, газової зброї тощо)» [14, с. 264].

Серед важливих особливостей сучасного періоду становлення та

розвитку дозвільної системи в Україні (з 1991 р. до теперішнього часу)

можна виокремити: по-перше, наявність спеціального органу, який здійснює

відповідно до чинного законодавства дозвільну систему щодо об’єктів

дозвільної системи – Національної поліції України; по-друге, запровадження

особливого правового режиму функціонування дозвільної системи тощо.

Однак характерною особливістю зазначеного періоду у цій сфері,

насамперед, є наявність значної кількості законодавчих та інших

нормативно-правових актів Верховної Ради України, Президента України,

Кабінету Міністрів України та відомчих нормативних актів Міністерства

внутрішніх справ України, які охоплюють норми різних галузей права.

23

Так, серед основних актів, що регламентують зазначену сферу, можна

віднести насамперед безперечно Положення про дозвільну систему,

затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 12.10.1992 [17], яке

визначає не тільки поняття дозвільної системи у сучасному розумінні

незалежної України, але й безпосередньо об’єкти дозвільної системи

(предмети, матеріали і речовини, підприємства, майстерні та лабораторії,

на які поширюється дозвільна система), порядок їх виготовлення, придбання,

зберігання, обліку, охорони, перевезення та використання, а також контролю

за дотриманням цього порядку та відповідальності за його порушення.

Отже, історико-правовий огляд становлення та розвитку дозвільної

системи у сфері обігу зброї в Україні з моменту проголошення її

незалежності свідчить, що у цей період був створений дієвий та ефективний

механізм функціонування дозвільної системи у цій сфері, за допомогою

якого було запроваджено якісно новий порядок виготовлення, придбання,

зберігання, обліку, охорони, перевезення та використання зброї, спеціальних

засобів індивідуального захисту й активної оборони, боєприпасів, вибухових

речовин і матеріалів, інших предметів, матеріалів і речовин, на які

поширюється дозвільна система.

Погоджуючись з висновками О.В. Харитонова та В.В. Мартиновського,

ми також вважаємо, що «…аналіз правових основ дозвільної системи

минулого показує, що, будучи однією з форм виконавчо-розпорядчої

діяльності, вона завжди стосується широкого кола суспільних відносин, яким

держава завжди приділяла особливу увагу. Зміст і цілі цієї системи

змінювались разом із розвитком соціально-економічних і політичних

процесів у суспільстві. Наприклад, якщо спочатку впровадження державою

дозвільної системи в громадське життя здійснювалось з метою забезпечення

охорони політичної системи суспільства, то на наступних етапах

встановлення державою дозвільної системи має на меті забезпечення

громадського порядку й охорони громадської безпеки. У наш час розвиток

дозвільної системи повинен йти шляхом максимального задоволення (у

24

першу чергу шляхом спрощення дозвільних процедур) законних прав та

інтересів фізичних і юридичних осіб, при одночасному врахуванні інтересів

держави і суспільства та оптимальному їх єднанні» [2, с. 62; 14, с. 266-267].

У зв’язку з цим, очевидно, що об’єктивне висвітлення історико-

правових аспектів та специфічних особливостей дозвільної системи у сфері

обігу зброї в Україні цілком може допомогти знайти відповідь на низку

нагальних питань, що виникають піч час її здійснення, а також побудувати

сучасну модель адміністративно-правого регулювання у сфері дозвільної

системи.

Таким чином, на підставі зазначеного вище можна зробити висновок,

що передумовами становлення та розвитку дозвільної системи в Україні були

події, які відбувалися під час наступних історичних періодів, а саме:

1) ранній (дорадянський) – з часів Київської Русі до початку XIX ст. –

започаткування особливих дозвільних правил, створення спеціальних

органів, до компетенції яких відноситься видача відповідних дозволів,

здійснення контролю за дотриманням встановлених правил дозвільної

системи, а також притягнення до відповідальності винних у порушенні цих

правил; 2) радянський, розокремлений на чотири етапи: перший –

«перехідний» (початок ХІХ ст. – 1924 рр.), протягом якого остаточно на

законодавчому рівні закріплюється дефініція «дозвільна система»; другий –

«довоєнний» (1925 – 1938 рр.), протягом якого вперше на рівні законодавства

були закріплені елементи дозвільної системи (зокрема, перелік предметів,

речовин і видів діяльності, що потребували наявності певного дозволу;

система і повноваження органів, які здійснювали видачу дозволів і контроль

за дотриманням встановлених правил; процедура отримання відповідного

дозволу; відповідальність за порушення вимог правових норм у цій сфері);

третій – «воєнний» (1939 – 1945 рр.), під час якого було запроваджено

відповідні правила дозвільної системи у прифронтовій зоні та на звільнених

територіях; четвертий – «післявоєнний» (1946 – 1990 рр.), протягом якого

активно формується сучасні правові засади дозвільної системи

25

(здійснюються заходи щодо: остаточного правового закріплення ключових

елементів дозвільної системи, властивих сучасному законодавству,

підвищення відповідальності до порушників правил дозвільної системи,

підготовки першого законопроекту «Про зброю» тощо); 5) сучасний

(з 1991 р. до теперішнього часу), який характеризується наявністю

спеціального органу, який здійснює відповідно до чинного законодавства

дозвільну систему – Національної поліції України (до цього – органи

внутрішніх справ) та значної кількості законодавчих та інших нормативно-

правових актів, які охоплюють норми різних галузей права, запровадженням

правового режиму функціонування дозвільної системи тощо.

Доволі цікавим побудови сучасної моделі адміністративно-правового

регулювання у сфері дозвільної системи в Україні в умовах окремих

особливих правових режимів, зокрема: під час введення воєнного стану, у

районах проведення антитерористичної операції та/або операції об’єднаних

сил, на нашу думку, видається врахування досвіду запровадження

відповідних правил дозвільної системи у прифронтовій зоні та на звільнених

територіях під час Другої світової війни з метою.

1.2. Поняття та сутність дозвільної системи в Україні, її місце в

діяльності органів публічної адміністрації

Повноцінне та всебічне дослідження адміністративно-правових засад

діяльності Національної поліції України у сфері дозвільної системи в умовах

особливих правових режимів, на наш погляд, неможливо без характеристики

теоретико-правових засад цієї сфери. У зв’язку з цим, вважаємо доцільним,

насамперед, з’ясувати поняття та сутність дозвільної системи взагалі. На нашу

думку, визначення сутності цього поняття має базуватися, насамперед, на

розумінні значення поняття «дозвільна система», яке включає в себе дві

складові – «система» та «дозвіл».

26

Розглядаючи поняття «система», варто зазначити, що воно походить від

дав.-грец. σύστημα («сполучення», «ціле», «з'єднання») та в загальному

розумінні означає множину взаємопов'язаних елементів, що утворюють єдине

ціле, взаємодіють із середовищем та між собою [18], і мають мету. Взагалі,

«системою» називають багато різноманітних понять, як фізичних (нервова

система, транспортна система, система керування базами даних), так і логічних

(банківська система, політична система, система рівнянь) [19].

Перше згадування про «систему» виникло ще в античних працях

Арістотеля, Платона, Евкліда. Питання системності буття, системної природи

знань надалі розроблялися такими філософами, як Гегель, Кант, Лейбніц, Спіноза

тощо. Безпосередньо загальна теорія систем, яка в подальшому обумовила

запровадження цілої низки загальносистемних концепцій і різноманітних

визначень поняття «системи», була розроблена у 40–60-х рр. ХХ ст. Л. фон

Берталанфі та К. Боулдінгом [20, с. 31].

У 1960 р. вперше термін «система» у суспільній науці почав вживати

Д. А. Керімов, який наголошував, що «автомат, людина і суспільство мають

зовсім різну природу, але кожний з них є складною організованою

системою» [21, с. 206; 22]. Водночас, Г.А. Туманов визначав важливу роль і

великі потенційні можливості поняття «системи» в розробці основ

державного управління [23, с. 204].

Насправді на сьогодні існує безліч інших визначень поняття «система», що

використовуються залежно від контексту, галузі знань та цілей дослідження. Так,

зокрема, В. М. Сагатовський під «системою» розуміє ціленаправлену

функціонуючу конструкцію [24], скінченну множину функціональних елементів

й відношень між ними, виокремлену з середовища відповідно до певної мети в

межах визначеного часового інтервалу [25]. У свою чергу, Ю. І. Черняк

стверджує, що «система» – це відображення у свідомості суб'єкта (дослідника,

спостерігача) властивостей об'єктів та їх відношень у вирішенні завдання

дослідження, пізнання [26; 27]. Проте, А.М. Аверьянов підкреслює, що

«система» – це «обмежена безліч взаємодіючих елементів» [28, с. 25].

27

Велика радянська енциклопедія термін «система» тлумачить як сукупність

елементів, що перебувають у взаємовідносинах і взаємозв'язках один з одним і

утворюють певну цілісність і єдність та створюють нові інтегровані властивості,

що не є тотожним властивостям окремих її елементів [29, с. 560]. Проте, словник

української мови під «системою» розуміє: 1) порядок, зумовлений

правильним, планомірним розташуванням та взаємним зв’язком частини

чого-небудь; 2) класифікацію; 3) форму організації, будову чого-небудь

(державних, політичних, господарських одиниць, установ і т. ін.);

4) сукупність яких-небудь елементів, одиниць, частин, об’єднуваних за

спільною ознакою, призначенням; 5) будову, структуру, що становить

єдність закономірно розташованих та функціонуючих частин [30, c. 203-204].

Як слушно вказує М.І. Орленко [31, c. 48], у словнику іншомовних слів

зазначається, що поняття «система» походить від грецького «утворення,

складення» і означає: 1) порядок, зумовлений планомірним розташуванням

частин, стрункий ряд, зв’язане ціле; 2) сукупність принципів, покладених в

основу чогось; 3) форма, спосіб побудови, організація чогось; 4) сукупність

одиниць, організаційно об’єднаних в одне ціле; 5) сукупність частин,

пов’язаних спільною функцією [32, с. 529-530], а в Юридичній енциклопедії

під цим поняттям розуміється об’єктивно зумовлена і узгоджена в її

складових частинах внутрішня організація, яка складається зі структурних

елементів і надає ознаки динамізму певним явищам, предметам, процесам

[33, c. 403].

На підставі викладеного вище, можемо зробити висновок, що поняття

«система» охоплює розуміння сукупності нерозривно взаємопов'язаних

елементів (складових частин), що об’єднані за спільною ознакою та

призначенням в єдине ціле з певною метою.

Що стосуться сутності поняття «дозвіл», то слід зазначити, що

С.І. Ожегов тлумачить «дозвіл» як право на здійснення чого-небудь, а також

документ, який це засвідчує [34, c. 280]. Безпосередньо словник

адміністративного права поняття «дозвіл» визначає як офіційний документ,

28

санкціонування уповноваженими виконавчими органами (посадовими

особами) певних дій фізичних і юридичних осіб, яке здійснюється з метою

забезпечення громадської безпеки, законності, охорони правопорядку, життя

і безпеки громадян [35, с. 274].

У правотворчій діяльності термін «дозвіл» застосовується в різних

законодавчих та інших нормативно-правових актах та розуміється по-різному

залежно від контексту, а саме: 1) документ, виданий центральним органом

виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державного

експортного контролю, який надає право на експорт чи імпорт товарів (Закон

України «Про державний контроль за міжнародними передачами товарів

військового призначення та подвійного використання») [36]; 2) документ

установленого зразка, виданий центральним органом виконавчої влади у

сфері охорони культурної спадщини, що дає право на проведення

археологічних розвідок, розкопок на території пам'ятки, охоронюваній

археологічній території, в зонах охорони, історичних ареалах населених

місць, а також на дослідження решток життєдіяльності людини, що містяться

під земною поверхнею та водою (Закон України «Про охорону археологічної

спадщини») [37]; 3) рішення, що надає право іноземцям та особам без

громадянства на імміграцію (Закон України «Про імміграцію») [38];

4) документ установленої форми, виданий розповсюджувачу зовнішньої

реклами на підставі рішення виконавчого органу сільської, селищної, міської

ради, який дає право на розміщення зовнішньої реклами на певний строк та у

певному місці (Типові правила розміщення зовнішньої реклами) [39];

5) спеціальний дозвіл (ліцензія) на користування надрами, який надається у

порядку, визначеному законодавством, і надає суб'єкту господарювання

право на користування ділянкою надр із зазначеною у дозволі метою

(Порядок проведення аукціонів з продажу спеціальних дозволів (ліцензій) на

користування надрами) [40]; 6) документ, який надає право на фактичне

здійснення окремого перевезення радіоактивних матеріалів територією

України з дотриманням вимог законодавства та норм і правил з ядерної та

29

радіаційної безпеки (Положення про порядок здійснення перевезення

радіоактивних матеріалів територією України) [41] тощо.

Як бачимо загальною ознакою серед представлених визначень поняття

«дозвіл» є обов’язкова наявність окремого офіційного документа від

уповноваженого суб’єкта, який надає відповідне право на щось, а також

визначення об’єктів та предметів цього дозволу, «…тобто, хто, кому, де, на

яких умовах і протягом якого терміну надає можливість здійснювати ту чи

іншу діяльність, використовувати ті чи інші окремі предмети, речовини чи

матеріали» [42, с. 390].

Отже, з огляду на вищезазначене, спираючись на думку

О. О. Сосновика [42, с. 390], вважаємо, що під поняттям «дозвіл» слід

розуміти офіційний документ установленої форми, виданий уповноваженим

суб’єктом (органом державної влади, посадовою особою) на підставі, у

межах повноважень та у спосіб і в порядку, що регламентовані чинним

законодавством України, який дає право на певний вид діяльності або окрему

діяльність з використанням чітко визначених предметів, речовин або

матеріалів.

Переходячи безпосередньо до розгляду поняття «дозвільна система»

слід зауважити, що одностайної думки щодо розуміння цього поняття серед

науковців немає. Дійсно, варто стверджувати, що в юридичній науці та

правозастосовній діяльності державних органів влади завжди інснували різні

точки зору щодо підходів до розуміння сутності дозвільної системи у зв’язку

з тим, що стала «…очевидна невідповідність законодавчої концепції

дозвільної системи реальним масштабам ліцензійно-дозвільної діяльності

органів публічної адміністрації – з одного боку; та наявність нормативно

конкретизованого переліку обєктів регулювання цієї системи, факт існування

якого не міг не накласти відбиток на відповідні теоретичні положення – з

іншого: усе це дало вченим адміністративістам привід для розуміння

дозвільної системи у двох значеннях – «широкому» та «вузькому»…» [43,

с. 229].

30

Як ми вже зазначали у попередньому підрозділі нашого дослідження,

як самостійна дефініція «дозвільна система» з’явилася лише у XX ст. З точки

зору В.А. Гуменюка та О.В. Харитонова, тривалий час дозвільна система

взагалі не мала нормативного визначення й аналізувалась тільки в

навчальних посібниках і авторських публікаціях, а в науці адміністративного

права цей термін з'явився на підставі аналізу вченими-адміністративістамі

деяких правовідносин, які складаються в сфері державного управління [44,

с. 17; 2, с. 31].

Наглядним прикладом може слугувати визначення досліджуваної

дефініції у підручнику радянського адміністративного права, в якому

«дозвільну систему» рекомендувалося розуміти як спеціальний порядок,

який регулює виготовлення, зберігання, продаж або інше використання

певних видів матеріалів, предметів або виробів, які мають особливі

властивості з огляду охорони державної безпеки або суспільного порядку [45,

с. 204]. Згодом, під даним поняттям розуміли окремий порядок виробництва,

зберігання, використання, носіння або застосування окремих предметів,

речовин і матеріалів, який передбачав обов'язкове одержання дозволу на

право здійснення відповідних дій і який встановлювався відносно вибухових

речовин, зброї, боєприпасів, відкриття друкарень (типографій), піротехнічних

майстерень тощо [46, с. 202].

Як стверджують автори практичного посібника «Правові засоби

здійснення дозвільної системи органами внутрішніх справ України»,

відповідно до поглядів вчених, які сформувалися у 1950-1970 роках, нормами

дозвільної системи регулюється коло суспільних відносин, котрі виникають

між суб'єктами у процесі здійснення обігу спеціально визначених предметів,

матеріалів і речовин, безконтрольний обіг яких може заподіяти шкоду

державі та особі, а також особливий порядок відкриття та функціонування

відповідних підприємств і організацій та контролю з боку держави за

дотриманням ними цих правил [47, с. 15-16].

31

Зокрема, такої думки дотримувався, наприклад, А.Є. Луньов, який

вважав, що дозвільна система – це сукупність правил, які регулюють порядок

відкриття та функціонування деяких підприємств, а також порядок

виробництва, придбання, використання, зберігання, збуту та перевезення

деяких предметів і речовин, під якими він мав на увазі зброю, боєприпаси,

печатки та штампи, розмножувальні апарати, сильнодіючі отруйні речовини,

а також підприємства, установи й організації з їх виготовлення, збуту,

зберігання, перевезення та ін. [48, с. 530]. Схожа думка була присутня також

у інших вчених-адміністративістів, таких як Ю.М. Козлов та М.І. Єропкін,

які зазначали, що під дозвільною системою необхідно розуміти сукупність

установлених державою правил, які регулюють порядок виготовлення, збуту,

придбання і використання зброї, боєприпасів і вибухових речовин, порядок

відкриття і функціонування штемпельно-граверних, збройно-ремонтних

майстерень, тирів, виготовлення печаток і штампів, порядок зберігання та

перевезення отруйних і деяких інших речовин [49, с. 42; 50, с. 362].

На думку А.Є. Фоменко, дозвільну систему слід визначити як сферу

правових відносин, в якій компетентні органи публічної влади здійснюють

діяльність за ініціативою фізичної або юридичної особи, предметом якої

виступає суворо визначене чинним законодавством коло об’єктів, що

потребують особливого нагляду та контролю з боку держави та результатом

якої є видача індивідуального акта дозвільного характеру [51, с. 118]. У свою

чергу, С.В. Лихачов пропонує дозвільну систему розглядати з одного боку,

як різновид спеціальної адміністративної діяльності (яку здійснюють,

зокрема, органи внутрішніх справ), а з іншого боку, у більш широкому

розумінні дозвільна система є типологічно близькою до ліцензування [52,

с. 40].

М.М. Романяк, досліджуючи адміністративно-правові засади дозвільної

діяльності у сфері забезпечення екологічної безпеки, визначає дозвільну

систему як сукупність певних процедур, пов’язаних з наданням дозволів на

окремі об’єкти, а також контролем за дотриманням відповідних правил

32

набувачами документів дозвільного характеру [53, c. 5]. Натомість

М.І. Орленко, здійснюючи аналіз правових засад дозвільної системи в галузі

використання та охорони надр, розглядає дозвільну систему як комплексний

інститут екологічного права, що являє собою систему правових норм, які

регулюють правовідносини, пов’язані із здійсненням дозвільної діяльності та

її організаційним забезпеченням з метою досягнення балансу між

екологічною, економічною та соціальною складовими сталого розвитку [54,

c. 57].

Доволі цікавою є позиція О.П. Коренєва, який з одного боку визначає

дозвільну систему як сукупність правил, що регулюють порядок

виготовлення, придбання, використання, зберігання, реалізації і

транспортування таких об’єктів, охорона яких складає особливу увагу

держави і спрямована на забезпечення суспільної безпеки, попередження і

припинення можливого використання цих об’єктів зі злочинною метою [55,

с. 238], а з іншого – під дозвільною системою він розуміє закріплений у

правових нормах порядок, який передбачає обов’язкове отримання від

уповноважених державних органів ліцензій (дозволів) на здійснення

визначених дій або отримання відповідної правомочності підприємствами,

установами, об’єднаннями або окремими громадянами [56, с. 157].

З точки зору С.Д. Подлінєва дозвільна система представляє собою

спеціальний вид ліцензування, який породжує адміністративно-правові

відносини між заявником, і уповноваженим органом державної виконавчої

влади, у якому заявник бере на себе добровільне виконання певних обов'язків

у сфері державного регулювання, невиконання яких тягне кримінальну й

адміністративну відповідальність, одержуючи замість право на зайняття

певними видами підприємницької діяльності або право на придбання,

зберігання, використання, продаж предметів, матеріалів, речовин,

безконтрольний обіг яких може зашкодити суспільній безпеці, громадському

порядкові і майну [57, с. 4].

33

На відміну від інших, О.О. Сосновик підкреслює, що дозвільну систему

можна розглядати в трьох площинах: 1) з одного боку, на його думку, це

«дозвільний порядок», що регламентує певні юридичні дії різних суб’єктів;

2) з іншого – це специфічна діяльність державних органів з організації

нагляду та контролю за здійсненням спеціальних правил функціонування

деяких об’єктів господарювання, а також поводження з предметами та

речовинами підвищеної небезпеки, безконтрольне зберігання та

використання яких може завдати суттєвої шкоди суспільним інтересам; 3) у

третьому випадку – це засіб забезпечення реалізації фізичними та

юридичними особами прав щодо використання (користування) предметів,

матеріалів та речовин, які знаходяться в обмеженому використанні [58, с.

392].

Звертає на себе увагу також висновок В.І. Сіверіна, який під

дозвільною системою пропонує розуміти сукупність правових відносин,

основану на відповідних нормах або правилах, які складаються з приводу

здійснення суб’єктами публічної адміністрації дозвільної діяльності [59,

с. 41]. Схожої думки притримується й Д.М. Бахрах, на погляд якого система

має визначитися як врегульована правом сукупність суспільних відносин

суб’єктів адміністративної влади з громадянами й організаціями, які

виникають у зв’язку з видачею дозволів на зайняття певними видами

діяльності з наступним наглядом за дотриманням правил і умов здійснення

дозволеної діяльності» [60, с. 375].

На сучасному етапі розвитку правової системи поняття «дозвільна

система» дістала закріплення не тільки у наукових колах, але й у чинному

законодавстві. Так, наприклад, в Указі Президента України «Про

запровадження дозвільної системи у сфері підприємницької діяльності»

дозвільна система визначається як встановлені нормативно-правовими

актами України правила та порядок одержання суб'єктами підприємницької

діяльності дозволів (спеціальних дозволів, ліцензій, сертифікатів тощо) на

здійснення окремих видів підприємницької діяльності [61].

34

Водночас, поняття дозвільної системи у сфері господарської діяльності

визначається відповідним Законом України «Про дозвільну систему у сфері

господарської діяльності» та розуміється як сукупність урегульованих

законодавством відносин, які виникають між дозвільними органами,

адміністраторами та суб'єктами господарювання у зв'язку з видачею

документів дозвільного характеру, переоформленням, анулюванням

документів дозвільного характеру [62].

У свою чергу, Положення про дозвільну систему, затверджене

постановою Кабінету Міністрів України від 12.10.1992 № 576, надає зовсім

інше визначення вказаній дефініції. Так, під дозвільною системою, згідно з

цим Положенням, слід розуміти особливий порядок виготовлення,

придбання, зберігання, перевезення, обліку і використання спеціально

визначених предметів, матеріалів і речовин, а також відкриття та

функціонування окремих підприємств, майстерень і лабораторій з метою

охорони інтересів держави та безпеки громадян [17].

Отже, як бачимо, в юридичному розумінні термін «дозвільна система»

є доволі многогранним поняттям, оскільки як науковці, так й законодавець

визначають це поняття по-різному, а саме: як організаційно-правову

діяльність, що здійснюється державою з метою забезпечення своїх

економічних і соціально-політичних інтересів; як одну з форм реалізації

виконавчої влади; як спеціальний вид ліцензування тощо. Однак, ми

погоджуємося з тим, що «в цілому ці підходи висвітлюють дозвільну систему

крізь призму розуміння її як прояву засобу адміністративного впливу і

управління, що є активною діяльністю уповноважених державою суб’єктів»

[54, c. 48].

У зв'язку з цим, хотілося б зазначити, що на підставі аналізу

теоретичних підходів до визначення понять «дозвіл» та «система» можна

зробити висновок, що поняття «дозвільна система» необхідно розглядати у

двох аспектах: у широкому та вузькому розумінні. У широкому розумінні під

дозвільною системою, на нашу думку, слід розуміти нормативно закріплену

35

діяльність щодо забезпечення органами публічної адміністрації чітко

визначеного порядку щодо обов’язкового отримання організаціями,

установами та окремими особами дозволу на здійснення дій, встановлених

відповідними правилами.

Водночас, поняття «дозвільна система» фактично розкриває також й

сутність здійснення контролю уповноваженого органу публічної

адміністрації за обігом предметів, матеріалів та речовин, які становлять

підвищену небезпеку для життя і здоров’я людини та щодо яких встановлено

спеціальні правила або порядок. З огляду на те, що повноваження щодо

здійснення дозвільної системи у цій сфері покладено на органи поліції,

вважаємо, що дозвільну систему у вузькому розумінні варто розглядати як

дозвільну систему Національної поліції України, під якою слід розуміти

врегульовану чинним законодавством діяльність уповноважених підрозділів

Національної поліції України та їх посадових осіб щодо здійснення контролю

за дотриманням фізичними та юридичними особами нормативно закріплених

правил та порядку виготовлення, придбання, реалізації, транспортування,

зберігання, обліку, використання, ремонту та знищення спеціально

визначених предметів, матеріалів і речовин, які становлять підвищену

небезпеку для життя і здоров’я людини, а також відкриття та функціонування

підприємств, майстерень і лабораторій, стрілецьких тирів, стрільбищ,

мисливських стендів, магазинів, сховищ, складів, арсеналів і баз, де

зберігаються та/або використовуються ці предмети, матеріали і речовини.

У цьому контексті, хотілося б наголосити, що наразі вказане поняття в

окремих нормативно-правових актах охоплюється дефініцією «дозвільна

система органів внутрішніх справ». Так, відповідно до ст. 23 Закону України

«Про Національну поліцію» та п. 3 Положення про Національну поліцію,

затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.10.2015 № 877,

поліція відповідно до покладених на неї завдань: здійснює контроль за

дотриманням фізичними та юридичними особами спеціальних правил та

порядку зберігання і використання зброї, спеціальних засобів

36

індивідуального захисту та активної оборони, боєприпасів, вибухових

речовин і матеріалів, інших предметів, матеріалів та речовин, на які

поширюється дозвільна система органів внутрішніх справ [63; 64].

Крім того, згідно зі ст. 31 цього Закону, поліція може серед іншого

застосовувати такий превентивний захід, як перевірка дотримання вимог

дозвільної системи органів внутрішніх справ, особливості якої передбачені

ст. 39. Так, зокрема, поліція в порядку, визначеному Міністерством

внутрішніх справ України, може оглядати за участю адміністрації

(керівництва) юридичних осіб, фізичних осіб (у тому числі фізичних осіб -

підприємців) чи їх уповноважених представників приміщення, де

знаходяться зброя, спеціальні засоби, боєприпаси, вибухові речовини та

матеріали, інші предмети, матеріали і речовини, щодо зберігання і

використання яких визначено спеціальні правила або порядок та на які

поширюється дозвільна система органів внутрішніх справ, а також

безпосередньо оглядати місця їх зберігання з метою перевірки дотримання

правил поводження з ними та правил їх використання.

Поліція може оглядати зброю, спеціальні засоби, боєприпаси, що

знаходяться у фізичних та юридичних осіб, інші предмети, матеріали і

речовини, щодо зберігання та використання яких визначено спеціальні

правила чи порядок та на які поширюється дозвільна система органів

внутрішніх справ, з метою перевірки дотримання правил поводження з ними

та правил їх використання. Поліція відповідно до порядку, визначеного

Міністерством внутрішніх справ України, вилучає зброю, спеціальні засоби,

боєприпаси, вибухові речовини та матеріали, інші предмети, матеріали і

речовини, щодо зберігання і використання яких визначено спеціальні

правила чи порядок та на які поширюється дозвільна система органів

внутрішніх справ, а також опечатує і закриває об’єкти, де вони зберігаються

чи використовуються (у тому числі стрілецькі тири, стрільбища

невійськового призначення, мисливські стенди, підприємства і майстерні з

виготовлення та ремонту зброї, спеціальних засобів, боєприпасів, магазини, у

37

яких здійснюється їх продаж, піротехнічні майстерні, пункти вивчення

матеріальної частини зброї, спеціальних засобів, правил поводження з ними

та їх застосування) у випадку виявлення порушення правил поводження з

ними та правил їх використання, що загрожують громадській безпеці, до

усунення таких порушень [63].

Як бачимо, незважаючи на те, що з моменту запровадження реформи

системи МВС України, в рамках якого було, зокрема, створено окремий

центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та

координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ

України, а міліція як орган внутрішніх справ розформована, все однак на

сьогодні основні нормативно-правові акти, що регулюють діяльність

основного уповноваженого органу публічної адміністрації за обігом

предметів, матеріалів та речовин, які становлять підвищену небезпеку для

життя і здоров’я людини та щодо яких встановлено спеціальні правила або

порядок – Національної поліції України, містять словосполучення «дозвільна

система органів внутрішніх справ», що, фактично не відповідає дійсності та

вносить певні суперечності у правозастосовній практиці.

У зв’язку з цим, вважаємо доцільним внести відповідні зміни до Закону

України «Про Національну поліцію» та Положення про Національну поліцію

шляхом заміни словау тексті цих актів «дозвільна система органів

внутрішніх справ» на слова «дозвільна система Національної поліції

України».

Розглядаючи поняття та сутність дозвільної системи в Україні, не менш

важливим, на нашу думку, також є визначення нормативно-правового

регулювання цієї сфери. Так, варто наголосити, що суспільні відносини у

досліджуваній сфері регулюються низкою нормативно-правових актів.

Варто відмітити, що на сучасному етапі правове регулювання відносин,

які виникають в такій специфічній сфері суспільного життя як дозвільна

система, здійснюється нормами чинного адміністративного, цивільного та

кримінального законодавства, згідно з якими існує порядок, що зобов’язує

38

різні установи, організації, підприємства, колективи та окремих громадян

одержати в уповноважених на те органах виконавчої влади попередній дозвіл

на право здійснення чітко визначених дій. Перелік таких органів досить

численний, а сфера відносин, в яких функціонує дозвільний порядок,

різноманітна [65, с. 16-17]. Саме це й пояснює значну кількість нормативно-

правових актів, які тим чи іншим чином регулюють діяльність новоствореної

поліції щодо здійснення дозвільної системи.

У цьому контексті, варто підкреслити, що на сьогоднішній день

правове регулювання відносин у сфері обігу зброї здійснюється значною

кількістю законодавчих та інших нормативно-правових актів Верховної Ради

України, Президента України, Кабінету Міністрів України та відомчих

нормативних актів Міністерства внутрішніх справ України (далі – МВС)

тощо [185, с. 68-69]. Так, важливу роль у нормативно-правовому регулюванні

обігу зброї в Україні, перш за все, відіграють законодавчі та інші акти

Верховної Ради України, зокрема: Конституція України від 28 червня

1996 р. [66]; Кодекс України про адміністративні правопорушення від

7 грудня 1984 р. № 8073 [67]; Кримінальний кодекс України від 5 квітня

2001 р. № 2341-III [68]; Господарський кодекс України від 16 січня 2003 р.

№ 436-IV [69]; Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. № 435-IV

[203]; Закон України від 6 вересня 2012 р. № 5203-VI «Про адміністративні

послуги» [71]; Закон України від 2 березня 2015 р. «Про ліцензування видів

господарської діяльності» [72]; Закон України від 2 липня 2015 р. № 580-VIII

«Про Національну поліцію» [63]; постанова Верховної Ради України від

17 червня 1992 р. «Про право власності на окремі види майна» [73].

До підзаконних актів, що регулюють питання дозвільної системи в

Україні, можна віднести: указ Президента від 20 травня 1999 р. № 539/99

«Про запровадження дозвільної системи у сфері підприємницької

діяльності» [74]; постанова Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 1992 р.

№ 576 «Про затвердження Положення про дозвільну систему» [17];

постанова Кабінету Міністрів України від 7 вересня 1993 р. № 706 «Про

39

порядок продажу, придбання, реєстрації, обліку і застосування спеціальних

засобів самооборони, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної

дії» [75]; постанова Кабінету Міністрів України від 29 березня 2002 р. № 402

«Про затвердження Порядку і правил проведення обов’язкового страхування

цивільної відповідальності громадян України, що мають у власності чи

іншому законному володінні зброю, за шкоду, яка може бути заподіяна

третій особі або її майну внаслідок володіння, зберігання чи використання

цієї зброї» [76]; постанова Кабінету Міністрів України від 4 червня 2007 р. №

795 «Про затвердження переліку платних послуг, які надаються підрозділами

Міністерства внутрішніх справ, Національної поліції та Державної

міграційної служби, і розміру плати за їх надання» [77]; наказ МВС України

від 14 листопада 1992 р. № 625 «Про заходи щодо виконання Постанови

Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 1992 р. № 576 «Про затвердження

Положення про дозвільну систему» [78]. наказ МВС України від 31 травня

1993 р. № 314 «Про затвердження Інструкції про порядок приймання,

зберігання, обліку, знищення чи реалізації вилученої, добровільно зданої,

знайденої зброї та боєприпасів до неї» [79]; наказ МВС України від 18

жовтня 1993 р. № 642 «Про заходи щодо виконання Постанови Кабінету

Міністрів України від 7 вересня 1993 р. № 706 «Про порядок продажу,

придбання, реєстрації, обліку, зберігання і застосування спеціальних засобів

самооборони, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії» [80];

наказ МВС України від 24 липня 1996 р. № 523 «Про затвердження

Положення про порядок придбання, видачі, обліку, зберігання та

застосування вогнепальної зброї, боєприпасів до них, спеціальних засобів

індивідуального захисту працівниками судів і правоохоронних органів, а

також особами, які беруть участь у кримінальному судочинстві» [81]; наказ

МВС України від 24 липня 1996 р. № 524 «Про затвердження Положення про

порядок видачі народним депутатам України та окремим посадовим особам

апарату Верховної Ради України у тимчасове користування вогнепальної

зброї, її обліку і зберігання» [82]; наказ МВС України від 21 серпня 1998 р.

40

№ 622 «Про затвердження Інструкції про порядок виготовлення, придбання,

зберігання, обліку, перевезення використання вогнепальної, пневматичної і

холодної зброї, пристроїв вітчизняного виробництва для відстрілу патронів,

споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями

метальними снарядами несмертельної дії, та зазначених патронів, а також

боєприпасів до зброї та вибухових матеріалів» [83]; наказ МВС України від

13 червня 2000 р. № 379/ДСК «Про порядок придбання, зберігання, обліку,

використання та застосування пристроїв вітчизняного виробництва для

відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми

властивостями метальними снарядами несмертельної дії, та зазначених

патронів працівниками суду, правоохоронних органів та їх близькими

родичами, а також особами, які беруть участь у кримінальному судочинстві»

[84]; наказ МВС України від 13 червня 2006 р. № 594 «Про затвердження

Інструкції про порядок охорони зброї, бойових припасів та вибухових

матеріалів, які належать підприємствам, установам, організаціям, під час їх

перевезення» [85]; наказ Міністерства аграрної політики та продовольства

України від 17 жовтня 2011 р. № 549 «Про затвердження Положення про

правила проведення полювань, поводження із зброєю та порядок видачі

ліцензій на добування мисливських тварин» [86]; наказ МВС України від

29 грудня 2015 р. № 1644 «Про реалізацію повноважень Національної поліції

України з видачі та анулювання дозволів» [87]; інші нормативно-правові

акти.

Зрозуміло, що цей перелік не є вичерпним, оскільки існує значний

масив нормативно-правових актів, які опосередковано, але також стосуються

питання врегулювання правовідносин у сфері видання дозволів.

Дослідження інституту дозвільної системи, на нашу думку, неможливо

без проведення аналізу діяльності органів публічної адміністрації у цій сфері

та визначенні її місця в діяльності цих органів.

Варто зазначити, що участь у реалізації державної політики в

дозвільній сфері бере велика кількість суб'єктів з різною організаційною

41

структурою, державно-владними повноваженнями та відповідним правовим

статусом. Так, насамперед, хотілося б зазначити, що відповідне місце в

системі орагнів публічної адміністрації посідає Президент України, який

згідно з Конституцією України [66], є главою держави і здісйнює

повноваження від її імені. На основі та на виконання Конституції України та

законів України Президент видає укази і розпорядження, у тому числі й у

сфері дозвільної системи, які є обовязковими до виконання на території

України [66]. Так, наприклад, указом Президента від 20 травня 1999 р.

№ 539/99, з метою подолання правових, адміністративних та організаційних

перешкод, що стримують розвиток підприємництва, подальшого

послідовного впровадження дерегуляції підприємницької діяльності, було

визнано за необхідне вжити заходів щодо впорядкування встановлених

нормативно-правовими актами України правил та порядку одержання

суб'єктами підприємницької діяльності дозволів (спеціальних дозволів,

ліцензій, сертифікатів тощо) на здійснення окремих видів підприємницької

діяльності (далі - дозвільна система у сфері підприємницької діяльності),

виходячи з того, що єдиним документом дозвільного характеру, який дає

право на зайняття певним видом підприємницької діяльності, що підлягає

відповідно до законодавства обмеженню, є ліцензія [74].

Крім того, указом Президента України від 9 грудня 2010 р.

№ 1085/2010 з метою оптимізації системи центральних органів виконавчої

влади, усунення дублювання їх повноважень, забезпечення скорочення

чисельності управлінського апарату та витрат на його утримання,

підвищення ефективності державного управління, було створено нову

систему органів державної виконавчої влади [88].

Безпосередньо Президенту України як Голові Ради національної

безпеки і оборони України (РНБОУ) підпорядковані керівники окремих

органів виконавчої влади: Міністр Оборони України, Голова Служби безпеки

України та інші, що входять до складу РНБОУ. Здійснення дозвільної

системи на обіг зброї та боєприпасів до неї з метою захисту інтересів

42

держави в питаннях національної безпеки здійснюється відповідними

органами виконавчої влади, що входять до складу РНБОУ. Наприклад,

експонування в музеях та на виставках мінометів, артилерійських гармат,

танків, літаків з навчальним стрілецьким озброєнням здійснюється

Міністерством оборони України, військовим округом (оперативним

командуванням) без дозволу органу поліції [83].

Особливе місце серед органів публічної адміністрації у досліджуваній

сфері займає Кабінет Міністрів України, який відповідно до положень

Основного Закону України [66], є вищим органом виконавчої влади.

Безпосередньо Уряд України: спрямовує і координує роботу міністерств,

інших органів виконавчої влади; утворює, реорганізовує та ліквідовує

відповідно до закону міністерства та інші центральні органи виконавчої

влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої

влади; ризначає на посади та звільняє з посад за поданням Прем’єр-міністра

України керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до

складу Кабінету Міністрів України. Саме через нього забезпечується

здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання

Конституції і законів України, актів Президента України [66].

Визначену діяльність Кабінет Міністрів України здійснює шляхом

видання відповідних постанов і розпоряджень. Так, наприклад, постановою

від 12 жовтня 1992 р. № 576 Кабінетом Міністрів України затверджено

Положення про дозвільну систему [17], яке наразі є одним з основних

нормативно-правових актів у сфері функціонування дозвільної системи, та

норми якого є обовязковими для органів виконавчої влади та місцевого

самоврядування, а також підприємств, установ, організацій тощо.

Крім того, з урахуванням вимог Конституції України з метою

посилення захисту життя, здоров'я, честі та гідності громадян, захисту всіх

форм власності від протиправних посягань, Кабінет Міністрів України своєю

постановою від 7 вересня 1993 р. № 706 затвердив Положення про порядок

продажу, придбання, реєстрації, обліку і застосування спеціальних засобів

43

самооборони, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії [75]. До

того ж, саме Кабінетом Міністрів України згідно з його постановою від

2 жовтня 2015 р. № 877 [64] затверджено Положення про Національну

поліцію, яка посідає центральне місце в системі як правоохоронних, так і

інших органів державної влади та має спеціальний адміністративно-правовий

статус у сфері дозвільної системи.

Не менш важливу роль у реалізації норм дозвільної системи відіграють

й центральні органи виконавчої влади, які з одного боку приймають

відповідні підзаконні нормативно-правові акти, якими регламентуються

відносини, що виникають між суб'єктами дозвільної системи, а з іншого –

самі здійснюють застосування цих нормативних актів. Як ми вже зазначали

вище, згідно з постановою Кабінету Міністрів України 12 жовтня 1992 р.

№ 576 «Про затвердження Положення про дозвільну систему» [17]

Міністерством внутрішніх справ України розроблено та затверджено наказом

від 21 серпня 1998 р. № 622 [83] Інструкцію про порядок виготовлення,

придбання, зберігання, обліку, перевезення та використання вогнепальної,

пневматичної, холодної і охолощеної зброї, пристроїв вітчизняного

виробництва для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними

за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії, та

патронів до них, а також боєприпасів до зброї, основних частин зброї та

вибухових матеріалів. Зазначена Інструкція визначає умови та порядок

видачі та анулювання дозволів на придбання, зберігання, облік, охорону,

носіння, перевезення і використання зброї, пристроїв вітчизняного

виробництва для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними

за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії, та

патронів до них, боєприпасів, інших предметів, матеріалів та речовин, щодо

зберігання і використання яких установлено спеціальні правила, порядок та

на які поширюється дія дозвільної системи, правил поводження з ними та їх

застосування [83].

44

Відповідно до цієї Інструкції роботу щодо здійснення дозвільної

системи організовує безпосередньо Національна поліція України (як

центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та

координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ

України згідно із законом) через свої структурні підрозділи: уповноважений

підрозділ із контролю за обігом зброї центрального органу управління

поліцією; уповноважений підрозділ з контролю за обігом зброї та дозвільної

системи головних управлінь Національної поліції в Автономній Республіці

Крим та м. Севастополі, областях та м. Києві; територіальні (відокремлені)

підрозділи поліції в районах, містах, районах у містах [83]. Більш детально

роль Національної поліції України у сфері дозвільної системи (у т.ч. й в

умовах особливих правових режимів) буде розглянуто у другому розділі

дослідження.

Велике значення має діяльність органів публічної адміністрації, до

компетенції яких належить видача та переоформлення дозволів,

призупинення дії дозволів або їх анулювання, а також здійснення

контрольно-наглядової діяльності у сфері дозвільної системи.

Як слушно зазначає О.В. Харитонов, діяльність органів сфери

дозвільної системи виражається в конкретних діях, які виконуються їх

працівниками. Ці дії різноманітні і можуть бути об'єднані в більш-менш

однорідні групи. У сфері дозвільної системи найбільш розповсюдженою

формою діяльності органів, які її здійснюють, є видання актів управління,

тобто прийнятих в процесі виконавчо-розпорядчої діяльності на підставі

закону однобічних владних розпоряджень, які спрямовані на встановлення,

зміну або припинення конкретних правових відносин у сфері дозвільної

системи. Їх видова класифікація досить різноманітна, проте, найбільш

розповсюдженим є їх підрозділ за юридичними властивостями на

індивідуальні і нормативні. До першої групи відносяться акти, у яких

містяться розпорядження певним суб'єктам і які розраховані, як правило, на

одноразове виконання. Індивідуальні акти органів, які здійснюють дозвільну

45

систему, спрямовані на реалізацію диспозицій або санкцій правових норм. До

них відносяться акти про дозвіл певних дій якій-небудь особі або організації

[2, с. 95-96].

Наприклад, відповідно до Положення про Державну службу України з

питань праці, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від

11.02.2015 р. № 96, Держпраці видає у передбачених законодавством

випадках дозволи на право проведення вибухових робіт та виготовлення

засобів їх механізації [89]. З цими актами тісно пов'язані акти про надання

суб'єктивних прав. У результаті в окремих осіб виникають такі суб'єктивні

права, яких вони не мали до прийняття таких актів. Прикладом може бути

видача дозволів Національною поліцією України на право зберігання

вогнепальної мисливської зброї та ін.

До другої групи відносяться акти, які встановлюють загальні правила

поведінки, норми права. Вони регламентують однотипні суспільні відносини.

Так, при здійсненні дозвільної системи органами, які її здійснюють

видаються накази – акти управління, які видані в процесі здійснення

єдиноначальності відповідними посадовими особами органів виконавчої

влади (наприклад, наказ Міністерства аграрної політики та продовольства

України від 17 жовтня 2011 р. № 549 «Про затвердження Положення про

правила проведення полювань, поводження із зброєю та порядок видачі

ліцензій на добування мисливських тварин» [86]), інструкції – акти

управління, які встановлюють порядок здійснення певних дій, робіт тощо

(наприклад, Інструкція про порядок охорони зброї, бойових припасів та

вибухових матеріалів, які належать підприємствам, установам, організаціям,

під час їх перевезення [85]), постанови – акти управління, як правило,

нормативного характеру, які приймаються на вищому і центральному рівнях

виконавчої влади в колегіальному порядку (наприклад, постанова Кабінету

Міністрів України від 29 березня 2002 р. № 402 «Про затвердження Порядку і

правил проведення обов’язкового страхування цивільної відповідальності

громадян України, що мають у власності чи іншому законному володінні

46

зброю, за шкоду, яка може бути заподіяна третій особі або її майну внаслідок

володіння, зберігання чи використання цієї зброї» [76]) тощо.

Найбільш розповсюдженими методами адміністративної діяльності

органів, які наділені повноваженнями в сфері дозвільної системи, є методи

переконання і примусу, адміністративного й економічного впливу, нагляду і

контролю. Наприклад, відповідно до пункту 12 Положення про дозвільну

систему, Міністерство внутрішніх справ України, Міністерство охорони

здоров’я України, Міністерство енергетики та захисту довкілля України і

Державна служба України з питань праці здійснюють контроль за

дотриманням посадовими особами міністерств, інших центральних органів

державної виконавчої влади, підприємств, установ, організацій,

господарських об'єднань і громадянами встановленого порядку

виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення і використання

предметів, матеріалів і речовин, відкриття і функціонування підприємств,

майстерень і лабораторій, на які поширюється дозвільна система [17].

Тобто, як бачимо, у систему органів публічної адміністрації, які

наділені повноваженнями з видачі дозволів на предмети, що перераховані в

пункті 2 Положення про дозвільну систему, входять: Національна поліція

України (Міністерство внутрішніх справ України), Державна служба України

з питань праці (Держпраці), Міністерство енергетики та захисту довкілля

України, Міністерство охорони здоров'я України (далі - МОЗ). До таких

також органів також слід віднести й Державну інспекцію ядерного

регулювання України (Держатомрегулювання).

Особливістю юридичного положення перелічених органів є те, що

тільки цим органам і нікому іншому надане право надавати офіційні дозволи

зацікавленим суб'єктам на здійснення певних видів діяльності або наділяти їх

повноваженнями щодо предметів, які уявляють підвищену суспільну

небезпеку. Кожен з названих органів публічної адміністрації наділяється

згідно з чинним законодавством відповідними повноваженнями у сфері

дозвільної системи. При цьому варто погодитися з тим, що обсяг у різних

47

органів не однаковий [2, с. 100]. Так, згідно з п. 9 Положення про дозвільну

систему, Держпраці разом із МВС визначає порядок видачі дозволів на

виготовлення, придбання, зберігання, облік, охорону, перевезення і

використання вибухових матеріалів і речовин [17].

Відповідно до Положення про Державну службу України з питань

праці, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11 лютого

2015 р. № 96, Держпраці є спеціально уповноваженим центральним органом

виконавчої влади, який реалізує державну політику у сферах промислової

безпеки, охорони праці, гігієни праці, поводження з вибуховими матеріалами

промислового призначення, здійснення державного гірничого нагляду, а

також з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про

працю [89].

Основними завданнями Держпраці є: 1) реалізація державної політики

у сферах промислової безпеки, охорони праці, гігієни праці, поводження з

вибуховими матеріалами промислового призначення, здійснення державного

гірничого нагляду, а також з питань нагляду та контролю за додержанням

законодавства про працю, зайнятість населення, загальнообов’язкове

державне соціальне страхування в частині призначення, нарахування та

виплати допомоги, компенсацій, надання соціальних послуг та інших видів

матеріального забезпечення з метою дотримання прав і гарантій

застрахованих осіб; 2) здійснення комплексного управління охороною праці

та промисловою безпекою на державному рівні; здійснення державного

регулювання і контролю у сфері діяльності, пов’язаної з об’єктами

підвищеної небезпеки; організація та здійснення державного нагляду

(контролю) у сфері функціонування ринку природного газу в частині

підтримання належного технічного стану систем, вузлів і приладів обліку

природного газу на об’єктах його видобутку та забезпечення безпечної і

надійної експлуатації об’єктів Єдиної газотранспортної системи [89].

Держнаглядохоронпраці України відповідно до покладених на нього

завдань в сфері дозвільної системи: 1) готує та подає в установленому

48

порядку пропозиції щодо формування державної політики у сфері

поводження з вибуховими матеріалами промислового призначення;

2) координує відповідно до законодавства роботу міністерств, інших

центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної

Республіки Крим, місцевих держадміністрацій, органів місцевого

самоврядування, підприємств, установ та організацій, інших суб’єктів

господарювання у сфері поводження з вибуховими матеріалами

промислового призначення; 3) здійснює державний нагляд (контроль) за

додержанням законодавства у сфері охорони праці в частині безпеки робіт у

сфері поводження з вибуховими матеріалами промислового призначення, у

тому числі з питань: безпеки робіт у сфері поводження з вибуховими

матеріалами промислового призначення, проведення робіт з утилізації

звичайних видів боєприпасів, ракетного палива та вибухових матеріалів

військового призначення; навчання працівників у сфері поводження з

вибуховими матеріалами промислового призначення та перевірки їх знань

тощо [89].

До наступного органу публічної адміністрації, що здійснює дозвільну

систему, можна віднести Міністерство енергетики та захисту довкілля

України, яке відповідно до постанови Кабінету Міністрів України 21 січня

2015 р. № 32, є головним органом у системі центральних органів виконавчої

влади, який забезпечує формування та реалізацію державної політики у

сферах: охорони навколишнього природного середовища, екологічної та в

межах повноважень, передбачених законом, біологічної і генетичної безпеки;

геологічного вивчення та раціонального використання надр; охорони

навколишнього природного середовища, раціонального використання,

відтворення і охорони природних ресурсів та у галузях електроенергетики і

теплопостачання тощо [90].

Основними завданням Мінекоенерго є: 1) забезпечення формування

державної політики та її реалізація у вищезазначених сферах, а також у сфері

державного нагляду (контролю) за додержанням вимог законодавства з

49

питань поводження з небезпечними хімічними речовинами, пестицидами та

агрохімікатами тощо; 2) забезпечення видачі ліцензії на провадження

господарської діяльності з виробництва особливо небезпечних хімічних

речовин, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України,

поводження з небезпечними відходами та здійснення контролю за

додержанням суб’єктами господарювання ліцензійних умов; 3) видача,

анулювання, здійснення переоформлення документів дозвільного характеру

на: транскордонне перевезення небезпечних відходів; ввезення на митну

територію України незареєстрованних пестицидів та агрохімікатів, що

використовуються для державних випробувань і наукових досліджень, а

також обробленого ними насіннєвого (посадкового) матеріалу; провадження

діяльності, пов’язаної із штучними змінами стану атмосфери та атмосферних

явищ у господарських цілях; викиди забруднюючих речовин в атмосферне

повітря стаціонарними джерелами для об’єктів, які взяті на державний облік і

мають виробництва або технологічне устаткування, на яких повинні

впроваджуватися екологічно безпечні технології та методи керування

(об’єкти першої групи); 4) забезпечення нормативно-правового регулювання,

а саме розробка проектів нормативно-правових актів, видача нормативно-

правових актів в межах повноважень, передбачених законом, у сфері охорони

атмосферного повітря з питань визначення вимог до оформлення документів

для отримання дозволів та встановлення форми дозволів тощо [90].

Також, варто зауважити, що дозвільними, контрольними і

погоджувальними повноваженнями щодо видачі дозволів на предмети

дозвільної системи, наділені й органи Міністерства охорони здоров'я України

(МОЗ), яке відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від

25 березня 2015 р. № 267 є головним органом у системі центральних органів

виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику

у сфері охорони здоров’я, захисту населення від інфекційних хвороб,

протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним

захворюванням, забезпечує формування та реалізує державну політику у

50

сфері епідеміологічного нагляду (спостереження), забезпечує формування та

реалізацію державної політики у сфері створення, виробництва, контролю

якості та реалізації лікарських засобів, медичних імунобіологічних

препаратів і медичних виробів, у сфері обігу наркотичних засобів,

психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів, протидії їх незаконному

обігу, а також забезпечує формування державної політики у сфері

санітарного та епідемічного благополуччя населення [91].

Основними завданнями МОЗ є: 1) забезпечення формування та

реалізація державної політики у сфері охорони здоров’я, протидії ВІЛ-

інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням;

2) забезпечення формування та реалізація державної політики у сфері

епідеміологічного нагляду (спостереження); 3) забезпечення формування та

реалізації державної політики у сфері створення, виробництва, контролю

якості та реалізації лікарських засобів, медичних імунобіологічних

препаратів і медичних виробів; 4) забезпечення формування державної

політики у сфері санітарного та епідемічного благополуччя населення;

5) забезпечення формування та реалізації державної політики у сфері обігу

наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів,

протидії їх незаконному обігу; 6) координація діяльності органів виконавчої

влади з питань обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів

і прекурсорів, протидії їх незаконному обігу [91].

МОЗ України відповідно до покладених на нього завдань в сфері

дозвільної системи: 1) затверджує: галузеві стандарти у сфері охорони

здоров’я, зокрема клінічні протоколи і стандарти, здійснює контроль за їх

дотриманням; критерії та стандарти державної акредитації закладів охорони

здоров’я; єдині кваліфікаційні вимоги до осіб, які провадять певні види

медичної та фармацевтичної діяльності, у тому числі господарську

діяльність; 2) здійснює: ліцензування господарської діяльності з медичної

практики; видає спеціальні дозволи фізичним особам - підприємцям на

зайняття народною медициною (цілительством); затверджує переліки:

51

препаратів (лікарських засобів), що містять незначну кількість наркотичних

засобів, психотропних речовин і прекурсорів, що підлягають контролю під

час ввезення на митну територію України та вивезення за її межі; отруйних і

сильнодіючих лікарських засобів;дозволених методів профілактики,

діагностики, лікування і реабілітації тощо [91].

У систему органів публічної адміністрації, які здійснюють дозвільну

систему щодо предметів, що уявляють потенційну суспільну небезпеку,

також входить Державна інспекція ядерного регулювання України

(Держатомрегулювання).

Відповідно до Закону України від 08.02.1995 № 39/95-ВР «Про

використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» [92], Законом України

від 11.01.2000 № 1370-ХІV «Про дозвільну діяльність у сфері використання

ядерної енергії» [93], а також Положення про Державну інспекцію ядерного

регулювання України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів

України від 20 серпня 2014 р. № 363, Державна інспекція ядерного

регулювання України (Держатомрегулювання) є центральним органом

виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну

політику у сфері безпеки використання ядерної енергії [94].

Основними завданнями Держатомрегулювання є: 1) забезпечення

формування та реалізація державної політики у сфері безпеки використання

ядерної енергії; 2) здійснення державного регулювання безпеки

використання ядерної енергії; 3) здійснення повноважень компетентного

органу з фізичного захисту ядерного матеріалу та ядерних установок

відповідно до Конвенції про фізичний захист ядерного матеріалу та ядерних

установок; з питань безпечного перевезення радіоактивних матеріалів

відповідно до правил ядерної та радіаційної безпеки при перевезенні

радіоактивних матеріалів; з питань аварійного оповіщення та інформування

згідно з Конвенцією про оперативне оповіщення про ядерні аварії [94].

Держатомрегулювання України відповідно до покладених на нього

завдань: 1) в установленому законодавством порядку видає: дозволи на

52

перевезення радіоактивних матеріалів у разі їх міжнародного перевезення;

окремі дозволи на виконання певних видів робіт чи операцій на етапах

будівництва, введення в експлуатацію, експлуатації та зняття з експлуатації

ядерної установки, експлуатації та закриття сховища для захоронення

радіоактивних відходів; дозволи на використання земель і водойм,

розташованих у санітарно-захисній зоні ядерної установки, об’єкта,

призначеного для поводження з радіоактивними відходами, уранового

об’єкта за погодженням з експлуатуючою організацією; 2) вносить дозволи

на перевезення радіоактивних матеріалів у разі їх міжнародного перевезення

до єдиного державного інформаційного веб-порталу “Єдине вікно для

міжнародної торгівлі” у формі електронного документа, засвідченого

кваліфікованим електронним підписом; 3) затверджує умови та порядок

видачі окремих письмових дозволів на види робіт чи операцій на етапах

будівництва, введення в експлуатацію, експлуатації та зняття з експлуатації

ядерної установки та на етапах експлуатації та закриття сховища для

захоронення радіоактивних відходів тощо [94].

Не менш важливим органом публічної адміністрації, що здійснює

дозвільну систему у сфері господарської діяльності, є Державна регуляторна

служба України (ДРС), яка, відповідно до постанови Кабінету Міністрів

України від 24 грудня 2014 р. № 724, є центральним органом виконавчої

влади, що реалізує державну регуляторну політику, політику з питань

нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності, ліцензування та

дозвільної системи у сфері господарської діяльності та дерегуляції

господарської діяльності [95].

ДРС відповідно до покладених на неї завдань: 1) бере участь у

розробленні проектів нормативно-правових актів з питань видачі документів

дозвільного характеру та погоджує їх в установленому порядку; здійснює в

межах повноважень, передбачених законом, контроль за дотриманням вимог

законодавства з питань видачі документів дозвільного характеру та

методичне забезпечення діяльності дозвільних органів і державних

53

адміністраторів; 3) є розпорядником Реєстру документів дозвільного

характеру [95].

Підтримуємо думку про те, що усі перелічені вище органи публічної

адміністрації (МВС, Національна поліція України, Держпраці, Мінекоенерго,

МОЗ, Держатомрегулювання) для досягнення чіткого виконання вимог

дозвільної системи і розвитку суспільних відносин у межах закону,

наділяються правом застосування різних примусових заходів, серед яких

можна виділити наступні: 1) адміністративно-попереджувальні заходи:

можливість проведення перерахованими органами наглядових перевірок за

дотриманням встановлених правил дозвільної системи; встановлення різних

обмежень, тимчасових заборон; 2) заходи запобігання правопорушенням:

зупинка проведення робіт (наприклад вибухових), а також припинення

експлуатації відповідних об'єктів; 3) адміністративні стягнення: накладення

штрафу або застосування інших заходів стягнення за невиконання законних

вимог посадових осіб відповідних органів з усунення порушень вимог

положень дозвільної системи [2, с. 112-113].

Підсумовуючи необхідно наголосити на тому, що важливе місце в

діяльності органів публічної адміністрації посідає дозвільна система, під

якою в широкому розумінні варто розглядати нормативно закріплену

діяльність щодо забезпечення органами публічної адміністрації чітко

визначеного порядку щодо обов’язкового отримання організаціями,

установами та окремими особами дозволу на здійснення дій, встановлених

відповідними правилами.

У свою чергу, поняття «дозвільної системи» у вузькому розумінні

доцільно розглядати як «дозвільну систему Національної поліції України»,

під якою слід розуміти врегульовану чинним законодавством діяльність

уповноважених підрозділів Національної поліції України та їх посадових

осіб щодо здійснення контролю за дотриманням фізичними та

юридичними особами нормативно закріплених правил та порядку

виготовлення, придбання, реалізації, транспортування, зберігання, обліку,

54

використання, ремонту та знищення спеціально визначених предметів,

матеріалів і речовин, які становлять підвищену небезпеку для життя і

здоров’я людини, а також відкриття та функціонування підприємств,

майстерень і лабораторій, стрілецьких тирів, стрільбищ, мисливських

стендів, магазинів, сховищ, складів, арсеналів і баз, де зберігаються та/або

використовуються ці предмети, матеріали і речовини.

1.3. Зарубіжний досвід правового регулювання у сфері дозвільної

системи

Україна, будучи молодою європейською країною, на початку 90-х років

долучилася до процесу євроінтеграції. За роки співпраці України з

Європейським Союзом державна політика у сфері європейської інтеграції

України суттєво поглибилася. Її змістова частина зазнала змін у зв’язку з

підписанням Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та

Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і

їхніми державами-членами, з іншої сторони [186, с. 33].

З огляду на це, у сучасних умовах інтеграції України до європейського

співтовариства виникає необхідність імплементації відповідних

європейських і міжнародних стандартів у різні сфери життєдіяльності

українського суспільства, у т.ч. й у сфері дозвільної системи. У зв’язку з цим

постає необхідність у забезпеченні ефективного нормативно-правового

регулювання відносин у сфері зберігання та використання зброї, боєприпасів,

вибухових речовин і матеріалів, інших предметів, матеріалів і речовин, на які

поширюється дозвільна система в Україні. Вирішення завдання щодо

визначення конкретних напрямків вдосконалення адміністративно-правових

засад діяльності Національної поліції України у сфері дозвільної системи, на

нашу думку, не можливе без вивчення й аналізу відповідного зарубіжного

досвіду у цій сфері. За таких умов виникає необхідність у дослідженні

особливостей адміністративної діяльності правоохоронних органів

55

зарубіжних країн у сфері дозвільної системи, у т.ч. й в умовах особливих

правових режимів.

Здійснюючи аналіз зарубіжного досвіду у досліджуваній сфері, варто

погодитись з тим, що кожного разу, звертаючись до закордонного досвіду,

ми не тільки намагаємося задовольнити свою цікавість. Головною метою

порівняльних досліджень є намагання взяти у своїх колег кращий досвід,

зіставити результати діяльності, покращити свої власні справи у тій або іншій

галузі або, навпаки, переконатися у правильності своїх зусиль [96].

Аналіз наукової літератури та окремих нормативних актів дає підстави

стверджувати, що у більшості країн ЄС наявні відповідні законодавчі акти,

що регламентують обіг зброї у державі, що у свою чергу є важливим

фактором у здійсненні дозвільної системи. Слід констатувати, що зазначені

акти є доволі різними за своєю термінологією та змістом, що пояснюється

національними та історичними особливостями становлення права на

придбання та зберігання зброї. Виходячи з цього, країни світу по-різному

підходять до надання громадянам права на зброю. У цьому контексті

слушною є думка М. Ларіна, який зазначає, що зарубіжний досвід щодо

надання права громадянам на використання зброї в індивідуальних цілях – це

довгий і важкий пошук компромісу між визнанням права громадян на

збройний самозахист та необхідністю жорстокого державного контролю [97,

с. 6].

Розглядаючи особливості діяльності правоохоронних органів

зарубіжних країн у сфері дозвільної системи в західноєвропейських країнах,

перш за все слід звернути увагу на досвід Великобританії. Так, норми, що

регулюють правові основи здійснення дозвільної системи викладені у Законі

«Про вогнепальну зброю» 1968 р. та Законі «Про вогнепальну зброю» 1969 р.

у Шотландії. Взагалі, «…у Великобританії державний контроль за обігом

вогнепальної зброї, що знаходиться в приватному володінні, розпочався з

прийняттям у 1903 р. першого обмежувального законодавчого акту про

пістолети. Починаючи з цього часу контроль щодо прав громадян на

56

володіння вогнепальною зброєю стає дедалі суворішим. Так, 30.05.1968

парламент Великобританії прийняв комплексний законодавчий акт «Про

вогнепальну зброю» (Fіrемеn’s Act. 1968. Government publications, London. P.

1–46. HMSO/ISBN 0 10 5427683). У подальшому було прийнято ще сім

кардинальних виправлень до цього Закону, що посилювали контрольні

функції держави в питаннях обігу зброї, що знаходиться в приватному

володінні громадян, а також вводили і деякі обмеження права громадян у

сфері володіння окремими видами вогнепальної зброї» [98, с. 75].

У розділі 5 англійського закону викладені загальні поняття

вогнестрільної зброї, види забороненої зброї. На придбання, зберігання та

носіння вогнестрільної зброї, звичайно ж, потрібно одержати сертифікат, що

засвідчує право власника на проведення зі зброєю певних дій. Самозахист, як

причина одержання подібного сертифіката, одночасно не приймається.

Причинами можуть бути лише бажання займатися полюванням або участь в

організованих стрільбах. Сертифікат отримують у поліції або в шерифа

(Шотландія) за місцем проживання власника, про що подається офіційна

заява. Заявник проходить обгрунтовану поліцейську, адміністративниу та

медичну перевірки, після чого він може одержати такий сертифікат.

Особливістю англійського законодавства є те, що в цій країні широко

розвинутий правовий інститут консигнаторства (поручительства). Часто, щоб

одержати сертифікат на право володіння вогнестрільною зброєю, за заявника

повинна поручитись людина, яка знає його не менше 5 років. Консигнатор

(поручитель) повинен, як мінімум, бути державною посадовою особою

(банкір, радник, юрист, військовий або поліцейський офіцер), інакше він не

має права поручатись за заявника [99, с. 120-121].

Громадянин, який одержав право на придбання, зберігання

вогнепальної зброї та боєприпасів, зобовязаний зберігати її в сейфі у

розібраному вигляді в спеціальному приміщені, доступ до якого має тільки

він. Параметри цього приміщення визначає поліцейський офіцер, який

займається розглядом заяви. Існують визначені стандарти безпеки: розміри,

57

товщина стін, система замків тощо. Сертифікат видається терміном на 3

роки, після чого він може бути подовжений чи анульований [99, с. 121].

На сьогодні чинним законодавчим актом у цій сфері, схваленим у

1997 р. (The Firearms (Amendment) Act. 20 December 1997. London: HMSO

ISBN 0 11 341421.), внесені ще більш істотні виправлення, порівняно із

Законом 1968 р., якими ще більш обмежені види зброї, що знаходяться в

цивільному обігу. Так, цілком заборонена крупнокаліберна мисливська

зброя, заборонені як зброя самооборони пістолети і револьвери. Дозволені до

обігу лише малокаліберні спортивні пістолети і револьвери. Заборонено

пересилання зброї, купування її повинно здійснюватися особисто. Контроль

над обігом зброї покладений на спеціальний підрозділ поліції, який

наділений правом проникнення в приватне володіння громадян. На усіх

власників зброї заведена єдина комп’ютерна інформаційна база даних.

Одночасно в країні встановлено більш сувору відповідальність за незаконний

обіг зброї [100].

Серед країн Європи законодавство Федеративної Республіки

Німеччина (ФРН) за заборонними властивостями у сфері дозвільної системи

поступається тільки Британському. У 1973 р. у ФРН був прийнятий у першій

редакції Закон «Про зброю», який мав яскраво виражену обмежувальну

спрямованість. Цим законом в державі запроваджувалась обов’язкова

реєстрація зброї, що дало змогу визначити її кількість у приватному

(легальному) володінні (близько 10 млн. одиниць зброї) [101, с. 19]. Даний

Закон вступив в силу у новій редакції у березні 1976 р., а вже у 1995 р. – в

шостій редакції. Відповідно до положень Закону, вогнепальну зброю у ФРН

можуть придбати лише мисливці і члени офіційно зареєстрованих спортивно-

стрілецьких товариств тільки з 21-го року. Крім того, до числа неодмінних

умов належать відсутність судимості і зв’язків з екстремістськими

організаціями. Зберігати зброю у будинку можна тільки в спеціальних

сейфах окремо від патронів. Навіть для придбання газового пістолета або

«пугача» необхідна ліцензія. Різко обмежений продаж холодної зброї. Під

58

заборону також потрапили електрошокери. Зброю, яка має вигляд

справжньої, не можна виносити на вулицю. Навіть для пістолетів і гвинтівок,

перероблених із вогнепальних у пневматичні, тепер потрібно одержати

дозвіл [102]. Відповідальними органами, уповноваженими здійснювати

дозвільну систему, наприклад, у Саксонії є окружні поліцейські органи

(земельні установи). Законом «Про зброю» 2003 р. скасовано частину

обмежень на придбання деяких видів вогнепальної зброї за тактико-

технічними характеристиками. Крім того, Законом були введені більш

жорсткі вимоги у сфері дозвільної системи (щодо вільного обігу сигнальної

та газової зброї) [99, с. 132-133].

Також особливістю законодавства ФРН є те, що із чинного Закону

«Про зброю» вилучені такі поняття, як «гладкоствольна зброя»,

«довгоствольна зброя», «короткоствольна зброя», «мисливська зброя»,

«нарізна зброя», «пістолети» та «револьвери». Тобто, як бачимо, для

законодавця Німеччини усі перелічені терміни не мають особливого

юридичного значення, а тому охоплюються єдиним поняттям – «вогнепальна

зброя».

Придбання громадянами Німеччини короткоствольної вогнепальної

зброї має певні труднощі. Так, відповідно до параграфу 28 та ст. 34-а Закону

«Про зброю», потреба в даному виді зброї визнається лише тоді, коли особа

аргументовано і переконливо доведе необхідність придбання

короткоствольної нарізної вогнепальної зброї для виконання, наприклад,

охоронних функцій підприємством та охоронним персоналом. У дозволі

може бути відмовлено, якщо особа буде визнана «неблагонадійною» у

випадках, коли вона притягувалась до адміністративної чи кримінальної

відповідальності (або персонал охорони), або має психічні захворювання, чи

коли гарантійне страхування не покриває ризику від наслідків, що можуть

виникнути при застосуванні вогнепальної зброї. Потреба особи в дозволі на

вогнепальну зброю перевіряється кожні три роки [99, с. 132-133].

59

В Австрії основні питання дозвільної системи регламентуються

Законом «Про зброю» 1986 р. У свою чергу, виробництво і торгівля

вогнепальною зброєю регулюється Промисловим Статутом, вивіз – Законом

«Про міжнародну торгівлю» 1995 р. чи Законом «Про військові матеріали»

(Федеральний закон про ввіз, вивіз і транзит військових матеріалів, який був

прийнятий у 1977 р.). Законодавче регулювання дозвільної системи в Австрії,

за своїм призначенням і порядком застосування, багато в чому подібне до

законодавства інших європейських держав. Однією з основних відмінностей

варто виділити більш жорсткі вимоги не до власників дозволів на придбання,

збереження та носіння вогнестрільної зброї, а до продавців останньої, та

органів, що її реєструють. Мабуть єдиними чинниками й умовами

стримування злочинності, пов’язаної із застосуванням вогнестрільної зброї, є

жорсткий, вироблений роками контроль держави до власників зброї, ну, і

звичайно ж, непорушна законослухняність і довіра до уряду з боку громадян

Австрії [99, с. 128-130].

Необхідно підкреслити, що 2013 року Бельгія залишалась єдиною

країною Євросоюзу, в якій була можливість вільного придбання вогнепальної

зброї, однак зростання кількості резонансних убивств змусили уряд цієї

країни під тиском громадськості повністю заборонити вільний продаж. 680

видів найменувань зброї, зокрема фольклорна, декоративна, історична, тепер

вимагають проходження дозвільної системи [103, с. 62].

Наразі, володіння вогнепальною зброєю в Бельгії заборонено, крім

осіб, які мають спеціальний дозвіл, виданий начальником відділення

комунальної поліції, а у випадку його відсутності – командиром бригади

жандармерії за місцем проживання заявника. Якщо у видачі дозволу було

відмовлено або клопотання не було розглянуто протягом трьох місяців, то

керуючий тією провінцією, де проживає заявник, може звернутися (після

ухвалення рішення) до Королівського Прокурора округу за місцем

проживання заявника. Якщо виявиться, що збереження зброї може вплинути

на громадський порядок, то керуючий провінцією, де проживає заявник,

60

може призупинити дію дозволу на підставі мотивованого рішення, надалі

повідомивши про цей факт Королівського Прокурора округу за місцем

проживання заявника [99, с. 130].

Варто також зазначити, що носіння зброї для захисту дозволяється,

якщо на це є законний дозвіл, як посвідчення, видане керуючим провінцією

за місцем проживання заявника. Максимальний термін дії такого дозволу

складає три роки. У свою чергу, власник зброї повинен суворо

дотримуватись правил носіння вогнепальної зброї, зазначених у дозволі.

Відомство, що видало дозвіл, має право призупинити його дію на підставі

мотивованого рішення: якщо носіння зброї може негативно вплинути на стан

громадського порядку, якщо заявник не доримується правил носіння,

зазначених у дозволі, а також за наявності інших мотивів, що не дозволяють

надалі мати дозвіл на носіння зброї.

Згідно з бельгійським законодавством існує заборона здійснювати

продаж боєприпасів до зброї самозахисту, якщо вони не призначені для тієї

зброї, що зазначена у дозволі власника. Безпосередньо для покупки

боєприпасів необхідно в магазині надати дозвіл на вогнепальну зброю і

документи, що засвідчують особистість покупця. Також забороняється

виготовлення, продаж, імпорт, збереження бронебійних, запалювальних,

розривних боєприпасів, а також боєприпасів з експансивним ефектом для

пістолетів і револьверів заборонено. Проте, слід зауважити, що зазначені

положення не поширюються на боєприпаси, виготовлені на експорт.

Окремо, варто наголосити на тому, що положення бельгійського

законодавства не поширюються на рішення, прийняті Королівськими

Збройними силами, зокрема: зброя та спеціальні боєприпаси для державних

служб, агентів спецслужб або сил правопорядку, які несуть службу по

охороні громадського порядку, є регламентованими. Вказані норми зазначені

у Законі «Про зброю в Бельгії» від 3 січня 1933 р. (із доповненнями 1991 р.) і

в Королівському положенні про зброю. Статті цих нормативних актів

регламентують надання або експорт зброї для самооборони, видачу дозволу

61

на носіння зброї самозахисту громадянам Бельгії, також особам, які живуть

за межами держави, та не мають бельгійского громадянства. Також, слід

відмітити, що обовязковою умовою для представників охоронних служб

Бельгії, які отримали дозвіл на носіння зброї, є її збереження у спеціальних

приміщеннях [99, с. 131].

Що стосується безпосередньо процедури отримання дозволу, то

необхідно підкреслити, що найбільш частим мотивом для його отримання є

спортивна стрільба, оскільки заявник, як правило, є членом відповідного

клубу зі спортивної стрільби. В анкеті, як необхідному документі при подачі

заяви, що об’єктивно розглядається компетентними установами, міститься

інформація про кримінальне минуле заявника, якщо таке мало місце,

психічний стан тощо. Особа, яка подає заяву, проходить тестування на

вміння користуватись зброєю, знання її матеріальної частини та бойових

якостей, безпеки поводження зі зброєю. До того ж, незалежно від цілей

одержання дозволу, від неї вимагається знання законодавства, що

регламентує її використання. Наступним етапом для отримання відповідного

дозволу є навчльне моделювання ситуацій, повязаних із застосуванням зброї

для перевірки особи спроможності знаходити оптимальний вихід з них, щоб

уникнути застосування вогнепальної зброї самозахисту. Наприкінці, після

перелічених стадій отримання дозволу, складається висновок про достатню

підготовленість заявника володіти вогнепальною зброєю.

Значним досягненням щодо правового регулювання у сфері дозвільної

системи у Чеській Республіці слід вважати прийнятий Закон «Про

вогнепальну зброю і боєприпаси» від 03.11.1995 № 288, в основу якого лягли

положення законів про зброю інших європейських держав. Цей Закон

визначає як умови володіння, зберігання, транспортування, використання і

реєстрації вогнепальної зброї та боєприпасів, так й деякі умови здійснення

підприємницької діяльності, пов’язаної з ними, обсяг прав державних

установ і влади в галузі обігу вогнепальної зброї ті боєприпасів. Слід

зауважити, що основними умовами щодо перелічених видів обігу зброї є:

62

наявність ліцензії, що видається для проведення законних дій особі, яка

проживає на території Чехії та досягла 21-річного віку, пройшла перевірку на

професійну придатність, ні в чому не обвинувачувалась і є надійною, не

страждає психічними або іншими захворюваннями. Водночас, зазначений

Закон не стосується обігу вогнепальної зброї і боєприпасів, що перебувають

на озброєнні в армії Чеської Республіки, поліції та збройних підрозділах

митного нагляду [99, с. 135-136]. Взагалі, ліберальність законодавства Чехії

полягає в наявності можливості придбання зброї для самозахисту та

можливості прихованого носіння зарядженої зброї, так само за наявності

ліцензії зброю можна зберігати вдома в зарядженому стані, що є достатньо

нетиповим явищем для більшості європейських країн [103, с. 79].

Положення, що регулюють правові основи дозвільної системи,

містяться у Декреті про вогнестрільну зброю 1970 р. та Законі «Про

вогнестрільну зброю» 1967 р., який був доповнений і прийнятий

Парламентом (набрав сили з 01.04.1996). Він більш чітко викладений і

організований у порівнянні з попереднім. Він направлений на забезпечення

виконання прийнятих Радою (European Communities Council Directive)

положень у сфері дозвільної системи (стосовно контролю щодо придбання та

володіння вогнестрільною зброєю). Що стосується застосування

вогнестрільної зброї у злочинних діях, то відповідні положення містяться у

Загальному Кодексі про карні покарання (General Penal Code). Це стосується

вбивств, розбійних нападів, заподіяння тілесних ушкоджень, грабежів тощо,

а також й інших злочинів, пов’язаних із застосуванням вогнестрільної зброї.

Законодавство Швеції встановило щодо вогнестрільної зброї певні

обмеження використання та застосування при її одержанні. Воно багато в

чому подібне до англійського. Не кожна людина в державі має право на

володіння вогнестрільною зброєю. Проте, злочинність, судячи зі

статистичних даних, знаходиться на низькому рівні. Контроль з боку

держави постійно видозмінюється, а це говорить про те, що Уряд Швеції

уважно стежить за тим, що відбувається в країні [99, с. 124-127].

63

Парламент Італії в січні 2006 року також схвалив Закон у сфері

дозвільної системи, який дозволяє громадянам застосовувати легально

зареєстровану зброю для захисту свого життя і власності [104]. У свою чергу,

законодавство Франції також надає право своїм громадянам володіти

бойовою вогнепальною зброєю, мисливською, спортивною, зброєю

самооборони. У Франції після вступу в силу декрету 1995 р. фактично

скасовано колишній порядок придбання зброї – нові форми передбачають

отримання попереднього дозволу від правоохоронних органів. При цьому

кількість різновидів бойової зброї, якою мають право володіти громадяни,

дуже велика. Це револьвери, пістолети-кулемети, гвинтівки, карабіни тощо.

Законодавство Франції надає право своїм громадянам володіти бойовою

вогнепальною зброєю, мисливською, спортивною, зброєю самооборони [105,

с. 3].

У Словацькій Республіці, наприклад, відповідно до Закону «Про

зброю» (прийнятого у 1993 р.), дозвіл на придбання зброї поліція видає

строком на 5 років фізичним особам, які досягли 21 року, є психічно

бездоганні і надійні, за станом здоров’я відповідають певним медичним

вимогам, витримали екзамен на професійну придатність зберігати та носити

зброю. Екзаменаційна комісія складається з працівників місцевого органу

поліції, прокурора, лікаря і представника місцевої державної адміністрації.

Дозвіл видається особі, яка постійно проживає (прописана) на території

Республіки. Не надається дозвіл на придбання вогнепальної зброї особі, яка:

була засуджена на законних підставах за особливо небезпечні злочини, за

умісні злочини або за злочини, що скоєні через недбалість, з використанням

зброї або якщо судимість не погашена, якщо особа не є бездоганною;

зловживає алкогольними напоями; за останні два роки притягувалась до

відповідальності за грубі порушення правил зберігання та носіння зброї, а

також якщо з цієї причини вона була позбавлена дозволу на зберігання зброї;

якщо поліцейським підрозділам відомі інші факти, які не дають гарантій, що

ця особа не допустить зловживання зброєю, є ненадійною [99, с. 136-138].

64

У Латвійській Республіці питання дозвільної системи у сфері обігу

зброї регламентується Законом «Про обіг зброї» від 26 червня 2002 р.,

відповідно до якого для самооборони дозволяється придбання, зберігання,

носіння, реалізація, використання і застосування наступної зброї,

спеціальних засобів і боєприпасів до них: 1) напівавтоматичної

короткоствольної вогнепальної зброї, короткоствольної вогнепальної зброї

повторної дії або одного пострілу категорії В, калібр якої не перевищує 9

міліметрів, і боєприпасів до неї; 2) довгоствольної гладкоствольної

вогнепальної зброї категорії С и D і боєприпасів до неї; 3) газових пістолетів

(револьверів) і боєприпасів до них, за винятком згаданих у пункті 7 (зброя

категорії С) боєприпасів; 4) газових балончиків; 5) сертифікованих

електрошокових пристроїв. Фізична особа має право на придбання,

зберігання або носіння вогнепальної зброї та боєприпасів до неї, а також

пневматичної зброї великої енергії і боєприпасів до неї для потреб

самооборони, полювання або спорту або на придбання для колекцій і

зберігання цієї зброї, якщо отримано дозвіл Державної поліції. Без одержання

дозволу на колекцію зброї фізична особа має право на придбання або

зберігання не більш 10 одиниць вогнепальної зброї і пневматичної зброї

великої енергії. Фізична особа має право на одночасне придбання або

зберігання не більш 500 патронів одного калібру для вогнепальної зброї з

метою самооборони. Для спортивної і мисливської зброї дозволена кількість

патронів не обмежується. Фізична особа має право на одночасне носіння не

більше двох одиниць вогнепальної зброї. Зберігати вогнепальну зброю або

пневматичну зброю великої енергії необхідно в зазначеному в дозволі місці

проживання або місці перебування нерухомої власності власника зброї

(фізичної особи) або в спеціально обладнаному сховищі для зброї власника

зброї (юридичної особи). Фізична особа з дозволу Державної поліції має

право на зберігання спортивної вогнепальної зброї і пневматичної зброї

великої енергії в сховищах зброї спортивних організацій [98, с. 85-87].

65

В Естонії діє Закон, прийнятий Парламентом у 2001 р., який увів

вільний обіг вогнепальної зброї, зокрема й нарізної короткоствольної, її

носіння і зберігання. Громадянам необхідно пройти повне медичне

обстеження, поліцейську перевірку на благонадійність, спеціальні курси

навчання [106]. Відповідно до цього всі особи, які досягли 18-річного віку і

мають громадянство республіки, можуть набувати у приватне користування

пневматичні, газові та гладкоствольні пістолети й рушниці. При цьому

іноземці, які мають тимчасовий вид на проживання і дозвіл на роботу в

республіці, також можуть купувати мисливську і спортивну зброю за

наявності дозволу відповідних органів країн їхнього постійного проживання.

Слід підкреслити, що після легалізації пістолетів вулична злочинність в

Естонії зменшилася майже на 80 %, і тому естонці вдвічі скоротили штат

поліції [107].

Доволі жорсткими в Естонії є вимоги до зберігання зброї. Так, фізична

особа повинна зберігати зброю у місці її проживання в спеціальному місці

зберігання. Для зберігання вогнепальної зброї потрібно спеціально

пристосоване для цієї мети місце зберігання, яким є стаціонарно прикріплена

до підлоги, стіни або будівельної конструкції залізна шафа (далі – збройова

шафа). Вогнепальна зброя зберігається тільки у розрядженому вигляді.

Патрони, порох і запальники зберігаються в збройовій шафі окремо від зброї

у відсіку, що замикається. Носіння зброї і боєприпасів допускається за

наявності відповідного дозволу на носіння зброї. Носіння зброї і боєприпасів

у публічних місцях повинне бути схованим від оточуючих і здійснюватися у

спосіб, що виключає втрату зброї і боєприпасів або їх потрапляння у

володіння інших осіб, а також заподіяння випадкової шкоди. При носінні

вогнепальної зброї в її патроннику, за винятком патронника револьвера, не

повинно бути патрона [98, с. 96-97].

Відповідно до Закону, власники зброї можуть відчужувати зброю:

особам, що мають дозвіл на придбання даного виду зброї; у порядку

комісійного продажу за посередництвом осіб, що мають ліцензію на продаж

66

зброї; особам, що мають ліцензію на продаж, виготовлення, переробку або

ремонт зброї. Вказане відчуження зброї особам, що мають дозвіл на

придбання зброї, здійснюється в префектурі поліції або місці перебування

зброї в присутності правомочного чиновника префектури поліції [Error:

Reference source not found].

Відповідні закони також дозволяють зберігання і носіння вогнепальної,

зокрема нарізної зброї в Латвії, Литві, Угорщини, Болгарії та ін. У всіх

перерахованих країнах після дозволу носіння і зберігання громадянського

нарізної зброї було зафіксовано значне зменшення тяжких злочинів. У всіх

країнах, населення яких володіє цивільною нарізною зброєю, заборонені в

цивільному обігу розривні кулі, кулі зі зміщеним центром ваги, кулі з

мідними наконечниками, кулі із залитою тефлоном внутрішньою

порожниною. Ведеться спеціальний регістр поліції – кулегільзотека. Із

зареєстрованої на фізичну особу зброї в присутності поліцейського експерта

робляться два постріли. Стріляні гільзи й кулі долучаються до реєстру і

зберігаються в поліції [106].

Як слушно зазначає Д.С. Чуріков, який здійснив аналіз зарубіжного

досвіду правового регулювання обіге зброї як засобів самооборони та

особливостей його впровадження в Україні, в Румунії, Угорщині, Японії

кількість громадян, що легально володіють зброєю, порівняна з показником

для СНД - близько 1 % фермерських господарств, що складає 4-5 %

населення. Характерно, що в Японії громадяни практично повністю

позбавлені права на придбання вогнепальної зброї, зокрема пістолетів і

револьверів, їм "не дозволяється мати зброю для незначної мети,

колекціонування або самооборони". Мабуть, тому в Японії злочинів з

використанням вогнепальної зброї в три рази менше, ніж в Європі. В той же

час слід визнати, що при прямій забороні громадянам купувати зброю в цілях

самооборони уряд Японії впритул зіткнувся з проблемою значного

збільшення незаконного обігу зброї. З початку 90-х рр. в Японії різко

збільшилося незаконне ввезення зброї і відповідно зросла кількість

67

насильницьких злочинів. Продаж бойової зброї повністю заборонений в

Бірмі, Венесуелі, Верхній Вольті. Абсолютна заборона на всі види цивільної

вогнепальної зброї є в законодавстві лише двох держав: Люксембурзі і

Малайзії. У свою чергу тільки у восьми державах не існує жодних заборон на

володіння довгоствольними і ручними типами цивільної вогнепальної зброї.

Це - Буркина-Фасо, Данія, Німеччина, Замбія, Швеція, Уганда, Румунія,

Фінляндія [108, с. 217-218].

Крім того, він акцентує увагу на досвіді дозвільної системи на

Філіппінах, де відсутній єдиний законодавчий акт, що регламентує питання

обігу службової і цивільної зброї. Останні 15 років відрізняються постійним

зниженням кількості злочинів із застосуванням вогнепальної зброї. У цій

державі існує вікове обмеження на право володіння зброєю - 21 рік. Офіційно

дозволені до обігу такі категорії зброї: пістолети і револьвери (їх цивільний

обіг обмежений); карабіни і гвинтівки; великокаліберні карабіни і дробовики

(з метою полювання за дозволами поліції на кенгуру, кабанів та ін.); бойова і

службова зброя (цивільний обіг повністю заборонений). Державна політика

країни в сфері контролю за обігом зброї проходить під девізом легалізації

зброї, що знаходиться у населення в незаконному обігу, або його

добровільної здачі. При цьому, як підкреслено в Декреті № 1866 Президента

Філіппін 1997 р., володіння цивільною зброєю є не правом, а привілеєм

законослухняного громадянина [108, с. 218].

Що стосується досвіду країн, що не входять до Європейського Союзу,

то насамперед хотілося б звернути увагу на досвіді Сполучених Штатів

Америки (США) у цій сфері. Так, у США доволі цікавий підхід до

застосування дозвільної системи у сфері обігу зброї, оскільки право на

самозахист із зброєю в руках було записано в другій поправці до Конституції

США більш, ніж 200 років тому (1792 р.) і залишається незмінним до

теперішнього часу. Наразі на руках громадян перебуває на законних

підставах від 120 до 150 (за іншими даними – 220) млн. одиниць зброї,

третина якої складає короткоствольна зброя. У середньому, на кожну

68

одиницю вогнепальної зброї у США припадає на рік приблизно 0,04 злочини.

Відповідно, гвинтівки і мисливські рушниці для вчинення насильницьких

злочинів використовуються, в середньому, у 7 разів рідше, ніж пістолети

[109].

У 1994 р. американці (незважаючи на наявність відповідного

положення Конституції США про свободу обігу зброї) заборонили

виробництво і продаж напівавтоматичної зброї та інших видів зброї

військового (армійського) зразка, були введені відповідні заходи

кримінального переслідування подібних дій. Внаслідок вжитих заходів

кримінальне використання зазначених видів зброї вже у наступному 1995 р.

знизилося у США одразу на 20 %. Десятиліттями право американських

громадян на володіння зброєю систематично обмежувалося. У 1987 р. тільки

у Вермонті дозволялося носити зброю без спеціального дозволу. В Індіані,

Майамі, Нью-Гемпширі, Північній і Південній Дакоті і Вашингтоні поліція

видавала дозвіл на носіння зброї громадянам, які відповідали низці

стандартних вимог відносно лояльності і законослухняності. Багато коштів

витрачається виробниками зброї США на розробку “безпечної особистої

зброї”, яка ідентифікує особу людини, яка тримає пістолет.

Взагалі, за роки незалежності в США прийнято велику кількість як

федеральних законів, так і законів штатів про зброю. Найбільш ґрунтовну

правову регламентацію обігу вогнепальної зброї надано у 6 федеративних

законах: національний закон «Про вогнепальну зброю» (National Firearms Act

- NFA (1934)), суть якого полягає у забороні володіння окремими видами

зброї; закон «Про контроль над злочинністю і забезпечення безпеки на

вулицях» (1968), що посилює правоохоронні органи для боротьби зі

злочинністю; закон «Про контроль над вогнепальною зброєю» (Gun Control

Act - GCA (1968)), що зробив жорсткішим обмеження обігу зброї; закон «Про

захист прав власників вогнепальної зброї» (1986), який є доповненням до

положень Gun Control Act; закон «Про попередження злочинів, пов’язаних з

ручною вогнепальною зброєю» (1994), де визначено систему перевірки

69

покупців вогнепальної зброї на просторах усієї держави; закон «Про

заборону наступальної зброї» (1994–2004) [110, с. 185].

Варто погодитись з тим, що законодавство, що регулює порядок

придбання, володіння, продажу і використання вогнепальної та іншої зброї в

США, на перший погляд, є надзвичайно складним і заплутаним. Слід мати на

увазі, що в Америці існує дуже міцна традиція самостійності штатів, яка має

витоки від часу утворення держави в 1776 р. Незважаючи на те, що є

Федеральний уряд і Президент, усі штати мають широкі повноваження щодо

вирішення місцевих питань. Так, щодо обігу зброї те, що є законним в

одному штаті, може бути забороненим в іншому. Крім того, навіть у межах

одного штату місцеві органи влади (округи, графства, муніципалітети міст)

нерідко вводять додаткові обмеження щодо обігу окремих видів зброї,

посилюючи вимоги нормативно-правових актів штату. Наприклад, закони

штату Нью-Йорк вимагають від усіх, хто бажає мати пістолет або револьвер,

спочатку отримати ліцензію, а потім зареєструвати зброю в місцевому органі

поліції. У сільській місцевості штату це відбувається швидко і без проблем.

Але у великих містах, як Нью-Йорк чи Олбані, отримання дозволу на зброю

може затягнутися на рік і коштувати чималу суму грошей. До того ж місто

Нью-Йорк не визнає ліцензії, видані провінційними поліцейськими

дільницями, хоча у штаті ліцензії міста визнаються [98, с. 70-71].

Враховуючи викладене вище, можна зробити висновок, що у більшості

зарубіжних країн, зокрема США та країн ЄС легалізація зброї для захисту

життя і права власності є буденним і закономірним явищем через наявність

відповідних законодавчих актів, що регламентують питання дозвільної

системи у сфері обігу зброї у державі. Зазначені акти є доволі різними за

своєю термінологією та змістом, що пояснюється національними та

історичними особливостями становлення права на придбання та зберігання

зброї. Виходячи з цього, в цих країнах склався різний правовий режим обігу

зброї, і відповідно, рівень контролю за таким обігом. Водночас, ґрунтовний

аналіз досвіду цих країн щодо правового регулювання дозвільної системи не

70

дають можливості точно встановити, чи існує залежність між дозволом

вільного володіння зброєю та рівнем злочинності.

На нашу думку, що запозичення зазначеного зарубіжного досвіду стане

важливим фактором, який дозволить не лише удосконалити національне

законодавство у сфері дозвільної системи, у т.ч. й особливих умовах, але і

суттєво скоротить час та сили, необхідні для його розроблення. Виходячи із

цього, пропонується привести вітчизняне законодавство у сфері дозвільної

системи до відповідних вимог, що висуваються перш за все до країн – членів

Європейського Союзу у цій сфері. Вважаємо, що адаптація чинного

законодавства України відповідно до досвіду країн ЄС має відбуватись таким

чином, щоб зберегти позитивні надбання національної системи права [187,

с. 26-27].

Аналіз зарубіжного досвіду щодо правового регулювання у сфері

дозвільної системи свідчить про доцільність його імплементації в

законодавство України, зокрема, щодо: забезпечення громадянам права на

самозахист за допомогою цивільної вогнепальної зброї завдяки її легалізації

шляхом ухвалення відповідного закону; створення та запровадження

спеціального єдиного реєстру об’єктів дозвільної системи; активізації

взаємодії органів поліції з правоохоронними органами інших країн із питань

здійснення дозвільної системи тощо.

Висновки до розділу 1

1. Передумовами становлення та розвитку дозвільної системи в Україні

стали події, які відбувалися під час ряду історичних періодів, а саме:

1) ранній (дорадянський) – з часів Київської Русі до початку XIX ст. –

започаткування особливих дозвільних правил, створення спеціальних

органів, до компетенції яких належать видача відповідних дозволів,

здійснення контролю за дотриманням встановлених правил дозвільної

системи, а також притягнення до відповідальності винних у порушенні цих

71

правил; 2) радянський, що складається з чотирьох етапів: а) перший –

«перехідний» (початок ХІХ ст. – 1924 рр.) – остаточне закріплення на

законодавчому рівні дефініції «дозвільна система»; б) другий – «довоєнний»

(1925 – 1938 рр.) – уперше на рівні законодавства закріплено елементи

дозвільної системи (перелік предметів, речовин і видів діяльності, що

потребували наявності певного дозволу; систему та повноваження органів,

які здійснювали видачу дозволів і контроль за дотриманням встановлених

правил; процедуру отримання відповідного дозволу; відповідальність за

порушення вимог правових норм у цій сфері); в) третій – «воєнний» (1939 –

1945 рр.) – запровадження відповідних правил дозвільної системи у

прифронтовій зоні та на звільнених територіях; г) четвертий –

«післявоєнний» (1946 – 1990 рр.) – активне формування сучасних правових

засад дозвільної системи (остаточне правове закріплення ключових елементів

дозвільної системи, притаманних сучасному законодавству, підвищення

відповідальності до порушників правил дозвільної системи, підготовка

першого законопроекту «Про зброю» тощо); 3) сучасний (з 1991 р. дотепер) –

наявність спеціального органу, який здійснює відповідно до чинного

законодавства дозвільну систему Національної поліції України (до цього –

ОВС) та значної кількості законодавчих та інших нормативно-правових актів,

які охоплюють норми різних галузей права, запровадження правового

режиму функціонування дозвільної системи тощо.

2. Доволі цікавим для побудови сучасної моделі адміністративно-

правового регулювання у сфері дозвільної системи в Україні в умовах

окремих особливих правових режимів, зокрема: під час введення воєнного

стану, у районах проведення антитерористичної операції та/або операції

об’єднаних сил, на нашу думку, видається врахування досвіду запровадження

відповідних правил дозвільної системи у прифронтовій зоні та на звільнених

територіях під час Другої світової війни.

3. Важливе місце в діяльності органів публічної адміністрації посідає

дозвільна система, під якою в широкому розумінні варто розглядати

72

нормативно закріплену діяльність щодо забезпечення органами публічної

адміністрації чітко визначеного порядку щодо обов’язкового отримання

організаціями, установами та окремими особами дозволу на здійснення дій,

встановлених відповідними правилами.

4. Поняття «дозвільної системи» у вузькому розумінні доцільно

розглядати як «дозвільну систему Національної поліції України», під якою

слід розуміти врегульовану чинним законодавством діяльність

уповноважених підрозділів Національної поліції України та їх посадових

осіб щодо здійснення контролю за дотриманням фізичними та

юридичними особами нормативно закріплених правил та порядку

виготовлення, придбання, реалізації, транспортування, зберігання, обліку,

використання, ремонту та знищення спеціально визначених предметів,

матеріалів і речовин, які становлять підвищену небезпеку для життя і

здоров’я людини, а також відкриття та функціонування підприємств,

майстерень і лабораторій, стрілецьких тирів, стрільбищ, мисливських

стендів, магазинів, сховищ, складів, арсеналів і баз, де зберігаються та/або

використовуються ці предмети, матеріали і речовини.

5. Аналіз зарубіжного досвіду щодо правового регулювання у сфері

дозвільної системи свідчить про доцільність його імплементації в

законодавство України, зокрема, щодо: забезпечення громадянам права на

самозахист за допомогою цивільної вогнепальної зброї завдяки її легалізації

шляхом ухвалення відповідного закону; створення та запровадження

спеціального єдиного реєстру об’єктів дозвільної системи; активізації

взаємодії органів поліції з правоохоронними органами інших країн із питань

здійснення дозвільної системи тощо.

73

РОЗДІЛ 2.

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ДІЯЛЬНОСТІ

НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІЦІЇ УКРАЇНИ У СФЕРІ ДОЗВІЛЬНОЇ

СИСТЕМИ В УМОВАХ ОСОБЛИВИХ ПРАВОВИХ РЕЖИМІВ

2.1. Зміст дозвільної системи Національної поліції України в

умовах особливих правових режимів

Сучасні зміни, що постійно відбуваються в Україні останніми роками

як в політичній та економічній, так і в соціальній сферах, прямо чи

опосередковано впливають також й на її правову систему. Це, у свою чергу,

призводить до запровадження спеціального підходу до вибору правових

засобів щодо регламентації відповідних суспільних відносин. За допомогою

правових режимів вирішується низка важливих для суспільства і держави

завдань. Із метою вирішення проблем забезпечення територіальної цілісності

держави, боротьби з тероризмом та усунення наслідків різних надзвичайних

ситуацій держава має створювати ефективні механізми протидії зазначеним

явищам [188, с. 43].

У зв’язку з цим, з метою повного та обєктивного дослідження

адміністративно-правових засад діяльності Національної поліції у сфері

дозвільної системи в умовах особливих правових режимів, постає

необхідність теоретико-правового вивчення не тільки поняття «дозвільної

системи», але й особливих правових режимів, що використовуються в

Україні, оскільки за останні роки для України це стало найбільш актуальним

питанням через анексію у 2014 році Автономної Республіки Крим,

розв’язання конфлікту в Донецькій та Луганській областях в Україні,

внаслідок якого була розпочата антитерористична операція (далі – АТО) та

згодом операція об’єднаних сил (далі – ООС), а також запровадження

наприкінці 2018 року воєнного стану.

74

Перш ніж розглядати зміст особливих правових режимів, вважаємо за

необхідне спочатку визначитися з тим, що безпосередньо відноситься до

термінів «режим та «правовий режим, оскільки очевидним є те, що між ними

існують відповідні діалектичні взаємозв’язки, при тому, що «…основою

методологічного підходу до розкриття будь-якого поняття є розкриття

окремого через загальне» [11, с. 10].

Слід зазначити, що витоки формування дефініції «режим» були

закладені ще в працях античних мислителів: Платона, Цицерона, Аристотеля,

Лукреція, які обґрунтовували існування трьох основних форм державного

правління (монархія, аристократія, демократія), та можливі відхилення від

цих форм (тиранія, олігархія, охлократія), формуючи у притаманний

стародавній філософії спосіб зачатки уявлень про політичний режим [112,

с. 39].

Взагалі вважається, що вперше термін «режим» застосував філософ та

релігійний діяч ХІІІ століття Фома Аквінський у трактаті «Про правління

государів для короля Кіпру» (лат. De regimine principum ad Regem Cupri),

однак запропоноване ним визначення більше стосувалось політичного

режиму, ніж режиму правового, оскільки цей феномен, на думку

Ф. Аквінського, був одним із проявів влади [113, с. 149]. Етимологічно слово

«режим» походить від латинського (лат. – regimеn), яке у буквальному

перекладі означає управління, командування, керівництво, керування [114,

с. 124].

Необхідно підкреслити, що безпосередньо в українську мову дефініція

«режим» прийшла з російської (рос. – режим), яка, у свою чергу, потрапила з

французької (фр. – regimе). У французьких словниках надається декілька

значень вказаного терміну, а саме: 1) державний устрій, тип управління;

2) спосіб життя, уклад, розпорядок; 3) порядок; 4) дієта; 5) умови праці;

6) управління; 7) гроно, китиця, гілка з плодами, пучок [115, с. 722].

Що стосується саме української мови, то слід зазначити, що слово

«режим» також застосовується у декількох значеннях, зокрема: 1) державний

75

лад; сукупність засобів та методів здійснення влади; 2) строго встановлений

порядок життя (праці, відпочинку, лікування, сну тощо); 3) певний стан,

положення, статус кого-небудь чи чого-небудь (звідси вираз «режимне

виробництво»); 4) система обов’язкових правил, вимог, норм, принципів,

встановлених для будь-якої діяльності (наприклад, землекористування,

мореплавства, рибальства та ін.) [116, с. 245]. Виходячи із останнього

тлумачення змісту цього терміну, безпосередньо в юридичній літературі його

пояснюють також як сукупність правил, які визначають порядок виконання

певних дій, умови існування будь-якого правового явища. З цим значенням,

як правило, у правових та суспільних науках воно вживаються як термін

«правовий режим» [117, с. 128]. Тобто, як бачимо, слово «режим» з лат. мови

означає сукупність заходів, норм, засобів для досягнення будь-якої мети,

проте, у свою чергу, правовий режим – це специфічний вид правового

регулювання, що виражений у своєрідному комплексі правових стимулів та

правових обмежень [118, с. 504].

Необхідно зауважити, що термін «правовий режим» як конституційно-

правову категорію в правовий обіг увів французький юрист Леон Дюги, який

ототожнював його з поняттям «законність» [119, с. 25]. З огляду на це,

О.Ф. Скакун у теорії держави і права під поняттям «законність» розуміє

режим суспільно-політичного життя, що створюється всіма суб’єктами права

(державними органами, посадовими особами, громадянами та їх

об’єднаннями) у результаті однозначного розуміння та неухильного

здійснення (дотримання, виконання, використання, застосування)

нормативних положень конституцій, законів, підзаконних актів, які їм не

суперечать, та інших джерел права і піднормативних актів [120, с. 25].

Слід погодитись з тим, що термін «правовий режим» все більше

визнається одним із найбільш важливих категорій юридичної науки [121,

с. 25]. Проте, зауважимо, що наразі існує невизначеність, відсутність

однозначності в окресленні специфічних характеристик правових режимів

76

тих чи інших досліджуваних об’єктів, недостатня вивченість проблем

правового режиму.

Розглядаючи зміст поняття «правовий режим» необхідно звернути

увагу, що серед вчених досі немає єдиної думки щодо визначення цього

поняття. Так, Л.О. Морозова визначає «правовий режим» як результат

регулятивної дії на суспільні відносини системи юридичних засобів,

притаманних конкретній галузі права і які забезпечують нормальне

функціонування даного комплексу суспільних відносин [122, с. 17]. У свою

чергу, В.Б. Ісаков надає загальнотеоретичне трактування «правового

режиму» як соціального режиму, який знайшов закріплення у правових

нормах і забезпечений сукупністю юридичних засобів [123, с. 258-259].

Водночас, на думку Н.І. Матузова та А.В. Малько «правовий режим» – це

особливий порядок правового регулювання, що виражений у певному

поєднанні юридичних засобів і який створює бажаний соціальний стан і

конкретну ступінь сприятливості чи несприятливості для задоволення

суб’єктів права [124, с. 29]. З позиції Т.П. Мінки, «правовий режим» слід

розуміти як зовнішній прояв (правову форму) правового регулювання у

певній сфері суспільного життя, що відображає динаміку правовідносин, яка

досягається шляхом трансформації всіх елементів правового впливу: як

правових засобів (норм права, актів реалізації та застосування, юридичних

фактів тощо), так й інших правових явищ (правосвідомості, правової

культури, правових принципів, правового прецеденту), які у взаємодії

досягають мети регулювання [125, с. 127].

77

Однак, варто визнати, що серед учених-юристів, який найширше

розкрив сутність поняття «правовий режим», вважається С.С. Алєксєєв, який

визначає цей термін як порядок регулювання, що виражений у

різноманітності правових засобів, які характеризують особливе поєднання

дозволів, які взаємодіють між собою, заборон, а також позитивних

зобов’язань і створюють особливу спрямованість регулювання [126, с. 243].

Крім того, в іншій роботі С.С. Алєксєєв пояснює «правовий режим» як

порядок регулювання, що знаходить свій вираз у комплексі правових засобів,

що характеризують особливе сполучення взаємодіючих між собою дозволів,

заборон, а також позитивних зобов’язань та які створюють особливу

спрямованість регулювання [127, с. 127].

Розглянувши дві основні категорії «режим» та «правовий режим»

перейдемо безпосередньо до з’ясування сутності особливих правових

режимів. У сучасних умовах реформаційних процесів, що наразі

відбуваються в Україні у всіх сферах суспільного життя, забезпечення

безпеки держави і суспільства займає провідне місце в реалізації

конституційних прав і свобод громадян. Посилення соціального напруження

через нестабільну політичну та соціально-економічну ситуацію у державі, а

також події на сході України та нещодавнє введення в Україні воєнного

стану потребують вивчення змісту та ролі відповідних особливих правових

режимів у забезпеченні національної безпеки, запровадження яких

продиктоване необхідністю врегулювання суспільних відносин, що

виникають через порушення звичайних умов функціонування суспільства в

державі у зв’язку з відповідними обставинами.

78

Наявність великої кількості небезпек різного ступеня складності

вимагає від держави створення спеціальних механізмів регулювання

суспільних відносин, що виникають під час різних надзвичайних обставин,

під якими, як правило, розуміють підвищену небезпеку для життя людей,

збереження матеріальних і культурних цінностей, громадського порядку, які

викликані умовами соціально-психологічного, техногенного, природного,

екологічного та воєнного характеру, на які правоохоронні органи повинні

реагувати спеціальними заходами для забезпечення правопорядку [128, с.14].

Одним із провідних таких механізмів є інститут особливих правових

режимів, запровадження яких прямо впливає на забезпечення безпеки в

країні, оскільки характерною їх особливістю є те, що вони складаються з

комплексу організаційно-правових заходів, що істотно відрізняються від тих,

які застосовуються органами державної влади в звичайних (нормальних)

умовах функціонування, а саме це «…наділення органів державної влади

спеціальними владними повноваженнями, які проявляються у додаткових

правах та юридичних можливостях з метою протидії чи припинення

негативних дій суб’єктів чи ліквідації наслідків різноманітного характеру

(природного, техногенного, екологічного та ін.) для забезпечення

національної безпеки, захисту державних інтересів від загроз та негативного

впливу зовнішнього та внутрішнього характеру» [129, с. 23].

79

Більшість вчених відзначають необхідність здійснення управління в

особливих умовах, до яких відносять надзвичайні ситуації природного й

технологічного характеру, надзвичайний стан, воєнний стан, а також інші

обставини, які викликають порушення нормальних умов життя і необхідність

формування управління, пристосованого для їх усунення. Так, наприклад,

Д.М. Бахрах об’єднує їх єдиним поняттям «надзвичайні режими», під якими

він пропонує розуміти спеціальні правові режими життєдіяльності населення,

здійснення господарської діяльності та функціонування органів влади на

території, де виникла надзвичайна ситуація. Екстремальна (надзвичайна)

ситуація являє собою сукупність небезпечних для суспільства чинників, що

створюють загрозу життєво важливим інтересам особи, суспільству чи

державі, та таких, які вимагають для свого врегулювання іншого

нормативного впливу, іншої керуючої підсистеми, аніж ті, що діють у

звичайних умовах [128, с. 15].

Однак, необхідно підкреслити, що незважаючи на відмінність у

розумінні змісту таких правових режимів, погляди таких науковців все однак

сходяться в тому, що їх застосування пов’язано, насамперед, з особливими

ситуаціями (умовами) в державній діяльності й суспільному житті, тим

самим вони підкреслюють їх особливий характер.

80

Слід наголосити, що чинне законодавство України повною мірою

охоплює всю сферу регулювання питань, пов’язаних з правовими режимами,

у т.ч. й особливими, а також має відповідний досвід регламентації

правовідносин, що виникають і реалізуються в умовах дії того чи іншого

особливого правового режиму. Так, найважливіші, принципові вихідні

положення у цій сфері містить Основний Закон України – Конституція

України, яка виступає базовим правовим актом для всієї структури

законодавства України, що має особливі юридичні властивості і за

допомогою якого народ або органи держави, що виступають від його імені,

закріплюють права і свободи людини та громадянина, основи

громадянського суспільства, які охороняються державою, утверджують

основні засади устрою суспільства і держави, визначають суб'єктів влади, а

також механізм її організації і здійснення [130, с. 70].

Варто констатувати, що саме Конституцією України передбачено, що

виключно законами України визначаються правовий режим власності та

державного кордону, правовий режим воєнного і надзвичайного стану, зон

надзвичайної екологічної ситуації тощо. До того ж, Конституцією закріплено

положення про те, що в умовах окремих особливих правових режимів

(воєнного або надзвичайного стану) можуть встановлюватися певні

обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень, а також

повноваження як Президента України, так й Верховної Ради України у цій

сфері [66].

81

Детальна регламентація порядку введення в дію цих особливих

правових режимів встановлена безпосередньо відповідними законодавчими

актами на підставі положень Конституції України. З огляду на це, слід

погодитись з думкою І. С. Розанова про те, що правові режими в силу їх

ретельного і в низці випадків суворо обов’язкового характеру є певним

вторгненням у сферу особистих прав громадян, тобто винятком із загальної

схеми і структури чинних правових систем. Однак їх наявність

виправдовується необхідністю досягнення вищої мети загальної безпеки. У

силу цих обставин правові режими можуть бути встановлені тільки законом

держави [131, с. 85].

В юридичній літературі до зазначених режимів, як заходів реагування

на існуючі та потенційні загрози, застосовуються різні назви, зокрема:

«спеціальні адміністративно-правові режими», «виключні адміністративно-

правові режими», «екстраординарні адміністративно-правові режими»,

«спеціальні правові режими публічного права», «спеціальні публічно-правові

режими» тощо. Так, наприклад, під екстраординарними режимами розуміють

особливі адміністративно-правові режими життєдіяльності населення,

здійснення господарської діяльності і функціонування органів державної

влади та органів місцевого самоврядування на території, де виникла

екстраординарна ситуація [132, с. 48]. До особливостей екстраординарних

режимів відносять: використання засобів, які обмежують конституційні

права і свободи громадян та організацій; введення додаткових

адміністративно-правових обов'язків і заборон; надання надзвичайних

повноважень органам влади для підтримання режиму; введення форм

особливого управління територією, на якій встановлений екстраординарний

режим, включаючи створення тимчасових спеціальних органів, перерозподіл

компетенції, призупинення діяльності окремих органів державної влади та

місцевого самоврядування [133, с. 488].

82

Що стосується безпосередньо поняття «надзвичайні адміністративно-

правові режими», то, наприклад, на думку С.О. Магди, це обмежені певними

просторово-часовими рамками специфічні режими правового регулювання,

які мають особливий порядок введення і пов’язані з особливостями

управлінської діяльності та наявністю у відповідних суб'єктів їх здійснення

особливих повноважень, застосуванням певних обмежень конституційних

прав і свобод громадян та покладанням на них додаткових обов'язків, метою

яких є відновлення та підтримання належного стану суспільних відносин,

забезпечення безпеки суспільства в цілому та окремих громадян при

наявності екстраординарних ситуацій соціально-політичного та природно-

техногенного характеру [134, с. 33]. У свою чергу, С.В. Ківалов відносить

«надзвичайні правові режими» до режимів підтримання обороноздатності

держави [135, с. 160], а О.В. Дьяченко під «надзвичайними правовими

режимами» розуміє спеціальні правові режими життєдіяльності населення,

здійснення господарської діяльності та функціонування органів влади на

території, де виникла надзвичайна ситуація [136, с. 272].

83

В.Б. Рушайло та М.В. Білоконь тлумачать вказане поняття як

спеціальні правові режими діяльності органів державної влади, які

допускають обмеження правосуб’єктності фізичних і юридичних осіб і

запроваджуються як тимчасовий соціально-об’єктивний правовий захід

забезпечення безпеки особи, суспільства і держави, обумовленої

сформованими конкретними обставинами [137, с. 42; 132, с. 41]. Проте,

С.О. Кузніченко зазначає, що «надзвичайні правові режими» є формою

забезпечення національної безпеки в умовах виникнення глобальної

небезпеки для національних інтересів України [138, с. 9] та розуміє їх як

особливий порядок правового регулювання, який тимчасово запроваджується

на певній території або на території всієї країни як крайній захід для

ліквідації глобальної небезпеки, встановлює визначені Конституцією,

міжнародними актами й законами найсуттєвіші обмеження прав і свобод

фізичних та юридичних осіб, а також передбачає найширші повноваження

органів державної влади, визначає особливий порядок діяльності юридичних

осіб, та про введення якого обов'язково інформується світова спільнота [139,

с. 23].

Слід погодитися з тим, що різноманітність підходів пояснюється

«прив’язуванням» найменування поняття до розуміння умов застосування

(ведення) правового режиму. Одні дослідники пов’язують їх з

«надзвичайними ситуаціями», інші – з «екстраординарними обставинами»

тощо. Однак, усі вони, зазвичай, сходяться в одному: їхнє застосування

(ведення) передбачає використання у встановленому законом порядку певних

правових обмежень поведінки та діяльності суб'єктів правовідносин, з метою

усунення тих обставин, що стали підставою для їхнього застосування

(введення)» [129, с. 23].

84

Однак, необхідно наголосити, що чинне законодавство України, яке

регламентує порядок та умови введення і скасування таких правових

режимів, визначає їх не інакше як «особливі правові режими». Так,

наприклад, вищезазначені положення Основного закону України щодо

припинення загрози внутрішній безпеці держави знайшли своє відображення,

насамперед, у Законі України «Про правовий режим надзвичайного стану», в

якому термін «надзвичайний стан» законодавець визначає як особливий

правовий режим, який може тимчасово вводитися в Україні чи в окремих її

місцевостях при виникненні надзвичайних ситуацій техногенного або

природного характеру не нижче загальнодержавного рівня, що призвели чи

можуть призвести до людських і матеріальних втрат, створюють загрозу

життю і здоров'ю громадян, або при спробі захоплення державної влади чи

зміни конституційного ладу України шляхом насильства і передбачає

надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню

та органам місцевого самоврядування відповідно до цього Закону

повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення безпеки і

здоров'я громадян, нормального функціонування національної економіки,

органів державної влади та органів місцевого самоврядування, захисту

конституційного ладу, а також допускає тимчасове, обумовлене загрозою,

обмеження у здійсненні конституційних прав і свобод людини і громадянина

та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих

обмежень [140].

85

До мети цього режиму законодавець відносить усунення загрози та

якнайшвидша ліквідація особливо тяжких надзвичайних ситуацій

техногенного або природного характеру, нормалізація обстановки,

відновлення правопорядку при спробах захоплення державної влади чи зміни

конституційного ладу шляхом насильства, для відновлення конституційних

прав і свобод громадян, а також прав і законних інтересів юридичних осіб,

створення умов для нормального функціонування органів державної влади та

органів місцевого самоврядування, інших інститутів громадянського

суспільства [140].

Необхідно підкреслити, що, по-перше, надзвичайний стан може бути

введений тільки за умов наявності реальної загрози безпеці громадян або

конституційному ладу, усунення якої неможливо здійснити іншими

засобами, а по-друге, надзвичайний стан вводиться, насамперед, в інтересах

національної безпеки та громадського порядку з метою запобігання

заворушенням або кримінальним правопорушенням, для охорони здоров'я

населення або захисту прав і свобод інших людей.

86

На період надзвичайного стану Указом Президента України можуть

запроваджуватися наступні заходи: 1) основні: встановлення особливого

режиму в'їзду і виїзду, а також обмеження свободи пересування по

території, де вводиться надзвичайний стан; обмеження руху транспорту та їх

огляд; заборона проведення масових заходів та страйків; примусове

відчуження або вилучення майна у юридичних і фізичних осіб тощо;

2) додаткові – у зв'язку із надзвичайними ситуаціями техногенного або

природного характеру, які передбачають: евакуацію людей з місць,

небезпечних для проживання; встановлення для юридичних осіб квартирної

повинності для тимчасового розміщення евакуйованого або тимчасово

переселеного населення, аварійно-рятувальних формувань та військових

підрозділів, залучених до подолання надзвичайних ситуацій; встановлення

карантину; запровадження особливого порядку розподілення продуктів

харчування і предметів першої необхідності; мобілізація та використання

ресурсів підприємств, установ і організацій для відвернення небезпеки та

ліквідації надзвичайних ситуацій; зміна режиму роботи підприємств,

установ, організацій, переорієнтація їх на виробництво необхідної в умовах

надзвичайного стану продукції тощо [140].

87

Серед головних правових засобів у забезпеченні національної безпеки

країни, призначених для усунення відповідних загроз та небезпек, окрім

надзвичайного стану, важливе місце посідає також правовий режим воєнного

стану, який протягом останнього часу у зв’язку з останніми подіями, що

склалися в Україні, є об'єктом особливого наукового інтересу. Законодавче

закріплення цей термін вперше набув у Законі «Про оборону України» 1991

року, згідно з яким «воєнний стан» – це особливий правовий режим, що

вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи

загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній

цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади,

військовому командуванню та органам місцевого самоврядування

повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення

національної безпеки, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження

конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних

інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень [141].

Однак, більш розширене та усталене визначення цього поняття було

надано у Законі України «Про правовий режим воєнного стану» від

12.05.2015 [142], відповідно до якого «воєнний стан» – це особливий

правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі

збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності

України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним

органам державної влади, військовому командуванню, військовим

адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень,

необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення

національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності

України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою,

обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і

законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

88

В Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан

можуть запроваджуватися наступні заходи: запровадження трудової

повинності для працездатних осіб, не залучених до роботи в оборонній сфері

та сфері забезпечення життєдіяльності населення на період дії воєнного

стану; використання потужності та трудових ресурсів підприємств, установ і

організацій для потреб оборони, зміна режиму їхньої роботи, проведення

інших змін виробничої діяльності та умов праці; примусове відчуження

майна, що перебуває у приватній або комунальній власності, вилучення

майна державних підприємств, державних господарських об’єднань для

потреб держави в умовах воєнного стану; запровадження комендантської

години; встановлення особливого режиму в’їзду і виїзду, обмеження свободи

пересування людей і руху транспорту; перевірка документів у осіб, а в разі

потреби проведення огляду речей, транспорту, багажу і вантажів, службових

приміщень і житла громадян; заборона проведення масових заходів;

встановлення заборони або обмеження на вибір місця перебування чи місця

проживання осіб на території, на якій діє воєнний стан; заборона торгівлі

зброєю, сильнодіючими хімічними і отруйними речовинами, алкогольними

напоями; вилучення у підприємств, установ і організацій навчальної та

бойової техніки, вибухових, радіоактивних речовин і матеріалів,

сильнодіючих хімічних та отруйних речовин тощо [142].

Наступним видом особливих правових режимів, який так чи інакше

впливає на стан національної безпеки в Україні, виступає «правовий режим

зони надзвичайної екологічної ситуації», під яким законодавець розуміє

особливий правовий режим, який може тимчасово запроваджуватися в

окремих місцевостях у разі виникнення надзвичайних екологічних ситуацій і

спрямовується для попередження людських і матеріальних втрат,

відвернення загрози життю і здоров'ю громадян, а також усунення

негативних наслідків надзвичайної екологічної ситуації [143].

89

Підставами для оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної

екологічної ситуації є: значне перевищення гранично допустимих норм

показників якості навколишнього природного середовища, визначених

законодавством; виникнення реальної загрози життю та здоров'ю великої

кількості людей або заподіяння значної матеріальної шкоди

юридичним, фізичним особам чи навколишньому природному середовищу

внаслідок надмірного забруднення навколишнього природного середовища,

руйнівного впливу стихійних сил природи чи інших факторів; негативні

зміни, що сталися в навколишньому природному середовищі на значній

території і які неможливо усунути без застосування надзвичайних заходів з

боку держави; негативні зміни, що сталися в навколишньому природному

середовищі, які суттєво обмежують або виключають можливість

проживання населення і провадження господарської діяльності на

відповідній території; значне збільшення рівня захворюваності населення

внаслідок негативних змін у навколишньому природному середовищі [143].

У випадку запровадження в межах зони надзвичайної екологічної

ситуації правового режиму надзвичайного стану можуть запроваджуватися,

зокрема, такі заходи: встановлення особливого режиму в'їзду і виїзду;

обмеження руху транспорту та проведення їх огляду; встановлення обмежень

чи заборони на проведення масових заходів; відселення людей з місць,

небезпечних для їх проживання; встановлення карантину; запровадження

особливого порядку розподілення продуктів харчування і предметів першої

необхідності серед населення; примусове відчуження об'єктів права

приватної власності з обов'язковим наступним повним відшкодуванням їх

вартості тощо [143].

90

Отже, як бачимо, Основним Законом України передбачена можливість

введення в Україні або окремій її місцевості трьох особливих правових

режимів, а саме надзвичайного і воєнного стану та зон надзвичайної

екологічної ситуації, детальна регламентація яких визначена спеціальними

законами. Однак, підтримуючи позицію О. Г. Брателя, який слушно вважає за

недолік відсутність в Основному Законі переліку обставин і порядку

введення надзвичайного і воєнного стану, оголошення території зоною

надзвичайної екологічної ситуації [144, с. 97], хотілося б також окремо

зауважити, що окрім вказаних трьох особливих правових режимів не менш

важливу роль у забезпеченні національної безпеки України також відіграють

правові режими т.зв. особливого стану, ознаки якого фактично співпадають з

наведеними особливими правовими режимами.

Особливий стан − збірне поняття, яке включає в себе різні режими,

опосередковуючи екстремальну ситуацію «регіонального лиха», що диктує

необхідність застосування особливих щодо жорсткості і обсягу

правообмежень, які поступаються заходам, що використовуються під час

режиму надзвичайного стану [145, с. 23]. Згідно з думкою В. Б. Рушайла,

особливий стан – це спеціальний правовий режим, що включає необхідність

застосування особливих заходів, які за жорстокістю та обсягом

правообмежень значно поступаються заходам, що використовуються при

режимі надзвичайного стану. Тобто, про особливий стан можна говорити

тоді, коли існують певні обмеження і заборони, але надзвичайний стан не

оголошено [132, с. 109]. Слід підкреслити, що сутність цих режимів полягає в

тому, що вони змінюють правовий статус суб’єктів території, на якій

вводяться, систему органів, які здійснюють управлінський вплив,

запроваджують заходи, що використовуються для врегулювання суспільних

відносин при надзвичайних ситуаціях [132, с. 41].

91

На нашу думку, одними з основних таких особливих правових режимів

виступають режими у районі проведення антитерористичної операції (далі –

АТО) та операції об’єднаних сил (далі – ООС), оскільки їх характерною

особливістю теж є наділення органів державної влади спеціальними

владними повноваженнями, які проявляються у додаткових правах та

юридичних можливостях з метою забезпечення національної безпеки,

захисту державних інтересів від відповідних загроз.

Так, Закон України «Про боротьбу з тероризмом» [146] визначає

«режим у районі проведення АТО» як особливий порядок, який може

вводитися в районі проведення АТО на час її проведення і передбачати

надання суб'єктам боротьби з тероризмом визначених цим Законом

спеціальних повноважень, необхідних для звільнення заручників,

забезпечення безпеки і здоров'я громадян, які опинилися в районі проведення

АТО, нормального функціонування державних органів, органів місцевого

самоврядування, підприємств, установ, організацій. З огляду на це,

законодавство закріплює поняття «АТО» (як комплекс скоординованих

спеціальних заходів, спрямованих на попередження, запобігання та

припинення терористичної діяльності, звільнення заручників, забезпечення

безпеки населення, знешкодження терористів, мінімізацію наслідків

терористичної діяльності) та «район проведення АТО» (як визначені

керівництвом АТО ділянки місцевості або акваторії, транспортні засоби,

будівлі, споруди, приміщення та території чи акваторії, що прилягають до

них і в межах яких проводиться зазначена операція) [146].

92

Безпосередньо заходи, які можливо запроваджувати під час цього

особливого правового режиму, визначені Указом Президента «Про рішення

РНБОУ від 13.04.2014 "Про невідкладні заходи щодо подолання

терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України"»

[147] та Законом «Про тимчасові заходи на період проведення АТО» [148],

який визначає тимчасові заходи для забезпечення підтримки суб’єктів

господарювання, що здійснюють діяльність на території проведення АТО, та

осіб, які проживають у зоні проведення АТО або переселилися з неї під час її

проведення.

Згідно з Указом Президента «Про рішення РНБОУ від 30.04.2018 "Про

широкомасштабну АТО в Донецькій та Луганській областях" [149] і Наказом

Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України (далі – ЗСУ) від

30.04.2018 «Про початок операції Об’єднаних сил із забезпечення

національної безпеки і оборони, відсічі та стримування збройної агресії РФ

на території Донецької та Луганської областей» було припинено АТО і

розпочато операцію Об’єднаних сил (далі – ООС), тобто комплекс

військових і спеціальних організаційно-правових заходів силових структур

України, спрямований на протидію діяльності незаконних збройних

формувань на Сході України.

93

Основними відмінностями режиму ООС від режиму АТО є те, що:

повноваження з керування військовими і правоохоронними підрозділами на

Донбасі переходять від СБУ до Генерального штабу, який очолює ЗСУ;

вводиться посада Командувача об'єднаних сил для керування всіма

військовими і правоохоронними підрозділами, залученими для проведення

заходів із забезпечення нацоборони і відсічі збройної агресії; Командувач

призначається Президентом за поданням начальника Генштабу, а його

повноваження теж мають бути окремо визначені відповідним рішенням

Президента; у підпорядкуванні Командувача є Об'єднаний оперативний штаб

ЗСУ, до якого мають входити усі роди ЗСУ і правоохоронці, які

перебуватимуть на території проведення заходів із нацбезпеки до виведення

окупаційних військ; усі рішення в зоні проведення ООС ухвалює Командувач

об'єднаних сил; з'явилися поняття «райони бойових дій» і «зони безпеки», які

мають бути розташовані на контрольованих Урядом територіях поруч із

лінією розмежування; на території проведення ООС запроваджується

особливий порядок, який наділяє військовослужбовців розширеними

правами [150].

В умовах сьогодення надзвичайно важливим для забезпечення безпеки

України також є такий особливо правовий режим як правовий режим

тимчасово окупованої території (далі – ТОТ), який, відповідно до Закону

України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на

ТОТ України», передбачає особливий порядок забезпечення прав і свобод

громадян України, які проживають на ТОТ. На строк дії цього Закону на ТОТ

поширюється особливий правовий режим перетину меж ТОТ, вчинення

правочинів, проведення виборів та референдумів, реалізації інших прав і

свобод людини і громадянина [151].

94

Слід зауважити, що 24.02.2018 набрав чинності Закон «Про

особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету

України на ТОТ у Донецькій та Луганській областях» [152], який розпочав

новий етап державної політики, спрямованої на визначення правового

режиму ТОТ. Однією з головних новацій є те, що керівництво силами та

засобами ЗСУ, інших утворених військових формувань здійснює новий

суб’єкт владних повноважень – Командувач об’єднаних сил, що реалізує свої

повноваження через Об’єднаний оперативний штаб ЗСУ. Саме на цей орган

покладено забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі збройної

агресії на ТОТ.

Отже, як бачимо, чинне законодавство України вищезазначені правові

режими визначає як «особливі правові режими», підставою для введення

яких є наявна небезпека, що загрожує національним інтересам та

неможливість подолання такої небезпеки іншими засобами, крім уведення

особливих правових режимів, а також передбачає надання органам державної

влади, органам місцевого самоврядування та військовому командуванню, на

які покладається здійснення заходів по впровадженню і забезпеченню дії

певного особливого правового режиму, додаткових повноважень [153, с. 83].

95

В юридичній науці доволі неоднозначним є питання щодо того, до якої

саме галузі права належать питання запровадження особливих (або

надзвичайних) правових режимів. У цьому контексті, варто підтримати

думку В.В. Середи, який слушно зазначає, що «…юридичний пріоритет має

воля органів державної влади, регулювання є централізованим і формується

на засадах субординації. Виявлення й аналіз особливостей надзвичайних

правових режимів у галузях публічного права має здійснюватися за

допомогою встановлення предметно-функціональних зв’язків між останніми.

В юридичній літературі висловлюється думка, що між галузями права є

різноманітні функціональні зв’язки, з огляду на це, особливості правових

режимів у конституційному, адміністративному, митному, кримінально-

процесуальному, кримінально-виконавчому, кримінальному та земельному

праві (щодо прав на землю, пов’язаних з інтересами держави та суспільства)

розглядаються як особливості правових режимів у сфері публічного права»

[154, с. 103].

До системи публічного права, на думку П. Рабіновича, входять

конституційне, адміністративне, фінансове, кримінальне, екологічне,

кримінально-процесуальне, цивільно-процесуальне та міжнародне публічне

право [155, c. 29]. Аналіз юридичної літератури, присвяченої дослідженням

правових режимів, та чинного законодавства у цій сфері дає підстави

стверджувати, що досліджуване поняття характеризується як предметом, так

й методом правового регулювання суспільних відносин тієї чи іншої галузі

права. З огляду на це, спираючись на специфіку засобів та методів

регулювання, що притаманні адміністративному праву, поняття «особливий

правовий режим», на нашу думку, можна виділити як в окремий вид

правового режиму, так й в окремий інститут адміністративного права.

Отже, враховуючи вищезазначена вважаємо, що під особливим

правовим режимом слід розуміти своєрідний (специфічний) порядок

правового регулювання, обумовлений сформованими особливими

обставинами, який полягає у наділенні органів державної влади

96

спеціальними владними повноваженнями, що проявляються у встановленні

певних тимчасових правових засобів, спрямованих на усунення тих обставин,

що стали підставою для їхнього застосування (введення), з метою

забезпечення безпеки особи, суспільства і держави від загроз та негативного

впливу зовнішнього та внутрішнього характеру [188, c. 47].

Аналіз чинного законодавства України дає підстави виділити чотири

види особливих правових режимів: правовий режим надзвичайного стану,

правовий режим воєнного стану, правовий режим зони надзвичайної

екологічної ситуації та правовий режим особливого стану (режими у районі

проведення АТО та/або ООС, правовий режим ТОТ), зміст та роль яких

полягає у забезпеченні національної безпеки України шляхом надання

органам державної влади, органам місцевого самоврядування та/або

військовому командуванню додаткових повноважень, що проявляються у

встановленні певних тимчасових обмежень, спрямованих на усунення тих

обставин, що стали підставою для їхнього застосування (введення).

Характерною особливістю цих особливих правових режимів, на нашу думку,

є те, що підставою для їх введення виступає наявна небезпека, що загрожує

національним інтересам та неможливість подолання такої небезпеки іншими

засобами, крім уведення відповідних особливих правових режимів [189,

c. 256-257].

Слід зазначити, що обмеження прав і свобод людини є допустимим

задля забезпечення національної безпеки. Так, відповідно до ст. 64

Конституції України, наразі конституційні права та свободи людини і

громадянина можуть бути обмежені лише за двох обставин, а саме: в умовах

воєнного або надзвичайного стану із зазначенням строку дії цих обмежень.

Як ми визначились вище, антитерористична операція та операція

об’єднаних сил є окремим видом правових режимів особливого стану, під час

яких можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод громадян.

Проте, на відміну від таких особливих правових режимів як надзвичайний та

воєнний стан, особливості правового регулювання їх проведення не

97

визначені відповідними спеціальними законами. До того ж, обмеження, які

встановлено чинними нормативно-правовими актами, що регулюють

проведення цих правових режимів, фактично суперечать положенням

Основного Закону України, в якому, як ми вже зазначили вище, чітко

передбачена норма щодо обмеження прав і свобод людини і громадянина

тільки в умовах надзвичайного та воєнного стану.

З огляду на це вважаємо доцільним закріпити на конституціному рівні

можливість запровадження окремих обмежень прав і свобод людини і

громадянина під час проведення АТО та ООС шляхом внесення відповідних

змін до Конституції України, а саме:

- абзац другий статі 64 викласти в наступній редакції:

«В умовах воєнного або надзвичайного стану, а також під час

проведення антитерористичної операції або операції об’єднаних сил можуть

встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії

цих обмежень»;

- пункт 19 статті 92 викласти в наступній редакції:

«19) правовий режим воєнного і надзвичайного стану, зон надзвичайної

екологічної ситуації, антитерористичної операції та операції об’єднаних

сил».

Отже, на підставі узагальнення різноманітних наукових підходів до

визначення сутності, характеру і правової природи категорій «правовий

режим», з огляду на запропоновані поняття «дозвільної системи

Національної поліції України» та «особливий правовий режим», для

всебічного та повного висвітлення питань у рамках дисертаційного

ддослідження, вважаємо доцільним сформулювати визначення поняття

«дозвільної системи Національної поліції України в умовах особливих

правових режимів», під яким пропонується розуміти врегульовану чинним

законодавством діяльність уповноважених підрозділів Національної поліції

України та їх посадових осіб під час та на території введення надзвичайного

стану, воєнного стану, у зоні надзвичайної екологічної ситуації, а також у

98

районах проведення АТО та/або ООС, щодо здійснення контролю за

дотриманням фізичними та юридичними особами нормативно закріплених

правил та порядку виготовлення, придбання, реалізації, транспортування,

зберігання, обліку, використання, ремонту та знищення спеціально

визначених предметів, матеріалів і речовин, які становлять підвищену

небезпеку для життя і здоров’я людини, а також відкриття та функціонування

підприємств, майстерень і лабораторій, стрілецьких тирів, стрільбищ,

мисливських стендів, магазинів, сховищ, складів, арсеналів і баз, де

зберігаються та/або використовуються ці предмети, матеріали і речовини.

До основних ознак, що притаманні дозвільній системі Національної

поліції в умовах особливих правових режимів, на нашу думку, належать такі:

1) формальна визначеність; 2) наявність спеціально визначених об’єктів, які

становлять підвищену небезпеку для життя і здоров’я людини; 3) реалізація

єдиним уповноваженим суб’єктом; 4) надання документів у чітко

закріпленому порядку; 5) результатом є видача відповідного документу у

формі дозволу; 6) здійснення у чітко встановлений термін та на відповідній

території: під час та на території введення надзвичайного стану, воєнного

стану, у зоні надзвичайної екологічної ситуації, а також у районах

проведення АТО та/або ООС.

2.2. Адміністративно-правовий статус Національної поліції

України у сфері дозвільної системи в умовах особливих правових

режимів

Утвердження, забезпечення і захист прав та свобод людини і

громадянина є головним завданням України на шляху до розбудови

демократичної та правової держави, виконання якого пов’язане із

вирішенням низки економічних, соціальних, правових та інших проблем, що

призводять до зростання кількості правопорушень, пов’язаних із зброєю,

вибуховими матеріалами та іншими речовинами, які вилучені або обмежені у

цивільному обігу через свої небезпечні властивості.

99

За таких обставин важливого значення набуває підвищення

ефективності діяльності правоохоронних органів, ключове місце серед яких

посідає Національна поліція, яка є одним із основних суб’єктів реалізації

правоохоронної функції держави. Зазначену функцію в узагальненому

вигляді визначають як «напрям діяльності держави, в рамках якого

уповноваженими суб’єктами за допомогою спеціальних юридичних засобів

здійснюється загальна охорона права, зміцнення законності та правопорядку,

забезпечення прав і свобод людини та громадянина» [156, с. 31].

Необхідно наголосити, що діяльність Національної поліції України є

правоохоронною, у зв’язку з тим, що спрямована на охорону прав і свобод

людини, протидію злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку,

відповідно до чинного законодавства. Переважну більшість зазначених

завдань поліція виконує під час здійснення адміністративної діяльності, яка

«…має складний, різноплановий характер і виконується за багатьма

напрямками, із використанням різноманітних засобів як правового, так і

організаційного змісту. Одним із таких напрямків є здійснення дозвільної

системи, під час якого забезпечується контроль за відкриттям та

функціонуванням об’єктів, що становлять потенційну небезпеку для

громадського порядку» [44, с. 4].

Зазначене дає підстави стверджувати, що діяльність Національної

поліції України, здебільшого, знаходиться у площині державного управління

в адміністративно-політичній сфері, яка є предметом вивчення науки

адміністративного права. На підставі цього, а також враховуючи те, що у

попередньому розділі серед основних ознак, що притаманні дозвільній

системі в умовах особливих правових режимів, є обов’язкова наявність

уповноваженого суб’єкта здійснення дозвільної системи, до якого перш за

все відноситься Національна поліція України, виникає доцільність у

здійсненні дослідження її адміністративно-правового статусу у цій сфері.

Перш ніж перейти до визначення змісту адміністративно-правового

статусу Національної поліції України у сфері дозвільної системи в умовах

100

особливих правових режимів, на нашу думку, спочатку слід зосередити свою

увагу на термінологічних особливостях вказаної категорії та відштовхуватися

від таких понять як «статус», «правовий статус» та «адміністративно-

правовий статус».

Взагалі, слово «status» у перекладі з лат. означає положення, стан чого-

небудь або будь-кого [157, с. 578]. У науковий обіг це поняття у сучасному

його розумінні було введено на початку минулого століття Р. Лінтоном,

Я. Морено та Т. Парсонсом через необхідність опису соціальної структури

суспільства, яка складається з певного становища людей у суспільстві [158,

с. 81]. Натомість Великий тлумачний словник сучасної української мови під

«статусом» розуміє правове становище громадян, державних і громадських

органів, міжнародних організацій [159, c. 1387], а в юридичній енциклопедії

зазначений термін розуміється як правове становище (сукупність прав та

обов’язків) фізичної або юридичної особи [160, с. 626].

Необхідно підкреслити, що дефініція «статус» доволі часто вживається

поряд з багатьма іншими слова, які у своїй сукупності формують відповідне

словосполучення, яке надає більш чіткого змісту в залежності від контексті,

наприклад, «статус-кво», «соціальний статус», «природоохоронний статус»,

«статус спадщини», «статус української мови» тощо. Однак, необхідно

висновувати, що у будь-якому випадку «статус» це многогранне та

багатозначне поняття, що у загальному розумінні означає становище, ранг у

будь-якій системі, структурі, ієрархії, часі тощо.

Як ми вже зазначили, поняття «статус» використовується як допоміжна

дефініція поруч з іншими, що у сполученні складають відповідні терміни.

З огляду на предмет дослідження для нас особливо цікавим видається термін

«правовий статус», який є «…відправною точкою під час аналізу будь-яких

суб’єктів державних правовідносин» [161, с. 50]. Перші згадки про правовий

(юридичний) статус можна зустріти ще у працях давньоримських учених, які

за допомогою цього терміну сформулювали категорії, що відбивають окремі

аспекти правового становища людини: стан (статус) свободи, стан (статус)

101

громадянства, сімейний стан (статус) [162, с. 98]. До кінця ХХ ст. більша

частина вчених дійшла до висновку, що правовий статус індивіда з

найбільшою повнотою та об’ємністю відбиває єдність суспільної ролі

особистості та її соціального престижу. Він поєднує в собі як оціночну, так й

функціональну сторони, демонструє, що індивід може чинити, що він робить,

які результати його дій та як вони оцінюються іншими людьми, суспільством

[163, с. 176].

Результати аналізу юридичної літератури з різних галузей права дає

підстави стверджувати, що дефініція «правовий статус» вживається

переважно щодо таких категорій, як «людина», «громадянин», «іноземець»,

«особа без громадянства», «державний службовець», тобто позначає статус

(становище) фізичної особи. Відносно юридичних осіб (у т.ч. державних

органів влади) поряд з «правовим статусом» вживають поняття

«компетенція», яке за своїм змістом тотожне поняттю «правовий статус»

[164, с. 348].

Так, У.І. Ляхович вказує, що «правовий статус» варто розглядати як

комплексну правову категорію, за допомогою якої визначається правове

становище у суспільстві та державі будьяких учасників правовідносин,

забезпечується реалізація та захист їх прав, свобод та законних інтересів

[165]. У свою чергу, С.В. Діденко зазначає, що термін «правовий статус»

охоплює своїм змістом місце в системі державних органів конкретного

суб’єкта, який безпосередньо здійснює регулювальний вплив у конкретній

сфері суспільного життя на основі своєї компетенції, а адміністративно-

правовий статус – це більш конкретне поняття, яке охоплює своїм змістом

певні складові елементи, за допомогою яких з’являється можливість

дослідити місце певного суб’єкта в усій системі регулювального впливу з

боку держави на певні суспільні відносини [166, с. 89].

Слід підтримати думку про те, що правовий статус державних органів

характеризується такими елементами, як: 1) офіційна назва органу;

2) порядкок і спосіб його утворення; 3) територія його діяльності; 4) мета

102

завдання та функції; 5) обсяг та характер владних повноважень; 6) порядок

вирішення питань, що підвідомчі цьому органу; 7) відповідальність;

8) джерела фінансування органу; 9) наявність або відсутність прав юридичної

особи; 10) права та обов’язки мати відповідну внутрішню структуру та

користуватися державними символами [167, с. 126-131]. Однак, також

слушною є думку й Д. Вечернього з цього приводу, який вважає, що доцільно

також з’ясувати, органом якого рівня влади є певний орган; до якого виду

органів влади він належить за своїм призначенням; хто утворює цей орган;

кому він підпорядкований, піднаглядний, перед ким відповідальний; яку

компетенцію має цей орган; хто йому підзвітний та підконтрольний; якою є

юридична природа актів цього органу; якими державними символами він

може користуватись; які джерела фінансування органу; чи володіє орган

правами юридичної особи [168, с. 26-29].

З огляду на це, А.Т. Комзюк зауважує, що також варто з’ясувати місце

відповідного органу в загальній системі виконавчої влади, рівень і форму

його правового регулювання; визначити межі його відання, сферу суспільних

відносин, які регулюються цим органом, перелічити об’єкти, йому

підпорядковані, з’ясувати коло завдань, на нього покладених, сукупність

прав і обов’язків (правомочностей) та його посадових осіб при виконанні

покладених на орган функцій, тобто визначити міру можливої поведінки

органу та його посадових осіб при виконанні ними своїх функцій (права), а

також міру їх обов’язкової поведінки (обов’язки) [169, с. 63].

Варто погодитися з тим, що адміністративно-правовий статус органів

публічної адміністрації включає в себе обсяг владних повноважень, а саме

компетенцію, закріплену в компетенційних (або «статутних») нормативно-

правових актах, що доповнюється важливими елементами – завданнями,

функціями, характером взаємозв’язків з іншими органами (як «по вертикалі»,

так і «по горизонталі»), місцем в ієрархічній структурі органів виконавчої

влади [170, с. 30-32].

103

Для того, щоб визначити адміністративно-правовий статус

Національної поліції України у сфері дозвільної системи в умовах особливих

правових режимів, вважаємо, що насамперед необхідно проаналізувати

чинне законодавство, що регулює діяльність Національної поліції України.

Так, Законом України «Про Національну поліцію» [63] та Положенням про

Національну поліцію [64] були визначені основні повноваження та завдання

поліції у досліджуваній сфері. Зокрема, згідно з ч. 1 ст. 23 Закону та п. 3

Положення, поліція відповідно до покладених на неї завдань, здійснює у

визначеному законом порядку як контроль за дотриманням спеціальних

правил та порядку зберігання і використання зброї, так й приймання,

зберігання та знищення вилученої, добровільно зданої або знайденої

вогнепальної, газової, холодної та іншої зброї [63; 64]. Крім того, згідно з ч. 1

ст. 26 Закону України «Про Національну поліцію», поліція наповнює та

підтримує в актуальному стані бази (банки) даних, що входять до єдиної

інформаційної системи МВС України, стосовно: 1) зброї, що перебуває у

володінні та користуванні фізичних і юридичних осіб, яким надано дозвіл на

придбання, зберігання, носіння, перевезення зброї; 2) викраденої, втраченої,

вилученої, знайденої зброї, а також добровільно зданої зброї із числа тієї, що

незаконно зберігалася [63].

Також слід зазначити, що Національна поліція України здійснює

перевірку дотримання вимог дозвільної системи у сфері обігу зброї. Так,

відповідно до ст. 39 Закону України «Про Національну поліцію», поліція в

порядку, визначеному МВС України: 1) вилучає зброю, а також опечатує і

закриває об’єкти, де вони зберігаються чи використовуються у випадку

виявлення порушення правил поводження з ними та правил їх використання,

що загрожують громадській безпеці, до усунення таких порушень; 2) може

оглядати приміщення, де знаходяться зброя, місця її зберігання з метою

перевірки дотримання правил поводження з нею та правил її використання, а

також безпосередньо зброю, що знаходиться у фізичних та юридичних осіб, з

метою перевірки дотримання правил поводження з нею та правил її

104

використання. Окрім цього, поліція інформує відповідний орган МВС

України в одноденний строк про кожен факт виявленого порушення правил

зберігання і використання зброї [63].

Зауважимо, що до набрання чинності Закону України «Про

Національну поліцію» основні повноваження у досліджуваній сфері було

покладено на міліцію, а центральне місце у цій сфері посідав безпосередньо

Департамент громадської безпеки МВС України, у складі якого

функціонував спеціально призначений для цього підрозділ дозвільної

системи . Згодом, сучасні тенденції розвитку суспільних відносин в Україні

призвели до проведення стратегічної реформи системи МВС України,

результатами якої стало створення Національної поліції України. Внаслідок

цього, з 7 листопада 2015 р. втратив чинність Закон України «Про міліцію»

[171], були ліквідовані структурні підрозділи ОВС та створені нові

підрозділи Національної поліції України. Так, наказом Національної поліції

України від 6 листопада 2015 р. № 1 [172] була затверджена структура НПУ,

до складу якої увійшов, зокрема, Департамент превентивної діяльності, який

по суті фактично замінив Департамент громадської безпеки МВС України та

став одним з головних органів, на який покладається завдання по

забезпеченню адміністративно-правового режиму обігу зброї в Україні.

Згідно з Положенням про Департамент превентивної діяльності Національної

поліції України, затвердженим наказом НПУ від 27.11.2015 № 123, одним з

основних його завдань є безпосередньо організації роботи дозвільної

системи, а до функцій відноситься, зокрема: 1) здійснення контролю за

дотриманням спеціальних правил і порядку зберігання та використання

зброї; 2) у межах компетенції у визначеному законом порядку організація

приймання, зберігання та знищення вилученої, добровільно зданої або

знайденої вогнепальної, газової, холодної та іншої зброї, а також

забезпечення видачі та анулювання дозволів на придбання, зберігання,

носіння, перевезення і використання зброї, на відкриття та функціонування

об’єктів, де вона зберігається чи використовується, діяльність стрілецьких

105

тирів, стрільбищ невійськового призначення та мисливських стендів,

підприємств і майстерень з виготовлення та ремонту зброї, магазинів, у яких

здійснюється її продаж, пунктів вивчення матеріальної частини зброї, правил

поводження з нею та її застосування тощо [173].

Завдання органів поліції із здійснення дозвільної системи Інструкцією

про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення та

використання вогнепальної, пневматичної, холодної і охолощеної зброї,

пристроїв вітчизняного виробництва для відстрілу патронів, споряджених

гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами

несмертельної дії, та патронів до них, а також боєприпасів до зброї, основних

частин зброї та вибухових матеріалів, затвердженою наказом МВС України

від 21 серпня 1998 р. № 622 [83].

Так, відповідно до положень цієї Інструкції, основними завданнями

органів поліції є запобігання порушенням порядку виготовлення, придбання,

зберігання, обліку, охорони, перевезення та використання вогнепальної зброї,

пневматичної зброї калібру понад 4,5 мм та швидкістю польоту кулі понад

100 метрів за секунду (далі - пневматична зброя) і холодної зброї (арбалети,

луки з зусиллям натягу тятиви більше ніж 20 кг, мисливські ножі тощо (далі -

холодна зброя)), пристроїв вітчизняного виробництва для відстрілу патронів,

споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями

метальними снарядами несмертельної дії (далі - пристрої), та патрони до них,

основних частин зброї бойових припасів до зброї і охолощеної зброї,

вибухових матеріалів і речовин, попередження випадків їх втрати, крадіжок,

використання не за призначенням та з протиправною метою [83].

Контроль за дотриманням посадовими особами міністерств та інших

центральних органів виконавчої влади, підприємств, установ, організацій та

громадянами правил дозвільної системи органи поліції здійснюють шляхом

обстеження таких об’єктів, погодження укладення трудових договорів на

виконання робіт, пов’язаних з виготовленням, придбанням, зберіганням,

обліком, охороною, перевезенням і використанням спеціально визначених

106

предметів і матеріалів, проведення профілактичних заходів щодо

попередження та припинення порушень правил дозвільної системи, а також

притягнення осіб, що вчинили правопорушення, до відповідальності в

порядку, встановленому законом [83].

Варто наголосити, що роботу стосовно здійснення дозвільної системи

Національна поліція України організовує через свої структурні підрозділи:

1) уповноважений підрозділ із контролю за обігом зброї центрального органу

управління поліцією (далі - УП ЦОУП); 2) уповноважений підрозділ з

контролю за обігом зброї та дозвільної системи головних управлінь

Національної поліції в Автономній Республіці Крим та м. Севастополі,

областях та м. Києві (далі - УП ГУНП); 3) територіальні (відокремлені)

підрозділи поліції в районах, містах, районах у містах (далі - територіальні

підрозділи поліції).

Здійснюючи дозвільну систему, органи поліції відповідно до

законодавства України видають міністерствам та іншим центральним

органам виконавчої влади, підприємствам, установам, організаціям,

суб'єктам господарювання, що здійснюють діяльність з виробництва,

ремонту, торгівлі вогнепальною зброєю невійськового призначення,

боєприпасами до неї, холодною та охолощеною зброєю, пневматичною

зброєю калібру понад 4,5 мм і швидкістю польоту кулі понад 100 м/с;

виробництва спеціальних засобів, заряджених речовинами сльозоточивої та

дратівної дії, індивідуального захисту, активної оборони та їх продажу (далі -

суб'єкти господарювання), дозволи на придбання, зберігання, перевезення

(через митний кордон України, територією України, транзит через територію

України) й використання вогнепальної зброї, боєприпасів до неї, основних

частин зброї, холодної зброї, охолощеної зброї, пневматичної зброї;

пристроїв та патронів до них; вибухових матеріалів і речовин; на відкриття та

функціонування сховищ, складів і баз, де вони зберігаються, стрілецьких

тирів і стрільбищ, мисливсько-спортивних стендів, а також підприємств і

майстерень з виготовлення і ремонту вогнепальної та холодної зброї,

107

піротехнічних майстерень, пунктів вивчення матеріальної частини зброї,

спеціальних засобів, правил поводження з ними та їх застосування,

магазинів, у яких здійснюється продаж зброї та бойових припасів до неї,

пристроїв та патронів до них (далі - об'єкти дозвільної системи);

громадянам – дозволи на придбання, зберігання та носіння вогнепальної

мисливської зброї, холодної, охолощеної, пневматичної зброї, пристроїв [83].

Дозволи видаються УП ЦОУП на: а) право придбання, перевезення

через митний кордон України, транзит через територію України

вогнепальної, пневматичної, холодної, охолощеної зброї, бойових припасів

до зброї, основних частин зброї та вибухових матеріалів і речовин

міністерствам та іншим центральним органам виконавчої влади,

підприємствам, установам, організаціям, суб'єктам господарювання, а також

іноземним суб'єктам господарювання на підставі відповідних договорів;

б) придбання в Україні та перевезення через митний кордон України (за 5

днів до перевезення) вогнепальної зброї, пневматичної, холодної, охолощеної

зброї, бойових припасів до зброї, основних частин зброї, пристроїв та

патронів до них іноземцями за погодженням з іноземними дипломатичними

представництвами країн, громадянами яких вони є, перевезення ними через

митний кордон України, транзит через територію України вогнепальної

зброї, бойових припасів до неї, основних частин зброї, холодної зброї для

участі в змаганнях здійснюються за клопотанням міністерств та інших

центральних органів виконавчої влади України, а з метою полювання - на

конкретно визначений уповноваженим на це органом строк;

в) функціонування стрілецьких тирів і стрільбищ, мисливсько-спортивних

стендів, пунктів вивчення матеріальної частини зброї, спеціальних засобів,

правил поводження з ними та їх застосування; г) право перевезення через

митний кордон України нагородної зброї та патронів до неї; ґ) зберігання

нагородної зброї [83].

Безпосередньо УП ГУНП видає дозволи видаються на: 1) відкриття та

функціонування об'єктів дозвільної системи: сховищ, складів, де

108

зберігаються вибухові матеріали і речовини, відкриття стрілецьких тирів і

стрільбищ, мисливсько-спортивних стендів, а також підприємств і

майстерень з виготовлення і ремонту вогнепальної, холодної та охолощеної

зброї, спеціальних засобів, заряджених речовинами сльозоточивої та

дратівної дії, індивідуального захисту, активної оборони, магазинів, у яких

здійснюється продаж зброї та бойових припасів до неї, основних частин

зброї, пристроїв та патронів до них; право перевезення через митний кордон

України мисливської вогнепальної зброї, основних частин зброї, бойових

припасів до неї, пневматичної, холодної та охолощеної зброї громадянами

України; 2) придбання, зберігання та носіння мисливської нарізної,

гладкоствольної зброї, пневматичної, холодної, охолощеної зброї, пристроїв

громадянами України; 3) придбання та зберігання відомчої вогнепальної,

мисливської зброї, бойових припасів до неї, основних частин зброї,

пневматичної, холодної, охолощеної зброї, пристроїв та патронів до них

підприємствами, установами, організаціями, суб'єктами господарювання [83].

У свою чергу, відповідно до вищезазначеної Інструкції, територіальні

підрозділи поліції видають дозволи на: придбання і перевезення територією

України вибухових матеріалів і речовин; носіння і перевезення територією

України відомчої вогнепальної, пневматичної, холодної зброї та бойових

припасів до неї; придбання, зберігання і носіння громадянами України

мисливської гладкоствольної зброї, основних частин зброї, бойових припасів

до неї, пневматичної, холодної та охолощеної зброї.

Порядок приймання, зберігання, обліку, знищення чи реалізації

поліцією вилученої, добровільно зданої, знайденої зброї та боєприпасів до

неї наразі врегульовано наказом МВС України від 31 травня 1993 р. № 314,

відповідно до якого приймання від працівників поліції, посадових осіб чи

громадян вилученої, добровільно зданої, знайденої зброї та боєприпасів до

неї та їх оформлення здійснюється спеціально призначеним працівником,

який відповідає за їх зберігання, а в разі відсутності – черговим органу

поліції. При здаванні зброї та боєприпасів працівником поліції подається:

109

протокол вилучення у громадян зброї, боєприпасів; акт про вилучення зброї,

боєприпасів з підприємств, установ і організації; рапорт про добровільно

здану чи знайдену зброю, боєприпаси з доданням заяви особи, яка

добровільно здала чи знайшла ці предмети; громадянами – заява про

добровільно здану чи знайдену зброю, боєприпаси. При прийманні зброї та

боєприпасів працівник, який відповідає за їх зберігання, або черговий

перевіряє відповідність записів у поданих йому документах щодо кількості,

системи, номеру, року виготовлення, зовнішнього та технічного стану зброї

та боєприпасів, що здається. Ця зброя і боєприпаси відповідальним

працівником розміщуються в кімнаті для зберігання в металевих шафах,

закриваються й опечатуються особистою печаткою [79].

Отримавши документи про прийняття зазначеного озброєння,

начальник органу поліції розглядає їх протягом доби, приймає рішення і

передає секретарю для вручення працівнику, який відповідає за зберігання.

Зброя і боєприпаси, вилучені з об’єктів дозвільної системи після закінчення

місячного терміну зберігання за умови усунення недоліків, повертаються

відповідним підприємствам. Коли недоліки не усунено, зброя і боєприпаси

здаються на склади відповідних структурних підрозділів поліції. Вогнепальна

мисливська нарізна, гладкоствольна чи комбінована зброя, боєприпаси,

вилучені у громадян за порушення встановленого порядку їх придбання,

зберігання чи використання, зберігаються в поліції до прийняття рішення про

адміністративну відповідальність. Якщо прийняте рішення не пов’язане з

конфіскацією чи відшкодуванням вартості вилученої зброї і боєприпасів, то

вони у 10-денний строк повертаються власникові [79].

Отже, як бачимо, дозвільна система у сфері обігу зброї знаходить своє

вираження через діяльність спеціально уповноваженого державою суб’єкту з

видачі документів дозвільного характеру у цій сфері, а саме Національної

поліції України, зокрема, згідно з наказом МВС України від 29 грудня 2015 р.

№ 1644 «Про реалізацію повноважень Національної поліції України з видачі

та анулювання дозволів», такі повноваження покладені на: 1) Департамент

110

превентивної діяльності Національної поліції України; 2) уповноважений

підрозділ (управління, відділ, сектор) з контролю за обігом зброї у сфері

дозвільної системи Департаменту превентивної діяльності Національної

поліції України; 3) відповідні підрозділи територіальних органів

Національної поліції України в Автономній Республіці Крим та

м. Севастополі, областях, м. Києві, районах, містах, районах у містах [87].

Варто погодитися з тим, що реалізація повноважень у дозвільній

системі, вказаних вище підрозділів поліції, направлена на створення

належного стану громадської безпеки і стосується реалізації державної

політики у сфері особливого порядку виготовлення, придбання, зберігання,

перевезення, обліку і використання спеціально визначених предметів,

матеріалів і речовин, а також відкриття та функціонування окремих

підприємств, майстерень і лабораторій з метою охорони інтересів держави та

безпеки громадян. Така діяльність з реалізації дозвільної системи є доволі

складною та різноплановою. Зміст її проявляється через впровадження

державних програм та концепцій, в основі яких лежить завдання щодо

забезпечення життя та здоров’я людини і громадянина, а також вчинення

комплексу заходів із забезпечення громадського порядку та державної

безпеки. Окрім того, дозвільна діяльність Національної поліції України

пов’язана із профілактикою злочинів, які можуть виникнути в результаті

безконтрольного та несанкціонованого використання предметів, що обмежені

в цивільному обігу за законодавством України та на які поширюється

дозвільна система [51, с. 123].

У контексті надання адміністративних послуг в дозвільній системі

Національної поліції України, слід відмітити наступні її повноваження:

1) видачу дозволів на предмети дозвільної системи; 2) здійснення контролю і

нагляду за дотриманням правил дозвільної системи, спрямованих на

запобігання розкраданню особливо небезпечних предметів; недопущення їх

використання в корисливих цілях; усунення порушень порядку використання

зазначених предметів; здійснення заходів щодо реалізації обліково-

111

реєстраційної, інформаційної та інших функцій; 3) вживання заходів

адміністративного впливу до порушників правил дозвільної системи;

4) взаємодія з державними органами, апаратами відповідних відомств та

адміністрацій підприємств у проведенні спільних заходів з метою

забезпечення дотримання встановлених державою правил дозвільної системи

[174, с. 75].

Як ми вже зазначали вище, згідно із наказом МВС України від

21 серпня 1998 р. № 622 кожен із структурних підрозділів Національної

поліції України виконує відповідні дозвільні функції. Проте, варто

зауважити, що окремого положення про відповідні підрозділи дозвільної

системи Національної поліції України відсутнє. На нашу думку, з метою

усунення виявлених у процесі дослідження прогалин щодо визначення

адміністративно-правового статусу поліції в досліджуваній сфері, вважаємо

доцільним внесення змін до відповідних нормативно-правових актів, що

регулюють діяльність Національної поліції України, а також розроблення та

схвалення Типового положення про підрозділи дозвільної системи

Національної поліції України.

Усе вищевикладене дає можливість сформулювати такі висновки щодо

статусу Національної поліції у сфері дозвільної системи в Україні:

– Національна поліція України посідає центральне місце в системі як

правоохоронних, так і інших органів державної влади, що функціонують в

умовах особливих правових режимів, та має спеціальний адміністративно-

правовий статус у сфері дозвільної системи, передовсім в умовах особливих

правових режимів, що зумовлюється обсягом її компетенції при здійсненні

своєї діяльності у цій сфері, а також тим, що на неї покладається основний

тягар боротьби зі злочинністю та роботи з профілактики й запобігання

правопорушенням, скоєним за допомогою об'єктів дозвільної системи,

особливо під час запровадження вказаних правових режимів;

– адміністративно-правовий статус Національної поліції у сфері

дозвільної системи в умовах особливих правових режимів – це визначені в

112

нормах адміністративного права завдання, функції, обов’язки та права

центрального органу виконавчої влади, який служить суспільству шляхом

забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності,

підтримання публічної безпеки і порядку, щодо здійснення контролю за

дотриманням правил та порядку обігу об’єктів дозвільної системи, а також у

районах проведення АТО або ООС антитерористичної операції та/або

Операції об’єднаних сил;

– основним нормативно-правовим актом у сфері адміністративно-

правового статусу Національної поліції у сфері дозвільної системи є Закон

України «Про Національну поліцію», де закріплено всі складові елементи, за

допомогою яких можна охарактеризувати статус цього суб’єкта публічної

адміністрації;

– ефективна діяльність Національної поліції України у сфері дозвільної

системи в умовах особливих правових режимів є необхідною умовою

забезпечення національної безпеки відповідно до рівня сучасних викликів, а

також важливим фактором підвищення ефективності підтримання

правопорядку і законності, запобігання злочинності, охорони прав фізичних і

юридичних осіб.

2.3. Адміністративно-правова характеристика об’єктів дозвільної

системи Національної поліції України в умовах особливих правових

режимів

Здійснивши аналіз адміністративно-правового статусу Національної

поліції України у досліджуваній сфері, на нашу думку, обов’язково

необхідно надати адміністративно-правову характеристику об’єктів, на які

поширюється зазначена система, оскільки вони «…є, так би мовити, її

серцевиною, ядром, навколо якого власне і обертається вся ця діяльність»

[44, с. 32].

113

Необхідно наголосити, що досліджувані об’єкти дозвільної системи

мають свої особливості, які полягають, перш за все, в тому, що зазначені

предмети та підприємства становлять потенційну суспільну небезпеку,

діяльність, пов’язана з ними, може завдати шкоди суспільним та державним

інтересам, життю та здоров’ю громадян. Не дивно, що у цивільному праві

такі об’єкти визнаються джерелами підвищеної небезпеки. Предмети, на які

поширюється дозвільна система, повністю або частково вилучені із

цивільного обігу, їх безконтрольне використання становить склад

адміністративного проступку або злочину, оскільки при цьому створюється

загроза завдання шкоди життю та здоров’ю людей, іншим об’єктам правової

охорони. Як слушно зауважує В.А. Гуменюк, підприємства та майстерні, про

які йдеться у Положенні про дозвільну систему, в одних випадках своєю

діяльністю також створюють загрозу громадській безпеці (склади, сховища,

де зберігається зброя або вибухові матеріали, підприємства, де вони

виготовляються, тощо), в інших їх безконтрольна діяльність може призвести

до безладдя, хаосу в суспільних відносинах [44, с. 34].

Слід наголосити, що контроль по відношенню до об’єктів дозвільної

системи має певні особливості. Так, як ми вже зазначали у попередньому

підрозділі, контроль за об’єктами дозвільної системи у сфері обігу зброї

проводиться працівниками поліції щоквартально, а об’єкти, де зберігається

велика кількість зброї (20 чи більше одиниць) (до таких можна віднести тири,

стрільбища, мисливські стенди), і базові склади вибухових матеріалів і

речовин – щомісяця. При цьому під час проведення такої контрольної

перевірки органами поліції на об’єктах дозвільної системи встановлюється:

- наявність відповідних дозволів на придбання, зберігання,

використання підконтрольних предметів, матеріалів і речовин, відкриття та

функціонування тирів, стрільбищ, мисливських стендів; строк дії цих

документів; погодження укладання трудових договорів на виконання робіт,

пов’язаних з придбанням, зберіганням, обліком, охороною, перевезенням і

114

використанням спеціально визначених предметів, матеріалів і речовин;

дотримання пропускного режиму;

- облік підконтрольних предметів, матеріалів і речовин, порядок видачі,

приймання зброї, бойових припасів до неї, пристроїв, патронів до них,

вибухових матеріалів і речовин; їх списання після використання, повернення

в місця постійного зберігання; правильність ведення відповідної службової

документації;

- придатність приміщень, в яких розміщені об’єкти дозвільної системи,

до зберігання зброї, бойових припасів до неї, пристроїв, патронів до них,

вибухових матеріалів і речовин, а саме: міцність дверей, стін, стелі, підлоги,

металевих сейфів, шаф, надійність замків, справність охоронної

протипожежної сигналізації;

- стан технічного устаткування; наявність охорони, засобів

пожежогасіння, зв’язку з найближчими постами охорони і органами поліції

тощо [83].

Чинне законодавство України на сьогодні до об'єктів дозвільної

системи (предмети, матеріали і речовини, підприємства, майстерні і

лабораторії, на які поширюється дозвільна система) відносить: вогнепальну

зброю (нарізна воєнних зразків, несучасна стрілецька, спортивна, навчальна,

охолощена, мисливська нарізна і гладкоствольна), бойові припаси до неї,

холодна зброя, (арбалети, мисливські ножі тощо), пневматичну зброю

калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів за

секунду, пристрої вітчизняного виробництва для відстрілу патронів,

споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями

метальними снарядами несмертельної дії, та зазначені патрони, вибухові

матеріали і речовини, сильнодіючі отруйні речовини I - II класу безпечності,

збудники інфекційних захворювань I - II групи патогенності і токсини,

сховища, склади і бази, де вони зберігаються, стрілецькі тири і стрільбища,

мисливсько-спортивні стенди, а також підприємства і майстерні по

виготовленню і ремонту вогнепальної та холодної зброї, піротехнічні

115

майстерні, пункти вивчення матеріальної частини зброї, спеціальних засобів,

правил поводження з ними та їх застосування, магазини, в яких здійснюється

продаж зброї та бойових припасів до неї, організації, що займаються

збутом сильнодіючих отруйних речовин, і лабораторії, що проводять аналізи

цих засобів і речовин, працюють із збудниками інфекційних захворювань I-II

групи патогенності і токсинами) [17].

Відповідно до наказу МВС України від 21 серпня 1998 р. № 622

дозвільна система, що здійснюється органами поліції, поширюється на

бойову нарізну військових зразків зброю або виготовлену за спеціальним

замовленням, охолощену, нейтралізовану, несучасну, спортивну, мисливську

вогнепальну зброю, бойові припаси до зброї, основні частини зброї,

пневматичну, холодну зброю, пристрої та патрони до них, що належать

підприємствам, установам, організаціям, суб'єктам господарювання та

громадянам [83].

Взагалі, варто зазначити, що в чинному законодавстві України та

науковій літературі наразі відсутнє чітке та однозначне визначення поняття

«зброя» та її класифікація. Необхідно підкреслити, що дослідженням ознак

зброї та визначенням цього поняття займалася велика кількість вчених, які

мають своє власне ставлення до поняття і класифікації зброї.

Так, окремі вчені наголошують, що поняття «зброя взагалі» сьогодні

залежить від, так би мовити, «галузевої характеристики». Вони зазначають,

що в адміністративному праві зброя – це складова дозвільної системи, це

предмет, на здійснення дій з яким необхідно отримати попередній дозвіл у

компетентного органу державної виконавчої влади, тобто обіг якого

здійснюється у дозвільному порядку; у кримінальному праві зброя – це засіб,

спеціально сконструйований для ураження живої цілі, який не має іншого

господарсько-побутового призначення; у криміналістиці зброя – це предмет

або пристрій, який має певні характеристики (певний ступінь ефективності,

справність), що гіпотетично дозволяють заподіяти летальні ушкодження; у

цивільному праві зброя – це матеріальні блага, які є об’єктом речових прав,

116

це майно, яким можна володіти, користуватися, розпоряджатися на власний

розсуд, у конституційному праві зброя – це засіб задоволення

конституційних прав громадян на самозахист [175, с. 17-18].

З точки зору Л. Д. Гаухмана, під зброєю варто розуміти предмети,

призначені або пристосовані винятково для ураження живої цілі, для

заподіяння смерті або тілесних ушкоджень, що не мають іншого

господарського призначення, і при цьому предмети, для права користування

якими й носіння яких потрібно, як правило, спеціальний дозвіл органів МВС

[176, с. 39]. Водночас, на думку М. Г. Пінчука, зброя – це пристрої, прилади і

предмети, спеціально виготовлені, конструктивно призначені і технічно

придатні для ураження живої або іншої цілі і які не мають іншого

виробничого чи господарсько-побутового призначення [177, с. 101].

У свою чергу, М. П. Федоров вважає, що зброя – це пристрої, прилади і

предмети, спеціально виготовлені і конструктивно призначені для ураження

живої або іншої цілі, які не мають іншого виробничого чи господарсько-

побутового призначення [178, с. 18], а B. C. Аханов під зброєю розуміє засіб

нападу й активного захисту, що забезпечує фізичний, хімічний або

біологічний вплив, тобто засіб знищення або виведення з ладу живої сили і

матеріально-технічних ресурсів противника [179, с. 15]. Проте, Л. Ф. Соколов

вказує, що зброя - це предмет, який спеціально призначений (виготовлений)

для ураження живої цілі, що не має господарсько-побутового призначення

(за виключенням спортивного і промислового полювання та стрілецького

спорту), що в інтересах громадської безпеки виключений зі звичайного

цивільного обігу і який допускається до обігу у необхідних випадках на

підставі спеціального дозволу органів МВС [180, с. 7].

С. М. Колотушкін та В. А. Стекольников вважають, що зброя – це засіб,

призначений для досягнення фізичної переваги над людиною шляхом

використання різних факторів ураження, що порушує її біологічну рівновагу,

завдаючи шкоди здоров’ю [181, с. 311], а на думку В. М. Плескачевського,

зброя – це матеріальний засіб індивідуального застосування, конструктивно і

117

функціонально призначений для завдання летальних ушкоджень людині або

тварині, а також спеціального руйнування [182, с. 322].

На сьогодні у нормативно-правових актах України існують визначення

лише окремих видів зброї та спеціальних засобів (пристроїв). Серед них такі

як:

- вогнепальна зброя – зброя, яка призначена для ураження цілей

снарядами, що одержують спрямований рух у стволі (за допомогою сили

тиску газів, які утворюються в результаті згоряння метального заряду) та

мають достатню кінетичну енергію для ураження цілі, що знаходиться на

визначеній відстані;

- бойова нарізна вогнепальна зброя – вогнепальна зброя, призначена

для ураження людини та (або) техніки (до бойової зброї не належить

старовинна зброя та її моделі, які виготовлені до 1899 року включно);

- охолощена зброя – пристрої, виготовлені шляхом спеціального

пристосування конструкції стрілецької вогнепальної зброї до стрільби лише

холостими патронами, з яких неможливо зробити постріл снарядом, що має

достатню вражаючу здатність (призначена для використання на кінозйомках,

при проведенні театралізованих, костюмованих та інших культурних

заходів);

- нейтралізована зброя – стрілецька зброя будь-якої моделі, яка з

дотриманням вимог відповідних стандартів або технічних умов спеціально

приведена на заводах-виробниках чи у спеціалізованих майстернях з ремонту

зброї в непридатний для стрільби стан. Залежно від її призначення

класифікується так: 1) учбова зброя - зброя, яка спеціально приведена в

непридатний для стрільби стан, призначена для навчання правилам

поводження зі зброєю (розбирання та складання, заряджання та розряджання,

виконання стройових прийомів зі зброєю) (абревіатура виду - УЧ); 2) учбово-

розрізна зброя - зброя, яка спеціально приведена в непридатний для стрільби

стан, основні деталі якої мають спеціально виконані вирізи, призначені для

забезпечення наочності при вивченні порядку взаємодії деталей і вузлів

118

(абревіатура виду - УЧР); 3) музейна зброя - зброя, яка спеціально приведена

в непридатний для стрільби стан та призначена виключно для експонування в

музеях (абревіатура виду - МУЗ); 4) макети зброї масогабаритні -

конструктивно подібні до вогнепальної зброї вироби, призначені для

колекціонування та експонування фізичними і юридичними особами, які

спеціально виготовлені з вогнепальної стрілецької зброї шляхом внесення до

конструкції її основних частин та механізмів змін, що виключають

здійснення пострілу (абревіатура виду - ММГ);

- спортивна зброя – вогнепальна, пневматична або холодна зброя,

призначена для ураження цілей під час спортивних тренувань і змагань, що

відповідає правилам спортивних змагань з видів спорту, визнаних в Україні,

що затверджуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує

формування державної політики у сфері фізичної культури та спорту, з

урахуванням пропозицій відповідних всеукраїнських спортивних федерацій

та правил спортивних змагань відповідної міжнародної спортивної федерації.

- мисливська вогнепальна зброя – вогнепальна зброя, призначена для

ураження тварин і птахів під час полювання. До неї належать: мисливські

гвинтівки, карабіни та штуцери, гладкоствольні рушниці, гладкоствольні

рушниці із свердловиною "парадокс" з нарізами 100-140 мм на початку або в

кінці ствола, мисливські рушниці зі свердловиною "сюпра", комбіновані

рушниці, що мають поряд з гладкими і нарізні стволи;

- боєприпаси – спеціально виготовлені вироби одноразового

використання, які призначені забезпечити ураження цілей в умовах збройної

боротьби, самооборони, полювання, спорту. До бойових припасів належать

патрони до нарізної вогнепальної зброї різних калібрів, а також заряджені

патрони до гладкоствольних мисливських рушниць, мисливський порох і

капсулі;

- до пневматичної зброї належать пістолети, револьвери, гвинтівки

калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів за

секунду, в яких снаряд (куля) приводиться в рух за рахунок стиснених газів;

119

- холодна зброя – предмети та пристрої, конструктивно призначені та за

своїми властивостями придатні для неодноразового заподіяння шляхом

безпосередньої дії тяжких (небезпечних для життя в момент спричинення) і

смертельних тілесних ушкоджень, дія яких ґрунтується на використанні

м'язової сили людини;

- до пристроїв належать такі пістолети і револьвери вітчизняного

виробництва, які конструктивно призначені тільки для відстрілу патронів,

споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями

метальними снарядами несмертельної дії і технічно не придатні для стрільби

бойовими патронами. При цьому їхня конструкція має забезпечувати

неможливість взаємозаміни основних частин бойової і спортивної

вогнепальної зброї, унеможливлює здійснення пострілів в автоматичному

режимі чергами. Патрони до пристроїв - належать патрони, споряджені

гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами

несмертельної дії, призначені для відстрілу їх тільки пристроями

вітчизняного виробництва і допущені в установленому порядку до

використання [83].

Безпосередньо визначення поняття «зброя» наразі знаходиться тільки в

Інструкції про застосування зброї, бойової техніки, озброєння, кораблів

(катерів), літаків і вертольотів Державної прикордонної служби України,

спеціальних засобів та заходів фізичного впливу під час охорони державного

кордону та виключної (морської) економічної зони України, затвердженій

наказом Адміністрації Державної прикордонної служби України від

21.10.2003 № 200, відповідно до якої зброя – це предмети та пристрої, що

призначені для ураження живих цілей, кораблів, літаків (вертольотів) та

інших об’єктів і не мають іншого призначення [183].

Взагалі, необхідно підкреслити, що на сьогодні питання обіг зброї на

території України регулюється лише відомчими нормативними актами,

оскільки окремий Закон, що регулював би всі питання стосовно зброї, досі не

прийнятий. Проте, на розгляд Парламенту України винесено декілька

120

відповідних законопроектів, зокрема: № 1032-Д від 05.03.2002, № 1171 від

21.11.2002 (внесений народними депутатами України Ю. Кармазіним,

Л. Черновецьким, В. Нечипоруком та ін.), № 1171-2 від 02.10.2003

(Й. Вінський, В. Развадовський, С. Бульба, В. Король та ін.), № 1171-Д від

29.10.2003 (В. Мойсик, О. Бандурка, М. Маркуш, В. Нечипорук, С. Сінченко

та ін.), № 1135 від 01.12.2014 (С. Каплін), № 1135-1 від 10.12.2014

(А. Іллєнко, В. Амельченко, Ю. Бублик, М. Величкович та ін.), № 1222 від

02.09.2019 (І. Фріс).

У цих проектах під «зброєю», у більшості випадках, розуміється

сукупність пристроїв, приладів, предметів, спеціально виготовлених,

конструктивно призначених і технічно придатних для ураження живої або

іншої цілі, а також подачі звукового чи світлового сигналу, які не мають

іншого виробничого чи господарсько-побутового призначення.

Виходячи з наведеного, до зброї можна віднести вироби, які призначені

тільки для подачі сигналів (звукових, світлових, димових). На нашу думку,

таке розширення цього поняття зайве, адже воно дозволяє відносити до зброї

практично необмежене коло об’єктів (наприклад, той самий міліцейський

свисток).

Дійсно, ракетницею чи сигнальним пістолетом можливо завдати

шкоди, однак це не дозволяє автоматично віднести ці вироби до зброї. Вони

мають зовсім інше конструктивне призначення. Якщо притримуватися даної

логіки, то до категорії зброї варто було б віднести інші предмети, які здатні

уразити живу ціль: будівельні пістолети, побутові ножі, сокири, молотки і

навіть бейсбольні біти. Дослідження науковців доводять протилежність такої

позиції з методологічними положеннями криміналістики, техніки, медицини,

історії, воєнної справи та інших галузей знань, а крім того, судової практики

та норм міжнародного законодавства [44, с. 57–58].

Варто звернути увагу на Європейську Конвенцію «Про контроль за

придбанням та зберіганням вогнепальної зброї приватною особою».

121

У додатку 1 цього документа конкретно сказано, що до зброї не належать

предмети, призначені для підняття тривоги та подання сигналів [181].

Отже, на нашу думку, основними ознаками зброї є не просто

можливість, а саме конструктивне призначення даних виробів для ураження

живої чи іншої цілі, тобто нанесення тілесних ушкоджень, знищення

супротивника, тимчасове позбавлення можливості чинити опір, вивід з ладу

техніки, руйнування споруд.

У рамках цього підрозділу варто зосередити увагу на проблемні

питання щодо визначення видів зброї, обіг яких має місце у суспільстві.

Одним із важливих питань є регулювання несучасної колекційної,

музейної, антикварної, історичної зброї, тобто предметів, які не стоять на

озброєнні військових формувань України, не використовуються як службово-

штатна зброя. Такі предмети мають для суспільства історичний, художній та

науковий інтерес. За призначенням ці вироби є, насамперед, предметами

дослідження, колекціонування та експонування. Деякі вироби також входять

до Музейного фонду країни [102, с. 89].

Актуальність проблеми законодавчого регулювання обігу зброї, що має

культурну цінність, не викликає сумнівів. Незаконний обіг предметів, що є

важливим пластом культурної спадщини, має місце не тільки у музейних, а й

у приватних колекціях. Реалізація, придбання, зберігання, колекціонування

часто здійснюються без належного контролю. Такий стан речей нерідко

призводить до втрати виробів, що мають особливу цінність.

Дослідники, які у своїх працях досліджували проблеми правового

регулювання зброї, що має культурну цінність, схожі своєю думкою у тому,

що вона поділяється на антикварну, історичну, авторську та художню. До

антикварної зброї вони відносять зброю певного історичного періоду, яка

призначена для використання громадянами і юридичними особами тільки з

метою колекціонування, експонування, а також у спортивних, навчальних і

показових заходах [79, с. 59; 102, с. 90; 233, с. 14].

122

У дослідженні Е.Д. Шелковникової дається характеристика

антикварної вогнепальної зброї: до неї належить вогнепальна

гладкоствольна, нарізна дульнозарядна і казнозарядна зброя із ґнотовою та

іншими системами займання заряду, яке вироблене до 1891 р. До антикварної

метальної, пневматичної, холодної клинкової й ударної зброї належить та, що

виготовлена понад 50 років тому, а також виготовлені до 1947 р. багнети для

вогнепальної зброї [233, с. 15].

При цьому, до зброї, що має культурну цінність, також можна віднести

копії антикварної зброї (виготовлені за оригіналом або кресленнями

конкретного зразка антикварної зброї за умови повторення використаних

матеріалів, точного відтворення його конструкції й художнього оздоблення) і

репліки антикварної зброї (вільні повторення антикварного зразка за

оригіналами або кресленнями, виготовлені із застосуванням використаних

матеріалів, авторськими змінами зовнішнього вигляду або художньої

обробки) [233, с. 15].

У загальних положеннях наказу МВС України № 622 від 21.08.1998

визначаються види зброї, обіг якої контролюється органами внутрішніх справ

за допомогою дозвільної системи, зокрема й несучасна стрілецька та холодна

зброя (арбалети, мисливські ножі, катани, шаблі, шашки, мечі, палаші,

ятагани, фінські ножі, кортики, кинджали, шпики, штик-ножі), які не

знаходяться на озброєнні військових формувань, що належать

підприємствам, установам, організаціям, господарським об’єднанням та

громадянам. Крім того, у п. 8.4 наказу дається перелік та визначення

несучасної стрілецької зброї, до якої належить вогнепальна та холодна зброя,

яка знята з озброєння сучасної армії та виробництва, або та, що існує в

одиничних примирниках та малих партіях, а також зброя зазначеного типу,

що виготовлена у сучасних умовах спеціально для виставок (експонування)

[83].

Законопроект № 1171-2 від 02.10.2003 пропонує не розповсюджувати

норми Закону України «Про зброю» на вогнепальну та метальну зброю, яка

123

виготовлена до 01.01.1891. До речі, така практика розповсюдження поширена

у законодавстві багатьох країн світу [178].

Проект Закону України «Про зброю» № 1171-Д від 29.10.2003 дає

визначення антикварної (історичної) зброї як зброї попередніх епох, або

зброї, що знята з виробництва й озброєння Збройних Сил України та інших

військових формувань, до якої не виготовляються бойові припаси, її сучасні

репліки (новороби), які використовуються для колекціонування та

експонування [179].

Позитивним є, на нашу думку, включення в класифікацію зброї такого

виду, як музейна, антикварна (історична). Крім того, проектом врегульовані

деякі питання з регулювання обігу такої зброї, зокрема: порядок сертифікації,

пересилання, носіння, облік антикварної зброї у державних закладах

культури, музеях відомчого підпорядкування, приватних колекцій,

визначаються особливості укладення цивільно-правових угод щодо

історичної зброї. При цьому правила реалізації антикварної (історичної) зброї

проводяться на підставі державної експертизи, проведеної закладами

культури у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України або

уповноваженим ним органом.

Питання обігу музейної, антикварної зброї має бути врегульоване

Законом України «Про зброю», однак дія закону не повинна

розповсюджуватися на прилади, які стали остаточно непридатними для

використання як зброя або із-за слабкої потужності не представляють

загрози. Е.Д. Шелковникова зазначає, що одним із критеріїв, за яким зброю

можна віднести до антикварної, є дата її виготовлення і як приклад

приводить законодавство європейських країн. Так, згідно із Законом Франції

«Про зброю» від 06.05.1995, старинною зброєю вважається вогнепальна

зброя, виготовлена до 01.01.1870. У Законі Литовської Республіки «Про

контроль за зброєю та бойовими припасами» від 02.07.1996 зазначено, що

«справжній закон не розповсюджується на вогнепальну та метальну зброю,

виготовлену до 1870 року». У законодавстві Великобританії встановлено, що

124

історичну вогнепальну зброю, вироблену до 1919 року, та її спорядження, яке

не дозволяє робити постріл, дозволено зберігати вдома відкрито [233, с. 17].

Відсутність чіткого регулювання обігу зазначеної зброї приводить до її

незаконного обігу. Виникають також непорозуміння щодо легального обігу

цих виробів. Прикладом може послужити випадок, що стався не так давно у

Росії, коли із-за кордону були привезені іноземні дуельні пістолети середини

ХІХ століття. Було офіційно оформлено ввезення, оплачені таможні збори,

проведена історикознавча експертиза, в якій предмет визначався як

«антикварна зброя», що має культурну цінність. А після виставлення зброї на

торги представники МВС вилучили ці предмети, як такі, що незаконно

зберігаються й реалізуються [42]. Є й інші приклади, коли міліція цілком

справедливо вилучає арсенал антикварної зброї, яка має окрім історичного

значення ще й небезпечні властивості. Правопорушник приводив зброю часів

Великої Вітчизняної війни у бойовий стан [216]. Не рідкістю є у нашій країні

випадки виявлення у злочинців незаконних «колекцій» сучасної

вогнепальної, зокрема і бойової зброї [30, с. 22].

Невизначеність законодавства з цього питання на сьогодні створює всі

підстави для виникнення ситуації, про яку писав у своїй статті А.

Кибовський, коли колекціонери антикварної зброї більше бояться не

грабіжників і злодіїв, а представників правоохоронних органів, покликаних,

здавалося б, оберігати цих самих колекціонерів від злочинних посягань. Для

багатьох колекціонерів старовинної зброї зустріч із працівниками

правоохоронних органів не належить до приємних випробувань [79, с. 50].

На сьогодні в Україні існує об’єктивна необхідність в удосконаленні

регулювання обігу історичної, антикварної, художньої зброї для збереження

культурної спадщини. При цьому, на зброю, яка має культурну цінність, має

розповсюджуватися спеціальний режим, що включає у себе разом із

правовим режимом обігу зброї й режим охорони культурних цінностей.

Майбутній Закон України «Про зброю» повинен мати чітке визначення

таких понять як «антикварна», «історична зброя». Необхідно зазначити, на

125

яку несучасну зброю розповсюджується відповідний адміністративно-

правовий режим, а на яку ні. При цьому, на зброю, яка остаточно втратила

своє безпосереднє призначення (за висновками експертизи), дія закону не

може розповсюджуватися.

Далі треба зосередити увагу на визначенні у законодавстві поняття

«колекційна зброя». Справа у тому, що це поняття практично завжди

співвідносять із розглянутою вище антикварною, історичною зброєю. Ми

вважаємо, що це порівняння не досить влучне, адже колекційна зброя не

завжди антикварна.

У наказі МВС України № 622 від 21.08.1998 згадується про колекційну

зброю. Так, щодо холодної зброї у пункті 12.2 сказано, що з метою

колекціонування громадянами можуть використовуватися інші види

холодної зброї, її сучасні копії. Мабуть, автори мали на увазі несучасну

зброю, адже тільки копії тих виробів, які належать до іншого історичного

періоду, можуть бути сучасними. Постає питання, чи може тоді громадянин

чи юридична особа на законних підставах володіти колекцією сучасної

холодної, наприклад, мисливської зброї?

Як бачимо, невизначеність поняття «колекційна зброя» у цьому

нормативному акті не дає можливості охопити повністю увесь перелік

предметів, обіг яких повинен бути врегульований чинним законодавством.

Майже така сама ситуація існує із колекціонуванням вогнепальної зброї.

У документі, який є одним із основних нормативних актів, що регулює

обіг зброї в Україні, ми не знайдемо відповіді на деякі вкрай важливі

запитання. Чи можуть суб’єкти власності колекціонувати сучасну

вогнепальну зброю? На яку несучасну, антикварну зброю необхідно

отримати дозвіл, а на яку взагалі не треба? Адже згадка про колекційну

вогнепальну зброю є у п. 12.7. Вогнепальна зброя може вважатися

колекційною після приведення її у непридатний для стрільби стан. Згідно з

наказом, це може бути нагородна короткоствольна вогнепальна нарізна зброя

126

(пістолети, револьвери), які можуть бути залишені у власності спадкоємців у

разі смерті власника [72].

У постанові Верховної Ради України «Про право власності на окремі

види майна» від 17.06.1992 № 2771-ХII визначений спеціальний порядок

набуття права власності громадянами на окремі види майна, згідно з яким

громадяни набувають права власності на вогнепальну зброю після

досягнення 21-річного віку. На вогнепальну мисливську нарізну зброю

(мисливські карабіни, гвинтівки, комбіновану зброю з нарізними стволами) –

при досягненні 25-річного віку, а також на холодну, пневматичну зброю,

газові пістолети та револьвери [188].

Треба зауважити, що держава не встановлює кількість зброї, яка може

зберігатися в однієї людини. Таким чином, особа може мати декілька

одиниць вогнепальної або холодної зброї, а то й взагалі по декілька

примірників зброї різного виду. Хіба декілька одиниць певних предметів не

можна визначити колекцією? Адже колекцією вважається систематизоване

зібрання однорідних предметів, що являють собою науковий, художній,

літературний та інший інтерес [202, с. 601].

Це може бути колекція сучасної мисливської, спортивної та холодної

зброї. Крім того, зброя може бути розцінювана і як витвір мистецтва, якщо

йдеться про художню, авторську роботу. Не обов’язково вона буде

несучасною або непридатною до стрільби, як це зазначено у законодавстві

України. Зважаючи на вищезазначене, колекційною зброєю може бути як

сучасна, так і несучасна (антикварна, історична та ін.).

Аналізуючи чинне законодавство, яке регулює обіг зброї в Україні, а

також проекти Законів України «Про зброю», треба сказати, що вони не

дають відповіді на цілий ряд важливих питань щодо колекціонування зброї,

зокрема: чи кожен вид зброї може бути предметом колекції, яким чином

реєструвати колекцію зброї, який документ видавати власникові, і

найголовніше, які вимоги щодо зберігання, транспортування та експонування

таких предметів? Адже існує порядок придбання, обліку, зберігання, носіння

127

і транспортування зброї, яка не є колекційною, а використовується за різним

призначенням. Відповідні правила не розповсюджуються на історичну

зброю, хоча слід зазначити, що найчастіше вона є об’єктом колекціонування.

Нині у Законі Російської Федерації «Про зброю» передбачений такий

спеціальний вид власності зброї як колекціонування. При цьому, в Законі

сказано, що колекціонуванням та експонуванням зброї на території Росії

мають право займатися юридичні особи і громадяни, які володіють

відповідними ліцензіями органів внутрішніх справ. Відповідні правила щодо

обігу вищесказаних предметів встановлюються Урядом Російської Федерації

[125]. Отже, об’єктами самого колекціонування можуть бути практично будь-

які види зброї, зокрема не зазначені у самому законі, а також вироби,

конструктивно схожі зі зброєю.

Колекцією вважається будь-яка зброя, що придбана на законних

підставах юридичними чи фізичними особами і кількість якої перевищує

п’ять одиниць. Якщо на зброю, яку збираються колекціонувати, особа не

отримала дозвіл, вона повинна отримати ліцензію цивільної зброї.

Відповідно, на ті моделі цивільної зброї, придбання якої є вільним,

отримання ліцензії не має потреби [125].

Однак і при такому досить визначеному порядку колекціонування зброї

за межами Закону РФ залишається питання колекціонування несучасної,

антикварної зброї. На цю проблему звертали увагу спеціалісти, які її

досліджували [102, с. 79; 233, с. 15].

Отже, ми вважаємо, що колекційна зброя – це будь-яка зброя (сучасна,

несучасна), яка на законних підставах знаходиться у власності суб’єкта,

кількість якої перевищує 5 одиниць.

На законодавчому рівні є потреба визначити порядок придбання,

обліку, зберігання, транспортування, експонування колекційної зброї

(сучасної або несучасної), тобто режимні правила, які існують для інших

видів зброї. Порядок отримання дозволу на придбання одиничних

примірників зброї має значно відрізнятися від дозволу на утримання колекції.

128

В останні роки у всьому світі значно зросли дослідження та розробка

так званої несмертельної зброї. Актуальним на сьогодні є визначення у

законодавстві України статусу цих виробів, вирішення питання обігу та

використання несмертельної зброї за призначенням.

Словосполучення «несмертельна зброя» деякі автори вважають

недопустимим, адже традиційно існує думка, що єдине призначення зброї –

нанесення смертельних ушкоджень супротивнику. Ми не можемо погодитися

з цією думкою. На сьогодні виникають різні обставини, при яких необхідно

мати засоби ураження, які б могли тільки тимчасово виводити з ладу людей.

Саме застосування несмертельної зброї у сфері діяльності правоохоронних

органів може гарантувати виконання відповідними підрозділами поставлених

завдань, забезпечити при цьому безпеку особовому складу та цивільним

особам. Специфічні завдання ОВС та інших органів, що забезпечують

правопорядок, зумовлює той факт, що їх озброєння має відрізнятися від

військового. Насамперед, ця відмінність повинна стосуватися ступеня

вражаючої дії. Ми цілком погоджуємося з авторами, які пропонують

вирізнити в окрему групу такий вид, як («поліцейська») зброя [214, с. 58].

Хоча на законодавчому рівні це питання в Україні не врегульоване, більш

того, зазначені предмети, згідно з існуючими нормативними актами,

вважаються спеціальними засобами або пристроями. За приклад можна взяти

назву інструкції, затверджену наказом МВС України № 622 [83].

В.А. Ручкін, називаючи види зброї, які входять до системи

індивідуального озброєння, визнає газові та електрошокові пристрої саме як

зброю [198, с. 8]. Деякі автори, класифікуючи певні види зброї, відносять до

неї несмертельну зброю. Наприклад, «гладкоствольна вогнестрільна зброя

спеціального призначення» (ГВЗСП) [29, с. 101; 99, с. 12]. Також окремі

науковці, говорячи про приналежність газових, травматичних,

світлозвукових виробів до зброї самооборони, фактично визнають наявність

такого поняття як «несмертельна зброя» [26, с. 12].

129

Заслуговує на увагу точка зору тих криміналістів, які до групи

поліцейської холодної зброї відносять гумові кийки [134, с. 42].

Це питання викликає дискусію серед дослідників. Зокрема, такі

криміналісти як В.М. Плескачевський та П.А. Дьяконов розглядають зброю

як виключно засіб, що призначений для нанесення смертельних пошкоджень

людині або тварині [67, с. 25].

Ми не поділяємо таку думку, оскільки реалії сьогодення потребують

включення спеціальних засобів, які призначені для ураження живих цілей до

категорії «зброя», обіг подібних предметів повинен бути врегульований

законодавством про зброю. Але частково можна погодитися з попереднім

висловлюванням щодо необхідності відокремлення цивільних засобів

несмертельної дії від засобів, які використовуються для вирішення

оперативно-службових завдань.

Дійсно, виокремлюючи несмертельну зброю як окремий вид зброї, за

характером нанесених пошкоджень, треба сказати, що вона може бути

різною за своїм призначенням. Несмертельні засоби, що становлять основу

озброєння правоохоронних органів, цілком виправдано можуть мати назву

«поліцейська зброя», а вироби, що використовуються в обігу серед

цивільного населення – зброя самооборони.

Варто додати, що використання зброї несмертельної дії як військової

теж має місце. Виникають різноманітні ситуації, що потребують обмеженого

реагування, яке не буде приводити до смертельних випадків або до тяжких

тілесних ушкоджень. Несмертельна зброя при цьому є альтернативним

засобом, і в разі проведення наступальних та оборонних операцій зазвичай

доповнює, а не змінює звичайну, тобто смертельну зброю.

Отже, поняття «несмертельна зброя» на сьогодні охоплює досить

широке коло предметів, які кардинальним чином відрізняються від звичайної

зброї завдяки використанню специфічних факторів для ураження живої цілі.

Серед такої є розповсюджені в Україні пістолети, револьвери та інші

короткоствольні пристрої, призначені для стрільби патронами,

130

спорядженими еластичними снарядами несмертельної дії, газова зброя,

електрошокери, розпилювачі перцевого та сльозодратівного газів,

світлошумові гранати та ін. Серед засобів, які в Україні не розповсюджені, є

пристрої, дія яких направлена на обмеження руху. На сьогодні ці вироби

досить широко використовуються правоохоронними органами ряду країн.

Беручи за основу вищезазначене, варто запропонувати класифікацію

несмертельної зброї за такими ознаками: за масштабом дії (індивідуальної

та масової дії), за принципом впливу (несмертельна зброя, що впливає на

центральну нервову систему та органи почуттів; механічно обмежує

рухомість людини чи об’єкта; впливає на матеріальну частину

супротивника), за тактико-технічними характеристиками (ствольна зброя,

в якій використовуються різні несмертельні знаряддя; пристрої

розпилювання подразнювальних речовин (аерозольні балончики), зокрема й

миттєвого (газові, світлошумові гранати та ін.); заснована на дії електричного

току; холодна несмертельна зброя), за призначенням (цивільна

(самооборони); міліцейська (поліцейська); службово-штатна; військова (у

разі проведення спеціальних миротворчих операцій).

Окремо треба підкреслити, що на сьогодні у законодавстві України

існує об’єктивна необхідність визначення поняття «несмертельна зброя», як

виробів, що призначені для тимчасового виводу супротивника з ладу,

пошкодження його механізмів і споруд, дія яких при правильному

застосуванні не призводить до незворотних змін в організмі людини. До

цього поняття мають входити всі засоби несмертельної дії, що вже існують й

активно використовуються у різних сферах.

Аналізуючи зброю, не можна не згадати про такі вироби, які

використовувалися людством ще в давні часи. Не зважаючи на швидкий

розвиток збройної техніки, нині вони не втратили своєї актуальності й

широко використовуються для різноманітних цілей. Йдеться про холодну

зброю. На законодавчому рівні треба вирішити, які саме вироби можуть

належати до цієї категорії, встановити відповідні правила, які будуть

131

регулювати обіг цих предметів [37, с. 53], оскільки це є обов’язковою

умовою побудови та реалізації адміністративно-правового режиму обігу

зброї в Україні.

У загальному значенні холодною вважається зброя, яка спеціально

виготовлена і призначена для ураження цілі шляхом використання лише

м’язової сили людини або механічної енергії і яка не має прямого

виробничого або господарсько-побутового призначення.

За своїм впливом та вражаючим фактором, холодна зброя

класифікується на зброю: ударно-роздроблюючої дії, призначеної для

нанесення прямого удару на поверхню цілі, зазвичай негострим предметом

(булави, кістень); колючої дії, призначеної для нанесення уколу, тобто

проникнення снаряду крізь поверхню цілі на порівняно невеликій площі на

велику глибину (кинджали, кортики, штики, стилети, шпаги та ін.); рубано-

ріжучої дії, призначеної для руйнування поверхні цілі (мечі, шаблі та ін.)

[197, с. 132].

Ці підвиди холодної зброї належать до ручної, тобто такої, яка

утримується руками людини та використовується для ураження цілі при

безпосередньому контакті з нею. Крім цього, таки вироби можуть бути

представлені у комбінованих та маркірованих формах, бути заводського або

саморобного вироблення [24, с. 280].

Холодна зброя може комбінуватися між своїми видами. Прикладом

об’єднання клинкової та ударно-роздроблюючої зброї є американські

стилети-кастети або траншейні кинджали-кастети. Крім того, можливе

поєднання холодної та вогнепальної зброї. До цієї категорії належить

сучасний ніж розвідника НРС-2, в рукоятці якого містяться вузли

вогнестрільної зброї. За кордоном досить розповсюджені поліцейські кийки,

що стріляють.

Ще одним видом холодної зброї, яка кардинально відрізняється за

принципом дії і призначена для ураження живої та іншої цілі за допомогою

механічної енергії метального елементу, приведеного в дію застосуванням

132

м’язової сили чи механічного пристрою шляхом поштовху або вигину, є

метальна зброя. Вона представлена розмаїттям виробів від метальних ножів,

дротиків, інших метальних знарядь до луків, арбалетів, ножів з викидом леза.

Деякі зброєзнавці виокремлюють метальну зброю в окремий вид.

Треба сказати, що основним протиріччям щодо визначення холодної

зброї є саме віднесення до неї метальної зброї. Деякі спеціалісти визнають

метальну зброю, як окремий вид. Холодна зброя, на їх думку, призначена для

ураження цілі за допомогою мускульної сили людини та безпосередньо при

контакті з об’єктом ураження при нападі, активному захисті у рукопашному

бою, для мисливства та занять спортом [24, 197].

В.А. Ручкін визнає відокремлення метальної зброї від холодної, яке

закріплене на законодавчому рівні і, крім того, бачить позитивний бік у тому,

що метальна зброя нині розглядається як окремий предмет

криміналістичного дослідження, а конкретно, розробляються методики

експертного дослідження луків, арбалетів, сюрікенів та інших видів зброї

[198, с. 12]. Однак, на нашу думку, для розробки методик певного виду зброї

зовсім немає потреби виділяти її як окремий вид.

Розуміння холодної і метальної зброї, як окремих видів, закріплено у

законодавстві Росії. Зокрема у Законі РФ «Об оружии» у ст.1 дається

визначення окремо холодної зброї, призначеної для ураження цілі за

допомогою мускульної сили людини, при безпосередньому контакті з

об’єктом ураження й окремо метальної зброї, яка теж діє за рахунок

мускульної сили або механізму, але уражує ціль на певній відстані [125].

Отже, можливість ураження зброєю на відстані фактично виключає її з

категорії «холодна зброя». На нашу думку, це не є допустимим, адже як тоді

класифікувати зброю, що має подвійну функцію? Наприклад, є такі бойові

ножі, які мають колючу дію, їх можна застосувати у близькому двобої, а

також як ефективне метальне знаряддя. На підтвердження цього є думка

науковців, які метальну холодну зброю поділяють на дві групи: метальні

пристрої (лук зі стрілами, пружини пристрої зі снарядами та ін.) та ручна

133

метальна зброя, що викидається безпосередньо з рук. Остання, у свою чергу,

включає у себе таку категорію, як метальна холодна зброя подвійної дії, що

використовується як клинкова зброя рукопашного бою, так і дистанційного

бою, тобто для ураження на відстані при його метанні [134, с. 38].

Даючи визначення холодної зброї, А.С Подшибякін стверджує, що вона

обов’язково повинна включати в себе і метальну зброю. Він посилається на

те, що навіть у тих виробах, де знаряддя метається за рахунок механічного

пристрою, теж задіяна мускульна сила людини, хоча й опосередковано. Адже

натягування тятиви в луку чи арбалету вимагає певних зусиль з боку стрілка.

Коментуючи Закон РФ «Об оружии», він визнає, що в новій редакції були

втрачені специфічні ознаки метальної зброї, а конкретно – приналежність

його до холодної зброї [134, с. 32].

В Україні метальна зброя визнається як вид холодної. Хоча Закону

України «Про зброю» ще немає, проте існуючі нормативні акти, що

регламентують обіг зброї в Україні, визнають це. Наприклад, у положенні

про дозвільну систему, не зважаючи на відсутність визначення, до холодної

зброї відносять і ножі, і арбалети. Фактично відносять до неї ручну і

метальну зброю [137]. У наказі МВС України від 21.08.1998 № 622 чітко

сказано, що до холодної зброї належать пристрої та предмети, конструктивно

призначені для ураження живої чи іншої цілі за допомогою м’язової сили

людини чи механічного пристрою (може бути холодною ручною та

холодною метальною) [83].

Автори більшості законопроектів «Про зброю», які були запропоновані

на розгляд до Верховної Ради України, також пропонують залишити існуюче

на сьогодні в Україні розуміння холодної, зокрема ручної та метальної зброї.

Такої самої думки й провідні вітчизняні спеціалісти у галузі зброєзнавства

[30, с. 28].

Проблема визначення поняття «холодна зброя» полягає ще й у тому,

що існує велика кількість предметів, які конструктивно схожі з даним видом

зброї. Теоретично вони теж можуть завдати значної шкоди організму

134

людини, навіть привести до смертельних випадків. Але за своїм

призначенням вони не повинні використовуватися для ураження будь-яких

цілей. Ці вироби можуть бути господарчо-побутового призначення (кухонні

ножі, молотки, сокири) або спортивним інвентарем (бейсбольні бити).

Основною причиною, згідно з якою зазначені вироби не є зброєю, це

відсутність кваліфікаційних ознак, що були наведені вище, і є обов’язковою

умовою для призначення предметів до категорії «холодна зброя». Постає

питання, чи можливо контролювати обіг таких предметів, які можуть бути

ефективно використані для нападу?

Деякі автори пропонують вирішити цю проблему за рахунок введення

нового поняття «небезпечні предмети», тобто вироби господарчо-

побутового, спортивного або технічного призначення, які за своїми фізико-

хімічними властивостями можуть бути використані для ефективного

нанесення тілесних ушкоджень [95, с. 41].

Крім того, Д.А. Корецький пропонує внести відповідні зміни до

законодавства, згідно з якими встановити адміністративну відповідальність

за носіння небезпечних предметів у місцях і при обставинах, що явно не

збігаються з їх цільовим призначенням, у вигляді 15 діб арешту та

кримінальну, за ті самі дії з метою здійснення злочину особами, які були

засуджені за тяжкі злочини чи хуліганство, у вигляді 3 – 5 років позбавлення

волі [95, с. 41]. На нашу думку, це є недоцільним. Насамперед, буде просто

неможливо дати повний перелік так званих небезпечних предметів у зв’язку з

величезною кількістю виробів, за допомогою яких можливо ефективно

нанести тілесні пошкодження. Не обов’язково згадувати про вироби, адже

просто тяжке каміння може бути використане не гірше за холодну зброю

ударно-роздроблюючої дії або бути в якості метального знаряддя і нанести

значну шкоду організму людини. Треба сказати і про те, що звичайні

малогабаритні предмети (ручки, книга та ін.) у руках професіоналів

рукопашного бою та осіб, які пройшли спеціальну підготовку, можуть бути

небезпечною смертельною зброєю.

135

За статистикою більшість побутових злочинів здійснюється за

допомогою звичайних предметів і це не тільки кухонні ножі, молотки й

сокира, а й різноманітні пляшки, зокрема напіврозбиті («розочка») і предмети

меблів та ін. Отже, нанесення тілесних ушкоджень, зокрема тяжких або

смертельних, можливе предметами, які не тільки не належать до категорії

«зброя», а й до запропонованої Д.А. Корецьким категорії «небезпечні

вироби».

У будь-якому разі відповідальність наступає не тільки при застосуванні

вогнепальної, холодної, пневматичної чи газової зброї, а й при використанні

предметів побутового призначення, якими правопорушник озброївся у

процесі здійснення злочину і яке було використане ним як зброя, тобто для

ураження живої сили.

Крім того, нема сенсу проводити дослідження предмета, який

використаний при здійсненні злочину, якщо слідчим шляхом встановлено,

що він був залучений для нанесення тілесних ушкоджень або спричинення

смерті [50, с. 42].

Розділяючи цю думку, варто добавити, що впровадження

відповідальності за носіння так званих небезпечних предметів, які не є

зброєю за своєю сутністю, є неприпустимою. Єдиний шлях вирішення цієї

проблеми – це посилення контролю з боку держави за виробництвом та

реалізацією господарчо-побутових предметів, які конструктивно схожі зі

зброєю. Основними вимогами щодо вільного обігу таких предметів має бути

відсутність у них вже існуючих на законодавчому рівні кваліфікаційних

ознак, які притаманні холодній зброї (довжина леза, міцність металу та ін.).

На нашу думку, перелік загальних кваліфікаційних ознак, згідно з

якими зброя може належати до холодної, має бути зазначений у Законі

України «Про зброю». Прикладом можуть служити деякі вже запропоновані

законопроекти [30, с. 243; 178]. Саме визначення кваліфікаційних ознак та

посилений контроль з боку держави за їх дотриманням при виробництві,

реалізації побутово-господарчих виробів, які конструктивно нагадують

136

зброю, дозволить уникнути у майбутньому непорозумінь та поліпшити

регулювання холодної зброї в Україні (додаток В).

Отже, для вирішення проблем, пов’язаних з обігом холодної зброї, є

об’єктивна необхідність визначення поняття «холодна зброя» в українському

законодавстві як предметів, спеціально виготовлених і призначених

виключно для ураження живої чи іншої цілі шляхом використання лише

м’язової сили людини або механічної енергії, які не мають прямого

виробничого або господарсько-побутового призначення.

Ще одним видом зброї є пневматична. У законодавстві багатьох країн,

зокрема і в українському, цілком справедливо вирізняють ці вироби у

самостійний вид зброї [72]. Це зумовлено, насамперед, суттєвою різницею у

принципі дії та технічними особливостями. У пневматичній зброї

використовується енергія, що акумульована з допомогою додаткових

механічних пристроїв, знаряддя приводиться у дію за допомогою енергії

зжатого повітря, пари чи газоподібної речовини. При цьому, тиск попередньо

стиснутого повітря утворюється за допомогою поршневого механізму чи

газового балону.

Деякі автори пневматичну зброю відносять до метальної (метально-

невогнепальна) [98, с. 5]. До такої точки зору близький і

В.М. Плескачевський [133, с. 231].

Треба сказати, що в уявленні багатьох громадян пневматична зброя

асоціюється з відносно безпечними виробами. Найбільш розповсюдженими

були рушниці «ИЖ-22» та пістолети «ИЖ-40», які багато українців

пам’ятають у багаточисельних радянських тирах. Але, звісно, пневматична

зброя не обмежується тільки подібними виробами. Сучасні технологічні

можливості привели до відродження пневматичної зброї, причому не тільки

як спортивного засобу, а й як мисливської зброї [96, с. 37] та зброї

самозахисту [133, с. 248]. Окремі зразки пневматичних гвинтівок мають

початкову швидкість польоту кулі близько 800 м/сек.

137

Згідно із законодавством України, для визначення предмета

пневматичною зброєю необхідно встановити, чи отримає метальне знаряддя

швидкість понад 100 м/сек., тобто чи має воно достатню кінетичну енергію

та вражаючу здатність, крім того, калібр повинен перевищувати 4,5 мм.

Слід зауважити, що на сьогодні в Україні є потреба удосконалити

питання обігу пневматичної зброї. З цією метою необхідно встановити

критерії, згідно з якими пневматичні вироби будуть вважатися зброєю. Але

найголовніше те, щоб ці критерії відповідали вимогам сьогодення. На нашу

думку, показником потужності, за яким певні вироби можна віднести до

пневматичної зброї, має бути не швидкість польоту кулі, а саме дульна

енергія при здійсненні пострілу, це спростило б обіг імпортної зброї, її

сертифікацію в Україні, адже цей критерій признаний у більшості країн світу.

Велика кількість пристроїв і предметів, які входять до поняття «зброя»,

зумовлюють необхідність її класифікації залежно від тих чи інших загальних

та спеціальних ознак на окремі типи, системи, моделі тощо.

У законопроектах України «Про зброю», що прийняті на розгляд

Верховної Ради України, також бракує чіткої системи класифікації зброї.

Наприклад, проект Закону України «Про зброю» № 1171 від 21.11.2002

класифікує зброю на військову, службово-штатну, цивільну (мисливська,

спортивна, нагородна, самооборони, сигнальна, колекційна), холодну,

навчальну, саморобну [177], подібна класифікація і в законопроекті № 1032-

Д [176]. Відразу постає питання, чому пункти вищезазначеної класифікації

розподілені за різними ознаками (за призначенням, способом виготовлення,

тактико-технологічними даними)? Це викликає деякі непорозуміння,

наприклад, чому холодна зброя виділена окремо, адже є і військова, і

цивільна холодна зброя, те саме стосується і навчальної зброї. Говорячи про

саморобну зброю, автори законопроекту визнають її як зброю, яка повністю

або частково виготовлена у кустарних умовах без відповідного дозволу,

однак який статус тоді має зброя, що виготовлена майстрами-зброярами в

умовах законного промислу в кустарних майстернях? Та і чому, говорячи про

138

засіб виготовлення, автори не посилаються на інші способи виготовлення,

наприклад, промисловий?

Окрім цього, наприкінці класифікації автори зазначають, що приведені

види можна одразу поділити на системи й моделі, роблячи, таким чином,

значний стрибок у розподілі такого поняття, як певний вид зброї. Тобто, як

можна поділити, наприклад, військову зброю на модель, не визначивши її

найближчі родові види, адже військова зброя може бути стрілецькою й

артилерійською, вогнепальною чи холодною. У свою чергу, службово-

штатна зброя включає в себе розмаїття різних видів за тактико-

технологічними даними.

Отже, ця класифікація не вирішує проблеми чіткого розподілу всієї

сукупності предметів, що входять до поняття «зброя», а навпаки, вносить

непорозуміння. Також, на нашу думку, така класифікація є неповною, вона

не охоплює увесь перелік предметів, який повинен підпадати під

регулювання адміністративно-правового режиму обігу зброї в Україні.

У проекті Закону України «Про зброю» № 1171-Д від 29.10.2003 на

відміну від проекту № 1171 автори поділяють усі види зброї залежно від

певних ознак: за призначенням (бойова ручна стрілецька; службова-штатна;

музейна, антикварна (історична); цивільна: А) мисливська, Б) спортивна, В)

самооборони); за видами (вогнепальна; холодна; газова; пневматична) за

способом виготовлення (промислова; кустарна; несанкціонована) [179].

У даному разі ми бачимо більш системний підхід до питання

класифікації зброї. Деякі поняття більш конкретизовані, зокрема «бойова

ручна стрілецька зброя». Використання такого формулювання у законі ми

вважаємо недопустимим. По-перше, бойова зброя, що стоїть на озброєнні

Збройних Сил України та інших військових формувань, може бути ще й

холодною. По-друге, на нашу думку, Закон України «Про зброю» має

вводити обмежений режим на більш широке коло видів зброї, яка належить

до військової. Це стосується насамперед так званого «легкого озброєння»,

тобто важкі кулемети, ручні підствольні і станкові гранатомети, переносні

139

зенітні кулемети, протитанкові рушниці, переносні зенітні ракетні комплекси

і міномети калібру близько 100 мм та інші. Тобто зброя призначена для

застосування декількома особами, які складають бойовий розрахунок.

Незаконний обіг такої зброї може бути серед злочинних угруповань.

Позитивним моментом є виокремлення музейної, антикварної зброї,

тобто такої, що має культурну цінність. Законодавче виокремлення цього

виду зброї стане засобом збереження антикварного спадкоємства та

пам'ятників збройного мистецтва. Не зважаючи на деякі переваги

вищевикладеної класифікації, вона все ж не є повною і потребує, на нашу

думку, значного доповнення.

На нашу думку, використання подібної класифікації є досить

позитивним моментом і правильним рішенням авторів проекту № 1117-2.

Саме такий принцип класифікації, де визначений статус кожного виду зброї,

має бути у майбутньому Законі, який має давати чітку і вичерпну відповідь –

обіг якої зброї і в якій якості дозволений на території нашої держави.

Підсумовуючи, слід наголосити, що під об’єктами дозвільної системи

Національної поліції України варто розуміти спеціально визначені предмети,

матеріали, речовини, які становлять підвищену небезпеку для життя і

здоров’я людини, щодо яких встановлені спеціальні правила та порядок

виготовлення, придбання, реалізації, транспортування, зберігання, обліку,

використання, ремонту та знищення, а також об’єкти, де зберігаються та/або

використовуються ці предмети, матеріали і речовини.

До них, на нашу думку, мають належати: 1) зброя та бойові припаси до

неї: бойова (вогнепальна, холодна, пневматична, метальна, запалювальна),

цивільна (газова, мисливська нарізна і гладкоствольна, спортивна, навчальна,

сигнальна, колекційна, пристрої для відстрілу патронів, споряджених

гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами

несмертельної дії), 2) вибухові вироби, матеріали і речовини (порох, динаміт,

піротехніка тощо); 3) об’єкти, де зберігаються та/або використовуються

вказані предмети, матеріали і речовини: сховища, склади, арсенали, бази,

140

стрілецькі тири і стрільбища, мисливсько-спортивні стенди, а також

підприємства і майстерні по виготовленню і ремонту зброї, піротехнічні

майстерні, пункти вивчення матеріальної частини зброї, спеціальних засобів,

правил поводження з ними та їх застосування, магазини, в яких здійснюється

продаж зброї та бойових припасів до неї.

Об’єкти дозвільної системи Національної поліції України, на наш

погляд, слід визнати джерелом підвищеної небезпеки, яке становить певну

загрозу для життя і здоров’я людини. У зв’язку з цим, на нього має бути

поширений особливий порядок щодо володіння та розпорядження ним на

території України. З огляду на це, в умовах особливих правових режимів

доцільно введення жорстких правил і обмежень щодо обігу предметів,

матеріалів та речовин, на які поширюється дозвільна система Національної

поліції України.

З метою підвищення ефективності адміністративно-правового

регулювання в цій сфері вважаємо також створення Єдиного реєстру об’єктів

дозвільної системи, а також визначення на законодавчому рівні основних

положень щодо обігу об’єктів дозвільної системи Національної поліції

України в умовах особливих правових режимів.

Висновки до розділу 2

1. Особливий правовий режим – це своєрідний (специфічний) порядок

правового регулювання, обумовлений сформованими особливими

обставинами, який полягає у наділенні органів державної влади

спеціальними владними повноваженнями, що проявляються у встановленні

певних тимчасових правових засобів, спрямованих на усунення тих обставин,

що стали підставою для їхнього застосування (введення), з метою

забезпечення безпеки особи, суспільства і держави від загроз та негативного

впливу зовнішнього та внутрішнього характеру.

141

2. До таких належать: правовий режим надзвичайного стану, правовий

режим воєнного стану, правовий режим особливого стану (режими у районі

проведення антитерористичної операції та/або Операції об’єднаних сил,

правовий режим тимчасово окупованих територій) та правовий режим зони

надзвичайної екологічної ситуації, зміст та роль яких полягають у

забезпеченні національної безпеки України шляхом надання органам

державної влади, органам місцевого самоврядування та/або військовому

командуванню додаткових повноважень, що проявляються у встановленні

певних тимчасових обмежень, спрямованих на усунення тих обставин, що

стали підставою для їхнього застосування (введення).

3. Огляд та детальне дослідження чинної нормативно-правової бази

України дозволяє класифікувати особливі правові режими за наступними

критеріями: 1) у залежності від типу: правовий режим надзвичайного стану,

правовий режим воєнного стану, правовий режим зони надзвичайної

екологічної ситуації та правовий режим особливого стану (режими у районі

проведення АТО та/або ООС, правовий режим ТОТ); 2) у залежності від

поширеності дії: місцевого, регіонального та державного значення; 3) за

часом виникнення: очікуваними (прогнозованими) та неочікуваними

(непрогнозованими, непередбачуваними); 4) у залежності від походження

(характеру): криміногенного, природнього, біологічного та іншого

походження.

4. Зміст та роль особливих правових режимів полягає у забезпеченні

національної безпеки України шляхом надання органам державної влади,

органам місцевого самоврядування та/або військовому командуванню

додаткових повноважень, що проявляються у встановленні певних

тимчасових обмежень, спрямованих на усунення тих обставин, що стали

підставою для їхнього застосування (введення).

5. Характерною особливістю таких правових режимів є те, що

підставою для їх введення виступає наявна небезпека, що загрожує

142

національним інтересам та неможливість подолання такої небезпеки іншими

засобами, крім уведення відповідних особливих правових режимів.

6. Під дозвільною системою в умовах особливих правових режимів

варто розуміти врегульовану чинним законодавством діяльність

уповноважених підрозділів Національної поліції України та їх посадових осіб

під час та на території введення надзвичайного стану, воєнного стану, у зоні

надзвичайної екологічної ситуації, а також у районах проведення

антитерористичної операції та/або Операції об’єднаних сил, щодо здійснення

контролю за дотриманням фізичними та юридичними особами нормативно

закріплених правил та порядку виготовлення, придбання, реалізації,

транспортування, зберігання, обліку, використання, ремонту та знищення

спеціально визначених предметів, матеріалів і речовин, які становлять

підвищену небезпеку для життя і здоров’я людини, а також відкриття та

функціонування підприємств, майстерень і лабораторій, стрілецьких тирів,

стрільбищ, мисливських стендів, магазинів, сховищ, складів, арсеналів і баз,

де зберігаються та/або використовуються ці предмети, матеріали і речовини.

7. До основних ознак, що притаманні дозвільній системі Національної

поліції України в умовах особливих правових режимів, належать такі:

1) формальна визначеність; 2) наявність спеціально визначених об’єктів, які

становлять підвищену небезпеку для життя і здоров’я людини; 3) реалізація

єдиним уповноваженим суб’єктом; 4) надання документів у чітко

закріпленому порядку; 5) результатом є видача відповідного документу у

формі дозволу; 6) здійснення у чітко встановлений термін та на відповідній

території: під час та на території введення надзвичайного стану, воєнного

стану, у зоні надзвичайної екологічної ситуації, а також у районах

проведення антитерористичної операції та/або Операції об’єднаних сил.

8. Адміністративно-правовий статус Національної поліції України у

сфері дозвільної системи в умовах особливих правових режимів – це

визначені в нормах адміністративного права завдання, функції, обов’язки та

права центрального органу виконавчої влади, який служить суспільству

143

шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності,

підтримання публічної безпеки і порядку, щодо здійснення контролю за

дотриманням правил та порядку обігу об’єктів дозвільної системи, а також у

районах проведення антитерористичної операції та/або Операції об’єднаних

сил.

9. Під об’єктами дозвільної системи Національної поліції України слід

розуміти спеціально визначені предмети, матеріали, речовини, які становлять

підвищену небезпеку для життя і здоров’я людини, щодо яких встановлені

спеціальні правила та порядок виготовлення, придбання, реалізації,

транспортування, зберігання, обліку, використання, ремонту та знищення, а

також об’єкти, де зберігаються та/або використовуються ці предмети,

матеріали і речовини.

10. До них належать: 1) зброя та бойові припаси до неї: бойова

(вогнепальна, холодна, пневматична, метальна, запалювальна), цивільна

(газова, мисливська нарізна і гладкоствольна, спортивна, навчальна,

сигнальна, колекційна, пристрої для відстрілу патронів, споряджених

гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами

несмертельної дії), 2) вибухові вироби, матеріали і речовини (порох, динаміт,

піротехніка тощо); 3) об’єкти, де зберігаються та/або використовуються

вказані предмети, матеріали і речовини: сховища, склади, арсенали, бази,

стрілецькі тири і стрільбища, мисливсько-спортивні стенди, а також

підприємства і майстерні по виготовленню і ремонту зброї, піротехнічні

майстерні, пункти вивчення матеріальної частини зброї, спеціальних засобів,

правил поводження з ними та їх застосування, магазини, в яких здійснюється

продаж зброї та бойових припасів до неї.

144

РОЗДІЛ 3.

НАПРЯМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ НАЦІОНАЛЬНОЇ

ПОЛІЦІЇ УКРАЇНИ У СФЕРІ ДОЗВІЛЬНОЇ СИСТЕМИ В УМОВАХ

ОСОБЛИВИХ ПРАВОВИХ РЕЖИМІВ

3.1. Адміністративна відповідальність за правопорушення у сфері

дозвільної системи Національної поліції України в умовах особливих

правових режимів

Адміністративно-юрисдикційна діяльність Національної поліції

України є однією з важливих складових адміністративної діяльності в

цілому. Під час здійснення її уповноваженими особами органів поліції

релізується визначений законодавством значний обсяг їх повноважень по

боротьбі з адміністративними правопорушеннями.

Зазначена діяльність Національної поліції України нерозривно

повязана з функціонуванням одного з основних правових інститутів

адміністративного права – інституту адміністративної відповідальності, яка

становить особливий вид юридичної відповідальності, їй властиві всі ознаки

останньої. Традиційно правову відповідальність пов’язують із застосуванням

заходів державного примусу, розглядають її як передбачену санкціями

правових норм реакцію на правопорушення, як реалізацію, застосування та

здійснення санкцій. Основні ознаки юридичної відповідальності (а значить і

адміністративної) виявляються в тому, що вона, по-перше, є засобом охорони

правопорядку, засобом здійснення державної влади; по-друге, нормативно

визначена і полягає в застосуванні, реалізації санкцій правових норм; по-

третє, є наслідком винного антисуспільного діяння; по-четверте,

супроводжується державним та громадським осудом правопорушника та

скоєного ним діяння; по-п’яте, забезпечується державним примусом; по-

шосте, пов’язана з негативними для правопорушника наслідками, які він

145

повинен понести та фактично несе; по-сьоме, реалізується у відповідних

процесуальних формах. Ці ознаки властиві всім видам юридичної

відповідальності. Разом з тим кожен з них має власні специфічні риси, що

визначають його самостійність [44, с. 120-121].

146

До специфічних рис адміністративної відповідальності, як правило,

відноситься насамперед те, що її підставою є особливий вид

правопорушення – адміністративне. Своє виявлення адміністративна

відповідальність знаходить в застосуванні певних видів адміністративних

стягнень, специфічних за змістом та відмінних від заходів кримінального

покарання, дисциплінарного впливу та майнової відповідальності.

Адміністративні стягнення накладаються багатьма органами, котрим таке

право надане законодавчими актами України. Незважаючи на те, що в деяких

випадках адміністративні стягнення застосовуються районними (міськими)

судами (суддями), адміністративна відповідальність є позасудовим видом

правової відповідальності. Між органами (посадовими особами), що

накладають адміністративні стягнення, та правопорушниками відсутні

відносини підлеглості. Порядок притягнення до адміністративної

відповідальності особливий, він суттєво відрізняється від кримінального,

цивільного процесів та дисциплінарного провадження. Нарешті,

адміністративна відповідальність врегульована нормами адміністративного

права, котрі містять вичерпні переліки адміністративних проступків,

адміністративних стягнень та органів, уповноважених їх застосовувати,

детально регулюють цей вид провадження та в сукупності складають її

нормативну основу. Усе сказане дозволяє зробити висновок про те, що

адміністративна відповідальність як вид юридичної відповідальності є

застосування до осіб, які вчинили адміністративні проступки,

адміністративних стягнень, що тягнуть для цих осіб обтяжливі наслідки

майнового, морального та особистісного характеру і накладаються

уповноваженими на те органами або посадовими особами на підставах та в

порядку, встановлених нормами адміністративного права. Це визначення

повною мірою характерне і для адміністративної відповідальності за

порушення правил дозвільної системи.

147

Порушення правил дозвільної системи є різновидом адміністративних

правопорушень, що посягають на встановлений порядок управління як

систему відносин, які забезпечують нормальне функціонування державних

органів, а також чітке виконання різних загальнообов’язкових правил,

встановлених з цією метою. Адміністративні проступки в сфері здійснення

дозвільної системи також посягають на нормальну діяльність державних

органів, а саме – поліції, завдаючи шкоди відносинам, які забезпечують

правильне функціонування об’єктів, щодо яких зазначені органи здійснюють

дозвільну систему. Тому такі відносини, на нашу думку, складають видовий

об’єкт адміністративних проступків в сфері здійснення дозвільної системи.

Крім цього, ці проступки посягають також, хоча і непрямо, на громадську

безпеку, тобто створюють загрозу завдання шкоди життю та здоров’ю

громадян, їх майну, оскільки всі об’єкти дозвільної системи є джерелами

підвищеної небезпеки.

Таким чином, до адміністративних проступків в сфері здійснення

дозвільної системи належать: стрільба з вогнепальної, холодної метальної чи

пневматичної зброї в населених пунктах і в не відведених для цього місцях

або з порушенням встановленого порядку; порушення правил відкриття

штемпельно-граверних підприємств; порушення громадянами порядку

придбання, зберігання, передачі іншим особам або продажу вогнепальної,

холодної чи пневматичної зброї; порушення громадянами правил зберігання,

носіння або перевезення вогнепальної, холодної чи пневматичної зброї і

бойових припасів; порушення громадянами строків реєстрації

(перереєстрації) вогнепальної, холодної чи пневматичної зброї і правил

взяття її на облік; ухилення від реалізації вогнепальної, холодної чи

пневматичної зброї і бойових припасів; порушення працівниками

торговельних підприємств (організацій) порядку продажу вогнепальної,

холодної чи пневматичної зброї і бойових припасів; порушення

працівниками підприємств, установ, організацій правил зберігання або

перевезення вогнепальної, холодної чи пневматичної зброї і бойових

148

припасів; порушення порядку розробки, виготовлення, реалізації спеціальних

засобів самооборони; порушення порядку придбання, зберігання, реєстрації

або обліку газових пістолетів і револьверів та патронів до них; порушення

правил застосування спеціальних засобів самооборони і порушення порядку

виробництва, придбання, зберігання чи продажу електрошокових пристроїв і

спеціальних засобів, що застосовуються правоохоронними органами. Як

уявляється, система цих проступків не в усьому відповідає сучасним умовам

та вимогам логічності, на що буде звернуто увагу в подальшому аналізі

складів окремих проступків.

Стрільба з вогнепальної, холодної метальної чи пневматичної зброї в

населених пунктах і в не відведених для цього місцях або з порушенням

установленого порядку головним чином посягає на громадський порядок та

громадську безпеку, однак при цьому порушуються також правила

використання об’єктів, на які поширюється дозвільна система. Тобто

відносини, які забезпечують нормальне функціонування останніх, є

додатковим об’єктом цього правопорушення. Порівняно з іншими

порушеннями правил дозвільної системи такий проступок зустрічається не

дуже часто.

Його предметом є бойова нарізна армійських зразків або виготовлена за

спеціальним замовленням, спортивна великокаліберна (калібру 7,62 мм і

більше) та малокаліберна, мисливська нарізна (в тому числі малокаліберна),

гладкоствольна вогнепальна зброя, холодна метальна зброя (арбалети), та

пневматична зброя калібру понад 4,5 мм і швидкістю польоту кулі понад 100

метрів за секунду, придатна для ведення стрільби. Вона може належати як

організаціям, так і громадянам, яким видано відповідний дозвіл. Якщо

порушник володіє вогнепальною зброєю без належного дозволу, то він

повинен притягатися до кримінальної відповідальності за протиправне

(незаконне) носіння, зберігання, придбання та виготовлення зброї (крім

мисливської гладкоствольної). У цьому випадку адміністративна

відповідальність за ведення стрільби поглинається більш суворою

149

кримінальною відповідальністю. Якщо ж порушник не має дозволу на

гладкоствольну мисливську, холодну метальну, чи пневматичну зброю

калібру понад 4,5 мм і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів за секунду,

то він притягається до адміністративної відповідальності як за стрільбу, так і

за порушення порядку придбання або зберігання перерахованої зброї (ст. 190

КпАП України).

Необхідно зазначити, що дія ст. 174 КпАП не поширюється на

пневматичну зброю калібру менш ніж 4,5 мм та швидкістю польоту кулі

менше 100 метрів за секунду, газові пістолети та револьвери, сигнальні,

стартові, будівельні пістолети, ракетниці, вибухові пакети та інші імітаційно–

піротехнічні та освітлювальні засоби. В тих випадках, коли є сумніви щодо

характеру вилученого у особи предмету, може бути проведено експертне

дослідження у відповідності із статтею 273 КпАП України.

Із суб’єктивної сторони правопорушення виявляється у дії – стрільбі із

зазначених видів зброї з порушенням встановлених правил. Стрільба з

вогнепальної, холодної метальної чи пневматичної зброї калібру понад 4,5

мм і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів за секунду заборонена в усіх

населених пунктах: містах, селищах, селах. Вона допускається тільки в

спеціально відведених для цього місцях: тирах, стрільбищах, стрілецько–

мисливських стендах тощо. Стрільба може вестись також поза населеними

пунктами в місцях, де протягом певного часу дозволено полювання.

Порушення становить як стрільба з вогнепальної, холодної чи пневматичної

зброї в населених пунктах та в не відведених для цього місцях, так і стрільба

з цієї зброї у відведених місцях з порушенням встановленого порядку.

Зазначене правопорушення вчиняється умисно: особа усвідомлює

протиправний характер своєї дії, і передбачає можливість настання при

цьому шкідливих наслідків. Враховуючи мотиви, мету та обставини

вчинених винним дій, потрібно відмежовувати це правопорушення від інших

суспільно небезпечних діянь, а саме, від хуліганства. Застосування

вогнепальної зброї, пов’язане з грубим порушенням громадського порядку і

150

яке мало явне виявлення неповаги до суспільства, буде підставою для

притягнення до кримінальної відповідальності відповідно до ч. 3 ст. 206

Кримінального Кодексу України, причому не тільки тоді, коли винний саме

зброєю заподіює або намагається заподіяти тілесні ушкодження, але й тоді,

коли використання її в процесі хуліганства створює реальну загрозу життю

або здоров’ю людей.

Суб’єктом цього правопорушення може бути будь-яка особа, котра на

момент його вчинення досягла шістнадцятирічного віку.

Санкція ст. 174 КпАП передбачає накладення штрафу від п’яти до

десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією зброї і

бойових припасів або без такої.

Протокол про правопорушення складає уповноважена на це посадова

особа органу внутрішніх справ. Працівник міліції має право вилучити

вогнепальну зброю, а також бойові припаси до розгляду справи в суді, про

що в протоколі повинен робитися відповідний запис. В разі відмови

добровільно пред’явити зброю та бойові припаси він має право провести

особистий огляд та огляд речей порушника.

Справи про стрільбу з вогнепальної, холодної метальної чи

пневматичної зброї розглядають посадові особи органів внутрішніх справ

(міліції), а саме начальники або заступники начальників міськрайвідділів чи

управлінь (ст. 222 КпАП). Однак вони, відповідно до ст. 41 Конституції

України, не можуть застосувати конфіскацію предметів, якщо ж, на їх думку,

таке стягнення потрібно застосувати, справа повинна передаватися на

розгляд районного (міського) суду (судді).

Предметом правопорушення, передбаченого ст. 190 КпАП, як і

наступними чотирма статтями, можуть бути такі види зброї: вогнепальна

гладкоствольна мисливська, холодна і пневматична калібру понад 4,5

міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів за секунду. На думку

дисертанта, логічно було б поширити дію цієї статті і на газову зброю

(пістолети і револьвери) , вилучивши цей склад із ст. 1952 КпАП. За такі ж

151

порушення щодо вогнепальної нарізної зброї винні притягаються до

кримінальної відповідальності.

З об’єктивної сторони зазначене правопорушення виявляється у

вчиненні трьох видів діянь: придбання зброї, тобто одержання її у власність

або володіння шляхом укладення та здійснення будь-яких цивільно-правових

угод; зберігання зброї, тобто фактичне володіння нею і відчуження зброї,

тобто її продаж або передача іншим особам у власність чи користування на

умовах будь-яких інших цивільно-правових угод.

Форма вини для кваліфікації цього проступку значення не має, хоча

частіш за все вона буває умисною. Так само не впливають на кваліфікацію

мотив та мета його вчинення, якщо, звичайно, придбання зброї не є

приготуванням до якогось злочину.

Суб’єктом правопорушення можуть бути громадяни, які не мають

відповідного дозволу органів внутрішніх справ на придбання та зберігання

зброї, а також громадяни, що одержали дозвіл органу внутрішніх справ на

право придбання або зберігання зброї, але здійснили продаж або передали

іншим особам, з порушенням встановленого порядку, зброю, якою вони

володіли. В першому випадку особи можуть бути притягнутими до

адміністративної відповідальності за всі перераховані порушення. У другому

випадку – тільки за порушення встановленого порядку продажу та передачі

іншим особам зброї, що перебуває в їх власності.

Правопорушення, передбачене ст. 190 КпАП, досить поширене. За

придбання, зберігання, передачу іншим особам або продаж вогнепальної

мисливської зброї чи холодної зброї, а також пневматичної зброї калібру

понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів за секунду

без дозволу органів внутрішніх справ, законом передбачено накладення

штрафу від трьох до п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з

конфіскацією зброї або без такої, а за повторне протягом року вчинення

таких дій на особу може бути накладено штраф у розмірі від чотирьох до

семи неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією зброї.

152

Порушення громадянами правил зберігання, носіння або перевезення

вогнепальної, холодної чи пневматичної зброї і бойових припасів тягне

адміністративну відповідальність відповідно до ст. 191 КпАП. Аналіз цієї

статті дозволяє виділити два види порушень встановлених правил, внаслідок

яких може статися викрадення, втрата або ушкодження зброї, а також

застосування її сторонніми особами не за призначенням або із злочинною

метою: порушення правил зберігання зброї і порушення правил її носіння або

перевезення.

Зброя, яка належить громадянам, повинна зберігатися в місцях їх

постійного проживання в міцних з надійними замками дерев’яних шафах або

металічних ящиках, спеціально виготовлених для зберігання зброї, в

розібраному вигляді, розрядженому стані, зі спущеними курками, з замками

куркової безпеки, окремо від бойових припасів. До зброї не повинні мати

доступ сторонні особи, насамперед діти. За наявності трьох або більше

одиниць зброї сейф (шафа) для її зберігання повинні бути обладнані

охоронною сигналізацією, автономною або з виведенням на пульт

централізованого нагляду органу внутрішніх справ.

У виняткових випадках органом внутрішніх справ може бути видано

дозвіл на тимчасове зберігання зброї (без права її використання) іншому

дорослому члену сім’ї або близькому родичу на час тривалого (більше 3–х

місяців) відрядження або проходження володільцем зброї військових зборів,

дійсної строкової служби в Збройних Силах України, за умови додержання

встановлених правил її зберігання. На час тимчасового зберігання зброї

особі, яка взяла її на зберігання, органом внутрішніх справ видається дозвіл з

відміткою “На тимчасове зберігання без права використання”.

Наведемо приблизний перелік можливих порушень правил зберігання

зброї, за які громадян може бути притягнуто до адміністративної

відповідальності. Як свідчить аналіз відповідних нормативних актів, а також

матеріалів практики, це можуть бути: зберігання зброї в домашніх умовах без

чохла, в зібраному вигляді, в зарядженому стані, без куркових замків

153

безпеки; зберігання зброї не в спеціальних шафах (ящиках); зберігання зброї

в шафах та ящиках, які не виключають можливість доступу до неї сторонніх

осіб, або на яких не міцні чи зовсім відсутні замки; сумісне зберігання зброї

та бойових припасів; розвішування зброї та патронташів з боєприпасами на

стінах в житлових кімнатах та інших приміщеннях; зберігання зброї на дачах,

в хлівах, гаражах, багажниках автомобілів тощо; зберігання зброї в

гуртожитках (крім сімейних), в вахтових, тимчасових приміщеннях тощо;

передача для зберігання зброї рідним, знайомим та іншим особам з

порушенням встановлених вимог.

Порушення правил носіння та перевезення зброї може виявлятися в

носінні або перевезенні її без чохла, в зібраному вигляді, в зарядженому

стані, без куркових замків безпеки (звичайно, крім випадків носіння її у

визначених місцях полювання), а також носіння або перевезення зброї

громадянами, які не мають при собі дозволу органів внутрішніх справ на

право її зберігання.

Порушення правил зберігання, носіння або перевезення зброї та

бойових припасів вчиняється, як правило, необережно, внаслідок незнання

встановленого порядку або байдужого, недбалого ставлення до додержання

його вимог.

Суб’єктом цього правопорушення може бути тільки громадянин, який

має дозвіл органів внутрішніх справ на зберігання відповідної зброї

(вогнепальної гладкоствольної мисливської, холодної, а також пневматичної

калібру понад 4,5 міліметра та швидкістю польоту кулі понад 100 метрів за

секунду) та бойових припасів.

Зазначене правопорушення вчиняється досить часто. Порушення

правил зберігання, перевезення або носіння перерахованої зброї і бойових

припасів громадянами, які мають дозвіл на їх зберігання, тягне за собою

накладення штрафу від трьох до п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів

громадян з оплатним вилученням зброї та боєприпасів або без такого. В

частині 2 статті 191 КпАП законодавцем встановлена підвищена

154

відповідальність за повторне протягом року вчинення одного із зазначених

порушень. В таких випадках застосовується штраф від чотирьох до семи

неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією зброї та

бойових припасів або без такої.

Ст. 191 КпАП потребує доповнення, оскільки крім гладкоствольної

мисливської є й інші види вогнепальної зброї, на зберігання якої громадянам

може бути видано дозвіл. Мається на увазі вогнепальна нарізна мисливська,

нагородна та іменна зброя. Будь-яка відповідальність за порушення

встановлених правил її зберігання, носіння або перевезення не передбачена,

хоча зазначені види зброї становлять значно більшу небезпеку для

громадської безпеки порівняно з вогнепальною гладкоствольною, холодною

чи пневматичної зброєю.

Крім цього, логічним було б передбачити в ст. 191 КпАП

відповідальність також за порушення правил зберігання, носіння або

перевезення газової зброї (пістолетів і револьверів), вчинене громадянином,

вилучивши цей склад із ст. 1952.

З погляду на сказане, в ст. 191 КпАП потрібно змінити назву і

диспозицію частини першої, виклавши їх таким чином:

“Стаття 191. Порушення громадянами правил зберігання, носіння або

перевезення зброї

Порушення правил зберігання, носіння або перевезення вогнепальної

мисливської чи холодної, нагородної чи іменної зброї, газових пістолетів і

револьверів, а також пневматичної зброї калібру понад 4,5 міліметра і

швидкістю польоту кулі понад 100 метрів за секунду і бойових припасів

громадянами, які мають дозвіл органів внутрішніх справ на зберігання

зазначеної зброї”.

Адміністративну відповідальність за порушення громадянами строків

реєстрації (перереєстрації) вогнепальної, холодної чи пневматичної зброї і

правил взяття її на облік передбачено ст. 192 КпАП.

155

Придбана громадянами вогнепальна гладкоствольна мисливська чи

холодна зброя, а також пневматична зброя калібру понад 4,5 міліметра і

швидкістю польоту кулі понад 100 метрів за секунду протягом 10 днів з дня

придбання повинна бути зареєстрована в органі внутрішніх справ за місцем

проживання володільця з одержанням дозволу на її зберігання.

Володілець зброї у випадку зміни місця проживання має звернутися до

органу внутрішніх справ з проханням про зняття з обліку зброї та повідомити

адресу нового місця проживання. Після прибуття на нове місце проживання

володілець зброї зобов’язаний в 10-денний строк (в прикордонній

місцевості – протягом 24 годин) поставити на облік зброю, що перебуває в

його володінні, в місцевому органі внутрішніх справ.

Порушення зазначених строків без поважних причин становить

закінчений склад адміністративного правопорушення.

У зв’язку з тим, що строк дії дозволу на право зберігання та носіння

зброї встановлено протягом трьох років з моменту його видання,

перереєстрація зброї повинна проводитися через кожні три роки. Порушення

цього строку з вини громадян також є адміністративним правопорушенням.

Це не стосується володільців нагородної та іменної вогнепальної зброї.

Особам, які мають нагородну або іменну вогнепальну зброю, органами

внутрішніх справ видаються дозволи на її зберігання без зазначення строку їх

дії з відміткою "Нагородна".

Порушення громадянами строків реєстрації (перереєстрації) зброї або

правил постановки її на облік допускається, як правило з необережності, як

результат недбалого, легковажного ставлення володільця зброї до

додержання встановленого порядку її придбання та обов’язкового обліку. У

випадку умисного порушення строків реєстрації (перереєстрації) зброї або

правил постановки її на облік нарівні з адміністративною відповідальністю

можуть застосовуватися й інші заходи адміністративного примусу

(наприклад, анулювання виданого громадянину дозволу на зберігання зброї

та її вилучення в межах чинного законодавства).

156

Суб’єктом зазначеного проступку може бути лише громадянин, у якого

на законних підставах в особистому володінні є вогнепальна гладкоствольна

мисливська чи холодна зброя, а також пневматична зброя калібру понад 4,5

міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів за секунду.

Цей проступок також є одним з найпоширеніших порушень правил

дозвільної системи. Відповідно до чинного законодавства зазначене

правопорушення тягне за собою адміністративну відповідальність у вигляді

попередження або накладення штрафу від одного до трьох

неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

На нашу думку, редакція ст. 192 КпАП потребує деякої законодавчої

корекції. Із аналізу цієї статті можна зробити висновок, що дія її не

поширюється на вогнепальну нарізну зброю, яка за своїми якостями є значно

небезпечнішою, ніж мисливська гладкоствольна вогнепальна зброя. За

порушення громадянами строків реєстрації (перереєстрації) вогнепальної

нарізної зброї законодавцем не передбачено й кримінальну відповідальність.

Відсутність будь-якої відповідальності за таке порушення нічим не

виправдано, тому за нього слід встановити адміністративну відповідальність,

для чого необхідно внести відповідні зміни до ст. 192 КпАП. Крім цього, на

думку дисертанта, дію цієї статті логічно поширити також на порушення

правил реєстрації та обліку газової зброї, вилучивши такий склад із ст. 1952

КпАП.

Варто сказати і про недосконалість терміну “взяття на облік”. Оскільки

беруть зброю на облік органи внутрішніх справ, то може скластися хибна

думка, що це вони порушують зазначені правила. Насправді ж мова йде про

громадян і правильним буде застосування терміну “постановка на облік”.

Зважаючи на сказане, на думку дисертанта, назву і диспозицію ст. 192

КпАП необхідно викласти у такій редакції:

“Стаття 192. Порушення громадянами строків реєстрації

(перереєстрації) зброї і правил постановки її на облік.

157

Порушення громадянами встановлених строків реєстрації

(перереєстрації) вогнепальної, газової (пістолетів і револьверів) чи холодної

зброї, а також пневматичної зброї калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю

польоту кулі понад 100 метрів за секунду або правил постановки їх на облік в

органах внутрішніх справ у разі зміни місця проживання”.

Ухилення від реалізації вогнепальної, холодної чи пневматичної зброї і

бойових припасів становить склад адміністративного проступку,

передбаченого ст. 193 КпАП, у випадку, коли у громадянина анульовано

відповідний дозвіл на їх зберігання і носіння.

У зв’язку з анулюванням органом внутрішніх справ дозволу на

зберігання та носіння вогнепальної гладкоствольної мисливської чи холодної

зброї, а також пневматичної зброї калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю

польоту кулі понад 100 метрів за секунду і бойових припасів (через хворобу,

зловживання спиртними напоями, вживання наркотичних або інших

одурманюючих засобів, систематичні порушення громадського порядку,

правил полювання, порушення правил зберігання, носіння або перевезення

зброї) у особи, в якої анульовано дозвіл, виникає обов’язок в 10-денний строк

реалізувати зброю та бойові припаси у встановленому порядку. Збути зброю

та бойові припаси дозволяється тільки особі, яка має дозвіл органу

внутрішніх справ на їх придбання, або через спеціальний комісійний магазин.

Якщо у зазначений термін володілець зброї не прийме відповідного рішення

про її реалізацію, то він підлягає адміністративній відповідальності

відповідно до ст. 193 КпАП.

Об’єктивна сторона цього правопорушення виявляється у

бездіяльності, тобто в невиконанні володільцями зброї та боєприпасів

обов’язку щодо їх реалізації в установлений строк.

Ухилення громадянина від реалізації зброї і бойових припасів, як

правило, має умисний характер, вчиняється з метою їх збереження на

майбутнє.

158

Суб’єктом цього проступку може бути лише громадянин, якому

спочатку було видано дозвіл на зберігання і носіння зброї та боєприпасів, а

потім анульовано його за відповідних обставин.

За ухилення від реалізації зброї та бойових припасів санкцією ст. 193

КпАП передбачено накладення штрафу від трьох до п’яти

неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з оплатним вилученням

зброї та бойових припасів.

На думку дисертанта, потребує уточнення предмет зазначеного

правопорушення. Ним має також бути вогнепальна нарізна мисливська зброя

і газові пістолети та револьвери. З цією метою із ст. 193 КпАП необхідно

вилучити слово “гладкоствольної”, доповнивши її після слів “холодної зброї”

словами “газових пістолетів і револьверів”.

Порушення працівниками торговельних підприємств (організацій)

порядку продажу вогнепальної, холодної чи пневматичної зброї і бойовиї

припасів полягає у продажі зазначених видів зброї та боєприпасів особам (як

фізичним, так і юридичним), що не мають дозволу органів внутрішніх справ

на їх придбання.

Суб’єктом цього правопорушення може бути особа, яка безпосередньо

працює в торговельному підприємстві чи організації, яке, в свою чергу, має

дозвіл, виданий органом внутрішніх справ, на реалізацію зброї та

боєприпасів до неї. Це, як правило, продавці або інші працівники, які можуть

виконувати їх функції.

Суб’єктивна сторона зазначеного проступку характеризується, як

правило, умисною метою, тобто працівник торговельного підприємства

розуміє, що він продає зброю або боєприпаси особі, яка не має відповідного

дозволу. Необережна вина може мати місце тоді, коли продаж зброї

здійснюється за недійсним дозволом, наприклад, із простроченим терміном

дії, виданим іншій особі або для придбання іншого виду зброї тощо. В цих

випадках працівник торгівлі не передбачає, що особа не має дозволу на

придбання зброї або боєприпасів, хоча повинен був і міг з’ясувати цей факт.

159

На практиці працівники торговельних підприємств до адміністративної

відповідальності за вчинення зазначеного порушення притягаються дуже

рідко. Це правопорушення тягне накладення адміністративного стягнення у

вигляді штрафу від чотирьох до семи неоподатковуваних мінімумів доходів

громадян.

В ч. 2 ст. 194 КпАП встановлено підвищену адміністративну

відповідальність працівників торговельних підприємств (організацій), яких

протягом року було притягнуто до адміністративної відповідальності за

вчинення такого ж порушення. У цьому випадку штраф накладається у

розмірі від п’яти до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Стаття 195 КпАП передбачає адміністративну відповідальність за

порушення працівниками підприємств, установ, організацій правил

зберігання або перевезення вогнепальної, холодної чи пневматичної зброї і

бойових припасів. Це правопорушення, якщо брати до уваги тільки

статистичні дані, не дуже поширене. Так, в Харківській області в 1995 – 1998

рр. за нього до адміністративної відповідальності було притягнуто 202

працівників підприємств, в Полтавській області – 46, в Сумській області – 82.

Однак, на думку дисертанта, таке порушення відзначається значною

латентністю і реально вчиняється набагато частіше.

Правила зберігання і перевезення зброї та бойових припасів було

розглянуто в попередньому розділі дисертації. Тому звернемо увагу на

структуру складу цього проступку, яка, на думку дисертанта, потребує

певних доповнень.

Зокрема, доцільно до його предмета віднести також газову зброю,

тобто газові пістолети і револьвери та патрони до них, вилучивши цей склад

із ст. 1952 КпАП. Тим самим одна стаття КпАП буде встановлювати

відповідальність працівників різних організацій (незалежно від форми

власності) за порушення правил поводження з будь-якими видами зброї.

Необхідно також розширити об’єктивну сторону зазначеного

проступку. Крім порушення правил зберігання або перевезення зброї це

160

мають бути, на нашу думку, і порушення правил її придбання, реєстрації та

обліку. В наш час такі види порушень утворюють склад проступку лише у

разі вчинення їх щодо газової зброї, хоча їх вчинення щодо інших видів зброї

не менш, а навіть більш небезпечне, однак відповідальність за них відсутня.

Суб’єктом правопорушення, передбаченого ст. 195 КпАП, може бути

будь-який працівник підприємства, установи чи організації, який виконує

обов’язки, пов’язані із використанням зброї. Однак, на думку дисертанта,

небезпечність цього порушення значно вища в разі вчинення його посадовою

особою, для якої доцільно передбачити підвищену адміністративну

відповідальність.

З урахуванням викладеного стаття 195 КпАП повинна мати таку назву:

“Стаття 195. Порушення працівниками підприємств, установ,

організацій правил придбання, реєстрації, обліку, зберігання або перевезення

вогнепальної, холодної, газової чи пневматичної зброї і бойових припасів”.

Абзац перший частини першої цієї статті після слів “холодної зброї”

необхідно доповнити словами “газових пістолетів і револьверів та патронів

до них”, а слово “охорону” замінити словами “зберігання та використання”.

Крім того, статтю потрібно доповнити частиною третьою такого змісту:

“Порушення посадовими особами правил придбання, реєстрації або

обліку зброї, зазначеної в частині першій цієї статті, -

тягне за собою накладення штрафу від трьох до десяти

неоподатковуваних мінімумів доходів громадян”.

За порушення порядку розробки, виготовлення, реалізації спеціальних

засобів самооборони адміністративну відповідальність передбачено ст. 1951

КпАП. Перш за все, необхідно звернути увагу на предмет проступку. До

нього належать не тільки газові пістолети і револьвери та патрони до них, а й

інші засоби самооборони, зокрема, газові балончики, для придбання та

зберігання (носіння) яких дозвіл органів внутрішніх справ не потрібен, однак

для їх розробки, виготовлення та реалізації встановлено певні правила.

Розробкою та виробництвом зазначених засобів можуть займатися лише

161

підприємства, які одержали ліцензію на здійснення відповідної

підприємницької діяльності. Що стосується реалізації цих засобів, слід

зазначити, що продаж їх здійснюється в спеціалізованих магазинах або в

спеціалізованих секціях магазинів, забороняється продавати їх особам, які не

досягли 18-річного віку. Варто зазначити, що це правопорушення на практиці

майже не зустрічається. Досить сказати, що за І-ше півріччя 1998 р. в

Харківській області за його вчинення до адміністративної відповідальності

притягнуто лише 1 особу.

Суб’єкта зазначеного правопорушення спеціальними ознаками не

наділено, тобто він загальний, хоча, на думку дисертанта, необхідно

встановити особливості відповідальності за його вчинення посадових осіб.

Справа в тому, що санкція і частини першої, і частини другої ст. 1951 КпАП,

яка встановлює підвищену відповідальність за повторне вчинення проступку,

передбачає застосування додаткового стягнення у вигляді конфіскації

спеціальних засобів самооборони. Разом з тим до посадових осіб

застосовувати конфіскацію не можна, оскільки власниками відповідних

предметів є не вони, а юридичні особи, яких вони представляють. Причому,

ці юридичні особи можуть бути і державними підприємствами, тобто

конфіскація в цих випадках взагалі неможлива, тому що зазначені предмети в

цьому разі перебувають у державній власності, конфіскація якої є

безглуздям.

У зв’язку з цим у санкціях ст. 1951 КпАП необхідно виділити окремо

відповідальність посадових осіб, для чого абзац другий частини першої після

слова “штрафу” доповнити словами “на громадян”, а після слів “без такої” –

словами “а на посадових осіб – накладення штрафу від чотирьох до семи

неоподатковуваних мінімумів доходів громадян”; абзац другий частини

другої також доповнити словами “на громадян”, а після слів “спеціальних

засобів самооборони” – словами “а на посадових осіб – накладення штрафу

від п’яти до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян”.

162

Статтю 1952, яка передбачає відповідальність за порушення порядку

придбання, зберігання, реєстрації або обліку газових пістолетів і револьверів

та патронів до них, на думку дисертанта, необхідно із КпАП виключити.

Відповідальність за подібні порушення, тільки щодо інших видів зброї,

передбачено рядом статей КпАП і незрозуміло, чому для газових пістолетів і

револьверів потрібно формулювати окрему статтю, доцільніше внести

доповнення, як раніше зазначалося, до ст. ст. 190, 191, 192, 193 та 195 КпАП.

Тим самим не тільки буде спрощено нормативний матеріал, а й уніфіковано

відповідальність за порушення встановлених правил поводження із різними

видами зброї.

Порушення правил застосування спеціальних засобів самооборони

становить склад адміністративного проступку, передбачений ст. 1953 КпАП.

Ці правила визначено Положенням про порядок продажу, придбання,

реєстрації, обліку і застосування спеціальних засобів самооборони,

заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії [33], відповідно до

розділу IY якого громадяни можуть застосовувати спеціальні засоби

самооборони для: захисту від злочинних посягань на своє життя та здоров’я,

житло та майно чи життя і здоров’я, житло та майно інших громадян; захисту

від нападу на приміщення організації, установи та суб’єкта підприємницької

діяльності, де вони працюють; затримання особи, яка скоїла злочин і

намагається втекти або вчинити опір, з наступною передачею її працівникам

органів внутрішніх справ.

Із наведеного видно, що громадянам дозволяється застосовувати

спеціальні засоби в межах інституту необхідної оборони, тому правомірність

їх застосування визначається правомірністю оборони (реальність нападу,

відповідність оборони інтенсивності нападу тощо).

Зазначені засоби заборонено застосовувати до працівників право - та

природоохоронних органів під час виконання ними своїх службових

обов’язків, а також у разі значного скупчення людей, якщо від цього можуть

постраждати сторонні особи.

163

Об’єктивна сторона цього правопорушення виявляється в дії, тобто в

застосуванні спеціальних засобів самооборони з порушенням зазначених

правил.

Суб’єкт проступку, передбаченого ст. 1953 КпАП, загальний, тобто

будь-яка фізична, осудна особа, яка на момент вчинення правопорушення

досягла 16–річного віку. Форма вини на його кваліфікацію не впливає.

За вчинення цього правопорушення передбачено відповідальність у

вигляді штрафу в розмірі від чотирьох до семи неоподатковуваних мінімумів

доходів громадян з конфіскацією спеціальних засобів самооборони. У

частині другій статті 1953 КпАП за повторне протягом року вчинення такого

ж правопорушення встановлено підвищену відповідальність – штраф

накладається в розмірі від п’яти до десяти неоподатковуваних мінімумів

доходів громадян з конфіскацією спеціальних засобів самооборони.

В цій нормі знову ж таки існує проблема конфіскації предметів.

Маються на увазі випадки, коли спеціальні засоби самооборони

застосовуються працівниками різних підприємств, установ чи організацій з

порушенням встановлених правил. Покараними в цих випадках виявляються

не порушники, а юридичні особи, в яких вони працюють, оскільки саме

останні є власниками спеціальних засобів, що конфіскуються. Це звичайно,

нелогічно.

Порушення порядку виробництва, придбання, зберігання чи продажу

електрошокових пристроїв і спеціальних засобів, що застосовуються

правоохоронними органами, тягне адміністративну відповідальність

відповідно до ст. 1954 КпАП.

Порядок виробництва, зберігання або продажу спеціальних засобів, що

застосовуються правоохоронними органами, повинен міститися в Умовах і

правилах здійснення підприємницької діяльності по виробництву, ремонту і

реалізації спортивної, мисливської вогнепальної зброї та боєприпасів до неї,

а також холодної зброї, виготовленню і реалізації спеціальних засобів,

заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії, індивідуального

164

захисту, активної оборони та засобів для виконання спеціальних операцій і

оперативно–розшукових заходів, створенню та утриманню стрілецьких тирів,

стрільбищ, мисливських стендів і штемпельно–граверних майстерень,

виготовлення печаток і штампів, які було затверджено наказом МВС України

за №643 від 18 жовтня 1993 року. Саме цими “Умовами і правилами…”

передбачено, що суб’єкти підприємницької діяльності можуть одержати

ліцензію на здійснення діяльності щодо виробництва, зберігання та продажу

засобів для виконання спеціальних операцій і оперативно – розшукових

заходів, що застосовуються правоохоронними органами, за наявності

погоджених з МВС України та іншими зацікавленими міністерствами і

відомствами відповідних технічних умов для виготовлення таких

спеціальних засобів, відомостей про осіб, відповідальних за відкриття і

функціонування підприємств та майстерень з виготовлення та реалізації

спеціальних засобів, а також за умови придатності приміщень для відкриття

та функціонування, зберігання та реалізації спеціальних засобів.

Детальний аналіз зазначених “Умов і правил …” дає можливість

зробити висновок, що в них закріплено тільки порядок виробництва та

зберігання засобів для виконання спеціальних операцій і оперативно–

розшукових заходів (незрозуміло, чи належать до таких засобів

електрошокові пристрої, в усякому разі в самих “ Умовах і правилах …” про

це нічого не сказано). Незважаючи на те, що в назві нормативного акту є

слово “реалізація”, порядок та правила самої реалізації в “Умовах і правилах

…” також не наведено.

Враховуючи вищесказане та те, що електрошокові пристрої і

спеціальні засоби, що застосовуються правоохоронними органами, не можуть

перебувати у власності громадян, громадських об’єднань, міжнародних

організацій, юридичних осіб недержавних форм власності та юридичних осіб

інших держав на території України [18], можна зробити висновок, що ч. 1 ст.

1954 КпАП поширюється тільки на протиправне виробництво та зберігання

зазначених засобів.

165

Оскільки придбавати електрошокові пристрої і спеціальні засоби, що

застосовуються правоохоронними органами, фізичним та юридичним особам

недержавних форм власності заборонено, а реалізувати ці засоби суб’єкти

підприємницької діяльності можуть тільки правоохоронним органам,

формулювання ч. 1 ст. 1954 КпАП потребує переосмислення.

На думку дисертанта, за порушення порядку придбання чи продажу

електрошокових пристроїв і спеціальних засобів, що застосовуються

правоохоронними органами, винні особи повинні притягатися до

кримінальної відповідальності, адже за властивостями ці засоби не

відрізняються від кастетів, нунчаків чи іншої холодної зброї, незаконне

володіння якою тягне саме кримінальну відповідальність.

Тому ми вважаємо, що назву та абзац 1 ч. 1 ст. 1954 КпАП необхідно

сформулювати таким чином:

“Порушення порядку виробництва та зберігання електрошокових

пристроїв і спеціальних засобів, що застосовуються правоохоронними

органами “.

В санкції ч. 1 ст. 1954 КпАП не визначено, на кого саме повинно

накладатися стягнення за порушення порядку виробництва та зберігання

зазначених засобів та пристроїв, що не дозволяє визначити суб’єкта цього

правопорушення. На думку дисертанта, це повинна бути особа, відповідальна

за додержання такого порядку.

За порушення встановленого порядку виробництва та зберігання

електрошокових пристроїв і спеціальних засобів, які застосовуються

правоохоронними органами, законодавцем передбачено накладення на осіб,

відповідальних за додержання такого порядку, штрафу в розмірі від чотирьох

до семи неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією цих

засобів. За повторне протягом року вчинення такого ж правопорушення

штраф накладається у розмірі від п’яти до десяти неоподатковуваних

мінімумів доходів громадян з конфіскацією таких спеціальних засобів.

166

Ця стаття також передбачає конфіскацію предметів, хоча суб’єктом

порушення (якщо не брати до уваги незаконного придбання та зберігання

спеціальних засобів громадянами, яке має, на думку дисертанта, тягти

кримінальну відповідальність) може бути лише працівник підприємства,

організації чи установи. Тому конфіскацію із санкції ст. 1954 КпАП

необхідно виключити. Крім того, оскільки така проблема існує у багатьох

складах проступків, доцільно, на думку дисертанта, доповнити ст. 29 КпАП

загальним правилом, яке б виключало можливість конфіскації предметів у

юридичних осіб у випадках, коли правопорушення вчинено з вини її

працівника під час виконання ним своїх трудових (службових) обов’язків.

3.2. Шляхи вдосконалення діяльності Національної поліції України

у сфері дозвільної системи в умовах особливих правових режимів

Належне організаційно-правове забезпечення дозвільної системи як

одного з видів державного управління має важливе значення для ефективної

роботи державних органів щодо перетворення в життя її вимог. Всі

повноваження, коло суб'єктів, об'єктів, предметів, основні напрямки, операції

з яких складається дозвільне провадження, повинні бути чітко окреслені в

нормативних актах, інших документах загальнообов'язкового характеру,

правилах, що визначають правову основу і послідовність видачі дозволів

державними органами, які наділені такими повноваженнями, а також

процедуру захисту своїх прав (у випадку незгоди їх з прийнятим рішенням

про відмову, наприклад, у видачі певного дозволу). Без відповідного

нормативного закріплення та організації роботи з реалізації визначених

нормативними актами напрямків, форм і методів здійснення дозвільної

системи, неможливе адекватне правове регулювання даної ділянки

суспільних відносин. Саме тому процес формування дозвільної системи як

одного з видів державного управління (як у широкому, так і у вузькому

значенні) потрібно починати з визначення загальних цілей, задач,

167

спеціалізації і визначення кола структур, які її здійснюють. У свою чергу, для

ефективного виконання поставлених перед ними завдань у сфері дозвільної

системи, суб'єкти які до неї входять повинні діяти строго відповідно до

закону. Кожен орган повинен чітко розуміти загальну мету покладеного на

нього обов'язку щодо видачі документів дозвільного характеру, свої задачі і

повноваження в цій сфері, знати повноваження інших органів цієї сфери.

Безумовно, серед проблем організаційно-правового забезпечення

дозвільної системи в державному управлінні проблема правового

забезпечення є пріоритетною. Нормотворчість (у нашому випадку) - це не

стільки спосіб утворення відповідних порядків, вигідних державі, скільки

спосіб упорядкування і стабілізації самого суспільства, формування

соціально необхідних відносин між громадянами, суспільними утвореннями,

апаратом державного управління. Від розгалуженості та якості системи норм

права, які закріплюють форми, методи, напрямки та принципи дозвільної

системи (у тому числі і принципи діяльності органів, які її здійснюють),

повноваження органів дозвільної системи, значною мірою залежить стан

визначеності справ у державному управлінні, суспільстві в цілому. Норми

права суттєво впливають на якість правового регулювання дозвільної

системи. Вони створюють умови для відстеження процесу розвитку подій у

всіх сферах життя суспільства і являють собою об'єктивну самостійну

категорію в системі соціальних норм (норм моралі, релігії, звичаїв та ін.). Їм

властиві і характерні структурні ознаки, виражені в самому змісті

адміністративного права, частиною якого вони є (імперативність, наявність

(хоч і не завжди), крім диспозиції, гіпотези і санкції.

Юридична своєрідність правових норм обумовлена цілями, заради яких

вони приймаються, і сферою їх застосування. Державна воля виражається в

законі, інших нормативно-правових актах, спрямованих на вирішення

конкретних задач у різних сферах громадського життя, внаслідок чого

законодавство повинне приводитись у певну систему. Закон не може бути

єдиним і винятковим способом вираження державної волі, і тому, через

168

множинність і розмаїтість суспільних відносин, що вимагають правового

регулювання, виникає необхідність прийняття підзаконних нормативних

актів . З цих причин виникає проблема приведення нормативного матеріалу

сфери дозвільної системи у певний, науково обґрунтований порядок і

систему, визначення відповідних стандартів дозвільної системи. Без такої

систематизації і стандартизації держава не може ефективно здійснювати

функцію охорони суспільної безпеки і порядку, а громадяни істотно

обмежені в можливості реалізації конституційного права на захист своїх

інтересів у сфері державного управління. Стандарт (зразок) належної

поведінки в дозвільних правовідносинах виступає своєрідним еталоном,

відповідно до якого оцінюється правомірність дій суб'єктів дозвільної

системи. Саме тому обидві сторони повинні бути зацікавлені в необхідності

більш детальної регламентації дозвільної системи.

Стандарт - це загальновизнана норма, еталон або зразок чого-небудь,

на який орієнтуються у своїй діяльності всі ті, кому він адресований. Варто

погодитись з думкою В.М. Гаращука, який вважає, що стандартизація

стосується не тільки сфери виробництва і споживання . Так, відхилення від

вимог стандарту часто тягнуть за собою не тільки недопуск на ринок

продукції, але і визнання певної сукупності дій і їх наслідків не легітимними.

Таким чином, стандарти можуть встановлюватись як щодо правил

виробництва матеріальних предметів (технічні умови), так і щодо

навколишнього середовища (стандарти екологічної безпеки повітря, води,

навколишнього середовища в цілому), а також поведінки людей, у тому числі

й у сфері державного управління (в останньому випадку стандартами

виступають норми моралі і права) .

Зазначений вище висновок підтверджується і положеннями чинного

законодавства. Відповідно до ст. 1 Закону України від 17.05.01 р. № 2408-ІІІ

«Про стандартизацію», «стандарт - це документ, який встановлює для

загального і багаторазового застосування правила, загальні принципи або

характеристики, що стосуються діяльності людини або її результатів, з метою

169

досягнення оптимального ступеню впорядкованості у певній галузі,

розроблений у встановленому порядку і на основі консенсусу» . При цьому

законодавець виділяє міжнародний і регіональний стандарт, національний

стандарт, державний і галузевий стандарт. Визначаються також об'єкти

стандартизації, а саме: продукція, процеси і послуги, зокрема, матеріали,

показники, устаткування, системи, їх сумісність, правила, процедури,

функції, методи або діяльність. Таке визначення варто визнати досить

вдалим, оскільки воно містить у собі як технічний, так і соціальний аспект,

тобто поширюється і на технологічні процеси, і на дії (поведінку) людей (які,

власне кажучи, і є об'єктом дозвільної системи).

Сьогодні в Україні відсутній єдиний нормативний акт, який би чітко

визначав: 1) принципи і напрямки дозвільної системи; 2) її форми і методи; 3)

загальні правила дозвільного провадження; 4) правила і принципи взаємодії

між собою органів, які здійснюють дозвільну систему (тобто загальні

стандарти дозвільної системи). Існування такого акту уявляється цілком

виправданим з тих причин, що велика кількість органів, які здійснюють

видачу різноманітних дозволів, діють між собою неузгоджено, часто

дублюють один одного, безпідставно створюють тяганину при видачі

дозволів, чим опосередковано завдають матеріальної шкоди зацікавленим в

одержанні дозволу особам. Виникають питання й щодо багатьох аспектів

здійснення державними органами дозвільного провадження. Все це, на нашу

думку, обумовлює необхідність прийняття загальновстановлених стандартів

дозвільної системи. Уявляється, що ці проблеми повинні розглядатись як

напрямки стандартизації дозвільної системи. Разом з тим, вважаємо, що

починати стандартизацію необхідно з узагальнюючого законодавчого

визначення самої дозвільної системи (як у вузькому, так і в широкому

розумінні), відмежування її від інших зовні схожих дій. Такі спроби в

науковій літературі робились неодноразово. Однак багато з них було невдалі.

Наприклад, часто автори ототожнювали всю дозвільну систему з однією з її

форм – ліцензуванням, іншими зовні схожими з дозволом діями.

170

Визначеність у цих питаннях - не тільки показник достатньої правової

культури юридичної думки в державі. Вона має і сугубо прикладне значення:

оптимізується робота з нормативною базою, підвищується рівень підготовки

органів сфери дозвільної системи, юристів, спрощується розуміння

відповідних форм її здійснення з боку громадян, зменшується кількість

помилок і зловживань.

Зазначене підтверджує, що виникла об'єктивна необхідність у

систематизації дозвільного законодавства України, відмежуванні його від

суміжних сфер суспільних відносин. Це, на наш погляд, дозволить: 1)

запобігти дублюванню в правовому регулюванні дозвільної системи; 2)

уникнути виникнення протиріч; 3) створити відокремлену систему норм, що

адекватно відобразить сформовану систему суспільних відносин у цій сфері;

4) оптимізувати діяльність державних органів, які її здійснюють; 5) створити

належну систему гарантій захисту прав і свобод людини в сфері дозвільної

системи.

Повноваження органів, які здійснюють дозвільну систему, повинні

визначатьсь з урахуванням сфери поширення дозвільної діяльності в Україні.

Більшість з видів діяльності, що відносяться до неї, перераховані в Законі

України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»

(наприклад, видобуток уранових руд, виробництво виробів з дорогоцінних

металів і дорогоцінного каменю, виробництво пестицидів і агрохімікатів,

виконання авіаційно-хімічних робіт, професійна діяльність на ринку цінних

паперів і ін.). Разом з тим, в досліджувану сферу входять і деякі інші її види,

які у названому законі не згадуються (наприклад, зберігання і перевезення

вибухових речовин, робота з документами, що уявляють державну і

комерційну таємницю, використання природних ресурсів місцевого значення

та ін.).

Істотний вплив на реформування як правових, так і організаційних

засад дозвільної системи в Україні зробила Концепція адміністративної

реформи в Україні, що нормативно закріпила одну з основних цілей її

171

проведення – комплексну перебудову існуючої в Україні системи державного

управління всіма сферами громадського життя (у тому числі і дозвільної

системи) з одного боку, і перебудову деяких інститутів державного

управління, яких Україна ще не створила як суверенна держава - з іншого.

Серед основних принципів реформування у ній також було названо принцип

пріоритетності законодавчої регламентації функцій, повноважень і порядку

діяльності органів виконавчої влади . Разом з тим, на нашу думку, істотним

недоліком цього документу є відсутність окремого розділу, присвяченого

реформуванню дозвільної системи в Україні. На наш погляд, питання, які

стосуються даної проблеми, під час подальшої розробки (чи доопрацювання)

Концепції повинні знайти своє закріплення в окремому розділі цього

документу, що підвищить ефективність роботи державних органів у сфері

дозвільної системи.

Удосконалення дозвільної системи повинне йти шляхом остаточного

законодавчого закріплення понять: “дозвільна система”, “суб'єкти дозвільної

системи”, «об'єкти і предмети дозвільної системи», виділення їх особливих

рис, умов і процедур здійснення. Відомо, що такі поняття як “дозвільна

система у вузькому і широкому розумінні” існують лише в науковій і

навчальній юридичній літературі. Більш того, законодавче закріплення

терміну «дозвільна система» на сьогоднішній день відсутнє. Як вже

згадувалося, таке визначення дається тільки в Положенні про дозвільну

систему, затвердженому Постановою Кабінету Міністрів від 12 жовтня

1992р. № 574. Його не можна визнати вдалим.

Узагальнюючи викладене, відзначимо, що реформа дозвільної системи

повинна йти в напрямках: чіткого визначення предметів і об'єктів

дозвільної системи, її принципів; законодавчого відмежування дозвільної

системи від інших, близьких за формами і цілями, видів діяльності

(наприклад, реєстрації рухомого і нерухомого майна); перегляду системи

органів, які здійснюють дозвільну систему, законодавчого закріплення їх

вичерпного переліку та правового статусу, усунення паралелізму і

172

дублювання в роботі; розробки механізму взаємодії органів, які формують

дозвільну систему, як між собою, так і з іншими державними органами;

подальшої деталізації в нормативних актах принципу законності, відповідно

до якого дозвільна система може здійснюватися лише: а) компетентними

органами (посадовими особами); б) у межах їх дозвільних повноважень; в) з

дотриманням процедур (термінів, форм, методів та ін.) видачі дозволу;

удосконалення і законодавчого закріплення дозвільного провадження;

посилення відповідальності посадових осіб, до повноважень яких

відноситься видача дозволу заявникам (фізичним або юридичним особам);

удосконалення механізму захисту прав осіб, які звертаються в органи

дозвільної системи.

Запропоновані пропозиції спрямовані на вдосконалення

адміністративно-правових засад у сфері дозвільної системи Національної

поліції України в умовах особливих правових режимів й охоплюють такі

напрями: 1) імплементація в законодавство України зарубіжного досвіду

правового регулювання в цій сфері; 2) уведення жорстких правил і обмежень

щодо обігу предметів, матеріалів та речовин, на які поширюється дозвільна

система Національної поліції України, під час запровадження особливих

правових режимів; 3) обов’язкове постійне проведення на території

запровадження особливих правових режимів: тижнів і місячників

добровільного роззброєння, оперативно-профілактичних операцій поліції з

виявлення та припинення незаконного обігу предметів, матеріалів та

речовин, на які поширюється дозвільна система Національної поліції

України; 4) підвищення відповідальності як за правопорушення у цій сфері

взагалі, так і за аналогічні правопорушення в умовах особливих правових

режимів зокрема; 5) уточнення термінологічного апарату; 6) розширення

повноважень Національної поліції України в зазначеній сфері;

7) вдосконалення порядку видачі зброї як державних нагород та відомчих

відзнак; 8) покращання контролю за станом зберігання на відповідних

арсеналах, базах та складах зброї, боєприпасів та продуктів їх утилізації;

173

9) нормативне закріплення положень про обіг предметів, матеріалів і

речовин, на які поширюється сфера дозвільної система Національної поліції

України, а також підрозділи дозвільної системи Національної поліції України

тощо.

На основі аналізу адміністративно-деліктного законодавства, що

визначає вид і міру адміністративної відповідальності за правопорушення в

цій сфері, а також з метою вдосконалення діяльності Національної поліції

України у сфері дозвільної системи в умовах особливих правових режимів,

на нашу думку, доцільно унесення змін до статей 35, 174, 18816, 190–1954

Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Безпосередньо для вдосконалення адміністративно-правових засад

діяльності Національної поліції України у сфері дозвільної системи в умовах

особливих правових режимів України вважаємо, що необхідно:

1) прийняти комплексний Закон України «Про обіг предметів,

матеріалів і речовин, на які поширюється дозвільна система Національної

поліції України»;

2) у Конституції України:

– абзац другий статі 64 викласти в такій редакції:

«В умовах воєнного або надзвичайного стану, а також під час

проведення антитерористичної операції та/або Операції об’єднаних сил

можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням

строку дії цих обмежень»;

– пункт 19 статті 92 викласти в такій редакції: «19) правовий режим

воєнного і надзвичайного стану, зон надзвичайної екологічної ситуації,

антитерористичної операції та/або Операції об’єднаних сил».

3) у Законі України «Про Національну поліцію»:

– слова у тексті Закону «дозвільна система органів внутрішніх справ»

замінити на слова «дозвільна система Національної поліції України»;

– пункт 21 частини 1 статті 23 викласти в такій редакції:

174

«21) здійснює контроль за дотриманням фізичними та юридичними

особами спеціальних правил та порядку виготовлення, придбання, реалізації,

транспортування, зберігання, обліку, використання, ремонту та знищення

предметів, матеріалів і речовин, на які поширюється дозвільна система

Національної поліції України, а також відкриття та функціонування

підприємств, майстерень і лабораторій, стрілецьких тирів, стрільбищ,

мисливських стендів, магазинів, сховищ, складів, арсеналів і баз, де

зберігаються та/або використовуються ці предмети, матеріали і речовини»;

– пункт 24 частини 1 статті 23 викласти в такій редакції:

«24) сприяє забезпеченню відповідно до закону правового режиму

воєнного або надзвичайного стану, зони надзвичайної екологічної ситуації,

антитерористичної операції та/або Операції об’єднаних сил у разі їх

оголошення на всій території України або в окремій місцевості»;

– у пункті 16 частини 1 статті 26 після слова «зброї» вставити слова «та інших

предметів, матеріалів і речовин, на які поширюється дозвільна система

Національної поліції України»;

4) у статті 9 Закону України «Про державні нагороди України»: а)слова

«та державних службовців, які мають офіцерське звання» виключити;

б) додати новий абзац наступного змісту: «Нагороджені особи зобов’язані

застосовувати нагородну вогнепальну зброю відповідно до правил,

встановлених статтею 46 Закону України “Про Національну поліцію”»;

5) у статті 44 Закону України «Про Дисциплінарний статут Збройних

Сил України» слова «вогнепальна зброя» виключити;

6) у Законі України «Про Дисциплінарний статут Національної поліції

України»: а) пункт 10 частини 2 статті 6, пункти 4 частини 1 статті 8

виключити; б) у частині 7 статті 10 слова «вогнепальна зброя» виключити;

7) у Законі України «Про участь громадян в охороні громадського

порядку і державного кордону»:

– пункт 5 частини 7 статті 14 викласти в такій редакції:

175

«Членам громадського формування забороняється під час виконання

своїх обов’язків з охорони громадського порядку і державного кордону

використовувати предмети, матеріали та речовини, на які поширюється

дозвільна система Національної поліції України»;

8) у Законі України «Про мисливське господарство та полювання»:

– частину 2 статті 12 викласти в редакції:

«Полювання з використанням вогнепальної мисливської зброї

дозволяється лише особам, які в установленому порядку одержали в

Національній поліції України відповідний документ дозвільного характеру на

право користування цією зброєю»;

– частину 1 статті 20 додати пунктом 10 такого змісту:

«полювання на території введення надзвичайного стану, воєнного стану,

у зоні надзвичайної екологічної ситуації, а також у районах проведення

антитерористичної операції та/або Операції об’єднаних сил»;

9) у Законі України «Про фізичну культуру і спорт»:

– статтю 48 після частини 15 доповнити новою частиною такого змісту:

«Забороняється проведення спортивних змагань, які передбачають

використання спортсменами спортивної зброї на території введення

надзвичайного стану, воєнного стану, у зоні надзвичайної екологічної ситуації,

а також у районах проведення антитерористичної операції та/або Операції

об’єднаних сил»;

10) у статті 18 Закону України «Про правовий режим надзвичайного

стану»:

– у пункті 4 після слова «зброї» вставити слова «та інших предметів,

матеріалів і речовин, на які поширюється дозвільна система Національної

поліції України»;

– пункт 5 викласти в редакції:

«5) тимчасове вилучення у громадян зареєстрованої зброї та інших

предметів, матеріалів і речовин, на які поширюється дозвільна система

Національної поліції України, а у підприємств, установ і організацій – також

176

навчальної військової техніки, вибухових, радіоактивних речовин і

матеріалів, отруйних і сильнодіючих хімічних речовин»;

11) у статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану»:

– у пункті 13 слова «забороняти торгівлю зброєю» замінити на слова

«забороняти обіг зброї та інших предметів, матеріалів і речовин, на які

поширюється дозвільна система Національної поліції України»;

– пункт 15 викласти в редакції:

«15) тимчасово вилучати у громадян зареєстровану зброю та інші

предмети, матеріали і речовини, на які поширюється дозвільна система

Національної поліції України, а у підприємств, установ і організацій – також

навчальну військову техніку, вибухові, радіоактивні речовини і матеріали,

отруйні та сильнодіючі хімічні речовини»;

12) унести зміни до: Указу Президента України від 04.11.2019

№ 799/2019; Типового статуту громадського формування з охорони

громадського порядку і державного кордону; Положення про Національну

поліцію; Концепції Державної цільової програми відновлення та розбудови

миру в східних регіонах України; Державної цільової програми відновлення

та розбудови миру в східних регіонах України; Плану заходів з реалізації

Стратегії розвитку органів системи МВС на період до 2020 року; Положення

про правила проведення полювань, поводження зі зброєю та порядок видачі

ліцензій на добування мисливських тварин; Плану заходів із підготовки

системи МВС до відновлення публічної безпеки та правопорядку в окремих

районах Донецької та Луганської областей; Положення про Департамент

превентивної діяльності Національної поліції України;

13) розробити й затвердити Типове положення про підрозділи

дозвільної системи Національної поліції України;

14) визнати такими, що втратили чинність:

– Положення про порядок застосування вогнепальної зброї, затверджене

постановою Кабінету Міністрів України від 12.10.1992 № 575;

177

– Положення про дозвільну систему, затверджене постановою Кабінету

Міністрів України від 12.10.1992 № 576;

– постанову Кабінету Міністрів України від 02.12.2015 № 1000;

–постанову Кабінету Міністрів України від 12.12.2018 № 1045;

– Інструкцію про порядок приймання, зберігання, обліку, знищення чи

реалізації вилученої, добровільно зданої, знайденої зброї та боєприпасів до неї,

затверджену наказом МВС України від 31.05.1993 № 314;

– Інструкцію про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку,

перевезення та використання вогнепальної, пневматичної, холодної й

охолощеної зброї, пристроїв вітчизняного виробництва для відстрілу

патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями

метальними снарядами несмертельної дії, та патронів до них, а також

боєприпасів до зброї, основних частин зброї та вибухових матеріалів,

затверджену наказом МВС України від 21.08.1998 № 622;

– наказ МВС України від 29.12.2015 № 1644 «Про реалізацію

повноважень Національної поліції України з видачі та анулювання дозволів».

Висновки до розділу 3

1. Запропоновані пропозиції спрямовані на вдосконалення

адміністративно-правових засад у сфері дозвільної системи Національної

поліції України в умовах особливих правових режимів й охоплюють такі

напрями: 1) імплементація в законодавство України зарубіжного досвіду

правового регулювання в цій сфері; 2) уведення жорстких правил і обмежень

щодо обігу предметів, матеріалів та речовин, на які поширюється дозвільна

система Національної поліції України, під час запровадження особливих

правових режимів; 3) обов’язкове постійне проведення на території

запровадження особливих правових режимів: тижнів і місячників

добровільного роззброєння, оперативно-профілактичних операцій поліції з

виявлення та припинення незаконного обігу предметів, матеріалів та

речовин, на які поширюється дозвільна система Національної поліції

178

України; 4) підвищення відповідальності як за правопорушення у цій сфері

взагалі, так і за аналогічні правопорушення в умовах особливих правових

режимів зокрема; 5) уточнення термінологічного апарату; 6) розширення

повноважень Національної поліції України в зазначеній сфері;

7) вдосконалення порядку видачі зброї як державних нагород та відомчих

відзнак; 8) покращання контролю за станом зберігання на відповідних

арсеналах, базах та складах зброї, боєприпасів та продуктів їх утилізації;

9) нормативне закріплення положень про обіг предметів, матеріалів і

речовин, на які поширюється сфера дозвільної система Національної поліції

України, а також підрозділи дозвільної системи Національної поліції України

тощо.

2. На основі аналізу адміністративно-деліктного законодавства, що

визначає вид і міру адміністративної відповідальності за правопорушення в

цій сфері, а також з метою вдосконалення діяльності Національної поліції

України у сфері дозвільної системи в умовах особливих правових режимів

доцільно:

– унесення змін до статей 35, 174, 18816, 190–1954 КУпАП;

3. Для вдосконалення адміністративно-правових засад діяльності

Національної поліції України у сфері дозвільної системи в умовах особливих

правових режимів України необхідно:

1) прийняти комплексний Закон України «Про обіг предметів, матеріалів і речовин,

на які поширюється дозвільна система Національної поліції України»;

2) у Законі України «Про Національну поліцію»:

– слова у тексті Закону «дозвільна система органів внутрішніх справ»

замінити на слова «дозвільна система Національної поліції України»;

– пункт 21 частини 1 статті 23 викласти в такій редакції:

«21) здійснює контроль за дотриманням фізичними та юридичними

особами спеціальних правил та порядку виготовлення, придбання, реалізації,

транспортування, зберігання, обліку, використання, ремонту та знищення

предметів, матеріалів і речовин, на які поширюється дозвільна система

179

Національної поліції України, а також відкриття та функціонування

підприємств, майстерень і лабораторій, стрілецьких тирів, стрільбищ,

мисливських стендів, магазинів, сховищ, складів, арсеналів і баз, де

зберігаються та/або використовуються ці предмети, матеріали і речовини»;

– пункт 24 частини 1 статті 23 викласти в такій редакції:

«24) сприяє забезпеченню відповідно до закону правового режиму

воєнного або надзвичайного стану, зони надзвичайної екологічної ситуації,

антитерористичної операції та/або Операції об’єднаних сил у разі їх

оголошення на всій території України або в окремій місцевості»;

– у пункті 16 частини 1 статті 26 після слова «зброї» вставити слова «та інших

предметів, матеріалів і речовин, на які поширюється дозвільна система

Національної поліції України»;

4) у статті 9 Закону України «Про державні нагороди України»: а)слова

«та державних службовців, які мають офіцерське звання» виключити;

б) додати новий абзац наступного змісту: «Нагороджені особи зобов’язані

застосовувати нагородну вогнепальну зброю відповідно до правил,

встановлених статтею 46 Закону України “Про Національну поліцію”»;

5) у статті 44 Закону України «Про Дисциплінарний статут Збройних

Сил України» слова «вогнепальна зброя» виключити;

6) у Законі України «Про Дисциплінарний статут Національної поліції

України»: а) пункт 10 частини 2 статті 6, пункти 4 частини 1 статті 8

виключити; б) у частині 7 статті 10 слова «вогнепальна зброя» виключити;

7) у Законі України «Про участь громадян в охороні громадського

порядку і державного кордону» пункт 5 частини 7 статті 14 викласти в такій

редакції:

«Членам громадського формування забороняється під час виконання

своїх обов’язків з охорони громадського порядку і державного кордону

використовувати предмети, матеріали та речовини, на які поширюється

дозвільна система Національної поліції України»;

8) у Законі України «Про мисливське господарство та полювання»:

180

– частину 2 статті 12 викласти в редакції:

«Полювання з використанням вогнепальної мисливської зброї

дозволяється лише особам, які в установленому порядку одержали в

Національній поліції України відповідний документ дозвільного характеру на

право користування цією зброєю»;

– частину 1 статті 20 додати пунктом 10 такого змісту:

«полювання на території введення надзвичайного стану, воєнного стану,

у зоні надзвичайної екологічної ситуації, а також у районах проведення

антитерористичної операції та/або Операції об’єднаних сил»;

9) у Законі України «Про фізичну культуру і спорт» статтю 48 після

частини 15 доповнити новою частиною такого змісту:

«Забороняється проведення спортивних змагань, які передбачають

використання спортсменами спортивної зброї на території введення

надзвичайного стану, воєнного стану, у зоні надзвичайної екологічної ситуації,

а також у районах проведення антитерористичної операції та/або Операції

об’єднаних сил»;

10) у ст. 18 Закону «Про правовий режим надзвичайного стану»:

– у пункті 4 після слова «зброї» вставити слова «та інших предметів,

матеріалів і речовин, на які поширюється дозвільна система Національної

поліції України»;

– пункт 5 викласти в редакції:

«5) тимчасове вилучення у громадян зареєстрованої зброї та інших

предметів, матеріалів і речовин, на які поширюється дозвільна система

Національної поліції України, а у підприємств, установ і організацій – також

навчальної військової техніки, вибухових, радіоактивних речовин і

матеріалів, отруйних і сильнодіючих хімічних речовин»;

11) у статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану»:

– у пункті 13 слова «забороняти торгівлю зброєю» замінити на слова

«забороняти обіг зброї та інших предметів, матеріалів і речовин, на які

поширюється дозвільна система Національної поліції України»;

181

– пункт 15 викласти в редакції:

«15) тимчасово вилучати у громадян зареєстровану зброю та інші

предмети, матеріали і речовини, на які поширюється дозвільна система

Національної поліції України, а у підприємств, установ і організацій – також

навчальну військову техніку, вибухові, радіоактивні речовини і матеріали,

отруйні та сильнодіючі хімічні речовини»;

12) унести зміни до: Указу Президента України від 04.11.2019

№ 799/2019; Типового статуту громадського формування з охорони

громадського порядку і державного кордону; Положення про Національну

поліцію; Концепції Державної цільової програми відновлення та розбудови

миру в східних регіонах України; Державної цільової програми відновлення

та розбудови миру в східних регіонах України; Плану заходів з реалізації

Стратегії розвитку органів системи МВС на період до 2020 року; Положення

про правила проведення полювань, поводження зі зброєю та порядок видачі

ліцензій на добування мисливських тварин; Плану заходів із підготовки

системи МВС до відновлення публічної безпеки та правопорядку в окремих

районах Донецької та Луганської областей; Положення про Департамент

превентивної діяльності Національної поліції України;

13) розробити й затвердити Типове положення про підрозділи

дозвільної системи Національної поліції України;

14) визнати такими, що втратили чинність: Положення про порядок

застосування вогнепальної зброї; Положення про дозвільну систему; постанов

Кабінету Міністрів України від 02.12.2015 № 1000 та від 12.12.2018 № 1045;

накази МВС України від 31.05.1993 № 314, від 21.08.1998 № 622 та від

29.12.2015 № 1644.

ВИСНОВКИ

182

У дисертації наведено теоретичне узагальнення та вирішення

наукового завдання, яке полягає у визначенні сутності й особливостей

адміністративно-правових засад діяльності Національної поліції України у

сфері дозвільної системи в умовах особливих правових режимів. За

результатами дослідження сформульовано висновки, пропозиції та

рекомендації, спрямовані на вдосконалення зазначеної сфери.

1. Передумовами становлення та розвитку дозвільної системи в Україні

стали події, які відбувалися під час ряду історичних періодів, а саме:

1) ранній (дорадянський) – з часів Київської Русі до початку XIX ст. –

започаткування особливих дозвільних правил, створення спеціальних

органів, до компетенції яких належать видача відповідних дозволів,

здійснення контролю за дотриманням встановлених правил дозвільної

системи, а також притягнення до відповідальності винних у порушенні цих

правил; 2) радянський, що складається з чотирьох етапів: а) перший –

«перехідний» (початок ХІХ ст. – 1924 рр.) – остаточне закріплення на

законодавчому рівні дефініції «дозвільна система»; б) другий – «довоєнний»

(1925 – 1938 рр.) – уперше на рівні законодавства закріплено елементи

дозвільної системи (перелік предметів, речовин і видів діяльності, що

потребували наявності певного дозволу; систему та повноваження органів,

які здійснювали видачу дозволів і контроль за дотриманням встановлених

правил; процедуру отримання відповідного дозволу; відповідальність за

порушення вимог правових норм у цій сфері); в) третій – «воєнний» (1939 –

1945 рр.) – запровадження відповідних правил дозвільної системи у

прифронтовій зоні та на звільнених територіях; г) четвертий –

«післявоєнний» (1946 – 1990 рр.) – активне формування сучасних правових

засад дозвільної системи (остаточне правове закріплення ключових елементів

дозвільної системи, притаманних сучасному законодавству, підвищення

відповідальності до порушників правил дозвільної системи, підготовка

першого законопроекту «Про зброю» тощо); 3) сучасний (з 1991 р. дотепер) –

наявність спеціального органу, який здійснює відповідно до чинного

183

законодавства дозвільну систему Національної поліції України (до цього –

ОВС) та значної кількості законодавчих та інших нормативно-правових актів,

які охоплюють норми різних галузей права, запровадження правового

режиму функціонування дозвільної системи тощо.

2. Важливе місце в діяльності органів публічної адміністрації посідає

дозвільна система, під якою в широкому розумінні варто розглядати

нормативно закріплену діяльність щодо забезпечення органами публічної

адміністрації чітко визначеного порядку щодо обов’язкового отримання

організаціями, установами та окремими особами дозволу на здійснення дій,

встановлених відповідними правилами.

3. Поняття «дозвільної системи» у вузькому розумінні доцільно

розглядати як «дозвільну систему Національної поліції України», під якою

слід розуміти врегульовану чинним законодавством діяльність

уповноважених підрозділів Національної поліції України та їх посадових

осіб щодо здійснення контролю за дотриманням фізичними та

юридичними особами нормативно закріплених правил та порядку

виготовлення, придбання, реалізації, транспортування, зберігання, обліку,

використання, ремонту та знищення спеціально визначених предметів,

матеріалів і речовин, які становлять підвищену небезпеку для життя і

здоров’я людини, а також відкриття та функціонування підприємств,

майстерень і лабораторій, стрілецьких тирів, стрільбищ, мисливських

стендів, магазинів, сховищ, складів, арсеналів і баз, де зберігаються та/або

використовуються ці предмети, матеріали і речовини.

4. Аналіз зарубіжного досвіду щодо правового регулювання у сфері

дозвільної системи свідчить про доцільність його імплементації в

законодавство України, зокрема, щодо: забезпечення громадянам права на

самозахист за допомогою цивільної вогнепальної зброї завдяки її легалізації

шляхом ухвалення відповідного закону; створення та запровадження

спеціального єдиного реєстру об’єктів дозвільної системи; активізації

184

взаємодії органів поліції з правоохоронними органами інших країн із питань

здійснення дозвільної системи тощо.

5. Особливий правовий режим – це своєрідний (специфічний) порядок

правового регулювання, обумовлений сформованими особливими

обставинами, який полягає в наділенні органів державної влади спеціальними

владними повноваженнями, що проявляються у встановленні певних

тимчасових правових засобів, спрямованих на усунення тих обставин, що

стали підставою для їхнього застосування (введення), з метою забезпечення

безпеки особи, суспільства і держави від загроз та негативного впливу

зовнішнього та внутрішнього характеру.

До таких належать: правовий режим надзвичайного стану, правовий

режим воєнного стану, правовий режим особливого стану (режими у районі

проведення антитерористичної операції та/або Операції об’єднаних сил,

правовий режим тимчасово окупованих територій) та правовий режим зони

надзвичайної екологічної ситуації, зміст та роль яких полягають у

забезпеченні національної безпеки України шляхом надання органам

державної влади, органам місцевого самоврядування та/або військовому

командуванню додаткових повноважень, що проявляються у встановленні

певних тимчасових обмежень, спрямованих на усунення тих обставин, що

стали підставою для їхнього застосування (введення).

6. Адміністративно-правовий статус Національної поліції України у

сфері дозвільної системи в умовах Адміністративно-правовий статус

Національної поліції України у сфері дозвільної системи в умовах особливих

правових режимів – це визначені в нормах адміністративного права завдання,

функції, обов’язки та права центрального органу виконавчої влади, який

служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини,

протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку, щодо

здійснення контролю за дотриманням правил та порядку обігу об’єктів

дозвільної системи, а також у районах проведення антитерористичної

операції та/або Операції об’єднаних сил.

185

7. На основі аналізу наукових підходів учених до визначення

сутності та змісту категорій «дозвіл», «дозвільна система», «правовий

режим» та «особливий правовий режим» сформульовано авторське

визначення поняття «дозвільної системи в умовах особливих правових

режимів», під яким пропонується розуміти врегульовану чинним

законодавством діяльність уповноважених підрозділів Національної

поліції України та їх посадових осіб під час та на території введення

надзвичайного стану, воєнного стану, у зоні надзвичайної екологічної

ситуації, а також у районах проведення антитерористичної операції та/або

Операції об’єднаних сил, щодо здійснення контролю за дотриманням

фізичними та юридичними особами нормативно закріплених правил та

порядку виготовлення, придбання, реалізації, транспортування, зберігання,

обліку, використання, ремонту та знищення спеціально визначених

предметів, матеріалів і речовин, які становлять підвищену небезпеку для

життя і здоров’я людини, а також відкриття та функціонування підприємств,

майстерень і лабораторій, стрілецьких тирів, стрільбищ, мисливських

стендів, магазинів, сховищ, складів, арсеналів і баз, де зберігаються та/або

використовуються ці предмети, матеріали і речовини.

8. До основних ознак, що притаманні дозвільній системі Національної

поліції України в умовах особливих правових режимів, належать такі:

1) формальна визначеність; 2) наявність спеціально визначених об’єктів, які

становлять підвищену небезпеку для життя і здоров’я людини; 3) реалізація

єдиним уповноваженим суб’єктом; 4) надання документів у чітко закріпленому

порядку; 5) результатом є видача відповідного документу у формі дозволу;

6) здійснення у чітко встановлений термін та на відповідній території: під час та

на території введення надзвичайного стану, воєнного стану, у зоні надзвичайної

екологічної ситуації, а також у районах проведення антитерористичної операції

та/або Операції об’єднаних сил.

9. Під об’єктами дозвільної системи Національної поліції України слід

розуміти спеціально визначені предмети, матеріали, речовини, які становлять

186

підвищену небезпеку для життя і здоров’я людини, щодо яких встановлені

спеціальні правила та порядок виготовлення, придбання, реалізації,

транспортування, зберігання, обліку, використання, ремонту та знищення, а

також об’єкти, де зберігаються та/або використовуються ці предмети,

матеріали і речовини.

До них належать: 1) зброя та бойові припаси до неї: бойова

(вогнепальна, холодна, пневматична, метальна, запалювальна), цивільна

(газова, мисливська нарізна і гладкоствольна, спортивна, навчальна,

сигнальна, колекційна, пристрої для відстрілу патронів, споряджених

гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами

несмертельної дії), 2) вибухові вироби, матеріали і речовини (порох, динаміт,

піротехніка тощо); 3) об’єкти, де зберігаються та/або використовуються

вказані предмети, матеріали і речовини: сховища, склади, арсенали, бази,

стрілецькі тири і стрільбища, мисливсько-спортивні стенди, а також

підприємства і майстерні по виготовленню і ремонту зброї, піротехнічні

майстерні, пункти вивчення матеріальної частини зброї, спеціальних засобів,

правил поводження з ними та їх застосування, магазини, в яких здійснюється

продаж зброї та бойових припасів до неї.

10. Запропоновані пропозиції спрямовані на вдосконалення

адміністративно-правових засад у сфері дозвільної системи Національної

поліції України в умовах особливих правових режимів й охоплюють такі

напрями: 1) імплементація в законодавство України зарубіжного досвіду

правового регулювання в цій сфері; 2) уведення жорстких правил і обмежень

щодо обігу предметів, матеріалів та речовин, на які поширюється дозвільна

система Національної поліції України, під час запровадження особливих

правових режимів; 3) обов’язкове постійне проведення на території

запровадження особливих правових режимів: тижнів і місячників

добровільного роззброєння, оперативно-профілактичних операцій поліції з

виявлення та припинення незаконного обігу предметів, матеріалів та

речовин, на які поширюється дозвільна система Національної поліції

187

України; 4) підвищення відповідальності як за правопорушення у цій сфері

взагалі, так і за аналогічні правопорушення в умовах особливих правових

режимів зокрема; 5) уточнення термінологічного апарату; 6) розширення

повноважень Національної поліції України в зазначеній сфері;

7) вдосконалення порядку видачі зброї як державних нагород та відомчих

відзнак; 8) покращання контролю за станом зберігання на відповідних

арсеналах, базах та складах зброї, боєприпасів та продуктів їх утилізації;

9) нормативне закріплення положень про обіг предметів, матеріалів і

речовин, на які поширюється сфера дозвільної система Національної поліції

України, а також підрозділи дозвільної системи Національної поліції України

тощо.

11. На основі аналізу адміністративно-деліктного законодавства, що

визначає вид і міру адміністративної відповідальності за правопорушення в

цій сфері, а також з метою вдосконалення діяльності Національної поліції

України у сфері дозвільної системи в умовах особливих правових режимів

аргументовано доцільність:

– унесення змін до статей 35, 174, 18816, 190–1954 Кодексу України про

адміністративні правопорушення;

12. Для вдосконалення адміністративно-правових засад діяльності

Національної поліції України у сфері дозвільної системи в умовах особливих

правових режимів України необхідно:

1) прийняти комплексний Закон України «Про обіг предметів,

матеріалів і речовин, на які поширюється дозвільна система Національної

поліції України»;

2) у Конституції України:

– абзац другий статі 64 викласти в такій редакції:

«В умовах воєнного або надзвичайного стану, а також під час

проведення антитерористичної операції та/або Операції об’єднаних сил

можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням

строку дії цих обмежень»;

188

– пункт 19 статті 92 викласти в такій редакції:

«19) правовий режим воєнного і надзвичайного стану, зон надзвичайної

екологічної ситуації, антитерористичної операції та/або Операції

об’єднаних сил».

3) у Законі України «Про Національну поліцію»:

– слова у тексті Закону «дозвільна система органів внутрішніх справ»

замінити на слова «дозвільна система Національної поліції України»;

– пункт 21 частини 1 статті 23 викласти в такій редакції:

«21) здійснює контроль за дотриманням фізичними та юридичними

особами спеціальних правил та порядку виготовлення, придбання, реалізації,

транспортування, зберігання, обліку, використання, ремонту та знищення

предметів, матеріалів і речовин, на які поширюється дозвільна система

Національної поліції України, а також відкриття та функціонування

підприємств, майстерень і лабораторій, стрілецьких тирів, стрільбищ,

мисливських стендів, магазинів, сховищ, складів, арсеналів і баз, де

зберігаються та/або використовуються ці предмети, матеріали і

речовини»;

– пункт 24 частини 1 статті 23 викласти в такій редакції:

«24) сприяє забезпеченню відповідно до закону правового режиму

воєнного або надзвичайного стану, зони надзвичайної екологічної ситуації,

антитерористичної операції та/або Операції об’єднаних сил у разі їх

оголошення на всій території України або в окремій місцевості»;

– у пункті 16 частини 1 статті 26 після слова «зброї» вставити слова

«та інших предметів, матеріалів і речовин, на які поширюється дозвільна

система Національної поліції України»;

4) у статті 9 Закону України «Про державні нагороди України»:

– слова «та державних службовців, які мають офіцерське звання» виключити;

– додати новий абзац наступного змісту:

189

«Нагороджені особи зобов’язані застосовувати нагородну вогнепальну

зброю відповідно до правил, встановлених статтею 46 Закону України “Про

Національну поліцію”»;

5) у статті 44 Закону України «Про Дисциплінарний статут Збройних

Сил України» слова «вогнепальна зброя» виключити;

6) у Законі України «Про Дисциплінарний статут Національної поліції

України»:

– пункт 10 частини 2 статті 6, пункти 4 частини 1 статті 8 виключити;

– у частині 7 статті 10 слова «вогнепальна зброя» виключити;

7) у Законі України «Про участь громадян в охороні громадського

порядку і державного кордону»:

– пункт 5 частини 7 статті 14 викласти в такій редакції:

«Членам громадського формування забороняється під час виконання

своїх обов’язків з охорони громадського порядку і державного кордону

використовувати предмети, матеріали та речовини, на які поширюється

дозвільна система Національної поліції України»;

8) у Законі України «Про мисливське господарство та полювання»:

– частину 2 статті 12 викласти в редакції:

«Полювання з використанням вогнепальної мисливської зброї

дозволяється лише особам, які в установленому порядку одержали в

Національній поліції України відповідний документ дозвільного характеру на

право користування цією зброєю»;

– частину 1 статті 20 додати пунктом 10 такого змісту:

«полювання на території введення надзвичайного стану, воєнного стану,

у зоні надзвичайної екологічної ситуації, а також у районах проведення

антитерористичної операції та/або Операції об’єднаних сил»;

9) у Законі України «Про фізичну культуру і спорт»:

– статтю 48 після частини 15 доповнити новою частиною такого змісту:

«Забороняється проведення спортивних змагань, які передбачають

використання спортсменами спортивної зброї на території введення

190

надзвичайного стану, воєнного стану, у зоні надзвичайної екологічної ситуації,

а також у районах проведення антитерористичної операції та/або Операції

об’єднаних сил»;

10) у статті 18 Закону України «Про правовий режим надзвичайного

стану»:

– у пункті 4 після слова «зброї» вставити слова «та інших предметів,

матеріалів і речовин, на які поширюється дозвільна система Національної

поліції України»;

– пункт 5 викласти в редакції:

«5) тимчасове вилучення у громадян зареєстрованої зброї та інших

предметів, матеріалів і речовин, на які поширюється дозвільна система

Національної поліції України, а у підприємств, установ і організацій –

також навчальної військової техніки, вибухових, радіоактивних речовин і

матеріалів, отруйних і сильнодіючих хімічних речовин»;

11) у статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану»:

– у пункті 13 слова «забороняти торгівлю зброєю» замінити на слова

«забороняти обіг зброї та інших предметів, матеріалів і речовин, на які

поширюється дозвільна система Національної поліції України»;

– пункт 15 викласти в редакції:

«15) тимчасово вилучати у громадян зареєстровану зброю та інші

предмети, матеріали і речовини, на які поширюється дозвільна система

Національної поліції України, а у підприємств, установ і організацій –

також навчальну військову техніку, вибухові, радіоактивні речовини і

матеріали, отруйні та сильнодіючі хімічні речовини»;

12) унести зміни до:

– Указу Президента України від 04.11.2019 № 799/2019 «Про додаткові

заходи щодо покращення стану зберігання ракет, боєприпасів та продуктів їх

утилізації на арсеналах, базах та складах Збройних Сил України»;

191

– Типового статуту громадського формування з охорони громадського

порядку і державного кордону, затвердженого постановою Кабінету

Міністрів України від 20.12.2000 № 1872;

– Положення про Національну поліцію, затвердженого постановою

Кабінету Міністрів України від 28.10.2015 № 877;

– Концепції Державної цільової програми відновлення та розбудови

миру в східних регіонах України, затвердженої розпорядженням Кабінету

Міністрів України від 31.08.2016 № 892-р;

– Державної цільової програми відновлення та розбудови миру в

східних регіонах України, затвердженої постановою Кабінету Міністрів

України від 13.12.2017 № 1071;

– Плану заходів з реалізації Стратегії розвитку органів системи

Міністерства внутрішніх справ на період до 2020 року, затвердженого

розпорядженням Кабінету Міністрів України від 21.08.2019 № 693-р;

– Положення про правила проведення полювань, поводження зі зброєю

та порядок видачі ліцензій на добування мисливських тварин, затвердженого

наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України від

17.11.2011 № 549;

– Плану заходів із підготовки системи МВС до відновлення публічної

безпеки та правопорядку в окремих районах Донецької та Луганської

областей, затвердженого наказом МВС України від 13.07.2018 № 611;

– Положення про Департамент превентивної діяльності Національної

поліції України, затвердженого наказом Національної поліції України від

27.11.2015 № 123;

13) розробити й затвердити Типове положення про підрозділи

дозвільної системи Національної поліції України;

14) визнати такими, що втратили чинність:

– Положення про порядок застосування вогнепальної зброї, затверджене

постановою Кабінету Міністрів України від 12.10.1992 № 575;

192

– Положення про дозвільну систему, затверджене постановою Кабінету

Міністрів України від 12.10.1992 № 576;

– Ліцензійні умови провадження господарської діяльності з виробництва

та ремонту вогнепальної зброї невійськового призначення і боєприпасів до неї,

холодної зброї, пневматичної зброї калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю

польоту кулі понад 100 метрів на секунду, торгівлі вогнепальною зброєю

невійськового призначення та боєприпасами до неї, холодною зброєю,

пневматичною зброєю калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі

понад 100 метрів на секунду; виробництва спеціальних засобів, заряджених

речовинами сльозоточивої та дратівної дії, індивідуального захисту, активної

оборони та їх продажу, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від

02.12.2015 № 1000;

– Критерії, за якими оцінюється ступінь ризику від провадження

господарської діяльності у сфері виробництва та ремонту вогнепальної зброї

невійськового призначення і боєприпасів до неї, холодної зброї, пневматичної

зброї калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів на

секунду, торгівлі вогнепальною зброєю невійськового призначення та

боєприпасами до неї, холодною зброєю, пневматичною зброєю калібру понад

4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів на секунду;

виробництва спеціальних засобів, споряджених речовинами сльозоточивої та

дратівної дії, індивідуального захисту, активної оборони та їх продажу, що

підлягає ліцензуванню, і визначається періодичність проведення планових

заходів державного нагляду (контролю) Міністерством внутрішніх справ,

затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 12.12.2018 № 1045;

– Інструкцію про порядок приймання, зберігання, обліку, знищення чи

реалізації вилученої, добровільно зданої, знайденої зброї та боєприпасів до неї,

затверджену наказом МВС України від 31.05.1993 № 314;

– Інструкцію про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку,

перевезення та використання вогнепальної, пневматичної, холодної й

охолощеної зброї, пристроїв вітчизняного виробництва для відстрілу

193

патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями

метальними снарядами несмертельної дії, та патронів до них, а також

боєприпасів до зброї, основних частин зброї та вибухових матеріалів,

затверджену наказом МВС України від 21.08.1998 № 622;

– наказ МВС України від 29.12.2015 № 1644 «Про реалізацію

повноважень Національної поліції України з видачі та анулювання дозволів»

тощо.

194

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Матюхіна Н. П. Управління персоналом органів внутрішніх справ

України : організаційно-правові засади : дис. ... докт. юрид. Наук. НУВС. Х.,

2002. 420 с.

2. Харитонов О. В. Дозвільна система в Україні : дис.. … канд. юр.

наук. Харків. 2004. 197 с.

3. Методологические предпосылки исторических исследований

государства и права. История государства и права. 2002. №2. С.32-36.

4. Дерюжинский В.О. Полицейское право. Пособие для студентов.

Пгд. : Сенат. Тип., 1917. 510 с.

5. Российское законодательство Х – ХХ веков. Законодательство

периода образования и усиления Русского централизованного государства.

Под общ. ред О.И. Чистякова. М.: Юрид. лит., 1984. Т.2. 530 с.

6. Российское законодательство Х – ХХ веков. Законодательство пери

ода расцвета абсолютизма. Под общ. ред О.И. Чистякова. М.: Юрид. лит.,

1984. Т.5. 528 с.

7. Волковъ Н. Законы о полиции (Законы административные,

положения о судах специальных и действиях чинов полиции). М.: Изд. кн.

маг. И.К. Голубева. 1910. 850 с.

8. Полное руководство для чинов полиции: Сб. распоряжений

правительства. Спб.: тип. П.П. Сойкина, 1895. 2008 с.

9. Сводъ законовъ Российской Империи. Сост. и изд. А.М. Нюренбергъ.

Кн. 4. М.: Т-во Скоропечати А-Л Левенсонъ, 1910. Т. 13-14.

10. Збірник законів і розпоряджень Робітничо-Селянського Уряду.

1924. № 29. С. 433-435.

11. О выдаче и хранении огнестрального оружия и обращении с ним:

Декрет СНК РСФСР от 12 июля 1920 г. СЗ РСФСР. 1920. № 68. Ст. 314.

12. Сборник документов по истории уголовного законодательства

СССР и РСФСР 1917-1952 гг., М., 1953.

195

13. Адміністративний кодекс У.С.Р.Р.: текст та поартикульний

коментар. За ред. С. Канарського та Ю. Мазуренка. Харків: Юрид. вид-во

Наркомюсту УСРР, 1929. 400 с.

14. Мартиновський В.В. Історія розвитку дозвільної системи України.

Державне будівництво та місцеве самоврядування. Вип. 23. 2012. С. 260-267.

15. Збірник законів і розпоряджень Робітничо-Селянського Уряду.

1923. № 17. С. 105.

16. Збірник законів і розпоряджень Робітничо-Селянського Уряду.

1928. № 33. С. 625.

17. Про затвердження Положення про дозвільну систему: постанова

Кабінету Міністрів України від 12 жовт. 1992 р., № 576. URL:

https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/576-92-%D0%BF.

18. Перегудов Ф. И., Тарасенко Ф. П. Введение в системный анализ.

М.: Высшая школа, 1989.

19. Система. Матеріал з Вікіпедії – вільної енциклопедії. URL :

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B5%

D0%BC%D0%B0#cite_note-per-1.

20. Ковальська В. В. Міліція в системі правоохоронних органів

держави (адміністративно-правові аспекти) : дис. … докт. юрид. наук. К.,

2008. 422 с.

21. Керимов Д. А. Избранные произведения : в 3-х т. М. : Издат. дом

Академия, 2007.

Т. 1. 2007. 432 c.

Т. 2. 2007. 376 с.

Т. 3. 2007. 416 с.

22. Керимов Д. А. Проблемы общей теории права. М., 2000. 82 c.

23. Туманов Г. А. Функции государства и организация управления

обществом. Юридическое образование и наука в России: проблемы

модернизации : тезисы междунар. науч.-прак. конф., посвященной 75-летию

СЮИ-СГАП. Саратов, 2006. С. 204–206.

196

24. Сагатовский В. Н. Опыт построения катигориального аппарата

системного подхода. Философские науки 1976. № 3. С. 75.

25. Сагатовский В. Н. Основы систематизации всеобщих категорий.

Томск. 1973.

26. Черняк Ю. И. Системный анализ в управлении экономикой. М.

1975.

27. Черняк Ю. И. Анализ и синтез систем в экономике. М.: Экономика,

1970. 151 с.

28. Аверьянов А. Н. Система: философская категория и реальность. М.,

1985. 98 с.

29. Большая советская энциклопедия : в 30-ти т. / глав. ред. А. М.

Прохоров. [3-е изд.]. М. : Сов. энциклопедия, 1969-1981. Т. 11. 1973. 608 с.

30. Словник української мови в 11 томах. За ред. І. К. Білодіда, А. А.

Бурячок та ін. Т. 9. «C». К.: Наукова думка, 1978. 917 с.

31. Орленко М. І. Правові засади дозвільної системи в галузі

використання та охорони надр в Україні : дис. … канд. юрид. наук. К., 2019.

252 с.

32. Морозов С. М., Шкарапута Л. М. Словник іншомовних слів.

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Український

мовно-інформаційний фонд НАН України. К., «Наукова думка», 2000. 686 с.

33. Юридична енциклопедія : В 6-ти томах. Нац. акад. наук України;

Ін-т держави і права ім. В. М.Корецького НАНУ. Гол. ред.:

Шемшученко Ю. С., Зяблюк М.П., Горбатенко В.Д. та ін. Київ: Українська

енциклопедія ім. М. П. Бажана. Т.5: П-С. 2003. 736 с.

34. Ожегов С. И. Словарь русского языка : Ок. 57 000 сл. / Под ред. чл.-

кор. АН СССР Н. Ю. Шведовой. 18-е изд., стереотип. М. : Рус. яз., 1987.

797 с.

35. Словарь административного права / Бачило И. Л., Гандилов Т. М.,

Гришковец А. А. и др. М.: Фонд “Правовая культура”, 1999. 320 с.

197

36. Про державний контроль за міжнародними передачами товарів

військового призначення та подвійного використання : Закон України від

20.02.2003, № 549-IV. URL :

https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/549-15/ed20190203#n44.

37. Про охорону археологічної спадщини : Закон України від

18.03.2004, № 1626-IV. URL :

https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1626-15/ed20121212/find?text=%C4%EE

%E7%E2%B3%EB.

38. Про імміграцію : Закон України від 07.06.2001, № 2491-III. URL :

https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2491-14.

39. Про затвердження Типових правил розміщення зовнішньої

реклами : постанова Кабінету Міністрів України від 29.12.2003, № 2067.

URL : https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2067-2003-%D0%BF.

40. Про затвердження Порядку проведення у 2005 році аукціонів з

продажу спеціальних дозволів (ліцензій) на користування надрами :

постанова Кабінету Міністрів України від 30.08.2005, № 828. URL :

https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/828-2005-%D0%BF.

41. Про затвердження Положення про порядок здійснення перевезення

радіоактивних матеріалів територією України : постанова Кабінету Міністрів

України від 15.10.2004, № 1373. URL :

https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1373-2004-%D0%BF.

42. Сосновик О. О. Дозвільні адміністративні послуги в органах

внутрішніх справ. Форум права. 2008. № 1. С. 389-394.

43. Кузьменко О. В. Теоретичні засади адміністративного процесу :

монографія. К. : Атіка, 2005. 352 с.

44. Гуменюк В. А. Адміністративно-правове регулювання здійснення

органами внутрішніх справ дозвільної системи : дис. … канд. юрид. наук. Х.,

1999. 202 с.

45. Советское административное право: Учебник. - М., 1940. 432 с.

46. Советское административное право. - Свердловск, 1949.

198

47. Правові засоби здійснення дозвільної системи органами внутрішніх

справ України : практичний посібник. У 2-х ч. Ч. 1 / Авт.: Л. В. Карабут, В. І.

Ткаченко; МВС України, Луган. держ. ун-т внутр. справ ім. Е. О. Дідоренка.

Луганськ : РВВ ЛДУВС, 2007. 384 с.

48. Лунев А. Е. Административное право. М. : Юрид. лит., 1970. 600 с.

49. Козлов Ю. М. Административное право. М. : Юрид. лит., 1968.

542 с.

50. Еропкин М. И. Советское административное право. М. : Юрид. лит.,

1964. 392 с.

51. Фоменко А. Є. Організаційне-правове забезпечення надання

адміністративних послуг в сфері дозвільної системи Національної поліції

України : дис. … канд. юрид. наук. Дніпро., 2017. 242 с.

52. Лихачов С. В. Дозвільне провадження в адміністративному процесі:

дис... канд. юрид. наук. Харків, 2001. 177 с.

53. Романяк М.М. Адміністративно-правові засади дозвільної

діяльності у сфері забезпечення екологічної безпеки: автореф. дис. ...канд.

юрид. наук. Ірпінь, 2010. 18 с.

54. Орленко М. І. Правові засади дозвільної системи в галузі

використання та охорони надр в Україні : дис... канд. юрид. наук. К., 2019.

252 с.

55. Административная деятельность органов внутренних дел. Часть

общая : учебник: под ред. А. П. Коренева. М. : Моск. акад. МВД России, Изд-

во «Щит-М», 2000. 304 с.

56. Административная деятельность органов внутренних дел. Часть

Особенная : Учебник для высш. проф. образования МВД России; под ред.

А. П. Коренева. М.: Щит – М – Норма, 2000. 362 с.

57. Подлінєв С.Д. Діяльність міліції по здійсненню дозвільної системи

в умовах формування ринкових відносин: автореф. дис. ...канд. юрид. наук.

Одеса, 1996. 20 с.

199

58. Сосновик О. О. Дозвільні адміністративні послуги в органах

внутрішніх справ. Форум права. 2008. № 1. С. 389-394.

59. Сіверін В. І. Адміністративно-правові засади надання дозвільних

послуг суб’єктами публічної адміністрації : дис. … канд. юрид. наук. Харків,

2010. 193 с.

60. Бахрах Д. Н. Административное право : учебник. М. : «ИНФРА-

НОРМA-М», 2000. 526 с.

61. Про запровадження дозвільної системи у сфері підприємницької

діяльності : Указ Президента України від 20 травня 1999 р., № 539/99. URL :

http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/539/99.

62. Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності : Закон

України від 6 вересня 2005 р., № 2806-IV. URL : https://zakon.rada.gov.ua/laws/

show/2806-15.

63. Про Національну поліцію: Закон України від 2 липня 2015 р., №

580-VIII. Відомості Верховної Ради. 2015. № 40-41. Ст. 379.

64. Про затвердження Положення про Національну поліцію: постанова

Кабінету Міністрів України від 28 жовтня 2015 р., № 877. URL:

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/878-2015-%D0%BF.

65. Новоселов В. Разрешительный порядок осуществления гражданами

некоторых действий. Советская юстиция. 1974. № 5. С. 16-17.

66. Конституція України від 28.06.1996. Відомості Верховної Ради

України. 1996. № 30. Ст. 141.

67. Кодекс України про адміністративні правопорушення від 7 грудня

1984 р., № 8073. URL : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/80731-10/page.

68. Кримінальний кодекс України : Кодекс України від 5 квітня 2001 р.,

№ 2341-III. URL : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2341-14.

69. Господарський кодекс України : Кодекс України від 16 січня 2003

р., № 436-IV. URL : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/436-15.

70. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р., № 435-IV. URL :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/435-15.

200

71. Про адміністративні послуги : Закон України від 6 вересня 2012 р.,

№ 5203-VI. Відомості Верховної Ради України. 2013. № 32. Ст. 409.

72. Про ліцензування видів господарської діяльності : Закон України

від 2 березня 2015 р., № 222-VIII. URL:

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/222-19.

73. Про право власності на окремі види майна : Постанова Верховної

Ради України від 17 червня 1992 р., № 2471-XII. URL :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2471-12.

74. Про запровадження дозвільної системи у сфері підприємницької

діяльності : Указ Президента від 20 травня 1999 р. № 539. URL :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/539/99.

75. Про порядок продажу, придбання, реєстрації, обліку і застосування

спеціальних засобів самооборони, заряджених речовинами сльозоточивої та

дратівної дії: Постанова Кабінету Міністрів України від 7 вересня 1993 р.,

№ 706. URL : https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/706-93-%D0%BF.

76. Про затвердження Порядку і правил проведення обов’язкового

страхування цивільної відповідальності громадян України, що мають у

власності чи іншому законному володінні зброю, за шкоду, яка може бути

заподіяна третій особі або її майну внаслідок володіння, зберігання чи

використання цієї зброї : Постанова Кабінету Міністрів України від 29

березня 2002 р., № 402. URL : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/402-2002-

%D0%BF.

77. Про затвердження переліку платних послуг, які надаються

підрозділами Міністерства внутрішніх справ, Національної поліції та

Державної міграційної служби, і розміру плати за їх надання : Постанова

Кабінету Міністрів України від 4 червня 2007 р., № 795. URL :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/795-2007-%D0%BF.

78. Про заходи щодо виконання Постанови Кабінету Міністрів України

від 12 жовтня 1992 р. № 576 «Про затвердження Положення про дозвільну

201

систему» : Наказ МВС України від 14 листопада 1992 р., № 625. URL :

http://hsc.gov.ua/wp-content/uploads/2016/03/Nakaz-MVS.pdf.

79. Про затвердження Інструкції про порядок приймання, зберігання,

обліку, знищення чи реалізації вилученої, добровільно зданої, знайденої

зброї та боєприпасів до неї : Наказ МВС України від 31 травня 1993 р., №

314. URL : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/z0106-93.

80. Про заходи щодо виконання Постанови Кабінету Міністрів України

від 7 вересня 1993 р. № 706 «Про порядок продажу, придбання, реєстрації,

обліку, зберігання і застосування спеціальних засобів самооборони,

заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії» : Наказ МВС України

від 18 жовтня 1993 р., № 642. URL : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/z0163-

93.

81. Про затвердження Положення про порядок придбання, видачі,

обліку, зберігання та застосування вогнепальної зброї, боєприпасів до них,

спеціальних засобів індивідуального захисту працівниками судів і

правоохоронних органів, а також особами, які беруть участь у кримінальному

судочинстві : Наказ МВС України від 24 липня 1996 р., № 523. URL :

http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/z0556-96.

82. Про затвердження Положення про порядок видачі народним

депутатам України та окремим посадовим особам апарату Верховної Ради

України у тимчасове користування вогнепальної зброї, її обліку і зберігання :

Наказ МВС України від 24 липня 1996 р., № 524. URL :

http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/z0543-96.

83. Про затвердження Інструкції про порядок виготовлення, придбання,

зберігання, обліку, перевезення використання вогнепальної, пневматичної і

холодної зброї, пристроїв вітчизняного виробництва для відстрілу патронів,

споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями

метальними снарядами несмертельної дії, та зазначених патронів, а також

боєприпасів до зброї та вибухових матеріалів : Наказ МВС України від 21

серпня 1998 р., № 622. URL : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/z0637-98.

202

84. Про порядок придбання, зберігання, обліку, використання та

застосування пристроїв вітчизняного виробництва для відстрілу патронів,

споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями

метальними снарядами несмертельної дії, та зазначених патронів

працівниками суду, правоохоронних органів та їх близькими родичами, а

також особами, які беруть участь у кримінальному судочинстві : Наказ МВС

України від 13 червня 2000 р., № 379/ДСК.

85. Про затвердження Інструкції про порядок охорони зброї, бойових

припасів та вибухових матеріалів, які належать підприємствам, установам,

організаціям, під час їх перевезення : Наказ МВС України від 13 червня

2006 р., № 594. URL : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/z0817-06.

86. Про затвердження Положення про правила проведення полювань,

поводження із зброєю та порядок видачі ліцензій на добування мисливських

тварин : Наказ Міністерства аграрної політики та продовольства України від

17 жовтня 2011 р., № 549. URL : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/z1211-11.

87. Про реалізацію повноважень Національної поліції України з видачі

та анулювання дозволів : Наказ МВС України від 29 грудня 2015 р., № 1644.

URL : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/z1665-15.

88. Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади :

Указ Президента України від 9 грудня 2010 р., № 1085/2010. URL :

https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1085/2010.

89. Про затвердження Положення про Державну службу України з

питань праці : Постанова Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2015 р.,

№ 96. URL : https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/96-2015-%D0%BF.

90. Про затвердження Положення про Міністерство екології та

природних ресурсів України : Постанова Кабінету Міністрів України від 21

січня 2015 р., № 32. URL : https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/32-2015-

%D0%BF.

203

91. Про затвердження Положення про Міністерство охорони здоров’я

України : Постанова Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 р., №

267. URL : https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/267-2015-%D0%BF.

92. Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку : Закон

України від 8 лютого 1995 р., № 39/95-ВР. URL :

https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/39/95-%D0%B2%D1%80.

93. Про дозвільну діяльність у сфері використання ядерної енергії :

Закон України від 11 січня 2000 р., № 1370-ХІV. URL :

https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1370-14.

94. Про затвердження Положення про Державну інспекцію ядерного

регулювання України : Постанова Кабінету Міністрів України від 20 серпня

2014 р., № 363. URL : https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/363-2014-%D0%BF.

95. Деякі питання Державної регуляторної служби України : Постанова

Кабінету Міністрів України від 24 грудня 2014 р., № 724. URL :

https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/724-2014-%D0%BF#n7.

96. Колонтаевская И.О. Подготовка сотрудников правоохранительных

органов в США. Деятельность правоохранительных органов зарубежных

стран. 2001. Вып. 1. С. 157–160.

97. Ларін М. Право на постріл. Юридичний вісник України. 2003. 13–19

вересня. С. 6.

98. Бєлінський Ю.Є. Адміністративно-правове регулювання реалізації

громадянами України права на придбання і зберігання зброї та спеціальних

засобів: дис.. … канд. юр. наук. Дніпропетровськ. 2012. 196 с.

99. Біленчук П. Д., Кофанов А. В., Сулява О. Ф. Зброєзнавство: правові

основи обігу вогнестрільної зброї. Порівняльний аналіз вітчизняного та

зарубіжного законодавства: Україна. Європа. Світ. Монографія. За редакцією

проф. П.Д. Біленчука. К.: Міжнародна агенція «BeeZone», 2004. 464 с.

204

100. Англия и оружие для граждан. URL: samooborona.clan.su/publ/11-

1-0-32.

101. Волга В.О. Україні – європейський закон про зброю. – К.: Нора-

Друк, 2003. С. 19.

102. Юрин В. Владение оружием в Германии: как это регулируется

законом. URL: https://www.dw.com/ru/владение-оружием-в-германии-как-это-

регулируется-законом/a-4090244.

103. Г.Ф. Герега, О.О. Зарубінський, Б.М. Петренко, Р.В.

Старовойтенко. Цивільна зброя в Україні: міфи та реальність. Українська

дійсність і міжнародний досвід легалізації та контролю. К: Видавничий дім

«АДЕФ-Україна», 2015. 152 с.

104. Парламент Италии разрешил гражданам применять оружие.

FINMARKET. 2006. URL: http://www.finmarket.ru/news/452158.

105. Водоп’янов О. Автоматична зброя повертається до магазинів

США. Юридична газета. 2004. № 18 (30). 28 вересня. С. 3.

106. И. Трунов. Гражданское оружие правозащиты. Право и политика.

2004. № 7. URL: http://guns.orenburg.biz/art008.html.

107. Про зброю: Закон Естонії від 13 червня 2001 р. URL:

https://www.riigiteataja.ee/akt/13253450?leiaKehtiv.

108. Чуріков Д. С. Зарубіжний досвід правового регулювання обігу

зброї як засобів самооборони та особливостей його впровадження в Україні.

Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх

справ. 2010. № 3. С. 212-221.

109. Шелковникова Е. Оружие – только в надежные руки. Известия.

1999. 6 февраля.

110. Чуріков Д. С., Денисенко Є. М. Міжнародний досвід правового

регулювання обігу зброї (на прикладі США). Науковий вісник

Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. 2017. № 2.

С. 184-191.

205

111. Настюк В. Я., Бєлєвцева В. В. Адміністративно-правові режими в

Україні : монографія. Х. : Право, 2009. 128 с.

112. Игнетенко А. В. Формирование аристократического режима в

Риме. Свердловск, 1987. 89 с.

113. Боргош, Юзеф. Фома Аквинский [перевод с. польск. М. Гуренко].

М. : «Мысль». 1966. 212 с.

114. Мінка Т. П. Онтологічна характеристика правового режиму. Право

і суспільство. 2012. № 3. С. 123-127.

115. Ганшина К. А. Французско-русский словарь. Изд. 7-е,

стереотипное. М. : Русский язык, 1977. 912 с.

116. Короткий тлумачний словник української мови : словник [під ред.

Д. Г. Гринчишина]. [2-ге видання, переробл. і доповн.]. К. : Радянська школа,

1988. 320 с.

117. Титиевский А. Н. Понятие и структура гражданско-правового

режима вещей с позицией системного подхода. Вестник Тюменского

государственного университета. № 3. 2012. С. 128-133.

118. Общая теория государтсва и права : академический курс : в 2-х т.

Под ред. М. Марченко. Т. 2 : Теория права. М. : Зерцало, 2000. 654 с.

119. Дюги Леон. Конституционное право. Общая теория государства.

М. : типография т-ва И. Д. Сытина, 1908. 957 с. (репринтна копія).

120. Скакун О. Ф. Теория государства и права (энциклопедический

курс) : Учебник. Х. : Эспада, 2005. 840 с.

121. Харченко Н. П. Види правових режимів : плюралізм наукових

підходів. Прикарпатський юридичний вісник. Вип. 1 (22). 2018. С. 25-28.

122. Морозова Л. А. Конституционное регулирование в СССР. М. :

Юрид. лит., 1985. 144 с.

123. Проблемы теории государства и права / Алексеев С. С., Дюрягин

И. Я., Исаков В. Б., Корельский В. М. и др.; под ред. С. С. Алексеева. М. :

Юрид. лит., 1987. 448 с.

206

124. Матузов Н. И., Малько И. В. Правовые режимы : Вопросы теории

и практики. Правоведение. 1996. № 1. С. 16-29.

125. Мінка Т. П. Онтологічні характеристики правового режиму

адміністративного права. Часопис Київського університету права. 2011. № 1.

С. 123-127.

126. Алексеев С. С. Теория права. М. : БЕК, 1994. 224 с.

127. Алексеев С. С. Общие дозволения и общие запреты в советском

праве. М. : Юрид. лит., 1989. 288 с.

128. Саакян М. Б. Правовий режим як особливий порядок регулювання

суспільних відносин. Південноукраїнський правничий часопис. № 1. 2015.

С. 14-16.

129. Кузніченко С. О., В. О. Голуб. Воєнний стан : закордонний досвід

та українська модель (досвід комплексного дослідження) : монографія; за заг.

ред. Гуляка О. В. Одеса : Видавничий дім «Гельветика», 2019. 244 с.

130. Фрицький О. В. Конституційне право України : підручник [2-ге

вид., переробл. та доповн.]. К. : Юрінком Інтер, 2004. 510 с.

131. Розанов И. С. Административно-правовые режимы по

законодательству Российской Федерации, их назначение и структура.

Государство и право. 1996. № 9. С. 84-87.

132. Рушайло В. Б. Административно-правовые режимы : монография.

М. : Щит-М, 2000. 264 с.

133. Бахрах Д. Н., Б. В. Россинский, Ю. Н. Старилов.

Административное право : учеб. для вузов : 3-е изд., пересмотр и доп. М. :

Норма, 2007. 816 с.

134. Магда С. О. Забезпечення прав, свобод та реалізація обов'язків

громадян в умовах дії надзвичайних адміністративно-правових режимів :

монографія. Х. : Право, 2015. 216 с.

135. Ківалов С. В. Спеціальні адміністративні режими : сутність та

правове регулювання. Наук. праці Одес. нац. юрид. акад. Одеса : Юрид. літ.,

2002. Т. 1. С. 159-169.

207

136. Адміністративне право України : підручник; за ред. Ю. П. Битяка.

К. : Юрінком Інтер, 2005. 544 с.

137. Білоконь М. В. Надзвичайні адміністративно-правові режими як

правове забезпечення охорони громадського порядку в надзвичайних

ситуаціях. Право і безпека. 2004. Т. 3. № 3. С. 41-44.

138. Кузніченко С. О. Адміністративно-правовий режим воєнного

стану : монографія. Х. : Право, 2014. 232 с.

139. Кузніченко С.О. Становлення та розвиток інституту надзвичайних

адміністративно правових режимів в Україні: автореф. дис. ... д ра юрид.

наук. Х.: Харк. нац. ун т внутр. справ. 2010. 37 с.

140. Про правовий режим надзвичайного стану : Закон України від

16.03.2000, № 1550-ІІІ. URL : https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1550-14.

141. Про оборону України : Закон України від 06.12.1991, № 1932-XII.

URL : https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1932-12.

142. Про правовий режим воєнного стану : Закон України від

12.05.2015, № 389-VIII. URL : https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/389-19.

143. Про зону надзвичайної екологічної ситуації : Закон України від

13.07.2000, № 1908-III. URL : https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1908-14.

144. Братель О. Г. Законодавство України про надзвичайні ситуації :

актуальні питання сьогодення. Науковий вісник юридичної академії

Міністерства внутрішніх справ : зб. наук. пр.; голов. редкол. О. В.

Негодченко. 2002. № 1 (7). С. 95-105.

145. Кузніченко С. Надзвичайні спеціальні адміністративно-правові

режими у законодавстві України. Право України. 2000. № 12. С. 20–24.

146. Про боротьбу з тероризмом : Закон України від 20.03.2003, № 638-

IV. URL : https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/638-15.

147. Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13

квітня 2014 року "Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної

загрози і збереження територіальної цілісності України" : Указ Президента

208

України від 14.04.2014, № 405/2014. URL : https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/

405/2014.

148. Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної

операції : Закон України від 02.09.2014, № 1669-VII. URL :

https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1669-18.

139. Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 30

квітня 2018 року "Про широкомасштабну антитерористичну операцію в

Донецькій та Луганській областях" : Указ Президента України від 30.04.2018,

№ 116/2018. URL : https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/116/2018.

150. Операція об'єднаних сил. Матеріал з Вікіпедії – вільної

енциклопедії. URL : https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D0%BF

%D0%B5%D1%80%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%8F_%D0%BE

%D0%B1%27%D1%94%D0%B4%D0%BD%D0%B0%D0%BD

%D0%B8%D1%85_%D1%81%D0%B8%D0%BB.

151. Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на

тимчасово окупованій території України : Закон України від 15.04.2014,

№ 1207-VII. URL : https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1207-18.

152. Про особливості державної політики із забезпечення державного

суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та

Луганській областях : Закон України від 18.01.2018, № 2268-VIII. URL :

https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2268-19.

153. Клименко Н. Г. Особливості державного регулювання діяльності

недержавних інституцій в умовах особливих правових режимів. Інвестиції:

практика та досвід. № 6. 2017. С. 82-87.

154. Середа В. В. Надзвичайні правові режими у сфері публічного

права. Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх

справ. № 3. 2017. С. 101-112.

155. Рабінович П. М. Приватне й публічне у природному праві та

українському законодавстві. Юридична Україна. 2004. № 6. С. 27–34.

209

156. Безпалова О. І., Горбач Д. О. Поняття та структура

адміністративно-правового статусу Національної гвардії України. Форум

права. 2017. № 5. С. 31-38.

157. Большой юридический словарь / под ред. А. Я. Сухарева, В. Е.

Крутских. 2-е изд., перераб. и доп. М.: ИНФРА-М, 2003. 704 с.

158. Лукашевич Н.П. Туленков Н. В. Введение в соціологію : учеб.-

метод. пособ. К. : МАУП, 1996. 124 с.

159. Великий тлумачний словник сучасної української мови / уклад. і

голов. ред. В.Т. Бусел. К. ; Ірпінь, 2005. 1728 с.

160. Юридична енциклопедія: в 6 т. / редкол.: Ю.С. Шемшученко (гол.

ред.) [та ін.]. К.: Українська енциклопедія, 2003 Т. 5: П-С. 2003. 736 с.

161. Гуцул В. Адміністративно-правовий статус Міністерства юстиції у

сфері правової освіти населення. Актуальні проблеми правознавства. Вип. 1

(17). 2019. С. 49-53.

162. Шайкенов Н. А. Правовое обеспечение интересов личности.

Свердловск: Изд-во Урал. ун-та, 1990. 200 с.

163. Ануфриев Е. А. Социальный статус и активность личности.

Личность как объект и субъект социальных отношений. М.: Изд-во МГУ,

1984. 288 с.

164. Теория государства и права : учеб. [для юридических вузов и

факультетов] ; под ред. В. М. Корельского, В. Д. Перевалова. М. : Изд. группа

ИНФРА М – НОРМА, 1997. 570 с.

165. Ляхович У. І. Організаційно-правове забезпечення реалізації

адміністративно-правового статусу державного службовця: дис… канд.

юрид. наук. – К., 2008. URL: http:// adminpravo.com.ua.

166. Діденко С. В. Адміністративно-правовий статус Національної

поліції у сфері забезпечення обігу та застосування обігу зброї в Україні.

Актуальні проблеми вітчизняної юриспруденції. 2016. № 3. С. 88-92.

167. Цабрия Д. Статус органа управлення. Советское государство и

право. 1978. № 2. С. 126-131.

210

168. Вечерний Д. Административно-правовой статус федеральных

органов налоговой милиции : дис. …канд. юрид. наук. Екатеринбург, 1999.

210 с.

169. Комзюк А. Т. Адміністративно-правові засоби здійснення митної

справи : дис. … канд. юрид. наук; Національний університет внутрішніх

справ. Х., 2003. 196 с.

170. Шиленко М. Адміністративно-правовий статус суб’єктів публічної

адміністрації, що здійснюють охорону природних ресурсів. Інформація і

право. 2014. № 2. С. 97-101.

171. Про міліцію: Закон України від 20.12.1990, № 565-XII. URL : http://

zakon3.rada.gov.ua/laws/show/565-12.

172. Про затвердження структури Національної поліції України : наказ

Національної поліції України від 06.11.2015, № 1. URL : npu.gov.ua.

173. Положення про Департамент превентивної діяльності

Національної поліції України : наказ Національної поліції України від

27.11.2015, № 123. URL: npu.gov.ua.

174. Джафарова О. В. Дозвільні повноваження правоохоронних

органів у сфері забезпечення громадської безпеки. Право і безпека. 2011. № 1

(38). С. 72-76.

175. Корнієць А. В., Фролов О. С. Організація соціальних систем обігу

зброї : монографія; за заг. ред. В. П. Пєткова. К. : КНТ, 2008. 182 с.

176. Гаухман Л. Д. Борьба с насильственными посягательствами. М. :

Юрид. лит., 1969. 120 с.

177. Пінчук М. Г. До питання визначення правової категорії «зброя».

Право і безпека . 2004 . № 4 . С. 98-101.

178. Федоров М. П. Адміністративно-правове регулювання відносин,

пов’язаних з реалізацією права громадян на зброю та спеціальні засоби

індивідуального захисту : дис. ... канд. юрид. наук. К., 2000. 203 с.

211

179. Аханов B. C. Криминалистическая экспертиза огнестрельного

оружия и следов его применения : учеб. для вузов МВД СССР; под ред. Р. С.

Белкина. Волгоград : ВСШ МВД СССР, 1979. 436 с.

180. Соколов Л. Ф. Оружие как признак состава преступления при

посягательствах на общественную безопасность : автореф. дис. ... канд. юрид.

наук. Свердловск, 1970. 24 с.

181. Колотушкин С. М., Стекольников В. А. К вопросу о концепции

законодательной регламентации правового понятия оружия. «Черные дыры»

в Российском законодательстве. 2007. № 1. С. 309-311.

182. Плескачевский В. М. Оружие в криминалистике. Понятие и

классификация. М. : НИПКЦ ВОСХОД, 1999. 456 с.

183. Про затвердження Інструкції про застосування зброї, бойової

техніки, озброєння, кораблів (катерів), літаків і вертольотів Державної

прикордонної служби України, спеціальних засобів та заходів фізичного

впливу під час охорони державного кордону та виключної (морської)

економічної зони України : наказ Адміністрації Державної прикордонної

служби України від 21.10.2003, № 200. URL :

https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z0963-03.

184. Жванко Ю. П. Становлення та розвиток дозвільної системи у сфері

обігу зброї в Україні. Наука і правоохорона. 2019. № 1 (42). С. 58-64.

185. Жванко Ю. П. Сучасний стан нормативно-правового регулювання

відносин у сфері обігу зброї в Україні. Наука і правоохорона. 2018. № 2 (40).

С. 67-72.

186. Мосьондз С. О., Казміришин Е. О. Стратегічні вектори

адміністративно-правового забезпечення державної політики у сфері

європейської інтеграції України. Аспекти публічного правління. Т. 6. № 3.

2018. С. 32-38.

187. Жванко Ю. П. Особливості правового регулювання обігу зброї в

країнах Європейського Союзу. Наука і правоохорона. 2018. № 3 (41). С. 22-

28.

212

188. Жванко Ю. П. Поняття та сутність особливих правових режимів в

Україні. Науковий вісник публічного та приватного права. 2019. Вип. 2.

С. 43-49.

189. Жванко Ю. П. Содержание и роль особых правовых режимов в

обеспечении национальной безопасности Украины. Право и политика. 2018.

№ 1. С. 250-257.

190. Талапина Э. В. Публичные функции в экономике / Э. В.

Талапина, Ю. А. Тихомиров // Право и экономика. – 2002. – № 6. – С. 3–9.

191. Телицька В.А. Теоретико-методологічні підходи до визначення

поняття та сутності адміністративних послуг, які надаються органами

місцевої влади / В. А. Телицька // Науковий вісник Академії муніципального

управління. Серія : Управління. – 2011. – Вип. 4. – С. 484-493 [Електронний

ресурс]. – Режим доступу :

http://nbuv.gov.ua/j-pdf/Nvamu_upravl_2011_4_66.pdf. – Назва з екрана.

192. Терещенко Л. К. Услуги: государственные, публичные,

социальные / Л. К. Терещенко // Журнал российского права. – 2004. – № 10. –

С. 15–23.

193. Тимощук В. Адміністративні послуги : посібник / [В. Тимощук];

Швейцарсько-український проект «Підтримка децентралізації в Україні –

DESPRO». – К. : ТОВ «Софія-A». – 2012. – 104 с.

194. Тимощук В. Реформа МВС: ще більше довідок, платних послуг

та ніякої децентралізації / В. Тимощук [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://pravo.org.ua/administratywni-posluhy/1918-reforma-mvs-shche-

bilshe-dovidok-platnykh-pocluh-i-niiakoi-detsentralizatsii.html. – Назва з екрана.

195. Тимощук В. П. Адміністративні послуги: проблеми теорії,

законодавства і практики в Україні / В. П. Тимощук // Адміністративне право

і процес. – 2014. – № 3(9). – Ювілейний. – С.104-120 [Електронний ресурс]. –

Режим доступу : http://applaw.knu.ua/index.php/arkhiv-nomeriv/3-9-2014-

jubilee/item/383-administratyvni-posluhy-problemy-teoriyi-zakonodavstva-i-

praktyky-v-ukrayini-tymoshchuk-v-p. – Назва з екрана.

213

196. Тихомиров Ю. А. Публичные услуги и право : науч.- практ.

пособ. / Под ред. Ю. А. Тихомирова. – М. : Норма, 2007. – 416 с.

197. Тихонова Д. С. Зарубіжний досвід надання адміністративних

послуг органами публічної влади та можливості його використання в

Україні / Д. С. Тихонова // Право і безпека. – 2014. – № 4 (55). – С. 70-75.

198. Тищенкова І. О. Європейський досвід захисту прав громадян у

сфері надання адміністративних послуг та напрями його впровадження в

Україні / І. О. Тищенкова // Науковий вісник Дніпропетровського державного

університету внутрішніх справ. – 2013. – № 3. – С. 245-251.

199. Ткаченко В. І. Поняття, сутність і призначення дозвільної

системи / В. І. Ткаченко // Вісник Луганської академії внутрішніх справ. –

Луганськ, 2003. – Вип. 4. – С.180-194.

200. Україна ознайомилась з позитивним досвідом реформування ДАІ

Грузії. - 30.11.2011. // Офіційний портал Всеукраїнської спеціальної колегії з

питань боротьби з корупцією та організованою злочинністю [Електронний

ресурс]. – Режим доступу : http://vsk.kiev.ua/index.php?

option=com_k2&view=item&id=401:ukraina-oznaiomylas-z-pozytyvnym-

dosvidom-reformuvannia-dai hruzii&Itemid=192&lang=ua. – Назва з екрана.

201. Харитонов О. В. Дозвільна система в Україні : автореф. дис...

канд. юрид. наук: 12.00.07 / О. В. Харитонов ; Нац. юрид. акад. України ім. Я.

Мудрого. – Х., 2004. – 20 с.

202. Хто має право і як отримати дозвіл на зброю (перелік документів)

// Інформаційно-аналітичний портал «Четверта влада» [Електронний ресурс].

– Режим доступу : http://4vlada.com/rivne/33760. – Назва з екрана.

203. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 № 435-IV [Електронний

ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/435-15. – Назва

з екрана.

204. Циганов О. Г. Зміст особливості адміністративних послуг у сфері

внутрішніх справ / О. Г. Циганов // Вісник НТУУ «КПІ». Політологія.

Соціологія. Право. – 2013. – Вип. 3 (19). – С. 144-149.

214

205. Циганов О. Г. Класифікація адміністративних послуг / О. Г.

Циганов // Наука і правоохорона. – 2013. – №1 (19). – С. 60-66.

206. Циганов О. Г. Недоліки сучасної практики надання

адміністративних послуг у сфері внутрішніх справ / О. Г. Циганов // Наука і

правоохорона. – 2013. – № 4 (22). – С. 31-34.

207. Циндря В. Класифікація адміністративних послуг, що надаються

органами внутрішніх справ / В. Циндря // Вісник Академії управління МВС.

– 2010. – № 4 (16). – С. 166-172 [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://nbuv.gov.ua/j-pdf/ucnavs_2010_4(16)__28.pdf. – Назва з екрана.

208. Чмиленко Г. М. Щодо питання управлінських (адміністративних)

послуг / Г. М. Чмиленко // Актуальні проблеми держави і права. – 2004. –

Вип. 22. – С. 376-379.

209. Чорна Г. В. Поняття та класифікація адміністративних послуг /

Г.В. Чорна // Науковий вісник Херсонського державного університету.

Серія : Юридичні науки. – 2013. – Вип. 3. – Т.2. – С. 75-78.

210. Шапоренко М. М. Адміністративні послуги правоохоронних

органів: до проблеми понятійного апарату / М. М. Шапоренко // Право і

суспільство. – 2011. – № 5. – С. 118-123.

211. Шатрава С. О. Адміністративні послуги в діяльності органів

внутрішніх справ в контексті системи управління якістю / С. О. Шатрава //

Теорія та практика забезпечення якісного управління у сфері діяльності

Міністерства внутрішніх справ : матеріали міжнар. наук.-практ. конф. (м.

Київ, 27 листопада 2009 р.) / [упоряд. : Т. О. Проценко, І. П. Голосніченко, О.

Г. Циганов, П. П. Кульчицький ; за ред. Т. О. Проценка]. – К. : ДНДІ МВС

України, 2009. – С. 162–165.

212. Шелоков А. А. Оружие самозащиты: газовые пистолеты;

аэрозольные баллончики / А. А. Шелоков. – К. : Либідь, 1996. – 150 с.

213. Шкільняк М. Зарубіжний досвід управління муніципальною

(комунальною) власністю / М. Шкільняк // Рада: Інформаційно.-методичний

вісник Тернопільської обласної ради. – 2003. – № 7 (12). – С. 87–88.

215

214. Школьный Е. Зачем платить дважды? / Е. Школьный //

Українська правда: Экономическая правда. – 02.07.2014 [Електронний

ресурс]. – Режим доступу :

http://www.epravda.com.ua/rus/columns/2014/07/2/472530. – Назва з екрана.

215. Шопіна І. М. Проблеми удосконалення надання адміністративних

послуг органами внутрішніх справ України / І. М. Шопіна // Форум права. –

2011. – № 3. – С. 889-893.

216. Ярмакі Х. П. Адміністративно-наглядова діяльність міліції в

Україні : монографія / Х. П. Ярмакі. – Одеса : Юридична література, 2006. –

336 с.

217. Beyley D. 2001. Demokratizing the Police Abroad : What to Do and

How to Do iз Washington. British Delegation to the Czech Republic. – 1991. –

2nd Report. Sep. – 1991. London.

218. Bieger, Th. Dienstleistungs-Management. Einfuhrung in Strategien

und Prozesse bei Dienstleistungen. Aufl. Bern. Stuttgart.Wien, 2007. – 318 s.

219. Hauer V. D. Police in Western Europe. – Bonn, 1992.

220. Klages, Helmut (Hrsg.) Aufbau eines Monitoringssystems «Effizienz

und Effektivität» Berliner Bürgerämter. Abschlüssbericht Speyerer

Forschungsinstitut für öffentliche Verwaltung. Speyer, 2006. – 582 s.

221. Organization of the Czech Republic police force // Офіційний веб-

сайт поліції Чехії. – Режим доступу до сайту : http://www.czech.cz/en/czech-

republic/security/security-forces/theczech-republic-police-force. – Назва з екрана.

222. Progress since the 2004 : White Paper on services of general interest

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.uni-mannheim.de/edz/pdf/

sek/2007/sek-2007-1515-en.pdf. – Назва з екрана.

223. Public services [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://www.unison.org.uk. – Назва з екрана.

224. Service agency // Офіційний веб-сайт Міністерства внутрішніх

справ Грузії [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://police.ge/ge/lepl/

momsakhurebis-saagento?sub=488. – Назва з екрана.

216

225. Toronto Police Services Organizatiohal Chart : approved by the

Toronto Police Services Board on Feb. 21, 2008 // Офіційний веб-сайт поліції

Торонто, Канада [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://www.torontopolice.on.ca/orgchart.pdf. – Назва з екрана.

217

ДОДАТКИ

Додаток А

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Жванко Ю. П. Сучасний стан нормативно-правового регулювання

відносин у сфері обігу зброї в Україні. Наука і правоохорона. 2018. № 2

(40). С. 67–72.

2. Жванко Ю. П. Особливості правового регулювання обігу зброї в

країнах Європейського Союзу. Наука і правоохорона. 2018. № 3 (41).

С. 22–28.

3. Жванко Ю.П. Содержание и роль особых правовых режимов в

обеспечении национальной безопасности Украины. Право и политика. 2018.

№ 1. С. 250-257.

4. Жванко Ю. П. Становлення та розвиток дозвільної системи у сфері

обігу зброї в Україні. Наука і правоохорона. 2019. № 1 (42). С. 58–64.

5. Жванко Ю. П. Поняття та сутність особливих правових режимів в

Україні. Науковий вісник публічного та приватного права. 2019. Вип. 2.

С. 43-49.

6. Жванко Ю. П. Незаконний обіг зброї як загроза національній

безпеці України. Стан та перспективи реформування сектору безпеки і

оборони України: матеріали ІІ Міжнар. наук.-практ. конф. (Київ, 30 листоп.

2018 р.). Київ, 2018. С. 193–195.

7. Жванко Ю. П. Національна поліція України як суб’єкт

забезпечення адміністративно-правового режиму обігу зброї. Актуальні

питання адміністративного права та процесу: матеріали ІV Всеукр. наук.

конф. молодих науковців (Кривий Ріг, 7 груд. 2018 р.). Кривий Ріг, 2019.

С. 119–121.

8. Жванко Ю. П. Окремі аспекти забезпечення Національною поліцією

України правил дозвільної системи: Національна поліція України: сучасний

218

стан та перспективи розвитку: матеріали ІІ Всеукр. наук.-практ. конф.

(Кривий Ріг, 17 трав. 2019 р.). Кривий Ріг, 2019. С. 100–104.

9. Жванко Ю. П. Об’єкти дозвільної системи, щодо яких здійснює

Національна поліція України. Актуальні питання розвитку та взаємодії

публічного та приватного права: матеріали Міжнар. наук.-практ.

конференції (Львів, 15–16 берез. 2019 р.). Львів, 2019. С. 50–54.

10. Жванко Ю. П. Окремі аспекти адміністративно-правового режиму

обігу зброї як об’єкту дозвільної системи. Вітчизняна юридична наука в

умовах сучасності: матеріали Міжнар. наук.-практ. конф. (Харків, 15–16

берез. 2019 р.). Харків, 2019. С. 41–44.

219

Додаток Б

РЕЗУЛЬТАТИ РОБОТИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІЦІЇ УКРАЇНИ З

ПРОТИДІЇ НЕЗАКОННОМУ ОБІГУ ЗБРОЇ ЗА 12 МІСЯЦІВ 2017 РОКУ

220

Додаток В

РЕЗУЛЬТАТИ РОБОТИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІЦІЇ УКРАЇНИ З

ПРОТИДІЇ НЕЗАКОННОМУ ОБІГУ ЗБРОЇ ЗА 11 МІСЯЦІВ 2018 РОКУ

221

Додаток Г

КІЛЬКІСТЬ ВИРОКІВ, ВИНЕСЕНИХ СУДАМИ ЗА СТ. 263 КК

УКРАЇНИ «НЕЗАКОННЕ ПОВОДЖЕННЯ ЗІ ЗБРОЄЮ»

З КВІТНЯ 2014 РОКУ ПО СІЧЕНЬ 2018 РОКУ

222

Додаток Ґ

КІЛЬКІСТЬ ВИЛУЧЕНОЇ СТРІЛЕЦЬКОЇ ЗБРОЇ

ПРОТЯГОМ 2013-2016 рр.

223

Додаток Д

КІЛЬКІСТЬ ВИЛУЧЕНИХ БОЄПРИПАСІВ ТА

ВИБУХОВИХ ПРИСТРОЇВ ПРОТЯГОМ 2013-2016 рр.

224

Додаток Е

ДИНАМІКА ВИПАДКІВ НАСИЛЬНИЦЬКОЇ СМЕРТІ ТА

КРИМІНАЛЬНИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ, ВЧИНЕНИХ З

ВИКОРИСТАННЯМ ВОГНЕПАЛЬНОЇ ЗБРОЇ

ПРОТЯГОМ 2003-2016 рр.

225

Додаток Є

ВІДОМОСТІ ПРО РЕЗУЛЬТАТИ РОБОТИ ДОЗВІЛЬНОЇ СИСТЕМИ

за 10 місяців 2019 року 1

1 Звіт про роботу підрозділів превентивної діяльності органів Національної поліції України за 10 місяців2019 року (форма № 1-ПД)

226

Додаток Ж

КІЛЬКІСТЬ СКЛАДЕНИХ ПРОТОКОЛІВ ПРО

АДМІНІСТРАТИВНІ ПРАВОПОРУШЕННЯ ЗА ст.ст. 190-1956

за 10 місяців 2019 року 2

2 Звіт про окремі показники діяльності органів Національної поліції України з профілактики правопорушеньза 10 місяців 2019 року. Розділ 2 «Адміністративна практика» (форма № 1-ПП)

227

Додаток З

228

Додаток И

229

Додаток І

230

231

232

Додаток Ї

233

Додаток К

234