Полтавська обласна державна адміністрація

Департамент інформаційноїдіяльності та комунікацій згромадськістю Полтавської

облдержадміністрації

Державний архівПолтавської області

Нові топоніми міста Полтави після декомунізації

Полтава, 2016

Від упорядників

Це видання упорядковане на виконання Закону України„Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного(нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборонупропаганди їхньої символіки”, розпорядження головиПолтавської облдержадміністрації від 20.05.2016 № 207 «Проперейменування топонімічних назв, демонтаж меморіальнихдощок та зображень комуністичної символіки у місті Полтаві»та доручення голови Полтавської обласної державноїадміністрації В.А.Головка, даного на нараді в 23 травня 2016року, з метою якнайширшого інформування громадськості прозмінені унаслідок реалізації чинного законодавства Українипро декомунізацію назв урбанонімів міста Полтави.

Загалом у процесі декомунізації в обласному центрізмінено назви 110-ти вулиць, майданів, провулків, парківтощо, а також назви двох адміністративних районів. Більшістьз них найменовані на честь видатних особистостей, яківідстоювали українську державність за покликом душі, у бояхз іноземними поневолювачами, а також на професійній ниві.Серед нових імен – і видатні полтавці, які уславили Україну іполтавський край у мистецтві, архітектурі, кіно, театрі, упіснях, виробах декоративно-прикладного мистецтва. Це івидатні науковці, лікарі, воїни-визволителі. Серед видатнихполтавців імена тих, хто протягом усього життя працював наславу Україні, а також імена тих, чиє коротке життяспалахнуло і згасло, жертовно покладене на вівтар Свободи іНезалежності держави. Громадяни мають знати своїхсправжніх героїв та достойників, пам’ять про яких увічнена унових топонімах.

Під час декомунізації окремим вулицям і провулкам булоповернуто їхні історичні назви, чим відновлено історичнусправедливість.

Упорядники сподіваються, що ці матеріали стануть у пригоді широкому колу читачів.

_________________________________________

2

Академіка Євгена Федорова провулок (колишня назва Войкова провулок).Федоров Євген Павлович (1909, Іркутськ, нині РФ – 1986) – радянський іукраїнський астроном, дійсний член АН УРСР (з 1969).

У 1937 закінчив Іркутський університет. Працював асистентом,старшим викладачем, директором обсерваторії Іркутського університету.Учасник Другої світової війни. У 1944-1947 – аспірант Головноїастрономічної обсерваторії АН УРСР, в 1947-1959 – науковий співробітник,учений секретар Полтавської гравіметричної обсерваторії АН УРСР. З 1959працював в Головній обсерваторії АН УРСР (до 1973 – директор, до 1979 –завідувач відділом фундаментальної астрометрії, з 1979 – консультант). Автор понад 200 наукових робіт. Основні наукові роботи присвяченіастрометрії, теоретичним і практичним питанням обертання Землі, йогозв'язків із різними геофізичними процесами, а також питанням побудовикоординатних систем в астрономії і геодинаміці. Відповідальний редактор (1965-1975) міжвідомчого збірника«Астрометрія і астрофізика», що видавався Головною астрономічноюобсерваторією АН УРСР. Займався питаннями реорганізації Міжнародноїслужби руху полюсів на основі нових прогресивніших ідей. Своєюдіяльністю сприяв розвитку та зміцненню зв'язків між ученими різних країн.Президент Комісії № 19 «Вивчення змінності широт» Міжнародногоастрономічного союзу (1955-1961), голова Комісії з вивчення обертанняЗемлі Астрономічної ради АН СРСР (1962-1966).

Лауреат Державної премії УРСР (1983). За активну участь у підготовцівсесвітнього святкування 500-річного ювілею з дня народження МиколаяКоперника і внесок в астрономічну науку нагороджений золотим знакомордена «За заслуги» ПНР (1973). На честь ученого названо астероїд 7628.

Література: Проскурня А. Його імям названа планета, а вулиці у Полтаві – немає //Вечірня Полтава. – 2016. – 2 березня. - №9(1201). – С. 14.

Михайла Амвросимова вулиця (колишня назва 2-й Радянськийпровулок).

Амвросимов Михайло Андрійович (бл. 1776, Санкт-Петербург –1825) – архітектор.

Вихованець московської архітектурної школи під керівництвомросійського архітектора М. Ф. Казакова. 1790 розпочав службу вПреображенському полку, з 1797 – вчитель архітектури і арифметики, черезрік – помічник архітектора в Конторі міських будівель, з 1799 викладачархітектури у Школі землеробства. У 1802 запрошений генерал-губернатором О. Б. Куракіним до Полтави, де до 1817 очолював губернськукреслярню, працював губернським архітектором. Під його керівництвомбули розроблені генеральні плани м. Полтави (1803 і 1805), проект забудовиКруглої площі як адміністративного і громадського центру, у 1811 – новийваріант плану Полтави. У 1804 розробив первісний проект Монумента Слави

3

на Круглій площі (здійснений в 1805–1811 за участю Тома де Томона і ск.Ф. Щедріна). Також за його проектами у Полтаві збудовані: богадільня (1808,1820–1823, нині Обласна клінічна лікарня), театр (1810), заїжджий двір(1812), торговельні ряди (1812–1814), житлові будинки. Брав участь урозробці проектів реконструкції повітових міст Полтавщини і Чернігівщини(1803–1805, співавтор А. Карташевський). Разом із помічниками у повітовихмістах збудував: споруди «присутствених» місць – 23; поштові будинки у 105населених пунктах; лікарні у Кременчуці, Ромнах, Пирятині; військовіказарми й лазарети у Зінькові, Гадячі, Ромнах, Хоролі, Кременчуці іПрилуках; виконав ансамбль споруд для Іллінського ярмарку у Ромнах;розробив і здійснив проекти повітових училищ, будинків гауптвахт вКременчуці та інших містах; в Кременчуці збудував браму з огорожеюнавколо міського саду.Література: Ханко В. М. Енциклопедія мистецтва Полтавщини. У двох томах. Томперший. – Полтава: ТОВ «АСМІ», 2014. – С.86-87.

Віктора Андрієвського вулиця (колишня назва Петровського вулиця).Андрієвський Віктор Никанорович (11.11. 1885, Полтава –15.09.1967, Дорнштадт, ФРН) – громадський діяч, публіцист та педагог.

Закінчив Першу полтавську гімназію, природничий факультетКиївського університету (1907). З 1909 викладав хімію і товарознавство уПолтавському комерційному училищі, співпрацював з часописами «Ріднийкрай», «Сніп», «Літературно-науковий вістник». Від 1912 член «Громади»,один із фундаторів українського клубу в Полтаві. У 1913–1916 –гласний Полтавського губернського земства. У 1917 обраний гласнимПолтавської міської думи, в 1917–1918 – Полтавський губернський комісар усправах народної освіти. Брав участь у реорганізації нижчої школи,започаткувавши курси українознавства. З приходом у 1919 до владибільшовиків змушений залишити Полтаву та виїхати до Галичини, де керувавпроддепартаментом Державного секретаріату ЗУНР.

З 1920 на еміграції в ЧСР: працював у культурно-просвітницькихорганізаціях у таборах для інтернованих у містах Ліберець та Яблонець-над-Нисою. Від 1922 – директор гімназії та референт культури українськоїгромади у Каліші. У червні 1941 обраний другим заступникомголови Українського Національного Комітету у Кракові. У повоєнні рокимешкав у Німеччині, де займався публіцистикою. Головна праця – мемуари в2-х томах «З минулого» (1917-й рік на Полтавщині) (1921, Берлін; 2-е вид.1963, Нью-Йорк). Інші праці: «До характеристики українських правихпартій» (1921), «Три громади» (1938), «М. Лисенко» (1942) та ін.

Література: Пустовіт Т. П. Сторінки біографії Віктора Андрієвського // Виявленнята дослідження пам'яток національно-визвольних змагань українського народу наПолтавщині (1917–1920 рр.). – Полтава, 1995. – С. 41-49; Пустовіт Т.П. Український клубу Полтаві // Пам’ятки України. – 2014. – Серпень. – №8. – С. 48–55.

4

Данила Апостола вулиця (колишня назва Боженка вулиця).Апостол Данило (4 (14) грудня 1654? с. Сорочинці Миргородського полку,тепер с. Великі Сорочинці Миргородського району Полтавської області – 17(29) січня 1734) – Гетьман України (1727-1734). Має пряме відношення до Полтавщини, оскільки тривалий час обиравсяМиргородським полковником (з 1682-1686 і 1693-1727). Після ліквідаціїгетьманства у 1722, активно виступав за його відновлення, відстоював праваГетьманщини. Похований на Полтавщині у с. Великі Сорочинці (тривалийчас село було його резиденцією). Один з небагатьох гетьманів, місце поховання якого відоме достеменно.Література: Полонська-Василенко Н. Історія України. Том 2. Від середини ХVІІ століттядо 1923 року. – К.: «Либідь», 1992.

Василя Барки вулиця (колишня назва Щорса вулиця)Барка Василь (справжнє ім'я та прізвище Василь КостянтиновичОчерет, англ. Wasyl Otcheret-Barka; 16.07.1908, с. Солониця, ниніЛубенського району Полтавської області – 11.04.2003, Глейн Спейн, США) –український письменник і перекладач.

Навчався в Лубенському духовному училищі («бурсі»), яке згодом булоперетворено в трудову школу, закінчив Лубенський Педагогічний технікум(1927). Працював учителем фізики і математики в шахтарському селищіСьома Рота на Донбасі. У 1930 в Харкові Василь Барка видає книгу поезій«Шляхи». Але «Літературна газета» звинуватила його у виявах «класововорожого» світогляду, «буржуазному націоналізмі», у спробах відновитирелігійний «пережиток капіталізму». Автора примусили публічно при всіхкаятися на зборах Російської асоціації пролетарських письменників, доукраїнської секції якої він входив. Друга книжка В. Барки «Цехи» виходить1932 у Харкові. Вірші цієї збірки створювалися під враженням спостереженьперебування на заводі «Красноліт», де письменник був у «творчомувідрядженні». У 1940 він успішно захистив дисертацію, згодом читав лекції зісторії західноєвропейської літератури на філологічному факультетіРостовського університету.

У 1941 письменник добровольцем іде у «народне ополчення», хоча імає можливість звільнитися за станом здоров’я. Під час одного з наступівнімців у 1942 його було тяжко поранено. Після розгрому Берліна разом зіншими вигнанцями-втікачами він здійснив 1000-кілометровий перехід доАвсбурга в табір «Діпі» (табір для переміщених осіб). У 1950 за офіційнимдозволом Василь Барка переїхав до Америки, де працював над історієюукраїнської літератури. За кордоном видав окремі частини під назвами«Хліборобів Орфей, або кларнетізм», «Правда Кобзаря» (1961). Кілька роківпрацював редактором на радіостанції «Свобода».

Великий успіх мала проза: романи «Рай» (Нью-Йорк, 1953), «Жовтийкнязь» (Мюнхен-Нью-Йорк, 1963; Київ, 1991), роман у віршах «Свідок длясонця шестикрилих» (1981). У романі «Жовтий князь» автор, зокрема

5

розповів світові про трагічні події в Україні 1932-1933. Останні три рокиВасиль Барка хворів, розбитий паралічем, немічний, втративши сили знадмірної праці.Література: Ротач П. Розвіяні по чужині: полтавці на еміграції. – Полтава: Верстка, 1998. –С. 20-21.

Олександра Білаша вулиця (колишня назва П’ятирічки вулиця).Білаш Олександр Іванович (06.03.1931, смт Градизьк Градизького р-ну,тепер Глобинського р-ну Полтавської обл. – 06.05.2003, м. Київ) –композитор, поет, засл. діяч мистецтв УРСР (1968), нар. артист УРСР (1977),нар. артист СРСР (1990), Герой України (2001).

Навчався у Київській музичній школі для дорослих (1947),Житомирському музичному училищі ім. В. С. Косенка по класу баяна (1948–1952). У 1957 закінчив Київську державну консерваторію ім. П. І.Чайковського по класу композиції. Працював викладачем музики у середніхшколах Києва, з 1960 – викладач теорії музики в Київському педагогічномуінституті ім. М. Горького (нині – Національний педагогічний університет ім.М. Драгоманова). З 1964 – заст. голови, з 1976 – голова правління Київськоїорганізації Спілки композиторів України. Член Спілки композиторів України(1962), секретар правління Спілки композиторів СРСР (1987), членНаціональної спілки письменників України (2000). Перший головаземляцької організації «Полтавці в Києві».

Твори: понад 300 пісень, зокрема, «Впали роси на покоси», «Чайкою внебі любов моя» (обидві – з кінофільму «Роман і Франческа», 1960), «Двакольори», «Лелеченьки», «Ясени», «Ластівка», «Треба йти до осені», «Сніг назеленому листі», «Цвітуть осінні тихі небеса», пісня-романс «Цвітуть осіннітихі небеса», пісня-дума «Сину, качки летять», пісня-балада «Ровесники»;опери «Гайдамаки» (1965), «Прапороносці» (1985); моноопери «Баладавійни» на слова І. Драча (1970), «Сповідь білого тюльпана»; ораторія«Вишневий вітер» (1989); оперети «Легенда про Київ» (1982), «Дзвони Росії»(1983), «Чиста криниця»; мюзикл «Пригоди Буратіно»; концерти № 1 і № 2для фортепіано з симфонічним оркестром (1978, 1982); кантати «Голодомор-33», «Надвечірні дзвони», «Поклони»; симфонічні твори, музика до вистав ікінофільмів; 8 поетичних збірок: «Мелодія», «Криниця», «Ластів’яні ноти»,«Спогад», «Ти відчаль, моя печаль», «Помилуй і прости», «Совість на вогнігорить», «Мамине крило», поема «Життєве кредо», поема й вірші «Шурась». Звання Героя України присвоєно Указом Президента України від06.03.2001 за визначний особистий внесок у збагачення духовної скарбниціукраїнського народу, багаторічну плідну творчу діяльність. Нагороджений орденами Держави (2001), Трудового ЧервоногоПрапора (1971), Дружби народів (1981), відзнакою Фонду міжнароднихпремій – орденом Миколи Чудотворця «За примноження добра на землі».

6

Лауреат Республіканської премії ЛКСМУ ім. М. Островського (1966), преміїЛенінського комсомолу (1968), Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка(1975). Почесн. громадянин Києва (2001).

Похований у Києві на Центральній алеї Байкового кладовища (дільниця№ 52а, VIP-дільниця).

Ім’я Білаша носить Градизька гімназія. 22.09.2005 на зборах устоличному кіноконцертному залі «Україна» полтавське земляцтво разом ізмистецькою спільнотою презентувало благодійний фонд ім. ОлександраБілаша, створений родиною митця. 31.10.2005 у міжнародному центрікультури і мистецтв у Києві відбувся всеукраїнський фестиваль сучасноїпісні «Два кольори» ім. О. Білаша. 06.03.2006 у Національній філармоніїУкраїни відбувся вечір-концерт, присвячений пам’яті композитора.08.10.2007 у Колонній залі ім. М. В. Лисенка Національної філармоніїУкраїни за підтримки Міністерства культури і туризму та громадськоїорганізації Полтавського земляцтва у Києві відбувся «Вечір пам’яті О. І.Білаша». Щорічно у смт Градизьк відбуваються заходи з пошануванняпам’яті О. І. Білаша.Література: Герої землі Полтавської: довідник. Вип. 3. Герої України / Упоряд. О. А.Білоусько, Т. П. Пустовіт. – Полтава: ТОВ «АСМІ». – 2012. – С. 10-11.

Катерини Білокур вулиця (колишня назва Червонозаводська вулиця).Білоку́р Катерина Васи́лівна (25.11.(07.12)1900, с. БогданівкаПирятинського пов. Полтавської губ., нині Яготинський район Київськоїобл. – 09.06.1961, там само) – українська художниця, класик українськогомистецтва, народний художник УРСР (1956).

Грамоти та малювання навчалася самотужки. З 14 років працювала внаймах. У 1922–1923 Катерина, дізнавшись про Миргородський технікумхудожньої кераміки, вирушає до Миргорода, маючи при собі двамалюнки: «копію з якоїсь картинки» і начерк дідівської хати з натури,виконаних уже не на полотнині, а на спеціально для цього придбаномупапері. У технікум дівчину не прийняли через відсутність документів прозакінчення семирічки. Вражена відмовою, вона повернулася додому пішки.

Навесні 1940 Катерина чує по радіо пісню «Чи я в лузі не калина була»у виконанні Оксани Петрусенко. Звертається до співачки з листом,заадресувавши його: «Київ, академічний театр, Оксані Петрусенко». До листадодає малюнок калини на шматкові полотна. Малюнок вразив співачку.Порадившись із друзями – Василем Касіяном і Павлом Тичиною – воназвертається у Центр народної творчості, після чого до обласного центрунадходить розпорядження знайти Катерину Білокур і поцікавитися їїроботами. Богданівку відвідує Володимир Хитько, що очолював тодіхудожньо-методичну раду обласного Будинку народної творчості. Декількакартин він показує у Полтаві художнику Матвієві Донцову. В 1940 уПолтавському будинку народної творчості відкривається персональна

7

виставка художниці-самоучки з Богданівки, яка на той час складалася лише з11 картин. Виставка мала величезний успіх. Художницю преміюютьпоїздкою до Москви. У супроводі Володимира Хитька вонавідвідує Третьяковську галерею, Пушкінський музей.

1944 – c. Богданівку відвідує директор Державного музею українськогонародного декоративного мистецтва Василь Нагай. Пропонує Катеринівиставку і закупити картини. Саме завдяки йому Музей українськогонародного декоративного мистецтва нині має найкращу колекцію робітБілокур. Від 1949 Катерина Білокур стає членом Спілки художників України.1951 – нагороджена орденом Знак Пошани, одержала звання Заслуженогодіяча мистецтв України. 1956 – одержує звання Народного художникаУкраїни. Твори Катерини Білокур регулярно експонувалися на виставках уПолтаві, Києві, Москві та ін. Три картини художниці – «Цар-Колос»,«Берізка» і «Колгоспне поле» були включені до експозиції радянськогомистецтва на Міжнародній виставці в Парижі (1954). Тут їх бачить ПаблоПікассо. Велика частина творчої спадщини загинула під час Другої світовоївійни. Творчість майстрині, за висновками експертів, є оригінальним явищемв українському мистецтві. Створила своєрідний стиль пейзажу-натюрморту.Творчість високо оцінюється сучасниками. Захоплювався роботами К.Білокур Пабло Пікассо.

У с. Богданівка Яготинського р-ну відкрито садибу-музей К. В.Білокур. Твори зберігаються у музеях Києва, Полтави, Яготина, приватнихколекціях.

Література: Ханко В. М. Енциклопедія мистецтва Полтавщини. У двох томах. Томперший. – Полтава: ТОВ «АСМІ», 2014. – С.125-128.

Благовісна вулиця (колишня назва Шліхтера вулиця).Назву отрималам внаслідок проведеного опитування за ініціативоюмешканців вулиці.

Павла Бобровського провулок (колишня назва Островського провулок)Бобровський Павло Павлович (28.12.1860(08.01.1861) – 1943/44) –військовий, мандрівник, колекціонер, меценат. У 1877 закінчив Петровський Полтавський кадетський корпус, 1879 –Павлівське військове училище, згодом Миколаївську військову АкадеміюГенерального Штабу. 30 років життя віддав військовій справі. Під час служби відвідав багато країн, де зібрав велику колекцію предметівстаровини Стародавнього Єгипту, Китаю, Японії, Туреччини, Персії, Суданута ін., яку в період із 1894 по 1917 передав до Природничо-історичногомузею Полтавського губернського земства (тепер Полтавський краєзнавчиймузей імені Василя Кричевського). Загалом зібрання П. П. Бобровськогоналічувало понад 4,5 тис. експонатів. Уважається одним із фундаторів

8

колекційної збірки Полтавського краєзнавчого музею імені ВасиляКричевського.

Павла Бодянського провулок (колишня назва Червонополянськийпровулок).Бодянський Павло Ілліч (1809, м. Прилуки Полтавської губернії –29.05.1867, м. Полтава) – український літературознавець, історик, етнограф.Народився в родині священика. Закінчив Полтавську духовну семінарію(1829). Працював учителем математики у Кременчуцькому повітовомуучилищі, Полтавській чоловічій гімназії, викладачем словесності уПолтавському інституті шляхетних панянок. 1849 – 1867 – редактор«Полтавських губернських відомостей». Енциклопедист та великийшанувальник старовини він блискуче писав сам і заохочував до творчоїроботи інших. За роки його редакторства у публікаціях часопису ставвідчуватися вільний український дух. У рубриці «Сільське читання длямалоросійських селян» окремі статті Бодянський друкував навітьукраїнською мовою. Автор відомих праць: «ДостопримечательностиПолтавы», «Памятная книжка Полтавской губернии на 1865 год».Література: Ротач Петро. Матеріали до українського біографічного словника «ЛітературнаПолтавщина» // Архіви України. – 1965. – №1. – С. 100.

Петра Болбочана провулок (колишня назва Червоний провулок). Болбочан Петро Федорович (05.10.1883, – 28.06.1919) – українськийвійськовий діяч, полковник Армії УНР. 1909 закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище, під час навчанняу якому організував український гурток для поширення рідного слова. Підчас Першої світової війни – офіцер 38-го Тобольського полку. Післяреволюції Болбочан розпочав організацію українських військових частин ідопоміг у формуванні 1-го Українського полку імені Богдана Хмельницькогоз частин російської армії. Сформував із добровольців 5 корпусу Південно-Західного фронтуросійської армії 1-й Український Республіканський полк. Пізніше очолив 2-йЗапорізький піший курінь, що входив до Окремого Запорізького загону. Брав участь у придушенні Січневого повстання більшовиків у Києві в1918, його частини прикривали відступ уряду УНР із столиці. Післяукладення Берестейського миру 2-й Запорізький курінь, випереджаючинімців на 2 дні, першим увійшов до Києва 1 березня 1918. У Києві буловироблено загальний план боротьби з більшовиками на ЛівобережнійУкраїні, причому Запоріжцям було поставлено завдання: просуватися на ст.Гребінка й Полтава, здобути Полтаву, Харків і вигнати більшовиків за межіУкраїнської Народної Республіки. Це завдання Болбочан виконав: – 27березня визволено Полтаву, а 6 квітня 1918 – м. Харків. У квітні 1918 – командував переможною операцією зі звільнення Кримувід більшовиків, командував захистом східних кордонів УНР. Після

9

вимушеного відступу військ Болбочана з Харкова, полковника звинуватили узалишенні міста більшовикам без бою. В результаті конфлікту зкерівництвом Директорії був розстріляний 28 червня 1919.Література: Тинченко Я. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки(1917-1921). – Київ: Темпора, 2007. – С.52-53.

Братів Зерових провулок (колишня назва Красіна провулок).Зеров Дмитро Костянтинович (1895, м. Зіньків, нині райцентр Полтавськоїобласті – 20.12.1971, Київ) – український ботанік.Академік АНУРСР (з 1948). Заслужений діяч науки УРСР (1965). Лауреат Державноїпремії УРСР у галузі науки і техніки (1969, 1983). 15 січня 1936 Зеров отримав учене звання професора, а 20 червня 1937успішно захистив докторську дисертацію за темою «Болота УРСР.Рослинність і стратиграфія». 1939 Зерова обрано членом-кореспондентом АНУРСР. Основні наукові праці – із систематики, флористики та філогеніїспорових рослин; займався ботанічною географією, палеоботанікою, історієюрослинності. Зеров Микола Костянтинович (14(26).04.1890, м. Зіньків, нинірайцентр Полтавської області – 1937) – український поет, літературознавець,літературний критик, полеміст, лідер «неокласиків», майстер сонетної формита перекладач античної поезії. Як поет, перекладач і як літературознавець такритик Зеров вирізнявся на тлі збуреного і скаламученого до дна революцієюлітературного життя в Радянській Україні, як твердий і блискучий алмаз.Високорозвинений естетичний смак, невпинно ростуча багата ерудиція,тонкий нещадний ум і співчутливе серце позначались в його поезіях і внаукових та критичних працях. Висланий 1935 в концтабір на Соловки,втративши єдиного сина, свободу і все найдорожче – в умовах жорстокогорежиму, голоду, холоду й виснаження фізичною працею, – далі писав сонетиі далі працював над перекладами Вергілієвої «Енеїди». Вістки про ньогозагубились серед масових розстрілів, що таємно відбувались у концтаборахСРСР в 1937–38. Зерову належать книги «Камена» (1924), «Нове українське письменство»(1924), «Леся Українка» (1924), «До джерел» (1926). Поетичні цикли «Різьбастедок» і «Телемах у Спарті» опубліковано в журналі «Жовтень» (1965). Письменник перебував у Полтаві в 1928-1929. Тут він, зокремапознайомився із М. Ірчаном. Полтавщині Зеров присвятив сонети «Степовідороги», «Котляревському». Зеров Михайло Костянтинович (1901, м. Зіньків, нині райцентрПолтавської області – 1963, Німеччина) – український поет, перекладач,педагог. Творив під псевдонімом Михайло Орест. Закінчив Київськийінститут народної освіти і працював вчителем у різних містах. Від 1924 жив уКиєві. За радянського режиму був двічі арештований, репресований, відбувчотири роки ув'язнення у концтаборах. Перед війною термін ув'язнення збіг.Під час війни 1941 потрапив у полон, опинився у Вінниці, потім Львові (до1944 р. перебував у Львові), потім у таборі біженців у Авґсбурзі. Від 1944 до

10

смерті жив і творив у Німеччині. Заснував і керував Інститутом літератури вМюнхені.Література: Ротач Петро. Матеріали до українського біографічного словника «ЛітературнаПолтавщина» // Архіви України. – 1965. – №5. – С. 101.

Вулиця Жанни Северін (колишня назва Профінтерну вулиця). Северін Жанна Костянтинівна народилася 21 вересня 1938 року у

м.Полтава. В 1955році закінчила середню школу. З 1956 року працювала втеатрі ім. М. Гоголя. У 1977 році закінчила Державний інститут театральногомистецтва УРСР ім. І.К. Карпенка-Карого, театрознавець.

Значних успіхів актриса досягла як декламатор, була активноюучасницею мистецьких заходів Полтавського відділу Спілки письменниківУкраїни. Довгі роки була незмінною ведучою обласних і міських урочистихконцертів. На театральній сцені зіграла багато ролей в тому числі знаковіролі колишнього репертуару: Женя Комелькова — «А зорі тут тихі...»Б.Васильєв, Марися — «Мартин Боруля» І. Карпенко-Карий, Ася — «Голубіолені» О. Коломієць, Ліда — «Платон Кречет» О. Корнійчук, Юнона —«Енеїда» В. Котляр за І. Котляревським, Наталі — «Брехня» В. Винниченко,Шкандибиха — «Лимерівна» за Панасом Мирним, Марія — «Закон вічності»Н. Думбадзе, Гордиля — «Циганка Аза» М. Старицький, Олена — «Хочувашого чоловіка» М. Задорнов, Вона — «Двоє і ніч» В. Мережка, Ельза —«Гра королів» П. Когоут Памелла Кронкі — «Дорога моя Памела» Дж.Патрік, Раневська — «Вишневий сад» А. Чехов, Феночка — «Шельменко-денщик» Г. Квітка-Основ’яненко. До останнього часу грала у виставах: «Вій»— Хвеська, «За двома зайцями» — Секлита Пилипівна, «Мартин Боруля» —Палажка,"Ніч перед Різдвом " — Панасика, «Різдвяні мрії старої діви» —Олена Володимирівна. За багатогранну творчу, мистецьку, громадськудіяльність Жанна Костянтинівна була відзначена чисельними відзнаками інагородами, в. т. ч.: у 1999 році їй присвоєно звання «Заслужений артистУкраїни», в 2003 р. — присвоєно звання «Народний артист України», а в2012 році їй вручено Орден «Княгині Ольги» ІІІ ступеня. Данні про актрисузанесені до «Енциклопедії сучасної України».

Лева Вайнгорта провулок (колишня назва Вороніна провулок)

Вайнгорт Арія-Леон (Лев) Семенович (27.11.(10.12)1912, Варшава – 18.04.1994, Полтава) – архітектор, краєзнавець,музеєзнавець.

У 1938 закінчив Харківський інженерно-будівельний інститут. Деякийчас працював на будівництві Московського метрополітену.

Від 1939 по 1970 працював головним архітектором Полтави. За йогоучастю у повоєнні часи відновлено центр міста, проведено містобудівнізаходи зі створення його чіткої планувальної структури, відтвореноісторичний вигляд Круглої площі. Одна з перших довоєнних робіт

11

Л. С. Вайнгорта – вхідні пілони в Корпусний парк (розібрані в 1960-х). Післязвільнення Полтави, у лютому 1944 Лев Семенович був викликанийПолтавським обкомом КП(б)У і знову призначений головним архітекторомПолтави. Під його керівництвом відбулася повоєнна відбудова міста.У 1946 відновлений перший будинок ансамблю Круглої площі. Ротонду«Дружби народів» під керівництвом Вайнгорта збудували за два місяці намісці альтанки зруйнованої окупантами. Лев Семенович добився будівництванового будинку для музично-драматичного театру ім. М. В. Гоголя.Відкриття театру, побудованого за проектом архітекторів О. Крилова таО. Малишенка, відбулося 7 листопада 1958.

Завдяки умілому плануванню Вайнгорта промислові підприємства містабули винесені за залізницю, сплановані житлові мікрорайони. У 1960-х ЛевВайнгорт керував спорудженням пам'ятника Леніну і меморіальногокомплексу Солдатської Слави, автомобільно-залізничного мостучерез Ворсклу, Будинку культури бавовнопрядильного комбінату,розбивкою Полтавського міського парку, який у 1987 в конкурсі парківзайняв друге місце, поступившись лише Ізмайловському парку в Москві.Упродовж 1970–1981 Лев Вайнгорт працював доцентом кафедриархітектурного проектування Полтавського інженерно-будівельногоінституту. Автор і перший директор (з 1981 р.) Національного музею-заповідника М. В. Гоголя у селі Гоголеве на Полтавщині.

Після виходу на пенсію, з 1986, працював старшим науковимспівробітником Полтавського краєзнавчого музею, до реставрації якогодоклав багато зусиль. Автор багатьох науково-дослідницьких, історико-архітектурних праць, у тому числі путівника «Монумент Славы в Полтаве»(1959), дослідження «Полтава: Історико-архітектурний нарис» (1996, успівавторстві), книги «Записки провинциального архитектора» (2001).

У 1995, на будинку по вулиці Стрітенська, 10, де проживав Л.Вайнгорт з 1944 до 1994, була встановлена меморіальна дошка зсірого граніту з бронзовим барельєфом. Автори – учні Вайнгорта архітекторВ.Трегубов і скульптор В. Білоус. На дошці напис «В цьому будинку жив іпрацював Л. С. Вайнгорт». У пам'ять Вайнгорта у Полтаві проводяться«Вайнгортівські читання» (від 2002).

Література: Провінційний архітектор: Зб. матеріалів та фотодокументів, присвячена 100-річчю від дня народження Л. С. Вайнгорта. – Полтава, 2012. – 336 с.; Ханко В. М.Енциклопедія мистецтва Полтавщини. У двох томах. Том перший. – Полтава: ТОВ«АСМІ», 2014. – С.161-162.

Паїсія Величковського вулиця (колишня назва Свердлова вулиця).Величковський Паїсій (21.12.1722, Полтава 15/28.11.1794, Нямец,Молдавія) — церковний діяч, архімандрит, православний подвижник.

12

Увесь рід Величковських вирізнявся великою релігійністю і разом з тимобдарованістю. По батьківській лінії всі родичі до третього коліна належалидо священицького сану. Прадідом Паїсія був відомий у Полтаві священик іпоет Іван Величковський. По матері прадідом був Мандя – багатийєврейський купець, який вихрестився в православ’я. Його донька (бабцяПаїсія) стала черницею, а згодом настоятелькою Покровського жіночогомонастиря. В тому ж монастирі жила сестра матері Агафія. Згодом і самамати прийняла постриг у тому ж монастирі під іменем Іуліанії. Втративши в4-річному віці батька, хлопчик виховувався матір’ю і старшим братом.Грамоті вивчився в парафіяльній школі. В 1735-1739 навчався в Київськійакадемії. Вирішивши стати ченцем, облишив навчання (про що пізнішешкодував) і став послушником Любецького монастиря, де займавсяпереписуванням книг. Вигнаний за дрібну провину, подався шукати іншуобитель і врешті прибився до Медведівського монастиря св. Миколи, де в1741 прийняв чернечий постриг під іменем Парфенія. Незабаром польськівласті закрили Миколаївську церкву й братія розійшлася. П. Величковськийзнайшов притулок у Києво-Печерській лаврі, однак перебував там недовго –перемогла «жажда пустынничества и странствия». Інок подався до Молдавії(Валахії), де розпочав життя пустельника у скиті Трейстени, а потім угірському скиті Кирнул, де вів суворе життя: «седе в ке-лий своей радуяся исо слезами славя Бога, обучался истинному монашескому безмолвию –матери покаяния и молитвы». Наступну подорож інок здійснив у 1746 насвяту гору Афон. Там, обійшовши «многие места» і не знайшовши монахів,«сильных в подвиге и в знании святоотеческих писаний» , «вселился один впустыню, пробыв в этом подвиге сорок месяцев». У пустелі його знайшов у1750 відомий молдавський пустельник Василь Мерлополянський і «облачилв мантию» з переміною імені на Паїсій. 28-річний Паїсій піднявся до рівнястарця – монаха, котрий міг бути наставником для інших й поводирем нашляху до духовної довершеності. Завданням старця було дотриманнязаповідей Господніх і навчання тому ближніх. На Афоні Паїсій почавзбирати грецькі оригінали писань святих отців, що було незвичним длятутешніх монастирів – більшість ченців книг не мали, а про святихписьменників і не чули. Згуртувавши навколо себе кількох ченців, Паїсій в1758 заснував у монастирі Пантократор особливу чернечу общину – скит св.Ілії (тодішнього константинопольського патріарха) і був рукопокладений вєреї. Цей скит став обителлю українців; тут знаходили упо-коєння вихідці ізЗапорозької Січі та інших місць України. Після 17-річного перебування вАфоні Паїсій з 64-ма монахами у 1763 повернувся в Молдавію, де ставнастоятелем монастиря св. Духа в м. Драгомирні. Для своєї братії, якарозрослась, Паїсій склав статут за принципом Василія Кесарійського.Основними ідеями статуту були: нестяжательство («ниже малейшей вещи неиметь»), урізання власної волі та послух, розумна молитва та читання книг,безперестанне рукоділля та побутове благочиния. Довгими зимовимивечорами старець Паїсій читав братії повчання святих отців. У монастирірозквітли переклади і переписування святих книг. У Драгомирні Паїсій

13

прийняв схиму – особливий ступінь чернецтва, який передбачаєзатворництво в монастирі та виконання дуже суворих чернецьких правил.Після переходу території монастиря до складу Австрії (1774) князь Гікавіддав Паїсію в управління Секульський монастир Усічення голови ІоаннаПредтечі. Оскільки монастир не вміщував усієї братії (350 чол.), Паїсійзвернувся до молдавського господаря Костянтина Мурузу з проханнямдопомогти в будівництві келій. У відповідь господар дозволив ченцямпереселитися в Нямецький монастир, який вважався най-багатшим і до тогож найчастіше відвідуваним мирянами. В 1779 Паїсій поселився в Нямці. Задесять років число іноків досягло тисячі – це була найбагатолюдніша обительСхідної православної церкви. Під час відвідин Нямца архієпископомКатеринославським Амвросієм у 1790 Паїсій прийняв сан архімандрита. Вцьому монастирі подвижник і помер на 72-му році життя. Похований всоборному храмі Вознесіння Господнього. На могильній плиті вибито: «Тутпочиває блаженний отець наш ієромонах і архімандрит, старець Паїсій,малоросіянин». Суворе монастирське життя, любов до духовної освіти й літературнатворчість зробили ім’я Паїсія відомим у православному світі. Його численніпереклади святих книг протягом тривалого часу були єдиними у вітчизнянійлітературі. Своєю діяльністю в монастирях України, Молдавії, Греції вінвідродив старецтво. Його учнями на православному Сході засновано більше100 монастирів, серед них Софроніївська, Глинська, Оп-тина пустині.Основне вчення старця Паїсія – «Об умной или внутренней молитве». Такоюмолитвою він називав гаряче звертання до імені Христа, розмову, що йшла зглибини серця. За своє подвижництво Паїсій у 1988 був канонізованийцерквою «как молитвенник, совершатель и учитель умной Иисусовоймолитвы, как восстановитель в русском монашестве спасительного подвигастарчества, как духовный писатель, оставивший в своих трудахназидательный пример для восхо-джения чад церковных по пути духовногосовершенства». Паїсій любив підкреслювати своє українське походження. Налистах він після свого імені дописував «Родимець Полтавський».

Література: Полтавіка. Полтавська Енциклопедія: У 12 томах. – Том 12: Релігія і церква /Гол. ред. О. А. Білоусько; Ред. кол.: Ю. М. Варченко, А. М. Киридон, В.О. Мокляк, Т. П.Пустовіт, В. М. Ханко, С. В. Хорєв. – Полтава: Вид-во «Полтавський літератор», 2009. –С. 459-460.

Федора Вовка вулиця (колишня назва Коп’яка вулиця).

Вовк (Волков) Федір Кіндратович (всевдонім: Кондратович Ф., Сірко Ф.;05.(17).03.1847, с. Крячківка, нині Пирятинського району Полтавськоїобласті – 30.06.1918, м. Жлобин, нині Гомельської області, Білорусь) –український етнограф, фольклорист, антрополог і археолог. Навчався у Ніжинській гімназії, університетах Одеси і Києва. Підвпливом В. Антоновича і М. Драгоманова захопився етнографією. Був одниміз фундаторів і співробітників «Записок Юго-Западного отдела

14

географическоо общества». 1876 емігрував за кордон, де брав участь увиданнях Драгоманова. Один із упорядників зарубіжних видань творів Т.Шевченка («Кобзар» Прага, 1876; «Кобзар» Женева, 1878), де вміщенобезцензурні твори поета. З 1917 професор Петроградського університету,Автор праць: «Весільні обряди в слов’янських народів» (1890–1894, болгар.мовою), «Шлюбний ритуал та обряди в Україні» (1891–1892, франц. мовою),досліджував також похоронні звичаї, побратимство в Україні, повір’я. Склавантропологічну карту України і написав відоме дослідження«Антропологічні особливості українського народу» (1916). Неодноразововідвідував Полтаву, зокрема український клуб, контактував з представникаминаціонально-свідомої інтелігенції міста. Література: Ротач П. Розвіяні по чужині: полтавці на еміграції. – Полтава: Верстка, 1998. –С. 31-32.

Волонтерська вулиця (колишня назва Кінноармійська вулиця)Названа на честь волонтерів фронту. Волонтéр (французькою volontaire(доброволець), латиною voluntarius (вільне волевиявлення, бажання, намір) –добровільний помічник. Метою перейменування вулиці є необхідністьувічнити унікальне історичне явище – волонтерський рух в Україні, щоспрямований на допомогу Українській армії, Національній гвардії та іншимформуванням, зокрема добровольчим, які воюють на боці України в новітнійросійсько-українській війні (юридична абревіатура АТО). На думку багатьохекспертів-істориків, у ХХІ ст у світі важко знайти аналоги цьомуунікальному явищу. Воно з’явилося під час Російської інтервенції до Криму,а як розгалужена система всенародної допомоги армії – в період травня-червня 2014 рр. Волонтерство виникло стихійно із початком агресії Росії врізних регіонах України, зокрема й на Полтавщині. Найпотужнішоюгромадською волонтерською ініціативою у Полтавській області єПолтавський батальйон небайдужих (ПБН), діяльність котрого координуєархієпископ Полтавський і Кременчуцький УПЦ Київського ПатріархатуФедір. Також помітною є діяльність ГО «Полтавська громада», низкигромадських організацій учасників АТО, «Полтавського волонтерськогокорпусу патріотів» та ін. Волонтерський рух на Полтавщині має потужнекрило, яке допомагає вимушеним переселенцям з Криму та Донбасу. Нерідковолонтери під час своєї діяльності наражають своє життя на небезпеку,наприклад, при доставці вантажів у зону бойових дій траплялися ситуації,коли автомобілі перехоплювали проросійські терористи, заміновуваливантаж, садили за кермо свого водія і відправляли автомобіль українськимвійськовослужбовцям. Основними напрямками роботи волонтерського руху є: допомогаукраїнській армії та добровольчим батальйонам (збір харчів, теплих речей таамуніції, ліків), допомога пораненим, військовим госпіталям та лікарням, уяких лікуються поранені військовослужбовці, допомога сім'ям тимчасовихпереселенців з Криму та території АТО (юридична, психологічна тагуманітарна допомога, пошук житла та роботи, адаптація в новому місті та

15

соціумі), допомога сім'ям учасників АТО (психологічна, гуманітарна),технічна допомога: відновлення старої техніки, ремонт, удосконалення,бронювання бойових машин.

Всіхсвятський провулок (колишня назва Чапаєва провулок).Пров. Чапаєва вів у напрямку церкви Всіх Святих, тому й отримав відповіднуназву. Сучасне трасування провулку не змінилося. Упродовж 1740-1808 діяладерев'яна церква Всіх Святих, навколо якої існувало міське кладовище.Згодом, у 1859-1870 її замінила мурована Преображенська церква. А церквуВсіх Святих перенесли на місце нового міського цвинтаря по вул.Кобеляцькій (нині Європейська). Проте, назва провулку (та вулиці)зберігалася до першої чверті ХХ століття. Нині на місці церкви та кладовищаулаштовано центральний ринок.

Михайла Гаврилка вулиця (колишня назва Мате Залка вулиця).Гаврилко Михайло Омелянович (05.09.1882, хут. Свинківка поблизус.Рунівщина Полтавського повіту Полтавської губернії, нині Полтавськогорайону Полтавської області – 1920, Полтава) –громадський та військовийдіяч, скульптор. Учасник визвольних змагань 1917-1921, хорунжий АрміїУНР. Навчався у Миргородській художньо-промисловій школі ім. М. В.Гоголя (1899–1904), Петербурзькому училищі технічного малювання (1904–1905), Краківській академії мистецтв (1907–1912). Удосконалювавмайстерність під час стажування у Парижі в Е. Бурделя. Поряд із творчістюзаймався активною політичною і громадською діяльністю, як член РУП,пізніше – УСДРП, з 1914 – СВУ. Брав участь у Першій світовій війні,визвольних змаганнях українського народу 1917-1921:командир саперної чоти, хорунжий. З 1918 перебував у складі Сірої дивізії.Страчений чекістами 1920 у Полтаві як керівник антибільшовицькогоповстання. Учасник 4-х міжнародних конкурсів на проект пам’ятника Т. Шевченковіу Києві (1910 – 1 премія). Головні твори: «Ганнуся» (1909), «Сироти», «Козакі дівчина», «Каменяр» (1915), «Воля» (1916). Виконав пам'ятникТ. Г. Шевченку в Кіцмані (на території приміщення гімназії, 1914;зруйнований при зайнятті російськими солдатами) і Косові. 1909 видавзбірку «На румовищах» (Краків, 1910). На честь нього названа вулицяв Болехові Івано-Франківської області. 7 вересня 2014 у Болехові відкрилипам'ятник скульпторові та поету Михайлові Гаврилку.Література: Коваль Р. М. Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею (Історичний нарис). – К. -Вінниця: ДП «ДКФ», 2011. – 472 с.

Героїв АТО вулиця (колишня назва Красіна вулиця).

16

Названа на честь героїв, які у важкий для країни час, у період агресії РФ тасепаратистських рухів ДНР та ЛНР пішли зі зброєю в руках захищатиУкраїну. Серед краян уже маємо понад 100 полеглих Героїв АТО.

Героїв Крут вулиця (колишня назва Правди вулиця).Названа на честь Київських студентів-курсантів та «Вільного Козацтва», якізахищали Київ в добу УНР, від військ більшовиків в бою під Крутами. Бій під Крутами відбувся 29 січня 1918 облизу залізничної станції Крути,нині с. Пам’ятне Борзнянського р-ну. Чернігівської обл. під час наступубільшовицьких загонів Муравйова на м. Київ. У кінці грудня загін юнкерів 1-ї Київської юнацької школи ім. Б. Хмельницького в складі 4 сотень підкомандою сотника Аверкія Гончаренка обороняв залізничну станцію Бахмач.Після підсилення загону бійцями новоствореного студентського куренястудентами-добровольцями Київського університету та гімназистамистарших курсів українських гімназій під командою сотника Омельченка,загін зайняв оборону на залізничній станції Крути. Уранці 29 січня 1918 на позиції крутян розпочав наступ 6-ти тисячнийзагін червоноармійців. Бій тривав до вечора. Бойові втрати склали до 300чол. вбитими пораненими та полоненими. Під час відступу частинастудентської сотні потрапила в оточення і була атакована ворогом. Одна чотавтративши орієнтир вийшла на вже зайняту більшовиками станцію Крути, депотрапила в полон. 27 юнаків після жорстоких тортур були розстріляні. Командував студентським загоном під час бою сотник АверкійГончаренко (22.10.1890 – 12.04.1980) – уродженець с. Дащенки Лохвицькогоповіту Полтавської губ. У бою брали участь і юнаки з Полтавщини. Середзагиблих полтавців: Гончаренко Федір Матвійович (? – 29.01.1918), студент 3курсу медичного факультету Київського ун-ту бл. Володимира; Божинський-Божко Микола Васильович (23.10.1895 – 29.01.1918) – із с. КалкаївХорольського пов. Полтавської губ., помічник діловода Міністерстваземельних справ УНР; Шульгин Володимир Якович (20.04.1894 –29.01.1918). Учасниками бою були полтавці: Вороний Юрій Юрійович(9.08.1895 – 13.06.1961) – уродженець с. Журавка Полтавської губ., ниніВарвинського району Чернігівської обл.; Коваленко Василь (30.12.1899 – нераніше 1936) – уродженець с. Карпилівка Полтавської губ.; Шарий ІванІлькович (1894 – 1930) – уродженець с. Вереміївка Полтавської губ., ниніЧеркаської обл.

Героїв партизан вулиця (колишня назва Червоних партизанів вулиця).Назву отримала внаслідок проведеного опитування за ініціативою мешканціввулиці.

Героїв-пожежників вулиця (колишня назва Тевелєва вулиця).Названа за пропозицією мешканців м. Полтави.

17

Героїв - чорнобильців вулиця (колишня назва Чапаєва вулиця).За офіційними даними понад 17 тис. юнаків та дівчат Полтавщина у 1986-1991 направила на ліквідацію наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.Найбільша кількість ліквідаторів була зосереджена на базі ЛубенськоїЧапаєвської дивізії. Станом на 1 січня 2011 кількість учасників ліквідаціїнаслідків аварії на Чорнобильській АЕС в цілому в Україні складала 255 862чол., з них кількість ліквідаторів – мешканців Полтавської області – 11 966чол. (кількість ліквідаторів І категорії – 2 391, ліквідаторів ІІ категорії –8 733, ліквідаторів ІІІ категорії – 842). За статистичними показникамиПолтавська область у цій площині поступається лише так званим областям-гігантам: Дніпропетровській (кількість ліквідаторів – 15 096 чол.), Донецькій(кількість ліквідаторів – 15 825 чол.), Харківській (кількість ліквідаторів –12 834 чол.), Київській (кількість ліквідаторів – 42 861 чол.) та м. Києву(кількість ліквідаторів – 49 966 чол.). Загальна кількість постраждалих наПолтавщині складає 32 тисячі осіб. У 1996 у м. Полтаві до 10-ї річниціЧорнобильської катастрофи по вул. Фрунзе відкрито пам’ятний знак«Жертвам Чорнобильської катастрофи».

Література: Сорокопуд І. О. Судомний дзвін Чорнобиля. – Глобине: Глобинськевидавництво «Поліграфсервіс», 2006. – 184 с.; Чорнобильська катастрофа. Книга пам’ятіпостраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи м. Кременчука та Кременчуцькогорайону Полтавської області / Упоряд. В. П. Більчєнко.. – [Б. м.: б. в.], б. р. – 110 с.;Полтавці, обпалені Чорнобилем: до 25-ї річниці аварії на Чорнобильській АЕС / Упоряд.М. П. Олексієнко, В. О. Демиденко – [Б. м.: б. в.], б. р. – 110 с.; Чорнобиль. Вічний біль:ліквідатори наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції з Зіньківщини /Упоряд. Л. В. Літвішко – [та ін.]. – Полтава: Шевченко Р. В., 2011. – 328 с.: іл., фото.;Сорокопуд І. О. Великі Кринки та Великокринківці. – Полтава: Полтавський літератор,2011; Силка В. Чорнобильський спас: довідкове видання. – Лубни: Комунальневидавництво «Лубни», 2013. – 240 с.; «Не загубись, чорнобильсько скорбото»:документально-публіцистичне видання / Ред. В. В. Биченко, Г. В. Сафонов, К. М.Козаченко, Л. В. Сафонова. – Гадяч: Гадяч, 2014. – 185 с.

Гетьмана Івана Виговського вулиця (колишня назва Червонозорянавулиця)Виговський Іван (р.н. невідомий – 16(26).03.1664) – державний і військовийдіяч, дипломат, гетьман України в 1657 – 1658. Походив з овруцької шляхти. Служив канцеляристом у Києві. Наприкінці1630-х влаштувався юристом земського суду в Луцьку. У 1637 – 1638 – писарпри польському комісарі в Україні. На початку Визвольної війниукраїнського народу 1648 – 1657 перебував на службі в польсько-шляхетському війську. Після Жовтоводської битви (29.04 – 15.05.1648)потрапив у полон до татар і був викуплений Б. Хмельницьким, після чогопочав службу в козацькому війську. Увійшов в коло найближчого оточенняБ. Хмельницького. У 1650 обійняв посаду генерального писаря. Після смертігетьмана Б. Хмельницького став регентом при малолітньому Ю.Хмельницькому. На Військові Раді у м. Корсунь (25.10.1657) обраний

18

гетьманом України. У внутрішньополітичному житті орієнтувався напольську модель держави – побудову шляхетської республіки. На початкусерпня 1658 відкрито виступив проти Москви, що почала втручатися увнутрішньополітичне життя України. 16 вересня 1658 поблизу м. Гадяч уклавміждержавний договір з Польщею, спрямований проти Росії – Гадяцьку унію.За умовами договору Гетьманщина під назвою Велике Князівство Руськемала увійти до складу Речі Посполитої. У липні 1659 під Конотопом козацьківійська під командуванням І. Виговського при підтримці татарської кіннотизавдали поразки російським військам, що вторглися на Лівобережну Україну.В результаті інтриг прихильної до Москви козацької старшини бувпозбавлений гетьманства на раді під Білою Церквою. Дістав від польськогокороля титул сенатора, воєводи київського і Барське староство. Виявив себеяк захисник українського православного населення. Був членом Львівськогобратства. На початку 1664 р. безпідставно звинувачений гетьманом П.Тетерею в участі у протипольському повстанні. Розстріляний за вирокомпольового суду під м. Корсунь.Література: Полонська-Василенко Н. Історія України. Том 2. Від середини ХVІІ століттядо 1923 року. – К.: «Либідь», 1992.

Гетьмана Сагайдачного вулиця (колишня назва Фурманова вулиця)Конашевич-Сагайдачний Петро́ Ко́нонович (бл. 1582 – 10(20).04.1622) –український полководець і політичний діяч, гетьман Війська Запорозького.Народився в родині дрібного шляхтича із Самбора. Початкову освіту здобуву 1589 – 1592 вірогідно в м. Самбір. У 1592 – 1598 навчається в Острозькійшколі. Після завершення навчання стає запорозьким козаком. У складікозацького війська бере участь в походах у Молдавію та Волощину, вморських походах. 04.03.1615 вперше згадується в якості полковника. У 1616– 1622 чотири рази обирається Гетьманом Війська Запорозького. 22.07.1616очолюване ним козацьке військо захопило турецьку фортецю Кафа,звільнивши утримуваних там полонених. Відомий своїми морськимипоходами, під час яких козаки висаджувалися навіть у столиці Османськоїімперії Стамбулі. У 1618 на чолі козацького війська брав участь у поході наМоскву. Величезна заслуга П. Сагайдачного у відновленні православногоєпископату та підтримці православної церкви в Україні в її боротьбі зуніатством та католицизмом. Під час Хотинської війни в 1621 отримав тяжкепоранення, що стало причиною передчасної смерті.Література: Полонська-Василенко Н. Історія України. Том 2. Від середини ХVІІ століттядо 1923 року. – К.: «Либідь», 1992.

Олеся Гончара вулиця (колишня назва Енгельса вулиця)Гончар Олександр (Олесь) Терентійович (03.04.1918, с. СухаКобеляцького пов. Полтавської губ., тепер Кіровської сільрадиКобеляцького району Полтавської обл., за ін. даними с-ще Ломівка на

19

околиці Катеринослава (Січеслава), тепер у складі м. ДніпроДніпропетровської обл. – 14.07.1995, м. Київ) – письменник,літературознавець, публіцист, державний і громадський діяч, акад. АН УРСР(1978), почесн. доктор Альбертського університету (Канада, 1992), ГеройСоціалістичної Праці (1978), Герой України (2005, посм.).

Після смерті матері 1921 жив у її батьків у Сухій, ходив у місцевушколу. 1933 закінчив семирічку в с. Бреусівка Козельщинського р-ну,працював у редакції районної газети «Розгорнутим фронтом».

У 1933–1937 навчався в Харківському технікумі журналістики ім. М.Островського, по закінченні недовго працював учителем у с. МануйлівкаКозельщинського р-ну, потім – в обласній молодіжній газеті «Ленінськазміна».

Літературну творчість розпочав 1937, друкувався в періодиці(«Літературна газета», «Піонерія», «Молодий більшовик»). У 1938 вступивна філологічний факультет Харківського університету. До війни написавновели «Іван Мостовий», «Черешні цвітуть», «Орля», повість «Стокозовеполе».

У 1941 добровольцем студбату пішов на фронт. Пораненим потрапив уполон. Перебував у концтаборах «Хорольська яма», «Холодногірський», втік,переховувався у родичів. Після звільнення Кобеляччини мобілізованийпольовимвійськкоматом. 1943–1945 воював ст. сержантом, старшиною мінометноїбатареї, двічі поранений. У перерві між боями писав вірші (видані 1985окремою книгою «Фронтові поезії»).

У 1945 демобілізувався, оселився у старшої сестри в Дніпропетровську.Закінчив Дніпропетровський університет (1946), аспірантуру Інститутулітератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. 1946 вступив до Спілкиписьменників СРСР.

Автор романів: «Альпи» (1946), «Голубий Дунай» (1947), «ЗлатаПрага» (1948) (склали трилогію «Прапороносці»), «Таврія» (1952),«Перекоп» (1957), «Людина і зброя», «Тронка» (обидва – 1963), «Береглюбові» (1976), «Собор» (1968), «Циклон» (1970), «Твоя зоря» (1980),«Циклон» (1985); повістей: «Стокозове поле» (1937), «Земля гуде» (1947),«Весна за Моравою» (1947-1959), «Микита Братусь» (1951), «Щоб світивсявогник» (1955), «Бригантина» (1973), «Чорний Яр» (1986), «Далекі вогнища»(1986), «Двоє вночі» (1986), «Спогад про океан» (1986); збірок оп.: «МодриКамень» (1948), «Чари-Комиші» (1958), «Південь», «Маша з Верховини»(обидві – 1959); книг нарисів: «Зустрічі з друзями» (1950), «Китай зблизька»(1951), «Японські етюди» (1961); новел: «Цілюща вода», «Майстер щита»,«Черешні цвітуть» (усі – 1937), «Іван Мостовий» (1938-1941), «Південь»(1951), «Дорога за хмари» (1953), «Перекоп» (1957), «Чари-комиші» (1958),«Кресафт» (1963), «На Косі» (1966), «Під далекими соснами» (1970), «Пізнєпрозріння» (1970, перевидано 1974), «Корида», «Чорний Яр» (обидві – 1963);зб. статей: «Про наше письменство» (1972), «О тех, кто дорог» (1978),«Письменницькі роздуми» (1980); книги «Чим живемо. На шляху до

20

українського Відродження» (1991). Твори Г. перекладено 67 мовами, творчийдосвід письменника засвоюється і вітчизняними, і зарубіжними майстрамислова. При цьому доля деяких книг Гончара склалася драматично. В першучергу це стосується роману «Собор», де письменник розкрив конфлікт міжрадянським атеїстичним режимом і сповненим духовного світла народом.Критика піддала роман тенденційному остракізму, і твір було вилучено злітературного процесу на два десятиліття.

Кандидат у члени ЦК КПРС, член ЦК КПУ, депутат Верховної РадиСРСР 6–10 скликань, Верховної Ради УРСР 4–5 скликань. Голова правлінняСпілки письменників УРСР (1959–1971), секретар правління Спілкиписьменників СРСР (з 1959), гол. ред. журн. «Вітчизна» (1959–1986). ГоловаУкраїнського республіканського комітету захисту миру (з 1973), членВсесвітньої Ради миру.

Звання Героя Соціалістичної Праці присвоєно Указом ПрезидіїВерховної Ради СРСР 1978.

Звання Героя України присвоєно Указом Президента України від14.07.2005 (посм.) за самовіддане служіння Україні на ниві літератури,визначний особистий внесок у національне та духовне відродженнянезалежної Української держави, утвердження ідеалів правди, людськоїгідності і добра.

Нагородж. 3 орденами Леніна, орденами Жовтневої Революції,Червоної Зірки, Слави 3 ст., Трудового Червоного Прапора, 3 медалями «Завідвагу», медаллю «За оборону Києва». Лауреат Сталінської (1947, 1948),Ленінської (1964) премій, Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка (1964),Державної премії СРСР (1982). Міжнародним біографічним центром уКембріджі (Англія) визнаний «Всесвітнім інтелектуалом1992–1993 років».

Похований у Києві на Байковому кладовищі (дільниця № 7). На стіні Святомихайлівського золотоверхого монастиря (м. Київ)Олесю Гончару встановлено меморіальну дошку. Його іменем названоМіжнародну українсько-німецьку літературну премію. У с. СухаКобеляцького р-ну діє літературно-меморіальний музей Олеся Гончара.Література: Герої землі Полтавської: довідник. Вип. 3. Герої України / Упоряд. О. А.Білоусько, Т. П. Пустовіт. – Полтава: ТОВ «АСМІ». – 2012. – С. 32-33.

Костя Гордієнка вулиця (колишня назва Морозова Павлика вулиця)Гордієнко (Головко) Кость (Костянтин) Гордійович (р. народж. невід, задеякими відомостями м. Полтава – 04(14)05.1733, Кам’янська Січ) – кошовийотаман Запорозької Січі, визначний військовий діяч козацької України.Закінчив Києво-Могилянську колегію, згодом козак Платнірівського куреня.12 разів обирався кошовим Запорозької Січі. Відстоював права та вольностіВійська Запорозького перед Московським урядом. Очолив запорозьке військо,яке приєдналося до гетьмана І. Мазепи, якого, попри особисту неприязнь,підтримав у боротьбі за незалежність України. Після невдалої для України йШвеції Полтавської битви разом із козацьким військом емігрував за межі

21

Російської імперії – у володіння Туреччини, де з 1711 до 1728 очолювавзасновану ним Олешківську Запорозьку Січ. Сподвижник гетьмана ПилипаОрлика. Після смерті І. Мазепи, разом із П. Орликом брав участь у складанніБендерської конституції (відома як «Конституція Пилипа Орлика»). У 1711, яккошовий отаман, брав участь у поході П.Орлика на Правобережну Україну,намагаючись звільнити українські землі з-під московської влади.Література: Полонська-Василенко Н. Історія України. Том 2. Від середини ХVІІ століттядо 1923 року. – К.: «Либідь», 1992.

Юрія Горліс-Горського вулиця (колишня назва Мікеріна вулиця)Горліс-Горський Юрій (справжнє ім'я Юрій Юрійович Лісовський;(14.01.1898, Демидівка, за іншими даними Полтава – 27.09.1946, Ауґсбурґ,Німеччина) – письменник-мемуарист, журналіст, громадський та політичнийдіяч. Учасник української революції 1917–1921. Від 1918 був старшиною кіннотників Армії Української НародноїРеспубліки. Захворівши, випадково потрапив до повстанських загонівХолодного Яру на Черкащині, був осавулом 1-го куреня, учасником бойовихдій Холодноярської республіки 1918–1921. Весною 1921 був зв’язковимповстанців із ген.-хорунжим Ю. Тютюнником, пізніше – з урядом УНР. Відтрав. 1922 працював шкільним інспектором на Поділлі, неодноразовопереходив кордон. 1923 заарештований, перебував у тюрмі; звільнений зарішенням суду в грудні 1923. 1924 заарештований вдруге, перебував утюрмах Вінниці, Києва й Полтави. З метою втечі симулював божевілля,внаслідок чого його перевели до Херсонської психіатричної лікарні, де віннаписав мемуарно-публіцистичний твір «Ave dictator!». Ю. Горліс-Горськомуі справді вдалося втекти, але тільки через 8 років. 1932. перейшов радянсько-польський кордон, оселився в Рівному, потім у Львові, де видав низкумемуарів про «підсовєтську» дійсність: «Отаман Хмара» (1934), «Червонийчортополох», «У ворожому таборі: Образки з підпільної роботи в Україні:Спогади із казематів ГПУ» (1935), «Холодний Яр» (1-ша ч. – 1935, 2-га –1937); «Ave dictator!» було видано кількаразово у Львові та Берліні (1933–41).Співробітничав із журналами «Літопис Червоної калини», «Наш клич» та ін.1938–1939 брав участь в акціях Карпатської Січі; перейшов румунськийкордон, за що відсидів у в’язниці; деякий час жив у Югославії, потім діставсяПарижа і Марселя, звідки мав їхати за викликом до Канади. З початком Другої світової війни повернувся (через Берлін і Краків) уРівне (квіт. 1942), далі – у Київ, потім – знов у Львів. Згодом потрапив доАвстрії. У Новому Ульмі (Німеччина) разом з І. Багряним був одним іззасновників Української революційно-демократичної партії (УРДП), заснувавгазету «Українські вісті», яка існує до цього часу. Востаннє його бачили вАугсбурзі (Німеччина) 27 вересня 1946, коли він зійшов з потяга і сів уавтомобіль. Подальша доля невідома й донині.Література: Ротач П. Розвіяні по чужині: полтавці на еміграції. – Полтава: Верстка, 1998. –С. 39.

22

Йосипа Гофмана вулиця (колишня назва Затонського вулиця).Гофман Йосип Давидович (25.10.1925, Миколаївщина – 28.04.2015, м.Полтава) – громадський діяч, літератор.

17-річним юнаком вступив добровольцем до лав Червоної Армії, бувнаправлений до Сімферопольського кулеметно-мінометного училища, якерозташовувалося на той час у Саратові. Утім пройти повний курс не вдалося– усіх курсантів достроково мобілізували на фронт. Почавши з боїв за ріднуУкраїну, сержант Гофман дійшов до Берліна командиром взводу розвідкистрілецького полку. А далі опинився в епіцентрі подій, за яким стежив тодіувесь світ. 1945 у Нюрнберзі розпочався Міжнародний військовий трибунал,який судив фашистських катів. Йосип Гофман був там особистим охоронцемобвинувача від Радянського Союзу Романа Руденка.

Після закінчення війни Гофман вступив до військового училища,закінчив військово-політичну академію, присвятивши своє життя службі вармії. Після виходу у відставку працював на різних відповідальних посадах ум. Полтаві. Будучи на пенсії, продовжував військово-патріотичну діяльність,займався літературною творчістю. Він автор кількох збірок, але працеювсього життя для Йосипа Гофмана стала документальна книга «Нюрнбергзастерігає». У 2014 Гофман звертався з відкритим листом до глав державколишньої антигітлерівської коаліції із засудженням агресії Росії та анексіїКриму.Література: Полтавський вісник, 2015. – 30 квітня, № 18 (1346) – С. 6.

Григорія Граб’янки вулиця (колишня назва Корчагінська вулиця).Граб’янка Григорій Іванович (р. народж. невід. – 1738) – козацькийлітописець.У 1729 – 1738 – полковник Гадяцького козацького полку.Навчався в Києво-Могилянській академії. З 1686 – на військовій службі вкозацькому війську. Займав посади гадяцького сотника, гадяцькогополкового осавула, гадяцького полкового обозного, із 1717 – гадяцькийполковий суддя. Учасник Азовсько-Дніпровських походів 1695 – 1696,Північної війни 1700 – 1721. У 1723 – 1725 через підтримку П. Полуботка таавтономістські настрої перебував в ув’язненні в Петропавлівській фортеці. У1730, за інш. джерелами – у 1729, обраний гадяцьким полковником. УчасникРосійсько-турецької війни 1735 – 1739. Під час одного з боїв отримавпоранення, від якого помер. Широко відомий як автор історичного трактату«Действія прєзельной брані», більш знаного як «Літопис Григорія Грабянки»– одного з основних джерел з історії України козацьких часів.Література: Полонська-Василенко Н. Історія України. Том 2. Від середини ХVІІ століттядо 1923 року. – К.: «Либідь», 1992; Мокляк В. Полтавський полк. Науково-популярнийнарис історії полку з часу його виникнення до кінця ХVІІ ст. – Полтава: Дивосвіт, 2008. –112 с.

23

Івана Даценка вулиця (колишня назва Червоної Зірки вулиця).Даценко Іван Іванович (1918, с. Чернечий Яр, нині Диканського районуПолтавської області – 1944?) – військовий льотчик, заступник командираавіаескадрильї 10-го гвардійського авіаційного полку 3-ї гвардійськоїавіаційної дивізії 3-го гвардійського авіаційного корпусу авіації дальньої дії,гвардії капітан, Герой Радянського Союзу. У 1937 закінчив Писарівщинський зооветеринарний технікум. З 1940, післязакінчення Чкаловського військового авіаційного училища льотчиків, служиву 93-му дальньобомбардувальному авіаційному полку (пізніше – 10-йгвардійський Сталінградський Червонопрапорний авіаційний полк дальньоїдії та 226-й бомбардувальний гвардійський Сталінградсько-КатовицькийЧервонопрапорний авіаційний полк, з 1946 полк дислокувався на аеродроміПолтава). На фронті – з червня 1941. У складі полку, станом на початоксерпня 1943, здійснив 213 бойових вильотів, відзначився у боях за Сталінградта Орел. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 18 вересня 1943 зазразкове виконання завдань командування по знищенню живої сили і технікиворога та виявлені при цьому мужність і героїзм, гвардії старшомулейтенанту Даценку Івану Івановичу присвоєно звання Героя РадянськогоСоюзу з врученням ордена Леніна і медалі Золота Зірка. За офіційноїрадянською версією, зник безвісті, не повернувшись з бойового завдання збомбардування залізничної станції Львів-2 19 квітня 1944. За іншою,неофіційною версією, – залишився живий, потрапив до німецького полону,звідки втік, повернувся до своєї частини, після чого був заарештований«Смершем», визнаний зрадником і відправлений до Сибіру. Під часетапування втік і, ймовірно, дістався Канади. За ще однією з версій, післявтечі з німецького полону, переховувався в одному із загонів УПА, потімпотрапив до Німеччини й звідти дістався Канади, де став вождеміндіанського племені. У 2012 на екрани вийшов художній фільм режисера Михайла Іллєнка«ТойХтоПройшовКрізьВогонь», прототипом героя якого став Іван Даценко.Література: Герої землі Полтавської: довідник. Вип. 3. Герої Радянського Союзу / Упоряд.О. А. Білоусько, А. К. Гребіник, Т. П. Пустовіт. – Полтава: ТОВ «АСМІ». – 2010..

Миколи Дмитрієва вулиця (колишня назва Володарського вулиця).Дмитрієв Микола Андрійович (22(10).04.1867 – 19(6).07.1908) –громадський діяч, адвокат, видавець. Уродженець Харківщини, адвокат за освітою, Микола Дмитрієв з 1894постійно мешкав у Полтаві, гуртуючи навколо себе передові кола свідомоїінтелігенції. Тут він був душею всяких починань, зокрема видавничих. Вінпровів, зокрема через цензуру і видав оповідання Панаса Мирного «Лихийпопутав» (1899), улаштував для полтавців тріумфальний виступ хору М.

24

Лисенка, брав найактивнішу участь в організації та проведенні свята І. П.Котляревського, зв’язаного з відкриттям пам’ятника письменнику (1903). Під час цього свята у Дмитрієва зупинялися Олена Пчілка, ЛесяУкраїнка, Микола Лисенко. Селяни називали його «своїм адвокатом».«Бувши присяжним повіреним, – читаємо в газеті того часу, – він дававшироку і дуже часто зовсім дармову поміч бідним людям». Микола Дмитрієв разом із Грицьком Коваленком став відповідальнимредактором журналу «Рідний край» (почав виходити 24.12.1905 р.), а з №27 –редактором-видавцем. Коли ж в умовах реакції стало неможливим видавати вПолтаві «Рідний край», Дмитрієв передав його О. Пчілці, а сам зосередивсяна проблемах народної школи, роботі з учителями, на діяльності видавництва«Український вчитель». Дбав він і про поширення музичної освіти. Дмитрієв опублікував у своєму часописі немало публіцистичнихстатей, різних історико-мистецьких матеріалів, бібліографічних замітоктощо. Автор виступав проти чорносотенства, терору, переслідуванняСелянських спілок тощо. У 1906 – 1907 Микола Дмитрієв опублікував (іноді за підписом М. Д.)такі матеріали: «Як справляли перші роковини смерті Шевченка харківськістуденти», «Микола Костомаров», «Український театр», «СвяткуванняШевченка городами й земствами», «Як відгукнулись закордонні українці підчас відкриття пам’ятника Котляревському» та ін. Трагічно загинув, рятуючи дівчину в Пслі, поблизу Яресьок. На могиліу Полтаві було споруджено величезний пам’ятник з сірого граніту (арх. В.Кричевський), прикрашений написами з Шевченка та Святого Письма. Цейпам’ятник було зруйновано під час перенесення останків на нове кладовище(1982). На новому монументі є портрет (в овалі) і дати життя М. А.Дмитрієва. «Все його життя було виповнене працею для українських справ, -писалося після його смерті в журналі «Рідний край».Література: Потужна сила рідного слова. До 100-ліття виходу в світ першихукраїнськомовних видань Східної України /Упорядн. Н. М. Сидоренко. – Полтава: РІК,2005. – 444 с.

Дніпровський провулок (колишня назва Дніпропетровський провулок)Названа на честь міста Дніпро

Довга вулиця (колишня назва 23 з’їзду КПРС вулиця).Назву отрималам внаслідок проведеного опитування за ініціативоюмешканців вулиці.

Петра Дорошенка вулиця (колишня назва Островського вулиця)Дорошенко Петро (1627, Чигирин – 1698) – визначний українськийвійськовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького

25

Правобережної України (1665–1676), очільник Гетьманщини (1668–1670).Походив із давнього козацького роду. На початок Хмельниччини обіймавпосаду писаря Генеральної військової артилерії. 1655 призначений наказнимполковником, відтоді до 1665 позмінно очолював Прилуцький,Чигиринський, Канівський та Черкаський полки. Виконував дипломатичнідоручення Богдана Хмельницького. Після укладення російсько-польськогоАндрусівського договору (перемир’я) 1667 проводив політику зближення зОсманською імперією та Кримським ханством з метою отримання. допомогидля возз’єднання українських. земель у межах незалежної держави.Наприкінці травня 1668 прибув на Лівобережжя, де його 8 червня булообрано гетьманом возз’єднаної Української козацької. держави. Прагнув добитися зміцнення суверенітету держави та приєднання донеї всіх українських земель. 8 липня 1668 на Батозькому полі розгромивпольське військо. Брав участь в облозі м. Кам’янець (нині м. Кам’янець-Подільський) та Львову. Невдоволений умовами турецько-польськогоБучацького мирного договору 1672, намагався зіграти на суперечностях міжОсманською імперією, Московським князівством й Річчю Посполитою,однак зазнав невдачі. Воєнні дії вщент спустошили Правобережжя йпозбавили Дорошенка підтримки з боку населення. Потрапивши в критичнестановище, в умовах наступу на Лівобережжя російських полків у 1676 бувзмушений зректися булави на користь І.Самойловича.Література: Полонська-Василенко Н. Історія України. Том 2. Від середини ХVІІ століттядо 1923 року. – К.: «Либідь», 1992.

Михайла Драгоманова вулиця (колишня назва Радянської армії вулиця).Драгоманов, Михайло Петрович (літ. псевд.: М. Галицький, П.Кузьмичевський. П. Петрик, Українець; 18.09.841, Гадяч, тепер райцентрПолтавської області – 20.06.1895, Софія, Болгарія) – українськийлітературний критик і публіцист, історик, фольклорист. редактор і видавець.Народився у родині зубожілого дворянина. Його дядько Яків Драгоманов бувучасником повстання декабристів. Учився в Гадяцькому училищі, потім уПолтавській гімназії (1853 – 1859). Тут під впливом О. Строніна ознайомивсяз працями Сен-Сімона і Фур’є. З 1859 по 1863 навчався у Київському університеті св. Володимира.Будучи студентом, працював у недільних школах. За прогресивні ідеїпереслідувався царським урядом і нарешті був звільнений з посади доцентаКиївського університету. В 1876 емігрував до Відня, потім до Женеви, дерозгорнув широку літературно - критичну і видавничу діяльність.

За 6 років до смерті, переслідуваний реакціонерами та поліцією в Росії ів Австрії, Драгоманов змушений був переїхати в Болгарію, де зайняв місцепрофесора Софіївського університету. Помер від тяжкої хвороби, похованийу Софії. У 1934 на його могилі поставлено пам’ятник з берельефом інаписом: «Михайло Драгоманів».

І. Франко і М. Павлик називали Драгоманова своїм учителем. Таким вінбув і для Лесі Українки. Після себе залишив величезну наукову та творчу

26

спадщину: за 30 років наукової, літературно-критичної і публіцистичноїдіяльності він написав понад 2000 праць. Лише фольклористика становитьмайже 10 томів.Література: Заславський Д. Михайло Драгоманов // Література в школі. - 1961. - №5;Заславський Д., Романченко І. Михайло Драгоманов. В-во «Дніпро», К., 1964, 198 с.; Є.Кирилюк; Ротач Петро. Матеріали до українського біографічного словника «ЛітературнаПолтавщина» // Архіви України. – 1965. – №4. – С. 103-104; Ротач П. Розвіяні по чужині:полтавці на еміграції. – Полтава: Верстка, 1998. – С. 49-50.

Європейська вулиця (колишня назва Фрунзе вулиця)Європейська – центральна вулиця, символізує вектор розвитку нашоїдержави.

Віри Жук провулок (колишня назва Кротенківський провулок).

Жук Віра Никанорівна (12.04.1928, с. Кривуші, нині у складі м. КременчукПолтавської області – 03.11.2008, м Полтава) – відомий український вчений-історик, краєзнавець, кандидат історичних наук, заслужений працівниккультури УРСР.

У 1955 закінчила з відзнакою історичний факультет (історико-архівнийвідділ) Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка і буланаправлена на роботу в Полтавський обласний державний архів (нині –Державний архів Полтавської області), де пропрацювала до 1978 на різнихпосадах: наукового і старшого наукового співробітника, начальника відділувикористання і публікації документів. Від 1978 працювала у Полтавськомудержавному педагогічному інституті імені Володимира Короленка. Спочаткуна посаді асистента, потім – викладача, старшого викладача, доцента кафедриісторії СРСР і УРСР.

Віра Жук займалася дослідженням проблем історії України,краєзнавства, архівної справи, допоміжних історичних дисциплін. У 1960-хвона була обрана секретарем грунтовного видання «Історія міст і сілУкраїнської РСР. Полтавська область» (1967), зголом увійшла до складуредакційної колегії «Енциклопедичного довідника Полтавщина» (1992),наприкінці 1980-х за її ініціативи у Полтаві було видано серію видань зісторичного краєзнавства «Рідний край».

У 70-х роках XX століття вона зацікавилася питаннями українсько-болгарських зв'язків та впродовж багатьох років глибоко і скрупульознодосліджувала стародавні болгарські літописи. У травні 1977 захистилакандидатську дисертацію в Інституті історії Академії наук Української РСРза темою «Громадськість України в російсько-болгарських відносинах у 60-70-і роки XIX ст.». В. Н. Жук написала більше 800 наукових робіт (статей,монографій, методичних посібників та ін.), зокрема, «Із сивої давнини.Нариси з історії України та Полтавщини (VII ст. до н. е. – XVI ст. н. е.)»,

27

«Полтава. Історичний нарис», «Полтавський хрестовоздвиженськиймонастир». Останньою виданою працею історика є «Новий погляд на історіюПолтавщини й України (За давньобулгарськими літописами)».

На приміщенні Державного архіву Полтавської області (вул. Пушкіна,18/24) у 2012 на честь В. Н. Жук встановлено меморіальну дошку.

Література: До ювілею иархівіста // Архівний збірник до 80-річчя Державного архівуПолтавської області. Матеріали наукової конференції. – Полтава.: «Полтава», 1998. –С.315-333.

Федора Жученка вулиця (колишня назва Путилівська вулиця).

Жуче́нко Фе́дір Іва́нович (р. народж. невід. – 1709, с. Жуки Полтавськогополку, нині Полтавського р-ну) – український військовий, полковникПолтавського козацького полку. У 1649 згадується як козак 1-ї полкової сотніПолтавського полку. Вперше полковник полтавський у 1659 – 1661, вдруге в1670 – 1672, втретє в 1679 – 1680, вчетверте в 1686 – 1687, уп’яте в 1687 –1691. Брав участь у військових кампаніях гетьмана Ю. Хмельницького, бувйого активним прибічником. Певний час очолював дії прибічників гетьманана Лівобережній Україні. У 1660 – 1661 відмовився визнавати владуросійського царя. Учасник оборони гетьманської столиці України м. Чигиринпід час її облоги турецьким військом в 1677, під час якої був поранений. Бравучасть в Кримських походах 1687 і 1689. Зарекомендував себе як прихильникгетьмана І. Мазепи.

Література: Мокляк В. Полтавський полк. Науково-популярний нарис історії полку з часуйого виникнення до кінця ХVІІ ст. – Полтава: Дивосвіт, 2008. – 112 с.

Павла Загребельного провулок (колишня назва Фадєєва провулок)Загребельний Павло Архипович (25.08.1924, с. Солошине Кишеньківського(Кишенського) р-ну Кременчуцької округи, тепер Григоро-Бригадирівської с-ди Кобеляцького р-ну Полтавської обл. – 03.02.2009, м. Київ) – письменник, громадсько-політичний діяч, Герой України (2004).

Закінчивши 1941 десятирічку, пішов добровольцем до армії. Курсантом2-го Київського артилерійського училища брав участь в обороні столиціУкраїни, був поранений. Після госпіталю повернувся на фронт, у серп. 1942тяжкопораненим потрапив у полон, став в’язнем німецьких концтаборів.Визволений у 1945, працював у радянській воєнній місії в ЗахіднійНімеччині. У 1946 вступив на філологічний факультет Дніпропетровськогодержавного університету. По його закінченні (1951) майже півторадесятиліття перебував на журналістській роботі, поєднуваній ізписьменницькою працею. У 1961–1963 – гол. редактор «Літературної газети»(пізніше – «Літературна Україна»). Почав друкуватися 1949. Видав збірки новел: «Каховські оповідання»(1953), «Степові квіти» (1955), «Учитель» (1957), «Новели морського

28

узбережжя» (1958), повісті: «Марево», «Там, де співають жайворонки»(обидві – 1956), «Долина довгих снів» (1957) Автор популярних історичнихроманів «Диво» (1968, перевид. 2006), «Первоміст» (1972, перевид. 2002),«Смерть у Києві» (1973, перевид. 2003), «Євпраксія» (1975), «Роксолана»(1979, перевид. 2007), «Я, Богдан» (1983). «Намилена трава» (1974),«Безслідний Лукас» (1989, перевид. 2003). Темі війни присвятив повість«Дума про невмирущого» (1957, перевид. 2003), романи «Європа-45» (1959,перевид. 2003), «Європа-Захід» (1960). На теми сучасності написав романи:«Спека» (1960), «День для прийдешнього» (1964, перевид. 2008); «Шепіт»(1966), «Добрий диявол» (1967), «З погляду вічності» (1970, трилогія,перевид. 1976), «Переходимо до любові» (1971), «Розгін» (1976, романнабудова з чотирьох книг: «Айгюль», «В напрямі протоки», «Ой крикнули сірігуси», «Персоносфера»), «Левине серце» (1978, продовження – «Вигнання зраю», 1985), «Південний комфорт» (1984). Створив п’єси: «Хто за? Хтопроти?», «І земля скакала мені навстріч». За сценаріями З. на Київськійкіностудії ім. О. П. Довженка знято художні фільми: «Ракети не повиннізлетіти» (1965), «Перевірено – мін немає» (1966), «Лавра» (1974), «ЯрославМудрий» (1982). Критичні й літературознавчі статті, доповіді, промови,інтерв’ю зібрані в книзі статей, есе і портретів «Неложними устами» (1981).

Після проголошення незалежності України опублікував романи іповісті: «Гола душа» (1992, перевид. 2002), «Ангельська плоть» (1992),«Тисячолітній Миколай» (1994), «Юлія, або запрошення до самовбивства»(1994, перевид. 2000), «Попіл снів» (1995), «Зона особливої охорони» (1999),«Брухт» (2002), «Стовпотворіння» (2004, перевид. 2005), «Гопак підшибеницею», «Дивовижні кларнети», «Думки на розхрист» (всі – 2006–2009).

Твори З. високо оцінюються критикою, мають широке читацькевизнання, постійно виходять в перекладах різними мовами.

Кандидат в члени ЦК КПУ (1974–1979), член ЦК КПУ (1979–1989),депутат Верховної Ради СРСР 10–11 скликання (1979–1989), Верховної РадиУРСР 9 скликання (1974–1979). Секретар (1964–1979), перший секретар(1979–1986) правління Спілки письменників України. Голова Комітету зДержавних премій ім. Т. Г. Шевченка (1979–1987), член КомітетуНаціональних премій України ім. Т. Г. Шевченка (1996–2005).

Лауреат Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1974), Державноїпремії СРСР (1980). Звання Героя України присвоєно Указом Президента України від25.08.2004 за самовіддане служіння Україні, багаторічну плідну діяльність наниві письменства, визначний особистий внесок у збагачення національноїдуховної скарбниці, утвердження гуманістичних ідеалі. Нагородж. орденами Держави (2004), Вітчизняної війни 2 ст., БогданаХмельницького 3 ст., Жовтневої Революції, Дружби народів, двомаорденами Трудового Червоного Прапора, двома орденами «Знак Пошани»,орденом князя Ярослава Мудрого 5 ст. (1999), Почесною грамотою КабінетуМіністрів України (2004).

Похований у Києві на Байковому кладовищі (дільниця № 52).

29

Література: Герої землі Полтавської: довідник. Вип. 3. Герої України / Упоряд. О. А.Білоусько, Т. П. Пустовіт. – Полтава: ТОВ «АСМІ». – 2012. – С. 24-25.

Злагоди вулиця (колишня назва Лагоди вулиця).Назву отрималам внаслідок проведеного опитування за ініціативоюмешканців вулиці.

Василя Капніста вулиця (колишня назва Іскровська вулиця).Капніст Василь Васильович (12 (23) 11.1758 (за інш. даними 1757), с.Обухівка, тепер с. Велика Обухівка Миргородського району Полтавськоїобласті – 28.10 (09.11) 1823) – український письменник, громадсько-політичний діяч кін. ХVІІІ – поч. ХІХ ст. Народився у Деякий час перебувавна військовій службі. Певний час був директором училищ Полтавськоїгубернії. Користувався великим авторитетом серед українського дворянства.Обіймав виборні посади предводителя дворянства Миргородського повіту,Київської губернії, генерального судді Полтавської губернії та Полтавськогопредводителя дворянства, перебуваючи на яких завжди відстоював інтересиукраїнського населення.

У квітні 1791 разом із своїм братом Петром за дорученням українськихпатріотів перебував у Берліні. Вів переговори з представниками прусськихурядових кіл про можливість надання допомоги українському національно-визвольному рухові у випадку відкритого збройного виступу протиросійського самодержавства. У 1798 опублікував поему «Ябеда», в якій угострій формі критикував російську колоніальну політику на українськихземлях. Переклав «Слово о полку Ігоревім» на російську мову і зробивцікавий коментар, в якому підкреслено українське походження та українськіособливості цього твору.Література: Довідник з історії України (А-Я): Посібник для середніх загальноосвітніхнавчальних закладів / За заг. ред. І. Підкови, Р. Шуста. – 2-ге вид., доопр. і доповн. – К.:Генеза, 2001. – С. 284.

Раїси Кириченко вулиця (колишня назва Люксембург Рози вулиця)Кириченко (уродж. – Корж) Раїса Опанасівна (14.10.1943 у с. КорещинаВеликокринківського, тепер Глобинського р-ну Полтавської обл. –09.02.2005, м. Київ) – співачка (меццо-сопрано), народна артистка України(1999), почесний проф. Полтавського державного педагогічного інституту(нині – Національний педагогічний університет) ім. В. Г. Короленка, ГеройУкраїни (2003).

Після закінчення Землянківської восьмирічки працювала в місцевомуколгоспі підмінною дояркою. Почувши її спів на районному фестивалі пісні уВеликих Кринках тодішній керівник хору при БК КрАЗу П. Ф. Отченашдомігся, щоб керівництво колгоспу відпустило талановиту дівчину до йогоколективу. Працювала на Кременчуцькому автозаводі контролером, заочнозакінчила десятирічку. Заочно закінчила Харківський інститут мистецтв ім. І.Котляревського (хорове відділення) лише у 1980-х.

30

У 1962–1963 – солістка Полтавської філармонії. 15.12.1963 вийшлазаміж за баяніста Миколу Михайловича Кириченка, з яким прожила всеподружнє життя. Відчувши, що високий академізм стає на заваді її голосу,переїхала до Житомира, де стала солісткою народного хору «Льонок» підкерівництвом Анатолія Пашкевича. У цьому хорі вперше виконала нинівідомі твори: «Синові», «Степом, степом», «А мати ходить на курган». Післярозформування хору «Льонок» переїхала до Херсонської філармонії, депершою із співачок виконала «Два кольори» О. Білаша. У січ. 1968 назапрошення А. Пашкевича стала солісткою Черкаського народного хору. У1983–1985 – солістка Черкаської філармонії.

У 1985 повернулася до Полтави. Працювала солісткою обласноїфілармонії, з 1986 – з власною групою «Чураївна». Виконувала як народніпісні, так і твори сучасних авторів. Виступала у країнах Європи, США,Канаді, Австралії, Алжирі, Тунісі, Філіппінах, Монголії. Була активноюучасницею Всеукраїнських фестивалів мистецтв «Таланти твої, Україно»,«Чумацький шлях», мистецьких заходів до знаменних дат у Національномупалаці «Україна», на Національному Сорочинському ярмарку, концертнихпрограм, присвячених творчості видатних митців України, творчих звітівПолтавщини, що відбувалися у столиці, обласного свята «Пісенне джерело»на Пивисі у Градизьку. Скрізь своїм чудовим співом доносила до людськихсердець красу і велич української пісні, виховувала почуття любові до рідноїземлі. В репертуарі співачки постійно звучали: «Хата моя, біла хата»,«Мамина вишня», «П’є журавка воду», «Звучи, рідна мово», «Чураївна», «Якозачка твоя», «Доля у нас – два крила», «Я горда жінка», «Лишаймосясобою». Разом із фірмою Caravan CD записала два компакт-диски: «Долі моєїсело» та «Цвіте Черемшина».

Концертну діяльність припинила тяжка недуга. У лист. 1996 Кириченковиїхала до Німеччини, де її чотири місяці готували до операції. Кошти налікування збирала вся країна. 12.06.1998 в Україні співачці пересадилинирку. Повернувшись на сцену після хвороби, Раїса Панасівна заспівала: «Явдячна всім, хто вимолив мене у Бога». Доля подарувала їй ще 8 років життя.01.02.2005 в київському Інституті трансплантології співачці зробилиоперацію на серці: дали ускладнення медикаменти, які вона приймала длялікування нирок. Але операція не допомогла.

Автор книги спогадів «Я козачка твоя, Україно» (2003). Про творчість Раїси Кириченко знято документальні фільми:

«Тополина земля», «Пісні Марусі Чурай», «Журавлина вірність», «Розквітаєрута-м’ята», «Автограф».

Член Комітету Національних премій України імені Т. Г. Шевченка(09.1999–10.2001). Благодійниця. Її стараннями у Корещині збудованоПокровську церкву, газифіковано оселі, школі надано статус середньої.

Лауреат Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка (1986), премії ім.Д. Луценка «Осіннє золото». Звання Героя України присвоєно УказомПрезидента України від 31.10.2003 за визначний особистий внесок у

31

збереження та збагачення української національної пісенної спадщини,багаторічну плідну творчу діяльність. Нагороджена орденом Держави (2003); повний кавалер орденівкнягині Ольги (1998, 1999, 2001), відзнакою Фонду міжнародних премій –орденом Миколи Чудотворця «За примноження добра на землі».

Згідно із заповітом, похована на кладовищі с. Корещина Глобинськогорайону Полтавської обл. поряд із матір'ю. На могилі встановлено пам’ятник.

Ім’ям Р. Кириченко названа Землянківська загальноосвітня школа І–ІІІст., на подвір’ї якої співачці 14.10.2008 встановлено пам’ятник (ск. М.Цись), а в приміщенні відкрито музейну кімнату-світлицю. 09.02.2006 уПолтавському державному (нині – Національний) педагогічному університетіім. В. Г. Короленка відкрито кімнату-музей К. та встановлено стипендію їїімені. У Києві на фасаді будинку, де у 1997–2005 жила Кириченко (вул.Артема № 40), встановлено меморіальну дошку. 12.10.2005 відкритомеморіальну дошку на будинку по вул. Ватутіна, 5 у Полтаві, де вонапроживала. 14.10.2005 меморіальну дошку відкрито на батьківськомубудинку в Корещині. Рішенням виконкому Полтавської міської ради ім’я Р.П. Кириченко присвоєно Всеукраїнському фестивалю-конкурсу естрадноїпісні «Пісенні крила Чураївни». Ім’я співачки носить Мала академіямистецтв у Полтаві, де також встановлено меморіальну дошку. Література: Герої землі Полтавської: довідник. Вип. 3. Герої України / Упоряд. О. А.Білоусько, Т. П. Пустовіт. – Полтава: ТОВ «АСМІ». – 2012. – С. 18-19.

Григорія Китастого вулиця (колишня назва Краснодонська вулиця).Китастий Григорій Трохимович (17.01.1907, м. Кобеляки Полтавської губ.,тепер райцентр Полтавської обл. – 06.04.1984, США) – бандурист, хоровийдиригент, композитор, перший і довгорічний керівник Капели бандуристівім. Т. Шевченка, створеної в Києві під час Другої світової війни (тепер – уДетройті, США), Герой України (2008, посм.).

Долаючи важкі життєві обставини, пов’язані з матеріальниминестатками, на 20-му році життя (1926) вступив до Полтавського музичноготехнікуму на вокально-хоровий відділ. Вдень вчився, а вночі заробляв нашматок хліба вантажником на станції. Становище обдарованого юнакапокращало, коли директором технікуму став Федір Попадич. Він влаштувавхлопця до гуртожитку, залучив до Полтавської хорової капели, дозволившикерувати нею на концертах. Одночасно Григорій відвідував концертиПолтавської капели бандуристів. Під впливом вченого, письменника ікомпозитора Гната Хоткевича виявив бажання стати бандуристом.

Закінчивши технікум, у 1930 вступив до Київського музично-драматичного інституту ім. Миколи Лисенка. Навчаючись на диригентсько-капельмейстерському факультеті, оволодівав технікою гри на скрипці ікорнеті, але найбільше часу присвячував бандурі. Після закінчення курсунавчання, у 1933 за порадою теоретика Г. Любомирського перейшов накомпозиторський факультет. Тоді ж був прийнятий хористом Київської

32

опери, що дало певну матеріальну базу для прожиття і можливість допомогтибатькам, що опинилися на межі голодної смерті. Як бандурист, періодичнозалучався до різних «ударних бригад», які виряджались на села дляпроведення хлібозаготівельних та ін. кампаній 1932–1933, і на власні очібачив трагедію Голодомору.

Студентом познайомився з бандуристами Київської капели, з якоюспочатку час від часу виступав у концертах, а 1934 став дійсним її членом. З1935, після об’єднання Київської і Полтавської капел, став членом Державноїкапели бандуристів України, в якій спершу був концертмейстером, а пізніше– заступником мистецького керівника. У 1937 Китастий пережив трагічні дні,коли брата Миколу заарештували й розстріляли за участь в Армії УНР(старший брат Андрій загинув під час Першої світової війни; життєвий шляхбрата Івана з 1935 теж пов’язаний з Державною капелою бандуристів).

З початком Другої світової війни Капела бандуристів (48 осіб) навідміну від інших творчих колективів не дістала «броні», яка зберігала відпризову до війська, натомість була розформована. Молодших за вікоммобілізували до діючих бойових з’єднань, а старших – на копанняпротитанкових ровів навколо Києва. З тих, що пішли на фронт, багатозагинуло, дехто потрапив у полон, серед них був і Григорій Китастий.Вирвавшись із роменського табору, він повернувся в окупований німцямиКиїв. Тут розшукав 16 уцілілих колег і з ними утворив нову Капелу, давши їйім’я Тараса Шевченка.

У кін. 1943 – 1 пол. 1944 Капела дев’ять місяців перебувала нагастролях в Галичині. Спершу зупинилася у Львові, а пізніше, 1944,переїхала до невеликого гірського міста Турка, розташованого поблизу.залізниці Львів-Ужгород. Там капеляни зустріли поета Івана Багряного, якийнаписав кілька патріотичних бойових віршів. Покладені на музикуКитастого, вони одразу увійшли до репертуару Капели, з яким вонавиступала в селах і містах Західної України та в лісах перед вояками УПА.

Після закінчення війни музиканти Капели опинилися в таборіпереміщених осіб. Китастий невтомно працював над концертнимипрограмами Капели, виступи якої користувалися непересічним успіхом утаборах у Західній Європі. У 1949 Капела виїхала до США. ГригорійКитастий жив у Детройті, пізніше короткий час – у Каліфорнії, у 1964переїхав до Чикаго, де очолив перший ансамбль бандуристів Об’єднанняДемократичної Української Молоді (ОДУМ). Наприкінці 1967 переїхав доКлівленду, звідки автомобілем їздив у Детройт на проби (репетиції) КапелиБандуристів.

Концертуючи у багатьох країнах Європи й Америки, маестро здобуввеликі успіхи, змусивши говорити про свій колектив у цілому світі. Виховавчимало музикантів, які створили десятки молодіжних ансамблів бандуристіву США, Канаді, Австралії. Тріумфальним вислідом праці Григорія Китастогоз молоддю став урочистий виступ 148 молодих бандуристів під йогодиригентурою під час концерту СКВУ у «Мейпл Ліф Гарденс» (Торонто) у

33

груд. 1983, коли вперше на сцені зібралися найкращі бандуристи з численнихансамблів Канади й Америки.

Постійно працюючи над новими композиціями різних жанрів –ліричного, жартівливого, героїчного – Китастий зробив сотні обробокнародних пісень для бандури та фортепіано, створив понад 80 власнихмузично-вокальних творів, серед них: твори для чоловічого хору в супроводібандур: «Марш Україна» (1944, слова І. Багряного), «Марш полеглих» (1944,слова І. Багряного), «Пісня про Юрка Тютюнника» (1946, слова І. Багряного),«Вставай, народе!» (1946, слова І. Багряного), «Гомоніла Україна» (1946,слова Т. Шевченка), «Карпатські січовики» (1947, слова Яра Славутича),«Дума про Кемтен» (1951, слова Яра Славутича), «Гімн української молоді»(1955, слова І. Багряного), «Марш української молоді» (1955, слова І.Багряного), «Нас ждуть» (1955, слова О. Олеся), «Поема про Конотопськубитву» (1968, текст П. Карпенка-Криниці), «Як давно» (1968, слова О.Підсухи), «Лебеді» (1968, слова М. Ситника), «Нагадай, бандуро» (1977,слова Н. Калюжної), «Не шкодую за літами» (1977, слова О. Підсухи); творидля мішаного хору з фортепіанним супроводом: «Пісня про Америку» (1951,слова О. Гай-Головка), «Задніпрянка» (1952, слова Ю. Буряківця), «Веснянімрії» (1965, слова Д. Честяківського); твори для мішаного хору а капелла:«Літургія» (1953), «Різдвяний тропар» (1954), «Псалми» (1954), «Отче наш №2» (1970); твори для бандури (соло): «Львівські фрагменти» (1944), «Етюд»(1952), «Гомін степів» (1964), «Прелюдія» (1965); твори для оркестру бандур:«Горлиця» (1937), «В’язанка народних танців і пісень» (1953); твори дляфортепіано: «Прелюдія фа мажор» (1953), «Прелюдія соль мінор» (1953),«Прелюдія ля мажор» (1953), «Елегія» (1963), «Гротесковий танок» (1963);солоспіви з фортепіанним супроводом: «Прощання» (1947, слова А.Малишка), «Оксана» (1948, слова Ю. Буряківця), «Вітре буйний» (1950,слова Т. Шевченка), «Любисток» (1951, слова Г. Черінь), «Ти слухаєш,Дніпре» (1951, слова О. Лубської), «Колискова» (1954, слова Б.Олександрова), «Не плач, Україно» (1964, слова І. Овечка), «Богдановаслава» (1964, слова А. Юриняка), «Земле рідна» (1971, слова В. Симоненка),«Великодні дзвони» (1972, слова Б. Олександрова); солоспіви з бандурою:«Дума про Симона Петлюру» (1948, слова К. Даниленка-Данилевського),«Дума про Петра Сагайдачного» (1963); юнацькі пісні в супроводі бандур абофортепіано: «Молитва» (1951, слова К. Перелісної), «Марш» (1951, слова К.Перелісної), «Юнацька пісня» (1952, слова І. Багряного), «Марш ОДУМу»(1953, слова Яр Славутича), «Ой, червона калинонько» (1968, слова М.Рильського), «Весна зимою» (1975, слова О. Ярового), «Пісня пластунів»(1976, слова К. Рошко). Перша в Україні збірка музичних творів Г. Китастого«Вставай, народе!» побачила світ у Києві 1996.

Крім того, мав потяг до літератури, писав короткі оповідання, залишивнизку статей, спогадів, нарисів, рецензій. Лауреат Національної преміїУкраїни ім. Т. Шевченка (1992, посм.). Звання Героя України присвоєно Указом Президента України від25.11.2008 за визначний особистий внесок у справу національного і

34

духовного відродження України, поширення української культури ікобзарського мистецтва у світі. Нагороджений орденом Держави (2008)

Похований на українському православному кладовищі, побіч церкви-пам’ятника в Баунд-Бруці, штат Нью-Джерсі (США).

Пр.: Дві декади українського мистецтва в Москві // Нові Дні (Торонто). – 1953. –IV, 42. – Лип. – С. 22-23; Капеля Бандуристів у Москві у березні 1936 р. (До 30-річчяКапелі бандуристів ім. Т. Шевченка) // Нові Дні (Торонто). – 1954. – V, 48. – Січ. – С. 23-24; Прем’єр Любченко, турецькі султани, маршал «Блюхеренко» й дещо інше (Із спогадівпро перебування Української Капелі Бандуристів у Москві 1936 року) // УкраїнськийПрометей (Детройт). – 1954. – IV, 7. – 18 лют. – С. 3; Буржуазна Галичина, тріюмфШевченка над Сталіном і – «все ж таки Україна» // Український Прометей (Детройт). –1954. – IV, 9. – 4 берез. – С. 2-3; Some Aspects of Ukrainian Music Under the Soviets //Research Program on the USSR. Mimeographed Series № 65. – New York, 1954. – 62 p.;Автобіографія // Вісті (Твін Сіті, Міннесота). – 1963. – ІІ, 2(5). – С. 3-9; Слідамикобзарського мистецтва від Остапа Вересая по сьогодні // Вісті (Твін Сіті, Міннесота). –1963. – ІІ, 2(5). – С. 11-13; Пам’яті видатного мистця // Вісті (Твін Сіті, Міннесота). – 1963.– ІІІ, 3(10). – С. 2-4; Ще декілька завваг до книжки «Українська музика» А. Рудницького //Визвольний Шлях (Лондон). – 1966. – ХІХ (ХІІІ), 10 (233). – Жовт. – С. 1191-1197; До 50-ліття першої Капелі Кобзарів на Україні // Вісті (Твін Сіті, Міннесота). – 1969. – VIII, 3(9).– С. 3-4.Література: Герої землі Полтавської: довідник. Вип. 3. Герої України / Упоряд. О. А.Білоусько, Т. П. Пустовіт. – Полтава: ТОВ «АСМІ». – 2012. – С. 52-53.

Князя Ігоря Святославича вулиця (колишня назва Красноградськешосе).

І́гор Святосла́вич (1151 – 1202) – Новгород-Сіверський князь (з 1178)і князь Чернігівський (1198). Син чернігівського князя СвятославаОльговича, з роду Ольговичів (онук Олега Святославича, який був внукомЯрослава Мудрого). 1174 розбив орди половецьких ханів Кончака і Коб'якапід Переяславом. З цим походом пов’язана перша літописна згадка про містоЛтава. На сторінках Іпатіївського літопису 1174: «на Петров день» (12липня), Ігор Святославич, переслідуючи орди половецьких ханів Кобяка іКончака, «переїхав Въросколь оу Лтави» і рушив у напрямку Переяслава, дедружина Ігоря завдала поразки половцям. Саме від цієї дати було прийняторозпочинати відлік «віку» Полтави до 1999.

Колійна вулиця (колишня назва Вороніна вулиця).Колійна - історична назва вулиці Вороніна. Передмістя Вороніна – цеколишній хутір Кривохатки, заснований, імовірно, у другій половиніXVII ст., займав нижню частину заплави Ворскли. На планах міста ХІХ - поч.ХХ ст. ця територія позначена як заплава р. Ворскли (долина річки Рогізної).Поступово між р. Рогізною і струмком Кривеньким на підсипних ґрунтахвиникло селище Рогізне. Згідно з проектом 1840 р. про реконструкціюХарківського шляху, передмістя Рогізна зазнало значних планувальних змін,оскільки було зроблено насип, який півколом обігнув Монастирську гору,охопивши площу близько 1 км2. Наприкінці ХІХ ст. цей насип збільшили тавикористали для побудови залізничної колії, яка функціонує до сьогодні.

35

Після спорудження насипу для залізничної колії Харків - Київ селищеподілилося навпіл. Тоді виникає назва вулиці – Колійна. Траса сучасноївулиці почала формуватися з 1840-го року, а повністю оформилася допочатку ХХ століття.

Колісниківський провулок (колишня назва Карла Лібкнехта провулок). Назва провулка пов’язана із розміщенням тут домогосподарств колісників –одного із 10 цехів, що існували у Полтаві. Ремісники розселялися переважноу передмістях, одним з яких й були Кобищани, де розташований цейпровулок.

Євгена Коновальця вулиця (колишня назва Конєва маршала вулиця).Коновалець Євген Михайлович (14.06.1891, с. Зашків, тепер Львівськоїобласті – 23.05.1938, Роттердам, Голландія) – видатний українськийдержавний, громадсько-політичний та військовий діяч.Початкову освіту отримав у Зашківській народній школі. У 1901-1909навчався в Академічній гімназії у Львові, де долучився до громадсько-політичної діяльності. 1909 вступив до Львівського університету наюридичний факультет, де викладав у той час М. С. Грушевський. ЧленУкраїнської національно-демократичної партії (1913). У період Першоїсвітової війни був мобілізований до Крайової оборони Львова, пізнішепотрапив до російського полону.

У вересні 1917 прибуває до Києва, восени того ж року разом з Р.Дашкевичем сформував Галицько-Буковинський курінь січових стрільців (наслужбі у Центральної Ради), який брав участь у придушенні більшовицькогоповстання на «Арсеналі» у Києві в січні 1918. Під час режиму Директоріївідхилив пропозиції увійти шостим членом до складу уряду, так самовідмовився від звання отамана. У 1918-1919 командував корпусом Січовихстрільців під час операцій проти більшовицьких та денікінських військ. 6грудня 1919 внаслідок військових поразок розпустив регулярне військо іперейшов до партизанських методів боротьби. Весною 1920 вирушив наеміграцію до Чехословаччини. У серпні 1920 за участю Є. Коновальця таокремих груп колишніх січових стрільців було створено УВО – Українськувійськову організацію, головною метою діяльності якої було збереженнявійськових кадрів української армії для боротьби за відновлення державноїнезалежності.

Ідеологія українського націоналізму, що набирала обертіворганізаційно оформилася у листопаді 1927, коли на першій конференціїукраїнських націоналістів було утворено Провід Українських Націоналістів,який очолив Є. Коновалець. Після другої підготовчої конференції у січні-лютому 1929 було утворено ОУН (Організацію Українських Націоналістів).Головним завданням ОУН було відновлення державної незалежностіУкраїни. У підготовці до майбутньої збройної боротьби було сформовановійськовий штаб та започатковано школи з військових кадрів.

36

Поширення впливу ОУН, не могло не турбувати радянську тоталітарнумашину і 23 травня 1938 у Роттердамі (Нідерланди) більшовицький агентліквідував Є. Коновальця унаслідок терористичного акту. Похований уРоттердамі. Література: Тинченко Я. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки(1917-1921). – Київ: Темпора, 2007. – С.212-213; Євген Коновалець. 1891-1938. – Київ:Видавництво імені Олени Теліги, 2008. – 32 с.

Дмитра Коряка вулиця (колишня назва Червоноармійська вулиця)Коряк Дмитро ́ Володи́мирович (25.04. 1989, Миргород Полтавськоїобл. – 11.02. 2015, Саханка Донецької обл.) – український громадський тавійськовий діяч. Вояк полку «Азов», позивний «Брат».

1996–2006 навчався у миргородській спеціалізованій школі І-ІІІступенів № 5. 2011 закінчив електромеханічний факультет ПНТУ ім. ЮріяКондратюка за спеціальністю «технологія машинобудування». Із 2010-го і погрудень 2013 працював на будівництві. Від 03.12.2013 і до кінця Революціїгідності перебував у Києві на Майдані, зокрема під час трагічних подійна Банковій та Інститутській вулицях. Був активним учасником ПолтавськогоМайдану.

З лютого 2014 прихильник ВО «Свобода». Здійснював агітаційнуроботу разом зі свободівцями під час президентських виборів 2014.Неодноразово брав участь у громадських акціях. Із березня 2014 очолювавПолтавську Самооборону Майдану. У серпні 2014 увійшов до лавдобровольців полку спеціального призначення «Азов». Загинув відосколкових поранень отриманих 11 лютого 2015 під час штурмуворожого блокпосту поблизу с. Саханка Новоазовського району Донецькоїобласті. За кілька днів до загибелі було записане його інтерв'ю длядокументального проекту «Вавилон».

Гліба Котельникова вулиця (колишня назва Ульянових вулиця).Котельников Гліб Євгенович (1872–1944) – винахідник авіаційногоранцевого парашута. Родина Г. Котельникова тривалий час мешкала уПолтаві. Два діда викладали у Полтавському Петровському кадетськомукорпусі, а батько вчителював у Полтавській гімназії. Сім’я проживала убудинку Акцизного управління на вулиці Олександрівській (нині –Соборності), на якому нині встановлено пам’ятну дошку з рельєфнимпогрудним зображенням майбутнього винахідника. Г. Котельников закінчивпершу чоловічу гімназію, а потім, екстерном, Полтавський кадетськийкорпус, після чого розпочинає військову службу. У 1894 закінчив Київськевійськове училище. Після виходу у відставку знову оселяється у Полтаві,служить у губернському акцизному управлінні, захоплюється театром і

37

пробує себе у ролі актора в театральній трупі «Народна аудиторія іменіМ. Гоголя». Вирішивши стати професійним артистом, у 1910 переїхав доПетербурга. Під час проведення Всеросійського свята повітроплавання увересні 1910 став свідком трагічної загибелі авіатора Л. Мацієвича.Беззахисність пілотів у аварійних ситуаціях наштовхнула Г. Котельникова надумку створити апарат урятування льотчиків. Творчий пошук увінчавсяуспіхом: 27 жовтня 1911 винахідник подав заявку у відділ промисловостіМіністерства торгівлі й отримав охоронне свідоцтво на «рятувальний ранецьдля авіаторів з автоматичним викидним парашутом», підтвердженефранцузьким патентом. Проведені в червні 1912 випробування дали чудовірезультати. Парашут одержав марку РК-1 (Російський Котельникова, модельперша). Пізніше винахідник удосконалював цю модель. Парашути Г.Котельникова застосовувалися під час Першої світової війни, а післяреволюції були прийняті на озброєння радянських військово-повітряних сил.

Красна Поляна вулиця (колишня назва Червонополянська вулиця)Назву отрималам внаслідок проведеного опитування за ініціативоюмешканців вулиці.

Анатолія Кукоби вулиця (колишня назва Пролетарська вулиця).Кукоба Анатолій Тихонович (08.11.1948, м. Полтава – 17.01.2011, там само)– голова Полтавської облдержадміністрації (11.1999 – 03.2000) – політичний ідержавний діяч, кандидат технічних наук, заслужений будівельник України(1997). Закінчив 1972 Полтавській інженерно-будівельний інститут заспеціальністю теплогазопостачання і вентиляції, інженер-будівельник, Вищупартійну школу при ЦК КПУ (1979 – 1981). Трудову діяльність розпочав 1965 робітником Полтавськогобудівельного управління № 113 «Південтрансбуд». Працювавелектромонтером підприємства Полтавських електромереж, мозаїчникомКременчуцького домобудівного комбінату, електромонтером Полтавськоговідділення «Харківенерго». У 1973 – інженер Полтавського відділкуПівденної залізниці. У 1973 – 1974 служив у Радянській армії. З 1974 –старший інженер полтавського відділку Південної залізниці, начальникПолтавської дистанції цивільних споруд Південної залізниці. У 1977 – 1979 – заступник голови виконкому Ленінської районноїради м. Полтава. З 1981 по 1990 – перебував на партійній роботі: інструкторПолтавського обкому КПУ, другий секретар Полтавського МК КПУ. У 1990– 1997 – голова Полтавської міської ради. З 1997 по 2002 – міський головаПолтави. З листопада 1999 по березень 2000 – голова Полтавськоїоблдержадміністрації. Обирався депутатом Верховної Ради України (2002,2006).

38

Нагороджений орденами Ярослава Мудрого 3 і 4 ст., сімомацерковними орденами. Лауреат Державної премії України у галузіархітектури (2000). Почесний громадянин Полтави. Похований на центральному міському кладовищі на Алеї Героїв. 22липня 2011 у приміщенні Фонду захисту й підтримки талановитих дітей (вул.Європейська, 5) відкрито музей Анатолія Кукоби. 17 серпня 2012 на могилівстановлено пам’ятник.Пр.: Вся моя робота у Верховній Раді й у Полтаві спрямована на розв’язання проблемміста, проблем полтавців // Полтавський вісник. – 2002. – 6 грудня; Полтава – моя доля,любов і гордість // Мер. – 2002 –2003. – 1. – С. 10–51; Голос України. – 2003– 7листопада; Земля у містах: власність реальна чи віртуальна? // Голос України. – 2003. –13 листопада; Реформи працюють у працьовитих // Зоря Полтавщини. – 1999. – 21грудня; Куди припливуть фінансові потоки? Відкритий лист народних депутатів УкраїниА. Веревського, В. Гаврилюка, М. Карнауха, А. Кукоби, І. Четверикова до виборців таправоохоронних органів Полтавської області, депутатів обласної ради, засобів масовоїінформації // Полтавський вісник. – 2003. – 27 червня.Література: Полтавщина: влада, 2005. – С. 284– 285.

Ореста Левицького вулиця (колишня назва Лихачева вулиця)Левицький О́рест Іванович (13(25).12.1848, с. Маячка Кобеляцького пов.Полтавської губ., нині Новосанжарського району Полтавської обл. –9.05.1922, с. Митлашівка, нині Драбівського р-ну Черкаської обл.) – відомийукраїнський історик, правознавець, архівіст, письменник, другий ПрезидентВсеукраїнської Академії Наук. У 1857 – 1859 навчався в початковій школі, 1859 – 1869 –Полтавському духовному училищі та Полтавській духовній семінарії, у 1870– 1874 – Київському ун-ті Св. Володимира. Наукову діяльність розпочав підкерівництвом В.Б. Антоновича під час навчання в університеті. У 1874 – 1921– відповідальний секретар Київської археографічної комісії. 1879 – 1887 –помічник завідуючого Центрального архіву в Києві, 1906 – 1909 – викладач4-ї Київської гімназії. Був членом Київської громади, дійсним членом-співробітником Південно-Західного відділу Російського географічноготовариства (від 1876), дійсним членом (від 1878), членом ради (1885 – 1902)та заступником голови (1902 – 1905) Історичного товариства Несторалітописця, дійсним членом Київського юридичного товариства (від 1881),Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові (від 1911), членомУкраїнського наукового товариства у Києві (1907 – 1914), почесним членомПолтавської губернської вченої архівної комісії (від 1906), Полтавськогоцерковного історико-археологічного комітету (від 1906) та ін.

Під час Української революції очолював громадські й державні комісіїз питань української правничої термінології. З листопада 1918 – один ізакадеміків-фундаторів Всеукраїнської Академії Наук. Із 1918 – секретар, а з1920 – голова її соціально-економічного відділу. Очолював КомісіюВсеукраїнської Академії Наук для виучування звичаєвого права, Правничо-термінологічну комісію.

39

З 1921 – голова правничого товариства при ВУАН. Із грудня 1919 –в.о. Президента УАН – ВУАН, а в березні 1922 обраний ПрезидентомВсеукраїнської академії Наук. Автор понад 200 наукових праць з історіїУкраїни XVI – ХІХ ст. та правознавства.Література: Мокляк В. Орест Іванович Левитський (1848-1922). Бібліографічнийпокажчик. – Полтава, 1992. – 111 с.

Миколи Лемика провулок (колишня назва Дундича 1-й провулок)Лемик Микола або Лемик-Сенишин (04.04.1915, Солова, Золочівськийповіт, Галичина – 10.1941, Миргород) – український політичний діяч, членОУН (від 1932), крайовий провідник ОУН на східноукраїнських землях (від1941).

21 жовтня (22 жовтня) 1933 Лемик за наказом проводу українськихнаціоналістів вбив начальника канцелярії консулату СРСР у Львові ОлексіяМайлова (за сумісництвом емісара більшовицьких спецслужб) на знакпротесту проти штучно організованого радянською владою Голодомору1932–1933 в Україні (за іншими даними, було вбито 24-річного кадровогорозвідника Андрія Майлова). Суд у Львові, який відбувся в жовтні-листопаді1933, засудив Лемика до смертної кари. Через деякий час смертну кару булозамінено на довічне ув'язнення. На волю Лемик вирвався вже на початкувійни, восени 1939, коли німецька авіація почала бомбардувати польськіміста. Після багатоденних поневірянь і важкої хвороби він потрапив доКракова, де долучився до національно-визвольної боротьби. 4 серпня 1940одружився з Любою Возняк (відома як Люба Возняк-Лемик). 1941 став одним з організаторів Похідних ОУН та їх діяльності вУкраїні. Восени 1941 року очолив східну похідну групу ОУН. Заарештованийгестапо і розстріляний у Миргороді (Полтавська область). у жовтні 1941.Його іменем названа вулиця у місті Львові.

Леоніда Лимана вулиця (колишня назва Урицького вулиця)Лиман Леонід Іванович (13.08.1922, с Малі Сорочинці Миргородського р-ну) – український письменник, поет, прозаїк, публіцист. Батьки жили врізних місцях Полтавщини і Донбасу.

Навчався в Гадяцькому педтехнікумі, а напередодні війни в Харків.учительському ін-ті, який не закінчив. Живучи в Харкові, опублікував своїперші вірші. Під воєнне лихоліття опинився спершу у Львові (1943-44), апотім у німецькому місті Реґенсбурзі, де активно включився в літературнежиття укр. діаспори. В 1946-47 друкував вірші в журналах «Арка», «Неділя»,альманасі «Світання», збірнику «МУР», вип. 1, в газ. «Українські вісті». Від1949 жив у Америці, у м. Нью-Йорку. У США написав прозові твори«Колгоспники» (1957), та «Повість про Харків» (англ.. мовою, 1958-1959 ;передрук. в журн. «Березіль», 1996). Критика (Ю. Лавриненко, В. Державін)

40

відзначила високі художні якості поезії Лимана, а також «міцнеаристократичне почуття незалежності» в ній. У віршах перших повоєннихдесятиріч поет писав про війну, позбавлену смислу, про гідність «людини ікраїни», з якої він пішов на чужину. На поч.. 1950-х поетична активністьЛимана припинилася, він зігнорував ті високі оцінки і надії критики, які нанього покладалися. У 1960-1970 займався виданням щомісячногоукраїнського бюлетеня «Нотатник», охоплюючи в ньому широке колопроблем з життя українців на батьківщині та в діяспорі. У 1992-94 редагувавінформаційний листок «Полтавське земляцтво», намагаючись згуртуватиполтавців у діяспорі для допомоги Україні. Публіцистичні статті друкує вгаз. «Українські вісті». Добірку віршів 1946-91 під назвою «Ти знов живеш уХаркові тепер…» опубл. в журн. «Український засів» (1994, №1(13)). Віршізахоплюють витонченістю стилю, виваженістю думки, класичною ясністю.Як людина і громадський діяч Лиман є зразком справжньої інтеліґентності вукраїнській діяспорі. Він гідно проніс через усе життя почуття «духовногоаристократизму і рівноваги» (за висловом Ю. Лавріненека).Література: Ротач П. Розвіяні по чужині: полтавці на еміграції. – Полтава: Верстка, 1998. –С. 84.

Івана Липи провулок (колишня назва Дундича 2-й провулок).Липа Іван Львович (24.02.1865, Херсонщина – похов. 15.11.1923, м.Винники, Польща) – український громадсько-політичний діяч, письменник,лікар.

Народився у родині вихідців із Полтавщини (мати з роду Житецьких,сподвижників гетьмана І. Мазепи). Один із засновників «БратстваТарасівців» (1892). Деякий час мешкав в Одесі, на зламі ХІХ-ХХ ст.практикував як лікар у м-ку Мачухи Полтавського повіту Полтавськоїгубернії (нині с. Мачухи Полтавського району). Один із учасників відкриттяпам’ятника І. Котляревському в Полтаві (1903), брав активну участь вукраїнському визвольному русі. Новели і вірші друкував в альманасі«Досвітні огні» (1906), «З неволі» (1908), у журналах «Літературно-науковийвістник», «Українська хата». За Директорії УНР – керуючий управліннямкультів при міносвіти в уряді В. Чехівського, керуючий справамиміністерства культів в урядах С. Остапенка, Б. Мартоса.

Література: Ротач П. Розвіяні по чужині: полтавці на еміграції. – Полтава: Верстка,1998. – С. 85.

Дмитра Луценка провулок (колишня назва Луценка провулок).

Луценко Дмитро Омелянович (15.10. 1921, с. Березова Рудка, теперПолтавської області – 16.01.1989, м. Київ) – український поет-пісняр, Заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1974).

З дитинства знав багато пісень, які чув від батька та гостей, котрівідвідували родинну хату. Одразу після Голодомору 1932–1933

41

в УСРР підлітком виїхав на Донбас, працював на шахтах, навчався вгірничопромисловому технікумі.

Від 1938 – студент Київського гідромеліоративного інституту.В 1940 призваний до Червоної армії, служив прикордонником на заставі Бури(на кордоні з Афганістаном). Після початку окупації вермахтом західнихрегіонів СРСР – автоматник розвідувальної роти. Був тяжко поранений іконтужений, став інвалідом 2-ї групи. Деякий час служив у дивізійнійгазеті «За победу». У повоєнні роки працював у редакціях газет «Сільськівісті», «Молодь України», був кореспондентом Всесоюзного радіо поУкраїні. У «Сільських вістях» познайомився зі своєю майбутньоюдружиною, присвятив їй багато ліричних віршів. Першу свою збірку поезій«Дарую людям пісню» опублікував в 1962. Наступного року ставчленом Спілки письменників України. Через смерть доньки тяжко захворів.Співпрацював з композиторами Л. Ревуцьким, О. Білашем, В. Верменгичем,П. Майбородою, А. Пашкевичем, І. Шамо. Разом з ними створив багатопопулярних пісень – усього понад 300 («Києве мій», «Фронтовики»,«Сивина», «Мамина вишня», «Не шуми, калинонько», «Осіннє золото»,«Україно, любов моя» та інші). На його слова писали музику кілька десятківкомпозиторів, його пісні співали Д. Гнатюк, А. Мокренко, Д. Петриненко, Н.Матвієнко, Б. Сташків, хорова капела «Думка», Державний українськийнародний хор імені Г. Верьовки.

Похований на Байковому некрополі Києва поряд з могилою доньки(ділянка 1-2-5).

Заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1974). Лауреат Державної преміїУРСР імені Т. Г. Шевченка (1976). Нагороджений орденами ЧервоноїЗірки, Вітчизняної війни 1-го ступеня, Дружби народів, медалями.

Івана Мазепи вулиця (колишня назва Калініна вулиця).Мазепа Іван Степанович (20.03. 1639, хут. Мазепинці Київськоговоєводства, неподалік від Білої Церкви – 22.08.1709, село Варниця біляміста Бендери) – державний діяч, полководець, гетьман України (1687–1709),меценат наук, фундатор храмів. Вихованець Києво-Могилянської колегії (згодом – її опікун), єзуїтськоїколегії, камерпаж польського короля Яна-Казиміра (1659–1665),чернігівський генеральний осавул, ген. писар при гетьманах П. Дорошенковій І. Самойловичу, гетьман з 1687, кавалер орденів св. Андрія Первозваного іпольського Білого Орла (1703), кн. Священної Римської імперії (1707).

Батько – Стефан-Адам Мазепа – був шляхтичем; покозачився вчаси Хмельниччини, став 1654 Білоцерківським отаманом. Мати - МаринаМокієвська – представниця старого шляхетського роду з Білої Церкви;присвятила молоді роки сім'ї, вихованню сина Івана та доньки Олександри.

42

Іван Мазепа вчився в Києво-Могилянському колегіумі, згодом – вєзуїтському колегіумі у Варшаві. Пізніше, з волі батька, був прийнятий придворі польського короля Яна Казимира, Іван став королівським пажем, зумівшвидко завоювати прихильність короля, завдяки чому їздив вчитися вєвропейські країни: в Італію, Німеччину, Францію. У 1665 Мазепа зайнявпосаду Чернігівського підчашого, а в 1669 він став ротмістром гвардіїгетьмана Дорошенка. У 1674 потрапив до запорозьких козаків, де черезкілька років став генеральним осавулом.

З 1687 гетьман Війська Запорозького лівого берега Дніпра, гетьманськубулаву отримав на полтавській землі (його було обрано гетьманом наКоломацькій раді поблизу Полтави).

З 1704, після об’єднання територій Лівобережної та ПравобережноїУкраїни, – гетьман війська Запорозького обох сторін Дніпра (1687-1708).

Другий в російській історії кавалер ордена Андрія Первозванного з1700. Князь Священної Римської імперії з 1 вересня 1707.

Тривалий час був одним з найближчих сподвижників російського царяПетра I і багато зробив для економічного підйому Лівобережної Січі.

За військові заслуги королем польським Августом Сильнимнагороджений орденом Білого Орла. І. Мазепа був першим українськимгетьманом, який незмінно тримав гетьманську булаву протягом майже 22років (8081 днів). Цей період характеризувався економічним розвиткомУкраїни-Гетьманщини, стабілізацією соціальної ситуації, піднесеннямцерковно-релігійного життя та культури.

На кошти І. Мазепи побудовано величні храми у Києві, Глухові,Батурині, Чернігові, монастирі на Полтавщини й Чернігівщини. Зокрема, натериторії Полтавщини на кошти Мазепи споруджено Преображенськийсобор (1687–1694) і трапезну Мгарського монастиря (поблизу м. Лубни),Полтавський хрестовоздвиженський монастир, собор Петра і Павла та СвятоїТрійці (1695) Густинського монастиря (тепер Прилуцького районуЧернігівської області), кафедральний Вознесенський собор (1695-1698) ідзвіницю у Переяславі.

Водночас гетьманськими універсалами закріплювалися маєтностімонастирів Полтавщини: Полтавському хрестовоздвиженському монастиревівід 1 жовтня 1702 було видано Універсал гетьмана Мазепи на грунти над р.Орчик і від 15 лютого 1704 на с. Петрівку з млинами; Великобудищанськийжіночий монастир (біля Диканьки) отримав Універсал Мазепи від 11 січня1688 року на володіння селом Чернечий Яр та на два млини; ЛубенськомуМгарському монастиреві Мазепа підписав шість універсалів: зокрема 19грудня 1687 підтвердив права на володіння селами В’язівок, Вільшанка,Лука, Хитці, Мгар, Піски.

На початку XVIII ст., в умовах Північної війни (1700-1721), гетьман І.Мазепа в союзі з польським королем Станіславом Лещинським та шведськимкоролем Карлом ХІІ здійснив спробу реалізувати свій військово-політичнийпроект, метою якого був вихід з-під протекторату Московської держави іутворення на українських землях незалежної держави. У 1708 таємно

43

перейшов на бік противника Російської держави в Північній війні –шведського короля Карла XII, майже за рік до його розгрому російськоюармією. Полтавська полкова і сотенна старшина підтримала І. Мазепу:родина колишнього полтавського полковника Павла Герцика, полковийобозний Дорош Дмитрович із сином Леонтієм, полковий суддя ІванКрасноперич. Про те, що полтавський полк пішов за Мазепою, свідчитьуніверсал гетьмана І. Скоропадського від 13 липня 1709: «Відомо нам,гетьману, що під час зради Мазепиної многі полку полтавського військові іпосполиті люди, зваблені будучи хитрістю Мазепи… стали противитисявійськовим порядкам». Тож за підтримку Мазепи рядовим козацтвомполтавського полку з наказу Петра І російський військовий загін Яковлєваповністю знищив населення містечок Маячки, Нехворощі, Кишеньки,Келеберди, Переволочни. Вирішальна битва відбулася під Полтавою 27червня 1709. За зраду присязі відданий громадянській страті з позбавленнямтитулів і нагород, які він отримав від царя. У 1709 Петро I наказаввиготовити в єдиному екземплярі Орден Іуди, яким припускали нагородитиМазепу за зраду російського царя. Російська православна церква піддалаІвана Мазепу анафемі. Втікаючи після поразки від переслідування російськоїкінноти, Мазепа і Карл XII знайшли притулок у Молдові, щоналежала Османській імперії. Помер Іван Мазепа 21 або 22 вересня 1709 уселі Варниця біля міста Бендери, де і був похований. Згодом перепохованийв Галаці (нині Румунія).

Іван Мазепа – головний герой багатьох творів світової й українськоїлітератури та мистецтва. Йому присвячено 186 гравюр, 42 картини, 6скульптур. Найвідоміші літературні творіння про гетьмана належать перуДж. Байрона, В. Гюго, Ю. Словацького, О. Пушкіна, Ф. Булгаріна, Г. Асакі.у Полтаві на честь Івана Мазепи періодично проводиться фестиваль «Мазепа-фест». За переказами, тривалий час у Полтавському вознесенськомумонастирі черницею служила хрещениця І. Мазепи Мотря ВасилівнаКочубей (1688-?), похована у Полтаві (могила не збереглася).

Олександра Марінеска вулиця (колишня назва Маршала Кулика вулиця)Марине́ско Олександр Іванович (2 (15) січня 1913, Одеса – 25 листопада1963, Ленінград) – командир Червонозоряного підводного човна С-13 Червонопрапорної бригади підводних човнівЧервонопрапорного Балтійського флоту, капітан 3-го рангу, відомий за«Атакою сторіччя», коли був потоплений німецький корабель «ВільгельмҐустлофф» (з екіпажем близько 9000 осіб. Герой РадянськогоСоюзу (посмертно, 1990).

Оксани Мешко вулиця (колишня назва Клари Цеткін вулиця).Мешко Оксана Яківна (30.01. 1905, м-ко Старі Санжари Полтавськоїгубернії, нині с. Старі Санжари Новосанжарського району Полтавської

44

області – 02.01. 1991, Київ) – правозахисниця, учасниця опозиційного руху вУкраїні в повоєнний період, фактичний голова Української Гельсінськоїгрупи в період масових арештів з боку КДБ в кінці 1970-х. Мати ОлександраСергієнка, сестра Катерини Мешко.

Закінчила хімічний факультет Інституту народної освітив Дніпропетровську (1931). Під час навчання вийшла заміж за викладачаінституту Федора Сергієнка – колишнього члена Української комуністичноїпартії (боротьбистів). За час навчання декілька разів виключалась з інституту«за соцпоходження» та знову добивалась свого поновлення.

Як родичку «ворогів народу» в 1937 Оксану Мешко звільняють «заскороченням» з хімічної лабораторії Інституту зернового господарства. 19лютого 1947 заарештована у Києві на Львівській площі за звинуваченням унамірі разом із сестрою Вірою вчинити замах на першого секретаря ЦККП(б)У Микиту Хрущова. Вирок – 10 років виправно-трудових таборів.У 1947–1954 – в'язень радянських таборів в Ухті (Республіка Комі). У 1954комісована як недужа. 11 липня 1956 отримала реабілітаційне посвідчення.22 травня 1972 заарештована у справі сина – Олеся Сергієнка.

Один із членів-засновників Української гельсінської групи. У 1979члени УГГ Оксана Мешко, Ніна Строката та Ірина Сеник оприлюднилидокументи про фабрикування кримінальних справ проти дисидентів, прочисленні факти «ескалації державного терору і наклепів проти учасниківправозахисного руху в Україні». 14 жовтня 1980 новий арешт, допити таповторна «судово-медична експертиза» у психіатричній лікарні.

Звинувачувалась у антирадянській агітації та пропаганді. У січні 1981отримала вирок – півроку ув'язнення і п'ять років заслання. Етапована домістечка Аян (Хабаровський край) на березі Охотського моря.Наприкінці 1985 повернулася із заслання, мешкала у Києві.

Оксана Мешко – один із провідників Української Гельсінської Спілки,створеної 7 липня 1988 на основі Української Гельсінкської Групи, членКоординаційної Ради. У червні 1990, насамперед її зусиллями, поновленоправозахисну діяльність, створено Український комітет «Гельсінкі-90».

Похована 5 січня 1991 на Байковому кладовищі в могилі мами. У 1995на кошти, зібрані громадськістю, на могилі встановлені два козацькі хрести,які витесав з каменю Микола Малишко. Нагороджена орденом «Замужність» I ст. (2006) (посмертно).Література: Мешко О. Між смертю і життям. – К.: НВП «Ява», 1991. – 90 с.

Микитський провулок (колишня назва Радянської армії провулок).Історична назва провулку.

Івана Миколайчука вулиця (колишня назва Ярослава Галана вулиця).Миколайчук Іван Васильович (15.06.1941, с. Чорториї Кіцманськогорайону Чернівецької області – 03.08.1987, м. Київ) – визначний український

45

кіноактор, сценарист і режисер, заслужений артист УРСР (з 1968),Лауреат Шевченківської премії (1988)

У 1957 закінчив студію при Чернівецькому драматичному театрі ім. О.Кобилянської, працював у цьому ж театрі. Після закінчення у 1965Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карогопрацював на Київській кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка. Ролі уфільмах: Тарас Шевченко («Сон», 1964 р.), Іван («Тіні забутих предків»,1964), Петро («Білий птах з чорною ознакою», 1971, співавтор сценарію)тощо. Знімався у фільмах «Захар Беркут» (1972), «Анничка», «Тривожниймісяць вересень» та ін. Поставив фільми «Вавілон-ХХ» (1979, за романом«Лебедина зграя» В. Земляка; співавтор сценарію, автор музичногооформлення, роль Фабіана), «Така пізня, така тепла осінь» (1982, успівавторстві з В. Коротичем).

У с. Чорториї створено меморіальний музей митця. У 1988 посмертноМиколайчуку було присвоєно Державну премію України ім. Т. Шевченка. В1991 у Києві була опублікована книга спогадів про Івана Миколайчука,сценарії його фільмів та інтерв’ю з ним.Література: Довідник з історії України (А-Я): Посібник для середніх загальноосвітніхнавчальних закладів / За заг. ред. І. Підкови, Р. Шуста. – 2-ге вид., доопр. і доповн. – К.:Генеза, 2001. – С. 469.

Миргородський провулок (колишня назва Радгоспівський провулок).Миргородський провулок - історична назва.

Михайлівський Яр вулиця (колишня назва Воровського вулиця).Михайлівський Яр - історична назва вулиці. Вулиця розміщена у колишньому передмісті Кобищани. Увійшла до межміста на початку ХХ століття. Прилягає до вул. Панаса Мирного (колишньоїДалекої Кобищанської). Названа через розміщення тут однойменного яру –відгалуження найбільшого Кобищанського яру. Це єдина в Полтавімісцевість, яка в «Генеральному описі Лівобережної України 1765-1769 рр.»описувалася не за вулицями, а за розміщенням в тому чи іншому яру –«Клетному», «Кобезчанскому», «Очеретянскому». Чи пов’язана назва зіменем особи, що тут проживала, чи закріпилася з інших причин, – наразі невідомо.

Небесної сотні вулиця (колишня назва Леніна вулиця).Присвячена усім загиблим Героям України під час Революції Гідності 2013-2014 (двоє Героїв – з Полтавщини) та всім тим, які віддали своє життя та здоров'я за ідею Великої вільної, європейської України.

46

Новобудовна вулиця (колишня назва Комінтерну вулиця).Назву отрималам внаслідок проведеного опитування за ініціативоюмешканців вулиці.

Віктора Носова провулок (колишня назва Волочаєвський провулок).Носов Ві́ктор Васильович (1940 – 2008) – український футболіст і тренер, у1968–1972 рр. грав за ФК «Будівельник» (Полтава). Працював тренером іголовним тренером ФК «Ворскла». Майстер спорту СРСР, заслуженийтренер України. Працював тренером і головним тренером донецького «Шахтаря» (1977–1985,володар Кубка СРСР 1980 і 1983 року, срібний призер чемпіонату СРСР 1979року). Тренував команди: «Шахтар» (Макіївка), «Колос» (Полтава) (1973-1974), «Кривбас» (Кривий Ріг), «Пахтакор» (Ташкент), «Зоря»(Ворошиловград), «Динамо» (Ставрополь), «Верес» (Рівне), «Ворскла-2»,«Ворскла» (17 червня 2005 – липень 2007).

Патріарха Мстислава вулиця (колишня назва Карла Лібкнехта вулиця).Мстислав, Патріарх (у миру – Скрипник Степан Іванович; 10.04.1898, м.Полтава – 11.06.1993, Канада, похований 23.06.1993, Бавнд-Брук, США) –державний, політичний, громадській і релігійний діяч. Патріарх.

Проживав у м. Полтава у батьківському будинку по вул. Трегубівській(нині вул. Карла Лібкнехта; будинок зберігся), навчався у Першійполтавській гімназії. Свій життєвий вибір зробив ще у молодому віці і йогосамопосвята гартувалася у боях за Самостійну Державу в 1917-1921.

У 1920-1930 разом з іншими військовими УНР був інтернований дотабору в Каліші. Навчається у Варшавському інституті політичних наук(закінчив 1930), працює на Галичині і Волині. У цих краях він знаходить нетільки тимчасовий притулок, а й реалізується, певною мірою, як громадськийі політичний діяч. Особливо полюбився Степан Скрипник волинянам, іочевидним визнанням його здібностей було те, що протягом десяти років(1929-1939) він обирається від них депутатом до сейму Польщі. Упередвоєнні роки Степан Скрипник був постійним членом президіїтовариства ім. Петра Могили в м. Луцьку, головою товариства «Українськашкола» у м. Рівному.

У травні 1942 Степан Скрипник приймає чернечий постриг з ім’ямМстислав. У червні 1942 відвідує Переяславщину, Кременчук, Лубни, Хорол,Миргород, Полтаву, Харків. Владика намагався підтримати кожнувідроджену парафію у селі чи у містечку. Така допомога була особливопомітною і пам’ятною для віруючих краян. Тільки в Полтаві у липні 1942владика Мстислав висвятив близько 20 священників, взяв участь увидавничій діяльності Полтавської Єпархіальної Ради. За допомогоюУкраїнського Червоного Хреста йому вдалося роздобути в рідному містінавіть папір для друкування Євангелія та молитовника.

47

Однак ці подорожі тривали недовго. Окупаційна служба безпекипильно стежила за кожним кроком одного з найдіяльніших православнихєпископів. І після підписання ієрархами УАПЦ 8 жовтня 1942 у ПочаївськійЛаврі «Акта Поєднання», що декларував зміцнення і офіційне визнанняУкраїнської Автокефалії, єпископа Переяславського Мстислава заарештуваланімецька влада. Його змусили виїхати спочатку до Житомира, згодом доКиєва, Чернігова, Прилук. Навесні 1944, відчуваючи переслідування інебезпеку, з наближенням фронту майже вся ієрархія УАПЦ подалася веміграцію до Західної Європи, а потім і до Північної Америки.

Навесні 1947 Собор єпископів УАПЦ у діаспорі схвалив подякуВладиці Мстиславу за віддану службу церкві і підніс його до сануархієпископа. Того ж року запрошенням він виїжджає до Канади (працює тамтри роки як архієпископ УГПЦ), а 1950 перебирається до США і стаєпомічником митрополита Іоана, першоієрарха УП Церкви в цій країні. Тутсповна проявилися його організаторські здібності церковного діячанайвищого рівня.

Очоливши виконавчу владу, як голова консисторії він досить закороткий час зміг не тільки оживити українознавче життя при парафіях, а йзміцнити Церкву організаційно. За його підтримки значно активізуваласянаукова і відповідно видавнича діяльність УАП Церкви. Та найбільшимдосягненням опального полтавця, на думку багатьох дослідників, вважаєтьсяпобудова «Українського Єрусалима», або «Українського пантеону» в Бавнд-Бруці біля Нью-Йорка. Завдяки Владиці Мстиславу в цій місцевості церкваспромоглася придбати собі велику ділянку. Відтоді тут постав осередоквсього життя УП Церкви США. Сюди було перенесено консисторію та іншідуховні установи. До комплексу також увійшли: музей, бібліотека, архів,видавництво з власною друкарнею, українська православна семінарія СвятоїСофії. Багатолітню діяльність Владики Мстислава високо оцінивнадзвичайний Собор УАПЦ, який відбувся 1969. На ньому архієпископаМстислава було одностайно обрано митрополитом. Він очолив двімитрополії, активність його аж ніяк не знизилась. З властивою енергією вінкерує життям УАПЦ в Європі, Австралії та Північній Америці. Коли жнастає час – благословляє і третє відродження УАПЦ в Україні. Саме вавтокефальній церкві він убачає символ і гарантію незалежності своєїБатьківщини. На Всеукраїнському Соборі духовенства і мирян 5-6 червня1990 митрополита Мстислава було одностайно обрано Патріархом Київськимі Всієї України. А 17 листопада 1990 у храмі Святої Софії в Києві відбулосяйого урочиста інтронізація. Мстислав Перший став не тільки першимПатріархом в Україні, а й найстаршим за віком Патріархом, з найбільшимчасом перебування в сані архієрея в історії Християнської Церкви.Література: Степовик Д. В. Патріарх Мстислав: Життя і архіпастирська діяльність. К.:Мистецтво, 2007. – 448 с.; Патріарх Мстислав: «І Бог у нас один! І Батьківщина, землярідна у нас одна!» /Інтерв’ю з прот. М. Храпачем, Ю. О. Самойленком, Т. П. Пустовітомвзяла Л. Віценя // Зоря Полтавщини. – 2015. – 3 липня. – №88-90(22618-22620). – С. 6.

48

Пилипа Орлика вулиця (колишня назва Паризької комуни вулиця) Орлик Пилип Степанович (21 (11).10.1672–05.06(26.05). 1742) – гетьманВійська Запорозького та Правобережної України (1710 – 1714), гетьманУкраїни в еміграції (1714–1742). Народився в с. Косута (нині Вілейський р-н,Мінської обл., Білорусь) в шляхетській родині чесько-литовсько-польськогопоходження. Навчався в єзуїтській Віленській академії, 1694 закінчивКиївський колегіум. 1698–1700 працював писарем у канцелярії митрополитаКиївського, Галицького та всієї Малої Росії Варлаама Ясинського. З 1700 по1706 перебував на посаді старшого військ. канцеляриста, а згодом –управляючого справами Генеральної військової канцелярії. 1707 ставгенеральним писарем в уряді гетьмана І. Мазепи. Підтримував І. Мазепу вйого намаганні створити спілку за участю Польщі та Швеції дляунезалежнення України від влади Петра I. Після поразки військ уПолтавській битві 1709 і смерті І.Мазепи Орлик був обраний на козацькійраді у Бендерах (Молдова) гетьманом Війська Запорозького (16 (5) квітня1710). Тоді ж між ним і козацькою старшиною було укладено угоду підназвою «Пакти і Конституції законів, вольностей Війська Запорозького»1710. Протягом наступних 4-х років намагався з допомогою військовихпоходів та дипломатичних заходів поширити свою владу на Правобережну таЛівобережну Україну. На посаді гетьмана уклав союзні договори зі Швецією(1710), Османською імперією та Кримським ханатом (1711, 1712). Однак незміг досягти реальної влади над українськими землями. 1714 переїхав доШвеції, 1720 – Австрії, а згодом — Чехії. З 1734 жив у Салоніках (Греція),потім – у Молдові. Перебуваючи в еміграції, шукав підтримки у різнихдержав з метою відновлення своєї влади над Українською козацькоюдержавою. Помер у м. Ясси (нині місто в Румунії). Його старший синГригорій Орлик став державним та військовим діячем Франції.Література: Полонська-Василенко Н. Історія України. Том 2. Від середини ХVІІ століттядо 1923 року. – К.: «Либідь», 1992.

Кирила Осьмака вулиця (колишня назва Баумана вулиця).Осьмак Кирило Іванович (09.05.1890, с. Шишаки Полтавської губернії,нині смт Шишаки райцентр Полтавської обл. – 16.05.1960) – діяч УкраїнськоїЦентральної Ради, діяч ОУН, Президент Української Головної ВизвольноїРади. Навчався у Шишацькій народній та Миргородській повітовій школах,Полтавському реальному училищі. Вищу освіту здобув у Московськомусільськогосподарському інституті (1910–1916). Значиться серед тих, хто в березні 1917 створив Центральну Раду –тимчасовий парламент України. З 1917 працював у Генеральномусекретаріаті земельних справ, завідував видавничим відділом. Агроном,організатор кооперативів. У міжвоєнний період займається розвитком

49

сільського господарства. Був тричі заарештований за антирадянськудіяльність та депортований до Росії. У 1940 повертається в Україну. У жовтні1941 в Києві було створено Українську національну раду, Кирило очолив уній відділ земельних справ і створив Бюро кооперативного товариства«Сільський господар». Допомагав продовольством українським підпільникамі членам похідних груп ОУН. Підтримував зв'язок з антифашистськимукраїнським підпіллям упродовж усієї окупації Києва Наприкінці вересня 1943 з другою дружиною і дворічною донечкою приїхавдо Львова. 11–15 липня 1944 відбувся Великий збір УГВР, обрали президіюта Генеральний секретаріат – підпільний парламент та підпільний урядвоюючої України. Головою президії та президентом УГВР обрали КирилаОсьмака (псевдонім – Марко Горянський). 23 серпня 1944 відбулася сутичкаміж відділами УПА та частинами Червоної армії. Кирило Осьмак бувпоранений, 12 вересня 1944 під час облави, влаштованої НКВС, КирилаОсьмака заарештували. Перебуваючи під слідством, Кирило Осьмак довгийчас видавав себе за іншу людину. Проте, завдяки свідченням тих, хтозустрічався з ним до і під час війни, його було ідентифіковано і засуджено.Весь цей час Кирило Осьмак перебував у Владимирському централі (1948–1960), де й загинув 16 травня 1960. 1994 реабілітований Генеральноюпрокуратурою України «як безпідставно репресований у 1948 році». У смт Шишаки на честь Осьмака встановлено пам’ятний знак.Література: Шаповал. Ю. Кирило Осьмак: Життя і доля // Архівний збірник до 80-річчяДержавного архіву Полтавської області. Матеріали наукової конференції. – Полтава.:«Полтава», 1998. – С.147-174.

Парк Воїнів-афганців (колишня назва Парк воїнів-інтернаціоналістів).Назву отримав внаслідок проведеного опитування за ініціативою мешканцівміста.

Парк Студентський (колишня назва Парк імені Ленінського комсомолу).Назву отримав внаслідок проведеного опитування за ініціативою мешканцівміста.

Симона Петлюри вулиця (колишня назва Артема вулиця).Петлюра Симон Васильович (10 (23).05.1879, м. Полтава – 25.05.1926, м.Париж) – видатний український державний, громадсько-політичний діяч,публіцист; член Центральної та Малої Рад, генеральний секретар військовихсправ, головний Отаман армії УНР, голова Директорії УНР.

Походив із давньої козацько-священицької родини, проживав у Полтавіу батьківському будинку по вул. Завгородній, 20 (нині перехрестя вулицьАртема – Зигіна). Після закінчення Полтавського духовного училищанавчався у Полтавській духовній семінарії (1895–1901), з якої буввиключений за вияв революційно-національних настроїв і запрошення до

50

семінарії композитора М. Лисенка. З 1900 – член Революційної українськоїпартії (РУП). Під загрозою арешту восени 1902 С. Петлюра виїхав на Кубань,де працював учителем, архівістом, був членом Чорноморської вільноїгромади РУП у Катеринодарі. Кілька місяців навчався на університетськихкурсах українознавства у Львові, якими керував М. Грушевський. На поч.1906 С. Петлюра редагував у Петербурзі часопис «Вільна Україна». З липня1906 – секретар київської газети «Рада», а від літа 1907 до 1908 –співредактор соціал-демократичного часопису «Слово». З 1912 – редакторросійськомовного журналу «Украинская жизнь» (м. Москва), в якомудрукувалися М. Грушевський, Д. Донцов, С. Русова, С. Єфремов та ін.

У роки Першої світової війни 1914 – 1917 – працівник Союзу земств іміст, голова Українського військового комітету Західного фронту у Мінську.

У період української революції С. Петлюра стає одним із їїпровідників: з березня 1917 – член Української Центральної Ради, з травня –Генеральний Секретар військових справ. У січні-лютому 1918, сформувавшиГайдамацький кіш Слобідської України, він бере активну участь упридушенні більшовицького повстання у Києві. За Гетьманату очолюєКиївське губернське земство і Всеукраїнський союз земств, організовуєупорядкування могили Т. Шевченка і Чернечої гори у Каневі.

За антигетьманський маніфест Всеукраїнського союзу земств у липніПетлюру заарештовують, але під час повстання проти гетьманського режимуу листопаді 1918 його звільняють із в’язниці і обирають до складу ДиректоріїУНР. З листопада 1918 С. Петлюра – Головний отаман армії УНР, а з лютого1919 – голова Директорії УНР. На чолі об’єднаних українських збройних сил30 серпня 1919 С. Петлюра здобуває Київ, а 05 грудня 1919 виїжджає доВаршави для організації військово-політичного союзу з Польщею протибільшовицької Росії. З листопада 1920 С. Петлюра керує роботою екзильногоуряду УНР у Польщі (Тарні, Ченстохові, Варшаві). 31 грудня 1923 виїжджаєдо Австрії, а згодом – до Угорщини та Швейцарії. У жовтні 1924 оселяєтьсяу Парижі, де організовує видання тижневика «Тризуб», продовжуєвиконувати обов’язки голови Директорії УНР і Головного отамана УНР.

Підступно вбитий більшовицьким агентом С.-Ш. Шварцбардом 25травня 1926. Похований на кладовищі Монпарнас у Парижі. Сестри ПетлюриМаріанна та Феодосія були репресовані радянською владою у 1937, будинокродини Петлюр у Полтаві було націоналізовано, згодом зруйновано.

2006 на будинку колишньої Полтавської духовної семінарії (нинінавчальний корпус Полтавської державної аграрної академії) по вул.Сковороди 1/3 встановлено меморіальну дошку С. Петлюрі.Література: Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради.Бібліографічний довідник. – Київ, 1998. – С. 50-62; Ротач П. Розвіяні по чужині: полтавціна еміграції. – Полтава: Верстка, 1998. – С. 116-117.

51

Підмонастирська вулиця (колишня назва Нариманівська вулиця)Історична назва, названа за трасуванням, адже є шляхом з Подолу доПолтавського Хрестовоздвиженського монастиря, проходячи місцевістю, щомала аналогічну назву з середини XVII ст. Упродовж XVIII- початку ХХ століть назви не змінювала. Під цією назвоювідома й в «Генеральному описі Лівобережної України 1765-69 рр.» та«Топографічному описі Малоросійської губернії 1798-1800 рр.».

Подільський район (колишня назва Ленінський район).Назву отримав внаслідок проведеного опитування мешканців міста.

Подільський узвіз (колишня назва Радянський провулок).Назву отримав внаслідок проведеного опитування мешканців міста.

Леоніда Полтави вулиця (колишня назва Тельмана вулиця).Леонід Полтава (справжнє прізвище – Пархомович, 24.08.1921, м. Ромни –19.04.1990, Нью – Йорк, США) – видатний письменник української діаспори. Опинившись далеко від рідного краю, взяв собі як літературний псевдонімназву малої батьківщини – Полтава – і гідно проніс його над світом.Журналіст радіо «Свобода» та радіо «Голос Америки». Драматург, редактореміграційних видань української діаспори, дитячий поет. Член еміграційнихспілок ОУП «Слово» та АДУКу – Асоціації Діячів Української Культури.Жертва комуністичного сталінського терору (батька вбили працівники НКВССРСР, переслідували матір). Народився в родині сільського лікаря Едуарда Адамовича Пархомовича,мати Любов Іванівна – учителька. Навчався у Ніжинському учительськомуінституті (1940). В часи ІІ світової війни – активіст культурницького руху,кореспондент українських видань Ромен та Харкова. Згодом, у підпіллі, учислі остарбайтерів у Німеччині. Опинявся кількаразово в концтаборах; уповоєнні роки – у таборах для біженців у Німеччині. Жив кілька років уПарижі, потім у Мадриді очолює український відділ Іспанського радіо,згодом працює на радіо «Свобода» у Мюнхені. З 1958 – у США, де працює вукраїнській редакції радіо «Голос Америки», редагує газету «Свобода». 1946-го виходить його перша збірка «За мурами Берліну», до якої ввійшли поезіїчасів ІІ світової війни, а 1948 – збірка «Жовті каруселі». 1952 у Мюнхенібуло видано невеличку збірку його новел під назвою «У вишневій країні».Згодом за океаном виходять ще чотири поетичні збірки: «Біла трава»,«Вальторна», «Із еспанського зшитка», «Смак Сонця». У 1953 виходитьзбірка «Українські балади», а у 1958 – «Римські сонети», «Семен Якерсон зУкраїни» (5–7 березня 1966 , Вашінгтон) – поема про сотника АрміїУНР Семена Якерсона. Леонід Полтава – чудовий дитячий поет, на творахякого виростали покоління українців Західної Європи та Америки. Ось деякі

52

з його дитячих книжок: «Котячий хор», «Подорожі і пригоди Миклухи-Маклая», «Абетка веселенька для дорослих і маленьких», вірші, казки,поеми, оповідання, лібретто оперет «Лис Микита», «Лісова царівна»,«Мавп’ячий король», «Лисячий базар». Прикметний твір-хроніка –історичний роман «1709» про часи воєнно-політичного виступу гетьманаІвана Мазепи, українсько-шведського союзу та війну з московським царемПетром першим. Похований на українському православному цвинтарі Св.Андрія у Саут-Баунд-Бруку, штат Нью-Джерсі.Література: Ротач П. Розвіяні по чужині: полтавці на еміграції. – Полтава: Верстка, 1998. –С. 121-122.

Івана Прийми провулок (колишня назва Дундича 3-й провулок)Прийма Іван (186? – 1921, Харків) – громадський і освітній діяч, учасниквизвольних змагань 1917–1921.

Родом із Галичини. Директор української гімназії у м. Яворів (теперрайцентр Львівської обл.). Після захоплення Галичини російськимивійськами під час 1-ї світової війни насильно вивезений до Полтави,тримався у полтавській в’язниці. Звільнений завдяки В. Г. Короленку, В. Н.Андрієвському та П. І. Чижевському. Працював у Полтавській МіськійУправі. У 1917 І. Прийма був призначений директором Полтавськоїукраїнської гімназії імені І. Котляревського – першої української гімназії наПолтавщині і другої в Україні. Керував позашкільною освітою. Стояв на чоліполтавської «Просвіти» після відновлення її роботи. Після захопленняПолтави більшовиками – член повстанського комітету. Навесні 1921заарештований і вивезений до Харкова. Помер у харківській в'язниці відтифу, попередивши розстріл

Саші Путрі вулиця (колишня назва Плеханова вулиця).Путря Олександра Євгеніївна (02.11. 1977, Полтава – 24.01. 1989, Полтава) –українська художниця, яка в дитячому віці створила велику кількість творівмистецтва, що згодом отримали широке висвітлення.

Донька полтавського художника Євгенія Васильовича Путрі тавикладачки музичного училища Вікторії Леонідівни Путрі. В дитячому садкуОлександра не навчалась, батько-митець надавав перевагу домашньомувихованню, хоча початково і не надавали особливого значення захопленнямдочки. З юного віку Олександра захопилась культурою Індії. Перші художніроботи Олександра Путря почала малювати в три роки. У віці 5 роківОлександрі був поставлений діагноз – лейкемія, від якої вона і померла у віці11 років. За життя Олександра створила 2279 робіт – 46 альбомів змалюнками, шаржами та віршами, чеканки, вишивки, дрібні виробиз пластиліну, саморобні шиті іграшки, вироби з намистин і кольоровогокаміння, випалювання по дереву. Після смерті Саші Путрі виставки їїмалюнків експонувалися більше ніж в 50 країнах світу. В 1998 Сашунагороджено (посмертно) золотою медаллю Христа Спасителя, а в 2000 –

53

орденом Святого Миколи Чудотворця «За примноження добра на Землі».У 2001 Президія всеіндійської дитячої фундації «Nehru BalSamiti» присудила їй свою почесну міжнародну нагороду.

З 1989 відбулося понад сто персональних виставок Саші Путрі убагатьох країнах світу, про дівчинку було знято декілька документальнихфільмів і написана документальна повість. На стіні дитсада, де вонавиховувалася, встановлена меморіальна дошка. У Полтаві працює Дитячахудожня галерея імені Саші, в якій за допомогою Фонда захисту і підтримкиталановитих дітей проходять міжнародні конкурси дитячого малюнка. Прожиття і творчість художниці знято низку фільмів, видано книги.

Пчілки Олени вулиця (колишня назва Луценка вулиця).Пчілка Олена (літ. псевдонім Драгоманової – Косач, Ольги Петрівни17(29).06.1849, м. Гадяч, нині райцентр Полтавської області – 04.10. 1930, м.Київ) – українська письменниця, мати Лесі Українки, член-кореспондент АНУРСР.

Народилась у дрібнопоміщицькій родині. Навчалася у Києві в Зразковімпансіонішляхетних панночок під доглядом старшого брата МихайлаДрагоманова. Писати почала під впливом М. Старицького.

1868 Ольга Петрівна виходить заміж і з того часу живе на Волині. Тутвона збирає високої цінності етнографічний матеріал, видрукуваний 1876 підназвою «Український орнамент». Пізніше опублікувала розвідку «Вислід проволинські порядки». Інтерес до народної творчості письменниця не втратиладо кінця життя. Як відомо, вже за радянської влади, з 1921, вона працювалачленом Комісії етнографії та історії громадських течій АН УРСР. Яквидатного знавця в цій галузі, 1927 її обрали членом-кореспондентомАкадемії наук УРСР.

Олена Пчілка писала прозу (повісті й оповідання), вірші, п’єси. В 1886році вийшла збірка «Думки-мережанки», складена з ліричних творів,переспівів, байок і жартів. Трохи пізніше видала «Співомовки» СтепанаРуданського, і за це мусимо почувати до неї особливу вдячність, бо невідомо,чи хто інший зробив би цю послугу, чи співомовки загинули б.

З середини 1890-х років письменниця часто живе в Гадячі. Намальовничій околиці міста, в Зеленому гаю, вона будує для хворої дочкихату, і з того часу Леся Українка майже щоліта тут відпочиває, пише втори,приймає в себе Ольгу Кобилянську. Скромні прибутки з батьківськогогосподарства в Гадячі Олена Пчілка віддає на видавничу справу. В кінці 1905року вона разом з Панасом Мирним та іншими полтавськими діячамипочинає випускати український журнал «Рідний край», а трохи згодом(перебравшись до Києва) ще й додаток до цього журналу «Молода Україна».

Після смерті Лесі (до того вона втратила сина Михайла, тежписьменника, що виступав під псевдонімом Обачний, і чоловіка) ОльгаПетрівна перебирається до Гадяча, тут займається літературною працею,редагує «Газету Гадяцького земства». В цей час виходять з друку «БайкиОлени Пчілки для сім’ї і школи» (Катеринослав, 1918), «Оповідання з

54

учительського життя» (Гадяч, 1917), «Зелений гай. Вірші й казки» (Гадяч,1918) тощо. Вона самовіддано працювала в галузі дитячої літератури, її ім’я ітвори були досить популярними серед юних читачів. Для них вона написалап’єси «Весняний ранок Тарасовий», «Киселик», «Казка Зеленого гаю».

Прожила Олена Пчілка життя з почуттям палкої любові до України іненависті до її поневолювачів. Дуже добре сказав про неї польський учений-україніст Флоріан Неуважний: «Якщо й були полемічні «пере хльости» впубліцистичних виступах цієї пристрасної, енергійної, діяльної жінки, товони з’ясовуються «свинцовими мерзостями» царського гніту». Почуттямповаги до інших народів сповнені численні переклади Олени Пчілки зросійської, польської, німецької, французької та інших мов.

Слідом за Шевченком (в сім’ї Драгоманових був культ Шевченка, а самаОльга Петрівна присвятила Кобзареві зворушливий і дзвінкий вірш «НаШевченковій могилі») Олена Пчілка дбала про збагачення українськоїлітературної мови. Їй ми зобов’язані за творення таких нині широковживаних слів, як «переможець», «променистий» та ін.

Після тривалої перерви у видавництві «Дніпро» 1972 року вийшла збіркаОлени Пчілки під назвою «Твори». Широку вступну статтю до книжкинаписали Є. Шабліовський та О. Ставицький. Цінним критичнимдослідженням є праці харківського дослідника Андрія Чернишова «Матиневмирущої Лесі» («Прапор», 1969, №7) та «Олена Пчілка» у його збірці«Невмирущі» (Харків, 1970).Література: Ротач Петро. Матеріали до українського біографічного словника «ЛітературнаПолтавщина» // Архіви України. – 1968. – №2. – С. 110.

Революції Гідності вулиця (колишня назва Революційна вулиця).Названа на честь Революції Гідності 2013-2014 та на честь Героїв, які віддалисвоє життя та здоров'я за ідею Великої вільної, європейської України.

Родини Іваненків провулок (колишня назва Пролетарський провулок).Іваненко Дмитро Олексійович (літ. псевд. Аріель, Спокійний, Д. Попович;1859 – 01.01.1943, Свердловськ, нині РФ) – український письменник,журналіст. Походив із родини священиків. Закінчив юридичний факультетКиївського університету. Від 1889 – редактор неофіційної частини газети«Полтавские губернские ведомости». Завдяки Іваненку газета сталащоденною й набула громадсько-літературного спрямування.Редактор газет «Полтавський вісник» (1902–1907), «Полтавский голос»(1907–1915). Потім (за радянської влади) викладав українську та російськулітератури в трудовій школі м. Полтави. Автор театральних рецензій, статей,фейлетонів, сатиричних віршів. Донька – Іваненко Оксана Дмитрівна (1906, Полтава – 1997, Київ) –українська дитяча письменниця та перекладачка. Мати дитячої письменниціВалерії Іваненко. Лауреат літературної премії імені Лесі Українки (1974; заповість «Рідні діти», роман «Тарасові шляхи» та «Лісові казки»). Лауреат

55

Шевченківської премії (1986; за книгу «Завжди в житті»). Нагородженаорденом Дружби народів, трьома орденами «Знак Пошани», медалями. Син – Іване́нко Дмитро́ Дми́трович (1904, Полтава – 1994, Москва) –видатний фізик-теоретик, автор протон-нейтронної моделі атомного ядра.Народився в Полтаві. 1920 закінчив Полтавську першу гімназію. Чотири разиномінувався на Нобелівську премію з фізики. Література: Ротач Петро. Матеріали до українського біографічного словника «ЛітературнаПолтавщина» // Архіви України. – 1965. – №6. – С. 90.

Віри Роїк провулок (колишня назва Тимурівський провулок).Роїк (уроджена Сосюрко) Віра Сергіївна (25.04.1911, м. Лубни Полтавськоїгуб., тепер райцентр Полтавської обл. – 03.10.2010, Симферополь, АР Крим) – майстриня художньої вишивки, засл. художник АР Крим, засл. майстернародної творчості України (1967), Герой України (2006).

Навчалася у Полтавській Маріїнській гімназії та балетній студії, наробфаці Полтавського інституту сільськогосподарського виробництва. У1963 закінчила Московський художній інститут.

Працювала у вишивальній артілі м. Лубни. З 1945 по 1952 – працювалаінспектором соцзабезу, викладачем рукоділля у Невинномиській середнійшколі Ставропілля. З 1952 по 2010 проживала у м. Сімферополь, АР Крим.Вчителювала у середніх школах міста і керувала курсами вишивки уобласному Будинку вчителя. З 1962 – на творчій роботі, як методистобразотворчого та декоративно-прикладного мистецтва. Працювала нагромадських засадах у Будинках народної творчості та художньоїсамодіяльності профспілок, у відділі культмасової роботи обласної радипрофспілок Криму.

У 1920-х, працюючи у Лубенській вишивальній артілі, майбутнямайстриня полюбила мистецтво вишивки, Відтоді досконало оволоділа 300видами технік вишивання народів світу, водночас виробила свою власнуманеру компонування орнаментів, беручі за основу геометричний орнамент ізастосовуючи найрізноманітніші техніки вишивки: хрестик, затяганку,троянку, ляхівку, занизування, гречку, стовпчик і багато інш. Як художниквідчуває глибоко і пронизливо, і в своїх вишивках мислить, як поет, філософ,знавець глибоких народних традицій.

Створила кримську школу українського вишивання, Музей народнихумільців Криму, салон живопису самодіяльних художників Криму.Упродовж життя створила понад 300 творів за своїми орнаментами, загальнаж кількість виробів ручної вишивки складає близько 1000. Роботи Р.зберігаються у 43-х музеях різних країн світу. Учасник 140 персональнихвиставок своїх творів «Український рушничок», у тому числі у всіх обласнихцентрах України, у Росії, Німеччині, Болгарії, Польщі, Туреччині; 287загальних виставок у СРСР, Україні й за кордоном, у тому числі в Бельгії,Франції, Угорщині, Італії, Монголії, США, Хорватії.

56

Твори: рушники – «Півники» (1960), «Мереживо» (1970),«Волинський» (1971), «Полтавський» (1977), «Ніжна казка» (1980),«Сутінки» (1985), «Морозець» (1992), «Фантазія» (1995), декоративні панно –«Заповіт» (1978), «Сонечко» (1981), «Перемога» (1985), «Свято урожаю»(1994), «Пролісок» (1997), «Зачарований півень» (2000).

Автор книги «Мелодії на полотні. Спогади. Вишивки. Відгуки» (2003). Член Спілки художників СРСР, НСЖУ, Національної спілки майстрівнародного мистецтва України, почесний член ТУМ «Просвіта» ім. Т. Г.Шевченка, почесний член тов-ва вчених Криму. У 2006 засновано премію вгалузі народного мистецтва ім. В. Роїк. Звання Героя України присвоєно Указом Президента України від19.08.2006 за визначний особистий внесок у розвиток культури України,утвердження традицій національного декоративно-прикладного мистецтва,багаторічну самовіддану творчу та педагогічну діяльність. Нагородж. орденами Держави (2006), кн. Ольги 3 ст. (2001), медалямиЗа доблесну працю. В ознаменування 100-річчя з дня народженняВолодимира Ілліча Леніна» (1970), «Богдан Хмельницький» (1996),«Будівничий України» (2001), відзнакою Фонду міжнародних премій –орденом Миколи Чудотворця «За примноження добра на землі» (2003),орденом святої мучениці Варвари (2006; УПЦ), Почесними знаками ВЦРПС(1981), Почесним знаком ІІ Міжнародного фестивалю мистецтв (Туреччина,2002), знаком громадської редколегії «ЖВЛ Криму» – «Во славу Криму»(2006), Почесною грамотою Кабінету Міністрів України (2004), Почесноюграмотою «За вагомий особистий внесок у розвиток культури і мистецтва тависокий професіоналізм», Почесною відзнакою Міністерства культури імистецтв України (2005), золотими медалями республіканських виставок(1967, 1972), дипломом та грошовою премією ВДНГ УРСР (1978). ЛауреатДержавної премії АР Крим, Асоціації національних товариств і громаднародів Криму, Кримського республіканського фонду культури, премії ім. В.Г. Короленка, премії ім. Опанаса Сластьона. У Симферополі створено музей української вишивки ім. Віри Роїк. Почесна громадянка м. Лубни (2008) та м. Кобеляки Полтавської обл. Пр.: Роик В. С. Мелодии на полотне. Воспоминания. Вышивки.Отзывы. – Симферополь: Крымское учебно-педагогическое государственноеиздательство, 2003. – 240 с., ил. (бібліографія – С. 223-238).Література: Герої землі Полтавської: довідник. Вип. 3. Герої України / Упоряд. О. А.Білоусько, Т. П. Пустовіт. – Полтава: ТОВ «АСМІ». – 2012. – С. 40-41.

Петра Ротача провулок (колишня назва Соколова провулок).Ротач Петро Петрович (літ. псевд. і крипт.: П. Самотній, Петро Самотній,П. Чатор, Микола Гомін, Олександр Лоцвенко, Дідусь Петрусь, П. Р., П. Ч. таін.; 24.01.1925, хут. Калениківщина/Каленівщина Роменського пов.Полтавської губ., тепер с. Слобідка Талалаївського району Чернігівської обл.– 13.06.2007, м. Полтава) – письменник, критик, поет, прозаїк, публіцист,

57

енциклопедист, літературознавець, педагог, просвітянин, громадський діяч.Народився у селянській сім’ї, репресованій 1932. Навчаючись у старшихкласах Сильченківської СШ, почав писати вірші й друкувати їх у районнійгазеті (1940). Під час Другої світової війни – остарбайтер у Німеччині (1942–1945). У 1943 друкував поетичні й прозові твори в еміграційному журн.«Пробоєм» (Прага), 1944–1945 – у газ. «Земля» (Плауен, Саксонія, ред. Г. О.Костюк). Після служби в армії (1945–1946) протягом 40 років перебував піднаглядом і моральним тиском КДБ. Долаючи перепони, 1954 здобув вищуосвіту – закінчив іст.-філологічний факультет Полтавського педагогічногоінституту (нині університет) ім. В. Г. Короленка. До 1969 працював укультурно-освітніх закладах, відтоді до виходу на пенсію (1985) – ст.викладачем на підготовчому відділенні Полтавського інженерно-будівельного інституту (нині – Національний технічний університет ім. Ю.Кондратюка). У 1990-х брав активну участь у відродженні національноїкультури, став одним із фундаторів відновленого товариства «Просвіта»,провідником ідей національно свідомої інтелігенції м. Полтава. Ім’я Ротачастало символом незламності українського духу та національної гідності.За понад 60 років літературної праці П. Ротач опублікував у багатьохукраїнських, російських та закордонних українських періодичних вид. понад1000 статей, досліджень, рецензій, краєзнавчих розвідок, частина якихувійшла до книг «По духу брат Тараса» (1992), «Біля гнізда соловейка»(1993), «Іван Котляревський у листуванні» (1994), «І слово, і доля, іпам’ять…» (2000), «Рядки за рядками, літа за літами…» (2005) та ін. Авт. зб.віршів «Мить і вічність» (1996), «Що збулось, що не збулося…» (1998),«Крізь роки болю і надій» (1999), «Дух минувшини» (1999) та ін., довідника«Розвіяні по чужині: Полтавці на еміграції» (1998), календаря «Колоски злітературної ниви» (1999), зб. поетичних пер. «Струн поетичних дивні звуки»(2001), зб. літ.-краєзнавчих нарисів «Талалаївські етюди» (2001) та ін.Особливе місце в творчій діяльності Ротача займав Т. Г. Шевченко;дослідженням життєво-творчих зв’язків поета з Полтавщиною авторзаймався бл. 50 років, опублікувавши сотні статей, розвідок, рецензій,оглядів, заміток, а також книги: «Від Удаю до Орелі: Сторінки полтавськоїШевченкіани» (2000), «Під кроною Шевченкового дуба» (2002), «ВідЯготина до Полтави: Тарас Шевченко і Полтавщина» (2002). Підсумковоюпрацею стала енциклопедія «Полтавська Шевченкіана» у 2-х кн. (кн. 1 –2005). Брав участь як упор., авт. передмов, приміток тощо у вид. ПЗТ Л. Бо-ровиковського (1967), «Оповідань з історії України» Гр. Коваленка (1992),романів Ол. Ізарського «Полтава» (1999), «Столиця над Іза-ром» (2002), йогож «Висмиків» з щоденників» (2006), спогадів М. Кононенка (1998) та ін. Авт.понад 1500 енц. статей, зокрема, в «Шевченківському словнику» (Т. 1. –1976; Т. 2. – 1977), Українській літературній енциклопедії (Тт. 1–3. – 1988–1995), Енциклопедії сучасної України (Тт. 1–6. – 2001–2006) та ін. Уклавбіобібліографічний словник «Літературна Полтавщина» (журн. «АрхівиУкраїни». – 1965–1971).

58

З 1994 – постійний автор відновлених «ПЄВ», де було надрукованоматеріали з історії видання часопису та про його першого ред. М. Д.Думитрашка (1994. – Ч. 1), розвідки «Демид Бурко, церковний діяч ілітератор» (1997. – Ч. 4), «Церковні святині Полтавщини і Тарас Шевченко»(2004. – Ч. 10), ліричний етюд про Покровську церкву в с. Слобідка «Мовблакитний птах» (2001. – Ч. 7), уривок із спогадів «Віщий знак Богородиці»(2002. – Ч. 8). Дійсний член НТШ (2006). Почесний член Всеукраїнськоїспілки краєзнавців (1993) та Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т.Шевченка (1998). Нагороджений грамотою Полтавського фонду ім. С.Петлюри (1995), медаллю НСПУ «Почесна відзнака» (2006). Лауреат обл.літ.-мистецької премії ім. Панаса Мирного (2000), премії ім. П. ЧубинськогоУкраїнського товариства охорони пам’яток історії та культури (2001), преміїФонду Т. Шевченка (2006).Література: Полтавіка. Полтавська Енциклопедія: У 12 томах. – Том 12: Релігія і церква /Гол. ред. О. А. Білоусько; Ред. кол.: Ю. М. Варченко, А. М. Киридон, В.О. Мокляк, Т. П.Пустовіт, В. М. Ханко, С. В. Хорєв. – Полтава: Вид-во «Полтавський літератор», 2009. –С. 569-470.

Миколи Руденка вулиця (колишня назва Чумака вулиця).

Руденко Микола Данилович (19.12. 1920, Юр'ївка, тепер Лутугинськогорайону Луганської області – 01.04. 2004, м. Київ) –український письменник, філософ, громадський діяч, засновник УкраїнськоїГельсінської Групи, Герой України (2000).

Учасник Другої світової війни, під час якої був важко поранений. Післявиходу збірки віршів «З походу» (1947) прийнятий до Спілки письменниківУкраїни. Працював відповідальним секретаремвидавництва «Радянськийписьменник», редактором журналу «Дніпро», секретарем парткому СПУ.1949 – під час сталінської кампанії проти«космополітів» відмовивсянегативно характеризувати єврейських письменників, яких вимагаливиключити зі СПУ. 1970-ті – активно залучився до захисту прав людини, втому числі національних. Підтримує стосунки з московськими дисидентами.Член Радянського відділення «Міжнародної амністії». 1974 – виключений зКПРС за критику марксизму та правозахисну діяльність. 1975 – виключенийзі СПУ, заарештований за «антирадянську пропаганду», але з нагоди 30-їрічниці перемоги у німецько-радянській війні амністований як учасник війни.

Був одним із трьох першозасновників і першим головою УкраїнськоїГельсінської Групи. Після консультацій з П. Григоренком, О. Мешко, О.Бердником, Л. Лук'яненком, І. Кандибою, О. Тихим, М. Матусевичем, М.Мариновичем, Н. Строкатою 9 листопада 1976 М. Руденко провів наквартирі А. Д. Сахарова в Москві прес-конференцію для журналістів, деоголосив про створення УГС. 5 лютого 1977 – заарештований у Києві йетапований до Донецька, де було порушено справу проти нього і О. Тихого.

59

Суд відбувся 23 червня – 1 липня 1977, Руденка засудили до 7 років таборівсуворого режиму і 5 років заслання за так звану «антирадянську агітацію іпропаганду». Твори Руденка були кваліфіковані як «наклеп на радянськувладу». Рішенням Головліту (1978) всі його твори були вилучені з продажута з бібліотек СРСР. 1987 – під тиском громадськості звільнений. Емігрувавза кордон – спочатку до Німеччини, потім до США. Працював нарадіостанціях «Свобода», «Голос Америки». 1988 – позбавленийгромадянства СРСР, 7 вересня 1990 – повернувся в Україну. Відновлений угромадянстві, реабілітований. 1993 – за роман «Орлова балка» йомуприсуджено Державну премію України імені Тараса Шевченка в галузілітератури. Після повернення в Україну мешкав у Києві в будинкуписьменників «Роліті». Похований в Києві на Байковому кладовищі (ділянка№ 49б).

Автор поетичних і прозових творів «З походу» (1947), «Вітер вобличчя» (1955), «Остання шабля» (1959), «Орлова балка» (1970);фантастичних романів «Чарівний бумеранг» (1966), «Слідами космічноїкатастрофи» (1962); поеми «Хрест» (1976), книг «Найбільше диво — життя.Спогади» (1998), «Енергія прогресу. Нариси з фізичної економії» (1998).

За участь у радянсько-німецькій війні нагороджений орденамиЧервоної Зірки, Вітчизняної війни 1 ступеня, 6 бойовими медалями.нагороджений Орденом «За заслуги» III ступеня (1996). ЛауреатШевченківської премії з літератури (1993) за роман «Орлова балка»,

У 2011 на його батьківщині, в смт Біле-1 (Лутугинський район), вгімназії, названій на його честь, відкрито «Літературно-краєзнавчий музейМ. Руденка». Керівником його є Жильцова Ірина Миколаївна. Набудинку Роліт у Києві (вул. Б. Хмельницького, 68), де деякий час проживавМикола Руденко, йому встановлена меморіальна дошка.

Родини Русових провулок (колишня назва Бакинських комісарівпровулок).

Названий на честь видатного статистика, етнографа, громадськогодіяча Русова Олександра Олександровича (1847-1915), його дружини,педагога, літературознавця, громадської діячки Русової (Ліндфорс) СофіїФедорівни (1856-1940), їхнього сина відомого громадського діяча, одного зфундаторів Української революційної партії Русова МихайлаОлександровича (1876-1909).

О. О. Русов входив до так званої «Старої Громади» у Києві, бувсекретарем Південно-західного відділу імператорського російськогогеографічного товариства, співробітничав у газеті «Киевский Телеграф»,редагував газету «Труд» у Києві, видав 1876 у Празі повну на той час збіркутворів Т. Г. Шевченка «Кобзар», активно співпрацював з М. П.Драгомановим, П. П. Чубинським, Ф. К. Вовком, багато вже про що говорять.

60

Маючи вагомий науковий доробок (близько 40 наукових праць), вінготувався обійняти професорську кафедру в Женеві, але так судилося, щостав видатним спеціалістом земської статистики і упродовж тривалого часу(1876-1902) провадив по всій Україні статистичні переписи, оприлюднюючирезультати.

Олександру Олександровичу Русову довелося працювати на теренахПолтавщини двічі: у 1891-1892 та з 1899 по 1902. У перший період він, якфахівець-статистик, брав участь у роботах статистичного бюро Полтавськогогубернського земства з опису селянських господарств у Лохвицькому,Пирятинському та Роменському повітах. Але тавро політичнонеблагонадійного не дозволило йому тоді закріпитися і попрацювати наПолтавщині більш тривалий час. Тому найбільш плідним для Русова ставдругий період, коли, попри усі політичні обставини, ним була проробленавеличезна робота з виконання оціночних завдань подвірного перепису 1900р. у всіх повітах губернії. Завдяки новаторським підходам О. О. Русова,якості та швидкості виконання поставлених завдань, статистичне бюроПолтавського губернського земства на зламі ХІХ-ХХ ст. посіло одне зпровідних місць в імперії, а у самій структурі на той час запанував справжнійукраїнський дух.

Упродовж кількох місяців Русовим була пророблена значна теоретичнаі організаційна підготовка, внаслідок якої влітку і восени 1900 подвірнийперепис було успішно проведено в усіх повітах Полтавської губернії, крімміст Полтави і Кременчука. Цей перепис називався подвірним, оскількинайнижчою одиницею дослідів бралося рільне чи промислове господарство,що підлягало оподаткуванню, та двір. Операційними базами длястатистичних груп слугували повітові земські управи, з їхніми інвентарямиземельних посілостей і промислових підприємств, а на селах – податковікниги й інші матеріали сільських громад і волосних управ. Проте значначастина дослідження відбувалася й шляхом збору відповідних відомостейбезпосередньо у населення. Подвірний перепис Полтавської губернії 1900 р.став на кшталт перегляду культурницьких сил краю.

Родина Русових постійно перебувала під особливим поліційнимнаглядом. Їхній будинок, що містився напроти земської управи на зламі ХІХ-ХХ ст. відвідували С. В. Петлюра, Б. М. Мартос, М. І Міхновський, ПанасМирний, В. Г. Короленко, Л. В. Падалка та ін.

Софія Русова одна із перших в Україні розпочала пошук шляхів достворення національної системи освіти. Як педагог-філософ вона глибокоусвідомлювала, що школа й виховання мають функціонувати у повнійвідповідності з особливостями й потребами своєї країни та нації. Маючивисокий авторитет у наукових та педагогічних колах Софія Русова у періодУНР входить до складу Центральної Ради і Секретаріату освіти, в якомуочолює дошкільний і позашкільний відділи. Вона рішуче втілює у життягасло: «Українізація народної освіти, всіх її організацій», бере активну участьв освітянських форумах: Всеукраїнському з’їзді вчителів (квітень 1917),Всеукраїнському професійному учительському з’їзді (серпень 1917); стає

61

співзасновником Педагогічної Академії для підготовки вчителівукраїнознавства. У своїх виступах Русова, зокрема наголошувала, що «доля,щастя нашого народу залежить від того, як ми проведемо в життя дороге,велике гасло: вільна національна школа для виховання вільної свідомої дужоїнації».

Література: Пустовіт Т. П. «Гніздом українського руху є Полтава, а в ній – родинаРусових» // Зоря Полтавщини. – 2015. – 13 жовтня. – №152-153(22682-22683). – С.3.

Євгена Сверстюка вулиця (колишня назва Аркадія Гайдара вулиця)Сверстюк Євген Олександрович (13.12.1928, с. Сільце, Горохівськогорайону Волинської області – 01.12.2014, м. Київ) – вчений, публіцист,громадсько-культурний діяч, доктор філософії (1993 р.), член УВАН у США(1996 р.). Один із найвидатніших учасників визвольно-правозахисного рухушестидесятників, політв'язень радянського режиму.

Народився у селянській сім’ї. Закінчив філологічний факультетЛьвівського університету (1952 р.). У 1956 – 1959 працював асистентомкафедри української літератури в Полтавському педагогічному інституті,звідки був звільнений за нонконформізм. У 1959 – 1960, 1962 – 1965 –старший науковий співробітник Київського НДІ психології, у 1965 – 1972 –відповідальний секретар редакції «Українського ботанічного журналу».Активний учасник київського Клубу творчої молоді, друкувався у самвидаві.У 1972 р. заарештований і засуджений до 7 років таборів суворого режиму знаступним 5-річним засланням. Термін відбував у Пермській області іБурятії. Звільнившись у 1983, працював столяром. З 1987 брав активнуучасть у роботі напівлегального Українського культурологічного клубу. З1989 – редактор християнської газети «Наша віра», відстоював позиціїУАПЦ. Президент Української асоціації незалежної творчої інтелігенції (з1989), президент Українського Пен-клубу (з 1993). Після проголошеннянезалежності України був активним ідеологом декомунізації країни.Нагороджений Орденом Свободи «…за видатні заслуги в утвердженнісуверенітету та незалежності України» згідно з Указом Президента України«Про нагородження Є.Сверстюка орденом Свободи» від 25 листопада 2008№ 1075/2008. Один з учасників ініціативної групи «Першого грудня» —створеного у 2011 об'єднання українських інтелектуалів та громадськихдіячів як духовно-інтелектуального опору проросійському режимуЯнуковича. Автор численних есе і статей з літературознавства,релігієзнавства, психології, віршів і перший Лауреат Державної премії ім. Т.Шевченка (1995), премії ЮНЕСКО «За міжконфесійну та міжетнічнутолерантність».Література: Полтавіка. Полтавська Енциклопедія: У 12 томах. – Том 12: Релігія і церква /Гол. ред. О. А. Білоусько; Ред. кол.: Ю. М. Варченко, А. М. Киридон, В.О. Мокляк, Т. П.Пустовіт, В. М. Ханко, С. В. Хорєв. – Полтава: Вид-во «Полтавський літератор», 2009. –С. 583.

62

Cвято-Макаріївський провулок (колишня назва Комісарівський провулок).Свято-Макаріївська церква збудована у 1901-1903 у передмісті Кобищани накошти, які заповідав купець Л. В. Колесников. Освячена в 1904 на честьпреподобного мученика Макарія Каневського – архімандрита Овруцького,Переяславського чудотворця, а приділ з правого боку – в ім’я пророка Іллі. В інтер’єрі збереглися розписи початку ХХ століття, ікона ГорбанівськоїБогоматері (1786)

Василя Симоненка провулок (колишня назва Радгоспівський провулок).Симоненко Василь Андрійович (08.01.1935, с. Біївці, нині Лубенськогорайону Полтавської області – 13.12.1963, м. Черкаси) – український поет і журналіст, шістдесятник. Член спілки письменників УРСР (1962). Закінчив середню школу в с. Тарандинці Лубенського району (із золотоюмедаллю), факультет журналістики Київського державного університету ім.Т. Шевченка (1957). Працював в обласних газетах «Черкаська правда» і«Молодь Черкащини», згодом – власним кореспондентом «Робітничоїгазети» в Черкаській області. 1962 разом з Аллою Горською та ЛесемТанюком виявив місця масових поховань жертв сталінськогорежиму на Лук'янівському та Васильківському цвинтарях, а також уБиківні (про останнє було зроблено заяву до міської ради). Влітку 1962 поета жорстоко побили працівники міліції залізничноїстанції їм. Т. Шевченка (м. Сміла). На думку друзів поета, це побиття було невипадковим. Відтоді й почало погіршуватися здоров'я поета. З весни 1963хвороба Василя Симоненка постійно загострювалася. Нестерпно болілипоперек, нирки. На початку вересня він ліг у лікарню – обласний ліксанупр(мав таке право як журналіст). Невдовзі лікарі повідомили родині жахливийдіагноз – рак нирок. Зробили операцію, але безрезультатно. Писати вірші почав ще в студентські роки, за його життя вийшли лишезбірки поезій «Тиша і грім» (1962) і казка «Цар Плаксій та Лоскотон» (1963). Уже в ті роки набули великої популярності самовидавні поезіїСимоненка, що поклали початок українському рухові опору 1960-70-х pp.Самвидавною творчістю Симоненко, за визначенням сучасної критики,увійшов в історію української літератури як визначальна постать боротьби задержавний і культурний суверенітет України 2-ї половини 20 ст. Долялітературної спадщини Симоненка невідома. Його самвидавна поезія, усучасній Україні лише в незначній частині опублікована у сфальшованомувигляді, поширилася за кордоном і була опублікована (разом з фрагментамипоетового щоденника «Окрайці думок») у журналі «Сучасність» (ч. 1, 1965) іу збірці вибраних поезій Симоненка «Берег чекань» (1965 і 1973). В УРСР посмерті Симоненка видано з його спадщини казку «Подорож у країнуНавпаки» (1964), збірку поезій «Земне тяжіння» (1964), «Поезії» (1966) тазбірку новел «Вино з троянд» (1965; ці новели також увійшли вдруге видання збірки «Берег чекань» за кордоном).

63

У Черкасах діє Літературно-меморіальний музей В. Симоненка.Черкаська спеціалізована школа №33 носить його ім'я. 1965 на громадськихзасадах створено музей у рідному селі поета.

У 1995 Василю Симоненку присуджено Державну премію України ім.Т. Шевченка (посмертно).Література: Ротач Петро. Матеріали до українського біографічного словника «ЛітературнаПолтавщина» // Архіви України. – 1968. – №5. – С. 105.

Сікорського провулок (колишня назва Федька провулок).

Сікорський І́гор Іванович (25.05. (06.06) 1889, Київ, Російськаімперія – 26.10. 1972, Істон, Коннектикут, США) – український таамериканський інженер (авіаконструктор).

Творець перших у світі чотиримоторного літака «Руськийвитязь» (1913), важкого чотиримоторного бомбардувальника і пасажирськоголітака «Ілля Муромець» (1914), трансатлантичного гідроплана (1934),серійного вертольота одногвинтової схеми (1942). У 1918 емігрував до США,де в 1923 заснував компанію Sikorsky Aircraft. Автор літаків-велетнів «ІлляМуромець» (1913, Росія), Sikorsky S-29-A (США). Конструктор першогов США літака-амфібії.

Народився в сім'ї Івана Сікорського, професора-медика Київськогоуніверситету. Закінчив Морський кадетський корпус (1903–1906) вПетербурзі та Київський політехнічний інститут (1907–1911). Навчався уПаризькій технічній школі (1906).

Навчаючись у Київському політехнічному інституті, спроектував іпобудував кілька гелікоптерів, літаків-біпланів. Ідею гелікоптера йомунавіяли малюнки повітряного ґвинта Леонардо да Вінчі. У 1908–1912 побудував у Києві 6 моделей літаків та гелікоптер. В 1911 році насвоєму літаку С-5 здав іспит на звання пілота. Встановив 4 всеросійськихрекорди, здійснював показові польоти, катав пасажирів. 29 грудня 1911 р. налітаку власної конструкції С-6 встановив світовий рекорд швидкості польотуз двома пасажирами –111 км/год. На Московській повітроплавальнійвиставці був нагороджений Великою золотою медаллю, а Російське технічнетовариство нагородило його медаллю «За корисну працю у повітроплаванніта за самостійну розробку аероплана своєї системи, яка дала чудовірезультати». Київське товариство повітроплавання нагородило знаменитогоземляка золотою медаллю. У 1912–1918 – головний конструктор авіаційноговідділу Російсько-Балтійського вагонного заводу, конструює цілу серіюнових типів літаків. Під його керівництвом були побудовані одні з перших усвіті багатомоторні літаки «Гранд»(«Російський Витязь») та «ІлляМуромець». Літак «Ілля Муромець» вперше піднявся у повітря 10грудня 1913, а у 1914 ним було встановлено світовий рекордвантажопідйомності.

64

18 лютого 1918 емігрував до Франції (Париж), а вберезні 1919 переїхав до США. 1923 заснував авіаційну фірму, згодом –співвласник конструкторсько-будівельної фірми «Уестленд-Сікорський».До 1939 збудував близько 15 типів літаків.

У 1925–1940 розробив серію надзвичайно успішних літаків, якіпринесли США престиж та рекорди. Побудований в 1934 на замовлення PanAmerican World Airways гідроплан Sikorsky S-42 встановив десять світовихрекордів, а 10 серійних S-42 стали першими у світі міжконтинентальнимипасажирськими лайнерами, які забезпечили регулярні рейси черезАтлантичний і Тихий океани. З 1939 перейшов на конструюваннягелікоптерів одногвинтової схеми. Першим почав будувати турбіннігелікоптери, гелікоптери-амфібії.

1939 здійснив перший політ спроектований ним гелікоптер VC-300.З 1943 його фірма стала провідним виробником вертолітної техніки закордоном. Гелікоптери Сікорського марки «S» 1941 були прийняті наозброєння Збройними силами США. У цілому фірма Сікорського «СікорськіЕйркрафт» створила 17 базових літаків та 18 гелікоптерів. З придбаннямліцензій на виробництво машин цієї марки розпочався розвитоквертольотобудування у Великій Британії та Франції. Про високу гарантіюпольотів на гелікоптерах І. Сікорського свідчать факти постійноговикористання їх президентами США як VIP-транспортних засобів.

На гелікоптерах Сікорського Sikorsky S-61[en] вперше здійснено переліт черезАтлантику (S-61; 1967) і Тихий океан (S-61; 1970; з дозаправкою у повітрі).

У серпні 2008 у львівській галереї «Зелена канапа» експонуваласьвиставка, присвячена Ігореві Сікорському.

Івана Сірка вулиця (колишня назва Щербакова вулиця).

Сірко Іван (1605(1610) – 1680) – подільський шляхтич, козацький ватажок,кальницький полковник, легендарний кошовий отаман Запорозької Січі йусього Війська Запорозького Низового. Здобув перемогу в 65 боях. Геройбагатьох українських пісень і казок. Сірко виходив переможцем з десятківантиосманських походів. Досить сказати, що у боротьбі проти агресіїОсманської імперії Сірко провів понад 55 успішних походів і жодного непрограв. На узбережжях Чорного моря та Криму не разбрали Очаків, Білгород-Дністровський, Ізмаїл, Кілію, Тягиню(Бендери), Арабат, Перекоп, навіть Ясси; татарські матері лякали дітей ім'ямСірка. Уже на схилі віку він згадує в листі, до московського царя ОлексіяМихайловича, що наприкінці двадцятих років йому разом із БогданомХмельницьким випало бути в морському поході запорозьких козаків протиосманської фортеці Трапезунд. 1680 спільно з донцями Сірко востаннєопустив свою переможну булаву в битві з ординцями. Повертаючись з

65

походу, він дізнається про вбивство синів і дружини після чого занедужав іпоїхав з Січі за 10 верств на свою пасіку в село Грушівка. У «Літописі»Самійла Величка читаємо: «…того ж літа, 1 серпня, преставився від цьогожиття в своїй пасіці Грушовці, похворівши певний час, славний кошовийотаман Іван Сірко… поховано його знаменито… з превеликою гарматною ймушкетною стрільбою і з великим жалем всього Низового війська. Бо це бувсправний і щасливий вождь, який з молодих літ аж до своєї старості …нетільки значно воював за Крим і попалив в ньому деякі міста, але такожпогромлював у диких полях… численні татарські чамбули і відбивавполонений християнський ясир». Похований біля ЧортомлицькоїСічі (тепер село Капулівка, Нікопольського району Дніпропетровськоїобласті). 1967 року його перепоховали на іншому краю села, через те, щоводи Каховського водосховища наблизилися до могили. Точно сказати, що тоє тіло Сірка, неможливо. Відомо, що йому відрубали праву руку, так віннаказав у своєму заповіті. При розкопках могили було віднайдено обидві ціліруки, тому де його в дійсності поховано, нікому не відомо. Напис нанадгробній стелі отамана говорив: «Р. Б. (Року божего) 1680 мая 4Преставися рабъ Бож. Іоанъ Сѣрко Дмитровичъ атамань кошовий воска

Запорозкого за его Ц. П. В. (Царского Пресветлого Величества) ФедораАлексѣвича. Памят Праведнаго со похвалами». Щороку, 1-2 серпня, на

могилі І. Д. Сірка (що за 2 кілометри від с. Капулівка) проводитьсявшанування пам'яті Славного Кошового Отамана, яке збирає тисячі українцівз усієї країни та з закордону. 23 серпня 2000 року відбулася урочистацеремонія перепоховання останків кошового отамана І.Сірка в Капулівці.

Січових стрільців вулиця (колишня назва Бакинських комісаріввулиця).

Січові Cтрільці – назва вiйськових пiдроздiлiв Надднiпрянської АрміїУНР сформованих у період визвольних змагань українського народу 1917–1919 початково з вiйськовополонених-австроугорців українськогопоходження. Назва «січові стрільці» була вперше використана підчас Першої Світової війни при формуванні у Австро-Угорщині добровольчого підрозділу – Легіону УСС, ядро якого становилиактивісти довоєнного січового, сокілського і пластового руху.

Перше вiйськове формування Сiчових стрiльцiв у Надднiпрянщинi –Галицько-Буковинський курінь Січових стрільців – було зорганізовано уКиєві у листопаді 1917 з українців–галичан та буковинцiв – росiйськихвiйськовополонених австро-угорської армії, якi знаходились вНадднiпрянськiй Українi та добровiльно згодилися захищати УкраїнськуЦентральну Раду перед наступом більшовиків (командир куреня –сотник Григорій Лисенко). У грудні-січні курiнь (батальйон) брав участь у

66

боях під Бахмачем і в Києві, далі захищав уряд УНР під час відступудо Житомира. Відтоді й аж до кінця існування формувань Січових Стрільців,їх верховним головнокомандувачем вважався полковник армiї УНР ЄвгенКоновалець. У формації Січових Стрільців Армія УНР диспонувалавійськовою частиною, яка виділялася своєю організованістю і боєздатністю.Січові Стрільці мали великий вплив на Директорію УНР, але після від'їзду В.Винниченка за кордон цей вплив зменшився. Після закінчення війні керівністаршини Січових Стрільців були творцями і головнимипостатями УВО – ОУН.Література: Тинченко Я. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки(1917-1921). – Київ: Темпора, 2007.

Катерини Скаржинської вулиця (колишня назва КІМ вулиця) Скаржинська Катерина Миколаївна (7(19).02.1852, м. Лубни – літо1932, х. Круглик Лубенського повіту Полтавської губернії) – меценатка,музейник, громадський діяч, фундаторка першого загальнодоступногоприватного краєзнавчого музею Лівобережної України.

Походила з дворянської родини Райзерів – вихідців зі шведськоїПомеранії. Навчалася на Бестужівських курсах у м. Санкт-Петербург. Післявід’їзду з Петербургу, відвідує Німеччину, Швейцарію та Францію. 1879 р.повертається до родинного маєтку на хуторі Круглик під Лубнами. Туди жперевозяться учнівські та студентські колекції К. М. Скаржинської.Знайомство з музеєм Лубенської гімназії та зібранням Г. С. Кир’яковапробуджує зацікавлення пам’ятками археології. Разом із останнім, К. М.Скаржинська здійснює перші археологічні розкопки на Лубенщині. 1880 розпочинається створення першого приватного музею в Україні –Круглицького музею К.М. Скаржинської. 1881 – 1905 рр. життя К.М.Скаржинської повністю присвячені створенню музею та меценатськійдіяльності. На придбання експонатів витрачаються величезні кошти. Післятого як зібрані колекції переповнюють будинок, домагається від чоловікадозволу на будівництво окремого двоповерхового приміщення для музею.1883 здійснює поїздку до Петербургу та Москви, де вивчає організаціюмузейної справи. Цього ж року знайомиться з відомими українськимиколекціонерами В. В. Тарновським, С. А. Мазаракі та їх колекціями. На 1886разом з Ф. І. Камінським розробляє статут музею. Бере активну участь увиставковій діяльності. Предмети колекції представлялися на VI, VIII, XIАрхеологічних з’їздах, Міжнародній виставці костюмів та зброї у Петербурзі(1902 р.), що сприяло популяризації та визнанню музею провіднимифахівцями Російської імперії. К. М. Скаржинську обирають членом кількохнаукових товариств – Московського нумізматичного, Товариства любителівприродознавства, антропології та етнографії, почесним членом Полтавськоївченої архівної комісії.

Значне місце в діяльності К.М. Скаржинської займає меценатство. Вонапідтримувала проведення заходів із приводу відкриття пам’ятника І.П.Котляревському в Полтаві (1903), створила у своєму маєтку

67

загальнодоступну бібліотеку та влаштовує столярну й ковальську майстерні.Є відомості про діяльність Круглицького драматичного гуртка та пропостановку вистав української мовою. Регулярно фінансово підтримуваланавчання талановитої молоді.

Із кінця 1890-х у К. М. Скаржинської розпочинає визрівати рішенняпро необхідність передачі музею в муніципальну та державну власність.Пов’язано це було з рішенням виїхати за кордон. Саме тому К.М.Скаржинська звертається до Лубенської міської думи з пропозицієюпередати музей місту. Однак Лубни не змогли прийняти цей дарунок, томубуло вирішено подарувати колекцію Природничо-історичному музеюПолтавського губернського земства. 1906 р. Полтавський музей отримавпонад 20 тисяч експонатів та 4 тисячі книг.Література: Супруненко О. Б. Археологія в діяльності першого приватного музеюУкраїни: Лубенський музей К. М. Скаржинської. – К.; П., 2000. – 392 с.; Супруненко О.Невідомі світлини Катерини Скаржинської // Полтавський краєзнавчий музей: Збірникнаукових статей. Маловідомі сторінки історії, музеєзнавство, охорона памяток. Вип. Х. –Полтава «Дивосвіт», 2015. – С. 377-380.

Опанаса Сластіна провулок (колишня назва Жовтневий провулок)Сластіон Опанас Юрійович (Георгійович)(1855, Бердянськ – 24.09. 1933, Миргород, нині райцентр Полтавськоїобласті) – маляр-графік, етнограф, архітектор, кераміст, педагог. Член НТШ уЛьвові (1893), голова клубу українських митців у С.-Петербурзі (1897–1900),член Полтавської вченої архівної комісії (1905), Українського науковоготовариства у Києві (1908).

Навчався у С.-Петербурзькій Академії мистецтв (1874–1882). З 1900-гомешкав у Миргороді Полтавської губернії, де працюваввикладачем Художньо-промислової школи (Художньо-промисловогоінституту) імені Миколи Гоголя (до 1928). Приятелював та листувавсяз Дмитром Яворницьким. Упродовж років подорожував містами та селамиУраїни, змальовував та збирав зразки народного мистецтва, фольклорнийматеріал та записував спів і гру кобзарів. Зібрані матеріали опрацьовував вальбоми: української і запорізької старовини, орнаменту, вишивок, різьби,кераміки, архітектурних мотивів.

Серед графічної спадщини широко популярні ілюстрації до поеми Т.Шевченка «Гайдамаки», серія літографій до альбому «Старина украинская изапорожская» (1894-1895), унікальна галерея портретів українських кобзарівПолтавщини, Чернігівщини, Харківщини. Він автор статей в українськихжурналах «Київська Старовина», «Рідний Край», газеті «Рада»;книги «Мартинович. Спогади» (1931).

З 1906-го належав до гурту ілюстраторів київського «Шершня», згодомпрацював у багатьох українських видавництвах, зокрема в «Рідномукраю» Олени Пчілки. У 1902–1903 Сластьон підтримував ВасиляКричевського у боротьбі за український національний стиль будинку

68

губернського земства у Полтаві. 1910–1913 – спроектував низку сільськихгромадянських будинків в українському стилі (Великі Сорочинці). У 1913–1916 митцем було створено серію земських шкіл на 1, 2, 3 та 4 класи.Проекти були затверджені Лохвицьким земством і набули поширенняу Лохвицькому та Лубенському повітах. З більш ніж 90 затвердженихпроектів реалізовано було понад 30. Одними з найвизначніших були школив Западинцях, Бодакві, Пісках.

До 100-річчя з дня народження Шевченка Сластьон виступивініціатором зведення пам’ятника поету в Миргороді, брав участь у зборікоштів. У 1920-х за проектом митця збудовано будинок курорту вМиргороді. Він заснував місцевий Мистецько-промисловий музей (1920),якому подарував свою збірку (близько 100 творів), організував Першуселянську капелу бандуристів імені Т. Шевченка (1926), капелу бандуристівім. І. Франка.

Свої колекції і твори Сластьон також дарував Полтавськомуприродничо-історичному музею губернського земства, Київськомухудожньо-промисловому музею, музею етнографії при НТШ у Львові, ВУАНу Києві та ін.

Література: Ханко В. Енциклопедія мистецтва Полтавщини. Том ІІ. – Полтава: ТОВ«АСМІ», 2015. – С. 259-261.

Соборності вулиця (колишня назва Жовтнева вулиця)

Названа на честь Соборності України. Поняття “соборність” з’явилось унауковому й політичному лексиконі порівняно недавно. Соборність не єявищем лише суто українським. Це загальна, органічна ознака будь-якоїнації, – неодмінна умова її розвитку й процвітання. Вона означає, по-перше,об’єднання в одне державне ціле всіх земель, які заселяє конкретна нація насуцільній території. Це – один з найзаповітніших ідеалів багатьох народівсвіту. По-друге, соборність не обмежується лише ідеєю збирання етнічнихземель у рамках національної держави, а передбачає також духовнуконсолідацію всього населення країни, єдність усіх її громадян, незалежновід їхньої національності. Нарешті, соборність невіддільна від досягненняреальної державності, забезпечення справжнього суверенітету і незалежностінароду, побудови процвітаючої демократичної національної держави. Дляукраїнського народу, віками позбавленого своєї власної державності тарозірваного на частини між сусідніми країнами, дана проблема завжди булаособливо болючою і неймовірно складною. Соборність для України – цеєдність багатоманітності, об’єднання навколо спільного стрижня, яким єукраїнська державність, українська ідентичність.

69

Ідея єдності українських земель – соборності України – сягає у глибину віківта бере свій початок від об’єднання давньоруських земель навколокнязівського престолу в Києві, а її філософське коріння сягає часів Візантії.Протягом віків практичним втіленням ідеї соборності займались українськігетьмани Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Петро Дорошенко, ПилипОрлик. У ХVIIІ - початку ХХ ст., коли українські землі були поділені міжсусідніми державами: Польщею, Росією, Румунією, Австро-Угорщиною, цяідея знайшла своє відображення у працях кращих вітчизняних мислителів,оскільки для боротьби за свої національні інтереси Україні була вкрайважливою територіальна єдність.

В результаті ухвалення ІІІ Універсалу Української Центральної Ради 7листопада 1917 р. була проголошена Українська Народна Республіка, доскладу якої увійшло 9 українських губерній. Восени 1918 року післяперемоги буржуазно-демократичної революції в Австро-Угорщині, науламках монархії утворилися незалежні буржуазні держави: Австрія,Угорщина, Польща, Чехословаччина, Югославія, а також (як наслідокзбройного повстання 1 листопада 1918 року у Львові та інших містах цьогокраю) Західноукраїнська Народна Республіка. Під впливом цих подій вжовтні 1918 р. у Львові представники західноукраїнських політичних партійстворили Українську Національну Раду, а 1 листопада того ж року булопроголошено утворення Західноукраїнської Народної Республіки. Відтодіміж урядами УНР і ЗУНР велися переговори про втілення ідеї соборності. 1грудня 1918 р. у Фастові був підписаний “Передвступний договір” прооб’єднання УНР і ЗУНР, у якому було заявлено про непохитний намір внайкоротший строк створити єдину державу. 3 січня 1919 року НаціональнаРада УНР у місті Станіславі (Івано-Франківськ) схвалила закон прооб’єднання Західноукраїнської Народної Республіки з НаддніпрянськоюУкраїнською Народною Республікою в Народну Республіку.

22 січня 1919 року четвертим універсалом Центральної Ради булопроголошено Акт Злуки про повну незалежність України.

Акт Злуки був глибоко детермінований історично і спирався на споконвічнумрію українського народу про незалежну, соборну національну державу. Вінстав могутнім виявом волі українців до етнічної й територіальноїконсолідації, свідченням їх самоідентифікації, становлення політичної нації.Вперше за 600 років він став реальним кроком до об’єднання українськихземель, що вплинув на подальші національно-політичні процеси в Україні.

Об’єднавча акція 1919 року залишила глибинний слід в історичній пам’ятіукраїнського народу та сформувала підґрунтя для відродження незалежноїсоборної демократичної України, утвердження її національної ідеї.

70

Свято Дня Соборності встановлено в Україні “…враховуючи великеполітичне та історичне значення об’єднання Української НародноїРеспубліки і Західноукраїнської Народної Республіки для утворення єдиної(соборної) української держави…” згідно з Указом Президента України “ПроДень соборності України” від 21 січня 1999 року № 42/99.

Ганни Старицької провулок (колишня назва Мате Залка провулок).Старицька Анна Георгіївна, також Ганна Старицька, (фр. Anna Staritsky,27.12.1907 (або 01.1908), Полтава — 13.02.1981, Париж), — українська йфранцузька художниця, живописець, графік. Має пряме відношення донашого міста, бо народилася в Полтаві, в родині статського радника ГеоргіяЄгоровича Старицького. Племінниця В. І. Вернадського. Навчалася у 1920-і уМоскві у відомого графіка В. Фаворського. Закінчивши Софійську Академію мистецтв, у 1932 Старицька приїхаладо Брюсселя, де рік ще вчилася у Вищому інституті декоративних мистецтв.Тяжко переживши війну, подружжя в 1947 перебралося до Ніцци, а ще черезп’ять років оселилося в Парижі. Ганна Старицька дала повну свободу своємуестетичному чуттю і створила чудові серії абстракцій, вишукані колажі.Спеціалізувалась в області ілюстрації та реклами, працювала дизайнером вдрукарнях, багато співпрацювала з французькими поетами і письменниками,видала декілька книжок російською мовою. З 1951 вона експонується всалоні Нових реальностей у Парижі, а за тим проводить ряд персональнихвиставок в Брюсселі, Антверпені, Ніцці, Каннах та інших містах. Похована нацвинтарі Монпарнас.

Володимира Степанюка вулиця (колишня назва Дундича вулиця)Степанюк Володимир Петрович (03.01.1955, с. Шинківка Білогірськогорайону Хмельницької області - 03.06.2014, м. Полтава) – громадський діяч. Закінчив Івано-Франківський технікум сільського господарства таУкраїнську сільськогосподарську академію. До 1990 працював агрономом,економістом у радгоспі імені Кірова Полтавського району. З 1990-х вівактивну громадську діяльність. Здавалося, внутрішня енергія й наполегливість цієї світлої й чистоїлюдини невичерпні. Всі свої сили він віддавав українській справі,організувавши й провівши сотні заходів: створив і очолював громадськіорганізації: молодіжну екологічну лігу «Еко-світ», асоціацію «Громадянськесуспільство». Був співзасновником ряду громадських патріотичнихоб’єднань, членом громадських рад при облдержадміністрації, обласній раді,Полтавському міськвиконкомі, очолюючи комісії з питань культури. Щорічно він організовував поїздки до музею Василя Симоненка вТарандинцях Лубенського району, в інші місця, пов’язані з долею молодоговитязя української поезії. Особлива заслуга Володимира Петровича у

71

пошануванні Кобзаря. Він був головою громадського Шевченківськогокомітету з відзначення 200-річчя Тараса Шевченка. Будучи активнимучасником полтавських майданів у 2004 та 2014 роках, Володимир Степанюкніколи не виставляв своїх персональних заслуг, а постійно і наполегливопроводив ідеали демократії шляхом організації «круглих столів», концертів,прес-конференцій, зустрічей з видатними людьми України, екскурсій, пішихта велопробігів. За вагомий особистий внесок у дослідження голодоморів в Україні,активну громадську діяльність нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ст.

Стрітенська вулиця (колишня назва Комсомольська вулиця).Названа за розміщенням Стрітенської церкви та міського кладовища навколонеї. Упродовж XVIII- початку ХХ століть назви не змінювала. Під цієюназвою відома й в «Генеральному описі Лівобережної України 1765-69 рр.»та «Топографічному описі Малоросійської губернії 1798-1800 рр.». Цецентральна вулиця полтавського передмістя, що із північного-заходуприлягало до фортеці. Вона з’єднувала центральну частину Полтави ізпередмістям Кобищани. Стрітенська церква, яка дала назву вулиці, відома зкінця XVII ст. як «кладбищенская икори на предградии», адже саме тут упершій чверті XVIII ст. розміщувався міський цвинтар. Дерев’яна, триверха,двопрестольна (головний престол в ім’я Стрітення Господня, а приділ –святого апостола Іоана Богослова). (Стрі́тення (Стрітення Господнє,Стрітення Господа Нашого Ісуса Христа,) – одне з найбільшиххристиянських свят. Відзначають його в пам'ять про те, як Свята Діва Маріяпринесла до Єрусалимського Храму Ісуса Христа на 40-й день після йогонародження.). Ця споруда на початку 1780-х розвалилася «по причиневетхости». За М.І.Арандаренком, який спирався на церковний опис 1828, цесталося у 1784, на думку протоієрея П. Мазанова – 1781 р. Новий храм устилі бароко завершили 1787. Поруч із церквою стояла дзвіниця. Її первіснийвигляд і час побудови невідомі, бо 1808 споруду розібрали «без повреждениягодного к употребленію дерева» за рішенням цивільного губернатора А. Ф.Казачковського, який доручив губернському архітектору М. А. Амвросимовускласти план та кресленик фасаду нової дзвіниці. Водночас із побудовоюдзвіниці було розчищено площу перед церквою та навпроти неї і прокладеноXрестовоздвиженський провулок (суч. Малий).

Стрітенська церква припинила своє існування 1937. Нині на її місці –приміщення Апеляційного суду. Від неї збереглася лише одна споруда –школи, яка довго використовувалася як кінотеатр, нині – банк. Ця будівлязнаменна ще й тим, що певний час тут проживав видатний учений ЮрійКондратюк (Шаргей).

72

Юрія Тимошенка („Тарапуньки”) вулиця (колишня назва Примаковавулиця)

Тимошенко Юрій Трохимович (сценічний псевдонім Тарапунька;02.06. 1919, Полтава, УНР – 01.12.1986, Ужгород, УРСР) – українськийрадянський актор, артист розмовного жанру. Народний артист УРСР (з 1960),лауреат Сталінської премії (1950). У 1937 р. закінчив школу № 3м.Полтави; у 1941 р.– Київський театральний інститут. На естраді з 1940 р.Під час радянсько-німецької війни виступав разом з Юхимом Березіним нафронті в складі ансамблю пісні й танцю Південно-Західного фронту.Спочатку виступали в образах кухаря Галкіна (Березін) та банщикаМочалкіна (Тимошенко). Після війни з 1946 в Українській республіканськійестраді (з 1959 – Укрконцерт). У серпні 1946 на Всесоюзному конкурсіартистів естради першої премії удостоєно киян Є. Березіна і Г. Тимошенка(розмовний жанр). 1950 отримав Сталінську премію за роль солдатаКостянтина Зайченка у фільмі «Падіння Берліна». Певний час виконувавмонологи під прізвиськом Бублика, аж поки Олександр Довженко незапропонував йому прізвисько міліціонера Тарапуньки. Назва пішла від річкиТарапуньки в Полтаві, де Тимошенко провів своє дитинство. Березінузапропонували псевдонім Штепсель, бо він виконував у той час образелектромонтера. Цей дует був популярним протягом 40 років, йогоекранізовано також і в кіно. Нагороджений чотирма орденами, атакож медалями.

Михайла Туган-Барановського вулиця (колишня назва Муранова вулиця).

Туган-Барановський Михайло Іванович (8 (20).01.1865,с. Солоне, Харківська губернія, Російська імперія – 29.01.1919, Одеса, УНР) – громадський діяч, видатний український і російськийекономіст, генеральний секретар фінансів, виконувач обов’язківгенерального секретаря торгу і промисловості УНР. Перший економіст-східноєвропеєць, наукові теорії якого визнали зарубіжні вчені різних шкіл інапрямків; один із найкращих знавців кон'юнктурних економічних циклів,автор численних праць про теорію вартості, розподілу суспільного доходу,історію господарського розвитку та кооперативних основ господарськоїдіяльності. Доктор економіки (1899). У 1901–1905 перебував на Полтавщині ібрав участь в українському суспільному житті, зокрема в Полтавськомуземстві. З 1901 цілком відмовився від попередніх поглядів і припинивспівпрацю з представниками популярного тоді в Росії «леґальногомарксизму». До найважливіших праць Туган-Барановського належать:«Очерки по истории политической экономии» (1901-2, в журналі «НароднеБогатство») – перша праця про історію економічної доктрин у Російській

73

Імперії; поширене вид. «Очерки по новейшей истории политическойэкономии» 1903; 3 вид. 1915, того ж року також нім. мовою), «Основыполитической экономии», дуже популярний високошкільний підручник (1вид. 1907, 5-те 1924; український переклад 1919), «Теоретические основымарксизма» (1905, також нім. мовою), «Subjectivismus und Objectivismus inder Wertlehre» (1907), «Социальная теория общественного распределения»(1910; нім. мовою 1913), «Социально-экономические идеалы нашоговремени» (1913), «Социальные основы кооперации» (1916, 3 вид. 1919; утому ж р. також скор. укр. вид. «Кооперація, її природа і мета»), «Бумажныеденьги и металл» (1917), «О кооперативном идеале» (1918), «Вплив ідейполітичної економії на природознавство та філософію» («Записки ВУАН»,1923) та ін. 1906 Туган-Барановський – гол. редактор журналу «ВестникКооперации», у 1910-их – популярного серійного видання «Новые идеи вэкономике» (5 випусків). Перед першою світовою війною співпрацював зМ. Грушевським й іншими українськими ученими над підготовоюенциклопедичного довідника «Украинский народ в его прошлом инастоящем» (1914 – 16, 2 тт.).

У 1905 звернувся до Полтавського губернського земського зібрання зпропозицією про встановлення першого в Україні пам'ятника ТарасовіШевченку в Полтаві та розпочав збирання коштів для цієї мети, яку вмайбутньому було реалізовано. Бере активну участь у роботі товариствавзаємодопомоги вчителів Лохвиччини, у лохвицькомусільськогосподарському товаристві, у повітовому та губернському земствах.Був автором Декларації УНР «Економічна політика» (1917).

Влітку 1917 повернувся в Україну і як член УПСФ (доти був кадетом)брав активну участь в українському громадському і державному житті;недовгий час (серпень-листопад 1917) був генеральним секретарем фінансів,але найбільше уваги присвятив кооп. справам. Т.-Б. відстоював створеннявласної української валюти; опублікував статтю про усамостійненняукраїнського кооперативного руху, редагував журнал«Українська Кооперація» та очолював Українське Товариство Економістів,брав участь у створенні УАН і в заснуванні Українського ДержавногоУніверситету в Києві. Очолює створений за його ініціативою 5 грудня 1918року Інститут з вивчення економічної кон'юнктури та народногогосподарства; інститут пропрацював до 1922. Стає фундаторомДемографічного інституту, який з 1 січня 1919 очолив М. Птуха. 28 (15)листопада 1918 наказом гетьмана Павла Скоропадського Туган-Барановського затверджено на посаді голови відділу соціальних наук.Дійсний член ВУАН (1918), голова соціально-економічного відділення(1919). Помер раптово у поїзді дорогою до Парижа на станції Затишокпоблизу Одеси від серцевого нападу. Похований в Одесі.

74

Література: Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради.Бібліографічний довідник. – Київ, 1998. – С. 174-175.

Графа фон Гарнієра вулиця (колишня назва Менжинського вулиця).Фон Гарнієр Павло Антонович (народ. 1864 – не раніше, пом. 1953,Болгарія) – лікарі меценат. Дворянського походженням, німецькоїнаціональності. Закінчив Харківський університет (1895). З 1900 з родиноюмешкає у Полтаві. Станом на 1904 має власний будинок на Павленках,значиться членом правління Товариства любителів полювання. У 1906 – 1915– гласний Полтавської міської думи, член міської санітарної ради при міськійдумі, надвірний радник. У пам’ятній книжці Полтавської губернії на 1914значиться як доктор медицини по внутрішніх хворобах (практикою незаймається). Родина була досить заможною, оскільки дружина ПавлаАнтоновича Євдокія Миколаївна походила із поміщицької родини Донбасу іпісля смерті батька отримала спадок. Отримували дохід від акціонернихтовариств, мали у приватній власності два будинки: по вул. Покровська, 38(нині будинок, де міститься Центр научно-технічної творчості учнівськоїмолоді Полтавської області), та по вул. Олександрівська, 8 (нинівул.Соборності, 8). Обидва будинки були конфісковані радянської владоюпісля 1917 р.

З 1920 фон Гарнієр Павло Антонович та його доньки Нонна Павлівна таМуза Павлівна перебували у Добровольчій армії Денікіна. У 1922 р. емігрувавдо Болгарії. Кілька разів намагався встановити контакт зі своїми рідними, якізгодом повернулися до Полтави і продовжували там мешкати.

У 1930-х донька фон Гарнієра Нонна Павлівна Савицька булазаарештована і звинувачувалася органами НКВС за антирадянську агітацію,проте за відсутності доказів не була підсудна.

Графський титул фон Гарнієра у доступних документах та матеріалах непідтверджений.

Література: Справочная книжка по Полтав. губ. на 1906 год. – Полтава, 1906. – С. 19,20, 119; Справочная книжка по Полтав. губ. на 1907 год. – Полтава, 1907. – С. 23, 24, 107;Справочная книжка по Полтав. губ. на 1908 год. – Полтава, 1908. – С. 26, 90, 119;Полтавский календарь на 1909 год. – Полтава, 1909. – С.26; Памятная книжка Полтавскойгуб. на 1910 год. – Полтава, 1910. – С.34; Памятная книжка Полтавской губ. на 1912 год. –Полтава, 1912. – С.14; Памятная книжка Полтавской губ. на 1913 год. – Полтава, 1913. –С.56; Вся Полтава и губернія на 1914 год. – Полтава, 1914. – С. 85; Памятная книжкаПолтавской губ. на 1914 год. – Полтава, 1914. – С. 19, 99; Памятная книжка Полтавск. губ.на 1915 год. – Полтава, 1915. – С.18, 20; Державний архів Полтавської області: Ф. р- 1631,оп. 2, спр. 8, арк. 15, 52; Управління СБУ в Полтавській області. Справа 5767-с; матеріалипредставлені М. Й. Окарою та родиною Рагуліних.

Хімічний провулок (колишня назва Червоний Хімік провулок).Назву отрималам внаслідок проведеного опитування за ініціативоюмешканців вулиці.

75

Віри Холодної провулок (колишня назва Ногіна провулок)Холодна Віра Василівна (у дівоцтві – Ле́вченко; 1893, м. Полтава –1919, м.Одеса) – видатна кіноакторка українського походження епохи німого кіно. Знімалася здебільшого у таких жанрах, як драма, мелодрама такороткометражне кіно та під керівництвом режисерів Євгена Бауера, ПетраЧардиніна. Уславилася у фільмах: «Пісня тріумфуючого кохання» (1915), «Міражі»(1915), «Життя за життя» (1916), «Забудь про камін…» (1917) та ін.Віра Василівна Левченко народилася у родині інтелігентів. Її батько, ВасильАндрійович Левченко, був корінним полтавцем, закінчив словесне відділенняМосковського університету й був педагогом у рідному місті, а мати –Олександро-Маріїнський інститут шляхетних дівчат. Після смерті дідусяВіри сім'я переїхала в Москву. Артистичну кар'єру почала в аматорськійтеатральній студії, покинувши балетну школу Большого Театру. З 1914знімалася в кіно, перша (епізодична) роль – в екранізації роману ЛьваТолстого «Анна Кареніна» режисера Володимира Гардіна. У 1915 знялася вЄвгенія Бауера в картинах «Песнь торжествующей любви» і «Пламя неба».Ці картини зробили Віру Холодну відомою, її називали «королевою екрану».За 4 роки знялася в більш ніж 50 фільмах Є. Бауера, В. Гардіна, П. Чардиніна,В. Висковського та Ч. Сабінського. У 1919 Віра Холодна прибула до Одесина останні в своєму житті гастролі. 16 лютого того ж року, у віці 25 років,вона раптово померла від тяжкої форми грипу (за офіційною версією)

Холодноярський майдан (колишня назва Комсомольський майдан). Холодноярська Респбліка (1919–1922) – самопроголошене державнеутворення на землях Української Республіки (УНР), у Чигиринському повітіКиївської губернії (нині Чигиринському районі Черкаської області), в районілісового урочища Холодний Яр, зі столицею в селі Мельники. У 1918 – 1922православний Мотронинський монастир став осередком українськогоповстанського руху проти загарбників (німецьких окупантів та російських«білих» і «червоних» інтервентів), який очолювали брати Чучупаки. Пізніше,в 1919 році, загін перетворився на полк, а Василя Чучупака було обранокомандиром полка (до цього він був прапорщиком Російської Імператорськоїармії, а ще раніше – сільським вчителем). Його брат Петро Чучупак ставначальником штабу полку. Під час окупації України денікінцями полк бравучасть у вигнанні їх з Черкас. Полк увесь час поповнювався, йогочисельність досягала 2000 чоловік. У листопаді 1919 року до Холодного Яруприбув отаман Катеринославщини і Херсонщини Андрій Гулий-Гуленко.Тоді Головним Отаманом Холодного Яру був Василь Чучупак. Йомупідпорядковувалися отамани Герасим Нестеренко-Орел, Трифон Гладченко,Михайло Мелашко, Сірко, Око, Чорний Ворон (Чорногузько), МефодійГолик-Залізняк, Семен Вовк, Калюжний, Д. Канатенко, 1-й і 2-йОлександрійські полки. Після загибелі Василя Чучупаки Холодноярську

76

республіку очолив його заступник Іван Деркач, член Холодноярськогоповстанкому. Він керував збройними силами регіону «Холодний Яр» під часантирадянського повстання весни – осені 1920. Холодноярська Республікапроіснувала до 1922, коли більшовики обманом заманили холодноярськихотаманів в засідку. Проте, навіть у полоні, в стінах Київської в'язниці,ватажки повстанців перебили охорону, захопили зброю і спробувализвільнитись. Під час нерівного бою, всі вони загинули смертю героїв.

Хрестовоздвиженський провулок (колишня назва Комунарів провулок).Названа на честь розміщеного неподалік ПолтавськогоХрестовоздвиженського монастиря.

Квітки Цісик вулиця (колишня назва Червонофлотська вулиця)

Цісик Квітка Володимирівна (4 квітня 1953, Квінз, Нью-Йорк — † 29березня 1998, Мангеттен, Нью-Йорк) — американська співачка українськогопоходження, оперна і блюзова співачка, виконавиця українських народних іпопулярних пісень. Перший диск з українськими піснями «Kvitka» або«Songs of Ukraine» («Пісні України») був записаний 1980 року, другий «Twocolors» («Два кольори») — 1989 року. Завдяки своїй професійності, душевнійнатурі та щедрості (на запис обох альбомів витратила 200 тис. доларів)Квітка зібрала для запису альбомів 40 найкращих студійнихінструменталістів Нью-Йорка. 29 березня 1998 року в Нью-Йорку, недоживши 5 днів до свого 45-річчя, Квітка спочила в мирі вдома, в оточенніродини.

На її ім’я названо зірку в сузір'ї Овна.

До 60-ї річниці з дня народження співачки телеканал «Інтер» знявдокументальний фільм «Квітка. Голос у єдиному екземплярі». 5 квітня фільмдемонструвався в ефірі телеканалу «Інтер».

1998 року для вшанування пам'яті про Квітку Цісик, її таланту в нью-йоркській Рудольф-Штайнер-Скул засновано Меморіальний благодійнийфонд (англ. New York Steiner School Foundation in Memory of Kacey Cisyk-Rakowicz) на підтримку музичних програм для обдарованих дітей[83].

Навесні 2009 року Міністерство культури і туризму України презентувало врамках III Фестивалю української культури Міжнародний мистецькийфестиваль-конкурс української пісні пам'яті Квітки Цісик «Квітка»[86].

77

На згадку про старшу сестру Марію засновано Фонд «Адже життяпрекрасне», який збирає кошти на закупівлю мамографічного обладнання дляУкраїни.

Антона Череваня провулок (колишня назва Коп’яка провулок).Черевань Антон Самійлович (04.08.1906, с. Глинське Опішнянського р-нуПолтавської обл. — 24.03.1975, м. Полтава) – дослідник історико-аграрноїпроблематики, історичного краєзнавства, доктор історичних наук (1968),проф. (1971). 1926–1928 працював на комсомольській роботі у рідному селі. 1928–1930 служив у Червоній Армії. 1930–1931 – навчався на робфаціХарківського ін-ту соціального виховання, 1931–1933 – у Харківськомуюридичному комвузі.

Брав участь в оборонних боях Другої світової війни на територіїУкраїни. У травні 1942 в Харківському оточенні був поранений і потрапив унімецький полон. Після цього відправлений до Південної Німеччини, деперебував у таборах до 1945. На початку війни з Японією добровільно пішовна військову службу на Далекий Схід, брав участь у бойових діях і служив уЗабайкало-Амурському військовому окрузі до червня 1946.

Після демобілізації Антон Самійлович Черевань поновився на третійкурс аспірантури Харківського університету, де у травні 1948 захистивкандидатську дисертацію. Однак пункт про перебування в нацистськомуполоні в анкеті з обліку кадрів став суттєвою перешкодою у трудовійдіяльності педагога і вченого. На території України жодний вищийнавчальний заклад не прийняв його на роботу. Він зміг влаштуватисястаршим викладачем кафедри історії СРСР лише в Пермському державномууніверситеті на Уралі. Але в 1953 Антона Самійловича звільнили з мотивів«політичної недовіри». Після цього до 1953 він працював у Карельськомупедагогічному інституті м. Петрозаводська. Тільки у жовтні 1962 А.С. Черевань домігся переведення в розпорядження Міністерства освіти УРСРта призначення до Полтавського педагогічного інституту, де він обіймавпосаду доцента, а з 1969 – професора кафедри історії СРСР і допоміжнихісторичних дисциплін.

Сфера наукових зацікавлень професора А. С. Череваня – соціально-економічна історія, історія України, історіографія, джерелознавство,історичне краєзнавство. Перехід А.С. Череваня на викладацьку роботу доПолтавського педінституту збігся в часі з реалізацією 26-томного проекту«Історія міст і сіл Української РСР». Як досвідченого науковця, що тривалийчас займався регіональною історією, вченого відразу залучили до науково-організаційної роботи. Полтавський том вийшов у 1967, що стало видатноюподією в науковому житті області.

Педагогічний талант А. С. Череваня розкрився у процесі творення йогонаукової школи. З середини 1960-их навколо професора гуртувалася

78

талановита студентська молодь, науково-дослідницькою працею яких вінкерував до останніх днів життя. З числа його вихованців вийшло багатокандидатів і докторів історичних наук, які працюють в академічних науково-дослідних установах і вищих навчальних закладах.Література: Єрмак О. П. Життєвий і творчий шлях А. С. Череваня // Перші Череванівськічитання. Зб. мат-лів регіональної наук.-практ. конф. – Полтава: ІОЦ ПДУ, 2007. – 98 с.;Капустян Ганна. Черевань Антон Самійлович Українські історики. Біобібліографічнийдовідник / НАН України. Інститут історії України. — Випуск 3. — Київ: Інститут історіїУкраїни, 2010.

В’ячеслава (Вячеслава) Чорновола вулиця (колишня назва Куйбишевавулиця).Чорновіл В’ячеслав (Вячеслав) Максимович (24 грудня 1937 с. ЄркиКиївської області — 25 березня 1999, Бориспіль Київської області) –провідник українського національно-демократичного визвольного руху кінця1980-х – 1990-х; Герой України (2000, посмертно). Лауреат Міжнародноїжурналістської премії ім. Ніколаса Томаліна (1975). Ініціатор проголошенняДекларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 та Актапроголошення Незалежності України 24 серпня 1991. Разом із іншимивидатними діячами започаткував в Україні національно-визвольний рухшістдесятників та дисидентів. Засновник та головний редактор підпільногоукраїнського часопису «Український вісник». Член Української Гельсінськоїгрупи. Один із ініціаторів створення Української Гельсінської спілки.

Кілька разів ув'язнений за «антирадянську пропаґанду» (1967–1969,1972–1979, 1980–1988). Перебував у мордовських комуністичних таборахсуворого режиму і на засланні. Сумарно пробув у неволі 17 років.

У 1990-1992 – голова Львівської обласної ради. Народний депутатУкраїни з березня 1990. Кандидат у Президенти України на виборах 1991 (2місце, 7 420 727 голосів або 23,27 %). З 1992 і до смерті — голова НародногоРуху України. З жовтня 1991 – Гетьман українського козацтва. З 1995 членукраїнської делегації в Парламентській Асамблеї Ради Європи. Загинув підчас автокатастрофи на шосе під Борисполем 25 березня 1999. Чорноволаприбрали як небезпечного конкурента на майбутніх президентських виборах.Похований у Києві на Байковому кладовищі на центральній алеї.

У похороні взяли участь сотні тисяч людей,в тому числі й з Полтави таобласті. Перебування на Полтавщині: 1991 – у якості кандидата вПрезиденти, 1994, 1995 – м. Полтава – у якості народного депутата України,голови НРУ, 1996 – Миргород, Кременчук, Полтава – у якості членапарламентської Асамблеї Ради Європи, народного депутата України, головиНРУ, 1998 – Пирятин, Лохвиця, Гадяч, Полтава – у якості лідера виборчогосписку НРУ. 1999 – м. Полтава – з метою участі у позачерговій конференціїПОО НРУ.

Шевченківський район (колишня назва Ленінський район).

79

Назву отримав за результатами проведеного опитування мешканців міста.

Шевченко Тарас Григорович (відомий також як Кобзар; 25.02 (03.) 1814, с.Моринці, Київської губернії – 26.02 (10.03) 1861, м. Санкт-Петербург) – український поет, письменник, художник, громадський та політичний діяч.Член Кирило-Мефодіївського братства. Академік Імператорської академіїмистецтв (1860).

Життєвий шлях Тараса Григоровича Шевченка тісно пов'язаний ізісторичною Полтавщиною. Кобзар перебував тут найдовше у 1843 та 1845;влітку 1859; у свій останній приїзд в Україну, лише кинув прощальнийпогляд на знайомі пейзажі, міста й села цього краю. Разом, коли скласти деньдо дня, не набереться й півтора року. Але враження цього часу, історіязнайомств і дружби з уродженцями Полтавщини, літературна і мистецькатворчість Шевченка періоду перебування його на полтавській землі – усе це вбіографії Великого Кобзаря займає визначне місце, становить яскравусторінку його життя. Далеко від України Шевченко з любов’ю згадувавПолтаву, Ромен (Ромни), Переяслав, Хорол, Яготин, Саме з Київщиною іПолтавщиною в уяві і почуттях поета найтісніше зв’язувалось поняттяУкраїни.

Ще в Петербурзі Шевченко познайомився і подружився з кількомаполтавцями, діячами літератури і мистецтва, через яких і відбулося спершузаочне знайомство поета з Полтавщиною, її природою й історією. Це були Є.Гребінка, В. Григорович, П. Матрос, А. Мокрицький.

Євгенові Гребінці належить найбільша заслуга у справі прилученняШевченка до Полтавщини. Молодий поет добре знав творчість Гребінки,надихану історією, природною і життя людей Полтавської губернії. Немаєсумніву, що ті полтавські міста, в яких згодом побував Шевченко, були йомувідомі ще в Петербурзі з творів та з усних розповідей Гребінки. Останнійспонукав Шевченка разом поїхав в Україну. Пізньої весни 1843 він привізйого в Мойсівку, де зав’язався ряд тривалих знайомств, які надовговизначили характер діяльності й поведінки Кобзаря в цей час. Це булизнайомства з О. Афанасьєвим-Чужбинським, Я. де Бальменом, О. Капністом(а через нього з Рєпніними), родиною Закревських. Із цими людьми тіснов’яжеться перебування Шевченка на Полтавщині в 1843-1846.

Полтавщина не була так покріпачена, як інші губернії. Крім 662 ізполовиною тисяч поміщицьких селян, тут проживало 668 тисяч козаків. І цеімпонувало поету, хоч і не полегшувало його настрою. Ніхто з йоготутенішніх знайомих поміщиків не відзначався жорстоким ставленням докріпаків (хіба один П. Лукашевич не посоромився показати своє справжнєобличчя кріпосника-нелюда). Гуманно ставився до своїх селян В.Закревський і навіть був одружений із простою селянкою. О. Чужбинськийвзагалі не мав справ із кріпаками. Особливу симпатію поета завоювалародина князя М. Г. Рєпніна.

Колишній Полтавський генерал-губернатор Рєпнін був відомий яклюдина гуманна, справедлива, як захисник скривджених. Його співчутливе

80

ставлення до простого народу виникало невдоволення царя, і Рєпнінавідсторонили від державних справ. Шевченко познайомився з ним у поруопали в я хотинському «вигнані». Світогляд Рєпніна позитивно позначивсяна вихованні його дітей, передовсім дочки Варвари, з якою в Шевченкасклалися тривалі дружні стосунки.

Прогресивні погляди княжни відомі з її листів до Ейнара та з мемуарноїлітератури. У колі Рєпніних Шевченко пройнявся духом декабризму, щовідчувається в поемі «Тризна». Це тут, у Яготині, поету розповідали проПолтаву і Котляревського, і лише після цього він відвідав батьківщинуавтора «Енеїди». невипадково в повісті «Близнецы», епізоді розповідіНикифора Сокири про відвідання Котляревського, є загадка про княгиню Р.(тобто Рєпніну). яка через лакея запрошує Котляревського на чай. Цівідомості не вигадані Шевченком.

Так само корисними були й стосунки поета з О. Капністом, учасникомдекабристського руху, з художником Яковом де Бальменом, Закревськими.Образ Ганни Закревської Шевченко проніс через роки,вона надихнула йогона кілька поетичних творів. На знак щирої приязні до Я. П. де Бальмена поетприсвятив йому поему «Кавказ». Перебування Шевченка в 1845 р. у маєткуО. Лук’яновича, де він малював портрети членів поміщицької родини, далойому можливість познайомитись із гоголівськими місцями, відвідати селанавколо Миргорода, на Пслі, глибше заглянути в гущу народного життя.

Полтавщина, її природа, пам’ятники минулого, люди, і зокрема діячікультури, з якими пощастило Шевченкові тут познайомитись, залишилиглибокий слід у його свідомості: вони збагатили його духовно, дали заряднатхнення (як це було, наприклад, у Мар’янському та на Переяславщинівосени 1845), залишили яскраві враження, на сонові яких відбулася разючазміна в настрої і поглядах Шевченка. Саме тут, на Полтавщині, у порузнаменитих «трьох літ» (183-1845) поет, за власними словами, «прозріватистав потроху», тобто відходити від романтичного захоплення минулим,виробив у собі тверезий, реалістичний підхід до оцінки навколишньоїдійсності.

Перебуваючи на Полтавщині, Шевченко багато подорожував,спостерігав за навколишнім життям і те, що його цікавило, малював. Тут вінпродовжував поповнювати свої знання, читаючи книжки з бібліотек Рєпніна,Лукашевича. Лук’яновича, Афанасьєва-Чужбинського; вивчав історичніпам’ятки за народними переказами, записував фольклор. Подорожі забиралибагато часу і давали багато вражень. «Розглядаючи карти Шевченковихподорожей по Україні в роках 1843-1844, 1845-1847 і 1859, – пише М. В.Фененко, – ми бачимо, що ні на якому українському терені, включаючинавіть рідну Київщину, поет не відвідав стільки місцевостей, стількинаселених пунктів, як на Полтавщині». На Полтавщині Шевченко написавзначну кількість своїх поетичних творів. Правда, друга половина 1843, щобула початком його полтавських зв’язків, творчою плідністю не позначена: уцей час написані лише два твори – вірш «Розрита могила» (Березень, 9жовтня) і поема «тризна» (Яготин – Андріївка Гадяцького повіту, листопад).

81

«Розрита могила» є першим у циклі «Три літа». Зате високим творчим злетомпозначена осінь 1845, яку Шевченко провів у с. Мар’янське поблизуМиргорода і на Переяславщині.

Влітку того року поет багато подорожував, відвідав Решетилівку,Полтаву, Старі Санжари, Шедієве, Ромен, Прилуки, Густинь, Лубни, Хорол,Веселий Поділ, Василівку та ін. населені пункти; у середині серпня приїхав уПереяслав до Андрія Козаченковського. Звідси вирушив на Київщину, в ріднімісця, побував у Суботові й Чигирині. У цей час він уже працював дляКиївської археологічної комісії, змальовуючи пам’ятки архітектури і пейзажі.Зокрема, виконав дуже ціні для нас малюнки хати Котляревського і Хресто-Воздвиженського монастиря в Полтаві, краєвиди Решетилівки, хорольських іприорільських сіл. Із Київщини, де відвідав рідні місця, Шевченкоповернувся до О. Лук’яновича домальовувати портрети. По дорозі вінзупинився в Миргороді і написав дві ліричні мініатюри: «Не завидуйбагатому» та «Не женися на багатій» (обидві – 4 жовтня 1845 р.) в якихзнайшли місце його тогочасні роздуми над своєю долею.

Мар’янське у творчій біографії Шевченка має таку вагу, як Болдіно вжитті Пушкіна, тому можемо сміливо говорити про «Мар’янську осінь»Кобзаря як час високого поетичного натхнення, вершину напруги думки йпочуття. Тут у жовтні 1845 Шевченко написав такі твори: поеми «Єретик»(10 жовтня), «Сліпий» (16 жовтня), містерію «Великий льох» (у Шевченкапідписано «Миргород», але, поза сумнівом, твір писався у Мар’янському),вірш «Стоїть, в селі Суботові» (21 жовтня).

Порив творчості захопив Шевченка після значної дев’ятимісячної,перерви: останній вірш «Гоголю» він написав у Петербурзі 30 грудня 1844.Творче піднесення не залишало поета і в Переяславі, куди він приїхав напочатку листопада, побувавши перед тим у Хоролі, Ісківцях та Лубнах. Доречі, саме в цей час на антицарські настрої Шевченка звернув увагулубенський городничих Андрєєв і послав донос. У Переяславі Полтавськійгубернії, у затишному будинку свого друга А. Козачковського, поет завершивдві поеми: «Наймичка» (13 листопада) і «Кавказ» (18 листопада) з посвятоюЯ. де Бальмену, який того літа загинув у бою з горцями.

Середину грудня 1845 – близько двох тижнів – Шевченко прожив у с.В’юнища, у привітній сім’ї С. Самойлова, і тут продовжував наполегливопрацювати над віршами. З’явилися: «І мертвім, і живим, і ненародженим…»,«Холодний Яр», «Псалми Давидові», «Маленькій Мар’яні», «Минають дні,минають ночі», «Три літа». За кілька днів, повернувшись до Козачковського,Шевченко пише «Заповіт» (у цей час він був тяжко хворий) і ним завершуєпотік високих почуттів і дум, які володіли ним такий тривалий час. Рідкіснийпоетичний злет! Навіть один перелік творів, написаних протягом жовтня –грудня 1845, викликає подив і захоплення. Після такої напруги принаймніпівроку муза поета спочивала. Одужавши від хвороби, Шевченко їде уМойсівку, там зустрічається з В. Забілою, М. Маркевичем, В. Закревським.Весь січень 1846 він провів на Полтавщині. У лютому відправляється вІсківці до О. Афанасьєва-Чужбинського, звідки вони разом виїжджають –

82

через Лубни, Пирятин, Прилуки – на Чернігівщину. Полтавщину Шевченкозалишив 12 лютого. Відтоді він не бував тут до 1859 р., коли після тяжкогозаслання одержував дозвіл відвідати Україну.

У Шевченкових документах того сумного десятиріччя – творах, листах,щоденнику – знайшлося місце і Полтавщині. З любов’ю згадував поет Яготині Переяслав,бачив у сні Ромен і Веселий Поділ, переносився думкою в«богоспасаємий град» Миргород. Згадував своїх друзів: Варвару Рєпніну,Козачковського, Закревських. Ганні «вродливій» присвятив чудові вірші«Немає гірше, як в неволі» та «Якби зустрілися ми знову». На засланнінаписав він «переяславську повість» «Близнецы», щедро насиченуполтавськими топонімами. Через Полтаву мріялось поету повернення доПетербурга.

Під час останньої подорожі в Україну Шевченко в’їхав у межіПолтавщини з боку Лебедина. Поштовим шляхом через Охтирку, Зіньків,Гадяч, Лохвицю 10 червня 1859 поет прибув до Пирятина. Тут він зупинивсяу брата свого приятеля Аполлона Мокрицького – Петра Миколайовича. Задружньою бесідою згадували Марка Вовчка, яка побувала тут раніше; уПирятині Шевченко написав ліричну мініатюру «Ой, маю, маю я оченята».Звідти поїхав у Переяслав та на Михайлову Гору до Максимовичів.Несприятливі обставини життя поета літа 1959 добре відомі. З тяжкиминастроєм повертався він через Полтавщину в Петербург. 18 серпня вПереяславі написав вірш «Якби-то ти, Богдане, п’яний». Наступного для буву Пирятині, а 20 серпня 1859 – у Прилуках. Тепер уже назавжди покидавмежі Полтавщини.

Література: Ротач П. П. Полтавська Шевченкіана. Спроба обласної (крайової)Шевченківської енциклопедії. У двох книгах – Полтава: Дивосвіт, 2005, 2009; БілоуськоО. А., Пустовіт Т. П. Тарас Шевченко і Полтавщина. – Полтава: ТОВ «АСМІ», 2014. – 500с.

Братів Шеметів провулок (колишня назва Інтернаціональнийпровулок)

Названа на честь рідних братів, уродженців Лубенщини: громадсько-політичного діяча, члена Центральної Ради Шемета ВолодимираМихайловича (1873-1933), громадського діяча Шемета Миколи Михайловича(1882-1918), публіциста і політичного діяча Шемета Сергія Михайловича(1875-1957). Брати Шемети є видавцями першої україномовної газети наЛівобережній Україні «Хлібороб» (1905), фундаторами приватнихукраїнських гімназій на Лубенщині та Києві. Своєю жертовною працею наполітичній та культурно-просвітницькій ниві у першій чверті ХХ ст. вонизробили помітний внесок у відродження нашої державності, національноїкультури та духовності.

Найбільш відомим із братів є Володимир, якого у квітні 1906 обираютьдепутатом до першої Державної думи (це був чи не єдиний кандидат, якийпройшов до думи під суто національними гаслами); він входить до складуукраїнської фракції та бюро українського парламентського клубу. У 1917

83

його делеговано до Української Центральної Ради від Лубенської гімназії.Протягом 1919-1923 Володимир Шемет був співробітником ВУАН,працював у комісії для складання словника живої української мови, збиравнародні технічні терміни столярства, теслярства, будівництва.

Володимир, Микола та Сергій Шемети з гідністю пройшли через тівипробовування, які приготувала їм доля у першому десятилітті ХХ ст. І якпоказали наступні події до кінця життя не зійшли з обраного шляху,намагалися сповна послужити Україні та рідному краєві.

Література: Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради.Бібліографічний довідник. – Київ, 1998. – С. 194-195; Пустовіт Т.П. Видавці лубенськогочасопису «Хлібороб» у світлі архівних документів (1905-1908) // Потужна сила рідногослова. До 100-ліття виходу в світ перших українськомовних видань Східної України. –Полтава, 2005. – С.350-358; Пустовіт Т.П. Архівні джерела про видавців лубенської газети«Хлібороб» (1905-1908) // Рідний край. – 2005. – № 2 (13). – С.111-121.

Івана Шемякіна вулиця (колишня назва Тимурівська вулиця).Шемякін Іван Васильович (1877–1953, м. Полтава) – важкоатлет, борець,артист цирку. Народився в Підмосков’ї. У 15 років хлопець уперше взяв у руки гирій після цього більше їх не випускав. У 1904 Шемякін закінчив армійськуслужбу і почав працювати атлетом в петербурзькому цирку ГаетаноЧинізеллі на Фонтанці. Виступи Шемякіна користувалися великим успіхом.Крім атлетичних тренувань він займався боротьбою, ставши незабаромодним з найсильніших борців Росії. Підписавши контракт на виступи вЄвропі і Америці, Шемякін відправився на гастролі: він виступав і затлетичними номерами, і перемагав на килимі багатьох борців з всесвітньовідомими іменами. На Мадридському чемпіонаті з французької (греко-римської) боротьби в 1907 отримав перший приз, а потім в Дюссельдорфіпосів перше місце, отримавши звання чемпіона світу .Після повернення вРосію після тріумфальних гастрлей Шемякін став особливо активновиступати з демонстрацією атлетичних номерів: працював з гирями, носив поарені шість осіб, возив віз з двадцятьма пасажирами, на його плечі зігнулиметалеву балку. За кордон він більше не виїжджав. У 1913 під час проходив вПетербурзькому цирку «Модерн» всесвітнього чемпіонату Іван Шемякінпереміг знаменитих Івана Заїкіна і Миколи Вахтурова і посів перше місце. У1916 Шемякіна призвали в діючу армію, він отримав поранення в ногу. Післязакінчення лікування поїхав до Полтави, де почав посилено тренуватися,знову набувши колишню силу і спритність, брав участь в турнірах зфранцузької боротьби, виступав з атлетичними номерами. Шемякінуналежать перемоги над багатьма борцями зі світовим ім'ям, проте зустрічі зІваном Піддубним завжди закінчувалися внічию. Шемякін виступав в циркудо 1941 року, вів тренерську роботу, читав лекції з фізичного розвитку вклубах. До самої своєї смерті в 1953 Шемякін володів великою фізичноюсилою і не припиняв атлетичних тренувань.На честь атлета у м. Полтава названо спортивну школу з боротьби.

84

Література: Білоусько О. А., Киридон П. В., Пустовіт Т. П., Ревегук В. Я. Новітня історіяПолтавщини (середина ХХ – початок ХХІ століття): Підручник для 11 класузагальноосвітньої школи. – Полтава: Оріяна, 2006. – 312 с.

Романа Шухевича провулок (колишня назва Піонерський провулок)

Шухевич Роман Йосипович (псевдо: «Білий», «Дзвін», «Роман Лозовський»,«Степан», «Чернець», «Чух», «Тур», «Тарас Чупринка»; 30.06. 1907,м. Львів – 05.03.1950, с. Білогорща, нині у складі м.Львова) – український політичний і державний діяч, військовик.Член галицького крайового проводу Організації українських націоналістів.

Генерал-хорунжий, головнокомандувач Української повстанськоїармії, голова Секретаріату Української головної визвольної ради (1943–1950),Герой України, український політичний і державний діяч, військовик. Членгалицького крайового проводу Організації українських націоналістів.Командир з боку українців українського військового підрозділу «Нахтігаль»в складі іноземних легіонів Вермахту (1941–1942). Генерал-хорунжий,головнокомандувач Української повстанської армії, голова СекретаріатуУкраїнської головної визвольної ради (1943–1950).Романові Шухевичу посмертно присвоєно звання Герой України зудостоєнням ордена Держави. Посмертно іменований пластовою старшиноюнайвищим почесним ступенем гетьманського скоба (1950). Народився Роман Шухевич у місті Львові. Дитинство Шухевича минуло умістечку Краківці на Львівщині, де його батько працював у повітовому суді.1914 року його родина переїхала до Камінки-Струмілової (тепер містоКам'янка-Бузька), де О. Шухевич обіймав посаду судді. Тут Роман Шухевичзакінчив початкову школу.Після створення 2 лютого 1929 Організація Українських Націоналістівпротягом 1930–1934 рр. Шухевича (псевдо «Дзвін») було призначенобойовим референтом Крайової Екзекутиви ОУН. Був одним із керівниківмасових актів непокори проти тотальної пацифікації українців. Як бойовийреферент КЕ ОУН Шухевич брав участь в організації низки заходів,спрямованих проти антиукраїнської політики польської влади.У червні 1934 р. арештовано та заслано до концентраційного табору у БерезіКартузькій.За вироком польського суду Р. Шухевича засудили на 4 роки ув'язнення, алезгідно з амністією цей термін знизився до 2-х років. На підставіпроголошеної у 1935 р. урядової амністії він вийшов на волю 27 січня 1937 р.Після звільнення у 1937 р. проживав із родиною у Львові, створивкооператив «Фама» - першу українську рекламну компанією в Галичині.Підприємство стало легальним прикриттям для діяльності ОУН. Наприкінці грудня 1938 р. нелегально перейшов польсько-чехословацькийкордон і добрався на Різдво 1939 р. до міста Хуст, де разом із провіднимичленами ОУН створив Генеральний штаб національної оборони КарпатськоїУкраїни.

85

Після окупації Карпатської України у березні 1939 р. Угорщиною Шухевиччерез Румунію і Югославію дістався до Австрії, де зустрівся з членамиПроводу ОУН та отримав доручення зв'язку із Західною Україною, зокремаконспіративний зв'язковий пункт у Данціґу.Восени 1939 р. разом із родиною проживав у Кракові. Він виконував функціїреферента зв'язку у Проводі Українських Націоналістів (ПУН) на чолі зполковником Андрієм Мельником, зокрема організовував нелегальніпереходи кур'єрів в Україну через німецько-радянський кордон, приймавзвіти від членів ОУН та кур'єрів, які прибували з України.Після розколу ОУН у 1940 р. увійшов до складу членів РеволюційногоПроводу й був призначений Крайовим Провідником ОУН назахідноокраїнних українських землях, що за пактом Молотова — Рібентропавідійшли до Німеччини (Підляшшя, Холмщина, Надсяння та Лемківщина).Під керівництвом Шухевича із членів ОУН, які приходили із УРСР, буластворена міцна організаційна мережа, яка стала базою для підготовкипідпілля в Україні.З квітня 1941 р. працював викладачем (сотником) курсів ДружиниУкраїнських Націоналістів, зокрема спеціальних відділів „Нахтіґаль“ та„Роланд“. 22 червня 1941 року у складі батальйону СС «Нахтігаль», який був у складі49-го гірсько-стрілецького корпусу 17-ї німецької армії групи армій„Південь“.

30 червня 1941 р взяв участь в проголошенні від імені ОУН (Б) Актувідновлення Української Держави, що відбулося у окупованому військамиВермахту м.Львові.У зв’язку з підтримкою українцями – членами названих легіонів вони буливідізвані з лінії фронту та після об’єднання продовжили брати участь укаральних операціях проти білоруських партизанів. Р.Шухевич бувкомандиром роти поліцейського охоронного батальйону в складі Вермахту тамав військове звання «гауптмана» (капітана).22 листопада 1942 р. в присутності командира 201-ї охоронної дивізіїособовий склад українського батальйону не дав згоди на продовженняконтракту і 5 грудня 1942 р. особовий склад батальйону перевезено вУкраїну, а групу старшин із 22 осіб ув'язнено у Львові. Р.Шухевич перейшовна нелегальний стан. Протягом першого півріччя 1943 року проводив підпільну роботу зістворення (липень 1943 р.) загонів Української Народної Самооборони(УНС), котрі пізніше склали основу формувань УПА-Захід. Ставши 13 квітня 1943 р. на чолі керівництва ОУН(Б), Роман Шухевичзосередив свою основну увагу на усуненні розбіжностей в середовищі ОУНстосовно поглядів на політику і стратегію визвольного руху, на розширеннізони бойової діяльності УПА, створенні її структур в Галичині, просуванніповстанських відділів в східні області України.

86

Протягом 1943-1950 рр. очолював боротьбу бойових формувань українськихнаціоналістів з радянською владою на Україні. Загинув 5 березня 1950 р. під час спецоперації НКВС у с. Білогорща поблизум.Львів. 12 жовтня 2007 року указом Президента України В.Ющенка «за визначнийособистий внесок у національно-визвольну боротьбу за свободу інезалежність України та з нагоди 100-річчя від дня народження та 65-їрічниці створення Української повстанської армії» посмертно нагородженийзванням Героя України, якого позбавлений за рішенням Донецькогоокружного адміністративного суду (2010 р.) за формальної причини –відсутність українського кгромадянства. У відповідь на позбавлення званняГерой України низка міст західної України присвоїла Романові Шухевичузвання почесного громадянина (міста Івано-Франківськ, Хуст, Львів,Теребовль, Бережани, Кузнецовськ.

______________________________________________________

87