МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ЮРИДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО

На правах рукопису

МІНДАРЬОВА МАРИНА ЮРІЇВНА

УДК 347.457

ОБЛІГАЦІЇ ЯК ОБ'ЄКТ ЦИВІЛЬНОГО ОБОРОТУ

12.00.03 – цивільне право і цивільний процес;

сімейне право; міжнародне приватне право

Дисертація на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Науковий керівник –

Яроцький Віталій Леонідович,

доктор юридичних наук, професор,

член-кореспондент НАПрН України

ХАРКІВ

2015

2

ЗМІСТ

ВСТУП ……………………………………………………………………... 3

РОЗДІЛ 1. ОБЛІГАЦІЇ ЯК ОБ'ЄКТИ ЦИВІЛЬНИХ

ПРАВОВІДНОСИН ……………………………………………………….. 10

1.1. Поняття облігації і її місце в системі цінних паперів як

об’єктів цивільних правовідносин ………………………………….. 10

1.2. Ознаки облігації як цінного папера та об’єкта цивільного

обороту ………………………………………………………………... 27

1.3. Класифікація облігацій та їх загальна характеристика ……….. 46

Висновки до першого розділу ……………………………………………. 64

РОЗДІЛ 2. ЦИВІЛЬНИЙ ОБОРОТ ОБЛІГАЦІЙ ………………………... 70

2.1. Поняття цивільного обороту облігацій та його стадії ………… 70

2.2. Вчинення правочинів з облігаціями …………………………… 86

2.3. Обмеження та припинення цивільного обороту облігацій …… 103

Висновки до другого розділу ……………………………………………... 121

РОЗДІЛ 3. ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОБЛІГАЦІЙ ТА ЗАХИСТ ПРАВ

УЧАСНИКІВ ЦИВІЛЬНОГО ОБОРОТУ ОБЛІГАЦІЙ ………………… 127

3.1. Способи забезпечення облігацій ………………………………. 127

3.2. Обставини, що обумовлюють дефектність цивільного обороту

облігацій ……………………………………………………………… 146

3.3. Захист прав учасників правовідносин у сфері цивільного

обороту облігацій …………………………………………………….. 163

Висновки до третього розділу ……………………………………………. 181

ВИСНОВКИ ……………………………………………………………….. 187

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ …………………………………. 199

3

ВСТУП

Актуальність теми. В умовах сьогодення для реалізації великих

інфраструктурних проектів, що втілюються в життя державою або органами

місцевого самоврядування, а також бізнес-ідей, що запроваджуються у сфері

підприємництва, виникає потреба у використанні широкого спектру правових

інструментів для мобілізації власного та залучення позикового капіталу. На фоні

періодичних кризових явищ, що спіткають економіки країн світу, гонитва за

фінансовими ресурсами перетворилася у змагання зацікавлених суб’єктів, що

прагнуть перехопити інвесторів.

Положеннями вітчизняного законодавства запроваджено досить

структуровані і захищені механізми відносин між власником коштів та особою,

яка бажає залучити їх у свою діяльність. В якості інструментів виступають

депозитні вклади, інвестиційні пропозиції, звичайні договори позики та

облігації. Враховуючи підвищення рівня розвитку вітчизняного фондового

ринку за останні роки, а також мобілізацію державою всіх засобів залучення

коштів у вітчизняну економіку, перспективним інструментом в такому плані

стає облігація, якій притаманна досить висока оперативність обігу і яка здатна

ефективно виконати відповідну функцію. В окресленому ракурсі питання

дослідження облігацій набуває особливої актуальності.

Зв'язок роботи із науковими програмами, планами, темами. Тема

дисертаційного дослідження затверджена на засіданні вченої ради

Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого 17 січня 2003

року, протокол № 6. Роботу виконано на кафедрі цивільного права № 2

Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого в межах

державних цільових комплексних програм «Основні проблеми здійснення та

захисту майнових та особистих – немайнових прав в умовах ринкової

економіки» (№ державної реєстрації 0186.0.070867) та «Проблеми

вдосконалення правового регулювання особистих немайнових та майнових

4

відносин в Україні» (№ державної реєстрації 0111U000963).

Мета і задачі дослідження. Метою дисертаційного дослідження є

визначення специфіки участі облігації в цивільному обороті, а також з’ясування

особливостей виникнення, здійснення, обтяження, передачі та припинення

суб’єктивних цивільних прав на облігації.

Поставлена мета обумовлює такі основні завдання:

– розкрити наукові підходи до розуміння облігації та визначити її місце в

системі вітчизняних цінних паперів;

– визначити ознаки облігацій та провести їх класифікацію;

– встановити зміст категорії "цивільний оборот облігацій" й визначити її

співвідношення з іншими близькими за значенням правовими категоріями;

– визначити стадії цивільного обороту облігацій та їх особливості;

– встановити специфіку механізмів виникнення, здійснення, обтяження,

передачі та припинення суб’єктивних цивільних прав на облігації;

– з’ясувати специфіку використання способів забезпечення облігацій та

способів захисту прав й законних інтересів учасників правовідносин з приводу

таких цінних паперів.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають, змінюються

та/або припиняються у зв'язку з емісією облігацій, переходом прав на них, а

також їх погашенням чи анулюванням.

Предметом дослідження є облігації як об’єкт цивільного обороту.

Методи дослідження. Методологічною основою дисертаційного

дослідження є діалектичний метод, метод аналізу та синтезу, логіко-

семантичний метод, герменевтичний метод та інші методи і прийоми наукового

пізнання. Зокрема, методи аналізу та синтезу використано для визначення

природи облігацій як об’єкта цивільних правовідносин, проведення аналізу

стадій цивільного обороту облігацій, дослідження обставин, що обумовлюють

дефектність механізмів виникнення, переходу та припинення прав на облігації, а

також для розгляду засобів забезпечення облігацій. Логіко-семантичний метод

використано для формування визначень облігації, цивільного обороту й обігу

5

облігацій, а також його припинення, обтяжень прав на облігації, дефектності

цивільного обороту облігацій. За допомогою структурно-функціонального

методу, методів класифікації та групування визначено ознаки облігацій,

проведено їх класифікацію, визначено стадії цивільного обороту облігацій й

класифіковано їх дефекти, проаналізовано способи забезпечення облігацій та

захисту прав й законних інтересів учасників відповідних правовідносин.

Герменевтичний метод використано для наукового аналізу положень

вітчизняного законодавства й окремих категорій у сфері цивільного обороту

облігацій, а також для розгляду судової практики у відповідній сфері.

Науково-теоретичну базу дослідження цивільного обороту облігацій, а

також їх забезпечення становлять праці вітчизняних і зарубіжних правників,

зокрема: М. М. Агаркова, К. М. Амбарцумян, Н. П. Асланян, І. С. Алексєєва,

С. С. Алексєєва, В. А. Белова, Т. В. Бобко, Т. В. Боднар, І. В. Болокан,

В. І. Борисової, М. І. Брагінського, О. І. Виговського, Ю. В. Винниченко,

І. В. Венедіктової, Ю. О. Гладьо, А. Б. Гриняка, О. В. Дзери, Ю. М. Жорнокуя,

А. М. Ісаєва, М. Ф. Казанцева, І. С. Канзафарової, О. В. Красногора,

Т. Є. Крисань, Н. С. Кузнєцової, Г. П. Кухаревої, О. В. Кохановської,

В.А. Кройтора, В. В. Луця, С. В. Ляліна, Н. І. Майданик, Р. А. Майданика,

Є. О. Мічуріна, О. О. Отраднової, С. О. Погрібного, С. С. Потопальського,

В. Д. Примака, В. І. Пушая, О. В. Розгон, О. Є. Самбір, В. М. Сломи,

І. В. Спасибо-Фатєєвої, Р. О. Стефанчука, С.О. Сліпченка, В.І. Труби,

Є. О. Тупицької, О. О. Федоришина, Є. С. Філіпенко, Є. О. Харитонова,

О. І. Шаповалової, Л. І. Шевченко, С. І. Шимон, В. П. Янишена, І. В. Яремової,

В. Л. Яроцького та інших.

Нормативною основою написання роботи є положення Конституції

України, Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), Законів України

"Про цінні папери та фондовий ринок", "Про депозитарну систему України",

"Про електронні документи та електронний документообіг", "Про платіжні

системи та переказ коштів в Україні", Постанов Кабінету Міністрів України

від 31 січня 2001 року № 80 "Про випуски облігацій внутрішніх державних

6

позик", від 05 липня 2004 року № 830 "Про затвердження Порядку ведення

Державного реєстру обтяжень рухомого майна" та інших нормативно-правових

актів, що регулюють відносини власності.

Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що проведене

дослідження є однією з перших в Україні наукових праць, присвячених

поглибленому розгляду оборотоздатності облігацій як об’єктів цивільних

правовідносин. У ході наукового дослідження було отримано такі основні

результати:

уперше:

– зроблено висновок, що виграшні облігації, які не виграли за результатами

розіграшу, мають погашатися виплатою їх власникам номінальної вартості і

відсотків, на відміну від облігацій, що виграли, які, крім номінальної вартості і

відсотків, передбачають виплату власне виграшу; позбавлення власників

облігацій, що не виграли в розіграші, права на отримання виплати номінальної

вартості й доходу за ними прямо суперечить обов’язку емітента повернути

позику, позбавляє облігацію правового режиму цінного папера і прирівнює її до

лотерейного квитка;

– розкрито вимоги щодо належного забезпечення облігацій як боргових

цінних паперів. Належно забезпеченими можуть вважатися облігації,

забезпечення яких полягає у покритті ризиків невиплати повної суми боргу, яка

включає суму основного боргу за облігаціями (номінальна вартість облігацій) та

суму доходу за ними (відсотки, товар або дисконт);

– доведено, що забезпечення облігацій може характеризуватись

множинністю способів забезпечення і множинністю зобов’язаних суб’єктів в

межах одного способу забезпечення; обґрунтована необхідність урахування їх

сумісності й чіткого визначення механізмів реалізації забезпечення, зокрема,

послідовності залучення забезпечувальних інструментів при невиконанні

емітентом своїх зобов’язань за облігацією;

7

удосконалено:

– наукові підходи до визначення критеріїв класифікації облігацій як цінних

паперів. Запропоновано наступні крітерії: спосіб погашення номінальної

вартості та доходу за облігацією; форма фіксації посвідченого облігацією

майнового права; тривалість строку обігу (для строкових облігацій); характер

погашення цінного папера; спосіб нарахування прибутку (для відсоткових

облігацій); спосіб забезпечення; особа емітента; валюта емісії; ринок

поширення; конвертаційна здатність цінного папера тощо;

– положення щодо моменту виникнення облігації як об'єкта цивільних прав.

Обґрунтовано, що правового значення об'єкта цивільних прав облігації

набувають на другій стадії емісії (реєстрація випуску облігацій та присвоєння їм

міжнародного ідентифікаційного номера), при цьому першим набувачем прав на

облігації стає емітент, що обґрунтовує його право укладати стосовно цінних

паперів договори по їх відчуженню в процедурі емісії;

– висновки стосовно моменту виникнення обтяжень прав на облігації: для

особи, чиї права обтяжуються, та особи, яка встановлює відповідне обтяження

та/або особи, в чиїх інтересах встановлюється обтяження – в момент,

визначений договором або актом органу державної влади; по відношенню до

всіх інших учасників досліджуваних правовідносин – з моменту їх фіксації у

відповідних базах даних Національної депозитарної системи України;

набули подальшого розвитку:

– висновки з приводу того, що облігація посвідчує відносини процентної

(дохідної) та строкової позики, яка має бути повернена шляхом застосування

процедури погашення після завершення строку її обігу, на відміну від

договірних відносин позики, які можуть виникати на підставі безстрокового і

безвідплатного договору;

– науково-теоретичні підходи щодо впливу строку обігу облігацій на

майнове становище емітента, який мінімізує ризики настання

неплатоспроможності емітента у зв'язку з можливістю накопичення на стороні

власників облігацій необмежених часом грошових вимог до нього;

8

– наукове положення щодо підстав припинення позикового зобов'язання,

посвідченого облігацією. Обґрунтовано, що погашення облігацій, а тому і

припинення посвідчених ними прав вимоги у позикових зобов’язаннях, може

здійснюватися як шляхом передачі товарів, так і шляхом сплати коштів власнику

таких облігацій, як зазначено в частини п’ятій статті 7 Закону України "Про

цінні папери та фондовий ринок", а й з інших підстав, передбачених

положенням глави 50 ЦК України.

Практичне значення одержаних результатів полягає в можливості

використання положень, висновків та пропозицій дисертації:

– у правотворчій діяльності – для удосконалення положень чинного

законодавства, що регламентує відносини у сфері цивільного обороту облігацій;

– у науково-дослідній сфері – для подальших досліджень проблем,

пов’язаних цивільним оборотом облігацій, а також інших боргових цінних

паперів;

– у правозастосовчій діяльності у ході здійснення професійної діяльності

(емісії облігацій та передачі прав на них, та їх погашення) відповідними

суб’єктами;

– у навчальному процесі під час викладення курсу "Цивільне право", при

підготовці робочих програм, підручників, методичних рекомендацій та

навчальних матеріалів з цієї дисципліни для студентів вищих навчальних

закладів юридичної освіти.

Апробація результатів дисертації. Основні теоретичні положення,

висновки та пропозиції, викладені в дисертації, обговорені на кафедрі

цивільного права № 2 Національного юридичного університету імені Ярослава

Мудрого.

Одержані в ході дослідження висновки, узагальнення та пропозиції, були

оприлюднені на міжнародних науково-практичних конференціях "Громадянське

суспільство в Україні: проблеми забезпечення правотворчої діяльності" (03 – 04

квітня 2015 року м. Харків), "Пріоритети розвитку юридичних наук у ХХІ

9

столітті" (10 – 11 квітня 2015 року, м. Одеса), "Science without borders – 2015"

(30 березня – 07 квітня 2015 року, м. Шеффілд, Великобританія).

Публікації. За результатами дисертаційного дослідження було

опубліковано п’ять наукових статей, 4 з яких надруковані в фахових виданнях

України, 1 стаття у іноземному науковому виданні, а також тези трьох доповідей

на конференціях.

10

РОЗДІЛ 1

ОБЛІГАЦІЇ ЯК ОБ'ЄКТИ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН

1.1. Поняття облігації і її місце в системі цінних паперів як об’єктів

цивільних правовідносин

Цінні папери є відносно новими об’єктами правовідносин по відношенню

до іншого майна, адже їх виникнення пов'язується лише з діяльністю окремих

компаній у ХVII столітті, не кажучи про те, що повноцінний масив

нормативного матеріалу, яким врегульовується обіг цінних паперів, з'явився

набагато пізніше. Крім того, цінні папери є особливим видом об’єктів

правовідносин, що не дозволяє повною мірою застосувати до них положення

законодавства, яке регламентує речові правовідносини, адже загальноприйнятою

в юридичній літературі є думка, що цінній папір характеризує симбіотичну

єдність "прав на нього" та "прав з нього". Враховуючи наведене, а також

зважаючи на постійну еволюцію нормативної регламентації відносин предметом

яких є цінні папери, окреслене питання є актуальним і потребує доктринального

аналізу.

Як вдало зазначив С. Хорунжий, з часу першого у історії фінансів випуску

паперових акцій Об'єднаною Ост-Індською компанією у Амстердамі (1606 рік)

багатовіковий розвиток цінних паперів призвів до появи нових фінансових

інструментів, які випускаються у різних формах. Це у свою чергу стимулювало

формування необхідної правової бази для обігу цінних паперів [174, с. 19].

Одним з найбільш поширених цінних паперів в цивільному обігу України є

облігація, як фінансовий інструмент і, водночас, засіб залучення капіталу в

діяльність суб'єкта, який здійснює її емісію [99, с. 451]. На сьогоднішній день

використання облігації у цивільному обороті знайшло розповсюдження

переважно у зв’язку з її універсальністю і можливістю бути застосованою у

11

більшості сфер суспільного виробництва. Підтверджуючи боргове зобов'язання,

а також маючи здатність бути погашеною не тільки у грошовій формі, а й у

формі товарів та послуг, вона здатна замінити цивільно-правові договори і

виступати в якості інструменту інвестування. Зокрема, статтею 4 Закону України

"Про інвестиційну діяльність" встановлено, що інвестування та фінансування

будівництва об’єктів житлового будівництва з використання недержавних

коштів, залучених від фізичних та юридичних осіб, у тому числі в управління,

може здійснюватися виключно через фонди фінансування будівництва, фонди

операцій з нерухомістю, інститути спільного інвестування, а також шляхом

емісії цільових облігацій підприємств, виконання зобов’язань за якими

здійснюється шляхом передачі об’єкта (частини об’єкта) житлового

будівництва. Інші способи фінансування будівництва таких об’єктів

визначаються виключно законами [135, ст. 4].

Законодавче визначення облігацій міститься в абзаці першому частини

першої статті 7 Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок"

відповідно до якої облігація – цінний папір, що посвідчує внесення його першим

власником грошей, визначає відносини позики між власником облігації та

емітентом, підтверджує зобов'язання емітента повернути власникові облігації її

номінальну вартість у передбачений проспектом емісії (для державних облігацій

України – умовами їх розміщення) строк та виплатити дохід за облігацією, якщо

інше не передбачено проспектом емісії (для державних облігацій України –

умовами їх розміщення) [144, ст. 7].

Природа облігації як об’єкта цивільних правовідносин обумовлюються

перш за все тим, що вона є цінним папером, а щодо цінних паперів цивільне

законодавство висуває особливі умови обігу. Більше того, будучи різновидом

цінних паперів облігація набуває їх родових ознак, які характерні для всіх

цінних паперів. Разом із тим, слід зазначити, що розвиток технологій і

запровадження бездокументної форми цінних паперів здійснили певний

переворот в уявленні про цінний папір як об’єкта правовідносин, який

формувався в наукових дискусіях протягом десятків років.

12

Нормативне визначення цінного папера міститься в статті 194 ЦК України,

якою встановлюється, що цінним папером є документ встановленої форми з

відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право і

визначає взаємовідносини між особою, яка його розмістила (видала), і

власником та передбачає виконання зобов’язань згідно з умовами його

розміщення, а також можливість передачі прав, що випливають з цього

документа, іншими особами [179, ст. 194].

Майже аналогічне визначення цінного папера міститься в частині першій

статті 3 Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок". Наведеним

нормативним положенням встановлено, що цінним папером є документ

установленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або інше

майнове право, визначає взаємовідносини емітента цінного папера (особи, яка

видала цінний папір) і особи, що має права на цінний папір, та передбачає

виконання зобов’язань за таким цінним папером, а також можливість передачі

прав на цінний папір та прав за цінним папером іншим особам [144, ст. 3].

Слід зазначити, що в юридичній літературі погляди на природу цінних

паперів еволюціонували з розвитком відповідних правовідносин закономірним

результатом чого стало певним чином неоднозначне трактування окремих їх

особливостей. Разом із цим, в аспекті співвідношення поняття цінного папера та

облігації як загального і окремого, можна впевнено стверджувати, що останній

характерні як родові ознаки цінних паперів, так і особливі ознаки, що

притаманні лише облігації як окремому виду цінного папера. Наведена

обставина, таким чином, визначає і особливі риси облігації як об’єкта цивільних

правовідносин.

Зважаючи на наведене, розуміння природи облігації як об’єкта цивільного

обороту є неможливим без визначення її місця серед об’єктів цивільних

правовідносин взагалі та в системі цінних паперів за законодавством України

зокрема.

Відповідно до загальноприйнятої в юридичній літературі позиції об’єктами

цивільних прав є матеріальні та нематеріальні блага стосовно яких між

13

суб’єктами цивільного права виникають відносини, які становлять предмет

цивільно-правового регулювання [181, с. 214]. Що стосується безпосередньо

видів об’єктів, то вони передбачені статтею 177 ЦК України відповідно до якої

об’єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно,

майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої

діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага

[179, ст. 177].

Як вбачається з наведеного положення законодавець чітко відносить цінні

папери то такої групи об’єктів правовідносин як речі. Обґрунтуванням такій

позиції є документарна концепція цінного папера, яку чітко демонструє позиція

Л. Р. Юлдашбаєвої, висловлена в праці "Правовое регулирование оборота

эмиссионных ценных бумаг (акций, облигаций)" (Москва 1999 рік). Вчена

зокрема зазначає, що цінному паперу як об’єкту речового права властива ознака

документарної форми та формальний характер. На думку вченої цінний папір це

суворо формальний документ, тобто запис, виконаний на паперовому носії, що

має суворо визначену форму та певні реквізити [194, с. 15 – 18]. Крім того, така

позиція повністю вписується і в нормативне розуміння речей, закріплене в статті

179 ЦК України відповідно до якої річчю є предмет матеріального світу, щодо

якого можуть виникати цивільні права та обв’язки [179, ст. 179].

Разом із тим, аналізуючи місце облігації в системі об’єктів цивільних

правовідносин, слід приймати до уваги, що частиною другою статті 7 Закону

України "Про цінні папери та фондовий ринок" чітко встановлено, що облігації

можуть існувати виключно в бездокументарній формі [144, ст. 7].

Як справедливо зазначає з цього приводу В. Л. Яроцький: "з появою у

сучасному цивільному обороті України бездокументарної форми фіксації

майнових прав деякі положення документарної концепції втратили

універсальність, наприклад, необхідність пред’явлення документа (цінного

папера) для здійснення виражених у ньому прав" [198, с. 125].

Таким чином, враховуючи наведене, виникає закономірне питання чи

можна віднести облігацію до речей як об’єктів цивільних правовідносин, якщо

14

вона має бездокументарну форму, тобто представлена нічим іншим як записом,

що здійснено на рахунках відповідних установ. Положення ЦК України та

Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок" не здійснюють

принципового розмежування в регламентації цивільного обороту облігацій, що

підтверджує позицію В. Л. Яроцького відповідно до якої специфіка правової

природи бездокументарних цінних паперів порівняно з документарними не дає

підстав розглядати їх як окрему категорію об’єктів цивільних прав [198, с. 127].

Можна стверджувати, що така ознака цінних паперів як їх документарність

в розумінні фіксації змісту папера на паперовому носії обумовлювалася

існуванням паперової форми як однієї з найбільш захищених в епоху

зародження обороту цінних паперів у зв’язку з чим саме ця обставина визначає

етимологію назви відповідних об’єктів правовідносин в різних країнах світу.

Як зазначає С. Хорунжий, досліджуючи умови та закономірності формування

інструментів біржової торгівлі цінним паперами: "дефініція "цінний папір", є

дослівним перекладом німецького слова wertpapier: wert – дорогий, вартісний;

papier – папір, документ, посвідчення" [27, с. 22]. Тим не менше, в юридичній

літературі досить поширеною є позиція, що бездокументарні цінні папери не

можна вважати цінним паперами взагалі, адже в такому разі у їх власника

виникають права вимоги, що не опосередковуються правом власності на цінний

папір, у зв’язку з чим руйнується традиційна для цінних паперів формула прав

на такий папір та прав з нього. На користь зазначеної позиції слугує і відсутність

у правовідносинах матеріальної речі в традиційному її вигляді, яка є

визначальною ознакою абсолютних правовідносин [90, с. 120], що

унеможливлює виникнення речово-правового зв’язку між учасниками

цивільного обороту стосовно цінного папера і фактично призводить до того, що

у власника бездокументарного цінного папера виникають права вимоги,

посвідчені ним, однак не права на сам цінний папір. Крім того, по-суті у

відносинах стосовно бездокументарних цінних паперів важко встановити таку

ознаку як панування власника над ними, що є характерним для речових прав

[171, с. 140]. З цього приводу юридичній літературі зазначається, що обіг в

15

цивільному обороті неопредметнених об’єктів є юридичною фікцією

[188, с. 320].

У науково-практичному коментарі до статті 194 ЦК України (науково-

практичний коментар Цивільного кодексу України : у 2 т. за ред. О. В. Дзери

(кер. авт. кол.), Н. С. Кузнєцової, В. В. Луця) зазначається, що документ

визначається цінним папером не в силу якихось природних властивостей, а тому

що він підтверджує права його власника на певні матеріальні або нематеріальні

блага, речі, гроші, дії третіх осіб, інші цінні папери. Серед об’єктів цивільних

правовідносин цінні папери займають особливе місце, що пояснюється їхньою

дуалістичною природою. Будь-який цінний папір можна розглядати у двох

аспектах: по-перше, як спосіб оформлення будь-яких зобов’язальних відносин

(отже можна говорити про права, засвідчені цінним папером, або про "права з

цінного папера"); по-друге, цінний папір вважається річчю, на яку можуть

виникати право власності або інші речові права (повного господарського

відання, оперативного управління), тобто він може бути об’єктом різних угод, а

звідси виникає "право на папір" [91, с. 319].

На наше переконання наведене твердження може бути вірним і в аспекті

концепції бездокументарних цінних паперів, однак за умови, що ми

розглядатимемо їх в розрізі поділу всіх речей на тілесні та безтілесні, який був

широко поширений в приватному римському праві при використанні механізму

цивільного обороту майнових прав [172, с. 9]. Римські юристи поділяли речі на

тілесні (res corporales) та безтілесні (res incorporales). До тілесних речей

відносилися ті, яких можна торкнутися, наприклад поле, раб, одяг, золото,

срібло, а також інші. У свою чергу безтілесними речами визнавалися ті, що

визначаються правом, наприклад спадкування, узуфрукт, зобов'язання, що

укладені будь-яким способом [41, с. 358 – 359].

Таким чином, якщо слідувати зазначеному поділу бездокументарні цінні

папери, зокрема облігації, можна віднести до речей безтілесних, однак все ж

таки речей, що відповідає розумінню речі, закріпленому в статті 177

ЦК України. В юридичній літературі такі речі називають "ніби речами" [167, с.

16

14] (квазі речами). Разом із тим, бездокументний цінний папір позбавлений

тілесної форми, адже існує лише у вигляді інформації на електронних носіях, що

і є основним наріжним каменем і предметом спору між вченими цивілістами,

адже на думку багатьох вчених електронна форма цінного папера позбавляє його

визначальної ознаки і не дає змогу говорити про існування цінного папера

взагалі. Саме тому в якості альтернативного вирішення зазначеного питання ми

пропонуємо підтримати інструментальне бачення цінного папера,

запропоноване В. Л. Яроцьким, з поглибленням окремих його положень.

Зокрема, аналізуючи місце цінних паперів в механізмів правового регулювання

майнових відносин вчений зазначив, що основна відмінність цінних паперів від

інших майнових благ лежить в інструментальній площині і об’єктивно

зумовлена тим, що всі вони відіграють у механізмі правового регулювання

майнових відносин лише "пасивну" роль – як об'єкти цивільних прав і

правовідносин. Адже інструмент фіксації правомочностей стосовно речей,

грошей і "власне" майнових прав (наприклад, договір) зазвичай є відокремленим

від них і не набуває значення об’єкта цивільних прав. У зв’язку з цим, не

заперечуючи усталену в цивілістичній доктрині значущість цінних паперів як

об’єктів цивільних прав і правовідносин, вчений зазначає, що є підстави

вважати, що вони зажди додатково відігравали в цьому механізмі активну

(інструментально-регламентаційну) роль. У цінних паперах майнове право й

інструмент його фіксації та наступного посвідчення немов "зливаються"

воєдино, визначаючи їх двоєдиний (дуалістичний) характер як особливої

атипічної категорії цивілістичних конструкцій [198, с. 133 – 134].

Таким чином, на нашу думку, визначальним в обігу облігації, як

бездокументарного цінного папера та як і будь-яких інших цінних паперів, що

перебувають в обороті у бездокументарній формі, слід вважати зв'язок цінного

папера та прав, які він посвідчує, з урахуванням можливості перебування

цінного папера в цивільному обороті в ролі окремого об’єкта.

Наявність речі визначає можливість існування щодо неї речових прав, а її

відсутність – унеможливлює таке існування. Крім того, наявність речі визначає і

17

можливість використання для захисту прав її власника чи володільця речово-

правових способів захисту. Водночас розуміння речі в аспекті цінних паперів

має бути особливим з урахуванням можливості існування таких паперів у

бездокументарній формі. Як зазначив С. Хорунжий: "вкрай низька

"оборотоздатність" договору саме і стала причиною появи цінних паперів"

[174, с. 22]. Як договір так і цінний папір підтверджують існування між

відповідними особами певних зобов’язань, однак на відміну від договору, який

виступає лише формою фіксації домовленості, цінний папір виступає

самостійним об’єктом правовідносин і, як правило, його власник наділений як

правами на цінний папір так і правами, що з нього випливають, тобто права які

засвідчує папір. На нашу думку, для цивільного обороту немає принципової

різниці в якій формі існує його предмет, якщо він є фіксованим, тобто може

відображатися у вигляді інформації, закріпленої на паперових або будь-яких

інших носіях, що забезпечують можливості переходу прав на нього від однієї

особи до іншої. Адже аналогічне питання виникає і у сфері обігу грошових

коштів. Зокрема, пунктом 3.1. статті 3 Закону України "Про платіжні системи та

переказ коштів в Україні" передбачено, що кошти існують у готівковій формі

(формі грошових знаків) або у безготівковій формі (формі записів на рахунках у

банках). Відповідно, використання таких коштів відбувається за допомогою

платіжних засобів шляхом їх переказу [142, ст.ст. 1, 3]. Тобто якщо проектувати

ситуацію з коштами в ракурс дослідження бездокументарних цінних паперів, то

можна стверджувати, що відображення коштів на рахунках особи не можна

вважати коштами. Однак в такому разі виходить, що наявність коштів на

рахунках особи позбавляє її речових прав на такі кошти. Цілком логічно, що в

такому разі можна висунути контраргумент – особа, яка має кошти на рахунках,

може в будь-який час надати їм готівкової форми у відділеннях банку або в

терміналах самообслуговування і отримати грошові купюри, чого не може

зробити власник бездокументарних цінних паперів за такими паперами, адже їх

існування у документарній формі не передбачається. Однак в аспекті наведеного

порівняння слід все ж таки погодитися з тим, що існування грошей у

18

безготівковій формі не виключає їх з цивільного обороту і не позбавляє функції

платіжного засобу. Водночас те ж стосується і цінного папера, бо його існування

у бездокументарній формі не припиняє виконання ним функції для якої його

було емітовано (створено). Враховуючи наведене, в цивільному обороті мають

права на життя і безготівкові кошти і бездокументарні цінні папери.

Бездокументарна форма наведених об’єктів правовідносин не змінює їх

природу.

В такому ключі вважаємо, що цінний папір є лише засобом фіксації

інформації щодо відносин між емітентом та власником такого папера, а тому

спосіб такої фіксації не повинен впливати на речовий зв'язок між цінним

папером та його власником. В проекції окресленого нами вище порівняння

можна задатися питанням – щоб змінилося, якщо б власник бездокументарного

цінного папера міг надавати йому паперової форми як власник безготівкових

коштів. Наприклад, якщо б електронні засоби депозитарію давали змогу

роздруковувати або видавати (надсилати) власнику цінного папера такий папір

зі збереженням його унікальності, тобто з фіксацією, що певний папір перебуває

у власника внаслідок його "документування" (надання документарної форми) і

якщо б такий папір було забезпечено інструментами захисту (бланки, унікальні

кодування (штрих-коди), маркування, голограмні відбитки тощо), то чи змінився

би характер зв’язку між власником та таким папером. На нашу думку, відповідь

на таке питання має бути негативною, адже обидві форми існування цінного

папера забезпечують наявність речового зв’язку між цінним папером та його

власником незалежно від форми існування цінного папера.

В якості підтримки позиції розмежування зв’язку власника з коштами та

бездокументарними цінними паперами можна сказати, що кошти мають родові

ознаки, а цінний папір унікальні властивості, однак в такому разі виникає

питання чи змінюється характер юридичного зв’язку між власником житлового

будинку та таким будинком, якщо власник втрачає правовстановлюючий

документ. Звичайно, що ні, однак в такому разі втрачається юридичний зв'язок

між власником та титулом володіння, адже він не може його пред’явити іншим

19

учасникам цивільного обороту і тим самим підтвердити свої права. Це може

бути проблемою в тому разі, якщо немає інструментів замінити такий документ,

однак якщо власник може звернутися, наприклад, до органу реєстрації прав,

який видав йому свідоцтво про право власності на нерухоме майно, і отримати

дублікат. Чи змінитися в такому разі титул володіння? Звичайно, що ні, адже

власник отримує дублікат правовстановлюючого документа, тобто фактично той

самий документ. То чим в такому разі відрізняється наявне у власника свідоцтво

про право власності від записів про відповідне свідоцтво, яке містить в

Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно – лише формою існування.

Крім того, якщо право власності на відповідне нерухоме майно буде визнане за

рішенням суду за іншою особою, то наявне у особи свідоцтво про право

власності взагалі не матиме жодного юридичного значення, адже перестане

посвідчувати права власника. Однак на відміну від наведених відносин, як ми і

зазначили, в обігу цінних паперів існує формула, відповідно до якої власник

цінного папера має права за цінним папером, а тому сам папір виступає об’єктом

правовідносин. У зв’язку з цим якщо вважати, що електронний цінній папір не є

річчю, то у його власника не може виникати речового права власності стосовно

такого папера, а це означає, що за таким папером одразу набуваються права, які

ним посвідчуються. Тобто якщо власник набуває право власності на

бездокументарну відсоткову облігацію, то за логікою що така облігацію не є

річчю, власник одразу набуває право власності на вимогу, яку підтверджує така

облігація і фактично стає власником права вимоги. Однак враховуючи те, що в

окресленій конструкції не може існувати формула "право на право", оскільки

право вимоги має зобов’язальну, а не речову природу, як, наприклад, сервітут,

суперфіцій чи інші речові права, то в такому разі до власника облігації

переходять права вимоги за позиковим зобов’язанням, що виникло між

емітентом облігації та першим власником.

Разом із тим в такому випадку існування облігації стає зайвим, адже

фактично вона перетворюється на договір позики і не є окремим об’єктом

правовідносин.

20

Враховуючи наведене, вважаємо, що саме така "подвійність" цінного

папера дає змогу стверджувати, що при його документарній формі права на

цінний папір мають класичну форму речових, однак у випадку з

бездокументарними цінними паперами, такий папір також має ознаки речі, проте

є нематеріальним об’єктом, тобто безтілесною річчю за своєю формою схожою

на такі безтілесні речі як твір, винахід тощо, які можуть набувати матеріальну

форму, однак, тим не менше існують переважно у формі інформації.

Облігація в системі цінних паперів України. Водночас, для того, щоб

виявити окреслені нами особливості облігації як цінного папера та об’єкта

цивільних правовідносин необхідно піддати правовому науковому аналізу

нормативні підходи до характеристик облігацій та інших цінних паперів і в

порівняльному аспекті досягти поставленої мети.

Перш за все слід прийняти до уваги, що положення Закону України

"Про цінні папери та фондовий ринок" пропонують суб’єктам

правозастосування досить розгалужену систему поділу цінних паперів, однак

навіть поверхневий погляд на неї дає змогу зрозуміти, що законодавцем було

використано різнорівневі підстави класифікації. Зокрема, статтею 3 Закону

України "Про цінні папери та фондовий ринок" всі цінні папери поділено на

шість груп: 1) пайові; 2) боргові; 3) іпотечні; 4) приватизаційні; 5) похідні та 6)

товаророзпорядчі [144, ст. 3]. Визначальним є те, що до групи боргових цінних

паперів, якими є облігації, віднесено вісім видів цінних паперів: облігації

підприємств, державні облігації України, облігації місцевих позик, казначейські

зобов'язання України, ощадні (депозитні) сертифікати, векселі, облігації

міжнародних фінансових організацій та облігації Фонду гарантування вкладів

фізичних осіб. Разом із тим, відповідно до наведеного положення Закону

України "Про цінні папери та фондовий ринок" одним з видів іпотечних цінних

паперів є іпотечна облігація. Однак такий вид облігацій також є борговим

цінним папером характерною ознакою якого є те, що його випуск забезпечений

іпотечним покриттям (пункт 3 частини п’ятої статті 3 наведеного вище Закону)

[144, ст. 3].

21

Відповідно до частини першої статті 3 Закону України "Про іпотечні

облігації" іпотечними облігаціями є облігації, виконання зобов’язань емітента за

якими забезпечене іпотечним покриттям у порядку, встановленому цим

Законом. Іпотечні облігації є іменними цінними паперами. Іпотечна облігація

засвідчує внесення грошових коштів її власником і підтверджує зобов'язання

емітента відшкодувати йому номінальну вартість цієї облігації та грошового

доходу в порядку, встановленому цим законом та проспектом емісії, а в разі

невиконання емітентом зобов’язань за іпотечною облігацією надає її власнику

право задовольнити свою вимогу за рахунок іпотечного покриття [137, ст. 3].

Таким чином, іпотечні облігації є різновидом облігацій в їх традиційному

розумінні як боргового цінного папера, а тому в подальшому будуть

розглядатися нами як різновид забезпечених облігацій.

Що стосується відмежування облігації від таких боргових цінних паперів як

казначейські зобов’язання України, ощадні (депозитні) сертифікати та векселі,

то воно проводиться за наступними критеріями.

В загальному вигляді казначейські зобов'язання також можна віднести до

різновиду облігації виною чому є схожість ознак обох видів цінних паперів в

аспекті їх визначення, яке міститься в положеннях Закону України "Про цінні

папери та фондовий ринок". Статтею 11 наведеного Закону, зокрема

встановлюється, що казначейське зобов'язання України – державний цінний

папір, що розміщується виключно на добровільних засадах серед фізичних осіб,

посвідчує факт заборгованості Державного бюджету України перед власником

казначейського зобов'язання України, дає власнику право на отримання

грошового доходу та погашення відповідно до умов розміщення казначейських

зобов’язань України [144, ст. 11]. В такому аспекті казначейські зобов'язання

найбільш наближені до облігацій внутрішніх державних позик України, однак

все ж таки різницю між цими двома видами цінних паперів проводять

принципові особливості або навіть обмеженості обороту казначейських

зобов’язань порівняно з облігаціями, а також деякі їх технічні характеристики.

22

Крім наведеного вище, спільними рисами обох видів цінних паперів, що

аналізуються, є те, що їх емісія є частиною бюджетного процесу і не підлягає

регулюванню Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку

(частина шоста статті 10 та частина перша статті 11 Закону України "Про цінні

папери та фондовий ринок") [144, ст.ст. 10, 11]. Разом із тим, казначейські

зобов'язання України обмежені суб’єктним складом цивільного обігу, адже

розміщуються "виключно на добровільних засадах серед фізичних осіб", в той

час як положеннями законодавства не встановлено таких обмежень для облігації

у зв’язку з чим останні можуть розміщуватися як серед фізичних так і

юридичних осіб. Другою відмінністю облігацій від казначейських зобов’язань є

те, що вони можуть бути як цільовими так і відсотковими у зв’язку з чим їх

власник при погашенні може отримати як грошові кошти так і відповідні товари

чи послуги в той час як казначейські зобов'язання завжди є відсотковими.

Також відмінність облігацій й казначейських зобов’язань проводиться

технічними особливостями. Зокрема, як ми зазначали, облігації перебувають в

цивільному обороті виключно в бездокументарній формі в той час як

казначейські зобов'язання – як у документарній та і у бездокументарній (частина

четверта статті 11 Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок")

[144, ст. 11]. Крім того, слід зазначити, що законодавець зробив певний акцент

на одній особливості погашення казначейських зобов’язань, зазначивши в

частині шостій статті 11 наведеного вище Закону, що умови розміщення

казначейських зобов’язань України можуть передбачати їх погашення шляхом

зменшення зобов’язань перед Державним бюджетом України власника

казначейського зобов'язання України на вартість цього зобов'язання. В той же

час частиною чотирнадцятою статті 10 Закону України "Про цінні папери та

фондовий ринок" встановлено, що виплата доходів і погашення державних

облігацій України здійснюється грошима або державними облігаціями України

інших видів за згодою сторін [144, ст.ст. 10, 11]. Враховуючи зазначена,

казначейські зобов'язання хоча і є близькими до облігацій, особливо державних,

однак не ототожнюються з ними за функціями та порядком випуску та обігу, що

23

робить їх різними самостійними фінансовими інструментами та об’єктами

цивільного обороту.

Розмежування ощадного (депозитного) сертифікату та облігації, як правило,

проводиться на підставі саме технічних особливостей їх випуску та цивільного

обороту, адже окремі види облігації можуть бути максимально наближеними за

своєю природою до ощадних сертифікатів. Зокрема, відповідно до частини

першої статті 13 Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок"

ощадний (депозитний) сертифікат – цінний папір, який підтверджує суму

вкладу, внесеного у банк, і права вкладника (власника сертифіката) на

одержання зі спливом встановленого строку суми вкладу та процентів,

встановлених сертифікатом, у банку, який його видав [144, ст. 13].

Основними технічними відмінностями між облігацією та ощадним

(депозитним) сертифікатом є те, що останній на відміну від облігації є

неемісійним цінним папером і, крім того, існує виключно у документарній формі

(частина друга статі 13 Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок").

В той же час облігації є емісійними і можуть існувати виключно у

бездокументарній формі. Крім того, суттєвою відмінністю між наведеними вище

цінними паперами є суб’єктний склад відповідних відносин у яких вони можуть

перебувати. Зокрема, облігації можуть бути емітовані будь-якими юридичними

особами, у тому числі банками. Статтею 47 Закону України "Про банки і

банківську діяльність", зокрема передбачено, що банк, крім надання фінансових

послуг, має право здійснювати також діяльність щодо випуску власних цінних

паперів [110, ст. 47]. В той же час, ощадні (депозитні) сертифікати можуть

випускатися лише банком.

Враховуючи наведене, а також приймаючи до уваги неемісійний характер

ощадних сертифікатів, можна зробити висновок, що їх випуск, на відміну від

випуску облігацій, хоча і спрямований на залучення капіталу в діяльність банку,

тим не менше робить це більш оперативними, однак меншими за масштабами

способами. В площині практики правозастосування депозитні сертифікати

видаються, як правило, банками при отриманні за депозитними договорами

24

досить великих грошових сум. При цьому характерною рисою відповідних

відносин є те, що у ролі вкладника виступає досить крупний гравець на

фінансовому ринку, який використовує депозитний сертифікат в подальших

фінансових операціях як предмет торгівлі або як інструмент забезпечення

виконання власних зобов’язань або зобов’язань, за якими такий гравець

виступає в якості майнового поручителя. Також до принципових відмінностей

ощадного (депозитного) сертифікату та облігації можна віднести те, що

облігація може погашатися як виплатою коштів так і наданням її власнику

певних послуг чи передачею йому товарів (в залежності від виду облігацій).

Разом із тим, ощадний (депозитний) сертифікат погашається лише грошовими

коштами.

Основні відмінності облігації від векселя полягають у тому, що, по-перше,

основним призначенням облігації є залучення капіталу в діяльність емітента.

Такий капітал дещо умовно можна назвати позичковим, адже залучається він на

поворотній основі. В той же час, як справедливо зазначає С. В. Лялін вексель

виконує більшою мірою розрахункову функцію або функцію товарного кредиту,

однак не функцію залучення коштів з фінансових ринків [76, с. 18].

По-друге, частиною першою статті 14 Закону України "Про цінні папери та

фондовий ринок" встановлено, що векселем є цінний папір, який посвідчує

безумовне грошове зобов'язання векселедавця або його наказ третій особі

сплатити після настання строку платежу визначену суму власнику векселя

(векселедавцю) [144, ст. 14]. Таким чином, з наведеного вбачається, що

суб’єктний склад з обігу векселя та облігації є різним, адже у відносинах з

погашення облігації особою, яка здійснює таке погашення є емітент цінного

папера, в той же час при переказному векселі його погашення може відбуватися

і третьою особою за наказом векселедавця.

Крім того, облігація і вексель різняться певними "технічними" ознаками,

зокрема, облігація є емісійним цінним папером, який може існувати виключно в

бездокументарній формі (стаття 7 Закону України "Про цінні папери та

фондовий ринок") в той час як вексель є неемісійним і відповідно до частини

25

другої статті 14 наведеного Закону можуть бути простими або переказними та

існувати виключно у документарній формі [144, ст. 14].

Незважаючи на вищевикладене слід зазначити, що на нашу думку вексель є

найбільш наближеним до облігації цінним папером, оскільки як і облігація, як

правило, підтверджує боргове зобов'язання, адже статтею 4 Закону України

"Про обіг векселів в Україні" встановлено, що видавати переказні і прості

векселі можна лише для оформлення грошового боргу за фактично поставлені

товари, виконані роботи, надані послуги, за виключенням фінансових

банківських векселів, фінансових векселів Фонду гарантування вкладів фізичних

осіб та фінансових казначейських векселів [141, ст. 4]

Крім облігації, борговою властивістю наділена і акція, яка хоча і віднесена

до пайових цінних паперів, які посвідчують участь їх власників у статутному

капіталі, надають власнику право на участь в управлінні емітентом і отримання

частини прибутку, зокрема у вигляді дивідендів та частини майна у разі

ліквідації емітента (пункт 1 частини п’ятої статті 3 Закону України "Про цінні

папери та фондовий ринок") [144, ст. 3], тим не менше вона відрізняється від

облігації. По-перше, крім боргової складової акція наділена пайовим елементом,

який проявляється в можливості її власника приймати участь в управлінні

емітентом. По-друге, акція дає право на отримання дивідендів, однак на відміну

від виплат за облігаціями, строк погашення яких настав або у достроковому

порядку (якщо це передбачено проспектом емісії або умовами розміщення – для

державних облігацій України), положеннями законодавства передбачено ряд

умов, які дозволяють не виплачувати дивіденди за акціями або навіть

забороняють це робити, що фактично не є порушенням прав власників акцій.

У той же час непогашення облігацій у встановлені строки є порушенням прав їх

власників, що може бути підставою для відповідальності емітента. Наприклад,

частиною першою статті 31 Закону України "Про акціонерні товариства"

встановлено, що акціонерне товариство не має права приймати рішення про

виплату дивідендів та здійснювати виплату дивідендів за простими акціями у

разі якщо звіт про результати розміщення акцій не зареєстровано у

26

встановленому законодавством порядку, а також якщо власний капітал

товариства менший, ніж сума його статутного капіталу, резервного капіталу та

розміру перевищення ліквідаційної вартості привілейованих акцій над їх

номінальною вартістю [109, ст. 31]. По-третє, акції є іменними цінними

паперами, а облігації можуть бути як іменними так і на пред’явника. Крім того,

як правило акції нічим не забезпечуються в то й час як облігації можуть бути

забезпечені, наприклад іпотечним покриттям. По-четверте, для номінальної

вартості акцій характерний досить умовний характер, адже ціна акцій

визначається за "плаваючим принципом", тобто ціна на акції акціонерних

товариств може змінюватися в залежності від різних обставин і розвитку ринку в

той же час номінальна вартість облігацій є стабільною протягом всього часу

існування відносин між емітентом облігації та її власником і погашення

облігацій відбувається саме за її номінальною вартістю та доходами за

облігацією – у випадку емісії відсоткових облігацій. Крім того, як вдало

відмітили автори підручника "Рынок ценных бумаг" (Лялин В. А.,

Воробьев П. В., 2006 рік) шляхом випуску акцій і їх розповсюдження серед

засновників відбувається формування статутного капіталу товариства, тобто

акція виступає як структуроутворюючий елемент акціонерного товариства.

Жодний інший цінний папір не виступає в такій якості [75, с. 57].

Таким чином, враховуючи вищевикладене, можна констатувати, що

облігація, незалежно від форми її фіксації (документарна чи бездокументарна) є

особливим об’єктом цивільних правовідносин і відноситься до речей, однак в

залежності від такої форми до речей тілесних (документарна форма облігації)

або безтілесних (недокументарна форма облігації) в аспекті поділу об’єктів

правовідносин, зокрема на речі та права. Що стосується місця облігації в системі

цінних паперів, то воно є чітко визначеним і надає їй характер універсального

інструменту залучення капіталу в діяльність емітента, навіть незважаючи на те,

що положення чинного законодавства встановлюють окремі види інших цінних

паперів, які за своїми властивостями наближені до облігації і виконують подібні

функції.

27

1.2. Ознаки облігації як цінного папера та об’єкта цивільного обороту

Будучи самостійним об’єктом цивільних правовідносин, однак, водночас,

різновидом цінних паперів, облігація, маючи виключно бездокументарну форму,

відноситься нами до безтілесних речей (res incorporales), які в системі об’єктів

правовідносин займають місце між тілесними речами, які мають матеріальну

форму (res corporales), а також різного роду правами, зокрема правами вимоги.

Таким чином облігація перебуває в цивільному обороті в порядку,

встановленому для всіх без винятку цінних паперів, однак з урахуванням її

особливої бездокументарної форми фіксації. В такому аспекті ознаки облігації

як об’єкта цивільних правовідносин і цивільного обороту визначаються її

належністю до безтілесних речей та цінних паперів, а також "набором"

властивих їй характеристик, який вирізняє її з-поміж інших цінних паперів.

Як ми визначили, безтілесність є основною ознакою облігації, яка відносить

її до відповідної групи об’єктів цивільного обороту. Що ж стосується її ознак як

цінного папера, то вони потребують більш детального розкриття з урахування

вже встановленої визначальної характеристики.

В юридичній літературі склалося декілька підходів до визначення ознак

цінних паперів. Наприклад, В. А. Бєлов у своєму дисертаційному дослідженні

виокремлює сім основних ознак, притаманних цінним паперам: документарність

та формалізм, які визначають, що цінним папером є документ, що наділений

певними реквізитами; посвідчення майнових прав, тобто цінний папір як

документ посвідчує суб’єктивне майнове право певної особи; взаємозв’язок між

правом на цінний папір та прав з цінного папера (з переходом права на цінний

папір переходять і права за цінним папером і при цьому особа, яка не є

власником цінного папера не може бути визнана кредитором за таким папером);

необхідність пред’явлення для реалізації права на цінний папір та прав з цінного

папера; позитивне визначення законом (на думку вченого не всі папери, які

відповідають наведеним вище ознакам є цінними, для того щоб вважати їх

такими, необхідно, щоб положення законодавства це було визначено);

28

обігоздатність (передаваність або трансферабельність), під якою розуміється

здатність передачі цінного папера як речі, зокрема загальноприйнятими у

цивільних правовідносинах способами; публічна достовірність документа

(необхідність та достатність дотримання учасниками правовідносин з приводу

цінного папера лише тих формальних вимог, які відображені в ньому)

[10, с. 12 – 13].

В одній зі своїх праць В. Л. Яроцький, розглядаючи ознаки цінних паперів,

посилається на В. М. Гордона, який виділяв такі ознаки цінного папера як

літеральність (цінний папір повинен містить обсяг правової інформації

необхідної та достатньої для визначення характеру і обсягу виражених у них

майнових прав, імені (найменування) їх власника (для іменних і ордерних

документів), а також їх форми, групи, виду, особливостей випуску і обігу та

іншої інформації правового характеру); легітимація (цінний папір є

підтвердженням того, що його власник має право на отримання задоволення, яке

посвідчує такий папір, при цьому володіння цінним папером легітимує

уповноважену особу як суб'єкта права не тільки в правовідносинах, що

виникають між ним і зобов’язаною особою за документом, а й стосовно третіх

осіб); абстрактність (незалежність цінного папера від підстави, унаслідок якої

боржник прийняв на себе виражений в ній обов’язок); автономність (особа, яка

придбала цінний папір законним порядком в іншого, має право вимоги

незалежно від прав на неї попередника); презентацію (необхідність пред’явлення

цінного папера для здійснення посвідчених ними майнових прав)

[200, с. 76 – 100].

Якщо ж звернутися до нормативного визначення цінного папера,

закріпленого в положеннях ЦК України або Закону України "Цінні папери та

фондовий ринок", та проаналізувати позиції вчених з цього приводу, то можна

побачити, що навіть однозначність такого визначення не вирішує питання

плюралізму підходів до ознак цінного папера. Зокрема, якщо звернутися до

науково-практичного коментаря до ЦК України, то його автори, коментуючи

29

положення статті 194, зазначають, що основні ознаки цінного папера відповідно

до частини першої зазначеної статті є такими:

1) це документ, що засвідчує майнові права, здійснення або передача яких

можливі тільки при його пред’явленні. Майновими правами можуть бути вимоги

сплати певної грошової суми, передачі майна, а також інші вимоги у сфері

цивільно-правових відносин;

2) цей документ повинен бути виконаний з дотриманням вимог до його

форми та змісту [91, с. 319]. Як ми зазначали, аналізуючи погляди

В. Л. Яроцького на ознаки цінного папера, така ознака в юридичній літературі

називається літеральністю [200, с. 79];

3) цінні папери відносяться до об’єктів цивільних прав (стаття 177

ЦК України) і є рухомим майном [91, с. 319].

На нашу думку, таке бачення ознак цінних паперів є досить "зжатим", адже

перша ознака поєднує в собі одразу дві – посвідчувальну та презентаційну, а

віднесення цінного папера до рухомого майна є умовним і може мати місце

лише в поділі всіх речей на рухомі та нерухомі, однак без урахування

бездокументарних цінних паперів.

В такому аспекті ми схильні вважати більш конструктивною точку зору

С. Хорунжого, який в результаті аналізу нормативного визначення цінного

папера виділяє чотири основні його ознаки:

1) цінним папером є документ встановленої форми;

2) документ має містити відповідні реквізити;

3) документ має посвідчувати грошове або інше майнове право, яке

визначає взаємовідносини між особою, яка його випустила (видала), і власником

та передбачають виконання зобов'язання згідно з умовами їх розміщення;

4) документ передбачає можливість передачі прав, що випливають з нього,

іншим особам [174, с. 20]. Разом із тим, наведену позицію, на нашу думку, слід

уточнити, адже розмежування "документа встановленої форми" та "реквізитів

такого документа" є невиправданим з тих міркувань, що в такому разі

розмежовуються природа документа на його форму та зміст, які по суті і

30

визначають його природу, а тому поглинаються поняттям "документ

встановленої форми".

Враховуючи зазначене, можна стверджувати, що родовими ознаками

облігації як цінного папера є літеральність, легітимація та абстрактність. Що

стосується автономності та презентації, то ці ознаки потребують більш

детального наукового аналізу для формування висновку щодо їх притаманності

чи не притаманності характеризованим цінним паперам. Разом із тим, крім

зазначених, облігаціям як окремому виду цінних паперів властиві й

індивідуальні ознаки, що пояснюється віднесенням їх до боргових цінних

паперів та особливостями їх емісії й переходу прав на них. До таких ознак

можна віднести доходність, розміщення випусками, рівність обсягу прав за

облігаціями в межах одного випуску, можливість бути забезпечуваними,

наявність емітента.

Родові ознаки облігації. Таку ознаку облігації як літеральність, на нашу

думку, розкривають три характеристики цінного папера – документарність у

широкому розумінні, форма та зміст документа. Документарність в окресленому

нами ракурсі означає не існування облігації в документарній формі, а те, що

облігація є документом. Це питання має принципове значення, особливо

зважаючи на те, що облігації відповідно до положень Закону України "Про цінні

папери та фондовий ринок" можуть існувати виключно у бездокументарній

формі.

Поняття документа міститься в абзаці другому частини першої статті 1

Закону України "Про інформацію" відповідно до якої документ – матеріальний

носій, що містить інформацію, основними функціями якого є її збереження та

передавання у часі та просторі [136, ст. 1]. В аспекті наведеного нормативного

положення можна зробити висновок, що визначальною рисою документа є

фіксованість, яка встановлює здатність інформації бути відображеною в ньому.

Враховуючи те, що фіксованістю на даному етапі розвитку правової системи та

суспільних відносин наділені лише матеріальні носії, то в такому сенсі

документом може бути саме матеріальний носій, який містить інформацію.

31

Однак це зовсім не означає, що такий носій має бути паперовим. В якості нього

можуть виступати і електронні засоби фіксації, відтворення та зберігання

інформації у зв’язку з чим поняття електронного документа, яке міститься в

статті 5 Закону України "Про електронні документи та електронний

документообіг", повністю вписується в розуміння документа в аспекті

бездокументарних цінних паперів. Відповідно до частини першої наведеного

Закону електронний документ – документ, інформація в якому зафіксована у

вигляді електронних даних, включаючи обов’язкові реквізити документа

[118, ст. 5].

Враховуючи наведене, якщо йти від зворотного, то облігація як

бездокументарний цінний папір може розглядатися в якості документа, зокрема

електронного, якщо вона відображена у формі інформації на матеріальному

носії. Разом із тим, в такому ракурсі виникають протиріччя навіть в межах

Закону України "Про інформацію", адже абзацом четвертим частини першої

статті 1 наведеного Закону встановлюється, що інформацією є будь-які відомості

та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в

електронному вигляді [136, ст. 1]. Наведене положення виглядає щонайменше

непоступовим, адже за його логікою інформація, яка відображується у формі

даних на електронних носіях не є документом, оскільки документ є

матеріальним носієм в той час як аналізоване положення протиставляє такі носії

електронному вигляду. Однак таке розуміння документа, водночас, виключає

можливість існування електронних документів, в розумінні статті 5 Закону

України "Про електронні документи та електронний документообіг", що

повністю нівелює відповідні нормативні положення.

Водночас в такому ключі дослідження слід приймати до уваги ще одну

особливість – це те, що електронні дані хоча умово і представлені у формі "нулів

та одиниць" як електронних засобів фіксації інформації, однак тим не менше,

такі відомості містяться на електронних накопичувачах, які мають матеріальну

форму. У зв’язку з окресленим, будь-яке існування електронних даних

32

передбачає існування матеріальних електронних накопичувачів для їх обробки

та зберігання.

Разом із тим, все ж таки виникає питання, що саме слід вважати облігацією

з урахуванням її бездокументної форми, тобто чим є облігація як цінний папір.

Аналізуючи визначення документів в аспекті дослідження

бездокументарної форми цінних паперів Л. Саванець доходить висновку, що

електронний запис здійснений зберігачем цінних паперів як форма існування

бездокументарних цінних паперів є документом, тобто доказовістю існування

бездокументарних цінних паперів у матеріальному світі. При цьому вчена

зазначає, що у разі бездокументарної форми існування цінних паперів їх рахунок

виступає юридичною категорією, а запис на ньому – як відповідник

матеріального об’єкта [151, с. 257]. Розглядаючи наведене питання більш

широко, В. Л. Яроцький зазначає: "здійснений зберігачем обліковий запис як

електронна форма посвідчення майнових прав у зобов’язально депозитарних

відносинах юридично замінює бланк сертифіката паперового документа. Цей

запис і змістовно втілені (а тому інструментально підпорядковані) у ньому

майнові права, з урахуванням тісного правового зв’язку між ними, і підлягають

розгляду як бездокументарний цінний папір. Правове значення цього облікового

запису як електронного документа, носія правової інформації стосовно

відповідного майнового права і, зрештою, об’єкта-інструмента його посвідчення

зберігається" [198, с. 128].

На нашу думку зазначена позиція найбільш повно і точно розкриває

конкретну форму існування бездокументарного цінного папера, зокрема

облігації. Крім того, така позиція підкріплена й нормативно. Абзацом третім

частини першої статті 1 Закону України "Про Національну депозитарну систему

та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні" передбачалося, що

бездокументарна форма цінного папера – здійсненний зберігачем обліковий

запис, який є підтвердженням права власності на цінний папір [139, ст. 1].

Однак, на жаль, в положеннях чинного Закону України "Про депозитарну

систему України" наведена норма не знайшла свого відображення, хоча,

33

незважаючи на це, інші положення наведеного Закону повністю підтверджують

висловлену В. Л. Яроцьким позицію. Зокрема, частиною першою статті 8 Закону

України "Про депозитарну систему України" встановлюється, що

підтвердженням прав на цінні папери та прав за цінним паперами, що існують в

бездокументарній формі, а також обмежень прав на цінні папери у певний

момент часу є обліковий запис на рахунку в цінних паперах депонента в

депозитарній установі.

Документальним підтвердженням наявності на певний момент часу прав на

цінні папери та прав за цінними паперами депонента (у разі зарахування цінних

паперів на депозит нотаріуса – відповідного кредитора) є виписка з рахунка в

цінних паперах депонента, яка видається депозитарної установою на вимогу

депонента або в інших випадках, установлених законодавством та договором

про обслуговування рахунка в цінних паперах. При цьому як вбачається з

положення частини другої статті 8 наведеного Закону така виписка не є цінним

папером, а тому виконує лише інформативну функцію і не може бути об’єктом

правовідносин [117, ст. 8].

Що стосується змісту облігації як цінного папера та елемента, який

характеризує таку ознаку облігації як літеральність, то на наше переконання він

визначається двома аспектами – технічним та юридичним. Технічний аспект

змісту облігації пов'язується з необхідністю відображати в ній всіх передбачених

положеннями законодавства реквізитів. Що стосується юридичного аспекту

змісту облігації як цінного папера, то він визначається тим, що облігація

підтверджує існування майнових правовідносин, що виникли між емітентом та

власником облігації. В поєднанні з технічним аспектом юридичний дає змогу

встановити права, які підтверджуються облігацією, а також визначити чи є така

облігація обігоздатною. Зокрема, відповідно до статті 196 ЦК України

обов’язкові реквізити цінних паперів, вимоги щодо форми цінного папера та

інші необхідні вимоги встановлюються законом.

Документ, який не містить обов’язкових реквізитів цінних паперів і не

відповідає формі, встановленій для цінних паперів, не є цінним папером [179,

34

ст. 196]. Як зазначив, С. Хорунжий, аналізуючи наведене законодавче

положення: "ця стаття базується на одному з законів діалектики – єдності форми

та змісту" [174, с. 21]. Разом із тим, якщо проаналізувати положення

ЦК України, Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок", а також

Закону України "Про депозитарну систему України", то можна зробити

висновок, що нормотворцем не витримано вимог частини першої статті 196

ЦК України, адже положення жодного з наведених законодавчих актів не

визначено реквізити облігації.

Варто зазначити, що згідно з прийнятою в юридичній літературі позицією

реквізити облігації можуть бути відображені в сертифікаті облігації, який є

документом, що підтверджує факт володіння нею певною особою. Таким чином,

якщо звернутися до частини восьмою статті 7 Закону України "Про цінні папери

та фондовий ринок" в редакції за станом на 25 травня 2011 року, то можна

побачити, що нею встановлювався зміст сертифікату облігації. Відповідно до

наведеного положення, зокрема, у сертифікаті облігації зазначаються назва виду

цінного папера, найменування та місцезнаходження емітента, міжнародний

ідентифікаційний номер цінного папера, номінальна вартість облігації, загальна

сума випуску, строк погашення, розмір та строки виплати відсотків (для

відсоткової облігації), дата прийняття рішення про розміщення облігацій, серія

та номер сертифіката облігації, підпис керівника емітента або іншої

уповноваженої особи, засвідчений печаткою емітента [144, ст. 7]. Разом із тим,

Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України

щодо облігацій" від 02 червня 2011 року № 3461-VI, який набрав чинності

01 січня 2012 року, частину восьму було виключено зі статті 7 Закону України

"Про цінні папери та фондовий ринок" [115, п. 4]. У зв’язку з наведеним за

логікою, що "бездокументарний цінний папір це обліковий запис на рахунках"

можна зробити висновок, що "інформація, обов’язкова для відображення на

рахунках для облігації" є реквізитами облігації. Пунктом 3.8. Норм та правил

обліку цінних паперів у Національній депозитарній системі, затверджених

рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 13 квітня

35

2000 року № 40, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 15 вересня

2000 року за № 616/4837, зокрема передбачалося, що облік цінних паперів

депозитарними установами здійснюється із використанням балансових рахунків

депозитарного обліку, які розподіляються на активні балансові рахунки

депозитарного обліку та пасивні балансові рахунки депозитарного обліку.

Активні використовуються для обліку місця зберігання цінних паперів та стану

випуску цінних паперів, в той час як пасивні для обліку належності цінного

папера власникам, обліку цінних паперів на рахунках зберігача або депозитарію-

кореспондента або емітента в депозитарії та для обліку режиму обтяження

зобов’язаннями (обмеження в обігу) цінного папера [120, п. 3.8]. Разом із тим,

наведені норми та правила втратили свою чинність на підставі рішення

Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку "Про визнання

такими, що втратили чинність, деяких нормативно-правових актів Державної

комісії з цінних паперів та фондового ринку" від 28 жовтня 2014 року № 1447,

зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 13 листопада 2014 року

за № 1441/26218 [111].

В аспекті вищевикладеного регулювання порядку обліку цінних паперах на

відповідних рахунках здійснюється положеннями Стандарту депозитарного

обліку № 1 "Загальні засади здійснення депозитарного обліку. Балансові

рахунки депозитарного обліку", затвердженого рішенням Національного

депозитарію України від 25 жовтня 2010 року № 25/1, зареєстрованим в

Міністерстві юстиції України 10 листопада 2000 року за № 796/5017 [128].

Що ж стосується реквізитів облігації, які є необхідними для її

оборотоздатності, то ними є інформація, що відображається на відповідних

рахунках та згідно з підпунктом 3 пункту 2 розділу 4 Положення про

провадження депозитарної діяльності, затвердженого рішенням Національної

комісії з цінних паперів та фондового ринку від 23 квітня 2013 року № 735,

зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 27 червня 2013 року

за № 1084/23616, зокрема відображається у виписці про стан рахунку у цінних

паперах депонента, а саме: найменування емітента цінних паперів, код за

36

ЄДРПОУ емітента цінних паперів, вид, тип, форма випуску цінних паперів, код

цінних паперів, серія випуску цінних паперів (за наявності), кількість цінних

паперів, номінальна вартість одного цінного папера, загальна номінальна

вартість цінних паперів [125, п. 2, розділ 4].

Разом із тим, як вбачається з наведеного, відповідна інформації є неповною,

адже не враховує такі важливі відомості, як місцезнаходження емітента, строк

погашення облігацій, розмір та строки виплати відсотків (для відсоткової

облігації), дата прийняття рішення про розміщення облігацій, серія та номер

сертифіката облігацій тощо. Вся зазначена інформація міститься в глобальному

сертифікаті, форма якого відображена у додатку 2 до Положення про глобальний

сертифікат та тимчасовий глобальний сертифікат, затвердженого рішенням

Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 30 липня

2013 року № 1332, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 20 серпня

2013 року за № 1434/23966 [121, додаток 2]. Відповідно до пункту 2 частини

першої статті 1 Закону України "Про депозитарну систему України" глобальний

сертифікат є документом, що містить інформацію про випуск цінних паперів,

оформлюється емітентом після завершення емісії цінних паперів, зберігається

Центральним депозитарієм цінних паперів, а у випадках, встановлених цим

Законом, – Національним банком України, та є підставою для зберігання і обліку

відповідних паперів та обліку зобов’язань емітента за відповідним випуском

цінних паперів [117, ст. 1].

Враховуючи наведене, реквізити облігації як бездокументарного цінного

папера, містяться саме в глобальному сертифікаті, що підтверджує позицію, яку

розділяють багато вчених і яку можна відобразити думкою Г. М. Шевченко, що

сертифікат заміщує собою цінний папір, що є закономірним, адже емісійні цінні

папери не наділені індивідуальними ознаками в межах одного випуску, а

являють собою певну кількість однорідних цінних паперів, що посвідчують

однаковий обсяг прав, тому права на такі папери і можуть бути посвідчені

сертифікатами [185, с. 158].

37

В аспекті ж вітчизняного законодавства та системи електронного обліку

цінних паперів, вважаємо, що глобальний сертифікат не є документом, який

посвідчує права осіб на цінні папери, адже цю функцію виконують облікові

записи. Сертифікат, у свою чергу, містить інформацію, що є характерною для

всіх облігацій окремого випуску, зокрема їх реквізити. При цьому слід

зазначити, що в такому ключі, на нашу думку, облік облігацій у

бездокументарній формі фактично стирає різницю між іменними облігаціями та

облігаціями на пред’явника, адже підтвердженням права власності на облігації є

перебування облігацій (у формі облікових записів) на рахунку відповідної особи

(власника), а тому фактично підтвердженням права власності є не запис на

облігації, а наявність облігації на рахунку конкретного суб'єкта.

Що стосується підтверджуючого характеру облігації як цінного папера,

то як вбачається з визначення облігації, зафіксованому в частині першій статті 7

Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок", такий цінний папір

посвідчує внесення його першим власником грошей і визначає відносини позики

між власником облігації та емітентом [144, ст. 7]. В такому розумінні облігація є

підтвердженням майнових відносин між емітентом та власником цінного папера.

Як зазначила Є. В. Гузь, майновими відносинами є вольові відносини з приводу

речей та інших матеріальних благ, які визначають правомочності власника

майна, пов’язані з володінням, користуванням, розпорядженням майном, за

умови, що ці правомочності набуті на законних підставах [38, с. 117]. В якості

об’єкта майнових відносин розглядаються майнові права, які, як вдало зазначила

С. І. Шимон, можна визначити як міру можливої поведінки уповноваженої

особи, змістом якої є володарювання об’єктом, який має економічну цінність

(речами, грошима, майновими вимогами, об’єктами інтелектуальної власності)

або претендування на вчинення зобов’язаними особами дій щодо передавання

такого об’єкта та на утримання третіх осіб від посягання на нього [189, с. 199].

При цьому вчена цілком справедливо зазначає, що саме майнове право як об’єкт

має виключно мінову вартість, але завдяки цій властивості, незалежно від своєї

ідеальної природи, об’єктивується у складі майна [190, с. 210]. Водночас до

38

матеріальних об’єктів належать речі, в тому числі гроші, цінні папери, інші речі,

а також інші матеріальні блага [187, с. 844] і при цьому, якщо у складі майна

особи, яка виступає відчужувачем, певний об’єкт існує у вигляді речі, то й

об’єктом цивільних правовідносин є річ, якщо у вигляді майнового права, то

об’єктом є таке право [190, с. 210]. В ключі "двоєдиної" природи облігації як

цінного папера, виникнення прав на неї у власника означає виникнення прав на

цінний папір як безтілесну річ та прав за цінним папером, що певним чином

"розшаровує", однак не роз’єднує, об’єкт відповідних правовідносин (цінний

папір).

Облігація підтверджує окремий вид майнового зобов'язання – боргове, і як

справедливо зазначила Н. Ю. Голубєва, законодавець вживає термін "борг" в

одному логічному рядку з терміном "право вимоги" [32, с. 57], що може

означати те, що борг є обов’язком боржника вчинити певну дію або утриматися

від її вчинення на користь певної особи та, водночас, суб’єктивним правом

кредитора вимагати конкретної поведінки у боржника [28, с. 189]. При цьому

такі відносини є односторонніми, оскільки характеризуються наявністю

обов’язків лише на стороні боржника [182, с. 534], а також договірним

характером підстави їх виникнення, оскільки виникають за погодженою волею

його учасників [31, с. 14].

Легітимація як родова ознака цінного папера означає, що цінний папір

певною мірою легалізує його власника як такого, тобто наділяє таку особу

правомочностями стосовно цінного папера і прав, які він посвідчує. У своєму

дослідженні В. Л. Яроцький, аналізуючи наукові позиції стосовно окресленої

ознаки цінних паперів зазначає, що вже на час встановлення відповідних

правовідносин за допомогою оформлення і видачі цінного папера (емісії) він

набуває інструментально-легітиміційного значення. В цей момент воно полягає

у зв’язуванні правомірності (легітимності, законності) самого факту виникнення

правовідносин між управоможеною і зобов’язаною за цінним папером особами,

а також у можливості визначення, виходячи із змісту посвідченого ним

майнового права, характеру і обсягу останнього. Відтепер цінний папір буде

39

мати інструментальне значення правовстановлюючого документа, правового

титулу, який забезпечує не тільки освідчення самого факту встановлення

посвідченого ним майнового права, але і засобу забезпечення легітимації його

володільця у відносинах з його емітентом і третіми особами. Отже вже з

моменту його емісії цінний папір у значенні інструмента посвідчення

відповідного майнового права має легітимаційне значення не тільки для

управоможеної і зобов’язаної особи у правовідносинах, що ґрунтуються на його

оформлення і видачі, але й для третіх осіб [200, с. 83].

Можна сказати, що ознака легітимації є досить схожою на ознаку літерації,

однак якщо друга виконує суто пасивну інформативну роль джерела інформації,

то перша наділена правовстановлюючою властивістю і надає облігації ролі

документа на підставі якого у його власника виникає право вимоги, засвідчене

облігацією.

Розуміння ознаки абстрактності цінного папера в аспекті облігації має

свої специфічні особливості. Зокрема, наведена ознака стосовно всіх цінних

паперів є досить умовною і виражається в подвійному ракурсі. З одного боку

абстрактність стосовно облігації означає, що її випуск, як правило, пов'язується з

необхідністю залучення коштів в діяльність емітента з фінансових ринків.

На відміну від інших цінних паперів, які можуть підтверджувати наявність боргу

до моменту їх випуску, облігація є свого роду інструментом виникнення боргу, а

не тільки забезпеченням його виконання. Відповідний суб’єкт вдається до

випуску облігацій для того, щоб залучити додаткові кошти, а не для того, щоб

підтвердити наявність боргу.

З іншого боку, абстрактність облігації розкривається тим, що в рамках

інструментальної концепції цінних паперів, як вдало зазначив В. Л. Яроцький,

сертифікати документарних цінних паперів і глобальні сертифікати

бездокументарних цінних паперів в момент їх випуску (видачі) є особливою

формою односторонньо-зобов'язуючого правочину, адже юридично значущі,

вольові й правомірні дії емітентів спрямовуються на виникнення посвідчених

цінними паперами (сертифікатами як матеріальною документарною формою їх

40

фізичного існування) майнових прав, в чому простежується можливість їх

розгляду як форми правочину.

При цьому, враховуючи те, що положення вітчизняного законодавства

поширює на цінні папери (в частині, що не суперечить їх правовій природі)

порядок правового регулювання, встановлений для речей, то в такому разі щодо

володільця цінним паперами діє презумпція правомірності володіння, яка

зводить до того, що власник цінного папера є законним, якщо інше не

встановлено у судовому порядку [200, с. 90, 93 – 94].

Іншими словами, по відношенню до облігації абстрактність трактується як

незалежність її як цінного папера від підстав випуску (емісії) та порядку

переходу прав на неї.

Певним чином доповнює ознаку абстрактності автономність, яка

розглядається в юридичній літературі як забезпечення права власника цінного

папера на отримання задоволення, посвідченого цінним папером, від емітента, за

умови, що такий цінний папір набувався у власність законним шляхом. Тобто,

випускаючи облігацію, емітент приймає на себе обов’язок здійснити її

погашення на користь особи, яка звернеться до нього з такою облігацією, якщо

строк її погашення настав. Ця ознака характеризує динаміку оборотоздатності

облігації і підкреслює її особливості як цінного папера й інструменту

регламентації відносини між учасниками цивільного обороту, адже випуск

облігації не обмежується її перебуванням лише у першого власника, а це

означає, що передаючи її такому власнику емітент "відпускає" її у вільний

цивільний обіг і при пред’явленні її у строк погашення особою, відмінною від

першого власника, він має здійснити таке погашення без "дослідження історії

переходу" прав на облігацію.

В цілому ж, на нашу думку, абстрактність та автономність облігації як

цінного папера розкривається двома презумпціями – добросовісності випуску

(емісії) та добросовісності переходу прав на облігації в процесії її обігу до

моменту погашення. Перша презумпція характеризує будь-яку облігацію як

об’єкт правовідносин емісія якого була проведена належним чином у зв’язку з

41

чим він набуває цивільної оборотоздатності і може бути об’єктом

правовідносин. Друга презумпція характеризує законність переходу прав на

облігацію під час її перебування в цивільному обороті і обов’язок емітента

здійснити виконання, передбачене облігацією, на користь її власника.

Наведені презумпції пов’язані з дефектністю механізму виникнення та

переходу прав на облігацію як об’єкт цивільних правовідносин, що буде більш

детально розглянуто нами далі в ході проведення дослідження.

Ознака презентації останнім часом розглядається досить неоднозначно в

юридичній літературі. В процесі аналізу такої ознаки цінних паперів

Г. М. Шевченко доходить висновку, що вона не приманна всім цінним паперам.

Будучи обов’язковою для пред’явницьких та ордерних, вона не є

конститутивною для іменних емісійних цінних паперів: реалізація втілених в

них прав можлива і без їх презентації [185, с. 163]. В цілому погоджуючись з

концептом вченої, ми, тим не менше, вважаємо її висновки такими, що не

відповідають положенням вітчизняного законодавства, зокрема Закону України

"Про цінні папери та фондовий ринок", яким чітко визначено, що облігації

навіть будучи бездокументарними цінними паперами, можуть бути іменними.

Тим не менше це не змінює правила їх перебування в обігу і не відмежовує їх від

облігацій на пред’явника, а тому, на нашу думку, презентація в класичному її

розумінні, не є властивою для будь-яких бездокументарних цінних паперів.

Однак в аспекті висновку Г. Н. Шевченко можна припустити, що вона базується

на положеннях законодавства Російської Федерації, а тому є справедливим і

обґрунтованим для російської правової системи.

В якості заперечення на відсутність презентації як ознаки облігації можна

сказати про те, що під час вчинення правочинів з ними власник має підтвердити

свої права перед контрагентом щонайменше інформацією з депозитарію, якою є

виписка з рахунка у цінних паперах, однак, на наше переконання, в такому разі

все ж таки слід приймати до уваги, що така інформація не є цінним папером і

більше того є актуальною на момент її видачі, однак не пред’явлення і тим

більше не наділена такими ознаками як сертифікат облігацій, який може

42

підтверджувати особу їх власника в момент пред’явлення, а не фіксації

відповідної інформації в ньому.

Враховуючи наведене, вважаємо, що ознака презентації в аспекті розвитку

технологій, які забезпечують можливість обліку цінних паперів в електронному

вигляді, притерпіла значного корегування і на сьогоднішній день може

розглядатися лише в аспекті дій власника облігації, що надають змогу емітенту

встановити наявність у нього прав на облігацію. Та сама виписка з рахунків у

цінних паперах і може бути підтвердженням обов'язку емітента здійснити

виконання, передбачене облігацією на користь особи, на чиєму рахунку вона

перебуває. В той же час, з фактичної точки зору, відповідні дії учасників

правовідносин є презентацією не облігації, а її символу.

Що стосується індивідуальних ознак облігації як боргового цінного папера,

то як ми зазначили, ними є дохідність, розміщення випусками, рівність обсягу

прав за облігаціями в межах одного випуску, можливість бути забезпеченими та

наявність емітента.

Дохідність облігації відображає одну з визначальних засад позикових

правовідносин, адже відповідно до усталеної практики передача грошових

коштів у позику має супроводжуватися їх поверненням у більшому розмірі.

Тобто поверненню підлягає "тіло" позики (розмір переданих коштів) та відсотки

за користування [195, с. 55]. Специфікою вітчизняного законодавства є те, що

його положення передбачають можливість існування безпроцентної позики,

хоча в обмежених випадках. Зокрема, відповідно до частини другої статті 1048

ЦК України договір позики вважається безпроцентним якщо:

1) він укладений між фізичними особами на суму, яка не перевищує

п’ятдесятикратного розміру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, і

не пов'язаний із здійсненням підприємницької діяльності хоча б однією із сторін;

2) позичальникові передачі речі, визначені родовими ознаками

[179, ст. 1048].

В аспекті положення частини першої аналізованої статті ЦК України,

сторони будь-якого договору позики можуть зробити його безоплатними,

43

передбачивши, що позикодавець не стягує з позичальника плату за

користуванням предметом позики [92, с. 703]. Разом із тим, якщо звернутися до

положень Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок", то можна

дійти висновку, що всім облігаціям притаманна ознака дохідності, оскілки

облігації можуть бути відсотковими, цільовими та дисконтними (частина третя

статті 7) [144, ст. 7]. І процентні і дисконтні облігації передбачають отримання

їх власниками при погашенні суми більшої за суму їх придбання, що є доходом

таких власників. Стосовно ж цільових облігацій, погашення яких здійснюється

шляхом передачі товарів та надання послуг, то потенційно вони можуть бути

бездохідними і навіть навпаки збитковими, наприклад у тому разі, коли на

момент їх погашення вартість сплаченого товару чи послуг буде меншою за

вартість на момент оплати, однак, як правило, у тих сферах де застосовуються

облігації це трапляється вкрай рідко. Наприклад при придбанні цільових

облігацій, одиницею товару за якою є певна одиниця нерухомості, вартість такої

одинці в ракурсі початкової ціни і ціни на момент погашення є істотно різною, а

тому цю різницю можна назвати доходом власника облігації.

Крім того, позиковий характер відносин, що складаються між емітентом

облігації та її власником, також дозволяє стверджувати, що облігації притаманні

й такі ознаки як строковість та відплатність. Строковість чітко визначена

частиною першою статті 7 Закону України "Про цінні папери та фондовий

ринок" і передбачає виплату доходу власнику облігації у строки, передбачені

проспектом емісії (умовами розміщення – для державних облігацій України).

У свою чергу відплатність з точки зору облігації не є тотожною дохідності, адже

позначає те, що відповідна сума коштів має бути повернена у формі коштів або

певної кількості товарів чи послуг.

В цілому ж слід констатувати, що однією з особливостей облігації як

боргового цінного папера є те, що вона посвідчує відносини процентної

(дохідної) та строкової позики, на відміну від відповідного цивільно-правового

договору, який може бути і безстроковим і безвідплатним.

44

Всі інші індивідуальні ознаки облігації як боргового цінного папера, крім

забезпечуваності, можна назвати технічними, оскільки пов'язуються з процесом

їх випуску та його особливостями. Зокрема, розміщення випусками, з

урахуванням бездокументарної форми облігації слід розуміти як особливий

порядок надання їм оборотоздатності. Положення Закону України "Про цінні

папери та фондовий ринок" розмежовують випуск цінних паперів та їх емісію,

встановлюючи, що випуском цінних паперів є сукупність певного виду

емісійних цінних паперів одного емітента, однієї номінальної вартості, які

мають однакову форму випуску і міжнародний ідентифікаційний номер, та

забезпечують їх власникам однакові права незалежно від часу придбання і

способу їх емісії (пункт 3 частини першої статті 1). В той же час емісією є

сукупність дій емітента, що провадяться в установленій законодавством

послідовності і спрямовані на розміщення емісійних цінних паперів серед їх

перших власників (пункт 5 частини першої статті 1) [144, ст. 1]. Тобто поняттям

випуску законодавець об'єднав сукупність цінних паперів, а поняттям емісії

позначив процес їх розміщення. В такому сенсі випуск є результатом емісії.

Випуск є своєрідним групуванням цінних паперів за часом їх емісії, який

відображає час погашення облігацій, їх номінальну вартість, кількість в рамках

випуску. Крім того, випуск можна назвати елементом контролю з боку держави,

який здійснюється під час емісії цінних паперів.

Рівність обсягу прав за облігаціями в межах одного випуску є

конкретизуючою ознакою розміщення облігацій випусками і означає, що

облігації одного випуску підтверджують однакові майнові права їх власників

стосовно емітента. Підтвердженням тому є і однакові строки погашення

облігацій одного випуску та їх номінальна вартість. Аналізована ознака

переважно стосується обсягу прав, однак не її вартісної характеристики, адже

одному суб’єкту може належати велика кількість облігацій в рамках одного

випуску. Тим не менше, це не впливає на зміст його прав за облігаціями і строк

їх погашення. Така особа не отримує жодних майнових преференцій, а її доходи

визначатимуться за тією ж формулою, що й для інших власників облігацій.

45

Специфікою облігацій як боргових цінних паперів є їх можливість бути

забезпеченими окремими юридичними інструментами, що створює додаткові

гарантії реалізації власником цінних паперів прав, що нею посвідчуються. В

процесі аналізу місця облігації в системі цінних паперів України ми окремо

зупинялися на іпотечних облігаціях, випуск яких забезпечено іпотечним

покриттям. Разом із тим, це не всі засоби забезпечення, наприклад, пунктом 4

Положення про порядок здійснення емісії облігацій підприємств, облігацій

міжнародних фінансових організацій та їх обігу, затвердженого рішенням

Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 27 грудня

2013 року № 2998, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 28 січня

2014 року за № 171/24948, передбачено, що облігації можуть забезпечуватися

порукою, гарантією та страховкою [123, п. 4].

Наявність емітента облігацій хоча і є категоріальною особливістю

емісійних цінних паперів, однак, тим не менше, це один з факторів, який

розмежовує емісійні та неемісійні цінні папери. Зокрема, з положення абзацу

другого частини другої статті 2 Закону України "Про цінні папери та фондовий

ринок" вбачається, що емітентом є юридична особа, яка від свого імені розміщує

емісійні цінні папери та бере на себе зобов'язання за цими паперами перед їх

власниками [144, ст. 2]. Наведена ознака хоча і є спільною для всіх емісійних

цінних паперів, однак, тим не менше, характерна не для всіх їх видів.

Враховуючи вищевикладене, вважаємо, що інструментальна концепція, як

альтернативне та ефективне вирішення питання обігу цінних паперів в аспекті

існування документарної та бездокументарної їх форми фіксації має наслідком

скорочення кількості ознак характерних для облігації, а також наділення деяких

з них новим смисловим змістом. Враховуючи наведене, можна стверджувати, що

облігації як об’єкту цивільних правовідносин і цивільного обігу притаманні такі

ознаки як безтілесність, літеральність, легітимація, абстрактність, автономність,

презентація (в символічному сенсі), дохідність, строковість, поворотність,

розміщення випусками, рівність обсягу прав за облігаціями в межах одного

випуску, можливість бути забезпеченими та наявність емітента.

46

Зважаючи на вищевикладене пропонуємо розглядати облігацію як цінний

папір, фіксація якого відбувається на рахунках депозитарних установах у цінних

паперах і який посвідчує внесення його першим власником грошей, визначає

відносини позики між власником облігації та емітентом, підтверджує

зобов'язання емітента повернути власникові облігації її номінальну вартість у

передбачений проспектом емісії (для державних облігацій України – умовами їх

розміщення) строк та виплатити дохід за облігацією, якщо інше не передбачено

проспектом емісії (для державних облігацій України – умовами їх розміщення).

1.3. Класифікація облігацій та їх загальна характеристика

Проведення групування та класифікації облігацій має як наукову так і

практичну цінність, адже їх віднесення до певного типу може обумовлювати

особливості емісії й визначати окремі специфічні умови цивільного обігу. Крім

того, з наукової точки зору, виявлені в процесі групування особливості облігацій

створюють науковий базис для формування припущень, що є передумовою для

отримання якісно нових та науково обґрунтованих знань про цивільний оборот

зазначених об’єктів правовідносин.

Варто зазначити, що положення ЦК України не дають змогу визначити

критерії класифікації облігації як цінних паперів, проводячи лише видові

розмежування останніх на пайові, боргові, похідні та товаророзпорядчі [179,

ст. 195]. Разом із тим, якщо порівняти відповідне положення ЦК України зі

статтею 3 Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок", то можна

побачити, що положення Закону доповнюють наведені групи цінних паперів ще

двома видами: іпотечні (пункт 3 статті 3) та приватизаційні (пункт 4 статті 3)

[144, ст. 3]. Крім того, в цілому положення зазначеного Закону проводять більш

розгалужену класифікацію як цінних паперів взагалі, наприклад, поділяючи їх на

емісійні та неемісійні, документарні та бездокументарні, іменні, ордерні та на

пред’явника, так і облігації, зокрема. Відповідні положення Закону України

47

"Про цінні папери та фондовий ринок" є результатом вікового розвитку ринків

цінних паперів, узагальнення відповідної практики та її наукового аналізу.

Разом із тим, практична орієнтованість будь-якого нормативно-правового

акту, у тому числі наведеного Закону, ставить до нього вимоги чіткості та

лаконічності, що має забезпечити його однозначне застосування відповідними

суб’єктами задля досягнення мети правового регулювання. У зв’язку з цим,

незважаючи на, як ми зазначили, розгалужену класифікацію облігацій, що

пропонується Законом України "Про цінні папери та фондовий ринок", вона,

тим не менше, уступає за обсягами пропозиціям, які знайшли висвітлення в

правовій доктрині. Враховуючи наведене, вважаємо, що найбільше повний та

ефективний розгляд видів облігацій в межах їх класифікацій можна забезпечити

лише рухаючись від загальних критеріїв до особливих, однак з урахуванням

нормативних положень законодавства. Це надасть можливість з одного боку

розглянути облігації з точки зору їх специфічних властивостей, що існують в

цивільному обороті, однак на яких положення законодавства не концентрують

свою увагу, а з іншого – визначити їх характерні риси, які знайшли

відображення в положеннях законодавства.

Пропонуємо почати класифікацію з критеріїв, що є спільними для більшості

цінних паперів у зв’язку з чим є базовими для їх розмежування, це зокрема,

форма фіксації та характер презентації. Окреслені критерії були розглянуті в

попередніх підрозділах нашого дослідження в аспекті глибокого наукового

аналізу властивостей облігацій, у зв’язку з чим детальний їх розгляд є

малопродуктивним, а тому слід окреслити лише найбільш визначальні

особливості наведеного поділу.

За першим критерієм всі цінні папери, у тому числі облігації, поділяються

на документарні та бездокументарні. Документарні цінні папери втілюються в

матеріальному носії, яким фактично є паперовий документ, що містить

визначені положеннями нормативно-правових актів реквізити, які дозволяють

ідентифікувати його як відповідний документ. У свою чергу бездокументарними

цінними паперами виступають різного роду облікові та реєстраційні записи в

48

системах обліку власників цінних паперах. Такий облік може бути як

електронним так і вестися на паперових носіях. Незважаючи на можливість

відображення реквізитів облігації та відповідної інформації про неї на паперових

документах при бездокументарній формі облігацій такі документи є лише

підтвердженням прав на облігацію та за нею, однак не є цінним папером.

Варто зазначити, що вітчизняне законодавство в частині другій статті 7

Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок" безальтернативно

встановило, що облігації можуть існувати виключно в бездокументарній формі

[144, ст. 7] чим фактично започаткувало процес дематеріалізації цінних паперів

зазначеної групи. Разом із тим, наведений підхід є досить прогресивним, адже не

містить виключень до жодних видів облігацій. В той же час, в практиці інших

країн часто використовується паралельне існування двох форм облігацій.

Зокрема, абзацом другим частини третьої статті 2 Закону Республіки Білорусь

"О ценных бумагах и фондовых биржах" визначено, що цінні папери можуть

випускатися у вигляді роздрукованих на папері бланків або записів на рахунках

[97, ст. 2]. В наведеному положенні йдеться про такі цінні папери як акції та

облігації про що зазначено в преамбулі до Закону. Водночас пунктом 5

постанови Ради Міністрів Республіки Білорусь "О выпуске облигаций

государственного выигрышного валютного займа Республики Беларусь"

від 21 жовтня 1999 року № 1627, встановлено, що облігації державної виграшної

валютної позики є державними цінними паперами на пред’явника, які існують у

документарній формі [96, п. 5], що свідчить про класифікаційний підхід

нормотворця до обігу облігацій в частині визначення їх документарності та

наукової обґрунтованості концептуального поділу облігацій на документарні та

бездокументарні.

Що стосується характеру презентації як підстави класифікації облігації, то

за цим критеріям вони поділяються на іменні та на пред’явника. Частиною

сьомою статті 7 Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок"

визначено, що емітент може розміщувати іменні облігації та облігації на

пред’явника [144, ст. 7]. Як ми встановили в попередньому підрозділі нашого

49

дослідження, облік цінних паперів, що існують у бездокументарній формі, на

рахунках в депозитарних установах фактично стирає межі між іменними

облігаціями і облігаціями на пред’явника, адже "прив’язка" облігації до рахунка

власника фактично "пов'язує" такий цінний папір з особою, яка ним володіє,

аналогічно записам на такому папері, який був класним для позначення

переходу. Наведене фактично виключає ризики можливості володіння папером

його невласником задля отримання виконання від емітента. В аспекті ж

безальтернативного віднесення облігацій до бездокументарних цінних паперів

розмежування їх на іменні та на пред’явника виглядає щонайменше

непослідовно.

Аналізуючи ознаки облігації, ми дійшли висновку, що її особливістю як

об’єкта вітчизняного цивільного обороту є те, що вона підтверджує існування

відносин процентної (дохідної) та строкової позики, на відміну від відповідного

цивільно-правового договору, який може бути і безстроковим і безвідплатним.

Таким чином критерієм для класифікації облігацій може бути строк

пред’явлення облігації до виконання. За даним критерієм всі облігації можна

поділити на дві великі групи – строкові та безстрокові. Наведений поділ є досить

умовним, адже у вітчизняному цивільному обороті можуть перебувати лише

строкової облігації, оскільки це випливає із визначення облігації, затвердженого

в статті 7 Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок", а також із

технічних вимог, які висуваються до формування документів в процедурі емісії

облігацій, зокрема відомостей, що відображаються в глобальному сертифікаті.

Строковість, як ознака облігації, в аспекті її бездокументарного обліку, на

наше переконання, виконує дисциплінуючу і забезпечувальну функції.

Дисциплінуюча полягає у тому, що емітент, випускаючи облігації, повинен мати

певний план дій стосовно грошей, які він залучає шляхом їх продажу, адже

положення законодавства встановлюють ряд обмежень у використанні таких

коштів, а тому фактично їх залучення має цільовий характер. Більше того,

зазначення інформації про мету випуску облігацій є обов’язковим елементом їх

емісії. Наприклад, відповідно до Положення про порядок здійснення емісії

50

облігацій підприємств, облігацій міжнародних фінансових організацій та їх

обігу, затвердженого рішенням Національної комісії з цінних паперів та

фондового ринку від 27 грудня 2013 року № 2998, зареєстрованим в

Міністерстві юстиції України 28 січня 2014 року за № 171/24948, наведена

інформація в обов’язковому порядку відображається в рішенні емітента про

публічне/приватне розміщення облігацій та проспекті емісії облігацій

підприємства, щодо яких прийнято рішення про публічне/приватне розміщення

[123, додатки 7, 8]. Крім того, строковість дисциплінує і власника облігацій

надаючи йому певний період для отримання задоволення за нею.

Що стосується забезпечувальної функції, то строковість облігації є

дбайливим ставленням держави до суб'єкта, який здійснює емісію облігацій,

адже по суті строк пред’явлення облігації до виконання є механізмом, який може

убезпечити такого суб'єкта від небажаної неплатоспроможності і від доведення

до неї недобросовісними учасниками фондового ринку. Зокрема, скуповуючи

облігації підприємства на фондовому ринку, їх власник отримує інструмент

впливу на емітента у формі боргу, а якщо облігація не обмежується строком

погашення, то такий власник може в певний момент вимагати погашення за

всіма наявними в нього облігаціями. Якщо така вимога буде висунута в

несприятливий з фінансової точки зору час для емітента, то це може призвести

до його банкрутства.

Крім того, випуск безстрокових облігацій з урахуванням встановлених

обмежень стосовно вартості всіх випусків може обмежити можливості емітента

у залученні додаткових коштів і змушувати його збільшувати статутний капітал

(якщо облігації є корпоративними) задля залучення в оперативний обіг більшої

кількості коштів, що без сумніву уповільнює динаміку обороту коштів між

емітентом та іншими учасникам ринку. Тобто якщо сукупний випуск облігацій

підприємства, що можуть одночасно перебувати в обороті, обмежується певною

сумою, то в такому разі "перевищення цього ліміту" є неможливим і це змусить

емітента збільшувати статутний капітал для додаткового випуску облігацій або

чекати, поки власники облігацій, що перебувають в обігу, звернутися за їх

51

погашенням або ж використовувати інші інструменти залучення капіталу.

Враховуючи наведене, строковість погашення облігацій на тлі відсутності чітких

нормативів до максимального строку початку такого погашення (строку

існування відносин між власником облігації та її емітентом) забезпечує

формування емітентом фінансового плану і надає йому додаткові

забезпечувальні механізми при здійсненні діяльності.

У свою чергу за часом погашення строкові облігації можуть бути поділені

на окремі підвиди. З цього приводу слід зазначити, що положення Закону

України "Про цінні папери та фондовий ринок" в цілому класифікують такі

облігації, однак не стосовно всіх їх видів. Зокрема, облігації Фонду гарантування

вкладів фізичних осіб та державні облігації України поділяються положеннями

зазначеного Закону на короткострокові (до одного року), середньострокові

(від одного до п’яти років) та довгострокові (понад п’ять років) (статті 8-2 та 10)

[144, ст.ст. 8-2, 10]. Водночас, як ми зазначили, наведений поділ

використовується лише стосовно окреслених видів облігацій. Тим не менше,

його умовність не створює перешкод для того, щоб відповідна класифікація була

застосована в практичній діяльності для інших видів облігації.

В аспекті наведеного звертає на себе увагу та обставина, що положення

Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок" хоча і класифікують

окремі види облігацій за строком, водночас встановлюють для довгострокових

облігацій лише мінімальний (вихідний) термін їх цивільного обігу, зазначаючи,

що він має бути від п’яти років. Разом із тим, максимального терміну початку

погашення облігації ані положення зазначеного Закону, ані підзаконних

нормативно-правових актів не встановлюють. В такому ключі фактично

стирається межа між строковими та безстроковими облігаціями, адже

встановлення тривалого відтермінованого моменту початку погашення облігацій

фактично прирівнюється до їх безстроковості. І хоча як інвестори (власники

облігацій) так і емітенти зацікавлені в короткостроковому обігу облігацій, адже

тоді інвестор скоріше отримує винагороду, а емітент сплачує менші відсотки,

52

тим не менше положення вітчизняного законодавства передбачають можливість

випуску облігацій на тривалі строки.

Підводячи межу під класифікацією облігацій за критерієм строку їх

погашення слід також звернути увагу на те, що всі строкові облігації можуть

бути поділені на ті, що передбачають дострокове погашення та ті, строк

погашення яких є фіксованим, що виключає можливість дострокового

пред’явлення облігації до виконання. Відповідно до частини четвертої статті 7

Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок" це питання вирішується

проспектом емісії облігації [144, ст. 7]. Визначальним є те, що при розміщені

облігацій порядок їх дострокового погашення, а також порядок визначення

вартості таких облігацій і сум, що підлягають до сплати їх власникам,

визначаються проспектом емісії. Враховуючи зазначене, емітент може

визначити хто саме може ініціювати дострокове погашення облігацій,

мінімальні строки обігу облігацій, зі спливом яких відповідний суб’єкт може

ініціювати відповідну процедуру, а також порядок проведення розрахунків.

Продовжуючи аналіз підходів до класифікації облігацій слід зазначити, що

одним з критеріїв поділу облігацій, який знайшов відображення не тільки в

юридичній літературі, а в положеннях вітчизняного законодавства є спосіб

виконання за облігацією.

Зокрема, відповідно до частини третьої статті 7 Закону України "Про цінні

папери та фондовий ринок" емітент, у порядку, встановленому Національною

комісією з цінних паперів та фондового ринку, може розміщувати відсоткові,

цільові та дисконтні облігації [144, ст. 7]. Розмежування наведених облігацій

проводиться за порядком здійснення їх погашення.

Положеннями зазначеного Закону встановлено, що відсотковими є

облігації, за якими передбачається виплата відсоткових доходів.

Цільовими є облігації, виконання зобов’язань за якими здійснюється

шляхом передачі товарів та/або надання послуг відповідно до вимог,

встановлених проспектом емісії (для державних облігацій України – умовами їх

розміщення), а також шляхом сплати коштів власнику таких облігацій у

53

випадках та порядку, передбачених проспектом емісії облігацій (для державних

облігацій України – умовами їх розміщення).

У свою чергу дисконтними є облігації, що розміщуються за ціною, нижчою

ніж їх номінальна вартість. При цьому різниця між ціною придбання та

номінальною вартістю облігації, яка виплачується власнику облігації під час її

погашення становить дохід (дисконт) за облігацією (абзаци другий – четвертий

частини третьої статті 7) [144, ст. 7].

Наведене вище, як ми зазначали в попередньому підрозділі нашого

дослідження, є свідченням того, що облігація підтверджує дохідні відносини,

адже результатом погашення облігації є отримання її власником суми, що, як

правило, є більшою за вартість придбання облігації і її номінальної вартості. Що

ж стосується цільових облігацій, то доходом за ними слід вважати різницю

вартості товару на момент придбання облігації та її погашення. Фактично

придбання облігації захищає відповідний товар від знецінення. Разом із тим,

пропонований статтею 7 наведеного Закону поділ не є вичерпним, адже правова

доктрина доповнює зазначену класифікацію ще такими видами облігацій як

індексовані, виграшні та комбіновані.

Індексовані облігації є досить привабливим фінансовим інструментом,

можуть замінити договори грошових вкладів (депозитів) і, на нашу думку,

можуть розглядатися як різновид відсоткових. В такому аспекті відсоткові

облігації поділяються на відсоткові з фіксованою відсотковою ставкою та

відсоткові індексовані облігації. Як зазначив В. Кубліков, у облігаціях такого

типу відсоткова ставка "плаває" на підставі індексів. Індекси можуть бути обрані

індивідуально для кожного випуску і в якості таких індексів можуть

використовуватися валютний курс долар/гривня, індекс прибутковості ОВДП чи

інші індекси [69, с. 62]. Вигода власника при придбанні такого виду облігації

полягає у тому, що він фактично як і при депозитному вкладі захищає свої гроші

від інфляції. Що ж стосується емітента, то випуск ним такого виду облігацій є

засобом оперативного залучення грошових коштів за рахунок створення

54

привабливого фінансового інструмента, однак виправдовується при використані

таких коштів у ліквідних операціях.

Виграшні облігації є досить специфічним видом, який можна також

віднести до одного з різновидів строкових облігацій. Їх специфіка полягає у

тому, що вони погашаються шляхом виплати їх власнику номінальної вартості й

нарахованих відростків, що в цілому становлять виграш розіграшу або шляхом

виплати їх власнику крім вартості й відсотків ще й суми виграшу. При цьому

відбувається погашення саме тих облігацій, які є виграшними в ході проведення

розіграшу. Вітчизняне законодавство не виділяє такого виду облігацій у зв’язку

з чим погашення відсоткових облігацій в цивільному обороті України

відбувається з презумпцією рівності прав всіх власників зазначених цінних

паперів, а тому кожна особа, яка має облігацію, строк виконання за якою настав,

має право на рівні з іншими такими ж власникам отримати у однаковий для всіх

строк відповідне виконання. Яскравим прикладом використання виграшних

облігацій є практика Республіки Білорусь, яка застосовує відповідні фінансові

інструменти для залучення позики від громадян країни, а також осіб, що

постійно проживають на її території, тобто в якості однієї з форм внутрішньої

державної позики. Відповідні відносини врегульовуються, зокрема, такими

спеціальними нормативно-правовими актами Республіки як постанова Ради

Міністрів Республіки Білорусь "О выпуске облигаций государственного

выигрышного валютного займа Республики Беларусь" від 21 жовтня 1999 року

№ 1627 та постанова Міністерства фінансів Республіки Білорусь

"Об утверждении Инструкции о порядке проведения тиражей выигрышей по

облигациям государственного выигрышного валютного займа Республики

Беларусь" від 07 березня 2000 року № 16. Зазначеною постановою Уряду

визначено, що погашення за виграшними облігаціями здійснюється шляхом

виплати номінальної їх вартості, відсотків за облігаціями та суми виграшу

[96, п. 8]. При цьому відповідні положення постанови Уряду деталізовані

положеннями наведеної постанови Міністерства фінансів, якою визначено, що

відсоток виграшних облігацій, ставка відсоткового доходу й розмір виграшу

55

визначають відповідно з умовами конкретного випуску облігацій [98, п. 8].

В цілому ж зазначені нормативно-правові акти врегульовують процедуру

проведення розіграшу, визначення кількості переможців та порядок погашення

відповідних облігацій.

За своєю природою проведення розіграшу виграшів за облігаціями є лише

способом визначення тих облігацій, які підлягають погашенню після його

проведення з виплатою виграшів. По суті, це один зі способів здійснення

погашення облігацій в межах одного випуску частково (вибірково), тобто

погашення позикового зобов'язання з настанням відкладальної умови. Такий вид

облігацій не можна назвати безстроковим в силу того, що сам розіграш в межах

окремого випуску проводиться не раніше визначеного строку, який по суті, є

настанням строку погашення облігацій, проте в такому ракурсі розіграш є лише

способом визначення порядку (черговості) погашення облігацій, строк

виконання за якими настав.

На нашу думку, порядок проведення розіграшей виграшів облігацій не

повинен суперечити такий природі цих цінних паперів як підтвердження

позикового, повернуваного зобов'язання, що означає потенційну здатність

відповідної облігації бути погашеною. Тобто процес проведення розіграшей має

передбачати поступове погашення всіх облігацій, однак з можливими

особливостями, наприклад зі встановленням, що виграшні облігації

погашаються номінальною вартістю, відсотками й сумою виграшу, в той час як

ті, що не виграли в розіграші – лише номінальною вартістю й відсотками. В

іншому випадку фактично стираються межі між проведенням розіграшей між

облігаціями та проведенням державної лотереї, а сама облігація стає лотерейним

квитком.

Що стосується комбінованих облігацій, то специфікою їх природи є

поєднання декількох видів погашення в рамках правовідносин між емітентом та

власником, які посвідчуються такими цінним паперами. В аспекті положень

вітчизняного законодавства фактично комбінований підхід закладено у

визначення цільової облігації, оскільки відповідним положенням Закону

56

України "Про цінні папери та фондовий ринок" передбачається, що виконання за

цільовими облігаціями здійснюється шляхом передачі товарів та/або надання

послуг відповідно до вимог, встановлених проспектом емісії, а також шляхом

сплати коштів власнику таких облігацій у випадках та порядку, передбачених

проспектом емісії облігацій (абзац третій частини третьої статі 7) [144, ст. 7].

Тобто в наведеному випадку при погашенні власник облігації може отримати і

товари чи послуги і грошові кошти.

Крім наведених класифікацій облігацій наука цивільного права пропонує

ще декілька критеріїв для їх поділу. Зокрема, за характером погашення всі

облігації можна поділити ті, що поділяються одноразовим повним погашенням,

а також ті, погашення яких відбувається частинами. В той же час, якщо

прийняти до уваги ту обставину, що виконання за облігаціями може бути

подвійним – виконання стосовно основного обов'язку (номінальної вартості) та

виконання стосовно нарахованих відсотків, то в такому разі наведене

розмежування має враховуватися при характері погашення. У зв’язку з цим, в

залежності від погашення основної суми і доходу, на нашу думку, всі облігації

можуть бути поділені на облігації з повним одноразовим комплексним

погашенням, облігації з частковим комплексним погашенням та облігації зі

змішаним погашенням. Характерною рисою облігацій першого типу є те, що як

номінальна вартість так і дохід погашаються одночасно у встановлені строки або

достроково. Прикладом такого погашення є отримання власником облігації,

незалежно від строку її обігу, одночасно і номінальної вартості і відсотків.

Такий підхід є можливим для відсоткових і комбінованих облігацій. У випадку з

цільовими облігаціями може мати місце лише повне або часткове виконання в

залежності від того, яким саме чином погашаються облігації, адже цільові

облігації не передбачають додаткового предмета виконання.

Облігації з частковим комплексним погашенням позначають порядок

погашення відповідно до якого виконання основного і факультативного

обов'язку відбувається частинами, однак в цілому в повному обсязі. Наприклад,

якщо проспектом емісії (умовами розміщення) передбачена можливість

57

погашення облігації і відсотків за нею частинами протягом всього строку

погашення.

Що стосується змішаного погашення, то воно, як правило,

використовується у відносинах з відсоткових облігацій, однак є можливість його

використання і в обороті інших видів облігацій. Прикладом такого погашення

може бути сплата власнику облігації сум нарахованих відсотків декілька разів

протягом існування відносин між таким власником та емітентом, зокрема якщо

облігація випущена на декілька років, її власник може отримувати відсотки раз

на рік або з іншою періодичністю, визначеною умовами розміщення облігацій.

Що стосується цільових облігацій, то потенційно існує можливість їх

погашення, наприклад у випадку з будівництвом нерухомості, передачею їх

власнику окремих частин майна, зокрема окремих приміщень в обумовленій

договором нежитловій будівлі.

В аспекті запропонованої нами класифікації слід зазначити, що облігації з

частковим комплексним погашенням, або частковим основним чи

факультативним погашенням можуть бути купонні або безкупонні, незалежно

від форми фіксації облігації (документарна чи бездокументарна). Купонні

характеризуються тим, що власнику разом з облігацією надається певна

кількість купонів. З настанням чергового строку виплати доходу власник

облігації надає емітенту купон за яким здійснюється виплата частини

номінальної вартості облігації або частини доходу за нею у сумі, визначеної

проспектом емісії та підтвердженої купоном. Купон може бути відривним або

поєднаним розміщенням (зображенням) чи іншим способом з іншими купонами,

що визначає порядок його погашення – шляхом безпосереднього обміну на

грошові кошти або шляхом проставляння на ньому відмітки про погашення

відповідно. Безкупонні облігації погашаються зверненням їх власників до

емітента з підтвердженням права власності на облігацію або шляхом переказу

емітентом частини необхідних виплат на рахунок власника цінних паперів чи

видачею готівки. Зокрема, положеннями постанови Кабінету Міністрів України

"Про випуски облігацій внутрішніх державних позик" від 31 січня 2001 року

58

№ 80 передбачено, що купони мають середньострокові та довгострокові

державні облігації незалежно від валюти їх емісії, а також короткострокові

облігації, емітовані у доларах США або Євро [112].

Ще однією поширеною класифікацією облігацій є їх розподіл за критерієм

забезпеченості на забезпечені й незабезпечені. В основу зазначеного критерію

покладено саме додаткові договірні засоби забезпечення, адже по-суті, всі

облігації забезпечуються майном емітента. Разом із тим, законодавством

встановлено "прив’язку" суми всіх випусків облігацій підприємства до його

капіталу, а тому можливим є випуск облігацій на суму, що не перевищує

встановлений ліміт, який, як правило, лише в декілька разів може перевищувати

вартість капіталу відповідного суб'єкта. В такому ключі фактично

забезпеченими є облігації, які покриваються майном емітента, однак якщо

емітент здійснив випуск облігацій на суму, більшою за вартість його капіталу, то

в такому разі виходить, що не всі випуски таких цінних паперів є забезпеченими.

Як ми зазначали в попередньому підрозділі нашого дослідження облігації

підприємств можуть бути забезпечені порукою, гарантією та страховкою.

Відповідні засоби забезпечення передбачені і для облігацій внутрішніх місцевих

позик, що наведено в пункті 11 Положення про порядок здійснення емісії

облігацій внутрішніх місцевих позик та їх обігу, затвердженого рішенням

Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 29 квітня

2014 року № 578, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 29 травня 2014

року за № 570/25347 [122, п. 11].

Крім того, як ми встановили, забезпеченість іпотечним покриттям є

визначальною особливістю іпотечних облігацій, за посередництвом якої такі

облігації віднесені положеннями Закону України "Про цінні папери та фондовий

ринок" до окремої групи цінних паперів – іпотечних.

Що стосується державних облігацій, то будучи частиною бюджетного

процесу, вони забезпечуються державним бюджетом. В аспекті наведеного

умовно всі забезпечені облігації можна віднести до тих, які забезпечуються

порукою, гарантією, страховкою, іпотечним покриттям або іншими засобами

59

забезпечення. Що стосується забезпечення облігацій власним майном, то в

положеннях законодавства такі облігації прийнято називати звичайними або

незабезпеченими. У зв’язку з цим державні облігації можна назвати

забезпеченими лише в тому випаду, якщо вони забезпечені засобами,

відмінними від власного капіталу, яким в аспекті реалізації функцій держави

виступає навіть не державне майно, а бюджет як план формування та

використання фінансових ресурсів для забезпечення завдань і функцій, які

здійснюються відповідно органами державної влади, органами влади

Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування протягом

бюджетного періоду (стаття 2 Бюджетного кодексу України) [21, ст. 2].

Таким чином, розглядаючи різні підстави для класифікацій облігацій і

досліджуючи окремі особливості цих цінних паперів ми поступово і закономірно

підійшли до найбільш поширеного на сьогоднішній день в юридичній літературі

та затвердженого на законодавчому рівні поділу облігацій за критерієм суб'єкта,

який здійснює їх випуск – емітента. Цей критерій визначає не тільки порядок

обігу облігацій, а й вимоги до емітента та його майнового стану, а також в

принципі і засоби забезпечення виконання за облігаціями, на що ми звертали

увагу вище. Зокрема положеннями Закону України "Про цінні папери та

фондовий ринок" проводиться загальний поділ всіх облігацій на облігації

підприємств (стаття 8), облігації Фонду гарантування вкладів фізичних осіб

(стаття 8-2), облігації місцевих позик (стаття 9), державні облігації України

(стаття 10) та облігації міжнародних фінансових організацій (стаття 10-1)

[144, ст.ст. 8, 8-2, 9, 10, 10-1]. Як ми зазначили до окремої групи віднесені

іпотечні облігації, однак в аналізованій нами класифікації виокремлення такого

виду облігацій є недоцільним, адже фактично іпотечні облігацій може

розміщувати будь-який з наведених суб’єктів.

Крім того, як ми вже встигли переконатися на прикладі зі строковими

облігаціями, положення законодавства можуть проводити окрему їх

класифікацію на підставі різних критеріїв, таким чином, закладаючи в основу

побудови системи поділу саме суб’єктний критерій. Підтвердженням тому і є та

60

обставина, що кожному виду облігацій в положеннях Закон України "Про цінні

папери та фондовий ринок" присвячена окрема стаття.

Облігації підприємств можна вважати такими, що найбільш повно

розкривають природу облігації як цінного папера взагалі. В юридичній

літературі зазначена назва піддається критиці, а тому наведений вид облігації ще

називають облігаціями юридичних осіб [169, с. 69]. Справа в тому, що поняття

підприємства в положеннях законодавства розкривається неоднозначно. Як

справедливо зазначає В. М. Махінчук в розумінні Господарського кодексу

України підприємство є суб’єктом здійснення певних господарських,

виробничих операцій, тоді як з позицій ЦК України є суб’єктом правовідносин

[82, с. 140]. Дійсно, частиною першою статті 62 Господарського кодексу

України підприємство визначено, як самостійний суб’єкт господарювання,

створений, зокрема для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом

систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної та іншої діяльності

[33, ст. 62]. В аспекті наведеного вважаємо цілком обґрунтованою позицією О.

О. Федоришина, що чинне законодавство дозволяє здійснювати випуски

облігацій юридичним особам будь-яких організаційно-правових форм у зв’язку з

чим найбільш оптимальним є назва аналізованих облігацій як "облігації

юридичних осіб" [169, с. 69]. Крім того, наведена позиція підтверджується і

положеннями законодавства, зокрема абзацом першим частини першої статті 8

Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок" якою чітко встановлено,

зокрема що облігації підприємств розміщуються юридичними особами

[144, ст. 8]. В цілому ж слід зазначити, що як вказує Л. Шкварук, останнім часом

помічена тенденція до збільшення обсягів емісії облігацій юридичних осіб

[192, с. 99], що, на нашу думку, можна розглядати як позитивний сигнал

розвитку ринку недержавних облігацій.

Облігації Фонду гарантування вкладів фізичних осіб в аспекті положень

вітчизняного законодавства є наймолодшим видом облігацій, адже їх введення в

термінологію положень Закон України "Про цінні папери та фондовий ринок",

зокрема статтю 3 та доповнення зазначеного Закону статтею 8-2 відбулося

61

Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України

щодо запобігання негативному впливу на стабільність банківської системи" від

04 липня 2014 року № 1586-VII [114]. Наведеним Законом також було доповнено

частину першу статті 19 Закон України "Про систему гарантування вкладів

фізичних осіб" пунктом 4-1, яким передбачено, що джерелами формування

коштів Фонду є, зокрема, кошти (у тому числі облігації внутрішньої державної

позики), залучені Фондом шляхом випуску облігацій [143, ст. 19]. Разом із тим,

використання такого фінансового інструменту є малоапробованим і породжує

досить багато запитань в практиці правозастосування, адже в ключі окреслених

положень виходить, що Фонд гарантування вкладів фізичних осіб є суб’єктом

емісії державних облігацій, що вимагає більш чіткої регламентації відповідних

процедур та внесення змін до діючих нормативно-правових актів.

Положення Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок"

поділяються облігації Фонду на короткострокові – до одного року,

середньострокові – від одного до п’яти років та довгострокові – понад п’ять

років (стаття 8-2) [144, ст. 8-2].

Облігації місцевих позик за своєю природою є певним поєднанням

облігацій юридичних осіб та державних облігацій України. Зокрема, як і

державні облігації вони поділяються на облігації внутрішніх та зовнішніх

місцевих позик (стаття 9 Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок")

[144, ст. 9]. Разом із тим, відповідно до норм Положення про порядок здійснення

емісії облігацій внутрішніх місцевих позик та їх обігу, затвердженого рішенням

Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 29 квітня

2014 року № 578, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 29 травня

2014 року за № 570/25347, облігації місцевих позик можуть бути забезпечені, як

і облігації юридичних осіб, гарантією, порукою та страховкою (пункт 11), а їх

емісія в загальному вигляді проходить таким самим чином як і облігацій

юридичних осіб [122, п. 11]. Порядок та процедура випуску облігацій місцевих

позик врегульована крім наведеного Положення Порядком здійснення місцевих

62

запозичень, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 16 лютого

2011 року № 110 [127].

Державні облігації займають особливе місце в системі облігацій

вітчизняного цивільного обороту та світового фінансового ринку. Мотиви

випуску державних облігацій є аналогічним, що й для випуску облігацій

юридичними особами – залучення коштів. На певних етапах розвитку держави

гроші можуть набувати ознак облігацій. Зокрема, грошові документи ОУН, як

зазначається в юридичній літературі, мали ознаки облігацій і у разі перемоги

визвольного руху могли б бути обмінені населенням на реальні гроші

[176, с. 85]. Що стосується сучасного значення державних облігацій, то як

справедливо зазначає В. Ільченко, у розвинутих країнах практично вся

заборгованість держави зазвичай втілена у цінних паперах, які випускаються для

внутрішнього та зовнішнього ринку [55, с. 57]. На відміну від інших видів

облігацій державні забезпечуються Державним бюджетом України, однак,

незважаючи на це, в літературі часто зустрічається позиція, що недоліком

обороту державних облігацій є відсутність механізмів сек'юритизації

відповідного сегменту фондового ринку [159, с. 62].

Положення Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок"

проводять класифікацію державних облігацій за строком погашення та

джерелами залучення коштів. За першим критерієм облігації поділяються на

короткострокові – до одного року, середньострокові – від одного до п’яти років

та довгострокові – понад п’ять років (стаття 10). За другим на облігації

внутрішніх державних позик України, облігації зовнішніх державних позик

України та цільові облігації внутрішніх державних позик України (стаття 10)

[144, ст. 10]. Як вбачається з визначень окреслених видів цінних паперів

розмежування облігацій внутрішніх та зовнішніх державних позик України

здійснюється саме за критерієм країни залучення коштів, адже внутрішні

розміщуються виключно на внутрішньому фондовому ринку в той час як

зовнішні на міжнародних фондових ринках. Водночас в аспекті такого поділу

цільові облігації внутрішніх державних позик є лише різновидом облігацій, що

63

розміщуються на внутрішньому фондовому ринку. Однак їх специфікою є

використання для фінансування дефіциту державного бюджету у зв’язку з чим

державні облігації можна умовно поділити на внутрішні та зовнішні, і при

цьому, внутрішні облігації розмежувати на цільові та нецільові. Разом із тим

слід відмітити, що випуск державою облігацій хоча і є поширеним, однак не

завжди використовується для залучення коштів. Іноді держава залучає позики і

без випуску облігацій, а її оформлення відбувається міжурядовими угодами. В

якості прикладу можна навести постанови Кабінету Міністрів України

"Про здійснення державних зовнішніх запозичень у 2013 році" від 21 серпня

2013 року № 592 [131] та "Про здійснення державних зовнішніх запозичень у

2014 році" від 15 вересня 2014 року № 443 [134], якими фактично встановлено

умови залучення коштів від інших країн з якими є відповідні домовленості.

Що стосується облігацій міжнародних фінансових організацій, то стаття

10-1, яка визначає особливості таких цінних паперів, була внесена до Закону

України "Про цінні папери та фондовий ринок" положеннями Закону України

"Про внесення змін до Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок"

щодо емісії облігацій міжнародних фінансових організацій" від 04 липня

2013 року № 400-VII [116]. В цілому емісія та обіг облігацій міжнародних

фінансових організацій здійснюється в тому ж порядку, що й облігацій

юридичних осіб та врегульований положеннями тих же нормативно-правових

актів. Визначальним є хіба що те, що абзацом першим частини першої

статті 10-1 Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок" надається

визначення міжнародної фінансової організації як міжнародної організації, яка

на умовах, визначених своїм установчим актом, та/або відповідно до

міжнародного договору України здійснює емісію облігацій на території України

[144, ст. 10-1].

Підводячи підсумок вищевикладеному слід зазначити, що в юридичній

літературі висловлюються й інші підстави для класифікації таких цінних

паперів, зокрема за способом відзиву облігацій вони можуть поділятися на ті, що

погашаються та конвертовані. Перші погашаються грошима або товарами чи

64

послугами (в залежності від виду облігацій), а другі – шляхом конвертації

облігацій в акції юридичної особи – емітента. Таким чином конвертовані

облігації можуть випускатися лише у формі облігацій юридичних осіб

(підприємств), що відображено і в частині четвертій статті 8 Закону України

"Про цінні папери та фондовий ринок" [144, ст. 8].

В залежності від валюти випуску розрізняють облігації, випуск яких

здійснено у валюті країни емітента та облігації, випуск яких здійснено в

іноземній валюті. Зокрема, всі облігації зовнішньої державної позики

розміщуються Україною в доларах США (постанови Кабінету Міністрів України

"Про здійснення державних зовнішніх запозичень у 2012 році" від 18 липня

2012 року № 648 [129], "Про здійснення державних зовнішніх запозичень

у 2012 році" від 14 листопада 2012 року № 1058 [130], "Про здійснення

державних зовнішніх запозичень у 2013 році" від 18 грудня 2013 року № 904

[132], "Про здійснення державних зовнішніх запозичень у 2014 році"

від 08 травня 2014 року № 132 [133]).

Разом із тим, в цілому, окреслені підстави поділу облігацій вписуються в

запропоновану нами розгалужену класифікацію, є обґрунтованими, а тому

застосовними для подальшого поглиблення дослідження.

Висновки до першого розділу

1. Бездокументарний характер облігацій як цінного папера є предметом їх

критики, адже в юридичній літературі існує позиція, що не маючи речового

втілення, цінний папір не може бути предметом речового правовідношення у

зв’язку з відсутністю можливості панування власника такого папера над ним.

Тому природа бездокументарних облігацій як об’єктів цивільного обороту

вирішується інструментальною концепцією цінних паперів, запропонованою В.

Л. Яроцьким, яка наразі знаходить підтримку в юридичному загалі. Такий аспект

65

передбачає розгляд цінного папера, зокрема облігації, як інструмента фіксації

правомочностей суб'єкта цивільного правовідношення стосовно речей, грошей і

"власне" майнових прав. З цієї позиції бездокументарний цінний папір як і

безготівкові гроші, хоча і змінюють форму своєї фіксації, але не втрачають свого

призначення, а тому і їх природа залишається незмінною. Таким чином, не

вважати бездокументарні облігації цінним папером взагалі є рівнозначним

запереченню існування фіксації права вимоги, яка посвідчується обліковим

записом на рахунках у цінних паперах, що в цілому робить такі записи

непридатними для використання в обороті бездокументарних цінних паперів. В

такому аспекті бездокументарні облігації з інструментальної точки зору і

позицій цивільного обороту є безтілесними речами. Віднесення облікових

записів на рахунках у цінних паперах до такого роду речей є юридичною

фікцією, адже поширює на них правовий режим тілесних речей, однак з

урахуванням їх безтілесної природи, що в цілому не змінює призначення такого

виду цінних паперів і, водночас, зберігає ключову формулу права на цінний

папір і права з цінного папера.

2. За своїми властивостями казначейські зобов'язання України можна

віднести до різновиду державних облігацій, що є значно обмежені у сфері

використання порівняно з останніми. Зокрема, казначейські зобов'язання

поширюються виключено серед фізичних осіб, в той час як аудиторія

поширення облігацій не обмежується лише такими учасниками правовідносин.

Крім того, казначейські зобов'язання можуть бути як документарними так і

бездокументарними, а також мають лише відсотковий характер. Водночас,

облігації є виключено бездокументарними цінними паперами і можуть бути як

відсотковими так і цільовими.

Відмінності між облігацією і ощадним сертифікатом лежать виключно в

технічній сфері, зокрема, останній на відміну від облігації є неемісійним цінним

папером і, крім того, існує виключно у документарній формі. Використання

ощадних сертифікатів є засобом забезпечення індивідуального інвестування, в

той час як емісія облігацій може бути спрямована на залучення коштів не лише

66

від конкретних інвесторів (приватне розміщення), а й від невизначеного кола

осіб (публічне розміщення). Відмінності облігації від векселя полягають у тому,

що, по-перше, основним призначенням облігації є залучення капіталу в

діяльність емітента, в той час, як вексель виконує більшою мірою розрахункову

функцію або функцію товарного кредиту. Крім того, у відносинах з погашення

облігації особою, яка здійснює таке погашення, є емітент цінного папера, в той

же час при переказному векселі його погашення може відбуватися і третьою

особою за наказом векселедавцем. Також облігація і вексель різняться, зокрема,

тим, що облігація є емісійним цінним папером, який може існувати виключно в

бездокументарній формі (стаття 7 Закону України "Про цінні папери та

фондовий ринок") в той час як вексель є неемісійним і відповідно до частини

другої статті 14 наведеного Закону можуть бути простими або переказними та

існувати виключно у документарній формі.

3. Облігації як об’єкту цивільних правовідносин і цивільного обігу

притаманні такі ознаки як безтілесність, літеральність, легітимація,

абстрактність, автономність, презентація (в символічному сенсі), дохідність,

строковість, поворотність, розміщення випусками, рівність обсягу прав за

облігаціями в межах одного випуску, можливість бути забезпеченими та

наявність емітента. Літеральність облігації розкривають три характеристики

цінного папера – документарність у широкому розумінні, форма та зміст

документа. В окресленому ракурсі документарність означає не існування

облігації в документарній формі, а те, що облігація є документом в принципі.

Незважаючи на термінологічні неточності, які створюються конкуренцією

положень Законів України "Про електронні документи та електронний

документообіг" та "Про інформацію" в частині визначення документа та

електронного документа відповідно, бездокументарні облігації є електронними

документами, що відображені у формі облікових записів на рахунках цінних

паперів їх власників. У свою чергу, з точки зору змісту облігації вона

характеризується сукупністю певних реквізитів, що відображаються на рахунках

у цінних паперах та у глобальному сертифікаті, зокрема у вигляді інформації

67

про вид, тип, форму випуску облігацій, код облігацій, серію випуску (за

наявності), кількість облігацій, номінальну вартість однієї облігації, загальну

номінальну вартість облігацій, а також інформації про емітента, строк

погашення облігацій, розмір та строки виплати відсотків (для відсоткової

облігації), дата прийняття рішення про розміщення облігацій, серія та номер

сертифіката облігацій.

4. Бездокументарність облігації в аспекті активного розвитку електронного

документообігу не виключає такої її ознаки як презентація, що передбачає

пред’явлення цінного папера емітенту для здійснення останнім виконання за

ним. В аспекті поширення на облігації статусу речі з урахуванням їх безтілесної

природи як об’єктів цивільного обороту, ознаки презентації набувають дії

власника облігації з підтвердження свого права на облігацію щодо якої він

висуває вимоги погашення. У зв’язку з цим, пересвідчення емітента в тому, що

його виконання здійснюється на користь власника, відбувається після

презентації йому останнім доказів власності в якості яких може виступати сам

цінний папір, якщо він має тілесну (документарну) форму або символи такого

папера, якими можуть бути, зокрема, виписка з рахунка в цінних паперах

депонента як документальне підтвердження наявності на певний момент часу

прав на цінні папери та прав за цінними паперами депонента. Враховуючи

наведене, презентація, як ознака бездокументарної облігації, означає надання

емітенту документарного підтвердження наявності у особи, яка вимагає

виконання за облігацією права власності на неї.

Облік бездокументарних облігацій на рахунках у цінних паперах фактично

стирає різницю між іменними облігаціями та облігаціями на пред’явника, адже

самим свідченням права власності на такий цінний папір стає відповідний запис

на іменних рахунках власників, незалежно від того чи є облігація іменню або на

пред’явника, що мінімізує можливість володіння облігацією її невласником, а

також прив’язує цінний папір до конкретної особи як і при класичному переході

прав на документарні іменні цінні папери.

68

5. Особливістю облігації як цінного папера є те, що вона посвідчує

відносини процентної (дохідної), строкової та цільової позики, на відміну від

відповідного цивільно-правового договору, який може бути і безстроковим і

безвідплатним та не передбачати використання позикових коштів лише за

визначеними напрямами або для окремих цілей. Крім того, визначальними

ознаками облігацій як цінних паперів є те, що вони розміщуються випусками

(групами), підтверджують однакові майнові права їх власників стосовно

емітента в рамках одного випуску, можуть бути забезпечені окремими

юридичними інструментами, наприклад порукою, страховкою, гарантією або

іпотечним покриттям, а також мають емітента.

6. Класифікація цінних паперів може здійснюватися за деякими підставами,

зокрема тими, що властиві всім цінним паперам або виключно облігаціям. За

формою фіксацій всі облігації поділяються на документарні та бездокументарні;

за характером презентацій можуть бути іменними та на пред’явника; за строком

пред’явлення – строкові та безстрокові; у свою чергу, строкові облігації можуть

бути короткостроковими, середньостроковими та довгостроковими. Крім того,

строкові облігації можуть передбачати їх дострокове погашення або бути з

фіксованим строком погашення, що не передбачає дострокового виконання. За

характером погашення облігації можуть бути поділені відсоткові, дисконтні,

цільові та комбіновані. У свою чергу відсоткові облігації бувають

індексованими, з фіксованою процентною ставкою та виграшні. За ознакою

забезпеченості всі облігації можна поділити на звичайні (незабезпечені) і

забезпечені; за особою емітента на облігації підприємств (юридичних осіб),

облігації Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, облігації місцевих позик,

державні облігації України та облігації міжнародних фінансових організацій. За

валютою емісії розрізняють облігації, випущені в національній та іноземній

валютах; за ринком поширення – внутрішні та зовнішні, а за можливістю

конвертації в акції підприємства – емітента на конвертовані та неконвертовані.

Положеннями вітчизняного законодавства передбачено можливість

перебування в цивільному обороті бездокументарних іменних або на

69

пред’явника облігацій, з визначеним строком погашення, виконання за якими

здійснюється грошима (відсоткові або дисконтні облігації) або товаром чи

послугами (цільові облігації), які можуть бути забезпеченими або

незабезпеченими, емітованими в національній або іноземній валюті.

7. Строковість як ознака облігації виконує дисциплінуючу та

забезпечувальну функції в цивільному обороті. Цільове використання залучених

за облігаціями коштів, а також визначені строки погашення цінних паперів

вимагають від емітента складання певного фінансового плану, що передбачає

ефективне використання відповідних фінансових ресурсів і можливість вчасного

погашення взятих на себе зобов’язань. З точки зору власника облігацій

строковість змушує його звертатися за їх погашенням у чітко визначений

момент або проміжок часу чим створюється гарантія непорушності фінансових

планів емітента. Крім того, строковість пред’явлення облігації до виконання є

механізмом, який убезпечує емітента від ризиків штучної неплатоспроможності і

недобросовісних дій учасників фондового ринку. Враховуючи те, що загальна

сума випуску облігацій може в декілька разів перевищувати капітал

відповідного суб'єкта, одночасна вимога в їх погашення (якщо облігації які є

безстроковими) може призвести до неплатоспроможності емітента і, як наслідок,

його банкрутства. В сукупності плановість і забезпеченість, що породжуються

строковістю мають забезпечити емітенту належні умови здійснення діяльності.

8. В залежності від способів погашення номінальної вартості облігації та

доходу за нею пропонується поділяти всі облігації на облігації з повним

одноразовим комплексним погашенням, облігації з частковим комплексним

погашенням та облігації зі змішаним погашенням. Особливістю облігацій

першої групи є одночасне повне погашення і основної суми і доходів за

облігацією. Другу групу облігацій становлять облігації погашення і основної

суми і доходу в яких відбувається частинами протягом визначеного строку. До

третьої групи належать облігації, що передбачають виконання частинами або

факультативного обов'язку або сплату основної суми.

70

РОЗДІЛ 2

ЦИВІЛЬНИЙ ОБОРОТ ОБЛІГАЦІЙ

2.1. Поняття цивільного обороту облігацій та його стадії

Цивільний оборот об’єктів правовідносин є однією з фундаментальних

категорій цивільного права і найбільш вживаних в спеціальній цивілістичній

літературі. Незважаючи на це, його можна справедливо віднести до апріорних

юридичних знань, адже його дослідженню майже не присвячено уваги, проте

аналізуючи праці вчених цивілістів, які використовують зазначене поняття,

можна дійти висновку, що воно вживається в одному розумінні, хоча, як

правило, і не стає окремим предметом аналізу в окреслених роботах.

Досліджуючи особливості цивільного обороту майнових прав, С. І. Шимон

в процесі аналізу позицій вчених стосовно природи наведеного поняття піддає

критиці деякі пропозиції правників, зазначаючи, що вони надають поняттю

"цивільний оборот" статичної складової і покладають в основу його природи

зміну стану приналежності об’єктів цивільних прав (правовідносин), тобто

"зміну стану приналежності" речей, грошей, майнових прав тощо. Такий

висновок вчена робить, зокрема, на основі критики позиції В. А .Бєлова, який

зазначає, що "оборот об’єктів цивільних правовідносин (цільний оборот) – це

сукупність випадків зміни носіїв суб’єктивних цивільних прав" [187, с. 841 –

842]. З цього приводу слід зазначити, що аналогічної позиції підтримуються й

інші вчені. Зокрема, А. В. Дозорцев, досліджуючи природу об’єктів права

державної соціалістичної власності та приймаючи до уваги основи

господарського, економічного соціалістичного обороту робить висновок, що

цивільним оборотом є сукупність відносин в сфері виробництва й обміну,

врегульованих цивільним правом, незалежно від того, виникли вони з цивільно-

правового правочину, адміністративно-розпорядчого акта або їх сполучення

71

[42, с. 56]. У свою чергу С. С. Алексєєв розглядає цивільний оборот як

структурно визначену окремими змістовно різноманітними сегментами певну

всеохоплюючу сферу майнових відносин, динамічність якої забезпечується

шляхом укладення правочинів або здійснення інших правомірних дій

(наприклад, юридичних вчинків) [4, с. 597].

Варто зазначити, що комплексне дослідження категорії "цивільний оборот"

в цивілістиці було проведено російськими вченими Ю. В. Винниченко та

Н. П. Асланян, які в результаті проведеного аналізу дійшли висновку, що

умовно всі наукової підходи до визначення аналізованої категорії можна

поділити на дві великі групи. До першої належать ті, що акцентують увагу на

такій властивості обороту як "сукупність". В рамках наведено групи поєднані

підходи, що розглядають цивільний оборот як сукупність юридичних фактів

(правочинів, розпорядчих актів, всіх юридичних фактів); підходи, що

визначають цивільний оборот як сукупність відносин (фактичних відносин,

зобов’язальних відносин, майнових відносин), а також підходи, що розглядають

цивільний оборот як сукупність юридичних фактів та відносин, сукупність норм,

сукупність випадків зміни володільця прав.

До другої групи відносяться наукові підходи до категорії цивільного

обороту, що роблять акцент на переході прав. Характерною їх рисою є

використання відповідної термінології. В такому ракурсі цивільний оборот

розглядається як перехід суб’єктивних прав та обов’язків або перехід прав та

матеріальних об’єктів.

В цілому вчені роблять висновок, що сучасний рівень розвитку права

вимагає комплексного підходу до вивчення й аналізу фундаментальних

категорій права, зокрема категорії цивільного обороту, у зв’язку з чим з

методологічної точки зору найбільш правильним є його дослідження в

системному ракурсі [25].

На наше переконання, як ми і зазначили, категорія цивільного обороту

наділена апріорними властивостями, і як показує аналіз юридичною літератури,

в якій вживається наведене поняття, всі вчені вкладають в нього однаковий

72

зміст. У зв’язку з цим, на нашу думку, різниця в поглядах на природу цивільного

обороту може проявлятися лише в спеціальних дослідженнях, присвячених його

аналізу. В цілому ж природу цивільного обороту в загальному вигляді можна

продемонструвати шляхом визначення його місця в механізмі правого

регулювання цивільних правовідносин, який забезпечує впровадження правових

приписів в конкретні суспільні відносини, а тому є всеохоплюючим

інструментом впровадження, реалізації, застосування та припинення впливу

права на суспільство.

Відповідно до усталеної в юридичній літературі позиції механізмом

правового регулювання є система правових засобів, що забезпечує стабільність

суспільних відносин шляхом найбільш оптимального поєднання індивідуальних,

громадських та державних інтересів [64, с. 78]. Тобто це сукупність

інструментів, що забезпечують вплив права на суспільні відносини задля

реалізації мети правового регулювання.

Механізм правового регулювання складається з певних елементів і має свої

стадії. Питання складу елементів наведеного механізму хоча і є дискусійним в

юридичній літературі, однак з аналізу наукових праць, присвячених відповідній

проблематиці, можна зробити висновок, що переважна більшість вчених в

цілому доходить компромісу щодо чотирьох основних: норми права,

правовідношення, юридичні факти та акти правозастосування [8, с. 29; 15, с. 108;

60, с. 109; 105, с. 48 – 49].

Що стосується стадій механізму правового регулювання суспільних

відносин, то, на нашу думку, найбільш повно це питання розкрив С. С. Алексєєв,

який зазначив, що такими стадіями є: а) стадія регламентування суспільних

відносин, що потребують правового опосередкування; б) стадія дії юридичних

норм у результаті яких виникають чи припиняються правові відносини

(суб'єктивні юридичні права та обов’язки конкретних осіб); в) реалізація

суб’єктивних юридичних прав та обов’язків [3, с. 34]. Наведене розкриває

механізмі правого регулювання у найбільш загальному вигляді, адже кожна з

наведених стадій характеризується окремими етапами, наприклад перша стадія,

73

по суті, є нормотворчою, а тому передбачає виявлення відносин, що підлягають

регламентації, розробки нормативного матеріалу та його впровадження в

положеннях нормативно-правових актів. Друга стадія характеризується

виникненням прав учасників правовідносин. У свою чергу третя стадія є

реалізацією прав, шляхом користування відповідними благами, їх відчуженням

чи визначенням юридичної долі в інший спосіб. В такому аспекті, на нашу

думку, цивільний оборот є частиною механізму правого регулювання, який

характеризує його діяльнісний (правозастосовний, правореалізаційний) рівень.

І хоча, як справедливо зазначає Т. І. Тарахонич, поняття "правове регулювання",

зокрема відображає динаміку права, його силу та енергію, спрямовану на

досягнення правового результату [160, с. 12], вважаємо, що цивільний оборот

відображає саме ту частину механізму правого регулювання, яка пов’язана з

виникненням, переходом та припинення прав на об'єкти правовідносин.

В окресленому ракурсі цілком логічно, що цивільний оборот з'являється

тоді, коли є норми права, що забезпечують можливість виникнення, переходу та

припинення суб’єктивних прав на об'єкти майнових відносин, а з точки зору

цінних паперів це норми права, які забезпечують можливості випуску та обігу

цінних паперів. Враховуючи зазначене, фактично час запровадження цивільного

обороту цінних паперів не є тотожним часу початку дії механізму правого

регулювання, адже на стадії нормотворчості, що є першим етапом такого

механізму, обороту ще не існує. Разом із тим, що стосується припинення

цивільного обороту, то воно відбувається повним унеможливленням переходу

прав на певні об'єкти правовідносин. Це питання, у свою чергу, пов'язане з

виключенням об’єктів правовідносин з цивільного обороту або обмеження їх

цивільної оборотоздатності. Останнє не спричиняє наслідок у вигляді

припинення самого обороту об’єкта, а лише унеможливлює вчинення з ним

окремих юридичних дій, однак не всіх.

В такому разі цивільний оборот можна розглядати в двох аспектах –

статичному (комплексному) та динамічному (об’єктовому). Зі статичної точки

зору цивільний оборот являє собою певний майданчик, окреслений

74

положеннями законодавства, в якому вчиняються правочини стосовно об’єктів

правовідносин і відбуваються перехід прав на них відповідно до встановлених

правил. Тобто в такому ключі цивільний оборот є сферою переходу прав на

об'єкти цивільних правовідносин врегульованою положеннями законодавством.

Свого роду сукупність всіх юридичних зв’язків з приводу певних об’єктів. У той

же час з об’єктової точки зору, цивільним оборотом є виникнення, перехід і

припинення прав на конкретні об'єкти правовідносин. Тобто якщо статична

сторона характеризується комплексністю і визначає правила виникнення,

переходу і припинення прав на всі об'єкти майнових правовідносин, то

динамічна – покладає в основу розгляду конкретний об’єкт і розглядає

особливості його цивільного обороту, тобто порядок виникнення, переходу та

припинення прав на нього. Статичний ракурс розкриває існування можливості

зміни прав чи їх володільців стосовно будь-яких об’єктів правовідносин, а

динамічний – визначає оборотоздатність конкретного аналізованого об’єкта та

стадії його обороту. У зв’язку з чим можна стверджувати про цивільний оборот

взагалі та цивільний оборот чи оборотоздатність конкретного об’єкта.

В такому ключі цивільний оборот можна розглядати як сегментовану сферу

правовідносин, виділяючи, наприклад оборот рухомих речей або окремо

цивільний оборот цінних паперів. В будь-якому разі цивільний оборот

пов'язаний з об’єктом, а тому припинення цивільного обороту означає

припинення існування категорії об’єкта цивільних правовідносин, що

унеможливлює виникнення цивільних прав, що пов’язано з відсутністю одного з

основних елементів правовідношення – його об’єкта. Саме тому цивільний

оборот об’єктів правовідносин властивий суспільству і праву, які в принципі

виділяють (виокремлюють) цивільні правовідносини. У свою чергу окремі сфери

(сегменти) цивільного обороту за ознакою конкретного об’єкта (виду об’єктів)

можуть припинятися у зв’язку з припиненням існування певної групи об’єктів

або їх виключення з цивільного обороту, наприклад, якщо положеннями

законодавства буде встановлено заборону вчинення правочинів стосовно цінних

паперів. В такому разі оборот цінних паперів припинить своє існування.

75

В такому ключі статичний аспект цивільного обороту є

оборотоцентристським, а динамічний – об'єктноцентристським. Статичний – це

сфера виникнення, переходу та припинення прав на всі об'єкти правовідносин

або окремі їх групи, в той час як з динамічної точки зору це сфера стосовно

одного конкретного об’єкта і, водночас, його властивість до переміщуваності в

правовому полі шляхом виникнення, зміни, переходу та припинення прав на

нього (оборотоздатність).

Враховуючи зазначене, цивільний оборот цінних паперів, як і будь-яких

інших об’єктів правовідносин проходить певні стадії. З об’єктової точки зору це

стадії цивільного обороту конкретного об’єкта правовідносин. Традиційно і

логічно, що в загальному вигляді таких стадій три:

1) введення об’єкта в цивільний оборот;

2) перебування об’єкта в цивільному обороті, що передбачає можливість

зміни та переходу прав на такий об’єкт між учасниками цивільних

правовідносин;

3) припинення цивільної оборотоздатності об’єкта, наприклад у зв’язку з

його знищенням або вилученням з обороту.

Однак перед тим як перейти до аналізу особливостей першої стадії

цивільного обороту цінних паперів слід зазначити, що у вітчизняній юридичній

літературі існує певна термінологічна особливість, яка полягає у тому, що

стосовно цінних паперів та грошових коштів як в цивілістичній літературі так і

положеннях законодавства на рівні з поняттям "оборот" використовується

поняття "обіг". Зокрема, використання категорії "обіг" є властивим переважно

положенням законодавства, хоча останні також не зажди дають змогу

розмежовувати цивільний оборот та обіг. Наприклад, що стосується грошових

коштів, то Закон України "Про Національний банк України" містить статтю 35,

що має назву "Обіг банкнот і монет", яка встановлює, що гривня (банкноти і

монети) як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на

території України, приймається усіма фізичними і юридичними особами без

будь-яких обмежень на всій території України за всіма видами платежів, а також

76

для зарахування на рахунки, вклади, акредитиви та для переказів [138, ст. 35].

Крім того, зазначений Закон містить статтю 39, що має назву "Вилучення з обігу

банкнот і монет" і якою встановлено, що Національний банк України, банки

України зобов’язані вилучати фальшиві, підроблені або такі, що не мають

необхідних ознак платіжності, грошові знаки (банкноти, монети) [138, ст. 39].

Водночас, незважаючи на це, надаючи в статті 1 зазначеного Закону визначення

ставкам рефінансування, законодавець використовує поняття грошовий оборот

зазначаючи, що такими ставками є виражена у відсотках плата за кредити, що

надаються комерційним банкам, яка встановлюється Національним банком

України з метою впливу на грошовий оборот та кредитування [138, ст. 1].

Що стосується цінних паперів, то з точки зору термінології і архітектури

ЦК України, питання обігу та обороту є ще більше неоднозначним. Наприклад,

частиною другою статті 195 ЦК України визначено, що види цінних паперів та

порядок їх обігу встановлюється законом. Однак, аналізоване положення

законодавства не дає змогу стверджувати, що законодавець використовує

стосовно цінних паперів виключно поняття "обіг", щонайменше у зв’язку з тим,

що в частині першій зазначеної статі ЦК України, зокрема вказується, що "в

Україні в цивільному обороті можуть бути такі групи цінних паперів…"

[179, ст. 195]. Тим не менше, конструкція положень, що аналізуються, дає змогу

простежити досить "тонкий мотив" законодавця, який зазначає про можливість

перебування в цивільному обороті певних цінних паперів, акцентуючи увагу на

тому, що порядок їх обігу встановлюється законом. Тобто цінні папери можуть

перебувати в обороті, але таке перебування, водночас, передбачає їх обіг. За

такою логікою обіг цінних паперів є частиною цивільного обороту, а тому не

може розглядатися як поняття тотожне йому.

Положення ЦК України оперують поняттям цивільний оборот і в інших

статтях. Частиною першою статті 178 ЦК України, яка має назву

"Оборотоздатність об’єктів цивільних прав" встановлюється, що об'єкти

цивільних прав можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до

іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо

77

вони не вилучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є

невід'ємними від фізичної чи юридичної особи [179, ст. 178]. З наукової точки

зору, на нашу думку, зазначене положення має високу цінність, адже по суті

розкриває зміст динамічної складової об’єктів цивільних правовідносин, зокрема

цінних паперів. Однак варто звернути увагу на те, що в положеннях Закону

України "Про цінні папери та фондовий ринок" використовується саме поняття

обіг цінних паперів під яким розуміється вчинення правочинів, пов’язаних з

переходом прав на цінні папери і прав за цінними паперами, крім договорів, що

укладаються у процесі емісії, при викупі цінних паперів їх емітентом та купівлі-

продажу емітентом викуплених цінних паперів (пункт 11 частини першої статті

1) [144, ст. 1].

На нашу думку, наведене поняття цивільного обігу за своїм змістом є

вужчим за цивільний оборот в традиційному для юридичної літератури змісті і

фактично позначає лише перехід прав на облігації на вторинному ринку, тобто

від перших власників до інших учасників правовідносин і між такими

учасниками. Зокрема, невключення в етапи обігу договорів стадії емісії можна

обґрунтувати тим, що всі правочини на цій стадії, як правило, мають попередній

характер, адже відповідно до частини сьомої статті 7 Закону України "Про цінні

папери та фондовий ринок" обіг облігацій дозволяється після реєстрації

Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку звіту про

результати розміщення облігацій та видачі свідоцтва про реєстрацію випуску

облігацій [144, ст. 7]. Якщо проаналізувати етапи емісії цінних паперів,

визначені статтею 28 зазначеного Закону, то можна побачити, що як при

публічному, так і при приватному розміщенні укладення договорів з так званими

першими власниками, тобто особами, які першими придбавають облігації

емітента, відбувається перед реєстрацією звіту про розміщення. Це свого роду

"юридичний запобіжник", оскільки, якщо емітентом буде порушено процедуру

емісії облігацій і звіт про розміщення не буде зареєстрований, то в такому разі

перші власники не зможуть вимагати виконання за цінним папером, адже

фактично він не увійшов в цивільний оборот. Однак, що стосується

78

невключення в обіг операцій з викупу облігацій їх емітентом та купівлею-

продажем емітентом викуплених облігацій, то на нашу думку наведена позиція є

не зовсім обґрунтованою щонайменше у зв’язку з тим, що частиною сьомою

статті 8 Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок" передбачається

можливість емітента облігацій підприємств продовжувати строки обігу та

погашення облігацій, зокрема у разі викупу ним усього відповідного випуску

(серії) облігацій. І хоча відповідним законодавчим положенням встановлена

лише разова можливість продовжувати відповідні строки [144, ст. 8], тим не

менше в аспекті законодавчого визначення обігу цінних паперів, викуп облігацій

їх емітентом фактично виводить їх з обігу, а їх подальше відчуження іншим

особам повертає їх до нього. Наведена конструкція є певним чином

непослідовною, адже придбання емітентом своїх облігацій не означає їх

погашення (на чому ми зупинимося далі), оскільки в такому разі емітент

виступає не стільки емітентом, як рівноправним учасником фондового ринку,

тим паче вже вторинного. Тим не менше положення законодавства в цій частині

є досить однозначними.

Крім того, слід зазначити, що як правило в юридичних словниках поняття

"оборот" та "обіг" використовується паралельно, хоча в перекладі, наприклад, на

російську не є тотожними. Зокрема, в російсько-українському словнику

юридичних термінів російське слово "оборот" перекладається на українську як

"оборот", однак іншим значенням цього слова відповідно до словника є

"обращение", яке перекладається на українську як "обіг" [155, с. 131].

Враховуючи вищевикладене, на нашу думку, розмежування наведених

категорій має проводитися виходячи з положень законодавства, які, по суті,

вживають ці терміни в дещо різних значеннях, хоча слід погодитися, що

виокремлення категорії "обігу", на наше переконання, не є принциповим. Таким

чином, враховуючи статичні та динамічні особливості цивільного обороту,

висвітлені вище, цивільний оборот цінних паперів можна розглядати з точки

зору таких особливостей у зв’язку з чим цивільний обіг за своїм змістом має

79

розглядатися як частина динамічної складової цивільного обороту цінних

паперів.

У зв’язку з цим цивільний оборот облігацій в статичному аспекті є сферою

майнових відносин, врегульованих положеннями законодавства, в межах якої

відбувається виникнення, зміна, перехід та припинення прав й обов’язків

стосовно облігацій.

Цивільний обіг облігацій є сферою вчинення правочинів, пов’язаних з

переходом прав на цінні папери і прав за цінними паперами, крім договорів, що

укладаються у процесі емісії, при викупі цінних паперів їх емітентом та купівлі-

продажу емітентом викуплених цінних паперів.

У свою чергу цивільним оборотом облігацій в динамічному аспекті є

виникнення, зміна та припинення прав на облігації, що мають місце з моменту

набуття нею статусу об’єкта цивільних правовідносин і до втрати ознак такого

об’єкта.

Таким чином, повертаючись до стадій оборотоздатності облігацій як

об’єктів цивільних правовідносин, варто ще раз наголосити на тому, що

початком оборотоздатності облігації є здобуття нею статусу об’єкта

правовідносин, що, на нашу думку, визначається двома обставинами –

створенням облігації та у зв’язку з цим виникнення на неї прав першим

власником, тобто особою, яка створила облігацію або особою на замовлення (на

вимогу) якої створено облігацію. В положеннях законодавства першим

власником розуміють особу, яка придбала облігацію від емітента, однак це

питання буде розглянуто нами далі.

Враховуючи те, що облігація, як ми визначили, є емісійним цінним

папером, її створення відбувається в межах специфічної процедури – емісії

[199, с. 1106]. З цього приводу слід зазначити, що в юридичній літературі наразі

не існує єдиного бачення природи наведеного процесу. Думки вчених

розійшлися у зв’язку з чим їх можна поділити на два концептуальних бачення.

Перші розглядають емісію як односторонній правочин. Одним з представників

цього напрямку вважається російський вчений М. І. Брагінський [20, с. 13], а

80

інші – як сукупність односторонніх та багатосторонніх правочинів й актів

органів публічної адміністрації спрямованих на випуск цінних паперів. Серед

вітчизняних вчених позиція підтримується, зокрема О. М. Переверзевим та

Е. С. Филипенко [104, с. 403].

Питання природи емісії облігацій повною мірою розкривається

положеннями законодавства, зокрема статтею 28 Закону України "Про цінні

папери та фондовий ринок". Наведене положення закріплює етапи емісії цінних

паперів при їх приватному та публічному розміщеннях. Концептуальною

різницею двох зазначених видів емісії є відсутність певних етапів, що

пов'язується з розміщенням облігацій серед визначеного або заздалегідь

невизначеного кола суб’єктів. В загальному вигляді зазначену процедуру можна

поділити на декілька стадій кожна з яких складається з певних етапів. В цілому

стосовно облігацій можна умовно виокремити чотири стадії:

1) прийняття рішення про розміщення облігацій та здійснення підготовчих

дій;

2) реєстрація випуску облігацій та присвоєння їм міжнародного

ідентифікаційного номера;

3) вчинення дій із забезпечення обслуговування випуску облігацій та

затвердження результатів розміщення;

4) реєстрація звіту про результати розміщення облігацій та її оформлення.

Як ми зазначили, кожна з наведених стадій характеризується окремим

етапами, що є самостійним завершеними діями або сукупністю дій (операціями),

спрямованими на досягнення певної мети. Зокрема, на першій стадії емітент

приймає рішення про розміщення облігацій, складає необхідні документи за

обраними видами облігацій (проспект емісії або умови розміщення) та укладає

попередні договори з андеррайтером (у разі потреби), а також з депозитарієм

щодо обслуговування емісії цінних паперів. Завершується перша стадія подачею

до Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку документів для

реєстрації випуску облігацій. Друга стадія емісії характеризується діями

виключно зазначеної Комісії, яка, отримавши документи від емітента, реєструє

81

проспект емісії, видає тимчасове свідоцтво про реєстрацію випуску облігацій та

присвоює їм міжнародний ідентифікаційний номер. На третій стадії емітент на

виконання попередніх договорів з андеррайтером та депозитарієм укладає з

ними основні договори на обслуговування емісії облігацій, а також розкриває

інформацію, що міститься у проспекті емісії облігацій, укладає договори з

першими власниками. Після завершення зазначених дій емітент затверджує

результати розміщення цінних паперів і подає до Національної комісії з цінних

паперів та фондового ринку звіту про результати розміщення облігацій у зв’язку

з чим натупає четверта і остання стадія емісії облігацій. На останній стадії

зазначена Комісія проводить реєстрацію звіту про результати розміщення, що

фактично надає облігаціям оборотоздатності, а також видає емітенту свідоцтво

про реєстрацію випуску цінних паперів й розкриває інформацію, що міститься у

звіті про результати розміщення [144, ст. 28].

Зазначені особливості емісії цінних паперів, на нашу думку, значно

послаблюють позиції її розгляду як правочину. Зокрема, відповідно до

загальноприйнятої в юридичній літературі і відображеної в положеннях

цивільного законодавства думки правочин породжує цивільні права та обов’язки

[13, с. 112; 14, с. 60; 52, с. 291]. За наведеною ознакою правочин завжди є

юридичними фактом, тобто конкретною життєвою обставиною з якою

пов'язується виникнення, зміна та припинення прав і обов’язків (правовідносин)

[71, с. 61; 150, с. 78]. Крім того, правочин завжди є юридичним фактом-дією,

оскільки є формою активної поведінки учасників цивільного обороту [59, с. 30].

При цьому як вбачається з наведених стадій емісії цінних паперів її розгляд з

окресленої позиції може відбуватися лише у фрагментарному значенні, адже

якщо це правочин, то він являє собою не одну дію, а їх сукупність.

Більше того, в обраному ракурсі аналізу емісії облігацій як правочинів

виникає ще одне питання – його форми. На двох з чотирьох окреслених нами

стадій емісії облігацій емітент вчиняє певні дії договірного або одностороннього

характеру, що оформлюються різним способом. Ми підтримуємо існуюче в

юридичній літературі широке тлумачення письмової форми правочину, яка може

82

мати і електронний вигляд [72, с. 299; 103, с. 215], що не впливає на її

можливості у фіксації певних обставин, однак в аспекті емісії бездокументарних

облігацій форма фіксації відповідного правочину є досить різнорідною навіть в

межах його письмової складової, адже по суті цей процес пов'язаний як зі

складанням паперових документів так і електронних. В цілому окреслене

дозволяє стверджувати, що з позиції розгляду емісії облігацій як правочину його

бачення є занадто фрагментарним і розрізненим, а окремі дії в рамках всього

процесу мають ознаки самостійних правочинів, як наприклад, укладення

договорів з депозитарієм та андеррайтером.

Враховуючи зазначене, вважаємо обґрунтованою думку, висловлену

вітчизняними вченими О. М. Переверзевим та Е. С. Филипенко, відповідно до

якої в рамках емісії правові наслідки породжуються не лише діями емітента, але

й іншими юридичними фактами. Такими юридичними фактами є державна

реєстрація випуску цінних паперів, придбання цінних паперів інвесторами,

укладення договорів з метою реалізації цінних паперів, державна реєстрація

звіту про результати випуску цінних паперів. Враховуючи зазначене, вчені

вважають за доцільне розглядати емісію цінних паперів в якості складного

юридичного складу, що є сукупністю різнорідних юридичних фактів.

Відсутність будь-якого юридичного факту в такому складі перешкоджає

спричиненню наслідків емісії та досягнення поставленої мети [104, с. 403].

Доповнюючи цю позицію слід зазначити, що такий фактичний склад, в

цілому перебуває в межах приватноправових відносин, однак деякі його

елементи поглиблюються в адміністративно-правову сферу. Наприклад, такі дії

Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку як реєстрація випуску

цінних паперів та звіту про результати їх розміщення є юридичними фактами у

сфері цивільних правовідносин, адже при реєстрації звіту облігації набувають

цивільної оборотоздатності, хоча сам процес розгляду поданих емітентом

документів є в чистому вигляді адміністративною процедурою. По-перше,

відносини між емітентом та Комісією з цього приводу не мають ознак рівності,

характерних приватним правовідносинам, оскільки відповідно до пункту 1

83

Положення про неї, затвердженого Указом Президента України від 23 листопада

2011 року № 1063/2011, Національна комісія з цінних паперів та фондового

ринку є державним колегіальним органом, підпорядкованим Президенту

України, підзвітним Верховній Раді України [140, п. 1]. По-друге, розгляд

Комісією поданих емітентом документів є нічим іншим як визначеним

законодавством порядком підготовки й прийняття рішень та вчиненням дій

суб’єктами владних повноважень, а тому є в чистому вигляді адміністративним

провадженням [23, с. 29]. З такої точки зору емісія цінних паперів означає

встановлену послідовність дій емітента щодо випуску та розміщення емісійних

цінних паперів, що об’єднуються в низку етапів й утворюють процедуру.

Порушення процедури, як і властиво адміністративно-правовим відносинам,

спричиняє наслідок у формі відмови в реєстрації проспекту емісії та випуску

цінних паперів, призупинення розміщення, та у разі несвоєчасного усунення

порушення, визнання емісії недійсною [84].

Відповідне бачення емісії відображене і в статті 1 Закону України

"Про цінні папери та фондовий ринок". Акти органів державної влади досить

часто розглядаються в юридичній літературі в якості юридичних фактів, зокрема

й ті, що пов’язані з реєстрацією, наприклад реєстрацією суб’єктів

підприємницької діяльності або прав на нерухоме майно [70, с. 136]. З цього

приводу Т. В. Бобко навіть виокремлює такий різновид правочинів як

реєстраційні насідком вчинення яких може бути внесення відповідних записів до

реєстрів або вчинення інших реєстраційних дій [13, с. 116; 14, с. 62]. Разом із

тим, беззаперечним є той факт, що прирівняння дій відповідних суб’єктів

владних повноважень до правочину не позбавляє їх ознаки односторонності, а

тому в рамках всієї процедури емісії облігації такі дії можна вважати лише

одностороннім правочином відповідного органу, а не комісії, що також

унеможливлює розгляд всього процесу емісії як одного складного правочину.

Таким чином, в світлі проведеного аналізу вбачається, що набуття

облігацією цивільної оборотоздатності, яке є характерним для першого етапу

84

цивільного обороту, передбачає, як ми і зазначили, дві умови – виникнення

об’єкта правовідносин і виникнення прав на нього.

Виникнення облігації як об’єкта цивільного правовідношення і квазіречі

відбувається на другій стадії емісії відповідного випуску облігації, а саме на

етапі або навіть в момент реєстрації Національною комісією з цінних паперів та

фондового ринку випуску облігацій і присвоєння їм міжнародного

ідентифікаційного номера. Як справедливо зазначають з цього приводу

О. М. Переверзев та Е. С. Филипенко, аналізуючи особливості цивільного

обороту бездокументарних акцій: "… що ж підлягає розміщенню в процесі емісії

цінних паперів, якщо акція як оборотоздатний об’єкт права ще не виникла? Саме

тому слід погодитися з думкою, що акції вникають в момент державної

реєстрації випуску акцій" [104, с. 404]. Це твердження є застосовним і до

облігацій.

Що стосується набуття права власності на облігації як другий обов’язковий

елемент набуття нею оборотоздатності, то з цього приводу слід зазначити, що на

нашу думку цивільна оборотоздатність будь-якого об’єкта цивільних

правовідносин розпочинається з набуття права власності на нього. Будь-то

права, речі або цінні папери, вони можуть перебувати в цивільному обороті

тільки тоді, коли є певний суб’єкт, який може реалізовувати стосовно

зазначеного об’єкта правомочності володіння, користування та розпорядження,

тобто є його власником. Якщо об’єкт правовідносин не має власника, то в

такому разі відсутня юридична можливість вчинення правочинів з відчуження

щодо нього, а тому неможливим є і його вільний обіг. Навіть якщо говорити про

безхазяйні речі, то їх цивільна оборотоздатність є обмеженою, адже до моменту

набуття права власності на таку річ особою за набувальною давністю в порядку,

передбаченому положеннями законодавства, її відчуження не відбувається на

достатній правовій підставі.

Як ми зазначили, концепція прав на цінний папір та прав з цінного папера є

визначальною для цивільного правовідношення і найбільш повно розкриває

природу цінних паперів як об’єкта таких правовідносин. Оскільки облігація

85

посвідчує боргове позикове зобов'язання, то до відносин між її власником та

емітентом в цій частині мають застосовуватися загальні положення про

зобов'язання, у тому числі стосовно підстав його припинення.

Як зазначає М. М. Агарков, факт складання цінного папера сам по собі не

означає наміру особи, яка його склала, створити в особі кого-небудь те право,

що виражене в ній. Така особа може мати на увазі складення документа для

того, щоб передати його першому власнику не безпосередньо за виготовленням,

а пізніше [2, с. 118]. З цього приводу можна задатися коректним питанням, яким

же правочином є створення облігацій, якщо він не породжує відносин між

емітентом та іншими особами. З іншого боку таке створення не можна не

вважати правочином, адже фактично воно означає виникнення нового об’єкта

цивільного обороту. І якщо підтримувати концепцію, що облігація є

документом, незалежно від того чи є такий документ електронним або

паперовим, то в такому разі положення статті 331 ЦК України чітко говорить

нам про те, що право власності на новостворену річ виникає у особи, яка її

виготовила (створила), якщо інше не передбачено договором або законом

[179, ст. 331]. Враховуючи зазначене, прирівняння моменту створення облігацій

до моменту реєстрації їх випуску і присвоєння їм міжнародного

ідентифікаційного номера фактично означає, що в зазначений момент у емітента

виникають і права власності на такі облігації. Саме в цей момент виправдовує

себе повністю обґрунтоване розмежування прав на цінний папір та прав з

цінного папера, адже відсутність такої позиції повністю унеможливлює

оборотоздатність облігацій в окресленому ракурсі емісії, як ми розглянули.

Позикове правовідношення мало б припинятися в момент його виникнення, а

моментом його виникнення був би момент набуття права власності емітентом на

облігацію. Тобто з моменту реєстрації випуску цінних паперів емітент, будучи

особою, яка створила нову річ, набував би права на цінний папір та за цінним

папером, однак в силу того, що облігація підтверджує позикове зобов'язання між

емітентом та власником облігації, в такому разі, набуваючи права на цінний

папір, а тому і права за цінним папером, емітент би ставав кредитором самого

86

себе або з іншого боку – боржником самому собі, а тому відповідне боргове

зобов'язання мало б припинятися автоматично на підставі статті 606

ЦК України поєднанням боржника і кредитора в одній особі [179, ст. 606] у

зв’язку з чим відповідна облігація мала б вважатися погашеною і такою, що не

підлягає подальшому обігу. Саме тому, перебування облігації у власності

емітента не є традиційним поєднанням боржника і кредитора в одній особі, адже

набуття права вимоги за облігацією відбувається не автоматично, а через саму

облігацію як річ.

Саме зважаючи на вищевикладене ми вважаємо, що момент завершення

емісії облігації є наданням їй повної цивільної оборотоздатності, тобто

можливості переходити у власність від емітента до інших учасників

правовідносин, однак як облігація так і права власності на неї виникають у

емітента в момент реєстрації випуску і присвоєння їй міжнародного

ідентифікаційного номера.

Враховуючи зазначене, розуміння першого власника в положеннях

законодавства, зокрема Законі України "Про цінні папери та фондовий ринок"

(пункт 11 частини першої статті 1) як особи, яка набула права власності на цінні

папери безпосередньо від емітента або особи, яка видала неемісійний цінний

папір, чи андерайтера [144, ст. 1] є умовним, адже першим власником цінного

папера є емітент або особа, яка його створює. Інше прямо протирічить основним

засадам права власності та природі набуття об’єктом правовідносин цивільної

оборотоздатності, адже емітент не може розпоряджатися облігаціями, якщо вони

йому не належать.

2.2. Вчинення правочинів з облігаціями

Перехід прав на облігації в розумінні обігу цінних паперів, відображеному в

положеннях Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок", не є

обов’язковою стадією їх цивільного обороту. Як справедливо зазначає

87

О. В. Розгон, обіг цінних паперів зазвичай опосередковується укладенням і

виконанням правочинів, які забезпечують їх участь у цивільному обороті

[149, с. 153]. Однак, по суті за весь час обороту облігації можуть перебувати

лише у власності емітента та першого власника, тобто особи, яка придбала

відповідні облігації безпосередньо від емітента. Пояснюється такий стан речей

не тим, що оборот облігацій є обмеженим певними механізмами, а тим, що

власник конкретної облігації може не бажати її відчуження і в разі настання

строку виконання за облігацією самостійно звертається до емітента за її

погашенням. В такому разі оборот конкретної облігації буде складатися з двох

стадії – набуття облігацією цивільного оборотоздатності та її вихід із цивільного

обороту у зв’язку з погашенням.

Положення законодавства досить чітко врегульовують порядок переходу

прав на облігації та за ними, однак бездокументарна форма облігацій, а також їх

можливість бути іменними та на пред’явника, вносять у відповідні юридичні

механізми особливості.

Реалізація власником облігації своїх прав стосовно неї є закономірним

процесом в межах механізму правового регулювання суспільних відносин, адже

закріплення норм права в правових приписах є пасивним елементом

регламентації у той час як правомірна діяльність суб’єктів з дотримання,

виконання, використання і застосування правових норм, як чітко відмітила

Л. О. Макаренко, забезпечує досягнення конкретних соціально-корисних

результатів [80, с. 128]. Тобто реалізація цивільних прав стосовно цінного

папера в такому ракурсі зажди пов’язана із процесами застосування норм та

дотримання законності [47, с. 290].

Наявність у учасника цивільного обороту права власності на облігації зажди

означає належність йому всієї повноти правомочностей стосовно такого об’єкта

правовідносин, а саме прав володіння, користування та розпорядження. При

цьому в аспекті відносин власності суб'єкта права стосовно облігацій діє

принцип безперешкодного здійснення цивільних прав [47, с. 288]. Власник

облігації має право вільно реалізовувати свої права стосовно неї, а всі інші

88

учасники цивільного обороту повинні не перешкоджати йому в цьому.

Враховуючи те, що облігації існують виключно у бездокументарній формі, права

володіння та користування ними мають свої особливості. Зокрема, володіння

бездокументарними облігаціями слід розглядати в межах концепції панування

над річчю, як визначальної риси речового права, а саме як наявність у власника

можливості безперешкодного доступу до облігації. Така можливість в аспекті

електронного обліку визначається як доступ власника до рахунків у цінних

паперах і передбачає отримання ним інформації з таких рахунків, а також

можливості здійснення переведення облігацій з одних рахунків на інші. Як і

власник документарного цінного папера, переданого на зберігання, наприклад

до банку, власник облігації має право володіння цінним папером, хоча його

реалізація і відбувається в досить специфічний спосіб. При цьому специфіка

такого користування поширена не лише на облігації, а фактично на всі

знерухомленні цінні папери. Враховуючи це, власник документарних

фінансових інструментів зажди може змінити режим володіння ним, отримавши

його у своє безпосереднє володіння, у той час як відповідний режим

бездокументарних цінних паперів є незмінним.

Що стосується користування, то як слушно зауважив С. Хорунжий, таке

право визначається як юридично забезпечена можливість власника здобувати з

майна, що йому належить, корисні властивості для задоволення своїх особистих

та майнових потреб. У зв’язку з цим вчений пропонує розкривати зміст

користування цінними паперами "цінністю" засвідченого емітентом у цінному

папері зобов'язання [174. с. 22]. В такому ракурсі користування

бездокументарними облігаціями з інструментальної точки зору є можливість

формування або поповнення з їх допомогою портфелю фінансових інструментів

відповідного суб'єкта або використання облігації в юридичних механізмах для

залучення коштів у діяльність власника (як підтвердження платоспроможності)

або як предмет застави. Що стосується правомочності власника стосовно

розпорядження облігаціями, то традиційно вона позначає можливість визначати

юридичну долю облігації, зокрема шляхом дій, спрямованих на передачу прав

89

власності конкретній особі, відмови власника від права власності на річ, дій

власника, спрямованих на передачу іншій особі частини своїх прав тощо

[166, с. 129].

Крім того, як ми визначили, оборот цінних паперів не обмежується

вчиненням правочинів, що призводять до зміни їх власників, а передбачає

настання "інших правових наслідків для власника цінного паперу" (передача в

довірче управління, на зберігання, у заставу тощо) [149, с. 153]. Враховуючи те,

що весь оборот облігації на цій стадії опосередковується правочинами як діями,

спрямованими на настання, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків

(частина перша статті 202 ЦК України) [179, ст. 202], особливості такого

обороту визначаються вимогами до вчинення відповідних правочинів.

В цілому всі правочини, що пов’язані з переходом прав на облігації та за

облігаціями можна класифікувати за різними критеріями. Наприклад, такі

правочини можуть бути біржовими та звичайними, пов’язаними з переходом

прав власності на облігацію, а також не передбачати настання такого наслідку

тощо. Зокрема, біржові угоди з облігаціями є сегментом професійного ринку

цінних паперів, оскільки пов’язані з вчиненням угод щодо них особами, які

мають статус професійних торговців (брокерська та дилерська діяльність). Всі

інші угоди, як правило, мають статус звичайних і вчиняються особами не на

біржах, а у звичайному порядку. Що стосується угод, пов’язаних з переходом

прав власності на облігацію, та тих, що не пов’язані за настанням таких

наслідків, то ця класифікація є одним з проявів надання бездокументарним

облігаціям статусу речі з урахуванням їх безтілесного характеру. Як і будь-яка

річ облігація може бути предметом зберігання або застави, однак, враховуючи її

бездокументарний та безтілесний характер, відповідні операції мають

особливості.

Слід констатувати, що в цілому у сфері цивільного обороту цінних паперів

існують певні вимоги, свого роду особливі правила переходу прав на окремі

види цінних паперів та прав за ними. Такі умови можна поділити на декілька

груп:

90

а) вимоги до суб’єктного складу відповідних правочинів;

б) вимоги до способу переходу прав на облігації та за ними;

в) вимоги до форми правочинів;

г) вимоги до змісту правочинів.

Суб'єктний склад будь-якого правочину визначається положеннями

нормативно-правових актів дотримання яких забезпечує стабільність такого

правочину і законність наслідків до яких він призводить. Загальні вимоги таких

положень стосуються як фізичних вимог до учасників відповідних

правовідносин, наприклад їх віку, дієздатності тощо, так і юридичного їх

статусу, наприклад, наявність необхідного обсягу правомочностей стосовно

речі, яка відчужується, або стосовно грошей чи товарів, які сплачуються за

отримання речі або інших об’єктів правовідносин. Максимальна юридична

чистота правочину, в такому плані, забезпечується участю в ньому суб’єктів, що

відповідають певним вимогам, тобто можуть бути учасниками відповідних

відносин, і які використовують в обороті об'єкти правовідносин, з приводу яких

в них є належні повноваження і за умови, що такі суб’єкти використовують такі

повноваження в їх межах. Що ж стосується обороту облігацій, то на їх учасників

також поширюються зазначені загальні вимоги до суб’єктного складу цивільних

правовідносин, однак, крім цього, вони доповнюються специфічними вимогами.

Зокрема, частиною восьмою статті 17 Закону України "Про цінні папери та

фондовий ринок" визначено, що правочини щодо цінних паперів повинні

вчинятися за участю або посередництвом торгівця цінними паперами, крім

випадків розміщення емітентом власних цінних паперів; викупу та продажу

емітентом власних цінних паперів; проведення розрахунків з використанням

неемісійних цінних паперів; розміщення казначейських зобов’язань України;

внесенні цінних паперів до статутного (складеного) капіталу юридичних осіб;

дарування цінних паперів; спадкування та правонаступництва цінних паперів;

вчинення правочинів, пов’язаних з виконанням судових рішень; вчинення

правочинів у процесі приватизації [144, ст. 17].

91

Таким чином, положення законодавства чітко окреслили систему

правочинів з облігаціями, які можуть вчинятися без участі професійного

торговця цінними паперами, яким в розумінні частини першої статті 17

зазначеного Закону є господарське товариство для якого операції з цінними

паперами та іншими фінансовими інструментами є виключним видом діяльності,

крім випадків, визначених законодавством, а також банки. Відповідні операції

вчиняються торговцями в рамках здійснення ними брокерської та дилерської

діяльності, андеррайтингу, а також діяльності з управління цінними паперами.

Вимога здійснення відповідних правочинів за участю професійного

торговця є обов’язковою, а її невиконання забезпечується наданням

відповідному правочину статусу нікчемного в силу прямої вказівки частини

дев'ятої статті 17 Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок"

[144, ст. 17].

Запровадження таких вимог до обороту облігацій має як переваги так і

недоліки. До переваг можна віднести професійний супровід відповідних

правочинів, що посилює гарантії забезпечення прав їх учасників, однак, в той же

час, таке залучення покладає на відповідних суб’єктів додаткові грошові

витрати, що в цілому зменшує привабливість використання фінансових

інструментів фізичними особами.

Що стосується вимоги цивільного обороту до способу переходу прав на

цінні папери та за ними, то вони пов'язуються як з формою цінних паперів так і

з тим, чи є такий папір іменним або ж на пред’явника.

Специфікою цивільного обороту облігацій є законодавча вимога ведення

обліку бездокументарних цінних паперів депозитарними установами. З одного

боку, зазначений підхід виключає деякі традиційні ризики обороту цінних

паперів, наприклад, такі як набуття права власності особою на цінний папір на

пред’явника емітент якого не бажав випускати його в оборот.

З іншої сторони створення і функціонування депозитарної системи

породжує інші ризики, що в цілому залежить від архітектури побудови

депозитарної системи та технічних особливостей ведення обліку. Як зазначила

92

Г. Сивченко централізація системи депозитарної діяльності полегшує державне

регулювання, оскільки архітектура такої системи більш організована. У

централізованій системі держава може визнати центральний депозитарій

саморегулівною організацією та передати йому певні свої функції (збір

оперативних даних, сертифікацію фахівців, певні контрольні функції)

[153, с. 71]. Крім того, створення незалежного центрального депозитарію цінних

паперів є основою успішного функціонування фінансового сектору країни.

Наявність єдиного депозитарію, який обслуговує професійних учасників ринку,

мінімізує ризики, пов’язані з вчасною поставкою цінних паперів проти платежу,

а також гарантує нормальний режим взаємодії учасників ринку з різних країн в

єдиній глобальній мережі [106, с. 22]. Слід зазначити, що вітчизняне

законодавство у цій сфері на благо поступового розвитку депозитарної системи

запровадило змішану систему, що передбачає існування Центрального

депозитарію, Національного банку України як інституції, що здійснює

депозитарну діяльність стосовно певних видів цінних паперів, розгалуженої

системи депозитарних установ та Розрахункового центру з обслуговування

договорів на фінансових ринках.

Основним завдання Центрального депозитарію, відповідно до Закону

України "Про депозитарну систему України" є забезпечення формування та

функціонування системи депозитарного обліку цінних паперів, зокрема шляхом

ведення депозитарного обліку всіх емісійних цінних паперів, крім тих, облік

яких веде Національний банк України (стаття 9). У свою чергу Національний

банк України здійснює депозитарний облік державних цінних паперів та

облігацій місцевих позик (стаття 13). Що стосується депозитарних установ, то

відповідно до статей 14 та 18 Закону України "Про депозитарну систему

України" ними є юридичні особи, створені у формі акціонерного товариства або

товариства з обмеженою відповідальністю і які в установленому порядку

отримали ліцензію на провадження депозитарної діяльності депозитарної

установи. Депозитарні установи в установленому Національною комісією з

цінних паперів та фондового ринку порядку відповідно до отриманих від

93

Центрального депозитарію та/або Національного банку України депозитарних

активів провадить діяльність з депозитарного обліку та обслуговування обігу

цінних паперів і корпоративних операцій емітента на рахунках у цінних паперах

депонентів, а також на власному рахунку в цінних паперах, на якому

обліковуються цінні папери, права на цінні папери та обмеження прав на цінні

папери, що належать такій депозитарній установі. У свою чергу основною

функцією Розрахункового центру з обслуговування договорів на фінансових

ринках є забезпечення здійснення грошових розрахунків за правочинами щодо

цінних паперів, укладеними на фондових біржах та поза фондовою біржею,

якщо проводяться розрахунки за принципом "поставка цінних паперів проти

оплати" [117, ст.ст. 9, 13 – 15, 18].

Повертаючись до механізму переходу прав на облігації та за ними слід

зазначити, що частиною першою статті 197 ЦК України визначено, що до особи,

яка набула право на цінний папір, одночасно переходять у сукупності всі права,

які ним посвідчуються (права за цінним папером) [179, ст. 197]. Конкретизують

ці положення норми статті 4 Закону України "Про цінні папери та фондовий

ринок", якими, зокрема встановлюється, що права на цінний папір та права за

цінним папером на пред’явника, що існує в бездокументарній формі, переходять

у порядку, визначеному для переходу прав на іменні цінні папери.

Перехід прав на знерухомлені цінні папери на пред’явника і реалізація прав

за ними потребує обов’язкової ідентифікації власника депозитарною установою,

що веде рахунок у цінних паперах такого власника.

Що стосується іменних цінних паперів, то аналізованим положенням

зазначеного Закону визначено, що права на іменний цінний папір та права за

іменним цінним папером переходять до іншої особи у порядку, встановленому

законодавством про депозитарну систему України.

Перехід прав на іменні цінні папери і реалізація прав за ними потребує

обов’язкової ідентифікації власника депозитарною установою, що веде рахунок

у цінних паперах такого власника [144, ст. 4].

94

Аналізуючи порядок переходу права власності на акції, О. В. Розгон

посилається на М. М. Агаркова, який зазначав, що можливими є два способи

передачі іменних цінних паперів, один із яких полягає у вчиненні трансферта у

книзі зобов’язаної особи на основі заяви відчужувача, що супроводжується

пред’явленням цінного папера; а інший – у тому, що цінний папір передається

відчужувачем набувачу на підставі передавального напису; трансферт же

відбувається на основі заяви набувача, також супроводжуваної пред’явленням

цінного папера. Враховуючи зазначене, вчений обґрунтовано резюмує, що

перехід прав за іменними цінними паперами бездокументарної форми існування

відбувається в порядку трансферту шляхом внесення змін у зведеному

обліковому реєстрі власників цінних паперів певного емітента, що здійснюється

депозитарієм на підставі поданих облікових реєстрів власників цінних паперів

зберігачами, на основі розпорядження їх відчужувача. У свою чергу стосовно

бездокументарних цінних паперів вчений зазначає, що перехід прав на них

пов'язаний зі здійсненням спеціальним суб’єктом відповідного запису на

рахунку у цінних паперах, що є автономним, комплексним режимом

сингулярного правонаступництва, не пов’язаним з механізмом переходу прав за

цінними паперами на пред’явника, іменними чи ордерними цінними паперами,

що властивий документарним цінним паперам [149, с. 153 – 154].

З цього приводу слід зазначити, що на нашу думку, конструкція обліку

цінних паперів депозитарними установами фактично запроваджує механізм

переходу прав на облігації та за ними з елементом розмежування відносних та

абсолютних правовідносин в результаті набуття права власності на облігацію.

Концептуальне питання полягає у тому, що положення ЦК України надають

право учасникам договору з відчуження/набуття у власність облігацій

самостійно визначити момент виникнення права власності на предмет договору.

Тобто таким моментом може бути укладення договору, повна сплата його

предмету, настання відкладальної умови тощо. Однак абзацом третім підпункту

7 пункту 1 розділу 2 "Умови та порядок унесення змін до системи депозитарного

обліку при обслуговуванні операцій щодо цінних паперів" Положення про

95

провадження депозитарної діяльності, затвердженого рішенням Національної

комісії з цінних паперів та фондового ринку від 23 квітня 2013 року № 735,

зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 27 червня 2013 року

за № 1084/23616, визначено, що право власності на цінні папери

бездокументарної форми існування переходять до депонента – нового власника з

моменту зарахування прав на ці цінні папери на його рахунок у цінних паперах у

депозитарній установі. Не допускається зарахування прав на цінні папери на

рахунок у цінних паперах депонента – нового власника без проведення їх

списання (або переказу) з рахунку в цінних паперах депонента – попереднього

власника в депозитарній установі [125, п. 1].

З цього приводу ключовим моментом є вчинення трансферту в книгах

зобов’язаної особи і суб'єкта, який має вчиняти відповідні дії, тобто чи має ним

бути попередній власник або новий. Вирішення цього питання якраз і

знаходиться в моменті виникнення права власності на цінні папери. Як

зазначила з цього приводу І. В. Яремова: "якщо визнати, що право власності

переходить з моменту досягнення згоди, то відсутні підстави заборонити

набувачеві, який перетворився на власника, передати папір наступному

набувачеві до вчинення трнасферту". Однак таке рішення, на думку вченої,

протирічить меті інституту передачі папера шляхом трансферту, який

здійснюється за заявою відчужувача, але тоді, для досягнення результату

необхідно визнавати моментом виникнення права власності момент вчинення

трансферту за книгою зобов'язаної особи [196, с. 226]. Вирішення зазначеного

питання, на нашу думку, лежить саме в розмежуванні відносної та абсолютної

природи відповідних відносин. На наше переконання, немає нічого

принципового у тому, щоб наділити набувача цінних паперів повноваженнями

забезпечувати здійснення трансферту, однак все одно це не вирішує питання

моменту виникнення прав на цінні папери. В такому аспекті знаходить

практичну обумовленість юридична конструкція, апробована у сфері державної

реєстрації прав на нерухомість багатьох країн світу: права для сторін правочину

виникають в момент досягнення згоди щодо всіх істотних умов правочину або в

96

момент, визначений ними в умовах такого правочину, а абсолютні права

набувача перед іншими учасниками цивільного обороту виникають в момент

здійснення відповідних записів на його рахунках у цінних паперах. При цьому

здійснення таких записів за часом не може відбуватися раніше за виникнення

прав згідно з умовами правочину.

Логіка такої операції полягає у тому, що досягнувши згоди стосовно всіх

істотних умов правочину, сторони можуть розірвати його лише за взаємною

згодою. У зв’язку з цим, укладення договору стосовно облігацій

супроводжується визнанням його обома сторонами таким, що відбувся, а тому

для таких осіб права виникають в момент, визначений ними в угоді. Разом із

тим, для верифікації відповідної процедури перед третіми особами, тобто всіма

іншими учасниками цивільного обороту, необхідно, щоб на рахунках нового

власника у цінних паперах з'явилися записи про придбанні ним облігації.

В такому разі він може підтвердити свій титул, надавши контрагенту виписку з

рахунків як підтвердження права власності.

Узагальнюючи розгляд особливостей механізму переходу прав на іменні та

на пред’явника облігації слід зазначити, що в цілому більшість правочинів з

такими цінними паперами оформлюються договором як ефективним

інструментом спричинення наслідків у формі встановлення, зміни або

припинення цивільних прав і обов’язків [50, с. 70]. Традиційно укладення такого

договору проходить класичні стадії оферти і акцепту. При цьому оферта може

бути як публічною – пропозиція укладення договору адресується всім учасникам

цивільного обороту або звичайною – коли вона адресується конкретній особі

[40, с. 92]. Разом із тим, перехід прав на облігації є можливим і за

односторонніми правочинами, наприклад, в порядку спадкування за заповітом.

З процедурної точки зору норами Положення про провадження

депозитарної діяльності виокремлюються так звані безумовні операції з

управління рахунком у цінних паперах під якими розуміють списання,

зарахування або переказ цінних паперів, прав на цінні папери на рахунки у

цінних паперах клієнта Центрального депозитарію, власника цінних паперів,

97

нотаріуса, на депозит якого зараховано цінні папери, без його розпорядження

під час проведення емітентом операцій з цінними паперами (у випадках,

передбачених законодавством), а також у зв’язку зі зміною дієздатності

(обмеження дієздатності або визнання особи недієздатною), внаслідок передачі

цінних паперів у спадщину та в інших випадках, які передбачені законодавством

(пункт 2 розділу 1).

Підставою для їх проведення є постанови державного виконавця, свідоцтва

про право власності на частку у спільному майні подружжя, документи, що

посвідчують виконання корпоративних операцій емітента тощо (пункт 12

розділу 2) [125, п. 2, 12]. Таким чином, з наведеного вбачається, що перехід прав

на облігації на стадії їх обігу є можливим двома шляхами – за договором або

внаслідок односторонніх правочинів, що є підставою для проведення

депозитарною установою безумовних операцій з управління рахунками у цінних

паперах.

Повертаючись до аналізу вимог до цивільного обороту облігацій, слід

нагадати, що третьою їх групою є вимоги до форми правочинів. Традиційно в

цивілістичній літературі під формою вчинення правочинів розуміють

встановлений законом спосіб волевиявлення сторін щодо його змісту (умов)

[93, с. 150]. Наразі виділяють дві форми правочинів – усну та письмову, при

цьому письмова форма правочину трактується досить широко і передбачає не

лише складення договору, а й листів, телеграм, розписок, жетонів, або

документів, якими сторони обмінюються або які вони фіксують за допомогою

електронних або інших технічних засобів зв’язку [72, с. 299; 103, с. 215].

Варто зазначити, що історично склалася практика вчинення правочинів

стосовно цінних паперів, зокрема іменних, на бланку самого цінного папера, що

гарантує невід'ємність такого правочину у формальному вигляді від його

предмету. Разом із тим, поступово вона виходила з цивільного обороту, а із

запровадженням бездокументарних цінних паперів фактично стала неможливою

по відношенню до такого типу фінансових інструментів.

98

З цього приводу слід зазначити, що вдосконалення системи депозитарного

обліку цінних паперів безумовно вплинуло і на порядок переходу прав на

бездокументарні цінні папери та за такими паперами. В редакції до 06 липня

2012 року в статті 197 ЦК України існувала частина четверта, яка, зокрема

передбачала, що права, посвідчені іменним цінним папером, передаються у

порядку, встановленому для відступлення права вимоги (цесії). Такий перехід

відбувався за згодою кредитора (власника цінного папера, цедентом) з особою

(цесіонарієм), якій кредитор поступається правом незалежно від згоди боржника

[91, с. 323; 95, с. 29].

Разом із тим, еволюція підходів до регламентації відповідних процесів, як

вбачається, вимагає і переосмислення відповідних механізмів переходу прав на

цінні папери, які постійно вдосконалюються під тиском новітніх технологій та й

власне юридичних конструкцій.

В умовах сучасного стану положень законодавства сторони правочинів

предметом яких є облігації використовують письмову форму їх фіксації, яка

показала свої переваги над усною, адже наділена більшою доказовістю,

наочністю та створює належні умови за контролем над законністю правочину

[103, с. 216]. Такий правочин оформлюється договором як дво-, чи

багатосторонньою угодою.

Слід зазначити, що в цілому договір є стійкою правовою конструкцією, яка

використовувалася як форма реалізації відносин протягом декількох тисяч років

незалежно від соціально-економічного устрою того чи іншого суспільства

[186, с. 42]. Ефективність договору підтверджується і його дисциплінуючими

функціями, які сприяють підвищенню його популярності в учасників

правовідносин [5, с. 9]. Крім того, як вдало зазначив М. Ф. Казанцев, договір як

правовий регулятор наділений гнучкістю, при цьому набагато більшою ніж

закон [57, с. 102], а в аспекті чіткої фіксації прав за цінним папером, можна

припустити, що він є набагато гнучкішим і за сам цінний папір. Разом із тим в

аспекті вчинення правочинів з облігаціями у формі договору відповідні

конструкції виглядають певним чином обтяжливими, адже виходить, що цінний

99

папір який в певній частині прийшов на заміну договору, передбачає

використання договору для свого ж обороту. В такому ключі виправданим

вважається перехід на цінні папери шляхом вчинення на них відповідних

записів, однак використати такий підхід до електронний цінних паперів, як ми

зазначили, неможливо, у зв’язку з чим цивільний оборот бездокументарних

цінних паперів, зокрема облігацій, вимушений користуватися таким

інструментом як договір. І все ж таки з іншої сторони, в якості наступних кроків

вдосконалення процедури переходу прав на бездокументарні цінні папери та

прав за ними можна розглядати поступову відмову від письмової форми

договору в її класичному розумінні і поглиблення процесів електронного

документообігу, зокрема в частині вчинення відповідних правочинів.

Окреслений процес є закономірним, адже громіздка процедура укладення

договору була предметом критики ще давньоримських юристів, які розглядали

таку властивість в аспекті вербальних та літеральних контрактів [45, с. 266].

Однак, з іншого боку відмова від письмової форми правочину на користь усної є

можливою і ефективною лише при високій довірі між учасниками цивільного

обороту, що є рідким явищем в сучасних умовах бурхливого і певним чином

жорстокого розвитку ринкових відносин. В цьому аспекті, вважаємо, виправдає

себе саме перехід на спрощену, однак фіксовану, систему електронного

проведення і фіксації правочинів з нерухомістю. Як вдало зазначив

О. Виговський: "юридичним фактом, що породжує цивільні правовідносини з

приводу цінних паперів, далеко не зажди є створення документа; у більшості

випадків документ лише оформлює відповідний юридичний факт …" [24, с. 97].

У зв’язку з чим виникає риторичне питання: "яка різниця яким буде цей

документ – паперовим, електронним чи в якій-небудь іншій формі, якщо він

виконуватиме свою функцію фіксатора обставин і буде доступним для учасників

цивільного обороту".

У сучасних же умовах для надання письмовому правочину з облігаціями

більшої вірогідності його сторони можуть скористатися послугами нотаріуса і

посвідчити його нотаріально [19, с. 128].

100

В цілому, в якості ще одного напряму вдосконалення законодавства у сфері

депозитарної діяльності можна розглянути можливості нотаріуса виступати

незалежним агентом на ринку цінних паперів (посередником) з поглибленням

його функцій в механізмах переходу прав на бездокументарні облігації, а також

фіксацій виникнення, зміни та припинення обтяжень їх цивільного обороту.

Зокрема, крім існуючих механізмів використання депозиту нотаріуса для

посвідчення фактів передачі прав на цінні папери та за ними відповідним

учасникам цивільного обороту, можна надати нотаріусам можливість за

допомогою електронних засобів зв’язку в ході посвідчення правочинів з цінними

паперами обмінюватися відповідною інформацією з депозитарними установами,

які б могли в процесі вчинення нотаріальних дій супроводжувати відповідну

угоду і провести поставку цінних паперів суб’єкту, який набув їх у власність або

зафіксувати виникнення, зміну чи перехід обтяжень прав на цінні папери.

Нотаріус в такому разі виступав би виключно як оператор депозитарної системи.

Що стосується вимог до змісту правочину, то вони традиційно

визначаються його істотними умовами і відображаються у письмовому тексті

правочину за допомогою пунктів або встановлюються за усною угодою сторін,

якщо правочин укладається в усній формі. Зміст правочину має відображати

його предмет, об’єкт, права й обов’язки сторін, дату вчинення, інші обставини та

строки, що мають значення для цього правочину. Зміст кожного конкретного

правочину визначається його правовою природою і видом, зокрема чи

пов'язаний правочин з переходом прав на облігації або з передачею їх на

зберігання тощо.

Загальноприйнятою є вимога щодо відображення в умовах договору всіх

істотних умов під загрозою визнання такого договору неукладеним.

В цілому слід зазначити, що поширення на бездокументарні облігації

правового режиму матеріальної речі надає учасникам відповідних правовідносин

можливість вчиняти стосовно них ті ж самі правочини, що й до речей, однак в

аспекті їх бездокументарної форми такі операції матимуть свої особливості, що

визначатимуть унікальні властивості цивільного обороту облігацій. Наприклад,

101

за загальним правилом, переробка чужої речі спричиняє наслідок у формі

виникнення на неї права власності у особи, яка здійснила таку переробку. Разом

із тим, учасник цивільного обороту не може переробити чужий цінний папір і у

зв’язку з цим набути право власності на нього як це передбачено для

традиційних речей [54, с. 69]. Крім того, положеннями статті 969 ЦК України

передбачено, що одним зі спеціальних видів зберігання є зберігання цінних

паперів банком [179, ст. 969]. Повноцінне застосування цього положення є

можливим лише щодо документарних цінних паперів, оскільки, наприклад,

бездокументарні облігації зберігаються банком виключно в рамках його

депозитарної діяльності як депозитарної установи, тобто шляхом

обслуговування рахунків депонента у цінних паперах. В такому разі зберіганням

банком облігації, умовно, є забезпеченням умов зчитування інформації та

відтворення її змісту у зрозумілій формі [158, с. 254]. Хоча не можна не

погодитися, що фактично такий банк володіє облігаціями їх власника.

Наразі у сфері правозастосування найбільш поширеними операціями з

цінними паперами є довірче управління як професійна діяльність на ринку

цінних паперів, спрямована на отримання прибутку від найбільш ефективного

використання об’єктів, переданих в управління [34, с. 152] та договори купівлі-

продажу. Серед останніх особливе місце займають договори РЕПО, які по суті є

поєднанням двох договорів купівлі-продажу [58, с. 305]. Як зазначають

Р. А. Майданик та С. М. Бервено: "зміст операції репо полягає в тому, що

сторона, яка купила цінні папери у іншої сторони, зобов’язується продати назад

ті самі або аналогічні придбаним цінні папери у визначений день або за вимогою

за ціною, визначеною на момент їх купівлі, ризик невиконання якого

забезпечується правом кредитора залишити цінні папери у свою власність або

реалізувати їх з метою погашення заборгованості" [78, с. 374]. У сфері

цивільного обороту облігацій предметом договорів РЕПО, як правило, стають

державні облігації, а також облігації великих промислових компаній і банків, що

перебувають в обігу на біржі [79, с. 332].

102

Особливістю цивільного обороту облігацій є і те, що у відповідних

відносинах між її власником та емітентом може бути застосована суброгація –

виконання третьою стороною зобов'язання боржника на користь кредитора

[145, с. 181; 146, с. 504], однак це можливо лише у забезпечених облігаціях коли

відповідне зобов'язання виконується особою, яка виступила суб’єктом, який

забезпечує його виконання, наприклад, гарантом або поручителем.

В аспекті наведеного вважаємо за можливе розглядати в якості окремого

різновиду договорів купівлі-продажу забезпечених облігацій інтерцесійний

(суброгаційний) договір, який укладається між власником облігації і особою, що

забезпечує виконання емітентом обов’язків за зобов’язанням, посвідченим

облігацією. Традиційно інтерцесійний договір є договором між кредитором та

особою, яка у наданій законом формі погоджується сплатити чужий борг.

Умовами застосування інтерцесії (пасивної цесії) є: 1) особа зобов’язується

прийняти борг; 2) борг є чужим; 3) така особа укладає договір з кредитором

[49, с. 129]. Укладення такого договору може пояснюватися бажанням особи, що

забезпечує виконання зобов'язання емітента, посвідченого облігацією,

перетворити забезпечувальне зобов'язання на боргове або необхідністю

формування портфелю фінансових інструментів за рахунок реструктуризації

своїх зобов’язань.

Крім того, облігації у бездокументарній формі можуть бути предметом

застави і забезпечувати виконання власником облігації певного обов’язку перед

кредитором. У випадку із забезпеченими облігаціями відповідна конструкція

виглядає особливим чином, адже виходить, що облігація, яка посвідчує

обов’язок емітента, який забезпечується, наприклад, порукою, сама ж забезпечує

виконання обов'язку її власником перед його кредитором. Тобто інструмент

забезпечення, забезпечений окремим інструментом, забезпечує виконання

обов'язку його власника перед кредитором.

Підводячи підсумок під вищевикладеним можна констатувати, що учасники

цивільного обороту облігацій можуть вчиняти стосовно них майже всі юридичні

дії і правочини, що й стосовно уречевленого об’єкта, однак з урахуванням їх

103

бездокументарної природи, а також тієї обставини, що перехід прав на облігації,

як правило, супроводжується переходом прав за нею, якщо інше не передбачено

положеннями законодавства. Наприклад, набуття прав на облігацію брокером не

супроводжується набуттям прав за нею, адже брокер, по-суті, є лише

представником власника облігацій без набуття права власності на неї. Це

свідчить і про те, що облігація не може бути передана в оренду, прокат або

користування в традиційному розумінні цих операцій.

2.3. Обмеження та припинення цивільного обороту облігацій

Категорія "обмеження" завжди викликає певну осторогу в учасників

цивільних правовідносин, адже по суті асоціюється із забороною вчинення

певних дій або утримання від їх вчинення. Крім того, використання такого

терміна стосовно конкретної особи означає неможливість реалізації нею певних

прав у повному обсязі. Однак, незважаючи на це, навіть для таких

диспозитивних відносин як цивільні, обмеження є не стільки інструментом

впливу на юридичні зв’язки, скільки засобом забезпечення стабільності

цивільного обороту.

Аналіз цивілістичної літератури дає змогу стверджувати, що, як правило,

вчені правники обирають в якості об’єкта дослідження або обтяження та

обмеження прав в найбільш загальному аспекті [39; 88; 89; 148] або ж тільки в

рамках розгляду обтяжень речових прав на нерухоме майно [62; 63; 81; 85].

У зв’язку з цим, питання обмежень у сфері обороту цінних паперів не знайшло

поширення в юридичній літературі, а тому є малодослідженим.

Положення цивільного законодавства, що регламентують відносини, які

виникають з приводу речей як об’єктів цивільних правовідносин дають, змогу

стверджувати, що в цілому вітчизняне право встановлює презумпцію

оборотоздатності відповідних об’єктів. В цій частині діє загальнодозвільний

принцип відповідно до якого об’єкт цивільних правовідносин може вільно

104

перебувати в обороті, якщо інше не встановлено положеннями законодавства.

Зокрема, частиною першою статті 178 ЦК України визначено, що об’єкти

цивільних прав можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до

іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо

вони не вилучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є

невідомими від фізичної чи юридичної особи [179, ст. 178]. Крім того, це

повністю вписується і в загальну концепцію права власності, яка передбачає, що

власник може вільно реалізовувати своє право власності і вчиняти щодо його

об’єкта будь-які дії, що не суперечать моральним засадам суспільства, а також

не порушують прав інших учасників цивільного обороту.

З цього приводу слід зазначити, що властивістю обтяжень наділені не лише

судові рішення або арешти майна, а й цілком природні для цивільного обороту

права інших учасників цивільного обороту, наприклад, такі як похідні речові

права на чуже майно. В юридичній літературі часто вказується на те, що,

наприклад, сервітут унеможливлює реалізацію власником такої правомочності

як користування майном, адже таке користування здійснюється особою, на

користь якої встановлений сервітут [81, с. 285]. Крім того, в якості такого виду

обмежень розглядаються і різного роду переважні права. Наприклад,

О. В. Базиль, на нашу думку, цілком обґрунтовано зазначає, що переважне право

акціонерів та безпосередньо акціонерного товариства на придбання акцій, що

продаються одним із акціонерів цього товариства, є прямим обмеженням права

такого власника на власний розсуд розпоряджатися належним йому майном

[9, с. 22]. Теж саме можна сказати і про переважні права співвласників на

придбання частки у спільному майні при її відчуженні відповідним

співвласником (стаття 362 ЦК України) [179, ст. 362].

В юридичній літературі, у зв’язку з цим, обмеження часто розглядаються

крізь призму категорії межі [39, с. 52; 148, с. 91]. Наприклад, А. М. Денисова

зазначає про те, що правові обмеження виступають встановленими в праві

межами [39, с. 52]. У свою чергу, М. О. Малай, зазначає, що при дослідженні

речових прав на нерухоме майно важливо розуміти два аспекти. Перший, що

105

обмеження права власності реалізуються шляхом впливу на нього

володільницьких, сервітутних тощо обмежень, а другий, що виявлення

обмежень має відбуватися у змісті самих обмежених речових прав, адже вони не

можуть здійснюватися безмежно [81, с. 285]. В такому ракурсі можна умовно

розмежувати обмеження і межі за критерієм їх походження. Будь-яке право має

межі і згідно з поширеною позицією межі суб’єктивного права однієї особи

закінчуються там, де починається суб’єктивне право іншої особи. За цим

критерієм межами реалізації права є об’єктивно встановлені обсяги (рамки) його

здійснення, які, як зазначила О. В. Розгон, встановлюються на рівні закону

[148, с. 91]. Це свого роду допустимі дії стосовно об’єктів правовідносин. У

свою чергу, обмеження є встановлені учасниками правовідносин або

положеннями законодавства обставини, що унеможливлюють реалізацію певних

правомочностей стосовно об’єктів правовідносин або встановлюють особливий

порядок їх реалізації, що пов'язується з правами або законними інтересами

відповідних осіб на об'єкти правовідносин. Враховуючи зазначене, подальший

наш розгляд цивільного обороту облігацій буде проводитися в аспекті поняття

обмеження як обставин дійсності в окресленому розумінні цього слова.

В ключі законодавчого положення статті 178 ЦК України можна

стверджувати, що обмеження цивільної оборотоздатності облігацій також є

обмеженням прав власника у зв’язку з чим можна виділити суб’єктивні та

об’єктивні обмеження їх цивільного обороту. В загальному вигляді об’єктивні

запроваджуються положеннями законодавства і є обмеженням цивільного

обороту в розумінні статті 178 ЦК України. Що стосується суб’єктивного

обмеження цивільного обороту облігацій, то ними є всі юридичні механізми, які

унеможливлюють повноцінну реалізацію власником свого права власності

стосовно облігацій (всіх або конкретно визначених) і встановлюються у

договірному порядку або рішеннями органів державної влади, зокрема

правоохоронних органів. З цього приводу слід зазначити, що об’єктивні

обмеження можуть запроваджуватися лише положеннями законодавчих актів.

При цьому суб’єктивні – як діями суб’єктів правовідносин, так і положеннями

106

нормативно-правових актів. Одним з прикладів суб’єктивних обмежень,

встановлених положеннями наведених актів, є приватне розміщення облігацій,

яке передбачає їх обіг лише серед певного кола суб’єктів. Однак їх

суб’єктивність полягає у тому, що здійснення такого роду розміщення

відбувається лише за волею емітента, оскільки він може здійснити розміщення

відповідних облігацій і в публічному порядку. У зв’язку з цим саме емітент, в

такому разі, виступає суб’єктом, який обмежує суб’єктний склад відповідних

відносин.

Для того, щоб остаточно поставити крапку в термінологічних особливостях

вітчизняного категоріального апарату науки цивільного права і запропонувати

єдиний підхід до змісту вживаного нами поняття "обтяження", зокрема в рамках

нашого дослідження, слід зазначити, що в юридичній літературі паралельно

використовуються поняття обмеження та обтяження, а також немає єдиного

вирішення питання об’єкта відповідних дій. Зокрема, такі вчені як

О. В. Красногор та І. В. Мироненко дотримуються думки, що обтяження

стосується речі (майна), хоча і передбачають, що обтяжуючи майно вони

обмежують здійснення прав [62, с. 291; 63, с. 307; 85, с. 138]. У свою чергу

Є. О. Мічурін використовує термін "обмеження" і розглядає в якості його

об’єкта окремі суб’єктивні права [88, с. 215], зазначаючи в цілому, що такими

обмеженнями є елемент механізму правого регулювання, що спрямований на

охорону прав суспільства, інших учасників цивільних правовідносин та здатний

за допомогою специфічних законодавчих заборон, обов’язків або дозволів

впливати на звуження можливостей здійснення суб’єктивного права [89, с. 156].

Враховуючи наведені позиції вчених, а також приймаючи до уваги

проведений аналіз наведених категорій, вважаємо, що принципова різниця у

вживанні категорій "обмеження" або "обтяження" стосовно облігацій як і інших

об’єктів цивільного обороту відсутня. Разом із тим, більш коректним в якості

об’єкта обтяжень/обмежень розглядати саме права на певні об'єкти або

суб’єктивні права в цілому, адже таким об’єктом може бути, наприклад, право

власності на річ або ж саме право вимоги, що виникло за зобов’язанням. Крім

107

того, суд може заборонити тимчасово реалізовувати певній особі сервітут як

суб’єктивне право. Такий підхід охоплює всю систему можливих об’єктів

цивільних правовідносин. Разом із тим, при твердженні, що обтяженню підлягає

річ (майно), по-перше, робиться акцент на її матеріальних властивостях, а, по-

друге, якщо об’єктом відносин є неуречевлений об’єкт, наприклад права, то він

все одно поглинається широким поняттям майно. Крім того буквальне розуміння

обтяження по відношенню до речей проектує його розуміння як фізичної, а не

юридичної конструкції.

Таким чином можна стверджувати, що обтяженнями (обмеженнями) прав

на облігації є заборона вчинення власником облігацій дій щодо її відчуження,

застави, переведення на інші рахунки у цінних паперах або вчинення інших дій,

що визначені актами цивільного законодавства, договором, рішеннями органів

державної влади або місцевого самоврядування чи з інших підстав. Змістом

обмежень може бути тимчасова заборона власнику вчиняти будь-які дії стосовно

облігацій, реалізовувати лише окремі правомочності або встановлення

конкретного способу реалізації окремих правомочностей.

У свою чергу обмеження цивільного обороту облігацій є встановлення

щодо них правового режиму, який передбачає можливість існування права

власності на облігації лише певних учасників обороту або за спеціальним

дозволом.

Що стосується класифікації обтяжень прав на облігації та підстав

виникнення таких обтяжень, то в якості їх критеріїв можна розглядати декілька

обставин. Абзацом другим частини першої статті 4 Закону України "Про цінні

папери та фондовий ринок" встановлено, що обмеження прав на цінні папери

або прав за цінними паперами може бути встановлено тільки у випадках і в

порядку, що передбачені законом [144, ст. 4]. Зокрема, Ю. А. Ушакова в якості

однієї з форм реалізації власником об’єкта цивільних правовідносин розглядає

його право укладати правочини на встановлення обтяжень свого права власності

[166, с. 129], що є формою встановлення так званих "договірних обтяжень",

наприклад при укладенні договору застави цінних паперів.

108

В цілому в юридичній літературі поділ всіх обтяжень на договірні та

позадоговірні є традиційним. Підставою виникнення договірних обтяжень є,

зокрема, застава або передача речі, що є предметом спору, на зберігання третій

особі до вирішення такого спору. Як правило, такі обтяження унеможливлюють

відчуження відповідного об’єкта правовідносин. Крім того, якщо відносити до

обтяжень похідні права на річ третіх осіб, то вони, як правило, обтяжують

правомочності власника речі стосовно володіння та користування річчю, однак

не розпорядження. Власник земельної ділянки, яка перебуває на підставі

суперфіцію у іншої особи, має право відчужити таку ділянку зі збереження

встановленого щодо неї суперфіцію, однак набувач до завершення строку

суперфіцію не може користуватися нею. У свою чергу позадоговірними

обтяженнями є арешт, заборона відчуження та заборона вчинення певних дій.

В положення нормативно-правових актів, що врегульовують порядок з

провадження депозитарної діяльності, операції зі встановлення обтяжень щодо

цінних паперів та операції з їх зняття називаються "блокуванням" та

"розблокуванням" цінних паперів відповідно. Підстави блокування цінних

паперів передбачені пунктом 11 розділу 2 "Умови та порядок унесення змін до

системи депозитарного обліку при обслуговуванні операцій щодо цінних

паперів" Положення про провадження депозитарної діяльності, затвердженого

рішенням Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку

від 23 квітня 2013 року № 735, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України

27 червня 2013 року за № 1084/23616, відповідно до якого операції щодо

блокування/розблокування цінних паперів, прав на цінні папери, що

обліковуються на рахунку в цінних паперах клієнта, депонента, може

здійснюватися за наслідком:

– застави цінних паперів;

– виставлення цінних паперів на продаж;

– створення системи управління ризиками та гарантій з виконання

зобов’язань за договорами щодо цінних паперів (клірингового забезпечення для

гарантування проведення розрахунків тощо);

109

– виконання договорів, гарантованих цінними паперами;

– інших обмежень щодо обігу цінних паперів, передбачених

законодавством України;

– виконання безумовної операції щодо цінних паперів.

При цьому пунктом 12 зазначеного Положення до підстав проведення

безумовних операцій, зокрема, віднесені постанови державного виконавця або

інші документи виконавчого провадження, визначені Законом України

"Про виконавче провадження" та рішення Комісії з цінних паперів та фондового

ринку щодо зупинення внесення змін до системи депозитарного обліку цінних

паперів певного власника, що приймаються на строк до усунення порушень, що

стали підставою для його прийняття [125, п. 11 – 12], які також можна вважати

обтяженнями прав на цінні папери, зокрема облігації. В цілому зазначена

система обтяжень цінних паперів є логічно побудованою і, як вбачається,

спрямованою на забезпечення прав та законних інтересів третіх осіб на цінні

папери. Блокування цінних паперів унеможливлює вчинення правочинів щодо

них у зв’язку з чим є юридичною перешкодою для вчинення їх власниками

відповідних дій і, водночас, гарантією для осіб, в чиїх інтересах воно

встановлено, у дотриманні їх прав. При цьому специфікою деяких операцій, що

є підставою для встановлення обтяжень, є вимога до їх здійснення через

професійного торговця на виконання статті 17 Закону України "Про цінні

папери та фондовий ринок" у зв’язку з чим цілком логічно, що ініціатором

фіксації обтяження має бути особа, на користь якої встановлена таке обтяження

або торговець, що опосередковує вчинення відповідного правочину.

Водночас, незважаючи на логічну побудову зазначеної системи вона не є

завершеною, адже включає в себе не всі позадоговірні обтяження. По суті,

накладення арешту на рахунки в цінних паперах на стадії виконавчого

провадження забезпечується безумовними операціями, що здійснюються на

підставі постанов державного виконавця. Однак, досить поширеним засобом

обтяження є рішення (ухвала, постанова) суду щодо забезпечення позову. І хоча

з точки зору юридичних фактів судове рішення розглядається неоднозначно,

110

зокрема як самостійний юридичний факт або як передумова його настання

[161, с. 65; 175, с. 47], в аспекті положень статті 152 Цивільного-процесуального

кодексу України воно є достатнім, зокрема для накладення арешту на майно

відповідача або заборони вчинення певних дій [180, ст. 152]. В такому ракурсі

відповідним рішенням суду може встановлюватися заборона для депозитарних

установ з проведення операцій з обслуговування рахунків депонента –

відповідача. Враховуючи те, що відповідно до статті 124 Конституції України

судові рішення є обов’язковими до виконання на всій території України

[61, ст. 152], вони мають розглядатися і депозитарною системою як підстава

блокування цінних паперів. У зв’язку з цим, для завершення формування

цілісної системи інструментів забезпечення прав та законних інтересів учасників

правовідносин стосовно цінних паперів, зокрема облігацій, що є предметом

спору, необхідно вдосконалити відповідні положення нормативно-правових

актів чітко зазначивши в їх змісті, що однією з підстав для виконання

безумовних операцій з цінними паперами є рішення суду.

Як ми зазначали, специфіка цивільного обороту облігацій визначається

відсутністю втілення в речовий предмет як такий. Однак, тим не менше,

поширення на бездокументарні облігації правового режиму рухомої речі

передбачає можливість існування щодо них речових прав. Наприклад, при

передачі речі у заставу, сторони відповідних правовідносин можуть

передбачити, що вона фактично передається заставодержателю у зв’язку з чим у

останнього виникає право володіння такою річчю. При цьому згідно з

поширеною в юридичній літературі думкою, деякі речові права можуть як і речі

відчужуватися [56, с. 329]. В такому ключі постає закономірне питання чи

виникає у заставодержателя облігацій право володіння ними і чи може він

відчужити ці права? На наше переконання відповідь на це питання має бути

негативною з двох причин: по-перше, облігації, будучи бездокументарними,

перебувають у фактичному володінні лише обслуговуючої депозитарної

установи, хоча доступ до відповідних рахунків має і депонент, що є проявом

реалізації ним панування над об’єктом; по-друге, застава облігацій може

111

породжувати речові права лише при передачі предмета застави

заставодержателю, однак і той може повноцінно ним розпоряджатися лише,

якщо воно гарантує йому панування над річчю. В юридичній практиці

забезпечувальні юридичні конструкції іноді можуть виступати у формі об’єктів

правовідносин, як наприклад іпотечний пул (сукупність іпотечних активів), що

змінює власників у формі банків шляхом відступлення прав за іпотечними

договорами іпотекодержателем іншим особам. Однак такий пул має

відчужуватися без відриву від основних кредитних зобов’язань, адже в іншому

випадку після сплати боржниками суми боргу перед кредиторами за основним

зобов’язаннями відповідний іпотечний пул, набутий третьою особою, просто

"розчиниться". Враховуючи зазначене, а також приймаючи до уваги те, що

заміна кредитора у зобов’язанні, як правило, відбувається без згоди боржника,

право застави бездокументарних облігацій може бути відчужене

заставодержателем іншим учасникам цивільного обороту, однак за умови, що

таке відчуження відбуватися разом із основним зобов’язанням, яке забезпечує

застава. В цілому ж до моменту звернення стягнення на заставлені облігації

заставодержатель не має речових прав на них, однак його зв'язок з таким

об’єктом можна назвати законним інтересом, який він зможе перетворити на

право при порушенні заставодавцем умов забезпеченого зобов'язання.

Крім того, двоєдиність відносин, що виникають з цивільного обороту

облігацій, дають змогу розмежувати всі обтяження в зазначені сфері на зовнішні

та внутрішні. Зовнішні стосуються обтяження прав на цінний папір і діють у

формі наведених вище інструментів. Що стосується внутрішніх обтяжень, то

вони відносяться до прав за цінними паперами. Повністю обґрунтованим, на

нашу думку, є те, що арешт майна емітента обтяжує його розпорядчі можливості

стосовно власних грошових коштів і, тим самим, унеможливлює здійснення

погашення облігацій, якщо вони пред’явлені до виконання. Теж стосується і

заборони вчинення емітентом операцій за облігаціями, встановленої судом.

Враховуючи зазначене, системі обтяжень прав у сфері цивільного обороту

112

облігацій властивий не лише горизонтальний поділ на договірні і позадоговірні,

а й вертикальний на внутрішні та зовнішні.

Узагальнюючи вищевикладене, слід зазначити, що в цілому публічність та

достовірність обтяжень й ефективне виконання ними своїх функції

забезпечується належною їх фіксацією з доступом до відповідної інформації

учасників цивільного обороту. Необхідність фіксації обтяжень прав на облігації

визначається тим же принципом, який ми розглянули в попередньому підрозділі

нашого дослідження, відповідно до якого обтяження для сторін відповідного

відносного правовідношення (особи чиї права обтяжується та особи, яка

встановлює відповідне обтяження, та/або особи на користь якої воно

встановлюється) виникають з моменту його встановлення, тобто набрання

чинності відповідним юридичним фактом – договором або актом органу

державної влади. У свою чергу по відношенню до всіх інших учасників

правовідносин, тобто в абсолютному ракурсі, такі обтяження виникають з

моменту їх фіксації у відповідних базах даних. В аспекті цивільного обороту

цінних паперів такі обтяження фіксуються на рахунках власників цінних

паперів, чиї права обтяжуються. Як зазначає Т. В. Бобко, аналізуючи обтяження

речових прав на нерухоме майно: "реєстрація обтяження надає відповідному

обтяженню чинності у відносинах із третіми особами" [13, с. 116; 14, с. 62].

З цього приводу слід зазначити, що у сфері цивільного обороту цінних

паперів наразі існує явище конкуренції правових норм. Питання полягає у тому,

що статтею 1 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію

обтяжень" встановлено, що саме його положеннями здійснюється регулювання

обтяжень рухомого майна, встановлених з метою забезпечення виконання

зобов’язань, а також правовий режим виникнення, оприлюднення та реалізації

інших прав юридичних і фізичних осіб стосовно рухомого майна. При цьому

рухоме майно визначене в статті 2 наведеного Закону як окрема рухома річ,

сукупність рухомих речей, гроші, валютні цінності, цінні папери, а також

майнові права та обов’язки [119, ст.ст. 1, 2]. Більше того, статтею 33 зазначеного

Закону врегульована процедура звернення стягнення, зокрема на боргові цінні

113

папери до яких відносяться і облігації. Цим положенням встановлено, що при

зверненні стягнення на такі папери кредитор має звернутися до боржника з

повідомленням про наміри звернення на них стягнення і якщо строк виконання

та такими паперами настав або якщо їх пред’явлення до виконання є можливим

достроково, то кредитор може звернутися з таким папером до емітента і

вимагати відповідного виконання, якщо, звичайно, цінний папір знаходиться у

володінні кредитора [119, ст. 33].

При цьому не дають відповіді на питання чи поширюється дія цього Закону

на емісійні боргові цінні папери, що існують у бездокументарній формі, і

положення Порядку ведення Державного реєстру обтяжень рухомого майна,

затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 05 липня 2004 року

№ 830, адже визначають лише вимоги до інформації, що має бути відображена у

реєстрі [126, п. 8].

На наше переконання, дія положень зазначених нормативно-правових актів

може бути поширена лише на цінні папери, що існують у документарній формі і

облік яких не здійснюється депозитарною системою. Зокрема, якщо

поширювати на відносини з обтяжень бездокументарних облігацій положення

Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень",

то, по-перше, запроваджується громіздка подвійна система обліку заборон, а, по-

друге, в такому разі забезпечити їх юридичну ефективність можна лише при

нотаріальному посвідченні відповідних правочинів з облігаціями, адже саме

нотаріуси мають доступ до Державного реєстру обтяжень рухомого майна при

вчиненні правочинів з таким майном. За простою письмовою формою набувач

облігацій зможе дізнатися про наявність обтяжень лише, якщо відчужувач

надасть йому витяг з актуальною інформацією із зазначеного Реєстру. В іншому

випадку реєстрація самого обтяження є неефективною і не здатна виконувати

своїх функції. Крім того, якщо правочин з облігаціями вчиняється професійним

учасником ринку цінних паперів, то в такому разі для створення можливості

правомірного здійснення відповідних операцій йому необхідно надати доступ до

114

зазначеного Реєстру, адже реальними є ризики вчинення правочинів з

обтяженими цінними паперами, які в подальшому будуть визнані недійсними.

Враховуючи зазначене, вважаємо, що обтяження прав на облігації має

фіксуватися саме в системі депозитарного обліку, яка здатна в повній мірі

виконувати забезпечувальні та інформативні функції для сторін правочинів з

такими паперами. Крім того, з технологічної точки це відповідає інформаційній

уніфікації системи обліку операцій з бездокументарними цінними паперами, а

також є зручним для учасників цивільного обороту, адже при вчиненні

правочину з облігаціями, що не передбачають участі торговця цінними

паперами, їх власник, як правило, все одно надає контрагенту докази наявності

прав у формі виписки з рахунків у цінних паперах. Наявність або відсутність у

такий виписці інформації про блокування цінних паперів і має бути доказом

відповідних обставин. Витяг з Державного реєстру обтяжень рухомого майна в

такому разі не повинен вимагатися.

Переходячи до аналізу припинення цивільної оборотоздатності облігацій

слід зазначити, що як ми встановили в підрозділі 2.1. нашого дослідження

останньою стадією цивільного обороту облігацій в широкому розумінні

категорії "оборот" є її вихід з відповідної системи правовідносин. Зважаючи на

те, що специфіка цивільного обороту облігацій і його припинення визначається

конструкцією прав на цінний папір та прав з цінного папера, що є поєднання

речових і зобов’язальних відносин відповідних суб’єктів, поняття "припинення

цивільного обороту облігації" необхідно розмежовувати за наслідками від

"припинення права власності" або "припинення зобов'язання, посвідченого

облігацією". Зокрема, припинення права власності на облігацію може

розглядатися в якості відносного результату стосовно попереднього власника.

Припинення прав власності на облігацію такого власника може бути пов’язане з

його переходом до іншого набувача в різні способи, які можуть як залежати від

волі власника (відчуження, дарування, відмова від облігацій) так і здійснюватися

незалежно від неї (припинення права на облігації, що не можуть належати

власнику, звернення стягнення на облігації, реквізиція, конфіскація) [54, с. 72].

115

Однак логічно, що в такому разі цивільна оборотоздатність не припиняється, а

навпаки сам факт переходу свідчить про її динаміку. В той же час, знищення

документарної облігації на пред’явника може розглядатися як одночасне

припинення права власності на неї власника та припинення цивільного обороту

такої облігації. Її невідновлювальність, а також механізми переходу прав на неї,

фактично унеможливлюють ідентифікацію її власника як такого.

Що стосується зобов’язальної складової відповідних правовідносин, то в

такому разі також можуть мати місце певні особливості. Зокрема, як ми

зазначали, поєднання боржника і кредитора в одній особі не завжди спричиняє

наслідок у формі припинення відповідного зобов'язання у сфері цивільного

обороту цінних паперів. Наприклад, емітент облігацій може здійснити повний

викуп відповідної їх серії, однак потім знову відчужити їх іншим учасникам

цивільного обороту. В такому ракурсі емітент виступає звичайним учасником

такого ринку, при цьому сам ринок має вторинний характер, адже опосередковує

перехід прав на облігації від їх перших власників іншим особам, а не

пред’явленням їх емітенту до погашення. Однак в будь-якому разі здійснення

емітентом належного виконання за облігацією має бути причиною її погашення.

Враховуючи наведене, припинення цивільного обороту облігації слід

розуміти як повне її вилучення з цивільного обороту у зв’язку з погашенням,

знищенням або настанням інших обставин, що унеможливлюють її перебування

в цивільному обороті як цінного папера. В цілому припинення цивільного

обороту облігації слід розглядати як втрату нею інструментального значення,

тобто ознак, які характеризують її саме як цінний папір, що посвідчує

зобов'язання емітента. Зокрема, в якості об’єкта цивільних відносин може

розглядатися, наприклад, погашена облігація, що існує в документальному

вигляді, однак її перебування в цивільному обороті здійснюється не як цінного

папера, а як речі, що має історичну або іншу цінність. Зокрема, такий режим

властивий цінним паперам, що випускалися на ранніх стадіях формування

фондового ринку. Класичним прикладом такого обороту є перші облігації Ост-

Індських компаній, які "перекочували" з цивільного обороту цінних паперів у

116

цивільний оборот речей і за своєю вартістю можуть становити суму, більшу за

ту, що була їх номінальною на момент випуску навіть в сучасному еквіваленті.

В цілому слід зазначити, що традиційно третя стадія цивільного обороту

облігацій (припинення цивільної оборотоздатності) починається із завершенням

строку обігу облігацій, тобто попередньої стадії. Враховуючи те, що

положеннями вітчизняного законодавства передбачено емісію виключно

строкових облігацій, стадія безпосереднього їх обігу, яка включає виникнення та

перехід прав на облігацію між учасниками вторинного ринку, є обмеженою у

часі. Зокрема, пунктом 19 частини першої статті 1 Закону України "Про цінні

папери та фондовий ринок" передбачено, що строком обігу цінних паперів є

строк, який починається з дня, що настає за днем реєстрації Національною

комісією з цінних паперів та фондового ринку звіту про результати розміщення

облігацій і видачі свідоцтва про реєстрацію випуску облігацій, та закінчується

днем, що передує дню початку погашення таких облігацій відповідно до

проспекту емісії [144, ст. 1].

Таким чином в межах зазначеного розуміння цивільного обігу цінних

паперів та його строку, облігації не можуть відчужуватися їх власниками після

того, як наступає строк їх погашення.

В цілому слід зазначити, що відповідно до традиційної точки зору

припинення оборотоздатності об’єкта цивільних правовідносин відбувається в

момент його знищення (якщо таким об’єктом є річ) або в момент завершення

виконання зобов’язаною особою, покладених на неї обов’язків (якщо таким

об’єктом є вчинення відповідної особою дій). Другий механізм припинення

цивільної оборотоздатності об’єкта є характерним, зокрема для майнових прав

та обов’язків, робіт, послуг тощо, які не є матеріалізованими однак

матеріальними, адже можуть бути виражені в грошах і мати майновий характер

[183, с. 71]. Наведені об'єкти вичерпуються фактом їх реалізації або здійснення,

відповідно. Крім того, припинення цивільної оборотоздатності об’єкта

правовідносин може відбуватися внаслідок його вилучення з цивільного обороту

відповідно до положення законодавства.

117

Зважаючи на те, що облігації існують у бездокументарній формі, яка

унеможливлює їх знищення, їх цивільний оборот може припинятися внаслідок

погашення зобов’язання, посвідченого облігацією, або вилучення облігації з

цивільного обороту. При цьому вилучення з цільного обороту об’єктів

правовідносин може здійснюватися як законодавчими актами, так і актами

індивідуальної дії компетентних державних органів. Наприклад, якщо облігація

є дефектною, тобто підробленою, то припинення її цивільного обороту може

відбуватися внаслідок рішення суду про визнання її недійсною або такою, що не

підлягає погашенню. Таким чином, рішення суду фактично вилучає облігацію з

обороту.

Слід зазначити, що в рамках даного підрозділу ми розглядаємо

концептуальні засади механізму виходу облігації з цивільного обороту, який

здійснюється виключно одним з двох шляхів – виконанням за облігацією або її

виключенням положеннями законодавства чи рішенням органу державної влади.

В практиці правозастосування можуть мати місце випадки неплатоспроможності

емітентів, а тому і неможливості виконання ними обов’язків, посвідчених

облігацією, або випадки недисциплінованості власників облігацій, які не

висувають вимоги погашення вчасно. Всі ці ситуації пов’язані з дефектами

функціонування механізмів цивільного обороту облігацій, а тому будуть

розглянуті нами в наступному розділі.

Що ж стосується традиційного виходу облігацій з обороту шляхом

виконання емітентом обов’язків за облігацією, то в положеннях законодавства

він називається "погашенням облігацій" та "анулюванням облігацій" і

об’єднується загальним поняттям "списання цінних паперів". В цілому

використане нами поняття "погашення зобов’язання, посвідченого облігацією" є

більш широким за поняття "погашення облігації", оскільки передбачає не лише

виконання зобов’язаною особою свого обов'язку на корись власника облігацій, а

й виконання інших дій, що спричиняють припинення зобов'язання між

власником облігації та її емітентом. В цілому термін погашення облігацій

означає виконання емітентом обов’язків, посвідчених ними, а анулювання –

118

вилучення з цивільного обороту викуплених цінних паперів або нерозміщених

чи несплачених особами, що придбали цінні папери в період розміщення.

В будь-якому разі у результаті проведення відповідних дій погашені та

викуплені облігації вибувають з цивільного обороту.

З процедурної точки зору, для погашення облігацій їх власники мають

перерахувати відповідні облігації на рахунки емітента у цінних паперах

протягом строку погашення або достроково, якщо це передбачено умовами

проспектом емісії (умовами розміщення). Як правило, для мінімізації ризиків

цивільного обороту, емітент просить підтвердження власником законності

титулу володіння відповідними облігаціями в якості чого виступає договір або

інший правочин, наприклад заповіт, який посвідчує перехід прав від

попереднього власника до актуального. Доцільним це є, зокрема, для того, щоб

з'ясувати факт повної оплати за облігаціями, хоча, на нашу думку, відповідна

операція є зайвою, адже для підтвердження титулу достатньо встановити з якого

рахунку було здійснено переказ цінних паперів і кому він належить. В іншому

випадку, така вимога знижує цінність концепції, запровадженої статтею 8

Закону України "Про депозитарну систему України".

Якщо ж актуальний власник набув облігації до моменту повної оплати, але

це передбачено умовами договору, то в такому разі після погашення облігацій

попередній власник позбавляється можливості розірвати відповідний договір,

однак має право вимагати від покупця сплати невиплаченої його за договором

суми. В якості гарантій оплати сторони договору купівлі-продажу облігацій

можуть встановити в його умовах блокування відповідного рахунку набувача

або конкретного обсягу облігацій до моменту повної оплати, що унеможливить

погашення облігації до розрахунків покупця з продавцем, адже в такому разі

покупець не зможе перевести облігації на рахунок емітента для погашення.

Розрахунки між емітентом та власником відсоткової або дисконтної

облігації відбувається в порядку, визначеному пунктом 17 Розділу 2 "Умови та

порядок унесення змін до системи депозитарного обліку при обслуговуванні

операцій щодо цінних паперів" Положення про провадження депозитарної

119

діяльності, затвердженого рішенням Національної комісії з цінних паперів та

фондового ринку від 23 квітня 2013 року № 735, зареєстрованим в Міністерстві

юстиції України 27 червня 2013 року за № 1084/23616, яким, зокрема визначено,

що погашення боргових цінних паперів відповідно до компетенції щодо обліку

цінних паперів, встановленої Законом України "Про депозитарну систему

України", здійснюється Центральним депозитарієм відповідно до умов випуску

цінних паперів (проспекту емісії цінних паперів) згідно з Правилами та

внутрішніми документами Центрального депозитарію.

Емітент надає Центральному депозитарію розпорядження про проведення

погашення та докладає відповідні документи, що є підставою погашення. При

цьому погашення цінних паперів коштами здійснюється Центральним

депозитарієм та його клієнтами шляхом зарахування коштів, переказаних

емітентом на грошовий рахунок, відкритий Центральним депозитарієм у

Розрахунковому центрі, з подальшим переказом коштів з цього рахунку

(не пізніше трьох робочих днів з дати їх надходження) на рахунки отримувачів

[125, п. 17].

Що стосується цільових облігацій, то їх погашення відбувається шляхом

передачі власнику облігацій відповідних товарів чи надання послуг, що

посвідчується актом звірки розрахунків між сторонами відповідних

правовідносин і актом приймання-передачі, які складаються до погашення

облігації Центральним депозитарієм.

У свою чергу, анулювання викуплених емітентом облігацій або

нерозміщених чи несплачених особами, що їх придбали в період розміщення,

відповідно до пункту 15 наведеного Положення здійснюється Центральним

депозитарієм за розпорядженням емітента або керуючого його рахунком на

підставі рішення про анулювання, що приймає емітент. Наслідком такого

рішення є переоформлення глобального сертифікату випуску, яке здійснюється

на підставі нового свідоцтва про реєстрацію випуску облігацій.

Що стосується другого способу вибуття облігацій з цивільного обороту, то

як ми зазначили, він є можливим у разі прийняття законодавчого акта про

120

заборону цивільного обороту всіх або певних видів облігацій або шляхом їх

вилучення з цивільного обороту за рішенням суду чи інших органів державної

влади. Вилучення облігацій з цивільного обороту за законодавчим актом є

фактично припиненням конкретного сегменту фондового ринку, адже, як

правило, такими актами встановлюється заборона існування в обороті певних

об’єктів. Стосовно облігацій таке вилучення не є поширеним, однак може мати

місце, наприклад, якщо законодавцем буде вирішено вилучити на оплатній

основі з цивільного обігу облігації внутрішніх державних позик. Якщо це

стосуватиметься лише певних категорій облігацій і не супроводжуватиметься

забороною їх подальшого випуску, то такий акт має визначений характер і не

спричиняє наслідок у формі припинення цивільного обігу відповідного сегменту

ринку. Однак, якщо ним встановлюватиметься подальше виключення (але не

обмеження) існування в обороті певного виду облігацій, то в такому разі цей акт

припиняє відповідний сегмент фондового ринку.

Таким чином, зважаючи на вищевикладене, умовно в процесі припинення

цивільної оборотоздатності облігацій можна виділити умови та підстави такого

припинення. Умовами є правочини або інші дії учасників правовідносин, у тому

числі виконання обов’язків за облігацією, викуп облігації їх емітентом, що в

цілому фіксують цивільний оборот облігацій на стадії, коли відсутні відносини

між власником облігації та її емітентом, які характеризуються наявністю у

власника прав на цінний папір та прав за цінним папером або поєднанням цих

прав в особі емітента. У свою чергу підставою для припинення оборотоздатності

облігацій є їх списання шляхом погашення або анулювання в системі

депозитарного обліку. В цілому ж, система депозитарного обліку фактично і

розшаровує підстави і умови припинення оборотоздатності облігації, надаючи

останнім формального характеру, адже в аспекті статі 8 Закону України

"Про депозитарну систему України" права на облігацію існують доти, доки на

рахунках учасників цивільного обороту є записи про їх існування, навіть якщо

відповідні облігації не підлягають погашенню у зв’язку з припиненням їх

емітента і відсутності у нього правонаступників.

121

Висновки до другого розділу

1. Категорія цивільного обороту є досить поширеною в юридичній

літературі, хоча і не є предметом багатьох наукових досліджень. Її використання

в юридичному термінологічному вжитку настільки закріпило її в

категоріальному апараті юриспруденції, що вона може справедливо вважатися

апріорним знанням правників, про що свідчить використання зазначеного

поняття в одному розумінні більшістю вчених. Разом із тим, на рівні небагатьох

спеціальних наукових досліджень під категорію "цивільний оборот" або

"цивільний обіг" цінних паперів розуміють або всю сукупність операцій, що

вчиняються з таким об’єктом правовідносин або лише ті з них, що

опосередковують виникнення та перехід прав стосовно об’єктів. Крім того, на

рівні положень законодавства категорії "цивільний оборот цінних паперів" та

"цивільний обіг цінних паперів" взагалі не є тотожними.

Природа цивільного обороту цінних паперів визначається його місцем в

механізмі правового регулювання майнових відносин, який складається з трьох

основних стадій: регламентацій правових відносин, виникнення й припинення

прав та реалізації прав і обов’язків. В такому механізмі цивільний оборот цінних

паперів позначає стадії виникнення прав та правореалізації стосовно конкретно

визначеного виду об’єктів правовідносин – цінних паперів.

2. Цивільний оборот облігацій можна розглядати в статичному

(оборотоцентристському) та динамічному (об'єктноцентристському) аспектах.

У першому він являє собою сферу виникнення, переходу та припинення прав на

облігації, а у другому – стадії їх оборотоздатності. В такому розумінні цивільний

обіг облігацій є частиною цивільного обороту облігацій в статичному його

розумінні і позначає сферу вчинення правочинів, пов’язаних з переходом прав

на цінні папери і прав за цінними паперами, крім договорів, що укладаються у

процесі емісії, при викупі цінних паперів їх емітентом та купівлі-продажу

емітентом викуплених цінних паперів.

122

Цивільний оборот у динамічному аспекті є виникненням, зміною та

припиненням прав на облігації, що має місце з моменту набуття нею статусу

об’єкта цивільних правовідносин і до втрати ознак такого об’єкта. У зв’язку з

цим, цивільний оборот облігації як об’єкта цивільних правовідносин в

окресленому розумінні, складається з трьох стадій: введення в цивільний

оборот; перебування в цивільному обороті, що передбачає можливість зміни та

переходу прав на облігацію між учасниками цивільних правовідносин;

припинення цивільної оборотоздатності облігації, наприклад у зв’язку з його

знищенням або вилученням з обороту.

3. Набуття об’єктом правовідносин цивільної оборотоздатності

характеризується наявністю двох елементів – виникнення самого об’єкта та прав

власності на нього, які забезпечують можливість його подальшого переходу

серед суб’єктів права. Облігації набувають оборотоздатності в процесі

спеціальної процедури – емісії. Водночас, розгляд емісії облігацій як стадії

набуття нею цивільної оборотоздатності (введення облігації в цивільний оборот)

не може здійснюватися з позицій правочину, оскільки весь процес емісії є

поєднанням дій суб’єктів права, що відбуваються як в межах приватноправових

відносин, так і публічно-правових (адміністративно-процедурних). Крім того, в

такому сенсі емісія є структурованою і має вигляд сукупності правочинів.

У зв’язку з цим емісія облігацій є складним юридичним складом, який являє

собою сукупність різнорідних юридичних фактів результатом настання якого є

створення облігації як цінного папера, виникнення права власності на нього у

першого власника та набуття нею можливості перебувати в обороті.

Створення облігації відбувається на другій стадії емісії (реєстрація випуску

облігацій та присвоєння їм міжнародного ідентифікаційного номера), а першим

її власником стає емітент, який укладає договори щодо їх відчуження, хоча в

положеннях законодавства формально першим власником називається особа, яка

придбала облігації безпосередньо від емітента. Конструкція прав на цінні папери

та за цінними паперами робить права власності емітента на випущені ним

облігації життєздатними, адже в іншому випадку він би ставав кредитором

123

самого себе і у зв’язку з цим боргове зобов'язання, посвідчене облігацією, мало б

припинятися поєднанням боржника і кредитора в одній особі. У випадку з

облігацією, володіючи нею, однак не висуваючи вимог до самого себе про

погашення, емітент може вільно використовувати відповідний фінансовий

інструмент у тому числі шляхом придбання його на вторинному ринку з метою

подальшого продажу.

4. Друга стадія цивільного обороту облігацій, яка позначає виникнення,

перехід та припинення прав на неї між учасниками правовідносин не є

обов’язковою, адже після придбання облігації у емітента відповідний суб’єкт

може після настання строку погашення або достроково, якщо це передбачено

проспектом емісії (умовами розміщення), вимагати у емітента виконання за нею

у зв’язку з чим перебування облігації на вторинному ринку взагалі не

відбудеться.

Стабільність цивільного обороту облігацій на стадії обігу забезпечується

вимогами до суб’єктного складу відповідних правочинів; до способу переходу

прав на облігації та за ними; вимогами до форми правочинів та до змісту

правочинів. Їх дотримання є обов’язковим для виключення можливості

вчинення недійсних або оспорюваних правочинів з облігаціями.

Під загрозою нікчемності участь або посередництво торгівця цінними

паперами є обов’язковою при вчиненні всіх правочинів з облігаціями крім

випадків розміщення емітентом власних облігацій; викупу та продажу емітентом

власних облігацій; внесенні облігацій до статутного (складеного) капіталу

юридичних осіб; дарування облігацій; спадкування та правонаступництва

облігацій; вчинення правочинів, пов’язаних з виконанням судових рішень;

вчинення правочинів у процесі приватизації.

5. Специфікою цивільного обороту облігацій є законодавча вимога ведення

обліку бездокументарних цінних паперів депозитарними установами, у зв’язку з

чим наявність прав на облігації підтверджується обліковими записами на

рахунках відповідної особи в депозитарних установах у цінних паперах, а

моментом набуття права власності на такі папери є момент зарахування прав на

124

них на рахунок. Водночас, зазначена вимога вступає в конкуренцію з

положеннями ЦК України, якими передбачено, що сторони можуть самостійно

визначити момент виникнення прав та обов’язків за договором. Враховуючи

зазначене, до операцій з облігаціями має застосовуватися правило відповідно до

якого права для сторін правочину виникають в момент досягнення згоди щодо

всіх істотних умов правочину або в момент, визначений ними в умовах такого

правочину, а абсолютні права набувача на облігації перед іншими учасниками

цивільного обороту виникають в момент здійснення відповідних записів на його

рахунках у цінних паперах. При цьому здійснення таких записів за часом не

може відбуватися раніше за виникнення прав згідно з умовами правочину.

6. Правила цивільного обороту облігацій передбачають можливість

придбання їх як емітентом так і особою, яка забезпечує виконання за

зобов’язанням, посвідченим облігацією, наприклад, гарантом або поручителем.

У зв’язку з цим, пропонуємо в якості окремого різновиду договорів купівлі-

продажу забезпечених облігацій розглядати інтерцесійний (суброгаційний)

договір, який укладається між власником облігації і особою, що забезпечує

виконання емітентом своїх обов’язків за зобов’язанням, посвідченим облігацією.

Юридична цінність укладення такого договору може пояснюватися бажанням

особи, що забезпечує виконання зобов'язання емітента посвідченого облігацією,

перетворити забезпечувальне зобов'язання на боргове або необхідністю

формування портфелю фінансових інструментів за рахунок реструктуризації

своїх зобов’язань.

7. Категорія обтяжень та обмежень в цивілістичній літературі тлумачиться

неоднозначно і розглядається в якості меж реалізації суб’єктом своїх прав або

обмежень, що встановлюються стосовно предмету правовідносин або прав на

нього і унеможливлюють реалізацію його власником всієї повноти повноважень

щодо таких об’єктів. На наше переконання, принципова різниця у вживанні

категорій "обмеження" або "обтяження" стосовно облігацій, як і інших об’єктів

цивільного обороту відсутня, однак більш правильним в якості об’єкта

обтяжень/обмежень розглядати саме права на певні об'єкти правовідносин або

125

суб’єктивні права в цілому, адже в іншому випадку стосовно нематеріального

об’єкта обтяження виникати не можуть, що не відповідає дійсності. Обтяження

прав на облігації є інструментом забезпечення законних інтересів та

суб’єктивних прав інших учасників обороту стосовно зазначеного об’єкта

правовідносин. В такому ключі обтяженнями (обмеженнями) прав на облігації є

заборона вчинення власником облігацій дій щодо її відчуження, застави,

переведення на інші рахунки у цінних паперах або інших дій, що визначені

актами цивільного законодавства, договором, рішеннями органів державної

влади та місцевого самоврядування або з інших підстав.

Водночас, обмеженням цивільного обороту облігацій є встановлення щодо

них правового режиму, який передбачає можливість існування права власності

на облігації лише певних учасників обороту або за спеціальним дозволом.

8. Публічність та достовірність обтяжень прав на облігації та їх ефективний

вплив на цивільний оборот забезпечується їх фіксацією в системі депозитарного

обліку цінних паперів. Необхідність такої фіксації обтяжень прав на облігації

визначається тим, що обтяження для сторін відповідного відносного

правовідношення (особи чиї права обтяжується та особи яка встановлює

відповідне обтяження та/або особи на користь якої воно встановлюється)

виникають з моменту його встановлення, тобто набрання чинності відповідним

юридичним фактом – договором або актом органу державної влади. У свою

чергу по відношенню до всіх інших учасників правовідносин, тобто в

абсолютному ракурсі, такі обтяження виникають з моменту їх фіксації у

відповідних базах даних.

9. Припиненням цивільного обороту облігації є повне її вилучення з

цивільного обороту у зв’язку з погашенням, знищенням або настанням інших

обставин, що унеможливлюють її перебування в цивільному обороті як цінного

папера. Припинення цивільного обороту облігації слід розглядати як втрату нею

інструментального значення, тобто ознак, які характеризують її саме як цінний

папір, що посвідчує зобов'язання емітента.

126

На стадії припинення оборотоздатності облігації розмежовуються умови та

підстави припинення. Умовами є правочини або інші дії учасників

правовідносин, у тому числі виконання обов’язків за облігацією, викуп облігації

їх емітентом, що в цілому фіксують цивільний оборот облігацій на стадії, коли

відсутні відносини між власником облігації та її емітентом, які

характеризуються наявністю у власника прав на цінний папір та прав за цінним

папером або поєднанням цих прав в особі емітента. У свою чергу підставою для

припинення оборотоздатності облігацій є їх списання з рахунків шляхом

погашення або анулювання в системі депозитарного обліку. Погашення

облігацій відбувається у зв’язку з виконанням емітентом обов’язків, посвідчених

ними, а анулювання – у зв’язку з вилученням з цивільного обороту викуплених

емітентом власних облігацій або нерозміщених чи несплачених особами, що

придбали облігації в період розміщення.

Вилучення облігацій з цивільного обороту за законодавчим актом є

фактично припинення конкретного сегменту фондового ринку, адже, як правило,

такими актами встановлюється заборона існування в обороті певних об’єктів,

наприклад окремого виду облігацій.

127

РОЗДІЛ 3

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОБЛІГАЦІЙ ТА ЗАХИСТ ПРАВ УЧАСНИКІВ

ЦИВІЛЬНОГО ОБОРОТУ ОБЛІГАЦІЙ

3.1. Способи забезпечення облігацій

Позикові зобов'язання, як правило, супроводжуються майновими ризиками

як для боржника так і для кредитора. Надаючи грошові кошти боржнику, навіть

при досить перспективному плані їх використання останнім, кредитор не завжди

має гарантії того, що вони будуть повернуті у строк і в розмірі, визначеному

домовленістю сторін, або що вони взагалі будуть повернуті. Крім того,

отримання позикових коштів боржником і їх використання, наприклад, у

підприємницькій діяльності, пов'язується з реальним ризиком їх втрати у зв’язку

з чим ризик боржника полягає в потенційні можливості втратити крім позики ще

й свого власного майна.

Не є виключенням в цьому плані і позикові відносини, що складаються між

емітентом та власниками облігації. Наявність у суб'єкта цивільного обороту

облігації не є гарантією її погашення, а можливість емітентом здійснити випуск

облігацій на суму, що в рази перевищує вартість його власного капіталу, робить

такий цінний папір малозабезпеченими. Зокрема, у разі банкрутства емітента,

якщо ним є суб’єкт підприємницької діяльності, власник облігацій може взагалі

нічого не отримати. Враховуючи такий стан речей, більшої популярністю у

зв’язку з їх забезпеченістю виступають облігації держави, забезпечені облігації

підприємств, а також облігації крупних суб’єктів господарювання, які не є

забезпеченими, однак мають високий коефіцієнт дохідності у зв’язку з

рейтингом ліквідності його емітента.

Засоби забезпечення облігацій є свого роду юридичними гарантіями

забезпечення суб’єктивних прав та законних інтересів їх власника, що

здійснюються традиційними і століттями опрацьованими юридичними

128

механізмами. Зокрема, результатом розвитку вітчизняного цивільного

законодавства стало запровадження досить розгалуженої системи засобів

забезпечення зобов’язань, що відображена в положеннях глави 49 "Забезпечення

виконання зобов'язання" ЦК України. Зокрема, статтею 546 ЦК України

визначено, що виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою,

порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

При цьому договором або законом можуть бути встановлені інші види

забезпечення виконання зобов'язання [179, ст. 546]. З цього приводу слід

зазначити, що диспозитивність аналізованого положеннями, яка проявляється в

наданні учасникам цивільного обороту права визначати способи забезпечення

виконання зобов’язань, що не передбачені положеннями ЦК України, є

переважно відображенням плюралізму підходів до самого поняття забезпечення,

адже в юридичній літературі до такого забезпечення відносять, зокрема, і форми

цивільно-правової відповідальності [147, с. 127]. У той же час, в аспекті

положень цивільного законодавства, фактори негативного впливу, яких може

зазнати порушник цивільних прав та законних інтересів інших учасників

цивільного обороту, займають самостійне місце в системі форм

відповідальності. Незважаючи на це, особливості методів правового

регулювання відносин з приводу цінних паперів вносять свої корективи в

характер юридичного зв’язку між учасниками відповідних відносин, зокрема в

частині меж використання ними договірних способів регулювання. З цього

приводу В. Л. Яроцький, розмежовуючи сфери індивідуального та нормативного

регулювання у сфері обороту цінних паперів, зазначає, що як такі, що

об’єктивно підлягають індивідуальному регулювання можна виділити, зокрема,

відособлені відносини зі складання, емісії й обігу цінного папера в цивільному

обороті. У свою чергу відносини, що виникають при погашенні, відновленні

прав на цінний папір, його віндикації тощо, за загальним правилом підлягають

нормативному регламентуванню [197, с. 73]. Поглиблюючи цю позицією

відносно облігацій, вважаємо, що при визначенні меж договірного регулювання

відповідних відносин необхідно приймати до уваги, що вони являють собою

129

сукупність приватноправових та публічно-правових зв’язків, що ми і встановили

в ході розгляду процедури емісії облігацій. У зв’язку з цим, метод регулювання

відповідних відносин також характеризується комплексним поєднанням

імперативного та диспозитивного елементів. Враховуючи зазначене, межі

договірного регулювання, по суті, визначені положеннями нормативно-правових

актів, що регламентують цивільний оборот облігацій і його використання

можливе лише у випадку, коли відповідні питання віднесені на розгляд сторін

відповідних правовідносин або якщо це випливає із природи питання, яке

врегульовується. Адже цілком логічно, наприклад, що саме емітент обирає вид

облігацій, які ним випускаються, їх вартість, строки обігу та погашення тощо.

Так само і власники облігацій можуть вільно розпоряджатися ними з

урахуванням їх правого режиму та вимог проспекту емісії (наприклад у випадку

з приватним розміщенням). Що стосується питання засобів забезпечення, то

воно, на нашу думку, підпадає під імперативний вплив правових положень.

Як ми зазначали, державні облігації, зокрема облігації внутрішніх та

зовнішніх державних позик, є частиною бюджетного процесу і забезпечуються

державним бюджетом, у зв’язку з чим формально є звичайними

(незабезпеченими). Що стосується облігацій Фонду гарантування вкладів

фізичних осіб, то наразі вони є новим видом цінних паперів, а тому потребують

більш детальної регламентації, адже чинні положення законодавства не дають

відповіді на питання, зокрема чи можуть вони забезпечуватися взагалі. Водночас

система засобів забезпечення облігацій підприємств, міжнародних фінансових

організацій та облігацій внутрішніх місцевих позик, встановлюється приписами

Положення про порядок здійснення емісії облігацій підприємств, облігацій

міжнародних фінансових організацій та їх обігу, затвердженого рішенням

Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 27 грудня

2013 року № 2998, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 28 січня

2014 року за № 171/24948, та Положення про порядок здійснення емісії

облігацій внутрішніх місцевих позик та їх обігу, затвердженого рішенням

Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 29 квітня

130

2014 року № 578, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 29 травня

2014 року за № 570/25347, відповідно.

Характерним для наведених нормативно-правових актів є те, що в частині

визначення засобів забезпечення облігацій відповідні їх приписи є майже

тотожними. Зокрема, абзацами другим – п’ятим пункту 4 розділу 1 Положення

про порядок здійснення емісії облігацій підприємств, облігацій міжнародних

фінансових організацій та їх обігу та абзацами другим – п’ятим пункту 11

розділу 1 Положення про порядок здійснення емісії облігацій внутрішніх

місцевих позик та їх обігу визначено, що облігації вважаються забезпеченими,

якщо емітентом укладаються відповідні договори поруки чи страхування

ризиків непогашення основної суми боргу / непогашення основної суми боргу та

невиплати доходу за облігаціями або якщо емітенту видається гарантія щодо

погашення основної суми боргу / погашення основної суми боргу та виплати

доходу за облігаціями.

При цьому аналізованими положеннями передбачається, що облігації

вважаються забезпеченими порукою, страховкою або гарантією, якщо емітент

визначив їх такими в рішенні про розміщення облігацій та проспекті їх емісії та

уклав відповідний договір поруки щодо забезпечення виконання зобов'язання

щодо погашення основної суми боргу / погашення основної суми боргу та

виплати доходу за облігаціями; уклав договір страхування ризиків непогашення

наведених сум боргу або якщо гарант (банк, інша фінансова установа) гарантує

перед власниками облігацій виконання емітентом зобов’язань щодо погашення

зазначених сум боргу, відповідно [122, п. 11; 123, п. 4].

Таким чином, положення нормативно-правових актів чітко встановили, що

систему засобів забезпечення облігацій становлять порука, гарантія та

страховка. Що стосується іпотечних облігацій, то вони відносяться до окремого

виду облігацій, адже забезпечуються іпотечним покриттям, а особливості їх

цивільного обороту врегульовані приписами Закону України "Про іпотечні

облігації" та Положення про порядок реєстрації випуску звичайних іпотечних

облігацій, проспекту емісії, звіту про результати розміщення іпотечних

131

облігацій, погашення та скасування реєстрації випуску іпотечних облігацій,

затвердженого рішенням Національної комісії з цінних паперів та фондового

ринку від 28 серпня 2014 року № 1118, зареєстрованим в Міністерстві юстиції

України 19 вересня 2014 року за № 1143/25920, і будуть розглянуті нами далі.

Конструкція із забезпечення облігацій, як і будь-яких цивільно-правових

зобов’язань, має двоскладну структуру й складається з основного зобов'язання

між боржником і кредитором (між емітентом і власником облігації) та

додаткового, яке існує між боржником в основному зобов’язанні (емітентом) та

особою, яка забезпечує виконання такого зобов'язання (поручитель, гарант,

страховик). Додаткове зобов'язання, яке виникає з завдатку, поруки, застави та

притримання в юридичній літературі ще називають "забезпечувальним",

"акцесорним" [147, с. 125, 131; 157, с. 104] або "субсидіарним" [163, с. 186].

Відповідно до загальноприйнятої в юридичній літературі точки зору

акцесорне зобов'язання, будучи додатковим, існує лише доти, доки існує

основне зобов'язання. Досліджуючи аналізовану юридичну конструкцію,

Н. Ю. Рассказова порівнює основне та додаткове зобов'язання як предмет та

його тінь, зазначаючи, що зникає предмет – безслідно розчиняється і його тінь

[147, с. 131].

В основу додаткового (субсидіарного) зобов'язання закладено субсидіарну

відповідальність як спосіб зв’язку між боржником за основним зобов’язанням та

особою, яка його забезпечує. Як зазначає з цього приводу Д. В. Трут:

"українське цивільне законодавство не містить загальних норм, що регулюють

субсидіарні зобов'язання. Воно містить положення про субсидіарну

відповідальність". При цьому піддаючи аналізу позиції вчених щодо природи

субсидіарних зобов’язань вчений робить висновок, що на стадії їх виникнення

вони не вкладаються в правову модель з множинністю осіб, тобто відповідні

особи є сторонами двох взаємопов’язаних, але самостійних зобов’язань –

основного і додаткового. Субсидіарна множинність, у свою чергу, виникає після

такого юридичного факту, як відмова у задоволенні вимоги кредитора основним

боржником (а не укладення договору) [163, с. 186, 188, 191].

132

Таким чином, субсидіарне зобов'язання, що спрямоване на виконання

основного зобов'язання є дійсним, однак не активується до тих пір, поки

боржник за основним зобов’язанням не відмовить в задоволенні вимог

відповідного кредитора чим переадресує юридичний зв'язок з себе на особу, яка

забезпечує виконання зобов'язання. З процедурної точки зору пред’явлення

власником забезпеченої облігації до виконання як вимога здійснення емітентом

відповідних дій підпорядковується правилам, визначеним спеціальними

нормативно-правовими актами у сфері цивільного обігу цінних паперів та

положенню статті 619 ЦК України. Зокрема, при зверненні до особи, яка

забезпечує виконання зобов'язання, власник облігації повинен мати докази

відмови емітента від виконання зобов’язання або ненадання останнім відповіді

на вимогу у належний строк.

Водночас, кожен з конкретних засобів забезпечення облігацій має свої

специфічні особливості застосування і характеризується унікальними

юридичними конструкціями, які переважно становлять особливий порядок

звернення до особи, яка здійснила забезпечення та визначають наслідки його

здійснення. При цьому положення нормативно-правових актів у сфері

цивільного обороту облігацій, як правило, не врегульовують відносини між

учасниками субсидіарного правовідношення у зв’язку з чим на них

поширюється дія ЦК України, що регламентує відносини з приводу

забезпечення зобов’язань.

Порука є одним з найбільш поширених засобів забезпечення виконання

зобов'язання, а тому часто використовується і в обороті облігацій. Як було

встановлено, положеннями спеціальних підзаконних нормативно-правових актів

визначено підставу виникнення поруки як договір поруки, що укладається між

емітентом та поручителем. Загальною законодавчою вимогою щодо

встановлення всіх засобів забезпечення облігацій як і зобов’язань, є те, що

відповідні правочини повинні бути вчинені в письмовій формі під загрозою їх

нікчемності (частина друга статті 547 ЦК України). І хоча положення статті 218

ЦК України передбачають можливість конвалідації ("зцілення", "оздоровлення")

133

[94, с. 75] такого правочину у судовому порядку, тим не менше, довести факт

вчинення особою, яка надає забезпечення, дій, що свідчать про виконання нею

відповідного договору до моменту початку погашення облігацій фактично

неможливо. Це означає, що в частині забезпечення облігацій необхідно

використовувати презумпцію неможливості конвалідації забезпечувальних

правочинів у разі недотримання їх письмової форми, а тому, факт наявності

забезпечення має встановлюватися на стадії реєстрації випуску облігацій та

присвоєння їм міжнародного ідентифікаційного номера. У разі відсутності

відповідного правочину, вчиненого у письмовій формі, облігації мають

вважатися незабезпеченими.

Специфіку у відносини поруки вносить положення частини першої статті

554 ЦК України відповідно до якої у разі порушення зобов'язання боржник і

поручитель відповідають солідарно, якщо договором поруки не встановлено

додаткову (субсидіарну) відповідальність [179, ст. 554]. В аспекті цивільного

обороту облігацій, на нашу думку, це положення не може бути застосовано в

своїй альтернативній формі, адже для отримання виконання за облігацією її

власник повинен звернутися до емітента попередньо переказавши на його

рахунок у цінних паперах відповідні облігації. Саме такі дії вважаються

вимогою про виконання і свідчать про те, що така вимога пред’явлена саме

емітенту, а не поручителю. У зв’язку з цим у відносинах із забезпечення

облігацій поручитель несе не солідарну, а субсидіарну відповідальність.

Зв'язок між емітентом та поручителем, що виникає на підставі договору

поруки, вимагає певної координації їх дій у зв’язку з чим положеннями

ЦК України передбачено вимоги до повідомлення учасниками правовідносин

одне одного щодо певних обставин. Зокрема, у випадку отримання поручителем

вимоги власника облігації він повинен повідомити про це емітента, а якщо така

вимога подана у формі позову до поручителя, то він має подати клопотання про

залучення емітента до участі у справі. Крім того, поручитель має право висунути

проти власника облігації заперечення, які міг би висунути емітент, навіть за

134

умови, що емітент попередньо вже визнав свій борг (стаття 555 ЦК України)

[179, ст. 555].

У свою чергу на боржника покладається обов’язок повідомлення

поручителя про виконання ним свого обов'язку під загрозою покладення на

нього ризику та негативних наслідків "подвійного виконання" обов'язку

емітентом і поручителем на користь власника облігації. Забезпечення облігацій,

здійснюване порукою, може мати платний характер і відповідним договором

може передбачатися вартість відповідного забезпечення, яке повинен

сплачувати емітент. Традиційно порука припиняється з припиненням відносин,

посвідчених облігацією, відмовою власника облігації прийняти належне

виконання від емітента та із завершенням строку поруки.

Крім того, положенням частини третьої статті 559 ЦК України передбачено,

що порука припиняється у разі переведення боргу на іншу особу, якщо

поручитель не поручився за нового боржника [179, ст. 559]. У сфері цивільного

обороту облігацій така конструкція є можливою лише при правонаступництві

прав та обов’язків емітента, адже облігації юридично "прив’язані" до їх емітента,

який повинен виконувати відповідний обов’язок. Зокрема, питання переходу

обов’язків емітента, посвідчених облігаціями, мають вирішуватися при поділі

емітента, його об'єднання з іншими юридичними особами тощо. У зв’язку з цим,

в аспекті аналізованого положення ЦК України порука припиняється, якщо при

проведенні відповідних операцій з юридичною особою поручитель не

погодиться покривати порукою ті ж самі облігації обов’язки за якими

переходять до інших юридичних осіб. В результаті відповідних дій забезпечені

облігації можуть перетворитися на незабезпеченні.

Гарантія як засіб забезпечення облігації має особливості суб’єктного

складу та конструкції і є відносно новим явищем, адже була відображена в

положеннях ЦК УРСР 1963 року [157, с. 104]. В юридичній літературі поняття

гарантії розглядається у широкому та вузькому розумінні. Широке розуміння

гарантії полягає в її розгляді як виду забезпечувальних умов або системи засобів,

яка знайшла своє відображення у правових нормах та за допомогою якої

135

відбувається забезпечення прав й інтересів фізичних осіб [66, с. 168; 68, с. 53].

Тобто в такому розумінні гарантія є способом забезпечення зобов’язань яка

виконує функції правозабезпечення, запобігання, припинення та відновлення

порушеного права [65, с. 65; 67, с. 55]. Умовно гарантіями є всі забезпечувальні

механізми (порука, власне гарантія, страхування тощо).

У вузькому ж розуміння, яке і є предметом нашого аналізу в межах цього

підрозділу, гарантія є виключно засобом забезпечення зобов'язання, яке

надається банком, фінансовою установою або страховою організацією і яке

передбачає відповідальність за порушення зобов'язання боржником (емітентом)

перед власником облігації.

З точки зору правової конструкції зобов'язання гарантії розглядається в

юридичній літературі неоднозначно. Зокрема, Л. О. Єсіпова зазначає, що в

правничій сфері банківська гарантія розглядається як складне за своїм змістом

правовідношення, яке не зводиться до одного зобов'язання гаранта перед

бенефіціаром, а включає комплекс зобов’язань між учасниками відносин

банківської гарантії. Сама ж вчена розглядає банківську гарантію як сукупність

трьох правочинів, що утворюють складний юридичний склад: угоди щодо

надання банківської гарантії (що укладається між принципалом та гарантом);

одностороннього правочину щодо видачі банківської гарантії (що здійснюється

гарантом у виконання указаної вище угоди); одностороннього правочину з боку

бенефіціара, що свідчить про прийняття гарантії [46, с. 129].

Природа гарантійного забезпечувального зобов'язання чітко розкрита

В. М. Сломою, яка відносить його до неакцесорних способів забезпечення

виконання зобов'язання. Зокрема на підтвердження цієї позиції вчена наводить

положення статті 562 ЦК України, яким встановлено, що зобов'язання гаранта

перед кредитором не залежить від основного зобов'язання (його припинення або

недійсності) зокрема і тоді, коли в гарантії містяться посилання на основне

зобов'язання [157, с. 105].

Специфікою гарантії як засобу забезпечення облігації є те, що вона

покриває відповідні ризики виключно грошима. Відповідальність гаранта є

136

субсидіарною і наступає лише у випадку, якщо емітент відмовляється виконати

передбачене облігацією на корить її власника. З процедурної точки зору,

пред’явлення власником облігації вимог до гаранта може супроводжуватися

наданням останньому документів, що свідчать про невиконання зобов'язання

емітентом (умовна гарантія) або мати форму простої вимоги. В останньому

випадку сплата відповідної суми без вимоги вчинення власником облігації

якихось дій є безумовною гарантією [156, с. 87]. Вид гарантії встановлюється

договором.

Як і порука, гарантія може мати платний характер, а її припинення

відбувається при сплаті кредиторові суми на яку видано гарантію, закінченням

строку гарантії та відмови кредитора від гарантії шляхом її повернення гаранту

чи вчиненням письмової заяви.

В юридичній літературі виділяють відкличні гарантії (які можуть бути

змінені або припинені гарантом за певних умов або безумовно), безвідкличні

(які не передбачають її дострокової зміни або припинення в односторонньому

порядку), а також супергарантії, які характеризуються отриманням бенефіціаром

крім гарантії одного банку ще гарантії більш відомого банку [156, с. 88 – 89].

В аспекті договору страхування та перестрахування супергарантію можна

умовно назвати "перегарантуванням".

Що стосується такого способу забезпечення облігацій як страхування, то

воно взагалі не віднесене положеннями ЦК України до засобів забезпечення

виконання зобов'язання, однак це зовсім не означає, що воно позбавлене

забезпечувальної властивості. Більше того, в юридичній літературі страхування

розглядається навіть ширше ніж просто засіб забезпечення виконання

зобов’язань, а саме як одна з форм захисту. На думку Т. Цвігун, термін

"страховий захист" був введений в науковий обіг Л. І. Рейтманом, причиною

чому стала поява ризикового характеру суспільного виробництва [177, с. 91].

Страхування є тим засобом захисту, за допомогою якого можна мінімізувати

негативну дію різноманітних явищ у суспільному житті і навіть попередити чи

взагалі усунути небажані наслідки їх дії [37, с. 160].

137

В контексті відносин між власником облігації та емітентом, а також

відносин між емітентом і страховиком предметом страхування з урахуванням

положення статті 980 ЦК України та аналізованих підзаконних нормативно-

правових актів у сфері емісії та обігу облігацій є відповідальність емітента.

Враховуючи зазначене, конструкція відповідних відносин є традиційною і

передбачає, що у випадку настання страхового випадку, яким є неможливість

виконання емітентом обов’язків за облігаціями перед їх власниками, страховик

виплачує йому страхову виплату з якої емітент має погасити відповідні

зобов'язання.

Досить цікавим юридичним механізмом забезпечення облігацій є іпотечне

покриття, яке використовується в обороті іпотечних облігацій. Як вбачається з

приписів Положення про порядок реєстрації випуску звичайних іпотечних

облігацій, проспекту емісії, звіту про результати розміщення іпотечних

облігацій, погашення та скасування реєстрації випуску іпотечних облігацій,

затвердженого рішенням Національної комісії з цінних паперів та фондового

ринку від 28 серпня 2014 року № 1118, зареєстрованим в Міністерстві юстиції

України 19 вересня 2014 року за № 1143/25920 [124], цивільний оборот

іпотечних облігацій принципово не відрізняється від обігу інших облігацій,

однак визначальною його характеристикою є спосіб забезпечення, який впливає

на певні особливості такого обігу. Як зазначає С. Глібко, для інвесторів іпотечні

облігації є привабливими, зокрема у зв’язку з наявністю забезпечення та

вартістю іпотечного покриття [29, с. 119].

В цілому така забезпечувальна конструкція є досить складною, у зв’язку з

чим, як правило, поширена серед банків, для яких іпотечні пули є привабливим

предметом торгівлі. Специфіка іпотечного покриття полягає у тому, що воно

являє собою іпотечні активи, тобто права вимоги за забезпеченими іпотекою

грошовими зобов’язаннями боржника (стаття 2 Закону України "Про іпотечні

облігації") [137, ст. 2]. Умовно можна стверджувати, що зобов'язання за

облігацією забезпечується заставою іпотечних активів, реєстрація якої

138

відповідно до статті 8 зазначеного Закону не вимагається у зв’язку з чим вона

виникає в силу прямої вказівки закону.

Спосіб погашення іпотечних облігацій залежить від їх виду, тобто чи є вони

звичайними або структурованими. Звичайні іпотечні облігації погашаються

коштами емітента, зокрема тими, що отримуються в якості доходу від

іпотечного покриття, а структуровані – виключно іпотечним покриттям.

У випадку, якщо в строк, визначений проспектом емісії для погашення

іпотечних облігацій, їх емітент не зможе виконати відповідне зобов'язання,

посвідчене такими облігаціями, стягнення звертається на іпотечне покриття. При

цьому статтею 11 Закону України "Про іпотечні облігації" визначено, що

звернення стягнення на іпотечне покриття здійснюється шляхом його продажу

або в інший спосіб, визначений проспектом емісії або законодавством

[137, ст. 11] у зв’язку з чим можна стверджувати, що проспектом емісії може

бути передбачено і звернення стягнення на іпотечне покриття шляхом набуття

права власності на нього власником облігації взамін погашення облігацій. В

такому разі погашення облігацій відбувається уступкою права вимоги емітента

облігації (кредитора, іпотекодержателя) за іпотечними договорами та

зобов’язаннями, які вони забезпечують, на користь власника облігації. З точки

зору звичайної моделі застави це означає, що власник іпотечної облігації

набуває право власності на предмет застави.

Припинення застави іпотечного покриття яка засобу забезпечення

іпотечних облігацій відбувається у зв’язку з виконанням емітентом своїх

обов’язків перед власником облігації або у разі звернення стягнення на іпотечне

покриття (стаття 12 Закону України "Про іпотечні облігації") [137, ст. 12].

В аспекті наведених положень виникає логічне запитання, якщо облігації

можуть бути забезпечені іпотечним покриттям, то чому в якості окремого виду

забезпечення облігацій не розглядається застава, наприклад, рухомого майна.

Реалізація цього механізму є досить простою. Для цього необхідно лише

запровадити чіткий механізм накладення та зняття обтяжень на предмет застави

задля гарантування забезпечення власникам відповідних облігацій.

139

Цікавим питанням з точки зору науки та практики правозастосування є

обсяг забезпечення облігацій. Зокрема, звертає на себе увагу, категоріальна

конструкція, яка використовується в Положенні про порядок здійснення емісії

облігацій внутрішніх місцевих позик та їх обігу та Положенні про порядок

здійснення емісії облігацій підприємств, облігацій міжнародних фінансових

організацій та їх обігу, а саме: "погашення основної суми боргу / погашення

основної суми боргу та виплати доходу за облігаціями" [122, п. 11; 123, п. 4].

З цього приводу справедливо зазначає О. О. Федоришин, що під погашенням

основної суми боргу слід розуміти сукупність дій емітента щодо виплати

номінальної вартості облігацій [168, с. 40]. Разом із тим, в окресленому аспекті

можна зробити висновок, що аналізовані положення нормативно-правових актів

передбачають можливість часткової поруки, зокрема здійснення покриття лише

номінальної вартості за відсотковими облігаціями без урахування доходів за

ними (відсотків). На наше переконання таке забезпечення у сфері цивільного

обороту облігацій є неможливим, адже вступає в суперечність з природою

самого забезпечення. Різниця між забезпеченими та незабезпеченими

облігаціями саме і полягає у тому, що існують реальні гарантії отримання

власниками облігацій повного виконання за ними (у випадку з відсотковими або

дисконтними облігаціями) або грошової компенсації відповідного невиконання

(у випадку з цільовими облігаціями). В цивільному обороті існує ймовірність

отримання власниками облігацій відповідного виконання і з незабезпеченими

облігаціями, якщо сума їх випуску не перевищує вартість капіталу емітента.

Враховуючи наведене, частково забезпечені облігації в аспекті поділу всіх

облігацій на забезпечені і звичайні відносяться до останніх. У зв’язку з цим, в

аспекті положень вітчизняного законодавства забезпеченими слід вважати

облігації лише повністю покритті забезпеченням.

В окресленому ракурсі варто звернути увагу на те, що Положення про

порядок здійснення емісії облігацій внутрішніх місцевих позик та їх обігу,

затвердженого рішенням Національної комісії з цінних паперів та фондового

ринку від 29 квітня 2014 року № 578, зареєстрованим в Міністерстві юстиції

140

України 29 травня 2014 року за № 570/25347, висуває вимоги до майнового

стану особи, яка здійснює забезпечення облігацій внутрішніх місцевих позик.

Зокрема абзаци шостий та сьомий наведеного Положення передбачають, що

емітент повинен враховувати, що розмір забезпечення, отриманого від

поручителя(ів), гаранта(ів), не має перевищувати розміру власного капіталу

такого(их) поручителя(ів), гарнта(ів).

Емітент повинен враховувати, що у разі, якщо розмір забезпечення,

отриманого від страховика, перевищує розмір власного капіталу такого

страховика та/або якщо страхова сума за окремим предметом договору

страхування перевищує 10 відсотків суми сплаченого статутного капіталу і

сформованих резервів, такий страховик зобов’язаний укласти договір

перестрахування [122, п. 11].

Аналізоване положення є цілком обґрунтованим з огляду на необхідність

повного забезпечення облігацій про що ми згадували вище. При цьому слід

зазначити, що наведені норми не відображені в приписах Положення про

порядок здійснення емісії облігацій підприємств, облігацій міжнародних

фінансових організацій та їх обігу, що, на наше переконання, є лише технічним

недоліком, адже як ми з'ясували в попередніх розділах нашого дослідження,

цивільний оборот облігацій місцевих позик і облігацій підприємств є майже

тотожним, а тому аналізовані розбіжності можна віднести до недоліків

нормопроектувльної діяльності складання Положення про порядок здійснення

емісії облігацій підприємств, облігацій міжнародних фінансових організацій та

їх обігу, яке була затверджене раніше за Положення про порядок здійснення

емісії облігацій внутрішніх місцевих позик та їх обігу.

Однак практичний інтерес аналізованої норми полягає ще й тому, що

фактично воно передбачає можливість забезпечення облігацій декількома

особами та декількома способами. З цього приводу слід зазначити, що

положення законодавства не заперечують можливості використання у

субсидіарних зобов’язаннях множинності суб’єктів. Більше того, з частини

третьої статті 554 ЦК України прямо вбачається, що порука може бути

141

забезпечена декількома суб’єктами між якими виникає солідарний обов’язок

забезпечення, а з частини першої статті 986 ЦК України вбачається, що за

згодою страхувальника предмет договору страхування за одним договором буде

застрахований декількома страховиками (співстрахування) [179, ст.ст. 554, 986].

Не існує заборон і щодо використання множинності суб’єктів при інших

способах забезпечення. У зв’язку з цим в цілому слід зазначити, що для

забезпечення облігацій можна використовувати конструкції множинності

способів забезпечення або множинності суб’єктів забезпечення в межах одного

способу. Найбільш ефективним є другий спосіб, адже він передбачає існування

субсидіарного обов'язку двох солідарних суб’єктів в межах одного способу

забезпечення, що є досить простою конструкцією. Використання множинності

способів є занадто складним для правозастосування, хоча і можливим.

Складність полягає у тому що суб’єктам відповідних правовідносин необхідно

визначити градацію способів, адже солідарна відповідальність поручителя і

гаранта передбачає існування зв’язку між ними та між кожним з них та

емітентом. У зв’язку з цим цілком логічно, що на стадії укладення відповідних

договорів необхідно встановити хто має відповідати пріоритетно, а хто в якості

"другої скрипки". Крім того, такі забезпечувальні зобов'язання можуть не

синхронізуватися у часі, адже, наприклад, пріоритетна гарантія може

завершуватися із завершенням строку погашення облігацій в той час як порука

може простягатися в часі ще певний строк. У зв’язку з наведеним на певному

етапі відносин система забезпечення облігацій може змінюватися.

Крім того, деякі способи забезпечення вступають в часткову суперечність.

Зокрема, при використанні поруки і страхування ускладнюється питання

визначення страхової суми, адже вона має визначатися як сума, яка не

покривається поручителем, а встановити її на етапі емісії досить складно, хоча і

можливо.

Враховуючи наведене, можна стверджувати, що облігації можуть

забезпечуватися множинністю способів і множинністю суб’єктів в межах одного

способу, однак з врахуванням сумісності обраних засобів і чітким визначенням

142

механізмів забезпечення, зокрема послідовності залучення забезпечувальних

інструментів.

Крім того, завершуючи розгляд питання сум, які покриваються

забезпеченням, слід звернутися до цільових облігацій. Зокрема, питання

погашення відсоткових або дисконтних облігацій вирішується досить просто,

адже, особа, яка надає забезпечення, може здійснити відповідні виплати на

користь власника облігацій. Однак стосовно цільових облігацій виникає

питання, адже, як правило, особа, яка надає забезпечення, не може надати

власнику такої облігації відповідні товари, наприклад житло, або послуги, у

зв’язку з чим відповідні незручності мають бути компенсовані сумами

штрафних санкцій. В одній зі своїх праць О. О. Федоришин, досліджуючи

засоби забезпечення облігацій, звертається до позиції О. В. Михальнюк, яка

пропонує диференційований підхід з визначення змісту зобов'язання

поручителя. Відповідну позицію вченої ми повністю підтримуємо. Відповідно

до неї за умови, що поручитель в силу об’єктивних обставин, суб’єктивної

характеристики, особливостей своєї діяльності, а також залежно від специфіки

самого зобов'язання боржника спроможний виконати зобов'язання останнього

перед кредитором (сплатити гроші, виконати роботи, надати послуги, вчинити

інші дії тощо), на нього може бути покладений обов’язок виконати основне

зобов'язання боржника, а також обов’язок нести відповідальність за невиконання

останнім зобов'язання, забезпеченого порукою, у формі відшкодування збитків

та (або) сплати неустойки [168, с. 40].

Враховуючи наведене, до суми боргу, яка підлягає оплаті за облігаціями

поручителем, слід відносити суму основного боргу (номінальна вартість

облігацій), дохід за облігацією (відсотки за цільовими облігаціями або різниця

між вартістю придбання і номінальною вартістю для дисконтних облігацій) і

суму спричиненої шкоди та збитків (для всіх видів облігацій). Цілком

справедливо, що відповідні суми є предметом стягнення особою, яка здійснила

забезпечення з емітента. Однак склад цих сум стосується лише такого засобу

забезпечення як порука, адже гарантія і страхування чітко обмежуються

143

покриттям основної суми боргу і суми відсотків за облігаціями. Суми

спричиненої шкоди можуть забезпечуватися страхуванням лише якщо це

передбачено відповідним договором.

Що стосується припинення забезпечувальних зобов’язань, то як було нами

встановлено, особливість акцесорного зобов'язання полягає у тому, що до

моменту відмови боржника за основним зобов’язанням виконати його перед

кредитором, воно знаходитися у пасивному "замороженому" стані і

активізується лише з наведеною обставиною або у разі, якщо в строк виконання

основного зобов'язання воно не може бути виконане боржником у зв’язку з

відсутністю у нього відповідного предмета або іншого майна. Крім того, такого

роду зобов'язання є пасивним і до його активізації не опосередковує юридичний

зв’язок між особою, яка здійснює забезпечення, та кредитором за основним

зобов’язанням (власником облігації), у зв’язку з чим, відповідно до положень

законодавства, воно може бути припинено із загальних засад.

Крім того окреслене вище дає змогу стверджувати, що забезпечення

облігації може бути припинено протягом строку існування боргового

зобов'язання, посвідченого нею, між власником облігації та емітентом, у зв’язку

з чим, в процесі цивільного обороту облігацій вони перетворюються із

забезпечених на звичайні (незабезпечені). Що стосується завершення строку

обігу облігацій, то у випадку його продовження емітентом за згодою всіх

власників облігацій або у разі якщо таке рішення приймається емітентом, який

викупив всі облігації відповідного випуску (серії), то питання продовження

строку їх забезпечення має вирішуватися з особою, яка здійснює таке

забезпечення, у відповідному порядку. Якщо така особа відмовить від

продовження акцесорного зобов'язання, то в такому разі забезпечення облігацій

припиняється і вони перетворюються у звичайні. В аспекті наведеного, з

процедурної точки зору власники облігації повинні бути повідомлені емітентом

щодо зміни статусу облігацій (з забезпечених на звичайні) до моменту розгляду

питання щодо надання згоди на продовження строку їх обігу. В іншому випадку

відповідні дії емітента є недобросовісними і повинні супроводжуватися

144

накладанням на нього додаткових майнових санкцій або ж, в якості

альтернативи, адміністративно-правових заходів впливу, що вчиняються

компетентним органами. При цьому відповідні дії з продовження строку обігу

облігацій або припинення їх забезпечення мають супроводжувати внесенням

змін до електронних документів депозитарного обліку, зокрема сертифікату

облігацій.

Як показує аналіз положень ЦК України використання засобів забезпечення

облігацій спричиняє дещо різні наслідки для емітента та особи, яка здійснила

забезпечення. Наприклад, частиною другою статті 556 ЦК України визначено,

що до поручителя, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, переходять

усі права кредитора у цьому зобов’язанні, в тому числі й ті, що забезпечували

його виконання [179, ст. 556]. У зв’язку з цим цілком логічно, що поручитель

стає на місце власника облігацій в позиковому зобов’язанні внаслідок суброгації

йому відповідних прав [152, с. 93], однак на питання чи стає він таким

власником слід надати негативну відповідь. По-перше, при здійсненні

забезпечення на користь власника облігації остання вважається погашеною, а

тому підлягає вилученню з цивільного обороту, що здійснюється емітентом,

адже на момент виконання його обов'язку поручителем відповідні облігації

мають знаходитися на його рахунку. По-друге, як ми визначили, з початком

строку погашення цивільний обіг облігацій припиняється. В такому разі, на

нашу думку, можливими є два варіанти: перший – інтерцесійний договір, який

забезпечує перехід прав на облігації до поручителя, а другий – трансформація

змішаного правовідношення між власником облігації і емітентом на

зобов’язальне боргове між емітентом та поручителем. Характерним для другого

способу є те, що виконання поручителем обов'язку емітента спричиняє наслідок

у формі погашення облігації і її вилучення з цивільного обороту чим фактично

здійснюється новація субсидіарного правовідношення у боргове. На наше

переконання окреслений спосіб є більш ефективним і привабливішим для

поручителя, про що свідчить практика правозастосування, а тому і більш

145

поширеним. Хоча поручитель в праві самостійно обрати форми трансформації

відповідного зобов'язання.

Що стосується гарантії, то як ми зазначили, вона не відноситься до

акцесорних зобов’язань, а тому виконання гарантом зобов'язання боржника не

спричиняє наслідок у формі переходу до гаранта прав кредитора у відповідних

зобов’язаннях. Однак при здійсненні виконання гарант набуває право на

зворотну вимогу до боржника (стаття 569 ЦК України) у зв’язку з чим можна

стверджувати, що виконання ним відповідного обов'язку спричиняє наслідок у

вигляді погашення облігації і створює передумови для виникнення нових

боргових відносин між емітентом та гарантом. Як зазначила О. В. Жила регресне

зобов'язання (регресна вимога) є самостійним цивільно-правовим зобов’язанням,

яке відрізняється від інших зобов’язань, зокрема особливим суб’єктним складом

[48, с. 289].

Страхування хоча і є одним з найбільш затратних засобів забезпечення

виконання зобов'язання для емітента, на якого покладається додатковий

обов’язок здійснення страхових платежів на користь страховика, однак у

випадку реальної відсутності засобів до виконання зобов’язань за облігаціями

вони погашаються страховиком і, як правило, таке погашення припиняє

відносини між власником облігації та емітентом і не породжує нових

правовідносин між емітентом та страховиком.

Аналогічний механізм спрацьовує і у випадку з іпотечними облігаціями.

Однак їх специфікою є те, що у разі реалізації забезпечення власник облігації

отримує його за рахунок іпотечного покриття тобто погашення обов'язку

емітента відбувається в порядку отримання власником облігацій прав за іншим

зобов’язанням (іпотечними) або у грошовому еквіваленті, якщо забезпечення

проводиться шляхом продажу іпотечного покриття і спрямування виручених

коштів на погашення іпотечних облігацій.

В цілому слід констатувати, що положення законодавства у сфері

цивільного обороту облігацій запровадили досить ефективну систему

забезпечення виконання зобов’язань, посвідчених такими цінними паперами. І

146

хоча така система не позбавлена вад, до яких, зокрема, можна віднести ризик

припинення забезпечення в процесі обороту облігацій, тим не менше, відповідні

ситуації слід розглядати як виключення з правил або результати недобросовісної

поведінки учасників правовідносин, що можна об'єднати поняттям "дефекти"

цивільного обороту облігацій.

3.2. Обставини, що обумовлюють дефектність цивільного обороту

облігацій

Закріплюючи в нормативних приписах правові моделі поведінки,

законодавець тим самим завершує формування механізму правого регулювання і

запроваджує інструменти юридичного впливу на учасників суспільних відносин,

надаючи їм чіткі сигнали вчиняти певні дії. Відповідно до загальноприйнятої в

юридичній літературі позиції, тим самим, нормотворець стимулює відповідних

суб’єктів до вчинення саме окреслених ним дій у зв’язку з чим відповідна їх

поведінка відбувається в межах дотримання нормативних положень. Наприклад,

цілком логічно, що емісія облігацій має бути добросовісною і відбуватися з

додержання вимог, визначених законодавством щодо розміру капіталу емітента,

суми випуску облігацій, достовірності відомостей тощо. Так само і вчинення

правочинів стосовно облігацій під час їх цивільного обігу передбачає

дотримання волевиявлення учасниками правовідносин й вчинення ними

відповідних правочинів у відповідності до визначених вимог, а традиційним

способом виходу облігацій з цивільного обороту є їх погашення у зв’язку з

виконанням емітентом посвідчених облігацією зобов’язань. Як справедливо

зазначає Г. Отнюкова, з виконанням зобов'язання досягається його мета –

задоволення прав та інтересів кредиторів [100, с. 16]. По суті, добросовісні

учасники правовідношення і вступають у договірні чи інші зобов’язальні

відносини для того, щоб вичерпати їх зміст шляхом реалізації прав та виконання

обов’язків й тим самим задовольнити свої законні інтереси.

147

Разом із тим, недосконалість відповідних положень законодавства,

конкуренція правових конструкцій, недобросовісність учасників цивільних

правовідносин або виникнення різного роду юридичних конфліктів та ряд інших

факторів можуть вносити свої корективи в цивільний оборот об’єктів

правовідносин, зокрема облігацій, у зв’язку з чим відповідні юридичні

механізми виникнення, зміни, переходу та припинення прав корегуються в ході

їх розвитку. Таким чином, під впливом конкретних обставин відповідні

механізми відхиляються від свого традиційного алгоритму дій й йдуть за

альтернативними шляхами розвитку. Наприклад, недотримання емітентом вимог

положень законодавства щодо емісії облігацій створює ризики для їх власників

щодо законності володіння, безпідставний переказ облігацій з рахунках у цінних

паперах однієї особи на рахунок у цінних паперах іншої завдає шкоду

відповідному учаснику правовідносин і ставить під сумнів правомірність

подальших правочинів з такими облігаціями. Так само і відмова емітента

здійснювати погашення пред’явлених облігацій є порушенням прав власника

облігацій і таким чином відходом від традиційної конструкції відповідних

правовідносин. На нашу думку, обставини, які обумовлюють відповідні зміни й

тим самим створюють передумови для виникнення юридичних конфліктів

можна назвати дефектами відповідних механізмів або дефектами цивільного

обороту облігацій.

Таким чином, з термінологічної точки зору дефектами цивільного обороту

облігацій є обставини дійсності, що мають місце в процесі виникнення, зміни,

переходу або припинення прав на облігацію та за нею, або в процесі

виникнення, зміни та припинення забезпечувальних зобов’язань стосовно

облігацій, що породжують правові ризики виникнення юридичних конфліктів

між учасниками відповідних правовідносин або підвищують юридичну

вразливість (обумовленість) відповідних дій суб’єктів правовідносин.

Цілком традиційно, що комплексність розгляду відповідних дефектів може

бути забезпечена системним їх аналізом з позицій етапів цивільного обороту

облігацій, які ми досліджували в попередньому розділі дослідження.

148

Враховуючи наведене, за стадією виникнення відповідних дефектів правової

матерії їх можна поділити на ті, що відбуваються на стадії введення облігацій в

цивільний оборот; ті, що відбуваються на стадії цивільного обігу облігації

(її переходу у власність на вторинному фондовому ринку) та ті, що відбуваються

на стадії виходу облігації з цивільного обороту.

Варто зазначити, що будь-який юридичний дефект пов'язується з ризиками

порушення законних інтересів відповідних учасників правовідносин і з

виникненням юридичного конфлікту, однак реальний розвиток відповідних

правовідносин залежить від того чи виявлено відповідний дефект його

учасниками і на якій стадії це відбулося.

Специфікою цивільного обороту облігацій як об’єктів цивільних

правовідносин є існування специфічних ознак, зокрема таких як легітимація,

презентація, тощо, які в цілому формуються презумпції цивільного обороту

зазначених цінних паперів. Враховуючи наведене, при аналізі дефектів

відповідних юридичних механізмів необхідно прийняти до уваги відповідні

презюмовані конструкції.

Всі ризики першої стадії цивільного обороту облігації перебувають в межах

процедури емісії і пов'язуються з наданням облігаціям цивільної

оборотоздатності. При цьому як ми зазначили, сама процедура емісії є

поєднанням приватноправових та адміністративних елементів. При цьому

визначальною рисою останніх є те, що вони, по суті, мають контрольні

властивості і спрямовані на верифікацію юридичних фактів, що їм передують.

Наприклад, реєстрація випуску облігацій, проспекту їх емісії і присвоєння їм

міжнародного ідентифікаційного номера є верифікуючою процедурою щодо

прийняття рішення емітентом і визначення його волі стосовно випуску облігацій

конкретного виду й конкретної вартості. Так само і реєстрація Національною

комісією з цінних паперів та фондового ринку звіту про результати розміщення

облігацій як завершальна стадія емісії облігацій є веріфікуючою по відношенню

до фактів укладення емітентом договорів з першими власниками та іншими

суб’єктами (депозитарною установою, андеррайтером). Враховуючи зазначене,

149

основні дефекти емісії можуть виникати саме в процедурах, що мають

приватноправовий характер, і навіть якщо верифікація проводиться за

заявницьким (повідомним) характером, неврахування відповідних дефектів на

адміністративних стадіях емісії певним чином виходить за межі кола питань, що

становлять предмет нашого дослідження.

Таким чином, на стадії емісії найбільш поширеними є ризики прийняття

дефектного рішення про розміщення відповідним суб’єктом та дефекти

правочинів, що укладаються емітентом з першими власниками. З цього приводу

варто зазначити, що найбільші ризики дефектів механізмів виникнення переходу

та припинення характерні для сфери цивільного обороту облігацій юридичних

осіб (облігацій підприємств), адже, як правило, емітенти облігацій державних

або місцевих позик, так само як і емітенти облігацій Фонду гарантування вкладів

фізичних осіб, є суб’єктами публічної адміністрації у зв’язку з чим умисне

порушення процедури емісії може розглядатися як кримінально каране діяння,

яке спричинило шкоду державі. Враховуючи зазначене, інтереси відповідних

емітентів забезпечуються більш потужним примусовим апаратом. Що ж

стосується облігацій підприємств, то в цій частині дефекти відповідних

механізмів є більш поширеними. Основною їх проблемою є зловживанням

керівництвом юридичної особи своїм становищем та невиконання вимог

установчих документів, а також відсутність у відповідних органів управління

юридичною особою відповідних повноважень в силу розриву зв’язку з правами

засновників. В якості прикладу можна навести наступну ситуацію. Як відомо,

членами наглядової ради акціонерного товариства можуть бути юридичні особи.

Представництво відповідних осіб у наглядовій разі здійснюють фізичні особи за

довіреністю або дорученням відповідної юридичної особи, яка входить до

складу наглядової ради. З точки зору практики правозастосування можуть мати

місце випадки, коли юридична особа делегувала на засідання наглядової ради

певну фізичну особу, однак потім у зв’язку зі зміною керівництва юридичної

особи відкликала такого суб'єкта. В такому разі особа, яка прийшла на засідання

наглядової ради, є неправомочним представником члена наглядової ради і за

150

умови, що вона знала про відкликання своєї довіреності наслідки її участі в

засіданні наглядової ради не повинні розповсюджуватися на відповідного члена

наглядової ради. Те саме стосується і випадків, коли в силу якихось причин

делегування повноважень відповідній особі було здійснено без наявності

кворуму або, якщо наглядова рада без кворуму прийняла рішення про емісію

облігацій, що в контексті статті 70 Закону України "Про акціонерні товариства"

є значним правочином. Спільним для всіх окреслених випадків є те, що на стадії

прийняття відповідного рішення про емісію фактично не існує передумов для

його правомірного прийняття (немає кворуму, відсутні повноваження

представників, тощо). Крім того, як показує практика правозастосування, з

протоколів засідання наглядових рад та установчих документів не зажди можна

встановити чи є відповідне рішення правомочним. Положення нормативно-

правових актів не вимагають відображення в установчих документах юридичної

особи складу наглядової ради, а тому за наявності з цього приводу

корпоративного спору, емітент може подати до Національної комісії з цінних

паперів та фондового ринку документи, що не міститимуть достовірної

інформації про членів наглядової ради та прийняте ними рішення. Враховуючи

зазначене. перевірити це неможливо.

В окресленому аспекті необхідно розмежовувати всі дефекти на стадії емісії

облігації на "добросовісні" – ті, що вчиняються не умисно відповідними

суб’єктами, а також "недобросовісні" – ті, що вчиняються умисно для введення

Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку в оману і таким чином

спрямовані на здійснення "недобросовісної емісії облігацій". Положення статті

36 Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок" визначають

недобросовісну емісію цінних паперів як дії, що порушують процедуру емісії,

встановлену цим Законом, і є підставою для прийняття рішення про відмову в

реєстрації проспекту емісії та випуску цінних паперів, зупинення розміщення

цінних паперів. До відповідних дій відносить подання емітентом документів,

відомості в яких не відповідає дійсності, порушення порядку прийняття рішення

про розміщення, внесення недостовірних відомостей до проспекту емісії та

151

систематичне або грубе порушення прав інвесторів [144, ст. 36]. Однак, як ми

зазначили, фільтр у вигляді контрольних функцій відповідних органів не завжди

спрацьовує ефективно, зокрема, у зв’язку з недосконалістю положень

законодавства, а тому наслідки недобросовісності розміщення облігацій

виходять далеко за межі самої емісії.

Зокрема, після реєстрації звіту про результати розміщення облігацій вони

стають повністю оборотоздатними і вільно перебувають в цивільному обороті. В

такому ключі слід прийняти до уваги, як ми зазначили, презумпції, що мають

місце у відповідній сфері. Окреслені нами випадки пов’язані з щонайменше

трьома презумпціями. Першою є презумпція законності рішення відповідного

органу управління юридичної особи, яка говорить про те, що будь-яке рішення

органів управління юридичної особи є законним якщо його незаконність не буде

встановлена у визначеному законодавством порядку, зокрема, рішенням суду.

Другою презумпцією є добросовісність випуску (емісії) облігації, що

запроваджується таким принципом цивільного обороту облігацій як

абстрактність. Третьою презумпцією є законність переходу прав на облігацію та

за нею від перших власників до інших учасників цивільного обороту.

Вона запроваджується таким принципом цивільного обороту облігацій як

автономність. В аспекті наведених презумпцій повне "згортання" емісії облігації

має відбуватися з дотриманням всіх правил реституції і супроводжуватися

визнанням недійсними всіх обставин окресленого юридичного ланцюга. Тобто,

для того, щоб згорнути відповідний ланцюг юридичних фактів і повернути все

до стану, який існував до моменту випуску облігацій, заінтересованій особі

необхідно визнати відповідне рішення емітента про розміщення облігацій

недійсним, а потім визнати недійними реєстрацію випуску облігацій, договори,

укладені емітентом з першими власниками, та всі інші договори, що

опосередковували перехід прав до актуальних власників облігацій. Теоретично

така процедура є можливою, однак з технічної точки слід зазначити, що будь-яке

вилучення облігацій з цивільного обороту супроводжується скасуванням

реєстрації їх випуску.

152

Зокрема, приписами Положення про порядок здійснення емісії облігацій

підприємств, облігацій міжнародних фінансових організацій та їх обігу (розділ

IV), Положення про порядок здійснення емісії облігацій внутрішніх місцевих

позик та їх обігу (розділ V) та Положення про порядок реєстрації випуску

звичайних іпотечних облігацій, проспекту емісії, звіту про результати

розміщення іпотечних облігацій, погашення та скасування реєстрації випуску

іпотечних облігацій (розділ ІІІ) передбачено, що на стадії цивільного обороту

облігацій скасування реєстрації їх випуску здійснюється у зв’язку з повним

погашенням облігацій, їх викупом емітентом та прийняття рішення про

анулювання реєстрації, а також у випадку конвертації облігацій (для облігації

юридичних осіб) [122; 123; 124]. Інших випадків скасування реєстрації облігацій

наведеними Положеннями не передбачено. Враховуючи зазначене та з метою

спрощення процедури реституції за відповідними облігаціями вважаємо, за

можливе запровадити на рівні відповідних приписів Положень в якості однієї з

підстав скасування реєструвальним органом реєстрації випуску облігації та

анулювання свідоцтва про реєстрацію випуску облігацій – визнання рішення

емітента про розміщення облігацій та всіх договорів з власниками облігацій

недійсними. Логічно, що результатом виконання відповідних рішень має бути

повернення власникам облігацій коштів, сплачених за них.

Водночас, варто погодитися, що зазначена процедура є досить громіздкою,

а враховуючи строки розгляду справ судами та можливі обсяги випуску

облігацій (кількості облігацій) використання відповідних інструментів може

затягтися надовго, у зв’язку з чим в окресленому випадку більш ефективним є

здійснення змін в органах управління емітента з метою викупу облігацій та

анулювання реєстрації їх випуску з покладенням на винних осіб

відповідальності за спричинену шкоду в розмірі різниці між сумою залучених за

облігаціями коштів та сумою, витраченою на придбання облігацій для

анулювання свідоцтва про їх реєстрацію.

153

До окреслених випадків дефектності можна віднести і відсутність

повноважень у відповідного органу юридичної особи щодо затвердження

результатів публічного розміщення облігацій.

Другим основним дефектом на стадії емісії цінних паперів є недодержання

вимог щодо правочинів, які вчиняються емітентом з депозитарієм та першим

власником. В частині депозитарію відповідні дефекти можуть блокувати

операції з цінними паперами емітента, а тому відповідна ситуація вирішується

конвалідацією правочину сторонами або судом. Що ж стосується договорів з

першими власниками, то фактично їх дефекти можуть бути схожими з тими, що

укладаються такими власниками з іншими учасниками цивільного обороту

облігацій на вторинному ринку.

В такому разі при укладенні емітентами договорів з першими власниками, а

також договорів перших власників з іншими учасниками цивільного обороту

слід приймати до уваги, що на відповідні правочини поширюються вимоги

статті 203 ЦК України, відповідно до якої зміст правочину повинен відповідати

положенням законодавства та моральним засадам суспільства, відповідні

суб’єкти повинні мати необхідний обсяг дієздатності, саме волевиявлення

повинне бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Крім того, правочин

повинен вчинятися у встановленій для нього формі та бути спрямованим на

настання реальних наслідків [179, ст. 203]. Наслідки порушення зазначених умов

для цивільного обороту об’єктів правовідносин досить широко розглянуті в

юридичній літературі. Варто лише зупинитися на специфіці їх впливу на

цивільний оборот облігацій.

Якщо виходити із теоретичних засад та відповідних положень ЦК України

(статті 206, 208), то можна зробити висновок, що у письмовій формі вчиняються

договори купівлі-продажу облігацій між емітентами та першими власниками, а

також між такими власниками й іншими учасниками цивільного обороту, якщо

їх сума перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного

мінімуму доходів громадян, або якщо правочини не виконуються в момент

вчинення. Однак, звичайно, що для більшої надійності відповідні правочини

154

вчиняються письмово. Крім того, як ми зазначали, статтею 17 Закону України

"Про цінні папери та фондовий ринок" визначено коло правочинів, які можуть

вчинятися без участі (посередництва) професійного учасника фондового ринку.

Недотримання цієї вимоги спричиняє нікчемність правочину. В цілому

недотримання відповідних вимог законодавства до форми та змісту правочину, а

також до волевиявлення відповідних суб’єктів є дефектами, які спричиняють

наслідки у вигляді неукладення, недійсності або нікчемності договору.

Дефекти форми правочину ми вже проаналізували і визначили їх насліди,

що стосується змісту та волевиявлення, то як справедливо зазначив К. В.

Скіданов: "воля та волевиявлення є такими базовими поняттями, які мають

основоположне значення для правочинів та обумовлюють всі інші ознаки"

[154, с. 280]. Фіксація змісту правочину на документі ще не означає наявність

внутрішньої волі суб'єкта цивільних правовідносин досягнути бажаного

юридичного результату [86, с. 36]. Враховуючи зазначене, правочини вчинені

учасниками цивільного обороту поза межами їх цивільної дієздатності, без

дозволу органів опіки та піклування, вчинені недієздатними особами або під

впливом насильства, обману чи помилки можуть бути в подальшому визнані

недійсними в судовому порядку або є нікчемними з моменту їх вчинення в

залежності від конкретного випадку. При цьому, оскільки нікчемний правочин

за своєю правовою природою є недійсним вже на підставі імперативних вимог

закону, то його недійсність повинна сприйматися в будь-якому судовому

процесі незалежно від вимог сторін за рішенням суду [108, с. 160].

Що стосується неукладених правочинів з приводу облігацій, то ним є

правочини, що не містить всіх істотних умов. Разом із тим, його сторони можуть

доводити існування такого правочину, зокрема фактом вчинення дій, що

свідчать про початок його виконання [107, с. 180].

Результатами встановлення недійсності або нікчемності правочинів з

приводу облігації є реституція, а у випадку, якщо недійсним визнається договір

між емітентом та першим власником облігації, і таке визнання здійснюється

після реєстрації звіту про розміщення облігацій, то її наслідком, крім того, має

155

бути анулювання відповідних облігацій з внесенням змін до відомостей

сертифікату.

Ще одним досить принциповим питанням цивільного обороту облігацій є

питання їх придбання від неуправненої особи, тобто незаконного власника.

Це питання є проблемним і актуальним і відносно інших об’єктів правовідносин.

Його суть зводиться до того, чи стає відповідна особа власником або ж такий

правочин є нікчемним з самого початку. Звичайно, що в аспекті ведення

депозитарного обліку цінних паперів, зокрема облігацій, цей ризик істотно

зменшився, однак вірогідність його виникнення збереглася. Зокрема, це може

стосуватися необачності учасників відповідних відносин, у разі використання в

правочинах з облігаціями відкладальних конструкцій. Наприклад, якщо

договором передбачатиметься виникнення прав на облігації з моменту настання

певної події, наприклад повної оплати предмету, а переказ облігацій буде

здійснено на підставі відповідного розпорядження до настання зазначеної

обставини. Найбільший ризик виникає тоді, коли такий набувач в подальшому

буде віджувати облігації. В цій частині діє суперечність двох правил. Перше –

виведене ще римськими юристами, які казали: "nemo plus iures transferre potest

quam ipse habet", що означає, що ніхто не може передати більше прав ніж має

сам [27, с. 352; 165, с. 65]. Другим є презумпція законності переходу прав на

облігації, яка означає, що перехід прав є законним якщо його незаконність не

визнана судом.

Не вдаючись до глибокої наукової дискусії з цього приводу лише

зазначимо, що нікчемність такого договору може розглядатися традиційною для

звичайних об’єктів нерухомого майна, однак стосовно цивільного обороту

облігацій – ні. Причина полягає у розмежуванні цінного папера, зокрема

облігації, на іменну та на пред’явника. Незважаючи на те, що такий розподіл в

умовах сучасної системи депозитарного обліку майже перетворився в умовний,

тим не менше, використання першої правової моделі суперечить природі

цінного папера на пред’явника. Його перехід за наявності документарної форми

посвідчується лише фактом вручення у зв’язку з цим відповідний суб’єкт просто

156

не може мати потенційної можливості дізнатися чи є його відчужувач законним

власником. Враховуючи те, що розмежування специфіки переходу прав на

документарні та бездокументарні облігації не можна розглядати в якості

підстави зміни презумпції правомірності обороту таких цінних паперів,

вважаємо, що у сфері такого обороту має застосовуватися саме окреслена

презумпція, однак із застереженням про те, що виявлення набувачем або

учасником професійного ринку цінних паперів факту безпідставного здійснення

на рахунках набувача записів про облігації унеможливлює набуття відповідною

особою права власності на них. В такому сенсі варто було б передбачити в

положеннях вітчизняного законодавства наведену обставину як підставу

зупинення обігу облігацій з можливістю скасування переказу відповідних

облігацій з рахунку відчужувача на рахунок набувача в односторонньому

порядку.

Дефекти механізмів припинення цивільної оборотоздатності облігацій

мають місце при їх погашенні або відмові в її здійсненні. Як ми і зазначили в

підрозділі 2.3. нашого дослідження припинення цивільного обігу облігації

відбувається внаслідок її погашення або анулювання умовами для чого

традиційно є виконання емітентом або іншою особою зобов'язання,

посвідченого облігацією, або викупу облігацій їх емітентом. Незважаючи на це,

сам процес погашення може відхиляться від запланованого проспектом емісії

плану, а тому бути недосконалим і певною мірою дефектним.

Виконання зобов'язання є ідеальною підставою його припинення.

Це стосується і боргового зобов'язання між власником облігації та її емітентом,

посвідченого такою облігацією, однак реальний фінансовий стан емітента на

момент пред’явлення вимоги власником облігації створює загори, що відповідне

виконання може не відбутися. Ризики невиконання зобов’язань за облігаціями є

цілком закономірними з тих міркувань, що, по-перше, не всі облігації є

забезпеченими, а, по-друге, відповідно до положень законодавства, випуск,

наприклад, підприємством облігацій є можливий на суму, що у три рази

перебільшує вартість капіталу відповідного підприємства, а тому цілком

157

логічно, що в такому разі за несприятливих фінансових умов, дві третини

вартості всіх облігацій не зможуть бути погашеними навіть власним капіталом

емітента.

Як зазначає В. Телятников, серед всіх ризиків цивільного обороту облігацій

можна виділити найбільш значимі при випуску облігацій, і які пов’язані зі

своєчасністю та повнотою виконання своїх зобов’язань емітентом, що є

першочерговим при визначені ціни запозичення та кредитного ризику

інвестором. Як зазначає вчений такі ризики тісно пов’язані між собою, оскільки

вони оцінюють вірогідність фінансових втрат (як емітента, так і інвестора)

внаслідок невиконання або виконання не в повній мірі своїх зобов’язань

емітентом перед інвестором, що може призвести до дефолту [162, с. 64].

З позиції механізму правого регулювання слід зазначити, що прояв цього ризику

стає реальним лише на стадії виконання зобов'язання за облігаціями, адже як ми

зазначали, навіть найкращий фінансовий план може виявитися на практиці

провальним, а тому дізнатися про реальні можливості або неможливості

виконання зобов’язань емітентом можна лише після настання строку погашення

та звернення до емітента за виконанням. В попередніх підрозділах ми

проаналізували процес належного виконання емітентом своїх зобов’язань і

погашення у зв’язку з цим облігацій, а також дослідили порядок виконання

зобов'язання особою, яка надає забезпечення. В такому ключі дефектним

механізм припинення цивільного обороту облігацій стає у разі неможливості

виконання емітентом своїх зобов’язань.

В аналізованій правовій позиції В. Телятникова ми затронули поняття

"дефолт", яке по суті позначає неможливість виконання емітентом своїх

зобов’язань за облігаціями. Зокрема, пунктом 2 Положення про порядок

здійснення емісії облігацій підприємств, облігацій міжнародних фінансових

організацій та їх обігу, визначено, що дефолтом є неспроможність емітента

облігацій виплатити власникам облігацій у строк, встановлений проспектом

емісії, відсотковий дохід за облігаціями та/або погасити частину чи повну

вартість облігацій [123, п. 2]. В розумінні положень законодавства, що

158

регулюють порядок припинення зобов’язань, дефолт можна віднести до

суб’єктивної неможливості їх виконання, тобто неспроможності здійснити його

[101, с. 351]. Дефолт емітента може бути підставою для власників облігації

ініціювати процедуру банкрутства щодо нього.

З приводу погашення облігацій варто зазначити, що положення

законодавства в цій сфері є досить імперативними, однак, на нашу думку, не

повністю чіткими. Зокрема, частиною п’ятою статті 7 Закону України "Про цінні

папери та фондовий ринок" передбачено, що погашення відсоткових та

дисконтних облігацій здійснюється виключно грошима. Погашення цільових

облігацій здійснюється шляхом передачі товарів та/або надання послуг, а також

сплати коштів власнику таких облігацій у випадках та порядку, передбачених

проспектом емісії облігацій (для державних облігацій України – умовами їх

розміщення) [144, ст. 7]. Якщо сприймати це положення в імперативному його

вигляді, то можна зробити висновок, що вилучення облігацій з цивільного

обороту є можливим лише у разі здійснення емітентом виконання за ними,

викупу всіх облігацій або у разі припинення емітента. До тих пір між емітентом

та власником облігації існуватимуть відповідні відносини. На наше переконання

така позиція суперечить природі підстав припинення зобов’язань і природі права

власності. В якості обґрунтування можна навести приклад. Зокрема, на нашу

думку, припинення прав на облігацію, а тому і за облігацією, навіть якщо строк

виконання за нею настав, може здійснюватися в порядку добровільної відмови

власником від неї. Як зазначає з цього приводу А. Іванов, відповідні дії

врегульовані статтею 347 ЦК України, а для здійснення відмови, власнику

необхідно оголосити про своє рішення в усній або письмовій формі, наприклад,

шляхом розміщення оголошення в газетах, журналах, інших засобах масової

інформації або подати заяву у відповідні органи [54, с. 71]. В такому ключі

формою відмови від облігацій може бути розпорядження її власника, надане

депозитарній установі для переказу облігацій на рахунок емітента з подальшою

заявою про відмову від таких облігацій. Звісно, що в такому разі на власника

облігацій поширюється право відмовитися від своєї відмови, якщо облігації є

159

непогашеними або не перейшли у власність інших осіб, відмінних від емітента, а

тому відповідна відмова до моменту погашення облігації або передачі прав на

неї третім особам є умовною і може передбачати повернення до початкового

етапу, тобто повернення її у власність особи, яка від неї відмовилася.

З такої позиції слід зазначити і те, що правомочність розпорядження є

невід’ємною і від права власника на облігацію і за нею, а тому припинення

зобов'язання, посвідченого облігацією, може здійснюватися крім відмови від неї

власником, ще й за загальними підставами припинення зобов'язань, наприклад

шляхом прощення боргу, переданням відступного, зарахуванням зустрічних

однорідних вимог тощо [12, с. 97]. Крім того, емітент і власник облігації можуть

здійснити новацію боргу, посвідченого облігацією, у позикове зобов'язання,

уклавши відповідний договір [164, с. 623].

Також положення законодавства у сфері цивільного обороту передбачають

в якості підстави припинення цивільного обороту облігацій передачу емітентом

– акціонерним товариством відступного у вигляді акцій такого товариства в

порядку конвертації облігацій. Подібний характер присутній і в припиненні прав

на облігацію у зв’язку з набуттям їх власником облігацій іншого випуску. Таким

чином, положеннями законодавства передбачено можливості припинення

зобов'язання, посвідченого облігацією, загальними способами припинення

цивільних зобов’язань, визначених положеннями глави 50 ЦК України. Однак, в

цілому, відповідні дії з юридичної точки зору не є погашенням облігацій, адже

погашення емісійних цінних паперів в розумінні пункту 13 статті 1 Закону

України "Про цінні папери та фондовий ринок" є належним виконанням, тобто

сплатою коштів за відсотковими або дисконтними облігаціями або передачею

товарів чи надання послуг за цільовими. Враховуючи те, що при альтернативних

способах припинення боргового зобов'язання, посвідченого облігацією, не

відбувається виконання, їх результатом є не погашення таких облігацій, а

набуття права власності на них емітентом. У зв’язку з чим, при оформленні

припинення прав на облігацію їх власника, внаслідок припинення посвідченого

нею зобов'язання, сторони мають зафіксувати у відповідному правочині

160

наслідок у формі переходу прав на облігацію до емітента. Лише такий шлях

дозволить емітенту в подальшому анулювати облігації або скасувати реєстрацію

їх випуску (в залежності від часу переходу до нього прав на облігацію).

Це питання вносить особливі вимоги в процедуру припинення зобов'язання,

посвідченого облігацією, адже в юридичній літературі не існує єдиної позиції

щодо порядку оформлення такого припинення. Хоча більшість вчених

вважають, що такі способи припинення зобов'язання як прощення боргу та

зарахування зустрічних однорідних вимог хоча і є односторонніми за своєю

природою, однак мають оформлюватися договором [87, с. 26; 102, с. 103].

В такому сенсі для мінімізації ризиків порушення прав власників облігацій

оформлення припинення зобов'язання, посвідченого облігацією, має

оформлюватися договором.

Цікавим питання з точки зору погашення облігацій є строк погашення, який

визначається проспектом емісії, а також наслідки його порушення власником

облігації. Концептуально строк погашення облігація є періодом у часі протягом

якого власники облігацій можуть пред’явити їх емітенту для здійснення

останнім виконання за ними. Приписами Положення про порядок здійснення

емісії облігацій підприємств, облігацій міжнародних фінансових організацій та

їх обігу (розділ IV), Положення про порядок здійснення емісії облігацій

внутрішніх місцевих позик та їх обігу (розділ V) та Положення про порядок

реєстрації випуску звичайних іпотечних облігацій, проспекту емісії, звіту про

результати розміщення іпотечних облігацій, погашення та скасування реєстрації

випуску іпотечних облігацій (розділ ІІІ) не встановлено мінімального строку

погашення облігацій, у зв’язку з чим можна припустити, що ним може бути і

одна доба. Разом із тим, наведеними Положеннями визначено, що такий строк не

повинен перевищувати один рік з дати початку погашення [122; 123; 124].

Фактично строк погашення облігацій є періодом часу протягом якого має

здійснитися виконання зобов'язання посвідченого нею [26, с. 10]. Водночас,

специфіка правовідносин з приводу облігацій ставить виконання відповідного

обов'язку емітента в залежність від дій власника облігацій, який має пред’явити

161

її до виконання. Враховуючи зазначене, не пред’явлення власником облігації її

до виконання протягом строку погашення є простроченням кредитора в

позиковому зобов’язанні в розумінні статті 613 ЦК України, що спричиняє

наслідки у формі відстрочення виконання зобов'язання на строк прострочення

кредитора. В цьому аспекті слід зазначити, що наслідки не пред’явлення

облігації до виконання відповідно до приписів зазначених вище Положень,

визначаються проспектом емісії, однак не положеннями нормативно-правових

актів, що на нашу думку є неправильним. Зокрема, керуючись принципом

добросовісності, емітенти, як правило, передбачають в проспекті емісії крім

строку погашення облігацій ще й строк, який умовно можна назвати

привілейованим, і який слідує за строком погашення. В разі пред’явлення в

межах цього строку облігації до виконання її власник може розраховувати на

погашення лише основної суми боргу без відсотків або різниці між реальною та

номінальною вартістю за відсотковими або дисконтними облігаціями,

відповідно, або номінальної вартості за цільовими облігаціями. Із завершенням

цього строку, як правило, пов'язується припинення зобов'язання, посвідченого

облігацією.

На наше переконання, автоматичне погашення облігації у зв’язку з її

непред’явленням до виконання протягом строку погашення як і зобов'язання,

посвідченого нею, мають припинятися з досягненням вартості такої облігації

рівня збитків, які спричиняються емітенту неможливістю вилучення

відповідного випуску облігацій з цивільного обороту і залучення нової позики.

Однак в силу того, що такий строк досить складно вирахувати більш

ефективним способом вирішення зазначеного питання, на наше переконання, є

встановлення відповідного строку на рівні положень законодавства, наприклад

тривалістю в один місяць із завершення строку погашення облігацій. При цьому

цей строк може мати привілейований характер, тобто бути пов’язаним з

припиненням певних прав власника облігації стосовно її погашення.

Варто зазначити, що строки, безумовно, є юридичними фактами подіями

[59, с. 32]. При цьому окреслені нами строки є присікальними (преклюзивними),

162

адже по суті встановлюють межі існування цивільних прав [22, с. 70; 173, с. 76].

Разом із тим, слід приймати до уваги, що крім зазначених, присікальними у

сфері цивільного обороту облігацій також є строки позовної давності, як період

часу протягом якого забезпечується юрисдикційний захист прав [193, с. 111],

зокрема прав за облігаціями.

Результат завершення строку позовної давності для відповідного

зобов'язання ставав предметом розгляду вчених. З цього приводу ми

підтримуємо позицію Н. Майданик, що завершення строку позовної давності

юридично паралізує, ослаблює зобов'язання, однак не перетворює борг на

моральний обов’язок, оскільки після спливу такої давності суб’єктивне цивільне

право зберігається і забезпечується вже не позовом, а встановленим в силу

закону немовби заявленим на майбутнє запереченням (насправді, лише

можливим запереченням) проти позову щодо повернення добровільно

виконаного за задавненим зобов’язанням, позбавленим позовного захисту під

скасувальну умову добровільного виконання, що відновлює (оживляє) зазначене

зобов'язання в повному обсязі [77, с. 27].

Враховуючи зазначене, на стадії виходу облігацій з цивільного обороту

існують три види присікальних (правоприпиняючих) строків – строки

погашення облігацій, привілейовані строки погашення основної суми боргу та

строки позовної давності. Перший строк є загальним і в його межах власник

облігації має подати її до виконання задля отримання повного задоволення.

Якщо в зазначений строк власник облігації не здійснив відповідних дій, то він

може пред’явити облігацію до виконання протягом привілейованого строку,

який слідує за строком погашення, однак вже з втратою певних своїх прав. Якщо

ж власник облігації не пред’явив її до погашення протягом зазначених строків,

то із завершенням привілейованого строку починається строк перебігу позовної

давності, який надає право власнику облігації звернутися до суду за захистом

свого права і стягнення з емітента вартості облігацій. У свою чергу завершення

строку позовної давності за умови, що власник облігації не пред’явив її до

163

виконання, робить позикове зобов'язання задавненим, а його захист можливим

лише при поновленні відповідного строку судом.

Узагальнюючи вищевикладене слід зазначити, що в цілому ситуація з

емітентами – юридичними особами недержавної форми власності, показує, що

саме приватний бізнес є найбільш привабливим майданчиком для

недобросовісних учасників правовідносин в аспекті вчинення відповідних

незаконних дій. При цьому в таких ситуаціях недобросовісність може

проявляться як зі сторони учасника (засновника) емітента, так і зі сторони

самого емітента, наприклад при здійснення ним емісії, так званих "технічних

акцій" [170, с. 755], або традиційний для обороту облігацій випадок – відмова

від сплати суми боргу за облігаціями за наявності можливості такої сплати.

З точки зору дефектів механізмів виникнення, переходу та припинення прав

на облігації вбачається, що чим раніше має місце дефект відповідного

механізму, тим масштабнішими є його насліди. Зокрема, дефект на стадії емісії

може спричинити наслідки для всіх подальших механізмів і створити ризики

визнання недійсними всього ланцюга правочинів, що відбувся протягом строку

обігу облігацій. При цьому дефект на рівні механізмів переходу прав на

вторинному ринку може спричинити лише повернення облігацій до

попереднього власника.

В цілому ж аналіз положень законодавства у сфері цивільного обороту

облігацій дає змогу стверджувати, що вони базуються на добросовісності

учасників такого обороту, зокрема емітентів облігацій, які повинні чітко

дотримуватися вимог до процедури емісії, а також здійснювати погашення

облігацій за наявності відповідних можливостей без вдавання до

недобросовісних елементів впливу на відповідні відносини.

3.3. Захист прав учасників правовідносин у сфері цивільного обороту

облігацій

Питання захисту суб’єктивних цивільних прав та законних інтересів

учасників цивільних правовідносин, зокрема з приводу облігацій, завжди посідає

164

особливе місце як в практиці правозастосування, так і в нормопроектувальній

діяльності, адже створення механізмів гарантування дотримання прав таких

суб’єктів стабілізує цивільний оборот і посилює стимулюючий вплив на його

учасників.

У свою чергу важливість захисних юридичних інструментів для сторін

позикового зобов'язання, яке посвідчується облігацією, обумовлюється

ризиками, перш за все для власників облігацій, зазнати матеріальних втрат у

зв’язку з непогашенням або несвоєчасним погашення облігацій їх емітентом.

Відповідний стан речей пояснюється односторонністю позикового зобов'язання

у зв’язку з несбалансованим розподілом майнових ризиків між відповідними

сторонами. В цілому, в актуальних умовах розвитку вітчизняної правової

системи положеннями законодавства сформовано досить розгалужений

юридичний інструментарій забезпечення прав та законних інтересів цивільних

правовідносин. Разом із тим, в аспекті цивільного обороту облігацій відповідні

інструменти мають особливості застосування, адже формування ринку цінних

паперів в Україні в його сучасному стані завершилося не так давно, у зв’язку з

чим, суб’єкти правозастосування, учасники правовідносин, а також вітчизняні

суди не встигли випрацювати чітку практику втілення певних положень

законодавства в конкретні практичні ситуації. Враховуючи зазначене, наразі

щодо деяких способів захисту прав на цінні папери відсутні лінійні моделі

застосування відповідного законодавства у зв’язку з чим в практиці трапляються

випадки вирішення ідентичних спорів різними шляхами. Крім того, виникають

певні принципові питання в юридичних дослідження, що обумовлюються,

зокрема можливістю існування цінних паперів в бездокументарній формі.

В цілому специфіка захисту прав власників облігацій та їх емітентів

формується ще й під впливом двоєдиності відповідних відносин, які поєднують

в собі речовий та зобов’язальний характер.

Аналізуючи способи захисту прав учасників правовідносин з приводу

облігацій, варто пам’ятати, що їх система наразі є традиційною і складається із

двох груп, що здійснюються в межах юрисдикційної та неюрисдикційної форми

165

[1, с. 278]. Класифікувати всі способи захисту цивільних прав можна за

критерієм суб'єкта, а також за критерієм сфери відносин застосування.

За першим всі юрисдикційні способи захисту поділяються на судові,

нотаріальні та адміністративні, а єдиними способом неюрисдикційного захисту є

самозахист цивільних прав. У свою чергу за критерієм сфери відносин

застосування відповідні способи поділяються на речово-правові та

зобов’язально-правові. В контексті двоєдиності відносин з приводу облігацій їх

власники можуть захищати свої права у абсолютних правовідносинах від інших

суб’єктів речово-правовими способами, а у відносних правовідносинах від

протиправних дій емітента – зобов’язально-правовими. Для системного та

комплексного наукового аналізу особливостей застосування способів захисту

цивільних прав та законних інтересів учасників правовідносин у сфері

цивільного обороту облігацій, пропонуємо розпочати розгляд з судових способів

з урахуванням розмежування їх на речово-правові та зобов’язально-правові.

Після чого проаналізувати інші юридичні інструменти захисту.

В цілому слід зазначити, що за роки незалежності України підтвердив свою

ефективність саме судовий захист як такий, що забезпечується організаційним та

юридичним інструментарієм, і здатен довести виконання судового рішення до

кінця. Хоча і до сьогоднішнього дня в Україні досить на високому рівні

залишається проблема ефективності судочинства і виконання рішень судів,

однак в історичній ретроспективі вона значно зменшалася порівняно з першими

етапами розвитку вітчизняної правової системи. Ефективність інших способів

покладається в основному на добросовісність учасників цивільного обороту, що

не завжди є виправданим, враховуючи існування юридичного конфлікту між

особами, одна з яких має змиритися з вирішення такого конфлікту не на її

користь.

Юридичною наукою і практикою правозастосування на даному етапі

розвитку науки цивільного права і положень законодавства чітко визначено, що

підставою звернення за захистом є порушення, невизнання або оспорювання

відповідних прав учасників цивільного обороту. Таке порушення

166

характеризується юридичним складом (corpus civile delicti), який визначає

елементи, необхідні для притягнення особи до цивільної відповідальності, а

саме: протиправність, наявність збитку чи шкоди, причинний зв'язок та вина

[51, с. 230; 191, с. 275, 277]. Явним елементом зазначеного складу, тобто таким,

що формує основні видимі передумови цивільної відповідальності є шкода та

збитки як порушення майнової сфери потерпілої особи [36, с. 102].

У свою чергу відповідальність застосується у суворій відповідності із

визначеним законом порядком [83, с. 27], що з одного боку означає можливість

використання лише того захисного інструментарію, який визначений

положеннями законодавства, а з іншого – необхідністю досягнення основної

мети цивільної відповідальності – відновлення порушеного, невизнаного або

оспорюваного права.

Підставою судового захисту прав та законних інтересів учасників

цивільного обороту облігацій є позов як вимога заінтересованої особи до суду

про здійснення правосуддя у цивільних справах на захист прав та інтересів,

порушених чи оспорюваних іншою особою [74, с. 286]. Традиційно, до речово-

правових способів захисту відносяться віндикаційний та негаторний позови, а

також позов про визнання права власності й інші позови. Разом із тим, як

показує практика, в певних випадках специфіка ситуації обумовлює

необхідність поєднання в межах одного позову декількох вимог однорідного або

навіть різнорідного характеру, що є більш ефективним і повною мірою

забезпечує відновлення відповідного права.

Ракурс нашого дослідження обумовлює необхідність розгляду захисту прав

учасників цивільного обороту облігацій в їх специфічних властивостях. У

зв’язку з цим, враховуючи проаналізовані нами в попередньому підрозділі

дефекти відповідних юридичних механізмів, спробуємо окреслити їх в

комплексному, однак досить компактному вигляді.

Віндикаційний позов є одним з найдавніших способів захисту відомим ще

давньоримському праву. Обґрунтовано у зв’язку зі своєю ефективністю він

увійшов і в правові системи сучасності. Традиційними умовами застосування

167

такого виду захисту є наявність певних умов, зокрема: 1) власник (або інший

суб’єкт, що має право на майно) позбавлений фактично панування над ним, у

зв’язку з тим, що воно вибуло з його володіння; 2) віндикувати можна лише

індивідуально визначене майно; 3) майно, якого позбавлена особа, збереглося в

натурі й перебуває у фактичному володіння іншої особи; 4) витребувати це

майно можна лише у випадку, якщо така особа володіє ним незаконно

[30, с. 204 – 205]. Забігаючи на перед, слід зазначити, що в юридичній літературі

можливість віндикації бездокументарних цінних паперів розглядається як

реальна [30; 53], однак з урахуванням певних особливостей. З практичної точки

зору та з урахуванням вимог практики правозастосування й системи

депозитарного обліку емісійних цінних паперів вибуття облігацій з володіння

власника може мати місце, наприклад, в ситуації, коли сторони правочинів

використовують відкладальні умови із застосуванням принципу "поставка

цінних паперів проти оплати", однак коли облігації зараховуються на рахунок

набувача до моменту повної оплати, що визначено як момент виникнення права

власності набувача за договором. Також подібні наслідки спричиняє ситуація

відчуження облігацій за недійсною (підробленою) довіреністю, коли зловмисник

вчиняє правочини від імені власника таким чином викрадаючи його цінні

папери. В цілому ж ми встановили, що позбавлення панування над облігаціями в

ключі існування депозитарного їх обліку, має розглядатися як їх переказ на

рахунки у цінних паперах інших осіб.

Повертаючись до окреслених нами вимог, що висуваються до віндикації,

слід провести їх аналіз в аспекті цивільного обороту облігацій. Перш-за все

варто зазначити, що в юридичній літературі досить спірним є питання

можливості фактичного володільця захищати свої права віндикаційним позовом.

Зокрема, положення статті 396 ЦК України, дають змогу особі, що має похідні

речові права використовувати ті ж способи їх захисту, що й власнику

[179, ст. 396]. В той же час, наприклад, К. М. Амбарцумян, не погоджується з

цим зважаючи на нівелювання речово-правової природи віндикації її

застосуванням такими особами [6, с. 305]. На наше переконання, окреслена

168

проблема не є гострою для цивільного обороту облігацій, адже, як ми визначили

в ході нашого дослідження, існування похідних речових прав на облігації є

фактично неможливим у зв’язку з їх бездокументарним характером. Наведене

цілком застосовне і до застави облігацій внаслідок якої у заставодержателя

виникає фактично не речове право володіння облігаціями, а речовий інтерес у

формі задоволення своєї вимоги за рахунок облігацій у разі порушення їх

власником (боржником) зобов'язання, забезпеченого заставою облігацій. В

такому ключі, на нашу думку, заставодержатель бездокументарних облігацій у

випадку, якщо всупереч застави відповідні облігації перейшли від заставодавця

до іншої особи, або у випадку незаконного припинення застави, наприклад, у

судовому порядку, немає права використовувати віндикаційний захист.

В окреслених ситуаціях він є неналежним, а тому ефективними для

заставодержателя в такому разі є зобов’язально-правові способи у формі

визнання правочину недійсним.

У зв’язку з викладеним, використання віндикації в обороті облігацій є

можливим лише для їх власників.

Що стосується індивідуальності майна, що віндикується, як умова

застосування віндикації, то це питання є найбільш "нестабільним" в конструкції

віндикації облігацій, рівно як і інших бездокументарних цінних паперів. Як

зазначає О. В. Головатенко, в аспекті бездокументарних акцій, положення

законодавства України не дозволяють ідентифікувати акції одного випуску, що

знову ставить під сумнів їх речовий характер. Проте, в якості доказу набуття

права власності на акції він пропонує розглядати задокументовані відомості

щодо записів реєстру акціонерів, які свідчать про перехід прав на акції до

відповідної особи [30, с. 203]. З цього приводу досить цікавою є позиція

Г. Здорнюк, яка також спроектована в площині обороту акцій. Вчена поглиблює

зазначену позицію і ставить питання про те, як віндикувати акції, якщо певна

особа звернулася до реєстратора з підробленими документами на спадщину у

зв’язку з чим оформила 155 акцій спадкодавця на себе. До цього в неї були ще

акції зазначеного емітента. В подальшому така особа відчужила всі акції п’ятьом

169

особам. У зв’язку з чим виникає питання: до кого подавати віндикаційний позов

і хто є добросовісним власником? [53, с. 11]. Наведена ситуація цілком

проектована і у сферу цивільного обороту облігацій, а тому її наріжним каменем

є питання родових ознак облігацій одного випуску (серії), які не дозволяють

відмежувати їх від інших облігацій того ж випуску (серії) під час перебування на

рахунках у цінних паперах. Враховуючи зазначене, ефективне використання

віндикаційного позову є можливим, якщо "володіючий невласник" після набуття

відповідних облігацій не вчиняв з ними або з іншими облігаціями того ж

емітента на своїх рахунках жодних дій в результаті яких їх кількість на

відповідному рахунку зменшилася. Крім того, можливою віндикація може бути і

у тому випадку, якщо відповідний власник до набуття облігацій не мав на

рахунках облігації цього ж емітента і того ж випуску (серії) та/або відчужив їх

особі, рахунки у цінних паперах якої мали такий же стан.

Вимога до можливості віндикації лише майна, яке збереглося в натурі й

перебуває у фактичному володінні іншої особи, в проекції цивільного обороту

облігацій розглядається як існування облігацій на рахунках у цінних паперах

певного учасника правовідносин. У зв’язку з цим, віндикувати можна лише

непогашені та неанульовані облігації, які перебувають в цивільному обігу.

В такому сенсі віндикаційний позов може бути пред’явлено і до емітента

облігацій, якщо він не здійснив їх анулювання. Разом із тим, якщо облігація була

зарахована на рахунок емітента "володіючим невласником" задля її погашення і

при цьому емітент не здійснив такого погашення, на нашу думку, застосування

віндикації є необґрунтованим, адже, по-перше, відповідачем в такому разі має

бути емітент, який не набув права власності на облігації, що суперечить природі

віндикації, а, по-друге, навіщо віндикувати облігації для того, щоб знову

переказати їх на рахунок емітента. Більш ефективним в такому разі є

переведення прав власника облігації з володіючого не власника до

неволодіючого власника за рішенням суду. Однак, для забезпечення позову

необхідно заборонити емітенту здійснювати погашення відповідних облігацій до

моменту переведення прав.

170

Разом із тим, застосування віндикації, зокрема стосовно облігацій, є певним

чином обмеженим. Як справедливо зазначила К. М. Амбарцумян, історичні

витоки обмеженої віндикації беруть початок з германського права, коли на

заміну необмеженої віндикації прийшов принцип "Hand muss Hand wahren",

який не допускав повернення майна власнику від особи, яка добросовісно

набула його у того, кому це майно було ввірене власником [6, с. 305]. Тобто,

відповідно до зазначеного принципу тільки речі, що вибули з рук власника поза

його волею (викрадені, втрачені), можуть бути віндиковані від будь-якої третьої

особи [165, с. 65]. Наведене ми детально проаналізували під час розгляду

дефектів механізмів виникнення та переходу прав на облігації у зв’язку з чим

варто ще раз зазначити, що насправді окреслений принцип повністю вкладається

в презумпцію законності переходу прав на цінні папери, яку ми піддавали

аналізу в процесі нашого дослідження. Враховуючи це, віндикувати облігації

можна лише у тому випадку, коли вони вибули з володіння власника або

брокера поза їх волею.

Завершуючи розгляд особливостей застосування віндикації щодо облігацій,

вважаємо за потрібне вернути увагу на положення статті 389 ЦК України, якою

визначено, що гроші, а також цінні папери на пред’явника не можуть бути

витребувані від добросовісного набувача [179, ст. 389]. На наше переконання це

положення, наразі не відповідає актуальному стану обороту облігацій, а також

інших бездокументарних цінних паперів. Зокрема, можна припустити, що його

запровадження обумовлювалося неможливістю або ускладненістю визначення

законності переходу прав на цінні папери на пред’явника, адже їх перехід

відбувається простим врученням такого папери, а тому довести наявність або

відсутність угоди між відчужувачем та набувачем майже неможливо. У зв’язку з

цим, на наше переконання, запровадження електронного депозитарного обліку

наразі дає можливість чітко простежити рух цінних паперів по рахунках і

сформувати електронні докази відповідних операцій [11, с. 207], а необхідність

участі професійного учасника фондового ринку в більшості процесів переходу

прав на бездокументарні цінні папери (під загрозою нікчемності відповідних

171

правочинів) дозволяє оперативно без ускладнень визначити підстави переходу

прав.

Враховуючи зазначене, положення статті 389 ЦК України, наразі є

рудиментарним, тобто таким, що не забезпечує вимоги цивільного обороту

бездокументарних цінних паперів, а тому потребує внесення змін шляхом

встановлення, що воно поширюється лише на гроші та документарні цінні

папери на пред’явника. Водночас, причиною наявності аналізованого положення

в актуальній його редакції може бути і технічна сторона нормопроектувальної

процедури, яка характеризується наявністю багатьох суб’єктів погодження на

шляху внесення змін до ЦК України, що не дало змогу внести відповідні зміни

після реформи системи депозитарного обліку цінних паперів.

В будь-якому випадку, віндикація не є панацеєю захисту, яка здатна

задовольнити інтереси абсолютно всіх учасників відповідних правовідносин,

адже характерною її рисою є наявність постраждалої особи. Відібравши майно

від кінцевого набувача, для нього створюються ризики неповернення сплачених

за майно коштів, однак, в той же час, не відібрання його для безпідставно

позбавленого власника означатиме створення таких ризиків для цього власника

[6, с. 307]. Разом із тим, віндикацію не можна розглядати як додаткову вимогу,

наприклад поряд з таким зобов’язально-правовим способом захисту як визнання

правочину недійсним, адже його наслідком має бути двостороння реституція,

яка поглинає віндикаційні наслідки. Враховуючи це, застосування віндикації у

сфері цивільного обороту облігацій, як правило, пов'язується з протиправним

позбавленням їх власників відповідних цінних паперів.

Аналізуючи судові способи захисту цивільних прав та законних інтересів

учасників цивільного обороту облігацій, варто враховувати поділ судових

рішень, вироблений науковою цивільного матеріального та процесуального

права, що дозволяє, по-перше, визначити наслідки ухвалення відповідного

рішення, а, по-друге, встановити ефективність обраних способів по відношенню

до переслідуваної мети та реальних обставин. Найбільш поширеним в

юридичній літературі є поділ судових рішень на:

172

а) рішення про присудження – постанови суду, якими підтверджуються

права, обов’язки та законні інтереси сторін, і одній стороні присуджується

виконати на користь другої стороні певні дії або утриматися від їх виконання;

б) рішення про визнання – постанови суду, якими підтверджується

наявність або відсутність між сторонами юридичних відносин, певних обставин

чи юридичних фактів;

в) перетворювальні (конститутивні) рішення – постанови суду, спрямовані

на заміну чи припинення правовідносин [7, с. 206].

В цьому ключі слід зазначити, що позитивним результатом розгляду

віндикаційного позову є прийняття рішення про присудження або змішаного

рішення про присудження та визнання, однак з аналізу судової практики

вбачається, що часто суди, приймаючи рішення за результатом розгляду

віндикаційного позову, постановляють "повернути в законне володіння особи

певне майно" [44]. Однак часто незрозуміло на якому праві відповідне майно

повертається позивачу, адже використовувати відповідні способи можуть і

особи, які мають похідні речові права на предмет спору. У зв’язку з чим більш

вірно в такому ключі зазначити в позовних вимогах про повернення у законне

володіння на праві власності або на іншому праві відповідно до обставин

справи, що обов’язково буде відображено в резолютивній частині рішення.

Основним судовим рішенням про визнання в межах цивільної юрисдикції у

сфері цивільного обороту облігації є рішення про визнання права власності на

облігації. Відповідна вимога може бути самостійною і у зв’язку з чим складати

основний позов або бути використаною в поєднанні з іншими вимогами.

Наприклад, якщо титульним власником облігацій є один з подружжя, який

придбав такі облігації за час перебування у шлюбі і за спільні кошти, то в такому

разі інший з подружжя може подати позов про визнання його права власності на

часку у відповідному пакеті облігацій, або визнати право власності на конкретну

частину облігацій, що має розглядатися для депозитарної системи як підстава їх

переказу з рахунку у цінних паперах одного з подружжя (титульного власника)

на рахунок у цінних паперах іншого з подружжя.

173

Разом із тим, в судовій практиці існує й протилежна ситуація, коли один з

подружжя визнає право власності на облігації як його особисту приватну

власність. В якості прикладу можна навести рішення Вищого спеціалізованого

суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 жовтня

2014 року у справі № 6-38136ск14. Суть справи зводиться до того, що ОСОБА_4

звернулася до суду з позовом до ОСОБА_7, зазначаючи, що є власником

облігацій, оскільки хоча і придбав їх за час шлюбу з ОСОБА_7, однак за кошти,

виручені від продажу особистого майна, набутого до шлюбу. Судом першої

інстанції позов було задоволено, однак апеляційна інстанції скасувала зазначене

рішення і ухвалила нове рішення яким у задоволенні позову ОСОБА_4

відмовлено. Рішення апеляційної інстанції залишено без змін Вищим

спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ у

зв’язку з відмовою позивачу у відкритті касаційного провадження в силу

обґрунтованості доводів апеляційної інстанції. У свою чергу судом апеляційної

інстанції було постановлене рішення, відмінне від того, що прийняте судом

першої інстанції, у зв’язку з тим, що набуття права власності на облігації

здійснювалося ОСОБА_7, адже саме вона була стороною (інвестором) за

відповідним договором. У зв’язку з цим, вирішення питання про право власності

на облігації ОСОБА_4 неможливо без вирішення юридичної долі інвестиційного

договору за яким облігації набувалися ОСОБА_7 [44].

Крім того, поширеним в практиці правозастосування є позов про усунення

перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном,

передбачений положенням статті 391 ЦК України. Застосування цього

юридичного способу у сфері цивільного обороту облігацій є можливим,

наприклад, при безпідставному блокуванні облігацій, що унеможливлює

реалізацію їх власником прав стосовно них. З цього приводу можна навести

випадок судової практики, відображений в рішенні Вищого спеціалізованого

суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 жовтня

2014 року у справі № 6-30714св14 і який стосується застави облігацій. Суть

спору полягала у тому, що ОСОБА_3 отримала кредит у ПАТ "Надра" для

174

придбання житла посередництвом купівлі облігацій ТОВ "Укргаз". В якості

забезпечення кредитного договору його сторони передбачили заставу

відповідних облігацій у зв’язку з чим вони були заблоковані на рахунках

ОСОБА_3. Після того, як настав строк погашення облігацій, ОСОБА_3

звернулася до заставодержателя (ПАТ "Надра"), який вів рахунки такої особи у

цінних паперах, з розпорядженням здійснити переказ облігацій на рахунки

ТОВ "Укргаз". Відповідачем (ПАТ "Надра", заставодержатель) було відмовлено

у зв’язку з тим, що ОСОБА_3 не виконала в повному обсязі свої зобов'язання за

кредитним договором у зв’язку з чим відповідні облігації перебувають у заставі.

Позивач обґрунтував свої вимоги тим, що договором застави передбачено

термін дії застави, який відповідає інформації про емісію. У свою чергу такою

інформацією визначено, що термін обігу облігацій починається 06 листопада

2009 року та завершується 01 вересня 2009 року.

В результаті розгляду спору судом першої інстанції у задоволенні позову

ОСОБА_3 було відмовлено. У свою чергу суд апеляційної інстанції скасував

рішення суду першої інстанції і задовольняючи позов ОСОБА_3, визнав договір

застави таким, що припинився.

Крапка у судовому вирішенні зазначеного спору була поставлена Вищим

спеціалізованим судом з розгляду цивільних і кримінальних справ. Суд скасував

рішення апеляційної інстанції і залишив в силі рішення суду першої інстанції з

тих позицій, що застава не може бути припинена раніше, ніж буде виконане

основне зобов'язання за кредитним договором, оскільки договором застави

визначено, що він діє до повного виконання зобов’язань за кредитним

договором, а термін дії зобов'язання за кредитним договором визначений як

03 вересня 2027 року [44].

З наукової точки зору цей випадок є досить цікавим ще й тим, що

пов'язаний зі строками цивільного обороту облігацій, які були проаналізовані

нами в попередньому підрозділі дослідження. Окреслена ситуація породжує

досить серйозні майнові ризики для власника облігації, адже внаслідок

завершення строку погашення та привілейованого строку, відповідні облігації

175

можуть вибути із цивільного обороту за строком давності внаслідок чого

власник облігацій зазнає матеріальних втрат у розмірі їх вартості, а

заставодержатель втратить предмет забезпечення відповідного зобов'язання,

однак не право вимагати його виконання в натурі. Виходом в такій ситуації

могла б бути зміна способу забезпечення кредитного зобов'язання наприклад із

застави цінних паперів у іпотеку нерухомості, якою погашаються відповідні

облігації.

Перед тим як перейти до аналізу зобов’язально-правових способів захисту

слід зазначити, що особливістю їх застосування та застосування речово-

правових способів полягають у тому, що такому застосуванню властива

стадійність. Зокрема, як правило, захист речових прав на облігації

використовується протягом всього строку існування права власності у власника

облігації і пов'язується з блокуванням облігацій на рахунках, невизнанням або

оспорюванням права власності одного із подружжя на облігації, припиненням

застави облігацій тощо. В той же час, зобов’язально-правові способи

характеризуються використанням стосовно основного та додаткового обов'язку.

Зокрема, у разі визначення проспектом емісії повного комплексного погашення

облігацій, фактично, їх власник не може пред’являти вимоги стосовно

зобов'язання емітента вчинити певні дії, якщо строк погашення облігацій не

настав, крім випадків, якщо проспектом емісії передбачено можливість

здійснювати дострокове погашення за вимогою власника облігації. В такому разі

емітент ще не міг порушити відповідне зобов'язання, адже його погашення

відбувається після настання відповідного строку. В той же час у випадку, коли

проспектом емісії передбачається періодична сплата емітентом відсотків за

облігаціями предметом спору може бути порушення прав власника облігацій у

зв’язку з невиконанням емітентом відповідного обов'язку.

Відповідно до загальноприйнятої в юридичній літературі позиції у

договірних зобов’язаннях кредитор може захистити свої права шляхом:

– примусу боржника виконати обов’язок у натурі;

– розірвання договору;

176

– застосування заходів відповідальності, передбачених договором

[18, с. 96 – 97].

Крім того, в якості альтеративного способу захисту цивільних прав та

законних інтересів учасників цивільних правовідносин розглядається визнання

відповідного договору недійсним. Зазначений спосіб досить часто

використовується в практиці правозастосування відповідними суб’єктами з

недобросовісних мотивів, зокрема боржником для ухилення від обов'язку

виконання зобов'язання.

Позикове зобов'язання є одностороннім у зв’язку з цим примус виконати

обов’язок в натурі, як правило, застосується до боржника, тобто емітента, і, як

ми визначили, стосується виконання ним обов'язку щодо сплати основної суми

боргу (у разі погашення облігації) або доходу за облігаціями. Аналіз судової

практики з цього приводу дає змогу стверджувати, що стосовно дисконтних або

відсоткових облігацій питання стягнення вирішуються однозначно і, як правило,

суди виносять рішення про стягнення заборгованості з емітентів без будь-яких

правових складнощів. Що стосується цільових облігацій, то судова практика не

опрацювала чіткого механізму захисту прав власників облігацій, особливо у

випадку, коли такий власник бажає отримати взамін облігацій нерухомість,

будівництво якої ще не завершено. В якості прикладу можна навести рішення

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних

справ від 15 жовтня 2014 року у справі № 6-30334св14. Відповідно до описової

частини рішення між ОСОБА_3 та ТОВ "Форум-Інвест" укладено договори про

резервування та купівлі-продажу цільових облігацій. Будівництво інвестованих

об’єктів (квартира та машиномісце) мало бути завершено до завершення

третього кварталу 2009 року та третього кварталу 2010 року відповідно. У

зазначені строки будівництво об’єктів інвестування не було завершено у зв’язку

з чим власник облігацій з метою забезпечення своїх прав звернувся до суду з

позовом про визнання права власності на майнові права на спірну квартиру та

машиномісце. Судами першої та апеляційної інстанцій позов було задоволено й

визнано за позивачем майнові права на зазначені об'єкти. У свою чергу Вищий

177

спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ

касаційну скаргу "Банк Форум" задовольнив і передав справу на новий розгляд

до суду першої інстанції. Підставою для такого рішення послугувала позиція

Верховного Суду України, висловлена у постанові № 6-131цс14 від 05 лютого

2014 року з приводу того, що статтею 331 ЦК України не передбачено

можливості виникнення права власності чи майнового права на новостворене

майно за рішенням суду. Крім того, під час розгляду справи судом першої та

апеляційної інстанцій не було повно з’ясовано обставини з приводу надання

банком згоди на резервування об’єктів інвестування [44].

В окресленому випадку виникають ще ряд питань, зокрема, визнання за

особою права власності на майнові права на частину незавершеного

будівництвом об’єкта нерухомого майна не можна вважати належним

погашенням облігацій, адже ідентифікація такого об’єкта відбувається не за

площею, а ступенем готовності, який виражається у відсотках. В такому сенсі

передача частки в незавершеному будівництвом об’єкті не є погашенням

цільових облігацій в традиційному розумінні, а має ознаки відступного. Разом із

тим, відступне застосовується лише в добровільному порядку, а тому суд не

може зобов’язати емітента вступити у відповідні відносини. Це питання, як ми

зазначали в попередньому підрозділі, може розглядатися в якості підстави для

відмови власника облігацій від зобов’язань і стягнення з емітента спричинених

збитків та шкоди.

Що стосується розірвання договору або визнання його недійсним, то з

цього приводу слід приймати до уваги, що позикове зобов'язання, яке

посвідчується облігацією, виникає не з укладення договору позики, а з

придбанням відповідною особою облігації. Враховуючи зазначене, боргове

зобов'язання тісно "вшите" у структуру відносин з приводу облігації, а тому не

може бути окремим предметом оскарження. У зв’язку з цим, у сфері цивільного

обороту облігацій зазначений засіб використовується, як правило, стосовно

правочинів, вчинених з приводу облігацій.

178

Ґрунтуючись на положеннях законодавства вчені правники єдині в позиції з

приводу того, що розірвання договору є способом захисту, який застосується

його стороною у випадку вчинення контрагентом істотного порушення умови

такого договору. Розірвання договору здійснюється у судовому порядку

[18, с. 99]. Разом із тим, у тому випадку, коли розірвання договору суперечить

суспільним інтересам або спричиняє сторонам договору шкоду, яка є значно

більшою ніж та, яка може бути спричинена примусовою зміною умов договору,

суд може змінити відповідні умови [43, с. 117].

Стосовно застосування так званої штрафної відповідальності, то як ми

зазначили в попередньому підрозділі, вона може бути застосована власником

облігації стосовно емітента у випадку невиконання останнім своїх обов’язків за

позиковим зобов’язанням. Така відповідальність є засобом відновлення

порушеного майнового права власника – кредитора [18, с. 99]. Сума позики

вважається повернутою в момент передачі її кредитору або зарахування

відповідних коштів на рахунок [35, с. 166]. Невиконання цієї вимоги є

прострочення боржника і підставою застосування до нього відповідних способів

впливу. В цьому ключі слід зазначити, що власник облігації може застосувати

статтю 625 ЦК України і покласти на емітента обов’язок сплатити суму боргу з

урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти

річних від простроченої суми [179, ст. 625]. Незважаючи на те, що в юридичній

літературі точаться спори з приводу ефективності встановлення фіксованої

процентної ставки за прострочення грошового зобов'язання, тим не менше, вчені

погоджуються із самостійним характером такого способу захисту [16, с. 69;

73, с. 117; 184, с. 78].

В якості підстав звільнення емітента від штрафної відповідальності можна

розглядати лише випадок та непереборну силу, однак їх застосування в практиці

правозастосування є неоднозначним [178, с. 397 – 398] у зв’язку з чим, як

правило, вирішується лише в процесі розгляду відповідних обставин судом.

Незважаючи на те, що ЦК України закріпив певну систему положень, що

врегульовують порядок використання способів самозахисту цивільних прав та

179

законних інтересів учасників цивільного обороту, практика показала, що їх явно

недостатньо для ефективного правозастосування. Наразі немає нормативної

відповіді на питання які ще способи крім необхідної оборони та крайньої

необхідності відносяться до самозахисту. Наука цивільного права з цього

приводу відносить до таких способів, зокрема, відмову від зобов'язання (але не

розірвання договору, оскільки воно відбувається за рішенням суду) [17, с. 240]

та притримання.

Відмова від зобов'язання може мати місце лише в продовжуваних

договірних відносинах, а тому у сфері цивільного обороту облігацій вона може

зустрічатися у випадку, наприклад, купівлі-продажу облігацій у розстрочку.

Неотримання протягом певного часу оплати є підставою для продавця

відмовитися від договору. Що стосується притримання, то формально воно може

бути застосоване, наприклад, банком, який здійснює ведення рахунків у цінних

паперах власника облігацій, якщо такий банк, крім того, є кредитором

відповідного клієнта, який не виконує свої зобов'язання перед банком. Частиною

першою статті 594 ЦК України визначено, що кредитор, який правомірно

володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником,

у разі невиконання ним у строк зобов'язання щодо оплати цієї речі або

відшкодування кредиторові пов’язаних з нею витрат та інших збитків має право

притримати її у себе до виконання боржником зобов'язання [179, ст. 594].

Разом із тим, у сфері банківських відносин, така практика не є поширеною

переважно у зв’язку з тим, що вона негативно впливає на рейтинг довіри до

банку з боку споживачів. Крім того, як зазначають самі представники банків,

використання таких способів є спірним, адже по суті, розпорядження власника

рахунка здійснити переказ грошових коштів або цінних паперів іншим особам

або самому собі, однак в іншій установі є одностороннім безумовним

правочином, а тому за відсутності блокування відповідних рахунків банк не

може відмовити в такій операцій без наявності на те чітко визначених підстав.

Такі дії можуть негативно сказатися не лише на іміджі банку, але спричинити

збитки клієнту, які він може стягнути з банка.

180

Використання нотаріального захисту у майнових відносинах в Україні

наразі стикається з рядом труднощів, що пов'язується, перш за все, з обтяженням

нотаріусів наслідками проведення відповідних операцій. Зокрема, охоронна

функція нотаріату, яка реалізовується шляхом нотаріального посвідчення

правочинів, діє досить ефективно. Крім того, у сфері цивільного обороту

облігацій широко використовується депозитний рахунок нотаріуса для

посвідчення фактів передачі прав на цінні папери та за ними відповідним

суб’єктам правовідносин. Разом із тим, що стосується вчинення нотаріусом

виконавчого напису, то такі операції є обмеженими в обороті, по-перше, у

зв’язку з тим, що залучити нотаріуса можна не у всі механізми виникнення та

припинення прав на облігації та за ними, а, по-друге, нотаріуси всіляко

намагаються обійти вчинення такої дії, адже у випадку виникнення спору, вони

мають бути залучені у процес як треті особи, що створює для них певне часове

та моральне навантаження. Однак теоретично вчинення виконавчого напису

можливе, наприклад при нотаріальному посвідченні викупу емітентом своїх

облігацій в учасників цивільного обороту.

Завершуючи аналіз способів захисту учасників цивільного обороту

облігацій слід зазначити, що незважаючи на досить потужні адміністративні

можливості, наразі в Україні не побудовані ефективні та прозорі механізми

адміністративного впливу на учасників такого обороту. З одного боку їх

запровадження сприймається суспільством як адміністративний тиск і створення

механізмів незаконного впливу на ринок, а з іншого – відмова від запровадження

таких механізмів позбавляє учасників цивільного обороту додаткових захисних

можливостей. Аналіз положень Закону України "Про цінні папери та фондовий

ринок" дозволяє стверджувати, що у Національної комісії з цінних паперів та

фондового ринку є принаймні один засіб впливу на недобросовісних емітентів

облігацій – відмова в реєстрації проспекту емісії, відмова в реєстрації звіту про

розміщення облігацій або зупинення розміщення цінних паперів, які можуть

мати місце на відповідних "контрольних" етапах емісії облігацій. Підставами

застосування відповідних заходів є систематичне або грубе порушення

181

емітентом прав інвесторів, подача емітентом недостовірних відомостей,

порушення порядку прийняття рішення про розміщення тощо (стаття 36)

[144, ст. 36].

В цілому слід зазначити, що ринок цінних паперів України є відносно

молодим. Крім того, його прогресивне реформування кардинально змінює

механізми виникнення, переходу та припинення прав на цінні папери у зв’язку з

чим наразі відсутня усталена судова практика та практика правозастосування

щодо застосування окремих інструментів захисту прав учасників відповідних

правовідносин. Незважаючи на це, аналіз наявної практики, а також відповідних

положень законодавства, дають змогу стверджувати, що відповідні інструменти

поступово набувають однозначного застосування причиною чому є загальні

засади цивільного обороту облігацій, а також презумпції, опрацьовані десятками

років, що в цілому робить такі інструменти ефективними і створює гарантії для

учасників правовідносин у забезпеченні їх законних інтересів.

Висновки до третього розділу

1. У вітчизняному цивільному обороті облігації можуть бути забезпечені

порукою, гарантією, страховкою або іпотечним покриттям (іпотечні облігації).

Використання учасниками цивільного обороту облігацій забезпечувальних

юридичних конструкцій здійснюється за певними умовами, дотримання яких є

обов’язковим для належного функціонування таких конструкцій. Такими

умовами, зокрема є: 1) встановлення забезпечувальних конструкцій

оформлюється правочином між емітентом облігацій та особою, яка надає

забезпечення, виключно у письмовій формі; 2) забезпечення має покривати всю

суму основного боргу та доходу за облігаціями відповідного випуску (серії);

3) строк існування забезпечення не може бути меншим за строк цивільного

обороту облігацій, який включає строк їх обігу та погашення. При цьому

завершення строку погашення облігацій може бути підставою для зняття з них

182

забезпечення; 4) забезпечення облігацій припиняється з припиненням обов'язку

емітента, посвідченого облігацією, перед її власником або до виконання такого

обов'язку у встановлених законодавством випадках; 5) внаслідок реалізації

забезпечувальних конструкцій облігації, власники яких отримали відповідне

матеріальне задоволення, погашаються у встановленому положеннями

законодавства порядку.

2. Забезпечення облігацій є одним із способів підвищення рівня

гарантованості дотримання прав і законних інтересів учасників цивільних

правовідносин, предметом яких виступають зазначені цінні папери. Одним з

основних принципів забезпечення є його повнота, проявом чого є те, що

незалежно від способу забезпечення воно має покривати ризики в межах сум

основної суми боргу (номінальна вартість облігацій) та доходу за облігаціями

(відсотків, різниці між номінальною та фактичною вартістю дисконтних

облігацій). Це є своєрідним мінімумом, який дозволяє стверджувати, що

облігації є забезпеченими. Існування конструкцій часткового забезпечення

облігацій не можна вважати їх забезпеченням в розумінні положень Закону

України "Про цінні папери та фондовий ринок". Водночас, такі способи

забезпечення як порука та страхування, можуть передбачати покриття не лише

сум основної суми боргу за облігаціями та доходу за ними, а й спричиненої

невиконанням або несвоєчасним виконанням емітентом своїх зобов’язань шкоди

власникам облігацій.

Враховуючи відсутність однозначних положень нормативно-правових актів

з приводу окресленого питання пропонуємо доповнити пункт 4 розділу 1

Положення про порядок здійснення емісії облігацій підприємств, облігацій

міжнародних фінансових організацій та їх обігу, затвердженого рішенням

Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 27 грудня

2013 року № 2998, та пункт 11 розділу 1 Положення про порядок здійснення

емісії облігацій внутрішніх місцевих позик та їх обігу, затвердженого рішенням

Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 29 квітня

2014 року № 578, абзацами шостим та восьмим відповідно наступного змісту:

183

"Облігації вважаються забезпеченими, якщо відповідні способи

забезпечення (порука, гарантія, страховка) забезпечують виплату всієї суми

основного боргу та доходу за облігаціями".

3. Облігації можуть забезпечуватися множинністю способів і множинністю

суб’єктів в межах одного способу, однак з врахуванням сумісності обраних

способів і чітким визначенням в договорах між емітентом та особою, яка надає

забезпечення, механізмів реалізації забезпечення, зокрема послідовності

залучення забезпечувальних інструментів.

Положення вітчизняного законодавства передбачають можливість надання

поруки солідарно декількома поручителями, супергарантії – авторитетним

банком перед емітентом щодо виконання звичайним гарантом (банком) своїх

обов’язків, а також здійснення співстрахування (страхування декількома

страховиками). Забезпечення облігації може бути припинено протягом строку

існування боргового зобов'язання, посвідченого нею, між власником облігації та

емітентом, у зв’язку з чим в процесі цивільного обороту облігацій вони

перетворюються із забезпечених на звичайні (незабезпечені).

Виконання поручителем обов'язку емітента спричиняє насідок у формі

погашення облігації і її вилучення з цивільного обороту чим фактично

здійснюється новація субсидіарного правовідношення у боргове. Виконання

обов'язку гарантом породжує для нього можливість звернення регресної вимоги

до емітента облігації, а страхування забезпечує погашення суми боргу за

облігаціями без покладення на емітента додаткових обов’язків.

4. Фіксуючи в правових приписах нормативні моделі поведінки,

нормотворець закладає ідеальну модель розвитку і реалізації правовідношення.

Однак в силу різних обставин така модель не завжди може бути доведена до

кінця. Зокрема на стадіях виникнення, переходу та припинення прав на облігації

та за ними учасники відповідних правовідносин можуть нехтувати вимогами

законодавства, у результаті чого відповідне правовідношення коригується з

метою збалансування прав та законних інтересів його учасників. Підставами

184

такої кореляції є дефекти відповідних механізмів, які виникають у зв’язку з

діями учасників цивільних правовідносин або внаслідок настання подій.

Будучи взаємопов’язаними, всі юридичні факти в правовідносинах

виступають як причини певних наслідків і при цьому самі є наслідками окремих

причин. У зв’язку з цим, у сфері цивільного обороту облігацій діє принцип

причинно-наслідкового зв’язку відповідно до якого виникнення дефекту на

стадіях виникнення чи переходу прав на облігацію робить юридично вразливими

всі подальші переходи прав на неї. Таким чином, чим раніше має місце дефект

відповідного механізму тим масштабнішими є його насліди.

5. Стабільність цивільного обороту облігацій забезпечується презумпціями,

які впливають на вибір та порядок застосування інструментів захисту прав та

законних інтересів його учасників. В цілому таких презумпцій три: законності

рішення органу управління про розміщення облігацій, добросовісність випуску

(емісії) облігації, законність переходу прав на облігацію та за нею між

учасниками цивільного обороту. Положеннями законодавства не передбачено

юридичних наслідків недодержання органом управління емітента процедури

прийняття рішення про розміщення облігацій, якщо такі облігації набули

оборотоздатності. У зв’язку з цим, в разі встановлення неправомочності

відповідного органу управління в прийнятті такого рішення, презумпція

законності переходу прав на облігації та за ними, фактично унеможливлює

здійснення реституції внаслідок визнання зазначеного рішення незаконним, а

тому для її досягнення зацікавленим суб’єктам необхідно визнавати недійним

кожен правочин, вчинений учасниками цивільного обороту облігацій аж до того,

який забезпечив перехід відповідних прав до останнього власника.

6. Положення частини п’ятої статті 7 Закону України "Про цінні папери та

фондовий ринок" не можна розцінювати як імперативне, зважаючи на те, що

норми законодавства передбачаються альтернативні способи припинення

позикового зобов'язання, посвідченого облігацією, крім виконання відповідного

обов'язку боржником (емітентом) в натурі. Зокрема, конвертація облігацій в

акції юридичної особи – емітента за своєю природою є припинення боргового

185

зобов'язання переданням відступного або новацією позикового зобов'язання у

корпоративне. Крім того, власник облігації може відмовитися від неї у зв’язку з

чим фактично вибути з позикових відносин внаслідок чого вони мають

припинитися. Враховуючи зазначене, власник облігації та емітент можуть

припинити відповідне правовідношення використовуючи всі способи, визначені

положеннями глави 50 ЦК України.

Зобов'язання між емітентом та власником облігації може бути припинено

внаслідок завершення строку цивільного обороту облігацій. В цілому основних

правоприпиняючих строків в цивільному обороті облігацій три: строки

погашення облігацій, привілейовані строки погашення основної суми боргу та

строки позовної давності. Строк погашення облігацій надається власникам

відповідних цінних паперів і передбачає період у часі протягом якого емітент

здійснює повне виконання посвідченого облігацією зобов'язання.

Привілейований строк слідує за строком погашення і надає власникам облігації

можливість отримати неповне виконання за облігаціями обіг яких завершився і

які, однак, не були пред’явлені до погашення у визначений для погашення

період. Після завершення цього строку починається перебіг позовної давності по

завершенню якого зобов'язання, посвідчене облігацією, стає задавненим і

позбавляється судового захисту. Завершення строку позовної давності

призводить до автоматичного вилучення облігацій з цивільного обороту.

7. Віндикаційний позов в цивільному обороті облігацій може бути

використаний лише їх власником у зв’язку з тим, що конструкція

бездокументарних цінних паперів не передбачає існування похідних речових

прав на них у третіх осіб, за винятком депозитарної установи, яка забезпечує

ведення рахунків клієнтів. Зважаючи на відсутність індивідуалізуючих ознак

облігацій в межах одного випуску, їх віндикація є можливою лише в тому

випадку, коли є можливість достеменного встановлення їх перехід до конкретної

особи або коли внаслідок вчинення відповідних операцій зберігається кількісна

цілісність пакету облігацій. В практиці правозастосування це має виглядати як

набуття особою пакету облігацій без його дроблення за кількісною ознакою,

186

тобто коли особа набуває таку ж кількість облігацій, що й незаконно вибули з

володіння власника. В аспекті наведеного необхідно внести зміни до частини

першої статті 389 ЦК України якими після слова "також" додати слово

"бездокументарні" щоб привести відповідне положення до вимог сьогодення.

Віндикація облігацій обмежується принципом "Hand muss Hand wahren" у

зв’язку з чим віндикувати можна лише облігації які вибули з володіння власника

або брокера поза їх волею

8. Одним з ефективних способів самозахисту у сфері цивільного обороту

облігацій є притримання, яке може бути засноване банком, що здійснює ведення

рахунків у цінних паперах власника облігацій, якщо такий банк, крім того, є

кредитором відповідного клієнта, який не виконує свої зобов'язання перед ним.

Однак в практиці правозастосування такий засіб самозахисту використовується

вкрай рідко, адже пов'язаний з ризиками спричинення клієнту матеріальних

збитків, які будуть перекладені останнім на банк.

Крім способів самозахисту та речових способів власник облігації також

може скористатися зобов’язально-правовими судовими способами захисту,

подавши позов про стягнення з емітента заборгованості за несплачені доходи за

облігаціями або стягнення суми боргу. При цьому положення законодавства

надають можливість відповідному власнику також використати статтю 625 ЦК

України і покласти на емітента обов’язок сплатити суму боргу з урахуванням

індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від

простроченої суми.

187

ВИСНОВКИ

У дисертації наведене теоретичне узагальнення і вирішення наукового

завдання, що полягає у визначенні місця облігації в цивільному обороті об’єктів

приватних правовідносин, а також з’ясуванні особливостей виникнення,

обтяження та припинення цивільної оборотоздатності облігацій. Найбільш

важливі серед них наступні:

1. Бездокументарна концепція цінних паперів є предметом критики, що

триває вже декілька десятків років, у зв’язку з чим виключно бездокументарна

форма існування облігацій, яка запроваджена положеннями вітчизняного

законодавства, впливає на цивільну оборотоздатність зазначених цінних паперів

і визначає специфіку функціонування механізмів виникнення, переходу та

припинення прав на них. Визнання відсутності у облігації матеріальної форми

фіксації фактично унеможливлює її розгляд як речі (предмета матеріального

світу), повністю нівелює традиційну для цінних паперів структуру юридичного

зв’язку "право на цінний папір та право за цінним папером". У зв’язку з цим

невизнання облікового запису на рахунках у цінних паперах облігацією

фактично призводить до того, що з окресленого зв’язку вилучається речово-

правова складова і як наслідок власник цінного папера стає не власником речі, а

особою, наділеною правом вимоги стосовно емітента відповідного цінного

папера, а насправді – позичальником.

Виходом з окресленої проблеми є інструментальна концепція цінного

папера, зокрема облігації, яка розглядає її як інструмент фіксації

правомочностей суб'єкта цивільного правовідношення стосовно речей, грошей і

"власне" майнових прав, який, виконує пасивну роль в механізмі правового

регулювання. У зв’язку з цим, в рамках окресленої концепції, облігації, як

бездокументарні цінні папери, набувають правового режиму речей, однак з

урахування їх безтілесної природи. В такому ключі правовий статус облігації як

квазіречі здатен забезпечити її цивільний оборот в класичному зв’язку, тобто з

урахуванням права на цінний папір та права за цінним папером і тим самим

забезпечити його стабільність. У зв’язку з наведеним, бездокументарні цінні

188

папери в цивільному обороті мають розглядатися виключно як безтілесні речі

(квазіречі).

2. Незважаючи на те, що положеннями законодавства запроваджена досить

розгалужена система цінних паперів, і наявності в ній інструментів схожих за

специфікою обороту та метою на облігації, тим не менше останні займають

самостійне місце в наведеній системі. Унікальність облігації як цінного папера

визначається неповторюваним набором ознак, що в сукупності притаманні

виключно облігаціям. Зокрема, будучи схожими з казначейськими

зобов’язаннями облігації відрізняються від них тим, що не обмежуються

поширенням виключно серед фізичних осіб і, водночас є виключно

бездокументарними цінними паперами, в той час як казначейські зобов'язання

можуть мати документарну форму. Крім того, емітентом облігацій може бути не

лише держава в особі відповідних органів державної влади. Розмежування

облігації та векселя проводиться за метою, адже останній спрямований на

виконання розрахункової функції в той час як облігації – залучення коштів. Крім

того, облігація є емісійною, а вексель – ні.

Таким чином, в цілому, облігація є самостійним цінним папером та

фінансовим інструментом, який виконує специфічні функції в цивільному

обороті та посвідчує відносини процентної (дохідної), строкової та цільової

позики між її емітентом та власником.

3. Бездокументарність облігацій та порядок здійснення їх депозитарного

обліку впливають на правовстановлюючу властивість правочинів, що

вчиняються з таким видом цінних паперів, а також змінюють традиційну форму

прояву інших їх ознак, зокрема літеральності та презентації. У зв’язку з цим,

моментом набуття права власності на облігації, як бездокументарні цінні папери,

є їх зарахування на рахунок у цінних паперах відповідного учасника

правовідносин. Однак зазначена обставина, тим не менше, не виключає

необхідності презентації останнім власником таких облігацій емітенту при

зверненні вимоги щодо їх погашення. Враховуючи те, що для погашення

облігацій вони мають бути переказані на відповідний рахунок у цінних паперах

189

емітента, презентація в такому разі означає надання емітенту власником

облігації документів, що посвідчують його право на облігації. Що стосується

літеральності, то незважаючи на термінологічні неточності, які створюються

конкуренцією положень Законів України "Про електронні документи та

електронний документообіг" та "Про інформацію" в частині визначення

документа та електронного документа відповідно, облігація є документом за

своєю природою, незважаючи на те, що вона існує у формі облікового запису на

рахунках у цінних паперах відповідних учасників правовідносин.

4. Класифікація облігацій може бути проведена за багатьма критеріями, які

вироблені як наукою так і практикою правозастосування, що в цілому дозволяє

найбільш повно визначити її специфіку як об’єкта правовідносин і різновиду

цінних паперів. Разом із тим, вітчизняна правова система характеризується

обмеженням правовими приписами форм і видів існування облігацій в

цивільному обороті. У вітчизняному цивільному оброті можуть перебувати

бездокументарні іменні або на пред’явника облігації, з визначеним строком

погашення, виконання за якими здійснюється грошима (відсоткові або дисконтні

облігації) або передачею товарів чи наданням послуг (цільові облігації), які

можуть бути забезпеченими або незабезпеченими та емітованими в національній

або іноземній валюті.

5. Цивільний оборот є поширеним в юридичній літературі терміном, який

вживається стосовно всіх об’єктів майнових правовідносин. При цьому

малодослідженість зазначеного питання не створює перешкод в одностайному

розумінні його змісту всіма вченими правниками, які використовують його у

своїх працях, хоча в положеннях законодавства і відсутнє його нормативне

визначення. Розходження позицій вчених з приводу поняття цивільного обороту

простежується лише на рівні ракурсу розгляду зазначеної категорії і

акцентуванні уваги на окремих його особливостях, що в цілому не впливає на

суть аналізованого явища.

Природа цивільного обороту розкривається визначенням його місця в

механізмі правового регулювання майнових відносин. Зважаючи на те, що такий

190

механізм складається зі стадій регламентації відносин, виникнення прав та

обов’язків, а також реалізації відповідних прав, цивільний оборот характеризує

виникнення правовідносин з приводу облігацій та реалізацію їх учасниками

своїх правомочностей стосовно зазначеного об’єкта. В такому ключі цивільний

оборот розглядається в статичному та динамічному аспектах. В статичному він є

сферою майнових відносин, врегульованих положеннями законодавства, в

межах якої відбувається виникнення, зміна, перехід та припинення прав й

обов’язків стосовно облігацій. Це свого роду правовий майданчик для вчинення

правочинів з облігаціями.

У динамічному аспекті цивільний оборот облігацій є стадіями

оборотоздатності облігації, які характеризуються виникненням, зміною,

переходом та припиненням прав на облігації, і охоплюють проміжок часу з

моменту набуття облігацією статусу об’єкта цивільних правовідносин і до

втрати нею ознак такого об’єкта. Цивільний оборот облігацій проходить три

стадії: введення облігації в цивільний обороті, перехід, зміна та припинення прав

на облігацію (обіг облігацій) та вихід облігації з цивільного обороту.

6. Емісія облігацій як стадія їх введення в цивільний оборот являє собою

фактичний склад – сукупність юридичних фактів накопичення яких призводить

до надання випуску (серії) облігацій повної цивільної оборотоздатності. Такий

юридичний склад спричиняє наслідки для приватноправової сфери майнових

відносин у зв’язку з чим всі юридичні факти в його межах можна назвати

цивільно-правовими. Разом із тим, сам процес емісії є поетапною зміною

приватноправових та публічно-правових процедур і в цілому складається з

чотирьох стадій: 1) прийняття рішення про розміщення облігацій та здійснення

підготовчих дій; 2) реєстрація випуску облігацій та присвоєння їм міжнародного

ідентифікаційного номера; 3) вчинення дій із забезпечення обслуговування

випуску облігацій та затвердження результатів розміщення; 4) реєстрація звіту

про результати розміщення облігацій та її оформлення.

Характерною рисою емісії облігацій є те, що за приватноправовою стадією

йде адміністративно-правова, яка забезпечує реалізацію контрольних функцій

191

юрисдикційним органом по відношенню до попередньої стадії. В такому ключі

невиконання емітентом вимог законодавства щодо емісії може бути причиною

для її зупинення до моменту виправлення порушень або відмови в верифікації

емісії облігацій. Незважаючи на це, законодавство у сфері цивільного обороту

облігацій розраховане на добросовісність емітента, що є проявом послаблення

регулятивних бар'єрів задля спрощення процедури емісії.

Цивільна оборотоздатність облігацій як і інших об’єктів цивільних

правовідносин визначається наявністю двох елементів: об’єкта правовідносин та

права власності на нього. Саме ці юридичні компоненти забезпечують

можливість переходу прав на облігації між учасниками цивільного обороту. В

окреслених стадіях емісії виникнення облігацій як об’єкта правовідносин і,

водночас, виникнення у емітента права власності на такі облігації здійснюється в

момент реєстрації випуску цінних паперів та проспекту їх емісій й присвоєння їх

міжнародного ідентифікаційного номера.

7. Цивільний оборот облігацій на стадії вчинення правочинів з ними

визначається вимогами до суб’єктного складу, способу переходу прав на

облігації та за ними, а також вимогами до форми та змісту правочинів.

Дотримання відповідних вимог гарантує законність переходу прав на облігації і

стабільність цивільного обороту. Специфікою обігу облігацій є законодавча

вимога щодо участі (посередництва) в переході прав на них торгівця цінними

паперами. Недотримання зазначеної вимоги спричиняє наслідок у формі

нікчемності відповідного правочину. Кількість механізмів переходу прав в яких

участь (посередництво) торговця цінними паперами не є обов’язковою досить

обмежена. До відповідних правочинів віднесені: розміщення емітентом власних

цінних паперів; викупу та продажу емітентом власних цінних паперів;

проведення розрахунків з використанням неемісійних цінних паперів;

розміщення казначейських зобов’язань України; внесенні цінних паперів до

статутного (складеного) капіталу юридичних осіб; дарування цінних паперів;

спадкування та правонаступництва цінних паперів; вчинення правочинів,

192

пов’язаних з виконанням судових рішень; вчинення правочинів у процесі

приватизації.

Спосіб переходу прав на облігації визначається законодавчою вимогою

ведення обліку бездокументарних цінних паперів депозитарними установами, у

зв’язку з чим моментом набуття права власності учасником цивільних

правовідносин на облігацію є зарахування цінних паперів на відповідний

рахунок такого учасника у цінних паперах. У свою чергу форма та зміст

правочинів з облігаціями визначається конкретним механізмом переходу. При

цьому найбільш захищеним способом фіксації правочину, який укладається між

учасниками правовідносин, є його письмова форма, тобто викладення його у

формі документа. Зміст правочину повинен чітко відображати всі істотні умови,

адже в іншому випадку відповідний правочин може бути визнаний неукладеним,

а волевиявлення його сторін повинно узгоджуватися з усвідомленням ними

насідків вчинюваних дій.

8. Дослідження цивільного обороту облігацій дало змогу визначити

унікальну особливість ґенези правового регулювання обороту цінних паперів,

що є проявом повторюваності історичного розвитку положень законодавства.

Відповідно до поширеної в юридичній літературі думки, цінні папери, у

первинній для них письмовій формі, прийшли на заміну договорам,

оперативність участі яких в цивільному обороті була набагато складнішою,

порівняно з цінними паперами. В аспекті облігацій, які посвідчують існування

між їх власниками та емітентом позикових зобов’язань, такий цінний папір

прийшов на заміну договору позики, а спрощення їх цивільного обороту

полягало у тому, що перехід прав на облігацію та за нею здійснювався простим

врученням її набувачеві. В такому аспекті сторони майже відійшли від

використання договорів при вчиненні правочинів з документарними

облігаціями.

Разом із тим, запровадження на рівні положень Закону України "Про цінні

папери та фондовий ринок" припису, який визначає, що облігації можуть

існувати виключно у бездокументарній формі, а також запровадження

193

електронного депозитарного обліку емісійних цінних паперів призвело до двох

принципових змін в цивільному обороті облігацій. По-перше, зазначені

нововведення фактично стерли відмінності між цивільним оборотом іменних

облігацій та облігацій на пред’явника, адже факт належності облігацій на праві

власності підтверджується записами на рахунках у цінних паперах відповідної

особи, що є прив’язкою ідентифікуючих особу даних до такого права. По-друге,

після надання облігаціям бездокументарної форми договір повернувся в їх

цивільний оборот для забезпечення фіксації механізмів виникнення, переходу та

припинення прав на облігації та за ними. Таким чином, договір, який свого часу

було усунуто з обороту облігацій задля спрощення процедури переходу прав на

них повернувся в сучасності для забезпечення стабільності такого цивільного

обороту.

9. В якості концептуальних засад подальшого вдосконалення механізмів

виникнення, переходу та припинення прав на облігації та за ними варто

розглядати розширення випадків участі нотаріуса у відповідних механізмах та

перехід на альтернативну електронну форму вчинення правочинів з такими

цінними паперами. Виконуючи основну функцію нотаріату, яка полягає в

наданні юридичної вірогідності обставинам дійсності, зокрема правочинам,

нотаріус може виконувати деякі безспірні не біржові операції щодо облігацій,

зокрема посвідчуючи правочини, які опосередковують перехід прав на них між

учасниками цивільного обороту. Виконання таких функції може здійснюватися

шляхом синхронізації діяльності нотаріуса під час вчинення нотаріальної дії та

оператора депозитарної установи, яка забезпечує ведення відповідних рахунків у

цінних паперах. Крім того, в якості такого оператора може виступати сам

нотаріус, якщо відчужувач зарахував на його депозитний рахунок облігації

перед посвідчення правочину щодо їх відчуження. Подальший їх переказ

набувачу може здійснюватися нотаріусом одночасно з посвідченням правочину,

з використанням електронних засобів.

Крім того, перехід на бездокументарну форму обороту облігацій вимагає

вдосконалення відповідних юридичних механізмів в напрямку запровадження

194

повноцінної системи електронної торгівлі цінними паперами на кшталт систем

електронного банкінгу. Зручність запропонованих нововведень полягає в

можливості здійснювати відповідні операції, не покидаючи офісу або дому, що

зробить цивільний оборот облігацій більш динамічним.

10. Обтяження у сфері цивільного обороту облігацій є інструментами

забезпечення прав та законних інтересів учасників обороту та його стабілізації.

Природа обтяжень розкривається з точки зору меж реалізації права, які

встановлюються тимчасово із забезпечувальних мотивів тим самим

перешкоджаючи відповідному суб’єкту реалізовувати всі або деякі

правомочності стосовно об’єкта правовідносин. У сфері цивільного обороту

облігацій обтяженню підлягають права власника на зазначені цінні папери,

однак не самі цінні папери. В положеннях законодавства про депозитарну

діяльність відповідна процедура називається блокування цінних паперів на

рахунках.

В юридичній літературі як синоніми або близькі за значенням слова

використовуються категорії обтяжень та обмежень, однак як показав проведений

науковий аналіз, різниця між ними фактично відсутня. При цьому керуючись

принципом, що межі прав та їх реалізації встановлюють положеннями

законодавства, більш правильним є вживання словосполучення обтяження прав

на облігації на противагу обмеженням прав на них. Підставами виникнення

обтяжень можуть бути правочин, наприклад, застава облігацій або акт органу

державної влади, наприклад, постанова державного виконавця. При цьому

обтяження можуть бути внутрішніми та зовнішніми. Зовнішні стосуються

обтяження прав на цінний папір і діють у формі наведених вище інструментів.

Внутрішні обтяження відносяться до прав за цінними паперами і полягають в

обтяжені прав емітента, наприклад, стосовно розпорядження власними коштами,

що перешкоджає погашенню облігацій, які не є блокованими.

Встановлення обтяжень прав на облігації не є обмеженням їх цивільного

обороту в розумінні статті 178 ЦК України, адже встановлюються актом

індивідуальної дії, тимчасово і відносно конкретних облігацій в той час як

195

обмеження цивільного обороту є встановленням специфічного правового

режиму стосовно об’єктів цивільних правовідносин, який передбачає

можливість їх перебування у власності лише осіб, на стороні яких існують певні

умови або за спеціальним дозволом.

11. Положення вітчизняного законодавства, зокрема у сфері депозитарної

діяльності, неоднозначно вирішують питання щодо рішення суду, винесеного,

наприклад, в порядку забезпечення позову як підстави блокування цінних

паперів. Крім того, нечітко вирішене і питання щодо неможливості регулювання

відносин із застави бездокументарних цінних паперів положеннями Закону

України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень".

Враховуючи зазначене, пропонуємо доповнити пункт 11 розділу 2 "Умови та

порядок унесення змін до системи депозитарного обліку при обслуговуванні

операцій щодо цінних паперів" Положення про провадження депозитарної

діяльності, затвердженого рішенням Національної комісії з цінних паперів та

фондового ринку від 23 квітня 2013 року № 735, зареєстрованим в Міністерстві

юстиції України 27 червня 2013 року за № 1084/23616, абзацом шостим такого

змісту:

"набранням законної сили рішення суду щодо блокування / розблокування

цінних паперів або щодо заборони вчинення стосовно них дій".

Абзаци шостий та сьомий необхідно вважати абзацами сьомим та восьмими

відповідно.

Також пропонуємо доповнити частину першу статті 1 Закону України

"Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" частиною другою

такого змісту:

"Дія цього закону не поширюється на відносини щодо обтяження

бездокументарних цінних паперів".

12. Припинення цивільної оборотоздатності облігацій пов'язується з її

повним виходом із цивільного обороту внаслідок вилучення положеннями

законодавчого акту або їх погашення чи анулювання. Знищення як традиційний

196

спосіб виходу об’єкта цивільних правовідносин з обороту не є властивим для

бездокументарних цінних паперів.

На стадії припинення цивільної оборотоздатності облігації розмежовуються

умови та підстави. Умовами є юридичні факти, що призводять до фіксації

цивільного обороту облігації у стані, коли власником облігації стає емітент або

коли облігація перестає посвідчувати зобов’язальне правовідношення між її

власником та емітентом, наприклад внаслідок виконання емітентом такого

зобов'язання. Існування облігації у формі облікового запису на рахунках у

цінних паперах обумовлює підставу її виходу з цивільного обороту. Нею є

списання облігацій з відповідних рахунків шляхом їх погашення або анулювання

в системі депозитарного обліку. Враховуючи зазначене, розшарування підстав і

умов припинення оборотоздатності облігації запроваджується системою

депозитарного обліку, адже в аспекті статті 8 Закону України "Про депозитарну

систему України" права на облігацію існують доти, доки на рахунках учасників

цивільного обороту є записи про їх існування, навіть якщо відповідні облігації

не підлягають виконанню у зв’язку з припиненням їх емітента і відсутності у

нього правонаступників.

13. Забезпечення облігацій слугує засобом гарантування дотримання прав

та законних інтересів їх власників, а також їх поновлення в разі порушення

емітентом. Посвідчення облігацією позикових зобов’язань емітента створює

потенційні можливості для використання в цивільному обороті таких цінних

паперів весь забезпечувальний інструментарій, передбачений положеннями

законодавства. Разом із тим, норми вітчизняного права встановлюють, що

облігації можуть бути забезпечені порукою, гарантією, страховкою або

іпотечним покриттям (іпотечні облігації). Конструкції забезпечувальних

правовідносин передбачають настання різних за своєю природою наслідків. В

силу акцесорності поруки, виконання обов'язку емітента поручителем спричиняє

наслідок у формі трансформації змішаного правовідношення між власником

облігації і емітентом на зобов’язальне боргове між емітентом та поручителем. В

той же час, наслідком виконання зобов'язання гарантом є виникнення у нього

197

права на регресну вимогу до емітента облігацій, тобто створення передумови

виникнення боргового зобов'язання. У випадку зі страхуванням та

забезпеченням облігацій іпотечним покриттям, відповідні засоби покривають всі

ризики несплати суми боргу у зв’язку з чим вона покривається страховою

виплатою або іпотечним покриттям відповідно, що не спричиняє наслідків для

виникнення інших зобов’язань.

Облігації можуть вважатися забезпеченими в розумінні положень Закону

України "Про цінні папери та фондовий ринок" лише у випадку, якщо

забезпечення покриває ризики невиплати повної суми заборгованості, яка

включає суму основного боргу за облігаціями (номінальна вартість облігацій) та

суму доходу за ними (відсотки за відсотковими облігаціями або дисконт за

дисконтними). При цьому положення законодавства у сфері цивільного обороту

облігацій передбачають можливість їх забезпечення множинністю способів або

множинністю суб’єктів в рамках одного способу (солідарна порука,

співстрахування, супергарантія).

14. Дефектами цивільного обороту облігацій можна назвати обставини

дійсності, що мають місце в процесі виникнення, зміни, переходу або

припинення прав на облігацію та за нею, або в процесі виникнення, зміни та

припинення забезпечувальних зобов’язань стосовно облігацій, що породжують

правові ризики виникнення юридичних конфліктів між учасниками відповідних

правовідносин або підвищують юридичну вразливість (обумовленість)

відповідних дій суб’єктів правовідносин. З позицій практики правозастосування

дефекти можуть проявлятися на всіх трьох стадіях цивільного обороту облігацій,

а їх формою є недодержання учасниками цивільного обороту вимог, що

висуваються до емісії облігацій (недобросовісна емісія), до правочинів, що

вчиняються з облігаціями або щодо їх забезпечення (недодержання форми,

змісту, суб’єктного складу тощо), а також до порядку вилучення облігацій з

цивільного обороту (погашення або анулювання).

Перебуваючи в причино-наслідковому зв’язку з іншими юридичними

фактами дефекти створюють загрозу для визнання наступних операцій з

198

облігаціями недійсними, однак презумпція законності переходу прав на облігації

створює необхідність визнання всіх правочинів недійсними задля здійснення

повної реституції відповідних наслідків у зв’язку з чим процес захисту прав на

облігації може бути дещо обтяжливим з точки зору його конструкції.

15. Змішаний характер правовідносин з приводу облігацій обумовлює

можливості для їх власників захищати свої права та законні інтереси речово-

правовими способами від невизначеного кола учасників цивільного обороту, а

також зобов’язально-правовими від емітента облігації. При цьому поширення на

облігації правового статусу речі з урахуванням їх безтілесної природи дозволяє

віндикувати їх законними власниками, однак лише з урахуванням можливості

достеменного встановлення переходу відповідного пакету облігацій до

конкретної особи та за умови розмежування такого пакету від облігацій тієї ж

серії і того ж емітента, які перебувають у набувача або перебували у

відчужувача. Водночас віндикувати можна лише облігації які вибули з

володіння власника або брокера поза їх волею.

Бездокументарна форма облігацій практично виключає можливість

існування стосовно неї похідних речових прав. При цьому застава, яка

розглядається як одна з підстав виникнення права володіння у заставодержателя,

не спричиняє відповідні наслідки у цивільному обороті облігацій у зв’язку з чим

їх власники зберігають панування над такими цінними паперами, хоча їх

правомочності щодо розпорядження і обтяжуються. Водночас, право володіння

протягом всього часу існування облігацій існує в установи, яка забезпечує

ведення рахунків власника облігацій у цінних паперах, що створює передумови,

зокрема, для використання нею такого способу самозахисту своїх прав як

притримання.

199

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Авсієвич А. В. Форми захисту суб’єктивних цивільних прав як

правова категорія / А. В. Авсієвич // Митна справа. – 2011. – № 3 (75). – Ч. 2.

– С. 276 – 279.

2. Агарков М. М. Избранные труды по гражданскому праву : в 2 т. / М.

М. Агарков. – М. : АО "Центр ЮрИнфоР", 2002 – . – Т. І. – 2002. – 490 с.

3. Алексеев С. С. Механизм правового регулирования в

социалистическом государстве / С. С. Алексеев. – М.: Юридическая литература,

1966. – 188 с.

4. Алексеев С. С. Право: азбука, теория, философия: опыт

комплексного исследования / С. С. Алексеев. – М.: Статут, 2001. – 712 с.

5. Алексєєв І. С. Поняття та функції цивільно-правового договору

[Електронний ресурс] / І. С. Алексєєв // Форум права. – 2010. – № 2. – С. 7 – 10.

– Режим доступу до журн.: http://nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2010-2/10aiccpd.pdf

6. Амбарцумян К. М. Поняття, зміст та правова природа віндикації

/ К. М. Амбарцумян // Держава і право: Зб. наук. пр. Юрид. і політ. науки.

– 2013. – Вип. 59. – С. 302 – 309.

7. Андронов І. В. Питання класифікації рішень суду в цивільному

процесі України / І. В. Андронов // Університетські наук. записки. – 2006. – № 3

– 4 (19 – 20). – С. 204 – 207.

8. Бабичев И. В. Системно-структурный поход к исследованию

юридических конструкций (на примере муниципально-правовых систем)

/ И. В. Бабичев // Государство и право. – 2009. – № 9. – С. 27 – 37.

9. Базиль О. В. Обмеження і захист права власності на акції

[Електронний ресурс] / О. В. Базиль // Форум права. – 2010. – № 2. – С. 20 – 24.

– Режим доступу до журн.: http://nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2010-2/10bovvna.pdf

10. Белов В. А. Ценные бумаги как объекты гражданских прав: вопросы

теории : автореф. дис. на соиск. науч. степени канд. юрид. наук. : спец. 12.00.03

200

"Гражданское право и гражданский процесс; семейное право; международное

частное право" / В. А. Белов. – М., 1996. – 41 с.

11. Білозерська Є. І. Електронні докази в нотаріальному процесі

/ Є. І. Білозерська // Часопис Київ. ун-ту права. – 2012. – № 4. – С. 207 – 211.

12. Блащук А. М. Поняття та правова природа припинення цивільно-

правового зобов'язання / А. М. Блащук // Вісн. Хмельницьк. ін-ту регіон.

управління та права. – 2004. – № 4 (12). – С. 93 – 98.

13. Бобко Т. Деякі проблеми поняття та наслідків правочину / Т. Бобко

// Вісн. Акад. прав. наук України. – 2011. – № 1 (64). – С. 107 – 116.

14. Бобко Т. В. Поняття і наслідки правочину: проблеми теорії та

практики / Т. В. Бобко // Бюл. М-ва юстиції України. – 2010. – № 12. – С. 56 – 63.

15. Бобылев А. И. Механизм правового воздействия на общественные

отношения / А. И. Бобылев // Государство и право. – 1999. – № 5. – С. 104 – 109.

16. Боднар Т. В. Грошові зобов'язання: проблеми забезпечення

виконання та відповідальності за несвоєчасне виконання / Т. В. Боднар,

В. С. Щербина // Університетські наук. записки. – 2013. – № 4 (48). – С. 62 – 69.

17. Боднар Т. В. Односторння відмова в договірних зобов’язаннях

/ Т. В. Боднар // Університетські наук. записки. – 2012. – № 1 (41). – С. 232 – 241.

18. Болокан І. В. Зобов'язально-правові засоби захисту прав сторін у

договірних відносинах / І. В. Болокан // Вісн. Запорізьк. нац. ун-ту. Юрид. науки.

– 2010. – № 1. – С. 96 – 103.

19. Бородовський С. О. Роль і значення інституту нотаріату в сфері

надання юридичної вірогідності правочинам / С. О. Бородовський // Часопис

Київ. ун-ту права. – 2011. – № 2. – С. 126 – 129.

20. Брагинский М. И. Договорное право: общие положения

/ М. И. Брагинский, В. В. Витрянский. – М. : Статут. 1997. – 682 с.

21. Бюджетний кодекс України : за станом на 01 січня 2015 року

// Відом. Верхов. Ради України – 2010. – №№ 50 – 51. – Ст. 572.

22. Вахонєва Т. Цільове призначення цивільно-правових строків

/ Т. Вахонєва // Підприємництво, госп-во і право. – 2004. – № 9. – С. 68 – 71.

201

23. Весельська Т. Адміністративні процедури та їх індивідуально-

регламентуючий характер / Т. Весельська // Вісн. Вищ. адмін. суду України.

– 2009. – № 2. – С. 25 – 30.

24. Виговський О. Бездокументарні цінні папери в системі об’єктів

цивільних прав / О. Виговський // Право України. – 2010. – № 12. – С. 95 – 100.

25. Винниченко Ю. В. О подходах к понимаю категории "гражданский

оборот" в российской цивилистике [Электронный ресурс] / Ю. В. Винниченко,

Н. П. Асланян // Эффективные инструменты современных наук – 2014:

материалы междунар. научн. – практ. конф. – Режим доступа:

http://www.rusnauka.com/13_EISN_2014/Pravo/9_168911.doc.htm

26. Витрянский В. Понятие и стороны обязательства. Исполнение

обязательств / В. Витрянский // Хоз-во и право. – 1995. – № 8. – С. 3 – 20.

27. Гладьо Ю. О. Визнання недійсними правочинів (договорів) про

відступлення права вимоги / Ю. О. Гладьо // Держава і право: Зб. наук. пр.

Юрид. і політ. науки. – 2011. – Вип. 51. – С. 351 – 357.

28. Гладьо Ю. О. Право вимоги як особливий різновид майна

/ Ю. О. Гладьо // Часопис Київ. ун-ту права. – 2010. – № 4. – С. 186 – 190.

29. Глібко С. Правове регулювання операцій банків з іпотечними

облігаціями / С. Глібко // Вісн. Нац. акад. прав. наук України. – 2014. – № 2 (77).

– С. 111 – 121.

30. Головатенко О. В. Проблеми можливості пред’явлення

індикаційного позову як способу захисту прав власників бездокументарних

акцій / О. В. Головатенко // Вісн. Харків. нац. ун-ту внутр. справ. – 2010. – Вип.

51. – Ч. 2. – С. 198 – 207.

31. Голубєва Н. Ю. Класифікація зобов’язань у цивільному праві

/ Н. Ю. Голубєва // Часопис цивілістики. – 2010. – Вип. 9. – С. 13 – 16.

32. Голубєва Н. Ю. Поняття боргу як складової змісту зобов’язальних

правовідносин / Н. Ю. Голубєва // Часопис цивілістики. – 2013. – Вип. 15.

– С. 56 – 61.

202

33. Господарський кодекс України : за станом на 01 січня 2015 року

// Відом. Верхов. Ради України – 2003. – № 18. – Ст. 144.

34. Грейдін О. І. Об'єкт довірчого управління цінними паперами:

сучасний етап законодавчого регулювання / О. І. Грейдін // Бюл. М-ва юстиції

України. – 2013. – № 11 (145). – С. 151 – 158.

35. Григоровська-Якубівська Л. В. Процедура передачі векселя при його

оплаті / Л. В. Григоровська-Якубівська // Вісн. Хмельницьк. ін-ту регіон.

управління та права. – 2002. – № 2. – С. 165 – 167.

36. Гринько (Русу) С. Д. Шкода і збитки як умова цивільно-правової

відповідальності: порівняльно-правовий аналіз / С. Д. Гринько (Русу),

С. В. Заверуха // Університетські наук. записки. – 2012. – № 4 (44).

– С. 101 – 109.

37. Грищенко О. В. Правове регулювання договору майнового

страхування у новому цивільному законодавстві України / О. В. Грищенко

// Вісн. Хмельницьк. ін-ту регіон. управління та права. – 2002. – № 2. – С. 159

– 162.

38. Гузь Є. В. Майнові відносини та їх характерні ознаки / Є. В. Гузь

// Бюл. М-ва юстиції України. – 2013. – № 12 (146). – С. 112 – 118.

39. Денисова А. М. Правові обмеження: поняття, види, функції

/ А. М. Денисова // Часопис Київ. ун-ту права. – 2011. – № 2. – С. 51 – 55.

40. Денисюк В. В. Оферта як стадія укладення цивільно-правового

договору / В. В. Денисюк // Часопис цивілістики. – 2013. – Вип. 14. – С. 91 – 95.

41. Дождев Д. В. Римское частное право: учебн. для вузов / Д. В.

Дождев; под общ. ред. акад. РАН, д.ю.н., проф. В. С. Нерсесянца. – [2-е изд.,

изм. и доп]. – М. : Норма, 2006. – 784 с.

42. Дозорцев В. А. Объекты права государственной социалистической

собственности и их классификация // Советское государство и право. – 1949.

– № 1. – С. 55 – 63.

43. Дрішлюк О. П. Зміна та розірвання договору як спосіб захисту

цивільних прав та законних інтересів учасників договірних відносин

203

/ О. П. Дрішлюк // Університетські наук. записки. – 2009. – № 3 (31).

– С. 113 – 118.

44. Єдиний державний реєстр судових рішень [Електронний ресурс].

– Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua.

45. Єрьоменко К. О. Формування поняття форми правочину у праві

стародавнього риму / К. О. Єрьоменко // Митна справа. – 2012. – № 6 (84).

– Ч. 2., Кн. 2. – С. 261 – 266.

46. Єсіпова Л. О. Гарантія та її види за цивільним законодавством

України / Л. О. Єсіпова // Університетські наук. записки. – 2006. – № 1 (17).

– С. 128 – 131.

47. Єфремова І. І. Механізм реалізації суб’єктивних цивільних прав

/ І. І. Єфремова // Митна справа. – 2012. – № 5 (83). – Ч. 2., Кн. 1. – С. 285 – 290.

48. Жила О. В. Відмежування регресних зобов’язань від суміжних

категорій цивільного права / О. В. Жила // Митна справа. – 2012. – № 2 (80).

– Ч. 2., Кн. 2. – С. 285 – 289.

49. Жилінкова І. Конструкції заміни боржника у цивільному

зобов’язанні / І. Жилінкова // Вісн. Акад. прав. наук України. – 2010. – № 1.

– С. 123 – 133.

50. Заверуха Т. М. Синтетичний підхід до визначення поняття та ознак

договору в цивільному праві / Т. М. Заверуха // Університетські наук. записки.

– 2010. – № 3 (35). – С. 70 – 76.

51. Загородній С. А. Актуальні проблеми виникнення цивільно-правової

відповідальності / С. А. Загородній // Право і Безпека. – 2011. – № 1.

– С. 226 – 230.

52. Зайцев О. Л. Поняття та ознаки правочинів / О. Л. Зайцев

// Вісн. Харків. нац. ун-ту внутр. справ. – 2006. – Вип. 32. – С. 288 – 292.

53. Здорнюк Г. Виндикация бездокументарных ценных бумаг: теория и

практика на Украине / Г. Здорнюк // Юрид. практика. – 2008. – № 23 (545).

– С. 10 – 11.

204

54. Іванов А. Класифікація підстав набуття та припинення права

власності / А. Іванов // Підприємництво, госп-во і право. – 2008. – № 7.

– С. 69 – 72.

55. Ільченко В. Сучасний стан вітчизняного ринку державних цінних

паперів / В. Ільченко // Ринок цінних паперів України. – 2009. – № 5 – 6.

– С. 57 – 61.

56. Ісаєв А. М. Майнове право як предмет договору дарування

/ А. М. Ісаєв // Митна справа. – 2013. – № 5 (89). – Ч. 2., Кн. 2. – С. 326 – 331.

57. Казанцев М. Ф. Гражданско-правовое договорное регулирование:

исходные положения концепции / М. Ф. Казанцев // Известия высших учебных

заведений. Правоведение. – 2003. – № 2. – С. 90 – 102.

58. Канзафарова І. С. Біржові договори як різновид купівлі-продажу

/ І. С. Канзафарова // Держава і право: Зб. наук. пр. Юрид. і політ. науки. – 2011.

– Вип. 53. – С. 304 – 309.

59. Кикоть Г. Проблема класифікації юридичних фактів у сучасній

теорії права / Г. Кикоть // Право України. – 2003. – № 7. – С. 29 – 32.

60. Кикоть Г. Юридичні факти у механізмі правового регулювання:

проблеми теорії / Г. Кикоть // Право України. – 2005. – № 7. – С. 109 – 112.

61. Конституція України від 28 червня 1996 року // Відом. Верхов. Ради

України. – 1996. – № 30. – ст. 141 (з наступними змінами).

62. Красногор О. В. Особливості окремих обтяжень нерухомого майна у

цивільному праві України / О. В. Красногор // Право і безпека. – 2011. – № 3.

– С. 288 – 291.

63. Красногор О. В. Щодо природи обтяжень нерухомого майна

/ О. В. Красногор // Вісн. Харків. нац. ун-ту внутр. справ. – 2011. – Вип. 52.

– С. 302 – 309.

64. Кривицький Ю. В. Механізм правого регулювання в сучасній теорії

права / Ю. В. Кривицький // Часопис Київ. ун-ту права. – 2009. – № 4.

– С. 74 – 79.

205

65. Крисань Т. Є. Види цивільно-правових гарантій суб’єктивних прав

та критерії їх класифікації / Т. Є. Крисань // Бюл. М-ва юстиції України. – 2012.

– № 1 (123). – С. 57 – 66.

66. Крисань Т. Є. Інститут юридичних гарантій цивільних прав:

створення сучасної концепції / Т. Є. Крисань // Митна справа. – 2013. – № 1 (85).

– Ч. 2., Кн. 2. – С. 164 – 168.

67. Крисань Т. Є. Співвідношення понять "юридичні гарантії" та

"гарантії як спосіб забезпечення зобов’язань" / Т. Є. Крисань // Бюл. М-ва

юстиції України. – 2013. – № 3 (137). – С. 50 – 55.

68. Крисань Т. Є. Теоретико-правова характеристика категорії

"юридична гарантія": загальнотеоретичний аналіз / Т. Є. Крисань // Часопис

цивілістики. – 2013. – Вип. 14. – С. 51 – 54.

69. Кубліков В. Індексовані облігації – альтернатива банківського

депозиту / В. Кубліков // Ринок цінних паперів України. – 2009. – № 3 – 4.

– С. 61 – 64.

70. Кутателадзе О. Д. До питання про визначення підстав виникнення

цивільних прав і обов’язків / О. Д. Кутателадзе // Університетські наук. записки.

– 2005. – № 3 (15). – С. 133 – 136.

71. Кутателадзе О. Д. Категорія "юридичні факти" та підстави

виникнення зобов’язань за цивільним законодавством України

/ О. Д. Кутателадзе // Митна справа. – 2005. – № 4. – С. 59 – 63.

72. Кухарева Г. П. Форми правочинів / Г. П. Кухарева // Вісн. Харків.

нац. ун-ту внутр. справ. – 2006. – Вип. 32. – С. 298 – 302.

73. Ландо Д. Д. Ответственность за нарушение денежного

обязательства: сравнительно-правовой анализ / Д. Д. Ландо // Вісн. Хмельницьк.

ін-ту регіон. управління та права. – 2004. – № 4 (12). – С. 112 – 118.

74. Лисюк Ю. В. Позов – основна форма захисту цивільних прав у суді

/ Ю. В. Лисюк, М. В. Кіріязова // Вісн. Харків. нац. ун-ту внутр. справ. – 2006.

– Вип. 35. – С. 284 – 292.

206

75. Лялин В. А. Рынок ценных бумаг: учебник / В. А. Лялин,

П. В. Воробьев. – М.: Проспект, 2006. – 384 с.

76. Лялин С. В. Корпоративные облигации: мировой опыт и российские

перспективы / Лялин С. В. – М.: Дэск-Пресс, 2002. – 336 с.

77. Майданик Н. Правова природа задавнених зобов’язань

/ Н. Майданик // Підп-во, господарство і право. – 2004. – № 12. – С. 26 – 27.

78. Майданик Р. А. Договір репо (цивільно-правова природа та види)

/ Р. А. Майданик, С. В. Бервено // Вісн. Харків. нац. ун-ту внутр. справ. – 2005.

– Вип. 30. – С. 368 – 375.

79. Майданик Р. А. Поняття та порядок укладення і виконання договору

репо / Р. А. Майданик, С. В. Бервено // Вісн. Харків. нац. ун-ту внутр. справ.

– 2005. – Вип. 29. – С. 328 – 334.

80. Макаренко Л. О. Реалізація права як ефективний засіб досягнення

мети правового регулювання / Л. О. Макаренко // Альманах права. – 2011.

– Вип. 2. – С. 126 – 129.

81. Малай М. О. Обмеження речових прав фізичних осіб на нерухоме

майно: еволюція та концепції / М. О. Малай // Право і безпека. – 2011. – № 3.

– С. 283 – 287.

82. Махінчук В. М. Проблемні питання визначення суб'єкта

підприємницької діяльності / В. М. Махінчук // Митна справа. – 2013. – № 4 (88).

– Ч. 2., Кн. 2. – С. 138 – 142.

83. Мелех Л. В. Юридична відповідальність як один з видів гарантій

законності: історико-правовий аспект / Л. В. Мелех // Митна справа. – 2012.

– № 6 (84). – Ч. 2., Кн. 1. – С. 22 – 27.

84. Миколишин М. Емісія облігацій в активізації емісійної політики

банків [Електронний ресурс] / М. Миколишин // Демократичне врядування.

– 2011. – Вип. 8. – Режим доступу до журн.: http://nbuv.gov.ua/j-

pdf/DeVr_2011_8_22.pdf

85. Мироненко І. В. Поняття та зміст обтяження майна / І. В. Мироненко

// Часопис Київ. ун-ту права. – 2010. – № 3. – С. 135 – 139.

207

86. Михайлів М. О. Форма правочину та правові наслідки її

недотримання / М. О. Михайлів // Держава і право: Зб. наук. пр. Юрид. і політ.

науки. – 2011. – Вип. 51. – С. 34 – 39.

87. Міхно О. Прощення боргу за цивільним законодавством України

/ О. Міхно // Підприємництво, госп-во і право. – 2004. – № 5. – С. 24 – 27.

88. Мічурін Є. О. Межі та обмеження цивільних прав / Є. О. Мічурін

// Право і безпека. – 2010. – № 3. – С. 212 – 215.

89. Мічурін Є. О. Підходи до формування поняття обмежень майнових

прав фізичних осіб [Електронний ресурс] / Є. О. Мічурін // Форум права. – 2007.

– № 2. – С. 151 – 157. – Режим доступу до журн.: http://www.nbuv.gov.ua/e-

journals/FP/2007-2/07meomfo.pdf

90. Нагнибіда В. І. Окремі аспекти загальної теорії речового права

/ В. І. Нагнибіда // Університетські наук. записки. – 2005. – № 4 (16). – С. 117

– 123.

91. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України : у 2 т.

/ [Кузнєцова Н. С., Дзера О. В., Коссак В. М. та ін.] : за ред. О. В. Дзери (кер. авт.

кол.), Н. С. Кузнєцової, В. В. Луця. – [4-те вид., перероб. і допов.]. – К.: Юрінком

Інтер, 2011. – Т. І. – 808 с.

92. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України : у 2 т.

/ [Кузнєцова Н. С., Кот О. О., Боднар Т. В. та ін.] : за ред. О. В. Дзери (кер. авт.

кол.), Н. С. Кузнєцової, В. В. Луця. – [4-те вид., перероб. і допов.]. – К.: Юрінком

Інтер, 2010. – Т. ІІ. – 1056 с.

93. Нижний А. В. Категорія "форма цивільно-правового договору" у

цивільному праві / А. В. Нижний // Університетські наук. записки. – 2008. – № 3

(27). – С. 145 – 150.

94. Нижний А. В. Конвалідація нікчемних цивільно-правових договорів,

укладених з порушенням обов’язкової форми / А. В. Нижний // Вісн. Запорізьк.

нац. ун-ту. Юрид. науки. – 2010. – № 4. – С. 75 – 79.

95. Новохатська Я. В. Заміна сторін у зобов’язанні / Я. В. Новохатська

// Пробл. законності. – 2011. – Вип. 115. – С. 29 – 39.

208

96. О выпуске облигаций государственного выигрышного валютного

займа Республики Беларусь : постановление Совета Министров Республики

Беларусь от 21 октября 1999 года № 1627 [Электронный ресурс]. – Режим

доступа: http:// www.minfin.gov.by/upload/gosdolg/vnytrennij/acts

/postsm_211099_1627.pdf

97. О ценных бумагах и фондовых биржах : Закон Республики Беларусь

от 12 марта 1992 года № 1512-ХІІ [Электронный ресурс]. – Режим доступа:

www.minfin.gov.by/upload/depcen/acts/zakon_120392_1512.pdf

98. Об утверждении Инструкции о порядке проведения тиражей

выигрышей по облигациям государственного выигрышного валютного займа

Республики Беларусь : постановление Министерства финансов Республики

Беларусь от 07 марта 2000 года № 16 [Электронный ресурс]. – Режим доступа:

www.minfin.gov.by/upload/gosdolg/vnytrennij/acts /postmf_070300_16.pdf

99. Олійник Я. О. Емісія боргових інструментів як засіб покращення

ресурсної бази комерційного банку [Електронний ресурс] / Я. О. Олійник

// Наук. записки Нац. ун-ту "Острозька академія". Сер. Економіка. – 2009. – Вип.

11. – С. 449 – 456. – Режим доступу до журн.: http://nbuv.gov.ua/j-pdf/Nznuoa

_2009_11_57.pdf

100. Отнюкова Г. Исполнения обязательств / Г. Отнюкова

// Рос. юстиция. – 1996. – № 3. – С. 16 – 19.

101. Очиченко О. Г. Неможливість виконання грошових зобов’язань у

кредитних правовідносинах [Електронний ресурс] / О. Г. Очиченко // Форум

права. – 2010. – № 2. – С. 347 – 354. – Режим доступу до журн.:

http://nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2010-2/10oogukp.pdf

102. Павлов А. А. О прощении долга как способе прекращения

гражданско-правовых обязательств / А. А. Павлов // Університетські наук.

записки. – 2007. – № 1 (21). – С. 97 – 103.

103. Пастернак В. М. Форма правочину – невід'ємна частина його

дійсності / В. М. Пастернак // Часопис Київ. ун-ту права. – 2013. – № 2. – С. 215

– 218.

209

104. Переверзев А. Н. Проблемы определений выпуска (эмиссии) и

обращения акций / А. Н. Переверзев, Е. С. Филипенко // Митна справа. – 2012.

– № 6 (84). – Ч. 2., Кн. 2. – С. 400 – 407.

105. Погрібний С. О. Поняття механізму досягнення мети правового

регулювання цивільних відносин / С. О. Погрібний // Пробл. законності. – 2006.

– Вип. 84. – С. 47 – 52.

106. Покришка Д. Депозитарна система в Україні: проблеми та

перспективи розвитку / Д. Покришка, О. Собкевич, М. Скиба, І. Ус // Ринок

цінних паперів України. – 2010. – № 5 – 6. – С. 21 – 32.

107. Потопальський С. С. Правові проблеми розмежування недійсних та

неукладених договорів / С. С. Потопальський // Вісн. госп. судочинства. – 2005.

– № 4. – С. 176 – 181.

108. Потопальський С. С. Проблеми правового регулювання недійсності

договорів за законодавством України / С. С. Потопальський // Вісн. госп.

судочинства. – 2005. – № 6. – С. 160 – 168.

109. Про акціонерні товариства : Закон України від 17 вересня 2008 року

№ 514-VI // Відом. Верхов. Ради України. – 2008. – №№ 50 – 51. – Ст. 384

(зі змінами).

110. Про банки і банківську діяльність : Закон України від 07 грудня 2000

року № 2121-ІІІ // Відом. Верхов. Ради України. – 2001. – № 5. – Ст. 3

(зі змінами).

111. Про визнання такими, що втратили чинність, деяких нормативно-

правових актів Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку : рішення

Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 28 жовтня

2014 року № 1447, зареєстроване в Міністерстві юстиції України 13 листопада

2014 року за № 1441/26218 // Офіц. вісн. України. – 2014. – № 95. – Ст. 2744.

112. Про випуски облігацій внутрішніх державних позик : постанова

Кабінету Міністрів України від 31 січня 2001 року № 80 // Офіц. вісн. України.

– 2001. – № 5. – Ст. 185.

210

113. Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових

зобов’язань : Закон України від 22 листопада 1996 року № 543/96-ВР // Відом.

Верхов. Ради України. – 1997. – № 5. – Ст. 28 (зі змінами).

114. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо

запобігання негативному впливу на стабільність банківської системи : Закон

України від 04 липня 2014 року № 1586-VII // Відом. Верхов. Ради України.

– 2014. – № 33. – Ст. 1162.

115. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо

облігацій: Закон України від 02 червня 2011 року № 3461-VI // Відом. Верхов.

Ради України. – 2011. – № 51. – Ст. 578.

116. Про внесення змін до Закону України "Про цінні папери та

фондовий ринок" щодо емісії облігацій міжнародних фінансових організацій :

Закон України від 04 липня 2013 року № 400-VII // Відом. Верхов. Ради України

– 2014. – № 14. – Ст. 256.

117. Про депозитарну систему України : Закон України від 06 липня

2012 року № 5178-VI // Відом. Верхов. Ради України. – 2013. – № 39. – Ст. 517

(зі змінами).

118. Про електронні документи та електронний документообіг : Закон

України від 22 травня 2003 року № 851-IV // Відом. Верхов. Ради України.

– 2003. – № 36. – Ст. 275 (зі змінами).

119. Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень : Закон

України від 18 листопада 2003 року № 1255-IV // Відом. Верхов. Ради України.

– 2004. – № 11. – Ст. 140 (зі змінами).

120. Про затвердження Норм та правил обліку цінних паперів у

Національній депозитарній системі : рішення Державної комісії з цінних паперів

та фондового ринку від 13 квітня 2000 року № 40, зареєстроване в Міністерстві

юстиції України 15 вересня 2000 року за № 616/4837 // Офіц. вісн. України.

– 2000. – № 38. – Ст. 1644 (зі змінами).

121. Про затвердження Положення про глобальний сертифікат та

тимчасовий глобальний сертифікат : рішення Національної комісії з цінних

211

паперів та фондового ринку від 30 липня 2013 року № 1332, зареєстроване в

Міністерстві юстиції України 20 серпня 2013 року за № 1434/23966 // Офіц. вісн.

України. – 2013. – № 71. – Ст. 2630 (зі змінами).

122. Про затвердження Положення про порядок здійснення емісії

облігацій внутрішніх місцевих позик та їх обігу : рішення Національної комісії з

цінних паперів та фондового ринку від 29 квітня 2014 року № 578, зареєстроване

в Міністерстві юстиції України 29 травня 2014 року за № 570/25347 // Офіц. вісн.

України. – 2014. – № 46. – Ст. 1216 (зі змінами).

123. Про затвердження Положення про порядок здійснення емісії

облігацій підприємств, облігацій міжнародних фінансових організацій та їх обігу

: рішення Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку

від 27 грудня 2013 року № 2998, зареєстроване в Міністерстві юстиції України

28 січня 2014 року за № 171/24948 // Офіц. вісн. України. – 2014. – № 12.

– Ст. 384 (зі змінами).

124. Про затвердження Положення про порядок реєстрації випуску

звичайних іпотечних облігацій, проспекту емісії, звіту про результати

розміщення іпотечних облігацій, погашення та скасування реєстрації випуску

іпотечних облігацій : рішення Національної комісії з цінних паперів та

фондового ринку від 28 серпня 2014 року № 1118, зареєстроване в Міністерстві

юстиції України 19 вересня 2014 року за № 1143/25920 // Офіц. вісн. України.

– 2014. – № 84. – Ст. 2380 (зі змінами).

125. Про затвердження Положення про провадження депозитарної

діяльності : рішення Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку

від 23 квітня 2013 року № 735, зареєстроване в Міністерстві юстиції України

27 червня 2013 року за № 1084/23616 // Офіц. вісн. України. – 2013. – № 52.

– Ст. 1910 (зі змінами).

126. Про затвердження Порядку ведення Державного реєстру обтяжень

рухомого майна : постанова Кабінету Міністрів України від 05 липня 2004 року

№ 830 // Офіц. вісн. України. – 2004. – № 27. – . – Т.І. – Ст. 140 (зі змінами).

212

127. Про затвердження Порядку здійснення місцевих запозичень

: постанова Кабінету Міністрів України від 16 лютого 2011 року № 110 // Офіц.

вісн. України. – 2011. – № 12. – Ст. 512 (зі змінами).

128. Про затвердження Стандарту депозитарного обліку № 1 "Загальні

засади здійснення депозитарного обліку. Балансові рахунки депозитарного

обліку" : рішення Національного депозитарію України від 25 жовтня 2010 року

№ 25/1, зареєстроване в Міністерстві юстиції України 10 листопада 2000 року за

№ 796/5017 // Офіц. вісн. України. – 2000. – № 46. – Ст. 2028.

129. Про здійснення державних зовнішніх запозичень у 2012 році

: постанова Кабінету Міністрів України від 18 липня 2012 року № 648 // Офіц.

вісн. України. – 2012. – № 54. – Ст. 2174.

130. Про здійснення державних зовнішніх запозичень у 2012 році

: постанова Кабінету Міністрів України від 14 листопада 2012 року № 1058

// Офіц. вісн. України. – 2012. – № 89. – Ст. 3599.

131. Про здійснення державних зовнішніх запозичень у 2013 році

: постанова Кабінету Міністрів України від 21 серпня 2013 року № 592

// Офіц. вісн. України. – 2013. – № 66. – Ст. 2400.

132. Про здійснення державних зовнішніх запозичень у 2013 році

: постанова Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 року № 904 // Офіц.

вісн. України. – 2013. – № 99. – Ст. 3631.

133. Про здійснення державних зовнішніх запозичень у 2014 році

: постанова Кабінету Міністрів України від 08 травня 2014 року № 132 // Офіц.

вісн. України. – 2014. – № 39. – Ст. 1044.

134. Про здійснення державних зовнішніх запозичень у 2014 році

: постанова Кабінету Міністрів України від 15 вересня 2014 року № 443 // Офіц.

вісн. України. – 2014. – № 75 (т. 3). – Ст. 2131.

135. Про інвестиційну діяльність : Закон України від 18 вересня

1991 року № 1560-ХІІ // Відом. Верхов. Ради України. – 1991. – № 47. – Ст. 646

(зі змінами).

213

136. Про інформацію : Закон України від 02 жовтня 1992 року № 2657-

ХІІ // Відом. Верхов. Ради України. – 1992. – № 48. – Ст. 650 (зі змінами).

137. Про іпотечні облігації : Закон України від 22 грудня 2005 року

№ 3273-IV // Відом. Верхов. Ради України. – 2006. – № 16. – Ст. 134 (зі змінами).

138. Про Національний банк України : Закон України від 20 травня

1999 року № 679-XIV // Відом. Верхов. Ради України – 1999. – № 29. – Ст. 238

(зі змінами).

139. Про Національну депозитарну систему та особливості електронного

обігу цінних паперів в Україні : Закон України від 10 грудня 1997 року

№ 710/97-ВР // Відом. Верхов. Ради України. – 1998. – № 15. – Ст. 67

(зі змінами).

140. Про Національну комісію з цінних паперів та фондового ринку

: Указ Президента України від 23 листопада 2011 року № 1063/2011 // Офіц. вісн.

України. – 2011. – № 94. – Ст. 3415.

141. Про обіг векселів в Україні : Закон України від 05 квітня 2001 року

№ 2374-ІІІ // Відом. Верхов. Ради України. – 2001. – № 24. – Ст. 128 (зі змінами).

142. Про платіжні системи та переказ коштів в Україні : Закон України

від 05 квітня 2001 року № 2346-ІІІ // Відом. Верхов. Ради України. – 2001.

– № 29. – Ст. 137 (зі змінами).

143. Про систему гарантування вкладів фізичних осіб : Закон України від

23 лютого 2012 року № 4452-VI // Відом. Верхов. Ради України. – 2012. – № 50.

– Ст. 564 (зі змінами).

144. Про цінні папери та фондовий ринок : Закон України від 23 лютого

2006 року № 3480-IV // Відом. Верхов. Ради України. – 2006. – № 31. – Ст. 268

(зі змінами).

145. Пушай В. І. До питання про способи заміни осіб у зобов’язаннях

/ В. І. Пушай // Часопис Київ. ун-ту права. – 2013. – № 3. – С. 180 – 183.

146. Пушай В. І. Проблемні аспекти здійснення заміни осіб у

зобов’язаннях особи [Електронний ресурс] / В. І. Пушай // Форум права. – 2013.

214

– № 3. – С. 502 – 506. – Режим доступу до журн.: http://nbuv.gov.ua/j-

pdf/FP_index. htm_2013_3_84.pdf

147. Рассказова Н. Ю. Вопросы общей теории обеспечительных

обязательств / Н. Ю. Рассказова // Університетські наук. записки. – 2006. – № 3.

– 4 (19 – 20). – С. 124 – 138.

148. Розгон О. В. Заборони як способи встановлення меж та обмежень

права власності / О. В. Розгон // Вісн. Харків. нац. ун-ту імені В. Н. Каразіна.

Серія "Право". – 2009. – Вип. 1. – С. 90 – 93.

149. Розгон О. В. Особливості порядку переходу права власності на акцію

/ О. В. Розгон // Правничий часопис Дон. ун-ту. – 2013. – № 2. – С. 149 – 159.

150. Рущак І. В. Конструкція правочинів у цивільному праві / І. В. Рущак

// Вісн. Запорізьк. нац. ун-ту. Юрид. науки. – 2012. – № 3. – С. 74 – 80.

151. Саванець Л. Правова природа бездокументарних цінних паперів

/ Л. Саванець // Вісн. Львів. ун-ту. Сер. юридична – 2011. – Вип. 54. – С. 253

– 259.

152. Самбір О. Є. Суброгація прав кредитора майновому поручителю

/ О. Є. Самбір // Бюл. М-ва юстиції України. – 2004. – № 5 (151). – С. 87 – 94.

153. Сивченко Г. Методичні підходи щодо централізації системи

депозитарної діяльності в Україні / Г. Сивченко // Ринок цінних паперів України.

– 2012. – № 5 – 6. – С. 71 – 76.

154. Скіданов К. В. До проблематики доведення тісного правового

зв’язку деяких ознак правочину крізь призму волі і волевиявлення осіб, які його

вчиняють / К. В. Скіданов // Право і Безпека. – 2012. – № 1. – С. 277 – 281.

155. Словник юридичних термінів (російсько-український)

/ [укл. Андерш Ф., Винник В., Красницька А. та ін.]. – К.: "Юрінком". – 1994.

– 322 с.

156. Слома В. М. Види гарантій у цивільному праві / В. М. Слома

// Університетські наук. записки. – 2008. – № 3 (27). – С. 87 – 89.

215

157. Слома В. М. Розвиток інституту забезпечення виконання зобов’язань

у цивільному законодавстві / В. М. Слома // Університетські наук. записки.

– 2006. – № 1 (17). – С. 103 – 107.

158. Собур С. В. Проблеми правового регулювання зберігання

електронних документів / С. В. Собур // Митна справа. – 2012. – № 3 (81). – Ч. 2.,

Кн. 2. – С. 253 – 257.

159. Стеценко Б. До питання місця та ролі державних цінних паперів на

фондовому ринку України / Б. Стеценко // Ринок цінних паперів України. – 2011.

– № 1 – 2. – С. 57 – 63.

160. Тарахонич Т. І. Правове регулювання та правовий вплив як

юридичні категорії: співвідношення понять / Т. І. Тарахонич // Часопис Київ. ун-

ту права. – 2009. – № 4. – С. 10 – 14.

161. Твердохліб А. М. Рішення й ухвали суду як юридичні факти

/ А. М. Твердохліб // Пробл. законності. – 2002. – Вип. 57. – С. 65 – 70.

162. Телятников В. Окремі питання управління ризиками під час випуску

муніципальних облігацій / В. Телятников // Ринок цінних паперів України.

– 2009. – № 5 – 6. – С. 63 – 67.

163. Трут Д. В. Субсидіарні зобов'язання як різновид цивільно-правових

зобов’язань з множинністю осіб / Д. В. Трут // Університетські наук. записки.

– 2012. – № 4 (44). – С. 186 – 192.

164. Тупицька Є. О. Щодо питання поіменованості чи непоіменованості

договору новації боргу у позикове зобов'язання [Електронний ресурс]

/ Є. О. Тупицька // Форум права. – 2009. – № 3. – С. 621 – 626. – Режим доступу

до журн.: http://nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2009-3/09teoupz.pdf

165. Усков С. Проблема приобретения имущества от неуправомоченного

отчуждателя / С. Усков // Хоз-во и право. – 2002. – № 6. – С. 65 – 70.

166. Ушакова Ю. А. Право розпорядження як елемент змісту права

власності / Ю. А. Ушакова // Бюл. М-ва юстиції України. – 2008. – № 9 (83).

– С. 127 – 133.

216

167. Федоренко Н. Особенности оборота имущественных прав

/ Н. Федоренко, Л. Лапач // Хоз-во и право. – 2001. – № 11. – С. 12 – 17.

168. Федоришин О. О. Порука як спосіб додаткового забезпечення

зобов’язань емітента облігацій підприємств / О. О. Федоришин // Вісн. Акад.

адвокатури України. – 2010. – Число 3 (19). – С. 39 – 44.

169. Федоришин О. О. Особливості розвитку поняття облігацій

юридичних осіб / О. О. Федоришин // Вісн. Акад. адвокатури України. – 2012.

– Число 3 (25). – С. 66 – 72.

170. Філіпенко Є. С. Господарсько-правові засоби попередження

недобросовісного випуску акцій [Електронний ресурс] / Є. С. Філіпенко

// Форум права. – 2011. – № 4. – С. 755 – 760. – Режим доступу до журн.

: http://nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2011-4/11fecnva.pdf

171. Харченко Г. Г. Ознаки речового права / Г. Г. Харченко // Часопис

Київ. ун-ту права. – 2011. – № 2. – С. 137 – 141.

172. Харченко Г. Г. Річ як об’єкт речового права / Г. Г. Харченко

// Вісн. Одеськ. нац. ун-ту. – 2010. – Т.15, Вип. 22 "Правознавство". – С. 5 – 11.

173. Хащівська Н. Преклюзивні строки у договорах про передання майна

у тимчасове користування / Н. Хащівська // Підприємництво, госп-во і право.

– 2009. – № 7. – С. 75 – 79.

174. Хорунжий С. Аналіз теоретичних засад формування інструментів

біржової торгівлі цінними паперами / С. Хорунжий // Ринок цінних паперів

України. – 2009. – № 3 – 4. – С. 19 – 30.

175. Хорунжий С. Н. Решение суда в теории юридических фактов как

основание возникновения, изменения и прекращения гражданских прав и

обязанностей / С. Н. Хорунжий // Государство и право. – 2008. – № 7.

– С. 39 – 47.

176. Царьова Л. К. Щодо проблеми визначення природи грошових

документів національно-визвольного руху у Західній Україні на початку

ХХ століття / Л. К. Царьова // Митна справа. – 2010. – № 4 (70). – С. 81 – 88.

217

177. Цвігун Т. Теоретичні аспекти визначення сутності страхового

захисту / Т. Цвігун // Ринок цінних паперів України. – 2012. – № 3 – 4.

– С. 91 – 96.

178. Церковна О. В. Випадок та непереборна сила як підстави звільнення

від відповідальності за порушення зобов'язання / О. В. Церковна // Митна

справа. – 2011. – № 5 (77). – Ч. 2. – С. 394 – 398.

179. Цивільний кодекс України : за станом на 01 січня 2015 року

// Відом. Верхов. Ради України – 2003. – №№ 40 – 44. – Ст. 356.

180. Цивільний процесуальний кодекс України : за станом на 01 січня

2015 року // Відом. Верхов. Ради України. – 2004. – № 40 – 42. – Ст. 492.

181. Цивільне право : підручник у 2 т. / [В. І. Борисова (кер. авт. кол.),

Л. М. Баранова, Т. І. Бєгова та ін.] за ред. В. І. Борисової, І. В. Спасибо-Фатєєвої,

В. Л. Яроцького. – Х. : Право, 2011. – Т.1. – 656 с.

182. Цивільне право : підручник у 2 т. / [В. І. Борисова (кер. авт. кол.),

Л. М. Баранова, Т. І. Бєгова та ін.] за ред. В. І. Борисової, І. В. Спасибо-Фатєєвої,

В. Л. Яроцького. – Х. : Право, 2011. – Т.2. – 816 с.

183. Чеговадзе Л. К вопросу о механизме перехода права (требования)

/ Л. Чеговадзе // Хоз-во и право. – 2002. – № 6. – С. 70 – 73.

184. Шаповалова О. І. Окремі питання виконання грошових зобов’язань

/ О. І. Шаповалова // Університетські наук. записки. – 2008. – № 1 (25).

– С. 77 – 80.

185. Шевченко Г. Н. Начало презентации как признак ценных бумаг

/ Г. Н. Шевченко // Університетські наук. записки. – 2007. – № 2 (22).

– С. 156 – 163.

186. Шевченко Л. И. О понятии, сущности и значении договорного

регулирования имущественных отношений в условиях рыночной экономики

/ Л. И. Шевченко // Государство и право. – 2005. – № 10. – С. 42 – 48.

187. Шимон С. І. Майнові права в системі об’єктів цивільних

правовідносин та цивільного обороту [Електронний ресурс] / С. І. Шимон

218

// Форум права. – 2011. – № 4. – С. 841 – 846. – Режим доступу до журн.:

http://nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2011-4/11scitco.pdf

188. Шимон С. І. Передання товару, фікційна традиція та правова фікція

у правовідносинах з купівлі-продажу майнових прав / С. І. Шимон // Держава і

право: Зб. наук. пр. Юрид. і політ. науки. – 2011. – Вип. 54. – С. 317 – 322.

189. Шимон С. І. Поняття майнових прав у цивільно-правовій теорії та

законодавстві / С. І. Шимон // Часопис Київ. ун-ту права. – 2012. – № 4.

– С. 196 – 199.

190. Шимон С. І. Сутність майнових прав як об’єктів цивільних

правовідносин: спроба теоретичного осмислення / С. І. Шимон // Держава і

право: Зб. наук. пр. Юрид. і політ. науки. – 2013. – Вип. 59. – С. 208 – 213.

191. Шишка Р. Б. Цивільно-правова відповідальність і деліктне

зобов'язання / Р. Б. Шишка, О. Р. Шишка // Університетські наук. записки.

– 2012. – № 1 (41). – С. 271 – 280.

192. Шкварчук Л. Стан та тенденції розвитку ринку корпоративних

облігацій в Україні / Л. Шкварчук // Ринок цінних паперів України. – 2012.

– № 8. – С. 99 – 105.

193. Шовкова О. В. Межі дії позовної давності як прояв диспозитивних

засад цивільно-правового регулювання / О. В. Шовкова // Бюл. М-ва юстиції

України. – 2006. – № 1 (51). – С. 111 – 116.

194. Юлдашбаева Л. Р. Правовое регулирование оборота эмиссионных

ценных бумаг (акций, облигаций) / Л. Р. Юлдашбаева. – М.: Статут, 1999.

– 204 с.

195. Янишен В. П. Процентна позика в системі фінансових послуг

/ В. П. Янишен // Пробл. законності. – 2010. – Вип. 108. – С. 53 – 63.

196. Яремова І. В. Момент виникнення права власності на цінні папери

/ І. В. Яремова // Часопис Київ. ун-ту права. – 2014. – № 1. – С. 223 – 227.

197. Яроцький В. Л. Індивідуальне регулювання і саморегулювання

відносин у сфері випуску й обігу цінних паперів / В. Л. Яроцький

// Пробл. законності. – 2003. – Вип. 61. – С. 72 – 78.

219

198. Яроцький В. Л. Інструментальна концепція цінних паперів:

доктринальне наступництво основних положень / В. Л. Яроцький // Вісн. Акад.

прав. наук України. – 2006. – № 3 (46). – С. 125 – 134.

199. Яроцький В. Л. Особливості виникнення особистих немайнових та

майнових відносин [Електронний ресурс] / В. Л. Яроцький // Форум права.

– 2012. – № 4. – С. 1103 – 1107. – Режим доступу до журн.:

http://arhive.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2012-4/12jvltmp.pdf

200. Яроцький В. Л. Цінні папери в механізмі правового регулювання

майнових відносин (основи інструментальної концепції): монографія

/ В. Л. Яроцький. – Х.: Право, 2006. – 544 с.