МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ЮРИДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ЯРОСЛАВА МУДРОГО

На правах рукопису

КОЗАЧЕНКО ЮЛІЯ АНАТОЛІЇВНА

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ ПАЦІЄНТА В УКРАЇНІ

УДК 342.951: 614.253.83

12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право;

інформаційне право

Дисертація на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Науковий керівник –

Компанієць Ігор Миколайович,

кандидат юридичних наук, доцент

Харків – 2016

1

ЗМІСТ

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ….…………………………...

ВСТУП………………………………………………………...………..

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ ПАЦІЄНТА В УКРАЇНІ ……………………..

1.1. Права пацієнта як об’єкт адміністративно-правового

забезпечення……………………………………………………………..…….

1.2. Законодавство України з питань адміністративно-правового

регулювання забезпечення прав

пацієнта……..……………………..……....

Висновки до розділу 1……………………………………………….....

РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ АДМІНІСТРАТИВНО-

ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ

ПАЦІЄНТА В

УКРАЇНІ.……………………..…………..………………….

2.1. Сутність та зміст адміністративно-правового регулювання

забезпечення прав пацієнта

………………………………….……………….

2.2. Суб’єкти адміністративно-правового забезпечення прав

пацієнта та їх повноваження …………………………………..……………..

2.3. Адміністративно-правові засоби забезпечення прав пацієнта..

Висновки до розділу 2………………………………………………….

РОЗДІЛ 3. УДОСКОНАЛЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНО-

ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ

ПАЦІЄНТА В УКРАЇНІ .…………………………………………………...

3.1. Міжнародно-правові стандарти і зарубіжний досвід у сфері

забезпечення прав пацієнта та їх значення для України................................

3.2. Пріоритетні напрями удосконалення адміністративно-

………3

............4

……..12

….….12

……..33

……..54

……..56

……..56

……..77

……..98

…....120

……124

…....124

……144

……164

……168

2

правового регулювання забезпечення прав пацієнта.………………………

Висновки до розділу 3………………………………………………….

ВИСНОВКИ………………………………………………………..…..

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ..………………………....

ДОДАТКИ..…….…………………........................................................

.

……173

……202

3

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ

ВМА Всесвітня медична асоціація;

ВООЗ Всесвітня організація охорони здоров’я;

ВПА Всесвітня психіатрична асоціація;

ЄС Європейський Союз;

КМУ Кабінет Міністрів України;

КУпАП Кодекс України про адміністративні правопорушення

від 07 грудня 1984 р. № 8073-X;

КК України Кримінальний кодекс України від 05 квітня 2001 р.

№ 2341-III;

МВС України Міністерство внутрішніх справ України;

МОЗ України Міністерство охорони здоров’я України;

ООН Організація Об’єднаних Націй;

Основи Закон України «Основи законодавства України про

охорону здоров’я» від 19 листопада 1992 р. № 2801-XII;

ЦК України Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. № 435-

IV.

4

ВСТУП

Актуальність теми. Конституція України проголосила право громадян на

охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49), що вимагає

від держави створення дієвого адміністративно-правового механізму забезпечення

його важливої складової – прав пацієнта.

Аналіз сучасних соціологічних досліджень дозволяє виявити значні

розбіжності між проголошеними Основним Законом України цілями і

реальністю. Ріст захворювань, демографічне старіння населення, посилення

депопуляційних процесів свідчать про загрозливу соціально-економічну

ситуацію у країні, проблематичність її безпеки та майбутнього розвитку. За

таких умов актуалізується потреба у суттєвому підвищенні рівня правової

захищеності прав пацієнта з урахуванням можливостей адміністративного права.

Ефективному забезпеченню прав пацієнта в Україні перешкоджає низка

різнопланових чинників економічного, соціально-культурного, правового

характеру. На рівень забезпечення прав пацієнта в Україні негативно впливає

збільшення кримінальних правопорушень у медичній сфері (протягом 2010 –

2014 рр. їх кількість зросла у 4,7 рази), проте випадки притягнення до юридичної

відповідальності осіб, що їх вчинили, залишаються поодинокими. Дане

обумовлює необхідність розширення сфери застосування адміністративної

відповідальності у частині забезпечення прав пацієнта за рахунок запровадження

нових складів адміністративних правопорушень, адже відсутність складу

кримінального правопорушення в діянні медичного працівника не означає

відсутність порушення, яке б могло охоплюватися складом проступку.

Указом Президента України від 12 січня 2015 р. затверджена Стратегія

сталого розвитку «Україна – 2020», яка визначила однією з першочергових

програм розвитку держави реформу системи охорони здоров’я. Її метою є

кардинальне, системне реформування, спрямоване на створення системи,

орієнтованої на пацієнта, здатної забезпечити громадян України медичним

обслуговуванням на рівні розвинутих європейських держав. Реалізація завдань

5

стратегії можлива лише за умови удосконалення адміністративно-правового

регулювання в досліджуваній сфері, підняття його на якісно новий рівень.

Питання правового регулювання забезпечення і захисту прав громадян у

сфері охорони здоров’я, у тому числі під час отримання медичної допомоги,

привертають увагу вітчизняних та зарубіжних дослідників. Окремим аспектам

забезпечення прав пацієнта присвячені наукові праці вітчизняних учених, аналіз

яких надав змогу ґрунтовно висвітлити означені в дисертації питання. Це роботи

С. Б. Булеци, В. О. Галай, З. С. Гладуна, В. В. Глуховського, А. М. Коваль,

Д. І. Крьосного, В. Ф. Москаленка, З. О. Надюка, А. О. Нечитайленка,

О. О. Лавриненко, І. М. Паращича, В. М. Пашкова, В. М. Пономаренка,

І. Я. Сенюти, Р. О. Стефанчука, В. Ю. Стеценко, С. Г. Стеценка, Я. Ф. Радиша,

В. М. Рудого, Я. М. Шатковського, О. М. Шевчука та інших науковців. У

дисертації використано також праці зарубіжних авторів, серед яких В. Абоймов,

Дж. Аннас, Е. Бендукідзе, О. Братков, Д. Брок, Е. Девіс, Я. Дргонец, К. Жиляєва,

Г. Колоколов, П. Конгстведт, М. Малеїна, О. Піщіта, П. Холленедер.

Проблема адміністративно-правового регулювання забезпечення прав

пацієнта торкається життєвих інтересів населення України, набуваючи в умовах

реформування системи охорони здоров’я особливого значення. Однак,

комплексного дослідження у цій сфері на рівні дисертації чи монографії не

проводилося.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дослідження виконане відповідно до плану науково-дослідних робіт кафедри

адміністративного права та адміністративної діяльності Національного

юридичного університету імені Ярослава Мудрого у межах цільової комплексної

програми «Конституційно-правові проблеми забезпечення верховенства права у

функціонуванні механізму публічної влади в Україні» 2010–2015 роки (номер

державної реєстрації 0111U000966). Тема дисертації затверджена рішенням

вченої ради Національного університету «Юридична академія України імені

Ярослава Мудрого» (15.03.2013 р., протокол № 7).

6

Мета і завдання дисертації. Метою дисертації є визначення сутності

адміністративно-правового регулювання забезпечення прав пацієнта в Україні,

формування пріоритетних напрямів його розвитку, що надало змогу розробити

рекомендації з удосконалення адміністративного законодавства у зазначеній

сфері.

Відповідно до сформульованої мети дослідження поставлені завдання:

визначити поняття і сутність прав пацієнта як об’єкта адміністративно-

правового забезпечення, класифікувати їх;

охарактеризувати систему законодавства України з питань

адміністративно-правового регулювання забезпечення прав пацієнта;

встановити сутність адміністративно-правового регулювання

забезпечення прав пацієнта та розкрити його зміст;

окреслити коло суб’єктів адміністративно-правового забезпечення прав

пацієнта, встановити зміст їх повноважень; сформулювати пропозиції щодо

удосконалення системи суб’єктів адміністративно-правового забезпечення прав

пацієнта;

визначити та охарактеризувати адміністративно-правові засоби

забезпечення прав пацієнта, запропонувати напрями їх оптимізації;

з’ясувати характер міжнародно-правових стандартів та зарубіжного

досвіду у сфері забезпечення прав пацієнта, встановити їх значення для України;

сформулювати науково обґрунтовані пропозиції щодо удосконалення

адміністративно-правового регулювання забезпечення прав пацієнта.

Об’єктом дослідження є сукупність суспільних відносин, що виникають у

процесі адміністративно-правового регулювання забезпечення прав пацієнта в

Україні.

Предметом дослідження виступає адміністративно-правове регулювання

забезпечення прав пацієнта в Україні.

Методи дослідження обумовлюються темою роботи, поставленою метою

та завданнями. Методологічною основою дисертації виступає сукупність

7

філософсько-світоглядних, загально-наукових і спеціально-наукових методів, які

забезпечили об’єктивний аналіз досліджуваного предмета.

У ході дослідження використовувалися: діалектичний метод – для

з’ясування сутності відносин, що виникають у процесі адміністративно-

правового регулювання забезпечення прав пацієнта в Україні, обґрунтування

основних понять, дослідження правових явищ у контексті їх розвитку та

взаємозв’язку (підрозділи 1.1, 1.2, 2.1, 2.2, 2.3, 3.1, 3.2); структурно-системний

метод – для характеристики особливостей адміністративно-правового

регулювання забезпечення прав пацієнта (підрозділи 2.1, 2.2, 2.3); аналітико-

синтетичний метод – для аналізу наукових і нормативних джерел, встановлення

їх особливостей і значення в регламентуванні відносин у сфері забезпечення прав

пацієнта (підрозділи 1.1, 1.2, 2.1, 2.2, 2.3, 3.1, 3.2); порівняльно-правовий метод –

з метою порівняльного аналізу норм права України та міжнародних стандартів у

сфері забезпечення прав пацієнта (підрозділи 1.1, 3.1). За допомогою формально-

юридичного методу досліджувалися положення нормативно-правових актів, які

регулюють відносини у цій сфері (підрозділи 1.1, 1.2, 2.1, 2.2, 2.3, 3.1, 3.2).

Формально-логічний метод був застосований з метою формулювання нових або

удосконалення існуючих дефініцій, зокрема таких як «права пацієнта», «безпека

пацієнта», «право пацієнта на безпеку», «адміністративно-правове регулювання

забезпечення прав пацієнта», «адміністративно-правові засоби забезпечення прав

пацієнта» (підрозділи 1.1, 2.1, 2.3). З метою моделювання пріоритетних напрямів

удосконалення адміністративно-правового регулювання забезпечення прав

пацієнта застосовувався метод наукової абстракції (підрозділ 3.2). Статистичний

метод був використаний для аналізу статистичних даних, у тому числі

отриманих від органів державної влади на офіційні запити (підрозділи 1.1, 2.1,

3.2). Широко були застосовані такі категорії та способи формальної логіки, як:

поняття, визначення, доказ, судження, аналіз, синтез, порівняння, узагальнення.

Науково-теоретичну базу дослідження склали праці провідних вітчизняних

та зарубіжних фахівців-адміністративістів: В. Б. Авер’янова, О. Ф. Андрійко,

К. С. Бельського, Ю. П. Битяка, В. М. Гаращука, І. П. Голосніченка,

8

Р. А. Калюжного, С. В. Ківалова, Ю. М. Козлова, Т. О. Коломоєць,

В. К. Колпакова, А. Т. Комзюка, С. О. Кузніченка, В. Я. Настюка,

О. А. Савостіна, А. О. Селіванова, Є. Старосцяка.

Наукова новизна одержаних результатів. Робота є одним із перших у

вітчизняній адміністративно-правовій науці комплексним дослідженням

адміністративно-правового регулювання забезпечення прав пацієнта в Україні,

на підставі якого сформульовані наукові положення і конкретні пропозиції щодо

вдосконалення національного адміністративного законодавства у зазначеній

сфері та механізму його реалізації. Наукова новизна одержаних результатів

полягає в обґрунтуванні нових теоретичних положень та практичних

рекомендацій, що винесено на захист:

уперше:

обґрунтовано соціально-правове значення права пацієнта на безпеку,

розкрито його зміст, сформульовано дефініцію поняття «безпека пацієнта»;

сформульовано дефініцію адміністративно-правового регулювання

забезпечення прав пацієнта; розкрито зміст адміністративно-правового

регулювання забезпечення прав пацієнта через визначення принципів, мети,

функцій, системи форм та методів;

визначено, що основним недоліком системи суб’єктів адміністративно-

правового забезпечення прав пацієнта є відсутність спеціалізованого органу

захисту прав пацієнтів; запропоновано створити Службу уповноважених з прав

пацієнтів при Міністерстві охорони здоров’я України та розроблено проект

положення про неї;

доведено необхідність запровадження процедури державної реєстрації

медичних стандартів (клінічних протоколів) у Міністерстві юстиції України, у

зв’язку з чим запропоновано внести зміни у законодавство;

обґрунтовано необхідність оптимізації інституту адміністративної

відповідальності медичних працівників, запропоновано внести зміни до Глави 5

Кодексу України про адміністративні правопорушення «Адміністративні

9

правопорушення в галузі охорони праці і здоров’я населення» та передбачити

адміністративну відповідальність за правопорушення у медичній сфері;

удосконалено:

визначення прав пацієнта, під якими слід розуміти похідні від загальних

громадянських, економічних, політичних, соціальних і культурних прав,

юридичні можливості фізичної особи, яка звернулася за медичною допомогою та

(або) якій надається така допомога; запропоновано авторський варіант

класифікації прав пацієнта;

доктринальні підходи стосовно стандартизації медичної допомоги,

ліцензування медичної практики, акредитації закладів охорони здоров’я,

атестації медичних працівників як засобів адміністративно-правового

регулювання забезпечення прав пацієнта;

шляхи оптимізації процедури фінансування системи охорони здоров’я;

обґрунтовано доцільність використання багатоканального фінансування,

визначено умови запровадження обов’язкового соціального медичного

страхування;

набули подальшого розвитку науково-теоретичні положення щодо:

систематизації знань з питань вітчизняного законодавства у сфері

забезпечення прав пацієнта й аргументації його удосконалення, зокрема

встановлено вихідні засади концепції законодавчого забезпечення прав пацієнта;

пропозиції прийняття спеціального закону про правовий статус пацієнта

в Україні;

характеристики змісту й систематизації міжнародно-правових

стандартів у сфері забезпечення прав пацієнта; аргументації необхідності

узгодження права України і права Європейського Союзу, зокрема у сфері

забезпечення якості й безпеки медичної допомоги та державної підтримки

системи охорони здоров’я;

аргументації необхідності реформування вітчизняної системи охорони

здоров’я; шляхів та способів удосконалення забезпечення прав людини у сфері

охорони здоров’я в Україні.

10

Практичне значення одержаних результатів визначається тим, що

сформульовані в дисертації теоретичні положення сприятимуть удосконаленню

науково-дослідної, правотворчої, правозастосовної діяльності в Україні та

навчального процесу.

Одержані результати можуть бути використані:

– у сфері науково-дослідної діяльності – для подальшої розробки проблем

адміністративно-правового регулювання забезпечення прав пацієнта в Україні;

– у правотворчості – при удосконаленні національного законодавства, яке

регламентує досліджувані суспільні відносини;

– у правозастосовній сфері – для удосконалення адміністративно-

правового регулювання забезпечення прав пацієнта в Україні (акт впровадження

результатів дисертації у практичну діяльність Полтавського міського управління

юстиції від 10.04.2015 р.);

– у навчальному процесі – при викладанні дисципліни «Адміністративне

право», спеціальних дисциплін з медичного права, при підготовці методичних і

навчальних посібників (акт впровадження результатів дисертації у навчальний

процес Полтавського юридичного інституту Національного юридичного

університету імені Ярослава Мудрого від 6.05.2015 р., акт впровадження

результатів дисертації у навчальний процес Аграрного коледжу управління і

права Полтавської державної аграрної академії від 28.04.2015 р.).

Апробація результатів дисертації. Окремі положення дослідження

обговорювалися на кафедрі адміністративного права та адміністративної

діяльності Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого,

були представлені автором у доповідях на науково-практичних конференціях:

І Міжнародній науково-практичній конференції «Приватний сектор безпеки:

сучасний досвід та проблеми правового регулювання» (м. Харків, 19 квітня

2013 р.); Другій Всеукраїнській науково-практичній конференції «Теоретико-

правові засади формування сучасного медичного права в Україні» (м. Полтава,

18 жовтня 2013 р.); ІІ Міжнародній науково-практичній конференції

«Недержавний сектор безпеки: сучасний досвід та проблеми порівняльно-

11

правового регулювання» (м. Харків, 19 квітня 2014 р.); Міжнародній науково-

практичній конференції «Юридична наука: виклики і сьогодення» (м. Одеса, 8–

9 серпня 2014 р.); Міжнародній науково-практичній конференції «Особливості

розвитку публічного та приватного права в Україні» (м. Харків, 15–16 серпня

2014 р.); Medzinárodnej vedeckej konferencie «Práva a slobody človeka a občana:

mechanizmus ich implementácie a ochrany rôznych oblastiach práva» (Bratislava,

19. –20. septembra 2014).

Публікації. Основні теоретичні положення дослідження викладено у

шести статтях, опублікованих у фахових виданнях (у тому числі одна стаття – у

науковому виданні іноземної держави) та тезах шести доповідей на науково-

практичних конференціях.

12

РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ АДМІНІСТРАТИВНО-

ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ

ПАЦІЄНТА В УКРАЇНІ

1.1. Права пацієнта як об’єкт адміністративно-правового забезпечення

Однією з найвищих соціальних цінностей сучасного цивілізованого світу є

здоров’я – найбільше суспільне й особисте благо і багатство.

У світовій практиці визнано, що становлення, розвиток й удосконалення

охорони здоров’я громадян будь-якої держави об’єктивно відображають процеси

зміцнення демократичних засад. Ефективна система охорони здоров’я є

важливим стабілізуючим чинником соціально-політичної обстановки, гарантом

успішного економічного розвитку та основою національної безпеки країни.

Нездорова нація не має шансів на успішне майбутнє, розвиток та прогрес. Від

того наскільки ефективна й досконала система охорони здоров’я залежить

добробут держави та благополуччя її громадян.

Невід’ємною й важливою складовою правового регулювання суспільних

відносин у сфері охорони здоров’я є забезпечення прав пацієнта. Це питання

регламентоване нормами різних галузей права: конституційного,

адміністративного, цивільного, кримінального, фінансового. Особливе значення

у контексті забезпечення прав пацієнта має адміністративне право, яке сприяє

впорядкуванню суспільних відносин шляхом встановлення механізмів

адміністративно-правового регулювання різних сфер суспільного життя.

У юридичній науці найбільш поширеним є визначення адміністративного

права як «управлінського» права, тобто як регулятора владно-організуючого

впливу держави на суспільні відносини і процеси [1, с. 5; 2, с. 59–60]. За

сучасних умов, суспільне призначення адміністративного права, на чому

наголошують провідні вчені-адміністративісти В. Б. Авер’янов, О. Ф. Андрійко,

Ю. П. Битяк, полягає у запровадженні та регламентації демократичних

13

взаємовідносин між органами державної влади, органами місцевого

самоврядування й громадянами, тобто відносин, які забезпечать кожній людині

реальне дотримання та захист її прав і свобод [3, с. 35; 4, с. 56; 5, с. 27–28].

Відповідно до ст. 3 Конституції України, права і свободи людини та їх

гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава

відповідає перед людиною за свою діяльність, а утвердження й забезпечення

прав і свобод людини є головним обов’язком держави [6]. З огляду на це

доцільно погодитися з новаторськими позиціями щодо зміни парадигми

діяльності держави: в основі має стати людина, її інтереси, і як наслідок –

формування людиноцентристської ідеології діяльності, згідно з якою держава

повинна служити інтересам людини [3, с. 36]. В узагальненому вигляді сучасне

адміністративне право – це «право забезпечення і захисту прав людини»,

«публічно-сервісне право», спрямоване на обслуговування потреб та інтересів

приватних осіб у їх стосунках з органами публічної адміністрації [7, с. 53]. Таким

чином, модернізація адміністративно-правового регулювання будь-якої сфери, у

тому числі вітчизняної системи охорони здоров’я, має відбуватися в інтересах

людини та суспільства [8, с. 141].

У галузі охорони здоров’я центральним суб’єктом є пацієнт. «Це ключова

фігура, з якою тим чи іншим чином пов’язані усі інші суб’єкти, які беруть участь

в організації, забезпеченні або безпосередньому наданні медичної допомоги. Не

буде перебільшенням визнати, що за відсутності пацієнтів функціонування сфери

охорони здоров’я значною мірою втратило б зміст» [9, с. 92]. Тому серед

основних завдань дисертаційного дослідження – визначення поняття й сутності

прав пацієнта як об’єкта адміністративно-правового забезпечення, їх

класифікація.

«Великий тлумачний словник сучасної української мови» трактує поняття

«забезпечення» як створення надійних умов для здійснення чого-небудь;

гарантування чого-небудь; захист, охорона кого-, чого-небудь від небезпеки

[10, с. 375]. Термін адміністративно-правове забезпечення широко

застосовується в юридичній науці. На думку І. О. Ієрусалімової, адміністративно-

14

правове забезпечення передбачає, насамперед, «регулювання за допомогою норм

адміністративного права суспільних відносин, що виникають у процесі та для

реалізації прав і свобод людини і громадянина, вплив на них за допомогою

передбачених у законодавстві елементів» [11, с. 90].

За своїм змістом термін «об’єкт» означає явище, предмет, особа, на яких

спрямовано певну діяльність, увагу та ін. [10, с. 803]. В науці адміністративного

права поширеною є думка, що всі сфери суспільного життя певною мірою

регулюються адміністративно-правовими нормами. Отже, під об’єктом

адміністративно-правового забезпечення переважно розуміється суспільство в

цілому або його окремі складові чи сфери (галузі), на які здійснює вплив

адміністративне право [5, с. 23; 12, с. 597; 13, с. 87]. Суспільство об’єктивно

потребує встановлення певної організованості в системі будь-яких суспільних

відносин, у тому числі відносин, що виникають у зв’язку з набуттям людиною

правового статусу пацієнта та його реалізацією.

Вітчизняне законодавство надає пацієнтам низку прав, проте непоодинокі

факти їх декларативного характеру або ігнорування в медичній практиці. З

метою з’ясування реально існуючої ситуації забезпечення прав пацієнтів в

Україні вітчизняна система охорони здоров’я у 2012 році була оцінена з

використанням сучасних індикаторів, розроблених на основі Європейської хартії

прав пацієнтів (2002 р.). Результати досліджень показали, що дотримання прав

пацієнтів в Україні перебуває на низькому рівні. Значення індексу по кожному

праву пацієнта коливається від (+1) до (–1), таким чином, чим вище його

позитивна величина, тим вище, на думку експертів, рівень забезпечення

конкретного права пацієнта, і навпаки [15, с. 32]. Отже, низький рівень

забезпечення мають право пацієнта на компенсацію у випадку заподіяння шкоди

(–0,31), право на якісну медичну допомогу (–0,14), право на медичну допомогу із

застосуванням сучасних медичних технологій (–0,10), право на доступну

медичну допомогу (–0,04), право на індивідуальний підхід до лікування (–0,03),

право на отримання профілактичної допомоги (0,13), право на інформацію про

свій стан здоров’я та про медичні послуги (0,14), право на вільний вибір між

15

різними медичними процедурами і закладами (0,17), право на безпечну медичну

допомогу (0,18), право на повагу до часу пацієнта (0,18). Середній рівень

забезпеченості прав пацієнтів мають право на запобігання невиправданих

страждань та болю (0,33) та право на згоду при отриманні медичної допомоги

(0,21), а високий рівень – право на повагу до особистого життя та

конфіденційності (0,55) та право на подання скарги на дії (бездіяльність)

медичних працівників (0,42) [15, с. 87].

Неналежне забезпечення прав пацієнтів сприяє ріст захворювань,

зменшення чисельності населення з високими показниками здоров’я, підвищення

рівня смертності осіб працездатного віку, скорочення тривалості життя та

поглиблення демографічної кризи на віддалену перспективу. Створюється

реальна небезпека відтворення низьких показників здоров’я наступних поколінь,

що свідчить про дисфункцію системи охорони здоров’я у нашій державі та несе

загрозу національній безпеці [16, с. 16–17].

Права пацієнта як об’єкт адміністративно-правового забезпечення

нерозривно пов’язані з такими інститутами адміністративного права як державна

реєстрація закладів охорони здоров’я, порядок надання медичної допомоги та

медичних послуг, стандартизація медичної допомоги, фінансування медичної

галузі, ліцензування господарської діяльності з медичної практики, акредитація

закладів охорони здоров’я, підготовка спеціалістів з медичною освітою, атестація

медичних працівників, оскарження рішень дій або бездіяльності органів

державної влади, органів місцевого самоврядування, працівників медичних

установ, притягнення винних осіб до адміністративної відповідальності. Права

пацієнта потребують гарантування з боку держави шляхом формування

ефективної державної політики у галузі охорони здоров’я, створення дієвого

механізму їх реалізації та захисту.

Важливим моментом для розкриття та дослідження прав пацієнта як

об’єкта адміністративно-правового забезпечення є розуміння поняття «пацієнт».

У перекладі з латинської мови patiens (patientis) означає терплячий, страждаючий

[17, с. 612]. Тривалий час вітчизняній науковій доктрині був притаманний

16

плюралізм формулювання поняття «пацієнт». Так, С. Г. Стеценко визначає

пацієнта як особу, яка звернулася за наданням профілактичної, діагностичної,

лікувальної або реабілітаційно-відновної допомоги до закладу охорони здоров’я

будь-якої форми власності чи медичного працівника індивідуальної практики

незалежно від стану здоров’я або добровільно погодилася на проведення медико-

біологічного експерименту [18, с. 45]. За В. О. Галай, «пацієнт – це людина

незалежно від віку, статі, расової належності, віросповідання, національності,

стану здоров’я та інших чинників, яка реалізує своє право на отримання

медичної допомоги» [19, с. 14]. На думку А. М. Коваль, пацієнт – це особа, яка

на добровільних засадах або без добровільної згоди вступила у відносини з

медичним закладом, медичним працівником, лікарем приватної практики і (чи)

іншим працівником медичних закладів, установ будь-якої форми власності з

приводу отримання медичної послуги чи медичної допомоги (профілактичної,

лікувальної, діагностичної, консультативної, реабілітаційно-відновної)

незалежно від стану здоров’я (хвора або здорова особа) або яка добровільно

погодилася на проведення медико-біологічного експерименту [20, с. 20].

Науковців об’єднує думка, що для набуття статусу пацієнта особа повинна

вступити у правовідносини із суб’єктом надання медичної допомоги (закладом

охорони здоров’я будь-якої форми власності або приватно-практикуючим

лікарем). Поза цими відносинами особа не є пацієнтом і, відповідно, не може

реалізувати свої права.

Із розробкою та прийняттям Закону України від 07 липня 2011 р. № 3611-

VІ «Про внесення змін до Основ законодавства України про охорону здоров’я

щодо удосконалення надання медичної допомоги» [21], який набрав чинності з

01 січня 2012 р., втратили свою гостроту дискусії щодо правового визначення

категорії «пацієнт». Так, ст. 3 Основ закріпила офіційне визначення поняття

«пацієнт»; це фізична особа, яка звернулася за медичною допомогою та (або)

якій надається така допомога [22].

Юридичними можливостями пацієнта є його права. Вони є похідними від

законодавчо встановлених правил. Права пацієнта передбачають можливість

17

самостійно вчиняти певні активні дії чи вдаватися до конкретних заходів

(профілактичних оглядів, щеплень тощо). Правам пацієнта кореспондує

обов’язок суб’єкта надання медичної допомоги. Тому поняття «права пацієнта»

охоплює можливість вимагати від інших суб’єктів вчинення певних дій

(наприклад, надання якісної медичної допомоги у закладах охорони здоров’я,

проведення незалежної медичної експертизи) або утримання від вчинення

певних дій (особиста недоторканність пацієнта, інформована згода на медичне

втручання, відмова від медичного втручання). Крім того, поняттям «права

пацієнта» передбачена можливість вимагати від держави забезпечення цього

права шляхом відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної

неналежним наданням медичної допомоги, оскарження неправомірних дій,

рішень чи бездіяльності працівників медичних закладів.

Права є елементом правового статусу й включають конституційні (основні)

права і весь комплекс прав, передбачених як внутрішнім законодавством, так і

міжнародним правом [23, с. 230]. Дж. Аннас зазначає, що «права слугують нам

завжди, незалежно від того, реалізуємо ми їх чи ні» [24, р. 94].

В юридичному праві прийнято розрізняти право об’єктивне з його різними

проявами, що в цілому характеризує стан сукупності охоронюваних державою

суспільних відносин і тенденції їх розвитку, та право суб’єктивне, яке належить

окремим особам і полягає у наявності певних правових можливостей [25, с.179–

180]. Термін «об’єктивне» означає, що ці норми одержали об’єктивізацію в

офіційних державних актах і тому є незалежними від індивідуального інтересу

(волі) та свідомості суб’єкта права [26, с. 208]. Отже, права пацієнта в

об’єктивному розумінні можна визначити сукупністю юридичних норм, що

закріплені у відповідних нормативно-правових актах та регулюють відносини у

сфері охорони здоров’я та надання медичної допомоги.

Суб’єктивне право являє собою міру юридично можливої поведінки, що

задовольняє інтереси певної особи. Термін «суб’єктивне» означає, що наданими

можливостями (правами і свободами) суб’єкт на свій розсуд може скористатися

або не скористатися, усе залежить від його волі (інтересу) та свідомості

18

[26, с. 208–209]. Отже, права пацієнта, у суб’єктивному розумінні, – це система

передбачених та гарантованих нормативними актами прав фізичної особи, у якої

виникли реальні правовідносини з медичним закладом незалежно від форми

власності або приватно-практикуючим лікарем, які ґрунтуються на зверненні

людини за медичною допомогою або участі її в експерименті.

З огляду на вищезазначене, права пацієнта являють собою похідні від

загальних громадянських, економічних, політичних, соціальних і культурних

прав, юридичні можливості фізичної особи, яка звернулася за медичною

допомогою та (або) якій надається така допомога [27, с. 178].

Напрацьовано чимало методологічних підходів щодо класифікації прав

пацієнта. Так, М. М. Малеїна пропонує класифікацію прав пацієнта залежно від

сфери, на яку вони поширюються: 1) права при наданні інформації про

поставлений діагноз, методи лікування та можливі наслідки; 2) права при

встановленні та дотриманні методів і режиму лікування; 3) права щодо

нерозголошення медичної таємниці; 4) права, пов’язані з відмовою від лікування

[28, с. 25].

С. Б. Булеца зазначає, що права пацієнта доцільно об’єднати у три групи.

До першої групи віднесено основні права пацієнта: право громадянина на

забезпечення його кваліфікованою медичною допомогою, право отримати

необхідну інформацію про стан свого здоров’я, вимагати роз’яснення діагнозу,

методів лікування та можливих наслідків, право на ознайомлення з медичною

документацією, право на скликання консиліуму, право на відмову від лікування

та медичне втручання, заміна лікуючого лікаря, право на допуск до пацієнта

інших медичних працівників, членів сім’ї, опікуна, піклувальника, нотаріуса,

адвоката та священнослужителя [29, с. 13–14]. До другої групи віднесено права

та обов’язки, закріплені за окремими категоріями пацієнтів, наприклад, право

матері на перебування у стаціонарі з дитиною, яка потребує догляду. Третю

групу становлять додаткові права та обов’язки, які виконують допоміжну

функцію щодо основного змісту зобов’язання, наприклад, зберігання речей

пацієнта в камері схову протягом терміну лікування [29, с. 14].

19

В. О. Галай та С. Г Стеценко розрізняють дві групи прав пацієнта. Першу

групу складають загальні права пацієнта: право на вибір методів лікування;

право на вибір лікаря та лікувального закладу; право на згоду або відмову від

лікування; право на відкриту та конфіденційну інформацію про стан здоров’я;

право на медичну експертизу; права пацієнта, що знаходиться на стаціонарному

лікуванні; право на забезпечення лікарськими та протезними засобами [30, с. 18].

У другу групу об’єднано спеціальні права пацієнта, які класифікуються залежно

від напряму медичної діяльності; особливостей хвороби пацієнта; особливостей

окремих груп пацієнтів [30, с. 19].

Слід наголосити, що під час пошуку оптимального варіанту класифікації

прав пацієнта як об’єкта адміністративно-правового забезпечення необхідно

використовувати комплексний підхід, який враховує наступні аспекти:

різноплановість медичної допомоги і напрямів медичної діяльності;

розгалуженість і некодифікованість вітчизняного медичного законодавства;

диференціацію пацієнтів залежно від віку, статі, стану здоров’я, професійної

діяльності тощо.

Враховуючи зазначене, пропонуємо власний варіант класифікації прав

пацієнта, відповідно до якого виокремлено п’ять груп: 1) конституційні права;

2) загальні права пацієнтів; 3) спеціальні права пацієнтів залежно від виду

надання медичної допомоги; 4) спеціальні права пацієнтів залежно від напряму

медичної діяльності; 5) спеціальні права різних професійних та соціальних

категорій пацієнтів [27, с. 179].

Правовою основою статусу пацієнта слугують норми Основного Закону

України. Тому до першої групи віднесено конституційні права людини і

громадянина незалежно від набуття статусу пацієнта. Права пацієнта, які

закріплені Конституцією України, доцільно поділити на прямі та непрямі. До

прямих конституційних прав пацієнта слід віднести право на життя (ст. 27),

право на безоплатну медичну допомогу та право на медичне страхування (ст. 49),

право на повагу до гідності (ст. 28), право на свободу та особисту

недоторканність (ст. 29) [6].

20

Серед опосередкованих (непрямих) конституційних прав пацієнта доцільно

виділити право на невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32), право на

свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст. 34),

право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35), право на достатній

життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг,

житло (ст. 48), право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на

відшкодування шкоди, завданої порушенням цього права (ст. 50), право на

оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів

місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ст. 55), право на

відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування

матеріальної і моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи

бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх

посадовими і службовими особами при здійсненні повноважень (ст. 56) [6].

До другої групи «Загальні права пацієнтів» віднесено права, що належать

усім пацієнтам незалежно від виду медичної допомоги, спеціалізації лікаря,

напряму медичної діяльності, професійних, соціальних та інших особливостей

пацієнтів. Найбільш повно загальні права пацієнтів регламентовані нормами

Основ [22] та ЦК України [31]. Так, до другої групи слід віднести такі права

пацієнтів: 1) право на кваліфіковану медичну допомогу (ст. 284 ЦК України,

п. «д» ч. 1 ст. 6 Основ); 2) право на вибір лікаря, лікувального закладу, методів

лікування (ч. 2 ст. 284 ЦК України, п. «д» ч. 1 ст. 6, ст. 38 Основ); 3) право на

отримання достовірної і повної інформації про стан свого здоров’я (ст. 285 ЦК

України, п. «е» ч. 1 ст. 6, ст. 39 Основ); 4) право на таємницю про стан свого

здоров’я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про

відомості, одержані при медичному обстеженні (ст. 286 ЦК України, ст.ст. 39-1,

40 Основ); 5) право на інформовану згоду на медичне втручання або відмову від

медичного втручання (ст. 289 ЦК України, ст.ст. 42, 43 Основ); 6) право на

забезпечення лікарськими (зокрема, імунобіологічними препаратами) та

протезними засобами (ст. 54 Основ); 7) право на відмову від лікування (ч. 4

21

ст. 284 ЦК України); 8) право на оскарження неправомірних рішень і дій

працівників, закладів та органів охорони здоров’я (п. «ї» ст. 6 Основ) [22, 31].

У разі, якщо відносини між закладом охорони здоров’я (медичним

працівником) та пацієнтом носять договірно-розрахунковий характер, то права

пацієнта додатково регламентує Закон України «Про захист прав споживачів»

від 12 травня 1991 р. № 1023-XII, який передбачає право на: 1) отримання

якісних і безпечних послуг; 2) необхідну, доступну, своєчасну, повну й

достовірну інформацію про послугу та її виконавця; 3) надання послуги у

встановлений термін; 4) відшкодування збитків, заподіяних неналежним

наданням послуги; 5) відшкодування моральної шкоди; 6) захист своїх прав

державою; 7) звернення до суду та інших уповноважених органів державної

влади щодо захисту порушених прав [32].

«Спеціальні права пацієнтів залежно від виду наданої медичної

допомоги» – третя група запропонованих прав пацієнтів. Виділення такої групи

пов’язано з неоднорідністю медичної діяльності як такої. Згідно зі ст. 33 Основ

медична допомога надається відповідно до медичних показань професійно

підготовленими медичними працівниками, які перебувають у трудових

відносинах із закладами охорони здоров’я, що забезпечують надання медичної

допомоги згідно із одержаною відповідно до закону ліцензією, та фізичними

особами – підприємцями, які зареєстровані та одержали відповідну ліцензію в

установленому законом порядку і можуть перебувати з цими закладами у

цивільно-правових відносинах. Медична допомога за видами поділяється на

екстрену, первинну, вторинну (спеціалізовану), третинну (високоспеціалізовану),

паліативну, медичну реабілітацію [22].

Організаційно-правові засади забезпечення громадян України та інших

осіб, які перебувають на її території, екстреною медичною допомогою, у тому

числі спеціальні права осіб, які пов’язані з викликом екстреної медичної допомоги,

визначені Законом України «Про екстрену медичну допомогу» від 05 липня

2012 р. № 5081-VI [33]. Екстрена медична допомога – це медична допомога, яка

полягає у здійсненні працівниками системи екстреної медичної допомоги

22

невідкладних організаційних, діагностичних та лікувальних заходів,

спрямованих на врятування і збереження життя людини у невідкладному стані,

мінімізацію наслідків впливу такого стану на її здоров’я. Стаття 3 вищеназваного

закону встановлює, що на території України кожен громадянин України та будь-

яка інша особа мають право на безоплатну, доступну, своєчасну та якісну

екстрену медичну допомогу [33].

Первинна медична допомога надається лікарем загальної практики

(сімейним лікарем) в амбулаторних умовах або за місцем проживання чи

перебування пацієнта. Згідно з положеннями ст. 35-1 Основ первинна медична

допомога передбачає надання консультації, проведення діагностики та лікування

найбільш поширених хвороб, травм, отруєнь, патологічних, фізіологічних (під

час вагітності) станів, здійснення профілактичних заходів; направлення

відповідно до медичних показань пацієнта, який не потребує екстреної медичної

допомоги, для надання вторинної або третинної медичної допомоги; надання

невідкладної медичної допомоги в разі гострого розладу фізичного чи психічного

здоров’я пацієнта, який не потребує екстреної, вторинної або третинної медичної

допомоги. Надання первинної медичної допомоги забезпечують центри

первинної медичної допомоги, які є закладами охорони здоров’я, а також лікарі

загальної практики – сімейні лікарі, які провадять господарську діяльність з

медичної практики як фізичні особи – підприємці та перебувають з цими

закладами охорони здоров’я у цивільно-правових відносинах [22].

За наявності у пацієнта відповідних медичних показань надається планова

спеціалізована та високоспеціалізована медична допомога. Порядок організації

медичного обслуговування і направлення пацієнтів до закладів охорони здоров’я,

що надають вторинну (спеціалізовану) та третинну (високоспеціалізовану)

медичну допомогу затверджено Наказом МОЗ України від 05 жовтня 2011 р.

№ 646 [34].

Вторинна лікувально-профілактична допомога надається лікарями, які

мають відповідну спеціалізацію і можуть забезпечити більш кваліфіковане

консультування, діагностику, профілактику і лікування, ніж лікарі загальної

23

практики [18, с. 238]. Відповідно до ст. 35-2 Основ надання вторинної медичної

допомоги забезпечують заклади охорони здоров’я: у стаціонарних умовах –

багатопрофільні лікарні інтенсивного лікування, лікарні відновного, планового

лікування, хоспіси, спеціалізовані медичні центри; в амбулаторних умовах –

консультативно-діагностичні підрозділи лікарень, центри з медичних

консультацій та діагностики. Вторинну медичну допомогу можуть надавати

лікарі, що провадять господарську діяльність з медичної практики як фізичні

особи – підприємці [22].

Третинна лікувально-профілактична допомога надається лікарем або

групою лікарів, які мають відповідну підготовку в галузі складних для

діагностики і лікування захворювань, щодо лікування хвороб, які потребують

спеціальних методів діагностики та лікування, а також з метою встановлення

діагнозу і проведення лікування рідкісних захворювань [18, с. 238]. Надання

третинної медичної допомоги згідно зі ст. 35-3 Основ здійснюється

високоспеціалізованими багатопрофільними або однопрофільними закладами

охорони здоров’я [22].

Згідно із положеннями ст. 6 Основ усі пацієнти, які перебувають на

стаціонарному лікуванні в закладі охорони здоров’я, користуються спеціальними

правами на допуск членів сім’ї, опікуна, піклувальника; на допуск нотаріуса та

адвоката; на допуск до нього священнослужителя для відправлення

богослужіння та релігійного обряду [22].

Відповідно до Порядку надання паліативної допомоги, затвердженого

Наказом МОЗ України від 21 січня 2013 р. № 41, паліативна допомога – це вид

медичної допомоги, який дозволяє покращити якість життя паліативного

пацієнта (пацієнта будь-якої вікової групи, хвороба якого не піддається

лікуванню, спрямованому на одужання) та допомогти членам його родини

шляхом запобігання та полегшення страждань невиліковно хворої людини [35].

Паліативні пацієнти мають спеціальні права: 1) право на спеціалізовану

медичну допомогу мультидисциплінарною командою, до складу якої входять

медичні працівники, які отримали спеціальну підготовку з надання паліативної

24

допомоги, психологи, соціальні працівники, спеціалісти з надання духовної

підтримки та, за потреби, інші фахівці, а також волонтери, найближчі родичі або

законні представники пацієнта; 2) право на попередження та лікування

хронічного больового синдрому; 3) право на симптоматичну терапію та догляд;

4) право на психологічну і духовну підтримку пацієнта та членів його родини;

5) право на етичне і гуманне ставлення до пацієнта та членів його родини [35].

П’ятий вид медичної допомоги – медична реабілітація. Надається

пацієнтам в амбулаторних або стаціонарних умовах і включає систему медичних

й інших заходів, спрямованих на відновлення порушених або втрачених функцій

організму особи, на виявлення та активізацію компенсаторних можливостей

організму з метою створення умов для повернення особи до нормальної

життєдіяльності, на профілактику ускладнень та рецидивів захворювання [22].

Медична реабілітація призначається пацієнтам: після закінчення гострого

періоду захворювання у разі наявності обмежень життєдіяльності; з уродженими

та спадковими патологічними станами, набутими порушеннями опорно-рухового

та мовного апарату, вадами зору та слуху; у разі встановлення стійкої

непрацездатності (інвалідності). Порядок медичної реабілітації інвалідів та

особливості прав, якими вони наділяються, регламентовані Законом України

«Про реабілітацію інвалідів в Україні» від 06 жовтня 2005 р. № 2961-IV [36].

Отже, обсяг прав пацієнтів залежно від виду медичної допомоги різниться,

специфіка прав пацієнта під час звернення за медичною допомогою конкретного

виду або у процесі її отримання встановлюється відповідними нормативними

актами.

Четверта група прав пацієнтів, згідно авторської класифікації, охоплює

спеціальні права пацієнтів, виходячи з напряму медичної діяльності. Доречною є

думка Г. Р. Колоколова, згідно якої навіть найбільш поверхневі судження

неспеціалістів про те, що терапія відрізняється від психіатрії, будуть

справедливими по відношенню до прав пацієнтів [37, с. 19].

Якщо розглядати специфічні галузі медицини як трансплантологія,

психіатрія, імунопрофілактика, попередження розповсюдження туберкульозу,

25

захворювань BIЛ-інфекцією, клінічні випробування лікарських засобів, то

очевидним є, що правовий статус пацієнтів буде мати суттєві відмінності. Права

таких категорій пацієнтів врегульовані спеціальними нормативними актами,

зокрема, законами України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних

матеріалів людині», «Про протидію захворюванню на туберкульоз», «Про

протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ),

та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ», «Про психіатричну

допомогу», «Про захист населення від інфекційних хвороб».

Реалізація прав пацієнтів у галузі трансплантології характеризується

складністю й неоднозначністю підходів. Ця обставина пов’язана із фактором

підвищеного ступеня ймовірності виникнення юридичних конфліктів на різних

стадіях процесу трансплантації [38, с. 24]. Специфіку прав пацієнтів у сфері

трансплантології органів та тканин людини визначає Закон України «Про

трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині» від 16 липня

1999 р. № 1007-XIV [39]. Стаття 22 регламентує права живого донора, тобто

людини, що віддає орган або тканину. Зокрема, особа, яка дала згоду стати

донором, має право: 1) до моменту взяття гомотрансплантата відмовитися від

даної раніше на це згоди; 2) право на обов’язкове державне страхування на

випадок смерті донора, зараження його інфекційною хворобою, виникнення

інших хвороб чи розладів здоров’я у зв’язку з виконанням донорської функції;

3) право відшкодування шкоди, заподіяної у зв’язку з виконанням донорської

функції з урахуванням додаткових витрат на лікування, посилене харчування та

інші заходи, спрямовані на соціально-трудову та професійну реабілітацію [39].

Окремої норми чи прямих вказівок щодо прав реципієнта (особи, якій

пересаджується орган або тканина) Закон України «Про трансплантацію органів

та інших анатомічних матеріалів людині» не містить. Проте, ст. 6 «Умови та

порядок застосування трансплантації» дає можливість виділити спеціальні права,

якими наділяється реципієнт перед проведенням операції, спрямованої на

пересадку йому необхідного органу чи тканини. Так, реципієнт має право: 1) на

трансплантацію як метод лікування за наявності медичних показань, якщо

26

усунення небезпеки для життя або відновлення здоров’я іншими методами

лікування неможливе; 2) згоду та об’єктивне інформування щодо цього методу

лікування; 3) відмову від застосування трансплантації як методу лікування [39].

Розглядаючи спеціальні права пацієнтів, яким надається психіатрична

допомога, потрібно враховувати, що в усьому світі психіатрія вважається

медичною допомогою, пов’язаною з високим ризиком порушення прав людини.

Причиною непоодиноких випадків використання психіатрії у немедичних цілях є

достатньо високий ступінь несвободи людини, яка перебуває на лікуванні у

психіатричному медичному закладі [18, с. 148].

Саме тому в Україні права особи, якій надається психіатрична допомога, та

порядок їх дотримання визначені спеціальним Законом України «Про

психіатричну допомогу» від 22 лютого 2000 p. № 1489-III. Відповідно до ст. 25

пацієнти, яким надається психіатрична допомога, мають право на: 1) поважливе і

гуманне ставлення до них, що виключає приниження честі й гідності людини;

2) отримання інформації про свої права, пов’язані з наданням психіатричної

допомоги; 3) одержання психіатричної та соціальної допомоги в умовах, що

відповідають вимогам санітарного законодавства; 4) відмову від надання

психіатричної допомоги, за винятком випадків її надання в примусовому

порядку, передбаченому законом; 5) усі види медико-санітарної допомоги за

медичними показаннями; 6) одержання психіатричної допомоги в найменш

обмежених, відповідно до їх психічного стану, умовах, якщо можливо, за місцем

проживання цих осіб, членів їх сім’ї, інших родичів або законних представників;

7) утримання в психіатричному закладі лише протягом строку, необхідного для

обстеження та лікування; 8) попередню згоду або відмову в будь-який час від

застосування нових методів діагностики і лікування та лікарських засобів чи від

участі у навчальному процесі; 9) безпечність надання психіатричної допомоги;

10) безоплатне надання медичної допомоги у державних і комунальних закладах

охорони здоров’я; 11) безоплатну юридичну допомогу з питань, пов’язаних з

наданням їм психіатричної допомоги; 12) альтернативний, за власним бажанням,

психіатричний огляд та залучення до участі в роботі комісії лікарів-психіатрів з

27

питань надання психіатричної допомоги будь-якого фахівця, який бере участь у

наданні психіатричної допомоги, за погодженням з ним тощо [40].

Пацієнти психіатричного закладу мають також права, які за рішенням

лікаря-психіатра (комісії лікарів-психіатрів) в інтересах захисту їх здоров’я чи

безпеки, а також в інтересах здоров’я або безпеки інших осіб можуть бути

обмежені: а) приймати відвідувачів наодинці; б) придбавати і використовувати

предмети повсякденного вжитку; в) перебувати на самоті [40].

Норми Закону України «Про психіатричну допомогу» базуються на

міжнародних стандартах, серед яких Гавайська декларація II (1983 р.) [41] і

Положення та погляди Всесвітньої психіатричної асоціації про права та

юридичний захист психічно хворих (1989 р.) [42], та покликані забезпечити

права пацієнта на якісну та безпечну психіатричну допомогу.

Існування спеціальних норм права, що встановлюють специфічні права

пацієнта залежно від напряму медичної допомоги, вважається обґрунтованим і

доцільним.

П’ята група прав пацієнтів – «Спеціальні права різних професійних та

соціальних категорій пацієнтів». Йдеться про права пацієнтів, які відносяться до

категорій: малолітні й неповнолітні; військовослужбовці та громадяни, які

підлягають призову на військову службу; затримані та взяті під варту; особи, які

відбувають покарання у вигляді обмеження волі чи арешту, та особи, що

відбувають покарання в місцях позбавлення волі; інваліди; ветерани;

чорнобильці; вагітні жінки та матері; іноземці, особи без громадянства, біженці

тощо. Спеціальні права пацієнтів різних професійних та соціальних категорій

визначені спеціальними правовими актами, зокрема Сімейним кодексом України,

Кримінально-виконавчим кодексом України, законами України «Про охорону

дитинства», «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали

внаслідок Чорнобильської катастрофи», «Про основи соціальної захищеності

інвалідів в Україні», «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та

членів їх сімей», «Про військовий обов’язок і військову службу».

28

Так, спеціальні права інвалідів під час отримання медичної допомоги

регламентовані Законом України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в

Україні» від 21 березня 1991 р. № 875-XII [43]. До них віднесено: а) право на

медико-соціальну експертизу; б) право в судовому порядку оскаржувати рішення

органів медико-соціальної експертизи про визнання чи невизнання особи

інвалідом; в) право на забезпечення медикаментами; г) право на медичну,

соціальну, трудову і професійну реабілітацію; д) право на отримання

безоплатних або на пільгових умовах послуг з соціально-побутового і медичного

обслуговування, технічних та інших засобів реабілітації (засоби для пересування,

протезні вироби, сурдотехнічні засоби тощо), виробів медичного призначення

(індивідуальні пристрої, протези, окуляри, слухові апарати тощо) на підставі

індивідуальної програми реабілітації; е) право на безоплатне забезпечення

санаторно-курортними путівками тощо [43].

Таким чином, в запропонованій авторській класифікації прав пацієнта як

об’єкта адміністративно-правового забезпечення враховані різні аспекти та

використано комплексний підхід. Виокремлено та охарактеризовано п’ять груп

прав пацієнта. Наведена класифікація засвідчує неоднорідність та розгалуженість

прав особи, яка звертається за медичною допомогою та (або) якій надається така

допомога.

Необхідно наголосити на тому, що особа, як правило, наділяється правами

пацієнта в результаті власного волевиявлення, тобто шляхом звернення до

закладу охорони здоров’я або приватно-практикуючого лікаря за отриманням

медичної допомоги. Однак чинне законодавство передбачає можливість надання

медичної допомоги особі в примусовому порядку – виключно за рішенням суду

та за певних умов. Так, умови, за яких у примусовому порядку є можливим

проведення психіатричного огляду особи, надання особі амбулаторної

психіатричної допомоги та її продовження, госпіталізація особи до

психіатричного закладу та продовження такої госпіталізації встановлені Законом

України «Про психіатричну допомогу» від 22 лютого 2000 р. № 1489-III [40].

Закон України «Про протидію захворюванню на туберкульоз» від 05 липня

29

2001 р. № 2586-III передбачає умови примусової госпіталізації до

протитуберкульозних закладів осіб, хворих на заразні форми туберкульозу [44].

Права пацієнта, якому надається медична допомога в примусовому порядку,

встановлюються спеціальними нормативними актами; їх обсяг є менш широким

порівняно з правами пацієнта, який добровільно набув такого статусу. Однак,

незалежно від способу набуття, права пацієнта є об’єктом адміністративно-

правового забезпечення.

Серед прав пацієнта, особливої уваги та піклування з боку держави

потребує право на безпеку медичної допомоги, оскільки рівень забезпечення

цього права є досить низьким: згідно з результатами Європейських досліджень

середній показник становить 0,18 [15, с. 67].

Конституція України проголосила, що людина, її життя і здоров’я, честь і

гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною

цінністю [6]. Безпека людини висувається на перше місце серед найбільш

вагомих аспектів безпеки.

Безпека людини – це об’єктивний стан і суб’єктивне відчуття фізичної,

майнової, соціальної (матеріальної), психологічної і моральної захищеності

людини, її прав і свобод [45, с. 57]. За Б. А. Кормичем безпека означає «захист

від загроз для існування і благополуччя людей. Там, де зневажаються

елементарні права людини та основні демократичні принципи, немає такого

захисту, і тому мир не може бути стабільним. Не тільки держава, а й люди в

державі повинні відчувати себе в безпеці» [46, с. 116]. У зв’язку з

багатоплановістю потреб людини, виділяють такі види її безпеки: особисту,

громадську, економічну, соціальну, культурну, екологічну, майнову,

підприємницьку, інформаційну, трудову. Особливе значення для людини має

особиста безпека, що полягає, у першу чергу, у захищеності життя та здоров’я.

У 2007 році ВООЗ було виокремлено десять фактів щодо безпеки пацієнта

[47]. Слід звернути увагу на наступні. Факт 1. За приблизними оцінками, у

розвинених країнах кожен десятий пацієнт під час перебування в лікарні зазнає

шкоди, яка, як правило, викликана лікарськими помилками або побічними діями

30

ліків. Факт 2. Вірогідність заподіяння шкоди здоров’ю пацієнтів у лікарнях

держав, що розвиваються, значно вище, ніж у лікарнях розвинутих держав. Так,

ризик набуття внутрішньо лікарняної інфекції у деяких країнах, що

розвиваються, у 20 разів перевищує аналогічний показник у розвинених країнах.

Факт 3. У будь-який час 1,4 млн. людей у світі страждають від інфекцій, здобутих у

лікарнях. Факт 4. Щонайменше 50 % медичного обладнання у країнах, що

розвиваються, є непридатним або лише частково придатним для використання.

Факт 5. У деяких країнах частка ін’єкцій, що виконуються використаними та не

простерилізованими шприцами або голками сягає 70 %. Щороку небезпечні

ін’єкції стають причиною 1,3 млн. смертей головним чином через трансмісію

вірусів гепатитів В і С та ВІЛ-інфекції. Факт 6. Сектори економіки, у яких ризик

нещасних випадків є високим, такі як авіація та атомні електростанції, мають

набагато кращі показники безпеки, ніж охорона здоров’я. Так, шанси отримати

пошкодження у пасажира літака під час перебування на борту складають 1 до

1 000 000, тоді як у пацієнта лікарні в процесі надання медичної допомоги – 1 до

300 [47].

Аналіз фактів про безпеку пацієнта свідчить про те, що кожна складова в

процесі надання медичної допомоги містить елементи небезпеки, загрози,

зокрема: використання лікувальних технологій, не передбачених галузевими

стандартами; побічні ефекти лікарських препаратів або їх поєднання; небезпека,

пов’язана з використанням медичного обладнання; ятрогенна патологія;

проведення діагностичних, лікувальних, профілактичних або реабілітаційних

заходів, що призвели до діагностичної помилки, вибору помилкової тактики

лікування, як наслідок – погіршення стану здоров’я пацієнта, ускладнення

протікання захворювання, подовження терміну лікування; розголошення

лікарської таємниці тощо. Негативні наслідки можуть виникнути внаслідок

різноманітних причин, пов’язаних з медичною практикою, виробами,

процедурами, системами або людськими факторами.

На 55 сесії Всесвітньої асамблеї охорони здоров’я Секретаріат ВООЗ

акцентував увагу на тому, що головна причина негативних наслідків та проблем

31

щодо забезпечення безпеки пацієнтів полягає у недоліках концепцій, організації

та робіт, а не в індивідуальних медичних послугах або окремих медичних

виробах. Створення механізмів забезпечення безпеки пацієнтів передбачає

необхідність виконання складної загальносистемної роботи, яка включає

широкий спектр заходів, пов’язаних з підвищенням ефективності, безпеки

навколишніх умов та управління ризиками, в тому числі боротьбу з інфекціями,

безпечне використання медичних препаратів, безпечність обладнання, клінічної

практики та умов медико-санітарної допомоги. Безпека пацієнтів стосується всіх

галузей медичної допомоги та всіх її учасників і, як наслідок, потребує

комплексного багатостороннього підходу до виявлення й усунення існуючих та

потенційних ризиків і загроз для безпеки пацієнтів в окремих установах, а також

пошук загальних довгострокових рішень та застосування їх у межах всієї

системи охорони здоров’я. Безпека пацієнта має бути основоположним

принципом надання медичної допомоги [48].

На міжнародному рівні право на безпеку визнається як одне із найбільш

важливих прав пацієнта та являє собою «право на свободу від шкоди,

спричиненої неналежним функціонуванням систем охорони здоров’я, недбалістю

і помилками медичних працівників» [14].

В Україні у рамках Плану дій Ради Європи для України на 2011–2014 роки,

затвердженого Комітетом Міністрів Ради Європи 23 червня 2011 р. [49], МОЗ

України за участі Всеукраїнської Ради із захисту прав та безпеки пацієнтів у 2011

році розроблено (але не затверджено) проект Національного плану дій з безпеки

пацієнтів, головна мета якого – покращення стану здоров’я громадян України

шляхом розробки політики, спрямованої на посилення безпеки пацієнтів,

запобігання медичним помилкам і зменшення видатків, пов’язаних із

несумлінним виконанням обов’язків щодо управління безпекою пацієнтів та

запобігання інцидентам у сфері охорони здоров’я [50].

Термін «безпека пацієнта» визначений у міжнародному глосарії як

убезпеченість від випадкових ушкоджень, що можуть бути наслідком

неналежного надання медичної допомоги чи медичних помилок [51, с. 500]. За

32

своїм змістом «безпека пацієнта» передбачає, з одного боку, відсутність

небезпеки, а з іншого – наявність стану захищеності життєво важливих інтересів

пацієнта від внутрішніх і зовнішніх загроз. Отже, незважаючи на те, що поняття

«безпека пацієнта», з формальної точки зору, несе в собі заперечення (а саме

заперечення небезпеки, її відсутність), воно виступає як позитивне поняття, що

затверджує наявність позитивних умов, які забезпечують стан захищеності прав

особи під час звернення за медичною допомогою або в процесі її отримання.

З огляду на загальні риси поняття «безпека пацієнта» вважаємо, що

найбільш вдалим є наступне його визначення: безпека пацієнта – це стабільний

стан надійної захищеності та забезпеченості життєво важливих прав, свобод і

законних інтересів особи під час звернення за медичною допомогою або в

процесі отримання такої допомоги від ризиків, загроз, небезпек та шкідливих

впливів будь-якого роду. Право пацієнта на безпеку охоплює право на

використання методів профілактики, діагностики, лікування, реабілітації, а

також лікарських засобів, медичних препаратів, виробів медичного призначення,

медичної техніки та обладнань, що виключають можливість ризику для його

життя або завдання шкоди його здоров’ю.

На нашу думку, безпека пацієнта має бути одним із пріоритетів діяльності

вітчизняних медичних закладів; необхідно законодавчо закріпити поняття

«безпека пацієнта» та встановити чіткі аспекти, які охоплюються поняттям

«право пацієнта на безпеку». Легальне визначення поняття «безпека пацієнта»

дасть змогу: 1) офіційно закріпити юридичну природу соціально-медичного і

правового феномена; 2) надати даному поняттю обов’язкового значення;

3) сформувати критерії для відмежування його від суміжних юридичних

категорій та встановити, що являє собою право пацієнта на безпеку;

4) забезпечити єдність подальшої правотворчої та правозастосовної діяльності в

сфері забезпечення належного рівня безпеки пацієнтів; 5) підвищити рівень

правової активності громадян у боротьбі із загрозами та небезпеками, з якими

стикаються пацієнти. Доцільно створити робочу групу при Міністерстві охорони

здоров’я України та розробити нормативно-правову базу з безпеки пацієнта;

33

адаптувати до умов України міжнародні програми щодо безпеки пацієнта;

розробити та запровадити систему добровільного та обов’язкового моніторингу

порушень права пацієнта на безпеку.

Таким чином, у межах підрозділу 1.1 обґрунтовано, що права пацієнта є

об’єктом адміністративно-правового забезпечення; надано дефініцію поняття

«права пацієнта» та запропоновано власний варіант класифікації прав пацієнта;

охарактеризовано п’ять груп прав пацієнта. Встановлено, що серед прав пацієнта

важливе значення має право на безпеку. Безпека пацієнта є складовою частиною

особистої безпеки та має забезпечуватися виваженою й ефективною політикою

держави.

1.2. Законодавство України з питань адміністративно-правового

регулювання забезпечення прав пацієнта

Конституція України проголосила, що Україна є демократичною,

соціальною та правовою державою. Розбудова правової держави передбачає

наявність розвинутої правової бази, орієнтованої на пріоритет загальнолюдських

цінностей, становлення правових інституцій, неухильне виконання всіма

суб’єктами суспільства вимог законодавства. Ю. С. Шемшученко наголошує:

правовою є держава, яка функціонує на засадах верховенства права і закону, де

реально забезпечуються права і свободи людини і громадянина у різних сферах

суспільного життя, в тому числі у сфері охорони здоров’я [52, с. 8].

Серед різноманітних аспектів вітчизняної сфери охорони здоров’я

законодавче регулювання прав пацієнта та їх забезпечення має особливу

актуальність. За Г. Р. Колоколовим, «сукупність правових актів у галузі охорони

здоров’я є основою для соціально-економічних і медико-санітарних заходів, які

мають забезпечувати гідне життя людей у суспільстві, адже кожен з його членів

реально чи потенційно є пацієнтом» [37, с. 9]. Відсутність ефективного та

якісного законодавства України створює серйозні перепони адміністративно-

34

правовому забезпеченню прав пацієнта поряд з проблемами соціально-

економічного, фінансового, психологічного, етичного характеру.

У вітчизняній науковій літературі, як правило, використовується широкий

підхід для характеристики законодавства України у тій чи іншій сфері

суспільного життя, а під системою законодавства, відповідно, мається на увазі

вся система чинних, взаємодіючих нормативно-правових актів [25, 26]. Тому у

дослідження законодавства України з питань адміністративно-правового

регулювання забезпечення прав пацієнта слід виходити з того, що воно являє

собою сукупність законів та інших нормативно-правових актів, які

регламентують правовий статус пацієнта, питання забезпечення реалізації та

захисту його прав.

Класифікацію та аналіз законодавства у сфері адміністративно-правового

регулювання забезпечення прав пацієнта доцільно здійснювати, виходячи з

юридичної сили актів. У загальній теорії держави і права нормативно-правові

акти за їх юридичною силою класифікують наступним чином: 1) Конституція;

2) кодифіковані закони; 3) звичайні закони; 4) постанови Верховної Ради

України; 5) укази Президента України; 6) постанови Кабінету Міністрів України;

7) накази, розпорядження, рішення центральних органів виконавчої влади;

8) акти місцевих органів виконавчої влади; 9) акти органів місцевого

самоврядування; 10) локальні акти [25, с. 284–291].

Основним джерелом, що стоїть в авангарді вітчизняного законодавства у

сфері адміністративно-правового регулювання забезпечення прав пацієнта, є

Конституція України. Норми Конституції мають найвищу юридичну силу в

загальній системі правових джерел. Закони та інші нормативно-правові акти

приймаються на її основі та повинні відповідати її нормам [6].

Основний Закон України за своєю природою є первинним актом

установчого характеру. Стосовно прав пацієнта установча значущість

Конституції України найбільш узагальнено прослідковується в положеннях її

розділу ІІ «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина». Так, ст. 27

закріплює право на життя, ст. 28 – право на повагу до гідності, ст. 29 – право на

35

свободу та особисту недоторканність, ст. 32 – право на невтручання в особисте і

сімейне життя, ст. 34 – право на свободу думки і слова, на вільне вираження

своїх поглядів і переконань, ст. 35 – право на свободу світогляду і

віросповідання, ст. 55 – право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності

органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і

службових осіб, ст. 56 – право на відшкодування за рахунок держави чи органів

місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої

незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади,

органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні

ними своїх повноважень [6].

Серед норм Конституції особливе значення має ст. 49, згідно якої кожен

має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування [6].

Ці права гарантуються державним фінансуванням відповідних соціально-

економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм, а також

створенням умов для ефективного і доступного для всіх громадян медичного

обслуговування. Відповідно до частини 3 цієї статті у державних і комунальних

закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно; існуюча

мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові

лікувальних закладів усіх форм власності [6].

Стаття 49 Основного Закону України відобразила вимоги всесвітніх і

регіональних міжнародно-правових стандартів у сфері охорони здоров’я

[53 с. 51]. І хоча, як зазначає Р. О. Стефанчук, «існують труднощі щодо втілення

в життя приписів ст. 49 Конституції України» [54, с. 39], на законодавчому рівні

ця норма була та залишається основною конституційною гарантією прав людини

у сфері охорони здоров’я, у тому числі прав пацієнта.

Наступною ланкою законодавства України з питань забезпечення прав

пацієнта є кодифіковані закони України.

Серед кодифікованих законів важливе місце посідає ЦК України, глава 21

якого серед особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування

фізичної особи, регулює окремі права пацієнта, а саме: право на медичну

36

допомогу (ст. 284), у тому числі право на вибір лікаря, лікувального закладу,

методів лікування, право на відмову від лікування; право на отримання

достовірної і повної інформації про стан свого здоров’я (ст. 285); право на

таємницю про стан здоров’я (ст. 286), у тому числі про факт звернення за

медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при медичному

обстеженні; права фізичної особи, яка перебуває на стаціонарному лікуванні у

закладі охорони здоров’я (ст. 287), а саме право на допуск до неї інших медичних

працівників, членів сім’ї, опікуна, піклувальника, нотаріуса, адвоката,

священнослужителя для відправлення богослужіння та релігійного обряду [31].

Бюджетний кодекс України від 08 липня 2010 р. № 2456-VI у ст. 87

встановлює, що до видатків з державного бюджету належать видатки на

первинну медико-санітарну, амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу

(для багатопрофільних лікарень та поліклінік, що виконують специфічні

загальнодержавні функції); спеціалізовану, високоспеціалізовану амбулаторно-

поліклінічну та стаціонарну допомогу (для клінік науково-дослідних інститутів,

спеціалізованих лікарень, центрів, лепрозоріїв, госпіталів для інвалідів Великої

Вітчизняної війни, спеціалізованих поліклінік) [55]. До видатків з місцевих

бюджетів ст. 89 відносить видатки на первинну медико-санітарну, амбулаторно-

поліклінічну та стаціонарну допомогу, що надають лікарні широкого профілю,

спеціалізовані медико-санітарні частини, пологові будинки, поліклініки й

амбулаторії, загальні стоматологічні поліклініки, а також дільничні лікарні,

медичні амбулаторії, фельдшерсько-акушерські та фельдшерські пункти, центри

первинної медичної (медико-санітарної) допомоги [55].

Важливе місце в системі законодавства з питань адміністративно-

правового регулювання забезпечення прав пацієнта посідає КУпАП [56], який

слугує засобом захисту прав пацієнта та встановлює адміністративну

відповідальність за їх порушення.

Серед складів адміністративних правопорушень, передбачених КУпАП,

сфери забезпечення прав пацієнтів найбільше стосуються, такі: порушення

обмежень, встановлених для медичних і фармацевтичних працівників під час

37

здійснення ними професійної діяльності (ст. 44-2); порушення встановленого

порядку взяття, переробки, зберігання, реалізації і застосування донорської крові

та (або) її компонентів і препаратів (ст. 45-1); порушення законодавства про

захист прав споживачів (ст. 156-1); виконання робіт, надання послуг громадянам-

споживачам, що не відповідають вимогам стандартів, норм і правил (ст. 168-1);

незаконна відмова у прийнятті та розгляді звернення, інше порушення Закону

України «Про звернення громадян» (ч. 6 ст. 212-3) [56].

Після кодифікованих законів за юридичною силою – звичайні закони, що

являють собою нормативно-правові акти вищої юридичної сили, прийняті в

особливому порядку парламентом або безпосередньо народом, та визначають

відправні засади правового регулювання суспільних відносин [25, с. 282].

Серед вітчизняних законів центральне місце для забезпечення прав

пацієнта займають Основи, які отримали назву «медичної конституції України»

[57, с. 4]. Документ визначає правові, організаційні, економічні та соціальні

засади охорони здоров’я в Україні, регулює суспільні відносини у цій сфері з

метою забезпечення гармонійного розвитку фізичних і духовних сил, високої

працездатності і довголітнього активного життя громадян, усунення факторів,

що шкідливо впливають на їх здоров’я, попередження і зниження

захворюваності, інвалідності та смертності, поліпшення спадковості [22]. Основи

відображають державну політику у сфері охорони здоров’я, передбачають засади

правового статусу медичних та фармацевтичних працівників, регулюють

питання проведення медичної експертизи, визначають зміст права громадян на

охорону здоров’я, до якого входять права пацієнта тощо.

Провідні вітчизняні спеціалісти в галузі медичного права С. Г. Стеценко,

В. Ю. Стеценко, І. Я. Сенюта наголошують, що одним із ключових положень

Основ є «норми, які визначають принципи, тобто основні засади, вихідні ідеї

охорони здоров’я, дають уявлення про ті витоки, на яких стоїть держава і

суспільство при створенні належних умов для реалізації права людини на

охорону здоров’я, у тому числі під час отримання медичної допомоги» [18, с. 79].

Відповідно до ст. 4 Основ принципами охорони здоров’я в Україні є: 1) визнання

38

охорони здоров’я пріоритетним напрямом діяльності суспільства і держави,

одним з головних чинників виживання та розвитку народу України;

2) дотримання прав і свобод людини і громадянина в сфері охорони здоров’я та

забезпечення пов’язаних з ними державних гарантій; 3) гуманістична

спрямованість, забезпечення пріоритету загальнолюдських цінностей над

класовими, національними, груповими або індивідуальними інтересами,

підвищений медико-соціальний захист найбільш вразливих верств населення;

4) рівноправність громадян, демократизм і загальнодоступність медичної

допомоги та інших послуг у сфері охорони здоров’я; 5) відповідність завданням і

рівню соціально-економічного та культурного розвитку суспільства, наукова

обґрунтованість, матеріально-технічна і фінансова забезпеченість; 6) орієнтація

на сучасні стандарти здоров’я та медичної допомоги, поєднання вітчизняних

традицій і досягнень зі світовим досвідом у сфері охорони здоров’я;

7) попереджувально-профілактичний характер, комплексний соціальний,

екологічний та медичний підхід до охорони здоров’я; 8) багатоукладність

економіки охорони здоров’я і багатоканальність її фінансування;

9) децентралізація державного управління, розвиток самоврядування закладів та

самостійності працівників охорони здоров’я на правовій і договірній основі [22].

Основи є своєрідною декларацією прав людини у сфері охорони здоров’я.

Однак, даний нормативний акт, попри базовість, універсальність та загальну

спрямованість на закладення загальних підвалин медичного законодавства, не є

єдиним законодавчим актом правового регулювання медичної діяльності

[54, с. 39]. Основи містять загальні положення про права пацієнтів та гарантії їх

захисту, які деталізуються спеціальними законами та підзаконними

нормативними актами.

У системі вітчизняного законодавства з питань адміністративно-правового

регулювання забезпечення прав пацієнтів існує низка законів, що регулюють

медичні відносини та закріплюють спеціальні гарантії прав пацієнтів у різних

галузях медичної діяльності. Так, Закон України «Про трансплантацію органів та

інших анатомічних матеріалів людині» від 16 липня 1999 р. № 1007-XIV

39

визначає умови і порядок застосування трансплантації як спеціального методу

лікування, забезпечує дотримання в Україні прав людини та захист людської

гідності при застосуванні трансплантації та здійсненні іншої, пов’язаної з нею

діяльності [39].

Закон України «Про протидію захворюванню на туберкульоз» від 05 липня

2001 р. № 2586-III встановлює правові, організаційні та фінансові засади

діяльності, спрямованої на протидію виникненню і поширенню захворювання на

туберкульоз, забезпечення медичної допомоги хворим на туберкульоз. Законом

встановлені права, обов’язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у

сфері протидії захворюванню на туберкульоз [44].

Порядок правового регулювання діяльності у сфері профілактики,

лікування, догляду і підтримки, необхідних для забезпечення ефективної

протидії поширенню хвороби, зумовленої вірусом імунодефіциту людини, та

відповідні заходи щодо правового і соціального захисту людей, які живуть з ВІЛ,

регламентує Закон України «Про протидію поширенню хвороб, зумовлених

вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які

живуть з ВІЛ» від 12 грудня 1991 р. № 1972-XII [58].

Законом України «Про психіатричну допомогу» від 22 лютого 2000 р.

№ 1489-III визначаються правові та організаційні засади забезпечення громадян

психіатричною допомогою, виходячи із пріоритету прав і свобод людини і

громадянина. Закон встановлює обов’язки органів виконавчої влади та органів

місцевого самоврядування щодо організації надання психіатричної допомоги та

правового і соціального захисту осіб, які страждають на психічні розлади,

регламентує права та обов’язки фахівців, інших працівників, які беруть участь у

наданні психіатричної допомоги [40].

Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від

06 квітня 2000 р. № 1645-III регулює правові, організаційні та фінансові засади

діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування,

підприємств, установ та організацій, спрямованої на запобігання виникненню і

поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів

40

та епідемій, встановлює права, обов’язки та відповідальність юридичних і

фізичних осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб [59].

Відносини, пов’язані з розвитком донорства крові та її компонентів, із

забезпеченням комплексу соціальних, економічних, правових і медичних заходів

щодо організації донорства в Україні та задоволенням потреб охорони здоров’я в

донорській крові, її компонентах і препаратах, визначає Закон України «Про

донорство крові та її компонентів» від 23 червня 1995 р. № 239/95-ВР У законі

наголошується, що розвиток донорства крові та її компонентів є важливою

соціально необхідною справою держави [60].

Закон України «Про лікарські засоби» від 04 квітня 1996 р. № 123/96-ВР

регулює правовідносини, пов’язані зі створенням, реєстрацією, виробництвом,

контролем якості та реалізацією лікарських засобів, визначає права та обов’язки

підприємств, установ, організацій і громадян, а також повноваження у цій сфері

органів виконавчої влади і посадових осіб. Законом встановлені умови участі

пацієнта (добровольця) у клінічних випробуваннях та гарантії захисту його прав

[61].

Закон України «Про заборону репродуктивного клонування людини» від

14 грудня 2004 р. № 2231-IV встановлює заборону репродуктивного клонування

людини в Україні, виходячи з принципів поваги до людини, визнання цінності

особистості, необхідності захисту прав і свобод людини та враховуючи

недостатню дослідженість біологічних та соціальних наслідків клонування

людини [62].

Спеціальними законами «Про екстрену медичну допомогу» від 05 липня

2012 р. № 5081-VI [33] та «Про реабілітацію інвалідів в Україні» від 06 жовтня

2005 р. № 2961-IV [36] регламентується порядок надання екстреної медичної

допомоги та медичної реабілітації.

Особливості правового статусу окремих соціальних категорій населення

під час отримання медичної допомоги визначають закони України «Про охорону

дитинства» від 26 квітня 2001 р. № 2402-III [63], «Про статус і соціальний захист

громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28 лютого

41

1991 р. № 796-XII [64], «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»

від 21 березня 1991 р. № 875-XII [43], «Про соціальний і правовий захист

військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 р. № 2011-XII [65].

Більшість названих законів прийняті з урахуванням фундаментальних

положень Основ і закріплюють спеціальні права пацієнта. Однак, ані Основи, ані

жоден з названих законів не вирішує питання комплексного підходу до

врегулювання правового статусу пацієнта та його відносин з лікарем і медичним

закладом. Згідно із Законом України «Про внесення змін до Основ законодавства

України про охорону здоров’я щодо удосконалення надання медичної допомоги»

від 07 липня 2011 р. № 3611-VI Основи були доповнені статтею 24-1 «Захист

прав пацієнтів» [21]. Зазначена стаття встановлює, що «правові, економічні,

організаційні основи захисту прав та законних інтересів пацієнтів визначаються

законом» [22], який на сьогоднішній день Верховною Радою України так і не

прийнятий.

Отже, четверту групу нормативних актів у системі законодавства з питань

адміністративно-правового регулювання забезпечення прав пацієнта утворюють

закони України, переважна більшість яких спрямована на деталізацію та

спеціальне регулювання відносин, що складаються в медичній сфері. Залежно від

предмета регулювання закони у цій сфері доцільно об’єднати у три групи:

1) закони, що регулюють медичні відносини та закріплюють спеціальні гарантії

прав пацієнтів у різних галузях медичної діяльності; 2) закони, що регулюють

порядок надання різних видів медичної допомоги; 3) закони, що визначають

особливості правового статусу окремих соціальних категорій населення під час

отримання медичної допомоги.

Постанови Верховної Ради України – наступний вид нормативних актів за

юридичною силою після законів. Відповідно до ст. 138 Закону України «Про

Регламент Верховної Ради України» від 10 лютого 2010 р. № 1861-VI постанови

Верховної Ради приймаються з конкретних питань з метою здійснення її

установчої, організаційної, контрольної та інших функцій [66]. Так, у 2014 році

парламентом України прийнята Постанова «Про забезпечення належним

42

медичним обслуговуванням військовослужбовців та осіб рядового і

начальницького складу, які зазнали поранення, контузії чи іншого ушкодження

здоров’я під час проведення антитерористичної операції на сході України» від

29 травня 2014 р. № 1286-VII [67].

Укази Президента України, як правові акти глави держави, видаються з

найважливіших питань, віднесених до його компетенції, та є обов’язковими до

виконання на всій території України [6]. У сфері забезпечення прав пацієнта

укази Президента України спрямовані на реалізацію положень Конституції і

законів України та стосуються забезпечення доступної кваліфікованої медичної

допомоги кожному громадянинові України, запровадження нових ефективних

механізмів фінансування та управління у сфері охорони здоров’я, створення

умов для формування здорового способу життя. Так, Указом Президента від

26 березня 2001 р. № 203/2001 затверджена «Національна програма

«Репродуктивне здоров’я 2001–2005» [68], Указом Президента від 20 серпня

2001 р. № 643/2001 – «Національна програма боротьби із захворюванням на

туберкульоз на 2002–2005 роки» [69], Указом Президента від 21 травня 2002 р.

№ 475/2002 – «Програма профілактики та лікування стоматологічних

захворювань на 2002–2007 роки» [70].

З метою підвищення рівня забезпечення прав громадян України на охорону

здоров’я і прав пацієнтів зокрема, недопущення погіршення ситуації

забезпечення населення та закладів охорони здоров’я лікарськими засобами і

виробами медичного призначення Президентом України були прийняті укази:

«Про невідкладні заходи щодо реформування системи охорони здоров’я

населення» від 06 грудня 2005 р. № 1694/2005 [71], «Про заходи щодо створення

сприятливих умов для забезпечення соціальної, медичної та трудової реабілітації

інвалідів» від 27 грудня 2005 р. № 1845/2005 [72], «Про додаткові заходи щодо

реформування системи охорони здоров’я населення» від 27 січня 2010 р.

№ 70/2010 [73].

Надаючи великого значення виконанню лікарями високих професійних

обов’язків та з урахуванням багатовікових традицій світової медицини, Указом

43

Президента України від 15 червня 1992 р. № 349 затверджено текст важливого

етико-правового документа – Клятви лікаря [74]. Клятву лікаря дають

випускники вищих навчальних медичних закладів України в присутності

професорсько-викладацького складу вищого навчального медичного закладу і

представників громадськості. Підписаний випускником текст Клятви лікаря

зберігається в його особистій справі, а в дипломі робиться відмітка про

прийняття Клятви лікаря [74].

Відповідно до ст. 49 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» від

27 лютого 2014 р. № 794-VII. Уряд України на основі та на виконання

Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної

Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає

обов’язкові для виконання акти нормативного характеру у вигляді постанов [75].

Постанови КМУ спрямовані на забезпечення населення необхідними видами

спеціалізованої медичної допомоги, розробку й упровадження в медичну галузь

новітніх технологій, ефективне використання наукового потенціалу в галузі

медицини.

Серед постанов КМУ важливе значення для забезпечення прав пацієнта

мають наступні: «Про затвердження переліку платних послуг, які надаються в

державних закладах охорони здоров’я та вищих медичних закладах освіти» від

17 вересня 1996 р. № 1138 [76], «Про затвердження Порядку акредитації закладу

охорони здоров’я» від 15 липня 1997 р. № 765 [77], «Про затвердження

Положення про медико-соціальну експертизу» від 03 грудня 2009 р. № 1317 [78],

«Про затвердження Положення про електронний реєстр пацієнтів» від 06 червня

2012 р. № 546 [79], «Про затвердження Порядку часткового відшкодування

вартості лікарських засобів для лікування осіб з гіпертонічною хворобою» від 05

вересня 2012 р. № 907 [80], «Про затвердження Типового положення про станцію

екстреної (швидкої) медичної допомоги» від 21 листопада 2012 р. № 1117 [81].

Постановами Уряду України затверджені програми у сфері охорони

здоров’я та забезпечення прав пацієнтів. Так, Міжгалузева комплексна програма

«Здоров’я нації» на 2002–2011 роки затверджена Постановою КМУ від 10 січня

44

2002 р. № 14 [82], Програма надання громадянам гарантованої державою

безоплатної медичної допомоги затверджена Постановою КМУ від 11 липня

2002 р. № 955 [83].

Наступними після постанов уряду з питань адміністративно-правового

регулювання забезпечення прав пацієнта за юридичною силою є акти міністерств

та інших центральних органів виконавчої влади.

У системі центральних органів виконавчої влади спеціальним органом,

який забезпечує нормативно-правове регулювання у сферах охорони здоров’я та

забезпечення прав пацієнтів, протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально

небезпечним захворюванням, створення, виробництва, контролю якості та

реалізації лікарських засобів, медичних препаратів і виробів, обігу наркотичних

засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів, санітарного та

епідемічного благополуччя населення, є МОЗ України [84]. МОЗ України у

межах повноважень, на основі та на виконання Конституції і законів України,

актів і доручень Президента України, актів КМУ видає накази, організовує і

контролює їх виконання [84].

Наказами МОЗ України регламентуються особливості надання медичної

допомоги різних видів. Так, Порядок госпіталізації пацієнтів бригадами швидкої

медичної допомоги у лікувально-профілактичні установи затверджено Наказом

МОЗ України від 01 червня 2009 р. № 370 [85], Порядок організації медичного

обслуговування та направлення пацієнтів до закладів охорони здоров’я, що

надають вторинну (спеціалізовану) та третинну (високоспеціалізовану) медичну

допомогу, визначено Наказом МОЗ України від 05 жовтня 2011 р. № 646 [34].

З метою забезпечення максимально можливої якості життя невиліковним

хворим (паліативним пацієнтам) і членам їх родини шляхом вирішення фізичних,

психологічних та духовних проблем та організації надання паліативної допомоги

МОЗ України розроблено і затверджено спеціальні нормативно-правові акти.

Серед них: затверджені Наказом МОЗ України від 21 січня 2013 р. № 41 Порядок

надання паліативної допомоги та Перелік медичних показань для надання

паліативної допомоги [35].

45

Наказами МОЗ України регламентуються особливості надання медичної

допомоги при різних видах захворювань. Так, з метою вдосконалення організації

медичної допомоги людям, які живуть з ВІЛ, Наказом МОЗ України від 10 липня

2013 р. № 585 затверджено Порядок встановлення діагнозу ВІЛ-інфекції,

Порядок ведення обліку людей, які живуть з ВІЛ, та здійснення медичного

нагляду за ними, Порядок організації медичної допомоги хворим на ВІЛ-

інфекцію/СНІД [86].

Задля забезпечення епідемічного благополуччя населення України та

попередження інфекцій відповідно до ст.ст. 1 та 12 Закону України «Про захист

населення від інфекційних хвороб» [59] Наказом МОЗ України від 11 серпня

2014 р. № 551 затверджено низку нормативних актів, а саме: Календар

профілактичних щеплень в Україні, Перелік медичних протипоказань до

проведення профілактичних щеплень, Положення про організацію і проведення

профілактичних щеплень [87].

Важливими нормативно-правовими актами МОЗ України є такі, що

регламентують порядок застосування засобів адміністративно-правового

забезпечення прав пацієнта. Наказом МОЗ України від 28 грудня 2011 р. № 986

затверджені стандарти надання адміністративних послуг Міністерством охорони

здоров’я України, зокрема Стандарт надання адміністративної послуги МОЗ

України з державної акредитації закладів охорони здоров’я, Стандарт надання

адміністративної послуги МОЗ України з ліцензування господарської діяльності

з медичної практики, Стандарт надання адміністративної послуги МОЗ України з

атестації лікарів, Стандарт надання адміністративної послуги МОЗ України з

атестації професіоналів з вищою немедичною освітою, які працюють у системі

охорони здоров’я [88].

З метою забезпечення права пацієнта на якісну та безпечну медичну

допомогу, створення єдиних, сучасних, науково обґрунтованих підходів до

розробки медико-технологічних документів зі стандартизації медичної допомоги

на засадах доказової медицини Наказом МОЗ України «Про створення та

впровадження медико-технологічних документів зі стандартизації медичної

46

допомоги в системі Міністерства охорони здоров’я України» від 28 вересня

2012 р. № 751 затверджено Методику розробки та впровадження медичних

стандартів (уніфікованих клінічних протоколів) медичної допомоги на засадах

доказової медицини, Методику розробки системи індикаторів якості медичної

допомоги, Положення про мультидисциплінарну робочу групу з розробки

медичних стандартів (уніфікованих клінічних протоколів) медичної допомоги на

засадах доказової медицини, Положення про реєстр медико-технологічних

документів зі стандартизації медичної допомоги [89].

Відповідно до Постанови КМУ від 15 липня 1997 р. № 765 «Про

затвердження Порядку акредитації закладу охорони здоров’я» [77] та з метою

удосконалення процедури державної акредитації закладів охорони здоров’я як

адміністративно-правового засобу забезпечення прав пацієнтів Наказом МОЗ

України від 14 березня 2011 р. № 142 затверджені Положення про Головну

акредитаційну комісію при Міністерстві охорони здоров’я України, Критерії

акредитації закладів охорони здоров’я, Стандарти акредитації закладів охорони

здоров’я [90].

Ліцензійні умови провадження господарської діяльності з медичної

практики встановлені Наказом МОЗ України від 02 лютого 2011 р. № 49 [91].

Наказом МОЗ України «Про подальше удосконалення атестації лікарів» від

19 грудня 1997 р. № 359 затверджено Положення про порядок проведення

атестації лікарів та Номенклатура лікарських спеціальностей [92]. Порядок

атестації молодших спеціалістів з медичною освітою встановлений Наказом

МОЗ України від 23 листопада 2007 р. № 742 [93].

Однією з пріоритетних цілей державної політики та найважливішим

завданням розвитку охорони здоров’я є удосконалення державних механізмів

управління та контролю якості медичної допомоги, задоволення потреб громадян

України у кваліфікованій медичній допомозі. Серед актів міністерства у цій

сфері: Індикатори якості медичної допомоги, затверджені Наказом МОЗ України

від 02 листопада 2011 р. № 743 [94]; Методика розробки системи індикаторів

якості медичної допомоги, затверджена Наказом МОЗ України від 28 вересня

47

2012 р. № 751 [95]; Порядок контролю якості медичної допомоги, затверджений

Наказом МОЗ України від 28 вересня 2012 р. № 752 [96]; Положення про

організацію клініко-експертної оцінки якості медичної допомоги, затверджене

Наказом МОЗ України від 06 серпня 2013 р. № 693 [97].

Отже, з метою забезпечення прав пацієнта МОЗ України розроблено та

затверджено накази, якими визначено питання організації різних видів медичних

служб, особливості застосування заходів адміністративно-правового

регулювання забезпечення прав пацієнта, заходів контролю якості надання

медичної допомоги, встановлені особливості регламентації різних видів

медичної допомоги, заходи профілактики та лікування різних хвороб тощо.

Окрім нормативних актів МОЗ України, вітчизняне законодавство з питань

адміністративно-правового регулювання забезпечення прав пацієнта містить

акти й інших центральних органів виконавчої влади, які, як правило, стосуються

конкретних категорій населення. Так, Наказом МВС України від 04 листопада

2003 р. № 1296 з метою вдосконалення організації медичного забезпечення у

відомчих закладах охорони здоров’я затверджено низку нормативно-правових

актів, зокрема, Перелік закладів охорони здоров’я МВС України, Інструкцію про

порядок медичного обслуговування в закладах охорони здоров’я МВС України,

Інструкцію про організацію проведення попередніх та періодичних медичних

оглядів та диспансеризації в лікувально-профілактичних закладах МВС України,

Інструкцію про організацію реабілітаційного та санаторно-курортного лікування

в МВС України, Інструкцію про порядок проведення обов’язкових попередніх та

періодичних психіатричних оглядів у системі МВС України, Інструкцію про

обов’язковий профілактичний наркологічний огляд і порядок його проведення в

системі МВС України [98].

Акти місцевих органів виконавчої влади – це постанови Ради міністрів

Автономної Республіки Крим; накази міністерств та інших республіканських

органів виконавчої влади Автономної Республіки Крим; накази територіальних

органів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади;

розпорядження голів і накази управлінь, відділів, інших структурних підрозділів

48

обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних

адміністрацій. Правові акти держави на місцевому рівні видаються в межах

компетенції місцевого органу виконавчої влади, містять норми права та є

обов’язковими для підприємств, установ, організацій, населення відповідної

території. Так, до системи вітчизняного законодавства з питань адміністративно-

правового регулювання забезпечення прав пацієнта належить розпорядження

голови Полтавської обласної державної адміністрації «Про функціонування

Центрів первинної медико-санітарної допомоги в контексті забезпечення

надання медичної допомоги лікарями загальної практики – сімейної медицини»

від 13 серпня 2014 р. № 314 [99].

Наступна ланка в системі законодавства у сфері забезпечення прав

пацієнта – це акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування, тобто

постанови Верховної Ради Автономної Республіки Крим, рішення рад різних

рівнів (обласних, міських, районних, районних у містах, сільських, селищних),

розпорядження їх голів. Для прикладу, рішення Полтавської обласної ради «Про

затвердження обласної цільової соціальної Програми протидії захворюванню на

туберкульоз на 2013–2016 роки» від 28 лютого 2013 р. [100], «Про затвердження

обласної Програми реформування стоматологічної служби Полтавської області

на 2013–2016 роки» від 17 липня 2013 р. [101]. Особливістю актів місцевого

самоврядування є їх територіальна обмеженість.

Локальні акти займають окрему ланку в системі законодавства з питань

адміністративно-правового регулювання забезпечення прав пацієнта. Відповідно

до Примірних положень про заклади охорони здоров’я (лікарню інтенсивного

лікування, лікарню планового лікування, лікарню відновного (реабілітаційного)

лікування, багатопрофільну дитячу лікарню інтенсивного лікування,

консультативно-діагностичний центр, заклад охорони здоров’я «Хоспіс»,

патологоанатомічний центр, спеціалізований медичний центр медико-соціальної

допомоги), що затверджені Наказом МОЗ України від 13 грудня 2011 р. № 1008,

головний лікар закладу охорони здоров’я в межах своєї компетенції видає накази

та інші розпорядчі акти, дає вказівки, обов’язкові для всіх підрозділів та

49

працівників лікарні [102]. Акти цієї групи регламентують питання щодо

організації праці, заробітної плати, робочого часу і часу відпочинку,

матеріального заохочення [25, с. 291]. Це можуть бути накази керівників закладів

охорони здоров’я, статути медичних закладів, правила внутрішнього трудового

розпорядку, положення про порядок накладення дисциплінарних стягнень тощо.

Відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні акти, згода на

обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною

національного законодавства, у тому числі з питань адміністративно-правового

регулювання забезпечення прав пацієнта.

Україна ратифікувала значну кількість міжнародно-правових стандартів у

галузі прав людини та охорони здоров’я, створила умови для імплементації

міжнародних норм у національне законодавство [51, с. 185]. Так, 21 січня 1969 р.

Верховна Рада України надала згоду на обов’язковість Міжнародної конвенції

про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1965 р.), ст. 5 якої встановлює

заборону расової дискримінації щодо права на охорону здоров’я та медичну

допомогу [103]. 27 лютого 1991 р. Україна ратифікувала Конвенцію про права

дитини (1989 р.), ст. 24 якої встановлює право на найвищий досяжний рівень

фізичного і психічного здоров’я дитини [104].

У 2009 році Верховна Рада України надала згоду на обов’язковість

Конвенції про права інвалідів (2006 р.) [105]. Цей міжнародний документ

присвячений особам зі «стійкими фізичними, психічними, інтелектуальними або

сенсорними порушеннями», його мета «полягає в заохоченні, захисті та

забезпеченні повного й рівного здійснення інвалідами всіх прав людини й

основоположних свобод, а також у забезпеченні поваги до їхньої гідності» [105].

Конвенція про права інвалідів містить широкий спектр гарантій дотримання

громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав людей з

обмеженими можливостями [51, с. 26].

З квітня 1948 р. Україна стала членом ВООЗ та взяла зобов’язання

виконувати рішення, що приймаються організацією. З метою виконання завдань,

покладених на ВООЗ, відповідно до ст. 21 Статуту цієї організації, Асамблея

50

ВООЗ має право затверджувати правила щодо санітарних і карантинних вимог,

інших заходів, спрямованих на упередження міжнародного поширення хвороб,

номенклатури хвороб, причин смерті та застосування практики громадського

здоров’я, затвердження стандартів діагностичних методів тощо [106]. Для

прикладу, Паризька хартія боротьби з раком (2000 р.) [107], Рамкова конвенція із

боротьби проти тютюну (2003 р.) [108], Міжнародні медико-санітарні правила

(2005 р.) [109]. Акти ВООЗ мають імперативну силу для держав-членів цієї

організації, у тому числі для України.

Всеукраїнське лікарське товариство у 2008 р. стало членом ВМА на

засіданні генеральної асамблеї 15–18 жовтня 2008 року в м. Сеулі [51, с. 185–

186]. Відтак, вплив нормотворчої практики цієї міжнародної організації на

національне законотворення значно зросло. Важливими документами ВМА щодо

забезпечення прав пацієнта є Женевська декларація (1948 р.) [110], Міжнародний

кодекс медичної етики (1949 р.) [111], Гельсінська декларація «Етичні принципи

медичних досліджень за участю людини у якості об’єкта дослідження» (1964 р.)

[112], Лісабонська декларація стосовно прав пацієнта (1981 р.) [113].

Із часу проголошення незалежності Україна уклала більше 30 міжнародних

двосторонніх угод у галузі охорони здоров’я, медичної науки та медичної освіти,

спрямованих на розвиток і розширення співробітництва на основі рівності і

взаємної вигоди. Серед них: Угода між МОЗ України та Міністерством охорони

здоров’я Латвійської Республіки про співробітництво в галузі охорони здоров’я

та медичної науки від 15 грудня 2010 р. [114], Угода між КМУ та Урядом

Йорданського Хашимітського Королівства про співробітництво в галузі охорони

здоров’я і медичної науки від 22 червня 2011 р. [115], Угода про співробітництво

в галузі охорони здоров’я та медичної науки між МОЗ України та Міністерством

праці, охорони здоров’я та соціального захисту Грузії від 25 червня 2013 р. [116].

Так, Угода про співробітництво в галузі охорони здоров’я та медичної

науки між МОЗ України та Міністерством праці, охорони здоров’я та

соціального захисту Грузії від 25 червня 2013 р. передбачає, що сторони угоди

мають намір розвивати взаємовигідне співробітництво за пріоритетними

51

напрямами в галузі охорони здоров’я та медичної науки шляхом взаємних

консультацій, обміну спеціалістами й медико-технічною інформацією,

організації симпозіумів і конференцій, публікації монографій і статей, а також

реалізації інших видів співробітництва за домовленістю [116]. Значення

співпраці посилюється тим, що Республіка Грузія протягом останнього

десятиріччя виробила унікальний підхід до реформи системи охорони здоров’я.

Уряд Грузії трансформував систему охорони здоров’я шляхом запровадження

приватного медичного страхування, передачі галузі охорони здоров’я до

приватного сектору, встановлення постійного моніторингу діяльності приватних

страхових компаній державними органами. Як зазначає Ф. С. Редер, «колись

одна з найбільш розладнаних і найкорумпованіших країн у Європі, сучасна

Грузія спромоглася стати країною з провідною системою охорони здоров’я на

пострадянських теренах» [117, с. 7]. Досвід Грузії може бути використаний у

ході реформування вітчизняної системи охорони здоров’я.

До системи законодавства у сфері забезпечення прав пацієнта належать

рішення Конституційного Суду України. Відповідно до ст. 150 Основного

Закону України Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність

Конституції України законів та інших правових актів Верховної Ради України,

актів Президента України, актів КМУ, правових актів Верховної Ради

Автономної Республіки Крим, або здійснює офіційне тлумачення Конституції

України та законів України. На виконання цих повноважень Конституційний Суд

України ухвалює рішення, які є обов’язковими до виконання на території

України, остаточними і не можуть бути оскаржені [6].

Важливе значення для забезпечення прав пацієнта мають рішення

Конституційного Суду України, що стосуються законодавчого врегулювання та

характеристики права громадян на безоплатну медичну допомогу. Це Рішення у

справі за конституційним поданням 66 народних депутатів України щодо

відповідності Конституції України Постанови КМУ «Про затвердження переліку

платних послуг, які надаються в державних закладах охорони здоров’я та вищих

медичних закладах освіти» (справа про платні медичні послуги) від 25 листопада

52

1998 р. № 15-рп/98 [118] та Рішення у справі за конституційним поданням 53

народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положення ч. 3 ст. 49

Конституції України «у державних і комунальних закладах охорони здоров’я

медична допомога надається безоплатно» (справа про безоплатну медичну

допомогу) від 29 травня 2002 р. № 10-рп/2002 [119].

Таким чином, акти законодавства з питань адміністративно-правового

регулювання забезпечення прав пацієнта доцільно класифікувати за ознакою

юридичної сили: 1) Конституція України; 2) кодифіковані закони; 3) звичайні

закони; 4) постанови Верховної Ради України; 5) укази Президента України;

6) постанови КМУ; 7) акти центральних органів виконавчої влади; 8) акти

місцевих органів виконавчої влади; 9) акти органів місцевого самоврядування;

10) локальні акти. Частиною національного законодавства є чинні міжнародні

договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України та

рішення Конституційного Суду України.

За роки незалежності України прийнято низку законів та підзаконних

нормативних актів, спрямованих на врегулювання окремих аспектів

адміністративно-правового забезпечення та захисту прав пацієнта. Проте,

вітчизняне законодавство у цій сфері потребує удосконалення. Ключовою

проблемою правотворчої діяльності у галузі охорони здоров’я, як наголошує

І. Я. Сенюта, є «відсутність загальнодержавної концепції законодавчого

забезпечення охорони здоров’я в Україні, у якій слід було б чітко передбачити

системний комплексний план роботи, спрямований на виявлення й усунення

прогалин у чинній нормативно-правовій базі шляхом або прийняття нових

законів, або внесення змін та доповнень до чинних нормативно-правових актів»

[120, с. 9–10].

Формування нормативно-правової бази з питань забезпечення прав

пацієнта має здійснюватися на основі єдиної концепції, з дотриманням засад

конституційного розвитку законодавства, на принципах верховенства права та

законності, системності й динамічності нормотворчого процесу, диференціації

нормативно-правових актів, узгодження з нормами інших галузей законодавства.

53

Концепція законодавчого забезпечення прав пацієнта в Україні має базуватись на

урахуванні положень міжнародних стандартів у сфері забезпечення прав

пацієнта; дотриманні прав пацієнта; забезпеченні взаємної поваги і взаємної

відповідальності у відносинах між лікарем та пацієнтом; втіленні моральних та

етичних принципів у юридичну регламентацію надання медичної допомоги;

пацієнтоорінтованому підході до організації надання медичної допомоги.

За міжнародним глосарієм, допомога, орієнтована на пацієнта, являє

доктрину, згідно якої медичні послуги надаються у формі партнерства між

медичними працівниками та пацієнтами і їхніми сім’ями [51, с. 503]. У сучасній

іноземній літературі наголошується на ефективності застосування

пацієнтоорінтованого підходу до організації медичної допомоги [121, 122, 123],

основними ідеями якого є: розуміння пацієнта та визнання перспектив його

лікування; досягнення спільного усвідомлення з пацієнтом проблеми та її

усунення; створення взаємодії, у якій пацієнт є активним учасником відносин з

лікарем [123, p. 2]. Зосередженість на пацієнті розглядається одним із основних

елементів надання якісної та безпечної медичної допомоги.

Нормотворчість є складним процесом, який характеризується не лише

юридичною складовою. Недостатньо впровадити нові норми стосовно

забезпечення прав пацієнта, необхідно утворити дієвий механізм їх реалізації на

практиці та вирішити основні проблеми у вітчизняній сфері охорони здоров’я.

Лише у такому випадку зміни національного законодавства у сфері забезпечення

прав пацієнта будуть мати позитивні наслідки.

Таким чином, у межах підрозділу 1.2 дисертації визначено, що

законодавство України з питань адміністративно-правового регулювання

забезпечення прав пацієнта являє собою сукупність законів та інших

нормативно-правових актів, які регламентують правовий статус пацієнта,

питання забезпечення реалізації і захисту його прав; запропоновано

класифікацію нормативних актів з питань адміністративно-правового

регулювання забезпечення прав пацієнта за ознакою їх юридичної сили;

встановлено вихідні засади концепції законодавчого забезпечення прав пацієнта.

54

Висновки до Розділу 1

1. У суб’єктивному розумінні права пацієнта – це система прав фізичної

особи, у якої виникли реальні правовідносини з закладом охорони здоров’я або

приватно-практикуючим лікарем на підставі її звернення за медичною

допомогою або її участі в медичному експерименті. Права пацієнта в

об’єктивному розумінні визначаються сукупністю юридичних норм у сфері

охорони здоров’я та надання медичної допомоги. Права пацієнта є об’єктом

адміністративно-правового забезпечення незалежно від способу їх набуття,

напряму медичної допомоги, соціальних, професійних та інших особливостей

пацієнта.

2. Під час класифікації прав пацієнтів слід враховувати різні аспекти та

використовувати комплексний підхід, у зв’язку з цим запропоновано виокремити

п’ять груп прав пацієнтів: 1) конституційні права – основні права пацієнта,

закріплені Конституцією України; 2) загальні права, якими наділяються всі

пацієнти незалежно від специфіки медичної допомоги та особливостей пацієнта;

3) спеціальні права пацієнтів залежно від виду медичної допомоги (екстрена,

первинна, вторинна, третинна, паліативна, медична реабілітація); 4) спеціальні

права пацієнтів залежно від напряму медичної діяльності (трансплантологія,

психіатрія, попередження розповсюдження туберкульозу, захворювань ВІЛ-

інфекцією тощо); 5) спеціальні права різних професійних та соціальних категорій

пацієнтів (неповнолітні, військовослужбовці, інваліди, ветерани тощо).

3. В Україні непоодинокими є факти декларативного характеру прав

пацієнта та їх ігнорування на практиці. На низькому рівні дотримання

перебувають право пацієнта на безпечну і якісну медичну допомогу, право на

доступ до медичної допомоги, право на медичну допомогу із застосуванням

сучасних медичних технологій, право на компенсацію у випадку заподіяння

шкоди, право на індивідуальний підхід до лікування, право на отримання

профілактичної допомоги, право на інформацію про свій стан здоров’я та про

медичні послуги, право на вільний вибір медичного закладу і процедури.

55

4. Важливе місце серед прав пацієнта займає право на безпеку, що охоплює

право на використання методів профілактики, діагностики, лікування,

реабілітації, а також лікарських засобів, медичних препаратів, виробів медичного

призначення, медичної техніки та обладнань, що виключають можливість ризику

для його життя або завдання шкоди його здоров’ю. Необхідно на законодавчому

рівні встановити зміст права пацієнта на безпеку та закріпити юридичну природу

поняття «безпека пацієнта».

5. Наявність дієвого та досконалого законодавчого регулювання організації

галузі охорони здоров’я є необхідною умовою її існування і розвитку,

функціонування механізму забезпечення прав пацієнта. Із часу проголошення

незалежності у нашій державі прийнято низку законів та підзаконних

нормативних актів, спрямованих на врегулювання питань адміністративно-

правового забезпечення та захисту прав пацієнта; ратифіковано міжнародно-

правові стандарти у галузі прав людини та охорони здоров’я; укладено більше

тридцяти міжнародних договорів у сфері охорони здоров’я, медичної науки та

медичної освіти; Конституційним Судом України прийнято два рішення, які

стосуються законодавчого врегулювання та характеристики права громадян на

безоплатну медичну допомогу.

6. Вітчизняне законодавство з питань забезпечення прав пацієнта потребує

удосконалення, що обумовлено відсутністю єдиної концепції законодавчого

забезпечення прав пацієнта, підвищенням ролі різних громадських

правозахисних організацій у сфері забезпечення прав пацієнта, поступовим

збільшенням кількості судових справ у сфері порушення прав пацієнта.

7. Законодавство з питань адміністративно-правового забезпечення прав

пацієнта має враховувати положення міжнародних стандартів у сфері

забезпечення прав пацієнта; спрямовуватися на забезпечення взаємної поваги і

взаємної відповідальності у відносинах між лікарем та пацієнтом; забезпечувати

втілення моральних та етичних принципів у юридичну регламентацію надання

медичної допомоги; базуватися на пацієнтоорієнтованому підході до організації

надання медичної допомоги.

56

РОЗДІЛ 2

ОСОБЛИВОСТІ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО

РЕГУЛЮВАННЯ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ ПАЦІЄНТА В УКРАЇНІ

2.1. Сутність та зміст адміністративно-правового регулювання

забезпечення прав пацієнта

Стан адміністративно-правового регулювання є показником того, який

зміст, характер і межі державного управління установлені в економічній,

соціально-культурній та інших сферах, наскільки суспільство наблизилося до

створення соціально орієнтованої держави та громадянського суспільства.

Категорія адміністративно-правового регулювання в узагальненій формі

відображає соціальне призначення, службову роль адміністративного права як

одного з найважливіших організуючих факторів у системі управління

суспільними процесами.

Термін «регулювання» походить від латинського слова «regulo» (правило) і

означає впорядкування, налагодження, приведення чого-небудь у відповідність з

чим-небудь. Тлумачний словник за редакцією В. Т. Бусела визначає дієслово

«регулювати» як «упорядковувати що-небудь, керувати чимось, підкоряючи його

відповідним правилам, певній системі» [10, с. 1207]. Етимологічно термін

«регулювання» пов’язаний з упорядкуванням та створенням умов для

функціонування, у даному дослідженні – забезпечення прав пацієнта.

Адміністративно-правове регулювання є одним із видів правового

регулювання. У теорії держави і права термін «правове регулювання»

визначається як «упорядкування суспільних відносин» [25, с. 207; 26, с. 488] або

як «владний юридичний вплив на суспільні відносини» [124, с. 543].

В. К. Колпаков зазначає, що держава за допомогою адміністративно-

правових норм впливає на суспільні відносини, перетворюючи їх на

адміністративно-правові відносини, тобто здійснює адміністративно-правове

регулювання [125, с. 51]. Під адміністративно-правовим регулюванням

57

Ю. А. Тихомиров розуміє механізм імперативно-нормативного упорядкування

організаційної діяльності суб’єктів та об’єктів управління й формування стійкого

правового порядку їх функціонування шляхом застосування норм

адміністративного права [12, с. 379]. Дане поняття О. А. Савостін визначає як

цілеспрямований вплив на суспільні відносини в сфері державного управління

системи адміністративно-правових засобів регулювання, закріплених у нормах

чинного законодавства [126, с. 8–9].

Ю. М. Козлов визначає основні напрямки розвитку адміністративно-

правового регулювання: 1) розробка і реалізація політики, що міститься в

державних програмах загальнодержавного та регіонального масштабів;

2) установлення й ефективне впровадження в життя правових основ

господарювання; 3) управління підприємствами та установами державного

сектора; 4) регулювання функціонування різних об’єктів недержавного сектору;

5) координація функціонування націоналізованого і денаціоналізованого секторів

господарського, соціально-культурного та адміністративно-політичного

будівництва; 6) забезпечення реалізації прав і обов’язків фізичних і юридичних

осіб у сфері державного управління; 7) здійснення державного контролю та

нагляду за роботою керованих сфер [127, с. 38].

Межі адміністративно-правового регулювання охоплюють суспільні

відносини управлінського характеру, які складаються у сфері державної

діяльності органів виконавчої влади з керівництва економікою, соціально-

культурною сферою, адміністративною діяльністю, та визначаються предметом

галузі адміністративного права [5, с. 23; 13, с. 87]. Адміністративне право

здійснює регулюючий вплив на предмет галузі шляхом адміністративно-

правового регулювання. Поняття «адміністративне право» та «адміністративно-

правове регулювання» співвідносяться між собою як статика і динаміка одного

явища, а отже мають спільний об’єкт впливу.

Адміністративно-правове регулювання забезпечення прав пацієнта є

складовою частиною загального механізму адміністративно-правового

регулювання. Поняття «забезпечення прав пацієнта» означає систему державних

58

заходів, спрямованих на створення надійних умов для здійснення прав особи, яка

звернулася за медичною допомогою та (або) якій надається така допомога,

гарантування цих прав, охорону та захист від порушень.

З’ясування ознак правового регулювання в цілому [25, с. 208–211;

26, с. 489] та рис адміністративно-правового регулювання різних сфер

суспільного життя [128, 129] дозволяє визначити ознаки, властиві

адміністративно-правовому регулюванню будь-якої сфери, в тому числі сфери

забезпечення прав пацієнта: 1) здійснюється суб’єктами владних повноважень;

2) у результаті втілюються в життя норми адміністративного права; 3) сприяє

формуванню системи адміністративно-правових засобів, які забезпечують

ефективність адміністративно-правового регулювання; 4) має організаційний

характер – за допомогою адміністративно-правового регулювання відносини між

суб’єктами суспільних відносин набувають певної форми; 5) має

цілеспрямований характер: спрямоване на досягнення певної мети; 6) має

конкретний характер: пов’язане з реальними відносинами.

У той же час, адміністративно-правовому регулюванню забезпечення прав

пацієнта притаманні особливі риси, специфіка яких виявляється у наступному:

1) розгалуженість об’єкту забезпечення – прав пацієнта, які є різноманітними,

залежать від виду наданої медичної допомоги, напряму медичної діяльності,

різних професійних та соціальних особливостей пацієнта; 2) наявність значної

кількості нормативних актів, що регламентують права пацієнта та порядок їх

забезпечення; 3) численність суб’єктів адміністративно-правового забезпечення

прав пацієнта: Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, центральні та

місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, заклади

охорони здоров’я, громадські правозахисні організації; 4) багатовекторність

повноважень суб’єктів адміністративно-правового забезпечення прав пацієнта

(для прикладу, прийняття та виконання нормативних актів, здійснення контролю

і нагляду за їх виконанням; захист прав пацієнта; розробка і реалізація

загальнодержавних програм з питань розвитку та удосконалення системи

охорони здоров’я; встановлення структури органів управління у сфері

59

забезпечення прав пацієнта, порядку їх організації та діяльності; визначення

фінансування сфери охорони здоров’я); 5) багатий арсенал засобів

адміністративно-правового впливу на забезпечення прав пацієнта, серед яких:

стандартизація медичної допомоги, ліцензування господарської діяльності з

медичної практики, акредитація закладів охорони здоров’я, атестація медичних

працівників [130, s. 255–256].

Отже, адміністративно-правове регулювання забезпечення прав пацієнта –

це цілеспрямований владно-організуючий вплив органів управління в межах їх

повноважень на впорядкування суспільних відносин у сфері охорони здоров’я,

створення надійних умов для реалізації прав пацієнтів, їх гарантування, захист і

охорону.

Ефективне адміністративно-правове регулювання забезпечення прав

пацієнта є одним із найвпливовіших інструментів, який здатний реально

покращити рівень дотримання прав пацієнта і в кінцевому результаті – стан

здоров’я населення. Про те, що це необхідно, свідчать наступні обставини.

Охорона здоров’я в Україні розглядається державою як фактор

забезпечення національної безпеки. У Законі України «Основи національної

безпеки України» від 19 червня 2003 р. № 964-IV серед загроз національним

інтересам і національній безпеці виділена криза системи охорони здоров’я і

соціального захисту населення і, як наслідок, небезпечне погіршення стану

здоров’я населення; поширення соціальних хвороб, зокрема наркоманії,

алкоголізму, туберкульозу, ВІЛ/СНІДу, епідемій, небезпечних інфекційних

захворювань [131]. До основних цілей Стратегії національної безпеки України,

затвердженої Указом Президента України від 26 травня 2015 р. № 287/2015,

належить утвердження прав і свобод людини і громадянина, забезпечення нової

якості економічного, соціального і гуманітарного розвитку. Досягнення цієї цілі

потребує якісно нової державної політики, спрямованої на ефективний захист

національних інтересів в економічній, соціальній, гуманітарній, інших сферах, у

тому числі сфери охорони здоров’я [132].

60

В Україні наявні суттєві демографічні проблеми. Постала проблема

депопуляції, тобто неповного відтворення населення і скорочення його

чисельності [133, с. 97]. За офіційними даними Державної служби статистики

України, у 2014 році загальна кількість населення України складала 45426,2 тис.,

а не 52056,6 тис. людей, як це було у 1992 році, тобто майже на 7 млн. менше

[134]. Починаючи з 1991 року, спостерігається негативна динаміка природного

приросту населення. Так, у 1991 році природний приріст населення України

дорівнював мінус 39,1 тис., у 2013 – мінус 158,7 тис. осіб [134]. Перспективні

показники на 1996–2026 рр. (приблизно на одне покоління) засвідчили, що, за

умови збереження депопуляційної тенденції, до 2026 р. населення України

зменшиться до 32 млн. [135, с. 51].

Депопуляція у державі набула стійкого характеру і супроводжується

погіршенням якісних характеристик здоров’я населення. Нині 1,8 млн. жителів

України належать до контингенту диспансерної групи хворих із психічними

розладами, майже 680 тис. людей страждають на хронічний алкоголізм, більше

76 тис. осіб хворі на наркоманію, зростають епідемії туберкульозу, ВІЛ/СНІДу,

поширюються інфекційні захворювання [136, с. 46–47; 137, с. 58]. В Україні

захворюваність на туберкульоз перевищує показники в країнах Європейського

Союзу у 5,3 рази, а смертність від цієї причини – майже у 20 разів;

захворюваність на СНІД – у 7,1 рази, а на ВІЛ – у 5 разів [138].

Проблема забезпечення й оцінки якості медичної допомоги населення є

однією з найважливіших для будь-якої системи охорони здоров’я. За даними

експертних оцінок, рівень забезпечення права українців на якісну медичну

допомогу є низьким – інтегральний показник якості лікування становить

приблизно 56 % [15, с. 16].

Згідно із Порядком акредитації закладу охорони здоров’я, затвердженим

постановою КМУ від 15 липня 1997 р. № 765 усі заклади охорони здоров’я

незалежно від форми власності підлягають обов’язковій акредитації кожні три

роки [77]. Відповідно до Закону України «Про ліцензування видів господарської

діяльності» від 02 березня 2015 р. № 222-VIII ліцензування медичної практики

61

має обов’язковий характер [139]. Однак, недосконалість цих процедур

(комплектування ліцензійних і акредитаційних комісій винятково органами

управління охорони здоров’я, відсутність громадського контролю) сприяло їх

перетворенню на формальні інструменти внутрішньовідомчої експертизи

непрозорого та суб’єктивного характеру.

Починаючи з 1999 року з метою підвищення якості медичної допомоги в

Україні впроваджуються стандарти у формі клінічних протоколів. Проте, як

зазначають науковці, доктори медичних наук В. М. Лехан та Г. О. Слабкий,

більшість із них розроблені експертним методом без використання даних

доказової медицини, а впровадження не підкріплюється адекватними стимулами,

не проводиться моніторинг ефективності їх використання [138]. Певна частина

лікарів до цього часу не ознайомлена з чинними в Україні медичними

стандартами, ще більша кількість лікарів знають, але не використовують їх у

своїй роботі. Так, із загального числа лікарів-анестезіологів ознайомлено з

протоколами близько 80 %, а використовує в практичній діяльності лише

половина фахівців [138].

Важливою проблемою протягом останніх десятиріч була і залишається

забезпечення медичною допомогою сільського населення [136, с. 166]. За

офіційними даними Державної служби статистики України, кількість лікарняних

закладів у 1991 році становила 3,9 тисяч, у 2013 – 2,4 тисячі [134]. Скорочуються

медичні заклади в основному у сільській місцевості. Якщо раніше в сільській

місцевості діяли фельдшерско-акушерскі пункти, то на сьогодні більшість із них

ліквідована, а географічна віддаленість окремих населених пунктів у поєднанні з

низькою якістю доріг і транспортного зв’язку залишає певну частину населення

без медичної допомоги. Провідний вітчизняний спеціаліст у галузі медичного

права С. Г. Стеценко наголошує, що значна кількість сіл України не має жодного

медичного працівника [140, с. 6]. У той же час в Україні у 2013 році на 10 тисяч

населення припадало майже 48 лікарів [134], показник є одним із найвищих у

світі [137, с. 187].

62

Надзвичайно гострою є ситуація у сфері фінансування медичної допомоги.

Згідно даних ВООЗ за витратами на охорону здоров’я в розрахунку на одного

жителя Україна посідає 111-те місце серед 191 країни світу та 8-ме місце серед

країн Співдружності Незалежних Держав [137, с. 176]. Частка недержавної та

неформальної складових фінансування є занадто високою. Для стаціонарного

лікування 86,7 % вартості ліків сплачується пацієнтами [15, с. 17]. Більше

половини громадян (51,6%) характеризують розмір особистих витрат на медичну

допомогу як непосильний [15, с. 15]. Це породжує недовіру пацієнтів до лікарів

та сфери медичного обслуговування в цілому.

Неадекватною є система оплати праці медичних працівників. В Україні

заробітна плата медичного персоналу залишається вкрай низькою, практично не

диференціюється залежно від спеціальності, характеру роботи, не враховуються

об’єми, якість, ефективність роботи конкретного працівника [133, с. 7;

136, с. 154;]. Порівняно із сусідніми державами Центральної і Східної Європи та

СНД рівень зарплати медичного персоналу в Україні нижчий у 5–10 разів [138].

У результаті в закладах охорони здоров’я поширюється корупція, кращі медичні

кадри емігрують у сусідні країни, де праця оцінюється на належному рівні.

Таким чином, аналіз стану здоров’я населення України та діяльності

закладів охорони здоров’я підкреслює складну медико-демографічну ситуацію та

неналежне забезпечення прав пацієнта. У цих умовах держава зобов’язана

спрямувати зусилля на удосконалення адміністративно-правового регулювання

забезпечення прав пацієнта, формування ефективної державної політики в цій

сфері та, відповідно, утворення сучасної системи охорони здоров’я.

Адміністративно-правове регулювання забезпечення прав пацієнта є

комплексним системним поняттям, що охоплює правові норми, які

регламентують діяльність забезпечення реалізації та захисту прав пацієнтів,

систему суб’єктів такої діяльності, форми і методи їх діяльності, систему засобів

забезпечення, контролю та нагляду.

63

Зміст адміністративно-правового регулювання забезпечення прав пацієнта

доцільно встановити через визначення принципів, мети та функцій, форм та

методів такого регулювання.

Одним із основних елементів, що розкриває зміст адміністративно-

правового регулювання забезпечення прав пацієнтів, є принципи. Принципи є

підставою права, містяться у його змісті, виступають як орієнтири у формуванні

права, відбивають сутність права та основні зв’язки, які реально існують у

правовій системі. У принципах зосереджено світовий досвід розвитку права,

досвід цивілізації. Вони є стрижнем правової матерії [26, с. 221].

Великий енциклопедичний юридичний словник встановлює, що принципи

(від лат. «principium» – начало, основа) – це основні засади, вихідні ідеї, що

характеризуються універсальністю, загальною значущістю, вищою

імперативністю і відображають суттєві положення теорії, вчення, науки, права,

політичної, державної чи громадської організації [17, с. 941].

Принципи адміністративно-правового регулювання забезпечення прав

пацієнта – вихідні, об’єктивно зумовлені засади, що характеризуються

універсальністю, загальною значущістю, імперативністю, на підставі яких

виникають відносини між пацієнтами та суб’єктами забезпечення прав пацієнтів,

формується та функціонує механізм адміністративно-правового забезпечення

прав пацієнтів. Ці основоположні правила і положення закріплені в Конституції

України, законах та підзаконних нормативних актах. Вони виступають основою

нормотворчості у сфері забезпечення прав пацієнтів та сприяють правильному

застосуванню норм права; відображають найістотніші особливості й

цілеспрямованість держави у сфері охорони здоров’я; відіграють роль головних

орієнтирів у формуванні системи медичного права; є основними критеріями

оцінювання якості системи охорони здоров’я держави [130, s. 256].

На підставі дослідження принципів, притаманних адміністративно-

правовому регулюванню в цілому [5, с. 35–38; 13, с. 98], та з урахуванням

особливостей принципів охорони здоров’я [22] запропоновано систему

спеціальних принципів, на яких має ґрунтуватися адміністративно-правове

64

регулювання забезпечення прав пацієнта. Серед них: 1) цілеспрямованість та

послідовність реалізації державної політики у сфері охорони здоров’я в цілому та

забезпечення прав пацієнтів зокрема; 2) орієнтація на сучасні стандарти

медичної допомоги, поєднання вітчизняних традицій і досягнень зі світовим

досвідом у сфері охорони здоров’я; 3) наукова обґрунтованість та практична

апробація засобів профілактики і лікування хвороб, прагнення до досягнення

максимального рівня якості медичної допомоги; 4) забезпечення безпеки та

ефективності надання медичної допомоги; 5) загальнодоступність медичної

допомоги та виключення будь-якої дискримінації стосовно доступу до неї;

6) взаємоповага пацієнтів та медичних працівників; 7) матеріально-технічна і

фінансова забезпеченість, багатоканальність фінансування медичної допомоги;

8) попереджувально-профілактичний характер медичної допомоги; 9) поєднання

державних гарантій із заохоченням розвитку приватної медицини;

10) децентралізація державного управління та розвиток самоврядування

медичних закладів; 12) встановлення постійного контролю у сфері забезпечення

прав пацієнта, забезпечення незалежної експертизи якості медичної допомоги;

13) громадський контроль за прозорістю та об’єктивністю застосування

адміністративно-правових засобів забезпечення прав пацієнтів; 14) гарантування

оперативного й об’єктивного розгляду фактів порушення прав пацієнтів та

притягнення винних до відповідальності [130, s. 257].

У сучасних реаліях, коли створюються об’єктивні передумови для

виникнення нових форм і методів адміністративно-правового регулювання у

сфері забезпечення прав пацієнта, вищеназвана система принципів є найбільш

повною, оскільки окреслює межі державного впливу, основні закономірності

управління у цій сфері, відображає значення забезпечення реалізації та захисту

прав пацієнтів у сучасному суспільстві.

Початковим етапом будь-якої діяльності, необхідною передумовою її

здійснення є визначення мети. Метою адміністративно-правового регулювання

забезпечення прав пацієнта є заздалегідь визначений результат (стан)

упорядкування суспільних відносин у сфері охорони здоров’я, на досягнення

65

якого спрямовані адміністративно-правові засоби і методи. Основною метою

регулювання забезпечення прав пацієнта є формування ефективної системи

охорони здоров’я та дієвого механізму захисту прав пацієнтів, надання

населенню якісної та безпечної медичної допомоги, гуманізація медичної

допомоги, досягнення соціальних цілей, які спрямовані на покращення здоров’я

населення, зменшення смертності та подолання демографічної кризи.

Мета реалізується виконанням функцій та поставлених завдань.

Враховуючи той факт, що у правовій науці непоодинокими є випадки

помилкового ототожнення цих понять, Ю. В. Пиріжкова та О. Ш. Чомахашвілі на

підставі аналізу правової та філософської літератури пропонують їх розмежувати

і визначити завдання адміністративно-правового регулювання у певній сфері як

конкретизацію мети, основні етапи її здійснення, а функції – як зовнішній прояв

властивостей суб’єктів регулювання, який характеризується самостійністю,

здійснюється специфічними методами залежно від об’єкту регулювання з метою

досягнення певних результатів у відповідній сфері [128, c. 12; 129, с. 10].

Конкретні завдання адміністративно-правового регулювання забезпечення

прав пацієнта доцільно об’єднати у групи: 1) правові: удосконалення чинного

законодавства у сфері забезпечення прав пацієнта; формування та реалізація

політики у сфері охорони здоров’я та забезпечення прав пацієнта у програмах

загальнодержавного та регіонального масштабів; розвиток міжнародного

співробітництва у галузі забезпечення прав пацієнта; 2) організаційні:

удосконалення адміністративно-правових засобів забезпечення прав пацієнта;

оптимізація інститутів адміністративної та дисциплінарної відповідальності

медичних працівників; удосконалення системи суб’єктів адміністративно-

правового забезпечення прав пацієнта; належне кадрове та ресурсне

забезпечення медичної сфери (особливо у сільській місцевості); 3) фінансово-

економічні: забезпечення належного фінансування медичної галузі;

запровадження обов’язкового соціального медичного страхування; 4) соціальні:

забезпечення населення якісною та безпечною медичною допомогою; зменшення

кількості хворих на соціально небезпечні хвороби; подолання демографічної

66

кризи та збільшення тривалості життя населення; 5) інформаційно-статистичні:

підвищення правосвідомості громадян шляхом проведення роз’яснювальної

роботи щодо прав, якими володіє пацієнт; проведення соціологічних досліджень

та обробка статистичних даних у сфері забезпечення прав пацієнта.

Зміст адміністративно-правового регулювання будь-якої діяльності

реалізується через його функції. Найчастіше термін «функція» у науковій

літературі використовується як назва напрямку діяльності, узагальнююча

характеристика сутності завдань і цілей діяльності кого-небудь або призначення

чого-небудь [3, с. 101]. Ю. О. Тихомиров наголошує, що функції визначають

основний напрям і зміст діяльності суб’єкта [12, с. 47]. Кожна функція

характеризується призначенням, самостійністю, однорідністю змісту,

об’єктивністю, певною специфікою реалізації. У той же час усі функції є

взаємопов’язаними та взаємозалежними, тісно інтегрованими між собою і на

практиці становлять єдине ціле одного явища [5, c. 129].

У сучасних умовах кардинальних соціальних перетворень, ускладнення

політичного, господарського та соціально-культурного життя країни

адміністративно-правове регулювання забезпечення прав пацієнта посідає

особливе місце в системі правової регламентації сфери охорони здоров’я

України та виконує низку важливих функцій.

1. Нормотворча функція. Дана функція у сфері забезпечення прав пацієнта

полягає у встановленні нормативного підґрунтя, розробленні законів,

підзаконних нормативно-правових актів, які визначають правовий статус

пацієнтів, межі дії суб’єктів адміністративно-правового регулювання

забезпечення прав пацієнтів, способи та прийоми такого забезпечення.

2. Організаційна й правовиконавча функції визначені організаційним

характером державно-управлінської діяльності у сфері забезпечення прав

пацієнта та передбачають управління закладами охорони здоров’я державного

сектора й координацію діяльності медичних установ недержавного сектору;

функціонування системи медичного обслуговування з розподілом на служби

первинної, вторинної і третинної допомоги; реєстрацію медичних закладів;

67

стандартизацію медичної сфери; ліцензування господарської діяльності з

медичної практики; акредитацію закладів охорони здоров’я тощо.

3. Ресурсозабезпечувальна функція охоплює фінансування медичної галузі,

кадрове забезпечення (залучення до медичної сфери висококваліфікованих

фахівців і стимулюванні їх до результативної праці), матеріально-технічне

забезпечення (забезпечення закладів охорони здоров’я медичною апаратурою,

інструментарієм, обладнанням, медичними препаратами, іншими необхідними

для охорони здоров’я засобами).

4. Цілевстановлююча функція, а саме: прогнозування (полягає у

систематичному дослідженні та науковому передбаченні стану забезпечення

прав пацієнтів, перспектив удосконалення адміністративно-правового

регулювання у цій сфері) і планування, тобто визначення мети розвитку системи

адміністративно-правового регулювання забезпечення прав пацієнтів на

майбутнє, напрямків, завдань, найбільш ефективних методів і засобів їх

реалізації, строків виконання цілей, ресурсів, необхідних для їх досягнення.

5. Контрольна (наглядова) функція. Контроль – це основний спосіб

забезпечення законності й дисципліни в державному управлінні, один із його

найважливіших елементів [5, с. 254]. На відміну від нагляду контроль

виявляється у втручанні контролюючих органів в оперативну діяльність

підконтрольних об’єктів, наданні їм обов’язкових для виконання вказівок,

припиненні, зміні чи скасуванні актів управління, вжитті заходів примусу щодо

підконтрольних органів [5, с. 260].

У сфері забезпечення прав пацієнта контроль залежно від суб’єкта, що його

здійснює, доцільно поділити на державний та громадський. Державний контроль

забезпечують Верховна Рада України, Президент України та його Адміністрація,

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Верховна Рада

Автономної Республіки Крим, органи виконавчої влади, судові та правоохоронні

органи, здійснюючи контроль за дотриманням медичного законодавства та

юридичний захист прав пацієнтів, сприяючи виявленню порушень норм чинного

68

законодавства у сфері надання медичної допомоги та вживаючи заходи щодо їх

усунення.

Громадський контроль у сфері забезпечення прав пацієнта полягає в:

1) участі громадських організацій у розробці керівних рішень щодо охорони

здоров’я (проектна робота); 2) участі у затвердженні рішень (за допомогою

спільних робочих груп і громадських рад на загальнодержавному та місцевому

рівнях); 3) регулярному контролі та оцінці діяльності суб’єктів надання

медичних послуг та органів державної влади у сфері охорони здоров’я [141,

с. 337]. Окрім громадських організацій, суб’єктами громадського контролю слід

вважати окремих громадян, профспілки, органи місцевого самоврядування,

засоби масової інформації, незалежні аналітичні центри.

За сферою підконтрольної діяльності контроль у сфері забезпечення прав

пацієнта доцільно класифікувати на відомчий, міжвідомчий та надвідомчий. Під

відомчим (внутрішньовідомчим або внутрішнім) контролем розуміється

контроль, що здійснюють міністерства та інші центральні органи виконавчої

влади усередині відповідної структури [5, с. 256]. Відомчий контроль у сфері

забезпечення прав пацієнта здійснюється МОЗ України безпосередньо та через

структурні підрозділи охорони здоров’я місцевих державних адміністрацій

шляхом: 1) контролю за дотриманням ліцензійних умов провадження

господарської діяльності з медичної практики; 2) проведення акредитації

закладів охорони здоров’я; 3) проведення атестації лікарів, молодших

спеціалістів з медичною освітою; 4) проведення клініко-експертної оцінки якості

та обсягів медичної допомоги тощо. Крім того, у середині закладів охорони

здоров’я здійснюється внутрішній контроль посадовими особами, клініко-

експертними комісіями, медичними радами у межах їх повноважень шляхом:

1) контролю за кваліфікацією лікарів, молодших спеціалістів з медичною

освітою; 2) самооцінки медичних працівників; 3) моніторингу реалізації

управлінських рішень; 4) моніторингу дотримання структурними підрозділами

закладу охорони здоров’я стандартів у сфері охорони здоров’я; 5) вивчення

думки пацієнтів щодо наданої медичної допомоги.

69

Міжвідомчий контроль здійснюють органи міжгалузевої компетенції за

виконанням загальнообов’язкових правил у відповідній сфері. До міжвідомчого

контролю у сфері забезпечення прав пацієнта слід віднести контроль з боку

органів державного пожежного нагляду, служби з лікарських засобів та

контролю за наркотиками, служби статистики, фіскальної служби, служби з

питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів тощо. Наприклад,

Міністерство фінансів України за допомогою Державної фінансової інспекції

України здійснює контроль за достовірністю бухгалтерської звітності у

державних медичних закладах та цільовим використанням бюджетних коштів,

передбачених для сфери охорони здоров’я.

Надвідомчий контроль у сфері забезпечення прав пацієнта здійснюють

органи загальної компетенції – Кабінет Міністрів України, Рада міністрів

Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації.

Отже, використання поняття «функції» відносно адміністративно-

правового регулювання забезпечення прав пацієнта означає об’єктивно

зумовлені складові владного-організуючого впливу органів управління на

впорядкування суспільних відносин у сфері охорони здоров’я, створення

надійних умов для реалізації прав пацієнтів, їх гарантування, захист і охорону.

Важливим фактором для ефективності адміністративно-правового

регулювання забезпечення прав пацієнта виступають форми здійснення такого

регулювання. Під формами державного управління провідні адміністративісти

розуміють зовнішній вияв конкретних дій, які здійснюються органами

виконавчої влади для реалізації поставлених завдань [5, с. 134]. Відомий

польський юрист Є. М. Старосцяк під формою діяльності вважає дозволений чи

врегульований правом спосіб діяльності органів управління у певній роботі [142,

с. 30]. Форми державного управління являють відмінні за своїм характером та

наслідками способи зовнішнього вираження діяльності органів виконавчої влади

[13, с. 273].

70

Форми управлінської діяльності відзначаються помітною універсальністю

щодо конкретних галузей державного управління: успішно застосовуються в

різних сферах [143, с. 200].

У науці адміністративного права найбільш поширеною є класифікація

форм державного управління залежно від наслідків. За цим критерієм науковці

виокремлюють: а) правові, тобто форми, використання яких спричиняє

виникнення конкретного юридичного результату, зокрема, видання правових

актів управління (нормативного та індивідуального характеру), укладання

адміністративних договорів (угод), вчинення інших юридично значущих дій;

б) неправові, тобто форми, що не пов’язані з виданням правових актів і

здійсненням юридично значущих дій, які не породжують, не змінюють і не

припиняють адміністративних правовідносин, а саме – проведення

організаційних заходів, здійснення матеріально-технічних операцій [5, с. 135–

136; 13, с. 273–274; 143, с. 202; 144, с. 119–120].

З огляду на загальне визначення терміну «форма державного управління»,

під формами адміністративно-правового регулювання забезпечення прав

пацієнта необхідно розуміти зовнішній вияв конкретних дій, які здійснюються

органами управління з метою упорядкування суспільних відносин у сфері

охорони здоров’я, створення надійних умов для реалізації прав пацієнтів, їх

гарантування, захист і охорону.

Наявність та розвиненість форм адміністративно-правового регулювання є

важливим чинником забезпечення прав пацієнта. Це обумовлюється низкою

факторів: 1) підпорядкування державних і комунальних закладів охорони

здоров’я державним органам (МОЗ України або іншим органам, які мають у

своєму віданні такі установи, зокрема, міністерствам оборони, внутрішніх справ,

освіти і науки) або органам місцевого самоврядування; 2) наявність публічно-

правових механізмів регулювання діяльності закладів охорони здоров’я будь-

якої форми власності; 3) контроль за функціонуванням закладів охорони

здоров’я щодо відповідності їхньої діяльності встановленим законодавством

вимогам; 4) за допомогою адміністративно-правового регулювання досягається

71

необхідна деталізація норм адміністративного права на рівні підзаконних

нормативно-правових актів, що дозволяє досягти необхідного рівня ефективності

реалізації та захисту прав пацієнтів; 5) забезпечення належного рівня

інформованості суспільства про стан справ щодо дотримання прав пацієнтів,

рівень якості та безпеки медичної допомоги; 6) сферою адміністративно-

правового регулювання охоплюється відповідна юрисдикційна діяльність органів

держави та їх посадових осіб, пов’язана із притягненням до адміністративної

відповідальності у разі порушення прав пацієнтів.

Отже, адміністративно-правове регулювання у сфері забезпечення прав

пацієнта відбувається в наступних формах.

1. Видання нормативних актів управління. Це особлива форма діяльності

органів виконавчої влади, яка передбачає розпорядчу діяльність, спрямовану на

виконання закону шляхом встановлення певних правил у сфері забезпечення

прав пацієнта. У нормативних актах управління конкретизується та деталізується

чинне законодавство. Так, МОЗ у межах повноважень, на основі та на виконання

Конституції та законів України, актів і доручень Президента України, актів КМУ

видає накази, організовує і контролює їх виконання [84]. Для прикладу: Наказ

МОЗ України «Про атестацію молодших спеціалістів з медичною освітою» від

23 листопада 2007 р. № 742 [93], Наказ МОЗ України «Про затвердження

Індикаторів якості медичної допомоги» від 02 листопада 2011 р. № 743 [94].

2. Видання індивідуальних (ненормативних, адміністративних) актів

управління є формою, яка полягає у прийнятті актів, що стосуються конкретних

осіб, їх прав та обов’язків. Відмінною рисою індивідуальних актів є очевидний

правозастосовний характер [13, с. 279], оскільки саме за допомогою правових

актів індивідуального характеру закони та інші правові норми застосовуються за

конкретних обставин [144, с. 203]. Прикладами індивідуальних актів управління

у сфері забезпечення прав пацієнта є накази про призначення особи на посаду чи

звільнення з посади (наприклад, начальника управління охорони здоров’я

державної адміністрації або головного лікаря закладу охорони здоров’я);

документи щодо заохочення медичних працівників органами управління

72

(наприклад, Указ Президента України «Про відзначення державними нагородами

України працівників Черкаської обласної лікарні» від 25 серпня 2004 р. №

998/2004 [145]); акти про утворення управлінських структур (наприклад,

розпорядження Полтавського міського голови «Про створення робочої групи з

метою удосконалення стаціонарної медичної допомоги» від 12 травня 2008 р. №

264-р [146]); акти щодо вирішення справ про адміністративні правопорушення,

вчинені працівниками закладів охорони здоров’я; акти, винесені за результатами

розгляду звернень пацієнтів або їх родичів. Окрім того, індивідуальними актами

управління у сфері забезпечення прав пацієнтів є медичні документи

встановленого державою змісту та форми (для прикладу: виписки з лікарень та

листи непрацездатності), оскільки вони мають правозастосовний,

персоніфікований характер, розраховані на разове застосування та є юридичними

фактами, з якими пов’язані виникнення, зміна чи припинення правовідносин із

закладом охорони здоров’я або роботодавцем.

3. Укладання адміністративних договорів. Легальне визначення

адміністративного договору міститься у ст. 3 Кодексу адміністративного

судочинства України від 06 липня 2005 р. № 2747-IV: це дво- або багатостороння

угода, зміст якої складають права та обов’язки сторін, що випливають із владних

управлінських функцій суб’єкта владних повноважень, який є однією із сторін

угоди [147]. Адміністративні договори укладають лише у сфері виконавчо-

розпорядчої діяльності, тобто там, де складаються адміністративно-правові

відносини [143, с. 207]. До адміністративних договорів у сфері забезпечення прав

пацієнта можна віднести договори про компетенцію (розмежування чи

делегування повноважень і предметів відання між владними суб’єктами);

договори щодо управління державною власністю в галузі охорони здоров’я;

договори, що забезпечують публічні потреби (про закупівлі медичних засобів

для державних чи комунальних закладів охорони здоров’я); договори про

співпрацю, взаємодію, взаємодопомогу у сфері охорони здоров’я, наприклад,

Угода між КМУ та Урядом Йорданського Хашимітського Королівства про

73

співробітництво в галузі охорони здоров’я і медичної науки від 22 червня 2011 р.

[115].

4. Здійснення інших юридично значущих дій. До такої правової форми

адміністративно-правового регулювання забезпечення прав пацієнта належать:

реєстрація медичних закладів, реєстрація нормативних актів у сфері охорони

здоров’я, державна реєстрація (перереєстрація) лікарських засобів (медичних

імунобіологічних препаратів), стандартизація медичної допомоги, сертифікація

лікарських засобів, ліцензування господарської діяльності з медичної практики,

акредитація закладів охорони здоров’я, видача спеціального дозволу на зайняття

народною медициною (цілительством).

5. Проведення організаційних заходів є однією з неправових форм

управлінської діяльності. Заходи здійснюються систематично й спрямовані на

забезпечення чіткої та ефективної роботи відповідної системи управління [5,

с. 137]. Безпосередніми організаційними діями суб’єктів забезпечення прав

пацієнта можуть бути: роз’яснення змісту й мети нормативно-правових актів у

сфері охорони здоров’я або конкретних медичних заходів; інспектування роботи

та інструктаж нижчих органів (посадових осіб); розповсюдження позитивного

досвіду; прогнозування і розроблення програм; підготовка та проведення нарад,

зборів, круглих столів, конференцій; розробка шляхів щодо впровадження

новітніх досягнень медицини і техніки.

6. Здійснення матеріально-технічних операцій. Матеріально-технічні

операції носять допоміжний характер, з їх допомогою обслуговується процес

управління та інші форми управлінської діяльності [143, с. 209]. Серед них: дії з

підготовки матеріалів для проведення організаційних заходів; діловодство (усі

операції, що пов’язані з виготовленням документів органами управління та яким

притаманний технічний характер листування, передрук, розмноження тощо);

статистичні операції (збір та опрацювання статистичної інформації);

інформаційно-довідкові операції (складання довідок за результатами перевірок,

підготовка довідників і довідок про роботу органів управління, надання

відповідних роз’яснень і консультацій на підставі інформаційних матеріалів);

74

інформаційно-технологічні операції (впровадження інформаційних технологій у

різних сферах державного управління); операції зі систематизації матеріалів

(створення комплексних інформаційно-аналітичних систем).

Поняття «форми державного управління» нерозривно пов’язане з поняттям

«методи державного управління». Термін «метод» означає прийом або систему

прийомів, що застосовуються в будь-якій галузі діяльності [12, с. 522].

В адміністративно-правовій літературі метод управління, як правило,

визначається як спосіб або засіб впливу. Так, Т. О. Коломоєць вважає, що метод

управління – це сукупність засобів здійснення управлінських функцій держави,

впливу суб’єктів державного управління на об’єкти [144, с. 121]. У навчальній

літературі методи державного управління визначають як певні способи

практичного здійснення органами виконавчої влади та іншими суб’єктами

державного управління владно-організуючого впливу на керовані об’єкти, що

відповідають характеру й обсягу наданих цим суб’єктам функцій та

повноважень, а також особливостям керованих об’єктів [13, с. 295]. Методи

реалізуються у формах управління, через взаємодію суб’єктів і об’єктів

управління [5, с. 155].

Таким чином, методами адміністративно-правового регулювання у сфері

забезпечення прав пацієнта є сукупність різноманітних способів та прийомів

здійснення безпосереднього й цілеспрямованого впливу державних органів

(посадових осіб) на забезпечення прав пацієнта на підставі компетенції, у

встановлених межах і відповідних формах. Адміністративно-правове

регулювання забезпечення прав пацієнта потребує раціонального поєднання

методів управління і їх комплексного застосування. Серед них: адміністративні й

економічні методи, методи прямого та непрямого впливу, нагляду і контролю,

переконання і примусу.

Ю. А. Тихомиров зазначає, що соціальній сфері, на відміну від

адміністративно-політичної, притаманний вищий ступінь децентралізації,

використовуються більш гнучкі засоби. Це пояснюється динамікою управління,

75

державного регулювання та саморегулювання, притаманного локальним

організаціям і тенденціям розвитку засад самоврядування [12, с. 598].

Однак, специфіка та значення забезпечення прав пацієнта зумовлюють

превалювання адміністративних (розпорядчих) методів, які зазвичай

кваліфікують як способи або засоби впливу на діяльність підприємств, установ і

організацій, посадових осіб та громадян шляхом прямого встановлення їх прав і

обов’язків через систему наказів [5, с. 157]. «Адміністративність» методу

означає, що приписи держави мають не рекомендаційний, а обов’язковий, тобто

імперативний характер [13, с. 297].

З метою забезпечення прав пацієнта використовуються різноманітні

методи прямого адміністрування. Це встановлення обов’язковості вчинення

певних дій (ліцензування господарської діяльності з медичної практики,

акредитація закладів охорони здоров’я); заборона певних дій; видача дозволів

(видача спеціального дозволу на зайняття народною медициною); здійснення

реєстраційних дій (реєстрація медичних закладів, реєстрація нормативних актів у

сфері охорони здоров’я, державна реєстрація (перереєстрація) лікарських

засобів); регламентація медичної галузі (установлення порядку організації і

надання психіатричної допомоги, провадження трансплантології, здійснення

імунопрофілактики, організації та надання медичної допомоги особам хворих на

соціально небезпечні хвороби тощо); проведення нагляду та контролю (контроль

якості медичної допомоги, контроль за зберіганням і використанням

психотропних і наркотичних препаратів, за зберіганням і використанням крові,

додержанням порядку надання психіатричної допомоги); застосування

адміністративних санкцій; встановлення медичних стандартів; сертифікація

лікарських засобів; інформування населення щодо стану забезпечення реалізації

та захисту прав у сфері охорони здоров’я; визначення державних замовлень для

закладів охорони здоров’я державної власності.

Перевага адміністративних методів управління щодо забезпечення прав

пацієнтів не означає, що для цієї сфери характерними є виключно імперативні

способи і прийоми. Застосовуються у цій сфері й економічні методи, які

76

зорієнтовані на досягнення поставлених цілей за допомогою дозвільних засобів

та стимулів і спрямовані на формування «партнерських» відносин між державою

та медичними закладами. Застосування економічних методів доцільне,

наприклад, для регулювання матеріально-технічного забезпечення лікувально-

профілактичних закладів, надання медичних послуг понад гарантований

державою рівень тощо.

Обмеження використання прямих адміністративних методів можливе лише

як наслідок реформування системи охорони здоров’я, підвищення рівня

правосвідомості та стану правової культури населення, значного покращення

показників здоров’я населення України.

Форми і методи, які використовують суб’єкти адміністративно-правового

забезпечення прав пацієнта у повсякденній діяльності, не є однаковими для всіх.

Можливість застосування тих чи інших форм і методів залежить від правового

положення суб’єктів і визначається для кожного його компетенцією. Обсяг

компетенції, поряд із правами, обов’язками, відповідальністю та іншими

елементами правового статусу, зумовлює види і характер форм і методів, які

використовуються для реалізації функцій та досягнення завдань, що стоять перед

конкретними суб’єктами забезпечення прав пацієнта.

Таким чином, у ході дослідження наукової літератури та нормативної бази

в межах підрозділу 2.1 встановлено, що адміністративно-правове регулювання

забезпечення прав пацієнта є складовою загального механізму адміністративно-

правового регулювання і, зберігаючи загальні властивості останнього, набуває

при цьому нових рис; сформульовано дефініцію поняття «адміністративно-

правове регулювання забезпечення прав пацієнта» як цілеспрямованого владно-

організуючого впливу органів управління в межах їх повноважень на

впорядкування суспільних відносин у сфері охорони здоров’я, створення

надійних умов для реалізації прав пацієнтів, їх гарантування, захист і охорону;

з’ясовано зміст адміністративно-правового регулювання забезпечення прав

пацієнта; проаналізовано принципи, мету, завдання і функції адміністративно-

77

правового регулювання забезпечення прав пацієнта, визначено систему форм та

методів такого регулювання.

2.2. Суб’єкти адміністративно-правового забезпечення прав пацієнта

та їх повноваження

Утвердження і забезпечення прав і свобод людини та громадянина є

первинним обов’язком та вихідною метою держави. Проголошений на

конституційному рівні принцип пріоритету інтересів особи над державними

інтересами свідчить про те, що права людини і громадянина мають бути

гарантованими. Для цього держава повинна не лише створити законодавство, яке

визначає сутність і межі кожного конкретного права, але й передбачити порядок

реалізації і захисту такого права, сформувати систему суб’єктів його

забезпечення.

Не зважаючи на те, що права пацієнта в Україні регламентовані

численними законодавчими актами, права людини, яка звертається за медичною

допомогою та (або) якій надається така допомога, залишаються однією з

найменш забезпечених груп прав людини в Україні. Серед головних причин

незадовільного стану реалізації і захисту прав пацієнта є недосконалість системи

суб’єктів їх забезпечення.

Як важливий конституційний обов’язок будь-якого державного органу,

питання забезпечення прав і свобод людини і громадянина повинне займати

суттєве місце у структурі їх діяльності. П. М. Рабинович, М. І. Хавронюк

наголошують, що на державу покладається відповідальність за порушення прав і

свобод людини і громадянина. Можливість притягнення держави до

відповідальності може бути використана громадянами, їх об’єднаннями з метою

критики діяльності державних органів, для висунення претензій до державної

політики в галузі забезпечення прав громадян, для оскарження у судові інстанції,

в тому числі міжнародні, фактів порушення державою прав і свобод людини і

громадянина [148, с. 96].

78

Специфікою системи суб’єктів забезпечення прав пацієнта є наявність їх

великої кількості та різнорідність повноважень. Права пацієнта забезпечуються

Верховною Радою України, Президентом України, КМУ, центральними

органами виконавчої влади, місцевими органами виконавчої влади, органами

місцевого самоврядування, закладами охорони здоров’я, громадськими

правозахисними організаціями тощо.

Засади регулювання у сфері охорони здоров’я відповідно до ст. 92

Конституції України встановлюються виключно законами Верховної Ради

України [6]. Відповідно до ст. 13 Основ український парламент визначає засади

державної політики охорони здоров’я шляхом закріплення конституційних і

законодавчих засад охорони здоров’я, визначення її мети, основних завдань,

напрямів, принципів і пріоритетів, встановлення нормативів і обсягів

бюджетного фінансування, створення системи відповідних кредитно-фінансових,

фіскальних, митних та інших регуляторів, затвердження переліку комплексних і

цільових загальнодержавних програм охорони здоров’я [22].

З метою винесення відповідних резолюцій щодо покращення стану

охорони здоров’я в Україні Верховна Рада проводить парламентські слухання.

Так, 17 березня 2004 р. відбулися парламентські слухання за темою «Онкологічні

захворювання в Україні. Проблеми та шляхи подолання», 14 березня 2006 р. –

«Проблеми боротьби з епідемією туберкульозу в Україні», 20 травня 2009 р. –

«Шляхи реформування охорони здоров’я та медичне страхування в Україні», 15

червня 2011 р. – «Про сучасний стан і перспективи розвитку фармацевтичної

галузі в Україні», 5 червня 2013 р. – «Сучасний стан, шляхи та перспективи

реформи у сфері охорони здоров’я України» [149].

Один із напрямів діяльності парламенту – робота народних депутатів у

комітетах. На виконання положень Закону України «Про комітети Верховної

Ради України» від 04 квітня 1995 р. № 116/95-ВР [150] та на підставі Постанови

Верховної Ради України «Про перелік, кількісний склад і предмети відання

комітетів Верховної Ради України восьмого скликання» від 04 грудня 2014 р.

№ 22-VIII [151] серед комітетів парламенту сформований і діє Комітет з питань

79

охорони здоров’я, предметами відання якого є законодавство про охорону

здоров’я, у тому числі про медичну допомогу, лікувальну діяльність, лікарські

засоби, фармацію і фармацевтичну діяльність; державна політика у сфері

боротьби із соціально небезпечними захворюваннями; сучасні медичні технології

та медична техніка; добровільне медичне страхування; санаторно-курортне

оздоровлення; охорона материнства і дитинства, репродуктивне здоров’я

населення.

Суб’єктом забезпечення прав пацієнта є Президент України – гарант

дотримання норм Конституції, прав і свобод людини, відповідно до ст. 102

Конституції України. Президент України несе персональну відповідальність за

дотримання норм Конституції України, у тому числі у частині захисту прав і

свобод громадян. Про це йдеться в присязі, що складається новообраним

Президентом України: «усіма своїми справами боронити суверенітет і

незалежність України, дбати про благо Вітчизни і добробут Українського

народу, обстоювати права і свободи громадян» [6].

З метою реалізації повноважень в галузі забезпечення прав пацієнтів

Президент України відповідно до конституційних норм від імені України

укладає міжнародні договори, що стосуються питань міжнародної співпраці в

галузі охорони здоров’я; має право законодавчої ініціативи у Верховній Раді

України; видає укази і розпорядження; має право вето щодо прийнятих

Верховною Радою України законів (окрім законів про внесення змін до

Конституції України); зупиняє дію актів КМУ з мотивів невідповідності

Конституції з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх

конституційності; скасовує акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим,

рішення голів місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції,

законам України та іншим актам законодавства України [6].

Важливим напрямом діяльності Президента України є організація

державного регулювання у сфері забезпечення прав пацієнтів шляхом

затвердження національних програм. Наприклад, Національна програма

боротьби із захворюванням на туберкульоз на 2002–2005 роки затверджена

80

Указом Президента України від 20 серпня 2001 р. № 643/2001 [69], а Програма

профілактики та лікування стоматологічних захворювань на 2002–2007 роки –

Указом Президента України від 21 травня 2002 р. № 475/2002 [70].

Серед суб’єктів адміністративно-правового забезпечення прав пацієнта

істотна роль належить органам виконавчої влади, які здійснюють функції

державного управління економічним, соціально-культурним й адміністративно-

політичним будівництвом, забезпечують реалізацію державної політики у різних

галузях суспільного життя, у тому числі у сфері охорони здоров’я [5, с. 75].

Вищим органом у системі органів виконавчої влади є КМУ, серед

основних завдань якого згідно зі ст. 2 Закону України «Про Кабінет Міністрів

України» від 27 лютого 2014 р. № 794-VII – забезпечення проведення політики у

сфері охорони здоров’я та соціального захисту населення [75]. На виконання

цього завдання Уряд України: 1) організовує розробку та здійснення

комплексних і цільових програм; 2) створює економічні, правові й організаційні

механізми, які стимулюють ефективну діяльність у галузі охорони здоров’я;

3) забезпечує проведення державної політики у сферах охорони здоров’я,

охорони материнства і дитинства, доступність для громадян послуг медичних

закладів; 4) забезпечує розроблення і здійснення заходів щодо створення

матеріально-технічної бази та інших умов, необхідних для розвитку охорони

здоров’я; 5) укладає міжурядові угоди та координує міжнародне співробітництво

з питань охорони здоров’я [75]. Основною формою реалізації компетенції КМУ

є правові акти – постанови і розпорядження, обов’язкові до виконання на всій

території України.

Програма діяльності КМУ затверджена Постановою Верховної Ради

України від 11 грудня 2014 р. № 26-VIII [152]. Відповідно до п. 8 цієї програми

нова соціальна політика передбачає реформу системи охорони здоров’я, а саме:

1) усунення корупційних схем під час проведення тендерних закупівель в системі

охорони здоров’я, передача функції державних закупівель від МОЗ України до

міжнародних організацій шляхом закупівлі вакцин та інших груп спеціальних

медичних препаратів через міжнародні організації системи ООН, інші

81

міжнародні організації та фонди; 2) трансформація і модернізація мережі

лікарень, створення єдиної трирівневої системи (місцеві лікарні – регіональні

лікарні – національні референтні центри); 3) дерегуляція фармацевтичного

ринку, суттєве зменшення кількості ліцензій та дозволів шляхом визнання

реєстрації лікарських засобів і виробів медичного призначення, що виготовлені в

ЄС, Сполучених Штатах Америки, Канаді, Австралії, Японії, з подальшим

застосуванням принципу взаємності [152].

З метою забезпечення ефективної реалізації повноважень Уряду України,

координації дій органів виконавчої влади, попереднього розгляду проектів

нормативно-правових актів, проектів концепцій, інших документів, які подаються

на розгляд КМУ, утворюються урядові комітети [5, с. 88]. Перелік урядових

комітетів, їх посадовий склад затверджений Постановою КМУ «Про утворення

урядових комітетів та затвердження їх посадового складу» від 05 грудня 2014 р.

№ 696 [153]. Серед п’яти урядових комітетів, визначених цією Постановою,

найбільше значення для забезпечення прав пацієнта має Урядовий комітет з

питань гуманітарного розвитку та соціальної політики, до складу якого входить

міністр охорони здоров’я.

Для забезпечення здійснення повноважень КМУ може утворювати

тимчасові консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи [75]. Так,

тимчасовим консультативно-дорадчим органом при Уряді України є Національна

рада з питань протидії туберкульозу та ВІЛ-інфекції/СНІДу, яка забезпечує

виконання урядом функцій Національного координатора з виконання програм

Глобального фонду для боротьби із СНІДом, туберкульозом, малярією в Україні

[154].

Спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у

сфері охорони здоров’я та з питань забезпечення прав пацієнтів є МОЗ України.

Відповідно до Положення про МОЗ України, затвердженого Постановою КМУ

від 25 березня 2015 р. № 267, МОЗ України є головним органом у системі

центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує

державну політику у сфері охорони здоров’я, протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та

82

іншим соціально небезпечним захворюванням, забезпечує формування та

реалізацію державної політики у сфері створення, виробництва, контролю якості

та реалізації лікарських засобів, медичних імунобіологічних препаратів і

медичних виробів, у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх

аналогів і прекурсорів, протидії їх незаконному обігу, а також забезпечує

формування державної політики у сфері санітарного та епідемічного

благополуччя населення [84].

Основними завданнями МОЗ України є: 1) забезпечення формування та

реалізація державної політики у сфері охорони здоров’я, протидії ВІЛ-

інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням;

2) забезпечення формування та реалізації державної політики у сфері створення,

виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів, медичних

імунобіологічних препаратів і медичних виробів, у сфері обігу наркотичних

засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів, протидії їх

незаконному обігу; 3) забезпечення формування державної політики у сфері

санітарного та епідемічного благополуччя населення; 4) координація діяльності

органів виконавчої влади з питань обігу наркотичних засобів, психотропних

речовин, їх аналогів і прекурсорів, протидії їх незаконному обігу [84].

МОЗ України відповідно до покладених на нього завдань: 1) забезпечує в

межах повноважень, передбачених законом, додержання закладами охорони

здоров’я, підприємствами, установами та організаціями права громадян на

охорону здоров’я та прав пацієнта; 2) готує пропозиції стосовно визначення

пріоритетних напрямів розвитку охорони здоров’я, розробляє й організовує

виконання державних комплексних і цільових програм охорони здоров’я;

3) здійснює організаційне керівництво судово-медичною і судово-психіатричною

службами; 4) визначає пріоритетні напрями розвитку медичної допомоги;

5) здійснює ліцензування господарської діяльності з медичної практики;

6) визначає єдині кваліфікаційні вимоги до медичних й інших працівників

закладів охорони здоров’я [84].

83

З метою забезпечення прав пацієнта МОЗ України здійснює організацію

медичної допомоги на первинному, вторинному та третинному рівні, організацію

надання медичної допомоги за спеціальностями, у тому числі з використанням

телемедицини. Так, у сфері трансплантології міністерство затверджує порядки

застосування трансплантації органів і інших анатомічних матеріалів людині;

медичного обстеження донора, умови взяття крові та (або) її компонентів;

переліки органів людини, анатомічних утворень, тканин, їх компонентів і

фрагментів та фетальних матеріалів, дозволених до вилучення в донора-трупа й

мертвого плода людини [84].

МОЗ України реалізує повноваження у сфері протидії туберкульозу, ВІЛ-

інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням. Зокрема, МОЗ

України затверджує порядок ведення обліку людей, які живуть з ВІЛ, та

здійснення за ними медичного нагляду; затверджує форми первинної облікової

документації, а також звітності з питань ВІЛ-інфекції/СНІДу й інструкції з її

заповнення; здійснює моніторинг рівня захворюваності на ВІЛ-інфекцію/СНІД

[84].

Міністерством затверджуються галузеві стандарти у сфері охорони

здоров’я, зокрема клінічні протоколи і стандарти; форми первинної облікової

документації, яка використовується в закладах охорони здоров’я незалежно від

рівня надання медичної допомоги і форми власності, порядок її видачі та

заповнення; критерії та стандарти державної акредитації закладів охорони

здоров’я; умови провадження господарської діяльності із зайняття народною

медициною. Крім того, МОЗ України затверджує порядки застосування методів

профілактики, діагностики, лікування, реабілітації та лікарських засобів; надання

медичної допомоги різних видів; проведення патолого-анатомічного розтину;

проведення попередніх і періодичних психіатричних оглядів; застосування

трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів людини; медичного

обстеження донора, умови взяття крові та її компонентів; визначення критеріїв

перинатального періоду, живо народжуваності тощо.

84

Схема розподілу обов’язків та організаційної структури МОЗ України

затверджена Наказом МОЗ України від 28 січня 2013 р. № 25-к [155]. МОЗ

України включає: 1) департамент медичної допомоги; 2) департамент економіки

та ресурсного забезпечення; 3) департамент персоналу, освіти та науки;

4) патронатну службу Міністра охорони здоров’я України; 5) управління

комунікацій з державними органами та громадськістю; 6) адміністративне

управління; 7) управління реформ системи охорони здоров’я; 8) управління з

питань якості надання медичної допомоги; 9) управління фармацевтичної

діяльності; 10) управління бухгалтерського обліку; 11) юридичне управління;

12) відділ громадського здоров’я; 13) відділ державних закупівель; 14) відділ

внутрішнього аудиту; 15) відділ міжнародних зв’язків та європейської інтеграції;

16) сектор з питань запобігання та виявлення корупції; 17) сектор режимно-

секретної роботи; 18) мобілізаційний сектор [155].

З метою реалізації повноважень МОЗ України у сфері забезпечення прав

пацієнта, здійснення контролю за дотриманням стандартів медичного

обслуговування, медичних матеріалів і технологій при міністерстві створена

Клініко-експертна комісія як постійно діючий орган. Відповідно до Положення

про клініко-експертну комісію МОЗ України, затвердженого наказом МОЗ

України від 06 серпня 2013 р. № 693, клініко-експертна комісія проводить оцінку

якості й обсягів медичної допомоги та медичних послуг шляхом експертизи

клінічних питань діагностики, лікування і реабілітації, наявності відповідної

кваліфікації спеціалістів за напрямком надання медичної допомоги і медичних

послуг [97].

Окрім МОЗ України, повноваження у сфері забезпечення прав пацієнта

здійснюють інші центральні органи виконавчої влади, які мають у своєму віданні

заклади охорони здоров’я та визначають структуру управління ними [5, с. 433].

До таких органів належать Міністерство оборони України, МВС України,

Міністерство інфраструктури України, Міністерство освіти і науки України,

Міністерство соціальної політики України, Служба безпеки України, Державна

прикордонна служба України, Державна служба спеціального зв’язку та захисту

85

інформації України, Державна пенітенціарна служба України, Державна служби

України з надзвичайних ситуацій тощо. З метою посилення ролі координаційної

функції МОЗ України З. О. Надюк пропонує законодавчо закріпити процедуру

узгодження з МОЗ України нормативно-правових актів, що приймаються

органами управління відомчими медичними закладами стосовно питань охорони

здоров’я [156, с. 115]. Дане заслуговує на підтримку, адже чинне законодавство

не регулює питання взаємодії міністерства з органами управління відомчими

структурами медицини.

До суб’єктів адміністративно-правового забезпечення прав пацієнта варто

віднести Державну службу України з лікарських засобів та контролю за

наркотиками, утворену відповідно до Постанови КМУ «Про оптимізацію

системи центральних органів виконавчої влади» від 10 вересня 2014 р. № 442 у

результаті реорганізації шляхом злиття Державної служби з лікарських засобів та

Державної служби з контролю за наркотиками [157]. На Державну службу

України з лікарських засобів та контролю за наркотиками КМУ поклав функції,

які виконували її попередники, а саме: 1) забезпечення реалізації державної

політики у сферах контролю якості та безпеки лікарських засобів, у тому числі

медичних імунобіологічних препаратів, медичної техніки і виробів медичного

призначення, які перебувають в обігу та/або застосовуються у сфері охорони

здоров’я, дозволені до реалізації в аптечних закладах і їх структурних

підрозділах; 2) ліцензування господарської діяльності з виробництва лікарських

засобів, імпорту лікарських засобів, оптової та роздрібної торгівлі лікарськими

засобами; 3) забезпечення реалізації державної політики з питань обігу

наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів, протидії

їх незаконному обігу. Державна служба України з лікарських засобів та

контролю за наркотиками є центральним органом виконавчої влади, діяльність

якого спрямовується і координується КМУ через Міністра охорони здоров’я

України [157].

Суб’єктами адміністративно-правового забезпечення прав пацієнта є

місцеві органи виконавчої влади, до яких належать місцеві державні

86

адміністрації на рівні областей, районів областей, районів Автономної

Республіки Крим, міст Києва та Севастополя [158]. Місцеві державні

адміністрації покликані забезпечувати комплексний розвиток території,

захищати права та законні інтереси громадян, у тому числі й у сфері охорони

здоров’я.

Відповідно до ст. 22 Закону України «Про місцеві державні адміністрації»

від 09 квітня 1999 р. № 586-XIV місцева державна адміністрація у сфері

забезпечення прав пацієнта має наступні повноваження: 1) реалізовує державну

політику в галузі охорони здоров’я; 2) здійснює загальне керівництво закладами

охорони здоров’я, які належать до сфери її управління, їх матеріально-фінансове

забезпечення; 3) вживає заходи щодо збереження мережі закладів охорони

здоров’я, розробляє прогнози її розвитку, враховує їх при розробці проектів

програм соціально-економічного розвитку; 4) вживає заходи щодо запобігання

інфекційним захворюванням, епідеміям, епізоотіям та їх ліквідації;

5) організовує роботу медичних закладів із надання допомоги населенню, надає у

межах повноважень встановлені пільги і допомогу, пов’язані з охороною

материнства і дитинства, покращенням умов життя багатодітних сімей [158].

Нині в Україні утворені та функціонують двадцять чотири департаменти

(управління) охорони здоров’я при обласних державних адміністраціях,

Міністерство охорони здоров’я Автономної Республіки Крим, Департамент

охорони здоров’я Київської міської державної адміністрації та Управління

охорони здоров’я Севастопольської міської державної адміністрації.

Департаменти мають досить широкі повноваження, виконують важливі

завдання у сфері охорони здоров’я та забезпечення прав пацієнта. Так,

Департамент охорони здоров’я Полтавської обласної державної адміністрації:

1) забезпечує реалізацію державної політики в галузі охорони здоров’я;

2) здійснює прогнозування розвитку мережі закладів охорони здоров’я для

нормативного забезпечення населення медико-санітарною допомогою;

3) здійснює заходи, спрямовані на запобігання інфекційним захворюванням,

епідеміям і на їх ліквідацію; 4) організовує надання медико-санітарної допомоги

87

населенню, роботу органів медико-соціальної експертизи, закладів судово-

медичної та судово-психіатричної експертизи; 5) забезпечує виконання актів

законодавства в галузі охорони здоров’я [159].

Діяльність КМУ та інших органів виконавчої влади, яка пов’язана з

додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина, у тому числі

прав пацієнта, перебуває під парламентським контролем з боку Уповноваженого

Верховної Ради України з прав людини, який здійснює позасудовий захист прав

людини. Згідно з Рекомендаціями Парламентської Асамблеї Ради Європи № 779

(2003 р.), основною функцією омбудсмена є роль посередника між особою і

владою [160]. Головною запорукою успішного виконання посередницької

функції є нейтральність. Асамблея зазначила, що омбудсмени відіграють

важливу роль на всіх рівнях публічного управління у забезпеченні законності й

упровадженні верховенства права [160].

Відповідно до ст. 13 Закону України «Про Уповноваженого Верховної

Ради України з прав людини» від 23 грудня 1997 р. № 776/97-ВР український

омбудсмен має право: 1) невідкладного прийому Президентом України, Головою

Верховної Ради України, Прем’єр-міністром України, головами Конституційного

Суду України, Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів

України, Генеральним прокурором України, керівниками інших державних

органів, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств,

установ, організацій незалежно від форми власності, їх посадовими та

службовими особами; 2) вносити в установленому порядку пропозиції щодо

вдосконалення законодавства України у сфері захисту прав і свобод людини і

громадянина; 3) безперешкодно відвідувати органи державної влади, органи

місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від

форми власності, бути присутнім на їх засіданнях; 4) на ознайомлення з

документами, у тому числі тими, що містять інформацію з обмеженим доступом

[161]. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини користується

правом відвідувати без попереднього повідомлення про час і мету відвідування,

у тому числі, такі місця як заклади примусового лікування, психіатричні заклади,

88

центри соціальної реабілітації дітей-інвалідів, центри соціально-психологічної

реабілітації дітей, психоневрологічні інтернати, будинки-інтернати для громадян

похилого віку та інвалідів тощо [161].

У системі суб’єктів забезпечення прав людини, у тому числі у сфері

охорони здоров’я, уповноважений відіграє важливу роль. Значення інституту

омбудсмена обумовлюється тим, що він являє собою інструмент у забезпеченні

ефективності правового захисту через «гармонію між державними органами

влади та громадянським суспільством» [162, с. 29].

З метою вдосконалення системи суб’єктів забезпечення прав пацієнта в

Україні доцільно використати потенціал інституту омбудсмена. Уповноважені

парламенту чи уряду з прав пацієнтів та їх служби успішно функціонують у

більшості розвинутих країн, зокрема в Норвегії, Фінляндії, Австрії, Польщі,

Новій Зеландії, Німеччині [163, с. 15]. У Великобританії інститут медичного

омбудсмена, запроваджений у 1972 році, на сьогодні залишається найбільш

дієвим із засобів гарантування та забезпечення прав пацієнтів [164, с. 64].

В арсеналі засобів діяльності парламентського омбудсмена – мало

активних прав, за допомогою яких можна реально впливати на державні органи,

їх посадові особи, підприємства, установи, організації та відновлювати порушені

права громадян. Вважаємо за доцільне Службу уповноважених з прав пацієнтів в

Україні утворити при МОЗ України для того, щоб наділити повноваженнями, які

дозволять застосовувати імперативні заходи до порушників, у тому числі

притягнення до адміністративної відповідальності, та забезпечать ефективний

захист прав пацієнта. До того ж, «виконавчі омбудсмени у своїй діяльності, як

правило, демонструють приклади незалежності, неупередженості та високої

професійності у царині захисту прав людини» [165, с. 157].

Основними напрямами діяльності Служби уповноважених з прав пацієнтів

при МОЗ України мають бути: 1) доведення до відома та роз’яснення населенню

змісту вітчизняного законодавства з питань забезпечення прав пацієнтів;

2) проведення консультацій щодо прав пацієнтів та сприяння у їх реалізації;

3) здійснення перевірок, контролю та нагляду, незалежної експертизи якості

89

медичної допомоги, якщо існують відповідні звернення громадян, повідомлення

у засобах масової інформації про порушення прав пацієнтів; 4) видання

юридично значущих довідок за результатами перевірки для пред’явлення у суді

або до правоохоронних органів; 5) представлення інтересів пацієнтів у суді (у

випадках захисту прав дітей, інвалідів, малозабезпечених та інших уразливих

верств населення); 6) винесення акту реагування про усунення порушень прав

пацієнтів (із застосуванням відповідальності у разі невиконання положень акту);

7) складання протоколів про адміністративні правопорушення у медичній сфері;

8) накладення адміністративних стягнень на співробітників медичних закладів, у

тому числі лікарів та посадових осіб; 9) ініціювання притягнення медичних

працівників до дисциплінарної відповідальності [166, с. 49].

Основним завданням Служби уповноважених з прав пацієнтів має стати

здійснення юридично значущих дій у сфері охорони здоров’я, вирішення питань,

що потребують знань медицини і права. Тому у кадровий склад такого органу

мають входити експерти – юристи і медики. Результати діяльності служби

залежатимуть від кваліфікації та компетенції її кадрів.

Виконавчий омбудсмен призначається на посаду керівником органу

виконавчої влади, залежить від нього й, відповідно, може бути не повністю

об’єктивним під час розгляду справи. Це найбільший недолік цього інституту.

Проте, незважаючи на специфіку правового статусу, виконавчі омбудсмени

покликані ефективно здійснювати своє призначення, яке полягає, перш за все, у

захисті прав і свобод людини, недопущенні їх порушень з боку органів

державного управління, публічно-правових установ, інших державних органів та

налагодженні партнерських відносин громадян з державою [165, с. 165].

Служба уповноважених з прав пацієнтів при МОЗ України є необхідним і

корисним інститутом, який перетворить процес забезпечення прав пацієнтів на

більш демократичний, гнучкий та ліберальний. Її діяльність сприятиме

поліпшенню якості та безпеки надання медичної допомоги, покращенню

професійного рівня медичних працівників, підвищенню правової культури в

медичному середовищі.

90

Активну участь у реалізації державної політики в галузі охорони здоров’я

населення та забезпечення прав пацієнта беруть органи місцевого

самоврядування. Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» від

21 травня 1997 р. № 280/97-ВР визначається: до відання виконавчих органів

сільських, селищних, міських рад у цій сфері входять: 1) управління закладами

охорони здоров’я, які належать територіальним громадам або передані їм,

організація їх матеріально-технічного та фінансового забезпечення;

2) організація медичного обслуговування у закладах освіти, культури,

фізкультури і спорту, оздоровчих закладах, які належать територіальним

громадам або передані їм; 3) забезпечення в межах наданих повноважень

доступності й безоплатності медичного обслуговування на відповідній території,

4) забезпечення відповідно до закону розвитку всіх видів медичного

обслуговування, розвитку і вдосконалення мережі лікувальних закладів усіх

форм власності, визначення потреби та формування замовлень на кадри для цих

закладів, організація роботи щодо удосконалення кваліфікації кадрів;

5) забезпечення відповідно до законодавства пільгових категорій населення

лікарськими засобами та виробами медичного призначення тощо [167].

У структурі органів місцевого самоврядування утворюються та діють

спеціальні підрозділи – департаменти (відділи, управління) охорони здоров’я, які

здійснюють управління галуззю охорони здоров’я, у тому числі – з питань

забезпечення прав пацієнта. Так, у складі виконавчого комітету Полтавської

міської ради функціонує управління охорони здоров’я, основні функції якого

полягають у наступному: 1) здійснення організаційного та методичного

керівництва роботою медичних установ у місті по забезпеченню лікувально-

профілактичної допомоги населенню; 2) вивчення стану здоров’я населення,

розробка та здійснення планів розвитку установ охорони здоров’я, комплексних

цільових програм, спрямованих на лікування й запобігання хвороб, зниження

захворюваності, інвалідності та смертності, збільшення тривалості життя людей;

3) забезпечення виконання міськими лікувальними закладами відповідних

державних та регіональних програм в галузі охорони здоров’я; 4) проведення

91

спеціальних заходів профілактики й лікування карантинних захворювань та

інших небезпечних хвороб; 5) організація пропаганди медичних і гігієнічних

знань, роз’яснення серед населення законодавства про охорону здоров’я;

6) організація впровадження в роботу медичних установ нових форм медичного

обслуговування населення, досягнень науки, техніки та передового досвіду;

7) організація своєчасного розгляду пропозицій, заяв, скарг громадян, вжиття

заходів щодо усунення причин, які викликають скарги тощо [168].

Органи місцевого самоврядування мають широкі повноваження в сфері

охорони здоров’я і від їхньої діяльності багато в чому залежить стан

забезпечення реалізації і захисту прав пацієнтів. Проте, ефективність діяльності

останніх в сфері охорони здоров’я є низько. Це обумовлене відсутністю

повноцінного місцевого самоврядування з необхідними фінансовими ресурсами

на рівні як територіальних громад, так і регіонів; надцентралізованою системою

фінансових ресурсів і відсутністю належної податкової бази; надмірною

залежністю органів місцевого самоврядування від органів центральної

виконавчої влади. Рівень бюджетної забезпеченості на утримання і розвиток

місцевої інфраструктури у розрахунку на одного жителя в Україні найменший

серед країн Європи – 28 євро (для порівняння: у Словаччині – 192, у Латвії – 231,

у Польщі – 305) [169].

Система територіальної організації влади потребує суттєвого

удосконалення. Розпорядженням КМУ від 01 квітня 2014 р. № 333-р схвалено

Концепцію реформування місцевого самоврядування та територіальної

організації влади в Україні, яка передбачає: 1) збільшення власних ресурсів

місцевого самоврядування за рахунок підвищення ефективності місцевих

податків і зборів та закріплення частини загальнонаціональних податків за

місцевими бюджетами; 2) недопущення надання іншими органами місцевого

самоврядування та органами виконавчої влади податкових пільг, які зменшують

власні доходи місцевих бюджетів; 3) спрощення доступу органів місцевого

самоврядування до кредитних ресурсів; 4) надання територіальним громадам

права об’єднувати свої майно та ресурси в рамках співробітництва

92

територіальних громад для виконання спільних програм та більш ефективного

надання публічних послуг населенню суміжних територіальних громад [170].

Потрібно врегулювати бюджетно-податкові відносини між центральними

органами влади та органами місцевого самоврядування, стимулювати вплив

місцевих громад через органи місцевого самоврядування, у тому числі на

діяльність закладів охорони здоров’я. Реформування місцевого самоврядування

дасть змогу досягти стійкого економічного ефекту, посилити ефективність

управління сферою охорони здоров’я та суспільним розвитком у цілому.

Безпосереднє управління у сфері забезпечення прав пацієнта здійснюється

шляхом керівництва санітарно-профілактичними, лікувально-профілактичними,

санаторно-курортними, науково-медичними та іншими закладами охорони

здоров’я. Легальне визначення поняття «заклад охорони здоров’я» міститься у

ст. 3 Основ, відповідно до якої заклад охорони здоров’я являє собою юридичну

особу будь-якої форми власності та організаційно-правової форми або її

відокремлений підрозділ, основним завданням яких є забезпечення медичного

обслуговування населення на основі відповідної ліцензії та професійної

діяльності медичних (фармацевтичних) працівників [22]. До закладів охорони

здоров’я належать лікарні як базова ланка практичної медицини, поліклініки,

спеціалізовані диспансери, пологові будинки, санітарно-епідеміологічні центри,

станції екстреної (швидкої) допомоги, медико-санітарні частини установ і

закладів та ін. [171].

Згідно з Положенням про медичну раду закладу охорони здоров’я,

затвердженим Наказом МОЗ України від 06 серпня 2013 р. № 693, з метою

забезпечення внутрішнього контролю якості надання медичної допомоги та

медичних послуг у закладах охорони здоров’я незалежно від форми власності та

підпорядкування створюються медичні ради [97]. Склад медичної ради

формується з працівників закладу охорони здоров’я і затверджується наказом

керівника закладу.

Медична рада є постійно діючим консультативно-дорадчим органом

закладу охорони здоров’я, серед завдань якого: 1) координація діяльності

93

структурних підрозділів закладу щодо впровадження заходів з управління і

контролю якості й обсягів медичної допомоги та медичних послуг; 2) участь у

моніторингу ефективності управління і контролю якості й обсягів медичної

допомоги та медичних послуг у закладі; 3) розробка пропозицій, планування

заходів щодо поліпшення якості медичної допомоги та медичних послуг;

4) здійснення експертизи відповідності наданої медичної допомоги та медичних

послуг вимогам клінічних настанов і протоколів у сфері охорони здоров’я;

5) підготовка, подання документації для розгляду клініко-експертними комісіями

з рецензією щодо допущених порушень, помилок під час надання медичної

допомоги та медичних послуг [97].

Утворення постійно діючих консультативно-дорадчих органів закладів

охорони здоров’я – медичних рад – має позитивно вплинути на удосконалення

механізму забезпечення прав пацієнта. Проте, склад ради доцільно формувати не

лише з медичних працівників закладу охорони здоров’я; необхідно включити

осіб, які володіють спеціальними правовими знаннями – юристів, які

надаватимуть оцінку конфліктній ситуації між пацієнтом та лікарем (медичним

закладом) з позиції закону та сприятимуть її вирішенню.

Для медичних закладів традиційним є високий ступінь корпоративної

солідарності, яка може проявлятися у вигляді кругової поруки, обмеженні

доступу до медичної інформації, перешкоджанні процедурам адміністративного

захисту прав пацієнтів, у формальному характері відповідей на звернення

громадян, незадовільному стані роз’яснювальної роботи [172, с. 28]. Наявність

правників серед членів медичної ради має стати стримуючим фактором та

сприятиме підвищенню рівня виконання радою безпосередніх функцій.

Особливе місце серед закладів охорони здоров’я посідають хоспіси та

паліативні центри. Відповідно до Наказу МОЗ України «Про затвердження

переліків закладів охорони здоров’я, лікарських, провізорських посад та посад

молодших спеціалістів з фармацевтичною освітою у закладах охорони здоров’я»

від 28 жовтня 2002 р. №385 лікарня «Хоспіс» – лікувально-профілактичний

заклад для надання медичної допомоги невиліковним хворим, який функціонує

94

за рахунок місцевого бюджету, додаткового фінансування підприємствами,

спонсорами, добродійних пожертвувань організацій, фізичних і юридичних осіб

[171].

Паліативна допомога спрямована на послаблення болі та страждань;

стверджуючи цінність життя, відноситься до смерті як до природного явища, не

має за мету ані прискорити, ані відстрочити її настання. Паліативна допомога

(від лат. pallium – покривало, плащ) являє собою підхід, що дозволяє поліпшити

якість життя пацієнтів, їх сімей, які зіткнулися з проблемами загрозливого для

життя захворювання, шляхом запобігання і полегшення страждань завдяки

ретельній оцінці та лікування болю й інших фізичних симптомів, а також

надання психосоціальної і духовної підтримки [173, с. 14]. Паліативна допомога

необхідна для задоволення потреб як старіючого населення, так і для осіб будь-

якого віку, які страждають на невиліковні захворювання.

Згідно з даними МОЗ України на початок 2014 р. спеціалізована

стаціонарна допомога надавалася у 12 хоспісах і центрах паліативно-хоспісної

допомоги [174]. Така кількість неспівставна з числом паліативно хворих

пацієнтів. Щороку в Україні близько 600 тис. хворих усіх вікових груп, які

страждають на онкологічні, серцево-судинні, нейропсихічні захворювання,

туберкульоз, ВІЛ/СНІД та інші невиліковні хвороби у термінальних стадіях,

потребують паліативної та хоспісної допомоги [174].

Утворення паліативних центрів і хоспісів є тривалим процесом, який

охоплює створення відповідно обладнаних приміщень, кадрове забезпечення,

забезпечення медичними препаратами і виробами. Зважаючи на це, до моменту

створення у достатній кількості паліативних і хоспісних центрів при закладах

охорони здоров’я необхідно створити відділи паліативної допомоги, у кадровий

склад яких ввести медичних працівників, які отримали спеціальну підготовку з

надання паліативної допомоги, психологів, соціальних працівників, спеціалістів з

надання духовної підтримки. Наглядові функції за дотриманням прав

паліативних пацієнтів доцільно покласти на медичні ради закладів охорони

здоров’я.

95

Серед суб’єктів забезпечення прав пацієнта особливе значення мають

недержавні організації, вплив яких на відносини, які складаються у сфері

охорони здоров’я, є невід’ємним атрибутом громадянського суспільства. Їх

відсутність або мінімальне застосування вказують на нерозвиненість основних

інститутів демократії, відстороненість основної частини населення від процесів

формування й реалізації державної політики [144, с. 478].

В Україні діють більше 150 громадських організацій медичного

спрямування, які розглядають захист прав пацієнтів як один із видів своєї

статутної діяльності. Серед них: Міжнародний благодійний фонд «Здоров’я

українського народу», Міжнародний благодійний фонд «Україна 3000»,

Фундація «Громадський рух «Українці проти туберкульозу», Всеукраїнська

асоціація зменшення шкоди, Всеукраїнська громадська організація «Асоціація

спеціалістів з медичної інформатики, статистики та біомедичної техніки»,

Всеукраїнська громадська організація «Коаліція захисту прав інвалідів та осіб із

інтелектуальною недостатністю», Українська Федерація громадських організацій

сприяння охороні здоров’я громадянського суспільства [175].

В України діє низка недержавних організацій, які безпосередньо

займаються захистом прав пацієнтів, серед них: Всеукраїнська рада захисту прав

та безпеки пацієнтів, фонд «Медицина і право», Київський правозахисний

альянс, Всеукраїнська громадська організація «Фундація медичного права та

біоетики України» [176, с. 29].

Існування та діяльність громадських організацій, підкреслюють науковці, є

позитивним явищем [141, 172, 176]. У першу чергу, значення громадських

організацій виявляється у здійсненні ними контролю та оцінки діяльності органів

державної влади, посадових осіб. Громадські організації відіграють роль не лише

контролера, але й помічника і партнера держави у різних сферах суспільного

життя, у тому числі у галузі охорони здоров’я [176, с. 64]. Так, серед напрямів

діяльності громадських організацій у сфері забезпечення прав пацієнтів:

1) захист прав пацієнтів, зокрема, представництво їх інтересів у суді, у

державних та недержавних організаціях, надання юридичних роз’яснень й

96

укладання юридичних документів, застосування механізмів примирення сторін;

2) аналітика й розробка актів законодавства; 3) правоосвітня та освітня

діяльність [172, с. 29].

Одним із важливіших напрямів діяльності громадських організацій є

участь у розробці керівних рішень щодо охорони здоров’я (проектна робота) за

допомогою спільних робочих груп і громадських рад на місцевому та

загальнодержавному рівнях та у затвердженні цих рішень. На необхідності

залучення громадських організацій пацієнтів до законодавчих ініціатив у сфері

охорони здоров’я та до формування політики покращення здоров’я населення

наголошено низкою міжнародних документів, зокрема Лісабонською

декларацією ВМА стосовно прав пацієнта (1981 р.) [113], Декларацією ВООЗ про

політику в галузі забезпечення прав пацієнта у Європі (1994 р.) [177].

На виконання Постанови КМУ «Про забезпечення участі громадськості у

формуванні та реалізації державної політики» від 03 листопада 2010 р. № 996

[178] при МОЗ України 2010 року утворено Громадську Раду як постійно діючий

колегіальний виборний громадський консультативно-дорадчий і наглядово-

експертний орган. Основними завданнями Громадської Ради є: 1) забезпечення

умов для реалізації громадянами конституційного права на участь в управлінні

державними справами; 2) створення сприятливих умов для подальшого розвитку

громадянського суспільства та зміцнення демократії в Україні; 3) здійснення

громадського контролю за діяльністю МОЗ України; 4) сприяння врахуванню

громадської думки під час формування та реалізації державної політики у сфері

охорони здоров’я; 5) налагодження системного публічного діалогу й ефективної

взаємодії МОЗ України з громадськістю на засадах партнерства; 6) організація

якісної взаємодії з громадськими радами при інших центральних органах

виконавчої влади, діяльність яких спрямовує та координує КМУ через Міністра

охорони здоров’я України, та територіальних і міжрегіональних органах МОЗ

України [178].

Серед головних умов успіху реформи медицини і забезпечення прав

пацієнтів – ефективна співпраця медичної науки і практики. В Україні найвищою

97

науковою медичною установою є Національна академія медичних наук України

(далі – НАМН України). Відповідно до Статуту НАМН, затвердженого

Постановою КМУ від 18.10.1999 р. № 1913, НАМН – це державна наукова

організація з проблем медицини та охорони здоров’я, заснована на державній

власності, діє відповідно до законодавства на самоврядній основі [179].

НАМН України – потужний науково клінічний комплекс, охоплює 36

науково-дослідних установ, у яких здійснюється як наукова діяльність, так і

надання високоякісної медичної допомоги [180, с. 259]. Основними завданнями

НАМН України є: 1) визначення пріоритетних напрямів розвитку медичної

науки; 2) комплексний розвиток медичної науки, організація, координація і

проведення фундаментальних та прикладних наукових досліджень у галузі

медицини і фармації; 3) інтеграція і координація академічної, вузівської та

галузевої медичної науки з метою розроблення єдиних засад політики у цій

сфері; 4) розвиток міжнародного й зовнішньоекономічного співробітництва в

галузі медичної науки та охорони здоров’я; 5) участь у розробленні пропозицій і

рекомендацій з питань розвитку медичної науки, охорони здоров’я, вищої

медичної і фармацевтичної освіти [179]. Держава має сприяти науковим

дослідженням в медицині й упровадженню їх результатів у діяльність закладів

охорони здоров’я.

Таким чином, у межах підрозділу 2.2 дисертації визначено суб’єкти

адміністративно-правового забезпечення прав пацієнта, проаналізовано їхні

повноваження; встановлено, що одним із основних недоліків вітчизняної системи

суб’єктів адміністративно-правового забезпечення прав пацієнта є відсутність

спеціального органу, діяльність якого була б орієнтована на захист прав

пацієнта; запропоновано, створити Службу уповноважених з прав пацієнтів при

МОЗ України.

98

2.3. Адміністративно-правові засоби забезпечення прав пацієнта

Адміністративно-правові засоби – вагомий сегмент у системі забезпечення

реалізації та захисту прав пацієнта поряд з цивільно-правовими та кримінально-

правовими засобами. Значення адміністративно-правових засобів для

забезпечення прав пацієнта обумовлюється існуванням прямого зв’язку

державного управління із сферою охорони здоров’я і медичною діяльністю.

В науці адміністративного права відсутній єдиний підхід до визначення

поняття «адміністративно-правові засоби». Разом з тим, досить поширені

дослідження особливостей застосування адміністративно-правових засобів у

різних галузях суспільного життя. Серед загалу роботи Д. О. Андреєва

(Адміністративно-правові засоби захисту прав власників цінних паперів) [181],

М. Л. Бєлкіна (Адміністративно-правові засади забезпечення діяльності

інститутів спільного інвестування в Україні) [182], Ю. В. Гридасова

(Адміністративно-правові засоби захисту права власності в Україні) [183],

О. А. Куцого (Адміністративно-правові засоби забезпечення прав фізичних осіб у

податкових правовідносинах) [184] та інших. Узагальнення наукової інформації

покладені в основу дослідження адміністративно-правових засобів прав пацієнта.

В теорії держави і права під правовими засобами розуміються будь-які

юридичні явища, категорії, за допомогою яких може бути досягнута соціально

значуща ціль, які у сукупності утворюють механізм правового регулювання

[25, с. 220; 26, с. 498].

Аналізуючи зміст правового режиму в межах монографічного дослідження

«Адміністративно-правові режими в Україні» В. Я. Настюк та В. В. Бєлєвцева

вказують, що «складовою правового режиму є засоби правового регулювання,

тобто засоби юридичного впливу, виражені у юридичних нормах та інших

елементах правової системи» [185, с. 16]. Правові засоби є узагальнюючими

юридичними способами забезпечення інтересів суб’єктів права, досягнення

поставлених цілей; відображають інформаційно-енергетичні якості й ресурси

права, що надає їм особливої юридичної сили; є складовими частинами

99

механізму правового регулювання; призводять до юридичних наслідків;

дотримання засобів забезпечується державою [186, с.151–152].

М. Л. Бєлкін визначає адміністративно-правові засоби як юридичні засоби,

які реалізуються державою в особі її уповноважених органів – суб’єктів владних

повноважень – у сфері адміністративно-правового регулювання з метою

забезпечення публічного правопорядку та законності [182, с. 10].

Адміністративно-правовими засобами забезпечення прав особи є сукупність

заходів, які застосовуються для забезпечення реалізації прав суб’єктів та охорони

їхніх інтересів [184, с. 12].

А. Т. Комзюк під адміністративно-правовими засобами розуміє систему

адміністративно-правових норм, яка розглядається з позиції їх функціонального

призначення для вирішення певного кола соціальних завдань, регулювання

відповідних суспільних відносин [187, с. 48]. Науковець концентрує увагу на

багатоманітності адміністративно-правових засобів, при цьому зазначає, що вони

є взаємопов’язаними і взаємозалежними, перетинаються з кримінально-

правовими, фінансово-правовими, економічними заходами, різноманітними

методами організаційної діяльності [187, с. 44].

У будь-якій сфері суспільних відносин потреба в державному регулюванні

призводить до виникнення спеціальних засобів такого регулювання, які

визначаються як засоби адміністративно-правового забезпечення належного

функціонування даних відносин. Так, О. А. Куций виокремлює дві групи

адміністративно-правових засобів забезпечення і захисту прав платників

податків: а) попереджувальні, що профілактично створюють умови, які не

допускають протиправних дій (виховання правової культури платників податків,

відновлення балансу інтересів держави та платників податків шляхом реального

рівня оподаткування, закріплення реальних ставок оподаткування фізичних

осіб); б) правозахисні, тобто гарантії держави, які забезпечують відновлення

прав платників податків. Група правозахисних засобів поширюється на

адміністративно-правове регулювання скарг платників податків, у тому числі

фізичних осіб, та подання позовів на судовий розгляд [184, с. 12–13].

100

Серед адміністративно-правових засобів захисту прав власників цінних

паперів Д. О. Андреєв визначає такі: нормативно-правова регламентація; видача

ліцензій та дозволів як провідна форма державного регулювання професійної

діяльності на фондовому ринку; реєстрація й делегування повноважень

саморегульованим організаціям; реєстрація випусків (емісій) цінних паперів та

інформування про випуск цінних паперів; контроль за дотриманням учасниками

фондового ринку вимог законодавства про цінні папери щодо розкриття

інформації; створення та забезпечення дієвого функціонування системи захисту

прав інвесторів [181, с. 8].

Адміністративно-правовими засобами забезпечення прав пацієнта є:

здійснення фінансової підтримки державою національних програм і медичних

послуг, які надаються безкоштовно, у передбаченому законодавством порядку;

створення адекватних умов для виконання медичними працівниками

професійних обов’язків згідно з установленими нормами і вимогами сучасної

медичної науки; реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб – суб’єктів

підприємницької діяльності з провадження господарської діяльності з медичної

практики; стандартизація медичної допомоги; сертифікація лікарських засобів;

ліцензування господарської діяльності з медичної практики; акредитація закладів

охорони здоров’я; здійснення контролю за якістю медичних послуг; атестація

медичних працівників; підтримка системи підготовки й підвищення кваліфікації

медичних працівників згідно з міжнародними стандартами тощо. Засоби у своїй

сукупності утворюють систему – механізм адміністративно-правового

регулювання забезпечення прав пацієнта.

Завдяки адміністративно-правовим засобам та належно організованому

управлінню, система організації медичної допомоги здатна ефективно

вирішувати покладені на неї завдання [18, с. 270].

Ключовим моментом розуміння адміністративно-правових засобів у

медицині є забезпечення прав пацієнта, тобто створення надійних умов для

здійснення таких прав, їх гарантування, охорону та захист від порушень.

Держава забезпечує населення гарантіями отримання якісної медичної допомоги

101

та захисту від дій чи бездіяльності некваліфікованих медичних працівників,

принаймні, мінімізує можливість вчинення дій чи бездіяльності, які потенційно

здатні завдати шкоди здоров’ю та життю пацієнтів, шляхом створення медичних

стандартів, надання ліцензії закладу охорони здоров’я, прийняття рішення про

акредитацію та присвоєння медичному закладу певної акредитаційної категорії,

присвоєння чи підтвердження кваліфікаційної категорії медичному працівнику в

результаті атестації.

З. О. Надюк стверджує, що якість медичної допомоги – це ступінь

відповідності заходів лікувального процесу чинним медичним стандартам,

пристосованість до потреб пацієнтів, раціональне використання коштів і

досягнення відповідних результатів. Науковець зазначає, що у багатьох країнах

світу оцінка якості медичних послуг перетворилася на важливий фактор

удосконалення системи охорони здоров’я та захисту прав пацієнтів [188, с. 15].

Дієвим елементом єдиної системи адміністративно-правових засобів

забезпечення прав пацієнта на якісну та безпечну медичну допомогу є

стандартизація медичної допомоги. Закон України «Про стандартизацію» від

05 червня 2014 р. № 1315-VII встановлює, що стандартизація – це діяльність, яка

полягає в установленні положень для загального та неодноразового

використання щодо наявних чи потенційних завдань і спрямована на досягнення

оптимального ступеня впорядкованості в певній сфері [189]. В. Ю. Стеценко

визначає стандартизацію у сфері охорони здоров’я як «процес створення

уніфікованих правил надання медичної допомоги, які у подальшому будуть

обов’язковими для всіх медичних працівників незалежно від форм власності

лікувальних установ, де вони працюють» [190, с. 98].

Стаття 14-1 Основ містить визначення поняття «стандарт медичної

допомоги»: сукупність норм, правил і нормативів, а також показники

(індикатори) якості надання медичної допомоги відповідного виду, які

розробляються з урахуванням сучасного рівня розвитку медичної науки і

практики [22]. Стандарти з клінічної (медичної) практики являють собою

системно розроблені документи, покликані допомогти медичним працівникам і

102

пацієнтам приймати правильні рішення у конкретній клінічній ситуації.

Стандарти сприяють удосконаленню процесу надання медичної допомоги за

рахунок зменшення вірогідності небажаних відхилень [191, с. 629].

Я. М. Шатковський зазначає, що медичні стандарти мають відповідати

наступним вимогам: 1) прозорість і відкритість процесу розробки медичного

стандарту; 2) обов’язковість медичних стандартів для всіх практикуючих лікарів;

3) базування на принципах доказової медицини; 4) фінансова об’єктивність;

5) чіткість і ясність стандарту; 6) певна свобода дій медичного працівника;

7) відповідність рівню лікувально-профілактичного закладу та його оснащенню

[192, с. 12].

Відповідно до Методики розробки та впровадження медичних стандартів

(уніфікованих клінічних протоколів) медичної допомоги на засадах доказової

медицини, затвердженої Наказом МОЗ України від 28 вересня 2012 р. № 751,

стандарт медичної допомоги розробляється з урахуванням можливостей

вітчизняної системи охорони здоров’я на основі клінічної настанови –

документа, який містить систематизовані положення стосовно медичної і

медико-соціальної допомоги, розроблені з використанням методології доказової

медицини [89]. Уніфікований клінічний протокол визначає процес надання

медичної допомоги, обсяг та її результати при певному захворюванні на основі

доказів й охоплює всі етапи надання допомоги пацієнту: скринінг, тестування,

діагностування, направлення, лікування, надання допомоги та контроль за

одужанням. Акцент у таких документах фокусується на наступності в організації

медичної допомоги, діагностиці та сучасних методах лікування.

На даний час затверджені та впроваджені методико-технологічні

документи зі стандартизації медичної допомоги при окремих видах захворювань:

вірусному гепатиті С, меланомі, епілепсіях, ревматоїдному артриті, бронхіальній

астмі, хронічному обструктивному захворюванні легень, з екстреної медичної

допомоги, з питань плануванні сім’ї, з початкової, реанімаційної і

післяреанімаційної допомоги новонародженим тощо.

103

Розробкою медичних стандартів займається тимчасовий робочий орган при

МОЗ України – Мультидисциплінарна робоча група. Положення про

мультидисциплінарну робочу групу з розробки медичних стандартів

(уніфікованих клінічних протоколів) медичної допомоги на засадах доказової

медицини затверджене Наказом МОЗ України від 28 вересня 2012 р. № 751 [89].

До складу групи входять: голова, заступник голови з клінічних питань, заступник

голови з методологічного супроводу, члени групи. Мультидисциплінарна робоча

група формується з представників МОЗ України, ДП «Державний експертний

центр Міністерства охорони здоров’я України», Національної академії медичних

наук України, закладів охорони здоров’я та хворих за їх згодою. До складу

робочої групи повинні входити представники всіх медичних спеціальностей –

потенційні користувачі клінічної настанови та представники різних

адміністративно-територіальних одиниць України [89]. Остаточна версія медико-

технологічних документів погоджується кожним членом Мультидисциплінарної

робочої групи та подається на затвердження МОЗ України.

На нашу думку, необхідно ввести процедуру державної реєстрації

медичних стандартів у Міністерстві юстиції України. Пропозиція випливає з

наступного. По-перше, існує безліч інструкцій, посібників з медичних практик,

для яких характерна неоднорідність методів, й можливості їх застосування під

час лікування пацієнтів безмежні. Як наголошує П. Р. Конгстведт, значна

частина таких довідників взагалі не призначені для безпосереднього втілення в

клінічну практику [191, с. 631]. По-друге, відповідно до Положення про

державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших

центральних органів виконавчої влади, затвердженого Постановою КМУ від

28 грудня 1992 р. № 731 [193], державній реєстрації підлягають нормативно-

правові акти будь-якого виду, якщо в них є одна або більше норм, що зачіпають

соціально-економічні, політичні, особисті та інші права, свободи й законні

інтереси громадян, проголошені й гарантовані Конституцією і законами України,

міжнародними договорами України, згоду на обов’язковість яких надано

Верховною Радою України. Медичні стандарти безпосередньо торкаються

104

забезпечення найважливіших прав громадян – права на життя, охорону здоров’я

та медичну допомогу. По-третє, завдяки владній вертикалі лікувально-

профілактичним закладам державної та комунальної форми власності доводяться

до відома медичні стандарти, затверджені МОЗ України, а переважна більшість

приватних установ і фізичних осіб – підприємців, як свідчить практика,

фактично не застосовують їх у своїй роботі, що часто виявляють при перевірках

[194, с. 26]. У результаті державної реєстрації клінічні протоколи набудуть

нормативного, тобто обов’язкового значення для працівників медичних установ

будь-якої форми власності та для фізичних осіб – підприємців. Державна

реєстрація медичних стандартів стане важливою гарантією забезпечення прав

пацієнта, сприятиме підвищенню законності у медичній сфері та дієвості

нормативно-правових актів.

Стандартизації медичної допомоги має велике значення. З погляду

медичних працівників, стандарти: а) це допомога у лікуванні пацієнтів; б) це

легітимний засіб захисту їх професійної відповідальності. Чітке й неухильне

слідування вимогам стандартів є запорукою мінімізації необґрунтованих

претензій пацієнта, його родичів та можливого судового переслідування у разі

настання несприятливого результату медичного втручання.

З погляду пацієнтів, стандартизація медичної допомоги – це покращення

якості медичної допомоги та забезпечення безпеки надання такої допомоги; це

своєрідний захист від недоцільних медичних призначень, неадекватного чи

неефективного лікування. Як зазначає С. Г. Стеценко, запровадження медико-

правових стандартів сприятиме посиленню відповідальності медичних

працівників та підвищенню рівня правової культури суб’єктів системи охорони

здоров’я [8, с. 166].

Провідні спеціалісти з медичного права стверджують, що кінцевою метою

впровадження медичних стандартів є якість медичної допомоги. Таке

твердження ґрунтується на наступному: 1) стандарт – це зразок, своєрідний

уніфікований еталон того, як мають надаватися медичні послуги, здійснюватися

організація надання медичної допомоги, контролюватися призначення

105

фармацевтичних препаратів тощо [192, с. 16; 195, с. 16]; 2) основна характерна

риса стандартизації – уніфікація вимог і підходів до виконання медичних

втручань незалежно від місця, часу надання медичної допомоги й інших, не

пов’язаних із хворобою факторів [196, с. 25]; 3) стандарти є загальним правилом,

що не відкидає необхідності враховувати індивідуальні особливості пацієнта,

особливості початкового стану його здоров’я, особливості перебігу хвороби та

розвитку патологічного процесу [8, с. 168; 196, с. 25].

Стандартизація є одним із ключових організаційно-правових напрямів

реформування вітчизняної системи охорони здоров’я. Науковці єдні у думці, що

медичні стандарти мають охопити значну кількість об’єктів сучасної медицини:

від стандартів надання медичної допомоги при конкретному захворюванні,

стандартів оснащення лікувально-профілактичних закладів до медико-

економічних стандартів визначення вартості медичних послуг [197, с. 10;

198, с. 8]. Системна стандартизація медичної допомоги сприятиме покращенню

рівня якості та безпечності медичної допомоги; удосконаленню управління

медичною галуззю, контролю за діяльністю закладів охорони здоров’я в цілому

та окремих медичних працівників; забезпечить оптимізацію використання

матеріальних ресурсів.

У структурі адміністративно-правових засобів забезпечення прав пацієнта

важливе місце займає ліцензування. Призначення ліцензування, зазначає

Л. В. Шестак, полягає в установленні особливого державного контролю за

окремими видами господарської діяльності, здійснення яких пов’язане із

забезпеченням безпеки громадян і держави [199, с. 9].

Згідно зі ст. 7 Закону України «Про ліцензування видів господарської

діяльності» від 02 березня 2015 р. № 222-VIII до видів господарської діяльності,

що підлягають ліцензуванню, належить медична практика [139]. Ліцензійні

умови провадження господарської діяльності з медичної практики затверджені

Наказом МОЗ України 02 лютого 2011 р. № 49 [91]. Відповідно до даного

нормативного акту медична практика – це вид господарської діяльності у сфері

охорони здоров’я, яка провадиться закладами охорони здоров’я і фізичними

106

особами – підприємцями, які відповідають єдиним кваліфікаційним вимогам, з

метою надання певних видів медичної допомоги та медичного обслуговування

[91]. Медична практика здійснюється суб’єктами господарювання на підставі

ліцензії за умови виконання кваліфікаційних, організаційних, інших спеціальних

вимог.

Ліцензуванню підлягають лікувально-профілактичні заклади незалежно від

форм власності та фахівці, які займаються індивідуальною медичною діяльністю.

Основним завданням проведення процедури ліцензування медичної діяльності є

визначення можливостей і підтвердження права лікувально-профілактичного

закладу чи фізичної особи – підприємця надавати медичну допомогу в обсязі та

якості не нижче встановлених стандартів [200, с. 30].

Важливо, що суб’єкти господарювання, які займаються медичною

практикою, зобов’язані: 1) провадити діяльність відповідно до заявлених у

відомостях лікарських та провізорських спеціальностей та спеціальностей

молодших спеціалістів з медичною та фармацевтичною освітою;

2) забезпечувати проведення акредитації закладу охорони здоров’я у

встановленому КМУ порядку; 3) дотримуватися галузевих стандартів, стандартів

медичної допомоги та клінічних протоколів у сфері охорони здоров’я;

4) дотримуватися санітарних норм і правил; 5) дотримуватися вимог щодо

ведення медичної та фармацевтичної документації (обліку і звітності) за

формами державної статистичної звітності відповідно до наказів МОЗ України,

подавати звіти в установлені законодавством строки; 6) безоплатно надавати

медичну допомогу громадянам відповідно до законодавства; 7) дотримуватися

вимог професійної етики і деонтології, зберігати лікарську таємницю;

8) дотримуватися трудового законодавства щодо прийняття та оформлення

фізичних осіб на роботу тощо [91].

Медична практика провадиться суб’єктами господарювання на підставі

ліцензії та за організаційних умов: 1) наявності приміщень, відповідних

установленим санітарним нормам і правилам; 2) наявності приладів, обладнання,

оснащення відповідно до табеля оснащення виробами медичного призначення

107

лікувальних та діагностичних кабінетів амбулаторно-поліклінічних закладів,

стаціонарних відділень лікарень; 3) укомплектованості працівниками (лікарями,

провізорами, молодшими спеціалістами з медичною та фармацевтичною

освітою) для провадження господарської діяльності з медичної практики;

4) дотримання вимог щодо атестації медичних працівників та фармацевтичних

працівників; 5) проходження медичними та фармацевтичними працівниками

обов’язкових медичних оглядів; 6) наявності входу та умов для вільного доступу

осіб з обмеженими фізичними можливостями [91].

Відповідно до Постанови КМУ «Про затвердження переліку органів

ліцензування» від 14 листопада 2000 р. № 1698 органом ліцензування

господарської діяльності з медичної практики є МОЗ України [201]. МОЗ

України проводить прийом документів, які подаються для видачі ліцензії на

зайняття господарською діяльністю з медичної практики, здійснює видачу,

переоформлення та анулювання таких ліцензій, видачу їх дублікатів, ведення

ліцензійних справ і ліцензійних реєстрів, контроль за додержанням ліцензіатами

ліцензійних умов, видачу розпоряджень про усунення порушень ліцензійних

умов, а також розпоряджень про усунення порушень законодавства у сфері

ліцензування господарської діяльності з медичної практики.

Структурним підрозділом МОЗ України (адміністративним органом), що

надає послугу з ліцензування господарської діяльності з медичної практики, є

відділ контролю якості медичних послуг та ліцензування Управління контролю

якості медичних послуг згідно зі Стандартом надання адміністративної послуги

МОЗ України з ліцензування господарської діяльності з медичної практики,

затвердженого Наказом МОЗ України від 28. грудня 2011 р. № 986 [88].

Виходячи з положень чинного законодавства, ліцензійне провадження

господарської діяльності з медичної практики охоплює такі стадії: 1) порушення

ліцензійного провадження; 2) розгляд справи та прийняття рішення щодо видачі

ліцензії; 3) переоформлення та видача дублікатів ліцензій (факультативна стадія,

оскільки є виключно технічною дією органу ліцензування); 4) ліцензійний нагляд

і контроль; 5) користування ліцензією.

108

Порушення ліцензійного провадження є першою стадією ліцензування.

Суб’єкт господарювання, який має намір провадити господарську діяльність з

медичної практики, особисто або через уповноважений ним орган чи особу

звертається до органу ліцензування із заявою встановленого зразка про видачу

ліцензії та доданими до неї документами.

Починаючи з 2010 року, унаслідок дерегуляції підприємницької діяльності

процедуру отримання ліцензії для суб’єктів господарювання спрощено. Уведено

декларативний принцип подачі заяв на отримання ліцензії на медичну практику,

як і в інших сферах діяльності [194, с. 24]. В. Ю. Стеценко слушно зазначає, що у

результаті цього процедура ліцензування перетворилася у формальність, коли

ліцензія видається на підставі поданих документів [202, с. 111]. Кредит довіри

держави до підприємців практично безмежний, але результати планових і

позапланових перевірок суб’єктів господарювання свідчать про те, що така

довіра невиправдана. Так, кількість виявлених недостовірних даних у

документах, які додавалися майбутніми ліцензіатами до заяви на отримання

ліцензії на медичну практику, зросла з 3 % у 2012 р. до майже 50 % – у 2014 р. За

офіційними даними МОЗ України за період з 01.01.2014 р. по 25.12.2014 р.

видано 2751 ліцензію на медичну практику та відмовлено у видачі ліцензії у 2718

випадках [203].

Наявність ліцензії на медичну практику сприймається пацієнтами як

безумовне підтвердження здатності суб’єкта господарювання надавати якісну та

безпечну медичну допомогу. Факт видачі ліцензії засвідчує відповідність

суб’єкта господарювання кваліфікаційним, організаційним, іншим спеціальним

вимогам та наявність необхідних ресурсів належної якості і кількісного

співвідношення для здійснення медичної діяльності. Враховуючи специфіку

медичної діяльності, вважаємо, що орган з ліцензування господарської діяльності

з медичної практики повинен забезпечити виїзд членів ліцензійної комісії

безпосередньо на місце знаходження закладу чи установи, здійснення

комплексної оцінки можливостей юридичної особи або приватного підприємця

надавати у майбутньому медичну допомогу належної якості.

109

Наступною стадією ліцензійного провадження є розгляд справи та

прийняття рішення щодо видачі ліцензії. Орган ліцензування приймає рішення

про видачу ліцензії або про відмову у її видачі у строк не пізніше, ніж десять

робочих днів з дати надходження заяви про видачу ліцензії і документів, що

додаються до заяви. Строк дії ліцензії на зайняття господарською діяльністю з

медичної практики відповідно до постанови КМУ «Про строк дії ліцензії на

провадження певних видів господарської діяльності, розміри і порядок

зарахування плати за її видачу» від 29 листопада 2000 р. № 1755 є необмеженим

[204]. Отже, ліцензія є чинною до моменту її анулювання.

Ліцензійний нагляд і контроль як обов’язкова стадія ліцензійного

провадження є діяльністю державних органів щодо перевірки відповідності

діяльності ліцензіатів ліцензійним умовам та дотримання органами ліцензування

вимог законодавства шляхом проведення планових і позапланових перевірок.

Контроль за додержанням ліцензіатами ліцензійних умов провадить орган

ліцензування. За результатами перевірок орган ліцензування складає акт, у

випадку виявлення порушень ліцензійних умов – видає розпорядження про їх

усунення або приймає рішення про анулювання ліцензії [139]. Так, за І квартал

2013 року МОЗ України було проведено близько 50 перевірок, з числа

перевірених суб’єктів анульовано майже 50 % ліцензій [194, с. 26].

Закон України «Про ліцензування видів господарської діяльності», окрім

контролю за додержанням ліцензіатами ліцензійних умов, що здійснюється

органом ліцензування, передбачає проведення нагляду за додержанням органами

державної влади чи державними колегіальними органами вимог законодавства у

сфері ліцензування [139]. Державний нагляд здійснює спеціально

уповноважений орган з питань ліцензування та дозвільної системи у сфері

господарської діяльності, яким відповідно до Постанови КМУ від 24.12.2014 р.

№ 724 є Державна регуляторна служба України [205].

Отже, ліцензування медичної практики являє адміністративно-правову

процедуру видачі, переоформлення, анулювання ліцензій на зайняття

господарською діяльністю з медичної практики закладами охорони здоров’я і

110

фізичними особами – підприємцями, які відповідають єдиним кваліфікаційним

вимогам, та здійснення контролю за дотриманням ними ліцензійних умов.

Доцільно виокремити характерні риси ліцензування господарської

діяльності з медичної практики: 1) об’єкт ліцензування – господарська діяльність

з надання медичної допомоги та (або) медичного обслуговування; 2) суб’єкт

ліцензування (ліцензіат) – суб’єкти господарювання, які мають намір провадити

господарську діяльність з медичної практики; 3) органом ліцензування

господарської діяльності з медичної практики є МОЗ України; 4) зміст

ліцензування складають правовідносини з приводу надання відповідного права

(видача, переоформлення, анулювання ліцензій на зайняття господарською

діяльністю з медичної практики, видача дублікатів ліцензій, ведення ліцензійних

справ та ліцензійних реєстрів) та з приводу контролю за дотриманням

ліцензіатом ліцензійних умов (здійснення перевірок, видача розпоряджень про

усунення порушень ліцензійних умов, усунення порушень законодавства у сфері

ліцензування господарської діяльності з медичної практики); 5) результатом

ліцензування є конструктивний дозвільний безстроковий акт управління, на

підставі якого ліцензіат наділяється спеціальними правами й обов’язками;

6) ліцензіат несе адміністративну відповідальність за порушення ліцензійних

умов [206, с. 62].

Суб’єкти господарювання мають різні фінансові можливості, і, як наслідок,

різний ступінь готовності надавати певні медичні послуги. Ліцензування

медичної діяльності має бути дієвим засобом забезпечення прав пацієнта,

шляхом встановлення ліцензійних вимог і відповідальності за їх порушення.

Серед адміністративно-правових засобів забезпечення прав пацієнта

важливу роль посідає акредитація закладів охорони здоров’я. Акредитація (від

лат. аccredere – довіряти) – процедура, за якою державний акредитаційний орган

(організація) в документальній формі офіційно засвідчує правочинність і

компетентність конкретної особи здійснювати певний вид діяльності [17, с. 24].

Державна акредитація закладів охорони здоров’я проводиться для суттєвого

підвищення якості медичної допомоги [200, с. 31] та займає провідне місце серед

111

різноманітних методів перевірки і стандартизації якості послуг, які надають

заклади охорони здоров’я [207, с. 94].

Згідно Порядку акредитації закладу охорони здоров’я, затвердженого

Постановою КМУ від 15 липня 1997 р. № 765, акредитація закладу охорони

здоров’я – це офіційне визнання наявності умов для якісного, своєчасного,

відповідного рівня медичного обслуговування населення, дотримання стандартів

у сфері охорони здоров’я, відповідності медичних (фармацевтичних) працівників

єдиним кваліфікаційним вимогам [77].

Акредитація лікувально-профілактичних закладів є додатковим засобом

забезпечення якості і безпеки надання медичних послуг, гарантує наявність

відповідних умов надання послуг, якість професійної діяльності працівників,

відповідність медичного закладу встановленим критеріям [190, с. 124].

Акредитації підлягають усі заклади охорони здоров’я незалежно від форми

власності. Перша акредитація закладу проводиться через два роки від початку

провадження діяльності, далі – кожні три роки [77]. Процедура здійснюється у

відповідний строк, який відомий закладу охорони здоров’я, що явно не сприяє

отриманню об’єктивних результатів. Вважаємо за доцільне використовувати

незаплановані перевірки щодо дотримання вимог законодавства протягом

кожного року без попереднього визначення дати їх проведення.

Акредитацію закладів охорони здоров’я здійснюють акредитаційні комісії.

Головна акредитаційна комісія при МОЗ проводить акредитацію закладів

державної форми власності, комунальної форми власності, які надають третинну

медичну допомогу, та приватної форми власності, які надають вторинну й

третинну медичну допомогу. Акредитаційні комісії, які створюються при

Міністерстві охорони здоров’я Автономної Республіки Крим, структурних

підрозділах охорони здоров’я обласних, Київської та Севастопольської міських

державних адміністрацій, проводять акредитацію закладів охорони здоров’я

комунальної форми власності, які надають первинну та вторинну медичну

допомогу, і приватної форми власності, які надають первинну медичну допомогу

[77].

112

У роботі акредитаційних комісій беруть участь переважно практикуючі

лікарі [194, с. 26]. Суб’єктивні фактори не сприяють об’єктивній оцінці роботи

медичного закладу. З метою об’єктивізації процедури акредитації закладів

охорони здоров’я В. Ю. Стеценко пропонує до складу акредитаційних комісій

включати представників установ, які не мають прямого підпорядкування органам

управління охороною здоров’я, зокрема: а) представників громадських

організацій, які захищають інтереси лікарів, медичних закладів, споживачів

медичних послуг; б) представників вищих медичних навчальних закладів та

наукових установ; в) органів місцевого самоврядування [190, с. 127].

Об’єктивізація може суттєво обмежити суб’єктивний фактор

акредитаційної оцінки медичного закладу та зменшити упередженість членів

акредитаційної комісії. З іншого боку, залучення до складу акредитаційної

комісії осіб, які не є фахівцями у сфері медичної діяльності, може мати певні

негативні наслідки, наприклад, призвести до розголошення медичної таємниці

через ознайомлення з медичними документами, затягування акредитаційної

процедури у зв’язку з недостатністю медичних знань окремих членів комісії,

необхідністю вивчення ними медичних питань, які для фахівців-експертів є

зрозумілими та очевидними. З метою забезпечення відкритості і прозорості

процедури акредитації, посилення громадського контролю за діяльністю

акредитаційної комісії та зменшення проявів корупції розглядається за доцільне

залучення представників громадськості не в якості членів акредитаційної комісії,

а як спостерігачів за її діяльністю. Необхідно створити реєстр громадських

спостерігачів за процедурою акредитації закладів охорони здоров’я та наділити

їх правом оскарження до структурних підрозділів охорони здоров’я державних

адміністрацій або МОЗ України неправомірних дій чи бездіяльності членів

акредитаційної комісії.

Стандарти акредитації закладів охорони здоров’я, тобто вимоги до

процесу, умов і результатів медико-санітарної допомоги у медичних закладах,

затверджені Наказом МОЗ України від 14 березня 2011 р. № 142 [90]. На основі

Стандартів проводиться експертиза відповідності медичних закладів будь-якої

113

форми власності встановленим критеріям шляхом оцінювання досягнення

стандартів за кожним пунктом (підпунктом), яке здійснюється за бальним

принципом. Оцінці підлягають стандарти, які відповідають профілю закладу та

виду лікувально-профілактичної допомоги, що надається закладом. Оцінюється

діяльність усіх підрозділів лікувально-профілактичної установи, тобто

визначається якість функціонування закладу загалом [200, с. 32].

Акредитація закладів охорони здоров’я здійснюється за наступними

напрямками: управління закладом; забезпечення кадрами; управління

структурним підрозділом закладу; права, обов’язки та безпека пацієнтів;

функціонування медико-інформаційної служби; метрологічне забезпечення;

санітарно-епідемічне благополуччя; охорона праці; вимоги та експлуатація

будівель і споруд закладу охорони здоров’я; якість лікувально-профілактичної

допомоги та інше [90].

Процедура акредитації носить стадійний характер. На підставі аналізу

вищеназваного Порядку акредитації закладу охорони здоров’я [77] виокремлено

наступні стадії проведення процедури акредитації закладів охорони здоров’я:

1) подання закладом охорони здоров’я до акредитаційної комісії заявки на

проведення акредитації; 2) розгляд поданих закладом документів на предмет їх

відповідності вимогам законодавства; 3) формування акредитаційною комісією

експертної групи; 4) робота членів експертної групи у закладі охорони здоров’я –

проведення оцінки відповідності закладу стандартам акредитації; 5) укладання

експертних висновків; 6) прийняття рішення акредитаційною комісією (про

акредитацію закладу і присвоєння закладу певної акредитаційної категорії

(друга, перша, вища), про відмову в акредитації, про необхідність проведення у

місячний термін повторної експертної оцінки); 7) видання акредитаційною

комісією сертифіката закладу охорони здоров’я у разі прийняття рішення про

присвоєння йому певної акредитаційної категорії.

Важливо, що термін дії акредитаційного сертифіката не може

перевищувати трьох років і визначається відповідною акредитаційною комісією з

урахуванням рекомендацій, зазначених в експертному висновку. Акредитовані

114

заклади вносять до реєстру акредитованих закладів охорони здоров’я, який веде

МОЗ України [77].

Підставою для відмови в акредитації закладу охорони здоров’я може бути

недосягнення ним мінімального рівня критеріям акредитації (за сукупністю всіх

балів), який визначає можливість подальшого провадження діяльності закладом

[90]. Заклад, якому відмовлено в акредитації, вправі подати заяву про проведення

акредитації не раніше, ніж через рік після прийняття рішення про відмову в

акредитації [77].

Таким чином, акредитація закладів охорони здоров’я – адміністративно-

правова процедура офіційного підтвердження відповідності закладу охорони

здоров’я встановленим критеріям та стандартам якості та безпеки надання

медичної допомоги, у ході якої державна акредитаційна комісія документально

засвідчує компетентність закладу охорони здоров’я здійснювати конкретний вид

медичної діяльності.

Процедурі акредитації закладів охорони здоров’я притаманні наступні

ознаки: 1) мета – визначення наявності умов для надання якісної та безпечної

медичної допомоги, дотримання закладом стандартів у сфері охорони здоров’я,

відповідності медичних працівників єдиним кваліфікаційним вимогам;

2) об’єктами акредитації є стандарти акредитації, тобто вимоги до процесу, умов

та результатів медико-санітарної допомоги у закладі охорони здоров’я;

3) суб’єктами акредитації є заклади охорони здоров’я; 4) органом акредитації є

акредитаційна комісія; 5) обов’язковий характер проходження акредитаційної

процедури; 6) періодичність здійснення процедури акредитації: перша

акредитація проводиться не пізніше, ніж через два роки від початку діяльності,

наступні – кожні три роки. Існує можливість проведення позачергової

акредитації достроково; 7) стадійний характер акредитаційної процедури [208,

с. 66–67].

У деяких країнах світу процедура акредитації носить добровільний

характер [207, с. 96]. Якщо заклад охорони здоров’я впевнений у своїй

конкурентноздатності, виконує всі вимоги, він за власної ініціативи звертається

115

до акредитаційної комісії [194, с. 26–27]. Добровільна процедура акредитації є

основою страхової медицини та сприяє розвитку добросовісної конкуренції на

ринку медичних послуг, оскільки акредитована медична установа становить

інтерес для страхових компаній як заклад, який гарантує якість і безпеку

медичних послуг. На підтримку заслуговує думка В. Ю. Стеценко стосовно того,

що в Україні до запровадження обов’язкового соціального медичного

страхування недоцільно перетворювати процедуру акредитації медичних

закладів на добровільну [195, с. 18].

Важливо відрізняти акредитацію від ліцензування. Хоча акредитація та

ліцензування медичної діяльності є формами державного регулювання, що

виконують контрольно-дозвільні функції і вирішують питання допуску медичних

установ до професійної діяльності, між цими поняттями існує значна відмінність.

Вважаємо за доцільне виокремити наступні критерії розмежування понять

ліцензування медичної діяльності та акредитації закладів охорони здоров’я. По-

перше, у зазначених адміністративних процедур різна нормативна база. По-

друге, поняття «ліцензування» та «акредитація» різняться за метою їх

застосування. Так, ліцензування дозволяє визначити можливості медичної

установи у наданні лікувально-профілактичної допомоги і послуг з наділенням

права займатися медичною практикою в обсязі й функціях, адекватних рівню

підготовки медичного персоналу, стану матеріально-технічної бази закладу та

його оснащення. У процесі акредитації визначається відповідність діяльності

установ і лікарського персоналу встановленим стандартам надання медичної

допомоги й послуг. По-третє, об’єктами ліцензування є суб’єкти

господарювання, які мають намір провадити господарську діяльність з медичної

практики, тобто і юридичні особи, і фізичні особи – суб’єкти підприємницької

діяльності. Акредитації підлягають виключно заклади охорони здоров’я. По-

четверте, процедура ліцензування є первинною відносно акредитації. Перша

акредитація закладу охорони здоров’я проводиться через два роки від початку

провадження діяльності. По-п’яте, різняться критерії, за якими підлягає оцінці

заклад охорони здоров’я під час ліцензування та під час акредитації. По-шосте, з

116

метою проведення акредитації експерти працюють певний час безпосередньо з

медичними установами за спеціально розробленими програмами. Питання про

видачу ліцензії вирішується на підставі поданих документів до органу

ліцензування – безпосередня робота із закладом охорони здоров’я не

проводиться [208, с. 67].

Поряд із ліцензуванням, стандартизацією та акредитацією засобом

забезпечення прав пацієнта є атестація медичних працівників. Атестація

медичного працівника спрямована на встановлення його професійної якості,

здатності здійснювати професійну діяльність у відповідності до вимог

законодавства.

Енциклопедична література визначає термін «атестація» (від лат.

attestatio – свідчення, підтвердження) як перевірка та оцінка ділової кваліфікації

працівників на предмет їх відповідності займаній посаді або здійснюваній роботі

[17, с. 161]. Атестація проводиться з метою найбільш раціонального

використання спеціалістів, підвищення ефективності їх праці й персональної

відповідальності за доручену справу. Атестація повинна сприяти подальшому

покращенню підбору кадрів, підвищенню їх ділової кваліфікації, розвитку

ініціативи та творчої активності.

Під атестацією О. С. Бурлака розуміє юридично значущу форму діяльності,

яка використовується публічною адміністрацією для визначення рівня

відповідності вимогам основних стандартів, що висуваються державою до

визначених об’єктів, необхідних для подальшого їх функціонування [209, с. 29].

Проведення атестації – складний процес, оскільки робота з атестації не

обмежується процедурою з’ясуванням відповідності займаних посад працівників,

які підлягають атестації. Вона включає здійснення в певному порядку різних за

змістом і складністю організаційних заходів, пов’язаних з підготовкою,

проведенням і завершенням атестації, які забезпечують планомірність їх

виконання й дотримання встановленого чинним положенням порядку [210,

с. 104]. Атестація носить офіційний характер, її результати засвідчують у

117

документі як рішення про зміну або зберігання соціального стану атестованого

щодо його придатності до виконання функцій на посаді [211, с. 223]

Різновидом атестації фізичних осіб є атестація медичних працівників.

Атестація медичних працівників – адміністративна процедура щодо визначення

відповідності знань, умінь та навичок медичного працівника встановленим

зразкам (еталонам, стандартам) з подальшою можливістю присвоєння певних

кваліфікаційних категорій [190, с. 136]. Вона охоплює атестацію осіб, які

працюють як у медичних закладах загальної системи охорони здоров’я, так й у

відомчих медичних установах, зокрема у закладах Міністерства оборони

України, МВС України, Міністерства інфраструктури України, Міністерства

соціальної політики України, Служби безпеки України, Державної прикордонної

служби України, Державної пенітенціарної служби України тощо.

О. Є Костюченко зазначає, що атестація лікарів є складовою їхньої трудової

чи професійної діяльності та обов’язковою умовою допуску лікаря до самостійної

роботи строком, як правило, на 5 років [212, с. 12]. Атестація медичних

працівників проводиться з метою підвищення відповідальності за ефективність і

якість роботи, раціональної розстановки кадрів фахівців з урахуванням їх

професійної майстерності, досвіду та складності виконуваних робіт. Вона є

важливою формою морального та матеріального стимулювання, спрямована на

удосконалення діяльності закладів охорони здоров’я щодо подальшого

поліпшення надання медичної допомоги населенню.

Відповідно до Положення про атестацію молодших спеціалістів з

медичною освітою, затвердженого наказом МОЗ України від 23 листопада

2007 р. № 742, встановлено два види атестації молодших спеціалістів з

медичною освітою: 1) атестація на присвоєння кваліфікаційної категорії;

2) атестація на підтвердження кваліфікаційної категорії [93]. Атестація

молодших спеціалістів з медичною освітою проводиться: а) територіальними

атестаційними комісіями (створюються при Міністерстві охорони здоров’я

Автономної Республіки Крим; обласних управліннях охорони здоров’я тощо);

118

б) атестаційними комісіями при закладах охорони здоров’я та санітарно-

епідеміологічних станціях [93].

Процедура атестації лікарів характеризується наявністю різних видів

атестацій і, відповідно, атестаційних комісій. Зокрема, Положенням про порядок

проведення атестації лікарів, затвердженим наказом МОЗ України від 19 грудня

1997 р. № 359 [92], встановлюються такі види атестації лікарів: 1) атестація на

визначення знань і практичних навиків з присвоєнням (підтвердженням) звання

«лікар-спеціаліст». Такій атестації підлягають особи, які закінчують навчання в

інтернатурі, клінічній ординатурі або аспірантурі за цією спеціальністю, якщо

останні ще не мають сертифіката лікаря-спеціаліста з даного фаху; 2) атестація

на присвоєння кваліфікаційної категорії (другої, першої, вищої); 3) атестація на

підтвердження кваліфікаційної категорії. Такій атестації підлягають особи, яким

присвоєні кваліфікаційні категорії [92].

Атестація на визначення знань та практичних навиків з присвоєнням чи

підтвердженням звання «лікар-спеціаліст» проводиться у комісіях, які

створюються при вищих медичних закладах освіти 3-4-го рівнів акредитації та

закладах післядипломної освіти. Атестація на присвоєння чи підтвердження

кваліфікаційних категорій проводиться комісіями, які створюються при МОЗ

України, Міністерстві охорони здоров’я Автономної Республіки Крим,

управліннях охорони здоров’я обласних, Київської та Севастопольської міських

державних адміністрацій, санітарно-епідеміологічних станціях Автономної

Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, Центральній санітарно-

епідеміологічній станції на водному транспорті, Центральній санітарно-

епідеміологічній станції на залізничному транспорті [92].

Особливістю атестації лікарів є те, що «установлення лікарю підвищеної

кваліфікаційної категорії не є умовою для зміни ані змісту трудової функції, ані

основних прав та обов’язків за посадою» [212, с. 12].

Доцільно виокремити наступні ознаки атестації медичних працівників:

1) основним завданням атестації є визначення рівня професійної підготовки

лікарів, інших медичних працівників, оцінка їх трудової діяльності; 2) об’єктами

119

атестації є кваліфікація, сукупність ділових та особистих якостей медичного

працівника, необхідних для виконання конкретних обов’язків або для роботи на

певних посадах; 3) суб’єктами атестаційної процедури є лікарі, молодші

спеціалісти з медичною освітою; 4) орган атестаційної процедури – атестаційна

комісія; 5) атестація медичних працівників здійснюється у законодавчо

встановленій організаційно-правовій формі; 6) атестація медичних працівників

провадиться періодично, як правило, раз у п’ять років (за винятком позачергових

атестацій); 7) результати атестації мають офіційний характер та передбачають

певні правові наслідки для тих, хто атестується, пов’язані зі збереженням,

зміною або припиненням трудових правовідносин.

Оскільки діяльність медичних працівників пов’язана із здоров’ям та

життям людини, вважаємо за доцільне забезпечення дієвості атестації медичних

працівників шляхом усунення формалізму та суб’єктивізму під час її проведення.

Об’єктивне проведення атестації медичних працівників заключає в собі: 1) для

адміністрації медичного закладу – можливість оптимізувати використання

трудових ресурсів, оцінити рівень кваліфікації колективу медичного закладу в

цілому та кожного з медичних працівників окремо, створити мотивацію до

професійного зростання і підвищення кваліфікації працівників, розірвати трудові

договори з працівниками, які не відповідають вимогам, пред’явленими до

займаних ними посад; 2) для медичного працівника – можливість довести

роботодавцю, що він є фахівцем, характеризується високим рівнем

професіоналізму та достатньою кваліфікацією; 3) для пацієнта – гарантія

отримати якісну і безпечну медичну допомогу.

Таким чином, з’ясовано зміст таких адміністративно-правових засобів

забезпечення прав пацієнта: стандартизація медичної допомоги, ліцензування

господарської діяльності з медичної практики, акредитація закладів охорони

здоров’я, атестація медичних працівників. Охарактеризовані засоби наділені

специфічними рисами, проте вони не існують відокремлено, їх об’єднують

спільні ознаки: 1) являють собою способи і прийоми безпосереднього та

цілеспрямованого владно-організуючого впливу на керовані об’єкти;

120

2) регламентовані нормами адміністративного права; 3) використовуються

суб’єктами управління як засоби реалізації закріпленої за ними компетенції і

виражають повноваження владного характеру; 4) застосовуються у встановлених

межах і відповідній формі; 5) способи впливу на різноманітні суспільні

відносини, що виникають між медичним закладом та органом державної влади

чи його посадовою особою, між закладом охорони здоров’я та його працівником,

між лікарем та пацієнтом; 6) застосовуються для забезпечення прав пацієнта,

створення надійних умов для здійснення таких прав, їх гарантування, охорони та

захисту від порушень.

У межах підрозділу 2.3 встановлено, що адміністративно-правовими

засобами забезпечення прав пацієнта є правові способи і прийоми

безпосереднього владно-організуючого впливу органів управління в межах їх

повноважень на суспільні відносини у сфері охорони здоров’я з метою

забезпечення реалізації і захисту прав людини, яка звернулася за медичною

допомогою та (або) якій надається медична допомога. Досліджено

стандартизацію медичної допомоги, ліцензування медичної практики,

акредитацію закладів охорони здоров’я, атестацію медичних працівників як

адміністративно-правові засоби забезпечення прав пацієнта.

Висновки до Розділу 2

1. Адміністративно-правове регулювання забезпечення прав пацієнта – це

цілеспрямований владно-організуючий вплив органів управління в межах їх

повноважень на впорядкування суспільних відносин у сфері охорони здоров’я,

створення надійних умов для реалізації прав пацієнтів, їх гарантування, захист і

охорону.

2. Принципи адміністративно-правового регулювання забезпечення прав

пацієнта – вихідні, об’єктивно зумовлені засади, що характеризуються

універсальністю, загальною значущістю, імперативністю, на підставі яких

виникають відносини між пацієнтами та суб’єктами забезпечення прав пацієнтів,

121

формується та функціонує механізм адміністративно-правового забезпечення

прав пацієнтів. На підставі дослідження загальних принципів адміністративно-

правового регулювання та з урахуванням особливостей принципів охорони

здоров’я виокремлено спеціальні принципи, на яких має ґрунтуватися

адміністративно-правове регулювання забезпечення прав пацієнта.

3. Метою адміністративно-правового регулювання забезпечення прав

пацієнта є заздалегідь визначений результат упорядкування суспільних відносин

у сфері охорони здоров’я, на досягнення якого спрямовані адміністративно-

правові засоби і методи: формування ефективної системи охорони здоров’я та

дієвого механізму захисту прав пацієнтів, надання населенню якісної та

безпечної медичної допомоги, досягнення соціальних цілей, спрямованих на

покращення здоров’я населення та подолання демографічної кризи.

4. Функції адміністративно-правового регулювання забезпечення прав

пацієнта – об’єктивно зумовлені складові владного-організуючого впливу

органів управління на впорядкування суспільних відносин у сфері охорони

здоров’я, створення надійних умов для реалізації прав пацієнтів, їх гарантування,

захист і охорону. Серед них: 1) нормотворча; 2) організаційна й правовиконавча;

3) ресурсозабезпечувальна; 4) цілевстановлююча (прогнозування та планування);

5) контрольна (наглядова). Проведено класифікацію контролю у галузі

забезпечення прав пацієнта залежно від суб’єкта, що його здійснює, на

державний та громадський; за сферою підконтрольної діяльності на відомчий,

міжвідомчий та надвідомчий.

5. Формами адміністративно-правового регулювання забезпечення прав

пацієнта є зовнішній вияв конкретних дій, які здійснюються органами

управління з метою упорядкування суспільних відносин у сфері охорони

здоров’я, створення надійних умов для реалізації прав пацієнтів, їх гарантування,

захист і охорону. Виокремлено і проаналізовано такі форми: видання

нормативних актів управління; видання індивідуальних актів управління;

укладання адміністративних договорів; здійснення інших юридично значущих

122

дій; проведення організаційних заходів; здійснення матеріально-технічних

операцій.

6. Методи адміністративно-правового регулювання у сфері забезпечення

прав пацієнта – сукупність різноманітних способів та прийомів здійснення

безпосереднього й цілеспрямованого впливу державних органів (посадових осіб)

на забезпечення прав пацієнта на підставі компетенції, у встановлених межах і

відповідних формах. Специфіка сфери забезпечення прав пацієнта зумовлюють

превалювання адміністративних (розпорядчих) методів.

7. В Україні діють різноманітні суб’єкти забезпечення прав пацієнта:

Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України,

Міністерство охорони здоров’я України, інші центральні органи виконавчої

влади, місцеві органи виконавчої влади, Уповноважений Верховної Ради України

з прав людини, органи місцевого самоврядування, Національна академія

медичних наук України, заклади охорони здоров’я, громадські правозахисні

організації тощо.

8. Обґрунтовано доцільність включення у склад медичної ради закладу

охорони здоров’я, окрім медичних працівників, осіб, які володіють правовими

знаннями, – наявність юристів серед членів медичної ради позитивно вплине

рівень виконання радою повноважень.

9. Недоліком вітчизняної системи суб’єктів адміністративно-правового

забезпечення прав пацієнта є відсутність спеціалізованого органу захисту прав

особи, яка звернулася за медичною допомогою або якій надається медична

допомога. Права пацієнта мають мало шансів стати пріоритетом і бути

захищеними. Запропоновано створити Службу уповноважених з прав пацієнтів

при МОЗ України та визначено основні напрями її діяльності.

10. Адміністративно-правові засоби забезпечення прав пацієнта – правові

способи і прийоми безпосереднього владно-організуючого впливу органів

управління в межах їх повноважень на суспільні відносини у сфері охорони

здоров’я з метою забезпечення реалізації і захисту прав людини, яка звернулася

за медичною допомогою та (або) якій надається медична допомога.

123

Сформульовано ознаки адміністративно-правових засобів забезпечення прав

пацієнта.

11. Важливим елементом системи засобів забезпечення прав пацієнта є

стандартизація медичної допомоги, оскільки кінцева мета впровадження

медичних стандартів – якість і безпека медичної допомоги. Обґрунтовано

доцільність введення процедури державної реєстрації медичних стандартів

(клінічних протоколів) у Міністерстві юстиції України.

12. Ліцензування медичної практики являє адміністративно-правову

процедуру видачі, переоформлення, анулювання ліцензій на зайняття

господарською діяльністю з медичної практики закладами охорони здоров’я і

фізичними особами – підприємцями, які відповідають єдиним кваліфікаційним

вимогам, та здійснення контролю за додержанням ними ліцензійних умов.

Визначено риси ліцензування медичної практики та стадії ліцензійного

провадження.

13. Державна акредитація закладів охорони здоров’я – адміністративно-

правова процедура офіційного підтвердження відповідності закладу охорони

здоров’я встановленим критеріям та стандартам якості й безпеки надання

медичної допомоги, у ході якої державна акредитаційна комісія документально

засвідчує компетентність закладу охорони здоров’я здійснювати конкретний вид

медичної діяльності. Обґрунтовано необхідність запровадження громадського

контролю за діяльністю акредитаційних комісій та створення реєстру

громадських спостерігачів.

14. Акредитацію слід відрізняти від ліцензування. Акредитація і

ліцензування медичної діяльності є засобами адміністративно-правового

регулювання, виконують контрольно-дозвільні функції, проте між процедурами

існує значна відмінність. Виділено й розкрито критерії розмежування понять

«ліцензування медичної діяльності» й «акредитація закладів охорони здоров’я».

124

РОЗДІЛ 3

УДОСКОНАЛЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО

РЕГУЛЮВАННЯ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ ПАЦІЄНТА В УКРАЇНІ

3.1. Міжнародно-правові стандарти і зарубіжний досвід в сфері

забезпечення прав пацієнта та їх значення для України

Визнання, забезпечення і захист невід’ємних і природних прав людини,

таких як право на життя, охорону здоров’я, своєчасну, якісну та безпечну

медичну допомогу, є обов’язком держави й суспільства. На цьому ґрунтуються

норми чинного міжнародного права. Сучасний перелік прав і свобод людини,

зафіксований у міжнародно-правових стандартах, є результатом тривалого

історичного становлення засад і принципів, які стали нормою цивілізованого

суспільства.

До середини ХХ століття у законодавстві країн світу були відсутні норми

про право людини на охорону здоров’я, у тому числі про права пацієнта.

Необхідність закріплення на законодавчому рівні права людини на охорону

здоров’я стала очевидною після Другої світової війни (1939–1945 рр.). Найбільш

масштабна війна в історії людства завдала народам світу величезних людських і

матеріальних утрат, продемонструвала цинічне ставлення до здоров’я і життя

людини. Загальні людські втрати досягли 50-55 млн. осіб, 90 млн. стали

інвалідами [213]. Війна призвела до різкого погіршення здоров’я цілих народів,

зростання інфекційних, нервово-психічних та інших захворювань, до загибелі

медичних кадрів і руйнування медичних закладів [214, с. 25].

Міжнародний судовий процес над керівниками гітлерівської Німеччини,

що проходив у м. Нюрнберг із 20 листопада 1945 р. до 1 жовтня 1946 р.,

стосувався й нацистських медиків. Лікарі концентраційних таборів брали участь

у здійсненні актів геноциду і своїми діями ганьбили гуманну сутність лікарської

професії. Головними пунктами звинувачення були примусові медичні

125

експерименти, убивства затриманих для анатомічних колекцій, примусова

ейтаназія, примусова стерилізація [215].

Тяжкі медико-санітарні наслідки війни надали проблемам охорони

здоров’я міжнародну гостроту та значення. Як стверджують О. І. Братков,

Д. Д. Венедиктов та Є. В. Галахов, «це стало головною причиною переходу від

спорадичних особистих контактів між медиками та науковцями різних країн і

перших договорів між службами та закладами охорони здоров’я до широкої

міжнародної співпраці та взаємної допомоги у сфері охорони життя та здоров’я

людей» [214, с. 25].

Історичний процес формування міжнародних стандартів прав пацієнтів

почався із середини ХХ ст.: держави-учасниці ООН підтвердили у Статуті

організації від 26 червня 1945 р. прихильність справі дотримання прав людини

[216], наслідком чого стала розробка та прийняття документів з прав людини,

визнання життя і здоров’я людини найвищою соціальною цінністю.

Важливу роль у встановленні прав та свобод людини відіграла Загальна

декларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня

1948 р. у Парижі, преамбула якої утверджує віру в основні права людини, у

гідність та цінність людської особи. Загальна декларація прав людини вперше

закріпила право людини на охорону здоров’я, зокрема ст. 25 встановила, що

«кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг,

житло, медичний догляд та необхідне соціальне обслуговування, який є

необхідним для підтримання здоров’я і добробуту її самої та її сім’ї, та право на

забезпечення в разі безробіття, хвороби, інвалідності, вдівства, старості чи

іншого випадку втрати засобів до існування через незалежні від неї обставини»

[217]. Права пацієнта у документі прямо не закріплені. Однак, опосередковано

прав пацієнта стосується ст. 3, яка визначає право кожної людини на життя, та

ст. 5, де йдеться про заборону тортур та нелюдського поводження [217].

Загальна декларація прав людини поклала початок визнанню на

міжнародному рівні таких цінностей як гідність людини, її життя та здоров’я, і

таким чином сприяла появі низки правових документів міжнародного рівня, що

126

конкретизували, розвивали ті чи інші її положення. Так, 4 листопада 1950 р.

прийнята Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод,

11 грудня 1953 р. – Європейська конвенція про соціальну та медичну допомогу,

18 жовтня 1961 р. – Європейська соціальна хартія, 16 квітня 1964 р. –

Європейський кодекс соціального забезпечення, 16 грудня 1966 р. –

Міжнародний пакт про громадянські та політичні права і Міжнародний пакт про

економічні, соціальні та культурні права. Ці документи, на думку

В. В. Глуховського, по праву можна вважати фундаментом, на якому у

подальшому почала формуватися концепція прав пацієнтів [218, с. 5].

Європейська конвенція про соціальну та медичну допомогу від 11 грудня

1953 р. встановила принцип рівноправності громадян держав, які є сторонами

договору, у застосуванні законодавства про соціальну та медичну допомогу. Так,

кожна сторона договору зобов’язана надати громадянам інших договірних

держав, які знаходяться на законних підставах на її території та не мають

достатніх засобів, соціальне та медичне обслуговування, передбачене діючим

внутрішнім законодавством, на рівних умовах зі своїми громадянами [219].

Європейська соціальна хартія, ухвалена 18 жовтня 1961 р., закріплює низку

положень, які прямо чи опосередковано спрямовані на охорону здоров’я та

забезпечення прав пацієнта [220]. Відповідно до ст. 11 з метою забезпечення

ефективного здійснення права на охорону здоров’я держави-учасниці

зобов’язуються самостійно або у співробітництві з громадськими чи приватними

організаціями вживати відповідних заходів для того, щоб: 1) усунути, у міру

можливості, причини слабкого здоров’я; 2) забезпечити діяльність

консультативно-просвітницьких служб, які сприяли б поліпшенню здоров’я

громадян і підвищенню їх особистої відповідальності у питаннях здоров’я;

3) запобігати, у міру можливості, епідемічним, ендемічним та іншим

захворюванням, а також нещасним випадкам [220].

Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права від

16 грудня 1966 р. визнає право кожної людини на найвищий досяжний рівень

фізичного та психічного здоров’я, а також визначає заходи, які повинні вжити

127

держави, взявши участь у цьому Пакті, для реалізації такого права. Серед них

ст. 12 виділяє: а) забезпечення скорочення мертвонароджуваності та дитячої

смертності, забезпечення здорового розвитку дитини; б) поліпшення аспектів

гігієни зовнішнього середовища та гігієни праці в промисловості; в) запобігання

та лікування епідемічних, ендемічних, професійних, інших хвороб і боротьба з

ними; г) створення умов, щодо забезпечення населенню медичної допомоги і

медичного догляду у разі хвороби [221].

Охарактеризовані міжнародно-правові стандарти є базовими документами,

які визначили права людини у сучасному світі. Їх положення стали підґрунтям

для формування системи прав пацієнтів та були покладені в основу концепції

прав пацієнтів, яка почала розвиватися в 70-х роках ХХ ст. До того часу

взаємовідносини медиків і пацієнтів були головним чином визначені правилами

медичної етики. Спроби виділити права пацієнтів із загального контексту,

зазначає В. В. Глуховський, були спрямовані в основному на визначення прав

окремих груп осіб або відносилися до певних видів діяльності у сфері охорони

здоров’я і трактували права пацієнтів через призму обов’язків по відношенню до

них медичних працівників і медичних закладів [218, с. 5–6].

Формування концепції прав пацієнтів пов’язане із суттєвими змінами як у

галузі охорони здоров’я країн Європи, так і у ставленні споживачів до медичної

допомоги. Серед конкретних факторів, які сприяли прийняттю міжнародних

актів про права пацієнтів, К. П. Жиляєва виділяє наступні: зростання складних

медичних втручань із ризиками для здоров’я; надмірна спеціалізація та

бюрократія медицини, за якої хвора людина практично перестає існувати для

лікаря як цілісна особистість; непомірна й постійно зростаюча вартість медичної

допомоги та недостатність фінансування галузі охорони здоров’я [222, с. 40].

Індустріалізація суспільства, інформатизація населення у питаннях права та

охорони здоров’я, прогрес в медицині та технологізація медичної сфери сприяли

збільшенню вимог до якості та безпеки медичної допомоги.

Назрівала необхідність утвердження в галузі охорони здоров’я гуманних

цінностей, проголошених Декларацією прав людини та інших документах ООН.

128

Починаючи з другої половини 1970-х років прийнято низку міжнародно-

правових стандартів, присвячених правам пацієнтів: Рекомендація Ради Європи

щодо прав хворого і помираючого (1976 р.), Хартія про права лікарняних

пацієнтів, розроблена Комітетом госпіталів Європейського Союзу (1979 р.),

Рекомендація Ради Європи щодо проблеми пацієнта як активного учасника свого

власного лікування (1980 р.), Оттавська хартія зміцнення здоров’я (1986 р.),

Директива Ради ЄС про медичні прилади (1993 р.), Конвенція Ради Європи про

захист прав та гідності людини у зв’язку з застосуванням досягнень біології та

медицини (1996 р.), Регламент Ради ЄС стосовно ВІЛ/СНІД операцій у країнах,

що розвиваються (1997 р.), Резолюція Ради ЄС щодо покращання психічного

здоров’я (1999 р.), Рекомендації Ради Європи щодо контролю за безпекою

пацієнтів і попередження небажаних ефектів в галузі охорони здоров’я (2004 р.),

Декларація цілей розвитку тисячоліття ООН (2000 р.), Політична декларація

ООН з активізації зусиль для викорінення ВІЛ/СНІДу (2011 р.) та ін.

У Рекомендації Парламентської Асамблеї Ради Європи № 779 (1976 р.)

щодо прав хворого і помираючого вперше акцентується на тому, що право на

медичну допомогу тісно пов’язане з такими основними правами, як право на

гідність та право на недоторканість, здійснення яких у галузі охорони здоров’я

породжує певні проблеми у зв’язку з прогресом медичної науки [223]. Так,

документом встановлено, що обов’язком медичних працівників є обслуговування

людей, захист їх здоров’я, лікування хвороб та їх наслідків, зменшення

страждань, виходячи з поваги до людського життя в цілому та життя кожної

окремої людини зокрема. Однак підтримання життя не є виключною метою

надання медичної допомоги. Разом з тим, лікарі не мають права навіть у

найбільш безнадійних випадках прискорювати природне настання смерті [223].

30 квітня 1980 р. Комітетом Міністрів Ради Європи прийнята Рекомендація

щодо проблеми пацієнта як активного учасника власного лікування, яка стала

першим документом, який ініціював виникнення процесу, спрямованого на

розширення повноважень громадян у питаннях охорони здоров’я [218, с. 6].

Документом передбачено, що організації пацієнтів слід заохочувати та

129

стимулювати на державному, регіональному і місцевому рівнях. Необхідно

надати можливість організаціям пацієнтів на різних рівнях впливати на політику

охорони здоров’я [224].

Конвенція про захист прав та гідності людини у зв’язку з використанням

досягнень біології та медицини (Конвенція про права людини та біомедицину),

яка прийнята Радою Європи 4 квітня 1997 р. в Ов’єдо, проголошує пріоритет

інтересів окремої людини над інтересами суспільства і науки, відтворює сучасне

розуміння етико-правових стандартів щодо захисту прав і гідності пацієнта у

зв’язку із впровадженням нових біомедичних технологій. Стаття 5 встановлює

загальне правило щодо інформованої згоди на медичне втручання, відповідно до

якого будь-яке втручання у здоров’я пацієнта може здійснюватися тільки після

його добровільної і свідомої згоди. Особі має надаватися інформація про мету і

характер втручання, про його наслідки і ризики. Пацієнт у будь-який час може

безперешкодно відкликати свою згоду [225]. Конвенція про права людини та

біомедицину є найбільш дієвим на сьогодні міжнародно-правовим актом, який

стосується проблеми медичних досліджень за участю людей [18, с. 434].

Значення законодавчого регулювання прав пацієнта, правових механізмів

своєчасного, чіткого і послідовного їх дотримання обумовлюється особливим

психофізіологічним станом, залежністю хворої людини від лікаря, якому вона

довіряє своє здоров’я. Необхідність особливої правової охорони інтересів

пацієнта зафіксована низкою декларацій та конвенцій, прийнятих міжнародними

громадськими організаціями лікарів і пацієнтів. Вони впливають на становлення

внутрішнього законодавства у сфері охорони здоров’я та забезпечення прав

пацієнта, хоча й не мають обов’язкового характеру [226, с. 7].

До міжнародних організацій, які безпосередньо покликані розробляти

стандарти у сфері охорони здоров’я, належить ВООЗ, створена у 1946 році при

ООН. У Статуті ВООЗ від 22 липня 1946 р. зазначено, що метою її діяльності є

досягнення найвищого рівня здоров’я у глобальному масштабі [106]. Основними

напрямками роботи ВООЗ є контроль за інфекційними хворобами, боротьба з

епідеміями й ендемічними хворобами; заохочення і проведення досліджень у

130

галузі охорони здоров’я, у тому числі в області психічного здоров’я; допомога

урядам у зміцненні національних служб охорони здоров’я; сприяння створенню в

країнах обізнаного в питаннях охорони здоров’я суспільства.

ВООЗ було прийнято низку міжнародних стандартів, які спрямовані на

забезпечення прав пацієнтів. Серед них: Резолюція «Про завдання досягнення

здоров’я для всіх до 2000 року» (1977 р.), Алма-Атинська декларація (1978 р.),

Амстердамська декларація про політику в галузі забезпечення прав пацієнта у

Європі (1994 р.), Копенгагенська декларація (1994р.), Люблінська хартія з

реформування охорони здоров’я в Європі (1996р.), Стратегія «Здоров’я для всіх у

21 столітті» (1998 р.).

Важливе місце серед документів ВООЗ займає Алма-Атинська декларація,

що прийнята 12 вересня 1978 р. на Міжнародній конференції з первинної

медико-санітарної допомоги [227]. Алма-Атинська конференція показала, що

первинна медико-санітарна допомога відрізняється від спеціалізованої медичної

допомоги не в якісному відношенні, а за своїми функціями. Вона покликана

слугувати вихідною ланкою системи охорони здоров’я і визначати ефективність

її діяльності в цілому [228, с. 7].

Алма-Атинська декларація закріпила значення первинної медико-

санітарної допомоги в організації медичної допомоги населенню за рахунок

надання загальній практичній сімейній медицині статусу провідної медичної

спеціальності, «представники якої відповідають за надання медичної допомоги

при першому контакті з пацієнтом та подальше спостереження за хворими, а

також за питання зміцнення здоров’я та профілактики захворювань» [227].

Документ став першим кроком на шляху до формування нової політики охорони

здоров’я на глобальному, регіональному, національному рівнях держав-членів

ВООЗ, підкресливши, що охорона здоров’я кожної людини є стрижнем стратегії

досягнення здоров’я для всіх, залежить від рівня санітарної освіти й

інформованості людини з питань охорони здоров’я. Наголошуючи на важливості

положень Алма-Атинської декларації, В. В. Абоймов зазначає, що в подальшому

документ почали називати «великою хартією ХХ століття» [228, с. 7].

131

Важливе значення для забезпечення реалізації та захисту прав пацієнта має

Декларація про політику в галузі забезпечення прав пацієнта в Європі, прийнята

Європейською консультативною нарадою ВООЗ з прав пацієнтів, яка проходила

в Амстердамі 28-30 березня 1994 р. Документ наголошує, що наявними стають

тенденції до універсалізації принципів і підходів у сфері прав пацієнтів

незалежно від відмінностей у структурах систем охорони здоров’я різних країн

[177]. Проголошена в Амстердамській декларації соціальна політика спирається

на багаторівневу стратегію, яка включає: 1) прийняття законів і підзаконних

актів, які визначають права й обов’язки пацієнтів, медичних працівників і

закладів охорони здоров’я; 2) періодичний перегляд медичних та інших

професійних кодексів, хартій прав пацієнтів, інших аналогічних документів,

створених на основі згоди і взаєморозуміння між представниками громадян,

пацієнтів, медичних працівників і політиків; 3) розвиток між пацієнтами,

виробниками та постачальниками медичних послуг співпраці, яка враховує різні

інтереси хворих і здорових громадян; 4) надання підтримки з боку уряду для

створення й успішної роботи неурядових суспільних організацій, діяльність яких

пов’язана з відстоюванням прав пацієнтів; 5) організація на національному рівні

дискусій і конференцій за участі зацікавлених сторін, що сприяло б виникненню

й розвитку взаєморозуміння; 6) залучення засобів масової інформації з метою

просвіти населення в галузі прав і обов’язків пацієнтів; 7) забезпечення

проведення досліджень з метою оцінки та документування ефективності

законодавчих заходів, інших методів та ініціатив, застосованих в різних країнах в

галузі забезпечення прав пацієнтів [177].

З метою надання допомоги країнам, які розвивають політику стосовно прав

пацієнтів, в Амстердамській декларації сформульовані основні принципи прав

пацієнтів: повага до людської гідності, самовизначення, фізична та психічна

недоторканість і захист, повага до конфіденційності, повага до моральних,

культурних і релігійних цінностей, можливість захисту власного здоров’я у

межах заходів профілактики й лікування хвороби, можливість досягнення

найвищого індивідуального рівня здоров’я [177].

132

Декларація про політику в галузі забезпечення прав пацієнта в Європі стала

зібранням основних принципів і засад, спрямованих на підтримку і забезпечення

прав пацієнтів. З її прийняттям більшість країн Європи спрямували політику у

визначеному напрямку, впроваджуючи принципи прав пацієнтів у законодавство

[218, с. 8]. Документ і сьогодні становить загальноєвропейську схему дій,

загальну стратегію з дотримання прав пацієнтів у Європейському Союзі.

У 1947 році створено ВМА, до якої увійшли громадські організації лікарів

64 країн світу [226, с. 7]. Асоціація розробила низку стандартів з питань

забезпечення прав пацієнтів, серед яких: Міжнародна клятва лікарів (1948 р.),

Міжнародний кодекс медичної етики (1949 р.), Гельсінська декларація «Етичні

принципи медичних досліджень за участю людини у якості об’єкта дослідження»

(1964 р.), Токійська декларація «Основні лікарські принципи стосовно тортур та

інших видів жорстокого, негуманного або принизливого поводження чи

покарання у разі затримання та ув’язнення» (1975 р.), Лісабонська декларація

стосовно прав пацієнта (1981 р.), Венеціанська декларація стосовно невиліковних

захворювань (1983 р.), Декларація стосовно ейтаназії (1987 р.), Декларація про

трансплантації людських органів (1987 р.), Положення щодо доступності

медичної допомоги (1988 р.), Гонконгська декларація стосовно поганого

відношення до людей похилого віку (1989 р.), Мальтійська декларація стосовно

тих, хто оголосив голодування (1991 р.), Положення про захист прав та

конфіденційність пацієнта (1993 р.).

Головні етичні й правові принципи проведення медичних досліджень за

участі людини як об’єкта дослідження сформовані у Гельсінкській декларації,

прийнятої у червні 1964 року. Стаття 6 Декларації визначає, що «у медичних

дослідженнях за участю людини у якості об’єкта дослідження благополуччя

кожного об’єкта дослідження має бути пріоритетним серед інших інтересів»

[112]. Основним обов’язком лікарів, які проводять медичні дослідження, є

обов’язок охороняти життя, здоров’я, гідність, недоторканість, право на

самовизначення, недоторканість приватного життя й конфіденційність особистої

інформації об’єктів дослідження (ст. 11) [112]. Гельсінкська декларація стала

133

основою для наступних рекомендацій і законодавчих актів стосовно принципів

біомедичних досліджень за участю людини [229, с. 5].

Серед документів ВМА особливої уваги заслуговує прийнята 1 жовтня

1981 р. Лісабонська декларація стосовно прав пацієнта. У преамбулі

Лісабонської декларації (з урахуванням змін та доповнень, внесених 47-ою

Генеральною Асамблеєю у 1995 р.) зазначено, що відносини між лікарями,

пацієнтами та громадськістю зазнали значних змін. Лікар повинен діяти в

інтересах пацієнта та в злагоді зі своєю совістю, проте необхідні гарантії

об’єктивності та справедливого ставлення до пацієнта [113].

Лісабонська декларація містить перелік прав пацієнтів, якими, на думку

спільноти, повинен володіти будь-який пацієнт: право на високоякісне медичне

обслуговування (п. 1), право на свободу вибору (п. 2), право на самовизначення

(п. 3), право на отримання інформації (п. 7), право на конфіденційність медичної

та особистої інформації, яка відома лікарю (п. 8), право на медичне просвітлення,

яке допоможе пацієнту зробити обґрунтований вибір медичної послуги (п. 9),

право на людську гідність та недоторканість приватного життя (п. 10), право на

релігійну підтримку (п. 11) [113].

Важливе значення для забезпечення прав пацієнтів мають етичні стандарти

ВМА, які базуються на принципах гуманізму й милосердя, зокрема Женевська

декларація (Міжнародна клятва лікарів) від 01 вересня 1948 р. [110] та

Міжнародний кодекс медичної етики від 01 жовтня 1949 р. [111], якими

установлено загальні обов’язки лікаря, у тому числі обов’язок підтримувати

професійні принципи. Документи прийняті після Другої світової війни як реакція

співдружності національних медичних організацій на медичні злочини, вчинені

нацистами.

Правами особливої групи пацієнтів – психічно хворих – опікується

Всесвітня психіатрична асоціація, створена у 1950 році [226, с. 8]. Серед

стандартів ВПА слід виділити наступні: Гавайська декларація II (1983 р.),

Положення та погляди Всесвітньої психіатричної асоціації про права та

134

юридичний захист психічно хворих (1989 р.), Декларація про участь психіатрів у

виконанні смертного вироку (1989 р.).

Гавайська декларація ІІ (Етичний кодекс ВПА) від 10 липня 1983 р.

закріпила принципи, які визначають мінімальні вимоги до етичних стандартів

професії психіатра. Декларація заявляє, що метою психіатрії є лікування

психічних хвороб та покращення психічного здоров’я пацієнтів. Гавайська

декларація ІІ засуджує зловживання психіатрією та підкреслює, що психіатри

повинні слугувати вищим інтересам пацієнта у відповідності з отриманими

науковими знаннями та прийнятими етичними принципами [41]. Відповідно до

ст. 7 психіатр не повинен використовувати свої професійні можливості для

образи гідності або порушення прав індивіда, не повинен дозволяти

неприйнятним особистим бажанням, відчуттям, переконанням впливати на

лікування [41].

Прийняті Генеральною асамблеєю ВПА 17 жовтня 1989 р. на

VIII Всесвітньому конгресі з психіатрії Положення та погляди Всесвітньої

психіатричної асоціації про права і юридичний захист психічно хворих засновані

на неможливості дискримінації прав психічно хворих. Законодавство у сфері

охорони здоров’я повинне забезпечувати адекватне й ефективне лікування всіх

пацієнтів, у тому числі психічно хворих, та захищати їх право на лікування на

рівні прийнятих стандартів у межах медичних закладів або поза ними. Психічно

хворі мають право на професійну, гуманну, гідну допомогу [42].

Міжнародні стандарти, які стосуються прав пацієнтів, відбиваються в

конвенціях Міжнародної організації праці. Так, Конвенція про медичну

допомогу та допомоги у випадку хвороби № 130 (1969 р.) визначає, що кожна

держава, яка ратифікувала документ, гарантує особам надання медичної

допомоги лікувального або профілактичного характеру у передбачених випадках

[231]. Згідно зі ст. 13 Конвенції медична допомога повинна щонайменше

включати: 1) загальну лікарську допомогу, у тому числі в домашніх умовах;

2) допомогу, яка надається спеціалістами стаціонарним або амбулаторним

хворим, або допомога спеціалістів, яка може надаватися поза лікарнею; 3) видачу

135

необхідних медикаментів за рецептом лікаря або іншого кваліфікованого

спеціаліста; 4) госпіталізацію у разі необхідності; 5) стоматологічну допомогу, як

встановлено національним законодавством; 6) медичну реабілітацію, як

встановлено національним законодавством [231].

У грудні 2001 р. в Римі заснована Активна громадська мережа, яка

об’єднала 16 найбільших організацій пацієнтів з Італії, Німеччини, Бельгії,

Португалії, Іспанії, Греції, Ірландії, Данії, Нідерландів, Австрії, Великобританії.

Активною громадською мережею у 2002 року розроблено Європейську хартію

пацієнтів [15, с. 7]. Подія стала частиною руху громадянського суспільства

Європи за право пацієнтів відігравати активну роль у формуванні політики

охорони здоров’я і забезпечення прав пацієнтів.

Задекларованою причиною укладання і прийняття документа стало, на

думку його творців, те, що «національні системи охорони здоров’я країн

Європейського союзу ставлять під загрозу права пацієнтів, споживачів, їхніх

родичів, незахищених верств населення і звичайних людей» [14].

В. В. Глуховський виділяє дві причини створення Європейської хартії прав

пацієнтів. Перша – позитивний вплив рекомендацій Ради Європи щодо

необхідності залучення організацій громадянського суспільства до прийняття

рішень у сфері охороні здоров’я, друга – факт зростання активності споживачів

медичних послуг та організацій пацієнтів у Європейському регіоні [15, с. 7].

Європейська хартія прав пацієнтів створена з метою підняття ступеня

захищеності прав пацієнтів та громадян, гармонізації національних систем

охорони здоров’я. Хартія визначає оптимальний об’єм індивідуальних прав

пацієнтів. Вона має рекомендаційний характер; проте, об’єднані в потужну

мережу організації з прав пацієнтів в Європі успішно пролобіювали визнання й

прийняття прав, проголошених у Хартії, на внутрішніх законодавчих рівнях [232,

с. 1–3]. Окрім того, документ слугував орієнтиром для моніторингу та оцінки

систем охорони здоров’я держав Європи. Система охорони здоров’я України

була оцінена з використанням сучасних індикаторів, розроблених на основі

136

Європейської хартії прав пацієнтів, з метою з’ясування реальної ситуації щодо

забезпечення прав пацієнтів у державі [15].

Формування міжнародно-правових стандартів у сфері забезпечення прав

пацієнта, стало результатом переконання світової спільноти у необхідності

поважати людину як окрему особистість, усвідомлення, що біологія і медицина

розвиваються прискореними темпами, а неналежне використання знань може

призвести до дій, які загрожують життю, здоров’ю або гідності людини. У

міжнародних актах сфери охорони здоров’я, як зазначає А. М. Коваль, знаходять

відображення положення, які стосуються сфери публічної і приватної діяльності,

у тому числі пов’язаної з наданням медичних послуг і медичної допомоги,

діяльності, що здійснюється державою, громадськими формуваннями й

окремими громадянами [20, с. 10].

З огляду на вищевикладене, пропонуємо, систему міжнародно-правових

стандартів у сфері забезпечення прав пацієнта розбити на складові. Перша

група – всесвітні та регіональні міжнародні акти з прав людини, зокрема

Загальну декларацію прав людини (1948 р.), Європейську конвенцію про права та

основні свободи громадян (1950 р.), Європейську соціальну хартію (1961 р.),

Європейський кодекс соціального забезпечення (1964 р.).

Друга група – міжнародні документи про права пацієнта: Рекомендації

Ради Європи щодо прав хворого і помираючого (1976 р.), Конвенція Ради

Європи про захист прав та гідності людини у зв’язку із застосуванням досягнень

біології та медицини (1996 р.), Рекомендації Комітету міністрів Ради Європи

щодо контролю за безпекою пацієнтів і попередження небажаних ефектів в

галузі охорони здоров’я (2004 р.).

Третя група – акти про права пацієнта, прийняті міжнародними

громадськими організаціями лікарів та пацієнтів: Алма-Атинська декларація

ВООЗ (1978 р.), Амстердамська декларація ВООЗ про політику в галузі

забезпечення прав пацієнта у Європі (1994 р.), Лісабонська декларація ВМА

стосовно прав пацієнта (1981 р.), Декларація ВМА стосовно ейтаназії (1987 р.),

137

Декларація ВМА про трансплантації людських органів (1987 р.), Гавайська

декларація II ВПА (1983 р.).

Зазначені міжнародно-правові стандарти визначені «юридичними засадами

для вирішення проблеми забезпечення прав пацієнтів як у міжнародному

масштабі, так і на рівні окремих держав» [228, с. 9]. Визнання державами світу

міжнародних документів передбачає застосування заходів щодо їх реалізації,

охорони й захисту, імплементацію норм міжнародних актів у національне

законодавство, зміну національного законодавства відповідно до вимог

міжнародно-правових стандартів.

У 1980-1990-ті роки в європейських країнах відбувається процес розвитку

національних законодавств із прав пацієнта [222, с. 40]. Ситуації у різних країнах

неоднакові у зв’язку з відмінностями діючих внутрішніх законодавств,

організації національних систем охорони здоров’я, економічних умов,

соціальних, культурних та моральних цінностей [177]. Позитивним є те, що

положення міжнародно-правових стандартів враховуються і знаходять відбиття у

внутрішніх законодавчих актах держав світу.

Для законодавчого врегулювання та закріплення прав пацієнта різними

країнами використовуються різноманітні форми. Зокрема, вони являють собою

норми, закріплені в Конституціях держав, спеціальних законах з прав пацієнтів,

кодексах професійної етики медичних працівників, хартіях прав пацієнтів та

інших актах. Деякі положення про права пацієнтів включаються у спеціальні

національні закони стосовно охорони здоров’я окремих груп населення

(наприклад, дітей, інвалідів), проведення наукових досліджень, донорства,

переливання крові, трансплантації органів, здійснення інших видів медичного

втручання. Крім того, внутрішнє законодавство уповноважує заклади охорони

здоров’я приймати локальні акти в галузі забезпечення та захисту прав пацієнтів,

наприклад, розроблення правил для забезпечення конфіденційності даних про

пацієнта [222, с. 41].

Перший Закон про статус пацієнта та його права прийнятий у Фінляндії

17 серпня 1992 р. [233]. Документ закріпив права пацієнта на отримання якісної

138

медичної допомоги, інформування про стан здоров’я, самостійне прийняття

рішення щодо медичного втручання, визначив статус неповнолітніх, встановив

рівність їх прав з правами повнолітніх пацієнтів, закріпив право на подання

скарги, ввів та визначив правовий статус Уповноваженого з прав пацієнта [233].

І. М. Паращич звертає увагу на те, що Фінляндія стала першою європейською

країною, яка на законодавчому рівні зобов’язала усі лікувальні заклади

впровадити посаду «омбудсмена» [164, с. 64]. Уповноважені з прав пацієнта

призначаються з числа соціальних працівників або медичних сестер, які

працюють у медичній установі. Основними завданнями омбудсмена є: надання

консультацій та доведення до відома громадськості змісту Закону про статус

пацієнта та його права; розгляд скарг пацієнтів і захист їхніх інтересів; сприяння

реалізації прав пацієнтів [233].

У 1994 році закон про права пацієнтів (закон про медичний договір)

прийнятий у Нідерландах. Дещо пізніше подібні закони прийняті в Ізраїлі

(1996 р.), Литві (1996 р.), Ісландії (1997 р.), Данії (1998 р.), Норвегії (1999 р.),

Грузії (2000 р.), Франції (2002 р.) тощо [234, с. 119].

Закон Франції про права пацієнтів від 4 березня 2002 р. найбільш повно

відображає сучасну тенденцію широкого інтеграційного підходу до вирішення

проблеми організації системи охорони здоров’я. Закон регулює не лише питання

прав і обов’язків пацієнтів, процес формування та функції їх об’єднань, але й

порядок формування політики в галузі охорони здоров’я на загальнодержавному

та регіональному рівнях, встановлює професійну відповідальність,

компетентність і непереривність підготовки медичного персоналу, регулює

питання медичного страхування, компенсації шкоди, спричиненої здоров’ю

пацієнта [222, с. 41].

У багатьох країнах Східної та Західної Європи положення про права

пацієнта існують не у вигляді самостійних законодавчих актів, а являють собою

розділ основного закону у галузі охорони здоров’я, оскільки для розроблення

окремого закону, як правило, потрібно більше часу та ресурсів [235, с. 79]. Так, в

Іспанії норми про права пацієнта є складовою частиною закону у сфері охорони

139

здоров’я (1986 р.), у Португалії – закону про основні принципи охорони здоров’я

(1990 р.), у Греції – закону про модернізацію та організацію системи охорони

здоров’я (1992 р.), у Словенії – закону про діяльність щодо охорони здоров’я

(1992 р.), в Австрії – федерального закону про лікарні (1993 р.), в Росії – основ

законодавства про охорону здоров’я громадян (1993 р.), у Білорусії – закону про

охорону здоров’я (1993 р.), в Угорщині – закону про охорону здоров’я (1997 р.),

у Люксембурзі – закону про лікарняні заклади (1998 р.), в Італії – закону про

реалізацію національної системи охорони здоров’я (1999 р.) [234, с. 119].

Значну роль у сфері забезпечення і захисту прав пацієнтів відіграють хартії

прав пацієнтів. Практика використання хартій, які являють собою суспільні

угоди, є прерогативою держав із розвинутим громадянським суспільством, де

голос громадян відіграє значну роль у діяльності системи охорони здоров’я

[235, с. 80]. Так, у Португалії закон, що встановлює основні принципи

національної системи охорони здоров’я (1990 р.), включає хартію споживачів. У

Великобританії хартія пацієнтів (1991 р.) містить положення про національні та

місцеві стандарти надання медичної допомоги [222, с. 41].

Хартії є засобом врегулювання прав пацієнтів позапарламентським

методом. Положення хартій, як правило, розробляються громадськими

організаціями, закладами охорони здоров’я, міністерствами чи відомствами. Така

непарламентська процедура встановлення прав пацієнтів вимагає значно менші

витрати часу та ресурсів порівняно із законодавчою. Досить часто положення

хартій не мають обов’язкової сили, зокрема якщо хартія прийнята громадською

організацією. Проте, будь-який документ щодо прав пацієнта сприяє

підвищенню правової культури людей, обізнаності зі своїми правами та є

додатковою гарантією їх захисту, тому значенням хартій не слід нівелювати.

У Великобританії діє особлива система встановлення прав пацієнтів, яка

безпосередньо не пов’язана з розробкою та прийняттям нормативних актів, а

розвиток прав пацієнтів заснований на прецедентному праві [235, с. 79]. Процес

розширення прав пацієнтів набуває динаміки залежно від прийняття судових

рішень, які бувають недосконалими стосовно ризиків, характерних для кожної

140

окремої ситуації [236, с. 12]. Так, кожен рік Національна служба охорони

здоров’я змушена виплачувати за позовами пацієнтів у зв’язку з неякісною

медичною допомогою до двохсот мільйонів фунтів стерлінгів з державного

бюджету [218, с. 65].

Отже, закріплення прав пацієнтів у міжнародних стандартах є важливою

гарантією визнання світовою спільнотою прав пацієнтів. У розвинутих

європейських країнах спостерігається стійка тенденція формування

національного законодавства в сфері забезпечення прав пацієнта. І хоча

внутрішнє законодавство держав різниться, основою його розвитку слугують

положення міжнародних стандартів.

Одним із важливих напрямів удосконалення законодавства України у сфері

забезпечення прав пацієнта, є адаптація до законодавства Європейського Союзу,

що дозволить привести вітчизняне законодавство у відповідність до

міжнародних стандартів.

18 березня 2004 Верховна Рада України прийняла Закон «Про

Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства

Європейського Союзу» № 1629-IV, відповідно до якого метою адаптації є

досягнення відповідності правової системи України acquis communautaire, тобто

правовій системі ЄС, яка включає акти законодавства ЄС (але не обмежується

ними), прийняті в рамках Європейського співтовариства, Спільної зовнішньої

політики та політики безпеки і Співпраці у сфері юстиції і внутрішніх справ

[237].

Співтовариством приділяється суттєва увага політиці охорони здоров’я

населення; загальні стандарти сфери охорони здоров’я в ЄС одні з найвищих у

світі. У співпраці з державами-членами ведеться активна робота в напрямку

боротьби з інфекційними хворобами, наркоманією, раковими захворюваннями. В

цілому стратегія ЄС щодо охорони здоров’я має такі напрями: удосконалення

системи інформування з питань охорони здоров’я на всіх рівнях Співтовариства;

створення механізму швидкого реагування на загрози для здоров’я населення;

активне пропагування здорового способу життя через обмеження споживання

141

алкогольних напоїв, тютюну, наркотичних засобів, особливо серед дітей та

молоді [237].

Додатки до Закону України «Про Загальнодержавну програму адаптації

законодавства України до законодавства Європейського Союзу» містять опис

вторинного законодавства ЄС, до якого Україна повинна адаптувати вітчизняне

законодавство. Так, опис вторинного законодавства ЄС у сфері охорони здоров’я

охоплює більше двохсот актів, серед яких майже третина стосуються

забезпечення прав пацієнта, зокрема Регламент Ради стосовно ВІЛ/СНІД

операцій у країнах, що розвиваються (1997 р.), Директива Європейського

Парламенту та Ради про встановлення стандартів якості та безпеки при збиранні,

тестуванні, переробці та розповсюдженні крові та її компонентів (2003 р.),

Директива Ради про медичні прилади (1993 р.), Рекомендація Ради щодо

розумного використання антимікробних препаратів у медицині (2001 р.),

Резолюція Ради педіатричних лікарських засобів ( 2000 р.), Резолюція Ради про

дії щодо детермінантів здоров’я (2000 р.), Резолюція Ради щодо покращання

психічного здоров’я (1999 р.) тощо [237].

З урахуванням досвіду держав-членів ЄС реформування вітчизняної

системи охорони здоров’я має здійснити за такими напрямами: 1) зміна ролі

держави та ринку у сфері надання медичної допомоги; 2) децентралізація і

передача повноважень на нижчі рівні державного сектору, залучення приватного

сектору; 3) свобода вибору для посилення можливостей і повноважень громадян;

4) утворення дієвого механізму забезпечення прав осіб під час отримання

медичної допомоги. Адаптація до законодавства ЄС дозволить Україні

реформувати вітчизняну систему законодавства у сфері забезпечення прав

пацієнта відповідно до стандартів реальної демократії та соціально орієнтованої

держави.

Американський дослідник Д. Брок наголошує, що у правовідношенні

«лікар-пацієнт» закладена первинна природна нерівність. Спеціальні знання,

якими володіє лікар, дають йому владу над пацієнтом у тій сфері, яка є для

останнього особливою цінністю [238]. Пацієнт перед лікарем «оголений фізично

142

та емоційно» [239, р. 6]. У міжнародних стандартах, у тому числі Всесвітньої

організації охорони здоров’я [177] та Всесвітньої медичної асоціації [112, 113],

підкреслюється необхідність встановлення правового статусу пацієнтів і

формування правових механізмів захисту їх прав. Відсутність належної

нормативної регламентації правового статусу пацієнта є, на думку І. Я. Сенюти,

ключовою прогалиною у медичному законодавстві будь-якої держави

[120, с. 17].

Відповідно до ст. 24-1 Основ правові, економічні, організаційні основи

захисту прав та законних інтересів пацієнтів визначаються спеціальним законом

[22]. Такий закон на сьогоднішній день Верховною Радою України не прийнятий.

Хоча, слід зазначити, що в останні роки в нашій державі велася активна

законопроектна робота у сфері законодавчого врегулювання правового статусу

пацієнта. Починаючи з 2003 року існувало чотири законопроекти щодо прав

пацієнтів: «Про права пацієнтів в Україні» (2003 р.), «Про права пацієнтів в

Україні» (2005 р.), «Про захист прав пацієнтів» (2007 р.), «Про права пацієнтів»

(2013 р.).

Провідні вітчизняні науковці у галузі медичного права [18, 19, 120]

наголошують на необхідності прийняття спеціального закону про правовий

статус пацієнтів. Поділяючи думку, вважаємо, що прийняття закону «Про

правовий статус пацієнтів в Україні» дозволить: встановити гарантований рівень

надання медичної допомоги; визнати пріоритетність прав пацієнтів і їх

безумовне дотримання; досягти вищого рівня забезпечення прав пацієнтів;

виключити будь-які прояви дискримінації щодо доступу до медичної допомоги;

забезпечити ефективність і безпечність надання медичної допомоги відповідно

до затверджених стандартів у сфері охорони здоров’я; підвищити доступність і

якість надання медичної допомоги та за рахунок цього покращити вплив системи

охорони здоров’я на зниження показників смертності, захворюваності,

інвалідності; підвищити обізнаність пацієнтів щодо їхніх прав; збільшити

контроль за діяльністю медичних фахівців на робочих місцях, покращити

професійну етику і трудову дисципліну [240, с. 81].

143

У законі про правовий статус пацієнта доцільно відобразити перспективні

можливості не лише пацієнтів, але й лікарів. Такий документ повинен

передбачати взаємообумовлюючу природу прав і обов’язків: пацієнти несуть

обов’язки під час отримання медичної допомоги по відношенню до себе і свого

здоров’я та перед лікарями, а лікарі можуть розраховувати на такий самий захист

своїх прав, як і всі громадяни. Закон «Про правовий статус пацієнта в Україні»

має не лише поставити перед українськими лікарями підвищені вимоги стосовно

їх діяльності, але й сприяти формуванню правової культури пацієнтів та

усвідомленню своєї відповідальності під час звернення за медичною допомогою.

Нормативний акт має ґрунтуватися на принципі взаємної підтримки та поваги у

відносинах між пацієнтом і лікарем (медичним закладом).

Таким чином, міжнародно-правові стандарти у сфері забезпечення прав

пацієнта є важливою гарантією захисту одного з основних прав людини – права

на охорону здоров’я. Систему міжнародно-правових стандартів у сфері

забезпечення прав пацієнта утворюють: 1) всесвітні та регіональні міжнародні

акти з прав людини; 2) міжнародні документи, присвячені правам пацієнтів та їх

забезпеченню; 3) акти, прийняті міжнародними організаціями, орієнтованими на

розроблення стандартів у сфері охорони здоров’я. Встановлено, що в

європейських країнах існує тенденція формування внутрішнього законодавства в

сфері забезпечення прав пацієнтів на основі міжнародних стандартів.

Важливим напрямом реформування вітчизняного законодавства у сфері

забезпечення прав пацієнта та приведення його у відповідність до міжнародних

стандартів є адаптація законодавства України до законодавства ЄС. Враховуючи

зарубіжний досвід у сфері забезпечення прав пацієнта, пропонується прийняти

спеціальний закон «Про правовий статус пацієнтів в Україні».

144

3.2. Пріоритетні напрями удосконалення адміністративно-правового

регулювання забезпечення прав пацієнта

В Україні права пацієнта є однією з найменш забезпечених державою груп

прав людини. На перший погляд, держава здійснила конкретні заходи,

спрямовані на забезпечення цих прав: 1) правову основу статусу пацієнта

утворюють конституційні норми, життя і здоров’я людини проголошені

основними соціальними цінностями держави; 2) вітчизняне законодавство з

питань забезпечення прав пацієнта включає численні нормативні акти, які

визначають спеціальні права пацієнтів і порядок їх реалізації; 3) утворені

суб’єкти забезпечення прав у сфері охорони здоров’я, діє профільне

Міністерство охорони здоров’я України, функціонує система медичних закладів і

установ; 4) використовуються різноманітні засоби забезпечення прав пацієнта,

зокрема стандартизація медичної допомоги, ліцензування господарської

діяльності з медичної практики, акредитація закладів охорони здоров’я, атестація

медичних працівників; 5) вищими органами влади неодноразово приймалися

акти, спрямовані на удосконалення вітчизняної системи охорони здоров’я. Так,

Постановою КМУ від 10 січня 2002 р. № 14 затверджена Міжгалузева

комплексна програма «Здоров’я нації» на 2002–2011 роки [82], Постановою

КМУ від 11 липня 2002 р. № 955 затверджена Програма надання громадянам

гарантованої державою безоплатної медичної допомоги [83], Президентом

України підписано укази «Про невідкладні заходи щодо реформування системи

охорони здоров’я населення» від 06 грудня 2005 р. № 1694/2005 [71], «Про

додаткові заходи щодо реформування системи охорони здоров’я населення» від

27 січня 2010 р. № 70/2010 [73].

У 2011 році відповідно до Закону України «Про порядок проведення

реформування системи охорони здоров’я у Вінницькій, Дніпропетровській,

Донецькій областях та місті Києві» від 07 липня 2011 р. № 3612-VI стартувала

пілотна ініціатива, спрямована на підвищення рівня забезпечення прав пацієнтів

на якісну та безпечну медичну допомогу, структурні перетворення первинної та

145

екстреної медичної допомоги, пошук нових механізмів фінансування [241].

Однак, через брак часу для досягнення очікуваних результатів, політичну

ситуацію, через відсутність контролю виконання проекту та моніторингу його

продуктивності завдання реформування не було виконано.

Результати соціологічних досліджень свідчать про низький рівень

забезпечення прав пацієнтів в Україні [15]. Провідні дослідники питань

медичного права В. О. Галай [19], В. В. Глуховський [218], А. М. Коваль [20],

З. О. Надюк [156], І. М. Паращич [236], В. М. Пашков [16], В. Ю. Стеценко [190],

С. Г. Стеценко [140], І. Я. Сенюта [120], Я. М. Шатковський [192] визнають

групу прав людини у сфері охорони здоров’я такою, що повною мірою не

гарантується державою через різноманітні соціальні, економічні, політичні та

інші фактори.

Відповідно до Стратегії сталого розвитку «Україна – 2020», затвердженої

Указом Президента України від 12 січня 2015 р. № 5/2015, однією з

першочергових реформ та програм розвитку держави є реформа системи

охорони здоров’я [242]. Метою державної політики у сфері є кардинальне,

системне реформування, спрямоване на створення системи, орієнтованої на

пацієнта, здатної забезпечити медичне обслуговування для громадян України на

рівні розвинутих європейських держав. Головними напрямами реформ мають

стати підвищення особистої відповідальності громадян за власне здоров’я,

забезпечення для них вільного вибору постачальників медичних послуг належної

якості, надання адресної допомоги соціально незахищеним верствам населення

[242].

Складовою національного плану дій з реформування, затвердженого

Указом Президента, стала Національна стратегія реформування системи охорони

здоров’я в Україні на період 2015–2020 роки [243]. Документ розроблений

Стратегічною дорадчою групою з питань реформування системи охорони

здоров’я в Україні згідно Наказу МОЗ України «Про організацію роботи

стратегічної дорадчої групи з питань реформування системи охорони здоров’я

України» від 24 липня 2014 р. № 522 [244].

146

Національна стратегія реформування системи охорони здоров’я в Україні

на період 2015–2020 роки є рамковим документом, який формує контекст,

принципи, пріоритети, задачі та основні поступові кроки реформування

вітчизняної системи охорони здоров’я. Стратегія визначає ключові проблеми

системи охорони здоров’я, потенційні напрями і шляхи їх розв’язання для

формування нової державної політики у галузі, які включають нормативні

трансформації, упровадження нових фінансових механізмів та розраховані на

коротко-, середньо-, довгострокову перспективу [243].

Перед державою стоїть проблема необхідності покращення рівня

забезпеченості прав пацієнтів та реформування галузі охорони здоров’я

відповідно до вимог часу. Удосконалення адміністративно-правового

регулювання забезпечення прав пацієнта є складним процесом та можливе лише

за умови втілення в життя комплексу заходів, які у сукупності здатні вплинути

на процес подолання кризи охорони здоров’я в Україні, вирішення проблем у

сфері медичної діяльності.

Вважаємо, що пріоритетними напрямами удосконалення адміністративно-

правового регулювання забезпечення прав пацієнта мають бути:

1) удосконалення законодавства України у сфері забезпечення прав пацієнтів;

2) оптимізація засобів адміністративно-правового забезпечення прав пацієнтів;

3) підвищення якості кадрового та ресурсного забезпечення системи охорони

здоров’я; 4) оптимізація системи суб’єктів адміністративно-правового

забезпечення прав пацієнтів; 5) запровадження багатоканального фінансування,

включаючи обов’язкове соціальне медичне страхування; 6) оптимізація інституту

адміністративної відповідальності медичних працівників.

Удосконалення законодавства України у сфері забезпечення прав пацієнта

передбачає запровадження єдиної загальнодержавної концепції законодавчого

забезпечення прав пацієнтів в Україні та приведення вітчизняного законодавства

у відповідність до законодавства ЄС у сфері охорони здоров’я. З метою

врегулювання правового статусу пацієнта, встановлення гарантій забезпечення

147

прав пацієнта доцільно запровадити спеціальний закон «Про правовий статус

пацієнтів в Україні».

Оптимізація засобів адміністративно-правового забезпечення прав пацієнта

передбачає реалізацію наступного: 1) розроблення нових та оновлення існуючих

медичних стандартів (клінічних протоколів) для найбільш поширених

захворювань. Це приблизно 250 діагнозів, які охоплюють до 90 % усіх випадків

захворювань [138]; 2) запровадження процедури державної реєстрації медичних

стандартів у Міністерстві юстиції України; 3) встановлення для органу

ліцензування обов’язкове здійснення комплексної оцінки можливостей

ліцензіата надавати медичну допомогу належної якості та забезпечення виїздів

членів ліцензійної комісії безпосередньо на місце знаходження ліцензіата;

4) створення реєстру громадських спостерігачів за процедурою акредитації

закладів охорони здоров’я, наділення їх правом оскарження у структурні

підрозділи охорони здоров’я державних адміністрацій або МОЗ України дій чи

бездіяльності членів акредитаційної комісії; 5) створення програми

безперервного підвищення якості надання послуг з охорони здоров’я, у тому

числі за рахунок дистанційного навчання, комп’ютеризації робочих місць

лікарів, удосконалення процедури атестації медичних працівників, розроблення

нових навчальних програм та питань до атестаційного екзамену; 6) посилення

мотиваційних механізмів підвищення якості надання медичних послуг:

посилення заходів соціального захисту працівників системи охорони здоров’я

(забезпечення житлом, надання пільгових кредитів тощо); підвищення заробітної

плати; запровадження стимулюючої системи оплати за профілактичну діяльність.

Удосконаленню адміністративно-правового регулювання забезпечення

прав пацієнта в Україні сприятиме оптимізація системи суб’єктів

адміністративно-правового забезпечення прав пацієнта, одним із найбільших

недоліків якої є відсутність спеціалізованого органу захисту прав особи, яка

звертається за медичною допомогою або якій надається медична допомога.

Запропоновано утворити Службу уповноважених з прав пацієнтів при МОЗ

України.

148

Підвищення якості кадрового та ресурсного забезпечення системи охорони

здоров’я має охопити такі напрямки: 1) створення адекватних умов для

виконання медичними працівниками професійних обов’язків згідно з

установленими нормами і вимогами сучасної медичної науки; 2) забезпечення

закладів охорони здоров’я сучасними медичними технологіями, здатних реально

покращити якість та рівень безпеки медичної допомоги; 3) з метою усунення

диспропорції у кадровому забезпеченні системи охорони здоров’я запровадити

систему прогнозування на довгострокову перспективу за категоріями медичного

персоналу у відповідності до потреб галузі охорони здоров’я.

Одним із найбільш важливих напрямів удосконалення адміністративно-

правового регулювання забезпечення прав пацієнта, який може вплинути як на

розвиток медичної галузі, так і на доступність населення до якісної медичної

допомоги, є запровадження багатоканального фінансування, у тому числі

обов’язкового соціального медичного страхування.

Нагадаємо, що Конституція України у ст. 49 встановила, що кожен має

право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування. Держава

створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного

обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична

допомога надається безоплатно [6].

Конституційне положення про гарантовану державою безоплатну медичну

допомогу, що надається у державних та комунальних закладах охорони здоров’я,

розвивається в окремих статтях Основ. Так, ст. 8 передбачає, що кожен

громадянин має право на безоплатне отримання у державних та комунальних

закладах охорони здоров’я медичної допомоги, до якої належать: екстрена

медична допомога; первинна медична допомога; вторинна (спеціалізована)

медична допомога; третинна (високоспеціалізована) медична допомога;

паліативна допомога [22]. Відповідно до ст. 18 Основ медична допомога

надається безоплатно за рахунок бюджетних коштів у закладах охорони

здоров’я, з якими головними розпорядниками бюджетних коштів укладені

договори про медичне обслуговування населення [22].

149

Однак, наявність у Конституції України норми, яка передбачає право

людини і громадянина на охорону здоров’я, медичну допомогу і медичне

страхування, імплементація вимог цієї норми у закони України ще не означає,

що права пацієнтів забезпечені повною мірою.

Ситуація, яка склалася в Україні у сфері фінансування медичної допомоги,

є надзвичайно гострою. Загальний обсяг фінансування охорони здоров’я щорічно

збільшується. Так, із 2005 р. до 2015 р. розмір фінансування сфери охорони

здоров’я з державного бюджету зріс майже у двадцять разів (у 2005 р. – 2,7 млрд.

грн. [245], у 2015 р. – 46,7 млрд. грн. [246]). Проте, враховуючи інфляцію,

об’єктивного покращення забезпечення галузі не відбулося. Останні десять років

бюджет покриває менше 60% потреб галузі у фінансових ресурсах, понад 40%

надходжень у галузь забезпечуються через тіньові й напівтіньові платежі, що

стягуються у державних та комунальних закладах охорони здоров’я [15, с. 15].

Громадяни не мають реальних можливостей реалізувати своє конституційне

право на безоплатну медичну допомогу. Врахуємо той факт, що не всі громадяни

сьогодні мають фінансову спроможність оплатити власне лікування через високу

вартість ліків, медичних матеріалів і медичних послуг. Дане породжує недовіру

пацієнтів до лікарів та сфери медичного обслуговування в цілому.

Рішенням від 29 травня 2002 р. Конституційний Суд України надав

офіційне тлумачення положенню ч. 3 ст. 49 Конституції України «у державних і

комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається

безоплатно» та вказав, що «загальний зміст безоплатної медичної допомоги

полягає у відсутності для всіх громадян обов’язку сплачувати за надану їм у

державних і комунальних закладах охорони здоров’я медичну допомогу як у

момент, так і до чи після її отримання» [119]. «Безоплатність медичної

допомоги» означає неможливість стягування з громадян плати за таку допомогу

в державних і комунальних закладах охорони здоров’я у будь-яких варіантах

розрахунків (готівкою або безготівкових), у вигляді «добровільних внесків» до

різноманітних медичних фондів, у формі обов’язкових страхових платежів

(внесків) тощо [119].

150

Перелік платних послуг, які можуть надаватися у вітчизняних державних

та комунальних закладах охорони здоров’я, вищих медичних навчальних

закладах та науково-дослідних установах, затверджений Постановою КМУ від

17 вересня 1996 р. № 1138 [76]. Підзаконний нормативно-правовий акт виключив

з переліку безоплатної медичної допомоги конкретні види й обсяги медичної

допомоги, які державні та муніципальні медичні заклади мають право надавати

не за рахунок бюджетного фінансування, а на платній основі. Конституційний

Суд України вважає, що вихід з критичної ситуації, яка склалася з бюджетним

фінансуванням охорони здоров’я, не в запровадженні практично необмеженого

переліку платних медичних послуг, а в зміні відповідно до названих положень

Конституції України концептуальних підходів до розв’язання проблем,

пов’язаних із забезпеченням конституційного права на медичну допомогу, –

розробці, затвердженні та впровадженні відповідних загальнодержавних програм

з чітким визначенням гарантованого державою обсягу безоплатної медичної

допомоги, та запровадженні медичного страхування [118].

Жодна країна світу не може дозволити абсолютно безкоштовну систему

медичної допомоги для всього населення країни [117, с. 40; 247, с. 137]. Тому

доцільно запровадити систему багатоканального фінансування медицини,

основою якого буде державний бюджет та обов’язкове соціальне медичне

страхування працюючих, узгоджене з податковою системою. З державного

бюджету мають фінансуватися загальнодержавні програми, покриватися страхові

виплати непрацюючих і найменш забезпечених верств населення. У Грузії,

наприклад, за рахунок державного бюджету залучені до страхової медицини

викладачі шкіл державної форми власності, поліцейські, солдати, пенсіонери,

студенти вищих навчальних закладів, діти віком до шести років, громадяни до 18

років з обмеженими фізичними можливостями [117, с. 30].

Поряд з державним бюджетом й обов’язковим соціальним медичним

страхуванням джерелами фінансування мають залишитися добровільне медичне

страхування, кошти територіальних громад і добровільних фондів, цільові

151

медичні збори, добровільні внески та пожертви юридичних і фізичних осіб,

кошти за надання платних медичних послуг [136, с. 118].

Починаючи з 2000 року, в Україні розроблено і зареєстровано у Верховній

Раді України понад 20 законопроектів щодо медичного страхування і

фінансування медичної допомоги. Однак, до цього часу не прийнятий закон,

який би врегулював відносини у сфері медичного страхування, визначив

принципи, правові, організаційні, фінансові засади та механізми функціонування

обов’язкового соціального медичного страхування.

Досвід держав із соціально орієнтованою ринковою економікою свідчить

про те, що запровадження фінансування за принципом обов’язкового медичного

страхування дозволяє забезпечити високу якість надання медичних послуг і

належний рівень дотримання соціальних гарантій у сфері охорони здоров’я

[190, 192, 247, 248]. Обов’язкове медичне страхування – вид обов’язкового

соціального страхування, що є системою створюваних державою правових,

економічних і організаційних заходів, направлених на забезпечення, у разі

настання страхового випадку, гарантій безкоштовного надання застрахованій

особі медичної допомоги за рахунок засобів обов’язкового медичного

страхування та в установлених законом випадках – у межах базової програми

обов’язкового медичного страхування [249, с. 24].

Специфіка обов’язкового медичного страхування полягає в тому, що воно

функціонує через самостійну систему відповідних фондів (державного і

територіального) та спеціалізовані страхові компанії. Оскільки в Україні немає

усталених традицій і достатнього досвіду функціонування такого роду систем,

враховуючи проблеми у системі фінансування охорони здоров’я, на початковому

етапі доцільно запровадити неконкурентну модель медичного страхування з

єдиним державним страховиком – фондом обов’язкового соціального медичного

страхування як державної організації, підпорядкованої МОЗ України.

Відповідно, регіональні підрозділи фонду обов’язкового соціального медичного

страхування мають бути підпорядковані місцевим органам виконавчої влади.

152

Модель з єдиним державним страховиком визнається достатньо

ефективною, легко керованою і не потребує значних фінансових витрат для

забезпечення її функціонування [248, с. 140]. У результаті запровадження

створюється єдиний державний фонд фінансових коштів для оплати медичної

допомоги застрахованим особам на рівні країни і в рамках державного фонду

об’єднані єдині фінансові фонди у масштабах кожного регіону. Це дозволить

подолати існуючу фрагментарність фондів фінансових коштів, створити умови

для поліпшення планування ресурсів в охороні здоров’я [250, с.102].

Запровадження централізованої системи обов’язкового медичного

страхування, де страховиком виступає єдиний цільовий фонд з регіональними

підрозділами, забезпечує передбачуваність відшкодування витрат на медичну

допомогу, дозволяє створити в масштабах держави керовану структуру,

відкриває можливість вирівнювання фінансових умов отримання медичних

послуг в обсязі, гарантованому державою, незалежно від соціального і майнового

стану громадян, місця їх проживання. В. Ю. Стеценко наголошує, що фонд

обов’язкового соціального медичного страхування має займатися виключно

організацією обов’язкового медичного страхування в державі, у подальшому

контролювати реалізацію програми державних гарантій надання громадянам

безоплатної медичної допомоги [190, с. 210].

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України (справа про

безоплатну медичну допомогу) від 29 травня 2002 р., запровадження

обов’язкового медичного страхування не суперечить конституційному припису

«у державних та комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога

надається безоплатно» лише в тому разі, коли платниками обов’язкових

страхових платежів (внесків) є організації, підприємства, інші господарюючі

суб’єкти, які займаються підприємницькою діяльністю, державні фонди тощо.

Стягнення таких платежів з громадян у системі державного медичного

страхування не відповідатиме конституційним приписам, оскільки буде однією з

форм оплати за надання їм допомоги у державних і комунальних закладах

охорони здоров’я [119].

153

Отже, умовами запровадження обов’язкового соціального медичного

страхування в Україні є: 1) формування нормативно-правової бази,

цілеспрямованої і скоординованої державної політики; 2) утворення фонду

обов’язкового соціального медичного страхування як державної організації, що

підпорядкована МОЗ України; 3) проведення необхідних організаційних заходів

та структурна реорганізація охорони здоров’я; 4) підготовка і перепідготовка

працівників медичних закладів як учасників страхової медицини; 5) чітке

визначення обсягів державних гарантій надання медичної допомоги, їх

узгодження та збалансування з обсягами надходжень у систему обов’язкового

соціального медичного страхування; 6) вирішення питання про перерозподіл

існуючих податкових потоків на користь обов’язкового соціального медичного

страхування або введення спеціального податку на медичне страхування та

покладення його на роботодавців; 7) проведення роз’яснювальної роботи серед

населення з метою подолання недовіри до обов’язкового соціального медичного

страхування; 8) забезпечення поетапного введення обов’язкового соціального

медичного страхування у регіонах для апробації та уточнення правил роботи

системи страхової медицини.

Для забезпечення принципу багатоканальності фінансування системи

охорони здоров’я необхідно сприяти подальшому розвитку добровільного

медичного страхування, лікарняних кас; ширше використовувати ресурси

приватних медичних закладів. Досвід більшості європейських країн стверджує,

що добровільне медичне страхування успішно розвивається як доповнення до

державного фінансування й обов’язкового медичного страхування, розширює

фінансові можливості галузі охорони здоров’я, забезпечує високий рівень сервісу

і можливість одержання медичних послуг, понад установлених обов’язковими

програмами [251, с. 51]. Добровільне медичне страхування здійснюється

приватними страховими компаніями за рахунок бюджету, сформованого з

особистих внесків громадян, внесків роботодавця [249, с. 26].

Запровадження системи багатоканального фінансування медицини є

важливим напрямом удосконалення адміністративно-правового регулювання

154

забезпечення прав пацієнта, що гарантуватиме українцям можливість реалізації

конституційного права на безоплатну медичну допомогу. Основою системи

багатоканального фінансування має бути державний бюджет, обов’язкове

соціальне медичне страхування, кошти яких доцільно використовувати для

забезпечення гарантованого державою рівня й обсягів медичного

обслуговування. Серед інших джерел фінансування – добровільне медичне

страхування, кошти територіальних громад, цільові медичні збори, які мають

забезпечити індивідуальні потреби населення в медичній допомозі понад

гарантований державою рівень.

Вважаємо, що система багатоканального фінансування медицини

сприятиме реалізації конституційних гарантій надання громадянам медичної

допомоги; забезпеченню якості і безпеки медичного обслуговування;

поліпшенню доступності медичних послуг для всіх верств населення шляхом

перебудови системи охорони здоров’я відповідно до нових економічних засад;

появі нових форм обслуговування населення та формуванню конкуренції серед

медичних закладів.

У професійній діяльності медичних працівників мають місце порушення,

для прикладу: необґрунтована відмова від надання медичної допомоги;

невідповідність якості й обсягу медичної допомоги встановленим стандартам,

чим спричинено шкоду здоров’ю; застосування жорстких больових методів

лікування за можливості їх уникнення або використання інших безболісних

методів; необґрунтоване стягнення або вимога оплати за лікування; порушення

умов і режиму лікування; порушення прав пацієнта у частині його

інформованості про діагноз, можливий ризик, результати лікування;

розголошення відомостей, які належать до лікарської таємниці; дефекти

оформлення, надання недостовірної медичної, статистичної й фінансової

документації або її відсутність. Самовпевненість і недбалість медичних

працівників пояснюється елементарною професійною неграмотністю, медичним

невіглаством, суб’єктивною переоцінкою власних можливостей [252, с. 152–153].

155

За невиконання або неналежне виконання медичними працівниками

обов’язків, які передбачені чинними нормативними документами та входять до

їх компетенції, вони можуть бути притягнені до цивільно-правової,

адміністративної, дисциплінарної або кримінальної відповідальності. Ці види

юридичної відповідальності мають різне призначення, що обумовлює

необхідність їх вдалого поєднання [253, с. 297]. Наприклад, порушення

встановленого порядку взяття донорської крові пов’язане з цивільно-правовою

відповідальністю, змістом якої є відшкодування шкоди, завданої донору

внаслідок цього. Таке порушення тягне за собою заходи адміністративної

відповідальності за ст. 45-1 КУпАП [56] і може бути приводом застосування до

порушника дисциплінарного стягнення.

Одним із пріоритетних напрямів удосконалення адміністративно-правового

регулювання забезпечення прав пацієнтів є удосконалення інституту

адміністративної відповідальності медичних працівників. Адміністративні

проступки, як зазначає С. Г. Стеценко, «створюють передумови для виникнення

майнових та кримінальних правопорушень» [38, с. 27].

Передбачена законодавством можливість застосування адміністративної

відповідальності у випадку вчинення правопорушення з боку медичного

працівника є важливою гарантією забезпечення прав пацієнта.

Адміністративна відповідальність медичного працівника – це різновид

юридичної відповідальності, що полягає у застосуванні адміністративних

стягнень до медичних працівників, які вчинили адміністративні проступки

[18, с. 278]. Відповідно до ст. 9 КУпАП адміністративним правопорушенням

(проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи

бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи

громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено

адміністративну відповідальність [56].

У КУпАП відсутні норми, які б встановлювали адміністративну

відповідальність медичних працівників за невиконання або неналежне виконання

професійних обов’язків. Медичні працівники можуть піддаватися

156

адміністративній відповідальності за порушення санітарно-гігієнічних і

санітарно-епідеміологічних правил, за порушення законодавства про працю і

правил з охорони праці. Серед правопорушень, які передбачені чинним КУпАП і

мають відношення до забезпечення прав пацієнтів, необхідно зазначити такі:

порушення обмежень, встановлених для медичних і фармацевтичних працівників

під час здійснення ними професійної діяльності (ст. 44-2); порушення

встановленого порядку взяття, переробки, зберігання, реалізації і застосування

донорської крові та (або) її компонентів і препаратів (ст. 45-1); порушення

законодавства про захист прав споживачів (ст. 156-1); виконання робіт, надання

послуг громадянам-споживачам, що не відповідають вимогам стандартів, норм і

правил (ст. 168-1); незаконна відмова у прийнятті та розгляді звернення, інше

порушення Закону України «Про звернення громадян» (ч. 6 ст. 212-3) [56] тощо.

Про необхідність доповнення КУпАП низкою статей, які б встановлювали

адміністративну відповідальність за порушення умов і порядку надання медичної

допомоги пацієнту, свідчать об’єктивні обставини.

Так, права людини, яка звертається за медичною допомогою або отримує її,

досить часто порушуються. Правопорушення, які вчинюються медичними

працівниками, підривають авторитет лікарів та медицини, тягнуть негативні

наслідки, спричиняють утрату здоров’я, призводять до смерті пацієнта. КК

України передбачає відповідальність за кримінальні правопорушення у медичній

сфері (ст.ст. 138–145) [254], але у сучасній судовій практиці притягнення

медичних працівників до кримінальної відповідальності за цими статтями

поодинокі.

На сьогодні, на жаль, не ведеться офіційна узагальнена статистика про стан

і динаміку злочинності, розгляд і вирішення справ у медичній сфері. Під час

роботи над дисертацією опрацьовано статистичну інформацію, отриману на

офіційний запит до МВС України стосовно кількості зареєстрованих

кримінальних правопорушень на території України за ст.ст. 138–145 КК України,

кількості закритих та переданих до суду кримінальних проваджень за ст.ст. 138–

145 КК України за 2010–2012 роки (відповідь на запит Департаменту

157

інформаційно-аналітичного забезпечення МВС України від 21.04.2015 р.

вих. № 16/2-58зі); проаналізовано статистичну інформацію Генеральної

прокуратури України щодо кількості зареєстрованих кримінальних

правопорушень на території України за ст.ст. 138–145 КК України, кількості

закритих та переданих до суду кримінальних проваджень за ст.ст. 138–145 КК

України за 2013, 2014 роки [255].

У результаті постатейного аналізу статистичних відомостей установлено,

що у 2010–2014 роках за ст. 138 (Незаконна лікувальна діяльність) було

зареєстровано 20 кримінальних правопорушень, із них 2 кримінальні

провадження направлено до суду; за ст. 139 (Ненадання допомоги хворому

медичним працівником) зареєстровано 93 кримінальних правопорушення, із них

9 направлено до суду; за ст. 140 (Неналежне виконання професійних обов’язків

медичним або фармацевтичним працівником) зареєстровано 1359 кримінальних

правопорушень, із них 76 направлено до суду; за ст. 141 (Порушення прав

пацієнта) зареєстроване одне кримінальне правопорушення, за яким закрито

кримінальне провадження; за ст. 142 (Незаконне проведення дослідів над

людиною) не зареєстровано жодного кримінального правопорушення; за ст. 143

(Порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин

людини) зареєстровано 40 кримінальних правопорушень, із них 25 направлено до

суду; за ст. 144 (Насильницьке донорство) не зареєстровано жодного

кримінального правопорушення; за ст. 145 (Незаконне розголошення лікарської

таємниці) зареєстровано 7 кримінальних правопорушень, жодне кримінальне

провадження не направлено до суду.

Відповідно до офіційної інформації у 2010 році в Україні зареєстровано

101 кримінальне правопорушення за ст.ст. 138–145 КК України, з них 26

кримінальних проваджень направлено до суду; у 2011 році зареєстровано 123

кримінальні правопорушення, з них 43 направлено до суду; у 2012 році

зареєстровано 96 кримінальних правопорушень, з них 22 направлено до суду; у

2013 році зареєстровано 724 кримінальних правопорушень, з них 16 направлено

до суду; у 2014 році зареєстровано 472 кримінальні правопорушення, з них лише

158

5 направлено до суду (по інших – провадження закрито або на момент звітного

періоду рішення не прийняте).

За статистичними даними, кількість зареєстрованих кримінальних

правопорушень, передбачених ст.ст. 138–145 КК України, починаючи з 2010

року збільшилася, проте частина кримінальних правопорушень, за якими

провадження направляються до суду, залишається незначною. За 2010–2014 роки

кількість кримінальних правопорушень, за якими провадження були направлені

до суду, складає 17,34 %. У 2010 році цей показник дорівнює 25,7 %, у 2011 році

– 34,9 %, у 2012 році – 22,9 %, у 2013 році – 2,2 %, у 2014 році – 1,06 %.

На підставі відомостей, розміщених у Єдиному державному реєстрі

судових рішень [256], виокремлено основні тенденції вітчизняної судової

практики у сфері захисту прав пацієнтів. Так, кількість випадків притягнення до

кримінальної відповідальності осіб, які вчинили кримінальні правопорушення у

медичній сфері, є незначною. Жодну особу не було притягнуто до кримінальної

відповідальності за ст. 141 (Порушення прав пацієнта), за ст. 142 (Незаконне

проведення дослідів над людиною), за ст. 143 (Порушення встановленого

законом порядку трансплантації органів або тканин людини), за ст. 144

(Насильницьке донорство), за 145 (Незаконне розголошення лікарської таємниці)

КК України. За ст. 138 (Незаконна лікувальна діяльність) винесено один

обвинувальний вирок у 2013 році, а за ст. 139 (Ненадання допомоги хворому

медичним працівником) – два обвинувальні вироки (у 2013 та 2014 роках).

Найбільша кількість обвинувальних вироків винесено у медичних справах по

обвинуваченню за ст. 140 (Неналежне виконання професійних обов’язків

медичним або фармацевтичним працівником): у 2012 році – 4, у 2013 році – 11, у

2014 році – 20 [256].

На підставі досліджених статистичних відомостей можна зробити наступні

узагальнення. Кількість зареєстрованих кримінальних правопорушень,

передбачених ст.ст. 138–145 КК України, щороку зростає (протягом 2010–

2014 рр. збільшилась у 4,7 рази), проте загальна кількість випадків притягнення

до кримінальної відповідальності осіб, що їх вчинили, є незначною. У більшості

159

випадків справи не доходять до суду, закриваються на етапі досудового

розслідування. Так, у 2014 році кількість кримінальних правопорушень, за якими

провадження були направлені до суду, склала лише 1,06 %.

Представники медичної сфери зазначають, що найчастіше причиною такої

ситуації є не відсутність у діяннях медиків складу кримінального

правопорушення, а недоліки у роботі слідчих і судових органів [257, с. 45].

Розслідування кримінальних правопорушень, вичинених при наданні медичної

допомоги, ускладнене об’єктивними обставинами, детермінованими

своєрідністю предмета доказування, особливостями аналізу й оцінювання

зібраної інформації, відсутністю спеціальних знань з медицини.

Результати досліджених статистичних відомостей свідчать про порушення

одного з основних принципів юридичної відповідальності – принципу

невідворотності покарання, згідно з яким жодне порушення не повинне

залишатися без покарання. Невідворотність покарання полягає в обов’язковому

встановленні юридичної відповідальності за протиправні діяння та обов’язковій

реакції уповноважених державою органів на правопорушення у вигляді

застосування заходів юридичної відповідальності.

Оскільки «об’єктом» діяльності медичних працівників є життя і здоров’я

людини, які відповідно до Конституції України є найвищою соціальною

цінністю, то такий «об’єкт» має бути максимально захищений, у тому числі

шляхом встановлення адміністративної відповідальності за порушення умов і

порядку надання медичної допомоги пацієнту. Адже відсутність складу

кримінального правопорушення не означає відсутність суспільно шкідливого

порушення у діях медичного працівника, яке могло б охоплюватися складом

адміністративного проступку [166, с. 51].

Встановлення адміністративної відповідальності за порушення прав

пацієнтів матиме позитивні наслідки. По-перше, це надасть можливість у

випадках, коли в діянні медичного працівника відсутній склад кримінального

правопорушення, притягнути його до адміністративної відповідальності. По-

друге, запровадження механізму притягнення медиків до адміністративної

160

діяльності сприятиме подоланню безкарності, яка існує в медичній сфері. По-

третє, така новація матиме превентивний характер, сприятиме запобіганню

вчинення нових правопорушень як самим порушником, так й іншими особами.

Отже, необхідно розширити сферу застосування адміністративної

відповідальності у частині забезпечення прав пацієнта за рахунок запровадження

нових складів адміністративних правопорушень та доповнити КУпАП низкою

статей, які викладені та обґрунтовані нижче.

Право на якісну медичну допомогу (право на стандарти якості) є одним із

найменш забезпечених серед прав пацієнта [15, с. 87]. За результатами

досліджень щодо відповідності системи охорони здоров’я України стандартам

Європейської хартії прав пацієнтів (2002 р.) це пов’язано з тим, що значна

частина лікарів не ознайомлена з чинними в Україні уніфікованими клінічними

протоколами та не застосовує їх у своїй роботі. Відсутня ефективна система

управління якістю медичної допомоги, не проводиться контроль якості медичної

допомоги за участю громадськості та організацій пацієнтів, відсутні санкції за

порушення стандартів (протоколів) [15, с. 64].

Враховуючи значення стандартизації медичної допомоги та з метою

забезпечення права пацієнтів на якісну медичну допомогу, вважається за

доцільне внести зміни в КУпАП та передбачити адміністративну

відповідальність за порушення умов і порядку надання медичних послуг.

Пропонується доповнити Главу 5 КУпАП «Адміністративні правопорушення в

галузі охорони праці і здоров’я населення» статтею 45-2 «Порушення державних

медичних стандартів, норм і правил надання медичної допомоги» такого змісту:

«Стаття 45-2. Порушення державних медичних стандартів, норм і правил

надання медичної допомоги.

Порушення державних медичних стандартів (уніфікованих клінічних

протоколів), норм і правил під час надання пацієнту медичної допомоги, – тягне

за собою накладення штрафу від десяти до ста неоподатковуваних мінімумів

доходів громадян».

161

Право пацієнта на таємницю про стан свого здоров’я, факт звернення за

медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при його

медичному обстеженні, закріплене ст. 39-1 Основ [22]. За результатами

досліджень пацієнти й організації пацієнтів негативно оцінюють забезпечення

права на повагу до приватного життя і конфіденційність [15, с. 59]. Тому серед

діянь, вчинення яких тягне застосування адміністративної відповідальності, слід

передбачити порушення законодавства про лікарську таємницю. Оскільки КК

України встановлює кримінальну відповідальність за незаконне розголошення

лікарської таємниці, якщо таке діяння спричинило тяжкі наслідки (ст. 145), то

Главу 5 КУпАП слід доповнити статтею 45-3 у наступній редакції:

«Стаття 45-3. Порушення законодавства про лікарську таємницю.

Розголошення лікарської таємниці (інформації про хворобу, медичне

обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя

громадянина) особою, якій вона стала відома у зв’язку з виконанням

професійних чи службових обов’язків, або не забезпечення анонімності пацієнта

при використанні інформації, яка становить лікарську таємницю, у навчальному

процесі, науково-дослідній роботі, в тому числі у випадках її публікації у

спеціальній літературі, якщо таке діяння не спричинило тяжких наслідків, –

тягне за собою накладення штрафу від десяти до п’ятдесяти неоподатковуваних

мінімумів доходів громадян».

З метою захисту прав пацієнта (добровольця) під час клінічних

випробувань лікарських засобів, встановлених ст. 8 Закону України «Про

лікарські засоби» від 04 квітня 1996 р. № 123/96-ВР [61], необхідно встановити

адміністративну відповідальність за порушення прав пацієнта, а саме

«проведення клінічних випробувань лікарських засобів без письмової згоди

пацієнта або його законного представника, або стосовно неповнолітнього чи

недієздатного, якщо ці дії не призвели до смерті пацієнта або не спричинили

інших тяжких наслідків». Важливою ознакою об’єктивної сторони такого

проступку має бути відсутність тяжких наслідків (смерті пацієнта, заподіяння

йому тяжких тілесних ушкоджень або тілесних ушкоджень середньої тяжкості),

162

адже у випадку їх настання медичний працівник підлягає кримінальній

відповідальності згідно зі ст. 141 «Порушення прав пацієнта» КК України [254].

Статтею 45-4 «Порушення прав пацієнта під час проведення клінічних

випробувань лікарських засобів» слід доповнити Главу 5 КУпАП та викласти в

наступній редакції:

«Стаття 45-4. Порушення прав пацієнта під час проведення клінічних

випробувань лікарських засобів.

Проведення клінічних випробувань лікарських засобів без письмової згоди

пацієнта або його законного представника, або стосовно неповнолітнього чи

недієздатного, якщо ці дії не призвели до смерті пацієнта або не спричинили

інших тяжких наслідків, – тягне за собою накладення штрафу від тридцяти до ста

неоподатковуваних мінімумів доходів громадян».

З метою забезпечення можливості застосування до медичних працівників

заходів адміністративної відповідальності необхідно наділити відповідними

повноваженнями конкретний орган. Таким органом може стати Служба

уповноважених з прав пацієнтів при МОЗ України як спеціалізований орган у

сфері забезпечення прав пацієнтів.

У зв’язку з цим, Главу 17 КУпАП «Підвідомчість адміністративних справ»

необхідно доповнити статтею, що визначає компетенцію служби уповноважених

з прав пацієнтів при МОЗ України по розгляду правопорушень у сфері захисту

прав пацієнтів. У статті слід передбачити, що служба розглядає справи про

адміністративні правопорушення, пов’язані з порушенням умов і порядку

надання медичної допомоги пацієнту, що встановлені державними медичними

стандартами, нормами і правилами, порушенням законодавства про лікарську

таємницю, порушенням прав пацієнта під час клінічних випробувань. Від імені

Служби уповноважених з прав пацієнтів при МОЗ України розглядати справи

про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення

мають право: Головний уповноважений з прав пацієнтів при МОЗ України та

його заступники, головні уповноважені з прав пацієнтів в Автономній Республіці

Крим, областях, містах Києві та Севастополі, районах та їх заступники.

163

Окрім того, у ст. 255 КУпАП доцільно закріпити положення, що протоколи

про адміністративні правопорушення, передбачені статтями 45-2, 45-3, 45-4,

компетентні складати посадові особи Служби уповноважених з прав пацієнтів

при МОЗ України.

Законодавство, яке встановлює відповідальність за порушення, скоєні

медичними працівниками під час професійної діяльності, з огляду на специфіку

такої діяльності, потребує удосконалення. Пропозиції щодо встановлення

адміністративної відповідальності за професійні медичні проступки, пов’язані з

невиконанням або неналежним виконанням медичними працівниками

професійних обов’язків у подальшому можна розглянути як можливий варіант

для внесення змін до КУпАП.

Таким чином, у межах підрозділу 3.2 запропоновано і визначено як

пріоритетні напрями удосконалення адміністративно-правового регулювання

забезпечення прав пацієнта в Україні, втілення яких у життя сприятиме

належному законодавчому забезпеченню прав пацієнта; створення Служби

уповноважених з прав пацієнтів при МОЗ України стане гарантією забезпечення

прав пацієнта; стандартизація медичної допомоги у поєднанні з іншими засобами

адміністративно-правового забезпечення прав пацієнта створить умови для

істотного підвищення якості медичної допомоги; фінансування за рахунок

коштів обов’язкового соціального медичного страхування забезпечить дієвий

захист населення від фінансових ризиків, пов’язаних з отриманням медичної

допомоги й медикаментозним забезпеченням; оптимізація інституту

адміністративної відповідальності медичних працівників, окрім каральної мети,

матиме виховний і превентивний характер, сприятиме більш сумлінному

ставленню медичних працівників до професійних обов’язків.

У комплексі інституційні перетворення та зміни у сфері забезпечення прав

пацієнта сприятимуть захисту прав людини при зверненні за медичною

допомогою або під час її отримання, зміцненню здоров’я населення України,

збереженню генофонду нації.

164

Висновки до Розділу 3

1. Міжнародно-правові стандарти у сфері забезпечення прав пацієнта є

важливою гарантією захисту одного з основних прав людини – права на охорону

здоров’я. Прийняття міжнародних документів щодо прав пацієнтів стали

результатом переконання світової спільноти у необхідності поважати людину як

окрему особистість, усвідомлення, що біологія та медицина розвиваються

прискореними темпами й неналежне використання наукових знань може

призвести до дій, які загрожуватимуть життю, здоров’ю, гідності людини.

2. Міжнародно-правові стандарти у сфері забезпечення прав пацієнта

містяться у правових нормах конвенцій, директив, резолюцій і рекомендацій,

прийнятих міжнародними організаціями. Систему міжнародно-правових

стандартів у сфері забезпечення прав пацієнта складають: 1) всесвітні і

регіональні міжнародні акти з прав людини, зокрема Загальна декларація прав

людини (1948 р.), Європейська конвенція про права та основні свободи громадян

(1950 р.), Європейська соціальна хартія (1961 р.); 2) міжнародні документи,

присвячені правам пацієнтів та їх забезпеченню, серед яких Рекомендації Ради

Європи щодо прав хворого і помираючого (1976 р.), Конвенція Ради Європи про

захист прав та гідності людини у зв’язку з застосуванням досягнень біології та

медицини (1996 р.); 3) акти, прийняті міжнародними організаціями, які

покликані розробляти стандарти у сфері охорони здоров’я, для прикладу,

Амстердамська декларація ВООЗ про політику в галузі забезпечення прав

пацієнта у Європі (1994 р.), Лісабонська декларація ВМА стосовно прав пацієнта

(1981 р.), Гавайська декларація II (Етичний кодекс) ВПА (1983 р.).

3. Незважаючи на економічні, ідеологічні, історичні, політичні, культурні

особливості розвитку, у країнах Європи встановлено тенденцію формування

внутрішнього законодавства в сфері забезпечення прав пацієнта, основою для

якого слугують міжнародно-правові стандарти.

4. Приведення законодавства України у відповідність до міжнародних

стандартів у сфері забезпечення прав пацієнта є основою реформування

165

вітчизняного законодавства. На основі зарубіжного досвіду у сфері забезпечення

прав пацієнта пропонується прийняти спеціальний закон «Про правовий статус

пацієнтів в Україні» як основу правового регулювання статусу громадян у сфері

отримання медичної допомоги, який дозволить запровадити дієві

адміністративні, економічні й організаційні механізми забезпечення прав

пацієнтів.

5. Удосконалення адміністративно-правового регулювання забезпечення

прав пацієнта є складним процесом і можливе лише за умови втілення в життя

комплексу заходів, які у сукупності здатні вплинути на процес подолання кризи

в системі охорони здоров’я в Україні та вирішення основних проблем у сфері

медичної діяльності. Пріоритетними напрямами удосконалення адміністративно-

правового регулювання забезпечення прав пацієнта визначено: удосконалення

законодавства України у сфері забезпечення прав пацієнта; оптимізація засобів

адміністративно-правового забезпечення прав пацієнта; підвищення якості

кадрового та ресурсного забезпечення системи охорони здоров’я; оптимізація

системи суб’єктів адміністративно-правового забезпечення прав пацієнта;

запровадження багатоканального фінансування, включаючи обов’язкове

соціальне медичне страхування; оптимізація інституту адміністративної

відповідальності медичних працівників.

6. Запровадження системи багатоканального фінансування медицини,

основою якої має бути державний бюджет і обов’язкове соціальне медичне

страхування, гарантуватиме громадянам можливість реалізації конституційного

права на безоплатну медичну допомогу.

7. Визначено умови запровадження обов’язкового соціального медичного

страхування в Україні: формування нормативно-правової бази; утворення Фонду

обов’язкового соціального медичного страхування, підпорядкованого МОЗ

України; проведення необхідних організаційних заходів та структурна

реорганізація охорони здоров’я; підготовка та перепідготовка працівників

медичних закладів як учасників страхової медицини; визначення обсягів

державних гарантій надання медичної допомоги, їх узгодження та збалансування

166

з обсягами надходжень у систему обов’язкового соціального медичного

страхування; вирішення питання про перерозподіл існуючих податкових потоків

на користь обов’язкового соціального медичного страхування або введення

спеціального податку на медичне страхування та покладення його на

роботодавців; проведення роз’яснювальної роботи серед населення з метою

подолання недовіри до обов’язкового соціального медичного страхування;

забезпечення можливості поетапного введення обов’язкового соціального

медичного страхування у регіонах для апробації.

8. Сфера застосування адміністративної відповідальності потребує

розширення за рахунок запровадження нових складів адміністративних

правопорушень у сфері забезпечення прав пацієнта. Оскільки відповідно до

офіційних статистичних даних число зареєстрованих кримінальних

правопорушень у медичній сфері щороку зростає (з 2010 року по 2014 рік їх

кількість збільшилася у 4,7 рази), проте загальна кількість випадків притягнення

до кримінальної відповідальності осіб, що їх вчинили, є незначною. Судовий

розгляд медичних справ найчастіше закінчується винесенням постанови про

закриття або виправдувального вироку, а у більшості випадків справи взагалі не

доходять до суду і закриваються на етапі досудового розслідування. Так, у

2013 році кількість кримінальних правопорушень у медичній сфері, за якими

провадження були направлені до суду, склала 2,2 %, а у 2014 році – 1,06 %. Така

ситуація свідчить про порушення одного із основних принципів юридичної

відповідальності – невідворотності покарання, згідно з яким жодне порушення не

повинне залишатися без покарання. Відсутність складу кримінального

правопорушення не означає відсутність порушення у діях медичного працівника,

яке могло б охоплюватися складом адміністративного проступку.

10. Запропоновано внести зміни до КУпАП та передбачити

адміністративну відповідальність: за порушення державних медичних

стандартів, норм і правил надання медичної допомоги (стаття 45-2), за

порушення законодавства про лікарську таємницю (стаття 45-3), за порушення

прав пацієнта під час проведення клінічних випробувань лікарських засобів

167

(стаття 45-4). Повноваження по розгляду та вирішення даних справ доцільно

покласти на Службу уповноважених з прав пацієнтів при МОЗ України

(додаток В).

168

ВИСНОВКИ

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення і вирішено наукове

завдання, яке полягало у визначення сутності адміністративно-правового

регулювання забезпечення прав пацієнта в Україні, формуванні пріоритетних

напрямів його розвитку, що надало змогу розробити рекомендації з

удосконалення національного адміністративного законодавства у зазначеній

сфері. Серед висновків, зроблених у дослідженні, найбільш суттєвими і

важливими є такі:

1. Права пацієнта слід розглядати як похідні від загальних громадянських,

економічних, політичних, соціальних і культурних прав, юридичні можливості

фізичної особи, яка звернулася за медичною допомогою та (або) якій надається

така допомога. Згідно авторської класифікації запропоновано п’ять груп прав

пацієнтів: 1) конституційні права; 2) загальні права пацієнтів; 3) спеціальні права

пацієнтів залежно від виду наданої медичної допомоги; 4) спеціальні права

пацієнтів залежно від напряму медичної діяльності; 5) спеціальні права різних

професійних та соціальних категорій пацієнтів.

Встановлено, що серед прав пацієнта особливої уваги заслуговує право на

безпеку, що охоплює право на використання методів профілактики, діагностики,

лікування, реабілітації, а також лікарських засобів, медичних препаратів, виробів

медичного призначення, медичної техніки та обладнань, які виключають

можливість ризику для життя пацієнта або заподіяння шкоди його здоров’ю.

Відповідно, поняття «безпека пацієнта» являє стабільний стан надійної

захищеності від ризиків, загроз, небезпек і шкідливих впливів будь-якого роду та

забезпеченості життєвоважливих прав, свобод і законних інтересів особи під час

звернення за медичною допомогою або в процесі отримання такої допомоги. З

метою визнання безпеки пацієнта пріоритетом діяльності вітчизняних закладів

охорони здоров’я обґрунтовано необхідність на законодавчому рівні закріпити

поняття «безпека пацієнта» та встановити зміст права пацієнта на безпеку.

169

2. Запропоновано класифікацію актів законодавства України з питань

адміністративно-правового регулювання забезпечення прав пацієнта за ознакою

їх юридичної сили. Встановлено, що формування вітчизняної нормативно-

правової бази з питань забезпечення прав пацієнта має здійснюватися на основі

єдиної концепції, вихідними засадами якої визначено: врахування положень

міжнародних стандартів у сфері забезпечення прав пацієнта; дотримання прав

пацієнта; забезпечення взаємної поваги і взаємної відповідальності у відносинах

між лікарем та пацієнтом; втілення моральних та етичних принципів у юридичну

регламентацію надання медичної допомоги; пацієнтоорінтований підхід до

організації надання медичної допомоги.

3. Запропоновано авторське розуміння терміна «адміністративно-правове

регулювання забезпечення прав пацієнта» – цілеспрямований владно-

організуючий вплив органів управління в межах їх повноважень на

впорядкування суспільних відносин у сфері охорони здоров’я, створення

надійних умов для реалізації прав пацієнтів, їх гарантування, захист і охорону.

З’ясовано, що специфіка адміністративно-правового регулювання забезпечення

прав пацієнта обумовлена: 1) розгалуженістю об’єкту забезпечення – прав

пацієнта, які залежать від виду медичної допомоги, напряму медичної діяльності,

професійних та соціальних особливостей пацієнта; 2) наявністю значної

кількості нормативних актів, що регламентують права пацієнта та порядок їх

забезпечення; 3) численністю суб’єктів адміністративно-правового забезпечення

прав пацієнтів та багатовекторністю їх повноважень; 4) багатим арсеналом

засобів адміністративно-правового впливу на забезпечення прав пацієнтів.

Встановлено зміст адміністративно-правового регулювання забезпечення прав

пацієнта через визначення мети, принципів та функцій, дослідження системи

форм та методів такого регулювання.

4. Суб’єктами адміністративно-правового забезпечення прав пацієнта є

Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України,

Міністерство охорони здоров’я України, інші центральні органи виконавчої

влади, місцеві органи виконавчої влади, Уповноважений Верховної Ради України

170

з прав людини, органи місцевого самоврядування, Національна академія

медичних наук України, заклади охорони здоров’я, громадські правозахисні

організації.

Запропоновано запровадити Службу уповноважених з прав пацієнтів при

Міністерстві охорони здоров’я України, що дозволить ліквідувати прогалини у

системі суб’єктів адміністративно-правового забезпечення прав пацієнта, стане

важливим кроком у розвитку демократичних процесів, спрямованих на захист

пацієнта й посилення гарантій реалізації прав людини у сфері охорони здоров’я.

Розроблено та оформлено у вигляді додатку А до дисертації проект Положення

про Службу уповноважених з прав пацієнтів при Міністерстві охорони здоров’я

України.

5. Під адміністративно-правовими засобами забезпечення прав пацієнта

слід розуміти правові способи і прийоми безпосереднього владно-організуючого

впливу органів управління в межах їх повноважень на суспільні відносини у

сфері охорони здоров’я з метою забезпечення реалізації і захисту прав особи, що

звернулася за медичною допомогою та (або) якій надається медична допомога.

Сформульовано ознаки адміністративно-правових засобів забезпечення прав

пацієнта: 1) являють собою способи і прийоми безпосереднього та

цілеспрямованого владно-організуючого впливу на керовані об’єкти;

2) регламентовані нормами адміністративного права; 3) використовуються

суб’єктами управління як засоби реалізації закріпленої за ними компетенції і

виражають повноваження владного характеру; 4) застосовуються у встановлених

межах і відповідній формі; 5) мета застосування – створення надійних умов для

здійснення пацієнтами прав, їх гарантування, охорони та захисту від порушень.

Як адміністративно-правові засоби забезпечення прав пацієнта досліджено

стандартизацію медичної допомоги, ліцензування господарської діяльності з

медичної практики, акредитацію закладів охорони здоров’я, атестацію медичних

працівників та запропоновано напрями їх оптимізації. Зокрема, з метою надання

положенням медичних стандартів нормативного характеру обґрунтовано

доцільність введення процедури державної реєстрації медичних стандартів

171

(клінічних протоколів) у Міністерстві юстиції України. Розроблено додаток Б до

дисертації у вигляді проекту Наказу Міністерства охорони здоров’я України

«Про внесення зміни до Методики розробки та впровадження медичних

стандартів (уніфікованих клінічних протоколів) медичної допомоги на засадах

доказової медицини».

6. Міжнародно-правові стандарти у сфері забезпечення прав пацієнта

містяться у правових нормах конвенцій, директив, резолюцій і рекомендацій,

прийнятих міжнародними організаціями. З’ясовано, що систему міжнародно-

правових стандартів у сфері забезпечення прав пацієнта складають: всесвітні і

регіональні міжнародні акти з прав людини; міжнародні документи, присвячені

правам пацієнтів та їх забезпеченню; акти, прийняті міжнародними

організаціями, що орієнтовані на розроблення стандартів у сфері охорони

здоров’я, зокрема Всесвітньою організацією охорони здоров’я, Всесвітньою

медичною асоціацією, Всесвітньою психіатричною асоціацією.

Встановлено, що адаптація законодавства України до законодавства

Європейського Союзу є важливим напрямом реформування вітчизняного

законодавства у сфері забезпечення прав пацієнта й дозволить привести його у

відповідність до міжнародних стандартів. Враховуючи зарубіжний досвід у сфері

забезпечення прав пацієнта, запропоновано запровадити спеціальний закон «Про

правовий статус пацієнтів в Україні» як основу правового регулювання статусу

громадян під час звернення за медичною допомогою або її отримання.

7. Запропоновано пропозиції стосовно удосконалення адміністративно-

правового регулювання забезпечення прав пацієнта. Визначено переваги

багатоканального фінансування вітчизняної сфери охорони здоров’я та

сформульовано умови запровадження обов’язкового соціального медичного

страхування.

Сформульовано науково обґрунтовані пропозиції внесення змін до Глави 5

Кодексу України про адміністративні правопорушення «Адміністративні

правопорушення в галузі охорони праці і здоров’я населення» та встановлення

адміністративної відповідальності: за порушення державних медичних

172

стандартів, норм і правил надання медичної допомоги; за порушення

законодавства про лікарську таємницю; за порушення прав пацієнта під час

проведення клінічних випробувань лікарських засобів. Повноваження по

розгляду та вирішення таких справ доцільно покласти на Службу уповноважених

з прав пацієнтів при Міністерстві охорони здоров’я України. Підготовлено та

оформлено у вигляді додатку В до дисертації проект Закону України «Про

внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо

посилення адміністративної відповідальності медичних працівників».

173

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Остапеко О. Ш. Адміністративне право : навч. посіб. / О. Ш. Остапеко,

З. Р. Кісіль, М. В. Ковалів, З.-В. В. Кисіль. – 2-ге вид. – К. Алеута; КНТ; ЦУЛ,

2009. – 536 с.

2. Адміністративне право України : Підручник / За заг. ред.

О. М. Бандурки. – Х. : Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, 2004. – 448 с.

3. Державне управління: проблеми адміністративно-правової теорії та

практики / Заг. ред. В. Б. Авер’янова. – К. : Факт, 2003. – 384 с.

4. Андрійко О. Ф. Розвиток адміністративного права в Україні /

О. Ф. Андрійко // Часопис Київського ун-ту права. – 2002. – № 1. – С. 54–58.

5. Адміністративне право України : Підручник / Ю. П. Битяк (кер. авт.

кол.), В. М. Гаращук, В. В. Богуцький та ін.; за заг. ред. Ю. П. Битяка,

В. М. Гаращука, В. В. Зуй. – Х.: Право, 2010. – 624 с.

6. Конституція України : прийнята на п’ятій сес. Верхов. Ради України

28 черв. 1996 р. // Офіційний вісник України. – 2010. – № 72/1. – Ст. 2598.

7. Авер’янов В. Академічні дослідження проблем державного управління

та адміністративного права : результати та перспективи / В. Авер’янов,

О. Андрійко, В. Полюхович, Н. Хорощак // Юридичний журнал. – 2004. –

№ 5 (23). – С. 52–56.

8. Стеценко С. Г. Медичне право України (правові засади забезпечення

медичного страхування) : Монографія / С. Г. Стеценко, В. Ю. Стеценко,

Я. М. Шатковський ; За заг. ред. С. Г. Стеценко. – К. : Атіка, 2010. – 208 с.

9. Пищита А. Н. Правовое регулирование медицинской деятельности в

современной России. Теоретико-правовые аспекты / А. Н. Пищита. – М. : ЦКБ

РАН, 2008. – 196 с.

10. Великий тлумачний словник сучасної української мови / уклад. і голов.

ред. В. Т. Бусел. – К., Ірпінь : ВТФ Перун, 2007. – 1736 с.

174

11. Ієрусалімова І. О. Адміністративно-правове забезпечення прав і свобод

людини та громадянина : Навч. посіб. для студ. вузів / І. О. Ієрусалімова [и др.] –

К. : Знання, 2007. – 224 с.

12. Тихомиров Ю. А. Курс административного права и процесса /

Ю. А. Тихомиров. – М. : Юринформцентр, 1998. – 798 с.

13. Адміністративне право. Академічний курс : Підруч. : У двох томах :

Том 1. Загальна частина / Ред. колегія : В. Б. Авер’янов (голова) та ін. – К. : ТОВ

Вид-во «Юридична думка», 2007. – 592 с.

14. Европейская хартия прав пациентов от 12 ноябр. 2002 г. [Электронный

ресурс]. – Режим доступа : http://biogarmonia.com.ua/docs/charter.pdf. – Загл. с

экрана.

15. Україна крізь призму Європейської хартії прав пацієнтів: результати

виконання в Україні другого етапу європейських досліджень на відповідність

стандартам ЄС з прав пацієнтів / В. В. Глуховський та ін.; Європ. прогр. Міжнар.

фонду Відродж. «Розвиток співпраці аналітичних центрів України та країн

Західної Європи». – К. : Дизайн і поліграфія, 2012. – 158 с.

16. Пашков В. М. Господарсько-правова політика у сфері охорони

здоров’я: проблеми вітальної безпеки / В. М. Пашков. – К. : МОРІОН, 2007. –

152 с.

17. Великий енциклопедичний юридичний словник / За ред. акад. НАН

України Ю. С. Шемшученка. – К. : ТОВ Вид-во «Юридична думка», 2007. –

992 с.

18. Стеценко С. Г. Медичне право України: Підручник для студентів вузів /

С. Г. Стеценко, В. Ю. Стеценко, І. Я. Сенюта. – К. : Правова єдність, 2008. –

507 с.

19. Галай В. О. Реалізація прав людини та громадянина в контексті захисту

прав пацієнта: теоретико-правовий аспект : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.01 /

В. О. Галай ; Запоріз. нац. ун-т. – К., 2009. – 225 с.

175

20. Коваль А. М. Статус пацієнта: адміністративно-правове регулювання :

автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.07 / А. М. Коваль; Нац. ун-т держ.

податк. служби України. – Ірпінь, 2011. – 20 с.

21. Про внесення змін до Основ законодавства України про охорону

здоров’я щодо удосконалення надання медичної допомоги : Закон України від

07 лип. 2011 р. № 3611-VІ // Відомості Верховної Ради України. – 2012. – № 14. –

Ст. 86.

22. Основи законодавства України про охорону здоров’я : Закон України

від 19 лист. 1992 р. № 2801-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1993. –

№ 4. – Ст. 19.

23. Проблемы общей теории права и государства : Учеб. для вузов / общ.

ред. академика РАН, д.ю.н., проф. В. С. Нерсесянца. – М. : Норма, 2006. – 832 с.

24. Annas G. The emerging stowaway: patient rights in the 1980 / G. Annas //

Value conflicts in health care delivery / Ed. by Gruzalski B., Nelson K. – Cambridge

(Mass.), 1982. – P. 89–100.

25. Загальна теорія держави і права : Підручник для студентів юридичних

спеціальностей вузів / ред. М. В. Цвік – Х. : Право, 2009. – 584 с.

26. Скакун О. Ф. Теорія держави і права : підручник / О. Ф. Скакун ; пер. з

рос. С. О. Бураковський. – Х. : Консум, 2001. – 656 с.

27. Козаченко Ю. А. Питання систематизації прав пацієнта /

Ю. А. Козаченко // Проблеми законності. – 2014. – Вип. 125. – С. 177–183.

28. Малеина М. Н. Защита личных неимущественных прав советских

граждан / М. Н. Малеина. – М. : Знание, 1991. – 128 с.

29. Булеца С. Б. Право фізичної особи на життя та здоров’я як об’єкт

цивільно-правової регламентації: порівняльно-правовий аналіз регулювання в

Україні, Угорській, Словацькій та Чеській республіках: автореф. дис... канд.

юрид. наук: 12.00.03 / С. Б. Булеца; Одес. нац. юрид. акад. – О., 2005. – 22 с.

30. Стеценко С. Г. Медичне право України (реалізація та захист прав

пацієнтів): монографія / С. Г. Стеценко, В. О. Галай. – К. : Атіка, 2010. – 166 с.

176

31. Цивільний кодекс України від 16 січ. 2003 р. № 435-IV // Відомості

Верховної Ради України. – 2003. – №№ 40–44. – Ст. 356.

32. Про захист прав споживачів : Закон України від 12 трав. 1991 р.

№ 1023-XII // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1991. – № 30. – Ст. 379.

33. Про екстрену медичну допомогу : Закон України від 05 лип. 2012 р.

№ 5081-VI // Відомості Верховної Ради. – 2013. – № 30. – Ст. 340.

34. Про затвердження Порядку організації медичного обслуговування та

направлення пацієнтів до закладів охорони здоров’я, що надають вторинну

(спеціалізовану) та третинну (високоспеціалізовану) медичну допомогу : наказ

М-ва охорони здоров’я України від 05 жовт. 2011 р. № 646 // Офіційний вісник

України. – 2011. – № 99. – Ст. 3649.

35. Про організацію паліативної допомоги в Україні : наказ М-ва охорони

здоров’я України від 21 січ. 2013 р. № 41 // Офіційний вісник. – 2013. – № 13. –

Ст. 502.

36. Про реабілітацію інвалідів в Україні : Закон України від 06 жовт.

2005 р. № 2961-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2006. – № 2–3. –

Ст. 36.

37. Колоколов Г. Р. Защита прав пациентов / Г. Р. Колоколов. – М. :

ГроссМедиа, РОСБУХ, 2009. – 192 с.

38. Стеценко С. Г. Юридическая регламентация медицинской деятельности

в России (исторический и теоретико-правовой анализ): автореф. дис. ... д-ра

юрид. наук : 12.00.01 / С. Г Стеценко ; С.-Петерб. ун-т. – СПб., 2002. – 58 с.

39. Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині :

Закон України від 16 лип. 1999 р. № 1007-XIV // Відомості Верховної Ради

України. – 1999. – № 41. – Ст. 377.

40. Про психіатричну допомогу : Закон України від 22 лют. 2000 p.

№ 1489-III // Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 19. – Ст. 143.

41. Гавайська декларація II [Електронний ресурс] : декларація Всесвітньої

психіатричної асоціації від 10 лип. 1983 р. // Верховна Рада України : офіц. веб-

177

портал. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_872. –

Заголовок з екрана.

42. Положення та погляди про права та юридичний захист психічно хворих

[Електронний ресурс] : положення Всесвітньої психіатричної асоціації від

17 жовт. 1989 р. // Верховна Рада України : офіц. веб-портал. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_871. – Заголовок з екрана.

43. Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні : Закон України

від 21 берез. 1991 р. № 875-XII // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1991. –

№ 21. – Ст. 252.

44. Про протидію захворюванню на туберкульоз : Закон України від

05 лип. 2001 р. № 2586-III // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 49. –

Ст. 258.

45. Тихий В. Право людини на безпеку (конституційно-правові аспекти) /

В. Тихий, М. Панов // Вісник Конституційного Суду України. – 2000. – № 6. –

С. 57–61.

46. Кормич Б. А. Інформаційна безпека: організаційно-правові основи :

Навчал. посіб. для студентів вузів / Б. А. Кормич. – К. : Кондор, 2008. – 383 с.

47. Десять фактов о безопасности пациентов [Электронный ресурс] //

Всемирная организация здравоохранения : офиц. веб-портал. – Режим доступа :

http://www.who.int/features/factfiles/patient_safety/ru. – Загл. с экрана.

48. Качество медико-санитарной помощи: безопасность больных

[Электронный ресурс] : доклад Секретариата Всемирной организации

здравоохранения от 23 марта 2002 г. № А55/13 // Всемирная организация

здравоохранения : офиц. веб-портал. – Режим доступа :

http://apps.who.int/gb/archive/pdf_files/WHA55/ra5513.pdf. – Загл. с экрана.

49. План дій Ради Європи для України на 2011–2014 роки [Електронний

ресурс] : план Ради Європи від 23 черв. 2011 р. // Верховна Рада України : офіц.

веб-портал. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/994_b25. –

Заголовок з екрана.

178

50. Національний план дій з безпеки пацієнтів [Електронний ресурс] :

спільний проект Ради Європи та України. – Режим доступу :

http://www.anaesthesiaconference.kiev.ua/materials_2014/0003_V.G.Serdyuk.pdf. –

Заголовок з екрана.

51. Берн І. Права людини у сфері охорони здоров’я : практичний посібник /

І. Берн, Т. Езер, Дж. Коен, Дж. Оверал, І. Сенюта / За наук. ред. І. Сенюти. –

Львів : Вид-во ЛОБФ «Медицина і право», 2012. – 552 с.

52. Шемшученко Ю. Теоретичні проблеми формування правової держави /

Ю. Шемшученко // Право України. – 1995. – № 12. – С. 7–10.

53. Сенюта І. Я. Право людини на охорону здоров’я та його законодавче

забезпечення в Україні : Моногр. / І. Я. Сенюта; Акад. прав. наук України, НДІ

держ. буд-ва та місц. самоврядування. – Л. : Вид-во «ПАІС», 2007. – 223 с.

54. Стефанчук Р. Медичний кодекс України: вимога часу чи данина

кодифікованій моді / Р. Стефанчук // Право Україні. – 2011. – № 11–12. – С. 38–

43.

55. Бюджетний кодекс України : Закон України від 08 лип. 2010 р. № 2456-

VI // Відомості Верховної Ради України. – 2010. – № 50–51. – Ст. 572.

56. Кодекс України про адміністративні правопорушення : Закон України

від 07 груд. 1984 р. № 8073-X // Відомості Верховної Ради Української. – 1984. –

№ 51. – Ст. 1122.

57. Москаленко В. Ф. Стан та формування нормативно-правової бази

охорони здоров’я України (1992-1999 рр.) / В. Ф. Москаленко // Проблеми

екології та медицини. – 2000. – № 1. – С. 3–11.

58. Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту

людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ : Закон

України від 12 груд. 1991 р. № 1972-XII // Відомості Верховної Ради України . –

1992. – № 11. – Ст. 152.

59. Про захист населення від інфекційних хвороб : Закон України від

06 квіт. 2000 р. № 1645-III // Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 29. –

Ст. 228.

179

60. Про донорство крові та її компонентів : Закон України від 23 черв.

1995 р. № 239/95-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 23. –

Ст. 183.

61. Про лікарські засоби : Закон України від 04 квіт. 1996 р. № 123/96-ВР //

Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 22. – Ст. 86.

62. Про заборону репродуктивного клонування людини : Закон України від

14 груд. 2004 р. № 2231-IV // Відомості Верховної Ради. – 2005. – № 5. – Ст. 111.

63. Про охорону дитинства : Закон України від 26 квіт. 2001 р. № 2402-III //

Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 30. – Ст. 142.

64. Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок

Чорнобильської катастрофи : Закон України від 28 лют. 1991 р. № 796-XII //

Відомості Верховної Ради УРСР. – 1991. – № 16. – Ст. 200.

65. Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх

сімей : Закон України від 20 груд. 1991 р. № 2011-XII // Відомості Верховної

Ради України. – 1992. – № 15. – Ст. 190.

66. Про Регламент Верховної Ради України : Закон України від 10 лют.

2010 р. № 1861-VI // Відомості Верховної Ради України. – 2010. – № 14–15,

№ 16–17. – Ст. 133.

67. Про забезпечення належним медичним обслуговуванням

військовослужбовців та осіб рядового і начальницького складу, які зазнали

поранення, контузії чи іншого ушкодження здоров’я під час проведення

антитерористичної операції на сході України : постанова Верховної Ради

України від 29 трав. 2014 р. № 1286-VII // Відомості Верховної Ради. – 2014. –

№ 27. – Ст. 928.

68. Про Національну програму «Репродуктивне здоров’я 2001–2005» : Указ

Президента України від 26 берез. 2001 р. № 203/2001 // Офіційний вісник

України. – 2001. – № 13. – Ст. 531.

69. Про Національну програму боротьби із захворюванням на туберкульоз

на 2002–2005 роки : Указ Президента України від 20 серп. 2001 р. № 643/2001 //

Офіційний вісник України. – 2001. – № 34. – Ст. 1582.

180

70. Про Програму профілактики та лікування стоматологічних

захворювань на 2002–2007 роки : Указ Президента України від 21 трав. 2002 р.

№ 475/2002 // Офіційний вісник України. – 2002. – № 21. – Ст. 1013.

71. Про невідкладні заходи щодо реформування системи охорони здоров’я

населення : Указ Президента України від 06 груд. 2005 р. № 1694/2005 //

Офіційний вісник України. – 2005. – № 49. – Ст. 3054.

72. Про заходи щодо створення сприятливих умов для забезпечення

соціальної, медичної та трудової реабілітації інвалідів : Указ Президента України

від 27 груд. 2005 р. № 1845/2005 // Офіційний вісник України. – 2005. – № 52. –

Ст. 3259.

73. Про додаткові заходи щодо реформування системи охорони здоров’я

населення : Указ Президента України від 27 січ. 2010 р. № 70/2010 // Офіційний

вісник Президента України. – 2010. – № 5. – Ст. 136.

74. Про Клятву лікаря : Указ Президента України від 15 черв. 1992 р.

№ 349 // Збірник указів Президента. – 1992. – № 2.

75. Про Кабінет Міністрів України : Закон України від 27 лют. 2014 р.

№ 794-VII // Відомості Верховної Ради. – 2014. – № 13. – Ст. 222.

76. Про затвердження переліку платних послуг, які надаються в державних

закладах охорони здоров’я та вищих медичних закладах освіти [Електронний

ресурс] : постанова Кабінету Міністрів України від 17 верес. 1996 р. № 1138 //

Верховна Рада України : офіц. веб-портал. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1138-96-%D0%BF. – Заголовок з екрана.

77. Про затвердження Порядку акредитації закладу охорони здоров’я :

постанова Кабінету Міністрів України від 15 лип. 1997 р. № 765 // Офіційний

вісник України. – 1997. – № 29. – С. 61.

78. Про затвердження Положення про медико-соціальну експертизу :

постанова Кабінету Міністрів України від 03 груд. 2009 р. № 1317 // Офіційний

вісник України. – 2009. – № 95. – Ст. 3265.

181

79. Про затвердження Положення про електронний реєстр пацієнтів :

постанова Кабінету Міністрів України від 06 черв. 2012 р. № 546 // Офіційний

вісник України. – 2012. – № 47. – Ст. 1832.

80. Про затвердження Порядку часткового відшкодування вартості

лікарських засобів для лікування осіб з гіпертонічною хворобою : постанова

Кабінету Міністрів України від 05 верес. 2012 р. № 907 // Офіційний вісник

України. – 2012. – № 75. – Ст. 3034.

81. Про затвердження Типового положення про станцію екстреної

(швидкої) медичної допомоги : постанова Кабінету Міністрів України від

21 листоп. 2012 р. № 1117 // Офіційний вісник України. – 2012. – № 92. –

Ст. 3740.

82. Про затвердження Міжгалузевої комплексної програми «Здоров’я

нації» на 2002–2011 роки : постанова Кабінету Міністрів України від 10 січн.

2002 р. № 14 // Офіційний вісник України. – № 9. – Ст. 403.

83. Про затвердження Програми надання громадянам гарантованої

державою безоплатної медичної допомоги: постанова Кабінету Міністрів

України від 11 лип. 2002 р. № 955 // Офіційний вісник України. – 2002. – № 28. –

Ст. 1324.

84. Про затвердження Положення про Міністерство охорони здоров’я

України : постанова Кабінету Міністрів України від 25 берез. 2015 р. № 267 //

Офіційний вісник України. – 2015. – № 38. – Ст. 1141.

85. Про єдину систему надання екстреної медичної допомоги : наказ М-ва

охорони здоров’я України від 01 черв. 2009 р. № 370 // Офіційний вісник

України. – 2009. – № 73. – Ст. 2516.

86. Про затвердження нормативно-правових актів з питань вдосконалення

організації медичної допомоги людям, які живуть з ВІЛ : наказ М-ва охорони

здоров’я України від 10 лип. 2013 р. № 585 // Офіційний вісник України. –

2013. – № 67. – Ст. 2449.

182

87. Про удосконалення проведення профілактичних щеплень в Україні :

наказ М-ва охорони здоров’я України від 11 серп. 2014 р. № 551 // Офіційний

вісник України. – 2014. – № 87. – Ст. 2500.

88. Про затвердження стандартів надання адміністративних послуг

Міністерством охорони здоров’я України : наказ М-ва охорони здоров’я України

від 28 груд. 2011 р. № 986 // Офіційний вісник України. – 2012. – № 23. – Ст. 889.

89. Про створення та впровадження медико-технологічних документів зі

стандартизації медичної допомоги в системі Міністерства охорони здоров’я

України : наказ М-ва охорони здоров’я України від 28 верес. 2012 р. № 751 //

Офіційний вісник України. – 2012. – № 95. – Ст. 3857.

90. Про вдосконалення акредитації закладів охорони здоров’я : наказ М-ва

охорони здоров’я України від 14 берез. 2011 р. № 142 // Офіційний вісник

України. – 2011. – № 44. – Ст. 1816.

91. Про затвердження Ліцензійних умов провадження господарської

діяльності з медичної практики : наказ М-ва охорони здоров’я України від

02 лют. 2011 р. № 49 // Офіційний вісник України. – 2011. – № 13. – Ст. 551.

92. Про подальше удосконалення атестації лікарів : наказ М-ва охорони

здоров’я України від 19 груд. 1997 р. № 359 // Офіційний вісник України. –

1998. – № 3. – Ст. 127.

93. Про атестацію молодших спеціалістів з медичною освітою : наказ М-ва

охорони здоров’я України від 23 листоп. 2007 р. № 742 // Офіційний вісник

України. – 2007. – № 96. – Ст. 3507.

94. Про затвердження Індикаторів якості медичної допомоги : наказ М-ва

охорони здоров’я України від 02 листоп. 2011 р. № 743 // Офіційний вісник

України. – 2011. – № 93. – Ст. 3398.

95. Методика розробки системи індикаторів якості медичної допомоги :

наказ М-ва охорони здоров’я України від 28 верес. 2012 р. № 751 // Офіційний

вісник України. – 2012. – № 95. – Ст. 3857.

183

96. Про порядок контролю якості медичної допомоги : наказ М-ва охорони

здоров’я України від 28 верес. 2012 р. № 752 // Офіційний вісник України. –

2012. – № 94. – Ст. 3830.

97. Про організацію клініко-експертної оцінки якості медичної допомоги :

наказ М-ва охорони здоров’я України від 06 серп. 2013 р. № 693 // Офіційний

вісник України. – 2013. – № 80. – Ст. 2986.

98. Про медичне забезпечення в закладах охорони здоров’я системи МВС

України : наказ М-ва внутрішніх справ України від 04 листоп. 2003 р. № 1296 //

Офіційний вісник України. – 2004. – № 20. – Ст. 1395.

99. Про функціонування Центрів первинної медико-санітарної допомоги в

контексті забезпечення надання медичної допомоги лікарями загальної

практики – сімейної медицини [Електронний ресурс] : розпорядження голови

Полтавської облдержадмін. від 13 серп. 2014 р. № 314 // Полтавська

облдержадмін. : офіц. веб-портал. – Режим доступу : http://www.adm-

pl.gov.ua/sites/default/files/314_2014.pdf. – Заголовок з екрана.

100. Про затвердження обласної цільової соціальної Програми протидії

захворюванню на туберкульоз на 2013–2016 роки [Електронний ресурс] :

рішення Полтавської облради від 28 лют. 2013 р. // Полтавська облрада : офіц.

веб-сайт. – Режим доступу :

https://drive.google.com/viewerng/viewer?url=http://oblrada.pl.ua/ses/6/15/5.pdf. –

Заголовок з екрана.

101. Про затвердження обласної Програми реформування стоматологічної

служби Полтавської області на 2013–2016 роки [Електронний ресурс] : рішення

Полтавської облради від 17 лип. 2013 р. // Полтавська облрада : офіц. веб-сайт. –

Режим доступу :

https://drive.google.com/viewerng/viewer?url=http://oblrada.pl.ua/ses/6/17/1.pdf. –

Заголовок з екрана.

102. Про затвердження примірних положень про заклади охорони здоров’я

[Електронний ресурс] : наказ М-ва охорони здоров’я України від 13 груд. 2011 р.

184

№ 1008 // Мін-во охорони здоров’я України : офіц. веб-сайт. – Режим доступу :

http://www.moz.gov.ua/ua/portal/dn_20111230_1008.html. – Заголовок з екрана.

103. Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової

дискримінації [Електронний ресурс] : конвенція Організації Об’єднаних Націй

від 21 груд. 1965 р. // Верховна Рада України : офіц. веб-портал. – Режим

доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/995_105. – Заголовок з екрана.

104. Про права дитини : конвенція Організації Об’єднаних Націй від

20 листоп. 1989 р. // Зібрання чинних міжнародних договорів України. – 1990. –

№ 1. – С. 205

105. Про права інвалідів : конвенція Організації Об’єднаних Націй від

13 груд. 2006 р. // Офіційний вісник України. – 2009. – № 101. – Ст. 3496.

106. Статут (Конституція) Всесвітньої організації охорони здоров’я

[Електронний ресурс] : статут від 22 лип. 1946 р. // Верховна Рада України : офіц.

веб-портал. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_599. –

Заголовок з екрана.

107. Паризька хартія боротьби з раком [Електронний ресурс] : хартія

Всесвітньої організації охорони здоров’я від 04 лют. 2000 р. // Верховна Рада

України : офіц. веб-портал. – Режим доступу :

http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/995_h07. – Заголовок з екрана.

108. Рамкова конвенція із боротьби проти тютюну : конвенція Всесвітньої

організації охорони здоров’я від 21 трав. 2003 р. // Офіційний вісник України. –

2006. – № 13. – Ст. 861.

109. Міжнародні медико-санітарні правила [Електронний ресурс] : правила

Всесвітньої організації охорони здоров’я від 23 трав. 2005 р. // Верховна Рада

України : офіц. веб-портал. – Режим доступу :

http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/897_007. – Заголовок з екрана.

110. Женевська декларація [Електронний ресурс] : декларація Всесвітньої

медичної асоціації від 01 верес. 1948 р. // Верховна Рада України : офіц. веб-

портал. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/990_001. –

Заголовок з екрана.

185

111. Міжнародний кодекс медичної етики [Електронний ресурс] : кодекс

Всесвітньої медичної асоціації від 01 жовт. 1949 р. // Верховна Рада України :

офіц. веб-портал. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/990_002. – Заголовок з екрана.

112. Гельсінська декларація «Етичні принципи медичних досліджень за

участю людини у якості об’єкта дослідження» [Електронний ресурс] : декларація

Всесвітньої медичної асоціації від 01 черв. 1964 р. // Верховна Рада України :

офіц. веб-портал. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/990_005. – Заголовок з екрана.

113. Лісабонська декларація стосовно прав пацієнта [Електронний ресурс] :

декларація Всесвітньої медичної асоціації від 01 жовт. 1981 р. // Верховна Рада

України : офіц. веб-портал. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/990_016. – Заголовок з екрана.

114. Угода між Міністерством охорони здоров’я України та Міністерством

охорони здоров’я Латвійської Республіки про співробітництво в галузі охорони

здоров’я та медичної науки : угода від 15 груд. 2010 р. // Офіційний вісник

України. – 2011. – № 1. – Ст. 90.

115. Угода між Кабінетом Міністрів України та Урядом Йорданського

Хашимітського Королівства про співробітництво в галузі охорони здоров’я і

медичної науки : угода від 22 черв. 2011 р. // Офіційний вісник України. – 2011. –

№ 51. – Ст. 2061.

116. Угода про співробітництво в галузі охорони здоров’я та медичної

науки між Міністерством охорони здоров’я України та Міністерством праці,

охорони здоров’я та соціального захисту Грузії : угода від 25 черв. 2013 р. //

Офіційний вісник України. – 2014. – № 9. – Ст. 310.

117. Бендукідзе К. Реформи охорони здоров’я в Республіці Грузія: від

радянської руїни до охорони здоров’я на ринковій основі / К. Бендукідзе,

Ф. С. Редер, М. Танер, А. Урушадзе ; [пер. М. В. Яковлєв ; наук. ред. Н. Д. Чала ;

літ. ред. Л. В. Дика]. – К. : НВП «Інтерсервіс», 2014. – 51 с.

186

118. Рішення у справі за конституційним поданням 66 народних депутатів

України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови

Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку платних послуг, які

надаються в державних закладах охорони здоров’я та вищих медичних закладах

освіти» (справа про платні медичні послуги) : рішення Конституц. суду України

від 25 лист. 1998 р. № 15-рп/98 // Офіційний вісник України. – 1998. – № 50. –

С. 119.

119. Рішення у справі за конституційним поданням 53 народних депутатів

України щодо офіційного тлумачення положення частини третьої статті 49

Конституції України «у державних і комунальних закладах охорони здоров’я

медична допомога надається безоплатно» (справа про безоплатну медичну

допомогу) : рішення Конституц. суду України від 29 трав. 2002 р. № 10-рп/2002 //

Офіційний вісник України. – 2002. – № 23. – Ст. 1132.

120. Сенюта І. Я. Право на медичну допомогу в Україні / І. Я. Сенюта //

Харківська правозахисна група; уклад. А. О. Роханський. – Х. : Права людини,

2009. – С. 9–24.

121. Stewart M. Towards a global definition of patient-centered care /

M. Stewart // British Medical Journal. – 2001. – Vol. 233. – P. 444–445.

122. Wolf D. Effect of patient-centered care on patient satisfaction and quality

of care / D. Wolf, L. Lehman, R. Quinlin et al. // Journal of Nursing Care Quality. –

2008. – Vol. 23. – P. 316–321.

123. Epstein R. M. Patient-centered communication in cancer care: promoting

healing and reducing suffering / R. M. Epstein, R. L. Street. – Bethesda, MD : National

Cancer Institute, NIH Publication No. 07-6225, 2007. – 203 р.

124. Кельман М. С. Загальна теорія держави і права: Підручник /

М. С. Кельман, О. Г. Мурашин, Н. М. Хома. – 3-тє видання, стереотипне. – Львів:

Новий Світ – 2000, 2009. – 584 с.

125. Колпаков В. К. Адміністративне право України : підручник /

В. К. Колпаков. – К. : Юрінком Інтер, – 1999. – 736 с.

187

126. Савостин А. А. Методы административно-правового регулирования

общественных отношений в период социальных реформ (историография и

современные проблемы): Монография / А. А. Савостин. – М. : ВНДИ МВС

России, 2003. – 110 с.

127. Козлов Ю. М. Административное право: учебник / Ю. М. Козлов. –

М. : МАУП, 2005. – 554 с.

128. Пирожкова Ю. В. Адміністративно-правове регулювання у сфері

автомобілебудування в Україні: автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.07 /

Ю. В. Пирожкова ; Нац. ун-т держ. податк. служби України. – Ірпінь, 2007. –

20 с.

129. Чомахашвілі О. Ш. Адміністративно-правове регулювання охорони

прав на промислові зразки в Україні: автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.07 /

О. Ш. Чомахашвілі ; Нац. ун-т держ. податк. служби України. – Ірпінь, 2008. –

19 с.

130. Козаченко Ю. А. Принципи адміністративно-правового регулювання

забезпечення прав пацієнтів в Україні / Ю. А. Козаченко // «Práva a slobody

človeka a občana: mechanizmus ich implementácie a ochrany rôznych oblastiach

práva» : zborník príspevkov z medzinárodnej vedeckej konferencie, Paneur

ópskavysoká škola, Fakulta práva, Bratislava, 19. –20. septembra 2014. – Bratislava. –

2014. – S. 255–257.

131. Про основи національної безпеки України : Закон України від 19 черв.

2003 р. № 964-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 39. – Ст. 351.

132. Про рішення РНБО України від 6 травня 2015 року «Про Стратегію

національної безпеки України» : Указ Президента України від 26 трав. 2015 р.

№ 287/2015 // Офіційний вісник України. – 2015. – № 43. – Ст. 1353.

133. Лисак В. П. Сучасний стан та проблеми надання медичної допомоги

на вторинному рівні: зарубіжний досвід та вирішення проблеми в Україні /

В. П. Лисак // Охорона здоров’я в Україні: організація та законодавче

забезпечення / І. А. Голованова, В. П. Лисак, В. М. Пашков [та ін.]; за заг. ред.

В. П. Лисака [та ін.]. – К. : МОРІОН, 2014. – С. 97–116.

188

134. Демографічна та соціальна статистика [Електронний ресурс] //

Державна служба статистики України : офіц. веб-сайт. – Режим доступу :

http://www.ukrstat.gov.ua. – Заголовок з екрана.

135. Гайдаєв Ю.О. Державні цільові програми покращення здоров’я

народу / Ю.О. Гайдаєв, В.М. Корнацький. – Тернопіль : ТДМУ, 2007. – 208 с.

136. Панорама охорони здоров’я населення України : суспільно-політична

література / А. В. Підаєв, О. Ф. Возіанов, В. Ф. Москаленко та ін.; За заг. ред. :

А. В. Підаєва та ін. – К. : Здоров’я, 2003. – 395 с.

137. Богатирьова Р. В. Медико-соціальні та правові проблеми охорони

здоров’я : монографія : у 2 т. / Р. В. Богатирьова. – К. : Авіцена. – Т. 1. – 2013. –

287 с.

138. Лехан В. М. Стратегія розвитку системи охорони здоров’я:

український вимір [Электронный ресурс] / В. М. Лехан, Г. О. Слабкий // Новости

медицины и фармации. – 2010. – № 4 (309). – Режим доступа : http://www.mif-

ua.com/archive/article/11684. – Загл. с экрана.

139. Про ліцензування видів господарської діяльності : Закон України від

02 берез. 2015 р. № 222-VIII // Відомості Верховної Ради України. – 2015. – № 23.

– Ст. 158.

140. Стеценко С. Г. Медичне право України : стратегічні напрями

розвитку / С. Г. Стеценко // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2011. –

№ 4. – С. 5–10.

141. Надута Г. Участь громадських організацій в процесі формування і

впровадження нової моделі охорони здоров’я на муніципальному рівні /

Г. Надута, Л. Жаліло // Актуальні проблеми державного управління в Україні:

матер. щоріч. наук.-прак. конф., 20 січ. 2006 р., Львів / За наук. ред.

Я. Й. Малика: У 2 ч. – Ч. 1. – Львів : ЛРІДУ НАДУ, 2006. – С. 336–337.

142. Правовые формы административной деятельности. Перевод с

польского / Е. Старосцяк; Пер. : А. Х. Махненко. – М. : Госюриздат, 1959. –

330 с.

189

143. Колпаков В. К. Адміністративне право України / В. К. Колпаков,

О. В. Кузьменко. – К. : Юрінком Інтер, 2003. – 544 с.

144. Адміністративне право : Підручник. – Вид. 2, змін. І доп. / За заг. ред.

Т. О. Коломоєць. – К. : Істина, 2012. – 528 с.

145. Про відзначення державними нагородами України працівників

Черкаської обласної лікарні : Указ Президента України від 25 серп. 2004 р.

№ 998/2004 // Урядовий кур’єр. – 2004. – № 168.

146. Про створення робочої групи з метою удосконалення стаціонарної

медичної допомоги [Електронний ресурс] : розпорядження Полтавського

міського голови від 12 трав. 2008 р. № 264-р // Полтавська міська рада та

виконавчий комітет : офіц. веб-сайт. – Режим доступу: http://www.rada-

poltava.gov.ua/documents. – Заголовок с екрана.

147. Кодекс адміністративного судочинства України : Закон України від

06 лип. 2005 р. № 2747-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 35–

36. – № 37. – Ст. 446.

148. Рабінович П. М. Права людини і громадянина: Навч. посібник /

П. М. Рабінович, М. І. Хавронюк. – К. : Атіка, 2004. – 463 с.

149. Парламентські слухання у Верховній Раді України [Електронний

ресурс] // Урядовий портал. – Режим доступу :

http://www.kmu.gov.ua/control/uk/publish/newscategory?cat_id=244828973. –

Заголовок з екрана.

150. Про комітети Верховної Ради України : Закон України від 04 квіт.

1995 р. № 116/95-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 19. –

Ст. 134.

151. Про перелік, кількісний склад і предмети відання комітетів Верховної

Ради України восьмого скликання : постанова Верховної Ради України від

04 груд. 2014 р. № 22-VIII // Відомості Верховної Ради. – 2015. – № 1. – Ст. 10.

152. Про Програму діяльності Кабінету Міністрів України : постанова

Верхової Ради України від 11 груд. 2014 р. № 26-VIII // Офіційний вісник

України. – 2014. – № 102. –ст. 3005.

190

153. Про утворення урядових комітетів та затвердження їх посадового

складу : постанова Кабінету Міністрів України від 05 груд. 2014 р. № 696 //

Офіційний вісник України. – 2014. – № 99. – Ст. 2870.

154. Деякі питання протидії туберкульозу та ВІЛ-інфекції/СНІДу :

постанова Кабінету Міністрів України від 11 лип. 2007 р. № 926 // Офіційний

вісник України. – 2007. – № 52. – Ст. 2124.

155. Про затвердження Схеми розподілу обов’язків та організаційної

структури Міністерства охорони здоров’я України [Електронний ресурс] : наказ

М-ва охор. здоров’я України від 28 січ. 2013 р. № 25-к // Мін-во охорони

здоров’я України : офіц. веб-сайт. – Режим доступу :

http://www.moz.gov.ua/docfiles/dn_20140909_0466k_dod1.pdf. – Заголовок з екрана.

156. Надюк З. О. Державне регулювання ринку медичних послуг в Україні:

монографія / З. О. Надюк ; Клас. прив. ун-т. – Запоріжжя : КПУ, 2008. – 294 с.

157. Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади :

постанова Кабінету Міністрів України від 10 верес. 2014 р. № 442 // Офіційний

вісник України. – 2014. – № 74. – Ст. – 2105.

158. Про місцеві державні адміністрації : Закон України від 09 квіт. 1999 р.

№ 586-XIV // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 20–21. – Ст. 190.

159. Про затвердження Положення про Департамент охорони здоров’я

Полтавської обласної державної адміністрації [Електронний ресурс] :

розпорядження голови Полтавської облдержадмін. від 22 лют. 2013 р. № 81 //

Полтавська облдержадмін. : веб-портал. – Режим доступу : http://www.adm-

pl.gov.ua/sites/default/files/81_2013.pdf. – Заголовок з екрана.

160. The Institution of Ombudsman [Electronic resource] : recommendation of

the Council of Europe on 08th September 2003 № 779 // Council of Europe : web-

site. – Mode of access : http://assembly.coe.int/nw/xml/XRef/X2H-Xref-

ViewPDF.asp?FileID=17133&lang=en. – The titles of the screen.

161. Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини : Закон

України від 23 груд. 1997 р. № 776/97-ВР // Відомості Верховної Ради України. –

1998. – № 20. – Ст. 99.

191

162. Коваль Л. М. Аналіз діяльності Уповноваженого Верховної Ради

України з прав людини / Л. М. Коваль; Харк. правозахис. група. – Х. : Права

людини, 2010. – 238 с.

163. Гладун З. Скарга пацієнта: правові підстави та порядок розгляду /

З. Гладун // Медичне право. – 2014. – № 1. – С. 11–17.

164. Паращич І. М. Міжнародно-правові норми захисту прав пацієнтів і

національне законодавство : питання адаптації / І. М. Паращич // Економіка та

держава. – 2009. – № 3. – С. 64–65.

165. Роль Уповноваженого Верховної ради з прав людини у забезпеченні

прав, свобод і законних інтересів людини і громадянина : монографія /

[А. Є. Шевченко, В. М. Бесчастний, В. О. Січкар та ін.] ; за заг. ред. :

О. В. Марцеляк ; Донец. юрид. ін-т Луган. держ. ун-ту внутр. справ ім.

Є. О. Дідоренка. – Донецьк : НОУЛІДЖ, 2011. – 364 с.

166. Козаченко Ю. А. Адміністративно-правове регулювання забезпечення

прав пацієнта в Україні : шляхи удосконалення / Ю. А. Козаченко //

Підприємництво, господарство і право. – 2015. – № 5. – С. 48–52.

167. Про місцеве самоврядування в Україні : Закон України від 21 трав.

1997 р. № 280/97-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 24. –

Ст. 170.

168. Галузь охорони здоров’я м. Полтава [Електронний ресурс] //

Полтавська міська рада та виконавчий комітет : офіц. веб-сайт. – Режим

доступу : http://www.rada-poltava.gov.ua/city/health. – Заголовок з екрана.

169. Слобожан О. Зміни до бюджетного та податкового законодавства

щодо бюджетної децентралізації [Електронний ресурс] / О. Слобожан. – Режим

доступу : http://www.auc.org.ua/sites/default/files/byudzhet_slobozhan_24.09.14.pdf. –

Заголовок з екрана.

170. Про схвалення Концепції реформування місцевого самоврядування та

територіальної організації влади в Україні : розпорядження Кабінету Міністрів

України від 01 квіт. 2014 р. № 333-р // Офіційний вісник України. – 2014. –

№ 30. – Ст. 831.

192

171. Про затвердження переліків закладів охорони здоров’я, лікарських,

провізорських посад та посад молодших спеціалістів з фармацевтичною освітою

у закладах охорони здоров’я : наказ М-ва охорони здоров’я України від 28 жовт.

2002 р. № 385 // Офіційний вісник України. – 2002. – № 46. – Ст. 2116.

172. Галай А. О. Способи залучення організацій громадянського

суспільства до реалізації прав пацієнтів в Україні / А. О. Галай // Держава і

право. Юридичні і політичні науки : зб. наук. пр. / Інститут держави і права ім.

В. М. Корецького НАН України. – К., 2011. – Вип. 51. – С. 26–32.

173. Паллиативная помощь. Убедительные факты / Всемирная организация

здравоохранения; под ред. Э. Дэвис и И. Хиггинсон; перев. и подготовка макета

на рус. языке. – Копенгаген : TAIS, 2005. – 32 с.

174. 11 жовтня в Україні відзначається Всесвітній день паліативної та

хоспісної допомоги [Електронний ресурс] // М-во охорони здоров’я України :

офіц. веб-сайт. – Режим доступу :

http://www.moz.gov.ua/ua/portal/pre_20141011_b.html. – Заголовок з екрана.

175. Перелік громадських організацій медичного спрямування,

зареєстрованих Міністерством юстиції України [Електронний ресурс] // М-во

охорони здоров’я України : офіц. веб-сайт. – Режим доступу :

http://www.moz.gov.ua/ua/portal/ms_associations. – Заголовок з екрана.

176. Галай В. О. Недержавні організації із захисту прав пацієнтів:

призначення та класифікація / В. О. Галай // Науковий вісник Дніпропетр.

державного університету внутрішніх справ. – 2009. – № 2. – С. 64–70.

177. Декларация о политике в области обеспечения прав пациента в Европе

[Электронный ресурс] : декларация Всемирной организации здравоохранения 28-

30 марта 1994 г. – Режим доступа : http://samlib.ru/s/stonogin_s_w/europe.shtml. –

Загл. с экрана.

178. Про забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації

державної політики : постанова Кабінету Міністрів України від 03 листоп.

2010 р. № 996 // Офіційний вісник України. – 2010. – № 84. – Ст. 2945.

193

179. Про затвердження Статуту Національної академії медичних наук

України : постанова Кабінету Міністрів України від 18 жовт. 1999 р. № 1913 //

Офіційний вісник України. – 1999. – № 42. – С. 128.

180. Адміністративне право. Академічний курс : Підруч. : У двох томах :

Том 2. Особлива частина / Ред. колегія : В. Б. Авер’янов (голова) та ін. – К. : ТОВ

Вид-во «Юридична думка», 2009. – 600 с.

181. Андреєв Д. О. Адміністративно-правові засоби захисту прав власників

цінних паперів : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.07 / Д. О. Андреєв ; Ін-т

законодавства Верхов. Ради України. – К., 2008. – 21 с.

182. Бєлкін М. Л. Адміністративно-правові засади забезпечення діяльності

інститутів спільного інвестування в Україні : автореф. дис. ... канд. юрид. наук :

12.00.07 / М. Л. Бєлкін ; КМ України, Нац. ун-т біоресурсів і

природокористування України. – К., 2012. – 20 c.

183. Гридасов Ю. В. Адміністративно-правові засоби захисту права

власності в Україні : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.07 /

Ю. В. Гридасов ; Нац. ун-т Держ. податк. служби України. – Ірпінь, 2009. – 20 c.

184. Куций О. А. Адміністративно-правові засоби забезпечення прав

фізичних осіб у податкових правовідносинах : автореф. дис. ... канд. юрид. наук :

12.00.07 / О. А. Куций ; Одес. нац. юрид. акад. – О., 2004. – 19 c.

185. Настюк В. Я. Адміністративно-правові режими в Україні :

монографія / В. Я. Настюк, В. В. Бєлєвцева. – Х. : Право, 2009. – 128 с.

186. Якимець Ю. В. Публічне адміністрування сферою культури : дис. ...

канд. юрид. наук: 12.00.07 / Ю. В. Якимець ; Нац. акад. внутр. справ. – К., 2012. –

228 с.

187. Комзюк А. Т. Заходи адміністративного примусу в правоохоронній

діяльності міліції: поняття, види та організаційно-правові питання реалізації :

Монографія / А. Т. Комзюк ; [за заг. ред. О. М. Бандурки]. – Х. : Вид-во Нац. ун-т

внутр. справ, 2002. – 345 с.

194

188. Надюк З. О. Державне управління якістю медичної допомоги в системі

охорони здоров’я України : автореф. дис. … канд. держ. упр.: спец. 25.00.02 /

З. О. Надюк ; Нац. акад. держ. упр. при Президентові України. – К., 2006. – 20 с.

189. Закон України «Про стандартизацію» Закон від 05 черв. 2014 р.

№ 1315-VII // Відомості Верховної Ради. – 2014. – № 31. – Ст. 1058.

190. Стеценко В. Ю. Обов’язкове медичне страхування в Україні

(адміністративно-правові засади запровадження) : Монографія /

В. Ю. Стеценко. – К. : Атіка, 2010. – 320 с.

191. Конгстведт П. Р. Управление медицинской помощью : практ. руков-

во; пер. с англ. / П. Р. Конгстведт. – М. : Геотар Медицина, 2000. – 477 с.

192. Шатковський Я. М. Стандартизація у системі обов’язкового

медичного страхування в Україні (адміністративно-правовий аспект) : автореф.

дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.07 / Я. М. Шатковський ; Ін-т законодавства ВР

України. – К., 2009. – 20 с.

193. Про затвердження Положення про державну реєстрацію нормативно-

правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади : постанова

Кабінету Міністрів України від 28 груд. 1992 р. № 731 [Електронний ресурс] //

Верховна Рада України : офіц. веб-портал. – Режим доступу :

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/731-92-%D0%BF. – Заголовок з екрана.

194. Донченко Т. Шляхи забезпечення якості медичної допомоги:

ліцензування, акредитація, стандартизація, спільна відповідальність /

Т. Донченко ; інтерв’ю О. Устінов // Український медичний часопис. – 2013. –

№ 3. – С. 24–27.

195. Стеценко В. Ю. Адміністративно-правове забезпечення

запровадження в Україні обов’язкового медичного страхування : автореф. дис. ...

д-ра юрид. наук : 12.00.07 / В. Ю. Стеценко ; Харк. нац. ун-т внутр. справ. – Х.,

2010. – 40 с.

196. Пищита А. Н. Совершенствование правового обеспечения

медицинской деятельности в условиях реформирования здравоохранения

Российской Федерации / А. Н. Пищита. – М. : ЦКБ РАН, 2007. – 64 с.

195

197. Лазоришинець В. В. Стандарти надання медичної допомоги

населенню України / В. В. Лазоришинець // Журнал Академії медичних наук

України. – 2005. – Т. 1. – № 1. – С. 6–10.

198. Пономаренко В. М. Створення державної системи стандартизації в

охороні здоров’я – актуальне завдання сьогодення / В. М. Пономаренко,

Т. С. Грузєва, А. Б. Зіменковський // Вісник соціальної гігієни та організації

охорони здоров’я України. – 2002. – № 3. – С. 5–10.

199. Шестак Л. В. Ліцензування як адміністративно-правовий інститут:

автореф. дис... канд. юр. наук: спец. 12.00.07 / Л. В. Шестак. – Нац. акад. держ.

подат. служби України. – Ірпінь, 2005. – 20 с.

200. Крьосний Д. І. Охорона здоров’я в Україні – ліцензування та

акредитація: навчальний посібник для студентів вузів / Д. І. Крьосний,

Е. Васкес. – К. : Вид-во європейського ун-ту, 2003. – 334 с.

201. Про затвердження переліку органів ліцензування : постанова Кабінету

Міністрів України від 14 листоп. 2000 р. № 1698 // Офіційний вісник України. –

2000. – № 46. – Ст. 2001.

202. Стеценко В. Ю. Адміністративно-правові засади ліцензування

медичної діяльності / В. Ю. Стеценко // Вісник Запорізького юридичного

інституту Дніпропетровського державного ун-ту внутр. справ. – Запоріжжя : ЗЮІ

ДДУВС, 2010. – № 1. – С. 106–112.

203. Стан розгляду документів з питань ліцензування медичної практики з

01.01.2014 р. по 25.12.2014 р. [Електронний ресурс] // М-во охорони здоров’я

України : офіц. веб-сайт. – Режим доступу :

http://www.moz.gov.ua/ua/portal/mtlc_statistic. – Заголовок з екрана.

204. Про строк дії ліцензії на провадження певних видів господарської

діяльності, розміри і порядок зарахування плати за її видачу : постанова Кабінету

Міністрів України від 29 листоп. 2000 р. № 1755 // Офіційний вісник України. –

2000. – № 48. – Ст. 2093.

205. Деякі питання діяльності Державної служби України з питань

регуляторної політики та розвитку підприємництва : Указ Президента України

196

від 30 берез. 2012 р. № 237/2012 // Офіційний вісник України. – 2012. – № 26. –

Ст. 70.

206. Козаченко Ю. А. Ліцензування медичної діяльності у системі

адміністративно-правових засобів забезпечення прав пацієнтів / Ю. А. Козаченко

// Підприємництво, господарство і право. – 2014. – № 9. – С. 59–62.

207. Семенюк В. І. Акредитація як механізм державного регулювання

якості медичної допомоги в галузі охорони здоров’я : міжнародний досвід /

В. І. Семенюк // Статистика України. – 2007. – № 1. – С. 94–100.

208. Козаченко Ю. А. Акредитація закладів охорони здоров’я як

адміністративно-правовий засіб забезпечення прав пацієнтів / Ю. А. Козаченко //

Підприємництво, господарство і право. – 2014. – № 8. – С. 64–67.

209. Бурлака О. С. Атестаційні провадження : дис. … канд. юрид. наук :

12.00.07 / О. С. Бурлака ; Київський нац. ун-т внутр. справ. – К., 2007. – 215 с.

210. Вінницька Н. М. Організація роботи з кадрами: Конспект лекцій /

Н. М. Вінницька. – К., 1998. – 193 с.

211. Виноградорський М. Д. Управління персоналом: Навч. посіб. /

М. Д. Виноградорський, С. В. Беляєва, А. М. Виноградорська, О. М. Шкапова. –

К. : Центр навчальної літератури, 2006. – 504 с.

212. Костюченко О. Є. Правове регулювання праці лікарів в умовах

ринкової економіки: автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.05 /

О. Є. Костюченко ; Харк. нац. ун-т внутр. справ. – Х., 2009. – 20 с.

213. Проник П. Україна. Друга світова війна. Тільки цифри [Електронний

ресурс] / П. Проник // Українська правда. – Режим доступу :

http://www.pravda.com.ua/articles/2010/05/7/5017138/. – Заголовок з екрана.

214. Братков О. И. Всеобщее право и здоровье и его реализация в

различных странах мира / О. И. Братков, Д. Д. Венедиктов, Е. В. Галахов. – М. :

Медицина, 1981. – 278 с.

215. Зюков А. М. Итоги Нюрнбергского процесса (взгляд

этнокриминолога) [Электронный ресурс] / А. М. Зюков // Журнал «Вопросы

197

управления». – 2012. – № 1(18). – Режим доступа : http://vestnik.uapa.ru/ru-

ru/issue/2012/01/45/. – Загл. с экрана.

216. Статут Організації Об’єднаних Націй [Електронний ресурс] : статут

від 26 черв. 1945 р. // Верховна Рада України : офіц. веб-портал. – Режим

доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_010. – Заголовок з екрана.

217. Загальна декларація прав людини : декларація Організації Об’єднаних

Націй від 10 груд. 1948 р. // Офіційний вісник. – 2008. – № 93. – Ст. 3103.

218. Глуховский В. В. Стандарты и механизмы обеспечения прав

пациентов в системах здравоохранения / В. В. Глуховский. – Николаев : Дизайн и

полиграфия, 2008. – 134 с.

219. Європейська конвенція про соціальну та медичну допомогу

[Електронний ресурс] : конвенція Ради Європи від 11 груд. 1953 р. // Верховна

Рада України : офіц. веб-портал. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/994_649. – Заголовок з екрана.

220. Європейська соціальна хартія [Електронний ресурс] : хартія Ради

Європи від 18 жовт. 1961 р. // Верховна Рада України : офіц. веб-портал. – Режим

доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/994_300. – Заголовок з екрана.

221. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права

[Електронний ресурс] : пакт Організації Об’єднаних Націй від 16 груд. 1966 р. //

Верховна Рада України : офіц. веб-портал. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_042. – Заголовок з екрана.

222. Жиляєва Е. П. Формы закрепления прав пациентов в законодательстве

стран Европы / Е. П. Жиляєва // Проблемы социальной гигиены,

здравоохранения и истории медицины. – 2003. – № 6. – С. 40–42.

223. On the Rights of the Sick and Dying [Electronic resource] :

recommendation of the Council of Europe on 28th January 1976 № 779 // Council of

Europe: web-site. – Mode of access :

http://assembly.coe.int/Main.asp?link=/Documents/AdoptedText/ta76/EREC779.htm#

1. – The titles of the screen.

198

224. Рекомендація державам-учасницям стосовно проблеми пацієнта як

активного учасника свого власного лікування [Електронний ресурс] :

рекомендація Комітету Міністрів Ради Європи від 30 квіт. 1980 р. № R(80)4 //

Верховна Рада України : офіц. веб-портал. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/994_072. – Заголовок з екрана.

225. Конвенція про захист прав та гідності людини у зв’язку з

використанням досягнень біології та медицини [Електронний ресурс] : конвенція

Ради Європи від 04 квіт. 1997 р. // Верховна Рада України : офіц. веб-портал. –

Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/994_334. – Заголовок з

екрана.

226. Лавриненко О. О. Коментар медичного законодавства України.

Станом на 01.03.2011 р. / О. О. Лавриненко, О. Г. Рогова, С. А. Панасик та ін. –

К. : Видавничий дім «Професіонал», 2011. – 360 с.

227. Алма-Атинская декларация [Электронный ресурс] : декларация

Всемирной организации здравоохранения от 12 сент. 1978 г. // Организация

Объединенных Наций : веб-сайт. – Режим доступа :

http://www.un.org/ru/documents/decl_conv/declarations/almaata78.shtml. – Загл. с экрана.

228. Абоймов В. В. Обеспечение и защита прав граждан в системе

обязательного медицинского страхования / В. В. Абоймов и др. ; ред.

А. М. Таранов. – М. : Федерал. фонд обязател. мед. страхования, 2001. – 112 с.

229. Тимченко Л. Н. Защита прав пациентов. Этика клинических

испытаний : руководство / Л. Н. Тимченко, В. В. Попов. – Х. : Харьковский

благотворительный фонд «Качественная клиническая практика», 2003. – 32 с.

230. Галь И. Надежная защита врача и пациента: XIV Всемирный конгресс

по медицинскому праву / И. Галь // Медицинский вестник. – 2002. – 19 сент. –

С. 11–19.

231. Конвенція про медичну допомогу та допомоги у випадку хвороби

[Електронний ресурс] : конвенція Міжнародної організації праці від 25 черв.

1969 р. № 130 // Верховна Рада України : офіц. веб-портал. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/993_184. – Заголовок з екрана.

199

232. Охорона здоров’я та права людини : ресурс. довід.: пер. з англ. / Ін-т

відкритого суп-ва, Міжнар. навч. Центр «Еквітас»; за ред. Д. Коен та ін. ; за наук.

ред. (укр. версія): І. Сенюта; передм. : А. Найера. – 5-те вид., допов. – Львів:

Медицина і право, 2011. – 506 с.

233. On the Status and Rights of Patients [Electronic resource] : act of Finland

on 17th August 1992 No. 785/1992. – Mode of access :

http://www.finlex.fi/en/laki/kaannokset/1992/en19920785.pdf. – The titles of the screen.

234. Пономаренко В. М. Права пацієнтів (реалії та проблеми) /

В. М. Пономаренко (та ін.) // Вісник соціальної гігієни та організації охорони

здоров’я України. – 2006. – № 3. – С. 118–121.

235. Паращич І. М. Права пацієнтів: проблеми та їх вирішення (досвід

країн Європейського союзу) / І. М. Паращич // Економіка та держава. – 2009. –

№ 5. – С. 78–80.

236. Паращич І. М. Державні механізми забезпечення та захисту прав

пацієнтів в Україні : стан і тенденції розвитку : автореф. дис. ... канд. наук з

держ. упр. : 25.00.02 / І. М. Паращич; Нац. акад. держ. упр. при Президентові

України. – К., 2009. – 20 с.

237. Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до

законодавства Європейського Союзу : Закон України від 18 берез. 2004 р.

№ 1629-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 29. – Ст.367.

238. Brock D. Legal rights and moral responsibility in the health care process /

D. Brock // The law-medicine relation : philosophical exploration / Ed. by

Spikier St. F. et al. – Dordrecht etc., 1981. – Р. 179–184.

239. Brazier M. Medicine, patient and the law / M. Brazier. – London : Penguin

books, 1987. – 375 р.

240. Козаченко Ю. А. Международный опыт обеспечения прав пациентов /

Ю. А. Козаченко // Legea si Viata. – 2014. – № 8. – С. 78–82.

241. Про порядок проведення реформування системи охорони здоров’я у

Вінницькій, Дніпропетровській, Донецькій областях та місті Києві : Закон

200

України від 7 лип. 2011 р. № 3612-VI // Відомості Верховної Ради України. –

2012. – № 12–13. – Ст. 81.

242. Про Стратегію сталого розвитку «Україна – 2020» : Указ Президента

України від 12 січ. 2015 р. № 5/2015 // Офіційний вісник України. – 2015. – № 4 –

Ст. 67.

243. Фінальна редакція Національної стратегії реформування системи

охорони здоров’я в Україні на період 2015–2020 років [Електронний ресурс] //

Аптека.ua. – 2015. – № 11 (982). – Режим доступу :

http://www.apteka.ua/article/327094. – Заголовок з екрана.

244. Про організацію роботи стратегічної дорадчої групи з питань

реформування системи охорони здоров’я України [Електронний ресурс] : наказ

М-ва охорони здоров’я України від 24 лип. 2014 р. № 522 // М-во охорони

здоров’я України : офіц. веб-сайт. – Режим доступу :

http://www.moz.gov.ua/ua/portal/dn_20140724_0522.html. –Заголовок з екрана.

245. Про Державний бюджет України на 2005 рік : Закон України від

23 груд. 2004 р. № 2285-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 7–

8. – Ст. 162.

246. Про Державний бюджет України на 2015 рік : Закон України від

28 груд. 2014 р. № 80-VIII // Офіційний вісник України. – 2015. – № 3. – Ст. 55.

247. Мельник І. В. Фінансове забезпечення медичного страхування :

зарубіжний досвід та практика в Україні / І. В. Мельник // Формування ринкових

відносин в Україні. – 2012. – № 6. – С. 137–140.

248. Коваль О. П. Запровадження обов’язкового державного медичного

страхування як складова державного управління змінами сфери охорони

здоров’я в Україні / О. П. Коваль, Т. П. Авраменко // Інвестиції: практика та

досвід. – 2013. – № 18. – С. 137–141.

249. Радиш Я. Ф. Медичне страхування : Навч. посібник / Я. Ф. Радиш /

Національна академія держ. управління при Президентові України. – К. :

Видавництво НАДУ, 2005. – 88 с.

201

250. Основні шляхи подальшого розвитку системи охорони здоров’я

України : спіл. звіт / [В. М. Лехан, В. М. Рудий, А. П. Гук та ін.]; Під заг. ред.:

В. М. Лехан, В. М. Рудий ; М-во охорони здоров’я України та ін. – К. :

Раєвський, 2005. – 167 с.

251. Тарахтієнко О. К. Добровільне медичне страхування та його

економічна природа / О. К. Тарахтієнко // Інвестиції : практика та досвід. –

2011. – № 19. – С. 50–51.

252. Громов А. П. Права, обязанности и ответственность медицинских

работников / А. П. Громов. – М. : Медицина, 1976. – 168 с.

253. Дрогонец Я. Современная медицина и право : пер. со словац. /

Я. Дрогонец, П. Холлендер. – М. : Юридическая литература, 1991. – 335 с.

254. Кримінальний кодекс України : Закон України від 05 квіт. 2001 р.

№ 2341-III // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 25–26. – Ст. 131.

255. Статистична інформація [Електронний ресурс] // Генеральна

прокуратура України : офіц. веб-сайт. – Режим доступу :

http://www.gp.gov.ua/ua/stat.html. – Заголовок з екрана.

256. Єдиний державний реєстр судових рішень [Електронний ресурс]. –

Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua. – Заголовок з екрана.

257. Голованова І. А. Практичні проблеми формування медичного права в

Україні: основні тенденції судової практики в сфері захисту права на охорону

здоров’я / І. А. Голованова, А. О. Шерстюк // Теоретико-правові засади

формування сучасного медичного права в Україні : збірник матеріалів наук.-

прак. конф., Полтава : ТОВ «Техсервіс», 2014. – С. 38–46.

202

ДОДАТКИ

Додаток А

Проект Положення про Службу уповноважених з прав пацієнтів

при Міністерстві охорони здоров’я України

1. Служба уповноважених з прав пацієнтів при Міністерстві охорони

здоров’я України є структурним підрозділом Міністерства охорони здоров’я

України (далі – МОЗ України), що діє на правах управління та здійснює

державний контроль за дотриманням законодавства у сфері забезпечення прав

пацієнтів.

2. Служба уповноважених з прав пацієнтів при МОЗ України (далі –

Служба) у своїй діяльності керується Конституцією та законами України,

актами Президента України та Кабінету Міністрів України, нормативно-

правовими актами МОЗ України та цим Положенням.

3. Діяльність Служби будується на принципах незалежності,

ініціативності, гуманізму, справедливості, об’єктивності, відкритості,

доступності, взаємодії і співробітництва з органами державної влади та

місцевого самоврядування, відповідними органами іноземних держав і

міжнародних організацій, з підприємствами, установами, організаціями,

профспілками медичних працівників і громадськими організаціями у сфері

забезпечення прав пацієнтів.

4. Основними завданнями Служби є:

1) здійснення державного контролю за дотриманням законодавства у

сфері забезпечення прав пацієнтів;

2) здійснення державного нагляду за дотриманням медичних стандартів,

норм і правил;

3) моніторинг додержання в Україні прав пацієнтів та виконання

Україною міжнародних зобов’язань у сфері забезпечення прав пацієнтів;

4) участь у підготовці проектів нормативно-правових актів МОЗ України

у сфері забезпечення прав пацієнтів;

203

5) організація взаємодії органів виконавчої влади, органів місцевого

самоврядування, підприємств, установ, організацій з питань забезпечення прав

пацієнтів;

6) інформування громадськості про права пацієнтів, про здійснення

Службою та МОЗ України повноважень у сфері забезпечення прав пацієнтів.

5. Служба для виконання покладених на неї завдань має право в

установленому порядку:

1) перевіряти суб’єкти господарювання, які провадять господарську

діяльність з медичної практики, на предмет додержання обов’язкових вимог

щодо якості й безпеки медичної допомоги, додержання медичних стандартів,

норм і правил;

2) одержувати безоплатно від суб’єктів господарювання, які провадять

господарську діяльність з медичної практики, копії необхідних документів для

перевірки;

3) безперешкодно відвідувати й обстежувати відповідно до законодавства

будь-які приміщення суб’єктів господарювання, які провадять господарську

діяльність з медичної практики;

4) ініціювати проведення незалежної експертизи якості медичної

допомоги;

5) давати суб’єктам господарювання, які провадять господарську

діяльність з медичної практики, обов’язкові до виконання приписи про

припинення порушень прав пацієнтів, усунення порушень вимог медичних

стандартів, норм і правил;

6) повідомляти органи ліцензування про порушення медичних

стандартів, норм і правил суб’єктами господарювання, які провадять

господарську діяльність з медичної практики;

7) вносити пропозиції до органу ліцензування про призупинення дії або

анулювання ліцензії на медичну практику суб’єктів господарювання, які

порушують права пацієнтів, не дотримуються вимог медичних стандартів,

норм і правил;

204

8) подавати до суду позови щодо захисту прав пацієнтів;

9) розглядати скарги, заяви і пропозиції громадян, надавати роз’яснення,

вести прийом громадян з питань, що належать до компетенції Служби;

10) складати протоколи про адміністративні правопорушення щодо

медичних працівників;

11) розглядати відповідно до законодавства справи про адміністративні

правопорушення щодо медичних працівників;

12) накладати відповідно до законодавства адміністративні стягнення на

медичних працівників;

13) надсилати до правоохоронних органів матеріали перевірок та

висновки щодо дій медичних працівників, які містять ознаки кримінального

правопорушення;

14) скликати наради з питань, що належать до компетенції Служби,

створювати комісії та робочі групи;

15) доводити до відома та роз’яснювати населенню зміст вітчизняного

законодавства з питань забезпечення прав пацієнтів;

16) направляти запити і одержувати відповідну інформацію, документи і

матеріали від державних органів та органів місцевого самоврядування,

підприємств, установ, організацій усіх форм власності та їх посадових осіб;

17) залучати спеціалістів центральних і місцевих органів виконавчої

влади, підприємств, установ та організацій (за погодженням з їх керівниками),

вчених, представників інститутів громадянського суспільства (за згодою) для

розгляду питань, що належать до компетенції Служби;

18) організовувати та проводити у межах своїх повноважень науково-

практичні конференції, круглі столи та семінари.

6. Служба з метою організації своєї діяльності:

1) узагальнює практику застосування законодавства з питань, що

належать до її компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення актів

МОЗ України у сфері забезпечення прав пацієнтів та в установленому порядку

подає їх Міністрові охорони здоров’я України;

205

2) забезпечує в межах повноважень здійснення заходів щодо запобігання

корупції і контроль за їх здійсненням в апараті Служби та її територіальних

органах;

3) розробляє плани та організовує роботу своїх територіальних органів,

надає їм методичну та практичну допомогу, контролює їх діяльність, вживає

заходів щодо усунення виявлених недоліків і порушень, а також підвищення

ефективності здійснення такого контролю;

5) розглядає скарги, заяви і пропозиції громадян з питань, що належать

до компетенції Служби, її територіальних органів;

7) організовує інформаційну та правороз’яснювальну діяльність у сфері

своєї компетенції.

7. Службу очолює Голова, який призначається на посаду та звільняється з

посади Міністром охорони здоров’я України (далі – Міністр).

Голова Служби:

1) очолює Службу, здійснює керівництво її діяльністю, представляє

Службу у відносинах з державними органами та органами місцевого

самоврядування, підприємствами, установами, організаціями;

2) вносить на розгляд Міністра пропозиції щодо формування державної

політики у сферах, що належать до компетенції Служби;

3) вносить на розгляд Міністра проекти нормативно-правових актів МОЗ

України з питань, що належать до сфери діяльності Служби;

4) забезпечує виконання Службою актів МОЗ України та доручень

Міністра;

5) затверджує за погодженням із Міністром річний план роботи Служби,

заходи щодо реалізації основних напрямів та пріоритетних цілей її діяльності

відповідно до визначених завдань;

6) звітує перед Міністром про виконання річного плану роботи Служби

та покладених на неї завдань, про усунення порушень і недоліків, виявлених

під час проведення перевірок діяльності Служби, її територіальних органів, а

206

також про притягнення до відповідальності посадових осіб, винних у

допущених порушеннях;

7) формує персональний склад служби та подає його на затвердження

Міністрові охорони здоров’я України;

8) утворює у межах граничної чисельності державних службовців та

працівників Служби і коштів, передбачених на її утримання, ліквідовує,

реорганізовує за погодженням з Міністром територіальні органи Служби як

структурні підрозділи її апарату;

9) призначає на посади за погодженням із Міністром і головами

відповідних місцевих державних адміністрацій та звільняє з посад керівників

територіальних органів Служби.

Голова Служби за посадою є головним уповноваженим з прав пацієнтів

України.

8. Служба здійснює свої повноваження безпосередньо та через свої

територіальні органи. Територіальними органами Служби є служби

уповноважених з прав пацієнтів в Автономній Республіці Крим, областях, містах

Києві та Севастополі, районах, які утворюються та функціонують у складі

Міністерства охорони здоров’я Автономної Республіки Крим, структурних

підрозділів з питань охорони здоров’я обласних, Київської та Севастопольської

міських, районних державних адміністрацій.

9. Служби уповноважених з прав пацієнтів в Автономній Республіці Крим,

областях, містах Києві та Севастополі, районах очолюють їх начальники, які за

посадою є головними уповноваженими з прав пацієнтів в Автономній Республіці

Крим, областях, містах Києві та Севастополі, районах.

10. Персональний склад Служби формується Головою Служби та

затверджується наказом МОЗ України. Персональний склад територіальних

органів Служби формують їх начальники, затверджують відповідно Міністр

охорони здоров’я Автономної Республіки Крим, керівники структурних

підрозділів з питань охорони здоров’я обласних, Київської та Севастопольської

міських, районних державних адміністрацій.

207

Додаток Б

Проект Наказу Міністерства охорони здоров’я України «Про внесення

зміни до Методики розробки та впровадження медичних стандартів

(уніфікованих клінічних протоколів) медичної допомоги

на засадах доказової медицини»

Відповідно до підпункту «а» пункту 4 Положення про державну

реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших центральних органів

виконавчої влади, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України

від 28.12.1992 р. № 731, та з метою забезпечення дотримання медичних

стандартів в закладах охорони здоров’я будь-якої форми власності та фізичними

особами – підприємцями:

1. Абзац другий підпункту 3.7 пункту 3 Методики розробки та

впровадження медичних стандартів (уніфікованих клінічних протоколів)

медичної допомоги на засадах доказової медицини, затвердженої Наказом

Міністерства охорони здоров’я України 28 вересня 2012 року № 751,

зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 29 листопада 2012 року за

№ 2001/22313, викласти у наступній редакції:

«Після опрацювання та погодження членами робочої групи стандарти

(уніфіковані клінічні протоколи) медичної допомоги, розроблені на основі

адаптованої клінічної настанови як джерела доказової інформації про найкращу

медичну практику, затверджуються відповідним наказом Міністерства охорони

здоров’я України, реєструються у Міністерстві юстиції України та розміщуються

в Реєстрі медико-технологічних документів»

2. Директору Департаменту медичної допомоги забезпечити подання цього

наказу у встановленому порядку на державну реєстрацію до Міністерства

юстиції України.

3. Контроль за виконанням цього наказу покласти на заступника Міністра

керівника апарату.

4. Наказ набирає чинності з дня його офіційного опублікування.

208

Додаток В

Проект Закону України «Про внесення змін до Кодексу України про

адміністративні правопорушення щодо посилення адміністративної

відповідальності медичних працівників»

Верховна Рада України постановляє:

І. Внести до Кодексу України про адміністративні правопорушення

(Відомості Верховної Ради УРСР, 1984 р., додаток до № 51, ст. 1122) такі зміни:

1. Доповнити статями 45-2, 45-3, 45-4 такого змісту:

«Стаття 45-2. Порушення державних медичних стандартів, норм і правил

надання медичної допомоги.

Порушення державних медичних стандартів (уніфікованих клінічних

протоколів), норм і правил під час надання пацієнту медичної допомоги, –

тягне за собою накладення штрафу від десяти до ста неоподатковуваних

мінімумів доходів громадян»;

«Стаття 45-3. Порушення законодавства про лікарську таємницю.

Розголошення лікарської таємниці (інформації про хворобу, медичне

обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя

громадянина) особою, якій вона стала відома у зв’язку з виконанням

професійних чи службових обов’язків, або не забезпечення анонімності пацієнта

при використанні інформації, що становить лікарську таємницю, в навчальному

процесі, науково-дослідній роботі, в тому числі у випадках її публікації у

спеціальній літературі, якщо таке діяння не спричинило тяжких наслідків, –

тягне за собою накладення штрафу від десяти до п’ятдесяти

неоподатковуваних мінімумів доходів громадян»;

«Стаття 45-4. Порушення прав пацієнта під час проведення клінічних

випробувань лікарських засобів.

Проведення клінічних випробувань лікарських засобів без письмової згоди

пацієнта або його законного представника, або стосовно неповнолітнього чи

недієздатного, якщо ці дії не призвели до смерті пацієнта або не спричинили

інших тяжких наслідків, –

209

тягне за собою накладення штрафу від тридцяти до ста неоподатковуваних

мінімумів доходів громадян»;

2. У частині другій статті 255:

перше речення «У справах про адміністративні правопорушення, розгляд

яких віднесено до відання органів, зазначених у статтях 222 – 244-19 цього

Кодексу, протоколи про правопорушення мають право складати уповноважені на

те посадові особи цих органів» викласти в такій редакції:

«У справах про адміністративні правопорушення, розгляд яких віднесено

до відання органів, зазначених у статтях 222 – 244-20 цього Кодексу, протоколи

про правопорушення мають право складати уповноважені на те посадові особи

цих органів»;

3. Доповнити статтею 244-20 такого змісту:

«Стаття 244-20. Служба уповноважених з прав пацієнтів при Міністерстві

охорони здоров’я України.

Служба уповноважених з прав пацієнтів при Міністерстві охорони

здоров’я України розглядає справи про адміністративні правопорушення,

пов’язані з порушенням державних медичних стандартів, норм і правил надання

медичної допомоги (стаття 45-2), порушенням законодавства про лікарську

таємницю (стаття 45-3), порушенням прав пацієнта під час проведення клінічних

випробувань лікарських засобів (стаття 45-4) цього Кодексу.

Від імені Служби уповноважених з прав пацієнтів при Міністерстві

охорони здоров’я України розглядати справи про адміністративні

правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право Головний

уповноважений з прав пацієнтів при Міністерстві охорони здоров’я України та

його заступники, головні уповноважені з прав пацієнтів в Автономній Республіці

Крим, областях, містах Києві та Севастополі, районах та їх заступники».

II. Цей Закон набирає чинності з дня його опублікування.