МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ЮРИДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ЯРОСЛАВА МУДРОГО

На правах рукопису

КЛОК ОКСАНА ВАЛЕРІЇВНА

УДК 342.95:328.185 (477)

ПРОТИДІЯ КОРУПЦІЙНИМ ПРАВОПОРУШЕННЯМ ЗАСОБАМИ

АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА

12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право Дисертація

на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

Науковий керівник:

Настюк Василь Якович,

доктор юридичних наук, професор

Харків – 2015

2

ЗМІСТ

ВСТУП ……………………………………………………………………… 3

РОЗДІЛ 1. Юридична характеристика корупційних правопорушень,

передбачених адміністративним законодавством

1.1. Поняття й ознаки адміністративного правопорушення,

пов’язаного з корупцією ………………………………………………...

11

1.2. Різновиди адміністративних правопорушень, пов’язаних з

корупцією ……… …………………………………………………...…..

36

Висновки до розділу 1 …………………………………………………... 53

РОЗДІЛ 2. Адміністративно-правове забезпечення протидії

корупційним правопорушенням

2.1. Зміст і сучасні тенденції застосування адміністративно-правових

засобів протидії корупційним правопорушенням …………………….

56

2.2. Адміністративно-правовий механізм протидії корупційним

правопорушенням …………………………………………………….

101

Висновки до розділу 2 …………………………………………………... 139

РОЗДІЛ 3. Удосконалення елементів адміністративно-правового

механізму протидії корупційним правопорушенням

3.1. Впровадження стандартів протидії адміністративним корупційним

правопорушенням…………………………….…………….……………

142

3.2. Удосконалення законодавства з питань декларування

доходів…………………………………………………...……..……..…..

159

Висновки до розділу 3 …………………………………………………... 174

ВИСНОВКИ ………………………………………………………………....... 178

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ …………………………………... 182

ДОДАТКИ …………………………………………………………………...... 207

3

ВСТУП

Актуальність теми. Суспільна небезпека адміністративних

правопорушень, пов’язаних з корупцією (корупційних правопорушень), їх

поширеність в органах державної влади і місцевого самоврядування

викликають недовіру та зневагу суспільства до владних інститутів, зумовлюють

необхідність запобігання будь-яким проявам корупційного спрямування. В

українському законодавстві існують чимало нормативно-правових актів, які

передбачають різні напрямки й форми попередження і протидії корупційним

правопорушенням. Але засоби, що вживалися державою протягом останніх

десятиліть у боротьбі з корупційними проявами, не були ефективними. За

даними досліджень Індексу сприйняття корупції, що проводяться Transparency

International, українці вважають свою державу однією з найкорумпованіших у

світі: у 2012 і 2013 роках держава займала 144 місце зі 176 країн, у 2014 р. – 142

місце із 175, у 2015 – 130 місце з 168. Через несприятливі умови для ведення

бізнесу в Україні втрачаються можливості щодо залучення вітчизняних та

іноземних інвестицій, упровадження передових технологій й підвищення

економічного рівня держави. Ось чому подолання корупції повинно бути одним

з пріоритетних завдань державної політики, причому не декларативно

проголошеної, а реально здійснюваної. Саме тому питання боротьби з

корупційними правопорушеннями перетворюється на питання збереження

державності, а протидія корупційним проявам – на первинну, головну мету

Стратегії національної безпеки України.

Незважаючи на наявність значної кількості наукових праць, які певною

мірою висвітлюють проблеми боротьби з корупційними правопорушеннями, у

процесі їх опрацювання й вивчення відповідних матеріалів судової практики

виявлено потребу у ґрунтовному дослідженні питань протидії їм засобами

адміністративного права, що становлять собою вагомий складник проблеми

подолання в країні цього негативного соціально-правового явища. Важливим є

використання компетенції новітніх інституцій системи запобігання і протидії

корупції: Національне антикорупційне бюро України; Національне агентство з

4

питань запобігання корупції; Національна поліція; Спеціалізована

антикорупційна прокуратура.

Порушена проблематика висвітлювалась у працях українських і

зарубіжних учених. Питанням боротьби з корупцією приділили значну увагу

такі вчені, як В. Б. Авер’янов, Н. О. Армаш, В. А. Бабич, О. М. Бандурка,

І. С. Бачинська, В. В. Бєлєвцева, Ю. П. Битяк, Т. Є. Василевська, А. В. Гайдук,

В. М. Гаращук, В. Д. Гвоздецький, О. З. Гладун, Ю. А. Дорогова,

В. С. Журавський, Д. Г. Заброда, В. А. Завгородній, В. О. Іванцов,

Н. Г. Калугіна, В. А. Коновалов, А. В. Куракін, Ю. А. Лавренюк,

Н. П. Матюхіна, В. Я. Настюк, С. С. Рогульський, А. О. Селіванов,

В. М. Соловйов, О. В. Токар-Остапенко, С. Є. Чаннов, І. С. Чаукін та інші вчені-

адміністративісти.

Оскільки протидія корупційним правопорушенням вивчається не тільки

адміністративним правом, а й стосується міжгалузевого регулювання,

підкреслимо, що значний внесок у вирішення питань запобігання й боротьби із

цим явищем зробили також учені в галузях кримінального права, кримінології

та криміналістики, як-то: Л. І. Аркуша, Ю. В. Баулін, Л. В. Білінська,

Г. М. Борзенков, В. І. Борисов, О. Ю. Бусол, С. А. Буткевич, В. В. Голіна,

А. І. Долгова, В. А. Журавель, П. А. Кабанов, О. Г. Кальман, В. М. Киричко,

В. О. Коновалова, О. М. Костенко, М. І. Мельник, М. І. Панов,

М. А. Погорецький, Є. Д. Скулиш, В. Я. Тацій, В. Ю. Шепітько, Н. М. Ярмиш

та інші науковці.

Чимало теоретичних і практичних питань протидії корупційним діянням

засобами адміністративного права висвітлено фрагментарно, а тому вони

потребують узагальнення й опрацювання концептуального підходу на рівні

наукового дослідження. Більшість публікацій указаних правознавців не мають

комплексного характеру, а обмежується лише аналізом корупційних проявів і

розглядом окремих елементів адміністративно-правового механізму протидії

корупційним правопорушенням без врахування положень започаткованої

антикорупційної реформи.

5

Указане підкреслює актуальність теми цього дисертаційного дослідження й

потребу проведення ґрунтовного вивчення адміністративно-правового

механізму протидії корупції, узагальнення теоретичної бази, нормативного

матеріалу й судової практики щодо оцінювання протидії корупційним

правопорушенням саме засобами адміністративного права.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація

виконана в межах науково-дослідної теми Національного юридичного

університету імені Ярослава Мудрого згідно з цільовою комплексною

програмою «Конституційно-правові проблеми забезпечення верховенства права

у функціонуванні механізму публічної влади в Україні» на 2011−2015 рр.

(номер державної реєстрації 0111U000966). Тема дисертаційного дослідження

затверджена на засіданні вченої ради Національного університету «Юридична

академія України імені Ярослава Мудрого» (протокол № 4 від 21.12.2012 р.) й

уточнена на засіданні вченої ради Національного юридичного університету

імені Ярослава Мудрого (протокол № 7 від 27.03.2015 р.).

Мета й завдання дослідження. Мета дисертації полягає у з’ясуванні

поняття й ознак адміністративного правопорушення, пов’язаного з корупцією,

визначенні його різновидів, змісту і сучасних тенденцій застосування

адміністративно-правових засобів протидії корупції та обґрунтуванні

пропозицій і рекомендацій з удосконалення антикорупційного законодавства.

Для досягнення поставленої мети основна увага була приділена вирішенню

таких наукових завдань:

− визначити поняття, склад, ознаки адміністративного правопорушення,

пов’язаного з корупцією й установити його співвідношення із суміжними

поняттями;

− визначити різновиди адміністративних правопорушень, пов’язаних з

корупцією та їх проявів;

− розкрити зміст і сучасні тенденції застосування адміністративно-

правових засобів протидії корупції;

− з’ясувати сутність адміністративно-правового механізму протидії

6

корупційним правопорушенням;

− виявити існуючі стандарти протидії адміністративним правопорушенням,

пов’язаних з корупцією в Україні, провести порівняльний аналіз з нормами

міжнародного права;

− окреслити проблеми й розробити конкретні пропозиції й рекомендації з

удосконалення законодавства з питань протидії адміністративним

правопорушенням, пов’язаних з корупцією, а також щодо внесення змін до

чинного антикорупційного законодавства з метою його подальшого

вдосконалення.

Об’єктом дослідження послужили суспільні відносини, що виникають у

процесі протидії корупційним правопорушенням засобами адміністративного

права.

Предметом дослідження є протидія корупційним правопорушенням

засобами адміністративного права.

Методи дослідження. Методологічне підґрунтя дисертації становить

цілісна й узгоджена система методів, способів та прийомів наукового пізнання,

що надала можливість проаналізувати обране правове явище в єдності його

соціального змісту та юридичних форм. В основу методологічної конструкції

дисертаційної роботи покладено фундаментальні, загальнонаукові і спеціальні

методи.

Діалектичний метод використовувався при встановленні природи

адміністративного правопорушення, пов’язаного з корупцією і формулюванні

його поняття (підрозділ 1.1); історичний – у процесі дослідження стану протидії

корупційним проявам і формування періодизації державної політики такої

протидії (підрозділ 1.1). Системно-структурний метод задіяно для встановлення

співвідношення адміністративного правопорушення, пов’язаного з корупцією

із суміжними поняттями; формально-юридичний метод – для аналізу

нормативно-правових актів у сфері протидії корупції (підрозділ 2.1, 3.1).

Порівняльно-правовий став у нагоді при поглибленому вивчені законодавства

зарубіжних країн у царині боротьби з адміністративними правопорушеннями,

7

пов’язаними з корупцією (підрозділ 1.2, 3.2); статистичний – при узагальненні

судової практики у сфері протидії корупції (підрозділ 2.2).

Теоретичні підвалини дослідження заклали фундаментальні напрацювання

представників загальної теорії держави та права, адміністративного і

кримінального права, філософії, сформульовані вітчизняними й зарубіжними

фахівцями, а також енциклопедична юридична література.

Нормативну основу даної роботи становлять Конституція й закони

України, інші нормативно-правові акти органів виконавчої й судової гілок

влади. Емпіричну базу дослідження становлять статистичні показники,

опубліковані в різних літературних і спеціальних джерелах, аналітичні й

оглядові матеріали, матеріали узагальнень судової практики у сфері

запобігання корупції (проаналізовано й узагальнено матеріали близько 200

справ, що перебували в провадженні судів загальної юрисдикції Луганської та

Харківської областей за 2012 – 2015 роки).

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є

однією з перших в Україні комплексною науковою працею, яку присвячено

теоретичним і практичним проблемам протидії корупційним правопорушенням

засобами адміністративного права. За її результатами сформульовано й

обґрунтовано нові теоретичні положення, висновки і пропозиції, що мають

наукову новизну.

Уперше:

– розкрито концептуальні підходи до виявлення ознак сучасної юридичної

конструкції «засоби адміністративного права протидії корупційним

правопорушенням» й обґрунтована необхідність його подальшого

вдосконалення відповідно до засад державної антикорупційної політики, які

складають комплекс засобів правового, організаційного, виховного й

відновлюваного характеру, спрямованих на профілактику корупційних діянь

державних службовців, а також на розвиток загальної антикорупційної

культури взаємовідносин влади й населення в українському суспільстві;

– визначено низку особливостей та обов’язкових вимог, притаманних

8

протидії корупційним правопорушенням адміністративно-правовими засобами,

які мають значення при кваліфікації окремих видів адміністративних

правопорушень, пов’язаних з корупцією;

– розроблено основні елементи адміністративно-правового механізму

боротьби з корупцією на сучасному етапі – декларування майнового стану

публічних службовців, запобігання та врегулювання конфлікту інтересів,

моніторинг способу життя службовців;

– обґрунтовано й викладено пропозиції щодо втілення в життя

перспективних заходів, які становлять фундамент у проведенні державної

політики з протидії корупції засобами адміністративного права: запобігання,

припинення, відповідальності.

Удосконалено:

– понятійно-категоріальний апарат з відповідної проблематики. Зокрема,

запропоновано авторське визначення адміністративного правопорушення,

пов’язаного з корупцією, під яким розуміється корисливе діяння службової

посадової особи органу публічної влади з метою отримання неправомірної

вигоди (переваги);

− науковий підхід до аргументації стосовно необхідності окреслення межі

дії механізму декларування державними службовцями і членами їх сімей

власних доходів;

− концептуальне бачення щодо змісту сучасних тенденцій застосування

адміністративно-правових засобів протидії корупційним правопорушенням.

Набули подальшого розвитку:

– напрямки теоретично-прикладних досліджень стосовно систематизації

знань чинних нормативно-правових актів, що регламентують правовий

механізм протидії адміністративним правопорушенням, пов’язаних з корупцією

відповідно до міжнародних угод, з питань подолання корупційних проявів на

території України;

− наукові положення про те, що недостатньо застосування лише правових

засобів боротьби з корупцією для її подолання, а тому існує нагальна потреба в

9

розробленні комплексної державної програми протидії корупційним проявам

шляхом використання поруч з правовими й інших соціальних регуляторів

людської поведінки;

– науково обґрунтовані пропозиції щодо необхідності удосконалення

законодавства з питань декларування доходів та видатків;

– характеристика існуючих антикорупційних стандартів, які вимагають

свого вирішення з урахуванням досвіду європейських країн.

Практичне значення одержаних результатів зумовлено можливістю

використання окремих висновків дисертації, а саме:

− у науково-дослідницькій роботі – для більш активного розвитку

положень науки адміністративного права й адміністративної діяльності як

підґрунтя для подальшого наукового опрацювання проблем протидії

адміністративним правопорушенням, пов’язаних з корупцією ;

− у правотворчій діяльності компетентних органів – при внесенні змін і

доповнень до чинного законодавства щодо протидії корупції, зокрема до ч. 2 ст.

24; ч. 1 ст. 45; пунктів 7 − 9 ч. 1 ст. 46; п. 2 ч. 5, ч. 8 Розділу. ХIII Прикінцевих

положень Закону України «Про запобігання корупції»;

− у правозастосовній сфері – у процесі врегулювання діяльності державних

службовців при виникненні конфлікту інтересів;

− у навчальному процесі – під час викладання курсу адміністративного

права, підготовці навчально-методичних посібників, науково-практичних

коментарів до чинного законодавства України, що стосується сфери протидії

корупції.

Апробація результатів дисертації. Дисертаційна робота виконана й

обговорена на кафедрі адміністративного права та адміністративної діяльності

Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого. Узагальнені

і сформульовані в роботі основні ідеї, положення й висновки доповідались і

обговорювалися на міжнародних і всеукраїнських науково-практичних

конференціях і семінарах: «Формирование правового облика современного

государства» (м. Санкт-Петербург, 12 жовтня 2013 р.); «Проблеми розвитку

10

юридичної науки в дослідженнях молодих учених» (м. Харків, 18 квітня

2013р.,); «Адміністративний процес: сучасний стан та шлях вдосконалення» (м.

Запоріжжя, 10 грудня 2013 р.); «Актуальні проблеми сучасного

адміністративного права» (м. Запоріжжя, 22 березня 2013 р.); «Взаємодія

державних органів і громадськості у запобігання та протидії корупції» (м.

Харків, 24 квітня 2014 р.); «Сучасний стан та перспективи розвитку сектору

безпеки України: публічно-приватні аспекти» (м. Харків, 16 квітня 2015р.).

Матеріали дослідження використовувалися в роботі працівників прокуратури

під час здійснення нагляду за додержанням вимог Закону України «Про

запобігання корупції» (акт впровадження прокуратури Новоайдарського району

Луганської області № 160−435 вих 15 від 12.05.2015 р.) та в учбовому процесі

Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого при

викладанні навчальної дисципліни «Адміністративне право» (акт впровадження

від 13.05.2015 р.).

Публікації. Основні результати дисертації викладено у 12 наукових

працях, з яких 6 статей у наукових фахових виданнях України та зарубіжних

країн, тези 6 доповідей на вказаних науково-практичних конференціях і

семінарах.

11

РОЗДІЛ 1

ЮРИДИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА КОРУПЦІЙНИХ

ПРАВОПОРУШЕНЬ, ПЕРЕДБАЧЕНИХ АДМІНІСТРАТИВНИМ

ЗАКОНОДАВСТВОМ

1.1. Поняття й ознаки адміністративного правопорушення,

пов’язаного з корупцією

На сьогодні українське суспільство зіштовхнулося з низкою глибинних і

важко переборних проблем, серед яких особливе місце займає факт

поширеності корупційних правопорушень. З метою подолання цієї проблеми в

жовтні 2014 р. Президентом України було прийнято антикорупційний пакет

законів. Одночасно законодавець зазначив, що Національна антикорупційна

стратегія на 2011 − 2015 роки, затверджена Указом Президента України від 21

жовтня 2011 р. № 1001, так і не стала ефективним інструментом

антикорупційної політики, а попередні спроби законодавчо врегулювати

механізм запобігання й подолання цього явища виявились неефективними й

безрезультатними.

Прогрес у демократичних перетвореннях у країні уповільнюється через

наявність корупції, яка є головною перешкодою розвитку та економічного

зростання держави, а також через брак незалежного судочинства [163, с. 66].

Існує вражаюча неприємна статистика (незважаючи на наявність позитивної

тенденції), оприлюднена міжнародною організацією Transparency International у

2014 р., за якою Україна посіла 142 місце зі 175, стабільно залишаючись у групі

підвищеного ризику поруч з Камеруном, Іраном, Нігерією, Центральною

Африканською Республікою й Папуа Новою Гвінеєю [202], поміж тим, як у

2013 р. вона займала 144 місце [201].

На поширеності явища корупції в органах державної влади акцентує

увагу Маляр Г. В., яка припускає, що воно існує в усіх публічних інституціях,

включаючи правоохоронні органи, прокуратуру й судові органи, а також

місцеві органи влади [104, с. 80]. Наслідки корупції поширюються на всі сфери

12

суспільного життя, створюючи соціальну напруженість, породжуючи зневіру

населення у здатність влади подолати системну кризу, підриваючи довіру

суспільства й верховенство права, що провокує створення аномальної

економіки, в якій перестають діяти фундаментальні економічні закони [28, с.

83].

Правильно відзначав Сташис В. В., корупція − це вкрай небезпечне для

держави негативне соціально-правове явище, тому що вона підриває авторитет

державного апарату, дискредитує його діяльність, завдає економічної й

політичної шкоди, гальмує розвиток реформ, практично знижує ефективність

розроблених програм [181, с. 167]. Про деградаційну складову корупції в

державному секторі свого часу зазначав філософ Т. Гоббс, який вбачав у ній

коріння, з якого «проростає зневага до всіх законів» [39, с. 442].

Погоджуючись із думкою, що корупція зачіпає інтереси всіх соціальних

груп і прошарків соціуму, уражує політику, економіку, соціальну сферу,

культуру [176, с. 30], а також підкреслюючи фактор поширеності і стійкості

цього явища, «можливість бути виявленим на всіх рівнях управління

суспільством, а також у системах, які забезпечують його саморегулювання», (як

неодноразово зазначав С. В. Страхов) [183, с. 13, 14], вбачаємо суттєвою

причиною цього як недостатнє дослідження проблеми корупційного

правопорушення, так і наявність недієвого механізму протидії корупції.

Можна констатувати, що корупція «стала основною політичною

проблемою кінця XX − початку XXI ст.» [131, с. 191].

Виходячи з наведеного, свій погляд на проблематику формування й

застосування поняття «адміністративне правопорушення, пов’язане з

корупцією» спробуємо викласти в цьому підрозділі своєї дисертаційної роботи.

Підґрунтям цільового наукового вивчення адміністративних правопорушень,

пов’язаних з корупцією як правової проблеми з метою визначення і створення

дієвого механізму протидії останнім в органах державної влади й органах

місцевого самоврядування послужили праці таких вітчизняних учених, як Л. І.

Аркуша, Л. В. Багрій-Шахматов, В. М. Гаращук, Д. Г. Заброда, О. Г. Кальман,

13

В. М. Киричко, М. І. Мельник, В. Я. Настюк, Є. В. Невмержицький, О. С.

Новаков, С. С. Рогульський, В. Я. Тацій, О В. Терещук, О. В. Ткаченко, а також

зарубіжних науковців, імперичні дослідження яких не тільки лягли в основу

доктринального розкриття проблематики корупції, а й знайшли своє відбиття на

законодавчому рівні.

З огляду на проведене нами дослідження, зазначимо, що безпосереднє

тлумачення корупції як складника (базису) корупційного діяння в історичному

ракурсі не мало чіткої стабільної дефініції й було більш вивченим і

сформульованим лише наприкінці ХХ ст. Причина видиться також у

культурних відмінностях як різних народів, так і суспільств. Наприклад, явище,

яке в одній державі сприймається як хабар, в іншій є цілком допустимою

практикою, елементом прояву культури.

Як зазначили В. С. Журавський, М. І. Михальченко, О. М. Михальченко в

монографії «Корупція в Україні – не політика», це явище у вищих ешелонах

влади (серед правлячої еліти) й у системі управління спирається на фундамент

побутової, масової корупції, що існує у вигляді традиції, звичаю або

насаджується штучно [52]. Провідним дослідником питання протидії корупції

можна назвати Сар Дж. Пундея, який був відмітив той факт, що вона є

наслідком явищ і тенденцій політики, економіки й загалом розвитку держави

[68, с. 17].

Ось чому нами наголошується на такій першій особливості корупції, як її

обумовленість. Розглядуване нами явище не може існувати в соціумі саме по

собі, воно є виключно наслідком низки причин, серед яких на першому плані

слід виділити морально-деградаційні й економічні процеси в суспільстві.

М. І. Михайлишин [110, с. 12, 13] стверджує, що головними причинами й

умовами поширення корупції в Україні послужили стратегічні прорахунки у

реформуванні соціуму. На його думку, цей процес значною мірою відбувався

стихійно, що призвело до формування нової політично-економічної еліти на

підставі не збільшення суспільного продукту як результату підприємницької

діяльності, а явного перерозподілу державної власності. Найбільш

14

корумпованою вчений називає сферу приватизації державної власності,

виконання бюджету й розподілу бюджетних коштів. Із дослідження цього

науковця виділимо такі причини корупції в системі органів державної влади:

− поєднання підприємницьких і комерційних структур, що формують свої

бізнес-відносини поза межами правового поля із державним апаратом;

− ставлення громадськості до корупції і сприяння її розвитку;

− лобіювання прийняття і зміни нормативно-правових актів, що

стосуються цього явища;

− складність урядової структури бюрократичних процедур;

− відсутність належного механізму здійснення ротації кадрів;

− низький рівень оплати праці й надання соціальних послуг населенню.

Основними чинниками, що впливають на поширення корупційних

проявів, низка вчених вважає недосконалу фінансову, податкову.

приватизаційну, інвестиційну, промислову, господарську, митно-тарифну

політику [26, с. 7].

Розглянемо другу особливість корупції − її історичну мінливість.

Прослідкуємо за змінами у ставленні суспільства до існування корупції та до її

безпосереднього розуміння. Процес формулювання категорії «корупційне

правопорушення» своїми витоками сягає часів Стародавнього Риму.

Оперування терміном «корупція» стосовно політичної сфери приписують

Аристотелю, який визначав тиранію як неправильну, зіпсовану (корумповану)

форму монархії У Стародавньому Римі й Давніх Афінах. Формами протидії

цьому явищу були передусім суспільний контроль і колективна мораль [90, c.

145].

Посилання на корупційні діяння з установленням їх суб’єктного складу й

суб’єктивної сторони зустрічаємо в найбільшому пам'ятнику римського права –

в Законах ХХІІ таблиць: (Таблиця IX. 3. Авл. Геллій, Аттічні ночі, XX. 17).

«Невже ти вважатимеш суворим ухвалу закону, що карає стратою того суддю

або посередника, який був призначений при судообговоренні і якого було

викрито в тому, що він прийняв грошову винагороду у справі?». Цікаво, що в

15

Давній Русі перша згадка про корупцію у формі «посула», тобто незаконної

винагороди, міститься у Двінській статутній грамоті XIV ст. [103, с. 8].

Історико-правові напрацювання вчених неспростовно доводять, що це

явище існувало в суспільстві завжди, виникненням управлінського апарату. Ще

Ш. – Л. Монтеск’є писав: “...Відомо вже по досвіду століть, що всяка людина,

що має владу, схильна зловживати нею й іде в цьому напрямку, доки не досягне

покладеної йому межі”[113, с. 289].

Однак навіть наведені посилання, не дозволяють чітко уявити собі, як же

визначалось корупційне правопорушення за тих часів, що можна пояснити

невизначенням суб’єкта цього діяння. Адже особа, яка має владу, не

обов’язково завжди пов’язана зі сферою державного управління, а зловживання

своїм службовим становищем (наприклад, у приватній господарській

діяльності) не є фактом корупційного правопорушення.

Радянська епоха відмічається зниженням теоретичного інтересу до

корупції на тлі становлення міфологеми про неї як явища, властивого лише так

званому «загниваючому капіталізму» [5, с. 5]. А тому, на жаль, ця

проблематика не досліджувалася на належному рівні, не зважаючи навіть

реальної наявності цього діяння в різних сферах управління й діяльності

держави. Утім, деякі правники наголошували на функціонуванні корупції вже в

післяреволюційний період. Вважалося, що її причинами в умовах соціалізму є

недоліки в роботі партійних, державних і профспілкових органів [185, с. 19].

Вивчені нами наукові праці вчених періоду незалежності України дають

можливість більш поглиблено розкрити питання причинності корупційних

діянь, розглянути склад адміністративного правопорушення, пов’язаного з

корупцією як такого, що є «майже невиліковною хворобою всіх часів», і на цій

підставі сформувати чіткий механізм протидії цьому явищу.

У тісному взаємозв’язку з попередньою перебуває третя особливість

корупції − розрізненість її бачення і як наслідок – відсутність її нормативного

законодавчого закріплення. На сьогодні варіюється дефініція терміна

«корупція» на законодавчому рівні багатьох країн.

16

Проаналізувавши дослідження в цьому напрямку О. Є. Панфілова,

відмітимо, що дефініції поняття «корупція» можна знайти в законодавстві

низки країн СНД. Відповідно до ст. 1 Федерального Закону Російської

Федерації «Про Актуальні проблеми держави і права протидію корупції» від 19

грудня 2008 р. під корупцією треба розуміти безпосереднє зловживання

службовим становищем, дачу й отримання хабара, зловживання

повноваженнями, комерційний підкуп або інше незаконне використання

фізичною особою свого посадового становища всупереч законним інтересам

суспільства й держави з метою отримання вигоди у виді грошей, цінностей,

іншого майна або послуг майнового характеру, інших майнових прав для себе

або для третіх осіб, а також незаконне надання такої вигоди вказаній особі

іншими фізичними особами, як і вчинення вищевказаних діянь від імені або в

інтересах юридичної особи.

Закон Республіки Білорусь «Про заходи боротьби з організованою

злочинністю й корупцією» від 26 червня 1997 р. формулює корупцію як умисне

використання особами, уповноваженими на виконання державних функцій, або

особами, прирівняними до них, свого службового становища й пов'язаних з ним

можливостей з метою протиправного придбання для себе або близьких родичів

майнових і немайнових благ, пільг і переваг, а також підкуп указаних осіб

шляхом протиправного надання їм фізичними особами цих благ, пільг і

переваг[127, с. 267, 268].

Відзначимо схожість бачення розглядуваного законодавцем явища цих

двох країн досить важливу роль відіграє їх географічне сусідство і схожість у

національній ментальності. Отже, російське та білоруське законодавство

трактують поняття «корупція» через перелік тих діянь, у яких вони отримують

свій прояв. Фактично це поняття включає 2 елементи: а) використання або

невиконання певними особами державних функцій з метою збагатити себе чи

певне коло осіб (близьких родичів) і б) підкуп указаних осіб фізичними або

юридичними особами.

17

Згідно із Законом Республіки Казахстан «Про боротьбу з корупцією»

розглядуване явище означає не передбачене законом прийняття особисто або

через посередників майнових благ чи переваг особами, які виконують державні

функції, а також особами, прирівняними до них, з використанням своїх

посадових повноважень і пов'язаних з ними можливостей, як і підкуп указаних

осіб шляхом протиправного надання ним фізичними або юридичними особами

певних благ і переваг. Кримінальний кодекс Киргизької Республіки від 18

вересня 1997 р. передбачає такий склад злочину, як корупція. Згідно його ст.

303 корупцією є умисні діяння, що полягають у створенні протиправного

стійкого зв'язку однієї чи декількох посадових осіб, наділених владними

повноваженнями, з окремими особами чи угрупованнями з метою незаконного

отримання матеріальних, будь-яких інших благ і переваг, а також надання цих

благ і переваг фізичним або юридичним особам, що створюють загрозу

інтересам суспільства або держави [127, с. 267, 268].

Як бачимо, визначення бачення корупції з її безпосереднім нормативним

закріпленням у низці країн СНД характеризується розрізненістю. При цьому це

є наслідком у першу чергу геополітичного положення держави та ментальністю

її суспільства.

Ведучи мову про тлумачення терміна «корупція» на теренах України

зауважимо, що безпосередньо саме з моменту проголошення незалежності

держави дослідження проблематики визначення цього поняття і як наслідок –

категорії «корупційного правопорушення» набули більш значного поширення у

вітчизняній правовій літературі.

У 2011 р. Законом України «Про засади запобігання і протидії корупції»

[148] на законодавчому, загальнообов’язковому рівні було надано трактування

корупційного правопорушення як умисного діяння, що містить ознаки корупції,

вчиненого особою, зазначеною в ч. 1 ст. 4 цього Закону. Особи, уповноважені

виконувати функції держави або місцевого самоврядування:

− Президент України, Голова Верховної Ради України, його Перший

заступник та заступник, Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр

18

України, віце-прем'єр-міністри України, міністри, інші керівники центральних

органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України,

та їх заступники, Голова Служби безпеки України, Генеральний прокурор

України, Голова Національного банку України, Голова Рахункової палати,

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Голова Верховної

Ради Автономної Республіки Крим, Голова Ради міністрів Автономної

Республіки Крим;

− народні депутати України, депутати Верховної Ради Автономної

Республіки Крим, депутати місцевих рад;

− державні службовці, посадові особи місцевого самоврядування;

− військові посадові особи Збройних Сил України та інших утворених

відповідно до законів військових формувань;

− судді Конституційного Суду України, інші професійні судді, Голова,

члени, дисциплінарні інспектори Вищої кваліфікаційної комісії суддів України,

службові особи секретаріату цієї Комісії, Голова, його заступник, секретарі

секцій Вищої ради юстиції, а також інші члени Вищої ради юстиції, народні

засідателі і присяжні (під час виконання ними цих функцій);

− особи рядового й начальницького складу органів внутрішніх справ,

державної кримінально-виконавчої служби, органів і підрозділів цивільного

захисту, Державної служби спеціального зв'язку й захисту інформації України,

податкової міліції;

− посадові та службові особи органів прокуратури, Служби безпеки

України, дипломатичної служби, митної служби, державної податкової служби;

− члени Центральної виборчої комісії;

− посадові та службові особи інших органів державної влади.

Особи, за цим Законом прирівнюються до осіб, уповноважених на

виконання функцій держави або місцевого самоврядування:

− посадові особи юридичних осіб публічного права, які одержують

заробітну плату за рахунок державного чи місцевого бюджету;

19

− особи, які не є державними службовцями, посадовими особами

місцевого самоврядування, але надають публічні послуги (аудитори, нотаріуси,

оцінювачі, експерти, арбітражні керуючі, незалежні посередники, члени

трудового арбітражу, третейські судді під час виконання ними цих функцій,

інші особи в установлених законом випадках);

− посадові особи іноземних держав, які обіймають посади в

законодавчому, виконавчому або судовому органі іноземної держави, в тому

числі присяжні засідателі, інші особи, які здійснюють функції держави для

іноземної держави, зокрема, для державного органу або державного

підприємства, а також іноземні третейські судді й особи, які уповноважені

вирішувати цивільні, комерційні або трудові спори в іноземних державах у

порядку, альтернативному до судового;

− посадові особи міжнародних організацій − працівники міжнародної

організації чи будь-які інші особи, уповноважені такою організацією діяти від її

імені, а також члени міжнародних парламентських асамблей, учасником яких є

Україна, судді й посадові особи міжнародних судів.

До перелічених належать також особи: а) які постійно або тимчасово

обіймають посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи

адміністративно-господарських обов'язків; б) спеціально уповноважені на

виконання таких обов'язків у юридичних особах приватного права незалежно

від організаційно-правової форми, відповідно до закону; в) посадові особи

юридичних осіб і фізичні особи − в разі одержання від них особами,

зазначеними в Законі, або за участю цих осіб іншими особами неправомірної

вигоди, за встановлено кримінальну, адміністративну, цивільно-правову чи

дисциплінарну відповідальність.

Під корупцією визначено − використання особою наданих їй службових

повноважень і пов'язаних із цим можливостей з метою одержання

неправомірної вигоди або прийняття обіцянки/пропозиції такої вигоди для себе

чи інших осіб або відповідно обіцянка/пропозиція чи надання неправомірної

вигоди особі, або на її вимогу іншим фізичним чи юридичним особам з метою

20

схилити цю особу до протиправного використання наданих їй службових

повноважень і пов'язаних із цим можливостей.

На сьогоднішній момент Законом України «Про запобігання

корупції»[146] передбачено дефініцію корупції, закріпивши її як, використання

особою, передбаченою відповідним положення Закону, наданих їй службових

повноважень і пов'язаних із цим можливостей з метою одержання

неправомірної вигоди або прийняття обіцянки/пропозиції такої вигоди для себе

чи інших осіб або відповідно обіцянка/пропозиція чи надання неправомірної

вигоди особі, або на її вимогу іншим фізичним чи юридичним особам з метою

схилити цю особу до протиправного використання наданих їй службових

повноважень і пов'язаних із цим можливостей. Саме ж корупційне

правопорушення – це діяння, що містить ознаки корупції або в інший спосіб

порушує встановлені законом вимоги й обмеження, вчинене відповідною

особою, за яке законом установлено кримінальну, цивільно-правову чи

дисциплінарну відповідальність.

Наступною особливістю терміна «корупція», яка впливає на

проблематику визначення корупційного правопорушення, − є складність і

розрізненість доктринального бачення цього явища.

Здійснивши поглиблене вивчення наукових напрацювань сучасних

учених, доходимо висновку, що переважна більшість науковців трактують

корупційне діяння як «чинник, який: а) дестабілізує й гальмує економічний,

соціальний та суспільний розвиток у цілому» [177, с. 10]; б) підриває бюджетну

політику, знижуючи ефективність бюджетних витрат [25, с. 72, 73]; в) є

реальною загрозою безпеці держави[175, с. 123], [101, с. 34]; г) є одним з

основних реальних загроз національній безпеці України, а знищення корупції є

довгостроковим завданням органів державної влади [56].

Своєрідний підхід до розгляду корупції як чинника підриву економічної й

інформаційної безпеки був запропонований авторкою цієї дисертації у статті

«Корупційні правопорушення як загроза інформаційної безпеки особи та

21

держави» [73, с. 101] й у статті Special features of manifestations of corruption in

the information sphere [204, с.72-74].

Суттєво різняться сучасні доктринальні дефініції категорії «корупційне

правопорушення», як зазначав А.І. Алексєєв, «у сучасних умовах неможливо

чітко інтерпретувати з правової точки зору це поняття» [9, с. 259]. На

складність визначення цього явища з огляду на його охоплення сукупністю

різноманітних взаємопов’язаних правопорушень (кримінально-правових;

адміністративно-правових; дисциплінарних) зазначає також й І. І. Яцків [200, с.

89]. Категоричної точки зору дотримуються А. Шайо й С. Коткін стосовно

марнування часу у спробах тлумачення явища корупції, оскільки, на їх думку,

ніколи не буде досягнуто згоди щодо жодної дефініції [135, с. 11]. Як і в будь-

якого складного соціально-економічного й політико-правового явища, як

підкреслює О. В. Длугопольський, у корупції немає однозначного канонічного

визначення [45, с. 16].

Спроби сформулювати розглядуване поняття були здійснені Блажівським

Є. і Стефанчуком Р., на переконання яких феномен корупції є набагато

ширший, ніж просто домовленість між особою, яка отримує незаконні вигоди, й

особою, яка їх надає. Корупція в такому розумінні може охоплювати посадові

розкрадання, інші форми неправомірного використання службових

повноважень, статусу й можливостей, що випливають з них з метою отримання

для себе чт інших різноманітних вигод, пільг або переваг.

Учені тлумачать її як неправомірну поведінку (дію, бездіяльність та/або

рішення) посадових та/або службових осіб у публічному чи приватному

секторі, що виявляється у використанні наданих їм посадових та/або службових

повноважень, у невиконанні (неналежному виконанні) покладених на них

посадових та/або службових обов'язків, яка має на меті отримання будь-яких

переваг (вигоди) для себе чи третіх осіб. Дослідники відмічають, що зазначений

підхід є теж дещо звужений, оскільки підкреслює тільки активний складник

корупції й не охоплює пасивний, який полягає у пропозиції, обіцянці чи

22

наданні певних пільг або переваг з метою впливу на державну посадову особу

при виконанні нею своїх службових обов'язків [16, с. 6].

На переконання Л. І. Аркуша, корупція постає як протиправна діяльність

відповідних осіб, спрямована на використання свого службового й суспільного

статусу для особистого збагачення , збагачення своїх рідних і прибічників,

отримання переваг і благ усупереч інтересам суспільства [10, с. 42]. Подібної

позиції дотримується у своїх дослідженнях і Н. Г Калугіна [66, с. 57].

Ми ж схиляємось до точки зору, що використання суспільного статусу

(як, наприклад, авторитету) не є проявом корупційного діяння, бо в цьому

випадку повністю відсутня сфера державного управління, а тому й

використання особою свого службового становища. Не погоджуємося ми і з О.

І. Гуровим, який під корупцією розуміє постійний зв'язок посадових осіб з

організованими злочинцями [42, с. 205,]. Адже той факт, що наявність в

об’єктивній стороні обов’язкового елемента постійного зв’язку з

організованими злочинцями, звужує до мінімуму поняття самого корупційного

правопорушення, робить процес кваліфікації діяння ускладненим, а в багатьох

випадках взагалі його унеможливлює. А це у свою чергу, може виключити

будь-яку іншу відповідальність за вчинення корупційного правопорушення,

окрім кримінальної.

Досить вузьким бачення корупції наводить М. П. Яблоков, який розглядає

її як систематичний підкуп посадових осіб законодавчої, виконавчої й судової

гілок влади, громадських і політичних діячів, що тягне за собою прийняття

ними рішень, порушуючи закон або неписані суспільні норми, їх здійснення

часто на користь кримінальних структур [198, с. 342]. А ось Г. Н. Борзенков

тлумачить це явище як сукупність усіх посадових злочинів, передбачених

кримінальним законодавством (розкрадання, хабарництво, зловживання

службовим становищем тощо) [17, с. 30].

Наведений підхід виключає не тільки будь-яку іншу відповідальність,

окрім кримінальної, а й взагалі унеможливлює визнання протиправним діяння,

що міститиме суттєві ознаки корупції.

23

Як переконує В. Коновалов, за сучасних умов в основу парадигми

феномену «корупція» слід покладати передусім її визначення як явища, а не як

злочину [90, с.147].

У зв’язку із цим ми погоджуємось з думкою В. Д. Гвоздецького, який

розглядає корупцію як правове явище, яке знаходить свій прояв у

різноманітних службових порушеннях, що визнаються законом протиправними.

Корупційні правопорушення вчений визначає як продукт соціальної діяльності

людей, як результат функціонування суспільства [34, с. 123].

Із цього приводу можна додати, що в науковій площині доцільним все ж

таки є підхід до термінології й тлумачення поняття «корупція» з позиції її

бачення як явища, а не звуження при цьому її розуміння виключно до окремих

можливих її проявів. Такий підхід зробить дослідження в цій сфері більш

продуктивним і надасть змогу поглиблено розкрити порушену проблему.

Цікавою є типологія щодо формулювання поняття «корупційне

правопорушення», запропонована О. В. Дручеком. Науковець, спираючись на

наукові дослідження Д. Г. Заброди, використовує політологічні підходи до

визначення розглядуваного поняття, а саме:

− філософський − тлумачить корупцію як зумовлену мотивацією

одержання особистої винагороди за суспільний кошт девіантну поведінку в

політичній сфері;

− ревізіоністський – визнає її як хворобу суспільства, прояви незакінченої

модернізації й бідності;

− економічний − називає корупцію особливою формою соціального;

− політичний – передбачає її розуміння як складника політичного

процесу, що виражається у проникненні осіб кримінальної орієнтації у

структуру політичної влади й у використанні їх можливостей для задоволення

своїх злочинних намірів;

− соціально-економічний, що ґрунтується на визнанні пріоритетності

економічного забарвлення явища корупції почасти навіть переведення її в ранг

24

економічних категорій на шкоду її правового політичного й ідеологічного

складника;

− правовий підхід, де суть корупції вбачається у злочинній протиправній

діяльності чи бездіяльності окресленого кола осіб-держслужбовців, що

відповідно до статей Кримінального кодексу України класифікується, як

хабарництво, вимагання, зловживання службовим становищем, розкрадання

державного, колективного або приватного майна тощо, метою чого є отримання

незаконних прибутків і пільг матеріального чи нематеріального характеру [49].

Р. М. Тучак доводить існування 3-х акцентів на поняття «корупція»: (а)

політичного, що виражається у проникненні осіб кримінальної орієнтації у

структури політичної влади й у використанні їх можливостей для задоволення

своїх злочинних потреб; (б) соціально-економічного, що полягає у спотворенні

(викривленні) корумпованим державним апаратом рішень держави з соціально-

економічних питань, а також у численних випадках допуску кримінальних

елементів до економічних важелів управління; (в) правового, для якого

характерне лобіювання інтересів у процесі законотворчої діяльності [189, с.

204]. Схожу трирівневість досліджуваного терміна наводить В. І. Попов,

виокремлюючи його політичний, соціально-економічний і правовий аспекти.

Він зазначає, що кожен з аспектів не є всеохоплюючим, ретельно

проаналізованим, висвітліючим навіть дуже тонкі риси поняття «корупційне

правопорушення», що базисом останнього буде тільки один з вищезазначених

підходів, а схильність тільки до якого-небудь одного підходу унеможливлює

поглиблене пізнання цього явища [141, с. 56].

У монографії М. І. Мельника «Корупція: сутність, поняття, заходи

протидії» досить глибоко розкривається зміст корупційного діяння, яке автор

визнає соціальним, психологічним і моральним явищем, формою мислення, що

зумовлює спосіб життя [106, с. 27]. Спираючись на дослідження цього вченого,

на висвітлення ним корупції як морального і психологічного явища, вважаємо,

що корупційне правопорушення є умисною діяльністю або бездіяльністю особи

з деформаційним станом правосвідомості (правовим нігілізмом), а саме

25

усвідомленим ігноруванням цінності права і зневажливим ставленням до

правових принципів і традицій.

Належне бачення безпосередньої дефініції категорії «корупція»

відображено у працях С. В. Степашина, який розглядає її як хворобу, що у

своєму підґрунті містить психологічну установку використовувати державну

службу як невичерпне джерело для досягнення корисливої мети [182, с. 2].

Акцентуємо увагу на останній особливості корупції, що полягає в

наявності корисливої мети як основоположного складника явища корупційного

правопорушення. Ця позиція сприймається й визначається як основа для

формулювання корупції низкою вітчизняних і зарубіжних науковців. Приміром,

І. В. Сервецький розглядає її «єднання представника державного апарату з

вітчизняними й (або) зарубіжними кримінальними формуваннями, що діють із

власної вигоди на шкоду політиці й економічній сфері» [172, с. 55]. Д. Сентурія

під корупцією розуміє зловживання публічною владою заради приватної вигоди

[ Див.: 207, с. 481]. Схожої думки дотримуються у своїх дослідженнях К.

Фрідріх [203, с. 482], Г. Гнатієнко й Л. Ледомська [38, с. 29].

Не слід забувати той факт, що безпосереднє використання особою своїх

службових повноважень з метою одержання неправомірної вигоди або

прийняття обіцянки/пропозиції такої вигоди для себе чи інших осіб або

відповідно обіцянка/пропозиція чи надання неправомірної вигоди особі, або на

її вимогу іншим фізичним чи юридичним особам з метою схилити цю особу до

протиправного використання наданих їй службових повноважень і пов'язаних із

цим можливостей є порушенням.

Просуванням «своїх людей» або наданням бажаної інформації окремим

особам та іншими неправомірними діями порушується конституційне право

всіх громадян України в отриманні фактичної, реальної, однакової соціальної

можливості у використанні своїх прав і свобод, у виконанні соціальних

обов'язків і в можливості рівності результату.

Результатом просування «своїх людей» є виникнення проблематики

браку досвідчених професійних кадрів. Тому подальше розкриття питання

26

протидії корупційним правопорушенням буде пов’язано з розумінням останньої

як діяння, що підриває основоположні конституційні засади суспільства й

виступає безпосередньою загрозою конституційним правам і свободам

громадян [Див.: 179, с. 108, 180, с. 53].

Проаналізувавши напрацювання дослідників в антикорупційній галузі,

наведемо власне розуміння правової конструкції «адміністративне

правопорушення, пов’язане з корупцією». Наголосимо, що її визначення можна

навести в широкому й вузькому значенні, оскільки багатоохопленість

адміністративного правопорушення, пов’язаного з корупцією унеможливлює

формування одностайного бачення цього явища. У той же час лише його

безпосереднє широке й загальне уявлення і спроби тлумачення, так би мовити,

«взагалі по загалям» можуть призвести до констатації науковцями факту

наявності адміністративного корупційного правопорушення, що аж ніяк не

вирішує проблеми його існування. Пропонуємо розмежовувати це явище в

широкому й вузькому розумінні: у широкому − як безпосередньо винна,

протиправна поведінка суб’єкта, яка посягає на встановлений порядок

управління й за яку адміністративним законодавством передбачено

відповідальність; у вузькому − як діяння особи з деформаційним станом

правосвідомості, діяльність якої пов’язана зі сферою державного управління,

шляхом реалізації нею дій або, навпаки, бездіяльності, що пов’язано з

використанням особою свого службового становища під час проходження нею

державної служби. Мета таких діянь − корисливі мотиви. Ця пропозиція щодо

трактування категорії поняття «корупційне правопорушення» була наведена

нами в ракурсі проблематики визначення цього явища в Україні [77, с. 50, 51].

Висвітлимо далі детальніше головні ознаки адміністративного

правопорушення, пов’язаного з корупцією, беручи до уваги як законодавчі його

дефініції, так і доктринальні спроби тлумачення цього явища.

Ознаки таких діянь ми вбачаємо в нижченаведеному.

По-перше, це суспільна шкідливість, що полягає в заподіянні або загрозі

заподіяння шкоди інтересам і безпеці держави.

27

По-друге, це вчинення активних дій або бездіяльність із корисливими

цілями, а саме отримання неправомірної вигоди як майнового так і немайнового

характеру, тобто «обов’язкова наявність корисливої мети, що спрямована на

досягнення матеріальної або іншої вигоди» [144, с. 243]. Наявність обов’язкової

ознаки адміністративних правопорушень, пов’язаних з корупцією − корисливої

мети − виділяє значне число російських і зарубіжних науковців. Наприклад, С.

В. Комісаров тлумачить корупційні дії як використання суб'єктом управління з

власної зацікавленості своїх владних повноважень усупереч інтересам служби

[87, с. 28].

П. А. Кабанов зазначає, що «корупція – це соціальне явище, що полягає в

корисливому використанні посадовою особою органів державної влади й

управління свого службового становища для особистого збагачення”[64, с. 7].

Дж. Най трактує це явище як поведінку державних чиновників, спрямовану на

ухиляння від дотримання встановлених державою норм і правил з метою

досягнення приватної (сімейної, групової) матеріальної або статусної вигоди

[205, с. 414].

Підкреслимо той факт, що така вигода (як матеріальна, так і

нематеріальна) отримується суб’єктом незаконно за адміністративні

правопорушення, пов’язані з корупцією.

У той же час особиста заінтересованість, як мотив зловживання

посадовими повноваженнями, може виражатись у прагненні отримати вигоду

немайнового характеру або ж взаємну послугу, заручитися підтримкою у

вирішенні якого-небудь питання [11, с. 29].

Третьою визначальною ознакою досліджуваного явища є те, що дії або

бездіяльність суб’єкта відповідальності за адміністративні правопорушення,

пов’язані з корупцією, здійснюються шляхом недотримання вимог нормативно-

правових актів, у яких окреслено коло прав та обов’язків особи на тій чи іншій

посаді. Факт корупції в діяльності суб’єкта відповідальності за такі порушення

матиме місце, якщо відповідний посадовець свідомо не дотримується порядку

(правил) виконання своїх повноважень, беручи не себе ризики відповідальності

28

у випадку виявлення цих правопорушень. При цьому характерною ознакою

такого діяння (або бездіяльності) є те, що воно вчиняється суб’єктом

відповідальності за корупційні правопорушення, який отримує за це не

передбачені законом блага, всупереч інтересам служби й обсягу прав, своєї

компетенції та повноважень.

Н. Янюк чітко називає суб’єктний склад таких діянь, включаючи до нього

тільки осіб, наділених публічною владою в силу виконуваного ними доручення

з боку держави, які займають політичні посади й посади публічної служби

(державної служби і служби в органах місцевого самоврядування) [199, с. 141].

Практична реалізація цього твердження можлива, тільки якщо публічний

характер служби визначатиметься загальнодержавним інтересом, що у свою

чергу, забезпечуватиме реалізацію завдань і функцій держави в межах

відповідних нормативно-правових актів.

У процесі вивчення ознак адміністративного правопорушення,

пов’язаного з корупцією ми зіштовхнулись із ситуацією, коли значна

чисельність сучасних науковців (зокрема, О. В. Длугопольський та А. Ю.

Жуковська) схиляючись до визначення корупції, яке наведено ООН,

обов’язковою ознакою називають факт як порушення посадових інструкцій, так

і їх не порушення [44, с 230].

Ця теза оцінюється нами досить критично: ведучи мову про вчинення

адміністративного правопорушення, пов’язаного з корупцією ми наголошуємо

на факті обов’язкового використання службового становища або порушення

вимог проходження державної служби шляхом дій (бездіяльності), які аж ніяк

не є загальновизнаними й закріпленими в посадовій інструкції. Важко собі

уявити, що, наприклад, потурання з корисливою метою секретаря судового

засідання певній стороні процесу не є порушенням його посадової інструкції.

Четвертою ознакою ми виділяємо факт діяння, пов’язаного з

використанням службових повноважень і випливаючих із ним можливостей,

авторитету займаної посади, що не стосується виконання особою своїх

посадових обов’язків, а безпосередньо пов'язано з фактом зловживання ними.

29

Це відповідає нормам Конституції України (ст.19) згідно з якою органи

державної влади й органи місцевого самоврядування, їх службові особи

зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що

передбачені Конституцією й законами України [ 91].

П’ята ознака адміністративного правопорушення, пов’язаного з

корупцією полягає в його суб’єктивній стороні − у прямому умислі. Дія або

бездіяльність посадової особи спрямована на отримання певних благ, учинена

умисно. При цьому посадовець, який учинив це правопорушення, усвідомлював

протиправний характер своїх діянь. Дії такої особи вчиняються за

домовленістю або згодою сторін. Відсутність цієї ознаки унеможливлює

існування суб’єктивної сторони − корисливої мети, бо немає факту

домовленості щодо останньої.

Ведучи мову про конструкцію «адміністративне правопорушення,

пов’язане з корупцією», вважаємо неможливим оминути питання складу такого

правопорушення як сукупності встановлених законом об’єктивних і

суб’єктивних ознак, що характеризують це діяння як адміністративне

правопорушення, пов’язане з корупцією. Під юридичним складом

адміністративного правопорушення, пов’язаного з корупцією мається на увазі

передбачена законодавством сукупність суб'єктивних та об'єктивних

складників (елементів), наявність яких дозволяє кваліфікувати те чи інше

діяння (дію, бездіяльність) саме як корупційне. Таку сукупність формують такі

взаємозумовлені і взаємопов'язані складники, як об'єкт, об'єктивна сторона

(зовнішня сторона проступку); суб'єкт, суб'єктивна сторона (внутрішня сторона

проступку) [18, c. 52].

Як вбачається, об'єктом можуть бути лише ті суспільні відносини, що

охороняються адміністративною санкцією. Ця теза прямо випливає зі змісту ст.

1 КУпАП, у якій зазначено, що завданням законодавства про адміністративні

правопорушення є охорона власності, соціально-економічних, політичних та

особистих прав і законних інтересів підприємств, установ та організацій,

установленого порядку управління, державного й суспільного порядку [82].

30

Що стосується питання об’єкта адміністративного правопорушення,

пов’язаного з корупцією, відмітимо його безпосереднє спрямування посягання,

виділяючи при цьому загальний, родовий і безпосередній об’єкти. На нашу

думку, загальним об’єктом такого правопорушення є вся сукупність суспільних

відносин, що охороняються адміністративним законодавством, які полягають у

належному функціонуванні системи органів держаної влади й органів

місцевого самоврядування. Як було зазначено із приводу цього М. І.

Мельником, корупція передбачає експлуатацію публічної влади у приватних

інтересах. Держава фактично позбавляється тієї частини влади, якою

скористався корупціонер у власних корисливих інтересах [106, с. 62].

При проведенні цього дослідження нами встановлено, що досить

поширеним у правовій науці є підхід до виділення загального об’єкта

адміністративних правопорушень, пов’язаних з корупцією лише в широкому

розумінні. Чимало науковців до об’єкта таких правопорушень включають не

лише сфери державного управління й місцевого самоврядування, а й

«фундаментальні цінності суспільства, суверенітет держави, легітимність

влади»[94, с. 4]. Однак таке твердження в нашому розумінні є доцільним лише

на рівні доктринального аналізу даної проблематики, скоріше наслідків такого

діяння, позаяк із практичної точки зору це ускладнює правову кваліфікацію

останнього.

Родовим об'єктом адміністративних правопорушень, пов’язаних з

корупцією виступають суспільні відносини, що визначають зміст і порядок

законної діяльності суб'єктів владних повноважень, що встановлюються

законодавцем.

Безпосереднім об'єктом є саме конкретні суспільні відносини, поставлені

під охорону закону, яким заподіюється шкода порушенням, що підпадає під

ознаки конкретного складу досліджуваного діяння. Такими об’єктами

виступають відокремлені сфери державного управління й місцевого

самоврядування, наприклад, як сумлінне проходження державної служби в

31

конкретному державному органі, так самі конкретні відносини, зумовлені цією

службою.

Обов’язковим елементом складу адміністративного правопорушення,

пов’язаного з корупцією є об'єктивна сторона останнього − зовнішній прояв

суспільно небезпечного посягання на об'єкт, що перебуває під охороною

адміністративно-правових санкцій. Відповідно до цього об'єктивну сторону

складу розглядуваного правопорушення утворюють ознаки, що характеризують

зовнішні прояви правопорушення, а саме: діяння, час, і спосіб учинення

проступку.

Обов’язковим складником виступає саме діяння − дія чи бездіяльність.

Під діянням (дією чи бездіяльністю) осіб, уповноважених на виконання

функцій держави, мається на увазі діяльність осіб − суб’єктів адміністративного

правопорушення, пов’язаного з корупцією, що має місце в межах визначених

для них повноважень і спрямована на практичну реалізацію завдань і функцій,

покладених безпосередньо на органи, де працюють зазначені особи.

Повноваження ж, надані особам, які виконують функції держави або місцевого

самоврядування і прирівняні до них особи, становлять собою ті конкретні

обов'язки, які відповідно до положень законодавства та інших нормативно-

правових актів названі особи повинні реалізовувати, а також права, надані

останнім для повного й ефективного виконання обов'язків. Інакше кажучи, таке

діяння повинно йти в розріз офіційним інтересам служби названих осіб, тобто

вчинюватися з наміром надання деяких переваг, несумісних з офіційними

обов’язками посадовця і правами інших осіб [106, с. 105].

У монографічному дослідженні В. М. Гращука й А. О. Мухатаєва поняття

«адміністративне корупційне правопорушення» відображається більш

деталізовано, вказується, що воно не може містити в собі складу злочину [33, с.

48]. Доволі критично сприймаємо тезу Б. В. Романюка та О. Ю. Бусол щодо

різновиду корупційного діяння, що полягає в неетичних (аморальних) вчинках

[170, с. 15], оскільки категорія моральності як така взагалі є суб’єктивною й не

має чіткого співпадіння з правовими доктринами. Аморальні ж вчинки в аспекті

32

корупційних діянь лише порушують професійну етику державних службовців

та осіб органів місцевого самоврядування.

Зазначимо, що настання наслідків корупційних діянь не обов’язково є

складником об’єктивної сторони розглядуваного правопорушення. Як

переконує О. В. Ткаченко, важливою ознакою адміністративного корупційного

правопорушення служить наявність причинного зв’язку між протиправними

діяннями й наслідками [186, с. 9]. Із цим твердженням ми не можемо

погодитись, адже настання наслідків не є обов’язковим при безпосередній

кваліфікації правопорушення як корупційного.

Головне ж полягає у здійсненні самого діяння, пов’язаного з

перевищенням особою своїх службових повноважень, тобто, як уже нами

зазначалось, активних дій або бездіяльності. Адже, по-перше, наслідки можуть

настати через деякий проміжок часу, а по-друге, вони взагалі можуть не

настати. Приміром, при незаконному використанні інформації, що стала відома

суб’єктові у зв'язку з виконанням ним своїх службових повноважень (шляхом,

наприклад, її розголошення), доволі проблематичним буде встановлення самого

факту настання наслідків, а також визначення, яких саме обмежень зазнав цей

службовець, які відомості якої було розголошено за умови їх реальної

відсутності. Усе це значною мірою ускладнювало б кваліфікацію діяння як

адміністративного правопорушення, пов’язаного з корупцією, а в деяких

випадках взагалі виключало б відповідальність посадовця.

Такий підхід був висвітлений дисертанткою при вивченні нею

особливостей корупційних правопорушень в інформаційній сфері [77,с. 113].

Наголошувалось на існуванні непоодиноких випадків у судовій практиці, коли

працівниками державної податкової служби з метою отримання вигоди була

розповсюджена конфіденційна інформація клієнта про його майновий стан і

доходи. При цьому підкреслювався факт здійснення названих дій як підстава

для притягнення особи до адміністративної відповідальності за вчинення

корупційного правопорушення і включалася доведеність корисливої мети цих

діянь.

33

Зазначимо, що настання наслідків у зв’язку з використанням свого

службового становища складають суб’єктивну сторону діянь, передбачених

Кримінальним кодексом України. Ось чому, з нашого погляду, для кваліфікації

адміністративного правопорушення, пов’язаного з корупцією настання

наслідків не враховується.

Спосіб і час учинення адміністративного правопорушення, пов’язаного з

корупцією служать кваліфікуючими ознаками останнього.

Що стосується суб’єкта адміністративного правопорушення, пов’язаного

з корупцією, наголосимо, що ця особа має виконувати функції держави шляхом

проходження державної служби і служби в органах місцевого самоврядування

й повинна бути віднесеною Законом України «Про запобігання корупції» до

суб’єктів відповідальності за корупційні правопорушення.

Для встановлення суб’єктного складу адміністративного

правопорушення, пов’язаного з корупцією треба виходити із 2-х аспектів.

Перший полягає в діянні (бездіяльності) і є виключно вольовою дією тільки

фізичної особи. Більшість науковців стоять на позиції виділення суб’єктом

такого правопорушення виключно особи фізичної − посадовця державного

апарату або іншої особи, яка має адміністративні повноваження [13, с. 23].

Утім, у правовій доктрині існують неоднозначні погляди щодо можливості

розгляду й особи юридичної суб’єктом адміністративного правопорушення,

пов’язаного з корупцією. На переконання російського вченого В. Г.

Пономарьова, корупція полягає в діях як юридичних, так і фізичних осіб з

підкупу службовців, що посягають на нормативно встановлені суспільні

відносини у сфері публічної служби [140, с. 47]. Це твердження вважаємо

доволі спірним. Навіть за умови, якщо фізична особа діє від імені особи

юридичної, безпосередню відповідальність буде нести тільки виключно перша.

Про нереальність розгляду юридичної особи суб’єктом адміністративного

корупційного правопорушення зазначає В. М. Гаращук, який наголошує на

труднощах установлення складу правопорушення в останньої, акцентуючи при

34

цьому увагу на неможливості пошуку об’єктивної й суб’єктивної сторони в її

діях [32,с. 121].

Другий аспект полягає у професійній діяльності таких фізичних осіб, до

яких належать тільки особи, які:

− уповноважені на виконання функцій держави або місцевого

самоврядування;

− прирівняні до осіб, уповноважених на виконання функцій держави або

місцевого самоврядування;

− обіймаючи постійно чи тимчасово посади, пов'язані з виконанням

організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських обов'язків, або

спеціально уповноважені на виконання таких обов'язків у юридичних особах

приватного права незалежно від їх організаційно-правової форми відповідно до

закону;

− посадовцями юридичних осіб, а також фізичні особи − в разі одержання

від них особами або за участю останніх іншими особами неправомірної вигоди,

за що законом установлено кримінальну, адміністративну, цивільно-правову

або дисциплінарну відповідальність.

Ось чому перелік осіб, які підлягають адміністративній відповідальності

за корупційні правопорушення, є вичерпним.

Суб'єктивна сторона адміністративного правопорушення, пов’язаного з

корупцією виражається у вині − внутрішньому психічному ставленні осудного

дієздатного суб'єкта до вчинених дій та до їх шкідливих наслідків. Підґрунтям

суб'єктивної сторони цього діяння є вина, яка виявляється у формі умислу або

необережності. Суб'єктивна сторона знаходить свій прояв виключно у формі

прямого умислу. Іншими словами, особа, яка їх учинила, усвідомлювала

протиправний характер своїх дій чи бездіяльності, передбачала шкідливі

наслідки і знала про їх настання.

Особливу увагу звернімо на той факт, що жодне адміністративне

корупційне правопорушення не вчиняється з необережності. До ознак, що

35

характеризують суб’єктивну сторону, належать вина, мотив і мета вчинюваного

такого діяння.

Робимо акцент на тому, що визначальним складником кваліфікації діяння

як адміністративного правопорушення, пов’язаного з корупцією є його

доведеність і встановлення такого обов’язкового елемента суб’єктивної

сторони, як мета діяння. Як було раніше зазначено, правова природа корупції

нерозривно пов’язана з корисливістю. За таких обставин обов’язковим

складником суб’єктивної сторони є наявність саме корисливої мети,

спрямованої на досягнення матеріальної чи іншої вигоди. Ця наша точка зору

співпадає також з думкою П. П. Андрушко, що обов’язковим елементом

суб’єктивної сторони корупційних правопорушень є мета їх учинення, а саме:

(а) одержати неправомірну вигоду у зв’язку з використанням особою

(суб’єктом корупційного правопорушення) наданих їй службових повноважень

і пов’язаних із цим можливостей і (б) схилити особу, якій (або на її вимогу −

іншим фізичним чи юридичним особам) обіцяється, пропонується чи надається

неправомірна вигода, до протиправного використання наданих їй службових

повноважень і пов’язаних із цим можливостей [7, с. 145, 146]. Таку ж позицію

поділяє й російський учений Л. В. Гевелінг, який під метою корупційних

правопорушень має на увазі отримання матеріальної або нематеріальної вигоди

[19, с. 30].

Отже, ми дійшли висновку про неприпустимість розгляду юридичної

особи як суб’єкта адміністративного правопорушення, пов’язаного з корупцією

з огляду на нереальність установлення об’єктивної й суб’єктивної сторін у

такому діянні, що у свою чергу, призведе до неможливості кваліфікації

останнього.

Для детальнішого розкриття й визначення різновидів адміністративних

правопорушень, пов’язаних з корупцією необхідно розглянути їх класифікацію,

що буде здійснено в підрозділі 1.2 цього дисертаційного дослідження.

36

1.2. Різновиди адміністративних правопорушень, пов’язаних з

корупцією

У процесі вивчення різновидів адміністративних правопорушень,

пов’язаних з корупцією нами було встановлено існування чимало варіантів

класифікацій проявів корупції, що пояснюється недостатньою опрацьованістю

питання про підстави подібної класифікації. Зауважимо, що більшість

представлених класифікаційних схем має одновимірний характер, тобто не

претендує на всебічне вичерпне відображення форм і видів корупційних

практик, а обмежується одним, максимум двома ознаками досліджуваного

явища, які покладаються як підстави класифікації. Науковці не завжди чітко

опрацьовують можливість їх логічного суміщення, що в підсумку призводить

до механічного об'єднання різних видів корупційної поведінки.

Дослідженню питання класифікації адміністративних правопорушень,

пов’язаних з корупцією приділено увагу зарубіжними й вітчизняними

науковцями, серед яких значні напрацювання мають М. І. Мельник, Д. Г.

Заброда, В. М. Гаращук, А. С. Нерсесян та ін.

Першочергово, з нашого погляду, слід поділити адміністративні

правопорушення, пов’язані з корупцією залежно від характеру правопорушення

й тяжкості відповідальності, передбаченої за його вчинення, що дасть змогу

відмежувати їх такі правопорушення від злочинів та інших видів протиправної

поведінки. Саме цим пояснюється те, що питання класифікації таких

правопорушень вимагає ретельного розкриття. Однак у той же час воно є чи не

найскладнішим з урахуванням різних поглядів на відмежування

адміністративних правопорушень, пов’язаних з корупцією від кримінальних.

У наукових працях часто можна зіштовхнутися з точкою зору, що через

неоднозначність і суперечливість чинного антикорупційного законодавства

одне й те ж корупційне правопорушення можна кваліфікувати і як проступок, і

як злочин [40, с. 37].

Між тим відмітимо, що на практиці така неузгодженість законодавства

нерідко дозволяє винним уникати відповідальності за вчинення корупційних

37

правопорушень: наприклад, у випадках закриття кримінального провадження з

нереабілітуючих підстав корумпована посадова особа не несе й

адміністративної відповідальності, фактично залишаючись без покарання [195,

с. 73].

Разом із тим, розкриваючи проблему розмежування адміністративних

правопорушень, пов’язаних з корупцією і кримінальних, М. І. Мельник за цим

критерієм розрізняє такі види корупційних правопорушень: кримінальні

(корупційні злочини), адміністративні, конституційні, дисциплінарні й

цивільно-правові [106, c. 177]. Дещо інший підхід має Д. Г. Заброда, який

залежно від виду відповідальності, передбаченої за їх учинення, поділяє

розглядувані правопорушення на кримінальні, адміністративні, цивільно-

правові й дисциплінарні [53, с. 194].

Ми дотримуємося точки зору, що за цим критерієм доцільно вести мову

про дворівневість корупційних правопорушень: це корупційні правопорушення,

за вчинення яких передбачена кримінальна відповідальність і корупційні

правопорушення, за вчинення яких передбачена адміністративна

відповідальність.

Схоже бачення цього питання має й М. М. Поляков, який наполягає на

існуванні: (а) корупційних кримінальних злочинів і (б) корупційних

правопорушеннь, що включають корупційні цивільно-правові делікти,

корупційні дисциплінарні проступки й корупційні адміністративні

правопорушення [139, с. 384].

Вагомий внесок у вивчення й дослідженні питання кримінальних

корупційних злочинів було зроблено В. М. Киричко. У монографії

«Кримінальна відповідальність за корупцію» ним виділяється особливість

кримінальних корупційних правопорушень, яка, на думку вченого, полягає саме

в суспільній небезпечності таких діянь [69, с. 9]. На переконання автора,

корупційними злочинами слід визнавати передбачені Кримінальним кодексом

умисні суспільно небезпечні діяння, що містять ознаки не тільки відповідного

складу злочину, а й корупції [69, с. 14]. Одночасно ним підкреслюється

38

суспільна небезпечність таких діянь, що полягає в тому, що виконання особами

своїх повноважень, яке повинно здійснюватися відповідно до закону, фактично

ставиться в залежність від одержання неправомірної вигоди від інших осіб, чим

заподіюється чи може бути заподіяна істотна шкода фізичній або юридичній

особі, суспільству чи державі [69, с. 20].

Торкаючись питання відмінності адміністративної відповідальності від

кримінальної, відмітимо їх найголовніший критерій розмежування − ступінь

суспільної небезпеки вчиненого правопорушення. Адміністративні проступки

відрізняються від злочинів не тільки порівняно меншим ступенем суспільної

небезпеки, а й відсутністю істотної шкоди чи загрози її заподіяння, що

спричиняється злочинами. Ось чому покарання за вчинення злочинів є більш

суворими порівняно з адміністративними стягненнями за адміністративні

проступки. Крім того, засудження особи обвинувальним вироком суду має

своїм наслідком судимість, яка, у свою чергу, взагалі не притаманна інституту

адміністративної відповідальності.

Доволі поширеним підходом у правовій доктрині до класифікації

адміністративних правопорушень, пов’язаних з корупцією є їх поділ на тих, що

полягають у неправомірному використанні особою, уповноваженою на

виконання функцій держави, офіційно наданої їй влади або службових

повноважень, а також пов’язаних з ними можливостей для задоволення

особистих інтересів чи інтересів третіх осіб, і на тих, що створюють умови для

вчинення корупційних діянь або існує факт приховування їх чи потурання їм.

Однак такий підхід вважаємо загальним, так би мовити, обширним, з огляду на

те, що базисом для такої диференціації є як характер діянь, так і їх мета.

М. І. Мельник поділяє корупційні правопорушення на (а) корупційні

діяння і (б) правопорушення, пов’язані з корупцією. Зауважимо, що сутність

корупційних діянь є зрозумілою, в той же час як сутність другої групи

правопорушень викликає чимало питань. Зокрема, якщо такі протиправні

діяння лише пов’язані з корупцією, але не містять її ознак, чи можливо їх

взагалі розглядати в контексті корупційних? Учений пропонує поділяти

39

правопорушення, пов’язані з корупцією на ті, що створюють соціальні

передумови для корупції як явища, умови для конкретних корупційних діянь, і

на ті, що вчиняються з метою полегшення вчинення останніх, є приховуванням

їх чи потуранням їм.

Як зазначає М. І. Мельник, до правопорушень, що створюють соціальні

передумови для корупції як явища, умови для конкретних корупційних діянь,

можна віднести: (а) надання особі, уповноваженій на виконання функцій

держави, незаконної винагороди (у тому числі давання хабара); (б) інше

сприяння отриманню такої винагороди (посередництво в хабарництві),

зайняттю такою особою підприємницькою діяльністю; (в) її участь у підготовці,

розгляді й вирішенні питань, що стосуються особистих інтересів такої особи

або інтересів її родичів чи близьких осіб , якщо вирішення цих питань входить

до її службових повноважень; (г) сумісництво, яке дозволяє через владні

повноваження задовольнити інтереси приватної сфери, тощо.

Правопорушеннями, що вчиняються з метою полегшити вчинення

корупційних діянь , є приховуванням їх чи потурання їм, як вважає автор,

можуть визнаватися: (а) службове підроблення, (б) порушення вимог щодо

декларування доходів чи майна (неподання чи подання неповних чи

недостовірних відомостей про доходи й зобов’язання фінансового характеру),

(в) умисне невжиття заходів по боротьбі з корупцією, та ін. [134].

У науковому вимірі існує специфічна, так звана класова, рангова

типологія адміністративних корупційних правопорушень. У цьому ракурсі

розгляд корупційних правопорушень здійснюється з позиції поділу суспільства

на класи, так би мовити, на певні ранги. Такої точки зору дотримуються й В. М.

Гаращук та А. О. Мухатаєв, виділяючи чотирирівневість корупційних

правопорушень. Перший рівень, на їх думку, становлять «високорівневі» (або

«елітарні», «можновладні») корупційні правопорушення, характерні для вищих

ешелонів влади − вищих органів влади, центральних органів виконавчої влади,

центральних апаратів правоохоронних органів і судової гілки влади. Науковці

вважають, що сфера поширення таких правопорушень варіюється від сюжетної

40

до митної, включаючи сферу приватизації державного майна, паливно-

енергетичний сектор; контроль над тіньовою економікою й нелегальним

бізнесом і розподіл державної власності, землі та природних багатств України.

До форм прояву цих корупційних правопорушень відносять: (а) корупційний

лобізм; (б) корупційний протекціонізм і фаворитизм; (в) таємні внески на

політичні цілі й на вибори з наступними «дивідендами» у вигляді високих

державних посад; (г) перехід державних посадовців на керівні посади

комерційних структур, які ці особи, перебуваючи при владі, підтримували за

державний рахунок; (д) поєднання державної служби з комерційною

діяльністю; (е) роздача податкових пільг; (є) надання монополії щодо певного

виду комерційної діяльності; (ж) перешкода в отриманні спеціальних дозволів,

ліцензій на зайняття певними видами діяльності (так званий «державний

рекет», або торгівля дискреційною владою); (з) призначення на відповідальні

державні посади та ін. [31, с. 158].

До другого рівня ці вчені відносять корупційні правопорушення

середнього рівня, що відрізняються від попереднього тільки сферою вчинення й

суб’єктним складом. Суб’єктами таких діянь або бездіяльності є особи

порівняно з меншим рівнем повноважень.

Третій рівень складають так звані «низові» корупційні правопорушення,

специфіка сфер поширення яких полягає в такому: (1) це місцевий, локальний

рівень, де не вирішуються питання глобального, довгострокового характеру; (2)

об’єктом корупції в такому випадку є задоволення «поточних» потреб

громадянина владнополітичного характеру: отримання довідки, фінансової

допомоги, поставлення на облік, відкриття власної справи та ін. Найбільш

корупційно небезпечними сферами дрібної корупції є: (а) митна сфера (дрібні

порушення правил митного режиму, дрібна контрабанда тощо), (б) дозвільно-

ліцензійна система, (в) сфера дрібного підприємництва, (г) контрольно-

наглядова діяльність, (д) правоохоронна діяльність, (е) житлово-комунальне й

побутове обслуговування населення, (є) система охорони здоров’я, (ж) сфера

освіти й дошкільного виховання [31, с. 161].

41

Четвертий рівень складають так звані корупційні правопорушення «від

злиднів». Досить неоднозначне їх тлумачення пропонується авторами як

«корупційні дії, що вчиняються службовцями, які мають достатньо високий

моральний рівень, люблять свою країну, поважають свій народ, по причині

особистих тяжких матеріальних обставин (захворіла дитина та ін.), коли б

низькими посадовими окладами держава сама не провокувала їх на це» [31, с.

162].

Останнє твердження має зазнати критики, тому що, з нашого погляду,

адміністративне правопорушення, пов’язане з корупцією становить собою явно

моральне відхилення особи. А наявність причин, що підштовхують до вчинення

таких діянь, у свою чергу, деформують моральну свідомість останньої. До того

ж слід враховувати, що взяття до уваги апелювання особи на тяжкі матеріальні

обставини – це суб’єктивна оцінка вчиненого нею правопорушення.

Проаналізувавши підходи сучасних учених-правознавців до такої

типології, можемо зробити висновок, що подібна класифікація має право на

життя. У той же час вона поєднує в собі дуже багато критеріїв (сфера

діяльності, суб’єкт учинюваного діяння, його наслідки тощо) та й сам по собі

такий диференційований підхід до діяльності суспільства не можна вважати

досконалим. З огляду на факт існування корупції в різних суспільних сферах,

варто виділити побутові адміністративні правопорушення, пов’язані з

корупцією як такі, що виникають шляхом взаємодії простих пересічних

громадян і посадових (службових) осіб, чиновників та ін.

Б. Л. Розвадовський, спираючись на дані соціологічного опитування

Центру Разумкова, підкреслює поширеність так званої «побутової (низової)

корупції». Він зазначає, що це негативне явище має місце на нижчих ланках

управління державою, де особи, уповноважені на виконання функцій держави,

під час виконання своїх посадових обов’язків, пов’язаних з наданням

громадянам певних державних послуг (серед них ДАІ, інші державні установи,

причетні до забезпечення безпеки державного руху), зловживають службовим

42

становищем, використовуючи його з метою незаконного отримання прибутку

або в інших корисливих цілях [168, с. 168].

Досліджуючи проблематику «побутової корупції», В. М. Соловйов

наголошує, що остання в українському суспільстві – явище «звичаєве», що

ґрунтується на сформованому ще в радянські часи у громадській свідомості

нав’язливому стереотипі соціальної поведінки, пов’язаної з необхідністю

давання хабара, без якого неможливо обійтися. Поширення в Україні проявів

«побутової корупції» певною мірою зумовлено неспроможністю держави

забезпечувати бюджетників належним рівнем матеріального забезпечення, а

також прогалинами в чинному антикорупційному законодавстві в частині

протидії цьому виду корупції та ін. [174, с. 181].

Особливість таких правопорушень полягає не лише в обов’язковому

суб’єктному складі, де тільки з одного боку виступає чиновник. Важливим

елементом також є сфера їх реалізації, що охоплює виключно приватний

сектор.

Ми виділяємо також політичні адміністративні правопорушення,

пов’язані з корупцією, що вчиняються із залученням суб’єктів, маючих владні

повноваження, недобросовісна поведінка яких полягає у проведенні політики у

своїх особистих або корпоративних інтересах на шкоду інтересам виборців.

Сьогодні як у вітчизняному законодавстві, так і в науковій доктрині

залишається осторонь дефініція конструкції «політичне адміністративне

правопорушення, пов’язане з корупцією».

Особливістю політичних адміністративних правопорушень, пов’язаних з

корупцією, як визначає І. Корж, є прагнення суб’єкта змінити правову систему,

прилаштувати її під свої інтереси, щоб вона обслуговувала, насамперед, їх

власні потреби, гарантувала їх безпечне існування. За цих умов правова система

втрачає сенс свого природного призначення – бути чітко визначеним,

правовим, справедливим ондулятором суспільних відносин, гарантувати

безпечне існування людини, суспільства й держави [92, с. 58]. Такі

43

правопорушення, на думку дослідника, дають «змогу конвертувати владу в

капітал, а капітал – знову у владу» [92, с. 56].

На думку П. А. Кабанова сутність подібних діянь полягає у створенні

владними структурами вищого рівня для підпорядкованих їм органів державної

влади пільгових умов за політичну підтримку [65, с. 48].

На наше переконання, цей вид адміністративних правопорушень,

пов’язаних з корупцією вирізняється поміж інших лише кінцевою метою, яка

має чітку політичну спрямованість. При цьому їх об’єктивна сторона

характеризується умисним учиненням службовою особою, яка постійно чи

тимчасово здійснює функції представника влади, діяння з використанням своїх

повноважень, якими вона наділена на підставі законів та інших нормативно-

правових актів, усупереч інтересам служби. Водночас таке порушення інтересів

служби не тільки провокуватиме дестабілізацію всіє політичної системи

держави, а й дасть змогу підпорядковувати державну владу приватним і

корпоративним інтересам, у тому числі й інтересам корумпованих угруповань

та кланів, і підривати всі демократичні засади суспільства й держави.

Одним із підходів до розуміння політичної корупції є її визначення як

нелегітимне використання учасниками політичного процесу й носіями

публічної влади наданих їм можливостей і повноважень з метою отримання

особистих чи групових вигод (ренти). При цьому останні можуть мати будь-

який характер – від безпосередньо матеріального до символічного (влада заради

влади, соціального престижу тощо), а механізми використання повноважень

(можливостей) можуть набувати протиправних форм. У той же час специфіка

політичної корупції як явища не дає можливості чітко кваліфікувати деякі дії чи

наміри політичних сил як політично корупційні, а дозволяє лише припускати

наявність у цих діях політично корупційних мотивів (насамперед, маються на

увазі такі цілі політичної корупції, як збереження чи розширення влади) [134, с.

7].

Поділяючи точку зору М. І. Мельника, схиляємося до думки розглядати

корупційні правопорушення як посадові зловживання суб’єктів, наділених

44

політичною владою (політичних і державних діячів, публічних службовців

вищого рівня), спрямовані на досягнення політичних цілей (утримання і

зміцнення влади, розширення владних повноважень тощо) та/або з метою

збагачення [134, с. 87].

Зупинимося на специфічності цього виду адміністративних

правопорушень, пов’язаних з корупцією, що полягає у їх «маскуванні». Певні

види діянь, що мають очевидні ознаки політично корупційних (наприклад,

призначення на посади в органах влади представників опозиції з метою

стимулювання відповідної політичної сили до підтримки владної команди),

можуть бути здійснені в повній відповідності до існуючих правових норм і

процедур, хоча їх корупційний зміст може й не приховуватись. Таким чином,

існує можливість здійснення суб’єктами політичних дій, які за своїм

характером є корупційними, але водночас не є правопорушеннями. Відповідно,

певні прояви політичної корупції можуть не передбачати відповідальності

юридичної, а лише політичну або моральну. Зазначені особливості значною

мірою обмежують можливості впровадження терміна «політична корупція» у

правове поле, ускладнюють оцінку реального рівня політичної корупції та

протидію їй.

Достатню увагу треба приділити й економічним адміністративним

правопорушенням, пов’язаних з корупцією, що вчиняються в економічному

секторі. При цьому цей вид правопорушень не слід ототожнювати з

побутовими або з політичними з огляду на їх відмінність як за суб’єктами, так і

за сферою реалізації.

Цей вид правопорушень А. С. Нерсесян визначає як складні соціальні

явища, що полягають у систематичному протиправному використанні

службовими особами органів державної влади, органів місцевого

самоврядування, державних і комунальних унітарних підприємств, а також

підприємств, установ та організацій усіх інших форм власності своїх

повноважень у сфері управління економікою й контролю над нею з метою

45

особистого збагачення, забезпечення власних інтересів чи інтересів третіх осіб,

а також в інших діяннях, що вчиняються в комплексі з ними [116, с. 277].

Важливим складником класифікації адміністративних правопорушень,

пов’язаних з корупцією вбачається дослідження об’єктивної сторони таких

діянь. Ототожнення адміністративного правопорушення, пов’язаного з

корупцією лише з одним противоправним діянням примушує розглядати цю

проблему в дуже тісних рамках, унеможливлює кваліфікування діянь, які

містять усі ознаки корупції як такої.

У правовій доктрині поширеним є ототожнення адміністративних

правопорушень, пов’язаних з корупцією виключно з хабарництвом або

використанням службових повноважень. Як вважає П. М. Панченко, корупція

полягає в систематичному організованому хабарництві [128, с. 64, 65]. Такої ж

думки дотримується й О. І. Долгова, визначаючи останню виключно через

«підкуп – продажність державних або інших службовців на основі корисливого

використання ними в особистих або у вузькогрупових, корпоративних

інтересах офіційних службових повноважень, пов’язаних з ними авторитету та

можливостей” [46, с. 501].

Кодекс поведінки посадових осіб щодо дотримання правопорядку,

прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН 17 грудня 1979 р., наводить досить

розпливчасте тлумачення корупційних правопорушень. У ньому наведено, що

поняття «корупція» повинно визначатися відповідно до національного права, а

тому варто розуміти, що воно охоплює здійснення чи нездійснення якої-небудь

дії під час виконання обов’язків або через ці обов’язки в результаті необхідних

або прийнятих подарунків, обіцянок чи стимулів, або незаконне одержання

подарунків кожного разу, коли має місце така дія чи бездіяльність [81].

Поглиблене дослідження безпосередньо об’єктивної сторони таких

корупційних діянь дозволяє виділити певну групу адміністративних

правопорушень, пов’язаних з корупцією. З огляду на характер останніх,

пропонуємо виокремлювати адміністративні правопорушення, пов’язані з

корупцією, які є наслідком реалізації активних дій, і наслідком пасивних

46

(бездіяльності). Активні адміністративні правопорушення, пов’язані з

корупцією полягають у вчиненні особою, яка виконує функції держави чи

місцевого самоврядування, або прирівняною до неї особою активних дій, що

містять ознаки корупції. Пасивні ж, навпаки, характеризуються утриманням від

здійснення тих чи інших дій, а точніше − недотриманням вимог проходження

державної служби (наприклад, неповідомлення про конфлікт інтересів).

Враховуючи мету скоєння адміністративного правопорушення як

протиправний результат чи наслідок, якого прагне досягти особа його

вчиненням, ми поділяємо всі адміністративні правопорушення, пов’язані з

корупцією на 2 групи. До першої належать правопорушення, що полягають у

використанні особою наданих їй службових повноважень і пов'язаних із цим

можливостей з метою одержання неправомірної вигоди або прийняття

обіцянки/пропозиції такої вигоди для себе − так звані корупційні

правопорушення «приватного характеру». Другу групу складають

адміністративні правопорушення, пов’язані з корупцією, що полягають у

використанні особою наданих їй службових повноважень та пов'язаних із цим

можливостей з метою одержання неправомірної вигоди або прийняття

обіцянки/пропозиції такої вигоди для інших осіб − так звані «альтруїстичні»

корупційні правопорушення.

Цей поділ є важливим у процесі визначення безпосередньо поняття

«адміністративне правопорушення, пов’язане з корупцією», оскільки наявність

будь-якої, навіть благородної мети вчинення такого правопорушення не

виключає відповідальність за його скоєння.

З огляду на спосіб задоволення вищезазначених цілей корупційні діяння

можуть бути пов’язані з неправомірним використанням майна, отриманням

грошових коштів або майна, переваг, пільг, послуг, нематеріальних активів, які

обіцяють, пропонують, надають або одержують без законних на те підстав, а

також з неправомірним заволодінням чужим майном.

Класифікація адміністративних правопорушень, пов’язаних з корупцією

за суб’єктним складом дещо схожа з їх диференціацією за сферою діяльності,

47

оскільки містить обов’язковий елемент – суб’єкта його вчинення. Доцільність

такого поділу полягає в подальшому встановленні відповідальності за

корупційні діяння з урахуванням різного обсягу повноважень, а найголовніше −

наслідків розглядуваних правопорушень.

За суб’єктним складом, до першої групи слід віднести адміністративні

правопорушення, пов’язані з корупцією, що вчиняються особами,

уповноваженими на виконання функцій держави або місцевого

самоврядування. Саме цей вид є підґрунтям для вчинення політичних

адміністративних правопорушень, пов’язаних з корупцією як найбільш тяжких

діянь з огляду на можливість настання тяжких наслідків для держави в цілому.

Ураховуючи різні підходи науковців до цього питання, у цій групі ми

виділяємо 4 підгрупи суб’єктів вчинення адміністративних правопорушень,

пов’язаних з корупцією. Першу складають так звані принципали − особи,

наділені повноваженнями приймати політичні рішення або брати безпосередню

участь у цьому процесі. За ухвалення зумовлених їм рішень вони отримують

хабарі різні послуги, а також служать «політичним дахом» для клієнтських груп

та інших суб’єктів. В Україні до принципалів слід віднести політичні партії,

народних депутатів, Президента України, керівників центральних органів

виконавчої влади, суддів вищих судів. Другу − державні агенти − особи,

наділені повноваженнями, як правило, в судовій і виконавчій владі,

правоохоронних органах. Вони приймають необхідні адміністративні рішення

за хабарі та інші послуги. Третю – клієнти; як правило, це великі бізнес-групи,

олігархи, які замовляють необхідні рішення й послуги, інвестують кошти в

політиків з метою отримання прибутку або інших переваг. Це також можуть

бути великі організовані кримінальні угруповання. Ці суб’єкти виконують роль

хабародавців. Також вони виробляють «кров», що живить корупційні схеми –

тіньові кошти. Четверту − посередники, якщо корупційна схема допускає їх

існування. Це помічники народних депутатів, працівники апаратів вищих

посадових осіб держави, адвокати та ін. Цінність цих суб’єктів визначається їх

48

можливостями входження до «системи», умінням знаходити й підтримувати

особисті зв’язки, досвідом і наявністю сильних покровителів.

Другу групу становлять адміністративні правопорушення, пов’язані з

корупцією, скоєні особами, прирівняними до осіб, уповноважених на

виконання функцій держави або місцевого самоврядування.

До третьої групи належать адміністративні правопорушення, пов’язані з

корупцією, учинені особами, які постійно або тимчасово обіймають посади,

пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-

господарських обов’язків, або особи, спеціально уповноважені на виконання

таких обов'язків у юридичних особах приватного права незалежно від їх

організаційно-правової форми й відповідно до закону.

Є сенс розглянути питання існування діянь, наділених усіма ознаками

корупційних, але які через незначну суспільну небезпеку для держави й

суспільства не підпадають під дію національного законодавства й обмежуються

лише моральним засудженням з боку громадськості.

Як відмічали А. В. Нестеров та О. Л. Суховарова, «корупційна діяльність

не завжди підпадає під дію норм кримінального або адміністративного права.

Можливі випадки, коли вона має лише аморальній характер і не потребує

правового реагування з боку держави» [117, с. 59].

Скоріше йдеться про непотизм ( кумівство ), що полягає у висуненні на

керівні посади осіб на підставі кровноспоріднених зв'язків, і протекціонізм як

заступництво з боку посадовців щодо підлеглих їм осіб , а також суб'єктів

підприємницької діяльності в обмін за винагороду [71, с. 18].

Спираючись на дослідження В. С. Комісарова, Л. В. Білінська називає

такі види корупційних діянь:

− зловживання владою або службовим становищем, перевищення влади

або службових повноважень, інші службові злочини, що вчиняються для

задоволення корисливих чи інших особистих інтересів або інтересів інших осіб;

− розкрадання державного, колективного або приватного майна з

використанням службового становища;

49

− незаконне одержання матеріальних або інших благ, пільг чи інших

переваг;

− одержання кредитів, позичок, допомоги;

− придбання цінних паперів; нерухомості або іншого майна з

використанням пільг чи переваг, не передбачених законодавством, або на які

особа не має права;

− хабарництво;

− здійснення безпосередньо або через посередників чи підставних осіб

підприємницької діяльності з використанням влади чи службових повноважень,

а також пов’язаних з ними можливостей;

− сприяння з використанням службового становища фізичним і

юридичним особам у здійсненні ними підприємницької чи іншої діяльності з

метою незаконного одержання за це матеріальних або інших благ, пільг чи

переваг;

− неправомірне втручання з використанням службового становища в

діяльність інших державних органів чи посадових осіб з метою перешкоджання

виконанню ними своїх повноважень або домагання прийняття неправомірного

рішення;

− використання інформації, одержаної під час виконання службових

обов’язків, у корисливих чи інших особистих інтересах;

− необґрунтована відмова в наданні відповідної інформації або

несвоєчасне її надання; надання недостовірної чи неповної службової

інформації;

− надання необґрунтованих переваг фізичним або юридичним особам

шляхом підготовки і прийняття певних нормативно-правових актів чи

управлінських рішень;

− протекція з корисливих або інших особистих інтересів у призначенні на

посаду особи, яка за діловими і професійними якостями не має переваг перед

іншими кандидатами [15, с. 126].

50

При цьому автори не розмежовують указані корупційні діяння залежно

від їх мети, суб’єктного складу та інших критеріїв, що, у свою чергу, ускладнює

їх кваліфікацію і як наслідок − унеможливлює застосування до таких осіб

необхідної відповідальності у виді відповідних санкцій.

Наголосимо також, що з огляду на той факт, що з точки зору масштабів

проявів адміністративних правопорушень, пов’язаних з корупцією вони

поділяться на внутрішні, існуючі всередині певного державного органу чи

організації (наприклад, у випадку дачі подарунка підлеглим чиновником своєму

керівникові за надання яких-небудь пільг або переваг перед іншими), і

зовнішні, що виявляються у взаємовідносинах таких суб’єктів з іншими

структурними підрозділами чи громадянами. Отже, варто виокремлювати

правопорушення: (а) внутрішньокорупційні, місце локації яких є виключно

всередині певного державного органу або організації, і (б)

зовнішньокорупційні, що мають місце у взаємовідносинах представників

державної влади з іншими структурними підрозділами чи громадянами.

Кодексом України про адміністративні правопорушення [82] на сьогодні

на законодавчому рівні закріплено види корупційних правопорушень. Так, у

його ст. 172-4 встановлено порушення обмежень щодо сумісництва й

суміщення державної служби з іншими видами діяльності. Її диспозиція містить

закріплення цього виду правопорушення як порушення особою встановлених

законом обмежень (а) щодо зайняття підприємницькою чи іншою оплачуваною

діяльністю (крім викладацької, наукової, творчої й медичної діяльності,

суддівської й інструкторської практики зі спорту) і (б) щодо входження до

складу органу управління чи наглядової ради підприємства або організації, що

має на меті одержання прибутку (крім випадків, коли особа виконує функції з

управління акціями, частками чи паями, що належать державі, і представляє

інтереси держави в раді товариства (спостережній раді), ревізійній комісії

господарського товариства).

51

Статтею172-5 КУАП закріплено такий вид корупційного

правопорушення, як порушення встановлених законом обмежень щодо

одержання дарунка (пожертви).

Ще один законодавчо визначений вид корупційного правопорушення,

закріплений ст.172-7 КУАП,− це порушення вимог щодо повідомлення про

конфлікт інтересів. Цей вид адміністративного корупційного правопорушення

полягає в неповідомленні особою свого безпосереднього керівника про

наявність конфлікту інтересів у випадках, установлених законом. У

розглядуваній статті під конфліктом інтересів розуміється суперечність між

особистими інтересами особи та її службовими повноваженнями, наявність

яких може вплинути на об'єктивність чи неупередженість прийняття рішень, а

також на вчинення або невчинення дій під час виконання наданих їй службових

повноважень.

У ст. 172-8. КУАП передбачено таке корупційне правопорушення, як

незаконне використання інформації, що стала відома особі у зв'язку з

виконанням нею службових повноважень, яке полягає в незаконному

розголошенні або використанні в інший спосіб цією особою у своїх інтересах

такої інформації.

Стаття 172-9. КУАП корупційним правопорушенням визначає невжиття

заходів щодо протидії корупції, яке безпосередньо полягає у невжитті

установлених законом заходів посадовою чи службовою особою органу

державної влади, посадовою особою місцевого самоврядування, юридичної

особи, структурних підрозділів цих органів у разі виявлення корупційного

правопорушення.

Законодавцем у ст. 172-6 КУАП закріплено такий вид корупційного

правопорушення, як порушення вимог фінансового контролю, що полягає у

несвоєчасному поданні декларації або в поданні в ній завідомо недостовірних

відомостей про майно, доходи, витрати й зобов'язання фінансового характеру,

так і в неповідомленні або несвоєчасному повідомленні про відкриття

валютного рахунку в установі банку-нерезидента.

52

Наведене положення законодавства сприймається нами критично. Як

бачимо, у розглядуваній статті корупційним правопорушенням законодавець

називає факт несвоєчасного подання декларації про майно, доходи, витрати й

зобов'язання фінансового характеру. Отже, в якості адміністративного

правопорушення, пов’язаного з корупцією законодавчо закріплюється

пропущення особою строку подання та взагалі неподання необхідної

документації. Однак у даному випадку незрозуміло, чи була врахована

законодавцем мета вчинення такого діяння (бездіяльності) відповідним

суб’єктом.

Виходячи з того, що обов’язковим складником адміністративного

правопорушення, пов’язаного з корупцією є корисливість, неналежне

дослідження мети вчинення особою діяння (бездіяльності), що полягає в

неподанні або несвоєчасному поданні декларації про майно, доходи, витрати й

зобов'язання фінансового характеру, унеможливлює класифікацію такого

діяння як адміністративне правопорушення, пов’язане з корупцією.

Наголосимо між іншим, що не всі посадові правопорушення є

корупційними діяннями. Критеріями їх розмежування виступають мотив і мета

вчинення такого правопорушення. Погоджуючись із думкою С. М. Будатарова

[20, с. 109], наголосимо, що будь-яке корупційне правопорушення припускає

наявність, так би мовити, корупційного мотиву, корупційної мети. Мотивом

корупційної поведінки представника влади є бажання задовольнити свої

потреби й (або) інтереси інших осіб за рахунок інтересів суспільства. Під

корупційної метою мається на увазі прагнення владного посадовця отримати

майнову або немайнову вигоду для себе й (або) інших осіб на шкоду інтересам

соціуму.

Якщо категорія «корисливість» включається в інші види корупційних

правопорушень, закріплених чинним КУАП (тобто передбачається вчинення

корупційних дій особами з корисливих мотивів), то положення ч.1 ст. 172-6

цього кодексу закріплює лише неналежне виконання особою передбачених

правил проходження державної служби.

53

Отже, як бачимо, станом на сьогодні законодавцем не розкрито належним

чином питання механізму притягнення особи до адміністративної

відповідальності за порушення вимог фінансового контролю. А тому постає

проблема обґрунтованості притягнення особи за факт пропуску строку подання

документації фінансової звітності, своєчасного неподання за можливої

наявності поважної причини такого діяння й більш того – взагалі за відсутності

жодного корисливого мотиву.

У зв’язку з наведеними міркуваннями, вважаємо, що факт несвоєчасного

подання службовою особою документації фінансової звітності не можна

розглядати так, як це передбачено положенням ст. 172-6

КУАП, тобто в

контексті вчинення саме корупційного діяння.

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 1

Здійснене в цьому розділі дисертації вивчення концептуальних підходів

до встановлення сутності адміністративного правопорушення, пов’язаного з

корупцією, а також поглиблений аналіз його різновидів надали можливості

зробити певні висновки й запропонувати рекомендації щодо протидії таким

правопорушенням засобами адміністративного права.

1. Факт поширення корупції в Україні підтверджується не тільки

вітчизняними й зарубіжними вченими-правознавцями, а й міжнародною

організацією Transparency International. З урахуванням цього, а також завдяки

аналізу наукових напрацювань дослідників цього явища, наголошується на

багатоаспектній причинності цього явища, серед яких − низький економічний

розвиток країни й деградаційні, нігілістичні погляди членів суспільства, що

полягають у сприйнятті корупції як належного й допустимого явища.

2. Наслідки корупції поширюються на всі сфери суспільного життя,

створюючи соціальну напруженість, породжуючи зневіру населення у здатність

влади подолати кризу й підриваючи його довіру владі й верховенство права, що

провокує створення аномальної економіки, за якої перестають діяти

фундаментальні економічні закони.

54

3. Особливості корупції охоплюються (а) її обумовленістю, що випливає з

того, що досліджуване явище не може існувати в суспільстві саме по собі, що

воно є виключно наслідком низки причин, а тому вивчення його причинності

потребує ретельного аналізування з урахуванням формування дієвого

механізму протидії корупційним правопорушенням в органах державної влади;

(б) історичною мінливістю, що вказує на можливість простежування деякої

змінності ставлення соціуму до проблематики існування корупції та її

безпосереднього розуміння; (в) розрізненістю її бачення і як наслідок цього −

складністю її нормативного законодавчого закріплення з огляду на варіювання

дефініції поняття «корупція» на законодавчому рівні багатьох зарубіжних

країн; (г) складністю й розрізненістю доктринального бачення корупції, як

негативного явища.

4. У сучасних наукових напрацюваннях учених має місце доволі значний

перелік підходів до розуміння дефініції термінів «корупція» й «корупційне

правопорушення». Невизначеність і неможливість установлення одностайного

підходу до їх визначення викликали потребу окреслити особливості корупції,

як явища. Більшість науковців розглядають останнє в контексті виключно або

окремого корупційного діяння (злочину), або без урахування його мети. Також

різняться і думки вчених щодо суб’єктного складу досліджуваного діяння.

5. Тлумачення правової конструкції «адміністративне правопорушення,

пов’язане з корупцією» варто розуміти в широкому й вузькому значенні,

оскільки її широта й багатоохопленість унеможливлює формулювання

одностайного бачення розуміння цього явища. Пропонується розмежування

цього явища в широкому розумінні як безпосередньо винної, протиправної

поведінки суб’єкта, яка посягає на встановлений порядок управління й за яку

адміністративним законодавством передбачено відповідальність, та у вузькому

− як корисливе діяння службової посадової особи органу публічної влади з

метою отримання неправомірної вигоди (переваги).

6. Головними ознаками адміністративного правопорушення, пов’язаного з

корупцією є: (а) учинення дій або бездіяльність з корисливими цілями; (б) дія

55

або бездіяльність суб’єкта відповідальності за адміністративні

правопорушення, пов’язані з корупцією, здійснювані шляхом порушення вимог

нормативно-правових актів, у яких окреслено коло прав та обов’язків особи на

відповідній посаді; (в) учинення корупційних діянь з прямим умислом.

7. Існує багато варіантів класифікацій проявів адміністративних

правопорушень, пов’язаних з корупцією. Особливу увагу приділено їх поділу

залежно від характеру вчинюваного правопорушення й тяжкості

відповідальності, передбаченої за його скоєння, що дає змогу відмежувати

адміністративні правопорушення, пов’язані з корупцією від злочинів та інших

правопорушень. Зроблено висновок про неприпустимість розгляду юридичної

особи, як суб’єкта адміністративного правопорушення, пов’язаного з корупцією

з огляду на неможливість установлення в її діях об’єктивної й суб’єктивної

сторін, що у свою чергу, не дозволить належним чином кваліфікувати вчинене

цією особою діяння.

56

РОЗДІЛ 2

АДМІНІСТРАТИВНО−ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРОТИДІЇ

КОРУПЦІЙНИМ ПРАВОПОРУШЕННЯМ

2.1. Зміст і сучасні тенденції застосування адміністративно-правових

засобів протидії корупційним правопорушенням

Першочерговим кроком у процесі розгляду змісту протидії

адміністративним правопорушенням, пов’язаних з корупцією є розкриття

термінологічного аспекту поняття «протидія». Цей термін тлумачиться як дія,

яка спрямована проти іншої дії і яка перешкоджає їй [24, с. 992]. Інакше

кажучи, йдеться про існування упорядкованих організаційних комплексних дій

або окремих дій тактичних, спрямованих на подолання конкретного явища.

Наразі серед науковців, які займаються вивченням корупції, не існує

однозначної точки зору щодо термінологічного визначення діяльності,

спрямованої проти корупції. Таку діяльність називають «боротьбою з

корупцією», «контролем над корупцією», «протидією корупції», «наступом на

корупцію», «запобіганням корупції», «попередженням корупції» тощо [109, с.

22]. Юридична природа змісту поняття «протидія» фактично ототожнюється із

самою боротьбою з адміністративними правопорушеннями, пов’язаними з

корупцією.

Погоджуємося з думкою М. І. Мельника, що термінами «запобігання» і

«протидія» охоплюється ввесь комплекс заходів впливу на корупцію,

включаючи її соціальні передумови, причини й умови корупційних

правопорушень, правоохоронну діяльність щодо виявлення й розслідування

таких діянь, притягнення винних у їх вчиненні осіб до відповідальності.

Поняття «боротьба з корупцією» асоціюється переважно з моментом активного

наступу на останню із застосуванням репресивних заходів адміністративно-

правового та іншого характеру, із протиборством з конкретними проявами

корупції й особами, які їх учинили, й зазвичай не ототожнюється з

антикорупційними заходами профілактичного характеру [108, с. 231, 232].

57

Слід зазначити, що поняття «протидія корупційним правопорушенням» є

значно ширшим за поняття «протидія адміністративним правопорушенням,

пов’язаних з корупцією». Воно становить собою комплекс заходів

попередження, виявлення, усунення як проявів корупції, так і самих фактів

правопорушень.

На нашу думку, під протидією адміністративним правопорушенням,

пов’язаних з корупцією варто мати на увазі врегульований нормами права

комплекс взаємопов’язаних між собою дій компетентних органів держави та їх

посадових осіб, за допомогою яких забезпечується боротьба з корупцією і які

мають владно-розпорядчий характер. При цьому, наголосимо, що наведене

вище поняття «протидія адміністративним правопорушенням, пов’язаних з

корупцією» не є тотожним поняттю «заходи адміністративного примусу», а

включає в себе останнє.

Питання протидії адміністративним правопорушенням, пов’язаних з

корупцією було досліджено дисертанткою у статті «Протидія адміністративним

корупційним правопорушенням як складова державної інформаційної безпеки

України»[79, с. 39, 40].

Доктринальне припущення неможливості повного знищення корупції [43,

с. 75] не дає державі права обмежуватися лише виключним декларуванням

соціально-негативного характеру корупції й покаранням корупціонерів. Із

філософської точки зору кінцевою метою боротьби з корупцією, мабуть, слід

визнати подолання останньої. Прикладною ціллю боротьби із цим явищем

може розглядатися зниження поширеності і його суспільної небезпеки до рівня,

що не є непереборною перешкодою економічному розвитку суспільства,

адекватного його потребам і законодавчо закріпленим цінностям і пріоритетам.

Є сенс погодитися з припущенням, що повністю викорінити це явище

неможливо, але вживати необхідних засобів щодо мінімізації корупції,

звичайно ж необхідно [122, с. 113]. Раціональне зерно має твердження М. Пірен

і В. Ребкало, що жодна із соціально-політичних систем не мала, не має і не

може мати повного імунітету від корупції, що змінюються лише її масштаби і

58

прояви, а також можливості її впливу на соціальне життя [131, с. 193]. За

влучним виразом В. Я. Настюка, «створення та функціонування ефективної

системи боротьби з корупцією є атестатом кожної держави, яка намагається

бути демократичною та правовою» [115, с. 105].

На необхідності побудови в країні дієвого антикорупційного механізму

наголошується й С. А. Буткевичем, який підкреслює, що для більш ефективного

забезпечення захисту громадян від корупційних посягань, для запобігання

втратам держави й соціуму від дій їх суб’єктів і для рішучого усунення будь-

яких проявів цього ганебного явища, що гальмує розвиток економіки, подальше

становлення ринкових відносин і формування громадянського суспільства,

сприяє створенню негативного іміджу України за її межами, потрібна подальша

розбудова системи антикорупційних заходів [22, с. 92].

З огляду на вивчення міжнародного досвіду боротьби з корупцією,

відмітимо, що багатьом зарубіжним країнам, (а саме Фінляндії, Данії, Новій

Зеландії, Ісландії, Сінгапуру, Швеції, Канаді, Нідерландам, Люксембургу,

Норвегії, Австралії, Швейцарії, Великій Британії, Австрії, Ізраїлю, США, Чилі,

Ірландії, Німеччині та іншим), що характеризуються низьким рівнем корупції в

державі, все ж таки вдалося створити ефективний механізм протидії

корупційним проявам. Кожна із цих держав має свої особливості в організації

антикорупційної діяльності, але спільними для них є векторність в організації

активної протидії корупційним проявам, створення відповідної правової бази й

залучення до цього процесу громадських організацій. Усі матеріали щодо

корупційних діянь, якщо вони не пов’язані із системою національної безпеки, в

обов’язковому порядку стають доступними для громадськості.

Корупція усвідомлюється урядами зазначених країн як серйозна

проблема національної безпеки й розглядається як зовнішня, і внутрішня

загроза [61, с. 43].

Характерними для антикорупційної політики названих держав є

розроблення системи моніторингу можливих місць виникнення корупційних

дій у державних і громадських організаціях, суворий контроль за діяльністю

59

осіб, які в них працюють, а також створення системи прав та обов’язків

посадових осіб з визначенням міри відповідальності за порушення посадової

етики й за корупційні прояви. Ця система наводить також правила поведінки з

виправлення допущених порушень. Основною мірою покарання за корупційне

діяння є заборона працювати в державних організаціях і втрата всіх соціальних

пільг, які надає державна служба (наприклад, пенсійного й соціального

обслуговування). Шкала покарань у цих державах за такі протиправні діяння

передбачає також штрафи й тимчасове відсторонення від виконання обов’язків.

У всіх організаціях (зокрема, в міністерствах) функціонують служби

внутрішньої безпеки, обов’язком яких є реєстрація й виявлення помилок

чиновників, їх умисних чи випадкових порушень діючих правил і відповідних

наслідків таких порушень. Цікавим є той факт, що державні організації

прагнуть заохочувати позитивні дії посадових осіб. Система заохочень

спрямована на те, щоб чиновникові було вигідно як матеріально, так і морально

поводитися чесно та ефективно [98, с. 43, 44].

Досліджуючи досвід зарубіжних країн у створенні дієвого державного

механізму протидії адміністративним корупційним правопорушенням, І. В.

Чемерис за приклад наслідування наводить Фінляндію [194, с. 111, 112]. Він

зазначає, що ця держава є найменш корумпованою у світі: авторитетна

міжнародна організація Тransperency International уже декілька років поспіль

віддає їй почесне останнє місце. У Фінляндії, втім, як і в інших розвинених

демократіях, чесна влада становить собою систему взаємодії права,

громадянського суспільства, традицій і цінностей нації. Чесність влади не

залежить від персоналій: ніхто з кандидатів на жодну з державних посад не

може оголосити себе її гарантом, але всі політики зобов’язані дотримуватися

чесності і справедливості.

Як наголошує учений, важливу роль у цій країні відіграє рівень освіти

нації. У XIX ст. було видано закон, який дозволяє одружуватися лише

грамотним жінкам і чоловікам. Освіченими людьми набагато важче

маніпулювати: вони можуть ознайомлюватися із законами, бачать, як

60

працюють члени суспільства і як влада зважає на їх власні інтереси. Ще один

аспект фінських традицій полягає в «соціальному контролі». Фіни – нечисленна

нація, тому приховати від сусідів нечесні доходи доволі складно. На цих

традиціях заснована й політична структура соціуму. Влада у Фінляндії

максимально наближена до народу. Тут принцип виборності місцевих

адміністрацій працює реально. У державі є муніципалітети, чисельність яких

становить лише 200 осіб, але вони мають самоврядування. Така система є

запорукою легітимності влади. Тому фіни не бояться її представників, зокрема

поліцейських. Люди не бояться політиків, і політики не бояться народу – усі

вони почуваються членами єдиного громадянського суспільства [194, с. 111,

112].

Про сенс наслідування досвіду антикорупційного державного механізму

Нідерландів ведуть мову В. Я. Настюк і В. В Бєлєвцева. Ними зазначається, що

уряд цієї країни у сфері правового регулювання корупції приділяє увагу

заходам, спрямованим на попередження і припинення останньої перш за все в

державному апараті, особливо в судових органах. Правознавцями приділяється

увага факту створення в державі ефективної системи нагляду за діяльністю

державних службовців і представників судової влади, важливу роль у якій

відіграє інститут добровільних інформаторів, які повідомляють у

правоохоронні органи про відомі їм випадки підкупу посадовців. Науковці

підкреслюють наявність доволі жорстких санкцій щодо осіб, які займаються

підкупом суддів.

Ці дослідники виділяють процедури й інституційні заходи такої протидії,

а саме: (а) постійну звітність і гласність у питаннях виявлення корупції й

обговорення наслідків − покарань за корупційні діяння; (б) розроблення

системи моніторингу можливих зон виникнення корупційних діянь у

державних і громадських організаціях і жорсткого контролю за діяльністю осіб,

причетних до корупції; (в) створення системи прав та обов’язків посадових осіб

із вказівкою на їх відповідальність за порушення посадової етики, включаючи

корупцію. Ця система містить також правила поведінки для виправлення

61

вчинених правопорушень. Основною мірою покарання за корупційні діяння

служить заборона працювати в державних закладах і втрата всіх соціальних

пільг, які надає державна служба. Шкала покарань включає також штрафи за

тимчасове усунення від виконання обов’язків. У всіх публічних установах

(зокрема в міністерствах) існують служби внутрішньої безпеки, обов’язком

яких є реєстрація й виявлення помилок чиновників, їх умисних чи випадкових

правопорушень. Державні заклади прагнуть заохочувати позитивні дії своїх

посадовців. Система заохочень спрямована на те, щоб чиновникові було

вигідно у плані як матеріальному, так і моральному поводитися чесно й

ефективно. У країні організовано систему добору кандидатів на посади з точки

зору їх корупційної небезпечності. Усі матеріали, пов’язані з корупційними

діяннями, якщо вони не стосуються системи національної безпеки, в

обов’язковому порядку стають доступними громадськості. Кожен чиновник має

право ознайомитися з інформацією, що характеризує його як з позитивного, так

і з негативного боку. У державі функціонує спеціальна система навчання

чиновників, яка роз’яснює, наприклад політичну, суспільну шкоду корупції й

можливі наслідки участі в ній; створена система державної безпеки щодо

боротьби з корупцією за типом спеціальної поліції, яка має значні

повноваження з виявлення випадків корупції. Чиновники всіх рівнів зобов’язані

реєструвати відомі їм випадки корупції, і ця інформація відповідними каналами

передається до міністерства внутрішніх справ і юстиції[114, с. 158, 159].

Варто погодитися з думкою І. В. Чемериса [194, с. 117], що досвід країн

світу в питаннях запобігання і протидії корупції, зважаючи на специфіку

системи їх державного управління, становить певний інтерес для України.

Наголошуємо, що такі напрацювання можуть використовуватись у практичній

діяльності вітчизняних державних органів, покликаних боротися з корупцією, а

також при розробленні нормативно-правових актів, спрямованих на зменшення

впливу корупції у сфері державного управління.

Проаналізувавши зарубіжний досвід протидії корупційним явищам у

державних службах, робимо висновок про доцільність дотримання

62

антикорупційного державного курсу з орієнтацією на постійну звітність і

гласність у питаннях виявлення корупції, здійснення фінансового контролю,

проведення превентивної й виховної роботи з державними службовцями.

Проте з огляду на існуючий реальний стан протидії корупційним проявам

у державній службі зазначимо, що на сьогодні регулювання відносин у сфері

протидії їм шляхом активізації правотворчої діяльності, на жаль, не дало

швидких позитивних результатів. Причиною цьому є надмірна розрізненість і

суперечливість правових документів, наявність юридично-технічних помилок,

брак єдиного термінологічного інструментарію, що, у свою чергу, створює

неабиякі труднощі в розумінні правових положень у цій царині і в підсумку

призводить до порушення законотворчого процесу в цілому. Ось чому протидія

корупції шляхом відповідного законодавчого закріплення її механізму входить

до числа першочергових завдань суспільства; а розроблення його правових

засад й окреслення шляхів реалізації має особливу важливість для соціуму.

На необхідності протидії корупції за допомогою створення відповідного

механізму як першочергового завдання державної політики наголошує у своєму

дослідженні П. Т. Гега [35, с. 98].

Разом із тим створення ефективного механізму протидії корупції

неможливе без об'єктивного прогнозу передбачуваних загроз безпеки

суспільству, всебічного аналізу основних тенденцій розвитку такої протидії

шляхом установлення її належного механізму й виявлення чинників, що

сприяють удосконаленню корупційних правопорушень. За таких умовах

необхідним є науково обґрунтований підхід до дослідження порушеної

проблеми й підготовка на цій основі комплексу заходів економіко-правового й

організаційно-технічного характеру з метою створення єдиної концепції

(системи) заходів протидії адміністративним корупційним правопорушенням.

Узагальнена система з протидії адміністративним правопорушенням,

пов’язаних з корупцією повинна становити собою цілісну концепцію, що

включає в себе заходи як із забезпечення економічної безпеки держави, так і

безпосередньо із захисту прав та інтересів громадян від правопорушень

63

корупційної спрямованості. Більше того, її розроблення може вважатися

ефективним лише у тому випадку, якщо в основу цієї системи як безпосередній

економічний прогноз будуть покладені зміна законодавства й рекомендації

фахівців різних галузей права.

Не випадково проблема подолання корупційних правопорушень стала

предметом численних наукових досліджень як теоретиків різних правових

галузей, так і практичних працівників. В останні десятиліття було опубліковано

масу монографій і статей, присвячених питанням корупції, а також практичних

рекомендацій, що дозволяє успішно протидіяти цьому негативному явищу.

Так, з точки зору А. І. Долгової, в боротьбі з корупцією важливо

використовувати всі правові засоби − дисциплінарні, адміністративні, цивільно-

правові й кримінально-правові. Явище організованої й корупційної

злочинності, вважає дослідник, є дуже поширеним, пронизує найрізноманітніші

сфери суспільного життя, а тому існує потреба в розгорнутому

антикорупційному законодавстві, яке має постійно вдосконалюватись і

доповнюватись, оскільки корупція ( як і суспільство) не залишається незмінною

[47, с. 6].

Вирішення проблеми протидії корупції Б. Л. Розвадовський вбачає:

− в реалізації чіткого розподілу на законодавчому рівні функцій і

повноважень державних органів, задіяних у боротьбі із цим явищем, зі

збереженням оптимальної їх кількості зі спеціальними повноваженнями;

− в зосередженні зусиль насамперед на виявленні і припиненні

корупційних правопорушень з боку високопосадовців, на викритті корупційних

мереж;

− у більш широкому застосуванні комплексного підходу до організації

антикорупційних заходів, що ґрунтується на поглибленому аналізі корупційних

ризиків у різних галузях;

− у зміні критеріїв оцінки ефективності роботи слідчих і спеціальних

підрозділів по боротьбі з корупцією й організованою злочинністю з кількісних

64

показників на якісні – за отриманими результатами і змістовністю

антикорупційних заходів;

− у вдосконаленні порядку й підвищенні оперативності реагування на

повідомлення контролюючих органів, громадян і засобів масової інформації

про корупційні правопорушення посадових осіб органів державної влади й

управління;

− в розширенні міжнародного співробітництва з питань боротьби з

корупцією, що включає прискорення підготовки й підписання міждержавних

(міжвідомчих) угод щодо правових відносин і правової допомоги, поліпшення

практичної взаємодії оперативних підрозділів з іноземними партнерами тощо;

− в удосконаленні професійного відбору, спеціальної підготовки,

перепідготовки й підвищення кваліфікації кадрів правоохоронних органів,

задіяних у сфері боротьби з корупцією [167, с. 67, 68].

Спираючись на дослідження міжнародної протидії корупції, робимо

висновок, що останній неможливо протистояти тільки шляхом запровадження

окремих розрізнених, фрагментарних заходів на різних напрямках

функціонування соціуму. Так, зниження її рівня вбачається можливим лише

шляхом реалізації комплексної системи послідовних заходів на ключових

напрямках.

На переконання В. А. Козлова, потрібен лише комплексний підхід у

подоланні проблем, гострота яких не спадає, а, навпаки, останнім часом у

багато разів зростає [83, с. 6].

У процесі створення дієвих заходів протидії корупції нами були

проаналізовані і встановлені відмінності моделей протидії адміністративним

корупційним правопорушенням у різних країнах світу. Такі правопорушення,

звичайно ж, існують, незважаючи на той факт, що міжнародною спільнотою

прийнято низку конвенцій, спрямованих на протидію цьому явищу. Ці

конвенції є базовими документами, що на міжнародному рівні визначають

загальну антикорупційну політику в цілому, зобов'язують або орієнтують

держави на зміну національного законодавства з метою забезпечення

65

ефективності боротьби з корупцією. Це на нашу думку, є наслідком як

існуючого політичного режиму в країні, фінансового положення останньої,

особливостей ментальності народу, так і взагалі інтерпретації корупції та її

поширеності.

Наголошуємо, що подальшому окресленню заходів, проведення яких

повинно забезпечуватись державою у процесі реалізації державної політики

протидії адміністративним корупційним правопорушенням, повинно

передувати визначення принципів її. Діяльність держави, спрямована на

боротьбу з адміністративними корупційними правопорушеннями, має

ґрунтуватися на принципах, які повинні служити підґрунтям не тільки для

вдосконалення вже існуючої системи антикорупційного законодавства, а й для

впровадження нових нормативно-правових актів, що стосуються протидії

корупції.

Положення ст. 8 Конституції України [9] наголошують на існуванні й дії

в державі принципу верховенства права. Конституція України має найвищу

юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на її

основі й повинні відповідати їй. Норми цього Основного Закону країни є

нормами прямої дії. Так, виключно на його підставі гарантується звернення до

суду для захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина.

Верховенство права – це панування права в суспільстві, у стосунках між усіма

учасниками суспільного життя, у життєдіяльності державних і недержавних

організацій, соціальних спільнот, груп, об’єднань, зрештою – усіх людей.

Виходячи із цієї апріорної тези наголошуємо, що неприйнятними є засоби

боротьби з корупцією, які хоча й можуть виявитися результативними, проте

суперечать конституційним засадам функціонування держави й суспільства.

Особливу увагу ми приділяємо принципу законності, який, на нашу

думку, повинен становити фундамент формування будь-яких антикорупційних

засобів і в подальшому бути основою в процесі безпосередньої реалізації

останніх.

66

Зазначений принцип характеризується обов’язком державних органів,

посадових осіб, громадян і різних об’єднань дотримуватися законів і

підзаконних правових актів і наявністю науково обґрунтованої правової бази.

Підзаконні нормативно-правові акти потрібно видавати на підставі законів,

відповідно до них і на їх виконання. Законність – це суспільно-політичний

режим, що полягає (а) в пануванні права й закону в суспільному житті, (б)

неухильному дотриманні приписів правових норм всіма учасниками суспільних

відносин, (в) послідовній боротьбі з правопорушеннями і свавіллям у діяльності

посадових осіб і (г) забезпеченні порядку й організованості.

Не менш важливим є дотримання принципу системності. Він полягає в

тому, що засоби протидії адміністративним правопорушенням, пов’язаних з

корупцією є взаємопов’язаними, мають певний субординаційний характер

(головні й другорядні, термінові до виконання й перспективні, одноразові і

здійснювані постійно) і підпорядковані стратегічній меті антикорупційної

діяльності. Основою цього принципу є спрямування зусиль на розв’язання

найскладніших проблем протидії адміністративним правопорушенням,

пов’язаних з корупцією.

Ось чому при формуванні загальних засобів протидії адміністративним

правопорушенням, пов’язаних з корупцією ми повинні не тільки звертати увагу

на виключні, окремі випадки їх прояву, а досліджувати їх у сукупності з огляду

на тенденції їх поширеності, причинності та на інші чинники.

Особливу увагу звертаємо на принцип взаємної поєднаності,

покликанням якого є одночасне проведення правових, політичних, соціально-

економічних, інформаційних та інших засобів протидії адміністративним

правопорушенням, пов’язаних з корупцією в органічному поєднанні

стратегічних і тактичних завдань, заходів профілактичних (соціального,

політичного, економічного, організаційно-управлінського, правового,

соціально-психологічного та іншого спрямування), оперативно-розшукових,

процесуального примусу тощо, що здійснюються в суспільних сферах різними

суб’єктами.

67

Беззаперечною є реалізація принципу об’єктивності. Він вимагає

співвідношення засобів протидії адміністративним правопорушенням,

пов’язаних з корупцією із закономірностями її тенденцій, теоретико-

методологічних засад дослідження розвитку корупційних явищ у державі, їх

впливу на економічні, соціальні й політичні процеси. Цей принцип передбачає

протидію корупції з огляду на загальну соціально-економічну ситуацію в країні

й на вибір антикорупційних засобів на підставі їх достатності для досягнення

поставленої мети. Розглядуваний принцип реалізується в об’єктивному

дослідженні й у наданні реальної оцінки існуючої ситуації, поширеності і

змінності адміністративних корупційних правопорушень.

Розглянутий принцип знаходиться у тісному зв’язку з принципом

практичної спрямованості й радикальності заходів. Він передбачає не тільки

декларування способів протидії адміністративним правопорушенням,

пов’язаних з корупцією, а й реальне їх застосування.

Так, ці способи не повинні бути мінливими – набувати характеру

політичної кампанії, а мають впливати безпосередньо на чинники, що

детермінують корупцію, і стосуватися правоохоронної діяльності у цій сфері

тощо. Практична спрямованість антикорупційних заходів потребує чіткого

визначення суб’єктів протидії, їх завдань і повноважень, професійної

підготовки, конкретності таких засобів, строків їх виконання тощо.

У справі запобігання і протидії адміністративним корупційним

правопорушенням важливу роль відіграє розвиток державної антикорупційної

політики як складника політики державної, тобто сукупності ціннісних цілей,

державно-управлінських заходів, дій і порядку реалізації державно-політичних

рішень [184, с. 56]. При цьому беззаперечним під час формування загальної

концепції механізму протидії корупції, з нашого погляду, є застосування

принципу наукової обґрунтованості, який, у свою чергу передбачає формування

антикорупційної діяльність на наукових засадах з використанням сучасних

досягнень науки, техніки, позитивного світового досвіду і залученням фахівців

різних галузей знань − теорії права, конституційного, фінансового,

68

адміністративного, кримінального, податкового права, кримінології, соціології,

психології та інших наук.

Цей принцип вимагає здійснення правоохоронними органами постійного

моніторингу динаміки і стану корупційних процесів. Такий моніторинг є

необхідним, щоб оцінювати ефективність реалізації в державі антикорупційної

політики, змінювати її пріоритети відповідно до рівня корупції в країні.

Принцип економічної доцільності означає, що антикорупційні заходи повинні

бути економічно обґрунтованими. Плануватися й розроблятися можуть лише ті

засоби, які на сучасному етапі держава спроможна втілити в життя, зважаючи

на своє фінансове становище.

З огляду на сьогодення наголошуємо на пріоритетному підході в питанні

подолання корупції – на активній співпраці з громадськістю. Ця теза є

нерозривною із застосуванням принципу взаємодії владних структур з

інститутами суспільства, з населенням і потребує поєднання зусиль у протидії

адміністративним корупційним правопорушенням владних структур і

суспільних інституцій. Слушним є твердження, що в забезпеченні

антикорупційної політики важливу роль відіграє також громадський контроль

за діяльністю правоохоронних органів, за виконанням антикорупційних

програм і рішень у всіх ланках державного апарату [67, с. 90−93].

Спираючись на той факт, що протидія адміністративним

правопорушенням, пов’язаних з корупцією – це справа не лише держави, а

всього суспільства, акцентуємо увагу на неприпустимості жодної його ланки

байдужо ставитися до явища корупції, а тому слід застосувати всі можливі

засобів у межах їх компетенції для здійснення протидії корупції. Усі структури

державної влади мають негайно реагувати на будь-які факти виявлення

корупційних явищ і вживати заходів для їх термінового припинення.

Як уже зазначалось, антикорупційна взаємодія органів державної влади й

органів місцевого самоврядування з інститутами громадського суспільства

повинна охоплювати всі без винятку стадії антикорупційної діяльності − від

69

висування антикорупційних ініціатив до контролю за результативністю

державної політики у сфері протидії корупції [76, с. 100].

З погляду О. Пухкала й А. Тітькова, світовий досвід боротьби з

корупційними проявами свідчить, що ефективні антикорупційні програми

ґрунтуються на комплексному застосуванні примусових, попереджувальних і

просвітницьких процедур, що у свою чергу, вимагає спільної участі в цьому

процесі органів влади й інститутів громадянського суспільства. Активна участь

останніх у цій боротьбі дасть змогу мінімізувати намагання органів державної

влади користуватися правилами гри «під себе», залишить у них уразливі місця з

позиції запобігання і протидії політичній корупції. Громадянське ж суспільство,

що становить собою позаінституціональний феномен, є незалежною від

держави спільнотою високорозвинених громадян та їх організацій, здатних

солідарно впливати на формування й реалізацію державно-політичних рішень

щодо дотримання прав та свобод людини, гарантій її вільного розвитку, на

забезпечення самовизначення й самореалізації кожної особистості [164, с. 82,

83].

Про обов’язкову участь громадськості в подоланні корупції зазначено у

Конвенції ООН [88], підписання якої 31 жовтня 2003 р. міжнародною

спільнотою стало однією з найбільш визначних подій в історії сучасних

міжнародно-правових відносин у сфері запобігання та протидії корупції. У

положеннях цього документа, що був підготовлений на засадах найкращих

практик у сфері подолання корупційних явищ, серед іншого підкреслюється,

що ефективна реалізація антикорупційної політики держави має ґрунтуватися

на комплексному застосуванні примусових, попереджувальних і

просвітницьких процедур, що може бути забезпечено лише за спільною участю

в цьому процесі органів влади і громадськості. Так, ст. 13 цієї Конвенції [88]

підкреслює необхідність участі суспільства в заходах по запобіганню і протидії

корупції сприяння залученню до цього окремих осіб і груп, які перебувають за

межами державного сектора, таких, як громадянське суспільство, неурядові і

громадські організації, для поглиблення розуміння соціумом факту існування,

70

причин і небезпечного характеру цього ганебного явища, а також створюваних

ним загроз.

Суть принципу пріоритетності запобіжних засобів, на нашу думку,

полягає у здійснюванні попереджувально-профілактичних засобів для протидії

порушенням чинного законодавства, запобігання адміністративним

корупційним діянням, для усунення причин та умов, що сприяють учиненню

цих правопорушень.

З економічної точки зору, вжиття запобіжних заходів у боротьбі з

корупцією є в десятки разів ефективнішим, ніж безпосереднє усунення вже

існуючих негативних наслідків корупційних явищ. На необхідності

вдосконалення норм, що виконують саме профілактичну функцію з

нейтралізації причин та умов корупції, наголошує Г. Ю. Шурупов [197, с. 11].

Саме держава повинна розробляти чіткі методи профілактики, що

застосовуватимуться на рівні суспільства, соціальних груп, окремих громадян.

У підвалину дотримання цього принципу має бути покладено

забезпечення належного рівня знань антикорупційного законодавства як

представниками державних органів та органів місцевого самоврядування, так і

суспільством в цілому. З одного боку, це сприяє ефективній дії встановлених

законодавством превентивних антикорупційних механізмів, з другого –

підвищує рівень правової обізнаності пересічних громадян, що зменшує ризик

порушення їх основних прав і свобод у повсякденному житті, а також сприяє

формуванню в населення нетерпимого ставлення до проявів адміністративних

правопорушень, пов’язаних з корупцією.

Разом з тим, варто підкреслити, що антикорупційна політика може бути

ефективною лише за умов функціонування в країні реальних і дієвих

інструментів протидії адміністративним правопорушенням, пов’язаних з

корупцією, зокрема, існування інститутів відповідальності й застосування

традиційних правоохоронних методів. Інакше кажучи, подолати корупцію

неможливо без невідворотного настання відповідальності за вчинення

адміністративного правопорушення, пов’язаного з корупцією. Ось чому

71

вбачається органічним безумовне покладення в підґрунтя антикорупційної

політики держави принципу невідворотності відповідальності за вчинення

адміністративних правопорушень, пов’язаних з корупцією. Отже, жодне

правопорушення не повинно залишатися без покарання, якщо немає

передбачених у законі підстав для звільнення особи, яка його вчинила, від

відповідальності. Кожна людина, яка вчинила будь-який злочин, має бути

притягнута до відповідальності, але в передбачених законом випадках.

Сучасним підходом до питання формування концепції протидії

адміністративним правопорушенням, пов’язаних з корупцією у суспільстві є

втілення в життя принципу відкритості і прозорості діяльності органів

державної влади й органів місцевого самоврядування. Це передбачає

можливість взаємодії громадян, їх об’єднань, юридичних осіб з органом

виконавчої влади, органом місцевого самоврядування під час формування й

реалізації державної політики з метою впливу на рішення й діяльність цих

органів, доступу до повної, об’єктивної й достовірної інформації про їх

діяльність. Відкритість і прозорість діяльності органів місцевого

самоврядування забезпечується через можливість доступу членів

територіальної громади до такої інформації про їх діяльність в обсягах і в

порядку, встановлених законом.

Разом з наведеним вище переліком загальних обов’язкових принципів,

яким належить служити базисом концепції протидії адміністративним

правопорушенням, пов’язаних з корупцією, відзначимо принципи, які з нашої

точки зору, повинні братися до уваги під час правотворчої діяльності

формування антикорупційної політики держави. До них відносимо:

1) спрямованість антикорупційної політики й координація діяльності

органів влади з її реалізації;

2) поєднання зусиль і забезпечення ефективної взаємодії на центральному

й регіональному рівнях між органами виконавчої влади, їх територіальними

підрозділами, іншими органами державної влади й органами місцевого

72

самоврядування, підприємствами, установами й організаціями та об’єднаннями

громадян з питань реалізації державної антикорупційної політики;

3) систематичний аналіз корупційних ризиків;

4) проведення антикорупційної експертизи проектів і чинних

нормативно-правових актів;

5) запровадження в національне законодавство передового досвіду інших

країн світу, а також пропозицій міжнародних організацій з питань

антикорупційної політики;

6) взаємодія інститутів громадянського суспільства з органами влади у

сфері формування й реалізації державної антикорупційної політики;

7) відкритість та інформованість громадськості про вжиття заходів щодо

запобігання і протидії адміністративним корупційним правопорушенням.

Принципами протидії адміністративним корупційним проявам можна

визнати також інші базові положення, у тому числі: (а) демократизацію

управління суспільством, (б) оптимальну відкритість для населення діяльності

посадових осіб, (в) входження до міжнародної системи протидії

адміністративним корупційним правопорушенням і (г) розвиток всебічного

співробітництва в цьому питанні з іншими державами.

Треба, вважаємо, підкреслити існуючу багатоманітність класифікацій

заходів протидії адміністративним корупційним правопорушенням.

Заходи боротьби з корупцією в Україні С. С. Рогульський поділяє на 2

групи: (а) заходи адміністративного примусу − адміністративного

попередження, припинення й адміністративної відповідальності, і (б)

організаційно-правові, що полягають у прийнятті органами виконавчої влади

нормативно-правових актів, спрямованих на врегулювання питання боротьби з

корупцією, в удосконаленні вже діючих актів і в практичних діях державних

органів зі створення умов для правомірного функціонування державного

апарату й попередження корупції шляхом усунення причин та умов її

виникнення [166, с. 156].

73

Характеризуючи заходи адміністративного примусу в боротьбі з

корупцією в Україні, А. В. Гайдук поділяє їх на загально-превентивні,

спеціально-превентивні й безпосередньо-превентивні [29, с. 168].

Слушною вбачається нам класифікація М. І. Мельника, який основними

напрямками протидії цьому явищу визначає: (а) запобігання корупції; (б)

виявлення, розслідування й розгляд фактів корупційних діянь, забезпечення

передбаченої законом відповідальності за них у всіх випадках їх учинення; (в)

удосконалення антикорупційного законодавства; (г) поновлення законних прав

та інтересів фізичних і юридичних осіб, усунення наслідків корупційних діянь

[108, с. 236, 237].

Деякі науковці схиляються до точки зору, що засоби протидії

адміністративним правопорушенням, пов’язаних з корупцією мають полягати

виключно в усуненні причин їх учинення.

Наприклад, В. М. Гаращук пропонує боротися з корупцією шляхом

усунення основних умов, що породжують корупцію, а саме: (а) низький рівень

життя державних службовців та осіб, уповноважених на виконання функцій

держави; (б) низька заробітна плата і тривалі затримки в її одержанні; (в) високі

ціни на товари й послуги, що наближаються до світових, а нерідко навіть

перевищують їх; (г) бездумна конфіскаційна податкова політика держави, за

якої виробникові легше «купити» чиновника і приховати з його допомогою

прибутки, аніж платити податки, та інше [32, с. 124].

До такого підходу ми ставимося дещо критично, адже науковцями

пропонується застосування виключно засобів усунення причин уже існуючого

адміністративного корупційного правопорушення без передбачення при цьому

здійснення будь-яких превентивних дій. До того ж, як уже ми зазначали,

причинність адміністративних правопорушень, пов’язаних з корупцією

багатогранна, а тому прив’язка безпосередньо до матеріального чинника має

дуже вузьку спрямованість.

Більш прийнятним видиться підхід до цієї проблеми О. Пасхавера, який

наголошує на успішності боротьби із системною корупцією в Україні шляхом

74

передування реалізації фундаментальних економічних і політичних заходів цієї

боротьби, а вже потім розгортання всього арсеналу антикорупційних технічних

засобів. На його думку, зворотна послідовність є не лише малоефективною, а й

небезпечною соціально і політично [129, с. 17].

Звернімо особливу увагу на державній турботі про оптимізацію

матеріального стимулювання й соціального захисту державних службовців під

час реалізації антикорупційної політики, адже тільки так можна утримати

висококваліфіковані кадри, стимулювати їх сумлінну працю, створити

сприятливі умови для їх кар'єрного росту.

Механізм протидії корупційним правопорушенням, як відмічає М. М.

Дудін, повинен включати низку заходів, серед яких: (а) посилення впливу

громадян на процес формування органів влади,вироблення належної державної

політики, підвищення ефективності механізмів політичної відповідальності,

високий рівень підтримки розбудови малого й середнього підприємницького

сектору з боку великих підприємств і держави на підставі принципу розвитку

особливої форми змішаної економіки − біополярної структури; (б) створення

дієвих механізмів забезпечення прозорості діяльності влади; (в) реалізація

заходів з удосконалення нормативно-правового, інституційного й

організаційного забезпечення протидії політичній корупції і корупції в цілому;

(г) активізація співпраці України з міжнародними організаціями у сфері

протидії корупції [50, с. 159].

Схожість у баченні створення механізму протидії адміністративним

правопорушенням, пов’язаних з корупцією відмічаємо в дослідженні В.

Купрійчука, на думку якого протидія цьому негативному явищу

адміністративним корупційним правопорушенням реалізується шляхом: а)

попередження корупційних правопорушень; б) створення правового механізму,

що перешкоджає підкуп осіб, які мають публічний статус; в) забезпечення

відповідальності за корупційні правопорушення в усіх випадках, прямо

передбачених нормативними правовими актами; г) відшкодування шкоди,

заподіяної суб’єктам корупційними правопорушеннями; д) моніторинг

75

корупційних чинників та ефективності заходів антикорупційної політики; е)

формування антикорупційної суспільної свідомості; є) сприяння реалізації прав

громадян та організацій на доступ до інформації про факти корупції й

корупціогенні фактори, а також на їх вільне висвітлення в засобах масової

інформації; ж) створення стимулів до заміщення непідкупними особами

державних посад, посад державної й муніципальної служб [95, с. 102].

Що ж до авторського бачення концепції протидії адміністративним

правопорушенням, пов’язаних з корупцією, то реалізацію антикорупційної

політики держави ми вбачаємо у вжитті заходів протидії таким

правопорушенням в Україні (економічних, законодавчих, організаційно-

політичних, соціальних), а також у проведенні превентивної й виховної роботи

й міжнародному співробітництві.

Віддаючи пріоритет економічним засобам протидії корупційним проявам,

ми враховуємо той факт, що реформування найважливіших галузей економіки,

негативні процеси, що відбуваються в соціумі, виступають

дисфункціональними чинниками, перешкоджають розвитку державних

інститутів. Дисфункціональна діяльність держави, у свою чергу, виражається в

непродуманій економічній і соціальній політиці, в тому числі й у сфері

лібералізації цін. Побудова моделі ринкової економіки в Україні сприяла

активному розшаруванню суспільства, його поляризації, зруйнувала підвалини

соціальної справедливості. Майнова диференціація населення, підвищення

рівня його бідності призвели до порушення соціального миру й суспільної

згоди.

Ситуація в економіці України обтяжена також криміналізацією структур

виробництва й розподілу продукції, корумпованістю органів влади й

управління. Корупція є чинником, що негативно впливає на економічний

розвиток держави, дестабілізуючи життя її населення. В результаті корупційних

злочинів посилюється зростання її тіньової економіки й нелегального бізнесу,

підривається економічна безпека.

76

Саме тому першочерговим завданням оздоровлення економіки С.

Омельченко вважає реформування низки її галузей, бо коли держава примушує

своїх громадян поводитися нечесно, це породжує нездорову систему й

негативно впливає на суспільство [123, с. 72, 73]. На необхідності

реформування економіки як вагомого складника протидії корупційним діянням

зазначає й Є. В. Охотський [125, с. 29]. Схожу позицію займає й І. С. Бачинська,

яка вбачає причинність корупційних правопорушень державних службовців у

явній відсутності в останніх матеріальних стимулів виконувати свої обов’язки

на належному рівні. При цьому вчена вказує, що приватний економічний фон

життя чиновника відіграє велику роль у будь-якій державі; в Україні ж цей фон

є негативним [14, с. 380].

Подолати досліджувані корупційні явища, безумовно, допоможе досвід

зарубіжних країн з розвиненою економікою. Міжнародна співпраця сприятиме

впровадженню у вітчизняну економіку прогресивних засобів виробництва й

модернізації найважливіших галузей економіки − сільського господарства,

енергетики, промисловості, послуг, транспорту, телекомунікацій тощо. А

позитивні зміни в економіці України обов’язково мають знайти відображення в

матеріальному забезпеченні її державних службовців.

Передовий зарубіжний досвід свідчить, що запобігання адміністративним

правопорушенням, пов’язаних з корупцією в середовищі працівників поліції

починається насамперед з поліпшення їх матеріального стану, з підвищення

заробітної платні. Міжнародний досвід показує, що факт забезпечення високої

зарплати державним службовцям, як обов’язковий аспект боротьби із

зазначеними протиправними діями. Цієї думки дотримується також при

розкритті цієї проблематики О. Ю. Бусол [21, с. 92].

Наступний блок дисертаційного дослідження складає законодавча форма

протидії адміністративним правопорушенням, пов’язаних з корупцією шляхом

удосконалення чинного законодавства. Підкреслимо, що однією з причин

поширення розглядуваних правопорушень є брак чітко відпрацьованої системи

заходів законотворчої сфери, недосконалість правового масиву, багатого

77

протиріччями і прогалинами. Усе це сприяє вчиненню корупційних злочинів і

правопорушень, створює родюче підґрунтя для зловживань у середовищі

посадовців, провокує їх на зазначені протиправні діяння. Будь-яка можливість

тлумачити закон на свій розсуд дозволяє вказаним особам застосовувати його у

власних інтересах.

Брак системності в законах і наявність правових норм, у яких

компетенція державних службовців визначається неточно, дозволяють

приймати варіативні рішення. При формулюванні положень правових актів

необхідно виключити використання таких слів, як «вправі», «може» та

подібних їм, а також можливість одноосібного вирішення посадовою особою

найбільш важливих питань. Значущими аспектами є також правильне

формулювання і тлумачення понятійного апарату нормативних правових актів,

а також усунення прогалин у нормах антикорупційного характеру.

Наголосимо далі на неодмінності дотримання ієрархії нормативних

правових актів, а саме на неприпустимості протиріччя жодного положення

закону або будь-якого нормативно-правового акта Конституції України. Ці

засоби включають проведення спеціалізованої експертизи законопроектів. У

рамках єдиної державної антикорупційної політики важливим є дотримання, а

потім і вдосконалення обов'язкової антикорупційної експертизи, розроблюваної

на всіх рівнях проектів законів, а також відомчих нормативних актів.

Важливий блок становлять собою також організаційно-політичні засоби

протидії адміністративним правопорушенням, пов’язаних з корупцією, до яких

належать безпосередньо розроблення і проведення антикорупційної політики

держави. Під антикорупційною політикою держави слід розуміти розроблення

й постійне вжиття різнобічних і послідовних засобів боротьби з корупцією в

рамках прийнятих основ державного конституційного ладу з метою усунення

(мінімізації, локалізації) причин та умов, що породжують і живлять це явище в

різних сферах життєдіяльності суспільства.

Як нами вже зазначалося, прийнятий 14 жовтня 2014 р. Закон України

«Про засади державної антикорупційної політики в Україні (Антикорупційна

78

стратегія) на 2014−2017 роки», містить дієвий комплекс засобів попередження

вчинення корупційних правопорушень, підкреслює неухильне дотримання і

ретельне виконання цієї Стратегії відповідними суб’єктами.

Згідно зі ст. 5 Конвенції ООН проти корупції від 2003 р. [88](«Політика і

практика запобігання та протидії корупції») кожна держава-учасниця розробляє

і провадить ефективну скоординовану політику протидії корупції, яка сприяє

участі в ній суспільства й відображає принципи правопорядку, належного

управління державними справами й державним майном, чесності й

непідкупності, прозорості й відповідальності. У п. «a» ч. 1 ст. 6 цього

документа вказується, що орган (або органи), що здійснює попередження

корупції, не тільки провадить згадану у ст. 5 політику, а й здійснює нагляд і

координацію її проведення.

Акцентуємо увагу на необхідності і своєчасності реалізації організаційно-

політичних методів протидії адміністративним корупційним правопорушенням.

Російські вчені П. А. Кабанов і Р. Р. Газімзянов до основного виду загально-

соціального попередження адміністративних корупційних правопорушень

відносять у першу чергу піднесення економіки й підвищення життєвого рівня

громадян, розробку заходів, спрямованих на вдосконалення політичної системи

соціуму [63, с. 60].

Обґрунтування цього полягає в тому, що при стагнації в економіці, спаді

виробництва, при безробітті, зниженні соціальних гарантій, а також за

недосконалої політичної системи суспільства можливі як економічні, так і

політичні конфлікти й суперечності, що тягнуть за собою вчинення злочинів, у

тому числі й масову корупційну поведінку в членів соціуму. На підтримку цієї

позиції виступив М. І. Мельник, стверджуючи, що реформування органів влади,

всієї політичної системи, основних її інститутів слід проводити з урахуванням її

стратегічних і тактичних цілей, в основу яких мають бути покладені принципи

чіткого поділу влади, демократизації вказаної системи й розвитку

громадянського суспільства [108, с. 20]. Уживані заходи політичного характеру

79

повинні бути спрямовані перш за все на збереження і зміцнення української

державності.

Сьогодні, на жаль, можна констатувати, що корупція стала нормою

поведінки еліти політичної, правлячої й економічної. Влада своєю принадною

силою впливає на людей певної соціальної спрямованості − корисливих,

цинічних, лицемірних, служить для них підґрунтям учинення корупційних

злочинів. В умовах, за яких підривається довіра до влади, нівелюються

принципи державного управління й соціальної справедливості, виникає загроза

верховенству закону, стабільності демократичних інститутів і прав людини,

моральним устоям світової спільноти й економічної безпеки країни.

Доцільним у даному контексті видиться вдосконалення кадрової

політики. Заміщення посад на державній службі має здійснюватися шляхом

ретельного відбору кандидатів. З метою залучення на ці посади кращих

фахівців формування кадрового резерву державних службовців має проходити

на конкурсній основі. Вважаємо, що разом з посадовою інструкцією для

кожного державного посадовця необхідно розробляти посадовий регламент, що

максимально окреслює його права й обов'язки.

Принцип обов’язкової участі громадськості у протидії адміністративним

правопорушенням, пов’язаних з корупцією знайшов своє відбиття в заходах

взаємодії органів державної влади зі структурами громадянського суспільства.

Однозначно вбачається, що у сфері протидії поширенню корупції сама влада

повинна бути заінтересована у співпраці з громадськими організаціями, що

зумовлюється декількома чинниками. Низька довіра населення до всього

спектра політичних і владних інститутів поширює суспільний скептицизм щодо

ініціатив держави у вирішенні проблем корупції. Корумпована система

правосуддя позбавляє пересічних громадян ефективних державно-правових

механізмів захисту своїх прав та свобод, що, у свою чергу, посилює вплив

неурядових і правозахисних організацій. Міжнародне співробітництво України

вимагає активізації процесу залучення громадян (у тому числі через організації

80

громадянського суспільства) до процедур прийняття рішень як важливої

передумови протидії корупційним правопорушенням [190].

Відмітимо той факт, що сформований у сучасних умовах конгломерат

влади й бізнесу породжує різні форми адміністративних правопорушень,

пов’язаних з корупцією. Однак дієвого механізму контролю в цій сфері з боку

держави і громадськості не розроблено, що створює сприятливий ґрунт для

зловживання владою. А ось вирішення частини соціальних завдань необхідно

делегувати саме інститутам громадянського суспільства, але під державним

контролем витрачання ресурсів.

У ст. 13 розглядуваної нами Конвенції ООН проти корупції

наголошується передусім на необхідності: (а) участі соціуму в запобіганні

корупції і в боротьбі з нею, (б) сприяння активній участі у процесі протидії їй

окремих осіб і груп і (в) залучення населення до процесів прийняття рішень

органами протидії та ін. Міжнародно-правова норма під назвою «Участь

суспільства» повністю присвячена різним формам взаємодії в антикорупційній

діяльності населення з державними органами влади й органами місцевого

самоврядування.

Водночас зайва формалізація антикорупційної діяльності населення,

непродумане обмеження законодавцем суб'єктивних прав громадян та їх

можливостей у цій царині суспільно корисної діяльності здатні суттєво знизити

ефективність протидії цьому негативному явищу. Але без підтримки народу

будь-які заходи в цьому напрямку в кінцевому підсумку приречені на провал.

Не дивно, що Керівні принципи ООН у галузі попередження злочинності та

кримінального правосуддя в контексті розвитку нового міжнародного

економічного порядку рекомендували державам − членам ООН заохочувати й

активізувати участь громад на всіх етапах попередження злочинності і

кримінального правосуддя, приділяючи всебічну увагу захисту прав людини

(ст. 28) [88].

Антикорупційній пропаганді і правовому вихованню населення, в тому

числі проведенню заходів, спрямованих на підвищення правової культури

81

останнього, допомагає інформування громадян про негативні наслідки

адміністративних правопорушень, пов’язаних з корупцією. Як підкреслює В. А.

Завгородній, з метою «поглиблення діалогу між громадськістю та владою у

сфері протидії корупції необхідним фактором у цій діяльності є забезпечення

безумовного оперативного реагування органів влади на інформацію про факти

корупції, що надається громадськими організаціями, з обов’язковим звітом про

виконані дії» [55, с. 306].

Чинний Закон України «Про запобігання корупції» містить положення

про державний захист осіб, які надають допомогу в запобіганні і протидії

корупційним проявам. Так норма ст. 53 цього Закону визначає, що особа, яка

надає допомогу в запобіганні і протидії корупції (викривач), керуючись

добрими намірами (за відсутності мотивів неприязних стосунків, помсти чи

інших особистих мотивів) за наявності обґрунтованого переконання, що

інформація є достовірною, повідомляє про порушення певним суб’єктом вимог

антикорупційного законодавства [146].

На сьогодні особи, які надають допомогу в запобіганні і протидії

адміністративним правопорушенням, пов’язаних з корупцією перебувають під

захистом держави. За наявності загрози життю, житлу, здоров'ю чи майну таких

осіб або їх близьких у зв’язку з їх повідомленням про порушення вимог Закону

правоохоронними органами можуть бути застосовані до них правові,

організаційно-технічні та інші спрямовані на захист від протиправних посягань

заходи, передбачені Законом України «Про забезпечення безпеки осіб, які

беруть участь у кримінальному судочинстві». Так, особа або член її сім’ї не

може бути звільнена чи примушена до звільнення, притягнута до

дисциплінарної відповідальності чи піддана з боку керівника або роботодавця

іншим негативним заходам впливу (переведення, атестація, зміна умов праці,

відмова у призначенні на вищу посаду, скорочення заробітної плати тощо) або

загрозі таких заходів у зв'язку з повідомленням нею про порушення іншою

особою вимог антикорупційного законодавства [146].

82

У той же час законодавством передбачено, що інформація про викривача

не підлягає розголошенню, крім випадку, коли він надав письмову згоду на

оприлюднення такої інформації.

Національне агентство з питань запобігання корупції (далі – Національне

агентство), а також інші державні органи, органи влади Автономної Республіки

Крим, органи місцевого самоврядування забезпечують умови для повідомлень

їх працівниками про порушення певним суб’єктом вимог антикорупційного

законодавства, зокрема через спеціальні телефонні лінії, офіційні веб-сайти,

засоби електронного зв'язку тощо. При цьому таке повідомлення може бути

здійснено працівником відповідного органу анонімно. Анонімне повідомлення

про порушення вимог антикорупційного законодавства підлягає розгляду, якщо

наведена в ньому інформація стосується конкретної особи, містить фактичні

дані, які можуть бути перевірені. Таке повідомлення підлягає перевірці у термін

не більше п'ятнадцяти днів від дня його отримання. Якщо у вказаний строк

перевірити інформацію, що міститься в повідомленні, неможливо, керівник

відповідного органу або його заступник подовжують строк розгляду цього

повідомлення до тридцяти днів від дня його отримання. У разі підтвердження

отриманої інформації керівник відповідного органу вживає заходів щодо

припинення виявленого корупційного порушення, усунення його наслідків і

притягнення винних до дисциплінарної відповідальності. У випадках виявлення

ознак кримінального або адміністративного правопорушення він інформує

спеціально уповноважених суб’єктів у сфері протидії корупції.

Законодавчо закріплено, що зазначене Національне агентство здійснює

постійний моніторинг виконання закону у сфері захисту викривачів, провадить

щорічний аналіз і перегляд державної політики в цій царині. Посадовці і

службовці державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим,

посадові особи місцевого самоврядування, юридичних осіб публічного права, їх

структурних підрозділів при виявленні корупційного або пов’язаного з

корупцією правопорушення чи одержання інформації про його вчинення

працівниками відповідних державних органів, органів влади Автономної

83

Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, юридичних осіб

публічного права, їх структурних підрозділів зобов'язані у межах своїх

повноважень ужити заходів щодо припинення такого правопорушення й

негайно письмово повідомити про його вчинення спеціально уповноваженого

суб'єкта у сфері протидії корупції (ст. 53 Закону України «Про запобігання

корупції») [146].

Ось чому для більш тісного співробітництва зі структурами

громадянського суспільства слід відкривати так звані «гарячі лінії» з прийому

повідомлень про факти корупції, а також провадити опитування населення про

поширеність корупційних проявів в органах державної влади й органах

місцевого самоврядування [51, с. 47]. На створенні «гарячих ліній» для

забезпечення розвитку прямого зв’язку між суспільством та антикорупційними

органами через Інтернет наголошує і Є. Д. Скулиш [173, с. 163, 164].

Як доводить Г. С. Поліщук, застосування репресивних і спеціально-

кримінологічних заходів протидії корупції не може бути ефективним без

загальносоціального складника запобігання останній. Одним з таких заходів є

формування в соціумі стійкого неприйняття корупційних способів вирішення

проблемних ситуацій, який О. М. Костенко [93] називає «діяльністю,

спрямованою на зменшення корупційної активності громадян». Включення

потенціалу такої діяльності до системи протидії корупційним

правопорушенням передбачає розгортання в Україні діяльності з формування

антикорупційної культури громадян [136, с. 136].

З огляду на досить поширений у суспільстві правовий нігілізм, на

схильність до корупції, що стала вкоріненою рисою не тільки політичної й

економічної еліти, а й масової свідомості [102, с. 29], обов’язковим складником

превентивного механізму протидії корупційним явищам М. А. Погорецький

називає належне правове виховання населення [133, с. 129], маючи на меті

недопущення деградації правосвідомості особи як складника корупційного

правопорушення.

84

Можемо назвати слушним зауваження І. О. Ільїна, який свого часу

висловив припущення, що громадяни, які не приймають близько до серця

інтересів своєї держави, належать до неї лише формально-юридично, а душевно

й духовно вони залишаються сторонніми, іноді навіть прямо ворожими до неї −

чи то шкідниками, чи то зрадниками [62, с. 259].

На векторність виховної політики наголошує А. А. Кушніренко,

визнаючи, що в Україні за сучасних умов питання становлення нової

моральності мають виключне значення, особливо в середовищі професійних

керівників – державних службовців і посадових осіб органів місцевого

самоврядування. З його погляду, необхідно створювати моральні орієнтири й

імперативи, які повною мірою сприяли б недопущенню розвитку негативних

процесів у суспільстві в цілому і в окремих соціально-професійних категоріях,

які можуть бути залучені до корупційних дій. У першу чергу це стосується до

керівних кадрів вищої ланки державного управління [99, с. 43].

Ось чому особливої уваги з боку держави потребує, вважаємо,

проведення саме виховної роботи серед населення з метою формування у

людей поваги як до правових і моральних принципів, так і до держави в цілому

й безпосереднє впровадження у практику ідеології державної служби і системи

її цінностей. Питання правового виховання населення О. М. Костенко розглядає

в контексті формування антикорупційної культури громадян, зокрема шляхом

розроблення й реалізації спеціальної програми, шляхом «формування

антикорупційної культури в Україні» [93, с. 138]. Ми цілком приєднуємося до

цієї пропозиції опрацювання такої державної стратегічної програми, яка буде

стосуватися не тільки працівників державного сектора, а й усіх членів

суспільства з метою подальшого формування у них правової антикорупційної

свідомості, стійкого уявлення про порядність і законність, поведінки кадрового

складу державних органів. Крім того, вагомим складником такої програми

обов’язково має стати проведення семінарів і лекцій з працівниками державних

органів.

85

У розробленні механізму протидії адміністративним правопорушенням,

пов’язаних з корупцією особлива роль, на наше переконання, належить

міжнародному співробітництву, що полягає у приведенні національного

законодавства у відповідність до норм міжнародних правових актів і їх

подальша імплементація в українське законодавство.

У цьому зв'язку можна вести мову про необхідність антикорупційної

спрямованості правотворчості як цілеспрямованої діяльності зі створення

цілісної системи правових актів (міжнародних, національних, регіональних,

відомчих і локальних), спрямованих на стримування (протидію)

адміністративних корупційних правопорушень та усунення (локалізацію,

нейтралізацію) корупціогенних чинників.

Зазначивши власне бачення моделі побудови системи боротьби з

корупцією, проаналізуємо стан протидії їй в органах державної влади і органах

місцевого самоврядування.

Зважаючи на те, що історія адміністративної відповідальності за

корупційні правопорушення бере свій початок від прийняття 5 жовтня 1995 р.

Закону України «Про боротьбу з корупцією», в країні вже встигла скластися

певна емпірична база, що дозволяє робити висновки про стан та ефективність

державної політики протидії таким правопорушенням адміністративно-

правовими методами. Результативність цієї політики визначається в першу

чергу кількісно-якісними показниками боротьби з правопорушеннями у

досліджуваній сфері, зокрема: (а) загальним числом учинених протиправних

діянь, (б) динамікою зареєстрованих корупційних проступків, (в) кількістю

складених адміністративних протоколів, (г) питомою вагою вказаних порушень

у структурі всіх адміністративних правопорушень, (д) їх «ціною» та рівнем їх

латентності, (е) співвідношенням між кількістю суб’єктів, що вчинили

адміністративні корупційні правопорушення, та кількістю осіб, які зазнали

адміністративного стягнення за їх скоєння, а також (є) рівнем сприйняття

корупції населенням країни і представниками бізнесу. Тільки аналіз зазначених

вище статистичних показників здатен наочно продемонструвати реальну

86

ефективність реформ, що відбулись у законодавстві, яке регулює питання

боротьби з корупцією, й дати об’єктивну оцінку дійсним результатам

проведених змін.

Дослідженню корупційної ситуації в Україні і стану протидії їй

присвячені праці таких учених, як Л. І. Аркуша, Л. В. Багрій-Шахматов, В. Т.

Білоус, М. Ю. Бездольний, А. В. Гайдук, В. М. Гаращук, І. П. Голосніченко, В.

А. Завгородній, Д. Г. Заброда, А. П. Закалюк, В. С. Зеленецький, О. Г. Кальман,

В. К. Колпаков, В. М. Куц, О. М. Литвак, М. І. Мельник, Є. В. Невмержицький,

С. С. Рогульський, В. М. Соловйов, О. В. Терещук, Р. М. Тучак, М. І.

Хавронюк, Н. М. Ярмиш та ін.

Уся статистична інформація з протидії корупційним проступкам

охоплюється 3-ма відносно самостійними періодами:

− з 16 листопада 1995 р. до 30 червня 2011 р., тобто від дня набрання

чинності Законом України «Про боротьбу з корупцією» від 05 жовтня 1995 р.

до моменту втрати ним чинності;

− з 1 липня 2011 р., тобто з моменту набрання чинності Законом України

«Про засади запобігання та протидії корупції», до прийняття Закону України

«Про запобігання корупції»;

− з моменту набрання чинності Законом України «Про запобігання

корупції» до сьогодення.

Звичайно, такий поділ є достатньо відносним. У межах кожного із

названих періодів можна виокремити також певні етапи, дослідження яких у

дисертації буде проведено далі.

Законом України від 5 жовтня 1995 р. «Про боротьбу з корупцією»

уперше було передбачено адміністративну відповідальність за корупційні

правопорушення. Особливістю цього законодавчого акта стало закріплення не

лише антикорупційних обмежень і заборон, а й адміністративних стягнень за їх

порушення [37, с. 34, 35]. Зокрема, адміністративна відповідальність була

встановлена за: а) неправомірне одержання особами, уповноваженими на

виконання функцій держави матеріальних благ, послуг, пільг тощо (ст. 7); б)

87

порушення спеціальних обмежень, установлених для осіб, уповноважених на

виконання функцій держави (ст. 8); в) порушення вимог фінансового контролю

(ст. 9); г) невжиття керівниками заходів щодо боротьби з корупцією (ст. 10); д)

умисне невиконання своїх обов'язків по боротьбі з корупцією (ст. 11).

Перший період можливо поділити на 2 етапи:

1) 1995 − 2006 роки. 28 червня 1997 р. Кабінет Міністрів України прийняв

Постанову № 616 «Про порядок звітування органів виконавчої влади про

дотримання вимог Закону України «Про боротьбу з корупцією», якою на

центральні та місцеві органи виконавчої влади покладено обов’язок

щоквартально подавати до Головного управління державної служби

інформацію щодо кількості вчинених корупційних діянь. Форми звітності були

вдосконалені в постанові уряду від 27 вересня 1999 р. за № 1785 «Про подання

органами виконавчої влади аналітичної інформації про виконання вимог Закону

України «Про боротьбу з корупцією».

Повна ж інформація про вчинені корупційні правопорушення та осіб, що

їх скоїли за період з 1995 по 2006 роки була опублікована частково, що значно

ускладнює доступ до неї та її аналіз. Наявні окремі статистичні дані не дають

змоги порівняти зазначений етап з пізнішими проміжками часу для всебічного

уявлення про динаміку вчинення корупційних діянь.

Аналіз даних Верховного Суду України за 2000 − 2005 роки свідчить, що

найбільша кількість корупційних правопорушень у цей проміжок часу була

зареєстрована у 2001 р. Судами було розглянуто справи стосовно 8692 осіб. У

2000 р. чисельність осіб, щодо яких судами були розглянуті справи, складала

6653 особи, у 2002 р. – 6983, у 2003 р. – близько 5700, у 2004 р. – 5700, у 2005 р.

– 5900. При цьому кількість осіб, які реально були притягнені до

відповідальності за вказані порушення із застосуванням стягнення у 2000 р.

становила 2514 (37,7% з числа всіх осіб, стосовно яких справи були розглянуті

судами), у 2001 р. – 3123 (35,92%), у 2002 р. – 3093 (44,29%), у 2003 р. – 3033

(53,21%), у 2004 р. – 3000 (52,63%), у 2005 р. – 3900 (66,1%) [54]. Наведена

динаміка показує, що кількість осіб, які несуть відповідальність за вчинення

88

корупційні діяння поступово починає збільшуватись, причому їх кількість

зростає істотно. Якщо у 2000 − 2001 роках притягалася до відповідальності

лише одна з трьох осіб, протоколи щодо яких були направлені до суду, то у

2003 − 2004 роках – уже кожна друга, а у 2005 р. – дві із трьох. Утім,

незважаючи на позитивні зрушення, таку ситуацію все одно не можна визнати

задовільною.

2) 2006 − 01.07.2011 р. 11 вересня 2006 р. Указом Президента за №

742/2006 було схвалено Концепцію подолання корупції в Україні «На шляху до

доброчесності». В описовій частині концепції йшлося про вчинення приблизно

від трьох до п’яти тисяч щорічно зареєстрованих корупційних правопорушень,

щодо яких складено адміністративні протоколи. Одним із пріоритетних

завдань, що ставилися цим документом, було запровадження єдиної системи

міжвідомчої статистики стосовно справ про корупційні діяння та інші

правопорушення, пов'язані з корупцією, і забезпечення формування публічної

судової статистики у справах про корупційні проступки на виконання Закону

України «Про доступ до судових рішень». На виконання вказаного Указу

Кабінетом Міністрів України 15 серпня 2007 р. прийнято розпорядження за №

657-р "Про затвердження Плану заходів щодо реалізації Концепції подолання

корупції в Україні "На шляху до доброчесності" на період до 2010 року",

Генеральною прокуратурою України, Міністерством внутрішніх справ України,

Службою безпеки України, Державною податковою адміністрацією України й

Державною судовою адміністрацією України 29 жовтня 2008 р. видано

спільний наказ № 58/560/795/679/99 «Про затвердження порядку обліку

корупційних діянь та інших правопорушень, пов'язаних з корупцією».

Фактично саме із цього часу в Україні почала формуватися єдина база

публічної статистичної інформації про корупцію й осіб, винних у вчиненні

діянь, пов’язаних з нею.

Розглянутий нами етап характеризується ухваленням низки законодавчих

актів, спрямованих на визначення і вдосконалення антикорупційної політики

держави.

89

Найбільш вагомим кроком у боротьбі з корупцією було прийняття

Постанови Кабінету Міністрів України від 8 грудня 2009 р. № 1422. «Питання

запобігання та виявлення корупції в органах виконавчої влади» [130], «Про

затвердження Порядку інформування Національного агентства з питань

державної служби про осіб, уповноважених на виконання функцій держави або

місцевого самоврядування, які звільнені у зв'язку з притягненням до

відповідальності за корупційне правопорушення» від 12 жовтня 2011 р. №1072

[152], «Про затвердження Порядку підготовки та оприлюднення звіту про

результати проведення заходів щодо запобігання і протидії корупції» від 20

жовтня 2011 р. № 1094 [154], «Про затвердження Порядку передачі дарунків,

одержаних як подарунки державі, Автономній Республіці Крим, територіальній

громаді, державним або комунальним установам чи організаціям» від 16

листопада 2011 р. № 1195 [153].

Так, з 2006 р. по 2011 р. щорічно в суди надходила приблизно однакова

кількість справ про корупційні адміністративні правопорушення (у 2006 р. –

6632, у 2007 р. – 6881, у 2008 р. – 7167, у 2009 р. – 6067, у 2010 р. − 6039).

Використавши базисний метод визначення динаміки вчинюваних

правопорушень, можемо стверджувати, що кількість корупційних проступків у

2010 р. порівняно з 2006 р. зменшилася на 8,9%. У 2011 р. у місцеві суди

загальної юрисдикції надійшло 686 справ про корупційні діяння, спрямованих в

порядку Закону України «Про боротьбу з корупцією». Зменшення кількості

справ у 2011 р. не свідчить про зниження рівня корупційних проступків, а

пояснюється в першу чергу тим, що 7 квітня 2011 р. було прийнято новий Закон

України «Про засади запобігання та протидії корупції».

При цьому з винесенням постанови судами України розглянуто справи: у

2006 р. – 5590 осіб, у 2007 р. – 6478, у 2008 р. – 6478, у 2009 р. – 5503, у 2010 р.

– 5535, у 2011 р. – 568. З них до адміністративної відповідальності шляхом

застосуванням стягнення притягнуто: у 2006 р. – 4095 осіб (68,4%), у 2007 р. –

4567 (72,7%), у 2008 р. – 4735 (73%), у 2009 р. – 4147 (75,4%), у 2010 р. – 4430

(80%), у 2011 р. – 382 (67,3%). Фактично протягом 2006 − 2011 років

90

адміністративної відповідальності уникла кожна четверта особа, щодо якої було

складено протокол про вчинення корупційного діяння. Більшість з притягнутих

до адміністративної відповідальності становлять державні службовці шостої-

сьомої категорій. Фактично 70 % адміністративних справ про вчинення

державних службовцями першої-другої категорій корупційних порушень, які

було подано до розгляду в судові органи, було закрито, тобто лише кожного

четвертого з числа правопорушників цієї категорії було притягнуто до

відповідальності [178]. Складається враження, що корупція серед вищих

представників державної влади взагалі відсутня. Такий стан навряд чи можна

визнати задовільним.

За відсутності в діянні складу або події адміністративного

правопорушення у 2006 р. було закрито справи стосовно 1037 осіб (54,72% від

усіх закритих справ), у 2007 р. – 1045 (60,96%), у 2008 р. – 1208 (69,3%), у 2009

р. – 970 (71,69%), у 2010 р. – 775 (70,39%), у 2011 р. – 94 (50,53%). Наведена

статистика свідчить про недостатню ефективність роботи органів протидії

корупції, непоодинокі випадки неправильного складення протоколів про

вчинення правопорушення та недостатньо високий рівень підготовки

працівників підрозділів по боротьбі з корупцією, низьку якість складання

адміністративних протоколів, поверховість проведених перевірок, без

дослідження всіх обставин вчиненого правопорушення.

Серед осіб, притягнених до адміністративної відповідальності протягом

розглядуваного періоду (2006 − 2011 рр.) спостерігається тенденція до

зменшення кількості правопорушень, учинених державними службовцями, при

одночасному зростанні кількості корупційних діянь посадових осіб органів

місцевого самоврядування. Якщо у 2006 р. питома вага державних службовців

у загальній кількості осіб, які притягалися до адміністративної відповідальності

за корупційні правопорушення складала 52,5 %, то у 2010 – 2011 рр. вже 34,1%

і 35,6% відповідно. Натомість посадові особи органів місцевого

самоврядування у 2006 р. складали 26,8% від осіб, до яких було застосовано

адміністративні стягнення, а у 2010 − 2011 рр. відповідно 48,2% і 46,6%. Така

91

тенденція безумовно є наслідком невиваженої державної політики боротьби з

корупцією, яка тривалі роки була спрямована на подолання цього явища саме

серед державних службовців, не приділяючи необхідної уваги усуненню

корупційних ризиків в органах місцевого самоврядування.

Важливою є й інформація про реальний розмір збитків, заподіяних

державі вчиненням корупційних правопорушень. У 2007 р. матеріальна шкода

від їх вчинення складала 69 807 грн, у 2008 р. – 116 371 грн, у 2009 р. – 394 594

грн, у 2010 р. – 315 595 грн, у 2011 р. – 6 184 грн. І хоча розмір цих збитків є

відносно невеликим (зокрема, порівняно з корупційними злочинами), це аж

ніяк не свідчить про те, що вказана категорія правопорушень не заподіює

істотної шкоди, а, навпаки, підтверджує, що наслідки вказаних діянь

здебільшого є нематеріальними і що суспільна їх шкідливість виявляється не

стільки в конкретних збитках, скільки у спричиненні шкоди авторитету органів

державної влади й органів місцевого самоврядування, а також відносинам, що

забезпечують нормальну службову діяльність.

Із завданих збитків відшкодовано: у 2007 р. – 12 634 грн (18,09%), у 2008

р. – 1 843 грн (1,58%), у 2009 р. – 751 грн (0,19%), у 2010 р. – 17 168 грн

(97,46%), у 2011 р. – 0 грн. Статистика яскраво свідчить, що аж до 2010 року

компенсація завданої державі адміністративними корупційними

правопорушеннями шкоди не була пріоритетним завданням органів протидії

корупції.

7 квітня 2011 р. в перебігу реформи антикорупційного законодавства

Верховною Радою України було прийнято Закон «Про засади запобігання та

протидії корупції», який мав стати абсолютно новою концептуальною засадою

боротьби з цим явищем в Україні. Зазначимо, що з його прийняттям були

внесені суттєві зміни й до Кодексу України про адміністративні

правопорушення. Так, в Особливій частині КУпАП з’явилася нова глава 13-А, у

межах якої безпосередньо передбачено, які саме діяння визнаються

адміністративними корупційними правопорушеннями і які стягнення можуть

застосовуватися до осіб, винних у їх вчиненні.

92

5 жовтня 2011 року було видано Указ Президента України № 964,

відповідно до положень якого функції спеціально уповноважено органу з

питань антикорупційної політики тимчасово покладено на Міністерство

юстиції України. На ньому відповідно лежить і обов’язок підготовки щорічного

звіту з питань реалізації заходів стосовно запобігання і протидії корупції.

Офіційні статистичні відомості свідчать, що у липні − грудні 2011 р.

органами протидії корупції в суди було направлено 1534 протоколи за

обвинуваченням 1279 осіб у вчиненні корупційних правопорушень. За

результатами їх розгляду до відповідальності у виді штрафу притягнуто 1024

особи (80,1%). Міністерство юстиції України у звіті зазначило, що за

результатами діяльності у 2012 р. спеціально уповноваженими суб’єктами у

сфері протидії корупції до суду направлено 2438 протоколів про

адміністративні корупційні правопорушення, до відповідальності за вчинення

яких було притягнуто 1987 осіб. Аналогічні відомості містяться й у

статистичній інформації Верховного Суду України. За даними управління

вивчення й аналізу судової практики Верховного Суду України у 2012 р. на

розгляд до судів надійшло 2,8 тис. справ про вчинення корупційних

правопорушень, відповідальність за які передбачена главою 13-А КУпАП, їх

питома вага склала 0,3% від загальної кількості справ про адміністративні

правопорушення, які надійшли на розгляд до судів. Із винесенням постанов по

них суди розглянули 2,5 тис. справ про корупційні правопорушення, або 87,2%

від кількості тих, що перебували на розгляді, стосовно 2,5 тис. осіб. До

адміністративної відповідальності із застосуванням стягнення у виді штрафу

було притягнено 1,9 тис. осіб, або 76,8% від кількості тих, щодо яких винесено

постанови. [6].

Порівнюючи статистику притягнення осіб до відповідальності за

адміністративні корупційні правопорушення за липень − грудень 2011 − 2012

рр. з аналогічною інформацією за 2006 − 2011 рр. слід звернути увагу на те, що

при загальному зменшенні кількості справ про адміністративні

93

правопорушення практично незмінним залишається відсоток осіб, які реально

притягаються до адміністративної відповідальності.

Аналіз структури адміністративних правопорушень, пов’язаних з

корупцією, учинених протягом липня − грудня 2011 р. дозволяє зробити

висновок, що половину з них – 521 (50,87 %) − складають порушення обмежень

щодо використання службового становища (ст. 172-2 КУпАП), за що 210 осіб

(20,5%) було притягнуто до відповідальності за пропозицію або надання

неправомірної вигоди (ст. 172-3), 187 − (18,26%) – за порушення обмежень

щодо сумісництва й суміщення з іншими видами діяльності (ст. 172-4), 62

(6,15%) – за порушення вимог щодо повідомлення про конфлікт інтересів (ст.

172-7), 43 особи (4,2%) були притягнуті до адміністративної відповідальності за

вчинення інших адміністративних корупційних правопорушень, передбачених

главою 13-А КУпАП.

У 2012 р. структура цих правопорушень практично не змінилась – 1150

осіб (57,87 %) було притягнуто до адміністративної відповідальності за

порушення обмежень щодо використання службового становища (ст. 172-2

КУпАП), 330 (16,6 %) – за порушення вимог фінансового контролю (ст. 172-6),

207 осіб (10,41%) – за порушення обмежень щодо сумісництва й суміщення з

іншими видами діяльності (ст. 172-4), 109 (5,48%) – за пропозицію або надання

неправомірної вигоди (ст. 172-3), 83 (4,17%) – за порушення вимог щодо

повідомлення про конфлікт інтересів (ст. 172-7), 51 особу (2,5%) було

притягнуто до адміністративної відповідальності за вчинення інших

корупційних правопорушень [60, c. 3-5].

Слід звернути увагу на те, що адміністративна відповідальність за діяння,

передбачені статтями 172-2 і 172-

3 КУпАП України (за якими кваліфіковано

поведінку 71,38% від усіх осіб, які вчинили адміністративні корупційні

правопорушення у липні − грудні 2011 р. і 63,35% − у 2012 р.) скасована на

підставі Закону України № 221-VII від 18 квітня 2013 р. Вказані діяння, на наш

погляд, справедливо переведені з категорії адміністративних правопорушень в

категорію злочинів під час приведення законодавства у відповідність із

94

стандартами Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією. Виключення

ст. 172-2 і 172-

3 з КУпАП хоча й вирішило питання про відмежування цих діянь

від складів злочинів, передбачених статтями 368, 368-2, 368-

3, 369 КК України,

втім, по суті, може призвести до: 1) значного розширення застосування заходів

кримінальної репресії стосовно таких діянь, які хоча й володіють суспільною

шкідливістю, але вочевидь не досягають такого її рівня, щоб визнати їх

суспільно-небезпечними; 2) істотного збільшення витрат ресурсів держави на

боротьбу з дрібними корупційними проявами; 3) нівелювання значення заходів

адміністративної відповідальності для боротьби з корупційними

правопорушеннями, що не спричинили і не створили загрози заподіяння

істотної шкоди.

Переважну кількість протоколів про адміністративні корупційні

правопорушення у липні − грудні 2011 р. складено органами прокуратури (850,

або 55,5%), тоді як органами внутрішніх справ − 524 (34,15%), з яких 293 –

спецпідрозділами по боротьбі з організованою злочинністю (19,1%).

Працівниками підрозділів Управління внутрішньої безпеки Державної

податкової служби України за порушення вимог Закону України «Про засади

запобігання і протидії корупції» складено й направлено до суду 71

адміністративний протокол (4,62%). На підставі протоколів, складених

Службою безпеки України до адміністративної відповідальності за корупційні

правопорушення притягнуто 151 особу (9,84%), а Військовою службою

правопорядку у Збройних Силах України − 25 (1,6%). Найбільше складено

протоколів у Луганській (111), Донецькій (107), Одеській (91) областях, м.

Києві (89), Київській області (62). Разом з тим, найменше протоколів складено

правоохоронними органами Закарпатської (31), Волинської (34) та Івано-

Франківської (35) областей [142].

У 2012 р. найбільшу результативність у протидії адміністративній

корупції продемонстрували органи прокуратури, які направили до суду 916

протоколів про корупційні правопорушення (38%). Підрозділи Міністерства

внутрішніх справ України − 605 (25%), органи Служби безпеки України – 769

95

(31%), органи Державної податкової служби України – 92 (4%), підрозділи

Військової служби правопорядку у Збройних Силах України – 50 (2%).

Що ж стосується «ціни» цих протиправних діянь, то загальна сума

збитків, завданих корупційними адміністративними правопорушеннями у 2011

р. становила 331,5 тис. грн, з них 147,1 тис. грн компенсовано державі (44,3%)

[59]. У 2012 р. шкода від таких діянь склала 1 191 730 грн, з них відшкодовано

було 706 892 грн. Для порівняння: шкода від корупційних злочинів, учинених у

цей самий проміжок часу, склала 577 800 000 грн.

Сума штрафів, накладених на осіб, які вчинила корупційні проступки у

2011 р. становить 1 157 656 грн., що три з половиною рази перевищує завдані

ними збитки. За 2012 р. на правопорушників було накладено стягнень у виді

штрафу на загальну суму 2 104 066 грн, що практично вдвічі перевищує

матеріальну шкоду від учинених ними діянь.

Наголошуємо на тому, що адміністративним правопорушенням,

пов’язаних з корупцією притаманний високий рівень латентності. Значна

частина проявів корупції залишається поза межами реєстрації. Підтвердженням

цьому є той факт, що незважаючи на достатньо невисоку питому вагу цієї

категорії проступків серед усіх учинюваних адміністративних правопорушень

(на рівні 0,3%), за індексами сприйняття корупції (Corruption Perceptions Index,

CPI), рейтинг України за рівнем корумпованості у 2013 р. залишився практично

незмінним − 25 балів зі 100 (144 місце серед досліджуваних 177 держав). Це дає

підстави стверджувати, що офіційна статистика не повною мірою відображає

всю повноту охоплення України корупцією.

Водночас аналіз емпіричного матеріалу свідчить, що після прийняття

Закону України «Про засади запобігання та протидії корупції» й затвердження

Національної антикорупційної стратегії на 2011 – 2015 роки відбулися

позитивні зміни. Акценти державної політики перемістилися з протидії

адміністративним правопорушенням, пов’язаних з корупцією як відносно

масовому явищу на їх запобігання. Значно розширився інструментарій

96

превентивних засобів і методів запобігання корупційним ризикам на державній

службі, а саме:

− створено підрозділи із запобігання й виявлення корупції в органах

державної влади й органах місцевого самоврядування;

− запроваджено запобігання й виявлення конфлікту інтересів. Оскільки в

більшості випадків причиною останнього служить порушення обмежень щодо

роботи близьких осіб, підрозділи з питань запобігання і протидії корупції

мають концентрувати увагу на виявленні й усуненні випадків наявності

відносин безпосереднього підпорядкування між близькими родичами;

− залучено провідні наукові й науково-освітні установи для здійснення

антикорупційної експертизи нормативно-правових актів;

− створено перелік посад, де існують високі ризики прояву корупції

[124];

− запроваджено коригування персонального складу резерву на зайняття

керівних посад в органах державної влади й органах місцевого самоврядування;

− застосовано методи виявлення й усунення сприятливих для вчинення

корупційних правопорушень ризиків у діяльності посадових і службових осіб.

У першу чергу це стосується дозвільної системи. Створено безособову систему

прийняття документів і видачі дозволів;

− систематично здійснено ротацію кадрів «по горизонталі» та «по

вертикалі»;

− установлено максимальні строки перебування на посадах, діяльність на

яких пов’язана з підвищеними корупційними ризиками;

− удосконалено заходи з підвищення якості відбору кандидатів на

державні посади, створено більш суворі умови проходження спеціальної

перевірки;

− удосконалено діяльність Єдиного державного реєстру осіб, які вчинили

корупційні правопорушення [112, c. 158];

97

− запроваджено ефективні механізми співпраці різних держаних органів

при проведенні спеціальної перевірки кандидатів на зайняття посад в органах

державної влади та органах місцевого самоврядування;

− установлено обмеження, у належних випадках і на обґрунтований

строк, щодо діяльності осіб, які звільнилися з посад або припинили діяльність,

пов’язану з виконанням функцій держави, місцевого самоврядування у

приватному секторі після їх виходу у відставку або на пенсію, якщо їх

діяльність або робота безпосередньо пов’язана з функціями, які ці державні

посадові особи виконували в період їх перебування на посаді або за виконанням

яких вони здійснювали нагляд [57, c. 23-25; 98, с. 23];

− залучено громадські об’єднання для здійснення систематичного

контролю за корупційними проявами на державній службі;

− застосовано систематичне інформування громадськості про виявлені

корупційні правопорушення, створено «гарячі лінії» для постійного зворотного

зв’язку з населенням;

− розширено співпрацю з міжнародними організаціями у сфері боротьби

з корупцією [75, с. 58].

Аналіз стану протидії адміністративним правопорушенням, пов’язаних з

корупцією до 14 жовтня 2014 р. було висвітлено авторкою дисертації у статті

«Стан протидії адміністративним корупційним правопорушенням в органах

державної влади та органах місцевого самоврядування» [80, с. 111−120].

Ведучи мову про третій період, насамперед зазначимо про його

активність і радикальність у зв’язку з прийняттям низки нормативних актів,

спрямованих на впровадження нової антикорупційної політики держави. Так,

14 жовтня 2014 р. було прийнято Закон «Про засади державної антикорупційної

політики в Україні (Антикорупційна стратегія) на 2014 − 2017 роки» [147].

Ця антикорупційна стратегія спрямована безпосередньо на досягнення

певних цілей, як-от:

− запровадження в державі системи прийняття рішень щодо

антикорупційної політики на підставі аналізу достовірних даних про корупцію,

98

моніторингу виконання цих рішень та їх впливу на стан справ з корупцією

незалежним спеціально уповноваженим органом з питань антикорупційної

політики в партнерстві з громадянським суспільством, а також формування

суспільної підтримки у подоланні цього явища;

− створення системи доброчесної і професійної публічної служби

відповідно до міжнародних стандартів і з урахуванням світового досвіду;

− втілення в життя ефективних антикорупційних програм у центральних

органах виконавчої влади,

− усунення ризиків корупції і впровадження прозорої системи проведення

державних закупівель;

− подолання корупції в судочинстві;

− усунення корупційних передумов;

− створення системи інструментів, які дозволяли б ефективно виявляти й

розслідувати корупційні злочини, конфісковувати майно, що було предметом

злочинної діяльності або одержане як її наслідок, притягати до відповідальності

осіб, причетних до вчинення корупційних злочинів, тощо.

Суттєвого значення набуло прийняття 14 жовтня 2014 р. Закону України

«Про запобігання корупції», метою створення якого послужило комплексне

реформування системи запобігання корупції відповідно до міжнародних

стандартів та успішних практик іноземних держав і у зв’язку цілеспрямованим

курсом країни на європейську інтеграцію. Основними складниками

превентивної антикорупційної системи Законом названо:

− наявність спеціалізованого органу з питань запобігання корупції, органу

формування і реалізації антикорупційної політики;

− реалізацію антикорупційних обмежень щодо використання службового

становища, одержання подарунків, сумісництва й суміщення з іншими видами

діяльності, спільної роботи близьких осіб, після припинення діяльності,

пов'язаної з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування;

− запобігання і врегулювання конфлікту інтересів;

− реалізацію спеціальних антикорупційних інструментів;

99

− захист викривачів − осіб, які повідомляють про факти корупції від

незаконного звільнення, переведення, зміни суттєвих умов трудового договору

тощо;

− відповідальність за корупційні й пов’язані з корупцією

правопорушення: кримінальна − за безпосередньою корупцію (зловживання

повноваженнями, незаконне збагачення тощо); адміністративна − за пов’язані з

корупцією (порушення обмежень щодо сумісництва та суміщення з іншими

видами діяльності, щодо одержання подарунка (пожертви), вимог фінансового

контролю тощо); дисциплінарна й цивільно-правова (за обидва види

порушень);

− усунення наслідків корупційних правопорушень (скасування актів,

визнання нікчемними правочинів, відшкодування збитків у судовому порядку);

− міжнародне співробітництво.

Саме цим Законом створено спеціалізований превентивний

антикорупційний центральний орган виконавчої влади із спеціальним статусом

– Національне агентство з питань запобігання корупції, на яке покладено такі

функції:

− забезпечення формування й реалізації антикорупційної політики із

залученням громадськості;

− здійснення аналізу й дослідження ситуації, пов’язаної з корупцією;

− розроблення, моніторинг і координація виконання Антикорупційної

стратегії й державної програми з її реалізації;

− моніторинг і контроль за виконанням актів законодавства щодо

професійної етики й конфлікту інтересів;

− координація і методична допомога у виявленні й усуненні органами

корупційних ризиків;

− проведення фінансового контролю (перевірка декларацій, моніторинг

способу життя);

− затвердження правил етичної поведінки державних службовців та

посадових осіб місцевого самоврядування;

100

− співпраця з викривачами, вжиття заходів щодо їх правового захисту;

− роз’яснення методичної та консультативної допомоги щодо

застосування антикорупційного законодавства;

− здійснення міжнародного співробітництва у сфері антикорупційної

політики.

Новацією сучасного законодавства, спрямованого на протидію

корупційним правопорушенням у державних органах, стало прийняття 14

жовтня 2014 р. Закону України «Про Національне антикорупційне бюро» [158].

На цей державний правоохоронний орган (далі − Національне бюро)

покладається попередження, виявлення, припинення, розслідування й

розкриття корупційних правопорушень, віднесених до його підслідності, а

також запобігання вчиненню нових. Його завданням є протидія кримінальним

корупційним правопорушенням, які вчинені вищими посадовими особами,

уповноваженими на виконання функцій держави або місцевого

самоврядування, та становлять загрозу національній безпеці.

Створення цього автономного антикорупційного органу з

правоохоронними функціями має низку переваг, серед яких треба зазначити той

факт, що Національне бюро дає новий шанс для відходу від попередньої

практики неефективної протидії адміністративним правопорушенням,

пов’язаних з корупцією і досягнення якісно нових результатів. Крім того,

Національне бюро не буде обтяжене суспільним сприйняттям корумпованості

чи неефективності, властивими існуючим правоохоронним органам, а в разі

ефективної його діяльності, дозволить сформувати до себе громадську довіру й

підтримку.

Зазначимо, що Національне антикорупційне бюро є незалежним від тих

державних органів, які є об’єктом його уваги у процесі виявлення й

розслідування корупційних правопорушень (приміром, в існуючих

правоохоронних органах). Створення такого окремого органу зі спеціальним

статусом на підставі спеціального Закону дає змогу закріпити на законодавчому

рівні особливі механізми його незалежності й підзвітності.

101

У той же час Національне бюро має вузьку спеціалізацію і

зосереджується на високопосадовій корупції й корупції, що завдає особливо

велику шкоду, що дозволяє не розтрачати його зусилля й ресурси на менш

важливі справи.

Таким чином, можемо зробити висновок, що з прийняттям нових

антикорупційних законів у 2011 р. і з початком реалізації Національної

антикорупційної стратегії на 2011 – 2015 роки в Україні почала діяти

принципово нова система боротьби з корупцією, яка є переважно превентивний

характер, спрямована, з одного боку, на створення умов, що унеможливлюють

або максимально ускладнюють корупційні прояви, а з другого – на посилення

відповідальності за корупційні правопорушення, що вже мали місце, на

протидію їм традиційними правовими методами [12, c. 124]. Механізм такої

протидії оновився саме шляхом як прийняття Антикорупційної стратегії на

2014 – 2017 роки, так і вдосконаленням інноваційних Законів України «Про

Національне антикорупційне бюро» і «Про запобігання корупції».

Незважаючи на те, що індекс сприйняття адміністративних

правопорушень, пов’язаних з корупцією залишається достатньо низьким,

започатковані механізми вже покращують загальний стан запобігання і протидії

адміністративним правопорушенням, пов’язаних з корупцією у державі.

Тим не менше, аналіз сучасного стану протидії адміністративним

правопорушенням, пов’язаним з корупцією не дозволяє стверджувати, що будь-

яке статистично зафіксоване в Україні зниження рівня вчинення таких діянь

має штучний характер. Адміністративно-правові механізми протидії цьому

явищу тільки починають напрацьовуватись і використовуватись.

2.2. Адміністративно-правовий механізм протидії корупційним

правопорушенням

Дослідженню питання окреслення, реалізації й удосконалення засобів

попередження адміністративним правопорушенням, пов’язаних з корупцією на

наш погляд має передувати момент визначення взагалі поняття

102

адміністративно-правового механізму протидії останнім. Цей механізм протидії

адміністративним правопорушенням, пов’язаних з корупцією – становить

собою систему правових засобів, інтегрованість та організованість яких

дозволяє послідовно й ефективно забезпечити правове регулювання суспільних

відносин шляхом застосування норм адміністративного права.

У правовій доктрині існують різні точки зору на складову такого

механізму протидії. Так, З. С. Гладун. вважає, що адміністративно-правовий

механізм боротьби з корупцією включає встановлення норм права, що

забороняють учинення корупційних правопорушень, запровадження заходів

адміністративно-правової відповідальності у випадку скоєння таких діянь, а

також перелік повноважень правоохоронних органів, які ведуть боротьбу з

корупцією [36, с. 5].

Наведене визначення адміністративно-правового механізму протидії

адміністративним правопорушенням, пов’язаних з корупцією нами

сприймається дещо критично з огляду на його вузьку спрямованість.

О. Ф. Вишневський, Н. О. Горбаток і В. О. Кучинський підкреслюють, що

важливу роль у механізмі правового регулювання відіграють різноманітні

правові заходи впливу на суб’єктів права, на їх свідомість і волю [27, с. 534].

Зазначимо, що доктринальне бачення дієвого механізму протидії

адміністративним правопорушенням, пов’язаних з корупцією шляхом реалізації

певних засобів характеризується широкою інтерпретацією. Дослідження в

подальшому питання попередження зазначених правопорушень в органах

державної влади й органах місцевого самоврядування буде вестися нами з

огляду на визначення адміністративно-правового механізму протидії

корупційним правопорушенням як системи правових засобів, які інтегровані й

організовані в такий спосіб, що дозволяє послідовно й ефективно провадити

діяльність із протидії адміністративним правопорушенням, пов’язаних з

корупцією за допомогою засобів адміністративно-правового характеру.

Під засобами, що включаються в механізм протидії адміністративним

правопорушенням, пов’язаних з корупцією, слід розуміти цілеспрямований

103

комплекс дій. Такими засобами виступають заходи організаційно-правового

характеру й адміністративного впливу. Останні становлять собою примусові

заходи, застосовувані до фізичних і юридичних осіб уповноваженими

державними органами та їх посадовцями з метою попередження і припинення

встановлених законом або іншим нормативно-правовим актом правил і норм у

різних сферах життєдіяльності.

Адміністративно-правовий механізм протидії адміністративним

правопорушенням, пов’язаних з корупцією – це система правових засобів,

інтегруються та організованість яких дає змогу уповноваженим суб’єктам

послідовно й ефективно здійснювати діяльність із протидії таким

правопорушенням в органах державної влади й органах місцевого

самоврядування за допомогою заходів організаційно-правового характеру й

адміністративного примусу. У той же час варто відмітити, що зазначені заходи

належить застосовувати представникам окремих об’єднань громадян,

наділеним деякими адміністративно-владними повноваженнями [86, с. 41].

Розрізняючи в адміністративно-правовому механізмі боротьби з

корупцією заходи адміністративного примусу й організаційно-правові, С. С.

Рогульський вважає, що основним впливаючим організаційно-правовим

заходом є створення дійової системи органів цієї боротьби. Він пропонує

створити єдиний центральний орган виконавчої влади боротьби з корупцією,

якому будуть підпорядковані інші органи.

Усі інші організаційно-правові заходи боротьби з корупцією учений

поділяє на 2 групи: (а) заходи організаційного характеру, спрямовані на

поведінку осіб, уповноважених на виконання функцій держави, і прирівняних

до них осіб, і (б) заходи, спрямовані на поведінку юридичних і фізичних осіб.

До першої групи заходів він зараховує: удосконалення роботи апарату

державного управління, ротацію кадрів, усунення дискримінації під час

прийому на державну службу, підвищення оплати праці працівникам органів

державного управління та ін. До другої групи – проведення роз’яснювальної

роботи серед громадян з метою підвищення їх правової свідомості;

104

стимулювання громадян, які повідомляють про вчинення корупційного

правопорушення тощо [165, с. 16].

У процесі роботи над розглядуваним питанням, нами було встановлено,

що організаційно-правові заходи протидії адміністративним правопорушенням,

пов’язаних з корупцією подібні до такого заходу адміністративного примусу, як

запобігання. Так, схожою видається їх мета – профілактика й запобігання

корупційним правопорушенням. Як заходи запобігання (попередження), так і

організаційно-правові застосовуються до вчинення правопорушення і з ним не

пов’язані, на відміну від заходів припинення правопорушення й та

відповідальності за нього.

Саме такий характер цих 2-х різновидів заходів став причиною того, що в

дослідженнях учених не завжди йдеться про організаційно-правові заходи, а

розглядаються тільки заходи адміністративного примусу; до заходів

запобігання включаються й заходи організаційно-правового характеру.

Так на сьогодні правова доктрина не містить чіткого тлумачення заходів

адміністративного примусу й організаційно-правових, як і класифікації цих

заходів, а також критеріїв зарахування певних заходів до якоїсь групи, що,

звичайно, створює плутанину під час поглибленого вивчення цього питання.

Наприклад, С. С. Рогульський ротацію кадрів зараховує до заходів

адміністративного примусу попереджувального характеру [166, с. 96].

У науковій літературі зустрічаються численні трактування категорії

«адміністративний примус». Приміром, у адміністративно-правовій теорії під

адміністративним примусом розуміється особливий вид державного примусу,

що полягає в застосуванні суб’єктами функціональної влади встановлених

нормами адміністративного права примусових заходів у зв’язку з їх

неправомірними діями цих суб’єктів. Адміністративний примус, на думку

авторів одного з підручників з адміністративного права, становить собою

систему засобів психологічного або фізичного впливу на свідомість і поведінку

людей з метою досягнення чіткого виконання ними встановлених обов’язків,

105

належного розвитку суспільних відносин у межах закону, забезпечення

правопорядку й законності [2, с. 178].

Г. Г. Забарний, Р. А. Калюжний, В. О. Терещук і В. К. Шкарупа

інтерпретують адміністративний примус як захід забезпечення й охорони

правопорядку у сфері державного управління, який виконує каральну роль і

полягає у психологічному, матеріальному або фізичному впливі на свідомість і

поведінку людей [4, с. 90].

І. В. Мельник під адміністративним примусом розуміє застосування

органами державного управління (а також судами й суддями), а у випадках

делегування відповідних державно-владних повноважень – громадськими

організаціями встановлених законом заходів, що полягають у спонуканні до

виконання громадянами й посадовими особами юридичних обов’язків з метою

припинення протиправних дій, притягнення до відповідальності за

адміністративні проступки або в ім’я забезпечення громадської безпеки [105, с.

9].

Виходячи з вищенаведеного вважаємо буде за доцільне вести мову про

існування трирівневості заходів адміністративного примусу – попередження,

припинення й відповідальності; запропоновані вище заходи, розглянемо як

різновид того чи іншого із вищеназваних заходів.

З нашої точки зору, особливої уваги потребують розгляду і визначення

заходів попередження адміністративних корупційних правопорушень в органах

державної влади й органах місцевого самоврядування. Найчастіше під заходами

адміністративного попередження розуміють дії уповноважених органів або

посадових осіб, спрямовані на примусове запобігання виконання громадянами

обов’язків перед суспільством, забезпечення суспільної безпеки і громадського

порядку, недопущення й боротьбу зі стихійним лихом, епідеміями, епізоотіями

й на ліквідацію їх наслідків [2, с. 179]. Отже, зробимо висновок, що

досліджувані заходи становлять собою систему (комплекс) дій уповноважених

органів або посадових осіб, спрямованих на запобігання (попередження і

106

профілактику) вчинення тими чи іншими суб’єктами правопорушень,

передбачених главою 13-А КУпАП.

Пропонуємо всі адміністративно-попереджувальні заходи поділяти на 2

групи: а) заходи, які врегульовані чи повинні бути врегульованими на

нормативному рівні (наприклад, заборони, дозволи, що встановлюються з

метою запобігання вчиненню корупційних діянь, прикладом яким служить

заборона займати певні посади протягом відповідного строку); б) заходи, не

врегульовані й не можуть бути врегульованими на нормативному рівні, до яких

належать, приміром, антикорупційна освіта й виховання.

Аналізуючи першу групу названих заходів, обов’язковість яких повинна

бути закріплена на законодавчому рівні, наголосимо на їх існуванні не тільки у

правовій доктрині, й у національному законодавстві країн такого заходу

попередження корупційних правопорушень, як стимулювання добросовісної

поведінки.

Одним з перших міжнародних нормативно-правових документів, у якому

йшлося про боротьбу з корупцією, стала Конвенція ООН проти

транснаціональної злочинності [89]. Крім того, що цей міжнародний акт

наказує учасникам Конвенції криміналізувати корупцію, він містить також

положення, які стосовно корупції можна охарактеризувати як профілактичні.

Зокрема, у ст. 9 Конвенції, («Заходи проти корупції»), кожній державі-учасниці

в тій мірі, в якій це потрібно й відповідає її правовій системі, пропонується

закріпити законодавчі, адміністративні або інші ефективні заходи для сприяння

добросовісності, запобіганню й виявленню корупції серед публічних

посадовців і для покарання за неї.

Досліджувана Конвенція не конкретизує зазначені заходи, залишаючи це

на розсуд національних правових систем і національних органів влади, однак

сам факт указівки на необхідність профілактичних заходів є вагомим у боротьбі

з корупцією. Так, використовуваний цим міжнародно-правовим документом

термін «сумлінно» знаходить відображення в українському законодавстві, а

саме в положенні ст. 5 Закону України «Про державну службу», правда, тільки

107

як обов’язкова вимога до службового поводження, причому морального

порядку: «…державний службовець повинен сумлінно виконувати свої

службові обов'язки».

Що стосується стимулювання сумлінності, вжиття заходів по сприянню

їй, треба зауважити, що ця категорія знайшла лише часткове своє відбиття в

положенні ст. 27 указаного Закону. В її нормах визначено, що просування по

службі державного службовця здійснюється шляхом зайняття ним більш

високої посади на конкурсній основі, крім випадків, коли інше встановлено

законами України чи Кабінетом Міністрів України, або шляхом присвоєння

держслужбовцеві більш високого рангу. Державний службовець має право

брати участь у конкурсі на заміщення вакантної посади. Переважне право на

просування по службі мають державні службовці, які досягли найкращих

результатів у роботі, виявляють ініціативність, постійно підвищують свій

професійний рівень і зараховані до кадрового резерву [145]. Наведене

положення не включає в себе, категорію «сумлінне виконання службових

обов’язків» як підставу просування по службі

Незважаючи на той факт, що, на думку як науковців так і практиків,

нормативне закріплення вищезазначеного положення не призведе до дієвих

результатів, ми переконані, що покладення в підґрунтя будь-якого просування

по службі факту сумлінного виконання службових обов’язків (як безпосередньо

їх власне утримання від адміністративних корупційних правопорушень, так і

повідомлення про реальні факти їх) можна вважати реалізацією

попереджувальних заходів протидії цим порушенням. У зв’язку з наведеним

пропонуємо дану обставину закріпити законодавчо.

До заходів попередження адміністративних корупційних правопорушень

в органах державної служби та в органах місцевого самоврядування належить

також проведення антикорупційної експертизи. Проаналізувавши дослідження

В. І. Захарової [58, с. 286 –288] щодо міжнародного досвіду застосування

антикорупційної експертизи, зазначимо, що невід'ємною частиною

антикорупційної політики низки зарубіжних країн є саме є прийняття

108

законодавчих актів, що не містять так званих корупційних прогалин, тобто

норм, що провокують учинення корупційних діянь. Антикорупційна експертиза

нормативно-правових актів (їх проектів) має місце фактично в більшості

держав-членів Організації Об'єднаних Націй. Водночас у деяких зарубіжних

країнах вона здійснюється у процесі юридичної експертизи документа,

проведеної зазвичай у парламентах перед обговоренням законопроектів.

Форми ж регламентації інституту антикорупційної експертизи

нормативних правових актів та їх проектів у зарубіжних країнах різні. Так в

Сполучених Штатах Америки і країнах Європи порядок і правила оцінки

проектів нормативних правових актів на корупційність спеціально не

регулюються ні в регламентах парламентів, ні в постановах уряду. У деяких

країнах (наприклад, в Іспанії, Португалії, Польщі) в регламентах згадується

лише можливість проведення експертизи юридичної. Так, у ч. 3 ст. 34

Регламенту польського Сейму передбачено можливість направлення проекту на

експертизу, якщо в пояснювальній записці немає згадки про її проведення в

період підготовки проекту до розгляду в Сеймі. У рамках зазначеної експертизи

може бути повністю (або частково) проведена також антикорупційна оцінка

проекту. У тих зарубіжних державах, де проведення юридико-правової

експертизи законопроекту (в тому числі експертизи на корупційність) не

регламентовано в нормативному правовому акті, фактично її здійснюють

комітети парламентів і юридичні відділи їх апаратів, адміністрації президента

або апарату уряду, а за дорученням останнього – міністерство юстиції.

З огляду на це зазначимо, що брак у країнах Західної й Центральної

Європи відповідних нормативних правових актів не перешкоджає виявленню

корупціогенних моментів у законопроектах, у тому числі в рамках проведення

загальноправової (загальноюридичної) експертизи.

У країнах Азії, незважаючи на їх національну специфіку, реалізуються

комплексні антикорупційні програми, які передбачають поряд із заходами

репресивними профілактичні, спрямовані на заходи попередження корупції.

Аналогічна згадуваній існує Незалежна комісія проти корупції в Гонконзі.

109

Відповідно до прийнятого Закону про боротьбу з корупцією перевірку

нормативних актів і діяльності урядових підрозділів та органів влади щодо

виявлення в них умов для корупції підготовки подальших рекомендацій і

заходів стосовно їх усунення покладено на департамент вищевказаної Комісії з

питань корупції.

Законом України «Про запобігання корупції» з метою виявлення в

чинних нормативно-правових актах та і їх проектах чинників, сприяючих або

які можуть сприяти вчиненню корупційних правопорушень, передбачено

розроблення рекомендацій щодо їх усунення і проведення антикорупційної

експертизи. Така експертиза здійснюється Міністерством юстиції України.

Антикорупційна експертиза проектів нормативно-правових актів, внесених на

розгляд до Верховної Ради України народними депутатами України,

здійснюється комітетом останньої, до предмета відання якого належить

питання боротьби з корупційними правопорушеннями. Міністерство юстиції

України визначає порядок і методологію її проведення, а також порядок

оприлюднення її результатів. Обов’язковій антикорупційній експертизі,

здійснюваний цим Міністерством згідно із затвердженим ним щорічним

планом, підлягають усі проекти нормативно-правових актів, що вносяться на

розгляд Кабінету Міністрів України. Указана експертиза є обов’язковою щодо

законів, актів Президента й Кабінету Міністрів України у сферах: а) прав та

свобод людини і громадянина; б) повноважень органів державної влади й

органів місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій

держави або місцевого самоврядування; в) надання адміністративних послуг; г)

розподілу й витрачання коштів Державного й місцевих бюджетів; д)

конкурсних (тендерних) процедур.

Антикорупційна експертиза нормативно-правових актів державних

органів, нормативно-правові акти яких підлягають державній реєстрації,

здійснюється під час останньої. У той же час Національне агентство може

провадити за власною ініціативою й у встановленому ним порядку

антикорупційну експертизу проектів нормативно-правових актів, що вносяться

110

на розгляд Верховної Ради України або Кабінету Міністрів України. Для

проведення Національним агентством антикорупційної експертизи Кабінет

Міністрів України надсилає йому проекти всіх необхідних нормативно-

правових актів. Агентство інформує відповідний комітет Верховної Ради або

Кабінет Міністрів України про проведення такої експертизи того чи іншого

проекту нормативно-правового акта, що є підставою або для призупинення

процедури його розгляду, або для прийняття, але на строк не 10-ти днів.

Громадська рада при Національному агентстві залучається до здійснення ним

антикорупційної експертизи. Її результати в разі виявлення чинників, що

сприяють або можуть сприяти вчиненню корупційних правопорушень

підлягають обов’язковому оприлюдненню на офіційному веб-сайті цього

агентства. За ініціативою фізичних осіб, громадських об’єднань, юридичних

осіб може мати місце громадська антикорупційна експертиза чинних

нормативно-правових актів та їх проектів. Проведення щодо чинних

нормативно-правових актів та їх проектів, а також оприлюднення її результатів

здійснюються за рахунок відповідних фізичних осіб, громадських об’єднань,

юридичних осіб або інших джерел, не заборонених законодавством. Результати

антикорупційної експертизи, в тому числі громадської, підлягають

обов’язковому розгляду суб’єктом видання (прийняття) відповідного акта, його

правонаступником або суб’єктом, до якого перейшли відповідні нормотворчі

повноваження у тій чи іншій сфері. Національне агентство періодично

переглядає законодавство на наявність у ньому корупціогенних норм і надає

Міністерству юстиції України пропозиції для їх включення до плану

проведення антикорупційної експертизи, передбаченого ч. 4 цієї ст. До

здійснення зазначеного моніторингу Національним агентством можуть

залучатися до цього громадські об’єднання й наукові установи (в тому числі й

на умовах державного замовлення) на підставі відкритого конкурсу (ст. 55 ЗУ

«Про запобігання корупції») [146].

Провідну роль у механізмі протидії адміністративним корупційним

правопорушенням відіграють такі заходи, як а) декларування особами, які

111

здійснюють функції держави або місцевого самоврядування своїх доходів,

майна, грошових зобов’язань, б) урегулювання конфлікту інтересів, в) за діяння

існуючих антикорупційних стандартів. Ці питання будуть розглянуті

дисертанткою далі в цьому науковому дослідженні.

Є сенс наголосити, що визначальними заходами попередження

адміністративних корупційних правопорушень є сумлінне декларування

службовцями своїх доходів, та діяльність інституту врегулювання конфлікту

інтересів на державній службі. Вони будуть розкриті в наступних підрозділах

дисертації. Вагоме, можна сказати, першорядне значення вбачається належить

активній реалізації процедури декларування своїх доходів службовцями органів

державної влади й органів місцевого самоврядування.

Важливість втілення в життя заходів протидії корупційним проявам

підкреслена в роботах М. В. Сараєва [171, с. 77], О. Бусол і М. А. Погорецького

[132, с. 85]. Установлення такого обов'язку декларування доходів, з точки зору

Ю. А. Дорогової, Є. Г. Лоткової, у той же час, має на меті перешкодити

зайняттю державним службовцям підприємницькою та іншою, несумісною з

державною службою діяльністю. Держава зобов'язана знати про доходи своїх

чиновників. Якщо ж ці доходи не відповідають реальному заробітку

державного службовця, існують усі підстави припускати про їх незаконне

походження. декларування доходів, крім того, сприяють своєчасному і

правильному оподаткуванню державних службовців [48, с. 210, 211]. До того ж

декларування треба вважати необхідним елементом публічності влади, який

має забезпечувати прозорість, чесність і відповідність заявлених доходів

морально-етичним принципам, сприятиме недопущенню проявів корупції і

зловживання службовим становищем, конфлікту службових та особистих

інтересів [132, с.85, 86].

Воно виступає відбиттям і реалізацією принципу прозорості державної

служби, заходом, спрямованим не тільки на попередження проявів

адміністративних корупційних правопорушень, а також вагомим чинником

виявлення вже існуючих корупційних проявів.

112

Міжнародний кодекс поведінки державних посадових осіб (Резолюція

51/59 Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй від 12 грудня 1996

р.) є одним із перших світових антикорупційних стандартів. Він передбачає, що

державна посадова особа відповідно до займаного службового положення і, як

це дозволено або вимагається законом і адміністративними положеннями,

повинна оголошувати або інформувати про особисті активи й зобов’язання, а

також (по можливості) відомості про активи і зобов'язання, що належать

чоловікові (або дружині) й утриманцям» [111].

Проаналізувавши світовий досвід запровадження правового інституту

декларування доходів державних службовців, підкреслимо, що в низці країн

Європи на законодавчому рівні запроваджено обов'язкове декларування

подарунків особами, які обіймають політичні посади, а в деяких державах –

усіма публічними службовцями. Приміром, у Польщі обов'язковість

декларування подарунків передбачена для осіб, які обіймають посади політичні

й місцеві виборні; в Угорщині – для членів парламенту; у Великобританії,

Іспанії й Німеччині – для членів уряду та осіб, які обіймають політичні посади;

в Латвії – для всіх публічних службовців. Члени Великобританії зобов'язані

декларувати подарунки, вартість яких перевищує 1% від їх заробітної плати;

Німеччини – якщо їх вартість перевищує 5000 євро; Франції – будь-які

подарунки незалежно від їх вартості [121].

З аналізу міжнародного досвіду декларування доходів представникам

державної служби, який здійснили М. А. Погорецький і О. Бусол [132, с.88, 89],

відмічаємо схожість у тенденціях запровадження в різних країнах цього

інституту попередження адміністративних корупційних правопорушень, як і

деяку правову відмінність. Так, у США вищі посадові особи всіх 3-х гілок

влади зобов’язані публічно декларувати своє фінансове становище. Якщо вести

мову про виконавчу владу, то приблизно 20 тис. чиновників вищого рівня

охоплені системою публічного декларування. Їх декларації, що заповнюються

щорічно, доступні для засобів масової інформації і громадськості. Будь- який

громадянин США, заповнивши заявку встановленого зразка (в якій, зокрема,

113

він зобов’язується не використовувати отримані дані у протизаконних або

комерційних цілях), може отримати копію декларації будь-якого посадовця, на

якого поширюється публічна система декларування, починаючи з президента

країни. При цьому, якщо обсяг декларації не перевищує 333 сторінок, її копію

громадянин отримує безкоштовно.

Паралельно існує й інша система декларування – конфіденційна,

призначена для посадовців, які працюють у так званих чутливих сферах, як,

державні контракти, закупівлі, гранти й ліцензії. Зміст відомостей, що

декларуються службовцями цієї системи, закритий для громадськості,

доступний лише певним державним органам. До американської декларації, на

відміну від вітчизняної, не вноситься заробітна плата службовця. Мета такого

документа – засвідчити доходи поза основним місцем роботи. У підсумку, якщо

з американської декларації можна дізнатися, яким є фінансове становище

службовця, які він має доходи (крім заробітної плати), то з української –

максимум того, скільки офіційно заробляє держслужбовець, яку йому

виплатили матеріальну допомогу і що в принципі, є в нього з того, що може

приносити якісь дивіденди. Про реальне ж фінансове становище державного

службовця та його сім’ї з української декларації дізнатися неможливо.

Фінансова перевірка державних службовців здійснюється також у країнах

світу з різним розвитком як економіки, так і правової сфери (Албанія,

Аргентина, Латвія, Румунія, США, Франція та ін.). Наприклад, в Албанії 10

квітня 2003 р. прийнято Закон «Про подання декларацій та аудит майна,

фінансових зобов’язань осіб, обраних на виборні посади, та окремих державних

службовців». Відповідно до нього декларації зобов’язані подавати: вищі

державні посадовці, державні службовці й посадові особи органів місцевого

самоврядування, судді, прокурори, виконавчі офіцери всіх рівнів і керівники

акціонерних компаній, у яких державі належить понад 50% статутного

капіталу. Відомості, наведені в деклараціях, перевіряє Головна інспекція з

питань декларування й аудита майна. У Румунії порядок здійснення

фінансового контролю осіб, уповноважених на виконання функцій держави,

114

закріплено в Законі «Про Національну антикорупційну агенцію», згідно з яким

(як і в Албанії) інформацію про майно, подають: крім державних службовців і

посадових осіб місцевого самоврядування прокурори, судді та їх помічники,

спеціальний допоміжний персонал судів і прокуратур. Зазначені відомості

направляються до Національної антикорупційної агенції, що контролює

своєчасність їх подання.

На наше переконання, суть антикорупційного декларування у своїй

основі полягає у вирішенні 2-х основних завдань: а) виявити, так би мовити

індикаторів корупції – фактів, що свідчать про можливе вчинення посадовою

особою адміністративного корупційного правопорушення, б) виявити конфлікт

інтересів – ситуації, за якої особисті інтереси посадовця можуть призвести до

необ'єктивного виконанню ним своїх службових обов'язків.

На державному рівні питання втілення в життя і вдосконалення механізму

декларування майна та доходів державних службовців набуло активного

розвитку в останнє десятиліття. Так, Указом Президента України «Про

Концепцію подолання корупції в Україні «На шляху до доброчесності» від 11

вересня 2006 р., № 742 підкреслено тенденції до посилення корупційних

ризиків, серед яких, окрім інших, було виділено недосконалість чинного

законодавства про державну службу, зокрема, з питань декларування доходів й

контролю за активами та видатками державних службовців, членів їх сімей і

близьких родичів [157].

На законодавчому рівні, а саме в Законі України «Про державну службу»,

вперше було закріплено обов’язок декларування державними службовцями

своїх доходів [145]. На той час передбачалося, що особа, яка претендує на

зайняття посади державного службовця, подає за місцем майбутньої служби

відомості про доходи й зобов’язання фінансового характеру, у тому числі й за

кордоном, щодо себе і членів своєї сім’ї. Закріплювався обов’язок щорічного

подання такої звітності.

У подальшому у зв’язку з численними дискусіями щодо змісту й форми

декларації, інформації, яка мала нею охоплюватися, спорів стосовно окреслення

115

кола осіб, які повинні надавати такі відомості і форма цього документа на

законодавчому рівні зазнали змін.

Наказом Міністерства фінансів України від 6 березня 1997 р., № 58 [156]

затверджувалася форма декларації про доходи й зобов’язання фінансового

характеру, про майновий стан державного службовця й особи, яка претендує на

зайняття такої посади.

Законом України «Про засади запобігання та протидії корупції» [148]

установлювався обов’язок для державних службовців щорічно до 1 квітня

подавати за місцем роботи (служби) декларацію про майно, доходи, витрати й

зобов'язання фінансового характеру за минулий рік за відповідною формою.

Крім того, відомості, зазначені у декларації про майно, доходи, витрати і

зобов’язання фінансового характеру за минулий рік Президента України,

Голови Верховної Ради України, народних депутатів України, Прем’єр-міністра

України, членів Кабінету Міністрів України, Голови та суддів Конституційного

Суду України, Голови й суддів Верховного Суду України, голів і суддів вищих

спеціалізованих судів України, Генерального прокурора України та його

заступників, Голови Національного банку України, Голови Рахункової палати,

Голови і членів Вищої ради юстиції, членів Центральної виборчої комісії,

Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Голови і членів

Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, перших заступників та

заступників міністрів, заступників міністрів - керівників апаратів, керівників

інших державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим і їх

заступників, членів колегіальних державних органів (комісій, рад), сільського,

селищного, міського голови, голови районної у місті (у разі її утворення),

районної, обласної ради та їх заступників, керівників виконавчих органів

сільських, селищних, міських, районних в містах (в разі їх утворення) рад та їх

заступників, секретаря сільської, селищної, міської ради, підлягали

оприлюдненню протягом 30 днів з дня їх подання на офіційному веб-сайті

відповідного державного органу чи органу місцевого самоврядування на строк

не менше одного року. За відсутності офіційного веб-сайту такі відомості

116

оприлюднювалися шляхом їх опублікування в офіційних друкованих виданнях

відповідних державних органів та органів місцевого самоврядування протягом

30 днів з дня подання такої декларації. Оприлюдненню підлягали всі відомості,

зазначені в декларації, крім даних, віднесених цим Законом до інформації з

обмеженим доступом.

Передбачалося, що відомості щодо реєстраційного номера облікової

картки платника податків або серії й номера паспорта громадянина України, а

також місця проживання й реєстрації декларанта, місцезнаходження об’єктів,

які наводяться в декларації про майно, доходи, витрати й зобов’язання

фінансового характеру, є інформацією з обмеженим доступом, а тому

оприлюдненню не підлягають (п. 2 ст. 12 Закону України «Про запобігання та

протидію корупції»).

На сьогодні Законом України «Про запобігання корупції» передбачено

обов’язковість декларування доходів особами, уповноваженими на виконання

функцій держави. У положенні ст. 45 Закону йдеться, що такі особи, як

Президент України, Голова Верховної Ради України, його Перший заступник і

заступники, Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністрУкраїни,

віце-прем'єр-міністри України, міністри, інші керівники центральних органів

виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України, та їх

заступники, Голова Служби безпеки України, Генеральний прокурор України,

Голова Національного банку України, Голова Рахункової палати,

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Голова Верховної

Ради Автономної Республіки Крим, Голова Ради міністрів Автономної

Республіки Крим, народні депутати України, депутати Верховної Ради

Автономної Республіки Крим, депутати місцевих рад, державні службовці,

посадові особи місцевого самоврядування, військові посадові особи Збройних

Сил України та інших утворених відповідно до законів військових формувань

(крім військовослужбовців строкової військової служби), судді

Конституційного Суду України, інші професійні судді, члени й дисциплінарні

інспектори Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, службові особи

117

секретаріату цієї Комісії, Голова, його заступник, секретарі секцій Вищої ради

юстиції, інші члени цієї ради, народні засідателі і присяжні (під час виконання

ними цих функцій); особи рядового й начальницького складу органів

внутрішніх справ, державної кримінально-виконавчої служби, Державної

служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, податкової міліції,

особи начальницького складу органів і підрозділів цивільного захисту, посадові

та службові особи органів прокуратури, Служби безпеки України,

дипломатичної служби, державної лісової охорони, державної охорони

природно-заповідного фонду, центрального органу виконавчої влади, що

забезпечує формування й реалізацію державної податкової політики та

державної політики у сфері державної митної справи, члени Національного

агентства з питань запобігання корупції, члени Центральної виборчої комісії,

посадові і службові особи інших державних органів, органів влади Автономної

Республіки Крим, особи, які прирівнюються до осіб, уповноважених на

виконання функцій держави або місцевого самоврядування, а саме посадові

особи юридичних осіб публічного права, зобов'язані щорічно до 1 квітня

подавати на офіційному веб-сайті Національного агентства декларацію особи,

уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування

(далі – декларація), за минулий рік за формою, визначеною цим Агентством. У

той ж час вищезазначені особи, які припиняють діяльність, пов’язану з

виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, подають

декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого

самоврядування, за період, не охоплений раніше поданими деклараціями.

Особи, які припинили діяльність, пов’язану з виконанням функцій держави або

місцевого самоврядування, зобов’язані наступного року після припинення

діяльності подавати в установленому законом порядку декларацію особи,

уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування,

за минулий рік.

На сьогодні визначено, що особа, яка претендує на зайняття вказаної

посади, до призначення або обрання на таку посаду подає в установленому цим

118

Законом порядку декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій

держави або місцевого самоврядування, за минулий рік. У випадку виявлення

суб’єктом декларування помилок у поданій нею декларації Національне

агентство за письмовим зверненням цієї особи надає можливість їх виправити.

Притягнення суб’єкта декларування – до відповідальності за неподання

чи несвоєчасне подання декларації особи, уповноваженої на виконання функцій

держави або місцевого самоврядування, або за подання у ній завідомо

недостовірних відомостей не звільняє його від обов’язку подати відповідну

декларацію з достовірними відомостями.

Положенням ст. 46 досліджуваного Закону законодавець закріпив

відомості, які є необхідними безпосередньо для внесення в декларацію, а саме:

1) прізвище, ім’я, по батькові, реєстраційний номер облікової картки

платника податків (серія й номер паспорта громадянина України якщо особа

через свої релігійні переконання відмовилася від прийняття реєстраційного

номера облікової картки платника податків і повідомила про це відповідний

орган центрального органу виконавчої влади, відповідальний за формування

державної податкової політики, і має про це відмітку в паспорті громадянина

України) суб’єкта декларування та членів його сім’ї, місце реєстрації й

фактичного проживання, місце роботи (проходження служби) або місце

майбутньої роботи (проходження служби), займану посаду, або посаду на яку

претендує, й категорію посади (якщо така є) суб’єкта декларування;

2) об’єкти нерухомості, що належать суб’єктові декларування і членам

його сім’ї на праві приватної власності, включаючи спільну власність, або

знаходяться у них в оренді чи на іншому праві користування, незалежно від

форми укладення правочину, внаслідок якого набуте таке право. Такі відомості

включають дані: а) щодо виду й характеристики майна, його місцезнаходження,

дату набуття майна у власність, оренду або інше право користування, його

вартість на дату набуття у власність, володіння чи користування; б) якщо

нерухоме майно перебуває у спільній власності, про всіх його співвласників

указуються відомості, зазначені в п. 1 ч. 1 цієї статті. Якщо нерухоме майно

119

перебуває в оренді або на іншому праві користування, про його власника теж

вказуються відомості, зазначені у п. 1 ч. 1 цієї ст.;

3) цінне рухоме майно, вартість якого перевищує 50 мінімальних

заробітних плат, установлених на 1 січня звітного року, що належить суб’єктові

декларування або членам його сім’ї на праві приватної власності чи спільної

власності, або перебуває в її володінні або користуванні незалежно від форми

правочину, внаслідок якого набуте таке право. Такі відомості включають: а)

дані щодо виду мана й характеристики майна, дату набуття його у власність,

володіння чи користування, вартість на дату його набуття у власність,

володіння або користування; б) про транспортні засоби та інші самохідні

машини й механізми також включають відомості щодо їх марки й моделі, року

випуску, ідентифікаційного номеру, якщо такий є. Дані про транспортні засоби

та інші самохідні машини й механізми вказуються незалежно від їх вартості; в)

якщо рухоме майно перебуває у спільній власності, про всіх його співвласників

теж указуються відомості, зазначені у п. 1 ч. 1 цієї ст. Якщо рухоме майно

перебуває у володінні або користуванні, про його власників також указуються

відомості, зазначені в п. 1 ч. 1 цієї ст.;

4) цінні папери, в тому числі акції, облігації, чеки, сертифікати, векселі,

що належать суб’єктові декларування або членам його сім’ї, з відображенням

відомостей стосовно виду цінного паперу, його емітента, дати набуття цінних

паперів у власність, їх кількості й номінальної вартості. Якщо цінні папери

передані в управління іншій особі, про неї теж указуються відомості, зазначені

у п. 1 ч.1 цієї ст.;

5) інші корпоративні права, що належать суб’єктові декларування або

членам його сім’ї, із зазначенням найменування кожного суб’єкта

господарювання, його організаційно-правової форми, коду Єдиного державного

реєстру підприємств й організацій України, частки у статутному (складеному)

капіталі товариства, підприємства, організації у грошовому й відсотковому

вираженні;

120

6) нематеріальні активи, що належать суб’єктові декларування або членам

його сім’ї, в тому числі об’єкти інтелектуальної власності, що можуть бути

оцінені у грошовому еквіваленті. До відомостей щодо таких активів

включаються дані про вид і характеристику таких активів, їх вартість на момент

виникнення права власності, а також про дату виникнення права на них;

7) отримані (нараховані) доходи, в тому числі доходи у виді заробітної

плати (грошового забезпечення), отримані як за основним місцем роботи, так і

за сумісництвом, гонорари, дивіденди, відсотки, роялті, страхові виплати,

благодійна допомога, пенсія, доходи від відчуження цінних паперів та

корпоративних прав, подарунки та інші доходи. Такі відомості включають дані

про вид і джерело доходу та його розмір. Відомості щодо подарунків та інших

доходів, не визначених у 1 абз. цього пункту, вказуються, лише якщо розмір

такого подарунка або доходу перевищує 50% мінімальної заробітної плати,

встановленої на день прийняття подарунка.

8) наявні грошові активи, в тому числі готівкові кошти, кошти, розміщені

на банківських рахунках, внески до кредитних спілок та інших небанківських

фінансових установ, а також активи в дорогоцінних (банківських) металах.

Відомості щодо грошових активів включають дані про вид, розмір та валюту

активу, а також найменування й код Єдиного державного реєстру підприємств

та організацій України тієї установи, в якій відкриті відповідні рахунки або до

якої зроблені відповідні внески. Не підлягають декларуванню кошти розміщені

на одному банківському рахунку, внесок до кредитних спілок та інших

небанківських фінансових установ, а також актив у дорогоцінних (банківських)

металах, вартість яких не перевищує 50 мінімальних заробітних плат,

установлених на 1 січня звітного року.

9) фінансові зобов’язання, в тому числі отримані кредити, позики,

зобов’язання за договорами лізингу, розмір сплачених коштів у рахунок

основної суми позики (кредиту) й відсотків за позикою (кредитом),

зобов’язання за договорами страхування й недержавного пенсійного

забезпечення, кошти позичені іншим особам. Відомості щодо фінансових

121

зобов’язань включають дані про вид зобов’язання, його розмір і валюту,

інформацію про особу, стосовно якої виникли такі зобов’язання, відповідно до

п. 1 ч. 1 цієї ст. та дату виникнення зобов’язання. Такі відомості вказуються

лише у разі, якщо розмір зобов’язання перевищує 50 мінімальних заробітних

плат, установлених на 1 січня звітного року. Якщо розмір зобов’язання не

перевищує 50 мінімальних заробітних плат, установлених на 1 січня звітного

року, вказується лише загальний розмір такого фінансового зобов’язання. Якщо

предметом правочину щодо забезпечення виконання зобов’язання є нерухоме

або рухоме майно, в декларації вказується вид останнього, його

місцезнаходження, вартість та інформація про власника майна, відповідно до

пп. 1 п. 1 цієї ст. Якщо засобом забезпечення отриманого зобов’язання є

порука, в декларації має бути вказана інформація про поручителя, зазначена в

п. 1 ч. 1 цієї ст.;

10) видатки й усі правочини, вчинені у звітному періоді, на підставі яких

у суб’єкта декларування виникає або припиняється право власності(в тому

числі спільної) на нерухоме або рухоме майно, володіння чи користування

ними, нематеріальні та інші активи, а також виникають фінансові зобов’язання,

зазначені в п. 2 – 9 ч. 1 цієї ст. Такі відомості вказуються, лише якщо розмір

відповідного видатку перевищує 50 мінімальних заробітних плат, установлених

на 1 січня звітного року. Окрім цього, до таких відомостей включаються дані

про вид, предмет правочину й інформація щодо найменування контрагента;

11) посада чи робота, що виконується або виконувалася за сумісництвом:

а) дані про займану посаду чи роботу (оплачувану чи ні), що виконується за

угодою (контрактом); найменування юридичної чи фізичної особи, у якій (у

якої) особа працює або працювала за сумісництвом із зазначенням коду

Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, або

прізвище, ім’я й по батькові особи фізичної із зазначенням її реєстраційного

номера облікової картки платника податків;

12) входження суб’єкта декларування до керівних, ревізійних або

наглядових органів громадських об’єднань, благодійних організацій,

122

саморегулівних чи самоврядних професійних об’єднань, членство в таких

об’єднаннях (організаціях) із зазначенням їх назви й коду Єдиного державного

реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.

Таким чином, законодавець передбачив максимальне зазначення в

декларації відомостей щодо майна, грошових активів, нематеріальних активів

тощо стосовно як декларанта , так і членів його сім’ї.

Нами повністю підтримується даний захід з огляду на його спрямованість

– прозорість державної й муніципальної служби. Наголошуємо на поширеності

такого заходу в низці зарубіжних країн. Приміром, у США подружжя

державних службовців подає декларацію нарівні з самими посадовцями, а

заборони отримання подарунків стосуються також і їх близьких родичів [118, с.

88].

Згідно положень Закону України «Про запобігання корупції» до

відомостей, які потребують обов’язковому декларування належить інформація

щодо:

– отриманих (нарахованих) доходів, у тому числі доходів у виді

заробітної плати (грошового забезпечення), отримані як за основним місцем

роботи, так і за сумісництвом, гонорари, дивіденди, відсотки, роялті, страхові

виплати, благодійна допомога, пенсія, доходи від відчуження цінних паперів і

корпоративних прав, подарунки та інші доходи (п. 7 ч. 1 ст. 46);

– наявних грошових активів, у тому числі готівкових коштів, коштів,

розміщених на банківських рахунках, внесків до кредитних спілок та інших

небанківських фінансових установ, кошти, позичені третім особам, а також

активи у дорогоцінних (банківських) металах (п. 8 ч.1 ст.46);

– фінансових зобов’язання, у тому числі отримані кредити, позики,

зобов’язання за договорами лізингу, розмір сплачених коштів в рахунок

основної суми позики (кредиту) й відсотків за позикою (кредитом),

зобов’язання за договорами страхування й недержавного пенсійного

забезпечення, кошти позичені іншим особам (п. 9 ч. 1 ст. 46).

123

Водночас зі змісту положень пунктів 7 – 9 ч. 1 ст. 46 цього Закону

можемо зробити висновок, що вимога надання наведеної інформації

поширюється виключно на суб’єкта декларування й жодним чином не

стосується інших членів його сім’ї, що у свою чергу вбачається недоцільним.

Таким чином, законодавець визначив необхідність декларування

вищезазначеної інформації виключно самим декларантом, залишивши поза

увагою можливість здійснення ним корупційних проявів через інших осіб,

зокрема, через членів сім’ї.

З огляду на саму суть інституту декларування при відображенні

державними службовцем прозорості своєї діяльності необхідними є –

включення до декларації відомостей щодо:

– отриманих (нарахованих) доходів, у тому числі доходів у виді

заробітної плати (грошового забезпечення), отримані як за основним місцем

роботи, так і за сумісництвом, гонорари, дивіденди, відсотки, роялті, страхові

виплати, благодійна допомога, пенсія, доходи від відчуження цінних паперів і

корпоративних прав, подарунки та інші доходи, одержані як особисто

декларантом, так і членами його сім’ї ;

– наявних грошових активів, у тому числі готівкових коштів, коштів,

розміщених на банківських рахунках, внесків до кредитних спілок та інших

небанківських фінансових установ, кошти, позичені третім особам, а також

активи в дорогоцінних (банківських) металах як особисто в нього, так і в членів

його сім’ї;

– фінансових зобов’язань, у тому числі отримані кредити, позики,

зобов’язання за договорами лізингу, розмір сплачених коштів в рахунок

основної суми позики (кредиту) й відсотків за позикою (кредитом),

зобов’язання за договорами страхування й недержавного пенсійного

забезпечення, кошти, позичені як ним особисто, так і членами його сім’ї.

Питання декларування у правовій доктрині має свою специфіку, при чому

проблемну. Так В. Трепак порушує питання браку механізму заповнення

декларації стосовно членів сім’ї декларанта у випадку неможливості надання

124

повної достовірної інформації. Він вважає логічним видається віднесення до

членів сім'ї батьків декларанта, відомості про доходи яких обов'язково треба

зазначити в декларації, навіть якщо вони не проживають разом з ним. Однак у

цій ситуації, варто зважати на те, що декларант, приміром, може перебувати у

поганих відносинах з батьками або вони проживають за кордоном, а особу

Закон зобов'язує вказати в декларації всі їх доходи за минулий рік. З огляду на

ці обставини вчений пропонує законодавчо закріпити випадки, коли доходи

батьків у декларації можна не вказувати. Це може стосуватися й певних інших

категорій родичів чи близьких осіб декларанта. Закон має враховувати як

життєві ситуації, за яких останній об'єктивно не в змозі відобразити в

декларації доходи й витрати таких осіб, так і особисті права останніх.

Декларування, з погляду науковця, може здійснюватися в нижченаведеному

порядку. У декларації особа зазначає, що вона не підтримує зв'язків зі своїми

батьками або іншу причину, з якої вона не може вказати їх доходи, й подає цей

документ уповноваженому підрозділу, обов'язок якого – встановити, чи

відповідає дійсності сам факт неможливості отримання відомостей про доходи

батьків. У випадку підтвердження цього факту він має самостійно шляхом

надсилання запит витребувати в державних органах відомості про доходи

батьків декларанта й долучити їх до декларації [188, с. 85].

Ми теж наголошуємо на недосконалості механізму декларування

державними службовцями своїх доходів. Так, незрозумілим видається

врегулювання проблеми, коли самому декларантові, через ті чи інші причини

невідома інформація про майно, доходи й зобов’язання членів його сім’ї з

огляду на те, що така ситуація може призвести до надання ним неповної або

недостовірної інформації, що в наслідку створить причину адміністративного

корупційного правопорушення.

З нашої точки зору процедура оприлюднення відомостей декларантів не

тільки є позитивним напрямком антикорупційної політики держави, а й

відображає суть здійснення нею фінансового контролю. Таке оприлюднення

виступає категорією підзвітності державних службовців перед суспільством,

125

так би мовити прозорості державної влади. Ось чому ще раз наголошуємо на

обов’язковому оприлюдненні таких даних відомостей у відповідному джерелі,

загальнодоступному для кожного пересічного громадянина, наприклад, у

відповідному реєстрі або на сайті, ознайомившись з яким кожна зацікавлена

особа може перевірити належне й сумлінне виконання особами ввірених їм

державою службових повноважень, установити факт прозорості у їх діях.

В деяких же країнах така позиція не є сприйнятною. Наприклад,

відповідно до Закону РФ від 25 грудня 2008 р., № 273т-ФЗ «О воздействии

корупции» [162], майно й зобов’язання майнового характеру, інформація про

які представлена державними й муніципальними службовцями, має

конфіденційний характер, якщо федеральним законом ці відомості не віднесені

до тих, що становлять державну таємницю.

Украй хибним вважаємо такий підхід, бо постає питання в такому

випадку про причинність неможливості вільного оприлюднення відомостей,

адже це, у свою чергу спричинює як зневіру суспільства у прозорість державної

влади взагалі, так і служить додатковим чинником можливої неправдивої

інформації декларантом.

Отже, прозорість саме органів влади та їх управління та їх підзвітність

суспільству повинні бути обов’язковою умовою подолання корупції.

В Україні законодавчо закріплено процедуру оприлюднення декларацій,

поданих до Єдиного державного реєстру декларацій осіб, уповноважених на

виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що формується й

ведеться Національним агентством.

Наведені в декларації відомості щодо реєстраційного номера облікової

картки платника податків або серії й номера паспорта громадянина України, а

також місця проживання й дати народження фізичних осіб, щодо яких

зазначається інформація в цьому документі, місцезнаходження об’єктів,

названих у ньому, є інформацією з обмеженим доступом та не підлягають

відображенню у відкритому доступі. Інформація про особу в Єдиному

державному реєстрі декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій

126

держави або місцевого самоврядування, зберігається упродовж всього часу

виконання цією особою функцій держави або місцевого самоврядування, а

також упродовж 5-ти років після припинення виконання нею зазначених

функцій, крім останньої декларації, поданої особою, яка зберігається

безстроково [146].

Законодавчо сьогодні передбачено також той факт, що Національне

агентство стосовно декларацій, поданих суб’єктами декларування, провадить

певні види контролю, а саме: а) щодо своєчасності подання, б) щодо

правильності та повноти заповнення і в) логічний та арифметичний контроль

(ст. 48 Закону України «Про запобігання корупції»).

Розглянемо види контролю детальніше. Так, контроль щодо своєчасності

подання декларації здійснюється протягом 15 робочих днів з дня, у який цей

документ повинен бути поданий у державні органи, органи влади Автономної

Республіки Крим, органи місцевого самоврядування. Юридичні особи

публічного права зобов’язані впродовж 7-ми робочих днів інформувати

Національне агентство про припинення працюючими в них суб’єктами

декларування діяльності, пов’язаної з виконанням функцій держави або

місцевого самоврядування. Якщо за результатами контролю встановлено, що

суб’єкт декларування не подав декларації, Національне агентство письмово

повідомляє цю особу про факт неподання декларації, а зазначений суб’єкт має

протягом 10-ти днів з дня отримання такого повідомлення подати декларацію, у

визначеному законом порядку. Одночасно Національне агентство письмово

сповіщає про факт неподання декларації керівника державного орган, орган

влади Автономної Республіки Крим, орган місцевого самоврядування, їх

апарат, юридичну особу публічного права, в якому працює відповідний суб’єкт

декларування, і спеціально уповноважених суб’єктів у сфері протидії корупції

(ст. 49 зазначеного Закону) [146].

З нашого погляду, не цілком визначеним залишається механізм

повторного подання декларації. В вищеназваному Законі закріплено строк

повторного подання – 10 днів. У той же час не визначено ситуацію, за якою

127

суб’єкт, маючи поважні причини, не може на протягом певного строку

здійснити повторне подання або взагалі дана особа не буде сповіщеною про

вимогу повторного подання. Виникає питання про здійснення механізму

притягнення таких осіб до відповідальності і взагалі доцільності останнього.

Зазначаємо, що повна перевірка декларації відбувається протягом 90 днів

з дня її подання. Вона полягає у з’ясуванні достовірності задекларованих

відомостей, точності оцінення задекларованих активів, перевірці на наявність

конфлікту інтересів та ознак незаконного збагачення. Обов’язковій повній

перевірці підлягають декларації: а) службових осіб, які займають відповідальне

й особливо відповідальне положення, б) суб’єктів декларування, які займають

посади, пов’язані з високим рівнем корупційних ризиків, перелік яких

затверджується Національним агентством, а також в) інших суб’єктів

декларування в разі виявлення у їх деклараціях невідповідностей за

результатами логічного й арифметичного контролю. Національне агентство

провадить повну перевірку декларації, а також інформації, яка підлягає

відображенню в декларації, щодо членів сім’ї суб’єкта декларування. При

встановленні за результатами таких перевірок відбиття в цьому документі

недостовірних відомостей Національне агентство письмово повідомляє про це

керівника відповідного державного органу, органу влади Автономної

Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, їх апарату, юридичної

особи публічного права, де працює відповідний суб’єкт декларування, і

спеціально уповноваженого суб’єкта у сфері протидії корупції (ст. 50

розглядуваного Закону) [146].

Необхідним елементом адміністративно-правового механізму протидії

адміністративним корупційним правопорушенням є як врегулювання

конфліктів інтересів на державній службі, так і безпосереднє дослідження

питання визначення самої дефініції категорії конфлікт інтересів. Підкреслимо,

що доктринальне й законодавче бачення цієї проблеми багатогранне. Зараз,

законодавець, маючи на меті недопущення дезорганізації певної суспільної

сфери діяльності, закріпив безпосереднє визначення поняття «конфлікт

128

інтересів» у низці законодавчих актів. Його дефініцію як суперечність між

особистими інтересами адвоката і його професійними правами й обов’язками,

наявність якої може вплинути на об’єктивність або неупередженість під час

виконання ними своїх професійних обов’язків, а також на вчинення чи

невчинення ним дій у процесі здійснення адвокатської діяльності містить в

Законі України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 05 липня 2012

р., № 5076-VI [143].

Конфлікт інтересів як суперечність між особистими інтересами

працівника відділу та його службовими обов'язками, наявність яких може

вплинути на об'єктивність або неупередженість прийняття ним рішень, а також

на вчинення чи невчинення дій у процесі виконання наданих йому службових

повноважень розглядається в контексті п.1.2. наказу Міністерства охорони

здоров’я України від 27 березня 2012 р., №207 «Про затвердження Порядку

проведення аудиту в системі Міністерства охорони здоров’я України» [155].

Постанова правління Національного банку України від 20 березня 1998 р.,

№114 «Про затвердження Положення про організацію внутрішнього аудиту в

комерційних банках України» дає визначення категорії «конфлікт інтересів» як

будь-який вид відносин, що не відповідає інтересам банку або може

перешкоджати об'єктивному виконанню обов'язків відповідальної особи [150].

Є сенс відзначити, що законодавче закріплення поняття «конфлікту

інтересів» не є чимось абсолютно новим для української правової практики. З

1998 р. воно поступово використовувалося спочатку в актах Національного

банку України [150], Фонду державного майна України (наказ ФДМУ № 1745

від 21серпня 2000 р.) [151], потім з’явилось у ст. 10 Закону України «Про

фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг» у цих

правових актах. Цей термін використовувався в широкому розумінні.

Так, Законом України «Про засади запобігання та протидії корупції» від 7

квітня 2011 р. конфлікт інтересів розглядався як суперечність між інтересами

особи та її службовими повноваженнями, наявність якої може вплинути на

об'єктивність або неупередженість прийняття нею рішень, а також на вчинення

129

чи невчинення дій під час виконання нею наданих їй службових повноважень

[148].

Як вважає С. Є. Чаннов, урегулювання конфлікту інтересів становить

собою однин з найважливіших антикорупційних механізмів і одночасно

способів забезпечення належного функціонування службових правовідносин

[191, с. 13], з думкою якого ми повність погоджуємося.

Посилання на факт існування конфлікту інтересів із зазначенням

механізму протидії йому міститься в Міжнародному кодексі поведінки

державних посадових осіб [111], де це питання врегульовано в положеннях

його гл. 2 «Колізії інтересів і відмова від права», де визначено, що державні

посадові особи не використовують свого офіційного становища для

невиправданого здобування особистої користі або особистої та фінансової

користі для своїх сімей. Вони не беруть участі ні в яких угодах, не займають

ніякого положення, не виконують жодних функцій і не мають ніяких

фінансових, комерційних або інших аналогічних інтересів, несумісних з їх

посадою, функціями, обов'язками або їх виконанням.

У тій мірі, в якій до цього зобов'язує посада, й відповідно до законів та

адміністративних положень державні посадові особи сповіщають про ділові,

комерційні або фінансові інтереси та про діяльність, що здійснюється з метою

отримання фінансового прибутку і можуть призвести до можливої колізії

інтересів. У випадку можливої або передбачуваної колізії між обов'язками і

своїми приватними інтересами державні посадовці діють відповідно до заходів,

установлених з метою зменшення або усунення такої колізії інтересів (п. 5

розглядуваного Міжнародного кодексу).

У цьому міжнародному кодифікованому акті також визначено, що

державні посадові особи не мають права користуватися державними

грошовими коштами, власністю, послугами або інформацією, що отримані

ними при виконанні ними службових обов'язків для здійснення діяльності, не

пов'язаної з виконанням ними службових функцій (п. 6 Міжнародного кодексу).

130

У п. 7 цього Кодексу встановлено, що державні посадові особи діють

відповідно до заходів, закріплених законом або адміністративними

положеннями, щоб після залишення своїх офіційних посад вони не зловживали

своїм колишнім службовим становищем.

Конфлікт інтересів у системі державної служби за своєю природою і

змістом становить собою в більшій мірі, так би мовити, моральну колізію

інтересів державних і особистих службовця, який заміщує відповідну посаду.

На практиці дуже часто виникає вельми спокуслива для державного

службовця ситуація, в якій його інтереси особисті й публічні перетинаються,

більше того, реалізація останніх на свою користь чи свій розсуд вимальовує для

чиновника чималу матеріальну, політичну або іншу вигоду. За слушне

зауваження Т. Є. Василевської, сьогодні вже ні в кого не викликає заперечення,

що в державному управлінні неможливо позбутися конфлікту інтересів [23, с.

60].

Конфлікт інтересів, як однин з чинників появи корупції в державі

передбачає наявність низки умов, а саме: а) високий рівень, так би мовити

«розмитості» й невизначеності компетенції й дублювання повноважень

державних органів, їх структур, державних службовців; б) недостатнє

інформування громадськості про діяльність органів державної влади; в)

існування суперечностей між нормативними правовими актами органів влади

різного рівня, включення до них положень, що сприяють виникненню умов для

корупційної поведінки, наявність прогалин у правовому регулюванні; г)

відсутність реальної відповідальності за невиконання чи неналежне виконання

посадовцями своїх обов'язків, неналежний контроль за їх діяльністю; д) брак

відсутність або недостатнє використання моральних і матеріальних ресурсів

мотивації службовця, різна винагорода при виконанні однакового обсягу

службових функцій через неефективність системи оплати праці та ін. [100, с.

424]. Такої ж позиції дотримується й І. С. Чаукін [ 192, с. 395; 193, с. 210].

131

Отже, вироблення єдиної концепції врегулювання конфліктів інтересів,

вважає І.В. Сервецький, має стати пріоритетним напрямком державної політики

[72,с.126].

Міжнародна організація Організація економічного співробітництва й

розвитку в Рекомендаціях з урегулювання конфлікту інтересів на державній

службі пропонує практичні інструменти допомоги державним інституціям у

досягненні й підтриманні доброчесності при прийнятті рішень на державному

рівні такими способами, як-то:

– переконання в тому, що органи державної влади мають відповідні

стандарти політики зі сприяння доброчесності й реалізують їх на практиці;

– установлення ефективних процесів виявлення ризику й

урегулювання конфлікту інтересів у щоденній роботі, а також відповідних

механізмів підзвітності й управлінських підходів, що включає санкції не лише

для гарантування того, що посадовці несуть персональну відповідальність за

повне дотримання таких стандартів, а й для заохочення службовців, діяльність

яких засвідчує постійну відповідність таким стандартам.

У процесі впорядкування ситуацій конфлікту інтересів з метою

підтримання довіри до державних інституцій державні службовці повинні

дотримуватися 4-х головних принципів: а) служіння суспільним інтересам, б)

забезпечення прозорості і громадського аналізу, в) посилення персональної

відповідальності, розвиток організаційної культури, несумісної з конфліктом

інтересів.

Отже, головними настановами з управління конфліктом інтересів є: а)

виявлення відповідних ситуацій цього конфлікту інтересів, б) запровадження

процедури виявлення, управління й урегулювання ситуації конфлікту інтересів,

в) демонстрування лідерства, розвиток партнерства з працівниками, г)

забезпечення дотримання політики з урегулювання конфлікту інтересів, д)

ініціювання партнерства з діловим й некомерційним секторами на нових

засадах [206].

132

Європейський досвід засвідчує, що узгоджені системні зусилля з

вирішення ситуацій конфлікту інтересів охоплюються 3-ма стратегіями: а)

виявлення конфлікту інтересів (у тому числі потенційного), б) попередження

виникнення, в) запобігання його негативним наслідкам.

Виявлення конфлікту інтересів на державній службі може здійснюватися

за допомогою аналізу:

– інформації, що надається державним службовцем про себе відповідно

до вимог законодавства про державну службу;

– особистих його заяв про можливий конфлікт інтересів відповідно до

вимог законодавства;

– заяв третіх осіб, у тому числі тих, які вважають себе постраждалими від

неправомірних дій державного службовця, пов’язаних з таким конфліктом.

Попередження виникнення конфлікту інтересів може бути реалізовано

шляхом установлення заборони займатися певними видами діяльності,

дозвільного порядку й заняття певними видами діяльності й обов’язкового

повідомлення про це.

Запобігання негативних наслідків конфлікту інтересів може бути

пов’язано з такими рішеннями, як відсторонення (тимчасове або постійне)

державного службовця від виконання обов’язків, при виконанні яких виникає

цей конфлікт, посилення контролю за виконанням державним службовцем

обов’язків, під час здійснення яких виникає такий конфлікт, і колегіальне

прийняття рішень щодо питань, з якими пов’язано конфлікт інтересів.

Загалом у європейських державах бракує стандартного набору

інструментів, спрямованих на запобігання й попередження конфлікту інтересів.

Проте найбільш важливими й поширеними заходами є:

– обмеження додаткової зайнятості (суміщення посад);

– декларування а) особистих і б) сімейних доходів; декларування, а)

особистого й сімейного майна, подарунків, приватних інтересів, пов’язаних із

контрактними зобов’язаннями; декларування приватних інтересів у зв’язку з

голосуванням і прийняттям рішень;

133

– безпека й контроль за доступом до внутрішньої інформації;

– публічне розкриття декларацій про доходи та майно; обмеження та

контроль за комерційною діяльністю після звільнення з посади (припинення

повноважень);

– обмеження й контроль за подарунками та іншими формами пільг;

обмеження та контроль за зовнішніми паралельними призначеннями

(наприклад, у громадській організації, політичній партії або державній

компанії);

– дискваліфікація або звичайне звільнення державного посадовця з

державної посади, коли участь у переговорах або прийнятті конкретного

рішення може спричинити конфлікт інтересів [187, с. 11– 13].

Вирішення проблеми врегулювання конфлікту інтересів В. Трепак вбачає

у створенні незалежного органу, який може виступити арбітром й у цьому

процесі і в разі необхідності захистити працівника. У тій ситуації з корупцією,

що склалася в Україні, функціонування уповноваженого органу, що забезпечує

професійну етику публічних службовців і відповідає за конфлікт інтересів, є

вкрай необхідним [188, с. 87].

Шляхом закріплення відповідних положень у Законі України «Про

запобігання корупції» законодавець розрізняє: а) потенційний конфлікт

інтересів – як наявність в особи приватного інтересу у сфері, в якій вона

здійснює свої службові чи представницькі повноваження, що може вплинути на

об’єктивність чи неупередженість прийняття нею рішень, або на вчинення чи

невчинення дій при виконанні вказаних повноважень, б) і реальний – як

суперечливість між приватним інтересом особи та її службовими чи

представницькими повноваженнями, що впливає на об’єктивність або

неупередженість прийняття нею рішень, або на вчинення чи невчинення дій під

час виконання зазначених повноважень.

З огляду на проведене нами дослідження робимо висновок, що

запобігання конфлікту інтересів становить собою активне вторгнення керівника

в ситуацію конфлікту інтересів у момент, коли державний службовець може

134

здійснити або здійснює спробу безпідставного збагачення, з метою

недопущення й (або) усунення можливих шкідливих наслідків такого конфлікту

для громадян, організацій і держави, або безпосередньо самі дії

держслужбовця, спрямовані на недопущення вищевказаних обставини.

З урахуванням дефініцій існуючих понять «конфлікт» законодавець

визначив механізм запобігання й урегулювання такого конфлікту, поклавши на

осіб, які виконують функції держави й місцевого самоврядування, реалізацію

заходів з недопущення виникнення потенційного або реального конфлікту

інтересів шляхом повідомлення безпосереднього керівника, не пізніше

наступного робочого дня з моменту, коли така особа дізналася чи повинна була

дізнатися про наявність у неї такого конфлікту. У випадку ж перебування особи

на посаді, яка не передбачає наявності в неї безпосереднього керівника, або в

колегіальному органі повідомлення під час виконання нею повноважень у

Національне агентство чи інший визначений законом орган або ж колегіальний

орган, у якому виник конфлікт інтересів.

Поклавши в основу вимогу не вчиняти дій й не приймати рішень в умовах

реального конфлікту інтересів, а також обов’язок вжити заходів з урегулювання

реального чи потенційного конфлікту інтересів, особи, уповноважені на

виконання функцій держави або місцевого самоврядування, не можуть прямо

чи опосередковано спонукати в будь-який спосіб своїх підлеглих до прийняття

рішень, учинення дій або бездіяльності всупереч закону на користь власних

приватних інтересів або приватних інтересів третіх осіб. Безпосередній

керівник особи або керівник органу, до повноважень якого належить звільнення

(його ініціювання) з посади протягом 2-х робочих днів після отримання

повідомлення про наявність у підлеглої йому особи реального чи потенційного

конфлікту інтересів, приймає рішення щодо впорядкування конфлікту, про що

повідомляє відповідну особу. Національне агентство у випадку одержання від

особи повідомлення про наявність у неї реального чи потенційного конфлікту

інтересів упродовж 7-ми робочих днів роз’яснює останній порядок її дій з його

135

врегулювання. (п. 2 – 6 ст. 28 Закону України «Про запобігання корупції»)

[146].

Положенням вищезазначеного Закону закріплено механізм урегулювання

конфлікту інтересів на державній службі, що здійснюється шляхом: 1) усунення

особи від виконання завдання, вчинення дій, прийняття рішення або участі в

його прийнятті в умовах реального чи потенційного конфлікту інтересів; 2)

застосування зовнішнього контролю за виконанням особою відповідного

завдання, вчиненням нею певних дій чи прийняття рішень; 3) обмеження

доступу особи до певної інформації; 4) перегляду обсягу службових

повноважень особи; 5) переведення особи на іншу посаду; 6) звільнення особи.

Так, особи, які виконують функції держави або місцевого самоврядування, у

яких наявний реальний чи потенційний конфлікт інтересів, можуть самостійно

вжити заходів щодо його врегулювання шляхом позбавлення відповідного

приватного інтересу з наданням підтверджуючих це документів

безпосередньому керівникові. Позбавлення такого інтересу має виключати

будь-яку можливість його приховування (ст. 29)

Усунення особи, уповноваженої на виконання функцій держави або

місцевого самоврядування, чи прирівняної до неї особи від виконання завдання,

вчинення дій, прийняття рішення або участь у його прийнятті в умовах

реального чи потенційного конфлікту інтересів здійснюється за рішенням

керівника відповідного органу, підприємства, установи, організації у випадках,

якщо конфлікт інтересів не має постійного характеру й за наявності можливості

залучення до його або вчинення відповідних дій інших працівників

відповідного органу, підприємства, установи чи організації.

У той же час, усунення особи, уповноваженої на виконання функцій

держави або місцевого самоврядування, чи прирівняної до неї особи від

виконання завдання, вчинення дій, прийняття рішення чи участь у його

прийнятті в умовах реального чи потенційного конфлікту інтересів, а також

залучення до прийняття такого рішення або вчинення відповідних дій інших

працівників відповідного органу, підприємства, установи організації

136

здійснюється за рішенням керівника органу або відповідного структурного

підрозділу, в якому працює особа (ст. 30) [146].

Обмеження доступу особи, уповноваженої на виконання функцій держави

або місцевого самоврядування, чи прирівняної до неї особи до певної

інформації має місце за рішенням керівника органу або відповідного

структурного підрозділу, в якому працює особа, якщо конфлікт інтересів

пов’язаний з таким доступом і має постійний характер, а також за можливості

продовження належного виконання цією особою повноважень на посаді за умов

такого обмеження, й можливості доручення роботи з відповідною інформацією

іншому працівнику органу, підприємства, установи, організації (ст. 31).

Розглядає законодавець як імовірний шлях урегулювання конфлікту

інтересів також перегляд обсягу службових повноважень, що здійснюється за

рішенням керівника органу, підприємства, установи, організації або

відповідного структурного підрозділу, в якому працює особа, якщо конфлікт

інтересів у її діяльності має постійний характер, пов’язаний з конкретним

повноваженням особи, а також за можливості продовження належного

виконання нею службових завдань за умов такого перегляду й наділення

відповідними повноваженнями іншого працівника (ст. 32).

Також на сьогодні законодавством передбачена така складова механізму

врегулювання конфлікту інтересів на державній службі та службі в органах

місцевого самоврядування як здійснення повноважень під зовнішнім

контролем. Суть останнього полягає у тому, що службові повноваження

здійснюються особою, уповноваженою на виконання функцій держави або

місцевого самоврядування чи прирівняною до неї особою під зовнішнім

контролем, якщо усунення її від виконання завдання, вчинення дій, прийняття

рішення чи участі в його прийнятті в умовах реального чи потенційного

конфлікту інтересів, обмеження її доступу до інформації або перегляд її

повноважень є неможливим і бракує підстав для її переведення на іншу посаду

або звільнення. Зовнішній контроль здійснюється в таких формах (п. 2 ст. 33):

137

а) перевірка працівником, призначеним керівником органу, підприємства,

установи, організації стану й результатів виконання особою завдання, вчинення

нею дій, змісту рішень чи їх проектів, що приймаються або розробляються

особою або відповідним колегіальним органом з питань, пов'язаних з

предметом конфлікту інтересів,

б) виконання особою завдання, вчинення нею дій, розгляд справ,

підготовка та прийняття нею рішень у присутності працівника призначеного

керівником органу. У рішенні про здійснення такого контролю визначаються

його форма, уповноважений на його проведення працівник, а також обов’язки

особи у зв’язку із застосуванням зовнішнього контролю за виконанням нею

відповідного завдання, вчиненням нею дій чи прийняттям рішень (ч. 3 ст. 33).

Більш радикальні шляхи врегулювання конфлікту інтересів знайшли своє

відбиття в таких заходах, як переведення і звільнення особи, уповноваженої на

виконання функцій держави або місцевого самоврядування, прирівняної до неї

особи на іншу посаду, у зв’язку з наявністю реального чи потенційного

конфлікту інтересів.

У випадку переведення такої особи, здійснюється за рішенням керівника

органу, підприємства, установи, організації, якщо конфлікт інтересів у її

діяльності є постійним і не може бути врегульований шляхом усунення такої

особи від виконання завдання, вчинення дій, прийняття рішення чи участі в

його прийнятті, обмеження її доступу до інформації, перегляду її повноважень і

функцій, а також за наявності вакантної посади, що за своїми характеристиками

відповідає особистим і професійним якостям цієї особи (ч. 1 ст. 34).

Звільнення такої особи, із займаної посади у зв’язку з наявністю

конфлікту інтересів має місце, якщо реальний чи потенційний конфлікт

інтересів у її діяльності має постійний характер і не може бути врегульований в

інший спосіб у тому числі й через брак її згоди на своє переведення особи (ч. 2

ст. 34).

Особливість урегулювання конфлікту інтересів, що виник у діяльності

окремих категорій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або

138

місцевого самоврядування, чи прирівняних до них осіб, урегульована

положеннями ст. 35 ЗУ «Про запобігання корупції» й полягає у 2-х моментах.

Так по-перше, правила впорядкування конфлікту інтересів у діяльності

народних депутатів України, членів Кабінету Міністрів України, керівників

центральних органів виконавчої влади, які не входять до його складу, суддів

Конституційного Суду України і суддів судів загальної юрисдикції, голів та їх

заступників, голів обласних та районних рад, міських, сільських, селищних

голів, секретарів міських, сільських, селищних рад, депутатів місцевих рад

визначаються законами, що регулюють статус відповідних осіб і засади

організації відповідних органів.

По-друге при виникненні реального чи потенційного конфлікту інтересів

у особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого

самоврядування, чи прирівняної до неї особи, яка входить до складу

колегіального органу (комітету, комісії, колегії тощо), вона не має права брати

участі у прийнятті цим органом будь-якого рішення.

Якщо неучасть такої особи у прийнятті рішення відповідним органом

призведе до втрати останнім правомочності, участь цієї особи у прийнятті

рішень має здійснюватись під зовнішнім контролем, рішення про встановлення

якого приймається відповідним колегіальним органом (ст. 35).

Зазначеним Законом передбачено момент у ст. 36 запобігання конфлікту

інтересів у зв’язку з наявністю в особи підприємств чи корпоративних прав.

Таких осіб законодавець зобов'язує протягом 30 днів після призначення

(обрання) на посаду передати в управління іншій особі належні їм підприємства

чи корпоративні права в установленому законом в порядку. Указаним особам

забороняється передавати в управління належні їм підприємства чи

корпоративні права на користь членів своєї сім'ї. Передача особою належного

їй підприємства, яке за способом утворення (заснування) й формування

статутного капіталу є унітарним, відбувається через укладання договору

управління майном із суб’єктом підприємницької діяльності. Така ж передача

належних їй корпоративних прав здійснюється шляхом укладання договору: а)

139

управління майном із суб’єктом підприємницької діяльності, б) про управління

цінними паперами, іншими фінансовими інструментами і грошовими коштами,

призначеними для інвестування в цінні папери та в інші фінансові інструменти,

з особою, яка має ліцензію Національної комісії з цінних паперів та фондового

ринку на провадження діяльності з управління цінними паперами, в) про

створення венчурного пайового інвестиційного фонду для управління

переданими корпоративними правами з компанією з управління активами, яка

має ліцензію Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку на

провадження діяльності з управління активами. При цьому передача

корпоративних прав як оплата вартості цінних паперів венчурного пайового

інвестиційного фонду відбувається після реєстрації Національною комісією з

цінних паперів та фондового ринку випуску цінних паперів такого інституту

спільного інвестування.

Забороняється укладати договори, зазначені в ч. 2 і 3 ст. 36 цього Закону,

із суб’єктами підприємницької діяльності, торговцями цінними паперами та

компаніями з управління активами, де працюють члени сім’ї вказаних осіб.

Визначеним є момент, що особи, призначені (обрані) на відповідну посаду, в

одноденний строк після передачі в управління належних їм підприємств і

корпоративних прав, зобов’язані письмово повідомити про це Національне

агентство разом із наданням нотаріально засвідченої копії укладеного договору

з уповноваженим підрозділом відповідного органу, підприємства, установи чи

організації.

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 2

Проведене у другому розділі дослідження дозволило визначити і

проаналізувати зміст і сучасні тенденції застосування адміністративно-

правових засобів та адміністративно-правового механізму протидії

адміністративним правопорушенням, пов’язаних з корупцією і зробити певні

підсумки.

140

1. У результаті аналізу наукових напрацювань і зарубіжного досвіду з

питань протидії адміністративним правопорушенням, пов’язаних з корупцією

на державній службі дозволяє наголосити на необхідності спрямування

антикорупційного державного курсу на постійну звітність і гласність у

питаннях виявлення адміністративних правопорушень, пов’язаних з корупцією,

а також на здійснення фінансового контролю і проведення превентивної й

виховної роботи з державними службовцями.

2. Принципи, які повинні служити підґрунтям та орієнтиром формування

державного механізму протидії корупційним правопорушенням засобами

адміністративного права, охоплюють: а саме законність, системність, взаємну

поєднаність, об’єктивність, наукову обґрунтованість, активну співпрацю з

громадськістю, пріоритетність реалізації запобіжних заходів, невідворотність

відповідальності.

3. Необхідно першочергово реформувати державну економіку як

обов’язковий елемент протидії адміністративним правопорушенням,

пов’язаних з корупцією. Протидія останнім шляхом відповідного законодавчого

закріплення її механізму належить до числа пріоритетних завдань суспільства.

Розроблення його правових засад і механізмів реалізації такої протидії має

особливу важливість для соціуму. Разом із тим створення ефективного

механізму протидії адміністративним правопорушенням, пов’язаних з

корупцією неможливе без об'єктивного і глибокого прогнозу передбачуваних

загроз безпеки суспільства, і всебічного аналізу основних тенденцій розвитку

даної, шляхом установлення такого механізму й виявлення чинників, що

сприяють вдосконаленню правопорушень.

4. Пріоритетність виховних засобів вимагає розроблення державної

стратегічної програми формування антикорупційної культури в Україні, що

буде спрямована не тільки на працівників державного сектора, а й на всіх

громадян держави з метою формування в них правової антикорупційної

свідомості, для подальшого формування свідомого кадрового складу державних

органів зі стійким уявленням про порядність і законність.

141

5. Протидія адміністративним правопорушенням, пов’язаних з корупцією

– це справа не лише держави, а всього суспільства, акцентується увага на

неприпустимості жодної ланки суспільства бути байдужою до явища корупції, а

тому і застосувати усі можливі засоби у межах їх компетенції для здійснення

антикорупційних заходів. У зв’язку з чим сутність проведення даного засобу

протидії повинна бути покладено категорію-прозорості та відкритості .

6. Побудова в Україні моделі ринкової економіки сприяла розшаруванню

суспільства, його поляризації, зруйнувала засади соціальної справедливості.

Збільшення майнової диференціації населення й підвищення рівня бідності

призвели до порушення соціального миру й суспільної згоди. Поряд з цим

економічна ситуація в Україні обтяжена також криміналізацією структур

виробництва й розподілу продукції, корумпованістю органів влади й

управління. Подолати ці негативні явища може допомогти досвід зарубіжних

держав з розвиненою економікою. Міжнародне співпраця сприятиме

впровадженню в економіку прогресивних засобів виробництва й модернізації

найважливіших галузей економіки.

7. Створення механізму протидії адміністративним правопорушенням,

пов’язаних з корупцією є конче необхідним при вдосконаленні антикорупційної

пропаганди і правового виховання населення.

142

РОЗДІЛ 3

УДОСКОНАЛЕННЯ ЕЛЕМЕНТІВ АДІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО

МЕХАНІЗМУ ПРОТИДІЇ КОРУПЦІЙНИМ ПРАВОПОРУШЕННЯМ

3.1. Впровадження стандартів протидії адміністративним

корупційним правопорушенням

Поширений у світовій юридичній практиці термін «антикорупційні

стандарти» означає набір певних основоположних, офіційно закріплених

правил, яким повинні відповідати нормативні приписи, що регулюють

конкретні види державно-владної діяльності, з метою обмеження корупційних

процесів у ній, можливості своєчасно виявляти та отримувати конкретні факти

адміністративних правопорушень, пов’язаних з корупцією і запобігати їх

негативним наслідкам. З огляду на той факт, що «корупція є соціальним

явищем, коріння якого проростає з дефектів організації державної служби та

специфічної психології її персоналу»[85, с. 191], встановлення єдиної системи

заборон, обмежень і дозволів на державній службі розглядається як один з

основних напрямків профілактики адміністративним правопорушенням,

пов’язаних з корупцією.

На думку А. А. Шевелевича, потрібна система норм, які, з одного боку,

були б своєрідним еталоном, з яким службовці могли б звіряти свої дії, а з

другого – надавали б можливість виявити сприятливі умови для вчинення

корисливих зловживань і попередження їх [196, с. 16]. А. В. Куракін вважає, що

заборони, зумовлені режимом державної служби, закріплюються в

імперативній формі і, як правило вказують на юридичний обов'язок, суть якого

полягає в забороні вчиняти певні дії, передбачені законом [97, с. 25].

Незважаючи на те, що на сьогодні законодавством не закріплено окремо

такий правовий інститут як антикорупційні стандарти на державній службі,

законодавець надав нормативне закріплення вимогам та обмеженням щодо

обіймання і проходження державної служби. У положеннях Закону України

«Про запобігання корупції» закріплено підхід, відповідно до якого

143

антикорупційні стандарти становлять собою єдину систему заборон, обмежень,

обов’язків та дозволів, метою яких є попередження корупції.

Заборони, зумовлені режимом державної служби, зводяться не тільки до

того, що вони висловлюють негативну правову мотивацію і припускають

зниження негативної активності, а спрямовані взагалі на захист суспільних

відносин, тобто виконують охоронну функцію. Особа, вступаючи на публічну

службу добровільно приймає на себе зазначені заборони, покликані

забезпечити високий моральний статус держслужбовця, його політичну

неупередженість при виконанні ним службових обов'язків і незалежність і

попереджувати зловживання й адміністративні правопорушення, пов’язані з

корупцією.

Особливу увагу акцентуємо на тому, що головна мета наведених нами

далі заборон полягає в недопущенні такої поведінки державних службовців при

виконанні ними посадових обов'язків, яка була б заснована на пріоритеті

інтересів особистих, у тому числі корисливих, над службовими й у перспективі

породжувала б корупційні відносини й корупційні дії у виді конкретних

правопорушень.

Доктринальне бачення обмежень державних службовців характеризується

існуванням різноманітних точок зору науковців щодо підстав такої

класифікації. Наприклад, Є. В. Охотський поділяє їх на обмеження, що

стосуються політичної сфери, і на ті, що спрямовані на недопущення

використання службових повноважень чи отримання немайнових вигод [126, с.

22 – 24].

Ми ж пропонуємо розглядати їх з позиції існування 3-х груп обмежень.

Першу складають певні обмеження й вимоги до осіб, які тільки бажають

обійняти певну посаду; другу – вимоги, обов’язки й заборони, що стосуються

осіб, які вже обіймають посади в органах державної влади й органах місцевого

самоврядування; третю складають вимоги до осіб, які обіймали посади,

пов'язані з виконанням функцій держави й місцевого самоврядування , у зв’язку

з чим зазнають певних обмежень.

144

Перша група охоплює певні обмеження й вимоги до осіб, які бажають

обійняти відповідну посаду пов'язану із виконанням функцій держави або

місцевого самоврядування. Ці заходи передбачені безпосередньо Законом

України «Про запобігання корупції» як реалізація спеціальної перевірки таких

осіб.

Подібні засоби раніше були запроваджені Указом Президента України від

25 січня 2012 р., № 33/2012 «Про Порядок організації проведення спеціальної

перевірки відомостей щодо осіб, які претендують на зайняття посад, пов'язаних

із виконанням функцій держави або місцевого самоврядування» [161].

Станом на сьогодні положення ст. 56 зазначеного Закону визначає

процедуру проходження спеціальної перевірки особам, які бажають обійняти

посаду, що передбачає зайняття відповідального або особливо відповідального

становища, а також посаду з підвищеним корупційним ризиком. Перелік таких

посад затверджується Національним агентством, яким провадиться спеціальна

перевірка, у тому числі і щодо відомостей, поданих особисто. Спеціальна

перевірка не проводиться щодо:

– кандидатів на пост Президента України, кандидатів у народні депутати

Верховної Ради України, кандидатів у депутати Верховної Ради Автономної

Республіки Крим, місцевих рад і на посади сільських, селищних і міських голів;

– громадян, які призиваються на військову службу за призовом осіб

офіцерського складу й на військову службу за призовом під час мобілізації, на

особливий період або залучаються до виконання обов’язків за посадами,

передбаченими штатами воєнного часу;

– претендентів, які перебувають на посадах у державних органах, органах

влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування і

призначаються в порядку переведення чи просування по службі на посади в

межах того ж органу або призначаються в порядку переведення на посади в

інших державних органах, органах влади Автономної Республіки Крим,

органах місцевого самоврядування;

145

– претендентів, які перебувають на посадах в державних органах, органах

влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування, які

ліквідуються і призначаються в порядку переведення на роботу до інших

органів, до яких переходять повноваження й функції цих органів;

– осіб при розгляді питання про включення їх до списку народних

засідателів або присяжних.

Якщо призначення, обрання чи затвердження на посади здійснюється

місцевою радою, спеціальна перевірка провадиться у встановленому цим

Законом порядку стосовно осіб призначених, обраних чи затверджених на

відповідні посади. Організація проведення спеціальної перевірки покладається

на керівника (його заступника) державного органу, органу влади Автономної

Республіки Крим, органу місцевого самоврядування або їх апарату, на зайняття

посади в якому претендує особа, крім випадків, установлених законом. Для

забезпечення організації здійснення такої перевірки керівник відповідного

державного органу, органу влади Автономної Республіки Крим, органу

місцевого самоврядування або їх апарату може призначити відповідальний

структурний підрозділ.

Особливості організації проведення спеціальної перевірки щодо

кандидатів на посаду судді визначені Законом України "Про судоустрій і статус

суддів".

Щодо кандидатів на зайняття інших посад, призначення (обрання) на які

здійснюється Президентом України, Верховною Радою України або Кабінетом

Міністрів України, організація здійснення такої перевірки покладається,

відповідно, на Главу Адміністрації Президента України, Керівника апарату

Верховної Ради України, Міністра Кабінету Міністрів України або їх

заступників.

Організація проведення спеціальної перевірки в новостворених

державних органах покладається на центральний орган виконавчої влади, що

реалізує державну політику у сфері державної служби, до моменту утворення в

новоствореному органі відповідального за це структурного підрозділу.

146

Спеціальній перевірці підлягають відомості про особу, яка претендує на

зайняття посади державного службовця, зокрема щодо:

– наявності судового рішення, що набрало законної сили, згідно з яким

особу притягнуто до кримінальної відповідальності, в тому числі за корупційні

правопорушення, а також наявності судимості, її зняття, погашення;

– факту, що особа має або зазначала раніше адміністративних стягнень за

пов’язані з корупцією правопорушення;

– достовірності відомостей, зазначених у декларації особи, уповноваженої

на виконання функцій держави або місцевого самоврядування;

– наявності в особи корпоративних прав;

– стану здоров’я (перебування особи на обліку в психоневрологічних або

наркологічних закладах охорони здоров’я), освіти, наявності наукового

ступеня, вченого звання;

– ставлення особи до військового обов’язку;

– наявності в особи допуску до державної таємниці, якщо останній

необхідний згідно з кваліфікаційними вимогами до певної посади;

− поширення на особу заборони займати відповідну посаду, передбаченої

положеннями Закону України «Про очищення влади» [160].

Кандидат на посаду, стосовно якого спеціальна перевірка вже

провадилась, при призначенні в порядку переведення на посаду до іншого

державного органу, органу влади Автономної Республіки Крим чи органу

місцевого самоврядування повідомляє про це відповідний орган, який в

установленому порядку запитує інформацію щодо цієї перевірки результатів

[146].

Варто зауважити, що здійснення такої перевірки щодо кандидатів на

посади, пов'язані з виконанням функцій держави, не є новітньою розробкою

сучасного законодавства. Ця процедура була передбачена Законом України

«Про засади запобігання та протидії корупції». До 1 січня 2012 р. подібна

перевірка мала місце щодо значно меншої кількості посад. Згідно з Порядком

проведення обов'язкової спеціальної перевірки відомостей, які подають

147

кандидати на зайняття посад державних службовців [159], затвердженим

Президентом України ще у 2001 р. Спеціальна перевірка здійснювалася

стосовно кандидатів на зайняття посад державних службовців, призначення або

погодження призначення на які здійснюється Президентом України або

Кабінетом Міністрів України, Главою Адміністрації Президента України,

Керівником Державного управління справами. Обов’язковій, перевірці

підлягали повідомлені кандидатом на зайняття посади про себе відомості,

зазначені в деклараціях про доходи, зобов'язання фінансового характеру й

майновий стан щодо себе і членів своєї сім'ї, а також додержання кандидатом

вимог, установлених законодавством про державну службу, про боротьбу з

корупцією й державну таємницю.

Згідно з Положенням про порядок розгляду питань та підготовки

матеріалів щодо призначення на посаду професійного судді вперше [138] із

2006 р. спеціальній перевірці підлягали відомості, що подавалися кандидатами

на посаду судді вперше, а саме: а) достовірність даних, повідомлених

кандидатом про себе, б) додержання ним вимог, установлених законодавством

про статус суддів, судоустрій та боротьбу з корупцією, а також в) достовірність

зазначених у декларації даних про доходи за минулий рік.

На відміну від попередніх актів, що впорядковували питання проведення

спеціальних перевірок, сьогодні їй підлягає більш широке коло осіб, тобто всі

особи, які претендують на зайняття посад, пов'язаних з виконанням функцій

держави або місцевого самоврядування, крім кандидатів на пост Президента

України, кандидатів у народні депутати України, кандидатів у депутати

Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад і на посади

сільських, селищних, міських голів, для яких така перевірка встановлена

виборчим законодавством.

Відмінність від попередніх актів полягає в тому, що у процесі спеціальної

перевірки встановлюється також наявність або відсутність прізвища кандидата

на посаду в Єдиному державному реєстрі осіб, притягнутих до відповідальності

за вчинення корупційних правопорушень, який веде Міністерство юстиції

148

України [137]. У зазначеному Реєстрі містяться відомості про притягнення не

лише особи до кримінальної чи адміністративної відповідальності за вчинення

корупційних правопорушень, а й до дисциплінарної або цивільно-правової

відповідальності за вказані правопорушення.

З метою спрощення процедури здійснення обов’язкової спеціальної

перевірки Указом Президента України внесено зміни, згідно з якими не

провадиться така перевірка при призначеннях (крім тих, що здійснюються

Президентом України або Кабінетом Міністрів України): а) у порядку

переведення особи на іншу посаду в межах одного й того ж органу державної

влади (державного органу) чи органу місцевого самоврядування; б) службовця

на роботу з одного органу державної влади (державного органу) до іншого

органу державної влади, з одного органу державної влади (державного органу)

до органу місцевого самоврядування, з органу місцевого самоврядування до

іншого органу місцевого самоврядування, з органу місцевого самоврядування

до органу державної влади (державного органу); в) особи, яка працювала в

органі державної влади (державному органі), що припиняється, на роботу до

іншого органу державної влади (державного органу), до якого переходять

повноваження та функції органу державної влади (державного органу), що

припиняється [144].

До другої групи належать засоби попередження адміністративних

правопорушень, пов’язаних з корупцією, що реалізуються шляхом

установлення певних вимог та обмежень для осіб, які обіймають розглядувані

посади. Застосування заходу, як запобігання здійсненню такого

правопорушення, є прийнятним для низки зарубіжних країн. Як зазначає А. Ф.

Ноздрачов, у Німеччині державний службовець не має права займатися будь-

якою підприємницькою діяльністю особисто або через довірених осіб [119, с.

21]. Л. М. Гудошников теж підкреслює, що держслужбовцям Японії заборонено

сумісництво в інших державних органах як посадових осіб, а також як

консультантів і членів рад фірм та інших організацій, що мають на меті

149

отримання прибутку. Але вони мають право бути акціонерами подібних

підприємств [41, с. 131].

Законодавством України встановлюються обмеження для таких

державних службовців щодо сумісництва й суміщення з іншими видами

діяльності. Вони полягають у забороні цим особам займатися іншою

оплачуваною (крім викладацької, наукової і творчої діяльності, медичної,

інструкторської й суддівської практики зі спорту) або підприємницькою

діяльністю, якщо інше не передбачено Конституцією або законами

вітчизняними.

Існують обмеження і щодо входження держслужбовців до складу

правління, інших виконавчих чи контрольних органів або наглядової ради

підприємства чи організації, що має на меті одержання прибутку (крім

випадків, коли особи здійснюють функції з управління акціями (частками,

паями), що належать державі або територіальній громаді, і представляють

інтереси останніх у раді (спостережній раді) чи в ревізійній комісії

господарської організації), якщо інше не передбачено Конституцією або

законами України.

Законом України «Про запобігання корупції» закріплено положення, що

Голова Верховної Ради України, його Перший заступник та заступник,

Президент України, Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр

України, віце-прем'єр-міністри України, міністри, інші керівники центральних

органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України,

та їх заступники, Голова Служби безпеки України, Генеральний прокурор

України, Голова Національного банку України, Голова Рахункової палати,

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Голова Верховної

Ради Автономної Республіки Крим, Голова Ради міністрів Автономної

Республіки Крим, члени Центральної виборчої комісії а також народні депутати

України можуть займатися іншою оплачуваною діяльністю, сумісництво з якою

не заборонено законом, лише за наявності позитивного висновку

Національного агентства.

150

У той же час треба наголосити, що законодавець не визначив

безпосереднього механізму надання Національним агентством такого висновку,

тобто за якими критеріями таке сумісництво може мати ознаку «позитивності».

Акцентуємо далі увагу на такому заході попередження корупції в органах

державної влади й органах місцевого самоврядування, як вимога про

встановлення обмежень щодо одержання дарунків.

За словами А. В. Куракіна, щоб попередити поширення корупції в

органах виконавчої влади, законодавством РФ забороняється приймати

державним службовцям «що-небудь що становить цінність», від тих, хто

заінтересований у тому, щоб були прийняті конкретні офіційні рішення або

вжиті заходи. Однак відомствам, які здійснюють нагляд за дотриманням норм з

етики закон дозволяє, «робити» розумні винятки щодо таких правил» [96, с. 25].

Як свідчить досвід європейських країн, першим кроком на шляху до

вчинення корупційних діянь є отримання публічним службовцем подарунка. З

метою обмеження такої форми прикриття адміністративних корупційних

правопорушень у п. 5 ст. 8 Конвенції ООН проти корупції наголошено на тому,

що кожна Держава-учасниця прагне в належних випадках і згідно з

основоположними принципами свого внутрішнього права запроваджувати

заходи й системи, які зобов'язують державних посадових осіб надавати

відповідним органам декларації, у тому числі і про отримані суттєві дарунки, у

зв'язку з якими може виникнути конфлікт інтересів [121].

Урегулювання проблематики неправомірності одержання подарунків на

державній службі є нагальним з огляду на те, що в багатьох випадках для

вирішення питань у власних інтересах дарунки передаються державному

службовцеві особами, які: а) зацікавлені в певних офіційних діях установи, де

працює службовець, б) здійснюють підприємницьку діяльність із цією

установою, і в) здійснюють певні види діяльності, що регулюються

відповідною установою;

Наголошуємо на триваючій протягом значного строку дискусії з приводу

того, як врегулювати зазначене питання на законодавчому рівні. Так

151

пропонувалось або взагалі заборонити приймати подарунки й дозволяти лише

ті, вартість яких не перевищує певний грошовий розмір, або зобов'язати

передавати в орган державної влади, де працює публічний службовець, усі

подарунки чи лише ті, яких вартість не перевищує встановлених граничних

меж. Унормування порядку отримання подарунків є одним з найважливіших

запобіжних заходів у сфері попередження умов виникнення корупційних

ризиків у діяльності осіб, уповноважених на виконання функцій держави або

місцевого самоврядування, оскільки дозволяє врегулювати конфлікт інтересів,

а саме, суперечності між приватними інтересами публічного службовця та його

службовими обов'язками, наявність яких може вплинути на об'єктивність та

неупередженість прийняття ним рішень, а також на вчинення чи не вчинення

ним корупційних дій у процесі його службової діяльності.

Розглянутий засіб попередження адміністративних правопорушень,

пов’язаних з корупцією знайшов своє законодавче відображення в Законі

України «Про запобігання корупції». Законодавець у положенні ст. 23 цього

Закону визначає, що особам, уповноваженим на виконання функцій держави й

місцевого самоврядування, забороняється безпосередньо або через інших осіб

вимагати, просити чи одержувати подарунки для себе або близьких їм людям

від юридичних або фізичних осіб, а) у зв’язку зі здійсненням публічними

службовцям діяльності, пов’язаної з виконанням функцій держави або

місцевого самоврядування і б) якщо особа, яка дарує, перебуває в

підпорядкуванні такого службовця.

Особи можуть приймати подарунки, які відповідають загальновизнаним

уявленням про гостинність, крім випадків, передбачених ч. 1 ст. 23

розглядуваного Закону, якщо вартість таких дарунків одноразово не перевищує

однієї мінімальної заробітної плати, встановленої на день прийняття подарунка,

а сукупна вартість таких подарунків, отриманих від однієї особи (групи осіб)

протягом року, не перевищує 2-х прожиткових мінімумів, установлених для

працездатної особи на 1 січня того року, в якому прийнято ці подарунки.

Передбачено, що таке обмеження не поширюється на подарунки, які 1)

152

даруються близькими особами або 2) одержуються як загальнодоступні знижки

на товари, послуги, загальнодоступні виграші, призи, премії, бонуси.

Законодавством установлено, що особи, уповноважені на виконання

функцій держави або місцевого самоврядування, і прирівняні до них особи в

разі надходження пропозиції щодо неправомірної вигоди або подарунка,

незважаючи на приватні інтереси, зобов’язані невідкладно вжити певних

заходів, а саме: а) відмовитися від пропозиції, б) по можливості ідентифікувати

особу, яка зробила пропозицію, в) залучити свідків (якщо це можливо), у тому

числі з числа співробітників, і г) письмово повідомити про таку пропозицію

безпосереднього керівника (за наявності) або керівника відповідного органу,

підприємства, установи, організації, спеціально уповноваженого суб’єкта у

сфері протидії корупції (ч. 1 ст. 24 ЗУ).

Якщо особа, на яку поширюються обмеження щодо використання

службового становища й одержання подарунків, виявила у своєму службовому

приміщенні чи отримала майно, що може бути неправомірною вигодою, або

подарунок, вона зобов’язана невідкладно, але не пізніше одного робочого дня,

письмово повідомити про цей факт свого безпосереднього керівника або

керівника відповідного органу, підприємства, установи, організації (ч. 2 ст. 24).

Про виявлення такого майна або подарунка складається акт, що підписується

особою, яка їх виявила та її безпосереднім керівником або керівником

відповідного органу, підприємства, установи, організації (ч. 2 ст. 24).

Якщо майно, що може бути неправомірною вигодою, або подарунок

виявляє особа, яка є керівником органу, підприємства, установи, організації, акт

про це підписує ця особа й особа, уповноважена на виконання обов’язків

керівника відповідного органу, підприємства, установи, організації в разі його

відсутності (ч. 2 ст. 24).

Згідно з ч. 3 ст. 24 досліджуваного Закону предмети неправомірної

вигоди, а також одержані чи виявлені подарунки зберігаються в органі до їх

передачі спеціально уповноваженому суб’єктові у сфері протидії корупції.

Однак ні безпосередньо механізм таких предметів передачі останньому, ні їх

153

кінцева реалізація не тільки законодавчо не визначені, а й взагалі жодним

чином в Законі не згадується. Законодавець обмежився лише посиланням на

«передачу таких подарунків спеціально уповноваженому суб’єкту у сфері

протидії корупції».

Ми доволі критично ставимося до наведеної тези з огляду на брак у

законодавстві як чіткої правової регламентації питання подальшого

поводження з предметом неправомірної вигоди так і взагалі кінцевої мети їх

реалізації. На нашу думку, в разі виявлення особою такого майна після

складання відповідного акта й передання їх на зберігання, ці предмети, за

поданням органу, що здійснює їх зберігання, мають бути занесені у відповідну

базу даних і передані державі для подальшої їх реалізації. При цьому остання

реалізація може мати як безкорисливий характер, так і майнову спрямованість з

метою направлення реалізованих коштів у Державний бюджет.

Ще однією, вимогою, що пред’являється до держслужбовців, які

обіймають посади в органах державної влади й органах місцевого

самоврядування є встановлення для них обмеження спільної роботи з

близькими особами.

На сьогодні Президент України, Голова Верховної Ради України, його

Перший заступник та заступник, Прем'єр-міністр України, Перший віце-

прем'єр-міністр України, віце-прем'єр-міністри України, міністри, інші

керівники центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу

Кабінету Міністрів України, та їх заступники, Голова Служби безпеки України,

Генеральний прокурор України, Голова Національного банку України, Голова

Рахункової палати, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини,

Голова Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Голова Ради міністрів

Автономної Республіки Крим, державні службовці, посадові особи місцевого

самоврядування, військові посадові особи Збройних Сил України та інших

утворених відповідно до законів військових формувань, крім

військовослужбовців строкової військової служби, судді Конституційного Суду

України, інші професійні судді, члени й дисциплінарні інспектори Вищої

154

кваліфікаційної комісії суддів України, службові особи її секретаріату, Голова,

його заступник, секретарі секцій Вищої ради юстиції, а також інші її члени,

народні засідателі і присяжні (під час виконання ними цих функцій), особи

рядового й начальницького складу органів внутрішніх справ, державної

кримінально-виконавчої служби, Державної служби спеціального зв'язку та

захисту інформації України, податкової міліції, особи начальницького складу

органів й підрозділів цивільного захисту, посадові та службові особи органів

прокуратури, Служби безпеки України, дипломатичної служби, державної

лісової охорони, державної охорони природно-заповідного фонду,

центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування й реалізацію

державної податкової політики та державної політики у сфері державної митної

справи, члени Національного агентства з питань запобігання корупції, члени

Центральної виборчої комісії, посадові та службові особи інших державних

органів, органів влади Автономної Республіки Крим, не вправі мати у прямому

підпорядкуванні близьких їм осіб або бути прямо підпорядкованими останнім у

зв'язку з виконанням повноважень. Особи, які претендують на зайняття

вищезазначених посад, зобов'язані повідомити керівництво органу, на посаду в

якому вони претендують, про працюючих у цьому органі близьких їм осіб.

Наведена вимога не поширюються на: а) народних засідателів і

присяжних, б) близьких осіб, які прямо підпорядковані один одному у зв'язку з

перебуванням кожного з них на виборній посаді і в) осіб, які працюють у

сільських населених пунктах (крім тих, що є районними центрами), а також у

гірських населених пунктах.

При виникненні обставин, що порушують вимоги ч. 1 цієї ст. 24 цього

Закону, відповідні особи, близькі їм особи вживають заходів з усунення

зазначених обставин у 15 денний строк. Якщо в цей строк останні добровільно

не усунуті, відповідні особи або близькі їм особи в місячний строк з моменту

виникнення таких обставин підлягають переведенню в установленому порядку

на іншу посаду, яка виключає пряме підпорядкування. За неможливості такого

переведення особа, яка перебуває в підпорядкуванні, підлягає звільненню із

155

займаної посади. Одночасно Закон України «Про запобігання корупції» надає

визначення поняття «близькі особи»: це особи, які спільно проживають,

пов’язані спільним побутом і мають взаємні права та обов’язки із суб’єктом,

зазначеним у ч. 1 ст. 3 цього Закону (крім осіб, взаємні права й обов’язки яких

із суб’єктом не мають характеру сімейних), у тому числі особи, які спільно

проживають, але не перебувають у шлюбі, а також (незалежно від зазначених

умов) чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок,

падчерка, рідний брат, рідна сестра, дід, баба, прадід, прабаба, внук, онучка,

правнук, правнучка, зять, невістка, тесть, теща, свекор, свекруха, усиновлювач,

усиновлений, опікун, піклувальник, особа, яка перебуває під опікою або

піклуванням указаного суб’єкта.

Ведучи мову про вимогу, що ставиться до осіб, які виконують функції

держави або місцевого самоврядування, яка належить до третьої групи, треба

зазначити, що вона спрямована виключно на осіб, які раніше обіймали посади.

З нашого погляду, ця вимога є свого роду так званим «тягарем» виконання

посадових обов’язків у минулому. Ось чому особа, обираючи шлях виконання

функцій держави й місцевого самоврядування повинна мати чітке уявлення про

існування наслідків у виглядів певних обмежень уже по завершенню своєї

діяльності.

Запровадження такого обмеження є загальновизнаним міжнародним

антикорупційними стандартами. Як передбачено у ст. 12 Конвенції ООН проти

корупції, серед інструментів, спрямованих на запобігання корупційним

правопорушенням у приватному секторі, передбачено попередження

виникнення конфлікту інтересів шляхом установлення, в належних випадках й

на обґрунтований строк обмежень, стосовно професійної діяльності колишніх

державних посадових осіб у приватному секторі після їхнього виходу у

відставку або на пенсію, якщо їх діяльність або робота пов'язана безпосередньо

з функціями, які ці посадовці виконували в період свого перебування на посаді

або за виконанням яких вони здійснювали нагляд [88]. Необхідність втілення в

156

життя подібного обмеження випливає також з Рекомендації Комітету Міністрів

Ради Європи щодо кодексів поведінки публічних посадових осіб.

Стосовно світової практики таких обмежень зазначаємо про різноманіття

підходів до попередження конфлікту інтересів у діяльності осіб, які припинили

державну службу. Подібно до більшості країн світу українським

законодавством установлені обмеження щодо осіб, які припинили державну

службу. Однак у кожній державі наявні ті чи інші особливості дії таких вимог

до держслужбовців. У таких державах, як Японія, Нідерланди, Туреччина і

Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії, такі обмеження

діють упродовж 2-х років, у той час як у Норвегії – протягом 6-ти місяців. У

Канаді їх тривалість становить один рік для службовців і 2 роки – для міністрів.

При цьому для вищих посадових осіб і працівників міністерств установлено

обмеження на здійснення лобістської діяльності впродовж 5-ти років з дня

припинення служби.

Погоджуючись із думкою Т. Л. Козлова, окремо виділяємо категорію, яка

включається до змісту антикорупційних стандартів і визначає належну

поведінку публічних осіб: це вимога до службової поведінки, що становить

фундамент етики державного службовця [84, с. 83].

Беззаперечним є той факт, що призначення державної служби полягає

саме в забезпеченні ефективного виконання завдань і функцій Української

держави шляхом сумлінної реалізації державними службовцями покладених на

них службових обов'язків. Їх поведінка має відповідати очікуванням

громадськості, забезпечувати довіру суспільства та його громадян до цієї

служби, сприяти здійсненню прав та свобод людини і громадянина, визначених

Конституцією й законами України. Як визначає Головне управління Державної

служби України [149], державний службовець повинен дбати про позитивний

авторитет органів державної влади в цілому й державної служби, зокрема,

дорожити своїм ім'ям і статусом.

Державним службовцям належить утримуватися від демонстрації власних

політичних поглядів і свого ставлення до політичних сил, партій, блоків, не

157

допускати їх впливу на виконання службових обов'язків. Як влучно зазначено

О. В. Оболонським у статті «Мораль як детермінантна політичної поведінки»,

держслужба не повинна і не може втратити свою специфіку, що якісно

відрізняє її від інших організацій і громадських інститутів. Головне в останній –

призначення держслужби служити суспільним інтересам, інтересам громадян, а

не «начальству» або окремим промислово-фінансовим групам що, втім, аж ніяк

не взаємовиключається. А щоб забезпечити це в умовах наявних змін,

необхідно особливу увагу приділити моральним принципам і цінностям

службовців, інакше держслужбу неминуче захльостує вал корупції та інших

зловживань, пов'язаних з можливістю від імені держави торгувати впливом,

різного роду економічними й адміністративними ресурсами [120, с. 131].

Питанню залежності ефективної антикорупційної політки держави від

правового забезпечення поведінки державних службовців приділили увагу В.

Авер’янова та О. Андрійко, які наголошують, що діяльність з виконання своїх

службових повноважень і загалом поведінка держслужбовців повинні

відповідати закону й вимогам моральних принципів соціуму. Вони

безпосередньо пов’язані з реалізацією владних функцій, а тому мають

здійснюватись у межах законності й повноважень неприпустимості порушення

меж компетенції при використанні своїх службових обов’язків. Крім цього, на

думку вчених, цих службовців і поза межами службової діяльності й у побуті

має свідчити про їх високу особисту культуру, про рівень знань і

професіоналізму , особисті переконання, навички й уміння, здібності, здатність

до самовиховання й самовдосконалення, світогляд, правову культуру, коли

інтелекту пов’язується з високорозвиненими моральністю й етичністю людини

[1, с. 65].

В основі етичних принципів державних службовців повинна лежати сама

ідея служіння суспільству, що випливає зі сутності Основного Закону про

демократичній, правовій, соціальний характер держави. Ці принципи мають

охоплювати: порядність, дотримання стандартів суспільно-політичного життя,

незалежність від фінансових інтересів будь-яких фізичних і юридичних осіб,

158

об'єктивність, відповідальність, відкритість, самовідданість, професіоналізм,

здоровий глузд, гідність, совість, справедливість, патріотизм, переконаність у

необхідності найсуворішого додержання й виконання правових норм,

вимогливість, заборону на насильство, толерантність, професійно-моральну

культуру, почуття обов'язку, неупередженість.

Визначальним у виконанні вимог державним службовцем, у дотриманні

ним етичних правил є беззаперечно існування внутрішніх, морально-

психологічних чинників, визнання обов’язку збереження як власної честі й

гідності, так і в цілому авторитету державної служби й органу, в якому проходить

службу ця особа. Ми всіляко підтримуємо підхід до формування етичного

регулювання державної служби, що полягає у вбудовуванні моральних принципів,

норм і стандартів поведінки безпосередньо в законодавство, а тому наголошуємо

на такому позитивному моменті, як закріплення на законодавчому рівні (а саме в

Законі України «Про запобігання корупції») положень щодо правил етичної

поведінки цих посадовців.

У межах розд. VI зазначеного Закону законодавець визначив, наступні

загальні вимоги до поведінки держслужбовців. Розглянемо їх детальніше.

1. Додержання вимог закону та етичних норм поведінки. Під час

виконання своїх службових повноважень держслужбовців зобов’язані

неухильно додержуватися вимог закону й загальновизнаних етичних норм

поведінки, бути ввічливими з громадянами, керівниками, колегами й

підлеглими (ст. 38).

2. Пріоритет інтересів. Представляючи державу чи територіальну

громаду, особи діють виключно в їх інтересах (ст. 39).

3. Політична нейтральність. Під час виконання своїх службових

повноважень вони зобов’язані дотримуватися політичної нейтральності, у будь-

якому вигляді уникати демонстрації власних політичних переконань або

поглядів, не використовувати службові повноваження в інтересах політичних

партій чи їх осередків або окремих політиків. Зауважимо, що ч. 1 ст. 40 не

поширюється на осіб, які обіймають політичні або виборні посади.

159

4. Неупередженість. Особам належить діяти неупереджено, незважаючи

на приватні інтереси, своє ставлення до будь-яких осіб, на власні політичні

погляди, ідеологічні, релігійні чи інші особисті переконання (ст. 41).

5. Компетентність і ефективність. Ці вимоги полягають у тому, що

держслужбовці мають сумлінно, компетентно, вчасно, результативно й

відповідально виконувати службові повноваження і професійні обов’язки,

рішення й доручення органів та осіб, яким вони підпорядковані, підзвітні або

підконтрольні, не допускати зловживань і неефективного використання

державної й комунальної власності (ст. 42).

6. Нерозголошення інформації. Особи не повинні розголошувати чи

використовувати в інший спосіб конфіденційну й іншу інформацію з

обмеженим доступом, що стала їм відома у зв’язку з виконанням ними

службових повноважень і професійних обов’язків, крім випадків, установлених

законом (ст. 43).

7. Утримання від виконання незаконних рішень чи доручень. Незважаючи

на приватні інтереси, держслужбовці мають утримуватися від виконання

рішень чи доручень керівництва, якщо вони суперечать закону, а також

самостійно оцінювати правомірність наданих ним рішень чи доручень та

можливу шкоду, що буде завдана у разі виконання останніх. У разі ж

отримання для виконання рішень чи доручень, які особа, вважає незаконними

або такими, що становлять загрозу охоронюваним законом правам, свободам чи

інтересам окремих громадян, юридичних осіб, державним або суспільним

інтересам, вона негайно в письмовій формі повинна повідомити про це

керівника органу, підприємства, установи, організації, в якому вона працює (ст.

44).

3.2. Удосконалення законодавства з питань декларування доходів

Правотворчість є формою державної діяльності, спрямованої на

створення правових норм, на їх подальше вдосконалення, зміну або скасування.

Постійне вдосконалення законодавства становить собою закономірність у

160

розвитку сучасної цивілізованої держави й виступає важливою передумовою

зростання авторитету законодавства і зміцнення законності державі.

Найважливішим принципом правотворчості є науковість, яка зобов'язує до

поглибленого з'ясування об'єктивних закономірностей, що визначають

соціальну ефективність закону.

Необхідність посилення наукових напрацювань при вдосконаленні

законодавства зумовлена низкою обставин. Важливим є справжній науковий,

системний і комплексний підхід до оцінювання соціальної адекватності чинних

правових норм, до виявлення нагальних потреб у нових узаконеннях, до

прогнозування їх ефективності, побічних соціальних наслідків тощо. Доволі

вагомим вбачається завчасне глибоке вивчення фундаментальних проблем, що

необхідно для створення нових законів, розроблення правових концепцій, які

повинні лежати у їх підґрунті.

Саме на цьому шляху наука адміністративного права здатна надати

найбільш дієву допомогу правотворчості у сфері вдосконалення

антикорупційного законодавства, що у свою чергу вимагає фундаментальних

правових досліджень, вивчення ефективності чинних правових норм. Головне

завдання вчених у сфері законодавства полягає в опрацюванні концепцій

майбутніх правових актів, розрахованих як па поточне виконання, так і на

довгострокову перспективу. Адже чітко розроблена концепція будь-якого

правового акта в подальшому може бути успішно втілена в законодавчій формі.

Оскільки правознавство в цілому покликане надавати повсякденну

допомогу законодавцеві в підготовці наукових засад керівництва суспільством і

науково обґрунтованих рекомендацій, спрямованих на вдосконалення такого

керівництва, можна стверджувати, що завданням юридичної доктрини є

надання допомоги законодавцеві у виробленні найбільш досконалих правових

норм. Розвиваючись досить інтенсивно, сучасне законодавство і правова наука

повинні прагнути до сприяння цьому процесу, вирішуючи поточні проблеми

вдосконалення останнього.

161

У процесі дослідження проблеми попередження адміністративних

правопорушень, пов’язаних з корупцією на державній службі нами було

встановлено низку наукових і законодавчих прогалин у питаннях щодо

механізму протидії корупції й відповідальності за її вчинення адміністративних

правопорушень, пов’язаних з корупцією. Зокрема, при вивченні питання

декларування доходів виявлено деякі неточності.

Положенням ст. 46 досліджуваного Закону законодавець закріпив

відомості, які є необхідними безпосередньо для внесення в декларацію, а саме:

1) прізвище, ім’я, по батькові, реєстраційний номер облікової картки

платника податків (серія й номер паспорта громадянина України якщо особа

через свої релігійні переконання відмовилася від прийняття реєстраційного

номера облікової картки платника податків і повідомила про це відповідний

орган центрального органу виконавчої влади, відповідальний за формування

державної податкової політики, і має про це відмітку в паспорті громадянина

України) суб’єкта декларування та членів його сім’ї, місце реєстрації й

фактичного проживання, місце роботи (проходження служби) або місце

майбутньої роботи (проходження служби), займану посаду, або посаду на яку

претендує, й категорію посади (якщо така є) суб’єкта декларування;

2) об’єкти нерухомості, що належать суб’єктові декларування і членам

його сім’ї на праві приватної власності, включаючи спільну власність, або

знаходяться у них в оренді чи на іншому праві користування, незалежно від

форми укладення правочину, внаслідок якого набуте таке право. Такі відомості

включають дані: а) щодо виду й характеристики майна, його місцезнаходження,

дату набуття майна у власність, оренду або інше право користування, його

вартість на дату набуття у власність, володіння чи користування; б) якщо

нерухоме майно перебуває у спільній власності, про всіх його співвласників

указуються відомості, зазначені в п. 1 ч. 1 цієї статті. Якщо нерухоме майно

перебуває в оренді або на іншому праві користування, про його власника теж

вказуються відомості, зазначені у п. 1 ч. 1 цієї ст.;

162

3) цінне рухоме майно, вартість якого перевищує 50 мінімальних

заробітних плат, установлених на 1 січня звітного року, що належить суб’єктові

декларування або членам його сім’ї на праві приватної власності чи спільної

власності, або перебуває в її володінні або користуванні незалежно від форми

правочину, внаслідок якого набуте таке право. Такі відомості включають: а)

дані щодо виду мана й характеристики майна, дату набуття його у власність,

володіння чи користування, вартість на дату його набуття у власність,

володіння або користування; б) про транспортні засоби та інші самохідні

машини й механізми також включають відомості щодо їх марки й моделі, року

випуску, ідентифікаційного номеру, якщо такий є. Дані про транспортні засоби

та інші самохідні машини й механізми вказуються незалежно від їх вартості; в)

якщо рухоме майно перебуває у спільній власності, про всіх його співвласників

теж указуються відомості, зазначені у п. 1 ч. 1 цієї ст. Якщо рухоме майно

перебуває у володінні або користуванні, про його власників також указуються

відомості, зазначені в п. 1 ч. 1 цієї ст.;

4) цінні папери, в тому числі акції, облігації, чеки, сертифікати, векселі,

що належать суб’єктові декларування або членам його сім’ї, з відображенням

відомостей стосовно виду цінного паперу, його емітента, дати набуття цінних

паперів у власність, їх кількості й номінальної вартості. Якщо цінні папери

передані в управління іншій особі, про неї теж указуються відомості, зазначені

у п. 1 ч.1 цієї ст.;

5) інші корпоративні права, що належать суб’єктові декларування або

членам його сім’ї, із зазначенням найменування кожного суб’єкта

господарювання, його організаційно-правової форми, коду Єдиного державного

реєстру підприємств й організацій України, частки у статутному (складеному)

капіталі товариства, підприємства, організації у грошовому й відсотковому

вираженні;

6) нематеріальні активи, що належать суб’єктові декларування або членам

його сім’ї, в тому числі об’єкти інтелектуальної власності, що можуть бути

оцінені у грошовому еквіваленті. До відомостей щодо таких активів

163

включаються дані про вид і характеристику таких активів, їх вартість на момент

виникнення права власності, а також про дату виникнення права на них;

7) отримані (нараховані) доходи, в тому числі доходи у виді заробітної

плати (грошового забезпечення), отримані як за основним місцем роботи, так і

за сумісництвом, гонорари, дивіденди, відсотки, роялті, страхові виплати,

благодійна допомога, пенсія, доходи від відчуження цінних паперів та

корпоративних прав, подарунки та інші доходи. Такі відомості включають дані

про вид і джерело доходу та його розмір. Відомості щодо подарунків та інших

доходів, не визначених у 1 абз. цього пункту, вказуються, лише якщо розмір

такого подарунка або доходу перевищує 50% мінімальної заробітної плати,

встановленої на день прийняття подарунка.

8) наявні грошові активи, в тому числі готівкові кошти, кошти, розміщені

на банківських рахунках, внески до кредитних спілок та інших небанківських

фінансових установ, а також активи в дорогоцінних (банківських) металах.

Відомості щодо грошових активів включають дані про вид, розмір та валюту

активу, а також найменування й код Єдиного державного реєстру підприємств

та організацій України тієї установи, в якій відкриті відповідні рахунки або до

якої зроблені відповідні внески. Не підлягають декларуванню кошти розміщені

на одному банківському рахунку, внесок до кредитних спілок та інших

небанківських фінансових установ, а також актив у дорогоцінних (банківських)

металах, вартість яких не перевищує 50 мінімальних заробітних плат,

установлених на 1 січня звітного року.

9) фінансові зобов’язання, в тому числі отримані кредити, позики,

зобов’язання за договорами лізингу, розмір сплачених коштів у рахунок

основної суми позики (кредиту) й відсотків за позикою (кредитом),

зобов’язання за договорами страхування й недержавного пенсійного

забезпечення, кошти позичені іншим особам. Відомості щодо фінансових

зобов’язань включають дані про вид зобов’язання, його розмір і валюту,

інформацію про особу, стосовно якої виникли такі зобов’язання, відповідно до

п. 1 ч. 1 цієї ст. та дату виникнення зобов’язання. Такі відомості вказуються

164

лише у разі, якщо розмір зобов’язання перевищує 50 мінімальних заробітних

плат, установлених на 1 січня звітного року. Якщо розмір зобов’язання не

перевищує 50 мінімальних заробітних плат, установлених на 1 січня звітного

року, вказується лише загальний розмір такого фінансового зобов’язання. Якщо

предметом правочину щодо забезпечення виконання зобов’язання є нерухоме

або рухоме майно, в декларації вказується вид останнього, його

місцезнаходження, вартість та інформація про власника майна, відповідно до

пп. 1 п. 1 цієї ст. Якщо засобом забезпечення отриманого зобов’язання є

порука, в декларації має бути вказана інформація про поручителя, зазначена в

п. 1 ч. 1 цієї ст.;

10) видатки й усі правочини, вчинені у звітному періоді, на підставі яких

у суб’єкта декларування виникає або припиняється право власності(в тому

числі спільної) на нерухоме або рухоме майно, володіння чи користування

ними, нематеріальні та інші активи, а також виникають фінансові зобов’язання,

зазначені в п. 2 – 9 ч. 1 цієї ст. Такі відомості вказуються, лише якщо розмір

відповідного видатку перевищує 50 мінімальних заробітних плат, установлених

на 1 січня звітного року. Окрім цього, до таких відомостей включаються дані

про вид, предмет правочину й інформація щодо найменування контрагента;

11) посада чи робота, що виконується або виконувалася за сумісництвом:

а) дані про займану посаду чи роботу (оплачувану чи ні), що виконується за

угодою (контрактом); найменування юридичної чи фізичної особи, у якій (у

якої) особа працює або працювала за сумісництвом із зазначенням коду

Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, або

прізвище, ім’я й по батькові особи фізичної із зазначенням її реєстраційного

номера облікової картки платника податків;

12) входження суб’єкта декларування до керівних, ревізійних або

наглядових органів громадських об’єднань, благодійних організацій,

саморегулівних чи самоврядних професійних об’єднань, членство в таких

об’єднаннях (організаціях) із зазначенням їх назви й коду Єдиного державного

реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців [146].

165

Відповідно до положень Закону України «Про запобігання корупції» такі

відомості, що зазначені у пунктах 7−9 частини 1 ст. 46 цього Закону, надаються

декларантом виключно щодо себе і жодним чином не стосуються членів його

сім’ї, що на нашу думку, є недоцільним. У такий спосіб законодавець визначив

необхідність декларування вищезазначеної інформації виключно самим лише

декларантом, залишивши поза увагою можливість здійснення ним корупційних

правопорушень через інших осіб, зокрема, через членів сім’ї. Ця обставина

може призвести до поширеності корупційних ризиків і повною мірою не

висвітлить взагалі суті проведеного декларування – прозорості виконання

державної служби.

У зв’язку з наведеним наголошуємо на потребі внесення змін до пунктів

7, 8 і 9 ч. 1 ст. 46 Закону України «Про запобігання корупції» й закріпити в них

обов’язок надання інформації про доходи іншими членами сім’ї декларанта. Ці

пункти повинні мати такий зміст:

«7) отримані (нараховані) декларантом і членами його сім’ї доходи, в

тому числі у виді заробітної плати (грошового забезпечення), одержанні як за

основним місцем роботи, так і за сумісництвом, гонорари, дивіденди, відсотки,

роялті, страхові виплати, благодійна допомога, пенсія, доходи від відчуження

цінних паперів і корпоративних прав тощо.

Такі відомості включають дані про вид доходу, його джерело і розмір.

Відомості щодо подарунків та інших доходів, не визначених у першому абзаці

цього пункту, зазначаються, лише якщо розмір такого подарунку або доходу

перевищує 50 відсотків мінімальної заробітної плати, встановленої на день його

прийняття. До декларації не включаються відомості про подарунки, одержані у

випадках, передбачених пунктами 1 і 2частини другої статті 23 цього Закону»;

«8) наявні грошові активи в декларанта та інших членів його сім’ї, в тому

числі готівкові кошти, кошти, розміщені на банківських рахунках, внески до

кредитних спілок та інших небанківських фінансових установ, кошти, позичені

третім особам, а також активи в дорогоцінних (банківських) металах. Такі

відомості включають дані про вид, розмір і валюту активу, найменування й код

166

Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, а також

установи, в якій відкриті відповідні рахунки або до якої зроблені відповідні

внески. Не підлягають декларуванню кошти, розміщені на одному

банківському рахунку, внесок до кредитних спілок чи інших небанківських

фінансових установ, а також актив у дорогоцінних (банківських) металах,

готівкові кошти, кошти, позичені третім особам, вартість яких не перевищує 50

мінімальних заробітних плат, установлених на 1 січня звітного року»;

«9) фінансові зобов’язання декларанта та членів його сім’ї декларанта, у

тому числі отримані кредити, позики, зобов’язання за договорами лізингу,

розмір сплачених коштів у рахунок основної суми позики (кредиту) та відсотків

за позикою (кредитом), зобов’язання за договорами страхування й

недержавного пенсійного забезпечення, кошти, позичені іншим особам.

Відомості щодо фінансових зобов’язань включають дані про вид зобов’язання,

його розмір і валюту, зобов’язання, інформацію про особу, стосовно якої

виникли такі зобов’язання, відповідно до пункту 1частини першої цієї статті, і

дату виникнення зобов’язання. Такі відомості зазначаються, лише якщо розмір

зобов’язання перевищує 50 мінімальних заробітних плат, установлених на 1

січня звітного року. Якщо розмір зобов’язання не перевищує 50 мінімальних

заробітних плат, установлених на 1 січня звітного року, зазначається лише

загальний розмір такого фінансового зобов’язання.

Якщо предметом правочину щодо забезпечення виконання зобов’язання є

нерухоме або рухоме майно, в декларації зазначається вид майна, його

місцезнаходження, вартість та інформація про його власника відповідно до

пункту 1 цієї статті. Якщо засобом забезпечення отриманого зобов’язання є

порука, в декларації має бути вказана інформація про поручителя, зазначена у

пункті 1 частини першої цієї статті»

Під час дослідження питання фінансової звітності осіб, які проходять

державну службу, ми вже відмічали той факт, що на сьогодні існує прогалина в

механізмі пред’явлення відомостей декларантом, що стосуються членів його

сім’ї.

167

Положенням ст. 45 Закону України «Про запобігання корупції», а саме

визначено обов’язок подання декларацій осіб, уповноважених на виконання

функцій держави або місцевого самоврядування, а саме:

«1. Особи, зазначені у пункті 1, підпункті "а" пункту 2 частини першої

статті 3 цього Закону, зобов’язані щорічно до 1 квітня подавати шляхом

заповнення на офіційному веб-сайті Національного агентства декларацію

особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого

самоврядування (далі – декларація), за минулий рік за формою, що

визначається Національним агентством.

2. Особи, зазначені у пункті 1, підпункті "а" пункту 2 частини першої

статті 3 цього Закону, які припиняють діяльність, пов’язану з виконанням

функцій держави або місцевого самоврядування, подають декларацію особи,

уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування,

за період, не охоплений раніше поданими деклараціями.

Особи, які припинили діяльність, пов’язану з виконанням функцій

держави або місцевого самоврядування, зобов’язані наступного року після

припинення діяльності подавати в установленому частиною першою цієї статті

порядку декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій держави або

місцевого самоврядування, за минулий рік.

3. Особа, яка претендує на зайняття посади, зазначеної у пункті 1,

підпункті "а" пункту 2 частини першої статті 3 цього Закону, до призначення

або обрання на відповідну посаду подає в установленому цим Законом порядку

декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого

самоврядування, за минулий рік.

4. У випадку виявлення суб’єктом декларування помилок у поданій ним

декларації Національне агентство за його письмовим зверненням надає

можливість їх виправити протягом десяти календарних днів.

Притягнення суб’єкта декларування до відповідальності за неподання,

несвоєчасне подання декларації особи, уповноваженої на виконання функцій

держави або місцевого самоврядування, або за подання в ній завідомо

168

недостовірних відомостей не звільняє суб’єкта декларування від обов’язку

подати відповідну декларацію з достовірними відомостями ».

У ст. 46 Закону України «Про запобігання корупції» визначається перелік

відомостей, необхідних для звітування, і в той же час останні містять

інформацію щодо членів його сім’ї. При цьому повне надання такої інформації

закріплено як обов’язкова вимога до декларанта. Постає питання: що робити у

випадку, коли декларант не має такої повної або достовірної інформації з

причин, які не залежать від нього?

Така правова «невизначеність» з нашого погляду, виступає причиною

виникнення як багатьох спірних питань взагалі, так і незаконного й

необґрунтованого притягнення особи до подальшої відповідальності, зокрема.

Вирішення цієї прогалини ми вбачаємо у формуванні механізму, за яким у разі

неможливості подання декларантом відповідної інформації щодо майна,

доходів, майнових зобов’язань членів його сім’ї, то за умови його звернення до

відповідного податкового органу, встановлення таких відомостей повинна бути

реалізовано саме останнім, а отримана від цього органу інформація в

подальшому буде занесена до декларації декларанта.

У зв’язку з наведеним пропонуємо ст. 45 Закону України «Про

запобігання корупції» доповнити й викласти в такій редакції:

Стаття 45. Подання декларацій осіб, уповноважених на виконання

функцій держави або місцевого самоврядування

1. Особи, зазначені у пункті 1, підпункті "а" пункту 2 частини першої

статті 3 цього Закону, зобов’язані щорічно до 1 квітня подавати на офіційному

веб-сайті Національного агентства декларацію особи, уповноваженої на

виконання функцій держави або місцевого самоврядування (далі – декларація),

за минулий рік за формою, що визначається Національним агентством.

У разі неможливості подання відомостей, які стосуються членів сім’ї

декларантів, з причин, які не залежать від них, особи, зазначені у пункті 1,

підпункті "а" пункту 2 частини першої статті 3 цього Закону, можуть

169

звернутися до місцевих органів державної фіскальної служби України з

проханням установлення таких відомостей.

Місцеві органи державної фіскальної служби України протягом

розумного строку здійснюють установлення такої інформації з подальшою її

передачею Національному агентству і з повідомленням причини, строку й

результатів здійснення такої перевірки.

2. Особи, зазначені у пункті 1, підпункті "а" пункту 2 частини першої

статті 3 цього Закону, які припиняють діяльність, пов’язану з виконанням

функцій держави або місцевого самоврядування, подають декларацію особи,

уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування,

за період, не охоплений раніше поданими деклараціями.

Особи, які припинили діяльність, пов’язану з виконанням функцій

держави або місцевого самоврядування, зобов’язані наступного року після

припинення діяльності подавати в установленому частиною першою цієї статті

порядку декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій держави або

місцевого самоврядування, за минулий рік.

3. Особа, яка претендує на зайняття посади, зазначеної у пункті 1,

підпункті "а" пункту 2 частини першої статті 3 цього Закону, до призначення

або обрання на відповідну посаду подає в установленому цим Законом порядку

декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого

самоврядування, за минулий рік.

4. У випадку виявлення суб’єктом декларування помилок у поданій ним

декларації Національне агентство за його письмовим зверненням надає

можливість їх виправити протягом десяти календарних днів.

Притягнення суб’єкта декларування до відповідальності за неподання,

несвоєчасне подання декларації особи, уповноваженої на виконання функцій

держави або місцевого самоврядування, або за подання в ній завідомо

недостовірних відомостей не звільняє суб’єкта декларування від обов’язку

подати відповідну декларацію з достовірними відомостями».

170

Досліджуючи питання видів адміністративних правопорушень,

пов’язаних з корупцією, ми встановили, що на сьогодні Кодекс України про

адміністративні правопорушення у ч. 1 ст. 172-6 закріпив корупційну

відповідальність за несвоєчасне подання декларації про майно, доходи, витрати

й зобов'язання фінансового характеру. Отже, що під диспозицією цього

правопорушення законодавець визначив факт неподання або несвоєчасного

подання декларації про майно, доходи, витрати й зобов'язання фінансового

характеру, залишивши поза увагою суб’єктивну сторону такого діяння.

Ще раз наголошуємо, що обов’язковою ознакою адміністративного

правопорушення, пов’язаного з корупцією є наявність корисливої мети.

Натомість склад правопорушення передбачено ч. 1 ст. 172-6

як несвоєчасність

подання декларації. Вважаємо, що цією диспозицією визначається виключно

порушення правил проходження державної служби, що не переплітається при

цьому з категорією корупційності. На підставі цього робимо висновок, що

правопорушення, передбачене на сьогодні в ч. 1 ст. 172-6

КУпАП, у тому

вигляді, як воно закріплено в Кодексі, не може розглядатися в контексті

розуміння цього діяння як корупційного.

У зв’язку з наведеним, наполягаємо на необхідності змінити цю частину

вказаної статті, оскільки несвоєчасне подання декларації може розглядатися

корупційним виключно за умови вчинення цієї дії з корисливих мотивів.

З урахуванням зазначеного пропонуємо визнати це діяння

адміністративним правопорушенням, виключивши його з переліку

адміністративних правопорушень, пов’язаних з корупцією, у зв’язку з чим ст.

172-6 КУпАП викласти в такій редакції:

«Стаття 172-6. Порушення вимог фінансового контролю

Неповідомлення або несвоєчасне повідомлення про відкриття валютного

рахунку в установі банку-нерезидента або про суттєві зміни в майновому стані

– тягне за собою накладення штрафу від ста до двохсот неоподатковуваних

мінімумів доходів громадян.

171

Дії, передбачені частиною першою або другою, вчинені особою, яку

протягом року було піддано адміністративному стягненню за такі ж порушення,

– тягнуть за собою накладення штрафу від ста до трьохсот неоподатковуваних

мінімумів доходів громадян з конфіскацією доходу чи винагороди і з

позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю

строком на один рік.

Примітка. Суб’єктом правопорушень у цій статті є особи, які відповідно

до частин першої та другої статті 45 Закону України «Про запобігання

корупції» зобов’язані подавати декларацію особи, уповноваженої на виконання

функцій держави або місцевого самоврядування».

Натомість треба передбачити цей склад правопорушення шляхом

закріплення його відповідною нормою КУпАП у главі 15 «Адміністративні

правопорушення, що посягають на встановлений порядок управління».

Пропонується таку редакцію нової статті:

«Стаття 188-46

. Невиконання законних вимог (приписів) Національного

агентства з питань запобігання корупції

Невиконання законних вимог (приписів) Національного агентства з

питань запобігання корупції щодо усунення порушень законодавства про

запобігання і протидію корупції, ненадання інформації, документів, а також

порушення встановлених законодавством строків їх надання, надання завідомо

недостовірної інформації або не в повному обсязі, несвоєчасне подання

декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого

самоврядування, – тягнуть за собою накладення штрафу від ста до двохсот

п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Ті самі дії, вчинені особою, яку протягом року було піддано

адміністративному стягненню за таке ж порушення, – тягнуть за собою

накладення штрафу від двохсот до трьохсот неоподатковуваних мінімумів

доходів громадян».

Під час дослідження питання формування механізму попередження

адміністративних правопорушень, пов’язаних з корупцією в органах державної

172

служби нами було аргументовано необхідність покладення в основу будь-кого

просування по службі факт сумлінного виконання службових обов’язків – як

безпосереднє їх власне утримання від адміністративних правопорушень,

пов’язаних з корупцією, так і повідомлення про реальні факти корупції, що

можна вважати реалізацією попереджувальних засобів протидії таким

правопорушенням.

У зв’язку із цим, на наше переконання, доцільним буде доповнити ст. 27

Закону України «Про державну службу» й викласти її в такій редакції:

«Стаття 27. Просування по службі

Просування по службі державного службовця здійснюється шляхом

зайняття більш високої посади на конкурсній основі, крім випадків, коли інше

встановлено законами України чи Кабінетом Міністрів України, або шляхом

присвоєння державному службовцеві більш високого рангу.

Державний службовець має право брати участь у конкурсі на заміщення

вакантної посади. Переважне право на просування по службі мають державні

службовці, які сумлінно виконували службові обов’язки (у тому числі

дотримувалися вимог, передбачених ЗУ «Про запобігання корупції»), досягли

найкращих результатів у роботі, виявляють ініціативність, постійно

підвищують свій професійний рівень і зараховані до кадрового резерву».

У процесі вивчення питання обмеження державним службовцем

отримання подарунку нами було встановлено брак чіткого механізму

врегулювання питання в разі виявлення цією особою у своєму службовому

приміщенні або отримання майна, що може бути неправомірною вигодою, або

подарунка, зокрема, відсутність опису процедури передачі відповідному

суб’єктові протидії корупційним правопорушенням, пов’язаних з корупцією і

кінцевої реалізації цього майна або подарунку.

На підставі наведених міркувань наголошуємо на необхідності

закріплення зазначеної процедури у ст. 24 Закону України «Про запобігання

корупції», виклавши останню в такій редакції:

173

«Стаття 24. Запобігання одержанню неправомірної вигоди або подарунка

та поводження з ними

1. Особи, уповноважені на виконання функцій держави або місцевого

самоврядування, і прирівняні до них особи в разі надходження пропозиції щодо

неправомірної вигоди або подарунка, незважаючи на приватні інтереси,

зобов’язані невідкладно вжити таких заходів: а) відмовитися від пропозиції, б)

за можливості ідентифікувати особу, яка зробила пропозицію, в) залучити

свідків, якщо це можливо, у тому числі з числа співробітників, г) письмово

повідомити про пропозицію безпосереднього керівника (за наявності) або

керівника відповідного органу, підприємства, установи, організації, і

спеціально уповноважених суб’єктів у сфері протидії корупції.

2. Якщо особа, на яку поширюються обмеження щодо використання

службового становища і щодо одержання подарунків, виявила у своєму

службовому приміщенні чи отримала майно, що може бути неправомірною

вигодою, або подарунок, вона зобов’язана невідкладно, але не пізніше одного

робочого дня, письмово повідомити про цей факт свого безпосереднього

керівника або керівника відповідного органу, підприємства, установи,

організації.

Про виявлення майна, що може бути неправомірною вигодою, або

подарунка, складається акт, який підписується особою, яка виявила

неправомірну вигоду або подарунок, і її безпосереднім керівником або

керівником відповідного органу, підприємства, установи, організації.

Якщо майно, що може бути неправомірною вигодою, або подарунок

виявляє особа, яка є керівником органу, підприємства, установи, організації, акт

про виявлення майна, що може бути неправомірною вигодою, або подарунка

підписує ця особа й особа, уповноважена на виконання обов’язків керівника

відповідного органу, підприємства, установи, організації в разі його

відсутності.

Після складання акта про виявлення майна, що може бути неправомірною

вигодою, або подарунка керівником відповідного органу, підприємства,

174

установи, організації заносяться відомості до бази даних спеціально

уповноваженого суб’єкта у сфері протидії корупції.

3. Предмети неправомірної вигоди, а також одержані чи виявлені

подарунки зберігаються в органі до їх передачі спеціально уповноваженим

суб’єктам у сфері протидії корупції й подальшої їх реалізації.

4. Положення цієї статті не поширюються на випадки одержання

подарунка за наявності обставин, передбачених частиною другою статті 23

цього Закону.

5. За наявності в особи, зазначеної у пунктах 1 і 2 частини першої статті 3

цього Закону, сумнівів щодо можливості одержання нею подарунка вона має

право письмово звернутися для одержання консультації із цього питання до

територіального органу Національного агентства, який надає відповідне

роз’яснення».

Вищенаведені напрямки вдосконалення антикорупційного законодавства

були запропоновані авторкою дисертації в опублікованих статтях:

«Особливості реалізації антикорупційної реформи в Україні» [78, с. 150−157] та

«Актуальні проблеми удосконалення антикорупційного законодавства

України» [70].

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 3

На підставі проведеного теоретичного і практичного узагальнення

елементів адміністративно-правового механізму протидії корупційним

правопорушенням у цьому розділі дисертаційного дослідження формулюється

вирішення наукового завдання щодо впровадження стандартів протидії таким

корупційним діянням і вдосконалення законодавства з питань протидії цим

правопорушенням.

1. На даний час законодавством України не закріплено окремо такий

правовий інститут, як антикорупційні стандарти на державній службі;

законодавець надав лише нормативне закріплення вимог та обмежень при

проходженні державної служби. Поряд із цим у положеннях Закону України

175

«Про запобігання корупції» закріплено підхід, відповідно до якого

антикорупційні стандарти становлять собою єдину систему заборон, обмежень,

обов’язків і дозволів, метою яких є попередження адміністративних

правопорушень, пов’язаних з корупцією. Розроблено типологію вимог і

заборон, що складають суть антикорупційних стандартів. Перша група – певні

обмеження й вимоги до осіб, які тільки бажають обійняти певну посаду; друга

охоплює вимоги, обов’язки й заборони до осіб, які вже обіймають посади в

органах державної влади й органах місцевого самоврядування; до третьої

включаються вимоги до осіб, які обіймали посади, пов'язані з виконанням

функцій держави, місцевого самоврядування , у зв’язку з чим зазнають певних

обмежень.

2. У світовій юридичній практиці застосовується термін "антикорупційні

стандарти", що означає певний набір основоположних, офіційно закріплених

правил, яким повинні відповідати нормативні приписи, що регулюють

конкретні види державно-владної діяльності, з тим щоб обмежити корупційні

процеси в ній, дозволити своєчасно виявляти конкретні факти корупційних

правопорушень, запобігати їх негативним наслідкам.

3. У антикорупційному законодавстві зараз існує низка прогалин і

неточностей, у зв’язку з чим рекомендується внести зміни до деяких

нормативно-правових актів. Зокрема, запропоновано механізм подальшого

поводження державного службовця та його керівника у разі виявлення чи

отримання державним службовцем у своєму службовому приміщенні майна,

що може бути неправомірною вигодою, або подарунку. Рекомендується внести

зміни до ст. 24 Закону України «Про запобігання корупції»,

стосовно запобігання одержанню неправомірної вигоди або подарунка і

поводження з ними. Особи, уповноважені на виконання функцій держави або

місцевого самоврядування, прирівняні до них особи у разі надходження

пропозиції щодо неправомірної вигоди або подарунка, незважаючи на приватні

інтереси, зобов’язані невідкладно вжити таких заходів: а) відмовитися від

пропозиції, б) за можливості ідентифікувати особу, яка її зробила, в) по

176

можливості залучити свідків (якщо це можливо), у тому числі з числа

співробітників і г) письмово повідомити про пропозицію безпосереднього

керівника (за наявності) або керівника відповідного органу, підприємства,

установи, організації або спеціально уповноваженого суб’єкта у сфері протидії

корупції. Оскільки неможливим є розгляд несвоєчасного подання декларації

особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого

самоврядування, в контексті адміністративного правопорушення, пов’язаного з

корупцією, пропонується закріпити цей склад у новій статті 188-46

Кодексу

України про адміністративні правопорушення під назвою «Невиконання

законних вимог (приписів) Національного агентства з питань запобігання

корупції».

4. Закон України «Про запобігання корупції», закріпивши положення, що

Голова Верховної Ради України, його Перший заступник і заступники,

Президент України, Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр

України, віце-прем'єр-міністри України, міністри, інші керівники центральних

органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України,

та їх заступники, Голова Служби безпеки України, Генеральний прокурор

України, Голова Національного банку України, Голова Рахункової палати,

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Голова Верховної

Ради Автономної Республіки Крим, Голова Ради міністрів Автономної

Республіки Крим, члени Центральної виборчої комісії, а також народні

депутати України, можуть займатися іншою оплачуваною діяльністю,

сумісництво з якою не заборонено законом, лише за наявності позитивного

висновку Національного агентства, у той же час законодавець не визначив

безпосереднього механізму надання Національним агентством такого висновку,

за якими таке сумісництво може мати ознаку позитивності. У зв’язку із цим,

рекомендується усунути цю прогалину законодавства.

5. Діяльність з виконання службових повноважень і загалом поведінка

державних службовців повинні відповідати закону й вимогам моральних

принципів суспільства. Вони безпосередньо пов’язані з реалізацією службових

177

обов’язків, а тому мають здійснюватись у межах законності, неприпустимості

порушення меж компетенції при використанні владних повноважень. Цим

посадовцям необхідно дотримуватися таких принципів, як порядність,

додержання стандартів суспільно-політичного життя, незалежність від фінансових

інтересів будь-яких фізичних і юридичних осіб, об'єктивність, відповідальність,

відкритість, самовідданість, професіоналізм, здоровий глузд, гідність, совість,

справедливість, патріотизм, переконаність у потребі найсуворішого дотримання й

виконання правових норм, вимогливість, заборона на насильство, толерантність,

професійно-моральна культура, почуття обов'язку, неупередженість.

6. Сучасне законодавство розвивається досить інтенсивно, і правовій

науці належить прагнути до сприяння цьому процесу при вирішенні поточних

проблем удосконалення законодавства. Під час дослідження проблеми

попередження корупції на державній службі, встановлено низку наукових і

законодавчих прогалин з питань механізму протидії адміністративним

правопорушенням, пов’язаних з корупцією і встановлення відповідальності за

їх учинення.

7. Формування належного механізму попередження корупційних

правопорушень засобами адміністративного права полягає в тому, щоб у

підґрунтя будь-якого просування по службі було покладено факту сумлінного

виконання держслужбовцями покладених на них обов’язків. Вони мають як

самі утримуватися від адміністративних правопорушень, пов’язаних з

корупцією, так і повідомляти про реальні факти корупції відповідним органам.

Це можна вважати реалізацією попереджувальних засобів протидії

адміністративним правопорушенням, пов’язаних з корупцією.

178

ВИСНОВКИ

У дисертації наведено теоретичне узагальнення й вирішення наукового

завдання, що полягає у з’ясуванні поняття й ознак адміністративного

правопорушення, пов’язаного з корупцією, визначенні його різновидів, змісту і

сучасних тенденцій застосування адміністративно-правових засобів протидії

корупції та обґрунтуванні пропозицій і рекомендацій з удосконалення

антикорупційного законодавства.

Основний науково-методичний здобуток полягає у наступних положеннях:

1. Запропоновано авторське визначення «адміністративного

правопорушення, пов’язаного з корупцією» в широкому та вузькому розумінні.

У широкому розумінні «адміністративне правопорушення, пов’язане з

корупцією» – це безпосередньо винна, протиправна поведінки особи, яка

посягає на встановлений порядок управління і за яку адміністративним

законодавством передбачено відповідальність. У вузькому розумінні

«адміністративне правопорушення, пов’язане з корупцією» – корисливе діяння

службової посадової особи органу публічної влади з метою отримання

неправомірної вигоди (переваги).

2. Адміністративне правопорушення, пов’язане з корупцією

характеризується суттєвими ознаками: 1) суспільна шкідливість, яка полягає у

заподіянні або загрозі заподіяння шкоди або безпеці держави; 2) вчинення дій

або бездіяльність, з корисливими цілями, а саме отримання неправомірної

вигоди як майнового так і немайнового характеру; 3) порушення вимог

нормативно-правових актів, визначаючих коло прав та обов’язків особи на

відповідній посаді; 4) факт діяння, пов'язаний з використанням службових

повноважень та пов’язаних з цим можливостей , авторитету займаної посади,

які не пов’язані з виконанням особою своїх посадових обов’язків, що

безпосередньо пов’язано із фактом зловживання; 5) суб’єктивна сторона –

прямий умисел: дія або бездіяльність посадової особи спрямовані на отримання

благ, вчинена умисно, при цьому особа, яка вчинила це правопорушення,

усвідомлювала протиправний характер своїх вчинків.

179

3. Визначено, що юридичний склад адміністративного правопорушення,

пов’язаного з корупцією – це передбачена законодавством сукупність

суб’єктивних і об’єктивних складових, наявність яких дає можливість

кваліфікувати те чи інше діяння як корупційне правопорушення. Таку

сукупність формують наступні взаємообумовлені та взаємопов’язані складові:

1) об’єкт – суспільні відносини, які охороняються адміністративною санкцією;

2) об’єктивна сторона – зовнішній прояв суспільно небезпечного посягання на

об’єкт, що перебуває під охороною адміністративно-правових санкцій; 3)

суб’єкт – особа, яка виконує функції держави шляхом проходження державної

служби та служби в органах місцевого самоврядування, та яка віднесена

Законом України «Про запобігання корупції» до суб’єктів відповідальності за

корупційні правопорушення; 4) суб’єктивна сторона – виражається у вині –

внутрішньому, психічному ставленні осудного дієздатного суб’єкта до

вчинених дій та їх шкідливих наслідків.

4. Запропоновано класифікувати адміністративні правопорушення,

пов’язані з корупцією за такими критеріями: 1) за метою скоєння

правопорушення: а) корупційні правопорушення, які полягають у використанні

особою, наданих їй службових повноважень та пов’язаних із цим можливостей

з метою одержання неправомірної вигоди або прийняття обіцянки/пропозиції

такої вигоди для себе (корупційні правопорушення «приватного характеру»), б)

корупційні правопорушення, які полягають у використанні особою, наданих їй

службових повноважень та пов’язаних із цим можливостей з метою одержання

неправомірної вигоди або прийняття обіцянки/пропозиції такої вигоди для

інших осіб («альтруїстичні» корупційні правопорушення); 2) за суб`єктним

складом: а) корупційні правопорушення, які вчиняються особами,

уповноваженими на виконання функцій держави або місцевого

самоврядування: принципали, агенти, клієнти, посередники, б) корупційні

правопорушення скоєні особами, прирівняними до осіб, уповноважених на

виконання функцій держави або місцевого самоврядування, в) особи, що

постійно або тимчасово обіймають посади, пов’язані з виконанням

180

організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків, або

спеціально уповноважені на виконання таких обов’язків у юридичних особах

приватного права незалежно від організаційно-правової форми, відповідно до

закону; 3) адміністративні правопорушення, пов’язані з корупцією, передбачені

статтями 172-4 – 172-

9 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

5. Констатовано, що поняття запобігання корупційним правопорушенням є

значно ширшим за поняття протидії адміністративним правопорушенням,

пов’язаних з корупцією, та являє собою комплекс засобів попередження,

виявлення, усунення як проявів корупції так і самих фактів правопорушень та

які носять владно-розпорядчий характер. Протидія адміністративним

правопорушенням, пов’язаних з корупцією – це урегульований нормами права

комплекс взаємопов’язаних між собою дій компетентних органів держави та їх

посадових осіб, за допомогою яких забезпечується боротьба з корупцією та

встановлюється адміністративна відповідальність.

6. У ході проведеного дослідження з’ясований зміст протидії

адміністративним правопорушенням, пов’язаних з корупцією, який вбачається

в реалізації державної антикорупційної політики шляхом впровадження певних

адміністративно-правових засобів протидії корупційним правопорушенням як:

політико-економічних, законодавчих, організаційно-правових, соціальних

засобів, здійснення превентивної та виховної роботи та міжнародне

співробітництво.

7. Сформульовано поняття адміністративно-правового механізму протидії

корупційним правопорушенням – це система правових засобів, інтегрованих та

організованих таким чином, що дозволяють уповноваженим суб’єктам

послідовно та ефективно здійснювати діяльність із протидії корупції в органах

державної влади та органах місцевого самоврядування за допомогою засобів

організаційно-правового характеру та засобів адміністративного примусу.

Встановлено, що важливий елемент механізму – це засоби попередження

адміністративним правопорушенням, пов’язаних з корупцією, які складають

систему дій уповноважених органів або посадових осіб, спрямованих на

181

запобігання(попередження та профілактику) вчинення особами правопорушень,

передбачених главою 13-А Кодексу України про адміністративні

правопорушення.

8. Аргументовано наукове положення щодо необхідності запровадження

стандартів протидії адміністративним правопорушенням, пов’язаних з

корупцією, які складають єдину для такої сфери правового регулювання

систему гарантій, обмежень заборон, обов’язків та дозволів, які забезпечують

попередження корупції у даній сфері. Вони спрямовані на розробку,

застосування та посилення: а) норм поведінки державних службовців для

конкретного, чесного та належного виконання державних функцій; б)

механізму забезпечення дотримання таких норм з метою запобігання та

протидії адміністративним правопорушенням, пов’язаних з корупцією.

Розроблено типологію антикорупційних стандартів: 1) певні обмеження та

вимоги до осіб, які тільки бажають обійняти певну посаду; 2) вимоги, обов’язки

та заборони до осіб, які вже обіймають посади в органах державної влади та

органах місцевого самоврядування; 3) вимоги до осіб, які обіймали посади,

пов’язані з виконанням функцій держави, місцевого самоврядування.

9. З метою вдосконалення нормативно-правового регулювання протидії

корупційним правопорушенням засобами адміністративного права

запропоновано внести зміни та доповнення до Закону України «Про

запобігання корупції»: ч. 2 ст. 24, ч.1 ст.45, п. п. 7, 8, 9 ч. 1 ст. 46, п. п. «д» п. 2

ч. 5 Р. XIII Прикінцевих Положень Закону, ч. 8 Р. XIII Прикінцевих Положень

Закону.

182

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Авер’янов В. Законодавче регулювання державної служби у світлі

завдань упередження та протидії корупції / В. Авер’янов, О. Андрійко //

Щорічник українського права : зб. наук. пр. / Акад. прав. наук України. –

Харків, 2009. – № 1. – С. 58–69.

2. Адміністративне право : підр. – 2-ге вид., перероб. та допов. /

Ю. П. Битяк (кер. авт. кол.), В. М. Гаращук, В. В. Богуцький [та ін.] ; за заг.

ред.: Ю. П. Битяк, В. М. Гаращук, В. В. Зуй.– Х.: Право, 2012. – 656 с.

3. Адміністративне право України : підр. / за заг. ред. С. В. Ківалова. –

О.: Юрид. літ., 2003. – 896 с.

4. Адміністративне право України : посіб. для підгот. до іспитів /

[О. В. Терещук, Г. Г. Забарний, Р. А. Калюжний, В. К. Шкарупа]. – К.: Вид.

Поливода А. В., 2001. – 144 с.

5. Алексеев С. В. Коррупция в переходном обществе:

социологический анализ : автореф. дис. на соиск. учен. степ. д-ра соц. наук :

22.00.04 / С. В. Алексеев; Юж. федер. ун-т. – Новочеркасск, 2008. – 49 c.

6. Аналіз стану здійснення судочинства судами загальної юрисдикції у

2012 р. (за даними судової статистики) [Електронний ресурс] // Верховний Суд

України : офіц. веб-сайт. – Режим доступу:

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/%28documents%29/E4549252C88A2C

5BC2257B9B002F464C (дата звернення: 20.05.2015). – Заголовок з екрана.

7. Андрушко П. П. Реформа українського антикорупційного

законодавства у світлі міжнародно-правових зобов’язань України /

П. П. Адрушко. – К.: Атіка, 2012. – 332 с.

8. Антикорупційні обмеження щодо осіб, які припинили діяльність,

пов'язану з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування

[Електронний ресурс] : роз’яснення М-ва юстиції України від 25 січ. 2012 р. //

Верховна Рада України : офіц. веб-портал. – Режим доступу:

http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/n0001323–12 (дата звернення: 20.05.2015). –

Заголовок з екрана.

183

9. Антонян Ю. М. Криминология : курс лекций / Ю. М. Антонян,

А. И. Алексеев. – М. : Щит-М, 1998. – 336 с.

10. Аркуша Л. И. Выявление и расследование организованной

преступной деятельности при наличии коррумпированных связей : моногр. /

Л. И. Аркуша ; Христиан. гуман.-эконом. открыт. ун-т; Нац. ун-т внутр. дел,

Одес. юрид. ин-та. – Одесса : Изд-во Одес. юрид. ин-та НУВД, 2003. – 207 с.

11. Ахметова Н. А. Проблема типологизации коррупции /

Н. А. Ахметова // Вестн.Волгоград. гос. ун-та. – Сер. 5: Юриспруденция. – 2011.

– № 2. – С. 28–34.

12. Бабич В. А. Адміністративно-превентивні заходи протидії корупції

в Україні: перспектива застосування / В. А. Бабич // Часопис Київ. ун-ту права.

– 2012. – № 1. – С. 123–126.

13. Багрий-Шахматов Л. В. Уголовно-правовые и криминологические

проблемы коррупции, теневой экономики и борьбы с ними / Л. В. Багрий-

Шахматов. – Одесса : Латстар, 2001. – 530 с.

14. Бачинська І. С. Детермінанти корупції в Україні, або чому державні

службовці залучені до корупційного процесу / І. С. Бачинська // Ефективність

державного управління : зб. наук. пр. / Львів. регіон. ін-т держ. упр. НАДУ. –

Львів, 2012. – Вип. 32. – С. 377–382.

15. Білінська Л. В. Генеза поняття «корупція» як суспільно

небезпечного діяння / Л. В. Білінська // Науковий вісник Ужгородського

національного університету. – 2013. – Вип. 21, ч. 2. – С. 123–126.

16. Блажівський Є. Протидія корупції у приватно-правовій сфері /

Є. Блажівський, Р. Стефанчук // Вісник Національної академії прокуратури

України. – 2013. – № 4. – С. 5–10.

17. Борзенков Г. Н. Уголовно-правовые меры борьбы с коррупцией /

Г. Н. Борзенков // Вестн. МГУ. – Сер. 11: Право. – 1993. – № 11. – С. 29–30.

18. Бородін І. Л. Адміністративна відповідальність за корупійні

правопорушення / І. Л. Бородін // Юрид. вісн. – 2013. – Вип. 1. – С. 50–55.

184

19. Братановский С. Н. Противодействие коррупции в системе

исполнительной власти в Российской Федерации: административно-правовые

аспекты / С. Н. Братановский, Л. А. Зеленов. – М. : Директ-Медиа, 2012. –

433 с.

20. Будатаров С. М. Понятие коррупции в российском

законодательстве и юридической литературе / С. М. Будатаров // Вестник

Томского государственного университета. – 2012. – № 359 (июнь). – С. 106–

110.

21. Бусол О. Ю. Вплив деяких чинників боротьби з корупцією на її

загальний рівень у країнах світу / О. Ю. Бусол // Боротьба з організованою

злочинністю і корупцією (теорія і практика). – 2010. – № 22. – С. 85–93.

22. Буткевич С. А. Відмивання грошей і корупція: актуальні проблеми

протидії та шляхи їх вирішення / С. А. Буткевич // Боротьба з організованою

злочинністю і корупцією (теорія і практика). – 2012. – № 2. – С. 88–97.

23. Василевська Т. Є. Конфлікт інтересів як проблема етики

державного службовця / Т. Є. Василевська // Вісник Національної академії

державного управління при Президентові України. – 2007. – № 3. – С. 58–66.

24. Великий тлумачний словник сучасної української мови : близько

170000 слів та словосполучень / [уклад. та голов. ред. В. Т. Бусел]. – Київ ;

Ірпінь : Перун, 2002. – 1440 с.

25. Верстюк С. Корупція: визначення, причини появи, вплив на

економіку / С. Верстюк // Економіка України. – 2001. – № 3. – С. 66–74.

26. Визначення корупційних ризиків та запобігання їм у діяльності

органів ДПС України: проблеми теорії та практики : монографія /

В. В. Лисенко, П. І. Заруба, С. І. Федорчук [та ін.]. – Київ : Алерта, 2010. –

224 с.

27. Вишневский А. Ф. Общая теория государства и права /

А. Ф. Вишневский, Н. А. Горбаток, В. А. Кучинский ; под общ. ред.

В. А. Кучинского. – 2-е изд., доп. – Минск : Амалфея, 2004. – 688 с.

185

28. Волошенко А. В. Вплив корупції на бізнес-середовище /

А. В. Волошенко // Європейські перспективи. – 2014. – № 1. – С. 83–87.

29. Гайдук А. В. Заходи адміністративного примусу у боротьбі з

корупцією в Україні : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.07 / Гайдук Андрій

Валерійович ; Київ. нац. ун-т внутр. справ. – К., 2006. – 194 с.

30. Гаращук В. М. Аналіз Закону України «Про засади запобігання і

протидії корупції в Україні» / В. М. Гаращук // Формування європейського

правового простору: історія і сучасність : матеріали міжнар. наук.-практ. конф.,

м. Харків, 20 трав. 2011 р. – Харків, 2011. – С. 118–121.

31. Гаращук В. М. Соціально правовий аналіз рівнів корупції в Україні

/ В. М. Гаращук, А. О. Мухатаєв // Державне будівництво та місцеве

самоврядування : зб. наук. пр. – Харків, 2010. – № 20. – С. 156–165.

32. Гаращук В. М. Стратегія і тактика боротьби з корупцією. Концепція

боротьби з корупцією в Україні. Міністерство юстиції України : підгот.

матеріали / В. М. Гаращук; Координатор-центр правової реформи і

законопроектних робіт при Мін-ві юстиції України ;. – К.: 1997. – 245 с.

33. Гаращук М. В. Актуальні проблеми боротьби з корупцією в Україні

: моногр. / В. М. Гаращук, А. О. Мухатаєв. – Х.: Право, 2010. – 144 с.

34. Гвоздецький В. Д. Корупція як правове явище / В. Д. Гвоздецький //

Право та державне управління. – 2011. – № 1. – С. 123–126.

35. Гега П. Т. Реалії прояву та протидії корупції у сфері земельних

відносин в Україні / П. Т. Гега // Боротьба з організованою злочинністю і

корупцією (теорія і практика). – 2012. – № 2. – С. 98–102.

36. Гладун З. С. Сучасні проблеми адміністративного права України і

шляхи їх вирішення : проблем. лекція для магістр. і студ. Юрид. ін-ту Терноп.

акад. нар. госп-ва / З. С. Гладун. – Тернопіль, 2000. – 48 с.

37. Гладун О. З. Проблемні аспекти провадження у справах про

адміністративні корупційні правопорушення / О. З. Гладун // Вісн. Вищої ради

юстиції. – 2013. – № 3. – С. 34–45.

186

38. Гнатієнко Г. Декотрі аспекти явища корупції та її вплив на

економіку України / Г. Гнатієнко, Л. Ледомська // Економ. часопис. – 1997. –

№ 9. – С. 28–32.

39. Гоббс Т. Человеческая природа / Т. Гоббс // Избранные

произведения : в 2 т. / Т. Гоббс. – М. : Мысль, 1964. – Т. 1. – 583 с. –

(Философское наследие).

40. Горан В. Розмежування адміністративних правопорушень та

злочинів у сфері корупції / В. Горан // Вісник прокуратури. – 2009. – № 7. –

С. 36–40.

41. Гудошников Л. М. Система государственной службы в Японии /

Л. М. Гудошников // Сов. гос-во и право. – 1971. – № 2. – С. 130–137.

42. Гуров А. И. Профессиональная преступность: прошлое и

современность / А. И. Гуров. – М. : Юрид. лит., 1990. – 442 с.

43. Дерега В. В. Політична корупція: визначення та особливості /

В. В. Дерега // Наукові праці. Сер.: Політологія / Чорномор. держ. ун-т

ім. Петра Могили. – Миколаїв, 2009. – Т. 110, вип. 97. – С. 72–76.

44. Длугопольський О. В. Корупція і соціальні реформи: аспекти

взаємовпливу / О. В. Длугопольський, А. Ю. Жуковська // Актуал.

пробл.економіки. – 2010. – № 8. – С. 229–240.

45. Длугопольський О. В. Сучасні погляди на корупцію та мінімізацію

її негативного впливу на економіку України / О. В. Длугопольський,

Ю. П. Івашук // Економіка України. – 2012. – № 9. – С. 13–24.

46. Долгова А. И. Криминология : курс лекций / А. И. Долгова. – М. :

НОРМА-ИНФРА М, 2002. – 272 с.

47. Долгова А. И. Определение коррупции и законодательство о борьбе

с ней: моногр. / А. И. Долгова // Коррупция и борьба с ней / под ред.

В. В. Астанина. – М.: 2000. – С. 320.

48. Дорогова Ю. А. Декларирование доходов государственных

служащих как инструмент противодействия коррупции / Ю. А. Дорогова,

Е. Г. Лоткова // Успехи совр. естествознания. – 2012. – № 4. – С. 210–211.

187

49. Дручек О. В. Науково-теоретичні основи протидії явищу корупції:

проблеми та удосконалення [Електронний ресурс] / О. В. Дручек // Форум

права : електрон. наук. фах. вид. – 2012. – № 1. – Режим доступу:

http://www.nbuv.gov.ua/e–journals/FP/2012–1/12dovvtu.pdf (дата звернення:

20.05.2015). – Заголовок з екрана.

50. Дудін М. М. Подолання систематичної корупції як засадничої

стратегії забезпечення підприємницької безпеки в умовах тінізації

[Електронний ресурс] / М. М. Дудін // Форум права : електрон. наук. фах. вид. –

2014. – № 1. – С. 156–160. – Режим доступу: http://www.pravnuk.info/fomum-

pr/1809-podolannya-sistemno%D1%97-korupci%D1%97-yak-zasadnicho%D1%97-

strategi%D1%97-zabezpechennya-pidpriyemnicko%D1%97-bezpeki-v-umovax-

tinizaci%D1%97.html (дата звернення: 20.05.2015). – Заголовок з екрана.

51. Жукова А. С. Противодействие коррупционным проявлениям в

субъектах Российской Федерации / А. С. Жукова // Гос. власть и мест.

самоуправление. – 2011. – № 11. – С. 37–48.

52. Журавський В. С. Корупція в Україні – не політика : монографія /

В. С. Журавський, М. І. Михальченко, О. М. Михальченко ; Ін-т політ. і

етнонац. дослідж. ім. І. Ф. Кураса НАН України. – Київ : Фенікс, 2007. – 408 с.

53. Заброда Д. Г. Види адміністративнокараних корупційних

правопорушень / Д. Г. Заброда // Наук. вісн. Юрид. акад. Мін-ва внутр. справ. –

Дніпропетровськ: 2003. – № 2. – С. 191–199.

54. Заброда Д. Г. Корупційна ситуація в Україні (за матеріалами

офіційної статистики та аналізом результатів діяльності органів державної

влади) / Д. Г. Заброда // Актуальні питання правоохоронної діяльності. – 2010. –

№ 6. – С. 3–9.

55. Завгородній В. А. Зарубіжний досвід участі громадських

організацій у заходах щодо протидії корупції / В. А. Завгородній // Наук. вісн.

Дніпропетр. держ. ун-ту внутр. справ. – 2012. – № 1. – С. 295–307.

56. Задирака Н. Ю. Особливості та проблеми застосування

адміністративної відповідальності за порушення обмежень щодо використання

188

службового становища [Електронний ресурс] / Н. Ю. Задирака,

К. В. Берднікова // Форум права: електрон. наук. фах. вид. – 2012. – № 1. –

Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e–journals/FP/2012–1/index.htm (дата

звернення: 20.05.2015). – Заголовок з екрана.

57. Запобігання і протидія корупції в державних органах та органах

місцевого самоврядування : метод. рекомендації / за редакцією; М-во юстиції

України. – К.: 2013. – 60 с.

58. Захарова В. И. Правовое регулирование антикоррупционной

экспертизы в зарубежных странах / В. И. Захарова // Пробелы в российском

законодательстве: – 2012. – № 3. – С. 286–290.

59. Звіт про результати проведення заходів щодо запобігання і протидії

корупції у 2011 році [Електронний ресурс]. – Київ, 2012. – 78 с. // Міністерство

юстиції України : офіц. веб-сайт. – Режим доступу:

http://www.minjust.gov.ua/file/23456 (дата звернення: 20.05.2015). – Заголовок з

екрана.

60. Звіт про результати проведення заходів щодо запобігання і протидії

корупції у 2012 році [Електронний ресурс]. – Київ, 2013. – 165 с. // Міністерство

юстиції України : офіц. веб-сайт. – Режим доступу:

http://www.minjust.gov.ua/21885 (дата звернення: 20.05.2015). – Заголовок з

екрана.

61. Ильенок Т. В. Зарубежный опыт административно-правового

противодействия коррупции / Т. В. Ильенок // Юриична наука. – 2012. – № 12. –

С. 42–51.

62. Ильин И. А. Путь к очевидности / И. А. Ильин. – М. : Республика,

1993.– 431 с.

63. Кабанов П. А. Коррупция в России: понятие, сущность, причины,

противодействие : учеб. пособие / П. А. Кабанов, Р. Р. Газимзянов. –

Набережные Челны : Стержень, 2003. – 124 с.

189

64. Кабанов П. А. Коррупция и взяточничество в России: исторические,

криминологические и уголовно-правовые аспекты: моногр. / П. А. Кабанов. –

Нижнекамск : Гузель, 1995. – 172 с.

65. Кабанов П. А. Понятие и криминологическая характеристика

политической коррупции / П. А. Кабанов // Следователь. – 1998. – № 8. – С. 48–

55.

66. Калугина Н. Г. К вопросу о понятии коррупционного

правонарушения / Н. Г. Калугина //Админ. и муницип. право. – 2010. – № 6. –

С. 56–57.

67. Кальман О. Місце та значення соціально-правового контролю в

системі заходів протидії корупції в Україні / О. Кальман // Вісн. прокуратури. –

2001. – № 4. – С. 90–93.

68. Камлик М. І. Корупція в Україні / М. І. Камлик,

Є. В. Невмержицький. – Київ : Знання, 1998. – 186 с.

69. Киричко В. М. Кримінальна відповідальність за корупцію /

В. М. Киричко. – Харків : Право, 2013. – 424 с.

70. Клок О. В. Актуальні проблеми удосконалення антикорупційного

законодавства України [Електронний ресурс] / О. В. Клок // Теорія і практика

правознавства: електрон. вид. – 2015. – Вип. 1. – Режим доступу:

http://nauka.jur-academy.kharkov.ua (дата звернення: 23.05.2015). – Заголовок з

екрана.

71. Клок О. В. К вопросу о классификации коррупционных

правонарушений в Украине / О. В. Клок // Формирование правового облика

современного государства: междунар. конф. – СПб.: Изд-во СПб. ун-та, 2013. –

С. 16–19.

72. Клок О. В. Конфлікт інтересів у діяльності посадових осіб органів

доходів і зборів: особливості виникнення та врегулювання / О. В. Клок // Митна

справа. – 2013. – № 6. – С. 125–132.

73. Клок О. В. Корупційні правопорушення як загроза інформаційній

безпеки особи та держави / О. В. Клок // Актуальні проблеми сучасного

190

адміністративного права : матеріали круглого столу (22 берез. 2013 р.) / Клас.

приват. ун-т, Апеляц. суд Запоріз. обл., Запоріз. окруж. адмін. суд. – Запоріжжя

: КПУ, 2013. – С. 101–104.

74. Клок О. В. Основные аспекты проблематики определения понятия

«коррупционного правонарушения» в Украине / О. В. Клок // Журнал научных

публикаций аспирантов и докторантов. – 2013. – № 8. – С. 48–51.

75. Клок О. В. Особливості адміністративного провадження у справах

про корупційні правопорушення / О. В. Клок // Адміністративний процес:

сучасний стан та шлях вдосконалення: матер. «круглого столу» (10 груд.

2013 р.) – Запоріжжя : – 2013. – С. 57–59.

76. Клок О. В. Особливості запобігання та протидії корупції шляхом

взаємодії громадськості з державними органами та органами місцевого

самоврядування / О. В. Клок // Взаємодія державних органів і громадськості у

запобіганні та протидії корупції: матеріали наук.-практ. семінару у рамках

VIII всеукр. фестивалю науки. – Х.: 2014. – С. 99–102.

77. Клок О. В. Особливості проявів корупційних правопорушень в

інформаційній сфері / О. В. Клок // Юрист України. – 2013. – № 1. – С. 111–115.

78. Клок О. В. Особливості реалізації антикорупційної реформи в

Україні / О. В. Клок // Право і суспільство: наук.-фах. журн. – Дніпропетровськ:

2015. – № 4. – С. 150–157.

79. Клок О. В. Протидія адміністративним корупційним

правопорушенням як складова державної інформаційної безпеки України /

О. В. Клок // Сучасний стан та перспективи розвитку сектору безпеки України:

публічно-приватні аспекти : зб. наук. пр. за матеріалами ІІІ Міжнар. наук.-

практ. конф. (16 квіт. 2015 р.). – Харків, 2015. – С. 39–40.

80. Клок О. В. Стан протидії адміністративним корупційним

правопорушенням в органах державної влади та органах місцевого

самоврядування / О. В. Клок // Проблеми законності: зб. наук. пр. – Харків,

2014. – Вип. 127. – С. 111–120.

191

81. Кодекс поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку

[Електронний ресурс] : прийнято резолюцією 34/169 Ген. Асамблеї ООН від

17 груд. 1979 р. // Верховна Рада України : офіц. веб-портал. – Режим доступу:

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_282 (дата звернення: 18.05.2015). –

Заголовок з екрана.

82. Кодекс України про адміністративні правопорушення [Електронний

ресурс] : від 07.12.1984 р. № 8073–X // Верховна Рада України : офіц. веб-

портал. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/80731–10 (дата

звернення: 18.05.2015). – Заголовок з екрана.

83. Козлов В. А. Державна політика у сфері протидії корупції

(международно-правові аспекти) / В. А. Козлов // Міжнар.кримін. право і між

нар. юстиція. – 2008. – № 1. – С. 6–10.

84. Козлов Т. Л. Проблемы профилактики коррупционных

правонарушений в государственных и муниципальных органах: моногр. /

Т. Л. Козлов. – М. : Юрлитинформ, 2012. – 192 с.

85. Колодкин Л. М. Административно-правовые проблемы

предупреждения коррупции в государственном управлении / Л. М. Колодкин //

Предупреждение организованной и коррупционной преступности средствами

различных отраслей права : сб. матер. междунар. науч.-практ. конф. (Москва,

2–3 нояб. 2000 г.), «круглого стола» (г. Москва, 17 мая 2001 г.), науч.-практ.

конф. (г. Москва, 29–30 окт. 2001 г.). – М: 2002. – С. 188–195.

86. Комзюк А. Т. Заходи адміністративного примусу в правоохоронній

діяльності міліції: поняття, види та організаційно-правові питання реалізації :

моногр. / А. Т. Комзюк. – Х. : Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, 2002. – 336 с.

87. Комиссаров В. С. Уголовно-правовые аспекты борьбы с коррупцией

/ В. С. Комиссаров // Вестн. Моск. гос. ун-та. – Сер. 11: Право. – 1993. – № 1. –

С. 26–30.

88. Конвенція Організації Об’єднаних Націй проти корупції [Електронний

ресурс] : від 31.10.2003 р. // Верховна Рада України : офіц. веб портал. – Режим

192

доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_c16 (дата звернення:

23.05.2015). – Заголовок з екрана.

89. Конвенція Організації Об'єднаних Націй проти транснаціональної

організованої злочинності ООН [Електронний ресурс] : від 15 листоп. 2000 р. //

Верховна Рада України : офіц. веб-портал. – Режим доступу:

http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/995_789 (дата звернення: 23.05.2015). –

Заголовок з екрана.

90. Коновалов В. Генезис феномена "корупція" в адміністративно-

правовій доктрині Російської Федерації / В. Коновалов // Вісн. Львів. ун-ту. –

Сер.: Юридична. – 2013. – Вип. 58. – С. 144–151.

91. Конституція України : прийнята на п’ятій сес. Верхов. Ради України

28 черв. 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.

92. Корж І. Політична корупція та правова безпека України / І. Корж //

Право України. – 2009. – № 6. – С. 55–60.

93. Костенко О. М. Корупція кризового типу: поняття і шляхи протидії

/ О. М. Костенко // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і

практика). – 2008. – Вип. 18. – С. 136–141.

94. Кохан Г. В. Явище політичної корупції: теоретико-методологічний

аналіз : моногр. / Г. В. Кохан. – К.: НІСД, 2013. – 232 с.

95. Купрійчук В. Проблеми та суперечності реалізації антикорупційної

політики в Україні / В. Купрійчук // Вісн. Нац. акад. держ. управління при

Президентові України. – 2011. – № 3. – С. 97–103.

96. Куракин А. В. Административно-правовые средства

предупреждения и пресечения коррупции в системе государственной службы

зарубежных государств : моногр. / А. В. Куракин. – Домодедово : ВИПК МВД

России, 2007. – 120 c.

97. Куракин А. В. Административные запреты и ограничения как

средство противодействия коррупции в системе государственной службы /

А. В. Куракин // Админ. и муницип. право. – 2008. – № 1. – С. 25–35.

193

98. Кухарук А. Антикорупційні обмеження щодо осіб, які припинили

державну службу / А. Кухарук // Юрид. вісн. України. – 2012. – 17–20 січ.

(№ 1/2). – С. 23.

99. Кушніренко А. А. Боротьба з корупцією у контексті

адміністративно-правової реформи в Україні / А. А. Кушніренко // Боротьба з

організованою злочинністю і корупція (теорія і практика). – 2002. – Вип. 6. –

С. 42–46.

100. Лавренюк Ю. Конфлікт інтересів у діяльності публічних

службовців як складова механізму протидії корупції / Ю. Лавренюк //

Ефективність державного управління : зб. наук. пр. / Львів. регіон. ін.-т держ.

упр. НАДУ. – Львів, 2011. – Вип. 27. – С. 422–428.

101. Ленкевич О. Ю. Організаційно-правовий механізм боротьби з

корупцією на державній службі / О. Ю. Ленкевич // Вісн. Східноукр. нац. ун-ту

ім. Даля. – 2013. – № 16. – С. 34–37.

102. Людський розвиток в Україні: соціальні та демографічні чинники

модернізації національної економіки : (кол. моногр.) / [Е. М. Лібанова,

О. В. Макарова, І. О. Курило та ін.] ; за ред. Е. М. Лібанової. – Київ : Ін-т

демографії та cоціал. дослідж. ім. М. В. Птухи НАН України, 2012. – 320 с.

103. Максимов С. В. Коррупция. Закон. Ответственность: моногр. /

С. В. Максимов. – М. : Юринформ, 2000. – 143 с.

104. Маляр Г. В. Створення дієвих механізмів боротьби з корупцією як

одна з цілей реформування митної служби України / Г. В. Маляр // Вісн.

Акад.адвокатури України. – 2011. – № 2. – С. 79–83.

105. Мельник І. В. Застосування заходів адміністративного примусу в

умовах розбудови правової держави : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.07 /

Мельник Ігор Володимирович ; Нац. акад. внутр. справ України. – К., 2004. –

182 с.

106. Мельник М. І. Корупція: сутність, поняття, заходи протидії : моног.

/ М. І. Мельник. – К.: Атіка, 2001. – 304 с.

194

107. Мельник М. І. Корупція-корозія влади: соціальна сутність,

тенденції та наслідки, заходи протидії: моногр. / М. І. Мельник. – К.: Юрид.

думка, 2004. – 400 с.

108. Мельник М. І. Кримінологічні та кримінально-правові проблеми

протидії корупції : дис. ... д-ра юрид. наук : 12.00.08 /

Мельник Микола Іванович ; Нац. акад. внутр. справ України. – К., 2002. – 506 с.

109. Мельник М. І. Протидія корупції: поняття, мета, напрями /

М. І. Мельник // Право України. – 2002. – № 4. – С. 22–26.

110. Михайлишин Л. І. Розвиток та боротьба з корупцією в Україні /

Л. І. Михайлишин // Інновац. економіка. – 2013. – № 2. – С. 7–13.

111. Міжнародний кодекс поведінки державних посадових осіб

[Електронний ресурс] : від 23 лип. 1996 р. // Верховна Рада України : офіц. веб

портал. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_788 (дата

звернення: 08.06.2015). – Заголовок з екрана.

112. Мін'юст зареєстрував Положення про Єдиний державний реєстр

осіб, які вчинили корупційні правопорушення // Бюлетень Міністерства юстиції

України. – 2012. – № 2. – С. 158.

113. Монтескье Ш. Избранные произведения / Ш. Монтескье. – M. :

Госполитиздат, 1955. – 800 с.

114. Настюк В. Я. До питання про міжнародний досвід функціонування

антикорупційних систем / В. Я. Настюк, В. В. Бєлєвцева // Вісн. Акад. прав.наук

України : зб. наук. пр. – Х., 2010. – № 2. – С. 152–162.

115. Настюк В. Я. Протидія корупції як один із засобів забезпечення

ефективної антитерористичної діяльності в Україні / В. Я. Настюк,

В. В. Бєлєвцева // Наук. дослідження. – 2013. – № 26. – С 99–108.

116. Нерсесян А. С. Корупція та службова злочинність як системний

фактор у економіці України / А. С. Нерсесян // Часоп. Київ. ун-ту права. – 2010.

– № 2. – С. 275–278.

117. Нестеров А. В. Трансформация коррупции в условиях перехода к

рынку / А. В. Нестеров, Е. Л. Суховарова // Коррупция в России: состояние и

195

проблемы : матер. науч.-практ. конф. (26–27 марта 1996 г.). – М.: 1996. –

Вып. 2. – С. 59–63.

118. Николайчик В. М. Правовое регулирование этики официальных лиц

в США / В. М. Николайчик // США : экономика, политика, идеология. – 1998. –

№ 5. – С. 88–103.

119. Ноздрачев А. Ф. Государственная служба (законодательный опыт

Германии) / А. Ф. Ноздрачев // Сов. юстиция. – 1993. – № 16. – С. 21,22.

120. Оболонский А. В. Мораль как детерминанта политического

поведения / А. В. Оболонский // Полит. концептология. – 2009. – № 2. – С. 129–

156.

121. Одержання подарунків особами, уповноваженими на виконання

функцій держави або місцевого самоврядування [Електронний ресурс] :

роз’яснення М-ва юстиції України від 28.07.2011 р. // Верховна Рада України :

офіц. веб-портал. – Режим доступу:

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/n0053323–11 (дата звернення: 09.12.2014). –

Заголовок з екрана.

122. Одінцова О. Цивілізований лобізм як форма боротьби з корупцією /

О. Одінцова // Право України. – 2006. – № 6. – С. 110–114.

123. Омельченко С. Етапи розвитку корупції як негативного суспільного

явища / С. Омельченко // Підприємництво, господарство та право. – 2000. –

№ 7. – С. 72–73.

124. Орієнтовний перелік посад державних службовців, які працюють у

сферах, де існує високий ризик прояву корупції [Електронний ресурс] //

Управління Головдержслужби України в Хмельницькій області : офіц. веб-сайт.

– Режим доступу:

http://nads.gov.ua/sub/hmelnitska/ua/publication/content/32602.htm?s398224032=14

5621dbb137b1454cb074133224c3fe 11 (дата звернення: 09.12.2014). – Заголовок

з екрана.

125. Охотский Е. В. Коррупция: сущность, меры противодействия /

Е. В. Охотский // Социолог. исследования. – 2009. – № 9. – С. 25–33.

196

126. Охотский Е. В. Правовой статус государственного служащего

Российской Федерации / Е. В. Охотский // Гос-во и право. – 2003. – № 9. –

С. 17–26.

127. Панфілов О. Є. Щодо визначення поняття "корупція" в міжнародно-

правових актах та законодавстві інших країн / О. Є. Панфілов // Актуальні

проблеми держави і права. – 2011. – Вип. 62. – С. 263–270.

128. Панченко П. М. Да не дрогнет рука… Практические советы тем, кто

дает и берет взятки. Книга для людей деловых и просто думаючих /

П. М. Панченко. – Н. Новгород : ЮМОС, 1996. – 102 с.

129. Пасхавер О. О. Антикорупційний аспект економічних та політичних

реформ / О. О. Пасхавер // На шляху до Доброчесності : матеріали Першого

нац. симп. (Київ, 28–29 листоп. 1997 р.). – Київ, 1997. – С. 2–10.

130. Питання запобігання та виявлення корупції в органах виконавчої

влади [Електронний ресурс] : постанова Каб. Міністрів України від

08.12.2009 р. № 1422 // Верховна Рада України : офіц. веб-портал. – Режим

доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1422–2009–%D0%BF (дата

звернення: 09.12.2014). – Заголовок з екрана.

131. Пірен М. Запобігання корупції в системі політико-владних відносин

сучасного українського суспільства / М. Пірен, В. Ребкало // Вісн. Нац. акад.

держ. управління при Президентові України. – 2011/2. – № 4. – С. 191–200.

132. Погорецький М. Удосконалення механізму декларування доходів та

видатків осіб, уповноважених на виконання функцій держави, та членів їх сімей

як один із чинників зниження рівня корупції в Україні / М. Погорецький,

О. Бусол // Вісник Національної академії прокуратури України. – 2009. – № 2. –

С. 85–92.

133. Погорецький М. А. Корупція і хабарництво на заочній формі

навчання навчальних закладів МВС України та заходи протидії їм /

М. А. Погорецький, Д. В. Волков // Боротьба з організованою злочинністю і

корупцією (теорія і практика). – 2009. – Вип. 20. – С. 122–130.

197

134. Політична корупція в Україні: суб’єкти, прояви, проблеми протидії

[Електронний ресурс] : інформ.-аналіт. матеріали до фах. дискусії “Політична

корупція в Україні: стан, чинники, засоби протидії”, 27 листоп. 2009 р. – Режим

доступу:

http://www.razumkov.org.ua/files/news_project/PRZH_Corruption_2009.pdf (дата

звернення: 09.12.2014). – Заголовок з екрана.

135. Політична корупція перехідної доби / за ред. С. Коткіна, А. Шайо ;

пер. з англ. Т. Гарастович, С. Гарастович. – Київ : К.І.С., 2004. – 440 с.

136. Поліщук Г. С. Корупція в структурі детермінації екологічної

злочинності / Г. С. Поліщук // Боротьба з організованою злочинністю і

корупцією (теорія і практика). – 2009. – Вип. 20. – С. 131–137.

137. Положення про Єдиний державний реєстр осіб, які вчинили

корупційні правопорушення : затв. наказом М-ва юстиції України від 11.01.

2012 р., № 39/5 // Офіц. вісн. України. – 2012. – № 6. – Ст. 223.

138. Положення про порядок розгляду питань та підготовки матеріалів

щодо призначення на посаду професійного судді вперше [Електронний ресурс]

: Указ Президента України від 30.06.2004 р. № 697 // Верховна Рада України :

офіц. веб-портал. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/697/2004

(дата звернення: 23.05.2015). – Заголовок з екрана.

139. Поляков М. М. Научно-теоретический анализ видов и форм деяний,

имеющих коррупционное содержание / М. М. Поляков // Известия Тульс. Гос.

ун-та. – 2010. – № 1. – Ч. 2. – С. 382–387.

140. Пономарев П. Г. Понятие корупции и уголовно правовые средства

ее сдерживания / П. Г. Пономарев // Правовые организационные проблемы

борьбы с корупцией. – М.: 1993. – С. 47–60.

141. Попов В. И. Проявление коррупции в современных условиях /

В. И. Попов // Коррупция в России: состояние и проблемы : материалы науч.-

практ. конф. (26–27 марта 1996 г.). – М.: 1996. – С. 55–57.

198

142. Правові засоби протидії корупції : навч. посіб. / О. Г. Кальман,

Н. М. Ярмиш, В. М. Куц. – К.: ІПК Нац. акад. прокуратури України, 2012. –

163 c.

143. Про адвокатуру та адвокатську діяльність [Електронний ресурс] :

Закон України від 05.07.2012 р. № 5076-VI // Верховна Рада України : офіц. веб-

портал. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/5076–17 (дата

звернення: 29.10.2014). – Заголовок з екрана.

144. Про внесення змін до Указу Президента України від 25 січня 2012

року № 33 [Електронний ресурс] : Указ Президента України від 18.05.2012 р.

№ 333 // Верховна Рада України : офіц. веб-портал. – Режим доступу:

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/333/2012 (дата звернення: 23.05.2015). –

Заголовок з екрана.

145. Про державну службу [Електронний ресурс] : Закон України від

16.12.1993 р. № 3723-XII // Верховна Рада України : офіц. веб-портал. – Режим

доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3723–12 (дата звернення:

29.10.2014). – Заголовок з екрана.

146. Про запобігання корупції [Електронний ресурс] : Закон України від

14.10.2014 р. № 1700–VII // Верховна Рада України : офіц. веб-портал. – Режим

доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1700–18 (дата звернення:

24.10.2014). – Заголовок з екрана.

147. Про засади державної антикорупційної політики в Україні

(Антикорупційна стратегія) на 2014–2017 роки [Електронний ресурс] : Закон

України від 14.10.2014 р. № 1699–VII // Верховна Рада України : офіц. веб-

портал. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1699-18 (дата

звернення: 24.11.2014). – Заголовок з екрана.

148. Про засади запобігання і протидії корупції : Закон України від

07.04.2011 р. № 3206-VI // Відомості Верховної Ради України. – 2011. – № 40. –

Ст. 404.

149. Про затвердження Загальних правил поведінки державного

службовця [Електронний ресурс] : наказ Голов. упр. держ. служби України від

199

04.08.2010 р. № 214 // Верховна Рада України : офіц. веб.-портал. – Режим

доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/z1089–10 (дата звернення:

09.11.2014). – Заголовок з екрана.

150. Про затвердження Положення про організацію внутрішнього

аудиту в комерційних банках України [Електронний ресурс] : постанова Нац.

банку України від 20.03.1998 р. № 114 // Верховна Рада України : офіц. веб-

портал. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/v0548500–98 (дата

звернення: 25.05.2015). – Заголовок з екрана.

151. Про затвердження Положення про порядок здійснення конкурсного

відбору радників для підготовки та проведення конкурентних способів продажу

об'єктів приватизації [Електронний ресурс] : наказ Фонду держ. майна України

від 21.08.2000 р. № 1745 // Верховна Рада України : офіц. веб-портал. – Режим

доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/z0590–00 (дата звернення:

25.05.2015). – Заголовок з екрана.

152. Про затвердження Порядку інформування Національного агентства

з питань державної служби про осіб, уповноважених на виконання функцій

держави або місцевого самоврядування, які звільнені у зв'язку з притягненням

до відповідальності за корупційне правопорушення [Електронний ресурс] :

постанова Каб. Міністрів України від 12.10.2011 р. № 1072 // Верховна Рада

України : офіц. веб-портал. – Режим доступу:

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1072–2011–%D0%BF (дата звернення:

08.12.2014). – Заголовок з екрана.

153. Про затвердження Порядку передачі дарунків, одержаних як

подарунки державі, Автономній Республіці Крим, територіальній громаді,

державним або комунальним установам чи організаціям [Електронний ресурс] :

постанова Каб. Міністрів України від 16.11.2011 р. № 1195 // Верховна Рада

України : офіц. веб-портал. – Режим доступу:

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1195–2011–%D0%BF (дата звернення:

09.11.2014). – Заголовок з екрана.

200

154. Про затвердження Порядку підготовки та оприлюднення звіту про

результати проведення заходів щодо запобігання і протидії корупції

[Електронний ресурс] : постанова Каб. Міністрів України від 20.10.2011 р.

№ 1094 // Верховна Рада України : офіц. веб-портал. – Режим доступу:

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1094–2011–%D0%BF (дата звернення:

09.11.2014). – Заголовок з екрана

155. Про затвердження Порядку проведення аудиту в системі

Міністерства охорони здоров’я України [Електронний ресурс] : наказ М-ва

охорони здоров’я України від 27.03.2012 р. № 207 // Міністерство охорони

здоров’я України : офіц. веб-портал. – Режим доступу:

http://www.moz.gov.ua/ua/portal/dn_20120327_207.html (дата звернення:

09.12.2014). – Заголовок з екрана.

156. Про затвердження форми декларації про доходи, зобов'язання

фінансового характеру та майновий стан державного службовця та особи, яка

претендує на зайняття посади державного службовця [Електронний ресурс] :

наказ М-ва фінансів України від 06.03.1997 р. № 58 // Верховна Рада України :

офіц. веб-портал. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/z0104–97

(дата звернення: 09.12.2014). – Заголовок з екрана.

157. Про Концепцію подолання корупції в Україні «На шляху до

доброчесності [Електронний ресурс] : Указ Президента України від

11.09.2006 р. № 742 // Верховна Рада України : офіц. веб-портал. – Режим

доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/742/2006 (дата звернення:

23.05.2015). – Заголовок з екрана.

158. Про Національне антикорупційне бюро [Електронний ресурс] :

Закон України від 14.10.2014 р. № 1698-VII // Кабінет Міністрів України : офіц.

веб-портал. – Режим доступу:

https://www.google.ru/url?sa=t&rct=j&q=&esrc=s&source=web&cd=1&ved=0CBw

QFjAA&url=http%3A%2F%2Fwww.kmu.gov.ua%2Fdocument%2F247545351%2F

Zakonx.pdf&ei=RIGHVLn4C8HiywPEw4HoDg&usg=AFQjCNFunpmeo0_J5K2q9

201

4ZhtGVr6WroDw&bvm=bv.81449611,d.bGQ&cad=rjt (дата звернення:

08.10.2014). – Заголовок з екрана.

159. Про обов'язкову спеціальну перевірку відомостей, що подають

кандидати на зайняття посад державних службовців [Електронний ресурс] :

Указ Президента України від 19.11.2001 р. № 1098 // Верховна Рада України :

офіц. веб-портал. – Режим доступу:

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1098/2001 (дата звернення: 23.05.2015). –

Заголовок з екрана.

160. Про очищення влади [Електронний ресурс] : Закон України від

16.09.2014 р. № 1682–VII // Верховна Рада України : офіц. веб-портал. – Режим

доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1682–18 (дата звернення:

08.10.2014). – Заголовок з екрана.

161. Про Порядок організації проведення спеціальної перевірки

відомостей щодо осіб, які претендують на зайняття посад, пов'язаних із

виконанням функцій держави або місцевого самоврядування [Електронний

ресурс] : Указ Президента України від 25.01.2012 р. № 33/2012 // Верховна Рада

України : офіц. веб-портал. – Режим доступу:

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/33/2012 (дата звернення: 25.05.2015). –

Заголовок з екрана.

162. Про противодействие корупции [Электронный ресурс] : Федер.

закон Рос. Федерации от 25.12.2008 г. № 273-ФЗ // Гарант: информ-прав.

портал. – Режим доступа: http://base.garant.ru/12164203/ (дата обращения:

23.05.2015). – Загл. с экрана.

163. Проблеми української політики : аналіт. доповідь Ін-ту політ. і

етнонац. досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. – К.: ІПіЕНД ім.

І. Ф. Кураса НАН України, 2010. – 410 с.

164. Пухкал О. Роль громадянського суспільства у протидії політичній

корупції в Україні / О. Пухкал, А. Тіньков // Держ. управління та міс.

самоврядування : зб. наук. пр. – Дніпропетровськ: 2013. – Вип. 2. – С. 80–86.

202

165. Рогульський С. С. Адміністративно-правові заходи боротьби з

корупцією в Україні : автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юрид. наук :

12.00.07 / С. С. Рогульський ; Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка. – К.: 2005. –

18 с.

166. Рогульський С. С. Адміністративно-правові заходи боротьби з

корупцією в Україні : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.07 / Рогульський Сергій

Степанович ; Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка. – К., 2005. – 187 с.

167. Розвадовський Б. Л. Антикорупційне законодавство: проблеми

інституційного забезпечення протидії корупції / Б. Л. Розвадовський // Вісн.

Нац. акад. прокуратури України. – 2010. – № 1. – С. 64–69.

168. Розвадовський Б. Л. Корумпованість відносин у сфері дорожнього

руху: заходи протидії / Б. Л. Розвадовський // Боротьба з організованою

злочинністю і корупцією (теорія і практика). – 2011. – Вип. 25/26. – С. 167–172.

169. Романов В. В. Юридическая психология : учебник– 2-е изд.,

перераб. и доп. / В. В. Романов. – М. : Юристъ, 2004. – 588 с.

170. Романюк Б. В. Законодавство України та зарубіжних країн щодо

протидії корупції. Міжнародний досвід боротьби з корупцією : моногр. /

Б. В. Романюк, О. Ю. Бусол. – К.: 2010. – 628 с.

171. Сараев Н. В. О некоторых вопросах применения законодательства

России о противодействии коррупции / Н. В. Сараев // Админ. и муницип.

право. – 2010.– № 6. – С. 76–79.

172. Сервецький І. В. Теоретичні основи боротьби з організованою

злочинністю і корупцією / І. В. Сервецький // Вісн.Запорізьк. юрид. ін-ту. –

1999. – № 2. – С. 53–63.

173. Скулиш Є. Д. Корупція в Україні: основні напрями протидії в

сучасних умовах / Є. Д. Скулиш // Боротьба з організованою злочинністю і

корупцією (теорія і практика). – 2007. – Вип. 16. – С. 153–164.

174. Соловйов В. М. «Побутова корупція»: сутність, ґенеза та сучасні

тенденції в Україні / В. М. Соловйов // Боротьба з організованою злочинністю і

корупцією (теорія і практика). – 2011. – Вип. 25/26. – С. 173–182.

203

175. Соловйов В. М. Запобігання та протидія корупційним

правопорушенням у судовій системі України / В. М. Соловйов,

Б. Л. Розвадовський // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією

(теорія і практика). – 2010. – Вип. 23. – С. 123–132.

176. Соловйов В. М. Корупція в державному управлінні як феномен

глобалізованого світу / В. М. Соловйов // Вісн. Нац. акад. держ. управління при

Президентові України. – 2012. – Вип. 4. – С. 29–37.

177. Соловйов В. М. Корупція в Україні: динамічні зміни у сприйнятті /

В. М. Соловйов, Б. Л. Розвадовський // Право та суспільство. – 2010. – № 6. –

С. 9–15.

178. Соловйов В. М. Корупція в Україні: оцінка масштабів [Електронний

ресурс] / В. М. Соловйов // Наукове товариство Івана Кушніра. – Режим

доступу: http://nauka.kushnir.mk.ua/?p=45891 (дата звернення: 25.05.2015). –

Заголовок з екрана.

179. Соловйов В. М. Протидія корупції та бюрократизму: досвід Китаю /

В. М. Соловйов // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і

практика). – 2011. – Вип. 24. – С. 108–116.

180. Співак М. В. Корупційні правопорушення у сфері охорони здоров’я:

аналітичний аспект / М. В. Співак // Публічне право. – 2013. – № 3. – С. 53–60.

181. Сташис В. В. Проблеми боротьби з організованою злочинністю і

корупцією в Україні / В. В. Сташис // Вісн. Акад. прав. наук України : зб. наук.

пр. – Х.: 2001. – Вип. 2. – С. 163–168.

182. Степашин С. В. Против криминализации России / С. В. Степашин //

Рос. – 2000. – № 1. – С. 2–14.

183. Страхов С. В. Политико-экономические аспекты коррупции в

странах с формирующейся рыночной экономикой : автореф. дис. на стиск. учен.

степ. канд. экон. наук : 08.00.14 / С. В. Страхов ; Ин-т экон. РАН. – М., 2007. –

27 с.

184. Сулакшина А. С. Коррупция и теневая экономика: проблемный

аналіз: моногр. / А. С. Сулакшина, М. В. Вилисов. – М. : Норма, 2007. – 328 с.

204

185. Темнов Е. И. Коррупция. Происхождение современного понятия /

Е. И. Темнов // Актуал. пробл. теории и практики борьбы с организованной

преступностью в России : сб. – М.: 1994. – С. 14–24.

186. Ткаченко О. В. Адміністративно-правові засади протидії корупції в

органах внутрішніх справ : автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юрид. наук :

12.00.07 / О. В. Ткаченко ; Ін-т законодавства Верхов. Ради України. – К., 2008.

– 20 с.

187. Токар-Остапенко О. В. Урегулювання конфлікту інтересів на

державній службі: можливості застосування європейського досвіду в Україні :

аналіт. доповідь / О. В. Токар-Остапенко. – К. : НІСД, 2013. – 48 с.

188. Трепак В. Деякі проблеми застосування окремих норм

антикорупційного законодавства. Протидія корупції у приватно-правовій сфері

/ В. Трепак // Вісн. Нац. акад. прокуратури України. – 2013. – № 4. – С. 84–89.

189. Тучак Р. М. Корупція як соціально-правове явище / Р. М. Турчак //

Актуал. пробл. держ. управління : зб. наук. пр. – Х.: 2006. – № 3. – С. 203–209.

190. Форми взаємодії держави та інститутів громадянського суспільства

у протидії поширенню корупції в Україні (аналітична записка) [Електронний

ресурс] // Національний інститут стратегічних досліджень. – Режим доступу:

http://www.niss.gov.ua/Monitor/juni08/06.htm (дата звернення: 23.05.2015). –

Заголовок з екрана.

191. Чаннов С. Е. О направлениях активизации деятельности комиссий

по урегулированию конфликтов интересов / С. Е. Чаннов // Административное

право и процесс. – 2011. – № 5. – С. 13–17.

192. Чаукин И. С. Конфликт интересов в системе правовой

регламентации отношений в области государственной службы и

противодействия коррупции / И. С. Чаукин // Юридические записки / Воронеж.

гос. ун-т. – Воронеж, 2010. – Вып. 23. – С. 395–400.

193. Чаукин И. С. Конфликт интересов на государственной гражданской

службе / И. С. Чаукин // Вестник Воронежского государственного

университета. – 2010. – № 2. – С. 206–210.

205

194. Чемерис І. В. Зарубіжний досвід протидії корупції в системі

державного управління / І. В. Чемерис // Стратегічні пріоритети. – 2009. – № 3.

– С. 110–118.

195. Черненко М. Діяльність органів державної влади і боротьба з

корупцією / М. Черненко // Вісн. прокуратури. – 2000. – № 2. – С. 71–73.

196. Шевелевич А. А. Административно-правовые основы

противодействия коррупции в системе государственной службы : автореф. дис.

… канд. юрид. наук : 12.00.14 / А. А. Шевелевич ; Моск. гос. юрид. акад. – М.,

2008. – 24 с.

197. Шурупов Г. Ю. Борьба с коррупцией в России: Законодательный

аспект : учеб.-метод. пособие / Г. Ю. Шурупов. – Новосибирск : Новосибир.

гос. ун-т, 1999. – 16 с.

198. Яблоков Н. П. Криминалистика : [учеб. для вузов и юрид. фак.] /

Н. П. Яблоков. – М. : ЛексЭст, 2003. – 376 с.

199. Янюк Н. Конфлікт інтересів як причина корупції на публічній

службі: правові засоби запобігання і протидії / Н. Янюк // Вісн. Львів. ун-ту.

Сер.: Юридична. – 2012. – Вип. 55. – С. 139–146.

200. Яцків І. І. Загальні положення протидії корупції: адміністративно-

правовий аспект / І. І. Яцків // Актуал. пробл. вдосконалення чинного

законодавства України : зб. наук. ст. – Івано-Франківськ: 2009. – Вип. 21. –

С. 88–94.

201. Corruption perceptions index 2013 [Electronic resource] // Transparency

international. – Access mode: http://www.transparency.org/cpi2013/results (date of

treatment: 20.05.2015). – Title from the screen.

202. Corruption perceptions index 2014 [Electronic resource] // Transparency

international. – Access mode: http://www.transparency.org/cpi2014/results (date of

treatment: 20.05.2015). – Title from the screen.

203. Friedrich C. J. The Pathology of Politics : Violence, Betrayal,

Corruption, Secrecy, and Propaganda / C. J. Friedrich. – N. Y. : Harper & Row, 1972.

– 611 р.

206

204. Klok O. Special features of manifestations of corruption in the

information sphere / O. Klok // Проблеми розвитку юридичної науки в

дослідженнях молодих учених : матеріали Всеукр. конф. (м. Харків, 18 квіт.

2013 р.)/ Нац. ун-т «Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого». – Харків,

2013. – С. 72–74.

205. Nye J. S. Cooruption and Political Development : A Cost : Benefit

analysis / J. S. Nye // Bureaucratic Corruption in Sub-Saharan Africa / еd. вy

V. Monday. – Expo. Washington, 1979. – P. 411–433.

206. Recommendation of the OECD Council on Guidelines for Managing.

Conflict of Interest in the Public Service [Electronic resource] // OECD. – Access

mode: http://www.oecd.org/dataoecd/13/22/2957360.pdf (date of treatment:

25.05.2015). – Title from the screen.

207. Wewer G. Politische Korruption / G. Wewer // Politic–Lexicon / Hsrg.

von E. Holtmannunter Mitarbeit von Heinz Ulrich Brinkmann und Heinrich Pehle. –

2 uberarbeitete und erweiterte auflage. – Munchen ; Wein : R. Oldenbourg Verlag,

1994. – 569 р.

207

ДОДАТКИ

Додаток А

Проект Закону України «Про внесення змін до Закону України

«Про запобігання корупції»

І. Внести до Закону України «Про запобігання корупції» (Відом. Верхов.

Ради України від 05.12.2014 р., № 49, ст. 3186, ст. 2056) нижченаведені зміни.

А. Частину 2 ст. 24 «Запобігання одержанню неправомірної вигоди або

подарунка та поводження з ними» викласти в такій редакції:

«1. Особи, уповноважені на виконання функцій держави або місцевого

самоврядування, прирівняні до них особи в разі надходження пропозиції щодо

неправомірної вигоди або подарунка, незважаючи на приватні інтереси,

зобов’язані невідкладно вжити таких заходів: 1) відмовитися від пропозиції; 2)

за можливості ідентифікувати особу, яка зробила пропозицію; 3) залучити

свідків, якщо це можливо, у тому числі з числа співробітників; 4) письмово

повідомити про пропозицію безпосереднього керівника (за наявності) або

керівника відповідного органу, підприємства, установи чи організації,

спеціально уповноважених суб’єктів у сфері протидії корупції.

2. Якщо особа, на яку поширюються обмеження щодо використання

службового становища й одержання подарунків, виявила у своєму службовому

приміщенні чи отримала майно, що може бути неправомірною вигодою, або

подарунок, вона зобов’язана невідкладно (але не пізніше одного робочого дня)

письмово повідомити про цей факт свого безпосереднього керівника або

керівника відповідного органу, підприємства, установи чи організації.

Про виявлення майна, яке може бути неправомірною вигодою, або

подарунка складається акт, що підписується особою, яка виявила неправомірну

вигоду чи подарунок, та її безпосереднім керівником або керівником

відповідного органу, підприємства, установи чи організації.

Якщо майно, що може бути неправомірною вигодою, або подарунок

виявляє особа, яка є керівником органу, підприємства, установи, організації, акт

про виявлення майна, що може бути неправомірною вигодою, або подарунка

208

підписує ця особа й особа, уповноважена на виконання обов’язків керівника

відповідного органу, підприємства, установи чи організації за його відсутності.

Після складання акта про виявлення майна, що може бути неправомірною

вигодою, або подарунка керівником відповідного органу, підприємства,

установи чи організації заносяться відомості до бази даних спеціально

уповноваженого суб’єкта у сфері протидії корупції .

3. Предмети неправомірної вигоди, а також одержані чи виявлені

подарунки зберігаються в органі до їх передачі спеціально уповноваженим

суб’єктам у сфері протидії корупції для подальшої їх реалізації.

4. Положення статті 24 не поширюються на випадки одержання

подарунка за наявності обставин, передбачених частиною другою статті 23

цього Закону.

5. За наявності в особи, зазначеної в пунктах 1 і 2 частини першої статті 3

цього Закону, сумнівів щодо можливості одержання нею подарунка, вона

вправі для одержання консультації із цього питання письмово звернутися до

територіального органу Національного агентства, який надає відповідне

роз’яснення»

Б. У ч. 1 ст. 45 Закону доповнити пунктами «а» і «б», виклавши їх у такій

редакції:

«Стаття 45. Подання декларацій осіб, уповноважених на виконання

функцій держави або місцевого самоврядування

1. Особи, зазначені в пункті 1, підпункті "а" пункту 2 частини першої

статті 3 цього Закону, зобов’язані щорічно до 1 квітня подавати шляхом

заповнення на офіційному веб-сайті Національного агентства з питань

запобігання корупції декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій

держави або місцевого самоврядування (далі – декларація), за минулий рік за

формою, що визначається Національним агентством.

(а) У разі неможливості подання відомостей, передбачених пунктами 2 –

9 ч. 1 ст. 46 цього Закону, що стосуються членів сім’ї декларантів, із причин,

які не залежать від них, особи, зазначені в пункті 1, підпункті "а" пункту 2

209

частини першої статті 3 цього Закону можуть звернутися до місцевих органів

державної фіскальної служби України з проханням установлення таких

відомостей.

б) Місцеві органи державної фіскальної служби України протягом

розумного строку встановлюють необхідну інформацію з подальшою

передачею відомостей Національному агентству і з повідомленням причини,

строку й результатів здійснення такої перевірки з питань запобігання корупції.

2. Особи, зазначені в пункті 1, підпункті "а" пункту 2 частини першої

статті 3 цього Закону, які припиняють діяльність, пов’язану з виконанням

функцій держави або місцевого самоврядування, подають декларацію особи,

уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування,

за період, не охоплений раніше поданими деклараціями.

Особи, які припинили діяльність, пов’язану з виконанням функцій

держави або місцевого самоврядування, зобов’язані наступного року після

припинення діяльності подавати в установленому частиною першою ст. 3

порядку декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій держави або

місцевого самоврядування, за минулий рік.

3. Особа, яка претендує на зайняття посади, зазначеної в пункті 1,

підпункті "а" пункту 2 частини першої ст. 3 цього Закону, до призначення або

обрання на відповідну посаду подає в установленому цим Законом порядку

декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого

самоврядування, за минулий рік.

4. При виявленні суб’єктом декларування помилок у поданій декларації за

його письмовим зверненням Національне агентство надає можливість їх

виправити протягом десяти календарних днів.

За неподання чи несвоєчасне подання декларації особи, уповноваженої на

виконання функцій держави або місцевого самоврядування, або за подання в

ній завідомо недостовірних відомостей, суб’єкт декларування не притягається

до відповідальності, що не звільняє його від обов’язку подати відповідну

декларацію з достовірними відомостями».

210

В. Внести зміни в пункти 7, 8 і 9 ч. 1 ст. 46 Закону шляхом закріплення в

них обов’язку надання інформації іншими членами сім’ї декларанта. Зазначені

пункти повинні мати такий зміст:

«7) отримані (нараховані) декларантом та іншими членами його сім’ї

доходи, в тому числі доходи у вигляді заробітної плати (грошового

забезпечення), отримані як за основним місцем роботи, так і за сумісництвом,

гонорари, дивіденди, відсотки, роялті, страхові виплати, благодійна допомога,

пенсія, доходи від відчуження цінних паперів і корпоративних прав, подарунки

та інші доходи.

Такі відомості включають дані про вид доходу, джерело доходу та його

розмір. Відомості щодо подарунків та інших доходів, не визначених у першому

абзаці цього пункту, зазначаються, лише якщо розмір такого подарунку або

доходу перевищує 50 відсотків мінімальної заробітної плати, встановленої на

день прийняття подарунка. До декларації не включаються відомості про

подарунки, одержані у випадках, передбачених пунктами 1 і 2частини другої

статті 23 цього Закону»;

«8) наявні грошові активи декларанта та інших членів його сім’ї, у тому

числі готівкові кошти, кошти, розміщені на банківських рахунках, внески до

кредитних спілок та інших небанківських фінансових установ, кошти, позичені

третім особам, а також активи в дорогоцінних (банківських) металах. Відомості

щодо грошових активів включають дані про вид, розмір і валюту активу, а

також найменування й код Єдиного державного реєстру підприємств та

організацій України установи, в якій відкриті відповідні рахунки або до якої

зроблені відповідні внески. Не підлягають декларуванню кошти, розміщені на

одному банківському рахунку, внесок до кредитних спілок та інших

небанківських фінансових установ, а також активи в дорогоцінних

(банківських) металах, готівкові кошти, кошти, позичені третім особам,

вартість яких не перевищує 50 мінімальних заробітних плат, установлених на 1

січня звітного року»;

211

«9) фінансові зобов’язання декларанта та інших членів його сім’ї, у тому

числі отримані кредити, позики, зобов’язання за договорами лізингу, розмір

сплачених коштів у рахунок основної суми позики (кредиту) та відсотків за

позикою (кредиту), зобов’язання за договорами страхування та недержавного

пенсійного забезпечення, кошти позичені іншим особам. Відомості щодо

фінансових зобов’язань включають дані про вид зобов’язання, його розмір,

валюту зобов’язання, інформацію про особу, стосовно якої виникли такі

зобов’язання (відповідно до п. 1 ч. 1 цієї статті), й та дату виникнення

зобов’язання. Такі відомості зазначаються лише якщо розмір зобов’язання

перевищує 50 мінімальних заробітних плат, установлених на 1 січня звітного

року. Якщо розмір зобов’язання не перевищує 50 мінімальних заробітних плат,

встановлених на 1 січня звітного року, зазначається тільки загальний розмір

такого фінансового зобов’язання.

Якщо предметом правочину щодо забезпечення виконання зобов’язання є

нерухоме або рухоме майно, в декларації зазначається вид майна, його

місцезнаходження, вартість, інформація про його власника майна відповідно до

пункту 1 цієї статті. Якщо засобом забезпечення отриманого зобов’язання є

порука, в декларації має бути вказана інформація про поручителя, зазначена в

пункті 1 частини першої цієї статті».

Г. Внести зміни до підпункту «д» пункту 2 частини 5 розділу

XIII Прикінцевих положень цього Закону, усунувши з переліку корупційних

адміністративних правопорушень ст. 172-6

Кодексу України про

адміністративні правопорушення.

Д. Пункт 2 частини 5 розділу XIII Прикінцевих положень Закону

доповнити підпунктом «і» такого змісту: «Доповнити главу 15 Кодексу України

про адміністративні правопорушення «Адміністративні правопорушення, що

посягають на встановлений порядок управління» статтею 188-46

такого змісту:

«Стаття 188-46

. Невиконання законних вимог (приписів) Національного

агентства з питань запобігання корупції

212

Невиконання законних вимог (приписів) Національного агентства з

питань запобігання корупції щодо усунення порушень законодавства про

запобігання і протидію корупції, ненадання інформації, документів, а також

порушення встановлених законодавством строків їх надання, надання завідомо

недостовірної інформації або не в повному обсязі, несвоєчасне подання

декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого

самоврядування, тягнуть за собою накладення штрафу від ста до двохсот

п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Ті самі дії, вчинені особою, яку протягом року зазнавала

адміністративного стягнення за таке ж порушення, тягнуть за собою

накладення штрафу від двохсот до трьохсот неоподатковуваних мінімумів

доходів громадян".

Е. У частину 8 розділу XIII Прикінцевих положень цього Закону доповнити її

пунктом «і» такого змісту: «Внести зміни до статті 27 Закону України «Про

державну службу», виклавши її в такій редакції:

«Просування по службі»

Просування по службі державного службовця здійснюється шляхом

зайняття ним більш високої посади на конкурсних засадах, крім випадків, коли

інше встановлено законами України чи Кабінетом Міністрів України, або

шляхом присвоєння державному службовцеві вищого рангу.

Державний службовець має право брати участь у конкурсі на заміщення

вакантної посади. Переважне право на просування по службі мають державні

службовці, які сумлінно виконували службові обов’язки (у тому числі

дотримувалися вимог, передбачених Закону України «Про запобігання

корупції»), досягли найкращих результатів у роботі, виявляють ініціативність,

постійно підвищують свій професійний рівень і зараховані до кадрового

резерву».

ІІ. Цей Закон набирає чинність із дня опублікування.

213

Додаток Б

Матеріали щодо впровадження результатів дисертації

214