МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ЮРИДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ЯРОСЛАВА МУДРОГО

На правах рукопису

БРУСЛИК ОЛЕКСІЙ ЮРІЙОВИЧ

УДК 342.53(410)

КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС

ПАРЛАМЕНТУ ВЕЛИКОБРИТАНІЇ

12.00.02 — конституційне право; муніципальне право

Дисертація

на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Науковий керівник:

Серьогіна Світлана Григорівна

доктор юридичних наук, професор

Харків — 2016

2

ЗМІСТ

ВСТУП 3

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ТА КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ

ФУНКЦІОНУВАННЯ ПАРЛАМЕНТУ ВЕЛИКОБРИТАНІЇ 11

1.1 . Конституційно-правове регулювання статусу Парламенту Великобританії 11

1.2 . Еволюція статусу британського Парламенту 41

1.3 . Місце і роль британського Парламенту в системі вищих органів

державної влади 73

Висновки до розділу 1 96

РОЗДІЛ 2. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КОНСТИТУЦІЙНО-

ПРАВОВОГО СТАТУСУ БРИТАНСЬКОГО ПАРЛАМЕНТУ 99

2.1. Функції та компетенція Парламенту Великобританії 99

2.2. Структура британського Парламенту і способи його формування 134

2.3. Основні тенденції трансформації конституційно-правового статусу Парла-

менту Великобританії 159

Висновки до розділу 2 192

ВИСНОВКИ 195

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 202

ДОДАТКИ 227

3

ВСТУП Актуальність теми. Одним із пріоритетних напрямків розвитку вітчизня-

ного конституціоналізму є посилення представницьких засад організації та дія-

льності державного апарату, у тому числі оптимізація організації і діяльності па-

рламенту – Верховної Ради України. Формування належної доктринальної бази

відповідних реформ потребує врахування передового зарубіжного досвіду, що

актуалізує проблематику компаративістських досліджень кращих парламентсь-

ких практик, передусім у державах розвиненої демократії.

Як відомо, основоположником європейського парламентаризму є британсь-

кий Парламент, історія якого налічує вже вісім століть. Всупереч спробам наслі-

дувати його на європейському континенті, Вестмінстерський Парламент володіє

низкою унікальних конституційно-правових особливостей, зумовлених специфі-

кою британської правової системи та відповідної моделі державно-владного уп-

равління. Досвід функціонування британського Парламенту викликає значний те-

оретичний і практичний інтерес, адже його функціональна модель, що вважається

еталоном побудови парламентської системи, була випробувана часом і довела

свою ефективність. Практика сучасного британського парламентаризму, в основу

якої покладено предметний діалог між державою і суспільством, владою й опозиці-

єю, високий рівень правової культури, взаємоповаги, відповідальності, дотримання

встановлених правил і толерантності, може бути застосована і в умовах діючої в

Україні парламентсько-президентської форми правління. Поглиблене дослідження

конституційно-правового статусу Парламенту Великобританії дасть змогу запропо-

нувати шляхи розвитку та вдосконалення вітчизняного парламентаризму.

Не зважаючи на актуальність розглядуваної теми, у вітчизняній правовій

науці не було здійснено комплексного її дослідження. Серед науковців, які

займалися вивченням конституційно-правового статусу Парламенту Великоб-

ританії, слід відзначити насамперед тих учених-конституціоналістів, роботи

яких стали доктринальними джерелами британської конституції. До таких на-

лежать: В. Беджгот, В. Блекстон, Г. де Бректон, А. Дайсі, В. Енсон, Е. Коук, Т.

Літльтон, Т. Е. Мей та ін. Сучасними британськими дослідниками статусу Пар-

4

ламенту є: Т. Алан, Т. Бінгем, В. Богданор, П. Бромхед, В. Вейд, Дж. Голдсворсі,

Дж. Гріффіт, Г. Дрюрі, М. Елліот, А. Келсо, А. Кінг, П. Лейланд, Ф. Нортон, Д.

Олівер та ін. Певні аспекти даної проблеми висвітлювали представники вітчиз-

няної школи конституційного права: Ю. Г. Барабаш, І. Ю. Богдановська,

А.З.Георгіца, О. П. Євсєєв, М. М. Ковалевський, І. Г. Ковальов, В. П. Колісник,

А. М. Колодій, Л. Т. Кривенко, Н. С. Крилова, П. М. Любченко, В. В. Маклаков,

О. О. Майданник, О. В. Марцеляк, А. О. Мішин, Н. В. Мішина,

О. В. Петришин, В. Ф. Погорілко, І. В. Процюк, А. О. Селіванов,

С. Г. Серьогіна, Ю. М. Тодика, В. М. Шаповал, В. Є. Чиркін та ін.

Разом із тим, наявні у вітчизняній юридичній науці конституційно-правові

розробки досліджуваної проблематики мають фрагментарний характер, а наукові

праці радянських часів не відповідають потребам сучасної державознавчої науки

та практики, що зумовлює необхідність подальшого наукового дослідження кон-

ституційно-правового статусу Парламенту Великобританії.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Наукове

дослідження здійснювалося на кафедрі державного будівництва Національного

юридичного університету імені Ярослава Мудрого в межах цільової комплексної

програми «Конституційно-правові проблеми забезпечення верховенства права у

функціонуванні механізму публічної влади в Україні» (державна реєстрація №

0111U000966). Тема дисертації затверджена вченою радою Національного юриди-

чного університету імені Ярослава Мудрого, протокол № 4 від 20 грудня 2013 р.

Мета і задачі дослідження. Метою дисертації є розробка цілісної концеп-

ції конституційно-правового статусу британського Парламенту, комплексна хара-

ктеристика цього інституту та окреслення підходів щодо його вдосконалення з

урахуванням сучасних політико-правових реалій.

Досягнення поставленої мети передбачає розв’язання наступних завдань:

- систематизувати концептуальні підходи до розуміння конституційно-

правового статусу Парламенту Великобританії та з’ясувати його зміст;

- встановити особливості конституційно-правових засад регламентації право-

вого статусу Парламенту з урахуванням системи джерел британської конституції;

5

- визначити зміни у наукових уявленнях і закріпленні правового статусу брита-

нського Парламенту на різних етапах його розвитку впродовж XII–ХХІ ст. з метою

виявлення закономірностей трансформації парламентської моделі Великобританії;

- розкрити особливості функціонування британського Парламенту у Вестмін-

стерській системі державно-владного управління; виявити недоліки у механізмі

взаємодії Парламенту Великобританії з органами інших гілок влади й науково об-

ґрунтувати рекомендації, спрямовані на оптимізацію цього механізму;

- охарактеризувати функціонально-компетенційну специфіку Парламенту Ве-

ликобританії в умовах новітньої модернізації конституційної монархії й парламент-

ського правління;

- з’ясувати роль парламентських підрозділів і допоміжних служб щодо реалі-

зації основних функцій і повноважень законодавчого органу з огляду на їх місце у

системно-структурній організації Парламенту Сполученого Королівства;

- визначити тенденції вдосконалення правового регулювання способів фор-

мування Парламенту Великобританії та їх вплив на інституційну характеристику

британської парламентської моделі;

- висвітлити сучасні та перспективні тенденції трансформації конституцій-

но-правового статусу Парламенту Великобританії.

Об’єкт дослідження – суспільні відносини, які складаються у сфері орга-

нізації та функціонування британського Парламенту.

Предмет дослідження – конституційно-правовий статус Парламенту Ве-

ликобританії.

Методи дослідження. Методологічну основу дисертації становить система

філософсько-світоглядних, загальнонаукових та спеціально-наукових методів. Ви-

користання діалектичного методу дозволило всебічно розглянути конституційно-

правовий статус британського Парламенту як явище, яке знаходиться в динаміці

та постійному оновленні, виявити закономірності функціонування і розвитку цьо-

го інституту в сучасних умовах інтенсифікації суспільно-політичного життя, про-

стежити еволюцію його моделей під впливом різноманітних факторів. Герменев-

тичний метод використовувався у процесі тлумачення джерел національного пра-

6

ва, судової практики Великобританії щодо організації і функціонування її Парла-

менту. Завдяки використанню методів аналізу та синтезу, індукції та дедукції, абс-

тракції встановлено ознаки і вироблено поняття конституційно- правового статусу

Парламенту Сполученого Королівства. Системно-структурний метод дозволив ви-

значити роль і місце британського Парламенту в механізмі державного управлін-

ня, з’ясувати його сутнісні ознаки і структуру; структурно-функціональний –

встановити функціональну спрямованість діяльності Парламенту Великобританії,

а також надати функціональні характеристики його підрозділів; формально-

юридичний – провести змістовне опрацювання текстів правових актів, що закріп-

люють елементи конституційно-правового статусу британського Парламенту. З

огляду на специфіку правового розвитку й становлення Вестмінстерського Пар-

ламенту, історичний метод використовувався під час всього дослідження, однак

особливе значення мав при аналізі еволюції цього інституту. Визначення перспек-

тив розвитку правового регулювання статусу Парламенту Великобританії та на-

прямків оптимізації його функціонування ґрунтувалося на методі прогнозування.

Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що дисерта-

ція є першою у вітчизняній юридичній науці працею, в якій викладено цілісну

концепцію конституційно-правового статусу Парламенту Великобританії, визна-

чено його зміст і структуру, правове закріплення та шляхи удосконалення. Ре-

зультати проведеного дослідження знайшли своє відображення у таких нових

положеннях, що виносяться на захист.

Уперше:

- запропоновано на основі аналізу британської правової доктрини та сис-

теми джерел британської конституції визначення британського Парламенту як ари-

стократично-представницького, активно-реактивного трьохелементного інституту,

який складається з Палати громад, Палати лордів та королеви (Королева-в-

Парламенті), типу легіслатури-арени, що формально-юридично має необмежену

компетенцію та діє в умовах конституційної монархії і парламентського правління;

- визначено конституційно-правовий статус Парламенту Великобрита-

нії як сукупність політико-правових характеристик, що ґрунтуються на осново-

7

положних принципах некодифікованої конституції Сполученого Королівства, мі-

стяться в статутному, прецедентному праві, праві ЄС, парламентських звичаях,

конституційних угодах та фундаментальних правових трактатах і визначають

правову природу Парламенту, його місце в системі органів державної влади, по-

рядок формування, структуру, принципи організації та діяльності, функції та

компетенцію, а також особливості його функціонування;

- запропоновано авторську періодизацію еволюції конституційно-

правового статусу Парламенту Великобританії; виокремлено шість етапів його

становлення: 1) 1215–1307 рр. – початок конституціоналізації Парламенту; 2)

1307–1529 рр. – період становлення і структуризації Парламенту; 3) 1529–1707

рр. – поступовий перехід до дуалістичної монархії та встановлення принципу

верховенства Парламенту; 4) 1707−1911рр. – період гегемонії Парламенту; 5)

1911–2009 рр. – період реформ Палати лордів; 6) 2009 р. – дотепер – період фун-

кціонування Парламенту в умовах деволюції та європейської реінтеграції;

- узагальнено та систематизовано зміни, що відбулися в статусі британ-

ського Парламенту протягом двох останніх етапів його еволюції (починаючи з 1911

р. і дотепер), серед яких виокремлено: а) інституційно-структурні – зміни щодо по-

рядку формування і структурної побудови окремих елементів Парламенту; б) функ-

ціонально-компетенційні – зміна повноважень Парламенту та порядку його взаємо-

дії з іншими органами державної влади; в) процедурні – модернізація парламентсь-

ких процедур;

- виокремлено фактори, що обмежують суверенітет британського Парла-

менту в законодавчій сфері; усі вони класифіковані на інституційні (Суд ЄС, Євро-

пейський суд з прав людини), нормативні (право ЄС, Акт про права людини 1998 р.),

процедурні (референдна демократія, конституційний процес деволюції); обґрунтова-

но, що внаслідок проведення низки конституційних реформ, починаючи з 1997 р.,

принцип парламентського верховенства більше не має абсолютного характеру;

- обґрунтовано доцільність використання британського досвіду парла-

ментських практик в аспекті впровадження в національне законодавство України

європейських стандартів парламентаризму щодо: свободи слова, верховенства

8

права, посилення боротьби з корупцією, реалізації цивілізованих правил співпраці

більшості й опозиції на основі парламентської демократії, забезпечення суверен-

ності Верховної Ради України. Для більшої дієвості парламентського контролю в

Україні доцільно: 1) запровадити щотижневі півгодинні запитання до Прем’єр-

міністра (в окремий день) та міністрів Уряду (в порядку ротації) в Парламенті, що

забезпечить не лише більш ефективний парламентський контроль, а й покращить

кооперацію між Парламентом та Урядом; 2) створити систему спеціальних парла-

ментських комітетів відомчого характеру; 3) запровадити посаду парламентського

уповноваженого у справах адміністрації; 4) передбачити обов’язкове звітування

міністра фінансів у середині бюджетного року про поточний стан виконання дер-

жавного бюджету. Запропоновано визначити статус парламентської опозиції в За-

коні України «Про Регламент Верховної Ради України», а також посилити дисцип-

лінарні санкції стосовно парламентарів у разі порушення Закону України «Про Ре-

гламент Верховної Ради України», наприклад, позбавлення заробітної плати, поз-

бавлення права голосу, заборона відвідувати сесійну залу тощо;

удосконалено:

- змістовну характеристику чинної конституції Великобританії; обґру-

нтовано тезу, що попри консерватизм британського конституціоналізму, в резуль-

таті фундаментальних трансформацій ХХ – початку ХХІ ст. створено «нову бри-

танську некодифіковану конституцію», ядро якої становить оновлений конститу-

ційно-правовий статус Парламенту;

- розуміння конституційно-правового статусу Парламенту Сполученого

Королівства; обґрунтовано, що оскільки в структурному плані – це двопалатний,

але трьохелементний інститут, який складається з Палати громад, Палати лордів та

королеви (Королеви-в-Парламенті), а конституційно-правовий статус цих елементів

суттєво різниться, слід розрізняти конституційно-правовий статус Парламенту як

триєдиної інституції і конституційно-правовий статус кожного з її елементів;

- розуміння конституційного принципу парламентського суверенітету

(верховенства). До його системоутворюючих елементів віднесено: виключну

компетенцію Парламенту; виключний імунітет Парламенту; принцип потенцій-

9

ного скасування закону; принцип мовчазної згоди суверена; правило визнання;

- системний підхід до розуміння функцій британського Парламенту; усі

вони розподілені на дві групи – основні (представницька, дебатна, контрольна, за-

конодавча, фінансова) та допоміжні (зовнішньополітична, установча, квазісудова,

інформаційна, освітня);

- характеристику законотворчої ролі британського Парламенту в умо-

вах оновленої конституції; продемонстровано, що в умовах поєднання принципів

поділу та злиття влади, що притаманно Вестмінстерській моделі, завдання Пар-

ламенту Великобританії в аспекті реалізації законодавчої функції полягає не в

розробці біллів, а у вивченні, критиці і прийнятті остаточного рішення щодо

урядових законодавчих пропозицій;

набули подальшого розвитку:

- джерельна база дослідження за рахунок залучення до наукового обігу

значної кількості доктринальних робіт британських конституціоналістів, конститу-

ційних угод, прецедентів, парламентських практик, що не були об’єктом вивчення

вітчизняних науковців і можуть слугувати підґрунтям більш комплексного осмис-

лення питань конституційно-правового статусу Парламенту Великобританії;

- теза про те, що теоретико-конституційним виміром співвідношення та

взаємозв’язку Парламенту Великобританії з виконавчою та судовою гілками влади

є кореляція принципу парламентського суверенітету з принципами верховенства

права та поділу влади;

- характеристика нового режиму взаємовідносин між Парламентом Спо-

лученого Королівства, з одного боку, і виконавчою та судовою владою − з іншого;

аргументовано, що система стримувань і противаг зазнала змін внаслідок прийнят-

тя Парламентом низки актів конституційного характеру (до прикладу, Акт про кон-

ституційну реформу 2005 р., Акт про фіксований термін Парламенту 2011 р. та ін.);

- наукові погляди на перспективи реформування Вестмінстерської мо-

делі; серед пріоритетних напрямків майбутньої трансформації статусу Парламе-

нту Великобританії виокремлено: реформування Палати лордів; зміну виборчої

системи на загальних виборах до Палати громад; удосконалення парламентських

10

процедур задля покращення якості реалізації основних функцій британського

Парламенту; реформування статусу цього Парламенту в контексті європейської

реінтеграції та подальшого проведення деволюції.

Практичне значення одержаних результатів. Сформульовані висновки та

практичні рекомендації можуть бути використані: у науково-дослідній сфері – для

подальшого вивчення конституційно-правових засад організації та функціонування

Парламенту Великобританії, зарубіжного і вітчизняного парламентаризму; у право-

творчості – для удосконалення правового регулювання конституційно-правового

статусу українського Парламенту з урахуванням британської парламентарної прак-

тики; у навчальному процесі – при викладанні курсу конституційного права зарубі-

жних країн; конституційного права України; державного будівництва; під час підго-

товки навчальних та методичних видань з досліджуваної проблематики; у виховній

роботі – для підвищення рівня правової культури громадян, посадових і службових

осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Апробація результатів дисертації. Основні теоретичні положення, виснов-

ки і пропозиції, які містяться у дисертації, обговорювались і були схвалені на засі-

даннях кафедри державного будівництва Національного юридичного університету

імені Ярослава Мудрого. Ключові положення роботи було оприлюднено на між-

народних і всеукраїнських конференціях та «круглих столах», а саме: «Юридична

осінь 2013 року» (м. Харків, 14 листопада 2013 р.), «Правова доктрина – основа

формування правової системи держави» (м. Харків, 20 – 21 листопада 2013 р.),

«VII Тодиківські читання» (м. Харків, 26 – 27 вересня 2014 р.), «Право і держава:

проблеми розвитку та взаємодії у ХХІ ст.» (м. Запоріжжя, 29 – 30 січня 2016 р.).

Положення дисертації доповідалися дисертантом на ІІІ (м. Яремче, Івано-

Франківської області, 27 липня – 3 серпня 2014 р.) та V (м. Чернігів, 25 – 30 липня

2016 р.) Літніх школах «Верховенство права і конституціоналізм».

Публікації. Основні результати дослідження знайшли відображення у 15 пу-

блікаціях, у т. ч. у 7 статтях у фахових виданнях України, 2 статтях в іноземних ви-

даннях, а також у тезах 6 доповідей на науково-практичних конференціях і «круг-

лих столах».

11

РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИЧНІ ТА КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ

ФУНКЦІОНУВАННЯ ПАРЛАМЕНТУ ВЕЛИКОБРИТАНІЇ

1.1. Конституційно-правове регулювання статусу Парламенту

Великобританії

Парламент Великобританії – це унікальний у своєму роді державно-

правовий інститут, який є центральним елементом Вестмінстерської моделі

державного управління. Його сутність і конституційно-правовий статус характе-

ризується низкою особливостей, що зумовлені специфікою британської правової

системи та своєрідністю конституції Сполученого Королівства.

В юридичній літературі існує чимало трактувань терміну «парламент». Він

розглядається як вищий представницький і законодавчий орган демократичної

держави [87, с. 215]; єдиний загальнонаціональний, представницький, колегіаль-

ний, постійно діючий орган законодавчої влади [82, с. 5]; державно-правовий ін-

ститут; виборний орган народного представництва, наділений законодавчими

повноваженнями з метою вирішення загальних державних і громадських завдань

[17, с. 388]; вищий орган народного представництва, що виражає суверенну во-

лю народу, призначення якого – регулювати найважливіші суспільні відносини

шляхом прийняття законів і здійснювати контроль за діяльністю органів викона-

вчої влади та вищих посадових осіб [102, с. 236].

І. В. Моісеєнко стверджує, що парламент є вищим державним органом на-

родного представництва та органом інституціоналізації політичних інтересів і

настроїв, які панують у суспільстві. Крім того, парламент одночасно виступає й

інститутом громадянського суспільства, виконує функцію з'єднання сувереніте-

ту народу з державною владою. Саме народне представництво надає системі

державного управління демократичний характер, а парламенту – широку соціа-

льну доступність і відкритість [73, с. 34].

На думку Н. М. Крестовської та Л. Г. Матвєєвої, парламент – найвищий

представницький і законодавчий орган влади, що представляє суверенітет наро-

12

ду і є єдиним уповноваженим суб’єктом приймати закони від імені народу; це най-

важливіший інститут легітимної державної влади, форма забезпечення політичної

гласності та відкритої політичної полеміки [59, с. 225]. В. Є. Усанов розглядає пар-

ламент як представницький, колегіальний, виборний орган влади, наділений безпо-

середніми і винятковими повноваженнями законодавчої діяльності [94, c. 10-11].

Як єдиний офіційний орган народного представництва визначає парламент

С. П. Обухов. На його думку, виконуючи представницьку функцію, що фіксує

його зв’язок із народом, нацією, парламент як суспільний інститут отримує зда-

тність знаходити різні форми залежно від характеру державності, соціально-

політичних і економічних умов [76, c. 14].

Не зважаючи на різні підходи до розуміння парламенту, майже всі вони

містять перелік основних властивостей цього органу державної влади: 1) пред-

ставницький характер, адже парламент розглядається як виразник інтересів і во-

лі народу (нації), тобто всієї сукупності громадян даної держави, уповноважений

приймати найбільш авторитетні управлінські рішення іменем народу. Звідси й

такі його позначення, як національне або народне представництво. Як зазначав

французький класик конституційного права Л. Дюгі, «парламент є представни-

цьким мандатарієм нації» [38, c. 416]. Зміст і характер представництва інтересів

у сучасному парламентаризмі відзначаються комплексністю певних принципів,

найважливішими з яких є партійне представництво, територіальне представниц-

тво, корпоративне представництво інтересів та етнічне представництво; 2) вибо-

рність – передбачає періодичну змінюваність складу парламенту (повністю або

частково) за допомогою проведення загальних виборів; 3) постійність функціо-

нування – парламент є постійно діючим органом, парламентарі працюють у

ньому на професійній основі, хоча й здійснюють свої повноваження строково; 4)

колегіальність – жодне рішення чи акт парламенту не може прийматися кимсь

одноособово, а лише шляхом колективного обговорення і голосування; 5) ство-

рюється для законотворення – прерогативною функцією парламенту є законода-

вча, адже кінцевим наслідком діяльності парламенту є переважно створення

правових норм вищої юридичної сили, спрямованих на регулювання суспільних

13

відносин; 6) загальнодержавний характер – повноваження парламенту поширю-

ються на територію усієї держави; 7) характеризується специфічною структурою

– може мати одну, дві чи більшу кількість палат (зокрема три-палатний парламент

ПАР у 1980-90 роках, існування поряд із двома чи однією палатами палати вождів

(країни Африки та Океанії); коаліцію і опозицію, фракції і групи, комітети, комі-

сії, спеціальні контрольні органи, апарат; 8) працює у спеціальному режимі пар-

ламентських процедур, форм і методів діяльності, закріплених у регламенті чи ак-

тах процесуального характеру, а також згідно з усталеними традиціями.

Поняття парламенту в сучасній британській правовій доктрині є доволі дис-

кусійним. На думку У. Лембарда, щодо етимології слова «parliament» і його появи

в англійській мові існують дві точки зору. Згідно з першою, воно виникло в ре-

зультаті поєднання двох латинських слів у множині – «parium» («рівні») та

«lamentum» ( «скарги, печалі») [33, с. 554, 438]. Таким чином, цей термін означає

місце, де люди, рівні за статусом, мають можливість висловлювати скарги і обго-

ворювати нагальні проблеми життя суспільства. Згідно з іншою точкою зору, на-

зва представницького органу Англії походить від давньофранцузьких слів

«parlier» («багато говорити») і «ment» («бесіда») і означає «місце, де люди зібра-

лися разом, щоб висловити свою думку або дати рекомендацію» [208, с. 123-124].

У. Лембард, будучи прихильником даної концепції, вважає, що слово «parliament»

вперше було вжито у 1275 році в одному зі статутів короля Едуарда I [122, с. 563] і

увійшло в англійську мову після нормандського завоювання в XIII ст.

Британське розуміння парламенту в юридичному сенсі ґрунтується на фу-

ндаментальному конституційному принципі парламентського суверенітету, від-

повідно до якого Парламенту Великобританії належить верховенство у законо-

давчій сфері. Британські вчені розглядають Парламент як трьохелементний ін-

ститут, складовими частинами якого є король (королева), Палата лордів і Палата

громад. За висловом А. Дайсі, «ці три частини, які спільно діють й вдало визна-

чаються виразом «король у Парламенті», і складають Парламент» [32, с. 45-46].

Правильність зазначеного висновку підтверджується багатовіковою діяльністю

владних інституцій Сполученого Королівства.

14

Ще в 1543 р. у зверненні до Парламенту король Генріх VIII зазначив: «Ми

інформовані нашими суддями про те, що ні в який інший час ми не стоїмо насті-

льки високо у своєму королівському статусі, як під час функціонування Парла-

менту, де ми як глава і ви як члени злиті в одне політичне тіло» [287, с. 39-40].

Невід'ємною частиною Парламенту визнавав короля і англійський теолог Р. Ху-

кер (1553 – 1600) [253, с. 353-354]. Окрім цього, відповідно до судового рішення

по справі Принца (Prince's case) від 1606 р. [246], Актом Парламенту може вва-

жатися тільки Акт, який був узгоджений і прийнятий обома палатами Парламен-

ту та отримав згоду короля. Таким чином, не лише вчені, а й суд у Вестмінстері

підтвердив, що Парламент є саме трьохелементним інститутом.

У вужчому значенні під Парламентом інколи розуміють лише Палату Громад.

Вона є єдиним вищим виборним органом в країні, а її членів часто називають «чле-

нами Парламенту» (“Members of Parliament”). Разом з тим, визначення співвідно-

шення повноважень «королеви в Парламенті» і Палати громад було здійснено ще в

1839 р. при розгляді справи про парламентські привілеї – Стокдейл проти Хенсарда

(Stockdale v. Hansard). Суддя лорд Денмен у цьому рішенні зазначав, що сама по собі

Палата громад – це не Парламент, а лише його складова і координуюча частина

[268]. П. Елефтеріадіс з цього приводу справедливо стверджує: «Є речі, які одна Па-

лата громад не може здійснити, і це означає, що навіть найкращі наміри домінуючої

частини Парламенту – Палати громад – не мають жодних юридично значимих нас-

лідків. Провідний елемент суверенного органу не є всемогутнім, тому виражене ним

бажання і директиви не створюють закон і не є законотворчістю» [155, с. 63].

У новий час серйозні дискусії щодо статусу Парламенту в академічній спіль-

ноті викликало прийняття Актів про Парламент 1911 і 1949 рр. Згідно з цими ста-

тутами Палата громад отримала право, за умови королівського схвалення, прийня-

ти закон, навіть якщо Палата лордів його відхилила. Тому деякі вчені почали стве-

рджувати, що тепер суверенітет Парламенту в законодавчій сфері належить не ко-

ролеві в Парламенті, а королеві й Палаті громад. Однак більшість британських

конституціоналістів і головних акторів, які формують британське право, вважають,

що відмова від трьохелементної структури Парламенту може призвести до суттє-

15

вих змін правової системи Великобританії. Тому для збереження її цілісності слід

залишити класичне розуміння Парламенту і виходити з того, що суб’єктом, якому

належить верховенство у законодавчій сфері, є королева в Парламенті. Зокрема,

Конституційний комітет Палати лордів, який діяв під час парламентської сесії 2001

– 2002 рр., у своєму звіті серед основоположних принципів конституції Сполучено-

го Королівства на перше місце поставив принцип суверенітету Корони в Парламе-

нті [191]. Це свідчить про те, що сама Палата лордів дотримується традиційного

підходу до ідентифікації Парламенту, відстоюючи його трискладову структуру.

Верховенство парламентського тріумвірату в законодавчій сфері підтримав у 2005

р. і Апеляційний комітет Палати лордів при розгляді справи Джексона [199, § 73].

Вважаємо, що в даний час верховенство у законодавчій сфері продовжує

належати королеві в Парламенті, оскільки кожен білль має пройти процедуру роз-

гляду в обох палатах Парламенту та отримати схвалення монарха. Як правильно

зазначила баронеса Хейл у справі Джексона, альтернативний спосіб прийняття

законів, передбачений Актами про Парламент 1911 і 1949 р., був розроблений для

того, щоб «виборна Палата зрештою завжди досягала свого, і тим самим Велико-

британія стала б справжньою демократією» [199, § 156].

Одним із важливих аргументів на користь того, що суверенітет Парламенту

належить саме парламентському тріумвірату, є наступне спостереження. За більш

ніж столітню дію Акту про Парламент 1911 р. (зі змінами 1949 р.) альтернативна

процедура прийняття біллів застосовувалася менше десяти разів. Якщо порівняти

увесь масив статутного права, який був затверджений за цей час королевою в Пар-

ламенті, і кількість законів, прийнятих без згоди Палати лордів, то відсоток останніх

буде мізерним. Це свідчить, що практика реалізації законодавчої функції чітко до-

водить приналежність законодавчого верховенства саме двом Палатам і королеві.

Переходячи до розгляду питання щодо конституційно-правового регулю-

вання статусу Парламенту Великобританії, слід відзначити, що серед учених-

правознавців немає єдиної позиції щодо розуміння поняття конституційно-

правового статусу та основних елементів, що утворюють цю юридичну категорію.

Загалом поняття «статус» є одним із фундаментальних у юридичній науці,

16

оскільки надає змогу визначити місце суб’єкта права в системі суспільних від-

носин, його права і обов’язки стосовно інших суб’єктів. У науці конституційно-

го права статус (лат. status – становище) – це «сукупність прав і обов’язків фізи-

чних та юридичних осіб, суб’єкта права, встановлюючих його правове положен-

ня» [105, с. 44]; «теоретична конструкція, яка поєднує нормативні характеристи-

ки, теоретичні уявлення і реальну практику реалізації правових установ» [21, с.

45]. У праві термін «статус» визначається «як оформлене нормативним актом

положення (правове положення) органу, організації, об’єднання, посадової осо-

би, особи (громадянина). Статус характеризує їх природу, місце в системі суспі-

льних відносин і суб’єктів права, найважливіші права і обов’язки, форми (поря-

док) їх реалізації і прийняті при цьому акти або здійснювані дії» [21, с. 47].

О. В. Совгиря стверджує, що правовий статус органу влади слід характе-

ризувати як правовий статус державного органу у сфері публічного права, що є

похідним від повноважень держави в цілому та має комплексний характер, тобто

встановлений нормами кількох галузей права. Категорія «конституційно-

правовий статус органу влади» слугує способом узагальнення та систематизації

правових норм про нього і дозволяє сформувати конструкцію (модель), що

включає правові норми, практику їх реалізації та положення доктрини стосовно

зазначеного суб’єкта [89, с. 106].

В. Ф. Погорілко визначав конституційний статус як статус суб’єкта права,

визначений і гарантований конституцією країни. Конституційний статус, на ду-

мку даного автора, має пріоритетний характер щодо правового статусу, який ви-

значається законами та підзаконними актами. Основними ж складовими консти-

туційного статусу він вважав конституційні принципи, правосуб’єктність, ком-

петенцію, функції, повноваження, конституційні права, свободи та обов’язки,

конституційні гарантії [84, с. 281].

На думку Н. О. Богданової, конституційно-правовий статус є ширшим по-

няттям, ніж конституційний статус. Перший містить норми не лише конституції,

але й інших джерел конституційного права. Обидва ж вони (конституційний та

конституційно-правовий статус) є складовими структури правового (юридичного)

17

статусу, який якнайширше характеризує відповідного суб’єкта права [13, с. 4–5].

В юридичній літературі виокремлюються такі ознаки конституційно-

правового статусу: 1) він є загальним (базовим) правовим статусом, визначеним

нормами Конституції та конституційного законодавства; 2) займає пріоритетне

становище серед інших галузевих статусів (адміністративно-правового, цивіль-

но-правового, кримінально-правового тощо); 3) має системотворчий характер

(визначає на конституційному рівні загальні принципи правового регулювання);

4) має політичний характер (поширюється на тих суб’єктів конституційно-

правових відносин, які одночасно є суб’єктами політичних відносин та здійс-

нюють політичну владу) [58, с. 25].

Існують різні підходи до визначення елементного складу конституційно-

правового статусу. Так, О. В. Кульчицька вважає, що конституційно-правовий ста-

тус складають правосуб’єктність (легітимація в нормативно-правових актах, соціа-

льне призначення, поняття, ознаки, порядок формування, склад та структура, при-

пинення повноважень), конституційно-правові принципи, повноваження, діяль-

ність та відповідальність [61, с. 13]. Натомість Н. О. Богданова у структурі консти-

туційно-правового статусу виділяє чотири зазвичай формалізовані в нормах кон-

ституційного права, або такі, що випливають з нього, елементи, які являють собою

узагальнені та універсальні підходи до характеристики будь-якого суб’єкта консти-

туційно-правових відносин: 1) місце в суспільстві і державі, соціально-політична

роль і призначення; 2) загальна правоздатність; 3) права та обов’язки; 4) гарантії

стійкості та реальності правового становища суб’єктів [13, с. 13–17]. У свою чергу,

Р. А. Жоган до елементів конституційно-правового статусу відносить: право-

суб’єктність, основою якої є легітимація в нормативно-правових актах, поняття,

ознаки, порядок формування; принципи; компетенцію, завдання та функції; органі-

заційну систему; форми і методи діяльності; гарантії; відповідальність [41, с. 10].

Іншим аспектом є можливість виділення в межах конституційно-правового

статусу основних та додаткових елементів. Так, на думку О. В. Марцеляка, до

основних слід включати елементи, які дають можливість зробити висновок про

юридичне оформлення та відбуття органу як повноправного суб’єкта права, а

18

саме – правоздатність суб’єкта, його права і обов’язки та гарантії діяльності, бо

саме ці елементи складають загальну статусну характеристику суб’єкта право-

відносин. До неосновних елементів автор відносить форми і принципи діяльнос-

ті та відповідальність [68, с. 47].

Водночас при розгляді конституційно-правового статусу зарубіжних парла-

ментів вітчизняні науковці часто уникають його теоретичної характеристики. На-

приклад, О. Ф. Фрицький досліджує конституційно-правовий статус Парламенту

головним чином шляхом класифікації парламентів [99, с. 258-264]. К. О. Закомо-

рна при вивченні даного питання розглядає компетенційний аспект його сутності

[43, с. 42-45]. Як правило, традиційно в науці конституційного права зарубіжних

країн здійснюється відокремлене дослідження різних статусних аспектів Парла-

менту, без їх комплексного вивчення в рамках єдиної наукової конструкції.

На нашу думку, під конституційно-правовим статусом Парламенту слід ро-

зуміти передбачену в Основному законі та поточному законодавстві сукупність

правових положень, які визначають і закріплюють його правову природу, прин-

ципи, функції, компетенцію, місце в системі органів державної влади, структуру,

особливості функціонування та процедуру формування. В якості елементів кон-

ституційно-правового статусу британського Парламенту пропонуємо розглядати:

1) його правову природу (представницький, найвищий законодавчий орган, легіс-

латура-арена); 2) функції; 3) сферу компетенції; 4) місце і роль в системі владних

інституцій; 5) специфіку формування; 6) структуру та порядок функціонування.

Юридичний статус Парламенту залежить від багатьох факторів. Мають

значення особливості існуючої форми правління, сформованого варіанту поділу

влади, конституційного закріплення парламентської діяльності. Крім того, реа-

льний стан Парламенту в системі вищих державних органів і його значення в

політичному житті країни визначається не тільки формальними моментами. Ве-

личезну роль тут відіграють особливості історичного розвитку політичних ін-

ститутів, співвідношення політичних сил, особливості партійної системи, полі-

тичної культури населення. Всі ці обставини істотно впливають на практику па-

рламентаризму в тій чи іншій країні, на реальний статус Парламенту.

19

Ю. М. Тодика [55, с. 321] та О. Ф. Фрицький [99, с. 261] солідарні з приво-

ду того, що в конституційно-правовому відношенні положення органу народно-

го представництва повною мірою визначається формою правління. У Сполуче-

ному Королівстві з прийняттям у 1689 р. Білля про права та утвердженням

принципу парламентського верховенства було встановлено парламентське прав-

ління в межах конституційної монархії.

Специфіка конституційно-правового регулювання статусу Парламенту Ве-

ликобританії пов’язана з особливостями британської конституції. В юридичній

літературі досить часто доводиться стикатися з усталеним науковим шаблоном

щодо неписаного характеру конституції Сполученого Королівства. Під цим тве-

рдженням розуміється такий стан конституційних норм, за якого значна частина

прав і свобод підданих Її Величності, основи державного устрою, організація та

порядок здійснення державної влади не мають письмового закріплення.

Комплексний характер джерел конституції Великобританії, серед яких є як

письмові, так і неписані, виключає справедливість тези, що вся конституція є

«неписаною». На думку професора Е. Кінга, «конституційне законодавство Ве-

ликобританії досягає сотень сторінок, тому британська конституція є некодифі-

кованою, тобто неписаною і формально не зібраною в повному обсязі в одному

місці» [207, с. 6]. Професор Е. Барендт слушно зауважує з даного приводу: «Іно-

ді говориться, що конституція є неписаною чи частково неписаною. Це вводить

в оману, адже статути і рішення судів з питань конституційного й адміністрати-

вного права, значна кількість конституційних договорів є писаними. Характер-

ним для конституційних положень Сполученого Королівства є те, що вони неко-

дифіковані. Конституційні норми не зводяться до єдиного тексту чи серії доку-

ментів, що можуть бути ідентифіковані як конституція» [158, с. 7].

У новітній британській правовій доктрині конституцію Сполученого Коро-

лівства вважають саме некодифікованою і комбінованою, оскільки її структуру

складають наступні джерела: статутне право, загальне право, право Європейсько-

го Союзу, Європейська конвенція з прав людини, фундаментальні правові тракта-

ти, право і звичаї Парламенту, королівські прерогативи, конституційні угоди.

20

Некодифікований характер конституції Великобританії є не лише її формою, а

й відображенням змісту, що випливає з природи правової системи цієї країни. Непи-

саність, у свою чергу, є також формою відображення, але лише деяких джерел кон-

ституції. При цьому сутність британської конституції криється в особливості її фор-

мування і розвитку, адже вона не є творінням Корони, Парламенту чи конституанти,

а виступає результатом еволюції країни, її державного ладу та правової системи.

У цілому погоджуючись зі сталістю та спадкоємністю як важливими рисами

британської конституції, слід наголосити на тому, що «стара британська конститу-

ція», або як ще прийнято її називати у Великобританії «історична конституція»,

доктринальними фундаторами якої були такі визначні британські конституціоналі-

сти, як Е. Коук, В. Блекстон, В. Беджгот, А. Дайсі та ін., нині значною мірою змі-

нилася. Суттєві трансформації, яких зазнала конституція протягом ХХ – початку

ХХІ ст., дають підстави говорити про формування «нової британської некодифіко-

ваної конституції». І ядром цих конституційних змін став саме конституційно-

правовий статус Парламенту Сполученого Королівства.

Професор Н. У. Барбер стверджує, що «у Великобританії насправді немає

Конституції з великої літери, узагальнюючого тексту, але при цьому є сукупність

норм і принципів, які створюють чи «конституюють» державу. Коли правники го-

ворять про британську конституцію, вони посилаються на конституцію з маленької

літери, тобто сукупність принципів і норм, які створюють державу» [7, с. 8]. Кон-

ституційний комітет Палати лордів, який працював у сесію 2001-2002 рр., у своєму

звіті визначив конституцію як: «сукупність законів, принципів і судової практики,

що створюють основні інститути держави, їх компоненти і відповідні підрозділи,

встановлюють повноваження цих інститутів, відносини між самими інститутами та

інститутами й громадянами» [191]. Приймаючи це до уваги, слід відзначити особ-

ливе місце в побудові некодифікованої конституції системи її принципів, фундаме-

нтальних засад, які забезпечують збалансований розвиток не лише самого Основ-

ного Закону, а й державних інститутів та правової системи загалом. Серед осново-

положних конституційних засад у британській правовій доктрині прийнято виділя-

ти принципи: 1) парламентського суверенітету (верховенства Парламенту), 2) вер-

21

ховенства права, 3) поділу влади.

Фундаментальною засадою британської конституції і конституційно-

правового статусу Парламенту є принцип парламентського суверенітету, класичне

розуміння якого виклав А. Дайсі у праці «Основи державного права Англії. Вступ у

вивчення англійської конституції». На думку А. Дайсі, верховна влада Парламенту

з юридичної точки зору є головною характерною рисою політичних установ Вели-

кобританії. Принцип парламентського верховенства А. Дайсі визначає наступним

чином: «Парламент має право видавати і знищувати будь-які закони; немає ні осо-

би, ні установи, за якими закон визнавав би право переступати чи не виконувати

законодавчі акти Парламенту. Принцип парламентського верховенства з позитив-

ного боку може бути визначений як: будь-який парламентський акт (чи його части-

на), що створює новий закон, скасовує чи змінює існуючий, має виконуватися су-

дами. … з негативного боку – жодна особа, сукупність осіб не мають права видава-

ти постанови, які були б незгодні (порушували – авт.) з парламентськими актами,

чи, іншими словами, користувалися б судовим захистом, всупереч парламентсько-

му акту» [32, с. 45-46]. При цьому А. Дайсі стверджує, що Парламент може: 1) ре-

гулювати чи змінювати порядок престолонаслідування, як це було зроблено за ча-

сів Генріха VIII і Вільгельма III; 2) змінити пануючу релігію держави, як це відбу-

валося в період правління Генріха VIII і його спадкоємців; 3) змінити і перебудува-

ти устрій королівства і самого Парламенту, як це було зроблено, в першому випад-

ку, актом про унію, а в другому – трирічним та семирічним актами. Таким чином,

Парламент «може зробити все, що не неможливо фізично, і тому багато авторів на-

важуються називати цю владу всемогутністю Парламенту» [32, с. 48-49].

Верховенство парламенту як головну рису національного представницько-

го органу аналізував Е. Коук. У четвертій частині своїх «Інституцій», у підрозді-

лі «Влада і юрисдикція Парламенту» він зазначав: «Повноваження Парламенту

видавати закони трансцендентальні й абсолютні в силу того, що вони не можуть

бути обмежені за об’єктами та суб’єктами… Він має верховну і безконтрольну

владу видавати, затверджувати, розширювати, обмежувати, скасовувати, віднов-

лювати і пояснювати закони, які стосуються будь-яких сфер: справ духовних і

22

світських, цивільних, воєнних, морських чи кримінальних, оскільки Парламент є

тією установою, якій конституцією наших королівств ввірена деспотична, необ-

межена влада» [140, с. 36-38].

Дослідження принципу парламентського верховенства в умовах розвитку

«нової конституції Великобританії» здійснила плеяда сучасних науковців Спо-

лученого Королівства, зокрема А. Дженінгс, Г. Харт, В. Вейд, Т. Аллан, Дж. Го-

лдсуорсі, В. Богданор, П. Лейланд, М. Гордон та ін.

У ХХІ ст., як слушно відзначає М. Гордон, доктрина парламентського вер-

ховенства слугує центральним організуючим принципом конституції Великоб-

ританії [173, с. 28]. Вона ґрунтується на двох важливих постулатах, сформульо-

ваних ще А. Дайсі. По-перше, Парламент володіє виключними законодавчими

повноваженнями приймати, змінювати і скасовувати будь-який закон. По-друге,

володіє виключним імунітетом у сфері законотворчої діяльності щодо будь-якої

особи чи органу, тобто прийняті Парламентом закони не можуть бути змінені чи

скасовані жодним суб’єктом.

Однак, для повної характеристики сучасного розуміння принципу верховенс-

тва Парламенту зазначених положень недостатньо. Важливими складовими цієї

конституційної засади є: а) доктрина потенційного скасування закону, б) принцип

мовчазної згоди суверена, в) правило визнання. Доктрина потенційного скасування

закону полягає в тому, що новоприйняті статути повністю або частково скасовують

положення тих, які вже існують. Цей елемент принципу парламентського суверені-

тету дозволяє уникати неузгодженості в статутному праві. Нові акти Парламенту

Великобританії скасовують ті, які існували до цього, тим самим юридичний суве-

рен перманентно підтверджує верховенство своєї влади в законодавчій сфері.

Принцип мовчазної згоди суверена забезпечує сталість статутного права. У

даному контексті Дж. Фінніс зазначає: «Закон, який належним чином вступив у дію

згідно з критеріями, що функціонували на той момент, залишається таким, доки не

закінчиться строк дії згідно з його власними умовами чи умовами його скасування»

[107, с. 49-50]. Іншими словами, до прикладу, статут вікторіанської епохи діє доти,

доки не буде скасований новим актом Парламенту. Хрестоматійним прикладом ста-

23

лості статутного права став Акт про чаклунство 1735 р. У 1944 р. шотландська меді-

ум була засуджена згідно з цим актом на дев’ять місяців позбавлення волі [171, с. 41-

42]. Цей випадок актуалізував дискусії в академічних колах з приводу того, на якій

правовій основі Акт Парламенту, прийнятий багато століть тому, може залишатися

чинним? Подібне завдання намагалися вирішити британські правники різних поко-

лінь. У спробах пояснити даний правовий феномен Т. Гоббс, І. Бентам і Дж. Остін

стверджували, що законодавцем є не той, чиєю авторитетною владою були створені

перші закони, а той, чиєю владою вони продовжують залишатися законами.

Г. Харт, аналізуючи феномен Акту про чаклунство, стверджував: «Хоча дже-

рело або походження закону, такого як Акт про чаклунство, в історичному сенсі є

результатом законодавчої діяльності колишнього суверена, своїм сучасним стату-

сом як закону Англії він зобов’язаний визнанням його в цій якості з боку ниніш-

нього суверена. Це визнання приймає форму мовчазного вираження волі суверена,

який не заперечує, хоча й міг би, проти використання органами влади (особливо

судами) статуту, прийнятого багато років тому» [100, с. 70]. Тобто, принцип мовча-

зної згоди суверена як важливий елемент парламентського суверенітету полягає в

тому, що Парламент, не приймаючи новий акт, імпліцитно погоджується із норма-

ми чинного закону, а якби він не погоджувався, то змінив би його.

Принцип мовчазної згоди суверена забезпечує континуїтет дії законів,

прийнятих раніше. П. Елефтеріадіс слушно зазначає з даного приводу: «Всебіч-

на оцінка будь-якої конституції має містити не тільки те, скільки нових законів

прийнято, але й те, як діють раніше прийняті закони, хоча вони приймалися в

іншій, застарілій конституційній системі, тобто при старому Парламенті чи в

умовах нині зміненої процедури». Він акцентує увагу на тому, що «будь-яка

конституція потребує окремої норми чи сукупності норм, які наділяють не вла-

дою, а обов’язком продовжувати виконувати раніше прийняті закони, навіть як-

що інститути, які їх приймали, припинили своє існування» [107, с. 37].

Ще одним важливим елементом принципу верховенства Парламенту є

правило визнання, згідно з яким суди завжди визнають силу закону за актами,

прийнятими Парламентом. Це положення виступає підґрунтям доктрини пріори-

24

тетності статутного права, яке творить Парламент, над загальним (прецедент-

ним) правом, що формується судами.

Принцип парламентського суверенітету de jure залишається незмінним

протягом кількох століть, однак існує низка обставин, які дають підстави ствер-

джувати, що верховенство Парламенту Великобританії в законодавчій сфері не

має абсолютного характеру. Ортодоксальна концепція розуміння парламентсь-

кого суверенітету А. Дайсі суттєво трансформувалася під впливом різних факто-

рів. Так, компетенція британського Парламенту, або його виключні законодавчі

повноваження, нині є обмеженими нормативними (право ЄС, Акт про права лю-

дини 1998 р.) та процедурними (референдна практика, конституційний процес де-

волюції) факторами. Виключний імунітет Парламенту, в свою чергу, обмежується

інституційними факторами (Судом ЄС, Європейським судом з прав людини).

З точки зору британської конституційно-правової доктрини, принцип вер-

ховенства права також обмежує дію принципу парламентського суверенітету. Ф.

Джейкобс зазначає, що верховенство права не може співіснувати із традиційним

уявленням про суверенітет [200, с. 8]. В. Богданор підкреслює з цього приводу:

«Цілком зрозуміло, що між двома конституційними принципами, парламентсь-

ким суверенітетом і верховенством права існує конфлікт. Цей конфлікт, якщо

його не вирішити, може генерувати конституційну кризу» [128].

Традиційне для британської конституційної науки розуміння принципу

верховенства права було закладене А. Дайсі, згідно з яким верховенство права

означає відсутність свавільної влади, рівність усіх перед законом та те, що кон-

ституція Великобританії є творінням звичайного права країни [32, с. 209-228].

Сучасне розуміння верховенства права значною мірою відрізняється від позиції

класика. На сьогодні цей принцип став загальноцивілізаційним надбанням та

ознакою сучасної демократичної, правової держави. Як слушно зазначає С. П.

Погребняк, верховенство права «являє собою похідну всіх загальних засад пра-

ва; як ціннісний сплав ідей справедливості, рівності, свободи і гуманізму верхо-

венство права формує відповідний образ правової системи і визначає ті умови,

що дозволяють перетворити цей образ на реальність» [85, с. 148]. С. П. Голова-

25

тий, аналізуючи принцип верховенства права в контексті британського консти-

туційної теорії, підкреслює, що його «цінність є найбільшою тоді, коли сфера

його дії не виходить за межі ядра «базової доктрини», що концентрується на та-

ких речах, як законність, порядок та справедливість, і яка завжди робить наголос

на запереченні свавільної влади» [27, с. 685]. У такому розумінні верховенство

права є безумовним надбанням усього британського права.

Надавши характеристику принципу парламентського суверенітету та вер-

ховенства права, А. Дайсі висловив свою позицію в аспекті їх співвідношення.

Автор зазначає: «Можна було б вважати, що принципи, на яких ґрунтується анг-

лійська конституція, суперечать один одному або є взаємно врівноважуючими.

Однак це не вірно: парламентський суверенітет, на відміну від інших форм вер-

ховної влади, сприяє встановленню верховенства права, а домінування духу су-

ворої законності у всіх наших структурах викликає необхідність здійснення

Парламентом верховної влади і, тим самим, сприяє її посиленню» [32, с. 392].

Нинішня академічна дискусія британських конституціоналістів з приводу

співвідношення принципу парламентського суверенітету та верховенства права,

викликана низкою обставин. Перш за все, загальноприйнятим положенням кон-

ституційної теорії є те, що демократична легіслатура у своєму авторитеті й пра-

воздатності не може бути вищою за право. По-друге, антагонізм між принципа-

ми викликаний поширеною в британській науці теорією загальноправового

(прецедентно-правового) конституціоналізму. Згідно з нею принципи справед-

ливості та рівності, породжені загальним правом, є невід’ємною частиною за-

конності й трансформують тлумачення закону в судовий контроль. Оскільки

принципи загального права формуються шляхом поступового зрощування судо-

вих прецедентів, вони втілюють глибинні принципи суспільства. Покладаючись

на ці принципи, судді можуть встановлювати верховенство права, підпорядкову-

вати йому закони, «тримати в узді» адміністрацію. Іншими словами, загально-

правовий конституціоналізм прийнято розуміти як теорію про верховенство

права і роль суддів як охоронців цього принципу [170, с. 513]. По-третє, доктри-

нальне співвідношення принципів парламентського суверенітету і верховенства

26

права має практичний вимір. Фактично це питання про взаємозв’язок Парламен-

ту й судової влади, питання про те, хто володіє пріоритетом у формуванні права

Сполученого Королівства. Враховуючи зазначені обставини, до вирішення цієї

дискусії ми повернемося в підрозділі 1.3., при розгляді питання про взаємовід-

носини Парламенту із судовою гілкою влади.

Правова регламентація елементів статусу британського Парламенту здійс-

нюється на основі різних джерел права Сполученого Королівства. У процесі тран-

сформації політико-правової системи цієї країни «письмова» частина некодифіко-

ваної конституції (статутне, загальне право, право ЄС) стала настільки об’ємною,

що на сьогодні практично неможливо надати вичерпний перелік правових поло-

жень, які регулюють конституційно-правовий статус Парламенту Великобританії.

Тому ми зазначимо найважливіші з них і деякі розглянемо більш детально.

Інституційна характеристика Парламенту закріплена і регулюється: кон-

ституційним принципом парламентського суверенітету; прецедентами, сформо-

ваними в справах Феррерса (Ferrers' case), Принца (Prince's case), Джексона

(Jackson case), справі Стокдейл проти Хенсарда (Stockdale v. Hansard) та ін.; Ак-

том про духовну ліцензію 1534 р., Актами про Парламент 1911 та 1949 рр. та

іншими статутами; міститься в доктринальних працях Е. Коука, Р. Хукера, В.

Блекстона, В. Беджгота, А. Дайсі.

Компетенція і функції британського Парламенту визначаються: конститу-

ційними принципами парламентського суверенітету, верховенства права, поділу

влади; Великою Хартією Вольностей 1297 р., Петицією про права 1628 р.,

Біллем про права 1689 р., Актом про унію 1707 р., Актом про союз з Ірландією

1800 р., Актами про Парламент 1911 та 1949 рр., Вестмінстерським статутом

1931 р., Актом про Європейські співтовариства 1972 р., Актом про Шотландію

1998 р., Актом про правління Уельсу 1998 р., Актом про Північну Ірландію 1998

р., Актом про прав людини 1998 р., Актом про конституційну реформу 2005 р.,

Актом про фіксований термін парламенту 2011 р., Актом про Європейський Со-

юз 2011 р. та ін. законами; прецедентами у справах Стокдейл проти Хенсарда

(Stockdale v. Hansard), «Фактортейм» (“Factortame”), Тоберн проти Міської ради

27

Сандерленда (Thoburn v Sunderland City Council), Джексона (Jackson case) та ін.;

конституційними угодами – зокрема, Угодою Сьюела (The Sewel Convention).

Місце Парламенту Великобританії в системі органів державної влади ви-

значається: Актами про престолонаслідування 1701 р., про дискваліфікацію 1975

р, про права людини 1998 р., про конституційну реформу 2005 р., про конститу-

ційну реформу та управління 2010 р., про фіксований термін парламенту 2011 р.;

прецедентами у справах Моргана Гремпіана (X Ltd v Morgan-Grampian (Publish-

ers) Ltd.), Лайверсідж проти Андерсона (Liversidge v Anderson), Джексона (Jack-

son case) та ін.; значне місце в даному аспекті відводиться конституційним уго-

дам, наприклад, Угоді Солзбері-Адісона, та конституційним звичаям (напри-

клад, всі члени Уряду мають обов’язково бути членами Парламенту).

Формування складу британського Парламенту регулюється статутним пра-

вом. Зокрема, обрання членів Палати громад (коммонерів) здійснюється згідно з

Актами про народне представництво 1832, 1867, 1884, 1918, 1949, 1969, 1974, 1983,

1985, 1989, 1999, 2000 рр., Актом про політичні партії, вибори і референдум 2000 р.

Натомість формування Палати лордів регламентується Актами про довічне перство

1958 р., про перство 1963 р., про Палату лордів 1999 р. Порядок престолонасліду-

вання нині передбачений Актом Парламенту про спадкування Корони 2013 р.

Структура й особливості функціонування Парламенту визначаються пар-

ламентським правом, яке має низку джерел. Особливість полягає в тому, що на

відміну від більшості парламентів світу, в британському Парламенті немає єди-

ного писаного документу (регламенту), який би регулював питання його внут-

рішньої структури і встановлював порядок діяльності. До джерел парламентсь-

кого права можна віднести практику Парламенту та неписані звичаї (Usages), які

еволюційно формувалися в процесі розвитку самого Парламенту. Наприклад,

вони регулюють порядок розгляду біллів. Постійні правила (Standing Orders)

приймаються, змінюються та скасовуються палатами Парламенту простою бі-

льшістю голосів і мають безстроковий характер дії. Також є сесійні правила

(Session Orders), які діють протягом однієї сесії. Окрім цього існують закони, що

регулюють процедурні аспекти реалізації парламентських функцій (наприклад,

28

Акти про Парламент 1911 та 1949 рр.). Важливе значення мають рішення спіке-

рів Палат з процедурних питань в порядку тлумачення. При прийнятті подібних

рішень спікери проводять консультації з клерками відповідної палати, які вва-

жаються головними знавцями і консультантами з питань парламентської прак-

тики і процедури. Важливе значення для повсякденної діяльності Парламенту

має доктринальна праця Т. Е. Мея «Трактат про право, привілеї, засідання і зви-

чаї Парламенту» [112], в якій викладено особливості парламентських процедур.

З урахуванням вищевикладеного, на нашу думку, під конституційно-правовим

статусом Парламенту Великобританії слід розуміти сукупність політико-правових

характеристик, які ґрунтуються на основоположних принципах некодифікованої

конституції Сполученого Королівства, містяться в статутному, прецедентному праві,

праві ЄС, парламентських звичаях, конституційних угодах та фундаментальних пра-

вових трактатах, і визначають правову природу Парламенту, його місце в системі

органів державної влади, порядок формування, структуру, принципи організації та

діяльності, функції та компетенцію, а також особливості його функціонування.

Одним із найбільш важливих для дослідження конституційних аспектів ста-

тусу Парламенту є Акти про Парламент 1911 та 1949 рр. Згідно з преамбулою Ак-

ту про Парламент 1911 р. його прийняття обґрунтовувалося необхідністю вжиття

заходів для врегулювання відносин між палатами Парламенту, з огляду на намір

замінити Палату лордів на іншу палату (Second Chamber), що формується на на-

родній, а не спадковій основі [233]. Сутнісно Акт стосувався: 1) ліквідації права

вето Палати лордів щодо фінансових біллів; 2) встановлення права дворічного су-

спензійного вето Палати лордів щодо нефінансових біллів; 3) обмеження макси-

мального строку повноважень Парламенту одного скликання п’ятьма роками за-

мість семи, які були визначені Актом про семирічну легіслатуру 1715 р. [262].

На основі процедури, передбаченої Актом про Парламент 1911 р., було

прийнято три закони: 1) Акт про управління Ірландією [174], який в юридичній

літературі більш відомий як «Третій ірландський білль про самоврядування»; 2)

Акт про уельську церкву [292], відповідно до якого англіканську уельську церк-

ву було від’єднано від держави; 3) Акт про Парламент 1949 року [234].

29

Останнім законом були внесені зміни до Акту про Парламент 1911 р. Голов-

ною метою Акту про Парламент 1949 р. стало ще більше обмеження законодавчої

функції Палати лордів шляхом заміни строків відкладального вето – із трьох сесій

та двох років на дві сесії та один рік відповідно. Важливе значення має не лише

зміст Акту про Парламент 1949 р., але й процедура його прийняття. Даний закон

був прийнятий на основі процедури, передбаченої Актом про Парламент 1911 р.,

затверджений Палатою громад і королевою, тоді як Палата лордів проголосувала

проти нього. Специфічність ситуації полягає в тому, що Акт про Парламент 1949 р.

був не лише прийнятий на основі Акту про Парламент 1911 р., а й вніс до нього

суттєві зміни конституційного характеру. При цьому, відповідно до ст. 2 Акту про

Парламент 1949 р. цей Акт і Акт про Парламент 1911 р. «може тлумачитися як

один та іменуватися разом як Акти про Парламент 1911 та 1949 р.» [234].

Контраверсійний характер змін, внесених до британської конституції Ак-

тами про Парламент 1911 та 1949 р., надав підстави низці науковців говорити

про актуальність перегляду ортодоксальної концепції парламентського верхо-

венства А. Дайсі. Саме прийняття цих статутів дало поштовх для конституціона-

лістів нової генерації у напрямку уточнення змісту принципу парламентського

суверенітету. При цьому слід відзначити, що тривалий час суди не давали оцінки

правовій природі Актів про Парламент 1911 та 1949 р. і, як наслідок, принципу

верховенства Парламенту в нових умовах. Однак практика застосування цих за-

конів призвела до того, що перед судом подібне завдання було поставлено.

Процедура прийняття законів, встановлена Актами про Парламент 1911 та

1949 р., використовувалася Парламентом лише в чотирьох випадках: при прий-

нятті Актів про військові злочини (1991) [290], про європейські парламентські

вибори (1999) [161], про сексуальні злочини (2000) [264], про полювання (2004)

[194]. Кожен із перелічених законів був резонансним і дискусійним. Зокрема,

Акт про полювання 2004 р. спровокував суттєві академічні дискусії та судовий

розгляд, предметом якого стала правомірність прийняття Акту про Парламент

1949 р. без згоди Палати лордів. Актом про полювання 2004 р. встановлювалося

положення про полювання з собаками на диких ссавців та закріплювалася забо-

30

рона полювання на зайця з гончими. Полювання з собаками є одвічним хобі зе-

мельної аристократії, яке забезпечує суттєві прибутки. Значна частина ленд-

лордів прямо або опосередковано тримає бізнес, пов’язаний з полюванням. Тому

Палата лордів розцінила прийняття цього Акту не лише як обмеження своєї за-

конодавчої компетенції, а й як спробу Громад «залізти до лордів у кишеню».

Представники земельної аристократії Палати лордів підтримали ініціативу

«Альянсу сільської місцевості» [144] – організації, яка відстоює інтереси сільського

населення, що займається бізнесом, пов’язаним з дикою природою, щодо подачі су-

дового позову з метою визнання Акту про полювання 2004 р. недійсним. Оскільки в

позовній заяві першим стояло ім’я Д. Джексона, судовий спір отримав назву: «Дже-

ксон та інші (позивачі) проти генерального аторнея Її Величності (відповідач)».

У зв’язку з розглядом справи Джексона перед Апеляційним комітетом Па-

лати лордів постала низка конституційно-правових питань, які вдало визначив

лорд Стейн: «Центральне питання полягає в тому, чи є Акт про полювання 2004

р. Актом Парламенту. Важливо пояснити, про що цей спір і що стоїть за предме-

том спору. Очевидним є відмінність між двома питаннями: 1) що Парламент

може робити за допомогою законодавства і 2) якими мають бути конституюючі

елементи Парламенту, щоб законодавствувати. Перше питання зачіпає сферу

верховенства або суверенітету Парламенту» [199, § 73].

Позивачі вимагали визнати, що Акт про Парламент 1949 р. не є законодав-

чим Актом Парламенту, не має юридичної сили, а як наслідок – і Акт про полю-

вання, прийнятий згідно з процедурою, передбаченою актами про Парламент

1911 та 1949 років, також не є законом і не має юридичної сили. Базовим поло-

женням запропонованої позивачами системи аргументації є твердження про те,

що все законодавство, видане на підставі Акту про Парламент 1911 р., має не

первинний, а вторинний характер, тобто є делегованим за своєю природою. По-

дібну ідею представники позивачів запозичили у конституціоналіста В. Вейда,

який зазначав, що Акти про Парламент 1911 та 1949 р. створюють додаткові ви-

ди делегованого законодавства. Автор стверджував, що суверенний законодав-

чий орган завжди має три складові частини, і акт, на який лорди не дають згоди,

31

не є актом суверенного Парламенту. Він вимагає додаткового авторитету, який

має бути передбачений парламентськими актами. Акти, прийняті без згоди лор-

дів, є делегованим законодавством: потрійний суверен делегував свою владу но-

вому і несуверенному органу, що складається тільки з двох його частин. Якщо

вираз «Акт Парламенту» нерозбірливо вживається як для актів суверенного, так

і несуверенного органів, виникає ускладнення [288, с. 193].

Даний підхід до правової оцінки актів Парламенту був заперечений лор-

дами-суддями. Зокрема, лорд Бінгем зазначив: «Закон 1911 р. здійснив важливі

конституційні зміни, які полягають не в санкціонуванні нової форми похідного

парламентського законодавства, а в створенні нового шляху прийняття первин-

ного законодавства» [199, § 24]. Лорд Ніколлс висловив наступну точку зору:

«Ст. 2 Закону 1911 р. передбачає, що продуктом реалізації його процедури є акт

Парламенту. Якщо акти Парламенту, прийняті згідно з цією процедурою, квалі-

фікуються як «делеговане» або «підлегле» законодавство, то така їх характерис-

тика є абсурдною, заплутаною й неправильною. Недоречно уподібнювати Пала-

ту громад до «делегата» або «агента» при застосуванні Закону 1911 р.» [199, §

64]. Судді вирішили, що Палата громад не перевищила своїх повноважень при

прийнятті Акту про Парламент 1949 р. Зокрема, лорд Ніколлс стверджував: «Не

існує явної заборони на прийняття законопроекту, який вносив би поправки в

формулювання ст. 2 Закону 1911 р., а для існування винятку з даного питання

немає достатніх підстав. Акт 1911 р. ознаменував правове визнання примату Па-

лати громад над Палатою лордів. Цей пріоритет має бути обмежений лише тією

мірою, яка встановлюється законом, або експліцитно, або як необхідний наслі-

док» [199, § 62]. У даному контексті слід погодитися з М. Елліоттом, який, оці-

нюючи дану частину судового рішення у справі Джексона, зазначає, що воно ві-

дображає погляд на суверенітет Парламенту і заперечує підхід В. Вейда: «Таким

чином, критерії, які визначають, що є Актом Парламенту, є не конституційною

даністю, яка не підлягає змінам правовим шляхом, а правовими принципами, що

модифікуються через законодавство» [156, с. 374].

Лорди-судді ухвалили, що Парламент може змінювати правила власної

32

процедури. Зокрема, лорд Браун зазначив, що «Акт 1911 р. перевизначив законо-

давчий процес суверенного Парламенту, передбачивши в особливих обставинах

прийняття актів без згоди Палати лордів» [199, § 187]. Окрім цього більшість ло-

рдів-суддів, серед яких: лорд Бінгем, лорд Ніколлс, лорд Стейн, лорд Хоуп, лорд

Роджер та баронеса Хейл [199, § 158], вирішили, що Акти про Парламент 1911 та

1949 р. можуть бути використані для внесення будь-яких конституційних змін.

Наведемо з цього приводу думку лорда Роджера: «Оскільки здійснення конститу-

ційних змін було однією з основних цілей Акту 1911 р., немає ніяких підстав для

точки зору, згідно з якою межі повноважень Палати громад відповідно до цього

закону, повинні визначатися з урахуванням масштабу внесених нею конституцій-

них змін» [199, § 131]. Ця позиція дозволила баронесі Хейл висловитися наступ-

ним чином: «Якщо ми будемо виходити з припущення, що Парламент може роби-

ти все що завгодно, з цього випливає, що відсутні причини, чому Парламент не

має права прийняти рішення про власну перебудову, як він це зробив в 1911 р.

Прийнявши таке рішення, Парламент може дозволити самому собі міняти поря-

док свого функціонування і надалі. Парламент може перелаштовуватися не тільки

у бік ослаблення вимог, як у 1911 р., а й у бік їх посилення, наприклад, ввівши

правило про певну більшість голосів» [199, § 160-161]. Лорд Хоуп висловив про-

тилежну точку зору, зазначивши, що Парламент не має правової можливості об-

межувати законодавчим чином своїх наступників [199, § 113]. Як би там не було,

але в 2011 р. Парламент прийняв Акт про фіксований термін Парламенту, відпо-

відно до якого дострокові парламентські вибори слід проводити й у тому разі,

якщо за це проголосує дві третини членів Палати громад. Таким чином, висновок

баронеси Хейл був сприйнятий Парламентом і реалізований на практиці.

Узагальнюючи розгляд справи Джексона, слід зазначити, що це рішення

має важливу конституційно-правову природу. Апеляційний комітет Палати лор-

дів не просто визнав дійсність Акту про Парламент 1949 р., він надав важливу

ґрунтовну конституційно-правову характеристику Парламенту та фундамента-

льним засадам його функціонування. Проаналізувавши рішення в справі Джек-

сона, можна зробити висновок, що його основа зводиться до наступних позицій.

33

По-перше, верховенство в законодавчій сфері належить парламентському тріум-

вірату (королеві в Парламенті), по-друге, Акт про Парламент 1911 р. встановлює

альтернативний спосіб прийняття первинного законодавства. Окрім цього, низка

позицій лордів-суддів, що ними висловлені як obiter dictum цього рішення, ма-

ють важливе значення для наукового дискурсу в контексті конституційно-

правового статусу британського Парламенту.

На завершення аналізу Актів про Парламент 1911 та 1949 р. слід визначи-

ти характер їхнього впливу на конституційний принцип парламентського суве-

ренітету. При використанні альтернативної процедури прийняття статутів, яка

передбачена зазначеними Актами, верховенство парламентського тріумвірату в

законодавчій сфері отримує іншу форму свого вираження, сутнісно залишаю-

чись незмінним. Акт про Парламент 1911 р. не просто перебудував Парламент,

обмеживши строк його функціонування та передбачивши спосіб підкорення Па-

лати лордів волі Палати громад. Важливим у цьому контексті є те, що даний за-

кон надав Громадам правові можливості для майбутнього реформування як Пар-

ламенту, так і всієї правової й інституційної системи Сполученого Королівства.

Наступним важливим джерелом регламентації елементів конституційного

статусу Парламенту Великобританії виступають конституційні угоди. Консти-

туційні угоди встановлюють правила політичної поведінки для тих акторів дер-

жавно-владного механізму, які є їх сторонами. Угоди не є правовими нормами в

чистому вигляді і здебільшого не користуються судовим захистом, однак усе ж

розглядаються як своєрідне джерело конституційного права і деякими науков-

цями іменуються «м’яким правом» [63, с. 22].

Частіше за все конституційні угоди спрямовані заповнити вакуум, що ви-

никає у разі відсутності правового регулювання певних аспектів взаємовідносин

між суб’єктами політико-правових відносин. Інколи конституційні угоди вико-

ристовуються для розвитку статутного права, при цьому навіть дещо видозмі-

нюючи його, як-то «Угода Сьюела». У деяких випадках вони встановлюють пе-

вний режим взаємовідносин всередині владних інститутів, у тому числі й Пар-

ламенту. Прикладом такого роду може слугувати так звана доктрина Солзбері-

34

Аддісона, суть якої зводиться до того, що Палата лордів має підтримати без вне-

сення своїх пропозицій ті законопроекти, які приймаються правлячою партією

на виконання виборчого маніфесту.

Варто відзначити, що до сьогодні саме конституційні угоди становлять ос-

новний правовий масив, який забезпечує реалізацію монархом своїх прерогатив,

(наприклад, призначення Прем’єр-міністра), а також здійснення Парламентом

своїх привілеїв (наприклад, можливість відправлення у відставку міністрів). Ок-

рім цього, тривалий час принцип поділу влади та система стримувань і противаг

у конституції Сполученого Королівства закріплювалися, перш за все, конститу-

ційними угодами.

Свого часу А. Дайсі зазначав, що «конституційні угоди складаються зі

звичаїв, прийомів, правил чи принципів, які не користуються судовим захистом і

які складають сукупність не законів, а правил конституційної та політичної мо-

ральності…» [32, с. 402]. Він слушно підкреслював, що конституційні угоди не

мають судового захисту, тобто одна зі сторін не може шляхом звернення до суду

змусити свого контрагента виконувати положення угоди.

Проте є випадки, коли конституційні угоди визнаються судами, таким чи-

ном стаючи частиною загального права. Так, у судовому рішенні по справі Лай-

версідж проти Андерсена (1941) зазначалося, що державний секретар є відпові-

дальним перед Парламентом за виконання своїх обов’язків, найбільш важливих і

конфіденційних за своєю природою [213]. Фактично цим судовим рішенням

Апеляційний комітет Палати лордів визнав принцип міністерської відповідаль-

ності перед Парламентом.

Однак частіше конституційні угоди іншим чином проникають у «полотно»

судових рішень. У тексті самого судового рішення може бути відсутня пряма

згадка про конкретну угоду, але при детальному його вивченні стає зрозумілим,

що позиція суду ґрунтується на відповідній угоді або принаймні суд визнає її іс-

нування [66, с. 28].

Деякі конституційні угоди отримують своє закріплення не лише в загаль-

ному праві, а й у статутному. В даному контексті В. Богданор слушно зазначає,

35

що «згідно зі старою конституцією поділ влади гарантувався виключно угодами.

Відповідно до положень нової конституції даний принцип посилений авторите-

том статутів» [127, с. 287].

Оцінюючи значення конституційних угод для правової системи Сполуче-

ного Королівства, слід наголосити, що вони дозволяють знаходити шляхи засто-

сування застарілих конституційних положень та використання архаїчних держа-

вно-владних інститутів. Конституційні угоди є тим правовим інструментарієм,

який надає змогу модифікувати британську конституцію таким чином, щоб вона

відповідала викликам часу, при цьому забезпечуючи її гнучкість та дієвість.

Переходячи до класифікації британського Парламенту, слід відзначити, що

у вітчизняній конституційно-правовій теорії існують різні підходи для здійснен-

ня подібної характеристики. Деякі з них мають універсальний характер, тобто

можуть застосовуватися для описання всіх парламентів. Наприклад, А. О. Мі-

шин як універсальні класифікаційні характеристики виокремлює: структуру, об-

сяг компетенції та соціальний склад [72, с. 230-234]. До універсальної класифі-

кації можна віднести типологію парламентів залежно від моделі організації вла-

ди (поділу влади) [57, с. 243-245], від ролі парламенту у державно-владному ме-

ханізмі (взаємовідносин з іншими гілками влади) тощо.

За структурою, як правило, розрізняють однопалатні та двопалатні парла-

менти. Виникнення, функціонування і розвиток кожного з органів законодавчої

влади зумовлені насамперед державним ладом (формою державного ладу), тра-

диціями, рівнем розвитку держави і суспільства та іншими факторами. За струк-

турою Парламент Великобританії прийнято визначати бікамеральним. З одного

боку, це безумовно так, оскільки він складається з двох палат, однак з урахуван-

ням наявності в його структурі ще одного важливого елементу – монарха, все ж

слід підкреслити некоректність надання саме такої характеристики. Тому за

структурою Парламент Великобританії є двопалатним, але трьохелементним.

Залежно від способу конституційного закріплення компетенції виок-

ремлюють: 1) парламенти з необмеженою компетенцією (суверенні парла-

менти або парламенти з абсолютно невизначеною компетенцією), які існу-

36

ють у країнах з парламентською формою правління, де в «чистому» вигляді

реалізовано принцип парламентаризму, що передбачає верховенство парла-

менту у системі органів державної влади; 2) парламенти з відносно обмеже-

ною компетенцією, що функціонують у федеративних, децентралізованих

унітарних державах, а також в країнах, де в основу організації державної

влади покладено модель «жорсткого» поділу влади; 3) парламенти з абсолю-

тно обмеженою компетенцією характерні для країн, де реалізовано францу-

зьку конституційну модель організації влади. За цією класифікаційною ха-

рактеристикою Вестмінстер належить до першої групи парламентів, адже

має необмежену компетенцію, що обумовлено фундаментальним конститу-

ційним принципом парламентського суверенітету.

За соціальним складом парламенти поділяють на соціально однорідні та

соціально неоднорідні. До першої групи належать парламенти країн з однопар-

тійною чи двопартійною системою. Другу групу складають законодавчі органи

держав з багатопартійною системою та широким представництвом в парламен-

ті різних соціальних груп та класів. Парламент Великобританії, з урахуванням

практики діяльності останніх років, можна віднести до другої групи – соціаль-

но неоднорідних парламентів.

Авторитетний американський конституціоналіст Дж. К. Джонсон виок-

ремлює чотири моделі парламентських установ (легіслатур) за їх роллю в дер-

жавному механізмі та порядком функціонування [202, с. 4-6]:

1. Легіслатури-штампи – формально схвалюють рішення, прийняті в

інших місцях політичної системи, як правило, партіями та/або органами вико-

навчої влади. Такі легіслатури притаманні монопартійним, тоталітарним чи ав-

торитарним режимам. Їхнє завдання фактично полягає в легітимації політич-

них рішень, прийнятих поза межами парламенту.

2. Легіслатури-арени – є місцями реальної дискусії з найважливіших

питань суспільного життя. Однак проекти політичних рішень надходять до

них, як правило, ззовні – від уряду чи правлячої партії – і не піддаються суттє-

вій зміні. Такі легіслатури діють в країнах з парламентською формою правлін-

37

ня, відкритою політичною системою та з «гнучким» поділом влади. Законодав-

чі органи цього типу відіграють вирішальну роль у формуванні уряду, діяль-

ність якого заснована на принципі міністерської відповідальності перед парла-

ментом, а також мають право саморозпуску у разі неспроможності сформувати

уряд. Специфіка діяльності парламентів типу легіслатури-арени здебільшого

полягає в обговоренні ідей та напрямків політики, що формується урядом.

3. Трансформативні легіслатури – не тільки представляють різні сус-

пільні інтереси, але й самостійно формують бюджет і державну політику. Такі

легіслатури здатні змінювати політичні рішення, запропоновані урядом, і на-

віть ініціювати власну політику. Такі легіслатури діють, як правило, в держа-

вах із «жорстким» поділом влади. Вони існують у країнах із президентською

формою правління, яка характеризується відсутністю інститутів парламентсь-

кої відповідальності виконавчої влади та розпуску парламенту. В. В. Кравчен-

ко слушно зазначає з даного приводу: «Виконавча влада за таких умов може

ініціювати певний політичний курс, який має апробовуватися на міцність і роз-

судливість у парламенті. При цьому головним завданням подібних парламентів

є законодавча діяльність, визначення основних напрямків політики держави,

тобто безпосереднє перетворення ідей в закони – звідси й їхня назва: перетво-

рювальні, або трансформативні парламенти» [57, с. 243].

4. Легіслатури, що формуються, (змішаного типу) – перебувають у про-

цесі переходу від одного типу до іншого. Вони функціонують здебільшого в

транзитивних суспільствах та державах зі змішаною формою правління, де дія-

льність державної влади організовується з поєднанням різних елементів «гнуч-

кого» та «жорсткого» поділу влади.

З урахуванням специфіки Вестмінстерської моделі державно-владного

управління, яка здійснюється на основі принципу поділу влади, а також беручи

до уваги існуючу в Сполученому Королівстві парламентську форму правління,

можна стверджувати, що Парламент Великобританії належить до другого типу

парламентів, тобто є легіслатурою-ареною.

За роллю, яку відіграють парламенти, вони класифікуються на: 1) активні

38

парламенти, які приймають закони, беруть участь у формуванні уряду та його від-

ставці, наділені правами оголошення імпічменту; 2) реактивні парламенти, в яких

домінує виконавча влада; 3) маргінальні парламенти, які контролюються верхов-

ною виконавчою владою до такої міри, що їхній вплив на політику є дуже незнач-

ним; 4) мінімальні парламенти, як такі мають лише назву, забезпечують легаль-

ність режиму, однак жодного впливу на формування державної політики не здій-

снюють. Британський Парламент за цією характеристикою не можна віднести до

якогось одного типу парламентів. Це зумовлено особливістю британської моделі

організації державної влади, а також специфікою взаємодії Парламенту з вико-

навчою владою. Дане питання детально буде розглянуто в підрозділі 1. 3. У дано-

му контексті лише відзначимо, що британський Парламент можна віднести як до

першої, так і до другої групи цієї класифікації, а тому він є активно-реактивним.

Окрім універсальних підходів до здійснення класифікації парламентів, де-

які науковці пропонують розглядати і типологічні моделі, притаманні виключно

двопалатним парламентам [109, с. 173]. Вони також можуть застосовуватися при

дослідженні британського Парламенту.

Залежно від участі палат парламенту в реалізації законодавчої функції

прийнято виокремлювати парламенти з удаваною, прихованою та реальною

двопалатністю. Удавана двопалатність полягає в тому, що одна з палат парламе-

нту формально-юридично будучи наділеною певними повноваженнями, на прак-

тиці не має можливості повноцінно їх реалізувати. Це може проявлятися в різ-

них формах під час здійснення законодавчої функції. Наприклад, коли члени од-

нієї з палат не мають права законодавчої ініціативи, або встановлення законода-

вчої процедури, яка надає можливість одній з палат подолати право вето іншої

при прийнятті законодавства, тощо. Прихована двопалатність проявляється в

тих країнах, де в Основному законі чітко не визначено структуру парламенту.

Наприклад, серед науковців точаться дискусії з приводу складу законодавчої

влади в Німеччині. В Основному законі ФРН не використовується термін «пар-

ламент», натомість Бундестагу і Бундесрату присвячено окремі розділи. De jure

вищим органом законодавчої влади в Німеччині є Бундестаг, однак de facto він

39

виконує роль нижньої палати парламенту, а Бундесрат – верхньої [53, с. 761], що

зумовлює приховану двопалатність німецького Парламенту. Реальна двопалат-

ність проявляється в такій організації діяльності двопалатних парламентів, при

якій обидві палати реалізують законодавчу функцію на паритетних засадах. Тобто

кожна палата рівною мірою бере участь у розробці, розгляді та прийнятті законо-

давства; право законодавчої ініціативи належать представникам обох палат, тощо.

Виходячи із запропонованого критерію, британський Парламент, з одного

боку, є парламентом з удаваною двопалатністю. Його бікамералізм був поруше-

ний внаслідок прийняття Акту про Парламент 1911 року, яким Палаті громад

було надано право приймати статути навіть за відсутності згоди Палати лордів.

Разом із тим, з іншого боку, Парламент Великобританії є Парламентом з прихо-

ваною двопалатністю, адже de jure він є трьохелементним інститутом, хоч роль

монарха в його діяльності і зводиться виключно до церемоніальної.

За способом формування палат парламенти можна розподілити на три ти-

пи: демократичні, аристократичні та змішані (аристократично-представницькі).

Демократичними прийнято називати парламенти, обидві палати яких формують-

ся на демократично-представницькій виборній основі шляхом проведення зага-

льних, рівних прямих виборів. Аристократичні – це ті парламенти, в яких палати

формуються шляхом волевиявлення привілейованих прошарків суспільства.

Змішані (аристократично-представницькі) – парламенти, в яких одна палата фо-

рмується демократичним шляхом на представницькій основі, а інша – не є в по-

вному сенсі представницькою, оскільки формується шляхом призначення її чле-

нів, або проведення виборів з використанням різноманітних широких виборчих

цензів та квот. Вестмінстер – це Парламент аристократично-представницького

типу, адже лише Палата громад є виборною частиною цього інституту, тоді як

Палата лордів – призначуваною.

Залежно від внутрішньо-інституційного становища палат, у парламентах

можна виокремити вертикальну і горизонтальну двопалатність. Вертикальна

двопалатність передбачає поділ на нижню та верхню палати, і в її основу покла-

дено, перш за все, соціальну диференціацію між членами парламенту. Легітима-

40

ція сучасних національних асамблей відбувається на представницькій основі

шляхом обрання рівноправними громадянами персонального складу парламен-

ту. Тому подібна станова (кастова) основа класифікації парламентів починає по-

ступово заперечуватися як архаїчна та незастосовувана до сучасних демократич-

них інституцій. Натомість пропонується використовувати інший підхід до класи-

фікації парламентів на основі вказаного критерію. Йдеться про так звану горизон-

тальну двопалатність, яка дозволяє вести мову про першу і другу палати [109, с.

171-174]. Подібне ранжирування можливе на основі суб’єктивного (політичного)

та об’єктивного (юридичного) підходів. Перший із них полягає в оцінці ролі кож-

ної з палат у здійсненні державної влади. Об’єктивний підхід ґрунтується на фор-

мально-юридичному дослідженні конкретних повноважень кожної з палат.

Аналіз еволюції статусу Парламенту Великобританії свідчить про те, що

на певному етапі свого розвитку він може бути визначений як вертикально, так і

горизонтально двопалатний. Адже однією з причин поділу британського Парла-

менту в ХIV ст. на дві палати було бажання лордів продемонструвати й утверди-

ти свій привілейований стан. На цій основі Палата лордів є верхньою Палатою, а

Палата громад – нижньою, що свідчить про вертикальну двопалатність. Однак,

сучасний аналіз внутрішньо-інституційного статусу палат свідчить, що першою

(лідируючою, провідною) є саме Палата громад, а другою – Палата лордів.

Отже, Парламент Великобританії – це аристократично-представницький,

активно-реактивний трьохелементний інститут, який складається з Палати гро-

мад, Палати лордів та королеви («королева в Парламенті»), типу легіслатури-

арени, що формально-юридично має необмежену компетенцію та діє в умовах

конституційної монархії і парламентського правління.

1.2. Еволюція статусу британського Парламенту

Трансформація британського Парламенту нерозривно пов’язана з розвит-

ком держави, адже це той інститут, в якому творилася сама історія. Парламент,

поряд із Короною, судовою системою, загальним, статутним правом та іншими

джерелами британської конституції, є тим фундаментом, на основі якого вибу-

довується конституційно-правова модель Сполученого Королівства. Для того,

41

щоб з’ясувати нинішній статус британського Парламенту, його місце в держав-

но-владній системі, специфіку повноважень та способи діяльності, необхідно

дослідити історію його виникнення та розвитку.

Розвиток британського Парламенту має безперервний характер. Це не іс-

торія низки руйнувань старого і утворення нового, це скоріше історія майже не-

помітних модифікацій, надзвичайно повільних змін, фактично несвідомої ево-

люції. У даному контексті слід погодитися із думкою В. Вільсона, який зазначав:

«…ця еволюція одна із тих, про яку можна стисло сказати так: фази розвитку

тривалі, основні риси визначені зрозуміло, подробиці ж даремні для ясності ви-

кладення» [22, с. 330]. У рамках нашого дослідження не вбачається можливим

здійснити повний детальний аналіз усіх періодів розвитку Парламенту. Ми

спробуємо виокремити найважливіші етапи його еволюції та акцентувати увагу

на визначних подіях, рішеннях, актах, які вплинули на розвиток та конституцій-

но-правовий статус Парламенту Великобританії.

На нашу думку, перший етап розвитку Парламенту слід вирізняти, починаючи

з 1215 р. (коли королем Іоанном Безземельним була дарована Велика хартія вольно-

стей), до 1307 року (закінчення правління короля Едуарда І). Цей період можна оха-

рактеризувати як початок конституційного процесу становлення Парламенту.

Зародження англійського Парламенту розпочалося із функціонування ради

мудреців – Вітенагемоту. Як стверджує Ф. Нортон, Палата лордів походить від

ранньосередньовічного суду – англо-саксонського Вітенагемоту і його наступника

Королівської курії (XII – XIII ст.), які скликалися королем для розгляду, оголошен-

ня законів, проведення консультацій щодо введення нових податків [230, с. 36].

Першим документом, що в майбутньому ліг в основу британської консти-

туції та здійснив важливий вплив на формування парламентського правління в

Англії, стала Велика хартія вольностей (Magna Carta). За своєю політико-

правовою природою це – середньовічна грамота, дарована Іоанном Безземель-

ним 15 червня 1215 р., яка була підписана королем під тиском підданих, що впе-

рше спільно виступили на захист своїх прав та закону. Однак король прагнув

відректися від Хартії. З цією метою він звернувся до Папи Інокентія ІІІ, який 24

42

серпня 1215 р. своєю буллою скасував «Хартію» короля Іоанна [81, с. 57]. Як ви-

явилося, це не мало жодного юридичного значення, оскільки після смерті остан-

нього, барони-опікуни неповнолітнього короля Генріха ІІІ вирішили видати змі-

нену версію Хартії іменем нового короля. Це робилося поспіхом, і тому деякі

частини документа були виключені з оригінальної версії за обіцянки повернення

до них згодом. Після врахування «втрачених» частин дві хартії – «Хартія воль-

ностей» і «Хартія лісу» – у 1217 р. були видані іменем короля Генріха ІІІ. В їх

основу поклали тексти хартій 1215 та 1216 років. Досягнувши повноліття, Ген-

ріх ІІІ у 1225 р. перевидав обидві хартії, лише трохи доповнивши їх.

У 1759 р. В. Блекстоун опублікував книгу «The Great Charter», в якій було

надруковано тексти чотирьох «Хартій» – 1215, 1216, 1217 і 1225 років. Він на-

звав ці «хартії» – Magna Carta. Відтоді це стало традицією [26, с. 128]. Magna

Carta закріпила низку важливих положень, які для свого часу мали революційне

значення. Вона встановлювала права різних класів середньовічного суспільства і

стала першою спробою висловити у формі правових норм основні принципи

конституційного правління [95, с. 7].

У контексті нашого дослідження найбільший інтерес становить п. 14

Magna Carta 1215 р., згідно з яким: «для того, щоб мати загальну пораду коро-

лівства при оподаткуванні грошовою допомогою, або оподаткуванні щитовими

грошима, ми накажемо покликати архієпископів, єпископів, абатів, графів і ста-

рших баронів нашими листами кожного окремо» [219]. Фактично мова йшла про

прототип Палати лордів – Великої ради (лат. Magnum Concilium), до складу якої

входили вище духовенство і коронні васали. Даний орган мав більші повнова-

ження, ніж його попередники: Вітенагемот та Королівська курія [22, с. 332-333].

Magnum Concilium скликався чотири рази на рік, причому магнати засідали

спільно з королівською радою, утворюючи разом Велику раду. Королівську раду

ще називають Малою радою (лат. Continual Council – постійна рада), яка з плином

часу перетворилася на Таємну раду. Специфікою діяльності Великої ради було

здійснення виконавчих повноважень, втілення в життя рішень короля на підставі

консультацій і порад своїх членів. Характеризуючи сутність Великої ради, Р.

43

Гнейст слушно зазначав: «Ми маємо справу з повноваженнями необмеженої ко-

ролівської влади, (що діяла в Magnum Concilium через своїх вірних представників

із Малої ради – авт.), яка застосовується за сприяння магнатів» [25, с. 373].

Свавілля королівської влади, небажання Генріха ІІІ виконувати положення

Magna Carta та союз із Папою Інокентієм ІV спонукали англійське суспільство до

повстання. Суть договору між королем та Папою полягала в тому, що останній по-

обіцяв корону «обох Сицилій», яку потрібно було ще відвоювати, молодшому сину

короля – Едмунду. Генріх ІІІ натомість зобов’язувався передати велику суму гро-

шей, яку планував зібрати зі своїх підданих. Цей факт викликав невдоволення у

членів скликаної Великої ради, які підсумували своє засідання наступною відпо-

віддю: «Винятково погане правління короля вимагає виняткових заходів» [81, с. 61,

63]. Ними стали фактичне відсторонення короля від правління і передача вищої

влади комісії з трьох третейських суддів.

Найвпливовішим третейським суддею був граф Лестерський, Сімон де Мон-

фор, на думку якого, політико-конституційне облаштування держави мало бути на-

ступним. Закон повинен бути вираженням суспільної свідомості, а король, обмеже-

ний законом, має правити на благо суспільства в оточенні радників, вказаних йому

суспільством. Монарх зобов’язаний скликати представників суспільства, яке є носі-

єм вищої влади в державі [81, с. 80]. С. де Монфор був не лише найвпливовішим ба-

роном, а й фактично керівником держави. Тому в 1264 р. від імені короля він видав

указ про скликання першого Парламенту, поставивши вимогу обрання до нього чо-

тирьох законних лицарів як представників від кожного графства. Наступного року в

указі про скликання нового Парламенту кількість представників від графств була

скорочена до двох лицарів. Крім того, для обговорення стану королівства передба-

чалося представництво в Парламенті двох городян від кожного міста [230, с. 17].

Саме це скликання Парламенту багатьма науковцями розцінюється як по-

чаток функціонування Палати громад британського Парламенту. Зокрема, К.

Маккензі зазначав, що С. де Монфора деякі вчені називають засновником Гро-

мад. Це твердження, на його думку, є дещо завищеним, оскільки після реставра-

ції правління королівського двору відсутні докази про запрошення представни-

44

ків громад до парламентів, які скликалися за часів правління Генріха ІІІ (1216–

1272). Зрештою, К. Маккензі вважав, що Парламент, скликаний де Монфором у

1265 р., був більше схожим на партійну конференцію, ніж на справжні націона-

льні збори [218, с. 17]. На нашу думку, важливість цієї події в історії становлен-

ня Палати громад важко переоцінити, адже вперше був створений прецедент за-

прошення до Парламенту коммонерів.

Едуард І (1272–1307) через три роки після успадкування престолу скликав

свій «перший загальний Парламент». Лицарі та городяни скликалися для обго-

ворення разом із магнатами справ королівства [230, с. 17]. Головна мета короля

полягала в отриманні додаткової фінансової підтримки шляхом запровадження

нового оподаткування. Для легітимації відповідного рішення і був зібраний

представницький орган. Але цей факт ще не створював підстав для встановлення

правила про необхідність скликання Громад до складу кожного Парламенту. За

двадцять п’ять років свого правління Едуард І скликав близько 30 парламентів,

однак громади були присутні лише на чотирьох із них. Парламент у цей час зде-

більшого скликався у формі Magnum Concilium (прототипу Палати лордів).

1295 р. став визначальним в історії Парламенту. Бунт в Уельсі, війна з

Шотландією та висадка Франції на острів створили критичну військову загрозу

для королівства. Саме тому виникла необхідність в терміновому скликанні Пар-

ламенту. Королівськими листами на парламентське засідання запрошувалися

прелати, барони, вище духовенство (представники Magnum Concilium), лицарі,

городяни. Вперше було скликано й нижче духовенство. У запрошенні на засі-

дання Парламенту Корона використала античну римську максиму: «Те, що сто-

сується всіх, повинно бути схвалено всіма» [218, с. 17-18]. Очевидно, що Парла-

мент 1295 р. мав найбільш повне народне представництво за всю історію скли-

кань національної ради, а головним його призначенням була мобілізація ресурсів

королівства. Низка науковців (В. Стеббс, М. М. Ковалевський, Р. Гнейст, О. В.

Гутнова та ін.) називають цей Парламент «зразковим» [31, с. 421]. Ми підтриму-

ємо цю тезу, зважаючи на доволі репрезентативний характер Парламенту 1295 р.

і його вплив на становлення парламентської представницької функції.

45

У 1297 р. через відмову духовенства в сплаті податків, а також післявоєнну

фінансову скруту та суспільне невдоволення, Едуард І видав Confirmatio Chartarum

(з лат. – підтвердження паперу, а мова йде в даному контексті про підтвердження

Magna Carta). Це було необхідно для засвідчення положень, підписаних свого часу

Іоаном Безземельним та, разом із тим, для розширення народних вольностей. Згід-

но з цим документом, для запровадження податків суверен зобов’язувався отриму-

вати згоду всіх прелатів, баронів і членів громад, що складають Парламент [25, с.

378]. Дана норма була закріплена в ст. 7 статуту Підтвердження хартії (французька

версія), яка також забороняла королю в майбутньому підвищувати мито «без зага-

льної згоди і доброї волі громади королівства» [31, с. 432].

Узагальнюючи перший етап становлення британського Парламенту, слід

відзначити, що в цей період відбулася трансформація феодального суду на пред-

ставницький орган країни – Парламент. Величезний вплив на становлення Пар-

ламенту та конституційного правління здійснили октройовані Короною акти

конституційного характеру, зокрема Magna Carta. Окрім цього, було створено

низку прецедентів, які були підтверджені і розвинені майбутньою парламентсь-

кою та політико-правовою практикою Англії.

Другий етап – 1307 р. (прихід до влади Едуарда ІІ) – 1529 р. («реформація»

Парламенту) – це період становлення Парламенту та його палат, розвитку пар-

ламентської практики, визначення понятійного апарату та боротьби за права

внутрішніми парламентськими структурами.

У даний період відбувається видозміна мовленнєвої вживаності в парламент-

ській практиці. Наприкінці ХІІ та початку ХІІІ ст. французька, а потім і англійська

мова починає поступово витісняти із документообігу латинь [25, с. 381]. За свід-

ченням професора Кріса Гівен-Вілсона, англійська була розмовною мовою в Пар-

ламенті вже наприкінці ХІІІ ст. У 1362 р. було передбачено, що всі прохання в суді

мають подаватися англійською мовою, хоча вони все ще записувалися на латині.

Роком потому англійська стала щоденною мовою Парламенту. У 1399 р. зречення

Річарда ІІ було оголошено в Парламенті спочатку на латині, а потім англійською.

Що ж стосується діловодства, то з середини ХІІІ ст. і до 1489 р. статути та акти пи-

46

салися французькою, хоча деякі уривки були все ще на латині. Після 1489 р. усі ак-

ти розроблялися і затверджувалися виключно англійською мовою [111, с. 25-26].

Починаючи з третього року правління Едуарда ІІ (1307 – 1327) настає ви-

дозміна і в термінології [98, с. 371]. Під словом «Parliament» розумілися то вищі

судові, то законодавчі збори держави [25, с. 381-382], що було викликано бага-

тофункціональністю відповідного колегіального органу. Е. Коук називав його

Високим Судом Парламенту [див.: 140, с. 15 – 68]. У майбутньому це слово

вживалося переважно в значенні законодавчого органу, але подібне розуміння

прийшло лише з плином часу.

Ще з часів прийняття Великої хартії вольностей король повинен був вида-

вати листи для скликання Парламенту. Ці документи мали індивідуальний хара-

ктер для лордів. Що ж стосується представників громад, то лист адресувався

шерифам з указом про проведення виборів для визначення законних представ-

ників графств і міст у Парламенті [98, с. 372]. В офіційних запрошеннях до Пар-

ламенту цілі його скликання визначалися по-різному. Магнати зазвичай запро-

шувалися для того, щоб король міг мати з ними «нараду й обговорення». Ця фо-

рмула була закріплена в запрошеннях на «зразковий» Парламент і потім відтво-

рювалася в інших. Що стосується лицарів і городян, то їх функції в Парламенті

визначалися в запрошенні, як: «виконувати те, що там буде ухвалено із загальної

ради» [31, с. 421-422]. Щодо формули запрошень коммонерів до Парламенту,

королівська канцелярія сформувала два підходи: 1) запрошення в загальній фор-

мі – для посилення дії законів та усунення зла, від якого страждає країна; 2) за-

прошення із спеціально визначеною ціллю, наприклад: затвердження податків

[25, с. 402]. До 1384 р. перед кожним скликанням визначалися справи, які стояли

на черзі і були призначені до розгляду. Надалі Парламент почав скликатися без

докладного зазначення мети, а просто для обговорення важливих питань.

При Едуарді ІІІ було встановлено, що Парламент має скликатися щорічно,

чи частіше, в залежності від необхідності [98, с. 372-373]. Однак, як зазначає Р.

Гнейст, у даному контексті мова йде про скликання Високого Суду Парламенту,

адже в частому скликанні колегіального органу для затвердження податків, ні

47

лорди, ні члени громад не були зацікавлені [25, с. 375]. У цей час режим утри-

мання Парламенту визначався наступною максимою: «Король є головою, почат-

ком і кінцем Парламенту» [3, с. 6]. Король не лише скликав, а й самостійно ви-

рішував питання розпуску Парламенту.

У XIV ст. формується низка повноважень Парламенту, які визначають фу-

нкціональні особливості цього інституту. Парламент починає виконувати судо-

ву, фінансову, законодавчу, управлінську, представницьку та інформаційну фун-

кції. На думку Ч. Х. Макілвейна, в розглядуваний період функції вищого пред-

ставницького органу розумілися значною мірою для виконання правила: «Пар-

ламент має спочатку думати як суд, а не як законодавець» [221, с. 110]. Протя-

гом XIV ст. поняття «Високий Суд Парламенту», який відрізнявся від інших ко-

ролівських судів всекомпетентністю, почало укорінятися [111, с. 23]. У свідомо-

сті людей середньовічного періоду популярність судового характеру Парламен-

ту є нормальним і природним наслідком переважної думки про незмінність за-

кону. Однак часом дивно виявляти наскільки довго ця ідея залишалася живою,

як багато характеристик суверенного Парламенту корелюється з нею, і як багато

парламентської боротьби було пов’язано із концепцією розуміння Парламенту

як суду [221, с. 110]. О. В. Гутнова стверджує, що саме судові функції Парламе-

нту були джерелом обмежень, які накладалися на королівську владу, бо відпо-

відно до середньовічних концепцій право, як породження традиції, розглядалося

в якості єдиної перепони королівському свавіллю [31, с. 13].

Після 1325 р. коммонери були представлені у всіх парламентах, що склика-

лися. Така зміна у складі національного зібрання спонукала лордів наполягати на

власній винятковості як окремої «вотчини» в Парламенті. Результатом цього стало

надання громадам представництва, так би мовити, з нижчим статусом. Тому лорди

протягом XIV – XV ст. зберігали за собою вирішальну роль у формуванні законо-

давства так само, як вони це робили і зі здійсненням правосуддя [111, с. 16, 23].

Протягом першої половини XIV ст. «пери земель» утвердили своє колек-

тивне право діяти в якості суддів. Наприклад, під час засідання «Доброго» Пар-

ламенту в 1376 р. відбувся перший імпічмент (кримінальне переслідування Па-

48

латою громад до Палати лордів, яка й приймала рішення по суті справи посадо-

вих осіб, в переважній більшості випадків мова йшла про міністрів). Ініціатора-

ми цього процесу виступили королівський мажордом Вільям, лорд Латімер та

фінансист Р. Лайонс – за участю колективного переслідування з боку коммоне-

рів до лордів, які винесли колективне рішення обох палат, стверджуючи, що ді-

ють від імені всього королівства.

Через дванадцять років вимоги для проведення імпічменту були підвище-

ні. Коли лорди-позивачі принесли позов до королівського суду про зраду прихи-

льників Річарда ІІ (в тому числі герцога, архієпископа і графа) і судді відмовили

в розгляді, стверджуючи, що процес не відповідає загальному та цивільному

праву, лорди відповіли наступне. «Справа про такий високий злочин, як той, що

обґрунтовується в цій заяві і стосується названих осіб, в тому числі королівських

перів, та землі королівства, має проводитися лише в Парламенті. Оскільки спра-

ва стосується лордів Парламенту та їх привілеїв і свобод, відповідно до старода-

внього звичаю, лорди мають бути суддями у таких справах і виносити рішення у

випадку надання на це згоди короля» [111, с. 23].

Слід визнати, що це була найбільш чітка заява не лише про судове пану-

вання Парламенту, а й про судове панування лордів у Парламенті. Цим самим

лорди відстояли за собою право розглядати в судовому порядку: 1) скарги на не-

правильні рішення загальнодержавних центральних судів; 2) скарги на членів

самого Парламенту; 3) право звинувачення проти вищих посадовців королівсь-

кої служби, які внаслідок свого високого ієрархічного положення не могли бути

судимими звичайними судами [25, с. 374-377].

Після того, як громади почали систематично запрошуватися на парламент-

ські засідання, коммонери почали залучатися до відправлення правосуддя. Хоча

подібна практика проіснувала недовго. Після поділу Парламенту на палати, су-

дові повноваження опинилися в руках родової аристократії. Останній випадок

участі представників громад у судовому засіданні датований 1399 р. У наступ-

ному ж році комоннери навіть прийняли петицію, в якій просили монарха звіль-

нити їх від виконання судових обов’язків [4, с. 98].

49

Що стосується поділу Парламенту на палати, то вперше їх окремі засідання

були зафіксовані в 1352 р. Окреме обговорення лордами і коммонерами питань,

що виносилися на розгляд Парламенту, стало нормальним процесом, адже для ви-

словлення єдиної позиції необхідно було провести консультації між представни-

ками кожної групи. Остаточне ж рішення приймалося при спільному обговоренні

20 чи 30 парламентарів від лордів і такої ж кількості від громад. З плином часу ця

кількість представників скорочувалася, аж поки наприкінці XIV ст. авторитет спі-

кера Палати громад став настільки безсумнівним, що він одноособово почав до-

водити до відома лордів рішення, прийняті на засіданнях Палати громад. Відомо-

сті про даний процес містяться у «Фрагменті Фейна» («Fane Fragment») (носить

таку назву, оскільки був виявлений серед паперів Френсіса Фейна (Francis Fane),

першого графа Вестмоланда (1624-1629)) журналу лордів від 1461 р. [111, с. 21].

Остаточне оформлення окремих палат Парламенту та практика їх само-

стійних засідань сформувалася в 1377 р. [67, с. 12]. Це відповідало не лише пот-

ребам налагодження механізму прийняття рішень в колегіальному органі, а й

слідувало логіці реалізації представницької функції Парламенту. Лорди, репре-

зентуючи знать, родову аристократію та вище духовенство, прагнули відокреми-

тися від простого люду, підкресливши тим самим своє привілейоване становище

в суспільстві та винятковість. Лицарі і городяни також прагнули цього поділу

задля більш якісної консолідації власних сил у боротьбі за свої права та відсто-

юванні власних інтересів. Формування Палати громад дало можливість коммо-

нерам самостійно виробляти власну позицію з розглядуваних питань, відмежу-

вавшись при цьому від акомпонуючого тиску лордів.

У зазначений період в основу функціонування Палати громад було закла-

дено два принципи: 1) всі засідання Парламенту повинні відбуватися не публіч-

но, при цьому зміст дебатів складав державну таємницю [25, с. 431]; 2) король

не мав права впливати на обговорення чи на прийняття рішень. Йому передава-

лися лише остаточні резолюції, а матеріали, що лежали в основі цих рішень,

становили внутрішні справи палат [3, с. 8]. Що ж стосується присутності короля

на засіданнях Парламенту, то воно швидко перетворилося на легальну фікцію.

50

Цікавим фактом є те, що, будучи представниками міст і графств, коммоне-

ри на засіданнях не завжди висловлювали виключно власну думку, інколи вони

відстоювали позицію, яку обіцяли захищати своїм виборцям. Фактично, в дано-

му випадку мова йде про наявність прототипу імперативного мандату. У 1339 р.

був зафіксований перший випадок надання виборцями доручення коммонерам

проконсультуватися із ними, перш ніж погоджувати оподаткування [111, с. 84].

У даному контексті слід згадати про важливу функцію Парламенту Англії

– інформаційно-комунікаційну. На думку В. Беджгота, в давнину однією із важ-

ливих функцій Палати громад було інформування суверена про те, що відбува-

лося в його королівстві. Коммонери доповідали про невдоволеності і скарги

приватного характеру [118, с. 133]. Однак важливу роль мало і зворотне інфор-

мування. В епоху відсутності ЗМІ саме коммонери повідомляли жителів графств

і міст про результати парламентської діяльності: зміст прийнятих актів, розмір

оподаткування, результати розгляду петицій та скарг, тощо.

Для новосформованої нижньої палати Парламенту як молодого представ-

ницького органу, старі правові рамки незабаром стали занадто тісними, і коммо-

нери розпочали боротися за отримання додаткових прав та привілеїв.

Так, якщо протягом XIV ст. фінансову функцію здійснювали палати Пар-

ламенту спільно, то наприкінці століття єдиним організатором оподаткування

стала Палата громад [218, с. 67]. Межу в даному питанні провели в 1395 р., коли

комонери заявили, що грошові асигнування повинні представлятися «Палатою

громад за порадою і згодою духовних і світських лордів». Спір, який виник вна-

слідок цієї заяви, вдалося вирішити в 1407 р. актом «Indemnity of the Lords and

Commons» [1, с. 12], прийняття якого засвідчувало згоду Генріха IV на те, що:

«грошові суми, виділені громадами і затверджені лордами, передаються в розпо-

рядження монарха тільки спікером Палати громад». Подальша діяльність Пар-

ламенту закріпила цей принцип.

Слід наголосити на ще одному важливому нюансі Акту «Indemnity of the

Lords and Commons». Він приймався для того, щоб закріпити положення Корони

і палат Парламенту «не як новелу, а як урочисте визнання наявної практики», не

51

зважаючи на можливі протилежні процедурні тенденції в майбутньому [240, с.

167]. Фактично, цей документ проводить межу, закріплюючи десятирічні досяг-

нення та встановлюючи новий конституційно-правовий статус Парламенту.

Саме тому природнім вбачається факт відстоювання своїх привілеїв ниж-

ньою палатою Парламенту. Як наслідок, наступні століття – XV та XVI прохо-

дять спочатку в боротьбі та відстоюванні, а потім в розвитку та укріпленні права

вето Парламенту на податки [1, с. 4]. Як зауважив з цього приводу Редліх, при-

вілейоване становище Громад стосовно так званого money bills, було після цього

зведено в основне положення англійського державного права, при чому нижня

палата із представниці одного прошарку, перетворилася в представницю всієї

нації [3, с. 17]. Це зрозуміло, адже коммонери відвоювали собі одну із найваж-

ливіших привілеїв – фінансову, що ставило в пряму залежність від них усю дер-

жаву. Як вже зазначалося, на початкових етапах коммонери викликалися до Па-

рламенту лише коли король потребував грошової підтримки. У процесі станов-

лення фінансової функції Парламенту та спрямовуючої ролі Палати громад у

цьому питанні, почала розвиватися і законодавча функція.

Формування законодавчої функції розпочалося із передачі громадами ко-

ролю петицій, через обраних представників, що прибували на засідання Парла-

менту [31, с. 436]. В цей час існували: 1) корпоративні петиції громад, які поді-

лялися на приватні і місцеві заяви, що мали вирішувати питання індивідуального

характеру [218, с. 27]; 2) парламентські петиції, що подавалися королю від імені

всього Парламенту чи його окремих груп. Таким чином була створена практична

можливість для лідерів різних соціальних верств, представлених у національній

асамблеї, домовитися між собою і виразити приватні і спільні вимоги у формі

парламентських петицій [31, с. 436-441].

За правління Генріха IV (1399–1413), як зазначав сер Т. Е. Мей [112, с.

607-608], в значних кількостях петиції почали адресуватися Палаті громад. У той

же час, суди справедливості розглядали петиції, що належали до їхньої юрисди-

кції. Більшість петицій подавалося з клопотанням про прийняття приватних

біллів, а не застосування засобів щодо приватних правопорушень. Саме такий

52

характер петицій визначав порядок їх розгляду в Парламенті як спеціальних ста-

тутів приватного чи місцевого застосування. Петиції схвалювалися нижньою па-

латою зі словами «нехай це буде відправлено до лордів». Пізніше це формулю-

вання почало використовуватися в кожному біллі, який приймався Палатою

громад і мав направлятися до Палати лордів. Подібне схвалення надавало скар-

гам громад такої ж ваги, яку мають документи, що отримали загальне схвалення.

Але фактично Громади були петиціонерами, пов’язаними з лордами, а король

дозволяв чи відхиляв запропоновані заходи. Це свідчить, що коммонери могли

ініціювати законодавство, але навряд чи заслуговували називатися законодавця-

ми. Такий стан тривав поки Палата громад не знайшла важелів контролю і впли-

ву на остаточний результат законотворчої діяльності [218, с. 27-28]. А. Ф. По-

ллард слушно зазначав, що розвиток парламентських петицій був природнім ре-

зультатом колективної відповіді лицарів і городян на королівське прохання про

фінансування [245, с. 118]. Тому єдине, що громади могли конвертувати для до-

сягнення ефективного впливу на здійснення законодавчої функції, – скористати-

ся здобутим правом у фінансовій сфері і відмовляти в наданні підтримки до мо-

менту вирішення їх скарг та прийняття поданих ними біллів.

Однак королівська згода у формі «король бажає», автоматично не давала

законної сили заходам, про які клопотали прохачі. Наприкінці XIV ст. в держав-

ному праві виникає три види процесуальних документів, які могли санкціонува-

тися Короною: акт (статут), ордонанс, грамота. Прийнята Парламентом петиція

затверджувалася королем і мала бути трансформована в один із цих документів

[218, с. 29]. Е. Коук зазначав, що: «різниця між актом та ордонансом в Парламе-

нті полягає в тому, що у ордонанса не вистачає потрійного схвалення (коммоне-

рів, лордів, короля як складового тріумвірату Парламенту), і він затверджується

одним чи двома із них» [140, с. 25]. Тобто мова йде про те, що Акт Парламенту

як документ загального триєдиного схвалення має вищу юридичну силу, ніж ор-

донанс. Тому Громади почали відстоювати юридичну силу прийнятих ними пе-

тицій. У 1341 та 1385 рр. предметом скарги з боку Палати громад була вимога

визначитися з юридичною силою парламентських петицій – або вони сприйма-

53

ються як Акт Парламенту, або набувають статус ордонансу.

У 1401 р. Громади клопотали, щоб петиції після розгляду і схвалення в

Парламенті направлялися до судів. У 1406 р. цей запит було задоволено, після

чого раніше розглянуті в судах петиції мали бути призначені для перегляду, а

ново подані – до розгляду. Саме в цей час петиції, схвалені Парламентом, оста-

точно отримують силу Акту Парламенту. Після 1450 р. Палата гомад отримує

менше статутів для затвердження і деякі важливі біллі інколи відхиляє. За часів

правління Генріха VII майже все важливе законодавство створювалося королем і

Таємною радою [218, с. 29, 31].

Слід відзначити, що розвиток Парламенту та збільшення його ваги в полі-

тико-правовому житті Англії не завжди був поступовим. За часів правління ди-

настії Йорків (1461–1485) Корона здійснювала майже деспотичний спосіб уп-

равління країною. За правління першого із династії Тюдорів – Генріха VII (1485-

1509) – зберігається тенденція нав’язування Короною своєї волі Парламенту. Під

час виділеного нами другого періоду розвитку Парламенту національна асамб-

лея все ще сприймалася Короною не як самостійний політико-правовий інсти-

тут, а як рада короля [3, с. 19-20]. У цей період управлінську функцію ще нази-

вають консультуючою, адже король лише консультувався з Парламентом – які

йому приймати політичні та кадрові рішення.

Третій етап розвитку Парламенту Англії доцільно обмежити з 1529 р.

(«реформація» Парламенту) – до 1707 р. (унія між Шотландією та Англією і

створення Сполученого Королівства Великої Британії). Це період жорстких зіт-

кнень між Парламентом та Короною, що призвів до революційних змін не лише

в суспільстві, а й у правовому статусі Парламенту. У дану епоху було прийнято

низку важливих актів Парламенту, судових рішень та написано ряд доктриналь-

них робіт, які стали частиною некодифікованої конституції Великобританії. Такі

парламентські привілеї, як свобода слова та свобода від арешту, також розвива-

лися протягом розглядуваних нами другого і третього періодів.

Р. Гнейст зазначав, що Громади із самого початку прагнули свободи слова

в Парламенті, тобто відстоювали право вносити пропозиції і висловлювати свої

54

погляди під час дебатів, не підлягаючи за це відповідальності перед слугами Ко-

рони [25, с. 431]. Ще при правлінні Едуарда ІІІ (1327–1377), Громади часто обго-

ворювали і сперечалися між собою з приводу багатьох речей, що були пов’язані з

королівською прерогативою та погоджували петиції про право, які створювалися

проти цих прерогатив [112, с. 118]. Відповіді Корони були різними. Інколи король

своєю грамотою дарував Парламенту привілеї, інколи ініціаторів розгляду подіб-

них петицій заарештовували, нерідко страчували. Тому свобода слова і свобода

від арешту, як привілеї Парламенту, суттєво пов’язані між собою.

У 1415 р. Палата громад звернулася до короля про надання їй парламент-

ського пристава. Пристав був необхідний коммонерам для зміцнення парламент-

ських привілеїв і захисту від свавілля корони, зокрема від арешту. Цей привілей

походить від імунітету членів королівських судів. Свобода від арешту вперше

була проголошена в петиції Палати громад до Генріха IV в 1404 р. і ґрунтувала-

ся на тому, що коммонери мають вільно відвідувати засідання палати «без пе-

решкод і перерви», не мають піддаватися арешту за борги чи порушення догово-

рів будь-якого роду [67, с. 22].

У 1523 р. Т. Мор після обрання спікером подав королю петицію про привілеї.

Він наполягав на необхідності свободи слова, оскільки в Палаті проводяться деба-

ти. Вперше спікер прохав монарха надати коммонерам право «вільно виливати ду-

шу». Клопотання було задоволене, але після цього лорд-канцлер Уолсі затребував

800 тис. фунтів на проведення війни із Францією, у чому коммонери відмовили, зу-

стрівши його «впертим мовчанням». Т. Мор підтримав Палату громад, відстоюючи

її право так вчиняти, посилаючись на «старовинні вольності палати» [218, с. 35]. Це

був перший крок на шляху отримання інститутом спікера свободи від Корони.

Г. Галлам підкреслює: «Жоден із привілеїв Палати громад не може мати

такого важливого значення, як свобода слова. Про це нагадує при кожному відк-

ритті Парламенту спікер, і даний привілей не може бути порушений без пося-

гання на гарантії, що є оплотом конституції» [179, с. 102].

В останні роки правління Генріха VIII (1509 – 1547) формується звичай на

початку кожної сесії прохати у короля підтвердження парламентських привілеїв.

55

1541 роком датуються записи, які свідчать про внесення тодішнім спікером

Мойлом звернення до короля про надання свободи слова для членів нижньої па-

лати [113, с. 120]. Відтоді стає звичним явищем клопотання спікера від імені всіх

коммонерів про свободу від арешту, свободу доступу до короля, свободу слова

та якомога сприятливішого тлумачення дебатів [3, с. 23].

Не зважаючи на номінальне визнання цих привілеїв, Корона, лорди і гро-

мади по-різному інтерпретували їх межі. У цьому контексті гостро постало пи-

тання свободи слова, що стало причиною бурхливих дискусій, де одну з провід-

них ролей з боку коммонерів відігравали брати Вентворти. Вони стверджували,

що свобода слова означає не свободу обговорення питань, які ставляться перед

палатою, а свободу обговорювати те, що палата вважатиме за потрібне «для до-

бробуту країни». В їхньому розумінні свобода слова містила в собі право ініцію-

вати дискусії з будь-якого питання [62, с. 43]. Наприклад, у відповідь на клопо-

тання про привілеї спікера Е. Коука в 1593 р., лорд-хранитель передав наступні

слова королеви Єлизавети: «Свобода слова вам гарантується, але ви маєте знати,

які у вас привілеї: не говорити кожному все, що він забажає, чи що йому прихо-

дить в голову, а вашим привілеєм є «так» або «ні»» [112, с. 121]. Дебати з цього

приводу тривали між Короною, лордами і коммонерами до того часу, коли сво-

боди та привілеї стали в повному сенсі правами Парламенту і були закріплені у

Біллі про права 1689 р.

За часів правління короля Генріха VIII (1509–1547) відбулися важливі змі-

ни в релігійному житті країни, які суттєво вплинули на статус Парламенту. Цер-

ква була єдиною силою в країні, яка могла сперечатися з Короною, а реформація

в Англії стала наслідком зіткнення багатьох інтересів [108, с. 20]. У листопаді

1529 р. скликається Реформаційний Парламент. Він працював протягом 6 років,

що було безпрецедентним на той час випадком [240, с. 203]. Король у цей період

здійснював вплив на Парламент шляхом методу батога і пряника. У 1534 р. Ген-

ріх VIII скористався відмовою Папи визнати законним його розлучення з Кате-

риною Арагонською, проголосив розрив з Римом та заперечив верховенство па-

пи над англійською церквою [75, с. 13]. Роком потому, спікера Палати громад

56

Томаса Мора судили і стратили за невизнання розлучення короля та його повно-

важень як глави церкви [67, с. 34]. У 1536 р. Генріх VIII виніс попередження Па-

латі громад: «Якщо ті заходи, в яких король зацікавлений, не будуть прийняті,

деякі члени цієї асамблеї втратять голову» [176, с. 6] Коммонери не сумнівалися

у серйозності цієї заяви, а тому правління короля Генріха VIII в Парламенті ста-

ло могутньою зброєю, що допомогла зруйнувати середньовічну церкву.

За час роботи цього Парламенту було прийнято низку актів, які раніше там

не розглядалися. Зокрема, 15 січня 1534 р. актом Парламенту королю було нада-

но право самостійно визначати свого законного спадкоємця. 4 лютого 1536 р.

було прийнято акти щодо секуляризації майна монастирів. За сприяння Парла-

менту Генріх VIII реорганізував церковні провінції Кентерберн і Йорк в націо-

нальну (англійську) церкву, проголосивши себе її главою [75, с. 13].

Небезпідставно В. Беджгот називав Парламент за часів правління Генріха

VIII «рабським» [118, с. 282]. Але навіть у цей період національній асамблеї Ан-

глії вдалося поразку перетворити на перемогу, домігшись посилення своєї ролі,

становлення парламентського права та розвитку парламентських процедур.

Створивши прецеденти розгляду в Парламенті вищезазначених актів, король по-

сприяв розширенню сфери парламентської компетенції. Тепер до кола питань,

які підлягали парламентському регулюванню, було віднесено: 1) престолонаслі-

дування; 2) питання релігії (у т. ч. й віровчення) та церковного облаштування.

Однак здобутки національної асамблеї розширенням власної юрисдикції

не вичерпуються. Суттєвим проривом було збільшення персонального складу

палат Парламенту. Після 1540 р. в Палату лордів абати та пріори не викликали-

ся. Натомість до числа духовних лордів входило два архієпископа Кентерберій-

ський та Йоркський і єпископи. У 1529 р. в Англії було 19 єпископств. Генріх

VIII створив 6 нових єпископств, двоє з яких (Лондон і Вестмінстер) були

об’єднані в 1550 р. Тому в зазначений період і надалі залишилися функціонува-

ти 24 єпископства. У Палаті лордів в якості духовних лордів були представлені:

єпископи, по одному від кожного єпископства, та два архієпископи.

Друга категорія – світські лорди, які входили до числа перів разом із ви-

57

щими службовими особами держави: лорд-канцлером, лордом-підскарбієм, ло-

рдом-главою Таємної ради та лордом-хранителем Малої печатки. Перами могли

бути: герцоги, маркізи, графи, віконти, барони. Загальна кількість перів у 1529 р.

була 54, а в рік смерті Єлизавети (1603) – 55. За Стюартів, на відміну від попере-

дньої династії, спостерігається розширення кількості перів – 81 в 1615 р., а в рік

смерті Якова І (1625) – 104. Карл І продовжив цю тенденцію і до 1629 р. кіль-

кість перів становила вже 126.

Д. Л. Сміт у цей період вирізняє й третю категорію суб’єктів, які щоправда

не були повноцінними членами Палати. До неї входили старші судді та юристи

Корони, зокрема: керівники канцелярії, судді королівської лави у загальних спра-

вах, генеральний прокурор, генеральний адвокат, головний секретар, головний

барон казначейства і королівський парламентський пристав. Члени цієї категорії

приймали участь у роботі Палати як асистенти лордів, а також здійснювали пра-

вову експертизу. Але зазначені особи не мали права голосу в Палаті лордів, вони

навіть не могли говорити доти, доки їм це не запропонують [111, с. 30].

Розширення персонального складу не обійшло і Палату громад. Цей про-

цес був викликаний залученням у 1542 р. представників Уельсу (у 1536 році був

прийнятий Акт про відправлення правосуддя в Уельсі, що більше відомий як

Акт про унію), внаслідок чого всі регіони королівства отримали представництво

в Парламенті. Якщо в 1529 р. було 310 коммонерів із 155 округів, то в 1629 – 493

коммонери із 259 округів [111, с. 86].

У другій половині XVI ст. видозмінюються парламентські процедури, закрі-

плюється порядок подачі і проходження біллів, остаточно встановлюється практи-

ка трьох читань. Оскільки більшість петицій та біллів подавалися на пергаменті,

формується культура усного сприйняття тексту, усні слухання. Швидко розвива-

ється практика лобіювання, адже у значному потоці документів, будь-який із них

міг «загубитися». Після 1529 р. збільшується кількість актів публічного законодав-

ства, скорочується розгляд приватних законопроектів, а урядові біллі починають

розглядатися позачергово. Палата громад володіла правом вільної дискусії, розгля-

ду законопроектів в комітетах, внесення поправок в біллі, але не мала права зако-

58

нодавчої ініціативи [62, с. 24-25], яке належало Короні, лордам і Таємній раді.

А. Ф. Поллард зазначав, що в XVI ст. «Корона в Раді» була урядом, а «Ко-

рона в Парламенті» – творцем законів. Гармонія між ними досягалася завдяки

спрямовуючій ролі Корони в цих інститутах [245, с. 276]. За часів королеви Єли-

завети (1558-1603) між ними все ж назріли протиріччя, які вдалося вирішити

шляхом закладення в основу функціонування Палати громад принципу рівності.

Його суть полягала в тому, що міністри Корони, які були одночасно і коммоне-

рами, не мали жодних переваг порівняно з іншими членами Громад, незважаючи

на свій статус «слуг Корони» [62, с. 25].

У даний період остаточно закріплюється ще один процедурний аспект роз-

гляду біллів. Мова йде про принцип комітету, який на думку К. Маккензі, такий

же старий, як і сам Парламент. Якщо спочатку попереднє слухання білля ще не

розумілося як правило, то за часів правління Єлизавети, створюється практика

розгляду в комітетах усіх публічних біллів, окрім тих, що ініціювалися лордами.

Вперше детальний запис слухання біллів в комітетах з’являється в 1571 р. у Жу-

рналі записів розгляду законопроектів [218, с. 47].

Поступово формується розуміння Парламенту як «короля (королеви) в Па-

рламенті». Саме подібне інституційне сприйняття було покладено в основу фун-

даментального конституційного принципу – парламентського верховенства. Од-

нозначно визначити походження цієї ідеї неможливо, тому її доцільно сприйма-

ти як результат еволюції правової та інституційної системи Великобританії. Те-

оретичною реальністю концепція «короля в Парламенті» стала в ХVI ст. У 1534

р., в рік конфлікту короля з Папським престолом, було видано Акт про духовну

ліцензію, відомий як Акт про пенс і заповіт Петра. Цим актом незаконними ви-

знавалися податки, які збиралися на користь католицької церкви, що передава-

лися в Рим. Серед них був відмінений податок під назвою «Пенс Петра». Для

нашого дослідження цікавим є положення Акту щодо втручання Парламенту в

справи фінансування церкви. В Акті про духовну ліцензію зазначалося: «Ваша

королівська величність і Ваші лорди духовні й світські, і громади, що представ-

ляють усі прошарки Вашого королівства, в цьому найвищому суді Парламенту

59

мають повну силу і владу,…і можуть вказані закони і кожен із них скасовувати,

анулювати, розширювати чи зменшувати, як буде завгодно Вашій величності, і

знаті, і громадам Вашого королівства, що представлені у Вашому Парламенті»

[148]. Фактично, в даному контексті йшла мова про повноту влади Парламенту,

який має в своєму складі триєдину основу: Короля, лордів і коммонерів.

Говорячи про концепцію «король в Парламенті», варто згадати про прийня-

те у 1606 р. Канцлерським судом у Вестмінстері рішення, яким він створив пре-

цедент, що ліг в основу британської конституції. Ним було здійснено правове об-

ґрунтування необхідності потрійної експертизи біллів та дано визначення Акту

Парламенту. Фабула справи полягала в наступному. Позивачем був герцог Кор-

нуольський – у той час старший син короля Якова I принц Генріх, у зв’язку з чим

судова справа отримала назву «Справа принца». При її розгляді було встановлено,

що спірні землі включалися до складу герцогства актами Парламенту, тоді як

Єлизавета передавала їх своїми грамотами. Це дозволило суду визнати незакон-

ним їх відчуження королевою, оскільки воно повинно було оформлятися парла-

ментськими актами. Для прийняття постанови потрібно було встановити, що слід

розуміти під Актом Парламенту, і таке визначення було надане. «Якщо Акт Пар-

ламенту, – наголошувалося в судовому рішенні, – складений за згодою короля,

духовних і світських лордів та громад, або, якщо він видається владою Парламен-

ту, то він є хорошим актом. Не є актом Парламенту Акт, складений королем тіль-

ки за згодою лордів або громад, оскільки згоду на нього повинні дати троє, а саме

– король, лорди та громади, інакше це не зовсім Акт Парламенту» [141, с. 180].

Сер Е. Коук, який був учасником даного судового процесу, зазначав: «Не

існує ніякого Акту Парламенту, крім того, який повинен мати згоду лордів, гро-

мад і затвердження короля. Все, що приймається в Парламенті потрійною зго-

дою, має силу Акту Парламенту. Різниця між Актом Парламенту і ордонансом у

Парламенті полягає в тому, що в ордонанса бракує потрійної згоди, і він затвер-

джується однією стороною або двома з них» [140, с. 25].

Період після приходу до влади короля Якова І (1603 – 1625) і до Акту 1707 р.

про унію між Шотландським та Англійським королівствами, в конституційній істо-

60

рії відомий як час поступового переходу до нової форми правління – дуалістичної

монархії і встановлення принципу верховенства Парламенту. Із закінченням епохи

Тюдорів закінчилася і мирна співпраця Корони і Парламенту. Яків І був прихильни-

ком ідеї абсолютної монархії, що мало сходилося із усталеними традиціями Англії.

Якщо за часів його правління вертикальна парламентська опозиція Короні, тобто та,

яка налічувала прихильників як серед громад, так і лордів, до кінця не сформувалася,

то наступний король Карл І (1625 – 1649) зіштовхнувся з добре організованим пар-

ламентським спротивом, серцевину якого налічували юристи [62, с. 29].

У 1628 р. палати Парламенту представили на затвердження Карлу І Пети-

цію про права, яка відбивала глибоке невдоволення палат, що було пов’язане з

веденням війни проти Іспанії та Франції, а також нехтуванням королем права і

традицій [111, с. 39]. На повідомлення короля про бажання розпустити Парла-

мент з обіцянкою, що представлені біллі будуть розглянуті й прийняті на насту-

пному Парламенті, сер Е. Коук відповів від імені Палати громад наступне: «По-

відомлення про любов ніколи не надходили до Парламенту. Нехай нас помирить

Петиція про права. Не те, щоб я не довіряв королю, але я не можу взяти його до-

віру інакше, як парламентським шляхом» [240, с. 318]. Карл І пішов на поступки

і Петиція про права була затверджена. Головним надбанням Петиції про права

було закріплення в ст. 11 наступної норми: «рішення, дії та заходи, спрямовані

на шкоду народу не можуть мати наслідків для майбутнього або служити надалі

прикладами… і щоб у вищезазначених справах всі… чиновники і посадові особи

служили… згідно з законами цього королівства» [273]. Таким чином, громади

прагнули проголосити практику порушень «старовинних свобод і вольностей»

незаконною і такою, що не створює прецедентів.

Однак Карл І пішов на прийняття цієї Петиції не для того, щоб її викону-

вати, адже вважав, що вона обмежує його прерогативу [95, с. 8]. Подібне нехту-

вання правами та устремління Короля до тиранії спричинило низку потрясінь та

трансформацій в суспільно-політичному житті Англії: дві громадянські війни

(1642-1646; лютий – серпень 1648 р.), страта короля Карла І (1649), встановлення

республіки (1649-1653), протекторат Кромвеля (1653-1658), реставрація монархії

61

(1660-1688), Славна революція (грудень 1688), запрошення на престол нової ди-

настії (1688). Усі ці безсумнівно важливі події в історії Англії навряд чи варто ви-

світлювати в рамках нашого дослідження, а з точки зору парламентської еволюції

їх можна підсумувати наступним чином. Під час конфліктів між Короною та

Парламентом, перш за все, укріплювалися парламентські процедури та право,

еволюціонувало праворозуміння, почало формуватися стремління в напрямку

посилення суверенітету і ролі Парламенту у політико-правовому житті країни.

Після Славетної революції та під час реставрації монархії було важко уни-

кнути невблаганної логіки, присутньої в Парламенті. Вона полягала в усвідом-

ленні незворотних змін, які відбулися з революцією та були спричинені її нас-

лідками. У січні 1689 р. скликається «конвенційний» Парламент, головною ме-

тою якого було вирішення питання облаштування нового державно-владного

механізму. 6 грудня цього ж року обидві палати погодилися визнати, що Яків ІІ

(1685 – 1689) зрікся престолу, а Вільгельма ІІІ (1689 – 1702) та Марію ІІ (1689 –

1694) проголосити королем та королевою. 12 грудня Парламент і новоспечені

представники Корони погодили текст заяви проти правління Якова ІІ, який було

названо «Декларація про права» [111, с. 126-127]. У декларації були закріплені

положення щодо конституційних відносин між Короною і Парламентом. При

цьому Корона не мала права: застосовувати диспензійну (право зупиняти дію за-

конів) й суспензійну владу (право короля вилучати з під дії закону осіб), збору та

накладення податків без згоди Парламенту, утримувати постійну армію в мирний

час без згоди Парламенту, порушувати свободу слова, дебатів і парламентських

процедур, тривалий час не збирати та не розпускати Парламент. Окрім цього до-

кументом гарантувалася свобода виборів до Парламенту, право подачі петицій

королю [123], тощо. Наступного дня цей документ було представлено Вільгельму

та Марії. Їх схвалення забезпечило формальну трансформацію даного документу

для розгляду в наступному Парламенті в статусі Білля про права. Прийняття цьо-

го фундаментального Акту характеризує новий конституційний порядок.

Білль про права суттєво обмежив владу Корони, одночасно розширивши

повноваження Парламенту шляхом зміцнення його верховенства у сфері законо-

62

давчої та фінансової політики [88, с. 262]. Цей акт і по нині є частиною статут-

ного корпусу некодифікованої конституції Великобританії, а з його прийняттям

багато науковців пов’язують нову еру – верховенства англійського Парламенту.

У зазначений час активно розвивається партійна система. Король Вільге-

льм ІІІ, бажаючи зняти суспільну напругу і домогтися консолідації країни, почав

практикувати формування змішаного (коаліційного) Кабінету, який складався з

торі (партія земельної аристократії, яка вважалася прихильницею Корони. В

майбутньому трансформувалася в Консервативну партію Великобританії) і вігів

(походять від англійської ліберальної опозиції, яка після революції сприймалася

як партія торгово-промислової буржуазії. В майбутньому трансформувалася в

Ліберальну партію). Але в 1693 р. король започаткував традицію призначення

однопартійного Кабінету, який наступні два роки складався виключно з вігів

[176, с. 83]. Саме цей рік в британській конституційно-правовій літературі прий-

нято називати роком народження першого Кабінету.

Слід також відзначити прийняття у 1694 р. «Акту про скликання Парламе-

нту», основним положенням якого стало обмеження роботи Парламенту одного

скликання трьома роками [222]. У 1716 р. з цього ж приводу було прийнято так

званий «Семирічний Акт», згідно з яким Парламент одного скликання має пра-

цювати протягом 7 років, якщо раніше він не буде розпущений королем [263].

Цим самим було встановлено строковий характер роботи національної асамблеї.

Прийняття Білля про права запустило механізм розробки нової конститу-

ції. 12 червня 1701 р. був прийнятий «Акт про устрій», який завершив встанов-

лення конституційної монархії в Англії [88, с. 263]. Даний Акт вирішував ком-

плекс питань: престолонаслідування, релігії, державної служби, судової гілки

влади. Важливим є положення ст. 3 цього Акту: «патенти на посади суддів бу-

дуть видаватися "поки вони будуть вести себе добре", а платню суддів буде ви-

значено та встановлено, але в разі подання обох палат Парламенту визнається

допустимим їх зміщення» [113].

У 1707 р. парламентами Англії [286] і Шотландії [285] був прийнятий Акт

про унію і створення Сполученого Королівства Великої Британії. 29 квітня 1707

63

р. у Вестмінстері приймається Прокламація про продовження засідання Парла-

менту як першого Парламенту Великобританії. Об’єднання двох королівств і

створення єдиного Парламенту розширило представництво в цьому органі. Нас-

лідком для персонального складу Палати лордів стала присутність 12 перів з

Шотландії, а для Палати громад – 45 шотландських коммонерів [111, с. 55, 170].

Четвертий етап розвитку Парламенту Великобританії слід обмежити 1707

р. (створення Сполученого Королівства) – 1911 р. (початку докорінного рефор-

мування Палати лордів). Цей період в історії Парламенту в юридичній літературі

прийнято називати «золотим» як епоху гегемонії Парламенту – повновладного

законодавчого органу, що поступово зайняв провідне місце в політико-правовій

та державно-владній системі Сполученого Королівства.

Якщо в XVII ст. основними проблемами парламентського розвитку було

затвердження привілеїв і формування процедур для забезпечення діяльності Па-

рламенту, то в XVIII – XIX ст. важливим моментом конституційного розвитку

стають питання повноважень Палати громад, взаємовідносин між палатами Пар-

ламенту, а також між політичними партіями [62, с. 34].

З приходом до влади Георга І (1714 – 1727) відбуваються тектонічні зміни

у сфері впливу Корони на виконавчу гілку влади. Під час описаного нами тре-

тього етапу розвитку Парламенту Кабінет виділився із Таємної ради [88, с. 263].

Георг І створив звичай, за яким монарх обирає не весь Кабінет, а тільки головно-

го міністра, доручаючи йому формування складу уряду. Король пішов не цей

крок, оскільки добре не знав політичних діячів Великобританії, тому й надав та-

ку можливість обраному ним серу Р. Уолполу. На думку В. Вільсона, цей спосіб

формування Кабінету був результатом зусиль, здійснених Парламентом з метою

утримання суворої відповідальності перед ним міністрів Корони [22, с. 340].

Р. Уолпол здійснив важливий вплив на формування низки процедурних

аспектів в Парламенті, які були пов’язані зі специфікою взаємовідносин із Кабі-

нетом. До його призначення всі головні міністри були членами Палати лордів, а

якщо на момент їх обрання кандидат ще був членом Палати громад, то його під-

вищували до статусу пера. Новація в процедурі Уолпола полягала в тому, що

64

при призначенні на посаду Першого лорда Казначейства його не було введено в

звання пера. Він свідомо залишився в Палаті громад, щоб управляти нею в коро-

лівських інтересах. Уолпола називали «міністр з королем у Палаті громад», ким

він фактично і був [218, с. 82-83].

Особливість здійснення виконавчих повноважень у цей період полягала в

тому, що країна управлялася трьома органами – Великою Радою, яка була дещо

схожа на Таємну раду; Комітетом, який займався головним чином закордонними

справами; а також власне Кабінетом [176, с. 84]. Специфікою посади Уолпола

було те, що він здійснював королівський патронаж членів уряду, тобто висував

королю на затвердження осіб з числа політиків партійної системи на вакантні в

Кабінеті посади. Якщо до Уолпола між Кабынетом та Палатою громад виникали

постійні тертя, то патронажна система зробила Уряд міністрів працездатним.

Окрім цього він виступав головним захисником не тільки Кабінету в Палаті гро-

мад, а й всієї виконавчої гілки влади, оскільки брав на себе відповідальність за

політику міністрів, що значно ширше, ніж ті повноваження, які йому належали

як Головному лорду Казначейства.

Наприклад, 3 вересня 1725 р. королем Георгом І та лордом Таунсендом,

який був очільником Комітету ради, прототипу Міністерства закордонних справ,

було укладено військовий оборонний Ганноверський союз. У Палаті громад ви-

ник шквал критики щодо цього рішення, який був спрямований проти Уолпола,

хоча останній і не відповідав за сферу закордонних справ [218, с. 84]. Таким чи-

ном, в цей період була започаткована парламентська процедура звіту Уряду, в

обличчі його головного міністра, перед Палатою громад.

Однак не лише призначення та практична діяльність Р. Уолпола створила

низку традицій, яким слідували всі інші парламенти та уряди, але й процедура

його звільнення має велике теоретико-правове значення. Протягом 21 року

Уолпол був незмінним очільником Уряду і утримував керівництво коммонера-

ми. Але його відставка в 1742 р. [111, с. 190] продемонструвала рудиментарну

форму міністерської відповідальності перед Палатою громад. До цього політика

Уряду лише інколи спиралася на підтримку членів нижньої палати. Для зміщен-

65

ня Уолпола з посади коммонери намагалися застосувати процедуру імпічменту,

але усвідомлюючи, що в його діях немає державної зради, вирішили піти іншим

шляхом. Критики Уолпола через спеціально створений комітет почали розгляда-

ти діяльність міністра за останні 10 років. Роботі комітету перешкоджала відсут-

ність влади для витребування додаткових доказів, тому він задовольнявся

м’якими звітами про збитки. Не зважаючи на обмежені комітетські повноважен-

ня, новий метод міністерської відповідальності був запроваджений раз і назавж-

ди. Цей прецедент допоміг виявити, що змусити міністра піти у відставку – це

чудовий спосіб забезпечення міністерської відповідальності перед Парламентом.

Слід також зазначити, що Р. Уолпол був єдиним очільником Уряду, відставка

якого не спричинила відставки всього Кабінету. У цей період не було розуміння

того, що його колеги мають піти у відставку разом з ним. Концепція колективної

відповідальності тільки почала повільно розвиватися [281, с. 73-74].

Практична діяльність сера Роберта Уолпола є прикладом того, з якою ди-

вовижною легкістю англо-сакси встановлюють і зберігають прецеденти, в тому

числі і в парламентській діяльності. Започаткування низки традицій, які проілюс-

тровані вище, посприяло розвитку партійної системи Великобританії. Наслідком

запеклої боротьби між різними угрупуваннями двох основних політичних партій

(торі і вігів) стало запровадження принципу партійного управління [62, с. 29].

Прихід до влади Георга ІІІ (1760-1820) ознаменував собою період завер-

шення формування реакційних змін конституційного розвитку. У 1761 р. король

призначає на посади міністрів тих політиків, які мали підтримку Громад. Продо-

вжується процес становлення процедури колективної відповідальності Уряду і

окремих його міністрів. До прикладу, в березні 1782 р. королем було здійснено

призначення низки міністрів на чолі з лордом Рокінгамом, який представив гра-

нтову програму заходів внутрішньої та зовнішньої політики. Але вже в червні

цього року коммонери змусили короля розпустити Уряд та призначити новий,

який не містив у своєму складі попередніх міністрів [218, с. 87-88]. Цей випадок

фактично створив прецедент і заклав основу формування принципу колективної

відповідальності Кабінету.

66

У 1801 р. відбувається укладення союзу, який змінив характер Сполучено-

го Королівства. Мова йде про унію з Ірландією, що в черговий раз призвела до ро-

зширення персонального складу Парламенту. До Палати лордів увійшло 28 ірла-

ндських представників [111, с. 193]. У свою чергу внаслідок приєднання 100 ко-

ммонерів із Ірландії, склад Палати громад розширився до 658 членів [111, с. 268].

Проведений нами аналіз дозволяє констатувати, що головним об’єктом

еволюційних перетворень у ХІХ ст. стала саме нижня палата. Парламент почав

відігравати провідну роль в державно-владному механізмі Сполученого Коро-

лівства, однак при цьому він не був представником всієї нації, а репрезентував

інтереси родової аристократії через функціонування Палати лордів та інтереси

територіальних магнатів, які здійснювали керівництво Палатою громад. Виборче

право, сформоване протягом попередніх віків було недосконалим і не сприяло

залученню справжніх представників народу до роботи в Парламенті. Одним з

каталізаторів реформування виборчого законодавства у Великобританії стала

промислова революція.

На півночі країни почали будуватися міста-гіганти із багаточисельною бу-

ржуазією, яка стрімко збагачувалася, однак залишалася без політичного впливу.

Окрім цього, неналежне визначення виборчих округів, а як наслідок і місць в

Парламенті, створило на початку ХІХ ст. ситуацію, коли таке місто як Манчес-

тер не мало жодного представника в національній асамблеї, в той час як села де-

легували двох своїх коммонерів [78, с. 12]. Саме співпадіння інтересів фінансо-

вих магнатів та пересічних громадян дало змогу зруйнувати традиційне сприй-

няття виборчого процесу як серед політичної еліти, так і всього суспільства.

Реформа виборчого законодавства в Сполученому Королівстві була прове-

дена в три етапи. Перший комплекс заходів був запроваджений у 1832 р. при

прийнятті Великого Акту про реформу. У його преамбулі містилась пропозиція

провести реформування в чотирьох сферах виборчого законодавства: розподіли-

ти місця в Парламенті у відповідності зі змінами в чисельності населення, збі-

льшити кількість лицарів графств в Парламенті, встановити жорсткий майновий

ценз, зменшити витрати на проведення виборів [218, с. 101].

67

Розподіл місць відбувся таким чином: 56 «гнилих містечок» були позбавле-

ні представництва, а 30 іншим було залишено по одному представнику замість

двох. Це було головним ударом по земельній аристократії, оскільки втрачалося

141 місце, яке до цього заповнювалося переважно ставлениками торійських і вігсь-

ких аристократичних сімей [93, с. 178]. Також було збільшено кількість представ-

ників графств у Парламенті. Що ж стосується майнового цензу, то право голосу

мали лише домовласники, нерухоме майно яких коштувало не менше 10 фунтів та

орендатори земель, які сплачували за неї не менше 50 фунтів на рік [111, с. 268].

Щоправда, проведена реформа була половинчастою, оскільки допустивши до ви-

борчого права «десятифунтників» і надавши представництво промисловим містам,

вона ввела в «лоно конституції» середні класи, буржуазію. Однак робочий клас як

суттєвий прошарок суспільства, залишився за політичним бортом [78, с. 19].

Сер Т. Е. Мей, аналізуючи значення цієї реформи зазначав, що внаслідок її

проведення Громади не отримали бажаного впливу на формування Уряду. Після

проведення реформи 1832 р. управління країною здійснювали ті ж особи, що й

до цього. Середній клас був допущений в Палату громад, однак він був неорга-

нізованим і малочисельним [220, с. 18]. Для порівняння, відсоток виборців до

реформи становив 2,8 % від загальної кількості жителів графств, а після – 4,3 %

[93, с. 178]. Більш заможні представники середнього класу знайшли свій шлях

до Палати громад, однак претендувати на владу апріорі не могли, оскільки вхо-

дили в Парламент переважно в літньому віці, не маючи при цьому політичної чи

юридичної освіти [220, с. 18].

Враховуючи недоліки першої реформи виборчого законодавства, після

сходження на престол королеви Вікторії (1837 – 1901) розпочався рух за нові

зміни. Важливою рисою цього процесу стала активна участь в ньому робочого

класу [56, с. 145]. 15 липня 1867 р. «Акт про народне представництво» став за-

коном [111, с. 269]. Серцевину Акту складають статті, присвячені регулюванню

виборчих прав місцевих жителів, зокрема в ч. 1 ст. 3 було закріплено право го-

лосу повнолітніх і правоздатних чоловіків, що володіють в якості власників чи

орендарів окремим жилим будинком. При цьому, для отримання права голосу

68

орендарі були зобов’язані займати помешкання протягом року [56, с. 147-148].

Реформа 1867 р. була важливим етапом демократизації виборчої системи Вели-

кобританії, оскільки був зроблений крок в бік загального виборчого права.

Завершальною реформою виборчого законодавства цього періоду було

прийняття Третього Акту про реформу. Якщо раніше депутати обиралися від мі-

ста або графства в цілому, то реформа 1885 р. встановила новий принцип пред-

ставництва – від виборчого округу. Виборчий округ з населенням від 15 до 50

тис. осіб висував одного депутата, понад 50 тис., але менше 65 тис. осіб — двох

депутатів. Округ з населенням понад 65 тис. жителів у парламенті представляли

три депутати [112, с. 730-731].

Результатом реформи виборчого законодавства стала наступна зміна ста-

тистичних показників. Якщо станом на 1801 р. в Сполученому Королівстві нара-

ховувалося 380 графств і міст, що делегували своїх представників у Парламент,

то на виборах у 1833 р. їх кількість була розширена до 401, а на виборах в 1885 р.

було створено 643 виборчих округів. Що стосується чисельності осіб, які володі-

ли виборчим правом, то в 1801 р. – це 503 тис. 640 осіб, що становило 16 % доро-

слого чоловічого населення. У 1833 р. право голосу мали вже 811 тис. 433 грома-

дян, що становило 18 % від загальної кількості чоловіків. На виборах 1885 р. ак-

тивне виборче право належало 62 % чоловічого населення Сполученого Королів-

ства, а це 5 млн. 708 тис. осіб [111, с. 262]. Наведена статистика наочно демонст-

рує результати реформи виборчої системи та виборчого законодавства Сполуче-

ного Королівства. Низка юристів стверджують, що дані реформи допомогли за-

безпечити мирний британський перехід до сучасної представницької влади.

У ХІХ ст. було прийнято важливі акти, що регулювали повноваження Палати

лордів. Зокрема, в 1876 р. був прийнятий Акт про апеляційну юрисдикцію, який за-

конодавчо закріпив судові повноваження Палати лордів. У ст. 3 та 4 даного Акту

встановлювалося право Палати лордів розглядати апеляції на рішення вищих судів

Англії, Уельсу та Ірландії по кримінальним та цивільним справам, а також судів

Шотландії по цивільним [117]. Залучення професійних юристів до діяльності Пала-

ти лордів мало важливе значення для її функціонування. До 1844 р. існувала прак-

69

тика (традиція), що бути присутнім на засіданнях Палати, пов’язаних із судовими

справами, можуть лише пери, які мають для цього відповідну професійну підготов-

ку [18, с. 239]. Тепер цей принцип був закріплений законодавчо і став нездоланним

бар’єром на шляху будь-яких спроб перів-непрофесіоналів брати участь у процеду-

рі апеляційного провадження у Палаті лордів [49, с. 664].

У ст. 6 Акту про апеляційну юрисдикцію було передбачено призначення у

верхню палату чотирьох ординарних лордів по апеляціям і надання їм довічно ти-

тулів «барон». До кандидатур ставилися серйозні вимоги, адже вони повинні були

мати найвищу юридичну кваліфікацію, не менше двох років обіймати вищі судові

посади або протягом 15 років виступати в якості практикуючих баристерів [117].

Фактично Актом 1876 р. було створено Апеляційний комітет Палати лордів.

П’ятий етап розвитку Британського Парламенту слід обмежити від 1911 р. –

до 2009 р. Якщо XIX ст. було періодом реформи Палати громад, то ХХ ст. із впев-

неністю можна називати періодом реформ Палати лордів. Процес реформування

Парламенту розпочався із коригування фінансової функції. Прийняття 18 серпня

1911 р. Акту про Парламент було викликане конституційною кризою, яка виникла

внаслідок відхилення Палатою лордів «народного бюджету» ліберала Л. Джорджа.

Акт про Парламент 1911 р. встановив право дворічного суспензійного вето

Палати лордів, а також обмежив строк повноважень Парламенту п’ятьма роками.

Зрозуміло, що останні законодавчі обмеження стосувалися саме Палати громад,

адже лише нижня палата британського Парламенту є виборною, тоді як персональ-

ний склад верхньої палати був довічним та спадковим. У зв’язку з цим Палата лор-

дів, яка мала право дворічного суспензійного вето, суттєво впливала на законодав-

чу ініціативу Палати громад, на заходи і політику, що планувала втілювати біль-

шість нижньої палати. В умовах протиріч між лордами та коммонерами, цілком ві-

рогідною була обструкція верхньої палати стосовно Уряду шляхом використання

права відкладального вето. У зв’язку з цим Кабінет міг повноцінно функціонувати

лише перші три роки із загальної п’ятирічної каденції Парламенту. А оскільки ви-

конавча влада щодня зіштовхувалася із реальними життєвими проблемами, які ма-

ли вирішуватися оперативно, наявність дворічного суспензійного вето у Палати

70

лордів було перепоною на шляху діяльності Уряду і більшості нижньої палати.

Тому коммонери мали повернутися до обмеження законодавчих повноважень

лордів. Це відбулося у 1945 р. шляхом укладення конституційного договору Солзбе-

рі-Аддісона, який став конституційним звичаєм, відомим у британській парламент-

ській історії як доктрина Солзбері-Аддісона. Її суть зводиться до наступного: Палата

лордів зобов’язалася не відхиляти прийняті Палатою громад урядові законопроекти,

розроблені для реалізації ініціатив, які містилися у передвиборчому маніфесті партії-

переможниці. Таким чином, доктрина Солзбері-Аддісона не тільки убезпечила поді-

бні урядові біллі від поразки під час другого та третього читання, але й захищала їх

від руйнівних поправок на будь-якій із стадій законодавчого процесу [48, с. 170-171].

П. Бромхед вдало зауважував, що «протягом «життя» одного Парламенту об-

ставини можуть змінюватися» [18, с. 235], саме тому лейбористи не задовольнили-

ся лише укладенням конституційного договору. Вони розуміли, що партії дове-

деться рано чи пізно зіштовхнутися з проблемою відкладального вето в глобальних

масштабах. Виступаючи на дебатах з приводу тронної промови, яка відкривала се-

сію 1947/48 рр. і в якій було оголошено про наміри Уряду внести зміни до Акту

про Парламент 1911 р., Прем’єр-міністр К. Еттлі зазначив: «Навіщо чекати достав-

ки вогнегасника до тих пір, поки насправді розгориться пожежа?» [48, с. 173]. Саме

тому лейбористи вирішили зіграти на випередження і внести зміни до Акту про па-

рламент 1911 р. в тій частині, яка стосується суспензійного вето Палати лордів, ви-

користовуючи при цьому механізм, що був передбачений цим же актом.

Після подолання Палатою громад вето лордів і отримання санкції короле-

ви, Акт про парламент 1949 р. став частиною законодавства Великобританії. Цей

закон був спрямований на обмеження законодавчих повноважень верхньої пала-

ти шляхом заміни дворічного строку суспензійного вето однорічним. Що стосу-

ється суспензійного вето Палати лордів у такому формулюванні, то на практиці

воно є навіть меншим, ніж один календарний рік [18, с. 234]. Починаючи з 1949

р. і дотепер, ми маємо справу з Палатою лордів, яка є форумом для дебатів та

ревізором стосовно всіх законопроектів, що приймаються Палатою громад. Не

зважаючи на те, що Палата лордів має право законодавчої ініціативи, білль все

71

одно має пройти встановлену процедуру, під час якої законопроект може бути

змінений коммонерами до невпізнання.

У 1913 р. згідно з Актом про апеляційну юрисдикцію до чотирьох вже

працюючих лордів-суддів було додано ще двоє. У 1945 р. їх стало семеро, а в

1947 р. – дев’ятеро. Фінальну крапку у цьому процесі було поставлено після

прийняття Акту про відправлення правосуддя 1968 р., який установив, що в Па-

латі лордів будуть засідати 12 ординарних лордів по апеляції [48, с. 665]. Очеви-

дним є те, що інкорпорація ординарних суддів до складу Палати лордів, підви-

щила авторитет даної палати як судового органу.

У розглядуваний період реформування виборчої системи не обійшло й Па-

лату громад. Після завершення Першої світової війни, рух суфражисток в Бри-

танії досяг своєї мети і 21 листопада 1918 р. жінки, старші 30 років, отримали

виборче право [232]. Вже у 1928 р. відповідно до Акту про народне представни-

цтво, жінок було урівняно у виборчих правах з чоловіками.

Повертаючись до верхньої палати Парламенту, слід зазначити, що апогеєм

її реформування стало прийняття Акту про конституційну реформу 2005 р., від-

повідно до якого Апеляційний комітет Палати лордів був виведений із Палати

лордів у повному складі. Тому, починаючи з 1 жовтня 2009 р. усі 12 ординарних

лордів по апеляції стали суддями нового Верховного Суду Сполученого Коро-

лівства, при цьому втративши право брати участь в голосуванні у верхній палаті

Парламенту, хоча вони й зберегли довічний статус перів [40, с. 10-11].

Сучасний період розвитку Парламенту Сполученого королівства триває з

2009 р. і понині. Говорячи про вищий представницький орган в еволюційному ас-

пекті, низка науковців наголошують, що закінчення Вікторіанської епохи ознаме-

нувало занепад Палати громад як провідної інституції в державно-владному меха-

нізмі. Не зважаючи на те, що Парламент залишається центром політико-правового

життя Сполученого Королівства, все ж таки слід визнати, що на сьогодні головні

рішення приймаються не в Вестмінстері, а на Уайтхоллі. Однак на нинішньому

етапі головною загрозою для Парламенту є не стільки Кабінет, скільки зароджена

тенденція до відділення суб’єктів Сполученого Королівства. Наприкінці 70-х років

72

ХХ ст. у Великобританії розпочався процес деволюції, коли в Шотландії та Уельсі

були проведені референдуми з приводу імплементації прийнятих в Парламенті Ак-

тів про передачу додаткових повноважень на місця [127, с. 176-177].

Реалізація ідеї деволюції ледь не вийшла з-під контролю керівництва дер-

жави, коли в 2012 р. Шотландія оголосила про проведення референдуму щодо

відділення від Сполученого Королівства. Результатом шотландського референ-

думу 18 вересня 2014 р. [259] стало збереження єдності Сполученого Королівст-

ва. Однак, вже 6 листопада в Парламенті Великобританії було прийнято поправ-

ки до законодавства щодо розширення повноважень Парламенту і уряду Шотла-

ндії [275]. Наразі деволюція у Великобританії має асиметричний характер, оскі-

льки в усіх частинах Сполученого Королівства, окрім Англії, є свої представни-

цькі регіональні асамблеї. Вирішення цього питання неминуче буде стосуватися

статусу і компетенції Вестмінстерського Парламенту. Тому конституційний

процес деволюції триває. У даному аспекті перед Парламентом Великобританії

стоїть важливе завдання провести деволюцію в рамках унітарної держави, збері-

гши при цьому свою важливість на національній політико-правовій арені.

Ще однією важливою сучасною тенденцією розвитку Парламенту є спроба

європейської реінтеграції Сполученого Королівства та відновлення парламент-

ського суверенітету цієї країни. На референдум, що відбувся у Великобританії

23 червня 2016 р., було винесено питання: «Сполученому Королівству потрібно

залишатися членом Європейського Союзу чи залишити Європейський Союз?».

У підсумку більшість учасників референдуму (51,89%) проголосувала за вихід

Великобританії з ЄС. Ідея виходу отримала скорочену назву Brexit (від поєднан-

ня слів англ. Britain – Британія та англ. Exit– вихід). Вихід Сполученого Коро-

лівства з ЄС означатиме звуження нормативної бази діяльності Парламенту за

рахунок правових актів ЄС, а також відновлення тих повноважень Парламенту,

котрі були свого часу передані наднаціональним інституціям ЄС.

Підсумовуючи вищевикладене, варто підкреслити, що сьогодні ми є свідка-

ми поступової модернізації статусу Парламенту Великобританії у напрямку тран-

сформації його в інститут, що відповідав би викликам часу. Останнє і дає нам під-

73

стави стверджувати, що еволюція британського Парламенту продовжується.

1. 3. Місце і роль британського Парламенту в системі вищих органів

державної влади

Британський конституціоналіст Гаррі Грехем свого часу небезпідставно

назвав англійський Парламент матір’ю парламентів [176]. Слід визнати, що Ан-

глія є не лише батьківщиною Парламенту, але й країною-родоначальницею яви-

ща парламентаризму. С. Г. Серьогіна підкреслює, що прийняття в 1689 році

Білля про права поклало початок англійському парламентаризму, оскільки цей

Акт обмежив королівську владу і одночасно розширив владу Парламенту [88,

с. 262]. У сучасній вітчизняній науці є різні підходи до розуміння парламентари-

зму. Однак загальновизнаним є твердження, що сутність цього політико-

правового явища зводиться до провідної ролі Парламенту у системі державно-

владних інституцій. Інколи наводиться й більш ширше визначення парламента-

ризму, який розглядається як режим здійснення влади, форма державного уп-

равління, система влади, принцип, основним проявом якого є верховенство Пар-

ламенту всередині державного механізму [5, с. 83]. Дослідження місця і ролі Па-

рламенту в системі органів державної влади має важливе значення в аспекті ви-

вчення його конституційно-правового статусу, дозволяє не лише визначити су-

часний стан британського парламентаризму, але й відобразити головні деталі й

особливості Вестмінстерської системи державного управління. Для з’ясування

місця Парламенту в системі вищих органів державної влади важливе значення

має принцип поділу влади.

Нині цей принцип утвердився на Олімпі британського права як системоут-

ворюючий конституційний принцип, поряд з принципами парламентського су-

веренітету та верховенства права. Його генеалогія, як слушно відзначають су-

часні дослідники, «має глибокі історичні корені» [101, с. 78]. Як цілісне вчення

принцип поділу влади був сформований наприкінці Середніх віків і його завер-

шене формулювання традиційно прийнято пов’язувати з іменами англійця Дж.

Локка та француза Ш.-Л. де Монтеск’є.

74

Так, Дж. Локк виділяв законодавчу, виконавчу та федеративну владу. Ав-

тор наголошував, що немає потреби в постійному функціонуванні законодавчої

влади, адже закони, володіючи ознаками сталості, можуть бути створені за коро-

ткий час, що виключає необхідність постійного функціонування Парламенту.

Натомість виконавча влада має бути відділеною від законодавчої та забезпечу-

вати повсякчасне виконання законів. Дж. Локк завданням виконавчої влади ви-

знавав «виконання муніципальних законів суспільства всередині його самого по

відношенню до всього, що є його частинами». Федеративна влада, на думку нау-

ковця, включає в себе керівництво зовнішніми інтересами суспільства та безпе-

кою. «Отже, сюди відноситься право війни і миру, право брати участь у коаліці-

ях і спілках, так само як і право вести всі справи з усіма особами та спільнотами

з-поза даної держави» [65, с. 348]. Фактична відмінність федеративної та вико-

навчої влади, за Дж. Локком, полягала в тому що перша спрямована на регулю-

вання зовнішніх відносин держави, а інша – внутрішніх. Тому можна зробити

висновок, що Дж. Локк de facto виділяв лише законодавчу та виконавчу владу.

Прийнято вважати, що класичне розуміння концепції поділу влади, із його

складовою тріадою, було сформульоване Ш. Л. Монтеск’є. Він виділяв три види

влади: законодавчу, виконавчу та судову. При цьому автор відзначав: «Якщо за-

конодавча та виконавча влади будуть поєднані в одній особі чи установі, то сво-

боди при цьому не буде, оскільки можна побоюватися, що володіючий ними мо-

нарх, чи сенат почнуть створювати тиранічні закони для того, щоб так само ти-

ранічно їх застосовувати. Не буде також свободи і в тому випадку, якщо судова

влада не відділена від законодавчої та виконавчої. Якщо вона поєднана з законо-

давчою владою, то життя і свобода громадян опиняться у владі свавілля, оскіль-

ки суддя буде законодавцем. Якщо вона поєднана із виконавчою владою, то суд-

дя отримує можливість стати пригноблювачем». Ш. Л. Монтеск’є підсумовує:

«Всьому настав би кінець, якщо б одному і тому ж суб’єкту чи установі, що

утворені із сановників, дворян, чи простих людей, належали всі три влади: ство-

рювати закони, виконувати загальнообов’язкові постанови, судити злочини та

вирішувати позови приватних осіб» [74, с. 156-157].

75

Варто відзначити, що концепція поділу влади має яскраво виражений анг-

лійський характер. Підставами для подібного висновку є не лише те, що Дж.

Локк був англійцем, а й те що Ш. Л. Монтеск’є, формулюючи своє бачення тео-

рії поділу влади, відштовхувався від досвіду та брав за основу приклад Британії.

Красномовним підтвердженням цього є той факт, що Глава VI його роботи «Про

дух законів», в якій викладені основні положення розглядуваної концепції, має

назву «Про державний устрій Англії». Окрім цього, важливий вплив на світо-

гляд і погляди Ш. Л. Монтеск’є щодо державно-владного механізму, здійснила

Англійська буржуазна революція та її філософсько-правова спадщина.

У сучасній юридичній науці існує низка підходів до сутнісного розуміння

принципу поділу влади. Характеристики лише інституційного поділу влади не-

достатньо для цілісного уявлення про систему взаємовідносин в державно-

владному механізмі. Тому доцільно виділяти три аспекти поділу влади: поділ

між інститутами (законодавчі органи, виконавчі, судові), їх владними повнова-

женнями (законодавчі, виконавчі, судові) та персоналом цих інститутів (законо-

давці, чиновники виконавчих органів влади, судді) [7, с. 4].

Статус даного принципу значною мірою залежить від конституційних

умов його функціонування. Поділ влади по-британськи має низку своїх особли-

востей, що притаманні виключно правовій системі Сполученого Королівства.

Тривалий час конституціоналісти Великобританії відкидали можливість і доці-

льність застосування цього принципу по відношенню до Вестмінстерської моде-

лі державно-владного механізму. Зокрема, В. Беджгот вважав, що ідея поділу

влади є несумісною із парламентською формою правління. Він зазначав: «Ко-

рінний секрет англійської конституції може бути описаний як тісний союз, май-

же повне злиття, виконавчої та законодавчої влади. Відповідно до традиційної

теорії доброякісність нашої конституції полягає в повноті поділу законодавчої і

виконавчої влади, але насправді її перевага полягає в особливому зближенні

державної влади» [118, с. 10-11]. В. Беджгот послідовно обґрунтовує положення,

відповідно до якого в основі парламентської системи правління Великобританії

знаходиться принцип злиття влади (fusion powers), а не її поділу.

76

Інший британський конституціоналіст А. Дженінгс відстоював радикальну

позицію в питанні оцінки поділу влади, зазначаючи, що не існує розподілу між

законодавчою, виконавчою та судовою владою [201, с. 303]. Подібної точки зору

дотримувався і Д. Гарнер, який вважав: «В Англії «розподілу» владних повно-

важень немає. Три види повноважень, звичайно, існують, і кожний із них має

свої особливості, однак ми не можемо стверджувати, що та чи інша конкретна

функція відноситься до виняткового відання спеціалізованого державного інсти-

туту чи органу» [23, с. 40]. На думку Д. Гарнера, в Сполученому Королівстві іс-

нує скоріше спеціалізація, ніж поділ влади.

В умовах функціонування старої британської конституції подібні висновки

були виправданими. Обґрунтованість позиції щодо злиття влади викликано низкою

обставин, серед яких чільне місце займає положення, відповідно до якого форма-

льно всі законодавчі, виконавчі та судові органи отримують свою владу від монар-

ха. Законодавча влада здійснюється Королевою-в-Парламенті, виконавча – форма-

льно належить Королеві-в-Раді, тобто Таємній раді, а реально – Кабінету (Уряду Її

Величності) та міністрам Її Величності. Судова влада здійснюється суддями Її Ве-

личності, а судовий обвинувальний акт приймається від імені монарха.

У даному контексті слід погодитися із В. В. Маклаковим, який стверджує,

що для британської конституції в більшій мірі, ніж для основних законів інших

зарубіжних країн, властивий значний формалізм. При цьому він веде до відриву

низки існуючих конституційних норм та інститутів від навколишньої дійсності

[52, с. 17].

Тривалий час ілюстративним прикладом злиття влади в Сполученому Коро-

лівстві була посада лорд-канцлера. Згідно з положеннями старої британської кон-

ституції лорд-канцлер обіймав посаду спікера Палати лордів, тим самим будучи

членом законодавчого органу. Поряд з цим, він входив до складу Кабінету (за по-

садою), приймаючи таким чином участь у здійсненні виконавчої влади, а також ді-

яв в якості судді Апеляційного комітету Палати лордів. Тому одночасно входячи до

всіх гілок влади, лорд-канцлер уособлював злиття влади в британській конституції.

Ще одним зразковим прикладом, який використовували конституціоналісти

77

старої школи для аргументації положення про некоректність застосування прин-

ципу поділу влади до британської конституції, була наявність Апеляційного комі-

тету Палати лордів як найвищого судового органу Сполученого Королівства. Да-

ний комітет законодавчого органу Великобританії був не просто вищою судовою

інстанцією, він звітував про свої рішення перед верхньою палатою Парламенту.

Зазначені приклади протягом тривалого періоду нівелювали спроби науков-

ців обґрунтувати наявність та доцільність розвитку принципу поділу влади у Спо-

лученому Королівстві. Окрім вище вказаних, існували й інші, менш явні, свідчення

порушення зазначеного принципу, які давали підстави стверджувати, що відповід-

но до британської конституції, на туманному Альбіоні діє принцип злиття влади.

Проте, починаючи з 1990-х років у науці конституційного права Сполучено-

го Королівства, розпочалася переоцінка принципу поділу влади. Одним із найбільш

гострих питань, що ввійшли до наукового правового дискурсу Великобританії, ста-

ла теза про необхідність реанімації розглядуваної ідеї та її застосування до Вестмі-

нстерського державно-владного механізму. Можливо, саме це стало однією з при-

чин проведення конституційних реформ, починаючи з 1997 р., які принципово змі-

нили баланс між законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади. Ці зміни

конституційно-правового характеру дали підстави деяким британським науковцям,

і зокрема В. Богданору, стверджувати: «Стара конституція була заснована на суве-

ренітеті Парламенту. Нова конституція заснована на ідеї правової держави, що ґру-

нтується на поділі влади. Суверенітет Парламенту поступово і повільно наближа-

ється до того, щоб бути заміненим суверенітетом конституції» [127, с. 285].

Однак не всі британські конституціоналісти солідарні з радикальною по-

зицією щодо заміни принципу парламентського верховенства в умовах дії нової

британської конституції. Наприклад, М. Гордон, досліджуючи принцип сувере-

нітету Парламенту, виділяє його подвійну функціональну роль. Науковець за-

значає: «В умовах відсутності кодифікованого конституційного інструментарію

у Великобританії, тягар найважливіших функцій лягає на парламентський суве-

ренітет. Зокрема, принцип суверенітету Парламенту є одночасно центральним

організуючим принципом та координаційним центром конституції Сполученого

78

Королівства» [173, с. 28]. М. Гордон аргументує свою позицію тим, що з одного

боку, цей принцип встановлює ієрархію конституційних повноважень, відповід-

но до якої діють правові норми та інші конституційні принципи, з іншої – вста-

новлює константу, по відношенню до якої можуть бути визначені роль і діяль-

ність законодавчої, виконавчої та судової влади [173, с. 29]. Цей аспект принци-

пу парламентського суверенітету автор іменує внутрішньоконституційною фун-

кцією, дія якої спрямована на побудову і регулювання норм самої конституції.

Інший аспект цього принципу, визначений М. Гордоном як зовнішньоконститу-

ційна функція, полягає в тому, що парламентський суверенітет розуміється як

«конституційний координатор», який відіграє ключову роль в організаційній

взаємодії між конституційними акторами Сполученого Королівства [173, с. 30].

Попередньо підсумовуючи питання співвідношення розглянутих вище

конституційних принципів, слід відзначити, що кожен із них є системоутворюю-

чим як для правової системи Великобританії, так і для Вестмінстерської моделі

державно-владного управління. Не зважаючи на те, що проведена сукупність

реформ конституційного характеру сприяла утвердженню і посиленню правово-

го авторитету принципів верховенства права і поділу влади, все ж фундамента-

льним принципом конституції продовжує залишатися принцип парламентського

суверенітету. Саме вище розглянуті три принципи є визначальними для

з’ясування як конституційно-правового статусу Парламенту, так і організаційно-

правового співвідношення гілок державної влади.

З’ясування місця Парламенту в системі Вестмінстерської моделі владних

інститутів слід розпочати із питання про його взаємозв’язок із виконавчою вла-

дою. Остання формально здійснюється королевою, якій управляти державою

допомагає Таємна рада, що діє при монархові. Цей орган складається з приблиз-

но 400 членів і входять до нього колишні та чинні міністри, церковні та політич-

ні діячі, представники державної служби. Засідання Таємної ради відбувається

щомісяця протягом декількох хвилин за наявності кворуму (три члени) в прису-

тності монарха [52, с. 17-18]. Однак фактично вся виконавча влада здійснюється

Урядом та міністрами Її Величності.

79

Для більш коректного розуміння сутності виконавчої влади у Британії за-

уважимо, що поняття «Уряд» і «Кабінет» не є синонімічними. Наприклад, до

Уряду, який був сформований Д. Кемероном після виборів 2015 р., входило 118

міністрів (у т. ч. Прем’єр-міністр). Однак зі складу міністрів Уряду до Кабінету

входило лише 21 міністр та Прем’єр-міністр. Інші 96 міністрів Уряду, які не

входять до складу Кабінету, є так званими міністрами департаментів, або моло-

дшими міністрами [192].

Слід відзначити, що статутне право не має чіткого переліку повноважень

Уряду. Відповідно до конституційної угоди Прем’єр-міністр здійснює від імені

монарха низку важливих королівських прерогатив. На думку Пітера Теннессі

доцільно виділити такі групи повноважень Прем’єр-міністра: 1) конституційні

питання і методи державного управління; 2) призначення на державні посади; 3)

робота з Парламентом та Урядом; 4) організаційні питання і ефективність дер-

жавної діяльності; 5) бюджетні питання та економічні рішення, що стосуються

ринку; 6) представлення Сполученого Королівства на міжнародній арені і розро-

бка зовнішньополітичного курсу держави; 7) безпековий сектор (у т. ч. розвідка

(MI-5), контррозвідка (MI-6) та об’єднаний центр служби безпеки (GCHQ)) [180,

с. 353]. У Кодексі міністрів, затвердженому Кабінетом у травні 2010 р., зазнача-

ється: «Прем’єр-міністр несе відповідальність за загальну організацію виконав-

чої влади і розподіл функцій між міністрами на чолі департаментів» [226].

Що ж стосується основних напрямків діяльності Кабінету, то вони були ви-

значені ще в урядовій доповіді 1918 р. і дотепер сутнісно не змінилися. До них на-

лежать: 1) остаточне визначення політичного курсу держави, який виноситься на об-

говорення і затвердження Парламенту; 2) здійснення контролю за тим, щоб апарат

виконавчої влади діяв згідно з політичною лінією, яка визначена Парламентом; 3)

постійна координація і розмежування сфер діяльності департаментів [54, с. 514-515].

Усі члени Уряду мають обов’язково бути коммонерами або лордами. В

умовах персонального злиття інститутів виконавчої та законодавчої влади з

першого погляду може здатися, що у Великобританії взагалі не існує поділу

влади. Однак зазначену обставину доцільніше розглядати як принцип взаємодії

80

влади, який не руйнує магістральний принцип поділу влади, а навпаки, допов-

нює його. Мова йде про те, що Уряд є тією сполучною ланкою, яка поєднує за-

конодавчу та виконавчу влади. Факт персонального злиття Парламенту та Уря-

ду, знаходячись на поверхні співвідношення гілок влади, часто хибно сприйма-

ється і трактується науковцями. Уряд є політичним центром прийняття управ-

лінських рішень, який одночасно забезпечує тісну кооперацію між виконавчою

та законодавчою владою. Справжній поділ між цими владами має закамуфльо-

ваний, глибинний характер.

Кількість осіб, які працюють в органах виконавчої влади Сполученого Коро-

лівства, є достатньо великою: залежно від методів підрахунку, налічується десятки

тисяч, можливо, навіть мільйон людей. Це державні чиновники, військові, поліцей-

ські, медичний персонал, тобто всі ті кого можна вважати частиною сфери держав-

ного управління [7, с. 10]. В даному контексті й проявляється персональний поділ

виконавчої та законодавчої влади. Адже відповідно до Акту про дискваліфікацію

1975 р. [185] державні службовці не можуть бути членами Палати громад.

Довгий час правове регулювання державної служби обмежувалося лише

актами Прем’єр-міністра, Комісії по державній службі, актами інших відомств.

Відсутність законодавчого регулювання цієї сфери пояснювалося прагненням

зберегти свободу Уряду при проведенні реформи державної служби, яку норми

парламентського акту неминуче б обмежили [28, с. 347]. Розуміння необхідності

реформування державної служби у Британії прийшло ще в 70-х роках ХХ ст.

Однак всі реформаторські ініціативи політичних адміністрацій наштовхувалися

на спротив державної бюрократії (у 80-х роках ХХ століття у Сполученому Ко-

ролівстві був дуже популярним серіал та однойменна книга «Так, пане міністре», в

яких сатиричному викриттю піддавалася вся недосконалість адміністративно-

бюрократичної системи Британії [див.: 64]). Система трансформації державної

служби Великобританії, яка розпочалася ще з розробленої Кабінетом М. Тетчер

програми «Наступні кроки» (1988 р.), закінчилася лише в 2010 році. Це ознамену-

валося прийняттям Акту Парламенту «Про конституційну реформу та управління»

[143]. Даний закон закладає статутні основи для управління державною службою.

81

Зокрема, в цьому Акті Парламенту міститься Кодекс державної служби,

який закріплює основоположні цінності служби: 1) порядність – ставити зо-

бов’язання державної служби вище власних особистих інтересів; 2) чесність –

бути правдивим і відкритим; 3) об'єктивність – засновувати свої рекомендації та

рішення на ретельному аналізі доказів; 4) неупередженість – служити однаково

добре урядам різних політичних переконань. Остання цінність, у контексті розг-

ляду нашого питання, має визначальне значення, адже міністри тимчасові, а

британська державна служба перманентна. Жорстка заборона державним служ-

бовцям бути членами Парламенту викликана в тому числі й вимогою їх аполіти-

чності, оскільки вони мають беззаперечно слідувати імперативам політики, яка

проводиться діючим Урядом.

На підставі вищевикладеного можна дійти висновку, що виконавчою вла-

дою в «чистому вигляді» є саме державний апарат (державна служба). Уряд же ви-

конує одночасно функції і законодавчої, і виконавчої влади, при чому в обох випа-

дках він відіграє провідну роль [80, с. 105]. Саме в цьому проявляється одна із ос-

новних особливостей британського державно-владного механізму. В умовах такої

ускладненої моделі державної влади на авансцену виходить система стримування і

противаг. Лише при наявності останньої можна говорити про ефективне функці-

онування поділу влади як організаційного принципу британської конституції.

Стрижневим елементом системи стримування і противаг є доктрина мініс-

терської відповідальності, яка закріплена конституційною угодою. Цей елемент

забезпечує так званий «ланцюг підзвітності», відповідно до якого посадові особи

відповідальні перед міністрами, які, в свою чергу, відповідають перед Парла-

ментом, що є відповідальним перед електоратом [211, с. 171]. Міністерська від-

повідальність поділяється на індивідуальну та колективну. Індивідуальна мініс-

терська відповідальність носить політичний характер і має дві форми: 1) відпо-

відальність перед Парламентом; 2) відповідальність формально перед короле-

вою, а реально перед Прем’єр-міністром. Колективну відповідальність Уряд несе

перед Парламентом, крайнім проявом якої є винесення Палатою громад резолю-

ції недовіри або резолюції осуду. Перша виноситься внаслідок постанови Уря-

82

дом питання про довіру до нього з боку Парламенту. Дані дії є традиційною реа-

кцією Уряду на відхилення Палатою громад законопроекту чи іншого рішення,

які мають важливе значення для проведення в життя політичної лінії Уряду. Ре-

золюція осуду приймається Палатою громад за ініціативою опозиції і також має

наслідком відставку Уряду. Слід відзначити, що резолюцію осуду Опозиція вно-

сить на розгляд Палати громад доволі часто, однак в умовах функціонування

стійкої більшості ці ініціативи залишаються без підтримки. У ХХ ст. в Парламе-

нті було лише двічі прийнято резолюцію осуду – в 1924 та 1979 рр. [88, с. 454].

Важливу роль у системі парламентського впливу на виконавчу владу віді-

грає Опозиція Її Величності, правовий статус якої закріплено Актом «Про мініс-

трів корони» 1937 р. Цим же статутом встановлена платня її лідеру, якому нада-

но право формувати «тіньовий Кабінет» та «тіньовий Уряд». Призначенням

Опозиції є не лише участь у дослідженні урядових законопроектів, а й розробка

альтернативного політичного курсу держави. При цьому варто відзначити, що

самостійно Опозиція притягнути до відповідальності ні міністрів, ні увесь Кабі-

нет не має можливості. Для цього їй потрібно отримати підтримку пересічних

коммонерів більшості. Саме тому парламентарі з задніх лав у британській кон-

ституційно-правовій доктрині прийнято називати справжньою урядовою опози-

цією і реальною силою, яка може впливати на діяльність Кабінету.

У теорії ще одним важелем впливу на виконавчу гілку влади називають

Палату лордів. Так, на думку Т. Джефферсона, «…у Великобританії конституція

спирається на чесність Палати громад і мудрість Палати лордів» [35, с. 196].

Тривалий час верхня палата Парламенту, будучи в своїй основі консервативною,

відігравала стримуючу роль по відношенню не лише до нижньої палати, а й фак-

тично до Уряду. Однак прийняття Актів про Парламент 1911 та 1949 р. підірвало

принцип бікамералізму [156, с. 377]. З точки зору лорда Бінгема, наслідком

прийняття Актів про Парламент 1911 та 1949 рр. «стало розмивання системи

стримувань і противаг, невід’ємної частини британської конституції… таким

чином, що Палат громад, яка скеровується виконавчою владою, отримала необ-

межену владу в державі» [199, § 41]. Нині Палата громад може подолати спро-

83

тив Палати лордів під час прийняття будь-якого законопроекту, а також має всі

законні повноваження обмежити владу останньої.

На сьогодні лорди разом з коммонерами виконують контрольну функцію в

межах встановлених парламентських процедур, зокрема, шляхом створення спі-

льних комітетів. Однак більшого значення має діяльність верхньої палати як

майданчика для ревізії законопроектів, що проводить через Палату громад Уряд.

Хоча в законодавчій сфері вплив лордів має доволі обмежений характер і поля-

гає лише в наявності усіченого суспензійного вето щодо нефінансових біллів.

На противагу механізмам парламентського впливу на виконавчу владу,

Уряд володіє доволі значними повноваження для врівноваження системи поділу

влади. Оскільки члени Уряду є одночасно і членами Парламенту, їхня діяльність

ґрунтується на партійній солідарності. Уряд, що володіє стійкою парламентсь-

кою більшістю може забезпечити прийняття Палатою громад навіть тих законів,

які мають суттєвий суспільний спротив. Такого результату вдається досягти й

завдяки функціонуванню інституту парламентського організатора, якого в бри-

танській конституційно-правовій практиці прийнято називати «хлист» (від англ.

«whip») (цей термін було запозичено із кінного спорту і він міцно закріпився в

парламентській практиці). Про їх важливість в системі центрального управління

свідчить той факт, що урядові хлисти займають міністерські посади і отримують

державну платню. Нині правляча партія в Палаті громад має 14 хлистів, Опози-

ція – 11, інші партії по одному. При цьому зарплатню з державного бюджету

отримують лише урядові парламентські організатори та три хлиста від Опозиції.

Завдання парламентських хлистів полягають у триманні коммонерів та лордів у

курсі майбутніх парламентських справ; забезпеченні єдності партійного голосу-

вання та дисципліни партійного відвідування парламентських засідань; спові-

щенні партійних лідерів про настрої та думки парламентарів із задніх лав [289, с.

4]. За традицією головний хлист має, окрім власного кабінету в Парламенті, ре-

зиденцію на Даунінг-стріт 12, яка з’єднана із резиденцією Прем’єр-міністра, Да-

унінг-стріт 10, прямим коридором. Щоденно парламентський організатор біль-

шості доповідає очільнику Уряду про стан справ у Палаті громад та отримує від

84

нього вказівки щодо подальшої діяльності.

Щотижня хлисти розсилають циркуляр, що йменується «Батіг», у якому

містяться деталі майбутніх парламентських справ. У цьому інструктивному лис-

ті особлива увага приділяється голосуванню після парламентських дебатів, а на-

зви обговорюваних питань, залежно від значущості, підкреслюються однією,

двома чи трьома лініями. Однією підкреслюються рутинні пункти порядку денно-

го, які не вимагають обов’язкової присутності та голосування. Двома лініями поз-

начаються більш важливі питання, а відсутність коммонера допускається тільки в

тому випадку, коли на відповідному засіданні також відсутній його візаві із Опо-

зиції. Найбільш важливі голосування і засідання позначаються трьома лініями –

це так звані «трилінійні батоги» [295]. Окрім цього, в циркулярах міститься інфо-

рмація про те, яким чином слід голосувати по тому чи іншому питанню.

Специфікою британської парламентської процедури є те, що голосування

відбувається не руками, а ногами. При кожному розділі палати, (так називають

підрахунок голосів), коммонери, які голосують «за», виходять в західні двері за-

ли засідань, а ті хто голосує «проти» – в східні. Тому назва парламентських ор-

ганізаторів точно відображає сутність їхньої діяльності, адже завданням хлистів

є фізично «загнати» своїх підопічних у потрібні двері.

Непідкорення нормам партійної дисципліни може мати серйозні наслідки

для парламентарів. Хлист має право виключити коммонера або лорда зі своєї

партії, які, зберігаючи своє місце, повинні сидіти в якості незалежного парламе-

нтаря, поки парламентський організатор не відновить їх в партійній приналеж-

ності. Діяльність хлистів головним чином спрямована на контроль за роботою

рядових коммонерів, які, не будучи членами Уряду, становлять певну загрозу

для прийняття законопроектів та втілення в життя урядової політики. Однак ко-

ммонерами із задніх лав є або молоді парламентарі, або ті, що не володіють до-

статнім авторитетом в партії. Їх демарші не є поширеним явищем, адже пересіч-

ні депутати можуть втратити партійну підтримку на наступних виборах, завер-

шивши свою політичну кар’єру.

Партійна дисципліна в Палаті лордів не є такою сильною, як в Палаті гро-

85

мад [289, с. 8]. Хлисти верхньої палати забезпечують явку лише на найбільш ва-

жливі засідання, а важелі впливу на хід голосування є обмеженими хоча б через

те, що лорди засідають довічно.

Слід також підкреслити, що партійні організатори у своєму арсеналі мають

не лише «батіг», а й «пряник». Хлист є одним з радників Прем’єр-міністра у пи-

таннях урядових нагороджень та призначень. Окрім цього, його рекомендації

щодо висування кандидатів від партії на загальних виборах в конкретному вибо-

рчому окрузі інколи мають вирішальне значення.

За таких умов жорсткої партійної дисципліни, при функціонуванні в Пар-

ламенті стійкої більшості, баланс між законодавчою і виконавчою гілками влади

порушується, а шальки терезів, що уособлюють Уряд, переважають над владою

представницького органу. У зв’язку із цим деякі дослідники конституційного

права стверджують, що принцип міністерської відповідальності перетворився в

принцип міністерської безвідповідальності [66, с. 33].

Важливий вплив на діяльність нижньої палати здійснює лідер Палати гро-

мад (спочатку цей термін застосовувався по відношенню до головного урядово-

го оратора нижньої Палати), який згідно зі ст. 1 (4) Акту Парламенту «Про Па-

лату громад (Адміністрування) 1978 року» є міністром Корони, що призначаєть-

ся Прем’єр-міністром [182]. Важливість для виконавчої влади цієї посади засвід-

чує той факт, що лідер Палати громад є не просто міністром Уряду, а членом

Кабінету. Його головним завданням є представлення урядових інтересів на засі-

даннях Парламенту. Він є відповідальним за складання і проведення через ниж-

ню палату законодавчої програми Уряду. Задля реалізації цієї мети лідер Палати

громад тісно співпрацює з головним парламентським хлистом. Щочетверга на

засіданні нижньої палати, як правило, об 11:30, лідер Палати громад оголошує

розпорядок роботи на майбутній тиждень, після чого даний документ публіку-

ється на інтернет-сторінці його Офісу [231]. Окрім цього, лідер Палати громад

допомагає спікеру підтримувати порядок під час засідань.

На підставі вищевикладеного можемо зробити висновок, що парламентські

хлисти та лідер Палати громад є тими членами Парламенту, які здійснюють без-

86

посередній вплив і контроль за роботою коммонерів та лордів в інтересах Уряду.

Ще одним важливим аспектом впливу виконавчої влади на законодавчу є

законодавчий процес. Останнім часом у парламентській практиці склалася тен-

денція, що основний законодавчий масив, який приймається Ветмінстером, ініці-

юють міністри, і лише деякі приватні біллі парламентарів набувають статусу за-

кону. Постійні парламентські комітети здійснюють детальний аналіз законопрое-

ктів, які пройшли друге читання [235, с. 289], однак вони не мають законодавчої

ініціативи, а лише діють з метою законодавчої експертизи біллів. Таким чином,

Уряд та державний апарат здійснюють розробку біллів, а Парламент – експертизу

запропонованих законопроектів, вносить поправки і приймає остаточне рішення.

У підсумку законодавча влада здійснює контроль за виконавчою владою і дер-

жавною службою, а представники останньої приймають активну участь в зако-

нодавчому процесі, забезпечуючи початкову і підготовчу стадію розробки зако-

нопроектів. У цьому проявляється одна з головних особливостей впливу держа-

вних службовців як «чистих» представників виконавчої влади на законодавчу.

Варто відзначити й таку форму законодавчої взаємодії між Парламентом і

виконавчою владою, як делегування сувереном (Королевою-в-Парламенті) своїх

повноважень. «Законодавство, – зазначає англійський юрист Д. Салмонд, – є або

вищим, або підлеглим… Підлегле (вторинне, делеговане) законодавство – це за-

конодавство, яке походить від іншого, ніж Парламент, органу… Воно виникає із

делегування Парламентом своїх повноважень іншим органам, які при здійсненні

делегованих повноважень залишаються суб’єктами контролю суверенного зако-

нодавця» [цит. за: 14, с. 36].

У британській політико-правовій практиці останнім часом стало досить по-

ширеним явищем делегування Парламентом своїх повноважень головним чином

органам виконавчої влади. З одного боку, в практиці делегування Парламентом

своїх повноважень виконавчій гілці влади проявляється одна із форм співпраці між

гілками влади, а з іншого – фактична підлеглість Парламенту виконавчої влади і,

таким чином, утвердження парламентського правління. Для агента акт Парламенту,

яким йому делеговано певні повноваження, в аспекті їх реалізації виступає свого

87

роду конституцією. Він має не виходити за межі наданих повноважень і не зловжи-

вати дискрецією. У Великобританії встановлена розгалужена система контролю за

підлеглим законодавством: парламентський, судовий та адміністративний. Акти

вторинного законодавства перевіряються – наскільки вони прийняті в рамках деле-

гованих їм повноважень, або поза ними. Якщо акт прийнятий з порушенням нада-

них Парламентом повноважень, він визнається недійсним [14, с. 43].

Незважаючи на достатньо дієву систему контролю за делегованим законо-

давством, П. Лейланд наголошує: «Кумулятивний ефект дієвості практики за-

провадження підлеглого законодавства полягає в наданні міністрам і чиновни-

кам повноважень на більш широкій основі». Внаслідок цього: «Легкість, з якою

делеговані правила можуть бути введені, додатково ілюструє ступінь доміну-

вання виконавчої влади над Парламентом» [211, с. 140-141]. Зі свого боку від-

значимо, що цей висновок є далеко не безспірним.

Як вже зазначалося, однією з радикальних форм колективної відповідальнос-

ті Уряду перед Парламентом є вираження Палатою громад вотуму недовіри Уряду

або Прем’єр-міністру. Однак на практиці застосування цієї форми міністерської

відповідальності фактично зводилося нанівець. По-перше, питання про довіру ста-

виться самим Урядом перед Палатою громад, і частіше за все, у власних інтересах.

По-друге, у випадку винесення вотуму недовіри Прем’єр-міністр тривалий час фа-

ктично володів правом розпуску Парламенту і призначення нових виборів. Як свід-

чить практика, Уряд досить часто використовував таку постановку питання задля

шантажування Парламенту [72, с. 239]. Під загрозою розпуску Палата громад ста-

вала більш «договороздатною» і традиційно йшла на поступки Уряду, задовольня-

ючи його вимоги (прийняття закону, підтримання державної програми, тощо).

Така ситуація була можливою, оскільки питання розпуску Парламенту ре-

гулювалося конституційною угодою. Вона передбачала, що право розпуску Па-

лати громад належить монарху, який діє за порадою Прем’єр-міністра. Іншими

словами, фактично глава Уряду вирішував питання щодо розпуску нижньої па-

лати, що вносило суттєвий дисбаланс в систему стримувань і противаг. Право

Прем’єр-міністра вирішувати питання щодо розпуску Палати громад дозволяло

88

виконавчій владі нівелювати дію основного елементу впливу Парламенту на

Уряд – принципу міністерської відповідальності.

Однак у 2010 р. при створенні коаліційного Уряду консерваторів і лібераль-

них демократів лідер останніх, Н. Клегг, однією з умов блокування з торі поста-

вив вимогу прийняття закону про фіксований термін діяльності Палати громад,

який було прийнято в 2011 р. [168]. Даний Акт встановив підстави дострокового

припинення повноважень Парламенту. Зокрема, «якщо у Палати громад немає

впевненості в Уряді Її Величності» (ст. 2 (4)), і якщо протягом 14 днів після вине-

сення вотуму недовіри Уряду нижня палата Парламенту не прийме нову резолю-

цію, якою висловить підтримку цьому ж Уряду, або протягом даного терміну не

сформує новий Уряд, подолавши урядову кризу, чинний Прем’єр-міністр має ре-

комендувати Її Величності розпустити Парламент і призначити дострокові вибо-

ри. Дострокові парламентські вибори слід також проводити в тому разі, якщо за

це проголосує 2/3 членів Палати громад (включно з вакантними місцями).

Акт про фіксований строк повноважень Парламенту 2011 р. має важливе кон-

ституційно-правове значення, оскільки, позбавивши Прем’єр-міністра права самові-

льно вирішувати питання щодо розпуску Палати громад та проведення загальних

виборів до Парламенту, він відновив баланс законодавчої та виконавчої влади.

Попередньо підсумовуючи розгляд питання про взаємозв’язок законодав-

чої та виконавчої гілок влади, слід відзначити, що в британських умовах поєд-

нання принципів поділу та злиття влади, Парламент та Уряд можуть мінятися

ролями. Інколи перший виступає в якості лідируючої, контролюючої інстанції, а

другий – нижньої, підконтрольної. Поєднання Урядом ролей «господаря» і «слу-

ги» – одна із найбільш сильних рис британської системи поділу влади, що до-

зволяє, з одного боку, уникати диктату виконавчої влади по відношенню до Па-

рламенту, а з іншої – дає Уряду достатню свободу для здійснення політичного

управління країною [80, с. 105]. Принциповою помилкою багатьох дослідників

парламентської системи Сполученого Королівства є оцінка співвіднесення вико-

навчої та законодавчої влади як двох протиборчих сил. На нашу думку, в основі

британського поділу влади лежить не конфлікт, а співпраця.

89

Здійснюючи аналіз взаємозв’язку Парламенту і судової влади, слід зазна-

чити, що він тривалий час характеризувався інституційним злиттям, адже най-

вищим судовим органом Великобританії був Апеляційний комітет Палати лор-

дів. Злиття влади уособлював й лорд-канцлер, який був головою судової гілки

влади, членом Кабінету та спікером Палати лордів. Тільки у 2005 р. внаслідок

прийняття Акту про конституційну реформу [142] відбулося інституційне роз-

межування законодавчого і найвищого судового органу Сполученого Королівст-

ва. Апеляційний комітет Палати лордів був виведений зі складу Парламенту та

замінений Верховним Судом (ч. ІІІ Акту про конституційну реформу). Новост-

ворений найвищий судовий орган розпочав свою роботу 1 жовтня 2009 р. [40, с.

47]. Суттєвим нововведенням реформи стала зміна статусу лорд-канцлера. Його

роль як очільника судової влади Англії і Уельсу нині передана лорду-головному

судді, тобто Президенту Верховного Суду Сполученого Королівства. Якщо ра-

ніше лорд-канцлер був спікером Палати лордів, то після конституційної рефор-

ми ця посада стала виборною. Внаслідок реформи посада лорд-канцлера була

прирівняна до посади міністра юстиції.

Окрему увагу в Акті про конституційну реформу 2005 р. приділено питан-

ню гарантій незалежності судової гілки влади. Так, у ст. 3 (1) ч. ІІ цього статуту

зазначено: «Лорд-канцлер, інші міністри Корони і всі, хто має відношення до

судової влади чи управління юстицією, мають захищати незалежність судової

влади» [142]. У конституційній теорії одним із важливих елементів незалежності

судової гілки влади прийнято вважати прозору процедуру призначення і звіль-

нення суддів. Якщо раніше відбір кандидатів на посаду судді проводив Депар-

тамент лорд-канцлера і саме за рекомендацією останнього Прем’єр-міністр вно-

сив монарху пропозицію про призначення судді на посаду (у випадках із ниж-

чими судами сам лорд-канцлер вносив пропозицію монарху), то після конститу-

ційної реформи ситуація суттєво змінилася.

Актом про конституційну реформу (ч. ІV та Додаток 12) було передбачено

створення Комісії з призначення суддів, яка складається з 15 членів (5 суддів, 1

магістрат, 1 член трибуналу, 1 баррістер, 1 соліситор і 6 осіб, які не є практикую-

90

чими юристами або державними службовцями (зазвичай правознавці)). Саме цей

орган проводить добір на посади суддів. Відібравши кандидата в судді, Комісія

направляє лорд-канцлеру відповідне подання. Після відбору кандидатів лорд-

канцлер повідомляє Прем’єр-міністру, а той рекомендує королеві їх призначити.

Королівський патент, який є правовою основою здійснення судової влади, вру-

чається особисто монархом на урочистому прийомі в Букінгемському палаці.

Що стосується питання дострокового звільнення суддів з посади, то Пар-

ламент юридично володіє таким правом. У разі якщо за подібне рішення стосов-

но конкретного судді проголосують обидві палати Парламенту, монарх має його

підписати.

Важливим результатом проведення конституційної реформи в 2005 р. ста-

ло остаточне утвердження принципу поділу влади як конституційного. Завдяки

прийняттю комплексу правових положень вдалося забезпечити інституційний,

персональний та функціональний поділ між законодавчою та судовою владою,

сприяти встановленню незалежності та прозорості судової влади [97, с. 131].

Досліджені аспекти співвідношення законодавчої та судової влади є над-

звичайно важливими, однак для розуміння цілісної картини їх недостатньо. Слід

враховувати, що протягом тривалої історії функціонування Вестмінстерської си-

стеми державного управління існує суперництво між Парламентом та судовою

владою в правотворчій сфері. Адже в умовах некодифікованої конституції, голо-

вними інститутами, які формують право Сполученого Королівства, є Парламент

і суди. Якщо статутну частину права Великобританії формує Парламент, то за-

гальне право створюється внаслідок прийняття судових прецедентів.

Тому визначальним питанням взаємозв’язку судової та законодавчої влади

є співвідношення правотворчої компетенції, тобто співвідношення статутного та

прецедентного права. Слід погодитися з Дж. Голдсуорсі, що в доктринальній

дискусії про співвідношення принципу парламентського суверенітету та верхо-

венства права, а як наслідок – Парламенту і суду, на кону стоїть «право на

останнє слово в правовій системі» [172, с. 3].

Відповідно до принципу парламентського суверенітету статутне право має

91

пріоритет над прецедентним і суд не може скасовувати чи переглядати поло-

ження закону. Суд вправі лише здійснювати тлумачення актів Парламенту. Од-

нак, деякі науковці з цими положенням категорично не згодні. Історично пер-

шим спробував підірвати авторитет принципу парламентського суверенітету та

статутного права суддя Е. Коук у рішенні по справі Бенхема (1610 р.). Він зазна-

чав: «У багатьох випадках загальне право панує над актами Парламенту та інко-

ли розглядає їх як цілком недієві; бо коли акт Парламенту протирічить загаль-

ним правам і здоровому глузду, є суперечливим або неможливим для виконання,

загальне право панує над ним і розглядає такий акт як недійсний» [141, с. 355].

Фактично, в цьому висновку Е. Коук обґрунтував право судів нівелювати силу

статуту в тому разі, якщо його положення суперечать, в сучасному розумінні,

верховенству права. Зрозуміло, що в період Е. Коука концепція принципу верхо-

венства права ще не була розроблена, однак головна суть його позиції проявля-

ється саме в цьому. Рішення по справі Бенхема деякі британські науковці нази-

вають «привидом конституційного механізму» [150, с. 63], оскільки саме воно

стало основою для майбутніх наукових пошуків в напрямку обґрунтування пра-

ва судів на контроль за статутним правом.

Сучасні апологети ідеї первинності прецедентного права базують свою аргу-

ментацію на теорії загальноправового конституціоналізму, відповідно до якого всі

принципи конституції, в тому числі й принцип парламентського суверенітету, є по-

родженням загального права. Науковці, що відстоюють цю позицію, продовжують

ідею Дж. Салмонда про законотворчість на основі судових рішень і формулюють

радикальний підхід до розуміння сутності принципу верховенства Парламенту.

Т. Аллан з цього приводу зазначав: «Законодавство отримує свою владу від докт-

рини парламентського верховенства, яка є творінням загального права, тому її до-

кладний зміст та межі встановлюються судовими рішеннями. Парламент є суве-

ренним тому, що судді визнали його правове та політичне верховенство» [115, с.

10]. А. Дженінгс, критикуючи ортодоксальну теорію парламентського верховенст-

ва, стверджував, що «правовий суверенітет Парламенту не є вищою владою, а ско-

ріше демонструє особливі відносини між Парламентом і судами» [201, с. 149, 152].

92

Ставлячи в залежність верховенство Парламенту від судового визнання,

прихильники цього підходу стверджують, що статут, «який суперечить ціннос-

тям загального права, тому що, наприклад, його заходи є обурливо недемокра-

тичними, може бути визнаний недійсним у судовому порядку» [211, с. 49].

Слід відзначити, що ця ідея знайшла підтримку і серед суддівського істеб-

лішменту. Так, у справі Джексона лорд Стейн зазначив: «Наведене А. Дайсі кла-

сичне розуміння доктрини верховенства Парламенту, чисте й абсолютне, як це

було раніше, нині є недоречним в сучасному Сполученому Королівстві. Тим не

менше, верховенство Парламенту залишається основним принципом нашої кон-

ституції. Він є конструкцією загального права. Судді створили цей принцип.

Якщо це так, то можуть виникнути обставини, коли судам, можливо, доведеться

кваліфікувати зазначений принцип на іншій гіпотезі конституціоналізму. У ви-

няткових обставинах, пов’язаних із спробою скасувати судовий контроль, або

звичайну роль судів, Апеляційному комітету Палати лордів чи новому Верхов-

ному Суду, можливо, доведеться розглянути чи є це конституційно фундамента-

льним положенням, яке навіть суверенний Парламент, що діє за велінням Палати

громад, не може скасувати» [199, § 102]. У цьому ж рішенні суддя лорд Хоуп ви-

словив співзвучну позицію, зазначивши, що принцип парламентського суверені-

тету був «створений загальним правом» [199, § 126], а іншими словами, суддями.

Однак, не всі юристи поділяють дану позицію. На думку одного із най-

більш авторитетних британських суддів сучасності Т. Бінгема: «Принцип парла-

ментського суверенітету був визнаний основоположним не тому, що судді його

придумали, а тому, що протягом багатьох століть він таким чином сприймався

як суддями, так й іншими офіційними акторами нашої конституційної системи.

Судді не самі по собі встановили цей принцип, тому вони не можуть самі по со-

бі, змінити його» [124, с. 167].

У свою чергу, Дж. Голдсуорсі з приводу права судової влади змінювати та

інколи порушувати положення принципу парламентського суверенітету зазна-

чає: «Відповідно до вказаного аргументу єдиною альтернативою є думка, що су-

дді самостійно присвоїли собі владу» [172, с. 240]. Із цим важко не погодитися,

93

адже у разі утвердження права суддів самовільно порушувати верховенство Па-

рламенту в законодавчій сфері, ми маємо справу з узурпацією влади судовою гі-

лкою. Коли суди обґрунтовують свою позицію тим, що саме вони мають убезпе-

чити підданих Її Величності від порушення їх прав з боку Парламенту, тим са-

мим вони самостійно утверджують своє верховенство в правотворчій сфері. В

такому випадку вирішення узгодженості і відповідності статутного права правам

людини буде залежати виключно від судів. В умовах некодифікованої британсь-

кої конституції та дії Вестмінстерської моделі державного управління така тран-

сформація означала б передачу суттєвої влади від Парламенту до суду.

На нашу думку, парламентський суверенітет був покладений в основу по-

будови парламентського правління в умовах обмеженої конституційної монархії

за згодою всіх політико-правових акторів держави. Суди, століттями керуючись

«правилом визнання», утверджували верховенство Парламенту в законодавчій

сфері та примат статутного права. Тому зміна парламентського суверенітету су-

дами в одноосібному порядку в умовах інституційної та конституційної системи

Сполученого Королівства є неможливою.

З іншого боку, прихильники ортодоксального підходу в розумінні парла-

ментського верховенства не можуть ігнорувати явище конституційних змін. Як

би в академічних колах представники крайніх позицій в питанні «конфлікту»

принципів та співвідношення влади Парламенту і Суду не намагалися обґрунту-

вати свою правоту, практика дає чітку відповідь на подібне питання.

Можна з впевненістю стверджувати, що конституційні трансформації, в тому

числі модифікація основоположних конституційних засад, таких як парламентсь-

кий суверенітет, можлива лише за двох умов. По-перше, при наявності консенсусу

між трьома гілками влади в аспекті конкретної конституційної реформи. По-друге,

за умови дотримання демократичних процесів реформування (головним чином

йдеться про отримання мандату виборців на проведення відповідних реформ).

Протягом багатовікового існування, правова система Великобританії не-

змінно будувалася на достатньо динамічному, змінному від століття до століття

«компромісі», свого роду балансі між законодавчою та судовою владою, між

94

Парламентом та Судом [70, с. 345]. Тому лише консенсус між гілками влади зда-

тен унеможливити в майбутньому конфлікт між ними та не допустити конститу-

ційної невизначеності в аспекті правотворчості. Т. Аллан назвав це явище «роз-

діленим суверенітетом» [114, с. 582]. Ця концепція полягає в тому, що Парла-

мент зберігає свій суверенітет, який є видозміненим під впливом дії судового

суверенітету і вони спільними зусиллями підтримують баланс в правовій системі

Великобританії між статутним та прецедентним правом.

Як британські, так і вітчизняні науковці небезпідставно стверджували, що

в Великобританії суди не мають функції конституційного контролю. Дійсно, це

право, в континентальному його розумінні, відсутнє у судової влади Сполучено-

го Королівства, що нами вище було доведено. Перш за все, ця обставина обумо-

влена специфікою конституції країни. Немає кодифікованого тексту, на відпові-

дність якому можна було б перевіряти акти Парламенту. Однак, у ст. 4 (2) Акту

про права людини 1998 р. міститься норма, відповідно до якої суди у разі невід-

повідності статуту праву Конвенції про захист прав людини і основоположних

свобод можуть прийняти «декларацію про несумісність» (declaration of incom-

patibility). Дана декларація не має загальнообов’язкового юридичного характеру,

тобто Парламент не зобов’язаний вносити зміни у відповідний статут для того,

щоб вилучити з нього вказану норму. Фактично «декларація про несумісність»

має рекомендаційний характер. Однак, Парламент у всіх відомих нині випадках

йшов на зустріч судовій владі і вносив відповідні зміни до статутного права.

Якщо взяти до уваги специфіку реалізації судами їх права виносити «деклара-

ції про несумісність» стосовно законів, а також право судової влади здійснювати ко-

нтроль за реалізацією повноважень агентами делегованого законодавства, можна

зробити інший висновок. Сукупність цих повноважень дає нам підстави стверджува-

ти, що Суд у Сполученому королівстві здійснює гібридну функцію контролю, яку

можна назвати квазіконституційною. Як наслідок, суверенітет Суду полягає в здійс-

ненні ним повноважень щодо: а) тлумачення положень статутного права; б) квазі-

конституційного судового контролю (право приймати «декларації про несумісність»

в контексті статутного права); в) право контролю за делегованим законодавством.

95

В останній період розвитку правової системи Сполученого Королівства став

сталим процес конвергенції статутного і прецедентного права. Це обумовлено ак-

тивізацією законодавчої діяльності Парламенту. Британська інституційна система,

завдяки прийняттю Парламентом Акту про права людини, трансформувалася та-

ким чином, що Парламент, юридично зберігаючи непорушним своє верховенство в

законодавчій сфері, співпрацює з Судом з метою захисту прав людини і дотриман-

ня принципу верховенства права.

Підсумовуючи питання співвіднесення Парламенту з виконавчою та судовою

владою слід зазначити, що розповсюдженим науковим кліше в працях конституціо-

налістів є твердження про «золотий вік» британського парламентаризму, під яким

розуміється період з кінця XVIII (з моменту утвердження колективної відповідаль-

ності Уряду перед Парламентом) – до ХІХ ст., а інколи – Вікторіанська епоха. При

цьому саме «золоте століття» функціонування Парламенту сприймається як еталон

парламентської системи. Сучасний стан розвитку правового статусу Парламенту де-

які дослідники розглядають як кризовий. Зокрема, Н. С. Крилова стверджує:

«…характерним для Великобританії є витіснення Парламенту зі свого, в ХІХ ст. ча-

сом провідного місця на роль другорядного інституту» [86, с. 166]. Інші науковці на-

голошують, що вже до середини ХХ ст. верховенство Парламенту перетворилося на

всевладдя Уряду, а нині – в систему «правління Прем’єр-міністра» [66, с. 34].

Вважаємо, що враховуючи британську специфіку поділу влади, доволі склад-

но дати однозначну відповідь стосовно визначення домінуючого інституту у відно-

синах законодавчої, виконавчої та судової влади. Однак, не можна погодитися з по-

зицією деяких науковців, що Парламент Великобританії знаходиться на периферії

системи владних інститутів. Адже так звана «золота епоха» британського парламен-

таризму, яка береться цими авторами за орієнтир функціональних повноважень Па-

рламенту, була лише транзитивним періодом в розвитку парламентської системи

Сполученого Королівства. Думка професора Оксфордського університету В. Енсона

з даного приводу має важливе раціональне зерно. Він зазначав, що «роль Корони-в-

Парламенті полягає в обговоренні з народом і в законотворчості, а зовсім не в підпо-

рядкуванні, формуванні чи захисті політики. Ми краще зрозуміємо свою конститу-

96

цію, якщо згадаємо, що Корона-в-Раді була колись єдиним носієм суверенної влади,

яка розділена нині між міністрами та Парламентом» [108, с. 36]. Насправді Парла-

мент за своїм призначенням є місцем, де відбувається суспільне дебатування політи-

чних думок. Тому одним із його фундаментальних завдань є знаходження в процесі

дискусії розумної істини та справедливих норм. Тому часто в науці парламентаризм

йменується як правління через обговорення (government by discussion) [106, с. 205].

Тим не менше варто визнати, що у ХХ ст. тенденції розвитку взаємовідно-

син між гілками влади дали підстави стверджувати про певну перевагу Уряду.

Кабінет, використовуючи різні, в тому числі й законодавчі, механізми планомір-

но обмежував важелі впливу Парламенту на виконавчу владу. Однак ера консти-

туційних реформ, яка розпочалася із приходом до влади в 1997 р. «нових лейбо-

ристів», ознаменувалася більш чітким закріпленням поділу влади, поєднаним з

фундаментальним скороченням і обмеженням саме виконавчої влади. Підсумо-

вуючи результати конституційних реформ, В. Богданор зазначив: «Парламент

має більше влади, судова влада отримала більше влади, люди мають більше вла-

ди – всі ці трансформації відбулися за рахунок виконавчої влади» [127, с. 289].

Апогеєм відновлення балансу між гілками влади справедливо можна вва-

жати прийняття в 2005 р. Акту про конституційну реформу та в 2011 р. Акту про

фіксований строк повноважень Парламенту, які реставрували статус британсь-

кого Парламенту як політико-правового центру прийняття державно-владних

рішень. Саме ці, прийняті Парламентом статути конституційного характеру, сві-

дчать про ренесанс системи стримувань і противаг та визнання поділу влади од-

ним із основоположних принципів конституції Сполученого Королівства.

Висновки до розділу 1

1. Парламент Великобританії – це аристократично-представницький, акти-

вно-реактивний, трьохелементний вищий орган державної влади Сполученого

Королівства, котрий діє як легіслатура-арена, що формально-юридично має нео-

бмежену компетенцію і функціонує в умовах конституційної монархії та парла-

ментського правління.

97

2. Конституційно-правовий статус Парламенту Великобританії являє со-

бою сукупність політико-правових характеристик, які ґрунтуються на основопо-

ложних принципах некодифікованої конституції Сполученого Королівства, міс-

тяться в статутному, прецедентному праві, праві ЄС, парламентських звичаях,

конституційних угодах та фундаментальних правових трактатах, і визначають

правову природу Парламенту, його місце в системі органів державної влади, по-

рядок формування, структуру, принципи організації та діяльності, функції та

компетенцію, а також особливості його функціонування.

3. У цілому погоджуючись із сталістю та спадкоємністю як важливими хара-

ктерними рисами британської конституції, усе ж слід наголосити на тому, що «ста-

ра британська конституція», або як ще прийнято її називати у Великобританії «іс-

торична конституція», доктринальними фундаторами якої були видатні британські

конституціоналісти В. Беджгот, В. Блекстон, А. Дайсі, В. Енсон, Е. Коук, та ін., ни-

ні суттєво змінилася. Фундаментальні трансформації, яких вона зазнала протягом

ХХ та на початку ХХІ століть, надають підстави стверджувати про формування

«нової британської некодифікованої конституції». Ядром усіх цих конституційних

змін став саме конституційно-правовий статус Парламенту Великобританії.

4. Дослідження генези конституційно-правового статусу Парламенту Ве-

ликобританії доводить, що його розвиток має перманентно-еволюційний харак-

тер. Загалом розвиток британського Парламенту умовно можна розподілити на

шість історичних етапів: 1) 1215–1307 рр. – початок конституціоналізації Пар-

ламенту, тобто його інституціоналізації як конституційної установи; 2) 1307–

1529 рр. – період становлення і структуризації Парламенту, розвитку парламент-

ської практики, визначення понятійного апарату та боротьби за права внутріш-

німи парламентськими структурами; 3) 1529-1707 рр. – період жорстких зіткнень

між Парламентом та Короною, що призвів до революційних змін не лише в сус-

пільстві, а й у правовому статусі Парламенту; поступовий перехід до дуалістич-

ної монархії та встановлення принципу верховенства Парламенту; 4) 1707-1911

рр. – період гегемонії Парламенту як повновладного законодавчого органу; 5)

1911-2009 рр. – період реформ Палати лордів; 6) 2009 р. – дотепер – період фун-

98

кціонування Парламенту в умовах деволюції та європейської реінтеграції

(Brexit).

5. Узагальнюючи та систематизуючи зміни, що відбулися в статусі брита-

нського Парламенту протягом двох останніх етапів його еволюції (починаючи з

1911 р. дотепер), їх можна звести у три групи: а) інституційно-структурні – змі-

ни щодо порядку формування і структурної побудови окремих елементів Парла-

менту; б) функціонально-компетенційні – зміна повноважень Парламенту та по-

рядку його взаємодії з іншими органами державної влади; в) процедурні – моде-

рнізація парламентських процедур. Загалом, варто підкреслити, що сьогодні ми є

свідками поступової модернізації статусу Парламенту Великобританії у напрям-

ку трансформації його в інститут, що відповідав би викликам часу.

6. Для характеристики конституційно-правового статусу Парламенту Вели-

кобританії визначальне значення має фундаментальний принцип парламентського

суверенітету (верховенства Парламенту). Він полягає в тому, що Парламент Вели-

кобританії формально-юридично має право приймати закони з будь-якого питання,

а тому володіє виключними законодавчими повноваженнями щодо прийняття, змі-

ни чи відміни будь-яких законів. Іншою важливою характеристикою цього прин-

ципу є те, що Парламент Великобританії володіє виключним імунітетом в законо-

давчій сфері, тобто не існує жодного суб’єкта, який би міг змінити, чи скасувати

прийняті Парламентом акти. Такі складові елементи принципу парламентського

суверенітету як доктрина потенційного скасування закону, принцип мовчазної зго-

ди суверена, правило визнання, доповнюють розуміння вказаного принципу.

7. Важливе значення для характеристики різних статусних аспектів британ-

ського Парламенту мають два інших основоположних принципи некодифікованої

британської конституції: принцип верховенства права та принцип поділу влади.

Нині вони стали факторами доктринального та конституційно-правового перена-

лаштування ортодоксального розуміння принципу парламентського суверенітету.

Саме кореляція принципу верховенства Парламенту з принципами верховенства

права та поділу влади є теоретико-конституційним виміром співвідношення та вза-

ємозв’язку Парламенту Великобританії з виконавчою та судовою гілками влади.

99

РОЗДІЛ 2

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВОГО

СТАТУСУ БРИТАНСЬКОГО ПАРЛАМЕНТУ

2.1. Функції та компетенція Парламенту Великобританії

Визначальними елементами конституційно-правового статусу Парламенту

Великобританії є його функції та компетенція, розгляд яких дає змогу визначити

не лише соціальне призначення, напрямки діяльності та юрисдикцію Вестмінс-

тера, але й його місце в системі органів державної влади.

Вітчизняній правовій науці вдалося напрацювати уніфікований підхід до

поняття «функції». Теорія держави і права визначає функції держави як основні

напрямки її діяльності, які виражають її сутність і соціальне призначення в галузі

управління справами суспільства [42, с. 89]. Подібне визначення є справедливим і

для поняття функцій парламенту. Що ж стосується терміну компетенції, то тут, з

теоретичної точки зору, є достатньо різні підходи до його оцінки, що було проде-

монстровано Ю. О. Тихомировим [92, с. 53 – 67] та С. Г. Серьогіною [88, с. 490-

492]. Не вдаючись до аналізу концепції компетенції, зазначимо, що вітчизняні кон-

ституціоналісти солідарні у визначенні компетенції парламенту як сукупності пре-

дметів його відання та повноважень [55, с. 335]. Що ж до співвідношення розгля-

дуваних правових явищ, то в даному контексті наука державного будівництва та-

кож доволі чітко окреслила свою позицію [34, с. 54]. Відштовхуючись від неї, мо-

жемо констатувати, що функції визначають напрямки діяльності парламенту, тоді

як компетенція – те, що конкретно може або повинен зробити парламент для реа-

лізації зазначених функцій. Фактично компетенція є логічним продовження пар-

ламентської функціональної системи, саме в рамках якої необхідно досліджувати

конкретні повноваження парламенту. Як наслідок, оскільки функції зумовлюють

компетенцію, ми можемо говорити, з теоретичної точки зору, про функціональну

компетенцію. Слід погодитися з Ю. О. Тихомировим, який зазначає: «Вочевидь,

зміст компетенції іноземних парламентів охоплює переважно їх найважливіші

державні повноваження. Коло предметів відання докладно не регулюється і ніби

100

презюмується відповідно до їхнього конституційного статусу» [79, с. 116-117].

Функції та компетенція парламенту значною мірою залежать від форми

державного режиму, форми правління, історичних умов формування цього ін-

ституту, від наявності й моделі системи поділу влади та багатьох інших чинни-

ків. У зарубіжних країнах існує різне функціональне та компетенційне напов-

нення конституційно-правового статусу парламенту.

У вітчизняній конституційній теорії не існує єдиного підходу стосовно

класифікації парламентських функцій. На думку В. Ф. Погорілка, «загальнови-

знаними функціями парламенту є законодавча, представницька, установча (дер-

жавотворча), парламентського контролю, зовнішньополітична» [83, с. 253]. Ра-

зом із тим, цей перелік не є вичерпним і залежно від типу парламенту його фун-

кціональна система може доповнюватися іншими складовими. Наприклад, до-

сить часто виділяють фінансову, інформаційну, освітню, квазісудову, судову та

інші парламентські функції.

Різні наукові підходи виявляються і в рамках класифікації основних напря-

мків діяльності Парламенту Великобританії. Так, на думку видатного британсько-

го вченого В. Беджгота, слід вирізняти функції не всього Парламенту як владної

інституції, а напрямки діяльності його палат. Головною функцією Палати громад

він вважав представницьку. Наступну функцію нижньої Палати В. Беджгот нази-

вав виразною функцією, чи дослівно – експресивною (expressive function), яка по-

лягає у вираженні Палатою громад позиції народу з усіх питань, що ставляться

перед нею. Розкриваючи зміст наступної функції – функції навчання, – В. Бе-

джгот зазначав: «Велика і відкрита рада визначних людей в парламенті не може

бути поміщеною в середині суспільства без того, щоб не змінити саме суспільст-

во. Вони повинні змінити суспільство на краще, навчити народ того, що самі зна-

ють» [118, с. 133]. Крім того, він вирізняв інформаційну і законодавчу функції. В

контексті останньої, В. Беджгот підкреслював: «Вона є такою ж важливою, як

функція управління державою або політичного навчання народу. Інколи навіть є

періоди, коли законодавча функція є важливішою за будь-які інші» [118, с. 135].

Автор зауважує, що всі вказані функції значною мірою притаманні й Па-

101

латі лордів. Разом із тим, науковець виділяв субсидіарні функції верхньої Пала-

ти. До них В. Беджгот відносить судову функцію, яка до проведення конститу-

ційної реформи 2005 р. здійснювалася Апеляційним комітетом Палати лордів.

Друга функція, на його думку, полягає в здатності верхньої Палати критикувати

виконавчу владу. Третя субсидіарна функція Палати лордів, за В. Беджготом,

виявляється як в аспекті діяльності лордів у Кабінеті, так і в аспекті членства ло-

рдів у Палаті в якості представників Уряду [118, с. 128].

Були й інші підходи британських конституціоналістів до визначення функцій

Парламенту. Наприклад, Дж. Ст. Мілль вирізняв контрольну функцію та функцію

арени для обговорень думок [71, с. 55]. У свою чергу, Е. Уейд та Дж. Філліпс серед

функцій британського Парламенту називали контрольну, законодавчу, фінансову,

судову, функцію прийняття петицій та усунення з посад [95, с. 117 – 145].

Важливим дискусійним аспектом вітчизняної науки конституційного пра-

ва в аспекті дослідження парламентських функцій є їх співвідношення та пріо-

ритетність. Так, А. З. Георгіца послідовно обстоював позицію щодо первинності

представницької функції парламенту [24, с. 375-376]. Натомість В. М. Шаповал

підкреслює, що «титульною функцією парламенту, з якою він асоціюється, є за-

конотворення» [104, с. 165]. Законодавчу і представницьку парламентські функ-

ції в якості пріоритетних розглядав В. Ф. Погорілко [83, с. 253-254]. Н. С. Кри-

лова виділяла три основні функції Парламенту: законодавчу, контроль за Уря-

дом і контроль за фінансами [60, с. 159]. Ю. Г. Барабаш, досліджуючи контроль-

ну функцію парламенту, акцентував увагу на проблемних аспектах її співвідно-

шення з бюджетною та установчою функціями [6, с. 35].

Британські конституціоналісти в переважній більшості пріоритетними ви-

знають законодавчу та контрольну функції [211, с. 134, 141]. При цьому деякі

наполягають, що в умовах функціонування нинішнього варіанту Вестмінстерсь-

кої моделі державного управління на перше місце виходить саме контрольна, а

не законодавча функція. Зокрема, цю позицію відстоюють В. Богданор [127, с.

286] та А. Томкінс [247, с. 54].

У науково-методичних матеріалах, що містяться на офіційному сайті бри-

102

танського Парламенту, головними визнаються чотири функції: 1) контрольна –

перевірка і оспорювання роботи Уряду; 2) законодавча – прийняття і зміна зако-

нів; 3) дебатування – обговорення важливих питань дня; 4) фінансова – перевір-

ка і затвердження бюджетних витрат [239]. Варто звернути увагу на те, що в

цьому переліку на першому місці стоїть саме контрольна функція, а це опосере-

дковано свідчить про визнання її пріоритетною. Втім, система парламентських

функцій у такому вигляді, з нашої точки зору, є неповною.

Зважаючи на розмаїття напрямків діяльності британського Парламенту,

пропонуємо здійснювати їх класифікацію на основні та допоміжні. За такого

підходу до основних функцій слід віднести: представницьку, дебатну (функцію

арени чи як її ще називають функцію форуму нації), контрольну, законодавчу,

фінансову. До допоміжних функцій британського Парламенту, належать: зовні-

шньополітична, установча, квазісудова, інформаційна, освітня. На нашу думку,

вказаний функціональний набір найбільш повно відображає напрямки діяльності

британського Парламенту. З огляду на обмеженість обсягу дисертації та беручи

до уваги важливість першої групи функцій Вестмінстера, саме на їх детальному

розгляді ми сконцентруємо свою увагу.

Говорячи про компетенцію британського Парламенту в загальному вигля-

ді, слід відзначити, що ще в XIV ст. він володів «всекомпетентністю», тобто міг

вирішувати будь-які справи. Згодом ця ознака трансформувалася в конституцій-

ний принцип парламентського суверенітету, який наділяє Парламент формаль-

но-юридично необмеженою компетенцією.

Характеризуючи представницьку функцію, слід зазначити, що після де-

мократизації виборчого законодавства ХІХ – початку ХХ ст. члени Парламенту

Великобританії почали представляти інтереси не окремих прошарків суспільства, а

всього населення країни. За новітніх умов функціонування Вестмінстера представ-

ницька функція є чи не найбільш значущою. Парламент є виразником інтересів во-

лі народу, різних соціальних і політичних сил. Як влучно зазначив М. Лафлін, «Па-

рламент є дзеркалом нації» [217, с. 42]. Його склад має бути якомога більш репре-

зентативним для того, щоб прийняті рішення мали легітимний характер.

103

Доктринальні праці британських конституціоналістів ґрунтуються на ро-

зумінні представництва, виходячи з юридичного та політичного суверенітету.

Під юридичним розуміють суверенітет Парламенту, під політичним – суверені-

тет електорату. Народ, який володіє верховною політичною владою, через вибо-

ри наділяє Парламент юридичним верховенством [32, с. 88-89]. Представницька

функція має вирішальне значення для визначення компетенції Парламенту, оскі-

льки саме народ, обираючи своїх представників до Парламенту, делегує їм право

реалізувати всю сукупність повноважень, якими наділений законодавчий орган.

Однак слід враховувати, що британський Парламент не є представницьким

інститутом у традиційному розумінні, адже має аристократично–представницьку

природу. Подібна характеристика викликана тим, що виборною є лише Палата

громад, тоді як Палата лордів залишається призначуваною і формується без

будь-якої участі населення. Незважаючи на столітній етап реформування персо-

нального складу верхньої Палати, вона і понині зберігає аристократизм.

Дебатну функцію Парламенту в юридичній літературі називають по-

різному – експресивною, функцією арени, форуму нації, рідше функцією дебат-

ного клубу. Важливість дебатної функції зумовлена природою досліджуваного

нами інституту. Парламент Великобританії за своєю сутністю є місцем для деба-

тування і обговорення суспільно значущих рішень. За влучним висловом К.

Шмітта, «Парламент правової держави за своєю ідеєю є місцем, де відбувається

суспільна дискусія політичних думок, а парламентаризм по суті є правлінням

через обговорення» [106, с. 204-205].

В умовах Вестмінстерської моделі, яка ґрунтується на принципі суверені-

тету Парламенту, значення дебатної функції Парламенту важко переоцінити. Л.

Емері в роботі «Думки про Конституцію» писав: «Головне завдання Парламенту,

перш за все, полягає не в законотворчості чи управлінні, а в забезпеченні повної

дискусії та публічного обговорення всіх державних питань» [116, с. 12]. Зазначе-

ну позицію поділяють Дж. Гріффіт та М. Райлі, які визнають дебатну функцію

пріоритетною. Ці автори наголошують: «Парламент не може бути повною мірою

описаний як управлінський орган, чи як інститут з ініціювання або здійснення за-

104

конодавчої функції. Краще за все він може бути представлений як форум, в межах

якого конкуруючі сили – політичні партії і їх представники, коммонери та лорди

– публічно обговорюють питання і справи за власним вибором» [177, с. 6].

Співзвучну позицію займав і П. Бромхед, який підкреслював: «Оскільки

домінуючу роль в Палаті громад відіграє Уряд, головна функція Палати полягає

в обговоренні урядових дій чи його намірів, забезпечення того, щоб різні варіан-

ти вибору при прийнятті рішень були повністю зважені, мотиви цих рішень були

роз’яснені і визначені вичерпним чином» [18, с. 167-168].

Дебати в Палаті громад відбуваються з дотриманням певних процедурних

правил. При розгляді питання, ініційованого Урядом, спочатку виступає його

представник, потім слово надається коммонеру від Опозиції і навпаки. Кожен

парламентар має право з приводу окремого питання виступити лише один раз.

Тривалість виступів необмежена, за винятком випадків обмеження часу обгово-

рення законопроектів.

Симптоматичним прикладом значення парламентської дебатної функції є

випадок проведення засідання Палати громад 29 серпня 2013 р., коли на обгово-

рення Урядом було винесено питання щодо реагування Сполученого Королівст-

ва на факт застосування хімічної зброї в Сирії, наслідком чого стали сотні жертв.

Після проведення десятигодинних дебатів Палата громад відмовилася підтрима-

ти ініціативу Прем’єр-міністра Д. Кемерона щодо участі Британії у воєнному

конфлікті в Сирії [184].

Дебатна функція має важливе як прикладне, так і методологічне значення.

З одного боку, вона є важливою складовою функціональної системи британсько-

го Парламенту, а з іншого – саме дебатування покладене в основу дієвості інших

важливих функцій, таких як контрольна, законодавча, фінансова тощо. У певно-

му сенсі ці функції є похідними від дебатної.

В умовах парламентського правління одним із найбільш важливих напря-

мків діяльності британського Парламенту є контрольна функція. Конституцій-

на підзвітність міністрів та Уряду перед Парламентом є важливою ознакою пар-

ламентаризму та центральним елементом Вестмінстерської моделі. Міністерська

105

відповідальність значною мірою ґрунтується саме на контрольній функції Пар-

ламенту. Контроль та перевірка Парламентом діяльності Уряду здійснюється у

всіх сферах його функціонування, проте якщо систематизувати компетенцію

Парламенту в даному аспекті, то можна виокремити три основні сфери: 1) полі-

тика та управління; 2) законодавство; 3) фінанси.

Парламент Великобританії володіє широким арсеналом форм і методів ко-

нтролю за діяльністю Уряду. Ю. Г. Барабаш слушно підкреслює, що у парламе-

нтському праві форма контролю виступає як зовнішній вираз контрольної діяль-

ності [6, с. 67]. У Сполученому Королівстві основними формами парламентсько-

го контролю за політикою та сферою управління прийнято вважати: 1) питання

коммонерів та лордів до Прем’єр-міністра і міністрів Уряду; 2) діяльність спеці-

альних комітетів палат Парламенту; 3) функціонування інституту парламентсь-

ких уповноважених (омбудсменів).

Питання до членів Уряду є одним із дієвих способів змусити їх публічно від-

повідати, пояснювати і обґрунтовувати політику та прийняті виконавчою владою

рішення. Існує два види запитань до членів Уряду: а) питання до Прем’єр-міністра,

які проводяться в Палаті громад протягом півгодини щосереди з 12:00 до 12:30; б)

питання до міністрів, сесія яких проводиться в Палаті громад протягом години з

14:35 по понеділках, з 11:35 по вівторках та середах, а також з 9:35 по четвергах. У

Палаті лордів відсутній календарний план для запитань до департаментів, а мініст-

рам-лордам можуть бути поставлені питання в будь-який день засідання Палати.

Прем’єр-міністр несе відповідальність за діяльність усього Уряду, тому під

час сесії запитань надає відповідь як на загальні, так і спеціальні питання. Запи-

тання до лідера Кабінету розпочинаються із рутинного, так званого «відкритого

питання», що стосується зобов’язань Прем’єра. Після цього кожен парламентар,

який попередньо записався в книгу запитань, має право задати будь-яке одне пи-

тання Прем’єру. Після рутинного питання до Прем’єр-міністра від парламентсь-

кої більшості, аналогічне право отримує лідер Опозиції. Він може задати будь-

які шість питань до очільника Уряду. На практиці питання, що будуть поставле-

ні, Прем’єру невідомі, хіба що представники більшості, лояльні до лідера своєї

106

партії, можуть його попередити про зміст запитання. Опозиція та представники

третіх партій зміст своїх питань тримають у суворій таємниці.

Прем’єр-міністр Великобританії 1997–2007 рр. Т. Блер у своїй книзі

«Шлях» писав: «Парламентські запитання до Прем’єр-міністра – це, безперечно,

найвиснажливіший, найморочливіший, найнервовіший, наймоторошніший ас-

пект мого премє’р-міністерського життя» [11, с. 117]. Головним завданням Опо-

зиції та представників третіх партій у Парламенті є поставлення лідера більшос-

ті в незручне становище, змушення його відповідати щодо проведених чи запла-

нованих дій Уряду, отримання інформації щодо діяльності виконавчої влади та

вплив на прийняття урядових рішень. Останнім часом до щотижневих відпові-

дей лідера Кабінету почали ставитись як до парламентського шоу, де основна

увага приділяється тому, чий виступ – Прем’єра чи лідера Опозиції – буде більш

яскравим. Із точки зору контролю важливішим є час запитань до міністрів, які

звітують про роботу відповідних департаментів.

Кожен член Кабінету відповідає на запитання в Палаті громад щонайменше

один раз на місяць, слідуючи певній системі ротації. Питання, які задають коммо-

нери, мають стосуватися виключно сфери компетенції департаменту, представни-

ком якого є член Кабінету або Уряду, що тримає слово. Разом із тим, Спікер Пала-

ти має право відхилити нечітко сформульоване або «неприпустиме» питання. До

останньої категорії британська парламентська практика відносить питання щодо

конкретних судових справ, які знаходяться на стадії розгляду, або питання, що міс-

тять критику Парламенту. Окрім цього, є питання, на які міністри відмовляються

давати відповідь, зокрема, це питання щодо: безпеки; обміну із зарубіжними уря-

дами інформацією конфіденційного характеру; внутрішньої роботи Кабінету та

його комітетів (внутрішня дискусія та консультації); приватного життя; питання,

відповіді на які можуть містити державну чи комерційну таємницю [283, с. 612].

Сесія парламентських запитань відкриває широкі можливості для окремих

парламентарів порушувати питання від імені виборців [211, с. 142]. У парламент-

ській практиці часто зустрічаються випадки, коли під час запитань до членів Уряду

коммонери зачитують листи виборців. Подібним чином депутати наголошують

107

представникам Уряду на важливості питань, що підіймаються підданими Її Велич-

ності, а також демонструють електорату свою відповідальність та обов’язковість.

Парламентар має право задати не більше двох запитань на день, і лише одне пи-

тання міністру, який відповідає. Всі питання поділяються на два види: усні, відпо-

віді на які даються безпосередньо на засіданнях палат Парламенту, та письмові, що

передбачає отримання необхідної інформації від міністра протягом семи днів без

безпосереднього її оголошення в залі засідань. Якщо член Уряду вважає письмове

питання таким, що має важливе суспільне значення, він може дати на нього усну

відповідь [50, с. 413]. Загальна кількість питань (усних та письмових), які задають-

ся міністрам протягом сесії, становить, за різними підрахунками, близько 30 тисяч.

Важливою формою парламентського контролю є функціонування вибор-

них (спеціальних) комітетів (Select Committees) британського Парламенту. Голо-

вний тягар дослідження діяльності виконавчої влади лежить на комітетах Пала-

ти громад. Новітня система спеціальних комітетів нижньої Палати була сформо-

вана в 1979 р. Процедурний комітет Палати громад у 1978 р. опублікував звіт, в

якому рекомендував створити систему спеціальних комітетів відомчого спряму-

вання. Подібний висновок був результатом необхідності вирішення суміжних

проблем: по-перше, Парламент не встигав за розширенням сфери діяльності

Уряду, по-друге, Парламент втратив авторитет в очах громадськості через те, що

не володів правовими механізмами здійснення постійної перевірки та оцінки ді-

яльності виконавчої влади. Процедурний комітет дійшов висновку, що ство-

рення системи відомчих спеціальних комітетів Палати громад вирішить вказані

проблеми, покращить якість парламентського контролю за виконавчою владою,

а також підвищить статус Парламенту [206, с. 95-96].

Під час дебатів у Палаті громад, які проходили 19-20 лютого 1979 р. щодо

необхідності прийняття вказаних нововведень, Лідер Палати та голова Процеду-

рного комітету Н. Стівас запропоновані зміни охарактеризував як «необхідну

попередню умову для більш ефективного контролю за Урядом і можливість для

більш докладного вивчення політики урядових департаментів, важливий внесок

у відкритість влади, який узгоджується з парламентськими механізмами і кон-

108

ституційною традицією» [122, с. 505].

Діюча система спеціальних комітетів Палати громад має відомчу природу,

тобто головне їх завдання полягає у здійсненні контролю за діяльністю відпові-

дних урядових департаментів шляхом ретельного аналізу урядової політики,

управлінських рішень та витрат кожного міністерства. Комітети формуються на

всю каденцію Парламенту, мають у своєму складі мінімум 11 членів, які пере-

важно є представниками від Опозиції та третіх партій. Рішення спеціальних ко-

мітетів приймаються на основі письмових та усних свідчень і доказів. Результа-

ти проведених розслідувань представляються для обговорення в Палаті громад,

оприлюднюються в друкованій та електронній (на веб-сайті Парламенту) фор-

мах. Міністри можуть дати усну відповідь на питання представника спеціально-

го комітету Палати громад під час парламентської сесії запитань, або письмову –

на офіційний запит комітету протягом 60 днів.

Спеціальні комітети Палати лордів мають дещо менше значення для реалі-

зації Парламентом контрольної функції. Склад спеціальних комітетів верхньої

Палати, на відміну від комітетів Палати громад, формуються на початку кожної

сесії Парламенту. Їх діяльність спрямована на дослідження спеціальних сфер

політико-правової діяльності Уряду. На сьогодні функціонує 5 комітетів Палати

лордів: Комітет Європейського Союзу, Комітет науки і техніки, Комітет з питань

комунікації, Конституційний комітет, Комітет з економічних питань. Щорічні

звіти цих комітетів можуть стати предметом обговорення на засіданнях Палати

громад та приймаються до уваги Урядом.

Нині науковці критикують існуючу систему спеціальних комітетів та су-

купність їх повноважень. Наріканню піддається обмеженість прав і важелів

впливу комітетів на діяльність Уряду, оскільки стійка парламентська більшість

може відкинути звіти спеціальних комітетів, які складаються здебільшого Опо-

зицією. Тим не менш, слід відзначити, що в критичні моменти «сторожові пси»

британського Парламенту (саме так деякі конституціоналісти називають спеціа-

льні комітети Палати громад) виконують покладені на них функції, виявляючи

зловживання владою в департаментах чи піднімаючи на розгляд Парламенту

109

значущі питання, які потребують додаткового консенсусу.

Ще однією формою парламентського контролю за виконавчою владою в

сфері державної політики та управління є парламентський уповноважений у

справах адміністрації. Дана посада була започаткована Актом про парламентсь-

кого комісара 1967 р., згідно з яким комісар (парламентський уповноважений)

призначається на посаду патентом Її Величності [237]. На практиці кандидатура

уповноваженого має бути погоджена лідерами партій, представлених у Парла-

менті, і лише потім подана Прем’єр-міністром монархові на затвердження. Пар-

ламентський уповноважений у справах адміністрації призначається на 7 років

без права повторного обрання і може бути звільнений з посади монархом, якщо

за це проголосують обидві палати Парламенту.

Парламентський уповноважений у справах адміністрації здійснює контроль

за діяльністю урядових департаментів та інших органів державного управління.

Поза юрисдикцією омбудсмена залишаються децентралізована та місцева адміні-

страції. Сфера компетенції уповноваженого визначається поняттям maladministra-

tion, тобто погане, неналежне, незадовільне управління. Слід відзначити, що в

статутному праві не сформульовано визначення цього поняття, тому його дефіні-

ція була надана внаслідок узагальнення судової практики. Так, в якості прояву

«неналежного управління» можуть розглядатися упередженість (необ’єктивність),

недбальство, неуважність, зволікання (недотримання строків), нездатність, не-

компетентність, зловживання, свавілля, викривлення, невідповідність [91, с. 264].

Особливістю функціонування інституту парламентського комісара у спра-

вах адміністрації є те, що особи можуть звернутися до нього лише через члена

Парламенту, який самостійно вирішує, чи направляти відповідну скаргу до ом-

будсмена, чи ні. Такий механізм слугує певним фільтром для відсіювання приб-

лизно половини заяв, які коммонери визнали неналежними. Скарга має бути на-

правлена не пізніше 12 місяців після отриманням зацікавленою особою інфор-

мації про незадовільне управління. Окрім цього, уповноважений має право від-

мовити в прийнятті до свого розгляду скарги на підставі того, що її розгляд мо-

жливий в суді чи адміністративному трибуналі.

110

Відповідно до ст. 5 Акту про парламентського комісара після отримання

скарги від депутата уповноважений має право вимагати інформацію і документи

по справі, а посадові особи повинні надати відповідні відомості. Омбудсмен та-

кож має право викликати та заслуховувати пояснення сторін задля об’єктивного

з’ясування обставин справи.

Після проведення розслідування парламентський уповноважений передає

свій звіт по справі коммонеру, який до нього звернувся, та вищій посадовій особі

органу, дії якого оскаржуються. Омбудсмен у справах адміністрації складає щоріч-

ний звіт своєї діяльності, який передає до Парламенту. Обидва види документів є

предметом розгляду спеціальних комітетів Палати громад чи навіть самої Палати.

Звіти з приводу окремих випадків розслідування дають можливість продемонстру-

вати конкретні негативні аспекти управлінської діяльності виконавчої влади, тоді

як щорічний звіт уповноваженого дозволяє виявити тенденції та системні недоліки

в державному управлінні. Спеціальний комітет Палати громад на підставі звіту

уповноваженого може викликати відповідну посадову особу на своє засідання та

поставити вимогу щодо усунення недоліків діяльності. У разі злоякісних проявів

неналежного управління на засіданні Палати громад представники спеціального

комітету можуть підняти це питання безпосередньо перед Прем’єр-міністром.

Парламентський омбудсмен у справах адміністрації має надзвичайно важ-

ливе значення для реалізації Парламентом контролю за виконавчою владою. Ав-

торитет цього парламентського інституту серед населення невпинно зростає,

свідченням чого є наступні дані. Якщо в 1989 р. офісом омбудсмена у справах

адміністрації було розглянуто 677 звернень, то за 2014 р. було проведено 2808

таких розслідувань [236]. Значимість цього інституту проявляються в тому, що

по-перше, омбудсмен займається конкретними справами підданих Її Величності,

а по-друге, на практиці невиконання рекомендацій парламентського уповнова-

женого є дуже рідкісним явищем.

Парламент здійснює контроль за діяльністю Уряду і в законодавчій сфері.

Володіючи законодавчим верховенством, він має право делегувати виконання

певних законодавчих повноважень широкому колу суб’єктів, серед яких можна

111

виділити центральний Уряд Сполученого Королівства та його міністрів, націо-

нальні Асамблеї Уельсу, Північної Ірландії, Парламент Шотландії та регіональні

органи виконавчої влади. Делегування виконання повноважень певному органу

чи посадовій особі здійснюється шляхом прийняття британським Парламентом

спеціального Акту, що має силу первинного законодавства. В кожному випадку

приймається окремий акт, який визначає предмет, обсяг делегування та інколи

строки. В деяких випадках органи, яким були делеговані повноваження, наділя-

ються правом субделегування в чітко встановлених межах. Всі акти органів, які

приймаються на основі делегованих Парламентом Великобританії повноважень,

мають силу вторинного (делегованого) законодавства.

Найбільш часто акти делегованого законодавства набувають форму так

званих «Statutory Instruments». У вітчизняній правовій теорії найбільш близьким

відповідником даному поняттю є постанови. До 1970-х років кількість постанов

(актів делегованого законодавства), які приймалися парламентськими делегатами

і вносилися до Парламенту під час однієї сесії, як правило, становила кілька со-

тень. Починаючи з 1970 р. ця кількість невпинно зростає і на сьогодні становить

більше тисячі, а інколи навіть більше ніж півтори тисячі постанов [230, с. 98].

Система парламентського контролю за делегованим законодавством була

закріплена Актом про постанови вторинного законодавства 1946 р. [267] і Актом

про законодавчу та регулятивну реформу 2006 р. [209]. Вказані статути передба-

чають кілька форм парламентського контролю у цій сфері: загальний, поперед-

ній і наступний парламентський контроль. При цьому конкретна форма пар-

ламентського контролю має бути передбачена в актах, якими Парламент Вели-

кобританії делегує повноваження. Якщо таке положення не передбачено, діє фо-

рма загального (інформативного) контролю, що є найпростішою формою і поля-

гає в тому, що відповідний орган-делегат після прийняття акту делегованого за-

конодавства має невідкладно направити його до Парламенту.

Інші форми парламентського контролю мають більш жорсткий характер.

Відповідно до ст. 4 Акту про постанови вторинного законодавства 1946 р. всі

постанови, не зважаючи на те, набрали вони чинність чи ні, мають бути передані

112

до Парламенту. Якщо акт делегованого законодавства був переданий до Парла-

менту вже після набрання чинності, представник уповноваженого органу має

передати спікерам палат, разом із копією постанови, так звану нотифікацію (no-

tification), в якій викладаються причини, через які документ не був надісланий до

Парламенту раніше.

Попередній парламентський контроль за делегованим законодавством по-

лягає в тому, що Парламент має санкціонувати прийняття акту делегованого за-

конодавства. Наступний парламентський контроль реалізується через наявність

у Парламенту права скасувати постанову, яка вже набула чинності протягом 40

днів з моменту її внесення до Парламенту. Відміна акту делегованого законодав-

ства може ініціюватися будь-яким членом Парламенту (коммонером або ло-

рдом), і за відповідне рішення мають проголосувати обидві Палати. Постанова

вважається скасованою після того, як направлена Парламентом негативна резо-

люція отримає королівську санкцію. В разі, якщо протягом 40 днів щодо акту

делегованого законодавства Парламентом не було прийнято негативної резолю-

ції, постанова вважається схваленою. Окремо слід підкреслити, що Парламент,

реалізуючи функцію контролю за делегованим законодавством, може лише сан-

кціонувати або скасувати постанову в цілому і не має права вносити поправки

або зміни до актів вторинного законодавства.

Для ефективної реалізації Парламентом контролю за делегованим законо-

давством у Палаті громад діє спеціальний Комітет з перевірки постанов, що

приймаються на основі актів Парламенту. Окрім цього, існує аналогічний спіль-

ний Комітет обох Палат, який вивчає акти вторинного законодавства в аспекті

їхньої відповідності статуту, яким було делеговано відповідні повноваження. Ці

комітети передають Палатам звіти щодо актів, які з їхньої точки зору, потребу-

ють більш детального розгляду або скасування.

Завершуючи розгляд контрольної функції британського Парламенту, слід

підкреслити, що низка конституціоналістів наголошують на її недосконалості,

оскільки вона має обмежений, непостійний, фрагментарний характер. Із цим

можна погодитися лише частково, адже як писав В. Беджгот, «усі види парламе-

113

нтського контролю є цінними не пропорційно вадам, які вони виявляють, а про-

порційно проблемам, яким вони запобігають» [119].

Отже сутність парламентського контролю полягає у формуванні належних

механізмів здійснення контрольних заходів у відповідних сферах державного

управління, а також в наявності у Парламенту важелів впливу на Уряд з метою

«корегування» рішень виконавчої влади. Парламентський контроль – це засіб

недопущення порушень і зловживань у діяльності державної служби Великоб-

ританії. На нашу думку, нинішня модель британського парламентського контро-

лю в цілому виконує своє призначення. З одного боку, вона забезпечує Парла-

мент інструментами для здійснення контролю за функціонуванням виконавчої

влади, а з іншого – не створює штучних перепон Уряду, надаючи йому можли-

вість виконувати своє головне завдання – управління державою.

Законодавча функція британського Парламенту належить до групи най-

більш важливих функцій цієї національної асамблеї, яка здійснюється парламе-

нтським тріумвіратом і реалізується через встановлену конституційну процедуру

прийняття законів. Виходячи з принципу парламентського суверенітету, Вестмі-

нстер володіє необмеженою законодавчою компетенцією. Тобто, британський

Парламент формально-юридично має право приймати статути з будь-якого пи-

тання. Звід статутного права складається з двох частин: первинного і вторинного

(делегованого) законодавства. Акти королеви в Парламенті мають юридичну си-

лу виключно первинного законодавства.

Важливою особливістю правового регулювання законодавчої процедури у

Великобританії є те, що в правовій системі цієї країни відсутній кодифікований

акт, в якому б були зібрані правові норми, які її регулюють. Порядок розгляду і

прийняття законопроектів передбачений: 1) практикою Парламенту та неписаними

звичаями (Usages), які формувалися в процесі становлення Парламенту; 2) постій-

ними правилами (Standing Orders), що мають безстроковий характер дії та прий-

маються, змінюються й скасовуються окремо палатами Парламенту простою біль-

шістю голосів; 3) сесійними правилами (Session Orders), які мають строковий хара-

ктер і є обов’язковими протягом однієї сесії; 4) законами, серед яких особливо слід

114

виділити Інтерпретаційні акти 1889 та 1987 рр., Акти про Парламент 1911 та 1949

рр.; 4) рішеннями спікерів Палати громад і Палати лордів з процедурних питань в

порядку тлумачення; 5) важливе значення для законодавчої діяльності Парламенту

Великобританії має доктринальна праця сера Т. Е. Мея «Трактат про право, приві-

леї, засідання і звичаї Парламенту» [112], в якій викладено особливості парламент-

ських процедур. Проте ця робота не є сталою, адже її зміст постійно модифікуєть-

ся клерками Парламенту згідно з напрацьованою парламентською практикою.

Усі законодавчі пропозиції, що подаються на розгляд Парламенту, мають

форму біллів (законопроектів). За своєю природою вони поділяються на: 1) пуб-

лічні біллі; 2) приватні біллі; 3) гібридні біллі. Разом із тим, низка британських

конституціоналістів, серед яких особливо слід виділити Х. Барнетт [122, с. 472],

до вказаної класифікації біллів слушно відносять і фінансові.

Згідно з британською правовою доктриною, право законодавчої ініціативи

мають лише члени Парламенту. На практиці це означає, що внести публічний

законопроект на розгляд Парламенту мають право лише коммонери та лорди,

незалежно від того, хто є автором ідеї та творцем проекту.

Найбільш поширеним видом законопроектів, які розглядаються британсь-

ким Парламентом, є публічні біллі, які поділяються на урядові законопроекти

(Government Bills) та законопроекти пересічних членів Парламенту (Private

Members’ Bills). Відповідно до ст. 9 Інтерпретаційного Акту 1889 р. всі статути,

прийняті Парламентом після 1850 р., вважаються публічними, якщо інше не вка-

зано в самому законі [197].

Левова частина парламентських засідань присвячена розгляду саме урядо-

вих законопроектів. Слід відзначити, що сукупність біллів, які вносяться Урядом

на розгляд Парламенту, ініціюються Кабінетом не в хаотичній послідовності, а

згідно з чітко розробленою програмою. Після загальних виборів до Вестмінстера

в урядовій законодавчій програмі традиційно домінують законопроекти, які відо-

бражають зобов’язання, що взяла на себе партія-переможець перед виборцями в

запропонованому нею передвиборчому маніфесті [254, с. 192]. Розроблена Кабі-

нетом законодавча програма щороку доводиться до відома Парламенту і громад-

115

ськості королевою при відкритті чергової парламентської сесії. Фактично Тронна

промова монарха – це і є законодавча програма Кабінету на найближчу сесію.

Рішення про те, які урядові законопроекти мають бути внесені на розгляд

Парламенту під час сесії, перебуває під контролем двох комітетів Кабінету: а) Ко-

мітет майбутнього законодавства визначає, які законопроекти будуть представлені

на наступній сесії; б) Законодавчий комітет відповідає за законодавчу програму, що

проводиться під час чергової парламентської сесії. Обов’язком цього комітету є роз-

робка законодавчої програми, яку оголошує королева в Тронній промові [265, с. 80].

Після прийняття відповідної законодавчої програми, за її реалізацію від-

повідають міністри, які керують розробкою законопроектів, що відповідають

профілю міністерства. Незважаючи на те, що саме міністри вносять на розгляд

Парламенту урядові біллі, виходячи з доктринальних конституційних положень,

вони виступають в якості членів Парламенту, а не представників Кабінету. Тим

самим, з юридичної точки зору, дотримується вимога про наявність права зако-

нодавчої ініціативи виключно у парламентарів.

Ще одним видом публічних законопроектів є біллі пересічних членів Пар-

ламенту. Ці законопроекти не входять до урядової законодавчої програми, а є

особистою ініціативою окремих парламентарів.

Приватні законопроекти є другим видом біллів. Внесення приватних біллів

до Парламенту ініціюється зацікавленими суб’єктами, щоб отримати певні пільги,

накласти зобов’язання на окрему категорію осіб, конкретну приватну компанію чи

державний орган або для санкціонування конкретних робіт у тій чи іншій сфері [211,

с. 140]. Право внесення до Парламенту приватних біллів фактично є модифікацією

давнього права громадян подавати петиції до Парламенту, підтвердженого в 1669 р.

двома резолюціями Палати громад: «Будь-яка людина в Англії має право підготува-

ти і подати петицію до Палати громад», а «Палата громад володіє правом і привіле-

єм судити, гідні вони того, щоб їх прийняти, чи ні» [67, с. 247]. Саме зацікавлений

суб’єкт має розробити білль та послідовно обстоювати його в процесі розгляду в

Парламенті. Важлива особливість приватних біллів полягає в тому, що традиційно

вони не створюють новий статут, а вносять зміни до чинного законодавства.

116

Останнім видом законопроектів, які нами будуть розглянуті в контексті

законодавчої функції Парламенту, є гібридні біллі, які становлять собою мікс

публічних і приватних законопроектів та є доволі рідкісними в парламентській

практиці. Положення гібридного білля мають стосуватися не лише широкого за-

галу, а й одночасно приватних інтересів конкретних осіб або груп. Найбільш яс-

кравим прикладом гібридного статуту є Акт Парламенту, який регулює побудо-

ву і розвиток тунелю під Ла-Маншем [137]. Цей Акт є прикладом гібридного

статуту, оскільки з одного боку, тунель має важливе суспільне значення, а з ін-

шого – положення даного статуту вплинули на приватні права землевласників,

чиї землі були використані при будівництві тунелю.

Важливим є питання щодо строку, протягом якого законопроект може розгля-

датися в Парламенті. У конституційно-правовій теорії є два підходи до розв’язання

цієї проблеми. Йдеться про конституційний принцип дисконтинуїтету та протилеж-

ний йому – принцип континуїтету. Дисконтинуітет (англ. discontinuity – перериван-

ня) – це правило парламентської процедури, згідно з яким перенесення обговорення

і голосування щодо законопроекту на наступну сесію не допускається, тому законо-

проекти, внесені до Парламенту під час конкретної сесії, мають бути затверджені до

її закінчення. Відповідно до принципу континуітету (англ. continuity – безперервний)

закінчення сесії тільки призупиняє, а не перериває законодавчий процес, тому розг-

ляд законопроекту може бути продовжений під час наступної сесії.

На думку А. З. Георгіци, у Великобританії законодавчому процесу прита-

манний саме принцип дисконтинуїтету [24, с. 322]. Дана оцінка видається лише ча-

стково вірною, оскільки, справді, за загальним правилом розгляд публічних біллів

не може бути перенесений на наступну парламентську сесію. Це положення закрі-

плено в ст. 10 Інтерпретаційного Акту 1889 р. [197] та ст. 2 Інтерпретаційного Акту

1978 р. [198]. Разом із тим, у практиці британського Парламенту існують випадки,

коли розгляд публічних біллів переносився на наступну чергову сесію згідно з кон-

ституційною угодою. Першим публічним біллем, що розглядався протягом двох

сесій (1998 – 1999 рр. та 1999 – 2000 рр.) став Білль про фінансові послуги та рин-

ки, який набув чинності 14 червня 2000 р. [167]. Що стосується приватних біллів,

117

то законодавчий процес у контексті цього виду законопроектів вибудуваний на ос-

нові принципу континуїтету. Тому можна зробити висновок, що нинішній законо-

давчий процес Великобританії загалом будується на поєднанні вказаних принци-

пів, однак у деяких випадках парламентська процедура може трансформуватися і

організовуватися виключно на основі принципу континуїтету.

У процедурі створення закону британський парламентський законодавчий

процес складає, за влучним виразом П. Бромхеда, «щось на кшталт видимої вер-

хівки айсберга, яка здіймається над водою» [18, с. 206]. Лорд Рентон відзначав,

що створення законодавства здійснюється в чотири етапи: 1) вироблення політи-

ки, що є справою міністрів; 2) підготовка державними службовцями департамен-

тів інструкцій для нормопроектувальників; 3) редагування законопроекту урядо-

вими юристами; 4) розгляд законопроектів у палатах Парламенту [215, с. 13]. Пе-

рші три етапи можна назвати допарламентською стадією розробки законопроекту,

а останній, четвертий етап, і є власне парламентською стадією розгляду білля.

Ініціатива розробки законопроекту може бути зумовлена різними причи-

нами. Зокрема, джерелом походження білля може бути відповідна обіцянка в пе-

редвиборчому маніфесті Уряду, Урядовий договір, що містить зобов’язання змі-

нити певний закон Сполученого Королівства, зусилля лобістських груп, спрямо-

ваних на отримання потрібного закону. Державні органи можуть виявити склад-

ність реалізації діючого статуту і для виправлення ситуації потребують додатко-

вих делегованих повноважень. Приводом для законодавчої ініціативи можуть

слугувати рекомендації Королівської комісії, Правової комісії, Комітету зі стан-

дартів публічного життя або інших органів. Про необхідність розробки законо-

проектів можуть свідчити рішення судів, у т. ч. Європейського суду з прав люди-

ни. Однак, у будь-якому випадку, для того, щоб публічний білль був внесений на

розгляд Парламенту, він має бути включений до законодавчої програми Уряду

[130, с. 194].

Комітет майбутнього законодавства Кабінету в середині сесії надсилає запит

міністерствам і департаментам з пропозицією сформувати перелік законопроектів,

які вони планують внести до Парламенту під час наступної сесії. Після узгодження

118

Кабінетом урядової законодавчої програми міністри стають відповідальними за її

втілення. На допарламентській стадії головне завдання міністерств – підготувати

проект. При цьому міністр витрачає більше часу на розробку білля до його внесен-

ня на розгляд Парламенту, ніж під час парламентських слухань [16, с. 407].

Розробку законопроекту здійснюють державні службовці, чиновники міні-

стерств, контактуючи із зацікавленими групами – лобістами. Така співпраця

може здійснюватися як формально, так і неформально. На відміну від США,

британський лобізм законодавчо менш врегульований і сконцентрований не сті-

льки в Парламенті, як в урядових відомствах.

З метою якісної розробки законопроектів при міністерствах створюються

постійні чи тимчасові комітети, інформаційні робочі групи. Міністерство може

надати робочій групі статус «офіційного консультанта» [16, с. 408]. Це означає,

що така група отримує офіційну підставу бути залученою до розробки проекту

закону. Інколи зазначені групи налічують кількох професійних лобістів, які відс-

тоюють інтереси неурядових організацій, профспілок, фінансово-промислових

груп чи етнічних спільнот.

Протягом ХХ ст. виконавча влада фактично узурпувала розробку публічних

біллів, відсторонивши Вестмінстер від цього процесу. На допарламентській стадії

була відсутня будь-яка взаємодія між Урядом та Парламентом. Тривалий час пра-

вила парламентської процедури забороняли публікацію білля до моменту його вне-

сення в Парламент. Однак в останні роки практика попередньої публікації проектів

урядових публічних біллів стала більш поширеною. Вперше це відбулося в парла-

ментську сесію 1994-1995 рр., коли Уряд опублікував 5 проектів законів до їх вне-

сення в Парламент. Даний випадок створив важливий прецедент. Наприклад, ще до

внесення в Парламент Великобританії було опубліковано Білль про свободу інфо-

рмації, Білль про психічне здоров’я, Білль про конституційне оновлення та ін.

З даного питання свою позицію висловив Конституційний комітет Палати

лордів у 14-му звіті парламентської сесії 2003-2004 р., у § 31 якого зазначено:

«…існують законопроекти, які не потребують публікації, але ця категорія є не

настільки значною, як дехто намагається це подати. Ми вважаємо, що випадки,

119

коли проекти біллів не публікуються, повинні бути винятком, а не правилом»

[189]. У 21-му звіті Конституційного комітету Палати лордів, який діяв під час

сесії 2008–2009 рр., вказано: «Уряд, як і раніше, є прихильником публікації про-

ектів біллів для попереднього законодавчого нагляду, де це можливо, і як Комі-

тет визнає, це, зокрема, було продемонстровано публікацією дев'яти проектів під

час сесії 2007-08» [190].

Як наслідок, ми можемо говорити про наявність у Парламенту Великобри-

танії права попереднього законодавчого нагляду. Більшість проектів біллів розг-

лядаються комітетами в Палаті громад, Палаті лордів чи спільним комітетом па-

лат. Процес консультацій щодо проекту може включати обговорення в Парламе-

нті спеціально виданих урядом документів. Йдеться про так звані консультатив-

ні документи – Зелену та Білу книги, які публікуються з метою більш відкритого

обговорення законопроекту. В Зеленій книзі міститься попередня позиція Уряду

щодо законопроекту, яка здебільшого є закликом до обговорення. У Білій книзі

відображається вже сформована позиція Уряду, хоча в ній можуть залишитися

деякі відкриті для подальшого обговорення питання.

Слід погодитися з К. Тьорпіном та А. Томкінсом, які наголошують, що

широкі консультації між урядовими департаментами, із зацікавленими групами,

публікація проектів біллів до їх офіційного внесення в Парламент та попередній

законодавчий нагляд Парламенту значно полегшують проходження законопрое-

кту через Вестмінстер [283, с. 458].

Якщо говорити про публічні законопроекти пересічних парламентарів, то вся

відповідальність за розробку біллів лягає на їх плечі. Таке ж правило діє у випадку

із приватними законопроектами, що традиційно розробляються їх ініціаторами.

Хоча в даному контексті слід відзначити, що виконавча влада часто прагне встано-

вити контакти із зацікавленими особами ще на допарламентській стадії розробки

приватного законопроекту. Подібна активність проявляється по лінії міністерств,

діяльність яких відповідає проблемам, що підіймаються приватним біллем. Разом з

тим, ініціатор приватного законопроекту часто сам зацікавлений у налагодженні

подібних зв’язків, оскільки це обіцяє йому підтримку в Парламенті [15, с. 30].

120

Після підготовчої стадії будь-яка законодавча пропозиція отримує форму

білля. Кожен білль має дві назви – коротку і повну. Коротка використовується для

зручності цитування і обговорення, а повна має більш інформативний характер і

традиційно відображає сутність законопроекту. Наприклад, у 2004 р. було прийн-

ято Акт про полювання, повна назва якого – «Акт, що встановлює положення про

полювання з собаками на диких ссавців, який забороняє полювання на зайця з го-

нчими, і для пов’язаних з цим цілей» [194]. Структурно білль складається з вступу

(преамбули), в якій розкриваються причини внесення і головні цілі законопроек-

ту, а також основного тексту, який містить статті, що можуть поділятися на час-

тини й пункти.

Після підготовки білль вноситься на розгляд Парламенту. Більшість законо-

проектів, близько 3/4 від загальної кількості, вносяться до Палати громад. До Пала-

ти лордів, як правило, вносяться лише складні в юридичному відношенні біллі,

пов’язані з реформою права, законопроекти, предметом розгляду яких є дискусійні

морально-етичні проблеми, а також біллі, що не зачіпають спірних політичних пи-

тань. Як уже зазначалося, порядок проходження законопроекту в Парламенті зале-

жить від його характеру. Всі публічні біллі, незалежно від того, внесені вони пар-

ламентарями від Уряду чи пересічними коммонерами або лордами, мають пройти

по черзі в кожній з палат Парламенту 5 обов’язкових стадій: 1) перше читання, 2)

друге читання, 3) стадія комітету, 4) стадія доповіді комітету, 5) третє читання.

Враховуючи той факт, що більшість законопроектів вносяться до Палати

громад, проаналізуємо їх порядок розгляду більш детально. Перше читання зако-

нопроекту в Палаті громад є формальною стадією, під час якої не відбувається

обговорення. У будь-який робочий день парламентської сесії, приблизно о 15:30

клерк палати зачитує коротку назву законопроекту, після чого міністр, який подає

білль, киває головою, підтверджуючи тим самим свій намір – і на цьому перше

читання закінчується. Спікер запитує: «Друге читання в який день?», на що уря-

довий партійний організатор, який сидить на першій лаві, майже завжди відпові-

дає: «завтра» або «на наступному засіданні» [254, с. 208]. Подібний швидкий роз-

гляд законопроекту в другому читанні є рідкісним явищем, оскільки Уряд, воло-

121

діючи можливістю перенесення розгляду свого публічного білля на будь-яке за-

сідання, призначає тим самим друге читання, коли парламентській більшості

зручніше. Як правило, друге читання відбувається не раніше ніж через два уїк-

енди після першого читання. Наведений же вище діалог є черговою парламент-

ською традицією, походження і причини якої губляться в темряві століть.

Друге читання законопроекту – це перша можливість парламентарів висло-

вити свою позицію з приводу законопроекту. Хоча цілком можливим є також ва-

ріант з відсутністю обговорення білля, якщо парламентарі одностайно висловлю-

ють йому свою підтримку. Важлива особливість дебатів під час вказаної стадії

полягає в тому, що коммонери обговорюють лише загальні принципи законопро-

екту, а не конкретні його положення. Зазвичай обговорення публічний урядових

біллів під час другого читання здійснюється протягом цілого дня, на практиці це

близько 7 годин. Наприклад, по середам законопроекти обговорюються з 13 до 19

години. Однак дебати з приводу ключових біллів можуть розтягнутися на декіль-

ка днів. Наприклад, обговорення законопроекту 1972 р. про входження Сполуче-

ного Королівства до Європейського Співтовариства тривало 3 дні [67, с. 211].

Міністр уряду, представник або коммонер від більшості, який відповідає

за проект закону, відкриває дебати під час другого читання, озвучуючи позицію

Уряду з приводу запропонованого білля. Офіційний представник Опозиції Її Ве-

личності у відповідь висловлює їх позицію з приводу розглядуваного законопро-

екту. Дискусія продовжується за участю представників третіх партій в Парламе-

нті та пересічних коммонерів від більшості та Опозиції. Після завершення деба-

тів, якщо немає одностайного схвалення законопроекту в другому читанні, про-

водиться голосування.

Третьою стадією розгляду законопроекту є стадія комітету. Даний етап в

науковій літературі часто називають найважливішим у законодавчому процесі,

оскільки саме на цій стадії відбувається постатейний розгляд проекту. Втім цю

стадію британські конституціоналісти тривалий час називали чи не найслабкішим

місцем законодавчого процесу. До 2006 р. біллі на стадії комітету досліджувалися

Постійними комітетами Палати громад. Постійні комітети регулярно піддавалися

122

критиці на тій підставі, що вони мали змагальну природу (між Урядом та Опозиці-

єю) і не здійснювали кваліфіковано значущого дослідження законопроектів [145, с.

60]. Комітет з модернізації Палати громад, який діяв у парламентську сесію 2005-

2006 рр., у своїй доповіді зазначав, що залучення більш широкого кола експертних

знань в законодавчому процесі, запровадження сесій свідків на засіданнях коміте-

тів забезпечили б прийняття кращих законів [210, с. 535]. Нові комітети з розгляду

публічних законопроектів, які були створенні на основі вищенаведених рекоменда-

цій Комітету з модернізації, почали діяти з парламентської сесії 2006-2007 рр.

Для розгляду окремого білля створюється спеціальний Комітет, наймену-

вання якого відповідає назві білля (наприклад, Комітет з розгляду білля про уп-

равління). Структура нових комітетів залишається такою ж, як і в Постійних ко-

мітетах, які відображають політичний склад Палати громад, тому Уряд в них

завжди має більшість. Кількість членів таких комітетів варіюється від 16 до 50 і

формується пропорційно до складу Палати, а «батоги» зберігають свій вплив на

представників партії, які є членами комітету [280, с. 13]. Головний ефект рефор-

ми полягав у тому, що на відміну від замінених Постійних комітетів, Комітети з

розгляду публічних біллів отримали право приймати письмові та усні свідчення

посадових осіб та експертів. Розгляд законопроектів комітетом розпочинається

із сесії свідків, під час якої заслуховується інформація від експертів. Після цього

відбувається постатейне обговорення проекту.

Оцінюючи значення даної реформи, Ф. Коулі підкреслював, що створення

Комітетів з розгляду публічних біллів має «кращий потенціал для поліпшення

якості парламентського вивчення біллів, ніж будь-яка інша реформа Палати

громад, що проводилася протягом останніх двадцяти років» [125, с. 21]. Нова

процедура дослідження біллів у комітетах започаткувала інший підхід до пере-

вірки урядових законопроектів, в яких співпраця між різними законодавчими

суб’єктами стає більш важливою, ніж у минулому. Аналіз доказів і позицій фа-

хівців до проведення постатейного обговорення біллів сприяє прийняттю ко-

ммонерами більш виважених і професійних рішень.

Розгляд білля на стадії законопроекту розпочинається не раніше, ніж через

123

10 днів після другого читання. Засідання Комітетів з розгляду публічних біллів

відбувається по вівторках і четвергах з 10.00 до 13.00 і продовжується з 16:00,

часто триваючи всю ніч. На думку М. Партінгтона, це «надзвичайно заполітизо-

ваний етап законодавчого процесу, оскільки члени постійного комітету є

об’єктами інтенсивного лобіювання з боку зацікавлених груп, які діють з метою

переконання парламентарів прийняти поправки, що відповідають їх лобістським

інтересам. Ці групи чинять тиск й іншими способами, зокрема за допомогою

прес-релізів, інтерв'ю на телебаченні й радіо, тощо» [242, с. 42].

Слід відзначити, що Палата громад, передаючи законопроект на розгляд

комітету, надає спеціальні інструкції, в яких визначаються його повноваження у

контексті конкретного білля. Фактично комітет є обмеженим рішенням Палати,

яке вона винесла після другого читання, тому не має права вносити зміни, що

викривляють основні принципи білля. Після загального схвалення законопроек-

ту Палатою у другому читанні, члени комітету, що виступають проти білля, мо-

жуть використати третю стадію для внесення поправок [130, с. 196]. Комітет ро-

зглядає законопроект під керівництвом досвідченого старшого депутата, відіб-

раного із спікерського списку потенційних голів. Будь-який член комітету може

запропонувати внести в білль поправки або додаткові положення. Міністр або

парламентар, відповідальний за проект, відповідає на зауваження і пропозиції,

пояснює положення білля, а також пропонує свої варіанти змін [67, с. 218]. На

цій стадії за поправки можуть голосувати виключно члени комітету. Результа-

том розгляду є складання підсумкового звіту по законопроекту.

Особливістю третьої стадії є те, що у виключних випадках вся Палата мо-

же засідати на правах комітету і здійснювати обговорення законопроекту. При

цьому всією Палатою розглядаються біллі, які не мають спірного характеру. В

аналогічний спосіб розглядаються термінові біллі, (наприклад, Білль про Північ-

ну Ірландію, що розглядався в квітні 2006 р. і заклав основу відновлення Північ-

но-Ірландської Асамблеї). До виключних випадків належить і розгляд законо-

проектів першочергової конституційної ваги, що здійснюється з 1945 р. Що саме

вважати «першочерговою конституційною важливістю» вирішується під час

124

дискусії між політичними партіями [254, с. 221].

Слід відзначити, що стадія комітету в Палаті лордів проходить або в комі-

теті всієї Палати, або у Великому комітеті Палати. В обох випадках всі лорди ма-

ють право бути присутніми на засіданні комітетів. Відмінність між процедурами в

цих комітетах полягає в тому, що при розгляді законопроекту у Великому коміте-

ті будь-яка поправка має прийматися одноголосно. Якщо запропонована зміна

матиме хоч один голос проти, вона вважається не прийнятою. При розгляді білля

в Комітеті всієї Палати лордів поправки затверджуються простою більшістю. Су-

спільно-значущі проекти розглядають виключно у Комітеті всієї Палати лордів.

Четверта стадія – це стадія звіту комітету. Під час цієї стадії Палата гро-

мад розглядає законопроект у тому вигляді, в якому він вийшов після обговорення

в комітеті. При цьому, коммонери вирішують чи мають окремі статті білля зали-

шитися в первинній редакції чи варто прийняти поправки комітету. Окрім цього,

парламентарі можуть запропонувати свої варіанти поправок, кожна з яких ставить-

ся на голосування, за результатом якого або включається в текст, або відхиляється

[50, с. 404-405]. Опозиція інколи використовує право подачі поправок як метод об-

струкції задля затягування процесу прийняття білля. У свою чергу, в Уряду є про-

цедурні інструменти, що дозволяють пришвидшити розгляд законопроекту.

У законодавчій роботі Палати громад фактор часу завжди має велике зна-

чення як для Уряду, що прагне провести свої біллі через Парламент без зволі-

кань, так і для Опозиції і рядових депутатів, які, затягуючи процес обговорення

законопроекту, прагнуть домогтися від Уряду певних поступок. Інколи є випад-

ки, (наприклад, прийняття Акту про Північно-Ірландську Асамблею 2006 р.), що

вимагають оперативного розгляду. Однак навіть у питаннях, які не є терміновими,

Уряд зацікавлений у тому, щоб прийняти білль якомога швидше, адже чим більше

часу витрачається на розгляд одного законопроекту, тим менше часу залишається

для розгляду інших урядових біллів, тим менше шансів у парламентської більшо-

сті втілити в життя урядові ініціативи. Саме через це в Парламенті Великобрита-

нії існують особливі процедурні правила, які надають Уряду можливість скороти-

ти загальний час проведення дебатів й активізувати роботу Палати. В даному

125

контексті йдеться про такі методи: закриття дебатів, «кенгуру», «гільйотина», які

Г. Дрюрі свого часу назвав «процедурними диверсіями» [147, с. 287].

Закриття дебатів – це найпростіший метод, за допомогою якого будь-який

парламентар (на практиці, як правило, це урядовий партійний організатор) може, як

в Палаті громад на стадії звіту, так і в комітеті на стадії комітету, запропонувати

поставити законопроект на голосування в будь-який момент дебатів. Спікер може

відмовити цій ініціативі на тій підставі, що вона є зловживанням правилами Палати

або порушенням прав меншості, однак якщо Голова Палати громад не відмовляє –

пропозиція про закриття дебатів має бути поставлена на голосування негайно і без

обговорення. Рішення про закриття дебатів вважається прийнятим, якщо за це про-

голосувало не менше 100 членів Палати громад, або 20 членів комітету.

Правило «кенгуру» – це неформальна назва процедури, яка полягає в тому,

що Спікер Палати володіє правом самостійно вирішувати, які із запропонованих

поправок є важливими і вартими для обговорення, а які – малозначущими і з

приводу них не слід дебатувати. Цей спосіб дозволяє суттєво заощадити час, хо-

ча одним із наслідків подібної дискреції Спікера може стати необ’єктивність

оцінки деяких поправок.

Найбільш радикальним способом згортання дебатів в Палаті громад є про-

цедура «гільйотини», яка офіційно називається «правило про розподіл часу» і

використовується в парламентській практиці починаючи з 1887 р. [50, с. 399]. Її

сутність полягає в тому, що рішенням Палати встановлюється ліміт часу для об-

говорення конкретного законопроекту. Застосування «гільйотини» значною мі-

рою залежить від Спікера, що приймає рішення про застосування цієї процедури

у зв’язку зі штучним затягуванням обговорення чи гострою нестачею часу для

проходження білля наприкінці парламентської сесії.

Вказані методи скорочення часу розгляду законопроекту в Палаті громад

активно використовуються в парламентській практиці. Однак останнім часом

вони почали підмінятися Програмою руху законопроекту, якою встановлюється

детальний графік розгляду білля на кожному етапі законодавчої процедури в

Палаті громад. Іншими словами, даною Програмою встановлюється ліміт часу,

126

відведений для обговорення проекту на кожному з етапів його розгляду в ниж-

ній палаті Парламенту. Програма руху укладається між парламентськими парті-

ями після розгляду законопроекту в другому читанні. Під час дебатів у Палаті

громад, що проходили 26 жовтня 2004 р., Лідер Палати громад зазначив: «Суть

успіху програмування лежить в дусі співробітництва між тими, хто діє в інтере-

сах Уряду і Опозиції по конкретному біллю» [283, с. 464]. Позитивні аспекти

Програми руху законопроектів, безсумнівно існують, але все ж вона більшою

мірою допомагає Уряду встановити контроль над парламентським часом, а саме

програмування не може забезпечити адекватного аналізу положень проекту,

причому багато пунктів біллів навіть не обговорюються.

Фактично на сьогодні ми можемо говорити про існування чотирьох мето-

дів обмеження процедури обговорення законопроектів на четвертій стадії зако-

нодавчого процесу: закриття дебатів, кенгуру, гільйотина та погодження Про-

грами руху білля. Слід погодитися з Х. Барнетт, що вказані процедурні аспекти

безперечно обмежують ефективність парламентського вивчення біллів і можуть

призвести до того, що значна частина розглянутих в Палаті громад законопроек-

тів будуть взагалі неперевіреними [122, с. 484]. Вказані обставини посилюють

роль і значення Палати лордів в законодавчому процесі, адже Уряд не може об-

межувати час обговорення проектів у верхній палаті Парламенту.

На стадії доповіді комітету затверджується кінцевий варіант статей зако-

нопроекту, після чого, як правило відразу (в той самий день), розпочинається

п’ята стадія розгляду, яка має назву третє читання. Ця стадія має здебільшого

формальний характер, оскільки дискусії дозволяються лише щодо проекту в ці-

лому, а внесення до нього змін забороняється. Наприкінці обговорення Палата

приймає остаточне рішення про підтримку чи відхилення білля. У разі позитив-

ного голосування законопроект вважається прийнятим Палатою громад, внаслі-

док чого видається наказ клерку Палати про «передачу білля лордам із прохан-

ням про сприяння». Текст проекту разом із супровідним написом, який за тради-

цією виконується старофранцузькою мовою: «Нехай це буде передано лордам»,

відправляється на розгляд верхньої Палати.

127

У Палаті лордів білль проходить всі п’ять стадій, що й у Палаті громад, із

деякими процедурними відмінностями. Після проходження третього читання в

обох палатах законопроект повертається до тієї палати, куди був внесений, в

нашому випадку Палату громад, із поправками від Палати лордів, які мають бу-

ти розглянуті нижньою Палатою на черговому засіданні. При цьому обидві Па-

лати мають погодити формулювання законопроекту. Даний етап законодавчого

процесу має неформальну назву «пінг понг», оскільки палати направляють одна

одній свої пропозиції щодо редакції дискусійних статей до того часу, поки не

досягнуть остаточної згоди щодо всіх норм. Строк такого погодження не вста-

новлений, але якщо палати не дійдуть остаточної згоди щодо проекту до кінця

парламентської сесії, білль вважається відхиленим. У цьому разі Палата громад

може скористатися Актами про Парламент 1911 та 1949 р. і самостійно прийня-

ти законопроект в запропонованій нею редакції на наступній сесії, тим самим

подолавши суспензійне вето Палати лордів.

Після погодження поправок Палатами законопроект вважається прийнятим

Парламентом і передається монархові для отримання королівської санкції, без якої

білль не набуває сили закону. Формально-юридично королева має право абсолют-

ного вето щодо законопроекту, однак воно не використовується з 1707 р. [88, с.

507], коли королева Анна відхилила проект щодо формування народної поліції в

Шотландії. В цьому контексті вдало висловився В. Беджгот: «… королева не має

права законодавчого вето. Вона повинна підписати свій власний смертний вирок,

якщо за нього проголосували обидві палати Парламенту» [118, с. 57]. Внаслідок

цього можемо стверджувати, що право законодавчого вето монарха є правовою фі-

кцією, тому даний етап законодавчого процесу носить суто формальний характер.

До 1793 р. будь-який закон набував чинності в перший день сесії Парла-

менту, на якій він був прийнятий: інакше кажучи, все законодавство вважалося

таким, що мало зворотну силу [12, с. 229]. Нині згідно зі ст. 4 Інтерпретаційного

Акту 1978 р. закон набуває чинності або з дня, який вказаний в самому законі,

або з дня королівської промульгації Акту Парламенту [198].

Вище досліджений законодавчий процес стосувався публічних урядових

128

біллів, які складають основний масив законопроектів, що розглядаються і за-

тверджуються Парламентом. Разом із тим, публічні біллі пересічних членів Пар-

ламенту, приватні та гібридні біллі мають деякі особливості розгляду.

Публічні біллі пересічних членів Парламенту, як і урядові публічні біллі,

можуть бути внесені на розгляд у будь-яку Палату і повинні пройти через той же

набір стадій, однак порівняно з урядовими законопроектами на їх розгляд виді-

ляється значно менше парламентського часу – 13 п’ятниць кожної парламентсь-

кої сесії [130, с. 198]. Публічні біллі рядових парламентарів можуть вноситися в

формі законопроекту: 1) що вноситься за жеребом; 2) з 10-хвилинним обгово-

ренням; 3) без обговорення.

Законопроект, що вноситься за жеребом, має найбільші шанси стати зако-

ном. Згідно з встановленим правилом, для внесення депутатом проекту на розг-

ляд Парламенту, він має отримати дозвіл Спікера, але оскільки бажаючих рядо-

вих парламентарів подати власний білль зазвичай багато, прийнято проводити

жеребкування. Щорічно із 250-300 законопроектів шляхом жеребкування обира-

ється близько 20 біллів, які по черзі можуть бути внесені на розгляд Парламенту.

Найбільше шансів стати законом мають перші 6 біллів, інші – можуть не встигну-

ти пройти парламентську законодавчу процедуру. Якщо порівнювати два види

публічних біллів, то урядові законопроекти в 4-5 разів частіше стають законами,

ніж біллі пересічних парламентарів [18, с. 202]. Проте, навіть якщо білль не зміг

пройти всі законодавчі етапи, він може бути корисним для підвищення парламе-

нтської і громадської уваги до конкретного питання [122, с. 482]. Інші види публі-

чних біллів пересічних парламентарів вносяться в Парламент саме з цією метою.

Законопроект з 10-хвилинним обговоренням є досить популярним серед

коммонерів. Він розглядається по одному в день кожного вівторка і середи, по-

чинаючи з сьомого тижня парламентської сесії [254, с. 229]. Даний вид публіч-

них законопроектів нечасто стає законом, однак коммонери прагнуть його пода-

вати. Річ у тім, що подібний проект дає парламентареві право на виступ протя-

гом 10 хв. перед початком основної роботи Палати. Головною метою подібних

законопроектів є привернення уваги Уряду і суспільства до проблемних питань.

129

Із цією ж метою на розгляд парламенту вноситься і третій вид публічних

біллів пересічних депутатів – законопроекти без обговорення. Вони можуть вно-

ситись у будь-який день парламентського засідання після п’ятої середи нової се-

сії. Коммонери мають повідомити Спікеру про свій намір у попередній день, а

потім кивнути очільнику Палати, коли той на засіданні вигукне ім’я парламен-

таря. Після цього депутат передає назву білля клерку, який її зачитує, на чому

процедура закінчується [67, с. 242-243].

Оцінюючи призначення публічних біллів пересічних коммонерів, можна

стверджувати, що здебільшого їх метою є не стільки сама законотворчість, як

прагнення надати розголосу якійсь проблемі та змушення Уряду ініціювати роз-

робку і прийняття відповідного закону.

Приватні законопроекти мають пройти всі парламентські стадії, які прохо-

дять і публічні біллі. Важливою відмінністю є те, що приватні законопроекти

вносяться не в формі білля, а в формі петиції, яка містить лише основну концеп-

цію автора. При цьому такі проекти мають бути внесеними не пізніше 27 листо-

пада [15, с. 43]. Обговорення законопроекту на стадії комітету відбувається в

Комітеті з приватних біллів, засідання якого проходить у формі судового розг-

ляду. Процедура розгляду приватних біллів характеризується континуїтетом,

тобто їх розгляд може бути перенесений на наступну сесію. Окрім цього слід

підкреслити, що приватний статут є первинним законодавством і має таку ж

юридичну силу, як і публічний акт.

Гібридні біллі також мають пройти всі розглянуті стадії законодавчого

процесу. Важливою особливістю процедури їх розгляду є те, що приватні особи,

інтереси яких зачіпає гібридний білль, мають право подавати клопотання із сво-

їми зауваженнями і пропозиціями на стадії комітету.

Закінчуючи розгляд законодавчої функції Парламенту, варто звернути увагу

на рівень впливу Уряду на її здійснення. Слід визнати, що увесь законодавчий про-

цес контролюється Урядом в особі парламентської більшості. К. Тьорпін та А.

Томкінс цей факт трактували таким чином, що «парламентське законодавство є

функцією Уряду» [283, с. 459]. Дж. Гріффіт, у свою чергу, зазначає: «Ми стверджу-

130

ємо, що законодавство значною мірою є урядовою функцією, але Парламент відіг-

рає важливу роль у цьому процесі. Обов'язок Парламенту – вивчати, критикувати і

затверджувати частини законодавчої пропозиції» [178, с. 292]. Л. Томпсон в дано-

му контексті підкреслює, що «законодавча функція Парламенту на практиці пере-

важно виявляється не в розробці закону, а в наданні згоди на нього» [280, с. 11].

Більшість конституціоналістів стверджують, що в Британії у законодавчо-

му процесі домінує виконавча влада. Для вирішення цієї дискусії слід відповісти

на питання: чи має Парламент належний потенціал, щоб істотно змінювати уря-

дові публічні законопроекти? Лорд Ф. Нортон, аналізуючи законодавчу практи-

ку з розгляду публічних урядових біллів в Парламенті зразка 2005 – 2010 років,

наводить відповідну таблицю [230, с. 102] (див. додаток А). Вказані статистичні

дані дали підстави лорду Ф. Нортону стверджувати, що «вплив Парламенту на

урядові законопроекти має спорадичний характер» [230, с. 101]. Справді, якщо

розглядати це питання поверхнево, то можна дійти висновку про те, що Парла-

мент не може відмовити Уряду.

Проте, 21 травня 2015 р. в британському журналі «Парламентські справи»

було опубліковано статтю М. Рассел, Д. Говера та К. Волтер «Чи домінує вико-

навча влада над Вестмінстерським законодавчим процесом? Шість причин для

сумнівів» [256]. Автори на основі аналізу 4361 поправки до 12 урядових законо-

проектів (із них 7 біллів взяті з періоду діяльності Парламенту 2005-2010 рр.,

коли правлячою була лейбористська партія, та 5 – з першої сесії Парламенту

2010-2015 рр., коли у Вестмінстері функціонувала консервативно-ліберально-

демократична коаліція) та запропонували шість причин, які звели у три групи,

щоб поставити під сумнів ортодоксальний підхід про домінування виконавчої

влади над законодавчим процесом.

І група – завищеність урядових успіхів в законодавчому процесі, оскільки:

1) більшість урядових поправок є несуттєвими; 2) найбільш істотні урядові поп-

равки відповідають парламентському тиску;

ІІ група – завищеність неурядових невдач під час законодавчого процесу.

Для цього також є дві причини: 1) з приводу одного розглядуваного в Парламен-

131

ті питання може бути внесено декілька неурядових змін; 2) багато неурядових

поправок не спрямовані на зміну законопроекту;

ІІІ група – вплив Парламенту на інших політичних етапах: 1) Парламент

впливає на політику до початку формального законодавчого процесу (допарла-

ментський законодавчий нагляд – авт.); 2) Парламент впливає на політику після

того, як законодавчий процес завершено (функція парламентського контролю –

авт.) [256, с. 8-18].

Отже, серед науковців немає одностайності в оцінці ролі Парламенту та

виконавчої влади в законодавчому процесі. Уряд справді має суттєві механізми

для контролю майже всіх стадій законодавчого процесу. Більшість законопроек-

тів, що розглядаються і приймаються в Парламенті, є урядовими публічними

біллями. Тому завдання Парламенту Великобританії полягає не в розробці зако-

нопроектів, а у вивченні, критиці і прийнятті остаточного рішення щодо законо-

давчих пропозицій. Разом із тим, роль Парламенту в законодавчому процесі змі-

нюється залежно від рівня єдності Уряду. У законодавчому процесі «м’якою си-

лою» виступають Опозиція та Палата лордів, які критикують та пропонують

зміни в проекти законів, а «жорстка сила» належить виключно членам парламе-

нтської більшості. Якщо йдеться про коаліційний Уряд, як це було в Парламенті

2010 – 2015 рр., то в даному контексті важливим для долі білля є консенсус між

партіями більшості. Коли мова йде про однопартійну більшість, наприклад Пар-

ламент 2005 – 2006 рр. (лейбористи), 2015 р. – і понині (консерватори), то на пе-

редній план виходить взаємодія між Кабінетом та коммонерами із задніх лав, а

також стосунки між різними внутрішніми фракціями всередині самої партії. Так,

у Консервативній партії, яка має більшість у Парламенті, обраному в 2015 р.,

важливу роль у прийнятті законодавства відіграє взаємодія між консерваторами-

євроскептиками та консерваторами прихильниками членства Британії в ЄС.

Фінансова функція британського Парламенту за формою свого виражен-

ня пов’язана із законодавчою, контрольною та дебатною функцією. Відповідно

до ст. 1 (1) Акту про Парламент 1911 р. [233] монопольним правом затверджува-

ти фінансові біллі володіє Палата громад, оскільки Палата лордів не має права

132

вносити поправки чи ветувати такі законопроекти. На підставі цього можна кон-

статувати, що саме Палата громад несе відповідальність за затвердження держа-

вних витрат та фінансовий контроль.

Характерна ознака законодавчої процедури розгляду фінансових біллів

полягає не лише в тому, що Палата лордів не має свого права голосу в даному

аспекті. Важливою особливістю є процедура внесення законопроекту до Палати

громад. Щороку, як правило, в березні або квітні, Канцлер казначейства (міністр

фінансів) подає звіт про виконання минулого бюджету членам Парламенту в Па-

латі громад. Перша частина заяви починається з огляду стану фінансів країни і

економічної ситуації, у другій частині містяться пропозиції щодо оподаткування

на наступний фінансовий рік. Після цього виступає лідер Опозиції зі своєю від-

повіддю на Бюджетну промову Канцлера.

У наступні після цього засідання 4 дні проводяться дебати з приводу за-

пропонованих Урядом в проекті Бюджету податкових заходів на наступний рік

[138]. Кожного із цих днів відбувається обговорення різних сфер державної фі-

нансової політики, а наприкінці дебатів проводиться голосування за так звану

Бюджетну резолюцію. Фактично в ці 4 дні відбувається попередній фінансовий

парламентський контроль, оскільки обговорюються питання доходів і видатків з

бюджету, запропонованих Урядом.

Одним із видів Бюджетної резолюції є резолюція щодо дохідної частини

бюджету: затвердження нових та продовження строку дії існуючих податків,

збільшення податкових ставок, розширення кола осіб і організацій, на яких роз-

повсюджується податок, встановлення податкових пільг та випуск державних по-

зик, тощо. Ще одна Бюджетна резолюція стосується бюджетних видатків. Відпо-

відно до парламентської практики Опозиція визначає, які із запропонованих Уря-

дом положень щодо видатків мають бути обговорені [91, с. 75]. Рішення щодо ок-

ремих заходів оподаткування та бюджетних асигнувань, які були обговорені під

час дебатів в зазначені 4 дні, можуть негайно вступити в силу, якщо за це прого-

лосує Палата громад. Зазначені Бюджетні резолюції є основою фінансового білля,

тому для надання їм постійної юридичної сили вказані рішення мають бути

133

прийняті як цілісний Бюджет. Після затвердження Палатою Бюджетних резолю-

цій фінансовий білль проходить всі стадії розгляду в Парламенті, що й звичай-

ний законопроект, з урахуванням лише положень Акту про Парламент 1911 р.

Допоміжними органами Палати громад, які сприяють Парламенту в реалі-

зації контрольного аспекту фінансової функції, є Комітет із державної фінансо-

вої звітності та Національний офіс аудиту.

Комітет із державної фінансової звітності складається з 15 членів, які при-

значаються Палатою громад, а очолює його старший член Опозиції, як правило,

з досвідом роботи в якості міністра фінансів. Контрольні повноваження даного

Комітету поширюються виключно на урядові департаменти. Комітет із держав-

ної фінансової звітності має право викликати і заслуховувати посадових осіб ві-

дповідних департаментів, у т. ч. міністрів та постійних секретарів цих відомств,

вимагати і вивчати необхідні фінансові документи. Комітет щорічно готує 30-40

доповідей, які заслуховуються в Палаті громад [211, с. 150].

Важливу роль у роботі Комітету з державної фінансової звітності відіграє

Генеральний контролер і аудитор, який є посадовою особою Палати громад і

очолює Національний аудиторський офіс зі штатом близько 900 ревізорів. Цей

інститут парламентського фінансового контролю був запроваджений Актом про

національний аудит 1983 р. [228]. Відповідно до ст. 11 Акту про бюджетну від-

повідальність та національний аудит 2011 р. [132], Генеральний контролер і ау-

дитор призначається на посаду королівським патентом на основі резолюції Па-

лати громад. Кандидатуру на цю посаду вносить до Парламенту Прем’єр-міністр

за погодженням з головою Комітету з державної фінансової звітності. Генераль-

ний контролер і аудитор обіймає свою посаду протягом 10 років і не може бути

повторно призначений. Він може бути звільнений з посади на основі резолюції,

прийнятої обома палатами Парламенту.

Національний аудиторський офіс є незалежним від Уряду і працює в тісній

співпраці з Комітетом із державної фінансової звітності. Його юрисдикція по-

ширюється як на урядові департаменти, так і на інші органи публічного сектору.

Велика частина роботи Комітету із державної фінансової звітності полягає у ви-

134

вченні фінансових звітів, що готуються Національним аудиторським офісом, та

які призначені визначити економічність, ефективність та результативність дія-

льності виконавчої влади [211, с. 151].

Окрім того, що Палата громад розглядає на своїх засіданнях зазначені зві-

ти, через півроку після затвердження Бюджету, вона заслуховує проміжний звіт

Канцлера казначейства про виконання кошторису. Також Актом про бюджетну

відповідальність та національний аудит 2011 р. [132] було створено Комітет бю-

джетної відповідальності Палати громад, головне завдання якого полягає в роз-

робці прогнозів розвитку економіки і державних фінансів, які здійснюються не-

залежно від Уряду, і сприймаються значною мірою як альтернативні до аналогі-

чних урядових передбачень. Цей Комітет раз на два роки розробляє звіт щодо

можливих фіскальних ризиків.

Фінансова функція британського Парламенту являє собою певною мірою

поєднання трьох інших провідних функцій Парламенту. Прийняття бюджету і

здійснення контролю за його виконанням має надзвичайно важливе значення в

державному управлінні. Слід відзначити, що фінансовий контроль британського

Парламенту за виконавчою владою є достатньо дієвим, що допомогло виявити в

2009 р. нецільове використання бюджетних коштів лейбористським Кабінетом

Г. Брауна, а проведена в 2011 р. реформа лише модернізували контрольний ін-

струментарій Вестмінстера.

2.2. Структура британського Парламенту і способи його формування

Важливим аспектом нашого дослідження є визначення порядку формуван-

ня британського Парламенту. Даний статусний аспект буде розглянуто з огляду

на аристократично-представницький характер та трьохелементну структуру Вес-

тмінстера. Це означає, що вивчення потребують не лише вибори членів Палати

громад та формування персонального складу Палати лордів, а й правила престо-

лонаслідування, оскільки згідно з британською правовою доктриною Парламент

Великобританії – це королева в Парламенті. Важливість формування персональ-

ного складу Парламенту для конституційно-правового статусу цього інституту

135

зумовлена тим, що саме правове визначення вказаного питання забезпечує кон-

титуїтет влади Парламенту та безперервність дії конституційного принципу пар-

ламентського суверенітету.

Єдиною виборною частиною Парламенту Великобританії є Палата громад,

яка складається з 650 парламентарів (коммонерів), що обираються на 5 років

шляхом загальних, рівних, прямих, таємних виборів на основі мажоритарної

системи відносної більшості. Оскільки в британській юридичній літературі іс-

нує тренд застосування спортивної термінології для позначення назв політико-

правових явищ, вказана виборча система отримала назву, ідентичну із терміном,

що використовується при кінних скачках – First-Past-The-Post [154, с. 112] – пе-

ремагає той, хто першим перетнув фінішну стійку. Філософія цієї виборчої сис-

теми полягає в тому, що «переможець отримує все», нічого не залишаючи пере-

моженому. В конституційній теорії виборчих систем дану систему вважають

«найбільш різкою і, можливо, найдавнішою, та заснованою на принципі терито-

ріального представництва» [164, с. 22].

Правове регулювання виборів коммонерів не закріплено в єдиному коди-

фікованому акті, а міститься в положеннях статутного права різних років. Фор-

мування Палати громад здійснюється на основі численних Актів про народне

представництво (1832, 1867, 1884, 1918, 1949, 1969, 1974, 1983, 1985, 1989, 1999,

2000 рр.), Акту про дискваліфікацію 1975 р., Акту про Палату лордів 1999 р.,

Акту про політичні партії, вибори і референдум 2000 р., Акту про Палату громад

2001 р., Акту про фіксований термін Парламенту 2011 р. тощо.

Активне виборче право регулюється ст. 1 Акту про народне представницт-

во 1983 р. [250] та ст. 1 Акту про народне представництво 2000 р. [252]. Особа

має право голосу на парламентських виборах в будь-якому виборчому окрузі,

якщо на момент голосування вона: а) зареєстрована в реєстрі виборців на парла-

ментських виборах у відповідному виборчому окрузі; б) не підлягає будь-якому

юридичному обмеженню правоздатності; в) є громадянином Співдружності або

громадянином Республіки Ірландії; г) досягла виборчого віку (18 років).

Реєстрація виборців є обов’язковою і здійснюється щорічно. Для того, щоб

136

особа була зареєстрована в якості виборця, потрібно дотриматися низки наступ-

них умов:

1. Особа має бути старшою 18 років або досягнути повноліття протя-

гом 12 місяців з моменту набуття чинності нового реєстру виборців.

2. Незважаючи на те, що в британському праві ценз осілості de jure від-

сутній, однак de facto він може досягати одного року, оскільки особа має постій-

но проживати у конкретному виборчому окрузі на момент закінчення строку по-

дачі інформації до реєстру виборців.

3. Відповідно до ст. 1 (3) та ст. 1 (4) Акту про народне представництво

1985 р. (зі змінами) [251] особи, які знаходяться за кордоном, володіють актив-

ним виборчим правом, якщо вони відповідають загальним встановленим вимо-

гам, а також зареєстровані і проживають на території виборчого округу протя-

гом 15 років безпосередньо перед встановленою датою. Разом із тим, піддані Її

Величності, які постійно проживають за кордоном, мають право брати участь у

виборах до Парламенту лише протягом 5 років після того, як вони покинули ме-

жі Сполученого Королівства.

4. Для психічно хворих осіб медичний заклад не розглядається як пос-

тійне місце проживання, тоді як особи, що добровільно знаходяться в медично-

му закладі, мають право подати заяву про реєстрацію в якості виборця за місцем

їх постійного проживання. Для ув’язнених місце позбавлення волі також не роз-

глядається як місце їх постійного проживання.

5. Військовослужбовці та державні службовці, які знаходяться за кор-

доном, та члени їх сімей можуть подати заяву про реєстрацію за місцем звичай-

ного проживання. Подібне положення передбачено й стосовно моряків торгово-

го флоту, які мають право зареєструватися в якості виборців у тому окрузі, де б

вони знаходилися у випадку невиходу в море.

Слід відзначити, що в британському статутному праві містяться положення

і щодо обмеження активного виборчого права. Так, згідно з Актом про народне

представництво 1983 р., із відповідними змінами, внесеними Актом про народне

представництво 2000 р., виборчим правом не володіють: судді (окрім третейсь-

137

ких); банкрути (не реабілітовані судом); призначені Короною державні службов-

ці; на певний термін (10-15 років) позбавляються активного виборчого права осо-

би, засуджені за шахрайство на виборах, а також особи, які відбувають покарання

у вигляді позбавлення волі за вироком суду (в т. ч. умовно звільнені від покаран-

ня). В контексті останньої категорії осіб слід зазначити, що Великобританія від-

мовилася виконувати рішення Європейського Суду з прав людини, яке вимагає

створення законодавчих гарантій виборчих прав осіб, що відбувають покарання в

місцях позбавлення волі за вироком суду, і не надає їм права брати участь в голо-

суванні [10, с. 49]. Окремо варто підкреслити, що британський національний суд в

даному контексті до цього часу жодного разу не скористався правом винесення

«декларації про несумісність», яка передбачена ст. 4 Акту про права людини 1998

р., тим самим підтримуючи з даного питання позицію британського Парламенту.

Тривалий час спадкові пери та пересси позбавлялися активного права го-

лосу на парламентських виборах. Однак внаслідок прийняття конституційної

реформи, яка була оформлена Актом про Палату лордів 1999 р. [186], спадкові

пери, які не є членами Палати лордів (ст. 3 Акту), були наділені правом голосу

на виборах до Палати громад.

Не зважаючи на те, що британське виборче право не встановлює обмежень

активного виборчого права членів королівської сім’ї, відповідно до конституційно-

го звичаю вони не беруть участі у виборчому процесі. Вказаний аспект пояснюєть-

ся двома обставинами. По-перше, в цьому контексті проявляється вплив британсь-

кої правової доктрини, згідно з якою монарх є складовою частиною Парламенту,

хоча, королева й призначає членів Палати лордів. По-друге, монарша сім’я має бу-

ти аполітичною, тоді як голосування на виборах, з одного боку, виключає таку мо-

жливість, а з іншого – може впливати на настрої і волевиявлення електорату.

Виборче законодавство Великобританії характеризується низкою демокра-

тичних принципів: прямого, рівного, загального виборчого права та таємності

голосування. У контексті дослідження активного виборчого права доцільним

видається навести способи його реалізації. Британським законодавством перед-

бачено три форми голосування: безпосереднє голосування (коли виборець в за-

138

значені години в день голосування має особисто відвідати конкретну виборчу

дільницю і проголосувати) та дві альтернативні форми.

Першою з них є право підданих Її Величності на голосування поштою.

Вперше така можливість надавалася британським військовослужбовцям, які зна-

ходилися за кордоном, і була передбачена Актом про народне представництво

1918 р. Однак лише після прийняття Акту про народне представництво 2000 р.,

альтернативне право голосування поштою було поширене на всіх виборців. Та-

кож, згідно з Додатком 4 Акту про народне представництво 2000 р. [252] вибо-

рець має право передоручити третій особі реалізацію свого виборчого права.

Йдеться про так зване «голосування за дорученням» (Voting by proxy). Якщо ви-

борець не в змозі дістатися до виборчої дільниці, він має право обрати особу,

якій довіряє, щоб «доручити» їй право проголосувати від свого імені.

Для того, щоб особа могла голосувати по пошті, або «передоручити» своє

право голосу, вона має звернутися до реєстратора із відповідною заявою, де по-

винна бути вказана причина для альтернативного голосування, дата народження

виборця, а також його підпис. Особа може подати заяву на голосування по пошті

як на конкретних виборах, так і клопотати про отримання так званого «постійно-

го поштового голосу».

Підставами для отримання дозволу на «голосування за дорученням», зок-

рема, є: фізична неспроможність виборця самостійно реалізувати своє виборче

право, наприклад через сліпоту чи іншу форму фізичної обмеженості; неможли-

вість виборця відвідати виборчу дільницю в день голосування у зв’язку із трудо-

вою зайнятістю чи навчанням. Якщо особа для реалізації свого активного вибор-

чого права має діставатися до дільниці, здійснюючи подорож повітрям або морем,

чи у разі зареєстрованої декларації особи як закордонного виборця, виборець мо-

же скористатися «голосуванням за дорученням». Особа, якій доручили реалізува-

ти виборче право іншого виборця, не може передоручити це право іншій особі,

однак може реалізувати вказане виборче право шляхом голосування поштою.

Реалізація виборчого права альтернативними способами регламентована

Додатком 4 Акту про народне представництво 2000 р. [252]. Разом із тим, запро-

139

ваджені британським Парламентом альтернативні способи голосування несуть в

собі значний рівень небезпеки щодо фальсифікації виборів. Тому, з урахуванням

критики Ради Європи та пропозицій Виборчої комісії Великобританії, виборче

законодавство було доповнено. Зокрема, Актом про застосування виборів 2006

р. [151] передбачено низку запобіжників задля запобігання зловживання правом

альтернативного голосування. Була введена відповідальність за завідомо непра-

вдиве звернення щодо надання права голосу поштою чи голосування за дору-

ченням. Подібне діяння може каратися 2 роками позбавлення волі, штрафом у 5

тис. фунтів або позбавленням права кандидатів балотуватися протягом 5 років.

Пасивне виборче право на виборах до Палати громад характеризується

значними правовими обмеженнями. Так, відповідно до ст. 17 (7) Акту про засто-

сування виборів 2006 р. [151] було підвищено віковий ценз на виборах до Пала-

ти громад до 21 року. Крім того, встановлено обмеження для балотування на ви-

борах до Парламенту осіб, які є нереабілітованими банкрутами, іноземцями, ок-

рім громадян Ірландської Республіки. На виборах коммонерів діє низка правил

щодо несумісності парламентського мандату із певним статусом кандидатів. На-

приклад, до Палати громад не можуть балотуватися: діючі члени Палати лордів,

професійні й оплачувані судді, психічно хворі, засуджені злочинці, особи, які

визнані винними у порушенні виборчого законодавства.

Разом із тим, Акт про престолонаслідування 1701 р. передбачає недопу-

щення членства в Палаті громад слуг Корони, осіб, які перебувають на утриман-

ні монарха, осіб, що займають державні посади і отримують дохід від держави.

Актом про дискваліфікацію 1975 р. [185], з одного боку, встановлено положення

про те, що 95 міністрів можуть бути членами Палати громад (ст. 2 (1)), а з іншо-

го – закріплено неприпустимість обрання до нижньої Палати Парламенту полі-

цейських, діючих військових, дипломатів, професійних службовців міністерств і

відомств, керівників публічних корпорацій, клерків і радників місцевих рад,

членів адміністративних трибуналів. Особи вказаних професій можуть балотува-

тися до Палати громад, якщо вони попередньо подадуть у відставку із займаних

посад. З точки зору конституційної теорії в більшості вказаних випадків корект-

140

ніше вести мову про несумісність мандатів чи про невиборність внаслідок зай-

няття певної посади, ніж про позбавлення особи права бути обраним до Палати

громад британського Парламенту.

Тривалий час існувала дискваліфікація священнослужителів та перів, яка бу-

ла скасована внаслідок проведення конституційних реформ. Відповідно до ст. 3 (1

(b)) Акту про Палату лордів 1999 р. [186] пери, не зважаючи на наявний у них ти-

тул, мають право балотуватися до Палати громад. Виняток становлять лише дійсні

члени Палати лордів. До прийняття Акту про скасування дискваліфікації священ-

ників до Палати громад 2001 р. [183] не мали права обиратися священнослужителі

католицької, шотландської пресвітеріанської та англіканської церков. Після прий-

няття зазначеного Акту вказане обмеження для духовенства було ліквідоване, за

винятком лише тих ієрархів англіканської церкви, які засідають у Палаті лордів.

Особа, яка бажає балотуватися на виборах до Палати громад, має надати

«виборчому чиновнику» документ про балотування і внести виборчу «нетривіа-

льну заставу обсягом 500 фунтів» [227, с. 370]. Зазвичай необхідні кошти нада-

ють політичні партії, які висувають кандидатів у виборчих округах, однак неза-

лежні кандидати вносять суму застави самостійно. Якщо кандидат набирає мен-

ше встановленого законом відсотку голосів виборців (5 %), застава не поверта-

ється. У середньому на загальних парламентських виборах у Великобританії не

повертається близько 20 % всієї суми виборчих застав [96, с. 111-112].

За проведення виборів до британського Парламенту відповідає низка орга-

нів та посадових осіб. Актом про політичні партії, вибори і референдум 2000 р.

[244] було передбачено створення Виборчої комісії, яка є незалежним органом

державної влади та підзвітна Парламенту. Основні завдання Виборчої комісії

полягають у забезпеченні цілісності та ефективності демократичного процесу,

розширення участі населення в політичному житті країни, вдосконалення вибо-

рчої системи. Конституційно-правовий статус Виборчої комісії регулюється Ак-

том про політичні партії, вибори і референдум 2000 р. та Додатком 1 («Виборча

комісія») цього статуту.

Згідно зі ст. 1 вказаного закону, до складу Виборчої комісії входить не

141

менше 5, але не більше 9 членів, які йменуються виборчими комісарами. Вони

призначаються на посади королевої за порадою Палати громад на термін, що не

перевищує 10 років. Одного із виборчих комісарів монарх призначає Головою

Виборчої комісії. Відповідно до ст. 3 Акту про політичні партії, вибори і рефе-

рендум 2000 р. [244] члени Виборчої комісії не можуть бути членами будь-якої

партії, займати виборні посади, входити до списків спонсорів політичних партій

протягом останніх 10 років перед призначенням.

Виборча комісії наділена доволі широкою компетенцію. До кола її повно-

важень належать: 1) реєстрація політичних партій (ст. 2 Акту); 2) контроль, а та-

кож оприлюднення інформації про пожертвування політичним партіям; 3) регу-

лювання порядку витрачання коштів партій на виборчі кампанії (ст. 8); 4) підго-

товка і подання звітів про проведення виборів і референдумів (ст. 5); 5) аналіз

чинного виборчого законодавства та процесу (ст. 6); 6) консультування Уряду на

предмет необхідних трансформаційних змін у виборчому законодавстві (ст. 7);

7) інформування громадськості та розробка освітніх програм з питань діючої ви-

борчої системи та особливостей виборчого законодавства (ст. 13); 8) встанов-

лення і перегляд меж виборчих округів.

Розподіл виборчих округів на виборчі дільниці (polling districts), визначен-

ня місць голосування, призначення голів виборчих дільниць здійснюються ра-

дами округів (в Лондоні – міських районів) та іншими посадовими особами міс-

цевої адміністрації. Особи, які організовують проведення виборів, здійснюють

цю діяльність «за посадою», тобто займаючи певні посади в місцевій адмініст-

рації чи на державній службі, а тому їх праця не потребує додаткового фінансу-

вання і виключає необхідність створення спеціальних постійно діючих органів

[90, с. 48]. Серед посадових осіб, які відповідають за проведення парламентсь-

ких виборів, слід виділити: 1) чиновника з реєстрації виборців; 2) Уповноваже-

ного з виборів; 3) виконуючого обов’язки Уповноваженого з виборів.

Процедура призначення на посаду особи, відповідальної за проведення ре-

єстрації виборців, сукупність її прав, обов’язків та особливості діяльності регу-

люються Розділом 1 Акту про народне представництво 1983 р. [250]. Відповідно

142

до ст. 8 Акту чиновники з реєстрації призначаються окружними радами та рада-

ми районів Лондону і, як правило, цю посаду обіймають посадові особи відпові-

дної місцевої ради. Певні особливості має Північна Ірландія, в якій за реєстра-

цію виборців у всіх виборчих округах відповідає старша посадова особа з вибо-

рів в Північній Ірландії (Chief Electoral Officer).

Реєстрація виборців здійснюється шляхом щорічного складання особою,

відповідальною за реєстрацію, списків виборців окремо для кожної виборчої ді-

льниці на підставі даних, що повідомляються домовласниками. Список включає

всіх осіб, які мають право голосу та постійно проживають на території конкрет-

ного округу. Список виборців підлягає щорічному перегляду станом на 15 жовт-

ня і є дійсним для будь-яких виборів до 15 жовтня наступного року.

Фактичну відповідальність за проведення виборів у Великобританії несуть

Уповноважений з виборів та виконуючий обов’язки Уповноваженого з виборів.

У методичних матеріалах, які були видані Виборчою комісіє напередодні парла-

ментських виборів 7 травня 2015 р. підкреслюється, що вказаних осіб необхідно

розрізняти. Посада Уповноваженого з виборів є, в основному, церемоніальною.

Як правило, її обіймає одна з вищих посадових осіб місцевої адміністрації, на-

приклад, шериф графства або голова окружної ради. У разі, якщо виборчий

округ охоплює кілька місцевих утворень, то Уповноваженого з виборів призна-

чає державний секретар. Більшість його обов’язків здійснює виконуючий

обов’язки Уповноваженого з виборів, якому Уповноважений з виборів делегує

повноваження в день оголошення виборів. Разом з тим, Уповноважений з вибо-

рів має право залишити за собою виконання технічної ролі: оголошення інфор-

мації про проведення виборів та повідомлення про їх результати [241].

Відповідно до ч. 1 ст. 24 Акту про народне представництво 1983 р. в Анг-

лії та Уельсі особа, яка призначається на посаду відповідального за реєстрацію

виборців, обіймає також і посаду виконуючого обов’язки Уповноваженого з ви-

борів. Тобто, особа обіймає дві посади, які мають однорідне завдання – забезпе-

чення і проведення виборів. У Шотландії відповідальність за проведення виборів

покладено на Уповноваженого з виборів, а посада виконуючого обов’язків не

143

передбачена. У Північній Ірландії ці повноваження покладаються на старшу по-

садову особу з виборів в Північній Ірландії, яка очолює постійно діючий орган –

Управління у справах виборів у Північній Ірландії.

Обов'язки Уповноваженого з виборів полягають у контролі за проведен-

ням виборів, розподілі обов’язків між заступниками та іншими службовцями

апарату, підборі персоналу, аналізі проведення попередніх виборів, фінансовому

і адміністративному плануванні, забезпеченні безпеки, закупівлі обладнання, ук-

ладанні договорів на поставку необхідних матеріалів, координації діяльності з

Королівської поштою, тощо.

Основну роль у процесі проведення виборів відіграє апарат Уповноваженого

з виборів, а в Північній Ірландії – Управління у справах виборів. Уповноважений з

виборів самостійно формує склад свого апарату, до якого входять: заступник Упо-

вноваженого; особи, відповідальні за випуск і отримання виборчих бюлетенів та

конвертів для голосування поштою; голови і секретарі виборчих дільниць; посадові

особи, які відповідають за підрахунок голосів та ін. До складу апарату Уповнова-

женого з виборів, як правило, призначаються службовці місцевої адміністрації. До

апарату не можуть входити особи, пов’язані з кандидатами на виборах до Парла-

менту (ст. 26 Додатку 1 Акту про народне представництво 1983 року).

Беручи до уваги виборчу систему, кількість виборчих округів на виборах

до Парламенту Великобританії відповідає кількості коммонерів Палати громад.

На останніх парламентських виборах (7 травня 2015 р.) вибори було проведено в

650 округах, які розподілені по регіонах Сполученого Королівства наступним

чином: 1) 533 виборчих округів – в Англії; 2) 59 – в Шотландії; 3) 40 – в Уельсі;

4) 18 – в Північній Ірландії [238].

Розмір виборчих округів відрізняється між різними частинами Сполучено-

го Королівства як за площею, так і за кількістю виборців. Виборчий метр

(electoral quota) являє собою приблизне середнє число виборців у виборчому ок-

рузі, яке визначається шляхом ділення загальної кількості виборців на кількість

виборчих округів на момент початку перегляду кордонів [90, с. 53]. Так, Управ-

ління національної статистики наводить різний виборчий метр на парламентсь-

144

ких виборах в наступних регіонах: близько 72 400 виборців у округах Англії, в

Шотландії – 69 000, в Північній Ірландії – 66 800 і в Уельсі – 56 800 [153].

Комісії з перегляду меж виборчих округів створені на регіональній основі,

тобто окремо в Англії, Уельсі, Шотландії та Північній Ірландії. Як правило, че-

рез кожні 5 років ці Комісії готують доповіді, в яких містяться рекомендації що-

до перегляду меж певних виборчих округів у зв'язку зі зміною чисельності насе-

лення, а також рекомендації щодо зміни кордонів місцевого самоврядування пе-

вного регіону. Наступний звіт Комісій заплановано розглянути Парламентом у

вересні 2018 р. [129].

При перегляді меж округів Комісії мають враховувати місцеві кордони,

шляхи сполучення, географічні особливості, хоча ця норма і не є імперативною,

тому виборчі округи не обов'язково повинні відповідати кордонам місцевих ад-

міністративних одиниць. Для визначення меж округів в певному регіоні основне

значення мають дві обставини: загальна кількість округів, які може мати окре-

мий історичний регіон Сполученого Королівства та облік виборчого метра. Нині

найбільші за площею виборчі округи знаходяться в Шотландії: Росс, Скай і Ло-

шабер, кожен з яких має площу приблизно в 12 000 квадратних кілометрів. Най-

менший виборчий округ – Північний Іслінгтон (район Великого Лондону) із за-

гальною площею 7, 35 квадратних кілометрів [238].

Вибори до Парламенту Великобританії бувають черговими і позачергови-

ми. Тривалий час у конституційно-правовій практиці питання щодо скликання і

розпуску Парламенту, а також призначення виборів, регулювалося конституцій-

ною угодою. Вона полягала в тому, що сукупність вказаних правомочностей на-

лежала королівській прерогативі, яка фактично здійснювалася монархом за пора-

дою (пропозицією) Прем’єр-міністра шляхом видання королівської прокламації.

Положення щодо королівської прерогативи в аспекті розпуску Парламенту місти-

лися в Акті про семирічну легіслатуру 1715 р. [262]. Як нами вже підкреслювало-

ся, глава Уряду фактично самовільно вирішував питання щодо розпуску нижньої

палати Парламенту та моменту проведення нових парламентських виборів.

Сучасний п’ятирічний строк повноважень Парламенту було закріплено

145

Актом про Парламент 1911 р. [233], який скасував норми щодо семирічного те-

рміну діяльності Парламенту, що було передбачено Актом про семирічну легіс-

латуру 1715 р. Однак на практиці Палата громад рідко працювала відведену

п’ятирічну каденцію, оскільки Прем’єр-міністр, використовуючи своє конститу-

ційне право, досить часто ініціював достроковий розпуск Парламенту. Основ-

ними причинами для подібного кроку Уряду були: 1) спроба наростити свою бі-

льшість в Палаті громад, ініціюючи проведення виборів в найбільш вигідний для

себе і одночасно невигідний для Опозиції момент; 2) бажання Уряду отримати

схвалення своєї політики з боку виборців; 3) винесення вотуму недовіри. Тому

приклади здійснення повноважень Палатою громад протягом п’ятирічного стро-

ку функціонування Парламенту були одиничними. У повоєнний період достро-

кові парламентські вибори проводилися більше 20 разів, а відведені 5 років пра-

цювали лише Парламенти, обрані у 1987 та 1992 рр.

Подібний стан конституційно-правового регулювання розпуску і скликан-

ня Парламенту було змінено в 2011 р., коли було прийнято Акт про фіксований

термін функціонування Парламенту [168]. Цим статутом вперше в історії брита-

нського конституціоналізму було встановлено фіксовану дату проведення черго-

вих парламентських виборів і передбачено вичерпний перелік підстав для дост-

рокового розпуску законодавчого органу. Відповідно до ст. 1 (3) вказаного Акту

чергові парламентські вибори проводяться в перший четвер травня п’ятого року

повноважень Парламенту. Вперше в умовах фіксованого строку повноважень

чергові парламентські вибори відбулися 7 травня 2015 р.

У ст. 2 Акту про фіксований термін функціонування Парламенту передба-

чено дві умови його дострокового розпуску: 1) якщо Палата громад винесе во-

тум недовіри Уряду і після цього протягом 14 днів не прийме нову резолюцію,

якою висловить підтримку цьому ж Уряду, або протягом даного терміну не сфо-

рмує новий Уряд; 2) якщо за розпуск Парламенту проголосує 2/3 членів Палати

громад (включно з вакантними місцями). Лише на підставі вищевказаного чин-

ний Прем’єр-міністр може рекомендувати Її Величності розпустити Парламент і

призначити дострокові вибори. В свою чергу монарх призначає дату достроко-

146

вих виборів шляхом видання прокламації.

Відповідно до ст. 3 (1) Акту про фіксований термін Парламенту зі змінами,

що були внесені Актом про виборчу реєстрацію та адміністрування 2013 р.

[152], розпуск Парламенту здійснюється за 25 робочих днів до дати проведення

чергових парламентських виборів. У разі проведення дострокових парламентсь-

ких виборів Парламент розпускається за 25 робочих днів до встановленої дати

проведення дострокових виборів. Після розпуску Парламенту монарх має видати

окрему прокламацію, в якій буде призначено день першого засідання новообра-

ного Парламенту. Порядок проведення виборів узагальнено наведено в формі

таблиці (див. Додаток Г).

Вибори до Парламенту Великобританії також можна поділити на загальні

та додаткові. Довибори в окремих округах проводять у випадку, якщо місце ко-

ммонера стає вакантним. Палата громад у своїй Резолюції від 2 березня 1623 ро-

ку визначила підстави для припинення повноважень депутата в Палаті громад:

смерть, невідповідність виборчим цензам, перехід в Палату лордів, виключення

Палатою громад за серйозні правопорушення, розпуск Парламенту [50, с. 368].

Добровільна відмова від депутатського мандату в Палаті громад заборонена.

Коммонер, який бажає скласти свої повноваження, змушений скористатися

юридичною фікцією. Він має звернутися з проханням до канцлера Казначейства

щодо його призначення на посаду стюарда і бейліфа Корони в двох старовинних

округах: Чілтрен Хандерз в графстві Бакінгемпшир та Манор Нортстед в Йорк-

ширі. Ці посади є номінальними без зобов’язань і оплати, однак зайнявши одну з

них, парламентар формально переходить на службу до Корони і втрачає право

засідати в Палаті громад. Відповідно до встановленої традиції, подібні прохання

завжди задовольняються, компенсуючи таким чином, відсутність у коммонерів

права добровільно складати свої повноваження [53, с. 660]. Не існує обмежень

стосовно кількості депутатів, які можуть скористатися даним правом. Напри-

клад, 17 грудня 1985 р. відразу 15 коммонерів, які представляли в Палаті громад

Ольстерську юніоністську партію, протягом одного дня отримали призначення

на вказані посади і таким чином склали свої повноваження членів Парламенту.

147

У разі вакантності місця члена Палати громад, додаткові вибори прово-

дяться в округах, від яких було обрано коммонерів, що втратили свій мандат.

Наказ для проведення парламентських довиборів видається на підставі розпоря-

дження спікера Палати громад, яке приймається після обговорення на засіданні

Палати. Якщо вакансія в Палаті громад утворилася безпосередньо після загаль-

них виборів, і була подана виборча петиція про оскарження результатів виборів,

таке розпорядження не може бути видано до розгляду петиції та винесення оста-

точного судового рішення з даного приводу.

Незважаючи на обмеження строку повноваження Парламенту 5 роками, в

британській конституційній теорії на основі принципу парламентського сувере-

нітету, сформовано право Парламенту продовжувати строк своїх повноважень.

Практична реалізація цього права створила конституційний звичай, відповідно

до якого законодавчий орган може продовжити свої повноваження лише у ви-

ключних випадках. Наприклад, під час Другої світової війни Парламент, обра-

ний у 1935 р., починаючи з 1940 р. щорічно продовжував свої повноваження

шляхом прийняття спеціальних статутів – Актів про пролонгацію Парламенту

(1940, 1941, 1942, 1943, 1944 рр.) і проіснував 10 років. Подібним чином, через

Першу світову війну, вісім років діяв Парламент, обраний у 1911 році.

При визначенні складу депутатського корпусу Палати громад, слід мати на

увазі подвійну представницьку природу коммонерів: 1) партійну належність; 2)

регіональне представництво [54, с. 505]. Разом із тим, нині діюча британська ви-

борча система, заснована на принципі «переможець отримує все», багато років

піддається критиці як з боку малих партій Сполученого Королівства, так і з боку

пересічних британців.

У 1945-1970 рр. партійно-політична конфігурація у Великобританії цілком

відповідала типу двопартійної системи, оскільки консерватори і лейбористи ма-

ли підтримку переважної більшості електорату (90 %). Однак, починаючи з 70-х

років ХХ ст., традиційна британська двопартійна система почала набувати нових

ознак, оскільки «малі партії» («треті партії») перестали відігравати роль статис-

тів у змаганнях між торі та лейбористами за владу в державі. У 70-х, 90-х, а та-

148

кож у 2010 р. баланс сил в Парламенті залежав від того, на чий бік переходили

спочатку Ліберальна партія, а згодом Партія ліберальних демократів. Посилення

впливу третіх партій на політико-правове життя Сполученого Королівства дало

підстави низці науковців стверджувати, що двопартійна британська система змі-

нилася на «систему двох з половиною партій» [29, с. 3]. Якби на парламентських

виборах 2010 р. ліберальним демократам вдалося обійти лейбористську партію

за кількістю мандатів у Парламенті, можна було б стверджувати, що в Британії

утвердилася багатопартійна система.

Слід відзначити, що британському політичному істеблішменту вдається

штучно підтримувати двопартійну систему шляхом консервації використання

класичної мажоритарної системи відносної більшості на парламентських вибо-

рах. К. Тьорпін та А. Томкінс з даного приводу зазначають: «Консервативній та

Лейбористській партії, які протягом багатьох років домінували у політичному

житті Великобританії, вдалося зірвати розвиток багатопартійної системи шля-

хом укладення між собою негласної угоди щодо збереження існуючої виборчої

системи First-Past-The-Post, та як наслідок, збереження їх політичного доміну-

вання в країні» [283, с. 601]. Критично оцінюючи новітні тенденції розвитку

партійної системи, британські науковці Б. Джонс та Ф. Нортон роблять достат-

ньо різкий висновок: «Британська партійна система не тільки змінилася: вона,

мабуть, припинила своє існування» [204, с. 219].

Науковці та представники громадськості неодноразово наголошували на

несправедливості діючої виборчої системи. Адже під час підбиття підсумків ви-

борів до Парламенту, прийнято підраховувати не лише кількість голосів, яку

отримали кандидати в округах, а й узагальнювати кількість голосів, що отримала

партія по всій країні. Ці дані не можуть вплинути на хід голосування, однак по-

казують справжню підтримку партії на виборах. У Додатку Д наведені таблиці, в

яких продемонстровано результати партій-переможниць на виборах до Парла-

менту Великобританії 2001, 2005, 2010, 2015 років.

Зазначені в Додатку Д статистичні дані наочно демонструють невідповід-

ність електоральної підтримки та отриманих партіями місць у Парламенті. Нарі-

149

кання з приводу використання мажоритарної системи відносної більшості голо-

вним чином полягають у тому, що значна кількість голосів виборців не врахову-

ється. У переважній більшості виборчих округів перемагають кандидати, які не

набирають і 50 % голосів, а лише «першими перетинають фінішну стійку», тоб-

то отримують більше голосів, ніж суперники. Вказана проблема, яка в конститу-

ційно-правовій науці йменується проблемою «втраченого голосу», спровокувала

ріст абсентеїзму у Великобританії, оскільки пересічним підданим Її Величності

участь у виборах видається безрезультатною. За таких умов, як провідним полі-

тичним силам, так і третім партіям, стає дедалі складніше мобілізувати своїх

прихильників до участі у виборах.

Прагнення до зміни виборчої системи, яка використовується на парламент-

ських виборах, також було спровоковано європейською інтеграцією та конститу-

ційним процесом деволюції. Справа в тому, що вибори коммонерів та місцеві ви-

бори в Англії і Уельсі залишаються єдиними, під час яких застосовується мажо-

ритарна система відносної більшості. Наприклад, під час виборів депутатів Євро-

пейського Парламенту використовувалася пропорційна система із закритими пар-

тійними списками, вибори до Парламенту Шотландії та Національної асамблеї

Уельсу проводяться за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою. Вибо-

ри до вказаних легіслатур дали малим партіям зрозуміти, що вони можуть конку-

рувати із торі та лейбористами на загальнонаціональних парламентських виборах.

У передвиборчому маніфесті 1997 р. лейбористи у разі перемоги обіцяли

провести реформу виборчої системи, однак після отримання впевненої перемоги

відступилися від вказаних обіцянок. Їх ініціатива щодо реформування виборчої

системи обмежилася лише створенням Комісії на чолі з лордом Дженкінсом, яка

була покликана розробити проект реформи, щоб потім його винести на затвер-

дження референдумом [30, с. 53].

Вказана ідея була втілена в життя лише після того, як у 2010 р. до влади

прийшов коаліційний Уряд у складі консерваторів та ліберальних демократів.

Останні однією із умов блокування поставили вимогу щодо проведення рефере-

ндуму з приводу зміни виборчої системи. Ліберальні демократи альтернативою

150

діючої мажоритарної системи відносної більшості бачили змішану мажоритарно-

пропорційну виборчу систему, що було неприйнятним із точки зору консервато-

рів. В основу реформи була покладена розроблена Комісією Р. Дженкінса система

«альтернативного голосування», специфіка якої полягала в тому, що виборець,

отримуючи бюлетень зі списком кандидатів, мав віддати голос не одному із них, а

відмічати першим номером кандидата, якому він віддає найбільшу перевагу, а

другим – наступного, якому він готовий віддати свій голос у тому разі, якщо пер-

ший кандидат набере меншу кількість голосів. Якщо за такою системою один ка-

ндидат набирає більше 50 % голосів, він вважається обраним. Якщо ж менше, – то

дані з усіх таких виборчих округів збираються разом, і місця в Парламенті розпо-

діляються серед партій, пропорційно кількості отриманих голосів. Таким чином,

вказана модель системи альтернативного голосування, з одного боку, на відміну

від суто пропорційної, зберігає прив’язку кандидатів до виборчих округів, а з

іншого – вносить до неї певний елемент пропорційності [36, с. 76].

На референдумі, який проходив у травні 2011 р., 67,90 % виборців прого-

лосували проти запровадження нової виборчої системи [284]. Не зважаючи на

такий результат, проблема оптимізації виборчої системи залишається відкритою.

За багатьма показникам мажоритарна система відносної більшості не відповідає

сучасним британським політичним реаліям, не вирішує проблему «втраченого

голосу», провокує явище абсентеїзму та в певному сенсі призводить до делегі-

тимізації влади як Парламенту Великобританії, так і Уряду Сполученого Коро-

лівства, що в свою чергу, спричиняє зростання сепаратистських настроїв у краї-

ні. Сукупність вказаних обставин доводить необхідність реформування британ-

ської виборчої системи та її модернізації.

Характеризуючи порядок формування Палати лордів, слід зауважити, що

вона є унікальним конституційно-правовим феноменом в сучасному парламен-

таризмі. У ХХІ ст. в жодній демократичній країні світу немає палат парламентів,

склад яких би формувався без будь-якої участі населення.

Раніше до складу Палати лордів входили лише спадкові та духовні лорди.

Членство у верхній Палаті британського Парламенту історично пов’язано з воло-

151

дінням одним із п’яти старших за рангом дворянських титулів: герцог, маркіз, граф,

віконт і барон. Осіб, які володіють вказаними титулами і засідають у верхній палаті

Парламенту, прийнято називати перами, хоча щодо них часто використовують ін-

ший термін – лорди. Останній має більш широке семантичне значення і не обмежу-

ється виключно найменуванням членів Палати лордів. Наприклад, поняття «лорд»

застосовується також до суддів вищих судів Сполученого Королівства.

Одним з аспектів демократизації британської політико-правової системи ста-

ла вимога щодо реформування персонального складу Палати лордів. Невиборний,

спадковий характер членства в цій палаті, її архаїчна природа, консервативність,

безініціативність і байдужість багатьох спадкових перів до державних справ, спро-

вокували рух за реформу даної частини Парламенту. Це стало однієї з причин на-

міру законодавця, яка міститься в преамбулі Акту про Парламент 1911 р., «заміни-

ти Палату лордів іншою палатою, яка формуватиметься на представницькій, а не на

спадковій основі, однак така заміна не може бути здійснена негайно» [233]. Як на-

слідок, реформа персонального складу Палати лордів розтягнулася більш ніж на

століття, а ціль, передбачена у вказаному статуті, донині не досягнута.

На сьогодні Палата лордів складається із трьох категорій осіб: 1) спадкові

пери; 2) довічні пери; 3) єпископи. Тривалий час найбільш чисельною групою

Палати лордів були спадкові пери та пересси. Превалювання представників спа-

дкової аристократії у верхній Палаті Парламенту викликає різку критику з боку

прихильників модернізації британського Парламенту. Так, наприкінці 40-х років

ХХ ст. політик-лейборист професор Ласкі розкритикував «обмежену і ліниву»

Палату лордів, вказавши на те, що із 750 перів тільки 35 відігравали в палаті ак-

тивну роль, а 98 перів виступило всього по одному разу на рік з 1919 р. Більше

100 лордів навіть не склали присягу на вірність короні, хоч ця церемонія має

проводитися, коли пери вперше з’являються в палаті [67, с. 109-110]. Незважаю-

чи на це, реформування участі спадкових перів у діяльності Палати лордів було

здійснено лише у 1999 р. Станом на 1 січня 1999 р. загальна чисельність верх-

ньої палати Парламенту становила 1206 лордів, із яких 759 (2/3 від загального

складу Палати) були саме спадковими перами [52, с. 12].

152

Тодішній лейбористський Уряд на чолі з Т. Блером запропонував провести

багатоступеневу реформу Палати лордів, першим аспектом якої стала трансфо-

рмація її персонального складу. 11 листопада 1999 р. набув чинності Акт про

Палату лордів [186], згідно з яким, ніхто не має бути членом Палати лордів лише

в силу свого спадкового перства (ст. 1). Разом із тим, ст. 2 вказаного Акту пе-

редбачає два винятки зі ст. 1 закону.

Перший виняток передбачає, що до початку проведення наступного етапу

реформи свої місця зберігають 90 спадкових членів Палати. Із 759 спадкових пе-

рів Палатою було обрано 15 перів із числа тих, хто заявив про готовність зайня-

ти адміністративні посади в Палаті лордів. 75 місць було розподілено між спад-

ковими перами, які є прихильниками провідних політичних партій і так званими

«незалежними перами», які не ідентифікують себе в якості прибічників певної

політичної сили. Вибори вказаної категорії перів здійснюються колегією спад-

кових перів від провідних політичних партій в Палаті лордів пропорційно до їх

чисельності. Таким чином, 42 обраних спадкових пери були представниками ко-

легії консервативних спадкових перів, 28 – колегії «незалежних перів», 3 – коле-

гії ліберально-демократичних перів, 2 – колегії лейбористських перів. Відзначи-

мо, що для того, аби спадкові пери могли претендувати на членство в Палаті ло-

рдів, вони мали заявити про свою партійну афіліацію [53, с. 664]. Склад колегій

визначається за ознакою партійної належності, і їх членами мають право бути

виключно спадкові пери. Акт про Палату лордів 1999 р. встановлює правило, що

в разі відкриття вакансії спадкового пера (смерть чи інші причини) мають про-

водитися довибори перів на заміщення вказаного місця в Парламенті. У даному

контексті слід підкреслити, що спадкоємці спадкових перів, які були обрані в

Палату лордів, спадкують титул, однак не право засідати в Парламенті.

Другий виняток полягає в тому, що свої місця в Палаті лордів зберегли два

спадкових пери, які виконують церемоніальні функції. Перший – граф-маршал,

що займає посаду головного церемоніймейстера і голови геральдичної палати,

яка з 1483 р. є спадковою і належить роду герцогів Норфолкських. Другий –

лорд-гофмейстер, який управляє господарством королівського двору та здійснює

153

загальний контроль за станом комплексу будівель Вестмінстерського Парламен-

ту [50, с. 427].

Реформа складу Палати лордів закріплювала також право засідати в Пар-

ламенті «перів королівської крові» («королівських герцогів»): чоловіка королеви

Єлизавети ІІ – Філіпа (герцога Единбурзького), її синів – Чарльза (принца Уель-

ського та герцога Корнуольського), принца Ендрю (герцога Йоркського), принца

Едварда (графа Уессекського), двоюрідних братів монарха – принца Річарда (ге-

рцога Глостерсього) та принца Едварда (герцога Кентського). Однак усі вони, у

т. ч. й спадкоємець престолу принц Чарльз, 3 листопада 1999 р. заявили про від-

мову від свого привілею засідати в Палаті лордів [146]. Тому на сьогодні «пери

королівської крові» відвідують Парламент виключно за присутності королеви

при відкритті парламентських сесій.

Слід також відзначити, що всі члени Палати лордів, які були вилучені з її

складу на основі Акту про Палату лордів 1999 р., отримали право голосу на ви-

борах до Палати громад, а також право бути обраними до її складу.

Наступна категорія лордів – це довічні пери та пересси. Вперше вони

з’явилися в Палаті лордів у 1879 р., коли для більш якісного відправлення пра-

восуддя до складу верхньої Палати, згідно з Актом про апеляційну юрисдикцію

[117], було кооптовано 4 ординарних лордів з апеляції (лордів-суддів). Почина-

ючи з 1994 р. їх кількість збільшилася до 12, і лише лорди-судді засідали в Апе-

ляційному комітеті Палати лордів та фактично самостійно виконували функції

найвищого судового органу Сполученого Королівства.

Відповідно до Акту про конституційну реформу 2005 р. [142] зі складу

Палати лордів було «виведено» Апеляційний комітет і на його персональній ос-

нові створено Верховний Суд Сполученого Королівства. Якщо за ординарними

лордами по апеляції, які стали членами Верховного Суду, перство залишилося,

то судді Верховного Суду, призначені на посади після створення цього органу,

хоча й зберегли звання «лорда» («леді»), однак не отримали перства, тобто права

довічно засідати у верхній Палаті. Цікавим є те, що лорди-судді Апеляційного

комітету, які стали членами Верховного Суду, хоча й можуть засідати в Палаті

154

лордів, однак не мають права голосу. При цьому, після досягнення 75 річного

віку і виходу у відставку, згідно з положеннями Акту про судові пенсії і відстав-

ки 1993 р. [205], лорди-судді зберігають своє довічне перство і відновлюють

право приймати участь в обговоренні питань порядку денного Палати. За вста-

новленою традицією, вони здебільшого приймають участь у розгляді проблем,

пов’язаних з реформуванням судової системи, кримінального, цивільного зако-

нодавства та інших питань правового характеру. Професійні рекомендації коли-

шніх лордів-суддів не просто беруть до уваги, а в переважній більшості випад-

ків, кладуть в основу рішення Палати лордів.

Відповідно до ст. 1 Акту про довічне перство 1958 р. в якості довічного пера

або пересси засідати в Палаті лордів мають право особи, які отримали від монарха,

за рекомендацією Прем’єр-міністра, титул барона [212]. Зазвичай подібний титул

присвоюється за видатні заслуги перед державою (екс-міністри і колишні коммо-

нери), а також бізнесменам, профспілковим функціонерам, науковим працівникам,

державним службовцям, дипломатам, акторам, письменникам, журналістам, тощо.

Процедура отримання титулу барона полягає в тому, що монарх видає лис-

ти-патенти на ім’я осіб, рекомендованих Прем’єр-міністром. Це дозволяє остан-

ньому лобіювати призначення до верхньої Палати прихильників своєї політичної

сили. Після проведення реформи 1999 р. і виведення зі складу Палати лордів спа-

дкових перів, інструмент призначення довічних перів надав тодішньому Прем’єр-

міністрові Т. Блеру можливість фактично ліквідувати історичне домінування у

верхній палаті Парламенту консерваторів. Однак у травні 2000 р. була створена

Комісія з призначень до Палати лордів, яка за статусом є незалежним, консульта-

тивним, позавідомчим державний органом, що здійснює відбір і рекомендацію

незалежних кандидатур для отримання довічних перських титулів. При цьому ви-

значення кількості осіб, які можуть бути призначені, та відбір кандидатів із пар-

тійно-політичним минулим залишилися в юрисдикції Прем’єр-міністра [187].

Вказана комісія складається із 7 осіб: по одному представнику від 3 найбільших

політичних партій (лейбористської, консервативної, ліберально-демократичної) та

4 незалежних членів. У нинішньому складі цієї Комісії є 2 представника академі-

155

чних кіл: професор Оксфордського університету Дж. Піл та голова Комісії, про-

фесор хірургії Лондонського університетського коледжу, лорд Каккар.

До третьої категорії членів Палати лордів, належать духовні лорди – 26 ви-

щих єпископів англіканської церкви. П’ять із них є членами Палати в силу займа-

ної посади: архієпископи Кентерберійський і Йоркський, єпископи Лондонський,

Даремський і Вінчестерський. Інші єпископи, за виключенням єпископа Содора

та Мена і Гібралтарського єпископа, з 1847 р. займають 21 місце духовних лордів

в порядку черговості очолюваних ними єпархій. У випадку, якщо з’являється ва-

кансія, право на її зайняття має єпископ, який найдовше перебуває на посаді [50,

с. 423]. Традиційно духовні лорди беруть участь в обговоренні питань, що стосу-

ються постулатів англіканського віровчення, а також важливих питань морально-

го і соціального характеру. Наприклад, у ХХІ ст. єпископи неодноразово прийма-

ли участь при обговоренні в Палаті лордів проблем евтаназії, гомосексуалізму,

сімейних розлучень, абортів, штучного запліднення, клонування, тощо.

Відмінною особливістю членства духовних лордів в Парламенті є те, що

відповідно до ст. 1 (1) Акту про заходи церковного управління (обмеження віку)

1975 р. [149] всі церковнослужителі при досягненні 70 років мають йти у відстав-

ку. Таким чином, духовні лорди, втрачаючи свій єпископський пост, виходячи на

пенсію, або через інші причини, автоматично втрачають право засідати в Палаті

лордів. На підставі цього можемо стверджувати, що членство у верхній Палаті

Парламенту духовних лордів є не довічним, а строковим. Хоча вони можуть

отримати статус довічних перів в разі, якщо монарх колишньому духовному ло-

рду присвоїть титул барона.

Статутне право Сполученого Королівства передбачає певні обмеження для

потенційних членів Палати лордів. Згідно з Актом про престолонаслідування 1701

р. та Актом про британське громадянство 1981 р. іноземець, який навіть володіє

британським дворянським титулом, не має права засідати в Парламенті. Разом з

тим, особи, що мають подвійне громадянство, одне з яких британське, мають право

засідати в Палаті лордів. Також, відповідно до ст. 427 Акту про неспроможність

1986 р. [195] не можуть бути призначеними чи обраними в Палату лордів банкроти.

156

Окрім цього передбачені випадки обмеження доступу до засідань верхньої

Палати чинних перів: а) не можуть брати участь в роботі Палати лордів пери, за-

суджені за зраду (Акт про конфіскацію 1870 р.); б) діючі пери, до яких застосову-

ється процедура банкротства, або які визнані банкротами, не мають права засідати

і голосувати в Палаті лордів (ст. 427 Акту про неспроможність 1986 р.); в) якщо

пер був затриманий на основі Акту про психічні захворювання 1983 р. [224], він

не має права брати участь в роботі Палати лордів на період його затримання.

Підставами для дострокового припинення повноважень перів є: 1) смерть;

2) анулювання перства Актом Парламенту, хоча така практика застосовується

вкрай рідко. Востаннє це відбулося в 1917 р., коли перських титулів були позба-

влені лорди, які воювали в Першій світовій війні на боці ворога [50, с. 431]; 3)

добровільна відставка перів шляхом письмового звернення до клерка Парламен-

ту і зазначенням дати, з якої відставка вступає в силу, і підписом пера, який по-

дає у відставку, та підписом свідка. Подана заява про відставку не може бути

відкликаною (ст. 1 Акту про реформу Палати лордів 2014 р.) [188]; 4) відповідно

до ст. 2 Акту про реформу Палати лордів 2014 р. лорди, які не брали участі в ро-

боті Палати лордів протягом однієї сесії, втрачають свій статус члена Палати з

моменту відкриття наступної сесії Парламенту. Факт неучасті пера в роботі вер-

хньої Палати має підтвердити Спікер Палати лордів; 5) згідно зі ст. 2 Акту про

реформу Палати лордів 2014 р. лорди, засуджені до позбавлення волі на строк

більше одного року, втрачають свій статус члена Палати лордів, про що Спікер

Палати має повідомити і видати відповідний акт.

Враховуючи всі особливості персонального формування Палати лордів

британського Парламенту, структуру нинішнього її складу узагальнено наведено

в Додатку Е [216].

У питанні членства в Палаті лордів, яка славиться своїм консерватизмом і

традиціоналізмом, важливе значення завжди відігравало гендерне питання. Три-

валий період жінки були позбавлені права засідати у верхній палаті, навіть якщо

вони володіли необхідним дворянським титулом. Відповідно до положень Акту

про довічне перство 1958 р. [212] правом засідати в Палаті лордів наділялися жі-

157

нки з титулом баронеси. А вже в 1963 р. Парламент, прийнявши Акт про перство

[243], поширив дане право і на спадкових пересс. Нині в Палаті лордів налічу-

ється 606 перів та 207 пересс [216]. Важливою подією в аспекті гендерної рівно-

сті у верхній палаті Парламенту стало обрання у 2006 р. на посаду Спікера Па-

лати першої жінки – баронеси Хайман. Нині Палату лордів очолює пересса – ба-

ронеса Де Соуза, яку було обрано на посаду 1 вересня 2011 р.

Оцінюючи процедуру формування персонального складу Палати лордів,

слід визнати, що мета, яка була поставлена ще в 1911 р. щодо формування нової

Палати на виборній основі, не досягнута. У березні 2007 р. Палата громад прийн-

яла урядовий білль щодо реформування Палати лордів на виборній основі. Однак

верхня Палата висловилася проти цього і відхилила законопроект 361 голосом,

проти 121 [96, с. 115]. У кінцевому рахунку реформа так і не була прийнята, не

зважаючи на наявність у Палати громад права подолати вето Палати лордів.

Сукупність проведених конституційних перетворень механізму формування

верхньої Палати Парламенту по-різному оцінюється дослідниками. Наприклад, В.

Богданор назвав реформи Палати лордів «тихою революцією» [126, с. 77]. Н. А.

Алєксєєв, у свою чергу, сприймав прийняття Акту про Палату лордів 1999 р. як

«революційний захід», що відкриває нову сторінку в конституційній історії Спо-

лученого Королівства і вносить принципові зміни в традиційні основи британсь-

кого парламентаризму [2, с. 235]. У даному контексті І. Г. Ковальов більш стри-

маний у своїх висновках. Автор зазначає: «Видалення із верхньої Палати майже

всіх спадкових перів було назрілою і необхідною реформою, однак вона жодним

чином не змінила аристократичного характеру Палати лордів» [47, с. 348].

На нашу думку, в кожній із наведених вище позицій є певне раціональне

зерно. Звичайно, реформа Палати лордів в аспекті її персонального складу не

мала радикального характеру, однак, беручи до уваги специфіку розвитку та ме-

тодику конституційного реформування правової системи Великобританії, про-

ведені зміни все ж можна вважати певною мірою революційними. Такий висно-

вок стає більш обґрунтованим, якщо врахувати всю сукупність реформ Палати

лордів, яка була проведена, починаючи з 1999 року.

158

Порядок і умови престолонаслідування у Великобританії були незмінними

протягом більш ніж 310 років. У жовтні 2011 р. на саміті глав держав Британсь-

кої Співдружності, Прем’єр-міністр Великобританії Д. Кемерон заявив про ба-

жання Уряду внести зміни в порядок престолонаслідування, пов’язавши цю іні-

ціативу з процесами демократизації і модернізації: «Ідея про те, що молодший

син повинен стати монархом замість старшої дочки тільки тому, що він чоловік,

або про те, що майбутній монарх може укласти шлюб з представником будь-якої

віри, крім католицької, вступає в очевидне протиріччя з нашим статусом сучас-

ної країни» [276]. Акт про спадкування Корони було прийнято Парламентом Ве-

ликобританії 25 квітня 2013 р., однак чинності він набрав лише 26 березня 2015

р. Подібна затримка в майже два роки була пов’язана з тим, що всі 16 країн Бри-

танської Співдружності, які визнають королеву главою держави, мали дати свою

згоду та внести відповідні зміни до національного законодавства в аспекті наслі-

дування британського престолу.

Акт про спадкування Корони 2013 р. [269] містить в собі три новели. По-

перше, відповідно до ст. 1 вказаного статуту всі члени королівської сім'ї чоловічої

статі, які народилися після 28 жовтня 2011 р., більше не можуть випереджати своїх

старших сестер в лінії успадкування британського престолу. По-друге, згідно зі ст.

2, шлюб з католиком більше не є підставою для виключення зі списку претендентів

на Корону. По-третє, Акт про королівські шлюби 1772 р. [255] визнаний таким, що

втратив свою чинність. Якщо раніше для укладення законного шлюбу з будь-яким

представником королівської родини була потрібна згода монарха, то тепер подіб-

ний дозвіл мають отримувати лише перші шість претендентів в черзі на трон.

Н. Клегг, лідер ліберальних демократів, які були союзниками торі по коа-

ліційному Уряду 2010–2015 рр., з приводу нової процедури престолонаслідуван-

ня зазначив: «Цей статут (Акт про спадкування Корони 2013 р. – авт.) відобра-

жає прагнення Уряду домогтися рівності, ліквідувати вікову дискримінацію за

релігійною і статевою ознаками. Він встановлює правила спадкування, що від-

повідають ХХІ століттю і сучасній конституційній монархії» [46, с. 502].

Проведена реформа престолонаслідування має доволі важливе і символіч-

159

не значення. До цього питання монархи і Парламент не поверталися з часів

прийняття Акту про престолонаслідування 1701 р. Разом із тим, одним із голов-

них завдань нового Акту про спадкування Корони 2013 р. було подолання ген-

дерної дискримінації в питанні престолонаслідування. Фактично рух британсь-

ких суфражисток досягнув своєї мети не в 1928 р., коли жінки були зрівняні у

виборчих правах з чоловіками, і не в 1958 чи 1963 р., коли жінки отримали право

засідати в Палаті лордів, а саме в 2015 р., коли набув чинності статут, яким було

знищено дискримінацію жінок при престолонаслідуванні.

Підсумовуючи проведене дослідження, слід відзначити, що статутне за-

кріплення положення щодо формування персонального складу палат Парламен-

ту та законодавче визначення способу престолонаслідування мають важливе

значення для конституційно-правового статусу Парламенту Великобританії. Як

нами було продемонстровано, даний статусний аспект перебуває в процесі пос-

тупового реформування. Можливо, радикальні кроки, спрямовані на трансфор-

мацію британської монархії, дадуть поштовх до нових конституційних перетво-

рень в аспекті формування складу палат Парламенту.

2.3. Основні тенденції трансформації конституційно-правового статусу

Парламенту Великобританії

Конституційно-правовий статус Парламенту Великобританії на сьогодні

знаходиться в стадії перманентної трансформації. Сукупність конституційних

реформ, проведених з 1997 р., змінила положення і традицію формування істо-

ричної британської конституції. Якщо до цього всі конституційні реформи, в то-

му числі в аспекті конституційного статусу Парламенту, мали характер правової

еволюції, то в новітній час вони здійснюються у руслі правової революції.

Нині серед академічної спільноти та головних акторів формування систе-

ми британського права тривають дискусії щодо шляхів реформування різних ас-

пектів правового статусу британського Парламенту. Чи не найбільш жваві обго-

ворення викликані необхідністю модифікації доктринальних підходів до розу-

міння парламентського суверенітету та, як наслідок, нового визначення компе-

160

тенції Парламенту. Справді, з практичної точки зору, сформована А. Дайсі орто-

доксальна концепція розуміння принципу парламентського верховенства суттєво

трансформувалася під впливом різних факторів. Так, виключні законодавчі пов-

новаження британського Парламенту є обмеженими нормативними (право ЄС,

Акт про права людини 1998 р.) та процедурними (референдна практика, консти-

туційний процес деволюції) факторами. Виключний імунітет Парламенту обме-

жується й інституційними чинниками (Судом ЄС, Європейським судом з прав

людини). Вказані обмеження мають практичний характер, тоді як конституцій-

но-правова теорія Сполученого Королівства все ще прагне зберігати свою при-

хильність ортодоксальному підходу А.Дайсі.

Серед факторів, що обмежують суверенітет Парламенту Сполученого Ко-

ролівства, чільне місце посідає право Європейського Союзу. Як відомо, Велико-

британія стала членом ЄС у 1973 р. [19]. Договір, який стосувався приєднання

Сполученого Королівства до Європейського економічного співтовариства та Єв-

ропейського співтовариства з атомної енергії, було укладено в Брюсселі 22 січня

1972 р. Цього ж дня Рада Європейських співтовариств прийняла рішення щодо

вступу Великобританії в Європейське об'єднання вугілля і сталі. Дані договори

були інкорпоровані в національне законодавство Великобританії 17 жовтня 1972

р., коли Парламент прийняв Акт про Європейські співтовариства [160]. Парале-

льно із трансформацією Європейських співтовариств в ЄС відбувався й розвиток

права цього об’єднання. В даному контексті П. Лейланд зазначає: «Очевидно,

що право ЄС, яке витікає з Римського договору і наступних договорів, таких як

Лісабонський договір 2007 р. (інкорпорований у національне право Великобри-

танії Парламентом шляхом прийняття Акту про Європейський Союз 2008 р.

[162] – авт.), і розвинене Європейським Судом, фундаментально обмежило кон-

цепцію парламентського суверенітету» [211, с. 52].

Право ЄС – це самостійна і особлива (наднаціональна) правова система,

норми якої інтегровані в національне право держав-членів, і які регулюють через

методи гармонізації і уніфікації, розвиток процесів комплексної інтеграції між

державами та народами, що об’єднані в державноподібну організацію політич-

161

ної влади – Європейський Союз [44, с. 75]. Одним із фундаментальних принци-

пів права ЄС є його верховенство щодо національних правових систем. При

вступі Великобританії до Європейських співтовариств постало питання не лише

про співвідношення національного і європейського права, а й питання конститу-

ційного порядку. Йдеться про конкуренцію суверенітетів, адже якщо право Єв-

ропейських співтовариств володіє верховенством щодо національних правових

систем, це вступає в протиріччя із конституційним принципом верховенства Па-

рламенту Сполученого Королівства в законодавчій сфері.

Слід відзначити, що принцип верховенства права ЄС був сформований

практикою Європейського Суду шляхом тлумачення установчих документів ор-

ганізації ще задовго до набуття Великобританією членства в ЄС. Вперше даний

принцип Європейський Суд сформулював у рішенні «Flaminio Costa v E.N.E.L»

у 1964 р. [169]. Пізніше він неодноразово був підтверджений і розвинений прак-

тикою Європейського Суду. Однак, не заважаючи на фундаментальне значення

принципу верховенства права ЄС, він не отримав закріплення ні в установчих

договорах, ні в інших нормативно-правових актах інститутів ЄС. Спроба запро-

вадити відповідні норми на рівні договору була здійснена під час розробки про-

екту Конституції Європи, в ст. І – 6 якого передбачалося: «Конституція і право,

схвалене інститутами Союзу на виконання належної їм компетенції, володіють

верховенством по відношенню до права держав-членів» [282]. Однак внаслідок

провалу ратифікації Конституції ЄС, при розробці альтернативного Договору

про реформу (Лісабонського договору) 2007 р. ідея закріплення в ньому верхо-

венства права ЄС над національним правом не була підтримана. Як вбачається,

причиною цьому стала неможливість забезпечення безперешкодної ратифікації

Договору державами-членами, оскільки норма про примат європейського права

могла викликати суттєві нарікання в національних парламентах.

На сьогодні принцип верховенства права ЄС визнається всіма державами-

членами ЄС. Не викликає суперечок формула про те, що у випадку колізії норми

національного права і права ЄС переважну силу має останнє [39, с. 77]. Приміт-

но, що більшість дослідників права ЄС наголошують на універсальному харак-

162

тері принципу верховенства права ЄС. Подібна «універсальність» проявляється

в тому, що: 1) даний принцип діє на території не окремих, а всіх держав-членів;

2) по відношенню до положень національного права пріоритет мають не тільки

установчі договори – свого роду європейські конституційні акти, а й всі інші но-

рмативно-правові акти ЄС (так зване комунітарне право); 3) право ЄС володіє

приматом не лише щодо норм національного звичайного (поточного) законодав-

ства, але й конституційного права [69, с. 122].

Позиція інститутів та в цілому правової системи ЄС у даному питанні є

зрозумілою. Однак для нашого дослідження важливим є те, яким чином принцип

верховенства права ЄС був узгоджений із конституційним принципом верховен-

ства Парламенту Сполученого Королівства на національному правовому рівні.

Законодавство, яким було інкорпоровано в національну правову систему норми

права Європейських співтовариств, не дає однозначної відповіді на це питання.

Так, згідно зі ст. 2 (4) Акту про Європейські співтовариства 1972 р. [160] «будь-

які закони, які прийняті чи мають бути прийняті,… слід формулювати і тлума-

чити у відповідності» з нормами Європейських співтовариств, що мають пряму

дію. Дане положення, не лише не вирішило конституційну дилему, яким чином

узгодити конкуруючі суверенітети, а й викликало низку неоднозначних оцінок

як в академічному колі, так і серед суддів. При цьому слід погодитися з позиці-

єю, що зазначена норма Акту про Європейські співтовариства 1972 р. була пря-

мим викликом парламентському суверенітету та спробою нав’язати істотні об-

меження законодавчої діяльності майбутніх парламентів [121, с. 150]. У даному

контексті фактично йдеться про порушення однієї із фундаментальних складо-

вих парламентського суверенітету – доктрини потенційного скасування закону, а

також положення про відсутність у Парламенту права на юридичне обмеження

діяльностї своїх наступників.

У період з 1972 по 1988 роки Парламенту та судам вдавалося уникати су-

перечок щодо зазначеної норми Акту про Європейські співтовариства. Однак у

1988 р. Парламент Великобританії прийняв Акт про торгівельне судноплавство

[225], норма ст. 12 якого передбачала, що рибальські човни можуть бути зареєст-

163

ровані тільки в якості британських суден, якщо вони на 3/4 належать британським

компаніям і 3/4 директорів компанії є британськими громадянами. Це положення

було оскаржено у зв’язку з тим, що стягнення мита, введеного європейським пра-

вом, не допускає дискримінації за ознакою громадянства. Справа стала відомою

під назвою «Фактортейм». Позивачі вимагали від Палати лордів призупинення дії

Закону про торгівельне судноплавство до повного слухання питання про його не-

законність. При розгляді справи «Фактортейм» Апеляційний комітет Палати лор-

дів постановив, що тимчасова заборона на застосування цього Акту не може бути

надана, оскільки Суд не має на це повноважень [248]. Тим самим Суд підтвердив

свою прихильність традиційному підходу розуміння суверенітету Парламенту.

Однак позиція Апеляційного комітету Палати лордів кардинально зміни-

лася після того, як питання було відправлене на розгляд до Європейського суду

справедливості [134]. Останній визнав юрисдикцію Апеляційного комітету Па-

лати лордів щодо надання тимчасової допомоги для захисту прав, які безпосере-

дньо закріплені у законодавстві ЄС. При цьому Європейський суд справедливос-

ті відзначив, що жодні обмеження, які накладаються національним законодавст-

вом на юрисдикцію Апеляційного комітету Палати лордів не можуть виступати

в якості єдиної перешкоди для надання допомоги судом в захисті права ЄС. Єв-

ропейський суд у своєму рішенні постановив, що, відповідно до європейського

права, національний суд був зобов’язаний відкласти будь-які національні прави-

ла, які обмежують дію норм права ЄС.

Керуючись рішенням Європейського суду, під час повторного розгляду

справи, Апеляційний комітет Палати лордів вирішив, що права, котрі виплива-

ють із європейського законодавства, переважають над положеннями Акту про

торгівельне судноплавство 1988 р., тлумачення якого здійснювалося відповідно

до умов Акту про Європейські співтовариства 1972 р. [249]. Коментуючи справу

«Фактортейм», британські науковці підкреслюють, що такий важливий крок Па-

лати лордів як винесення заборони, що призупиняє дію прийнятого Парламен-

том закону, не супроводжувався обговоренням впливу цього рішення на сутність

принципу верховенства Парламенту [157, с. 549]. Як вбачається, це пов’язано із

164

традицією судів уникати конституційного аналізу при вирішенні конкретних

справ у тих випадках, коли це можливо. При вирішенні справи «Фактортейм»

суддею, який надав опосередковану оцінку верховенству Парламента та впливу

на нього принципу верховенства права ЄС, став лорд-суддя Брідж. Він зазначив:

«Верховенство права Співтовариств було встановлено задовго до вступу Вели-

кобританії (до ЄС – авт.). Якими б не були обмеження суверенітету, з котрими

Парламент погодився, коли видав Акт про Європейські співтовариства 1972 р.,

він прийняв їх виключно добровільно» [166]. Щодо долі ст. 12 Акту про торгіве-

льне судноплавство, то Суд ЄС вирішив, що ця норма права Великобританії су-

перечить праву ЄС, тому має бути скасована [135].

У даному аспекті слід фрагментарно проаналізувати значення рішень Суду

ЄС для національного правопорядку Сполученого Королівства. Доктрина права

ЄС ґрунтується на тій позиції, що контроль за дотриманням принципу верховен-

ства права ЄС по відношенню до національного права, здійснює Суд ЄС. Цей

судовий орган є вищою судовою інстанцією, яка вирішує спірні питання,

пов’язані з тлумаченням і застосуванням системи наднаціонального права. При

цьому Суд ЄС має на меті не допустити прийняття державами-членами ЄС актів

та затвердження принципів, що порушували б чи перешкоджали реалізації

принципу верховенства права ЄС.

Дослідники європейського наднаціонального права, всупереч фактичному

стану речей, нерідко наголошують на тому, що відносини між національними

судовими системами країн-членів ЄС та наднаціональною судовою системою

ЄС базуються не на ієрархії, а на кооперації, що Європейський суд у своїх рі-

шеннях претендує не на старшинство, а на співпрацю. Для усунення непорозу-

мінь інші правники, в цілому погоджуючись із вищенаведеною тезою, підкрес-

люють, що рішення Європейського суду є не просто «думкою» Суду, яка має

факультативний характер, а позицією, що має значну юридичну силу, котру на-

ціональні суди не можуть ігнорувати [69, с. 120].

Враховуючи вищевикладене, доцільно звернути увагу, що Європейський

суд діяв у відповідності із власною усталеною практикою, коли, в рамках розг-

165

ляду справи Фактортейм, визначаючи юрисдикцію Апеляційного суду Палати

лордів, уповноважив лордів-суддів на знехтування певними положеннями кон-

цепції верховенства Парламенту Великобританії. Це було здійснено Судом ЄС з

метою утвердження принципу верховенства права ЄС в спеціальному рішенні

індивідуально для Сполученого Королівства. Хоча задовго до цього співзвучне

рішення Європейським судом уже приймалося. Йдеться про справу «Сімментал»

[133], яка була розглянута Судом ЄС у 1977 р. Суть цього рішення зводиться до

того, що будь-який національний суд країни-члена ЄС зобов’язаний застосову-

вати право ЄС у всій його повноті і має залишати поза увагою (скасовувати) но-

рми національного права, які суперечать праву ЄС. У цій справі Суд акцентував

увагу й на тому, що згідно з принципом примату наднаціонального права спів-

відношення між національним правом та правом ЄС сутнісно полягає в наступ-

ному. З моменту набуття чинності норм установчих договорів, комунітарного

права чи інших актів, що складають систему європейського права, положення

останнього автоматично роблять недійсною будь-яку діючу норму національно-

го права країн-членів ЄС, якщо вона суперечить праву ЄС, при цьому неможли-

вим є прийняття нових національних законодавчих актів у випадку їх невідпо-

відності положенням європейського права. На прикладі рішення у справі Сімме-

нтал ми пересвідчуємося, що саме Європейський суд є тим інститутом ЄС, який

стоїть не лише на захисті принципу верховенства наднаціонального права, але є

саме тим органом, котрий сформував цей основоположний принцип.

Практична реалізація даного принципу у Великобританії стала можливою

здебільшого саме завдяки загальному праву. Якщо справа Фактортейм опосере-

дковано стосувалася вирішення питання конкуренції суверенітетів у законодав-

чій сфері, то Адміністративний суд у справі Тоберн проти міської ради Сандер-

ленда [279], що була розглянута 18 лютого 2002 р., запропонував більш ґрунтов-

ний конституційно-правовий аналіз вказаної проблематики.

Ця справа пов’язана із судовим переслідуванням за продаж продуктів з ви-

користанням традиційної британської, а не європейської метричної системи ви-

мірювання ваги. Відповідно до ст. 72 Закону про ваги і міри 1985 р. [291] у Ве-

166

ликобританії дозволялося використання обох вагових систем. З метою приве-

дення даного положення у відповідність з директивою Співтовариств від 3 вере-

сня 1980 р. [110] щодо переходу на єдину європейську метричну систему вимі-

рювання, на підставі ст. 2 (2) Акту про Європейські співтовариства 1972 р. [160],

стаття 72 Закону про ваги і міри 1985 р. була доповнена нормою відповідно до

Наказу державного секретаря Сполученого Королівства від 6 листопада 1994 р.

№ 2866 [278]. Питання, що порушувалося перед судом стосувалося того, чи не

могла ст. 72 (1) первинного варіанту Закону про ваги і міри 1985 р., яка передба-

чала використання одночасно двох вагових систем, відмінити ст. 2 (2) Акту про

Європейські співтовариства 1972 р., що дозволяла вводити заборону на викорис-

тання британської метричної вагової системи шляхом прийняття актів делегова-

ного законодавства. Сутнісно питання полягало в тому, який із вказаних законів

має вищу юридичну силу, тобто який із них має застосовуватися.

Відповідно до принципу парламентського верховенства усі закони є рів-

ними за своєю юридичною силою і при цьому діє презумпція пріоритету більш

пізнього закону, що відома як доктрина потенційного скасування закону. Вихо-

дячи із зазначеного, у даній ситуації застосуванню підлягає більш пізній Акт,

тобто Закон про ваги і міри 1985 р., який тим самим мав би відміняти відповідні

норми Акту про Європейські співтовариства 1972 р.

Однак Адміністративний суд у справі Тоберн не погодився з подібним ви-

рішенням ситуації і відхилив дане положення принципу верховенства Парламе-

нту, натомість сформулювавши нову концепцію «конституційних статутів». В §

62 цього рішення зазначається: «…Ми маємо визнати існування ієрархії актів

Парламенту так, якби існували «звичайні» статути і «конституційні» статути. Це –

принципово різні категорії законів. Конституційним є статут, який: а) встановлює

основи правових відносин між громадянином і державою, або б) розширює чи

звужує межі того, що ми визнаємо фундаментальними конституційними правами.

а) і б) в силу необхідності тісно пов’язані між собою: важко уявити собі статут,

який відповідав би критерію а), але не задовольняв би вимоги б). Особливий ста-

тус конституційних статутів є наслідком особливого статусу конституційних

167

прав. Прикладами таких статутів є Велика хартія вольностей, Білль про права

1689 р., Акт про Унію, Акт про реформу, яким встановлено загальне виборче пра-

во, Акт про права людини, Акт про Шотландію 1998 р. і Акт про управління

Уельсом 1998 р. Акт про Європейські співтовариства чітко належить до цього ро-

ду актів. У ньому міститься увесь корпус прав і зобов’язань Співтовариств, і цей

акт надав домінуючий внутрішній ефект судовій та адміністративній системі, що

походить із права Співтовариств. Можливо ніколи не було статуту, який би мав

такий глибокий вплив на значну кількість сфер нашого життя. Акт про Європей-

ські співтовариства 1972 р. в силу загального права є конституційним законом»

[279]. Доповнюючи концепцію конституційних статутів, Адміністративний суд в

§ 63 рішення по справі Тоберн зазначив: «Звичайні закони можуть бути побічно

скасовані. Конституційні ж закони неможливо скасувати подібним чином».

На підставі визнання судом Акту про Європейські співтовариства 1972 р.

конституційним, він вирішив, що не можна змінити даний закон шляхом затвер-

дження норм, що йому суперечать, закріплених в більш пізньому Акті про ваги і

міри 1985 р. Тому норма щодо переходу Великобританії на єдину європейську

метричну систему вимірювання ваги, введена відповідно до Наказу від 1994 р.,

була визнана законною і такою, що прийнята на підставі положень Акту про Єв-

ропейські співтовариства 1972 р.

При цьому Адміністративний суд не обмежився лише вирішенням справи

по суті, а запропонував свій варіант розв’язання проблеми конституційного ха-

рактеру щодо конкуренції суверенітетів у законодавчій сфері. У тому ж § 63 рі-

шення по справі Тоберн суд зазначив, що конституційний закон може бути ска-

сований або змінений, якщо в новому законі, прийнятому Парламентом Велико-

британії, будуть міститися явні формулювання або формулювання настільки од-

нозначні, що висновок про фактичну рішучість Парламенту змінити конститу-

ційний закон не викликатимуть сумніву.

Фактично суд у своєму рішенні визнав примат права ЄС над законами, що

приймаються Парламентом Великобританії, лише з єдиним виключенням. Вестмі-

нстер може, знехтувавши принципом верховенства права ЄС, змінити на території

168

Сполученого Королівства дію положення європейського права лише в тому разі,

якщо приймаючи Акт, Парламент однозначно висловить подібне бажання. Поряд з

цим є зрозумілим, що явне протиріччя між наднаціональним правом з одного боку,

та національним правом Великобританії з іншого, неможливе, оскільки в ЄС для

подолання подібних правових колізій створені спеціальні правові механізми. Зок-

рема, Європейська Комісія, Суд ЄС, та й просто країни-члени ЄС не допустять сва-

вільного відходу від встановлених загальних наднаціональних правил. Як наслідок,

до того часу, поки Сполучене Королівство залишається членом ЄС, реалізація на

практиці цього виключення є неможливою. В таких умовах «суверенне» повнова-

ження Парламенту відступати від права ЄС залишається здебільшого абстрактним.

Як вбачається, виключення у співвідношенні верховенства європейського

права та верховенства британського Парламенту на користь останнього, було

запропоновано суддями задля встановлення правового механізму забезпечення

виходу Великобританії з-під юрисдикції наднаціонального права у разі сецесії

Сполученого Королівства зі складу ЄС. Лише в такому випадку Вестмінстер

може повноцінно реалізувати конституційний принцип парламентського сувере-

нітету, не зважаючи при цьому на наднаціональне європейське право.

Адміністративний суд, оцінюючи власний запропонований підхід до

розв’язання проблеми конкуренції суверенітетів, у § 64 рішення по справі Тоберн

зазначає, що: «Така еволюція загального права у питанні конституційних прав, і

конституційних статутів, є вкрай позитивною… Оскільки поруч з цим зберігається

верховенство Парламенту і гнучкість нашої некодифікованої конституції…». У да-

ному контексті лорд-суддя Дж. Лоз стверджує: «Умови верховенства законодавчої

влади Парламенту в Великобританії обов’язково залишаються на розсуд Сполуче-

ного Королівства. Але традиційна доктрина суверенітету Парламенту, з моєї точки

зору, зазнала змін. Ця трансформація була здійснена загальним правом, в повній

відповідності з конституційним принципом» [279; § 59]. Водночас британські кон-

ституціоналісти, аналізуючи справу Тоберн, солідарні у висновку, що Адміністра-

тивний суд у цьому рішенні вперше надав переконливе юридичне тлумачення ста-

тусу права ЄС в аспекті конституційного ладу Великобританії. При цьому запро-

169

понований варіант вирішення конституційної дилеми щодо конкуренції суверені-

тетів «витончено поєднує юридичний суверенітет Парламенту з тим, що можна на-

звати прагматичним верховенством європейських правових норм» [157, с. 551].

Рішення у справі Тоберн має фундаментальне значення для науки консти-

туційного права Сполученого Королівства. Судді не просто сформували концеп-

цію «конституційного статуту», а фактично запропонували революційний підхід

щодо запровадження ієрархії актів Парламенту. Адміністративний суд у цьому

рішенні недвозначно дав зрозуміти, що конституційний принцип верховенства

Парламенту є не конституційною даністю, як стверджував професор В. Вейд, а

фундаментальним принципом некодифікованої конституції, що динамічно тран-

сформується під впливом політико-правових обставин, зберігаючи при цьому

певні традиційні риси свого змісту.

Доцільним вбачається розгляд ще одного аспекту співвідношення права ЄС

з правовою системою Великобританії. Йдеться про принцип прямої дії права ЄС,

який означає безпосереднє застосування європейського права на території держав-

членів. Цей принцип був сформульований Судом ЄС у Рішенні по справі «Ван

Генд» [136] у 1963 р. і полягає в тому, що норми права ЄС розглядаються як авто-

матично інтегровані в національні правові системи країн-членів Союзу. Однак у

випадку Сполученого Королівства реалізація даного принципу отримала певне

ускладнення. Це зумовлено тим, що Великобританія належить до країн із дуалісти-

чним режимом застосування норм міжнародного права, тому навіть ратифікація

міжнародно-правового акту не означає його інкорпорації у британське право. Для

того, щоб положення певного міжнародно-правового акту стали частиною законо-

давства Сполученого Королівства, необхідне прийняття Парламентом спеціального

Акту. Наприклад, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод бу-

ла ратифікована Великобританією в 1951 р., а фактично стала частиною британ-

ського законодавства лише після прийняття Акту про права людини в 1998 р.

Разом із тим, застосування дуалістичної концепції до права ЄС означало б,

що держави-члени вправі самостійно вирішувати питання про місце і роль актів

Співтовариств в національному правопорядку. Подібне положення не тільки

170

вступало в протиріччя з основами інтеграції, а й створювало очевидну загрозу

єдності і цілісності, а як наслідок, і застосуванню права ЄС [39, с. 75]. Саме тому

це питання було окремо вирішено британським Парламентом в Акті про Євро-

пейські співтовариства 1972 р. В ст. 2 (1) цього статуту зазначено: «Всі права,

повноваження, відповідальність, зобов'язання та обмеження, які час від часу

створюються або виникають з договорів, і всі засоби захисту та правила проце-

дури, які час від часу виникають з договорів та з'являються на їх основі, і яким

згідно договорів повинна бути надана юридична сила або які повинні застосову-

ватися в Сполученому Королівстві без подальшого введення в дію, повинні бути

визнані і діяти в праві, їм необхідно слідувати і відповідним чином здійснювати»

[160]. Ця стаття є відсильною нормою до права європейських інтеграційних

об’єднань, на основі якої і повинно здійснюватися введення в дію на території

Великобританії положень права ЄС. Таким чином, після набрання чинності Акту

про Європейські співтовариства 1972 р. норми прямої дії, які приймаються в ра-

мках ЄС, для застосування у Великобританії вже не вимагають прийняття Пар-

ламентом спеціальних законів, які б інтегрували дані положення у британську

правову систему. Разом з тим слід відзначити, що Парламент Великобританії,

прийнявши дане положення, фактично обмежив свій контроль за проведенням

європейських інтеграційних заходів усередині Сполученого Королівства.

Однак, у зв’язку зі зростанням у британському суспільстві євроспектициз-

му Консервативна партія, що повернулася до влади у 2010 р., розпочала рух у

напрямку реінтеграції. Так, у партійному маніфесті 2010 [271] погляди крила єв-

роскептиків були відображені шляхом затвердження прихильності консерваторів

запобіганню будь-якій подальшій передачі суверенітету в Європу без

обов’язкового проведення референдуму. На виконання цього торі провели через

Парламент у 2011 р. Акт про Європейський Союз [163] (у Британії даний Акт ще

називають Закон про «замок референдуму»). Цей закон передбачає необхідність

затвердження Парламентом та загальнонаціональним референдумом нових до-

говорів ЄС, змін, що пропонується внести в чинні договори ЄС, або у випадках,

коли Рада Європи прийняла рішення, яке стосується передачі значних повнова-

171

жень від Великобританії до ЄС [211, с. 56]. В законі також закріплено, що пере-

говори на рівні ЄС щодо внесення змін в установчі договори, розширення юрис-

дикції ЄС чи прийняття нового договору Уряд Великобританії може проводити

лише у разі отримання ним санкції Парламенту. Навіть якщо домовленість із за-

значених питань буде досягнуто, зміни можуть набути чинності лише після того,

як отримають схвалення Парламенту та затвердження на референдумі.

Закінчуючи розгляд питання про вплив права ЄС на суверенітет Парламе-

нту Великобританії варто зазначити, що нині наднаціональне право є одним із

найбільш яскравих прикладів обмеження парламентського верховенства в зако-

нодавчій сфері. Однак з приходом до влади в 2010 р. консерваторів спостеріга-

ється процес припинення ерозії вказаного конституційного принципу. Для цього

застосовуються як законодавчі заходи (Акт про Європейський Союз 2011 р.), так

і заходи політичного характеру.

23 червня 2016 р. у Великобританії відбувся загальнонаціональний рефе-

рендум з приводу майбутнього членства країни в ЄС. Його результат став доволі

несподіваним, адже при явці 72 %, 51,9 % голосів підданих Її Величності було

віддано за вихід з ЄС, а 48,1%. – за збереження членства в ЄС [20].

Юридичним оформленням виходу Британії з ЄС займається новий консерва-

тивний Уряд на чолі з Т. Мей. Відповідно до ч. 1 ст. 50 Договору про Європейсь-

кий Союз [37]: «Будь-яка держава-член відповідно до своїх конституційних правил

може прийняти рішення про вихід зі складу Союзу». Згідно з ч. 2 ст. 50 Договору

про ЄС після повідомлення держави-члена про свій намір покинути ЄС, потрібно

провести перемовини про порядок виходу країни та визначити майбутню систему

взаємовідносин між цією державою та ЄС. При цьому процес виходу може тривати

до двох років, якщо тільки ЄС і держава-член не продовжать цей строк.

Говорити про нову систему взаємовідносин між Великобританією та ЄС

ще зарано. Для нашого дослідження важливим є те, що в будь-якому випадку,

вихід з ЄС означає відновлення суверенітету британського Парламенту в аспекті

дії наднаціонального права. З юридичної точки зору процес виходу Сполученого

Королівства з ЄС, який отримав назву Brexit, буде оформлено шляхом прийняття

172

Парламентом Великобританії нового Акту, який скасує дію нині чинного Акту

про Європейські співтовариства 1972 р. Тим самим Вестмінстер на практиці під-

твердить дієвість і непорушність основоположного принципу некодифікованої

британської конституції – принципу парламентського суверенітету.

Однією із найбільш знакових конституційних змін, що здійснила суттєвий

вплив на правову та інституційну систему Великобританії, стало прийняття Ак-

ту про права людини 1998 р. [193], яким було інкорпоровано положення Конве-

нції про захист прав людини і основоположних свобод. Сполучене Королівство

стало першою державою, що ратифікувала Конвенцію (22 лютого 1951 р.), однак

права, гарантовані цим актом, не могли бути захищеними в британських судах

до 2 жовтня 2000 р., оскільки Конвенція не була частиною національного зако-

нодавства Великобританії. При цьому слід відзначити, що Акт про права люди-

ни 1998 р. не інкорпорує Конвенцію про захист прав людини і основоположних

свобод у британське національне право так, як Акт про Європейські Співтовари-

ства 1972 р. інкорпорував Договір ЄС. На думку професора К. Юінг, даний Акт

Парламенту забезпечує отримання визначеними положеннями Конвенції певно-

го правового статусу [165, с. 670].

Тривалий процес інкорпорації Конвенції про захист прав людини і осно-

воположних свобод в національне законодавство Великобританії викликаний

низкою обставин. Перш за все, Сполучене Королівство зіштовхнулося із серйоз-

ною проблемою правового характеру, оскільки Конвенція більш зорієнтована на

континентальну, а не англо-саксонську правову систему, і вибудовувалася на тра-

диціях французької Декларації 1789 р. До цього права людини у Великобританії

не були визначені як позитивні правомочності, а їх захист традиційно здійснюва-

вся загальним правом. Британська правова традиція в аспекті прав людини вихо-

дила з положення про те, що громадянин має право робити все, що не заборонено

статутним чи загальним правом. Саме тому нормативне закріплення позитивних

прав людини викликало проблеми теоретико-правового та практичного характе-

ру. Акт про права людини 1998 р. був промульгований королевою 09 листопада

1998 р., однак вступив в силу лише 02 жовтня 2000 р. Причиною затримки набут-

173

тя чинності Акту стала необхідність проведення правових тренінгів, які мали

пройти всі судді задля їх теоретико-правової підготовки до змін, внесених Актом

про права людини 1998 р. до системи захисту прав людини у Великобританії.

Ще одна складність, яка є більш важливою для нашого дослідження, обумов-

лена наявністю конституційного принципу парламентського верховенства. Суддя

Апеляційного суду (м. Лондон) М. Кей назвав Акт про права людини 1998 р. «ви-

тонченим витвором законодавства, оскільки він сприяє інкорпорації Конвенції в

британське законодавство і водночас зберігає суверенітет Парламенту, який є на-

ріжним каменем нашої неписаної конституції» [45, с. 57]. Тривалий час в академіч-

них колах йшло обговорення необхідності прийняття Акту, який би закріпив осно-

воположні права людини і громадянина. Однак виникало питання про його юриди-

чну природу. Головна дискусійна теза стосувалася Акту про права людини як ви-

щого закону, якому мають відповідати всі інші Акти, що приймаються Парламен-

том, а оцінку такої «відповідності» має здійснювати судова влада. Однак при тако-

му формулюванні закон набував ознак конституції і фактично руйнував суверені-

тет Парламенту. Королевою в Парламенті дане питання було вирішено більш вито-

нчено, оскільки Акт про права людини був розроблений з метою посилення захис-

ту прав людини в традиційних рамках парламентського суверенітету [9, с. 163].

Варто також згадати, що під час дебатів в Палаті громад з приводу розгля-

ду Білля про права людини, тодішній міністр закордонних справ Р. Коук зазна-

чив, що під час розробки Білля органи державної влади були особливо стурбо-

вані тим, щоб зберегти «фундаментальну позицію конституції щодо сувереніте-

ту Парламенту», який є «однією з глибинних основ системи» [8, с. 43]. Саме то-

му у Великобританії було прийнято рішення про те, щоб не надавати суддям

права відміняти первинне законодавство на підставі його несумісності із поло-

женнями Акту про права людини 1998 р.

У ст. 3 (1) цього статуту зазначається, що первинне та делеговане законо-

давство має тлумачитися і застосовуватися таким чином, щоб ці акти були суміс-

ними з Конвенцією. Якщо ж суд не може витлумачити Акт Парламенту таким чи-

ном, щоб він відповідав положенням Конвенції, він має право прийняти деклара-

174

цію про несумісність. Така декларація має рекомендаційний характер, оскільки суд

не може, відповідно до принципу верховенства Парламенту, визнати закон недійс-

ним і не може зобов’язати Парламент змінити чи прийняти певний Акт. Фактично

закон, навіть визнаний судом Великобританії таким, що не відповідає нормам Кон-

венції, продовжує діяти, поки Парламент не змінить відповідне положення. Не

зважаючи на те, що теоретично Парламент зберігає своє верховенство в даному

питанні, практика склалася таким чином, що в разі винесення судом декларації

про несумісність, і якщо дане рішення не було відмінене вищим судом, Парла-

мент в усіх нині відомих випадках вносить відповідні зміни в статутне право.

Якщо на національному рівні Парламент зберігає своє верховенство, виникає

інше питання, яким чином Європейський суд з прав людини обмежує парламентсь-

кий суверенітет. Адже в ч. 1 ст. 46 Конвенції зазначається, що Високі Договірні

Сторони зобов’язуються виконувати остаточні рішення Суду в будь-яких справах,

у яких вони є сторонами [51]. У справі Честер проти міністра юстиції, яка розгля-

далася 16 жовтня 2013 р. Верховним Судом Великобританії, лорд Сампшин зазна-

чив: «…міжнародне зобов'язання Сполученого Королівства відповідно до ч. 1 ст.

46 Конвенції дотримуватися рішення Європейського суду з прав людини у випад-

ках, коли країна є стороною в справі, має абсолютний характер» [139].

Це питання розглядалося Спільним парламентським комітетом під час об-

говорення законопроекту про право ув’язнених на голосування. Розділ 4 Першо-

го звіту Комітету був присвячений співвіднесенню конституційного принципу

суверенітету Парламенту та юрисдикції Європейського суду з прав людини. Для

обґрунтованості своїх висновків члени Комітету посилалися на думку лорда

Нойбергера, озвучену ним під час лекції в 2011 р. Характеризуючи парламентсь-

кий суверенітет, лорд зазначив: «Парламент залишається скутим, допоки він має

виконувати рішення Страсбурзького суду. Ці пута залишаються до тих пір, поки

Договір матиме силу, але будь-яка країна може вийти з Договору. Це демонст-

рує, що всі обмеження на правовий суверенітет накладає членство в Договорі.

Дані обмеження діють лише тому, що Парламент на це погоджується» [203, §

91]. Цей висновок лорда Нойбергера цілком відповідає конституційному прин-

175

ципу парламентського верховенства, адже юридично Парламент може відмінити

свою участь в Договорі, тим самим вивівши з під юрисдикції Страсбурга Вели-

кобританію загалом і себе зокрема. Лорд Маккей з цього приводу висловив дум-

ку, що «принцип парламентського суверенітету не є аргументом проти введення

рішень Страсбурзького суду в дію. Абсолютно зрозуміло, що Парламент зо-

бов’язаний, з точки зору договору, стороною якого ми є, здійснювати рішення

Страсбурзького суду незалежно від того, правильні вони чи ні» [203, § 92].

Лорд Джадж під час лекції, яку він читав в Університетському коледжі

Лондона 4 грудня 2013 р. на тему: «Конституційні зміни: незакінчена справа»,

також висловив свою точку зору з приводу розглядуваного питання. Він зазна-

чив: «У нашому конституційному механізмі Парламент є суверенним. Він може

через законодавчий процес скасувати будь-яке рішення Верховного Суду. У ви-

падку зі Страсбурзьким судом даний принцип заперечується нашим приєднан-

ням до Конвенції і дією її ст. 46. Взяті зобов’язання передбачають, що коли ви-

никає справа, стороною в якій є Великобританія, Парламент має вжити загальні

заходи в рамках свого внутрішнього правопорядку, щоб покласти край пору-

шенням прав людини, які були виявлені в Європейському суді» [214].

Закінчуючи розгляд випливу Акту про права людини на конституційний

принцип верховенства Парламенту, слід погодитися з лордом Хоффманном,

який при вирішенні справи Сіммса, що була розглянута Апеляційним комітетом

Палати лордів 08 липня 1999 р., зазначив: «Суверенітет Парламенту означає те,

що Парламент може, якщо забажає, видавати закони, що суперечать основопо-

ложним принципам прав людини. Акт про права людини 1998 року не обмежує

цієї влади. З початком дії цього закону обмеження Парламенту, в кінцевому ра-

хунку, є політичними, а не юридичними» [261]. У справі Тоберн [279] Адмініст-

ративний суд визначив конституційними ті акти, які встановлюють основи пра-

вових відносин між громадянином і державою або розширюють чи звужують

межі фундаментальних конституційних прав. До категорії конституційних ста-

тутів судом було віднесено в тому числі й Акт про права людини 1998 р. У спра-

ві Джона Вітхема, розглянутої 07 березня 1997 р. Високим судом Англії та

176

Уельсу, суд визначив (§ 17 та § 27 Рішення), що фундаментальними конститу-

ційними правами є права, за якими загальне право визнає особливий статус, хоча

ці права не є невразливими і безумовно закони можуть їх відміняти [296]. Однак

Адміністративний суд у справі Тоберн [279; § 63] встановив, що конституційні

закони не можуть бути скасовані шляхом побічного скасування закону. Консти-

туційні акти Парламент може відмінити лише шляхом прийняття закону, який

прямо спрямований на відміну відповідно статуту. В нашому випадку це озна-

чає, що Парламент може відмінити Акт про права людини 1998 р. лише прийня-

вши новий Акт про права людини.

Що ж стосується діяльності Європейського суду з прав людини як суб’єкта,

що обмежує верховенство британського Парламенту, з нашої точки зору, Парла-

мент залишається суверенним і в цьому аспекті. Але суверенітет в даному випад-

ку проявляється в двох аспектах: 1) Вестмінстер може прийняти рішення про де-

нонсацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що забез-

печить повний вихід з під юрисдикції Страсбурзького суду, або про відміну Акту

про права людини 1998 р., яким положення цього договору були інкорпоровані в

національне законодавство Сполученого Королівства. Це – радикальний крок, на

який Великобританія, будучи демократичною правовою державою із високими

стандартами захисту прав людини, навряд чи зважиться; 2) Парламент може

прийняти рішення про дерогацію, тобто часткову відміну дії положень Європей-

ської конвенції на національному правовому рівні. Це може відбутися внаслідок

прийняття нового Акту про права людини. І такий варіант розвитку подій вигля-

дає більш правдоподібним, що підтверджується нижченаведеними обставинами.

Політико-правова дійсність склалася таким чином, що після чергового ро-

зширення ЄС у Великобританії виникла проблема з напливом мігрантів, і в

зв’язку з цим, як засвідчують самі британці, в країні зріс рівень злочинності. То-

му в розділі про боротьбу зі злочинністю партійного маніфесту консерваторів

2015 р. [272] торі взяли на себе зобов’язання «зламати» Акт про права людини

1998 р. та зменшити роль Європейського суду по правам людини, щоб полег-

шити депортацію іноземних злочинців.

177

Нині правляча консервативна партія розробляє відповідні біллі задля дося-

гнення поставленої мети. Зараз триває обговорення і розробка відповідних зако-

нопроектів і все буде залежати від їх змісту. Однак вже зрозумілим є прагнення

торі обмежити юрисдикцію Страсбурзького суду таким чином, щоб його рішен-

ня мали консультативний, а не обов’язковий характер для Великобританії. За

ідеєю консерваторів вищим судом в питанні захисту прав людини має стати

Верховний Суд Сполученого Королівства. Представники опозиційної лейбори-

стської партії зазначили, що вони будуть пильно слідкувати за розробкою даних

біллів і якщо цей процес буде використано для усунення деяких прав людини,

або ж проект нового Акту про права людини буде зменшувати обсяг прав, гаран-

тованих діючим статутом, то прихильники Акту про права людини 1998 р. ма-

ють вказувати, які саме права торі хочуть відібрати у британських громадян

[260]. Увесь цей політичний процес має конституційне забарвлення, оскільки,

навіть якщо вказані біллі не стануть законами, сам факт їх розробки свідчить, що

головні політичні суб’єкти Великобританії в даному аспекті визнають непоруш-

ність принципу суверенітету Парламенту.

Важливий вплив на перегляд сутності парламентського верховенства здій-

снив розвиток референдної демократії у Сполученому Королівстві. Слід відзна-

чити, що в британській науці не достатня увага приділена дослідженню народ-

ного суверенітету. Однак в останні десятиліття низка науковців здійснюють

конституційно-правовий аналіз феномену референдуму, наголошуючи при цьо-

му на протиріччі його ідеї принципу верховенства Парламенту. Підвищення ува-

ги академічних кіл до даного питання пов’язане з політико-правовою практи-

кою, яка нині склалася у Великобританії, щодо розвитку референдної демократії.

У 1973 році у Великобританії відбувся перший субнаціональний референдум,

який проводився у Північній Ірландії щодо збереження її у складі Сполученого Ко-

ролівства, на якому більшість виборців проголосували за збереження єдиної країни.

У 1975 р. пройшов перший загальнонаціональний референдум щодо членства в ЄС

і більшість громадян надали підтримку цьому питанню. До сьогодні у Великобри-

танії було проведено 13 референдумів, із них три – загальнонаціональних. Окрім

178

референдуму щодо членства в ЄС 1975 та 2016 років, у 2011 р. був проведений за-

гальнонаціональний референдум з приводу зміни виборчої системи.

В. Богданор у праці «Нова британська конституція» відзначає: «Якщо Па-

рламент є суверенним, він може, якщо забажає, провести референдум. Що Пар-

ламент не може зробити – це юридично зобов’язати себе провести референдум

або визнати підсумки референдуму. Парламент може, при бажанні, ігнорувати

результати референдуму, проте це може бути політично нерозумно. Тому рефе-

рендум у Великобританії, як здається, може бути лише рекомендаційним, а не

юридично обов’язковим» [127, с. 173].

На нашу думку, ідея референдної демократії цілком узгоджується із докт-

риною парламентського верховенства, оскільки до цього часу немає єдиного ак-

ту, який би регулював організаційні питання проведення референдуму, визначав

перелік випадків, коли слід проводити референдум, тощо. Про певне виключен-

ня з даного правила ми можемо говорити лише в контексті дії вже згадуваного

Акту про ЄС 2011 року [163] (так званий «замок референдуму»).

Загалом практика проведення референдуму склалася таким чином, що

процедура його організації і проведення регламентуються спеціальним біллем

уже після прийняття рішення про доцільність такого плебісциту. Наприклад, ко-

ли проводився Шотландський референдум 2014 р., задля правового забезпечення

його проведення був прийнятий спеціальний статут – Акт про референдум щодо

незалежності Шотландії 2013 р. [259]. При цьому питання про те, хто наділений

правом голосу на цьому референдумі, було визначено окремим законом – Актом

про референдум щодо незалежності Шотландії (право голосу) 2013 р.

Як вважає В. Богданор недавній досвід референдумів у Великобританії пе-

редбачає появу нового конституційного звичаю [294]. Автор виділяє два випад-

ки, коли має проводитися референдум. По-перше, референдум є обов’язковим у

разі передачі значних повноважень від Вестмінстера. На думку В. Богданора,

прецеденти, встановлені референдумами щодо деволюції в Шотландії (1979 і

1997) і в Північно-Східній Англії (2004), щодо Валійської деволюції (1979, 1997

і 2011), референдумом Великого Лондона (1998) і щодо Белфастської угоди Пів-

179

нічної Ірландії (1998) розробили звичай, що, в свою чергу, може обмежувати

Уряд. За цим звичаєм, британський Уряд і Парламент зобов’язані провести ре-

ферендум у разі делегування повноважень деволюційним інститутам і будуть

пов’язані його результатами.

По-друге, В. Богданор стверджує, що референдум є обов’язковим, коли

Парламент розглядає важливі конституційні реформи – наприклад, референдум

про зміну виборчої системи 2011 р., референдум щодо членства в ЄС 2016 р. Та-

кі референдуми породжують суспільну надію, що деякі стрижневі питання кон-

ституційної релевантності залишаться прерогативою народного суверенітету. У

підсумку вчений приходить до висновку, що, незважаючи на некодифіковану

конституцію Великобританії, приймаючи до уваги гнучку роль референдумів,

можна стверджувати, що референдум перетворився на доктрину, яка може на-

віть стримувати Парламент та обмежувати його компетенцію [294].

У цілому погоджуючись з професором В. Богданором, ми вважаємо, що

представлена ним доктрина референдуму, все ж має незавершений характер.

Кожен із запропонованих науковцем випадків, коли слід проводити референдум,

має свої виключення. Наприклад, у 2012 р. стало зрозуміло, що Шотландія ініціює

проведення на своїй території референдуму про незалежність. Одним із важливих

аргументів, який використав Вестмінстерський Уряд задля збереження унітариз-

му, стала обіцянка розширити фінансові повноваження Парламенту Шотландії.

Після проведення у вересні 2014 р. референдуму про незалежність Шотландії і

збереження, за його результатами, цілісного Сполученого Королівства, було

прийнято рішення про проведення, як зазначають британські конституціоналісти,

Devo-Max – максимальної деволюції. Парламент Великобританії наділив безпре-

цедентними фінансовими повноваженнями Парламент Шотландії. Відповідні змі-

ни до Акту про Шотландію 1998 р. [257] були внесені Актом про Шотландію 2012

р. [258] і набули чинності з квітня 2016 р. Однак, ці зміни, які передбачають мак-

симальну деволюцію, не були винесені на всенародне обговорення, що дає підс-

тави стверджувати про незавершеність сформульованої референдної доктрини.

Стосовно тези про обов’язковість проведення референдуму у разі розгляду

180

Парламентом важливих конституційних змін, ми можемо привести суттєві запе-

речення фактологічного характеру. До прикладу, Парламент 09 листопада 1998

р. прийняв Акт про права людини [193], а 24 березня 2005 р. Акт про конститу-

ційну реформу [142], відповідно до якого створювався Верховний Суд Великоб-

ританії. Цими законами були внесені суттєві зміни до некодифікованої консти-

туції Сполученого Королівства, однак вони не були санкціоновані референду-

мом. В даному контексті також доцільно згадати про апеляцію, розглянуту Ви-

соким судом Англії та Уельсу (Адміністративний суд) 28 червня 2008 р. на спра-

ву за позовом С. Вілера проти офісу Прем’єр-міністра і Міністра закордонних

справ та у справах Співдружності [293]. Суд відхилив позов щодо проведення

референдуму з приводу ратифікації Лісабонської угоди, мотивуючи це компете-

нцією Парламенту з міжнародних питань. Даним рішенням суд фактично визнав

суверенітет Парламенту (правовий суверен) вищим за народний суверенітет (по-

літичний суверен), хоча це питання мало важливе правове значення.

Вищевикладене дає підстави стверджувати, що доктрина референдуму у

Великобританії є не до кінця сформованою. Хоча її активне практичне застосу-

вання засвідчує обмеження парламентського верховенства de facto, однак de jure

Парламент залишається суверенним. При цьому вирішення питання щодо про-

ведення референдуму з того, чи іншого питання, більшою мірою знаходитися в

політичній, а не юридичній площині.

З референдною практикою у Великобританії тісно пов’язаний конститу-

ційний процес деволюції. Слід погодитися з М. В. Оніщуком, який слушно підк-

реслює: «Референдна демократія у Великій Британії розглядається й як режим,

що сприяє легітимній протидії сепаратистським настроям у Північній Ірландії,

Шотландії та Уельсі» [77, с. 241]. Це є одним із свідчень тісного взаємозв’язку в

розвитку та конституційно-правовому становленні двох важливих елементів

«нової британської конституції» – референдуму та деволюції.

Деволюція (від англ. Devolution – передача) – це процес передачі владних по-

вноважень від Вестмінстерської системи державних інститутів до регіональних.

Даний конституційний процес був започаткований в 70-ті роки ХХ ст., коли в Пар-

181

ламенті Сполученого Королівства більшість утримувала Лейбористська партія. У

1978 р. Парламент прийняв два Акти про деволюцію: Акт про Уельс 1978 р. [277]

та Акт про Шотландію 1978 р. [274]. Важливим положенням цих статутів було те,

що деволюційні зміни набувають чинності лише в тому випадку, якщо вони отри-

мають підтримку населення відповідних регіонів на референдумах. У 1979 р. були

проведені зазначені плебісцити, результатом яких стало відхилення деволюції як

громадянами Шотландії, (40 % яких проголосувало за цю ідею), так і громадянами

Уельсу, де підтримку даному процесу висловила 1/4 виборців [127, с. 90].

Конституційний процес деволюції продовжився після повноцінного повер-

нення лейбористів до влади в 1997 р. Тоні Блер, в цілому симпатизуючи деволю-

ції, пам’ятав про фіаско 1970-х, коли лейбористський Уряд втратив багато часу

для розробки і просування ідеї деволюції лише для того, щоб ця пропозиція була

відхилена на шотландському та уельському референдумах. З метою уникнення

аналогічних результатів Прем’єр-міністр Великобританії запропонував, щоб ре-

ферендуми були проведені до того, як законодавство про деволюцію буде пред-

ставлено в Парламенті, а не після того, коли воно буде прийняте, як це трапилося

в 1979 р. [127, с. 91-92]. Саме тому референдуми, на яких ідея деволюції отримала

підтримку населення, були проведені в Шотландії та Уельсі в 1997 р., а в Північ-

ній Ірландії в 1998 р. Тільки після цього Уряд розробив та вніс на розгляд Парла-

менту відповідні законопроекти. Наслідком цього стало прийняття Парламентом

вже в 1998 р. трьох Актів, спрямованих на повномасштабне проведення деволюції

в країні із запровадженням регіональних представницьких інституцій.

Актом про Шотландію 1998 р. передбачалося створення Парламенту Шот-

ландії, Актом про правління Уельсу 1998 р. – Національної Асамблеї Уельсу, Ак-

том про Північну Ірландію 1998 р. – Асамблеї Північної Ірландії. Введення регіо-

нальних представницьких інститутів, наділених законодавчими повноваженнями,

спершу може здатися серйозним кроком на шляху обмеження, а то й руйнації за-

конодавчого верховенства Парламенту Сполученого Королівства. Однак у даному

контексті слід погодитися з думкою П. Лейланда, який підкреслює: «Поряд із за-

провадженням конституційних реформ після 1997 р., велика увага приділена збе-

182

реженню суверенітету Вестмінстерського Парламенту» [211, с. 50]. Зокрема, під

час запровадження деволюції було вжито заходів для гарантування дотримання та

дієвості основоположного принципу британської конституції.

Аналізуючи вплив на принцип парламентського верховенства деволюції,

слід відзначити, що сутність останньої полягає в асиметричній передачі влади

регіональним інституціям у межах унітарної держави. Нині асиметрія деволюції,

з одного боку, проявляється в тому, що різні регіони отримують різний обсяг за-

конодавчих, фінансових та інших повноважень. З іншого – базовий регіон Спо-

лученого Королівства – Англія, не має свого окремого регіонального представ-

ницького органу. Водночас для того, щоб зрівняти у правах всі регіони Сполу-

ченого Королівства, 22 листопада 2015 р. Палатою громад було прийнято Пос-

тійне правило [159], яким внесено зміни до процедури розгляду законопроектів в

нижній Палаті. Відповідно до цих змін, при розгляді біллів, які мають регіона-

льне значення і стосуються виключно Англії, право голосу з таких законопроек-

тів у Вестмінстерському Парламенті мають лише коммонери, що представляють

Англію. Цієї ініціативою Уряд намагався вирівняти диспропорцію повноважень

членів Палати громад. Представники Англії не мали право голосу щодо деволю-

ційних аспектів регулювання суспільних відносин в регіонах, бо дані питання

вирішуються відповідними регіональними легіслатурами, тоді як представники

Шотландії, Північної Ірландії та Уельсу в Вестмінстері могли брати участь у ви-

рішенні справ суто англійського регіону. Тож вказані зміни дещо вирівняли

асиметрію деволюції в даному аспекті.

Коротко охарактеризувавши специфіку конституційного процесу деволю-

ції, слід відзначити, що створення національних регіональних представницьких

органів, наприклад, Парламенту Шотландії, не руйнують конституційний прин-

цип законодавчого верховенства Вестмінстерського Парламенту. У даному кон-

тексті Дж. МакЕлдауні наголошує: «Парламент Великобританії зберігає владу

законотворчості з приводу питань, делегованих деволюційним легіслатурам, так

що може не брати до уваги прийняті ними закони» [235, с. 212]. Зокрема, в п. 7

ст. 28 Акту про Шотландію 1998 р. передбачено: «Цей розділ (про законодавчу

183

компетенцію Парламенту Шотландії – авт.) не впливає на владу Парламенту Ве-

ликобританії щодо створення ним законів для Шотландії» [275]. Акти регіона-

льних легіслатур набувають чинності й відповідно мають силу закону лише піс-

ля того, як отримають королівську санкцію.

При цьому слід відзначити, що природа співвіднесення законодавчої влади

Парламенту Великобританії та регіональних легіслатур полягає в тому, що з

юридичної точки зору, статути деволюційних інституцій є актами делегованого

законодавства, оскільки можуть прийматися лише на підставі та в рамках повно-

важень, наданих відповідним представницьким регіональним органам конкрет-

ними актами Вестмінстерського Парламенту. Будь-який Акт деволюційної легі-

слатури, de jure, може бути відмінений Актом Парламенту Великобританії. З те-

оретико-правової точки зору, дане право слугує свідченням того, що конститу-

ційний принцип верховенства Парламенту зберігає своє значення.

Чинність та функціонування статутів, прийнятих регіональними легіслатура-

ми, конституціоналісти пов’язують з концептом «мовчазного вираження волі суве-

рена» – британського Парламенту. Тобто акти деволюційних легіслатур своїм ста-

тусом і дієвістю завдячують не лише вже прийнятим Актам, якими Вестмінстер де-

легував певні повноваження, а й волі верховного законодавчого органу, який пого-

джується з дією актів регіональних представницьких інституцій. Ще раз підкрес-

люємо, що юридично, Парламент Великобританії зберігає за собою законодавче

верховенство, оскільки має право здійснювати законотворчість з будь-яких питань,

в тому числі тих, які були передані на регулювання деволюційним органам.

Доцільно пригадати, що Сполучене Королівство в своїй історії вже має

приклад реалізації процесу, який за своїми ознаками доволі схожий із деволюці-

єю. Мова йде про законотворчість Парламенту на території різних частин Бри-

танської імперії. 11 грудня 1931 р. Парламент, тоді ще Британської імперії,

прийняв Вестмінстерський статут [266]. В ст. 4 даного Акту передбачалося, що

законодавча влада імперського Парламенту більше не розповсюджується на кра-

їни, які даним актом були визначені збірним поняттям «домініони». У ст. 1 Вес-

тмінстерського статуту йшлося про те, що цей Акт стосується наступних доміні-

184

онів: Канада, Австралія, Нова Зеландія, Ірландія, Ньюфаундленд. Відповідно до

ст. 4 даного закону Акти імперського Парламенту могли мати на цих територіях

законну силу лише в тому випадку, якщо вони приймалися на прохання або за

згодою домініону.

З даного приводу цікавою вбачається думка лорда-канцлера, віконта Дж.

Сенкі, яку він висловив у справі Британської вугільної корпорації проти Короля

1935 р.: «Беззаперечним є те, що владні повноваження імперського Парламенту за

власною ініціативою приймати будь-які закони, дію яких він бажав би поширити

на Канаду, теоретично зберігаються. Дійсно, з точки зору абстрактного права, ім-

перський Парламент міг би скасувати ст. 4 Вестмінстерського статуту чи знехту-

вати нею. Однак це теорія, яка не має відношення до реальності» [131]. У даному

контексті М. Елліотт зазначає, що після відмови Парламенту Сполученого Коро-

лівства від повноважень щодо прийняття законів, які мають обов’язкову силу для

певної території, повернення йому цієї влади неможливе з політичної точки зору,

що б не передбачала юридична теорія парламентського суверенітету [157, с. 546].

Підставою для проведення паралелей між конституційним процесом дево-

люції і долею законодавчої влади Сполученого Королівства на території домініо-

нів є так звана Угода Сьюела (The Sewel Convention). Вона отримала назву в честь

лорда Сьюела, який у 1997-1999 р. був міністром у справах Шотландії і відповідав

за проведення білля про Шотландію 1998 р. через Палату лордів. Під час дебатів у

верхній палаті Парламенту лорд Сьюел зазначив наступне. «…Ми очікуємо, що

угодою буде встановлено положення, відповідно до якого Вестмінстер зазвичай

не зможе законодавствувати з приводу делегованих питань у справах Шотландії

без згоди Шотландського Парламенту» [181]. Дана ідея була сприйнята і тепер

Угода Сьюела застосовується, коли Парламент Великобританії бажає прийняти

законодавство з питань, що є справою шотландського Парламенту, який законо-

давствує в даному аспекті в рамках конституційного процесу деволюції. У такому

разі Вестмінстер може прийняти закон, тільки якщо шотландський Парламент дав

на це свою згоду. Пропозиції, які отримують згоду у відповідності з Угодою Сью-

ела нині відомі, як пропозиції законодавчої згоди (Legislative Consent Motions).

185

Положення Угоди Сьюела було фактично продубльовано і закріплено в п. 14

Розділу І Меморандуму про взаєморозуміння [223], який був укладений між Уря-

дом Великобританії та деволюційними адміністраціями і погоджений у вересні

2012 р. У даному контексті Дж. МакЕлдауні зазначає: «політична реальність така,

що свобода Парламенту Сполученого Королівства здійснювати верховну законода-

вчу владу політично стримується наявністю деволюційних органів, і це доводиться

наявністю угоди про підтвердження пропозиції законодавчої згоди» [235, с. 212].

Завершуючи розгляд питання про вплив конституційного процесу дево-

люції на компетенцію Парламенту Великобританії, слід відзначити, що юридич-

но вона залишається непорушною. Задля цього, в Актах про деволюцію Вестмі-

нстер заклав низку положень, що зберігають юридичне значення і статус парла-

ментського верховенства. Однак, якщо розглядати співвідношення даного кон-

ституційного принципу з процесом деволюції в практичній площині, то все ж

слід говорити про обмеження компетенції Парламенту Сполученого Королівства

в законодавчій сфері. У даному контексті слід погодитися із висновком В. М.

Шаповала, який, характеризуючи деволюцію, стверджував, що це процес факти-

чної передачі суверенітету Вестмінстерського Парламенту регіональним легіс-

латурам [103, с. 95]. Тому, на нашу думку, деволюція є одним із важливих фак-

торів обмеження конституційного принципу парламентського верховенства.

Комплекс вищерозглянутих факторів стримують реалізацію Парламентом

свого верховенства та обмежують його компетенцію. Нинішній доволі динаміч-

ний розвиток правової системи Сполученого Королівства зумовлений форму-

ванням «нової британської конституції». Важливу роль у цьому процесі відіграє

трансформація конституційного принципу парламентського суверенітету, яку

обережно, поступово здійснюють суб’єкти, що формують право Великобританії.

Як вбачається, найбільш вдало даний етап конституційно-правового розвитку

охарактеризував лорд-суддя Лоз, який зазначив: «Британська правова система у

своїй нинішній стадії еволюції перебуває, можна сказати, десь між верховенством

Парламенту і верховенством конституції» [196, § 71]. Якщо подальший конститу-

ційно-правовий розвиток у Великобританії відбуватиметься в межах некодифіко-

186

ваної конституції, фундаментального значення в такому випадку набуває уніфі-

коване розуміння основоположного конституційного принципу парламентського

суверенітету з урахуванням факторів, під тиском яких він трансформується.

У нашій роботі проаналізовано сучасний стан конституційно-правового ста-

тусу Парламенту Великобританії. Однак на сьогодні сама правова система Сполу-

ченого Королівства перебуває в стані перманентної трансформації. Одним із цент-

ральних елементів конституційних реформ, які були проведені у Великобританії

починаючи з 1997 року, був саме конституційно-правовий статус Парламенту.

Для нашого дослідження є важливим розуміння того, яким трансформаці-

ям може в майбутньому піддатися британський Парламент. Слід погодитися з

лордом Ф. Нортоном, який підкреслює: «Важливо розрізняти реформи в Парла-

менті і реформування Парламенту. В першому випадку ми можемо говорити про

внутрішньоінституційну трансформацію, що охоплює зміни, які можуть бути

досягнуті за рішенням палат Парламенту (наприклад, створення нової системи

комітетів Палати). Коли ж ми говоримо про реформування Парламенту, то в да-

ному аспекті зазначених цілей можна досягнути виключно прийняттям нового

статуту, що затверджується обома палатами та вносить суттєві зміни в некоди-

фіковану британську конституцію (наприклад, Акт про фіксований термін Пар-

ламенту – авт.)» [230, с. 281].

Тобто реформізм Вестмінстера доцільно диференціювати на реформу вла-

сне Парламенту (королеви в Парламенті), та реформу окремо палат Парламенту.

Реформування Парламенту як трьохелементного інституту здебільшого здійс-

нюється або в аспекті його верховенства в законодавчій сфері, або стосовно його

місця в системі державного управління. Низка британських конституціоналістів

наголошують на необхідності «посилення Парламенту» у відносинах з іншими

державно-владними інститутами, особливо з виконавчою владою. Головним чи-

ном йдеться про відновлення ролі Парламенту як центрального елементу Вест-

мінстерської системи управління.

У даному контексті проявляється певний парадокс, оскільки в концептуа-

льному плані можна говорити про те, що «сильний Парламент» – це ще не хо-

187

роший Парламент. У британській науці конституційного права зустрічаються

три різні характеристики Парламенту: «сильний Парламент», «ефективний Пар-

ламент» та «Парламент із можливістю здійснення гарного контролю». Деякі на-

уковці намагаються ототожнити вказані поняття. Такий підхід може бути випра-

вданий лише в міру того, що гарного й ефективного парламентського контролю

неможливо досягти без посилення повноважень Парламенту. Разом із тим, знач-

на частина британського реформаторського дискурсу заснована на ідеї, що «си-

льний Уряд» і «сильний Парламент» не є взаємовиключними у Вестмінстерській

державно-владній системі. Наприклад, у 2002 р. член Модернізаційного Коміте-

ту Палати громад стверджував, що створення сильного Парламенту в контексті

сильного Уряду має бути кінцевою метою парламентської реформи [206, с. 195].

Однак практика проведення конституційних реформ у Великобританії (почина-

ючи з 1997 р.) доводить зворотне, оскільки їх результатом стало послаблення

влади Уряду з одночасним посиленням влади Парламенту, суду, населення.

Коли йде мова про ідею поєднання «сильного Уряду» та «сильного Парла-

менту», слід усе ж говорити про вирівнювання балансу влади між цими інститу-

тами, який був порушений у ХХ ст. Як нами уже зазначалося в підрозділі 1.3.,

сукупність проведених на початку ХХІ ст. конституційних реформ дозволила

значною мірою досягнути цього результату. Важливо розуміти, що при поси-

ленні повноважень Парламенту відносно Уряду влада останнього звужується, а

не залишається незмінною, що намагаються обґрунтувати деякі науковці. У да-

ному контексті можна провести аналогію між поняттям інституційної влади та

законом збереження енергії у фізиці. Внаслідок проведення конституційних ре-

форм влада лише змінює свою форму прояву, переходячи від одного суб’єкта до

іншого. Тобто влада, як і енергія, не з’являється нізвідки і не йде в нікуди, її не-

можливо створити або зруйнувати, а можна тільки перетворити (передати). Тому

результатом проведення майбутніх конституційних реформ може стати або «по-

силення» Парламенту, і як наслідок, одночасне послаблення Уряду, або зворот-

ній процес. При проведенні парламентських реформ, слід враховувати наявність

інших інститутів та державно-правових факторів, що є невід’ємними складови-

188

ми відкритої політичної системи Сполученого Королівства. У фізиці такі елеме-

нти неізольованих систем йменуються силами тертя і опору, без урахування

яких не можна говорити про дію закону збереження енергії.

Коли в юридичній літературі йдеться про необхідність посилення Парла-

менту, здебільшого мається на увазі реформування Палати громад як провідного

елементу Вестмінстерсього Парламенту. В даному аспекті одним із пріоритет-

них напрямків реформування є зміна виборчої системи, за якою формується Па-

лата громад. Не зважаючи на проведений у 2011 р. референдум у Сполученому

Королівстві щодо зміни виборчої системи, даний аспект реформи Вестмінстера

повноцінно не знятий з порядку денного, як це нині намагаються представити

головні політичні актори.

Важливо розуміти, що виборча реформа – це фактично інструмент прове-

дення реформи партійної системи. Саме завдяки існуванню мажоритарної сис-

теми відносної більшості на виборах членів Палати громад, у Сполученому Ко-

ролівстві вдається зберігати двопартійну систему, за якої провідну роль у держа-

ві відіграє почергово або консервативна партія, або лейбористська. Проведення

виборчої реформи майже напевно перетворить двопартійну систему на багато-

партійну, що, звичайно, невигідно двом лідируючим політичним силам. Вказана

реформа з одного боку здатна змінити партійну систему Сполученого Королівс-

тва, а з іншого – посилити роль Парламенту в державно-владному механізмі.

Слід погодитися з А. Келсо, яка підкреслює, що нинішня політична система Ве-

ликобританії в першу чергу сприяє функціонуванню сильної виконавчої влади, а

не сильному Парламенту [206, с. 195]. Співвідношення виконавчої влади і Пар-

ламенту значною мірою залежить від структури Уряду, його однопартійності чи

коаліційності. Відомий британський Прем’єр-міністр Б. Дізраелі зазначав: «Анг-

лія не любить коаліцій». Вказана позиція пояснюється тим, що при коаліційному

способі формування Уряду, його залежність від Парламенту значно зростає.

Якщо за теперішньої виборчої системи коаліційний Уряд є винятком (востаннє

був сформований у 1974 та 2010 рр.), то внаслідок проведення реформи даного

аспекту виборчого законодавства ситуація може кардинально змінитися.

189

Для посилення Парламенту в аспекті реалізації ним контрольної функції

одним із напрямків майбутньої реформи Весмінстера може бути адаптація пов-

новажень спеціальних комітетів Палати громад та розширення способів їх впли-

ву на діяльність виконавчої влади, встановлення більшої незалежності коммоне-

рів із задніх лав при здійсненні контрольної функції Палати громад, удоскона-

лення процедури проведення дебатів в Парламенті та ін.

При здійсненні Парламентом законодавчої функції важливими напрямками

парламентської реформи є право Опозиції Її Величності та пересічних коммонерів

вносити зміни до проекту Тронної промови монарха, більш активне залучення де-

путатів із задніх лав до процесу управління парламентським часом та послаблен-

ня впливу партійних організаторів на процес розгляду законопроекту в комітетах.

У той час, коли пропозиції щодо проведення реформи Палати громад спря-

мовані на здійснення широкої модернізації в аспекті повноважень, процедури та

поведінки коммонерів, ініціативи щодо реформування Палати лордів зводяться ви-

ключно до необхідності зміни складу верхньої Палати. Ще в преамбулі Акту про

Парламент 1911 р. декларувалося бажання замінити спадкову Палату лордів на ін-

шу, представницьку Палату. Однак процес такої трансформації розтягнувся більш

ніж на сто років і досі є незавершеним. Не зважаючи на всі модернізаційні заходи,

застосовані щодо персонального складу Палати лордів, усе ж деякі науковці продо-

вжують сприймати верхню Палату Парламенту як «конституційний анахронізм»

[270, с. 178]. Саме тому одним із найбільш ймовірних напрямків трансформації Па-

лати лордів є подальша реформа її складу. Разом із тим слід відзначити, що перехід

до формування верхньої Палати на виборній основі неминуче спричинить низку

інших конституційних реформ Парламенту, головна з яких – встановлення нової

моделі співвідношення повноважень Палат. Тому подальша реформа персонально-

го складу Палати лордів є питанням доволі проблематичним.

Нинішня верхня Палата Парламенту достатньо вдало здійснює покладені

на неї дві головні ролі: 1) конституційного контролера – здійснюючи розгляд за-

конопроектів та внесення певних змін до біллів, 2) забезпечення форуму для ро-

згляду питань, що становлять суспільний інтерес. Палата лордів – це фактично

190

інститут старійшин у складі Парламенту, які піддають оцінці політику діючого

Уряду та заходи, ухвалені представницькою Палатою громад. Лорди є саме тими

членами Парламенту, які тривалий час забезпечували поступальну, еволюційну

трансформацію британської конституції, у т. ч. правового статусу Парламенту,

не допускаючи при цьому запровадження небезпечних для британської держав-

ності та системи управління нововведень.

Наостанок слід відзначити, що конституційні реформи в Сполученому Ко-

ролівстві переважно були викликані політичними або суспільними кризами, і ли-

ше у виключних випадках реформування мало в своїй основі превентивну приро-

ду. Для проведення будь-яких правових реформ необхідна політична воля голов-

них державно-владних акторів. У даному контексті слід визнати, що більшість

суттєвих конституційних реформ було проведено саме лейбористською партією,

або за ініціативи третіх партій, як це відбулося у випадку з ліберальними демок-

ратами при прийнятті Акту про фіксований термін Парламенту 2011 р. Оскільки

традиційним атрибутом консерватизму є прагнення уникати непотрібних змін, то

ця політична сила йде на проведення лише тих реформ, які не можна не провести.

Парламент Великобританії не є досконалим інститутом, а його конституцій-

но-правовий статус потребує довершеності. У даному контексті британські консти-

туціоналісти наголошують, що «в правовій літературі наполегливо лають Парла-

мент за його недоліки, однак слід бути щасливими тому, що ми можемо міркувати

про те, як його удосконалити, навіть якщо досконалість недосяжна» [206, с. 198].

Реформізм Парламенту Великобританії є справою виключно внутрішньо-

держаного значення, тому наше бачення з приводу можливої майбутньої його

трансформації є лише спробою передбачити напрямки подальшого конституцій-

но-правового розвитку Вестмінстера. Британський Парламент зачаровує та вра-

жає своєю історією становлення, поступальністю, стабільністю, авторитетністю

та правовою монументальністю. Саме цей інститут, побудована на його основі

Вестмінстерська модель державного управління і парламентське правління є за-

порукою успіху й процвітання Сполученого Королівства Великої Британії та

Північної Ірландії.

191

Водночас в аспекті впровадження в національне законодавство України

європейських стандартів парламентаризму доцільним є використання британсь-

кого досвіду парламентських практик щодо: свободи слова, верховенства права,

посилення боротьби з корупцією, реалізації цивілізованих правил співпраці бі-

льшості й опозиції на основі парламентської демократії, забезпечення суверен-

ності Парламенту. В рамках проведення в Україні конституційної реформи в

сфері децентралізації державної влади, яка за своєї суттю доволі схожа з британ-

ським конституційним процесом деволюції, доцільно здійснити структурну ре-

форму українського Парламенту, трансформувавши його в двопалатний, що

дасть змогу представникам регіонів засідати у верхній Палаті.

Вбачається за доцільне запозичити британський досвід парламентського

контролю за діяльністю виконавчої влади. Саме тому в рамках реформування

українського парламенту пропонується: 1) запровадити щотижневі півгодинні

запитання до Прем’єр-міністра (в окремий день) та міністрів Уряду (в порядку

ротації) в Парламенті, що забезпечить не лише більш ефективний парламентсь-

кий контроль, а й покращить кооперацію між Парламентом та Урядом; 2) ство-

рити систему спеціальних парламентських комітетів відомчого характеру; 3) за-

провадити посаду парламентського комісара у справах адміністрації; 4) передба-

чити звітування міністра фінансів в середині бюджетного року про поточний

стан виконання державного бюджету. Також з метою більш дієвого контролю

законодавчої влади в Україні за виконавчою, пропонується впровадити можли-

вість поєднувати мандат народного депутата із роботою на посаді міністра Кабі-

нету міністрів. Задля більш ефектвного функціонування Верховної Ради України

пропонуємо визначити статус парламентської опозиції в Законі України «Про

Регламент Верховної Ради України», котра має розглядатись не як «внутрішній

ворог», а як важливий інститут представницького контролю за діяльністю пар-

ламентської більшості та сформованого нею Уряду. Окрім цього слід також по-

силити дисциплінарні санкції стосовно парламентарів у разі порушення Закону

України «Про Регламент Верховної Ради України».

192

Висновки до розділу 2

1. Мультифункціональність та всекомпетентність Вестмінстерського Пар-

ламенту надає йому широкі можливості брати участь в управлінні державою, що

особливо важливо в умовах дії парламентського правління. Зважаючи на розмаїт-

тя напрямків діяльності британського Парламенту, доцільно їх класифікувати на

основні та допоміжні. До основних функцій слід віднести: представницьку, деба-

тну функцію (функцію арени, чи як її ще називають форуму нації), контрольну,

законодавчу, фінансову. Натомість допоміжними функціями британського Пар-

ламенту є: зовнішньополітична, установча, квазісудова, інформаційна, освітня.

2. Виконавча влада володіє значними повноваженнями у сфері законотвор-

чості: розроблення біллів на допарламентській стадії, концентрація парламентсь-

кої роботи над розглядом урядових законопроектів, фактичне закріплення прин-

ципу континуїтету законодавчого процесу, наявність в арсеналі Уряду процедур-

них методів скорочення часу розгляду законопроектів в Парламенті (закриття де-

батів, кенгуру, гільйотина, погодження програми руху законопроекту), широка

практика використання делегованого законодавства, тощо. Разом із тим, більш

детальне дослідження динаміки законодавчого процесу дають підстави стверджу-

вати, що в умовах поєднання принципів поділу та злиття влади, що притаманно

Вестмінстерській моделі, завдання Парламенту Великобританії в аспекті реаліза-

ції законодавчої функції полягає не в розробці біллів, а у вивченні, критиці і

прийнятті остаточного рішення щодо урядових законодавчих пропозицій. Не зва-

жаючи на всі процедурні можливості виконавчої влади впливати на законотвор-

чість, саме Парламент і його члени, як коммонери так і лорди, відіграють виріша-

льну роль у процесі прийняття статутного права. Наявність у Вестмінстерського

Парламенту права допарламентського законодавчого нагляду на стадії розробки

біллів та права законодавчого контролю за актами делегованого законодавства

лише утверджують провідну роль Парламенту в реалізації законодавчої функції.

3. Усі три елементи британського Парламенту мають відмінний порядок

формування: монарх наслідує престол, члени Палати лордів (спадкові пери, до-

вічні пери та єпископи) входять до її складу за своїм спеціальним статусом, а

193

Палата громад є виборною. При цьому на зламі ХХ-ХХІ століть порядок форму-

вання усіх трьох складових британського Парламенту був підданий суттєвому

реформуванню, але з різним ступенем успіху.

4. Як не дивно, останнім часом найбільш швидкому й радикальному онов-

ленню було піддано найконсервативніший британський інститут – інститут мона-

рха: Акт про спадкування Корони 2013 р. змінив кастільську систему на сканди-

навську і в такий спосіб ліквідував дискримінацію за релігійною і статевою озна-

ками при наслідуванні британського престолу. Натомість реформа Палати лордів,

розпочата ще в 1911 р., досі не завершена. Проте і в даній сфері відбулися суттєві

зрушення: Акт про Палату лордів 1999 р. проголосив, що ніхто не має бути чле-

ном Палати лордів у силу свого спадкового перства, а Акт про реформу Палати

лордів 2014 р. закріпив, що лорди, які не брали участі в роботі Палати лордів про-

тягом однієї сесії, втрачають свій статус члена Палати з моменту відкриття насту-

пної сесії Парламенту. Однак урядовий білль щодо реформування Палати лордів

на суто виборних засадах, прийнятий Палатою громад у березні 2007 р., був від-

хилений кваліфікованою більшістю членів Палати лордів. Найбільш складно від-

бувається реформування виборчої системи по виборах до Палати громад: попри

загальне невдоволення чинною мажоритарною системою відносної більшості, яка

фактично консервує наявну двопартійність, на референдумі 2011 р. біьшість ви-

борців проголосували проти її зміни на систему альтернативного голосування.

5. Не зважаючи на те, що de jure Парламент Великобританії продовжує во-

лодіти необмеженою компетенцією, а принцип парламентського суверенітету є

непорушним, однак de facto в новітній період положення вказаного принципу

трансформувалися під впливом принципів верховенства права та поділу влади, а

повноваження Парламенту обмежені й трансформуються внаслідок дії інститу-

ційних (Суд ЄС, Європейський суд з прав людини), нормативних (право ЄС, Акт

про права людини 1998 р.) та процедурних (референдна демократія, конститу-

ційний процес деволюції) факторів.

6. На сучасному етапі конституційного розвитку політико-правової системи

Сполученого Королівства практика застосування референдної демократії та про-

194

ведення конституційного процесу деволюції, є важливими факторами обмеження

компетенції британського Парламенту. Вестмінстерський Парламент, як юридич-

ний суверен, в найбільш дискусійний питаннях знімає з себе відповідальність і

передає право приймати рішення політичному суверену – народу. Найбільш яск-

равими прикладами такого роду можуть слугувати референдум у Шотландії 2014

р. та референдум 2016 р. з приводу подальшого членства Сполученого Королівст-

ва в ЄС. Деволюційні процеси також значною мірою обмежують парламентський

суверенітет Вестмінстера, надаючи достатньо широкі повноваження національ-

ним легіслатурам Шотландії, Уельсу, Північної Ірландії в державному управлінні,

зокрема у податковій, фінансовій та інших сферах. Водночас майбутній вихід Ве-

ликобританії зі складу ЄС (Brexit) закономірно призведе до ліквідації тих інститу-

ційних і процедурних обмежень компетенції британського Парламенту, котрі бу-

ли зумовлені членством у цьому наддержавному інтеграційному утворенні.

7. Серед можливих напрямків майбутньої трансформації статусу Парламе-

нту слід виділити: реформування Палати лордів; зміну виборчої системи на за-

гальних виборах до Парламенту; удосконалення парламентських процедур задля

покращення якості реалізації контрольної, законодавчої та інших функцій бри-

танського Парламенту; реформування статусу Парламенту в контексті європей-

ської реінтеграції та подальшого проведення деволюції, тощо. Крім того, ради-

кальні кроки в напрямку реформування правил престолонаслідування, виборчої

системи, яка використовується на загальних виборах до Палати громад, чи ре-

формування внутрішнього складу Палати лордів можуть спричинити необхід-

ність проведення сукупності інших реформ правового статусу Парламенту.

195

ВИСНОВКИ

У дисертації наведено теоретичне узагальнення й вирішення наукового за-

вдання, що полягає у визначенні конституційно-правового статусу Парламенту Ве-

ликобританії як цілісної правової концепції та розкритті кожного його статусного

аспекту окремо. Основними науковими висновками, пропозиціями і рекомендація-

ми, отриманими в процесі дослідження, є такі:

1. У матеріально-юридичному аспекті Парламент Великобританії – це арис-

тократично-представницький, активно-реактивний вищий орган державної влади

Сполученого Королівства, котрий діє як легіслатура-арена, що формально-

юридично має необмежену компетенцію і функціонує в умовах конституційної мо-

нархії та парламентського правління. У структурному плані – це двопалатний, але

трьохелементний інститут, який складається з Палати громад, Палати лордів та ко-

ролеви (Королеви-в-Парламенті).

2. Конституційно-правовий статус Парламенту Великобританії являє собою

сукупність політико-правових характеристик, які ґрунтуються на основоположних

принципах некодифікованої конституції Сполученого Королівства, містяться в ста-

тутному, прецедентному праві, праві ЄС, парламентських звичаях, конституційних

угодах та фундаментальних правових трактатах, і визначають правову природу Па-

рламенту, його місце в системі органів державної влади, порядок формування,

структуру, принципи організації та діяльності, функції та компетенцію, а також

особливості його функціонування.

3. У цілому погоджуючись із сталістю та спадкоємністю як важливими хара-

ктерними рисами британської конституції, усе ж слід наголосити на тому, що «ста-

ра британська конституція», або як ще прийнято її називати у Великобританії «іс-

торична конституція», доктринальними фундаторами якої були видатні британські

конституціоналісти В. Беджгот, В. Блекстон, А. Дайсі, В. Енсон, Е. Коук, та ін., ни-

ні суттєво змінилася. Фундаментальні трансформації, яких вона зазнала протягом

ХХ та на початку ХХІ століть, надають підстави стверджувати про формування

«нової британської некодифікованої конституції». Ядром усіх цих конституційних

змін став саме конституційно-правовий статус Парламенту Великобританії.

196

4. Розвиток конституційно-правового статусу Парламенту Великобританії

має перманентно-еволюційний характер і може бути умовно розподілений на шість

історичних етапів: 1) 1215–1307 рр. – початок конституціоналізації Парламенту,

тобто його інституціоналізації як конституційної установи; 2) 1307–1529 рр. – пері-

од становлення і структуризації Парламенту, розвитку парламентської практики,

визначення понятійного апарату та боротьби за права внутрішніми парламентсь-

кими структурами; 3) 1529-1707 рр. – період жорстких зіткнень між Парламентом

та Короною, що призвів до революційних змін не лише в суспільстві, а й у право-

вому статусі Парламенту; поступовий перехід до дуалістичної монархії та встанов-

лення принципу верховенства Парламенту; 4) 1707-1911 рр. – період гегемонії Па-

рламенту як повновладного законодавчого органу; 5) 1911-2009 рр. – період ре-

форм Палати лордів; 6) 2009 р. – дотепер – період функціонування Парламенту в

умовах деволюції та європейської реінтеграції (Brexit). При цьому джерело реформ

традиційно знаходилося всередині Парламенту, а не за його межами, а значення

Парламенту в державному механізмі ніколи не піддавалося сумніву. Загалом зміни,

що відбулися в статусі британського Парламенту протягом двох останніх етапів

його еволюції (починаючи з 1911 р. дотепер), можна звести у три групи: а) інститу-

ційно-структурні – щодо порядку формування і структурної побудови окремих

елементів Парламенту; б) функціонально-компетенційні – щодо повноважень Пар-

ламенту та порядку його взаємодії з іншими органами державної влади; в) проце-

дурні – щодо парламентських процедур.

5. Для характеристики конституційно-правового статусу Парламенту Вели-

кобританії визначальне значення має фундаментальний принцип парламентського

суверенітету (верховенства Парламенту). Він полягає в тому, що Парламент Вели-

кобританії формально-юридично має право приймати закони з будь-якого питання,

а тому володіє виключними законодавчими повноваженнями щодо прийняття, змі-

ни чи відміни будь-яких законів. Іншою важливою характеристикою цього прин-

ципу є те, що Парламент Великобританії володіє виключним імунітетом в законо-

давчій сфері, тобто не існує жодного суб’єкта, який би міг змінити, чи скасувати

прийняті Парламентом акти. Складовими елементами принципу парламентського

197

суверенітету є доктрина потенційного скасування закону, принцип мовчазної згоди

суверена, правило визнання, які доповнюють розуміння вказаного принципу.

6. Важливе значення для характеристики різних статусних аспектів британ-

ського Парламенту мають два інших основоположних принципи некодифікованої

британської конституції: принцип верховенства права та принцип поділу влади.

Нині вони стали факторами доктринального та конституційно-правового перена-

лаштування ортодоксального розуміння принципу парламентського суверенітету.

Саме кореляція принципу верховенства Парламенту з принципами верховенства

права та поділу влади є теоретико-конституційним виміром співвідношення та вза-

ємозв’язку Парламенту Великобританії з виконавчою та судовою гілками влади.

7. Мультифункціональність та всекомпетентність Вестмінстерського Парла-

менту надає йому широкі можливості брати участь в управлінні державою, що осо-

бливо важливо в умовах дії парламентського правління. Зважаючи на розмаїття на-

прямків діяльності британського парламенту, доцільно їх класифікувати на основні

та допоміжні. До основних функцій слід віднести: представницьку, дебатну (функ-

цію арени, чи як її ще називають форуму нації), контрольну, законодавчу, фінансо-

ву. Натомість допоміжними функціями британського Парламенту є: зовнішньопо-

літична, установча, квазісудова, інформаційна, освітня.

8. Сукупність проведених, починаючи з 1997 р., конституційних реформ до-

зволили Парламенту відновити свій статус центрального елемента Вестмінстерсь-

кої моделі державно-владного управління. Важливим кроком на шляху відновлен-

ня дієвості системи стримувань і противаг, а як наслідок, і балансу між законодав-

чою владою та виконавчою, став Акт про фіксований строк повноважень Парламе-

нту 2011 р., яким Прем’єр-міністра було позбавлено права самовільно вирішувати

питання щодо розпуску Палати громад та проведення загальних виборів до Парла-

менту. З іншого боку, конституційна реформа 2005 р. позбавила Палату лордів ста-

тусу вищої судової інстанції та сприяла, з одного боку, більш чіткому розмежуван-

ню між законодавчою і судовою гілками влади, а з іншого – зміцненню гарантій

незалежності суддів.

9. Усі три елементи британського Парламенту мають відмінний порядок фо-

198

рмування: монарх наслідує престол, члени Палати лордів (спадкові пери, довічні

пери та єпископи) входять до її складу за своїм спеціальним статусом, а Палата

громад є виборною. При цьому на зламі ХХ-ХХІ століть порядок формування

складових британського Парламенту був підданий суттєвому реформуванню. Най-

більш швидкому й радикальному оновленню було піддано найконсервативніший

британський інститут – інститут монарха: Акт про спадкування Корони 2013 р.

змінив кастільську систему на скандинавську і в такий спосіб ліквідував дискримі-

націю за релігійною і статевою ознаками при наслідуванні британського престолу.

Натомість реформа Палати лордів, розпочата ще в 1911 р., досі не завершена. Най-

більш складно відбувається реформування виборчої системи, яка застосовується на

виборах до Палати громад: попри загальне невдоволення чинною мажоритарною

системою відносної більшості, яка фактично консервує наявну двопартійність, на

референдумі 2011 р. більшість виборців проголосували проти її зміни на систему

альтернативного голосування.

10. Не зважаючи на те, що de jure Парламент Великобританії продовжує во-

лодіти необмеженою компетенцією, а принцип парламентського суверенітету є не-

порушним, однак de facto в новітній період положення вказаного принципу транс-

формувалися під впливом принципів верховенства права та поділу влади, а повно-

важення Парламенту обмежені й трансформуються внаслідок дії інституційних

(Суд ЄС, Європейський суд з прав людини), нормативних (право ЄС, Акт про пра-

ва людини 1998 р.) та процедурних (референдна демократія, конституційний про-

цес деволюції) факторів.

11. Нормативний та інституційний фактори обмеження законодавчої компе-

тенції британського Парламенту є тісно взаємопов’язаними. Право ЄС суттєво об-

межило верховенство Парламенту в законодавчій сфері, що фактично було закріп-

лено Актом про Європейські співтовариства 1972 року, яким Парламент Сполуче-

ного Королівства інкорпорував в національну правову систему норми права Євро-

пейських співтовариств. Разом з тим, за виконанням права ЄС країнами-членами

цього наднаціонального об’єднання слідкує Суд ЄС (інституційний фактор), який

фактично сформував і захищає примат наднаціонального права над національним.

199

Одним із таких важливих прецедентів є рішення у справі Сімментал (1977 р.).

12. Безпосередній зв'язок існує й між іншими нормативним та інституційним

факторами. Акт про права людини 1998 року, яким було інкорпоровано положення

Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод забезпечує дію цього

міжнародного договору на національному рівні Сполученого Королівства, в той

час як Європейський Суд з прав людини стоїть на захисті вказаної Конвенції. Разом

з тим, в контексті нормативних факторів не слід забувати і про національний Суд

Сполученого Королівства, який виступає не стільки гарантом, а скоріше порадни-

ком Парламенту в аспекті їхнього дотримання. Наприклад, в контексті питання

примату права ЄС важливе значення має рішення британського Адміністративного

суду у справі Тоберн проти Міської ради Сандерленда (18 лютого 2002 р.), яким

витончено поєднано юридичний суверенітет Парламенту з тим, що можна назвати

прагматичним верховенством європейських правових норм. В аспекті дії Акту про

права людини 1998 р. національний британський Суд неодноразово приймав «де-

кларацію про несумісність» закону Сполученого Королівства і норм Конвенції про

захист прав людини і основоположних свобод, а Парламент, зі свого боку, в усіх

нині відомих випадках слідував рішенню судової гілки влади і вносив відповідні

зміни в статутне право.

13. На сучасному етапі конституційного розвитку політико-правової системи

Сполученого Королівства практика застосування референдної демократії та проце-

су деволюції є важливими факторами обмеження компетенції британського Пар-

ламенту. Вестмінстерський Парламент, як юридичний суверен, в найбільш диску-

сійний питаннях знімає з себе відповідальність і передає право приймати рішення

політичному суверену – народу. Найбільш яскравими прикладами такого роду мо-

жуть слугувати референдум у Шотландії 2014 р. та референдум 2016 р. з приводу

подальшого членства Сполученого Королівства в ЄС. Деволюційні процеси знач-

ною мірою обмежують парламентський суверенітет Вестмінстера, надаючи доста-

тньо широкі повноваження національним легіслатурам Шотландії, Уельсу, Північ-

ної Ірландії в державному управлінні, зокрема у податковій, фінансовій та інших

сферах. Водночас майбутній вихід Великобританії зі складу ЄС (Brexit) закономір-

200

но призведе до ліквідації тих інституційних і процедурних обмежень компетенції

британського Парламенту, котрі були зумовлені членством у цьому наддержавно-

му інтеграційному утворенні.

14. Серед можливих напрямків майбутньої трансформації статусу Парламен-

ту Великобританії слід виділити: реформування Палати лордів; зміну виборчої сис-

теми на загальних виборах до Парламенту; удосконалення парламентських проце-

дур задля покращення якості реалізації контрольної, законодавчої та інших функ-

цій британського Парламенту; реформування статусу Парламенту в контексті єв-

ропейської реінтеграції та подальшого проведення деволюції, тощо. Крім того, ра-

дикальні кроки в напрямку реформування правил престолонаслідування, виборчої

системи, яка використовується на загальних виборах до Палати громад, чи рефор-

мування внутрішнього складу Палати лордів можуть спричинити необхідність

проведення сукупності інших реформ правового статусу Парламенту.

15. Позитивний досвід удосконалення статусу британського Парламенту

має слугувати прикладом при розбудові вітчизняного парламентаризму. Зокрема, в

аспекті впровадження в національне законодавство України європейських стандар-

тів парламентаризму обґрунтована доцільність використання британського досвіду

парламентських практик щодо: свободи слова, верховенства права, посилення бо-

ротьби з корупцією, реалізації цивілізованих правил співпраці більшості й опозиції

на основі парламентської демократії, забезпечення суверенності Парламенту. За-

значено, що в рамках проведення децентралізації, яка доволі схожа з британським

конституційним процесом деволюції, доцільно здійснити структурну реформу

українського Парламенту, трансформувавши його в двопалатний – це дасть змогу

представникам регіонів засідати у верхній Палаті. Для більшої дієвості парламент-

ського контролю в Україні пропонується: 1) запровадити щотижневі півгодинні за-

питання до Прем’єр-міністра (в окремий день) та міністрів Уряду (в порядку рота-

ції) в Парламенті, що забезпечить не лише більш ефективний парламентський кон-

троль, а й покращить кооперацію між Парламентом та Урядом; 2) створити систе-

му спеціальних парламентських комітетів відомчого характеру; 3) запровадити по-

саду парламентського комісара у справах адміністрації; 4) передбачити звітування

201

міністра фінансів в середині бюджетного року про поточний стан виконання дер-

жавного бюджету. Запропоновано: впровадити можливість поєднувати мандат на-

родного депутата із роботою на посаді міністра Кабінету міністрів; визначити ста-

тус парламентської опозиції в Законі України «Про Регламент Верховної Ради Ук-

раїни»; посилити дисциплінарні санкції стосовно парламентарів у разі порушення

Закону України «Про Регламент Верховної Ради України».

202

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Алексеев А. А. Финансовые полномочия Английского парламента :

монография / А. А. Алексеев. – Санкт-Петербург : Сенат. тип., 1914. – 83 с.

2. Алексеев Н. А. Палата Лордов Британского Парламента : От Суда Ко-

роля Эгберта до революции Премьера Т. Блэра / Н. А. Алексеев. – Москва: БЕК,

2003. – 432 с.

3. Английский парламент : монография. – Б. м. : Б. и, Б г. – 90 с.

4. Арчер П. Английская судебная система / П. Арчер ; под ред. и с пре-

дисл. Б. С. Никифорова. – Москва : Изд-во иностр. лит., 1959. – 268 с.

5. Барабаш Ю. Г. Державно-правові конфлікти в теорії та практиці кон-

ституційного права: монографія / Ю. Г. Барабаш. – Харків : Право, 2008. – 220 с.

6. Барабаш Ю. Г. Парламентський контроль в Україні (конституційно-

правовий аспект) / Ю. Г. Барабаш. – Харків : Легас, 2004. – 192 с.

7. Барбер Н. У. Разделение властей и Конституция Великобритании / Н.

У. Барбер // Право. Журнал Высшей школы экономики. - 2012. - № 1. - С.3-17.

8. Бауринг Б. Долгий путь Великобритании к европейским стандартам

прав человека: в авангарде и далеко позади / Б. Бауринг // Конституционное

Право: Восточноевропейское Обозрение. – 2002. – № 1 (38). – С. 37-45.

9. Бауринг Б. Опыт Великобритании по выполнению обязательств, при-

нятых в связи с ратификацией Конвенции о защите прав человека и основных

свобод / Б. Бауринг // Конституционное право: восточноевропейское обозрение.

– 2003. – № 1 (42). – С. 160-166.

10. Берлявский Л. Трансформация избирательной системы Великобрита-

нии / Л. Берлявский // Сравнительное конституционное обозрение. – 2011. – № 4

(83). – С. 47-53.

11. Блер Т. Шлях / Т. Блер. – Київ : Темпора, 2011. – 848 с.

12. Боботов С. В. Законодательный процесс в Великобритании / С. В. Бо-

ботов // Журнал российского права. – 1998. – № 4/5. – С. 223-234.

13. Богданова Н. А. Категория статуса в конституционном праве / Н. А.

203

Богданова // Вестник Московского университета. – 1998. – № 3. – С. 3-20.

14. Богдановская И. Ю. Делегированные акты как вторичный источник

права / И. Ю. Богдановская // Право. Журнал Высшей школы экономики. – 2013.

– № 3. – С. 36-48.

15. Богдановская И. Ю. Закон в английском праве / И. Ю. Богдановская.

– Москва : Наука, 1987. – 143 с.

16. Богдановская И. Ю. Законотворческий процесс в странах «общего

права»: сравнительные аспекты / И. Ю. Богдановская // Журнал зарубежного за-

конодательства и сравнительного правоведения. – 2015. – № 3. – С. 405-413.

17. Бориславський Л.В. Парламент – Верховна Рада України (правові

аспекти становлення) / Л.В. Бориславський // Парламентаризм в Україні: теорія і

практика: матер. міжнар. наук.-практ. конф. – К.: Ін-т законодавства Верховної

Ради України, 2001. – С. 388-391.

18. Бромхед П. Эволюция Британской конституции / П. Бромхед; пер. с

англ. Д. П. Карповой и Е. Н. Лисицына; отв. ред. В. А. Баранчиков. – Москва :

Юрид. лит., 1978. – 336 с.

19. Бруслик О. Британія в ЄС: майбутнє у тумані / О. Бруслик // [Елект-

ронний ресурс]. – Режим доступу: http://world.lb.ua/news/2016/01/23/

326081_britaniya_ies_maybutnie_tumani_.html

20. Бруслик О. Майбутнє Британії під загрозою / О. Бруслик // [Елект-

ронний ресурс]. – Режим доступу : http://world.lb.ua/news/2016/06/24/

338656_maybutnie_britanii_pid_zagrozoyu.html

21. Варлен М. В. Статус парламентария: теоретические проблемы: мо-

нография / М. В. Варлен. – Москва : Проспект, 2011. – 192 с.

22. Вильсон В. Государство. Прошлое и настоящее конституционных

учреждений / В. Вильсон; пер. с англ. под ред. А. С. Ященко; с предисл. М. М.

Ковалевского. – Москва : Изданіе В. М. Саблина, 1905. – 751 с.

23. Гарнер. Д. Великобритания. Центральное и местное управление / Д.

Гарнер; пер. с англ. Н. А. Шульженко, В. Л. Энтин; под ред. Г. В. Барабашева. –

Москва : Прогресс, 1984. – 367 с.

204

24. Георгіца А. З. Сучасний парламентаризм: проблеми теорії та практи-

ки / А. З. Георгіца; Чернів. держ. ун-т ім. Ю.Федьковича. – Чернівці : Рута, 1998.

– 483 c.

25. Гнейст Р. История государственных учреждений Англии : моногра-

фия / Р. Гнейст ; пер. с нем. под ред. С. А. Венгерова. – Москва : Типо-литогр. В.

Рихтера, 1885. – 857 с.

26. Головатий С. П. Верховенство права : У 3-х кн. Книга 1. Верховенс-

тво права : від ідеї – до доктрини: монографія / С. П. Головатий. – Київ : Фенікс,

2006. – 624 с.

27. Головатий С. П. Верховенство права : У 3-х кн. Книга 2. Верховен-

ство права: від доктрини - до принципу: монографія: / С. П. Головатий. – Київ :

Фенікс, 2006. – 625-1276 с.

28. Государственная служба: комплексный подход / отв. ред. А. В. Обо-

лонский. – Москва : Дело, 2009. – 512 с.

29. Громыко А. А. Модернизация партийной системы Великобритании /

А. А. Громыко. – Москва : Весь Мир, 2007. – 344 с.

30. Громыко А. А. Политические партии Великобритании: «кризис ле-

гитимности» и выборный процесс / А. А. Громыко // Сравнительное конститу-

ционное обозрение. – 2007. – № 3 (60). – С. 48-55.

31. Гутнова Е. В. Возникновение английского парламента : Из истории

английского общества и государства ХІІІ века / Е. В. Гутнова ; отр. ред. С. Д.

Сказкин. – Москва : МГУ, 1960. – 580 с.

32. Дайси А. В. Основы государственнаго права Англии. Введение в

изучение английской конституціи / пер. с англ. О. В. Полторацкой; под ред. П. Г.

Виноградова. – 2-е изд. – Москва: Типогр. Т-ва И. Д. Сытина, 1907. – 671 с.

33. Дворецкий И. Х. Латинско-русский словарь: Около 50000 слов / И.

Х. Дворецкий. – 3-е изд., испр. – М.: Рус. яз., 1986. – 840 с.

34. Державне будівництво і місцеве самоврядування в Україні: підруч-

ник / І. І. Бодрова, С. В. Болдирєв, В. О. Величко та ін. ; за ред. С. Г. Серьогіної.

– 2-ге вид., переробл. та допов. – Харків : Право, 2013. – 360 с.

205

35. Джефферсон Т. Автобиография. Заметки о штате Виргиния / Т.

Джефферсон; пер. с англ. В. М. Большакова; под. общ. ред. А. А. Фурсенко. –

Ленинград : Наука, 1990. – 315 с.

36. Дилеммы Британии: поиск путей развития / под. ред. А. А. Громыко

(отв. ред.), Е. В. Ананьевой. – Москва : Весь Мир, 2014. – 480 с.

37. Договор о Европейском Союзе [Електронний ресурс]. – Режим дос-

тупу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/994_029/page.

38. Дюги Л. Конституционное право. Общая теория государства / Л.

Дюги. – Москва : Б.и., 1908. – 501 с.

39. Европейское право. Право Европейского Союза и правовое обеспе-

чение защиты прав человека : учебник / рук. авт. кол. и отв. ред. Л. М. Энтин. –

3-е изд., пересм. и доп. – Москва : Норма ; ИНФРА-М, 2013. – 960 с.

40. Евсеев А. П. Верховный Суд Соединенного Королевства: становле-

ние / А. П. Евсеев. – Харьков : Юрайт, 2014. – 184 с.

41. Жоган Р. А. Конституційно-правовий статус прокуратури в Україні :

автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.02 / Р. А. Жоган ; Нац. акад. внутр.

справ. – Київ, 2010. – 19 с.

42. Загальна теорія держави і права: підручник / за ред. М. В. Цвіка, О.

В. Петришина. – Харків : Право, 2009. – 584 с.

43. Закоморна К. О. Державне (конституційне) право зарубіжних країн

(навчальні матеріали та схеми) : посіб. для підготов. до іспитів / К. О. Закомор-

на. – Харків : Право, 2014. – 264 с.

44. Интеграционное право в современном мире:сравнительно-правовое

иследование : монография / отв. ред. С. Ю. Кашкин. – Москва : Проспект, 2015.

– 416 с.

45. Кей М. Вплив Європейської Конвенції з прав людини на британське

право: до та після прийняття Акта про права людини / М. Кей // Вісник Консти-

туційного Суду України. – 2005. – № 6. – С. 56-60.

46. Ковалев И. Г. Британская монархия: современная роль и проблема

модернизации / И. Г. Ковалев // Политика и общество. – 2015. – № 4 (124). – С.

206

495-505.

47. Ковалев И. Г. Палата лордов в ХХ веке. Сто лет реформ /

И. Г. Ковалев. – Москва : Перо, 2011. – 393 с.

48. Ковалев И. Г. Проблема модернизации верхней палаты британского

Парламента в условиях послевоенной реконструкции / И. Г. Ковалев // Известия

Уральского государственного университета. Серия 2: Гуманитарные науки. –

2012. – № 1. – С. 170-171.

49. Ковалев И. Г. Судебные полномочия палаты лордов. История их

эволюции и законодательного регулирования / И. Г. Ковалев // Политика и об-

щество. – 2013. – № 5. – С. 662-667

50. Ковалев И. Г. Экономика и современное государственно-

политическое устройство Великобритании / И. Г. Ковалев. – Москва : Перо,

2011. – 587 с.

51. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод [Елек-

тронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.echr.coe.int/Documents/

Convention_UKR.pdf

52. Конституции зарубежных государств: Великобритания, Франция,

Германия, Италия, Европейский Союз, Соединенные Штаты Америки, Япония :

учеб. пособ. / сост. сб., пер., авт. введ. и вступ. ст. В. В. Маклаков. – 8-е изд., ис-

правл. и доп. – Москва : Инфотропик Медиа, 2012. – 640 с.

53. Конституционное право зарубежных стран : учебник / Н. В. Миши-

на, А. Р. Крусян, Д. Я. Гараджаев и др. – Харьков : Право, 2015. – 848 с.

54. Конституционное право зарубежных стран : учебник / под общ. ред.

М. В. Баглая, Ю. И. Лейбо, Л. М. Энтина. – 3-е изд., перераб. и доп. – Москва :

Норма : ИНФРА-М, 2013. – 1088 с.

55. Конституційне право України: підручник / за ред. Ю. М. Тодики, В.

С. Журавського. – Київ: Ін Юре, 2002. – 544 с.

56. Косарев А. И. Избирательная реформа 1867 г. в Англии / А. И. Коса-

рев // Вестник Московского Университета. – 1958. – № 2. – С.143-160.

57. Кравченко В. В. Конституційне право України : навч. посіб. / В. В.

207

Кравченко. – 3-тє вид., виправл. та доповн. – Київ: Атіка, 2004. – 512 с.

58. Кравчук В. М. Конституційно-правовий статус: питання дефініції /

В. М. Кравчук, О. М. Юхимюк // Науковий вісник Волинського національного

університету імені Лесі Українки. – 2010. – № 25. – С. 22-26.

59. Крестовська Н. М., Матвеева Л. Г. Теорія держави і права: елемен-

тарний курс / Н. М. Крестовська, Л. Г. Матвєєва. – 2-е вид. – Xарків : Одіссей,

2008. – 432 с.

60. Крылова Н. С. Английское государство / Н. С. Крылова. – Москва :

Наука, 1981. – 301 с.

61. Кульчицька О. В. Конституційно-правовий статус депутатських фра-

кцій Верховної Ради України : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.02 / О.

В. Кульчицька ; Київський національний університет внутрішніх справ. – Київ,

2009. – 23 с.

62. Левина М. И. Парламентское право Великобритании XVII – начала

XIX в. / М. И. Левина. – Москва : Зерцало, 2000. – 170 с.

63. Лейланд П. Великобритания: подотчетность исполнительной власти

в условиях многослойной конституции / П. Лейланд // Сравнительное конститу-

ционное обозрение. – 2005. – № 4 (53). – С. 22-38.

64. Линн Дж. Да, господин министр. Из дневника члена Кабинета мини-

стров достопочтенного Джеймса Хэкера, члена парламента / Дж. Линн, Э. Джей;

пер. с англ. С. В. Кибирского. – Москва : Междунар. отношения, 1989. – 496 с.

65. Локк Дж. Сочинения в трех томах / Дж. Локк ; пер. с англ. и лат.,

ред. и сост., авт. примеч. А. Л. Субботин, – Москва : Мысль, 1988. – Т. 3. – 668 с.

66. Лузин В. В. Парламентская модель разделения властей (на примере

Великобритании) / В. В. Лузин // Право и политика. – 2000. – № 6. – С. 27-37.

67. Макдональд У. Повседневная жизнь британского парламента / У.

Макдональд ; пер. с англ. Е. В. Колодочкиной. – Москва : Молодая гвардия,

2007. – 347 c.

68. Марцеляк О. В. Інститут омбудсмана : теорія та практика : моно-

графія / О. В. Марцеляк. – Харків : Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, 2004. – 450 с.

208

69. Марченко М. Н. Верховенство права Европейского союза по отно-

шению к национальному праву государств-членов / М. Н. Марченко // Журнал

российского права. – 2009. – № 5 (149). – С. 117-124.

70. Марченко М. Н. Судебное правотворчество и судейское право / М.

Н. Марченко. – Москва : Проспект, 2008. – 512 с.

71. Милль Дж. Ст. Представительное правление. Публицистические

очерки / Дж. Ст. Милль; пер. с англ. под ред. Р. И. Сементковский. – Санкт-

Петербург : Издание Ф. Павленкова,1897. – 198 c.

72. Мишин А. А. Конституционное (государственное) право зарубеж-

ных стран : учебник / А. А. Мишин. – 11-е изд., испр. и доп. – Москва: Юсти-

цинформ, 2004. – 512 с.

73. Моисеенко И. В. Эволюция парламентаризма в России : политиче-

ское содержание и тенденции : дисс... канд. политич. наук: 23.00.02 / Моисеенко

Ирина Викторовна; ФГБОУ ВПО «Российская академия народного хозяйства и

государственной службы». – Орёл, 2014. – 145 с.

74. Монтескье Ш.-Л. О Духе законовъ / Ш.-Л. Монтескье ; пер. с франц.

под ред. А. Г. Горнфельда, со вступ. статьей М. М. Ковалевскаго. – Санкт-

Петербург : Изд. Л. Ф. Пантелеева, 1900. – 706 с.

75. Некрич А. М. Государственный строй и политические партии Вели-

кобритании / А. М. Некрич, Л. В. Поздеева. – Москва : Изд-во АН СССР, 1958. –

264 с.

76. Обухов С. П. Современный российский парламентаризм: политиче-

ские проблемы развития и их отражение в общественном мнении страны (1989–

2005 гг.): автореф. дис. ... докт. полит. наук: 23.00.02 / С. П. Обухов. – Москва,

2006. – 54 с.

77. Оніщук М. В. Референдна демократія: проблеми конституційної тео-

рії та практики / М. В. Оніщук. – Київ : Вид-во Європейського університету,

2009. – 450 с.

78. Острогорский М. Я. Конституціонная эволюція Англіи въ теченіе

последняго полувека / М. Я. Острогорский. – Петроград : Типогр. П. П. Усова,

209

1916. – 183 с.

79. Парламентаризм в Україні: теорія та практика : матер. міжнар. наук.-

практ. конф. (м. Київ, 26 червня 2001 р.) / Верховна Рада України, Інститут зако-

нодавства. – Київ, 2001. – 658 с.

80. Перегудов С. Разделение властей по-британски / С. Перегудов // Ми-

ровая экономика и международные отношения. – 1993. – № 6. – С. 101-109.

81. Петрушевский Д. М. Великая Хартия Вольностей и конституционная

борьба в английском обществе во второй половине XIII века / Д. М. Петрушев-

ский. – Москва : Изд. М. и С. Сабашниковых, 1918. – 175 с.

82. Погорілко В. Ф. Державотворчий процес в Україні і «парад факто-

рів» / В. Ф. Погорілко // Віче. – 1999. – № 10. – С. 3-10.

83. Погорілко В. Ф. Вибрані праці. До 75-річчя від дня народження / В.

Ф. Погорілко ; відп. ред. Ю. С. Шемшученко. – Київ : Юридична думка, 2013. –

436 с.

84. Погорілко В. Ф. Конституційний статус / В. Ф. Погорілко // Юриди-

чна енциклопедія : В 6 т. – Т. 3: К – М. – Київ : Українська енциклопедія ім. М.

П. Бажана, 2001. – С. 281.

85. Погребняк С. П. Основоположні принципи права (змістовна харак-

теристика) / С. П. Погребняк. – Харків : Право. – 240 с.

86. Политическая система Великобритании / под ред. и с предисл. Н. С.

Крыловой. – Москва : Юридическая литература, 1984. – 381 с.

87. Румянцев О. Г. Юридический энциклопедический словарь / О. Г.

Румянцев, В. Н. Додонов. – Москва : Инфра-М, 1997. – 384 с.

88. Серьогіна С. Г. Форма правління: питання конституційно-правової

теорії та практики: монографія / С. Г. Серьогіна. – Харків : Право, 2011. – 768 с.

89. Совгиря О. В. Структура конституційно-правового статусу Кабінету

Міністрів України: теоретико-методологічні аспекти / О. В. Совгиря // Вісник

Вищої ради юстиції. – 2012. – № 4 (12). – С.105-115.

90. Современные избирательные системы. Вып. 1: Великобритания, Ка-

нада, Мексика, Польша / Д. В. Лафитский, Н. М. Касаткина, А. Г. Орлов, Н. Ю.

210

Трещетенкова. – Москва : РЦОИТ: Норма, 2006. – 496 с.

91. Тенденции развития контроля за деятельностью публичной админи-

страции в зарубежных государствах: монография / отв. ред. В. И. Лафитский, И.

Г. Тимошенко. – Москва : ИНФРА-М, 2015. – 446 с.

92. Тихомиров Ю. А. Теория компетинции / Ю. А. Тихомиров. – Москва

: Юринформцентр, 2001. – 355 с.

93. Тункин Г. И. Парламентская реформа 1832 г. в Англии / Г. И. Тун-

кин // Ученые записки. – 1940. – Вып. 2. – С. 103-182.

94. Усанов В. Е. Становление и развитие парламентаризма в России: ис-

торико-правовое и критическое исследование: монография / В. Е. Усанов. – Мо-

сква : Элит, 2008. – 316 с.

95. Уэйд Э. Конституционное право / Э. Уэйд, Г. Филипс; пер. с англ. А.

С. Никифорова; под. ред. С. Б. Крылова; вступ. статья З. И. Молдавской. – Мос-

ква : Изд-во иностранной литературы, 1950. – 588 с.

96. Федотова Ю. Г. Избирательные системы зарубежных стран: учеб.

пособие / Ю. Г. Федотова. – Москва : Юрлитинформ, 2015. – 200 с.

97. Филипс Н. Верховный Суд – новый шаг в конституционной истории

Соединенного Королевства / Н. Филипс // Конституционный контроль. – 2012. –

С. 128-133.

98. Фишель Э. Государственный строй Англии : монография / Э. Фи-

шель ; пер. П. М. Цейдлер. – Санкт-Петербург : Изд. М. О. Вольфа, 1862. – 531 с.

99. Фрицький О. Ф. Конституційне право України : підручник / О. Ф.

Фрицький. – 3-е вид., перероб. і доп. – Київ : Юрінком Інтер, 2006. – 512 с.

100. Харт Г. Л. Понятие права / Г. Л. Харт ; пер. с англ.; под общ. ред. Е.

В. Афонасина, С. В. Моисеева. – Санкт-Петербург : Изд-во С.-Петерб. ун-та,

2007. – 302 с.

101. Чиркин В. Е. Законодательная власть / В. Е. Чиркин. – Москва :

Норма : ИНФРА-М, 2012. – 336 с.

102. Чиркин В. Е. Конституционное право зарубежных стран : учебник /

В. Е. Чиркин. – Москва: Юристъ, 1997. – 568 с.

211

103. Шаповал В. Н. Британская конституция: политико-правовой анализ /

В. Н. Шаповал. – Киев : Лыбидь, 1991. – 135 с.

104. Шаповал В. М. Парламент: порядок законотворення / В. М. Шаповал

// Право України. – 2015. – № 6. – С. 165-177.

105. Шемшученко Ю. С. Правовий статус / Ю. С. Шемшученко, Н. М.

Пархоменко // Юридична енциклопедія : в 6 т. ; редкол. : Ю. С. Шемшученко

(голова редкол.) [та ін.]. – Київ : Українська енциклопедія, 2003. – T. 5 : П – С. –

736 с.

106. Шмитт К. Государство и политическая форма / К. Шмитт; пер. с нем.

О. В. Кильдюшова; сост. В. В. Анашвили, О. В. Кильдюшов. – Москва : Изд. дом

Гос. ун-та – Высшая школа экономики, 2010. – 272 с.

107. Элефтериадес П. Парламентский суверенитет и Конституция / П.

Элефтериадес // Право. Журнал Высшей школы экономики. – 2012. – № 3. – С.

29-55.

108. Энсон В. Английский парламент, его конституционные законы и

обычаи : монография / В. Энсон ; пер. Н. А. Захаров. – Санкт-Петербург : Изд.

юрид. кн. маг. Мартынова Н. К., 1908. – 355 с.

109. Ярва Р. М. Модели двухпалатных парламентов: понятие, элементы и

классификация / Р. М. Ярва // Юридический аналитический журнал. – 2005. – №

3-4 (15-16). – С. 169-175.

110. 80/881/EEC: Commission Decision of 3 September 1980 on the

implementation of the reform of agricultural structures in the Netherlands pursuant to

Council Directive 72/159/EEC [Electronic resource]. – Mode of aссess: http://eur-

lex.europa.eu/legal-content/EN/TXT/?uri=uriserv:OJ.L_.1980.251.01.0014.01.ENG

111. A Short History of Parliament / ed. by C. Jones. – London. : Boydell

Press, 2012. – 386 p.

112. A treatise on the law, privileges, proceedings and usage of Parliament by

Sir Thomas Erskine May. – 9-th ed., revised and enlarged. – London : Butterworths, 7,

Fleet street, 1883. – 950 p.

113. Act of Settlement 1701 [Electronic resource]. – Mode of aссess:

212

http://www.legislation.gov.uk/aep/Will3/12-13/2

114. Allan T. R. S. Constitutional Dialogue and the Justification of Judicial

Review / T. R. S. Allan // Oxford Journal of Legal Studies. – 2003. – Vol. 23. – № 4. –

P. 563-584

115. Allan T. R. S. Law, Liberty, and Justice: The Legal Foundations of Brit-

ish Constitutionalism / T. R. S Allan. – Oxford : Clarendon Press, 1995. – 320 p.

116. Amery L. S. Thoughts on the Constitution / L. S. Amery. – New York :

Oxford University Press, 1948. – 188 p.

117. Appellate Jurisdiction Act 1876 (repealed) [Electronic resource]. – Mode

of aссess: http://www.legislation.gov.uk/ukpga/Vict/39-40/59

118. Bagehot W. The English Constitution / Walter Bagehot – 7-th edition –

London : Kegan Paul, Trench, Trubner & Co., Ltd, 1894. – 292 p.

119. Bagehot W. The Non-legislative Functions of Parliament / W. Bagehot //

The Economist. – 1860. – August 18 [Electronic resource]. – Mode of aссess:

http://juspoliticum.com/uploads/pdf/The_non-legislative_functions_Bagehot.pdf

120. Ballinger Ch. The House of Lords 1911-2011. A century of non-reform /

Ch. Ballinger. – Oxford : Hart Publishing Ltd., 2012. – 264 p.

121. Barber N. W. The afterlife of Parliamentary sovereignty / N. W. Barber //

International Journal of Constitutional Law. Vol. 9. – 2011. – № 1. – P. 144-154.

122. Barnett H. Constitutional and Administrative Law / H. Barnett. – 4-th ed.

– London : Cavendish Publishing Limited, 2002. – 1026 p.

123. Bill of Rights 1689 [Electronic resource]. – Mode of aссess:

http://www.legislation.gov.uk/aep/WillandMarSess2/1/2

124. Bingham T. The Rule of Law / T. Bingham. – London : Penguin Books,

2011. – 213 p.

125. Blair’s Britain, 1997–2007 / Edited by Anthony Seldon. – Cambridge :

Cambridge University Press, 2007. – 690 p.

126. Bogdanor V. Constitutional Reform In Britain: The Quiet Revolution / V.

Bogdanor // Annual Review of Political Science. – 2005. - Vol. 8. – P. 73-98.

127. Bogdanor V. The New British Constitution / V. Bogdanor. – Oxford :

213

Hart Publishing, 2009. – 334 p.

128. Bogdanor V. The Sovereignty of Parliament or the Rule of Law? / V.

Bogdanor [Electronic resource]. – Mode of aссess:

https://www.royalholloway.ac.uk/aboutus/documents/pdf/magnacarta/2006-lecture.pdf

129. Boundary Commission for England [Electronic resource]. – Mode of

aссess : http://consultation.boundarycommissionforengland.independent.gov.uk/

130. Bradley A. W. Constitutional and Administrative Law / A. W. Bradley,

K. D. Ewing . – 14-th ed. – Harlow : Pearson, 2007. – 847 p.

131. British Coal Corporation and others (Petition) v The King (Quebec)

[1935] UKPC 33 (6 June 1935) [Electronic resource]. – Mode of aссess :

http://www.bailii.org/uk/cases/UKPC/1935/1935_33.html

132. Budget Responsibility and National Audit Act 2011 [Electronic resource].

– Mode of aссess : http://www.legislation.gov.uk/ukpga/2011/4

133. Case C-106/77 - Amministrazione delle finanze dello Stato v Simmenthal

[Electronic resource]. – Mode of aссess : http://curia.europa.eu/juris/

liste.jsf?language=en&jur=C,T,F&num=106/77&td=ALL

134. Case C-213/89. The Queen v Secretary of State for Transport, ex parte:

Factortame Ltd and others. [Electronic resource]. – Mode of aссess : http://eur-

lex.europa.eu/legal-content/EN/TXT/?uri=CELEX:61989CJ0213

135. Case C-221/89. The Queen v Secretary of State for Transport, ex parte

Factortame Ltd and others. [Electronic resource]. – Mode of aссess : http://eur-

lex.europa.eu/legal-content/EN/TXT/?uri=CELEX:61989CJ0221

136. Case-26/62. van Gend & Loos v Netherlands Inland Revenue

Administration [Electronic resource]. – Mode of aссess : http://curia.europa.eu/

juris/documents.jsf?num=C-26/62

137. Channel Tunnel Act 1987 [Electronic resource]. – Mode of aссess:

http://www.legislation.gov.uk/ukpga/1987/53

138. Check and approve Government spending and taxation [Electronic

resource]. – Mode of aссess: http://www.parliament.uk/about/how/role/check-and-

approve-government-spending-and-taxation/

214

139. Chester, R (on the application of) v Secretary of State for Justice (Rev 1)

[2013] UKSC 63 (16 October 2013), at para. 119 [Electronic resource]. – Mode of

aссess: http://www.bailii.org/uk/cases/UKSC/2013/63.html

140. Coke E. The Fourth Part of the Institutes of the Laws of England: con-

cerning the jurisdiction of Courts / E. Coke. – London : Printed by M. Flesher, for W.

Lee, and D. Pakeman, 1644. – 436 p.

141. Coke E. The Reports / E. Coke. – In Thirteen Parts. In Six Vols. – Vol.

IV. Parts VII–VIII. – London : J. Butterworth and Son, 1826. - 547 p.

142. Constitutional Reform Act 2005 [Electronic resource]. – Mode of aссess:

http://www.legislation.gov.uk/ukpga/2005/4/

143. Constitutional Reform and Governance Act 2010 [Electronic resource]. –

Mode of aссess: http://www.legislation.gov.uk/ukpga/2010/25

144. Countryside Alliance. The voice of the countryside [Electronic resource].

– Mode of aссess: http://www.countryside-alliance.org/ca/

145. Developments in British Politics / Edited by Richard Heffernan, Philip

Cowley and Colin Hay. – Basingstoke : Palgrave Macmillan, 2011. – 368 p.

146. Dismay as Snowdon stays in Lords [Electronic resource]. – Mode of

aссess: http://www.theguardian.com/politics/1999/nov/03/lordreform.constitution

147. Drewry G. Reform of the Legislative Process: Some Neglected Questions

/ G. Drewry // Parliamentary Affairs. – 1971. – № 25 (4). – P. 286-302.

148. Ecclesiastical Licences Act 1533 [Electronic resource]. – Mode of aссess:

http://www.legislation.gov.uk/aep/Hen8/25/21

149. Ecclesiastical Offices (Age Limit) Measure 1975 [Electronic resource]. –

Mode of aссess: http://www.legislation.gov.uk/ukcm/1975/2

150. Edwards R. A. Bonham's Case: The Ghost in the constitutional machine /

R. A. Edwards // The Denning Law Journal. – 1996. – Vol. 11. – № 1. – P. 63-90.

151. Electoral Administration Act 2006 [Electronic resource]. – Mode of

aссess: http://www.legislation.gov.uk/ukpga/2006/22

152. Electoral Registration and Administration Act 2013 [Electronic resource].

– Mode of aссess: http://www.legislation.gov.uk/ukpga/2013/6

215

153. Electoral Statistics for UK: 2013 [Electronic resource]. – Mode of aссess:

http://www.ons.gov.uk/peoplepopulationandcommunity/elections/

electoralregistration/bulletins/electoralstatisticsforuk/2014-05-01

154. Electoral Systems and Democracy / Edited by Larry Diamond and Marc

F. Plattner. – Baltimore : The Johns Hopkins University Press, 2006. – 272 p.

155. Eleftheriadis P. Parliamentary Sovereignty and the Constitution / P.

Eleftheriadis // Law. Journal of the Higher School of Economics. – 2012. – Annual re-

view. – P. 60- 82.

156. Elliott M. United Kingdom: Bicameralism, sovereignty, and the unwritten

Constitution / M. Elliott // International Journal of Constitutional Law. – 2007. – Vol.

5. – № 2. – P. 370-379.

157. Elliott M. United Kingdom: Parliamentary sovereignty under pressure /

Mark Elliott // International Journal of Constitutional Law. – 2004. – Vol. 2. – № 2. –

P. 545-554.

158. English Public Law / ed. by D. Feldman. – London : Oxford University

Press, 2004. – 1674 p.

159. English votes for English laws: House of Commons bill procedure

[Electronic resource]. – Mode of aссess: http://www.parliament.uk/about/how/ laws/

bills/public/english-votes-for-english-laws/

160. European Communities Act 1972 [Electronic resource]. – Mode of

aссess: http://www.legislation.gov.uk/ukpga/1972/68

161. European Parliamentary Elections Act 1999 [Electronic resource]. –

Mode of aссess: http://www.legislation.gov.uk/ukpga/1999/1

162. European Union (Amendment) Act 2008 [Electronic resource]. – Mode of

aссess: http://www.legislation.gov.uk/ukpga/2008/7

163. European Union Act 2011 [Electronic resource]. – Mode of aссess:

http://www.legislation.gov.uk/ukpga/2011/12

164. Evaluation and optimization of electoral systems / Pietro Grilli di Cortona

et al. – Philadelphia : Society for Industrial and Applied Mathematics, 1999. – 246 p.

165. Ewing K. D. The Continuing Futility of the Human Rights Act / K. D.

216

Ewing, J.-C. Tham // Public Law – 2008. – P. 668-693.

166. Factortame Ltd, R (On the Application Of) v Secretary of State for

Transport [1990] UKHL 13 (11 October 1990) [Electronic resource]. – Mode of

aссess: http://www.bailii.org/uk/cases/UKHL/1990/13.html

167. Financial Services and Markets Act 2000 [Electronic resource]. – Mode

of aссess: http://www.legislation.gov.uk/ukpga/2000/8

168. Fixed-term Parliaments Act 2011 [Electronic resource]. – Mode of aссess:

http://www.legislation.gov.uk/ukpga/2011/14

169. Flaminio Costa v E.N.E.L. Case 6/64 [Electronic resource]. – Mode of

aссess: http://curia.europa.eu/juris/liste.jsf?language=en&jur=C,T,F&num=C-6/

64&td=ALL

170. Fox-Decent E. Democratizing Common Law Constitutionalism / E. Fox-

Decent // McGill Law Journal. – 2010. – № 55. – P. 511-535.

171. Gearey A. Common law reasoning and institutions / A. Gearey, W. Mor-

rison. – London : University of London, 2013. – 56 p.

172. Goldsworthy J. Parliamentary Sovereignty: History and Philosophy / Jef-

frey Goldsworthy. – New York : Oxford University Press, 2001. – 336 p.

173. Gordon M. Parliamentary Sovereignty in the UK Constitution: Process,

Politics and Democracy / Michael Gordon. – Oxford : Hart Publishing, 2015. – 378 p.

174. Government of Ireland Act 1914 [Electronic resource]. – Mode of aссess:

http://www.legislation.gov.uk/ukpga/Geo5/4-5/90/contents/enacted

175. Government of Wales Act 1998 [Electronic resource]. – Mode of aссess:

http://www.legislation.gov.uk/ukpga/1998/38/contents#openingWholeMod

176. Graham H. The mother of parliaments / Harry Graham. – London : Me-

thuen & Co. Ltd, 1910. – 314 p.

177. Griffith J. A. G. Parliament. Functions, Practice and Procedures / J. A. G.

Griffith, M. Ryle, M. A. J. Wheeler-Booth. – London : Sweet & Maxwell, 1989. – 538

p.

178. Griffith J. A. G. The Place of Parliament in the Legislative Process / J. A.

G. Griffith // The Modern Law Review. – 1951. – Vol. 14. – Iss. 3. – P. 279-296.

217

179. Hallam H. The constitutional history of England / H. Hallam. – New York

: Armstrong and son, 1880. – 625 p.

180. Hennessy P. The Prime Minister: The Office and Its Holders Since 1945 /

P. Hennessy. – London : Allen Lane, 2000. – 496 p.

181. HL Debates, volume no. 592, part no. 191, 21 July 1998, column 791

[Electronic resource]. – Mode of aссess: http://www.publications.parliament.uk/

pa/ld199798/ldhansrd/vo980721/text/80721-20.htm

182. House of Commons (Administration) Act 1978 [Electronic resource]. –

Mode of aссess: http://www.legislation.gov.uk/ukpga/1978/36

183. House of Commons (Removal of Clergy Disqualification) Act 2001

[Electronic resource]. – Mode of aссess : http://www.legislation.gov.uk/ukpga/

2001/13

184. House of Commons Debate. 29 Aug 2013 : Column 1425 [Electronic

resource]. – Mode of aссess: http://www.publications.parliament.uk/pa/cm201314/

cmhansrd/cm130829/debtext/130829-0001.htm

185. House of Commons Disqualification Act 1975 [Electronic resource]. –

Mode of aссess: http://www.legislation.gov.uk/ukpga/1975/24

186. House of Lords Act 1999 [Electronic resource]. – Mode of aссess :

http://www.legislation.gov.uk/ukpga/1999/34

187. House of Lords Appointments Commission [Electronic resource]. – Mode

of aссess: http://researchbriefings.files.parliament.uk/documents/LLN-2012-016/LLN-

2012-016.pdf

188. House of Lords Reform Act 2014 [Electronic resource]. – Mode of

aссess: http://www.legislation.gov.uk/ukpga/2014/24

189. House of Lords Select Committee on the Constitution, 14th Report of

Session 2003-04 «Parliament and the Legislative Process» [Electronic resource]. –

Mode of aссess: http://www.publications.parliament.uk/pa/ld200304/ldselect/

ldconst/173/173.pdf

190. House of Lords Select Committee on the Constitution, 21st Report of

Session 2008–09 «Government Response to a report on Pre-legislative Scrutiny in the

218

2007–08 session» [Electronic resource]. – Mode of aссess:

http://www.publications.parliament.uk/pa/ld200809/ldselect/ldconst/160/160.pdf

191. House of Lords. Committee on the Constitution, Reviewing the Constitu-

tion: Terms of Reference and Method of Working, First Report of Session 2001–2002

[Electronic resource]. – Mode of aссess:

http://www.publications.parliament.uk/pa/ld200102/ldselect/ldconst/11/1103.htm

192. How government works [Electronic resource]. – Mode of aссess:

https://www.gov.uk/government/how-government-works

193. Human Rights Act 1998 [Electronic resource]. – Mode of aссess:

http://www.legislation.gov.uk/ukpga/1998/42

194. Hunting Act 2004 [Electronic resource]. – Mode of aссess:

http://www.legislation.gov.uk/ukpga/2004/37

195. Insolvency Act 1986 [Electronic resource]. – Mode of aссess:

http://www.legislation.gov.uk/ukpga/1986/45

196. International Transport Roth GmbH & Ors v Secretary of State For

the Home Department [2002] EWCA Civ 158 (22nd February, 2002), [Electronic

resource]. – Mode of aссess: http://www.bailii.org/ew/cases/EWCA/

Civ/2002/158.html

197. Interpretation Act 1889 [Electronic resource]. – Mode of aссess:

http://www.legislation.gov.uk/ukpga/1889/63/contents/enacted

198. Interpretation Act 1978 [Electronic resource]. – Mode of aссess:

http://www.legislation.gov.uk/ukpga/1978/30

199. Jackson & Ors v. Her Majesty's Attorney General [2005] UKHL 56 (13

October 2005) [Electronic resource]. – Mode of aссess:

http://www.bailii.org/uk/cases/UKHL/2005/56.html

200. Jacobs F. G. The Sovereignty of Law: The European Way / F. G. Jacobs.

– Cambridge : Cambridge University Press, 2007. – 163 p.

201. Jennings I. The Law and the Constitution / Sir Ivor Jennings. – 5-th ed. –

London : University of London Press, 1964. – 354 p.

202. Johnson J. K. The Role of Parliament in Government / J. K. Johnson. –

219

Washington, D.C.: World Bank Institute, 2005. – 23 p.

203. Joint Committee on the Draft Voting Eligibility (Prisoners) Bill. – First

Report, Part 4 [Electronic resource]. – Mode of aссess:

http://www.publications.parliament.uk/pa/jt201314/jtselect/jtdraftvoting/103/10307.ht

m#a21

204. Jones B. Politics UK / B. Jones, Ph. Norton. – 7-th ed. – London : Pear-

son, 2010. – 720 p.

205. Judicial Pensions and Retirement Act 1993 [Electronic resource]. – Mode

of aссess: http://www.legislation.gov.uk/ukpga/1993/8

206. Kelso A. Parliamentary Reform at Westminster / A. Kelso. – Manchester

: Manchester University Press, 2009. – 240 p.

207. King A. The British Constitution / A. King. – New York : Oxford Univer-

sity Press, 2007. – 464 p.

208. Lambarde W. Archeion, or discourse upon the High Courts of Justice in

England / ed. by Ch. H. Mcllwain and P. L. Ward. – Cambridge, Mass.: Harward Uni-

versity Press, 1957. – 190 p.

209. Legislative and Regulatory Reform Act 2006 [Electronic resource]. –

Mode of aссess: http://www.legislation.gov.uk/ukpga/2006/51

210. Levy J. Public Bill Committees: An Assessment Scrutiny Sought; Scruti-

ny Gained / J. Levy // Parliamentary Affairs. – 2010. - № 3, Vol. 63. – p. 534–544

211. Leyland P. Constitution of the United Kingdom: A Contextual Analysis /

P. Leyland. – 2-nd revised ed. – Portland : Hart Publishing, 2012. – 362 p.

212. Life Peerages Act 1958 [Electronic resource]. – Mode of aссess:

http://www.legislation.gov.uk/ukpga/Eliz2/6-7/21

213. Liversidge v Anderson [1941] UKHL 1 (03 November 1941) 81

[Electronic resource]. – Mode of aссess: http://www.bailii.org/uk/cases/UKHL/

1941/1.html

214. Lord Judge Constitutional Change: Unfinished Business [Electronic

resource]. – Mode of aссess: https://www.ucl.ac.uk/constitution-unit/constitution-unit-

news/constitution-unit/research/judicial-independence/lordjudgelecture041213/

220

215. Lord Renton. Current Drafting Practices and Problems in the United

Kingdom / Lord Renton // Statute Law Review. – 1990. – Vol. 11. – № 1. – P. 11-17.

216. Lords by party, type of peerage and gender [Electronic resource]. – Mode

of aссess: http://www.parliament.uk/mps-lords-and-offices/lords/composition-of-the-

lords/

217. Loughlin M. The British Constitution. A Very Short Introduction / M.

Loughlin. – Oxford : Oxford University Press, 2013. – 135 p.

218. Mackenzie K. R. The English Parliament / K. R. Mackenzie. – London :

Penguin Books Ltd, 1959. – 208 p.

219. Magna Carta (1297) [Electronic resource]. – Mode of aссess:

http://www.legislation.gov.uk/aep/Edw1cc1929/25/9

220. May T. E. The constitutional history of England / T. E. May ; ed. F. Hol-

land. – In Three Volomes, Vol. IІІ. – London : Longmans, Green and Co., 1912. – 468

p.

221. McIlwain Ch. H. The High Court of Parliament and its supremacy / Ch.

H. McIlwain. – London : Oxford University Press, 1910. – 408 p.

222. Meeting of Parliament Act 1694 [Electronic resource]. – Mode of aссess:

http://www.legislation.gov.uk/aep/WillandMar/6-7/2

223. Memorandum of understanding and supplementary agreement [Electronic

resource]. – Mode of aссess: https://www.gov.uk/government/

publications/devolution-memorandum-of-understanding-and-supplementary-

agreement

224. Mental Health Act 1983 [Electronic resource]. – Mode of aссess:

http://www.legislation.gov.uk/ukpga/1983/20

225. Merchant Shipping Act 1988 [Electronic resource]. – Mode of aссess:

http://www.legislation.gov.uk/ukpga/1988/12/pdfs/ukpga_19880012_en.pdf

226. Ministerial Code [Electronic resource]. – Mode of aссess:

https://www.gov.uk/government/publications/ministerial-code

227. Moran M. Politics and Governance in the UK / Moran M. – Basingstoke :

Palgrave Macmillan, 2005. – 552 p.

221

228. National Audit Act 1983 [Electronic resource]. – Mode of aссess:

http://www.legislation.gov.uk/ukpga/1983/44

229. Northern Ireland Act 1998 [Electronic resource]. – Mode of aссess:

http://www.legislation.gov.uk/ukpga/1998/47/

230. Norton Ph. Parliament in British Politics / Ph. Norton – 2-nd ed. – Lon-

don : Palgrave macmillan, 2013. – 336 p.

231. Office of the Leader of the House of Commons [Electronic resource]. –

Mode of aссess: https://www.gov.uk/government/organisations/the-office-of-the-

leader-of-the-house-of-commons

232. Parliament (Qualification of Women) Act 1918 [Electronic resource]. –

Mode of aссess: http://www.legislation.gov.uk/ukpga/Geo5/8-9/47

233. Parliament Act 1911 [Electronic resource]. – Mode of aссess:

http://www.legislation.gov.uk/ukpga/Geo5/1-2/13

234. Parliament Act 1949 [Electronic resource]. – Mode of aссess:

http://www.legislation.gov.uk/ukpga/Geo6/12-13-14/103

235. Parliament and the Law / edited by Alexander Horne, Gavin Drewry and

Dawn Oliver. – Oxford : Hart Publishing, 2013. – 404 p.

236. Parliamentary and Health Service Ombudsman. Performance statistics

[Electronic resource]. – Mode of aссess: http://www.ombudsman.org.uk/ improving-

public-service/performance-statistics/2014-15/decembers-performance-statistics

237. Parliamentary Commissioner Act 1967 [Electronic resource]. – Mode of

aссess: http://www.legislation.gov.uk/ukpga/1967/13

238. Parliamentary constituencies [Electronic resource]. – Mode of aссess:

http://www.parliament.uk/about/how/elections-and-voting/constituencies/

239. Parliament's role [Electronic resource]. – Mode of aссess:

http://www.parliament.uk/about/how/role/

240. Parry Ch. H. The Parliaments and Councils of England, chronologically

arranged, from the reign of William I to the revolution 1688 / Ch. H. Parry. – London :

John Murray, Albemarle street, 1839. – 603 p.

241. Part A – (Acting) Returning Officer role and responsibilities. UK Parlia-

222

mentary general election in Great Britain on 7 May 2015: guidance for (Acting) Re-

turning Officers [Electronic resource]. – Mode of aссess:

http://www.electoralcommission.org.uk/__data/assets/pdf_file/0009/175365/Part-A-

Returning-Officer-role-and-responsibilities.pdf

242. Partington M. Introduction to the English Legal System 2012–2013 /

Martin Partington. – Oxford : Oxford University Press, 2012. – 311 p.

243. Peerage Act 1963 [Electronic resource]. – Mode of aссess:

http://www.legislation.gov.uk/ukpga/1963/48

244. Political Parties, Elections and Referendums Act 2000 [Electronic

resource]. – Mode of aссess: http://www.legislation.gov.uk/ukpga/2000/41

245. Pollard A. F. The Evolution of Parliament / A. F. Pollard. – London :

Longmans, Green and Co., 1934. – 459 p.

246. Prince's Case [1606] EWHC Ch J6 (11 January 1606) [Electronic

resource]. – Mode of aссess: http://www.bailii.org/ew/cases/EWHC/Ch/1606/J6.html

247. Public Law in a Multi-Layered Constitution / ed. by N. Bamforth and P.

Leyland – Oxford : Hart Publishing, 2003. – 448 p.

248. R v Secretary of State for Transport, ex p. Factortame Ltd (No. 1) [1989]

UKHL 1 (18 May 1989) [Electronic resource]. – Mode of aссess:

http://www.bailii.org/uk/cases/UKHL/1989/1.html

249. R v Secretary of State for Transport, ex p. Factortame Ltd (No.2) [1990]

EUECJ C-213/89 (19 June 1990) [Electronic resource]. – Mode of aссess:

http://www.bailii.org/eu/cases/EUECJ/1990/C21389.html

250. Representation of the People Act 1983 [Electronic resource]. – Mode of

aссess: http://www.legislation.gov.uk/ukpga/1983/2

251. Representation of the People Act 1985 [Electronic resource]. – Mode of

aссess: http://www.legislation.gov.uk/ukpga/1985/50

252. Representation of the People Act 2000 [Electronic resource]. – Mode of

aссess: http://www.legislation.gov.uk/ukpga/2000/2

253. Richard Hooker Of the laws of ecclesiastical polity: introductions and

commentary / W. Speed Hill (general editor) ; John E. Booty [et al.], contributing edi-

223

tors. – New York, 1993. – 652 p.

254. Rogers R. How Parliament Works / R. Rogers, R. Walters. – Sixth edi-

tion. – Harlow : Pearson, 2006. – 490 p.

255. Royal Marriages Act 1772 (repealed) [Electronic resource]. – Mode of

aссess: http://www.legislation.gov.uk/apgb/Geo3/12/11

256. Russell M. Does the Executive Dominate the Westminster Legislative

Process?: Six Reasons for Doubt / M. Russell, D. Gover, K. Wollter // Parliamentary

Affairs. – 2015. – № 23 – P. 1-23.

257. Scotland Act 1998 [Electronic resource]. – Mode of aссess:

http://www.legislation.gov.uk/ukpga/1998/46/

258. Scotland Act 2012 [Electronic resource]. – Mode of aссess:

http://www.legislation.gov.uk/ukpga/2012/11

259. Scottish Independence Referendum Act 2013 [Electronic resource]. –

Mode of aссess: http://www.legislation.gov.uk/asp/2013/14

260. Scrapping the 1998 Human Rights Act: what would it mean? [Electronic

resource]. – Mode of aссess: http://www.theguardian.com/law/2014/ oct/01/scrapping-

human-rights-act-british-bill-of-rights

261. Secretary of State for the Home Department, Ex Parte Simms Secretary of

State for the Home Department, Ex Parte O'Brien, R v. [1999] UKHL 33; [2000] 2 AC

115; [1999] 3 All ER 400; [1999] 3 WLR 328 (8th July, 1999) [Electronic resource]. –

Mode of aссess: http://www.bailii.org/uk/cases/UKHL/1999/33.html

262. Septennial Act 1715 (repealed) [Electronic resource]. – Mode of aссess:

http://www.legislation.gov.uk/apgb/Geo1St2/1/38

263. Septennial Act 1716 [Electronic resource]. – Mode of aссess:

http://www.legislation.gov.uk/apgb/Geo1St2/1/38

264. Sexual Offences (Amendment) Act 2000 [Electronic resource]. – Mode of

aссess: http://www.legislation.gov.uk/ukpga/2000/44

265. Slapper G. The English Legal System 2014–2015 / G. Slapper, D. Kelly.

– Fifteenth Edition. – Abingdon : Routledge, 2014. – 772 p.

266. Statute of Westminster 1931 [Electronic resource]. – Mode of aссess:

224

http://www.legislation.gov.uk/ukpga/Geo5/22-23/4

267. Statutory Instruments Act 1946 [Electronic resource]. – Mode of aссess:

http://www.legislation.gov.uk/ukpga/Geo6/9-10/36

268. Stockdale v. Hansard [1839] EWHC QB J21 (01 January 1839).

[Electronic resource]. – Mode of aссess: http://www.bailii.org/ew/cases/EWHC/

QB/1839/J21.html

269. Succession to the Crown Act 2013 [Electronic resource]. – Mode of

aссess: http://www.legislation.gov.uk/ukpga/2013/20

270. The Changing Constitution. Seventh Edition / Edited by Jeffrey Jowell

and Dawn Oliver. – Oxford : Oxford University Press, 2011. – 480 p.

271. The Conservative Party Manifesto 2010 “Invitation to join the govern-

ment of Britain” [Electronic resource]. – Mode of aссess:

https://www.conservatives.com/~/media/files/activist%20centre/press%20and%20poli

cy/manifestos/manifesto2010

272. The Conservative Party Manifesto 2015 “Strong leadership. A clear eco-

nomic plan a brighter, more secure future” [Electronic resource]. – Mode of aссess:

https://www.conservatives.com/manifesto

273. The Petition of Right 1628 [Electronic resource]. – Mode of aссess:

http://www.legislation.gov.uk/aep/Cha1/3/1

274. The Scotland Act 1978 (Referendum) Order 1978 [Electronic resource]. –

Mode of aссess: http://www.legislation.gov.uk/uksi/1978/1912/ contents/made

275. The Scotland Act 1998 (Transfer of Functions to the Scottish Ministers

etc.) Order 2014 [Electronic resource]. – Mode of aссess:

http://www.legislation.gov.uk/uksi/2014/2918/made

276. The Succession to the Crown Bill-Constitution Committee [Electronic

resource]. – Mode of aссess: http://www.publications.parliament.uk/pa/ld201213/

ldselect/ldconst/106/10603.htm

277. The Wales Act 1978 (Referendum) (Welsh Forms) Order 1978

[Electronic resource]. – Mode of aссess: http://www.legislation.gov.uk/uksi/1978/

1953/contents/made

225

278. The Weights and Measures Act 1985 (Metrication) (Amendment) Order

1994 [Electronic resource]. – Mode of aссess: http://www.legislation.gov.uk/uksi/

1994/2866/made

279. Thoburn v Sunderland City Council [2002] EWHC 195 (Admin) (18 Feb-

ruary 2002) [Electronic resource]. – Mode of aссess: http://www.bailii.org/ew/

cases/EWHC/Admin/2002/195.html

280. Thompson L. Making British Law: Committees in Action / L. Thompson.

– Basingstoke : Palgrave Macmillan, 2015. – 142 p.

281. Todd A. On parliamentary government in England: its origin, develop-

ment, and practical operation. Іn two volumes, Vol. I. / A. Todd. – London : Long-

mans, Green and Co, 1867. – 629 p.

282. Treaty establishing a Constitution for Europe [Electronic resource]. –

Mode of aссess: http://europa.eu/eu-law/decision-making/treaties/pdf/treaty_ estab-

lish-

ing_a_constitution_for_europe/treaty_establishing_a_constitution_for_europe_en.pdf

283. Turpin C. British Government and the Constitution / C. Turpin A. Tom-

kins. – 7-th ed. – New York : Cambridge University Press, 2011. – 857 p.

284. UK-wide referendum on the Parliamentary voting system [Electronic

resource]. – Mode of aссess: http://www.electoralcommission.org.uk/find-

information-by-subject/elections-and-referendums/past-elections-and-

referendums/referendums/ 2011-UK-referendum-on-the-voting-system-used-to-elect-

MPs

285. Union with England Act 1707 [Electronic resource]. – Mode of aссess:

http://www.legislation.gov.uk/aosp/1707/7

286. Union with Scotland Act 1707 [Electronic resource]. – Mode of aссess:

http://www.legislation.gov.uk/apgb/Ann/6/40

287. Voegelin E. The New Science of Politics: An Introduction. – London :

University Of Chicago Press, 1987. – 210 p.

288. Wade H. W. R. The Basis of Legal Sovereignty / H. W. R. Wade // The

Cambridge Law Journal. – 1955. – Vol. 13. – № 2 (Nov.). – P. 172-197.

226

289. Walpole J. The Whip’s Office / J. Walpole, R. Kelly // House of Com-

mons Library. Parliament and Constitution Centre. – 2008. – № SN/PC/02829. – 10 p.

[Electronic resource]. – Mode of aссess: http://researchbriefings.parliament.

uk/ResearchBriefing/Summary/SN02829

290. War Crimes Act 1991 [Electronic resource]. – Mode of aссess:

http://www.legislation.gov.uk/ukpga/1991/13

291. Weights and Measures Act 1985 [Electronic resource]. – Mode of aссess:

http://www.legislation.gov.uk/ukpga/1985/72/section/72

292. Welsh Church Act 1914 [Electronic resource]. – Mode of aссess:

http://www.legislation.gov.uk/ukpga/Geo5/4-5/91

293. Wheeler, R (on the application of) v Office of the Prime Minister & Anor

[2008] EWHC 1409 (Admin) (25 June 2008) [Electronic resource]. – Mode of aссess:

http://www.bailii.org/ew/cases/EWHC/Admin/2008/1409.html

294. When does the British Constitution require a Referendum? – V. Bog-

danor’s opinion on the place for the referendum in the UK [Electronic resource]. –

Mode of aссess: http://constitution-unit.com/2013/02/26/when-does-the-british-

constitution-require-a-referendum-v-bogdanors-opinion-on-the-place-for-the-

referendum-in-the-uk/

295. Whips [Electronic resource]. – Mode of aссess:

http://www.parliament.uk/about/mps-and-lords/principal/whips/

296. Witham, R (on the application of) v Lord Chancellor [1997] EWHC Ad-

min 237 (7-th March, 1997) [Electronic resource]. – Mode of aссess:

http://www.bailii.org/ew/cases/EWHC/Admin/1997/237.html

227

ДОДАТКИ Додаток А

Розгляд урядових публічних біллів Парламентом Великобританії

у період 2005 – 2010 рр.

№ Сесія Внесені Прийняті Відхилені Перенесені

1. 2005-6 58 54 2 2

2. 2006-7 33 29 1 3

3. 2007-8 32 30 0 2

4. 2008-9 26 22 1 3

5. 2009-10 23 23 0 0

228

Додаток Б Структура Парламенту Великобританії

Палата громад Королева Палата лордів

Парламентські функціонери: 1. Спікер Палати громад 2. Заступники Спікера Палати

громад: А) голова Комітету шляхів і засобів; Б) перший заступник Спікера Палати громад В) другий заступник Спікера Палати громад

3. Лідер Палати громад 4. Клерк Палати громад

Парламентські функціонери: 1. Спікер Палати лордів 2. Заступники Спікера Палати лор-

дів (голови комітетів Палати лор-дів)

3. Лідер Палати лордів 4. Клерк Палати лордів

Департаменти Палати лордів 1. Офіс Клерка Палати лордів 2. Департамент Чорного жезла 3. Комітетський офіс 4. Департамент з обслуговування 5. Фінансовий департамент 6. Офіс управління персоналом 7. Департамент інформаційних пос-

луг 8. Офіс стенографування і процедур-

ного обліку 9. Законодавчий офіс 10. Департамент офіційного звіту

(Hansard) 11. Заморське бюро

Керівні органи та допоміжні комітети Палати громад:

1. Адміністрація Палати громад 2. Комісія Палати громад 3. Комітет оцінки коммонерів 4. Виконавчий комітет Палати

громад 5. Спеціальний комітет з нагля-

ду за Адміністрацією 6. Комітет з питань фінансів і

послуг 7. Комітет з аудиту адміністра-

ції Палати громад

229

Додаток В

1. Спеціальні комітети (Select Committee)

Працюють в обох палатах. Вони перевіряють і звітують про різні сфери діяльності Уряду та функціонування держави, починаючи від роботи державних відомств до економічних питань. Результати їхньої діяльності є пу-блічними і багато з них вимагають відповіді Уряду. Методика їхньої діяльності полягає в розслідуванні (слідчий процес). Комітети Палати громад в значній мірі пов'язані з ви-вченням роботи урядових департаментів. Комітети Па-лати лордів зосереджуються головним чином на п'яти основних напрямках: Європа, наука, економіка, кому-нікації і конституція Великобританії.

2. Загальні комітети (включно з комітетами публічних біллів) (General Committee)

Працюють головним чином в Палаті громад. Основна роль загальних комітетів полягає в детальному розгляді законопроектів. Ця система дозволяє комітетам прис-корити дослідження біллів і є унікальною для Палати громад. Палата лордів виконує цю функцію усією Па-латою. Комітети відображають політичний склад Пала-ти, тому Уряд завжди має більшість. Методика діяль-ності зводиться до обговорення (дебатування) поло-жень законопроектів. Існують два типи загальних комі-тетів: 1) комітети публічних біллів (створюються спе-ціально для розгляду конкретного білля); 2) додаткові (постійні) загальні комітети, які існують для обгово-рення питань в конкретних областях: Великий шотла-ндський комітет, Великий уельський комітет, Великий комітет Північної Ірландії; Комітети з розгляду делего-ваного законодавства і Комітет з розгляду європейсь-ких документів.

3. Спільні комітети палат Пар-ламенту (Joint Committees)

Складаються з коммонерів та лордів. Володіють таки-ми ж повноваженнями, що й Спеціальні комітети. Де-які з них створені на постійній основі, як наприклад, Об'єднаний комітет з прав людини. Інші обираються для конкретних цілей, таких як розгляд проекту пропо-зицій щодо біллів з питань зі злободенних питань (на-приклад, боротьба з сучасним рабством, дослідження стовбурових клітин, тощо).

4. Комітет всієї Палати Фактично полягає в перетворенні Палати громад в ко-мітет для розгляду найбільш складних питань і найва-жливіших законопроектів, найчастіше фінансових. Практика діяльності Палати лордів на правах комітету всієї Палати є більш розповсюдженою і використову-ється не лише для обговорення найбільш значущих проблем, але й для вивчення положень біллів.

Комітети Парламенту Великобританії

230

Додаток Г Порядок проведення виборів до Палати громад

Парламенту Великобританії

№ Події Дні

1. Видання прокламації про скликання нового Парламенту; ро-зпуск старого Парламенту; видання наказу про проведення виборів

0

2. Доставка і отримання наказу про проведення виборів Упов-новаженим з виборів

1

3. Опублікування повідомлення про проведення виборів (notice of elections) – не пізніше 16 годин

3

4. Подача документів на висунення кандидатів – з 10 до 16 го-дин в будь-який день після опублікування повідомлення про проведення виборів

4

5. Закінчення терміну подачі документів на висунення канди-датів – не пізніше 16 годин

15

6. Закінчення терміну зняття кандидатур – не пізніше 16 годин 15

7. Закінчення терміну для призначення виборчих агентів – не пізніше 16 годин

15

8. Винесення рішень за поданими документами про висунення кандидатів – з 10 до 16 годин

15

9. Опублікування інформації про кандидатів, які беруть участь у виборах, а також переліку виборчих дільниць і місць для голосування – до 17 годин

15

10. Останній день для первинної подачі заяв про голосування поштою, або для того, щоб відкликати чи внести зміни в по-дану раніше заяву про голосування поштою – не пізніше 17 годин

16

11. Останній день для подачі заявок на голосування за доручен-ням, або для того, щоб відкликати чи внести зміни в подану раніше заяву про голосування за дорученням – не пізніше 17 годин

21

12. Останній день для внесення змін до реєстру виборців для виправлення незначних помилок або виконання рішення су-ду щодо оскарження реєстрації

21

13. Перший день видачі нових бюлетенів для голосування по-штою замість загублених (в Англії і Уельсі)

22

14. Перший день видачі нових бюлетенів для голосування по-штою замість загублених (в Шотландії)

23

15. Останній день подання повідомлення про призначення аген-тів кандидатів, присутніх при підрахунку голосів і на вибо-рчій дільниці

23

231

16. Останній день видачі нових бюлетенів для голосування по-штою – не пізніше 17 годин

24

17. День голосування – з 7 до 22 години 25

18. Останній день для отримання звіту про виборчі витрати (не пізніше 35 днів після оголошення результатів виборів)

60

232

Додаток Д

Результати парламентських виборів у Великобританії 2001 року

Партія Відсоток отриманих голо-сів по країні

Кількість місць у Парламенті

Відсоток отрима-них мандатів

Лейбористська 42 % 413 62, 7 % Консервативна 32, 7 % 166 25, 2 % Ліберальні демо-крати

18 % 52 7, 9 %

Результати парламентських виборів у Великобританії 2005 року Партія Відсоток

отриманих голо-сів по країні

Кількість місць у Парламенті

Відсоток отрима-них мандатів

Лейбористська 35 % 356 55, 19 % Консервативна 32 % 197 30, 54 % Ліберальні демо-крати

22 % 62 9, 06 %

Результати парламентських виборів у Великобританії 2010 року

Партія Відсоток отриманих голо-сів по країні

Кількість місць у Парламенті

Відсоток отрима-них мандатів

Лейбористська 30 % 258 40 % Консервативна 37 % 307 47, 5 % Ліберальні демо-крати

24 % 57 8, 8%

Результати парламентських виборів у Великобританії 2015 року

Партія Відсоток отриманих голо-сів по країні

Кількість місць у Парламенті

Відсоток отрима-них мандатів

Консервативна 36, 9 % 331 50, 9 % Лейбористська 30, 4 % 232 35, 69 % Партія незалеж-ності Сполучено-го Королівства

12,6 % 1 0, 15 %

Шотландська на-ціональна партія

4, 7 % 56 8, 6 %

233

Додаток Е Персональний склад Палати лордів

Парламенту Великобританії

Партія/група Довічні пери Спадкові пери

Єпископи Загальна кількість

Єпископи 0 0 26 26 Консерватори 200 49 249 Незалежні 146 32 178 Лейбористи 208 4 212 Ліб. дем. 105 3 108 Неафілійовані 24 0 24 Інших партій 15 1 16 Загальна кі-лькість

698 89 26 813