1. Рівні та форми регулювання господарської діяльності. Господарські системи можуть бути різних рівнів: вищого - економіка країни (макроекономіка), середнього - економіка певного регіону, локального - суб'єкти господарювання, проміжних - господарські об'єднання, промислово-фінансові групи та інші об'єднання суб'єктів господарювання.

Загальнодержавний рівень застосовується для забезпечення функціонування економіки країни в цілому та визначення параметрів діяльності її складових (суб'єктів господарювання, їх об'єднань, органів управління різного рівня); регіональний рівень має враховувати специфіку господарської системи конкретного регіону в межах закріплених в законі повноважень; на локальному та проміжному рівнях суб'єкти господарювання та їх об'єднання з врахуванням вимог вищих рівнів регулювання визначають особливість господарських зв'язків між собою, власні параметри діяльності тощо. Правові форми державного керівництва економікою - це врегульовані правом, відмінні за конкретними цілями і способом здійснення види діяльності держави (уповноважених державних органів, а також органів місцевого самоврядування - щодо делегованих державою повноважень) у сфері економіки. Розрізняють такі основні правові форми: нормативне регулювання, планування, управління, контроль. Нормативне регулювання означає встановлення компетентними органами держави правил здійснення господарської діяльності.

Прогнозування та планування— це визначення за допомогою правових засобів основних напрямів і конкретних результатів діяльності країни, регіонів, галузей народного господарства, окремих суб'єктів господарювання.

Програмування— це визначення за допомогою правових засобів цілей та пріоритетів економічного і соціального розвитку, засобів та шляхів їх досягнення, формування взаємоузгодженої та комплексної системи заходів органів законодавчої і виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, спрямованих на ефективне розв'язання проблем економічного і соціального розвитку, досягнення стабільного економічного зростання. Управління - означає прийняття компетентним органом юридично значущих рішень для суб'єктів господарювання з оперативних питань господарського життя (здійснення державної реєстрації суб'єктів господарювання, окремих видів договорів та майна; видача ліцензій, патентів та інших дозволів). Контроль - це встановлення компетентними органами ступеня відповідності фактичних напрямів і результатів діяльності суб'єктів господарського життя встановленим державою правилам, нормам і нормативам, а також виявлення порушень у діяльності цих суб'єктів, вжиття заходів щодо їх усунення, в т. ч. застосування господарсько-правових санкцій.

2.Поняття, види та напрями економічної політики держави. Державна економічна політика - це закріплені у відповідних економіко-правових документах

(прогнозах, програмах, законодавчих актах) цілі і завдання, що ставить держава, забезпечуючи комплексне вирішення подвійного завдання: поєднання в економічному житті ринкових засад господарювання і соціальної спрямованості економіки, що ґрунтується на оптимальному узгодженні інтересів суб'єктів господарювання, споживачів, суспільства в цілому та його різних верств. Види: Економічна стратегія — обраний державою курс економічної політики, розрахований на тривалу перспективу і спрямований на вирішення крупномасштабних економічних та соціальних завдань, завдань культурного розвитку, забезпечення економічної безпеки держави.Економічна тактика - сукупність найближчих цілей, завдань, засобів і способів їх досягнення для реалізації стратегічного курсу економічної політики в конкретних умовах, що складаються в поточному періоді розвитку народного господарства (ч. З ст. 9 ГК України). У ст. 10 ГК закріплені основні напрями економічної політики держави: структурно-галузева політика: спрямована на здійснення державою прогресивних змін у структурі народного господарства, удосконалення міжгалузевих та внутрішньогалузевих пропорцій. інвестиційна політика: спрямована на створення суб'єктам господарювання необхідних умов для залучення і концентрації коштів на потреби розширеного відтворення основних засобів виробництва. амортизаційна політика: спрямована на створення суб'єктам господарювання найбільш сприятливих та рівноцінних умов забезпечення процесу простого відтворення основних виробничих і невиробничих фондів переважно політика інституційних перетворень: спрямована на формування раціональної багатоукладної економічної системи шляхом трансформування відносин власності, здійснення роздержавлення економіки, приватизації та націоналізації виробничих фондів. цінова політика: спрямована на регулювання державою відносин обміну між суб'єктами ринку з метою забезпечення еквівалентності

в процесі реалізації національного продукту, дотримання необхідної паритетності цін між галузями та видами господарської діяльності. антимонопольно-конкурентна політика: спрямована на створення оптимального конкурентного середовища діяльності суб'єктів господарювання, забезпечення їх взаємодії у сфері монопольного ціноутворення. бюджетна політика: спрямована на оптимізацію та раціоналізацію формування доходів і використання державних фінансових ресурсів, підвищення ефективності державних інвестицій у народне господарство. податкова політика: спрямована на забезпечення економічно обґрунтованого податкового навантаження на суб'єктів господарювання, стимулювання суспільно необхідної економічної діяльності суб'єктів. грошово-кредитна політика: спрямована на забезпечення народного господарства економічно необхідним обсягом грошової маси, досягнення ефективного готівкового обігу. валютна політика: спрямована на встановлення і підтримання паритетного курсу національної валюти щодо іноземних валют, стимулювання зростання державних валютних резервів та їх ефективне використання . зовнішньоекономічна політика: спрямована на регулювання державою відносин суб'єктів господарювання з іноземними суб'єктами господарювання та захист національного ринку і вітчизняного . екологічн а політик а: забезпечує раціональне використання та повноцінне відтворення природних ресурсів, створення безпечних умов життєдіяльності населення. соціальн а політик а : щодо захисту прав споживачів, найманих працівників, працездатного безробітного населення, непрацездатних громадян .

3. Види господарської діяльності. Господарську діяльність можна класифікувати за різними ознаками. За критерієм мети здійснення господарська діяльність може бути комерційною (підприємницькою) та некомерційною (ч. 2 ст. З ГК України). За предметом господарської діяльності розрізняють виробничу, торговельну, банківську, страхову, інноваційну, концесійну діяльність, спільне інвестування та ін. Залежно від ринку (внутрішній чи зовнішній), національної приналежності суб'єктів господарювання (вітчизняні товаровиробники/резиденти чи іноземні інвестори та нерезиденти) розрізняють господарську діяльність за участю вітчизняних товаровиробників (резидентів) та зовнішньоекономічну діяльність (за участю резидентів та нерезидентів), у т. ч. іноземне інвестування (за участю іноземного інвестора). Характерними рисами підприємницької діяльності, що відрізняє її від некомерційної, є: - наявність мети отримання прибутку від здійснення такої діяльності; - ініціативність, що забезпечує пошук і запровадження новітніх технологій, нових господарських зв'язків, оптимізацію власної діяльності; - ризиковий характер такої діяльності, оскільки сам підприємець несе основні ризики у разі негараздів у своїй діяльності, не вдалого вибору контрагентів тощо; - власна відповідальність підприємця у разі невиконання/не належного виконання зобов'язань перед кредиторами, державою, територіальною громадою та іншими особами усім майном, що належить йому на праві власності чи праві господарського відання, а також можливість визнання підприємця банкрутом у разі його стійкої та значної неплатоспроможності;- самостійність здійснення підприємницької діяльності, що дозволяє її суб'єктові вжити максимально можливі заходи для успішності такої діяльності та оперативно реагувати на кон'юнктуру ринку, на поведінку контрагентів, на відгуки споживачів тощо.Некомерційна господарська діяльність здійснюється суб'єктами господарювання державного або комунального секторів економіки у галузях (видах діяльності), в яких відповідно до статті 12 ГК України забороняється підприємництво, на основі рішення відповідного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування. Некомерційна господарська діяльність може здійснюватися також іншими суб'єктами господарювання, (наприклад, біржова діяльність). Здійснення некомерційної господарської діяльності зумовлює залежність її суб'єкта від засновника і власника майна, який забезпечує відповідне фінансування, а також застосування щодо майна суб'єкта некомерційної господарської діяльності спеціального правового титулу - права оперативного управління, що передбачає: (1) цільове використання майна, можливість розпорядження (за цільовим призначенням, у визначених власником майна межах) грошовими коштами, виробленими товарами (відвантаження контрагентам відповідно до державних контрактів та інших господарських договорів), сировиною, напівфабрикатами, комплектуючими (застосування у виробничому процесі); (2) контроль з боку власника за цільовим використанням майна та дотриманням встановлених меж використання.

4. Поняття, ознаки та принципи здійснення господарської діяльності. Доктринальне визначення господарської діяльності: Господарська діяльність - це така суспільно корисна діяльність суб'єктів господарювання щодо виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг з метою їх реалізації за плату (як товару), що ґрунтується на поєднанні приватних і публічних інтересів і здійснюється професійно.Під господарською діяльністю у ГК розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи падання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.Ознаки: - сфера здійснення - суспільне виробництво (господарська сфера); - зміст - виробництво та реалізація продукції, виконання робіт, надання послуг відбувається не для власних потреб виробника. - передача зазначених благ іншим особам на платній основі, тобто їх функціонування у формі товару; - професійні засади господарської діяльності; - спеціальний суб'єкт, який повинен зазвичай мати статус суб'єкта господарювання; - поєднання приватних інтересів виробника (в одержанні прибутку чи інших вигод/переваг від господарської діяльності) та публічних інтересів (суспільства в особі широкого кола споживачів - в отриманні певних благ; держави - в отриманні прибутків та інших обов'язкових платежів від суб'єктів господарювання; територіальної громади - (1) в забезпеченні зайнятості членів громади шляхом їх залучення на засадах індивідуального підприємництва чи трудового найму суб'єктами господарювання до господарської діяльності, (2) у задоволенні потреб громади в певних продукції, роботах, послугах, (3) в участі суб'єктів господарювання у вирішенні завдань територіальної громади в благоустрої, (4) у сплаті місцевих податків та зборів тощо).ст. 6 ГКУ закріплює загальні принципи господарювання: - забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист державою усіх суб'єктів господарювання; - свобода підприємницької діяльності у межах, визначених законом; - вільний рух капіталів, товарів та послуг на території України; - обмеження державного регулювання економічних процесів у зв'язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства і держави; - захист національного товаровиробника; - заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини.5. Об`єктивні підстави та методи державного управління економікою.

Державне управління економікою – це комплексний вплив держави в особі уповноважених органів на відносини у сфері господарювання та їх суб’єктів з метою організації господарського життя, стимулювання позитивних рис підприємництва та спрямування його в цивільне русло, що забезпечує соціальне спрямування економіки.

Методи державного керівництва економікою - це передбачені законодавством способи впливу держави на поведінку суб'єктів господарського життя з метою отримання необхідного для суспільства результату:

Адміністративні методи - це такі способи впливу держави, коли необхідний суспільству результат досягається прямим наказом компетентного органу, що підлягає обов'язковому та однозначному виконанню суб'єктом господарювання. Ці методи мають як позитивні сторони (вони є швидкодіючими, тобто необхідний результат досягається через незначний проміжок часу), так і негативні (не враховуються належним чином економічні інтереси виконавців). Прикладом таких методів є: державна реєстрація суб'єктів господарської діяльності, деяких видів господарських договорів, ліцензування, встановлення податкових ставок та інших платежів тощо).

Економічні методи - це такі способи впливу держави, коли необхідний суспільству результат досягається через економічний інтерес виконавців. Останнє обумовлює надійність дії цих методів, що становить їх позитивну якість. Водночас економічні методи мають негативний бік - повільність дії: бажаний для суспільства результат настає через значний проміжок часу. До економічних методів слід віднести : встановлення податкових пільг; державне кредитування суб'єктів господарювання; надання дотацій; застосування господарсько-правових санкцій за порушення встановленого державою порядку у сфері господарювання.

6. Засоби державного регулювання господарської діяльності.ГК оперує терміном «засоби регулюючого впливу», але не дає його визначення, а лише

наголошуючи, що вони застосовуються державою для реалізації економічної політики, виконання цільових економічних та інших програм і програм економічного й соціального розвитку. Основними засобами ( ст.12 ГК):-державне замовлення, державне завдання;-ліцензування, патентування і квотування;-сертифікація та стандартизація;-застосування нормативів та лімітів;-регулювання цін і тарифів;-надання інвестиційних, податкових та інших пільг;-надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.Державне замовлення є засобом державного регулювання економіки способом формування на договірній (контрактній) основі складу та обсягів продукції (робіт, послуг), необхідної для державних потреб, розміщення державних контрактів на поставку (закупівлю) цієї продукції (виконання робіт, надання послуг) серед суб’єктів господарювання незалежно від їх форми власності.Ліцензування підприємницької діяльності є засобом державного регулювання господарської діяльності, спрямованим на забезпечення єдиної державної політики в тій чи тій сфері та захист економічних і соціальних інтересів громадян. (ЗУ «Про ліцензування певних видів господарської діяльності :ліцензія — документ державного зразка, який засвідчує право ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов; Ліцензійні умови є нормативно-правовим актом, положення якого встановлюють кваліфікаційні, організаційні, технологічні та інші вимоги для провадження певного виду господарської діяльності.)Патентуванню згідно з ЗУ «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності» підлягає торговельна діяльність за готівкові кошти, а також з використанням інших форм розрахунків та кредитних карток на території України, діяльність з обміну готівкових валютних цінностей (включаючи операції з готівковими платіжними засобами, вираженими в іноземній валюті, та з кредитними картками), а також діяльність з надання послуг у сфері грального бізнесу та побутових послуг.Стандартизація згідно з ЗУ «Про стандартизацію»— це діяльність, що полягає в установленні положень для загального і багаторазового застосування щодо наявних чи можливих завдань з метою досягнення оптимального ступеня впорядкування в певній сфері, результатом якої є підвищення ступеня відповідності продукції, процесів та послуг їх функціональному призначенню.Сертифікація відповідно до ЗУ «Про підтвердження відповідності»— це процедура, за допомогою якої визнаний в установленому порядку орган документально засвідчує відповідність продукції, систем якості, систем управління якістю, систем управління довкіллям, персоналу встановленим законодавством вимогам.Норми і нормативи — це завчасно розроблені і затверджені в установленому законом порядку розміри споживання основних фондів, природних і матеріальних ресурсів, припустимих шкідливих викидів та інші обов’язкові до застосування умови .Ліміти — гранично допустимі величини використання ресурсів або, навпаки, гранично допустимі.

7. Види господарських правовідносин.Господарські правовідносини - це врегульовані нормами права суспільні відносини, котрі виникають у сфері господарювання щодо організації та безпосереднього здійснення господарської діяльності, характеризуються особливим суб'єктним складом, поєднанням організаційних і майнових елементів, значним ступенем регулювання як з боку держави, так і суб'єктів цих відносин.У ГУ (ч. 1 ст. 1). господарськими визнаються відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.За критерієм характеру правовідносин: Відповідно до ч. 4 ст. З ГК, господарські відносини можуть бути господарсько-виробничими,організаційно-господарськими та внутрішньогосподарськими. господарсько-виробничі відносини ч. 5 ст. З ГК визначаються як майнові та інші відносини, що виникають між суб'єктами господарювання в процесі безпосереднього здійснення господарської діяльності (виробництво та реалізація товарів, робіт, послуг), а організаційно-господарськими - відносини" що складаються між суб'єктами господарювання та суб'єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю (ч. б ст. З ГК.

внутрішньогосподарські відносин (ч. 7 ст. З ГК) здійснюється за критерієм сфери їх виникнення та дії - всередині господарської організації (між її структурними підрозділами, між організацією в особі органів управління/їх посадових осіб та її учасниками, між організацією та її структурними підрозділами). За взаємним становищем сторін :- горизонтальні (учасники правовідносин рівноправні); зазвичай такі відносини виникають при укладенні господарських договорів; вертикальні (відносини виникають між суб'єктом господарювання та суб'єктом організаційно-господарських повноважень, що має відповідні важелі та підстави щодо управління та контролю за суб'єктом господарювання); За галузями економіки та сферами управління, в яких виникають господарські відносини: в промисловості, в агропромисловому комплексі, в галузі транспорту, в капітальному будівництві, на ринку цінних паперів, у сфері економічної конкуренції та антимонопольного регулювання тощо.За критерієм сфери економіки:державна; комунальна; приватна-колективна.Залежно від спеціальних правових режимів, що встановлюються для регулювання господарських відносин:-господарські відносини в процесі організації та здійснення зовнішньоекономічної діяльності, в тому числі іноземного інвестування;- щодо концесійної діяльності;- щодо капітального будівництва;-щодо інноваційної діяльності;-щодо професійної фінансової діяльності;-щодо лізингової діяльності;

8. Конституційні засади правопорядку у сфері господарювання.

ст. 5 ГК закріплює положення, відповідно до якого правопорядок у сфері господарювання формується на основі оптимального поєднання ринкового саморегулювання економічних відносин суб'єктів господарювання і державного регулювання макроекономічних процесів та ґрунтується на відповідних положеннях Конституції України щодо:

• забезпечення державою соціальної спрямованості економіки України (ч. 4 ст. 13 Конституції);

• права власності Українського народу на землю, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони, що здійснюється від імені Українського народу органами державної влади і органами місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України (ст. 13);

• права кожного громадянина користуватися природними об'єктами права власності Українського народу відповідно до закону (ст. 14);

• забезпечення державою захисту прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, недопущення використання власності на шкоду людині і суспільству (ст. 14);

• права кожного громадянина володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41);

• визнання усіх суб'єктів права власності рівними перед законом, непорушності права приватної власності, недопущення протиправного позбавлення власності (статті 14,41);

• економічної багатоманітності, права кожного на підприємницьку діяльність, не заборонену законом (ст. 42);

• визначення виключно законом правових засад і гарантій підприємництва (ст. 92);

• забезпечення державою захисту конкуренції у підприємницькій діяльності, недопущення зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірного обмеження конкуренції та недобросовісної конкуренції, визначення правил конкуренції та норм антимонопольного регулювання виключно законом (статті 42, 92);

• забезпечення державою екологічної безпеки та підтримання екологічної рівноваги на території України, належних, безпечних і здорових умов праці, захисту прав споживачів (статті 42,43, 50);

• взаємовигідного співробітництва з іншими країнами (ст. 18);

• визнання і дії в Україні принципу верховенства права (ст. 8).

9. Поняття та склад господарських правовідносин.Господарські правовідносини - це врегульовані нормами права суспільні відносини, котрі

виникають у сфері господарювання щодо безпосереднього здійснення господарської діяльності та/або організації/керівництва такою діяльністю, характеризуються особливим суб'єктним складом, а також поєднанням організаційних та майнових елементів.

Згідно із ч. 1 ст. 1 ГК господарськими визнаються відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.

Особливий суб'єктний склад (обов'язковим учасником цих відносин є суб'єкт господарювання - індивідуальний підприємець або господарська організація; крім того, участь у цих відносинах також беруть (можуть брати) споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організацшно-господарські повноваження на основі відносин власності (ч. 1 ст. 2 ГК України);

10. Відмежування господарських відносин від інших видів правовідносин.У сфері господарювання можуть виникати й інші відносини, що не мають усіх ознак

господарських відносин, а відтак не регулюються Господарським кодексом і нормами інших нормативно-правових актів господарського законодавства. До таких відносин ст. 4 ГК, зокрема, відносить:- майнові та особисті немайнові відносини, що регулюються Цивільним кодексом України (проблема розмежування предмета правового регулювання між Цивільним і Господарським кодексами, та жаль, не була вирішена в процесі їх прийняття та доопрацювання, тому ми маємо низку майнових відносин, що регулюються цими двома кодексами: правове становище господарських товариств, договірні відносини у сфері підприємництва та ін.);- земельні, гірничі, лісові та водні відносини, відносини щодо використання й охорони рослинного та тваринного світу, територій та об'єктів природно-заповідного фонду, атмосферного повітря (регулювання таких відносин здійснюється відповідними кодексами та законами: земельні - Земельним кодексом, гірничі - Кодексом "Про надра" від 27.07.1994 p., лісові - Лісовим кодексом від 21.01.1994 p., водні - Водним кодексом, відносини щодо використання й охорони рослинного та тваринного світу (законами: від 25.06.1991 р. "Про охорону навколишнього природного середовища"; від 03.03.1993 р. "Про тваринний світ"; від 09.04.1999 р. "Про рослинний світ"), територій і об'єктів природно-заповідного фонду - Законом "Про природно-заповідний фонд України" від 16.06.1992 p., атмосферного повітря - Законом від 16.10.1992 р. "Про охорону атмосферного повітря");- трудові відносини - Кодексом законів про працю та іншими актами трудового законодавства;- фінансові відносини за участі суб'єктів господарювання, що виникають у процесі формування та контролю виконання бюджетів усіх - адміністративні та інші відносини управління за участю суб'єктів господарювання, в яких орган державної влади або місцевого самоврядування не є суб'єктом, наділеним господарською компетенцією, і безпосередньо не здійснює організаційно-господарських повноважень щодо суб'єкта господарювання (регулювання таких відносин здійснюється Кодексом про адміністративні правопорушення, низкою законів: "Про місцеве самоврядування", "Про міліцію" та ін.).

Елементи господарських відносин мають місце (або можуть мати місце) в діяльності особистих селянських господарств: останні виробляють сільськогосподарську продукцію переважно для задоволення особистих потреб членів такого господарства (членів сім'ї), проте у разі реалізації надлишків такої продукції та надання послуг зеленого туризму селянське господарство виступає як суб'єкт господарювання зі специфічним правовим статусом, що визначається спеціальним Законом від 15.05.2003 р. "Про особисте селянське господарство".

Суміжними з господарюванням є народні художні промисли, яким також притаманні риси цієї діяльності - виробництво (зазвичай на професійних засадах) з метою реалізації за плату

третім особам предметів художніх промислів, хоча й з відмінними рисами: творчим характером такої діяльності; додатковою метою {збереження народних художніх промислів і спадкоємного розвитку традицій народного мистецтва у певній місцевості), особливістю матеріальних благ, що виробляються при цьому, - художні вироби декоративно-вжиткового призначення. Особливість господарської діяльності, пов'язаної з народними промислами, визначається Законом України від 21.06.2001 р. "Про народні художні промисли".

11. Методи правового регулювання господарських відносин.Методи правового регулювання господарських відносин - це застосовувані законодавцем способи правового оформлення господарських відносин відповідно до їхніх властивостей і цілей правового регулювання, що відображають взаємне становище сторін, порядок прийняття ними юридично значущих рішень, характер юридичної відповідальності у випадку порушення та способи юридичного захисту прав і законних інтересів сторін.Розрізняють чотири основні методи правового регулювання господарських відносин:метод приписів, що передбачає право прийняття юридично значущих рішень органом господарського управління (власником майна) щодо підпорядкованого йому суб'єкта (рішення власника про створення підприємства чи його реорганізацію, ліквідацію; видача ліцензії; розміщення державного замовлення на підприємствах, що функціонують на базі державного майна, і підприємствах-монополістах). Застосування цього методу законодавцем відбувається у формі імперативних норм (щодо мінімального розміру статутного фонду/капіталу окремих видів господарських товариств, комерційних банків, корпоративних інвестиційних фондів та ін.), джерел формування їх майна, обов'язковості певних фондів чи резервів (або навпаки - забороні їх створювати, як це передбачено ст. 12 Закону "Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)". метод автономних рішень дозволяє суб'єктам господарювання приймати самостійно (але в межах своєї компетенції) юридично значущі рішення й передбачає обов'язок усіх інших суб'єктів не перешкоджати прийняттю та виконанню цих рішень (наприклад, ухвалення загальними зборами акціонерного товариства рішення про напрями використання прибутку товариства за минулий фінансово-господарський рік);метод координації забезпечує прийняття юридично значущих рішень за згодою сторін, кожна з яких не вправі нав'язувати свої умови іншій стороні; рішення приймається шляхом компромісу (укладення господарського договору);метод рекомендацій передбачає видання компетентними органами пропозицій (рекомендацій), адресованих суб'єктам господарювання щодо певної (бажаної для суспільства, ефективної) поведінки (порядку дій) у сфері господарювання. Це примірні господарські договори, примірні установчі та внутрішні правові документи господарських організацій, утому числі відкритих акціонерних товариств.

12. Поняття, ознаки та особливості господарського законодавства.Господарське законодавство - це сукупність нормативно-правових актів і правових норм, які

регулюють відносини щодо безпосереднього здійснення господарської діяльності та управління (в тому числі організації) такою діяльністю.Господарському законодавству України притаманна низка характерних ознак:-значна розгалуженість і присутність великої кількості нормативно-правових актів для цього є об'єктивні (динамізм і складність господарського життя і, відповідно, правового регулювання) та суб'єктивні (недостатня увага до упорядкування господарського законодавства та численні експерименти у сфері економіки, кожен з яких потребує спеціального правового забезпечення) причини;-перевага в господарському законодавстві комплексних нормативно-правових актів, що містять норми різних галузей права (господарського, цивільного, фінансового, трудового тощо), які приурочені до одного предмета правового регулювання - страхування (Закон України "Про страхування"), інвестування (Закон "Про інвестиційну діяльність"), господарських товариств (Закон України "Про господарські товариства") та ін.;- кодифікованість господарського законодавства- наявність у господарському законодавстві значної кількості нормативних актів обмеженої сфери дії - відомчих, регіональних, локальних;

Поряд з цими рисами вітчизняному господарському законодавству притаманні тимчасові риси, зумовлені трансформаційними процесами у сфері економіки - від планово-розподільчих до переважно ринкових засад господарювання:

1) наявність у господарському законодавстві України нормативних актів вже неіснуючої держави2) наявність у господарському законодавстві дореформених нормативних актів3) стрімкість прийняття актів законодавства,що зумовлено об’єктивними чинниками.

13. Господарсько-правові норми: поняття та види.Господарсько-правові норми - це встановлені компетентними органами в офіційному порядку і зафіксовані в спеціальних правових документах індивідуально не персоніфіковані правила у сфері господарювання.Класифікація господарсько-правових норм, зокрема, за критерієм структури норми на:1. Норми з традиційною структурою :

- гіпотеза- диспозиція- санкція.

2. Норми з неповною структурою :- норми-заборони (наприклад, заборона здійснення підприємницької діяльності органами

державної влади та органами місцевого самоврядування (ч. 4 ст. 43 ГК), а також посадовими особами цих органів (ч. 2 ст. 64 Конституції України; ч. 4 ст. 43 ГК);

- норми-принципи (загальні принципи господарювання - ст. 6 Господарського кодексу України; принцип свободи підприємницької діяльності - ст. 44 ГК, принципи зовнішньоекономічної діяльності - ст. 2 Закону "Про зовнішньоекономічну діяльність"; принципи приватизації державного майна - ст. 2 Закону України "Про приватизацію державного майна");

- норми-визначення (більшість прийнятих протягом останніх років законів мають спеціальну статтю "Визначення термінів", у якій розкривається зміст основних термінів, що застосовуються у відповідному законі. - ст. 1 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом"; ст. З Закону України "Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)"; ст. 2 Закону "Про кооперацію";

- компетенційні норми (наприклад, про компетенцію: Антимонопольного комітету - статті 7-8 Закону "Про Антимонопольний комітет України", Національного банку України - статті 6,7,9, 15, 19 Закону України "Про Національний банк України", інститутів спільного інвестування - Закон України "Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди" (зокрема, ст., 4), Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку - статті 6-8 Закону України "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні", страхових організацій - Закон України "Про страхування" та ін.);

- техніко-економічні норми (визначають порядок здійснення певних технологічних процесів, параметри і вихідні величини господарської діяльності: норми амортизаційних відрахувань, державні стандарти, державні будівельні норми та правила, технічні умови тощо);

- норми-рекомендації (не будучи юридично обов'язковими для суб'єктів господарювання, орієнтують їх та бажану для суспільства (держави) поведінку в сфері господарювання): примірні статути, примірні договори тощо.

14. Система господарського законодавства.Система господарського законодавства - це розташування господарсько-правових актів з урахуванням їх зв'язків і властивостей.За юридичною силою нормативних актів система господарсько-правових актів складається з:

1. положень Конституції щодо забезпечення державою соціальної орієнтації економіки України (ст. 13), права громадян на підприємницьку діяльність (ст. 42), та приватну власність (ст. 41), щодо основних засад державного регулювання суспільних відносин у сфері вітчизняної економіки (ч. 4 ст. 13, статті 42, 92 та ін.);

2. законів України, що регулюють господарські відносини: ГКУ, ЦК, Кодекс торговельного мореплавства та ін.; закони: "Про промислово-фінансові групи в Україні"; "Про концесії" "Про ліцензування певних видів господарської діяльності"; "Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)"; "Про кооперацію; "Про цінні папери та фондовий ринок" та ін.;

3. постанов Верховної Ради України;4. указів Президента України;5. актів Уряду України (декрети, постанови КМУ);6. відомчих нормативних актів, що видаються компетентними міністерствами та відомствами щодо

регулювання діяльності певної галузі народного господарства або певної сфери;7. регіональних нормативних актів, що приймаються органами місцевого самоврядування відповідно

до делегованих державою повноважень і встановленого порядку;8. локальних нормативних актів, що приймаються (укладаються) безпосередньо суб'єктами

господарювання або їх засновниками (установчі та внутрішні правові документи суб'єктів господарських відносин);

9. міжнародних договорів України (універсальні, міжнародних організацій, двосторонні), ратифіковані Верховною Радою України або укладені за її згодою.

10.звичаїв ділового обороту, в тому числі міжнародні торговельні звичаї.Відповідно до систематизації нормативних актів за предметним критерієм розрізняють:

- Компетенційні нормативні акти, тобто такі нормативно-правові акти різної юридичної сили, що визначають правове становище суб'єктів господарських відносин (розділ II "Суб'єкти господарювання" Господарського кодексу України; закони "Про товарну біржу", "Про промислово-фінансові групи в Україні"та ін.);

- Договірне право як інститут господарського законодавства, що регулює зобов'язальні відносини у сфері господарювання (норми ГК, ЦК, закони "Про інвестиційну діяльність", "Про концесії"та ін.);

- Антимонопольне-конкурентне право;- Інститут банкрутства;- Інвестиційне право;- Інститут цінних паперів;- Правовий режим зовнішньоекономічної діяльності;- Інститут розгляду спорів у сфері господарювання;- Правовий режим фінансової діяльності;- Приватизаційне законодавство.

15. Напрями вдосконалення господарського законодавства.Удосконалення господарського законодавства відбувається за чотирма основними напрямами:1. Вдосконалення господарського законодавства щодо його змісту (передбачає необхідність урегулювання нових для господарської системи України відносин (конфлікту інтересів у господарських організаціях корпоративного типу; господарських товариств публічних - державної та комунальної - форм власності) та врегулювання традиційних (наприклад, договірних) відносин на нових засадах шляхом прийняття нових або внесення відповідних змін до діючих нормативних актів; 2. Вдосконалення господарського законодавства щодо його правової форми (передбачає:а) істотне посилення ролі закону як основного джерела регулювання господарських відносин;б) зменшення ролі відомчих нормативних актів і обмеження відомчої нормотворчості, що забезпечується контролем з боку Міністерства юстиції України у формі державної реєстрації таких актів та набуття ними чинності лише за умови такої реєстрації;в) підвищення ролі локальних нормативних актів.3. Вдосконалення господарського законодавства щодо його системи (передбачає:а) вирішення проблем, пов'язаних з прийняттям ГК і ЦК (усунення колізій між низкою норм цих кодексів; приведення усього масиву господарського законодавства у відповідність з Господарським кодексом;б) інкорпорацію господарського законодавства за предметним критерієм;в) консолідацію господарського законодавства. 4. Гармонізація законодавства України з найкращими міжнародними стандартами регулювання відносин у сфері господарювання, законодавством міжнародних економічних союзів, до складу яких входить чи планує увійти Україна. Принципи державної регуляторної політики (адекватність, ефективність, збалансованість, передбачуваність, прозорість та врахування громадської думки).

16. Поняття господарського права як галузі права, як галузі правової науки та навчальної дисципліни.

1. Господарське право (як галузь права) - це система правових норм, що регулюють відносини з приводу безпосереднього здійснення господарської діяльності або управління нею (такою діяльністю) із застосуванням різних методів правового регулювання.Три основні позиції у вітчизняній юр. науці:1) Негативна (гп не самостійною галуззю права, а простим поєднанням цивільно-правових та адміністративно-правових норм, що діють у сфері господарювання).2) Позитивна (полягає у визнанні гп самостійною галуззю права, яка не має нічого спільного з іншими галузями).

3) ГП є комплексною галуззю права, в якій зібрані правові норми основних галузей права, приурочені до одного предмета правового регулювання - господарської діяльності.2. Наука господарського права вивчає історію становлення та розвитку, системи правового регулювання господарських відносин в Україні та за кордоном, виявляє закономірності, тенденції, прогалини правового регулювання господарських відносин і напрацьовує рекомендації щодо вдосконалення як правового регулювання, так і правозастосовчої практики, використовуючи різноманітні наукові методи: аналізу, синтезу, історичний, порівняльно-правовій, евристичний, синергетичний та ін.Теоретичними основами науки господарського права є:- виявлення та аналіз нормативно-правових актів і правових норм господарського законодавства;- визначення правових засобів функціонування господарського права;- розробка способів удосконалення господарсько-правової практики.Завданнями науки господарського права є:- забезпечення обґрунтованості та ефективності нормотворчого процесу;- визначення критеріїв оцінки відповідності господарського права (як галузі права) закономірностям і принципам правового регулювання;- розробка найбільш оптимальних механізмів реалізації норм господарського права;- створення єдиного понятійного апарату господарського права;- пояснення правотворчих і правозастосовчих рішень і прогнозування наслідків порушення закономірностей правового регулювання.3. Господарське право як навчальна дисципліна - це сукупність знань і навичок правового регулювання господарської діяльності та використання відповідних правових норм у практиці господарювання при здійсненні професійної юридичної діяльності.Навчальна дисципліна "Господарське право" грунтується на надбаннях господарсько-правової науки (щодо історії становлення, правових засобів функціонування господарського права, тенденцій його розвитку та вдосконалення тощо), передбачає аналіз і вивчення основних засад правового регулювання господарських відносин і практики застосування актів господарського законодавства.Загальний курс має певну систему, яка складається з двох частин, - загальної та спеціальної.

17. Поняття та ознаки суб’єктів господарських правовідносин.

Суб'єкти господарських правовідносин - це учасники господарських відносин, що безпосередньо здійснюють господарську діяльність або управляють такою діяльністю, створені у встановленому законом порядку, мають необхідне для здійснення такої діяльності майно і володіють господарською правосуб'єктністю.Ознаки:- безпосереднє здійснення господарської діяльності (виробництво продукції, виконання робіт, надання послуг), що є предметом діяльності індивідуальних підприємців, підприємств різних організаційно-правових форм, виробничих кооперативів, інших господарських організацій основної ланки економіки, або управління господарською діяльністю, що притаманно для власників майна підприємств, господарських об'єднань, холдингових компаній, промислово-фінансових груп, господарських міністерств і відомств;- створення (набуття статусу суб'єкта господарських відносин) у встановленому законом порядку;- наявність майна, необхідного для здійснення обраної суб'єктом або покладеної та нього господарської діяльності чи управління такою діяльністю; таке майно може закріплюватися за суб'єктами гп на праві власності, праві господарського відання, праві оперативного управління, праві користування;- наявність господарської правосуб'єктності тобто визнаної державою за певним суб'єктом господарських відносин можливості бути суб'єктом прав (мати і здійснювати господарські права та обов'язки, відповідати за їх належне виконання і мати юридичну можливість захищати свої права та законні інтереси від можливих порушень).

18. Загальні засади створення суб’єктів господарювання.

Ст. 56 Господарського кодексу України визначає загальні засади створення суб'єкта господарювання, в тому числі правову підставу, форми створення, необхідність додержання вимог чинного законодавства.Правовою підставою створення суб'єкта господарювання є рішення власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу, а у випадках, спеціально передбачених законодавством,

також за рішенням інших органів, організацій і громадян. При цьому можуть застосовуватися різні шляхи (способи) створення - заснування нового чи реорганізації (злиття, виділення, поділ, перетворення) діючого (діючих) суб'єкта (суб'єктів) господарювання. Суб'єкт господарювання може бути утворений шляхом примусового поділу (виділення) діючого суб'єкта господарювання за розпорядженням антимонопольних органів відповідно до антимонопольно-конкурентного законодавства України.Створення суб'єкта господарювання має здійснюватися з обов'язковим додержанням вимог господарського законодавства, включаючи антимонопольно-конкурентне щодо запобігання економічній концентрації.Суб'єкт господарювання створюється і діє на підставі установчих документів (документа), які мають відповідати встановленим вимогам. Загальні вимоги щодо установчих документів стосуються: • видів установчих документів;• змісту установчих документів;• спеціальні вимоги до засновницького договору, статуту, положення.Спеціальні вимоги визначаються в законах, які визначають особливості правового статусу суб'єктів господарювання з виключними видами діяльності: "Про банки і банківську діяльність","Про цінні папери та фондовий ринок", "Про страхування" та ін.

19. Основні права та обов’язки суб’єктів господарювання.Права та обов'язки суб'єктів господарювання можна поділити на дві категорії - загальні права та обов'язки, які притаманні всім суб'єктам господарювання, і спеціальні - характерні лише для певних видів суб'єктів господарювання.Обсяг загальних прав залежить від правового титулу майна суб'єкта господарювання. Право власності забезпечує суб'єкту господарювання максимальний обсяг прав, серед яких: право вибору видів господарської діяльності (з дотриманням вимог закону); право вибору контрагентів та укладення з ними господарських договорів; право розпорядження отриманим прибутком та іншим майном, що належить суб'єкту господарювання на праві власності; право на визначення внутрішньої структури господарської організації та створення філій, представництв, інших відокремлених підрозділів та ін. Суб'єкти господарювання, за якими майно закріплено на праві господарського відання або оперативного управління, мають право використовувати таке майно та отриманий прибуток у межах, встановлених власником. Так само власник встановлює для таких суб'єктів межі договірної свободи, порядок використання закріпленого за ними майна, органи управління та контролю. Спеціальні права необхідні суб'єктам господарювання з виключними видами діяльності (банківські операції, страхування, спільне інвестування, біржові операції) і передбачаються у відповідних законах: "Про банки і банківську діяльність" (ст. 9 - право комерційних банків створювати та брати участь у банківському об'єднанні, ст. 47 - право здійснювати та підставі банківської ліцензії банківські операції та ін.), "Про страхування" (статті 3,10-11 - право страховиків здійснювати на договірних засадах страхування, співстрахування, перестрахування, ст. 12 - право створювати та брати участь в об'єднаннях страховиків; ст. 14 - право здійснювати страхування через страхових посередників (страхових агентів і страхових брокерів).Загальні обов'язки1. Отримати дозволи ліцензії для здійснення тих видів господарської діяльності, щодо яких закон передбачає необхідність отримання спеціальних дозволів (ліцензій) у порядку, визначеному Законом України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності".2. Для здійснення окремих видів підприємницької діяльності Законом "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності" передбачається необхідність отримання торгового патенту.Суб'єкти господарювання повніші також:- вести бухгалтерський облік і надавати статистичну та іншу звітність;- дотримуватися вимог антимонопольно-конкурентного законодавства;- сплачувати податки та інші обов'язкові платежі;- дотримуватися безпеки виробництва (пожежної, радіаційної, санітарно-епідеміологічної та ін.);- додержуватися вимог трудового законодавства - у разі використання найманої праці;- виконувати договірні зобов'язання;- не порушувати права та законні інтереси інших осіб, утримуватися від зловживання своїми правами;- нести відповідальність у разі порушення вимог законодавства, договірної дисципліна та/або завдання шкоди іншим особам.

Спеціальні обов'язки закріплені за суб'єктами господарювання, що спеціалізуються на певних видах господарської діяльності (фінансовій, зокрема), здійснюють певні операції (щодо інвестування, наприклад), діють на територіях зі спеціальним правовим режимом (державного кордону, Чорнобильської зони, виключної морської зони) чи в специфічних умовах (надзвичайного стану).

20. Загальні засади припинення діяльності суб’єктів господарювання.Основні засади припинення діяльності суб'єктів господарювання визначаються Господарським кодексом України (статті 59-61), Цивільним кодексом України (щодо юридичних осіб - статті 104-112), Законом "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців".Основні засади, закріплені в Господарському кодексі України, передбачають:- форми припинення (реорганізація шляхом злиття, приєднання, поділу, перетворення) чи ліквідація;- підстави припинення діяльності, відповідно до яких розрізняють: 1) добровільне припинення - ліквідацію чи реорганізацію (за рішенням власника чи уповноваженого ним органу або вищого органу управління суб'єкта господарювання, яким зазвичай є загальні збори учасників (акціонерів, членів кооперативу), у зв'язку із закінченням строку, на який створювався суб'єкт господарювання, чи у разі досягнення мсти, заради якої його було створено);2) примусове припинення (за рішенням антимонопольних органів чи суду в передбачених законом випадках, у тому числі у разі визнання суб'єкта господарювання в установленому порядку банкрутом; у разі скасування його державної реєстрації у передбачених законом випадках); 3) добровільно-вимушене припинення (підставою для виділення такого припинення є положення ЦК - ч. 4 ст. 144, ч. 4 ст. 151, ч. З ст. 155, відповідно до яких господарське товариство ТОВ, ТДВ, ЛТ припиняється шляхом ліквідації, якщо після закінчення другого та кожного наступного фінансового року вартість чистих активів товариства стає меншою від мінімального розміру статутного капіталу, встановленого законом); закон надає можливість товариству добровільно прийняти рішення про ліквідацію (в особі загальних зборів учасників/акціонерів), аби уникнути примусової ліквідації; подібна ситуація виникає і в інших випадках (зокрема, коли виявлена контролюючими органами невідповідність виробництва вимогам щодо його екологічної безпеки не може бути усунена і суб'єкт господарювання стоїть перед вибором: самостійно прийняти рішення про ліквідацію чи чекати рішення суду).

21. Класифікація суб’єктів господарських правовідносин.

За критерієм характеру здійснюваної діяльності розрізняють:• суб'єкти господарювання, тобто суб'єкти господарського права, які безпосередньо здійснюють господарську діяльність (до них належать індивіду альні підприємці, підприємства, виробничі кооперативи, більшість господарських товариств, комерційні банки та ін.); • суб'єкти організаційно-господарських повноважень, які здійснюють управління господарською діяльністю, в т. ч. організацію такої діяльності (до них належать господарські й функціональні міністерства та відомства, органи місцевого самоврядування та їх виконкоми, господарські об'єднання, промислово-фінансові групи, холдингові компанії, власники майна підприємств). Залежно від форм власності, та базі якої вони функціонують:

- Державні (державні та казенні підприємства, державні господарські об'єднання, державні холдингові компанії, господарські міністерства та відомства);

- Комунальні (комунальні підприємства, органи місцевого самоврядування та їх виконавчі органи);

- Колективні (господарські товариства, виробничі кооперативи, добровільні господарські об'єднання, унітарні підприємства, створені кооперативами, господарськими товариствами, громадськими та релігійними організаціями)

- Приватні (індивідуальні підприємці, приватні підприємства);- змішані (функціонують на базі двох і більше форм власності) (орендні підприємства,

спільні підприємства, а також промислово-фінансові групи, до складу яких можуть входити господарські організації різних форм власності).

- 22. Поняття підприємства та його основні ознаки.-- Підприємство - самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом

державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення

виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому ГК та іншими законами.

- Основні ознаки:- - належність до основної ланки економіки;- - безпосереднє здійснення виробничої, науково-дослідницької, торговельної та іншої

господарської діяльності - як комерційної (підприємницької), так і некомерційної;- - можливість функціонування на будь-якій формі власності: державній (державні та

казенні підприємства), комунальній (комунальні підприємства), колективній (підприємства у формі виробничих кооперативів, господарських товариств, колективних підприємств), приватній (приватні підприємства);

- - установчий документ - зазвичай статут, якщо інше не встановлено законом (так, для підприємств, що діють у формі повного чи командитного товариства, установчим документом буде засновницький договір, для командитного товариства з одним повним учасником - меморандум);

- - функціонування на базі відокремленого майна, що знаходить вираз у наявності самостійного балансу та рахунку в банку; це маймо може бути закріплено за підприємством на праві власності, праві господарського відання, праві оперативного управління, праві користування;

- - наявність господарської правосуб'єктності, у тому числі статусу юридичної особи з одночасною забороною мати у своєму складі інших юридичних осіб; підприємство може складатися з виробничих структурних підрозділів (виробництв, цехів, відділень, дільниць, бригад, бюро, лабораторій тощо), функціональних структурних підрозділів апарату управління (управлінь, відділів, бюро, служб тощо), а також мати філії, представництва, інші відокремлені підрозділи;

- - індивідуалізація підприємства як самостійного суб'єкта господарювання забезпечується наявністю у нього власного найменування (фірмової назви), що відображається в його вихідних документах, печатці; як платник податку підприємство повинно мати ідентифікаційний код;

- - порядок управління підприємством залежить від типу підприємства - унітарного (управління здійснюється одноособовим керівником, що призначається власником майна підприємства) чи корпоративного типу (управління здійснюється (а) за допомогою органів, створених учасниками: збори учасників, виконавчий і контрольний органи, або (б) уповноваженими учасниками - в повному та командитному товариствах);

- - ступінь самостійності підприємства (обсяг його прав та обов'язків) залежить від правового титулу майна підприємства.

23. Види та організаційно-правові форми підприємств.

Підприємства можуть бути різних видів та організаційно-правових форм. Відповідно до ст. 63 ГК України, підприємства класифікуються за різними ознаками:1. Залежно від форм власності в Україні можуть діяти підприємства таких видів:- приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи);- підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності);- комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;- державне підприємство, що діє на основі державної власності; - підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності).2.За критерієм наявності в статутному фонді підприємства іноземної інвестиції та розміру останньої:- підприємства з іноземними інвестиціями (в статутному фонді такого підприємства іноземна інвестиція має становити не менше ніж 10%);- іноземні підприємства (в статутному фонді підприємства іноземна інвестиція становить 100%).3.Залежно від кількості працюючих та обсягу валового доходу від реалізації продукції за рік підприємства бути можуть віднесені до - малих підприємств (підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує 50 осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує 70 мільйонів гривень);

- великих (підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує 250 осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму 100 мільйонів гривень)- середніх підприємств (всі інші).Залежно від способу утворення (заснування), формування статутного фонду та порядку управління підприємством:- унітарне підприємство (підприємства державні, комунальні, підприємства, засновані на власності об'єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника);корпоративне підприємство (кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб).За критерієм залежності від іншого суб'єкта господарювання або можливості впливу на інше підприємство розрізняють асоційовані підприємства двох видів:залежне підприємство;контролююче підприємство.

24. Особливості правового становища казенних підприємств.

Казенні підприємства є різновидом підприємств державної форми власності.Особливості правового становища казенних підприємств визначаються статтями 76-77 Господарського Кодексу України, а також низкою постанов Кабінету Міністрів України, зокрема: "Про Типовий статут казенного підприємства", "Про перетворення державних підприємств у казенні" та ін.Казенне підприємство - це державне некомерційне унітарне підприємство, яке діє на базі відокремленої частини державної власності, що не підлягає приватизації, створюється за рішенням Кабінету Міністрів України і входить до сфери управління органу, уповноваженого управляти відповідним державним майном.Основними рисами казенного підприємства є такі:- господарська організація унітарного типу;- створюється за рішенням Кабінету Міністрів України; казенне підприємство може створюватися як шляхом заснування, так і шляхом реорганізації за наявності визначених у ч. 1 ст. 76 ГК умов; - здійснення некомерційної господарської діяльності (як основної в поєднання з комерційною чи без такого поєднання);- функції власника майна (органу, уповноваженого управляти державним майном) щодо казенного підприємства виконує галузеве міністерство (відомство): затверджує статут казенного підприємства, призначає його керівника, здійснює контроль за додержанням положень статуту та ефективністю використання закріпленого за казенним підприємством державного майна; здійснює планування та фінансовий контроль за господарською діяльністю казенного підприємства та ін.;- діє на підставі статуту, що розробляється відповідно до затвердженого Кабінетом Міністрів України Типового статуту казенного підприємства, і має включати, крім загальних положень, положення про обов'язкову звітність казенного підприємства за встановленою Кабінетом Міністрів формою та відповідальність керівника підприємства за результати його господарської діяльності;- належить до підприємств-невласників; функціонує на базі державного майна, що закріплюється за казенним підприємством та праві оперативного управління, яке передбачає:а) необхідність цільового використання майна зі значним обмеженням повноважень щодо розпорядження майном;б) специфіку відповідальності (казенне підприємство відповідає за своїми зобов'язаннями лише коштами, що є в його розпорядженні), а субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями казенного підприємства несе держава (ця обставина виключає можливість визнання казенного підприємства банкрутом). 025. Правове становище державних комерційних підприємств

Державне комерційне підприємство- це суб’єкт підприємницької діяльності, діє на основі статуту і несе відповідальність за наслідки своєї діяльності усім належним йому на праві господарського відання майном згідно з ГК і ін.. ЗУ.

Ознаки:

1.Наявність статусу суб'єкта підприємницької діяльності, що діє на основі статуту на принципах підприємництва, зазначених у ст. 44 Господарського кодексу.(А саме:підприємництво здійснюється на основі:

-вільного вибору підприємцем видів підприємницької діяльності; -самостійного формування підприємцем програми діяльності, вибору постачальників і споживачів продукції, що виробляється, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом, встановлення цін на продукцію та послуги відповідно до закону; -вільного найму підприємцем працівників; -комерційного розрахунку та власного комерційного ризику; -вільного розпорядження прибутком, що залишається у підприємця після сплати податків, зборів та інших платежів, передбачених законом; -самостійного здійснення підприємцем зовнішньоекономічної діяльності, використання підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд. 2.Основний правовий титул майна - право господарського відання, відповідно до якого державне комерційне підприємство володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним уповноваженим органом з обмеженням правомочності щодо розпорядження майном, визначених законом та статутом підприємства

3.Найменування державного унітарного комерційного підприємства повинно містити слова «державне підприємство» та вказівку па орган влади, до сфери управління якого входить дане підприємство (господарське міністерство/відомство)

4.Обов'язковість формування засновником, функції якого викопує уповноважений орган держави (галузеве міністерство/відомство чи державне господарське об'єднання), статутного фонду з дотриманням вимог закону щодо його мінімального розміру до реєстрації цього підприємства як суб'єкта господарювання

5.Обов'язковість формування підприємством з дотриманням встановлених законом нормативів і порядку спеціальних (цільових) фондів: амортизаційного, резервного, фонду розвитку виробництва, фонду споживання (оплати праці), інших фондів, передбачених статутом підприємства

6.Необхідність підтримання майнового стану підприємства не нижче встановленого мінімального розміру статутного фонду

7.Наявність обов'язку приймати та виконувати доведені до підприємства в установленому за-конодавством порядку державні замовлення і державні завдання

8.Затвердження фінансового плану підприємства до 1 вересня року, що передує плановому, ком-петентним органом держави

9.Обов'язок самостійної відповідальності за наслідки своєї діяльності усім належним на праві господарського відання майном (у т.ч. у разі визнання банкрутом)

10.Відсутність у держави та уповноваженого органу обов'язку субсидіарної відповідальності за зобов'язаннями державного комерційного підприємства, крім передбачених законом випадків

11. Можливість перетворення у передбачених законом випадках і порядку в корпоратизоване підприємство (державне/національне акціонерне товариство) чи казенне підприємство.

026. Підприємства комунальної форми власності: поняття та види.

Комунальне унітарне підприємство — це таке унітарне підприємство, яке діє на базі відокремленої частини комунальної власності, без поділу її на частини, створюється за рішенням органу місцевого самоврядування в розпорядчому порядку і входить до сфери управління органу, уповноваженого управляти відповідним комунальним майном.

Підприємство комунальної форми власності - це статутна господарська організація (підприємство) унітарного чи корпоративного типу, що функціонує на базі комунального майна, створюється та контролюється органом місцевого самоврядування і безпосередньо здійснює господарську діяльність, володіючи необхідним обсягом правосуб'єктності.

Основні чинники, що зумовлюють необхідність створення та функціонування комунальних підприємств

1.Необхідність виконання органом місцевого самоврядування своїх функцій

2.Забезпечення соціального розвитку, збереження та підвищення культурного, наукового потенціалу, духовних цінностей в межах певної територіальної громади

3.Необхідність забезпечення життєдіяльності територіальної громади в цілому (громадський транспорт, благоустрій населених пунктів, водопостачання, каналізація, зв'язок та ін.)

4.Необхідність задоволення життєвих потреб територіальної громади в товарах (роботах, послугах), собівартість яких перевищує економічні можливості більшості членів громади (підприємства громадського транспорту, аптечного обслуговування, житлово-експлуатаційні та ін. підприємства)

Види (за ознакою мети діяльності:)

1.Комерційне підприємство (мета діяльності - отримання прибутку від реалізації продукції (робіт, послуг), що виготовляються (виконуються, надаються) підприємством);

1.1. Комунальне унітарне комерційне підприємство (правовий титул майна — право госпродарсього відання);

1.2. Комунальне господарське товариство (АТ чи ТОВ), що безпосередньо здійснює гос-подарську діяльність, маючи на меті отримання прибутку (правовий титул майна - право власності);

2.Некомєрційне підприємство Мста діяльності - задоволення певних потреб територіальної громади без мети отримання прибутку, оскільки собівартість вироблених ним товарів перевищує економічні можливості більшості членів територіальної громади; правовий титул майна -право оперативного управління.

Нормативно-правовове регулювання:

Ст. 78 ГК України, закони: від 21.05.1997 р. "Про місцеве самоврядування в України", від 03.03.1998 р. «Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності»; рішення відповідного органу місцевого самоврядування щодо комунальних підприємств (господарських товариств).

027. Правове становище приватних підприємств.

Приватним підприємством (ПП) є підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє па основі приватної власності суб'єкта господарювання - юридичної особи (дочірнє підприємство іншого приватного нідприємства (ст. 113 ГК України).

Отже, основною особливістю такого підприємства є лише форма власності, на базі якої воно функціонує.

Характерні ознаки:

1. Спеціальне регулювання - лише положення абз. 2 ч. 1 ст. 63 ГК України і відповідно - мало-визначспість специфіки правового статусу такого підприємства т.ч. щодо правового титулу майна, установчого документа, порядку управління та ін.); тому частина поданих тут ознак ПП - доктринальпі)

2. Функціонування на базі приватної власності (а) однієї особи (громадянина чи ПП-власника) чи (6) двох і більше осіб-суб'єктів права приватної власності із збереженням за ними права

власності на майно підприємства (спільне майно зазвичай належить їм на праві спільної част-кової власності).

3. Установчий документ ПП - статут, що затверджується засновником (засновниками); у разі створення ПП двома і більше особами має укладатися договір, форма (письмова чи усна) та зміст якого законом не передбачена

4. Відсутність законодавчих вимог до розміру та складу майнової бази приватного підприємства, а також до правового титулу його майна.

Види (за критерієм характеру діяльності):

1.Комерційне (діє з метою отримання прибутку)

2. Некомерційне діє з метою задоволення певних потреб засновника (в рекламуванні його продукції, наприклад); мета отримання прибутку відсутня чи другорядна.

Організаційно-правові форми:

1. Унітарне створюється однією особою (громадянином чи іншим приватним підприємством); правовий титул майна: а) право власності (дуже ризиковано для засновника, якщо він сам себе на призначає керівником підприємства): б) право господарського відання (для ко-мерційного ПП); в) право оперативного управління (для некомерційного ПП).

2. Корпоративне створюється двома і більше особами, які є суб'єктами права приватної власності; правовий титул майна - право спільної часткової власності (на відміну від господарського товариства та виробничого кооперативу); ГК України не містить положень щодо правового титулу майна такого підприємства, що не виключає застосування таких правових титулів, як право господарського відання чи право оперативного управління.

028.Правове становище підприємця-громадянина.

Індивідуальні підприємці - це фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни чи особи без громадянства) з повною цивільною дієздатністю, не обмежені законом в правоздатності, зареєстровані у встановленому законом порядку як суб 'єкти підприємницької діяльності, які безпосередньо здійснюють таку діяльність (виробляють продукцію, виконують роботи, надають послуги) і несуть відповідальність за своїми зобов 'язаннями усім майном, що належить їм на праві власності.

Характерні ознаки:

1.Правове становище індивідуальних підприємців визначається: ГК (ст. 128), ЦК (статті 50-54), законами: від 15.05.2003 р. «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» (статті 42-45), від 14.05.1992 р. (в ред. Закону від 30.06.1999 р.) «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (ст. 47) та ін.

2.Реєстрація індивідуальних підприємців здійснюється в загальному для суб'єктів підприєм-ницької діяльності порядку, відповідно до Закону України від 15.05.2003 р. «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» (статті 42-45)

3.Встановлені законом обмеження для певних категорій осіб: 1) не допускається заняття підпри-ємницькою діяльністю таких категорій громадян: військовослужбовців, посадових та службових осіб органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, органів державної влади та управління, покликаних здійснювати контроль за діяльністю підприємств, а також інших осіб, уповноважених здійснювати функції держави; 2) особи, яким суд заборонив займатися певною діяльністю, не можуть бути зареєстровані як підприємці з правом здійснення відповідного виду діяльності до закінчення терміну, встановленого вироком суду

4.Загальна правосуб'єктність: ІП вправі здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, щодо якої законом не встановлено заборони чи обмежень. Індивідуальні підприємці не вправі здійснювати такі види діяльності: а) що становлять монополію держави; б) провадження яких передбачається законом у певній організаційній формі: ломбардні операції (державні підприємства та повні товариства), страхова діяльність (господарські товариства, крім товариства з обмеженою відповідальністю), банківська діяльність (комерційні банки, що створюються у формі акціонерного товариства чи кооперативного банку) та ін.

5. Форми здійснення ІП підприємницької діяльності: 1) самостійно (без залучення партнерів-ніднриємціи та найманих працівників), 2) спільно з іншими підприємцями (па договірних засадах) та/або 3) з використанням найманої праці, 4) без створення юридичної особи чи 5) створюючи юридичну особу (приватне підприємство чи господарське товариство — традиційне, у складі кількох осіб, чи товариство однієї особи)

6.Обов'язки ІП: дотримуватися вимог закону щодо:

• ліцензування певних видів господарської діяльності;

• патентування окремих видів підприємницької діяльності;

• сплати податків та інших обов'язкових платежів;

• ведення обліку результатів своєї підприємницької діяльності відповідно до вимог законодавства;

• додержання прав і законних інтересів споживачів;

• добросовісної поведінки у сфері економічної конкуренції;

• забезпечення найманим працівникам умов, передбачених трудовим законодавством;

• своєчасного повідомлення держреєстратора про зміну своєї адреси, зазначеної в реєстраційних документах, суттєвих умов своєї підприємницької діяльності, що мають відображатися в реєстраційних документах;

• дотримання екологічних, санітарно-епідеміологічних, протипожежних та інших вимог

7.Підстави припинення діяльності ІП: скасування державної реєстрації в добровільному - за заявою ІП ч и в примусовому порядку - за рішенням суду (відповідно до Закону "Про державну реєстрацію..." (ст. 46-52)

Стаття 128 ГК Громадянин у сфері господарювання

1. Громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу.

2. Громадянин-підприємець відповідає за своїми зобов'язаннями усім своїм майном, на яке відповідно до закону може бути звернено стягнення.

3. Громадянин може здійснювати підприємницьку діяльність:

безпосередньо як підприємець або через приватне підприємство, що ним створюється;

із залученням або без залучення найманої праці;

самостійно або спільно з іншими особами.

4. Громадянин здійснює управління заснованим ним приватним підприємством безпосередньо або через керівника, який наймається за контрактом. У разі здійснення підприємницької діяльності спільно з іншими громадянами або юридичними особами громадянин має права та обов'язки відповідно засновника та/або учасника господарського товариства, члена кооперативу тощо, або права і обов'язки, визначені укладеним за його участі договором про спільну діяльність без створення юридичної особи.

5. Громадянин-підприємець здійснює свою діяльність на засадах свободи підприємництва та відповідно до принципів, передбачених у статті 44 цього Кодексу.

6. Громадянин-підприємець зобов'язаний:

у передбачених законом випадках і порядку одержати ліцензію на здійснення певних видів господарської діяльності;

повідомляти органи державної реєстрації про зміну його адреси, зазначеної в реєстраційних документах, предмета діяльності, інших суттєвих умов своєї підприємницької діяльності, що підлягають відображенню у реєстраційних документах;

додержуватися прав і законних інтересів споживачів, забезпечувати належну якість товарів (робіт, послуг), що ним виготовляються, додержуватися правил обов'язкової сертифікації продукції, встановлених законодавством;

не допускати недобросовісної конкуренції, інших порушень антимонопольно-конкурентного законодавства;

вести облік результатів своєї підприємницької діяльності відповідно до вимог законодавства;

своєчасно надавати податковим органам декларацію про майновий стан і доходи (податкову декларацію), інші необхідні відомості для нарахування податків та інших обов'язкових платежів; сплачувати податки та інші обов'язкові платежі в порядку і в розмірах, встановлених законом. 7. Громадянин-підприємець зобов'язаний додержуватися вимог, передбачених статтями 46 і 49 цього Кодексу, а також іншими законодавчими актами, і несе майнову та іншу встановлену законом відповідальність за завдані ним шкоду і збитки.

Стаття 46. Право найму працівників і соціальні гарантії щодо використання їх праці

1. Підприємці мають право укладати з громадянами договори щодо використання їх праці. При укладенні трудового договору (контракту, угоди) підприємець зобов'язаний забезпечити належні і безпечні умови праці, оплату праці не нижчу від визначеної законом та її своєчасне одержання працівниками, а також інші соціальні гарантії, включаючи соціальне й медичне страхування та соціальне забезпечення відповідно до законодавства України.

Стаття 49. Відповідальність суб'єктів підприємництва

1. Підприємці зобов'язані не завдавати шкоди довкіллю, не порушувати права та законні інтереси громадян і їх об'єднань, інших суб'єктів господарювання, установ, організацій, права місцевого самоврядування і держави.

2. За завдані шкоду і збитки підприємець несе майнову та іншу встановлену законом відповідальність.

Громадянин-підприємець може бути визнаний судом банкрутом відповідно до вимог цього Кодексу та інших законів.

029. Правове становище виробничих кооперативів.

Підприємством корпоративного типу, що функціонує на базі колективної форми власності, є виробничий кооператив.

Виробничий кооператив - це господарська організація корпоративного типу, яка створюється на добровільних засадах громадянами для спільного здійснення господарської (виробничої) діяльності з метою отримання доходу і діє на підставі статуту, на засадах членства, обов'язкової трудової участі в його діяльності, самоуправління та самофінансування.

Основні риси виробничого кооперативу, відповідно до Закону України від 10.07.2003 р. «Про кооперацію» (набув чинності з моменту його опублікування, тобто до введення в дію ГК України та ЦК України) такі:

1.Підприємство корпоративного тину колективної форми власності

2.Мста діяльності - отримання доходу від здійснення господарської діяльності (виробництво продукції/товарів, виконання робіт, надання послуг) та забезпечення зайнятості населення

3.Принципи створення (добровільність) та здійснення виробпичо-господарської діяльності (са-моврядування, самофінансування та самоокупності)

4.Корпоративний устрій: мінімальна кількість засновників (членів) - 3 - як правило, фізичні особи, які досягли 16-річного віку, і наявність основного капіталу, поділеного на паї

5.Наявність статуту як обов'язкового установчого документа, який повинен містити відомості, визначені ст. 8 Закону

6.Наявність власного майна, яке формується за рахунок таких джерел: паї членів кооперативу (основний та додаткові); внески членів кооперативу (вступний, членські, цільові); кошти, що надходять від господарської діяльності кооперативу; кошти, що надходять від створених коо-перативом підприємств, установ та організацій; грошові та майнові пожертвування, благодійні внески, гранти, безоплатна технічна допомога юридичних та фізичних осіб, у т.ч. іноземних; інші надходження, не заборонені законом

7.Відсутність законодавчих вимог до мінімального розміру основного капіталу виробничого ко-оперативу, але обов'язкова наявність таких фондів: пайового фонду; неподільного; резервного фонду; спеціального фонду

8.Припинення членства в кооперативі відбувається у разі: добровільного виходу з нього; припинення трудової участі у ВК; несплати внесків у порядку, визначеному статутом ВК; смерті члена кооперативу; припинення діяльності ВК

9.Основні права та обов'язки членів ВК відповідно до ст. 12 Закону (права: участь у господарській діяльності ВК та в управлінні його справами; одержання кооперативних виплат та виплат на паї; одержання паю у разі виходу з ВК; внесення пропозицій щодо оптимізації роботи ВК; звернення до органів ВК у разі виникнення конфлікту інтересів, пов'язаного з членством у кооперативі, та одержання письмових відповідей про результати розгляду звернення; обов'язки: обов'язкова трудова участь у господарській діяльності ВК; додержання статуту кооперативу; виконання рішень органів управління та органів контролю кооперативу; виконання зобов'язань перед кооперативом; сплата визначених статутом кооперативу внесків)

10.Корпоративний характер управління справами ВК, яке здійснюється його органами: загальні збори членів ВК або збори уповноважених як вищий орган (ст. 15 Закону), виконавчий орган, який відповідно до ст. 16 Закону може бути колегіальним (правління) чи одноособовим у ВКз кількістю членів до 10 осіб (голова ВК); для здійснення управління оперативно-господарською діяльністю ВК його правління може наймати па умовах контракту виконавчого директора); контрольний орган (ст. 18 Закону) - ревізійна комісія або ревізор (у ВК з кількістю членів до 10 осіб); у ВК з кількістю членів понад 50 осіб додатково може бути утворена спостережна рада, яка контролює діяльність правління (ст. 17 Закону)

11.Порядок використання доходу ВК: сплата податків і зборів до відповідних бюджетів; погашення кредитів; покриття збитків; проведення відрахувань до фондів ВК; кооперативні виплати (виплати членам ВК залежно від їх участі в господарській діяльності ВК); виплати на паї

030. Правове становище орендних підприємств.

Орендне підприємство - це підприємство у формі господарського товариства, створеного членами трудового колективу державного, комунального чи іншого підприємства з метою оренди та експлуатації цілісного майнового комплексу останнього для здійснення господарської комерційної діяльності.

Характерними рисами орендного підприємства є:

1. Спеціальне регулювання; діє на підставі законів «Про господарські товариства», «Про оренду державного та комунального майна», установчих документів, договору оренди

2. Господарська організація корпоративного типу: має форму господарського товариства будь-якого типу (АТ, ТОВ, ТДВ, ПТ, КТ)

3. Учасниками господарського товариства - ОП є члени трудового колективу державного, ко-мунального чи іншого підприємства (структурного підрозділу підприємства), майно якого передається в оренду

4. ОП діє па базі орендованого цілісного майнового комплексу державного, комунального чи ін-шого підприємства

5. Функціонує па базі змішаної власності: державної чи комунальної (основними фондами, що належать державі чи територіальній громаді, ОП володіє і користується на підставі договору оренди) та колективної (власністю ОП є: статутний капітал/складене майно підприємства, сформоване за рахунок вкладів учасників; прибуток, що залишається в розпорядженні такого підприємства після сплати податків, інших обов'язкових платежів та відсотків за банківський кредит, а також усе набуте за рахунок прибутку; цінні папери грошові кошти як складова орендованого ЦМК, що береться на підставі договору кредиту; сировина, паливо, матеріали орендованого ЦМК, що викупається ОП)

6. Орендодавцем щодо майнових комплексів державних підприємств виступають: Фонд дер-жавного майна України (щодо підприємств державної власності); Рада Міністрів Автономної Республіки Крим - щодо підприємств, майно яких перебуває у власності цієї республіки; органи управління комунальним майном, уповноважені органами місцевого самоврядування, -щодо підприємств комунальної форми власності7. Додаткова підстава припинення ОП: розірвання або закінчення строку дії договору оренди без наступної його пролонгації

031.Класифікація господарських товариств.

Види господарських товариств за критерієм домінування персональних чи майнових елементів:

1. Персональні товариства (домінують персональні елементи )1.1. Повне товариство (ПТ) - класичне персональне ГТ

Повним визнається таке товариство, всі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном.

     Особа може бути учасником тільки одного повного товариства.

    Найменування повного товариства повинно містити імена (найменування) всіх його учасників, слова "повне товариство" або містити ім'я (найменування) одного чи кількох учасників з доданням слів "і компанія", а також слів "повне товариство".

1.2. Командитне товариство (КТ) - перехідна форма від персонального това-риства до об'єднань капіталів, однак з домінуванням персональних елементівКомандитним товариством визнається товариство, в якому разом з одним або більше учасниками, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть відповідальність за зобов'язаннями товариства всім своїм майном, є один або більше

учасників, відповідальність яких обмежується вкладом у майні товариства (вкладників), та які не беруть участі в діяльності товариства.

2. Об'єднання капіталів (домінують майнові елементи) 2.1. Акціонерне товариство(АТ)-класичне об'єднання

Акціонерним визнається товариство, яке має статутний (складений) капітал, поділений на визначену кількість акцій рівної номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства.

Акціонери відповідають за зобов'язаннями товариства тільки в межах належних їм акцій.У випадках, передбачених статутом, акціонери, які не повністю оплатили акції, несуть відповідальність за зобов'язаннями товариства також у межах несплаченої суми.Загальна номінальна вартість випущених акцій становить статутний (складений) капітал акціонерного товариства, який не може бути менше суми, еквівалентної 1250 мінімальним заробітним платам, виходячи із ставки мінімальної заробітної плати, діючої на момент створення акціонерного товариства.

2.2 Товариство з обмеженою відповідальністю (ТОВ) - поєднання рис АТ та ПТ, проте домінуванням майнових елементів учасники якого несуть обмежену суб-сидіарну відповідальність за зобов'язаннями товариства

 ТОВ визнається товариство, що має статутний (складений) капітал, розділений на частки, розмір яких визначається установчими документами.

Максимальна кількість учасників товариства з обмеженою відповідальністю може досягати 10 осіб. Учасники товариства несуть відповідальність в межах їх вкладів. Учасники товариства, які не повністю внесли вклади, несуть солідарну відповідальність за його зобов'язаннями у межах вартості невнесеної частини вкладу кожного з учасників.

2.3. Товариство з додатковою відповідальністю ТДВ -різновид ТОВ,Товариством з додатковою відповідальністю визнається товариство, статутний (складений) капітал якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів. Учасники такого товариства відповідають за його боргами своїми внесками до статутного (складеного) капіталу, а при недостатності цих сум - додатково належним їм майном в однаковому для всіх учасників кратному розмірі до внеска кожного учасника.

Граничний розмір відповідальності учасників передбачається в установчих документах.

032. Поняття та характерні риси господарських товариств.

Господарські товариства - це господарські організації, які створюються фізичними та/або юридичними особами на договірних засадах шляхом об 'єднання майна та підприємницької діяльності з метою отримання прибутку (як загальне правило).

Характерні ознаки:

1. Спеціальне пормативпо-правове регулювання: ГК України (статті 79-92), ЦК України (статті 113-162), Закон України від 19.09.1991 р. «Про господарські товариства».

2. Господарські організації корпоративного типу (як правило, наявність двох і більше засновни-ків - фізичних та/або юридичних осіб, а також подільність майна на частки та корпоративна форма управління справами)

3. Універсальність цієї організаційно правової форми: можливість її застосування для підпри-ємств, інших господарських організацій низової лапки економіки, що мають на меті отриман-ня прибутку (банків, страхових компаній, інвестиційних фондів та інвестиційних компаній), неприбуткових господарських організацій (фондові біржі тощо), господарських об'єднань у формі холдингової групи

4. Наявність статусу юридичної особи 5. Основний правовий титул майна товариства - право власності, основними джерелами фор-

мування якого є: вклади засновників та учасників товариства; вироблена продукція; отримані доходи; майно, набуте на підставі договорів та інших правочинів, не заборонених законом

6. Корпоративний характер управління - учасниками товариства (в персональних товариствах) або системою органів (об'єднання капіталів)

7. Подільність майна товариства на частки, розмір яких визначається установчим документом товариства

8. Можливість для засновників вибору форми товариства з 5, що передбачені законом: акціо-нерне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю, товариство з додатковою відпо-відальністю, повне товариство, командитне товариство

9.Наявність у учасників ГТ корпоративних прав: право участі в розподілі прибутку товариства, право участі в його управлінні, право участі в розподілі майна товариства у разі його ліквідації та інших, пов'язаних з цими прав (право на інформацію про діяльність товариства, а також прав, притаманні учасникам певних видів та форм ГТ)

10. Обов'язки учасників: дотримуватися положень установчих документів товариства, прийнятих відповідно до вимог закону рішень органів управління товариства; не розголошувати конфіденційну інформацію про діяльність товариства, своїми діями не завдавати шкоди ГТ, а також інші обов'язки, притаманні учасникам певних видів та форм ГТ

033. Правове становище товариства з обмеженою відповідальністю.

Товариство з обмеженою відповідальністю(ТОВ) — це таке господарське товариство, статутний фонд якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів і яке несе відповідальність за своїми зобов 'язаннями усім своїм майном; учасники, які повністю сплатили свої внески, несуть ризик збитків, пов 'язаних із діяльністю товариства, у межах вартості своїх внесків.

Основні риси:

1.Спеціальне регулювання: ГК України (ч. З ст. 80), ЦК України (статті 140-150), Закон "Про господарські товариства" (статті 50-64)

2. Різновид господарського товариства, що належить до об'єднань капіталів

3. Засновники ТОВ-фізичні таюридич ні особи з відповідним обсягомзагальноїправосуб'ктності, якщо закон не вимагає спеціальної; можливість обмеження законом (ч. 1 ст. 141 ЦК) та статутом ТОВ максимальної кількості учасників ТОВ

4. Можливість створення ТОВ однією особою, яка, в свою чергу, не може бути товариством однієї особи; відповідно - заборона участі в двох і більше товариствах однієї особи (ч. 2 ст. 141 ЦК)

5. Вимоги до майнової бази:

а) складу - статутний фонд (капітал) та резервний фонд (щонайменше 25% від статутного фонду);

б) поділ статутного фонду на частки, розмір яких визначається установчими документами і може бути будь-яким (рівним або різним);

в) У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється статутний (складений) капітал, розмір якого повинен становити не менше суми, еквівалентної одній мінімальній заробітній платі, діючій на момент створення товариства з обмеженою відповідальністю.

СФ має бути сформований щонайменше на 50%; частиа СФ, що залишається иссплачеиою, підлягає сплаті протягом першого року діяльності ТОВ; г) законодавча вимога підтримувати чисті активи ТОВ на рівні не менше ніж розмір статутного фонду

6. Відповідальність ТОВ та його учасників: а) товариство відповідає за власними зобов'язаннями усім своїм майном; б) відсутність у учасників товариства субсидіарної майнової відповідальності за борги товариства, якщо вони повністю сплатили свої частки, - вони лише несуть ризик збитків межах сплачених вкладів; в) наявність субсидіарної відповідальиосту в учасників ТОВ - за умови несплати

вкладів (відповідальність - в межах несплачепої частини вкладу); якщо несплата вкладів має місце у двох і більше учасників - вони відповідають солідарно (ч. 2 ст. 140 ЦК)

7. Органи управління та контролю ТОВ: І) обов'язкові: а) вищий орган - збори учасників; б) виконавчий орган - дирекція або одноособовий директор; II) ревізійна комісія чи ревізор -необов'язковий контрольний орган, якщо закон не вимагає іншого

8. Обов'язковість для учасників майнової участі в ТОВ: сплатити (а) основний і (б) додаткові (якщо останні передбачені статутом ТОВ або рішенням зборів учасників) внески; необов'язковість (за окремими винятками) персональної участі

9. Можливість відстуилеппя учасником своєї частки (її частини) (а) іншому учаснику (учасникам) ТОВ або (б) третім особам (якщо інше не передбачено статутом ТОВ) - за умови дотримання переважного права інших учасників па придбання частки, що відступається)

10. Обмежений рух учасників: зміна складу учасників відбувається шляхом: а) виключення учасника з ТОВ; б) відступлепия частки іншому учаснику (учасникам) або третій особі за згодою решти учасників, якщо інше не передбачено ТОВ; в) спадкування частки учасника-фізичної особи або правонастунництва учасника-юридичпої особи з дотриманням передбаченого статутом товариства порядку; г) звернення стягнення па всю частку учасника-боржника па вимогу його кредиторів

11. Додаткові підстави припинення ТОВ: перевищення передбаченої законом максимальної кількості учасників

12. Припинення участі в товаристві відбувається внаслідок: а) смерті учасника-фізичної особи або реорганізації чи ліквідації учаспика-юридичпої особи; б) відступлепня частки іншому учаснику (учасникам) або третій особі; в) виключення учасника з ТОВ; г) добровільного виходу учасника з ТОВ з викупом його частки самим товариством; д) виділення частки учасника, якщо для покриття його боргів не вистачає його власного майна; є) ліквідації товариства

034 Суб’єкти організаційно-господарських повноважень: поняття та види.

Відповідно до ст. 176 ГКУ Організаційно-господарські зобов'язання

1. Організаційно-господарськими визнаються господарські зобов'язання, що виникають у процесі управління господарською діяльністю між суб'єктом господарювання та суб'єктом організаційно-господарських повноважень, в силу яких зобов'язана сторона повинна здійснити на користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або триматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. 2. Організаційно-господарські зобов'язання можуть виникати:

1) між суб'єктом господарювання та власником, який є засновником даного суб'єкта, або органом державної влади, органом місцевого самоврядування, наділеним господарською компетенцією щодо цього суб'єкта;

2) між суб'єктами господарювання, які разом організовують об'єднання підприємств чи господарське товариство, та органами управління цих об'єднань чи товариств;

3) між суб'єктами господарювання, у разі якщо один з них є щодо іншого дочірнім підприємством;

4) в інших випадках, передбачених цим Кодексом, іншими законодавчими актами або установчими документами суб'єкта господарювання.

3. Організаційно-господарські зобов'язання суб'єктів можуть виникати з договору та набувати форми договору. 4. Суб'єкти господарювання мають право разом здійснювати господарську діяльність для досягнення спільної мети, без утворення єдиного суб'єкта господарювання, на умовах, визначених

договором про спільну діяльність. У разі якщо учасники договору про спільну діяльність доручають керівництво спільною діяльністю одному з учасників, на нього може бути покладено обов'язок ведення спільних справ. Такий учасник здійснює організаційно-управлінські повноваження на підставі доручення, підписаного іншими учасниками.

035 Правове становище господарських об’єднаньГосподарське об'єднання (ГО) — це організаційно оформлена група підприємств, інших

господарських організацій низової ланки економіки різних форм власності, яка створюється з метою координації діяльності своїх учасників, об 'єднання їхніх зусиль для вирішення соціальних та економічних завдань.

Правове становище ГО визначається ГК України (статті 118-124), законами «Про банки та банківську діяльність» (ст. 26), «Про кооперацію» (статті 30-33), «Про сільськогосподарську кооперацію» (ст. 26) та ін.

Основні риси ГО:• господарські організації корпоративного типу;• належність до організацій, які здійснюють управління діяльністю їх учасників (у т. ч.

координацію їх діяльності) і є вторинними структурами;•вимоги до учасників ГО - наявність статусу юридичної особи;• основна мета діяльності - координація діяльності учасників і об'єднання їхніх зусиль для

вирішення спільних соціальних та економічних завдань (досягнення спільних соціальних та економічних результатів);

• відсутність спрямованості (мети) на отримання прибутку;• тяжіння до монополізму, що зумовлює необхідність отримання згоди Антимонопольного

комітету на створення ГО (якщо у такий спосіб здійснюється кваліфікована економічна концентрація) та здійснення цим органом контролю за дотриманням ГО вимог антимонопольно-конкурентного законодавства;

• реєстрація в загальному для всіх суб'єктів підприємницької діяльності порядку;•добровільність виходу учасників з ГО (за винятком державних) з внесенням відповідних змін

до установчих документів і відомостей державної реєстрації та збереженням за учасниками, які вийшли з ГО, їхніх зобов'язань за укладеними договорами.

036 Правове становище господарських міністерств (відомств)Господарське міністерство (відомство) — це господарська організація (орган державної

виконавчої влади), яка здійснює координацію діяльності усіх підприємств та організацій галузі, а також виконує функції власника майна щодо підпорядкованих їй державних підприємств та організацій.

Основні риси господарського міністерства (відомства):- господарська організація, яка здійснює управління господарською діяльністю підвідомчих

державних підприємств і координацію діяльності всіх підприємств галузі;- господарська організація унітарного типу;- підпорядкованість Кабінету Міністрів України;- установчий документ - положення, розроблене відповідно до Загального положення про

міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади України;- наявність статусу юридичної особи;- частка державного майна необхідна для здійснення міністерством (відомством) своїх функцій,

закріплюється за ним на праві оперативного управління. 037 Поняття та типи акціонерних товариств (АТ)

Дане питання регулюється ГКУ (ч. 2 ст.80,ст. 81), ЗУ “Про господарські товариства”(ПГТ),ЗУ “Про акціонерні товариства”, ЗУ “Про цінні папери та фондовий ринок”,ЗУ “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні”,ЗУ “Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні”, ЗУ “Про холдингові компанії”.

АТ – це таке госп. т-во, статутний фонд якого поділено на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, корпоративні права за якими посвідчуються акціями. Таке визначення в ст.24 ЗУ “Про госп. т-ва”, ч. 2 ст. 80 ГКУ, ст. 152 ЦКУ.

Типи АТ (ст.5 ЗУ “ Про АТ ” ).

Публічні та приватні. Кількісний склад акціонерів приватного АТ не може перевищувати 100 акціонерів.

Публічне АТ може здійснювати публічне та приватне розміщення акцій.Приватне АТ може здійснювати тільки приватне розміщення акцій. У разі прийняття загальними зборами приватного акціонерного товариства рішення про

здійснення публічного розміщення акцій до статуту т-ва вносяться відповідні зміни, у тому числі про зміну типу товариства – з приватного на публічне. ЗМІНА ТИПУ ТОВАРИСТВА З ПРИВАТНОГО НА ПУБЛІЧНЕ ЧИ НАВПАКИ НЕ Є ЙОГО ПЕРЕТВОРЕННЯМ. І якщо на цих заг. зборах акціонер – власник простих акцій т-ва проголосував проти прийняття цього рішення, право вимагати обов’язкового викупу товариством належних йому (акціонеру) акцій відп. До ст. 68 і 69 ЗУ “Про АТ”).

038 Майнова база АТДане питання рег-ся ЗУ “ Про Акціонерні товариства ” Майнова база (капітал) АТ – це організаційно-правова форма застосовується з метою створення

значного за розмірами капіталу шляхом об’єднання коштів і майна багатьох осіб для здійснення значної за розмірами підприємницької діяльності.

Розрізняють такі капітали : статутний,фактичний, оголошений, сплачений. Статутний капітал є номінальною і постійною величиною, зафіксованою в установчих

документах товариства (майже ніколи не відповідає фактичній майновій масі. Що належить т-ву на праві власності).

Фактичний капітал є перемінною величиною, яка змінюється внаслідок фінансово-господарської діяльності т-ва. 

Оголошений капітал нерозривно пов'язаний з поняттям статутного капіталу. В разі покриття підпискою і оплати всіх акцій, запропонованих підписчикам, вони співпадають за номінальною величиною.

Сплачений капітал відповідає фактично отриманій сумі коштів, сплачених за акції.Мінімальний розмір статутного капіталу акціонерного товариства становить 1250 мінімальних

заробітних плат виходячи із ставки мінімальної заробітної плати, що діє на момент створення (реєстрації) акціонерного товариства. Статутний капітал товариства визначає мінімальний розмір майна товариства, який гарантує інтереси його кредиторів.

Власний капітал (вартість чистих активів) товариства - різниця між сукупною вартістю активів товариства та вартістю його зобов'язань перед іншими особами.

Якщо після закінчення другого та кожного наступного фінансового року вартість чистих активів акціонерного товариства виявиться меншою, ніж розмір статутного капіталу, товариство зобов'язане оголосити про зменшення свого статутного капіталу та зареєструвати відповідні зміни до статуту в установленому законом порядку. Якщо вартість чистих активів стає меншою, ніж мінімальний розмір статутного капіталу, встановлений цим Законом, товариство зобов'язане протягом 10 місяців з дати настання такої невідповідності усунути її або прийняти рішення про ліквідацію. 

Статутом акціонерного товариства може бути передбачено створення спеціального фонду для виплати дивідендів за привілейованими акціями. Порядок формування та використання такого фонду встановлюється Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.Статутний капітал товариства збільшується шляхом підвищення номінальної вартості акцій або розміщення додаткових акцій існуючої номінальної вартості у порядку, встановленому Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

Акціонерне товариство має право збільшувати статутний капітал після реєстрації звітів про результати розміщення всіх попередніх випусків акцій. Збільшення статутного капіталу акціонерного товариства із залученням додаткових внесків здійснюється шляхом розміщення додаткових акцій.

Статутний капітал акціонерного товариства зменшується в порядку, встановленому Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку, шляхом зменшення номінальної вартості акцій або шляхом анулювання раніше викуплених товариством акцій та зменшення їх загальної кількості, якщо це передбачено статутом товариства.Акціонерне товариство має право формувати резервний капітал у розмірі не менше ніж 15 відсотків статутного капіталу, якщо інше не визначено статутом товариства. Резервний капітал формується шляхом щорічних відрахувань від чистого прибутку товариства або за рахунок нерозподіленого прибутку. До досягнення встановленого статутом розміру резервного капіталу розмір щорічних відрахувань не може бути меншим ніж 5 відсотків суми чистого прибутку товариства за рік.

  Резервний капітал створюється для покриття збитків товариства, а також для збільшення статутного капіталу, виплати дивідендів за привілейованими акціями, погашення заборгованості у разі ліквідації товариства тощо.039 Правовий режим акцій

Р-ся ЗУ “Про цінні папери і фондовий ринок” та ЗУ “Про акціонерні товариства”.Ст. 6 ЗУ “Про акціонерні товариства” визначає акцію як іменний цінний папір, який посвідчує

майнові права його власника (акціонера), що стосуються акціонерного товариства, включаючи право на отримання частини прибутку акціонерного товариства у вигляді дивідендів та право на отримання частини майна акціонерного товариства у разі його ліквідації, право на управління акціонерним товариством, а також немайнові права, передбачені ЦКУ та законом, що регулює питання створення, діяльності та припинення акціонерних товариств, і законодавством про інститути спільного інвестування.

Акція є неподільною. Акції існують виключно в бездокументарній формі. Акція має номінальну вартість, установлену в національній валюті. Мінімальна номінальна вартість акції не може бути меншою, ніж одна копійка. АТ розміщує тільки іменні акції. У разі існування акцій у документарній формі власникові акцій видається сертифікат акції.

У сертифікаті акції(й) зазначаються вид цінного паперу, найменування АТ, серія і номер сертифіката, міжнародний ідентифікаційний номер цінного паперу, тип і клас акцій, номінальна вартість акції, кількість акцій, що належить власникові за таким сертифікатом, ім’я (найменування) власника, підпис керівника емітента або іншої уповноваженої особи, засвідчений печаткою емітента (уповноваженої особи). Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку можуть встановлюватися додаткові реквізити сертифіката акції(й).

АТ розміщує акції двох типів – прості та привілейовані.Прості акції надають їх власникам право на отримання частини прибутку АТ у вигляді

дивідендів, на участь в управлінні акціонерним товариством, на отримання частини майна АТ у разі його ліквідації та інші права, передбачені законом, що регулює питання створення, діяльності та припинення акціонерних товариств. Прості акції надають їх власникам однакові права. Прості акції не підлягають конвертації у привілейовані акції або інші цінні папери акціонерного товариства. Привілейовані акції надають їх власникам переважні, стосовно власників простих акцій, права на отримання частини прибутку акціонерного товариства у вигляді дивідендів та на отримання частини майна акціонерного товариства у разі його ліквідації, а також надають права на участь в управлінні акціонерним товариством у випадках, передбачених статутом і законом, який регулює питання створення, діяльності та припинення АТ. АТ розміщує привілейовані акції різних класів (з різним обсягом прав), якщо така можливість передбачена його статутом. У такому разі умовою їх розміщення є черговість отримання дивідендів і виплат з майна ліквідованого товариства для кожного класу привілейованих акцій, розміщених акціонерним товариством, яка встановлюється статутом товариства. Залежно від умов розміщення привілейовані акції певних класів можуть бути конвертовані у прості акції або у привілейовані акції інших класів.

Частка привілейованих акцій у статутному капіталі акціонерного товариства не може перевищувати 25 відсотків.

040 Управління АТ

ЗУ “Про АТ” передбачає, що до органів АТ належать: Загальні збори є вищим органом АТ. Річні загальні збори товариства проводяться не пізніше 30 квітня наступного за звітним року. Крім річних інші збори вважаються позачерговими. Загальні збори проводяться за рахунок коштів акціонерного товариства. У разі якщо позачергові загальні збори проводяться з ініціативи акціонера (акціонерів), цей акціонер (акціонери) оплачує (оплачують) витрати на організацію, підготовку та проведення таких загальних зборів. Наглядова рада АТ є органом, що здійснює захист прав акціонерів товариства, і в межах компетенції, визначеної статутом та цим Законом, контролює та регулює діяльність виконавчого органу. Виконавчий орган акціонерного товариства здійснює управління поточною діяльністю товариства. Ревізійна комісія, що контролює фінансово-господарську діяльність виконавчого органу (акціонерне законодавство ряду країн не визнає за ревізійною комісією статусу органу товариства).

041 Права та обов’язки акціонерівРозділ 5 ЗУ «Про АТ» передбачає права та обов’язки акціонерів.Стаття 29 Акціонери зобов'язані: 1) дотримуватися статуту, інших внутрішніх документів акціонерного товариства; 2) виконувати рішення загальних зборів, інших органів товариства; 3) виконувати свої зобов'язання перед товариством, у тому числі пов'язані з майновою участю; 4) оплачувати акції у розмірі, в порядку та засобами, що передбачені статутом акціонерного товариства; 5) не розголошувати комерційну таємницю та конфіденційну інформацію про діяльність товариства. Статутом товариства може бути передбачена можливість укладення договору між акціонерами, за яким на акціонерів покладаються додаткові обов'язки, у тому числі обов'язок участі у загальних зборах, і передбачається відповідальність за його недотримання. 2. Акціонери можуть також мати інші обов'язки, встановлені цим та іншими законами.Стаття 25 Права акціонерів - власників простих акцій 1. Кожною простою акцією акціонерного товариства її власнику - акціонеру надається однакова сукупність прав, включаючи права на: 1) участь в управлінні акціонерним товариством; 2) отримання дивідендів; 3) отримання у разі ліквідації товариства частини його майна або вартості; 4) отримання інформації про господарську діяльність акціонерного товариства. Одна проста акція товариства надає акціонеру один голос для вирішення кожного питання на загальних зборах, крім випадків проведення кумулятивного голосування. Акціонери-власники простих акцій товариства можуть мати й інші права, передбачені актами законодавства та статутом акціонерного товариства.

Стаття 26. Права акціонерів - власників привілейованих акцій 1. Кожною привілейованою акцією одного класу її власнику - акціонеру надається однакова сукупність прав. 2. У статуті акціонерного товариства визначається обсяг прав, які надаються акціонеру - власнику кожного класу привілейованих акцій, у тому числі визначаються: 1) розмір і черговість виплати дивідендів; 2) ліквідаційна вартість і черговість виплат у разі ліквідації товариства; 3) випадки та умови конвертації привілейованих акцій цього класу у привілейовані акції іншого класу, прості акції або інші цінні папери; 4) порядок отримання інформації.

Акціонерне товариство виплачує дивіденди за привілейованими акціями.Акціонери - власники привілейованих акцій товариства мають право голосу тільки у випадках, передбачених частиною п'ятою цієї статті та статутом акціонерного товариства. Акціонери-власники привілейованих акцій певного класу мають право голосу під час вирішення загальними зборами акціонерного товариства таких питань: 1) припинення товариства, що передбачає конвертацію привілейованих акцій цього класу у привілейовані акції іншого класу, прості акції або інші цінні папери; 2) внесення змін до статуту товариства, що передбачають обмеження прав акціонерів - власників цього класу привілейованих акцій; 3) внесення змін до статуту товариства, що передбачають розміщення нового класу привілейованих акцій, власники яких матимуть перевагу щодо черговості отримання дивідендів чи виплат у разі ліквідації товариства, або збільшення обсягу прав акціонерів - власників розміщених класів привілейованих акцій, які мають перевагу щодо черговості отримання дивідендів чи виплат у разі ліквідації товариства. Статутом приватного товариства акціонеру - власнику привілейованих акцій може бути надано право голосу також з інших питань. У разі зміни типу акціонерного товариства з приватного на публічне надання прав, не передбачених цим Законом для акціонерів - власників привілейованих акцій публічного товариства, припиняється.

042 Особливості правового статусу державних АТ (ДАТ)

Діяльність державних акціонерних товариств та державних холдингових компаній, єдиним засновником та акціонером яких є держава в особі уповноважених державних органів, регулюється ЗУ «Про АТ», з урахуванням особливостей, передбачених спеціальними законами.

Характерні риси державного акціонерного товариства (ДАТ):- спеціальне правове регулювання: глава 18 ГК «Корпоративні права»; укази Президента від

15.06.1993 р. «Про корпоратизацію підприємств» і від 11.05.1994 р. «Про холдингові компанії, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації»; Положення про порядок корпоратизації підприємств (затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 05.07.1993 р. № 508), Положення про спостережну раду (затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 19.07.1993 р. № 556; Положенням про порядок реєстрації випуску акцій відкритих акціонерних товариств, створених із державних підприємств у процесі приватизації та корпоратизації (затверджено рішенням ДКЦПФР від 11.04.2000 р. №39); Типовий статут відкритого акціонерного товариства, створеного шляхом корпоратизації. Затверджено наказом Фонду державного майна України від 25.06.2001 р. № 1129 та ін.;

- формально має статус відкритого акціонерного товариства, хоча фактично зазвичай є товариством однієї особи (держави в особі Уповноваженого органу;

- створюються, як правило, на базі державних підприємств, закритих акціонерних товариств, більш як 75% статутного фонду яких перебуває у державній власності, а також виробничих та науково-виробничих об'єднань, правовий статус яких не відповідає чинному законодавству;

- мета перетворення зазначених господарських організацій у відкриті акціонерні товариства - їх підготовка до майбутньої приватизації (строк якої однак, заздалегідь не визначається);

- належать до державних суб'єктів господарювання, що забезпечується через володіння державою усім або контрольним пакетом акцій такого товариства і відповідно - здійснення державою в особі уповноважених нею органів та осіб управління (контролю) діяльністю цих товариств;

- засновником виступає одна юридична особа - господарське міністерство (відомство), у віданні якого перебуває державне підприємство, що корпоратизується;

- статут такого ВАТ розробляється згідно з Типовим статутом відкритого акціонерного товариства, створеного шляхом корпоратизації;

- державна реєстрація товариства здійснюється його засновником в загальному порядку, але без сплати реєстраційного збору;

- виконавчий орган товариства – правління ; - у обов'язковому порядку створюється спостережна рада товариства, яка формується і діє

відповідно до Положення про спостережну раду, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19.07.1993 р. № 556;

- порядок реєстрації та випуску акцій корпоратизованого підприємства регулюється Положенням про порядок реєстрації випуску акцій відкритих акціонерних товариств, створених із державних підприємств у процесі приватизації та корпоратизації (затверджено рішенням ДКЦПФР від 11.04.2000 р. № 39);

- нараховані дивіденди по акціях такого товариства, що належать державі, зараховуються до державного бюджету;

- наявність значних особливостей в правовому статусі ДАТ зумовлюють уніфікацію правового регулювання у формі спеціального закону, який, проте, ще не прийнятий.

043 Правове становище ТДВТовариство з додатковою відповідальністю (ТДВ) — це таке господарське товариство,

статутний фонд якого поділений на частки, розмір яких визначений статутом, і яке несе відповідальність за своїми зобов 'язаннями усім власним майном, а у разі його недостатності - також: майном учасників у визначеному установчими документами кратному розмірі до вкладу кожного з них.

Основні риси:- різновид господарського товариства;- спеціальне регулювання: ГК України (ч. 4 ст. 80), ЦК України (ст. 151), Закон «Про

господарські товариства» (ст. 65), Декрет Кабінету Міністрів України від 17.03.1993 р. «Про довірчі товариства»;

- мінімальний розмір статутного фонду - сума, еквівалентна 1мінімальній заробітній платі за ставкою, що діє на момент створення товариства (крім довірчих товариств, вимоги до розміру майнової бази яких встановлюються вищеназваним Декретом);

- поділ статутного фонду на частки, розмір яких визначається установчими документами і може бути будь-яким (рівним або різним);

- наявність системи органів управління: збори учасників - вищий орган, дирекція (колегіальний) або директор (одноособовий) - виконавчий орган, ревізійна комісія - контрольний орган;

- субсидіарна обмежена майнова відповідальність учасників за зобов'язаннями товариства, граничний розмір якої встановлюється або законом (щодо довірчих товариств) та/або установчими документами ТДВ в однаковому для всіх учасників кратному розмірі до їх вкладів;

- характер субсидіарної відповідальності учасників - солідарний;- подібність правового становища ТДВ і його учасників до правового становища товариства з

обмеженою відповідальністю та його учасників, за винятком обсягу відповідальності учасників і пов'язаних з цим питань (у т. ч. змісту статуту).

Різновид господарського товариства, іцо належить до об'єднань капіталів; крім того, ТДВ (в українському варіанті) фактично є різновидом товариства з обмеженою відповідальністю, що зумовлює застосування до ТДВ більшість положень про ТОВ

Субсидіарна обмежена майнова відповідальність учасників за зобов'язаннями товариства, гра-ничний розмір якої встановлюється або законом (щодо довірчих товариств) та/або статутом ТДВ в однаковому для всіх учасників кратному розмірі до їх вкладів

Необхідність зазначення в статуті ТДВ розміру кратності відповідальності учасників (2-кратний, 3-кратиий тощо), якщо закон не встановлює певного розміру (щодо довірчих товариств - 5-кратний (відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України "Про довірчі товариства")

Подібність правового становища ТДВ і його учасників до правового становища товариства з обмеженою відповідальністю та його учасників, за винятком обсягу відповідальності учасників і пов'язаних з цим питань (у т.ч. змісту статуту).

044 Правове становище повного товариства

Повне товариство - це таке господарське товариство, всі учасники якого від імені товариства спільно здійснюють підприємницьку діяльність і несуть додаткову відповідальність за зобо-в 'язаннями товариства усім своїм майном.

Основні риси:1. Спеціальне нормативно-правове регулювання: ГК України (частини 6 і 8 ст. 80), ЦК України

(статті 119-132), Закон "Про господарські товариства" (статті 66-74)2. Різновид(форм) господарського товариства, що належить до персональних товариств3. Установчий документ - засновницький договір4. Відсутність законодавчих вимог до розміру та порядок формування майна, що регулюється на

локальному рівні - засновницьким договором5. Відсутність органів товариства, оскільки управління справами товариства здійснюється сами-

ми учасниками в порядку визначеному засновницьким договором товариства6. Можливість використання таких схем ведення справ ПТ: а) ведення справ здійснюється спіль-

но всіма учасниками; при цьому для вчинення кожного правочину необхідна згода всіх учасників ПТ; б) управління доручається або одному, або частині учасників (так звані уповноважені учасники)

7. Повна відповідальність товариства за власними зобов'язаннями (тобто усім майном, що на-лежить йому на праві власності)

8. Субсидіарна солідарна відповідальність учасників товариства за зобов'язаннями товариства усім своїм майном, па яке може бути звернене стягнення

9. Обмежений рух учасників; зміна складу учасників можлива у разі: а) відступлення частки учасника (її частини) іншим учасникам або третім особам за згодою усіх учасників; б) правонаступництва у разі реорганізації учасника-юридичної особи або спадкування у разі смерті учасника-фізичної особи, якщо решта учасників товариства дала згоду на вступ до товариства таких учасників; в) виходу учасника з товариства, про що він має заздалегідь повідомити (за 3 місяці - якщо товариство було створене на невизначений строк, і за наявності поважних причин, - якщо товариство було створене на визначений строк; г) виключення учасника з повного товариства, що може мати місце у разі, якщо учасник систематично не виконує своїх обов'язків або перешкоджає своїми діями досягненню цілей товариства; д) виділення частки учасника-боржника на вимогу його кредиторів, що супроводжується виключенням такого учасника з товариства

10. Вимога до учасників товариства - наявність статусу зареєстрованого суб'єкта господарювання (ч. 8 ст. 80 ГК України)

11. Законодавчо встановлена заборона для учасників конкурувати з повним товариством (зокре-ма, заборона без згоди інших повних учасників товариства вчиняти від свого імені та у своїх

інтересах або в інтересах третіх осіб правочини, що с однорідними з тими, що становлять предмет діяльності товариства; заборона брати участь в іншому персональному товаристві)

12. Можливість ліквідації повного товариства: а) на вимогу кредиторів одного з учасників, якщо товариство відмовиться виділити частку такого учасника-боржника для задоволення вимог кредиторів; б) залишення в товаристві одного учасника, якщо останній протягом 6 місяців з моменту, коли він став єдиним учасником товариства, не реалізував передбаченої ч. 1 ст. 132 ЦК України можливості реорганізації повного товариства в інше господарське товариство, що може існувати у складі одного учасника

045 Правове становище командитного товаристваКомандитне товариство - це таке господарське товариство, в якому один або більше

учасників здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть щодо боргів додаткову відповідальність за зобов'язаннями товариства всім своїм майном, на яке за законом може бути звернене стягнення (повні учасники), а інші учасники присутні в діяльності товариства лише своїми внесками (вкладники).

Основні риси:1. Спеціальне регулювання: ГК України (частини 7 і 8 ст. 80), ЦК України (статті 133-

139), Закон "Про господарські товариства" (статті 75-83)2. Різновид господарського товариства, що належить до персональних товариств3. Наявність двох категорій учасників, як мінімум, по одному учаснику кожної категорії:

а) повних учасників і б) вкладників (традиційна назва цієї категорії учасників, що дала назву і самому товариству - командитисти)

4. Установчий документ КТ - засновницький договір, а у разі наявності в товаристві лише одного повного учасника - установчим документом відповідно до ЦК (ч. З ст. 134) є підписаний такою особою меморандум

5. Відсутність законодавчих вимог до розміру майна і порядку його формування (ці питання регулюються засновницьким договором), крім двох - обмеження сукупної частки вкладників 50% майна товариства та сплати вкладниками па момент державної реєстрації КТ не менше 25% свого внеску

6. Відсутність органів товариства, оскільки ведення справ КТ здійснюється повними учасниками

7. Порядок ведення справ КТ (зокрема, у тих випадках, коли в товаристві двоє і більше повних учасників) визначається засновницьким договором; при цьому можуть бути обрані схеми ве-дення справ, притаманні повному товариству

8. Правове становище повних учасників аналогічне правовому становищу учасників ПТ, включаючи й вимогу ч. 8 ет. 80 ГК України щодо наявності статусу зареєстрованого суб'єкта гос-подарювання, а саме: а) зобов'язані брати майнову і персональну участь у КТ; б) ведуть справи КТ; в) несуть субсидіарну і солідарну (якщо їх двоє і більше) майнову відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном, на яке може бути звернене стягнення; г) мають права і обов'язки, аналогічні правам і обов'язкам учасників повного товариства: заборона конкурувати з товариством; вимога про попередження виходу з товариства з 3 міс, а якщо товариство створене па визначений строк - ще й за наявності поважних причин; д) якщо повних учасників двоє і більше, то вони можуть здійснювати управління справами спільно або доручати це одному чи кільком повним учасникам, що набувають статусу уповноважених учасників

9. Правове становище вкладників КТ: а) зобов'язані: брати лише майнову участь у товаристві (сплачувати як основний, так і додаткові внески); па момент державної реєстрації товариства зобов'язані внести не менше 25% свого внеску; зобов'язані не перешкоджати здійсненню повними учасниками управління справами товариства; б) мають право: брати участь в розподілу прибутку товариства відповідно до розміру своїх часток; вимагати першочергового повернення вкладу (перед повними учасниками) у разі ліквідації товариства; у разі необхідності на підставі й відповідно до виданого доручення можуть діяти від імені товариства; в) як правило, не несуть субсидіарної відповідальності за зобов'язаннями товариства; відповідають нарівні з повними учасниками за укладеною без доручення в інтересах товариства угодою у разі її схвалення товариством; самостійно відповідають усім своїм майном, па яке може бути звернене стягнення, якщо без відповідних повноважень уклали угоду від імені та в інтересах товариства і останнє не схвалило цю угоду

10. Додаткові підстави припинення КТ: а) можливість реорганізації у повне товариство, якщо вибувають усі вкладники; б) ліквідації, якщо вибули усі повні учасники і КТ не перетворене у повне товариство.

045. Асоційовані підприємства: поняття, види, особливості правового становища

Асоційовані підприємства (госп.організації)- це група суб’єктів господарювання-юридичних осіб, пов’язаних між собою відносинами економічної та/або організаційної залежності у формі участі в статутному капіталі та/або управлінні.

Ст. 126 ГКЗалежність між асоційованими підприємствами може бути простою і вирішальною.

Проста залежність між асоційованими підприємствами виникає у разі якщо одне з них має можливість блокувати прийняття рішень іншим (залежним) підприємством, які повинні прийматися відповідно до закону та/або установчих документів цього підприємства кваліфікованою більшістю голосів.

Вирішальна залежність між асоційованими підприємствами виникає у разі якщо між підприємствами встановлюються відносини контролю-підпорядкування за рахунок переважної участі контролюючого підприємства в статутному капіталі та/або загальних зборах чи інших органах управління іншого (дочірнього) підприємства, зокрема володіння контрольним пакетом акцій. Відносини вирішальної залежності можуть встановлюватися за умови отримання згоди відповідних органів Антимонопольного комітету України.

Про наявність простої та вирішальної залежності має бути зазначено у відомостях державної реєстрації залежного (дочірнього) підприємства та опубліковано відповідно до закону.

Види:

ст. 126 ГК України: за критерієм залежності від іншого суб'єкта господарювання або можливості впливу на інше підприємство розрізняють асоційовані підприємства двох видів:

• залежне підприємство (контрольним пакетом акцій або відповідною часткою в майні чи голосів на загальних зборах якого володіє інший суб'єкт господарювання);

• контролююче підприємство (підприємство, яке здійснює вирішальний вплив на інше підприємство через володіння контрольним пакетом акцій чи відповідною часткою в майні залежного підприємства, або на підставі володіння більшістю голосів на загальних зборах чи в інших органах управління залежного підприємства).

У разі виникнення вирішальної залежності між двома суб'єктами господарювання зі статусом юридичної особи, залежне підприємство вважається дочірнім у відношенні до контролюючого підприємства. З метою захисту прав та законних інтересів дочірніх та інших залежних підприємств ст. 126 ГК встановлює випадки субсидіарної відповідальності контролюючого (материнського) підприємства за зобов'язаннями дочірнього підприємства (якщо шкода заподіяна дочірньому підприємству в результаті реалізації рішень, прийнятих під впливом контролюючого підприємства).

046 Правове становище холдингових компаній

Відповідно ЗУ” Про холдингові компанії в Україні” Холдингова компанія – акціонерне товариство, яке володіє, користується та розпоряджається

холдинговими корпоративними пакетами акцій (часток, паїв) двох або більше корпоративних підприємств;

Холдингова компанія набуває статусу юридичної особи з дня її державної реєстрації в Державному реєстрі холдингових компаній України, який є невід’ємною частиною Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців.

Державна реєстрація холдингових компаній проводиться державним реєстратором у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб підприємців" та інших нормативно-правових актів.

Статутний фонд холдингової компанії формується за рахунок вкладів засновників у формі холдингових корпоративних пакетів акцій (часток, паїв), а також додаткових вкладів у формі майна, коштів та нематеріальних активів, необхідних для забезпечення діяльності холдингової компанії. Частка у формі майна, коштів та нематеріальних активів, необхідних для забезпечення діяльності холдингової компанії, не повинна перевищувати 20 відсотків статутного фонду холдингової компанії.

Рішення про утворення холдингової компанії приймається власниками холдингових корпоративних пакетів акцій (часток, паїв) та оформлюється відповідним договором.

До виключної компетенції загальних зборів холдингової компанії належить вирішення питань: формування єдиної фінансової, інвестиційної, виробничо-господарської та науково-технічної політики щодо корпоративних підприємств; визначення напрямів та порядку використання прибутку корпоративних підприємств; затвердження планів виробничого та соціального розвитку корпоративних підприємств.

046. Органи/організації, що забезпечують управління державним майном.

Управління об’єктами державної власності- це здійснення Кабінетом міністрів України та уповноваженими ним органами, ін..субєктами повноважень щодо реалізації прав держави як власника таких об’єктів, пов’язаних з володінням, користуванням і розпоряджанням ними у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб.

З А К О Н У К Р А Ї Н И «Про управління об'єктами державної власності»

Стаття 4. Суб'єкти управління об'єктами державної власності

1. Суб'єктами управління об'єктами державної власності є:

Кабінет Міністрів України; Фонд державного майна України; міністерства та інші органи виконавчої влади (далі -

уповноважені органи управління); органи, які здійснюють управління державним майном відповідно

до повноважень, визначених окремими законами; державні господарські об'єднання, державні холдингові

компанії, інші державні господарські організації (далі - господарські структури);

юридичні та фізичні особи, які виконують функції з управління корпоративними правами держави (далі - уповноважені особи);

Національна академія наук України, галузеві академії наук.

Стаття 5. Повноваження Кабінету Міністрів України у сфері управління об'єктами державної власності

1. Кабінет Міністрів України є суб'єктом управління, що визначає об'єкти управління державної власності, стосовно яких виконує функції з управління, а також об'єкти управління державної власності, повноваження з управління якими передаються іншим суб'єктам управління, визначеним цим Законом.

Стаття 6. Повноваження уповноважених органів управління

1. Уповноважені органи управління відповідно до покладених на них завдань:

1) приймають рішення про створення, реорганізацію і ліквідацію підприємств, установ та організацій, заснованих на державній власності;

2) ініціюють створення господарських структур, розробляють проекти їх установчих документів;

3) затверджують статути (положення) підприємств, установ та організацій, що належать до сфери їх управління, і господарських структур та здійснюють контроль за їх дотриманням;

4) укладають і розривають контракти з керівниками державних підприємств, установ, організацій і господарських структур та здійснюють контроль за їх виконанням;

5) розробляють стратегію розвитку державних підприємств і господарських структур;

Стаття 7. Повноваження Фонду державного майна України

1. Фонд державного майна України відповідно до законодавства:

1) щодо державних підприємств, установ і організацій:

а) виступає орендодавцем цілісних майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів;

2) щодо нерухомого та іншого окремого індивідуально визначеного державного майна:

а) виступає відповідно до законодавства орендодавцем державного майна;

б) розробляє методичні засади визначення орендної плати відповідно до ринкової вартості майна;

в) здійснює контроль за використанням майна, переданого в оренду, виконанням договорів оренди державного майна;

3) щодо корпоративних прав держави:

а) здійснює управління корпоративними правами держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України

Стаття 8. Повноваження Національної академії наук України, галузевих академій наук

1. Об'єкти державної власності за рішенням Кабінету Міністрів України передаються Національній академії наук України, галузевим академіям наук у безстрокове безоплатне користування.

051 Джерела формування майна у сфері господарювання, вимоги щодо його використання. Стаття 140. Джерела формування майна суб'єктів господарювання

1.Джерелами формування майна суб'єктів господарювання є:

грошові та матеріальні внески засновників;

доходи від реалізації продукції (робіт, послуг);

доходи від цінних паперів;

капітальні вкладення і дотації з бюджетів;

надходження від продажу (здачі в оренду) майнових об'єктів (комплексів), що належать їм, придбання майна інших суб'єктів; кредити банків та інших кредиторів;

безоплатні та благодійні внески, пожертвування організацій і громадян; інші джерела, не заборонені законом.

2.Правовий режим майна суб'єктів господарювання встановлюється цим Кодексом та іншими законами з урахуванням зазначених у статті 139 цього Кодексу видів майна.

До загальних вимог використання майна у сфері господарювання належать наприклад визначені в ст. 145

Стаття 145. Майновий стан та облік майна суб'єкта господарювання6. Суб'єкти господарювання зобов'язані на основі даних бухгалтерського обліку складати фінансову звітність за формами,передбаченими законодавством, проводити інвентаризацію належного їм майна для забезпечення достовірності даних бухгалтерського обліку та звітності, надавати фінансову звітність відповідно до вимог закону та їх установчих документів

Спеціальні вимоги визначені в Главі 15 та 16 ГК де передбачаються спеціальні вимоги щодо використання природних ресурсів та права інтелектуальної власності

Стаття 148. Особливості правового режиму використання природних ресурсів у сфері господарювання

1. Відповідно до Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, що знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України

Стаття 153. Обов'язки суб'єктів господарювання щодо використання природних ресурсів1. Суб'єкт господарювання, здійснюючи господарську діяльність, зобов'язаний:

використовувати природні ресурси відповідно до цільового призначення,ефективно і економно використовувати природні здійснювати заходи щодо своєчасного відтворення і запобігання псуванню, забрудненню, засміченню та виснаженню природних ресурсів, своєчасно вносити відповідну плату за використання природних ресурсів;здійснювати господарську діяльність без порушення прав інших власників та користувачів природних ресурсів;відшкодовувати збитки, завдані ним власникам або первинним користувачам природних ресурсів.

Щодо права інтелектуальної власності то залежно від об’єкту встановлюються спеціальні умови щодо саме цього об’єкту. Так:

Право інтелектуальної власності на винаходи та корисні моделі та промислові зразки повинно бути засвідчене патентом на торговельні марки (знаки для товарів і послуг) свідоцтвом; комерційне (фірмове) найменування; право на географічне зазначення мають лише суб'єкти господарювання, які виробляють товари (надають послуги), щодо яких здійснено державну реєстрацію відповідного географічного зазначення. що стосується комерційної таємниці володілець повинен вживати всіх можливих засобів щодо її збереження.

052 Похідні від права власності правові титули майна суб'єктів господарювання.

Такими титулами є: а) право довірчої власності, б) право повного господарського відання, в) право оперативного управління, г) право оперативного використання, д) право користування (в т. ч. оренди). Всі вони є похідними від права власності і залежними від власника (первісного власника).

Право довірчої власності ( ГК визначення такого похідного від права власності майна не містить) а ось в ч. 2 ст. 316 ЦК України право довірчої власності визнається особливим видом права власності, яке виникає на підставі закону, договору управління майном . воно виникає на підставі відповідного договору(договору управління майном). Сторонами такого договору є установник та управитель. Управитель здійснює управління лише в межах встановлених договором а за власними зобов’язаннями відповідає майном що належить йому на загальному праві власності. Відтак, право довірчої власності є похідним (його встановлення залежить від первісного власника майна - установника), обмеженим (межі використання довірчої власності встановлюються законом та договором) та додатковим правовим титулом майна (встановлюються зазвичай на договірних засадах зі створеною відповідно до закону господарською організацією, що має власне майно).

Право господарського відання (ст. 136 ГК України є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом),з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами. Порівняно з правом власності, є більш обмеженим і передбачає можливість володіння, користування і розпорядження закріпленим на цьому правовому титулі майном на розсуд суб'єкта цього права (підприємства), але в межах закону і затвердженого власником майна статуту підприємства. Суб'єкт права господарського відання за своїми зобов'язаннями відповідає усім майном, що закріплене за ним на цьому правовому режимі, і може бути суб'єктом банкрутства. Особливістю є те, що власник не втручається в оперативно-господарську діяльність підприємства

Право оперативного управління (ст. 137 ГК України) визнається речове право суб'єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником(уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах, встановлених цим Кодексом та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом. Воно також є похідним від права власності, але ще більш обмеженим, ніж право господарського відання. Суб'єкт права оперативного управління може володіти, користуватися і розпоряджатися закріпленим за ним майном лише за його цільовим призначенням, самостійно розпоряджаючись закріпленими за ним коштами (державні установи) та іншим майном, крім основних фондів (казенне підприємство). Суб'єкт права оперативного управління відповідає за своїми зобов'язаннями лише майном, яким має право розпоряджатися. Якщо такого майна не вистачає для покриття його боргів, то субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями суб'єкта права оперативного управління несе власник майна (щодо казенних підприємств - держава).

Право оперативного використання майна - правовий титул майна, започаткований Господарським кодексом України, (ч. 5 ст. 55 Суб'єкти господарювання, зазначені у пункті першому частини другої цієї статті, мають право відкривати свої філії, представництва, інші відокремлені підрозділи без створення юридичної особи,). Дуже важливим є те що з ГК в 2005 році було видалено статтю котра була присвячена регулюванню даного питання. Суб'єктом цього права може бути лише відокремлений підрозділ (структурна одиниця) господарської організації (підприємства, господарського товариства, виробничого кооперативу тощо). Обсяг майнових правомочностей суб'єкта господарювання у межах права оперативного використання майна визначається господарською організацією, до складу якої входить зазначений суб'єкт, у відповідному правовому документі (положенні про філію, представництво, інший відокремлений підрозділ, що затверджується господарською організацією, яка прийняла рішення про створення такого підрозділу).

053 Право державної власності: поняття, зміст, правові форми реалізації.

Згідно статті 326 ЦК. Право державної власності

1. У державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна.

2. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади.

3.Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами.

Залежно від суб'єкта права власності розрізняють такі

- право державної власності, суб'єктом якого є народ України, Українська держава, Автономна Республіка Крим;

- право комунальної власності, суб'єктом якого є територіальні громади, які реалізують його через органи місцевого самоврядування;

- право колективної власності, суб'єктом якого є господарські організації корпоративного типу та об'єднання громадян; )

- право приватної власності, суб'єктом якого є громадяни України, громадяни інших держав, особи без громадянства.

Своєрідність права державної власності полягає в тому, що:

• функції власника щодо об'єктів державної власності (засобів виробництва у тому числі) здійснюються вищими органами державної влади: Верховною Радою України, Президентом України, Кабінетом Міністрів України і реалізуються через їх повноваження щодо визначення складу, структури, динаміки розвитку єдиного фонду державної власності,

• суб'єкт права власності (держава) сам встановлює правові норми, що регулюють відносини державної власності;

• реалізація права державної власності здійснюється за допомогою створених державою підприємств та організацій, які діють в певних правових формах.

Правові форми реалізації права державної власності - це врегульовані правом, різні за призначенням та способом здійснення види діяльності державних органів і державних господарських організацій, пов'язані з використанням державного майна.

Можна виділити кілька таких форм: 1. Загальне управління фондом державної власності, що здійснюється вищими органами

державної влади;

2. Господарське управління окремими частинами фонду стосовно засобів виробництва державної власності здійснюється головним чином господарськими міністерствами та відомствами, Фондом державного майна України, державними господарськими об'єднаннями -в частині делегованих їм функцій відповідними господарськими міністерствами

3. Корпоративні права: створення державних (національних) акціонерних товариств (холдингових компаній) та участь у господарських організаціях корпоративного типу разом з іншими особами. Корпоратизація державних підприємств (перетворення державних унітарних підприємств у відкриті акціонерні товариства) була започаткована Указом Президента від 15.03.1993 р. Низка питань, пов'язаних з корпоратизацією, регулюється Указом Президента від 11.05.1994 р. «Про холдингові компанії, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації», а відносини, що виникають у процесі створення змішаних ВАТ (за участю держави та осіб, які можуть бути покупцями в процесі приватизації) - Законом України «Про приватизацію державного майна», відповідно до якого на базі підприємств військово-промислового комплексу, що потребують інвестування, можуть створюватися ВАТ із залишенням; у власності держави контрольного пакета акцій

4. Господарське відання державними засобами виробництва здійснюється державними підприємствами - суб'єктами цього права. Зміст права господарського відання державного підприємства становлять повноваження щодо володіння, користування та розпорядження закріпленим за підприємством майном з дотриманням вимог закону і статуту підприємства;

5. Оперативне управління державним майном здійснюється державними установами та казенними підприємствами - суб'єктами цього права. Воно передбачає цільове володіння, користування та розпорядження державним майном з істотними обмеженнями законом, статутом та вказівками відповідного державного органу, до сфери управління якого входить дане підприємство;

6. Оренда державного майна здійснюється на підставі договорів оренди, укладених з суб'єктами господарювання, які функціонують на базі колективної та приватної власності; регулюється Законом «Про оренду державного та комунального майна».

054 Поняття, мета та принципи приватизації державного майна та комунального

майна.

Відповідно до легального визначення (ст. 1 Закону України «Про приватизацію державного майна») приватизацією є відчуження майна, що перебуває у державній власності, і майна, що належить Автономній Республіці Крим, на користь фізичних і юридичних осіб, які можуть бути покупцями в процесі приватизації

Відповідно до проекту державної програми приватизації на 2008 - 2012 роки:

2. Основною метою приватизації у 2008 - 2012 роках є підвищення соціально-економічної ефективності виробництва, забезпечення взаємопов'язаності стратегії приватизації державного майна із стратегією розвитку економіки України та її окремих галузей; перехід на програмні принципи ринкової трансформації у стратегічних галузях економіки під час приватизації об'єктів, яка має ґрунтуватися на програмах розвитку таких галузей; сприяння технологічному та управлінському оновленню підприємств, оптимізація частки державного сектору економіки, створення конкурентного середовища, а також забезпечення використання коштів, отриманих від приватизації, для задоволення потреб суспільства.

3. Пріоритетами приватизації є:оптимізація структури державної власності у виробничій сфері;

залучення до приватизації покупців, які заінтересовані у довгостроковому розвитку підприємств;підвищення довіри покупців до процесу приватизації;урахування індивідуальних особливостей об'єктів приватизації;досягнення максимальної ефективності продажу об'єктів приватизації, зокрема шляхом продажу:- дрібних пакетів акцій, окремо визначених об'єктів нерухомого майна, об'єктів незавершеного будівництва;- збиткових підприємств під зобов'язання покупців щодо проведення їх фінансового оздоровлення;- високоліквідних об'єктів для забезпечення виконання завдань з надходження коштів від приватизації;сприяння розвиткові фондового ринку з максимальним використанням продажу акцій відкритих акціонерних товариств на фондових біржах;збільшення обсягу надходження до державного бюджету коштів, одержуваних від приватизації, шляхом підвищення конкурентності та прозорості продажу об'єктів приватизації.4. З урахуванням мети та пріоритетів приватизації, визначених цією Програмою, встановлюються такі завдання:забезпечення досягнення максимальної відкритості та прозорості всіх процедур приватизації;проведення приватизації об'єктів, подальше перебування яких у державній власності економічно недоцільне;зосередження на індивідуальній приватизації, зокрема підприємств, які згідно з Програмою належать до групи Г, коли всі етапи та процедури приватизації передбачають врахування індивідуальних особливостей підприємств та ринку його товарів ( робіт, послуг);досягнення максимальної глибини приватизації об'єктів, розпочатої до набрання чинності Програмою;забезпечення надходження до державного бюджету коштів, одержуваних від приватизації, в сумі, передбаченій Законом про Державний бюджет України на відповідний рік.

Зараз діє закон про державну програму приватизації до якого входить програма приватизації на 2002-2002 рік, в якій передбачаються цілі завдання та програма приватизації, але всі вони застарілі і на даний момент зовсім не характерні. Отже доцільніше використовувати ті що передбачені в проекті програми приватизації на 2008-2012 рік!

Здійснюється на принципах: максимальної економічної ефективності; вибору найбільш оптимальних способів приватизації; індивідуального підходу до приватизації; створення умов для концентрації управління в руках промислового інвестора (вітчизняного чи іноземного інвестора або їх об'єднання, які заінтересовані у збереженні частки підприємства на ринку відповідної продукції та мають реальні важелі щодо управління підприємством та виконання ним інвестиційних зобов'язань), законність; державне регулювання та контроль за приватизаційними процесами та післяприватизаційною діяльністю підприємств; додержання антимонопольно-конкурентного законодавства; надання пільг членам трудових колективів підприємств, що приватизуються, в т. ч. пріоритетного права на придбання майна (акцій) своїх підприємств; інформування громадськості про приватизаційні процеси та прийняття органами приватизації відповідних рішень та ін.

055 Нормативно-правове забезпечення приватизації державного майна у сфері економікиСистема законодавства про приватизацію майна державних і комунальних підприємств та

організацій, державних часток у майні господарських організацій зі змішаною формою власності (далі -законодавство про приватизацію державного майна) надзвичайно розгалужена і складається з таких нормативно-правових актів:

1. Законів: від 04.03.1992 р. «Про приватизацію державного майна (діє в редакції Закону від 19.02.1997 p.); від 06.03.1992 р. «Про приватизацію майна невеликих державних підприємств (малу

приватизацію)» - діє в редакції Закону від 15.05.1996 р.; від 06.03.1992 р. «Про приватизаційні папери» (передбачає три різновиди приватизаційних

паперів: приватизаційні майнові сертифікати, земельні бони та житлові чеки, проте в обігу був лише перший вид до травня 1999 p., коли завершена була сертифікатна приватизація;

від 07.07.1999 р. «Про перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації»; від 18.05.2000 р. «Про Державну програму приватизації» (ця програма, що визначає цілі,

пріоритети та умови приватизації, була розрахована на три роки - 2000-2002 роки, проте її чинність подовжена до прийняття нової Програми приватизації);

від 18.05.2000 р. «Про особливості приватизації підприємств, що належать до сфери управління Міністерства оборони України»;

від 14.09.2000 р. «Про особливості приватизації об'єктів незавершеного будівництва» та ін.; 2. Декретів Уряду в т. ч. від 17.03.1993р. «Про довірчі товариства»; 3. Указів Президента: від 11.05.1994 р. «Про холдингові компанії, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації»; від 19.06.1995 р. «Про забезпечення управління майном, що є у загальнодержавній власності, в

процесі приватизації» та ін.; 4. Постанов Кабінету Міністрів України: Про порядок перетворення у процесі приватизації державних, орендних підприємств і підприємств зі змішаною формою власності у відкриті акціонерні товариства: Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 11.09.1996 р. № 1099 (з наступними змінами); 5. Відомчих нормативних актів: Фонду державного майна України (ФДМУ): • • Положення про умови укладення (переукладення) угоди про продаж майна, що перебуває у

державній власності: Затв. наказом ФДМУ від 27.03.1998 р. № 601; • Порядок передачі функцій управління майном державного підприємства до державних органів

приватизації у зв'язку з прийняттям рішення про приватизацію цього майна: Затв. наказом ФДМУ від 31.03.2000 р. № 667;

• Положення про порядок приватизації об'єктів незавершеного будівництва: Затв. наказом ФДМУ від 11.09.2000 р. № 1894;

• Положення про порядок експертної оцінки цілісних майнових комплексів під час їх приватизації шляхом викупу та продажу конкурентними способами: Затв. наказом ФДМУ від 28.04.2001 р. № 763 та ін.

Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку (ДКЦПФР): • Положення про порядок реєстрації випуску акцій відкритих акціонерних товариств, створених із державних підприємств у процесі приватизації та корпоратизації: Затв. рішенням ДКЦПФР від 11.04.2000 р. № 39 та ін.

Зазначені нормативно-правові акти (насамперед, закони) визначають мету, принципи, об'єкти, суб'єкти, способи приватизації, вимоги до угод приватизації, відповідальність за порушення вимог приватизаційного законодавства та угод приватизації.

056 Суб’єкти приватизації державного майнаСуб'єктами приватизації відповідно до ст. 6 Закону «Про приватизацію державного майна» є: • державні органи приватизації; • покупці (їх представники); • посередники. До системи державних органів приватизації належать: Фонд державного майна (ФДМ) України,

його регіональні відділення та представництва, органи приватизації в Автономній Республіці Крим. На державні органи приватизації покладено виконання функцій власника державного майна у

процесі його приватизації, в т. ч. здійснення у межах наданої компетенції повноважень щодо: - здійснення повноважень власника державного майна в процесі його приватизації; - зміни організаційно-правової форми державних унітарних підприємств; - створення комісій з приватизації; - затвердження планів приватизації майна, що перебуває в державній власності, та планів

розміщення акцій ВАТ у процесі приватизації; - укладення угод приватизації, в т. ч. договорів купівлі-про-дажу державного майна в процесі його

приватизації; - контролю виконання умов договорів купівлі-продажу державного майна, включаючи й умови

післяприватизаційної експлуатації підприємств. Покупцями в процесі приватизації можуть бути особи, перехід права власності до яких може

забезпечити досягнення цілей приватизації. Ст. 8 Закону «Про приватизацію державного майна» серед потенційних покупців зазначає:

• громадян України (крім працівників державних органів приватизації), іноземних громадян, осіб без громадянства; у разі спільної участі кількох (багатьох) громадян (в т. ч. членів трудового колективу державного підприємства) в приватизації одного об'єкта вони мають створити господарське товариство;

• юридичні особи, зареєстровані на території України (крім органів державної влади та юридичних осіб, у майні яких частка державної власності перевищує 25%);

• юридичні особи інших держав (підприємства та організації, створені відповідно до вимог законодавства іншої, ніж Україна, держави).

Посередники в процесі приватизації, залежно від характеру їх послуг, можуть бути поділені на дві групи:

• оперативні посередники (надають послуги щодо підготовки об'єкта до приватизації, оцінки та продажу майна, а також консультаційні послуги покупцям щодо вибору об'єкта приватизації, підготовки необхідних документів тощо);

• фінансові посередники (зменшують ризики покупців у процесі приватизації, сприяють розвиткові фондового ринку); роль посередників у процесі приватизації виконують довірчі товариства (їх правове становище визначається Декретом KM України від 17.03.1994 р. «Про довірчі товариства»), інститути спільного інвестування/інвестиційні фонди та компанії (першим нормативним актом, що визначав їх правове становище, був Указ Президента від 19.02.1994 р. «Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії», дія якого обмежена у зв'язку з набуттям чинності Законом від 15.03.2001 р. «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)»), а також інші фінансові посередники.

057 Об’єкти приватизації державного майнаВідповідно до ст. 5 Закону «Про приватизацію державного майна» до об'єктів права державної

власності, що підлягають приватизації, належать: • цілісні майнові комплекси державних підприємств та їх структурних підрозділів; • об'єкти незавершеного будівництва та законсервовані об'єкти; • акції (частки, паї), що належать державі у майні господарських товариств та інших об'єднань. Остання з названих категорій на нинішньому етапі приватизації (приватизації великих та

стратегічно важливих підприємств) зумовлює ту обставину, що основним об'єктом приватизації є акції відкритих акціонерних товариств, створених на базі унітарних державних підприємств у процесі їх корпоратизації чи приватизації.

Проте не все державне майно може бути об'єктом приватизації. Насамперед, це стосується майна, що має загальнодержавне значення, зокрема:

а) об'єкти, які забезпечують виконання державою її функцій, обороноздатності, економічної незалежності, а також об'єкти права власності Українського народу, майно, що становить матеріальну основу державного суверенітету України;

б) об'єкти, діяльність яких забезпечує соціальний розвиток, збереження та підвищення культурного, наукового потенціалу, духовних цінностей;

в) об'єкти, контроль за діяльністю яких з боку держави гарантує захист громадян від наслідків впливу неконтрольованого виготовлення, використання або реалізації небезпечної продукції, послуг або небезпечних виробництв;

г) об'єкти, які забезпечують життєдіяльність держави в цілому.Розгорнутий перелік таких об'єктів дається в ч. 2 ст. 5 Закону «Про приватизацію державного

майна» та Законі від 07.07.1999 р. «Про перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації», в який щорічно вносяться зміни. Такий перелік є досить специфічним адже об’єкти розподіляються за областями і для кожної з них є окремі чітко визначені об’єкти.

058. Порядок та способи приватизації державного майна.Стаття 11. Порядок приватизації ЗУ «про приватизацію держ. майна»

Порядок приватизації державного майна передбачає: опублікування списку об'єктів, які підлягають приватизації, у виданнях державних органів приватизації, місцевій пресі; прийняття рішення про приватизацію об'єкта на підставі поданої заяви або виходячи із завдань Державної програми приватизації та створення комісії з приватизації; опублікування інформації про прийняття рішення про приватизацію об'єкта; проведення аудиторської перевірки фінансової звітності підприємства, що приватизується (за винятком об'єктів малої приватизації); проведення у випадках, передбачених законодавством, екологічного аудиту об'єкта приватизації; затвердження плану приватизації або плану розміщення акцій відкритих акціонерних товариств, створених у процесі приватизації та корпоратизації, та їх реалізацію. (ініціатива щодо приватизації може виходити від державних органів приватизації, а також покупців, визнаних такими відповідно до статті 8 цього Закону.Державні органи приватизації протягом місяця розглядають заяви та приймають рішення щодо приватизації об'єкта і в п'ятиденний строк письмово повідомляють про це заявника, адміністрацію та трудовий колектив підприємства, що приватизується, а також відповідний орган виконавчої влади, уповноважений

управляти цим майном.У разі відмови в приватизації відповідний орган приватизації повідомляє заявників про причину відмови .ст.12.,13)Стаття 15. Способи приватизації 1. Приватизація державного майна здійснюється шляхом: продажу об'єктів приватизації на аукціоні, за конкурсом; продажу акцій (часток, паїв), що належать державі у господарських товариствах, на аукціоні, за конкурсом, на фондових біржах та іншими способами, що передбачають загальнодоступність та конкуренцію покупців; продажу на конкурсній основі єдиного майнового комплексу державного підприємства, що приватизується, або контрольного пакета акцій відкритого акціонерного товариства при поданні покупцем документів, передбачених частиною першою статті 12 цього Закону; викупу майна державного підприємства згідно з альтернативним планом приватизації. Неконкурентні способи продажу майна державних підприємств застосовуються щодо об'єктів, не проданих на аукціоні, за конкурсом.

059 Право приватної власності: поняття, зміст, правові форми реалізації

Право приватної власності - це юридично визначене і забезпечене право фізичної особи (громадянина України, особи без громадянства або громадянина іншої держави) використовувати належні їй засоби виробництва на власний розсуд і у власних інтересах.

Суб'єкт права приватної власності - фізична особа (фізичні особи) чи створене ним (ними) приватне підприємство-власник.

Об'єктами права приватної власності може бути майно виробничого призначення, в т. ч. засоби виробництва, виготовлена продукція, транспортні засоби, цінні папери, гроші, за винятком майна, вилученого з обороту, а також цілісних майнових комплексів, на базі яких здійснюється діяльність, що належить до монополії держави.

Суб'єкт права колективної власності зазвичай сам використовує належне йому майно своєю владою і у власних інтересах, однак може застосовувати такі правові форми реалізації права приватної власності, як:

право господарського відання при створенні унітарного підприємства - невласника з найманим працівником, яке має діяти з метою отримання прибутку на засадах самоокупності;

право оперативного управління щодо створеної суб'єктом права приватної власності юридичної особи, якщо діяльність останньої фінансується засновником;

оренда, на підставі якої об'єкти права приватної власності передаються в користування іншим особам.

Відповідно до ст. 13 Закону України "Про власність" Верховна Рада України постановою "Про право власності на окремі види майна" від 17 червня 1992 р. затвердила перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян (зброя, боєприпаси, бойова і спеціальна військова техніка, вибухові та бойові отруйні речовини, наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікарські засоби та ін.), та встановила спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна: мисливську зброю, об'єкти - пам'ятки історії та культури, радіоактивні речовини.

Окрема стаття Закону України "Про власність" присвячена праву приватної власності громадян на землю. Згідно зі ст. 14 громадяни України мають право на одержання у власність земельних ділянок для ведення селянського (фермерського) господарства; ведення особистого підсобного господарства; будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель (присадибна ділянка); садівництва, дачного і гаражного будівництва.

Майно може належати громадянам на праві спільної власності (сумісної чи часткової). Так, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, які об'єдналися для спільної діяльності, є їхньою спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі.

Що стосується майна селянського (фермерського) господарства, правовий режим якого, крім ст. 18 Закону України "Про власність", визначається також статтями 16-19 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" (в редакції закону від 24 червня 1993 р.), то воно належить особам, які об'єдналися для ведення селянського (фермерського) господарства, на праві спільної сумісної власності, якщо інше не передбачено письмовою угодою між ними.

Важливим аспектом здійснення громадянами права приватної власності є право використовувати належне їм майно для ведення господарської та іншої, не забороненої законом діяльності.

060 Поняття та види господарських зобов'язань.

Відповідно до ч. 1 ст. 173 ГК України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених ГК, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Отже, сторонами зобов'язальних відносин є: зобов'язана сторона і управнена сторона

Основними видами господарських зобов'язань згідно з ч. 2 ст. 173 є майново-господарські зобов'язання та організаційно-господарські зобов'язання.

Майново-господарськими (згідно із ч. 1 ст. 175) визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Суб'єктами майново-господарських зобов'язань можуть бути:

•суб'єкти господарювання, зазначені у статті 55 ГК;

•негосподарюючі суб'єкти - юридичні особи, які вступають у відносини із суб'єктами господарювання з метою забезпечення власних господарських потреб;

•органи державної влади, наділені господарською компетенцією;

•органи місцевого самоврядування, що діють у межах своєї господарської компетеції.

Організаційно-господарськими (згідно з ч. 1 ст. 176 ГК України) визнаються господарські зобов'язання, що виникають у процесі

управління господарською діяльністю між суб'єктом господарювання та суб'єктом організаційно-господарських повноважень, у силу яких зобов'язана сторона повинна здійснити на користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

До категорії суб'єктів організаційно-господарських зобов'язань належать:

•органи державної влади, наділені господарською компетенцією,- щодо підпорядкованих їм державних підприємств та підконтрольних (з певних питань) підприємств та інших господарських організацій будь-яких форм власності;

•органи місцевого самоврядування, що діють у межах своєї господарської компетенції,- щодо комунальних підприємств і організацій та підконтрольних (з певних питань) підприємств і організацій будь-яких форм власності, що розташовані на території відповідної територіальної громади;

•господарські об'єднання - щодо підприємств-учасників;

•головне підприємство промислово-фінансової групи - щодо інших учасників такої групи;

•засновники унітарних підприємств (у т. ч. дочірніх) та власники їх майна (ними можуть бути суб'єкти господарювання - господарські товариства, виробничі кооперативи, господарські об'єднання та ін.);

•учасники господарських організацій корпоративного типу, що володіють корпоративними правами (в т. ч. правом брати участь в управлінні організацією такого типу);

•суб'єкти господарювання, наділені управлінськими повноваженнями щодо інших суб'єктів на підставі укладених між ними договорів підприємницького характеру,- щодо делегування управлінських повноважень одному з них, щодо підпорядкування двох і більше суб'єктів господарювання іншому та ін.

Відтак, розрізняють окремі підвиди організаційно-господарських зобов'язань залежно від підстав виникнення (закон, договір, акт управління), від складу суб'єктів, у т. ч.:

•між суб'єктом господарювання та власником, який є засновником даного суб'єкта;

•між суб'єктом господарювання та органом державної влади, органом місцевого самоврядування, наділеним господарською компетенцією щодо цього суб'єкта;

Як окремі види господарських зобов'язань ГК України визначає соціально-комунальні зобов'язання суб'єктів господарювання (ст. 177, ч. 4 ст. 175) та публічні зобов'язання суб'єктів господарювання (ст. 178).

061 Підстави виникнення господарських зобов'язань та умови їх дійсності.

Стаття 173. Господарське зобов'язання

1. Господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

2. Основними видами господарських зобов'язань є майново-господарські зобов'язання та організаційно-господарські зобов'язання.

3. Сторони можуть за взаємною згодою конкретизувати або розширити зміст господарського зобов'язання в процесі його виконання, якщо законом не встановлено інше.

Підстави виникнення господарських зобов'язань передбачені ст. 174 ГК України та ст. 11 ЦК України. Господарські зобов'язання можуть виникати:

• безпосередньо із акта законодавства (ГК, закону, підзаконних нормативно-правових актів), що регулює господарську діяльність;

• з акта управління господарською діяльністю (в т. ч. прийняття рішення про створення суб'єкта господарювання, його реєстрації чи відмові в ній, виданні чи анулюванні ліцензій та ін.);

•з господарських договорів;

•інших договорів, передбачених законом, а також з договорів, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать;

• інших правочинів, що не суперечать законові;

• внаслідок заподіяння шкоди суб'єкту або суб'єктом господарювання;

• придбання або збереження майна суб'єкта або суб'єктом господарювання за рахунок іншої особи без достатніх на те підстав;

•у результаті створення об'єктів інтелектуальної власності та інших дій суб'єктів;

• внаслідок подій, з якими закон пов'язує настання правових наслідків у сфері господарювання;

• на підставі рішення суду (якщо, наприклад, суд зобов'язує вчинити певні дії, спрямовані на відновлення становища сторін зобов'язання, яке було до порушення зобов'язаною стороною свого обов'язку.

Вопрос 62 Виконання господарських зобов'язань.Суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати

господарські зобов'язання належним чином і в натурі.Належність полягає у виконанні зобов'язання належним чином - відповідно до вимог закону,

інших нормативно-правових актів, договору, а за відсутності в цих правових документах конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться (іншими словами,- відповідно до звичаїв господарсько-ділового обігу). Це стосується і місця, і часу виконання зобов'язання, і можливості (неможливості) розстрочення виконання.

Відповідно до ст. 197 ГК господарське зобов'язання підлягає виконанню за місцем, визначеним законом, господарським договором, або місцем, яке визначено змістом зобов'язання.

Вимога закону щодо виконання господарського зобов'язання в натурі підкріплюється положенням ч. 2 ст. 194 ГК України, відповідно до якого неналежне виконання зобов'язання третьою особою не звільняє сторони від обов'язку виконати зобов'язання в натурі, крім випадків, передбачених частиною третьою статті 193 ГК: (1) якщо інше передбачено законом або договором; (2) якщо управ-нена сторона відмовилася від прийняття виконання зобов'язання.

Зобов'язання має бути виконане також:• у повному обсязі (управнена сторона має право не приймати виконання

зобов'язання частинами, якщо інше не передбачено законом, іншими нормативно-правовими актами або договором, або не випливає зі змісту зобов'язання;

• вчасно (зобов'язана сторона має право виконати зобов'язання достроково, якщо інше не передбачено законом, іншим нормативно-правовим актом або договором, або не випливає зі змісту зобов'язання).

Одностороння відмова від виконання господарського зобов'язання зазвичай вважається порушенням. Проте вона допускається у випадках:

• передбачених законом;

Вопрос 63 Поняття ознаки та функції господарського договору.Господарський договір - це зафіксовані в спеціальному правовому документі на підставі угоди

майново-організаційні зобов 'язання учасників господарських відносин (сторін), спрямовані на обслуговування (забезпечення) їх господарської діяльності (господарських потреб) з врахуванням загальногосподарських (публічних) інтересів.

Поняття господарського договору визначається за допомогою його ознак, що дозволяють відокремити його від інших видів договорів (у т. ч. цивільних). Такими ознаками є:

Особливий суб'єктний склад (зазвичай господарські договори укладаються за участю суб'єктів (суб'єкта) господарювання. Найчастіше сторонами в господарському договорі є суб'єкти господарювання, проте такі договори можуть укладатися і за участю інших учасників господарських відносин - органів/організацій господарського керівництва (при укладенні державних контрактів, зокрема), негосподарських організацій (для задоволення їх господарських потреб в продукції, роботах, послугах суб'єктів господарювання), громадян (для забезпечення здійснення ними спільної діяльності щодо заснування суб'єктів господарювання) як засновників господарських організацій корпоративного типу).

Спрямованість на забезпечення господарської діяльності учасників договірних відносин - матеріально-технічного забезпечення їх діяльності, реалізації виробленої ними продукції (робіт, послуг), спільній діяльності щодо створення нового суб'єкта господарювання (господарської організації), спільного інвестування, координації господарської діяльності та ін.

Тісний зв 'язок з плановим процесом, насамперед, внутрішньофір-мовим плануванням учасників господарських відносин, а також державним (щодо суб'єктів, які функціонують на державній формі власності, підприємств-монополістів), комунальним (щодо підприємств та організацій комунальної форми власності). Ця риса господарських договорів пов'язана з попередньою і віддзеркалює специфіку господарської діяльності - її систематичність, що потребує планування як обов'язкового елемента організації такої діяльності.

Поєднання в господарському договорі майнових (виготовлення/передача, продукції, її оплата тощо) та організаційних елементів (визначення порядку виконання, приймання виконання, підстав дострокового розірвання договору, порядку розгляду спорів між сторонами договору тощо).

Обмеження договірної свободи з метою захисту інтересів споживачів (вимоги щодо якості та безпеки товарів, робіт, послуг) та загальногосподарських інтересів (типові договори, заборона застосування методів недобросовісної конкуренції, обов'язковість укладення державних контрактів для окремих категорій суб'єктів господарювання, ліцензування та квотування зовнішньоекономічних операцій тощо).

Можливість відступлення від принципу рівності сторін (державні контракти, договори приєднання, договори, що укладаються в межах рамочних контрактів).

Узагальнивши вищеназвані ознаки, можна дати таке визначення:Господарський договір виконує низку важливих функцій- Регулятивна функція(здійснюється решулювання відносин між сторонами)- Координаційна функція(сторони господарського договору розробляють умови цього договору

шляхои узгодження своїх позицій щодо змісту договору(з урахуванням приписів закону))- Контрольно-інформаційна функція(за допомогою господарського договору здійснюється

контроль за ефективністю діяльності суб’єктів господарювання()-охорогга функція(забезпеч. Захисту прав і закю унтересів сторін)Функція планування(планування госп. діяльності)+ від до ГК 1) СТ67- опосередкування відносин між суб’єктами господарювання 2) ч.2.ст193. узгодження економічних інтересів сторін договірного зв’язку з

загальногосподарськми інтересами

Вопрос 64 Порядок укладення, зміни та розірвання господарських договорів.Єдиного порядку розірвання і укладення ГД не існує.Проте аналіз чинного господарського законодавства дозволяє визначати основні засади

укладання господарських договорів, включаючи й процедури, що застосовуються при цьому.Розрізняють конкурентні та неконкурентні способи укладення господарських договорів.Конкурентними способами укладення господарських договорів є:торги (аукціони, тендери); конкурси, конкурентні переговори Серед неконкурентных способів

укладення господарських договорів розрізняють два основних види:загальний порядок укладання господарських договорів: процедура укладення господарського

договору цим способом (передбачена ст. 181 ГК України) складається з кількох стадій (при цьому кожна подальша настає лише в тому випадку, якщо на попередній стадії договір не було укладено): 1 стадія - розробка проекту договору та його надсилання потенційному контрагенту; 2 - стадія розгляду одержаного проекту договору та його підписання, а якщо у потенційного контрагента виникли розбіжності з проектом договору - то й одночасне складання протоколу розбіжностей та відправлення разом з підписаним договором авторові проекту (протягом 20 днів з моменту отримання проекту договору); 3 - стадія розгляду і узгодження розбіжностей, якщо останні мали місце, і передачі переддоговірного спору на розгляд господарського суду (як правило, протягом 20 днів з моменту отримання підписаного договору з протоколом розбіжностей), якщо узгодження розбіжностей не відбулося; 4 - стадія судового рішення, якщо розбіжності йе були врегульовані і одна із сторін передала спір на розгляд господарського суду).

Зміна та розірвання договору здійснюється, як правило, за згодою сторін (якщо інше не передбачено законом та договором), а у разі відсутності згоди - в судовому порядку за позовом заінтересованої сторони за умови дотримання порядку, передбаченого ст. 188 ГК України (включає: надсилання ініціатором зміни чи розірвання договору відповідної пропозиції іншій стороні; розгляд такої пропозиції адресатом та відповідь на неї протягом 20-денного строку з моменту отримання; передання спору на розгляд суду протягом 20-денного строку з моменту отримання відмови прийняти пропозиції щодо зміни чи розірвання договору чи закінчення терміну отримання відповіді (у разі залишення пропозиції без відповіді).

Вопрос 65 Зміст та форма господарського договору.Зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін,

спрямованою на встановлення, зміну та/або припинення господарських зобов'язань (ч. 1 ст. 180 ГК України). Умови господарського договору можуть належати до різних типів (видів). За критерієм обов'язковості (необов'язковості) розрізняють обов'язкові (мають включатися до договору відповідно до вимог законодавства) та необов 'язкові (включаються до договору за погодженням

сторін). За ознакою впливу на юридичну силу договору та відповідності умов певному виду договору виділяють: істотні умови, звичайні умови та випадкові умови.

Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї зі сторін має бути досягнута згода. Відповідно до ч. З ст. 180 ГК України істотними (тобто такими, які сторони зобов'язані погодити у будь-якому разі та включити у договір) є предмет, ціна та строк дії договору.

Звичайними є такі умови господарського договору, які є характерними для певного його виду, але відсутність яких у договорі не впливає на його юридичну силу (наприклад, умови договору поставки щодо асортименту, номенклатури товарів, що включаються в договір зазвичай за згодою сторін - ч. 2 ст. 266 ГК України).

До випадкових слід віднести ті умови господарського договору, що віддзеркалюють специфіку договірного зв'язку між його сторонами, але не впливають на юридичну силу договору і навіть не є характерними для того виду договору, до складу якого вони включені (наприклад, умови про забезпечення працівників підрядника харчуванням та помешканням на час виконання робіт за договором підряду на капітальне будівництво).

Господарський договір укладається, як правило, в письмовій формі (ч. 1 ст. 181 ГК України, ст. 208 ЦК України), що зумовлено низкою чинників і, насамперед, необхідністю ведення бухгалтерського обліку та звітності суб'єктами господарських правовідносин, захистом інтересів сторін договору.

Усна форма застосовується як виняток щодо договорів (двосторонніх та багатосторонніх правочинів), що повністю виконуються під час їх укладання (ч. 1 ст. 206 ЦК України), крім правочинів, що підлягають державній реєстрації та/або нотаріальному посвідченню, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність. Проте у такому випадку організації-юридичній особі, яка сплатила товари чи послуги, обов'язково іншою стороною має бути виданий документ, що підтверджує підставу сплати та суму одержаних грошових коштів (ч. 2 ст. 206 ЦК України).

Розрізняють кілька модифікацій письмової форми, що застосовуються при укладанні господарських договорів:

- повна письмова форма господарського договору- скорочена письмова форма- типова форма- стандартний договір- нотаріальна форма

Вопрос 66 Класифікація господарських договорів.Поділ господарських договорів на певні види можна здійснити за різними критеріями:I. За ознакою підстав виникнення договірних зобов'язань розрізняють:плановані договори - укладаються на підставі прийнятого державного замовлення у випадках, коли таке

прийняття є обов'яз-' ковим для певних суб'єктів: державних підприємств, підприємств-монополістів та підприємств, які функціонують переважно на базі державної власності;

регульовані договори - укладаються вільно, на розсуд учасників господарських відносин.II. За ознакою взаємного становища сторін у договірних відносинах :вертикальні - укладаються між нерівноправними суб'єктами -органом господарського керівництва та

підпорядкованим йому підприємством (наприклад, державний контракт); певні умови договору є обов'язковими для підпорядкованої сторони і не можуть корегуватися навіть із застосуванням судової процедури (перед-договірного спору);

горизонтальні - укладаються між рівноправними суб'єктами; при цьому всі умови договору сторони погоджують між собою, а в разі виникнення спору, можуть звернутися до суду.

III. За строками дії розрізняють:довгострокові договори - укладаються на строк понад 5 років (наприклад, концесійні договори, договір

оренди цілісного майнового комплексу підприємства); в таких договорах організаційні елементи переважають майнові;

середньострокові договори - строком дії від одного до 5 років (наприклад, договори підряду на капітальне будівництво); організаційні елементи в подібних договорах урівноважені з майновими);

короткострокові договори - строком дії до одного року; в цих договорах переважають майнові елементи);

разові договори - укладаються на одну господарську операцію, містять зазвичай лише майнові елементи.IV. За сукупністю критеріїв (економічним змістом та юридичними ознаками):

договори на реалізацію майна (купівлі-продажу, поставки, міни/бартеру, контрактації сільськогосподарської продукції, забезпечення електроенергією, газом, водою тощо);

договори на передачу майна в користування (безоплатне користування майном, оренда, лізинг);підрядні договори (підряд на капітальне будівництво, підряд на виконання проектно-вишукувальних,

дослідно-конструкторських та інших робіт);транспортні договори (перевезення вантажів, буксирування, тайм-чартеру, подачі та забирання

вагонів, експлуатації залізничної під'їзної колії та ін.);V. За тривалістю застосування у сфері господарювання (підприємництва):Традиційні договори - застосовуються протягом багатьох століть (договори купівлі-продажу, підряду,

про спільну діяльність, перевезення);Новітні договори - поява яких протягом останнього століття викликана ускладненням господарського

життя (договір лізингу, договір факторингу, агентські договори та ін.).VI. За ступенем складності розрізняють:прості договори - містять ознаки договору одного виду (відповідно до класифікації IV); до них

належить більшість традиційних договорів, у т. ч. купівлі-продажу, перевезення, підряду, майнового найму;комплексні (складні) договори - передбачають наявність ознак кількох вищезгаданих договорів (договір

факторингу, договір консигнації, договір лізингу, концесійний договір та ін.).IX. У разі використання при встановленні господарського зв'язку попередніх переговорів договірні

відносини між їх учасниками оформляються за допомогою двох категорій договорів:попереднього договору, в якому фіксуються: намір сторін укласти в майбутньому (не пізніше року з

моменту укладення попереднього договору - ч. 1 ст. 182 ГК) основний договір певних параметрів (предмет та інші умови договору), зобов'язання сторін щодо проведення підготовчих дій, спрямованих на забезпечення укладення та виконання основного договору (страхування ризиків, підготовка відповідної документації, отримання ліцензій, інших дозволів тощо), а також відповідальність сторін за ухилення від укладення основного договору;

основний договір укладається на умовах та у термін, визначені попереднім договором (проте зобов'язання сторін укласти основний договір припиняється, якщо до закінчення встановленого терміну жодна з них не надішле іншій проект основного договору -ч.4ст. 182 ГК).

Вопрос 67 Забезпечення належного виконання господарського договору.Сторони господарського договору повинні виконувати свої зобов'язання:• належним чином (відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за

відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться) - ч. 1 ст. 193 ГК України;

• реально (в натурі): заміна реального (в натуральній формі) виконання грошовим, як правило, заборонена, крім випадків, коли інше передбачено законом або договором, або управнена сторона відмовилася від прийняття виконання зобов'язання (ч. З ст. 193 ГК України);

• з дотриманням інтересів іншої сторони та загальногосподарського інтересу- - а також способи забезпечення належного виконання господарських договорів, доцільність (а в певних випадках - необхідність),' застосування яких пов'язане зі складністю договірних відносин. . Розрізняють два основних їх різновиди: (1) цивільно-правові (порука -статті 553-559 ЦК України, гарантія - статті 560-569 ЦК України і ст. 200 ГК України, завдаток - статті 570-571 ЦК України, застава - статті 572-593 ЦК України, притриманий - статті 594-597 ЦК України) та (2) господарсько-правові, до яких належать: -

правова (в т. ч. договірна і претензійно-позовна) робота, в – позитивне стимулювання – негативне стимулювання

Вопрос 68 Договори на реалізацію майна: поняття, види, правове забезпечення.Договори на реалізацію майна є чи найчисленнішою групою договорів у сфері господарювання.

Найдавнішим з цієї групи договорів є договір купівлі-продажу, від якого походять інші договори цієї групи .

Правове регулювання відносин, пов'язаних з договорами на реалізацію майна, здійснюється Господарським кодексом України (щодо поставки — статті 264-271, контрактації сільськогосподарської продукції - статті 272-274, енергопостачання - статті 275-277),

Договором купівлі-продажу є договір, відповідно до якого одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність, господарське відання або оперативне

управління іншій стороні (покупцеві), а покупець зобов'язується прийняти майно (товар) і оплатити за нього певну грошову суму.

Договором поставки є такий договір, за яким поставщик, що є суб'єктом господарювання, зобов'язується передати в обумовлені строки (або строк), що не збігаються з моментом укладання договору, товари у власність (господарське відання, оперативне управління) покупця для використання у господарській діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товари і сплатити за них певну грошову суму.(КОНСЕНСУАЛЬНИЙ, ОПЛАТНИЙ, ДВОСТОРОННІЙ.)

Спеціальному нормативному регулювання: |Господарський кодекс України: параграф 1 «Поставка» (статті 264-271) глави ЗО «Особливості

правового регулювання господарсько-торговельної діяльності»;Цивільний кодекс України: параграф 3 «Поставка» (ст. 712) глави 54 «Купівля-продаж»;Закон України від 22 грудня 1995 року «Про поставки продукції для державних потреб»,Відповідно до ГК України, зміст договору поставки повинен відповідати встановленим

вимогам А) Предмет договору Б) Строки і порядок поставки В) Якість товарів Г) Вимоги щодо комплектності товарів Д) Порядок виконання Е) Порядок приймання поставленої продукції Є) Відповідальність за неналежне виконання договору поставки

. За договором контрактації виробник сільськогосподарської продукції (виробник) зобов'язується передати заготівельному (закупівельному) або переробному підприємству чи організації (контрактанту) вироблену ним продукцію у строки, кількості, асортименті, що передбачені договором, а контрактант зобов'язується сприяти виробникові у виробництві зазначеної продукції, прийняти і оплатити її.

Договір контрактації сільськогосподарської продукції укладається зазвичай на основі державних замовлень на поставку державі сільськогосподарської продукції (ч. 1 ст. 272 ГК України).

Істотними умовами цього договору, крім вищезгаданих, відповідно до ч. З ст. 272 ГК є види продукції (асортимент), номер державного стандарту або технічних умов, гранично допустимий вміст у продукції похідних речовин;

кількість продукції, яку контрактант приймає безпосередньо у виробника;ціна за одиницю, загальна сума договору, порядок і умови доставки, строки здавання-приймання

продукції;- обов'язки контрактанта щодо подання допомоги в організації виробництва

сільськогосподарської продукції та її транспортування на приймальні пункти і підприємства;взаємна відповідальність сторін у разі невиконання ними умов договору;- інші умови, що мають передбачатися Типовим договором контрактації сільськогосподарської

продукції, затвердженим у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку.Договір міни (бартеру) - ст. 293 ГК України, статті 715 і 716 ЦК України. За цим договором

кожна із сторін зобов'язується передати другій стороні у власність, повне господарське відання чи оперативне управління певний товар в обмін на інший товар. Кожна із сторін вважається і продавцем (щодо товару, який вона передає в обмін), і покупцем (щодо товару, який вона одержує взамін).

Вопрос 69 Договори на користування майном поняття види правове забезпечення.Договори на користування чужим майном - нечисленні. Основними різновидами цих договорів є

договір оренди та договір лізингу, хоча елементи оренди є в складних договорах (зокрема, в концесійному договорі).

Правове регулювання відносин, що складаються в процесі укладення та виконання цієї категорії господарських договорів, здійснюється за допомогою таких нормативно-правових актів, як:

Кодекси:Господарський кодекс України (параграф 5 «Оренда та лізинг» глави ЗО);Цивільний кодекс України (глава 58 «Найм (оренда)»);Закони:від 14.03.1995 р. «Про оренду державного та комунального майна»;Найбільш поширеним у сфері господарювання договором на користування чужим майном є

договір оренди.За договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату

на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності (ч. 1 ст. 283 ГК). У користування за договором оренди відповідно до ч. 2 ст. 283 ГК України може передаватися індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення (або цілісний майновий комплекс), що не втрачає у процесі використання своєї споживчої якості.

Сторони договору оренди:Орендар і ОрендодавецьЗа договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій

стороні (лізингодержувачеві) у ко-ристування майно, що належить лізингодавцеві на праві власності чи праві господарського

відання і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника), відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі . Господарський кодекс (ст. 292) містить положення про види (фінансовий та оперативний) та форми (зворотний, пайовий, міжнародний тощо) лізингу, проте без визначення цих понять.

Вопрос 70 Підрядні договори у сфері господарювання.Підрядні договори - один з видів господарських договорів. Відповідно до такого договору одна

сторона (Підрядник) зобов'язується виконати у встановлений строк обумовлені договором роботи, а інша сторона (Замовник) зобов'язується передати Підрядникові необхідну для виконання робіт документацію, прийняти та оплатити виконані роботи (об'єкт).

У сфері господарювання широко застосовуються договори підряду на капітальне будівництво, договори підряду на виконання проектно-пошукових робіт, договори на виконання і передачу науково-технічної продукції.

Господарський кодекс України - глава 33 «Капітальне будівництво» (статті 317-323 присвячені договору підряду на капітальне будівництво, а ст. 324 - договору підряду на виконання проектно-досліджувальних робіт) та ст. 331 «Договір на створення і передачу науково-технічної продукції», що включена до глави 34 «Правове регулювання інноваційної діяльності»;

Цивільний кодекс України - глава 61 «Підряд», глава 62 «Виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт»).

II. Закони України:• від 18.09.1991 р. «Про інвестиційну діяльність», який перед- бачає основні

права та обов'язки учасників інвестиційної діяльності в будівництві;• від 16.11.1992 р. «Про основи містобудування» визначає основні засади

організації та здійснення містобудівної діяльності,За договором підряду на будівництво (капітальне будівництво) підрядник зобов'язується

побудувати і передати замовникові у встановлений строк обумовлений договором об'єкт або виконати обумовлені договором роботи відповідно до затвердженої проектно-кошторисної документації (інвестиційного проекту будівництва), а замовник зобов'язується надати підряднику будівельний майданчик (забезпечити фронт робіт), передати йому затверджену проектно-кошторисну документацію (інвестиційний проект будівництва), забезпечити своєчасність фінансування будівництва, прийняти закінчені будівництвом об'єкти/роботи та оплатити їх.

Обов'язкові умови договору підряду на капітальне будівництво визначаються ч. 5 ст. 318 ГК України. До них належать:

- визначення предмета договору (види та обсяги будівельних та пов'язаних з ними робіт) та об'єкта, на якому або щодо якого здійснюватимуться ці роботи;

- строки початку та завершення будівництва (виконання робіт);- вартість і порядок фінансування будівництва об'єкта (робіт);- права та обов'язки сторін;- порядок матеріального, технічного та іншого забезпечення будівництва;- режим контролю якості робіт і матеріалів замовника;- порядок прийняття об'єкта (робіт);- порядок розрахунків за виконані роботи;- умови про дефекти і гарантійні строки;- страхування ризиків;- фінансові гарантії;- відповідальність сторін;- порядок врегулювання спорів, пов'язаних з виконанням договору;- підстави та умови зміни та розірвання договору.

Вопрос 71 Транспортні договори поняття види правове забезпечення.

Різновидом договорів за критерієм економічного змісту та правових ознак є транспортні договори.

Транспортні договори — це такі господарські договори, які спрямовані на організацію та/або забезпечення перевезень вантажів надання інших транспортних послуг учасникам господарських відносин. Транспортні договори укладаються, як правило, за обов 'язкової участі транспортних підприємств або (незначною мірою) індивідуальних підприємців, які спеціалізуються на перевезеннях.

Транспортні договори класифікуються за різними ознаками:А) за видом транспорту, який використовується для надання транспортних послуг на:

транспортні договори на залізничному транспорті; транспортні договори на морському транспорті; транспортні договори на внутрішньому водному транспорті; транспортні договори; на повітряному транспорті; транспортні договори на автомобільному транспорті; транспортні договори на трубопровідному транспорті; і в недалекому майбутньому - транспортні договори на космічному транспорті (у ч. З ст. 306 ГК України зазначається космічний транспорт як один з видів транспорту), а також транспортні договори, що передбачають використання кількох видів транспорту (в т. ч. змішані перевезення);

Б) за ознакою домінування в договорі організаційних чи майнових елементів на: (1) організаційні (забезпечують організацію перевезень та надання інших транспортних послуг) та (2) договори про надання транспортних послуг;

В) за характером транспортних послуг, надання яких передбачається договором, на: (а) договори перевезення вантажів або організованих груп пасажирів, якщо договір укладається, наприклад, туристичною фірмою; (б) договори про надання інших транспортних послуг або комплексу послуг (зазвичай віддзеркалюють специфіку певного виду транспорту).

Договірні відносини у сфері транспорту регулюються Господарським кодексом України (гл. 32 «Правове регулювання перевезення вантажів», статті 306-316), Цивільним кодексом України (щодо перевезень - глава 64, транспортного експедирування - глава 65), а також актами спеціального транспортного законодавства.

- закони України: «Про транспорт» від 10 листопада 1994 p.; «Про трубопровідний транспорт» від 15 травня 1996 р.; «Про залізничний транспорт» від 4 липня 1996 р.; «Про функціонування єдиної транспортної системи України в особливий період» від 20 жовтня 1998 р.; «Про автомобільний транспорт» від 5 квітня 2001 р. від 05.02.2004 р. «Про Державну спеціальну службу транспорту»;

Вопрос 72 Поняття та соціально-економічне призначення банкрутства. Ознаки банкрутства.

банкрутство - це встановлений господарським судом факт неспроможності суб'єкта підприємницької діяльності виконати свої грошові зобов 'язання не інакше, як через застосування ліквідаційної процедури.

Інститут банкрутства в Україні запроваджено у зв'язку з ринковою орієнтацією вітчизняної економіки, основним принципом якої є принцип підприємництва: здійснення підприємницької діяльності самостійно, на власний ризик і під власну відповідальність підприємця. Інститут банкрутства забезпечує звільнення ринкової економіки від неефективних господарюючих суб'єктів, які функціонують на засадах самофінансування (з метою отримання прибутку) і несуть самостійну відповідальність за власними зобов'язаннями.

Ознаки банкрутства:1. Застосування інституту за загальним правилом у сфері підприємницької діяльності

(тобто, щодо суб'єктів підприємницької діяльності, основною рисою яких є функціонування з метою отримання прибутку);

2. Встановлюється господарським судом як юридичний факт, що породжує певні наслідки (тобто, слід відрізняти від неплатоспроможності боржника як фактичного стану);

3. Зміст встановленого господарським судом факту банкрутства — неспроможність суб'єкта підприємницької діяльності повною мірою розрахуватися по своїх боргах (неплатоспроможність) у зв'язку з перевищенням пасивів (суми боргових зобов'язань боржника) над його активами (критерій неоплатності, визначений ч. 4 ст. 205 ГК);

4. Неплатоспроможність боржника має бути стійкою і не піддаватися усуненню, попри здійсненим судовим заходам щодо відновлення платоспроможності суб'єкта.

73. Матеріально-правові та процесуально-правові умови порушення провадження у справі про банкрутство.

ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (Про банкрутство) 1992 р.

Банкрутство - визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури;

Провадження у справі про банкрутство порушується за наявності матеріально-правових і процесуально-правових умов.

Матеріально-правовими умовами порушення провадження у справі про банкрутство є: стійка (понад три місяці) і значна (на суму не менш як триста мінімальних розмірів заробітної плати) неплатоспроможність.

Процесуально-правовими умовами порушення провадження у справі про банкрутство є подання боржником або кредитором (кредиторами) до господарського суду (за місцезнаходженням боржника) заяви про порушення справи про банкрутство з комплектам передбачених законом документів.

74. Учасники провадження у справі про банкрутство.

ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (Про банкрутство) 1992 р.

Участь у справі про банкрутство беруть:

А) сторони в справі про банкрутство - боржник (банкрут) і кредитори;

Б) інші учасники провадження у справі про банкрутство: арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор), власник майна боржника (орган, уповноважений управляти майном), а також у випадках, передбачених Законом, інші особи, які беруть участь у провадженні у справі про банкрутство, Фонд державного майна України, державний орган з питань банкрутства, представник органу місцевого самоврядування, представник працівників боржника.

Боржник - суб'єкт підприємницької діяльності, неспроможний виконати свої грошові зобов'язання перед кредиторами, які сукупно складають не менш як 300 мінімальних розмірів заробітної плати, протягом трьох місяців після настання встановленого строку їх сплати. Боржник, неспроможність якого виконати свої грошові зобов'язання встановлена господарським судом, іменується банкрутом або суб'єктом банкрутства. Суб'єктами банкрутства не можуть бути:

• відокремлені структурні підрозділи юридичної особи (філії, представництва, відділення тощо);

• казенні підприємства;

• комунальні підприємства, майно за якими закріплене на праві оперативного управління згідно з прийнятим на пленарному засіданні органу місцевого самоврядування відповідним рішенням;

• в частині санації та ліквідації - державні підприємства, майно яких не підлягає приватизації (можливе-лише після виключення їх з переліку майна, що не підлягає приватизації).

Кредитор - юридична або фізична особа, яка має у встановленому порядку підтверджені документами вимоги щодо грошових зобов'язань до боржника, щодо виплати заборгованості по заробітній платі працівникам боржника, а також органи державної податкової служби та інші державні органи, які здійснюють контроль за правильністю та своєчасністю справляння податків і зборів (обов'язкових платежів).

! Проте не можуть бути стороною у справі про банкрутство:

• кредитори, вимоги яких повністю забезпечені заставою;

• кредитори, вимоги яких задоволені; вимоги, щодо яких досягнуто згоди про їх припинення, у тому числі заміну або припинення зобов'язання, відповідно до Закону вважаються погашеними.

Органи кредиторів: збори кредиторів та комітет кредиторів.

Крім сторін, учасниками провадження у справі про банкрутство є:

арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор) - фізична особа, яка має ліцензію, видану в установленому законодавством порядку, та діє на підставі ухвали господарського суду(Арбітражними керуючими не можуть бути призначені: особи, які згідно з цим Законом вважаються заінтересованими; особи, які здійснювали раніше управління цим боржником - юридичною особою, за винятком випадків, коли з дня усунення цієї особи від управління зазначеним боржником минуло не менше трьох років, якщо інше не встановлено цим Законом; особи, яким заборонено здійснювати цей вид підприємницької діяльності або займати керівні посади; особи, які мають судимість за вчинення корисливих злочинів);

власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника;

Фонд державного майна України і державний орган з питань банкрутства — у разі порушення провадження щодо державних підприємств-боржників, або підприємств, частка державного майна в статутному фонді яких перевищує 50 відсотків;

представник органу місцевого самоврядування - щодо комунальних підприємств-боржників;

представник працівників боржника.

Агентство з питань банкрутства, яке діє на підставі Типового положення про регіональне (обласне) управління з питань банкрутства Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції – не учасник, а

75. Сторони у справі про банкрутство.

ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (Про банкрутство) 1992 р.

Боржник - суб'єкт підприємницької діяльності, неспроможний виконати свої грошові зобов'язання перед кредиторами, які сукупно складають не менш як 300 мінімальних розмірів заробітної плати, протягом трьох місяців після настання встановленого строку їх сплати. Боржник, неспроможність якого виконати свої грошові зобов'язання встановлена господарським судом, іменується банкрутом або суб'єктом банкрутства. Суб'єктами банкрутства не можуть бути:

• відокремлені структурні підрозділи юридичної особи (філії, представництва, відділення тощо);

• казенні підприємства;

• комунальні підприємства, майно за якими закріплене на праві оперативного управління згідно з прийнятим на пленарному засіданні органу місцевого самоврядування відповідним рішенням;

• в частині санації та ліквідації - державні підприємства, майно яких не підлягає приватизації (можливе-лише після виключення їх з переліку майна, що не підлягає приватизації).

Кредитор - юридична або фізична особа, яка має у встановленому порядку підтверджені документами вимоги щодо грошових зобов'язань до боржника, щодо виплати заборгованості по заробітній платі працівникам боржника, а також органи державної податкової служби та інші державні органи, які здійснюють контроль за правильністю та своєчасністю справляння податків і зборів (обов'язкових платежів).

! Проте не можуть бути стороною у справі про банкрутство:

• кредитори, вимоги яких повністю забезпечені заставою;

• кредитори, вимоги яких задоволені; вимоги, щодо яких досягнуто згоди про їх припинення, у тому числі заміну або припинення зобов'язання, відповідно до Закону вважаються погашеними.

У разі якщо до одного боржника мають грошові вимоги одночасно два або більше кредиторів, вони утворюють збори (комітет) кредиторів відповідно до вимог закону.

Органи кредиторів: збори кредиторів та комітет кредиторів.

76. Порядок (стадії) провадження у справі про банкрутство.

Провадження у справах про банкрутство регулюється ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (Про банкрутство) 1992 р., Господарським процесуальним кодексом України, іншими законодавчими актами України.

Законодавство про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом при розгляді судом справи про визнання банку неплатоспроможним (банкрутом) застосовується в частині, що не суперечить нормам Закону України "Про банки і банківську діяльність", а про визнання емітента іпотечних облігацій неплатоспроможним (банкрутом) - в частині, що не суперечить Закону України "Про іпотечні облігації"(нові зміни до ЗУ).

 Провадження у справах про банкрутство за участю кредиторів-нерезидентів регулюється цим Законом, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Провадження у справі про банкрутство складається з таких стадій:

1. Порушення провадження у справі про банкрутство відбувається протягом п'яти днів з дня надходження відповідної заяви і комплекту передбачених законом документів, про що суддя господарського суду виносить ухвалу про порушення провадження у справі про банкрутство, яка направляється заінтересованим особам (сторонам, державному органу з питань банкрутства).

Наслідки порушення провадження у справі про банкрутство: вводиться процедура розпорядження майном боржника; призначається розпорядник майна боржника, якщо це можливо на даній стадії процесу; вживаються заходи щодо забезпечення грошових вимог кредиторів, у т. ч. вводиться мораторій на задоволення вимог кредиторів; призначається дата проведення підготовчого засідання суду (але не пізніше тридцятого дня від дня прийняття заяви про порушення справи про банкрутство); боржник зобов'язується подати відзив на заяву про порушення справи про банкрутство.

2. Підготовче засідання арбітражного суду у справі про банкрутство провадиться за участю сторін і має на меті визначення обґрунтованості вимог кредиторів і заперечень боржника (якщо такі будуть) на підставі оцінки поданих документів та пояснень сторін.

3. Виявлення кредиторів та осіб, що мають намір взяти участь у санації боржника, відбувається протягом одного місяця після опублікування в офіційних друкованих виданнях оголошення про порушення справи про банкрутство.

4. Попереднє засідання проводиться у строк, визначений ухвалою підготовчого засідання; на ньому розглядається реєстр вимог кредиторів, складений розпорядником майна, і вимоги, не включені до цього реєстру; за результатами засідання виноситься ухвала, в якій зазначається розмір визнаних судом вимог кредиторів.

5. Визнання боржника банкрутом. Якщо внаслідок проведення спеціальних судових процедур банкрутства не була відновлена платоспроможність боржника і не проведені розрахунки по його боргах, господарський суд визнає боржника банкрутом і відкриває ліквідаційну процедуру.

6. Проведення ліквідаційної процедури

Ліквідаційна процедура у справі про банкрутство - це така судова процедура, основним призначенням якої є ліквідація визнаної судом заборгованості банкрута шляхом продажу майна.

(Мирова угода може бути укладена на будь-якій стадії провадження у справі про банкрутство. Затвердження господарським судом мирової угоди є підставою для припинення провадження у справі про банкрутство).

77. Судові процедури у справі про банкрутство: види, мета та порядок запровадження.

ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (Про банкрутство) 1992 р.

До боржника в процесі провадження у справі про банкрутство застосовуються такі судові процедури:

• розпорядження майном боржника – з метою забезпечення майнових інтересів кредиторів в ухвалі господарського суду про порушення провадження у справі про банкрутство або в ухвалі, прийнятій на підготовчому засіданні, вказується про введення процедури розпорядження майном боржника і призначається розпорядник майна;

• мирова угода - домовленість між боржником і кредиторами стосовно відстрочки та (або) розстрочки, а також прощення (списання) кредиторами боргів боржника, яка оформляється угодою сторін. Не підлягає прощенню (списанню) за умовами мирової угоди заборгованість із сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, невикористаних та своєчасно не повернутих коштів Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності. Мирова угода може бути укладена на будь-якій стадії провадження у справі про банкрутство. Мирова угода укладається у письмовій формі та підлягає затвердженню господарським судом – в ухвалі.

• санація (відновлення платоспроможності боржника) - система заходів, що здійснюються під час провадження у справі про банкрутство з метою запобігання визнанню боржника банкрутом та його ліквідації, спрямована на оздоровлення фінансово-господарського становища боржника, а також задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів шляхом кредитування, реструктуризації підприємства, боргів і капіталу та (або) зміну організаційно-правової та виробничої структури боржника. Санація вводиться на строк не більше дванадцяти місяців. За клопотанням комітету кредиторів чи керуючого санацією або інвесторів цей строк може бути продовжено ще до шести місяців або скорочено.

• ліквідаційна процедура - припинення діяльності суб'єкта підприємницької діяльності, визнаного господарським судом банкрутом, з метою здійснення заходів щодо задоволення визнаних судом вимог кредиторів шляхом продажу його майна;.

Разом з тим Закон містить положення про застосування до боржника судових процедур, спрямованих на зменшення його заборгованості в результаті ефективного управління його майном чи навіть на відновлення платоспроможності боржника та врегулювання конфлікту між ним і кредиторами. Лише у разі неефективності цих процедур та/або неможливості застосування деяких з них (санації, мирової угоди) господарський суд застосовує ліквідаційну процедуру.

78. Розпорядження майном боржника як судова процедура у справі про

банкрутство.

ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (Про банкрутство) 1992 р.

Розпорядження майном боржника — обов'язкова судова процедура у будь-якій справі про банкрутство. Вона є системою заходів щодо нагляду та контролю за управлінням та розпорядженням майном боржника, що застосовується з метою забезпечення збереження та ефективного використання майнових активів боржника та проведення аналізу його фінансового становища. Здійснення її

покладається на розпорядника майном боржника — призначеної суддею ГС фізичної особи (це може бути і суб'єкт підприємницької діяльності), яка отримала в установленому порядку ліцензію арбітражного керуючого і не є заінтересованою особою стосовно боржника та кредиторів.

Процедура розпорядження вводиться при порушенні справи про банкрутство або на підготовчому засіданні.

Початок процедури розпорядження співпадає з призначенням судом розпорядника майном. Пропонувати кандидатуру розпорядника майном можуть кредитори. .

Задачі процедури розпорядження полягають в: збереженні майнових активів боржника; виявленні кредиторів; складанні та затвердженні реєстру грошових вимог кредиторів; проведенні перших загальних зборів кредиторів; прийнятті рішення про перехід на наступну стадію процедури банкрутства.

Розпорядник майна призначається на строк не більше ніж на шість місяців. Цей строк може бути продовжений або скорочений судом за клопотанням комітету кредиторів чи самого розпорядника майна або власника (органу, уповноваженого управляти майном) боржника.

До функцій розпорядника майном боржника належать:

• вжиття заходів щодо захисту майна боржника;

• аналіз фінансового становища боржника та розробка рекомендацій, спрямованих на його фінансове оздоровлення;

• розгляд разом з посадовими особами боржника заяв кредиторів про грошові вимоги до боржника, які надійшли у зв'язку з порушенням справи про банкрутство та повідомлення заявників про результати розгляду;

• ведення реєстру визнаних боржником вимог кредиторів за вказаними вище заявами;

• скликання зборів кредиторів та участь в них з правом дорадчого голосу;

Після призначення розпорядника майна і до припинення процедури розпорядження майном органи правління боржника не мають права без згоди розпорядника майна приймати рішення про:

- реорганізацію (злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення) і ліквідацію боржника;- створення юридичних осіб або про участь в інших юридичних особах;- створення філій та представництв;- виплату дивідендів;- проведення боржником емісії цінних паперів;- вихід із складу учасників боржника юридичної особи, придбання в акціонерів раніше

випущених акцій боржника.

Рішення про участь боржника в об'єднаннях, асоціаціях, спілках, холдингових компаніях, промислово-фінансових групах чи інших об'єднаннях юридичних осіб приймається органами управління боржника за згодою розпорядника майна.

Заключним етапом процедури розпорядження майном є засідання суду, яке є "межовим стовпом" для переходу до інших процедур. На такому засіданні приймається рішення про закінчення процедури розпорядження майном і введення процедури санації або відкриття ліквідаційної процедури.

79. Санація боржника як судова процедура у справі про банкрутство.

ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (Про банкрутство) 1992 р.

Санація боржника - це система заходів, що здійснюється під час провадження у справі про банкрутство, спрямована на оздоровлення фінансово-господарського становища боржника та задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів.

Вона може включати: кредитування, реорганізацію, в тому числі зміну організаційно-правової форми боржника, зміну форми власності, системи управління боржника і т. ін.

Процедура санації вводиться ухвалою господарського суду за клопотанням комітету кредиторів у строк, що не перевищує строку дії процедури розпорядження майном, терміном до 12 місяців, який може бути продовжений ще до шести місяців або скорочений за клопотанням комітету кредиторів, керуючого санацією або інвесторів (осіб, що беруть участь у санації, приймаючи зобов'язання про погашення (повністю чи частково) боргу, боржника на певних умовах, в тому числі - набуття права власності на його майно).

Одночасно господарський суд за погодженням комітету кредиторів призначає керуючого санацією, яким може бути керівник підприємства, розпорядник майна або стороння особа, яка має ліцензію арбітражного керуючого.

З дня винесення ухвали про санацію припиняються повноваження органів управління боржника і управління боржником переходить до керуючого санацією.

Основне призначення керуючого санацією - це розробка і забезпечення виконання схваленого комітетом кредиторів та затвердженого господарським судом плану санації, який має передбачати строк відновлення платоспроможності боржника та містити заходи щодо такого відновлення аж до продажу майна боржника як цілісного майнового комплексу т. ін. Якщо протягом шести місяців з дня винесення ухвали про санацію в господарський суд не буде подано схваленого комітетом кредиторів плану санації, господарський суд може прийняти рішення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.

Керуючий санацією зобов'язаний подати зборам кредиторів письмовий звіт у разі:

- закінчення строку санації (за 15 днів до його закінчення);

-за наявності підстав для дострокового припинення санації (відновлення платоспроможності боржника, укладення мирової угоди).

Цей звіт має містити відомості про фінансово-господарський стан боржника та наявність у боржника грошових коштів, які можуть бути спрямовані на задоволення вимог кредиторів боржника, а також інші відомості про можливість погашення кредиторської заборгованості, що залишилася.

Господарський суд затверджує звіт керуючого санацією і виносить ухвалу про припинення провадження у справі про банкрутство, якщо зборами кредиторів за результатами розгляду цього звіту прийнято рішення:

- про виконання плану санації, закінчення процедури санації та

відновлення платоспроможності боржника;

- про дострокове припинення процедури санації у зв'язку з

відновленням платоспроможності боржника та переходом до роз

рахунків кредиторів.

Звіт керуючого санацією не підлягає затвердженню, якщо є скарги кредиторів або відсутні ознаки відновлення платоспроможності боржника.

Незатвердження господарським судом звіту керуючого санацією або неподання такого звіту у встановлений строк є підставою для визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури.

80. Мирова угода як судова процедура у справі про банкрутство.

ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (Про банкрутство) 1992 р.

Мирова угода (як судова процедура у справі про банкрутство) - це домовленість між боржником і кредиторами щодо відстрочки та (або) розстрочки, а також прощення (списання) кредиторами боргів боржника, що оформляється як письмова угода сторін;

- набирає чинності у разі затвердження її господарським судом, про що виноситься відповідна ухвала;

- може бути укладена на будь-якій стадії провадження у справі про банкрутство.

- рішення про укладення мирової угоди приймається: від імені кредиторів - комітетом кредиторів більшістю голосів за умови наявності письмової згоди на це всіх кредиторів, вимоги яких забезпечені заставою; від імені боржника - керівником боржника або арбітражним керуючим, які виконують повноваження органів управління боржника.

Дуже важливим для процедури мирової угоди є положення ч. 2 ст. 36 Закону, згідно з яким органи податкової служби та інші державні органи, які здійснюють контроль за справлянням податків і зборів, зобов'язані при укладенні мирової угоди погодитись на:

- списання податкового торгу (всієї заборгованості по сплаті податків і зборів), який виник у строк, що передував трьом повним календарним рокам до дня подання заяви про порушення справи про банкрутство;

- прощення (списання) частини заборгованості, що виникла протягом трьох останніх років перед поданням заяви про порушення справи про банкрутство, або на розстрочку (відстрочку) цієї заборгованості.

Зміст мирової угоди:

• обов'язкові положення: про розміри, порядок і строки виконання зобов'язань боржника; про відстрочку чи розстрочку або прощення (списання) боргів чи їх частини;

• факультативні положення: про виконання зобов'язань боржника третіми особами; про обмін вимог кредиторів на активи боржника бо його корпоративні права боржника; про задоволення вимог кредиторів іншими способами, що не суперечать закону.

Мирова угода набирає чинності з дня її затвердження господарським судом і є обов'язковою для боржника (банкрута), кредиторів, вимоги яких забезпечені заставою, кредиторів другої та наступних черг.

У разі незатвердження господарським судом мирової угоди (якщо було порушено порядок укладення мирової угоди або мирова угода містить умови, що суперечать закону) така угода вважається неукладеною.

За заявою будь-кого із конкурсних кредиторів мирова угода може бути визнана господарським судом недійсною, якщо існують підстави для визнання угоди недійсною, передбачені цивільним законодавством України.

Мирова угода може бути розірвана за рішенням господарського суду у разі невиконання боржником умов мирової угоди щодо не менш як третини вимог кредиторів.

У разі невиконання мирової угоди кредитори можуть пред'явити свої вимоги до боржника в обсязі, передбаченому мировою угодою.

81. Ліквідаційна процедура у справі про банкрутство.

ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (Про банкрутство) 1992 р.

Ліквідаційна процедура у справі про банкрутство - це така судова процедура, основним призначенням якої є ліквідація визнаної судом заборгованості банкрута шляхом продажу майна банкрута та проведення розрахунків по його боргах. Тривалість ліквідаційної процедури - дванадцять місяців, яка може бути продовжена господарським судом ще на шість місяців.

Ліквідатор - фізична особа, яка організовує здійснення ліквідаційної процедури та забезпечує задоволення визнаних судом ВИМОГ кредиторів. Порядок його призначення та вимоги до кандидата ті ж самі, що передбачені щодо керуючого санацією.

Ліквідаційна комісія (її склад) призначається господарським судом за клопотанням ліквідатора, погодженим з комітетом кредиторів.

Ліквідатор виконує такі повноваження:

• здійснює функції органів управління (керівника) банкрута;

• приймає до свого відання майно банкрута, управляє та розпоряджається ним;

• здійснює інвентаризацію та оцінку майна банкрута;

• вживає заходів щодо виявлення та повернення майна банкрута, що знаходиться у третіх осіб (включаючи дебіторську заборгованість);

• очолює ліквідаційну комісію та формує ліквідаційну масу (усі види майнових активів банкрута, які належать йому на праві повного господарського відання на дату відкриття ліквідаційної процедури та виявлені в ході ліквідаційної процедури);

• звільняє працівників банкрута згідно з трудовим законодавством;

• заявляє в установленому порядку заперечення щодо заявлених до боржника вимог поточних кредиторів за зобов'язаннями, які виникли під час провадження у справі про банкрутство і є неоплаченими;

• подає до господарського суду заяви про визнання недійсними угод боржника, укладених до порушення провадження у справі про банкрутство, не виконаних повністю чи частково, за наявності передбачених Законом підстав (якщо: виконання договору завдає збитків боржникові; договір є довгостроковим (понад рік); виконання договору створює умови, що перешкоджають відновленню платоспроможності боржника);

• реалізує майно банкрута в установленому порядку (оповіщення через засоби масової інформації про погоджений з комітетом кредиторів порядок продажу майна банкрута, склад, умови та строки придбання майна; застосування, як правило, конкурентних способів продажу майна; акумуляція коштів, отриманих від продажу майна банкрута, на основному рахунку боржника) та здійснює інші повноваження.

Наявні та отримані від продажу майна та інші кошти банкрута спрямовуються на задоволення вимог кредиторів відповідно до черговості (дивитися на ступне питання).

Після завершення усіх розрахунків з кредиторами ліквідатор складає звіт та ліквідаційний баланс, які з врахуванням думки членів комітету кредиторів затверджуються господарським судом.

Наслідки затвердження ліквідаційного балансу:

а) якщо за результатами ліквідаційного балансу після задоволення вимог кредиторів не залишилося майна банкрута або майна, що залишилося, не вистачає для функціонування банкрута відповідно до вимог законодавства - виноситься ухвала про ліквідацію юридичної особи-банкрута;

б) якщо після розрахунків по боргах у банкрута залишилося майно, достатнє (згідно із законодавством) для його функціонування, він вважається таким, що не має боргів, і може продовжувати свою підприємницьку діяльність-не ліквідується.

Особливості процедури банкрутства встановлені Законом для окремих категорій суб'єктів підприємницької діяльності - містоутворюючих підприємств, особливо небезпечних підприємств, страховиків, сільськогосподарських підприємств, професійних учасників цінних паперів, індивідуальних підприємців, селянського (фермерського) господарства, відсутнього боржника та боржника, що ліквідується власником, а також передбачені особливості провадження санації боржника його керівником.

82. Порядок задоволення вимог кредиторів банкрута.

ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (Про банкрутство) 1992 р.

В першу чергу задовольняються:

а) вимоги, забезпечені заставою;

б) виплата вихідної допомоги звільненим працівникам банкрута, у тому числі відшкодування кредиту, отриманого для цієї мети;

в) витрати Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, що пов'язані з набуттям ним прав кредитора щодо банку,- у розмірі всієї суми відшкодування за вкладами фізичних осіб;

г) витрати, пов'язані з провадженням справи про банкрутство в господарському суді та роботою ліквідаційної комісії.

У другу чергу задовольняються вимоги, що виникли із:

а) зобов'язань банкрута перед своїми працівниками (за винятком повернення внесків членів трудового колективу до статутного фонду підприємства);

б) зобов'язань, що виникли внаслідок заподіяння шкоди життю та здоров'ю громадян, шляхом капіталізації відповідних платежів у встановленому законом порядку;

в) вимоги громадян-довірителів (вкладників) довірчих товариств або інших суб'єктів підприємницької діяльності, які залучають майно (кошти) довірителів (вкладників).

У третю чергу задовольняються вимоги щодо сплати податків та інших обов'язкових платежів, а також вимоги центрального органу виконавчої влади, що здійснює управління державним резервом.

У четверту чергу задовольняються всі включені до реєстру вимоги кредиторів, не забезпечені заставою, у т. ч. і вимоги кредиторів, що виникли із зобов'язань у процедурі розпорядження майном боржника чи в процедурі санації боржника.

У п'яту чергу задовольняються вимоги щодо повернення внесків членів трудового колективу до статутного фонду підприємства.

У шосту чергу задовольняються інші вимоги.

Юридичне значення черговості задоволення вимог кредиторів: вимоги кожної наступної черги задовольняються після повного задоволення вимог попередньої черги; у разі недостатності коштів банкрута для задоволення всіх вимог кредиторів однієї черги вимоги задовольняються пропорційно сумі вимог, що належать кожному кредиторові однієї черги.

Вимоги, не задоволені за недостатністю майна, вважаються погашеними.

83. Поняття та ознаки господарсько-правової відповідальності.

Господарсько-правова відповідальність — це майново-організаційні за змістом і юридичні за формою заходи впливу на економічні інтереси учасників господарських правовідносин у разі вчинення ними господарського правопорушення.

   Господарсько-правовій відповідальності притаманні як загальні (родові, характерні для будь-якої юридичної відповідальності), так і специфічні (видові) риси.

Характерними (видовими) ознаками господарсько-правової відповідальності є:

• сфера застосування - господарські правовідносини (господарсько-майнові та/або господарсько-організаційні);

• юридична підстава - акти господарського законодавства та господарські договори, установчий документ;

• фактичні підстави - господарське правопорушення, склад якого залежить від виду (форми) господарсько-правової відповідальності;

• презумпція вини порушника та особливість визначення вини (про що мова йтиме далі);

• суб'єктами господарсько-правової відповідальності є учасники господарських правовідносин (суб'єкти господарювання, суб'єкти господарсько-організаційних повноважень, засновники та учасники господарських організацій, власники майна суб'єктів господарювання; контрагенти суб'єктів господарювання за господарськими договорами);

• спрямованість господарсько-правової відповідальності переважно на майнову базу порушника і лише в окремих випадках - на особу порушника (примусова реорганізація та примусова ліквідація);

• змістом господарсько-правової відповідальності є заходи впливу (санкції) - майнової (відшкодування збитків, штрафні санкції, конфіскація) та/або організаційної (призупинення дії або анулювання ліцензій, скасування відомостей державної реєстрації, примусова реорганізація та ін.) спрямованості, що відбиваються на економічних інтересах порушника;

• порядок застосування - залежно від виду та форми господарсько-правової відповідальності: а) судовий або претензійно-позовний (статті 222-223 ГК України), б) безпосередньо кредитором в оперативному порядку (статті 235-237 ГК України), в) спеціальний - уповноваженими органами - ст. 238 ГК України).

Система актів законодавства, що передбачають випадки застосування відповідальності у господарських відносинах, вид, форму та розмір санкцій, що застосовуються до порушника, містить нормативно-правові акти різної юридичної сили:

ВСІ АКТИ ДІЮЧІ!!!!!   Кодекси:   Господарський кодекс України, зокрема, розділ V “Відповідальність за правопорушення у сфері господарювання”, Цивільний кодекс України, зокрема: ст. 22 (“Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди”), ст. 23 (“Відшкодування моральної шкоди”), глава 19 “Позовна давність” (статті 256-268).

   Закони:   - від 14.10.1994 р. “Про відповідальність підприємств, установ та організацій за правопорушення у сфері містобудування”;   - від 22.11.1996 р. “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань”;   - від 14.01.2000 р. “Про вилучення з обігу, переробку, утилізацію, знищення або подальше використання неякісної та небезпечної продукції;

   Укази Президента України:   - від 12.06.1995 р. № 436/95 “Про застосування штрафних санкцій за порушення норм з регулювання обігу готівки”;

Відомчі нормативно-правові акти:   - наказ Державної податкової адміністрації України від 04.10.1999 р. № 542 “Про затвердження Порядку застосування штрафних санкцій за порушення валютного законодавства”;  

Декрети багато повтрачали чинність, тому їх тут нема.

84. Види та форми господарсько-правової відповідальності.

Відповідно до ст. 217 ГК України, господарські санкції є правовим засобом відповідальності у сфері господарювання. Водночас слід зазначити, що питання щодо співвідношення понять «господарсько-правова відповідальність» та «господарсько-правові санкції» є дискусійним.

Господарсько-правові санкції можна класифікувати за різними ознаками, зокрема:

I. За критерієм змісту впливу - на -грошові (сплата неустойки, господарсько-адміністративний штраф, відшкодування збитків) та

-натуральні (заміна неякісної продукції на якісну).

II. За критерієм безпосередньої спрямованості - на -майнові (конфіскація, сплата неустойки, відшкодування збитків, господарсько-

адміністративний штраф) та

-організаційні (господарсько-організаційні, оперативно-господарські санкції).

III. За характером порушених відносин - на:

а) санкції, що застосовуються у горизонтальних відносинах, тобто між рівноправними суб'єктами господарювання (сплата неустойки або оперативно-господарські санкції, відшкодування збитків, оперативно-господарські санкції);

б) санкції, що застосовуються у вертикальних відносинах, тобто між компетентним державним органом та суб'єктом господарювання (планово-госпрозрахункові санкції, адміністративно-господарські санкції);

в) універсальні санкції, що застосовуються і в горизонтальних, і у вертикальних відносинах (відшкодування збитків).

IV. Залежно від виду порушених відносин — на:

-санкції, що застосовуються в договірних відносинах (відшкодування збитків, штрафні, оперативно-господарські) і

-санкції, що застосовуються в позадоговірних відносинах (відшкодування збитків, адміністративно-господарські санкції).

V. Залежно від інституту господарського законодавства, норми якого передбачають застосування господарсько-правової відповідальності, розрізняють:

- відповідальність за порушення антимонопольно-конкурентного законодавства;

-відповідальність у сфері капітального будівництва;

- відповідальність у галузі зовнішньоекономічної діяльності;

- відповідальність у галузі транспорту;

- відповідальність на ринку цінних паперів;

таін.

Форми (хоча у Гк ч.2 ст.217 – «види»)

У ГК України законодавець закріпив лише чотири форми господарсько-правової відповідальності, назвавши їх видами господарсько-правових санкцій: відшкодування збитків, штрафні санкції, оперативно-господарські санкції, адміністративно-господарські санкції.

85. Відшкодування збитків у сфері господарюванняВідшкодування збитків - це відновлення майнового стану учасника господарських

правовідносин за рахунок іншого суб'єкта - правопорушника.Ця форма відповідальності передбачається як Господарським кодексом України (статті 224-

229), так і Цивільним кодексом (статті 623-624, глава 82), численними законами, які регулюють договірні («Про концесії», «Про фінансовий лізинг» та ін.) і позадоговірні відносини («Про захист від недобросовісної конкуренції»).

Достоїнства і недоліки цієї форми господарсько-правової відповідальності:• достоїнства:

- є універсальною (застосовується і в горизонтальних, і у вертикальних відносинах, договірних та позадоговірних);

- передбачається законом, а, отже, не потребує спеціальної згадки про неї в договорі;• недоліки:

- складна для застосування форма господарсько-правової відповідальності: а) важко довести факт наявності збитків, їх обсяг (збитки можуть виникнути через

значний проміжок часу; до того ж існуючі методики визначення складу і розміру збитків є недосконалими);

б) необхідно довести наявність усіх елементів об'єктивної сторони складу пра-вопорушення (протиправну поведінку особи, що заподіяла збитки; наявність збитків, їх склад і розмір; причинний зв'язок між протиправною поведінкою і заподіяними збитками), а також вину порушника (питання доведення вини порушника постає у тих випадках, коли він намагається довести відповідно до ч. 2 ст. 218 ГК наявність підстав, що виключають його відповідальність).

Види втрат управненої сторони, які визначаються як збитки. ч. 2 ст. 224 ГК: а) витрати, зроблені управненою стороною; б) втрата або пошкодження її майна; в) не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання

зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною ().

Склад збитків визначається статтями 224-225 Господарського кодексу України. Це: 1) вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог

законодавства; 2) додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт,

додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною;

3) неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною;

4) матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.

Слід мати на увазі, що в господарському праві застосовується як принцип повного відшкодування збитків, так і обмеження застосування цього прин ципу, що відбувається шляхом:

а) заборони стягувати певну складову збитків; б) заборони стягувати збитки взагалі (у разі застосування виключної неустойки); в) обмеження іншим шляхом.При визначенні розміру збитків застосовуються такі правила визначення їх розміру:а) у разі задоволення боржником у добровільному порядку вимоги сторони, яка зазнала

збитків, зазвичай (якщо інше не передбачено законом або договором) враховуються ціни, що

існували за місцем виконання зобов'язання на день задоволення боржником у добровільному порядку вимоги сторони, яка зазнала збитків, а у разі якщо вимогу не задоволено у добровільному порядку - на день подання до суду відповідного позову про стягнення збитків;

б) у разі якщо вимогу не задоволено у добровільному порядку, враховуються ціни, що існували на день подання до суду відповідного позову про стягнення збитків.

Проте суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, виходячи з конкретних обставин, беручи до уваги ціни на день винесення рішення суду.

Сторони господарського зобов'язання мають право за взаємною згодою заздалегідь визначити погоджений розмір збитків, що підлягають відшкодуванню, у твердій сумі або у вигляді відсоткових ставок залежно від обсягу невиконання зобов'язання чи строків порушення зобов'язання сторонами.

Не допускається погодження між сторонами зобов'язання щодо обмеження їх відповідальності, якщо розмір відповідальності для певного виду зобов'язань визначений законом.

Кабінетом Міністрів України можуть затверджуватися методики визначення розміру відшкодування збитків у сфері господарювання, проте досі такий документ Урядом не розроблений.

ГК встановлює особливості відшкодування збитків у разі порушення грошо вих зобов'язань (ст. 229), передбачаючи, що:

1) учасник господарських відносин у разі порушення ним грошового зобов'язання не звільняється від відповідальності через неможливість виконання і зобов'язаний відшкодувати збитки, завдані невиконанням зобов'язання, а також сплатити штрафні санкції відповідно до встановлених законом вимог;

2) обчислення розміру збитків здійснюється у валюті, в якій провадилися або повинні бути проведені розрахунки між сторонами, якщо інше не встановлено законом;

3) у разі висунення вимог щодо відшкодування збитків в іноземній валюті кредитором повинен бути зазначений грошовий еквівалент суми збитків у гривнях за офіційним курсом Національного банку України на день висунення вимог.

Відшкодування збитків застосовується в претензійно-позовному порядку.

86. Штрафні санкції.

ГК розуміє під штрафними санкціями господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Назва цієї форми відповідальності не уніфікована, оскільки законодавець по-різному її визначає:

неустойка в широкому розумінні - традиційне визначення, що застосовувалося старим ЦК УРСР (статті 179-180, 204) і передбачається новим Цивільним кодексом України (статті 549-552, 624);

штрафні санкції (поняття, що використовується в господарсько-правовій літературі1, в Господарському кодексі (статті 230-234) і включає неустойку у вузькому розумінні, неустойку-штраф, неустойку-пеню.

Аналіз згаданих положень ГК і ЦК дозволяє зробити висновок про змістовну ідентичність понять неустойки за Цивільним кодексом і штрафних санкцій за Господарським кодексом.

ГК передбачає, що штрафні санкції застосовуються до учасників господарських відносин як за невиконання або неналежне виконання господарських зобов'язань, так і за порушення правил здійснення господарської діяльності.

Відмінності від адміністративно-господарських санкцій:

- господарські санкції застосовуються за ініціативою учасників господарських відносин, а адміністративно-господарські санкції - уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування;

- адміністративно-господарські санкції застосовуються за порушення правил здійснення господарської діяльності, встановлених законодавчими актами.

Позитиви і негативи штрафних санкцій (неустойки):

позитиви: швидкість (скорочений строк позовної давності - шість місяців) та зручність застосування (незалежно від наявності збитків);

негативи: обмежена сфера застосування - лише договірні відносини.

Види неустойки (штрафних санкцій):

1) - за юридичними підставами:

законна (передбачається в законі), договірна (передбачається в договорі), законно-договірна (передбачається в законі, і розмір її коригується договором в межах, не

заборонених законом);2) - за співвідношенням стягнення неустойки та відшкодування збитків:

залікова (стягується неустойка, а збитки - в частині, не покритій неустойкою); альтернативна (на вибір кредитора стягується неустойка або відшкодовуються збитки); виключна (стягується лише неустойка, збитки не підлягають відшкодуванню); штрафна (стягується неустойка і повністю відшкодовуються збитки). Цивільним кодексом

передбачається штрафна неустойка, якщо інше не передбачено законом та договором (ч. 2 ст. 552). Водночас Господарський кодекс закріплює традиційне (таке, що передбачалося ще в ЦК УРСР і широко застосовується в зарубіжному законодавстві) правило, відповідно до якого загальним правилом є застосування залікової неустойки, якщо інше не передбачено законом або договором (ст. 232).

Форми неустойки (штрафних санкцій):

1. в процентному відношенні до суми порушеного зобов'язання незалежно від строку прострочення (наприклад, 20% вартості поставленої продукції, що не відповідає вимогам щодо її якості);

2. в процентному відношенні до суми порушеного зобов'язання залежно від строку прострочення (наприклад, 0,1% несплаченої суми за кожний день прострочення);

3. в твердій сумі (застосовується рідко через інфляційні процеси в економіці);4. в кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Неустойка стягується в претензійно-позовному порядку. Господарський кодекс (ст. 233) передбачає можливість зменшення розміру штрафних санкцій судом у разі, якщо:

1) належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора (при цьому має враховуватися ступінь виконання зобов'язання боржником, майновий стан сторін, їх майнові та інші інтереси, що заслуговують на увагу);

2) якщо порушення зобов'язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин.

87. Оперативно-господарські санкції.

Оперативно-господарські санкції є новим різновидом договірної відповідальності. Можливість їх застосування закріплена в Господарському кодексі України.

Оперативно-господарські санкції (далі ОГС)- це передбачені законодавством заходи економічного впливу кредитора на господарюючого суб'єкта-боржника (правопорушника), спрямовані на попередження або зменшення втрат кредитора від порушень боржника.

Якщо штрафні санкції можуть застосовуватись сторонами лише за рішенням суду, то однією з особливостей ОГС є застосування їх сторонами зобов'язання в односторонньому порядку, тобто без попередження заздалегідь. Це — засіб негайного реагування на неправомірні дії з боку учасника зобов'язання.

ОГС як засіб забезпечення виконання зобов'язань є додатковим заходом впливу на недобросовісну сторону за договором і застосовуються з метою спонукання контрагента до їх належного виконання.

Головними умовами застосування ОГС є:,

1) застосовуються у разі порушення другою стороною господарського зобов'язання.2) вказівка про це у договорі, тобто можливість застосування таких санкцій має бути узгоджена

обома сторонами. 3) сторони можуть застосовувати лише ті санкції, які вони закріпили у договорі. 4) порядок застосування ОГС регулюється виключно договором.

У разі незгоди з застосуванням ОГС заінтересована сторона може звернутися до суду з заявою про скасування такої санкції та відшкодування збитків, завданих її застосуванням.

Заява про скасування санкції застосовується щодо ОГС тривалої дії. Якщо час дії зазначеної санкції закінчився, сторона може звернутись до суду із заявою про відшкодування збитків, заподіяних необгрунтованим її застосуванням.

ОГС можуть застосовуватися одночасно з відшкодуванням збитків та стягненням штрафних санкцій.

Характерні риси цих санкцій:

1. застосовуються лише в господарсько-договірних відносинах; 2. застосовуються на розсуд кредитора; 3. передбачаються законом або договором; 4. мета застосування - захист інтересів кредитора; 5. виражаються переважно у заходах організаційного характеру;6. юридичні підстави застосування - договір; 7. фактичні підстави - невиконання (неналежне виконання договірних зобов'язань).8. застосовуються незалежно від вини суб'єкта, який порушив господарське зобов'язання.Відкритий перелік оперативно-господарських санкцій, що їх сторони можуть застосовувати з

відповідною фіксацією в договорі, передбачений ч. 1 ст. 236 ГК України:

1) одностороння відмова від виконання свого зобов'язання управненою стороною, із звільненням її від відповідальності за це - у разі порушення зобов'язання другою стороною;

відмова від оплати за зобов'язанням, яке виконано неналежним чином або достроково виконано боржником без згоди другої сторони;

відстрочення відвантаження продукції чи виконання робіт внаслідок прострочення виставлення акредитива платником, припинення видачі банківських позичок тощо;

2) відмова управненої сторони зобов'язання від прийняття подальшого виконання зобов'язання, порушеного другою стороною, або повернення в односторонньому порядку виконаного кредитором за зобов'язанням (списання з рахунка боржника в безакцептному порядку коштів, сплачених за неякісну продукцію, тощо);

3) встановлення в односторонньому порядку на майбутнє додаткових гарантій належного виконання зобов'язань стороною, яка порушила зобов'язання: зміна порядку оплати продукції (робіт, послуг), переведення платника на попередню оплату продукції (робіт, послуг) або на оплату після перевірки їх якості тощо;

4) відмова від встановлення на майбутнє господарських відносин із стороною, яка порушує зобов'язання.

Перелік не є вичерпним. Сторони можуть передбачити у договорі також інші оперативно-господарські санкції.

88. Адміністративно-господарські санкції.

Адміністративно-господарські санкції - це заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб'єкта господарювання та ліквідацію його наслідків, що застосовуються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування у передбачених законом випадках.

Характерні риси цих санкцій:

•застосовуються у вертикальних відносинах;•юридичні підстави застосування - закон (у тому числі глава 27 ГК), фактичні - неправомірна

поведінка;•відкритий перелік таких санкцій передбачений ст. 239 ГК України;•порядок застосування - зазвичай адміністративний (за рішенням компетентних органів), у

ряді випадків - судовий;•у разі застосування санкцій законом (в тому числі ст. 249 ГК) передбачаються гарантії прав

суб'єкта господарювання, зокрема: а) право на оскарження до суду рішення будь-якого органу державної влади або органу місцевого самоврядування щодо застосування до нього адміністративно-господарських санкцій; б) право на відшкодування в передбаченому законом порядку збитків, завданих у зв'язку з неправомірним застосуванням адміністративно-господарських санкцій;

•спеціальні строки застосування таких санкцій: відповідно до ст. 250 ГК адміністративно-господарські санкції можуть бути застосовані протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніше ніж через один рік з дня порушення, якщо інше не передбачено спеціальними законами (зокрема, ст. 42 Закону «Про захист економічної конкуренції» передбачений 5-річний строк для застосування санкцій, передбачених цим Законом, крім заходів відповідальності за протидію антимонопольним органам, які можуть бути застосовані протягом 3-х років).

Залежно від характеру спрямування адміністративно-господарські санкції можуть бути господарсько-організаційними та адміністративно-майновими.

Господарсько-організаційні санкції - це передбачені законом заходи організаційного впливу (обмеження) на суб'єкта господарювання, що застосовуються компетентними державними органами або за їх ініціативою судом у передбачених законом випадках.

До них відносяться:1. обмеження або призупинення діяльності господарюючого суб'єкта до усунення виявлених в

його діяльності недоліків (у разі недотримання вимог екологічного законодавства, санітарно-епідеміологічних правил, у передбачених ст. 246 ГК випадках тощо);

2. призупинення дії ліцензії (патенту);3. скасування ліцензій (ст. 21 Закону від 01.06.2000 р. «Про ліцензування певних видів

господарської діяльності»);4. скасування державної реєстрації (ст. 248 ГК);5. примусова реорганізація (в зв'язку з допущенням суб'єктом підприємницької діяльності -

монополістом на ринку певного товару монополістичного правопорушенням);6. застосування антидемпінгових заходів (ст. 244 ГК);7. припинення експортно-імпортних операцій (ст. 245 ГК);8. застосування індивідуального режиму ліцензування;9. примусова ліквідація (у разі скасування державної реєстрації; скасування ліцензій, якщо вся

діяльність господарської організації ліцензується; визнання суб'єкта підприємницької діяльності банкрутом, якщо після погашення його боргів у нього не залишилося майна, необхідного для продо-вження своєї попередньої діяльності).

Адміністративно-майновими санкціями є передбачені законом заходи майнового впливу на порушника, що застосовуються компетентними державними органами (щодо конфіскації - судом) у передбачених законом випадках.

До таких санкцій належать: 1. господарсько-адміністративний штраф; 2. господарська конфіскація; 3. безоплатне вилучення майна з метою його знищення; 4. стягнення зборів (обов'язкових платежів) та ін.

Господарсько-адміністративний штраф - це грошова сума, що сплачується до державного бюджету суб'єктом господарювання - правопорушником у передбачених законом випадках.

Конфіскація - це безоплатне вилучення в доход бюджету майна (коштів) суб'єкта господарювання - правопорушника у випадках, прямо передбачених законом.

Випадки застосування конфіскації:•визнання недійсним господарського зобов'язання як такого, що вчинене з метою, яка завідомо

суперечить інтересам держави та суспільства (ч. 1 ст. 208 ГК);• здійснення комерційним банком забороненої законом виробничої діяльності (ст. 48 Закону

«Про банки і банківську діяльність);• у сфері ціноутворення (зокрема щодо підприємств-монополістів, ціни на продукцію яких

регулюються державою) та в деяких інших випадках;

• у сфері антимонопольно-конкурентного регулювання; так, відповідно до ст. 253 ГК підлягає безоплатному вилученню до Державного бюджету України прибуток (доход), незаконно одержаний суб'єктами підприємницької діяльності в результаті порушення статей 29 (зловживання монопольним становищем на ринку), ЗО (укладення антиконкурентних угод) і 32 (актів недобросовісної конкуренції);

• у сфері оподаткування;.Юридичною підставою застосування конфіскації є лише закон; фактичні підстави - протиправна

поведінка, а у випадку виконання зобов'язання, визнаного недійсним як такого, що завідомо суперечить інтересам держави та суспільства, -ще й вина (прямий умисел) порушника.

Конфіскація застосовується в судовому порядку за позовами компетентних органів (податкових, контрольно-ревізійних тощо).

Вилучення майна (товарів), що неправомірно виготовлене чи непра вомірно використовується, з метою його знищення. Можливість застосування подібних заходів впливу на правопорушника передбачена конкурентним законодавством (ст. 254 ГК; ст. 25 Закону «Про захист від недобросовісної конкуренції»; ст. 9 Закону України від 17.01.2002 р. «Про особливості державного регулювання діяльності суб'єктів господарювання, пов'язаної з виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування»).

Так, відповідно до ст. 254 ГК і ст. 25 Закону «Про захист від недобросовісної конкуренції» у разі встановлення факту неправомірного використання чужих позначень, рекламних матеріалів, упаковки або факту копіювання виробів заінтересовані особи можуть звернутися до Антимонопольного комітету України, його територіальних відділень із заявою про вилучення в судовому порядку товарів з неправомірно використаним позначенням або копій виробів іншого суб'єкта господарювання як у виробника, так і у продавця.

89. Підстави та порядок застосування господарсько-правових санкцій.

У Господарському кодексі України законодавець закріпив 4 форми господарсько-правової відповідальності, назвавши їх видами господарсько-правових санкцій: відшкодування збитків, штрафні санкції, оперативно-господарські санкції, адміністративно-господарські санкції.

Господарсько-правова відповідальність настає лише за наявності відповідних підстав. Розрізняють юридичні та фактичні підстави господарсько-правової відповідальності.

Юридичні підстави - той правовий документ, що характеризує певну поведінку суб'єкта господарювання як протиправну і передбачає за неї форму і розмір відповідальності: такими підставами в господарському праві є закон і договір.

Фактичні підстави - це ті життєві ситуації, що характеризуються законом або договором як неправомірні. Такі ситуації іменуються складом господарського правопорушення.

При відшкодуванні збитків необхідна наявність вини порушника та всіх елементів об'єктивної сторони правопорушення, яка включає:

протиправну поведінку - тобто таку поведінку господарюючого суб'єкта, що суперечить вимогам закону або договору;

наявність збитків - втрати або пошкодження майна, зайвих (додаткових) витрат суб'єкта господарювання і неотриманого прибутку (якщо закон не забороняє його стягувати): при цьому необхідно довести не лише наявність збитків, а й їх розмір;

причинний зв'язок між протиправною поведінкою і завданими збитками: при цьому враховується лише необхідний (а не випадковий) причинний зв'язок.

Про наявність вини у суб'єкта (учасника) господарських відносин (у разі порушення встановлених правил у сфері господарювання) свідчать 2 елементи: а) наявність у нього реальної можливості діяти правомірно і попередити настання негативних наслідків (збитків) і б) неприйняття ним усіх необхідних заходів щодо недопущення протиправної поведінки і попередження настання збитків.

С таття 226 . Умови і порядок відшкодування збитків       1. Учасник господарських відносин, який вчинив господарське правопорушення, зобов'язаний вжити необхідних заходів щодо запобігання збиткам у господарській сфері інших учасників господарських відносин або щодо зменшення їх розміру, а у разі якщо збитків завдано іншим суб'єктам, - зобов'язаний відшкодувати на вимогу цих суб'єктів збитки у добровільному порядку в повному обсязі, якщо законом або договором сторін не передбачено відшкодування збитків в іншому обсязі.      2. Сторона, яка порушила своє зобов'язання або напевно знає, що порушить його при настанні строку виконання, повинна невідкладно повідомити про це другу сторону. У протилежному випадку ця сторона позбавляється права посилатися на невжиття другою стороною заходів щодо запобігання збиткам та вимагати відповідного зменшення розміру збитків.

            7. Відшкодування збитків, завданих неналежним виконанням зобов'язання, не звільняє зобов'язану сторону від виконання зобов'язання в натурі, крім випадків, зазначених у частині третій статті 193 цього Кодексу.

Стаття 237. Підстави та порядок застосування оперативно-господарських санкцій      1. Підставою для застосування оперативно-господарських санкцій є факт порушення господарського зобов'язання другою стороною. Оперативно-господарські санкції застосовуються стороною, яка потерпіла від правопорушення, у позасудовому порядку та без попереднього пред'явлення претензії порушнику зобов'язання.      2. Порядок застосування сторонами конкретних оперативно-господарських санкцій визначається договором. У разі незгоди з застосуванням оперативно-господарської санкції заінтересована сторона може звернутися до суду з заявою про скасування такої санкції та відшкодування збитків, завданих її застосуванням.      3. Оперативно-господарські санкції можуть застосовуватися одночасно з відшкодуванням збитків та стягненням штрафних санкцій.

Штрафні санкції застосовуються до учасників господарських відносин як за невиконання або неналежне виконання господарських зобов'язань, так і за порушення правил здійснення господарської діяльності.

Стаття 232. Порядок застосування штрафних санкцій      1. Якщо за невиконання або неналежне виконання зобов'язання встановлено штрафні санкції, то збитки відшкодовуються в частині, не покритій цими санкціями.      3. Вимогу щодо сплати штрафних санкцій за господарське правопорушення може заявити учасник господарських відносин, права чи законні інтереси якого порушено, а у випадках, передбачених законом, - уповноважений орган, наділений господарською компетенцією.      4. Відсотки за неправомірне користування чужими коштами справляються по день сплати суми цих коштів кредитору, якщо законом або договором не встановлено для нарахування відсотків інший строк. 

5. За грошовим зобов'язанням боржник не повинен платити відсотки за час прострочення кредитора.      6. Нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.      7. У випадках, передбачених законом, штрафні санкції за порушення господарських зобов'язань стягуються судом у доход держави.

Господарсько-правові санкції застосовуються до порушника протягом вста новлених законом строків:

•строків позовної давності, передбачених ЦК (глава 19) та ГК (ч. 8 ст. 269, частини 2 і 6 ст. 315, ч. З ст. 322, ч. 5 ст. 324) - у разі застосування судового (прєтензійно-позовного) порядку;

•спеціальних строків, що встановлюються ГК та/або спеціальними законами у разі застосування адміністративно-господарських санкцій (ст. 250 ГК України), заходів відповідальності за порушення антимонопольно-конкурентного законодавства (ст. 42 Закону України «Про захист економічної конкуренції).

Якщо штрафні санкції можуть застосовуватись сторонами лише за рішенням суду, то однією з особливостей ОГС є застосування їх сторонами зобов'язання в односторонньому порядку, тобто без попередження заздалегідь. Це — засіб негайного реагування на неправомірні дії з боку учасника зобов'язання.

Відшкодування збитків застосовується в претензійно-позовному порядку.

90. Поняття економічної конкуренції та монополізму.

Запровадження в економіку України ринкових форм господарювання зумовило розвиток конкуренції - неодмінного елементу ринку як основного його регулятора, що забезпечує поліпшення якості товарів, збільшення їх асортименту, зменшення ціни з метою збільшення кола споживачів і, відповідно, прибутку від реалізації товарів.

У перекладі з латинської мови «конкуренція» означає зіштов хуватися, тобто суперництво у боротьбі за досягнення результатів будь-якої діяльності.

Економічна конкуренція (за визначенням ст. 1 Закону «Про захист економічної конкуренції») - це змагання між суб'єктами господарювання з метою здобуття завдяки власним досягненням переваг над іншими суб'єктами господарювання, внаслідок чого споживачі, суб'єкти господарювання мають можливість вибирати між кількома продавцями, покупцями, а окремий суб'єкт господарювання не може визначати умови обороту товарів на ринку.

Стаття 25. Конкуренція у сфері господарювання

1. Держава підтримує конкуренцію як змагання між суб'єктами господарювання, що забезпечує завдяки їх власним досягненням здобуття ними певних економічних переваг, внаслідок чого споживачі та суб'єкти господарювання отримують можливість вибору необхідного товару і при цьому окремі суб'єкти господарювання не визначають умов реалізації товару на ринку.

Економічна конкуренція можлива лише за умов збалансованого поєднання приватних інтересів її учасників і публічних інтересів - щодо дотримання прав та законних інтересів споживачів, держави як організатора господарського життя в суспільстві, територіальних громад щодо екологічної безпеки виробництва тощо.

Лише за цієї умови, що вимагає від усіх учасників ринкових відносин добросовісної поведінки у сфері господарювання, можлива реальна конкуренція і, відповідно, її позитивний вплив на економіку та добробут громадян-споживачів.

Монополізм

Буквальне значення слова «монополізм» (в перекладі з грецької «продаю один») можна визначити як домінування окремого підприємця або групи підприємців на ринку певного товару.

Монополістичними вважають дії чи бездіяльність суб'єктів господарювання або органів влади та управління, спрямовані на обмеження, недопущення або припинення конкуренції.

Відповідно до Закону «Про захист економічної конкуренції» (ст. 12), суб'єкт господарювання визнається монополістом, якщо він володіє ринковою владою, завдяки тому що:

(1) на ринку немає жодного конкурента або

(2) він не зазнає значної конкуренції внаслідок обмеження можливостей доступу інших суб'єктів до відповідних ринків збуту або продажу товарів.

За загальним правилом, монопольним (домінуючим) визнається становищем суб'єкта господарювання, частка якого на ринку певного товару перевищує 35%, якщо він не доведе, що зазнає значної конкуренції

Монополізм, як і конкуренція, також має позитивну і негативну сторони.Негативний прояв монополізму полягає в обмеженні конкуренції з боку монополіста, який

бажає неподільно панувати на ринку певного товару, диктуючи умови реалізації своїх товарів. Це призводить до зниження якості товарів, зменшення їх асортименту та підвищення цін на товари. Такі прояви монополізму небажані для споживачів і суспільства в цілому.

Однак монополізм може виконувати й позитивну функцію. Зокрема це стосується випадків, коли монопольне становище одного або групи підприємців виникає у результаті використання новітніх технік і технологій, які дозволяють випус кати принципово нову продукцію (товари) або продукцію з принципово новими властивостями. Подібний монополізм є сприятливим для ринку, оскільки не послаблює, а підвищує конкуренцію з боку інших підприємців, які мобілізують свій економічний, науковий і технічний потенціал, аби знайти своє місце на ринку нового товару. Прикладом такого монополізму є японська фірма «Соні», американська «Майкрософт», успіх яких у галузі відповідно побутової аудіо-, відеотехніки та комп'ютерних технологій викликав появу ринків

нових товарів, активізацію діяльності інших компаній на цих ринках, а згодом - посилення конкуренції та подолання монополізації зазначених ринків.

Таким чином, для споживачів, суспільства, держави неприйнятними (небажаними) є негативні прояви економічної конкуренції та монополізму. В зв'язку з цим держава втручається в економічне життя з метою обмеження або недопущення недобросовісної конкуренції, підтримання конкурентного середовища на товарних ринках, а також заохочення позитивних проявів монополізму та конкуренції.

91. Нормативно-правове регулювання економічної конкуренції та монополізму.

Нормативне регулювання здійснюється, насамперед, Верховною Радою України у формі актів вищої юридичної сили:

1. Конституції України (ч. 4 ст. 13 передбачає забезпечення державою соціальної спрямованості економіки України, відповідно до п. 8 ст. 92 виключно законами України визначаються правила конкуренції та антимонопольного регулювання, згідно з п. 24 ст. 85 і п. 14 ст. 106 голова Антимонопольного комітету призначається та звільняється Президентом за згодою Верховної Ради України);

2. Господарського кодексу України - глава 2 (ст. 18 «Обмеження монополізму та сприяння змагальності у сфері господарювання»), глава 3 «Обмеження монополізму та захист суб'єктів господарювання і споживачів від недобросовісної конкуренції» (статті 25-41),

3. глава 28 «Відповідальність суб'єктів господарювання за порушення антимонопольно-конкурентного законодавства» (статті 251-257). Проте, слід зазначити, що положення ГК містять менш ґрунтовні положення щодо антимонопольного регулювання, ніж спеціальний Закон - «Про захист економічної конкуренції»;

4. Цивільного кодексу України - ст. 13, відповідно до якої межі здійснення цивільних прав включають і необхідність дотримання вимог антимонопольно-конкурентного законодавства;

Законів:

1. «Про захист економічної конкуренції» від 11 січня 2001 p.; встановлює основні засади регулювання економічної конкуренції з метою її захисту від недобросовісної конкуренції та монополістичних зловживань; передбачає відповідальність за певні види таких порушень та засоби попередження монополізації товарних ринків;

2. «Про захист від недобросовісної конкуренції» від 07.06.1996 р. встановлює відповідальність за певні види та прояви недобросовісної конкуренції;

3. «Про Антимонопольний комітет» від 26 листопада 1993 р.- визначає правове становище антимонопольних органів на чолі з Антимонопольним комітетом України, його склад, основні функції, компетенцію;

4. «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16.04.1991 p.,- закріплюючи рівність правового становища вітчизняних та іноземних суб'єктів господарювання на ринках України, з метою захисту інтересів вітчизняних товаровиробників, передбачає можливість застосування заходів дискримінаційного характеру щодо нерезидентів у відповідь на аналогічні дії урядів їх країн щодо українських виробників;

5. «Про природні монополії» від 20.04.2000 р., який (1) визначає поняття природної монополії , суб'єкта природної монополії/монопольного утворення; (2) визначає сфери діяльності природних монополій (ст. 5) та суміжні ринки (ст. 6); (3) встановлює основні засади державного регулювання діяльності природних монополій;

6. «Про державне регулювання імпорту сільськогосподарської продукції» від 17.07.1997 р., 7. «Про захист національного товаровиробника від субсидованого імпорту» від 22.12.1998 р.:, 8. «Про захист національного товаровиробника від демпінгового імпорту», 9. «Про застосування спеціальних заходів щодо імпорту в Україну»);10. «Про особливості державного регулювання діяльності суб'єктів господарювання,

пов'язаної з виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування» від 17.01.2002 р.;

Інші НПА:1. Укази Президента (від 19.11.2001 р. № 1097/2001 «Про Основні напрями конкурентної

політики на 2002-2004 роки та ін.), постановами Уряду (в тому числі від 28.02.2002 р. № 219 «Про затвердження Порядку надання Кабінету Міністрів України дозволу на узгоджені дії, концентрацію суб'єктів господарювання»);

2. Міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (норми таких договорів мають пріоритет перед нормами національного законодавства, якщо останнє встановлює інші, ніж міжнародні договори, правила).

92. Поняття та види порушень у сфері економічної конкуренції.

Залежно від характеру порушень антимонопольно-конкурентного законодавства розрізняють такі їх види:

1) недобросовісна конкуренція; 2) антиконкурентні дії (монополістичні) зловживання; 3) протидія антимонопольним органам.Недобросовісною конкуренцією відповідно до Закону «Про захист від недобросовісної

конкуренції» визнаються будь-які дії у конкуренції, що суперечать правилам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності.

Розрізняють три великі групи правопорушень, що належать до недобросовісної конкуренції, а саме:

неправомірне використання ділової репутації; створення перешкод господарюючим суб'єктам (підприємцям) у процесі конкуренції та

досягнення неправомірних переваг у конкуренції; неправомірні дії щодо комерційної таємниці конкурент/іншого суб'єкта господарювання

(підприємця).Своєю чергою кожна група зазначених правопорушень має численні прояви.Антиконкурентні чи монополістичні зловживання - це поведінка (зазвичай дії) учасників

економічної конкуренції, спрямована на недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції, що в кінцевому підсумку призводить (може призвести) до монополізації товарних ринків. На підставі аналізу Закону «Про захист економічної конкуренції» (далі - Закон) ці зловживання можна поділити на такі основні групи:

•антиконкурентні узгоджені дії суб'єктів господарювання (групові монополістичні зловживання);

•зловживання монопольним становищем на ринку (індивідуальні монополістичні зловживання);•антиконкурентні дії органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-

господарського управління та контролю;•обмежувальна та дискримінаційна діяльність суб'єктів господарювання, об'єднань•економічна концентрація без отримання відповідного дозволу Антимонопольного комітету у

разі обов'язковості такої згоди.Антиконкурентними узгодженими діями визнається укладення суб'єктами господарювання в

будь-якій формі угод, прийняття об'єднаннями в будь-якій формі рішень, створення нового суб'єкта господарювання з метою координації його конкурентної поведінки з інтересами засновника (засновників) на ринку певного товару або будь-яка інша погоджена конкурентна поведінка (діяльність, бездіяльність), що призвела чи може призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції.

Зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку (індивідуальні монополістичні зловживання) проявляються в таких діях чи бездіяльності суб'єкта господарювання, який займає монопольне (домінуюче) становище на ринку, що призвели або можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції, зокрема обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання, або ущемлення інтересів інших суб'єктів господарювання чи споживачів, які були б неможливими за умов існування значної конкуренції на ринку.

Антиконкурентні дії органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю як правопорушення полягають у прийнятті зазначеними органами будь-яких актів (рішень, наказів, розпоряджень, постанов тощо), надання письмових чи усних вказівок, укладення угод або будь-які інші дії чи бездіяльність зазначених органів, які призвели або можуть призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції.

Обмежувальною та дискримінаційною діяльністю суб'єктів господарювання та об'єднань визнаються дії (бездіяльність), які можуть мати такі прояви, як:

• схиляння інших суб'єктів господарювання до вчинення порушень антимонопольно-конкурентного законодавства (до антиконкурентних узгоджених дій, концентрації суб'єктів господарювання) чи сприяння вчиненню таких порушень;

• неправомірне використання суб'єктом господарювання ринкового становища (у разі отримання згоди антимонопольного комітету на узгоджені дії, на економічну концентрацію, монопольне становище на ринку;

• створення перешкод у господарській діяльності малим або середнім підприємцям, що мають значно менший ринковий вплив, шляхом вчинення дій, заборонених згідно з ч. 1 та 3 ст. 19 Закону);

Протидія антимонопольним органам (їх працівникам) при виконанні ними покладених законом повноважень. До таких правопорушень належать:

•неподання суб'єктами господарювання у встановлені строки інформації, подання неповної чи недостовірної інформації антимонопольним органам;

•створення перешкод працівникам антимонопольних органів щодо виконання ними своїх повноважень (проведення перевірок, вилучення чи накладення арешту на майно, предмети, документи, інші носії інформації);

•невиконання суб'єктами господарювання погоджених з антимонопольними органами установчих документів (у випадках економічної концентрації) або

вимог та зобов'язань, якими було обумовлене рішення про надання дозволу на узгоджені дії чи концентрацію. Зазначені правопорушення мають характерні риси: спрямованість на недотримання приписів закону щодо виконання зобов'язань перед антимонопольними органами; спеціальний строк, протягом якого застосовується відповідальність за подібні правопорушення (три роки, тоді як при вчиненні антиконкурентних/монополістичних зловживань - 5 років, а недобросовісної конкуренції - 6 місяців).

93. Зловживання монопольним становищем на ринку поняття та прояви.

В Україні зловживання монопольним становищем на ринку є одним із найпоширеніших порушень антимонопольного законодавства протягом останніх кількох років.

Закон "Про захист економічної конкуренції", на відміну від попереднього законодавства, надає легальне визначення поняття "зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку".

Згідно з п.1 ст. 13 Закону зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку є дії чи бездіяльність суб'єкта господарювання, який займає монопольне (домінуюче) становище на ринку, що призвели або можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції, зокрема обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання або ущемлення інтересів інших суб'єктів господарювання чи споживачів, які були б неможливими за умов існування значної конкуренції на ринку.

Крім легальної дефініції, у Законі міститься перелік складів правопорушень, визнаних зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку, який, на відміну від Закону "Про обмеження монополізму і недопущення недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності", що діяв раніше, не є вичерпним.

Згідно з п.2 ст.13 Закону зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку, зокрема, визнається:

1) встановлення таких цін чи інших умов придбання або реалізації товару, які неможливо було б встановити за умов існування значної конкуренції на ринку;

2) застосування різних цін чи різних інших умов до рівнозначних угод із суб'єктами господарювання, продавцями чи покупцями без об'єктивно виправданих на те причин;

3) обумовлювання укладання угод прийняттям суб'єктом господарювання додаткових зобов'язань, які за своєю природою або згідно з торговими та іншими чесними звичаями у підприємницькій діяльності не стосуються предмета договору;

4) обмеження виробництва, ринків або технічного розвитку, що завдало чи може завдати шкоди іншим суб'єктам господарювання, покупцям, продавцям;

5) часткова або повна відмова від придбання або реалізації товару за відсутності альтернативних джерел реалізації чи придбання;

6) суттєве обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання на ринку без об'єктивно виправданих на те причин;

7) створення перешкод для доступу на ринок (виходу з ринку) чи усунення з ринку продавців, покупців, інших суб'єктів господарювання.

Особливістю цього виду порушення антимонопольного законодавства є здійснення господарюючим суб'єктом, який займає монопольне становище на ринку, таких дій, що були б неможливі в умовах ефективної конкуренції на ринку. Це, зокрема, отримання прибутку, зумовленого не ефективністю діяльності або високою продуктивністю, а неправомірним використанням ним свого домінуючого становища на ринку, або утримання чи посилення такого становища шляхом усунення з ринку конкурентів чи обмеження їхнього доступу на ринок.

Характерними прикладами подібних порушень, справи щодо яких розглядали органи Антимонопольного комітету України, є:

• встановлення доплат на розвиток підприємства; вимога сплати послуг, наданих у минулому періоді, за новим тарифом;

• надання вихідних даних для проектування і будівництва об'єктів соціальної сфери за додаткову оплату;

• залучення коштів населення та підприємств для розвитку місцевого телефонного зв'язку шляхом запровадження підвищеного тарифу на встановлення телефонів без надання передбаченого права розпорядження телефонною парою;

• припинення подачі електроенергії в житлові будинки з вимогою оплати мешканцями вартості заміненого кабеля;

• запровадження підвищеного тарифу для приватних підприємств порівняно з державними на встановлення або перенесення телефонів [4].

Найчастіше зловживання монопольним становищем здійснювалися у вигляді:

• нав'язування умов договору, які ставлять контрагента у нерівне становище, або додаткових умов, що не належать до предмету договору, в тому числі нав'язування товару, не потрібного контрагентові;

• встановлення монопольно високих цін, що приводить до порушень прав споживачів;

• встановлення дискримінаційних цін на свої товари, що обмежує права окремих споживачів.

94. Поняття та порядок здійснення економічної концентрації.

Концентрацією, згідно з ч. 2 ст. 22 Закону «Про захист економічної конкуренції», визнається:

1) злиття суб'єктів господарювання або приєднання одного суб'єкта господарювання до іншого;

2) набуття безпосередньо або через інших осіб контролю одним або кількома суб'єктами господарювання над одним або кількома суб'єктами господарювання чи частинами суб'єктів господарювання, зокрема, шляхом:

а) безпосереднього або опосередкованого придбання, набуття у власність іншим способом активів у вигляді цілісного майнового комплексу або структурного підрозділу суб'єкта господарювання, одержання в управління, оренду, лізинг, концесію чи набуття в інший спосіб права користування активами у вигляді цілісного майнового комплексу або структурного підрозділу суб'єкта господарювання, в тому числі придбання активів суб'єкта господарювання, що ліквідується;

б) призначення або обрання на посаду керівника, заступника керівника спостережної ради, правління, іншого наглядового чи виконавчого органу суб'єкта господарювання особи, яка вже обіймає одну чи кілька з перелічених посад в інших суб'єктах господарювання, або створення ситуації, при якій більше половини посад членів спостережної ради, правління, інших наглядових чи виконавчих органів двох чи більше суб'єктів господарювання обіймають одні й ті самі особи;

в) створення суб'єкта господарювання двома і більше суб'єктами господарювання, який тривалий період буде самостійно здійснювати господарську діяльність, і при цьому зазначене

створення не призводить до координації конкурентної поведінки між суб'єктами господарювання, що створили цей суб'єкт господарювання, або між ними та новоствореним суб'єктом господарювання;

3) безпосереднє або опосередковане придбання, набуття у власність іншим способом чи одержання в управління часток (акцій, паїв), що забезпечує досягнення чи перевищення 25% або 50% голосів у вищому органі управління відповідного суб'єкта господарювання.

Учасниками концентрації, згідно зі ст. 23 Закону, визнаються:1. суб'єкти господарювання, стосовно яких здійснюється або має здійснитися злиття,

приєднання;2. суб'єкти господарювання, які набувають або мають намір набути контроль над суб'єктом

господарювання, чи суб'єкти господарювання, щодо яких набувається або має набутися контроль;3. суб'єкти господарювання, активи (майно), частки (акції, паї) яких набуваються у власність,

одержуються в управління (користування), оренду, лізинг, концесію або мають набутися, та їх покупці (одержувачі), набувачі;

4. суб'єкти господарювання, що є або мають намір стати засновниками (учасниками) новостворюваного суб'єкта господарювання. У разі коли одним із засновників є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, орган адміністративно-господарського управління та контролю, учасником концентрації вважається також суб'єкт господарювання, активи (майно), частки (акції, паї) якого вносяться до статутного фонду новостворюваного суб'єкта господарювання;

5. фізичні та юридичні особи, пов'язані з вищеназваними учасниками концентрації, відносинами контролю, що дає підстави визнати відповідну групу осіб, згідно зі ст. 1 Закону, єдиним суб'єктом господарювання.

Здійснення концентрації без дозволу антимонопольних органів є одним із видів монополістичних зловживань.

Згідно зі ст. 24 Закону, концентрація може бути здійснена лише за умови попе реднього отримання дозволу Антимонопольного комітету України чи адміністра тивної колегії Антимонопольного комітету України, якщо економічні показники господарської діяльності її учасників, обчислені згідно зі встановленим АМК порядком, перевищують встановлену законом межу за двома критеріями:

1) сукупної вартості активів або сукупного обсягу реалізації товарів учасників концентрації, з урахуванням відносин контролю, за останній фінансовий рік, у тому числі за кордоном, понад суму, еквівалентну 12 млн. євро за курсом Національного банку України, що діяв в останній день фінансового року;

2) вартості (сукупної вартості) активів або обсягу (сукупного обсягу) реалізації товарів, у тому числі за кордоном, не менше ніж у двох учасників концентрації, з урахуванням відносин контролю, понад суму, еквівалентну 1 млн. євро за курсом Національного банку України, що діяв в останній день фінансового року в кожного, та вартості (сукупної вартості) активів або обсягу (сукупного обсягу) реалізації товарів в Україні хоча б одного учасника концентрації, з урахуванням відносин контролю, понад суму, еквівалентну 1 млн. євро за курсом Національного банку України, що діяв в останній день фінансового року.

При розрахунку обсягів реалізації товарів учасників концентрації використовується сума доходу (виручки) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за вирахуванням суми податку на додану вартість, акцизного збору, інших податків або зборів, базою для оподаткування в яких є оборот, за останній фінансовий звітний рік, що передував поданню заяви (кошти, отримані від реалізації товарів у межах однієї групи суб'єктів господарювання, пов'язаних відносинами контролю, якщо такий облік ведеться, не враховуються).

Економічну концентрацію, що перевищує показники та/або відповідає вимогам, встановленим ст. 24 Закону, умовно можна назвати кваліфікованою.

За загальним правилом кваліфікована економічна концентрація можлива за наявності попереднього дозволу антимонопольних органів (Антимонопольного комітету України чи його адміністративної колегії), що надається в установленому порядку (ст.ст. 25-34 Закону «Про захист економічної конкуренції») і лише за умови, якщо вона (концентрація) не призводить до монополізації чи суттєвого обмеження конкуренції на всьому ринку чи в значній його частині.

Які процедурні правила здійснення контролю за економічною концентрацією?

Процедурне регулювання розгляду заяв і справ про надання дозволу на концентрацію суб'єктів господарювання міститься в розділі VI Закону "Про захист економічної конкуренції".

Антимонопольний комітет України чи адміністративна колегія Антимонопольного комітету України розглядають заяву про надання дозволу на концентрацію протягом тридцяти днів з дня прийняття її до розгляду відповідним органом Антимонопольного комітету України.

За подання заяв про надання дозволу на узгоджені дії або концентрацію справляється плата в розмірах, передбачених ч. 2 ст. 34 Закону «Про захист економічної конкуренції».

Заява вважається прийнятою до розгляду після 15 днів з дня її надходження, якщо протягом цього часу державний уповноважений Антимонопольного комітету України, голова його територіального відділення не повернули заявнику заяву із повідомленням, що вона та інші документи не відповідають встановленим Антимонопольним комітетом України вимогам і це перешкоджає її розгляду.

У разі виявлення підстав для заборони концентрації, а також у разі необхідності проведення складного поглибленого дослідження чи експертизи відповідні органи Антимонопольного комітету України розпочинають розгляд справи про концентрацію, про що приймається розпорядження та письмово повідомляється особа, яка подала заяву.

Строк розгляду справи про концентрацію не повинен перевищувати 3 місяців.

За результатами розгляду справ про концентрацію приймається рішення:

• Антимонопольним комітетом України - про надання дозволу на концентрацію; погодження установчих документів господарських товариств, об'єднань чи змін до них; заборону концентрації;

• адміністративною колегією Антимонопольного комітету України про надання дозволу на концентрацію; погодження установчих документів господарських товариств, об'єднань чи змін до них.

Концентрація має бути здійснена протягом року з дня прийняття рішення про надання дозволу на концентрацію, якщо у рішенні не визначений більший строк.

95 Антиконкурентні узгоджені дії суб'єктів господарювання: поняття та прояви.

Згідно зі ст. 5 Закону України «Про захист економічної конкуренції» узгодженими діями є укладення суб'єктами господарювання угод у будь-якій формі, прийняття об'єднаннями рішень у будь-якій формі, а також будь%яка інша погоджена конкурентна поведінка (діяльність, бездіяльність) суб'єктів господарювання.

Відповідно до ст. 6 Закону антиконкурентними узгодженими діями є узгоджені дії, які призвели чи можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції.

Антиконкурентними узгодженими діями визнається укладення суб'єктами господарювання в будь-якій формі угод, прийняття об'єднаннями в будь-якій формі рішень, створення нового суб'єкта господарювання з метою координації його конкурентної поведінки з інтересами засновника (засновників) на ринку певного товару або будь-яка інша погоджена конкурентна поведінка (діяльність, бездіяльність), що призвела чи може призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції.

Проявами антиконкурентних узгоджених дій може бути: 1. встановлення цін чи інших умов придбання або реалізації товарів;2. обмеження виробництва, ринків товарів, техніко-технологічного розвитку, інвестицій або

встановлення контролю над ними;3. розподілу ринків чи джерел постачання за територіальним принципом, асортиментом товарів,

обсягом їх реалізації чи придбання, за колом продавців, покупців або споживачів чи за іншими ознаками;

4. спотворення результатів торгів, аукціонів, конкурсів, тендерів;5. усунення з ринку або обмеження доступу на ринок (вихід з ринку) інших суб'єктів

господарювання, покупців, продавців;6. застосовування різних умов до рівнозначних угод з іншими суб'єктами господарювання, що

ставить останніх у невигідне становище в конкуренції;7. укладення угод за умови прийняття іншими суб'єктами господарювання додаткових

зобов'язань, які за своїм змістом або згідно з торговими та іншими чесним звичаями в підприємницькій діяльності не стосуються предмета цих угод;

8. суттєвого обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання на ринку без об'єктивно виправданих на те причин.

Ці правопорушення, на відміну від зловживання монопольним становищем, учиняються не однією особою, а двома і більше підприємцями, які укладають угоди (здійснюють погоджені дії) для досягнення антиконкурентної мети, тобто є не індивідуальними, а колективними діями. Заборона здійснювати такі дії спрямована на попередження надмірної монополізації та нарощування монополістичних явищ для сприяння створенню ринку, де захищені інтереси споживача.

Вчинення антиконкурентних узгоджених дій вважається правопорушенням і тягне за собою відповідальність згідно з законом, крім передбачених законом випадків і за умови дотримання встановлених типових вимог до узгоджених дій.

Такими випадками є:• добровільне повідомлення про факт порушення антимонопольних органів особою, що

вчинила антиконкурентні узгоджені дії, раніше за інших учасників цих дій і за умови, якщо заявник не був ініціатором або керівником таких дій і надав усі докази або інформацію стосовно скоєного порушення, якими володів або міг безперешкодно отримати;

• узгоджені дії малих або середніх підприємців щодо спільного придбання товарів, які не призводять до суттєвого обмеження конкуренції та сприяють підвищенню конкурентоспроможності малих або середніх підприємців;

• узгоджені дії стосовно постачання та використання товарів (використання поставлених товарів; придбання в інших суб'єктів господарювання або продаж іншим суб'єктам господарювання чи споживачам інших товарів; придбання товарів, які за своєю природою або згідно з торговими та іншими чесними звичаями у підприємницькій діяльності не належать до предмета угоди;), якщо такі дії не призводять до суттєвого обмеження конкуренції на всьому ринку чи значній його частині, його монополізації, обмеження доступу на ринок інших суб'єктів господарювання чи до економічно необґрунтованого підвищення цін або дефіциту товарів;

• узгоджені дії стосовно прав інтелектуальної власності (угод про передачу прав інтелектуальної власності або про використання об'єкта права інтелектуальної власності в тій частині, в якій вони обмежують у здійсненні господарської діяльності сторону угоди, якій передається право, якщо ці обмеження - щодо строку, території дії, виду діяльності, сфери використання, мінімального обсягу виробництва - не виходять за межі законних прав суб'єкта права інтелектуальної власності);

• узгоджені дії, які хоча й за загальним правилом забороняються (ст. 6 згаданого Закону), однак в установленому порядку дозволені антимонопольними органами чи Кабінетом Міністрів України, якщо їх учасники доведуть, що ці дії сприяють вирішенню суспільно важливих, визначених законом проблем і за умови, що ці дії суттєво не обмежують конкуренцію на всьому чи в значній частині ринку або позитивний ефект від таких дій для суспільних інтересів переважає негативні наслідки обмеження конкуренції.

96. Антиконкурентні дії органів влади, органів місцевого самоврядування (ОМС) та органів адміністративно-господарського управління та контролю: поняття, прояви.

Згідно зі ст.15 Закону "Про захист економічної конкуренції" антиконкурентні дії органів влади, ОМС, органів адміністративно-господарського управління та контролю як правопорушення полягають у прийнятті зазначеними органами будь-яких актів (рішень, наказів, розпоряджень, постанов тощо), надання письмових чи усних вказівок, укладення угод або будь-які інші дії чи бездіяльність зазначених органів, які призвели або можуть призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції.

Згідно зі ст.1 Закону органи влади - міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, Верховна Рада Автономної Республіки Крим та органи виконавчої влади Автономної Республіки Крим, державні органи, що здійснюють регулювання діяльності суб'єктів природних монополій, ринку цінних паперів, державні органи приватизації, Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення, місцеві органи виконавчої влади.

Антиконкурентними діями органів влади, ОМС, органів адміністративно-господарського управління та контролю, зокрема, визнаються:

1. заборона або перешкоджання створенню нових підприємств чи здійсненню підприємництва в інших організаційних формах у будь-якій сфері діяльності, а також встановлення обмежень на здійснення окремих видів діяльності, на виробництво, придбання чи реалізацію певних видів товарів;

2. пряме або опосередковане примушення суб'єктів господарювання до вступу в асоціації, концерни, міжгалузеві, реґіональні чи інші форми об'єднань або здійснення концентрації суб'єктів господарювання в інших формах;

3. пряме або опосередковане примушення суб'єктів господарювання до пріоритетного укладення договорів, першочергової поставки товарів певному колу споживачів чи першочергового їх придбання у певних продавців;

4. будь-яка дія, спрямована на централізований розподіл товарів, а також розподіл ринків між суб'єктами господарювання за територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи закупівель або за колом споживачів чи продавців;

5. встановлення заборони на реалізацію певних товарів з одного реґіону країни в іншому або надання дозволу на реалізацію товарів з одного реґіону в іншому в певному обсязі чи за виконання певних умов;

6. надання окремим суб'єктам господарювання або групам суб'єктів господарювання пільг чи інших переваг, які ставлять їх у привілейоване становище відносно конкурентів, що призводить або може призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції;

7. дія, внаслідок якої окремим суб'єктам господарювання або групам суб'єктів господарювання створюються несприятливі чи дискримінаційні умови діяльності порівняно з конкурентами;

8. дія, якою встановлюються не передбачені законами України заборони та обмеження самостійності підприємств, у тому числі щодо придбання чи реалізації товарів, ціноутворення, формування програм діяльності та розвитку, розпорядження прибутком.

Поряд із вказаною загальною забороною Закон містить дві спеціальних заборони:

1) заборону делегування повноважень органів влади та органів місцевого самоврядування - органам влади та ОМС забороняється делегування окремих владних повноважень об'єднанням, підприємствам та іншим суб'єктам господарювання, якщо це призводить або може призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції (ст.16 Закону);

2) заборону схилення до порушень законодавства про захист економічної конкуренції та їх легітимації - забороняються дії чи бездіяльність органів влади, ОМС, органів адміністративно-господарського управління та контролю (колегіального органу чи посадової особи), що полягають у схиленні суб'єктів господарювання, органів влади, ОМС, органів адміністративно- господарського управління та контролю до порушень законодавства про захист економічної конкуренції, у створенні умов для вчинення таких порушень чи їх легітимації.

Які типові різновиди антиконкурентних дій органів влади та управління?

Одним із типових різновидів антиконкурентних дій органів державної влади є примушування підприємців вступати до господарських об'єднань. Нерідко трапляються і факти встановлення заборони на реалізацію товарів з одного регіону в інший, що є одним із проявів регіонального монополізму.

Як свідчить практика, головною причиною антиконкурентних дій є об'єднання в особі одного органу функцій державного управління та господарської діяльності. За таких умов природним є бажання цих органів створити своїм підрозділам привілейовані умови в порівнянні з іншими підприємцями, які займаються аналогічною діяльністю.

Антиконкурентні дії органів влади, місцевого самоврядування та адміністративно-господарського управління і контролю залишаються одним із найпоширеніших видів порушень антимонопольного законодавства. Це пояснюється повільними темпами відходу частини державних органів, особливо регіонального і місцевого рівня, а також різних об'єднань, від адміністративних методів керування, їх прагненням перекласти труднощі економічної кризи на плечі підприємців. Традиції командно%адміністративної системи, бажання частини керівників тримати під безпосереднім контролем діяльність підприємств незалежно від форм власності, правовий нігілізм, рецидиви якого все ще мають місце, призводить до обмеження законних прав деяких підприємців і наданню неправомірних переваг іншим, невиправданих заборон і обмежень підприємницької діяльності.

Так, останнім часом найбільш поширеними дискримінаційними діями, що були викриті та припинені органами Антимонопольного комітету України, виявилось обмеження прав суб'єктів господарювання щодо придбання і реалізації товарів, насамперед сільськогосподарської продукції, продуктів харчування. Порушення виявлені майже у всіх регіонах України.

097 Поняття та прояви недобросовісної конкуренції

Недобросовісна конкуренція виступає одним з видів порушення конкурентного законодавства. За Законом України від 07.06.1996 року «Про захист від недобросовісної конкуренції», недобросовісною конкуренцією є будь-які дії у конкуренції, що суперечать торговим та іншим чесним звичаям у господарській діяльності.

Такі дії, що вважаються проявами недобросовісної конкуренції системно об'єднані у 3 групи:

1. неправомірне використання ділової репутації суб'єкта господарювання

заключається у вчиненні таких дій:

Неправомірне використання позначень – означає використання імені, комерційного (фірмового) найменування, торговельної марки (знака для товарів і послуг), рекламних матеріалів, оформлення упаковки товарів і періодичних видань, інших позначень без дозволу (згоди) суб'єкта господарювання, який раніше почав використовувати їх або схожі на них позначення у господарській діяльності, що призвело чи може призвести до змішування з діяльністю цього суб'єкта господарювання.

Неправомірне використання товару іншого виробника – означає введення у господарський обіг під своїм позначенням товару іншого виробника шляхом змін чи зняття позначень виробника без дозволу уповноваженої на те особи.

Копіювання зовнішнього вигляду виробу

Порівняльна реклама, що містить порівняння з товарами, роботами, послугами чи діяльністю іншого суб'єкта господарювання.

2. створення перешкод суб'єктам господарювання та досягнення неправомірних переваг у конкуренції

заключається у вчиненні таких дій:

Дискредитація суб'єкта господарювання –означає поширення у будь-якій формі неправдивих, неточних або неповних відомостей, пов'язаних з особою чи діяльністю суб'єкта господарювання, у тому числі щодо його товарів, які завдали або могли завдати шкоди діловій репутації суб'єкта господарювання.

Схилення до бойкоту суб'єкта господарювання

Схилення постачальника до дискримінації покупця (замовника)

Підкуп працівника, посадової особи постачальника\покупця

Досягнення неправомірних переваг у конкуренції – означає отримання таких відносно іншого суб'єкта господарювання шляхом порушення чинного законодавства, яке підтверджено рішенням органу державної влади, органу місцевого самоврядування, наділеного відповідною компетенцією.

Поширення інформації, що вводить в оману

3. Неправомірне збирання, розкриття та використання комерційної таємниці

заключається у вчиненні таких дій:

Неправомірне збирання комерційної таємниці- означає ознайомлення іншої особи без дозволу особи, уповноваженої на те, з відомостями, що відповідно до законодавства України становлять комерційну таємницю, особою, якій ці відомості були довірені або стали відомі у зв'язку з виконанням відповідних обов'язків, якщо це завдало чи могло завдати шкоди суб'єкту господарювання.

Схилення до розголошення комерційної таємниці

Неправомірне використання комерційної таємниці – означає впровадження у виробництво або врахування під час планування чи здійснення господарської діяльності без дозволу уповноваженої на те особи відомостей, що становлять відповідно до законодавства України комерційну таємницю.

098 правове становище антимонопольних органів (система\функції\повноваження)

До системи антимонопольних органів входять:

І.Антимонопольний комітет Україниє державним органом із спеціальним статусом, метою діяльності якого є забезпечення державного захисту конкуренції у підприємницькій діяльності та у

сфері державних закупівель. утворюється у складі Голови та десяти державних уповноважених.Антимонопольний комітет (В структурі діють департаменти та управління) України і його територіальні відділення становлять систему органів Антимонопольного комітету України, яку очолює Голова Комітету.

З числа державних уповноважених призначаються два перших заступники та три заступники Голови Антимонопольного комітету України. Формами роботи АМК є засідання - як вищий колегіальний орган і постійно діючі та тимчасові адміністративні колегії АМК, що створюватися для розгляду окремих справ про порушення конкурентного (антимонопольного) законодавства з державних уповноважених та голів територіальних відділень

ІІ. створені АМК територіальні відділення в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі (у разі необхідності можуть створюватися і в інших адміністративно-територіальних одиницях); забезпечують реалізацію завдань АМК на відповідних територіях на підставі затверджених АМК положень.

Антимонопольний комітет України, його територіальні відділення є юридичними особами, мають рахунки в установах банку, печатки із зображенням Державного Герба та свого найменування

Повноваження у сферах

І. Здійснення контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції та ІІ. Формування та реалізації конкурентної політики, сприяння розвитку конкуренції:

(функції в межах цих сфер) 1) розглядає заяви і справи про порушення законодавства та проводить розслідування за цими заявами і справами 2) приймає передбачені законодавством про захист економічної конкуренції розпорядження та рішення за заявами і справами 3)перевіряє суб'єкти господарювання, органи влади щодо дотримання ними вимог законодавства про захист економічної конкуренції 4) розробляє й організовує виконання превентивних заходів, спрямованих на запобігання порушенням антимонопольно-конкурентного законодавства;5)звертається до суду (господарського суд) з позовами (заявами) у зв'язку з порушенням антимонопольно-конкурентного законодавства, надсилає правоохоронним органам матеріали про порушення законодавства, що містять ознаки злочину;6)дає рекомендації органам державної влади, установам, органам місцевого самоврядування, суб'єктам господарювання та їх об'єднанням щодо вжиття заходів, спрямованих на: а) обмеження монополізму, розвиток підприємництва і конкуренції, б) запобігання порушенням конкурентного (антимонопольного) законодавства шляхом усунення причин їх вчинення та умов, що їм сприяють; в) припинення дій (бездіяльності), що містять ознаки порушень конкурентного (антимонопольного) законодавства; г) усунення наслідків цих порушень у визначені Комітетом строки;

7) приймати власні нормативно-правові акти у формі розпоряджень з питань, що належать до його компетенції, зокрема щодо контролю за узгодженими діями, концентрацією, підвідомчості та розгляду заяв і справ про узгоджені дії, концентрацію, порушення законодавства про захист економічної конкуренції, організації діяльності органів Антимонопольного комітету України

099 Порядок розгляду справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції антимонопольними органами

Розгляд справ здійснюється Антимонопольним комітетом відповідно до закону «про захист економічної конкуренції» ,  норми якого визначають порядок розгляду Антимонопольним комітетом України, його територіальними відділеннями справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, виконання, перевірки, перегляду прийнятих ними рішень, а також порядок оскарження рішень органів Антимонопольного комітету.

Стадії розгляду справ:

І.порушення справи у формі розпорядження антимонопольних органів про початок розгляду справи, що може мати місце за наявності відповідних підстав: заяви суб'єктів господарювання, громадян, об'єднань, установ, організацій про порушення їх прав внаслідок дій чи бездіяльності; подання органів державної влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю про порушення законодавства про захист економічної конкуренції; власна ініціативою органів Антимонопольного комітету України.

ІІ.Розгляд справи, що включає в себе дослідження матеріалів справи, включаючи заяви, пояснення та заперечення сторін (відповідача і заявника) і третіх осіб, докази, висновки експертів (у разі призначення експертизи).

В цій стадії можливе винесення попереднього рішення у справі про вжиття заходів для відвернення негативних та непоправних наслідків для суб'єктів господарювання внаслідок порушення антимонопольно-конкурентного законодавства. Такими заходами можуть бути: а) заборона особі (відповідачеві), в діях якого вбачаються ознаки порушення, вчиняти певні дії, в тому числі про блокування цінних паперів; б) обов'язкове вчинення зазначеною особою певних дій, якщо це є необхідним для захисту прав та законних інтересів інших осіб; Попереднє рішення може бути оскаржене

За результатами розгляду приймається рішення про: 1.припинення порушення законодавства про захист економічної конкуренції; 2. зобов'язання органу влади скасувати або змінити прийняте ним рішення чи розірвати угоди, визнані антиконкурентними діями органів влади 3.визнання суб'єкта господарювання таким, що займає монопольне (домінуюче) становище на ринку; 4.примусовий поділ суб'єкта господарювання, що займає монопольне (домінуюче) становище на ринку; 5.накладення штрафу; 6.блокування цінних паперів; 7.усунення наслідків порушень законодавства про захист економічної конкуренції

8. закриття провадження у справі. підставами для цього може бути: непідвідомчість справи антимонопольним органам; невстановлення відповідача або його місцезнаходження; наявність справи з тих самих підстав або того самого відповідача на розгляді в антимонопольних органах; недоведення вчинення правопорушення та інші підстави, передбачені законом). Рішення антимонопольних органів може бути:

• перевірене з відповідними наслідками (зміна, скасування рішення повністю або частково і відповідно - направлення справи на новий розгляд чи прийняття нового рішення, чи припинення провадження у справі) в адміністративному порядку вищестоящим органом (якщо рішення приймалося територіальним відділенням або адміністративною колегією АМК);

• оскаржено в судовому порядку протягом двох місяців з дня одержання рішення. Рішення АМК оскаржуються до Вищого господарського суду; адміністративної колегії чи

територіального відділення АМК - до господарського суду АР Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських господарських судів.

116 Поняття і види зовнішньоекономічної діяльності

За законом України від 16.04.1991 Зовнішньоекономічна діяльність - діяльність суб'єктів господарської діяльності України та іноземних суб'єктів господарської діяльності, побудована на взаємовідносинах між ними, що має місце як на території України, так і за її межами

Види діяльності визначені в статті 4 Закону України «про зовнішньоекономічну діяльність»

- експорт та імпорт товарів, капіталів та робочої сили;

- надання суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України послуг іноземним суб'єктам господарської діяльності, в тому числі: виробничих, транспортно-експедиційних, страхових, консультаційних, маркетингових, експортних, посередницьких, брокерських, агентських, консигнаційних, управлінських, облікових, аудиторських, юридичних, туристських та інших, що прямо і виключно не заборонені законами України; надання вищезазначених послуг іноземними суб'єктами господарської діяльності суб'єктам зовнішньоекономічної діяльності України;

- наукова, науково-технічна, науково-виробнича, виробнича, навчальна та інша кооперація з іноземними суб'єктами господарської діяльності; навчання та підготовка спеціалістів на комерційній основі;

- міжнародні фінансові операції та операції з цінними паперами у випадках, передбачених законами України;

- кредитні та розрахункові операції між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності; створення суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності банківських, кредитних та страхових установ за межами України; створення іноземними суб'єктами господарської діяльності зазначених установ на території України у випадках, передбачених законами України;

- спільна підприємницька діяльність між вітчизняними суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності, що включає створення спільних підприємств різних видів і форм, проведення спільних господарських операцій та спільне володіння майном як на території України, так і за її межами;

- підприємницька діяльність на території України, пов'язана з наданням ліцензій, патентів, ноу-хау, торговельних марок та інших нематеріальних об'єктів власності з боку іноземних суб'єктів господарської діяльності; аналогічна діяльність суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності за межами України;

- організація та здійснення діяльності в галузі проведення виставок, аукціонів, торгів, конференцій, симпозіумів, семінарів та інших подібних заходів, що здійснюються на комерційній основі, за участю суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності; організація та здійснення оптової, консигнаційної та роздрібної торгівлі на території України за іноземну валюту у передбачених законами України випадках;

- товарообмінні (бартерні) операції та інша діяльність, побудована на формах зустрічної торгівлі між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності;

117 Суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності (суб’єкти ЗЕД)

Учасниками ЗЕД є різні категорії осіб, які за їх рольовими функціями та повноваженнями можна поділити на такі групи:

• суб'єкти ЗЕД (особи, які безпосередньо здійснюють зовнішньоекономічну діяльність);

• особи, що забезпечують функції (в комплексі чи окремо визначені) щодо управління ЗЕД;

• споживачі в широкому розумінні (громадяни, суб'єкти господарювання, негосподарські організації);

• посередники (особи, які надають суб'єктам ЗЕД послуги організаційного, консультаційного та іншого характеру щодо сприяння в здійсненні зовнішньоекономічної діяльності).

Спеціальне законодавство про ЗЕД приділяє особливу увагу першим двом категоріям учасників ЗЕД з урахуванням їх визначальної ролі в організації та здійсненні зовнішньоекономічної діяльності. Проте це законодавство містить деякі колізійні положення щодо правового статусу зазначених осіб, що значною мірою зумовлено прийняттям Господарського кодексу зі спеціальним розділом про ЗЕД без внесення відповідних змін до Закону «Про ЗЕД». Так, коло суб'єктів ЗЕД визначається по-різному.

Відповідно до ст. Закону «Про ЗЕД», суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності в Україні є:

- фізичні особи - громадяни України, громадяни республік Союзу РСР, іноземні громадяни та особи без громадянства, які мають цивільну правоздатність і дієздатність згідно із законами України і постійно проживають на території України;

- юридичні особи, зареєстровані як такі в Україні і які мають постійне місцезнаходження на території України (підприємства, організації та об'єднання всіх видів, включаючи акціонерні та інші види господарських товариств, асоціації, спілки, концерни, консорціуми, торговельні доми, посередницькі та консультаційні фірми, кооперативи, кредитно-фінансові установи, міжнародні об'єднання, організації та ін.), в т. ч. юридичні особи, майно та/або капітал яких є повністю у власності іноземних суб'єктів господарської Діяльності;

- об'єднання фізичних, юридичних, фізичних і юридичних осіб, які не є юридичними особами згідно із законами України, але які мають постійне місцезнаходження на території України і яким цивільно-правовими законами України не заборонено здійснювати господарську діяльність;

- структурні одиниці суб'єктів господарської діяльності республік Союзу РСР, іноземних суб'єктів господарської діяльності, які не є юридичними особами згідно із законами України (філії, відділення тощо), але мають постійне місцезнаходження на території України;

- спільні підприємства за участю суб'єктів господарської діяльності України та іноземних суб'єктів господарської діяльності, зареєстровані як такі в Україні і які мають постійне місцезнаходження на території України;

- інші суб'єкти господарської діяльності, передбачені законами України;

- Україна в особі її органів, місцеві органи влади і управління в особі створених ними зовнішньоекономічних організацій, які беруть участь у зовнішньоекономічній діяльності, а також інші держави, які беруть участь у господарській діяльності на території України, діють як юридичні особи згідно з встановленими законом принципами здійсненні ЗБД.

Господарський кодекс (ст. 378) закріпив уніфіковані та значною мірою вдосконалені положення щодо суб'єктів ЗБД, передбачивши, що ними є (можуть бути): - суб'єкти господарювання, зазначені в пунктах 1, 2 частини другої ст. 55 ГК (тобто зареєстровані у встановленому порядку індивідуальні підприємці; господарські організації зі статусом юридичної особи, створені відповідно до законодавства України (Цивільного кодексу, Господарського кодексу, спеціальних законів).- громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці;

118 Зовнішньоекономічний договір

Відповідно до ст. 1 Закону «Про ЗЕД», зовнішньоекономічний договір (контракт) - це матеріально оформлена угода двох або більше суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та їх іноземних контрагентів, спрямована на встановлення, зміну або припинення їх взаємних прав та обов'язків у зовнішньоекономічній діяльності.

Ознаками такого договору, що дозволяють виділити його в окрему групи господарських договорів, є:

- особливий суб'єктний склад: сторонами в договорі є вітчизняний суб'єкт ЗЕД та іноземний контрагент;

- особливості змісту договору: права та обов'язки його сторін щцо здійснюваної ними ЗЕД (зовнішньоекономічних операцій);

- спеціальні вимоги щодо права, яке застосовується: 1) при визначенні змісту договору (права та обов'язки сторін договору визначаються правом країни, обраної сторонами при його укладенні або в результаті подальшого погодження; якщо сторони не погодили це питання, то їх права та обов'язки визначаються правом місця укладання договору, яке визначається законами України (зокрема ст. 6 Закону «Про ЗЕД»); 2) при прийманні виконання (застосовується право країни, обраної сторонами; якщо такого погодження не було - береться до уваги право місця проведення такого приймання);

- спеціальні вимоги щодо форми договору: як загальне правило -письмова форма, якщо інше не встановлено законом чи чинним міжнародним договором, згоду на обов'язковість якого надано Верховною Радою України; форма зовнішньоекономічного договору/контракту (в т. ч. модифікація письмової форми) визначається правом місця його укладення (місце укладення договору/контракту визначається відповідно до законів України); форма договорів щодо нерухомого майна, розташованого на території України, визначається законами України; вимоги щодо форми зовнішньоекономічного договору визначаються ГК (ст. 382), Законом «Про ЗЕД» (ст. 6), Положенням про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів), затвердженим наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції від 06.09.2000 р. № 201;

- обов'язковість державної реєстрації визначених законом видів зовнішньоекономічних договорів/контрактів, що здійснюється відповідно до встановленого порядку (постановою КМУ) на здійснення експортних операцій з металоломом»;

- особливості порядку розгляду договірних спорів: визначення за згодою сторін з відповідною фіксацією у договорі юрисдикційного органу (державні суди України чи конкретний міжнародний третейський суд/арбітраж, створений на території України чи іншої країни).

Враховуючи положення ст. 4 Закону «Про ЗЕД», зовнішньоекономічні договори можна поділити на кілька видів залежно від предмета договору:

- здійснення міжнародних фінансових операцій та операцій з цінними паперами у випадках, передбачених законами України;

- про спільну підприємницьку діяльність між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності, що включає створення спільних підприємств різних видів і форм, проведення спільних господарських операцій та спільне володіння майном як на території України, так і за її межами;

- про підприємницьку діяльність на території України, пов'язану з наданням ліцензій, патентів, ноу-хау, торговельних марок та інших нематеріальних об'єктів власності з боку іноземних суб'єктів господарської діяльності; аналогічна діяльність суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності за межами України; та ін., (близько 15)

119 Правовий режим зовнішньоекономічної діяльності

Правовий режим ЗЕД- це особливий порядок регулювання зовнішньоекономічної діяльності, що виражається в комплексі взаємопов'язаних між собою економіко-правових заходів (стимулюючих та обмежуючих), спрямованих на досягнення цілей такої діяльності згідно із визначеними законодавцем принципами.

Принципи зовнішньоекономічної діяльності закріплені та конкретизовані в ст. 2 Закону «Про ЗЕД».

Усі учасники зовнішньоекономічної діяльності при її здійсненні повинні дотримуватися таких принципів:

1. суверенітету народу України у здійсненні ЗЕД;2. свободи зовнішньоекономічного підприємництва;3. юридичної рівності і недискримінації;4. верховенства закону;5. врахування та захисту інтересів суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності;6. еквівалентності обміну, неприпустимості демпінгу при ввезенні та вивезенні товарів.

Законодавство про ЗЕД, визначаючи цілі регулювання у сфері зовнішньоекономічної діяльності, передбачає дві основні категорії економіко-правових засобів, що в комплексі забезпечують досягнення таких цілей: 1) стимулюючих; 2) обмежувальних.

До кола перших (стимулюючих) належать:

А) права суб'єктів ЗЕД: загальні для всіх суб'єктів господарювання та спеціальні, закріплені законом для суб'єктів ЗЕД;

Б) пільги для суб 'єктів ЗЕД, що надаються за наявності передбачених законом умов (реалізації на території спеціальної/вільної економічної зони затверджених інвестиційних проектів відповідно до укладених інвестиційних договорів з органом управління відповідної СЕЗ; ввезення на територію України майна як вклад іноземного інвестора до статутного фонду підприємства з іноземними інвестиціями тощо).

До обмежувальних заходів, що є складовою правового режиму ЗЕД, належать заборони та обмеження. Зокрема, до категорії перших слід віднести заборону здійснення певних категорій зовнішньоекономічних операцій (реекспорт, експорт заборонених до вивезення з території України товарів, субсидований імпорт, демпінговий імпорт).

Також є різноманітні обмеження, що можуть мати різні форми. Наприклад: дотримання вимог митного та валютного регулювання або обов'язковість обліку та звітності зовнішньоекономічни операцій суб'єктів ЗЕД, що здійснюється у передбаченому ЗУ про ЗЕД порядку.

Зовнішньоекономічна діяльність здійснюється з дотриманням суб’єктами ЗЕД законодавства про захист економічної конкуренції, за винятком передбачених ЗУ випадків, зокрема щодо:

- Державної монополії- Заходів проти недобросовісної конкуренції та зростаючого імпорту при здійсненні ЗЕД

120 Поняття та види іноземних інвестицій

За ЗК «Про режим іноземного інвестування

Іноземними інвестиціями визнаються цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об'єкти інвестиційної діяльності

Іноземні інвестиції можуть здійснюватися у вигляді:

- іноземної валюти, що визнається конвертованою Національним банком України;- валюти України - відповідно до законодавства України; - будь-якого рухомого і нерухомого майна та пов'язаних з ним майнових прав;- акцій, облігацій, інших цінних паперів, а також корпоративних прав (прав власності на

частку (пай) у статутному капіталі юридичної особи, створеної відповідно до законодавства

України або законодавства інших країн), виражених у конвертованій валюті;

- грошових вимог та права на вимоги виконання договірних зобов'язань, які гарантовані першокласними банками і мають вартість у конвертованій валюті, підтверджену згідно з законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями;

- будь-яких прав інтелектуальної власності, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно з законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями, а також підтверджена експертною оцінкою в Україні, включаючи легалізовані на території України авторські права, права на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг, ноу-хау тощо;

- прав на здійснення господарської діяльності, включаючи права на користування надрами та використання природних ресурсів, наданих відповідно до законодавства або договорів, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно з законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями;

- інших цінностей відповідно до законодавства України.

Набуття іноземними інвестиціями спеціального режиму і, відповідно, отримання іноземним інвестором передбачених законом гарантій обумовлюється державною реєстрацією інвестицій.

121 Об’єкти та суб’єкти іноземного інвестування

Іноземні інвестиції можуть вкладатися в будь-які об'єкти, інвестування в які не заборонено законами України, а саме в:

- основні фонди діючих підприємств та об'єктів соціального призначення (щодо їх реновації, впровадження нових техніки і технологій);

- основні фонди новостворених підприємств (виробничих потужностей) та об'єктів соціального призначення;

- оборотні кошти підприємств та організацій усіх сфер і галузей народного господарства;- цінні папери;- цільові грошові вклади;- науково-технічну продукцію;- інтелектуальні цінності;- інші об'єкти власності, в т. ч. майнові права.

Проте Постановою ВРУ «про право власності на окремі види майна» визначено об’єкти які не можуть належати інвесторам на праві власності і, відповідно, використовуватися ними під час інвестування на території України

Обов'язковим учасником правовідносин, пов'язаних з іноземним інвестуванням, є іноземний інвестор - суб'єкт - нерезидент, який проводить інвестиційну діяльність на території України, а саме:

- юридичні особи, створені відповідно до законодавства іншої, ніж Україна, держави;- фізичні особи - іноземці та особи без громадянства, які не мають постійного місця

проживання в Україні і не обмежені у дієздатності;- іноземні держави, міжнародні урядові та неурядові організації;- інші іноземні суб'єкти інвестиційної діяльності, які визнаються такими відповідно до

законодавства України.

Іноземні інвестори стають учасниками інвестиційних правовідносин лише за умови здійснення ними на території України інвестиційної діяльності (ст. 1 Закону України «Про режим іноземного інвестування»).

За укр. Законодавством особа визнається іноземним інвестором за таких умов:

- Для фізичної особи-іноземця – постійного місця проживання - для інших суб’єктів – постійного місця знаходження за межами України

122 Правовий режим спеціальних (вільних) економічних зон (С(В)ЕЗ)

Ст 401 ГКУ - Спеціальною (вільною) економічної зоною вважається частина території України, на якій встановлено спеціальний правовий режим господарської діяльності, особ¬ливий порядок застосування та дії законодавства України. На території спеціальної (вільної) економічної зони можуть запроваджуватися пільгові митні, податкові, валют¬но-фінансові та інші умови підприємництва вітчизняних та іноземних інвесторів.

Спеціальний правовий режим поширюється на ті суб'єкти підприємницької діяльності, які отримали дозвіл на здійснення підприємницької діяльності в спеціальній (вільній) економічній зоні в порядку, визначеному законодавчим актом про конкретну спеціальну (вільну) економічну зону і підзаконними нормативно-правовими актами. 

Спеціальному правовому режиму С(В)ЕЗ притаманний ряд ознак:

- Юридична підстава встановлення –  на основі окремого законодавчого акта про конкретну С(В)ЕЗ

- Визначення мета створення конкретної С(В)ЕЗ з урахуваннм її виду- Особливість режиму господарювання, що встановлюється індивідуально для кожної С(В)ЕЗ і

може передбачати:- Створення сприятливих умов для господарювання для певних груп суб’єктів- Обмеження для суб’єктів С(В)ЕЗ у формі: 1.заборон, що можуть встановлюватись для

суб’єктів конкретної С(В)ЕЗ 2.встановлення спеціальних санкцій- Спеціальний порядок управління С(В)ЕЗ- Спеціальний порядок набуття статусу суб’єкта господарювання С(В)ЕЗ- Регулювання відносин між органом управління вільної економічної зони та суб’єктом С(В)ЕЗ

Мета створення С(В)ЕЗ -  залучення інвестицій та ефективного їх використання, активізації спільно з іноземними інвесторами підприєм¬ницької діяльності з метою збільшення експорту товарів, поставок на внутрішній ринок високоякісної продукції і послуг, впровадження нових технологій, розвитку інфра¬структури ринку, поліпшення використання природних, матеріальних і трудових ресур¬сів, прискорення соціально-економічного розвитку України.

ст. 403 ГК України міститься відкритий перелік ВЕЗ (відповідно до цієї статті на території України можуть створюватися спеціальні (вільні) економічні зони різних функціональних типів: вільні митні зони і порти, експортні, транзитні зони, митні склади, технологічні парки, технополіси, комплексні виробничі зони, туристично-рекреаційні, страхові, банківські тощо; а також економічні зони, що поєднують в собі функції, властиві різним типам згаданих ВЕЗ).

На всі об'єкти та суб'єкти економічної діяльності спеціальної (вільної) економічної зони поширюється система державних гарантій захисту інвестицій, передбачена законодавством України про інвестиційну діяльність та іноземні інвестиції. Держава гарантує суб'єктам господарської діяльності спеціальної (вільної) економічної зони право на вивезення прибутків і капіталу, інвестованого в спеціальну (вільну) економічну зону, за межі спеціальної (вільної) економічної зони і України.

Захист інвестицій забезпечується законодавством України, договорами України, а також договорами України з іноземними державами. Інвесторам, у тому числі іноземним, забезпе¬чується рівноправний режим, який виключає застосування способів дискримінаційного ха¬рактеру, що могли б заважати управлінню інвестиціями, їх використанню і ліквідації, а також передбачаються умови і порядок вивозу вкладених цінностей та результатів інвестицій.

123 Поняття та ознаки державно-приватного партнерства

Дане питання регулюється законом україни від 01.07.2010 «Про державно-приватне партнерство»

Державно-приватне партнерство - співробітництво між державою Україна, Автономною Республікою Крим, територіальними громадами в особі відповідних органів державної влади та органів місцевого самоврядування (державними партнерами) та юридичними особами, крім державних та комунальних підприємств, або фізичними особами - підприємцями (приватними партнерами), що здійснюється на основі договору в порядку, встановленому цим Законом та іншими законодавчими актами.

До ознак державно-приватного партнерства належать:

- забезпечення вищих техніко-економічних показників ефективності діяльності, ніж у разі здійснення такої діяльності державним партнером без залучення приватного партнера;

- довготривалість відносин (від 5 до 50 років); передача приватному партнеру частини ризиків у процесі здійснення державно-приватного партнерства;

- внесення приватним партнером інвестицій в об'єкти партнерства із джерел, не заборонених законодавством.

Додатково з закону:

Законом України «Про державно-приватне партнерство» передбачено, що державно-приватне партнерство застосовується у таких сферах:  пошук, розвідка родовищ корисних копалин та їх видобування, виробництво, транспортування і постачання тепла та розподіл і постачання природного газу, будівництво та експлуатація автострад, доріг, залізниць, машинобудування, охорона здоров‘я, оброблення відходів, управління нерухомістю тощо.

Об‘єктами державно-приватного партнерства, відповідно до Закону, є об‘єкти, які перебувають у державній або комунальній власності. Такими об‘єктами можуть бути існуючі, створювані або придбані об‘єкти, при цьому існуючі об‘єкти не підлягають приватизації і перебувають у державній або комунальній власності на весь термін дії договору державно-приватного партнерства.

Важливими положеннями Закону України «Про державно-приватне партнерство» є встановлення національного режиму інвестиційної та іншої господарської діяльності для іноземних приватних партнерів, визначення приватного партнера на конкурсних засадах, встановлення порядку використання земельних ділянок для здійснення державно-приватного партнерства.