№ 5/2, 2016vjhr.sk/archive/2016_5/part_2/all.pdf5/2, 2016 5 Obsah/Contents Особенности признания и исполнения решений иностранных

№ 5/2, 2016

VISEGRAD JOURNAL ON HUMAN RIGHTSnov, 2016

Redakčná rada:predseda redakčnej rady:Doc. JUDr. Julius Kovac, CSc

členovia redakčnej rady:

Vydavateľ:

Evidenčné číslo: EV 5051/14

ISSN 1339-7915

Paneurópska vysoká škola Fakulta práva

Tomášikova, 10 Bratislava

Užhorodská národná univerzitaPrávnická fakulta

Kapituľna, 26Užhorod

Slovenská republikaProf. JUDr. Jan Svak, DrSc.Doc. JUDr. Julius Kovac, CSc.JUDr. Ivan Ikrényi, PhD., F.I.I.JUDr. Denisa Soukenikova, PhD.JUDr. Ivan Roháč, LL.M, MBA, PhD.JUDr. Martina Řeřichová, PhD.Prof. JUDr. Stanislav Mráz, CSc.Prof. JUDr. Pavel Hollander, DrSc.JUDr. Alexandra SestrienkováJUDr. Lukáš Cisko, Ph.D.

Czech republikaJUDr. Petr PoledníkProf. JUDr. Jiří Jelínek, CSc.JUDr. Zdenka Papoušková, Ph.D.Doc. JUDr. Blanka Vítová, LL.M., Ph.D.Doc. et doc. JUDr. Naděžda Šišková, Ph.D.Prof. JUDr. Michal Skrejpek, DrSc.Prof. JUDr. Jan Hurdik, DrSc.Prof. PhDr. JUDr. Milos Vecera, CSc.

UkrajinaJUDr. Yana Lengerová, CSc.Prof. JUDr. Yuriy Bysaha, DrSc.Prof. JUDr. Oleksandr Roháč, DrSc.Prof. JUDr. Dmytry Byelov, DrSc.Doc. JUDr. ThDr. Oleksandr Bilash, CSc.Prof. JUDr. Yaroslav Lazur, DrSc.

RumunskoProf. JUDr. Ivan Horka, PhD.

PoľskoProf. JUDr. Piotr StaniszPh.D. Katarzyna SzwedPh.D. Justyna CiechanowskaPh.D. Marta KołodziejczykDr. Jarosław Storczyński

Ruská federácia Prof. JUDr. Oleksandr Sevrukov, DrSc.JUDr. Helena Shek, PhD.

Moldavská republikaProf. JUDr. Valeriu BujorProf. JUDr. Valeriu Čerba

MacedónskoAssoc. prof Zoran Filipovski, PhD.

MaďarskoDr. Tímea Barzó

LitvaProf. JUDr. Arvid Struzhunas, DrSc.

HungaryDr. Varga Norbert

Občianske združenie „LEX PRO OMNES”Mierová, 2529/87

Humenné

3 5/2, 2016

Obsah/Contents

Деякі аспекти реформи адміністративного права 7

Some aspects of the administrative law reform

Катерина Бондаренко

Актуальні питання гендерної рівності в Україні 12

Topical issues of gender equality in Ukraine

Оксана Васильченко

Методологічні підходи до вивчення проблем розвитку Національної поліції в Україні 18

Methodological approaches to the study of problems of development of the National police in Ukraine

Дмитро Власенко

Legal Aspects of Administrative Control in the Fuel and Energy Complex of Ukraine 23

Правові аспекти адміністративного регулювання в паливно-енергетичному комплексі України

Jakov Voronin

Основні принципи здійснення контрольної діяльності у сфері управління майном військових формувань України 29

The basic principles of the control activities in the sphere of management of property of military forces of Ukraine

Тетяна Голоднова

Легалізація професійної діяльності адвокатів іноземної держави як окремий інститут законодавства про адвокатуру й адвокатську діяльність 35

Foreign lawyer professional activity legalization as a separate legislation institute of Advocacy

Володимир Гончаренко

Особливості визначення в Україні походження дитини, народженої сурогатною матір’ю 41

Features of parentage of the child born by surrogate mother in Ukraine

Надія Гуменна

Заходи забезпечення кримінального провадження як засоби обмеження прав і свобод особи під час кримінального провадження 47

The measures of the criminal proceedings as a means of restricting the rights and freedoms of person during criminal proceedings

Анастасія Даниленко

Obsah/Contents

Visegrad Journal on Human Rights

4 Visegrad Journal on Human Rights

Персональна відповідальність посадових осіб як елемент механізму виконання остаточних рішень Європейського суду з прав людини в Україні 53

The personal responsibility of public servants as element of mechanism implementation of final decisions of European Court on human rights in Ukraine

Віталій Завгородній

Питання державно-кооперативного партнерства 58

The public-cooperative partnership

Вадим Коверзнев

Окрема думка судді Конституційного Суду України як засіб уникнення політичної відповідальності 62

Dissenting opinion of a judge of the Constitutional Court of Ukraine as a means of avoiding political responsibility

Валерій Колюх

English is a way of national administrative law integration into international community 69

Англійська мова як засіб інтеграції вітчизняного адміністративного права до світової спільноти

Olga Koliusheva

Procedural status of the minor victim in criminal proceedings in Ukraine: the main issues 75

Процесуальний статус неповнолітнього потерпілого в кримінальному процесі України: основні питання

Oksana Krukevych

Підстави застосування спеціального кримінального провадження 80

Grounds of special criminal proceedings

Олександр Маленко

Податковий контроль як складник фінансового контролю: публічно-правовий аспект 86

Tax control as a component of financial control, public-legal aspect

Наталія Маринів

Административно-правовой спор: понятие и дискуссионные проблемы определения 91

Administrative legal dispute: concepts and controversial issues of definition

Людмила Марчук

Позбавлення та обмеження прaв споживaчів 97

Deprivation and limitation of consumer’s rights

Людмилa Микитенко

5 5/2, 2016

Obsah/Contents

Особенности признания и исполнения решений иностранных судов в Англии согласно нормам общего права 102

Features of recognition and enforcement of foreign judgments in England under common law

Дарья Минченко

Криміналістична класифікація злочинів, що вчиняються за допомогою обману як елемент окремої криміналістичної методики 109

Forensic classification of crimes committed by fraud as part of separate forensic techniques

Олег Мусієнко

Особливості організації соціально-виховної роботи із засудженими військовослужбовцями під час відбування покарання у вигляді позбавлення волі 115

The peculiarities of the convicted military social and moral building organization in the process of “deprivation of freedom” punishment enduring

Тетяна Ніколаєнко

Types of accomplices 121

Види співучасників

Ruslan Orlovskyi

Новий погляд на класифікацію форм і методів адміністративної діяльності патрульної поліції за законодавством України 125

A new look at the classification of forms and methods of administrative police patrol under the laws of Ukraine

Руслан Пилипів

До питання кримінально-правової охорони земель водного фонду за законодавством зарубіжних країн 132

On the question of the criminal and legal protection of water fund lands under the laws of foreign countries

Олександра Сівак

Comparison of administrative and legal activities of the police in Ukraine and the Republic of Lithuania 138

Порівняльний аспект адміністративно-правової діяльності поліції в Україні та Литовській Республіці

Khrystyna Solntseva

Криминологический анализ отдельных свойств коррупции в ходе проведения реформ в Украине 144

Criminological analysis of certain properties of corruption during the course of reforms in Ukraine

Виктор Трепак



Новая доктрина бесплатного и доступного четырнадцатиуровневого юридического образования 150

The new doctrine of free and accessible the fourteen level of the legal education

Александра Тунтула, Кристина Волкова, Владислав Мирун, Алина Флёра

Типологія осіб, які вчиняють екологічні злочини 156

The typology of people who commit ecological crimes

Юлія Турлова

Деякі аспекти апроксимації податкових правовідносин в Україні до європейських правових стандартів 163

Some aspects of approximation of tax legal relationships in Ukraine to European legal standards

Наталія Хатнюк

Principles of enforcement and protection of IP rights 170

Принципи охорони й захисту прав інтелектуальної власності

Valerii Khoma, Elvira Moldovan

International counter raiding experience at regional level 176

Міжнародний досвід протидії рейдерству на регіональному рівні

Tetyana Tsybulnyk

7 5/2, 2016

Деякі аспекти реформи адміністративного праваSome aspects of the administrative law reform

Ключові слова адміністративне право, адміністративно-правова реформа, адміністративна реформа, предмет

адміністративного права, методи адміністративного права, державне управління.

Key words: administrative law, administrative law reform, administrative reform, subject of administrative law, methods

of administrative law, state management.

Постановка проблеми. Трансформаційні процеси, які нині відбуваються в Україні, є об’єктивно зумовленими багатьма факторами, серед яких найголовнішими є спрямування нашої держави на інтегра-цію до Європейського Союзу, що вимагає величезних змін теоретичних положень, законодавства, орга-нів публічного управління, механізму здійснення публічного управління тощо; а також необхідність змін, викликана внутрішніми обставинами (стрімкий розвиток наявних і поява нових – неврегульованих рані-ше – суспільних відносин; незадоволення населення якістю здійснення публічного управління та низький відсоток довіри громадян до інституцій держави; наявність органів публічного управління з дублюючими функціями тощо).

Стан дослідження проблеми. Варто погодитись із позицією Є.В. Курінного, на думку якого міжнарод-не право України без особливих застережень можна визнати «титульною» галуззю в процесах правового забезпечення реалізації зовнішньої державної політики. Аналогічну характеристику можна застосувати й до адміністративно-правової галузі, але вже стосовно відповідного внутрішнього вектору1.

Саме тому, як нам видається, варто звернути увагу на деякі аспекти реформування галузі адміністра-тивного права України, адже галузь адміністративного права (поряд із конституційним правом) має забез-печити теоретичне та практичне втілення в життя механізму публічного управління.

Мета статті – дослідити деякі аспекти реформування адміністративного права України, нових підхо-дів до сутності основних категорій адміністративного права, зокрема державного управління.

Виклад основного матеріалу. Реформування адміністративного права бере свій початок від часів отримання Україною своєї незалежності. Водночас історичний підрахунок реформування фундаменталь-ної науки починається зі створення робочих груп для підготовки Концепції адміністративної реформи та Концепції реформи адміністративного права і проекту Адміністративного кодексу України (Розпоряджен-ня Кабінету Міністрів України від 12 травня 1997 р.), за результатами роботи котрих була затверджена Указом Президента України від 22 липня 1998 р. Концепція адміністративної реформи в Україні й підго-товлена Концепція реформи адміністративного права (проект), зміст якої обговорюється, згадується й по сьогодні на різних наукових конференціях. За роки існування суверенної Української держави не вдало-ся досягти такого рівня організації виконавчої влади, який би достатньою мірою задовольняв потреби динамічного розвитку громадянського суспільства, формування прогресивного соціально-економічного укладу та демократичної правової держави. Не в останню чергу це пов’язано зі станом адміністративного законодавства, яке відстає від вимог сьогодення, непевно й суперечливо регулює суспільні відносини, не забезпечує утвердження пріоритету прав і свобод людини в її стосунках із державою2.

1 Курінний Є.В. Реформування українського адміністративного права: декілька тез про сутність процесу / Є.В. Курінний // Адміністративне право і процес [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://applaw.knu.ua/index.php/arkhiv-nome-riv/2-4-2013/item/175-reformuvannya-ukrayinskoho-administratyvnoho-prava-dekilka-tez-pro-sutnist-protsesu-kurinnyi-ye-v.2 Курс адміністративного права України : [підручник] / Національна академія внутрішніх справ ; ред. В.В. Коваленко. – К. : Юрінком Інтер, 2012. – 808 с. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://pidruchniki.com/1658092548222/pravo/refor-ma_administrativnogo_prava.

Катерина Бондаренко

Деякі аспекти реформи адміністративного права



Радикально покращити стан організації виконавчої влади, перетворити її в один із визначальних чин-ників прискорення економічних, соціальних і державно-політичних перетворень у нашій країні поклика-на розпочата в Україні адміністративна реформа.

Реформа адміністративного права має на меті:

– переосмислити принципові науково-методологічні засади цієї фундаментальної галузі права з урахуванням наслідків руйнування колишньої тоталітарно-державної системи й утвердженням нових політико-ідеологічних і соціально-економічних орієнтирів історичного розвитку українського суспільства;

– трансформувати зміст і систему чинного адміністративного законодавства відповідно до потреб якісної зміни ролі адміністративного права в регулюванні взаємовідносин між державою й людиною, а також більш ефективного здійснення державного управління в різних сферах суспільного життя;

– сприяти більш ефективному використанню адміністративного законодавства як основи правового супроводження самої адміністративної реформи3.

Реформування адміністративного права в основі мало двояке спрямування. З одного боку, воно ві-дображало потреби юридичного супроводження конкретних заходів самої адміністративної реформи. І в цьому випадку завдання реформування адміністративного права змістовно, так би мовити, було підпо-рядковано завданням здійснення адміністративної реформи.

З іншого боку, реформування адміністративного права мало на меті здійснення необхідних перетво-рень у самій галузі адміністративного права як складовій частині правової системи. І в цьому випадку ре-формування адміністративного права – це конкретний напрям чи самостійний елемент адміністративної реформи4.

За радянських часів адміністративне право визначалося як право державного управління. Так, в од-ному з останніх підручників із радянського адміністративного права, підготовленого колективом україн-ських учених-адміністративістів за редакцією Р.С. Павловського, предмет радянського адміністративного права становив «широкий комплекс суспільних відносин, що складаються у зв’язку з реалізацією політики КПРС, функцій державного управління, з приводу здійснення широкої та різноманітної виконавчої та роз-порядчої діяльності»5.

В академічному курсі з адміністративного права України до предмета цієї галузі права, окрім відно-син державного управління, запропоновано включати суспільні відносини, що формуються під час на-дання різноманітних адміністративних (управлінських) послуг; проходження державної (публічної) служ-би; реалізації функцій адміністративного судочинства, а також адміністративного примусу, включаючи адміністративну відповідальність, щодо фізичних і юридичних осіб. Такий підхід остаточно закріпив по-ліструктурність предмета сучасного українського адміністративного права та фактично сприяв початку своєрідного наукового кастингу на краще корегування визначення суспільної сутності цієї галузі права.

У контексті нової доктрини українського адміністративного права суспільна роль цієї галузі права, на думку В.Б. Авер’янова, вбачається не суто «управлінською», а переважно «обслуговуючою», «публіч-но-сервісною», а суспільна (соціальна) цінність адміністративного права в сучасному європейському розумінні полягає в тому, що воно є основним регулятором гармонійних взаємовідносин між публічною адміністрацією, суб’єктами (органами й посадовими особами) виконавчої влади та місцевого самовряду-вання і громадянами6.

3 Авер’янов В.Б. Адміністративна реформа в Україні – стан та очікування / В.Б. Авер’янов // Адміністративна реформа – історія, очікування та перспективи / упоряд. В.П. Тимощук. – К. : Факт, 2002. – 100 с. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://pravo.org.ua/img/books/files/admin-reform-istoria-tymoschuk-2002.pdf.4 Курс адміністративного права України : [підручник] / Національна академія внутрішніх справ ; ред. В.В. Коваленко. – К. : Юрінком Інтер, 2012. – 808 с. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://pidruchniki.com/1658092548222/pravo/refor-ma_administrativnogo_prava.5 Курінний Є.В. Реформування українського адміністративного права: декілька тез про сутність процесу / Є.В. Курінний // Адміністративне право і процес [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://applaw.knu.ua/index.php/arkhiv-nome-riv/2-4-2013/item/175-reformuvannya-ukrayinskoho-administratyvnoho-prava-dekilka-tez-pro-sutnist-protsesu-kurinnyi-ye-v.6 Авер’янов В.Б. Нова доктрина українського адміністративного права: концептуальні позиції / В.Б. Авер’янов // Право України. – 2006. – № 5. – С. 11–12.

9 5/2, 2016

Процеси оновлення змісту адміністративного права в сучасних умовах, окрім трансформації предме-та цієї галузі, відбувались також щодо методів адміністративного права.

Так, до спеціальних методів адміністративного права зараховують такі як субординація, координація, реординація, адміністративний договір, стимулювання, інвестиції, заохочення, реєстрація тощо7. Відразу помітно, що серед загаданих вище методів лише методи субординації та реординації (з певними застере-женням) є імперативними й такими, що будуються на відносинах влади-підпорядкування та обов’язкових для виконання приписах. Натомість усі інші спеціальні методи адміністративного права мають диспози-тивний характер, будуються на можливості вибору варіанта поведінки й використання адміністративного розсуду.

Отже, процеси трансформації сутності адміністративного права можна чітко простежити в теорії ад-міністративного права та адміністративній правозастосовній діяльності у двох найголовніших елементах, які, власне, і дають змогу виокремлювати галузь правової системи як самостійну, – предметі й методі пра-вового регулювання.

Водночас важливим є усвідомлення того, що адміністративне право, як і будь-яка інша галузь права, оперує деякими категоріями, правильне розуміння яких у сучасних умовах є сутнісно-важливим, адже ці категорії й становлять сутність адміністративного права. Для конституційного права це категорії «людина та громадянин», «вибори», «референдум», «парламентаризм», «президентство» тощо; для цивільного пра-ва – «договір», «зобов’язання», «власність» тощо; для кримінального права – «злочин», «відповідальність», «вина», «судимість» тощо; для фінансового права – «бюджет», «податок», «державні грошові засоби» тощо.

Якщо наявність предмета й методів правового регулювання дають змогу робити висновок про са-мостійність галузі права, то наявність і всебічне розуміння особливостей центральних категорій галу-зі – усвідомити сутність і зміст галузі. В умовах трансформації та реформування адміністративного права, вироблення підходів до надання йому новітнього значення, що фактично означатиме можливість продов-жувати регулювати відповідні групи суспільних відносин, важливим є також переосмислення ролі, сут-ності й значення основних категорій галузі. В адміністративному праві мова йде передусім про державне управління.

Основою вітчизняного адміністративного права була й, на думку багатьох учених, залишається кате-горія «державне управління». Багато науковців намагаються наповнити цю категорію новим змістом, але в будь-якому випадку виходять із організуючого впливу держави та її органів на колективи людей для до-сягнення певної мети. В українських підручниках із адміністративного права поряд із поняттям «державне управління» для позначення організуючого впливу з боку органів місцевого самоврядування використо-вується термін «громадське управління», при цьому іноді допускається змішування діяльності органів міс-цевого самоврядування з діяльністю об’єднань громадян.

У російській літературі окремими фахівцями також порушувалося питання про те, що поняття «дер-жавного управління», яке своїм корінням сягає ще доби абсолютизму, а найбільшого розквіту досягло в радянський період, сьогодні не відповідає тому змісту, який у нього намагаються вкласти. Цілком обґрун-товано ставиться під сумнів сама можливість пристосувати вчення про державне управління до доктрини правової демократичної держави, де однією з ключових засад є принцип розподілу влади8.

Неможливо обмежитися лише заміною терміна «державне управління» на поняття «виконавча вла-да» чи «апарат державного управління» на «органи виконавчої влади». Конституція України не лише за-кріпила принцип розподілу влади, а й визнала та гарантувала місцеве самоврядування (стаття 7). Звідси увага акцентується ще й на тому, що категорія «державне управління» не дає змоги на теоретичному рівні раціонально обґрунтувати засади відносин між органами державної влади й місцевого самоврядуван-ня, особливо природу місцевого самоврядування. Тому для адміністративного права поняття «державне управління» як методологічна основа не лише не відповідає сучасному стану суспільного розвитку в ідео-логічному плані, а і є недостатнім для змістового наповнення.

7 Адміністративне право України. Академічний курс : [підручник] : у 2 т. / ред. колегія: В.Б. Авер’янов (голова). – К. : Юридична думка, 2004. – Том 1 : Загальна частина. – 2004. – 584 с. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://textbooks.net.ua/content/view/2573/15/.8 Адміністративна процедура та адміністративні послуги. Зарубіжний досвід і пропозиції для України / автор-упорядник В.П. Тимошук. – К. : Факт, 2003. – 496 с. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.vuzllib.su/books/3839-В_П__Тимошук.




Разом із тим адміністративна реформа, теоретичним підґрунтям (на думку деяких вчених, складовою частиною) якої є адміністративно-правова реформа, має на меті, як визначалося Концепцією адміністра-тивної реформи в Україні, поетапне створення такої системи державного управління, що забезпечить ста-новлення України як високорозвиненої, правової, цивілізованої європейської держави з високим рівнем життя, соціальної стабільності, культури та демократії, дасть їй можливість стати впливовим чинником у світі та Європі. Її метою є також формування системи державного управління, яка стане близькою до потреб і запитів людей, а головним пріоритетом її діяльності буде служіння народові, національним інтер-есам9.

Звичайно, таке визначення хоча й оперує поняттям «державне управління», наповнює принципово новим змістом цю категорію.

На думку С.Г. Стеценка, зміна «державоцентристської» ідеології на «людиноцентристську», пріоритет служіння з боку держави людині (публічно-сервісна діяльність) – це, безумовно, позитивні демократичні досягнення українського суспільства, правове наукове усвідомлення вказаних досягнень. Водночас до-слідник зазначає, що державне управління в економічній, соціально-культурній, адміністративно-політич-ній сферах життя суспільства з порядку денного адміністративного права не може бути зняте. Попри всі позитивні досягнення державотворення та правотворення в Україні останніх десяти-п’ятнадцяти років, реальний стан справ, практика західних розвинених країн свідчать про неможливість обійтися без дер-жавного управління. Можуть змінюватися пріоритети, ступінь вияву того чи іншого аспекту управління з боку держави, але як явище в суспільному житті, як складова частина предмета адміністративного права державне управління не повинно викликати ніяких сумнівів10. На нашу думку, питання не має ставитись так, щоб обирати між включенням категорії «державне управління» або суміжної категорії, яка також опе-рує наявністю владного впливу, застосуванням імперативних методів, примусових заходів тощо, до пред-мета адміністративного права та невживанням такої категорії загалом і виключенням цієї сфери з кола відносин, що входять до предмета адміністративного права.

Найперше питання полягає в тому, чи відповідає сама категорія «державне управління» новітнім по-глядам на сутність адміністративного права, чи відповідає категорія «державне управління» меті адміні-стративної реформи. Уважаємо, що відповідь буде негативною, що також підтверджується напрацюван-нями вітчизняних дослідників (деякі погляди наводились вище). Однак це не має означати, що предмет адміністративного права має бути звужено (наприклад, лише до публічно-сервісних відносин). Безсум-нівно, відносини щодо справляння панівного впливу держави в особі уповноважених органів публічно-го управління на суспільні процеси та відносини є й залишаються основним об’єктом адміністративного права. У такому випадку мова має йти про наповнення категорії «державне управління» новим змістом, який може сутнісно змінити її так, щоб державне управління відповідало людиноцентристській концепції держави й адміністративного права як галузі публічного права.

Подібні процеси відбуваються й що до інших категорій та інших галузей державного управління. Так, наприклад, трансформаційні процеси в усіх сферах суспільної життєдіяльності зумовили зміну характеру управлінського впливу держави на економічні відносини. Вплив держави на розвиток економіки в умовах розвитку ринкових відносин набув характеру загального регулювання. При цьому державне регулюван-ня економіки виступає як загальне впорядкування економічної діяльності в певній сфері, яке здійсню-ється відповідно до вимог законодавства шляхом впливу на господарську діяльність суб’єктів економіч-них відносин – установлення загальних правил, нормативів, стандартів, яких повинні дотримуватись усі учасники господарської діяльності в цій сфері11. Тобто фактично панівний/регулювальний вплив держави залишається дієвим, але змінюються підходи до здійснення, методи, сам механізм, що означає зміну сут-ності, яка також відобразилась у зміні категорії: замість поняття «державне управління економікою», вико-ристовується термін «державне регулювання економікою».

9 Міхровська М.С. Адміністративна реформа в Україні: аналіз, періодизація та перспективи / М.С. Міхровська // Адміністративне право і процес [Електронний ресурс]. – Режим доступ : http://applaw.knu.ua/index.php/holovna/item/348-administratyvna-re-forma-v-ukrayini-analiz-periodyzatsiya-ta-perspektyvy-mikhrovska-m-s.10 Стеценко С.Г. / Адміністративне право України : [навчальний посібник] / С.Г. Стеценко. – К. : Атіка, 2007. – 624 с. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://radnuk.info/pidrychnuku/admin-pravo/493-stetsenko/9850-s-2html.11 Національна економіка : [навчальний посібник] / [А.Ф. Мельник, А.Ю. Васіна, Т.Л. Желюк, Т.М. Попович] ; за ред. А.Ф. Мельник. – К. : Знання, 2011. – 463 с. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://pidruchniki.com/1494051141811/ekonomika/derzhavne_upravlinnya_derzhavne_regulyuvannya_natsionalnoyi_ekonomiki.

11 5/2, 2016

Висновки. Отже, видається, що невід’ємною складовою частиною адміністративно-правової рефор-ми (а відтак й адміністративної реформи) є якісне та сутнісне оновлення базової категорії адміністра-тивно-правової науки – «державне управління» – з метою надання їй нового змісту заради відповідності новим поглядам на сутність, роль і значення адміністративного права для будівництва демократичної, правової держави.

Анотація

Стаття присвячена дослідженню деяких аспектів реформування адміністративного права України. Увага приділяється новим підходам до сутності основних категорій адміністративного права, зокрема державного управління. Автор робить висновок, що невід’ємною складовою частиною адміністратив-но-правової реформи є якісне й сутнісне оновлення базової категорії адміністративно-правової науки – «державне управління».

Summary

The article is devoted to the research of some aspects of reformation of the administrative law of Ukraine. The attention is paid to the new approaches to the essence of basic categories of administrative law, in particular, state administration. Author makes a conclusion that the inalienable constituent of administrative law reform is the qualitative and essential updating of base category of administrative law science – “state administration”.

Використана література:

1. Курінний Є.В. Реформування українського адміністративного права: декілька тез про сутність процесу / Є.В. Курінний // Адмі-ністративне право і процес [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://applaw.knu.ua/index.php/arkhiv-nomeriv/2-4-2013/item/175-reformuvannya-ukrayinskoho-administratyvnoho-prava-dekilka-tez-pro-sutnist-protsesu-kurinnyi-ye-v.

2. Курс адміністративного права України : [підручник] / Національна академія внутрішніх справ ; ред. В.В. Коваленко. – К. : Юрінком Інтер, 2012. – 808 с. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://pidruchniki.com/1658092548222/pravo/reforma_administrativnogo_prava.

3. Авер’янов В.Б. Адміністративна реформа в Україні – стан та очікування / В.Б. Авер’янов // Адміністративна реформа – історія, очікування та перспективи / упоряд. В.П. Тимощук. – К. : Факт, 2002. – 100 с. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://pravo.org.ua/img/books/files/admin-reform-istoria-tymoschuk-2002.pdf.

4. Авер’янов В.Б. Нова доктрина українського адміністративного права: концептуальні позиції / В.Б. Авер’янов // Право України. – 2006. – № 5. – С. 11–17.

5. Адміністративне право України. Академічний курс : [підручник] : у 2 т. / ред. колегія: В.Б. Авер’янов (голова). – К. : Юри-дична думка, 2004. – Том 1 : Загальна частина. – 2004. – 584 с. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://textbooks.net.ua/content/view/2573/15/.

6. Адміністративна процедура та адміністративні послуги. Зарубіжний досвід і пропозиції для України / автор-упорядник В.П. Тимошук. – К. : Факт, 2003. – 496 с. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.vuzllib.su/books/3839-В_П__Тимошук.

7. Міхровська М.С. Адміністративна реформа в Україні: аналіз, періодизація та перспективи / М.С. Міхровська // Адміні-стративне право і процес [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://applaw.knu.ua/index.php/holovna/item/348-administratyvna-reforma-v-ukrayini-analiz-periodyzatsiya-ta-perspektyvy-mikhrovska-m-s.

8. Стеценко С.Г. Адміністративне право України : [навчальний посібник] / С.Г. Стеценко. – К. : Атіка, 2007. – 624 с. – [Електро-нний ресурс]. – Режим доступу : http://radnuk.info/pidrychnuku/admin-pravo/493-stetsenko/9850-s-2.html.

9. Національна економіка : [навчальний посібник] / [А.Ф. Мельник, А.Ю. Васіна, Т.Л. Желюк, Т.М. Попович] ; за ред. А.Ф. Мельник. – К. : Знання, 2011. – 463 с. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://pidruchniki.com/1494051141811/ekonomika/derzhavne_upravlinnya_derzhavne_regulyuvannya_natsionalnoyi_ekonomiki.


Катерина Бондаренко, кандидат юридичних наук, доцент,

доцент кафедри конституційного права Національного університету «Одеська юридична академія»



Актуальні питання гендерної рівності в УкраїніTopical issues of gender equality in Ukraine

Оксана Васильченко

Ключові слова:гендер, гендерна рівність, права жінок, конституція.

Key words:gender, gender equality, rights of women, constitution.

Постановка проблеми. Сьогодні на глобальному рівні як одна з найгостріших проблем сучаснос-ті зберігається проблема рівності прав і свобод жінок і чоловіків, тобто так звана гендерна рівність. До-сягнення гендерної рівності розглядається як центральна проблема у справі захисту прав людини, функ-ціонування демократії, утвердження верховенства права та економічного зростання і сталого розвитку1.

Стан дослідження проблеми. У сучасній юридичній науці гендерна рівність розглядається як не-від’ємна складова частина принципу рівності людей, необхідна умова функціонування й розвитку демо-кратичного суспільства2.

Мета статті – дослідити одне з актуальних питань порядку денного міжнародного співтовариства й України – забезпечення рівноправності жінок і їх захист; розглянути останні зрушення в цьому напрямі в Україні, включаючи питання запровадження інституту Урядового уповноваженого з питань гендерної рівності.

Виклад основного матеріалу. Гендерна рівність – наскрізна, а не тематична проблема. Вона стосу-ється всіх аспектів життя людей – жінок і чоловіків, які мають різні перспективи, потреби, інтереси, ролі, ресурси, і ці відмінності між ними можуть бути посилені соціальною, етнічною належністю, віком чи інши-ми обставинами. Політики, програми і проекти мають ураховувати наявні відмінності в досвіді й станови-щі жінок і чоловіків3.

Центральним у реалізації гендерної рівності є поняття уповноваження (англ. – empowerment). Упов-новаження стосується людей – жінок і чоловіків – щодо контролю над власним життям: планування, на-буття необхідних умінь і навичок, досягнення впевненості в собі, вирішення проблем, реалізації життєвих перспектив. Уповноваження стосується не тільки колективу, громади, спільноти чи політики, а й окремої особи, і не лише відповідного процесу, а і його результату. Досягнення гендерної рівності може вимагати вжиття специфічних заходів, спрямованих на усунення гендерних диспропорцій чи гендерної нерівності4.

Сьогодні аналіз стану реального здійснення конституційного принципу рівних прав і свобод жінок і чоловіків (відповідно до традиційного для науки конституційного права поділу на групи прав і свобод: особисті, політичні, соціально-економічні, культурні) дає змогу зафіксувати три рівні реалізації рівних кон-ституційних прав і свобод жінок в Україні: перший, найвищий, – у системі особистих і культурних прав і свобод людини та громадянина; другий – у системі політичних прав і свобод; третій – у системі соціаль-но-економічних прав і свобод. Мова йде насамперед про гендерну нерівність, латентну й відкриту дис-кримінацію жінок у сфері трудових відносин, у забезпеченні зайнятості й рівної оплати за працю рівної цінності. Так, низка питань щодо гендерної рівності та прав жінок загалом у різних сферах в Україні потре-бують вирішення як на законодавчому, так і на практичному рівнях. У дослідженні автор звернеться до декількох таких питань.

1 Стратегія ґендерної рівності Ради Європи на 2014–2017 роки. Council of Europe Gender Equality Strategy, 2014–2017. – P. 3. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.coe.int/en/web/ kyiv.2 Серьогін В.О. Право на недоторканність приватного життя (прайвесі) у конституційно-правовій теорії та практиці : [монографія] / В.О. Серьогін. – Харків : ФІНН, 2010. – С. 3.3 Фулей Т.І. Ґендерна рівність при здійсненні правосуддя / Т.І. Фулей. – К. : Ваіте, 2016. – С. 8.4 Фулей Т.І. Ґендерна рівність при здійсненні правосуддя / Т.І. Фулей. – К. : Ваіте, 2016. – С. 9.

13 5/2, 2016

Актуальні питання гендерної рівності в Україні

Зміна методів управління призвела до того, що структури, які забезпечують можливість поєднання жінкою двох функцій – «матері» і «робітниці», були зруйновані. Руйнування всієї системи дошкільних і по-зашкільних установ, включаючи дитячі садочки, групи продовженого дня тощо, вплинуло на характер за-йнятості жінок. Вони стали першими, хто змушений був шукати й змінювати роботу, йти на ринок праці в пошуках роботи не за фахом. Отже, була підірвана система забезпечення можливостей для жінок поєдну-вати роботу за спеціальністю з материнством. Це торкнулося значної кількості жінок.

Загалом жіноча рівноправність є невіддільною від матеріального, соціального й правового благопо-луччя родини, від турботи про материнство й дитинство. Частина 3 ст. 24 Конституції України зазначає, що рівність прав жінки та чоловіка забезпечується створенням умов, які дають жінкам можливість поєднува-ти працю з материнством; правовим захистом, матеріальною й моральною підтримкою материнства та дитинства; а ч. 3 ст. 51 гарантує захист як материнства, так і батьківства5. Однак на практиці ці питання не розв’язані.

Норми вітчизняного законодавства загалом не містять будь-яких дискримінаційних положень стосовно жінок і їхніх політичних прав. За результатами останніх виборів, до Верховної Ради України у 2014 році до складу парламенту обрано 47 жінок, або 11,1% загального складу. Для порівняння, у Вер-ховній Раді України попереднього скликання було 9,9% жінок (44 особи), а в українському парламенті пер-шого скликання – лише 2,3% жінок (11 осіб).

У деяких країнах ця проблема розв’язується шляхом запровадження так званих гендерних квот під час формування представницьких органів державної влади – регулювання представництва жінок і чо-ловіків у списках кандидатів у депутати чи на державну службу. Так, в Італії кандидатури жінок повинні становити до 50% усіх кандидатур у бюлетенях за пропорційною системою6. В Аргентині співвідношення в списках кандидатів у депутати становить30/70 (30% квоти для жінок), у Бразилії – 20/80 (20% квоти для жінок). Такі квоти, як правило, застосовуються як перехідний механізм з метою підготовки громадської думки до усвідомлення необхідності ширшого представництва в законодавчих органах жінок. Інколи ви-борче законодавство може вимагати від партій висувати кандидатами певну кількість жінок. Так робиться в системах пропорційного представництва в Бельгії та Намібії. А от в Аргентині існує положення, згідно з яким жінок повинні висувати на «прохідні» місця в списках. Так, лейбористська партія на виборах у Вели-кобританії в 1997 р. сформувала спеціальні, виключно жіночі, списки відібраних кандидатів, завдяки чому кількість жінок у парламенті збільшилася майже вдвічі – з 60 до 1197.

Ставиться питання щодо запровадження гендерних квот і у вітчизняну виборчу практику. Причому серед вітчизняних науковців усе більшої популярності й підтримки отримує нова концепція рівності – це концепція «рівність за отриманим результатом». Основним аргументом цієї концепції є те, що відсутність формальних перепон для реалізації права не гарантує наявності рівних можливостей. Пряма дискриміна-ція, а також комплекс прихованих перепон перешкоджають жінкам отримати свою частку у формуванні політичних впливів. Тому квоти та інші «позитивні» заходи сприяють установленню рівності за результа-том. Якщо існують перешкоди для рівності, необхідно вживати компенсаційних заходів, які й будуть ува-жатися засобами рівності за результатом8.

Отже, запровадження гендерних квот розглядається як один із можливих способів розв’язання про-блеми недостатнього представництва жінок у законодавчому органі. Саме цим було обгрунтовано внесен-ня до Закону України «Про місцеві вибори» від 4 липня 2015 року положення про те, що представництво осіб однієї статі у виборчих списках кандидатів у депутати місцевих рад у багатомандатних виборчих окру-гах має становити не менше ніж 30% загальної кількості кандидатів у виборчому списку (стаття 4 Закону)9.

Привертають увагу й положення статті 17-5 Закону України «Про політичні партії в Україні», які перед-бачають виділення з державного бюджету коштів на фінансування статутної діяльності політичних партій. Так, cума в розмірі 10% щорічного обсягу державного фінансування статутної діяльності політичних пар-

5 Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.6 Марцеляк О.В. Статус Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини : [навч. посіб.] / О.В. Марцеляк. – Харків : Лібра, 19987. – С. 106.7 Рейнолдс Е. Посібник з розробки виборчих систем / Е. Рейнолдс, Б. Рейллі. – К. : Нора-Друк, 2003. – С. 106–107.8 Дашковська О.Р. Правове становище жінки в аспекті гендерної рівності : автореф. дис. … докт. юрид. наук : спец. 12.00.01 / О.Р. Дашковська ; Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого. – Харків, 2008. – С. 14.9 Про місцеві вибори : Закон України від 04.07.2015 № 595-VIII [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/595-19.



тій розподіляється порівну між політичними партіями, які отримали право на таке фінансування, за умови, що за результатами останніх позачергових виборів народних депутатів України кількість представників однієї статі серед обраних від політичної партії народних депутатів України не перевищує двох третин від загальної кількості народних депутатів України, обраних від цієї політичної партії10.

Ми також підтримуємо ідею запровадження гендерних квот за умови, що в Україні буде зберігатися пропорційна виборча система із закритими списками, яка надає можливість виборцям голосувати лише за кандидатів, яких їм запропонували політичні партії, а формування списків кандидатів політичними пар-тіями часто обмежується політичними чинниками, економічними підходами чи іншими суб’єктивними міркуваннями лідерів політичних партій, коли потенційні кандидати в народні депутати жіночої статі про-сто не можуть узяти участі у виборчій кампанії.

Хоча зразу ж хочемо зазначити, що введення гендерних квот, на нашу думку, прямо суперечитиме ст. 24 Конституції України, яка гарантує рівність між жінками й чоловіками та забороняє запровадження привілеїв і обмежень за ознакою статевої належності. Уважаємо, що запровадження квот для жінок, що матиме на меті створення більш сприятливих умови для досягнення бажаного рівня представництва жі-нок у виборних органах, має бути тимчасовим заходом. Скасування таких квот має відбутися тоді, коли буде досягнуто мету їх уведення – забезпечення рівних можливостей чоловіків і жінок.

У сучасному суспільстві наявність у жінки специфічних прав і привілеїв виправдовується насамперед незамінною роллю жінки в питаннях збереження людства як біологічного виду й пов’язаними з нею поло-женнями міжнародного права11.

Права жінок є предметом особливої уваги міжнародного співтовариства, завдання щодо забезпечен-ня їх рівноправності з чоловіками є одним із головних у діяльності ООН. Зокрема, Загальна Декларація прав людини «з вірою в рівноправність жінок і чоловіків» (Преамбула)12 у ст. 2 встановила правило, від-повідно до якого кожна людина повинна мати всі права й усі свободи, проголошені цією Декларацією, незалежно від статі. У свою чергу, Міжнародний пакт про економічні, соціальні й культурні права та Між-народний пакт про громадянські й політичні права визначили обов’язок держав забезпечити рівне для чоловіків і жінок право користування всіма економічними, соціальними, культурними, громадянськими й політичними правами.

Зазначені зобов’язання розвинулися в Декларації про ліквідацію дискримінації стосовно жінок 1967 р.13. Приймаючи її, Генеральна Асамблея ООН особливо підкреслювала, що дискримінація стосовно жінок не сумісна з достоїнством жінки як людини, добробутом родини й суспільства, заважає її участі на рівних умовах із чоловіком у політичному, соціальному, економічному й культурному житті своєї країни, є перешкодою до повного розвитку можливостей жінки в справі служіння своїй країні та людству. Деклара-ція, будучи не правовим, а політичним документом, визначила найважливіші вимоги у сфері забезпечення прав жінок. Зокрема, встановлювалось, що дискримінація стосовно жінок, яка призводить до заперечен-ня або обмеження її рівноправності з чоловіками, є несправедливістю у своїй основі і становить злочин проти людської гідності.

Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації стосовно жінок (1979 р.) являє собою підсумковий документ формування принципу рівноправності чоловіків і жінок із таких причин: 1) у юридичній формі сформулювала комплекс основних прав, що становлять зміст принципу рівноправності; 2) розширила пе-релік спеціальних прав жінок, пов’язаних із народженням дітей; 3) визначила зобов’язання держав щодо вжиття конкретних заходів для здійснення всього комплексу прав жінок14. Заслуга цієї Конвенції полягає передусім у нормативному оформленні поняття «дискримінація» стосовно жінок, під якою, відповідно до статті 1 документа, розуміється будь-яке розрізнення, виняток або обмеження за ознакою статі, що спря-

10 Про політичні партії в Україні : Закон України від 05.04.2001 № 2365-ІІІ [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2365-14/print1444986074950485.11 Андриенко В.А. Равенство граждан по признаку пола в уголовном праве и его соблюдение при реализации уголовной ответственности и наказании женщин : дисс. ... канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 / В.А. Андриенко. – Пятигорск, 2007. – С. 7–25, 37.12 Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документи / упоряд. Ю.К. Качуренко. – К. : Наук. думка, 1992. – С. 18–19.13 Международные акты о правах человека : cб. док. / сост. В.А. Карташкин, Е.А. Лукашева. – М. : Норма- Инфра-М, 1998. – С. 245–248.14 Рубина И.Е. Международная защита прав женщин : автореф. дисс. ... канд. юрид. наук : спец. 12.00.10 «Международное право; европейское право» / И.Е. Рубина ; Санкт-Петербург. гос. ун-т. – Санкт-Петербург, 2001. – С. 15.

15 5/2, 2016

моване на ослаблення або зводить нанівець визнання, користування чи здійснення жінками, незалежно від їхнього сімейного стану, на основі рівноправності чоловіків і жінок прав людини й основних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній, громадянській або будь-якій іншій галузі. До заходів щодо ліквідації дискримінації стосовно жінок, згідно з Конвенцією, зокрема, належали включення принципу рівноправності чоловіків і жінок до національних конституцій і встановлення юридичного захисту прав жінок на рівній основі з чоловіками та забезпечення ефективного захисту жінок проти будь-якого акту дискримінації15.

Розглянуті вище документи можна доповнити також низкою інших міжнародних документів як уні-версального, так і регіонального характеру. Аналіз цих документів дає змогу дійти висновку, що міжна-родне співтовариство поставило перед собою досить складне, подвійне завдання –забезпечення рівно-правності жінок і їх захист. З одного боку, встановлення міцних гарантій рівноправності жінок у різних сферах суспільного життя є кращим способом захисту їхніх особистих і суспільних інтересів; а з іншого –об’єктивні фізіологічні розбіжності чоловіків і жінок, особлива соціальна роль жінки-матері вимагають від міжнародного співтовариства й окремих держав установлення деяких особливостей у правовому статусі жінки в процесі регулювання певних суспільних відносин.

Україна визнає пріоритет міжнародних норм права щодо норм національного права, узгоджує дер-жавну політику з міжнародними стандартами прав людини й послідовно впроваджує принцип гендерно-го рівноправ’я в українське суспільство. Конституція України 1996 р. заклала правові основи реалізації активності жінок у різних сферах суспільного життя. Також базовими документами формування політики з питань жінок в Україні стали Декларація про загальні засади державної політики України стосовно сім’ї та жінок, Концепція державної сімейної політики, Сімейний кодекс України, Закон України «Про попере-дження насильства в сім’ї», Закон України «Про державну допомогу сім’ям з дітьми», Указ Президента Укра-їни «Про підвищення соціального статусу жінок в Україні» та прийнятий на його виконання Національний план дій щодо поліпшення становища жінок та сприяння впровадженню гендерної рівності в суспільстві 16 тощо.

Україна долучилась до головних міжнародних зобов’язань щодо забезпечення гендерної рівності, включаючи Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (CEDAW, 1980 р.) і її Факульта-тивного протоколу, Пекінську декларацію та Платформу дій (1995 р.); установила національні законодавчу й політичну системи для гендерної рівності, включаючи Державну програму щодо забезпечення рівних прав та можливостей для чоловіків та жінок (до 2016 р.), а також Національний план дій «Жінки, Мир та Безпека» (2016 р.) як додаток до Резолюції Ради Безпеки 1325.

Крім того, розглядається питання запровадження інституту Урядового уповноваженого з питань ген-дерної рівності й визначення пріоритетних кроків у цій сфері.

Питаннями гендерної рівності опікуються й міжнародні неурядові організації та донори, представлені в Україні. Так, Програма USAID РАДА провела чергову зустріч уповноважених із гендерних питань секре-таріатів комітетів Верховної Ради України. Учасники зустрічі дали річну оцінку гендерній сенситивності Верховної Ради України. Таку оцінку уповноважені з гендерних питань роблять уже третій рік поспіль17. Координатор проектів ОБСЄ в Україні спільно з Національною школою суддів України, Верховним Судом України та Вищим адміністративним судом України за фінансової підтримки Уряду Канади підготував ви-дання з результатами «Дослідження гендерної дискримінації у професійному середовищі адвокатів та суд-дів», виконане на підставі аналізу анкет, що заповнювалися в квітні – червні 2015 р. учасниками та учасни-цями оглядових семінарів із застосування практики Європейського суду з прав людини18.

Незважаючи на вжиті заходи, жінки досі стикаються з перешкодами в здійсненні своїх політичних, економічних і соціальних прав. Випадки насильства щодо жінок і дівчат, включаючи побутове та сексу-

15 Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документи / упоряд. Ю.К. Качуренко. – К. : Наук. думка, 1992. – С. 111.16 Про Рекомендації парламентських слухань «Становище жінок в Україні: реалії та перспективи» : Постанова Верховної Ради України від 29.06.2004 № 1904-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 50. – Ст. 542.17 Уповноважені з ґендерних питань оцінили ґендерну сенситивність ВР і вручили сертифікати парламентським інтернам // USAID. – 16.06.2016. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://radaprogram.org/radanews/upovnovazheni-z-gender-nyh-pytan-ocinyly-gendernu-sensytyvnist-vr-i-vruchyly-sertyfikaty.18 Стратегія ґендерної рівності Ради Європи на 2014–2017 роки. Council of Europe Gender Equality Strategy, 2014–2017 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.coe.int/en/web/ kyiv.




альне насильство, залишаються нагальним питанням, що створює перепони для повної реалізації їхнього потенціалу.

Сьогодні гендерна дискримінація посилюється у зв’язку з анексією Криму, військовим конфліктом на Сході України, економічною та соціальною кризою й ужитими Урядом України заходами суворої економії з метою її подолання.

Жінки й діти становлять дві третини з 1,6 млн. офіційно зареєстрованих внутрішньо переміщених осіб. Вони стикаються з труднощами під час здійснення своїх економічних і соціальних прав: доступу до робочих місць, медичного обслуговування, отримання житла, соціальних послуг і пільг. Жінки несуть відповідальність за забезпечення соціального добробуту й забезпечують побутові потреби. Порушення принципу верховенства права та економічні труднощі посилюють вразливість до випадків сексуального насильства й торгівлі людьми.

Просування гендерної рівності як рушійної сили сталого розвитку України підтримує Уряд, Парла-мент і громадянське суспільство, щоб забезпечити політичну, соціальну й економічну участь жінок з ме-тою прискорити розширення прав і можливостей жінок, а також зміцнити їхню роль у процесі здійснення національних реформ, забезпечити дотримання Україною міжнародних договірних зобов’язань і досяг-нення цілей сталого розвитку до 2030 року.

Висновки. Отже, варто зазначити, що протягом останніх десятиліть в українському суспільстві відбу-ваються суттєві зміни в осмисленні та легітимізації гендерних відносин, постійно робляться кроки в на-прямі запровадження інституційного механізму забезпечення гендерної рівності. Успішне впровадження й регулювання гендерних відносин у суспільстві передбачає утвердження цінності гендерної рівності як у суспільстві загалом, так і в різних його інституціях зокрема. Сьогодні неврахування цих факторів, непред-ставленість жінок у сфері прийняття державних рішень суперечать принципам демократичного розвитку, є виявом гендерної нерівності в Україні. Крім того, важливими є розробка відповідного законодавства, професійна освіта населення, створення моніторингових механізмів щодо відслідковування виконання Україною міжнародних зобов’язань і внутрішніх державних планів, залучення більшої кількості інституцій громадянського суспільства, пов’язаних із цією проблемою.

Анотація

У статті досліджується одне з актуальних питань порядку денного міжнародного співтовариства й України – забезпечення рівноправності жінок і їх захист. Автор звертає увагу на те, що забезпечення рівно-правності жінок у різних сферах суспільного життя є кращим способом захисту їхніх особистих і суспіль-них інтересів. Розглядаються останні зрушення в цьому напрямі в Україні, включаючи питання запрова-дження інституту Урядового уповноваженого з питань гендерної рівності.

Summary

The international community has set a very complicated twofold task –to secure gender equality and their protection. This study attempts to examine of the way to exercise and manifest their rights – to participate in public life of a state. The author pays attention to the fact, that the establishment of strong equality guarantees for women in different spheres of public life is the best way to protect their personal and public interests. The article also notes the successful introduction and regulation of gender relations in society implies the values of gender equality in society as a whole and its various institutions in particular.

17 5/2, 2016


1. Стратегія ґендерної рівності Ради Європи на 2014–2017 роки. Council of Europe Gender Equality Strategy, 2014–2017. – P. 3. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.coe.int/en/web/ kyiv.

2. Серьогін В.О. Право на недоторканність приватного життя (прайвесі) у конституційно-правовій теорії та практиці : [монографія] / В.О. Серьогін. – Харків : ФІНН, 2010. – 608 с.

3. Фулей Т.І. Ґендерна рівність при здійсненні правосуддя / Т.І. Фулей. – К. : Ваіте, 2016. – 180 с.4. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.5. Марцеляк О.В. Статус Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини : [навч. посіб.] / О.В. Мар-

целяк. – Харків : Лібра, 1998. – 84 с.6. Рейнолдс Е. Посібник з розробки виборчих систем / Е. Рейнолдс, Б. Рейллі. – К. : Нора-Друк, 2003. –

168 с.7. Дашковська О.Р. Правове становище жінки в аспекті гендерної рівності : автореф. дис. … докт. юрид.

наук : спец. 12.00.01 / О.Р. Дашковська ; Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого. – Харків, 2008. – 31 с.

8. Марцеляк О.В. Вибори народних депутатів України: історія, теорія, практика : [навч. посіб.] / О.В. Мар-целяк. – Харків : Прометей-прес, 2008. – 635 с.

9. Про місцеві вибори : Закон України від 04.07.2015 № 595-VIII [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/595-19.

10. Про політичні партії в Україні : Закон України від 05.04.2001 № 2365-ІІІ [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2365-14/print1444986074950485.

11. Андриенко В.А. Равенство граждан по признаку пола в уголовном праве и его соблюдение при реа-лизации уголовной ответственности и наказании женщин : дисс. ... канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 / В.А. Андриенко. – Пятигорск, 2007. – 170 с.

12. Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документи / упоряд. Ю.К. Качуренко. – К. : Наук. думка, 1992. – 199 с.

13. Международные акты о правах человека : cб. док. / сост. В.А. Карташкин, Е.А. Лукашева. – М. : Норма- Инфра-М, 1998. – 784 c.

14. Рубина И.Е. Международная защита прав женщин : автореф. дисс. ... канд. юрид. наук : спец. 12.00.10 «Международное право; европейское право» / И.Е. Рубина ; Санкт-Петербург. гос. ун-т. – Санкт-Петер-бург, 2001. – 22 с.

15. Про Рекомендації парламентських слухань «Становище жінок в Україні: реалії та перспективи» : По-станова Верховної Ради України від 29.06.2004 № 1904-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 50. – Ст. 542.

16. Про вдосконалення роботи центральних і місцевих органів виконавчої влади щодо забезпечення рів-них прав та можливостей жінок і чоловіків : Указ Президента України від 26.07.2005 № 1135/2005 // Офіційний вісник України. – 2005. – № 30. – Ст. 1791.

17. Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків : Закон України від 08.09.2005 № 2866-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 52. – Ст. 561.

18. Уповноважені з ґендерних питань оцінили ґендерну сенситивність ВР і вручили сертифіка-ти парламентським інтернам // USAID. – 16.06.2016. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://radaprogram.org/radanews/upovnovazheni-z-gendernyh-pytan-ocinyly-gendernu-sensytyvnist-vr-i-vruchyly-sertyfikaty.

19. Права людини в Україні – 2013 : доп. правозахис. орг. / за ред. Є.Ю. Захарова ; Укр. Гельсінська спілка з прав людини. – Харків : Права людини, 2014. – 456 с.

Оксана Васильченко, доктор юридичних наук,

доцент кафедри конституційного праваКиївського національного університету імені Тараса Шевченка




Методологічні підходи до вивчення проблем розвитку Національної поліції в Україні

Methodological approaches to the study of problems of development of the National police in Ukraine

Дмитро Власенко

Ключові слова:юридичне пізнання, методологія, метод, Національна поліція України, природне право, права людини,

верховенство права, компаративістика, синергетика.

Key words:legal research, methodology, method, national police of Ukraine, natural law, human rights, rule of law, comparative

studies, synergy.

Постановка проблеми. Юридичне пізнання є однією з найскладніших теоретико-прикладних проблем, яка за своєю сутністю має глобальний і всеосяжний характер, є рівною мірою актуальною для конкретного індивідуума, держави та світової спільноти загалом. Складна структура юридичного пізнання виявляється в різних за змістом понятійних категоріях, розробка яких передбачає як диференційований, так й інтеграційний підхід на основі використання комплексних даних філософії та права. Правознавці, як правило, вивчають зовнішню, тобто правову, сторону юридичного пізнання. Водночас ученими відзна-чається дуалізм юридичного пізнання: по-перше, як пізнання, заснованого на філософських положеннях теорії права; по-друге, як пізнання на основі теорії процесуального права1. Однак найвищий ефект може бути досягнутий у результаті комплексного дослідження, коли питання юридичного пізнання будуть ви-вчатися з гносеологічного, логічного, психологічного та правового поглядів у єдності2. Така необхідність зумовлює використання широкого арсеналу методів пізнання під час дослідження діяльності Національ-ної поліції в Україні.

Стан дослідження проблеми. Указаним питанням тією чи іншою мірою приділяли увагу М.В. Костиць-кий, П.М. Рабінович, С.В. Ромашкін, М.К. Треушніков, А.В. Цихоцький, Р.М. Шевчук, Д.А. Шигаль та інші. Разом із цим система органів внутрішніх справ України перебуває у фазі активного реформування, у зв’язку з чим актуальності набувають питання оптимізації методології її пізнання.

Метою статті є розгляд методологічних підходів до вивчення проблем розвитку Національної поліції в Україні

Виклад основного матеріалу. Теоретико-практичний інтерес до системного вивчення проблем юридичного пізнання, особливо до його історико-філософського аспекту, пояснюється тим, що в сучас-них умовах відбувається перетворення природи, суспільства, держави й самої людини, юридична наука повинна відповідати вимогам практики та належним чином оцінювати її. Використання сучасного мето-дологічного інструментарію є найважливішою передумовою дослідження діяльності Національної поліції України.

Як відомо, юридична методологія включає такі групи методів:– філософсько-світоглядні підходи (матеріалістичний чи ідеалістичний, діалектичний чи

метафізичний, визнання чи заперечення об’єктивних соціальних, у тому числі державно-правових, закономірностей і можливості їх пізнання, здобуття істинних знань щодо них);

– загальнонаукові методи, тобто такі, що використовуються в усіх або в більшості наук (наприклад, структурний, функціональний методи, сходження від абстрактного до конкретного, формально-логічні процедури, скажімо, аналіз, синтез тощо);

1 Цихоцкий А.В. Методология науки гражданского процесса / А.В. Цихоцкий // Теоретические и прикладные проблемы реформы гражданской юрисдикции. – Екатеринбург : Изд-во Гуманитарного ун-та, 1998. – С. 10. 2 Треушников М.К. Судебные доказательства / М.К. Треушников. – 2-е изд., доп. – М. : Городец, 1998. – С. 46.

19 5/2, 2016


– групові методи, тобто такі, котрі застосовуються лише в певній групі наук, наприклад, тільки в суспільствознавстві (скажімо, метод конкретно-соціологічного дослідження);

– спеціальні методи, тобто такі, котрі прийняті для дослідження предмета лише однієї науки (наприклад, у юриспруденції – це способи вияснення (тлумачення) норм права, своєрідні прийоми узагальнення юридичної практики)3.

Розглянемо детальніше методи та підходи, які мають особливе значення для дослідження проблем діяльності Національної поліції України.

Насамперед варто звернути увагу на природно-правовий (юснатуралістичний) підхід до оцінювання юридичних явищ. Указана методологія виходить із того, що право не дарується державою, а існує у сві-домості людей, норми права формуються в суспільстві та диктуються потребами людини, а не велінням держави. Вираженням природного права є невід’ємні, невідчужувані права людини. На них повинні спи-ратися норми позитивного права, що дає змогу правам людини визначати права влади (держави), а не навпаки. Але тільки проголошення цих прав є недостатнім для повноцінного життя суспільства. Невідчу-жувані права людини повинні дійсно реалізовуватися. Забезпечення реалізації прав людини прихильники природно-правових поглядів покладали й покладають на державу, доводячи, що вона є тим соціально-по-літичним інститутом, який покликаний передусім охороняти природне право4.

Невід’ємним складником цього типу праворозуміння є необхідність дотримання принципу верховен-ства права. Незважаючи на набуття верховенством права характеру глобального ідеалу, сьогодні в Україні відсутня єдність його доктринального розуміння та практичної реалізації. Ускладнюється ця проблема ще й тим, що принцип верховенства права має англосаксонське походження, його впровадження в країнах із кон-тинентальною правовою системою має свої особливості. П.М. Рабінович відзначає, що «під верховенством права слід розуміти всезагальну роль права у стосунках між усіма учасниками суспільного життя, у життєді-яльності державних і недержавних організацій, соціальних спільностей, груп, об’єднань, усіх людей»5.

Дотримання прав людини та принципу верховенства права є ключовою категорією природно-пра-вового праворозуміння й має стати центральним у діяльності Національної поліції України. Саме тому до-слідження проблем діяльності й розвитку цього державного органу потрібно здійснювати з урахуванням насамперед природно-правових підходів.

Не варто забувати й про діалектичний підхід. Як зазначають фахівці, у сучасного дослідника-правознав-ця фактично є два діалектичні методи. Перший метод, розроблений Сократом, Платоном та Аристотелем, удосконалений сучасними індуктивними й дедуктивними засобами, може стати в нагоді для дослідження фактичного правового матеріалу шляхом індуктивного висунення певних гіпотез (зокрема формування дефініцій понять, здійснення певних теоретичних узагальнень) і перевірки їх істинності дедуктивним об-ґрунтуванням і доведенням. Такі індуктивно виявлені та дедуктивно обґрунтовані теоретичні положення (сталі зв’язки, відношення і властивості правових явищ) водночас можуть бути використані для пояснен-ня та прогнозування нових фактів як нового підґрунтя для наступного теоретичного узагальнення, його обґрунтування й доведення тощо. Другий метод, розроблений Г. Геґелем, К. Марксом і Ф. Енгельсом, після усунення положень, які не витримали критики історії, і тих, що диктувалися ідеологією класової боротьби, войовничим матеріалізмом і претензією на всезагальність, може стати в нагоді вченому-правознавцю як інструмент дослідження окремих процесів правової реальності, що дійсно спричиняються суперечливи-ми протилежностями, які необхідно виокремити і зняти віднаходженням об’єднувальних соціально-пра-вових реалій, що здатні примирити протилежності на вищому рівні духовно-матеріального правового уні-версуму6. Указані підходи можна використовувати під час аналізу діяльності Національної поліції України.

При цьому за методологічну основу аналізу діяльності поліції можна взяти такі категорії діалектики, як можливість і дійсність, форма і зміст, сутність і явище, простір і час, ціле й частина тощо. Можна також використати низку законів діалектики: про єдність і боротьбу суперечностей; про перехід кількісних змін у якісні; заперечення заперечення тощо.

3 Поняття і склад методології правознавства [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://uristinfo.net/2010-12- 16-20-00-40/32-pmrabinovich-osnovi-zag-teoriyi-prava-ta-derzhavi/664-tema-23-metodologija-juridichnoyi-nauki.pdf. 4 Ромашкін С.В. Визначення права школою природного права / С.В. Ромашкін // Правова держава. – 2005. – № 8. – С. 26–28.5 Рабінович П.М. Верховенство права як соціально-природний феномен (контури ідеалу) / П.М. Рабінович // Право України. – 2010. – № 3. – С. 19.6 Шевчук Р.М. Діалектичний метод у правознавстві: окремі аспекти / Р.М. Шевчук // Філософські та методологічні проблеми права. – 2012. – № 2. – С. 29–30.



Варто звернути увагу на історико-правовий метод юридичного пізнання. Основною проблемою, на вирішення якої спрямований історико-правовий порівняльний метод, є отримання нового знання за допомогою проведення порівнянь історико-правових джерел. Як видно, для цього потрібні три складо-ві: 1) порівняння (у низці випадків також і аналогія), що є стандартною загальнонауковою логічною опе-рацією; 2) порівняння повинні характеризуватися своєю ретроспективністю, тобто бути історичними; 3) порівнюватися повинна правова матерія. Лише поєднання цих трьох умов становить зміст головної проблеми теорії історико-правового порівняльного методу й висуває відповідні вимоги до основних підходів і принципів її реалізації7. Оскільки Національна поліція України як державний орган існує не-щодавно, питання історичного оцінювання її діяльності, порівняння діяльності поліції з органами мілі-ції, які існували до її утворення, є вкрай важливим для визначення напрямів її подальшої діяльності й оптимізації.

Не менш важливим є порівняльно-правовий метод. Компаративізм (від лат. сomparativus – порів-няльний) у юриспруденції передбачає дослідження державно-правових об’єктів, які порівнюються й існували в минулому або діють у наш час. Для порівняння можуть бути обрані спільномірні норми та положення, більш складні компоненти на рівні юридичних явищ, інститутів і процесів, а також державні та правові системи загалом. Порівняльно-юридичному аналізу піддаються суб’єкти в рамках держави, країни, що входять в однорідні правові сім’ї, і правові системи різних правових сімей. Використання цього методу дасть змогу не тільки порівняти діяльність органів Національної поліції всередині країни (наприклад, у різних областях), а й зіставити діяльність органів поліції в нашій державі та інших країнах. У цьому контексті особливого значення набувають питання оцінювання діяльності органів поліції роз-винутих європейських країн.

Отже, під порівняльним методом у дослідженні питань діяльності поліції розуміють процес відо-браження та фіксації відношень тотожності і протилежності в діяльності поліції в тому числі на рівні різних країн. До речі, порівняльний метод, що набув надзвичайної актуальності, не варто ототожнювати з порівняльним правознавством і порівняльним державознавством.

Доцільно враховувати системно-структурний метод під час дослідження ролі та місця органів Наці-ональної поліції в структурі державного механізму в Україні.

Спеціально-юридичний метод, сутність якого полягає у фіксації державно-правової практики, норм і принципів тощо, для встановлення зовнішніх ознак правових явищ, їх відмінності одне від одного, відпрацювання визначень про них, доцільно застосовувати під час аналізу правової діяльності Націо-нальної поліції України.

Важливого значення в контексті діяльності Національної поліції набувають соціологічні методи до-слідження, зокрема метод опитування. Громадська думка щодо діяльності Національної поліції є одним із критеріїв легітимності її діяльності й довіри населення. Застосування соціологічних методів дає мож-ливість не тільки виявити прогалини в діяльності Національної поліції за оцінкою громадськості, а й визначити шляхи оптимізації її діяльності.

Доречним було використання статистичного методу, сутність якого полягає у вивченні кількісних змін у діяльності поліції й обробленні цих числових спостережень для наукових та інших цілей.

Набуває особливого значення й синергетичний підхід. Синергетика – це міждисциплінарний на-прям, що виник у 70-ті роки ХХ ст., мав на меті пізнання загальних законів і принципів, які лежать в ос-нові самоорганізації в природі, різних її складових: у фізиці, хімії, біології, техніці, соціумі. Синергетика пропонує якісно іншу картину світу, ніж ту, що лежить в основі класичної науки й пов’язана з іменами Ньютона та Ейнштейна, тобто науки, яка ґрунтується не лише на класичній теорії механіки Ньютона і квантово-релятивістській концепції Бора, Ейнштейна, яку ще називають некласичною. Настає відмова від уявлення світу, що базується на елементарних частинках – цеглинках матерії – на користь картини світу як сукупності нелінійних процесів. Для синергетики притаманні фундаментальні принципи: 1) два

7 Шигаль Д.А. Основні елементи теорії історико-правового порівняльного методу / Д.А. Шигаль // Правова доктрина – основа формування правової системи держави : матеріали Міжнар. наук.-практ. конф., присвяч. 20-річчю НАПрН України та обговоренню п’ятитом. моногр. «Правова доктрина України», Харків, 20–21 листоп. 2013 р. / Нац. акад. прав. наук України. – Харків, 2013. – С. 180.

21 5/2, 2016

структурні принципи буття: гомеостатичність; ієрархічність; 2) п’ять принципів становлення: неліній-ність; нестійкість; незамкнутість; динамічна ієрархічність; спостережливість8. Застосування цих підходів до розгляду Національної поліції дасть можливість поглянути на її діяльність із позицій самоорганізації.

Висновки. Отже, під час дослідження правових аспектів діяльності Національної поліції не потріб-но обмежуватися лише власними методами правознавства, варто використовувати широкий арсенал сучасної наукової методології. Зокрема, доцільно застосовувати діалектичний, структурно-функціо-нальний, системно-структурний, порівняльно-правовий, історичний та інші методи наукового пізнання, які дадуть змогу врахувати всі взаємопов’язані питання, об’єктивно оцінити ефективність правоохорон-ної діяльності Національної поліції та реалізувати можливості порівняльно-правового, конкретно-со-ціологічного, історичного й логічного аналізів. Таке комплексне застосування методів дає можливість досліджувати проблеми в єдності їх соціального змісту і юридичної форми, здійснити системний аналіз діяльності Національної поліції України.

Анотація

У статті розглядаються методологічні підходи до вивчення проблем розвитку Національної поліції в Україні. Указується, що використання сучасного методологічного інструментарію є найважливішою пере-думовою дослідження діяльності Національної поліції України. Зазначається, що юридична методологія включає такі групи методів: філософсько-світоглядні підходи, загальнонаукові, групові та спеціальні мето-ди. Приділяється увага окремим методам юридичної науки, які набувають особливого значення в контек-сті дослідження питань Національної поліції України. Доведено, що під час дослідження правових аспектів діяльності Національної поліції не потрібно обмежуватися лише власними методами правознавства, вар-то використовувати широкий арсенал сучасної наукової методології.

Summary

The article discusses the methodological approaches to the study of problems of development of the Na-tional police in Ukraine. Indicates that the Use of modern methodological tools is essential for the research ac-tivities of the National police of Ukraine. It is noted that the legal methodology includes the following groups of methods: the philosophical and ideological approaches, General, group and special methods. Attention is paid to individual methods of legal science, which are particularly important in the context of research questions of National police of Ukraine. It is proved that the study of legal aspects of activities of the National police should not be restricted to only the native methods of the law, you should use a wide Arsenal of modern scientific methodology.


1. Костицький М.В. Деякі питання методології юридичної науки / М.В. Костицький // Науковий вісник Національної акаде-мії внутрішніх справ. – 2013. – № 1. – С. 3–11.

2. Поняття і склад методології правознавства [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://uristinfo.net/2010-12-16-20-00-40/32-pmrabinovich-osnovi-zag-teoriyi-prava-ta-derzhavi/664-tema-23-metodologija-juridichnoyi-nauki.pdf.

3. Рабінович П.М. Верховенство права як соціально-природний феномен (контури ідеалу) / П.М. Рабінович // Право Укра-їни. Науково-практичне фахове видання. – 2010. – № 3. – С. 10–21.

4. Ромашкін С.В. Визначення права школою природного права / С.В. Ромашкін // Правова держава. – 2005. – № 8. – С. 24–28.5. Треушников М.К. Судебные доказательства / М.К. Треушников. – 2-е изд., доп. – М. : Городец, 1998. – 285 с6. Цихоцкий А.В. Методология науки гражданского процесса / А.В. Цихоцкий // Теоретические и прикладные проблемы

реформы гражданской юрисдикции. – Екатеринбург : Изд-во Гуманитарного ун-та, 1998. – С. 2–24. 7. Шевчук Р.М. Діалектичний метод у правознавстві: окремі аспекти / Р.М. Шевчук // Філософські та методологічні пробле-

ми права. – 2012. – № 2. – С. 25–34.

8 Костицький М.В. Деякі питання методології юридичної науки / М.В. Костицький // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ. – 2013. – № 1. – С. 8–9.




8. Шигаль Д.А. Основні елементи теорії історико-правового порівняльного методу / Д.А. Шигаль // Правова доктрина – основа формування правової системи держави : матеріали Міжнар. наук.-практ. конф., присвяч. 20-річчю НАПрН Укра-їни та обговоренню п’ятитом. моногр. «Правова доктрина України», Харків, 20–21 листоп. 2013 р. / Нац. акад. прав. наук України. – Харків, 2013. – С. 179–183.

Дмитро Власенко, аспірант

Міжнародного університету бізнесу та права

23 5/2, 2016

Legal Aspects of Administrative Control in the Fuel and Energy Complex of Ukraine

Правові аспекти адміністративного регулювання в паливно-енергетичному комплексі України

Jakov Voronin

Key words:fuel and energy complex, administrative and legal regulation, national energy security.

Ключові слова:паливно-енергетичний комплекс, адміністративно-правове регулювання, національна енергетична

безпека.

Statement of the problem and its relevance. Supporting the economy, as well as the social sphere of Ukraine with the main types of energy sources (electric power and heat, motor and boiler and furnace fuels) and raw materials for the needs of the chemical, oil and coal chemistry, metallurgic industry (coking coal, oil and gas derivative products) is vested with the fuel and energy complex of Ukraine, which has been and remains one of the foundations of the existence and development of the Ukrainian economy, and the national security factor.

The objective of the welfare state, such as Ukraine, in accordance with Article 1 of the Constitution of Ukraine, should be universal all-scale satisfaction of the needs of the population and the social production with the energy products1. Therefore, the level of development of the fuel and energy complex of Ukraine has a sig-nificant impact on the solution of problems in the social sphere and people's living standards.

Improving the statutory regulation of the development and operation of the fuel and energy complex of Ukraine (FEC) should provide the main priorities, directions and mechanisms for implementation of the long-term state policy of Ukraine in this particular sphere of economy.

In the current conditions, Ukraine needs to create an entire system of organizational and legal foundations for the development and operation of the whole fuel and energy complex on the principles of a combination of market relations and public governance, including regulation to ensure sustainable economic and social de-velopment, national energy security, also taking into account national peculiarities in accommodation of the national legislation to the legislation of European Union.

Thus, the foregoing confirms the need for a scientific research of the matter of administrative and legal reg-ulation of relations in the fuel and energy complex of Ukraine and the development of appropriate proposals.

The aim of the article is to deliver recommendations and suggestions for the action-oriented improve-ment of relevant legal provisions based on a comprehensive analysis of existing legal and statutory instruments regulating relations in the branches of fuel and energy complex. Also, to submit proposals on improvement of the administrative and legal regulation of relations in the sphere of fuel and energy complex of Ukraine.

Status of the topic. At the same time, today there is a significant number of negative factors hindering the development of said industry, namely: the duplication of powers of the management entities in the fuel and energy complex, the lack of a clear distinction in the legislation of Ukraine between the administrative offences in the sphere of fuel and energy complex of Ukraine and other offenses in this area, committing which provides not only for administrative, but also for disciplinary, civil or criminal responsibility, the presence of a large num-ber of administrative jurisdiction entities and solidification of special procedure for application of administrative sanctions at the statutory level, in some cases in spite of the Administrative Offences Code of Ukraine (AoCU)2. In

1 Constitution of Ukraine: the Law of Ukraine: as of 28.06.1996 No 254k/ 96-BP // Vіdomostі Verkhovnoyi Rady Ukrayiny. – 1996. – № 30. – P. 141.2 Galunko V.V. Concept and content of administrative and legal regulation / V.V. Galunko, O.M. Sshuk // ACTUAL PROBLEMS OF CORRUPTION, PREVENTION AND COUNTERACTION. – 2011. – [Electronic resource]. – Access mode : http://www.law-property.in.ua.




addition, penalties for committing administrative offenses in the sphere of fuel and energy complex of Ukraine do not carry an appropriate preventive, educational and punitive function, since they their impact is not of a systematic and qualitative nature.

That is why an urgent need rises for a detailed research of the statutory instruments regulating relations in the sphere of fuel and energy complex of Ukraine and, accordingly, – submitting proposals on amending and supplementing the legislation in order to improve and increase the efficiency of the country's energy security.

As of today, the problem of improving the organizational and legal support of the administrative control over relations in the sphere of fuel and energy complex of Ukraine has not been researched on a scientific level specifically, and in the existing scientific studies the said matters are researched without an appropriate ap-proach to the fuel and energy complex of Ukraine.

Thus, a comprehensive research study of the administrative and legal regulation of relations in the sphere of fuel and energy complex of Ukraine and its peculiarities, as well as improvement of the administrative respon-sibility by way of introducing changes and amendments to statutory documents shall have a positive impact on the fuel and energy complex of Ukraine, promote energy security as a component of the national security.

Basic material research. Improvement of the administrative and legal regulation of relations in the fuel and energy complex of Ukraine is one of the priority tasks of ensuring the energy security of the country. Any economic, institutional and other reforms in the fuel and energy complex, as well as the construction of internal and external policies in this area should be based exclusively on the provisions of the laws of Ukraine. Specifi-cally the laws should form the basis for legal regulation of relations in energy. Said regulation should be as clear and detailed as possible to allow for minimization of the by-laws and avoidance of discriminatory application of the law.

The statutory instruments governing the general principles of the operation of enterprises, primarily eco-nomic, basically do not cover the specifics of the relationship in the fuel and energy complex. In general, the legislation governing the relations in the FEC is fragmented and has a lot of rough edges, because there was no appropriate sector reform concept.

As of this moment, the legal regulation of the fuel and energy complex has a non-systemic nature and is characterized by the absence of a framework law which would establish the basic principles and approaches to the regulation of relations in the electric power, nuclear industry, coal, oil and gas complexes.

Each of the branches in the fuel and energy complex is governed by a separate law and by-laws adopted for the purpose of executing it. For example, the primary law for the electric power complex is the Law of Ukraine “On Electric Power Industry”3, for nuclear energy – the Law of Ukraine “On Nuclear Energy Use and Radiation Safety”4, for the Coal Industry – the Code of Ukraine on Mineral Resources5 and Mining law6, for the oil and gas sector – The Law of Ukraine “On Oil and Gas”7 and other. Generality in the wording of many of the provisions in the laws listed causes the need for adoption of multiple by-laws by different authorities. Thus, the number of by-laws in the coal industry alone exceeds 600. This approach to legal governance creates conditions for the unequal application of the legal requirements and accordingly – failure to achieve or partial achievement of specified goals and objectives.

Given the current situation of legislation in the field of energy complex, the new legislation should be de-veloped and adopted taking into account the following principles:

– Creating a single comprehensive energy law on the Energy Policy – The Law of Ukraine “On the General Principles of Operation of the Fuel and Energy Complex of Ukraine”, which is to establish a unified appro-ach to terminology, provide for the basic principles of legal governance for the entire energy sector, de-

3 “On Electric Power Industry” : the Law of Ukraine as of 16 October, 1997 No 575/97-BP // Vіdomostі Verkhovnoyi Rady Ukrayiny. – 1998. – No 1. – P. 1.4 “On Nuclear Energy Use and Radiation Safety” : the Law of Ukraine as of 08 February, 1995 No 39/95-BP // Vіdomostі Verkhovnoyi Rady Ukrayiny. – 1995. – No 12. – P. 81.5 The Code of Ukraine “On Mineral Resources” as of 27.07.94 No 132/94-BP [Electronic resource]. – Access mode : http://sfs.gov.ua/normativno-pravova-baza/kodeksi-/59020.html6 The Mining law of Ukraine as of 06October, 1999 No 1127-XIV // Vіdomostі Verkhovnoyi Rady Ukrayiny. – 1999. – No 50. – P. 433.7 “On Oil and Gas”: the Law of Ukraine as of 12 July, 2001 No № 2665-III // Vіdomostі Verkhovnoyi Rady Ukrayiny. – 2001. – No 50. – P. 262.

25 5/2, 2016

termine national interests in this sphere, establish rules of operation for all of the participants of the ener-gy relations (both public authorities and business entities) on the basis of equity, non-discrimination and transparency, provide requirements for the preparation and implementation of statutory instruments and policy documents. In the future, such law should become the basis for the Energy Law of Ukraine;

– The transfer of the legal regulation to the level of laws and reducing the role of by-laws in regulation of energy relations;

– Conduct of examination (including independent) of existing legal instruments and their projects for com-pliance with existing international obligations of Ukraine in the energy field stipulated in the Energy Charter Treaty8, the Kyoto Protocol9 and other bilateral international agreements, as well as requirements of the energy law of EU.

Taking into account certain principles of the establishment and improvement of legislation in the sphere of fuel and energy complex, it should be further developed in the following directions:

1. The adoption of laws as a matter of priority to address the key challenges of the complex, namely:

– Systematization and alignment of property relations in the fuel and energy complex area;– Detailed definition of state governance and management structure, a clear distinction between these

functions, inter alia, in formulation of rules of operation in the energy markets, the settlement of the powers and responsibilities of the central and regional authorities, local governing bodies in matters of energy supply and energy efficiency;

– Improving the operation of the wholesale market of electricity and the definition of the foundations of the natural gas market operation, providing a legislative framework for assigning the functions of estab-lishing the rules of the market to the regulatory body;

– Establishing of effective financial and tax incentives for the modernization of energy facilities and the application of energy-saving technologies;

– Improving the competitive markets of compressed and liquefied gas, oil products and the definition of powers of the public regulatory authority in this area, preventing unjustified administrative regulation of prices in competitive markets;

– Alignment of the terms and conditions of state support, including subsidies, to the FEC companies;– Enforcement of environmental commitments of the entities in the energy sector related to reduction of

environmental pollution and ensuring of civil protection in the field of technogenic security and increa-sing responsibility for their violation;

– Definition of the legal basis for the establishment of relevant structures and their powers in the imple-mentation of state corporate rights management.

2. Development of the legislative regulation of FEC must ensure compliance with international obligations of Ukraine, stipulated by international energy agreements ratified, particularly the Energy Charter Trea-ty10 and the Kyoto Protocol to the UN Framework Convention on Climate Change11:

– Legislative enforcement of performance under the obligations of Ukraine pursuant to the Energy Charter Treaty should provide mechanisms for access to the energy markets of Ukraine, the creation and deve-lopment of open competitive energy markets, promotion and protection of investments in the energy sector, trade with energy products, transit of energy sources, resolution of disputes related to the inter-national investments and environmental protection;

– Legislative support of Ukraine's commitments under the Kyoto Protocol should provide trading mecha-nisms for greenhouse gas emissions allowance allocations, in particular through the implementation of joint projects.

8 On the Ratification of the Energy Charter Treaty and the Energy Charter Protocol on Energy Efficiency and Related Environmental Aspects: The Law of Ukraine as of 06 February 1998. No 89/98-BP // Vіdomostі Verkhovnoyi Rady Ukrayiny. – 1998. – No 26. – P. 150.9 Law of Ukraine “On the ratification of the Kyoto Protocol to the United Nations Framework Convention on the Climate Change” as of 04 February 2004 No 1430-IV [Electronic resource]. – Access mode : https: // rada.gov.ua/.10 On the Ratification of the Energy Charter Treaty and the Energy Charter Protocol on Energy Efficiency and Related Environmental Aspects: The Law of Ukraine as of 06 February 1998 No 89/98-BP // Vіdomostі Verkhovnoyi Rady Ukrayiny. – 1998. – No 26. – P. 150.11 Law of Ukraine “On the ratification of the Kyoto Protocol to the United Nations Framework Convention on the Climate Change” as of 04 February 2004 No 1430-IV [Electronic resource]. – Access mode : https: // rada.gov.ua/.




3. Development of the legislative regulation of FEC through the mechanism of accommodation of energy legislation of Ukraine to the European Union's legal system must ensure compliance with the require-ments of the European energy legislation under the program of Ukraine's integration into the European Union, approved by the Decree of the President of Ukraine as of September 14, 2000 No 1072/200012, under the National Programme for Adaptation of Ukraine's Legislation to EU Law, approved by the Law of Ukraine as of March 18, 2004 No 1629-IV13, the Protocol on Ukraine's accession to the Treaty establishing the Energy Community, ratified under the Law of Ukraine as of December 15, 2010 No 2787-VI14.

Alignment with the EU legal system is necessary for the following legal and statutory regulations:

– Laws of Ukraine “On Electric Power Industry”15, “On Oil and Gas”16, “On Alternative Types of Liquid and Gaseous Fuels”17, “On alternative sources of energy”18, “On Energy Saving”19, “On the Licensing of Certain Types of Business Activities”20, “On the Natural Monopolies”21, “On the State Material Reserve"22;

– Decrees of the President of Ukraine, the Resolutions of the Cabinet of Ministers of Ukraine and other by-laws in the area of fuel and energy complex.

4. Development of the legislative regulation of energy relations should be carried out through enhancing international cooperation and the conclusion of appropriate bilateral and multilateral international ag-reements, which should be directed towards the achievement of the goals of the energy security of Ukraine and the national interests.

Conclusions. Based on the materials contained in the article the following conclusions may be drawn.

Fuel and Energy Complex of Ukraine – is a complex sector of the economy, governed under the rules of law, consisting of interconnected structural industries such as electric power, coal, oil and gas, which support (extract, produce and supply) the public needs for fuel and energy resources. Legal aspects of administrative control in the fuel and energy complex provide for the establishment of common rules for the operation in the fields belonging to the FEC. Legal regulation as a starting point of administrative and legal control over the fuel and energy complex – is a system of basic means (the rule of law, legal relations, instruments of interpretation and application of legal norms, etc..) of state influence on social relations for the purpose of continuous support of the subsystems of the fuel and energy complex of Ukraine, extracting, producing and supplying fuel and energy resources, which are interconnected and operate in strict collaboration in accordance with the law, it is defined by the presence of a specific object, methods, types and stages of the impact on social relations with a view to their settlement.

The analysis of the aforementioned materials provides for the formulation of the following basic features of the administrative and legal control in the fuel and energy complex: 1) it is defined by certain elements: admin-istrative and legal law, methods and stages of operation of the executive authorities in the exercise of delegated functions; 2) the subject of administrative law in the regulation of fuel and energy complex combines the exer-

12 Decree of the President of Ukraine No 1072/2000 and the Program of Ukraine's integration into the European Union as of 14 September 2000 [Electronic resource]. – Access mode : zakon.rada.gov.ua/laws/show/n0001100-00.13 On the National Programme for Adaptation of Ukraine's Legislation to EU Law: Law of Ukraine as of 18 March 2004. No 1629-IV // Vіdomostі Verkhovnoyi Rady Ukrayiny. – 2004. – No 29. – P. 367.14 Law of Ukraine “On Ratification of the Protocol on Ukraine's Accession to the Treaty Establishing the Energy Community” as of 15.12.2010 No 2787-VI [Electronic resource]. – Access mode : https: // rada.gov.ua/.15 “On Electric Power Industry” : the Law of Ukraine as of 16 October, 1997 No 575/97-BP // Vіdomostі Verkhovnoyi Rady Ukrayiny. – 1998. – No 1. – P. 1.16 “On Oil and Gas” : the Law of Ukraine as of 12 July, 2001 No 2665-III // Vіdomostі Verkhovnoyi Rady Ukrayiny. – 2001. – No 50. – P. 262.17 On Alternative Fuels : The Law of Ukraine as of 14 January 2000 No 1391-XIV // Vіdomostі Verkhovnoyi Rady Ukrayiny. – 2000. – No 12. – P. 94.18 The Law of Ukraine “On Alternative Energy Sources” as of 20.02.2003 No 555-IV [Electronic resource]. – Access mode : http://sear-ch.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/T030555.html.19 The Law of Ukraine “On Energy Saving” as amended [Electronic resource]. – Access mode : http://zakon3.rada.gov.ua.20 On the Licensing of Certain Types of Business Activities : the Law of Ukraine as of 02 March 2015 No 222-VIII // Vіdomostі Verkhov-noyi Rady Ukrayiny. – 2015. – No 23. – P. 158.21 On Natural Monopolies : the Law of Ukraine as of 20 April 2000 No 1682-III // Vіdomostі Verkhovnoyi Rady Ukrayiny. – 2000. – No 30. – P. 238.22 On the State Material Reserve : the Law of Ukraine as of 24 January 1997 No 51/97-BP // Vіdomostі Verkhovnoyi Rady Ukrayiny. – 1997. – No 13. – P. 112.

27 5/2, 2016

cise of classic authority and administrative powers of the executive bodies, as well as their activities related to the preparation and adoption of all sorts of customized solutions and the application of administrative coercive measures; 3) all subjects of public administration, as well as officials and officers of management entities use a “special permit” in the activities as a type of legal regulation.

Thereat, a decisive role in the legal regulation of relations between the state and the person lies in the field of administrative law, the rules which are designed to ensure the specific application of the constitutional requirements for the various rights and freedoms of citizens in their numerous dealings with the executive au-thorities, local government bodies, since so far, unfortunately, former Soviet and, relatively speaking, “neo-Sovi-et” approaches and stamps (dogmas) prevail in the national doctrine of administrative law. They do not reflect the true role of administrative law as a primitive means of public law regulation of relations between public authorities and the man which have long been accepted as a standard in the democratic countries of the world.

Summarize all said above, we should note that the statutory and legal support for the operation of the fuel and energy complex requires fundamental reform due to the need of implementation of EU legislation into the national laws (in accordance with the obligations assumed under the international agreements), the obsoles-cence of a large number of existing instruments. Accordingly, it is necessary to adopt the Law of Ukraine “On the General Principles of Operation of the Fuel and Energy Complex of Ukraine”, which should comprehensively regulate the relations of the entire fuel and energy complex of Ukraine, and will address the key issues of the fuel and energy complex of Ukraine, in particular alignment of property relations in the fuel and energy complex de-lineation of management and regulation functions in said area, the creation of incentives for the modernization of enterprises, institutions and organizations of the fuel and energy complex of Ukraine.

Summary

The article examines the problems of developing the organizational and legal support of the administrative control of relations in the sphere of fuel and energy complex of Ukraine. It substantiates proposals on improving the administrative and legal regulation of relations in the sphere of fuel and energy complex of Ukraine.

Анотація

Стаття присвячена вивченню проблем удосконалення організаційно-правового забезпечення адмі-ністративного регулювання відносин у сфері паливно-енергетичного комплексу України. Обґрунтовано пропозиції щодо вдосконалення адміністративно-правового регулювання відносин у сфері паливно- енергетичного комплексу України.

Literature:

1. Constitution of Ukraine: the Law of Ukraine: as of 28.06.1996 No 254k/ 96-BP // Vіdomostі Verkhovnoyi Rady Ukrayiny. – 1996. – No 30. – P. 141.

2. Galunko V.V. Concept and content of administrative and legal regulation / V.V. Galunko, O.M. Sshuk // ACTUAL PROBLEMS OF CORRUPTION, PREVENTION AND COUNTERACTION. – 2011. – [Electronic resource]. – Access mode : http://www.law-property.in.ua.

3. “On Electric Power Industry” : the Law of Ukraine as of 16 October, 1997 No 575/97-BP // Vіdomostі Verkhovnoyi Rady Ukray-iny. – 1998. – No 1. – P. 1.

4. “On Nuclear Energy Use and Radiation Safety” : the Law of Ukraine as of 08 February, 1995 No 39/95-BP // Vіdomostі Verk-hovnoyi Rady Ukrayiny. – 1995. – No 12. – P. 81.

5. The Code of Ukraine “On Mineral Resources” as of 27.07.94 No 132/94-BP [Electronic resource]. – Access mode : http://sfs.gov.ua/normativno-pravova-baza/kodeksi-/59020.html.

6. The Mining law of Ukraine as of 06October, 1999 No 1127-XIV // Vіdomostі Verkhovnoyi Rady Ukrayiny. – 1999. – No 50. – P. 433.

7. “On Oil and Gas” : the Law of Ukraine as of 12 July, 2001 No № 2665-III // Vіdomostі Verkhovnoyi Rady Ukrayiny. – 2001. – No 50. – P. 262.




Jakov VORONIN,Doctor of Law, Associate Professor of Administrative, Criminal Law and Procedure Department

of the International University of Business and Law

8. On the Ratification of the Energy Charter Treaty and the Energy Charter Protocol on Energy Efficiency and Related Environ-mental Aspects: The Law of Ukraine as of 06 February 1998. No 89/98-BP // Vіdomostі Verkhovnoyi Rady Ukrayiny. – 1998. – No 26. – P. 150.

9. Law of Ukraine “On the ratification of the Kyoto Protocol to the United Nations Framework Convention on the Climate Change” as of 04 February 2004 No 1430-IV [Electronic resource]. – Access mode : https: // rada.gov.ua/.

10. Decree of the President of Ukraine No 1072/2000 and the Program of Ukraine's integration into the European Union as of 14 September 2000 [Electronic resource]. – Access mode : zakon.rada.gov.ua/laws/show/n0001100-00.

11. On the National Programme for Adaptation of Ukraine's Legislation to EU Law : Law of Ukraine as of 18 March 2004 No 1629-IV // Vіdomostі Verkhovnoyi Rady Ukrayiny. – 2004. – No 29. – P. 367.

12. Law of Ukraine “On Ratification of the Protocol on Ukraine's Accession to the Treaty Establishing the Energy Community” as of 15.12.2010 No 2787-VI [Electronic resource]. – Access mode : https: // rada.gov.ua/.

13. On Alternative Fuels : The Law of Ukraine as of 14 January 2000 No 1391-XIV // Vіdomostі Verkhovnoyi Rady Ukrayiny. – 2000. – No 12. – P. 94.

14. The Law of Ukraine “On Alternative Energy Sources” as of 20.02.2003 No 555-IV [Electronic resource]. – Access mode : http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/T030555.html.

15. The Law of Ukraine “On Energy Saving” as amended [Electronic resource]. – Access mode : http://zakon3.rada.gov.ua.16. On the Licensing of Certain Types of Business Activities : the Law of Ukraine as of 02 March 2015 No 222-VIII // Vіdomostі

Verkhovnoyi Rady Ukrayiny. – 2015. – No 23. – P. 158.17. On Natural Monopolies: the Law of Ukraine as of 20 April 2000 No 1682-III // Vіdomostі Verkhovnoyi Rady Ukrayiny. –

2000. – No 30. – P. 238.18. On the State Material Reserve : the Law of Ukraine as of 24 January 1997

29 5/2, 2016

Основні принципи здійснення контрольної діяльності у сфері управління майном військових. . .

Основні принципи здійснення контрольної діяльності у сфері управління майном військових формувань України

The basic principles of the control activities in the sphere of management of property

of military forces of UkraineТетяна Голоднова

Ключові слова:режим законності, управління військовим майном, принципи управління, правове регулювання.

Key words:rule of law, military property control, management principles, legal regulation.

Постановка проблеми. Збройні Сили (далі – ЗС) України та військові формування в Україні є осо-бливою державною організацією, на яку покладається виконання важливих функцій держави – оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності й недоторканності1. Отже, здійснення заходів, спрямованих на обороноздатність країни, є справою держави.

Актуальність постановки та вирішення зазначеного питання зумовлена необхідністю формування правових засад у сфері контрольно-наглядової діяльності й удосконалення загальних її принципів.

Державний контроль за управлінням майном у військових формуваннях України передбачає наяв-ність загальних принципів і напрямів, що забезпечують вплив суб’єктів управління на об’єкти управління. Крім того, діяльність суб’єктів, які наділені контрольними повноваженнями, зумовлена певними вимогами дотримання правил і процедур під час здійснення наглядової діяльності.

У зв’язку з цим актуальність статті зумовлена необхідністю вирішення завдання юридичної науки – визначення сутності законності в системі управління військовим майном, а також установлення основних принципів цього юридичного напряму в зазначеній юридичній системі.

Стан дослідження проблеми. Сьогодні жодним законодавчим актом України юридично не встанов-лено й не закріплено переліку принципів та основних засад щодо організації й здійснення контрольної діяльності за управлінням майном військових формувань України. Не передбачено таких принципів і спе-ціалізованими законодавчими актами в цій сфері.

Як свідчить практична діяльність ЗС України, управління військовим майном – це діяльність суб’єктів управління з метою реалізації завдань і досягнення поставлених цілей, що потребують механізму їх здійс-нення, які включають сукупність принципів, засобів і методів.

Натепер це вимагає вироблення обґрунтованих загальних принципів, з одного боку, а з іншого – існує нагальна потреба вдосконалення правового регулювання цих відносин і визначення надалі в норматив-но-правовому акті.

Наукові дослідження питань основних принципів здійснення контрольної діяльності щодо управлін-ня майном загалом здійснювалися як вітчизняними науковцями, такими як В.Б. Авер’янов, О.М. Бандурка, В.В. Галунько, В.М. Гаращук, А.П. Герасимов, І.П. Голосніченко, А.П. Заєць, О.В. Зайчук, Л.М. Кононенко, Г.І. Ле-ліков, О.П. Литвин, В.Я. Малиновський, О.Ф. Скакун, так і зарубіжними науковцями, такими як С.С. Алексєєв, В.С. Афанасьєв; сучасними вченими, таким як Н.В. Карнарук, О.О. Кравчук, В.В. Круглов, Н.М. Мельтюхова, Н.М. Тихоненко, Т.І. Шапочка та інші науковці.

1 Конституція України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.



Мета статті – розкрити зміст основних принципів здійснення контрольної діяльності у сфері управ-ління майном у військових формуваннях України, в тому числі питання організації відносин у цій сфері, та вказати на проблеми їх реалізації в Україні.

Виклад основного матеріалу. Визначення особливостей основних принципів контрольної діяльності у сфері управління майном у військових формуваннях України ще не має належного теоретико-правового об-ґрунтування. У вітчизняній і зарубіжній правовій літературі ці питання розглядаються фрагментарно, у зв’язку з чим особливості такого виду управління залишаються майже недослідженими, єдиного напряму управління у сфері забезпечення відносин військового майна в правовій науці чітко не розмежовується. У контексті питан-ня, що розглядається, важливим аспектом основних принципів повинен бути їх обов’язковий характер і те, що вони мають поширюватися на всіх учасників правовідносин у сфері управління військовим майном в Україні.

Що ж стосується основних принципів у сфері управління військовим майном, то ці принципи в аспек-ті правового та адміністративного регулювання у вітчизняній правовій літературі не вивчалися, тому ця проблема розглядається в новому напрямі. При цьому гостра необхідність належного управління майном у цій галузі зумовлюється тим, що майно ЗС України є державним і має статус військового зі стратегічним значенням для економіки та безпеки держави.

Конституцією України й Законом України «Про управління об’єктами державною власністю» визна-чено правові основи управління об’єктами державного майна, коло суб’єктів і їхні повноваження щодо управління майном2.

До суб’єктів управління майном військових формувань України належать Президент України, Кабінет Міністрів України, Верховна Рада України, Міністерство оборони України, міністерства та інші органи цен-тральної виконавчої влади України.

Крім того, важливу роль у цій сфері відіграє Фонд державного майна України, зокрема в управлінні військовим майном виконує повноваження, спрямовані на забезпечення ефективного використання май-на військових формувань3. Причому цією статтею міністерства та інші органи виконавчої влади визнача-ються як «уповноважені органи управління».

Основне значення принципів у сфері управління військовим майном полягає в тому, що вони визнача-ють правовий зміст, практичну організацію й функціонування військових формувань України. З іншого боку, всі основні процеси управління регулюються переважно державою за допомогою Міністерства оборони України та інших суб’єктів управління таким майном. Тому принципи, на яких ґрунтується діяльність військо-вих формувань в Україні, мають винятково важливе значення для ефективного розвитку ЗС України.

В аспекті питання, що розглядається, зауважимо, що зі зміною моделі військового формування в дер-жаві в процесах його реформування змінюватимуться та доповнюватимуться й принципи з метою ефек-тивного забезпечення та виконання поставлених державою завдань і цілей.

Водночас у практичній площині управління майном ЗС України проблема принципів нині часто іг-норується, багато перетворень і модернізацій здійснюється суб’єктивно. Варто погодитися з висновком О.Ф. Андрійко, яка наголошує на тому, що принципи є «однією з умов ефективності контрольної діяльності та належної спрямованості на виконання її завдань»4.

Принципи (від лат. principium – початок, виникнення, основа, першоджерело) – основне вихідне по-ложення будь-якої теорії чи вчення, вихідні засади пояснень чи інструкцій5.

Принципи – основні засади, вихідні ідеї, що характеризуються універсальністю, вищою імперативніс-тю й відображають суттєві положення теорії, вчення, науки, системи внутрішнього та міжнародного права, політичної, державної чи громадської організації (гуманізм, законність, справедливість, рівність громадян перед законом) тощо6.

2 Про управління об’єктами державної власності : Закон України від 21.09.2006 № 185-V // Відомості Верховної Ради України. – 2006. – № 48.3 Конституція України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.4 Андрійко О.Ф. Організаційно-правові проблеми державного контролю у сфері виконавчої влади : автореф. дис. … докт. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Теорія управління, адміністративне право і процес; фінансове право; банківське право» / О.Ф. Андрійко ; Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. – К., 1999. – 42 с. – С. 11.5 Малиновський В.Я. Державне управління : [навчальний посібник] / В.Я. Малиновський. – К. : Атіка, 2003. – С. 576.6 Андрійко О.Ф. Організаційно-правові проблеми державного контролю у сфері виконавчої влади : дис. … докт. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Теорія управління, адміністративне право і процес; фінансове право; банківське право» / О.Ф. Андрійко ; Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. – К., 1999. – 390 с. – С. 110.

31 5/2, 2016

У Словнику української мови принцип визначено як основне, вихідне положення якої-небудь науко-вої системи, теорії, основний закон якої-небудь точної науки; особливість, покладена в основу створення або здійснення чогось; переконання, норма, правило, яким керується хто-небудь у житті, поведінці7.

Варто зазначити, що в теорії права виокремлюються такі види принципів, як принцип права, прин-цип правотворчості, принцип демократії, принцип організації та діяльності державного апарату, принцип юридичної відповідальності тощо8. Погоджуючись із науковими твердженнями щодо принципів, необхід-но виділити із загальновідомих принципів принцип законності, який, у свою чергу, ділиться на певні під-принципи (різновиди).

Як зазначає О.Ф. Скакун, «принцип законності – це як відправні засади, незаперечні засадні вимоги, які лежать в основі формування норм права і висуваються до поведінки учасників правових відносин», до таких принципів належать верховенство закону щодо всіх правових актів; єдність розуміння й застосування зако-нів на всій території їх дії; недопустимість протиставлення законності й доцільності; невідворотність відпо-відальності за правопорушення; зумовленість законності режимом демократії9. Автор погоджується з дум-кою науковця, оскільки категорія «принципи» є багатозначним поняттям. Змістовність принципу законності потрібно вважати як загальнообов’язкові вимоги, що, у свою чергу, формулюють ідею й мету контролю. Такі принципи виконують регулятивну функцію, безпосередньо впливають на результат контрольної діяльності.

Науковці адміністративного напряму називають різні класифікації, групи та види принципів контролю й нагляду. На думку Ю.П. Битяка, принципами контролю є такі:

1) універсальність – контроль має охоплювати всі ділянки;2) систематичність – контроль проводиться час від часу, за певною схемою не одноразово, а постійно;3) безсторонність, що досягається шляхом покладення завдань контролю на осіб, які не зацікавлені в

його результатах;4) реальність – забезпечується наявністю необхідних кваліфікованих контролерів;5) дієвість, результативність, що передбачає швидке проведення контрольних дій контролюючим

органом у разі одержання повідомлень про порушення, запобігання причинам правопорушення, своєчасне вжиття заходів щодо їх усунення та притягнення винних до відповідальності;

6) гласність, що дає змогу, а в деяких випадках є обов’язковим доведення результатів контролю до відома зацікавлених органів10.

О.Ф. Андрійко до принципів контролю зараховує законність, системність, систематичність, дієвість, гласність, а також прозорість його здійснення11. На думку автора, наведені класифікації принципів контр-олю всебічно та в повному обсязі охоплюють усі напрями здійснення контрольної діяльності.

Як слушно зазначають В.К. Колпаков та О.В. Кузьменко, існують не принципи, а вимоги контрольної діяльності, а саме: контроль має проводитися згідно з підзаконними актами, тобто контроль має здійс-нюватися тільки в межах конкретних нормативних приписів; систематичні, мають регулярний характер; своєчасні, що значно підвищує її ефективність; усебічні, тобто охоплюють найважливіші питання, поши-рюються на всі служби і структури підконтрольних органів; глибокі, тобто перевірці мають підлягати не тільки ті підрозділи, які мають слабкі результати в роботі, а й ті, що мають гарні результати; об’єктивні, тоб-то виключати упередженість; гласні, тобто його результати мають бути відомі тим, хто підлягав контролю; результативні, мати дієвість і результат12. На основі принципів контрольно-наглядової діяльності органі-зовується процес управління військовим майном, тобто продумана й обґрунтована впорядкованість дій із контрольних функцій, вибору методів, прийомів тощо.

7 Словник української мови / АН УРСР, Ін-т мовознавства ім. О.О. Потебні ; ред. колегія І.К. Білодід (гол.), А.А. Бурячок, В.О. Винник та інші. – К. : Наукова думка, 1976. – Т. 7. – 1976. – С. 693. 8 Загальна теорія держави і права : [навчальний посібник] / А.М. Колодій, В.В. Копєйчіков, С.Л. Лисенков та інші ; за ред.. В.В. Копєйчиков. – Стер. вид. – К. : Юрінком Інтер, 2000. – 320 с. – С. 160.9 Скакун О.Ф. Теорія держави і права : [підручник] / О.Ф. Скакун ; пер. з рос. – Х. : Консул, 2001. – 656 с. – С. 448–450.10 Адміністративне право України : [підручник] / [Ю.П. Битяк, В.М. Гаращук, О.В. Дьяченко та ін.] ; за ред. Ю.П. Битяка. – К. : Юрінком Інтер, 2005. – 544 с. – С. 241.11 Андрійко О.Ф. Організаційно-правові проблеми державного контролю у сфері виконавчої влади : дис. … докт. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Теорія управління, адміністративне право і процес; фінансове право; банківське право» / О.Ф. Андрійко ; Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. – К., 1999 – 390 с. – С. 36.12 Колпаков В.К. Адміністративне право України : [підручник] / В.К. Колпаков, О.В. Кузьменко. – К. : Юрінком Інтер, 2003. – 544 с. – С. 525.




Автор пропонує поділити принципи на загальні принципи та спеціальні. Розглянемо докладніше за-гальні принципи здійснення контрольної діяльності у сфері управління майном військових формувань України:

Принцип законності (верховенства права), який варто розглядати як обов’язковість процесуальної діяльності контролюючих органів у межах законних повноважень. Цей принцип передбачає правову при-роду контролю за управлінням військовим майном.

Принципи охорони військового майна, якими є забезпечення охорони майна військових формувань України як національного майна; використання майна за призначенням; ведення обліку, зберігання, спи-сання такого майна (Закон України «Про правовий режим майна у Збройних Силах», Постанова Кабіне-ту Міністрів України «Положення про порядок обліку, зберігання, списання та використання військового майна у Збройних Силах» від 04.08.2000 № 1225).

Принцип об’єктивності, звертаємо увагу на те, що сутність запропонованого принципу полягає в тому, що під час проведення контрольної діяльності суб’єктами контролю повинна підтримуватись об’єк-тивність і неупередженість.

Принцип рівності під час контрольно-наглядової діяльності у сфері управління майном військових формувань перед законом вимагає рівності перед законом, відсутності будь-яких привілеїв одного об’єк-та контрольно-наглядової діяльності над іншими.

Принцип відповідальності контрольно-наглядової діяльності у сфері управління майном військових формувань України перед державою або перед підконтрольною структурою є результатом дотримання вимог, які передбачені вищевказаними принципами, оскільки порушення кожного із цих принципів пе-редбачає різні види примусу, а також відповідальність суб’єктів, які наділені повноваженнями контролю у сфері управління військовим майном.

Спеціальні принципи контрольно-наглядової діяльності у сфері управління військовим майном, осо-бливість яких полягає в тому, що вони характерні для всіх видів контролю, незалежно від об’єкта, предме-та й суб’єкта. До таких видів принципів пропонуємо зарахувати такі:

Принцип дослідження означає, що контрольно-наглядова діяльність у сфері управління майном вій-ськових формувань повинна відповідати певному рівню сьогодення. Дослідження передбачає викори-стання суб’єктами, які наділені повноваженнями контролю, практичних або наукових напрацювань, що під час проведення підготовки до контрольних заходів можуть бути корисними.

Принцип планування контрольно-наглядової діяльності у сфері управління майном військових фор-мувань України полягає в плануванні об’єкта контролю, суб’єкта контролю (хто з уповноважених фахівців проводить контроль і який підрозділ буде здійснювати контрольно-наглядові повноваження).

Принцип системності полягає в тому, що проведення контролю в сфері управління військовим май-ном є неодноразовим заходом контролю, а систематичним (постійним), в процесі контрольної діяльності передбачає застосування різних видів, форм і методів здійснення контролю.

Принцип професійності контрольно-наглядової діяльності у сфері управління військовим майном пе-редбачає відповідну підготовку суб’єкта контрольно-наглядових повноважень щодо проведення контро-лю, досвід проведення контролю.

Принцип оперативності контрольно-наглядової діяльності у сфері управління військовим майном полягає в законному реагуванні на виявлені або повідомлені правопорушення у сфері управління май-ном. Дотримання цього принципу вказує на швидке усунення порушень.

У результаті аналізу принципів контролю у сфері управління військовим майном в Україні можна ви-значити таку ознаку, як взаємопов’язаність принципів контрольно-наглядової діяльності.

Отже, принципи контролю у сфері управління військовим майном надзвичайно важливі для орга-нізації та функціонування військового формування України. Правове встановлення принципів контролю управління зумовлює стабільність функціонування військового формування, стійкість державно-право-вого регулювання відносин, а також обґрунтування тенденцій розвитку законодавства про управління військовим майном.

33 5/2, 2016

Отже, пропонуємо таке визначення: принципи контролю за управлінням військового майна в Укра-їні – це основні положення, норми поведінки, які регулюють відносини у сфері управління військовим майном, сформульовані у правовій формі, на підставі чого функціонує апарат управління військового формування України.

Підсумовуючи викладене, можемо зазначити, що на основі принципів контрольної діяльності у сфе-рі управління організовується процес впорядкованості дій виконання управлінських функцій, прийомів і методів. Загальні принципи у сфері управління майном Збройних Сил України можна класифікувати так:

– конституційні принципи (зумовлені положеннями Конституції України та відповідних законодавчих актів України);

– організаційні принципи (визначають специфічні відносини суб’єктів управління щодо військового майна);

– принцип відповідальності (невідворотне застосування державного примусу до суб’єктів управління, які вчинили правопорушення);

– принцип дотримання верховенства прав і свобод людини та громадянина;– принцип ефективності й цільового використання об’єктів державної власності.

Аналіз змісту перелічених принципів указує на те, що в процесі вивчення та дослідження необхідно врахувати засади, на яких мають ґрунтуватися зміни до Закону України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України». Тому першочерговим завданням в організації принципів контрольної діяльно-сті у сфері управління майном у військових формуваннях України є розв’язання проблем за допомогою впровадження ведення реєстру звітності об’єктів військового майна за спеціальною формою заповнення й ведення. Це має вдосконалити подальший порядок здійснення обліку військового майна та контролю за його використанням і збереженням.

Висновки. Отже, висвітлені питання потребують подальшого дослідження з унесенням відповідних змін до нормативно-правових актів України й подальшим упровадженням принципів у діяльність Зброй-них Сил України та інших військових формувань.

Пропонуємо принципи здійснення контрольної діяльності у сфері управління майном військових формувань України визначити як основні ідеї (пропозиції), положення, вимоги тощо, які повинні бути обов’язковими для виконання всіма суб’єктами контрольних повноважень і стосуються всіх форм, мето-дів і правових умов її здійснення.

Анотація

У статті висвітлено систему і зміст принципів контрольно-наглядової діяльності у сфері управління майном військових формувань України.

Summary

This paper describes the system and the content of the principles of control and supervision in the sphere of management of property of military forces of Ukraine.


1. Андрійко О.Ф. Організаційно-правові проблеми державного контролю у сфері виконавчої влади : автореф. дис. … докт. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Теорія управління, адміністративне право і процес; фінансове право; банківське право» / О.Ф. Андрійко ; Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. – К., 1999. – 42 с. – С. 11.

2. Андрійко О.Ф. Організаційно-правові проблеми державного контролю у сфері виконавчої влади : дис. … докт. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Теорія управління, адміністративне право і процес; фінансове право; банківське право» / О.Ф. Андрійко ; Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. – К., 1999. – 390 с. – С. 36.




3. Адміністративне право України : [підручник] / [Ю.П. Битяк, В.М. Гаращук, О.В. Дьяченко та ін.] ; за ред. Ю.П. Битяка. – К. : Юрін-ком Інтер, 2005. – 544 с. – С. 241.

4. Гаращук В.М. Теоретико-правові проблеми контролю та нагляду у державному управлінні : дис. ... докт. юрид. наук : спец. 12.00.07 / В.М. Гаращук ; Нац. юрид. академія ім. Ярослава Мудрого. – Х., 2003. – 412 с. – С. 151.

5. Головатий С.П. Верховенство права: ідея, доктрина, принципи : автореф. дис. ... докт. юрид. наук / С.П. Головатий ; Інститут законодавства Верховної Ради України. – К., 2008. – С. 27.

6. Гудима Н.В. Принципи відкритості і прозорості в діяльності органів державного управління України: основи правового регу-лювання : [монографія] / Н.В. Гудима. – Черкаси, 2011. – С. 253–254.

7. Енциклопедичний словник з державного управління / уклад.: Ю.П. Сурмін, В.Д. Бакуменко, А.М. Михненко та інші ; за ред. Ю.В. Ковбасюка, В.П. Трощинського, Ю.П. Сурміна. – К. : НАДУ, 2010. – 820 с.

8. Загальна теорія держави і права : [навчальний посібник] / [А.М. Колодій, В.В. Копєйчіков, С.Л. Лисенков та інші] ; за ред. В.В. Копєйчиков. – Стер. вид. – К. : Юрінком Інтер, 2000. – 320 с.

9. Колпаков В.К. Адміністративне право України : [підручник] / В.К. Колпаков, О.В. Кузьменко. – К. : Юрінком Інтер, 2003. – 544 с. – С. 525.

10. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.11. Контролинг как инструмент управления предприятием / под ред. Н.Г. Данилочкиной. – М. : Экономикс, 1998. – 412 с. – С. 82.12. Малиновський В.Я. Державне управління : [навчальний посібник] / В.Я. Малиновський. – К. : Атіка, 2003. – 576 с.13. Про господарську діяльність у Збройних Силах України : Закон України // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 48.14. Про Збройні Сили України : Закон України від 05.10.2000 № 219-III // Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 48.15. Про правовий режим майна у Збройних Силах України : Закон України // Відомості Верховної Ради України. – 1999. –

№ 48. – Ст. 1.16. Про управління об’єктами державної власності : Закон України від 21.09.2006 № 185-V // Відомості Верховної Ради України. –

2006. – № 48.17. Про доступ до публічної інформації : Закон України від 13.01.2011 № 2939-VI // Відомості Верховної Ради України. – 2011. –

№ 32.18. Погребняк С.П. Основоположні принципи права : автореф. … дис. докт. юрид. наук / С.П. Погребняк ; Національна юридична

академія України ім. Ярослава Мудрого. – Х., 2009. – С. 27. 19. Скакун О.Ф. Теорія держави і права : [підручник] / О.Ф. Скакун ; пер. з рос. – Х. : Консул, 2001. – 656 с. – С. 448–450.20. Словник української мови / АН УРСР, Ін-т мовознавства ім. О.О. Потебні ; ред. колегія І.К. Білодід (гол.), А.А. Бурячок,

В.О. Винник та інші. – К. : Наукова думка, 1976. – Т. 7. – 1976. – С. 693. 21. Юридична енциклопедія : у 6 т. / редкол.: Ю.М. Шемшученко (голова редкол.) та ін. – К. : Укр. енцикл., 1998–2004. – Т. 5. –

2003. – С. 110.

Тетяна Голоднова,аспірант кафедри адміністративного права і процесу та митної безпеки

Університету Державної фіскальної служби України

35 5/2, 2016

Легалізація професійної діяльності адвокатів іноземної держави як окремий інститут законодавства. . .

Легалізація професійної діяльності адвокатів іноземної держави як окремий інститут законодавства про адвокатуру й адвокатську діяльність

Foreign lawyer professional activity legalization as a separate legislation institute of Advocacy

Володимир Гончаренко

Ключові слова: адвокат іноземної держави, легалізація адвокатської діяльності, право на здійснення адвокатської діяльності.

Key words: foreign lawyer, legalization of advocatory activity, right to practice advocacy.

Постановка проблеми. У 2012 році в законодавстві України про адвокатуру й адвокатську ді-яльність з’явилася новела, яка передбачила можливість здійснення професійної діяльності адвокатом іноземної держави на території України під своїм вихідним професійним званням, отриманим у державі походження. Цей крок законодавця став результатом послідовної імплементації міжнародно-правових зобов’язань, узятих на себе Україною під час вступу до Світової організації торгівлі (СОТ), та інтеграції в систему міжнародного обігу послуг, визначеної Генеральною угодою з торгівлі послугами (англ. General Agreement on Trade in Services (GATS)). У результаті цього в національній правовій системі сформувалася регламентована правовими нормами процедура набуття іноземним адвокатом права здійснювати адво-катську діяльність в Україні з поширенням на нього професійних прав, гарантій, обов’язків і відповідаль-ності, визначених Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»1. Отже, в законодавстві про адвокатуру й адвокатську діяльність сформувався окремий інститут, який, виходячи з його змісту і призначення, доречно іменувати «легалізація професійної діяльності адвокатів іноземної держави». Від-так із погляду юридичної науки існує обґрунтована необхідність глибокого аналізу питань, пов’язаних із сутністю і змістовим наповненням указаного інституту, його правовою обумовленістю й місцем у системі законодавства, що регламентує організацію адвокатури та адвокатську діяльність.

Стан дослідження проблеми. Методологічну основу вивчення проблем легалізації професійної діяльності адвокатів іноземної держави становлять дослідження фундаментальних основ адвокатури та адвокатської діяльності, викладені в роботах Т.В. Варфоломеєвої, Є.В. Васьковського, І.Ю. Гловацько-го, В.Г. Гончаренка, О.Л. Жуковської, Я.П. Зейкана, О.В. Капліної, О.П. Кучинської, І.Є. Марочкіна, О.Р. Ми-хайленка, М.М. Михеєнка, Л.М. Москвич, В.О. Попелюшка, О.Д. Святоцького В.В. Сердюка, Л.Д. Удалової, Д.П. Фіолевського, П.В. Хотенця, В.П. Шибіко, М.Й. Штефана, М.Є. Шумила, О.Г. Яновської. Однак самостій-них досліджень легалізації професійної діяльності адвокатів іноземної держави як окремого інституту за-конодавства про адвокатуру та адвокатську діяльність не проводилося.

Метою статті є визначення сутності, змісту, правової обумовленості й призначення легалізації про-фесійної діяльності адвокатів іноземної держави як окремого інституту законодавства про адвокатуру та адвокатську діяльність.

Виклад основного матеріалу. Соціальна функція адвокатури полягає в забезпеченні дотримання прав і законних інтересів громадян, підприємств, установ, організацій шляхом захисту, представництва чи надання інших видів правової допомоги вказаним суб’єктам. Водночас у юридичній літературі слушно наголошується на тому, що реалізація функції надання правової допомоги фізичним і юридичним особам практично реалізується не адвокатурою й не адвокатськими колегіями з їхніми організаційними структу-

1 Про адвокатуру та адвокатську діяльність : Закон України від 05.07.2012 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/5076-17.



рами, а конкретними адвокатами. Саме адвокат є суб’єктом захисту і представництва, саме він бере участь у судочинстві та процесуальних правовідносинах. Адвокати є учасниками доказування по конкретних кримінальних, цивільних, адміністративних, господарських справах; їм належить право надання доказів, їх перевірки й оцінювання у визначеному законом процесуальному режимі. На них покладається обов’язок використовувати всі передбачені законом засоби та способи захисту, обґрунтування доводів, висунутих на користь свого підзахисного або довірителя. Адвокати надають консультації з юридичних питань, скла-дають позовні заяви, скарги, клопотання, проекти договорів та інші документи юридичного характеру2.

Відповідно, здатність адвокатури виконувати своє соціальне призначення прямо залежить від ефек-тивності професійної діяльності кожного її члена в конкретних життєвих ситуаціях, пов’язаних із наданням правової допомоги. Як зазначає Л.С. Дубчак, низька якість юридичних послуг, як правило, заподіює клієн-ту матеріальні збитки, може призвести до винесення незаконного, необґрунтованого рішення судовим чи іншим державним органом, до безпідставного обмеження конституційних прав людини та громадянина, заподіяння шкоди здоров’ю, честі, гідності особи, її майну, а в кримінальній справі навіть до позбавлення волі, безпідставного кримінального переслідування. Саме тому адвокатура повинна забезпечувати доступ до адвокатської діяльності лише кращих юристів, здатних на високому професійному рівні представляти інтереси свого клієнта й надавати інші види юридичних послуг високої якості3. На думку О.Г. Яновської, з метою забезпечення дійсно ефективної професійної діяльності адвоката, в тому числі в кримінальному провадженні, необхідно дотримуватись високих професійних стандартів під час надання особі доступу до адвокатської професії4.

Забезпечення належного рівня професійної компетентності є загальновизнаним міжнародно-право-вим стандартом адвокатури та адвокатської діяльності. Відповідно до п. 9 Основних положень про роль адвокатів, прийнятих VIII Конгресом ООН щодо запобігання злочинам у серпні 1990 року5, уряди, профе-сійні асоціації адвокатів і навчальні інститути мають забезпечити адвокатам одержання відповідної освіти, підготовку і знання як їхніх ідеалів та етичних обов’язків, так і прав людини й основних свобод, визнаних національним і міжнародним правом.

Рада Європи в Рекомендаціях № (2000) 21 про свободу здійснення професійних адвокатських обов’яз-ків від 25 жовтня 2000 року6 закликає держав-учасниць забезпечувати високий рівень правової освіти та особистої моралі всіх, хто воліє набути професію адвоката. При цьому правова освіта має зміцнювати правові навички, підвищувати рівень усвідомлення етичних питань і питань прав людини й навчати адво-катів поваги до прав та інтересів клієнтів, захисту таких прав і сприяння їх здійсненню, а також сприяння належному відправленню судочинства.

Принцип професійної компетенції проголошується в Хартії основних принципів європейської юри-дичної професії Ради адвокатських асоціацій і юридичних співтовариств Європи7. Зокрема, в п. g Хартії та відповідному коментарі зазначається, що адвокат не може ефективно консультувати і представляти клієнта, якщо в нього немає відповідної професійної освіти, він не пройшов необхідну підготовку, яка дає професіоналам змогу бути в курсі постійних змін у праві та правозастосовній практиці у відповідній тех-нологічній, соціальній та економічній обстановці.

Наведені вище міжнародно-правові приписи зумовлюють існування на національних рівнях законо-давчо регламентованих систем допуску до професії адвоката, що передбачають: 1) кваліфікаційні вимоги до осіб, які мають намір займатися адвокатською діяльністю, засновані на критеріях освіти, практичного

2 Бойков А.Д. Адвокатура России : [учебное пособие] / А.Д. Бойков, Н.И. Капинус. – М. : Институт международного права и экономики имени А.С. Грибоедова, 2000. – С. 27.3 Дубчак Л.С. Соціальне призначення адвокатури в Україні та її функції / Л.С. Дубчак // Науковий часопис НПУ імені М.П. Драгоманова. Серія 18 «Економіка і право». – 2009. – Вип. 7. – С. 123.4 Яновська О.Г. Правова та соціальна природа адвокатської професії / О.Г. Яновська // Вісник кримінального судочинства. – 2015. – № 2. – С. 111.5 Основні положення про роль адвокатів, прийняті VIII Конгресом ООН щодо запобігання злочинам у серпні 1990 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_835.6 Рекомендації № (2000) 21 Комітету Міністрів державам-учасницям Ради Європи про свободу здійснення професійних адвокатських обов’язків, прийняті Комітетом Міністрів Ради Європи 25 жовтня 2000 р. на 72-й зустрічі заступників міністрів // Адвокат. – 2001. – № 1–2. – С. 29–31.7 Charter of Core Principles of the European Profession : adopted by the International Bar Association on 20 September 2006 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.ccbe.eu/fileadmin/user_upload/NTCdocument/EN_CCBE_CoCpdf1_1382973057.pdf.

37 5/2, 2016

досвіду, «моральної чистоти»; 2) спеціальну підготовку кандидатів на здобуття статусу адвоката (навчання в спеціалізованих закладах, стажування тощо); 3) перевірку рівня професійної компетентності кандидата шляхом проведення кваліфікаційних іспитів; 4) надання особі офіційного статусу (професійного звання) адвоката з дотриманням формальних вимог процедурного характеру (ухвалення рішення компетентним органом, приведення до присяги, видання відповідного свідоцтва або ліцензії тощо).

Зазначені елементи системи допуску до професії адвоката повною мірою відображено й у законодав-стві України. Відповідно до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», особа для набуття права на зайняття адвокатською діяльністю повинна, по-перше, відповідати встановленим кваліфікацій-ним вимогам: мати повну вищу юридичну освіту, володіти державною мовою, мати стаж роботи в галузі права не менше ніж два роки; по-друге, скласти кваліфікаційний іспит; по-третє, пройти стажування (за певними винятками, встановленими законодавством); по-четверте, скласти присягу адвоката України й отримати свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю.

Очевидно, що в державах із різними правовими системами, історично сформованими традиціями функціонування адвокатури системи допуску до професії адвоката матимуть свої особливості та певні від-мінні риси. Однак це не скасовує єдиного загального підходу до формування адвокатського корпусу, за якого забезпечується високий рівень професіоналізму тих представників юридичного фаху, які виявили бажання присвятити себе адвокатській справі. Крім того, як відзначається в заяві Міжнародної асоціації юристів (далі – МАЮ) про загальні принципи відкриття практики іноземними юристами та регулюван-ня щодо них8, незважаючи на відмінності між юридичними співтовариствами різних країн, існують певні спільні для всіх них суттєво важливі принципи, які включають в себе відданість незалежності юристів, збереження конфіденційності інформації клієнтів, заборону на конфлікт інтересів під час здійснення юри-дичної практики, підтримання високих етичних стандартів.

За таких умов у процесі інтеграції сфер юридичних послуг і поширення транскордонної правничої ді-яльності існують усі підстави для визнання в Україні юридичної сили рішень про присвоєння певним осо-бам відповідного професійного статусу (звання), ухваленого компетентними органами іноземних держав, як підстави для надання таким особам права на здійснення адвокатської діяльності на території України без застосування внутрішньонаціональних правил доступу до професії. Тобто перевірка рівня професій-ної компетенції іноземного адвоката в Україні не проводиться, оскільки це вже зроблено відповідними юрисдикційними органами іноземної держави й цього достатньо для здійснення іноземним адвокатом професійної діяльності в Україні.

Однак важливо розуміти, що наявність в особи професійного статусу, кореспондованого адвокат-ською професією, згідно із законодавством іноземної держави, не може означати автоматичного набуття такою особою права на зайняття адвокатською діяльністю в Україні. Визнання Україною рішень іноземних компетентних органів про надання адвокатського статусу не тільки не виключає, а й, навпаки, зумовлює необхідність існування певних процедур підтвердження дійсності таких рішень для їх застосування в пра-вовій системі України. У правознавстві для позначення подібних процедур використовується термін «ле-галізація».

У загальновживаному розумінні термін «легалізація» (з французької мови legalisation – засвідчення, узаконення) означає перехід на легальне становище, надання законної сили, узаконення9. Юридична енциклопедія містить декілька тлумачень зазначеного поняття: 1) офіційне визнання факту утворення юридичної особи, узаконення її діяльності, надання юридичної сили певному актові; 2) підтвердження дійсності підписів на документах; 3) у цивільному праві – це визнання самостійними суб’єктами цивільних правовідносин державних та інших підприємств і організацій, а також об’єднань громадян10.

На наше переконання, з огляду на його первинний зміст, поняття «легалізація» є цілком застосовним щодо процедури надання офіційного, законного статусу професійній діяльності адвоката іноземної дер-жави в Україні. Відповідно, є всі підстави для того, щоб вести мову про легалізацію професійної діяльності

8 Заявление об общих принципах применительно к открытию практики иностранных юристов и регулированию в их отношении // IBA – Международная ассоциация юристов: Резолюции, принципы, стандарты, заявления и иные документы / сост. и науч. ред. А.И. Муранов. – М. : ИД «Юридический бизнес», 2008. – С. 98–105.9 Словник української мови : в 11 т. – К. : Наук. думка, 1973. – Т. 4 : І–М. – 1973. – С. 459.10 Юридична енциклопедія : у 6 т. / НАН України. Ін-т держави і права імені В.М. Корецького ; голова редкол. Ю.С. Шемшученко ; редкол.: М.П. Зяблюк, В.Д. Горбатенко. – К. : Українська енциклопедія імені М.П. Бажана, 1998–2004. – Т. 3 : К–М. – 2001. – С. 324.




адвокатів іноземної держави в Україні як окремий інститут законодавства про адвокатуру та адвокатську діяльність.

На думку І.Г. Орловської, легалізація адвокатів являє собою сукупність форм діяльності суб’єктів адмі-ністративного права та адміністративних процедур щодо визначення спроможності кандидата в адвокати здійснювати за своїми професійними, діловими й моральними якостями адвокатську діяльність щодо за-хисту прав, свобод і законних інтересів фізичних і юридичних осіб шляхом отримання посвідчення адво-ката11. Як видається, в наведеному визначенні зміст легалізації адвокатської діяльності дещо звужується, зводячись виключно до перевірки рівня професійної компетенції майбутнього адвоката. Водночас уста-новлення спроможності кандидата в адвокати здійснювати адвокатську діяльність на належному рівні є лише одним із елементів зазначеної легалізації. Причому стосовно легалізації професійної діяльності адвокатів іноземної держави в Україні цей елемент узагалі буде відсутнім.

Легалізація адвокатської діяльності в Україні охоплює всю послідовність юридично значимих дій і процедур, пов’язаних із набуттям особою права здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги у правовому статусі адвоката згідно з вимогами національного законодавства. У процесі легалізації відбувається документальне оформлення й засвідчення законних підстав для надан-ня особі права здійснювати адвокатську діяльність в Україні. Тобто кінцевою метою такої легалізації є уза-конення професійної діяльності адвоката на території держави й у межах її юрисдикції.

Специфіка адвокатської професії зумовлює необхідність легалізації діяльності адвоката іноземної держави в державі його перебування. У правовідносинах адвокат завжди виступає як носій спеціальної правосуб’єктності, що передбачає наявність специфічних професійних прав, обов’язків і відповідально-сті. Процедура легалізації, являючи собою своєрідну офіційну констатацію наявності законних підстав для здійснення професійної діяльності адвокатом іноземної держави в Україні, по суті, є тим механізмом, що дає такому адвокату змогу набувати спеціальної правосуб’єктності в межах юрисдикції України з усім комплексом повноважень і гарантій, характерних для адвокатської діяльності, згідно з внутрішньонаціо-нальним законодавством.

Крім того, відповідно до законодавства України, набуття права на зайняття адвокатською діяльністю пов’язане з необхідністю реєстрації цього акту. На вимогу ст. 17 Закону України «Про адвокатуру та адво-катську діяльність» у нашій державі функціонує Єдиний реєстр адвокатів України, метою якого є збирання, зберігання, облік і надання достовірної інформації про кількість і персональний склад осіб, які мають пра-во на зайняття адвокатською діяльністю в Україні, та про обрані ними організаційні форми адвокатської діяльності. До вказаного реєстру вносяться такі відомості: прізвище, ім’я по батькові адвоката; номер і дата видачі свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю, номер і дата прийняття рішення про видачу свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю; найменування та місцезнаходжен-ня організаційної форми адвокатської діяльності, номери засобів зв’язку; адреса робочого місця адвока-та, номери засобів зв’язку; інформація про зупинення або припинення права на зайняття адвокатською діяльністю; інші відомості, передбачені законодавством про адвокатуру й адвокатську діяльність.

Вихідним моментом у дослідженні інституту легалізації професійної діяльності адвоката іноземної держави в Україні є коректне визначення самого поняття «адвокат іноземної держави». За визначенням, наданим МАЮ, іноземним адвокатом вважається особа:

– по-перше, якій надано дозвіл або яку іншим чином уповноважено на здійснення юридичної практики в певній країні або в її внутрішній юрисдикції («юрисдикція походження») і яка підпадає під контроль з боку органу, уповноваженого здійснювати регулювання адвокатської професії (“уповноважений орган країни походження»);

– по-друге, яка має намір розпочати юридичну практику в будь-якій іншій країні або її внутрішній юрисдикції, аніж в юрисдикції походження («приймаюча юрисдикція»), у зв’язку з чим бажає отримати відповідний дозвіл від органу, уповноваженого здійснювати регулювання адвокатської професії в приймаючій юрисдикції (уповноважений орган приймаючої країни)12.

11 Орловська І.Г. Легалізація адвокатів / І.Г. Орловська // Митна справа. – 2013. – № 4 (88). – Частина 2. – Книга 1. – С. 228.12 Заявление об общих принципах применительно к открытию практики иностранных юристов и регулированию в их отношении // IBA – Международная ассоциация юристов: Резолюции, принципы, стандарты, заявления и иные документы / сост. и науч. ред. А.И. Муранов. – М. : ИД «Юридический бизнес», 2008. – С. 101.

39 5/2, 2016

У Законі України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» використовується дещо інше форму-лювання – «адвокат іноземної держави», яке, по суті, є ідентичним до більш поширеного й уживаного в міжнародній практиці терміна «іноземний адвокат». При цьому зміст зазначеного поняття в Законі не роз-кривається. Певну ясність у цьому питанні вносить Положення про перелік документів та порядок вклю-чення адвоката іноземної держави до Єдиного реєстру адвокатів України, затверджене Рішенням Ради адвокатів України від 1 червня 2013 року № 155 (далі – Положення № 155)13. Зі змісту п. 2.1 Положення № 155 випливає, що адвокатом іноземної держави вважається особа, яка має право на адвокатську прак-тику (діяльність) у відповідній іноземній державі. Водночас для більш повної законодавчої визначеності доречно було б закріпити в ст. 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» легальну дефі-ніцію розглядуваного поняття в такій редакції: «Адвокат іноземної держави – фізична особа, яка рішенням уповноваженого органу відповідної іноземної держави наділена правом здійснювати адвокатську діяль-ність на території такої держави згідно з її законодавством». Таке визначення відображає правове стано-вище адвоката іноземної держави до моменту легалізації його професійної діяльності в Україні. Після лега-лізації адвокат іноземної держави вважається таким, що набув права здійснювати захист, представництво та надання інших видів правової допомоги на території України з відповідним комплексом професійних прав, обов’язків і гарантій, визначених законодавством України про адвокатуру та адвокатську діяльність.

Важливо розуміти, що, будучи важливим і необхідним елементом правового регулювання транскор-донного надання юридичних послуг, інститут легалізації професійної діяльності адвоката іноземної дер-жави в приймаючій державі за жодних обставин не може використовуватися національними урядами як протекціоністський інструмент обмеження доступу адвокатів іноземної держави до внутрішньонаціо-нальної сфери надання правової допомоги. Квінтесенцією такої легалізації є ідея збереження розумного балансу між створенням сприятливих умов для вільного транскордонного руху юридичних послуг згідно з вимогами GATS, з одного боку, та урахуванням внутрішньонаціональних особливостей здійснення адво-катської діяльності в приймаючій державі та інтересів її адвокатського співтовариства – з іншого. Відтак формування процедури легалізації професійної діяльності адвоката іноземної держави має відбуватися на основі певних засадничих положень, вихідних принципів, що відображатимуть зазначену ідею. Аналіз міжнародно-правових документів, присвячених цьому аспекту регулювання адвокатури та адвокатської діяльності, дає підстави виділити такі положення:

1) уповноважений орган приймаючої держави має юридично виправдане право здійснювати легалі-зацію професійної діяльності адвокатів іноземної держави на території такої держави;

2) процедура легалізації професійної діяльності адвокатів іноземної держави в приймаючій державі повинна бути справедливою, недискримінаційною та заснованою на застосовуваних однаково для всіх об’єктивних критеріях. Будь-які обмеження щодо допуску адвоката іноземної держави до юридичної практики мають бути виправданими з погляду суспільних інтересів у приймаючій державі;

3) норми та правила, які стосуються порядку легалізації професійної діяльності адвокатів іноземної держави в приймаючій державі, повинні бути прозорими, зрозумілими й мати послідовне застосування;

4) порядок легалізації професійної діяльності адвокатів іноземної держави необхідно розробляти й застосовувати так, щоб, у кінцевому підсумку, він сприяв захисту інтересів клієнтів, а також заохочу-вав і полегшував ефективне надання юридичних послуг, при цьому будучи сумісним із захистом суспіль-ства, підтриманням професійних стандартів і незалежності адвокатського співтовариства в приймаючій державі.

Висновки. Отже, легалізація професійної діяльності адвокатів іноземної держави як окремий інсти-тут законодавства про адвокатуру та адвокатську діяльність являє собою систему правових норм, що регламентують послідовність юридично значимих дій, спрямованих на набуття особою, якій надано доз-віл або яку іншим чином уповноважено на здійснення адвокатської практики в іноземній державі, права здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги на території України у пра-вовому статусі адвоката згідно з вимогами її законодавства. Результатом такої легалізації є документальне оформлення й засвідчення законних підстав для здійснення адвокатом іноземної держави професійної діяльності в Україні. Легалізація професійної діяльності адвоката іноземної держави в Україні є засобом

13 Положення про перелік документів та порядок включення адвоката іноземної держави до Єдиного реєстру адвокатів України, затверджене Рішенням Ради адвокатів України від 1 червня 2013 року № 155 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://web1.unba.org.ua/akti/.




підтвердження: 1) дійсності документів про відповідний професійний статус, отриманих іноземним адво-катом у своїй державі походження; 2) реєстрації іноземного адвоката в Єдиному реєстрі адвокатів України згідно з вимогами чинного законодавства; 3) набуття іноземним адвокатом професійних прав, обов’язків і поширення на нього гарантій професійної діяльності і юридичної відповідальності, передбачених зако-нодавством України. Отже, вказаний інститут виконує контрольну функцію, що має на меті дотримання законодавства щодо виконання умов здійснення адвокатської діяльності й ведення Єдиного реєстру ад-вокатів України.

Анотація

У статті розглядається легалізація професійної діяльності адвокатів іноземної держави як окремий інститут законодавства про адвокатуру та адвокатську діяльність.

Summary

The article examines the legalization of the professional activities of foreign lawyers as a separate institute of the legislation on Advocacy and Advocatory Activity.


1. Про адвокатуру та адвокатську діяльність : Закон України від 05.07.2012 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/ laws/show/5076-17.

2. Бойков А.Д. Адвокатура России : [учебное пособие] / А.Д. Бойков, Н.И. Капинус. – М. : Институт международного права и экономики имени А.С. Грибоедова, 2000. – 376 с.

3. Дубчак Л.С. Соціальне призначення адвокатури в Україні та її функції / Л.С. Дубчак // Науковий часопис НПУ імені М.П. Драгоманова. Серія 18 «Економіка і право». – 2009. – Вип. 7. – С. 122–128.

4. Яновська О.Г. Правова та соціальна природа адвокатської професії / О.Г. Яновська // Вісник кримінального судочин-ства. – 2015. – № 2. – С. 108–113.

5. Основні положення про роль адвокатів, прийняті VIII Конгресом ООН щодо запобігання злочинам у серпні 1990 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_835.

6. Рекомендації № (2000) 21 Комітету Міністрів державам-учасницям Ради Європи про свободу здійснення професійних адвокатських обов’язків, прийняті Комітетом Міністрів Ради Європи 25 жовтня 2000 р. на 72-й зустрічі заступників міні-стрів // Адвокат. – 2001. – № 1–2. – С. 29–31.

7. Charter of Core Principles of the European Profession: adopted by the International Bar Association on 20 September 2006 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.ccbe.eu/fileadmin/user_upload/NTCdocument/ EN_CCBE_CoCpdf1_1382973057.pdf.

8. Заявление об общих принципах применительно к открытию практики иностранных юристов и регулированию в их от-ношении // IBA –Международная ассоциация юристов: Резолюции, принципы, стандарты, заявления и иные документы / сост. и науч. ред. А.И. Муранов. – М. : ИД «Юридический бизнес», 2008. – С. 98–105.

9. Словник української мови : в 11 т. – К. : Наук. думка, 1973. – Т. 4 : І–М. – 1973. – 840 с.10. Юридична енциклопедія : у 6 т. / НАН України. Ін-т держави і права імені В.М. Корецького ; голова редкол. Ю.С. Шем-

шученко ; редкол.: М.П. Зяблюк, В.Д. Горбатенко. – К. : Українська енциклопедія імені М.П. Бажана, 1998–2004. – Т. 3 : К–М. – 2001. – 792 с.

11. Орловська І.Г. Легалізація адвокатів / І.Г. Орловська // Митна справа. – 2013. – № 4 (88). – Частина 2. – Книга 1. – С. 223–228.12. Положення про перелік документів та порядок включення адвоката іноземної держави до Єдиного реєстру адвокатів

України, затверджене Рішенням Ради адвокатів України від 1 червня 2013 року № 155 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://web1.unba.org.ua/akti/.

Володимир Гончаренко,аспірант

Академії адвокатури України

41 5/2, 2016

Особливості визначення в Україні походження дитини, народженої сурогатною матір’ю


Features of parentage of the child born by surrogate mother in Ukraine

Надія Гуменна

Ключові слова:сурогатне материнство, генетичні батьки, походження дитини, допоміжні репродуктивні технології,

сурогатна мати.

Key words:surrogate motherhood, genetic parents, parentage of the child, assisted reproductive technologies, surrogate mother.

Постановка проблеми. Народження дитини – це не тільки найважливіша подія в житті її батьків, а й подія, яка зачіпає інтереси суспільства та держави. Народження людини, громадянина певної держави – це поява юридичної особи з уже наявними правами (право на ім’я, громадянство тощо) і гарантіями (до-помога при народженні дитини, медичне забезпечення). За законодавством, самого факту біологічного народження недостатньо для набуття народженою дитиною громадянської правосуб’єктності. Необхідно юридично оформити її «народження», здійснивши державну реєстрацію в органах РАЦСу (в окремих ви-падках таке оформлення відбувається за рішенням суду), і в такий спосіб визначити походження дитини.

Відповідно до Конституції України, діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним1. Шлюбно-сімейне законодавство України не передбачає різ-ниці між дітьми, батьки яких перебувають у шлюбі між собою, і дітьми, народженими матір’ю, яка не пере-буває у шлюбі. Ніяких моральних і правових обмежень такі діти не зазнають, існує лише різний порядок визначення їх походження.

Загальними підставами виникнення прав та обов’язків батьків і дитини є походження дитини від них, тобто наявність кровного споріднення й реєстрація цього походження в порядку, встановленому зако-ном. Однак походження дитини від батьків може бути не лише біологічно «кровним», а й соціальним. Як справедливо зазначає Х.І. Вонсович, «особливого значення в нашій країні набуває теорія соціального батьківства (материнства), яке є результатом застосування допоміжних репродуктивних технологій. Від-повідно до цієї теорії, підставою виникнення батьківських прав та обов’язків може бути не тільки біоло-гічне походження (кровна спорідненість), а й соціальний зв’язок»2. Тому, видається, питання визначення походження дитини, зачатої в результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій, зокрема народженої сурогатною матір’ю, потребує особливої уваги.

Сьогодні програма сурогатного материнства значно прогресувала і здійснюється на найвищому тех-нологічному рівні. Оскільки застосування цього методу лікування безпліддя постійно зростає, відповідно, збільшується необхідність серйозного правового підходу до цього питання.

Стан дослідження проблеми. Вітчизняною юридичною наукою вже не раз досліджувались поняття «сурогатне материнство», його зміст і сутність, особливості договірних відносин у цій сфері, проводився аналіз сучасного правового регулювання такої репродуктивної технології тощо. Зокрема, ця проблема не залишилась поза увагою в наукових працях Н.А. Аблятіпової, Л.С. Айвазян, С.В. Антонова, С.Б. Булеци, В.А. Ватрас, І.В. Венедіктової, І.Я. Верес, А.О. Дутко, П.Ю. Козіна, А.С. Коломійця, Ю.В. Коренги, О.В. Культен-ка, В.А. Москалюк, О.В. Оніщенка, Т.І. Петровці, І.М. Риженко, М.В. Сопель та ін. Однак, на нашу думку, питан-ня щодо реєстрації «сурогатного» малюка достатньо не висвітлені й потребують додаткового наукового опрацювання.

1 Конституція України від 28.06.1996 // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/go/254к/96-вр.2 Вонсович Х.І. Презумпція материнства генетичної матері / Х.І. Вонсович // Вісник Чернівецького факультету Національного університету «Одеська юридична академія». – 2015. – № 2. – С. 84.



Метою статті є дослідження особливостей визначення походження дитини, народженої сурогатною матір’ю, та виокремлення проблемних моментів, які можуть виникати на цьому шляху.

Виклад основного матеріалу. Сучасна медицина вже давно працює над проблемою безпліддя, сьо-годні пропонує безліч варіантів для вирішення репродуктивних питань. Але бувають випадки, коли орга-нізм жінки, незважаючи на всі зусилля лікарів, не в змозі зачати й виносити дитину. Тоді альтернативою штучному заплідненню є сурогатне материнство.

Україна – одна з небагатьох країн світу, де використання більшості допоміжних репродуктивних тех-нологій (далі – ДРТ), зокрема сурогатного материнства (далі – СМ), цілком законне навіть на комерційних засадах. Походження дитини, народженої сурогатною матір’ю, визначається відповідно до ч. 2 ст. 123 Сі-мейного кодексу України (далі – СК України). Так, у разі перенесення в організм іншої жінки ембріона лю-дини, зачатого подружжям (чоловіком і жінкою) в результаті застосування ДРТ, батьками дитини є подруж-жя. Крім того, у нашій державі, щоб уникнути численних позовів, оспорювання материнства біологічної матері сурогатною матір’ю не допускається (ч. 2 ст. 139 СК України)3.

Як бачимо, наведені положення національного законодавства спрямовані на забезпечення захисту прав дитини та прав подружжя, що є біологічними батьками дитини. Гарантоване в Україні право безплідної пари визнаватися батьками народженої сурогатною матір’ю дитини є, без сумніву, позитивним моментом. Варто зазначити, що така законодавча норма оцінюється в сучасній літературі неоднозначно. Окремі нау-ковці, відстоюючи пріоритет сурогатної матері у вирішенні питання про визначення походження дитини, вважають, що стан вагітності робить її ближчою до дитини, ніж генетичну матір. Це пояснюється тим, що в процесі виношування ембріона між ним і сурогатною матір’ю виникає особливий біологічний та емоційний зв’язок, який дасть про себе знати тільки після народження дитини4. Саме це є підставою для врахування ін-тересів сурогатної матері під час фіксації батьків дитини5. Тож у багатьох країнах права на народжену дитину належать саме сурогатній матері, і лише від неї залежить, віддасть вона народжену нею дитину генетичним батькам чи ні. Однак ми солідарні з позицією українського законодавця й тих науковців, які дотримуються думки, що «батьками дитини має визнаватися подружжя, яке є замовниками й надало генетичний матеріал, так як біологічне споріднення визначається саме цим, а не виношуванням дитини»6.

Надаючи перевагу подружній парі, можна досягти мети сурогатного материнства, а саме вирішення проблеми безпліддя осіб, які хочуть стати батьками, але не володіють природною здатністю до дітона-родження. Така позиція також продемонстрована в доповіді Комісії з реформи права провінції Онтаріо (Канада) «Штучне відтворення людського життя і пов’язані з цим справи», у якій сказано, що генетичних батьків необхідно розглядати як батьків дитини в ході вирішення будь-яких юридичних питань, а сурогат-на мати не повинна мати жодних правовідносин із дитиною. Відповідно, дитина одразу після народження передається генетичним батькам. У разі відмови сурогатної матері від такого передавання передбача-ється можливість винесення судом відповідної постанови. Більше того, якщо існують підозри про намір сурогатної матері відмовитись віддати дитину, рекомендується надати суду право винести рішення ще до її народження. Комісією також рекомендовано під час реєстрації народження батьками вказувати гене-тичних батьків, а сурогатну матір у книгах реєстрації актів цивільного стану не згадувати7.

Важливою й такою, що свідчить на користь презумпції батьківства подружжя-замовників «сурогат-ного» малюка, вважаємо думку І.О. Михайлової, що особи, які звернулися за допомогою до сурогатної матері, як правило, є досить забезпеченими людьми, а отже, і дитина, яка народилася в такої пари, житиме в достатку. Водночас сурогатними матерями зазвичай стають жінки, які в такий спосіб хочуть покращити своє матеріальне становище, а отже, й умови виховання дитини в них будуть на щабель нижчими. Залиша-ючись у сурогатної матері, дитина водночас позбавляється своїх суб’єктивних цивільних прав, а саме умов на подальшу освіту та розвиток8.

3 Сімейний кодекс України від 10.01.2002 // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 21–22. – Ст. 135. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/go/2947-14.4 Пчелинцева Л.М. Семейное право России : [учебник для вузов] / Л.М. Пчелинцева. – 6-е изд., перераб. – М. : Норма; ИНФРА-М, 2010. – С. 284.5 Антокольская М.В. Семейное право : [учебник] / М.В. Антокольская. – 2-е изд., перераб. и доп. – М. : Юристь, 2002. – С. 184.6 Малеина М.Н. Человек и медицина в современном мире : [учебное и практическое пособие] / М.Н. Малеина. – М. : БЕК, 1995. – С. 99.7 Бруй М.Г. Суррогатное материнство: каким ему быть? / М.Г. Бруй // Юридический журнал. – 2005. – № 3. – С. 59.8 Михайлова И.А. Законодательство, регулирующее установление происхождения детей, нуждается в корректировке / И.А. Михайлова // Вопросы ювенальной юстиции. – 2009. – № 2. – С. 18.

43 5/2, 2016

Реєстрація дитини, зокрема, народженої за допомогою методу сурогатного материнства здійснюєть-ся в установленому чинним законодавством України порядку. Державна реєстрація народження дитини проводиться з одночасним визначенням її походження та присвоєнням їй прізвища, імені по батькові9. Підставами для проведення державної реєстрації народження дитини є медичне свідоцтво про народ-ження (форма № 103/о), форма якого затверджена Наказом Міністерства охорони здоров’я України від 08.08.2006 № 545, що видається закладами охорони здоров’я незалежно від підпорядкування та форми власності, де приймаються пологи. Державна реєстрація народження дитини проводиться за письмовою або усною заявою батьків чи одного з них за місцем її народження або за місцем проживання батьків не пізніше одного місяця з дня її народження. Одночасно із заявою про державну реєстрацію народження подаються та в актовому записі про народження зазначаються паспорти або паспортні документи, що посвідчують особи батьків (одного з них), документ, який є підставою для внесення відомостей про батька дитини (свідоцтво про шлюб, спільна заява матері та батька дитини, заява матері).

Відповідно до п. 11 глави 1 розділу ІІІ Правил державної реєстрації актів цивільного стану в Україні (далі – Правил)10, затверджених Наказом Міністерства юстиції України від 18.10.2000 № 52/5, у разі народ-ження дитини жінкою, якій в організм було перенесено ембріон людини, зачатий подружжям у результаті застосування ДРТ, державна реєстрація народження проводиться за заявою подружжя, яке дало згоду на таке перенесення. У цьому разі одночасно з документом, що підтверджує факт народження дитини цією жінкою, подається заява про її згоду на запис подружжя батьками дитини, справжність підпису на якій має бути нотаріально засвідченою, а також довідка про генетичну спорідненість батьків (матері чи бать-ка) з плодом. При цьому в графі «Для відміток» актового запису про народження робиться такий запис: «Матір’ю дитини згідно з медичним свідоцтвом про народження є громадянка (прізвище, власне ім’я по батькові)», а також зазначаються найменування закладу (установи), що видав(ла) довідку, дата її видачі та номер, дані нотаріуса (прізвище й ініціали, нотаріальний округ чи державна нотаріальна контора), дата та яким реєстровим номером засвідчено справжність підпису жінки на заяві про її згоду на запис подружжя батьками дитини.

Ураховуючи вищевикладене, можемо резюмувати, що для реєстрації дитини, народженої сурогатною матір’ю, необхідними є такі документи:

– заява подружжя про державну реєстрацію народження дитини;– паспорти подружжя;– свідоцтво про шлюб;– медичне свідоцтво про народження дитини;– нотаріально засвідчена письмова заява сурогатної матері про згоду на запис подружжя батьками

дитини;– довідка про генетичну спорідненість батьків (матері чи батька) з плодом.

Досліджуючи питання визначення походження дитини, народженої в результаті застосування ДРТ, окремі науковці до документів, необхідних для реєстрації такої дитини, зараховують також згоду чолові-ка сурогатної матері на участь у програмі, оскільки на нього поширюється презумпція батьківства11. Нам видається це зайвим, оскільки одружена жінка, відповідно до чинного законодавства України, просто не може брати участь у програмі СМ без письмової згоди її чоловіка12. Та й законодавець не вказує на необ-хідність наявності такої згоди під час реєстрації дитини.

Позитивним моментом вітчизняного законодавства є той факт, що реєстрація дитини генетичними батьками відбувається звичайним шляхом, а не через процедуру усиновлення. Тож подружжя, яке «замо-вило» дитину, отримує звичайне свідоцтво про народження. Крім того, законодавство України не вимагає засвідчувати відмову сурогатної матері від дитини в суді чи іншому державному органі. Єдиним застере-женням науковці називають положення Правил про письмову згоду сурогатної матері на реєстрацію бать-

9 Про державну реєстрацію актів цивільного стану : Закон України від 01.07.2010 // Відомості Верховної Ради України. – 2010. – № 38. – Ст. 509. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2398-17.10 Правила державної реєстрації актів цивільного стану в Україні : Наказ Міністерства юстиції України від 18.10.2000 № 52/5 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z0719-00. 11 Дутко А.О. Визначення походження дитини, народженої в результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій / А.О. Дутко // Сучасні тенденції розбудови правової держави в Україні та світі : зб. наук. ст. за матеріалами ІІ Міжнар. наук.-практ. конф., 10 квіт. 2014 р. – Житомир : ЖНАЕУ, 2014. – С. 159.12 Про затвердження Порядку застосування допоміжних репродуктивних технологій в Україні : Наказ Міністерства охорони здоров’я України від 09.09.2013 № 787 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z1697-13.




ками дитини подружжя13. Така вимога є необґрунтованою, оскільки не відповідає інтересам насамперед подружжя. Сурогатна мати на момент укладення договору сурогатного материнства повинна усвідомлю-вати його правові наслідки. Волевиявлення сурогатної матері щодо згоди передати дитину генетичним батькам утілюється в договорі сурогатного материнства й не може бути зміненим після народження ди-тини14.

Для іноземних громадян жодних обмежень щодо участі в програмі СМ в Україні не існує. Законода-вець лише покладає на них обов’язок повідомляти адресу тимчасового проживання до моменту оформ-лення документів і виїзду з країни для здійснення патронажу спеціалістами з педіатрії та спостережен-ня. Однак через те, що не всі країни визнають СМ, виникають проблеми виїзду іноземців із дитиною до місця свого проживання, відповідно, виникає великий ризик залишення таких дітей в Україні. Саме тому видається правильним рішення, запропоноване в проекті Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обмежень у використанні допоміжних репродуктивних технологій» (ре-єстр. № 8282), про введення заборони на застосування СМ для громадян тих іноземних країн, де такий метод не визнається на законодавчому рівні. Можливо, такий підхід дещо дискримінує права іноземців, які бажають скористатися програмою СМ в Україні, однак це дасть змогу запобігти таким жахливим си-туаціям, коли іноземці, бажаючи приховати дитину від паспортного-митного контролю, перевозять її в нелюдських умовах (багажних відсіках, сумках тощо). Так, широкого розголосу набула справа громадян Франції, які в березні 2011 року намагалися таємно вивезти з України дітей, народжених сурогатною ма-тір’ю, заховавши їх у меблеву скриню салону автомобіля15.

Повертаючись до норми СК України, яка визначає походження дитини, народженої методом СМ, не-можливо оминути увагою той факт, що законодавець, крім презумпції батьківства (материнства), перед-бачив ще й певні обмеження щодо участі в програмах СМ. Насамперед цей метод ДРТ не є доступним для громадян, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі, та іноземних громадян, які перебувають у зареєстрованих одностатевих шлюбах (адже в законі чітко зазначено, що можливе перенесення ембріона людини, зачатого лише чоловіком і жінкою). Щодо правильності такого рішення ще не раз дискутувати-муть науковці. Одні підтримують таку ініціативу законодавця, вважаючи, що найбільш сприятливі умови для становлення й розвитку особистості дитини наявні в повноцінній сім’ї, що складається з обох батьків16. Інші переконані, що встановлення такого обмеження законодавства є порушенням, зокрема, ч. 2 ст. 36 СК України, яка передбачає, що шлюб не може бути підставою для надання особі пільг чи переваг, а також для обмеження її прав і свобод, які встановлені Конституцією й законами України17. Не можна не погодитись із думкою О.А. Явор: «Нерозумні заборони істотно обмежують права тих людей, які хочуть стати батьками за допомогою репродуктивних технологій, породжують «репродуктивний» туризм. Право на продовження роду природне, невід’ємне право будь-якої людини. Треба надати шанс людям, які бажають стати батька-ми за допомогою ДРТ»18.

Крім того, законодавцем дозволене лише гестаційне або повне сурогатне материнство, що перед-бачає використання біологічних матеріалів генетичних батьків, тоді як існує ще й часткове або гендерне сурогатне материнство, за якого сурогатна мати надає власні ооцити, тобто має з дитиною, яку виношує, генетичний зв’язок19. Уважаємо, що такою позицією законодавець запобігає спробі сурогатної матері ви-магати залишити дитину собі, адже при гестаційному сурогатному материнстві жінка, яка виношує дитину, не може передати їй свій генетичний код, а це передбачає, що дитина ніяк не пов’язана з нею.

13 Антонов С.В. Правове регулювання застосування допоміжних репродуктивних технологій і захист прав їх учасників в Україні та за кордоном / С.В. Антонов // Управління закладом охорони здоров’я. – 2009. – № 6. – С. 16.14 Верес І.Я. Проблеми правового регулювання сурогатного материнства / І.Я. Верес // Адвокат. – 2013. – № 3 (150). – С. 28; Вонсович Х.І. Презумпція материнства генетичної матері / Х.І. Вонсович // Вісник Чернівецького факультету Національного університету «Одеська юридична академія». – 2015. – № 2. – С. 87.15 Вирок Берегівського районного суду Закарпатської області від 17 травня 2011 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/15625789.16 Худякова О.Ю. Развитие законодательства России и США об установлении происхождения детей / О.Ю. Худякова // Международное публичное и частное право. – 2009. – № 4. – C. 42.17 Колінчук Х.Г. Деякі аспекти правового регулювання сурогатного материнства в Україні : Стаття про зловживання батьківськими правами / Х.Г. Колінчук // Google Docs [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://docs.google.com/do-cument/d/1aAronAye3ZgOD.../edit?usp=sharing. 18 Явор О.А. Правові аспекти сурогатного материнства / О.А. Явор // Університетські наукові записки. – 2012. – № 4 (44). – С. 132.19 Дахно Ф.В. Сурогатне материнство / Ф.В. Дахно // Жіночий лікар. – 2007. – № 3. – С. 15. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://z-l.com.ua/ua/article/.

45 5/2, 2016

Висновки. Підсумовуючи наведене, необхідно визнати, що правове регулювання сурогатного мате-ринства в Україні не лише не пасе задніх, а й за багатьма ознаками може слугувати прикладом для ін-ших країн. Водночас, незважаючи на досить успішну практику, залишається ще багато спірних питань, які потребують дослідження та пошуку вирішення, оскільки від цього безпосередньо залежать результатив-ність СМ і подальші перспективи застосування.

Анотація

У статті досліджуються особливості визначення в Україні походження дитини, народженої сурогат-ною матір’ю, виокремлюються проблемні моменти, які можуть виникати на цьому шляху. Аналізується національне законодавство, що регулює застосування сурогатного материнства, підкреслюються наявні прогалини та недоліки, які потребують усунення. Розглядаються особливості застосування сурогатного материнства в Україні для іноземних громадян.

Summary

In the article the author examines the features of parentage of the child born by surrogate mother in Ukraine and distinguishes problem areas that may arise on that way. The presented article is devoted also analy-sis of national legislation governing the use of surrogate mothers, highlighted gaps and shortcomings that need removal. Author considered the features of the surrogate motherhood in Ukraine for foreign citizens.

Використана література:1. Конституція України від 28.06.1996 // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141. – [Електронний ресурс]. –

Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/go/254к/96-вр. 2. Вонсович Х.І. Презумпція материнства генетичної матері / Х.І. Вонсович // Вісник Чернівецького факультету Національно-

го університету «Одеська юридична академія». – 2015. – № 2. – С. 77–88.3. Сімейний кодекс України від 10.01.2002 // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 21–22. – Ст. 135. – [Електронний

ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/go/2947-14.4. Пчелинцева Л.М. Семейное право России : [учебник для вузов] / Л.М. Пчелинцева. – 6-е изд., перераб. – М. : Норма ; ИНФ-

РА-М, 2010. – 719 с. 5. Антокольская М.В. Семейное право : [учебник] / М.В. Антокольская. – 2-е изд., перераб. и доп. – М. : Юристь, 2002. – 336 с.6. Малеина М.Н. Человек и медицина в современном мире : [учебное и практическое пособие] / М.Н. Малеина. – М. : БЕК,

1995. – 260 с.7. Бруй М.Г. Суррогатное материнство: каким ему быть? / М.Г. Бруй // Юридический журнал. – 2005. – № 3. – С. 57–61.8. Михайлова И.А. Законодательство, регулирующее установление происхождения детей, нуждается в корректировке /

И.А. Михайлова // Вопросы ювенальной юстиции. – 2009. – № 2. – С. 17–20. 9. Про державну реєстрацію актів цивільного стану : Закон України від 01.07.2010 // Відомості Верховної Ради України. –

2010. – № 38. – Ст. 509. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2398-17.10. Правила державної реєстрації актів цивільного стану в Україні : Наказ Міністерства юстиції України від 18.10.2000 № 52/5

[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z0719-00.11. Дутко А.О. Визначення походження дитини, народженої в результаті застосування допоміжних репродуктивних техноло-

гій / А.О. Дутко // Сучасні тенденції розбудови правової держави в Україні та світі : зб. наук. ст. за матеріалами ІІ Міжнар. наук.-практ. конф., 10 квіт. 2014 р. – Житомир : ЖНАЕУ, 2014. – С. 158–160.

12. Про затвердження Порядку застосування допоміжних репродуктивних технологій в Україні : Наказ Міністерства охорони України від 09.09.2013 № 787 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z1697-13.

13. Антонов С.В. Правове регулювання застосування допоміжних репродуктивних технологій і захист прав їх учасників в Україні та за кордоном / С.В. Антонов // Управління закладом охорони здоров’я. – 2009. – № 6. – С. 11–19.

14. Верес І.Я. Проблеми правового регулювання сурогатного материнства / І.Я. Верес // Адвокат. – 2013. – № 3 (150). – С. 27–31. – С. 28; Вонсович Х.І. Презумпція материнства генетичної матері / Х.І. Вонсович // Вісник Чернівецького факульте-ту Національного університету «Одеська юридична академія». – 2015. – № 2. – С. 77–88.

15. Вирок Берегівського районного суду Закарпатської області від 17 травня 2011 року [Електронний ресурс]. – Режим досту-пу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/15625789.




16. Худякова О.Ю. Развитие законодательства России и США об установлении происхождения детей / О.Ю. Худякова // Международное публичное и частное право. – 2009. – № 4. – C. 42.

17. Колінчук Х.Г. Деякі аспекти правового регулювання сурогатного материнства в Україні : Стаття про зловживання батьків-ськими правами / Х.К. Колінчук // Google Docs [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://docs.google.com/document/d/1aAronAye3ZgOD.../edit?usp=sharing.

18. Явор О.А. Правові аспекти сурогатного материнства / О.А. Явор // Університетські наукові записки. – 2012. – № 4 (44). – С. 127–133.

19. Дахно Ф.В. Сурогатне материнство / Ф.В. Дахно // Жіночий лікар. – 2007. – № 3. – С. 15. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://z-l.com.ua/ua/article/.

Надія Гуменна, кандидат юридичних наук,

викладач кафедри філософії та суспільних дисциплін Державного вищого навчального закладу

«Тернопільський державний медичний університет імені І.Я. ГорбачевськогоМіністерства охорони здоров’я України»

47 5/2, 2016

Заходи забезпечення кримінального провадження як засоби обмеження прав і свобод особи під час кримінального провадження

The measures of the criminal proceedings as a means of restricting the rights and freedoms of person during criminal proceedings

Анастасія Даниленко

Ключові слова:заходи забезпечення кримінального провадження, права та свободи особи, тримання під вартою, запобіж-

ні заходи, право на свободу й особисту недоторканність.

Key words:measures to criminal proceedings, rights and liberty of person, detention, preventive measures, right to liberty and

security of person.

Постановка проблеми. Права та свободи людини є одним із найважливіших соціальних і правових інститутів, адже саме він повною мірою відображає досягнення суспільством певного рівня розвитку, стан захищеності особи загалом, її життя і здоров’я, честі й гідності, безпеки та недоторканності. Дотримання прав і свобод особи є головною передумовою здійснення будь-якого виду діяльності.

Разом із цим під час кримінального провадження досить часто виникають ситуації, коли вплинути на поведінку учасників провадження та скорегувати її неможливо без певних тимчасових обмежень їхніх прав і свобод, які є результатом застосування тих чи інших заходів забезпечення кримінального провадження.

Стан дослідження проблеми. Питанням вивчення заходів забезпечення кримінального провадження присвячені роботи Ю. Аленіна, В. Бринцева, Ю. Грошевого, Л. Давиденко, П. Каркача, В. Клочкова, Г. Ко-жевнікова, О. Кучінської, Л. Лобойко, В. Маляренко, О. Михайленко, А. Молдавана, О. Муравіна, Т. Садова, С. Смокова, Ю. Стецовського, А. Туманянц, Л. Удалової та інших. Проте питання щодо можливостей обме-ження прав і свобод учасників кримінального провадження під час застосування заходів забезпечення кримінального провадження залишаються вивченим фрагментарно.

Метою статті є аналіз норм кримінального процесуального законодавства щодо регламентації під-став і процесуальної форми застосування заходів забезпечення кримінального провадження як законних способів обмеження конституційних прав і свобод особи під час кримінального провадження.

Виклад основного матеріалу. Права та свободи людини є важливим інститутом для побудови всієї правової системи. Водночас у юридичній науці існує різноманіття думок щодо їх визначення.

Так, М. Вітрук відмічає, що права та свободи особи є матеріально зумовленими, юридично закріпле-ними й гарантованими можливостями індивіда володіти та користуватись конкретними соціальними бла-гами: соціально-економічними, духовними, політичними й особистими1. В. Перевалов говорить про права людини як про природні можливості індивіда, що забезпечують його життя, людську гідність і свободу діяльності в усіх сферах суспільного життя2. В. Тертишник визначає права людини як комплекс природних і непорушних свобод і юридичних можливостей, що зумовлені фактом існування людини в цивілізованому суспільстві й одержали юридичне закріплення3.

1 Витрук Н.В. Правовой статус личности в СССР (Реальный социализм: теория и практика) / Н.В. Витрук. – М. : Юрид. лит., 1985. – C. 9.2 Теория государства и права : [учебник для юридических вузов] / под. ред. В.М. Корельского и В.Д. Перевалова. – М. : Издательская группа ИНФРА-М-НОРМА, 1997. – C. 498.3 Тертишник В.М. Верховенство права та забезпечення встановлення істини в кримінальному процесі України : [монографія] / В.М. Тертишник. – Дніпропетровськ : Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ ; Ліра ЛТД, 2009. – С. 17.

Заходи забезпечення кримінального провадження як засоби обмеження прав і свобод особи.. .



На думку О. Петришина, права і свободи людини та громадянина – це правові можливості (надбання), необхідні для існування й розвитку особи, які визнаються невід’ємними, мають бути загальними та рівни-ми для кожного, забезпечуються й захищаються державою в обсязі міжнародних стандартів4. Уважається, що це визначення є найповнішим, оскільки відображає найбільш суттєві риси, що характеризують права та свободи особи, а саме їх невід’ємність, загальність і рівність для кожного.

Окрім цього, об’єднання всіх зазначених точок зору авторів дає змогу зробити висновок, що однією з головних властивостей прав і свобод людини є їх юридична закріпленість, а також їх захищеність з боку зако-нодавства та держави.

Незважаючи на те що права та свободи людини є можливостями особи, які встановлюються законом, вони, за правильним твердженням В. Кучинського, «не є подарунком держави, а є продуктом розвитку ма-теріальних відносин людей»5. Тому саме завдяки правам і свободам особи «встановлюються межі діяльності держави, не допускається невиправданого втручання держави у сферу особистої свободи людини, створю-ються перешкоди всевладдю та свавіллю державних структур, визначаються параметри відносин людини, суспільства й держави, їхня відповідальність»6.

Однак якщо юридична закріпленість прав і свобод людини є однією з їх основних рис, то постає пи-тання: у якому саме законодавчому акті вони повинні відображатись передусім?

Беззаперечно, таким законодавчим актом, де закріплюються всі основні права та свободи, що гаран-туються державою особі, є Конституція України. При цьому аналіз норм частини ІІ Конституції України демонструє наявність двох груп прав і свобод залежно від належності тієї чи іншої особи до громадянства України.

Так, відповідно до ст. 26 Конституції України, іноземці та особи без громадянства, які перебувають в України на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародни-ми договорами України7.

Тому у формулюванні статей, що стосуються прав і свобод людини, Конституція використовує термі-ни «кожний», «усі», «ніхто», «особа», «ті, хто», так визнаючи права, пов’язані із самою людською істотою, її існуванням і розвитком. Відповідно до Конституції України, до такого виду прав належать право на життя (ст. 27), право на повагу до гідності (ст. 28), право на свободу й особисту недоторканність (ст. 29), право на невтручання в особисте та сімейне життя (ст. 32) тощо.

Разом із цим частина прав і свобод розглядається Конституцією як юридичні можливості лише гро-мадян України, правовий статус яких обумовлений наявністю політико-правового зв’язку між особою та українською державою, тобто громадянством. Тому ці права і свободи поширюються лише на тих осіб, які є громадянами України, на відміну від прав першої групи, що поширюються на всіх без винятку людей, які проживають на території України.

Але не лише за належністю до тієї чи іншої групи населення можна розрізняти види прав і свобод особи, існують й інші критерії для їх класифікації.

Зокрема, М. Вітрук пропонує ділити права людини та громадянина залежно від способу їх правового регулювання на конституційні й галузеві, а залежно від їх соціального призначення – на соціально-еконо-мічні, культурні, політичні та особисті8.

4 Загальна теорія держави і права : [підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів] / [М.В. Цвік, В.Д. Ткаченко, Л.Л. Богачова та ін.] ; за ред. М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченка, О.В. Петришина. – Х. : Право, 2002. – С. 134.5 Кучинский В.А. Личность, свобода, право / В.А. Кучинский. – М. : Юрид. лит, 1978. – С. 29.6 Марцеляк О.В. Інститут омбудсмена: теорія і практика : [монографія] / О.В. Марцеляк. – Х. : Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, 2004. –С. 3.7 Конституція України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80.8 Витрук Н.В. Правовой статус личности в СССР (Реальный социализм: теория и практика) / Н.В. Витрук. – М. : Юрид. лит., 1985. – С. 161.

49 5/2, 2016

П. Рабінович класифікує права людини за сферою суспільних відносин і характером потреб людини або цінностей, що є їх об’єктом, на такі види: фізичні, особистісні, культурні, економічні й політичні9.

Досить цікавим є підхід до класифікації прав людини, запропонований П. Шумським і Г. Табалюком, котрі ділять їх залежно від сфери діяльності, у якій ці права захищають гідність особи, а саме: 1) персо-нальні права (захищають автономність особи й не дають державі втручатися в простір особистих свобод людини); 2) політичні права (дають можливість отримувати інформацію про події, що відбуваються в су-спільстві, а також брати участь у вирішенні громадських справ у процесі голосування під час виборів і за допомогою інших засобів впливу на громадське життя); 3) процесуальні права (захищають людину від упереджених рішень з боку держави); 4) соціальні права (забезпечують людину мінімумом економічної безпеки, без якої неможливо вимагати підтримування власних прав на гідному рівні)10.

Досить повна й детальна класифікація прав і свобод людини та громадянина залежно від спрямова-ності потреб особи щодо сфери суспільних відносин розроблена О. Петришиним. Відповідно до цього критерію, автор виокремлює такі види прав і свобод: фізичні (право на життя, свободу, особисту недо-торканність тощо); особистісні (право на повагу гідності, свободу пересування, вибору місця проживання тощо); політичні (право на свободу об’єднань у політичні партії, право вільно обирати й бути обраним тощо); економічні (право володіти, користуватись і розпоряджатись своєю власністю, право на працю, на заробітну плату тощо); гуманітарні (право на освіту, свободу творчості тощо); право на соціальний захист (право на житло, на соціальне забезпечення, пенсії та інші види соціальних виплат і допомог)11.

Загалом варто відзначити, що кожна з наведених класифікацій, по суті, є правильною, оскільки реально відображає всю різноманітність і різноплановість прав і свобод особи. До того ж ці класифікації мають і важ-ливе прикладне значення, адже сприяють систематизації прав і свобод особи, що визначені Конституцією України.

Окрім цього, проведення подібних систематизацій конституційних прав і свобод особи є важливим і для сфери кримінального процесу, адже успішне виконання завдань кримінального судочинства можливе лише за умови застосування заходів забезпечення кримінального провадження, якими, як правило, можуть об-межуватись певні групи прав і свобод людини. Ці обмеження стосуються передусім особистісних і фізичних прав особи, наприклад, права на повагу до гідності (ст. 28 Конституції України), права на свободу й особи-сту недоторканність (ст. 29 Конституції України), права на недоторканність житла (ст. 30 Конституції України), права на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31 Конституції України), права на невтручання в особисте й сімейне життя (ст. 32 Конституції України). Водночас необхід-но зазначити, що під час провадження по кримінальній справі можуть обмежуватись й інші групи конститу-ційних прав і свобод людини, наприклад, політичне право бути обраним до органів державної влади (ст. 38 Конституції України), економічне право володіти, користуватись і розпоряджатись своєю власністю (ст. 41 Конституції України) тощо.

Щоб забезпечити існування оптимального балансу між проголошеною Конституцією України недо-торканністю прав і свобод людини та можливістю їх тимчасового обмеження під час кримінального про-вадження, в кримінальному процесі існує система процесуальних гарантій, складником якої є процесу-альні принципи.

Кримінальний процес ґрунтується на таких загальноправових принципах, як недоторканність особи; повага до честі й гідності особи, а також невтручання в її особисте та сімейне життя; недоторканність жит-ла; таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Однак здійснення кри-мінальної процесуальної діяльності в багатьох випадках вимагає втручання в особисту сферу, обмеження свободи пересування особи, отримання інформації особистого характеру тощо. І це сприймається як нор-мальне явище для діяльності правоохоронних органів. Саме тому загальноправові процесуальні принципи, що діють під час кримінального провадження, як керівні засади покликані визначати й затверджувати здійс-нення провадження в такий спосіб, за якого одночасно забезпечується ефективне функціонування системи кримінального процесу та захист конституційних прав і свобод людини. При цьому останнє досягається за

9 Рабінович П.М. Права людини та їх юридичне забезпечення : [навчальний посібник] / П.М. Рабінович. – К. : ИМК ВО, 1992. – С. 5–6.10 Шумський П. Права людини. Знати, щоб їх захищати / П. Шумський, Г. Табалюк // Віче. – 2001. – № 3. – С. 40.11 Загальна теорія держави і права : [підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів] / [М.В. Цвік, В.Д. Ткаченко, Л.Л. Богачова та ін.] ; за ред. М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченка, О.В. Петришина. – Х. : Право, 2002. – С. 143–144.




допомогою виключення можливості незаконного звуження їх обсягу, а саме шляхом установлення в законі підстав, порядку й меж обмеження конституційних прав і свобод особи. Адже закон, установлюючи тимчасо-ве обмеження прав і свобод людини, тим самим гарантує їх захист12.

Так, обмеження права особи на свободу та особисту недоторканність можливе шляхом застосування захо-дів забезпечення кримінального провадження. При цьому законність і обґрунтованість обмеження цього кон-ституційного права особи досягається завдяки суворому дотриманню порядку застосування подібного роду заходів. На цих засадах також стоять і положення міжнародно-правових актів із прав людини. Так, відповідно до ст. 5 Європейської конвенції про захист прав та основних свобод людини, «жодна людина не може бути позбавлена волі інакше як у таких випадках і в порядку, встановленому законом: a) законне ув’язнення особи, засудженої компетентним судом; b) законне затримання чи арешт особи за невиконання винесеного згідно із законом рішення суду чи з метою забезпечення виконання будь-якого зобов’язання, передбаченого законом; c) законне затримання чи арешт особи, здійснені з метою забезпечення її присутності перед компетентним органом на підставі обґрунтованої підозри в учиненні злочину або у випадку, коли є достатні підстави вважати, що необхідно запобігти вчиненню нею злочину чи перешкодити їй зникнути після його вчинення; d) затриман-ня неповнолітньої особи на підставі законної постанови для виховного нагляду чи її законний арешт, здійсне-ний з метою забезпечення її присутності перед компетентним органом; e) законне затримання особи з метою запобігання розповсюдженню інфекційних захворювань, а також законне затримання психічно хворих осіб, алкоголіків. наркоманів чи бродяг; f) законне затримання чи арешт особи, здійсненні з метою запобігання її не-законному в’їзду до країни, чи особи, стосовно якої вживаються заходи з метою депортації або екстрадиції»13.

Саме тому «процесуальний порядок (або механізм), з одного боку, сприяє результативності й ефектив-ності застосування заходів процесуального примусу, а з іншого – максимально забезпечує дотримання прав, свобод та інтересів осіб, до яких вони застосовуються, захищаючи їх від надмірного, неприпустимого при-мусу»14. Зокрема, уповноважена службова особа має право без ухвали слідчого судді, суду затримати осо-бу, підозрювану в учиненні злочину, за який передбачене покарання у вигляді позбавлення волі, лише у випадках: 1) якщо цю особу застали під час учинення злочину або замаху на його вчинення; 2) якщо безпосередньо після вчинення злочину очевидець, у тому числі потерпілий, або сукупність очевидних ознак на тілі, одязі чи місці події вказують на те, що саме ця особа щойно вчинила злочин; 3) якщо є обґрун-товані підстави вважати, що можлива втеча з метою ухилення від кримінальної відповідальності особи, підозрюваної в учиненні тяжкого або особливо тяжкого корупційного злочину, зарахованого законом до підслідності Національного антикорупційного бюро України (ч. 1 ст. 208 Кримінального процесуального кодексу (далі – КПК) України). Уповноважена службова особа має право без ухвали слідчого судді, суду затримати особу, підозрювану в учиненні злочину, за який передбачене основне покарання у вигляді штрафу в розмірі понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, виключно у випадку, якщо підозрюваний не виконав обов’язки, покладені на нього під час обрання запобіжного заходу, або не виконав у встановленому порядку вимог щодо внесення коштів як застави та надання документа, що це підтверджує (ч. 2 ст. 208 КПК України). До того ж затримання особи, підозрюваної в учиненні злочину, має певні часові межі, а саме не може тривати більше ніж 72 годин, що є ще однією гарантією дотримання цього конституційного права людини.

Також особливого порядку вимагає застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, яке може бути застосоване лише до підозрюваного, обвинуваченого за наявності встановлених у законі умов і лише за рішенням слідчого судді або суду. До таких умов, зокрема, належать:

1) запобіжний захід у вигляді тримання під вартою не може бути застосований, окрім як: а) до осо-би, яка підозрюється або обвинувачується в учиненні злочину, за який законом передбачено основне покарання у вигляді штрафу в розмірі понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, виключно в разі, якщо прокурором, крім наявності підстав, передбачених ст. 177 КПК України, буде до-ведено, що підозрюваний, обвинувачений не виконав обов’язки, покладені на нього під час застосуван-ня іншого, раніше обраного запобіжного заходу, або не виконав у встановленому порядку вимог щодо внесення коштів як застави та надання документа, що це підтверджує; б) до раніше судимої особи, яка

12 Бандурка О.М. Оперативно-розшукова діяльність. Частина I : [підручник] / О.М. Бандурка. – Х. : Вид-во Нац. ун-ту. внутр. справ, 2002. – С. 219–220.13 Європейська конвенція про захист прав та основних свобод людини, прийнята 4 листопада 1950 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.echr.ru/documents/doc/2440800/2440800-002.htm.14 Назаров В.В. Конституційні права людини та їх обмеження у кримінальному процесі України : [монографія] / В.В. Назаров. – Х. : ТД «Золота миля», 2009. – С. 58.

51 5/2, 2016

підозрюється або обвинувачується в учиненні злочину, за який законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк до трьох років, виключно в разі, якщо прокурором, крім наявності підстав, пе-редбачених ст. 177 КПК України, буде доведено, що, перебуваючи на волі, ця особа переховувалася від ор-гану досудового розслідування чи суду, перешкоджала кримінальному провадженню або їй повідомлено про підозру в учиненні іншого злочину; в) до раніше не судимої особи, яка підозрюється чи обвинувачу-ється в учиненні злочину, за який законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк до п’яти років, виключно в разі, якщо прокурором, крім наявності підстав, передбачених ст. 177 КПК України, буде доведено, що, перебуваючи на волі, ця особа переховувалася від органу досудового розслідування чи суду, перешкоджала кримінальному провадженню або їй повідомлено про підозру в учиненні іншого злочину; г) до раніше не судимої особи, яка підозрюється або обвинувачується в учиненні злочину, за який законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад п’ять років; д) до раніше судимої особи, яка підозрюється або обвинувачується в учиненні злочину, за який законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад три роки; е) до особи, яку розшукують компетентні органи іноземної держави за кримінальне правопорушення, у зв’язку з яким може бути вирішено питан-ня про видачу особи (екстрадицію) такій державі для притягнення до кримінальної відповідальності або виконання вироку, в порядку й на підставах, передбачених розділом ІХ КПК України або міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України (ч. 2 ст. 183 КПК України);

2) тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом, який застосовується виключно в разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м’яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, перед-баченим ст. 177 КПК України. (ч. 1 ст. 183 КПК України).

Тримання під вартою є обмеженням природного права людини на свободу й особисту недоторкан-ність, а тому для захисту цього права закон установлює певні часові межі, у яких цей запобіжний захід може застосовуватись. Так, відповідно до ч. 3 ст. 197 КПК України, на стадії досудового розслідування за-стосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою можливе максимально строком до: 1) ше-сти місяців – у кримінальному провадженні щодо злочинів невеликої або середньої тяжкості; 2) дванадця-ти місяців – у кримінальному провадженні щодо тяжких або особливо тяжких злочинів.

Разом із тим проблемним і досі залишається питання про порушення конституційного права особи на свободу й особисту недоторканність, що може бути викликане тривалим судовим розглядом кримінальних справ стосовно осіб, які перебувають під вартою, адже максимальний строк тримання під вартою таких осіб законом не визначено. Про це також свідчать дані, надані Державною пенітенціарною службою України, відповідно до яких станом на 1 липня 2014 року в слідчих ізоляторах понад 6 місяців трималося 2 868 ув’язнених, які рахувались за судами, із них: 1) від 6 місяців до 1 року – 1 403 особи; 2) від 1 року до 2 років – 807 осіб; 3) понад 2 роки – 658 осіб15. Станом на 25 серпня 2016 року у 12 слідчих ізоляторах і 17 установах виконання покарань із функцією СІЗО тримається на стадії судового розгляду (до винесення вироку) 7 493 особи16

Висновки. Загалом обмеження цього конституційного права особи, як і будь-якого іншого права, не має ставати нормальним явищем у кримінальній процесуальній діяльності, навпаки, воно має допуска-тись лише в разі крайньої необхідності, якщо іншим шляхом неможливе виконання завдань кримінально-го судочинства, на підставах і в межах, передбачених у законі.

Анотація

У статті розглянуто можливості тимчасового обмеження конституційних прав і свобод особи під час застосування заходів забезпечення кримінального провадження. Автор звернув увагу на те, що обме-ження прав і свобод особи під час кримінального провадження має допускатись лише в разі крайньої необхідності, якщо іншим шляхом неможливе виконання завдань кримінального судочинства, на під-ставах і в межах, передбачених у законі.

15 Постанова Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 грудня 2014 року № 14 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zib.com.ua/ua/print/114155-uzagalnennya_sudovoi_praktiki_scho-do_trimannya_pid_vartoyu.html.16 Статистичні дані Державної пенітенціарної служби [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.kvs.gov.ua/peni-ten/control/main/uk/publish/article/628075.




Summary

The author of the article analyzed the possibility of temporary restrictions of constitutional rights and freedoms while ensuring application of the criminal proceedings. The author pointed out that restrictions on rights and freedoms during criminal proceedings should be allowed only in case of emergency, if other means impossible tasks of criminal justice, and on the basis and within the limits set by law.


1. Витрук Н.В. Правовой статус личности в СССР (Реальный социализм: теория и практика) / Н.В. Витрук. – М. : Юрид. лит., 1985. – 175 с.

2. Теория государства и права : [учебник для юридических вузов] / под. ред. В.М. Корельского и В.Д. Перевалова. – М. : Издательская группа ИНФРА-М-НОРМА, 1997. – 570 с.

3. Тертишник В.М. Верховенство права та забезпечення встановлення істини в кримінальному процесі України : [моногра-фія] / В.М. Тертишник. – Дніпропетровськ : Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ ; Ліра ЛТД, 2009. – 404 с.

4. Загальна теорія держави і права : [підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів] / [М.В. Цвік, В.Д. Ткаченко, Л.Л. Богачова та ін.] ; за ред. М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченка, О.В. Петришина. – Х. : Право, 2002. – 432 с.

5. Кучинский В.А. Личность, свобода, право / В.А. Кучинский. – М. : Юрид. лит, 1978. – 207 с.6. Марцеляк О.В. Інститут омбудсмена: теорія і практика : [монографія] / О.В. Марцеляк. – Х. : Вид-во Нац. ун-ту внутр.

справ, 2004. – 450 с.7. Конституція України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-

%D0%B2%D1%80.8. Рабінович П.М. Права людини та їх юридичне забезпечення : [навчальний посібник] / П.М. Рабінович. – К. : ИМК ВО,

1992. – 100 с.9. Шумський П. Права людини. Знати, щоб їх захищати / П. Шумський, Г. Табалюк // Віче. – 2001. – № 3. – С. 39–46.10. Бандурка О.М. Оперативно-розшукова діяльність. Частина I : [підручник] / О.М. Бандурка. – Х. : Вид-во Нац. ун-ту. внутр.

справ, 2002. – 336 с.11. Європейська конвенція про захист прав та основних свобод людини, прийнята 4 листопада 1950 року [Електронний

ресурс]. – Режим доступу : http://www.echr.ru/documents/doc/2440800/2440800-002.htm.12. Назаров В.В. Конституційні права людини та їх обмеження у кримінальному процесі України : [монографія] / В.В. Наза-

ров. – Х. : ТД «Золота миля», 2009. – 400 с.13. Постанова Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 грудня

2014 року № 14 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zib.com.ua/ua/print/114155-uzagalnennya_sudovoi_praktiki_schodo_trimannya_pid_vartoyu.html.

14. Статистичні дані Державної пенітенціарної служби [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.kvs.gov.ua/peniten/control/main/uk/publish/article/628075.

Анастасія Даниленко,кандидат юридичних наук,

доцент кафедри кримінального процесу та організації досудового слідства факультету № 1

Харківського національного університету внутрішніх справ

53 5/2, 2016

Персональна відповідальність посадових осіб як елемент механізму виконання остаточних рішень Європейського суду з прав людини в Україні

The personal responsibility of public servants as element of mechanism implementation of final decisions of European Court on human rights in UkraineВіталій Завгородній

Ключові слова:персональна відповідальність, посадова особа, механізм виконання рішень Європейського суду з прав людини,

відшкодування видатків державного бюджету, позбавлення права обіймати певні посади, службове розслідування.

Key words:personal responsibility, public servant, mechanism of implementation decisions of European Court on Human Rights,

compensation of charges of the state budget, privation of right to hold certain positions, official investigation.

Постановка проблеми. Згідно зі щорічним звітом про результати діяльності Урядового уповно-важеного у справах Європейського суду з прав людини (далі – Європейський суд, Суд, ЄСПЛ), у 2015 році на виконання рішень Європейського суду з державного бюджету було сплачено 639 981 892,09 тис. грн. Станом на 31 грудня 2015 року Україна посіла перше місце за кількістю справ, які перебувають на розгляді в Європейському суді1. Зазначені показники вказують на наявність у нашій державі системних проблем щодо забезпечення норм Європейської конвенції про захист прав людини й основоположних свобод (далі – Конвенція) та низьку ефективність визначених законодавством заходів індивідуального й загаль-ного характеру, спрямованих на виконання рішень ЄСПЛ.

У нашій країні типовою є ситуація, коли права людини порушуються в результаті дій і рішень органів і посадових осіб публічної влади, а виплату компенсації (відшкодування) постраждалій особі-скаржнику за позитивного рішення ЄСПЛ держава здійснює за рахунок платників податків із державного бюджету. При цьому сама посадова особа, діяння якої призвели до порушення прав людини, визначених Конвенцією та протоколами до неї, не притягується до жодного виду юридичної відповідальності, що є явним недоліком чинного законодавства в частині виконання остаточних рішень Європейського суду й указує на актуаль-ність цього питання для сучасної правової науки.

Стан дослідження проблеми. Питання щодо виконання рішень Європейського суду в державах-у-часницях Конвенції розглядали в працях такі сучасні українські правознавці, як К.В. Андріанов, А.С. Бені-цький, С.К. Бурма, В.Г. Буткевич, В.В. Костицький, М.В. Мазур, В.Т. Маляренко, П.М. Рабінович, О.В. Соловйов та інші, а також зарубіжні фахівці, серед яких – В.З. Абдрашитова, Є.С. Алісієвич, Ю.Ю. Берестнєв, О.В. Де-вятова, П.А. Лаптєв, М. Де Сальвіа, І.С. Мєтлова, О.І. Тіунов, В.А. Туманов та інші. Однак питання щодо пер-сональної відповідальності посадових осіб в Україні, дії й рішення яких призвели до задоволення скарги і прийняття остаточного рішення Європейським судом, не були предметом окремого наукового дослі-дження та потребують комплексного аналізу.

Отже, метою статті є визначення порядку й умов відшкодування посадовою особою виплаченої з державного бюджету суми справедливої сатисфакції, що визначена рішенням ЄСПЛ для України, а також порядку притягнення відповідної посадової особи за порушення норм Конвенції до юридичної відпові-дальності.

Виклад основного матеріалу. Варто зазначити, що, згідно зі статтею 9 Закону України «Про виконан-ня рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», позивачем у справах про від-шкодування збитків, завданих Державному бюджету України внаслідок виплати відшкодування, є орган

1 Щорічний звіт про результати діяльності Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини у 2015 році [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://just.ks.ua/files/2016/03/Dodatok-Zvit-Uryadovogo-upovnovazheno-go-u-spravah-YEvropeyskogo-sudu-z-prav-lyudini-za-2015-rik.pdf.

Персональна відповідальність посадових осіб як елемент механізму виконання остаточних рішень. . .



представництва, який зобов’язаний протягом шести місяців із моменту, визначеного в частині 4 статті 8 цього Закону, звернутися до суду з відповідним позовом. Загальний строк позовної давності для звернен-ня з такими позовами визначається відповідно до Цивільного кодексу України2. Вочевидь, норми зазна-ченої статті мають недостатньо ефективний механізм їх реалізації, що призвело до розробки й реєстрації в парламенті Законопроекту від 22.11.2016№ 54383, який передбачає накладення певних матеріальних зобов’язань і санкцій на посадових осіб, дії та рішення яких призвели до задоволення Європейським су-дом скарги проти України.

Ініціатором Законопроекту зазначається, що аналіз практики вирішення спорів ЄСПЛ щодо порушен-ня Україною в особі її органів норм Конвенції свідчить про негативну тенденцію в діяльності всієї системи державних органів, унаслідок порушення окремими посадовими особами норм українського та міжна-родного законодавства. При цьому значні витрати бере на себе й без того перевантажений бюджет Укра-їни, а не особи, які повинні нести персональну відповідальність за свої дії або бездіяльність, такий стан речей, безперечно, не кращим чином позначається на іміджі нашої держави в очах світової спільноти4.

Законопроект передбачає таке: а) доповнити статтю 3 Закону України «Про виконання рішень та за-стосування практики Європейського суду з прав людини» частиною такого змісту: «Видатки Державного бюджету України на виконання Рішення відшкодовуються Державі за рахунок посадових осіб, незаконні дії або бездіяльність яких спонукали Стягувача подати заяву до Суду за захистом його порушених прав»; б) доповнити статтю 16 Закону частиною 2 такого змісту: «З метою попередження завдання шкоди іміджу Держави, посадові особи, дії або бездіяльність яких призвела до подання Стягувачем заяви до Суду за захистом його порушених прав, за наслідками розгляду якої на користь Стягувача постановлено Рішення, у разі невиконання вимог, передбачених нормами міжнародного права та цим законом, позбавляються права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю»5.

Однак, незважаючи на загальне позитивне враження від запропонованого Законопроекту, деякі його нормативні положення потребують уточнення й конкретизації. Передусім необхідно звернути увагу на необхідність визначення в проекті Закону конкретного порядку та механізму відшкодування посадовою особою видатків Державного бюджету України, що були спрямовані на виконання рішення Європейсько-го суду.

Нормативне визначення такого порядку обумовлюється декількома факторами: а) значні суми ком-пенсацій, що встановлюються Європейським судом (від 1 000 до 100 000 євро, а інколи й більше), які не є спільномірними з офіційними заробітними платнями посадових осіб в Україні; б) відсутність реальної можливості в більшості посадових осіб навіть з урахуванням наявності власних коштів чи інших активів відшкодувати всю суму одразу; в) висока вірогідність звільнення з роботи посадової особи, якої стосу-ється рішення ЄСПЛ, за власною заявою з метою ухилення від відшкодування видатків, оскільки їх сума є значною й позбавляє сенсу працювати в тій чи іншій державній установі чи органі влади. Тому нагальним є питання щодо визначення в законі реальної частки відшкодування видатків бюджету, які були спрямовані на виконання остаточного рішення Європейського суду, а також альтернативних варіантів такого відшко-дування.

На нашу думку, законодавець повинен визначити дієву формулу, за якою посадова особа змогла б відшкодувати завдані збитки державі в межах власних доходів від професійної діяльності. І в цьому випад-ку сума відшкодування повинна розраховуватися з урахуванням заробітної плати посадової особи й не перевищувати 50% від її загальної суми в місяць і загалом становити не більше ніж 30–40 установлених мі-німальних заробітних плат. При цьому відрахування цих коштів до державного бюджету необхідно норма-

2 Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини : Закон України від 23.02.2006 № 3477-IV / Верховна Рада України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/3477-15.3 Проект Закону про внесення змін до Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (щодо вдосконалення процедури виконання рішень та пропозицій Європейського суду з прав людини) [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=60564.4 Пояснювальна записка до проекту Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (щодо вдосконалення процедури виконання рішень та пропозицій Європейського суду з прав людини) [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=60564.5 Проект Закону про внесення змін до Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (щодо вдосконалення процедури виконання рішень та пропозицій Європейського суду з прав людини) [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=60564.

55 5/2, 2016

тивно визначити подібно до порядку виплати аліментів, тобто частково від заробітної плати і щомісячно. Такий підхід до відшкодування видатків бюджету сприятиме його реальному здійсненню, дасть посадовій особі змогу сумлінно виконати свої зобов’язання перед державою.

За подібним алгоритмом необхідно також забезпечити відшкодування посадовою особою суми гро-шової виплати на користь стягувача, яка визначена в рішенні Суду щодо дружнього врегулювання або в рішенні Європейського суду про схвалення умов односторонньої декларації.

Разом із цим дискусійною є норма Законопроекту щодо позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю посадовим особам, діяння яких призвели до подання стягувачем заяви до Суду за захистом його порушених прав, за наслідками розгляду якої на користь стягувача постановле-но рішення6. По суті, це вид покарання, що, згідно зі статтею 55 Кримінального кодексу України, може бути призначене як основне на строк від двох до п’яти років або як додаткове покарання на строк від одного до трьох років7. Таке покарання має встановлюватися тільки національним судом і лише за вчинення зло-чину. Порушення прав людини, що гарантовані Конвенцією, не завжди можна кваліфікувати як злочин, а тому застосування такого виду покарання навряд чи буде виправданим і спільномірним, тим більше без-строково та без відкриття провадження.

На нашу думку, під час виконання рішення ЄСПЛ, у якому вказується, що порушення прав людини відбулося у зв’язку з діями чи бездіяльністю відповідних посадових осіб, доцільним було б проведення обов’язкового незалежного службового розслідування, суб’єктом проведення якого може бути або Уря-довий уповноважений у справах Європейського суду, або представники Уповноваженого парламенту з прав людини, з одночасним відстороненням посадової особи від виконання службових обов’язків.

Подібних дій вимагає Закон України «Про державну службу», в статті 72 якого зазначається, що неви-конання або неналежне виконання посадових обов’язків, що могло призвести або призвело до людських жертв, заподіяло значну матеріальну чи моральну шкоду фізичним або юридичним особам, державі, те-риторіальній громаді, є підставою для відсторонення державного службовця від виконання посадових обов’язків8. Також у статті 70 Закону України «Про Національну поліції» вказано, що поліцейський, щодо якого проводиться службове розслідування, може бути відсторонений від виконання службових обов’яз-ків у порядку, визначеному Дисциплінарним статутом Національної поліції України9.

Відсторонення від виконання службових обов’язків, з одного боку, унеможливить учинення діянь, які можуть порушити права людини повторно, а з іншого – не дасть змоги впливати за допомогою адміністра-тивних важелів на хід службового розслідування. При цьому, як зазначено в Постанові Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку проведення службового розслідування стосовно осіб, уповноваже-них на виконання функцій держави або місцевого самоврядування» від 13.06.2000 № 950, у разі потреби до проведення службового розслідування можуть залучатися вчені, працівники органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій10, що дасть можливість об’єктив-но провести розслідування обставин порушення прав людини з боку посадової особи й визначитися, чи могла вона діяти інакше в умовах, ситуації чи обстановці, яка склалася, з урахуванням норм чинного зако-нодавства України та правових позицій Європейського суду, які часто не є тотожними.

У разі виявлення за результатами проведення службового розслідування ознак злочину чи адміні-стративного правопорушення суб’єкт проведення службового розслідування зобов’язаний передати від-повідну заяву й копію матеріалів справи до відповідного правоохоронного органу.

6 Проект Закону про внесення змін до Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (щодо вдосконалення процедури виконання рішень та пропозицій Європейського суду з прав людини) [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=60564.7 Кримінальний кодекс України від 05.04.2001 № 2341-III / Верховна Рада України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2341-14/page2.8 Про державну службу : Закон України від 10.12.2015 № 889-VIII / Верховна Рада України // Відомості Верховної Ради. – 2016. – № 4. – Ст. 43.9 Про Національну поліцію : Закон України від 02.07.2015 № 580-VIII / Верховна Рада України // Відомості Верховної Ради. – 2015. – № 40–41. – Ст. 379.10 Про затвердження Порядку проведення службового розслідування стосовно осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування : Постанова Кабінету Міністрів України від 13.06.2000 № 950 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/KP000950.html.




Відповідно, правоохоронним органом за встановленим фактом правопорушення буде відкрито та розслідуватиметься провадження, після завершення якого воно буде передано до суду, який і повинен вирішувати питання щодо втрати державним службовцем права на державну службу або його обмежен-ня. Так, згідно зі статтею 84 Закону України «Про державну службу», підставами для припинення державної служби у зв’язку з утратою права на державну службу або його обмеженням є набрання законної сили рішенням суду щодо притягнення державного службовця до адміністративної відповідальності за коруп-ційне або пов’язане з корупцією правопорушення; набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо державного службовця за вчинення умисного злочину та/або встановлення заборони займатися діяльністю, пов’язаною з виконанням функцій держави.

Отже, недостатньо обґрунтованою є запропонована норма Законопроекту, яка вказує на необхідність звільнення з посади особи й заборону обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю за наявно-сті лише остаточного рішення Європейського суду. Більше того, у кожному конкретному випадку уповно-важений суб’єкт проведення службового розслідування повинен переконатися, що таке порушення прав людини мало суб’єктивний характер і залежало лише від волі посадової особи. Це зумовлюється тим, що дуже часто до порушень прав і свобод людини призводять об’єктивні чинники й фактори, які спричинені недофінансуванням, відсутністю належних умов праці, недосконалістю законодавства чи сталої практики його застосування.

Висновки. Підводячи підсумок дослідження, варто зазначити, що персональна відповідальність по-садових осіб є невід’ємним елементом у механізмі виконання рішень ЄСПЛ в Україні, що дасть можливість запобігти системним порушенням прав людини органами публічної влади, зменшити кількість скарг, а та-кож забезпечити обов’язковість дотримання норм Європейської конвенції з прав людини з урахуванням правових позицій Європейського суду. На нашу думку, така відповідальність має складний правовий ха-рактер, оскільки поєднує в собі елементи цивільно-правової та дисциплінарної, адміністративної чи кри-мінальної відповідальності залежно від кваліфікації вчиненого діяння посадовою особою за результатами проведення незалежного службового розслідування.

Анотація

Стаття присвячена дослідженню питань щодо правового забезпечення, особливостей і значення пер-сональної відповідальності посадових осіб в Україні, дії й рішення яких призвели до задоволення скарги і прийняття остаточного рішення Європейським судом з прав людини.

Summary

In the article are investigated the questions about the legal providing, features and values of the personal responsibility of public servants in Ukraine, actions and the decisions of that resulted in satisfaction of complaint and acceptance of final decision European Court on human rights.


1. Щорічний звіт про результати діяльності Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав люди-ни у 2015 році [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://just.ks.ua/files/2016/03/Dodatok-Zvit-Uryadovogo-upovnovazhenogo-u-spravah-YEvropeyskogo-sudu-z-prav-lyudini-za-2015-rik.pdf.

2. Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини : Закон України від 23.02.2006 № 3477-IV / Верховна Рада України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/3477-15.

3. Проект Закону про внесення змін до Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (щодо вдосконалення процедури виконання рішень та пропозицій Європейського суду з прав людини) [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=60564.

4. Пояснювальна записка до проекту Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (щодо вдосконалення процедури виконання рішень та

57 5/2, 2016

пропозицій Європейського суду з прав людини) [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=60564.

5. Кримінальний кодекс України від 05.04.2001 № 2341-III / Верховна Рада України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2341-14/page2.

6. Про державну службу : Закон України від 10.12.2015 № 889-VIII / Верховна Рада України // Відомості Верховної Ради. – 2016. – № 4. – Ст. 43.

7. Про Національну поліцію : Закон України від 02.07.2015 № 580-VIII / Верховна Рада України // Відомості Верховної Ради. – 2015. – № 40–41. – Ст. 379.

8. Про затвердження Порядку проведення службового розслідування стосовно осіб, уповноважених на виконання функ-цій держави або місцевого самоврядування : Постанова Кабінету Міністрів України від 13.06.2000 № 950 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/KP000950.html.

Віталій Завгородній,кандидат юридичних наук, доцент,

доцент кафедри теорії та історії держави і праваДніпропетровського державного університету внутрішніх справ




Питання державно-кооперативного партнерстваThe public-cooperative partnership

Вадим Коверзнев

Ключові слова:державний партнер, кооперативна організація, державно-кооперативне партнерство.

Key words:state partner, cooperative organization, public-cooperative partnership.

Постановка проблеми. Ураховуючи те, що кооперативні організації виконують в Україні важливу соціальну функцію, з наукового і практичного поглядів становить інтерес розробка організаційно-пра-вових засад співпраці кооперативних організацій із державою й територіальними громадами на основі взаємовигідного партнерства.

Стан дослідження проблеми. Питання державно-приватного партнерства розглядається в науко-вих працях І.І. Килимник, А.В. Домбровської, В.Е. Сазонова. Утім особливості державно-приватного парт-нерства з участю кооперативних організацій натепер не досліджувалися, що свідчить про актуальність обраної теми.

Мета статті – сформулювати поняття державно-кооперативного партнерства, обґрунтувати актуаль-ність побудови відносин між державою чи територіальною громадою, з одного боку, і кооперативною організацією, з іншого боку, на засадах взаємної вигоди; визначити основні принципи державно-коопера-тивного партнерства та запропоновані зміни до чинного кооперативного законодавства України, спрямо-вані на належне унормування відносин між державою (територіальними громадами) й кооперативними організаціями.

Виклад основного матеріалу. Варто зазначити, що чинне кооперативне законодавство не регулює питання співпраці держави й територіальних громад із кооперативними організаціями. Розділом V Зако-ну України «Про кооперацію»1, що має назву «Держава і кооперація», лише визначено основні гарантії держави щодо додержання прав і законних інтересів кооперативних організацій і їхніх членів; сприян-ня розвитку і зміцненню їхньої господарської самостійності; підготовки висококваліфікованих кадрів для системи кооперації, а також розвитку мережі кооперативної освіти і проведення наукових досліджень у сфері кооперації; захисту кооперативної власності.

Водночас указаний Закон не визначає механізми забезпечення цих державних гарантій, що дає змогу стверджувати про їх декларативність.

Сьогодні в Україні та за її межами розробляється концепція партнерства держави з приватним сек-тором економіки, яка отримала назву «концепція двох ключів». Сутність такого партнерства полягає в спільній реалізації певних економічних проектів, які можуть бути запущені лише в тому разі, коли обидва партнери – держава, з одного боку, і суб’єкт господарювання – з іншого – одночасно «повернуть обидва ключі» й почнуть працювати над його реалізацією; ці ж партнери несуть і солідарну відповідальність за результати своєї діяльності2.

В.Є. Сазонов виділяє два можливі напрями взаємодії держави з представниками приватного сектору економіки. Перший напрям має назву «конкордантно-цільовий» і передбачає узгодження цілей і дій парт-нерів у рамках реалізації спільного проекту. Другий напрям – кореально-функціональний – передбачає

1 Про кооперацію : Закон України від 10.07.2003 № 1087-ІV (зі змін. та допов.) // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 5. – Ст. 35. 2 Килимник І.І. Концепція «двох ключів» як шлях до розуміння сутності правового регулювання державно-приватного партнерства / І.І. Килимник, А.В. Домбровська // Актуальні питання публічного та приватного права. – 2016. – № 2(13). – С. 13–16.

59 5/2, 2016

Питання державно-кооперативного партнерства

консолідацію матеріальних і трудових ресурсів сторін, спрямованих на реалізацію проекту, а також на виникнення у зв’язку з цим у партнерів спільних прав і обов’язків 3.

В Україні організаційно-правові засади взаємодії державних партнерів із приватними партнерами та основні принципи такого партнерства на договірній основі визначено Законом України «Про держав-но-приватне партнерство» 4.

Статтею 1 цього Закону державно-приватне партнерство визначається як співробітництво між дер-жавою Україна, Автономною Республікою Крим, територіальними громадами в особі відповідних держав-них органів та органів місцевого самоврядування (державними партнерами) і юридичними особами, крім державних і комунальних підприємств, або фізичними особами-підприємцями (приватними партнерами), що здійснюється на основі договору, при цьому відповідає ознакам державно-приватного партнерства, визначеним цим Законом.

На стороні приватного партнера в договорі, що укладається в рамках державно-приватного парт-нерства, можуть виступати одна або декілька осіб, які за своїми зобов’язаннями несуть солідарну відпо-відальність.

До ознак державно-приватного партнерства належать надання прав управління (користування, екс-плуатації) об’єктом партнерства; придбання або створення об’єкта державно-приватного партнерства з подальшою передачею прав управлінням таким об’єктом тощо за умови, що такі відносини тривають від 5 до 50 років.

Кооперативні організації не мають законодавчих обмежень у праві участі в реалізації спільних проек-тів на засадах державно-приватного партнерства.

За таких обставин тривале (від 5 років) співробітництво кооперативних організацій із органами дер-жавної влади й органами місцевого самоврядування, яке базується на договорі та спрямоване на реалі-зацію спільних соціально-економічних проектів, з метою задоволення суспільних інтересів або інтересів окремої громади, з одного боку, а також інтересів кооперативної організації як приватного партнера, з іншого боку, варто вважати державно-кооперативним партнерством (далі – ДКП).

ДКП має здійснюватися на принципах:

– рівності держави (територіальної громади) й кооперативної організації перед законом;– заборони дискримінації прав кооперативної організації як приватного партнера;– отримання від партнерства взаємної вигоди на засадах узгодження інтересів держави (територіальної

громади) й кооперативної організації;– незмінності умов договору, укладеного в рамках ДКП;– визнання державним (комунальним) і кооперативним партнерами взаємних прав та обов’язків, що

виникають у рамках ДКП, і їх належне виконання;– розподіл вигод, отриманих від реалізації спільних проектів, між державним (комунальним) і

кооперативним партнерами та ризиків, пов’язаних із виконанням договору про ДКП, на засадах справедливості.

На нашу думку, ДКП може застосовуватися у сферах надання освітніх, медичних, туристичних і соці-альних послуг; здійснення будівництва й капітального ремонту багатоквартирних житлових будинків та об’єктів соціальної сфери; забезпечення харчування пацієнтів у комунальних медичних закладах, а також дітей, які відвідують комунальні дошкільні та загальноосвітні навчальні заклади тощо.

У рамках здійснення ДКП можуть укладатися договори про управління державним або комунальним майном, договори про спільну діяльність, договори про державні закупівлі й інші договори, які не забо-ронені законодавством.

Об’єктами ДКП можуть бути як уже наявні об’єкти нерухомості, що перебувають у власності держави

3 Сазонов В.Е. Государственно-частное партнерство: гражданско-правовые, административно-правовые и финансовые аспекты : [монография] / В.Е. Сазонов ; кафедра административного и финансового права Российского университета дружбы народов ; предисл. д. ю. н., проф. А.Б. Зеленцова. – М., 2012. – 492 с.4 Про державно-приватне партнерство : Закон України від 01.10.2010 № 2404-VI (зі змін. та допов.) // Відомості Верховної Ради України. – 2010. – № 40. – Ст. 524.



або місцевої громади, в тому числі й земельні ділянки, так й об’єкти нерухомості, що створюються в проце-сі реалізації спільного проекту. Об’єкти нерухомості, передані державним (комунальним) партнером коо-перативній організації в користування або управління відповідно до договору про ДКП, після закінчення строку дії цього договору підлягають негайному поверненню його власникові.

Порядок набуття права власності на об’єкти нерухомості, що створюються в процесі виконання до-говору про ДКП, має вирішуватися на підставі відповідних положень Цивільного й Земельного кодексів України.

Джерелами фінансування ДКП можуть бути фінансові ресурси кооперативної організації, кошти дер-жавного або місцевого бюджетів, запозичені кошти й інші джерела, які не заборонені чинним законодав-ством України.

Здійснення ДКП має відбуватися в порядку, встановленому Законом України «Про державно-приват-не партнерство» від 01.10.2010 № 2404-VI (далі – Закон № 2404-VI). Згідно з положеннями статей 10, 11 Закону № 2404-VI, право пропозиції здійснення державно-приватного партнерства, а також прийняття рішень про таке партнерство належить органам державної влади й органам місцевого самоврядування.

За приписами статті 14 Закону № 2404-VI, визначення приватного партнера здійснюється за результа-тами конкурсу; порядок проведення конкурсу затверджується Кабінетом Міністрів України.

Право укладення договору про ДКП з державним (комунальним) партнером має та кооперативна ор-ганізація, яка визнана переможцем конкурсу, що фіксується в протоколі.

У договорі про ДКП сторони повинні узгодити всі істотні умови ДКП, а саме: предмет ДКП; порядок передачі в користування (управління) об’єктів нерухомості та їх повернення після закінчення строку дії договору про ДКП; порядок розподілу прибутків, отриманих у процесі партнерства; умови, порядок на-дання державним (комунальним) партнером кооперативній організації фінансової допомоги, необхідної для належного виконання договору про ДКП; строк дії договору про ДКП.

Здійснення ДКП в окремих випадках може потребувати підтримки з боку держави (територіальної громади) як державного партнера, що може надаватися в таких формах:

– надання державних гарантій і гарантій органів місцевого самоврядування;– фінансування ДКП за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів;– придбання державним (комунальним) партнером товарів (робіт, послуг), що виробляються

(виконуються, надаються) кооперативною організацією як приватним партнером за договором про ДКП;

– постачання кооперативній організації як приватному партнеру за договором про ДКП товарів (робіт, послуг), необхідних для належного виконання цього договору;

– в інших передбачених договором про ДКП формах, не заборонених законом.

Крім того, у випадках, якщо ціни на товари (роботи, послуги), які виробляє (виконує, надає) коопера-тивна організація як приватний партнер, підлягають державному регулюванню, договором про ДКП має бути передбачено здійснення державним партнером компенсаційних виплат. Невиконання державним (комунальним) партнером своїх зобов’язань у цій частині повинно надавати право кооперативній органі-зації призупинити співпрацю в рамках договору про ДКП або відмовитися від договору в односторонньо-му порядку в тому разі, якщо ненадання інвестиційних компенсації може призвести до завдання виконан-ням договору про ДКП кооперативній організації матеріальних збитків.

Дострокове розірвання договору про ДКП в разі його невиконання або неналежного виконання з боку державного (комунального) партнера є підставою для відшкодування кооперативній організації збитків і/або упущеної вигоди.

Висновки. Проведене дослідження дає змогу зробити висновок, що поглиблення співпраці держави й територіальних громад із кооперативними організаціями в рамках ДКП надасть поштовх до розвитку всієї системи кооперації України, сприятиме не лише покращенню економічного стану самих кооператив-них організацій і їхніх членів, а й дасть можливість державі та органам місцевого самоврядування виріши-ти нагальні завдання в економічній і соціальній сферах розвитку.

61 5/2, 2016

Питання державно-кооперативного партнерства

З метою закріплення права кооперативних організацій на взаємовигідну співпрацю з державою й органами місцевого самоврядування пропонуємо доповнити розділ V Закону України «Про кооперацію» статтею 371 такого змісту:

«Стаття 371. Державно-кооперативне партнерство.

1. Державно-кооперативне партнерство – це тривале (від 5 років) співробітництво кооперативної організації з органами державної влади й органами місцевого самоврядування, яке базується на договорі, спрямоване на реалізацію спільних соціально-економічних проектів, з метою задоволення суспільних інтересів або інтересів окремої громади, а також інтересів кооперативної організації.

2. Державно-кооперативне партнерство здійснюється в порядку, передбаченому Законом України «Про державно-приватне партнерство».

Анотація

У статті сформульовано поняття державно-кооперативного партнерства, обґрунтовано актуальність побудови відносин між державою чи територіальною громадою, з одного боку, і кооперативною організа-цією, з іншого боку, на засадах взаємної вигоди; визначено основні принципи державно-кооперативного партнерства й запропоновано зміни до чинного кооперативного законодавства України, спрямовані на належне унормування відносин між державою (територіальними громадами) і кооперативними органі-заціями.

Summary

The article defines the concept of public-cooperative partnership, the urgency of building relationships between the state or territorial community, on the one hand, and cooperative organization, on the other hand, on the principles of mutual benefit; the basic principles of public-cooperative partnership and the proposed changes in the existing cooperative legislation of Ukraine, due to the normalization of relations between the state (territorial community) and cooperative organizations.


1. Про кооперацію : Закон України від 10.07.2003 № 1087-ІV (зі змін. та допов.) // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 5. – Ст. 35.

2. Килимник І.І. Концепція «двох ключів» як шлях до розуміння сутності правового регулювання державно-приватного партнерства / І.І. Килимник, А.В. Домбровська // Актуальні питання публічного та приватного права. – 2016. – № 2(13). – С. 13–16.

3. Сазонов В.Е. Государственно-частное партнерство: гражданско-правовые, административно-правовые и финансовые аспекты : [монография] / В.Е. Сазонов ; кафедра административного и финансового права Российского университета дружбы народов ; предисл. д. ю. н., проф. А.Б. Зеленцова. – М., 2012. – 492 с.

4. Про державно-приватне партнерство : Закон України від 01.10.2010 № 2404-VI (зі змін. та допов.) // Відомості Верховної Ради України. – 2010. – № 40. – Ст. 524.

Вадим Коверзнев,кандидат юридичних наук, доцент,

доцент кафедри цивільного, господарського права і процесуНавчально-наукового інституту права і соціальних технологій

Чернігівського національного технологічного університету



Окрема думка судді Конституційного Суду України як засіб уникнення політичної відповідальності

Dissenting opinion of a judge of the Constitutional Court of Ukraine as a means of avoiding political responsibility

Валерій Колюх

Ключові слова:Конституційний Суд України, окрема думка судді, рішення та висновок Конституційного Суду України,

правові позиції.

Key words:Constitutional Court of Ukraine, separate judicial opinion, decisions and conclusions of the Constitutional Court

of Ukraine, legal opinions.

Постановка проблеми. Судді Конституційного Суду України під час здійснення своїх повноважень є незалежними й підкоряються лише Конституції України та керуються законами України (ст. 27 Конститу-ції України). Внутрішній бік суддівської незалежності включає незалежну внутрішню позицію, одним із ви-явів якої є право на окрему думку щодо ухваленого судового рішення. Не викликає заперечень той факт, що необхідність окремої думки судді Конституційного Суду України зумовлена тим, що вона є засобом реалізації його вільного волевиявлення та рівноправ’я, впливає на наукову і професійну правосвідомість, а також розвиток правової культури. Вона є тим маркером, який визначає подальшу науково-практичну дискусію, формує дискурс суспільно-політичного діалогу з важливих конституційних питань, що відбува-ється на різних рівнях і між різними групами: суддями Конституційного Суду України та суддями загальної юрисдикції, законодавцями, урядовими юристами й усією небайдужою громадськістю1. Водночас дале-ко не кожна окрема думка має доктринальний характер і перспективу позитивного впливу на практику правотворення й правозастосування, не кожна зумовлена усталеними науковими переконаннями, а тому заслуговує на різну оцінку, що залежить від багатьох чинників, починаючи від якості змісту самої думки та закінчуючи особою її автора 2.

Стан дослідження проблеми. У вітчизняній юридичній літературі проблема окремої думки судді Конституційного Суду України рідко була об’єктом самостійних досліджень. Відсутність безпосереднього її впливу на суспільне й державне життя України швидше за все і стала однією з основних причин не-достатньо належної уваги до цього інституту з боку представників вітчизняного наукового середовища3. Разом із тим певні аспекти окремої думки судді Конституційного Суду України розглядались у працях О.М. Верещагіна, А.Л. Кононова, О.К. Намясенка, Д.Д. Лилак, С.В. Різника, І.Д. Сліденка, Т.М. Слінька, Є.В. Ткаченка, Т.О. Цимбалістого, Г.О. Христової, І.М. Шевчука та ін. У свою чергу, дискусійними залишають-ся питання: є окрема думка судді Конституційного Суду України його особистою позицією чи певним інди-катором для суспільства; чи підриває вона легітимність рішення; чи можна її трактувати як засіб уникнен-ня політичної відповідальності; який вплив вона має на формування практики конституційного процесу в майбутньому.

З урахуванням зазначених напрацювань мета статті – проаналізувати правову природу окремої дум-ки судді Конституційного Суду України як засобу уникнення політичної відповідальності.

1 Окрема думка судді Конституційного Суду України Шевчука С.В. стосовно Висновку Конституційного Суду України у справі за зверненням Верховної Ради України про надання висновку щодо відповідності законопроекту про внесення змін до Конституції України щодо недоторканності народних депутатів України та суддів вимогам статей 157 і 158 Конституції України від 23 червня 2015 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.ccu.gov.ua/doccatalog/document?id=277138.2 Різник С.В. Значення інституту окремої думки судді Конституційного Суду України для утвердження справедливого конституційного правосуддя / С.В. Різник // Вісник Національної академії правових наук України. – 2015. – № 3. – С. 64.3 Шевчук І.М. Правова природа окремої думки судді Конституційного Суду України / І.М. Шевчук // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія «Право». – 2013. – Випуск 23. – Частина І. – Том 1. – С. 160.

63 5/2, 2016


Виклад основного матеріалу. Право судді Конституційного Суду України на окрему думку регла-ментується в Законі України «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 № 422/96-ВР (ст. 64)4 і Регламенті Конституційного Суду України від 5 березня 1997 р. (§56)5, у яких указується, що суддя, який підписав рішення, висновок Конституційного Суду України, має право, незалежно від того, голосував він «за» чи «проти» прийняття рішення або надання висновку, викласти в письмовій формі свою окрему дум-ку у справі, яка додається до рішення чи висновку Конституційного Суду України в семиденний строк від дня голосування. Право судді на окрему думку зазначено в міжнародному праві, зокрема в Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 04 листопада 1950 р. вказано, що рішення у справі, а також ухвали про прийнятність або неприйнятність заяв мають бути вмотивовані. Якщо рішення у справі повністю або частково не виражає одностайної думки суддів, кожний суддя має право викласти окрему думку (ст. 45)6. У статті 95 регламенту Міжнародного Суду ООН зазначено, що кожен із суддів може, якщо побажає, додати до рішення виклад своєї окремої думки як у разі незгоди, так і в разі згоди з думкою біль-шості7.

Останнім часом практично кожне рішення чи висновок Конституційного Суду України не приймають-ся без окремих думок, що є, на думку С.В. Різник, яскравим сигналом гостроти нагальних проблем не лише конституційного правосуддя, а й труднощів усього процесу національного державотворення8. У юридич-ній літературі поширеною є позиція, що окрема думка судді є процесуально-правовою формою викладу незгоди одного із суддів із рішенням суду загалом або викладенням обставин, що доповнюють мотивова-ну частину рішення (висновку), та спрямована на заперечення, уточнення або обґрунтування висновків і рішень суду9. Така позиція повністю відповідає реаліям практики діяльності Конституційного Суду Укра-їни. Зокрема, можливі випадки, коли в окремій думці суддя загалом не підтримує рішення Суду (окрема думка судді Конституційного Суду України С.В. Саса від 22 березня 2016 р. № nda1d710-1610), або заперечує окремі положення (окрема думка судді Конституційного Суду України О. Литвинова від 27 січня 2016 р. № nb01d710-1611,) чи їх уточнює (окрема думка судді Конституційного Суду України В.М. Кампа від 2 квітня 2008 р. № na05d710-0812). Однак незгода одного чи деяких суддів не завжди повинна асоціюватися з тим, що більшістю прийнято рішення безпідставно.

О.К. Намясенко звертає увагу на те, що практика діяльності Конституційного Суду України свідчить, що підставами незгоди з його рішеннями є такі: непідвідомчість справи; звернення до суду з політичних, а не з юридичних питань, політичний характер рішення Конституційного Суду України; здійснення Консти-туційним Судом України позитивної нормотворчості; надання додаткових аргументів до висновків суду;

4 Про Конституційний Суд України : Закон України від 16 жовтня 1996 № 422/96-ВР [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/422/96-%D0%B2%D1%80/page2.5 Регламент Конституційного Суду України від 05 березня 1997 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/v001z710-97/page2.6 Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http:// zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_004.7 Регламент Міжнародного Суду ООН (1978 р.) [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/ laws/show/995_h85/page].8 Різник С.В. Значення інституту окремої думки судді Конституційного Суду України для утвердження справедливого конституційного правосуддя / С.В. Різник // Вісник Національної академії правових наук України. – 2015. – № 3. – С. 61.9 Великий енциклопедичний словник / за ред. акад. НАН України Ю.С. Шемшученка.– К. : ТОВ «Видавництво «Юридична думка»», 2007. – С. 557; Лилак Д.Д. Інститут окремої думки в конституційному судочинстві (порівняльний аналіз) / Д.Д. Лилак // Вісник Конституційного Суду України. – 2011. – № 4–5. – С. 134; Сліденко І.Д. Тлумачення Конституції: питання теорії та практики в контексті світового досвіду / І.Д. Сліденко – Одеса : Фенікс, 2003. – С. 169; Шевчук І.М. Правова природа окремої думки судді Конституційного Суду України / І.М. Шевчук // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія «Право». – 2013. – Випуск 23. – Частина І. – Том 1. – С. 161.10 Окрема думка судді Конституційного Суду України Caca C.B. стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо офіційного тлумачення положення «на наступній черговій сесії Верховної Ради України», яке міститься у статті 155 Конституції України від 22 березня 2016 р. № nda1d710-16 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/nda1d710-16.11 Окрема думка судді Конституційного Суду України О. Литвинова стосовно Висновку Конституційного Суду України у справі за зверненням Верховної Ради України про надання висновку щодо відповідності законопроекту про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) вимогам статей 157 і 158 Конституції України від 27.01.2016 № nb01d710-16 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/nb01d710-16.12 Окрема думка судді Конституційного Суду України Кампа В.М. стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 122 Конституції України, частини третьої статті 2 Закону України «Про прокуратуру» від 2 квітня 2008 р. № na05d710-08 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/na05d710-08.



недотримання повноти й усебічності розгляду справи; застосування судом лише граматичного чи систем-ного способу тлумачення; суперечливість мотивувальної та резолютивної частин рішення13.

У науковій літературі не існує єдності позицій щодо доцільності існування окремої думки судді Кон-ституційного Суду України. Із цього приводу є дві позиції. Так, представники першої вважають, що чим більше окремих думок суддів, які принципово не збігаються з рішенням Суду, тим більш спірним є таке рішення й тим меншою буде в майбутньому його регулювальна сила. Водночас незгода одного із суддів чи кількох суддів із рішенням Конституційного Суду України підриває його авторитет і є правовим сигна-лом спірності самого рішення. Гласність окремої думки створює небезпеку використання розбіжностей правових позицій суддів у політичних цілях і проникнення в цей інститут політичного популізму14. Нато-мість представники другої позиції переконані, що обґрунтована окрема думка судді Конституційного Суду України виконує важливу функцію виправлення помилок, допущених у рішенні, спонукає до законодавчо-го втручання в питання та може слугувати моделлю для виправлення як суддівських, так і законодавчих помилок у майбутньому. Окрім того, окрема думка судді Конституційного Суду України має доктринальне значення, є засобом реалізації принципів незалежності суддів, їх вільного волевиявлення та рівноправ’я, свідченням демократизму конституційної юстиції України, сприяє зростанню рівня його професіоналізму та відповідальності15.

Кожна позиція за своєю сутністю є справедливою, оскільки, з одного боку, окрема думка судді є фор-мою опротестування (повністю або частково), уточнення, доповнення чи обґрунтування ним рішення, що, безумовно, є виявом незалежності й відповідальності судді за стан конституційних справ у державі. Окрім того, вона може впливати на формування практики конституційного процесу в майбутньому. Водночас, з іншого боку, якщо більшість суддів висловлюють окремі думки з формою опротестування щодо одного того самого рішення, за яке вони проголосували, то це підриває авторитет Конституційного Суду України з приводу обґрунтованості та вмотивованості його рішень, руйнує образ одностайності і слугує загрозою втрати його репутації як незалежного органу. Невипадково в доповіді від 2010 р. щодо ситуації в Україні міжнародна неурядова організація «Фрідом Гауз» (Freedom House) відмітила, що судова влада в Україні страждає від низького рівня довіри, корупції, неефективних процедур судової оцінки й через брак про-фесіоналізму16.

Разом із тим, зважаючи на всі «за» і «проти», існування інституту окремої думки цілком відповідає єв-ропейській практиці, є необхідним з огляду на те, що іноді окрема думка «має на меті привернути негайну увагу суспільства та таким чином спонукати правові зміни»17. Також не виключено, що окрема думка суд-ді Конституційного Суду України може послугувати основою для нових його рішень. Цьому прикладом є окрема думка судді П.М. Ткачука від 25 вересня 2008 р. № nb16d710-0818 на рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 105 народних депутатів України щодо офіційного тлу-мачення положень частин 6, 7, 9 статті 83 Конституції України (справа про коаліцію депутатських фракцій 13 Намясенко О.К. Характеристика поняття окремої думки судді Конституційного Суду України / О.К. Намясенко // Держава і право : зб. наук. праць. – 2007. – Вип. 37. – С. 183.14 Сліденко І.Д. Тлумачення Конституції: питання теорії та практики в контексті світового досвіду / І.Д. Сліденко. – Одеса : Фенікс, 2003. – С. 170; Гаджиев Г. Публикация особого мнения судьи, или История нормы, которая является камертоном судебной реформы в России / Г. Гаджиев // Конституционные права и свободы человека и гражданина как высшая ценность демократического, правового государства : сб. науч.-практ. ст. – Тирасполь, 2005. – С. 33; Басангов Д.А. Юридическая природа особого мнения судьи Конституционного Суда Российской Федерации / Д.А. Басангов // Журнал российского права. – 2006. – № 2. – С. 25.15 Різник С.В. Значення інституту окремої думки судді Конституційного Суду України для утвердження справедливого конституційного правосуддя / С.В. Різник // Вісник Національної академії правових наук України. – 2015. – № 3. – С. 60; Христова Г.О. Юридична природа актів Конституційного Суду України : дис. ... канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 / Г.О. Христова ; Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. – Х., 2004. – С. 99; Намясенко О. К. Характеристика поняття окремої думки судді Конституційного Суду України / О. К. Намясенко // Держава і право: юрид. і політ. науки : зб. наук. пр. – К., 2007. – Вип. 37. – С. 182; Слінько Т.М. Правова природа окремої думки судді Конституційного Суду України / Т.М. Слінько, Є.В. Ткаченко // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2011. – № 11. – С. 58. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://nbuv.gov.ua/UJRN/bmju_2011_11_11.16 Sushko O. Nations in Transit 2010: Ukraine, Freedom House / by O. Sushko and O. Prystayko [Electronic resource]. – Mode of ac-cess : http://www.freedomhouse.eu/images/Reports/NIT-2010-Ukraine-final.pdf. – Title from the screen.17 Ginsburg R.B. The Role of Dissenting Opinions / R.B. Ginsburg // Minnesota Law Review. – 2010. – Vol. 95. – No. 1. –P. 6.18 Окрема думка судді Конституційного Суду України Ткачука П.М. стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 105 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень частин шостої, сьомої, дев’ятої статті 83 Конституції України (справа про коаліцію депутатських фракцій у Верховній Раді України) від 25 вересня 2008 р. № nb16d710-08 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/nb16d710-08.

65 5/2, 2016


у Верховній Раді України) від 17 вересня 2008 р. № 16-рп/200819. Ця думка фактично послугувала основою для рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 68 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень частини 6 статті 83 Конституції України, частини 4 статті 59 Регламенту Верховної Ради України стосовно можливості окремих народних депутатів України брати без-посередню участь у формуванні коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України від 6 квітня 2010 р. № 11-рп/201020. Водночас таке рішення Суду створило підставу для викривленого трактування норми про порядок і спосіб формування парламентської більшості та знівелювало принцип парламентаризму.

У деяких випадках окрема думка дає можливість суддям Конституційного Суду України «реабіліту-ватись» в очах громадян і суспільства загалом за не надто виважене чи обґрунтоване рішення, яке не-можливо оскаржити чи скасувати. Так, Конституційний Суд України у Висновках у справі за зверненням Верховної Ради України про надання висновку щодо відповідності Законопроекту про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) вимогам статей 157 і 158 Конституції України від 20 січня 2016 р. № 1-в/2016 і від 30 січня 2016 р. № 2-в/2016 визнав таким, що відповідає вимогам статей 157 і 158 Кон-ституції України, Законопроект про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) (реєстр. № 3524) (далі – Законопроект)21. Однак десять із тринадцяти суддів, які розглядали викладені у висновку питання, висловили окремі думки щодо відповідності розглянутого Законопроекту положенням Консти-туції України. У своїх запереченнях судді посилалися на те, що «Конституційний Суд України вийшов за межі своїх повноважень, даючи висновок щодо відповідності вимогам статей 157 і 158 Конституції Украї-ни…»22; «формально дав оцінку Законопроекту в редакції від 25 листопада 2015 року, належним чином не обґрунтував указаний висновок, не взяв до уваги, що частина положень цього Законопроекту суперечить вимогам статті 157 Основного Закону України, оскільки передбачає обмеження прав і свобод людини і громадянина, не зробив застережень стосовно тих положень вказаного Законопроекту, практична реалі-зація яких через наявну недосконалість, юридичну контроверсійність та невизначеність може призвести до негативних наслідків»23.

Разом із тим видається, що сама кількість окремих думок не має вагомого значення, натомість голов-ним є зміст викладеного суддею. Аналіз окремих думок суддів Конституційного Суду України дав підстави стверджувати, що відповідні заперечення є ґрунтовними, послідовними й указують не лише на спірність прийнятого рішення, а і на його суперечність положенням Конституції України (ст. 57). А.Л. Кононов заува-жує, що висловлювати і відстоювати свою думку емоційно та психологічно складно, оскільки важко пере-силити сумніви й уникнути впливу авторитетів, залишаючись у меншості серед своїх колег-суддів, кожен із яких є фахівцем найвищої кваліфікації24. Якщо суддя погоджується з висновком більшості, перед ним може постати необхідність, якщо не професійний обов’язок, висловити окрему думку. Це відбувається за умов, якщо суддя переконаний, що правові позиції в судовому рішенні ґрунтуються на неправильних чи помил-кових конституційно-правових підставах; формулювання, використані в судовому рішенні, є нечіткими,

19 Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 105 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень частин шостої, сьомої, дев’ятої статті 83 Конституції України (справа про коаліцію депутатських фракцій у Верховній Раді України) від 17 вересня 2008 р. № 16-рп/2008 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/ru/v016p710-08.20 Рішення Конституційного Суду у справі за конституційним поданням 68 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень частини шостої статті 83 Конституції України, частини четвертої статті 59 Регламенту Верховної Ради України стосовно можливості окремих народних депутатів України брати безпосередню участь у формуванні коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України від 6 квітня 2010 р. № 11-рп/2010 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/v011p710-10.21 Висновок Конституційного Суду України у справі за зверненням Верховної Ради України про надання висновку щодо відповідності Законопроекту про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) вимогам статей 157 і 158 Конституції України від 20 січня 2016 р. № 1-22/2016 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.ccu.gov.ua/; Висновок Конституційного Суду України у справі за зверненням Верховної Ради України про надання висновку щодо відповідності законопроекту про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) вимогам статей 157 і 158 Конституції України від 30 січня 2016 року № 1-22/2016 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.ccu.gov.ua/.22 Окрема думка судді Конституційного Суду України Сліденка.І.Д. стосовно Висновку Конституційного Суду України у справі за зверненням Верховної Ради України про надання висновку щодо відповідності законопроекту про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) вимогам статей 157 і 158 Конституції України від 30 січня 2016 р. № 1-22/2016 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.ccu.gov.ua.23 Окрема думка судді Конституційного Суду України Мельника М.І. стосовно Висновку Конституційного Суду України у справі за зверненням Верховної Ради України про надання висновку щодо відповідності законопроекту про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) вимогам статей 157 і 158 Конституції України від 30 січня 2016 р. № 1-22/2016 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.ccu.gov.ua/doccatalog/document?id=301426.24 Кононов А.Л. Право на особое мнение / А.Л. Кононов // Закон. – 2006. – № 11. – С. 45.



що може призвести до правової невизначеності або декількох однаково правомірних тлумачень; судове рішення в силу процесуальних обмежень торкається певних юридичних питань, які мають значення для подальшого розвитку конституційного права, однак не розкриває їх25.

Із вищенаведеного випливає, що суддя, який не погоджується з рішенням чи висновком Конститу-ційного Суду України, може проголосувати за його схвалення тільки тому, що більшість схиляється до та-кої позиції. Отже, не зрозуміло, як саме був схвалений Законопроект про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) вимогам статей 157 і 158 Конституції України, якщо більшість суддів нібито не погоджувалась із його положеннями й так гостро його розкритикувала. Відповідь на це питання було дане В.І. Шишкіним, який уважає, що «якщо щодо законопроекту про внесення змін у судді в окремій думці висловлюються застереження щодо відповідності статтям 157 та 158 Конституції України, то в принципі такий суддя не мав би підтримувати позитивний висновок КСУ»26.

І.Д. Сліденко зауважує, що Конституційний Суд України є не зовсім судом, а політико-правовим ор-ганом, від рішень якого залежить життя суспільства. Тому в ідеалі на його рішення не має бути окремих думок. Якщо вони доповнюють, роз’яснюють рішення Конституційного Суду України, то мають право на життя, а якщо в них висловлена протилежна до цього рішення позиція, то вони підривають легітимність самого рішення27. Окрім того, суддя Конституційного Суду України зауважив, що в суддівській діяльності стикається з тотальною політизацією й тиском на Конституційний Суд28при тому, що незалежність Консти-туційного Суду України від сфери політики є однією з ключових передумов забезпечення верховенства Конституції України та законів України. Тому, як слушно зауважує М.В. Тесленко, рішення судового органу конституційного контролю, які повинні враховувати політичні аспекти, насамперед мають бути обґрунто-ваними з правових позицій, забезпечуючи верховенство права, а не політичну доцільність29.

Виходячи з вищенаведеного, варто поставити питання: «Для чого судді Конституційного Суду України, наперед знаючи про хибний крок схвалення того чи іншого законопроекту, який суперечить Основному Закону України, голосують за нього, а надалі висловлюють окрему думку, яка в категоричний формі відріз-няється від змісту викладеного у висновку чи ухвалі?». У такому випадку очевидним є те, що окрема думка судді Конституційного Суду України може виступати засобом для уникнення політичної відповідальності перед народом за неналежну реалізацію тих владних повноважень, які народ як єдине джерело влади їм передав.

Висновки. Отже, існування окремої думки судді Конституційного Суду України є важливим елемен-том української конституційної юстиції, що є виявом незалежності судді, слугує свідченням демократиз-му конституційної юстиції України та є виправданим у разі, якщо окрема думка є способом уточнення або обґрунтування висновків і рішень суду, висвітлення доктринальних моментів, які не піддають сумніву легітимність прийнятого рішення чи висновку. Натомість якщо окрема думка більшості суддів є формою опротестування рішення чи висновку Конституційного Суду загалом, за яке вони проголосували, то за таких умов можна констатувати про створення ілюзії легітимності й законності прийнятого рішення чи висновку.

25 Окрема думка судді Конституційного Суду України Шевчука С.В. стосовно Висновку Конституційного Суду України у справі за зверненням Верховної Ради України про надання висновку щодо відповідності законопроекту про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) вимогам статей 157 і 158 Конституції України від 27 січня 2016 р. № nf01d710-16 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/nf01d710-16.26 Окрема думка судді – що за процесуальний феномен? [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://radako.com.ua/news/okrema-dumka-suddi-shcho-za-procesualniy-fenomen.27 Окрема думка судді – процесуальний феномен? [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://kaas.gov.ua/gelios/produ-cts/1462-arkadia.html.28 Окрема думка судді – чи є це процесуальним феноменом? [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.pravochin.com.ua/news.php?new=723&lang=3.29 Тесленко М. Взаємозв’язок права і політики в діяльності Конституційного Суду України / М. Тесленко // Право України. – 1999. – № 10. – С. 12–13.

67 5/2, 2016

Анотація

У статті визначено поняття й особливості окремої думки судді Конституційного Суду України. Обґрун-товано необхідність окремої думки судді в конституційному судочинстві. Проаналізовано юридичну силу, причини і практику винесення окремих думок суддями Конституційного Суду України.

Summary

The results of scientific the concept and features of the dissenting judicial opinion are defined. The necessi-ty of the dissenting opinion of a judge in the constitutional proceedings is proved. Analyzed the validity, reason and practice making separate opinions by judges of the Constitutional Court of Ukraine.


1. Окрема думка судді Конституційного Суду України Шевчука С.В. стосовно Висновку Конституційного Суду України у справі за зверненням Верховної Ради України про надання висновку щодо відповідності законопроекту про внесення змін до Конституції України щодо недоторканності народних депутатів України та суддів вимогам статей 157 і 158 Кон-ституції України від 23 червня 2015 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.ccu.gov.ua/doccatalog/document?id=277138.

2. Різник С.В. Значення інституту окремої думки судді Конституційного Суду України для утвердження справедливого кон-ституційного правосуддя / С.В. Різник // Вісник Національної академії правових наук України. – 2015. – №3. – С. 59–67.

3. Шевчук І.М. Правова природа окремої думки судді Конституційного Суду України / І.М. Шевчук // Науковий вісник Ужго-родського національного університету. Серія «Право». – 2013. – Випуск 23. – Частина І. – Том 1. – С. 160–163.

4. Про Конституційний Суд України : Закон України від 16 жовтня 1996 р. № 422/96-ВР [Електронний ресурс]. – Режим до-ступу : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/422/96-%D0%B2%D1%80/page2.

5. Регламент Конституційного Суду України від 05 березня 1997 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/v001z710-97/page2.

6. Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http:// zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_004.

7. Регламент Міжнародного Суду ООН (1978 р.) [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/ laws/show/995_h85/page].

8. Великий енциклопедичний словник / за ред. акад. НАН України Ю.С. Шемшученка. – К. : ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2007. – 1230 с.

9. Лилак Д.Д. Інститут окремої думки в конституційному судочинстві (порівняльний аналіз) / Д.Д. Лилак // Вісник Консти-туційного Суду України. – 2011. – № 4–5. – С. 131–139.

10. Сліденко І.Д. Тлумачення Конституції: питання теорії та практики в контексті світового досвіду / І.Д. Сліденко – Одеса : Фенікс, 2003. – 234 с.

11. Окрема думка судді Конституційного Суду України Caca C.B. стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо офіційного тлумачення положення «на наступній чер-говій сесії Верховної Ради України», яке міститься у статті 155 Конституції України від 22 березня 2016 р. № nda1d710-16 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/nda1d710-16.

12. Окрема думка судді Конституційного Суду України О. Литвинова стосовно Висновку Конституційного Суду України у справі за зверненням Верховної Ради України про надання висновку щодо відповідності законопроекту про вне-сення змін до Конституції України (щодо правосуддя) вимогам статей 157 і 158 Конституції України від 27.01.2016 № nb01d710-16 [Електронний ресурс]. Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/nb01d710-16.

13. Окрема думка судді Конституційного Суду України Кампа В.М. стосовно Рішення Конституційного Суду України у спра-ві за конституційним поданням Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 122 Конституції України, частини третьої статті 2 Закону України «Про прокуратуру» від 2 квітня 2008 р. № na05d710-08 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/na05d710-08.

14. Намясенко О.К. Характеристика поняття окремої думки судді Конституційного Суду України / О.К. Намясенко// Держава і право : зб. наук. праць. – 2007. – Вип. 37. – С. 182–187.

15. Гаджиев Г. Публикация особого мнения судьи, или История нормы, которая является камертоном судебной реформы в России / Г. Гаджиев // Конституционные права и свободы человека и гражданина как высшая ценность демократиче-ского, правового государства : сб. науч.-практ. ст. – Тирасполь, 2005. – С. 33–39.




16. Басангов Д.А. Юридическая природа особого мнения судьи Конституционного Суда Российской Федерации / Д.А. Ба-сангов // Журнал российского права. – 2006. – № 2. – С. 25–34.

17. Христова Г.О. Юридична природа актів Конституційного Суду України : дис. ... канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 / Г.О. Хри-стова ; Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. – Х., 2004. – 226 с.

18. Слінько Т.М. Правова природа окремої думки судді Конституційного Суду України / Т.М. Слінько, Є.В. Ткаченко // Бюле-тень Міністерства юстиції України. – 2011. – № 11. – С. 53–59. – [Електронний ресурс ]. – Режим доступу : http://nbuv.gov.ua/UJRN/bmju_2011_11_11.

19. Sushko O. Nations in Transit 2010: Ukraine, Freedom House / by O. Sushko and O. Prystayko [Electronic resource]. – Mode of access : http://www.freedomhouse.eu/images/Reports/NIT-2010-Ukraine-final.pdf. – Title from the screen.

20. Ginsburg R.B. The Role of Dissenting Opinions / R.B. Ginsburg // Minnesota Law Review. – 2010. – Vol. 95. – No. 1. –P. 1–8.21. Окрема думка судді Конституційного Суду України Ткачука П.М. стосовно Рішення Конституційного Суду України у спра-

ві за конституційним поданням 105 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень частин шо-стої, сьомої, дев’ятої статті 83 Конституції України (справа про коаліцію депутатських фракцій у Верховній Раді України) від 25 вересня 2008 р. № nb16d710-08 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/nb16d710-08.

22. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 105 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень частин шостої, сьомої, дев’ятої статті 83 Конституції України (справа про коаліцію депутатських фракцій у Верховній Раді України) від 17 вересня 2008 р. № 16-рп/2008 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/ru/v016p710-08.

23. Рішення Конституційного Суду у справі за конституційним поданням 68 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень частини шостої статті 83 Конституції України, частини четвертої статті 59 Регламенту Верховної Ради України стосовно можливості окремих народних депутатів України брати безпосередню участь у формуванні ко-аліції депутатських фракцій у Верховній Раді України від 6 квітня 2010 р. № 11-рп/2010 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/v011p710-10.

24. Висновок Конституційного Суду України у справі за зверненням Верховної Ради України про надання висновку щодо відповідності законопроекту про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) вимогам статей 157 і 158 Конституції України від 20 січня 2016 р. № 1-22/2016 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.ccu.gov.ua/.

25. Висновок Конституційного Суду України у справі за зверненням Верховної Ради України про надання висновку щодо відповідності законопроекту про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) вимогам статей 157 і 158 Конституції України від 30 січня 2016 року № 1-22/2016 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.ccu.gov.ua/.

26. Окрема думка судді Конституційного Суду України Сліденка І.Д. стосовно Висновку Конституційного Суду України у справі за зверненням Верховної Ради України про надання висновку щодо відповідності законопроекту про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) вимогам статей 157 і 158 Конституції України від 30 січня 2016 року № 1-22/2016 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.ccu.gov.ua.

27. Окрема думка судді Конституційного Суду України Мельника М.І. стосовно Висновку Конституційного Суду України у справі за зверненням Верховної Ради України про надання висновку щодо відповідності законопроекту про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) вимогам статей 157 і 158 Конституції України від 30 січня 2016 року № 1-22/2016 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.ccu.gov.ua/doccatalog/document?id=301426.

28. Кононов А.Л. Право на особое мнение / А.Л. Кононов // Закон. – 2006. – № 11. – С. 43–46.29. Окрема думка судді Конституційного Суду України Шевчука С.В. стосовно Висновку Конституційного Суду України у

справі за зверненням Верховної Ради України про надання висновку щодо відповідності законопроекту про внесен-ня змін до Конституції України (щодо правосуддя) вимогам статей 157 і 158 Конституції України від 27 січня 2016 р. № nf01d710-16 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/nf01d710-16.

30. Окрема думка судді – що за процесуальний феномен? [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://radako.com.ua/news/okrema-dumka-suddi-shcho-za-procesualniy-fenomen.

31. Окрема думка судді – процесуальний феномен? [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://kaas.gov.ua/gelios/products/1462-arkadia.html.

32. Окрема думка судді – чи є це процесуальним феноменом? [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.pravochin.com.ua/news.php?new=723&lang=3.

33. Тесленко М. Взаємозв’язок права і політики в діяльності Конституційного Суду України / М.Тесленко // Право України. – 1999. – № 10. – С. 12–18.

Валерій Колюх, доктор політичних наук,

доцент кафедри політичних наук Київського національного університету імені Тараса Шевченка

69 5/2, 2016

English is a way of national administrative law integration into international community

Англійська мова як засіб інтеграції вітчизняного адміністративного права до світової спільноти

Olga Koliusheva

Key words:administrative law, integration, interference, the European Union, international treaty.

Ключові слова:адміністративне право, інтеграція, інтерференція, Європейський Союз, інтернаціональний договір.

The integration process into European community plays an important role in conditions of rapid devel-opment of Ukrainian state. There were adopted a lot of international agreements, laws, regulations on national level which reforming and implementing new methods of the Ukrainian state development.

Obviously, the issue of communication between authorities on international and national levels acquires relevance. Undoubtedly, correct, unambiguous understanding between international, governmental agencies, institutions and citizens is one of the important aspects of Ukraine's integration into the European Union.

Ukraine Administrative law as a branch of public law is in the process of improvement and reformation. At this moment, the dynamic process of introducing English as a language of international communication, it is so-called lingua franca, for establishing, developing and maintaining relations international and national levels.

The using of English administrative and legal terminology is as a means of understanding and eliminating the negative effects of improper communication.

We support views of Dr. Sayeh S. Abdullah and Prof. Mohammad Latif Chaudhary “Global Lingua Franca” in a sociolinguistic context refers almost literally to the use of a language as a global language. It means a common language for the world. A language achieves a genuinely global status when it develops a special role that is recognized in every country. Having such a status, the global lingua franca has to be of such a great significance as to influence all the domains of the human activity in the world”1.

Undoubtedly, it is necessary to disseminate and implement learning English among citizens of Ukraine, government officials, businessmen and other employees, because this is an important part of high quality state presentation on the international arena. In addition, highly skilled and qualitative communication between gov-ernment officials, international organizations and bodies on national level make Ukraine an equal player in the international space.

It is important to emphasize that in terms of formation and development management becomes important study, adaptation and borrowing most successful strategies for business development. However, even the most successful strategies can lose their quality in terms of dynamic component of innovative business changes, so we need active management strategies for the development of the sector. The rapid and successful implemen-tation of development strategies is the key to a quick and reasonable decision-making, teamwork and effective communication between all government links operating business.

1 Dr. Sayeh S Abdullah and Prof.Mohammad Latif Chaudhary, English as a Global Lingua Franca. International Conference on Edu-cation, Applied Sciences and Management (ICEASM'2012) December 26–27, 2012 Dubai (UAE). – P. 128–133.




In support of the above mentioned, there is Andy Grove`s expression, chairman and former chief director of Intel: “Businesses are about creating change for other businesses. Competition is about creating change; tech-nology is about creating change”2.

However, the current management is also in a foreign language. As a result, knowledge of English is ensure borrowing and implementation of innovative practices in its functioning domestic companies and enterprises.

In addition, we should consider the language may be concluded treaty. The choice of the language will be entered into an international agreement is an expression of freedom of expression of the parties. Uniform stand-ards regulations international agreements embodied in the Vienna Convention “On the Law of Treaties” 1969 (hereinafter – the “Convention”). It is important that the above-mentioned Convention draws attention to the interpretation of the international agreement, that agreement shall be interpreted in good faith in accordance with the ordinary meaning which should be given to the terms of the treaty in their context and in the light of the object and purposes of the Treaty3.

Moreover, the requirement established the authenticity of the text of the contract, which stipulates that the contract terms have the same meaning in each authentic text4. Under the legal document authenticity, which is an international treaty to be understood primarily reliability, compliance with legal text document originals5.

The Cabinet of Ministers of Ukraine dated March 17, 2006 No 353 currently in Ukraine the current “Proce-dure official translation multilateral international treaties of Ukraine on the Ukrainian language”, which states that “official translation” means an authentic statement of the Ukrainian language text multilateral international Treaty countries in a language other than Ukrainian6.

We agree with A.S. Slatvytska`s opinion, It does not matter on which language the contract was concluded. The principle here is correct and authentic understanding of the parties to the contract contents of each par-ticular its provisions formed specific terms, as well as their interaction with each other, and thus their adequate application according to their original meaning7.

Furthermore, in International Law at the conclusion of international agreements followed such principles as: reliability, validity, reliability, precise disclosed valid interpretation of the text of the international treaty to eliminate confusion, ambiguity, inaccuracy and incorrectness in communication and application of internation-al intercourse.

We know that in more than 60 countries such as UK, USA, Australia, Ireland and New Zealand English is the official, as international treaties and other acts of international importance will be concluded between Ukraine and these countries is English, so its value is difficult overestimated.

An important step for Ukraine in approaching the proper and clear understanding between the subjects of international space was the adoption by Cabinet of Ministers of Ukraine dated 27 January 2010 r. No 55-01 “On regulation transliteration of Ukrainian alphabet”8. However, authentic translation of international legal, adminis-trative and legal terms only this is not enough, you need not only to fully own theoretical and practical skills of translation of terminology, but also be a specialist in jurisprudence to most accurately and correctly convey the linguistic situation of international or administrative and legal text.

2 Different Approaches to Management. Part I: Different Approaches to Management Guidance English Professional Communica-tion for independent work / life. LM Balatskiy. – Amounts : UABS NBU, 2005. – 28 p. – (In English).3 Vienna Convention on the Law of Treaties of 23 May 1969 [Electronic resource]. – Access mode : http://zakon4.rada.gov.ua/ laws/show/995_118/page2.4 Vienna Convention on the Law of Treaties of 23 May 1969 [Electronic resource]. – Access mode : http://zakon4.rada.gov.ua/ laws/show/995_118/page2.5 Legal Encyclopedia: In 6 t. / Redkol.: Y.S. Shemshuchenko (Ed.) And others. – K. : Ukr. Entsykl., 1998. – Vol 1 : A – D. – 672 p.: il.6 The Cabinet of Ministers of Ukraine of 17 March 2006 r. Number 353 “On approval of the official translation multilateral interna-tional treaties of Ukraine the Ukrainian language” [Electronic resource]. – Access mode : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/353-2006-%D0%BF.7 Slatvytska O.S. Current issues of international treaty language / O.S. Slatvytska // Bulletin of the Academy of Advocacy of Ukrai-ne. – No 2 (18). – 2010. – P. 120–124.8 The Cabinet of Ministers of Ukraine dated 27 January 2010 r. No 55-01 “On regulation transliteration of Ukrainian alphabet Latin” [Electronic resource]. – Access mode : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/55-2010-%D0%BF.

71 5/2, 2016

It is important to consider English as the language of scientific research. “English is generally considered to be the lingua franca of the scientific community. For example, roughly 80% of all the journals indexed in Scopus are published in English. The adoption of English as the universal language of science is due in part to historical political and economic factors which favored English over other potential candidate languages such as Chinese, French, German, Russian, or Spanish” – Tardy. C9.

Moreover, the researcher in the process of writing a scientific article attempts to use neutral English without a national reference, that is language specific research can hardly be called British, American, Canadian or New Zealand, as the author avoids cultural, political, historical and economic terms, typical only for certain people.

Foregoing also applies to scientific articles on administrative law of Ukraine. Scientists must use the most successful and accurate administrative and legal terms that are clear, accurate and unambiguous in certain sci-entific research or administrative-legal act. These common terms include the following: public apparatus, аd-ministrative act, рublic administration, legal administration, public body.

Thus, to join the global scientific heritage and become an equal member, each scientist must fully and suffi-ciently fluent in English, to scientific articles, research publication of their results. For the complete, accurate and objective investigation of certain aspects of administrative law Ukraine is important to study similar studies and the results obtained by foreign researchers and scientists, and it can provide a high level of English.

In support of the above, most international journals have specific requirements for the publication of sci-entific articles and research results. These requirements are: significant theoretical and practical framework, sci-entific novelty, relevance and highly qualified language, full of professional terms, without tracing, without any negative interference and contextual privacy.

It is important to mention the Nobel Prize, for all studies, scientific theories and literary works are written in English for consideration of Nobel Committee. As noted Jurgen Shmidhuber, in his study “Evolution of National Nobel Prize Shares in the 20th Century” : “Science Nobel Prizes 1901–2009 by language, illustrating the global shift from German to English as main language of science. Laureates of mostly German-speaking nations were ahead until 1954 in the citizenship-based ranking, and until 1960 in the birth-based ranking; then English took over for good” 10.

Importantly, 113 Nobel Prize for Literature (1901–2016 years) written in different languages, but 28 works were written in English, 14 – and 13 French – German11.

It is obvious that English was not widely popular in the recent years, as result of the economic, political and social dynamic processes; the English language became not only international language, but also language of researches and theories of Nobel Prize.

It is clear that today the Ukrainian scientists to participate in international scientific heritage should be a high-level command of English and scholars in Administrative Law are not exception as well, because it is nec-essary to study innovative methods of public administration, advantages and disadvantages of public sector, public administration, state bodies and institutions. A detailed and complete analysis of these studies open new opportunities for Ukraine not to be a bystander world changes, and allow them to be an active member.

It should be emphasized that English is common in the field of information technology, namely in computer programming. Programming language is sign a formal system for recording computer programs. The program-ming language defines a set of lexical, syntactic and semantic rules that define the look of programs and actions to perform computer under its control12. Currently, there are many programming languages, their classification can be varied: procedural programming language. It allows the programmer to define each step in the task. The feature of programming languages is that tasks are broken down into steps and solved step by step. Using pro-cedural language programmer defines language constructs for performing algorithmic sequence of steps. By

9 Tardy, C. (2004) “The role of English in scientific communication: lingua franca or Tyrannosaurus rex?”, Journal of English for Aca-demic Purposes. – Vol. 3. – No 3. – P. 247–269.10 Jurgen Schmidhuber, Evolution of National Nobel Prize Shares in the 20th Century. – IDSIA. – Galleria 2, 6928. – Manno-Lugano. – Switzerland. – Sep. 2010. – P. 1–19.11 Facts on the Nobel Prize in Literature [Electronic resource]. – Access mode : https://www.nobelprize.org/nobel_prizes/facts/literature/.12 Charles H. Moore, Programming. A problem-oriented language [Electronic resource]. – Access mode : http://www.forth.org/POL.pdf.




procedural languages include: Ada, Basic, C, Pascal. The dynamic language. Allows you to define data types and perform parsing and compilation “on the fly”, directly at runtime. Dynamic languages are more suited for rapid application development. By dynamic languages include: Perl, Python, PHP, Ruby, JavaScript. Visual Basic. The educational programming language. As they developed such languages as BASIC і Pascal. With developed for language learning ABC, Python. The popular educational language is LOGO. Gaining popularity created at MIT visual programming language is Scratch. Object-oriented programming language (OO-language) – it was built on the principles of object-oriented programming. The concept of object-oriented programming is the notion of object – any substance that combines fields (data) and methods (subject to the executable). To object-orient-ed languages include: C#, C++, Java, Delphi, Objective-C, Object Pascal, VB.NET, Perl, Python, ActionScript (3.0), JavaScript, Ruby, Ada, PHP13.

Moreover, English is the universal language that is used in all these languages. The importance and prev-alence of English is obvious. This prevalence of English in information technology caused their rapid develop-ment; in addition, most software is made in the USA, United Kingdom of Great Britain and Northern Ireland and Japan.

In addition, to avoid programming errors and inconsistencies in terminology software using different lan-guages, English has become a universal language. Many computer programs operate in English, as any scientist around the world to study the achievements of the world should use that universal language.

According to analytical studying “Information and Communication Technologies in the Teaching and Learn-ing of Foreign Languages: State-of-the-Art, Needs and Perspectives” “The importance of foreign language learn-ing and teaching grows commensurately. And the solution is not merely to increase the teaching of English in the world, even if one argues that it has become the lingua franca of education, business, commerce, politics, and most other forms of human interaction on a global scale. For language represent a cognitive universe, and the risk of an excessively dominant language imposing itself brings with it the risk of standardization of expres-sions and “cultural uniformity”14.

Obviously, there are opinions against the emergence and implementation of a universal language. We agree that the problem may be too strong linguistic standardization, but the positive result is correct and unam-biguous understanding between foreign citizens, international organizations and institutions and public bodies internationally.

Agree with the opinion of Academician National Academy of Sciences, Doctor of Law, Professor O. Kos-tenko, the language of international communication (as in his time Latin), English Channel today is to attract people to the Ukrainian civilization progress is happening in all areas of life. Mastering English broader cit-izens of Ukraine will stimulate the implementation in the Ukrainian society world-class economic, political, legal, moral culture that desperately need to modernize the social life of citizens of Ukraine. In particular, it certainly would help to improve the investment climate and enhancing the participation of Ukrainian econo-my on the world market. The status of the language of international communication includes: the role of Eng-lish in the modernization of Ukraine should be defined as one of the tools “education revolution” in Ukraine. State creates sufficient conditions for all citizens of Ukraine mastery of the English language within the limits defined by certain standards. In the competition for employment vacancies in government priority should be given to persons who not only speak the state language, but also successfully passed the English language. Persons who work in state bodies of grounds for promotion must be of English and use it in their work. The state should promote cooperation Ukrainian English-language media with media. The state should promote Ukraine in the original English-language educational programs that introduce the achievements of the world in all spheres of public life. The state must support the institutions of civil society to initiate measures aimed at mastering the English language15.

Thus, English is becoming more widespread use in various areas of human existence. Modern scientists published scientific articles, abstracts and reports in English. That is, anyone who speaks English can share glob-al scientific knowledge base.

13 Informatics / [I.T. Zaretskaya, B.G. Kolodyazhniy, O.N. Gurzhiy, O.U. Sokolov] // Forum. – Kyiv, 2001.14 Information and Communication Technologies in the Teaching and Learning of Foreign Languages: State-of-the-Art, Needs and Perspectives. Analytical Survey. – UNESCO Institute for Information Technologies in Education (IITE). – 2004. – P. 1–106.15 Kostenko A. International language in Ukraine should be English / A. Kostenko // Day. – 2012. – № 134.

73 5/2, 2016

Moreover, the results of research in physics, chemistry, literature Nobel Prize winners are also published in English. This ensures better understanding between scientists all over the world. Importantly, most of the works from the literature Nobel Prize were written in English.

English is used in programming languages. All the necessary terminology, codes, passwords and codes in a programming language functions in English, so it is difficult to imagine modern man without information technology and Internet space, but without the knowledge of even basic notions of English terminology work in many computer programs will be impossible.

Ukraine has to become a part of the integration process, that is why scientists, researchers and scholars of Administrative Law have to have a high level of knowing English for ensuring equal cooperation of state bodies and institutions, international organizations worldwide. Undoubtedly, Administrative law as a branch of public law is also contributed to the process of integration into the global space. However, you need to put a lot of effort to optimize the use and coordination of administrative and legal terminology to avoid misunderstanding and dual interpretation.

Summary

The article investigates the importance of English in the integration process of Administrative Law of Ukraine to the international community. The author defined the scope of the English language, also pointed out that English is the language of international communication, which facilitates integration. However, there are difficulties in the functioning of public authorities in international cooperation, there are problems in using administrative and legal terminology.

Анотація

У статті досліджено значення англійської мови в процесі інтеграції адміністративного права України до світової спільноти. Автор визначив сфери застосування англійської мови, також указав, що англійська мова є мовою міжнародного спілкування, що полегшує процес інтеграції. Однак існують труднощі у функ-ціонуванні органів державної влади під час міжнародної співпраці, а також виникають проблеми в проце-сі використання адміністративно-правової термінології.

Literature:

1. Dr. Sayeh S Abdullah and Prof.Mohammad Latif Chaudhary, English as a Global Lingua Franca. International Conference on Education, Applied Sciences and Management (ICEASM'2012) December 26–27, 2012 Dubai (UAE). – P. 128–133.

2. Different Approaches to Management. Part I: Different Approaches to Management Guidance English Professional Communi-cation for independent work / life. LM Balatskiy. – Amounts : UABS NBU, 2005. – 28 p. – (In English).

3. Vienna Convention on the Law of Treaties of 23 May 1969 [Electronic resource]. – Access mode : http://zakon4.rada.gov.ua/ laws/show/995_118/page2.

4. Vienna Convention on the Law of Treaties of 23 May 1969 [Electronic resource]. – Access mode : http://zakon4.rada.gov.ua/ laws/show/995_118/page2.

5. Legal Encyclopedia: In 6 t. / Redkol.: Y.S. Shemshuchenko (Ed.) And others. – K. : Ukr. Entsykl., 1998. – Vol 1 : A – D. – 672 p.: il.6. The Cabinet of Ministers of Ukraine of 17 March 2006 r. Number 353 “On approval of the official translation multilateral inter-

national treaties of Ukraine the Ukrainian language” [Electronic resource]. – Access mode : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/353-2006-%D0%BF.

7. Slatvytska O.S. Current issues of international treaty language / O.S. Slatvytska // Bulletin of the Academy of Advocacy of Ukraine. – No 2 (18). – 2010. – P. 120–124.

8. The Cabinet of Ministers of Ukraine dated 27 January 2010 r. No 55-01 “On regulation transliteration of Ukrainian alphabet Latin” [Electronic resource]. – Access mode : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/55-2010-%D0%BF.

9. Tardy, C. (2004) “The role of English in scientific communication: lingua franca or Tyrannosaurus rex?”, Journal of English for Academic Purposes. – Vol. 3. – No 3. – P. 247–269.




Olga Koliusheva,Researcher of Military Education and Physical Training

Department of Faculty of National Guard of Ukraine

10. Jurgen Schmidhuber, Evolution of National Nobel Prize Shares in the 20th Century. – IDSIA. – Galleria 2, 6928. – Manno-Lugano. – Switzerland. – Sep. 2010. – P. 1–19.

11. Facts on the Nobel Prize in Literature [Electronic resource]. – Access mode : https://www.nobelprize.org/nobel_prizes/facts/literature/.

12. Charles H. Moore, Programming. A problem-oriented language [Electronic resource]. – Access mode : http://www.forth.org/POL.pdf.

13. Informatics / [I.T. Zaretskaya, B.G. Kolodyazhniy, O.N. Gurzhiy, O.U. Sokolov] // Forum. – Kyiv, 2001.14. Information and Communication Technologies in the Teaching and Learning of Foreign Languages: State-of-the-Art, Needs

and Perspectives. Analytical Survey. – UNESCO Institute for Information Technologies in Education (IITE). – 2004. – P. 1–106.15. Kostenko A. International language in Ukraine should be English / A. Kostenko // Day. – 2012. – № 134.

75 5/2, 2016

Procedural status of the minor victim in criminal proceedings in Ukraine: the main issues

Процесуальний статус неповнолітнього потерпілого в кримінальному процесі України: основні питання

Oksana Krukevych

Key words:minor, victim, trial, representation of the interests, criminal proceedings.

Ключевые слова:неповнолітні, потерпілий, судовий розгляд, представництво інтересів, кримінальний процес.

One of the fundamental functions of criminal justice is to respect the rights and interests of victims. Given the fact of implementation by Ukrainian legislator of justice reform in general and criminal justice, in particular, very relevant question that arises today to scientists, scholars and practitioners is the protection of participants rights and interests of criminal proceedings, because of their physical and psychological character-istics need not only recognition of the special status, but also effective mechanisms of representation of their interests in criminal proceedings.

The development of mechanisms of the establishment, management and observance of the rights and legitimate interests of the population is one of the indicators of well-being or ill-being of society as a whole, especially those about persons who are most in need of state protection, for example, minors who make up a quarter of the population in our country.

Ratified on February 27, 1991 the Convention on the Rights of the Child, Ukraine has undertaken a number of commitments for the protection of minors, which reflected in national legislation. The issue of youth poli-cy declared by the Constitution of Ukraine, the Declaration “On general principles of the state youth policy in Ukraine” in the Presidential Decree “On the National Program “Children of Ukraine”, “On additional measures to ensure the implementation of the National Program “Children of Ukraine” for the period until 2005”. However, the need to improve legislation on the rights and interests of minors in terms of criminal justice remains topical issues, as evidenced by the level of juvenile crime, which not only does not decrease, but rather increased.

The special position of minors in criminal proceedings confirmed enshrined in law, as the CPC of Ukraine of 1960 and in the current CPC of Ukraine, procedure of criminal proceedings against juvenile offenders. Thus, minors represent a particular social group, with a special legal status that provides legal restrictions as well as the installation of additional legal remedies and legal interests of such persons, as evidenced analysis of inter-national legal instruments addressing children's rights (Convention on the Rights of the Child, the UN Standard Minimum Rules relating to the administration of justice regarding juvenile (Beijing Rules) and the relevant arti-cles of the Criminal Code of Ukraine and Criminal Procedure Code of Ukraine.

The rights of juvenile suspects and the accused is being actively investigated by domestic and foreign sci-entists, lawyers and characterized by significant achievements in this area, as opposed to issues, relating to juvenile victims as participants in criminal proceedings.

As for juvenile victims, there is the issue of improper representation of their interests in criminal proceed-ings at the trial stage seems quite relevant.

Regard to the provisions of the Constitution of Ukraine, the current Criminal Procedure Code of Ukraine and the Criminal Code of Ukraine and international standards in the protection of children, minors are mem-bers of the criminal process, which not only endowed with common procedural rights and obligations, special, and unique to this category of people, which in practice often simply offset other participants in criminal pro-ceedings.

Procedural status of the minor vict im in criminal proceedings in Ukraine: the main issues



In our view, the study of the problematic aspects of the procedural status of juvenile victims, in particular on the protection and representation of participants in criminal proceedings is essential to the task of criminal proceedings, as defined in Art. 2 Criminal Procedure Code of Ukraine.

Remain unresolved and unexplored issues concerning the legal status of juvenile victims, including the implementation of their procedural rights.

Under the provisions of Article 55 of the Criminal Procedure Code of Ukraine: “victim in criminal proceed-ings may be an individual, to which by criminal offense caused moral, physical or property damage, as well as a legal entity, to which by criminal offense caused damage to property”.

The victim plays a significant role in the pre-trial investigation and in court proceedings. Providing informa-tion from victims to persons who engaged in investigation and pre-trial proceedings and activities of the victim proved promotes of criminal offense1.

As of today there are several issues that need urgent attention and resolution in law, including lack of ade-quate rights protection and proper representation of the interests of minors’ victims on trial.

The Constitution of Ukraine in the art. 52 establishes: “Children are equal in their rights regardless of their origin...”. It should be noted that this provision is seen as a generalized rule on the empowerment of minors spe-cial rights that meet the specifics of their participation in legal relations and reflect the characteristic features of these persons.

Article 2 of the Criminal Procedure Code of Ukraine formulated the task of the criminal proceedings as follows: “The objectives of the criminal proceedings is to protect individuals, society and the state from criminal offenses, protection of rights, freedoms and legitimate interests of the participants of criminal proceedings … and to each party of the criminal proceedings was applied due process”. It can be concluded that the criminal procedural law intended to protect the rights and interests of all participants in the criminal proceedings, in-cluding victims. In this case, the legislation giving special status of all juvenile participants in criminal proceed-ings, juvenile suspects and defendants (Chapter 38 of Criminal Procedure Code of Ukraine) are given as a set of specific safeguards to protect their rights and interests. Appropriate consolidation seems necessary to declare of guarantees for other juvenile participants in criminal proceedings, including victims.

In view of the foregoing it is evident that minors who are given special status, which indicates a special approach in cases concerning minors are protected only if they are in criminal proceedings have the status of a suspect or accused. At the same time the minor victim, albeit legislator recognizes special subject and endowed with additional rights (special procedure for questioning, the institute offices, etc.), but they are insufficient for the best interests of the child in criminal proceedings.

Convention on the Rights of the Child of 1989 guaranteed in Art. 3 that in all actions concerning children, whether undertaken by public or private institutions, social welfare, administrative authorities or legislative bodies, primary consideration the best interests of the child.

In addition, Art. 12 provides that States Parties shall assure to the child, capable of forming their own views the right to express those views freely in all matters affecting the child, the views of the child being given due weight in accordance with the age and maturity. In accordance to this goal, to child, in particular, gives the opportunity to be heard in any judicial and administrative proceedings affecting the child, either directly or through a representative or an appropriate body, in a manner consistent with the procedural rules of national law.

Art. 3 of the European Convention on the implementation of children's rights since 1996 found that a child who is recognized domestic law as having sufficient understanding, when considering judicial authority con-cerning her vested rights, the use of which it may require: receive all relevant information; get advice and be able to express their views; be informed of the possible implications of these views and the possible consequences of any decision.

According to Art. 4 of the European Convention on the implementation of children's rights child has the right to personally or through other persons or bodies petition for appointment of a special representative dur-

1 Кучинська О.П. Потерпілий у кримінальному процесі України : [монографія] / О.П. Кучинська, М.І. Гошовський. – К. : Юрінком Інтер, 1998. – 189 с.

77 5/2, 2016

ing judicial authority proceedings regarding her when domestic legislation deprives right holders of parental responsibilities from representing the child as a result of they have a conflict of interest with the child.

Art. 5 of the European Convention concerning the rights of children perpetuates granting children addi-tional procedural rights in connection with the judicial authority affecting children, including: the right to apply for assistance from the appropriate person chosen to express their views; right to apply themselves, or through other persons or bodies about appointing a separate representative, in appropriate cases – a lawyer; the right to appoint a representative; right to exercise some or all rights of parties to such proceedings.

The above rules are international safeguards aimed to protecting a particular subject in our case, criminal procedural relations, which is a child, no matter which party to the criminal proceedings, it appears, either the accused or the victims.

All these participants, if they are minor, endowed with special rights and protection needs, which will con-tribute to the best interests of the child.

Under the provisions of the Guidelines Committee of Ministers on justice, child friendly, adopted by the Committee of Ministers of 17 November 2010 on the 1098-th meeting of the Ministers' Deputies the principle of the best interests of the child is required to ensure proper and fair trial involving minors.

Thus, regarding the interests of the children involved in the trial or where the trial will have an impact, it is important that the following requirements: opinions and views of children should be properly taken into ac-count; all other rights of the child, including the right to dignity, freedom and equal treatment must be respect-ed at all times; all relevant authorities should apply an integrated approach in order to account of all interests that may be at risk, including the psychological and physical health, legal, social and economic interests of the child. The interests of all children can participate in a trial or the case must be evaluated individually and must be found balance in order to harmonize potential conflict of interest between children2.

In Part 3 of Art. 18 Law of Ukraine “On the Judicial System and Status of Judges” states that local general courts and appellate courts has specialization of the conduct of criminal proceedings for juveniles3.

In this case, the judge authorized to criminal proceedings against minors, may be elected a judge with experience judge for at least ten years’ experience of the criminal proceedings in court and be with high moral and business and professional qualities, and in the absence of court judges with the necessary work experience judge, authorized to carry out the criminal proceedings against juveniles, elected from among the judges who have the most experience as a judge.

Thus, cases of this category mandated to consider the most qualified and experienced judges. Implemen-tation of that specialization due to age features of minors, which requires strengthening their legal protection.

But it is only the criminal proceedings where the accused is a minor. Therefore, we propose to expand the content of the specialization of judges conduct of criminal proceedings including juvenile and criminal pro-ceedings here, where participants are underage victims, therefore we can provide the international standards for the protection of children.

This event is quite justified in view of the provisions of Art. 6 of the European Convention on the exercise of the rights of children.

Implementation and compliance provided by children's rights in the proceedings is possible only when the trial will be specially trained, qualified judge, as is done in cases where the accused is a minor.

This measure feels quite justified in view of the provisions of Article 6 of the European Convention on the exercise of children's rights which stipulates that the proceedings concerning the child before making a deci-sion judicial authority: 1) determine whether it has sufficient information to make decisions in the best interests of the child and, if necessary, obtain further information, in particular from the holders of parental responsibility; 2) if the domestic law of the child is considered as having sufficient understanding: - establishes that the child

2 Кочура А.В. Історичні аспекти розвитку поняття «неповнолітній потерпілий» у кримінальному судочинстві / А.В. Кочура, О.О. Кочура // Право і безпека. – Х. : Харк. нац. ун-т внутр. справ, 2011. – № 4. – С. 11–14.3 Про порядок здійснення підготовчого судового провадження відповідно до Кримінального процесуального кодексу України : Лист Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03.10.2012 № 223-1430/0/4-12 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/v1430740-12.




has received all relevant information; - Where appropriate, consults personally child (if necessary – private) itself or through other persons or bodies, in her understanding manner if it is clearly not contrary to the best interests of the child; - enables the child to express his or her views; 3) paying due attention to the views expressed by the child.

Another guarantee of the best interests of juvenile participants in criminal proceedings in this case minor victims involved is mandatory professional representative – a lawyer who will provide expert legal assistance and ensure adequate protection of the rights and interests of the participants.

The victim in criminal proceedings could represent representative – person which in criminal proceedings has the right to be the protector. With regard to the representation of juvenile victims in criminal proceedings, according to Art. 59 CPC of Ukraine, if the victim is a minor, to participate in the legal proceedings involved with him his legal representative.

As legal representatives may be involved parents (adoptive parents), and in their absence – guardians or trustees’ person other adult relatives or close family members, and representatives of care, institutions and or-ganizations in the care or custody of the minor (p. 2, Art. 44 CPC of Ukraine).

After analyzing the rights of the victims, which are enshrined in the current CPC of Ukraine and Art. 56, it can be argued that the victim has an active role in criminal proceedings, including not only the right to be present in court, but the present evidence, give explanations, testimony or refuse they give, acquaint with the materials etc.

Where the victim is a minor, very important to him held all proceedings in view of his age, level of maturity and intellectual capacities, and also to have taken measures that would enhance understanding of the trial by a juvenile and opportunities to participate directly in it.

Given the rather complicated procedure of the trial, a large number of juveniles with normal mental devel-opment are not able to fully understand all the difficulties and all the procedural changes that take place in the courtroom.

Moreover, given the psychological and physiological characteristics of children a number of rights that they are unable to realize independently, in fact not able to provide legal representatives who do not have a sufficient level of legal knowledge.

In view of the foregoing we need provide that representation of the interests of victims by juvenile repre-sentatives that in criminal proceedings might be defenders, lawyers, it's absolutely justified measure. Children should have the right to a lawyer and qualified representation in its own name, in the proceedings. This is espe-cially true in cases where there is or may have a conflict of interest between the child and parents or between other interested parties. Therefore, children should have access to free legal aid on the same or more lenient than adult conditions.

In this regard it’s important to implement the scientific development of a comprehensive approach to mod-ernize the legal status of juvenile victims, as members of criminal procedural relations, and improving the sys-tem of guarantees of their rights, freedoms and interests.

Summary

The paper addresses the issues of improper representation of juvenile victims and their interests in crim-inal proceedings at the trial stage. The victim plays a significant role in the pre-trial investigation and in court proceedings. Where the victim is a minor, very important to him held all proceedings in view of his age, level of maturity and intellectual capacities. Author proposes to provide the representation of the interests of minor victims by juvenile representatives that in criminal proceedings might be defenders, lawyers

79 5/2, 2016

Анотація

Статтю присвячено дослідженню особливостей представництва інтересів неповнолітніх потерпілих у кримінальному провадженні. Потерпілий відіграє значну роль як у досудовому розслідуванні, так і в су-довому провадженні. Необхідним є передбачення на законодавчому рівні обов’язкового представництва потерпілої особи, яка не досягла вісімнадцяти років, представником, а саме особою, яка в кримінальному провадженні має право бути захисником-адвокатом.

Literature:

1. Кочура А.В. Історичні аспекти розвитку поняття «неповнолітній потерпілий» у кримінальному судочинстві / А.В. Кочура, О.О. Кочура // Право і безпека. – Х. : Харк. нац. ун-т внутр. справ, 2011. – № 4. – С. 11–14.

2. Кучинська О.П. Потерпілий у кримінальному процесі України : [монографія] / О.П. Кучинська, М.І. Гошовський. – К. : Юрінком Інтер, 1998. – 189 с.

3. Про порядок здійснення підготовчого судового провадження відповідно до Кримінального процесуального кодексу України : Лист Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03.10.2012 № 223-1430/0/4-12 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/v1430740-12.

Oksana Krukevych,Postgraduate student

Department of Justice, Law faculty Taras Shevchenko National University of Kyiv




Підстави застосування спеціального кримінального провадження

Grounds of special criminal proceedingsОлександр Маленко

Ключові слова:спеціальне кримінальне провадження, підстави, виклик у кримінальному провадженні, поважність причин

відсутності обвинуваченого, розшук.

Key words:special criminal proceedings, reasons, call in criminal proceedings, gravity of the accused absence causes, search.

Постановка проблеми. Розвиток суспільних відносин в умовах сучасної України потребує за-стосування нових кримінальних процесуальних інститутів із метою виконання завдань, які покладені на кримінальне провадження. Серед них особливу увагу привертає спеціальне кримінальне провадження як кримінальна процесуальна форма, котра повинна забезпечити реалізацію принципу невідворотності кримінальної відповідальності в випадках, коли особа переховується від органів слідства та суду з метою ухилення від кримінальної відповідальності. Актуальним питанням є дослідження підстав застосування спеціального кримінального провадження з огляду на неодноразове внесення відповідних змін до кримі-нального процесуального закону.

Стан дослідження проблеми. Підстави застосування спеціального кримінального провадження в кримінальному процесі України вивчалися такими науковцями, як І.В. Басиста, В.А. Ємельянов, О.О. На-горнюк-Данилюк, Л.В. Максимів, І.І. Сливич та інші. Водночас варто зазначити, що не всі питання цієї про-блематики розкриті достатньо повно, тому існує потреба здійснення подальшого дослідження в цій сфері кримінального судочинства України.

Метою статті є науково-теоретичний і практичний аналіз підстав застосування спеціального кримі-нального провадження в кримінальному процесі України, виявлення проблемних питань у правовому ре-гулюванні та надання пропозицій для їх вирішення.

Виклад основного матеріалу. Згідно з вимогами ч. 5 ст. 139 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК України) ухилення від явки на виклик слідчого, прокурора чи судовий виклик слід-чого судді, суду (неприбуття на виклик без поважної причини більш як два рази) підозрюваним, обвину-ваченим та оголошення його в міждержавний та/або міжнародний розшук є підставою для здійснення спеціального досудового розслідування чи спеціального судового провадження1. Отже, процесуальний закон установлює дві підстави для застосування інституту спеціального кримінального провадження: 1) ухилення підозрюваним (обвинуваченим) від явки на виклик слідчого, прокурора чи судовий виклик слідчого судді, суду без поважної причини більш як два рази; 2) оголошення підозрюваного (обвинуваче-ного) у міждержавний та/або міжнародний розшук.

Для існування першої підстави необхідно, щоб ухилення підозрюваного (обвинуваченого) від явки на виклик було здійснено не менше двох разів, а також були відсутні поважні причини неприбуття. Відпо-відно до ч. 1 ст. 135 КПК України особа викликається до слідчого, прокурора, слідчого судді, суду шляхом вручення повістки про виклик, надіслання її поштою, електронною поштою чи факсимільним зв’язком, здійснення виклику телефоном або телеграмою2. Орієнтовний, але не повний перелік поважних причин неприбуття особи на виклик законодавець наводить у ст. 138 КПК України3. Такими причинами можуть

1 Кримінальний процесуальний кодекс України : Закон України від 13 квітня 2012 р. № 4652-VІ // Відомості Верховної Ради України. 2013. – № 9–10, 11–12, 13. – Ст. 8.2 Кримінальний процесуальний кодекс України : Закон України від 13 квітня 2012 р. № 4652-VІ // Відомості Верховної Ради України. – 2013. – № 9–10, 11–12, 13. – Ст. 8.3 Кримінальний процесуальний кодекс України : Закон України від 13 квітня 2012 р. № 4652-VІ // Відомості Верховної Ради України. – 2013. – № 9–10, 11–12, 13. – Ст. 8.

81 5/2, 2016


бути визнані будь-які обставини, які перешкоджають явці підозрюваного (обвинуваченого). Розглядаючи клопотання про здійснення спеціального досудового розслідування / спеціального судового проваджен-ня слідчий суддя / суд має встановити, чи була особа належним чином повідомлена про виклик та чи були поважні причини її неприбуття на такий виклик.

У правозастосовній діяльності трапляються випадки неоднакового застосування процесуальних норм, унаслідок чого порушуються права підозрюваного (обвинуваченого) у зв’язку з незаконним почат-ком здійснення спеціального кримінального провадження. Так, в ухвалі Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 24 лютого 2016 р. (справа №428/2116/16-к) зазначається, що законом передбачено можливість проведення спеціального досудового розслідування не в разі неможливості повідомити підо-зрюваного про проведення слідчих або інших процесуальних дій, а в разі свідомого ухилення підозрюва-ного від участі в таких діях, тобто після неодноразового належного повідомлення підозрюваного про не-обхідність проведення таких дій та наступної неявки підозрюваного для участі в таких діях. Неможливість повідомити підозрюваного про проведення слідчих або інших процесуальних дій унаслідок об’єктивних причин, які не залежать від підозрюваного, не є ухиленням підозрюваного від участі в процесуальних діях. З матеріалів справи вбачається, що підозрюваний жодного разу не був належним чином повідомлений про будь-які процесуальні дії в рамках кримінального провадження, а тому підозрюваний взагалі не обі-знаний про наявність такого кримінального провадження та не може бути визнаний таким, що ухиляється від кримінальної відповідальності або від явки на виклик слідчого, прокурора чи судовий виклик4. Отже, слідчий суддя, вирішуючи питання про початок здійснення спеціального досудового розслідування, дій-шов правильних висновків та правильно застосував приписи кримінального процесуального закону.

Натомість, переглядаючи в апеляційному порядку відповідну ухвалу слідчого судді, апеляційний суд Луганської області в ухвалі від 15 березня 2016 р. (справа №428/2116/16-к) зазначив, що в клопотанні та апеляційній скарзі є посилання на оголошення підозрюваного в розшук у зв’язку з тим, що останній, пере-буваючи на тимчасово окупованій території, переховується від органів слідства. Це підтверджується ко-пією ухвали слідчого судді про задоволення клопотання органів досудового розслідування про надання дозволу на затримання підозрюваного з метою його приводу для участі в розгляді клопотання про засто-сування запобіжного заходу в вигляді тримання під вартою та копією постанови слідчого про оголошення підозрюваного в розшук. Факт знаходження підозрюваного на тимчасово окупованій території Луганської області, яка визнана такою відповідно до Постанови Верховної Ради України «Про визнання окремих ра-йонів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей тимчасово окупованими територіями» не запе-речується й слідчим суддею в оскаржуваній ухвалі. Оскільки наявні достатні докази для підозри особи у вчиненні кримінального правопорушення, а також наявні докази, що підозрюваний переховується від органів слідства та суду на тимчасово окупованій території України з метою ухилення від кримінальної відповідальності, висновки слідчого судді про те, що слідчим не надано доказів неодноразового належно-го повідомлення підозрюваного про необхідність проведення процесуальних дій та наступного ухилення того від явки на виклик без поважної причини з метою ухилення від кримінальної відповідальності більш як два рази, тобто мінімум три рази, в рамках кримінального провадження є безпідставними5. Апеляцій-ний суд дійшов висновку, що неприбуття підозрюваного на виклик без поважної причини з метою ухи-лення від кримінальної відповідальності підтверджується тим, що йому повідомлено про підозру, його оголошено в розшук, а також фактом перебування підозрюваного на тимчасово окупованій території. Це свідчить про те, що рішення суду прямо суперечить положенням кримінального процесуального закону, який не допускає будь-яких винятків із загального правила повідомлення про виклик у кримінальному провадженні, однак воно є остаточним, оскільки відсутня можливість оскарження відповідної ухвали в касаційному порядку.

В ухвалі Вінницького міського суду Вінницької області від 23 лютого 2016 р. (справа №127/2750/16-к) суд установив, що повідомлення про виклик до військової прокуратури Вінницького гарнізону за підоз-рою в інкримінованих підозрюваному злочинах публікувалося на офіційному сайті військової прокура-тури Центрального регіону України та в друкованому виданні «Урядовий кур’єр». Проте підозрюваний, будучи належним чином повідомлений про існування стосовно нього кримінального провадження, маю-чи на меті ухилитися від кримінальної відповідальності, умисно переховується від слідства та суду. Його

4 Ухвала Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 24 лютого 2016 р. (справа №428/2116/16-к) [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/56048360.5 Ухвала Апеляційного суду Луганської області від 15 березня 2016 року (справа №428/2116/16-к). URL: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/56473559



оголошено в розшук, ухвалою слідчого судді надано дозвіл на затримання підозрюваного з метою його приводу для участі в розгляді клопотання про застосування запобіжного заходу в вигляді тримання під вартою. Таким чином, в органу досудового розслідування є достатні підстави вважати, що підозрюваний умисно ухиляється від слідства та суду з метою уникнення кримінальної відповідальності за вчинені ним кримінальні правопорушення6. З рішення суду вбачається, що суд при розгляді клопотання про здійс-нення спеціального досудового розслідування, керуючись спеціальними нормами (ст. 2975 КПК України), виходив із того, що підозрюваний належним чином повідомлений про виклик.

В юридичній літературі іноді підтримується позиція, що норма ст. 2975 КПК України має застосовува-тися ще до вирішення питання про початок спеціального досудового розслідування7. Такі міркування, як і судова практика, суперечать вимогам кримінального процесуального закону. Згідно з ч. 3 ст. 2974 КПК України за наслідками розгляду клопотання слідчий суддя видає ухвалу, в якій зазначає мотиви задово-лення або відмови в задоволенні клопотання про здійснення спеціального досудового розслідування8. Отже, спеціальне досудове розслідування розпочинається з моменту задоволення слідчим суддею клопо-тання про здійснення спеціального досудового розслідування, тому положення процесуального закону щодо виклику підозрюваного під час цього виду провадження можуть застосовуватися тільки після при-йняття такого судового рішення, а до цього часу застосовується загальна норма КПК України про виклик підозрюваного в кримінальному провадженні.

В ухвалі Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 07 грудня 2015 р. (справа №233/3532/15-к) вказано, що на підготовче судове засідання з’явився прокурор і захисники. Обвинуваче-ні на підготовче судове засідання не з’явилися, про час та місце проведення підготовчого судового засі-дання були двічі повідомлені в порядку ст. 297-5, п. 3 ч. 3 ст. 323 КПК України шляхом публікації виклику в газеті «Урядовий кур’єр» № 195 від 21 жовтня 2015 р., № 226 від 03 грудня 2015 р. У підготовчому судовому засіданні прокурор заявила клопотання про здійснення спеціального судового провадження. Суд вважає клопотання прокурора обґрунтованим та таким, що підлягає задоволенню9. Таким чином, суд надав дозвіл на проведення спеціального судового провадження виходячи з того, що обвинувачені були двічі повідом-лені про необхідність явки на судовий виклик суду в порядку, визначеному ст. 2975 КПК України. Однак ст. 139 КПК України встановлює, що однією з підстав для застосування спеціального кримінального прова-дження є неприбуття особи на виклик суду більш як два рази. Тобто для того, щоби виникли підстави ініці-ювати такий вид кримінального провадження, необхідно мінімум три неявки обвинуваченого на судовий виклик суду, у той час як суд лише двічі викликав обвинувачених, що є порушенням норм кримінального процесуального закону та процесуальних прав обвинувачених.

Ухвалою Вінницького районного суду Вінницької області від 15 жовтня 2015 р. (справа №127/19414/15-к) призначено спеціальне кримінальне провадження. Це рішення суду мотивовано тим, що відносно обви-нуваченого здійснювалося спеціальне досудове розслідування, він двічі не з’явився на судові засідання, згідно з відповіддю з Могилів-Подільського прикордонного загону відомості про перетин обвинуваченим державного кордону відсутні, останній знав про розпочате кримінальне провадження, про що свідчать повістки про його виклик у якості підозрюваного, опубліковані в засобах масової інформації загальнодер-жавної сфери розповсюдження (у газеті «Урядовий кур’єр» № 130 від 21 липня 2015 р., с. 11 «Реклама та оголошення»), та протокол допиту його батька. За таких умов суд вважає, що це кримінальне проваджен-ня можливо призначити до спеціального судового провадження10. З аналізу наведеного рішення вбача-ється, що суд порушив норми кримінального процесуального закону України, яким передбачено, що для застосування спеціального кримінального провадження необхідно мінімум три неявки обвинуваченого на судовий виклик суду, тоді як суд визнав достатніми неприбуття на два відповідні виклики, що свідчить про незаконність цього судового рішення та істотне порушення процесуальних прав обвинуваченого.

6 Ухвала Вінницького міського суду Вінницької області від 23 лютого 2016 року (справа №127/2750/16-к). URL: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/561280617 Ємельянов В.А. Окремі аспекти вирішення питання початку здійснення спеціального досудового розслідування / В.А. Ємельянов // Право і суспільство. – 2016. – №3. Ч. 2. – С. 214.8 Кримінальний процесуальний кодекс України : Закон України від 13 квітня 2012 р. № 4652-VІ // Відомості Верховної Ради України. – 2013. – № 9–10, 11–12, 13. – Ст. 8.9 Ухвала Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 07 грудня 2015 р. (справа №233/3532/15-к) [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/54058418.10 Ухвала Вінницького районного суду Вінницької області від 15 жовтня 2015 р.(справа №127/19414/15-к) [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/52279506.

83 5/2, 2016


Необхідність виконання завдань кримінального провадження щодо осіб, які переховуються від ор-ганів слідства та суду з метою ухилення від кримінальної відповідальності й не перебувають за межами території України, однак недосяжні для українського правосуддя, зумовила внесення тимчасових змін до чинного кримінального процесуального закону в частині правового регулювання застосування інституту спеціального кримінального провадження. Відповідно до п. 201 Перехідних положень КПК України тим-часово, до 15 квітня 2017 р., спеціальне досудове розслідування здійснюється на підставі ухвали слідчого судді в кримінальному провадженні стосовно підозрюваного, крім неповнолітнього, який переховується від органів слідства та суду з метою ухилення від кримінальної відповідальності та оголошений у міждер-жавний та/або міжнародний розшук чи який понад шість місяців переховується від органів слідства та суду з метою ухилення від кримінальної відповідальності та/або стосовно якого наявні фактичні відомості, що він перебуває за межами України, на тимчасово окупованій території України або в районі проведення антитерористичної операції11. У Законі України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» від 15 квітня 2014 р. визначено межі тимчасово окупо-ваної території України (ст. 3)12. Перелік населених пунктів, на території яких здійснюється антитерористич-на операція, затверджений розпорядженням Кабінету Міністрів України № 1275-р від 02 грудня 2015 р.13. Недоліком відповідної процесуальної норми є те, що в ній початок здійснення спеціального досудово-го розслідування пов’язаний із наявністю певних фактичних відомостей, що особа перебуває за межами України, на тимчасово окупованій території України або в районі проведення антитерористичної операції.

Проте вимога кримінального процесуального закону, тим паче щодо такого виняткового виду кримі-нального провадження, зумовлює необхідність надання виключно доказів, які отримані в передбаченому КПК України порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя й суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають до-казуванню, зокрема й щодо перебування особи за межами України, на тимчасово окупованій території України або в районі проведення антитерористичної операції. Тому варто внести зміни до КПК України з приводу того, що для ініціювання спеціального кримінального провадження потрібні не будь-які фактичні дані, а докази відповідного факту.

Щодо другої підстави здійснення спеціального кримінального провадження (оголошення підозрюва-ного (обвинуваченого) у міждержавний та/або міжнародний розшук), у юридичній літературі вказується, що поняття «міждержавний розшук» охоплюється поняттям «міжнародний розшук». Поділяючи розшук на міждержавний та міжнародний, практичні працівники стикаються ще з однією проблемою, яка полягає в відсутності єдиного обліку осіб, які оголошені в розшук за межами своєї держави. Так, якщо особу оголо-шують у міждержавний розшук, то відомостей в Інтерполі про те, що ця особа розшукується, немає. Тому в разі, коли міждержавний розшук не дав позитивного результату, виникає необхідність ще раз оголошу-вати особу, але вже в міжнародний розшук. Така довготривала процедура розшуку призводить до того, що розшукувана особа зможе надійно переховуватися від правоохоронних органів. Тому міждержавний розшук недоцільно виділяти як окремий вид розшуку, а необхідно об’єднати ці види розшуку під назвою «міжнародний розшук» з єдиним центром обміну інформацією: у Міжнародній організації кримінальної поліції – Інтерпол14. Отже, з метою підвищення ефективності застосування інституту спеціального кри-мінального провадження необхідно вдосконалити чинне законодавство України щодо розшуку осіб, які вчинили кримінальні правопорушення й перебувають за межами території України.

Відповідно до ст. 5 Закону України «Про здійснення правосуддя та кримінального провадження у зв’язку з проведенням антитерористичної операції» ухилення від явки на виклик слідчого, прокурора чи судовий виклик слідчого судді, суду (неприбуття на виклик без поважної причини більш як два рази) під-озрюваним, обвинуваченим, який перебуває в районі проведення антитерористичної операції, та оголо-

11 Кримінальний процесуальний кодекс України : Закон України від 13 квітня 2012 р. № 4652-VІ // Відомості Верховної Ради України. 2013. – № 9–10, 11–12, 13. – Ст. 8.12 Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України : Закон України від 15 квітня 2014 р. №1207-VII // Відомості Верховної Ради України. – 2014. – № 26. – Ст. 892.13 Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, та визнання такими, що втратили чинність, деяких розпоряджень Кабінету Міністрів України : розпорядження Кабінету Міністрів України № 1275-р від 02 грудня 2015 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1275-2015-%D1%80.14 Басиста І.В. Деякі аспекти спеціального досудового розслідування кримінальних правопорушень щодо осіб, які оголошені в міжнародний розшук / І.В. Басиста, Л.В. Максимів // Юридичний науковий електронний журнал. – 2015. – №4. – С. 247 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://lsej.org.ua/4_2015/66.pdf.



шення його в розшук є підставою для здійснення спеціального досудового розслідування чи спеціального судового провадження в порядку, передбаченому КПК України, з особливостями, встановленими цим За-коном. Вимога про оголошення в міждержавний або міжнародний розшук не поширюється на випадки, якщо вирішується питання про застосування стосовно цих осіб спеціального кримінального проваджен-ня15. Тобто законодавець закріпив норму, що неявка особи, яка перебуває в зоні проведення антитеро-ристичної операції, на виклик уповноваженої особи або органу понад два рази без поважної причини є підставою для «автоматичного» початку спеціального кримінального провадження.

Проте наведені приписи закону суперечать вимогам ч. 3 ст. 9 КПК України, де визначено, що закони та інші нормативно-правові акти України, положення яких стосуються кримінального провадження, повин-ні відповідати КПК України. При здійсненні кримінального провадження не може застосовуватися закон, який суперечить чинним нормам КПК України16. Тобто пріоритетне значення надається саме КПК України як нормативно-правовому акту, який є основним, ключовим у регулюванні кримінальних процесуальних правовідносин, тому в разі виникнення будь-яких суперечностей між його положеннями й нормами ін-ших нормативних актів застосовуватися мають виключно приписи КПК України. Таким чином, відповідні норми слід або закріпити в КПК України, або виключити із законодавства України, оскільки їх застосування суперечить вимогам кримінального процесуального закону.

Висновки. Аналіз правового регулювання зазначеного кримінального процесуального інституту свідчить про наявність як недоліків юридичної техніки та суперечностей між правовими приписами, так і складнощів у практичному застосуванні відповідних процесуальних норм. Подальші доктринальні дослі-дження мають бути спрямовані на поглиблення теоретичних знань про правову природу спеціального кримінального провадження та вдосконалення його законодавчої регламентації.

Анотація

У статті розглянуто проблему визначення сутності та переліку підстав здійснення спеціального кримінального провадження в кримінальному процесі України. Вивчено існуючі доктринальні здобут-ки сучасної юридичної науки в дослідженні кримінального провадження за відсутності підозрюваного (обвинуваченого), визначено природу та сутність такого провадження. Проведено детальний аналіз пе-редбачених Кримінальним процесуальним кодексом України підстав для спеціального кримінального провадження в кримінальному процесі за відсутності підозрюваного (обвинуваченого).

Summary

In the article it is determined the problem of the nature and range of grounds for implementation of special criminal proceedings in the criminal process of Ukraine. The existing doctrinal achievements of modern legal science of the criminal proceedings in the absence of the suspect (accused) is studied, its nature and essence is defined. It is provided the detailed analysis of the Criminal Procedure Code of Ukraine based on trial in criminal proceedings in the absence of the accused.


1. Кримінальний процесуальний кодекс України : Закон України від 13 квітня 2012 р. № 4652-VІ // Відомості Верховної Ради України. – 2013. – № 9–10, 11–12, 13. – Ст. 8.

2. Ухвала Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 24 лютого 2016 р. (справа №428/2116/16-к). [Електро-нний ресурс]. – Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/56048360/

15 Про здійснення правосуддя та кримінального провадження у зв’язку з проведенням антитерористичної операції : Закон України від 18 серпня 2014 р. №1632-VII // Відомості Верховної Ради України. – 2014. – № 39. – Ст. 2009.16 Кримінальний процесуальний кодекс України : Закон України від 13 квітня 2012 р. № 4652-VІ // Відомості Верховної Ради України. – 2013. № 9–10, 11–12, 13. – Ст. 8.

85 5/2, 2016

Олександр Маленко,аспірант кафедри кримінального процесу та криміналістики

Академії адвокатури України

3. Ухвала Апеляційного суду Луганської області від 15 березня 2016 р/ (справа №428/2116/16-к) [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/56473559.

4. Ухвала Вінницького міського суду від 23 лютого 2016 р. (справа №127/2750/16-к) [Електронний ресурс]. – Режим досту-пу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/56128061.

5. Ємельянов В.А. Окремі аспекти вирішення питання початку здійснення спеціального досудового розслідування / В.А. Ємельянов // Право і суспільство. – 2016. – № 3. Ч. 2. – С. 211–215.

6. Ухвала Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 07 грудня 2015 р. (справа №233/3532/15-к) [Елек-тронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/54058418.

7. Ухвала Вінницького районного суду Вінницької області від 15 жовтня 2015 р. (справа №127/19414/15-к) [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/52279506.

8. Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України : Закон Укра-їни від 15 квітня 2014 р. №1207-VII // Відомості Верховної Ради України. – 2014. – № 26. – Ст. 892.

9. Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, та ви-знання такими, що втратили чинність, деяких розпоряджень Кабінету Міністрів України : розпорядження Кабінету Мі-ністрів України № 1275-р від 02 грудня 2015 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1275-2015-%D1%80.

10. Басиста І.В. Деякі аспекти спеціального досудового розслідування кримінальних правопорушень щодо осіб, які оголо-шені в міжнародний розшук / І.В. Басиста, Л.В. Максимів // Юридичний науковий електронний журнал. – 2015. – № 4. – С. 245–247. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://lsej.org.ua/4_2015/66.pdf.

11. Про здійснення правосуддя та кримінального провадження у зв’язку з проведенням антитерористичної операції : За-кон України від 18 серпня 2014 р. №1632-VII // Відомості Верховної Ради України. – 2014. – № 39. – Ст. 2009.




Податковий контроль як складник фінансового контролю: публічно-правовий аспект

Tax control as a component of financial control, public-legal aspect

Податкова система в Україні продовжує залишатися складною в адмініструванні, що засвідчує шка-ла “Paying Taxes” рейтингу “Doing Business” Світового банку (107-е місце зі 189 країн). Про це йдеться в аналітичній доповіді «Податкові механізми відновлення соціально-економічного розвитку в контексті ре-форми 2016 р.» Національного інституту стратегічних досліджень1. Серед типових проблем податкового адміністрування можна відзначити: порушення мораторію на податкові перевірки платників з обсягом доходу до 20 млн грн за попередній календарний рік; призначення та проведення податкових перевірок за відсутності достатніх підстав, процесуальні порушення в ході перевірки та/або прийняття необґрунто-ваних рішень за її результатами; неефективність процедури адміністративного оскарження – обмежений строк оскарження для платника податків, формальний підхід податкових органів, обмежена особиста від-повідальність посадових осіб податкових органів тощо.

Відповідно до підп. 14.1.11 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України адміністрування податків, зборів, митних платежів, єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування та інших пла-тежів відповідно до законодавства (контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи) – це сукупність рішень та процедур контролюючих органів і дій їх посадових осіб, що визначають інститу-ційну структуру податкових та митних відносин, організовують ідентифікацію, облік платників податків і платників єдиного внеску та об’єктів оподаткування, забезпечують сервісне обслуговування платників податків, контроль за сплатою податків, зборів, платежів відповідно до порядку, установленого законом2.

У зв’язку з вищевикладеним особливої значущості набувають проблеми з’ясування сутності та осо-бливостей податкового контролю як складника фінансового контролю. Термін «контроль» з’явився де-кілька сторіч тому. Він походить від французького “contrerole” – «список, що ведеться в двох екземплярах». Від слова “contrerole” походить слово “controle” (контроль), що означає «перевірка, а також постійне спо-стереження з метою перевірки чи нагляду»3. Контроль як соціальне явище, притаманне державно-органі-зованому суспільству, є невід’ємною частиною державного управління, без якого неможлива реалізація державою зовнішньої й внутрішньої політики, забезпечення виконання соціально-економічних програм тощо.

М.П. Кучерявенко справедливо зауважує, що обов’язковою умовою функціонування фінансової сис-теми є фінансовий контроль. Будучи елементом єдиного механізму державного контролю, фінансовий контроль є однією з форм управлінського процесу, що забезпечують функціонування всіх складових фі-нансової системи. Контроль є невід’ємною частиною регулюючого механізму, однією з форм зворотного зв’язку, коли керуючий суб’єкт, отримуючи інформацію про стан фінансової системи, оцінює її стан і при-

1 Аналітична доповідь «Податкові механізми відновлення соціально-економічного розвитку в контексті реформи 2016 р.» Національного інституту стратегічних досліджень // [Електронний ресурс]. – Режим доступу :http://www.niss.gov.ua/content/articles/files/podatkovi_mehanizmu f6424.pdf.2 Податковий кодекс України від 2 грудня 2010 р. № 2755-VI // Голос України від 04.12.2010 р. – № 229.3 Современный словарь иностранных слов / Под ред. Е.А. Гришиной. – М. : Рус. яз., 1993. -С. 360; Ожегов С.И. Толковый словарь русского языка: 80000 слов и фразеологических выражений / С.И. Ожегов, Н.Ю. Шведова. – М. : АЗЪ, 1996. – С. 286.

Наталія Маринів

Ключові слова:публічна фінансова система, фінансова діяльність, фінансова дисципліна, фінансовий контроль,

податковий контроль.

Key words:public financial system, finance, financial discipline, financial control, tax control.

87 5/2, 2016


ймає рішення про необхідні заходи. Аналіз контрольних дій дозволяє визначити резерви й перспективи розвитку системи в цілому, ефективність управлінських рішень. Фінансова система та її елементи, маючи складну структуру, обов’язково передбачають використання ефективного, дієвого контролю. Управління фінансовими процесами, опосередкованими розподілом сукупного суспільного продукту, безпосеред-ньо впливає й на виробництво цього продукту, за рахунок якого задовольняються потреби суспільства, фінансується реалізація функцій держави. Податковий контроль як різновид фінансового контролю ха-рактеризується всіма принциповими рисами останнього й нарівні з іншими видами фінансового контро-лю забезпечує рух публічних грошових коштів, бере участь у розподілі сукупного суспільного продукту4.

Згідно з п. 61.1 ст. 61 Податкового кодексу України5 податковий контроль – це система заходів, що вживаються контролюючими органами з метою контролю правильності нарахування, повноти й своє-часності сплати податків і зборів, а також дотримання законодавства з питань регулювання обігу готівки, проведення розрахункових та касових операцій, патентування, ліцензування та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи.

Специфіка податкового контролю в системі фінансового державного контролю та відмінність від інших його видів дають підґрунтя для змістовних досліджень у цій сфері. Податковий контроль може розглядатися в декількох аспектах: як функція, як елемент державного управління економікою або ж як процес чи особлива діяльність уповноважених суб’єктів. Податковий контроль як елемент управління вирішує декілька завдань: по-перше, це контроль за фінансовою й господарською діяльністю суб’єктів у зв’язку з оподаткуванням; по-друге, це регламентована нормами права діяльність владних і зобов’язаних осіб, пов’язана з формуванням публічних грошових фондів за рахунок надходжень від податків та зборів (обов’язкових платежів); по-третє, це засіб забезпечення законності у сфері оподаткування6.

Нас більш за все цікавить податковий контроль як процес (особлива діяльність уповноважених суб’єк-тів), і ми будемо розглядати податковий контроль саме з цієї позиції. Податковий контроль у цьому аспекті визначають як важливий напрям фінансового контролю, що є діяльністю суб’єктів, які володіють відповід-ною компетенцією, з використанням спеціальних форм і методів, направлену на створення досконалої системи оподаткування й досягнення такого рівня старанності (податкової дисципліни) серед платників податків та податкових агентів, при якому виключаються порушення податкового законодавства7.

Слід зазначити, що таке визначення в цілому розкриває зміст податкового контролю, однак, на наш погляд, потребує деяких уточнень. По-перше, досягнення певного «рівня старанності» як мета податково-го контролю видається досить розпливчастим. По-друге, серед суб’єктів контролю названі тільки платни-ки податків та зборів і податкові агенти, тим самим з їх кола штучно виключені інші податкові представни-ки, що не мають статусу податкового агента, але є суб’єктами податкового контролю. При цьому необхідно звернути увагу на те, що під суб’єктами контролю маються на увазі представники владної сторони, тобто державні органи, що наділені відповідною компетенцією для його здійснення. По-третє, виключення по-рушень податкового законодавства та створення досконалої системи оподаткування взагалі не є метою податкового контролю.

Як справедливо зазначила О.А. Ногіна, основна мета держави при створенні системи податкового контролю полягає насамперед у постійному виявленні й вилученні до бюджетної системи недоїмок із по-датків і зборів, а також у запобіганні здійсненню порушень податкового законодавства, про що свідчать досить широкі повноваження, надані податковим органам із примусового стягнення, застосування спо-собів забезпечення й реструктуризації заборгованості з податків і зборів. Своєчасне формування подат-кових доходів бюджетів – ось основне завдання, яке стоїть перед податковими органами8. Стосовно ви-щенаведеного можна зауважити, що система податкового контролю спрямована на надходження коштів не тільки до бюджетної системи. Бюджетну систему складають окремі види бюджетів, тоді як податки та збори надходять до їх доходних частин.

4 Кучерявенко Н.П. Налоговые процедуры: правовая природа и классификация / Н.П. Кучерявенко. – К. : Правова єдність, 2009. – 496 с.5 Податковий кодекс України від 2 грудня 2010 р. № 2755-VI// Голос України від 04.12.2010 р. – № 229.6 Грачева Е.Ю. Финансовое право : [учебное пособие] / Е.Ю. Грачева, Э.Д. Соколова. – М. : Юриспруденция, 2000.- С. 32.7 Кучеров И.И. Налоговый контроль и ответственность за нарушения законодательства о налогах и сборах / И.И. Кучеров, О.Ю. Судаков, И.А. Орешкин. – М. : Центр ЮрИнфор, 2001. – С. 26.8 Ногина О.А. Налоговый контроль: вопросы теории / О.А. Ногина. – СПб. : Питер, 2002. – С. 30–31.



М.П. Кучерявенко зауважує, що при аналізі податкового контролю необхідно звернути увагу на деякі особливості, які розкривають його зміст:

1) це спеціальний державний контроль, аналіз якого передбачає два аспекти: а) здійснюється спеціальними суб’єктами, наділеними державою особливою компетенцією саме в області оподаткування; б) здійснюється щодо спеціального об’єкта – централізованих і децентралізованих грошових фондів;

2) податковий контроль включає контроль за дисципліною у сфері оподаткування. Це передбачає широкий підхід до змісту податкового контролю. На перший погляд може здатися, що він зводиться тільки до контролю за коштами, однак це не так. Податковий контроль охоплює й повноваження, не пов’язані безпосередньо, що не виражаються в переміщенні грошових фондів. Наприклад, платник податків своєчасно й у повному обсязі сплатив податки, але не надав вчасно податкову декларацію, тобто не реалізував один зі своїх імперативних обов’язків, і це неодмінно буде об’єктом податкового контролю9.

Як зазначено у ст. 1 Лімської декларації керівних принципів контролю, контроль взагалі – не самоціль, а невід’ємна частина системи регулювання, метою якої є встановлення відхилень від прийнятих стандар-тів і порушень принципів законності, ефективності й економії витрачання матеріальних ресурсів на мак-симально ранній стадії для того, щоб мати можливість здійснити корегуючі заходи, а в окремих випадках – притягти винних до відповідальності, отримати компенсацію за заподіяну шкоду або здійснити заходи щодо запобігання чи зменшення кількості таких порушень у майбутньому10.

Найбільш наближеним до визначення контролю, запропонованого Лімською декларацією, є визна-чення О.А. Лукашева, який розглядає податковий контроль як особливий вид державного фінансового контролю, який здійснюється на стадії формування публічних грошових фондів спеціально уповноваже-ними суб’єктами, направлений на забезпечення дотримання податкового законодавства платниками по-датків, податковими агентами та іншими суб’єктами, які забезпечують реалізацію податкового обов’язку, на встановлення й попередження податкових правопорушень, а також на притягнення винних осіб до юридичної відповідальності11.

Зупинимося на цьому положенні докладніше. По-перше, податковий контроль слід пов’язувати ви-ключно зі стадією формування публічних грошових фондів, тоді як ні їх розподілення, ні використання не охоплюється цим видом контролю. По-друге, цей контроль здійснюється спеціально уповноважени-ми суб’єктами – органами, які утворені державою виключно для цієї мети. По-третє, головне у здійсненні податкового контролю – дотримання податкового законодавства. У деяких випадках його пов’язують із надходженням коштів до бюджетів, але ж платники можуть і не мати обов’язку сплачувати конкретний податок, проте інші різновиди податкового обов’язку вони зобов’язані будуть виконувати. По-четверте, до суб’єктів, які контролюються, входять не лише безумовно зобов’язані особи (платники), але й ті, що забезпечують реалізацію їхніх обов’язків (податкові агенти, представники).

У сфері правового регулювання контроль, на думку О.А. Ногіної, використовується насамперед як ме-ханізм, за допомогою якого перевіряється відповідність поведінки й діяльності контрольованих суб’єктів (державних органів, організацій і фізичних осіб). Їхня поведінка порівнюється з вимогами правових норм, у зв’язку з чим податковий контроль розглядається як складова частина організаційно-правового меха-нізму управління, що формується державою. І це є особливим видом діяльності спеціально уповноваже-них органів, якою забезпечується встановлене нормами податкового права виконання обов’язків осіб у сфері оподаткування, дослідження й виявлення підстав для здійснення примусових податкових вилучень до бюджетної системи, а також установлення підстав для застосування заходів відповідальності за здійс-нення податкових правопорушень12.

Як зазначає М.П. Кучерявенко (і ми погоджуємося з такою тезою), навряд чи має сенс акцентувати увагу на безумовності застосування заходів відповідальності за здійснення податкових правопорушень

9 Кучерявенко Н.П. Налоговые процедуры: правовая природа и классификация / Н.П. Кучерявенко. – К. : Правова єдність, 2009. – 496 с.10 Лимская декларация руководящих принципов контроля // Контрольно-счетные органы Российской Федерации (в вопросах и ответах) / Под общ. ред. С.В. Степашина. – М., 2001. – С. 109.11 Налоговое право Украины : [учебное пособие] / Под ред. проф. Н.П. Кучерявенко. – Х. : Легас, 2004. – С. 242.12 Ногина О.А. Налоговый контроль: вопросы теории / О.А. Ногина. – СПб. : Питер, 2002. – С.10, 38.

89 5/2, 2016

і фактично включенні їх у механізм податкового контролю. Дійсно, унаслідок здійснення контролюючих дій може виявитися абсолютно необхідним і законним здійснення примусових податкових вилучень, за-стосування заходів відповідальності за здійснення податкових правопорушень. Але не можна виключати й ситуацій, коли йдеться про правомірну поведінку зобов’язаних осіб, що не допускає застосування захо-дів відповідальності13. Визначаючи податковий контроль як різновид спеціального державного контролю, який є діяльністю податкових органів та їх посадових осіб із забезпечення законності, фінансової дисци-пліни й доцільності при мобілізації централізованих і децентралізованих грошових фондів і пов’язаних із ними матеріальних засобів, М.П. Кучерявенко звертає увагу на деякі особливості, що розкривають зміст такого контролю14 .

Першою особливістю він вважає те, що податковий контроль – це спеціальний державний контроль, який здійснюється спеціальними суб’єктами, наділеними державою особливою компетенцією саме в галузі оподаткування, відносно спеціального об’єкта, пов’язаного з надходженням до централізованих і децентралізованих грошових фондів. Друга особливість полягає в тому, що податковий контроль є контролем за дисципліною у сфері оподаткування, що означає чітке дотримання встановлених припи-сів, порядку формування централізованих і децентралізованих грошових фондів. При цьому податковий контроль охоплює не тільки контроль за грошовими коштами, а й інші повноваження, що не пов’язані безпосередньо з рухом грошових коштів (наприклад, платник податків своєчасно й у повному об’ємі за-платив податки, але вчасно не надав податкову декларацію, тобто не реалізував один зі своїх податкових обов’язків, і це неодмінно стане приводом для здійснення податкового контролю). Третьою особливіс-тю податкового контролю є його чітка цілеспрямованість, що проявляється насамперед у спрямованості об’єкта контролю та цільовому характері руху грошових фондів в умовах публічного регулювання, коли грошові ресурси закріплюються за фондами, що фінансують чітко визначені цілі, а нецільове витрачання коштів заборонено.

Ще однією особливістю податкового контролю є те, що він пов’язаний не тільки з грошовими кошта-ми, але й із матеріальними засобами. Ці засоби беруть участь у процесі як об’єкт визначення грошових обов’язків у двох аспектах: або через безпосередній предмет оподаткування (певний майновий комплекс або його частина), або як засіб забезпечення грошових зобов’язань (коли відбувається реалізація майна, і за рахунок виручених грошових коштів погашаються грошові зобов’язання).

Таким чином, контроль є важливим елементом будь-якої галузі державного управління. Податковий контроль як самостійний напрямок державного фінансового контролю має свою мету, завдання, суб’єктів та відповідні об’єкти. Головною метою податкового контролю є наповнення дохідної частини державного бюджету за рахунок повної й своєчасної сплати податків і зборів, а головним призначенням податкового контролю є контроль за дотриманням норм податкового законодавства щодо сплати податків.

Удосконалення податкового контролю та переорієнтація чинної податкової системи в Україні в на-прямку гармонізації відносин між податковими органами та платниками податків – основне завдання, яке слід вирішити для втілення світового досвіду адміністрування податків та для формування в вітчизняних платників податків податкової свідомості й податкової культури, що передбачатиме добровільну сплату податків та інших обов’язкових платежів.

Анотація

Стаття присвячена з’ясуванню особливостей податкового контролю як частини фінансового контро-лю. Поряд із виділенням родових ознак, що притаманні фінансовому контролю, увага також зосереджу-ється на видових характеристиках податкового контролю. Наголошується на важливості реалізації подат-кового контролю для забезпечення фінансової дисципліни.

13 Кучерявенко М.П. Правове регулювання податкового контролю / М.П. Кучерявенко // Вісник АПрН. –2002. – № 2(29). – С. 483.14 Кучерявенко М.П. Правове регулювання податкового контролю / М.П. Кучерявенко // Вісник АПрН. –2002. – № 2(29). – С. 483.




Summary

The article is devoted to clarify the characteristics of tax control as part of financial control. Along with the release of generic features that are inherent to financial control, attention is also focused on the specific charac-teristics of tax control. Stresses the importance of implementing tax control to ensure financial discipline.


1. Аналітична доповідь Національного інституту стратегічних досліджень «Податкові механізми відновлення соціаль-но-економічного розвитку в контексті реформи 2016 року» [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.niss.gov.ua/content/articles/files/podatkovi_mehanizmu-f6424.pdf.

2. Податковий кодекс України від 2 грудня 2010 р. № 2755-VI // Голос України від 04.12.2010 р. – № 229.3. Современный словарь иностранных слов /Под ред. Е.А. Гришиной. – М. : Рус. яз., 1993. –740 с.4. Ожегов С.И. Толковый словарь русского языка: 80000 слов и фразеологических выражений / С.И. Ожегов, Н.Ю. Шведо-

ва. – М. : АЗЪ, 1996. – 928 с.5. Кучерявенко Н.П. Налоговые процедуры: правовая природа и классификация / Н.П. Кучерявенко – К. : Правова єдність,

2009. – 496 с.6. Грачева Е.Ю. Финансовое право : [учебное пособие] / Е.Ю. Грачева, Э.Д. Соколова. – М. : Юриспруденция, 2000. – 304 с.7. Кучеров И.И. Налоговый контроль и ответственность за нарушения законодательства о налогах и сборах / И.И. Куче-

ров, О.Ю. Судаков, И.А. Орешкин. – М. : Центр ЮрИнфор, 2001. – 256 с.8. Ногина О.А. Налоговый контроль: вопросы теории / О.А. Ногина. – СПб. : Питер, 2002. – 160 с.9. Лимская декларация руководящих принципов контроля // Контрольно-счетные органы Российской Федерации (в во-

просах и ответах) / Под общ. ред. С.В. Степашина. – М., 2001. – С. 109.10. Налоговое право Украины : [учебное пособие] / Под ред. проф. Н.П. Кучерявенко. – Х. : Легас, 2004. – 488 с.11. Кучерявенко М.П. Правове регулювання податкового контролю / М.П. Кучерявенко // Вісник АПрН. – 2002. – № 2(29). –

С. 107–113.

Наталія Маринів,кандидат юридичних наук,

асистент кафедри фінансового праваНаціонального юридичного університету імені Ярослава Мудрого

91 5/2, 2016

Административно-правовой спор: понятие и дискуссионные проблемы определения

Administrative legal dispute: concepts and controversial issues of definition

Постановка проблемы. Возникновение административно-правового спора является попыткой лица защитить свои права и интересы от неправомерных действий, решений или бездействия предста-вителей власти. В подобном случае возникает проблема разграничения юрисдикции судов, поскольку положения действующего законодательства не предоставляют дефиниции термина административ-но-правового спора, поэтому достаточно трудно сформировать полное представление о признаках тех юридических конфликтов и споров, которые предстоит решать в порядке административного судопро-изводства.

Степень разработанности проблемы. Проблемы и подходы к определению административно-пра-вового спора в течение последних лет активно исследуются и изучаются такими учёными: К. Бельским1, В. Беляневичем2, Ю. Битяком3, А. Боннэром4, А. Зеленцовым5, Н. Писаренко, В. Сёминой6 и другими.

Также вопросом определения дефиниции публично-правового спора занимались ученые прошлого века: М. Загряцков7, С. Корф и М. Лазаревский8, М. Лозина-Лозинский9.

Целью статьи является исследование существующих подходов и концепций к определению адми-нистративно-правового спора и предоставление наиболее целесообразной дефиниции понятия админи-стративно-правового спора исходя из его основных признаков и особенностей.

Изложение основного материала. Согласно статье 2 Кодекса административного судопроизвод-ства Украины задачей административного судопроизводства является защита прав, свобод и интересов физических лиц, прав и интересов юридических лиц в сфере публично-правовых отношений от наруше-

1 Бельский К. О предмете и системе науки административного права / К. Бельский // Государство и право. 1998. №10. С.18–26.2 Беляневич В. Справи про визнання недійсними актів державних та інших органів у практиці арбітражних судів України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : 12.00.04 / В. Беляневич. – К., 2001. – 17 с.3 Битяк Ю. Становлення та шляхи забезпечення доступності правосуддя в адміністративному судочинстві / Ю. Битяк // Вісник Академії правових наук України. – 2003. – № 1 (32). – С. 51–604 Боннер А. Судебная практика по делам, возникающим из административно-правовых отношений / А. Боннер // Советское государство и право. – 1992. – № 2. – С. 141–149.5 Зеленцов А. Административно-правовой спор (теоретико-методологические подходы к исследованию) / А. Зеленцов // Правоведение. –2001. – № 1. – С. 68–79.6 Писаренко Н. Адміністративно-правові спори (удосконалення порядку вирішення) : [монографія] / Н. Писаренко, В. Сьоміна. – Х. : Право, 2012. – 136 с.7 Загряцков М. Административная юстиция и право жалобы в теории и законодательстве / М. Загряцков. – М. : Право и жизнь, 1925. – 244 с. 8 Корф С. Административная юстиция в России : в 2-х т. Т. 2 / С. Корф. – . СПб. : Типография Тренке и Фюсно, 1910. – 507 c.9 Лозина-Лозинский М. Административная юстиция и преобразование Правительствующего Сената / М. Лозина-Лозинский // Журнал Министерства юстиции. – 1907. – № 2. – С. 121–169.

Людмила Марчук

Ключевые слова:спор, административно-правовой спор, публично-правовые отношения, субъект властных полномочий,

дело административной юрисдикции, частноправовой спор.

Key words:legal dispute, administrative legal dispute, public-law relationship, public authority, case of administrative jurisdiction,

private law dispute.




ний со стороны органов государственной власти, органов местного самоуправления, их должностных и служебных лиц, других субъектов при выполнении ими властных управленческих функций.

Несмотря на использование в Кодексе административного судопроизводства Украины понятия «пу-блично-правовой спор» (пункт 1 части 1 статьи 3 Кодекса административного судопроизводства Украи-ны), законодатель не формулирует определение понятия административного спора.

Таким образом, чтобы выяснить, что же представляет собой понятие «административно-правовой спор», следует проанализировать его признаки и особенности.

Н. Писаренко и В. Сёмина отмечают в своих работах, что поддерживают позицию, определенную в Кодексе административного судопроизводства Украины. Они предлагают использовать категорию «дело административной юрисдикции» как переданного на решение административного суда публично-пра-вового спора, в котором хотя бы одной из сторон выступает субъект властных полномочий, а именно: орган исполнительной власти, орган местного самоуправления, их должностное или служебное лицо или другой субъект, осуществляющий властные управленческие функции на основании законодательства, в том числе и на выполнение делегированных полномочий10.

Из вышесказанного следует, что характерной чертой публично-правового спора является участие в нем субъекта властных полномочий, который осуществляет управленческие функции.

По нашему мнению, следует выделить понятие «субъект властных полномочий» как характерную чер-ту публично-правового спора. Из части 1 статьи 3 Кодекса административного судопроизводства Украины следует, что таким субъектом является орган государственной власти, орган местного самоуправления, их должностное или служебное лицо, другой субъект при осуществлении им властных управленческих функций на основе законодательства, в том числе и при выполнении делегированных полномочий.

В доктрине и юридической практике в целом используют две основные методологические концеп-ции административного спора: формальную и материальную 11.

При формальном подходе административно-правовой спор характеризуют как такой, что решается административным судом по специальной процедуре, установленной законом. Такой подход, по нашему мнению, выглядит поверхностным, поскольку он не позволяет сформировать полное представление о специфике данного спора12.

При материальном подходе ученые сосредотачиваются на субъектном составе сторон и на харак-тере правоотношений, из которых он возник. Как справедливо отмечают исследователи, именно харак-тер правоотношений, из которых возник спор, позволяет выделить среди всех юридических конфликтов административно-правовые споры. Для установления характера правоотношений акцентируется внима-ние на различиях между публичным и частным правом, а также делается акцент на том, что администра-тивно-правовой спор отсутствует, если субъект властных полномочий применяет нормы частного права, и существует, когда юридический вопрос, который формирует содержание спора, является вопросом права публичного13.

К. Бельский верно заметил, что нельзя понять и подвергнуть толкованию административно-право-вые нормы без помощи основных управленческих категорий14.

Самой распространенной до сих пор остается позиция Д. Чечота, убедительно обоснованная ученым еще в 1973 г., согласно которой лучше отражает специфику правового конфликта лица с государством термин «административно-правовой спор»15.

10 Писаренко Н. Адміністративно-правові спори (удосконалення порядку вирішення) :[ монографія] / Н. Писаренко, В. Сьоміна. – Х. : Право, 2012. – С. 6.11 Попович С. Административное право : [учебник] / С. Попович. – М.: Прогресс, 1968. – С. 507.12 Попович С. Административное право : [учебник] / С. Попович. – М.: Прогресс, 1968. – С. 507–509.13 Попович С. Административное право : [учебник] / С. Попович. – М.: Прогресс, 1968. – С. 507–509.14 Бельский К. О предмете и системе науки административного права / К. Бельский // Государство и право, 1998. – № 10. – С. 21.15 Чечот Д. Административная юстиция (теоретические проблемы) / Д. Чечот. – Л. : ЛГУ, 1973. – С. 21.

93 5/2, 2016

В 70-80-х гг. прошлого века в юридической литературе обсуждалась даже вероятность возникнове-ния подобного спора, ведь стороны его заранее являются неравными16 17.

Не соглашаясь с такими предположениями, А. Боннер отмечал, что они являются откликом уже пере-смотренной в юридической науке точки зрения, а наличие спора о праве административном в специаль-ной литературе последних лет не вызывает сомнения18.

А. Зеленцов доказывал вероятность возникновения правового спора с отношениями между нерав-ными участниками тем, что, во-первых, правоотношения не следует идентифицировать с самим спором, а во-вторых, очевидно, что в процессе рассмотрения спора его стороны получают равные возможности19.

В течение длительного времени обсуждался вопрос, осуществляется ли защита субъективного права подвластного лица в результате рассмотрения административно-правового спора. Сторонники одной из точек зрения утверждали, что управленческий акт не может нарушать субъективное право, он касается только интересов лица20.

Такая позиция отвечала так называемой итальянской доктрине, согласно которой субъективное пра-во не может пересекаться с публичным интересом, поскольку оно (право) принадлежит исключительно индивиду21.

Сторонники другой точки зрения считали, что основанием для возникновения административно-пра-вового спора является нарушение только права22.

Соглашаясь с таким мнением, некоторые украинские ученые в качестве основной черты администра-тивно-правового спора определяли участие в нем субъекта властных полномочий, поскольку именно де-ятельность последнего приводит к спору о правах и обязанностях сторон отношений в сфере государ-ственного управления23.

Представители третьей точки зрения допускали, что административно-правовой спор возникает вследствие нарушения как прав, так и интересов подвластных лиц. Впервые научное обоснование по-следней позиции представил немецкий юрист Р. Гнейст 24. В начале прошлого века эту точку зрения актив-но поддерживали М. Лазаревский, С. Корф и М. Загряцков 25 26. В ее поддержку выступают и украинские административисты.

Так, Ю. Битяк справедливо отмечает, что право человека и законный интерес тесно связаны, ведь им присущи общие черты. Анализ именно общих черт этих категорий, по мнению ученого, позволяет утвер-ждать, что при обжаловании в суд актов, действий или бездействия органов власти предметом защиты может быть не только нарушенное субъективное право, но и законный интерес 27.

16 Елисейкин П. Процессуальное понимание спора о праве и его критика / П. Елисейкин // Проблемы защиты субъективных прав и советское гражданское судопроизводство. – Ярославль : Ярослав. гос. ун-т, 1981. – С. 23. 17 Щеглов В. Иск о судебной защите гражданского права: лекции для студентов / В. Щеглов. – Томск : Изд-во Томск. ун-та, 1987. – С. 7.18 Боннер А. Судебная практика по делам, возникающим из административно-правовых отношений / А. Боннер // Советское государство и право. – 1992. – № 2. – С. 147.19 Зеленцов А. Административно-правовой спор (теоретико-методологические подходы к исследованию) / А. Зеленцов // Правоведение. –2001. – № 1. – С. 73.20 Чечот Д. Административная юстиция (теоретические проблемы) / Д. Чечот. – Л. : ЛГУ, 1973. – С. 11.21 Адміністративне право України. Академ. курс : [підруч.]. У 2 т. Т. 1. Загальна частина / відп. ред. В. Авер’янов. – К. : Юрид. думка, 2007. – С. 68.22 Лозина-Лозинский М. Административная юстиция и преобразование Правительствующего Сената / М. Лозина-Лозинский // Журнал Министерства юстиции. – 1907. – № 2. – С. 127.23 Державне управління: проблеми адміністративно-правової теорії та практики / за заг. ред. В. Авер’янова. – К.: Факт, 2003. – С. 43.24 Лозина-Лозинский М. Административная юстиция и преобразование Правительствующего Сената / М. Лозина-Лозинский // Журнал Министерства юстиции. – 1907. – № 2. – С. 122.25 Загряцков М. Административная юстиция и право жалобы в теории и законодательстве / М. Загряцков. – М. : Право и жизнь, 1925. – С.15–16.26 Корф С. Административная юстиция в России : в 2-х т. Т. 2 / С. Корф. – . СПб. : Типография Тренке и Фюсно, 1910. – С. 473–474.27 Битяк Ю. Становлення та шляхи забезпечення доступності правосуддя в адміністративному судочинстві / Ю. Битяк // Вісник Академії правових наук України. – 2003. – № 1 (32). – С. 55–57.




Исходя из анализа предписаний действующего законодательства, можно сделать вывод, что споры, в которых одной стороной является субъект с властными полномочиями (властвующий субъект), могут возникать не только из административно-правовых отношений, но и с производных или плотно связан-ных с административным правом. Так, к правовым спорам может привести деятельность субъекта власт-ных полномочий, нормированная таможенным, финансовым, налоговым, земельным или экологическим правом.

Таким образом, не обязательно спор считается административным, если его содержание составляют вопросы административного права.

Итак, административно-правовой спор в узком смысле – это правовой конфликт, возникший из ад-министративно-правовых отношений, а в широком – конфликт, который обусловлен управленческой де-ятельностью представителей власти, однако может быть связан с правоотношениями любой отраслевой принадлежности.

Узкое понимание административно-правового спора характерно для немецкой модели разрешения конфликтов с государством, ведь в Германии судебную систему формируют учреждения, специализирую-щиеся на рассмотрении административных, финансовых, налоговых, социальных и других конфликтов28.

Мы присоединяемся к позиции А. Зеленцова, который считает, что термин «административно-пра-вовой спор» в широком смысле охватывает все споры, обусловленные публичной деятельностью пред-ставителей власти, кроме тех, по которым действующим законодательством установлен иной порядок решения29.

Как мы уже отмечали выше, законодатель, определяя юрисдикцию административного суда, употре-бляет в Кодексе административного судопроизводства Украины термин «публично-правовой спор», од-нако самого определения не дает. В Кодексе административного судопроизводства Украины приводится понятие дела административной юрисдикции. Оно определяется как передача на решение администра-тивного суда публично-правового спора, в котором хотя бы одной из сторон является субъект властных полномочий, а именно: орган исполнительной власти, орган местного самоуправления, их должностное или служебное лицо или другой субъект, осуществляющий властные управленческие функции на основе законодательства, в том числе при выполнении делегированных полномочий.

Таким образом, из содержания вышеуказанного понятия следует, что основной чертой, которая вы-деляет публично-правовой спор среди других споров, является участие в нем субъекта властных полно-мочий. Однако субъект властных полномочий может быть стороной гражданского или хозяйственного спора.

В соответствии с частью 1 статьи 17 Кодекса административного судопроизводства Украины юрис-дикция административных судов включает дела, правоотношения, возникающие в связи с осуществле-нием субъектом властных полномочий властных управленческих функций, а также в связи с публичным формированием субъекта властных полномочий путем выборов или референдума. В таких делах в соот-ветствии с положениями статей 175 и 176 Кодекса административного судопроизводства Украины сторо-нами, как правило, выступают кандидаты на выборные должности, их доверенные лица, партии (блоки), местные организации партий, инициативные группы референдума, средства массовой информации, их владельцы и т. п.

К публично-правовым спорам, рассматриваемым в порядке административного судопроизводства, относятся споры, перечисленные в части 2 статьи 17 Кодекса административного судопроизводства Украины:

– споры физических или юридических лиц с субъектом властных полномочий относительно обжалования его решений, действий или бездействия;

– споры по поводу принятия граждан на публичную службу;

28 Судебные системы европейских стран: пер. с франц. Д. Васильева и с англ. О. Кобякова. – М. : Междунар. отношения, 2002. – С. 230.29 Зеленцов А. Административно-правовой спор (теоретико-методологические подходы к исследованию) / А. Зеленцов // Правоведение. –2001. – № 1. – С. 76.

95 5/2, 2016

– споры между субъектами властных полномочий по поводу реализации их компетенции в сфере управления, в том числе делегированных полномочий;

– споры, возникающие по поводу заключения, исполнения, прекращения, отмены или признания недействительными административных договоров;

– споры по обращению субъекта властных полномочий в случаях, установленных Конституцией и законами Украины;

– споры относительно правоотношений, связанных с избирательным процессом или процессом референдума;

– споры физических или юридических лиц с распорядителем публичной информации относительно обжалования его решений, действий или бездействия в части доступа к публичной информации;

– споры физических или юридических лиц относительно обжалования решений, действий или бездействия заказчика в правоотношениях, возникших на основании Закона Украины «Об особенностях осуществления закупок товаров, работ и услуг для гарантированного обеспечения потребностей обороны», кроме споров, связанных с заключением договора с победителем переговорной процедуры закупки, а также изменением, расторжением и исполнением договоров о закупке.

Таким образом, мы считаем, что особое внимание нужно обратить именно на то, что в администра-тивных судах могут быть обжалованы любые решения, действия или бездеятельность субъектов власт-ных полномочий, кроме случаев, когда относительно таких решений, действий или бездеятельности Кон-ституцией или законами Украины установлен иной порядок судебного производства.

Исследовав вопрос дефиниции административно-правового спора, перейдем к основным чертам пу-блично-правовых споров и их разграничения с частноправовыми.

Наиболее характерным признаком публично-правовых споров является сфера их возникновения – публично-правовые отношения. К примеру, публично-правовыми являются отношения в сфере налого-обложения между физическими лицами – предпринимателями и органами государственной налоговой службы. С другой стороны, если то же физическое лицо – предприниматель заключило с органом налого-вой службы договор подряда на выполнение ремонтных работ в помещении этого органа, то отношения здесь уже регулируются нормами гражданского права и являются частноправовыми30.

В каждом случае возникновения правового спора с участием органов публичной администрации не-обходимо выяснять, реализовывал ли указанный орган властные управленческие функции в правоотно-шениях, предшествовавших возникновению спора. Также следует подчеркнуть, что властные управлен-ческие функции орган публичной администрации должен выполнять именно в тех правоотношениях, в которых возник спор.

Основным критерием, определяющим сферу публично-правовых отношений, а следовательно, и сферу возникновения публично-правовых споров, является публичный интерес. В общих чертах публич-ный интерес можно определить как необходимость обеспечить блага, которые имеют важное значение для общества или территориальной общины. В частности, публичный интерес может заключаться в соз-дании лучших условий для физических и юридических лиц с целью реализации их прав и обязанностей31.

Исходя из определений в Кодексе административного судопроизводства, предметом спора является решения, действия или бездеятельность субъектов публично-правовых отношений, которые нарушают или могут нарушить права, свободы и интересы других субъектов публично-правовых отношений.

Выводы. Таким образом, мы приходим к выводу, что важной характеристикой публично-правовых споров является особый субъектный состав. Однако такую характеристику нельзя применять без учета иных признаков. То есть между физическими и юридическими лицами (с одной стороны) и органами пу-бличной администрации (с другой стороны) могут возникать как публично-правовые, так и частноправо-вые споры. Для их разграничения следует использовать все признаки, критерии и особенности данной категории споров.

30 Способи вирішення публічно-правових спорів з органами влади : [практичний посібник] / Л. Сало, І. Сенюта, Н. Хлібороб, А. Школик. – Дрогобич : Коло, 2009. –С. 10.31 Способи вирішення публічно-правових спорів з органами влади : [практичний посібник] / Л. Сало, І. Сенюта, Н. Хлібороб, А. Школик. – Дрогобич : Коло, 2009. –С. 13.




Аннотация

В статье исследованы особенности, концепции и подходы ученых и законодателя к определению поня-тия административно-правового спора. Также освещена проблема отсутствия в законодательстве Украины дефиниции понятия административно-правового спора и определены основные черты, отличающие кате-горию публично-правовых споров от частноправовых.

Summary

In the article examines the aspects, the concepts and the approaches of scientists and lawmakers to the definition of administrative legal dispute. Also it researches the problem of Ukrainian legislation regulation of definition of the administrative legal dispute. The article determines the main features that distinguish the category of public law disputes from the category of private law disputes.

Использованная литература:

1. Бельский К. О предмете и системе науки административного права / К. Бельский // Государство и право, 1998. – № 10. – С. 18–26.2. Беляневич В. Справи про визнання недійсними актів державних та інших органів у практиці арбітражних судів України : авто-

реф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : 12.00.04 / В. Беляневич. – К., 2001. – 17 с.3. Битяк Ю. Становлення та шляхи забезпечення доступності правосуддя в адміністративному судочинстві / Ю. Битяк // Вісник

Академії правових наук України. – 2003. – № 1 (32). – С. 51–60.4. Боннер А. Судебная практика по делам, возникающим из административно-правовых отношений / А. Боннер // Советское го-

сударство и право. – 1992. – № 2. – С. 141–149.5. Зеленцов А. Административно-правовой спор (теоретико-методологические подходы к исследованию) / А. Зеленцов // Право-

ведение. –2001. – № 1. – С. 68–79.6. Писаренко Н. Адміністративно-правові спори (удосконалення порядку вирішення) : [монографія] / Н. Писаренко, В. Сьоміна. –

Х. : Право, 2012. – 136 с.7. Загряцков М. Административная юстиция и право жалобы в теории и законодательстве / М. Загряцков. – М. : Право и жизнь,

1925. – 244 с. 8. Корф С. Административная юстиция в России : в 2-х т. Т. 2 / С. Корф. – СПб. : Типография Тренке и Фюсно, 1910. – 507 c.9. Лозина-Лозинский М. Административная юстиция и преобразование Правительствующего Сената / М. Лозина-Лозинский //

Журнал Министерства юстиции. – 1907. – № 2. – С. 121–169.10. Кодекс адміністративного судочинства України від 06.07.2005 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2005.–№ 35–36, № 37. –

Ст. 446.11. Попович С. Административное право : [учебник] / С. Попович. – М. : Прогресс, 1968. – 544 с.12. Чечот Д. Административная юстиция (теоретические проблемы) / Д. Чечот. – Л. : ЛГУ, 1973. – 135 с.13. Елисейкин П. Процессуальное понимание спора о праве и его критика / П. Елисейкин // Проблемы защиты субъективных прав

и советское гражданское судопроизводство. – Ярославль : Ярослав. гос. ун-т, 1981. – С. 3–24. 14. Щеглов В. Иск о судебной защите гражданского права: лекции для студентов / В. Щеглов. – Томск : Изд-во Томск. ун-та, 1987. –

168 с.15. Адміністративне право України. Академ. курс : [підруч. у 2 т.]. – Т. 1. Загальна частина / відп. ред. В. Авер’янов. – К. : Юрид. думка,

2007. – 584 с.16. Державне управління: проблеми адміністративно-правової теорії та практики / за заг. ред. В. Авер’янова. – К. : Факт, 2003. – 384 с.17. Судебные системы европейских стран: пер. с франц. Д. Васильева и с англ. О. Кобякова. – М. : Междунар. отношения, 2002. –

336 с.18. Способи вирішення публічно-правових спорів з органами влади : [практичний посібник] / Л. Сало, І. Сенюта, Н. Хлібороб,

А. Школик. – Дрогобич : Коло, 2009. –112 с.

Людмила Марчук,аспирант кафедры международного и европейского права

юридического факультетаКиевского национального экономического университета имени Вадима Гетьмана

97 5/2, 2016

Зaхист споживчих прaв – це склaдовa зaхисту прaв людини. У держaвaх iз розвиненою економiкою споживaч здiйснює керiвну функцiю нa споживчому ринку. Це можливо лише зa aктивної життєвої позицiї кожного громaдянинa крaїни тa пiдтримки з боку держaви.

Здiйснення в Укрaїнi соцiaльно-економiчних тa полiтичних перетворень зумовлює необхiднiсть пiд-вищення ефективностi зaхисту прaв громaдян i зaбезпечення реaлiзaцiї передбaченого у ст. 42 Консти-туцiї Укрaїни обов’язку держaви зaхищaти прaвa громaдян як споживачів.1

Проблемa зaхисту прaв споживaчiв уже дaвно отримaлa мiжнaродне значення, тому aктуaльнiсть її теоретичного дослiдження нaвряд чи може викликaти сумнiв. У свiтовiй прaктицi вироблений цiлий комп-лекс основоположних прaв споживaчiв, до яких нaлежaть прaвa нa отримaння якiсної й безпечної про-дукції (робiт, послуг), право нa освiту, iнформaцiю, на повне вiдшкодувaння зaподiяної шкоди, нa судовий зaхист, прaво нa об’єднaння в громaдські оргaнiзaцiї та ін. 2

Зaхист прaв споживaчiв зaвжди знaходився в центрi європейської полiтики. У 1975 р. в окремих крa-їнах – членах ЄС розпочaвся процес гaрмонiзaцiї зaконодaвствa в цьому нaпрямку, що було зaкрiплено в Aмстердaмському договорi. У ст. 3 «Покрaщення зaхисту прaв споживaчiв» це формулюється як основнa зaдaчa Спiвтовaриствa, a в ст. 153 Договору реглaментуються детaлi.

Керевнi принципи зaхисту прaв споживaчiв, якi були ухвaленi Генерaльною Aсaмблеєю ООН як резо-люцiя № 39/248 вiд 9 квiтня 1985 р.,3 зaпочaткувaли новий етaп розвитку споживчих прaв. Прaвa споживaчiв нaбули мiжнaродного визнaння й певної врегульовaностi, стaли основою для розробки нaцiонaльного зaконодaвствa розвиненими крaїнaми й крaїнaми, що розвивaються.

Документ було прийнято з метою сприяння всiм крaїнaм у встaновленнi aбо подaльшому зaбезпечен-нi вiдповiдного зaхисту прaв споживaчiв, a тaкож для створення незaлежних груп споживaчiв у крaїнaх, що розвивaються. Держaви – члени ООН зобов’язaлися проводити aктивну полiтику зaхисту прaв споживaчiв з урaхувaнням методологiї цього документa, визнaчaючи при цьому влaснi першочерговi зaвдaння в цiй сферi.

Нормотворчa aктивнiсть у сферi зaхисту прaв споживaчiв протягом остaннiх рокiв свiдчить про вaж-ливiсть цього нaпряму для суспiльствa. Прийняття в 2005 р. нової редaкцiї Зaкону Укрaїни «Про зaхист прaв споживaчiв» ознaменувaло тенденцiю посилення зaконодaвчих гaрaнтiй дотримaння прaв споживaчiв i їх зaхисту. Цей Зaкон є основним зaконодaвчим aктом, який дозволяє громaдянaм знaти й вiдстоювaти свої прaвa як споживaчів4.

1 Конституцiя Укрaїни вiд 28 червня 1996 р. № 254к/96-ВР.- [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua2 Микитенко Л.A. Прaвове знaчення зaхисту прaв споживaчiв у системi розгляду проекту Зaкону Укрaїни «Про внутрiшню торгiвлю» / Л.А. Микитенко // Вiсник господaрського судочинствa. 2011. № 6.- с.15-18.3 Зaгaльнa деклaрaцiя прaв людини ООН (рос/укр) вiд 10 грудня 1948 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_015.4 Про зaхист прaв споживaчiв : Зaкон Укрaїни вiд 12 трaвня 1991 р. № 1023-12. [Електронний ресурс] – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua.

Позбавлення та обмеження прaв споживaчівDeprivation and limitation of consumer’s rights

Людмилa Микитенко

Ключові слова:споживач, права споживачів, захист прав, судовий збір, захист прав споживачів.

Key words:consumer, consumer rights, protection of rights, court fees, consumer protection.

Позбавлення та обмеження прaв споживaчів



В Укрaїнi було зaпочaтковaно створення нової прaвової системи, в якiй чiльне мiсце посiло зaко-нодaвство про зaхист прaв споживaчiв, що свідчить про появу нового прaвового регулювaння, втіленого у створеннi нового комплексного мiжгaлузевого прaвового iнституту – споживчого прaвa5.

Новий курс у держaвнiй споживчiй політиці, aдaптовaній до вимог Свiтової оргaнiзaцiї торгiвлi тa Єв-ропейського Союзу, втілюється у довгострокових держaвних цiльових проектaх, a саме: у Концепцiї дер-жaвної полiтики у сферi зaхисту прaв споживaчiв вiд 05 червня 2013 р. № 777-р.6

У п. 1 ст. 4 Зaкону Укрaїни «Про зaхист прaв споживaчiв» визнaчено, що споживaчi пiд чaс придбaння, зaмовлення aбо використaння продукцiї, якa реaлiзується нa територiї Укрaїни, для зaдоволення своїх особистих потреб мaють прaво нa зaхист своїх прaв держaвою. Ст. 5 Зaкону Укрaїни «Про зaхист прaв споживaчiв» визнaчaє, що держaвa зaбезпечує споживaчaм зaхист їхніх прaв, нaдaє можливiсть вiльно-го вибору продукцiї, здобуття знaнь i квaлiфiкaцiї, необхiдних для прийняття сaмостiйних рiшень пiд чaс придбaння тa використaння продукцiї вiдповiдно до їхніх потреб, i гaрaнтує придбaння aбо одержaння продукцiї iншими зaконними способaми в обсязi, що зaбезпечує рiвень споживaння, достaтнiй для пiд-тримaння здоров’я й життєдiяльностi.

Тому держaвне регулювaння у сферi зaхисту прaв споживaчiв – це впорядкована нормaтивно-прaво-вими aктaми цiлеспрямовaна дiяльнiсть уповновaжених держaвних оргaнiв, їх посaдових осiб тa громaд-ських оргaнiзaцiй, що полягaє у здiйсненнi комплексних зaходiв зaконодaвчого, виконaвчо-розпорядчого тa контролюючого хaрaктеру, спрямовaних нa прaктичну реaлiзaцiю держaвної полiтики у сферi зaхисту прaв споживaчiв, з метою зaдоволення повсякденних потреб споживачів.7

Інтереси держaви в цьому питанні предстaвляє спецiaльно уповновaжений центрaльний оргaн у сферi зaхисту прaв споживaчiв. З метою оптимiзaцiї системи центрaльних оргaнiв виконaвчої влaди, усу-нення дублювaння їх повновaжень, зaбезпечення скорочення чисельностi упрaвлiнського aпaрaту тa витрaт нa його утримaння, пiдвищення ефективностi держaвного упрaвлiння було прийнято постaнову Кабінету міністрів України вiд 10 вересня 2014 р. № 442 «Про оптимiзaцiю системи центрaльних оргaнiв виконaвчої влaди».8

Згiдно з цiєю постaновою в Укрaїнi було створено Держaвну службу Укрaїни з питaнь безпечностi хaр-чових продуктiв тa зaхисту споживачів шляхом реоргaнiзації Держaвної ветеринaрної тa фiтосaнiтaрної служби й приєднaння до нової служби Держaвної iнспекцiї з питaнь зaхисту прaв споживaчiв i Держaвної сaнiтaрно-епiдемiологiчної служби.

Якщо увaжно придивитися до нaзви цього держaвного оргaну, то можна помітити, що дивним чином зникло концептуaльно вaжливе слово для споживачів: прaво! Чи зможе Держпродспоживзaхист зaхи-щaти споживaчiв без визнaння їхніх основоположних прaв? Прaвa й свободи людини й громaдянинa є однiєю з нaйвaжливiших суспiльних цiнностей, головним об’єктом бiльшостi конституцiйно-прaвових вiд-носин. Кожнiй людинi мaє бути зaбезпеченa можливiсть користувaтись основними прaвaми й свободaми. Держaвa зобов’язaнa гaрaнтувaти реaльне здiйснення цих прaв i свобод усiмa доступними їй зaсобaми.

Прaвaм i свободaм людини й громaдянинa присвяченi ст. ст. 21–64 роздiлу II Конституцiї Укрaїни. Роз-мiщення цього роздiлу пiсля роздiлу «Зaгaльнi зaсaди» перед роздiлaми про оргaни держaвної влaди пiд-креслює важливість цього питання й нове спiввiдношення людини й держaви, що встaновлюється ст. 3 Конституцiї Укрaїни: людинa визнaється нaйвищою соцiaльною цiннiстю, a її прaвa й свободи визнaчaють змiст i спрямовaнiсть дiяльностi держaви.

Положення Конституцiї Укрaїни про прaвa й свободи людини й громaдянинa повнiстю узгоджуються з вiдповiдними положеннями рaтифiковaних Укрaїною мiжнaродних прaвових актів: Зaгaльної Деклaрaцiї

5 Iвaненко Л.М. Прaвове регулювaння зaхисту прaв споживaчiв : [нaвч. посiб.] /.Л.М. Iвaненко. – К. : Київ. нaц. торг.-екон. ун-т, 2008. – С. 16.6 Про схвaлення Концепцiї держaвної полiтики у сферi зaхисту прaв споживачів : Концепцiя Кaбiнету Мiнiстрiв Укрaїни вiд 05 червня 2013 р. № 777-р [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/777-2013-%D1%80.7 Микитенко Л.A. Прaвовi проблеми зaхисту прaв споживaчiв в Укрaїнi тa шляхи їх реaлiзaцiї / Л.А. Микитенко // Мiжнaроднa нaуково-прaктичнa конференцiя «Юридичнa нaукa тa прaктикa: виклики сучaсних євроiнтегрaцiйних процесiв». 27–28 листопaдa 2015 р.. Paneuropska vysoka skola, Fakulta prava, Bratislava. – С. 20.8 Про оптимiзaцiю системи центрaльних оргaнiв виконaвчої влaди : постaновa Кaбiнету Мiнiстрiв Укрaїни вiд 10 вересня 2014 р. № 442 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/442-2014-%D0%BF.

99 5/2, 2016


прaв людини (1948 p.), Мiжнaродного пaкту про економiчнi, соцiaльнi тa культурнi прaвa (1966 p.), Мiж-нaродного пaкту про громaдянськi тa полiтичнi прaвa (1966 p.), фaкультaтивного протоколу до Мiжнaрод-ного пaкту про громaдянськi тa полiтичнi прaвa (1966 p.), Європейської конвенцiї з прaв людини (1950 р.).

Нaголошуємо, що конституцiйнi прaвa, свободи й обов’язки людини й громaдянинa мaють певнi юри-дичнi особливостi: виникaють не нa основi зaгaльних прaвовiдносин, a безпосередньо з прaвовiдносин, передбaчених конституцiєю, вирaжaють нaсaмперед вiдносини громaдянинa й держaви, не припиня-ються й не виникaють раптово, a дiють постiйно; їх змiст i обсяг для всiх громaдян однaковий, їх реaль-нiсть зaбезпечується не стільки iндивiдуaльними зусиллями окремого громaдянинa, скільки держaвним i суспiльним лaдом.

Видається, що при створеннi Держaвної служби України з питaнь безпеки хaрчової продукцiї й зaхи-сту споживaчiв нaвмисно було прибрaне вкрaй вaжливе для реaлiзaцiї зaхисту споживaчiв слово «прaво»!

Обмеження певного прaвa, нaвiть тоді, коли воно вiдбувaється згідно з нaцiонaльним зaконодaвством, може бути визнaно непрaвомiрним, якщо визнaченi в зaконi пiдстaви обмеження виклaдено тaким чином, що це позбaвляє особу можливостi прогнозувaти свою поведiнку тa передбaчaти її нaслiдки. У ситуaцiї, коли зaконодaвство позбaвлене ознaк прозоростi й зрозумiлостi, нaдзвичaйно вaжливим є зaбезпечення нормaтивної врегульовaностi нормотворчої дiяльностi, питaнь юридичної технiки, стaндaртiв i принци-пiв побудови нормaтивно-прaвових aктiв. Як зaзнaчaють нaуковцi, зaплутaнiсть тa технiчнa неусталеність прaвової бaзи призводять до нaдмiрного тa невипрaвдaного розширення меж судового розсуду, створю-ють пiдґрунтя для конкурентного прaвозaстосувaння, провокують судову тягaнину, чим фaктично позбaв-ляють особу прaвa нa доступ до суду тa в цiлому дискредитують усю систему прaвосуддя в держaвi.9

Зaувaжимо, що знaчення нормaтивних дефiнiцiй у зaбезпеченнi прaвової визнaченостi пiдкреслюєть-ся не тiльки нa рiвнi прaвових систем окремих держaв, a й нa рiвнi тaких утворень, як Європейський Союз. Вiдповiдно до п. п. 1 тa 2 преaмбули Мiжiнстуцiйної угоди мiж Європейським пaрлaментом, Рaдою ЄС тa Комiсiєю ЄС щодо зaгaльних нaстaнов, спрямовaних нa зaбезпечення якостi проектувaння зaконодaвствa Спiвтовaриствa, затвердженої 22 грудня 1998 р. (1999/С 73/01), ясне, просте тa чiтке трaктувaння зaко-нодaвчих aктiв Спiвтовaриства є необхiдним, оскiльки тaкi aкти мaють бути прозорими тa зрозумiлими для громaдськостi й учaсникiв економiчних вiдносин. Це тaкож є передумовою для нaлежної iмплементaцiї тa однaкового зaстосувaння aктiв зaконодaвствa Спiвтовaриствa в держaвaх – членaх ЄС.

З огляду нa вищезaзнaчене вимaгaємо, щоб до назви Державної служби з питaнь безпеки хaрчових продуктiв тa зaхисту споживaчiв повернули слово «право», що вказуватиме на конституцiйно зaкрiпленi гaрaнтiї споживaчiв, a сaме: нa зaхист прaв держaвою; на нaлежну якiсть продукцiї тa обслуговувaння; без-пеку продукцiї; необхiдну, доступну, достовiрну тa своєчaсну iнформaцiю про продукцiю; вiдшкодувaння мaйнової тa морaльної шкоди, зaвдaної внaслiдок недолiкiв продукцiї (дефекту в продукцiї), вiдповiдно до зaкону; звернення до суду тa iнших уповновaжених держaвних оргaнiв зa зaхистом порушених прaв; об’єднaння в громaдськi оргaнiзaцiї.

Звертaємо увaгу, що утиски прaв споживaчiв із боку держaви iснують не лише в теоретичному aспектi. Тaк, 1 вересня 2015 р. набув чинності Зaкон Укрaїни «Про судовий збiр»10, зі ст. 5 якого виключено тaку пiльгову кaтегорiю, як споживaчi (до 1 вересня 2015 р. споживaчi, якi звертaлися до суду з позовaми, пов’язaними з порушеннями їхнiх прaв, звiльнялися вiд сплaти судового збору). Проте в ч. 3 ст. 22 Зaкону Укрaїни «Про зaхист прaв споживaчiв» зaзнaчено, що споживaчi звiльняються вiд сплaти судового збору зa позовaми, пов’язaними з порушенням їхнiх прaв. Тобто, виходячи з трaктувaння ст. 5 Зaкону Укрaїни «Про судовий збiр», вбaчaється, що споживaчiв позбaвили прaвa не сплaчувaти судовий збiр зa позовaми, пов’язaними з порушенням їхнiх прaв, що ускладнює зaхист прaв у судi для цієї незaхищеної лaнки нaсе-лення.

Вiдзначимо, що окремi суди зaймaють позицiю, зa якою Зaкон Укрaїни «Про судовий збiр» є спецiaль-ним нормaтивно-прaвовим aктом, що регулює зaсaди спрaвляння судового збору, об’єкти тa розмiри стa-вок судового збору, порядок сплaти, звiльнення вiд сплaти тa повернення судового збору, a ст. 5 цього документa виклaденa в новiй редaкцiї вже після опублікування зaкону «Про зaхист прaв споживaчiв».

9 Дефiнiцiї в зaконодaвчих текстaх: питaння теорії [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://old.minjust.gov.ua/6669.10 Про судовий збір : Закон України від 08 липня 2011 р. № 3674-VI [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/3674-17.



Верховний Суд Укрaїни (далі – ВС Укрaїни) iз зaзнaченого питaння не приймaв постaнов, якi є обов’яз-ковими для зaстосувaння згiдно зі ст. 3607 Цивiльного процесуaльного кодексу Укрaїни. В ухвaлaх, що мiстяться в Єдиному держaвному реєстрi судових рiшень, ВС Укрaїни зобов’язує споживaчiв сплaчувaти судовий збiр, посилaючись нa те, що зi змiсту змiн, внесених до ст. 5 Зaкону Укрaїни «Про судовий збiр», якi прийнятi пiзнiше, нiж Зaкон Укрaїни «Про зaхист прaв споживaчiв», випливає таке: з 1 вересня 2015 р. спо-живaчi зa позовaми, пов’язaними з порушенням їхнiх прaв, не нaлежaть до суб’єктiв, якi звiльняються вiд сплaти судового збору пiд чaс розгляду спрaви в усiх iнстaнцiях, тому посилaння зaявникiв нa положення Зaкону Укрaїни «Про зaхист прaв споживaчiв» не беруться до увaги.

Окрiм того, Зaкон Укрaїни «Про судовий збiр» не мiстить виключного перелiку пiльг щодо сплaти су-дового збору, тому при визнaченнi тaких пiльг слiд керувaтися тaкож iншими нормaтивно-прaвовими aк-тaми. Тaку позицiю висловив пленум ВС України в п. 7 постaнови «Про зaстосувaння судaми зaконодaвствa про судовi витрaти в цивiльних спрaвaх» вiд 17 жовтня 2014 р. №1011.

Отже, після набуття чинностi Зaконом України «Про зaхист прaв споживaчiв», яким устaновленi вiд-повiднi прaвa, окреслено мехaнiзми їх зaхисту тa основи реaлiзaцiї держaвної полiтики у сферi зaхисту прaв споживaчiв (серед яких – прaво нa звернення до суду, склaдовою зaбезпечення якого є звiльнення споживaчa вiд сплaти судового збору), незaзнaчення споживaчiв у перелiку осiб, які згiдно зі ст. 5 Зaкону України «Про судовий збiр» мaють пiльги щодо сплaти судового збору, не може свідчити про те, що ця кaтегорiя осiб тaкої пiльги не мaє. Крiм того, слiд висловити думку про вiдсутнiсть конкуренцiї мiж зaгaль-ною тa спецiaльною нормaми aбо нормою, прийнятою пiзнiше.

Якби новою редaкцiєю Зaкону України «Про судовий збiр» було прямо передбaчено, що споживaчi сплaчують судовий збiр, тодi б iснувaлa колiзiя з нормою ч. 3 ст. 22 Зaкону України «Про зaхист прaв споживaчiв». Проте в Зaконi України «Про судовий збiр» термiн «споживaч» згaдується лише один рaз у «Прикiнцевих тa перехiдних положеннях» у контексті зaмiни в ч. 3 ст. 22 Зaкону України «Про зaхист прaв споживaчiв» слiв «держaвного митa» словaми «судового збору». До того ж у ст. 22 Конституцiї Укрaїни ви-знaчено, що при прийняттi нових aктiв aбо внесеннi змiн до чинних не допускaється звуження змiсту тa обсягу iснуючих прaв i свобод.

Анотація

Зaхист споживчих прaв – це склaдовa зaхисту прaв людини. У держaвaх iз розвиненою економiкою споживaч здiйснює керiвну функцiю нa споживчому ринку. Це можливо лише зa aктивної життєвої по-зицiї кожного громaдянинa крaїни тa пiдтримки з боку держaви. Проте в Україні склалася така ситуація, що права споживачів обмежуються та утискаються. Це виявляється в прийнятті необґрунтованих норма-тивно-правових актів, які звужуть змiст тa обсяг прав споживачів, зокрема, позбавляють пільг при сплаті судового збору (ст. 5 Закону України «Про судовий збір»). Окрім того, із назви спеціально уповноваженого органу з питань захисту прав споживачів (Державна служба України з питань безпеки харчових продуктів та захисту споживачів), який покликаний захищати та відстоювати права споживачів, зникло вагоме для споживача слово «право», яке закріплене у ст. 4 Закону України «Про захист прав споживачів». У нашому дослідженні ми намагалися вивчити ці питання та запропонувати шляхи їх вирішення.

Summary

Consumer right protection is a component of human rights protection. In the countries with a developed economy a consumer carries on a leading function consumer market. This is only possible with the active life position of every citizen of the country and with the support from the side of the state. However in Ukraine there is the situation –the consumer rights are limited and infringed. Is caused by adoption of the unjustified regulato-ry – legal acts which restrict the content and scope of consumer rights in particular the deprivation of privileges

11 Про застосування судами законодавства про судові витрати в цивільних справах : постанова Вищого спеціалізованого суду від 17 жовтня 2014 р. № 10 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/v0010740-14.

101 5/2, 2016

in the court fee payment (Art. 5 Law of Ukraine “On Court fee”). In addition, the key most weighty and key word has disappeared from the name of the authorized body on consumer rights protection (State Service of Ukraine on Food Safety and Consumer Protection) which aims to protect and uphold the consumers rights – this word is «rights». In our study we tried to explore these issues and propose the ways of their solution.


1. Конституцiя Укрaїни вiд 28 червня 1996 р. № 254к/96-ВР [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua.2. Микитенко Л.A. Прaвове знaчення зaхисту прaв споживaчiв у системi розгляду проекту Зaкону Укрaїни «Про внутрiшню тор-

гiвлю» / Л.А. Микитенко // Вiсник господaрського судочинствa. – 2011. – № 6.– С.15–18.3. Зaгaльнa деклaрaцiя прaв людини ООН (рос/укр) вiд 10 грудня 1948 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.

rada.gov.ua/laws/show/995_015.4. Про зaхист прaв споживачів : Зaкон Укрaїни вiд 12 трaвня 1991 р. № 1023-12 [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://zakon.rada.gov.ua.5. Iвaненко Л.М. Прaвове регулювaння зaхисту прaв споживачів : [нaвч. посiб.] / Iвaненко Л.М. – К. : Київ. нaц. торг.-екон. ун-т,

2008. – 258 с.6. Про схвaлення Концепцiї держaвної полiтики у сферi зaхисту прaв споживачів : Концепцiя Кaбiнету Мiнiстрiв Укрaїни вiд

05 червня 2013 р. № 777-р [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/777-2013-%D1%80.7. Микитенко Л.A. Прaвовi проблеми зaхисту прaв споживaчiв в Укрaїнi тa шляхи їх реалізації / Л.А. Микитенко // Мiжнaроднa

нaуково-прaктичнa конференцiя «Юридичнa нaукa тa прaктикa: виклики сучaсних євроiнтегрaцiйних процесiв». 27–28 ли-стопaдa 2015 р. Paneuropska vysoka skola, Fakulta prava, Bratislava. – С. 20.

8. Про оптимiзaцiю системи центрaльних оргaнiв виконaвчої влaди : постaновa Кaбiнету Мiнiстрiв Укрaїни вiд 10 вересня 2014 р. № 442 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/442-2014-%D0%BF.

9. Дефiнiцiї в зaконодaвчих текстaх: питaння теорії [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://old.minjust.gov.ua/6669.10. Про судовий збір : Закон України від 08 липня 2011 р. № 3674-VI [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon0.rada.

gov.ua/laws/show/3674-17.11. Про застосування судами законодавства про судові витрати в цивільних справах : Постанова Вищого спеціалізованого суду

від 17 жовтня 2014 р. № 10 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/v0010740-14.


Людмилa Микитенко, кандидат юридичних наук, доцент кaфедри мiжнaродного

привaтного, комерцiйного тa цивiльного прaвaКиївського національного торговельно-економiчного унiверситету



Особенности признания и исполнения решений иностранных судов в Англии согласно нормам общего права

Features of recognition and enforcement of foreign judgments in England under common law

Постановка проблемы. Судебные решения, набравшие законную силу, являются обязательными для всех органов государственной власти и органов местного самоуправления, предприятий и граждан и подлежат исполнению на всей территории страны, судом которой было вынесено такое решение.

Однако в случае, когда возникает необходимость выполнить судебное решение, вынесенное судом одного государства, на территории другого, могут возникнуть проблемы, связанные с признанием закон-ной силы такого решения на территории данного государства. Как отмечает Т.Я. Фортуна, действие судеб-ного решения, как правило, ограничено территорией этого государства, поскольку судебное решение рассматривается как часть правопорядка того государства, в юрисдикции которого оно было вынесено1.

В то же время мировая глобализация и неустанное развитие международной коммерции и торговли приводят к тому, что зачастую вынесение судебного решения и его фактическое исполнение происходят в разных странах. В связи с этим является актуальным рассмотрение процесс признания и выполнения иностранных решений, в частности решений украинских судов, на территории Великобритании, посколь-ку именно Великобритания является одной из немногих стран, где сосредоточено множество предприя-тий с украинскими корнями.

Анализ последних исследований и публикаций, в которых положено начало решению данной проблемы. Вопросы признания и исполнения решений украинских судов в Англии и Уэльсе не получили должного исследования в современной правовой науке. Однако проблематика признания и исполнения решений иностранных судов в Англии и Уэльсе освещается в научных трудах таких британских ученых, как Adrian Briggs, Peter Rees, Trevor Hartley, Jonathan Hill, Adeline Chong. Некоторые общие вопросы испол-нения решений иностранных судов в Англии и Уэльсе согласно нормам общего права исследуют юристы Louise Freeman, Ardavan Arzandeh, Maxi Scherer и Steven Loble и др.

Целью данной научной статьи является исследование процедуры признания и исполнения решений иностранных судов в Англии и Уэльсе согласно нормам общего права, так как именно они применяются при исполнении решений украинских судов в Англии.

Изложение основного материала. Для определенных целей, в частности для того, чтобы сторона могла полагаться на принцип res judicata (принцип недопустимости повторного рассмотрения однажды решенного дела), иностранное судебное решение должно быть признано в соответствии с правовыми нормами того государства, в котором требуется признание этого решения. Исполнение же судебного ре-шения означает осуществление уполномоченными лицами определенных действий, предусмотренных нормами закона или права, в частности запрета совершать те или иные сделки либо наложение ареста на имущество должника и других действий, необходимых для надлежащего выполнения такого судебного решения.

1 Фортуна Т.Я. Поняття та правова природа визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні / Т.Я. Фортуна // Адвокат. – 2011. – № 7 (130). – С. 41.

Дарья Минченко

Ключевые слова:судебное решение, иностранный суд, исполнение решения, признание решения, нормы английского права.

Key words:court judgment, foreign court, enforcement of judgment, recognition of judgment, common law rules.

103 5/2, 2016


Согласно нормам права большинства стран (это, например, Украина, Россия, Германия) иностранное судебное решение не может быть исполнено, если оно не признано. В английском праве признание или исполнение судебного решения регулируется одними и теми же принципами. Однако для признания иностранного судебного решения обычно не требуется определенной процедуры, в отличие от исполне-ния такого решения.

Разделение понятий признания и исполнения иностранного судебного решения делается по при-чине того, что судебное решение иностранного суда не может действовать вне своей территориальной юрисдикции без посредничества английского суда. Поэтому все иностранные судебные решения, кото-рые подлежат исполнению английскими судами, признаются, но не все признанные судебные решения могут быть исполнены2. Например, судебное решение в отношении собственности (in rem) или активов, расположенных за пределами Англии и Уэльса, не может быть исполнено по той причине, что активы на-ходятся за пределами юрисдикции английского суда; однако сторона может просить суд признать данное решение по разным причинам, например для того, чтобы полагаться на резолютивную часть иностранно-го судебного решения в другом судебном процессе (res judicata).

Нормы законодательства, которое регулирует признание и исполнение иностранных судебных реше-ний в Объединенном Королевстве Великобритании и Северной Ирландии содержатся в ряде различных источников, которые включают в себя международные соглашения, акты внутреннего законодательства и систему общего права. Применение той или иной нормы закона зависит прежде всего от юрисдикции суда, которой вынес иностранное судебное решение, а также от даты вынесения такого решения и пред-мета иностранного судебного разбирательства.

Объединенное Королевство Великобритании и Северной Ирландии состоит из трех отдельных судеб-ных систем – Англии и Уэльса, Шотландии и Северной Ирландии. Обязательства по международным согла-шениям и ключевые законодательные акты Объединенного Королевства одинаково применяются во всех трех юрисдикциях, но система общего права и ее применение может отличаться. Данная статья сфокусиро-вана на процедуре признания и исполнения иностранных судебных решений в Англии и Уэльсе.

Иностранные судебные решения могут быть исполнены в Англии и Уэльсе в соответствии с опреде-ленными режимами, применение которых зависит от юрисдикции суда, который принял такое решение.

Режим Объединенного Королевства применяется для исполнения судебных решений судов Шотлан-дии и Северной Ирландии;

Европейский режим применяется для исполнения судебных решений судов стран Европейского Со-юза и определенных стран Европейской ассоциации свободной торговли;

Режим, установленный определенными законодательными актами (например, вышеуказанный Акт об иностранных судебных решениях (взаимном исполнении) 1933 г.), применяется для исполнения судеб-ных решений судов большинства стран Содружества наций;

Режим общего права применяется для исполнения судебных решений, вынесенных судами других стран, например США, России, Украины и др.

Кроме этого, с 1 октября 2015 г. во всех странах ЕС (кроме Дании) и в Мексике вступила в силу Гаагская конвенция о соглашениях о выборе суда3. В Англии данная конвенция будет в общем применяться к испол-нению судебных решений судов Мексики. Эта конвенция была подписана Украиной 21 марта 2016 года.

Также существует ряд определенных актов, имплементирующих конвенции, касающиеся между-народных транспортных перевозок, которые содержат свои собственные положения об исполнении иностранных судебных решений. Такими актами, например, являются Carriage of Goods by Road Act 1965, Carriage by Air Act 1961.

Как указано выше, при исполнении судебных решений, вынесенных на территории таких стран как США, Россия и Украина, применяется режим общего права. Общее право (англ. common law) – единая си-стема прецедентов, общая для всей Великобритании, является одной из составных частей прецедентного

2 James M. Enforcement of foreign judgments in England / M. James // UK Practical Law. – 2016. – Р. 2.3 Гаагская конвенция в отношении соглашений о выборе суда, 30.06.2005 г [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/973_004.



права. Общее право создается и определяется самими судьями в решениях по конкретным делам. Реше-ние принимается по конкретному рассматриваемому делу, и это решение в дальнейшем будет приме-няться к другим подобным делам. При отсутствии четких определений закона судьи имеют полномочия и обязанность творить право, создав прецедент. Совокупность прецедентов называется «общим правом» и связывает с ним будущие решения.

Таким образом, в случае с определенными группами стран, будь то страны Европейского Союза, стра-ны Содружества наций или страны, формирующие Объединенное Королевство, процедура признания и исполнения судебного решения, вынесенного в одной из таких стран, урегулирована в определенных нормах международного права. Что касается процедуры исполнения решений, вынесенных в других странах, в том числе и в Украине, то такая процедура закреплена в нормах общего права4.

Режим общего права регулирует исполнение судебных решений стран, которые не входят в Европей-ский режим или режим, установленный законодательством; судебных решений стран, которые входят в Европейский режим, но в которых предмет решения не регулируется таким режимом; судебных решений стран, которые входят в режим, установленный законодательством, но в которых такие решения не были вынесены высшим или признанным судом.

Для того чтобы судебное решение, вынесенное на территории другой страны, могло быть исполнено в Англии согласно общему праву, оно должно соответствовать таким критериям.

1) Решение должно быть окончательным, вступившим в силу для сторон спора, а также неоспоримым в суде, в котором оно было вынесено. Если иностранное судебное решение подлежит апелляции в той юрисдикции, в которой оно было вынесено, то английские суды, как правило, приостанавливают производство по исполнению решения до разрешения апелляции по этому делу.

2) Решение должно касаться определенных материальных благ, но не относиться к оплате налогов, пени или иных штрафов. Таким образом, судебные определения об обеспечении исковых требований, временные определения, а также определения об отклонении иска/встречного иска могут быть признаны, но не могут быть исполнены в Англии согласно режиму общего права. Оговорка о штрафах, которые являются исключением при исполнении иностранного судебного решения, обычно означает любые суммы, которые подлежат оплате государству5. Однако, например, в деле JSC VTB Bank v Skurikhin and others [2013] EWHC 271 (Comm) суд посчитал, что такое исключение также относится и к убыткам, которые взыскиваются со стороны участника процесса с целью наказания такой стороны, даже если эти суммы не должны быть оплачены в казну государства. В соответствии с фактами этого дела об исполнении решения суда Российской Федерации английский суд отказался вынести определение об исполнении решения в той его части, которая касалась подобных штрафов и которая не относилась к реальным убыткам или тем убыткам, которые сторона могла предвидеть6. Данное решение также свидетельствует о том, что английский суд может исполнить решение иностранного суда в определенной части, и, если решение касается материальных и нематериальных благ, оно все равно может быть исполнено английским судом, но только относительно материальной его части.

3) Суд, который вынес решение по делу, имел юрисдикцию в соответствии с правилами, которые установлены английским правом для такой категории дел. В общих чертах это означает, что иностранный суд должен иметь юрисдикцию на территориальном и консенсуальном основаниях. Наличие юрисдикции суда согласно только лишь законодательству той страны, в которой было вынесено решение, недостаточно.

Суд, вынесший решение, имеет территориальную юрисдикцию в соответствии с английским правом, если должник находился в стране суда, вынесшего решение, когда производство по делу было начато. В деле Adams v Cape Industries Plc [1990] Ch 433 апелляционный суд определил, что юридическое лицо (на-пример, торговая корпорация) считается находящимся в стране, если: а) юридическое лицо имеет уста-

4 Loble S. Enforcement of non-treaty foreign judgments / S. Loble // Westlaw. UK Insight. – 29.09.2014. – [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://login.westlaw.co.uk/maf/wluk/app/document?docguid=IC17EE7705D1611E38DE6A5D538C50F6A&con-text=28&crumb-action=replace&crumb-label=Enforcement%20of%20non-treaty%20foreign%20judgments.5 Enforcement of Foreign Judgments, England & Wales, International Comparative Legal Guide, 10.03.2016 [Электронный ресурс]. – Режим доступа : https://www.iclg.co.uk/practice-areas/enforcement-of-foreign-judgments/enforcement-of-fo-reign-judgments-2016.6 JSC VTB Bank v Skurikhin and others [2013] EWHC 271 (Comm) [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://cisarbitration.com/wp-content/uploads/2014/03/Enforcement-of-Russian-Judgments-in-England.pdf.

105 5/2, 2016

новленное место самостоятельного ведения бизнеса и реально ведет свой собственный бизнес в этой стране или б) представитель юридического лица вел бизнес данной компании в этой стране7.

Суд, вынесший решение, имеет консенсуальную юрисдикцию в соответствии с английским правом, если сторона-должник по делу согласилась на соответствующую юрисдикцию или добровольно участво-вала в судопроизводстве или иным образом подчинялась такой иностранной юрисдикции8. В целях испол-нения иностранных судебных решений, согласно общему праву, согласие на передачу спора юрисдикции иностранного суда может и подразумеваться из условий договора. Однако требуется подлинное согласие на передачу спора юрисдикции иностранного суда, и оно не может просто вытекать из обстоятельств, на-пример из того факта, что контракт был заключен в том иностранном государстве, или того, что он регу-лируется правом того государства9. В деле Golden Endurance Shipping SA v RMA Watanya SA and others [2016] EWHC 2110 (Comm) суд отказался признать судебное решение суда Марокко на том основании, что истец в английском производстве не согласился на юрисдикцию марокканских судов. Суд установил, что, согласно фактам, у истца не было другой альтернативы, кроме как подать возражения на иск в рамках судопроизвод-ства в Марокко, и его действия не могут рассматриваться как его согласие на юрисдикцию судов Марокко10.

Иностранное судебное решение, которое является окончательным и неоспоримым по сути дела, не может быть оспорено из-за фактической или юридической ошибки, так как при признании и исполнении иностранного судебного решения суд не рассматривает дело по сути. Однако существуют определенные основания, которые предоставляют стороне-должнику по судебному решению возможность возражать против исполнения такого решения в судах Англии и Уэльса11.

1. Иностранное судебное решение не является окончательным и неоспоримым.2. Иностранный суд не имел юрисдикции рассматривать данный спор между сторонами. Иностранное

судебное решение может быть исполнено, только если иностранный суд имел юрисдикцию в соответствии с английскими принципами международного частного права. Наличия юрисдикции у иностранного суда в соответствии с законодательством той страны недостаточно.

3. Судопроизводство в иностранном суде нарушало принципы естественного права (например, отсутствие надлежащего уведомления стороны-должника о судебном процессе или отсутствие возможности принимать участие в том судебном заседании).

4. Судебное решение было получено путем мошенничества12.

Исполнение судебного решения противоречит нормам публичного порядка или Европейской конвенции о защите прав человека. Данным двум нормам будет противоречить судебное решение, которое нарушает принцип окончательности решения – правило, согласно которому стороны судопроизводства связаны его последствиями и не могут вновь открыть дело по тому же предмету судопроизводства13. Одним из примеров является дело Merchant International Company Ltd v Natsionalna Aktsionerna Kompaniia Naftogaz [2012] EWCA Civ 196, в котором апелляционный суд отказал в признании решения украинского суда на основании того, что оно содержало грубое нарушение принципа правовой определенности (т. е. окончательности), что противоречит статье 6 Европейской конвенции о правах человека (о праве на справедливое судебное разбирательство)14. В целом при рассмотрении вопроса об исполнении иностранного судебного решения, английские суды не будут рассматривать судебное дело по существу. Поэтому иностранное судебное решение не может быть не исполнено на том основании,

7 Adams v Cape Industries Plc [1990], Ch 433.8 Driscoll M. Common law recognition of foreign judgments by English and Commonwealth courts: what are you implying? / M. Driscoll // Butterworths Journal of International Banking & Financial Law 2016. – 31(7). – P. 397.9 Viscaya Partners Ltd v Picard and another (Gibraltar) [2016] UKPC 5 [Электронный ресурс]. – Режим доступа : https://www.jcpc.uk/cases/docs/jcpc-2014-0048-judgment.pdf.10 Golden Endurance Shipping SA v RMA Watanya SA and others [2016] EWHC 2110 (Comm) [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://www.bailii.org/ew/cases/EWHC/Comm/2016/2110.html.11 Enforcement of Foreign Judgments, England & Wales, International Comparative Legal Guide, 10.03.2016 [Электронный ресурс]. – Режим доступа : https://www.iclg.co.uk/practice-areas/enforcement-of-foreign-judgments/enforcement-of-fo-reign-judgments-2016.12 Gelley and others v Shepherd and another [2013] EWCA Civ 1172 [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://www.bailii.org/ew/cases/EWCA/Civ/2013/1172.html.13 Joint Stock Company (Aeroflot-Russian Airlines) v Berezovsky and another [2014] EWCA Civ 20 [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://www.bailii.org/ew/cases/EWCA/Civ/2013/784.html.14 Merchant International Company Ltd v Natsionalna Aktsionerna Kompaniia Naftogaz [2012] EWCA Civ 196 [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://www.bailii.org/ew/cases/EWCA/Civ/2012/196.html.




что иностранный суд совершил ошибку при рассмотрении дела или применил неправильную норму права. Однако если такое решение противоречит действующему английскому праву или если такое решение не соответствует аналогичному судебному решению английского суда, то суд может отказать в признании иностранного судебного решения, основываясь на том, что такое признание и исполнение будут противоречить нормам публичного порядка.

5. Судебное решение не согласовывается и/или противоречит предыдущему судебному решению по тому же предмету и между теми же сторонами.

6. Судебное решение предусматривает выплату многочисленных убытков и поэтому не может быть исполнено согласно Акту о защите торговых интересов 1980 г. В деле Pace Europe Ltd and others v Du-nham and another [2012] EWHC 852 (Ch) суд определил, что суд США вынес два отдельных решения в своем решении, а именно решение о компенсации за нарушение контракта, мошенничество, нарушение фидуциарных обязательств и подразумеваемый обман, и отдельное решение о возмещении убытков в тройном размере из-за дискриминационной и недобросовестной торговой политики. Это отдельное решение не могло быть исполнено в Англии и Уэльсе, но компенсационное решение, которое касалось отдельного основания иска, могло быть исполнено как самостоятельное решение15.

7. Иск по делу был подан в нарушение арбитражной оговорки или оговорки о подсудности (ст. 32 Акта о гражданской юрисдикции и судебных решениях 1982 г.)16. Однако, если иск был подан в нарушение арбитражной оговорки или оговорки о подсудности и в ослушание судебного запрета на подачу иска в другой юрисдикции, сторона, которая инициировала такое производство, не может полагаться на правила публичного порядка для того, чтобы избежать признания судебного решения17.

8. Процедура исполнения иностранных судебных решений в соответствии с режимом общего права урегулирована в статье 74 Гражданско-процессуальных правил Англии18.

Согласно ст. 4 (1) Акта о гражданской юрисдикции и судебных решениях 1982 г. для того, чтобы су-дебное решение было исполнено в Объединенном Королевстве, оно должно быть зарегистрировано в соответствующем суде согласно предусмотренной законодательством процедуре19. Для исполнения ино-странного судебного решения на территории Англии и Уэльса сторона-заявитель должна инициировать судебный процесс в Высоком Суде Англии и Уэльса.

После регистрации иностранного судебного решения в соответствии со ст. 4 Акта о гражданской юрисдикции и судебных решениях 1982 г. оно приобретает такую же юридическую силу, как и решение, вынесенное в английском суде. Процедура подачи заявления на регистрацию иностранного судебного решения закреплена в ст. 74.4 Гражданско-процессуальных правил Англии20.

Согласно ст. 74.4 Гражданско-процессуальных правил Англии сторона-заявитель подает оригинал или должным образом заверенную копию судебного решения, признание и исполнение которого требу-ется, нотариально заверенный перевод данного решения на английский язык, а также свидетельские по-казания в поддержку такого заявления. Заявление на регистрацию и письменные свидетельские показа-ния должны содержать основания для исполнения, сумму, определенную судебным решением, которую заявитель собирается взыскать с должника, а также размер процентов от основной суммы долга, которые заявитель желает взыскать. Кроме этого, истец также должен подать должнику particulars of claim (изложе-ние исковых требований) с изложением обстоятельств иностранного судебного решения.

15 Pace Europe Ltd and others v Dunham and another [2012] EWHC 852 (Ch) [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://www.bailii.org/cgi-bin/format.cgi?doc=/ew/cases/EWHC/Ch/2012/852.html&query=(Pace)+AND+(Europe)+AND+(Dunham).16 Акт о гражданской юрисдикции и судебных решениях (Civil Jurisdiction and Judgments Act) 1982 c. 27 [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://www.legislation.gov.uk/ukpga/1982/27/pdfs/ukpga_19820027_en.pdf.17 Spliethoff’s Bevrachtingskantoor BV v Bank of China Ltd [2015] EWHC 999 (Comm) [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://www.bailii.org/cgi-bin/format.cgi?doc=/ew/cases/EWHC/Comm/2015/999.html&query=(Bevrachtingskantoor)+AND+(B-V)+AND+(v)+AND+(Bank)+AND+(of )+AND+(China)+AND+(Ltd).18 The Civil Procedure Rules 1998 No. 3132 (L. 17) [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://www.legislation.gov.uk/uksi/1998/3132/made/data.pdf.19 Акт о гражданской юрисдикции и судебных решениях (Civil Jurisdiction and Judgments Act) 1982 c. 27 [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://www.legislation.gov.uk/ukpga/1982/27/pdfs/ukpga_19820027_en.pdf.20 The Civil Procedure Rules 1998 No. 3132 (L. 17) [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://www.legislation.gov.uk/uksi/1998/3132/made/data.pdf.

107 5/2, 2016

В случае если английский суд выносит определение о регистрации иностранного судебного реше-ния, такое определение должно быть направлено стороне-должнику путем персонального уведомления любым из способов, описанных в Акте о компаниях 2006 г., или согласно указаниям самого суда.

После признания/регистрации и исполнения решения у стороны-заявителя появляются те же права по исполнению решения относительно активов в Англии, как и у любой другой стороны, решение по делу которой было вынесено английским судом. Сторона-заявитель/кредитор может обратиться в суд с целью применения одного или нескольких способов исполнения решения.

Гражданско-процессуальными нормами, в частности ст. 25 Акта о гражданской юрисдикции и судеб-ных решениях 1982 г., предусмотрены следующие способы приведения решения в исполнение:

1) судебное определение о наложении ареста на имущество должника;2) судебное определение о продаже имущества должника;3) судебное определение о назначении управляющего имуществом должника;4) судебное определение об аресте средств третьих лиц;5) судебное определение о наложении контроля на имущество должника;6) судебное определение об изъятии заработка должника.

В соответствии со ст. 25 Акта о гражданской юрисдикции и судебных решениях 1982 г. английский суд мо-жет также вынести определение об обеспечительных мерах, таких как судебный приказ о наложении ареста на имущество; однако такое определение может быть вынесено, только если у английского суда есть достаточ-ная связь с данным спором, например активы находятся в Англии или ответчик проживает в Англии.

Одним из рисков и возможных недостатков процедуры признания и исполнения иностранных судеб-ных решений в Англии является приведение в исполнение заочных решений, т. е. решений, которые были вынесены без присутствия ответчика при рассмотрении судебного дела. Причиной является то, что при рассмотрении такого решения непременно возникает вопрос о том, имел ли суд юрисдикцию рассматри-вать данное дело и были ли стороны согласны на юрисдикцию такого суда. Ведь если ответчик-должник не принимал участия в рассмотрении дела, то сложно установить тот факт, что он был согласен на рассмо-трение дела в суде той юрисдикции21. В английском праве отсутствует понятие согласия на юрисдикцию в отношении конкретного лица (in personam), что означает, что ответчик должен был выразить явное со-гласие на юрисдикцию иностранного суда для того, чтобы решение в отношении этого лица могло быть исполнено английским судом.

Выводы. Таким образом, можно сделать вывод о том, что процедура признания и исполнения ино-странных судебных решений на территории Англии и Уэльса довольно детально урегулирована в нормах общего права. В целом процедура признания и исполнения иностранных судебных решений согласно режиму общего права содержит более строгие положения и рамки, в отличие от режима, установлен-ного, например, Регламентом Европейского союза 1215/2012 о признании и исполнении решений стран Европейского союза22. Однако, учитывая то, что система общего права состоит из судебных прецедентов, думается, что применение ее норм на практике подлежит гораздо более широкому толкованию.

Аннотация

В статье раскрывается процедура признания и исполнения судебных решений иностранных госу-дарств в Англии в соответствии с режимом общего права наряду с другими режимами исполнение ино-странных решений в Англии. Исследуются порядок признания решения, особенности приведения судеб-ного решения иностранного государства к исполнению, основания для отказа в исполнении судебного решения иностранного государства в Англии.

21 Enforcement of Foreign Judgments, England & Wales, International Comparative Legal Guide, 10.03.2016 [Электронный ресурс]. – Режим доступа : https://www.iclg.co.uk/practice-areas/enforcement-of-foreign-judgments/enforcement-of-fo-reign-judgments-2016.22 Регламент (ЄС) № 1215/2012 Європейського Парламенту та Ради від 12 грудня 2012 року про юрисдикцію та визнання і виконання судових рішень у цивільних та господарських справах (нова редакція) [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://eur-lex.europa.eu/legal-content/EN/TXT/?qid=1448575569132&uri=CELEX:32012R1215.




Summary

The article reveals the procedure of recognition and enforcement of judgments of foreign states in En-gland under the common law regime along with the other regimes of enforcement of foreign judgments in England. The article examines the recognition of judgment, features of enforcement of a judgment of foreign state, grounds for refusal of enforcement of judgment of a foreign state in England.


1. Гаагская конвенция в отношении соглашений о выборе суда, 30.06.2005 г [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/973_004.

2. Регламент (ЄС) № 1215/2012 Європейського Парламенту та Ради від 12 грудня 2012 року про юрисдикцію та визнання і ви-конання судових рішень у цивільних та господарських справах (нова редакція) [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://eur-lex.europa.eu/legal-content/EN/TXT/?qid=1448575569132&uri=CELEX:32012R1215.

3. Акт об иностранных судебных решениях (взаимном исполнении) (Foreign Judgments (Reciprocal Enforcement) Act), 1933, р. 13 [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://www.legislation.gov.uk/ukpga/1933/13/pdfs/ukpga_19330013_en.pdf.

4. Акт о гражданской юрисдикции и судебных решениях (Civil Jurisdiction and Judgments Act) 1982 c. 27 [Электронный ре-сурс]. – Режим доступа : http://www.legislation.gov.uk/ukpga/1982/27/pdfs/ukpga_19820027_en.pdf.

5. The Civil Procedure Rules 1998 No. 3132 (L. 17) [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://www.legislation.gov.uk/uksi/1998/3132/made/data.pdf.

6. JSC VTB Bank v Skurikhin and others [2013] EWHC 271 (Comm) [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://cisarbitration.com/wp-content/uploads/2014/03/Enforcement-of-Russian-Judgments-in-England.pdf.

7. Adams v Cape Industries Plc [1990] Ch 433.8. Viscaya Partners Ltd v Picard and another (Gibraltar) [2016] UKPC 5 [Электронный ресурс]. – Режим доступа : https://www.jcpc.uk/

cases/docs/jcpc-2014-0048-judgment.pdf. 9. Golden Endurance Shipping SA v RMA Watanya SA and others [2016] EWHC 2110 (Comm) [Электронный ресурс]. – Режим досту-

па : http://www.bailii.org/ew/cases/EWHC/Comm/2016/2110.html. 10. Swiss Life AG v Kraus [2015] EWHC 2133 (QB) [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://high-court-justice.vlex.co.uk/vid/

qb-2015-0011-579256006. 11. Gelley and others v Shepherd and another [2013] EWCA Civ 1172 [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://www.bailii.org/

ew/cases/EWCA/Civ/2013/1172.html. 12. Joint Stock Company (Aeroflot-Russian Airlines) v Berezovsky and another [2014] EWCA Civ 20 [Электронный ресурс]. – Режим

доступа : http://www.bailii.org/ew/cases/EWCA/Civ/2013/784.html. 13. Spliethoff’s Bevrachtingskantoor BV v Bank of China Ltd [2015] EWHC 999 (Comm) [Электронный ресурс]. – Режим доступа :

http://www.bailii.org/cgi-bin/format.cgi?doc=/ew/cases/EWHC/Comm/2015/999.html&query=(Bevrachtingskantoor)+AND+(BV)+AND+(v)+AND+(Bank)+AND+(of)+AND+(China)+AND+(Ltd).

14. Merchant International Company Ltd v Natsionalna Aktsionerna Kompaniia Naftogaz [2012] EWCA Civ 196 [Электронный ре-сурс]. – Режим доступа : http://www.bailii.org/ew/cases/EWCA/Civ/2012/196.html.

15. Pace Europe Ltd and others v Dunham and another [2012] EWHC 852 (Ch) [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://www.bailii.org/cgi-bin/format.cgi?doc=/ew/cases/EWHC/Ch/2012/852.html&query=(Pace)+AND+(Europe)+AND+(Dunham).

16. Dicey, Morris & Collins, The Conflict of Laws (Thomson Sweet & Maxwell, 15th edition, 2012), para 14-022.17. Driscoll M. Common law recognition of foreign judgments by English and Commonwealth courts: what are you implying? /

M. Driscoll // Butterworths Journal of International Banking & Financial Law 2016. – 31(7). – P. 396–398.18. Enforcement of Foreign Judgments, England & Wales, International Comparative Legal Guide, 10.03.2016 [Электронный ре-

сурс]. – Режим доступа : https://www.iclg.co.uk/practice-areas/enforcement-of-foreign-judgments/enforcement-of-foreign-judgments-2016.

19. Loble S. Enforcement of non-treaty foreign judgments / S. Loble // Westlaw.UK Insight. – 29.09.2014. – [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://login.westlaw.co.uk/maf/wluk/app/document?docguid=IC17EE7705D1611E38DE6A5D538C50F6A&context=28&crumb-action=replace&crumb-label=Enforcement%20of%20non-treaty%20foreign%20judgments.

20. James M. Enforcement of foreign judgments in England / M. James // UK Practical Law. – 2016. – 19 p.21. Фортуна Т.Я. Поняття та правова природа визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні / Т.Я. Фортуна // Адвокат. –

2011. – № 7 (130). – С. 41–44.

Дарья Минченко,магистр международного бизнес права

Лондонского университета Королевы Марии,юрист юридической фирмы «Юрлайн»

109 5/2, 2016

Криміналістична класифікація злочинів, що вчиняються за допомогою обману як елемент окремої криміналістичної методики

Forensic classification of crimes committed by fraud as part of separate forensic techniques

Постановка проблеми. Розбудова соціальної, демократичної та правової держави в Україні пе-редбачає визнання пріоритету загальнолюдських цінностей, реального захисту прав людини та грома-дянина. Нині відбувається реформування органів кримінальної юстиції з метою підвищення ефективнос-ті їхньої діяльності, оптимізації розкриття та розслідування злочинів. Запровадження дієвого механізму протидії злочинним проявам має ґрунтуватися на останніх досягненнях наукової думки, синтезі науки й практики боротьби зі злочинністю, використанні інновацій. Тому пріоритетним напрямком є розроблення окремих криміналістичних методик та їх упровадження в слідчу діяльність.

Актуальність дослідження питань криміналістичної класифікації злочинів, що вчиняються за допо-могою обману, полягає в тому, що вони істотно впливають на розробку методичних рекомендацій щодо їх розслідування та попередження; існує багато методичних рекомендацій стосовно нових видів злочин-них посягань, що вимагають особливого підходу. Розподіл злочинів на види за визначеними підставами сприяє з’ясуванню сутності досліджуваних питань, їх зв’язків один з одним. Класифікація злочинів також необхідна для з’ясування взаємодії, впливу (або його відсутності) одних видів злочинів на інші.

Стан дослідження проблеми. Проблеми криміналістичної методики певним чином досліджували-ся в спеціальних літературних джерелах. При цьому приділялася увага як загальним проблемам кримі-налістичної методики, так і розробленню окремих методик. Значний внесок у розроблення теоретичних засад криміналістичної методики зробили відомі вчені-криміналісти: Р.С. Бєлкін, О.Я. Баєв, І.О. Возгрін, А.Ф. Волобуєв, Т.С. Волчецька, В.К. Гавло, В.А. Журавель, Є.П. Іщенко, О.Н. Колесниченко, В.П. Колмаков, І.М. Комаров, В.О. Коновалова, І.М. Лузгін, В.Г. Лукашевич, Є.Д. Лук’янчиков, Г.А. Матусовський, В.Д. Пчол-кін, М.В. Салтевський, В.В. Тіщенко, В.Ю. Шепітько, А.В. Шмонін, Б.В. Щур, М.П. Яблоков та ін. Проте ціла низка проблем криміналістичної методики залишається нерозглянутою або належить до дискусійних. Іс-нують також складнощі в реалізації окремих криміналістичних методик у практичній діяльності органів досудового слідства, необхідність їхньої уніфікації та стандартизації. Теоретичні основи, роль і можливо-сті класифікації в криміналістичній науці розглядалися в роботах А.Р. Бєлкіна, В.І. Віденіна, А.І. Вінберга, І.А.Голунського, А.Ю. Головіна, Л.Є. Гумашвілі, В.Я. Колдіна, Ю.Г. Корухова, П.Б. Куцоніса, В.П. Лаврова, І.М. Лузгіна, Н.П. Макаренко, І.В. Макарова, С.М. Потапова, Н.А. Селіванова, П.С. Семенівського, М.С. Строгович, Б.М. Шавера, Б.І. Шевченко, А.Р. Шляхова, Б.В. Щура та інших учених.

Метою статті є всебічне вивчення та характеристика криміналістичної класифікації злочинів, що вчи-няються за допомогою обману.

Виклад основного матеріалу. За останнє десятиліття було опубліковано чимало робіт на тему кри-міналістичної класифікації злочинів, запропоновано безліч класифікаційних побудов. Однак аналіз нау-кових робіт указує на відсутність єдиного підходу до розробки криміналістичних класифікаційних систем злочинів. Так, О.Н. Колесніченко, наголошуючи на істотному значенні криміналістичної класифікації зло-чинів для методики розслідування, визнав за необхідне вказати на важливість правильного поєднання

Олег Мусієнко

Ключові слова:криміналістична класифікація, криміналістична методика, криміналістична характеристика, обман,

злочинна діяльність, корупція.

Key words:criminological classification, forensic technique ,criminological characteristics, fraud, criminal activity, corruption.

Криміналістична класифікація злочинів, що вчиняються за допомогою обману. . .



критеріїв кримінально-правової та криміналістичної характеристики злочинів.1 Нині дискусійними зали-шаються не тільки базові положення криміналістичної класифікації злочинів. У кримінальному законо-давстві з’являються нові склади злочинів (наприклад, у сфері комп’ютерної інформації, банківській сфері, медичній сфері), які також вимагають детального дослідження з позиції криміналістики й насамперед – відповідної класифікації.

У Кримінальному кодексі України (далі – КК України) злочини, які вчиняються за допомогою обману, переважно розглядаються в розділі VI («Злочини проти власності») та розділі VII («Злочини у сфері госпо-дарської діяльності»). При цьому обман може бути як способом учинення злочину, так і ознакою об’єктив-ної сторони злочину. Успішність розслідування будь-якого злочину багато в чому визначається вмінням слідчого дослідити не тільки кримінально-правову, а й криміналістичну його сутність. Правильно розібра-тися в криміналістичній суті вчиненого діяння слідчий може лише за певних умов. Для цього він повинен мати уявлення про типові криміналістично значущі риси різних видів злочинної діяльності, а також уміти цілеспрямовано виявляти необхідну для цього криміналістичну інформацію в кожному конкретному зло-чині. Істотну допомогу в цьому надає класифікація злочинів.2

Підставами криміналістичної класифікації злочину є його ознаки, що вивчаються криміналістикою. Однак питання про сутність і значення криміналістичної класифікації злочинів ще далеке від вирішення і залишається дискусійним. Існуючі точки зору можна об’єднати в дві основні групи: перша група криміна-лістів дотримується думки про те, що криміналістична класифікація злочинів є елементом криміналістич-ної характеристики; друга група вважає, що криміналістична класифікація є підставою побудови як кри-міналістичної характеристики, так і окремих криміналістичних методик розслідування злочинів. Існуючі розбіжності багато в чому визначаються вибором підстав класифікації. Але, незважаючи на відмінності в поглядах, більшість дослідників сходиться в одному: первинною підставою будь-якої криміналістичної класифікації є кримінально-правові норми. На це звертає увагу й Б.В. Щур, який зазначає, що спроби ство-рити криміналістичні класифікації злочинів за криміналістичними критеріями є схвальними й потребу-ють подальших наукових досліджень. Проте в класифікаційних побудовах не можна обмежуватися лише криміналістичними ознаками (критеріями), а необхідно виходити з кримінально-правової класифікації злочинів, яка в цьому аспекті є базовою.3 Наразі існує значна кількість різних класифікацій злочинів, кож-на з яких має свої особливості, зумовлює специфіку досліджуваних криміналістикою об’єктивних законо-мірностей. Традиційною є класифікація, наведена в КК України, відповідно до якої всі злочини розподі-ляються на: злочини проти особистості, злочини у сфері економіки, злочини проти громадської безпеки та громадського порядку, злочини проти державної влади, злочини проти військової служби, злочини проти миру й безпеки людства та ін. Також існує внутрішньовидова класифікація злочинів, що вчиняють-ся за допомогою обману, відповідно до якої в окремі види об’єднані злочини на основі криміналістично важливого елемента злочину (залежно від способу й від об’єкта). Відповідно до міжвидової класифікації злочини об’єднані в окремі класифікаційні групи з метою розробки загальної методики скоєння злочину; також вони мають загальний елемент. Як правило, підстави й критерії є похідними від основних елементів структури й механізму злочинної діяльності. Серед таких елементів можна виділити: способи вчинення й приховування злочинів; суб’єкт злочину (злочинна група); потерпілий і особливості його поведінки в ході злочину; мета й мотив злочину; предмет злочинного посягання; місце, час, обстановка злочину; злочин-ний результат та ін.4

Крім того, у деяких випадках як підстави класифікації можуть використовуватися властивості й осо-бливості механізму злочинної діяльності, під яким зазвичай розуміють закономірності й послідовність здійснення окремих злочинів або серії таких діянь (наприклад, при серійних злочинах, організованій злочинній діяльності, корупційній діяльності та ін.). Таким чином, криміналістична класифікація злочинів здійснюється на основі широкого кола підстав і критеріїв. Підставами криміналістичної класифікації зло-чинів зазвичай є узагальнені відомості про типи злочинної діяльності й окремі елементи криміналістичної характеристики різних видів злочинів, особливо тих, групування яких забезпечує найбільш цілеспрямо-вану й результативну діяльність слідчого. У цьому аспекті найбільший інтерес викликають: спосіб учинен-

1 Колесниченко А.Н. Общие положения методики расследования отдельных видов преступления / А.Н. Колесниченко. – Харьков, 1965. – С. 16.2 Ищенко Е.П. Криминалистика:курс лекций / Е.П. Ищенко. – М. : АСТ, 2011. – С. 300.3 Щур Б.В. Теоретичні основи формування та застосування криміналістичних методик : автореф. дис. … докт. юрид. наук : спец. 12.00.09 / Б.В. Щур. – Х. : НЮУ ім. Я. Мудрого, 2011. – С. 13 . 4 Давыдова Н.Н. Криминалистические классификации преступлений и методик их расследования : автореф. дисс… к.ю.н. / Н.Н. Давыдова. – Саратов : СГАП, 2009. – 26 с.

111 5/2, 2016

ня злочину, обстановка, а також місце й час, що минув із моменту вчинення злочину, включаючи сферу злочинної поведінки, типологічні та інші особливості злочинця, його кримінальний досвід, типологічні характеристики потерпілих та ін. Усе це забезпечує класифікацію злочинів на різних рівнях (родовому, видовому).

Якщо звернутися до класифікації злочинів, яку запропонував Р.С. Бєлкін5, то злочини, що вчиня-ються за допомогою обману, можна класифікувати так: 1) пов’язані із суб’єктом злочину, які здійсню-ються: одноосібно й групою; вперше й повторно; особами, які перебувають в особливих стосунках із безпосереднім об’єктом посягання й не перебувають у таких стосунках; дорослими злочинцями й не-повнолітніми; чоловіками й жінками; 2) пов’язані з об’єктом злочину: особою потерпілого; характером безпосереднього предмета посягання; зі способами й засобами охорони безпосереднього предмета посягання; 3) пов’язані з об’єктивною стороною злочину: за способом вчинення злочину; за способом приховування злочину, якщо таке приховування не входить як складова частина у спосіб вчинення зло-чину; 4) пов’язані із суб’єктивною стороною злочину: вчинені із заздалегідь обдуманим наміром чи з умислом, що з’явився раптово.

А.Ю. Головін пропонує базову криміналістичну класифікацію злочинів, що містить декілька груп6. Згід-но з нею в злочинах, що вчиняються за допомогою обману, можна виділити декілька класифікаційних груп. Перша група – криміналістичні класифікації злочинів, пов’язані зі способом їх учинення й приховування:

1) залежно від структури способу вчинення злочину: злочини, що здійснюються шляхом реалізації комплексу об’єднаних єдиним кримінальним задумом дій із підготовки, вчинення та приховування слідів злочину; злочини, у способі скоєння яких відсутні дії з підготовки або приховування злочину;

2) за змістом способу вчинення злочину: що здійснюються шляхом активних дій; що здійснюються шляхом утримання від активних дій (шляхом бездіяльності); діяння, у способі скоєння яких присутні як активні дії, так і бездіяльність;

3) за часом реалізації способу вчинення злочину: короткочасні; тривалі;4) залежно від складності використаної кримінальної технології: низькотехнологічні злочини, для

здійснення яких використовуються примітивні способи, що не потребують наявності у злочинців професійних знань і кримінальних навичок; середньотехнологічні злочини, в яких реалізуються певні кримінальні технології досягнення злочинного результату, а вчинення передбачає наявність у злочинців деяких професійних знань або кримінальних навичок; високотехнологічні злочини, які передбачають активне використання сучасних технічних засобів і методів, високих технологій, їх пристосування до цілей злочинної діяльності, наявність у злочинців глибоких професійних знань і вмінь у тій чи іншій сфері або спеціальних кримінальних навичок;

5) залежно від входження окремого злочину в систему злочинної діяльності більш складного рівня: діяння, які є частиною системи злочинної діяльності, охопленої єдиним (загальним або конкретним) кримінальним задумом (організована злочинна діяльність, серійні злочини); поодинокі діяння, які є частиною подібної системи;

6) залежно від розподілу кримінальних обов’язків (ролей) між учасниками під час реалізації наміченого способу вчинення злочину: дії, що здійснюються без розподілу ролей між злочинцями; дії, що здійснюються із суворим розподілом злочинних ролей;

7) за рівнем координації дій злочинців під час учинення злочину: діяння, при вчиненні яких загальна координація злочинних дій не здійснюється; діяння, що мають низький рівень координації дій між злочинцями, епізодичне кримінальне управління; діяння, які характеризуються високим рівнем управління й координації дій під час реалізації злочинного задуму;

8) залежно від необхідності використання в процесі вчинення злочину різних знарядь і засобів: діяння, вчинення яких не вимагає використання будь-яких знарядь і засобів; діяння, вчинення яких пов’язане з використанням різних знарядь і засобів. Особливо слід виділити злочини, що вимагають використання спеціально підібраних або виготовлених, розроблених знарядь і засобів (вогнепальної зброї, вибухових пристроїв, форменого одягу співробітника правоохоронних органів, різних документів, комп’ютерної техніки та програмного забезпечення тощо);

5 Криминалистика : [учебник для студентов вузов] / Под ред. А.Ф. Волынского, В.П. Лаврова. – М. : ЮНИТИ-ДАНА: Закон и право, 2009. – С. 32–35; Белкин А.Р. Криминалистические классификации / А.Р. Белкин. – М. : Мегатрон, 2000. – С. 63.6 Головин А.Ю. Базовые криминалистические классификации преступлений / А.Ю. Головин // Известия Тульского государственного университета. – 2013. – № 2-2. – С. 31-40.




9) за фактом здійснення приховування: злочини, під час або після скоєння яких здійснюються дії з приховування їх слідів; злочини, під час або після скоєння яких дії з приховування їх слідів не здійснюються;

10) за правовим характером дій, що складають спосіб приховування злочинного діяння: злочини, що включають у структуру приховування дії, які не є протиправними; злочини, що включають у структуру приховування дії, які є злочином;

11) за складністю дій, що становлять спосіб приховування злочинного діяння: злочини, під час або після скоєння яких злочинцями реалізується будь-який один із основних способів приховування слідів; злочини, під час або після скоєння яких реалізується комплекс різних дій із приховування слідів (при цьому дії можуть як охоплюватися єдиним задумом, так і здійснюватися незалежно одна від одної); злочини, що супроводжуються інсценуванням різного роду.

Друга група. Криміналістичні класифікації злочинів, пов’язані із суб’єктом їх вчинення:

1) за кількісною ознакою виділяють злочини, вчинені: однією особою; групові (дві та більше осіб), серед яких виділяють злочини, вчинені організованими злочинними формуваннями (групами, спільнотами);

2) за критерієм повторності: злочини, що здійснюються вперше; злочини, що здійснюються повторно (у т.ч. злочинцями-рецидивістами). У групових злочинах цей критерій може виявлятися по-різному. Так, до складу злочинної групи одночасно можуть входити особи, які вже здійснювали злочини, та особи, які вчиняють їх уперше;

3) за гендерним критерієм злочини поділяються на вчинені чоловіками й жінками;4) виходячи із соціальної, психологічної та професійної характеристики суб’єктів злочинів,

виділяються злочинні діяння, учинені: неповнолітніми; особами, які мають психічні розлади або відхилення сексуального характеру; іноземцями та особами без громадянства; співробітниками або колишніми співробітниками правоохоронних органів; військовослужбовцями; особами, які мають службовий або дипломатичний імунітет від кримінального переслідування; особами, які відбувають покарання в місцях позбавлення волі і т. д.

Третя група. Криміналістичні класифікації злочинів, пов’язані з потерпілим та особливостями його поведінки:

1) залежно від наявності конкретних потерпілих: злочини з конкретними потерпілими (фізичними або юридичними особами); злочини без конкретного потерпілого;

2) залежно від наявності зв’язку між потерпілим і злочинцем: дії щодо потерпілих, які перебували у взаємному зв’язку зі злочинцем (родинні, дружні, сусідські, професійні відносини тощо); дії щодо потерпілих, які не перебували у взаємному зв’язку зі злочинцем;

3) залежно від віктимної поведінки потерпілого до вчинення злочину: діяння, пов’язані з попередньою віктимною поведінкою жертви; діяння, не обумовлені такою поведінкою;

4) залежно від соціальної, психологічної та професійної характеристики потерпілих виділяють злочини, вчинені щодо: неповнолітніх, у тому числі малолітніх осіб; жінок; осіб, які страждають на психічні розлади; іноземців; осіб іншої расової, національної або релігійної приналежності; осіб, які займаються певною сферою діяльності (бізнесменів, таксистів, водіїв великовантажних автомобілів, колекціонерів та ін.); осіб, які займаються кримінальним «бізнесом» у сфері торгівлі наркотиками, зброєю, азартних ігор, проституції і т. д.

Четверта група. Криміналістичні класифікації злочинів, пов’язані з безпосереднім об’єктом і предме-том злочинного посягання:

1) за характером безпосереднього об’єкта й предмета злочинного посягання можуть виділятися діяння, що посягають на: життя й здоров’я людини, її честь, гідність та інші нематеріальні блага; речі, включаючи гроші та цінні папери, інше майно, у тому числі майнові права; охоронювані результати інтелектуальної діяльності й прирівняні до них засоби індивідуалізації (інтелектуальна власність); що одночасно посягають на різні блага;

2) за характером взаємозв’язку суб’єкта злочину й безпосереднього об’єкта злочинного посягання можна виділяти дії, що здійснюються особами, які перебувають в особливих стосунках із безпосереднім об’єктом посягання або не перебувають у таких стосунках;

3) за способами й засобами охорони безпосереднього об’єкта й предмета посягання можна виділяти злочини, що посягають на об’єкти (предмети), які знаходяться під охороною (наявність спеціальних приміщень, сейфів та інших місць зберігання цінних речей, сигналізації та інших технічних засобів безпеки і т. д.) і які не мають спеціальної охорони.

113 5/2, 2016

П’ята група. Криміналістичні класифікації злочинів, пов’язані із суб’єктивною стороною злочину:1) за формою вини злочини поділяються на умисні й необережні. Умисні злочини й собі можуть бути

класифіковані на вчинені із заздалегідь обдуманим наміром або з раптовим умислом;2) за наявністю мотиву або цільової спрямованості виділяються злочини, які мають мотив або певну

цільову спрямованість, і немотивовані.

Шоста група. Криміналістичні класифікації злочинів, пов’язані зі специфікою місця, часу, обстановки вчинення злочину:

1) за сезонним критерієм можна виділяти діяння: сезонні, що здійснюються переважно в літній або зимовий періоди часу; діяння, що не залежать від пори року;

2) за часом доби виділяються діяння, вчинені в денний, вечірній або нічний час;3) за критерієм населеності в місці скоєння злочину можна виділити діяння, вчинені: у великих

містах чи на густонаселених територіях; у невеликих населених пунктах і сільській місцевості; на малонаселеній території;

4) за характером місця скоєння можна виділити злочини: вчинені в безлюдних місцях; вчинені в малолюдних місцях; вчинені в багатолюдних місцях, у тому числі в місцях масового скупчення людей;

5) за характером обстановки, в якій вчиняються злочини, виділяють діяння, які: здійснюються в звичайній обстановці; здійснюються в умовах надзвичайних ситуацій, у тому числі в період стихійних лих, війни, масових заворушень, контртерористичних операцій і т.д.

Висновки. Таким чином, класифікаційний метод є одним із найважливіших засобів криміналістично-го вивчення злочинної діяльності. Саме в результаті таких класифікаційних досліджень формується най-більш повна й розгалужена система криміналістичних понять і термінів, що характеризують злочин як об’єкт криміналістичного пізнання; створюється база для подальших наукових досліджень окремих видів злочинів; аналізуються їх результати з використанням єдиної системної понятійно-термінологічної осно-ви; розробляються практичні рекомендації щодо розслідування злочинів. Проте перераховані класифі-кації не виключають і не обмежують можливості криміналістичних класифікаційних досліджень злочинів: змінюється кон’юнктура злочинності, характер і ступінь суспільної небезпеки різних деліктів. Тому класи-фікація злочинів повинна періодично уточнюватися, базові класифікації мають доповнюватися й деталізу-ватися відомостями щодо окремих видів злочинів. Як наслідок, криміналістична класифікація має досить багато рівнів і підрівнів, здійснюючи істотний вплив на системні дослідження злочинної діяльності в кри-міналістиці, на розроблення методичних рекомендацій із розслідування та попередження окремих видів злочинів. Найбільш повно і всебічно злочин вивчається в криміналістиці з позицій діяльнісного підходу. Це обумовлено тим, що злочинна діяльність (поряд із її розкриттям і розслідуванням) є об’єктом криміна-лістичного наукового пізнання. На цій основі виділяються не тільки методики розслідування, а й підстави криміналістичної класифікації злочинів, формується підхід до розслідування в типових слідчих ситуаціях.

Анотація

Стаття присвячена криміналістичній класифікації злочинів, що вчиняються за допомогою обману. Роз-глянуто різні точки зору щодо побудови класифікаційних систем злочинів. Проведено аналіз криміналіс-тичних класифікацій злочинів і запропоновано класифікацію злочинів цієї категорії.

Summary

The article is dedicated forensic classification of crimes committed by deception. Different views on build-ing a classification of crimes. The analysis of forensic and crime classifications proposed a classification of crimes in this category.





1. Колесниченко А.Н. Общие положения методики расследования отдельных видов преступления / А.Н. Колесниченко. – Харьков, 1965. – 47 с.

2. Ищенко Е.П. Криминалистика: курс лекций / Е.П. Ищенко. – М. : АСТ, 2011. – 416 с. 3. Щур Б.В. Теоретичні основи формування та застосування криміналістичних методик : автореф. дис. … докт. юрид. наук : спец.

12.00.09 / Б.В. Щур. – Х. : НЮУ ім. Я. Мудрого, 2011. – 32 с.4. Давыдова Н.Н. Криминалистические классификации преступлений и методик их расследования : автореф. дисс. … к. ю. н. /

Н.Н. Давыдова. – Саратов : СГАП, 2009. – 26 с .5. Криминалистика : [учебник для студентов вузов] / Под ред. А.Ф. Волынского, В.П. Лаврова. – М. : ЮНИТИ-ДАНА: Закон и право,

2009. – 615с. 6. Белкин А.Р. Криминалистические классификации / А.Р. Белкин. – М. : Мегатрон, 2000. – 94 с.7. Головин А.Ю. Базовые криминалистические классификации преступлений / А.Ю. Головин // Известия Тульского государ-

ственного университета. – 2013. – № 2-2. – С. 31–40.

Олег Мусієнко,кандидат юридичних наук, доцент кафедри криміналістики

Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого

115 5/2, 2016

Особливості організації соціально-виховної роботи із засудженими військовослужбовцями під час відбування покарання у вигляді позбавлення волі

The peculiarities of the convicted military social and moral building organization in the process of “deprivation of freedom” punishment enduring

Виконання покарання в вигляді позбавлення волі на певний строк передбачає комплексний про-цес каральних заходів та заходів виховного впливу. Ці питання стосовно різних категорій засуджених не-одноразово розглядалися в роботах таких науковців: В. Бадирової, А. Градецького, Т. Денисової, О. Колба, А. Степанюка, В. Трубнікова, І. Яковець та ін. Проте диференційованого підходу до карально-виховного впливу на засуджених військовослужбовців досі немає.

Існуюча система виконання кримінальних покарань у чинному законодавстві України побудована ще за радянських часів. Не відповідаючи сучасним реаліям життя, рівню соціально-економічного розвитку суспільства, принципам гуманізму та поваги до прав і свобод людини й громадянина, вона відзначається розповсюдженістю практики позбавлення волі з украй незадовільними умовами тримання засуджених, перевантаженістю установ виконання покарань, низьким рівнем організації соціально-виховної та пси-хологічної роботи1. Установлюючи пріоритетність виконавчої системи в досягненні мети виправлення та ресоціалізації засуджених, законодавець не завжди дотримується норм національного законодавства та стандартів міжнародної спільноти. Ще Ч. Беккарія зазначав, що покарання повинно створювати перепони для заподіяння шкоди суспільству, утримання від цього інших членів суспільства. Шляхом його застосу-вання відповідно до злочину, покарання повинне якомога сильніше впливати на душі людей2, виправляти моральні та розумові вади злочинця3. Виправданням тюремного ув’язнення є повернення засудженого після відбування покарання до нормального життя в суспільстві, його готовність та здатність підкоритися законодавству4. А стимулювання засуджених до законослухняної поведінки є однією з позицій рефор-мування кримінально-виконавчої системи. Реалізація положень концепції державної політики у сфері реформування Державної кримінально-виконавчої служби України спрямована на підвищення рівня ор-ганізації соціально-виховної та психологічної роботи із засудженими, на узгодження актів законодавства щодо порядку виконання покарань із діючими потребами суспільства. Інтегруючу роль у досягненні ефек-тивності виконання покарання відіграє виправлення та ресоціалізація засуджених до позбавлення волі під час відбування покарання із наступним переорієнтуванням мети покарання на виправлення особи. Наприклад, пенітенціарна система США визначається наявністю виправної місії установ відбування пока-рання саме для засуджених військовослужбовців – воєнно-виправних установ. Девіз «Наша місія – ваше

1 Про Концепцію державної політики у сфері реформування Державної кримінально-виконавчої служби України : Указ Президента України від 08 листопада 2012 р. № 631/2012 // Офіційний вісник Президента України. – 2012. – № 31. – С. 12. – Ст.750.2 Беккария Ч. О преступлениях и наказаниях / Ч. Беккария; [пер. с итал. Ю. Юмашева]. – М. : Междунар. отношения, 2000. – С. 12.3 Локк Дж. Сочинения в 3-х томах / Локк Дж.; [пер. А. Савин и др.]. – М. : Мысль, 1985–1988. – Том 2. Кн.4: «Опыт о философском разумении». – 1985. – С. 408.4 Мінімальні стандартні правила поводження з в’язнями ООН // Міжнародний документ від 30 серпня 1955 р. [Електронний ресурс]: – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_212.

Тетяна Ніколаєнко

Ключові слова:засуджений військовослужбовець, соціально-виховна робота, стимулювання, фаховий спеціаліст

із виправлення.

Key words:convicted military, social and moral building, stimulation, occupational specialist on reformation.

Особливості організації соціально-виховної роботи із засудженими військовослужбовцями.. .



майбутнє» символізує індивідуальний підхід до ув’язнених, який спрямований на їхню підготовку до са-мостійного, надійного й респектабельного майбутнього, на проведення виправних програм для підтри-мання воєнного порядку та дисципліни, забезпечення боєготовності, безпечного середовища та надання можливості для реабілітації, надії на новий старт5. Згідно з офіційною доктриною воєнних тюрем, однією з провідних цілей є турбота про моральне та фізичне вдосконалення засуджених військовослужбовців, забезпечення їх працею, яка б сприяла виправленню та збереженню їх здоров’я, можливості повернення до військової служби з покращеними якостями та мотивацією, працевлаштуванням у цивільному житті. Аналогічної політики дотримується пенітенціарна система Франції. Концепція «нового соціального захи-сту» відзначається спрямуванням кримінальної репресії не на діяння, а на особу винного, з досягненням мети покарання як виправлення соціально-небезпечних осіб та їх ресоціалізації6.

За чинним законодавством України режим виконання покарання як один з основних засобів виправ-лення та ресоціалізації засуджених військовослужбовців не визначає будь-яких особливостей щодо його реалізації. Лише у разі призначення військовослужбовцеві покарання в вигляді тримання в дисциплінар-ному батальйоні Інструкцією про порядок відбування покарання засуджених військовослужбовців пе-редбачене їх окреме тримання від інших засуджених зі встановленням основних засобів виправлення й ресоціалізації7. Наприклад, в американській системі діяльності пенітенціарних установ офіційна доктрина визначає наявність окремих виправних установ для відбування покарання засудженими військовослуж-бовцями з подальшою можливістю їхнього поновлення на військовій службі. Для досягнення ефектив-ності виправлення засудженого дуже важлива фаховість підготовки персоналу. Його укомплектованість з урахуванням науково обґрунтованих норм навантаження, міжнародної практики, рівня правового та соціального захисту, умов усунення корупційних ризиків повинна відповідати особливостям правового статусу засуджених. Зокрема, у військово-пенітенціарних установах США персонал штрафних казарм для підтримки національної та воєнної безпеки укомплектований спеціалістами з виправлення – співробіт-никами військової поліції. Їх підготовка має професійний характер за військо-обліковою спеціальністю «спеціалісти з виправлення». Такий персонал володіє знаннями щодо особливостей характеристик засу-джених осіб, у тому числі військовослужбовців, методики їх поведінки, потенційних проблем та шляхів їх вирішення.

В українських виправних колоніях досягнення мети виправлення та ресоціалізації засуджених здійс-нюється персоналом відділення соціально-психологічної служби на підставі індивідуальних і групових програм психокорекційного й педагогічного впливу; індивідуальних особливостей та ступеня соціаль-но-педагогічної занедбаності, класифікації засуджених, їх соціально-психологічної (особистісної) харак-теристики; програм диференційованого виховного впливу8. Але виховання воїнів – це доволі складне завдання. Воно спрямоване насамперед на формування наукового світогляду, особистісних рис грома-дянина України, на відродження традицій національної свідомості й самосвідомості, на військовий (вій-ськово-професійний), моральний, правовий, фізичний, екологічний розвиток особистості, на досягнення стійкого морально-психічного стану особового складу, на згуртування військових підрозділів і частин, підтримання їх готовності успішно вирішувати різноманітні завдання військової служби як у мирний, так і в воєнний час. Якщо військовослужбовець набуває статусу засудженого, питання його виховання усува-ється. Організація та проведення з ним соціально-виховної роботи в колоніях повинна бути спрямована як на формування та закріплення прагнення до суспільно корисної діяльності, сумлінного ставлення до праці, дотримання вимог законів, інших прийнятих у суспільстві правил поведінки, на підвищення за-гальноосвітнього й культурного рівнів для досягнення мети виправлення, так і на підтримання воєнного порядку, дисципліни, боєготовності. Напружена ситуація на Сході держави, тривалість агресивних дій із виснажуванням української економіки та дестабілізацією суспільно-політичного ладу, продовження за-стосування воєнної сили з поступовим збільшенням кількості військовослужбовців – усе це потребує пе-регляду шляхів формування національних безпекових та оборонних спроможностей. Поряд із цим шале-ними темпами збільшується кількість зареєстрованих злочинів серед військовослужбовців, їх масовість, географія розповсюдженості, учинення в умовах дії особливого періоду. Потрапляючи до лав військових, 5 United States Disciplinary Barracks U.S. Army [Електронний ресурс] – Режим доступу : http://www.webcitation.org/6DwnD3lpX.6 Ансель М. Новая социальная защита (Гуманистическое движение в уголовной политике/ М. Ансель; [пер. с франц. Н. Лапшиной]; под ред. А. Пионтковского. – М. : Прогресс, 1970. – С. 260.7 Інструкція про порядок відбування покарання засуджених військовослужбовців у виді тримання в дисциплінарному батальйоні : наказ Міністерства оборони України від 18 травня 2015 р. № 215 // Офіційний вісник України. – 2015. – № 53. – Ст. 1726.8 Про організацію соціально-виховної та психологічної роботи із засудженими : наказ Міністерства юстиції від 04.11.2013 р. № 2300/5 // Офіційний вісник України. –2013. – № 89. – С. 301. – Ст. 3297.

117 5/2, 2016

особливо під час часткової мобілізації, військовослужбовці по-різному реагують на зміну умов та вимог несення служби, на фізичні та моральні навантаження, бажання та переконання захищати свою Батьків-щину, приносити себе в жертву заради когось, служити на благо народу. Одні заради свободи та незалеж-ності держави втрачають життя, тоді як інші, порушуючи закон, використовують це на свою користь. Ще в 20-х рр. ХХ ст. у період діяльності робітничо-селянської Червоної армії під час переведення держави в ре-жим воєнного стану засуджені військовослужбовці, які перебували в штрафних військових частинах, на-правлялися в діючу армію до завершення воєнних дій. Призначення покарання в військовий час у вигляді позбавлення волі строком до одного року без утрати прав реалізовувалося з відстрочкою виконання по-карання до закінчення воєнних дій із направленням засудженого в діючу армію. Після закінчення воєнних дій засудженим надавалася можливість бути звільненими від призначеного покарання (заходу соціаль-ного захисту) чи заміни його більш м’яким покаранням9. Під час Другої світової війни для зупинки ворога та його розгрому власними силами, підтримання дисципліни та правопорядку в ротах, батальйонах, пол-ках, дивізіях, у танкових частинах, авіаескадрильях у межах фронту були сформовані штрафні батальйони, роти та загороджувальні загони, куди направлялися бійці, які завинили в порушенні дисципліни, щоби кров’ю спокутувати свою вину за злочини перед Батьківщиною, та громадяни, які, ухиляючись від призову та участі в бойових діях на фронті, відсиджувалися в місцях позбавлення волі10. Також у США в цей період діяла програма перепідготовки максимальної кількості засуджених військовослужбовців для повернення їх на службу під час чи після відбування покарання. Майже 50% засуджених військовослужбовців були повернуті на службу. Аналогічна ситуація спостерігалась і в період Корейської війни. Після завершення воєнних дій у США почала діяти на постійній основі система виправного навчання армії: Центр для повер-нення засуджених військовослужбовців до виконання обов’язків із покращеними якостями та мотивацією несення військової служби11. Надання можливості реабілітуватися особам у місцях позбавлення волі чи в бою, повернутися до виконання обов’язків військової служби стало метою короткострокового позбав-лення волі. Виправлення засуджених військовослужбовців було орієнтоване на особливості їхнього ста-тусу з інтенсивністю військового навчання, нагляду, військової дисципліни, заходів виправного характеру. Такий досвід виправлення засуджених військовослужбовців є доволі позитивним та сприяє додатковому стимулюванню засуджених до виправлення з наданням реальної можливості повернення до військової служби, отримання попереднього статусу військовослужбовця.

Виховання військовослужбовця в межах соціально-виховної роботи повинне мати характер цілеспря-мованого, організованого процесу з впливом на свідомість, підсвідомість, емоційно-почуттєву, вольову та мотиваційну сфери особи, з корегуванням моральних, громадських, військово-професійних якостей. Саме під час відбування покарання повинна проводитись інтенсивна підготовка щодо забезпечення висо-кої бойової та мобілізаційної готовності, зміцнення військової дисципліни та правопорядку, формування та покращення професійно необхідних психологічних якостей і моральної правосвідомості, патріотичних стимулів, ідеалів, мотивації для подальшого проходження військової служби. Виховання військовослуж-бовців, навіть коли вони перебувають у статусі засудженої особи, повинно бути врегульоване системою заходів корекції професійно необхідних психологічних якостей, моральної самосвідомості, підтримання військової дисципліни, правопорядку як невід’ємної складової повсякденної діяльності Збройних сил України та інших державних військових формувань12. Проте таке виховання не повинне перетворюватися на примусовий процес перероблення особистості. Особистість – не матеріал, з якого можна творити, що заманеться. Вона – активна істота з власними життєвими настановами, світоглядом, життєвим досвідом, індивідуально-психічними особливостями, конкретними життєвими орієнтирами та планами, вона сама обирає (чи вже обрала) власний життєвий шлях. Зміст виховання поряд із моральним, правовим, трудо-

9 О дополнении и изменении Основных начал уголовного законодательства Союза ССР и союзных республик и Положения о Военных трибуналах и военной прокуратуре : Постановление ЦИК и СНК СССР от 23 мая 1928 г. // Сборник документов по истории уголовного законодательства СССР и РСФСР, 1917–1952 гг./ [ред. И. Голяков]. – М. : Государственное издательство юридической литературы, 1953. – С. 238–239.10 О мерах по укреплению дисциплины и порядка в Красной Армии и запрещении самовольного отхода с боевых позиций : приказ Народного комиссара обороны СССР от 28 июля 1942 г. № 227 // Приказы народного комиссара обороны СССР. 22 июня 1941 г. – 1942 г. – М. : Терра, 1997. –. – (Русский архив: Великая Отечественная). Т.13 (2-2). – С.277–279; С объявлением положений о штрафных батальонах и ротах и штатов штрафного батальона, роты и заградительного отряда действующей армии : приказ Народного Комиссара Обороны Союза ССР № 298 от 28 сентября 1942 г. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://14-shtrafbat.ucoz.ru/Prikazi/ pr298.pdf.11 History of Boot Camps // Boot Camp & Military Fitness Institute Information & knowledge sharing for fitness enthusiasts & profes-sionals [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://bootcampmilitaryfitnessinstitute. wordpress.com/what-are-boot-camps/history-of-bootcamps.12 Про Концепцію виховної роботи у Збройних силах та інших військових формуваннях України : Указ Президента від 04 вересня 1998 р. № 981/98 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon0.rada.gov.ua/laws/ show/981/98.




вим, естетичним, фізичним, санітарно-гігієнічним аспектами повинен містити й військово-професійні, на-ціональні чинники, які б сприяли збереженню в засудженого якостей, необхідних для виконання завдань військовослужбовцем в умовах мирного та воєнного часу, зміцнення військової дисципліни, підтриман-ня належної фізичної підготовки, підвищення особистої відповідальності, сумлінного ставлення до вимог Військових статутів, Військової присяги, наказів командирів, корекції морально-психологічного стану та морально-бойових якостей, усвідомлення гордості за належність до Збройних сил України чи інших вій-ськових формувань, для організації та забезпечення соціально-психологічної та психофізичної адаптації до нових умов перебування. Відповідно в межах виховної роботи із засудженими військовослужбовцями фахівці мають проводити спеціальні заняття з воєнної підготовки на підставі розроблених програм, тема-тичних планів, диференційованих видів занять. Підготовка повинна мати професійний характер насампе-ред стосовно вимог законодавства щодо діяльності Державної пенітенціарної служби України; загальної, вікової, педагогічної, соціальної, пенітенціарної психології; педагогіки, патопсихології, основ психотерапії, сексології, психогігієни, психології праці, психодіагностики, психологічного консультування та психопро-філактики; методів активного навчання, соціально-психологічного тренінгу спілкування, сучасних методів психологічної корекції та розвитку особистості, а також особливостей характеристики засуджених вій-ськовослужбовців; методик та програм диференційованого виховного впливу на них, військового навчан-ня, підтримання військової дисципліни. Виховання засудженого військовослужбовця повинне відбувати-ся в межах концептуального визначення єдиних підходів до виховання військовослужбовця як захисника Батьківщини з корегуванням його поведінки згідно з вимогами військової дисципліни та правопорядку. Як визначають міжнародні документи, всі виправні, виховні, моральні та духовні сили та види допомоги повинні застосовуватися з урахуванням перевиховання кожного засудженого13. Наразі більшість засудже-них військовослужбовців – це особи, які вчинили злочинні діяння під час часткової мобілізації, в умовах особливого періоду. Надзвичайно великі навантаження, бойові стрес-фактори, психічна та фізична втома призводять до виникнення бойових психічних травм. Розпізнавання психічних розладів на ранніх ста-діях із легким ступенем прояву (надмірна дратівливість, агресивність, замкненість) повинне здійснюва-тися відповідними фахівцями з використанням методик оцінки стану військовослужбовця, відновлення нормального психічного та психофізичного стану особи; у разі необхідності потрібно надати оперативну психологічну чи психіатричну допомогу. Ще на стадії прийняття рішення щодо притягнення особи до кри-мінальної відповідальності слід приділяти посилену увагу виявленню та оцінці бойових психічних травм у військовослужбовця, а в разі необхідності – надати психологічну або психіатричну допомогу чи навіть прийняти рішення щодо його осудності. Під час відбування покарання особи з бойовими травмами, що не перешкоджають відбуванню покарання, повинні мати належний кваліфікований психологічний супровід. Якщо такого супроводу немає, то вирішується питання щодо доцільності перебування засудженого в міс-цях позбавлення волі за станом здоров’я.

Як ми вже зазначали вище, доволі позитивним прикладом додаткового стимулювання засуджених військовослужбовців до виправлення є надання їм реальної можливості після відбування покарання по-вернутися на військову службу. Проте реалізація такої можливості має розпочинатися ще під час первин-ного психолого-педагогічного вивчення засуджених робочою групою разом із фахівцем із виправлення. На підставі психологічної діагностики, узагальнення відомостей про особистість засудженого, рекомен-дацій психолога щодо організації індивідуально-виховної роботи з ним спеціаліст із виправлення робить попередній висновок про можливість особи після відбуття покарання претендувати на поновлення вій-ськової служби. Зрозуміло, що немає потреби говорити про надання такої можливості особам, які вчини-ли державну зраду, посягали на територіальну цілісність і недоторканність України, брали участь у розв’я-зуванні воєнного конфлікту чи агресивної війни, вчинили вбивство з особливою жорстокістю одноосібно чи з групою осіб, інший особливо тяжкий злочин, умисно з обтяжуючими обставинами чи з призначеним строком відбування покарання понад п’ять років. Найбільш ефективно буде надати можливість поновлен-ня на службі особі, яка має позитивну психолого-педагогічну характеристику, позитивну характеристику з місця попереднього проходження служби, клопотання командира військової частини щодо доцільності повернення цієї особи до лав військовослужбовців після відбування покарання; якщо призначене пока-рання у вигляді позбавлення волі не перевищує п’яти років, якщо вчинене діяння не є злочином особли-вого ступеня тяжкості, умисним із обтяжуючими обставинами, якщо злочин не був учинений групою осіб, і при цьому особа виявляє бажання в подальшому проходити військову службу. У разі позитивних змін у свідомості та особистості засудженого за шість місяців до закінчення строку відбування покарання за рішенням начальника колонії на підставі клопотання членів робочої групи та спеціаліста з виправлення

13 Мінімальні стандартні правила поводження з в’язнями ООН : міжнародний документ від 30 серпня 1955 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_212.

119 5/2, 2016

особа переводиться в групу інтенсивної підготовки засуджених до поновлення на військовій службі. Після відбуття покарання за поданням начальника колонії на підставі рішення робочої групи та спеціаліста з виправлення питання поновлення на військовій службі повинні вирішуватися Міністром оборони Укра-їни. Проте оскільки начальник колонії не підпорядковується Міністру оборони України, його дії повинні бути визначені нормативним урегулюванням узгодженого механізму взаємодії Міністерства юстиції Укра-їни та Міністерства оборони України щодо колонії, де відбувають покарання засуджені військовослуж-бовці. У разі позитивного рішення встановлюється іспитовий строк, інші умови для повернення особи на військову службу з подальшим направленням у Центр підготовки військовослужбовців для військового професійно-технічного навчання, поновлення (набуття) знань, умінь і навичок у військово-професійній діяльності, для інтенсивного фізичного навчання тривалістю до двох місяців. Після завершення навчання та отримання позитивного результату особа направляється для несення військової служби до відповідно-го військового формування.

Організація та проведення соціально-виховної роботи із засудженими військовослужбовцями спря-мовані на підтримання воєнного порядку, дисципліни, боєготовності поряд із формуванням та закріплен-ням прагнення до заняття суспільно корисною діяльністю, сумлінного ставлення до праці, дотримання вимог законів, інших прийнятих у суспільстві правил поведінки, підвищення загальноосвітнього й куль-турного рівнів для досягнення мети виправлення.

Обґрунтовано доцільність упровадження спеціальних занять із воєнної підготовки та залучення спе-ціалістів із виправлення, підготовка яких повинна мати професійний характер.

Запропоновано механізм додаткового стимулювання засуджених військовослужбовців до виправ-лення шляхом надання можливості поновлення останніх на військовій службі після відбування ними по-карання.

Анотація

Розглянуто сучасний стан наукового опрацювання проблем соціально-виховної роботи із військовос-лужбовцями, засудженими до покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк. Зосереджено увагу на питаннях стимулювання позитивної поведінки засуджених військовослужбовців для їхнього виправлення. Визначені напрямки вдосконалення організації та проведення виховної роботи з упровадженням спеціаль-них занять та залученням спеціалістів із виправлення.

Summary

Current state of scientific development of convicted military sentenced to deprivation of freedom for a specified period social and moral building problems has been considered. The focus has been made on the convicted military positive conduct stimulation for their reformation. The author grounds the procedure of the person’s possible renewal in military service after full punishment enduring. The directions of improving the so-cial and moral building with convicted military organization and conducting with the implementation of special activities in military training and occupational specialists on reformation have been defined.


1. Про Концепцію державної політики у сфері реформування Державної кримінально-виконавчої служби України : Указ Президента України від 08 листопада 2012 р. № 631/2012 // Офіційний вісник Президента України. – 2012. – № 31. – С. 12. – Ст. 750.

2. Беккария Ч. О преступлениях и наказаниях / Ч. Беккария ; [пер. с итал. Ю. Юмашева]. — М. : Междунар. отношения, 2000. – 240 с.

3. Локк Дж. Сочинения в 3-х томах. / Локк Дж.; [пер. А. Савин и др.]. – М. : Мысль, 1985–1988. –. – Том 2. Кн.4: «Опыт о философском разумении». – 1985. – 560 с.




Тетяна Ніколаєнко,кандидат юридичних наук, доцент, докторант

Національної академії Державної прикордонної служби України імені Богдана Хмельницького

4. Мінімальні стандартні правила поводження з в’язнями ООН : міжнародний документ від 30 серпня 1955 р. [Елек-тронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_212.

5. United States Disciplinary Barracks U.S. Army [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.webcitation.org/6DwnD3lpX.

6. Ансель М. Новая социальная защита (Гуманистическое движение в уголовной политике / М. Ансель; [пер. с франц. Н. Лапшиной]; под ред. А. Пионтковского. – М. : Прогресс, 1970. – 312 с.

7. Інструкція про порядок відбування покарання засуджених військовослужбовців у виді тримання в дисциплінар-ному батальйоні : наказ Міністерства оборони України від 18 травня 2015 р. № 215 // Офіційний вісник України. – 2015. – № 53. – Ст. 1726.

8. Про організацію соціально-виховної та психологічної роботи із засудженими : наказ Міністерства юстиції від 04 листопада 2013 р. № 2300/5 // Офіційний вісник України. – 2013. – № 89. – С. 301. – Ст. 3297.

9. О дополнении и изменении Основных начал уголовного законодательства Союза ССР и союзных республик и Положения о Военных трибуналах и военной прокуратуре : Постановление ЦИК и СНК СССР от 23 мая 1928 г. // Сборник документов по истории уголовного законодательства СССР и РСФСР 1917–1952 гг./ [ред. И. Голяков]. – М. : Государственное издательство юридической литературы, 1953. – С. 238–239.

10. О мерах по укреплению дисциплины и порядка в Красной Армии и запрещении самовольного отхода с боевых позиций : приказ Народного комиссара обороны СССР от 28 июля 1942 г. №227 // Приказы народного комиссара обороны СССР. 22 июня 1941 г. – 1942 г. – М. : Терра, 1997. –. – (Русский архив: Великая Отечественная). Т.13 (2-2). – С. 277–279.

11. С объявлением положений о штрафных батальонах и ротах и штатов штрафного батальона, роты и заградитель-ного отряда действующей армии : приказ Народного Комиссара Обороны Союза ССР № 298 от 28 сентября 1942 г. [Електронний ресурс] – Режим доступу : http://14-shtrafbat.ucoz.ru/Prikazi/ pr298.pdf.

12. History of Boot Camps // Boot Camp & Military Fitness Institute Information & knowledge sharing for fitness enthusiasts & professionals // [Електронний ресурс] – Режим доступу : http://bootcampmilitaryfitnessinstitute. wordpress.com/what-are-boot-camps/history-of-bootcamps.

13. Про Концепцію виховної роботи у Збройних Силах та інших військових формуваннях України : Указ Президента від 04 вересня 1998 р. № 981/98 [Електронний ресурс] – Режим доступу : http://zakon0.rada.gov.ua/laws/ show/981/98.

121 5/2, 2016

Types of accomplicesВиди співучасників

In science of criminal law for a long time scientists tried to classify persons, together committing crime. Actuality of this question does not cause a doubt and today. In different periods of development of criminal and legal science to the questions of classification of accessories paid attention differently. Legislators often ignored the necessity of regulation of types of accessories and fixing of these kinds for a criminal statute.

Research of question of classification of accessories on kinds, namely the theoretical side of the examined range of problems acquires the special actuality not only in the context of positions of institute of participation but also institute of awarding punishment. Correct establishment of type of accessory gives an opportunity not only to ground its responsibility but also define character and degree of participation each in the joint commis-sion of crime that is founding for application of certain measure of responsibility.

An institute of participation on the stage of becoming was separate norms, foreseeing responsibility of per-sons participating to the committing of certain crimes. A criminal statute knew neither the general concept of participation nor determinations of types of accessories, however in its norms foreseeing criminal responsibility for the certain types of crimes, the acts of all now well-known types of accessories were described: performers, accomplices, separately mentioned and about instigators. However such differentiation got substantial value, as by general rule all accessories in an equal degree bore the criminal responsibility for committed crime. At becoming of participation as an independent institute of criminal law admitted accessory any person participat-ing to the commission of crime. Such approach found the reflection in the theory of equivalence of accessories, characteristic now Anglo-Saxon system of law, in obedience to that a performer at the commission of crime stays interest other accessories. Essence of theory consists in that a performer is an agent of other accessories, presenting all their rights, and distributes all their duties. The supporters of this theory grounded equal respon-sibility of every accessory for a together committed crime. In connection with that the theory of equivalence determined founding of criminal responsibility of accessory the act not personally accomplished by it, and com-mitted together with other companions in a crime, it was exposed to sharp criticism. For criticism the undiffer-entiating of criminal responsibility of accessories served founding also depending on an executable role.

By the result of searches of decision, question of differentiation of criminal responsibility of accessories there was an origin of theories grounding different classifications of accessories on kinds. All attempts to classify accessories, aims were inferior, to decide on theoretical and legislative levels question, who of accessories is a main performer, and who - by a second-rate participant.

As a result, there were three theories of division of accessories on kinds: objective, subjective and mixed, depending on criteria that were fixed in basis of classification (accordingly: character of executable actions, per-sonal interest in a criminal result, both the criteria in combination).

Chronologically the first were objective theories of division of accessories on kinds. Essence of these the-ories was taken to that, classifying accessories on kinds, an objective test was used. All objective theories, con-ditionally divided into two groups: 1) theory of infliction, that separated offender and accomplice depending on causal connection between their actions and criminal result and 2) theories actions that, dividing a main offender and participant, as a classification criterion used legal properties of accessories.

Ruslan Orlovskyi

Key words:criminal participation, classification, types of accessories, objective theory, subjective theory, mixed theory, theory

of accessority, performer, co-performer, organizer, instigator, accomplice.

Ключові слова:співучасть у злочині, класифікація, види співучасників, об’єктивна теорія, суб’єктивна теорія, змішана

теорія, теорія акцесорності, виконавець, співвиконавець, організатор, підбурювач, пособник.

Types of accomplices



In basis of subjective theories of classification of accessories the criterion of subjective relation of main of-fender and accomplice was fixed to the committed crime. All subjective theories of classification of accessories were based on positions of accessory theory of participation, in obedience to that an accomplice and instigator participate in a stranger action. Analysing this position through guilt of accessories, scientists drew conclusion that the criterion of dividing of accomplice and instigator from a main offender is their attitude toward a crime as to the stranger action. In opinion of representatives of these theories, character of participation for classifica-tion of accessories of value does not have. All subjective theories of classification of accessories were divided by two kinds: 1) theory of interest and 2) theories of intention.

Essence, consists the subjective theory of interest of classification of accessories of that an offender is inter-ested in a crime directly, while in an accomplice interest in the commission of crime is mediated. A main offender that accessory that pursued own interest was considered, and by an accomplice is a person that operated for the sake of stranger interest. Subjective theory of intention in a context subjective studies about a performer consist in an idea that payments of separate accessories that consist in operations, it is impossible to divide by more ponderable and less ponderable, as, for example, the actions of accomplice are too needed for the committing of the united action. Therefore differentiating execution and participation is needed not on meaningfulness of contributions to the committing of the united action, and on the orientation of will of accessories, in other words, whether accessory (together with other) aimed to make decision about the committing of the united action or gathered to give it on the tax farming other. A performer makes decision about the committing of the united action and examines its “as own”. A participant submits to will of performer. It abandons a decision about the committing of act after a performer and, accordingly, perceives it "as stranger". This study distinguish-es execution and participating not in the aspect of orientation of will of separate accessory, but coming from maintenance of plan that unites contributions to the actions. A performer is a participant, that on a general plan that behaves to the objective side of corpus delict accepts (maybe, not independently) decision about the committing of act.

The mixed theories as a criterion of classification of accessories used an association objective and subjec-tive spheres of activity of criminals.

Presently within the framework of theory of criminal law four types of accessories are distinguished: 1) per-former (co-performer) of crime; 2) organizer of crime; 3) instigator to the crime; 4) accomplice to the crime. There is an objective test in basis of such classification, namely: character of executable accessories roles, i. e. type of accessory, is determined taking into account actions that are accomplished by guilty during a criminal trespass.

We suppose that character of participating in a together committed crime is the most capacious criterion of classification of accessories and is the generalized totality of their distinguishers and most full reflects the role of personality in the joint commission of crime.

Under determination is character of participation of should be to understand the phenomenon that char-acterizes the objective side of activity of accessories. Exactly character of participating in a crime is a basic ob-jective test that should to use for classification accessories on kinds. Usually, under character of participating the role function carried out by a person is understood in the commission of crime. From an objective side this criterion is a certain set of methods of participation of person in together committed crime, i. e. totality of re-ceptions and methods of participating is in the commission of crime that finds the reflection in the real reality.

So, a performer (co-performer) is a person that in participation with other subjects of crime directly or by the use of other persons, under the law not subject to criminal responsibility for committed, commits crime. Outside the institute of participation, the concept of performer is not used. Consequently, a performer exists at presence of other accessories: co-performer, organizer, instigator, accomplice. Concept a “performer” appears by the increase of maintenance of concept “Subject of crime” due to addition its special functional sign of com-mission of crime. A volume of concept “Performer of crime” is less than as compared to a concept “Subject of crime”, simultaneously the performer of crime must be provided with all signs of general subject of crime. Thus, performer of crime is always accessory1.

Determination of performer of crime foreseen plugs in itself three varieties:

– a performer is a person, directly committing crime;

1 Орловський Р.С. Виконавець як вид співучасника у злочині / Р.С. Орловський // Наук. вісн. Херсон. держ. ун-ту. Серія «Юрид. науки». – 2014. Вип. 4. Т. 2. – С. 181–185.

123 5/2, 2016

– co-performer is a person directly participating in the commission of crime together with other persons (co-performers);

– a mediocre performer is a person, committing crime by the use of other persons, under the law not sub-ject to criminal responsibility.

An organizer is a person, organizing the commission of crime (crimes) or managed its (them) preparation or committing. An organizer also is a person creating the organized group or criminal organization or managing it, or person that provided financing or organized the concealment of criminal activity of the organized group or criminal organization2. Coming from mentioned determination, it is possible conditionally to distinguish three forms of actions of organizer is 1) organization: а) commissions of crime, b) formation (creation) of the organized group or criminal organization, c) concealment of criminal activity of the organized group or criminal organiza-tion; 2) guidance by: а) preparation or commission of crime or b) by the organized group or criminal organiza-tion; 3) financing of criminal activity of the organized group or criminal organization.

An instigator is a person, to persuasions, by subornation, threat, compulsion or by another character predis-posed other accessory to the commission of crime3. Activity of instigator can be expressed only in active actions. Therefore reserved approval of resolution to commit crime does not make instigation.

Instigation is always turned to one or a few certain persons the circle of that is strictly certain an instigator. Therefore appeals to the committing the crimes addressed to the indefinite circle of persons are not instigation. An instigator is a type of companion in a crime, i.e. type of subject of the crime accomplished in participation. This position confirms circumstance that the instigator both the signs of subject of crime (physical, responsible person, attaining age from that the offensive of criminal responsibility is possible) and signs characterizing its participating (role) in a joint crime are peculiar to.

An accomplice is a person, that abetted advices, pointing, grant of facilities or instruments or removal of obstacles other accessories, and also person, beforehand promising to hide a criminal, instruments or facilities of commission of crime, tracks the crimes or objects, obtained by a criminal way, to purchase or sell off such objects, or by another character to assist the concealment of crime4[4].

It ensues from this determination, that the concept of accomplice behaves to the subject of crime and re-flects its specific as a type of accessory. Accomplice one of types of subjects carrying out joint criminal activity, and its general signs of subject of crime are peculiar to, foremost. However, it’s the special signs, that is deter-mined by a that role that is executed by an accomplice in the joint commission of crime, are peculiar to. Essence of role of accomplice from an objective side is assistance to the commission of crime by the methods indicated in a criminal law, i. e. specific type of joint criminal activity. Traditionally in science of criminal law it is accepted to distinguish an intellectual accomplice and physical accomplice to the commission of crime.

In opinion of some scientists, aspiring to more thin differentiation of kinds of accessories, justifies a selec-tion yet of other types of accessories, namely: initiator of crime, customer of crime, confidant in the commission of crime, provocateur of crime of and other

Selection in a criminal law on a row with the already existent types of companions in the crime of new accessories appears inadvisable. It is not necessary to overload the institute of participation the superfluous types of accessories that has a tendency on the modern stage, as, existent kinds, on the whole, all possible roles embrace at the joint commission of crime. In addition, it will assist the observance of principle of stability of criminal law. At the same time the necessity of subsequent scientific researches does not cause a doubt sent to perfection of scientific and legislative determinations of performer, organizer, instigator and accomplice.

Conclusions. Thus, investigating the basic theories of classification of crimes and generalizing opinions of the scientists outspoken in scientific literature, it is possible to draw conclusion that:

2 Кваша О.О. Організатор злочину. Кримінально-правове та кримінологічне дослідження : [монографія]. – К. : Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького, 2003. – С. 53–54.3 Ус О.В. Кримінальна відповідальність за підбурювання до злочину : [монографія] / О.В. Ус. – Харків : ФО-П Вапнярчук Н.М., 2007. – С. 12–13.4 Орловський Р.С. Пособник як вид співучасника в злочині / Р.С. Орловський // Наук. вісн. міжнар. гуманітар. ун-ту. Сер.: Юриспруденція. – 2014. № 10-1. – Т. 2. – С. 72–77.

Types of accomplices



1) in different periods of development of criminal and legal idea to the question about the types of ac-cessories paid attention anything, and legislators not always considered a necessity regulation of types of accessories and its fixing in a criminal statute;

2) establishment of type of accessory gives an opportunity not only to ground its responsibility but also define status, role of partner of together committed crime, the certain measure of responsibility must correspond that;

3) character of participating in a together perfect crime is the most capacious criterion of classification of accessories and is the generalized totality of their distinguishers and most full represents the role of per-son in a joint committing crime;

4) legislative dividing of accessories by kinds by the nature participation determines the rules of quali-fication of acts of performer (co-performer), organizer, instigator and accomplice, and accordingly, is pre-condition of correct decision of question about character and degree of participation of each of partners of together committed crime;

5) selection in a criminal law along with the already existent types of companions in the crime of new ac-cessories, appears inadvisable;

6) the necessity of subsequent scientific researches does not cause a doubt sent to perfection of scientific and legislative determinations of performer, organizer, instigator and accomplice.

Summary

In the article the question of classification of accessories is examined on kinds. The well-known to science of criminal law of theory of classification of accessories on kinds are analysed. The mine-out is pointed science and the definitions of separate types of accessories used in a criminal statute: performer, organizer, instigator, and accomplice.

Анотація

У статті розглядається питання класифікації співучасників на види. Проаналізовано відомі науці кри-мінального права теорії класифікації співучасників на види. Наведено вироблені наукою й використані в кримінальному законодавстві дефініції окремих видів співучасників: виконавця, організатора, підбурювача, пособника.

Literature:

1. Кваша О.О. Організатор злочину. Кримінально-правове та кримінологічне дослідження : [монографія]. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького, 2003. – 216 с.

2. Орловський Р.С. Виконавець як вид співучасника у злочині / Р.С. Орловський // Наук. вісн. Херсон. держ. ун-ту. Серія «Юрид. науки». – 2014. Вип. 4. – Т. 2. – С. 181–186.

3. Орловський Р.С. Пособник як вид співучасника в злочині / Р.С. Орловський // Наук. вісн. міжнар. гуманітар. ун-ту. Сер.: Юри-спруденція. – 2014. № 10-1. – Т. 2. – С. 72–77.

4. Ус О.В. Кримінальна відповідальність за підбурювання до злочину : [монографія] / О.В. Ус. – Харків : ФО-П Вапнярчук Н.М., 2007. – 264 с.

Ruslan Orlovskyi,Candidate of Law Sciences, Associate Professor,

Department of Criminal Law Yaroslav Mudryi National Law University

125 5/2, 2016

Новий погляд на класифікацію форм і методів адміністративної діяльності патрульної поліції за законодавством України

A new look at the classification of forms and methods of administrative police patrol under the laws of Ukraine

Актуальність наукового дослідження. Для реалізації правоохоронного призначення держава утворює відповідний правовий механізм, який становить сукупність державних органів (у нашій ситуа-ції – Національна поліція) з їхніми повноваженнями, формами та методами виконання завдань і функцій, покладених суспільством на державу, тобто становить зміст їхньої діяльність. В.В. Лазарєв у цьому кон-тексті включає певні з наведених компоненти до так званої інструментальної частини механізму (пакет прийомів, методів і засобів)1.

Якщо переглянути основні завдання патрульної поліції, які визначені у відповідному Положенні2, можна зробити умовивід, що значний масив функцій цієї служби реалізується у межах адміністративної діяльності. Саме за допомогою адміністративно-правових засобів можна ефективно впливати на відноси-ни в наведених сферах правоохоронної діяльності. Втім, діяльність сучасного поліцейського – це не лише репресивні заходи, такі як нагляд і примус, а й сприяння, переконання, заохочення, створення атмосфери довіри, взаємопідтримки з боку правоохоронного сектору держави (органів місцевого самоврядування) та громади, піклування.

У процесі сепарації наявного емпіричного матеріалу формується уявлення про характерні властиво-сті адміністративної діяльності поліції, такі як: а) автономність або відокремленість від інших видів діяль-ності правоохоронних органів; б) владний виконавчо-розпорядчий характер; в) спрямованість на забез-печення внутрішньої організаційної діяльності функціонування підрозділів та реалізацію ними в межах своєї компетенції зовнішніх адміністративно-процедурних і адміністративно-юрисдикційних повнова-жень; г) наявність асортименту специфічних (іноді біполярних) методів та форм здійснення такої діяльно-сті; д) гранична нормативно-правова регламентація.

Таким чином, ми пропонуємо адміністративну діяльність патрульної поліції розглядати як заснова-ний на принципах моралі та врегульований нормами права автономний вид діяльності патрульної поліції, спрямований на забезпечення (шляхом використання специфічних форм і методів) внутрішньої організа-ційної діяльності функціонування підрозділів і реалізацію ними в межах своєї компетенції зовнішніх адмі-ністративно-процедурних і адміністративно-юрисдикційних повноважень. Надалі нашу увагу ми зосере-димо навколо саме форм і методів такої діяльності поліції.

Взагалі наука адміністративного права представлена широкою палітрою варіацій визначення форми та методу адміністративно-правової діяльності та їх класифікацій, хоча, безумовно, усі вони не містять суттєвих розбіжностей. У роботі О.П. Альохіна, А.О. Кармолицького, Ю.М. Козлова, наприклад міститься

1 Общая теория права и государства : [учебн.] / под ред. В.В. Лазарева. – 2-е изд., перераб. и доп. – М. : Юристъ, 1996. – С. 45-46.2 Про затвердження Положення про патрульну службу МВС : Наказ МВС України від 02.07.2015 р. № 796 // Офіційний вісник України. – 2015. – № 54. – Ст. 203.

Руслан Пилипів

Ключові слова:адміністративна діяльність, патрульна поліція, форма, метод, переконання, примус, поліцейські заходи,

превентивні заходи.

Key words:administrative activity, patrol police, form, method, persuasion, coercion, policing, preventive measures.

Новий погляд на класифікацію форм і методів адміністративної діяльності патрульної поліції . . .



дефініція «форми управління (управлінської діяльності)»3; у навчальному виданні за загальною редак-цією І.П. Голосніченка та Я.Ю. Кондратьєва – «форми адміністративної діяльності ОВС»4; у посібниках за редакціями О.І. Остапенка5 або Є.М. Моісеєва6 – «форми адміністративної діяльності міліції»; у дисертації Т.О. Гуржія – «форми реалізації державної політики БДР тощо. Так само виглядають справи з визначенням та класифікацією методів адміністративної діяльності. Зокрема, до вже наведених вище відомих у науко-вому колі прізвищ можна додати роботи Ю.П. Битяка та В.В. Зуй, І.В. Зозулі, В.К. Колпакова тощо.

Але наскільки звичні в наукових колах дефініції та класифікації форм та методів придатні для відтво-рення особливостей адміністративної діяльності патрульної поліції сучасної України?

Метою цієї статті має стати з’ясування актуальної моделі (класифікації) форм та методів адміністра-тивної діяльності патрульної поліції з урахуванням положень сучасного національного законодавства.

Виклад основного матеріалу. Обрання конкретних дій залежить від завдання, яке вирішуватиме підрозділ патрульної поліції у реальній ситуації та його наявної компетенції. Такі дії обумовлюють вид від-повідної форми адміністративної діяльності або їх сукупність. Як слушно зазначає О.І. Остапенко, в одних випадках такі дії тягнуть за собою юридичні наслідки, в інших – ні7. Відповідно до цього в правовій науці сформувалося уявлення про те, що форми адміністративної (публічної) або управлінської діяльності по-діляють на дві основні групи: правові та неправові (організаційні). У будь-якому разі прихильниками такої думки є багато вчених, наприклад Б.М. Габрічидзе, В.К. Колпаков, Ю.С. Назар, О.І. Остапенко, В.О. Серьогін та О.Н. Ярмиш та деякі інші. Правові форми пов'язані зі встановленням і застосуванням норм права. До першої групи належать такі прояви правових форм, як правотворча та правозастосовна діяльність поліції. Неправові форми публічної діяльності не пов'язані з реалізацією розпорядчих повноважень поліції та не спричиняють юридичних наслідків. Розрізняють два види таких форм: а) проведення суспільно-організа-ційних заходів; б) проведення організаційно-технічних заходів.

Втілення правових форм у діяльності поліції важко уявити відокремлено від інших допоміжних захо-дів та дій, які є необхідними для здійснення перших. Як слушно вказує А.В. Румянцева-Козовник, мета ор-ганізаційної форми полягає у сприянні створенню ефективних умов, за яких співробітники поліції реалізу-ють свої повноваження. Це досягається створенням умов функціонування системи органів та підрозділів поліції як внутрішньоорганізаційно, так і зовнішньоорганізаційно. Означене забезпечується як матеріаль-но-технічним забезпеченням підрозділів, організацією спеціальної підготовки при проведенні операцій та реалізації тактичних заходів, так і вирішенням проблем створення умов для реалізації громадянами своїх прав та свобод, а також наданням їм певної інформації, виданням відповідних рішень та адміністратив-но-правових актів8. Так, патрульна поліція для виконання покладених на неї завдань і повноважень може використовувати службові, у тому числі спеціалізовані ТЗ; комунальні та приватні підприємства можуть виділяти органам та підрозділам поліції кошти, транспорт та інші матеріально-технічні засоби, необхідні для виконання повноважень поліції (ст. 105 Закону України «Про Національну поліцію»). Поліція наповнює та підтримує в актуальному стані бази (банки) даних, що входять до єдиної інформаційної системи МВС України з метою їх подальшого використання у службовій діяльності (статті 26 та 27 Закону України «Про Національну поліцію»).

Втім, незважаючи на нескладність такої класифікації у науковому світі виникають деякі непорозуміння з цього приводу. Є науковці, які ставлять під сумнів ефективність наведеного поділу форм адміністратив-ної діяльності. Вигаданою така класифікація здається, наприклад російському вченому К.С. Бельському. Він зауважує, що «неправові фори» управлінської діяльності (зокрема, організаційні примусові дії) засно-вані на праві, а отже, будуть правовими. З іншого боку, так звані правові форми управлінської діяльності

3 Алехин А.П. Административное право Российской Федерации : учебник / А.П. Алехин, А.А. Кармолицкий, Ю.М. Козлов. – М. : ИКД «Зерцало-М», 2003. – С. 134-135.4 Адміністративна діяльність органів внутрішніх справ. Загальна частина : підручник / За заг. ред. І.П. Голосніченка, Я.Ю. Кондратьева. – К. : Українська академія внутрішніх справ, 1995. – С. 104.5 Адміністративна діяльність : навч. посібник // За заг. ред. О.І. Остапенка. – Л. : ЛІВС, 2002. – С. 32.6 Адміністративна діяльність органів внутрішніх справ : навч. посібник / За заг. ред. Є.М. Моісеєва / В.Д. Сущенко, В.І. Олефір, С.Ф. Константінов та ін. – К. : КНТ, 2008. – С. 12.7 Адміністративна діяльність : навчальний посібник // За заг. ред. О.І. Остапенка. – Л. : ЛІВС, 2002. – С. 30.8 Румянцева-Козовник А.В. Форми та методи адміністративної діяльності ОВС з охорони прав дитини / А.В. Румянцева-Козовник // Європейські перспективи. – 2014. – № 3. – С. 118.

127 5/2, 2016

можуть бути визнані формами, що не мають юридичної сили9. Напевно, автор має на увазі скасування в порядку судового оскарження постанови про притягнення до адміністративної відповідальності й таке подібне.

І певний сенс у подібній критиці дійсно є. Б.М. Габричидзе та Б.П. Єлесеєв конструктивно зауважують, що на практиці іноді важко розрізнити форми управлінської діяльності, оскільки «всі форми державно-го управління – правові й неправові (здійснення організаційних дій, наради, семінари тощо; матеріаль-но-технічні дії) – у певному розумінні є правовими, які мають відповідну юридичну базу, ґрунтуються на правових актах та приписах, без яких не можуть виникати, функціонувати та застосовуватися на практиці. Правовий початок так чи інакше є в будь-якій з названих форм незалежно від того, до якої з існуючої кла-сифікації до правових чи неправових їх слід віднести. Звичайно, це не свідчить про відсутність розбіж-ностей між ними»10. У наведених нами прикладах правових та організаційних форм діяльності поліції ми завбачливо наводили в дужках посилання на норму правового акту (яка регламентує таку діяльність), що зараз наочно демонструє аргументованість позиції приведених авторів. Близькі за змістом зауваження А.І. Берлача та О.П. Рябченко, які вважають використання терміну «неправова» (у разі класифікації форм адміністративної діяльності) дещо некоректним, оскільки останній розглядається також як синонім слів «протиправний», «незаконний» та ін.. Автори такого формулювання, зазначає А.І. Берлач, мали на увазі, найімовірніше, відмінний від правової форми, тобто такий, що не породжує правового акту, хоча вся про-цедура носить чітко визначений правовий характер. А тому на думку науковців у теорії потрібно вживати термін «організаційна форма» (А.І. Берлач)11 або «форма, що не має юридичних наслідків» (О.П. Рябченко)12.

Ми вважаємо доцільним погодитися та підтримати у цьому плані пана А.І. Берлача. Задля наочності розглянемо таку ситуацію. Поліцейські під час виконання службових завдань мають вогнепальну зброю, яку вони отримують у черговій частині ОВС відповідно до встановленого порядку. Проведення інструк-тажу з питань дотримання заходів безпеки в поводженні зі зброєю та дотримання вимог порядку дій та заходів безпеки в поводженні з вогнепальною зброєю і боєприпасами під час їх отримання та здачі до чергової частини є проявом дій організаційного характеру. Таки дії не мають прямого правового впливу і спрямовані суто на попередження нещасних випадків у поводженні з вогнепальною зброєю, яка є дже-релом підвищеної небезпеки. Але називати їх «неправовими» некоректно, адже відповідно до ч. 2 ст. 46 Закону України «Про національну поліцію» поліцейський, який пройшов відповідну спеціальну підготовку, уповноважений на зберігання, носіння вогнепальної зброї, а також на її застосування і використання. До того ж означені дії (інструктаж, порядок отримання тощо) регламентовані відповідною Інструкцією із захо-дів безпеки при поводженні зі зброєю13. Отже, ці дії є правомірними, законними, організаційними.

Але питаннями уніфікації семантики в класифікації форм адміністративної діяльності поліції (органів внутрішніх справ) зазначена проблематика не вичерпується. Аналіз емпіричного матеріалу дає підстави вважати, що питання віднесення тієї чи іншої дії до певної групи форм також можуть викликати супереч-ності. Наша власна позиція щодо поділу форм адміністративної діяльності патрульної поліції відповідає поглядам тих науковців, які розподіляють форми діяльності на правові та організаційні (разом із матері-ально-технічними).

Наступним компонентом з набору інструментів, завдяки яким реалізується адміністративна діяль-ність патрульної поліції, є метод такої діяльності. В.К. Колпаков каже, що під методами будь-якої діяльності слід розуміти способи, прийоми, засоби, які використовуються для досягнення поставленої мети й ста-новлять зміст цієї діяльності14. Ще одну з визначальних рис дефініції методу підкреслюють Ю.П. Битяк та В.В. Зуй: це спосіб впливу суб’єкта управління на об’єкт (колектив, групу осіб чи окрему особу)15. Серед ос-

9 Бельский К.С. Полицейское право : лекционный курс / К.С. Бельский ; под ред. А.В. Куракина. – М. : Дело и Сервис, 2004. – С. 750. 10 Габричидзе Б.Н. Российское административное право : [учебник для вузов] / Б.Н. Габричидзе, Б.П. Елесеев. – М. : НОРМА-ИНФРА-М, 1998. – С. 231-232.11 Берлач А.І. Адміністративне право України : [навч. посіб. для дист. навч.] / А.І. Берлач. – К. : Ун-т «Україна», 2005. – С. 171.12 Рябченко О.П. Держава і економіка: адміністративно-правові аспекти правовідносин : [моногр.] / О.П. Рябченко ; за заг. ред. О.М. Бандурки. – X. : Нац. ун-ту внутр. справ, 1999. – С. 304.13 Про затвердження Інструкції із заходів безпеки при поводженні зі зброєю : Інструкція ; Наказ МВС України від 01.02.2016 р. № 70 // Офіційний вісник України. – 2016. – № 19. – Ст. 30.14 Колпаков В.К. Адміністративне право України : [підручн.] / В.К. Колпаков. – К. : Юрінком Інтер, 1999. – С. 180.15 Битяк Ю.П. Адміністративне право України : конспект лекцій / Ю.П. Битяк, В.В. Зуй. – Х. : Націон. юрид. акад. Укр. ім. Ярослава Мудрого, 1996. – С. 72.




танніх вітчизняних публікацій ми знаходимо таке стисле визначення методів адміністративної діяльності: це способи цілеспрямованого впливу на поведінку громадян, а також діяльність підприємств і організа-цій в інтересах забезпечення громадського порядку16. Привертає увагу те, що автори обмежилися лише частиною з тих завдань, які сьогодні законодавець ставить перед поліцією.

В адміністративно-правовій науці сформувалося усталене бачення щодо класифікації методів адмі-ністративної діяльності. Зазвичай такими методами вважають переконання та примус. Наведені погляди дають підстави вважати названі методи основними, однак не єдиними. Які ж методи властиві для адміні-стративної діяльності сучасної поліції? Безумовно, що значна частка такої діяльності пов’язана з переко-нанням. Зокрема, у профілактичній діяльності, яка спрямована на запобігання вчиненню правопорушень та забезпечення БДР, така діяльність є необхідною передумовою застосування більш радикальних заходів примусу. Під переконанням розуміється сукупність засобів виховного, роз'яснювального, а також заохо-чувального характеру. Елементами методу переконання у правовідносинах поліції з учасниками дорож-нього руху слід визнати: культуру спілкування поліцейських з громадянами (яка за час її існування, значно покращилася), що впливає на рівень довіри суспільства до нових патрульних поліцейських; запроваджен-ня системи нарахування штрафних балів за правопорушення у сфері забезпечення БДР, які зафіксова-ні в автоматичному режимі (ст. 27-1 КУпАП), а також системи заохочення для своєчасної сплати штрафу (ч. 1 ст. 300-1 КУпАП) тощо.

Примус, навпаки, являє собою сукупність заходів негативного впливу, які змушують суб'єкта відповід-них правовідносин (наприклад, учасника дорожнього руху) змінити свою поведінку і підкоритися закон-ним вимогам працівника поліції.

Зі змісту Закону України «Про Національну поліцію» (частини 1 та 2 ст. 30) випливає, що поліція для виконання покладених на неї завдань вживає заходів реагування на правопорушення, визначені КУпАП та КПК України, на підставі та в порядку, визначених законом. Для охорони прав і свобод людини, запобіган-ня загрозам публічній безпеці та порядку або припинення їх порушення поліція також застосовує в межах своєї компетенції поліцейські превентивні заходи та заходи примусу, визначені цим Законом.

Зіставляючи зміст ч. 1 ст. 31 Закону України «Про Національну поліцію» (перелік превентивних за-ходів) з різноманітними науковими працями та навчальною адміністративно-правовою літературою (на-приклад, за авторством М.І. Єропкіна17 або за редакцією О.І. Остапенка18) можна зробити висновок про тотожність превентивних заходів (як це бачить вітчизняний законодавець) з адміністративно-попереджу-вальними (як це передбачалося в адміністративно-правовій доктрині, принаймні, до останнього часу). Заходи реагування на правопорушення, визначені КУпАП, про які згадує Закон України «Про Національ-ну поліцію», фактично відповідають заходам припинення та забезпечення кримінального провадження (вони на правовому рівні закріплені у Главі 20 КУпАП та деталізовані в низці відповідних постанов КМУ), а також притягнення до адміністративної відповідальності (Глави 19, 22, 23 КУпАП).

Що стосується заходів примусу, то Закон України «Про Національну поліцію» у ч. 1 ст. 42 до них відно-сить лише: 1) фізичний вплив (силу); 2) застосування спеціальних засобів; 3) застосування вогнепальної зброї19. З точки зору науки це не дуже коректно з огляду на те, що за властивостями перераховані заходи, безумовно, є заходами примусу, але не єдиними. І раніше наведені превентивні заходи, а також заходи забезпечення адміністративного характеру, адміністративної відповідальності також мають примусовий характер. Враховуючи характер та можливі наслідки впливу так званих «поліцейських заходів примусу», наприклад застосування вогнепальної зброї, можна казати про їхню винятковість чи специфічність.

Х.О. Кареєва-Попелковська, наприклад, наводить такі заходи (застосування фізичної сили, спеціаль-них засобів та вогнепальної зброї) серед заходів припинення. Особливість цих заходів відбивається в їх основній меті – безпосередньому припиненні протиправного діяння і недопущення нових. На відміну від раніше розглянутих засобів примусу заходи адміністративного припинення припиняють конкретні дії як

16 Адміністративна діяльність поліції у питаннях та відповідях : навч. посібник / С.Ф. Константінов, В.І. Олефір, С.Г. Братель та ін. – К. : Видаництво «Центр учбової літератури», 2016. – С. 11.17 Еропкин М.И. О классификации мер административного принуждения / М.И. Еропкин // Вопросы административного права на современном этапе. – М. : Госюриздат, 1963. – С. 60-68.18 Адміністративна діяльність : [навч. посібник] / за заг. ред. О.І. Остапенка. – Л. : ЛІВС, 2002. – С. 34.19 Про Національну поліцію : Закон України від 02.07.2015 р. № 580-VIII // Офіційний вісник України. – 2015. – № 63. – Ст. 33.

129 5/2, 2016

явища матеріального світу20. Українські вчені донедавна вказані заходи розглядали як заходи припинення спеціального призначення, та визначали їх як комплекс виняткових екстраординарних засобів адміністра-тивного впливу. Спеціальний характер зазначених заходів визначає специфіку підстав їх застосування21. Отже, наша позиція ґрунтується на приведених доводах і полягає в тому, що в нормах Закону України «Про Національну поліцію» законодавець повинен оперувати терміном «поліцейські заходи примусу (припи-нення) спеціального призначення».

В окреслених в Законі України «Про Національну поліцію» (ст. 41) заходах нашу увагу викликають так звані заходи піклування. У законі вони є складником превентивних заходів. Враховуючи їхній зміст, превен-тивний характер цих заходів не викликає сумніву, однак спосіб здійснення має свої особливості. Як зазна-чав В.К. Колпаков, проблему методів будь-якої діяльності можна розглядати з точки зору співвідношення більш загальних понять – мети та засобів її досягнення22. Зі ст. 55 ЦК України випливає, що заходи піклування (у цивільно-правовому сенсі) встановлюються з метою забезпечення особистих немайнових і майнових прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх осіб, а також повнолітніх осіб, які за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати обов'язки23. Отже, мету поліцейського піклування можна вважати подібною до цивільно-правового піклування – зрештою, це забезпечення інтересів певної категорії осіб: неповнолітні особи віком до 16 років, особи, які залишилися без догляду тощо. Але засоби досягнення такої мети відрізняються від цивільно-правових. Втім, їх не можна вважати й суто примусовими, адже дії по-ліцейських мають переважно характер допомоги тим особам, щодо яких вони спрямовані (припускаючи як варіант застосування певних заходів упередження в окремих випадках – ч. 3 ст. 41 Закону України «Про На-ціональну поліцію»). Отже, такі заходи слід вважати проявом окремого методу адміністративної діяльності.

Додатково треба звернути увагу ще на одну деталь. Згідно зі ст. 1 Закону України «Про Національну поліцію» поліція – це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству. Діяльність поліції здійснюється в тісній співпраці та взаємодії з населенням, територіальними громадами та громадськи-ми об’єднаннями на засадах партнерства і спрямована на задоволення їхніх потреб (ч. 1 ст. 11 Закону). Завданням поліції, крім інших, є надання в межах, визначених законом, послуг із допомоги особам, які з особистих, економічних, соціальних причин або внаслідок надзвичайних ситуацій потребують такої допо-моги (п. 4 ст. 2 Закону). Кожен має право в будь-який час звернутися за допомогою до поліції або поліцей-ського (ч. 1 ст. 12 Закону). Поліцейський зобов’язаний надавати невідкладну, зокрема домедичну та ме-дичну, допомогу особам, які постраждали внаслідок правопорушень, нещасних випадків, а також особам, які опинилися в безпорадному стані або стані, небезпечному для їхнього життя чи здоров’я (п. 4 ч. 1 ст. 18 Закону), у тому числі потерпілим внаслідок ДТП.

Зазначені положення складно віднести до методу переконання або примусу. Тому, на нашу думку, такі дії є проявом окремого методу – методу сервісу (служіння), який з урахуванням особливостей надан-ня таких публічних послуг можна розподілити на дві складові частини: 1) заходи піклування та 2) заходи надання необхідної допомоги особам, що потребують такої допомоги. У сфері забезпечення БДР до за-пропонованого методу адміністративної діяльності можна також віднести такі заходи адміністративної діяльності поліції, як супроводження ТЗ у випадках, визначених законом (п. 12 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про Національну поліцію»); надання інформації учасникам дорожнього руху про умови дорожнього руху (це випливає з кореспондуючих прав цих учасників, закріплених у ч. 3 ст. 14 Закону України «Про дорож-ній рух»); надання допомоги у проведенні профілактичних заходів і в навчанні різних груп населення ПДР (ч. 4 ст. 20 вказаного Закону) тощо.

Висновок. З урахуванням наведених міркувань гадаємо, що класифікація форм та методів адміністра-тивної діяльності патрульної поліції (далі – АДПП) на сьогодні має такий вигляд.

Форми АДПП поділяються на а) правові та б) організаційні (разом із матеріально-технічними), які у свою чергу забезпечують внутрішні організаційні відносини та зовнішні адміністративно-юрисдикційні повноваження.

20 Кареева-Попелковская К.А. К вопросу о классификации мер административного пресечения в деятельности полиции / К.А. Кареева-Попелковская // Административное и муниципальное право. – 2014. – № 2. – С. 103.21 Адміністративне право України. Академічний курс : [підручник] : у 2-х томах. Т. 1 Загальна частина / ред. кол. В.Б. Авер’янов (голова). – К. : Вид-во «Юридична думка», 2004. – С. 427-428.22 Колпаков В.К. Адміністративне право України : [підручн.] / В.К. Колпаков. – К. : Юрінком Інтер, 1999. – С. 180.23 Цивільний кодекс України : Закон України від 16.01.2003 р. № 435-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 40. – Ст. 356.




Методи АДПП поділяються на 1) метод переконання; 2) метод примусу, який становлять: а) превен-тивні поліцейські заходи; б) заходи реагування на правопорушення (поліцейські заходи примусу (при-пинення) спеціального призначення; заходи забезпечення адміністративного провадження; притягнення до адміністративної відповідальності); 3) метод сервісу (служіння), який можна розподілити на а) заходи піклування та б) надання необхідної допомоги особам, що потребують такої допомоги.

Втім, дослідження, здавалося б, суто теоретичних аспектів адміністративної діяльності патрульної поліції (поняття та класифікація форм та методів) дає змогу викрити наявні суперечності в нормативній термінології, лакуни або казуси в правовому регулюванні тих чи інших заходів, а також перспективи їх подальшого удосконалення.

Анотація

Наукова стаття присвячення дослідженню питання класифікації форм та методів адміністративної ді-яльності патрульної поліції. Автор робить акцент на положеннях нового Закону України «Про Національну поліцію», які визначають новий погляд на бачення класифікації зазначених форм і методів. У статті також дається авторська дефініція такого поняття, як «адміністративна діяльність поліції»..

Summary

The scientific paper dedication to research the classification of forms and methods of administrative police patrol. The author focuses on the provisions of the new Law of Ukraine "On the national police" that define the new look at the vision of the classification of these forms and methods. It also gives the author's definition of such concepts as administrative activities of the police.


1. Общая теория права и государства : [учебн.] / под ред. В.В. Лазарева. – 2-е изд., перераб. и доп. – М. : Юристъ, 1996. – С. 45-46.2. Про затвердження Положення про патрульну службу МВС : Наказ МВС України від 02.07.2015 р. № 796 // Офіційний вісник

України. – 2015. – № 54. – Ст. 203.3. Алехин А.П. Административное право Российской Федерации : учебник / А.П. Алехин, А.А. Кармолицкий, Ю.М. Козлов. – М. :

ИКД «Зерцало-М», 2003. – 608 с.4. Адміністративна діяльність органів внутрішніх справ. Загальна частина : [підруч.] / за заг. ред. І.П. Голосніченка, Я.Ю. Кон-

дратьева. – К. : Українська академія внутрішніх справ, 1995. – 177 с.5. Адміністративна діяльність : [навч. посібн.] / за заг. ред. О.І. Остапенка. – Л. : ЛІВС, 2002. – 252 с.6. Адміністративна діяльність органів внутрішніх справ : [навч. посібник] / за заг. ред. Є.М. Моісеєва / В.Д. Сущенко, В.І. Олефір,

С.Ф. Константінов та ін. – К. : КНТ, 2008. – 264 с.7. Гуржій Т.О. Державна політика безпеки дорожнього руху – теоретико-правові та організаційні засади : дис. … докт. юрид.

наук : спец. 12.00.07 / Т.О. Гуржій. – К., 2011. – 551 с.8. Колпаков В.К. Адміністративне право України : [підручник] / В.К. Колпаков. – К. : Юрінком Інтер, 1999. – 736 с.9. Румянцева-Козовник А.В. Форми та методи адміністративної діяльності ОВС з охорони прав дитини / А.В. Румянцева-Козов-

ник // Європейські перспективи. – 2014. – № 3. – С. 116-122.10. Бельский К.С. Полицейское право : лекционный курс / К.С. Бельский ; под ред. А.В. Куракина. – М. : Дело и Сервис, 2004. –

816 c. 11. Габричидзе Б.Н. Российское административное право : [учебник для вузов] / Б.Н. Габричидзе, Б.П. Елесеев. – М. : НОРМА-

ИНФРА-М, 1998. – 622 с.12. Берлач А.І. Адміністративне право України : [навч. посіб. для дист. навч.] / А.І. Берлач. – К. : Ун-т «Україна», 2005. – 472 с.13. Рябченко О.П. Держава і економіка: адміністративно-правові аспекти правовідносин : [моногр.] / О.П. Рябченко ; за заг. ред.

О.М. Бандурки. – X. : Нац. ун-ту внутр. справ, 1999. – 304 с.14. Про затвердження Інструкції із заходів безпеки при поводженні зі зброєю : Інструкція ; Наказ МВС України від 01.02.2016 р.

№ 70 // Офіційний вісник України. – 2016. – № 19. – Ст. 30.

131 5/2, 2016

15. Битяк Ю.П. Адміністративне право України : конспект лекцій / Ю.П. Битяк, В.В. Зуй. – Х. : Націон. юрид. акад. Укр. ім. Ярослава Мудрого, 1996. – 160 с.

16. Адміністративна діяльність поліції у питаннях та відповідях : [навч. посібник] / С.Ф. Константінов, В.І. Олефір, С.Г. Братель та ін. – К. : Видавництво «Центр учбової літератури», 2016. – 196 с.

17. Еропкин М.И. О классификации мер административного принуждения / М.И. Еропкин // Вопросы административного права на современном этапе. – М. : Госюриздат, 1963. – С. 60-68.

18. Про Національну поліцію : Закон України від 02.07.2015 р. № 580-VIII // Офіційний вісник України. – 2015. – № 63. – Ст. 33.19. Кареева-Попелковская К.А. К вопросу о классификации мер административного пресечения в деятельности полиции /

К.А. Кареева-Попелковская // Административное и муниципальное право. – 2014. – № 2. – С. 103-118.20. Адміністративне право України. Академічний курс : [підруч.] : у 2-х т. Т. 1 Загальна частина / ред. кол. В.Б. Авер’янов (голова). –

К. : Вид-во «Юридична думка», 2004. – 584 с.21. Цивільний кодекс України : Закон України від 16.01.2003 р. № 435-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 40. –

Ст. 356..

Руслан Пилипів,старший інспектор-черговий

Рожнятівського відділення Калуського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Івано-Франківській області




До питання кримінально-правової охорони земель водного фонду за законодавством зарубіжних країн

On the question of the criminal and legal protection of water fund lands under the laws of foreign countries

Питання збереження навколишнього природного середовища понад століття не втрачає своєї ак-туальності на світовій арені. Сучасна міжнародна практика є одним з основних чинників, які впливають на формування як норм національного кримінального законодавства, так і законодавства європейських країн.

Постійне вдосконалення вітчизняного кримінального закону пов’язане в тому числі й з необхідністю збереження навколишнього природного середовища, запобігання та протидії злочинним посяганням на природні об’єкти, і ця позиціє є світовою, оскільки збереження навколишнього природного середовища є тотожним поняттю «збереження людського життя».

У своїх дослідженнях В.К. Матвійчук зазначав, що норми міжнародного права найбільш чітко відобра-жають волю і наміри суб’єктів природокористування1.

Початок міжнародної нормотворчої діяльності, спрямованої на збереження навколишнього природ-ного середовища, був покладений у 1913 році, коли вчені 18 країн зібрались у Берні на конференцію з міжнародного захисту природи.

Створення в 1948 році Міжнародного союзу захисту природи стало свідченням спільної точки зору країн щодо необхідності створення та використання норм міжнародного права, їх втілення в національ-ному законодавстві та подальшого використання для врегулювання питань, спрямованих на охорону на-вколишнього природного середовища.

Першим важливим міжнародним актом, спрямованим на охорону навколишнього природного се-редовища, стала Декларація Стокгольмської конференції ООН з проблем навколишнього середовища 16.06.1972 р.2 Надалі Генеральною асамблеєю ООН у 1982 році ухвалено Всесвітню хартію природи (далі – ВХП)3. Ще одна десятилітня перерва на шляху укріплення та вдосконалення міжнародних відносин у сфері охорони навколишнього природного середовища була завершена під час скликання в Ріо-де-Жанейро конференції ООН підписанням за її результатами Декларації з навколишнього середовища і розвитку в 1992 році4.1 Матвійчук В.К. Кримінально-правова охорона навколишнього природного середовища (кримінально-правове та кримінологічне дослідження) : [монографія] / В.К. Матвійчук. – К. : Азимут – Україна, 2005. – С. 102.2 Стокгольмська Декларація (Щодо питань навколишнього середовища) в редакції від 16.06.1972 року / Офіційний веб-сайт Верховної Ради України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/995_454.3 Всесвітня Хартія природи в редакції від 01.01.1982 року / Офіційний веб-сайт Верховної Ради України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_453. 4 Декларація Ріо-де-Жанейро щодо навколишнього середовища та розвитку в редакції від 14.06.1992 року / Офіційний веб-сайт Верховної Ради України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_455.

Олександра Сівак

Ключові слова:землі водного фонду, злочини проти навколишнього природного середовища, міжнародні акти, акти Єв-

ропейського Союзу, Кримінальний кодекс Польщі, Кримінальний кодекс Латвійської Республіки, Кримінальний кодекс Федеративної Республіки Німеччина, Кримінальний кодекс України.

Key words:lands of water fund, crimes against natural environment, international acts, acts of the European Union, Criminal Code

of Poland, Criminal Code of Republic of Latvia, Criminal Code of Federal Republic of Germany, Criminal Code of Ukraine.

133 5/2, 2016


Одним із найяскравіших прикладів переймання міжнародного досвіду у сфері охорони навколишньо-го природного середовища та його втілення у вітчизняному законодавстві є ухвалення в 2001 році нового Кримінального кодексу України.

Аналіз положення Кримінального кодексу України свідчить про те, що для законодавця є пріоритет-ним питання захисту навколишнього природного середовища.

Оскільки Україною було обрано курс євроінтеграції, дослідження питання порівняльної криміналь-но-правової характеристики вбачається за доцільне розпочати з вивчення та аналізу законодавства країн Європейського Союзу (ЄС) щодо встановлення кримінальної відповідальності за незаконне заволодіння землями водного фонду в особливо великих розмірах.

Так, шлях європейської спільноти щодо захисту навколишнього природного середовища, у тому числі земель водного фонду, бере свій початок з моменту ухвалення країнами ЄС в 1972 році Першої програми дій із навколишнього природного середовища (на 1973–1976 рр.), у якій були сформовані основні прин-ципи європейської політики у сфері охорони навколишнього середовища5. Вона зосереджувала увагу на зменшенні та запобіганні забруднення, покращенні стану навколишнього середовища і умов життя, діях Співтовариства та держав-членів на міжнародному рівні6.

Друга програма дій, ухвалена в 1977 році, отримала назву «Продовження та імплементація політики Європейського співтовариства і програма дій навколишнього природного середовища» і, по суті, була спрямована на розвиток Першої програми дій. У ній були визначені: загальні дії, спрямовані на захист і покращення навколишнього середовища; шляхи реалізації дослідницьких проектів щодо захисту навко-лишнього середовища; дії Співтовариства на міжнародному рівні щодо співпраці з країнами, що розвива-ються, у сфері екологічних питань7.

Третім кроком на шляху захисту навколишнього природного середовища стало ухвалення 7 лютого 1983 року Програми дій Європейського співтовариства «Продовження та імплементація політики Євро-пейського співтовариства і програма дій з навколишнього природного середовища». Її положення стосу-вались необхідності подальшого продовження інтеграції екологічної політики та визначення пріоритет-них галузей із метою покращення навколишнього природного середовища.

Четверта програма дій з навколишнього природного середовища, ухвалена 19 жовтня 1987 р., акцен-тувала увагу на необхідності створення екологічних стандартів та на ефективному комплексному вико-ристанні законодавства.

Принципи та ідеї п’ятої Програми дій з охорони навколишнього природного середовища закріпили низку необхідних і дієвих елементів, спрямованих на докорінні зміни в охороні та збереженні екологічної сфери.

Цілі шостої Програми дій з охорони навколишнього природного середовища мали бути досягнуті Співтовариством у таких сферах, як зміна клімату; природа та біорізноманіття; навколишнє середовище, здоров’я та якість життя; природні ресурси та відходи8.

Останньою програмою, яку представив Європейський Союз, стала Програма дій з охорони навко-лишнього природного середовища до 2020 року, яка здобула назву «Жити добре в межах можливостей нашої планети».

5 Бізек В. Політика та право ЄС з питань, що стосуються довкілля / В. Бізек [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.greenmind.com.ua/images/meropriyatiya/EC-LEG-Textbook-UA.pdf.6 Бізек В. Політика та право ЄС з питань, що стосуються довкілля / В. Бізек [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.greenmind.com.ua/images/meropriyatiya/EC-LEG-Textbook-UA.pdf.7 Бізек В. Політика та право ЄС з питань, що стосуються довкілля / В. Бізек [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.greenmind.com.ua/images/meropriyatiya/EC-LEG-Textbook-UA.pdf.8 Бізек В. Політика та право ЄС з питань, що стосуються довкілля / В. Бізек [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.greenmind.com.ua/images/meropriyatiya/EC-LEG-Textbook-UA.pdf.



Метою вказаної програми є підвищення екологічної сталості в Європі. Зазначена Програма ґрунтуєть-ся на принципі вжиття заходів перестороги, а також на принципах вжиття запобіжних заходів, відшкоду-вання шкоди, завданої навколишньому природному середовищу9.

Досвід і напрацювання Європейського союзу є вагомими факторами для розроблення вітчизняним законодавцем кримінально-правових принципів. спрямованих на охорону, раціональне використання та відновлення навколишнього природного середовища.

Як зазначає В.К. Матвійчук, дослідження функціонування інституту кримінально-правової відпові-дальності за діяння, що стосуються навколишнього природного середовища і міжнародно-правових норм про подолання цих злочинних проявів, є доцільним для аналізу і практики неухильного дотримання міжнародно-правових угод, сприятиме намаганню держави до зближення з країнами міжнародного то-вариства, змусить Кабінет міністрів України як законодавчий орган робити суттєві кроки до покращення навколишнього природного середовища10.

У процесі проведення досліджень за вказаною темою здійснено аналіз кримінального законодавства таких країн ЄС, як Польща, Німеччина, Латвія.

Так, у Кримінальному кодексі Республіки Польщі злочинам проти довкілля присвячена Глава ХХІІ. У процесі дослідження кримінального закону Польщі встановлено відсутність окремої норми, яка б пе-редбачала настання кримінальної відповідальності за незаконне заволодіння землями водного фонду в особливо великих розмірах. Однак особа підлягає кримінальній відповідальності за вчинення на терито-рії Польщі дій, спрямованих на забруднення води, повітря чи землі речовинами, які іонізують випромі-нювання в такій кількості, що це може загрожувати життю чи здоров’ю багатьох людей або привести до знищення рослинного чи тваринного світу у великих розмірах11. Таким чином, можна говорити про те, що зазначена норма частково відкриває порядок охорони як водних, так і земельних ресурсів, хоча зазначе-не формулювання злочинного проступку не є аналогом вітчизняної норми ст. 239-2 КК України.

Встановлено настання кримінальної відповідальності за Кримінальним кодексом Польщі для особи, яка всупереч обов’язкам не утримує в належному стані або не використовує пристрої, які попереджають забруднення воду, повітря або землю, або пристрої, які попереджають радіоактивне або іонізуюче випро-мінювання12.

Злочинам проти довкілля в Кримінальному кодексі Федеративної Республіки Німеччини відведено розділ 29. Так, за кримінальним законодавством Німеччини особа підлягає кримінальній відповідальності за вчинення неправомірних дій щодо забруднення водойм13. По своїй суті цей склад злочину аналогічний вітчизняному, що закріплений у ст. 242 КК України, яка встановлює межі кримінальної відповідальності за порушення правил охорони вод (водних об’єктів), якщо це спричинило забруднення поверхневих чи під-земних вод і водоносних горизонтів, джерел питних, лікувальних вод, або зміну їхніх природних власти-востей, або виснаження водних джерел і створило небезпеку для життя, здоров’я людей чи для довкілля.

Передбачено кримінальним законом Німеччини й настання відповідальності за забруднення ґрун-тів14. Аналогом такої норми у вітчизняному законодавстві є стаття 239 КК України, яка встановлює межі кримінальної відповідальності за забруднення або псування земель речовинами, відходами чи іншими матеріалами, шкідливими для життя, здоров’я людей або довкілля, внаслідок порушення спеціальних пра-вил, якщо це створило небезпеку для життя, здоров’я людей чи довкілля.

9 Бізек В. Політика та право ЄС з питань, що стосуються довкілля / В. Бізек [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.greenmind.com.ua/images/meropriyatiya/EC-LEG-Textbook-UA.pdf.10 Матвійчук В.К. Кримінально-правова охорона навколишнього природного середовища (кримінально-правове та кримінологічне дослідження) : [монографія] / В.К. Матвійчук. – К. : Азимут – Україна, 2005. – С. 102.11 Кримінальний кодекс Республіки Польща / Юридическая Россия. Федеральный правовой портал [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://law.edu.ru/norm/norm.asp?normID=1246817&subID=100110056,100110058#text. 12 Кримінальний кодекс Республіки Польща / Юридическая Россия. Федеральный правовой портал [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://law.edu.ru/norm/norm.asp?normID=1246817&subID=100110056,100110058#text.13 Кримінальний кодекс Федеративної Республіки Німеччина / Юридическая Россия. Федеральный правовой портал [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://law.edu.ru/norm/norm.asp?normID=1242733&subID=100102942,100102944#-text.14 Кримінальний кодекс Федеративної Республіки Німеччина / Юридическая Россия. Федеральный правовой портал [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://law.edu.ru/norm/norm.asp?normID=1242733&subID=100102942,100102944#text.

135 5/2, 2016

Однак як у Кримінальному кодексі Польщі, так і в Кримінальному законі Німеччини відсутня окрема норма, що передбачає настання кримінальної відповідальності за незаконне заволодіння землями водно-го фонду в особливо великих розмірах.

Екологічним злочинам присвячена Глава ХІ кримінального кодексу Латвійської республіки. Підлягає кримінальній відповідальності особа за порушення правил експлуатації та використання землі, її надр, вод та лісів15. Однак вітчизняним законодавцем подібну норму поділено на окремі частини, кожна з яких встановлює відповідальність за злочин відносно конкретного природного об’єкта. Так, частина 2 ст. 240 КК України визначає межі відповідальності за порушення встановлених правил використання надр і неза-конне видобування корисних копалин загальнодержавного значення. Частиною 1 ст. 242 КК України вста-новлено кримінальну відповідальність за порушення правил охорони вод. У ст. 246 КК України визначено міру покарання за незаконну порубку дерев і чагарників у лісах, захисних та інших лісових насадженнях, що заподіяло істотну шкоду, а також вчинення таких дій у заповідниках, або на територіях та об’єктах при-родно-заповідного фонду, або в інших особливо охоронюваних лісах. Щодо питання порушення правил використання земель, то можна говорити про часткову схожість із нормою ст. 254 КК України, що встано-вила відповідальність за безгосподарське використання земель.

За результатами викладених досліджень робимо висновок, що в положеннях досліджених криміналь-них кодексів європейських країн відсутня норма, аналогічна нашій ст. 239-2 КК України, а склади злочинів у сфері охорони довкілля є доволі узагальнювальними та менш деталізованими, ніж вітчизняні.

Великий науковий інтерес у дослідженні питання порівняльної характеристики має досвід Сполуче-них Штатів Америки. Хоч ця країна і не є членом Європейського Союзу, однак її багаторічні напрацювання у сфері захисту та охорони навколишнього природного середовища не дозоляють залишити її поза межа-ми даного дослідження.

У порівнянні з вітчизняним законодавством та законодавством європейських країн законодавство США з охорони навколишнього природного середовища характеризується відсутністю самостійних нор-мативно-правових актів, якими б встановлювалась міра та спосіб покарання за певне екологічне право-порушення.

Каральна політика законодавства США ґрунтується на двох важливих мірах покарання, які застосову-ються в разі вчинення тяжких правопорушень, у тому числі екологічних. Так, за вчинене на території США злочинне посягання на навколишнє природне середовище особу можуть притягнути до відповідальності у вигляді арешту або накласти штраф. У США штраф можна розглядати як основну міру покарання, оскіль-ки його розмір може бути доволі вагомим, завдяки чому дієвим, оскільки виконує стримувальну (запобіга-ючу) функцію щодо вчинення злочинних посягань.

Наприклад, за ст. 239-2 КК України одним із альтернативних видів покарання є штраф, однак з ураху-вання його незначного розміру стверджувати про те, що така міра покарання може виконувати стриму-вальну функцію, не доводиться.

Велику цінність має досвід США щодо притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення екологічних злочинів юридичних осіб. Так, Є. Жевлаков зазначає, що Кримінальний кодекс штату Нью-Йорк встановлює кримінальну відповідальність юридичних осіб, де чітко зазначається, що корпорація може бути визнана винною у вчиненні екологічного злочину16.

У свою чергу І.І. Митрофанов і В.В. Локтіонова зазначають, що за правопорушення, які спричинили заподіяння майнової шкоди, у судовому порядку застосовуються заходи цивільно-правової відповідаль-ності, що містять накладення штрафів і відшкодування нанесеного екологічного збитку17.

Доречним у цьому дослідженні буде досвід Великобританії. Оскільки в зазначеній країні панує пре-цедентне право, то говорити про кодифікацію положень, які містять чітко визначені склади злочинів в екологічній сфері, недоречно.

15 Кримінальний кодекс Латвійської Республіки [Електронний ресурс] / Юридическая Россия. Федеральный правовой портал [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://law.edu.ru/norm/norm.asp?normID=1243424&subID=100106935,100106943#text.16 Жевлаков Э. К вопросу об ответственности юридических лиц за совершение экологических преступлений / Э. Жевлаков // Уголовное право. – 2002. – № 1. – С. 11.17 Митрофанов І.І. Довкілля під охороною закону про кримінальну відповідальність : [монографія] / І.І. Митрофанов, В.В. Локтіонова. – К. : ПП Щербатих О.В., 2011. – С. 84.




Позиція англійців щодо встановлення міри покарання за вчинення екологічних злочинів подібна до позиції американців. Так, під час обрання міри покарання за вчинення екологічного злочину Великобри-танія надає перевагу штрафам, що є досить раціональним. Як зазначає Р. Макрорі, в англійському праві не існує фундаментальної юридичної різниці між використанням кримінальних і адміністративних санкцій і в своєму практичному застосуванні їхні сфери часто перетинаються18.

На нашу думку, «економічний» підхід США та Великобританії щодо обрання міри покарання за еко-логічні злочини у вигляді вагомого штрафу та позбавлення волі є правильним і раціональним та має бути взятий до уваги під час удосконалення вітчизняного кримінального законодавства, де штраф буде не аль-тернативною мірою покарання, а обов’язковою.

Проведений порівняльний аналіз законодавства зарубіжних країн свідчить, що питанням захисту природи від злочинних посягань у кримінальному законі деяких європейських країн приділяється не завжди належна та необхідна увага. У свою чергу, постійне вдосконалення Кримінального кодексу Укра-їни, у томі числі його доповнення статтею 239-2, свідчить про бажання законодавця якомога детальніше охопити усі сфери та об’єкти навколишнього природного середовища та максимально на законодавчому рівні забезпечити його схоронність, можливість подальшого відтворення шляхом встановлення найсуво-рішої міри покарання – кримінальної відповідальності.

У свою чергу, переймання досвіду США та Великобританії щодо «економічного» підходу до покарання за вчинення екологічних злочинів надасть Україні позитивну практику та сприятиме усуненню негативних наслідків завданих злочинним посяганням.

Анотація

У статті досліджено порядок кримінально-правової охорони земель водного фонду за законодав-ством деяких зарубіжних країн. Здійснено аналіз та порівняльну характеристику Кримінального кодек-су України з аналогічними законодавчими актами зарубіжних країн. Досліджено напрацювання світової спільноти та Європейського Союзу, які спрямовані на захист навколишнього природного середовища. Проаналізовано підходи США та Великобританії до обрання міри покарання за вчинення екологічних злочинів. Здійснено висновки щодо необхідності переймання досвіду зарубіжних країн в частині вдо-сконалення покарання за вчинення екологічних злочинів, у тому числі за незаконне заволодіння земля-ми водного фонду в особливо великих розмірах.

Summary

The article explored the procedure criminal and legal protection of lands of water fund under the laws of some foreign countries. Conducted the analysis and comparative description of the Criminal Code of Ukraine with the similar legislation foreign countries. Researched achievements of the world community and the Euro-pean Union that are aimed at protecting the environment. Analyzed the approaches to the US and UK electing measure of punishment for committing environmental crimes. Done conclusions on the need for adopting the experience of foreign countries in the improvement of the punishment for committing environmental crimes, including, for misappropriation of lands of water fund a large sizes.


1. Матвійчук В.К. Кримінально-правова охорона навколишнього природного середовища (кримінально-правове та кри-мінологічне дослідження) : [монографія] / В.К. Матвійчук. – К. : Азимут – Україна, 2005. – 330 с.

2. Стокгольмська Декларація (Щодо питань навколишнього середовища) в редакції від 16.06.1972 року / Офіційний веб-сайт Верховної Ради України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/995_454.

18 Макрори Р. Право окружающей среды в Великобритании / Р. Макрори / Право окружающей среды в СССР и Великобритании / редкол.: О.С. Колбасов и др. – М. : Инс-т государства и права. – С. 66.

137 5/2, 2016

Олександра Сівак,ад’юнкт кафедри кримінального права

Національної академії внутрішніх справ

3. Всесвітня Хартія природи в редакції від 01.01.1982 року / Офіційний веб-сайт Верховної Ради України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_453.

4. Декларація Ріо-де-Жанейро щодо навколишнього середовища та розвитку в редакції від 14.06.1992 року / Офіційний веб-сайт Верховної Ради України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_455.

5. Бізек В. Політика та право ЄС з питань, що стосуються довкілля / В. Бізек [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.greenmind.com.ua/images/meropriyatiya/EC-LEG-Textbook-UA.pdf.

6. Кримінальний кодекс Республіки Польща / Юридическая Россия. Федеральный правовой портал [Електронний ре-сурс]. – Режим доступу : http://law.edu.ru/norm/norm.asp?normID=1246817&subID=100110056,100110058#text.

7. Кримінальний кодекс Федеративної Республіки Німеччина / Юридическая Россия. Федеральный правовой портал [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://law.edu.ru/norm/norm.asp?normID=1242733&subID=100102942,100102944#text.

8. Кримінальний кодекс Латвійської Республіки [Електронний ресурс] / Юридическая Россия. Федеральный правовой портал [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://law.edu.ru/norm/norm.asp?normID=1243424&subID=100106935,100106943#text.

9. Жевлаков Э. К вопросу об ответственности юридических лиц за совершение экологических преступлений / Э. Жевла-ков // Уголовное право. – 2002. – № 1. – С. 11.

10. Макрори Р. Право окружающей среды в Великорбритании / Р. Макрори / Право окружающей среды в СССР и Велико-британии / редкол.: О.С. Колбасов и др. – М. : Инс-т государства и права. – 168 с.

11. Митрофанов І.І. Довкілля під охороною закону про кримінальну відповідальність : [монографія] / І.І. Митрофанов, В.В. Локтіонова. – К. : ПП Щербатих О.В., 2011. – 222 с.




Comparison of administrative and legal activities of the police in Ukraine and the Republic of Lithuania

Порівняльний аспект адміністративно-правової діяльності поліції в Україні та Литовській Республіці

Relevance of the chosen topic of this article primarily lies in convergence of forms of organization of public administration in the sphere of the executive power in Ukraine and Lithuania. Also, the similarity of build-ing regional structures of the bodies of internal affairs should be noted in terms of vertical management. Both in Lithuania and Ukraine policing is based on the principles of the American model, but in Lithuania it is being perfected, while in Ukraine it is only being formed. Therefore, Lithuania’s experience will greatly help solve the current problems of administrative regulation of the enforcement activities in Ukraine in order to improve the existing legislation of Ukraine.

During the reform of law enforcement bodies in Ukraine, active decentralization and improvement of cur-rent legislation of the country it is very important to focus on the proper model of the police, the relevant stand-ards, principles and rules made by the world community.

The problems of the police and policing research at different times and with different theoretical focuses have been worked by many Ukrainian and foreign researchers. The following scientists analyse separate aspects of the question in their researches: H. Abadynskiy, Y. Avrutin, K. Belskiy, J. Vedel, I. Golosnichenko, S. Goncharuk, I. Gorshenyova, A. Gubanova, R. Drago, O. Pronevych, V. Shadrin and others.

The police are the most visible manifestation of the state power responsible for public security. According to Articles 19, 21 and 22 of the International Covenant on Civil and Political Rights (ICCPR), cl. 1 p. A European Declaration on the Police (1979), Articles 1 and 2 of the Code of Conduct for Law Enforcement Officials adopted by General Assembly resolution 34/169 of 17 December 1979 and cl. 2 Charter of Paris for a New Europe (1990) the main duties of the police (law enforcement officials) is to maintain public peace and order; to protect of fun-damental rights and freedoms of the person; to prevent crimes and conduct their investigation; to reduce fear and provide assistance and services to the public. Progress towards democratic policing takes place at a time when there is a shift from the approach “based on management” to “service-oriented” approach, and the main task of law enforcement bodies is focusing on preventive crime measures1.

But for the National Police of Ukraine such experience is new. Nowadays the general principles of policing in Ukraine are fixed in the Constitution of Ukraine, the Code of Ukraine on Administrative Offences (Article 1 – 212-21), the Civil Code of Ukraine, the Penal Code of Ukraine, the Criminal Procedure Code of Ukraine, the Law of Ukraine “On the National Guard of Ukraine” dated 13.03.2014 number 876-VII, the Law of Ukraine “On the National Police” (hereinafter – the Law on Police) dated 02.07.2015 number 580-VIII, the Order of the Ministry of Internal Affairs of Ukraine “On the implementation of powers of the National Police of Ukraine of issuing and cancelling of permits” dated 29.12.2015 number 1644, the Order of the Ministry of Internal Affairs of Ukraine “On organization of selection (competition) and career prospects of policemen” dated 25.12.2015 number 1631, the Order of the Ministry of Internal Affairs of Ukraine “On Amendments to the Regulations on the procedure of attestation of policemen” dated 15.12.2015 number 1577, the Order of the Ministry of Internal Affairs of Ukraine “On approval of taking the Oath by the National Police staff” dated 09.11.2015 number 1453 and some other

1 OSCE, The Role of Community Policing in Building Confidence in Minority Communities. Final Report (Vienna 2002), p. 4. [Electro-nic resource]. – Access mode : https://www.ecoi.net/file_upload/nz258_00956ihf.pdf.

Khrystyna Solntseva

Key words:police and policing in Ukraine, specialized police units, decentralization, reforming.

Ключові слова:поліція та поліцейська діяльність в Україні, спеціалізовані підрозділи поліції, децентралізація, реформування.

139 5/2, 2016


legal acts, but all these documents unfortunately do not still allow to form a clear system of policing and fix the functionality of the police in a full measure, which would be helpful in organizing a systematic and effective law enforcement work.

There are many models of the police and policing in the world, and their working experience can be used in Ukraine, especially at the stage of formation. The experience of the Republic of Lithuania in this sphere turns out to be really considerable, as a former Soviet country, which has reformed its police system using the best techniques of the USA, and taking into account the cooperation between Ukraine and Lithuania, as some agree-ments were signed by both countries and can serve as a basis for the exchange of experience, namely, on May 30, 1992 the Agreement on Cooperation between the Ministry of Internal Affairs of Ukraine and Ministry of the Interior of the Republic of Lithuania was signed and came into force, the Treaty between Ukraine and the Repub-lic of Lithuania on legal assistance and legal relations in civil, family and criminal matters dated 07.07.1993, etc.

The policing in the Republic of Lithuania is regulated by the Constitution of the Republic of Lithuania, the Law on Police Activity (2000/No. VIII – 2048), the Law “On Police” (1990 – some norms are in force), the Adminis-trative and Administrative Procedure Code of the Republic of Lithuania, European Union Law and international legal agreements of Lithuania. Thus, in accordance with Article 12 of the Law of the Republic of Lithuania on Police Activity: the police system of the Republic of Lithuania has branches and departments of the National Police and the Municipal Police under the leadership of the Police Department at the Ministry of the Interior of the Republic of Lithuania (hereinafter referred to as the Police Department)2.

The Police Department is a police body which assists the Police Commissioner General of Lithuania to devel-op policing strategy and monitor its implementation and for management of territorial police units. The Police Department provides the fulfilment of police functions within the competence, supervises and coordinates ac-tivities of subordinated police units, giving them recommendations and instructions, develops and implements a common police activity and personnel policy of the subordinated police units, ensures the implementation of state programs in the police units, organizes the implementation of decisions Police Commissioner General of Lithuania, as well as monitoring their realization3. Article 11 of the Law points that the police system consists of: the Police Department at the Ministry of the Interior of the Republic of Lithuania (hereinafter referred to as the Police Department); territorial police bodies; police professional training institutions; specialized police bodies.

The Territorial Police Units carry out the functions ascribed them by the legal acts in the established ter-ritory. The Territorial Police Units consist of 10 County Police Headquarters (Vilnius, Kaunas, Klaipeda, Siauliai, Panevezys, Alytus, Marijampole, Utena, Taurage, Telsiai County Police Headquarters) and their subunits – 49 Local Police Units.

The County Police Headquarters are established in the county centres and ensure the implementation of the police tasks in the whole county territory. Their functions are to co-ordinate and, in the manner prescribed by the establishment and other legal documents, control activities of lower level local police units within their territory; to submit to the Police Commissioner General of Lithuania the draft budgets for all police units within their territory; to implement other tasks and functions provided for in the establishment and other legal docu-ments, and report on their implementation to the Police Commissioner General of Lithuania.

The Local Police Units are established in the administrative centres of municipalities to serve within the territory of appropriate municipalities. The Local Police Units ensure the public safety and order; taking into account the needs of the local population and together with the local authorities, public organizations and residents, draw up and implement the programs for crime prevention; protection of lives, health and property of the population; as well as public order; prevent criminal deeds and other violations of law, detect and inves-tigate criminal deeds and other violations of law; submit the draft budgets to the Heads of Police Headquarters; implement tasks and functions assigned to their competence, set by the establishment and other legal docu-ments etc4.

According to the law the Police Department is headed by the Police Commissioner General, who is also the Deputy of the Minister of the Interior of the Republic of Lithuania. The Police Commissioner General is appoint-ed by the President of the Republic on the proposal of the Minister of the Interior and recommendations of the

2 Тhe Law of the Republic of Lithuania on the Police Activities [Electronic resource]. – Access mode : http://www.icla.up.ac.za/ima-ges/un/use-of-force/eastern-europe/Lithuania/Law%20on%20Police%20Lithuania.pdf.3 Structure and Organization [Electronic resource]. – Access mode : http://www.policija.lt/index.php?id=17439.4 Structure and Organization [Electronic resource]. – Access mode : http://www.policija.lt/index.php?id=17439.



Government. The term to obtain the position is 5 years. The Police Commissioner General reports directly to the Minister of the Interior and is responsible to the President of the Republic.

The post of the Commissioner of Police may be appointed by the person aged 35, who holds a master of law or a higher juridical or equivalent education and has been working as a leader or chief commissioner for not less than three years.

The City Police Commissioner must be approved by the local government and is also appointed by the Min-ister of the Interior, according to the joint recommendations of the Police Commissioner General and the local government councils of higher level.

The territorial police stations are headed by the officers appointed by the Police Commissioner General. Their candidates should be previously agreed with the Chairman of the governing body of the territory.

How the police activity works depends on a number of variables, including the main factor – the structure of the body. The presence of the structure is an essential attribute of all real-world systems. Lithuanian police system has been effectively working for over 15 years.

Analysing the data of the European Sourcebook of Crime and Criminal Justice Statistics, the 5th Edition, 2014, one can see that according to the standard criteria, namely, Homicide, Assault, Rape, Robbery, Theft (Mo-tor vehicle, Burglary), Drug Offences, trends in the data (percentage change rates between 2007-2011) Police in Lithuania reduced by 10% to 50% in categories – Homicide, Robbery, Theft and Burglary. As for Assault the tendency is to decrease or increase by less than 10%. Rape and Drug Offences – increase of 10% to 100%5.

Comparing data from the European Sourcebook of Crime and Criminal Justice Statistics, the 4th Edition, covering the years 2003-2007, we can see that the highest Homicide factor per 100 thousand people of the population in 2007 in Europe was registered in Lithuania and it was 9.69, with the average Homicide coefficient committed in Europe during 2005-2007 per 100 thousand people of the population is 1.4, and the figure in the European capitals for the designated period of time is much higher and it is 1.96.

The Law of Ukraine “On the National Police” defines the overall system of the police as following: 1) central governing body of the police; 2) territorial police bodies (p. 1, Art. 13)7. According to p. 2 Art. 13 the central gov-erning body of the police includes organizationally combined structural units, which provide the activities of the head of the police and the fulfilment of police tasks. According to Art. 14 the personnel arrangements (staff list) of the police are approved by the chief of the police and the structure of the central governing body of the police and police estimate are approved by the chief of the police in agreement with the Minister of Internal Affairs of Ukraine.

It is clear that in the new structure a large role is intended to the governing bodies, headed by the Central Office of the National Police and the Main Department of the National Police in the region. The most important role in the relationship of the police with citizens is given to the territorial bodies of the police on the ground. That’s why the effective structure and combat capability of these units will be the defining issue of qualita-tive support of law enforcement. The police structure includes: criminal police (combating crime, protection of rights and freedoms, interests of society and the state from illegal encroachments: criminal investigation, cyber police, department to combat drug offences, department of economics defence, etc.), patrol police (mainte-nance of public order, security control in streets and roads, etc.), pre-trial investigation (collection, evaluation, testing and using of evidence in order to prevent criminal offences and investigation of criminal proceedings, establishing objective truth, ensuring the correct application of the law), secure police (protection of objects of all forms of property and personal security of citizens), special police (public order at the sites and areas that are of particular importance or affected by natural disasters, environmental pollution, accidents), special purpose police (a division to address emergency situations which are so dangerous, difficult or unusual that might ex-ceed the possibilities of rapid response forces or search operations units). 5 European Sourcebook of Crime and Criminal Justice Statistics – 2014 [Electronic resource]. – Access mode : http://www.heuni.fi/material/attachments/heuni/reports/qrMWoCVTF/HEUNI_report_80_European_Sourcebook.pdf.6 Kolodyazhnyi M.H. The modern concept of crime prevention in the European Union. M.H. Kolodyazhnyi. – Law Forum. – 2013. – No. 4 – P. 168–173. – [Electronic resource]. – Access mode : file:///C:/Users/OleksandrChyzhov/Downloads/FP_index.htm_2013_4_30.pdf. 7 The Law of Ukraine On the National Police dated 02.07.2015 No. 580-VIII [Electronic resource]. – Access mode : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/580-1.

141 5/2, 2016

Such Specialized Police Units in Lithuania are the police units established on non-territorial principle. They carry out the certain (special) police functions assigned to them by the legal acts and include the Lithuanian Criminal Police Bureau (tasked to prevent and detect serious and major crimes, criminal activities which arouse public interest, activities related to the functioning of criminal organizations, organized groups and their mem-bers, as well as to co-ordinate investigations), the Lithuanian Police Forensic Science Centre (provides the inte-grated scientific and technical assistance to the officers of pre-trial institutions during the investigation of crim-inal activities and also their prevention),the Lithuanian Police Antiterrorist Operations Team “ARAS” (operates in the territory of the Republic of Lithuania, conducts the special operations, which need the use of purposeful, armed, special techniques and use of force), the Lithuanian Road Police Service (supervises the traffic on the roads of the Republic of Lithuania, escorts the heads of foreign states, governments and other official delega-tions as well as fulfils other special functions ascribed to by the legal acts on a country-wide scale and based on the non-territorial principle)8.

According to the data (08.04.2016) of the temporary website of the National Police of Ukraine the National Police unit consists of: management, Department providing the head’s activities, Criminal Investigation Depart-ment (as a component of the Criminal Police), Criminal Intelligence Department (as a component of the Criminal Police), Department to combat crime related to trafficking (as a component of the Criminal Police), Emergen-cy Department (as a component of the Criminal Police), Department of operational and technical measures (as a component of the Criminal Police), Department of identifying hazardous materials and environmental crimes (as a component of the Criminal Police), Department of preventive activities (as a component of the Pa-trol Police), Specialized Police Unit Department, Department of “KORD” activities (as a component of Specialized Police), working apparatus of the Ukrainian Interpol Bureau (on the Rights of the Department), Main Investi-gation Department, the Department of Organizing and Analytical Support and Rapid Response, Department of information support and coordination of the police “102”, Law Department, Staff Department, Department of Communications, Department of financial and accounting support, internal audit Department, Department of logistics, Department of Communications and Telecommunications, Department of documentary support, Department explosion and technical services, regime and technical protection of information administration, international cooperation administration, administration of human rights, a special police Department, Depart-ment of Dog Training activities, special communications department, department of lustration, sector on the pension provision. Apparently the unit is a complex system, consisting 32 separate subdivisions.

Interregional territorial bodies include: Department of the patrol police, Department combating drug of-fences (as part of the Criminal Police), Department of internal security (as part of the Criminal Police), Depart-ment of Cyber Police (as part of the Criminal Police), Department of Economics Protection (as part of the Criminal Police), and Department of Security Police. The territorial bodies include main administrations of the National Police in the city of Kiev, regions, the Autonomous Republic of Crimea and the city of Sevastopol9.

According to Article 21 of the Law on the Police the direct management of the police is provided by the head of the police who is appointed and dismissed by the Cabinet of Ministers of Ukraine on request of the Prime Minister of Ukraine according to the proposals of the Minister of Internal Affairs of Ukraine. The head of the police has the first deputy and deputies who are appointed and dismissed by the Minister of Internal Affairs of Ukraine on the proposal of the head of police.

According to the Law as the head and deputy heads of the police may be appointed a person who meets the general conditions of enlistment in the police; has full juridical higher education; has worked in the sphere of law for at least seven years; has got experience in senior positions for at least five years.

The main powers of the head of the police are described in details in Article 21 of the Law on the Police: the head of the police chairs the police and guides police activities, ensures the implementation of police tasks; within the competence organizes and monitors the implementation by the police of the Constitution and laws of Ukraine, acts of the President of Ukraine, acts of the Cabinet of Ministers of Ukraine, orders of Ministries, and the orders and instructions of the Minister of Internal Affairs of Ukraine on matters within the scope of the police; submits for consideration of the Minister of Internal Affairs of Ukraine offers to ensure the state policy in the sphere of security and public order, security and protection of human rights and the interests of society and the state, combating crime, provision of police services; in a certain order represents the police in relations with other state authorities, authorities of the Autonomous Republic of Crimea, local authorities and other or-

8 Structure and Organization [Electronic resource]. – Access mode : http://www.policija.lt/index.php?id=17439.9 Structure – National Police of Ukraine [Electronic resource]. – Access mode : http://www.npu.gov.ua/ru/publish/article/523003.




ganizations in Ukraine and abroad; reports to the Minister of Internal Affairs of Ukraine on the implementation of police tasks and powers; distributes duties among his deputies; signs orders to the police; cancels in whole or in part acts of local police; within the powers gives instructions, which are mandatory for implementation by the policemen, government officials and police officers; approves regulations on separate structural subdi-visions of the police; accepts to and dismisses from the service, appoints and dismisses policemen under the provisions of the Law; appoints and dismisses according to the procedure established by law and other legal acts of the civil service, civil servants of the central police administration; hires and dismisses according to la-bour legislation employees of the central governmental police body; takes decisions in a certain order on the promotion and bringing to disciplinary liability policemen; takes decisions according to state service legislation on the promotion and bringing to disciplinary liability civil servants of the central police body; takes in certain labour legislation decision on promotion and bringing to disciplinary liability of police officers; in a certain order brings the idea of representing police officers, civil servants of the central administration of the police and police state awards of Ukraine; confers special titles under this Law; assigns ranks of civil servants under civil service legislation; makes suggestions to the Minister of Internal Affairs of Ukraine on the formation of territorial police bodies which are legal entities of public law, within the limit of the number of policemen, civil servants and police officers and resources identified for their maintenance, as well as their liquidation, reorganization by the Cabinet of Ministers of Ukraine; establishes, liquidates, reorganizes enterprises, institutions and organizations, approves their provisions (statutes) in a certain order, appoints and dismisses their heads, and exercises other powers on management of state property belonging to the police department; enforces a certain Minister of Internal Affairs of Ukraine the exchange of information between the Ministry of Internal Affairs of Ukraine and the police; takes decisions in a certain order on the distribution of budget funds, managed by the police; fulfils the powers of the head of civil service authority in accordance with the law on civil service and exercises other powers in accordance with this Law10.

Thus, the experience of Lithuania where the organization of policing is regulated in details and compactly fixed in the current legislation is appropriate to adapt to the process of structure formation of the National Police in the course of reforming the internal affairs of Ukraine. Of course, no one should forget that the police system of Lithuania has its own distinct history of the development and its specificity. Considering successful results and productivity of Lithuanian policing it is appropriate to develop joint programs of experience exchange concerning the police structure, powers of police bodies, etc. At the state level based on the experience of Lith-uania, the country that has recently carried out the reform of the police, with the assistance of Lithuanian and Ukrainian leading experts – experts in police law, it would be advisable to develop the doctrine of the National Police of Ukraine for the next decade and adopt based on doctrinal views the concept of the National Police of Ukraine as a clearly structured system, which is effective at all levels.

Summary

The article analyses the mechanism of the police establishment and initial functioning in Ukraine comparing with the same processes in Lithuania. This is a complicated legal process connected with changes namely in the legislation of Ukraine in accordance with the standards adopted in the European countries, especially the Baltic States, the Soviet period of which has similar effects with Ukraine in different spheres, but where this process is successfully completed and the organ is functioning reasonably well. The aim of the research is to analyse the development of the policing, legislative framework, relationship appearing in the process of policing in Ukraine, and comparing it with Lithuanian experience to find out the most suitable ways to improve this process. Studying and using gained successful experience of the foreign countries is essential, especially in order to solve problems of administrative and legal regulation of policing in Ukraine, to improve the current Ukrainian legislation.

10 The Law of Ukraine On the National Police dated 02.07.2015 No. 580-VIII [Electronic resource]. – Access mode : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/580-1.

143 5/2, 2016

Анотація

У статті аналізується механізм створення та первинного функціонування поліції в Україні в порів-нянні з тими ж процесами в Литві. Це складний юридичний процес, пов’язаний зі змінами в законодав-стві України відповідно до стандартів, прийнятих в європейських країнах, особливо в країнах Балтії, радянський період яких має аналогічні з Україною наслідки в різних сферах, але таких, де цей процес успішно завершений і орган функціонує досить добре. Метою дослідження є аналіз розвитку поліцей-ської діяльності, нормативно-правової бази, відносин, які з’являються в процесі правоохоронної діяль-ності в Україні, і порівняння його з литовським досвідом для встановлення найбільш підходящих шляхів удосконалення цього процесу. Вивчення та використання накопиченого успішного досвіду зарубіжних країн має велике значення, особливо для того, щоб вирішувати проблеми адміністративного та пра-вового регулювання правоохоронної діяльності в Україні з метою поліпшення чинного законодавства.

Literature:

1. OSCE, The Role of Community Policing in Building Confidence in Minority Communities. Final Report (Vienna 2002), p. 4 [Elec-tronic resource]. – Access mode : https://www.ecoi.net/file_upload/nz258_00956ihf.pdf.

2. Тhe Law of the Republic of Lithuania on the Police Activities [Electronic resource]. – Access mode : http://www.icla.up.ac.za/images/un/use-of-force/eastern-europe/Lithuania/Law%20on%20Police%20Lithuania.pdf.

3. Structure and Organization [Electronic resource]. – Access mode : http://www.policija.lt/index.php?id=17439.4. European Sourcebook of Crime and Criminal Justice Statistics – 2014 [Electronic resource]. – Access mode : http://www.heuni.

fi/material/attachments/heuni/reports/qrMWoCVTF/HEUNI_report_80_European_Sourcebook.pdf.5. Kolodyazhnyi M.H. The modern concept of crime prevention in the European Union. M.H. Kolodyazhnyi // Law Forum. –

2013. – No. 4 – P. 168-173. – [Electronic resource]. – Access mode : file:///C:/Users/OleksandrChyzhov/Downloads/FP_index.htm_2013_4_30.pdf.

6. The Law of Ukraine On the National Police dated 02.07.2015 No. 580-VIII [Electronic resource]. – Access mode : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/580-1.

7. Structure – National Police of Ukraine [Electronic resource]. – Access mode : http://www.npu.gov.ua/ru/publish/article/523003.


Khrystyna Solntseva,Сandidate of Legal Sciences, Associate Professor

of the Department of Administrative Law and Administrative Activities of Yaroslav Mudryi National Law University



Криминологический анализ отдельных свойств коррупции в ходе проведения реформ в Украине

Criminological analysis of certain properties of corruption during the course of reforms in Ukraine

Введение. За годы независимости в Украине как в среде публицистических организаций, так и в научной среде достаточно часто поднимался вопрос выяснения причин столь значительного уровня кор-рупции. Поиск ответа на указанный вопрос требует всестороннего подхода, учитывая особую сложность самого явления, которое предусматривает наличие как прямых, так и обратных причинно-следственных связей между самыми разнообразными по своей сути коррупционными факторами. В частности, среди таких стоит выделить политическую нестабильность, которая провоцирует возникновение коррупции, но и последняя нередко тоже является причиной нарушения указанной стабильности; кроме того, низкий уровень экономического развития конкретного государства, безусловно, способствует распространению коррупции, которая, в свою очередь, сама представляет серьезный барьер для экономического роста.

Следовательно, выявить комплексность взаимовлияния, особенности внутренней взаимозависимо-сти и взаимосвязи причин коррупции сложно, а оценить значение каждого из факторов ее распростра-нения является задачей, близкой к неразрешимой1. Но что стоит отметить и следует считать безоговороч-ной истиной, так это то, что коррупция приобретает значительные масштабы в тех государствах, где лица, имеющие влияние на управленческие решения, не способны разграничивать свои частные интересы и общественное благо.

Среди причин такого отношения управленцев в современный период украинской истории стоит от-метить довольно специфическое советское прошлое, действительность которого воспринимала корруп-цию как должное. Поэтому наполнение коррупционным смыслом существование многих государствен-ных институтов, которые остались от советского прошлого или уже образованы за современный период, является действительностью. Эта система государственного управления является внутренне противоре-чивой, громоздкой, оторванной от людей, в результате чего становится тормозом в проведении социаль-но-экономических и политических реформ2.

Крах советской системы управления создал в начале 90-х годов прошлого века специфическую среду, условиями которой был политико-правовой вакуум, а он требовал изменения ориентиров во всех сферах общественной жизни. Но вместо перенастройки и активного вмешательства в данный процесс тогдашних политических лидеров они ориентировались на удовлетворение собственных экономических и полити-ческих интересов. Как отмечается, даже тогда, когда вводимые ими меры были адекватными, многие все равно продолжали полагаться на политические связи, дисфункциональные государственные институты и коррумпированных судей, что в конечном итоге способствовало укреплению коррупционных практик и делало невозможным уголовное преследование виновных3.

1 Номоконов В.А. Коррупция в мире и международная стратегия борьбы с ней : [монография] / В.А. Номоконов. – Владивосток : Юридический институт ДВГУ, 2004. – С. 20–32.2 Тодика О. Проблема забезпечення законності виборчого процесу і політична корупція / О. Тодика // Вісник Центральної виборчої комісії. – 2006. – № 1. – С. 83–86.3 Fisman R. Decentralization and corruption: evidence across countries / R. Fisman, R. Gatti // Journal of Public Economics. – 2002. – [Электронный ресурс]. – Режим доступа : https://www.researchgate.net/profile/Roberta_Gatti/publication/222576016_Decen-tralization_and_corruption_evidence_across_countries/links/02e7e53687bb7d7363000000.pdf.

Виктор Трепак

Ключевые слова:коррупция, коррупционное деяние, свойства коррупции, противодействие коррупции, проведение реформ.

Key words:corruption, act of corruption, properties of corruption, fighting corruption, reforms.

145 5/2, 2016


Однако также представляется очевидным, что причины возникновения и развития коррупции не ис-черпываются только вышеуказанными факторами. Поиск и анализ условий поддержания коррупции в нашем обществе является важным делом научной среды, которая не имеет права отстраняться от процес-сов активного противодействия данном негативному явлению. Поэтому целью данной статьи являются поиск определенных, возможно не сразу очевидных, факторов, которые способствуют расцвету корруп-ции, объясняют ее свойства, и их криминологическая характеристика.

Изложение основного материала. Сложность исследования явления коррупции заключается в ее многомерном проявлении в общественном бытии. Многоаспектная содержательная составляющая, раз-личные способы проявления, динамичность и адаптивность и делают коррупцию опасным «змием», ко-торый уничтожает современное государство и социум. Указанная многогранность проявлений создает препятствия для исследователей, что отражается и на количестве подходов, которые предлагаются для объяснения сути, причин и последствий коррупции.

Так, приведем лишь выборочный перечень возможных взглядов ученых на озвученную проблему. Так, А.В. Терещук предлагает коррупцию рассматривать в двух измерениях: 1) как противозаконные де-яния лиц, уполномоченных на выполнение функций государства, направленные на личное обогащение; 2) как устойчивую связь представителей властно-управленческих структур с преступной средой и содей-ствие ей в проведении противоправной деятельности за счет использования предоставленных государ-ством полномочий4.

Профессор Н.В. Кузнецова предлагает рассматривать коррупцию не только как правовое, но и как социальное, экономическое и моральное явление, которое наносит ущерб нормальному функциониро-ванию нравственных и правовых отношений в обществе и государстве. Данный подход считается наибо-лее удачным, поскольку коррупцию нельзя рассматривать только в правовом аспекте, ведь, игнорируя другие стороны коррупции, которые характеризуют ее как социальное, политическое, экономическое явление, невозможно полностью определить природу происхождения термина «коррупция».

Профессор Н.И. Мельник также отмечает необходимость широкой трактовки понятия «коррупция». По его мнению, это понятие должно быть расценено как отдельный вид общественно-опасного деяния (как взяточничество, организованная и экономическая преступность и т. д.) с целью надлежащей квали-фикации этого позорного явления, а также разработки действенных мер по предупреждению и противо-действию5.

Особое внимание следует обратить на оценку данного явления в международно-правовых актах. Так, Резолюция VIII Конгресса ООН по предупреждению преступности «Практические меры борьбы с корруп-цией» (Гавана, 1990 г.) содержит определение, согласно которому коррупция – это нарушение этического (морального), дисциплинарного, административного, уголовного характера, проявившееся в противоза-конном использовании своего служебного положения субъектом коррупционной деятельности6. Спра-вочный документ ООН о международной борьбе с коррупцией предполагает, что коррупция – это злоу-потребление государственной властью для получения выгоды в личных целях7.

В Кодексе поведения должностных лиц по поддержанию правопорядка, принятом 34-й сессией Гене-ральной Ассамблеи ООН в 1979, понятие коррупции предлагается определять как совершение должност-ным лицом каких-либо действий или бездействие в сфере его должностных полномочий за вознагражде-ние в любой форме в интересах дающего вознаграждение как с нарушением должностных инструкций, так и без него8.

4 Терещук О.В. Адміністративна відповідальність за корупційні правопорушення : автореф. дис. канд. юрид. наук : спец. : 12.00.08 / О.В. Терещук ; Одес. нац. юрид. акад. – О., 2000. – С. 9.5 Мельник М.І. Корупція – корозія влади (соціальна сутність, тенденції та наслідки, заходи протидії) : [монографія] / М.І. Мельник. – К. : Юридична думка, 2004. – С. 58.6 Eighth United Nations Congress on the Prevention of Crime and the Treatment of Offenders / United Nations official web-si-te [Электронный ресурс]. – Режим доступа : https://www.unodc.org/documents/congress//Previous_Congresses/8th_Con-gress_1990/028_ACONF.144.28.Rev.1_Report_Eighth_United_Nations_Congress_on_the_Prevention_of_Crime_and_the_Tre-atment_of_Offenders.pdf.7 Довідковий документ про міжнародну боротьбу з корупцією : підготовлений Секретаріатом ООН, №169/14. – Каїр : ООН, 1995. – 47 с.8 International Code of Conduct for Public Officials / United Nations official web-site [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://www.un.org/documents/ga/res/51/a51r059.htm.



Таким образом, коррупция является сложным многоаспектным явлением, оценка которого и понима-ние чрезвычайно варьируются, о чем мы можем сделать вывод из анализа определений, указанных выше. Одним из методов противодействия коррупции является реформирование государственного управле-ния, совершенствование законодательства, формирование устойчивых социальных институтов, которые бы позволяли активно и независимо контролировать деятельность государственных органов, в рамках законодательства.

Трудно не согласиться с тезисом о том, что на протяжении истории современной Украины корруп-ция стала непосредственной препятствием на пути ее демократического развития. Одновременно она является причиной и следствием неблагоприятной политической ситуации в стране, которая до сих пор характеризуется изменчивостью, непредсказуемостью и постоянной борьбой политических сил за пере-распределение денежных потоков и связанных сфер влияния.

Непременным условием эффективного проведения государственной политики, в том числе реформ, является совокупность факторов, среди которых высокий уровень законопослушности, нравственной добродетели и профессионализма должностных лиц органов государственной власти. Совокупность которых должна проявляться в процессе реализации властных полномочий, полученных от народа со-гласно определенным демократическим процедурам. Отсутствие хотя бы одного из этих признаков де-лает любые реформаторские усилия напрасными. То есть реформы, которые должны ставить стимулом и средством для борьбы с коррупцией, становились еще одним ее источником. Неслучайно исследователи отмечают, и есть все основания с этим согласиться, что чрезмерная распространенность коррупции в Украине, как и в большинстве постсоциалистических стран, является результатом ошибочного подхода в выборе модели реформирования общества и ее внедрения в жизнь9.

Еще одним справедливым представляется мнение о том, что за достаточно короткий промежуток времени начали действовать законы, которые защищали интересы элиты и были социально несправед-ливыми для большей части населения, а силовые структуры, защищая интересы определенного круга лиц, порождали недоверие к государственным органам и неуважение к властным структурам10. Напри-мер, как уже отмечалось автором этой статьи в предыдущих публикациях, важным аспектом преодоления коррупции является формирование высокообразованных профессионалов, которые не заинтересованы в формирование коррупционного общества. Одной из областей, которая, несмотря на ожидания, способ-ствует процессу утверждения коррупции, является образовательная сфера, в частности в высших учеб-ных заведениях.

О масштабе проблемы указывают проведенные социологические исследования. Так, например, со-гласно данным Барометра Мировой Коррупции, 43% украинцев считают образовательную систему «чрез-вычайно коррумпированной», а 33% опрошенных, задействованных в образовательном процессе, в те-чение года платили взятку. Совсем некоррумпированной образовательную систему признали лишь 2% респондентов11.

Научные исследования феномена коррупции недостаточно затрагивают тему коррупционной со-ставляющей в украинском образовании и ее долгосрочное негативное влияние на общественную сре-ду. Это связано с определенной методологической сложностью. Поэтому современный метод кримино-логического анализа личности преступника на разных уровнях научной абстракции исследуется не как врожденный феномен с определенной генетически заложенной преступной программой, а как продукт недостаточной социализации и негативного социального воздействия. Фундаментальным в отечествен-ной и мировой криминологии является положение о том, что будущим преступником лицо становится вследствие слабой позитивной социализации12. В свою очередь, значительная коррупционная составляю-щая при формировании образованного слоя в учебных заведениях создает негативный элемент, который носит не столько непосредственный, сколько скрытый и отложенный характер. В Украине, где согласно 9 Мельник М.І. Корупція – корозія влади (соціальна сутність, тенденції та наслідки, заходи протидії) : [монографія] / М.І. Мельник. – К. : Юридична думка, 2004. – С. 190.10 Пелішенко П. О. Основні чинники формування клептократії в Україні / П. О. Пелішенко. // Сучасне суспільство: політичні науки, соціологічні науки, культурологічні науки. – 2015. – С. 94–104.11 Transparency International: ефективна боротьба з корупцією починається з її викорінення в освіті // Тиждень [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://tyzhden.ua/News/90497.12 Кримінологія : [підручник] / [за ред. В.В. Голіни, Б.М. Головкіна]. – Х. : Право, 2014. – С. 15.

147 5/2, 2016


Конституции полное общее среднее образование является обязательным, практически каждый гражда-нин проходит через эту систему, рано или поздно сталкиваясь с ее коррупционными недостатками.

Однако наибольшую угрозу представляет академическое образование, поскольку в подавляющем большинстве именно в период начала самостоятельной жизни абитуриенты и студенты осуществляют свой сознательный выбор не только будущей профессии или специализации, но и методов достижения желаемых целей. И когда несколько лет своей жизни этот человек проводит в среде, побуждаемой к со-действию коррупции, поскольку предусматривает облегченный путь «получения знаний и оценок», такая модель деструктивно формирует поведение не только будущих управленцев, но и обычных граждан не-зависимо от сферы их деятельности.

Конечно, всесторонне предотвращать коррупцию в образовании, в том числе на университетском уровне, значительно сложнее, чем прямолинейно бороться с ее последствиями, очевидными проявле-ниями, что тоже, безусловно, нужно делать, но с осознанием границ этого метода. Предотвращение же коррупции через выявление и устранение ее причин намного эффективнее, хотя и требует гораздо более серьезной работы, значительно больших интеллектуальных и организационных ресурсов.

Нельзя и утверждать, что соответствующая работа по противодействию коррупции в образователь-ной сфере не ведется. Как нами уже было сказано выше, среди методов преодоления коррупции – разру-шение привычных схем организационно-правовой работы, которые создают каналы и схемы отношений, позволяющих осуществлять правонарушения. Одним из таких методов является проведение реформ, при которых создаются новые инструменты достижения управленческих целей, исключающих государ-ственными служащим или другим лицам формирования схем «личного обогащения». Также важным на-правлением является формирование новых команд, которые на основе общих целей направляли бы свои усилия на противодействие коррупции.

К сожалению, работа антикоррупционных органов зачастую направлена на раскрытие резонансных дел с целью удовлетворения общественных ожиданий «уже и сейчас», вместо кропотливой работы на ре-зультат. Достаточно часто именно системная работа, которая не требует публичности, однако ориентиро-вана на достижение результата противодействия как громким, так и незначительным проявлениям кор-рупции во всех сферах ее возникновения, является наиболее ценной и создает перспективы снижения коррупции до уровня допустимого. В данном случае важно понимать и необходимые меры проведения системной профилактической работы вместо карательно-репрессивной, которая доминирует в работе современных антикоррупционных органов Украины.

Это, конечно, не означает, что борьба с политической, олигархической коррупцией или другими ее проявлениями на высшем уровне должна вестись менее интенсивно. Речь идет лишь о крайней необ-ходимости смещения фокуса концентрации государственного внимания с последствий на причины кор-рупции, с тактических на стратегические меры, со злободневных проблем современности на глобальную перспективу демократизации Украины, ее освобождение от тяжестей безуспешного прошлого, одним из которых является коррупция.

Международная организация Transparency International в своем «Отчете об уровне мировой корруп-ции в сфере образования» доказывает, что активизация борьбы с коррупцией в образовании важна не только для соответствия образовательному цензу или полноценного развития детей, но и для воспитания нового поколения, которое сможет сказать «нет» коррупции. Данный документ требует от правительств, международных организаций, частных предприятий и гражданского общества обеспечить надлежащее управление в образовательной политике во всем мире13.

Однако стоит заострить внимание на определенных положительных изменениях, которые касают-ся борьбы с проявлениями коррупции в образовании. Так, успешной реформой, которая действительно уменьшила уровень коррупции в образовании, можно считать введение внешнего независимого оцени-вания (ВНО), введение в ряде вузов электронного приема экзаменов, результаты которых не связаны с субъективной оценкой преподавателя, и некоторые другие. Однако такие меры являются лишь началом процесса искоренения коррупции в сфере образования, которые должны быть дополнены рядом гло-бальных реформ, необходимых для ощутимой минимизации коррупционных практик.

13 Transparency International: ефективна боротьба з корупцією починається з її викорінення в освіті // Тиждень [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://tyzhden.ua/News/90497.



С другой стороны, коррупция как многогранное явление проявилась и в рамках проведения реформ. Таким образом, мы обнаруживаем ее особое свойство – способность адаптироваться к новым полити-ко-правовым и организационным условиям, а также вмешиваться в процессы реформирования с целью настройки негативных практик в ходе их проведения. В данном случае примером является печально из-вестные факты обысков в Центре оценивания качества образования по поводу махинаций с оценками ВНО14.

Образовательная отрасль является только одним из примеров адаптивных свойств коррупции, когда в ходе проведения реформ, или при введении успешных организационно-правовых практик, или уже в ходе воплощения их в жизнь проявляются негативные тенденции указанного явления.

Коррупция является одновременно как причиной, так и следствием достаточно часто неудачного реформирования сфер управления. Нельзя игнорировать и тот факт, что такие тенденции в Украине обу-словлены и социально-экономическими факторами. К ним следует отнести имущественную поляризацию населения, которая является фактором распространения различных форм девиантного поведения и кри-минализации общества в целом; периодические экономические и финансовые кризисы, а также отсут-ствие надлежащих этических стандартов ведения бизнеса; результат неправильно проведенной привати-зации и переориентация на капиталистическую систему экономики, что не сопровождалось выработкой культуры владельца. Мощными факторами коррумпирования общественных отношений выступают так-же криминализация и тенизация экономики, чрезмерное вмешательство государства в экономику, оши-бочная методология и недостаточно прозрачная приватизация государственного и коммунального иму-щества15.

Мы не считаем новостью, что правозащитная и правоохранительная системы, как и государственная власть, не отдаленная от цели личного чрезмерного обогащения, зачастую превращается в «бизнес» в худшем смысле этого слова. Мощные владельцы финансовых активов не только диктуют представителям государственного аппарата решения по текущей деятельности, но и оказывают существенное влияние на процесс стратегических социально-экономических и других фундаментальных реформ. А сочетание пра-возащитной и правоохранительной сфер с бизнесом – крайне благоприятная среда для коррупции, что, в свою очередь, ставит под сомнение успешное демократическое и правовое развитие Украины.

Выводы. Подводя итог, стоит отметить, что многогранность явления коррупции создает значитель-ные трудности для его комплексного криминологического анализа. Использование формально-юриди-ческих методов явно недостаточно, учитывая многоаспектность явления, его роль в функционировании государства и влияния на общество. В данном случае считаем необходимым применение совокупности различных методов юридического анализа, а также достижений социологии, политологии и смежных наук, которые занимаются изучением коррупции, причин ее возникновения, характеристики воздей-ствия.

Неоднозначность криминогенных факторов порождает определенные особые свойства этого явле-ния, что позволяет ему эффективно достигать своих общественно опасных целей. В частности, особым свойством коррупции является адаптивность к изменению организационно-правовых условий функци-онирования государственной власти. Поэтому среди чрезвычайно угрожающих факторов для эффектив-ного развития государства выделяют влияние коррупционных элементов на процесс реформирования, когда даже в процессе разработки проектов реформ заинтересованные в личном обогащении лица за-кладывают возможности для коррупционных схем. Данное обстоятельство лишь дополнительно сигнали-зирует о необходимости усиления научного исследования всего разнообразия аспектов, свойств и при-знаков коррупции с целью эффективного ей противодействия.

14 Під час обшуку у посадовців Центру оцінювання освіти знайдено $130 тисяч, – ГПУ // АНТИКОР [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://antikor.com.ua/articles/53751-pid_chas_obshuku_u_posadovtsiv_entru_otsinjuvannja_osviti_znajde-no_130_tisjach__gpu.15 Мельник М.І. Корупція – корозія влади (соціальна сутність, тенденції та наслідки, заходи протидії) : [монографія] / М.І. Мельник. – К. : Юридична думка, 2004. – С. 210.

149 5/2, 2016

Виктор Трепак,кандидат юридических наук

Аннотация

Статья посвящена криминологическому анализу отдельных особых свойств коррупции, которые проявляются в ходе проведения реформ в Украине. Рассматривается вопрос понятия коррупции как многогранного явления, которое может иметь негативное влияние на всех стадиях государственного управления. Отмечается, что особенно важным является противодействие коррупции на стадии проек-тирования нововведений, а также последующее их включение в общий процесс управления. Особым свойством коррупции является адаптивность к изменению организационно-правовых условий функ-ционирования государственной власти. Приводятся конкретные примеры такого проявления корруп-ции. Предлагаются меры противодействия коррупционным проявлениям в Украине.

Summary

The article is devoted to criminological analysis of certain functions of corruption that occur during the course of reforms in Ukraine. Considered the question of the concept of corruption as a multifaceted phenomenon that can have a negative impact on all stages of the public administration. It is noted that it is especially important in the fight against corruption the planning stage of reforms and innovations, as well as their subsequent incorporation in the general management process. A special feature of corruption is the adaptability to changes in the organi-zational and legal conditions for the functioning of the government. It is given specific examples of such look of corruption. Suggested measures to fight corruption in Ukraine.

Использованная литература:1. Eighth United Nations Congress on the Prevention of Crime and the Treatment of Offenders / United Nations official web-

site [Электронный ресурс]. – Режим доступа : https://www.unodc.org/documents/congress//Previous_Congresses/8th_Congress_1990/028_ACONF.144.28.Rev.1_Report_Eighth_United_Nations_Congress_on_the_Prevention_of_Crime_and_the_Treatment_of_Offenders.pdf.

2. Fisman R. Decentralization and corruption: evidence across countries / R. Fisman, R. Gatti // Journal of Public Economics. – 2002. – [Электронный ресурс]. – Режим доступа : https://www.researchgate.net/profile/Roberta_Gatti/publication/222576016_Decentralization_and_corruption_evidence_across_countries/links/02e7e53687bb7d7363000000.pdf.

3. International Code of Conduct for Public Officials / United Nations official web-site [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://www.un.org/documents/ga/res/51/a51r059.htm.

4. Transparency International: ефективна боротьба з корупцією починається з її викорінення в освіті // Тиждень [Электрон-ный ресурс]. – Режим доступа : http://tyzhden.ua/News/90497.

5. Довідковий документ про міжнародну боротьбу з корупцією : підготовлений Секретаріатом ООН, №169/14. – Каїр : ООН, 1995. – 47 с.

6. Кримінологія : [підручник] / [за ред. В.В. Голіни, Б.М. Головкіна]. – Х. : Право, 2014. – 440 с.7. Мельник М.І. Корупція – корозія влади (соціальна сутність, тенденції та наслідки, заходи протидії) : [монографія] /

М.І. Мельник. – К. : Юридична думка, 2004. – 400 с. 8. Номоконов В.А. Коррупция в мире и международная стратегия борьбы с ней : [монография] / В.А. Номоконов. –

Владивосток : Юридический институт ДВГУ, 2004. – 200 с. 9. Пелішенко П.О. Основні чинники формування клептократії в Україні / П.О. Пелішенко. // Сучасне суспільство: політичні

науки, соціологічні науки, культурологічні науки. – 2015. – С. 94–104.10. Під час обшуку у посадовців Центру оцінювання освіти знайдено $130 тисяч, – ГПУ // АНТИКОР [Электронный ресурс]. –

Режим доступа : http://antikor.com.ua/articles/53751-pid_chas_obshuku_u_posadovtsiv_entru_otsinjuvannja_osviti_znajdeno_130_tisjach__gpu.

11. Терещук О.В. Адміністративна відповідальність за корупційні правопорушення : автореф. дис. канд. юрид. наук : спец. : 12.00.08 / О.В. Терещук ; Одес. нац. юрид. акад. – О., 2000. – 20 с.

12. Тодика О. Проблема забезпечення законності виборчого процесу і політична корупція / О. Тодика // Вісник Центральної виборчої комісії. – 2006. – № 1. – С. 83–86.




Новая доктрина бесплатного и доступного четырнадцатиуровневого юридического образования

The new doctrine of free and accessible the fourteen level of the legal education

Александра Тунтула, Кристина Волкова, Владислав Мирун, Алина Флёра

Ключевые слова:юридическое образование, основные, вспомогательные и ситуативные образовательно-квалифици-

рованные уровни, доктринальные, прикладные и аналитические компетентности.

Key words:legal education, main, auxiliary and situational educational-qualified level, doctrinal, application and analytical com-

petence .

Наиболее эффективное, рациональное и качественное исполнение базисной конституционной обязанности государства и его антиделиктных и иных органов по познанию, признанию, обеспечению и, главное, максимально полному восстановлению правового статуса (прав, свобод, обязанностей, интере-сов) всех социосубъектов (физических лиц, юридических лиц, государства, межгосударственных учреж-дений) невозможно без надлежащего юридического образования. Именно поэтому заслуживает всяче-ского одобрения проведение в Верховной Раде Украины 9 декабря 2015 г. парламентских слушаний на тему «Правовое обеспечение реформы образования в Украине»1, участником которых в составе делега-ции от Николаевской области стал А.А. Кириченко2, развивший в контексте требований данных слушаний предложенную Т.А. Коросташовой3 новую доктрину бесплатного и доступного четырнадцатиуров-невого образования и науки4, состоящую, соответственно, из 14 образовательно-квалификационных уровней (далее – ОКУ), более детально рассмотренных ниже.

1. Дошкольный ОКУ, который должен быть общеобязательным и направленным на получение ребенком с 2 до 6 лет включительно таких компетентностей, которые необходимы для того, чтобы наиболее эффективно, рационально и качественно начать обучение по школьному (неквалифицированному рабочему) ОКУ.

Объем дошкольного и последующего юридического образования определяется ч. ч. 2, 3, 4 и 7 разд. ІІ «Основные направления реализации Программы» Национальной программы правового образования населения. В этом документе указано: «Правовое образование является составной частью системы об-разования и имеет целью формирование высокого уровня правовой культуры и правосознания лично-

1 Відео. Парламентські слухання «Правове забезпечення реформи освіти в Україні» 9 грудня 2015 р. [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://pedpresa.ua/145023-video-parlamentski-sluhannya-pravove-zabezpechennya-reformy-osvity-v-ukrayi-ni-09-12-2015r.html.2 Кириченко А.А. Новая доктрина бесплатного и доступного четырнадцатиуровневого юридического образования и науки / А.А. Кириченко // Перші Миколаївські юридичні дискусії : матер. Міжнар. наук.-практ. конф. з нагоди 20-річчя Конституції України (18 травня 2016 р.). – Миколаїв : МНУ імені В.О. Сухомлинського, 2016. – С. 108.Кириченко О.А. Нова доктрина чотирнадцятиступеневої освіти та науки: регламентна доповідь (1 593 слова) / О.А. Кириченко [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://ihpl-mnu.mk.ua/головна/science/регламентна-доовідь-о-а-кириченка-нов/.Кириченко О.А. Недоліки та надбання міжнародного і вітчизняного правового регулювання освіти та новітня доктрина чотирнадцятиступеневої освіти та науки: розширена доповідь (22 510 слів) / О.А. Кириченко [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://ihpl-mnu.mk.ua/головна/science/conference/розширена-доповідь-о-а-кириченка-недо/.3 Гипердоклад о более двухстах пятидесяти лучших доктринах и концепциях юриспруденции научной школы профессора Аланкира : [коллективная монография] / [А.А. Кириченко, В.Д. Басай, Е.В. Кириленко и др.] ; под науч. ред. А.А. Кириченко. – 2-е изд. – Николаев : Николаевский нац. ун-т им. В.А. Сухомлинского, 2015. – С. 123–126.4 Кириченко А.А. Новая доктрина бесплатного и доступного четырнадцатиуровневого юридического образования и науки / А.А. Кириченко // Перші Миколаївські юридичні дискусії : матер. Міжнар. наук.-практ. конф. з нагоди 20-річчя Конституції України (18 травня 2016 р.). – Миколаїв : МНУ імені В.О. Сухомлинського, 2016. – С. 108–115.

151 5/2, 2016


сти, ее ценностных ориентиров и активной позиции как члена гражданского общества. Предоставление правового образования должно осуществляться во всех дошкольных, общеобразовательных, профес-сионально-технических, высших учебных заведениях и заведениях последипломного образования. На-чальное правовое образование предоставляется в дошкольных учебных заведениях, где дети получают начальные знания о нормах поведения, формируются навыки их соблюдения, воспитывается уважение к родителям, воспитателям, ровесникам, людям пожилого возраста и так далее. Объем и содержание обя-зательного курса по правоведению определяется для общеобразовательных учебных заведений потреб-ностью общества в воспитании правосознательного гражданина, а для профессионально-технических, высших учебных заведений и заведений последипломного образования, кроме того, еще и высокими требованиями к образовательному, образовательно-квалификационного уровню лица»5.

2. Школьный (неквалифицированный рабочий) ОКУ также должен быть общеобязательным и направленным на получение с 7 до 17 лет включительно такой совокупности базисных компетентностей:

– неквалифицированной рабочей компетентности, которая должна обеспечить эффективное, рациональное и качественное выполнение любой неквалифицированной рабочей деятельности по производству материальных благ и предоставлению услуг;

– общечеловеческой образовательной компетентности, благодаря которой лицо должно обладать такой совокупностью доктринальных, прикладных и аналитических компетенций, которые на минимальном уровне определяют образованность населения как определенного государства, так и мира в целом;

– потенциальной образовательной компетентности, которая призвана позволить каждому, кто имеет соответствующие способности и желание, продолжить образование по последующим ОКУ.

3. Облегченный школьный ОКУ должен быть обязательным для лиц, имеющих психические и умственные ограничения, и предусматривать получение этими лицами также с 7 до 17 лет такой компетентности, которая состоит из минимально возможной совокупности доктринальных, прикладных и аналитических компетенций, позволяющих лицу как включиться в художественно-культурное (а по возможности – и образовательное) пространство государства, так и выполнять доступные неквалифицированные рабочие функции по производству материальных благ и услуг.

4. Особенный ОКУ должен быть обязательным для лиц, имеющих такие физические ограничения (глухонемые, слепые, инвалиды конечностей, передвижения и так далее), которые обуславливают необходимость создания особых условий для получения школьного и иных уровней образования и последующей их практической деятельности; также этот ОКУ должен предусматривать достижение этими лицами полноценной школьной, а в случае продолжения образования и соответствующей компетентности.

5. Вненормативный ОКУ должен осуществляться параллельно с другими ОКУ, но не за счет их времени, и преследовать цель в течение прежде всего школьного ОКУ обеспечить как выбор будущего направления общественной деятельности и уровня образования по нему, так и удовлетворение внутренних художественных, культурных, эстрадных, спортивных и иных потребностей саморазвития, что в дальнейшем может сопровождать другие ОКУ и частично или полностью может быть вытеснено самообразовательным ОКУ, в котором уже преобладает самоинициатива по достижению аналогичной цели.

6. Квалифицированный рабочий ОКУ должен осуществляться уже на конкурсной основе (с учетом наличия у абитуриента соответствующих способностей и исходя из прогноза количественной потребности в кадрах соответствующего направления общественной деятельности или его специальности и специализации либо субспециализации на момент завершения обучения по этому ОКУ) самостоятельно на протяжении 1,5-2 лет или параллельно завершающему этапу школьного (неквалифицированного рабочего) ОКУ в течение 3 лет и преследовать цель получения такой компетентности, которой достаточно для наиболее эффективного, рационального и качественного выполнения определенной квалифицированной рабочей деятельности по производству материальных благ и оказанию услуг с прогрессирующей разрядностью (квалификации) этой деятельности.

5 Про Національну програму правової освіти населення : Указ Президента України від 18 жовтня 2001 р. № 992/2001 [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/992/2001.



Предусмотренный по данному и следующим ОКУ конкурсный отбор при поступлении должен пред-усматривать также возможность участия в таком конкурсе лиц по результатам соответствующих испыта-ний по этому же ОКУ за предыдущие годы, чтобы по каждой вступительной компании проходной балл преодолевали самые сильные за все предыдущие годы испытаний, а не только за текущий.

Существующее наименование данного ОКУ профессионально-техническим некорректно. Професси-ональной является любая общественная деятельность после завершения школьного (неквалифициро-ванного рабочего) и любого иного основного ОКУ, а такая деятельность может быть не только техниче-ской, но и, в частности, культурно-художественной и другой.

7. Специализированный школьный ОКУ также должен осуществляться на конкурсной основе (с учетом наличия у абитуриента соответствующих способностей и исходя из прогноза количественной потребности в кадрах соответствующего направления общественной деятельности или его специальности и специализации либо субспециализации на момент завершения обучения по этому ОКУ) самостоятельно в течение 2 лет или параллельно завершающему этапу школьного (неквалифицированного рабочего) ОКУ в течение 3 лет и преследовать цель получения такой компетентности, которой должно быть достаточно для наиболее эффективного, рационального и качественного выполнения вспомогательных интеллигентных функций, то есть помощника госслужащего, педагога, юриста, врача, инженера, артиста и так далее.

8. Базовый университетский (бакалаврский) ОКУ должен осуществляться на конкурсной основе (с учетом наличия у абитуриента соответствующих способностей и исходя из прогноза количественной потребности в кадрах соответствующего направления общественной деятельности по этому ОКУ), быть направлен на получение в течение 3 лет стационарного вузовского (институтского, университетского) обучения базовых компетенций по определенному направлению общественной деятельности и предоставлять возможность не работать по этому направлению, а только осуществить один из следующих шагов:

– избрать по окончании данного ОКУ специальность и специализацию или, при необходимости, субспециализацию по этому же направлению общественной деятельности и поступить по ней уже на специализированный университетский ОКУ;

– убедиться в том, что необходимо изменить выбранное направление общественной деятельности на иное, по которому уже заново поступить на базовый университетский ОКУ (при этом не должно быть ограничений в количестве попыток применить такой выбор и в бесплатности такого обучения);

– начать или продолжить работать до достижения пенсионного возраста по диплому ранее оконченного основного ОКУ: в любом случае школьного или, что не исключено, облегченного школьного, а при наличии соответствующего образования и желания – квалифицированного рабочего или специализированного рабочего ОКУ.

В течение обучения по базовому университетскому ОКУ обучаемый должен выполнить только об-разовательную составляющую часть учебной программы – получить соответствующие знания и навыки практической работы.

9. Специализированный университетский ОКУ, на который лицо поступает на основе диплома об окончании базового университетского ОКУ на конкурсной основе (с учетом наличия у абитуриента соответствующих способностей и исходя из прогноза количественной потребности в кадрах выбранной специальности и специализации или субспециализации направления общественной деятельности на момент завершения обучения по этому ОКУ), должен быть направлен на получение в течение 2 лет стационарного университетского обучения таких компетенций, которые вместе с базовыми компетенциями, полученными по базовому университетскому ОКУ, позволили бы выпускнику наиболее эффективно, рационально и качественно работать до достижения пенсионного возраста по определенной специальности, специализации или субспециализации того направления общественной деятельности, по которому это лицо уже обучалось по базовому университетскому ОКУ.

В течение обучения по специализированному университетскому ОКУ обучаемый должен выполнить как образовательную составляющую часть учебной программы – получить соответствующие теоретиче-ские знания и навыки практической работы, так и научную составляющую часть учебной программы – под-

153 5/2, 2016

готовить дипломную работу, задачей которой должно стать максимально широкое изучение имеющихся точек зрения по определенной проблеме той специальности и специализации или субспециализации определенного направления общественной деятельности, по которой обучается специалист, и избрание из этих точек зрения той, которая, по мнению специалиста, является наиболее обоснованной.

10. Академический (магистерский) ОКУ направлен на получение в течение 2 лет руководящих или педагогических либо научных компетенций; лицо должно поступать на него на основе конкурса (при наличии соответствующих способностей и с учетом прогноза количественной потребности в соответствующих специалистах) и при наличии таких дополнительных условий:

– стажа положительной практической работы не менее 3–5 лет по той специальности и специализации или субспециализации определенного направления общественной деятельности, по которой лицо обучалось по специализированному университетскому ОКУ;

– желания по этой же специализации или субспециализации определенной специальности и направления общественной деятельности осуществлять до достижения пенсионного возраста руководство соответствующим юридическим лицом (то есть учреждением, организацией или предприятием) либо образовательную деятельность (то есть готовить соответствующих практических сотрудников).

В течение обучения по академическому (магистерскому) ОКУ обучаемый должен выполнить как об-разовательную составляющую часть – получить теоретические знания и навыки практической работы по руководству подчиненными и юридическим лицом или по основам осуществления образовательной деятельности, так и научную составляющую часть – подготовить магистерскую работу, задачей которой должно стать максимальное широкое изучение имеющихся точек зрения по определенной проблеме той специальности и специализации или субспециализации определенного направления общественной де-ятельности, по которой обучается магистр, выявление недостатков и преимуществ этих точек зрения и предложение собственных путей устранения недостатков, не являющихся уровнем научного открытия.

11. Научный ОКУ является ситуативным (то есть только при наличии желания испробовать силы сделать научное открытие по избранной ранее специальности и специализации или субспециализации направления общественной деятельности), и для его получения лишь без отрыва от производства (когда прикрепление к определенной кафедре и научный руководитель не обязательны, а стационарная или заочная докторантура либо иная плановость или вузовская, то есть лицензионная либо аккредитационная, заинтересованность в выпускниках данного ОКУ недопустимы) достаточно такой совокупности:

– диплома о завершении академического (магистерского) или специализированного университетского ОКУ (когда по последнему из ОКУ должна быть еще и 3–5-летняя положительная практическая работа по соответствующей специальности и специализации или субспециализации направления общественной деятельности) и при необходимости свидетельства о пересдаче всех удовлетворительных оценок по университетскому или академическому диплому;

– научного результата лишь уровня открытия (обоснование новой науки, теории, доктрины, иного результата объективно уровня научного открытия), который может быть в виде диссертации, монографии или научного доклада и должен публично защищаться на заседании специализированного ученого совета при ВАК государства (члены которого избираются по конкурсу, работают на постоянной основе и не могут работать по совместительству в вузах и научно-исследовательских учреждениях) с присвоением единой образовательно-научной степени – профессора определенного направления научных знаний (например, профессора педагогики, профессора медицины, профессора юриспруденции, профессора технических наук и так далее).

12. Последипломный ОКУ не имеет самостоятельного предназначения и призван обеспечить любой основной ОКУ теми новейшими достижениями науки и образования в области теоретических знаний, практических навыков и уровня аналитического мышления, которые появились, допустим, за каждые 5 лет, прошедших после завершения обучения по соответствующему ОКУ конкретным выпуском практических работников.




Последипломное образование должно осуществляться с кратковременным отрывом от производ-ства в учебных учреждениях последипломного образования, по месту работы более подготовленными сотрудниками или работниками специально созданных для этого структур юридического лица.

13. Самообразовательный ОКУ может сопровождать всю жизнь человека и должен преследовать цель самостоятельного овладения определенными компетенциями специальности и специализации или субспециализации конкретного направления или направлений общественной деятельности либо повысить уровень этих компетенций или удовлетворить собственные внутренние потребности художественного, культурного, эстрадного, спортивного или иного направления саморазвития и самореализации.

14. Образование социоокружением сопровождает человека всю жизнь в виде «образования» улицей, производством, средствами массовой информации, семьей и иными проявлениями социоокружения, которые не являются составными частями процесса получения образования по любым из перечисленных ОКУ, однако может положительно или негативно влиять на содержание и качество образования по этим ОКУ.

С учетом изложенного существуют такие группы ОКУ бесплатного и доступного четырнадцати-уровневого образования и науки:

I. Основные ОКУ: 1) школьный (неквалифицированный рабочий) ОКУ; 2) облегченный школьный ОКУ; 3) квалифицированный рабочий ОКУ; 4) специализированный школьный ОКУ; 5) особенный ОКУ; 6) специализированный университетский ОКУ; 7) академический ОКУ.

II. Вспомогательные ОКУ: 1) дошкольный ОКУ; 2) вненормативный ОКУ; 3) базовый университетский (бакалаврский) ОКУ; 4) последипломный ОКУ; 5) самообразовательный ОКУ; 6) образование социоокружением.

III. Ситуативные ОКУ, которым является только научный ОКУ.

Учебное обеспечение каждого из названных ОКУ призвана обеспечить разработанная А.С. Тунтулой новая доктрина учебного обеспечения четырнадцатиуровневого юридического образования6, согласно которой выделяются ретроспективный специализированный учебный курс и эталонный учебный курс, служащий основой для комплектации базисного специального учебного курса (для бакалавров), систе-мы университетских специальных учебных курсов (для каждой из специальностей, специализаций и субспециализаций специалистов) и системы академических специальных учебных курсов (для каждой из специальностей, специализаций и субспециализаций магистров), а также системы суммативных специ-альных учебных курсов для каждого из вневузовских ОКУ.

Аннотация

Рассмотрены предусловия разработки новой доктрины бесплатного и доступного четырнадцатиуров-невого юридического образования. Изложена сущность дошкольного, школьного, облегченного школь-ного, особенного и вненормативного юридического образования. Рассмотрены основные положения квалифицированного рабочего, специализированного школьного, базисного и специализированного уни-верситетского, академического, научного и последипломного юридического образования. Изложена сущ-ность юридического самообразования и образования социальным окружением.

Summary

Considered a precondition of the development of the new doctrine of free and affordable fourteen-grad-ed legal education. Presented is the essence of the pre-school, the school, the school facilitated, the especially skilled workers, the specialized school and the outsidenormative legal education. Considered the main provi-

6 Тунтула А.С. Новая доктрина учебного обеспечения четырнадцатиуровневого юридического образования и науки / А.С. Тунтула // Перші Миколаївські юридичні дискусії : матер. Міжнар. наук.-практ. конф. з нагоди 20-річчя Конституції України (18 травня 2016 р.). – Миколаїв : МНУ імені В.О. Сухомлинського, 2016. – С. 118–121.

155 5/2, 2016

Александра Тунтула,кандидат юридических наук, доцент,

доцент кафедры гражданского и уголовного права и процессаюридического факультета

Черноморского национального университета имени Петра Могилы

Кристина Волкова,студентка

Учебно-научного института истории, политологии и праваНиколаевского национального университета имени В.А. Сухомлинского

Владислав Мирун,студент


Алина Флёра,студентка


sions of the skilled worker, the specialized school, the basic and the specialized university, the academic, the scientific and the postgraduate legal education. Presented is the essence of the self-education legal education and of the social environment.


1. Відео. Парламентські слухання «Правове забезпечення реформи освіти в Україні» 9 грудня 2015 р. [Электронный ре-сурс]. – Режим доступа : http://pedpresa.ua/145023-video-parlamentski-sluhannya-pravove-zabezpechennya-reformy-osvity-v-ukrayini-09-12-2015r.html.

2. Гипердоклад о более двухстах пятидесяти лучших доктринах и концепциях юриспруденции научной школы про-фессора Аланкира : [коллективная монография] / [А.А. Кириченко, В.Д. Басай, Е.В. Кириленко и др.] ; под науч. ред. А.А. Кириченко. – 2-е изд. – Николаев : Николаевский нац. ун-т им. В.А. Сухомлинского, 2015. – 1008 с.

3. Кириченко А.А. Новая доктрина бесплатного и доступного четырнадцатиуровневого юридического образования и науки / А.А. Кириченко // Перші Миколаївські юридичні дискусії : матер. Міжнар. наук.-практ. конф. з нагоди 20-річчя Конституції України (18 травня 2016 р.). – Миколаїв : МНУ імені В.О. Сухомлинського, 2016. – С. 108–117.

4. Про Національну програму правової освіти населення : Указ Президента України від 18 жовтня 2001 р. № 992/2001 [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/992/2001.

5. Кириченко О.А. Нова доктрина чотирнадцятиступеневої освіти та науки: регламентна доповідь (1 593 слова) / О.А. Ки-риченко [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://ihpl-mnu.mk.ua/головна/science/регламентна-доовідь-о-а-ки-риченка-нов/.

6. Кириченко О.А. Недоліки та надбання міжнародного і вітчизняного правового регулювання освіти та новітня доктрина чотирнадцятиступеневої освіти та науки: розширена доповідь (22 510 слів) / О.А. Кириченко [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://ihpl-mnu.mk.ua/головна/science/conference/розширена-доповідь-о-а-кириченка-недо/.

7. Тунтула А.С. Новая доктрина учебного обеспечения четырнадцатиуровневого юридического образования и науки / А.С. Тунтула // Перші Миколаївські юридичні дискусії : матер. Міжнар. наук.-практ. конф. з нагоди 20-річчя Конституції України (18 травня 2016 р.). – Миколаїв : МНУ імені В.О. Сухомлинського, 2016. – С. 117–127.




Типологія осіб, які вчиняють екологічні злочиниThe typology of people who commit ecological crimes

Юлія Турлова

Ключові слова:особа злочинця, екологічні злочини, типологія, мотивація, адаптивна спрямованість.

Key words:personality of a criminal, ecological crimes, typology, motivation, adaptive directivity.

Постановка проблеми. У дослідженнях проблем протидії злочинності вчення про особу зло-чинця посідає чільне місце, адже накопичення, описання, пояснення та систематизація відповідних наукових знань є невід’ємним компонентом створення цілісної кримінологічної теорії протидії зло-чинності. Зазначене справедливе також щодо окремих видів злочинності, у тому числі екологічної, запобігання якій неможливе без з’ясування специфіки окремих категорій осіб, які вчиняють злочини цієї категорії, адже система особистісних характеристик злочинців має важливе значення для аналізу причин злочинної поведінки, а отже, і для запобігання таким злочинам. Тому з огляду на суттєву варі-ативність особистісних рис екологічних злочинів, що були висвітлені в науковій літературі, виникає потреба в здійсненні їх типології як способу систематизації кримінологічного знання.

Варто зазначити, що окремим питанням, що стосуються типології осіб, які вчиняють екологічні злочини, приділялась увага в кримінологічних дослідженнях екологічної злочинності взагалі та її ок-ремих видів такими науковцями, як О.Л. Дубовик, Е.М. Жевлаков, Н.Г. Іванова, М.С. Іншаков, Т.В. Кор-някова, О.В. Мельник, Г.С. Поліщук, В.М. Раднаєв та інші. Водночас, визнаючи суттєвий внесок плеяди згаданих фахівців у розробку заявленої проблематики, зауважимо, що існуючі типології екологічних злочинців не вичерпують усі можливі їх варіанти, зокрема, деякі із запропонованих типологій є до-сить суперечливими, що саме зумовлює актуальність теми публікації.

Метою статті є здійснення типологічного розподілу екологічних злочинів, який відповідав би вимогам повноти та внутрішньої узгодженості.

Виклад основного матеріалу. Серед методів, що використовуються під час кримінологічного дослідження особи злочинців, традиційним є застосування їх класифікації та типології. Якщо класи-фікація злочинців має на меті їх розподіл на групи й підгрупи за якісними та кількісними ознаками, ґрунтуючись на схожості й відмінності об’єктів, що класифікуються, де кожна з груп і підгруп посідає в системі щодо інших певне місце, то типологія порівняно з класифікацією перебуває на більш ви-сокому рівні абстракції, причому без чіткого фіксування відносин супідрядності груп об’єктів. Вона фіксує те головне, без чого немає та не може бути особистості злочинця, розкриває внутрішні, стійкі зв’язки між істотними ознаками, тим самим сприяючи виявленню закономірностей, характерних для злочинця як типу1.

Зазначене справедливе також щодо екологічних злочинів, запобігання яким неможливе без з’ясу-вання специфіки особи, яка вчиняє злочини цієї категорії, адже система особистісних характеристик злочинців має важливе значення для аналізу причин злочинної поведінки, а отже, і для запобігання таким злочинам.

На нашу думку, вибір критеріїв типологізації екологічних злочинців має зумовлюватись потре-бою в пізнанні причин злочинної поведінки, антисоціальних деформацій особистості, типу її анти-суспільної спрямованості. Одним із таких критеріїв може бути характер цілепокладання в механізмі злочинної активності, суб’єктивне, особисте ставлення злочинця до об’єкта посягання, що є показни-ком відчуження особи від ціннісно-нормативної системи суспільства, проявом спрямованості його

1 Беляев В.Г. Личность преступника в советском уголовном праве : автореф. дисс. … канд. юрид. наук / В.Г. Беляев ; Ростовский гос. ун-т. – Ростов-на-Дону, 1964. – С. 15.

157 5/2, 2016

Типологія осіб, які вчиняють екологічні злочини

особистості, а отже, значною мірою визначає характер криміногенного викривлення особистісних характеристик екологічного злочинця.

Умовно зазначений критерій можна назвати пристосувальною (адаптивною) спрямованістю осо-бистості. За ознакою адаптивної спрямованості осіб, які вчиняють екологічні злочини, на наше пере-конання, можна поділити на дві категорії – агресивно-деструктивних та адаптивних.

Рівень соціальної адаптивності особистості визначають такі чинники: нервово-психічна, емоцій-но-вольова стійкість особистості; інтелектуальний рівень розвитку суб’єкта; мотиваційна сфера осо-бистості, що включає не лише мотиви досягнення, уникнення неуспіху, а й такі більш складні утворен-ня, як ціннісні орієнтації, світоглядна основа особистості2.

Агресивно-деструктивні екологічні посягання не є адаптивними за своєю суттю, адже така пове-дінка суперечить фундаментальним умовам суспільного буття у взаємовідносинах «людина – приро-да». За визначенням А.Ф. Зелінського, агресивні дії мають екстремальний характер, що відображає ворожнечу й ненависть, бажання завдати шкоди окремим людям, суспільству, природі та речам, ство-реним людьми. Посилаючись на відомого психіатра й психолога Е. Берна, автор зауважує, що «праг-нення до знищення приводить у дію ворожнечу та ненависть, сліпий гнів і моторошні насолоди жор-стокістю й розпадом живої плоті». Людська агресивність відрізняється емоційністю та екстремізмом дій і найчастіше має деструктивний характер, оскільки незалежно від намірів та тимчасових вигод, отриманих у результаті нападів і руйнувань, агресор руйнує умови власного існування, адже людина – істота суспільна3.

Деструктивна агресія, на відміну від доброякісної, має іншу природу. За теорією Е. Фромма4, до-броякісна агресія пов’язана з обороною та є реакцією у відповідь на загрозу. Злоякісна ж, або деструк-тивна, агресія проявляється як людська пристрасть до абсолютного панування над іншою живою істотою та бажання руйнувати. Її природа є соціальною. Витоки деструктивності полягають у вадах культури й способу життя людини. Ні в тварин, ні в далеких предків людини (первісних мисливців і збирачів плодів) деструктивності не виявлено. На відміну від тварин людина буває деструктивною незалежно від наявності загрози самозбереження та поза зв’язком із задоволенням потреб.

Одним із проявів деструктивної агресії є екологічний вандалізм5, детермінаційний комплекс яко-го пояснюється зміщенням агресії: замість того, щоб розправитись із джерелом фрустрації, деякі осо-би вважають за краще знищити природні об’єкти, які до виникнення фрустрації не мають жодного стосунку. Найбільш типові злочини цієї категорії – знищення та пошкодження природних комплексів, узятих під охорону держави, знищення лісів шляхом підпалу, порушення режиму природно-заповід-них об’єктів, жорстоке поводження з тваринами.

За своїми ознаками екологічний вандалізм, як і вандалізм взагалі, має багато спільного з інши-ми агресивними злочинами, а саме посяганнями на особу та громадський порядок. Психологічним змістом і мотивами екологічного вандалізму є злість, ворожість, прагнення до руйнування, деструк-тивізм, відчуження, фрустрація. Часто мотиви екологічного вандалізму є негативістськими, тобто не пов’язаними з крахом надій (станом фрустрації) або реакцією на образу, а викликані специфічною потребою в негативних емоціях – переживаннях тривоги, ризику, нервової напруженості. Агресивний негативізм притаманний так званим геростатовським мотивам, джерелом потреб яких є персоналіза-ція, спроба самоствердження, прагнення індивіда заявити про себе.

Злочини екологічного характеру, що вчиняються з наведених мотивів, належать до епатажних. Особи, які їх вчинюють, намагаються таким чином звернути на себе увагу, продемонструвати цинічне ставлення до норм моралі та самоствердитись.

Також до агресивно-деструктивного типу осіб, які вчиняють екологічні злочини, варто віднести певну частку браконьєрів, а саме тих, хто займається незаконним полюванням і незаконним зайнят-тям рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом з ірраціональної жорстокістю, спосо-

2 Косолапова Н.В. Юридическая психология : [конспект лекций] / Н.В. Косолапова, А.И. Иванова. – М. : Юрайт, 2009. – С. 94.3 Бандурка A.M. Вандализм / A.M. Бандурка, А.Ф. Зелинский. – Х. : Ун-т внутр. дел, 1996. – С. 9.4 Фромм Э. Анатомия человеческой деструктивности / Э. Фромм. – М. : Республика, 1994. – 447 с.5 Кримінологія : [навч. посібник] / [О.М. Джужа, В.В. Василевич, О.Г. Колб та ін.] ; за заг. ред. О.М. Джужі. – К. : Атіка, 2010. – С. 255.



бами, застосування яких об’єктивно не зумовлене потребами добування тварин, а також заради роз-ваги, активного відпочинку, щоб розважитись, зняти стрес тощо. Відсутність будь-яких раціональних мотивів вчинення таких злочинів, що часто характеризуються зухвалістю, варварським винищенням тварин, добування яких не потрібне цій категорії браконьєрів ні для харчування, ні для продажу, якіс-но відрізняє такі злочини від адаптивних видів злочинного браконьєрства.

Водночас у цілому полювання та рибальство, зокрема й незаконні, як зауважує Е. Фромм6, не зу-мовлюють ні жорстокість, ні деструктивність. Як правило, мисливцеві страждання звіра не приносить жодної радості, більше того, садист, який отримує задоволення від чужих страждань, буде поганим мисливцем. Встановлено, що садизм зустрічається частіше серед людей, які переживають фрустра-цію, а також у соціальних класах, які відчувають своє безсилля та отримують мало радості в житті.

Розглядаючи психологічні характеристики цієї категорії осіб, варто звернути увагу на певні осо-бливості агресивно-деструктивного типу злочинця. У психологічній літературі зазначається, що такі особи відрізняються насамперед низькою емоційно-вольової стійкістю, зниженою опірністю до стре-су, невротичної симптоматикою, яскраво вираженими акцентуйованими властивостями характеру щодо гіпертимно-нестійкого, епілептоїдного та деяких інших типів, психічними аномаліями, психо-тичними розладами, психопатичними особливостями особистості. Не розвинені належною мірою со-ціально-адаптивні якості таких осіб, знижений поріг їх нервово-психічної стійкості можуть посилюва-тись недостатньо високим інтелектом, слабо розвиненими прогностичними здібностями.

Поведінка такої категорії осіб багато в чому зумовлюється досить примітивними потребами (про-водити час у постійних розвагах, супроводжуваних вживанням спиртних напоїв, наркотиків тощо). Інтереси, ціннісні орієнтації, світоглядна основа таких осіб характеризуються бездуховністю, примі-тивністю, відсутністю високих ідеалів. Тому їм важко орієнтувати свої вчинки й поведінку на досяг-нення більш значимих цілей порівняно із задоволенням нагальних потреб. А оскільки такі потреби далеко не завжди можуть бути задоволені, усе це сприяє появі в таких осіб неконтрольованого стану фрустрації, підвищеної агресивності7.

Як і Е. Фромм, російський девіантолог Я.І. Гілінський звертає увагу саме на соціальну природу агресивності8. На думку автора, визначальною в процесі її детермінації є соціально-економічна нерів-ність. Основну структурну частку категорії агресивно-деструктивних злочинців становлять особи, які є працездатними, проте не працюють і не навчаються. За визначенням Я.І. Гілінського, це «виключе-ні» особи, тобто такі, що змушені існувати на узбіччі життя, не будучи включеними в активні трудові, соціальні, політичні, культурні процеси. Структуризація сучасного суспільства за критерієм «включе-ність/виключеність» (inclusive/exclusive) є одним із його системоутворюючих чинників. Виключення відбувається поступово, шляхом накопичення труднощів, розриву соціальних зв’язків, дискваліфіка-ції, кризи ідентичності. Більшість «виключених» – підлітки та молодь – без освіти, без професії, без ро-боти, без легальних доходів, проте оточені «гламуром», іномарками, ресторанами, бутіками. Безнадія існування більшості з них не може не викликати відповідну реакцію9. Одним із варіантів такої реакції є агресивні, деструктивні посягання на об’єкти довкілля.

Найбільшою мірою це характерно для злочинців, які вчиняють незаконне полювання, що підтвер-джується кількістю вчинених браконьєрами насильницьких злочинів.

Нерідкісними є випадки вчинення браконьєрами насильницьких злочинів також у ситуаціях, що безпосередньо не пов’язані з незаконним полюванням. Привертає увагу те, що серед злочинців за-значеного типу досить значна частка неповнолітніх, адже саме в цьому віці відбувається формування особистості, а також вибір сталого мікросередовища, у якому особа набирається життєвого досвіду, що допомагає приймати життєво важливі рішення та вирішувати конфліктні ситуації. Наявність агре-сивних, дезадаптивних злочинців серед неповнолітніх свідчить про наявність деструктивних тенден-

6 Фромм Э. Анатомия человеческой деструктивности / Э. Фромм. – М. : Республика, 1994. – С. 16.7 Косолапова Н.В. Юридическая психология : [конспект лекций] / Н.В. Косолапова, А.И. Иванова. – М. : Юрайт, 2009. – С. 95.8 Гилинский Я.И. Социальное насилие: теория и российская реальность / Я.И. Гилинский // Российский криминологический взгляд. – 2008. – № 2. – С. 226.9 Гилинский Я.И. Социальное насилие: теория и российская реальность / Я.И. Гилинский // Российский криминологический взгляд. – 2008. – № 2. – С. 230.

159 5/2, 2016

цій у формуванні їхньої особистості. Крім того, вчинення злочинів неповнолітніми є особливо небез-печним у контексті розвитку «злочинної кар’єри».

До агресивно-деструктивного типу осіб, які вчиняють екологічні злочини, варто віднести зло-чинців, для яких деструктивізм має інструментальну мотивацію. У таких посяганнях злочинець має іншу, ніж руйнування та завдання шкоди об’єктам довкілля, мету. Прикладами таких посягань є за-бруднення ґрунтів унаслідок умисного пошкодження нафтопродуктопроводів. Подібні аварії часто спричиняють забруднення як земель, так і водних об’єктів, а подекуди й загибель дерев. Як правило, причиною такого забруднення є умисне пошкодження об’єктів магістральних нафто-, газо- та нафто-продуктопроводів із метою незаконного заволодіння нафтопродуктами. Поширеними є випадки ви-крадення дизельного палива чи бензину, що призводить до розливу нафтопродуктів. На переконання Ю.О. Левченко, який досліджував цей вид посягань, наведені обставини дають підстави розглядати зазначені злочини як приклад «кримінального вандалізму», характерними ознаками якого є пошко-дження чи знищення майна в процесі іншої злочинної діяльності, зазвичай корисливої, або з метою приховування її слідів та знищення доказів10. Кваліфікуються злочини цієї категорії за ч. 3 ст. 292 «По-шкодження об’єктів магістральних нафто-, газо- та нафтопродуктопроводів» Кримінального кодексу України, що встановлює відповідальність у разі настання альтернативних наслідків, одним із яких є значне забруднення довкілля. Подібні посягання призводять до справжнього екологічного лиха, зав-дану шкоду якого неможливо виміряти у вартісному вимірі.

До зазначеної категорії злочинів також варто віднести умисні підпали лісових масивів. З метою отримання дозволів на вирубку лісу для його подальшої реалізації на експорт «кримінальні» під-приємці імітують лісові пожежі. Механізм такого «кримінального» бізнесу простий: наймаються без-робітні маргінали, їм видаються керосин і смолоскипи; ті йдуть до наміченої ділянки лісу або ж лі-сосмуги, підпалюють суху траву, кору дерев, умисно створюючи імітовану чи контрольовану пожежу. У подальшому під виглядом вирубки горілого лісу оформлюють необхідні для вирубки й реалізації лісу документи. Інша категорія екологічних вандалів «кримінального характеру» – браконьєри, які, використовуючи різні технічні засоби для добування тварин (вибухові та отруйні речовини, електро-струм), незрівнянно більше завдають шкоди довкіллю, ніж безпосередньо добувають. Прикладом, що ілюструє цей вид екологічного вандалізму, є випадки, коли браконьєри, знаючи напевно, де в плавнях знаходяться фазани або дикі кабани, підпалюють очерет так, щоб вогонь виганяв тварин і птахів на відкрите місце. Подібні дії кваліфікуються кримінальним законом як браконьєрство, «вчинене спосо-бом масового знищення» видів тваринного світу, та передбачені ч. 2 ст. 248 і ч. 2 ст. 249 Кримінального кодексу України11.

Соціально-адаптивний тип особистості злочинця відрізняється високим рівнем нервово-пси-хічної, емоційно-вольової стійкості, опірністю (толерантністю) до тривалого впливу стресу, психофі-зичних перевантажень, стенічним типом реагування в складних, критичних ситуаціях, розвиненими адаптивними властивостями нервової системи (силою, рухливістю нервових процесів). Ці якості мо-жуть посилюватись добре розвиненим інтелектом, що дає змогу суб’єкту успішно освоювати той чи інший спосіб вчинення злочинів, гнучким мисленням, кмітливістю, прагматичним складом розуму, здатністю прогнозувати розвиток подій не тільки на час вчинення злочину, а й у подальшому, у ситу-аціях активної протидії зусиллям правоохоронних органів. Такі особи нерідко мають досить широке коло інтересів (і не лише в кримінальній сфері), гарну пам’ять, розвинене увагу та уяву, загострене сприйняття.

У мотиваційній структурі особистості цього кримінального типу, як правило, переважають мо-тиви досягнення, ціннісні орієнтації, що дають їм змогу усвідомлено ігнорувати соціальні норми, за-гальноприйняті правила поведінки, переступати недозволене. Тому характерною рисою таких осіб є низький рівень нормативності поведінки, що відповідає такому ж рівню правосвідомості12.

Домінуючою мотивацією для адаптивного типу осіб, які вчиняють екологічні злочини, є корисли-ва. Варто зауважити, що в науковій літературі корисливість розглядається як деформація суспільної свідомості й психології, змістом якої є протиріччя між прагненням людей отримувати матеріальну ви-

10 Левченко Ю.О. Запобігання злочинам, що вчиняються у нафтогазовому комплексі України : дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 / Ю.О. Левченко. – К., 2008. – С. 67.11 Кримінологія : [навч. посібник] / [О.М. Джужа, В.В. Василевич, О.Г. Колб та ін.] ; за заг. ред. О.М. Джужі. – К. : Атіка, 2010. – С. 258.12 Косолапова Н.В. Юридическая психология : [конспект лекций] / Н.В. Косолапова, А.И. Иванова. – М. : Юрайт, 2009. – С. 95.




году та необхідністю робити це законним шляхом. За своїм семантичним походженням корисливість означає «пристрасть до наживи, матеріальну вигоду тощо»13.

За допомогою вчинення злочинів цієї категорії особа здатна забезпечити себе матеріально. Ця потреба найбільш яскраво реалізується в злочинах, пов’язаних із протиправним заволодінням природними ресурсами (мисливськими, рибними, рослинними, мінеральними). Навколишнє сере-довище сприймається злочинцями зазначеного типу як невичерпне та створене власне для безкон-трольного задоволення їхніх вітальних потреб.

Такі злочини мають найбільшу частку в структурі екологічної злочинності – близько 85–90%. До них належать насамперед незаконна порубка лісу, браконьєрство (незаконне зайняття рибним, зві-риним або іншим водним добувним промислом і незаконне полювання), порушення правил охорони надр. Зазначені злочини мають чітко виражену корисливу сутність, що виявляється в корисливому цілепокладанні злочинної поведінки.

Корисливу мотивацію має також певна частка злочинів, що полягають у порушенні порядку про-ведення екологічної експертизи, правил екологічної безпеки під час виробничої діяльності.

У зв’язку із цим О.Л. Дубовик та А.Е. Жалінський виокремлюють у структурі екологічної злочин-ності за критерієм мети – отриманням матеріальної вигоди – так звану корисливу екологічну зло-чинність. Дослідники звертають увагу на те, що такі злочини характеризується тривалістю злочинної поведінки, обсягом злочинної діяльності, характером наслідків такої діяльності й дохідністю. Учені стверджують: «Предметну основу процесу детермінації корисливих екологічних злочинів утворюють насамперед виробнича діяльність, а також еколого-географічні умови. Це простежується в районах активного риболовства, полювання, морського промислу, порубок лісу»14.

Зазначені посягання поширились на сферу природокористування й заволодіння природними ресурсами, що зумовило їх хижацьке використання, знищення окремих елементів довкілля. Отже, сьогодні саме корисливі злочинці формують організовану складову частину екологічної злочинності, що фактично являє собою нелегальне кримінальне «підприємництво», тобто отримання в зазначений спосіб постійного прибутку, бізнесової вигоди.

Окрім того, у цій категорії осіб варто виокремити підтип злочинця – екологічного корупціонера, для якого характерне засноване на неправомірній вигоді поширення свого владного впливу у сфері охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів.

У незаконний корумпований оборот втягнено значні обсяги лісових ресурсів, риби й морських тварин, корисних копалин, земельних ділянок, відходів тощо. Окрему складову частину організованої екологічної злочинності часто становить «корумповане екологічне ліцензування», під яким розумієть-ся протиправна поведінка осіб, які беруть участь у процесі надання й отримання дозволів (ліцензій) на природокористування та можливості впливати на довкілля, яка пов’язана з наданням корупційних послуг та отриманням тіньового прибутку, привласненням грошових коштів15.

Небезпечність «корумпованого екологічного ліцензування»16, яке забезпечує тривалу й без-карну «підприємницьку» діяльність організованим угрупованням, становлять наслідки, що властиві екологічній злочинності та проявляються не лише в погіршенні стану довкілля, його забрудненні та виснаженні природних ресурсів, а й у специфічних наслідках економіко-управлінського характеру: руйнуванні законної конкуренції на ринку, коли незаконно добуті ресурси витісняють отримані в пе-редбаченому законом порядку, а також падінні авторитету та ефективності державного управління за рахунок його корумпованості.

Особи, які вчиняють екологічні злочини та належать до адаптивного типу, часто відрізняються високим (завищеним) рівнем самооцінки, що інколи призводить до переоцінки ними власних сил і

13 Головкін Б.М. Корислива насильницька злочинність в Україні: феномен, детермінація, запобігання : [монографія] / Б.М. Головкін – Х. : Право, 2011. – С. 16.14 Дубовик О.Л. Причины экологических преступлений / О.Л. Дубовик, А.Э. Жалинский. – М. : Наука, 1988. – С. 84, 152.15 Кримінологія : [навч. посібник] / [О.М. Джужа, В.В. Василевич, О.Г. Колб та ін.] ; за заг. ред. О.М. Джужі. – К. : Атіка, 2010. – С. 249.16 Дубовик О.Л. Коррупция в сфере лицензирования природопользования и регистрации воздействий на окружающую среду / О.Л. Дубовик // Организованная преступность, терроризм и коррупция: альманах. – 2003. – № 1. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.satcor.ru/anthology/2003/01/an_dubovik.html.

161 5/2, 2016

можливостей та може бути однією з причин помилок в умовах невиправданого й неприйнятного для суспільства екологічного ризику, що характеризує необережні злочини, пов’язані із забрудненням довкілля.

Небезпечність таких осіб зумовлена можливістю заподіяння важковідновлюваної чи невіднов-люваної сукупної шкоди, що є наслідком, як правило, свідомого ігнорування ризику своєї поведінки особами, які мають здатність передбачати результати власної діяльності завдяки спеціальній фаховій підготовці та досвіду.

Розглянута категорія осіб за своїми морально-психологічним ознаками є соціально-інтегровани-ми особистостями. Для більшості з них не характерні помітно виражені дефекти правової й моральної свідомості. У більшості випадків на вчинення злочинів таких осіб мотивує бажання досягти успіху в господарській діяльності та інших корпоративних цілей будь-яким способом, отримавши особисту вигоду й не думаючи про можливі наслідки17.

Висновки. Запропонована типологія осіб, які вчиняють екологічні злочини, за ознакою адаптив-ної спрямованості, на нашу думку, може бути актуальною як у теоретичному, так і в практичному пла-ні. Варто зазначити, що типологічні властивості осіб, які вчиняють екологічні злочини, мають різний ступінь вираження та різноманітні поєднання. Тому можна говорити про значну варіативність типів цієї категорії осіб, що дає можливість доповнення наведеної авторської типології новими типами та підтипами.

Анотація

У статті на основі загальнотеоретичних знань про особу злочинця та емпіричного матеріалу запро-поновано типологію осіб, які вчиняють екологічні злочини. Здійснено критичний аналіз наявних у кри-мінологічній науці підходів до їх типології. Запропоновано авторський варіант типології за критерієм адаптивної спрямованості. Виокремлено й охарактеризовано агресивно-деструктивний та адаптивний типи екологічного злочинця.

Summary

Based upon the theoretical knowledge of a personality of criminal and the empirical evidence the article explains the typology of people who commit ecological crimes. There is critical analysis on different approaches to their typology known by the criminological science. The author offers his own way to determine the typology based upon the criteria of adaptive directivity. The two types of environmental offender such as aggressive and destructive type and adaptive type have been distinguished and characterized


1. Беляев В.Г. Личность преступника в советском уголовном праве : автореф. дисс. … канд. юрид. наук / В.Г. Беляев ; Ростовский гос. ун-т. – Ростов-на-Дону, 1964. – 23 с.

2. Косолапова Н.В. Юридическая психология : [конспект лекций] / Н.В. Косолапова, А.И. Иванова. – М. : Юрайт, 2009. – 144 с.3. Бандурка A.M. Вандализм / A.M. Бандурка, А.Ф. Зелинский. – Х. : Ун-т внутр. дел, 1996. – 198 с.4. Фромм Э. Анатомия человеческой деструктивности / Э. Фромм. – М. : Республика, 1994. – 447 с.5. Кримінологія : [навч. посібник] / [О.М. Джужа, В.В. Василевич, О.Г. Колб та ін.] ; за заг. ред. О.М. Джужі. – К. : Атіка, 2010. – 312 с.6. Гилинский Я.И. Социальное насилие: теория и российская реальность / Я.И. Гилинский // Российский криминологичес-

кий взгляд. – 2008. – № 2. – С. 224–235.7. Левченко Ю.О. Запобігання злочинам, що вчиняються у нафтогазовому комплексі України : дис. … канд. юрид. наук :

спец. 12.00.08 / Ю.О. Левченко. – К., 2008. – 293 с.

17 Мельник О.В. Запобігання злочинам щодо забруднення довкілля в Україні : [монографія] / О.В. Мельник, Г.С. Поліщук, Ю.О. Левченко. – К. : ТОВ «НВП «Інтерсервіс», 2014. – С. 112.




Юлія Турлова,кандидат юридичних наук,

докторант відділу проблем кримінального права, кримінології та судоустроюІнституту держави і права імені В.М. Корецького

Національної академії наук України,головний науковий співробітник відділу науково-методичного забезпечення прокурорської діяльності

поза сферою кримінальної юстиціїНауково-дослідного інституту

Національної академії прокуратури України

8. Головкін Б.М. Корислива насильницька злочинність в Україні: феномен, детермінація, запобігання : [монографія] / Б.М. Головкін – Х. : Право, 2011. – 432 с.

9. Дубовик О.Л. Причины экологических преступлений / О.Л. Дубовик, А.Э. Жалинский. – М. : Наука, 1988. – 240 с.10. Дубовик О.Л. Коррупция в сфере лицензирования природопользования и регистрации воздействий на окружающую

среду / О.Л. Дубовик // Организованная преступность, терроризм и коррупция: альманах. – 2003. – № 1. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.satcor.ru/anthology/2003/01/an_dubovik.html.

11. Мельник О.В. Запобігання злочинам щодо забруднення довкілля в Україні : [монографія] / О.В. Мельник, Г.С. Поліщук, Ю.О. Левченко. – К. : ТОВ «НВП «Інтерсервіс», 2014. – 178 с.

163 5/2, 2016

Деякі аспекти апроксимації податкових правовідносин в Україні до європейських правових стандартів

Some aspects of approximation of tax legal relationships in Ukraine to European legal standards

Постановка проблеми. Актуальність досліджуваної проблематики полягає в перетворенні ма-лоефективної діючої вітчизняної системи податкових правовідносин на раціональну та оптимізовану, у запровадженні в українське законодавство популяризованих європейськими країнами податкових но-вовведень, що зумовлюється швидким розвитком євроінтеграційних процесів в Україні та необхідністю гармонізації податкового законодавства України відповідно до вимог Європейського Союзу (далі – ЄС).

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблемам правового забезпечення й побудови ефек-тивної національної податкової системи та шляхам удосконалення податкового законодавства при-свячені наукові праці A.В. Бризгаліна, A.С. Бурдакової, Л.К. Воронової, Л.М. Касьяненко, А.Т. Ковальчук, М.П. Кучерявенка, О.П. Орлюк, К.В. Павлюка, Ю.В. Пасічника, В.В. Сергієнко, А.Г. Чубенка та інших учених. Дослідженням питань адаптації та гармонізації українського податкового законодавства до вимог євро-пейського законодавства займались такі вітчизняні науковці, як І.А. Бєлоусова, Д.А. Бекерська, М.М. Ве-сельський, Н.В. Воротіна, П.Т. Гега, Д.О. Гетманцев, О.М. Горбунова, Л.М. Демиденко, В.Н. Денисов, В.К. Забі-гайло, Ю.М. Капіца, Т.А. Латковська, Б.Г. Маслов, Н.Р. Малишева, В.М. Попович, Н.Ю. Пришва, Л.А. Савченко, В.Д. Чернадчук, С.В. Шевчук та К.В. Ященко. Більшість розвідок мають здебільшого теоретичний, а не при-кладний характер. До того ж залишаються недостатньо дослідженими питання розвитку процесів адап-тації, гармонізації, апроксимації податкового законодавства до вимог європейських стандартів згідно з договірними домовленостями, а також упровадження останніх податкових нововведень до національної системи оподаткування в межах євроінтеграції.

Метою статті є аналіз розвитку шляхів реалізації процесів адаптації податкового законодавства, які полягають в апроксимації сучасної системи податкових правовідносин України до європейських право-вих стандартів і запровадженні у вітчизняний правовий простір популяризованих у європейських країнах податкових нововведень, що зумовлюються необхідністю гармонізації українського податкового законо-давства.

Виклад основного матеріалу. На початку 2002 р. було прийнято значну кількість нормативних актів щодо адаптації законодавства України, однак відсутність спеціального закону значно ускладнювала як правотворчий, так і правозастосовний процес. У зв’язку із цим у 2002 р. прийнято Закон України «Про Кон-цепцію Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу»1, а в 2004 р. – Закон України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу»2, які передбачають комплекс взаємопов’язаних завдань з адап-

1 Про Концепцію Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу : Закон України від 21 листопада 2002 р. № 228-IV // Офіційний вісник України. – 2002. – № 50. – Ст. 2233.2 Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу : Закон України від 18 березня 2004 р. № 1629-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 29. – Ст. 367.

Наталія Хатнюк

Ключові слова:апроксимація податкових правовідносин, адаптація вітчизняної податкової системи, податкові

нововведення, гармонізація українського податкового законодавства, європейські правові стандарти.

Key words:approximation of tax legal relationships, adaptation of the domestic tax system, tax innovations, harmonization of

the Ukrainian tax legislation, European legal standardsy.




тації законодавства України до законодавства ЄС, спрямовані на реалізацію державної політики й пріо-ритетних напрямів розвитку правової системи України шляхом удосконалення нормотворчої діяльності органів державної влади та запровадження єдиної системи планування, координації й контролю роботи з адаптації законодавства. У результаті узагальнення нормативних положень щодо адаптації законодавства України до законодавства ЄС після прийняття цих законів було прийнято ще понад сто підзаконних нор-мативно-правових актів стосовно адаптації законодавства України до права ЄС.

На розвиток євроінтеграційних процесів в Україні суттєво вплинуло підписання в 2014 р. Угоди про Асоціацію між Україною та Європейським Союзом3. Таким чином, реалізація домовленостей Угоди про Асоціацію між Україною та ЄС прискорила імплементацію норм законодавства ЄС у вітчизняне законодав-ство та гармонізацію податкового законодавства України, а також зумовила гармонізацію вітчизняного податкового законодавства з вимогами й стандартами Європейського Союзу.

На позначення процесів, пов’язаних з узгодженням національного права з правом ЄС, у юридичній науці використовується досить широкий арсенал правових визначень, а саме такі:

адаптація – процес вироблення єдиних загальноєвропейських правових стандартів, узгодження розрізнених правових систем держав-членів до вказаних стандартів, уніфікацію правового регулювання в межах ЄС та узгодження норм права третіх держав, які обрали євроінтеграційний вектор, із загальною правовою системою ЄС як обов’язкову умову інтегрування4;

апроксимація – процес наближення одних правових систем до інших5;

гармонізація – процес спільного, узгодженого розвитку національного законодавства країн, усунення існуючих між ними протиріч та формування мінімальних правових стандартів шляхом утвердження спіль-них правових принципів або прийняття окремих правових рішень із метою зближення правових систем6;

зближення – процес, що полягає в спеціально організованій діяльності держав із розроблення єдино-го нормативно-правового акта, спрямованого на регулювання відповідних норм політичної, економічної, соціальної, гуманітарної та інших сфер життя суспільства, а також передбачає певну адаптацію національ-них законодавств до загальноприйнятих міжнародних стандартів7;

імплементація – процес, що передбачає спеціальну законодавчу процедуру перетворення норм між-

3 Угода про Асоціацію між Україною та Європейським Союзом [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.kmu.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=248387631.4 Євглевська О.Л. Адаптація законодавства як умова майбутнього членства України в Європейському Союзі / О.Л. Євглевська // Державне будівництво та місцеве самоврядування : зб. наук. праць / редкол. : Ю.П. Битяк та ін. – Х. : Право, 2009. – Вип. 17. – С. 118–129.Трубіна М.В. Теоретико-прикладні аспекти адаптації законодавства України до законодавства Європейських співтовариств / М.В. Трубіна // Економіка фінанси право. – 2009. – № 4. – С. 36–39.Рудой К.М. Адаптація адміністративного законодавства України у сфері охорони особистих прав громадян до норм Європейського Союзу : автореф. дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 / К.М. Рудой. – Х., 2004. – 20 с.Омельченко О.Л. Адаптація трудового законодавства України до законодавства Європейського Союзу : автореф. дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.05 / О.Л. Омельченко. – К., 2010. – 19 с.5 Вишняков О.К. Правова апроксимація України до умов внутрішнього ринку Європейського Союзу: підсумки і перспективи / О.К. Вишняков // Європейські студії і право. – 2010. – № 1. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/esp/2010_1/10vokspp.pdf.Забігайло К.В. Право України в контексті його апроксимації до права Європейського Союзу / В.К. Забігайло // Україно-європейський журнал міжнародного та порівняльного права. – 2000. – Т. 1. – № 1. – С. 7–13.6 Опришко В.Ф Питання гармонізації законодавства України з міжнародним правом і національними правовими системами / В.Ф. Опришко // Право України. – К., 1999. – № 8. – С. 13–14.Кубко Е.Б. Проблемы гармонизации законодательства Украины и стран Европы / Е.Б. Кубко В.В. Цветкова. – К. : Юринком Интер, 2003. – 528 с.Лаба О.В. Право Європейського Союзу та право України: теоретико-правові проблеми співвідношення та гармонізації (1991–2004 рр.) : автореф. дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 / О.В. Лаба. – К., 2005. – 21 с.Ященко К.В. Гармонізація податкового законодавства України з законодавством Європейських Співтовариств про непряме оподаткування : автореф. дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 / К.В. Ященко. – К., 2005. – 20 с.Дудар С.К. Гармонізація законодавства: проблеми визначення поняття / С.К. Дудар // Держава і право. – 2002. – Вип. 17. – С. 11–17.Рабінович М.Л. Гармонізація законодавства України та Європейського Союзу: теоретичний аспект / М.Л. Рабінович [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://pravotoday.in.ua/ua/press-centre/publications/pub-466/.7 Турченко О.Г. Правове регулювання державних закупівель товарів, робіт та послуг Європейського Союзу (зближення законодавства України з правом ЄС) : автореф. дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.11 / О.Г. Турченко. – К., 2008. – 20 с.Гомонай В.В. Зближення законодавства України з правовою системою Європейського Союзу / В.В. Гомонай [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/10137.

165 5/2, 2016

народного права на норми внутрішнього права, тобто цілеспрямовану організаційно-правову діяльність держави, що здійснюється індивідуально, колективно або в межах міжнародних організацій із метою своє-часної, повної й усебічної реалізації прийнятих нею зобов’язань відповідно до міжнародного права8;

інтеграція – процес, за допомогою якого держави передають право реалізації частини своїх суве-ренних прав на користь створюваної єдиної інституційної структури для забезпечення реалізації їхніх спільних інтересів за допомогою норм права, тобто процес вироблення єдиних загальноєвропейських правових стандартів, узгодження розрізнених правових систем держав-членів до вказаних стандартів, уніфікація правового регулювання в межах ЄС та узгодження норм права третіх держав, які обрали євро-інтеграційний вектор9;

рецепція – текстуальне повторення нормотворчим органом держави змісту міжнародно-правової норми в статті нормативно-правого акта10;

уніфікація – процес створення в різних державах одноманітних загальнообов’язкових правових норм для двох чи більше держав, а також забезпечення їх однакового тлумачення й застосування, приведення чинного права до єдиної системи, усунення розбіжностей і надання одноманітності правовому регулю-ванню подібних або близьких видів суспільних відносин11;

трансформація або модернізація – процеси, що полягають у повній переробці тексту міжнарод-но-правового акта чи окремих його статей зі збереженням змісту відповідної норми міжнародного права та з прийняттям на цій основі норм внутрішнього права12 тощо.

В умовах реалізації Угоди про Асоціацію між Україною та ЄС дедалі більшого значення набуває фор-мування умов функціональної взаємодії суб’єктів податкових правовідносин та створення відповідного сприятливого інноваційного середовища шляхом розвитку партнерських відносин між платниками по-датків і фіскальними органами. Проте під час формування основних положень Податкового кодексу Укра-їни законодавцем враховано тенденції розвитку систем оподаткування країн ЄС і концептуальні засади їх податкового законодавства в частині загальних питань податку на додану вартість, податку на прибуток, загального режиму акцизних податків, пільгового оподаткування та недискримінаційного підходу під час встановлення пільг на постачання вітчизняних товарів і ввезення товарів іноземного виробництва13. Од-нак згідно з досягнутими Україною та ЄС домовленостями Україна зобов’язується поступово наблизити решту положень податкового законодавства до acquis ЄС відповідно до Додатку XXVIII до Угоди про Асо-ціацію між Україною та ЄС14.

8 Брацук І.З. Імплементація права Європейського Союзу в національних правопорядках держав-членів : автореф. дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.11 / І.З. Брацук. – Х., 2011. – 20 с.Муравйов В.І. Правові засади імплементації положень права Європейського Союзу у правопорядку України / В.І. Муравйов // Законотворчість. Проблеми гармонізації законодавства України з міжнародним та європейським правом : зб. наук.-практ. матеріалів. – К. : ТОВ АТОПОЛінк, 2005. – Вип. 4. – С. 13–18.9 Сюр Н.В. Правова інтеграція України до Європейського Союзу: теоретико-правове дослідження : автореф. дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 / Н.В. Сюр. – К., 2006. – 20 с.Луць В.В. Правова інтеграція: загальнотеоретична характеристика / В.В. Луць // Вісник Львівського національного університету. Серія «Юридична». – 2004. – Вип. 39. – С. 79–84.10 Мельник З.П. Рецепція права як засіб вдосконалення правової системи (теоретико-правовий аспект) : автореф. дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 / З.П. Мельник. – К., 2009. – 18 с.11 Сюр Н.В. Правова інтеграція України до Європейського Союзу: теоретико-правове дослідження : автореф. дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 / Н.В. Сюр. – К., 2006. – 20 с.Руденко О.В. Уніфікація міжнародного приватного права в Європейському Союзі : автореф. дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.03 / О.В. Руденко. – К., 2007. – 18 с.Граціанов А.І. Процес систематизації та уніфікації законодавства і розвиток правової системи України : автореф. дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 / А.І. Граціанов. – К., 2004. – 18 с.Волошин Ю.О. Конституційно-правове забезпечення європейської міждержавної інтеграції: проблеми теорії і практики : автореф. дис. … докт. юрид. наук : спец. 12.00.02 / Ю.О. Волошин. – К., 2010. – 32 с.12 Бірюков Р.М. Національна правова система в умовах глобалізації (основні напрямки трансформації) : автореф. дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 / Р.М. Бірюков. – О., 2011. – 20 с.13 Податковий кодекс України : Закон України від 2 грудня 2010 р. № 2755-VI // Відомості Верховної Ради України. – 2011. – № 13–17. – Ст. 112.Угода про Асоціацію між Україною та Європейським Союзом [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.kmu.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=248387631.14 Угода про Асоціацію між Україною та Європейським Союзом [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.kmu.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=248387631.




Розділом 5 Угоди про Асоціацію між Україною та ЄС передбачено такі зобов’язання сторін:

1) застосовувати принципи належного управління у сфері оподаткування, зокрема й принципи прозорості, обміну інформацією та добросовісної податкової конкуренції, тією мірою, якою це погодили держави-члени на рівні ЄС;

2) посилювати та зміцнювати співробітництво, спрямоване на вдосконалення й розвиток податкової системи і фіскальних органів України, наприклад, посилювати потужності збору та контролю з окремим наголосом на процедурах відшкодування ПДВ задля уникнення накопичення заборгованості, забезпечення ефективного збору податків та посилення боротьби з податковим шахрайством, а також ухиленням від сплати податків;

3) докладати максимальних зусиль для активізації співпраці й обміну досвідом у сферах боротьби з податковим шахрайством, інтенсифікації обміном інформації з європейськими фіскальними органами;

4) розвивати співробітництво та гармонізувати політику щодо протидії й боротьби із шахрайством, контрабандою підакцизних товарів15.

Однак невідповідність інноваційного середовища міжнародним і європейським стандартам, неспри-ятливий інноваційний клімат зумовлюють слабку конкурентну позицію України в умовах глобального ін-новаційного простору.

Упродовж 2014–2016 рр. законодавець здійснював законотворчі дії для наближення вітчизняного податкового законодавства до вимог оподаткування європейського співтовариства. Відповідно до звіту Урядового офісу з питань євроінтеграції основним зрушенням стало прийняття Закону України «Про вне-сення змін до Податкового кодексу України та деяких законів України (щодо податкової реформи)» від 28 грудня 2014 р. № 71-VIII16, яким передбачено норми, що сприятимуть збалансуванню інтересів контро-люючих органів і платників податків. Зокрема, цим законом уніфіковано бухгалтерський (фінансовий) і податковий облік та визначено об’єкт оподаткування податком на прибуток підприємств, а саме за прави-лами бухгалтерського обліку; запроваджено новий механізм адміністрування ПДВ; оптимізовано кількість груп платників єдиного податку до чотирьох із підвищенням максимального розміру доходу, який дає змогу перебувати на спрощеній системі оподаткування (для першої та другої груп), знижено ставки єди-ного податку для малого бізнесу.

Незважаючи на очікування, податкові нововведення, які набрали чинності в 2015 р., у 2016 р. та поч-нуть діяти з 2017 р., не вносять кардинальні чи системні зміни в податкове законодавство. Результатом тривалих дискусій серед науковців, експертів і законотворців щодо розробки та впровадження повно-масштабної податкової реформи, що відбувались у 2014–2016 рр., стало прийняття таких компроміс-них нормативних актів, як Закон України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи» від 28 грудня 2014 р. № 71-VIII17, Закон України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» від 28 грудня 2014 р. № 76-VIII18, Закон України «Про внесення змін до Податкового кодексу Україні та деяких законодавчих актів України щодо забезпечення збалансованості бюджетних надходжень у 2016 році» від 24 грудня 2015 р. № 909-VІІІ19, Закон України «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо звільнення від оподаткування пенсій» від 28 квітня 2016 р. № 1411-VIII20. Однак зазначені законодавчі акти дали змогу лише прийняти бюджети 2015 р., 2016 р. та 2017 р. та не вплинули на підвищення економічної активності й прискорення економічного зростання країни.

15 Угода про Асоціацію між Україною та Європейським Союзом [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.kmu.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=248387631.16 Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи : Закон України від 28 грудня 2014 р. № 71-VIII // Відомості Верховної Ради України. – 2015. – № 7–9. – Ст. 55.17 Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи : Закон України від 28 грудня 2014 р. № 71-VIII // Відомості Верховної Ради України. – 2015. – № 7–9. – Ст. 55.18 Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України : Закон України від 28 грудня 2014 р. № 76-VIII // Відомості Верховної Ради України. – 2015. – № 6. – Ст. 40.19 Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо забезпечення збалансованості бюджетних надходжень у 2016 році : Закон України від 24 грудня 2015 р. № 909-VІІІ // Відомості Верховної Ради України. – 2016. – № 5. – Ст. 47.20 Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо звільнення від оподаткування пенсій : Закон України від 28 квітня 2016 р. № 1411-VIII // Відомості Верховної Ради України. – 2016. – № 26. – Ст. 520.

167 5/2, 2016

Аналізуючи шляхи адаптації системи податкових правовідносин України до законодавства ЄС та за-провадження в законодавство популяризованих європейськими країнами податкових нововведень, вар-то назвати такі заходи гармонізації податкового законодавства:

1) створення інфраструктури електронного документообігу як сукупності процесів створення, оброблення, правлення, передавання, одержання, зберігання, використання та знищення електронних документів, які виконуються із застосуванням перевірки цілісності і в разі необхідності з підтвердженням факту одержання таких документів, що дало змогу перейти до дистанційного аудиту;

2) запровадження електронного сервісу та здійснення електронних перевірок;3) створення «електронного кабінету платника податків» із метою покращення умов платника в

електронному сервісі;4) надання податкових консультацій на районному рівні усно, а в містах та області – в електронному

вигляді;5) формування бази податкових знань;6) створення центрів обслуговування платників податків;7) запровадження системи електронного адміністрування платників податку на додану вартість;8) утворення механізму переміщення електронних баз до підпорядкування Міністерства фінансів

України;9) створення механізму прозорого електронного керування поверненням платникам податків

податку на додану вартість;10) запровадження можливості отримання платником податків в електронному вигляді довідки про

відсутність податкової заборгованості;11) зближення бухгалтерського та податкового обліку під час оподаткування прибутку підприємств із

метою зниження податкової різниці;12) зменшення кількості податкових перевірок платників податків контролюючими органами.

Більшість положень податкового законодавства України адаптовані до законодавства ЄС, досягну-тий певний прогрес у створенні ефективної податкової системи, що передбачає забезпечення умов до-бровільного виконання податкових зобов’язань платниками податків, упровадження інформаційно-а-налітичної системи Державної фіскальної служби України та автоматизацію процедур адміністрування із застосуванням сучасних інформаційних і комп’ютерних технологій. Натомість підготовка повноцінної багатосторонньої податкової реформи залишається нагальним питанням у 2017 р. Зміни стосуватимуться практично всіх податків, у тому числі таких основних податків, як податок на прибуток, податок на дода-ну вартість, податок на доходи фізичних осіб, єдиний податок, а також адміністрування податків і зборів. Отже, динаміка трансформації податкового законодавства вдосконалює сучасну систему податкових пра-вовідносин та частково сприяє адаптації вітчизняного законодавства до вимог європейського оподатку-вання, передбачених Угодою про Асоціацію між Україною та ЄС.

Висновки. Таким чином, заходи адаптації сучасної системи податкових правовідносин до вимог опо-даткування, передбачених Угодою про Асоціацію між Україною та ЄС, є необхідними для підвищення еко-номічної активності й прискорення економічного зростання країни. Однак запровадження вищезазначе-них податкових нововведень у найближчій перспективі приведе до покращення податкового клімату в країні, розвитку партнерських відносин між платниками податків та фіскальними органами, що позитивно вплине на добробут населення.

Анотація

Статтю присвячено дослідженню актуальних питань апроксимації податкових правовідносин, яка поля-гає в адаптації сучасної податкової системи України до європейських правових стандартів та запровадженні у вітчизняний правовий простір популяризованих у розвинених країнах податкових нововведень, що зу-мовлені необхідністю гармонізації українського податкового законодавства. Розкривається співвідношення понять «гармонізація», «уніфікація», «адаптація», «апроксимація», «інтеграція» та «зближення законодавства» у сфері податкових правовідносин.




Summary

The article is devoted to research of pressing questions of approximation of tax legal relationships, which consists in adaptation of the modern tax system of Ukraine to the European legal standards and introduction in domestic legal space of the tax innovations which are conditioned the necessity of harmonization of the Ukrainian tax legislation popularized in the developed countries. Correlation of concepts “harmonization”, “stan-dardization”, “adaptation”, “approximation”, “integration” and “approaching of legislation”, opens up in the field of tax legal relationships.


1. Про Концепцію Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу : Закон України від 21 листопада 2002 р. № 228-IV // Офіційний вісник України. – 2002. – № 50. – Ст. 2233.

2. Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу : Закон України від 18 березня 2004 р. № 1629-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 29. – Ст. 367.

3. Угода про Асоціацію між Україною та Європейським Союзом [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.kmu.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=248387631.

4. Євглевська О.Л. Адаптація законодавства як умова майбутнього членства України в Європейському Союзі / О.Л. Євглев-ська // Державне будівництво та місцеве самоврядування : зб. наук. праць / редкол. : Ю.П. Битяк та ін. – Х. : Право, 2009. – Вип. 17. – С. 118–129.

5. Трубіна М.В. Теоретико-прикладні аспекти адаптації законодавства України до законодавства Європейських співтова-риств / М.В. Трубіна // Економіка фінанси право. – 2009. – № 4. – С. 36–39.

6. Рудой К.М. Адаптація адміністративного законодавства України у сфері охорони особистих прав громадян до норм Європейського Союзу : автореф. дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 / К.М. Рудой. – Х., 2004. – 20 с.

7. Омельченко О.Л. Адаптація трудового законодавства України до законодавства Європейського Союзу : автореф. дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.05 / О.Л. Омельченко. – К., 2010. – 19 с.

8. Вишняков О.К. Правова апроксимація України до умов внутрішнього ринку Європейського Союзу: підсумки і перспек-тиви / О.К. Вишняков // Європейські студії і право. – 2010. – № 1. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/esp/2010_1/10vokspp.pdf.

9. Забігайло К.В. Право України в контексті його апроксимації до права Європейського Союзу / В.К. Забігайло // Україно-єв-ропейський журнал міжнародного та порівняльного права. – 2000. – Т. 1. – № 1. – С. 7–13.

10. Опришко В.Ф Питання гармонізації законодавства України з міжнародним правом і національними правовими систе-мами / В.Ф. Опришко // Право України. – К., 1999. – № 8. – С. 13–14.

11. Кубко Е.Б. Проблемы гармонизации законодательства Украины и стран Европы / Е.Б. Кубко В.В. Цветкова. – К. : Юринком Интер, 2003. – 528 с.

12. Лаба О.В. Право Європейського Союзу та право України: теоретико-правові проблеми співвідношення та гармонізації (1991–2004 рр.) : автореф. дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 / О.В. Лаба. – К., 2005. – 21 с.

13. Ященко К.В. Гармонізація податкового законодавства України з законодавством Європейських Співтовариств про не-пряме оподаткування : автореф. дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 / К.В. Ященко. – К., 2005. – 20 с.

14. Дудар С.К. Гармонізація законодавства: проблеми визначення поняття / С.К. Дудар // Держава і право. – 2002. – Вип. 17. – С. 11–17.

15. Рабінович М.Л. Гармонізація законодавства України та Європейського Союзу: теоретичний аспект / М.Л. Рабінович [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://pravotoday.in.ua/ua/press-centre/publications/pub-466/.

16. Турченко О.Г. Правове регулювання державних закупівель товарів, робіт та послуг Європейського Союзу (зближення законодавства України з правом ЄС) : автореф. дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.11 / О.Г. Турченко. – К., 2008. – 20 с.

17. Гомонай В.В. Зближення законодавства України з правовою системою Європейського Союзу / В.В. Гомонай [Електро-нний ресурс]. – Режим доступу : http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/10137.

18. Брацук І.З. Імплементація права Європейського Союзу в національних правопорядках держав-членів : автореф. дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.11 / І.З. Брацук. – Х., 2011. – 20 с.

19. Муравйов В.І. Правові засади імплементації положень права Європейського Союзу у правопорядку України / В.І. Муравйов // Законотворчість. Проблеми гармонізації законодавства України з міжнародним та європейським пра-вом : зб. наук.-практ. матеріалів. – К. : ТОВ АТОПОЛінк, 2005. – Вип. 4. – С. 13–18.

20. Сюр Н.В. Правова інтеграція України до Європейського Союзу: теоретико-правове дослідження : автореф. дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 / Н.В. Сюр. – К., 2006. – 20 с.

21. Луць В.В. Правова інтеграція: загальнотеоретична характеристика / В.В. Луць // Вісник Львівського національного університету. Серія «Юридична». – 2004. – Вип. 39. – С. 79–84.

169 5/2, 2016

22. Мельник З.П. Рецепція права як засіб вдосконалення правової системи (теоретико-правовий аспект) : автореф. дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 / З.П. Мельник. – К., 2009. – 18 с.

23. Руденко О.В. Уніфікація міжнародного приватного права в Європейському Союзі : автореф. дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.03 / О.В. Руденко. – К., 2007. – 18 с.

24. Граціанов А.І. Процес систематизації та уніфікації законодавства і розвиток правової системи України : автореф. дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 / А.І. Граціанов. – К., 2004. – 18 с.

25. Волошин Ю.О. Конституційно-правове забезпечення європейської міждержавної інтеграції: проблеми теорії і практи-ки : автореф. дис. … докт. юрид. наук : спец. 12.00.02 / Ю.О. Волошин. – К., 2010. – 32 с.

26. Бірюков Р.М. Національна правова система в умовах глобалізації (основні напрямки трансформації) : автореф. дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 / Р.М. Бірюков. – О., 2011. – 20 с.

27. Податковий кодекс України : Закон України від 2 грудня 2010 р. № 2755-VI // Відомості Верховної Ради України. – 2011. – № 13–17. – Ст. 112.

28. Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи : Закон України від 28 грудня 2014 р. № 71-VIII // Відомості Верховної Ради України. – 2015. – № 7–9. – Ст. 55.

29. Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України : Закон України від 28 грудня 2014 р. № 76-VIII // Відомості Верховної Ради України. – 2015. – № 6. – Ст. 40.

30. Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо забезпечення збалан-сованості бюджетних надходжень у 2016 році : Закон України від 24 грудня 2015 р. № 909-VІІІ // Відомості Верховної Ради України. – 2016. – № 5. – Ст. 47.

31. Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо звільнення від оподаткування пенсій : Закон України від 28 квітня 2016 р. № 1411-VIII // Відомості Верховної Ради України. – 2016. – № 26. – Ст. 520.

Наталія Хатнюк,кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри фінансового права

ДВНЗ «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана»




Principles of enforcement and protection of IP rightsПринципи охорони й захисту прав інтелектуальної власності

Results of intellectual activity impact on dynamics of modern development of society strongly. World community, including Ukrainian society, realized that the level of its social and economic development is di-rectly proportional dependent on realization of results of intellectual activity in science, technology, production and culture. Such significance of the field of intellectual activity needs prudent legal regulation by the way of forming of multilevel system of legal acts. So, forming and development of effective and qualitative system of guard and protection (SGP) of IPR become very important in modern conditions.

Despite the large number of scientific researches1, such important foundations of guard and protection of IPR as their principles stay not researched enough. That’s why the object of this article is to formulate principles of guard and protection (PGP) of IPR and to open their essence.

The effectiveness of functioning of the SGP of IPR is depended on clear orientation and strategic focus of all legal norms and measures, which regulate relations in the field of IP and restore IPR, if its were broken. We can to provide this condition by the way of determining and strict adherence of PGP of IPR. To realize, formulate and systematize PGP of IPR, we assume that the SGP of IPR includes three interrelated elements: legal norms, which regulate relation of creating and using of IP objects; measures, which are directed on recognition and recovery IPR, if its were broken; and also authorities, which realize these measures.

The term “principle” from Latin means a “start”, “ground” and “antecedence”2.

During a determining of concept of principles of Law we can separate two conceptions which were formed in frames of legal doctrine. According the first concept (the theory of positivism), principles of Law are ideas, the-oretical and regulatory guidelines of any kind of human activities, which are specified in contents of legal norms and caused by material norms of society existence objective. According the second concept (natural law), the principles of Law are leading ideas, starting positions which are inherent objectively to Law, and as undeniable requirements (positive obligations), which are made to participants of social relations to harmonic combination of personal, group and public interests, and determine the content and orientation of legal regulation and re-flect the most important patterns of social and economic formation3.

For our research the most interesting is the approach by researchers who emphasize on ability of the prin-ciples of Law to impact both on norms of Law and on enforcement activities of authorities4. This, in turn, gives possibility to assume, that the principles of Law impact on character of named elements of SGPof IPR. At the same, there are separated groups of principles in the legal system of Ukraine. Review of them will facilitate to understand and to systematize PGP of IPR better, than before, because the fist principles are initial to form the second.

1 These scientific researches include researches by U. Boshyckyi, A. Havrylishyn, V. Ivashchenko, V. Zharov, R. Stephanchyk, O. Yastremska, S. Alekseev, A. Vengrov, V. Dozorcev, O. Ioffe, N. Matuzov, I. Pokrovskyi, I. Stryzhak, R. Khalphyna, G. Shershenevych, R. Shyshka.2 Поп-культура [Electronic resource]. – Access mode : http://www.jnsm.com.ua/cgi-bin/u/book/sis.pl?Article=14621&action=show.3 Старчук О. Щодо поняття принципів права / О. Старчук // Часопис Київського університету права. – 2012. – № 2. – С. 40–44.4 Солоненко О. Функціональний аспект принципів права у правозастосовній діяльності / О. Солоненко [Electronic resour-ce]. – Access mode : http://www.pravoznavec.com.ua/period/article/6739/%D1.

Valerii Khoma, Elvira Moldovan

Key words:IP, IP rights, enforcement and protection of IP rights, principles of enforcement and protection of IP rights.

Ключові слова:інтелектуальна власність, право інтелектуальної власності, охорона та захист прав інтелектуальної

власності, принципи охорони та захисту прав інтелектуальної власності.

171 5/2, 2016

Principles of enforcement and protection of IP rights

All principles of Law are separated into two large groups – general and social, and specific and social (jurid-ical). The first group includes economic, social, political and ideological, moral and spiritual etc. Another group includes general, sectoral and cross-sectoral principles. General principles are the most important, because they reflect human values5. Among the general principles, which have weight in the sphere of research, are the fol-lowing: rule of law, unity of rights and obligations of subjects of social relations, prevalence of rights and free-doms of human under rights of a state, guaranty of rights and freedoms of citizens, mutual responsibility of a state and a person, presumption of innocence, inevitability of punishment for guilt so on, so on.

Cross-sectoral principles are principles of Law which express specifics of few related sectors of Law, like the PGP of IPR are determined on the border between Constitutional, Civil, Criminal, Administrative and Customs Laws.

Although Ukrainian national legislation does not define directly PGP of IPR, but they can be formulated on the base of analysis of legislative novels which proclaim general grounds of guard and protection of IPR. Firs of all, the Constitution of Ukraine proclaims such axioms of providing of guard and protection of IPR6. They deter-mine starting positions of guard and protection: to prevent to violation of IPR. The postulate about a safe using of IP has preventive nature for consumers of intellectual activity results, namely provides back relation in the system “provider – consumer”.

Besides general, and at the same time constitutional, principles of Law7, we propose to separate the next PGP of IPR: principle of guaranteed of right on results of own intellectual and creative activities; protection of IP, copyrights, moral and material interests which are appeared on the base of different kinds of intellectual activ-ities; protection of IP by a state; inviolability of IPR; dominance of public interests in the process of using of IPR.

The Constitution postulates, which are named higher, also became the base to specify of PGP of IPR in other fields of legal regulation, particular in the field of Patent Law. We agree with the view about belonging to these principles such principles, as territorial8, principle of the criteria of selectivity9, principle of “Novelty”10, and principle of exclusive right11, and principle of coordination of interests of owners of patents and society in general on the base of introduction of exclusion from the scope of the patent monopoly which are caused by public demands12.

The Constitution postulates are developed in the Civil Code of Ukraine, besides general Constitutional prin-ciples, like a principle of inactiveness of IPR. Principle of coordination of IPR and property right13, principle of ex-clusive right of holder to use an object of IPR and to prevent to unlawful using of them, principle of responsibility for violation of IPR, principle of juridical protection of IPR are proclaimed by this Code14.

In our opinion, the Crime Code of Ukraine15 and the Code of Ukraine on Administrative Offences16 not only reveal the meaning of constitutional provisions on the PGP of IPR, like the Civil Code of Ukraine, as ensure the

5 Скакун О. Теорія держави і права : [підручник] / О. Скакун. – Х. – Консум, 2006. – С. 222–224.6 Конституція України : Закон України від 28 червня 1996 р. № 254к/96-ВР [Electronic resource]. – Access mode : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80.7 Its include such principles as a supremacy of Law, unity of rights and obligations of subjects of social relations, prevailing of rights and freedoms of human on rights of a state, guaranteed of rights and freedoms of citizens, mutual responsibility of a state and a person.8 It means that the patent is granted according to the national legislation, and all rights which are related with the national legisla-tion are measured by borders of the state or region.9 This principle means that the legal guard is provided exclusively to objects of IP, which are recognized a patentable on the base of the criteria of novelty, non-obvious and industrial availability.10 Objects of industrial property have to be used without violation of others’ patent rights. 11 Exclusive right to using of patented objects of IP is recognized to an owner of patent, and penalties for violation of this right are established.12 Базилевич В. Охорона та захист прав інтелектуальної власності / В. Базилевич [Electronic resource]. – Access mode : http://pidruchniki.ws/11151212/ekonomika/ohorona_zahist_prav_intelektualnoyi_vlasnosti.13 IP rights and property right on thing are not related.14 Цивільний кодекс України : Закон України від 16 січня 2003 р. № 435-IV [Electronic resource]. – Access mode : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15?test=qY4Mfbtc78fViiRUZi2r/.7uHI4v.s80msh8Ie6.15 Кримінальний кодекс України : Закон України від 5 квітня 2001 р. № 2341-III [Electronic resource]. – Access mode : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2341-14.16 Кодекс України про адміністративні правопорушення : Закон України від 7 грудня 1984 р. № 8073-X [Electronic resource]. – Access mode : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/80731-10.



implementation of these principles17. Named principles are realized by the way of installation of criminal and administrative responsibility for: violation of copyright and related rights; infringement of an invention, utility model, industrial design, integrated circuit topography, plant variety, efficiency proposal; illegal collecting and divulgation of information which is a trade secret, including data, which are related with objects of IP; illicit traf-ficking of disks for laser reading systems, matrices, equipment and raw materials for their production.

Postulates of the Customs Code of Ukraine18 also provide realization of PGP of IPR by the way of establish-ing of features of executing of customs control and customs clearance of goods, containing objects of IP. These features forecast: keeping the register of customs goods that are objects of IPR; suspension of such goods; decisions about utilization of such goods on suspicion of violation of IPR, changing of labeling on products and their packaging to eliminate evidence of violations or the continuation of customs clearance in order after harmonization of conflict between owner of IPR objects and owner of the goods.

We propose to formulate the next PGP of IPR on the base of content of Postulates of the Customs Code of Ukraine: priority rights and interests of subjects which transporting IP objects across the customs border of the rights and interests of the state, which derives from the meaning of issue 4 of article 3 of the Customs Code of Ukraine; central control on abidance of rights of subjects of IP, essence of which expresses in creating and using of the Customs Register; principle of initiative of holder, the essence of which is executing of majority of activities to protect subjects of IPR at the time of goods crossing the customs border of Ukraine on application of holder. Exception to the rule is the ability to suspend customs clearance of goods at the initiative of Customs. It can be has done subject to available of the list of grounds to consider that the IPR can be violated because of crossing the customs board, is ordered by Government of Ukraine.

This list of principles is not exhaustive. Other PGP of IPR can be formulated in the process of studding of concepts of the Customs Code of Ukraine. Starting point to formulate them can be principles of activities of state bodies, which realize state customs policy, and are ordered by Section XX of Customs Code of Ukraine. But Ukrainian legislation does not declare such principles today. That’s why we propose to define principles of activ-ities of state bodies, which realize state customs policy, similarly these principles are ordered in laws of Ukraine19.

Besides, PGP of IPR are defined on the level of international legislations. PGP of IPR are separated into prin-ciples of guard and principles of protection on the criteria of main goal of guard and protection of IPR in inter-national legislations.

The aim of legal guard is an intensification of a legal mechanism of legislative prevention on possibility to use results of intellectual activities by the third persons on commercial goal. Protection of IPR is executed in ad-ministrative and court order to restore a status of holders of IPR if such rights were violated. In light of the above, describe the PGP of IPR are declared in the international legal acts.

For example, according Paris Act of 24 July 1971 amended October 2, 1979 of the Berne Convention for the Protection of Literary and Artistic Works, the principles of “national regime”, principle of “automatic guard” and principle of “independence of guard” and presumption of authorship are principles of guard of IPR20.

The principle of “national treatment” means protection of creations as objects of IP created in one of the Parties to the Convention shall be carried out in other Member States at the same level and to the same extent as with respect to objects IP created in these and other countries. It does mean that the each Member State of the Convention destines to citizens of other Member States at least the same copyrights as to own citizens. Set-tlement of issues regarding the use of copyright IP held under the laws of the Member in whose territory they

17 These principles are: guarantee the rights and freedom of citizens; providing of protection of IP by a state; mutual responsibility of a state and a person; inevitability of responsibility for; presumption of innocence in the process of determining of personal quilt.18 Митний кодекс України : Закон України від 13 березня 2012 р. № 4495-VI [Electronic resource]. – Access mode : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/4495-17.19 Let ourselves don’t emphasize on this problem, because, in our opinion, it is an object of separate research. Detail:Про державну службу : Закон України від 16 грудня 1993 р. № 3723-XII [Electronic resource]. – Access mode : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3723-12.Про міліцію : Закон України від 20 грудня 1990 р. № 565-XII [Electronic resource]. – Access mode : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/565-12.Про Державну прикордонну службу України : Закон України від 3 квітня 2003 р. № 661-IV [Electronic resource]. – Access mode : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/661-15.20 Паризький Акт до Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів : міжнародний документ від 24 липня 1971 р. (змінений 2 жовтня 1979 р.) [Electronic resource]. – Access mode : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_051.

173 5/2, 2016

are issued, publicly performed, transmitted on the air more. No import of foreign law in copyright law relations in the country not allowed: copyright law of a particular country Parties to the Convention shall apply to any works used in its territory, regardless of where these works were created.

The principle of “automatic protection” means that the protection of IPR is granted automatically and is not driven by formal terms of registration, deposit, etc. Copyright does not require the use of any preliminary formalities and occurs automatically at the time of fixation of the work in a tangible form (for citizens of member countries of the Convention) or the first publication (published for these countries works of foreign authors).

Under the principle of “independence of protection” granted ownership rights and their implementation does not depend on the existence of protection in the country of origin. Action of this principle does not expand on works, dates of guard of which have finished in the country of origin.

The content of the presumption of authorship is that in the absence of evidence to the contrary, the author is the one whose name or alias specified on the cover of the book. The authorship of the work is determined by the laws of the country of origin.

Paris Convention for the Protection of Industrial Property of 20 March 1883, including Stockholm Act21, which for the international community entered into force March 26, 1970, and for Ukraine – December 25, 1991, determines such principles of guard of IPR, as: principle of formal reciprocity (states mutually provide specific inequality of rights and equality in rights of foreigners nationals. Aliens receive the same rights provided to citizens); principle of statutory protection of trademarks in intact (telle quelle) (every trademark duly registered in the country of origin is stated in other Member States of the Convention and is protected as it is); convention priority of trademark (the person, who applied for trademark registration in one of the Member States of the Convention, uses priority in others Member States. So, this person has priority to register his trademark during six months in others Member States. Duly completed application which has completed in one of the Member States, is a ground to use priority right. The applicant is not required to apply for a trademark at the same time in all countries in which it wishes to receive its legal guard); principle of independence of national registration of a trademark (registration becomes independent on possible registration of a trademark in any state, including state of origin, after registration has done in one of the Member States. So, termination or cancellation of reg-istration of the mark in one of the Member States shall not affect the validity of the registration of the mark in other Member States.

The Rome Convention for the Protection of Performers, Producers of Phonograms and Broadcasting Or-ganizations of 26 October 1961 includes principle of “national regime of guard”. It means, that the legal regime of guard of performers on executions committed in broadcasts or recorded for the first time, producers of pho-nograms first fixed or first published, broadcasting organizations the headquarters of which are located in the territory of Parties to the Convention in respect of broadcasting carried out using transmitters located on the territory of the Member, is established by national legislation of Member States22.

The list of international legal acts defining principles of protection of IP includes three acts only.

The first, Geneva Convention for the Protection of Producers of Phonograms against Unauthorized Dupli-cation of their Phonograms of October 29, 1971 establishes the principle of “national regime”. According to this principle, each Member States is obligated to protect interests of Producers of Phonograms, whose are citizens of another Member States against Unauthorized Duplication of Phonograms and against importation of such duplications every times, when referred to the production or importation is for the purpose of distribution to the public, and also against distribution these duplications to the public23. The same principle is declared in Treaty WIPO Performances and Phonograms Treaty (Geneva Agreement) of 20 December 199624.

21 Паризька конвенція про охорону промислової власності : міжнародний документ від 20 березня 1883 р. [Electronic resour-ce]. – Access mode : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_123.22 Міжнародна конвенція про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення : міжнародний документ від 26 жовтня 1961 р. [Electronic resource]. – Access mode : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_763.23 Конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їхніх фонограм : міжнародний документ від 29 жовтня 1971 р. [Electronic resource]. – Access mode : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/995_124.24 Договір Всесвітньої організації інтелектуальної власності про виконання і фонограми, прийнятий Дипломатичною конференцією 20 грудня 1996 р. [Electronic resource]. – Access mode : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/995_769.




Principles of more favorable requirements and the lack of regulation of substantive patent law are proclaimed by Geneva Agreement on Patent Law of June 01, 2002 also are principles of protection of IPR. It means that the Contracting Party is free to make demands which, in applicants’ and holders’ opinion, are more favorable than requirements forecasted in the Agreement and in the Instruction, exception of date of application. Content regulation no substantive patent law is that only by a Contracting Party the right to set stored on your own re-quirements applicable substantive law on patents25.

So, PGP of IPR are separated on the level of international legal acts. We agree in general with this assump-tion and propose the next list of PGP of IPR: 1) principle of inviolability – legal protection is realized on the base of concept about inaction of IPR. Nobody can’t be voided of IPR or limited in its’ realization, except of cases are fore-casted by law; 2 suitability for perception – legal protection is realized on result of intellectual creative activity (for instance, scientific research, literature or art work etc.) if it was created and formed as a suitable for perception of compliance; 3) compliance with legislation – legal protection is realized on result of intellectual creative activity (inventions, utility models, and industrial designs) if it meets the requirements of Ukrainian legislation in the sphere of IP; 4) chronological constraints – legal protection of objects of IP is realized during some term, which is determined by legislation; 5) delineation of property rights and IPR – legal protection is realized exclusively on one or another object of IPR, but it is not expanded on property rights on physic carrier in which creative result is em-bodied. A property right on the thing in which creative result is embodied is not dependent on IPR on this result.

Outlined material gives possibility to classify PGP of IPR by the help of such criteria: 1) on reflection of essence of principles in sources of law – principles are reflected in international sources and that are reflected in national sources (constitutional principles, principles essence of which is inclusive in Codes of Ukraine, and principles essence of which is inclusive in laws); 2) on the level of generalizing – common and special; 3) on the goal of measures – principles of guard and principles of protection of property rights.

In summary, we note that analysis of the relevant sources of law for the first time made it possible to: 1) identify PGP of IPR, 2) determine the criteria for their classification, 3) classify these principles. The study also found a gap right in the regulation of bodies exercising public customs, which is no legal definition of the prin-ciples of their activities in the Customs Code of Ukraine. An articulate those principles and keep them in Chapter XX of Customs Code of Ukraine.

Summary

The principles of enforcement and protection of IP rights are determined and their content is disclosed based on the analysis of national and international legal acts in the article. Criteria for the classification of the principles of protection and enforcement of IPR are determined and they are classified.

Анотація

У статті визначено принципи охорони й захисту прав інтелектуальної власності та розкрито їх зміст на основі аналізу міжнародного й національного законодавства. Запропоновано критерії класифікації принци-пів охорони та захисту прав інтелектуальної власності, а також надано авторську їх класифікацію.

25 Договір про патентне право : міжнародний документ від 1 червня 2000 р. [Electronic resource]. – Access mode : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/895_002.

175 5/2, 2016

Literature:

1. Про міліцію : Закон України від 20 грудня 1990 р. № 565-XII [Electronic resource]. – Access mode : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/565-12.

2. Про державну службу : Закон України від 16 грудня 1993 р. № 3723-XII [Electronic resource]. – Access mode : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3723-12.

3. Про Державну прикордонну службу України : Закон України від 3 квітня 2003 р. № 661-IV [Electronic resource]. – Access mode : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/661-15.

4. Базилевич В. Охорона та захист прав інтелектуальної власності / В. Базилевич [Electronic resource]. – Access mode : http://pidruchniki.ws/11151212/ekonomika/ohorona_zahist_prav_intelektualnoyi_vlasnosti.

5. Конституція України : Закон України від 28 червня 1996 р. № 254к/96-ВР [Electronic resource]. – Access mode : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80.

6. Поп-культура [Electronic resource]. – Access mode : http://www.jnsm.com.ua/cgi-bin/u/book/sis.pl?Article=14621&action=show.

7. Договір про патентне право : міжнародний документ від 1 червня 2000 р. [Electronic resource]. – Access mode : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/895_002.

8. Конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їхніх фонограм : міжнародний документ від 29 жовтня 1971 р. [Electronic resource]. – Access mode : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/995_124.

9. Паризький Акт до Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів : міжнародний документ від 24 лип-ня 1971 р. (змінений 2 жовтня 1979 р.) [Electronic resource]. – Access mode : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_051.

10. Паризька конвенція про охорону промислової власності : міжнародний документ від 20 березня 1883 р. [Electronic resource]. – Access mode : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_123.

11. Міжнародна конвенція про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення : міжнародний документ від 26 жовтня 1961 р. [Electronic resource]. – Access mode : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_763.

12. Скакун О. Теорія держави і права : [підручник] / О. Скакун. – Х. – Консум, 2006. – 656 с.13. Солоненко О. Функціональний аспект принципів права у правозастосовній діяльності / О. Солоненко [Electronic

resource]. – Access mode : http://www.pravoznavec.com.ua/period/article/6739/%D1.14. Старчук О. Щодо поняття принципів права / О. Старчук // Часопис Київського університету права. – 2012. – № 2. –

С. 40–44.15. Цивільний кодекс України : Закон України від 16 січня 2003 р. № 435-IV [Electronic resource]. – Access mode : http://zakon2.

rada.gov.ua/laws/show/435-15?test=qY4Mfbtc78fViiRUZi2r/.7uHI4v.s80msh8Ie6.16. Кодекс України про адміністративні правопорушення : Закон України від 7 грудня 1984 р. № 8073-X [Electronic resource]. –

Access mode : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/80731-10.17. Кримінальний кодекс України : Закон України від 5 квітня 2001 р. № 2341-III [Electronic resource]. – Access mode :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2341-14.18. Митний кодекс України : Закон України від 13 березня 2012 р. № 4495-VI [Electronic resource]. – Access mode :

http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/4495-17.19. Договір Всесвітньої організації інтелектуальної власності про виконання і фонограми, прийнятий Дипломатичною кон-

ференцією 20 грудня 1996 р. [Electronic resource]. – Access mode : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/995_769.

Valerii Khoma,PhD in the field of Law, Associate Professor,

Leading Researcher of Department of researching to ensure customs security of Research Center of Customs Affair of the Research Institute for Fiscal Policy of State University Fiscal Service of Ukraine

Elvira Moldovan,PhD in the field of Governmental Management,

Senior Researcher of Department of researching of international experience and customs expertise of Research Center of Customs Affair of the Research Institute for Fiscal Policy of State University Fiscal Service of Ukraine




International counter raiding experience at regional level Міжнародний досвід протидії рейдерству на регіональному рівні

Due to the world processes of economic globalization undergoing significant changes are in the systems of market relations, as well as in the legal framework, which serves as a basis to monitor the legality of the state to pre-vent economic crime, raider attacks, and acquisitions of various types of ownership. That is the historical experience of legislation of the United States of America in the field of prevention of the above mentioned reasons should be taken into account by the legislator of Ukraine at the stage of the reforming the administrative and legal system, and in the period of economic reforms.

Analysing the world experience of the emergence and establishment of raiding, there is always the pres-ence of certain factors in the country: the economic crisis, the imperfection of the current legislation, specific political situation, corruption in the government and the abuse of power by officials, import of raiding technol-ogies and teams, improper protection of businesses, property rights, unhealthy competition and so on. Today Ukraine is an ideal place for raiders’ activities, because all mentioned factors are present. Acquiring signs of systemic phenomenon every year, raiding threatens not only market economy of the country, but its national security as a whole.

Raiding comes from piracy, privateering (naval attacks on the trade ships) and dater back for more than one century. According to simple definition of the word in Merriam-Webster's Learner's Dictionary a raider is: a person who suddenly and unexpectedly attacks a place or group; a person who enters a place in order to steal or take something; a person who tries to take control of a business by buying a lot of its stock1. As a crime raid-ing appears together with the shares and the possibility of takeover the company against the will of its owner, namely in the USA from the famous American entrepreneur John Davison Rockefeller. The beginning of his ac-tivity took place during the Civil War (1861-1865), and it really defined the face of modern America. Initial capital Rockefeller created through military orders, selling oil for the needs of the federal army. In 1867, together with Henry Flagler he opened the firm, later called the Standard Oil Company, which share capital was one million dollars and its destiny was to become the world's first raider company. Rockefeller focused his efforts not on finding oil fields and oil extraction, but on processing and transportation of petroleum products, and he had achieved the monopoly on this type of activity by 1877. In order to obtain control over the illegal transport of oil in all US states, he bought controlling stakes of rail companies through nominees, thus acquiring them by crimi-nal way and created a Union Tanker Car Company. For quite a long time nobody in the USA did not even guessed that he had been controlling the company, and thus Standard Oil Company had minimized their transport costs. That is, the raider way the largest oil empire was created2.

The former implacable enemies of raiders include Benjamin Franklin, who proposed immediately after the War of Independence to include a special paragraph on the prohibition of raiding into the Treaty of the United States and England. Although that paragraph was not included into the Treaty, Franklin later made directly start recording prohibiting raiding at the conclusion of the agreement with Prussia, thus creating a precedent in the

1 Raider. Definition [Electronic resource]. – Access mode : http://www.merriam-webster.com/dictionary/raider.2 Grek B. A concept and historical pre-conditions of development of reydering in Ukraine / B. Grek, T. Grek // Advocate. – 2010. – № 9 (120).

Tetyana Tsybulnyk

Key words:raiding, administrative liability, criminal liability, securities, takeover economic security, local government, sharehold-

ers, insider information.

Ключові слова:рейдерство, адміністративна відповідальність, кримінальна відповідальність, цінні папери, поглинання,

економічна безпека, місцеве самоврядування, акціонери, інсайдерська інформація..

177 5/2, 2016

International counter raiding experience at regional level

international law. It is logically to consider the experience of the United States in counter raiding and formation of the effective state policy, as a country pioneer in this field3.

In 1933 in the area of securities regulation the Securities Act of 1933 was adopted. This law was intended to require all necessary information by investors, primarily financial, securities provided to the public, as well as it prohibited deceit, misrepresentations, and other fraud in the sale of securities. According to the law the securities sold in the US must be registered and the company must provide the following information under the registration form: a description of the company's properties and business; a description of the security to be offered for sale; information about the management of the company; and financial statements certified by independent accountants4.

In 1968 a new federal law was passed, and it is the main legal act regulating the market for corporate con-trol in the US, including regulatory procedure activities for acquisitions – the Williams Act. The adoption of this law was caused by a sudden wave of acquisitions (takeovers) in the 1960's, which caught the management of companies by surprise and forced the shareholders to make decisions, which they were not prepared to. The law requires the party that makes the open tender offer to disclose to the federal Securities and Exchange Commis-sion (SEC) the source of the funds used in the offer, and to the company that is the target of absorption (target company). This statement specifies the terms of the tender offer, information about the company that makes the tender offer referred to sources of funds as well as plans for the company in the event of a takeover. The same information within 10 days should be given to any person or company buying more than 5% of the shares of any company. The law sets a minimum period for consideration of proposals – 20 days and allows shareholders for whom the tender was made within 15 days to change their mind. If it is only a limited number of shares, they must be appropriately distributed proportionally among the shareholders of the enterprise for which the bid was made. Within the time candidates are prohibited to perform any acts aimed at the business part of a specific company5. The introduction of these restrictions enables shareholders to think about all the "pros" and "cons" including the number of shareholders of unauthorized persons and to prevent illegal seizure of the company management by outsiders6.

Also a key law, that prevents criminal manipulation of shares and insider information, is considered the Securities Exchange Act of 1934, which includes:

1) requirements to provide the Securities Commission with annual, quarterly and periodic reports by public companies, for that would monitor the financial condition of the organization;

2) requirements for public companies to keep accurate accounting records;3) requirements prohibiting trading insider information;4) requirements prohibiting misleading or providing false information to auditors of public companies7.

Thus, any person that intentionally violates one of the following requirements (or any other provision) can be fined up to 5 mln. USD and (or) imprisoned for a period no more than twenty years8. Accor-ding to the law, not all offerings of securities must be registered with the Securities Commission. Some exemptions from registration include: private offers to a limited number of persons or institutions; offers of limited size; domestic supply; securities of municipal, state and federal authorities.

There are some other laws that regulate relations in the field of securities, and they are just as important:

We can’t but mention Trust Indenture Act of 1939, which is applied to debt securities such as bonds, de-bentures as well as to securities offered for public sale, and even if such securities may be registered under the Securities Act of 1933, they may not be offered for sale to the public if the official agreement between the issuer of bonds and the bondholder, known as the trust indenture, conforms to the standards of this Act9.

3 Bidjakov E. «Corporate raid»: history of occurrence and the present stage characteristic / E. Bidjakov // Bulletin of Tambov Universi-ty. Series: Humanities. – 2009. – № 4. – Vol. 72.4 Securities Act of 1933 [Electronic resource]. – Access mode : http://www.sec.gov/about/laws/sa33.pdf.5 Tarhanova Z. Functioning of the Institute of raiding in Russia : dis. ... cand. of econ. sciences : spec. 08.00.01 / Z. Tarhanova. – Vladikavkaz, 2008. – P. 109.6 Koliesnyk M. The world experience of corporate raid counteraction and possibility of its using in Ukraine / M. Koliesnyk // Law and Security. – 2010. – № 5 (37). – P. 12.7 Securities Exchange Act of 1934 [Electronic resource]. – Access mode : http://www.sec.gov/about/laws/sea34.pdf8 The code of laws the United States. 15 United States Code §78ff (а) [Electronic resource]. – Access mode : http://www.law.cornell.edu/uscode/text/15/78ff9 Trust Indenture Act of 1939 [Electronic resource]. – Access mode : http://www.sec.gov/about/laws/tia39.pdf.



Investment Company Act of 1940 which regulates the organization of companies, including mutual funds, that engage primarily in investing, reinvesting, and trading in securities, and whose own securities are offered to the investing public. The law aims to minimize conflicts of interest that arise during these complex operations and requires the company to disclose its policy of financial condition to investors while selling shares. The law focuses on public disclosure of information to investors about the fund and investment objectives of the com-pany, as well as the structure of investment and operations10.

Investment Advisers Act of 1940 regulates the activities of the investment advisers. With few exceptions, the law requires that a firm or individual consultants practicing on investments in securities must be registered with the Commission and comply with rules designed to protect the interests of investors. The law was amend-ed in 1996 and 2010, and according to the amendments only consultants who have at least 100 mln. USD in assets under management or advise registered investment companies must register with the Commission11.

Sarbanes-Oxley Act of 2002 was the next “milestone” in the fight against raiding. It was signed in July 30, 2002 by the President Bush for the sake of the most far-reaching reforms of American business practices since the time of Franklin Roosevelt. The law introduces a number of reforms to enhance corporate responsibility, financial disclosure and combat corporate and accounting fraud. This law also established the “Public Company Accounting Oversight Board” also known as the PCAOB, to oversee the activities of the auditing profession. Ana-lysing the law we can see it provides another instrument of legal protection against potential invaders – Section 906 of the Act contains requirements on the reliability of the information relating to financial condition and results of economic activity, which in order of reporting is provided by managers and financial directors of the company (or persons equated to them) to the Commission for Securities and the US stock market. These periodi-cal financial reports of financial managers and directors (or persons equated to them) are subject to certification and must be accompanied by a written statement of the CEO and CFO of the issuer. Any person, who knowingly provides false certificate with information about the financial condition and results of economic activity, is crim-inally responsible and can be fined up to 1 mln. USD and (or) subject to imprisonment for a term no more than 10 years. It also provides criminal penalties for intentionally providing a false certificate. The penalty in this case would be a fine of up to 5 mln. USD and (or) imprisonment for a period not more than 20 years12.

Dodd-Frank Wall Street Reform and Consumer Protection Act of 2010 is the most large-scale change in the US financial regulation. It significantly changed the activity of federal authorities, governing the provision of financial services and created additional financial regulatory authority – Financial Stability Oversight Council (FSOC). An important direction is financial reform of state regulation and supervision of financial market seg-ment such as trade OTC derivatives (swaps) – the law takes selling swaps to stock exchanges or electronic trad-ing platforms, establishes requirements for mandatory clearing and transmission of information on transactions in the repository, and for transactions that are not cleared there are requirements for capital and adequacy of margin (collateral)13.

The Jumpstart Our Business Startups Act (the «JOBS Act») dated 05.04.2012 allows companies to attract initial investments in public markets under the simplified procedure (by minimizing regulatory requirements).

Analysis of the US legal framework in combating raiding suggests more detailed scrutiny of foreign experi-ence. For example, the Law on Securities and Exchange 1934 puts criminal legal barrier to those raiders who for preparing and organizing the seizure of the company are using insider information.

We can see that in the USA in the Laws of 1933 and 1934 of the 21st century there are criminal remedies that prevent the criminal of illegal control of the company by changing the registration and (or) legal documents, making false information about a material fact in the application submitted to the registering authority. More-over, in 1983 in the USA the Insider Trading Sanctions Act was adopted as a separate law prohibiting insider trading, and in 1988 the Insider Trading and Securities Fraud Enforcement Act passed as the law on liability for insider trading and securities fraud. These regulations provide severe sanctions for insider activity.

The Ukrainian legal framework, which would properly regulate the order of the market for corporate con-trol, begins to be formed with the adoption by the Verkhovna Rada of the following laws of Ukraine: “On Busi-

10 Investment Company Act of 1940 [Electronic resource]. – Access mode: http://www.sec.gov/about/laws/ica40.pdf.11 Investment Advisers Act of 1940 [Electronic resource]. – Access mode : http://www.sec.gov/about/laws/iaa40.pdf.12 Sarbanes-Oxley Act of 2002 [Electronic resource]. – Access mode : http://www.sec.gov/spotlight/sarbanes-oxley.htm.13 Dodd-Frank Wall Street Reform and Consumer Protection Act [Electronic resource]. – Access mode : http://www.sec.gov/spot-light/dodd-frank.shtml.

179 5/2, 2016

ness Associations” dated 19.09.1991 № 1576-XII, “On Privatization of State Property” dated 04.03.1992 № 2163-XII, “On Privatization of Property of State-Owned Enterprises (small privatization)” dated 06.03.1992 № 2171-XII, and “On Renewal of the debtor’s Solvency or Declaring Its Bankruptcy” dated 14.05.1992 № 2343-XII. Thus, the Law of Ukraine “On Renewal of the debtor’s Solvency or Declaring Its Bankruptcy” was not worked out properly and it gave broad powers to obtain control of the assets of other economic operators without additional and substantial financial investment.

On the twenty-third of January 2006 the Law of Ukraine “On Securities and Stock Market” was adopted and on the twenty-first of November 2006 according to the decision of the State Commission on Securities and Stock Market number 1344 the information which can be referred to the insider was identified (now the decision inval-idated on the grounds of the decision of the State Commission on Securities and Stock Market № 752 (z0946-12) dated 29.05.2012).

According to the Law of Ukraine “On Amendments to Certain Legislative Acts of Ukraine on Insider Infor-mation” dated 22.04.2011 number 3306-VI the note of Article 163-9 of the Code of Ukraine on Administrative Offences the first paragraph stipulates that persons who committed the action under this Article are: officials of the issuer, including those who were officials of the issuer at the time of the introduction of insider information; persons who have access to insider information in connection with their performance of labor (service) duties or contractual obligations, regardless of the relationship with the issuer, including members of professional stock market participants; public servants who know insider information as a result of the performance of official (of-ficial) duties; persons who looked through the insider information by illegal means; auditors, notaries, experts, appraisers, arbitration managers or other persons performing public powers provided by the law. And Article 232-1 of the Criminal Code of Ukraine sets “a fine from seven hundred and fifty to two thousand non-taxable minimum incomes of citizens, or an imprisonment for up to three years, with disqualification to hold certain positions or to be engaged in certain activities for up to three years or without it for intentional illegal disclo-sure, transferring or making available insider information, as well as using the recommendations providing such information regarding the acquisition or disposal of securities or derivatives (derivatives), if it led to the persons who committed these acts or by third parties unjustified profits in a significant amount, or avoiding stock mar-ket participants or third parties significant damage, or if it caused substantial harm to legally protected rights, freedoms and interests of individual citizens, or state and public interests, or the interests of legal entities”, and “commitment transactions using insider information for their own benefit or for the benefit of others, aimed at the acquisition or disposal of securities or derivatives (derivatives) connected with the insider information, if it led to the persons who committed these acts or by third parties unjustified profits in a significant amount, or avoiding stock market participants or third parties significant damage or if it caused substantial harm to legally protected rights, freedoms and interests of individuals or state public interest or the interests of legal entities, – is punishable by a fine of seven hundred and fifty to two thousand non-taxable minimum incomes of citizens or imprisonment for up to three years, or imprisonment for up to two years, with disqualification to hold certain positions or to be engaged in certain activities for up to three years or without such”14. According to analyzed normative and legal acts we can conclude that in the national Ukrainian legislation the protection of insider information by means of criminal law appeared only in 2011.

Legislation of Ukraine has a lot of drawbacks and contradictions in the sphere of raiding, and in connection with this some provisions of the laws can be interpreted differently by various state bodies. For example, the raider has the ability to block the work of the state register by obtaining judgments which are not related to the merits of the conflict, but herewith using procedural rights, he can delay the process of trial and change the owner of illegally purchased assets. 10.10.2013 the Verkhovna Rada of Ukraine adopted the Law of Ukraine “On Amendments to some Legislative Acts of Ukraine concerning improvement of legal regulation of legal entities and individuals – entrepreneurs” № 642-18, aimed at resolving the main important aspects of corporate activi-ties and in particular to counteract illegal acquisition and takeover of enterprises15

However, analyzing the provisions and amendments of mentioned Law, it is clear that the proposed chang-es will not completely resolve the problem of counter raiding in Ukraine. Thus the Law amends Article 66 of Economic Procedure Code of Ukraine, namely – the article on the claim. One way for the legal protection of par-

14 Law of Ukraine On Amendments to Certain Legislative Acts of Ukraine on insider information dated 22.04.2011 № 3306-VI [Elec-tronic resource]. – Access mode : http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/3306-17.15 Law of Ukraine On Amendments to some Legislative Acts of Ukraine concerning improvement of legal regulation of legal entities and individuals – entrepreneurs dated 10.10.2013 № 642-VII [Electronic resource]. – Access mode : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/642-18.




ticipants and the founders from the raiding attacks is recourse to the courts. At the same time in practice there is the problem of protecting members and founders of the company, as procedural law (means of securing a claim) does not allow a court ban on the general meeting of shareholders or members of companies and deci-sion-making. This deficiency prevents the founder (participant) prohibit illegal raiding to take decisions regard-ing the conduct of business. So, the raider, who has most of the constituent in the share capital of the company, can eliminate unwanted participants. Even the cancellation of the decision of the general meeting does not deprive the court of its right to exclude such participant again. The Economic Court, which considers the dispute on the ownership of shares (shares) of the company, has the right to impose a ban on making changes to the constituent documents of the changes in the authorized fund16.

Considering positive experience of the USA and the current situation in the sphere of raiding in Ukraine, the national legislation requires further changes. Therefore, special attention deserve our proposals for intro-ducing amendments to Article 5 of the Code of Ukraine on Administrative Offences about the powers of local councils to make decisions for the violation of which administrative liability is expected in terms of prevention of economic crimes (raiding) in the location of the communities. Namely the possibility of establishing economic security rules by councils of cities of regional centers, the violation of which provides for administrative liability. And, in this regard, amendments to the Code of Administrative Proceedings of Ukraine in Section II Chapter 1 concerning jurisdiction and administrative jurisdiction of administrative cases. But this calls for further research.

Summary

The article is devoted to some questions of researching positive historical experience of legislation of the for the prevention of raiding, analysis of certain legal documents, legal regulation and possible ways to mini-mize the risk of raiding and improvement of the legal framework in this area in Ukraine.

Анотація

Стаття присвячена деяким питанням дослідження позитивного історичного досвіду законодавства США в області запобігання рейдерству, аналізу певних правових документів, правового регулювання та можливих шляхів мінімізації ризику рейдерства та вдосконалення нормативно-правової бази в цій сфері в Україні.

Literature:

1. Raider. Definition [Electronic resource]. – Access mode : http://www.merriam-webster.com/dictionary/raider.2. Grek B. A concept and historical pre-conditions of development of reydering in Ukraine / B. Grek, T. Grek // Advocate. – 2010. –

№ 9 (120).3. Bidjakov E. «Corporate raid»: history of occurrence and the present stage characteristic / E. Bidjakov // Bulletin of Tambov

University. Series: Humanities. – 2009. – № 4. – Vol. 72.4. Securities Act of 1933 [Electronic resource]. – Access mode : http://www.sec.gov/about/laws/sa33.pdf.5. Tarhanova Z. Functioning of the Institute of raiding in Russia : dis. ... cand. of econ. sciences : spec. 08.00.01 / Z. Tarhanova. –

Vladikavkaz, 2008. – 223 p.6. Koliesnyk M. The world experience of corporate raid counteraction and possibility of its using in Ukraine / M. Koliesnyk // Law

and Security. – 2010. – № 5 (37). – P. 12.7. Securities Exchange Act of 1934 [Electronic resource]. – Access mode : http://www.sec.gov/about/laws/sea34.pdf.8. The code of laws the United States. 15 United States Code §78ff (а) [Electronic resource]. – Access mode : http://www.law.

cornell.edu/uscode/text/15/78ff.9. Trust Indenture Act of 1939 [Electronic resource]. – Access mode : http://www.sec.gov/about/laws/tia39.pdf.

16 The legal problems of counteraction of raiding in Ukraine. Actual methods of business protection against raider attacks [Electro-nic resource]. – Access mode : http://sb-sb.com/publications/article/zakonodatelnye_problemy_protivodeystvija_reyderstvu_v_ukraine_aktualnye_metody_zawity_biznesa_ot_reyderskix_zaxvatov.

181 5/2, 2016

Tetyana Tsybulnyk, applicant at the Department of Administrative Law and Administrative Activities

of Yaroslav Mudryi National Law University

10. Investment Company Act of 1940 [Electronic resource]. – Access mode: http://www.sec.gov/about/laws/ica40.pdf.11. Investment Advisers Act of 1940 [Electronic resource]. – Access mode: http://www.sec.gov/about/laws/iaa40.pdf.12. Sarbanes-Oxley Act of 2002 [Electronic resource]. – Access mode : http://www.sec.gov/spotlight/sarbanes-oxley.htm.13. Dodd-Frank Wall Street Reform and Consumer Protection Act [Electronic resource]. – Access mode : http://www.sec.gov/spot-

light/dodd-frank.shtml14. Law of Ukraine On Amendments to Certain Legislative Acts of Ukraine on insider information dated 22.04.2011 № 3306-VI

[Electronic resource]. – Access mode : http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/3306-17.15. Law of Ukraine On Amendments to some Legislative Acts of Ukraine concerning improvement of legal regulation of legal

entities and individuals – entrepreneurs dated 10.10.2013 № 642-VII [Electronic resource]. – Access mode : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/642-18.

16. The legal problems of counteraction of raiding in Ukraine. Actual methods of business protection against raider attacks [Elec-tronic resource]. – Access mode : http://sb-sb.com/publications/article/zakonodatelnye_problemy_protivodeystvija_reyders-tvu_v_ukraine_aktualnye_metody_zawity_biznesa_ot_reyderskix_zaxvatov.


Visegrad journal on human rights – 5/2, 2016

Právny partner:

www.ikrenyirehak.sk

Vydavateľ:

Paneurópska vysoká škola Fakulta práva

Tomášikova, 10 Bratislava

Užhorodská národná univerzitaPrávnická fakulta

Kapituľna, 26Užhorod

Občianske združenie „LEX PRO OMNES”Mierová, 2529/87

Humenné

Grafické spracovanie:Аnna Krivoguz

Jazyková redaktorka:Miroslava Gromovchuk

Sadzba dodaná do tlače:nov, 2016

Documents

№ 5/2, 2016vjhr.sk/archive/2016_5/part_2/all.pdf5/2, 2016 5 Obsah/Contents Особенности признания и исполнения решений иностранных