МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ЮРИДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ЯРОСЛАВА МУДРОГО

Кваліфікаційна наукова

праця на правах рукопису

ДЖЕРЕЛІЙ ВАЛЕРІЙ ВІКТОРОВИЧ

УДК 349.6

ДИСЕРТАЦІЯ

ПРАВОВА ОХОРОНА НАВКОЛИШНЬОГО ПРИРОДНОГО

СЕРЕДОВИЩА В МІСТАХ

12.00.06 «Земельне право; аграрне право; екологічне право;

природоресурсне право»

08 – Право

Подається на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

Дисертація містить результати власних досліджень. Використання

ідей, результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне

джерело

____________ В. В. Джерелій

Науковий керівник –

ГЕТЬМАН АНАТОЛІЙ ПАВЛОВИЧ,

доктор юридичних наук, професор,

Харків – 2018

1

АНОТАЦІЯ

Джерелій В. В. Правова охорона навколишнього природного

середовища в містах. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

за спеціальністю 12.00.06 «Земельне право; аграрне право; екологічне

право; природоресурсне право» (08 – Право). – Національний юридичний

університет імені Ярослава Мудрого, Міністерство освіти і науки України,

Харків, 2018.

Автором здійснено комплексне наукове дослідження проблем

правової охорони навколишнього природного середовища в містах у

контексті європейських стандартів правового регулювання цієї сфери

відносин. Актуальність обраної теми підкреслюється на рівні державних

стратегічних документів. Так, Основні засади (стратегію) державної

екологічної політики України на період до 2020 року, затверджені Законом

України від 21 грудня 2010 року № 2818-VI, передбачають необхідність

впровадження екологічної складової в стратегічні документи розвитку міст

та регіонів, урахування вимог Ольборзької хартії під час проведення оцінки

регіональних програм соціального та економічного розвитку, перегляд до

2020 року генеральних планів розвитку великих міст з метою імплементації

положень зазначених міжнародних документів. Виконання і правове

забезпечення такого стратегічного завдання потребує належної

доктринальної бази.

У роботі розроблено авторське визначення поняття «правова охорона

навколишнього природного середовища міста» як системи нормативних і

індивідуальних правових приписів, які виробляються і закріплюються на

міжнародному, регіональному, національному і локальному рівнях з метою

забезпечення збереження і відновлення навколишнього природного

2

середовища міста, а також інституційні механізми забезпечення їх

ефективної реалізації.

Автором узагальнено напрями правового регулювання на локальному

рівні (органами місцевого самоврядування) з метою мінімізації негативного

впливу міст на навколишнє природне середовище: у сфері реалізації

повноважень щодо планування землекористування й залучення інвестицій

органи місцевого самоврядування мають забезпечувати інклюзивність

процесу прийняття рішень з метою залучення до їх вироблення усіх

зацікавлених сторін, у першу чергу вразливі групи населення; з метою

зменшення парникових викидів органи місцевого самоврядування можуть

використовувати різні моделі сприяння розвитку мережі громадського

транспорту й підвищення переваг його використання перед використанням

особлистого автомобільного транспорту; комбінування правил (у тому числі

щодо комерційних і промислових енергетичних стандартів) і стимулів,

заохочувальних заходів (зокрема, для підтримки споруд із «зеленими

кришами» або пасивного сонячного нагрівання) з метою стимулювання

суб’єктів господарювання у містах працювати у спосіб, який мінімізує їх

вплив на зміну клімату; використовувати різноманітні стимули, у тому числі

гранти, позики та субсидій з метою стимулювання запровадження нових

технологій;

Автором на підставі проведеного аналізу правової і неюридичної

літератури запропоновано виокремити такі періоди розвитку наукової думки

щодо зміни клімату і ролі цих процесів на рівні міського середовища, під

впливом яких формувалося й розвивалося правове регулювання у сфері

охорони навколишнього природного середовища міст: 1) ХІХ ст. – перші

дослідження «парникового ефекту» (Жан-Батіст Фур’є, Сванте Арреніус та

ін.); 2) 1950-1970-ті роки – збільшення інформації про вплив парникових

3

газів на клімат у світі, розвиток різноманітних екологічних ініціатив; у 1979

р. відбулась Перша Всесвітня кліматична конференція (Женева, Швейцарія),

яка закликала уряди прогнозувати і попереджати потенційні антропогенні

зміни клімату; 3) 1980-1990-ті роки – запровадження інституційних

механізмів протидії змінам клімату (у 1988 р. було створено Міжурядову

групу експертів зі зміни климату для проведення регулярних науково-

технічних оцінок зміни клімату; у 1992 р. у Нью-Йорку прийнято Рамочну

конвенцію Організації Об’єднаних Націй про зміну клімату; 4) розвиток

міжнародно-правової основи забезпечення навколишнього природного

середовища, серед пріоритетів – міське середовище (Кіотський протокол,

Марракешські угоди, Балійська дорожня карта, Копенгагенська угода,

Канкунські угоди тощо); 5) з початку 2000-х років – розвиток

альтернативних міжнародно-правовому регулюванню механізмів

забезпечення охорони навколишнього природного середовища.

Обгрунтовано висновок, відповідно до якого правова охорона

навколишнього природного середовища міст має відбуватись з урахуванням

концепції сталого розвитку міст, яка вимагає інтегрованого підходу до

інвестицій, зокрема, у: 1) доступності державних послуг для міських бідних,

2) створення сільськогосподарських структур, ділянок в межах міста (в

центрі або передмістях), 3) використання відновлюваних джерел енергії:

вітрогенераторів, сонячних батарей або біогазу, створеного із стічних вод, 4)

використання екологічного проектування, 5) використання методів

зниження необхідності кондиціонування повітря, 6) створення швидкого,

надійного, доступного та зручного громадського транспорту у всіх його

формах, 7) промислову трансформацію, засновану на виробництві та

використанні відновлюваних джерел енергії та створенні належних робочих

місць, 8) скорочення будівництва та збільшення кількості зелених зон, 9)

4

зменшення розростання міст, пошук нових шляхів, що дозволять людям

жити ближче до місця роботи, 10) створення еко-промислових парків,

метою яких є задіяння фірм і організацій до співпраці, щоб зменшити їх

вплив на навколишнє природне середовище при одночасному підвищенні їх

економічної ефективності, 11) підвищення ефективності використання води

та електроенергії, 12) ефективне управління відходами та системами

переробки, 13) покращення міської інфаструктури, зокрема, енергетичних

мереж (електричних і газових), водних та очисних систем, що часто

виступає ключовим фактором, який визначає нинішню і майбутню динаміку

викидів парникових газів, 14) забезпечення секвестрації вуглецю, яка

передбачає видалення викидів ПГ з атмосфери шляхом збільшення

природного «стоку вуглецю» (тобто шляхом збереження лісових районів),

або за допомогою розробки нових можливостей стоку вуглецю (тобто

шляхом повторного залісення або нової висадки), або за рахунок

уловлювання та зберігання ПГ, що виробляються в місті (захоплення метану

з полігонів для вироблення енергії);

Визначено, що метою реалізації європейської моделі правової охорони

навколишнього середовища міста є забезпечення екологічної безпеки міст,

відтворення природних об’єктів та комплексів, що включає в себе: 1)

захищеність навколишнього середовища, високу еко-ефективність і

невеликий «екологічний слід»; 2) управління матеріальними ресурсами на

стійкій основі й відокремленість економічного прогресу від споживання

ресурсів; 3) високу ефективність використання енергії та відновлювальних

джерел енергії, низький рівень викидів вуглецю, стійкість до впливу зміни

клімату; 4) мінімізацію міської забудови, зведення до мінімуму

використання земель із новими родовищами й природними зонами;

щільність і компактність міст знижує енергетичні потреби, забезпечує

5

мобільність й пропонує можливості для більш ефективного використання

землі; 5) стійкий, не забруднюючий, доступний і ефективний транспорт для

всіх мешканців як на міських, так і міжміських напрямах; більша

привабливість немоторизованої мобільності за рахунок створення гарних

умов для велосипедного й пішого пересування; зменшення транспортних

потреб за рахунок забезпечення близькості й багатофункціональності схем

транспортного пересування і комплексного планування житла, робочих

місць та громадського простору;

У роботі також вироблено авторське поняття «принципів правового

регулювання охорони навколишнього природного середовища в містах», під

якими запропоновано розуміти систему основоположних засад, керівних

ідей, базових вимог, спрямованих на забезпечення збереження і відновлення

навколишнього природного середовища міста, а також ефективного

функціонування інституційних механізмів їх реалізації. Серед таких

принципів названо: стійкість правового регулювання, збалансованість

соціальних, економічних і екологічних потреб сучасних та майбутніх

поколінь, субсидіарність при визначенні відповідальності за порушення

відповідних правових вимог, рівність доступу до процесів прийняття рішень

та основних потреб міського життя; ефективність надання суспільних

послуг та сприяння розвитку місцевого економічного розвитку; прозорість

та підзвітність відповідальних осіб та усіх зацікавлених сторін; безпека

людей та їх життєвого середовища.

Одним із важливих, науково і практично значущих висновків роботи є

доведення існування такого інституту екологічного права як інститут

правової охорони навколишнього природного середовища в містах. Під ним

запропоновано розуміти комплексний і універсальний інститут екологічного

права, що являє собою сукупність відокремлених і взаємопов’язаних

6

правових норм, які регулюють суспільні відносини, що виникають у зв’язку

з необхідністю збереження й відновлення навколишнього природного

середовища у містах. На підставі цього обгрунтовано необхідність внесення

змін до чинного законодавства України, які визначать особливості правової

охорони навколишнього природного середовища в містах.

Автором також надано характеристику основних потенційних

негативних наслідків зміни клімату, що знаходять прояв у містах й

потребують врахування при визначенні напрямів правового регулювання,

серед яких: тепловий стрес; підтоплення; зменшення площ та порушення

видового складу міських зелених зон; стихійні гідрометеорологічні явища;

зменшення кількості та погіршення якості питної води; зростання кількості

інфекційних захворювань та алергійних проявів; порушення нормального

функціонування енергетичних систем міста.

Ключові слова: навколишнє природне середовище міст, правова

охорона навколишнього природного середовища, інститут правової охорони

навколишнього природного середовища в містах, зміна клімату, принципи

правового регулювання охорони навколишнього природного середовища в

містах.

SUMMARY

Dzhereliy V. V. Legal protection of the environment in cities. –

Manuscript copyright.

The Dissertation for obtaining Candidate of Juridical Sciences degree,

speciality 12.00.06 “Land law; Agrarian law; Ecological law; Natural resource

law”. – Yaroslav Mudryi National Law University, Ministry of Education and

Science of Ukraine, Kharkiv, 2019.

7

The author notes the need to develop effective ways of balancing between

the need to ensure maximum protection of the environment and the inevitable

influence of people on it. It provides an overview of the concept of a European

city, not only as a place of advanced social progress with a high degree of social

cohesion, a platform for democracy, dialogue between cultures and diversity, but

also as a resurgence of the environment. This concept could be the basis for

developing a national program of action for environmental protection cities in

Ukraine.

The paper examines the role of cities in the processes of changing the

lifestyle of the population, production and consumption patterns, the spatial

structure of settlement and the location of production. The main tasks of the city

authorities aimed at ensuring sustainable development of cities are formulated.

The author carried out a comprehensive scientific study of the problems of

legal environmental protection in cities in the context of European standards of

legal regulation of this sphere of relations.

The paper develops the author’s definition of the concept of “legal

protection of the city’s natural environment” as a system of normative and

individual legal regulations that are developed and enforced at the international,

regional, national and local levels in order to ensure the preservation and

restoration of the city’s natural environment, as well as institutional mechanisms

ensuring their effective implementation.

The author has summarized the directions of legal regulation at the local

level (local governments) in order to minimize the negative impact of cities on the

environment: in the area of exercising powers of land use planning and attracting

investments, local governments should ensure the inclusiveness of the decision-

making process with a view to involving them in their development all

stakeholders, especially vulnerable groups; in order to reduce greenhouse gas

8

emissions, local governments can use different models to promote the

development of the public transport network and increase the advantages of its

use over the use of personal automobile transport; combining rules (including in

relation to commercial and industrial energy standards) and incentives, incentives

to encourage the work of economic entities in a way that minimizes their impact

on climate change; use a variety of incentives, including grants, loans and

subsidies to encourage the introduction of new technologies.

It has been established that the goal of implementing the European model of

legal environmental protection of the city is to ensure the ecological safety of

cities, the reproduction of natural objects and complexes. This model includes:

1) environmental protection, high eco-efficiency and a small “ecological

footprint”; 2) the management of material resources on a sustainable basis and the

isolation of economic progress from the consumption of resources; 3) high energy

efficiency and renewable energy, low carbon emissions, resistance to climate

change; 4) minimizing urban development, minimizing the use of land with new

fields and natural areas; the density and compactness of cities reduces energy

needs, provides mobility and offers opportunities for more efficient use of land.

Keywords: natural environment of cities, legal protection of the

environment, institute of legal environmental protection in cities, climate change,

principles of legal regulation of environmental protection in cities.

2

ЗМІСТ

ВСТУП 3

РОЗДІЛ 1. Навколишнє природне середовище в містах як об’єкт

правової охорони

16

1.1. Поняття міста для цілей правового забезпечення охорони

навколишнього природного середовища

16

1.2. Урбанізація як прояв глобалізації у світі і фактор впливу на

навколишнє природне середовище

28

1.3. Зміна клімату: вплив на розвиток міст і правові інструменти

запобігання негативним наслідкам

54

1.4. Захист навколишнього природного середовища у містах як

елемент забезпечення сталого розвитку

77

Висновки до розділу 1 103

РОЗДІЛ 2. Правова охорона навколишнього природного

середовища в містах: європейський, національний і локальний

рівні

112

2.1. Європейські стандарти забезпечення правової охорони

навколишнього природного середовища в містах

112

2.2. Національна стратегія правової охорони навколишнього

природного середовища в містах

143

2.3. Локальне правове регулювання в системі забезпечення охорони

навколишнього природного середовища в містах

156

Висновки до розділу 2 176

ВИСНОВКИ 182

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 189

ДОДАТКИ 226

3

ВСТУП

Обґрунтування вибору теми дослідження. Місто на сучасному етапі

розвитку розглядається як системне, комплексне явище, яке включає в себе

економічну, архітектурну, культурну, соціальну, географічну, політичну,

будівельну складові. Висока ступінь зосередження значної кількості жителів

на території, яка є досить невеликою, призводить до виникнення цілої низки

екологічних, соціальних, політико-правових, управлінських проблем, що

стають предметом самостійної уваги з боку науковців і об’єктом правового

регулювання.

Зосередження виробничих і обслуговуючих потужностей на невеликій

території, спеціалізація такого виробництва відповідно до наявних потреб

має очевидні економічні переваги. Водночас, такі процеси зосередження

виробничих потужностей і людей, які проживають на відповідній території,

призводить до посиленого впливу на навколишнє природне середовище. У

свою чергу, описані тенденції у розвитку сучасного суспільства вступають у

суперечність з усталеними поглядами на історичне призначення міста, його

роль у забезпеченні доброботу людей, належного рівня життя.

Питання правової охорони навколишнього природного середовища

міських територій ставали предметом наукових досліджень з екологічного

права. Окремим аспектам цієї проблематики присвячено роботи таких

західних вчених як К. Адамс, К. Ліндсей, С. Аш, Л. Альберті, С. Коген, Р.

Форман, Т. Кеннет, Н. Пірс, А. Веддл, С. Вінстон. Серед вітчизняних вчених

особливо слід відзначити роботи Г. В. Анісімової, А. П. Гетьмана, В. І. Лозо,

В. М. Єрмоленка, В. В. Костицького, Н. Р. Малишевої, В. В. Носіка, С. В.

Разметаєва, А. К. Соколової, М. К. Черкашиної, Ю. С. Шемшученка. Крім

того, питання охорони навколищнього середовища міського простору

4

зумовлюють необхідність проведення міждисциплінарного дослідження і

звернення до напрацювань вчених у сфері управління (В. М. Бабаєв, О. В.

Бойко-Бойчук, І. Гарькавий), містобудування (С. Банах, В. Гаранжа, І. О.

Ізарова, О. О. Квасницька), екологічної етики (В. Є. Борейко, А. В.

Подобайло, О. Є. Висоцька), екології міст (О. П. Бурматова, В. В. Буряк, С.

О. Гайдаржи, Т. В. Гардашук, Т. І. Грачова, О. М. Жуковський, О. М. Іфтода,

В. Глазичев) та ін.

Водночас, у вітчизняній юридичній науці питання правової охорони

навколишнього природного середовища в містах потребують

самостійного комплексного наукового аналізу, який має відповідати

викликам сучасного етапу розвитку суспільства, враховувати зміни

останніх років у сфері правового регулювання суспільних відносин,

реагувати на недоліки законодавчого регулювання, які виявила практика

правозастосування щодо врегулювання екологічних правовідносин, а також

забезпечувати відповідність міжнародним і європейським стандартам.

Наведене вище обгрунтовує актуальність теми дисертації.

Актуальність обраної теми підкреслюється на рівні державних

стратегічних документів. Так, Основні засади (стратегію) державної

екологічної політики України на період до 2020 року, затверджені Законом

України від 21 грудня 2010 року № 2818-VI, передбачають необхідність

впровадження екологічної складової в стратегічні документи розвитку міст

та регіонів, урахування вимог Ольборзької хартії під час проведення оцінки

регіональних програм соціального та економічного розвитку, перегляд до

2020 року генеральних планів розвитку великих міст з метою імплементації

положень зазначених міжнародних документів. Виконання і правове

забезпечення такого стратегічного завдання потребує належної

доктринальної бази.

5

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дослідження виконано на кафедрі екологічного права Національного

юридичного університету імені Ярослава Мудрого відповідно до цільових

комплексних програм «Правове забезпечення реалізації політики держави

на пріоритетних напрямках економічного розвитку та у сфері екологічної

безпеки» (державна реєстрація № 0111U000962) і «Проблеми вдосконалення

правового регулювання користування природними ресурсами та

комплексами в Україні» (державна реєстрація № 0116U006161).

Тема дисертація затверджена вченою радою Національного

юридичного університету імені Ярослава Мудрого (протокол № 3 від

27.03.2015 р.).

Мета і завдання дослідження. Метою дисертації є надання

комплексної характеристики механізму правової охорони навколишнього

природного середовища в містах. Для досягнення вказаної мети було

поставлено такі завдання:

- висвітлити підходи до правового визначення міст та узагальнити

представлені у науці позиції щодо їх характеристики;

- розкрити й узагальнити історико-правові засади генези правового

регулювання діяльності міст та визначити етапи розвитку доктринальних

підходів до розкриття їх ролі у впливі на навколишнє природне середовище;

- визначити юридичний зміст поняття «правова охорона

навколишнього природного середовища міста»;

- охарактеризувати пріоритетні принципи правового регулювання на

рівні екологічного законодавства правової охорони навколишнього

природного середовища в містах;

- розкрити правову природу урбанізації як прояву глобалізації у світі і

фактору впливу на навколишнє природне середовище;

6

- надати характеристику міжнародному, європейському,

національному й локальному рівню правового регулювання охорони

навколишнього природного середовища у містах як елементу забезпечення

сталого розвитку;

- сформулювати теоретичні висновки й розробити практичні

рекомендації з підвищення ефективності екологічного законодавства в

контексті міжнародних і європейських стандартів правової охорони

навколишнього природного середовища в містах з урахуванням позитивного

зарубіжного досвіду.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини у сфері гармонійної

взаємодії суспільства і довкілля, що складаються у зв’язку зі правовою

охороною навколишнього природного середовища і потребують

удосконалення в контексті міжнародних і європейських стандартів

правового регулювання.

Предметом дослідження є теоретичні й практичні проблеми

вироблення механізму правового регулювання навколишнього природного

середовища в містах.

Методи дослідження. Відповідно до поставленої мети та завдань у

роботі використано як загальнонаукові (діалектичний, системний,

синергетичний, аналізу та синтезу, формально-логічний, інструментальний

та ін.), так і спеціально-наукові методи (історико-правовий, порівняльно-

правовий, формально-юридичний та ін.).

Діалектичний метод дозволив визначити стан, тенденції і перспективи

розвитку правового регулювання у сфері охорони навколишнього

природного середовища міст у контексті міжнародних і європейських

стандартів. Системний метод було використано для аналізу екологічного

законодавства України, а також правових документів Європейського Союзу,

7

Ради Європи, ООН, інших міжнародних організацій та окремих держав з

метою узагальнення наявного позитивного досвіду правового регулювання

питань, пов’язаних із охороною навколишнього природного середовища

міст. Формально-логічний метод застосовувався для виявлення зв’язків і

суперечностей у понятійно-категоріальному апараті, що існує в теорії

екологічного права, національному і міжнародному екологічному праві з

питань правової охорони навколишнього природного середовища міст.

Метод аналізу та синтезу дав змогу дослідити теоретичні передумови

формування інституту реформування екологічного законодавства у сфері

правової охорони навколишнього природного середовища міст. Конкретні

пропозиції щодо оновлення системи націогального екологічного

законодавства України сформульовано завдяки використанню методу

правового моделювання. За допомогою історико-правового методу

вивчалися становлення і розвиток правових основ реформування

екологічного законодавства в Україні в контексті правової охорони

навколишнього середовища міст, а порівняльно-правовий і формально-

юридичний методи дозволили дослідити і порівняти нормативно-правові

акти національного законодавства із міжнародними, європейськими

стандартами правового регулювання, а також із правовим регулюванням в

інших державах.

Нормативну основу дослідження склали: Конституція України,

Земельний кодекс України, Водний кодекс України, Закони України «Про

охорону навколишнього природного середовища», «Про планування і

забудову територій», «Про благоустрій населених пунктів», «Про місцеве

самоврядування в Україні», «Про санітарне та епідемічне благополуччя

населення», «Про Основні засади (стратегію) державної екологічної

політики України на період до 2020 року», «Про добровільне об’єднання

8

територіальних громад», «Про співробітництво територіальних громад» та

інші законодавчі акти, що регламентують відносини у сфері охорони

навколишнього природного середовища, а також правові акти міжнародного

і регіонального характеру.

Для дослідження ролі локального правового регулювання у

забезпеченні правової охорони навколишнього природного середовища міст

у роботі застосовувалися матеріали практики, зокрема, Національні доповіді

про стан навколишнього природного середовища в Україні (Міністерство

екології та природних ресурсів України), Регіональні доповіді про стан

навколишнього природного середовища (усього 25 звітів), місцеві стратегії

(програми) екологічного розвитку окремих міст України (Харків, Вінниця,

Кременчук, Енергодар та ін.).

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в ній

надано комплексну характеристику механізму правової охорони

навколишнього природного середовища в містах. У роботі зроблено низку

теоретичних і практичних висновків, що мають самостійний, творчий

характер.

Уперше:

– розроблено авторське визначення поняття «правова охорона

навколишнього природного середовища міста» як системи нормативних і

індивідуальних правових приписів, які виробляються і закріплюються на

міжнародному, регіональному, національному і локальному рівнях з метою

забезпечення збереження і відновлення навколишнього природного

середовища міста, а також інституційні механізми забезпечення їх

ефективної реалізації;

– узагальнено напрями правового регулювання на локальному рівні

(органами місцевого самоврядування) з метою мінімізації негативного

9

впливу міст на навколишнє природне середовище: у сфері реалізації

повноважень щодо планування землекористування й залучення інвестицій

органи місцевого самоврядування мають забезпечувати інклюзивність

процесу прийняття рішень з метою залучення до їх вироблення усіх

зацікавлених сторін, у першу чергу вразливі групи населення; з метою

зменшення парникових викидів органи місцевого самоврядування можуть

використовувати різні моделі сприяння розвитку мережі громадського

транспорту й підвищення переваг його використання перед особистим

автомобільним транспортом; комбінування правил (у тому числі щодо

комерційних і промислових енергетичних стандартів) і стимулів,

заохочувальних заходів (зокрема, для підтримки споруд із «зеленими

кришами» або пасивного сонячного нагрівання) з метою стимулювання

суб’єктів господарювання у містах працювати у спосіб, який мінімізує їх

вплив на зміну клімату; використовувати різноманітні стимули, у тому числі

гранти, позики та субсидії з метою стимулювання запровадження нових

технологій;

– запропоновано виокремити такі періоди розвитку наукової думки

щодо зміни клімату і ролі цих процесів на рівні міського середовища, під

впливом яких формувалося й розвивалося правове регулювання у сфері

охорони навколишнього природного середовища міст: 1) ХІХ ст. – перші

дослідження «парникового ефекту» (Жан-Батіст Фур’є, Сванте Арреніус та

ін.); 2) 1950-1970-ті роки – збільшення інформації про вплив парникових

газів на клімат у світі, розвиток різноманітних екологічних ініціатив; у 1979

р. відбулась Перша Всесвітня кліматична конференція (Женева, Швейцарія),

яка закликала уряди прогнозувати і попереджати потенційні антропогенні

зміни клімату; 3) 1980-1990-ті роки – запровадження інституційних

механізмів протидії змінам клімату (у 1988 р. було створено Міжурядову

10

групу експертів зі зміни клімату для проведення регулярних науково-

технічних оцінок зміни клімату; у 1992 р. у Нью-Йорку прийнято Рамочну

конвенцію Організації Об’єднаних Націй про зміну клімату; 4) розвиток

міжнародно-правової основи забезпечення навколишнього природного

середовища, серед пріоритетів – міське середовище (Кіотський протокол,

Марракешські угоди, Балійська дорожня карта, Копенгагенська угода,

Канкунські угоди тощо); 5) з початку 2000-х років – розвиток

альтернативних міжнародно-правовому регулюванню механізмів

забезпечення охорони навколишнього природного середовища;

– обгрунтовано висновок, відповідно до якого правова охорона

навколишнього природного середовища міст має відбуватись з урахуванням

концепції сталого розвитку міст, яка включає в себе такі елементи:

1) доступність державних послуг для міських бідних; 2) створення

сільськогосподарських структур, ділянок у межах міста (в центрі або

передмістях); 3) використання відновлюваних джерел енергії;

4) використання екологічного проектування; 5) використання методів

зниження необхідності кондиціонування повітря; 6) створення швидкого,

надійного, доступного та зручного громадського транспорту у всіх його

формах; 7) скорочення будівництва та збільшення кількості зелених зон;

8) зменшення розростання міст, пошук нових шляхів, що дозволять людям

жити ближче до місця роботи; 9) ефективне управління відходами та

системами переробки, та ін.;

– визначено, що метою реалізації європейської моделі правової

охорони навколишнього середовища міста є забезпечення екологічної

безпеки міст, відтворення природних об’єктів та комплексів, що включає в

себе: 1) захищеність навколишнього середовища, високу еко-ефективність і

невеликий «екологічний слід»; 2) управління матеріальними ресурсами на

11

стійкій основі й відокремленість економічного прогресу від споживання

ресурсів; 3) високу ефективність використання енергії та відновлювальних

джерел енергії, низький рівень викидів вуглецю, стійкість до впливу зміни

клімату; 4) мінімізацію міської забудови, зведення до мінімуму

використання земель із новими родовищами й природними зонами;

щільність і компактність міст знижує енергетичні потреби, забезпечує

мобільність й пропонує можливості для більш ефективного використання

землі, та ін.;

– визначено поняття «принципів правового регулювання охорони

навколишнього природного середовища в містах», під якими запропоновано

розуміти систему основоположних засад, керівних ідей, базових вимог,

спрямованих на забезпечення збереження і відновлення навколишнього

природного середовища міста, а також ефективного функціонування

інституційних механізмів їх реалізації. Серед таких принципів названо:

стійкість правового регулювання, збалансованість соціальних, економічних і

екологічних потреб сучасних та майбутніх поколінь, субсидіарність при

визначенні відповідальності за порушення відповідних правових вимог,

рівність доступу до процесів прийняття рішень та основних потреб міського

життя; ефективність надання суспільних послуг та сприяння розвитку

місцевого економічного розвитку; прозорість та підзвітність відповідальних

осіб та усіх зацікавлених сторін; безпека людей та їх життєвого середовища;

– науково обгрунтовано й доведено існування такого інституту

права як інститут правової охорони навколишнього природного середовища

в містах (під яким слід розуміти комплексний і універсальний інститут

екологічного права, що являє собою сукупність відокремлених і

взаємопов’язаних правових норм, які регулюють суспільні відносини, що

12

виникають у зв’язку з необхідністю збереження й відновлення

навколишнього природного середовища у містах).

Удосконалено:

– підхід, відповідно до якого, місто визначається як складна

динамічна система, що включає природну (сукупність біогенних і

абіогенних факторів), техногенну (міська забудова, інженерна та

транспортна інфраструктури тощо) та соціальну (суспільна організація

населення, культурно-побутове обслуговування, охорона здоров'я та ін.)

складові, які функціонально і територіально тісно взаємопов’язані між

собою і оцінюються з позицій сприятливості (несприятливості) для людини,

як центрального компонента міського середовища;

– характеристику основних потенційних негативних наслідків

зміни клімату, що знаходять прояв у містах й потребують врахування при

визначенні напрямів правового регулювання, серед яких: тепловий стрес;

підтоплення; зменшення площ та порушення видового складу міських

зелених зон; стихійні гідрометеорологічні явища; зменшення кількості та

погіршення якості питної води; зростання кількості інфекційних

захворювань та алергійних проявів; порушення нормального

функціонування енергетичних систем міста;

– висновок про те, що реалізація на практиці європейської моделі

сталого міського розвитку, у тому числі її юридичне забезпечення, має

враховувати ускладнюючі фактори (специфіка кожного міста, що може бути

зумовлена старінням населення окремих міст або субурбанізацією тощо;

ускладненість надання комунальних послуг через надмірну експлуатацію

природних ресурсів, недостатність мереж громадського транспорту та ін.;

розростання міст і ущільнення ґрунту створюють загрозу для

біорізноманіття та збільшують ризик як затоплень, так і нестачі води тощо);

13

– пропозиції щодо необхідності врахування такого компоненту як

правова охорона навколишнього природного середовища міст при

здійсненні реформ в Україні (національна модель управління реформами

передбачає 18 реформ, жодна з яких не враховує відповідних екологічних

потреб).

Набули подальшого розвитку:

– пропозиції внести зміни до чинного законодавства України,

відповідно до яких критеріями віднесення населених пунктів до категорії

міських є такі: місцеві системи розселення (територія); характеристика

населення; економічний потенціал; інфраструктура; фінансова

спроможність територіальної громади; функції та завдання, що виконуються

органами влади; предмет відання та ін;

– розкриття змісту сучасної концепції сталого міста крізь такі

компоненти, як: соціальний розвиток (освіта і охорона здоров’я, харчування,

«зелене будівництво і планування», водопостачання, «зелений» громадський

транспорт, доступ до «зелених» джерел електроенергії, місця для

відпочинку тощо); економічний розвиток (зростання «зеленого»

виробництва, забезпечення належних умов зайнятості населення,

виробництво і розподіл поновлюваних джерел енергії, технологічність і

інноваційність); захист навколишнього природного середовища (управління

лісами та грунтами, управління відходами та утилізацією відходів,

енергоефективність, управління водними ресурсами (включаючи

прісноводні), покращення якості повітря, збереження, адаптація та

пом’якшення кліматичних змін); міське управління (планування та

децентралізація, зменшення нерівності, сприяння реалізації громадянських

та політичних прав, підтримка місцевих, національних, регіональних та

глобальних зв'язків);

14

– обгрунтування того, що ефективний механізм правової охорони

навколишнього природного середовища може бути створено тільки з

урахуванням принципу мультирівневого управління, який передбачає

координацію дій між містами, регіональним, національним і європейським

рівнем прийняття рішень. Відповідний висновок має враховуватися при

проведенні реформи децентралізації в Україні;

– рекомендації щодо включення до національних і регіональних

доповідей щодо стану навколишнього природного середовища в Україні та в

її окремих регіонах комплексної інформації щодо стану навколишнього

природного середовища у містах, а також інформації щодо його правової

охорони, наявних колізіях і прогалинах.

Практичне значення одержаних результатів. Сформульовані у

дисертації наукові положення, висновки, практичні пропозиції можуть бути

застосовані:

у науково-дослідницькій галузі – для подальшого дослідження проблем

правового регулювання охорони навколишнього природного середовища в

містах;

у правотворчій діяльності – як теоретичний матеріал при

опрацюванні і прийнятті законів та інших нормативно-правових актів, що

визначають засади реалізації державної політики у сфері охорони

навколишнього природного середовища в містах;

у правозастосовній сфері – при узагальненні судової практики,

наданні рекомендацій із застосування законодавства, що визначає засади

правової охорони навколишнього природного середовища в містах;

у навчальному процесі – при підготовці, відповідних розділів

підручників, у викладанні навчальних курсів, в науково-дослідницькій

роботі студентів.

15

Апробація результатів дослідження. Результати дисертації

обговорювались на засіданнях кафедри екологічного права Національного

юридичного університету імені Ярослава Мудрого. Ключові положення

роботи були представлені автором на науково-практичних конференціях,

круглих столах, серед яких: ІІІ Міжнародна науково-практична конференція

«Правові засади гарантування та захисту прав і свобод людини і

громадянина» (22 травня 2015 р., м. Полтава), Міжнародні науково-

практичні конференції «Теорія і практика сучасної юриспруденції» (8-9

грудня 2017 р., м. Київ), «Місце юридичних наук у формуванні правової

культури сучасної людини» (22-23 грудня 2017 р., м. Запоріжжя).

Публікації. Основні теоретичні положення й висновки,

сформульовані в дослідженні, знайшли відображення у 9 наукових працях, у

тому числі чотирьох статтях у фахових наукових виданнях України, двох

статтях у наукових періодичних виданнях інших держав і трьох тезах

доповідей на наукових і науково-практичних конференціях.

Структура і обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, двох

розділів, які включають в себе вісім підрозділів, а також висновків і списку

використаних джерел (308 найменувань). Загальний обсяг роботи становить

228 сторінок, з яких 187 сторінок основного тексту.

16

Розділ 1

НАВКОЛИШНЄ ПРИРОДНЕ СЕРЕДОВИЩЕ В МІСТАХ ЯК ОБ’ЄКТ

ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ

1.1. Поняття міста для цілей правового забезпечення охорони

навколишнього природного середовища

Забезпечення охорони навколишнього природного середовища у

містах представляє собою доволі складну систему. Вона охоплює собою

значну кількість складових. Серед завдань системи охорон навколишнього

природного середовища містах на сучасному етапі розвитку називають такі:

попередження ризиків виникнення екологічної небезпеки, що охоплює

собою превентивні заходи, спрямовані на усунення можливих змін у стані

природних вод, повітряного басейну, грунтів, атмосферних випадінь тощо;

мінімізація впливу на навколишнє природнє середовище міст з боку

транспортної мережі, її основних елементів, інженерних мереж, будівель,

споруд, елементів озеленення, підприємств з екологічно небезпечними

виробництвами і технологіями та інших техногенних та інших чинників;

збереження і відтворення навколишнього природного середовища.

Наведені завдання мають вирішуватся за допомогою управлінських,

правових та інших інструментів.

В екологічній літературі місто традиційно характеризується як

нестаціонарна просторова система, що має такі ознаки як відкритість,

цілісність, наявність антропогенної складової всіх геосфер (літосфери,

атмосфери, гідросфери, біосфери).

Відповідно, серед основних характеристик міста як об’єкта наукового

інтересу в межах досліджень з проблем екології називаюь:

17

- нестаціонарність;

- енергодинамічна і термодинамічна відкритість,

- незамкненість під час енергообміну й обміну інформацією;

- наявність стійкої рівноваги (за сприятливих умов).

З огляду на значення міського середовища у житті сучасного

суспільства забезпечення й підтримка екологічної безпеки, попередження і

ліквідація дисбалансу, який виникає у міських екосистемах, охорона

навколишнього природного середовища міст визнається однією з найбільш

актуальних задач [280, с. 82], вирішення якої потребує належного правового

забезпечення. При цьому міста, які представляють собою центри

антропогенного впливу на навколишнє природне середовище, у тому числі

розглядаються як ефективний майданчик для апробації заходів з належної

екологічної політики, спрямованої на подолання або мінімізацію основних

ризиків для навколишнього природного середовища на локальному рівні

[169, 37].

Якщо звернутися до історії людства, то слід зауважити, що міста у

переважній більшості виникали як центри ремісництва й торгівлі, вони

представляли собою фортеці, які давали жителям захист від ворожих сил. Як

справедливо зазначають дослідники, «життя людини відбувається у певному

просторі, і неминуче ставить питання про місце життя – країну, регіон,

місто. Людина не виносить смислової й ціннісної порожнечі місця, де вона

живе, їй конче необхідно його осмислити і ціннісно впорядкувати» [281, c.

31].

Хоча міста виникали, перш за все, виходячи з політичних, релігійних,

економічних потреб суспільства, їх існування і розвиток були нерозривно

пов'язані з життям людей, які в них проживали. Саме географічне

розташування міських поселень виявлялося невипадковим, вони

18

розташовувалися зазвичай біля річки або моря, або біля підніжжя гори, що

було продиктовано потребами життєзабезпечення, а також необхідністю

захисту від нападів. Разом з тим, будучи штучним утворенням, місто

відділяло життя людини від природного середовища, що в кінцевому

рахунку призводило до їх протистояння (місто починало сприйматися як

захист від стихійних сил природи – повеней, селевих потоків з гір, іноді

навіть вулканічних вивержень).

Перші населені пункти, які можна назвати містами, з’явились

приблизно 5000-6000 років тому в Месопотамії (сьогодні Ірак), Єгипті і

долині Інда (Пакистан) [45, p. 165; 9, p. 32]. Ранні міста також з’явилися в

долині Хуанхо Хо (сучасний Китай), Греції, Римі і майя (сьогодні це

Середня Америка). Дамаск може вважатися найстарішим містом, яке було

постійно населеним. Найбільш великим містом світу у 1700 році був

Константинополь (зараз Стамбул) – 700 000 людей на той момент. Згодом

цей статус перейшов до Пекіна із населенням 1,1 млн людей у 1800 році.

Сьогодні найбільшим містом вважається Токіо. Вважається, що

станом на кінець ХІХ ст. Великобританія і Австралія були в основному

міськими країнами. У 1850 році на Землі проживав 1 млрд людей, 10% з

яких були міськими жителями. Через 80 років населення Землі досягло 2

млрд. і 20% міських жителів; через 30 років 3 млрд. і 30% жителів Землі

стало міським населенням. Кожен новий мільйард людей до населення Землі

додавався через 12-15 років. Сьогодні у містах проживає половина

населення Землі, при цьому самі міста займають лише 4% земної поверхні

[30].

ХХІ століття вже отримало назву «століття міста» (“century of the

city”) [46, p. 79], що відображає величезні масштаби сучасного

урбаністичного зростання. Незважаючи на відсутність загальноприйнятого

19

визначення міста, за підрахунками ООН, трохи більше 50 % людства наразі

проживає у містах, у загальній кількості понад 3,5 мільярда людей. У 1950

році у світі було 75 міст з населенням більше одного мільйона людей; у 2011

р.таких міст було 447. У 1950 р. середній розмір 100 найбільших міст

складав 2 млн. людей; у 2011 році це було 7,6 мільйона. До 2020 року, за

прогнозами ООН, буде 527 міст з більш ніж мільйоном жителів. В усьому

світі до 2030 року в містах буде проживати близько 5 млрд. людей; до 2050

року цей показник складе 6,4 мільярда людей, що буде становити близько 70

% усіх жителів Землі [18-23].

ХІХ і ХХ ст.ст. були також міськими століттями, але темпи урбанізації

значно відрізнялися порівняно з сучасними тенденціями. Іншими словами,

масова урбанізація є сучасним явищем, результатом процесів, що

прискорилися з моменту настання промислової революції, після якої

урбанізація стала протікати набагато швидше порівняно з усією

попередньою історією людства. У 1800 році було менше 90 міст із

населенням 100 000 осіб. Найбільше місто у світі, Лондон, мав менше

мільйона жителів. Протягом двох наступних століть урбанізація відбувалася

швидко там, де мала місце індустріалізація, – Європа, Північна Америка та

Японія у ХІХ ст. і майже скрізь у ХХ ст.

Якщо простежити розвиток світової історії, то першими мегаполісами

стали Лондон, який виріс до 5 мільйонів жителів протягом ХІХ ст., Нью-

Йорк став першим містом, населення якого досягло 10 млн. жителів

(приблизно в 1930 р.). Наприкінці ХХ ст. у Токійській метрополії проживало

більше 30 млн. людей. Після 1950 року зростання міського населення в

розвинених країнах сповільнилося і багато в чому припинилося, тоді як

зростання населення міст у країнах, що розвиваються, надзвичайно

активізувалося. У 1950 році в містах проживало близько 700 мільйонів

20

людей, основна частина яких – у розвинених країнах. Станом на 2000 р. у

містах вже проживало 2,9 мільярда людей, переважно у країнах, що

розвиваються [39, p. 530-532].

За даними дослідників, населення міст й у подальшому у майбутньому

буде продовжувати зростати. У 2050 р. за прогнозами 70 відсотків населення

землі стане міськими жителями. Україна вже станом на 2014 р. досягла

цього показника – 70 % населення України проживає в містах.

У спеціалізованій літературі навіть використовується термін

«урбаністична революція», який було введено до вжитку Гордоном Чайлдом

у 1936 році для того, щоб підкреслити потужний процес трансформації

сільськогосподарських суспільств у великі комплексні урбаністичні центри.

Його модель описувала, як спільноти, починаючи близько 9000 років тому,

зростали від десятків до сотень тисяч людей. У 3100 р. до н.е. Мемфіс,

Єгипет, був найбільшим містом у світі й налічував близько 30000 жителів.

Сьогодні Каїр є мегаполісом, в якому проживає більше 17 млн. людей, й при

цьому він займає 15 місце у рейтингу найбільших міст світу. Такі великі

міста як Токіо, Сеул, Мехіко, Нью-Йорк мають більше 20 млн. жителів й

продовжують зростати [26, p. 232]. У ЄС 70% жителів (350 млн.) проживає у

містах з населенням 5000 і більше людей. За прогнозами станом на 2020 р.

80% жителів ЄС буде проживати у містах [44].

Міста, які швидко зростають, чинять найбільш серйозний негативний

вплив на екологічний стан природного середовища. За останні 50 років

чисельність міського населення в Україні зросла майже на 80 % [128].

Екологічні виклики, з якими стикається більшість міст, є ідентичними:

- необхідність забезпечення більш високої якості повітря;

- високий рівень шуму;

21

- викиди парникових газів, у тому числі через застарілий парк

громадського транспорту, а також через затори на дорогах;

- потреба у вироблені механізмів запобігання втрати біорізноманіття;

- нестача питної води;

- повені;

- недостатність зеленого простору;

- необхідність реабілітації забруднених земель;

- неефективне управління відходами;

- неефективне забезпечення енергією.

Складність вирішення такого науково-практичного завдання як

вироблення ефективного механізму забезпечення належного навколишнього

природного середовища в містах зумовлена певною мірою відсутністю

визначення самого поняття «міське середовище». Частіше за все його

визначають як складну динамічну систему, до якої в якості складових

входять природна складова (сукупність біогенних і абіогенних факторів),

техногенна (міська забудова, інженерна та транспортна інфраструктури

тощо) та соціальна (суспільна організація населення, культурно-побутове

обслуговування, охорона здоров'я та ін.) складові. Названі складові мають

складні взаємні зв’язки як функціонального, так і територіального

характеру. Їх оцінювання здійснюється за критеріями сприятливості

(несприятливості) для людини, яка розглядається в якості центрального

компонента міського середовища [224, c. 72].

Отже, місто є порівняно невеликою автономною територією, яка

представляє собою екосистему, що характеризується значним рівнем

відкритості, взаємопов’язаністю елементів між собою, а також взаємодією з

довкіллям крізь потоки інформації, енергії, речовин [194, c. 75]. Серед

22

критеріїв, за допомогою яких населений пункт може бути визначено як

міський, слід назвати такі:

місцеві системи розселення (територія);

характеристика населення;

економічний потенціал;

інфраструктура;

фінансова спроможність територіальної громади;

функції та завдання, що виконуються органами влади;

предмет відання та ін. [302, c. 11].

Перелічені критерії мають бути встановлені на законодавчому рівні,

що буде сприяти правовій визначеності у регулюванні правового статусу

міст й забезпеченні правової охорони навколишнього природного

середовища в містах.

Для цілей правової охорони навколишнього природного середовища

міст міське середовище має розглядатися як ієрархічно організована

багаторівнева складна система, яка включає в себе такі підсистеми:

житлові і виробничі будівлі, споруди, інженерні мережі;

рекреаційні наземні території і водні об'єкти (алеї, сади, парки,

бульвари, річки, канали, ставки, узбережжя і ін.);

обслуговуючі центри міської інфраструктури (полігони, склади,

звалища відходів);

грунтовий та грунтовий покриви;

повітряний басейн;

геологічне середовище, і т. д.

Перераховані складові міської системи – супідрядні міській системі

ієрархічні системи меншого порядку. Розуміння такої багаторівневої будови

для цілей правового регулювання є важливим, оскільки дозволяє

23

відповідним чином враховувати вказані складові при визначенні моделей

регулювання.

Право Європейського Союзу використовує декілька підходів до

визначення поняття «місто», зокрема як адміністративної одиниці та як

певної щільності населення. В окремих випадках проводиться розмежування

між поняттями «town» як невеликим містом (від 10 до 50 тис. населення) й

поняттям «city», яким позначається велике місто (населення більше ніж 50

тис.).

Поняття «місто» може також вказувати на міський спосіб життя,

соціальні особливості, культурну спеціфіку тощо. Використання того чи

іншого значення цього поняття залежить від відповідного контексту.

Якщо звернутися до актів Європейської Комісії щодо питань розвитку

європейських міст, то в них також можна помітити термінологічний поділ:

місто як певна адміністративна одиниця, яка має чітко визначені

кордони, внутрішню адміністративну структуру;

місто, що представляє собою значну соціально-економічну

агломерацію.

Чинне законодавство України не наводить загальноприйнятого

нормативного визначення поняття «місто». Загальним критерієм,

відповідність якому надає населеному пункту право претендувати на статус

міста, - проживання в такому населеному пункті не менше 10 тис.

населення.

В Україні відповідно до Закону України «Про правонаступництво»

зберігає свою юридичну силу Положення про порядок вирішення питань

адміністративно-територіального устрою Української РСР, затверджене

Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 12 березня 1981 року

№ 1654-X [243]. Цей документ є базовим щодо питань адміністративно-

24

територіального поділу і діє в частині, яка не суперечить Конституції

України.

Станом на 1 січня 2018 р. Державний комітет статистики України

надавав офіційну статистичну інформацію про 460 міст в Україні1.

Залежно від завдань наукового дослідження міста можуть бути

класифіковані за різними критеріями:

за розміром можуть виділятися великі, середні й малі міста;

за містоутворюючими ознаками – столиця, багатофункціональні міста;

одногалузеві (вузькоспеціалізовані), багатогалузеві промислові центри;

промислово-транспортні центри; транспортні міста; курортно-оздоровчі;

науково-експериментальні, міста зі слаборозвиненою промисловістю;

військові центри та ін.);

залежно від ролі у системі розселення – центри загальнодержавної,

регіональних, обласних систем розселення; центри локальних систем; міста-

супутники великих міст);

за історичним періодом виникнення – античні; середньовічні; міста

індустріального періоду; міста Нового часу; постіндустріальні міста;

за показником динамічності розвитку ії – міста у стані стагнації; міста,

що постійно зростають; міста обмеженого розвитку; інтенсивно-динамічні

міста, тощо;

за адміністративним статусом – столиця, обласний / районний центр;

за ієрархією – міста, наділені спеціальним статусом; міста з обласним

значенням; міста з республіканським значенням; міста з районним

значенням;

за формою управління – самоврядні; несамоврядні; дуалістичні;

1 Кількість адміністративно-територіальних одиниць в Україні станом на 1 січня 2018

року / http://www.ukrstat.gov.ua/.

25

за структурою – міста, що утворені за поселенською або

територіально-поселенською основою;

залежно від типу політичної системи – централізовані, солідарні

(консенсусні), плюралістичні (змагальні) та ін. [255, c. 24].

Усі перелічені критерії мають братися до уваги під час вироблення

належної моделі правового забезпечення охорони навколишнього

середовища міста як такий, що вказує на дію відповідних факторів, які

зумовлюють специфіку вирішення тих чи інших екологічних питань.

Відповідно до рекомендацій ООН показник кількості жителів у місті

повинен носити уніфікований характер і становити не менше ніж 20 тис.

осіб. Утім, часто кожна країна використовує власні індикатори визначення

статусу населеного пункту [46, p. 33-34]. Більшість країн використовують

одну характеристику або комбінацію адміністративних показників,

чисельності чи щільності населення, економічних та інших характеристик

(наприклад, мощені вулиці, централізована система водопостачання,

каналізаційна система та електричне освітлення). Нижня межа, відповідно

до якої поселення можна вважати містом, сильно відрізняється – від 200

жителів в одних країнах до 50 000 жителів в інших, що може спричиняти

помилкові дані при порівнянні міського населення (та міських районів) у

різних країнах. Наприклад, якщо національна влада Індії класифікуватиме

поселення із 5000 або більше осіб як міські, країна вважатиметься

переважно міською, а не сільською. У Анголі, Аргентині та Ефіопії всі

населені пункти з 2000 і більше тисяч людей класифікуються як міські. У

Беніні лише райони з 10 000 або більше людей вважаються міськими. У

Ботсвані агломерація 5000 або більше людей, де 75 відсотків економічної

діяльності не є сільськогосподарською, можна вважати міською [13, p. 58].

Окремі країни визначають міське населення як людей, які проживають в

26

певних адміністративних центрах або муніципалітетах (Сальвадор) або під

юрисдикцією рад муніципалітетів (Ірак). Швеція, Ісландія, Норвегія

надають статус міста населеним пунктам, в яких проживає не менше ніж 200

жителів; Албанія за критерій бере 400 осіб; Австралія використовує за

критерій показник 1000 жителів; Колумбія – не менше ніж 1,5 тис.; США,

Мексика, Венесуела взяли за основу поріг у 2,5 тис. осіб; Італія, Іспанія,

Португалія використовують показник у 10 тис. oсіб і більше [205, c. 189;

див. також 203-204; 12].

Вітчизняна практика надання статусу міста базується на тому критерії,

що в населеному пункті має проживати 10 тис. осіб і більше.

Статистика свідчить, що розвинені країни світу 75-80 % свого

населення мають у містах. Для України на сьогодні цей показник становить

70 %.

Такий формат організації проживання населення як місто є

затребуваним у сучасному світі невипадково, є відповідні об’єктивні

фактори, які зумовлюють таку затребуваність. Перш за все, йдеться про

соціально-економічний ефект такої організації проживання: зосереджуючи

людей, інвестиції та ресурси (процес, відомий як агломерація), міста

посилюють можливості для економічного розвитку, інновацій та соціальної

взаємодії. Міста також дозволяють знизити витрати на забезпечення таких

послуг як водопостачання та водовідведення, охорона здоров'я, освіта,

електрика, служби екстреної допомоги та громадські зони відпочинку [54, p.

67-69]. Водночас, міста створюють нові виклики з огляду на їх вплив на

навколишнє природне середовище, вони потребують належних моделей

ефективного управління і правового забезпечення.

На початку ХХ ст. тільки 16 міст мали 1 млн. або більше жителів,

переважно в індустріалізованих країнах [43, p. 34-36]. Станом на 2010 р., у

27

світі було 449 міст з 1 млн. жителів і більше, три четвертих з яких

проживали у країнах, що розвиваються.

На сучасному етапі концепт європейського міста включає його

характеристику як локальної платформи для демократії, місця для діалогу

різних культур і виховання поваги до різноманітності, зосередження

результатів соціального, культурного, економічного прогресу, високої

соціальної згуртованості. Але сучасне місто також має бути місцем

відновлення навколишнього середовища.

Базові принципи подальшого розвитку міського середовища є

предметом консенсусу на рівні західної правової цивілізації. До їх числа

входять, зокрема, такі:

належний рівень захисту навколишнього середовища в містах, а також

на територіях навколо них;

збалансоване економічне зростання;

територіальна організація функціонування з поліцентричною міською

структурою;

компактність розселення, обмеженість міської забудови тощо.

Поряд із цим практичне втілення європейської моделі сталого

міського розвитку потребує належного правового забезпечення. При цьому

мають бути враховані ускладнюючі фактори, переважна більшість яких має

закономірний характер. Серед таких факторів:

старіння населення окремих міст;

субурбанізація;

зростання міст;

низька щільність проживання;

надмірна експлуатація природних ресурсів;

ускладненсть надання комунальних послуг;

28

недостатність мереж громадського транспорту;

підвищення ризику затоплень поряд із нестачею води.

Механізм правового забезпечення й охорони навколишнього

середовища міських територій має обов’язково враховувати названі фактори

й спрямовуватись на мінімізацію зумовлених ними ризиків.

Серед іншого слід особливо відзначити:

врахування конкурентоспроможності кожного окремого міста;

аналіз специфіки використання місцевих ресурсів;

забезпечення балансу між повноваженнями і компетенцією

центральної влади і влади на місцях;

шляхи виявлення і врахування думки громадськості;

залучення інститутів громадянського суспільства;

втілення цілісного підходу до екологічних питань, а також питань

енергетичного забезпечення;

вироблення нових стандартів і режимів управління, базованих на

принципах широкої участі громадян у вирішенні питань спільного життя,

інноваційного використання соціального капіталу та ін. [91, c. 106-108].

1.2. Урбанізація як прояв глобалізації у світі і фактор впливу на

навколишнє природне середовище

Глобалізація є процесом з доволі довгою історією формування й

розвитку. Водночас, лише в середині ХХ ст. глобалізація набула статусу

фактору, який впливає на розвиток сучасного світу й стала предметом

спеціальних наукових досліджень. З цього часу глобалізація отримує

характеристику як об’єктивно необхідний суспільний процес, який

супроводжує людство протягом його історії, відбувається як на рівні

29

діяльності та взаємовідносин індивідів, так і різних соціальних груп, націй і

цивілізацій [38].

Вказана тенденція поширюється на все більшу кількість держав, все

більш відчутним стає її вплив на суспільства. Питання про вплив

глобалізаційних процесів на визначення правових моделей охорони

навколишнього природного середовища став чи не найбільш затребуваним в

останні десятиліття. Як справедливо підкреслює А. П. Гетьман, глобалізація

представляє собою процес, який має всесвітній характер і сприяє утворенню

світових єдиних економічної і суспільної систем, що включають у себе

національні соціальні утворення й економічні процеси. Глобалізація з точки

зору екологічного права ставить низку додаткових питань, що зумовлено

об’єктивними факторами. Світове співтовариство, міжнародна спільнота

відчувають гостру потребу у послідовних, своєчасних і ефективних

рішеннях щодо глобальних проблем у сфері екології. Такі проблеми

зумовлені зокрема зміною клімату, негативним впливом на біологічне

різноманіття, руйнуванням озонового шару, хімічним забрудненням

довкілля, опустелюванням, скороченням природоресурсного потенціалу та

ін. Усі ці питання сьогодні стоять надзвичайно гостро. Це призводить до

появи закликів на рівні наукових досліджень щодо необхідоності вирішення

вказаних проблем, оскільки без цього стає неможливим виживанння

людства [89, c. 146-147].

Останнім часом науковці детально зупиняються на таких аспектах

глобалізації, як:

геополітичні зміни сучасного середовища;

глобальні трансформації та безпека розвитку політичних,

економічних, соціальних систем;

еволюція міжнародних відносин;

30

співвідношення глобальних та національних факторів;

проблеми глобальних трансформацій;

міжнародна економічна безпека та інші [72, c. 37].

Детальний аналіз наукової літератури вказує на те, що проблем

глобалізації стали предметом наукових досліджень у різних сферах

наукових знань, у тому числі на міждисциплінарному рівні, у середині 80-х

рр. ХХ ст. Великою мерою це було зумовлено тим, що глобалізаційні

процеси призвели до значних змін у функціональних, генетичних,

структурних взаємозв’язках різних елементів у всіх сферах життєдіяльності

суспільств і світової спільноти в цілому. Глобалізація отримала

характеристику як новий тип і нова якість взаємопов’язаності і

взаємозалежності людства. Вона стала ніби лінзою, крізь яку стали

розглядатися усі питання розвитку суспільств на сучасному етапі.

Головною характеристикою сучасного етапу існування людства став

надзвичайно високий рівень взаємної залежності держав і суспільств один

від одного. Цей процес став предметом особливою уваги Конференції ООН

з екології на рівні глав держав і урядів. Конференція проходила в

Копенгагені у грудні 2010 р. На ній було зроблено наголос на необхідності

заходів з охорони навколишнього природного середовища. Зокрема,

підкреслювалося, що необхідні заходи не запроваджуються різними

державами через різні категорії причин. Якщо для окремих держав такою

причиною є недостатня обізнаність з виробленими міжнародними або

регіональними стандартами, позитивними практиками, для інших – віддання

пріоритету національним інтересам перед загальною метою поліпшення

екологічної ситуації, то для третіх такою причиноє є «тактика безквиткового

пасажира», яка полягає в тому, щоб не вживати заходів, розраховуючи, що

31

зусиль інших країн буде достатньо для поліпшення ситуації в цілому

(прикладом можуть бути заході зі скорочення викидів парникових газів).

Слід зазначити, що довгий час міжнародне право розвивалося,

залишаючи поза своїм предметом питання навколишнього природного

середовища. Такий стан речей було продиктовано тим, що міжнародне

право з самого початку свого формування засновувалось на доктрині

державного суверенітету – доктрині, базовою ідеєю якої є те, що на своїй

території кожна національна держава має повний, верховний і незалежний

політичний і правовий контроль над людьми, підприємствами,

організаціями й видами діяльності, а також над «своїм» навколишнім

природним середовищем і над природними ресурсами. Цей

«фундаментальний конфлікт між зацікавленістю держави в захисті її

незалежності (суверенітета) і визнанням того, що регіональні й глобальні

екологічні проблеми вимагають міжнародної співпраці, лежить в основі

формування системи принципів міжнародного екологічного права, яка

покликана збалансувати вказані дві визначальні засади функціонування

сучасних держав». Жодна держава світу не є ізольованою, враховуючи

взаємозв’язок і взаємозумовленість навколишнього природного середовища

й рівень глобалізації на сучасному етапі розвитку суспільства.

Проблеми екології за цілою низкою показників мають планетарний

масштаб, вони мають прямий вплив на інтереси міжнародного

співтовариства в цілому.

У жовтні 1948 р. урядами окремих держав і неурядовими

організаціями було створено першу велику міжнародну організацію для

вишення екологічних проблем. Конференція, скликана при сприянні

ЮНЕСКО, в якій взяли участь представники 18 урядів, семи міжнародних

організацій і 107 національних організацій, заснували Міжнародний союз

32

охорони природи і природних ресурсів з метою сприяти збереженню дикої

природи і природного середовища, підвищувати обізнаність з цих питань,

проводити освітні заходи, наукові дослідження, пропонувати правові

рішення для подолання наявних викликів. МСОП є унікальною

організацією, до складу якої одночасно входят і державні уряди, і неурядові

організації. Вона відіграла важливу роль у розробці договорів щодо захисту

дикої природи й збереженню природних ресурсів, а також у формуванні

системи принципів міжнародного екологічного права.

Важливий крок для подальшого формування міжнародного

екологічного права було зроблено у 1947 р. на рівні ООН, коли резолюцією

Економічної і Соціальної Ради (ЕКОСОР) було скликано конференцію ООН

зі збереження і використання ресурсів (UNCCUR) 1949 р. Ідея прийняття

цієї резолюції, як свідчать історичні джерела, належала ініціативі

президентів Франкліна Д. Рузвельта і Гаррі С. Трумена. В резолюції

відображено розуміння необхідності міжнародних дій для встановлення

збалансованого підходу до управління і збереження природних ресурсів.

У резолюції підкреслювалась важливість світових природних ресурсів

і їх значення для відновлення знищенних арелів; нею також було визнано

необхідність «постійного розвитку і широкого застосування методів

збереження і належного використання ресурсів». Резолюція визначила

компетенцію ООН з питань захисту навколишнього природного середовища

і в кінцевому підсумку стала передвісником Стокгольмської конференції

1972 року, як і інших знакових кроків ООН у цій сфері.

З 17 серпня по 6 вересня 1949 р. в штаті Нью-Йорк у Конференції

прийняли участь більш ніж 1000 осіб з більш ніж 50 країн, при цьому

близько 500 осіб було відібрано Генеральним секретарем ООН за

пропозицією урядів, неурядових організацій і Підготовчого комітету.

33

Основні розглядувані на Конференції теми охоплювали такі напрями:

ситуація зі світовими ресурсами; взаємозалежність ресурсів; використання і

збереження ресурсів; освоєння нових ресурсів за допомогою прикладних

технологій; освітні заходи з метою збереження природних ресурсів тощо.

Наявність названих вище проблем призвели до постановки на рівні

юридичної науки питання про необхідність виконання державою такої нової

зовнішньої функції як участь у регулюванні глобальних проблем людства.

Йдеться про необхідність вирішення державою питань, які виникають у

межах держави, але мають глобальне значення, а тому вимагають спільних

зусиль держав [96, c. 111-112].

Врахування процесів глобалізації при визначенні змісту правового

регулювання відбувається як на міжнардному, регіональному й

національному рівнях, так і на локальному рівні. Так, наприклад, однієї з

вихідних тез Стратегії розвитку міста Харкова до 2020 р. (рішення 10 сессії

Харківської міської ради 7 скликання) стала констатація того, що

«починаючи з кінця 60-х років ХХ ст. вчені й міжнародні організації,

включаючи ООН, стали ставити перед світовим співтовариством питання

про існування глобальних проблем у суспільстві. Узагальнення результатів

останніх досліджень найбільш впливових організацій з цього питання

дозволило виділити глобальні проблеми людства, які стосуються у тому

числі екологічної сфери життя суспільства. Серед них:

- зміна клімату і глобальне потепління;

- вичерпання ресурсів прісної води;

- утилізація і переробка відходів;

- скорочення біологічного різноманіття видів;

- скорочення багатих лісових масивів;

- скорочення площі родючих земель;

34

- забруднення атмосфери» [271].

Глобалізоване суспільство орієнтує на все більше споживання,

використовуючи для цього різний набір маркетингових технологій. Такі

процеси мають своїм результатом значне збільшення навантаження на

навколишнє природне середовище, вичерпання ресурсів тощо [244].

Урбанізація є одним із яскравих проявів глобалізації.

Урбанізація – складний процес, розуміння якого трактується в різних

областях знань по-різному. Якщо для соціолога основними в цьому процесі

виступають соціальні відносини людей, хоча б і взяті у всій широті свого

змісту, то для еколога найбільш важливими проявами біологічних наслідків

урбанізації є наступ міста на живу природу, вся сума негативних впливів

урбанізації на екосистему Землі. Урбанізація – об'єктивний і незворотний

процес. Однак є можливим встановити розумні межі розвитку урбоцеозів, у

тому числі за допомогою належного правового інструментарію. Водночас,

неконтрольоване розширення процесу урбанізації в цілому (не лише міських

відносин) на всю територію окремих країн, великих регіонів і міст неминуче

спричинить порушення нормального функціонування біогеоценотичного

покриву планети. Тому поряд з урбанізованими територіями необхідно

забезпечити збереження і чистоту природних ареалів, здатних відтворювати

не тільки біомасу як харчову сировину, а й чисте повітря, воду, фауну,

задовольняти потреби людей у відпочинку і реалізації інших важливих

функцій розвитку людини, забезпечувати різноманітність природного

середовища.

Процес концентрації населення в досить невеликому (в порівнянні з

сільською місцевістю) числі великих поселень, безумовно, збільшує силу

антропогенного впливу на природу і створює небезпеку її руйнування в

осередках урбанізації. З іншого боку – в самій концентрації виробництва і

35

населення повинні бути закладені потужні економічні важелі, що

дозволяють здійснювати комплекс інженерних, технологічних і гігієнічних

заходів щодо охорони води, повітря, грунтово-рослинного покриву в

найбільш уразливих для біосфери урбанізованих зонах. Зростаючий рівень

автомобілізації, збільшення мобільності населення ще більше розширюють

зони присутності людини у природних ландшафтах. Водночас, слід

враховувати, що ці процеси сприяють будівництву автомобільних доріг і

більш рівномірному розподілу рекреаційних навантажень на природне

середовище. Тому на сучасному етапі важливим завданням є оперативне

введення до містобудівного проектування принципів парадигми біосферної

сумісності. Тільки в цьому випадку природу можна зберегти не всупереч

урбанізації, а подолавши негативні наслідки і використавши переваги цього

процесу. При цьому завдання влади всіх рівнів – створювати правове

підгрунтя у відносинах між урбанізацією і природою в просторі і в часі

шляхом ефективного поєднання економічного і екологічного планування з

містобудівним проектуванням на всіх його рівнях. Необхідність зберегти

біосферу і неможливість зупинити процес урбанізації є очевидними.

Зрозумілим є також, що природне і урбанізоване середовище не можуть

розвиватися автономно. Навпаки, їх взаємні зв'язки все більш

ускладнюються, в еволюції біосфери, як уже було відзначено вище,

відбувається новий етап – вона перетворюється в біотехносферу. Цей процес

являє собою складне і унікальне явище, що характеризується сукупністю

динамічних, біологічних, соціальних, економічних і технічних процесів, що

протікають на Землі. Визначальне значення в цих процесах займає

урбанізація як одна з головних складових балансу біо- та техносфери.

Темпи урбанізації в сучасному світі є безпрецедентними: з 1950 роки

міське населення Землі збільшилося практично в п'ять разів. Найбільш

36

стрімкий темп урбанізації відзначається на даний момент у найменш

розвинених країнах, далі йдуть інші країни, що розвиваються, – на їх частку

спільно доводиться три чверті всього міського населення планети. У той час,

як населення деяких міст зменшується, кількість великих міст і розмір

найбільших міст світу збільшуються, причому основна частина зростання

припадає на невеликі міські райони.

Усі названі вище процеси призвели до виникнення такого напряму

досліджень як екологічний урбанізм, теорія і практика якого має довгу

історію. У Західній традиції права екологічний урбанізм пов’язується ще з

твором Гіпократа Airs, Waters, Places [50, p. 312]. Більше двох тисячоліть

тому грецький лікар Гіппократ описав вплив «повітря, води та місць» на

здоров'я людей та громад. Римський архітектор Vitruvius (близько першого

століття н.е.) описав, як макет вулиць та орієнтація та розташування

будівель повинні відповідати сезонним моделям сонця і вітру. Трактат

архітектора Леона Баттіста Альберті «Про архітектуру», написаний в

середині XV ст., розширив ці рекомендації, посилаючись на те, що

розміщення міст та дизайн вулиць, площ та будівель повинні бути

пристосовані до характеру їх оточення, щоб міста могли сприяти здоров'ю ,

безпеці, зручності. «Ми ніколи не повинні займатися будь-якою справою,

яка не зовсім приємна Природі», Альберті попереджав: «Настільки великою

є сила Природи, що хоча ... певна велика перешкода може завадити їй, або

якийсь бар'єр відвернути її, вона завжди подолає і знищить будь-яку

перешкоду; ..., що виявляється проти неї, зрештою буде повалено і

зруйновано її постійним і наполегливим натиском» [5, p. 33-36]. Альберті

підкреслив це попередження, каталогізувавши катастрофи, понесені

містами, які ігнорували силу природи [4, p. 76-78; див. також 1; 3].

37

Сьогодні вихідними ідеями екологічного урбанізму є те, що міста

представляють собою частину природного середовища, вони є місцями для

проживання, вони є екосистемами; і як і кожна екосистема є динамічними і

взаємоповязаними із іншими елементами навколишнього природного

середовища [59].

Із тим, як поглиблюється розуміння людством складних взаємозв’язків

між добробутом людей та цілісністю та стабільністю екосистеми, стає

зрозумілим, що великий глобальний виклик розвитку міст у ХХІ ст. полягає

в пошуку шляхів, за якими міське планування та управління не лише

відповідають потребам міських жителів у великих, швидко зростаючих

містах, але задовольняють ці потреби в такий спосіб, щоб визнати

взаємозалежні відносини міст та екосистем, частиною яких вони є.

Зміцнюється консенсус щодо того, що редукціоністський підхід до

командної форми контролю не є оптимальним способом взаємодії з тим, що

по суті є динамічною системою адаптивної життєдіяльності; стійкість та

адаптація є чинниками добробуту міст. Це вимагає досить значного

перегляду традиційної моделлі розвитку міст і правового регулювання

відповідних процесів [16, p. 21-25].

Використання так званого екологічного мислення до вирішення

питань захисту навколишнього природного середовища у містах не є новою

ідеєю і призвело до декількох різних підходів, серед яких – аналіз міського

середовища з точки зору науки екології (наприклад, такий напрям

досліджень як міська екологія), використання екологічних концепцій як

метафор або керівних принципів людської діяльності (наприклад, міський

метаболізм, екологічна структура, пропускна здатність), використання

природних аналогів у фізичному розвитку міст (наприклад, екологічний

дизайн і техніка, біоміміка). Існує, однак, суттєва різниця між тим, що

38

Тансей називає старим екологічним мисленням і новим екологічним

мисленням [52, p. 382-384].

У межах старого екологічного мислення екосистеми здобувають

характеристику таких, що слідують лінейному еволюційному процесу у

напрямку сталого суспільства як кульмінації його розвитку; за такого

підходу екосистема є замкнутою локалізованною системою з циркулярним

метаболізмом, яка шляхом саморегулювання досягає рівноваги, що

призводить до відсутності відходів і максимальної ефективності

використання ресурсів [6, p. 1169-1170]. Нове екологічне мислення, в свою

чергу, переходить від рівноважної до нерівноважної моделі, яка пропонує

характеристику екосистем як відкритих, динамічних і вкрай

непередбачуваних, таких, чий розвиток часто обумовлено зовнішніми

силами, а не внутрішніми механізмами [6, p. 1171]. Деякі з основоположних

концепцій нового екологічного мислення включають складність, стійкість,

динаміку нелінейної системи, адаптивне управління. Нове екологічне

мислення також включає людей як компоненти екосистем [17, p. 412].

Міська екологія первісно займалась дослідженням екології у міських

умовах, розглядаючи місто як особливу форму ландшафта [56, p. 165-167].

Cicero ще у 1989 р. визначив чотири типи таких досліджень:

1) порівняння різних типів природокористування у міських умовах;

2) порівняння міського простору з «природним» простором;

3) градієнтний аналіз, який оцінює екологічний ефект урбанізації; і

4) дослідження динаміки розвитку екосистем, коли урбанізація

розглядається як «відхилення», «порушення», подібне пожежі або повені

[59]. Однак більш сучасні дослідники [34, p. 756-760] заявили про нову

теоретичну структуру, яка включала б людей у досліджувані екосистеми, і

39

особливий предмет інтересу становлять екосистеми, де людина переважає,

зокрема такі як міста.

Як вказують окремі дослідники, кількість міст, чисельність населення

в них, просторова протяжність, швидкість зростання та ступінь впливу на

навколишнє середовище є безпрецедентними. Сьогодні в містах наявна

надзвичайно велика кількість серйозних екологічних проблем, пов'язаних із

виробництвом харчових продуктів, енергії, водопостачанням, поводженням

з відходами та забрудненням, а також із соціальними проблемами щодо

робочих місць, бідності та здоров'я людей. Окремі дослідники прогнозують,

що в результаті нинішньої швидкості та масштабів урбанізації по всьому

світу ми знаходимося на порозі нової «міської революції». Головний заклик

цієї революції полягає у вимозі здорових і стійких міст. Сучасні міста

створювались і розвивалися на основі планувальних, інженерних,

архітектурних, дизайнерських стандартів, які існували на відповідний період

часу, відповідно до економічних і соціальних потреб. Це призвело до того,

що міста значною мірою побудовані як окремі об’єкти, в яких люди, будівлі,

дороги, природні, водні, енергетичні об’єкти, фінансові ресурси

досліджувались окремо один від одного.

Однак в останні роки населенні пункти все частіше розглядаються як

складні екосистеми, що передбачає необхідність їх розгляду як складної

системи компонентів, що перебувають у постійній взаємодії один із одним з

помітними зворотними зв’язками між ними. Межі кожної екосистеми не є

фіксованими. Тому ціле місто можна розглядати як екосистему або її менші

компоненти, такі як екосистеми озер, екосистеми житлових масивів тощо,

кожна з яких може виступати самостійним предметом дослідження й

об’єктом управління. При цьому, як вказують екологи, здорова екосистема є

стабільною і стійкою, допоки зберігає свою організаційну будову і

40

автономію. Відповідно, ключовим інструментом досягнення цілей цієї нової

«міської революції» є включення екологічних знань і принципів до процесів

управління і створення міст з метою розвитку здорових, придатних для

життя, стійких міських екосистем.

У західній науці вважається, що цей напрям досліджень було

започатковано у 1980-х роках Річардом Форманом. Саме він у своїй книзі

«Мозаїка Землі» (Land Mosaics) [26] запропонував нову термінологію,

інструменти і методи для опису й аналізу екології міст; узагальнив

екологічні показники гетерогенних ландшафтів, встановив, як ландшафтна

структура і склад впливають на потоки води, живильних речовин, тварин,

вітру і людей; розроблена ним методологія ландшафтної мозаїки землі стала

затребуваною в усьому світі. За даними Google Scholar, цю книгу було

цитовано більше ніж у 4000 публікацій.

Відповідно, «революція ландшафтної екології» Річарда Формана мала

глобальні наслідки, які вплинули на предмет і методологію подальших

досліджень в сфері екології і в соціальних науках, які досліджують

пов’язану із екологією проблематику (йдеться, зокрема, і про екологічне

право), на порядок денний у вирішенні політичних питань, зокрема, щодо

захисту рослин і тварин під впливом урбанізації, а також на те, які рішення

використовують проектувальники, дизайнери і ландшафтні архітектори для

створення більш стійких населених пунктів.

Актуальність питання щодо забезпечення екологічної стійкості міст

обумовила значний інтерес до порівняно нової сфери знань – екології міст,

що в свою чергу, актуалізувало потребу правового забезпечення відповідної

сфери відносин. Завдання ускладнюється у зв’язку із невідповідністю між

тими питаннями, які ставлять проектувальники, дизайнери, менеджери, а

також особи, які приймають рішення, і питаннями, які стають предметом

41

наукових досліджень. Якщо перші орієнтовані на поточні проблеми –

скільки зеленого простору необхідно для зниження впливу, що має

наслідком зміну клімату? які методи проектування і будівництва можуть

бути реалізовані на практиці для мінімізації споживання енергії? Які дії

мають вживатися для збереження різноманітних рослин і тварин у містах?

Як необхідно проектувати міста для покращення якості життя в них? – то

другі, навпаки, проводять фундаментальні дослідження, спрямовані на

з’ясування структури і функцій міських екосистем.

За останні 25 років наука екології міст виробила значну кількість

досліджень, предметом яких ставали міста по всьому світу. Ці дослідження

надали важливу інформацію щодо того, як урбанізація впливає на екологічні

і соціальні моделі й процеси. Тем не менше, результати таких досліджень є

недостатніми, у тому числі через те, що вони практично не звертаються до

питання можливих моделей правового забезпечення навколишнього

природного середовища міст. Здебільшого такі дослідження орієнтовані на

окремі міста.

Слід відзначити, що загальноєвропейською тенденцією сьогодні є

розвиток екології міст, орієнтованої на вирішення прикладних

дослідницьких питань. При цьому все більшого визнання здобуває думка

про необхідність поєднання фундаментальних досліджень в сфері екології із

прикладними дослідженнями міської екології шляхом поглиблення

взаємодії між вченими і практиками, у тому числі за допомогою

порівняльного підходу, виявлення загальних принципів впливу урбанізації

на екологічні закономірності й процеси.

Поряд із демографічними проблемами (в країнах, що розвиваються,

відбувається швидка урбанізація, стрімке зростання малих і середніх міст; у

розвинутих країнах існують проблеми припинення функціонування окремих

42

міст, старіння міського населення тощо), економічними факторами

(невизначеність економічного розвитку, сумніви в ефективності ринкових

механізмів та ін.), соціальними й територіальними проблемами (зокрема,

розширення території міст, яке не було передбачено первісними планами їх

забудови), проблемами, пов’язаними із необхідністю забезпечення

демократичних стандартів при прийнятті рішень на рівні міської громади, а

також підвищення рівня знань про свої права у її членів, сучасні міста

стикаються із потужними екологічними проблемами, які великою мірою

пов’язані зі зміною клімату, високою залежністю міст від транспорту, який

працює на природному паливі.

Також відзначається, що у містах урбанізація і субурбанізація

зазвичай зменшують як багатство видів, так і рівномірність для більшості

біотичних спільнот, не зважаючи на збільшення чисельності і біомаси птахів

і членистоногих. Оскільки міський ландшафт простягається далеко за межі

муніципальних кордонів, урбанізація також може зменшити місцеву

різноманітність видів на регіональному рівні і в глобальному масштабі.

Наприклад, розростання міст у північних широтах виступає фактором того,

що скорочується численність деяких перелітних птахів у південних широтах

тощо.

Дослідники також відзначають, що міста є великими силами

гомогенізації, де деякі «адаптовані до міст» види є поширеними у містах в

усьому світі. Ця гомогенізація наземних і водних видів через урбанізацію

відбувається за різними показниками в різних географічних районах

залежно від зростання людського населення та виду складності. Міське

середовище є потужною селективною силою, яка змінює поведінку,

фізіологію та морфологію живих організмів. Антропогенні зміни, які є

прямими (наприклад, побудовані споруди, модифікація середовища

43

проживання та фрагментація, харчування у дикій природі) та непрямі

(наприклад, зміна температури, продуктивність і світло, шум та забруднення

повітря) можуть спричиняти короткочасні зміни фенотипів міського типу,

живих організмів. У довгостроковій перспективі міські середовища є

потужною еволюційною силою для популяційної генетики та ритму життя

міських видів. Організм людини також не застрахований від селективної дії

міського середовища. Соціальна структура та взаємодії, фізіологія та

здоров'я, морфологія (наприклад, збільшення ожиріння) та навіть

довготривалі зміни в генетиці міських жителів можуть бути пов'язані з

міським життям.

Посилення природоохоронних заходів для збереження існуючих

природних або напівприродних середовищ існування або реконструкції

середовищ проживання в межах або поблизу міст може полегшити ці

біологічні зміни [34, p. 756-760].

Як відзначено у Глобальній доповіді про населені пункти Програми

ООН з населених пунктів «Міста і зміна клімату: напрями стратегії» (2011

р.) [10], наслідки урбанізації і зміни клімату небезпечним чином

поєднуються, створюю чи загрозу екологічній, економічній і соціальній

стабільності у світі. При подальшій урбанізації розуміння впливу зміни

клімату на міське середовище буде набувати все більшого значення.

Накопичуються свідчення, що зміна клімату створює унікальні проблеми

для міст і їх зростаючого населення. Ці призводить до наступних

кліматичних змін: більш часті спекотні дні і ночі (з більш високою

температурою) на більшості материкових територій; менше число холодних

днів і ночей у багатьох частинах світу; частіші потепління / періоди

аномально спекотної погоди на більшості материкових територій;

підвищена частота випадання значної кількості опадів у більшості районів;

44

збільшення площ, схильних до посухи; підвищення інтенсивності тропічної

циклонічної активності в деяких частинах світу; почастішання випадків

аномального підвищення рівня моря в деяких частинах світу.

Крім фізичних ризиків, до яких призводять зазначені вище кліматичні

зміни, деякі міста також зіткнуться з труднощами в наданні базових послуг

своїм жителям. Ці зміни можуть позначатися на водопостачанні,

матеріальній інфраструктурі, транспорті, товарах і послугах екосистеми,

енергопостачанні і промисловому виробництві. Очікується, що наслідки

зміни клімату будуть особливо тяжкими в низинних прибережних зонах, де

розташовано багато найбільших міст світу. При тому, що на їх частку

припадає лише 2 % всієї суші планети, близько 13 % міського населення

світу проживає в цих регіонах – з найвищою концентрацією в Азії. Хоча

пов'язані зі зміною клімату місцеві ризики, вразливість і здатність до

адаптації варіюються від міста до міста, дані свідчать про наявність

ключових спільних моментів. По-перше, наслідки зміни клімату можуть

мати хвильовий ефект для багатьох сфер міського життя. По-друге,

кліматичні зміни позначаються не однаково на всіх жителях міст: стать, вік,

етнічна належність, соціальний стан є чинниками різного ступеня

уразливості окремих осіб і груп. По-третє, в частині містобудування

нездатність скорегувати зонування і будівельні норми і стандарти з

урахуванням можливих перспектив може обмежити адаптаційний потенціал

інфраструктури і поставити життя і майно під загрозу. По-четверте,

наслідки зміни клімату можуть бути довгостроковими і мати всесвітній

масштаб.

Можна назвати кілька причин, що вимагають визначення впливу

міських територій на зміну клімату. Основна із них – на цих територіях

здійснюються різні види діяльності, які безпосередньо пов'язані з викидами

45

парникових газів в атмосферу, наприклад, перевезення, виробництво енергії

та промислове виробництво асоціюються з містами і їх функціонуванням.

Міські центри також залежать від вхідних потоків продовольства, води і

товарів широкого споживання, виробництво яких може призводити до

викидів парникових газів за межами міст. Оцінка впливу міст на зміну

клімату – важливий перший крок у визначенні можливих варіантів

розв'язання проблеми; а також оптимальний розподіл відповідальності в цій

сфері.

Невипадково серед Цілей сталого розвитку 2016-2030 р.р. названо

такі: забезпечити безпечність, життєву та екологічну стійкість міських та

інших населених пунктів (ціль 11). Цілі сталого розвитку прийняті

Генеральною Асамблеєю ООН у вересні 2015 р. під час її 70-ї сесії на Саміті

ООН щодо Порядку денного у галузі розвитку на період після 2015 р. У

центрі уваги Саміту були питання соціального та економічного розвитку,

забезпечення конкурентої спроможності держав, сприяння екологічній та

енергетичній безпеці, глобальне партнерство з метою забезпечення сталого

розвитку. Саміт поставив перед країнами, які є членами ООН, амбітні

завдання щодо адаптації на національному рівні цілей, які було визначено як

глобальні, а також створення системи моніторингу їх реалізації.

Серед іншого це передбачає:

- необхідність забезпечити реальну можливість для всіх, хто перебуває

на відповідній території, використовувати безпечні, матеріально і фізично

доступні, екологічно стійкі транспортні системи, підвищити безпечність

дорожнього руху, у тому числі підвищити використання громадського

транспорту, приділяти у цьому аспекті особливу увагу інтересам, потребам

і реальним можливостям уразливих груп населення – жінки, особливо в

46

сільській місцевості, діти, люди з інвалідністю, люди похилого віку та ін. (п.

11.2);

- збільшити масштаби урбанізації, яка б характеризувалася ознаками

відкритості для всіх та екологічної стійкості, забезпечити можливість

планування населених пунктів відповідно до вимог комплексності й сталого

розвитку, управління на основі широкої участі (п. 11.3);

- сприяти зменшенню негативного екологічного впливу міст, зокрема

завдяки приділенню особливої уваги якості повітря, належному видаленню

відходів та іншим заходам, у перерахунку на одну особу жителів

відповідного населеного пункту (п. 11.6);

- гарантувати відкритий доступ до зелених зон і громадських місць,

які мають відповідати вимогам безпечності, доступності, відкритості для

всіх, особливо для уразливих груп населення – жінок, дітей, людей з

інвалідністю, людей похилого віку та ін. (п. 11.7);

- збільшити кількість населених пунктів, у першу чергу міст, які

прийняли і реалізують комплексні стратегії і плани щодо усунення

соціальних бар’єрів, ефективного використання ресурсів, сприяння

пом’якшенню наслідків зміни клімату (п. 11b).

На жаль, Стратегія сталого розвитку «Україна – 2020», схвалена

Указом Президента України від 12 січня 2015 року № 5/2015 [272], не

містила жодного екологічно орієнтованого пункту, у тому числі в ній немає

згадок про правове забезпечення охорони навколишнього природного

середовища в містах. На сьогодні розроблено проект Стратегії сталого

розвитку України на період до 2030 року [242], до якого включено такі цілі:

- запровадження системи громадського транспорту у містах, яка

характеризується енергетичною ефективністю й екологічною безпечністю;

47

основу цього заходу становить оптимізація використання електричного

транспорту в містах;

- забезпечення розвитку міст і сільських населених пунктів на

основі принципів збалансованості, взаємопов’язаності, інтегрованого

планування населених пунктів, широкої участі громадськості

- забезпечення ефективного використання систем раннього

оповіщення, запобігання та ліквідації наслідків природних і техногенних

лих у населених пунктах;

- зменшення негативного антропогенного впливу, який

здійснюється на здоров’я людини у містах; серед належних заходів –

покращення якості атмосферного повітря, ефективне видалення відходів;

- забезпечення впровадження системи збирання твердих

побутових відходів, яке є роздільним; у подальшому такі відходи можуть

бути ефективно використані як вторинна сировина;

- забезпечення доступності, безпечності, відкритості зелених зон і

громадських місць для всіх груп населення, особливо для уразливих груп;

частка зелених зон у населеному пункті має становити мінімум 20%;

- забезпечення загального доступу до водних об'єктів (йдеться

про об’єкти державного і місцевого значення в межах населених пунктів);

- значне збільшення кількості міст та інших населених пунктів,

якими реалізовуються комплексні стратегії, а також плани збалансованого

просторового розвитку, ефективне усунення соціальних бар'єрів,

підвищення економності використання ресурсів, сприяння пом'якшенню

наслідків зміни клімату.

Постановка таких цілей зумовлена тим, що серед ознак урбанізації на

сучасному етапі розвитку важливе значення відіграє зосередження великої

кількості жителів здебільшого у великих населених пунктах, у результаті

48

чого відбувається їх подальше зростання. Формується і розвитвається

урбанізоване середовище (також використовується термін

«урбоекосистема»). Під час такого нового формування відбувається зміна

усіх складових, серед яких: клімат, рослинність, атмосферне повітря,

кліматичні умови, тваринний світ, ґрунтовий покрив, поверхнева

гідросфера. Суттєвість змін при цьому залежить від розміру міст, тривалості

їх існування, значущості розвинутості виробництва та іншої індустрії в

місті.

Перед сучасними суспільствами та їх правовими системами постоять

такі основні завдання в контексті необхідності забезпечення охорони

навколишнього природного середовища й актуалізації ролі міст у житті

суспільств: потреба адаптуватися змін у кліматі одночасно із високою

затребуваністю зниження впливу антропогенних факторів, внаслідок яких

такі кліматичні зміни відбуваються. Серед іншого, території, які мають

статус міських, можуть сприяти моделі подальшого розвитку, яка б

утримувала підвищення глобальної температури на рівні 2-2,4°C вище

допромислового рівня. Такий стан речей сприяв би досягненню відповідної

мети, зафіксованої у ст. 2 Рамкової конвенції ООН про зміну клімату.

Вбачається, що одним з суттєвих бар’єрів вироблення належної

правової моделі забезпечення охорони навколишнього природного

середовища в містах, є традиційно висока увага з боку політиків, науковців,

експертів до заходів із захисту клімату на міжнародному рівні переважно.

Такий стан речей має наслідком те, що невправдано мало уваги приділяється

іншим, так само важливим, рівням впливу на стан клімату. Одним з таких

рівней, і це в останній час активно визнається міжнародними експертами за

результатами проведених досліджень і отриманих емпіричних даних, є

рівень управління містом (локальний рівень). Водночас, слід враховувати,

49

що виконання державною її міжнародних зобов’язань у сфері запобігання

подальшим змінам клімату та мінімізації наслідків таких змін є неможливим

без вжиття ефективних і системних заходів на рівні міст.

Міжнародні стандарти при цьому виступають певними загальними

рамками, які мають слугувати орієнтиром при визначенні відповідних

моделей регулювання як на національному, так і на локальному рівнях.

Окремі дослідники вказують як на недолік міжнародного права з

питань протидії зміні клімату відсутність конкретних стандартів, норм,

чітких алгоритмів дій, які можуть застосовуватися на рівні міст. Однак, на

наш погляд, такий стан міжнародно-правового регулювання базується на

принципі поваги до державного суверенітету, який в свою чергу зумовлює

необхідність поваги до свободи розсуду держави. Справедливо вважається,

що держава самостійно має виробляти відповідні стандарти, у тому числі

залишаючи певний простір правової автономії для місцевих громад. Це

дозволяє врахувати місцевий контекст, більш гнучко реагувати на відповідні

виклики на місцях.

Вироблення та реалізація відповідних правових механізмів потребує

належних доктринальних напрацювань і зумовлює їх високу практичну

затребуваність.

Дослідження, які проводяться щодо впливу міст на навколишнє

природне середовище, демонструють, що найбільш серйозними викликами є

такі:

1) діяльність, здійснювана безпосередньо у містах, є значним

джерелом парникових газів. Органи місцевого самоврядування зазвичай

виступають носіями владних повноважень, компетенція яких охоплює

управління використанням відповідних транспортних парків. Їх модифікація

з метою зменшення негативного впливу, а також вироблення моделей

50

регулювання використання особистого і громадського транспорту у містах

входить до кола повноважень міської влади;

2) органи місцевого самоврядування зазвичай також виступають

розпорядниками місць захороненя відходів.

Вивчення й узагальнення практики правового регулювання на місцях

дозволяє зробити висновок, що міська влада має, зокрема, використовувати

свої повноваження з планування землекористування з урахуванням

екологічних вимог. Крім того, залучення інвестицій також може слугувати

ефективним засобом впливу. Серед першочергових кроків, які мають бути

реалізовані:

- відносна щільність поселення жителів у міських районах та інші

планувальні заходи, які сприяють скороченню відстаней, які міські жителі

мають долати між різними пунктами призначення (дом – робота – магазини

– заклади громадського харчування – лікарні – дитячі садочки, школи тощо);

- забезпечення максимально можливої комфортності громадського

транспорту як засобу пересування; це сприятиме тому, щоб жителі міст

менше користувалися особистим транспортом, віддаючи перевагу

громадському;

- комбінування правил (наприклад, щодо комерційних і промислових

енергетичних стандартів) і стимулів, заохочувальних заходів (наприклад,

для підтримки споруд із «зеленими кришами» або пасивного сонячного

нагрівання) може стимулювати суб’єктів господарювання у містах

працювати таким чином, щоб мінімізувати їх вплив на зміну клімату;

(наведена пропозиція є близькою до пропонованої ще наприкінці 80-х років

ХХ ст. концепції «екологізації суспільного виробництва» – впроваджувати

організаційні, економічні, технічні та інші заходи із забезпечення охорони

51

навколишньго природного середовища перед викликами суспільного

виробництва) [93, c. 75];

органи влади на місцях (органи місцевого самоврядування і місцеві

органи виконавчої влади) мають відповідні можливості для залучення

громадян до безпосередньої участі у формуванні їх поведінки. Індивідуальні

моделі споживання впливають на виброси парникових газів як у межах міст,

так і поза ними. Влада на місцях, у першу чергу органи місцевого

самоврядування, можуть допомогти підвищити обізнаність про наслідки

рішень щодо споживання, сприяти тому, що міські жителі діяли з менш

інтенсивним впливом на клімат.

Слід відзначити значну активізацію зусиль органів місцевого

самоврядування в Україні, спрямованих на охорону навколишнього

природного середовища населених пунктів в останні декілька років. У

відповідних рішеннях міських рад підкреслюється, що «з моменту початку

формування і розвитку цивілізації люди займалися пристосовунням природи

та її природних ресурсів до своїх потреб; це було елементом створення

необхідного «життєвого простору» (див., наприклад, Про Програму охорони

навколишнього природного середовища міста Ужгород на 2018-2022 роки,

п. 2.1 тощо).

У цілому, вирішення проблеми щодо впливу міст на навколишнє

природне середовище вимагає від жителів міст, громадянського суспільства,

бізнесу, місцевої і центральної влади, а також міжнародних організацій

спільної роботи у партнерстві. При цьому слід визнати, що органи

місцеового самоврядування відіграють вирішальну роль у цьому механізмі й

саме від їх політики великою мерою залежить мінімізація впливу міст на

екологію.

52

Більшість дослідників процесу сучасної урбанізації відзначають, що

все більше зростає роль інтеграційних факторів урбанізації; сфера

урбанізації, локалізована раніше в містах, через їх територіальне зростання

все більше поширюється на сільську місцевість, охоплюючи в цілому все

суспільство. Найбільш значним матеріальним результатом сучасної

урбанізації є велика міська агломерація. Такі утворення представляють

собою складну динамічну систему, до якої входять різні міські поселення,

розташовані поряд один з одним і об'єднані інтенсивними зв'язками.

Урбаністичні структури вищого територіального рівня – міські

агломерації, урбанізовані райони значно посилили взаємодію людини з

природним середовищем, оскільки природа і урбанізоване середовище на

даний момент взаємодіють на великих просторах. Процес урбанізації, який

все більше розширюється, веде не тільки до посилення такої взаємодії, а й

залучає до цього процесу великі міжселищні території – зони відпочинку,

інженерно-технічні коридори і т.д. Локальні форми взаємодій

урбанізованого і природного навколишнього середовища, характерні для

автономних міст, вели, як правило, до осередкового порушення середовища,

до деградації порівняно невеликого кільця природних комплексів навколо

міст. Групові ж, які отримали широкий розвиток у другій половині XX

століття, взаємодіють з природним середовищем інакше: локальні форми

взаємодії поступаються місцем регіональним його формам, що

характеризується більшою глибиною змін у природному середовищі,

поширенням і концентрацією антропогенних навантажень на великих

територіях.

Міські агломерації, урбанізовані райони є ареалами глибоко зміненої

антропогенною діяльністю природи, своєрідними фокусами техногенного

навантаження людської діяльності, яке все більше посилюється,

53

територіями, де особливо інтенсивно відбувається заміщення природних

біогеоценозів урбо- і агроценозами. Різноманітна діяльність людини,

пов'язана з перетворенням природи, виходить далеко за межі території

безпосередньої забудови і впливає на всі компоненти природного

середовища, а через них і на саму людину як невід'ємну частину природи.

Так, наприклад, фізико-геологічні зміни грунтів, підземних вод та інших

компонентів літогенної основи, відчуваються в залежності від конкретних

умов в радіусі 25-30 км, біогеохімічні зміни середовища – на ще більшій

відстані. Дослідження показують, що великі міста і тим більше міські

агломерації впливають на навколишнє природне середовище, яке є в 50 разів

більшим, ніж їх власний радіус.

Особливо сильно впливає урбанізоване середовище на грунти,

водойми, повітряний басейн і рослинний покрив (відзначено, що окрім так

званих природних екстремальних зон (Арктика, Антарктида та ін.) в умовах

сучасного розвитку і урбанізації виникають своєрідні штучні екстремальні

зони, до яких, перш за все , слід віднести великі міста і агломерації.

Найбільш загальними критеріями масштабу антропогенного тиску на

природне середовище в межах урбанізованих територій є: величина міста

або агломерації, щільність населення і забудови, господарський профіль

урбанізованого утворення (галузі промисловості, ступінь розвиненості

санаторно-курортних функцій і т.д.). Зрозуміло, що екологічні

характеристики урбанізованого району при високому ступені зближення

ядер агломерацій між собою є значно гіршими, ніж у окремої агломерації

внаслідок «ефекту накладення» антропогенних урбаністичних навантажень

на одну і ту ж територію.

Все сказане вище свідчить про те, що урбаністичні утворення

виступають як виключно потужні осередки деградації біосфери. Внаслідок

54

значної концентрації техногенних навантажень у містах та міських

агломераціях, незворотного порушення в них водно-земельного режиму,

примітивності незначної біологічної продуктивності урбоценоза навіть в

добре облаштованих і озеленених поселеннях сила і швидкість

антропогенних впливів сьогодні перевищують темпи адаптації до цих

впливів природного середовища.

Усе це дає підстави дослідникам називати міські території гарячими

точками, які впливають на зміни навколишнього природного середовища в

різних масштабах. Матеріальні вимоги до виробництва та споживання

людиною змінюють землекористування, біорізноманіття та гідросистеми на

місцевому рівні в регіональному масштабі, а скиди міських відходів

впливають на місцеві глобальні біогеохімічні цикли та клімат [34].

1.3. Зміна клімату: вплив на розвиток міст і правові інструменти

запобігання негативним наслідкам

Зміну клімату називають однією з найбільших загроз у історії для

здоров'я людини, економіки та навколишнього природного середовища.

Переважна більшість кліматознавців погоджуються з тим, що діяльність

людини є основною причиною цих змін. Ці заходи включають в себе такі

речі, як спалювання палива на енергоносіях та споживання енергії у процесі

опалення та охолодження будинків, а також промислові процеси, що

виробляють споживчі товари, метан, викинутий з сміття на наших полігонах

та багато іншого [33].

Питання зміни клімату дискутувалося, починаючи з першої половини

XIX ст., однак предметом уваги з боку міжнародної спільноти воно стало

лише у 1970-1980 р.р., коли технологічні досягнення дозволили вченим з

більшою впевненістю стверджувати, що атмосферні концентрації

55

парникових газів зростають і що це може мати глибокі наслідки для клімату

Землі.

В цілому можна виділити такі історичні етапи розвитку наукової

думки щодо зміни клімату і впливу цих процесів на міське середовище:

1) ХІХ ст. – перші дослідження «парникового ефекту»:

у 1827 р. французький вчений Жан-Батіст Фур’є першим описав

«парниковий ефект» – явище, при якому атмосферні гази захоплюють

сонячну енергію, збільшуючи температуру поверхні Землі;

у 1896 р. шведський хімік Сванте Арреніус звинуватив людей,

особливо жителів великих поселень, у спаленні викопних видів палива,

оскільки при цьому відбувається виділення CO2, основного парникового

газу, який впливає на зміну клімату;

2) 1950-1970-ті роки – привернення уваги до результатів наукових

досліджень міжнародної спільноти:

1950-ті роки наука про глобальне потепління поглиблюється у звязку

зі збільшенням інформації про вплив парникових газів на клімат у світі,

відбувається розвиток різноманітних екологічних ініціатив;

у 1979 р. відбулась Перша Всесвітня кліматична конференція (Женева,

Швейцарія), яка закликала уряди прогнозувати і попереджати потенційні

антропогенні зміни клімату;

3) 1980-1990-ті роки – запровадження інституційних механізмів

протидії змінам клімату:

у 1988 р. було створено Міжурядову групу експертів зі зміни климату

для проведення регулярних науково-технічних оцінок зміни клімату;

у 1992 р. у Нью-Йорку було прийнято Рамочну конвенцію Організації

Об’єднаних Націй про зміну клімату (вступила в силу 21 березня 1994 р.);

56

4) розвиток міжнародно-правової основи забезпечення

навколишнього природного середовища, серед пріоритетів – міське

середовище:

у 1997 р. Кіотський протокол до Конвенції, який було прийнято в

Кіото, Японія, набрав чинності 16 лютого 2005 р.;

у 2001 р. Марракешські угоди, які представляють собою набір

детальних правил реалізації Кіотського протоколу;

у 2007 р. в Балі, Індонезія відбулись переговори щодо нового

міжнародного договора про приєднання до Кіотського протокола у 2012 р.;

у 2009 р. узгоджено Балійську дорожню карту; прийняття

Копенгагенської угоди, яка не є обовязковою й основною метою якої є

обмеження глобального росту температури й залучення фінансів для дій у

сфегі зміни клімату в країнах, що розвиваються;

2010 р. – прийняття у Мексиці Канкунських угод, які предсталють

собою пакет рішень [10];

5) з початку 2000-х років – розвиток альтернативних міжнародно-

правовому регулюванню механізмів забезпечення охорони навколишнього

природного середовища. Йдеться про те, що незважаючи на велике

значення, яке відіграють міжнародно-правові інструменти, в останні два

десятиліття спостерігається активний розвиток інших регіональних,

національних і місцевих (у тому числі, міських) механізмів і суб’єктів, які

реагують на проблему зміни клімату. На регіональному рівні такі ініціативи

спрямовані на адаптацію і помякшення наслідків зміни клімату в

глобальному масштабі. Йдеться, зокрема, про заходи, спрямовані на

сприяння виконанню зобовязань за Кіотським протоколом, який є основним

міжнародним договором щодо зміни клімату. Основний недолік таких

ініціатив – дуже часто відповідні стратегії, програми й дії розвиваються

57

ізольовано одна від одної. Відсутність чіткого розподілу обов’язків і сфер

компетенцій між численними ініціативними групами, міжнародними і

регіональними суб’єктами призвело у деяких випадках до дублювання

функцій, суперечливих мандатів і розмитих цілей, а в інших випадках до

конструктивної співпраці.

Зміна клімату має реальні наслідки для міського середовища, значна

частина яких буде посилювати і в подальшому існуючі ризики і соціальні

проблеми. Місцеві ризики зміни клімату, уразливість варіюються, але при

цьому є декілька проблем, що мають загальний для всіх характер.

По-перше, зміна клімату може мати складний (і опосередкований)

вплив на різні сфери міського життя. Специфіка ризику зміни клімату є

неоднорідною в різних регіонах світу; але ці ризики мають певну спільну

дію, незалежно від регіону і контексту. Наприклад, надзвичайно високі

температури мають прямий вплив на здоров'я людини, призводячи до

ризику виникнення захворювань або смертності, що пов’язані із дією тепла.

Водночас, є й розбіжності: підвищення температури в певних регіонах світу

збільшує попит на енергію, що може посилити кліматичні зміни через

збільшення викидів парникових газів та посилення ефекту островів тепла в

містах.

Міста мають невід’ємні властивості, які можуть об’єднувати свій

вплив з наслідками зміни клімату. Це, зокрема: швидке зростання кількості

населення, висока щільність населення, вплив міських островів тепла,

наявність бідності. Йдеться по наслідки, які можуть здаватися незначними,

якщо розглядати їх окремо один від одного. Але вони мають очевидні

серйозні наслідки, якщо їх розглядати у цілому, спільно, з урахуванням їх

взаємного впливу.

58

По-друге, слід враховувати, що зміна клімату не впливає на всіх

міських жителів одинаково: залежно від статі, віку, етнічної належності,

соціального стану люди по-різному реагують на зміну клімату. Расові й

етнічні меншини, корінні народи, малозабезпечені верстви населення і

соціально ізольовані особи є дуже уразливими для впливу зміни клімату.

Бідні люди часто мають найменше можливостей для того, щоб адаптуватися

до наслідків зміни клімату, оскільки вони мають у своєму розпорядженні

відносно невеликі ресурси і, як правило, проживають у найбільш

небезпечних районах. Корінні народи, етнічні меншини і жінки часто явно

або мовчазно виключені з процесу прийняття рішень і в деяких випадках

мають обмежений доступ до страхування, інформації та ресурсів. В

результаті ці групи є менш підготовленими до фізичних небезпек і менш

здатними адаптуватися. Ці ефекти, як правило, особливо помітні в містах

країн, що розвиваються, в порівнянні з розвиненими країнами.

По-третє, планування в містах, у тому числі розміщення житлових

районів, підприємств і транспортної інфраструктури, – часто виходить з

історичних даних про клімат, збільшуючи ризик різних секторів до

мінливих умов. Через низькі ціни на землю і менший опір з боку жителів

інфраструктура (включаючи порти, водоочисні споруди, електростанції,

дороги і аеропорти), як правило, будується в уразливих районах. Ці активи

мають тривалий строк використання, а тому піддаються впливу кліматичних

умов, що змінюються, упродовж значного періоду часу. Нездатність

коригувати зонування і будівельні норми й стандарти з урахуванням

майбутніх змін клімату може суттєво обмежувати перспективи адаптації

інфраструктури і піддавати ризику життя людей й матеріальні активи.

Аналогичним чином нездатність враховувати вплив зростаючої кількості

населення в міському плануванні призводить до наслідків, які посилюють

59

уразливість жителів до зміни клімату. Йдеться про недостатність води та

інших природних ресурсів, погіршення стану навколишнього природного

середовища, поширення міськів нетрів.

По-четверте, коли відбуваються стихійні лиха, пов’язані зі зміною

клімату, зосередження уваги на районах, які постраждали, як правило,

обмежується коротким періодом часу після самої події. Тим не менше, як

свідчать дослідження, соціальні й економічні наслідки цих стихійних лих

можуть поширюватися на місяці або роки. Шкода, завдана транспортній

інфраструктурі, може перешкодити здатності міста відновитися після

екстремальних кліматичних явищ. Відсутність страхового покриття може

зробити дуже складною для людей задачу із подолання наслідків лиха,

особливо серед бідних, у яких може не бути заощаджень або активів, які

можуть використовуватися для ремонту пошкоджених будинків або для

придбання предметів першої необхідності. Більш того, міста по всьому

світу, зокрема великі міста, пов'язані між собою капіталом і ринками праці.

Екстремальні кліматичні явища, що призводять до економічних втрат в

міських районах або переривання торгових шляхів, можуть, таким чином,

привести до довгострокових глобальних наслідків.

По-п'яте, погане планування міст в результаті нестачі ресурсів,

обмеженої інформації і / або політичної корупції обмежують здатність міст

готуватися до зміни клімату, а також відновлюватися, коли відбуваються

пов'язані з кліматом події. У країнах, що розвиваються, зокрема, погане

планування сприяло розвитку нетрів і неформальних поселень.

В цілому, названі вище фактори свідчать про те, що прямі і непрямі

наслідки зміни клімату будуть, як і раніше, загрожувати самій соціально-

економічній структурі міст. Міжнародні, національні й місцеві органи влади

та інші інституції мають враховувати результати досліджень, які пов’язані із

60

впливом зміни клімату, шляхом коригування політики на відповідних рівнях

управління. Зусилля мають бути спрямовані на максимально можливе

усунення локальних фізичних впливів і вразливостей. Однак це не виключає

значущості національного уряду і міжнародного співробітництва у

вирішенні глобальної проблеми зміни клімату.

Аналогічним чином місцева, національна і міжнародна політика

мають враховувати соціальні й економічні характеристики населення з

метою подолання, а не посилення нерівності. Зокрема, політичні,

законодавчі та освітньо-інформаційні заходи повинні бути спрямовані на

збільшення участі груп, які, як правило, піддаються маргіналізації – групи

корінного населення, групи з низьким доходом, жінки, етнічні меншини та

ін. – мають бути залучені до процесу обговорення і прийняття рішень, що

мають вплив на охорону навколишнього природного середовища міст.

Зміна клімату не може розглядатися як виключно екологічна

проблема, розв’язувана у відриві від інших соціальних і економічних

питань. Зміна клімату в міських районах зачіпає широке коло політичних

задач, а тому має розв’язуватися комплексно.

Місто має певні мікрокліматичні особливості, які характеризують його

особливим чином:

1. Наявність відмінностей у термічному (температурному) режимі

(утворення «островів тепла» у містах);

2. Особлива циркуляція повітря, яку іноді називають сільським бризом

(формується у разі безвітряної погоди);

3. Вітровий режим міста стає іншим;

4. Відносна вологість у місті стає нижчою (відбувається сухий острів);

5. Над окремими районами міста може формуватися особливий режим

хмарності;

61

6. Кількість опадів збільшується, підвищується кількість випадків

туманів [217, c. 8].

Можливими негативними наслідками, які можуть мати місце через

зміни клімату, що знаходять прояв у містах, виступають такі:

тепловий стрес;

стихійні гідрометеорологічні явища;

підтоплення;

зміни у звичній (нормальній) роботі енергетичних систем міста;

погіршення міських зелених зон (зменшуються площі, порушується

видовий склад);

зростання числа інфекційних захворювань;

погіршення питної води;

збільшення алергійних проявів.

Загрози стабільності у світі – як соціальній, так і екологічній,

економічній – посилюються. Одним з визначальних факторів є те, що

негативні наслідки урбанізації поєднуються з ризиками кліматичних змін

[104]. Прояви зміни клімату, які посилюються у містах, свідчать, що зміна

клімату спричинює виникнення у містах унікальних проблем, що є

невластивими для інших типів людських поселень. Кліматичні зміни можуть

спричинити прямі (фізичні) ризики (підтоплення, аномальна спека, посилена

міськими мікрокліматичними особливостями, тощо) та непрямі – порушення

нормального функціонування окремих систем міста, ускладнити надання

послуг населенню (громадський транспорт, водопостачання,

теплопостачання, енергетичне забезпечення тощо).

Для більшості великих міст наявні серйозні місцеві ризики, зумовлені

зміною клімату. Від них залежить ступінь вразливості того чи іншого міста,

його здатність адаптуватися. Факторами, які впливають, є:

62

- різний вплив кліматичних змін на жителів міста, у першу чергу на

уразливі групи; уразливість щодо кліматичних змін може залежати від віку,

соціального положення, матеріального стану, статі тощо;

- різна ступінь складності вирішення такого завдання як корегування

зонування міської території через її сформованість, обмеженість

можливостей для адаптації інфраструктури міста через невідповідність

будівельних норм встановленим стандартам;

- різна тривалість і масштаб впливу кліматичних змін на те чи інше

місто;

- найменш пристосованими для оперативного реагування на

кліматичні зміни й пов’язані з ними виклики є найбільш динамічно

зрозстаючі міські райони; такі райони характеризуються значним дефіцитом

належного управління (good governance), прогалинам в інфраструктурному

забезпеченні тощо [104].

У цьому сенсі представляє собою інтерес долідження Інституту

стратегічного розвитку міст Фонду Морі (Японія) Global Power City Index,

GPCI щодо розподілу великих міст світу залежно від індексу глобальної

потужності. Зокрема, проведено оцінювання глобальної потужності, яке

базувалося на 70 індикаторах, які було розподілено на 26 груп. Усі

індикатори відображали такі функціональні ознаки міста:

1) економіка (Economy);

2) культурна взаємодія (Cultural Interaction);

3) дослідження і розвиток (Research and Development);

4) навколишнє середовище (Environment);

5) транспортна доступність (Accessibility);

6) привабливість для життя (Lifeability) [29].

Предметом оцінювання стали 42 міста світу.

63

Навколишнє природне середовище оцінювалось за дев’ятьма

індикаторами з метою визначення таких трьох характеристик:

1) довкілля міста, а саме:

екологія, яка визначалася за показниками: а) кількість компаній,

сертифікованих відповідно до міжнародного стандарту ISO «Система

екологічного менеджменту»; б) частка відновлюваних джерел у

використанні енергії; в) частка відходів, які піддаються рециркуляції;

2) якість повітря, яка оцінюється за показниками: а) викиди CO2; б)

забруднення дисперсним пилом; в) вміст діоксину сірки та азоту;

3) природне середовище, стан якого оцінюється за показниками: а)

якість води у природних водоймах; б) ступінь озеленення міської території;

в) температурний режим та його комфортність.

Міські підприємства, автомобілі та населення є основними джерелами

парникових газів, а тому розуміння динаміки генерації міських виділень

парникових газів має вирішальне значення. Дослідження того, яким чином

міські центри сприяють зміні клімату, вимагає розуміння того, як транспорт,

системи опалення та охолодження, промисловість і інша міська діяльність і

інфраструктура виступають в ролі джерел забруднення викидами і є

прямими причинами зміни клімату. Міські центри слугують джерелом двох

основних категорій впливів на вуглецевий цикл і систему клімату, а саме –

змін, пов'язаних з викидом аерозолів, парникових газів і твердих відходів; а

також змін, пов'язаних із землекористуванням. Водночас, міста є центрами

різноманітних інновацій, які можуть сприяти зниженню викидів або їх

помякшенню, адаптації до кліматичних змін і підвищення стійкості і

здатності до відновлення.

У різних видах діяльності, яка здійснюється у містах, або секторах

промисловості викидається різна кількість парникових газів, відповідно,

64

вони по-різному впливають на зміну клімату, а тому вимагають різних

підходів у сфері правового регулювання. Основні джерела викидів

парникових газів на міських територіях пов’язані зі споживанням викопного

палива, що використовується для виробництва електрики, транспортування

або промислового виробництва. 26˚% глобальних викидів парникових газів,

пов'язані з виробництвом енергії. Основним джерелом викидів при цьому є

спалювання викопного палива для виробництва електрики, тепла,

охолодження, приготування їжі, транспортування і промислового

виробництва в усіх країнах світу. Міські території повністю залежать від

своїх енергосистем (структура яких заснована на кількості виробленої

енергії), енергетичної структури (типів використовуваної енергії) і якості

енергії (її енергетичних та екологічних характеристик). У країнах, де

електрику виробляють з вугілля, його виробництво стає найпотужнішим

джерелом викидів парникових газів.

Міста, для яких енергія виробляється на атомних або

гідроенергетичних станціях, виробляють набагато меншу кількість викидів,

ніж ті, де електрика виробляється на вугільних електростанціях; з іншого

боку значна частина «непрямих» викидів пов'язана з видобутком (і

переробкою) урану і будівництвом атомних електростанцій.

Широкий спектр відновлюваних джерел енергії (сонячної, вітряної,

приливної і т. д., що знаходяться на різних стадіях розробки і впровадження)

може мати значний позитивний вплив на енергетичну безпеку і зниження

викидів парникових газів.

Транспортні системи виробляють 13% світових викидів парникових

газів. Міські території в значній мірі залежать від транспортних мереж

різних типів, які використовуються для внутрішнього і зовнішнього

переміщення товарів і людей. Співвідношення поїздок на власному

65

транспорті і на громадському транспорті, особливо в великих містах, є

важливим фактором, що впливає на рівень викидів парникових газів у

конкретному місті. Навіть якщо особистому автомобілю віддається

перевага, рівень викидів парникових газів може значно відрізнятися в

залежності від розмірів і типів використовуваних автомобілів. Проблема

викидів, пов'язаних з транспортними системами в країнах, що розвиваються,

стоїть особливо гостро для тих регіонів, де в даний момент відбувається

значне збільшення кількості особистого транспорту. На сьогоднішній

момент в світі використовується майже 1,2 млрд пасажирських

транспортних засобів. До 2050 року очікується збільшення цього показника

до 2,6 млрд, при цьому основна кількість даних транспортних засобів буде

припадати на країни, що розвиваються. У країнах, що розвиваються,

спостерігається прямий взаємозв'язок між зростанням добробуту і кількістю

особистих автомобілів. Це означає, що економічне зростання в країнах, що

розвиваються призведе до збільшення використання автотранспорту та

розвитку транспортних проблем.

Викиди парникових газів з боку комерційних будівель і житлових

будинків тісно пов'язані з викидами, виробленими при споживанні

електрики, а також опаленні або охолодженні приміщень. Згідно з

підрахунками IPCC загальні викиди адміністративних і житлових будівель

становлять 8% від загального рівня викидів парникових газів. Викиди,

пов'язані з необхідністю опалювати або охолоджувати приміщення, а також

з поведінкою користувачів цих будівель. Тип палива, що використовується

для опалення або охолодження, так само як і щільність житлової забудови,

також впливають на кількість парникових газів.

Ще один фактор, який потребує особливої уваги при визначенні

механізму правового забезпечення охорони навколишнього природного

66

середовища, - відходи. Викиди, пов’язані з відходами, складають 3% від

загальної кількості викидів. Незважаючи на те, що такі викиди займають

незначну частину в структурі загальної кількості викидів, необхідно

враховувати, що кількість вироблених відходів останнім часом зростає.

Хоча виробництво відходів пов'язано з кількістю населення, урбанізацією,

викиди, пов'язані з відходами, можуть бути нижче в розвинених регіонах,

оскільки міста мають можливість значно знизити, або повністю виключити

даний тип викидів. Таким чином, спостерігаються значні відмінності між

країнами з точки зору викидів, пов'язаних з відходами, обумовлені не тільки

різним рівнем споживання товарів і виробництва відходів, а й різними

підходами до утилізації відходів, а також різними механізмами обліку

останніх.

Також слід враховувати, що процес урбанізації призводить до того, що

сільськогосподарські угіддя перетворюються в області забудови. Світова

тенденція до субурбанізації призводить до того, що міста продовжують

розширюватись і займають землю, на якій раніше були рослини, які у свою

чергу знижували кількість CO2.

Викладене вище вказує на необхідність врахуваня заходів з адаптації

до кліматичної зміни до Генеральних планів розвитку міст України.

В Україні вплив названих вище факторів посилюється низкою

особливих факторів, які впливають на екологічну ситуацію у містах. Так,

зокрема, біля 67% багатоквартирних будинків (6,8 млрд. од.) побудовано до

1970-х років. Витрати електроенергії є високими, зокрема, це пов’язано з

постачанням води. Відсоток аварійних теплових мереж складає 14,7%.

Відсоток аварійних мереж питного водопостачання, що мають статус

централізованих, становить 37,7%.

67

Щодо громадського транспорту, то статистика свідчить про наступне:

середній річний показник, якщо брати міське сполучення, 5400 млн. осіб,

серед яких:

2575 млн. пасажирів, які користуються автомобільним транспортом

(автобусами);

1300 млн. осіб є пасажирами тролейбусів;

757 млн. – пасажири трамваїв.

Ця статистика вказує на визначальну роль електричного транспорту у

системі пасажирських перевезень в Україні. 460 міст України мають

автобусні маршрути. Лише 51 українське місто має електротранспорт. Але

при цьому відсоток пасажирів міського електричного транспорту є

порівнюваним з пасажирським потоком автобусного парку.

Електротранспортні парки в Україні перебувають у комунальній

власності, автобусні – переважно у приватній. При цьому технічний стан

міського електротранспорту є складним. Щодо технічної документації

термін служби тролейбуса становить 10 років, трамвая – 16 років. Виходячи

з цього, понад 80% міського електротранспорту України давно виробили

свій ресурс. Найбільш складною є ситуація з трамвайними вагонами –

майже 90% з них потребує заміни.

Контроль за виконанням екологічних стандартів при закупівлі палива,

ремонті та експлуатації транспортних засобів в Україні відсутній, тривалість

експлуатації рухомого складу не регламентується.

Як відзначається на рівні Національних доповідей про стан

навколишнього природного середовища в Україні, основним джерелом

викидів є автотранспорт, який в Україні характеризується низькою

ефективністю двигунів, витрата палива в яких в 1,4- 1,5 раз перевищує

світові норми. Пересувні засоби зберігають статус основних забруднювачів

68

атмосферного повітря, як це було і в попередні роки. Вони виступають

джерелом 89 відсотків від загального обсягу викидів, які потрапляють у

повітря. Частка викидів від особистого автомобільного транспорту фізичних

осіб при цьому становить близько 60 відсотків [244].

На підставі наведених даних можна зробити висновок, що головними

причинами, які обумовлюють низьку якість атмосферного повітря в

населених пунктах, виступають:

- недотримання підприємствами технологічного режиму

експлуатації пилогазоочисного устаткування;

- низькі темпи впровадження сучасних технологій очищення

викидів;

- зростання одиниць автомобільного транспорту, які не

забезпечені приладами для нейтралізації відпрацьованих газів, і як наслідок

збільшується кількість викидів шкідливих речовин в атмосферне повітря

[245].

За ступенем небезпеки для людини забруднення атмосферного повітря

залишається провідним фактором ризику і за кількістю постраждалих

перевищує значення забруднення води чи ґрунту. Це обумовлено тим, що

людина в цілому споживає в об’ємному відношенні набагато більше повітря,

ніж води і їжі. Крім того, якщо споживач деякою мірою може регулювати

якість їжі та питної води, то чистоту повітря, тим більше атмосферного, на

індивідуальному рівні контролювати практично неможливо.

Підвищення обсягів викидів парникових газів призводить до

порушення людством балансу, що складався протягом багатьох століть.

Діяльність людини призводить до того, що концентрація парникових газів

підвищується. Це стає причиною посилення парникового ефекту.

69

В основі національної системи оцінки антропогенних викидів та

адсорбції парникових газів лежить підготовка щорічних інвентаризацій

викидів та поглинання парникових газів і розробка національних

повідомлень про зміни клімату. В Україні національні інвентаризації

викидів парникових газів розроблювалися чотири рази. Перші дві

інвентаризації було здійснено за активної участі Інституту загальної

енергетики НАН України. Для останньої інвентаризації було проведено

певну діяльність із забезпечення якості. Її результати оприлюднено на веб-

сайті Мінприроди України для розгляду і рецензування експертами і

громадськістю.

Зменшення негативного впливу транспортного комплексу міста на

якість довкілля відбувається шляхом збільшення кількості тролейбусів,

контролю за показниками викидів автобусів, що приймають участь в

конкурсах на перевезення пасажирів, впровадженням удосконаленої схеми

дорожнього руху, збільшенням протяжності велосипедних доріжок та

нарощування велоінфраструктури, покращення дорожнього покриття.

Також з метою регулювання навантаження на довкілля від автомобільного

траснспорту впроваджено ряд заходів, а саме: рух транспорту

контролюється системою GPS навігації, що сприяє координації дій в плані

кількості одиниць автотранспорту, графіків руху тощо; у вихідні дні

зменшено кількість громадського автотранспорту у місті; до участі у

конкурсах на перевезення пасажирів по місту допускаються автобуси класу

не нижче ЄВРО-2.

Належні підстави вважати, що вплив транспортних засобів на

навколишнє природне середовище, особливо міських територій, буде

поступово зменшуватися, можуть надати такі заходи:

70

- розробка і введення підвищених стандартів щодо екологічної

безпеки автомобільного транспорту,

- запровадження стимулів використання менш шкідливих видів

палива,

- дотримання заборони розміщати місця концентрації автомобільного

транспорту у безпосередній близькості до місць проживання людей.

Зменшенню викидів може сприяти запровадження системи

взаємопов’язаних заходів, спрямованих на покращення стану атмосферного

повітря. Серед таких заходів:

- постійний контроль якісті нафтопродуктів, який має здійснюватись у

точках їх реалізації, як оптової, так і роздрібної;

- поступове підвищення відсотку використання альтернативних видів

палива;

- транзитний транспорт має бути виведено за межі населених пунктів;

- кількість автомобільних стоянок, а також паркувальних майданчиків

має бути зменшена у центрах міст, аналогічні заходи має бути втілено у

густонаселених житлових районах, а також у масового відпочинку

населення;

- автомобільні транспортні засоби підлягають оснащенню

нейтралізаторами;

- має бути вивчено і узагальнено кращі практики європейських та

інших країн щодо запровадження податку на використання автомобілів, які

мають великий вмістом забруднюючих речовин у відпрацьованих газах; такі

заходи поєднуються із кампаніями щодо поступового виведення таких

автомобілів із експлуатації;

71

- розширення доріг з одночасним підвищенням якості їх покриттяя,

проведення кампаній, спрямованих на популяризацію практики переведення

автотранспорту на використання природного газу і біопалива;

- збільшення серед пасажирського транспорту частки

електротранспорту, який визнано екологічно найбільш «чистим».

Важливий напрям – стимулювання розвитку електричного,

велосипедного та інших видів екологічно чистого транспорту [245].

У цілому, зміна клімату на планеті є однією з найбільш серйозних

екологічних проблем сучасності, яка все частіше стає причиною негативних

наслідків для довкілля, економіки та суспільства. Зміна клімату – це не лише

зміна стану довкілля, але й питання, пов’язане з правами людини для

мільйонів людей та спільнот в усьому світі. Визнанням світового значення

проблеми антропогенних змін клімату є те, що 194 країни ратифікували

Рамкову конвенцію ООН про зміну клімату та 187 країн - Кіотський

протокол до неї [245].

Базовими аспектами у сфері адаптації до зміни клімату, які мають

враховуватися при визначенні змісту і напрямів правової охорони

навколишнього природного середовища в містах, є:

визначення шляхів досягнення скорочення або обмеження викидів

парникових газів;

створення і стійке функціонування національної системи для оцінки

викидів і поглинання парникових газів, національної системи реєстрації;

розробка програми участі у гнучких механізмах Кіотського протоколу

- проектах спільного впровадження та міжнародної торгівлі квотами на

викиди парникових газів;

наукова підтримка всієї діяльності, пов’язаної з питанням зміни

клімату;

72

участь громадськості у прийнятті рішень з національних і

регіональних дій в області зміни клімату, що є складовою побудови

громадянського суспільства в державі.

Серед важливих напрямів – формування екомережі. Як засвідчує

світовий досвід, збереження генетичного різноманіття регіону можливе за

умови, що не менше ніж 10–15 % його площі знаходиться у межах

заповідних територій, де збереглися незмінені або майже незмінені природні

ландшафти. Наявність розвиненої природоохоронної мережі – запорука

збереження біорізноманіття. На регіональному рівні сталий розвиток

передбачає розробку соціальноекономічних та екологічних програм

розвитку територій, формування місцевих бюджетів з урахуванням

пріоритетності цілей і завдань сталого розвитку, реалізацію комплексу

заходів збалансованого розвитку регіонів.

Окрему проблему становить поводження із відходами. Лише близько

3% побутових відходів в Україні утилізується на двох сміттєспалювальних

заводах в містах Києві та Дніпрі, обладнання яких застаріле і негативно

впливає на стан навколишнього природного середовища. Також

експлуатується сміттєспалювальна установка в м Люботин Харківської

області, а також дві мобільні сміттєспалювальні установки в м.Харкові.

Концепцію Загальнодержавної програми поводження з відходами на

2013-2020 р.р. було схвалено розпорядженням Кабінету Міністрів України

від 03.01.2013 р. № 22-р. У цьому документі вказується на накопичення в

Україні більше ніж 36 млрд. тонн відходів. У перерахунку в інші показники

– це 50 тис. тонн на 1 кв. км території. З них по факту проходять утилізацію

тільки 30 відсотків промислових і 4 відсотки побутових відходів.

73

Серед шляхів подолання розглядуваної проблеми – внесення змін до

земельного законодавства. Йдеться, серед іншого, про зміни до п. «а» ч. 4 ст.

83 Земельного кодексу України.

Слід зазначити, що велику увагу фактору зміни клімату при

виробленні рекомендацій щодо подальшого розвитку міст приділяють

відповідні структури ООН. Одна зі структур ООН, що займається

питаннями зміни клімату і впливу міст на ці процеси, – UNEP. Серед

ініціатив UNEP – Кампанія щодо впливу міст на зміну клімату. Ця кампанія

спрямована на те, щоб дозволити містам плідно брати участь у глобальних

дискусіях з питань клімату та скоротити викиди ПГ.

Ще одна кампанія, яка реалізується на міжнародному рівні, - кампанія

«Міста за клімат-контроль». Вона привертає міста до прийняття політики та

здійснення заходів щодо досягнення кількісних скорочень місцевих викидів

парникових газів, поліпшення якості повітря і підвищення сталого міського

розвитку. В цій кампанії беруть участь більше 650 місцевих органів влади,

які інтегрують заходи, спрямовані на помякшення наслідків зміни клімата

до своїх процесів прийняття рішень. Кампанія реалізується на

регіональному і національному рівнях в Австралії, Канаді, Європі, Японії,

Латинській Америці, Мексиці, Новій Зеландії, Южній Африці, Южній Азії,

Південно-Східній Азії і Сполучених Штатах.

Місцеві органи влади приєднуються до кампанії «Міста за клімат-

контроль» шляхом прийняття резолюції, що зобов'язує скоротити викиди

парникових газів зі своїх операцій на місцевому рівні і у всіх громадах.

Громади, які беруть участь у кампанії, отримують вигоду від дій, які вони

здійснюють щодо скорочення викидів парникових газів, за рахунок:

- фінансової економії у зниженні витрат на комунальні послуги та

паливо для місцевих органів влади, домашніх господарств і підприємств;

74

- поліпшення якості місцевого повітря, що сприяє загальному здоров'ю

та добробуту жителів громади;

- економічного розвитку і нових робочих місць на місцевому рівні,

оскільки інвестиції в енергоресурси і послуги на місцевому рівні зберігають

грошові кошти, що циркулюють в місцевій економіці.

На міжнародному рівні сьогодні є визнаним, що загрози людству і

планеті, викликані зміною клімату, не можуть бути вирішені без участі

місцевих органів влади. Однак докорінно іншою ситуація була до 1990 р. –

на той момент міста не брали участі в обговоренні загрози зміни клімату. З

1990 р. ситуація стала змінюватися:

- у 1990 р. – 2007 р. визначається порядок денний для місцевих

дій у сфері клімату, зокрема шляхом активної участі міст у Самміті ООН, а

також запуску таких ініціатив, як Зустріч на вищому рівні муніципальных

лідерів щодо зміни клімату.

Слідуючи європейській регіональній ініціативі, у 1990 році було

здійснено перший історичний крок до визнання ролі місцевих органів влади

у прийнятті заходів, повязаних зі зміною клімату – 200 міських лідерів з 50

країн світу зібралися в Нью-Йорку, щоб заснувати Міжнародний союз

місцевих екологічних ініціатив ICLEI (нині перейменований в ICLEI –

Місцеві органи влади за сталий розвиток).

Ця подія ознаменувала різке зрушення в глобальному кліматичному

ландшафті і важливий крок вперед у напрямку глобального співробітництва

щодо забезпечення сталого розвитку міст, який незабаром став відомим як

рух «Місцевий порядок денний на XXI століття». До ICLEI міста широко не

обговорювали загрозу зміни клімату, і у них не було репрезентативного

голосу в міжнародних дискусіях з питань клімату. Незважаючи на

величезний потенціал і силу місцевих і субнаціональних дій у сфері клімату,

75

які продовжували розвиватися з 1990-х років, ні Рамкова конвенція ООН

про зміну клімату, ані її Кіотський протокол не включали жодних посилань

на місцеві та субнаціональні ініціативи. Незважаючи на це, суб'єкти

міського рівня брали активну участь у кліматичних стратегіях, проектах і

програмах. До них відносяться місцеві органи влади, громадські організації,

приватний сектор, академічний сектор і окремі особи. Місцеві органи влади,

наприклад, проводили зустрічі керівників самоврядувань паралельно з

чотирма КС 1993, 1995, 1997 і 2005 років. З 2005 року «виборчий округ

місцевих органів влади і муніципальної влади» функціонував в якості

спостерігача на переговорах РКЗК ООН;

- 2007-2013 р.р. вироблено Дорожню карту клімату місцевого

самоврядування, що призвело до низки досягнень. До них відносяться:

визнання внеску місцевих і субнаціональних урядів до офіційних

підсумкових документів і запуск реєстру Climate Registry.

У 2007 році, після закінчення терміну дії Кіотського протоколу,

переговори щодо клімату вступили в нову фазу. На Балійській конференції у

2007 році було досягнуто згоду держав щодо розробки Балійського плану

дій, який спонукав національні уряди вжити «заходи щодо запобігання

викидам парникових газів, що забезпечують звітність і достовірність», і

заклав основу для подальшого прогресу. Ключовим результатом стало

створення в 2007 р. «дорожньої карти», прийнятої на КС-2009 в Копенгагені

у 2009 році, з метою надання країнам допомоги у довгострокових спільних

діях, які скорочують глобальні викиди аж до 2012 року в рамках кліматичної

угоди в Досі. Оскільки «Дорожня карта ООН» не включала субнаціональні

уряди, окремо було розроблено «Дорожню карту клімату місцевого

самоврядування» як паралельного і супутнього процесу.

76

У 2008 році ООН-Хабітат приступила до реалізації своєї ініціативи

«Міста і зміна клімату» з метою підвищення адаптаційного потенціалу та

реагування місцевих урядів в країнах, що розвиваються, на зміну клімату, а

також для підтримки їх зусиль зі скорочення викидів парникових газів;

- 2013-2015 р.р. місію було завершено, оскільки зявився інший

інструмент – Паризька конвенція.

Залежно від їх національних контекстів міська влада може мати

значний рівень впливу як на викиди парникових газів, так і на процес

адаптації до змін клімату в цілому. Крім того, міста все частіше стають

залученими до міжнародних міських мереж, які представляють собою

форму багаторівневого екологічного керівництва крізь національні кордони

за участю численних урядових, приватних та некомерційних та інших

зацікавлених сторін громадянського суспільства. Також набуває все

більшого впливу такий інструмент як міжнародні міські мережі – асоціації

між містами на міжнародному рівні – вони мають важливе значення для

розвитку потенціалу місцевої влади на рівні міста, оскільки «вони сприяють

обміну інформацією і досвідом, забезпечують доступ до експертних знань і

зовнішнього фінансування і можуть забезпечити поширення кращих

практик, які можуть сприяти кліматичним діям всередині тієї чи іншої

країни».

На додаток до міської влади окремі особи, домогосподарства та

громадські організації та інші місцеві суб'єкти відіграють важливу роль як у

міжнародних переговорах щодо зміни клімату, так і в заходах щодо

пом'якшення та адаптації на рівні міст. Однак будь-які зусилля, що

вживаються місцевими суб'єктами для підтримки пом'якшення наслідків,

адаптації або готовності до надзвичайних ситуацій, в першу чергу повинні

77

стати можливими завдяки відповідній інфраструктурній підтримці та

регулюючим стимулам.

Викладене вище вказує на необхідність відображення у національних

стратегіях із протидії зміні клімату ролі міст і міських територій, а також

включення до таких стратегій плану заходів, що мають реалізовуватись на

рівні міст з урахуванням впливу зміни клімату на їх розвиток.

Приватному сектору також відводиться значна роль у зусиллях,

спрямованих на скорочення викидів парникових газів, і в даний час все

більше число приватних компаній замислюється про зниження викидів за

допомогою перегляду власних підходів і відіграє ключову роль в

інвестуванні до клімато-стійкої інфраструктури, об'єкти енергетики і інші

сфери міської економіки.

Потенціал міст у роботі зі зміною клімату все більше визначається

партнерськими відносинами між державними, приватними і громадськими

учасниками. Основним стримуючим фактором для використання містами

механізмів міжнародної рамкової системи про зміну клімату є той факт, що

ці механізми адресовані переважно національним урядам і не вказують

чіткої процедури, згідно з якою в них можуть брати участь міські території

та зацікавлені сторони. Тому надання більшої значущості міським

пріоритетам у рамках національних програм може бути виходом із ситуації.

1.4. Захист навколишнього природного середовища міських

територій як елемент забезпечення сталого розвитку

Забезпечення охорони навколишнього природного середовища в

містах сучасними дослідниками розглядається як необхідний елемент

сталого розвитку [8, p. 34].

78

Появі концепції стійкого (сталого) міста передувала концепція еко-

міста, або зеленого міста. Відповідно до неї екологічно чисте місто, або еко-

місто – це місто, спроектоване з урахуванням впливу на довкілля, заселене

людьми, які прагнуть мінімізувати споживання енергії, води та продуктів

харчування, виключити нерозумне вивільнення теплової енергії,

забруднення повітря вуглекислим газом і метаном, а також забруднення

води. Першим слово «еко-місто» використав Річард Регістер у 1987 р. у

книзі «Еко-місто Берклі: будівництво міста для здорового майбутнього».

Іншими постатями, хто долучився до розробки образу екологічного міста,

були архітектор Пауль Даунтон, який пізніше заснував компанію Ecopolis

Pty, а також письменник Тімоті Бітлей, який присвятив низку своїх творів

даній тематиці.

Багато країн планують і беруть участь у створенні «зелених міст» та

«еко-міст» як вихідних точок для забезпечення сталого розвитку. Однак

важливо розуміти, що сталість міст є більш широкою концепцією, яка

об'єднує соціальний розвиток, економічний розвиток, забезпечення захисту

навколишнього природного середовища та управління містом, що охоплює

собою адміністративні та інвестиційні рішення, які приймаються органами

місцевого самоврядування на локальному рівні у координації з

національними органами влади та установами.

Слід зазначити, що головною передумовою створення теорії стійкого

розвитку є теорія «нульового зростання», яка найбільш повно представлена

в роботах основоположників Римського клубу Дж. Форрестера, Дж.

Медоуза й А. Мессаровича, які дійшли висновку про неможливість

подальшого зростання темпів споживання і зазначали, що якщо в результаті

впровадження нових технологій не знизити споживання природних ресурсів

на 75%, то в системі розів’ється криза [267, c. 117].

79

Ключовою ідеєю теорії стійкого розвитку є забезпечення високого

рівня життя населення, що передбачає гармонійний розвиток економічної,

екологічної та соціальної сфери. Відповідно до цієї теорії економічну,

екологічну та соціальну підсистеми необхідно розглядати у взаємозв'язку,

оскільки розвиток, стабілізація і деградація кожної з цих підсистем

впливають одна на одну. Саме тому сьогодні важливим є дослідження теорії

стійкого розвитку не лише держави, регіону, але й міста. Адже міста

являють собою складні динамічні системи, яким притаманне

фундаментальне значення для розвитку будь-якої країни. У містах

формується виробничий, науковий потенціал держави, міста виступають

«піонерами» щодо впровадження результатів науково-технічного прогресу з

метою формування конкурентоспроможної стратегічної перспективи його

розвитку та забезпечення якісних стандартів життя населення.

Термін «стійкий (сталий) розвиток» вперше було застосовано у

міжнародно-правовому лексиконі на конференції ООН 1972 року в

Стокгольмі Морісом Стронгом. Вдруге термін «стійкий розвиток» було

вжито у доповіді «Стратегія збереження світу» (1980 р.). Так, стійкий

розвиток розглядався як поліпшення якості життя в межах можливостей

екосистем, які залишаються в стані відносної рівноваги. Дещо пізніше у

доповіді спеціальної комісії ООН «Наше спільне майбутнє» (1987 р.)

стійкий розвиток було визначено як такий, що задовольняє потреби

сучасності, але не ставить під загрозу майбутніх поколінь задовольняти їх

потреби.

Варто зазначити, що серед дослідників немає єдиного погляду на

визначення сутності стійкого розвитку. Як вказано в роботі [285, c. 113]:

«Лише у праці Pezzey, наведено понад 60 визначень стійкого розвитку».

Втім, можна виділити три підходи до розуміння сутності стійкого розвитку.

80

У межах першого підходу стійкий розвиток розглядають у контексті

динамічної рівноваги, що передбачає в системі «людина-природа»

використання суспільством ресурсів природного середовища з мінімальним

втручанням в екосистему з метою задоволення потреб людини. Перевагою

такого підходу є те, що його вихідна теза полягає у такому: розвиток

економічної підсистеми повинен супроводжуватися мінімальним

втручанням в екологічну підсистему. Недоліком аналізованого можна

назвати відсутність та невизначеність критеріїв, які будуть зумовлювати

стан динамічної рівноваги.

За другого підходу стійкий розвиток визначають крізь призму

гармонізації продуктивних сил, що дозволяє досягати збалансованого

розвитку соціо-економіко-екологічної системи.

За третього підходу стійкий розвиток потрактовують в аспекті

здатності системи до захисту. Позитивним моментом такого підходу

визнано акцентування на захисті соціальної, економічної та екологічної

системи від негативних чинників зовнішнього та внутрішнього характеру, а

недоліком – нерозробленість граничних значень окремих показників.

Стійкий розвиток передбачає комплексне вирішення економічних,

соціальних, екологічних проблем, які носять як глобальний, так і

загальнодержавний характер. Однак вирішуватись такі проблеми необхідно

у тому числі на місцевому рівні, що вимагає дослідження наявних теорій

урбаністики, адже урбанізм, як було доведено у підрозділі 1.2 цієї роботи, є

головною рисою сучасного суспільства.

Шодо стійкого розвитку міст, то у 1987 році у Доповіді Світової

комісії навколишнього середовища і розвитку, також відомої як Комі сія

Бру ндтланд, було вказано в якості вихідного положення, що люди повинні

задовольняти свої потреби таким чином, щоб не порушувалися встановлені

81

протягом мільйонів років основоположні заходи біосферних процесів, не

ставилося під загрозу життя майбутніх поколінь. Доповідь включала розділ,

присвячений міській екології.

Концепція стійких міст та її зв’язок зі стійким розвитком

обговорювалися з початку 1990х років. Стійкі міста мають задовольняти

потреби їх жителів, уникаючи нав'язування нестійких вимог до місцевих або

глобальних природних ресурсів та систем [12, p. 74]. Стійке місто має

відповідати критерію самозабезпечення з мінімальною залежністю від

довкілля, а енергію виробляти за допомогою поновлюваних джерел.

Складність ідеї полягає в тому, щоб залишити мінімально можливий

екологічний слід та мінімізувати потенційне забруднення. Для цього

потрібно ефективно використовувати землю, компостувати залишки

використовуваних матеріалів, переробляти відходи або перетворювати їх в

енергію. За умов дотримання визначеної тактики, загальний внесок міста у

кліматичні зміни буде мінімальним.

У 1991 р. Центр ООН з людських поселень започаткував Програму

ООН щодо сприяння сталого розвитку міст. В ній стійке місто було

визначено як таке місто, що задовольняє потреби сучасного покоління не

ставлячи під загрозу можливості майбутніх поколінь задовольняти свої

потреби на кількісному та якісному рівні не меншому, ніж сьогодні.

Перше комплексне наближення до сучасного розуміння концепції

сталого міського розвитку було відображено в 1992 році на Конференції з

навколишнього природного середовища та розвитку в Ріо-де-Жаньєро

(Організація Об'єднаних Націй, 1993), в якій взяли участь понад 178 держав.

Ріо-де-Жанейрська Декларація 1992 р. інтегрувала економічні, соціальні,

екологічні та регуляторні аспекти сталого розвитку та виступила за

усунення нестабільних моделей виробництва та споживання, викорінення

82

бідності, вказала на роль держави, громадянського суспільства та

міжнародного співтовариства у захисті навколишнього природного

середовища.

Іншим важливим підсумком Конференції Організації Об'єднаних

Націй з навколишнього природного середовища та розвитку став порядок

денний на XXI століття (Організація Об'єднаних Націй, 1993 рік), метою

якого була підготовка світу до викликів ХХІ ст. Порядок денний на XXI

століття визначив сталий розвиток у контексті економічних, соціальних,

екологічних та управлінських питань, відзначаючи вирішальну роль органів

влади та громадянського суспільства на місцевому, національному та

міжнародному рівнях. Проте, Порядок денний на XXI століття не розкривав,

яким чином концепція сталого розвитку має стати основою для створення

стійких міст.

Habitat Agenda (United Nations, 1997), прийнята ООН на Конференції

Human Settlements (Habitat II), що проходила у Стамбулі 3-14 червня 1996 р.,

стала продовженням Порядку денного на XXI століття й зробила наголос на

багатовимірності розвитку міст і забезпечення їх стійкості, на необхідності

гармонійного поєднання економічних, соціальних та екологічних проблем.

На цьому Саміті країни надали інформацію про прогрес у досягненні

стабільності своїх міст. Проте, ця Програма все ще потребувала включення

кліматичних змін як однієї з основних загроз для побудови сталого міста та

сталого розвитку в цілому.

На першому засіданні Всесвітнього міського форуму (World Urban

Forum), який відбувався в штаб-квартирі Програми Організації Об'єднаних

Націй по населених пунктах (ООН-Хабитат) в Найробі з 29 квітня по 3

травня 2002 року, пройшла велика дискусія щодо урбанізації в контексті

сталого розвитку. На цьому Форумі було обгрунтовано, що вирішення

83

питань економічного, соціального, екологічного та державного управління є

невід'ємною частиною створення стійких міст, неможливість вирішення цих

питань є перепоною для досягнення сталого розвитку (Програма Організації

Об'єднаних Націй по населених пунктах (UN-HABITAT), 2002 р. ) Ці

основні послання Форуму було всебічно обговорено та переглянуто на

Всесвітній зустрічі на вищому рівні зі сталого розвитку, що відбулася в

Йоганнесбурзі, Південна Африка, з 26 серпня по 4 вересня 2002 року. У

подальшому такий підхід до сталого розвитку міст було враховано у

Декларації ООН «Ріо + 20» та Системною цільовою групою Організації

Об'єднаних Націй з порядку денного розвитку ООН на період після 2015

року. Визнаною тезою є те, що в усе більш урбанізованому світі, який

вимагає більш стійких способів життя, управління містом має передбачати

необхідність сприяння розвитку міського планування та управління

навколишнім природним середовищем, яке передбачає зменшення

екологічних слідів, децентралізацію прийняття рішень та розподілу

ресурсів, а також посилення політики координації між місцевими та

національними органами влади.

В цілому, світовий досвід свідчить про виняткову роль місцевої влади

у процесі забезпечення стійкого розвитку держав світу. Гострота актуальних

проблем у містах призвела до появи за останні 15-20 років низки документів

міжнародного рівня, в яких тема локального розвитку займає вагоме місце.

Серед цих документів такі:

Європейська хартія місцевого самоврядування, 15 жовтня 1985 р.

Стразбург;

Стратегія європейського регіонального планування, прийнята на

конференції СЕМАТ 1988 р., Лозанна, Стразбург;

84

Порядок денний на XXI ст. (Конференція ООН з охорони

навколишнього середовища та розвитку, Ріо-де-Жанейро, 3-12 червня 1992

р. [227]);

Хартія «Міста Європи на шляху до стійкого розвитку» (Ольборгаська

хартія, Данія 27 травня 1994 р.) [214];

Порядок денний Хабітат II (прийнятий конференцією ХАБІТАТ II,

Стамбул 3-14 червня 1996 р. [228]);

визначальні принципи стійкого просторового розвитку Європейського

континенту (документ підготовлено Комітетом керівників Європейської

конференції міністрів регіонального планування (СЕМАТ), Ганновер, 7-8

вересня 2000 р. [251]);

Соціальна хартія міст-членів союзу Балтійських міст (Росток, 13

жовтня 2001) [265].

У цих міжнародних документах місто визнається центральним

чинником соціального й економічного розвитку людства, центром

суспільного життя та національної економіки, хранителем культури,

спадщини та традицій. Міста відіграють ключову роль у процесах зміни

стилю життя населення, моделей виробництва та споживання, просторової

структури розселення та розміщення виробництва [73].

Водночас, місто несе відповідальність за екологічні проблеми людства

та руйнацію природного капіталу. У місті також найбільш гостро

відчувається порушення соціальної, політичної, архітектурної, ресурсної й

екологічної рівноваги. Водночас міський рівень – це найменший масштаб, у

якому можливе конструктивне інтегральне цілісне вирішення цих проблем

[213]. У цих документах зазначено, що місто не має права експортувати

проблеми і порушу вати рівновагу у зовнішньому середощі [73].

85

Окремі вчені справедливо вказують на те, що забезпечення стійкого

розвитку регіону або міста вимагає розробки стратегічних установок, які

враховували б характер світових і національних тенденцій, очікуваних змін

у суспільному житті, технологічних укладах, економіці й політиці;

природно-кліматичні умови на території; життєві стандарти, технологічний,

інтелектуальний і суспільний потенціал населення певної території, ресурсні

можливості населення; стан місцевого довкілля. З цією метою здійснюється

стратегічне планування розвитку міста або регіону, а також організовується

його виконання. В базисі стратегічного плану відповідно до концепцій

стійкого розвитку має бути гуманітарно-екологічний імператив, тобто

принцип збереження та відновлення довкілля для нормальної

життєдіяльності людей [273, c. 44-45].

Викладене вище дозволяє констатувати, що концепція сталого

розвитку об’єднує ключові компоненти розвитку суспільства: економічний,

соціальний і природоохоронний. Дослідники [269, c. 54; 187, c. 94]

розкривають сутність трьох даних окремих підходів.

Економічний підхід пропонує звернути увагу на належне

використання обмежених ресурсів, закликає до застосування матеріало-,

енерго- і природозберігаючих технологій. Це надає можливість забезпечити,

як мінімум, збереження фізичного природного капіталу, так само як і

людського. Поряд із цим, посилення інформаційного суспільства тягне за

собою зміни в структурі сукупного капіталу: збільшуються потоки

нематеріальних ресурсів, серед яких об’єкти інтелектуальної власності,

інформація, потоки фінансів та ін.

Щодо соціального підходу, то в центрі його уваги – людський

розвиток, забезпечення стабільності суспільної, системи, культурної.

86

Завдяки цьому відбувається зниження числа деструктивних конфліктів у

суспільстві. Людина набуває статусу суб’єкту розвитку, а не його об’єкту.

Важливу роль відіграє той факт, що такі системи здатні до

самооновлення. Вони можуть адаптуватися до різних змін. Саме такий

динамічний стан для них є більш характерним, аніж збереження статичності

або деградація, втрата біологічної різноманітності. Дані системи мають

динамічно адаптовуватися до змін, а не зберігатися в певному «ідеальному»

статичному незмінному стані. Отже, існує доволі складне завдання, що

полягає у необхідності узгодження, балансування, досягнення рівноваги

вказаних трьох складових. Його вирішення та розв’язання є нагальною

потребою і викликом сьогодення. Оптимальне поєднання цих компонент

має відбуватися одночасно в системах різних рівнів – світової спільноти,

міждержавних об’єднань, держави, регіонів, міст, підприємств. Концепція

стійкого розвитку передбачає безумовну та безпосередню координацію

зусиль численних суб’єктів – перш за все, всіх держав (у особі їх органів

влади), які приймають та виконують загальні рішення із забезпечення

стійкого розвитку.

Автори роботи [285, c. 57] відзначають: «Реалізувати стійкий розвиток

у повному обсязі можливо лише на глобальному рівні, бо біосфера Землі

єдина, і порушення вимог стійкого розвитку у будь-якому одному місці

може викликати глобальні наслідки. Саме тому необхідною є координація

зусиль всіх держав у світовому масштабі та прийняття загальних рішень з

забезпечення стійкого розвитку, що стануть обов’язковими до виконання у

всіх країнах».

Проте дана умова є необхідною, але не достатньою. Важливим

завданням є впровадження принципів даної концепції у соціально-

економічних системах більш малих за розміром та за масштабом, що є

87

складовими елементами держав та світової системи в цілому. Стійкий

розвиток світу, країни і навіть окремого регіону обов’язково включає в себе

реалізацію ключових засад стійкого розвитку міст, населених пунктів,

селищ і поселень. Існує точка зору, що саме «містам належить особлива

роль у досягненні стійкого розвитку, бо саме в містах проблеми та

можливості сучасної цивілізації є найбільш істотними та помітними» [102].

Так А.А. Мозговий відзначає: «Дослідження проблем сталого розвитку

населених пунктів, особливо міст, є нині одним із стрижневих напрямків

наукового обґрунтування планетарної концепції сталого розвитку» [201].

В Україні дана теза підтверджується статистичними даними, які

свідчать, що понад 60% населення країни мешкає у містах, котрі є

«базовими ланками як в адміністративно-територіальній, так і у фінансово-

бюджетній системі» [268, c. 6]. Маємо погодитись із тими дослідниками

[201], які наголошують, що даний статистичний показник не відображає

реальних наслідків урбанізації, які є набагато сильнішими та впливовішими.

За експертними оцінками, рівень урбанізованості України вже давно досяг

75%, тобто фактично країна за цим показником знаходиться в числі

найбільш урбанізованих націй. Наведені цифри ще більше привертають

увагу до міст (великих і малих) та до забезпечення на рівні міста

комплексного, збалансованого, сталого розвитку.

Світовий досвід доводить, що вплив міських поселень на макро- та

мезоекономічний розвиток є визначальним і домінуючим. Від рівня

розвитку, конкурентоспроможності, міжнародної співпраці, привабливості

міст безпосередньо залежить і рівень розвитку регіонів і країни в цілому.

При цьому важливим фактором є сформовані ефективні та раціональні

зв’язки, відносини, рішення і дії по всій вертикалі влади. Достатньо вагомою

є статистика за малими містами, які є найчисленнішою за кількісним

88

складом групою міст, в яких мешкає майже 13% всього населення країни

[76, c. 101]. Слід враховувати, що «малі міста визначають характер і рівень

суспільного виробництва, розвиток продуктивних сил, інноваційні

можливості для розвитку регіону, держави» [110; 111, c. 147].

Відповідно, можна дійти висновку, що загальна ефективність системи

(більшої за розміром і рівнем складності) безпосередньо залежить від

продуктивності базової ланки. Таким чином, завдання забезпечення стійкого

зростання на міському рівні, що включає в себе забезпечення не лише

економічної, соціальної стабільності, а й приріст добробуту, є базовим по

відношенню до реалізації стратегії розвитку регіону, країни. Управління

процесом такого зростання має бути узгодженим за цілями та

інструментами на всіх рівнях одночасно, що дозволить очікувати на

максимально корисний результат.

У державній «Концепції сталого розвитку населених пунктів»

зафіксовано визначення сталого розвитку населених пунктів. Відповідно до

цього нормативного документа під сталим розвитком населеного пункту

слід розуміти «соціально, економічно і екологічно збалансований розвиток

міських і сільських поселень, спрямований на створення їх економічного

потенціалу, повноцінного життєвого середовища для сучасного і майбутніх

поколінь на основі раціонального використання ресурсів...» [238]. Однак

наведене законодавче визначення сталого розвитку населених пунктів

базується на ресурсному підході, що значно звужує засяг цієї справи і

призначення.

На думку А.А. Мозгового, «під сталим міським розвитком слід

розуміти соціально, економічно та екологічно збалансовані зміни суспільно-

територіальної системи міста, спрямовані на максимально повну реалізацію

всіх складових його потенціалу розвитку і запобігання можливим

89

тенденціям погіршення якості життя населення» [201]. За визначенням

ООН, стійке місто – це місто, у якому: досягнення у суспільному,

економічному і фізичному розвитку постійні. Стійке місто: 1) постійно

забезпечене природними ресурсами, від яких залежить стійкий розвиток; 2)

підтримує довготривалу безпеку мешканців, у тому числі й від природних

катастроф; 3) досягає високого рівня життя при збереженні природного

середовища, ресурсів і екологічної рівноваги усієї економічної й

громадської діяльності городян [213].

Важливо в контексті практичної реалізації засад стійкого розвитку

системи не тільки визначити її ресурсну забезпеченість (отже, які ресурси є

в наявності, їх структуру, вартість, потенціал), а й проаналізувати ситуацію,

що склалася у різних секторах економіки, видах діяльності, напрямках

господарювання. Важливим завданням є визначення та збалансування

економічних, соціальних та екологічних інтересів суб’єктів політики

місцевого розвитку. «Стійкий розвиток» як процес носить динамічний

характер, коли відбуваються належні зміни і система переходить на новий

більш високий рівень власного розвитку. Такі зміни відбуваються у

масштабах ресурсів, що використовуються та їх видах; у обсягах та

структурі виробництва; у напрямках проектів розвитку та капітальних

вкладеннях; у вимогах до кваліфікації та компетенцій персоналу; у

інституційних змінах.

Орієнтири стійкого розвитку є передумовою до розробки стратегій

розвитку міст, збалансованого й узгодженого функціонування всіх

елементів, всіх ланцюгів місцевого комплексу в межах наявних ресурсів та

стратегічних активів. У цілому, зміни узгоджені з потребами та вимогами

сучасних і майбутніх поколінь та забезпечують підвищення рівня та якості

життя населення. Найвищою формою стійкої організації соціально-

90

економічної системи (в тому числі і міста) є така, за якої дана система

здатна саморегулюватися, самоуправлятися, самоудосконалюватися,

максимально використовуючи внутрішні та зовнішні ресурси [103].

У наведеному контексті до основних завдань міської влади відносять:

вирішення проблем сталого місцевого розвитку, надання громадянам

якісних муніципальних послуг, забезпечення належної якості життя на

місцевому рівні [71, c. 8-9]. На додаток до цього «органи місцевої влади

повинні: визначати шляхи та ефективні механізми залучення громадян на

всіх етапах прийняття управлінських рішень; забезпечити прозорість

процесів прийняття управлінських рішень шляхом широкого

розповсюдження інформації про заходи з тим, щоб громадяни могли брати в

них участь; надання доступу до інформації, що стосується всіх аспектів

життя територіальної громади; постійного звітування перед членами

громади». Практичний досвід доводить, що намагання вирішити всі

проблеми розвитку за рахунок власних сил без активного залучення

місцевого населення, без громадської підтримки, без зовнішнього сприяння

(як регіонального, так і державного) може не привести до досягнення

результатів, що очікувалися, до реалізації встановленої мети. Вивчення

думки громадян, місцевих громадських, бізнесових та промислових

організацій сприяє отриманню всебічної інформації про їхні потреби, а

залучення населення до їх задоволення надає змогу: визначати першочергові

завдання, пріоритети розвитку; відшуковувати нові підходи щодо

узгодження економічних та екологічних інтересів, з урахуванням соціальної

захищеності та справедливості; посилювати місцеву ініціативу з

використанням власного потенціалу; відчувати свою приналежність до

покращення життєдіяльності території в цілому [103].

91

Отже, впровадження принципів сталого розвитку, формування

стратегії розвитку міста має засновуватися на партнерстві усіх зацікавлених

суб’єктів – органів влади різних рівнів (у першу чергу, місцевого

самоврядування) і членів територіальної громади (які представлені

різноманітними об’єднаннями та угруповуваннями, найбільш вагомими з

яких є громадські організації) [103].

Викладене вище дозволяє дійти висновку, що сучасна концепція

сталого міста включає в себе такі компоненти:

1) соціальний розвиток (освіта і охорона здоровя, харчування,

«зелене будівництво і планування», водопостачання, «зелений» громадський

транспорт, доступ до «зелених» джерел електроенергії, місця для

відпочинку тощо);

2) економічний розвиток (зростання «зеленого» виробництва,

забезпечення належних умов зайнятості населення, виробництво і розподіл

поновлюваний джерел енергії, технологічність і інноваційність);

3) захист навколишнього природного середовища (управління

лісами та грунтами, управління відходами та утилізацією відходів,

енергоефективність, управління водними ресурсами (включаючи

прісноводні), покращення якост повітря, збереження, адаптація та

пом'якшення кліматичних змін);

4) міське управління (планування та децентралізація, зменшення

нерівності, сприяння реалізації громадянських та політичних прав,

підтримка місцевих, національних, регіональних та глобальних зв'язків).

Основні соціальні, економічні та екологічні проблеми, пов'язані із

забезпеченням сталого розвитку міст у розвинених країнах і країнах, що

розвиваються, зумовлено тим, що для органів місцевого самоврядування

гостро постає необхідність у забезпеченні ресурсів для інвестування в

92

громадську інфраструктуру та поновлювані джерела енергії, а також

надання стимулів приватному сектору для створення гідних умов зайнятості

для міського населення, обмежений доступ до чистої води та ін. Країни із

середнім і високим рівнем доходу на душу населення стикаються з

проблемою підвищення ефективності використання енергії та води,

зменшення утворення відходів та вдосконалення систем їх переробки.

Зростання міст нерідко супроводжується посиленням використання

природних ресурсів та екологічних систем, зумовлене економічним

зростанням та змінами в економічній структурі – з огляду на перехід від

сільського господарства до виробництва, а потім до послуг.

Узагальнення представлених у науковій літературі, експертних

дослідженнях і нормативних актах підходів дає підстави виділити певні

керівні принципи щодо визначення можливих шляхів сталого розвитку для

країн на різних етапах існування.

Перш за все, соціоекономічна нерівність має розглядатися як один з

факторів, який має враховуватись при виробленні стратегії сталого розвитку

міста та забезпечення захисту навколишнього природного середовища.

Нерівність між сільськими та міськими районами, а також у міських районах

найбільш гостро проявляє себе у країнах, що розвиваються [13, p. 115]. Так,

наприклад, багато міських жителів у країнах, що розвиваються, різною

мірою відчувають на собі вплив проблем від стану навколишнього

природного середовища, пов'язаних з неадекватним доступом до чистої

води, послуг з каналізації та поводження з твердими побутовими відходами.

У багатьох містах країн, що розвиваються, адекватні послуги з

водопостачання та каналізації передусім спрямовуються в райони верхнього

та середнього класів, тоді як малоприбуткові квартали часто залежать від

віддалених і небезпечних водних свердловин та приватних постачальників

93

води, які стягують більш високі ціни, ніж державні ставки на доставку води.

У цілому менше 35 % міст у країнах, що розвиваються, мають очищену

стічну воду; 2,5 млрд. людей не мають належної санітарії та 1,2 млрд.

доступу до чистої води [48, p. 64].

Окремим питанням є доступ до енергетичних носіїв у містах у

сучасному світі. Доступ до більш чистих джерел енергії невід'ємно

пов'язаний із рівнем розвитку. У країнах з більш високим валовим

внутрішнім продуктом (ВВП) на душу населення (наприклад, понад 4000

доларів США) більша частина міського населення (60% і більше)

використовує електроенергію, і лише невелика частка міських

домогосподарств використовує деревину та деревне вугілля для

приготування їжі (20 % і менше) [12, p. 73]. У країнах, що є найменш

розвиненими, відсоток жителів, які використовують деревину та деревне

вугілля для власних потреб, є у 4 рази вищим (близько 80%). В цілому у

таких країнах близько 680 мільйонів людей не мають доступу до сучасних

видів палива. Відсутність доступу до електроенергії пов'язана з

неформальними міськими поселеннями, де жителі зазвичай мають високі

транспортні витрати та низькоякісне житло. Використання дешевого палива

означає збільшення вирубки лісів, забруднення навколишнього природного

середовища, високі ризики для здоров'я, значні витрати на енергію.

Слід погодитись із необхідністю напрацювання інтегрованого й

скоординованого підходу у забезпеченні сталого розвитку з огляду на

виклики, що стоять перед механізмами забезпечення захисту навколишнього

природного середовища. Комплексний підхід має базуватися на цілісному

погляді на соціальний та економічний розвиток, захиист навколишнього

природного середовища (на місцевому, національному та глобальному

рівнях). Це зумовлює необхідність координації цілей та програм між

94

різними зацікавленими сторонами діяльності у містах (зокрема,

громадянами, місцевим самоврядуванням і бізнесом), а також розвитку

зв'язків між соціально-економічними секторами. Інтегрований підхід

спрямовано на покращення синергії та ефективності у таких напрямах як

громадський транспорт, споживання енергії, біорізноманіття та здоров'я

людей.

На національному рівні також важливо забезпечувати інтеграцію

сільського та міського секторів. Інвестиції до економічної, адміністративної

і соціальної інфраструктури сільських населених пунктів можуть бути

каталізатором скорочення міграції з сільських територій до міських.

Як свідчить вже наявний досвід, рух до забезпечення сталого розвитку

міст включає в себе два види інвестицій, а саме:

а) інвестиції у розвиток інфраструктури та розбудову потенціалу для

подолання прогалин у соціальному розвитку, пов'язані з питанням доступу

до якісного громадського транспорту, водопостачання та санітарії, охорони

здоров'я, освіти, житлово-комунального господарства та енергетичних

послуг у містах та сільській місцевості;

б) інвестиції у модифікації, включаючи промислові перетворення в

напрямку використання відновлюваних джерел енергії, створення належної

зайнятості в «зеленій» продуктивній діяльності та прийняття стратегій

адаптації та пом'якшення наслідків.

Враховуючи все викладене вище, можна підсумувати, що

забезпечення сталого розвитку міст потребує інтегрованого підходу до

інвестицій, зокрема, у:

- розвиток сільської місцевості та доступності державних послуг для

міських бідних,

95

- формування різних структур сільськогосподарського призначення,

створення ділянок сільського господарства на території міста. Такі заходи

скорочують доставку продуктів харчування безпосередньо до споживача. Як

свідчить вже наявний досвід, можуть бути утворені як великі

сільськогосподарські виробництва (є досвід створення «агрохмарочосів» -

вертикальних сільськогосподарських будівель), так і невеликі приватні

землеробські ділянки.

Так зване міське фермерство визначається як процес, який

спрямований на вирощування продуктів харчування і тварин на міський

території або на прилеглих землях з метою їх подальшого розподілу.

Міське фермерство відмежовують від сільського господарства.

Підставою для цього виступає той факт, що міське фермерство є

інтегрованим до міської економічної системи, а також до екологічної

системи міста. Це, зокрема, проявляється в тому, що міські жителі часто

виступають основною часткою найманих працівників. Крім того, у процесі

здійснення міського фермерства використовуються типові міські ресурси.

Йдеться, серед іншого, про органічні відходи, міські стічні води, які можуть

використовуватися з метою зрошення тощо. Специфіка проявляється також

у прямих зв'язках зі споживачами, які проживають у місті, у тому, що такий

вид фермерства здійснює прямий вплив, як позитивний, так і негативний, на

міську екологію тощо.

Якщо розглядати цей вид фермерства у світлі концепції стійкого міста,

то, у першу чергу, він дозволяє:

- економити енергію на вирощуванні їжі, а саме на її транспортування

до споживача;

- активно використовувати джерела енергії, які є відновлюваними –

біогаз, який може бути створено зі стічних вод, вітрогенератори, сонячні

96

батареї тощо. Економічна доцільність, а також життєздатність вказаних

джерел енергії можу забезпечуватись завдяки масштабам міста;

- звертатися до практики екологічного проектування. Важливим

позитивним досвідом, який підлягає використанню, є програма LEED

(Лідерство в енергетичному та екологічному проектуванні), яка представляє

собою визнану на міжнародному рівні систему сертифікації зеленого

будівництва. Згадана програма може визнавати за будівлями статус

екологічно раціонального проектування. При цьому використовуються такі

критерії як залучення позитивного досвіду у основних сферах, таких як:

- ефективність водокористування;

- ефективність використування енергетичних джерел, матеріалів і

ресурсів, атмосфери;

- якість внутрішнього середовища;

- заходи, спрямовані на те, щоб підвищувати рівень обізнаності та

освіти;

- інноваційність дизайну;

- використання принципів екологічної стійкості як пріоритетних на

стадії проектування, будівництва й експлуатації;

- вжиття заходів щодо зниження кондиціонування повітря, оскільки

останнє зумовлює високу затребуваність енергії; серед заходів – посадка

дерев, природні системи вентиляції, кольорове освітлення поверхні,

збільшення водних об'єктів, збільшення зелених зон (базовий рівень – не

менше 20 відсотків площі міста. Перелічені заходи також допомогають

попереджати «ефект теплового острова» - у містах цей ефект зумовлений

великою кількістю асфальту і бетону, в результаті чого міські райони стають

на декілька градусів більш теплими порівняно з сільськими районами поряд.

97

Наявні дані, що різниця у температурному режимі може становити шість

градусів за Цельсієм;

- створення системи громадського транспорту, який характеризується

такими показниками як швидкість, доступність, надійність, зручність;

- збільшення пішохідних зон, що також дає можливість скоротити

автомобільні вихлопи;

Виконання вказаних завдань потребує звернення до нових підходів у

плануванні міст, інтегрування ділових, житлових і промислових зон.

Автошляхи, наприклад, мають проектуватися у такий спосіб, щоб

попереджувати можливі ускладнення руху;

- прагнення до використання транспорту, який мав би нульовий рівень

шкідливих викидів;

- трансформація промислового сектору на основі виробництва

відновлюваних джерел енергії, їх ефективного використання;

- скорочення будівництва в цілому, житлові квартали мають

проектуватися з урахуванням вимоги оптимальної щільності забудови та

забезпечення збільшення зелених зон у місті;

- озеленення дахів, тобто засадження живими рослинами дахів

будинків, яке може бути повним або частковим. Такі дахи виконують

відразу декілька важливих функцій – поглинання дощової води, що дозволяє

знизити навантаження на каналізаційні системи; забезпечення захисту від

шуму, перегрівання влітку, холоду зимою, що дозволяє знизити витрати на

опалення і кондиціонування. Зелені дахи також виконують функцію

забезпечення комфортності проживання, оскільки значно прикрашають

місто. Крім того, вони навіть виступають місцем для проживання окремих

представників міської фауни.

98

У цілому, вважається, що проектування і будівництво нових будівель є

основним фактором у процесі пом'якшення наслідків зміни клімату,

оскільки в більшості країн будівельний сектор споживає приблизно одну

третину від загальної кількості використовуваної енергії і ще більшу частку

виробленої електрики. Незважаючи на широкий спектр пропонованих

ініціатив, що приймаються в будівельному секторі, застосовувані заходи

переважно зосереджено на енергозберігаючих технологіях, альтернативних

джерелах енергії і методиках зниження попиту. Крім того, ініціативи в

будівельному секторі зазвичай пропонуються в містах розвинених країн. У

країнах, що розвиваються, було запропоновано встановити

енергозберігаюче обладнання в муніципальних будівлях окремих міст. Крім

того, використання енергозберігаючих матеріалів стало важливим фактором,

на який зробили ставку місцеві органи влади та інші зацікавлені особи з

метою знизити викиди ПГ і надати дешеве житло для бідних верств

населення. Хоча заходи, спрямовані на підвищення енергозбереження в

будівельному секторі, можуть принести різні соціальні та екологічні

переваги, вони також можуть привести до зворотного ефекту: при

збільшенні ефективності росте рівень споживання. Тому заходи, спрямовані

на підвищення енергозбереження, повинні поєднуватися з розробкою

низьковуглецевих поновлюваних джерел енергії і зниженням попиту на

енергію.

Компактна структура поселення є важливою основою для ефективного

та сталого використання ресурсів. Це може бути досягнуто завдяки

просторовому та міському плануванню, що запобігає розростанню міст

шляхом сильного контролю над постачанням земель та спекулятивного

розвитку. Стратегія змішування житла, зайнятості, освіти, постачання та

рекреаційного використання в міських кварталах виявилася особливо

99

стійкою. "[Лейпцігська хартія сталого європейського міста]. Компактне та

зелене місто пропонує цікавий міський пейзаж, здорову функціональну

суміш, а також високу якість архітектури та дизайну в його створеному

середовищі (громадські приміщення, будівлі та житло). Він пропонує легкий

доступ до зелених площ і відкритого простору для всіх; піклується та

використовує свої історичні пам'ятки та пам'ятки. Оскільки людям більше не

потрібно шукати зелені території за межами міста, вони повернулися назад

до центрів, і більше не потрібно їхати на роботу або на відпочинок на

автомобілі. Як альтернативу, вони можуть легко перейти на чистий і

зручний громадський транспорт, який працює ефективно завдяки більш

високій концентрації потенційних клієнтів. Ці заощадження роблять міста

чистішими та тихішими. Крім того, це зберігає простір для сільського

господарства, лісового господарства та природи [11];

- створення еко-промислових парків;

- покращення ефективності використання води та електроенергії,

- ефективне управління відходами та системами переробки;

- покращення міської інфаструктури, зокрема, енергетичних мереж

(електричних і газових), водних та очисних систем, що часто виступає

ключовим фактором, який визначає нинішню і майбутню динаміку викидів

парникових газів. Тип енергопостачання, місткість вуглецю при

функціонуванні системи водопостачання, каналізації та очисних споруд, а

також виділення метану з полігонів є важливими компонентами виділень ПГ

на місцевому рівні. Пом'якшення наслідків зміни клімату набуває все

більшої значущості в зв'язку з міською інфраструктурою, однак цьому

питанню доводиться конкурувати за пріоритетне значення з іншими

актуальними потребами в енергетичній безпеці, а також у наданні базових

послуг. Проте, муніципальна влада, учасники з боку приватного сектора і

100

громадянського суспільства розробляють комплекс заходів зі скорочення

викидів ПГ за допомогою переоснащення та розвитку міської

інфраструктури. Ініціативи з дієвої реакції на проблеми зміни клімату було

сконцентровано на сферах енергетики, видобутку енергії з відходів та

отримання нових форм енергопостачання. Набагато меншою є кількість

проектів або планів, орієнтованих на зниження місткості вуглецю у

системах водопостачання, каналізації та очисних споруд;

- забезпечення секвестрації вуглецю, яка передбачає видалення

викидів ПГ з атмосфери шляхом збільшення природного «стоку вуглецю»

(тобто шляхом збереження лісових районів), або за допомогою розробки

нових можливостей стоку вуглецю (тобто шляхом повторного залісення або

нової висадки), або за рахунок уловлювання та зберігання ПГ, що

виробляються в місті (наприклад, захоплення метану з полігонів для

вироблення енергії). На регіональному рівні схеми секвестрації вуглецю в

містах країн, що розвиваються, досить схожі, часто вони асоціюються з

отриманням сертифікатів МЧР або програмами розвитку. Однак, заходи

щодо просування висадки дерев у містах і відновлення, збереження і

консервації існуючих вуглецевих стоків можуть здійснюватися і в

розвинених країнах з метою охорони навколишнього природного

середовища або збереження міських зелених зон без ув'язки їх

безпосередньо з завданнями пом'якшення зміни клімату. Секвестрація

вуглецю в більшості міст в цілому залишається в зародковому стані.

Технології для більш ефективного уловлювання та зберігання вуглецю все

ще розробляються, а пропозиції щодо їх впровадження в містах тільки

починають з'являтися. Схеми компенсації викидів вуглекислого газу на рівні

міст також мало поширені і часто охоплюють території поза містами. На

даний момент більшість ініціатив щодо секвестрації вуглецю на міському

101

рівні пов'язані з схемами висадки дерев і відновленням або збереженням

існуючих стоків вуглецю.

Також має стимулюватися використання екологічних матеріалів і

місцевих технологій, малих архітектурних форм, які органічно входять до

природного середовища, прийомів так званої «архітектурної біоніки», тобто

організації архітектурного простору з урахуванням принципів

формоутворення живої природи. Плотно забудовані й малофункціональні

«спальні райони» пропонується ділити на невеликі мікроутворення, у межах

яких слід розміщати усе необхідне для життя і відпочинку (спортивні

майданчики, культурні центри, бібліотеки), оточувати їх парками, в самих

будівлях використовувати такий елемент архітектури, як відкриті зелені

тераси, сади і навіть огородні парники на кришах. Усі ці проекти спрямовані

не просто на збільшення площ озеленення, але, перш за все, на те, щоб

завдяки близькому контакту з природою житель міста опинявся б у більш

сумірному йому і психологічно дружньому природному середовищі. При

такому поході змінюється вигляд і структура міського середовища, воно

стає маломасштабним, затишним, домашнім. Таким чином, нівелюється

напруга між окремою людиною і мегаполісом, можна одночасно вирішувати

і гуманітарні, і соціальні проблеми міст.

В цілому, слід констатувати, що екологічно стійка урбанізація

вимагає, щоб: скоротилися викиди парникових газів та здійснювались

серйозні заходи з пом'якшення наслідків зміни клімату та адаптації;

здійснювалась мінімізація міських розробок та розроблення більш

компактних міст, що обслуговуються громадським транспортом;

невідновлювані ресурси розумно використовувались і зберігались;

поновлювані ресурси не вичерпувались; зменшувалась використовувана

енергія та вироблені відходи на одиницю продукції або споживання;

102

вироблені відходи рециркулювалися або утилізувалися таким чином, щоб не

завдавати шкоду навколишньому природному середовищу.

Необхідними передумовами реалізації наведених вище вимог є такі:

надійна інфраструктура та послуги, включаючи водопостачання,

поводження з відходами, транспорт, зв'язок та енергопостачання; доступ до

землі або приміщень у відповідних місцях із безпечним перебуванням у

квартирі; фінансові установи та ринки, здатні мобілізувати інвестиції та

кредити; здорова освічена робоча сила з відповідними навичками; правова

система, яка забезпечує конкуренцію, відповідальність та права власності;

відповідні регуляторні рамки, які визначають і забезпечують

недискримінаційні місцеві відповідні мінімальні стандарти для забезпечення

безпечних та здорових робочих місць та обробки та поводження з відходами

та викидами.

Європейські міста майбутнього є місцями зеленого, екологічного чи

екологічного відродження: де захищена якість навколишнього природного

середовища, еко-ефективність є високою, а екологічний слід невеликим, де

матеріальні ресурси та потоки управляються стабільним чином, а

економічний прогрес відокремлено від споживання ресурсів; є високою

енергоефективність та використання поновлюваних джерел енергії, низьким

рівень викидів вуглецю та забезпечено стійкість до впливу кліматичних

змін; забезпечено сталий, екологічно чистий, доступний, ефективний

транспорт для всіх мешканців міського і міжміського масштабів, де

немоторизована мобільність сприяє розвиткові велосипедної та пішохідної

інфраструктури, а також транспортні потреби зменшеною завдяки

розширенню схем близькості та змішаного використання та комплексного

планування транспорту, житла, робочих місць, навколишнього середовища

та громадських приміщень [11].

103

Висновки до розділу 1

1. Місто може бути визначено як складна динамічна система, що

включає природну (сукупність біогенних і абіогенних факторів), техногенну

(міська забудова, інженерна та транспортна інфраструктури тощо) та

соціальну (суспільна організація населення, культурно-побутове

обслуговування, охорона здоров'я та ін.) складові, які функціонально і

територіально тісно взаємопов’язані між собою і оцінюються з позицій

сприятливості (несприятливості) для людини, як центрального компонента

міського середовища.

2. На законодавчому рівні має бути закріплено критерії віднесення

населених пунктів до категорії міських, до яких слід віднести такі: місцеві

системи розселення (територія); характеристика населення; економічний

потенціал; інфраструктура; фінансова спроможність територіальної

громади; функції та завдання, що виконуються органами влади; предмет

відання та ін.

3. Такий формат організації проживання населення як місто є

затребуваним у сучасному світі, що зумовлено відповідними об’єктивними

факторами: соціально-економічний ефект такої організації проживання –

зосереджуючи людей, інвестиції та ресурси (процес, відомий як

агломерація), міста посилюють можливості для економічного розвитку,

інновацій та соціальної взаємодії; міста також дозволяють знизити витрати

на забезпечення таких послуг як водопостачання та водовідведення, охорона

здоров'я, освіта, електрика, служби екстреної допомоги та громадські зони

відпочинку. Водночас, міста створюють нові виклики з огляду на їх вплив

на навколишнє природне середовище, вони потребують належних моделей

ефективного управління і правового забезпечення.

104

4. Глобалізація як всесвітній процес, що об’єднує національні

соціальні й економічні системи в єдину світову економічну й суспільну

систему, в контексті екологічного права має певні об’єктивні підстави, серед

яких – потреби світового співтовариства в послідовному, ефективному й

своєчасному розв’язанні глобальних екологічних проблем, пов’язаних,

зокрема, зі зміною клімату, руйнуванням озонового шару, збереженням

біологічного різноманіття, хімічним забрудненням довкілля, включаючи

випадання кислотних дощів, опустелюванням, скороченням

природоресурсного потенціалу та ін.

5. Із тим, як поглиблюється розуміння людством складних

взаємозв’язків між добробутом людей та цілісністю та стабільністю

екосистеми, стає зрозумілим, що великий глобальний виклик розвитку міст

у ХХІ ст. полягає в пошуку шляхів, за якими міське планування та

управління не лише відповідають потребам міських жителів у великих,

швидко зростаючих містах, але задовольняють ці потреби в такий спосіб,

щоб визнати взаємозалежні відносини міст та екосистем, частиною яких

вони є. Зміцнюється консенсус щодо того, що редукціоністський підхід до

командної форми контролю не є оптимальним способом взаємодії з тим, що

по суті є динамічною системою адаптивної життєдіяльності; стійкість та

адаптація є чинниками добробуту міст. Це вимагає значного перегляду

традиційної моделлі розвитку міст і правового регулювання відповідних

процесів.

6. Нове екологічне мислення переходить від рівноважної до

нерівноважної моделі, яка пропонує характеристику екосистем як відкритих,

динамічних і вкрай непередбачуваних, таких, чий розвиток часто

обумовлено зовнішніми силами, а не внутрішніми механізмами. Деякі з

основоположних концепцій нового екологічного мислення включають

105

складність, стійкість, динаміку нелінейної системи, адаптивне управління.

Нове екологічне мислення також включає людей як компоненти екосистем.

7. Найбільш серйозними викликами у контексті впливу міст на

навколишнє природне середовище є такі: 1) діяльність, здійснювана

безпосередньо у містах, є істотним джерелом парникових газів; 2) міська

форма і міська економіка виступають ключовими факторами, які впливають

на виброси на рівні міста; завдяки своїм повноваженням щодо планування

землекористування, залучення інвестицій влада на рівні міста може сприяти

формуванню політичного середовища, в якому задіяна ціла низка

зацікавлених сторін; 3) робота над тим, щоб громадський транспорт був

максимально комфортним засобом пересування для того, щоб все більше

жителів міст відмовлялися від користування особистим транспортом на

користь громадського; 4) комбінування правил і стимулів, заохочувальних

заходів може стимулювати суб’єктів господарювання у містах працювати

таким чином, щоб мінімізувати їх вплив на зміну клімату; 5) органи влади

на місцях (органи місцевого самоврядування і місцеві органи виконавчої

влади) мають відповідні можливості для безпосередньої участі громадян у

формуванні їх поведінки; індивідуальні моделі споживання впливають на

виброси парникових газів як у межах міст, так і поза ними; влада на місцях,

у першу чергу органи місцевого самоврядування, можуть допомогти

підвищити обізнаність про наслідки рішень щодо споживання, сприяти

тому, що міські жителі діяли з менш інтенсивним впливом на клімат.

8. Історичними етапами розвитку наукової думки щодо зміни

клімату і впливу цих процесів на міське середовище є такі: а) ХІХ ст. –

перші дослідження «парникового ефекту»: у 1827 р. французький вчений

Жан-Батіст Фур’є першим описав «парниковий ефект» – явище, при якому

атмосферні гази захоплюють сонячну енергію, збільшуючи температуру

106

поверхні Землі; у 1896 р. шведський хімік Сванте Арреніус звинуватив

людей, особливо жителів великих поселень, у спаленні викопних видів

палива, оскільки при цьому відбувається виділення CO2, основного

парникового газу, який впливає на зміну клімату; б) 1950-1970-ті роки –

привернення уваги до результатів наукових досліджень міжнародної

спільноти: 1950-ті роки наука про глобальне потепління поглиблюється у

звязку зі збільшенням інформації про вплив парникових газів на клімат у

світі, відбувається розвиток різноманітних екологічних ініціатив; у 1979 р.

відбулась Перша Всесвітня кліматична конференція (Женева, Швейцарія),

яка закликала уряди прогнозувати і попереджати потенційні антропогенні

зміни клімату; в) 1980-1990-ті роки – запровадження інституційних

механізмів протидії змінам клімату: у 1988 р. створено Міжурядову групу

експертів зі зміни климату для проведення регулярних науково-технічних

оцінок зміни клімату; у 1992 р. у Нью-Йорку прийнято Рамочну конвенцію

Організації Об’єднаних Націй про зміну клімату (вступила в силу 21 березня

1994 р.); г) розвиток міжнародно-правової основи забезпечення

навколишнього природного середовища, серед пріоритетів – міське

середовище: у 1997 р. Кіотський протокол до Конвенції, який було прийнято

в Кіото, Японія, набрав чинності 16 лютого 2005 р.; у 2001 р. Марракешські

угоди, які представляють собою набір детальних правил реалізації

Кіотського протоколу; у 2007 р. в Балі, Індонезія відбулись переговори щодо

нового міжнародного договора про приєднання до Кіотського протокола у

2012 р.; у 2009 р. узгоджено Балійську дорожню карту; прийняття

Копенгагенської угоди, яка не є обовязковою й основною метою якої є

обмеження глобального росту температури й залучення фінансів для дій у

сфегі зміни клімату в країнах, що розвиваються; 2010 р. – прийняття у

Мексиці Канкунських угод, які предсталють собою пакет рішень; д) з

107

початку 2000-х років – розвиток альтернативних міжнародно-правовому

регулюванню механізмів забезпечення охорони навколишнього природного

середовища. Йдеться про те, що незважаючи на велике значення, яке

відіграють міжнародно-правові інструменти, в останні два десятиліття

спостерігається активний розвиток інших регіональних, національних і

місцевих (у тому числі, міських) механізмів і суб’єктів, які реагують на

проблему зміни клімату. На регіональному рівні такі ініціативи спрямовані

на адаптацію і помякшення наслідків зміни клімату в глобальному

масштабі.До основних потенційних негативних наслідків зміни клімату, що

можуть проявлятися у містах, належать: тепловий стрес; підтоплення;

зменшення площ та порушення видового складу міських зелених зон;

стихійні гідрометеорологічні явища; зменшення кількості та погіршення

якості питної води; зростання кількості інфекційних захворювань та

алергійних проявів; порушення нормального функціонування енергетичних

систем міста.

9. Поєднання негативних наслідків урбанізації та кліматичної

зміни, що спостерігається у великих містах, створюють пряму загрозу

екологічній, економічній та соціальній стабільності у світі. Посилення

проявів зміни клімату та аналіз їх негативних наслідків у містах свідчать, що

зміна клімату спричинює виникнення у містах унікальних проблем, що є

невластивими для інших типів людських поселень. Кліматичні зміни можуть

спричинити прямі (фізичні) ризики (підтоплення, аномальна спека, посилена

міськими мікрокліматичними особливостями, тощо) та непрямі – порушення

нормального функціонування окремих систем міста та складнощі у наданні

базових послуг населенню (водопостачанні, міському транспорті,

енергозабезпеченні тощо).

108

10. Серед підходів до розкриття змісту концепції стійкого розвитку

можна виділити такі. У межах першого підходу стійкий розвиток

розглядають у контексті динамічної рівноваги, що передбачає в системі

«людина-природа» використання суспільством ресурсів природного

середовища з мінімальним втручанням в екосистему з метою задоволення

потреб людини. Перевагою такого підходу є те, що його вихідна теза

полягає у такому: розвиток економічної підсистеми повинен

супроводжуватися мінімальним втручанням в екологічну підсистему.

Недолік аналізованого підходу – відсутність та невизначеність критеріїв, які

будуть зумовлювати стан динамічної рівноваги. За другого підходу стійкий

розвиток визначають крізь призму гармонізації продуктивних сил, що

дозволяє досягати збалансованого розвитку соціо-економіко-екологічної

системи. За третього підходу стійкий розвиток потрактовують в аспекті

здатності системи до захисту. Позитивним моментом такого підходу

визнано акцентування на захисті соціальної, економічної та екологічної

системи від негативних чинників зовнішнього та внутрішнього характеру, а

недоліком – нерозробленість граничних значень окремих показників.

11. Світовий досвід свідчить про виняткову роль місцевої влади у

процесі забезпечення стійкого розвитку держав світу. Міста відіграють

ключову роль у процесах зміни стилю життя населення, моделей

виробництва та споживання, просторової структури розселення та

розміщення виробництва. До основних завдань міської влади відносять:

вирішення проблем сталого місцевого розвитку, надання громадянам

якісних муніципальних послуг, забезпечення належної якості життя на

місцевому рівні. На додаток до цього «органи місцевої влади повинні:

визначати шляхи та ефективні механізми залучення громадян на всіх етапах

прийняття управлінських рішень; забезпечити прозорість процесів

109

прийняття управлінських рішень шляхом широкого розповсюдження

інформації про заходи з тим, щоб громадяни могли брати в них участь;

надання доступу до інформації, що стосується всіх аспектів життя

територіальної громади; постійного звітування перед членами громади.

12. Необхідним є напрацювання інтегрованого й скоординованого

підходу у забезпеченні сталого розвитку з огляду на виклики, що стоять

перед механізмами забезпечення захисту навколишнього природного

середовища. Комплексний підхід має базуватися на цілісному погляді на

соціальний та економічний розвиток, захиист навколишнього природного

середовища (на місцевому, національному та глобальному рівнях). Це

зумовлює необхідність координації цілей та програм між різними

зацікавленими сторонами діяльності у містах (зокрема, громадянами,

місцевим самоврядуванням і бізнесом), а також розвитку зв'язків між

соціально-економічними секторами. Інтегрований підхід спрямовано на

покращення синергії та ефективності у таких напрямах як громадський

транспорт, споживання енергії, біорізноманіття та здоров'я людей.

13. Забезпечення сталого розвитку міст потребує інтегрованого

підходу до інвестицій, зокрема, у: розвиток сільської місцевості та

доступності державних послуг для міських бідних, створення різних

сільськогосподарських структур, ділянок в межах міста (в центрі або

передмістях); використання відновлюваних джерел енергії:

вітрогенераторів, сонячних батарей або біогазу, створеного із стічних вод.

Масштаби міста можуть забезпечити економічну доцільність і

життєздатність таких джерел енергії; використання екологічного

проектування; використання методів зниження необхідності

кондиціонування повітря, які провокують великий попит на енергію, такі як

посадка дерев і кольорове освітлення поверхні, застосування природних

110

систем вентиляції, збільшення водних об'єктів та зелених зон до рівня не

менше 20% від площі міста. Ці заходи спрямовані також на боротьбу з

«ефектом теплового острова», викликаного великою кількістю бетону і

асфальту, які роблять міські райони на кілька градусів тепліше, ніж

навколишні сільські райони; створення швидкого, надійного, доступного та

зручного громадського транспорту у всіх його формах; промислову

трансформацію, засновану на виробництві та використанні відновлюваних

джерел енергії та створенні належних робочих місць; скорочення

будівництва та збільшення кількості зелених зон; у цілому, вважається, що

проектування і будівництво нових будівель є основним фактором у процесі

пом'якшення наслідків зміни клімату, оскільки в більшості країн

будівельний сектор споживає приблизно одну третину від загальної

кількості використовуваної енергії і ще більшу частку виробленої

електрики. Незважаючи на широкий спектр пропонованих ініціатив, що

приймаються в будівельному секторі, застосовувані заходи переважно

зосереджено на енергозберігаючих технологіях, альтернативних джерелах

енергії і методиках зниження попиту; зменшення розростання міст, пошук

нових шляхів, що дозволять людям жити ближче до місця роботи. Одним з

нових підходів до вирішення цієї проблеми є пропозиції, що базуються на

теорії розумного зростання; створення еко-промислових парків з метою

покращення ефективності використання води та електроенергії; ефективне

управління відходами та системами переробки; покращення міської

інфаструктури, зокрема, енергетичних мереж (електричних і газових),

водних та очисних систем, що часто виступає ключовим фактором, який

визначає нинішню і майбутню динаміку викидів парникових газів;

забезпечення секвестрації вуглецю, яка передбачає видалення викидів ПГ з

атмосфери шляхом збільшення природного «стоку вуглецю» (тобто шляхом

111

збереження лісових районів), або за допомогою розробки нових

можливостей стоку вуглецю (тобто шляхом повторного залісення або нової

висадки), або за рахунок уловлювання та зберігання ПГ, що виробляються в

місті (захоплення метану з полігонів для вироблення енергії).

14. Екологічно стійка урбанізація вимагає, щоб: скоротилися

викиди парникових газів та здійснювались серйозні заходи з пом'якшення

наслідків зміни клімату та адаптації; здійснювалась мінімізація міських

розробок та розроблення більш компактних міст, що обслуговуються

громадським транспортом; невідновлювані ресурси розумно

використовувались і зберігались; поновлювані ресурси не вичерпувались;

зменшувалась використовувана енергія та вироблені відходи на одиницю

продукції або споживання; вироблені відходи рециркулювалися або

утилізувалися таким чином, щоб не завдавати шкоду навколишньому

природному середовищу.

Необхідними передумовами реалізації наведених вище вимог є такі: надійна

інфраструктура та послуги, включаючи водопостачання, поводження з

відходами, транспорт, зв'язок та енергопостачання; доступ до землі або

приміщень у відповідних місцях із безпечним перебуванням у квартирі;

фінансові установи та ринки, здатні мобілізувати інвестиції та кредити;

здорова освічена робоча сила з відповідними навичками; правова система,

яка забезпечує конкуренцію, відповідальність та права власності; відповідні

регуляторні рамки, які визначають і забезпечують недискримінаційні

місцеві відповідні мінімальні стандарти для забезпечення безпечних та

здорових робочих місць та обробки та поводження з відходами та викидами.

112

Розділ 2

ПРАВОВА ОХОРОНА НАВКОЛИШНЬОГО ПРИРОДНОГО

СЕРЕДОВИЩА В МІСТАХ: ЄВРОПЕЙСЬКИЙ, НАЦІОНАЛЬНИЙ І

ЛОКАЛЬНИЙ РІВНІ

2.1. Європейські стандарти забезпечення правової охорони

навколишнього природного середовища в містах

Ознакою інтеграційних процесів є їх значне прискорення і

поглиблення. Вони ставлять сучасні держави перед необхідністю

вироблення моделі міжнародно-правової взаємодії, яка б відповідала вимозі

оптимальної співпраці, надавала можливість забезпечити ефективне

впровадження позитивного зарубіжного досвіду на національному рівні.

Єдність природних процесів, їх позакордонний характер зумовлює те,

що у сфері забезпечення екологічної безпеки першочергового характеру

набуває необхідність взаємних узгоджених дій і скоординованих заходів

[222, c. 339].

Яскраво ідея необхідності об’єднання зусиль держав заради

вирішення глобальних екологічних проблем проявила себе ще на

Стокгольмській конференції, яка була скликана в грудні 1968 р.

Генеральною Асамблеєю ООН. Поштовхом для цього стало прийняття у

липні 1968 р. резолюції, запропонованої Швецією, в якій відзначалося

«триваюче і прискорюване погіршення якості навколишнього природного

середовища» і яка рекомендувала Генеральній Асамблеї розглянути питання

про бажаність проведення відповідної міжнародної Конференції ООН.

Конференція проходила у Стокгольмі 5–16 червня 1972 р. В ній взяли

участь 114 держав і велика кількість міжнародних установ і неурядових

113

спостерігачів. Конференцією було прийнято три документа, які не мали

юридично обов’язкового характеру:

резолюція про інституційні і фінансові механізми,

Декларація, яка містила 12 принципів, і

План дій, який включав в себе 109 рекомендацій.

Конференція оцінювалась як успішна, здебільшого завдяки тому, що

вдалось досягти згоди між учаниками з більшості розглядуваних питань. За

оцінками дослідників, Стокгольмська конференція стала важливим кроком

на шляху до подолання обмежувальної концепції державного суверенітета й

утвердження розуміння необхідності скоординованого вжиття заходів на

міжнародному рівні.

Прийняття керівних принципів Стокгольмської конференції здобуло

оцінку переломної події в історії інтегрування зусиль заради вирішення

проблем захисту навколишнього природного середовища.

Декларація принципів збереження й покращення навколишнього

природного середовища була заснована на проекті декларації, який було

підготовлено Підготовчим комітетом Конференції. Це було зроблено для

того, щоб забезпечити спільне бачення подальшого розвитку міжнародного

екологічного права, запровадити загальні принципи регулювання відносин у

цій сфері й закликати народи світу зберігати й покращувати навколишнє

природне середовище.

Двадцять шість принципів відобразили компроміс між тими

державами, які вважали, що треба йти шляхом формування відповідного

рівня суспільної свідомості, яка б забезпечувала усвідомлення гостроти

екологічних проблем, і державами, які прагнули впровадження конкретних

керівних принципів з вимогами до урядових і міжурядових дій.

114

З юридичної точки зору найбільш важливими положеннями є

Принципи 24, 21, 22 і 23. Принцип 24 закликає до міжнародної співпраці:

«Міжнародні проблеми, пов'язані з охороною і поліпшенням навколишнього

природного середовища, слід вирішувати в дусі співробітництва всіх

держав, великих і невеликих, на засадах рівноправності. Співпраця,

заснована на багатосторонніх і двосторонніх угодах або на іншій відповідній

основі, є вкрай важливою для організації ефективного контролю,

запобігання, зменшення та усунення негативного впливу на навколишнє

природне середовище, пов'язаного з діяльністю, що проводиться у всіх

сферах, і цю співпрацю слід організувати таким чином, щоб належною

мірою враховувалися суверенні інтереси всіх держав».

Принцип 22 покладає на держави «обов’язок співпрацювати з метою

подальшого розвитку міжнародного права, що стосується відповідальності і

компенсації жертвам за забруднення та за інші види шкоди, завдані в

результаті діяльності в межах їх юрисдикції або контролю за навколишнім

природним середовищем в районах, які знаходяться за межами їх

юрисдикції». Це істотно ослаблена версія більш ранньої пропозиції,

відповідно до якої від держав мала вимагатися виплата компенсації за весь

збиток навколишньому середовищу, заподіяний діяльністю, що проводиться

на їх території. Така пропозиція не знайшла відображення в тексті

Стокгольмської декларації через побоювання, що держави не погодяться її

підтримати.

Визначальною подією наступного етапу розвитку концепції

міжнародного екологічного права стала Всесвітня конференція ООН з

навколишнього середовища і розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992 р.)

Вихідною точкою формування сучасного міжнародного екологічного

права стало визнання: твердження про те, що держави наділені «суверенним

115

правом» використовувати природні ресурси у межах власної території на

свій розсуд – без посилання на можливий вплив на інші держави – ігнорує

високу взаємну пов’язаність і взаємний вплив екологічних систем планети

одна на одну. Погіршення екологічної ситуації стало значним викликом для

традиційної концепції державного суверенітету й фактично змусило

переглянути її. Це пояснювалося тим, що навколишнє природне середовище

не обмежується у своєму існуванні державними кордонами. Воно має

об’єктивний характер, який не залежить від волевиявлення держави як

політичної організації суспільства. Крім того, глобальне навколишнє

природне середовище (global environment) виходить за межі державних

юрисдикцій і суверенітету окремих держав – йдеться про відкрите море,

Антарктику, космос. Як зазначають західні дослідники, жодна держава не є

островом, забруднення, використання ресурсів або екологічна шкода,

нанесена в одній країні, як правило, мають наслідки і в інших країнах,

районах за межами юрисдикції такої держави і навіть в усьому світі.

Усвідомлення небезпечності доктрини абсолютного державного

суверенітету в питаннях охорони навколишнього природного середовища

призвело до того, що держави почали співпрацю з цих питань. Це, у свою

чергу, зумовило необхідність вироблення відповідної правової основи для

такої співпраці.

Принцип державного суверенітету і одна з його базових складових –

вимога суверенної рівності держав – виступили основою для формування

багатьох інших принципів і норм міжнародного екологічного права. Один з

таких принципів, який визначає зовнішню політику держав і лежить в основі

міжнародної судової практики, є принцип добросусідства. Як стверджують

представники західної юридичної науки, все міжнародне екологічне право

витікає з обов’язку співпрацювати.

116

Серед елементів принципу добросусідства центральне місце займає

зобов’язання держав утриматися від здійснення на національному

(внутрішньодержавному) рівні дій, які з очевидністю будуть мати

шкідливий вплив на території сусідньої держави.

Явний зв’язок між цим обов’язком і законом, який регулює відносини

сусідства між державами, було визнано досить рано. Так, у 1907 р. відомий

швейцарський юрист Макс Хубер стверджував, що певні принципи права

добросусідства застосовуються до відносин прибережних держав. Автор

виділив шість принципів права сосідства, які значною мірою були

спрямовані на те, щоб визначити права і обов’язки держав щодо

використання їх власних територій таким чином, щоб не порушувати

територіальну цілісність сусідніх держав.

Так, в одному із перших судових рішеннях у цій сфері відносин у

справі Solothurn v. Aargau Федеральний трибунал Швейцарії заяви:

загальновизнаним фактом щодо зовнішніх відносин є те, що з концепції

державного суверенітету витікають певні абсолютні права; відповідно,

територіальна юрисдикція держави в обов’язковому порядку має бути

визнана іншими державами, у тому числі в частині права необмеженого

панування над своєю землею і над людьми, які перебувають на території

держави. Це право, однак, виключає будь-який вплив іншої держави на

державну територію або на людей, які на ній перебувають, а також виключає

не тільки узурпацію або інше захоплення суверенних прав такої держави,

але й фактичне зазіхання, яке може нанести шкоду природному

використанню території і вільному пересуванню людей. Здійснення власних

прав державою не повинно наносити шкоду правам сусідніх держав. У разі

виникнення спору, має бути знайдено розумний компроміс, спрямований на

117

захист навколишнього природного середовища і збереження природних

ресурсів.

Починаючи своє формування у такий спосіб, з часом принцип

добросусідства знайшов відображення в одному із знакових документів у

сфері захисту навколишнього природного середовища – в Ріо-де-

Жанейрській Декларації з навколишнього середовища і розвитку (прийнята

Конференцією ООН з навколишнього середовища і розвитку, яка проходила

3-14 червня 1992 р.).

Друга складова принципу добросусідства у міжнародному

екологічному праві полягає в обов’язку держав вживати належні заходи для

усунення або мінімізації шкоди.

Цей обов’язок знайшов чітке відображення у міжнародному

екологічному праві. Йдеться, наприклад, про ст.ст. 24-25 Конвенції про

відкрите море (прийнята 29.04.1958 р., набрала чинності 30.09.1962 р.), які

покладають на держави обов’язок з розробки правил і прийняття заходів з

попередження забруднення навколишнього середовища морів. Аналогічні

зобов’язання на держави покладаються ст. 2 Віденської конвенції про

охорону озонового шару (прийнята 22.03.1985 р., набрала чинності

22.09.1988 р.), ст. 2 Конвенції ООН щодо охорони і використання

транскордонних водотоків і міжнародних озер (прийнята 17.03.1992 р.,

набрала чинності 06.10.1996 р.), ст. 3 Конвенції про біологічну

різноманітність (прийнята 05.06.1992 р., набрала чинності 29.12.1993 р.).

Зміст принципу добросусідства також доповнюють вимоги щодо

виконання державами обов’язку передавати сусіднім державам необхідну

інформацію, консультуватися з ними й проводити за потреби відповідні

перемовини; щодо необхідності утримуватися від дій, які можуть загострити

118

конфлікт й вжити заходів з його пом’якшення; щодо вжиття заходів з

покращення й розвитку дружніх відносин.

Важливу роль відіграє також принцип запобігання нанесенню шкоди.

Цей принцип тісно пов’язаний з попередньо розглянутим принципом

добросусідства. Він полягає у тому, що покладає на держави обов’язок не

наносити й не допускати нанесення шкоди навколишньому природному

середовищу поза межами своєї території. Ця вимога заснована на

усталеному принципі загального права (common law) sic utere tuo ut alienum

non laedas (у перекладі: кожен має використовувати своє майно так, щоб не

завдавати шкоди іншому). Як підкреслюють представники європейської

науки екологічного права, розглядувана концепція є глибоко вкоріненою у

різних світових культурах – від християнського «Золотого правила» («Не

роби іншим того, чого б ти сам не хотів зазнати від інших») до

конфуціанського принципу шу (shu) («Не нав’язуй іншим те, чого не хочеш

для себе»).

Незважаючи на свій, на перший погляд, очевидний характер, принцип

запобігання нанесенню шкоди є порівняно новим принципом міжнародного

права. Своє перше широке визнання він здобув у відомій справі Trail Smelter

у 1941 р. У цій справі судова колегія дійшла висновку, що на рівні

міжнародного права діє загальний принцип: «Жодна держава не має права

використовувати або дозволяти використання своєї території таким чином,

щоб завдати щкоду території або на території іншої держави або майну

інших осіб або ним самим, якщо такі дії мають серйозні наслідки й нанесена

шкода підтверджена чіткими й переконливими доказами».

Більш детальне розкриття цього принципу передбачає також

включення до його змісту таких елементів:

119

1) заперечення існування суверенного «права» держави брати участь

або дозволяти діяльність, яка має шкідливі транскордонні наслідки,

2) поширювати дію розглядуваного принципу як на дії уряду, так і на

його бездіяльність, зокрема, коли йдеться про відсутність реакції з боку

держави щодо дій приватних суб’єктів, у першу чергу суб’єктів

господарювання, яка б була спрямована на усунення загрози транскордонної

шкоди.

Водночас, дія цього принципу є обмеженою:

1) він застосовується тільки щодо шкоди, нанесеної за межами

держави-порушника, а не всередині такої держави;

2) цей принцип вимагає, щоб нанесена шкода була «серйозною»

(таким чином встановлюючи поріг для допустимого транскордонного

забруднення або іншої шкоди;

3) принцип покладає тягар доведення серйозних наслідків на жертву, і

4) висуває вимогу наявності «чітких і переконливих доказів».

Після включення до Стокгольмської і Ріо-де-Жанейрської декларацій

більшість коментаторів вважали, що принцип запобігання нанесенню шкоди

здобув статус визнаного міжнародного права. Але тільки у 1996 р.

Міжнародний Суд ООН підтвердив цей статус у своїй Думці щодо ядерної

зброї. Суд, зокрема, зазначив: «Навколишнє природне середовище не є

абстракцією, а представляє собою життєвий простір, якість життя і саме

здоров’я людей, у тому числі ненароджених поколінь. Загальний обов’язок

держав полягає у забезпеченні того, щоб діяльність в межах їх юрисдикції й

контролю поважала навколишнє природне середовище інших держав або

районів, які знаходяться поза межами національного контроля. Цей принцип

є частиною міжнародного екологічного права». Рік потому у справі

Gabčíkovo-Nagymaros Dam Case Суд знову підтвердив вказаний висновок,

120

особливо підкресливши, що саме в останні два десятиліття збереження

екологічного балансу стало вважатися «істотним інтересом» усіх держав.

Сьогодні перед міжнародним екологічним правом стоїть нагальне

завдання вироблення комплексної характеристики наведеного принципу

шляхом розкриття його вимог, які б давали відповіді на питання, поставлені

практикою його застосування: яким має бути ступінь нанесеної шкоди, її

кількість і рівень - йдеться про правило абсолютної нешкідливості чи існує

прийнятний поріг мінімальної шкоди; чи може бути юридично закріплено

стандарт належної обачності, у разі виконання якого держава має

звільнятися від відповідальності навіть за наявності нанесеної шкоди; чи має

існувати «альтернативний» (тобто менш високий) стандарт для держав, які

розвиваються, і як це питання має врегульовуватись правом; в якій частині

діяльність приватного сектора має розглядатись як така, що охоплюється

«юрисдикцією і контролем» з боку держави.

Говорячи про визнані стандарти, на яких має базуватися система

охорони навколишнього середовища в містах, слід також сказати про

принцип стійкого розвитку. Концепцію стійкого розвитку, яку називають

найбільш значною зміною в міжнародному праві за останні роки, визнано

новою міжнародною парадигмою для врівноваження суперечливих

екологічних, економічних і соціальних устремлінь суспільства. Ця концепція

має на меті досягти оптимальної взаємодії екології, економічного розвитку і

прав людини. Вона здобула значний розвиток, що проявилося, у тому числі,

у появі таких підпорядкових їй категорій як «стійке споживання»

(«sustainable consumption»), «стійке планування» («sustainable planning»),

«стійкі технології» («sustainable technologies»), «стійке сільське

господарство» («sustainable agriculture»), «стійкий соціальний розвиток»

121

(«sustainable social development»), і навіть «стійкий розвиток

непоновлюваних ресурсів»).

Головною передумовою формування концепції стійкого розвитку є

теорія «нульового зростання», яка найбільш повно представлена в роботах

основоположників Римського клубу Дж. Форрестера, Дж. Медоуза й А.

Мессаровича, які дійшли висновку про неможливість подальшого зростання

темпів споживання і зазначали, що якщо в результаті впровадження нових

технологій не знизити споживання природних ресурсів на 75%, то в системі

розів’ється криза.

Ключовою ідеєю теорії стійкого розвитку є забезпечення високого

рівня життя населення, що передбачає гармонійний розвиток економічної,

екологічної та соціальної сфери. Відповідно до цієї теорії економічну,

екологічну та соціальну підсистеми необхідно розглядати у взаємозв'язку,

оскільки розвиток, стабілізація і деградація кожної з цих підсистем

впливають одна на одну. Саме тому сьогодні важливим є дослідження теорії

стійкого розвитку не лише держави, регіону, але й міста. Адже міста

являють собою складні динамічні системи, яким притаманне

фундаментальне значення для розвитку будь-якої країни. У містах

формується виробничий, науковий потенціал держави, міста виступають

«піонерами» щодо впровадження результатів науково-технічного прогресу з

метою формування конкурентоспроможної стратегічної перспективи його

розвитку та забезпечення якісних стандартів життя населення.

Термін «стійкий (сталий) розвиток» вперше було застосовано у

міжнародно-правовому лексиконі на конференції ООН 1972 року в

Стокгольмі Морісом Стронгом. Вдруге термін «стійкий розвиток» було

вжито у доповіді «Стратегія збереження світу» (1980 р.). Так, стійкий

розвиток розглядався як поліпшення якості життя в межах можливостей

122

екосистем, які залишаються в стані відносної рівноваги. Дещо пізніше у

доповіді спеціальної комісії ООН «Наше спільне майбутнє» (1987 р.)

стійкий розвиток було визначено як такий, що задовольняє потреби

сучасності, але не ставить під загрозу майбутніх поколінь задовольняти їх

потреби.

Варто зазначити, що серед дослідників немає єдиного погляду на

визначення сутності стійкого розвитку. Втім, можна виділити три підходи

до розуміння сутності стійкого розвитку.

У межах першого підходу стійкий розвиток розглядають у контексті

динамічної рівноваги, що передбачає в системі «людина-природа»

використання суспільством ресурсів природного середовища з мінімальним

втручанням в екосистему з метою задоволення потреб людини. Перевагою

такого підходу є те, що його вихідна теза полягає у такому: розвиток

економічної підсистеми повинен супроводжуватися мінімальним

втручанням в екологічну підсистему. Недоліком аналізованого можна

назвати відсутність та невизначеність критеріїв, які будуть зумовлювати

стан динамічної рівноваги.

За другого підходу стійкий розвиток визначають крізь призму

гармонізації продуктивних сил, що дозволяє досягати збалансованого

розвитку соціо-економіко-екологічної системи.

За третього підходу стійкий розвиток потрактовують в аспекті

здатності системи до захисту. Позитивним моментом такого підходу

визнано акцентування на захисті соціальної, економічної та екологічної

системи від негативних чинників зовнішнього та внутрішнього характеру, а

недоліком – нерозробленість граничних значень окремих показників.

Незважаючи на відсутність єдного доктринального підходу до

розуміння концепції стійкого розвитку, починаючи з 1992 р. цей принцип

123

фактично покладено в основу розвитку міжнародного екологічного права.

Конференція ООН в Ріо-де-Жанейро стала наймаштабнішим міжнародним

заходом в історії, до якого було залучено 175 держав, десятки міжнародних

організацій, тисячі неурядових організацій. Схваливши доповідь Світової

комісії з навколишнього середовища і розвитку, Генеральна Асамблея ООН

за результатами Конференції в Ріо-де-Жанейро взяла на себе зобов’язання

«виробити стратегії зі сприяння стійкому й екологічно безпечному розвитку

у всіх країнах».

Взяте зобов’язання було реалізовано у формі п’яти важливих нових

ініціатив у сфері міжнародного екологічного права: двох юридично

обов’язкових договорів – Конвенції про охорону біологічного різноманіття й

Рамкової Конвенції з Організації Об'єднаних Націй про зміну клімату.

Пошук шляхів гармонійного співіснування живої природи і

суспільства, балансу між екологічними і економічними інтересами набуває

все більшої актуальності саме на сучасному етапі розвитку. Проблеми

забезпечення виконання міжнародних зобов’язань, у тому числі позитивних

зобов’язань у сфері захисту права людини на безпечене навколишнє

середовище, зближення екологічного законодавства України і права

Європейського Союзу щодо охорони навколишнього природного

середовища набуває особливої актуальності.

Усі держави, які прагнуть здобути членство в ЄС, а також виступати

належним партнером ЄС в інших відносинах, повинні забезпечити

належний рівень захисту і високу якість навколишнього середовища.

Загальні засади регулювання відносин на рівні ЄС, у тому числі щодо

реалізації його екологічної політики, а також політики держав-членів,

визначено у таких базових документах:

Договір про Європейський Союз,

124

Договір про функціонування Європейського Союзу,

Хартія основних прав,

Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних

свобод.

Розгорнуте коло договірних зобов’язань виступає гарантією

належного баланса економічних основ функціонування Європейського

Союзу і захистом природного середовища.

Встановлення відповідних закономірностей реалізації екологічних

політик і практик на рівні європейських країн є важливим для України з

метою імплементації їх у національну правову систему. Важливо пам’ятати,

що питання екологічного права, у першу чергу, представляють собою

субстантивні питання, а не лише питання юридичних процедур і офіційно

визначених форм. Значною мірою це питання ціннісного вибору.

Екологічне право ЄС складається з широкого переліку питань, серед

яких:

- управління відходами;

- управління опарними речовинами;

- забруднення навколишнього природного середовища;

- кліматичні зміни;

- охорона природи й дикого життя.

В основі регулювання усіх перелічених питань лежать базові засади

правового порядку ЄС. Вони включають систему принципів, цілей,

особливих процедур прийняття рішень.

Окрім директив та інших регуляторних актів значну роль у правовому

регулюванні відносин у сфері охорони природи в ЄС відіграє практика

розгляду спорів Європейським Судом Справедливості. Відповідна

прецедентна практика розвиває екологічне право ЄС і доповнює його.

125

Серед численних сфер співробітництва, які є предметом Угоди між

Україною і ЄС (транспорт, торгівля, енергетика, навколишнє середовище та

ін. – усього більше ніж 30 сфер співпраці), сфері охорони навколишнього

природного середовища відведено особливе місце [308]. Питання

екологічної безпеки включено до Шостої глави «Навколишнє природне

середовище» розділу V, який у цілому має назву «Економічне та галузеве

співробітництво». Стаття 360 передбачає розвиток і зміцнення Сторонами

співпраці у питаннях охорони навколишнього середовища. Реалізація цих

завдань сприятиме втіленню довгострокових цілей, серед яких особливу

роль відіграють сталий розвиток і зелена економіка.

В цілому, Угода орієнтована на те, що співпраця має передбачати

підвищення ефективності діяльності з охорони природи в Україні.

Належними засобами для цього виступають:

- покращення системи охорони здоров’я;

- підвищення природоохоронної ефективності;

- збереження природних ресурсів;

- підвищення рівня виробництва, для чого мають

використовуватись сучасні технології4

- інтеграція до всіх сфер політики держави екологічних питань.

У сфері охорони довкілля право ЄС є дуже розгалуженим. В цілому

нараховується більше ніж 300 нормативно-правових актів (директиви,

регламенти), а також 528 інших актів, які мають статус переконливих

джерел права (комюніке, інші політичні документи). Фундамент

екологічного права ЄС – це близько сімедесяти директив, а також двадцять

один регламент. Вони мають статус джерел «acquis communautarie»

Європейського Союзу з питань забезпечення екологічної безпеки.

126

Стаття 363 Угодою також передбачено (ст. 363) необхідність

поетапного наближення (апроксимації) законодавства України до

законодавства ЄС і до його політики загалом у сфері довкілля.

Сама Угода не містить конкретного переліку заходів, належних до

виконання. Відповідну інформацію включено до Додатку XXX і Додатку

ХХХІ (Глава 6 Розділу V Угоди). Названими документами встановлено

стандарти імплементації відповідних положень директив та регламентів,

належні часові рамки їх імплементації (від двох до восьми років).

Названі додатки охоплюють собою 29 директив. Їх зміст ставить перед

Україною завдання імплементувати їх положення у восьми секторах:

- якість атмосферного повітря;

- зміна клімату, ефективний захист озонового шару;

- якість води, належне управління водними ресурсами;

- екологічне управління, інтегрування екологічної політики до

решти секторальних політик;

- управління відходами та ресурсами;

- охорона природи;

- промислове забруднення, запобігання техногенній небезпеці;

- генетично модифіковані організми.

Інституціональним підґрунтям перезавантаження національної водної

політики є імплементація директив ЄС, які стосуються перенесення

позитивного досвіду європейських країн щодо: модернізації, реконструкції

та технічного переоснащення водогосподарської інфраструктури і

відтворення водно-ресурсного потенціалу; забезпечення належної якості

води, призначеної для споживання людиною; запобігання підтопленню

населених пунктів та сільськогосподарських угідь; екологічної політики

відтворення й охорони морського середовища; захисту ґрунтових вод від

127

забруднення та вичерпання; охорони вод від забруднення, спричиненого

нітратами з сільськогосподарських джерел; очищення міських стічних вод.

Імплементація цих директив сприятиме 292 конвергенції національної

водної політики з аналогічною стратегією, яка реалізується в ЄС, і закладе

нові інституціональні основи управління водними ресурсами та вибору

джерел фінансування проектів розширеного відтворення водогосподарської

та водоохоронної інфраструктури.

Упровадження європейських стандартів і норм у сфері якості води та

управління водними ресурсами передбачає імплементацію Україною

шістьох європейських водних директив, зокрема: 98/83/ЄС щодо якості

води, призначеної для споживання людиною; 2007/60/ЄC з оцінки та

управління ризиками повеней; 2008/56/ЄC, що встановлює рамки для

діяльності Співтовариства в галузі морської екологічної політики; 91/271/ЄC

про очищення міських стічних вод; 91/676/ЄC про захист вод від

забруднення нітратами з сільськогосподарських джерел; 2000/60/ЄC, що

встановлює рамки для діяльності Співтовариства у сфері водної політики

[290, c. 9].

Директива №91/271/ЄС про очищення міських стічних вод присвячена

вирішенню завдань гармонізації законодавства України із ЄС з цього

питання. Всі позитивні і негативні наслідки впровадження зазначеного

документа в Україні потребують суттєвого вдосконалення

інституціонального середовища. Для прискорення процесів імплементації

Директиви № 91/271/ЄС про очищення міських стічних вод необхідно:

передбачити в законодавстві підвищення відповідальності за незаконні

скиди стічної та забори свіжої води без дозволу державних установ,

виключаючи аварійні ситуації та форс-мажорні обставини; збільшити

мотиваційні стимули для населення в частині економії води, збереження

128

природних водних джерел, передбачивши грошовий еквівалент за

організацію та реалізацію природоохоронних ініціатив; 294 продовжувати

політику всебічної підтримки державними органами влади всіх рівнів

природоохоронних ініціатив населення, особливо дітей та підлітків, через

мережу Інтернет за допомогою сучасного програмного забезпечення

(поширення інформації через соціальні мережі); сприяти формуванню у

водокористувачів розуміння нефіскального характеру екологічних штрафів

та постійно інформувати про наміри щодо спрямування коштів, сплачених у

вигляді цього збору, а також про позитивні результати здійснених, у тому

числі і за бюджетні кошти, проектів охорони водного середовища [266, c.

122].

Слід зазначити, що ураховуючи рекордну інтенсивність урбанізації

Європи, індустріальний характер цивілізації континенту й гуманістичні

традиції, правова регламентація «екологічного виміру» розвитку міст

придбала найбільшу ефективність в умовах європейської інтеграції.

Особливу увагу розвитку останніх у гармонії з навколишнім природним

середовищем було приділено вже у ст. 2 Договору про ЄЕС 1957 р., яка

одним із фундаментальних завдань Співтовариства закріпила узгодження

економічної активності й безперервного збалансованого розвитку [91, c.

107]. Європа характеризується більш поліцентричними та менш

концентрованими міськими структурами, ніж США та Китай. Вона має дві

великі міські агломерації (Париж і Лондон); значну кількість великих

міських регіонів; щільні мережі малих та середніх міст; і райони з малими

міськими центрами. Містобудівну структуру ЄС можна назвати комбінацією

основних міських центрів та поліцентричних міських структур з розсіяною

урбанізацією. Поява поліцентричних (мега) міст-регіонів, які є мережами

середніх і малих міст без реальної функціональної та політичної бази, є

129

зростаючим явищем у Європі. Зростання невідповідності між

адміністративними та міськими структурами знижує згуртованість та

погіршує конкурентоспроможність через неадекватне управління та

інфраструктуру.

Політика щодо охорони навколишнього природного середовища на

рівні міст є дуже відмінною між державами-членами, і лише в окремих

державах є міністерства та міністри з питань міського розвитку. Міська

політика часто є неявним результатом містобудівного та просторового

планування.

Спосіб управління містами, їх автономія, розширення повноважень та

участь у національних політиках також значною мірою відрізняється в усіх

державах-членах.

Розширення повноважень міст у системах національного уряду з

точки зору політичної автономії та контролю над бюджетними та місцевими

податками також сильно відрізняється. У деяких країнах (великих) містах

надано особливий статус, який надає додаткові ресурси та відповідальність.

В останні тридцять років багато держав-членів зазнали тенденцію

децентралізації, навіть якщо цей процес не завжди супроводжується

відповідним збільшенням ресурсів.

У Першій екологічній програмі ЄС на 1973 - 1977 рр. одним з

головних завдань Співтовариство визначило поліпшення якості життя й

дотримання екологічних параметрів при містобудуванні. У Другій 1977 р. і

Третій 1986 р. програмах дій у сфері навколишнього природного

середовища профілактика, попередження екологічних проблем міст стали

домінантою екологічної політики ЄС. Було визнано, що ресурси довкілля не

тільки створюють підставу, а й установлюють межі подальшого

економічного й соціального розвитку.

130

Із прийняттям Четвертої екологічної програми на 1987-1992 рр.

екологічна політика зайняла центральне місце в житті Співтовариства й

охорона навколишнього природного середовища міст стала

фундаментальним чинником прийняття економічних рішень. Установлення

суворих екологічних стандартів стало не просто вибором, а імперативом.

Екологічна політика поступово переходить від сприйняття проблем довкілля

міст до проведення необхідних коригуючих або профілактичних заходів,

основна мета яких полягає в запобіганні шкоди людині й навколишньому

природному середовищу або його виправленню [91, c. 108]. Було визнано,

що ступінь несприятливих змін у навколишньому середовищі міст залежить

від джерел забруднення, їх причин і характеру наслідків, що сталися або

очікуються. Проблеми екології міст за ступенем можуть бути: а) гострими

або хронічними; б) обмеженими або географічно розсіяними; в) пов'язаними

з одним або комбінацією забруднювачів; г) сконцентрованими в одному

середовищі (повітря, вода або земля) чи ті, що торкаютися кількох

середовищ і/або залучати рух забруднювачів між ними; д) крім того,

джерело будь-якої проблеми може бути локальним або поширеним, стійким

чи мінливим, пов'язаним з одним або декількома індустріальними

секторами.

Четверта екологічна програма констатувала, що швидка урбанізація й

переміщення населення із сіл у міста мають наслідком розміщення осіб, які

прибувають, у невпорядкованому житлі, перевантажену міську

інфраструктуру, погіршення якості довкілля.

П'ята екологічна програма ЄС для реалізації поставлених цілей

накреслила розширення діапазону інструментів 4-х видів:

131

- законодавчих, призначених для встановлення фундаментальних

рівнів забезпечення охорони здоров'я й захисту навколишнього природного

середовища міст, особливо у випадках високого ризику;

- ринкових, розроблених з метою домогтися від виробників і

споживачів більшої відповідальності у використанні природних ресурсів і

запобіганні забрудненню;

- горизонтальних (підтримуючих), включаючи адекватні базові дані,

покращене секторне і просторове планування, інформування і просвіту

громадськості і споживачів;

- фінансових, механізми яких повинні відповідати правовим

екологічним вимогам.

У 1990 р. Комісія ЄС видала Зелену книгу про навколишнє природне

середовище міст, у якій запропонувала можливий діапазон дій у цій царині:

а) планування використання землі в умовах урбанізації; б) оптимальне

регулювання індустріального й економічного зростання, споживання енергії

й «відходності» виробництва; в) модернізацію міського транспорту; г)

захист історичної й екологічної спадщини міст. На цій підставі значення

екологічних чинників урбанізації було закріплено в Рішенні Ради ЄС від 28

січня 1991 р. про Зелену книгу міського довкілля.

Шоста екологічна програма 2002 - 2012 рр. поставила завдання

роз’єднати тиск на довкілля міст і економічне зростання. Планета має

обмежені можливості задовольняти зростаючі потреби в ресурсах,

абсорбувати викиди й відходи від їх використання, а існуючі запити

людства перевищують допустимі межі експлуатації навколишнього

середовища.

До числа завдань і пріоритетів міської екології було включено:

132

а) досягнення розуміння загроз довкіллю й людському здоров'ю для їх

попередження і зниження;

б) інтегрований підхід до поліпшення якості життя в містах;

в) забезпечення сталої якості води й повітря;

г) значне зниження числа людей, які страждають від впливу шуму.

В ЄС реалізується Тематична стратегія охорони міського

навколишнього середовища, спрямована на сприяння Локальному порядку

денному на XXI ст. і визначення параметрів екології міст. Передбачені в ній

принципи й заходи націлені на поліпшення останньої і стосуються обміну

досвідом та інформацією на оптимальних рівнях управління, щоб

гарантувати ефективне здійснення законодавства й реалізацію місцевою

владою передових методів.

Згідно з Повідомленням Комісії від 11 січня 2006 р. про Тематичну

стратегію охорони міського навколишнього середовища її мета полягає в

тому, щоб перетворити міста на більш привабливі і здорові для життя, праці

і вкладення капіталів і зменшувати несприятливий вплив міст на довкілля. У

рамках Стратегії досліджуються: (а) потенційний вплив на здоров'я

електромагнітних джерел забруднення, (б) екологічні параметри здоров'я

людей, (в) основні тенденції й механізми попередження непередбачуваних

проблем.

Головні заходи, запропоновані у стратегії:

запровадження правових методів охорони довкілля в міську політику з

поліпшенням планування й запобіганням конфліктів між різними заходами;

втілення екологічних принципів у планування сталого міського

транспорту для перевезення пасажирів і товарів за допомогою безпечного й

ефективного використання менш забруднюючих середовище режимів;

133

підтримка обміну кращими методами через організацію мережі

інформації й установлення мережі національних центрів;

розширення діапазону інформації для місцевої влади через Інтернет і

навчання працівників регіональних і місцевих органів влади вирішенню

проблем міської екології;

розроблення програм комунітарної підтримки політики єдності

Співтовариства і спільних досліджень.

Комплексна природа проблем міського управління вимагає, щоб будь-

яка стратегія поліпшення міського навколишнього середовища була

скоординована з іншими екологічними аспектами політики, включаючи

зміну клімату (стала схема підвищення ефективності енергетики, міські

транспортні плани та ін.), охорону природи й біорізноманіття (стримування

розростання міст, перетворення індустріальних пусток тощо), якість життя і

здоров'я людей (зменшення забруднення повітря й шуму і т. д.), стале

використання природних ресурсів, запобігання й переробку відходів.

Стратегія міської екології, заснована на принципі субсидіарності,

приділяє першочергове значення місцевим ініціативам, просуває співпрацю

між різними рівнями прийняття рішення (Спільнота, рівень національний і

місцевий) і підключає різні сторони міського управління. Згідно з

Повідомленням Комісії ЄС від 11 лютого 2004 р. «До тематичної стратегії

охорони міського навколишнього середовища» Євросоюз зміцнює внесок

екологічної політики у сталий розвиток міських територій з акцентом на

вдосконаленні міського управління, організації транспорту, планування й

будівництва. Підтримуючи місцеву владу у вирішенні проблем охорони

довкілля на базі фінансової й технічної допомоги в досягненні сталого

розвитку, Рішенням № 1411/2001/ EC Європарламенту й Ради ЄС про

134

коммунітарні рамки співпраці у сфері сталого розвитку міст було намічено

такі пункти:

1. Стан міського навколишнього середовища, де мешкає близько 80 %

європейців, є приводом для занепокоєння на місцевому, європейському та

глобальному рівнях. Виснаження природних ресурсів і зростання

забруднення й відходів впливає на місцеві, регіональні і глобальні

екосистеми.

2. Самміт у Ріо і Порядок денний 21, виражений у спеціальному

Протоколі, передбачають у кожній країні процес консультацій місцевих

влад зі своїм населенням.

3. Після Повідомлення Єврокомісії під назвою «Сталий міський

розвиток у Європейському Союзі: структура діяльності», Рішення Ради ЄС і

Європейського парламенту позиціонує структуру Співтовариства для

співпраці з визначення, обміну і здійснення передових методів сталого

міського розвитку в рамках Порядку денного 21. Головні партнери – Комісія

ЄС і Європейська кампанія стійких міст і селищ – це організація, що

об'єднує 540 місцевих органів влади, які поставили за мету забезпечення

сталого розвитку. Дана схема співпраці відкрита для участі України та

інших країн Східної Європи, які уклали договори про співпрацю зі

Співтовариством [91, c. 109].

Рішенням № 1386/2013/EU від 20 листопада 2013 року Європейським

парламентом спільно із Радою міністрів було прийнято Загальний план дій

щодо охорони навколишнього природного середовища до 2020 року «Жити

добре у межах ресурсів нашої планети».

Щодо Сьомої Програми дій в галузі навколишнього природного

середовища, то її спрямованість визначено в інтересах ефективного

використання ресурсів та досягнення низьковуглецевої економіки, яка

135

захищає та збільшує природний капітал та забезпечує охорону здоров'я та

благополуччя населення, націлена на досягнення цілей в галузі

навколишнього середовища та зміни клімату, щодо яких ЄС погодився

створити правові рамки екологічної політики на період до 2020 року та

встановити довгострокове бачення до 2050 року для ЄС та його держав-

членів [44]. При цьому підтверджується розуміння сталого міста як такого,

яке який сприяє суспільству бути економічно, екологічно та соціально

стійким, здійснювати лише мінімальний вплив на навколишнє природне

середовище, сприяти створенню нових технологій, створювати робочі місця,

зберігати природну культурну спадщину та пропонувати соціальний захист.

Це також місто, яке надає можливість місцевій громаді брати участь у

процесі прийняття рішень місцевими органами влади.

Сьома Програма дій була розроблена відповідно до стратегічних

ініціатив «Європа 2020», у тому числі пакету з питань клімату й енергетики,

повідомлення Комісії «Дорожня карта з переходу до економіки з низьким

вмістом вуглецю» у 2050 р., Стратегії ЄС зі збереження біорізноманіття до

2020 р., Дорожньої карти ресурсозберігаючої Європи, Стратегії сталого

розвитку Європейського Союзу та ін.

ЄС бере на себе зобов’язання досягти скорочення щонайменше на

20% своїх викидів парникових газів до 2020 року (30% - за умови, що інші

розвинені країни беруть на себе аналогічне зобов'яання, а країни, що

розвиваються, адекватно визначають свої зобов'язання відповідно до своїх

можливостей); забезпечити, щоб до 2020 року 20% споживання енергії

походило з відновлюваної енергії; а також досягти 20-відсоткового

зниження споживання первинної енергії в порівнянні з прогнозованими

рівнями шляхом підвищення енергоефективності. ЄС також погодився

припинити втрату біорізноманіття та деградацію екосистем в ЄС до 2020

136

року та відновити їх настільки, наскільки це можливо, одночасно

активізувавши внесок Союзу у запобігання глобальному знищенню

біорізноманіття.

Сьогодні на рівні ЄС є визнаним, що ефективний механізм правового

забезпечення охорони навколишнього природного середовища може бути

створено тільки з урахуванням принципу мультирівневого управління, який

передбачає координацію дій між містами, регіональним, національним і

європейським рівнем прийняття рішень. При цьому для України може бути

корисним досвід ЄС, де створено Комітет регіонів як самостійну інституцію

ЄС, яка представляє голоси регіонів і міст ЄС, контактує з багатьма

локальними мережами, і саме Комітет регіонів наполягає на своєму

центральному місці в системі прийняття рішень щодо правової охорони

навколишнього природного середовища в містах ЄС. Такий механізм

довзолить набагато більшою мірою враховувати потреби міст при прийнятті

юридично значущих рішень. Місцевий, регіональний та національний рівні

управління повинні бути спрямовані на горизонтальну та вертикальну

координацію, у тому числі міжмуніципальну та транскордонну співпрацю,

забезпечення комплексного підходу до розвитку міста, щоб уникнути

дублювання, ізольованих та некоординованих інвестицій.

Слід також звернути увагу на те, влада на місцевому та регіональному

рівнях закликається до обговорення відповідних концепцій сталого міського

розвитку з усіма відповідними зацікавленими сторонами на різних рівнях

управління. У цьому плані громадські консультації – оптимальний спосіб

залучити громадян до визначених стратегій.

Також відзначається, що міста повинні сприяти інноваційному та

ефективному партнерству між публічним і приватним секторами, щоб

137

проекти, які відображають ідею сталого міста, були реалізовані

максимально ефективно.

На рівні інституцій ЄС підкреслюється, що підвищення обізнаності та

надання стимулів – один із ключових факторів, що сприяють перетворенню

сталого міста на реальність. Заходи, спрямовані на збереження води,

розширення рециркуляції та виробництва компостувальних матеріалів,

збільшення використання громадського транспорту та економії енергії тощо,

самі по собі не є ефективними без активної й широкої громадської участі.

Міста закликаються до використання візуальних інформаційних заходів для

інформування суспільства про стан міського середовища (забруднення

повітря, затори в дорозі тощо). Україна може переймати цей досвід,

запроваджуючи відповідні інформаційні кампанії у вигляді соціальної

реклами. Для України також може представляти інтерес досвід присудження

нагороди «Європейська Зелена Столиця».

Окрема увага також приділяється ролі бізнес-структур у забезпеченні

охорони навколишнього природного середовища в містах. Необхідним є

поєднання політик та інструментів, які дозволять підприємствам покращити

розуміння впливу своєї діяльності на навколишнє природне середовище та

керувати цим впливом. Такі інструменти включають економічні стимули,

ринкові інструменти, інформаційні вимоги, а також добровільні інструменти

та заходи, які доповнюють законодавчу базу та залучають зацікавлених

сторін на різних рівнях.

Такі заходи є частиною більш загальних тенденцій. «Процеси

глобалізації в усьому світі зробили абсолютно очевидним, що компанії –

незалежно від того, локальні чи мультинаціональні, публічні чи приватні –

значно впливають на права людини, як позитивно, так і негативно», у тому

числі йдеться про екологічні права.

138

У Сьомій Програмі дій серед пріоритетних цілей прямо названо

підвищення стійкості міст ЄС. Відзначається, що ЄС щільно заселений, і до

2020 року 80% його населення, швидше за все, буде жити в міських і

передміських районах. На якість життя безпосередньо впливатиме стан

міського середовища. Вплив на навколишнє природне середовище міст

також значно поширюється за межі їхніх фізичних кордонів, оскільки вони

сильно залежать від передміських і сільських регіонів, щоб задовольнити

попит на продукти харчування, енергію, ресурси управління відходами.

Також звертається увага на те, що більшість міст стикаються із

загальним набором ключових екологічних проблем, включаючи проблеми

щодо якості повітря, високий рівень шуму, заторів, загрозливий рівень

викидів парникових газів, втрату та деградацію біорізноманіття, дефіцит

води, повені та шторми, зменшення кількості зелених насаджень,

забруднених об'єктів, неналежне поводження з відходами тощо. Одночасно,

міста ЄС часто виступають піонерами інноваційних рішень щодо

екологічних проблем, у тому числі стосовно ефективності використання

ресурсів та ініціатив «зеленої економіки» у розумінні Стратегії «Європа

2020». Зростає кількість європейських міст, в яких екологічна стійкість

визначена як центральна мета стратегії містобудування.

Підкреслюється, що зростаюча урбанізація ЄС підвищила

усвідомлення важливості природного середовища в містах. Збереження

біорізноманіття через такі дії, як відновлення природи в міському

середовищі та містобудівне озеленення стає все більш очевидним.

Ефективність біорізноманіття в європейських містах повинна бути оцінена

та вдосконалена. Цю оцінку можна було б поінформувати за допомогою

спеціального індексу міського біорізноманіття, такого як індекс Сінгапуру,

139

представлений на Конференції ООН з біорізноманіття, яка відбулася в Нагоя

у 2010 році.

Громадяни ЄС, незалежно від того, належать вони до міського чи

сільського населення, користуються різноманітними політиками та

ініціативами Союзу, які підтримують сталий розвиток міських територій.

Однак такий стійкий розвиток потребує ефективної координації між різними

рівнями управління та адміністративними кордонами та систематичного

залучення регіональних і місцевих органів влади до планування,

формулювання та розробки політики, яка впливає на якість міського

середовища. Поліпшення координаційних механізмів на національному та

регіональному рівнях, запропонованих в рамках Спільної стратегічної

структури на наступний період фінансування та створення «Міської мережі

розвитку», допоможуть забезпечити це, а також залучати більше

зацікавлених груп та широкої громадськості до вироблення рішень, які

впливають на них. Місцеві та регіональні органи влади також матимуть

користь від подальшого розвитку інструментів, спрямованих на раціональне

збирання та управління екологічними даними, а також для полегшення

обміну інформацією та кращими практиками. В цілому, це відповідає

зобов'язанням, прийнятим у Ріо + 20 для сприяння інтегрованому підходу до

планування, будівництва та управління містами й міськими поселеннями.

Інтегровані підходи до міського й територіального планування, в яких

повноцінні екологічні міркування повністю враховуються поряд з

економічними, соціальними та територіальними проблемами, мають

важливе значення для забезпечення того, щоб міські громади були стійкими,

ефективними та здоровими місцями для життя та роботи.

З метою посилення стабільності міст ЄС Сьома Програма дій ставить

мету забезпечити до 2020 року, щоб більшість міст ЄС здійснювали

140

політику щодо сталого міського планування та дизайну, включаючи

інноваційні підходи для міського громадського транспорту та мобільності,

стійких будівель, енергоефективності та збереження міського

біорізноманіття. Це вимагає, зокрема:

(i) узгодження критеріїв оцінки екологічних показників міст з

урахуванням економічних, соціальних та територіальних наслідків;

(іі) забезпечення містами інформації про фінансування заходів для

покращення сталого розвитку міст та їх кращого доступу;

(iii) обмін кращими практиками між містами на Союзному та

міжнародному рівнях щодо інноваційного та сталого міського розвитку.

Наведені заходи мають бути прийняті за основу при вироблені

Україною національної стратегії правової охорони навколишнього

природного середовища міст.

Ціллю втілення у життя європейської моделі екологічного міста є

забезпечення екологічної безпеки міських територій, відтворення природних

об 'єктів. Досягенння цієї цілі передбачає такі елементи:

1) захищеність навколишнього середовища, невеликий «екологічний

слід», висока еко-ефективність;

2) відмежування економічного розвитку від споживання ресурсів;

3) стійка основа управління матеріальними ресурсами;

4) висока ефективність використання енергії;

5) використання відновлювальних джерел енергії;

6) низький рівень викидів вуглецю;

7) стійкість до впливу зміни клімату;

8) мінімізація міської забудови;

9) компактність міст, що призводить до зниження енергетичних

потреб, забезпечує більш ефективне використання землі;

141

10) транспорт, який характеризується такими ознаками як стійкість,

доступність, у тому числі для уразливих груп населення, низький рівень

забруднюючого впливу або його відсутність, ефективність як на міських, так

і міжміських напрямах;

11) підвищення привабливості немоторизованої мобільності, зокрема,

шляхом створення належних умов для пішого пересування і велосипедного

транспорту;

12) зменшення транспортних потреб в цілому, зокрема завдяки

забезпеченню багатофункціональному характеру схем транспортного

пересування, а також комплексності при плануванні житла, розташуванні

робочих місць, громадського простору [25, p. 192].

Образ міста майбутнього, таким чином, має охоплювати собою

характеристики, орієнтовані на підвищення якості природного середовища,

покращення екологічних умов життя, що вимагає забезпечення здорового

навколишнього середовища тощо. Міста, за визнанням міжнародних

експертів, відіграють роль визначального суб’єкта у процесі формування

стандартів «зеленого поводження й споживання» [17, p. 463].

Водночас, вимога екологізації виробництва залишається нездійсненою

без створення належних правових основ, зокрема, забезпечення на рівні

законодавства:

- переходу на екологічно орієнтовані технології;

- вдосконалення системи екологічного нормування;

- здійснення господарської діяльності з урахуванням екологічних

показників території;

- зниження впливу на навколишнє середовище з боку

антропогенних джерел;

- економічне стимулювання природоохоронної діяльності;

142

- створення нової регіональної моделі господарювання, що

враховує допустиме антропогенне навантаження на навколишнє

середовище.

Також необхідними є:

- запровадження екологічного аудиту,

- введення екологічної сертифікації,

- запровадження екологічного страхування;

- формулювання екологічних вимог до розробки технологій тощо;

- імплементація нових методів територіального планування

забудови і землекористування;

- збереження природних екосистем;

- відновлення видового різноманіття;

- підвищення біопродуктивності та ін. [75, c. 17].

Отже, міста на сучасному етапі виступають основою усіх компонентів

забезпечення належної якості життя в основних його значеннях –

соціальному, культурному, екологічному. Перед ними постають особливі

екологічні проблеми, такі як енергетичне забезпечення, якість повітря,

якість води, використання природних ресурсів, відходи тощо.

Місто представляє собою особливий предмет правового регулювання

в аспекті вирішення питань юридичного забезпечення охорони

навколишнього середовища. Це зумовлено тим, що воно виступає сферою, в

якій переплетено безліч компонентів природної екосистеми, з одного боку, і

елементів політичної, соціальної, економічної, культурної систем, з іншого.

Право для реалізації покладених на нього завдань має впливати на

поведінку людей і створених ними інституцій, спрямованих на забезпечення

охорони навколишнього природного середовища міст [15, p. 7]. Орієнтиром

для подальшого розвитку законодавства України в цих питаннях мають

143

стати стандарти, вироблені в межах європейської моделі формування

«зеленого» міста сталого розвитку. Адже саме Європу називають піонером у

формуванні юридичних механізмів поєднання екологічності й ефективності

в подальшій неминучій урбанізації нашої планети [32, p. 3-4].

2.2. Національна стратегія правової охорони навколишнього

природного середовища в містах

Незважаючи на численні зусилля міжнародної спільноти виробити

механізми правової охорони навколишнього природного середовища в

містах, при цьому не ставиться мета виробити єдину універсальну

стратегію, оскільки присутнє розуміння того, що не може існувати стратегії,

яка б однаково добре підходила до всіх міст. Цей висновок є справедливим

також для міст України.

Водночас узагальнення представлених в юридичній науці, в

міжнародних, національних і локальних нормативних актах підходів

дозволяє виробити відповідний інструментарій складання стратегії правової

охорони навколишнього природного середовища в містах і виокремити

основні напрями її реалізації.

Стабільні національні стратегії мають відображати пріоритети

розвитку, які відповідають пріоритетам міст. Наприклад, продовольча

безпека та адаптація до кліматичних змін є двома найважливішими

пріоритетами у бідних країнах, тоді як відновлення фінансової стійкості та

заходи щодо зменшення впливу старіння населення можуть бути

першочерговими пріоритетами у багатих країнах. В обох випадках авансові

інвестиції в зелену продуктивну діяльність, інфраструктуру та ефективне

використання суспільних благ є важливими для побудови процвітаючих та

стабільних міст. Урбанізація буде справді стійкою лише тоді, коли вона

144

зацікавить глобальну спільноту. Для подолання проблем, пов'язаних із

створенням стабільних міст, визначення пріоритетів спільного та

різноспрямованого містобудування має стати пріоритетом, і ці пріоритети

повинні відповідати загальним та різноманітним зобов'язанням щодо

вирішення впливу зміни клімату між країнами. Крім того, взаємні

зобов'язання між країнами щодо протистояння транскордонним викликам,

таким як зміна клімату, можуть суттєво покращити ефективність стратегій

стійкості міста.

Серед рекомендацій, які має бути враховано:

стратегії має бути базовано на підході, коли беруться до уваги не

тільки викиди, але й інші ризики, що можуть виступити бар’єром стійкого

розвитку міста, реалізації того чи іншого кліматичного і соціально-

економічного сценарію;

стратегія, пов’язана з правовою охороною навколишнього природного

середовища в містах, має враховувати як короткострокові, так і

довгострокові питання й потреби;

стратегії мають включати нові підходи, які б підтримували

багаторівневі і багатопрофільні заходи, засновані на різних очікуваннях

широкого кола партнерів.

Серед кращих практик, які можуть бути враховані при вироблені

відповідної національної стратегії, можна, зокрема, назвати «вуглецевий»

податок у Данії, Німеччині, Естонії, Ісландії, Латвії, Норвегії, Польщі і в

Європейському Союзі.

На сьогодні левова частка викидів парникових газів і 85 відсотків

ефекту потепління за останні 10 років припадала саме на СО2. Крім того,

джерела і кількість цього газу досить легко визначити. Ефективне

оподаткування викидів вуглекислого газу означає підвищення податків на

145

вуглецеві види палива. Немає значення, як цей захід називається, - податок

на викиди вуглекислого газу або податок на енергоносії. Він є наріжним

каменем політики скандинавських країн в області зміни клімату та

енергетики протягом 20- 25 років і дозволив досягти скорочення викидів

CO2 на багато мільйонів тонн, особливо в секторі опалення та центрального

теплопостачання за допомогою спалювання нафти і вугілля.

Теорія і досвід свідчать про практичну ефективності економічних

інструментів. По-перше, ми припиняємо субсидування викопних видів

палива, вводимо податок на них, розвідувальні роботи і збут продукції.

Податкові надходження можуть бути використані для фінансування

корисних державних програм або для скорочення інших податків.

Необхідно, щоб ціновий сигнал був чітким. Податок на викиди СО2 /

енергоносії найбільш ефективний в секторі електроенергетики та опалення,

але проблематичний для галузей важкої промисловості через конкуренцію і

сам по собі буде недостатнім для переходу на безвуглецевий транспортний

сектор.

Торгівля викидами, яку свого часу охрестили провідною мірою

політики ЄС у сфері зміни клімату, також відноситься до цієї категорії.

Однак сьогодні є визнаним, що цей інструмент виявився неефективним.

Причина – у дуже низьких планових показниках зі скорочення викидів на 20

% за період з 1990 по 2020 рр. Велика частина планових показників була

досягнута в результаті возз'єднання Німеччини, а також за рахунок країн

Центральної та Східної Європи, які стали членами ЄС, оскільки вони

скоротили свої викиди на початку 1990-х рр. Ціна за викиди CO2 на ринку

торгівлі викидами сьогодні є занадто низькою для того, щоб сприяти

суттєвому скороченню використання викопних видів палива. Можливо, з

часом цей недолік буде усунений, але поки провідну роль відіграють

146

національні заходи економічного характеру, як наприклад, податки на СО2

[24].

Ще один захід, досвід використання якого може бути врахований при

виробленні національної стратегії правової охорони навколишнього

природного середовища в містах, - підтримка поновлювальної

електроенергетики. Цей інструмент використовують Данія, Німеччина,

Естонія, Латвія, Литва, Польща, Швеція.

Зелені тарифи дали позитивний результат у низці країн, але найбільш

ефективними вони виявилися в Данії і Німеччини. За допомогою вітрової

енергетики ці країни стали виробниками екологічно чистої електроенергії в

світі, які найбільш динамічно розвиваються. Пізніше Німеччина наростила

виробництво сонячної електроенергії з нуля до рівня вироблення мільярдів

ват електроенергії. Почавши з нуля в 2000 році, Німеччина в 2013 році

виробила 30 ТВт сонячної електроенергії і стала найбільшим виробником у

світі, незважаючи на те, що клімат Німеччини не дуже сприятливий для

виробництва такого виду електроенергії. Виробництво біоенергетики також

істотно зросло після запровадження стимулюючих тарифів. Цей успіх

сьогодні успадковують багато країн світу, особливо Китай і Японія (сонячна

енергія). За допомогою зелених тарифів Данія і пізніше Німеччина змогли

створити повноцінну галузь з виробництва вітрової електроенергії.

До середини 2014 року потужність вітроенергетичних установок,

встановлених у всьому світі, склала 350 ГВт, які, якщо ними замінити

вугільні електростанції, дозволять скоротити викиди CO2 приблизно на 500

млн. тонн на рік. Перший грандіозний успіх зелених тарифів пов'язаний з

вітровою та сонячною електроенергією.

Альтернативним рішенням для підтримки використання

поновлюваних джерел енергії є облігації та сертифікати відновлюваної

147

енергії, які зобов'язують споживачів або виробників купувати певну

процентну частку відновлюваної електроенергетики. Різниця між зеленими

тарифами і сертифікатами полягає в тому, що зелені тарифи максимально

сприяють розвитку кожної технології та передбачають припинення

субсидування після того, як вона «твердо стане на ноги», а сертифікати на

поновлювані джерела енергії стимулюють конкуренцію між різними

джерелами енергії та розвиток найбільш масштабних і вигідних за ціною.

Цей метод стимулювання також дав гарні результати. Польща і Швеція

сьогодні займають провідні позиції щодо повітряноенергетичним

установкам: серед топ-10 країн, які є світовими лідерами за кількістю

повітряноенергетичних установок, Польща і Швеція займають 9 і 10 місця

відповідно.

Ще один захід – підвищення енергоефективності будівель, який

активно використовують Данія, Німеччина, Естонія, Фінляндія, Норвегія,

Польща, Швеція. Будівельні норми і інші інструменти, спрямовані на

підвищення теплоізолюючої ефективності будівель, високо оцінюються в

більшості національних доповідей. Як свідчить практика, 40 відсотків

споживаної енергії витрачається на тепло- і холодопостачання для будівель.

Використання викопних видів палива для теплопостачання є значним

безпосереднім джерелом парникових газів. Крім того, використання

електрики або центрального теплопостачання є потужним непрямим

джерелом парникових газів. Слід також уникати марнотратного

використання біомаси, оскільки така практика зменшує кількість біомаси,

яка могла б бути використана в якості автомобільного палива або замість

викопних видів палива.

Для цих питань велике значення мають заходи законодавчого

характеру. Норми енергоспоживання нових будівель розрізняються в 1,5-2

148

рази між Данією і Естонією, які мають приблизно однаковий клімат.

Юридичні вимоги до нових будівель і капітального ремонту існуючих

будівель істотно різняться залежно від держави за відсутності явних для

цього підстав. Майже кожен квадратний метр приміщень взимку

обігрівається, і велика кількість офісних і торгових будівель потребують

холодопостачанні влітку. Потреби в тепло- і холодопостачанні можуть бути

істотно скорочені за рахунок поліпшення проектування будівель. Будівельні

норми строго застосовуються до нових будівель, проте відповідні норми

можуть бути введені або посилені також для існуючих будівель, наприклад,

вимога щодо субсидій або пільгових кредитів. Крім того, будівельні норми

можуть бути посилені і для будівель, на яких проводиться капітальний

ремонт. Хорошим прикладом є Данія, в якій було введено жорсткі норми

рівня енергоспоживання до нових будівель, які вимірюються в КВт / год на

м2 на рік, і додаткові вимоги щодо максимально допустимих втрат енергії в

різних частинах будівлі і кількості повітря, витік якого допускається з

будівлі.

Норми енергоспоживання будівлями в довгостроковій перспективі

мають великий вплив на загальне енергоспоживання в секторі житлово-

комунального господарства. Проте, набагато більше енергії споживається

побудованими раніше будівлями і більшість з них, ймовірно, простоять ще

100 років. Норми, що застосовуються до нових будівель, здійснюють лише

непрямий вплив; люди, які живуть або працюють у старих будівлях,

підвищують вимоги енергоефективності та економії після того, як вони на

власному досвіді дізнаються, що може бути зроблено в дійсності. Це також

вимагає підвищення стандартів в будівельній галузі. Підвищити стандарти

енергоефективності в будівельній галузі можна також шляхом популяризації

будівництва будівель з низьким енергоспоживанням (пасивні будинки).

149

Заходи такого типу, що вживаються в Данії, відомі як Low Energy 2015 і

Low Energy 2020 (ще більш жорсткі норми) і отримали свою назву від

очікуваних майбутніх будівельних норм щодо енергоспоживання будівель.

Енергетична маркування та сертифікація можуть створити попит на

енергозберігаючі технології, але їх може виявитися недостатньо. У Данії

існують вимоги до елементів будівель, наприклад, циркуляційних насосів,

котлів та вікон після реставрації як в нових, так і в відреставрованих

будівлях. Ці вимоги стали більш жорсткими в 2015 році. Уряд Норвегії

повідомив про посилення будівельних норм «з метою досягнення стандартів

пасивного будинку протягом наступного десятиліття». Інші країни повинні

дотримуватися вимог директиви ЄС щодо енергоефективності будівель і

приймати заходи щодо запровадження загальної практики «будівлі з

нульовим споживанням енергії» до 2020 року. Будинки з низьким

споживанням енергії згадуються в числі важливих заходів у всіх списках і в

деяких випадках поділяються на групи залежно від типу будинку (житлова

будівля, урядова установа, виробничі або торгові приміщення) або

будівельних норм, які застосовуються до нових будівель, або вимог /

субсидій щодо часткової або повної реконструкції. Як правило, для

зниження теплових втрат використовуються одні й ті ж технології:

поліпшена теплоізоляція, герметизація вікон і дверей, установка сучасних

вікон, рекуперація тепла з відпрацьованого повітря, використання

досконаліших систем регулювання і більш часте проведення вимірювань. Це

стосується також холодопостачання, оскільки будівля з хорошою

теплоізоляцією краще зберігає прохолоду в жарку погоду. Досягти цієї мети

по відношенню до нових будівель можна за допомогою будівельних норм.

Для існуючих будівель є широкий набір рішень: білі сертифікати, субсидії

на проведення реконструкції, які включають в себе вимоги щодо

150

енергоефективності, укладання контрактів на підвищення

енергоефективності та різні інноваційні схеми для урядових установ і

енергетичного маркування, наприклад.

Серед інших заходів, спрямованих на підвищення енергоефективності

в ЄС, - введення заборони на лампи розкалювання і суттєве підвищення

енергоефективності холодильників. Маркування може здатися незначним

стимулюючим фактором, але воно, фактично, змінило ринок холодильників,

оскільки люди вважають за краще купувати холодильники з класом

енергоспоживання А, а не С.

При підготовці національної стратегії правової охорони

навколишнього природного середовища потребує зверення уваги також

питання ефективності центрального теплопостачання (досвід Данії,

Німеччини, Естонії, Литви, Польщі). Ефективність центрального

теплопостачання може бути істотно поліпшена, як мінімум, в усіх

посткомуністичних країнах за рахунок поліпшеної теплоізоляції і значною

когенерації, в результаті чого тепло використовується більш ефективно.

Комбіноване виробництво тепла та електроенергії з природного газу

або біомаси також може відігравати важливу роль у збалансуванні змінних

поновлюваних джерел енергії.

Стандарти на автомобільні викиди в Європейському Союзі

(включаючи Норвегію та Ісландію) – важливий елемент. Норми на викиди

від автомобілів у всіх країнах регулюються законодавством ЄС. Той факт,

що норми встановлюються ЄС, зовсім не означає, що держава не може

нічого зробити на державному рівні. У деяких країнах (Норвегія, Польща,

Естонія) фігурують такі заходи, як популяризація електромобілів, а також

різні стимулюючі заходи і субсидії на використання автомобілів, що

151

працюють на біогазі, етанолі, деревно-дизельному паливі та інших

альтернативних видах палива.

Серед інших заходів щодо скорочення викидів СО2 автомобілями

фігурують платні дороги, податки на автотранспорт, податок на торгівлю

викидами CO2 або щорічний податок на автотранспортні засоби, дорожній

податок з вантажних автомобілів, збори, що стягуються з повітряного

транспорту, а також популяризація електромобілів (в деяких країнах).

Диференційований реєстраційний збір в Норвегії привів до підвищення

попиту на нові автомобілі з низькими питомими викидами і скорочення

середнього показника питомих викидів CO2 з 180 г / км у 2006 році до 140 г

/ км. Оскільки викиди від вироблення тепла і електрики можна регулювати

за допомогою обмеженої кількості інструментів, ринки автомобілів і їх

використання вимагають більшого політичного втручання.

Планування інфраструктури – цінним є досвід Естонії, Фінляндії,

Ісландії, Польщі, Швеції і Європейського Союзу. Заходи, пов'язані з

плануванням дорожньої інфраструктури і довгостроковим плануванням,

можуть бути об'єднані в один напрямок.

Будівництво більшої кількості залізниць не може розглядатися як

швидке і недороге рішення для скорочення викидів, але може бути

необхідним для сталого розвитку в довгостроковій перспективі. Будівництво

нових залізниць вимагає багато часу, в той час як закрити існуючу

залізницю можна досить швидко. Стале містобудівне планування є

необхідною попередньою умовою для створення ефективного громадського

транспорту, належної якості життя міського населення, а також ефективного

центрального тепло- і холодопостачання. Ще одним важливим аспектом

інтеграції вітрової та сонячної енергії є будівництво (прокладка) нових

внутрішніх або міжнародних (Литва, Ісландія) високовольтних ліній

152

електропередач або кабелів. Вітрова електроенергія вимагає організації

якісного довгострокового планування, особливо в прибережних районах.

Відходи та їх утилізація (Данія, Латвія, Польща) – організації

утилізації відходів має важливе значення для викидів парникових газів в

багатьох країнах. Технологія скорочення і сортування відходів на місці їх

виробництва є добре розвинутою в деяких країнах і сприяє

ресурсоефективності, скороченню викидів парникових газів і зниженню

впливу на навколишнє середовище. Методи, спрямовані на скорочення

відходів, включають в себе введення заборони на поховання на полігоні

деяких категорій відходів, наприклад, в Швеції і Данії. Податки на сміття

можуть вводитися окремо або спільно.

Можна також скористатись позитивним прикладом впровадження

трирівневої моделі системи енергоменеджменту багатьох українських міст

(«установа – галузевий підрозділ – виконавчий ко- мітет)). Відповідно до

нього система енергоменеджменту вибудовується як доповнюючий

компонент існуючої трирівневої галузевої схеми управління бюджетними

установами (освіта, охорона здоров’я, культура та інші). Пропонований

підхід в системі управління має забезпечити цілісність процесів управління

споживанням енергоресурсів і органічно поєднати їх із традиційними

видами управлінської діяльності, такими як: управління фінансами,

управління кадрами і т.п.

Впровадження такої структури дозволить закласти підвалини до

створення сучасної системи управління енерговикористанням для

бюджетних установ, зокрема: формування цілісної міської політики у

стосунку до організації управління використанням енергії на засадах сталого

розвитку; створення спеціалізованої ланки з енергоменеджменту в системі

управління містом, спроможну розробляти і втілювати у життя

153

енергоефективну політику; залучати до роботи в інфраструктурі міста

спеціалістів, знайомих з теорією і практикою управління енергією;

створювати електронні бази даних про об’єкти енергоспоживання,

інструменти для оперативного збору та аналізу даних про споживання

енергії на кожному конкретному об’єкті та про фактори, які суттєво

впливають на це споживання; створювати систему контролю та звітності у

питаннях ефективності використання енергії; розробити механізм

мотивування енергоощадну поведінку персоналу та споживачів. Для

успішного впровадження системи енергоменеджменту у муніципалітеті

необхідно постійно підвищувати інформованість та обізнаність управлінців

та енергоменеджерів усіх рівнів. Тому наступним і одним з найважливіших

етапів створення системи енергоменеджменту є проведення навчання

учасників цієї системи [130, c. 37-38].

Планування освіти – існує значна потреба в оновленні та реформі

навчальних програм у багатьох школах міського планування, особливо в

багатьох країнах, що розвиваються та в країнах з перехідною економікою, де

освіта містобудівного планування не дотримується сучасних проблем у

сфері забезпечення охорони навколишнього природного середовища в

містах. Планування шкіл має охоплювати ідеї інноваційного планування.

Зокрема, слід зосередити увагу на навичках у плануванні участі, комунікації

та переговорів. Оновлені навчальні плани також мають посилити розуміння

в ряді областей, деякі з них виникають, а інші просто нехтують швидкою

урбанізацію та міською неформальністю, міста та зміни клімату, місцевий

економічний розвиток, природні та людські катастрофи, міська злочинність

та насильство та культурне різноманіття. в межах міст. Важливу роль у

цьому має відіграти короткі курси з підготовки кадрів для практикуючих

плановиків та фахівців, що займаються проектами.

154

Також необхідним є врахування при підготовці національної стратегії

у сфері захисту навколишнього природного середовища, що всі пропоновані

вище кроки можуть бути ефективними тільки за умови реалізації вимог

належного врядування. Сьогодні на рівні європейських стандартів прав

людини визнано, що належний захист прав людини на національному рівні є

можливим тільки за умови належного врядування. Саме тому в багатьох

дослідженнях останніх років належне врядування розглядається як

передумова належного функціонування механізму захисту і забезпечення

прав людини. Поняття належного врядування на цій підставі часто

визначається як режим, який захищає права людини у поєднанні із

компетентною, некорумпованою і підзвітною публічною адміністрацією [31,

p. 1], у тому числі на рівні міста.

Однак сьогодні належне врядування розглядається не тільки як

передумова для реалізації, захисту і забезпечення інших прав людини, але й

як одне з найбільш базових прав людини [49, p. 126]. Як підкреслюють

окремі автори, «належне урядування не обмежене тільки тим, що виступає

фактором реалізації інших права. Воно є самостійним правом» [35, p. 75-76].

Нормативна перспектива управління була засобом сприяння

політичним заходам, спрямованим на децентралізацію, приватизацію та

демократизацію державних функцій. Протягом 1980-х років, в основному

керовані багатосторонніми організаціями, такими як Світовий банк та

установи Організації Об'єднаних Націй, ця програма була націлена на

розв'язання інституційних та управлінських бар'єрів для соціально-

економічного розвитку. Проте до кінця 80-х років акцент почав переходити

від зворотного відставання держави до сприяння «доброчесному

управлінню», в якому офіційні урядові структури, особливо на місцевому

рівні, мали відігравати важливу роль у вирішенні проблеми колективних

155

дій. Це було засновано на ідеї про те, що як у розвинутих, так і в країнах, що

розвиваються, формальне управління (якщо його обрано через демократичні

процеси) продовжує відігравати важливу роль у формуванні процесів

управління на різних просторових рівнях. Це визнання є особливо важливим

в міському плануванні, оскільки, скажімо, право на використання та

розвиток землі суттєво впливає формальне право. Таким чином, з кінця

1990-х років «належне врядування» стало мантрою для розвитку в країнах,

що розвиваються, і планування розглядалося як ключовий промоутер такого

ідеалу.

UN-Habitat визначає належне врядування як ефективну відповідь на

міські проблеми підзвітності місцевим органам влади, які працюють у

партнерстві з громадянським суспільством. Основними характеристиками

належного міського управління є:

стійкість – збалансуваність соціальних, економічних та екологічних

потреб сучасних та майбутніх поколінь;

субсидіарність визначення відповідальності та ресурсів на

найближчому відповідному рівні;

рівність доступу до процесів прийняття рішень та основних потреб

міського життя;

ефективність надання суспільних послуг та сприяння розвитку

місцевого економічного розвитку;

прозорість та підзвітність відповідальних осіб та усіх зацікавлених

сторін;

безпека людей та їх життєвого середовища.

156

2.3. Локальне правове регулювання в системі забезпечення

охорони навколишнього природного середовища в містах

Місцеві органи влади для вирішення проблеми охорони

навколишнього природного середовища міст використовують різні моделі,

які значною мірою відрізняються одна від одної, залежно від того, які

джерела викидів парникових газів переважають у відповідному регіоні, від

географічних умов, історичних факторів, кількості і складу населення тощо.

Крім того, можливими є різні механізми застосування відповідних заходів,

спрямованих на забезпечення охорони навколишнього природного

середовища: це можуть бути довготривалі стратегії, розраховані на багато

років, або короткострокові заходи; самостійні дії місцевої влади (тільки

місцевого самоврядування або спільно із місцевими органами державної

влади) або спільні дії із іншими суб’єктами (в першу чергу, громадськими

організаціями), комплексні програми, які враховують різні кліматичні

фактори, або програми вузької дії, прямовані лише на один з аспектів.

Узагальнення світового досвіду реалізації політики із забезпечення

охорони навколишнього природного середовища міст на місцевому рівні

свідчить, що органи місцевого самоврядування здатні ефективно реагувати

на проблеми зміни клімату та наслідки, які вони тягнуть за собою для

міського середовища. Водночас, передумовами такої ефективності є доступ

до надійного фінансування, нові інституційні структури, такі як центральна

одиниця для вирішення проблеми зміни клімату, і наявність сильної

политичної підтримки. Наприклад, у 2006 році 546 місцевих органів влади у

27 країнах світу стали членами кампанії щодо скорочення парникових газів.

Проведені дослідження свідчать, що щорічне скорочення викидів у

цих містах склало 60 млн. тон CO2, що складає 0,6 % щорічного скорочення

парникових викидів у світі. Однак, хоча ті місцеві громади, які зосередили

157

свою увагу на своїх власних операціях, досягли значного прогресу в

досягненні поставлених цілей, досягнення таких цілей поза самою

територіальною громадою міста було набагато складніше контролювати й

більш складно реалізовувати.

Незважаючи на різницю в підходах, які територіальні громади

використовують для формування і реалізації міської кліматичної політики,

дослідження свідчать, що основна увага зосереджена на ініциативах в

енергетичному секторі й, зокрема, на підвищенні енергоефективності. Хоча

енергоефективність домінує в багатьох місцевих програмах, спрямованих на

забезпечення охорони навколишнього природного середовища в містах,

зростає число міст, де до вирішення проблеми зміни клімату активно

долучаються суб’єкти приватного сектора, представники громадянського

суспільства, що призводить до збільшення форм діяльності й видів

застосовних заходів.

Однак є певні сектори розвитку міста, які найбільш тісно пов’язані зі

зміною клімату. Один із таких секторів – проектування міст. Збільшення

території міст означає збільшення відстаней між домом, роботою, місцем

навчання, місцем дозвілля тощо. В деяких містах збільшуються райони

проживання середнього класа, що означає збільшення розмірів житла, а це в

свою чергу тягне за собою збільшення парникових викидів на душу

населення. На рівні законодавства має бути закріплено вимогу врахування

екологічного фактору під час планування міст, затвердження правил

благоустрою, встановлення проектувальних норм. Основною метою має

бути поєднання високої щільності населення зі змішаними принципами

землекористування для попередження розростання міст і зниження

залежності від моторизованого транспорту, при цьому основна увага має

приділятися інтеграції зелених зон у місто. Дослідження вказують на

158

ефективність компактної міської моделі, коли йдеться про скорочення

викидів парникових газів та інших негативних впливів на навколишнє

природне середовище міст.

Ще один сектор, який потребує пильної уваги, у тому числі на рівні

правового регулювання, - побудоване середовище. Йдеться про те, що

збудовані об’єкти, які утворюють інфраструктуру міста (державні установи,

лікарні, школи; житлові й комерційні / промислові, у тому числі офіси,

фабрики будови тощо), споживають значний відсоток енергії від загальної

кількості енергії, яка споживається у відповідній країні. Саме вони є

основними джерелами викидів парникових газів у містах в країнах, що

розвиваються. Тому слід враховувати, що обсяг енергії, яка

використовується для обслуговування тієї чи іншої будови, залежить

великою мірою від того, які будівельні матеріали було використано, яким є

дизайн, які встановлено системи для забезпечення будови енергією і водою,

а також якими є способи щоденного використання самої будови.

Центральною темою є скорочення викидів парникових газів, яке

здебільшого досягається шляхом підвищення енергоефективності.

Локальне правове регулювання на рівні міст також може бути

спрямовано на вплив на основні чинники інтенсивного забруднення

атмосфери автотранспортом в Україні, якими виступають:

1) перевантаженість дорожньо-транспортної мережі. Проблемним є те,

що транспортна система абсолютної більшості міст в Україні довгий час не

модифікувалася, щодо неї не проводяться заходи з оптимізації з метою

зниження негативного впливу на екологію. Серед основних викликів –

число транспортних засобів на вулицях міст зростає, це значно ускладнює

роботу пасажирського наземного транспорту, що в свою чергу призводить

до збільшення використання особистого транспорту.

159

Такий стан дорожньо-транспортної мережі, основною

характеристикою якої вже багато років є перевантаженість

автотранспортом, призводить до регулярного утворення заторів і «тягучок»

на дорогах. Внаслідок цього збільшується період функціонування двигуна

автомобіля в перехідних режимах, а це означає підвищений рівень витрати

палива. Відповідно, викиди шкідливих речовин до атмосфери збільшуються.

Як свідчать дослідження, можна виділити чотири основні причини

утворення дорожніх заторів:

– кількість автомобілів, яка постійно збільшується;

– аварії та дорожньо-транспортні пригоди;

– проведення ремонтних робіт;

– погані погодні умови.

В українських містах додатковими факторами виступають також:

- невпорядковане паркування автомобілів, що призводить до

зменшення пропускної здатності проїзної частини;

- неорганізовані пішохідні переходи;

- поганий стан дорожнього покриття.

Відповідно, правове регулювання, у тому числі на локальному рівні,

має враховувати вказані проблеми й створювати правові механізми протидії

їм;

2) використання автомобільного парку, який є технічно застарілим.

Правове регулювання в країнах Європейського Союзу передбачає регулярне

посилення заходів юридичної відповідальності за порушення екологічних

стандартів, у тому числі щодо використання автомобільного транспорту, а

також посилення самих екологічних стандартів. Названі заходи спрямовані

на стимулювання автомобільних компаній, які є виробниками транспортних

засобів, до випуску екологічно безпечних та енергоефективних автомобілів.

160

Вводяться також стимули для того, щоб споживачі прагнули до придбання

екологічно більш безпечених транспортних засобів.

Однією з найбільш серйозних проблем у сфері правової охорони

навколишнього природного середовища міст в Україні є високе споживання

палива пасажирськими транспортними засобами. Автомобільні засоби, які

було вироблено декілька років тому (5-10 років, а тим більше 15), часто за

своєю конструкцією не відповідають чинним стандартам у сфері екології.

Практика є такою, що тривалість експлуатації транспортних засобів

визначається кілометрами пробігу. Інструкція з експлуатації автомобіля, а

іноді додатково також нормативні акти визначають періодичність заміни

деталей, термін дії яких є менш тривалим, ніж строк служби автомобіля в

цілому. Важливе значення для забезпечення екологічних стандартів

експлуатації автомобіля мають такі його комплектуючі як каталізатор,

адсорбер, фільтр сажі. Тривалість їх експлуатації, залежно від марки

автомобіля, складає від 30 до 150 тис. км. При цьому в середньому автобус

проїзжає за рік близько 100 тис. км. Це означає, що заміна названих деталей

для мінімізації негативного впливу на навколишнє природне середовище

має відбуватися приблизно раз на рік. Однак безпосередній вплив на ступінь

роботоздатності автомобільного засобу ці деталі не здійснюють.

Поширеною є практика, коли ремонт таких деталей не здійснюється, у тому

числі через їх порівняно високу вартість.

Такою, що негативно впливає на екологічну ситуацію, є практика із

закупівлі і переобладнання громадського і особистого транспорту, який

перебував у вжитку в країнах Європейського Союзу і вже не відповідає

встановленим в них екологічним стандартам;

3) неналежний рівень паливно-мастильних матеріалів. Від того, яке

паливо і якої якості споживається транспортним засобом, залежить

161

відповідність його експлуатації екологічним нормам, зокрема за вмістом

забруднюючих речовин у вихлопних газах. Через відсутність достатніх умов

для забезпечення виробництва вітчизняного палива у відповідності із

високими європейськими нормами в кількості, яка є необхідною для

українських споживачів, Україна в особі Кабінету Міністрів України

декілька разів скасовувала перехід на стандарти якості палива Євро-4 і

Євро-5.

Фактор, який також потребує врахування: до автобусного парку

входять переважно транспортні засоби, які було оснащено дизельними

установками. Це пояснюється тим, що дизельні двигуни є найбільш

ефективними; вони значно менше витрачають палива, якщо їх порівнювати з

бензиновими і газовими двигунами. Водночас, показником їх впливу на

екологію населених пунктів є вміст сірки у дизельному паливі, що зумовлює

високу токсичність відпрацьованих газів. Ці процеси мають не тільки

прямий вплив – шляхом збільшення вмісту оксидів сірки і твердих частинок,

але також непрямий – через значне ефективності, а також надійності

функціонування систем управління складом відпрацьованих газів;

4) оцінка стану спеціальних загороджень (у тому числі «зеленого

екрану»), ціль яких – захищати від шумового забруднення, як

незадовільний. Через забудову міст торговими центрами, автостоянками,

великими житоловими забудовами, магазинами, розважальними центрами

тощо, спостерігається гостра недостатність зелених насаджень у населених

пунктах. Механічні бар’єри, такі як дерева, чагарники, відповідні будівлі

значно зменшують дальність перенесення шкідливих речовин. Якщо ж

ділянки є відкритими, то це, напроти, призводить до більш далекого

перенесення забруднюючих речовин. Біля проїзжих частин спостерігається

висока концентрація важких металів.

162

У країнах Європейського Союзу проводяться регулярні дослідження

щодо впливу автомобільного шуму на якість життя населення. Серед інщого

встановлено, що нічний шум, який є результатом близького знаходження

автомобільного транспорту, приводить до погіршення сну аж до

переривання, завдає системної щкоди стану кровоносних судин, підвищує

відчуття стресовості в організмі. Від названих факторів найбільшою мірою

стаждають такі вразливі групи людей, які мають психічні захворювання,

працівники, які змушені працювати в умовах постійного шумового впливу.

Перші ознаки характеризуються синдромом гіперактивності і неуважності.

Незважаючи на те, що електротранспорт, за своєю суттю, є більш

екологічно чистим видом транспорту, в сучасній Україні спостерігається

тенденція до скорочення парку та інфраструктури міськелектротранспорту,

значний відсоток якого відробив свій ресурс і потребує заміни. Вивільнені

маршрути віддаються в обслуговування автотранспортним підприємствам;

відсутній контроль за дотриманням екологічних стандартів при закупівлі

палива, ремонті та експлуатації транспортних засобів; законодавчо не

регламентується термін експлуатації рухомого складу на вулицях міста, що

призводить до експлуатації застарілої техніки, що не відповідає актуальним

екологічним нормам; ситуація з природними і штучними загородженнями,

що захищають жителів від негативного впливу транспортного шуму і

автомобільних викидів, є неконтрольованою.

Щодо транспорту слід також відзначити, що дослідження планів

реагування на зміни клімату в 30 містах по всьому світу свідчать про те, що

основними заходами пом'якшення наслідків в області транспорту є розвиток

громадського транспорту (включаючи швидкісні автобусні системи),

впровадження чистих технологій, просування безмоторного транспорту,

кампанії інформування населення. Важливо також, що міста є

163

майданчиками для експериментів і просування нових технологій, таких як,

наприклад, використання скрапленого природного газу на транспорті в

декількох містах по всьому світу, включаючи Тегеран (Іран), Мумбаї (Індія),

Дакки (Бангладеш) і Боготу (Колумбія), в той час як в мегаполісах Бразилії

активно пропагуються біологічні типи палива.

Також на рівні локального регулювання питань забезпечення захисту

навколишьного природного середовища міст може бути рекомендовано:

- проводити конкурси проектів з широким громадським обговоренням,

спрямовані на забезпечення охорони навколишнього природного

середовища.

Так, наприклад, Буенос-Айрес – найбільше місто в Аргентині, столиця

з населенням три мільйони осіб. У 2013 році у місті було реалізовано

декілька масштабних проектів. За скорочення викидів шкідливих речовин,

успішне просування міської мобільності, підвищення безпеки Буенос-Айрес

було відзначено нагородою «Стійкий Транспорт» 2014. У 2013 році місто

запустило два нових коридори BRT-системи – Метробус. BRT – це

спеціальна система наземного швидкісного транспорту, яка має високу

швидкість пересування за рахунок мінімізації часу на всіх етапах поїздки:

оплата проїзду здійснюється на зупинці, конструкція автобуса і архітектура

зупинки забезпечує максимально швидку посадку і висадку пасажирів,

автобуси рухаються по виділених смугах руху, а автоматизовані системи

управління забезпечують безперервність руху. BRT-система вперше була

впроваджена в м. Курітіба, Бразилія, у 1979 році. Авеню Дев’ятого липня в

Буенос-Айресі, відома як «найширша авеню в світі» з більш ніж 20 смугами

руху, зазнала суттєвих змін. Міська влада замінила смуги для

автомобільного транспорту на смуги громадського руху і створила

високоякісний автобусний коридор з 17 станціями, по якому проходить 11

164

автобусних маршрутів і перевозиться близько 200 000 пасажирів щодня. Час

в дорозі пасажирів скоротився в середньому на 30 хв. Раніше на те, щоб

перетнути місто, було потрібно 40 хв., тепер це займає у середньому 14 хв.

[51];

- вживати заходи з пріоритації екологічно чистих способів

пересування містом. Один з прикладів – велосипедна стратегія Копенгагена

– добре, краще, найкраще! Копенгаген поставив собі за мету стати

велосипедною столицею світу. В 2014 році частка поїздок велосипедом

серед всіх поїздок в Копенгагені склала 45%. Пересуватися велосипедом в

Копенгагені зручно і приємно. Місто безперервно продовжує створювати

інноваційні інфраструктурні рішення. В 2014 році вздовж каналу було

побудовано Велосипедну Змію (Cykelslangen – дат.) – це відокремлений

велосипедний шлях, що проходить над каналом оминаючи завантаженні

вулиці і тротуари та відкриваючи гарний вид на місто. Проте основною

метою, що переслідує місто є сполучення мешканців від точки А до точки Б.

Саме тому було влаштовано «зелену хвилю» на одній з центральних вулиць

(Nørrebrogade). Якщо велосипедист рухається зі швидкістю 20 км/год, то він

буде потрапляти на зелене світло на кожному перехресті. Зелена хвиля

працює з 6:30 до 12 в одному напрямку і з 12 до 18 у протилежному. Таке

рішення дозволяє пріоритизувати велосипедний транспорт порівняно з

автомобільним. Також місто запровадило велосипедні вулиці – окремі

вулиці міста, де велосипед має пріоритет перед автомобілем, велосипедисти

можуть займати всю проїздну частину, а в деяких випадках рух автомобілів

заборонено взагалі. На велосипедних вказівниках по місту вказано не тільки

відстань до основних локацій, а також і час в хвилинах, необхідний щоб

туди добратися. Згідно зі стратегією розвитку велоруху у 2020 році 50% всіх

165

робочих та учбових поїздок у Копенгагені має відбуватися на велосипеді

(порівняно з 35% у 2010 році);

- демонструвати на власному прикладі ефективність вжиття заходів із

подолання кліматичних змін. У цьому режимі існує три основних способи,

за допомогою яких органи місцевого самоврядування прагнули зменшити

власні викиди парникових газів. Перша – шляхом управління

муніципальними будівлями і службами, включаючи школи, громадські та

медичні центри, бібліотеки та центри дозвілля; транспортні парки для збору

відходів та обслуговування доріг; а також енергетичні системи, які

забезпечують тепло та енергію для муніципальних будівель або житлових

будинків місцевого самоврядування. Такі дії можуть включати технічні

заходи, такі як модернізація будівель за допомогою енергоефективних

заходів, наприклад, у Джокьякарта (Індонезія), Йоганнесбурзі (Південна

Африка) та Мехіко, а також впровадження програм зниження попиту на

енергію для працівників. Наприклад, в Буенос-Айресі (Аргентина) місцева

влада надала працівникам відповідні вказівки щодо використання енергії у

комунальних будівлях, а також провела необхідні тренінги. З метою

заохочення змін у поведінці працівників органів місцевого самоврядування

місто Мельбурн (Австралія) здійснило 0,5% збільшення заробітної плати

персоналу, якщо вони відповідають цілям для підвищення екологічної

ефективності організації. Мехіко також працює над тим, щоб встановити 30

000 кв. метрів зелених дахів, а також надавати «зелені» послуги

домовласникам, включаючи енергоаудит. Важливе місце займають заходи з

надання транспортних послуг з низьким (або нульовим) рівневнем викидів

ПГ. У Сан-Паулу (Бразилія) уряд штату здійснює значні інвестиції у

модернізацію лінії залізничного транспорту та забезпечення нової

166

автобусної інфраструктури – ця модернізація, як передбачається, зменшить

викиди на 700 000 тонн парникових газів, які потім можуть бути продані;

- застосовувати прямі регулятивні механізми. Дослідження свідчать,

що цей спосіб вирішення завдання із забезпечення захисту навколишнього

природного середовища у містах є найменш популярним у світі. Водночас,

специфікою пострадянської правової традиції є пріоритетне використання

саме цього способу впливу на суспільну практику, у тому числі у сфері

захисту навколишнього природного середовища. Так само якщо за

спостереженнями західних дослідників використання таких інструментів

впливу як податки і збори є найменш затребуваним, то у вітчизняній

правовій системі вказаний інструмент має пріоритетне використання. Також

до регуляторних механізмів слід віднести регулювання землекористування у

межах населених пунктів. Наприклад, при містобудуванні та проектуванні

нових споруд, планування землекористування використовується для

визначення щільності поселення жителів у місті, оптимальності змішаного

землекористування з метою скорочення потреби в поїздках;

запроваджуються спеціальні стандарти енергоефективності для нових

будинків або, як це робиться у Сан-Паулу (Бразилія) та Барселоні (Іспанія),

запроваджуються вимоги щодо обов'язкового використання сонячної енергії

у будівлях певного розміру. Планування землекористування також

використовується для сприяння розвитку низьковуглецевої інфраструктури.

Обов'язкові вимоги щодо енергоефективності для великих офісних будівель

запроваджено в Австралії; обов'язкові вимоги щодо використання систем

сонячного гарячого водопостачання для деяких будівель – у Делі та

Бангалорі (Індія). У транспортному секторі кілька європейських

муніципалітетів, таких як Париж (Франція) та Афіни (Греція),

експериментували зі схемами заборони транспортних засобів для вїзду в

167

окремі в райони міста в певні дні з метою зменшення заторів і забруднення

навколишнього середовища.

До регулятивних механізмів також відносять встановлення кодексів,

стандартів і положень щодо належної поведінки з метою забезпечення

захисту навколишнього природного середовища. Такі кодекси, стандарти,

положення, за загальним правилом, встановлюються на національному

рівні, хоча приклади можна також знайти і на рівні місцевого

самоврядування;

- проводити різноманітні інформаційно-просвітницькі кампанії. Такі

ініціативи, як правило, орієнтовані на поведінкові зміни. Наприклад, у

Дурбані (Південна Африка) муніципалітет спільно із місцевими

підприємствами запровадив два клуби енергоефективності. Через ці клуби

учасники ознайомилися з методами управління енергетикою та аудиту,

моніторингу, розрахунків вуглецевого сліду та розробки планів збереження

енергії. Члени, які впровадили заходи з підвищення ефективності,

повідомили, що за один квартал економія становила суму до 28 000 дол.

США. Цей приклад особливо цікавий тим, що заходи, спрямовані на

скорочення викидів парникових газів у великих галузях промисловості,

зазвичай не є частиною міської політики щодо зміни клімату. Однак ефект

таких кампаній [публічної інформації] є помітним і значно впливає на

суспільну свідомість. Ініціатива Transition Sydney в Сіднеї (Австралія) надає

презентації та фільми для місцевих груп щодо шляхів вирішення проблем

зміни клімату, доступ до веб-сайту для обміну інформацією та підтримки

громадських груп, які прагнуть зменшити використання твердого палива У

Брістолі (Велика Британія) діє ініціатива «Transition», яка пропонує тренінги

для домашнього енергоаудиту та різні види інформації та підтримку членів,

які прагнуть зменшити їхні викиди парникових газів. Інший приклад –

168

підготовка у Мумбаї (Індія) з 1996 року понад 200 «передових груп

управління», головним чином для організації локальних програм

поводження з відходами, які зараз переходять в діяльність з пом'якшення

наслідків зміни клімату, таких як: встановлення сонячних водонагрівачів

або розробка інформаційних кампаній у своїх сусідніх містах. Такі схеми

можуть запропонувати прогресивний і всеохоплюючий підхід до

пом'якшення кліматичних змін, вирішення питань соціальної та екологічної

справедливості разом із скороченням викидів парникових газів.

В цілому, має бути присутнім визнання того, що екологічна свідомість

є необхідною умовою ефективного захисту навколишнього природного

середовища у містах. Екологізація освіти, як справедливо відзначає Г. В.

Анісімова, є одним з нагальних питань національної екологічної політики,

має визнаватися її пріоритетним напрямом, потребує упровадження

екологічних ідей, принципів, понять, доктринальних підходів, цінностей до

навчальних дисциплін, ставить питання про необхідність підготовки

екологічно досвідчених спеціалістів різноманітних профілів. Надання

системі освіти екологічної спрямованості означає посилення еколого-

світоглядних векторів виховання, насичення предметів питаннями екології,

включення до змісту освіти результатів наукових досліджень. Екологізація

освіти має носити комплексний характер, а також передбачає безперервність

освіти: від дошкільного, шкільного навчання і природоохоронного

виховання до підготовки спеціалістів-екологів вищого рівня. Метою

екологізації системи освіти є трансформації сучасних екологічних ідей і

цінностей у всі сфери суспільних відносин, формування екологічної

свідомості та грамотності населення, екологічної культури, розуміння

власних екологічних прав, інтересів та обов’язків. У сучасних умовах стає

нагальним завдання запровадження у навчальні програми із підготовки

169

спеціалістів усіх напрямів екологічними вимогами з метою формування

екологічного мислення, спрямованого на гармонізацію взаємодії суспільства

та природи, покращення стану навколишнього природного середовища та

ресурсозбереження, становлення екологозбалансованого

природокористування, охорони та відтворення природних ресурсів.

Екологічна освіта – органічна і пріоритетна частина всієї системи освіти, що

надає їй нової якості, формує інше ставлення не тільки до природи, а і до

суспільства і людини (екогуманізм) [66, c. 7-8].

- використовувати різноманітні стимули, у тому числі гранти, позики

та субсидій з метою стимулювання запровадження нових технологій – для

заохочення використання низьковуглецевих технологій або для покращення

поведінкових змін. Такі ініціативи є особливо затребуваними у сфері

будівництва, наприклад, гранти для встановлення заходів

енергоефективності домашніми господарствами, у секторі міської

інфраструктури, надання позик та субсидій на придбання технологій

відновлювальної енергетики тощо;

- виробляти партнерські зв'язки з бізнесом та організаціями

громадянського суспільства для скорочення викидів парникових газів.

Наприклад, у Гонконгу (Китай) муніципальний уряд встановив низку

керівних принципів для звітування та скорочення викидів парникових газів

у будівлях у 2008 році, ці правила приватні субєкти приймають добровільно

для свідчення своєї прихильності захисту навколишнього природного

середовища. З моменту вступу цих правил, 37 установ підписалися як

Carbon Audit Green Partners, включаючи приватні корпорації, державні

лікарні та університети.

170

Щодо інституцій громадянського суспільства, то ефективна взаємодія

органів місцевого самоврядування із ними слугуватиме реалізації низки

завдань:

- виступатиме джерелом інноваційних ідей, що мають відношення як

до науки, в цілому, так і до місцевих проблем;

- сприятиме розумінню потреб і інтересів різних груп населення,

поєднанню різних перспектив;

- забезпечить більш широку підтримку рішень та сприятиме

поширенню знань про причини забруднення навколишнього середовища,

про найбільш уразливі об'єкти;

- дозволить залучати ресурси міжнародних, національних і місцевих

організацій для інвестування в нові технології, житлові проекти,

кліматостійку інфраструктуру, для сприяння розвитку оцінки ризиків зміни

клімату;

- надасть можливість створювати всебічні наглядові організації, такі

як консультативні ради, що представляють інтереси всіх сторін, для

попередження небезпеки перекосів у місцевих діях на користь приватних

або галузевих інтересів.

У більшості розвинених країн існують формальні процедури участі

громадськості в плануванні рішень. Добре створені представники

демократичних політичних систем в цих країнах забезпечують участь

громадян у процесах містобудування. Тим не менш, це залишається

токенним у деяких розвинених країнах та країнах з перехідною економікою.

Технократичний підхід до планування продовжує існувати в багатьох

країнах, що розвиваються, що заважає безпосередній участі громадян та

інших зацікавлених сторін у прийнятті рішень. Відповідно, спроби прийняти

процеси спільного планування та переглянути законодавство щодо

171

планування були мінімальними у багатьох країнах, що розвиваються.

Незважаючи на це, дедалі більше міст вживають широкомасштабні підходи

до планування завдяки широкому визнанню того, що технократичні підходи

у значній мірі неефективні у вирішенні завдань урбанізації. В останні роки

розробляються різноманітні інноваційні підходи для участі в плануванні, від

місцевого до міського рівня, часто за підтримки міжнародних програм,

таких як програми підтримки міського управління, сталого розвитку та

місцевих організацій, що підтримуються ООН-Хабитат. На місцевому рівні /

місцевому рівні, для визначення потреб та пріоритетів використовується

участі міської оцінки (PUA), яка спирається на інструменти та методи

оцінки участі в сільській місцевості. PUA забезпечує введення інформації у

процес прийняття рішень, а не сам інструмент прийняття рішень. Тому це

було доповнено плануванням спільної діяльності (CAP), яке розробляє

реалістичні ідеї та механізми реалізації на основі інформації, отриманої

через PUA. Хорошим прикладом CAP є перевірка безпеки жінок, яка

застосовується для забезпечення безпеки жінок при плануванні та проекті

безпечних районів. На міському рівні бюджетування за участю

громадськості дозволило громадянам брати участь у муніципальному

бюджеті та витратах, а стратегії розвитку міста (CDS) дозволили громадам

брати участь у визначенні пріоритетів проектів містобудування. CDS

використовує спільні процеси для розробки плану дій щодо справедливого

зростання в містах.

Також органи місцевого самоврядування можуть проводити

відповідну закупівельну політику, що може включати закупівлю

поновлюваних джерел енергії для місцевої громади, покупку

альтернативних низьковуглецевих видів палива.

172

Водночас, слід враховувати, що історично муніципальні органи влади

відігравали важливу роль у розвитку міських інфраструктур – енергетики,

води, відходів, дорожніх та залізничних мереж – і до середини 1990-х років

муніципалітети продовжували володіти своїми енергогенеруючими

системами, системами водопостачання, мережами громадського транспорту

та службами відходів. Але вже починаючи з періоду після Другої світової

війни намітилася тенденція – місцева влада у Великобританії та Північній

Америці почали продавати такі активи, і з появою неолібералізму у

комунальному господарстві багато таких компаній в інших розвинених

країнах було продано протягом 1980-х та 1990-х років. У результаті

більшість муніципальних урядів у розвинених країнах мають обмежені

можливості та прямі обов'язки щодо постачання енергетичних

інфраструктур з низьким рівнем вуглецю, хоча існують і деякі винятки.

Частіше за все, ці мережі забезпечуються все більш різноманітним набором

партнерських відносин та приватними учасниками. Прикладом може

слугувати Лондонська енергетична служба, яку було створено у 2006 році у

вигляді партнерства між Лондонським агентством зі змін клімату та

енергетичною компанією EDF з метою розробки децентралізованих

енергетичних систем.

У країнах, що розвиваються, муніципальні уряди часто відіграють

більш значну роль у безпосередньому забезпеченні комунальних послуг та

мереж громадського транспорту поряд з новими приватними

постачальниками та партнерствами між державним та приватним секторами,

створюючи потенціал для регулювання пом'якшення наслідків зміни клімату

в цьому режимі. Проте, такі мережі обмежені в їх соціальному та

просторовому покритті, і дають далеко не універсальний доступ до

основних послуг.

173

Наведені вище особливості вказують на унікальність ситуації в

Україні, коли органи місцевого самоврядування зберігають значний

контроль за системами водо-, тепло-, енергопостачання, системи санітарії,

збору і переробки відходів. Україна має можливість врахувати досвід інших

країн і обрати оптимальні моделі взаємодії між центральною владою,

владою місцевого самоврядування і приватними суб’єктами, у тому числі

субєктами господарювання, щодо модернізації і використання відповідних

систем у найбільш ефективний з точки зору захисту навколишнього

природного середовища спосіб.

Розуміння характеру, потенціалу і обмежень щодо управління змінами

клімату на рівні міст передбачає розгляд різних способів управління владою

на локальному рівні, а також визнання важливої ролі, яку відіграють інші

публічні і приватні суб'єкти. У цьому контексті дослідження показали, що

для вирішення проблеми зміни клімату на міський арені використовується

невелика кількість різних «способів управління».

У цілому, влада на рівні міста може використовувати різні засоби

реалізації ініціатив, спрямованих на захист навколишнього природного

середовища міста. Усі вони можуть бути об’єднані в три категорії:

- економічні стимули (наприклад, оподаткування, ціноутворення

на енергію та ін.);

- нормативні вимоги (наприклад, вимоги до проектування міст,

будівельні стандарти тощо);

- інформаційні програми (зокрема, кампанії щодо підвищення

енергоефективності та ін.).

Додатково до цих заходів можна також назвати системи добровільної

оцінки, участь приватних субєктів в схемах скорочення споживання енергії,

174

що призводить до підвищення очікувань щодо енергоефективності в

комерційному середовищі.

З точки зору способів управління, які використовуються місцевою

владою з метою забезпечення захисту навколишнього природного

середовища у містах, виділяють такі підходи:

1) забезпечення добровольного характеру дій: використання

«м’яких» форм регулювання з метою заохочення відповідних дій з боку як

приватних, так і публічних суб’єктів;

2) державно-приватне надання низьковуглецевих інфраструктур і

послуг;

3) мобілізація, коли приватні субєкти прагнуть залучити інші

організації до вжиття відповідних заходів, наприклад, шляхом освітніх

кампаній.

Розкриття ролі місцевого самоврядування у вирішенні питань

забезпечення захисту навколишнього природного середовища у містах

потребує звернення до загальнотеоретичної характеристики влади

місцеового самоврядуваня як підсистеми публічної влади для визначення

меж її компетенції.

Міське планування може відігравати вирішальну роль у

постконфліктних ситуаціях. Постконфліктні суспільства характеризуються

слабкою інституційною спроможністю планувати; відсутність сильної

верховенства права, що призводить до хаотичного та неефективного

розвитку; дисфункціональні системи управління земельними ресурсами та

землеустрою; вторгнення на землю бідними, бездомними, внутрішньо

переміщеними особами, репатріантів та біженців; суперечливі вимоги щодо

того ж ділянки землі або будинку; великомасштабне знищення будівель та

інфраструктури, які, можливо, доведеться реконструювати за межами

175

формальних каналів; і великомасштабні невизначеність та прогалини в

нормативній базі.

Впровадження містобудівного планування в постконфліктних

ситуаціях є найважливішим кроком для міцного міського розвитку та може

сприяти створенню більш стабільного, мирного та процвітаючого

суспільства. Це також дозволяє ефективно координувати допомогу донорів,

а також більш ефективно використовувати обмежені місцеві фізичні,

людські, технічні та фінансові ресурси. Підхід, який проілюстрований в

Сомалі в рамках міського трьохголосних місій ООН-Хабітат,

використовував територіальне планування, щоб допомогти реінтеґрувати

громади, де живуть конфлікти, у містах. Ситуації, що сталися після

стихійних лих, пропонують містобудівну програму, яка є унікальною

можливістю переосмислення минулих практик розвитку, поліпшення

стабільності населених пунктів та ефективної підготовки громад до загроз та

ризиків. Містобудування може сприяти реабілітації населених пунктів після

катастроф. Планування також може зміцнити потенціал для управління

стихійними лихами та техногенними катастрофами, збільшення потенціалу

для попередження та ліквідації наслідків стихійних лих та посилення

координації та налагодження зв'язків між громадами, неурядовими

організаціями (НУО), урядами та організаціями зовнішньої допомоги у

вирішенні питань, пов'язаних із стихійними лихами діяльності. Крім того,

міське планування може забезпечити, щоб програми та проекти, реалізовані

після стихійних лих, відповідали довгостроковим цілям розвитку та

потребам постраждалих районів та забезпечували ефективний перехід до

сталого розвитку. Зрозуміло, що міське планування має відігравати важливу

роль у вирішенні основних міських питань 21 століття. Однією з

найважливіших з них є швидка урбанізація, міська бідність, зростання

176

нетрів, зміна клімату, міська злочинність, конфлікти, а також природні та

техногенні катастрофи.

Реалізація цієї потенційної ролі є частиною причини відродження

інтересу до міського планування. ООН-Хабитат відіграє центральну роль у

приверненні уваги урядів до необхідності вирішення цих питань, причому

всі шість звітних доповідей, опублікованих до сьогодні, зосереджуються на

зростаючій міській кризі та на необхідності втручання. Ці звіти закликали до

гарного управління містом, відповідної політики у сфері міського

планування та управління, а також у самому останньому звіті, відповідній

міській політиці, плануванні та управлінні питаннями безпеки і міської

безпеки. Цей Глобальний Доповідь, який зосереджується на міському

плануванні, міцно поставив цей інструмент управління у верхній частині

глобальної міської програми, одночасно визнаючи, що підходи до

планування мають значно змінитися, щоб вирішити цю проблему [48, p.

122].

Висновки до розділу 2

1. Для України може бути корисним досвід ЄС, де створено

Комітет регіонів як самостійну інституцію ЄС, яка представляє голоси

регіонів і міст ЄС, контактує з багатьма локальними мережами, і саме

Комітет регіонів наполягає на своєму центральному місці в системі

прийняття рішень щодо правової охорони навколишнього природного

середовища в містах ЄС. Такий механізм довзолить набагато більшою

мірою враховувати потреби міст при прийнятті юридично значущих рішень.

Місцевий, регіональний та національний рівні управління повинні бути

спрямовані на горизонтальну та вертикальну координацію, у тому числі

міжмуніципальну та транскордонну співпрацю, забезпечення комплексного

177

підходу до розвитку міста, щоб уникнути дублювання, ізольованих та

некоординованих інвестицій.

2. Підвищення обізнаності та надання стимулів – один із

ключових факторів, що сприяють перетворенню сталого міста на

реальність. Заходи, спрямовані на збереження води, розширення

рециркуляції та виробництва компостувальних матеріалів, збільшення

використання громадського транспорту та економії енергії тощо, самі по

собі не є ефективними без активної й широкої громадської участі. Міста

закликаються до використання візуальних інформаційних заходів для

інформування суспільства про стан міського середовища (забруднення

повітря, затори в дорозі тощо). Україна може переймати цей досвід,

запроваджуючи відповідні інформаційні кампанії у вигляді соціальної

реклами. Для України також може представляти інтерес досвід

присудження нагороди «Європейська Зелена Столиця».

3. Необхідним є поєднання політик та інструментів, які дозволять

підприємствам покращити розуміння впливу своєї діяльності на

навколишнє природне середовище та керувати цим впливом. Такі

інструменти включають економічні стимули, ринкові інструменти,

інформаційні вимоги, а також добровільні інструменти та заходи, які

доповнюють законодавчу базу та залучають зацікавлених сторін на різних

рівнях.

4. Ціллю втілення у життя європейської моделі екологічного міста

є забезпечення екологічної безпеки міських територій, відтворення

природних об 'єктів. Досягенння цієї цілі передбачає такі елементи: 1)

захищеність навколишнього середовища, невеликий «екологічний слід»,

висока еко-ефективність; 2) відмежування економічного розвитку від

споживання ресурсів; 3) стійка основа управління матеріальними

178

ресурсами; 4) висока ефективність використання енергії; 5) використання

відновлювальних джерел енергії; 6) низький рівень викидів вуглецю; 7)

стійкість до впливу зміни клімату; 8) мінімізація міської забудови; 9)

компактність міст, що призводить до зниження енергетичних потреб,

забезпечує більш ефективне використання землі; 10) транспорт, який

характеризується такими ознаками як стійкість, доступність, у тому числі

для уразливих груп населення, низький рівень забруднюючого впливу або

його відсутність, ефективність як на міських, так і міжміських напрямах; 11)

підвищення привабливості немоторизованої мобільності, зокрема, шляхом

створення належних умов для пішого пересування і велосипедного

транспорту; 12) зменшення транспортних потреб в цілому, зокрема завдяки

забезпеченню багатофункціональному характеру схем транспортного

пересування, а також комплексності при плануванні житла, розташуванні

робочих місць, громадського простору.

5. Вимога екологізації виробництва залишається нездійсненою без

створення належних правових основ, зокрема, забезпечення на рівні

законодавства: переходу на екологічно орієнтовані технології;

вдосконалення системи екологічного нормування; здійснення господарської

діяльності з урахуванням екологічних показників території; зниження

впливу на навколишнє середовище з боку антропогенних джерел;

економічне стимулювання природоохоронної діяльності; створення нової

регіональної моделі господарювання, що враховує допустиме антропогенне

навантаження на навколишнє середовище. Також необхідними є:

запровадження екологічного аудиту, введення екологічної сертифікації,

запровадження екологічного страхування; формулювання екологічних

вимог до розробки технологій тощо; імплементація нових методів

територіального планування забудови і землекористування; збереження

179

природних екосистем; відновлення видового різноманіття; підвищення

біопродуктивності та ін.

6. Екологізація виробництва неможлива без забезпечення на рівні

законодавства виконання таких завдань: перехід на екологічно орієнтовані

технології; скорочення впливу на навколишнє середовище від усіх

антропогенних джерел; вдосконалення системи екологічного нормування;

економічне стимулювання природоохоронної діяльності; створення нової

регіональної моделі господарювання, що враховує допустиме антропогенне

навантаження на навколишнє середовище, здійснення господарської

діяльності з урахуванням екологічної ємності території.

7. Створення ефективного екологічного сектора економіки

передбачає впровадження екологічного аудиту, екологічної сертифікації,

екологічного страхування; формування екологічних вимог до розробки

технологій тощо. Збереження та захист природного середовища вимагають

насамперед впровадження нових методів територіального планування,

землекористування та забудови; збереження природних екосистем;

підвищення біопродуктивності; відновлення видового різноманіття тощо.

8. Міста є не тільки економічними двигунами, вони не мають

рівних собі як постачальники основних компонентів для забезпечення

якості життя в усіх його значеннях – екологічному, культурному,

соціальному. Міста стикаються з низкою екологічних проблем, таких як

якість повітря й води, енергетичне забезпечення, відходи, використання

природних ресурсів, тощо. Місто є сферою, де переплітається багато

компонентів природної екосистеми з елементами соціальної, культурної,

економічної, політичної систем, і це робить місто особливим предметом

правового регулювання при вирішенні питань юридичного забезпечення

охорони навколишнього середовища. Право має впливати на поведінку

180

людей і створених ними інституцій для реалізації відповідних завдань,

спрямованих на забезпечення охорони навколишнього природного

середовища міст. Орієнтиром для подальшого розвитку законодавства

України в цих питаннях мають стати стандарти, вироблені в межах

європейської моделі формування «зеленого» міста сталого розвитку. Адже

саме Європу називають піонером у формуванні юридичних механізмів

поєднання екологічності й ефективності в подальшій неминучій урбанізації

нашої планети.

9. Місцеві органи влади для вирішення проблеми охорони

навколишнього природного середовища міст використовують різні моделі,

які значною мірою відрізняються одна від одної, залежно від того, які

джерела викидів парникових газів переважають у відповідному регіоні, від

географічних умов, історичних факторів, кількості і складу населення тощо.

Крім того, можливими є різні механізми застосування відповідних заходів,

спрямованих на забезпечення охорони навколишнього природного

середовища: це можуть бути довготривалі стратегії, розраховані на багато

років, або короткострокові заходи; самостійні дії місцевої влади (тільки

місцевого самоврядування або спільно із місцевими органами державної

влади) або спільні дії із іншими субєктами (в першу чергу, громадськими

організаціями), комплексні програми, які враховують різні кліматичні

фактори, або програми вузької дії, прямовані лише на один з аспектів.

10. На рівні законодавства має бути закріплено вимогу врахування

екологічного фактору під час планування міст, затвердження правил

благоустрою, встановлення проектувальних норм. Основною метою має

бути поєднання високої щільності населення зі змішаними принципами

землекористування для попередження розростання міст і зниження

181

залежності від моторизованого транспорту, при цьому основна увага має

приділятися інтеграції зелених зон у місто.

11. Локальне правове регулювання на рівні міст також може бути

спрямовано на вплив на основні чинники інтенсивного забруднення

атмосфери автотранспортом в Україні, якими виступають:

перезавантаженість дорожньо-транспортної мережі автотранспортом;

експлуатація технічно застарілого автомобільного парку; низька якість

паливно-мастильних матеріалі незадовільний стан «зеленого екрану» і

спеціальних загороджень, призначених для боротьби з шумовим

забрудненням.

182

ВИСНОВКИ

У дисертації наведено теоретичне узагальнення й вирішення

наукового завдання, яке полягає у наданні комплексної характеристики

механізму правової охорони навколишнього природного середовища в

містах.

Основні наукові й практичні результати дослідження є такими:

1. Місто визначено як складна динамічна система, що включає

природну (сукупність біогенних і абіогенних факторів), техногенну (міська

забудова, інженерна та транспортна інфраструктури тощо) та соціальну

(суспільна організація населення, культурно-побутове обслуговування,

охорона здоров'я та ін.) складові, які функціонально і територіально тісно

взаємопов’язані між собою і оцінюються з позицій сприятливості

(несприятливості) для людини, як центрального компонента міського

середовища.

2. На законодавчому рівні має бути закріплено критерії віднесення

населених пунктів до категорії міських, до яких слід віднести такі: місцеві

системи розселення (територія); характеристика населення; економічний

потенціал; інфраструктура; фінансова спроможність територіальної

громади; функції та завдання, що виконуються органами влади; предмет

відання та ін.

3. Такий формат організації проживання населення як місто є

затребуваним у сучасному світі, що зумовлено відповідними об’єктивними

факторами: соціально-економічний ефект такої організації проживання –

зосереджуючи людей, інвестиції та ресурси (процес, відомий як

агломерація), міста посилюють можливості для економічного розвитку,

інновацій та соціальної взаємодії; міста також дозволяють знизити витрати

183

на забезпечення таких послуг як водопостачання та водовідведення, охорона

здоров'я, освіта, електрика, служби екстреної допомоги та громадські зони

відпочинку. Водночас, міста створюють нові виклики з огляду на їх вплив

на навколишнє природне середовище, вони потребують належних моделей

ефективного управління і правового забезпечення.

4. Глобальний виклик розвитку міст у ХХІ ст. полягає в пошуку

шляхів, за якими міське планування та управління не лише відповідають

потребам міських жителів у великих, швидко зростаючих містах, але

задовольняють ці потреби в такий спосіб, щоб визнати взаємозалежні

відносини міст та екосистем, частиною яких вони є. Зміцнюється консенсус

щодо того, що редукціоністський підхід до командної форми контролю не є

оптимальним способом взаємодії з тим, що по суті є динамічною системою

адаптивної життєдіяльності; стійкість та адаптація є чинниками добробуту

міст. Це вимагає значного перегляду традиційної моделлі розвитку міст і

правового регулювання відповідних процесів.

5. Найбільш серйозними викликами у контексті впливу міст на

навколишнє природне середовище є такі: 1) діяльність, здійснювана

безпосередньо у містах, є істотним джерелом парникових газів; 2) міська

форма і міська економіка виступають ключовими факторами, які впливають

на виброси на рівні міста; завдяки своїм повноваженням щодо планування

землекористування, залучення інвестицій влада на рівні міста може сприяти

формуванню політичного середовища, в якому задіяна ціла низка

зацікавлених сторін; 3) робота над тим, щоб громадський транспорт був

максимально комфортним засобом пересування для того, щоб все більше

жителів міст відмовлялися від користування особистим транспортом на

користь громадського; 4) комбінування правил і стимулів, заохочувальних

заходів може стимулювати суб’єктів господарювання у містах працювати

184

таким чином, щоб мінімізувати їх вплив на зміну клімату; 5) органи влади

на місцях (органи місцевого самоврядування і місцеві органи виконавчої

влади) мають відповідні можливості для безпосередньої участі громадян у

формуванні їх поведінки; індивідуальні моделі споживання впливають на

виброси парникових газів як у межах міст, так і поза ними; влада на місцях,

у першу чергу органи місцевого самоврядування, можуть допомогти

підвищити обізнаність про наслідки рішень щодо споживання, сприяти

тому, що міські жителі діяли з менш інтенсивним впливом на клімат.

6. Поєднання негативних наслідків урбанізації та кліматичної

зміни, що спостерігається у великих містах, створюють пряму загрозу

екологічній, економічній та соціальній стабільності у світі. Посилення

проявів зміни клімату та аналіз їх негативних наслідків у містах свідчать, що

зміна клімату спричинює виникнення у містах унікальних проблем, що є

невластивими для інших типів людських поселень. Кліматичні зміни можуть

спричинити прямі (фізичні) ризики (підтоплення, аномальна спека, посилена

міськими мікрокліматичними особливостями, тощо) та непрямі – порушення

нормального функціонування окремих систем міста та складнощі у наданні

базових послуг населенню (водопостачанні, міському транспорті,

енергозабезпеченні тощо).

7. Серед підходів до розкриття змісту концепції стійкого розвитку

можна виділити такі. У межах першого підходу стійкий розвиток

розглядають у контексті динамічної рівноваги, що передбачає в системі

«людина-природа» використання суспільством ресурсів природного

середовища з мінімальним втручанням в екосистему з метою задоволення

потреб людини. Перевагою такого підходу є те, що його вихідна теза

полягає у такому: розвиток економічної підсистеми повинен

супроводжуватися мінімальним втручанням в екологічну підсистему.

185

Недолік аналізованого підходу – відсутність та невизначеність критеріїв, які

будуть зумовлювати стан динамічної рівноваги. За другого підходу стійкий

розвиток визначають крізь призму гармонізації продуктивних сил, що

дозволяє досягати збалансованого розвитку соціо-економіко-екологічної

системи. За третього підходу стійкий розвиток потрактовують в аспекті

здатності системи до захисту. Позитивним моментом такого підходу

визнано акцентування на захисті соціальної, економічної та екологічної

системи від негативних чинників зовнішнього та внутрішнього характеру, а

недоліком – нерозробленість граничних значень окремих показників.

8. Світовий досвід свідчить про виняткову роль місцевої влади у

процесі забезпечення стійкого розвитку держав світу. Міста відіграють

ключову роль у процесах зміни стилю життя населення, моделей

виробництва та споживання, просторової структури розселення та

розміщення виробництва. До основних завдань міської влади відносять:

вирішення проблем сталого місцевого розвитку, надання громадянам

якісних муніципальних послуг, забезпечення належної якості життя на

місцевому рівні. На додаток до цього «органи місцевої влади повинні:

визначати шляхи та ефективні механізми залучення громадян на всіх етапах

прийняття управлінських рішень; забезпечити прозорість процесів

прийняття управлінських рішень шляхом широкого розповсюдження

інформації про заходи з тим, щоб громадяни могли брати в них участь;

надання доступу до інформації, що стосується всіх аспектів життя

територіальної громади; постійного звітування перед членами громади.

9. Забезпечення сталого розвитку міст потребує інтегрованого

підходу до інвестицій, зокрема, у: розвиток сільської місцевості та

доступності державних послуг для міських бідних, створення різних

сільськогосподарських структур, ділянок в межах міста (в центрі або

186

передмістях); використання відновлюваних джерел енергії:

вітрогенераторів, сонячних батарей або біогазу, створеного із стічних вод;

використання екологічного проектування; використання методів зниження

необхідності кондиціонування повітря, які провокують великий попит на

енергію, такі як посадка дерев і кольорове освітлення поверхні,

застосування природних систем вентиляції, збільшення водних об'єктів та

зелених зон до рівня не менше 20% від площі міста; створення швидкого,

надійного, доступного та зручного громадського транспорту у всіх його

формах; промислову трансформацію, засновану на виробництві та

використанні відновлюваних джерел енергії та створенні належних робочих

місць; скорочення будівництва та збільшення кількості зелених зон.

10. Екологічно стійка урбанізація вимагає, щоб: скоротилися

викиди парникових газів та здійснювались серйозні заходи з пом'якшення

наслідків зміни клімату та адаптації; здійснювалась мінімізація міських

розробок та розроблення більш компактних міст, що обслуговуються

громадським транспортом; невідновлювані ресурси розумно

використовувались і зберігались; поновлювані ресурси не вичерпувались;

зменшувалась використовувана енергія та вироблені відходи на одиницю

продукції або споживання; вироблені відходи рециркулювалися або

утилізувалися таким чином, щоб не завдавати шкоду навколишньому

природному середовищу.

11. Для України може бути корисним досвід ЄС, де створено

Комітет регіонів як самостійну інституцію ЄС, яка представляє голоси

регіонів і міст ЄС, контактує з багатьма локальними мережами, і саме

Комітет регіонів наполягає на своєму центральному місці в системі

прийняття рішень щодо правової охорони навколишнього природного

середовища в містах ЄС. Такий механізм довзолить набагато більшою мірою

187

враховувати потреби міст при прийнятті юридично значущих рішень.

Місцевий, регіональний та національний рівні управління повинні бути

спрямовані на горизонтальну та вертикальну координацію, у тому числі

міжмуніципальну та транскордонну співпрацю, забезпечення комплексного

підходу до розвитку міста, щоб уникнути дублювання, ізольованих та

некоординованих інвестицій.

12. Створення ефективного екологічного сектора економіки

передбачає впровадження екологічного аудиту, екологічної сертифікації,

екологічного страхування; формування екологічних вимог до розробки

технологій тощо. Збереження та захист природного середовища вимагають

насамперед впровадження нових методів територіального планування,

землекористування та забудови; збереження природних екосистем;

підвищення біопродуктивності; відновлення видового різноманіття тощо.

13. Місцеві органи влади для вирішення проблеми охорони

навколишнього природного середовища міст мають використовувати різні

моделі, які значною мірою відрізняються одна від одної, залежно від того,

які джерела викидів парникових газів переважають у відповідному регіоні,

від географічних умов, історичних факторів, кількості і складу населення

тощо. Крім того, можливими є різні механізми застосування відповідних

заходів, спрямованих на забезпечення охорони навколишнього природного

середовища: це можуть бути довготривалі стратегії, розраховані на багато

років, або короткострокові заходи; самостійні дії місцевої влади (тільки

місцевого самоврядування або спільно із місцевими органами державної

влади) або спільні дії із іншими субєктами (в першу чергу, громадськими

організаціями), комплексні програми, які враховують різні кліматичні

фактори, або програми вузької дії, прямовані лише на один з аспектів.

188

14. На рівні законодавства має бути закріплено вимогу врахування

екологічного фактору під час планування міст, затвердження правил

благоустрою, встановлення проектувальних норм. Основною метою має

бути поєднання високої щільності населення зі змішаними принципами

землекористування для попередження розростання міст і зниження

залежності від моторизованого транспорту, при цьому основна увага має

приділятися інтеграції зелених зон у місто.

15. Локальне правове регулювання на рівні міст також має бути

спрямовано на вплив на основні чинники інтенсивного забруднення

атмосфери автотранспортом в Україні, якими виступають:

перезавантаженість дорожньо-транспортної мережі автотранспортом;

експлуатація технічно застарілого автомобільного парку; низька якість

паливно-мастильних матеріалі незадовільний стан «зеленого екрану» і

спеціальних загороджень, призначених для боротьби з шумовим

забрудненням.

189

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Adams C. E., Lindsey K. J., Ash S. J. Urban Wildlife Management.

CRC Press, 3 edition, 2016. 616 р.

2. Agenda 21/ United Nations Conference on Environment &

Development Rio de Janerio, Brazil, 3 to 14 June 1992. URL :

http://sustainabledevelopment.un.org/content/documents/Agenda21.pdf.

3. Ahern J. Green Infrastructure for Cities: The Spatial Dimension / in

V. Novotny and P. Brown, eds. Cities of the Future: Towards Integrated

Sustainable Water and Landscape Management. London: IWA Publishing, 2007.

Р. 267-283.

4. Alberti L. B. On the Art of Building in Ten Books / translated by J.

Rykwert, N. Leach, and R. Tavernor, Cambridge, Mass.: MIT Press, 1991. 470 р.

5. Alberti L. B. The Ten Books on Architecture. Dover Publications

Inc.; New ed of 1755 ed edition, 1987. 336 p.

6. Alberti M., Marzluff J. H., Shulenberger E., Bradley G., Ryan C.

Integrating Humans into Ecology: Opportunities and Challenges for Studying

Urban Ecosystems. Bioscience. 2003. Vol. 53. No.12. P.1169-1179.

7. Attard M., Ison S. The effects of road user charges in the context of

weak parking policies: The case of Malta. Case Studies on Transport Policy, In

Press. 2014. URL :

https://www.sciencedirect.com/science/article/abs/pii/S2213624X14000273.

8. Beatley Т. Biophilic Cities: Integrating Nature into Urban Design

and Planning. Island Press; 2nd None ed. Edition, 2010. 200 р.

9. Benton-Short L., Rennie J. Cities and Nature. Routledge Critical

Introductions to Urbanism and the City. 1st Edition. 2007. 304 p.

10. Cities And Climate Change Global Report On Human Settlements

2011. United Nations Human Settlements Programme. URL :

190

https://unhabitat.org/cities-and-climate-change-global-report-on-human-

settlements-2011/.

11. Cities of tomorrow Challenges, visions, ways forward. URL :

http://ec.europa.eu/regional_policy/sources/docgener/studies/pdf/citiesoftomorro

w/citiesoftomorrow_final.pdf.

12. Cities on a Finite Planet: Towards transformative responses to

climate change / Ed. by Sheridan Bartlett, David Satterthwaite. Routledge, 2016.

306 p.

13. Cohen S. The Sustainable City. Columbia University Press, 2017.

264 p.

14. Cordonier Segger M.-C. Sustainable Development Law. Principles,

Practices, and Prospects. Oxford : Oxford University Press, 2004. 496 p.

15. DiMento Joseph F. C. The Global Environment and International

Law. University of Texas Press, 2003. 250 р.

16. Du Plessis C. Understanding Cities as Social-ecological Systems.

World Sustainable Building Conference – SB’08. Melbourne, Australia, 2008, 21-

25 September. URL :

http://www.dpi.inpe.br/Miguel/AnaPaulaDAlasta/DuPlessis_UnderstandingCities

as%20SSEs_2008.pdf.

17. Ecology of Cities and Towns. A Comparative Approach / Edited by

Mark J. McDonnell, Amy K. Hahs, Ju¨rgen H. Breuste. Cambridge University

Press, 2009. 746 p.

18. Economist Intelligence Unit and Siemens AG: African Green City

Index. 2011. 92 p.

19. Economist Intelligence Unit and Siemens AG: Asian Green City

Index. 2011. 124 p.

20. Economist Intelligence Unit and Siemens AG: European Green City

Index. Munich: Siemens AG, 2009. 48 p.

191

21. Economist Intelligence Unit and Siemens AG: German Green City

Index. 2011. 68 p.

22. Economist Intelligence Unit and Siemens AG: Latin American Green

City Index. 2010. 100 p.

23. Economist Intelligence Unit and Siemens AG: US and Canada Green

City Index. 2011. 140 p.

24. EU reports lowest greenhouse gas emissions on record. URL :

http://www.eea.europa.eu/media/newsreleases/greenhouse-gas-inventory-report-

press-release.

25. European Environment Agency, The European Environment – State

and Outlook 2010, Urban Environment. Copenhagen, 2010. 222 р.

26. Forman Richard T. T. Urban Ecology Science of Cities. Cambridge

University Press, 2014. 464 р.

27. Forman T. T. Richard. Land Mosaics: The Ecology of Landscapes

and Regions. Cambridge University Press; 1 edition, 1995. 656 p.

28. Glazebrook S. Human Rights and the Environment / Victoria

University of Wellington Law Review. 2009. Vol. 40. P. 293-355.

29. Global Power City Index 2016. Abstract. URL :

jp/pdf/GPCI2016_en.pdf.

30. Global Report on Human Settlements 2005 - Financing Urban

Shelter. URL:

http://mirror.unhabitat.org/pmss/listItemDetails.aspx?publicationID=1818&Aspx

AutoDetectCookieSupport=1.

31. Good Governance in the Era of Global Neoliberalism: Conflict and

Depolitization in Latin America, Eastern Europe, Asia and Africa (Routledge

Studies in the Modern World Economy). 1st Edition. Routledge; 1 edition, 2004.

376 p.

192

32. Green Cities of Europe Global Lessons on Green Urbanism / Edited

by Timothy Beatley. Island Press, 2012. 248 p.

33. Greenest City 2020 Action plan. Vancouver. URL :

http://vancouver.ca/files/cov/Greenest-city-action-plan.pdf.

34. Grimm Nancy B., Faeth Stanley H., Golubiewski Nancy E., Redman

Charles L., Wu Jianguo, Bai Xuemei, Briggs John M. Global Change and the

Ecology of Cities. Science. 2008. Vol. 319. Issue 5864. P. 756-760.

35. Harlow C., Rawlings R. Law and Administration (Law in Context).

3rd Edition. Cambridge University Press, 2009. 880 p.

36. Hsu A. Environmental Performance Index. New Haven, CT: Yale

University, 2016. URL : www.epi.yale.edu.

37. Iclei in the urban era. Our vision for a sustainable urban world. 2018.

84 p.

38. Kaul V. K. India’s Diversity and Globalisation: Unifying Forces and

Innovation (June 2, 2014). URL : http://ssrn.com/abstract=2444668.

39. Kenneth T. Jackson. Cities // in The Columbia History of the 20th

Century ed. by Richard W. Bulliet. New York : Columbia University Press, 1998.

P. 528-542.

40. Lange B. Implementing EU Pollution Control : Law and Integration.

Cambridge University Press, 2008. 344 р.

41. Law and Ecology. New Environmental Foundations / Edited by

Andreas Philippopoulos-Mihalopoulos. Routledge, 2011. 240 р.

42. McIntyre N. E., Knowles-Yánez K., Hope D. Urban ecology as an

interdisciplinary field: differences in the use of “urban” between the social and

natural sciences. Urban Ecosystems. 2000. Vol. 4. P. 5-24.

43. Montgomery Ch. Happy City: Transforming Our Lives Through

Urban Design. Farrar, Straus and Giroux (November 12, 2013). 369 p.

193

44. Opinion of the Committee of the Regions — The Seventh

Environment Action Programme and the Sustainable City 2014/C 271/05. URL:

https://publications.europa.eu/en/publication-detail/-/publication/1394d87f-f8ef-

11e2-a22e-01aa75ed71a1/language-en.

45. Pacione М. Urban Geography: A Global Perspective. Routledge; 1

edition (19 Mar. 2009) 744 р.

46. Peirce Neal R., Johnson Curtis W., Peters Farley M. Century of the

City: No Time to Lose. New York: The Rockefeller Foundation, 2008. 447 p.

47. Pettenkofer A. Paradigmenwechsel in der politischen Ökologie? Zur

deutschen Diskussion über die Lokale Agenda 21. WZB Discussion Paper, 2001.

№ FS II 01-303.

48. Planning Sustainable Cities Global Report On Human Settlements.

United Nations Human Settlements Programme United Nations Human

Settlements Programme (UN-Habitat), 2009. 338 р.

49. Saikia I. K. Good Governance And Human Rights: International And

National Perspective. International Journal of Advancements in Research &

Technology. 2013. Vol. 2. Issue 7. P. 124-134.

50. Spirn Anne. W. The Granite Garden: Urban Nature And Human

Design. Basic Books, 1985. 352 p.

51. Sustainable Transport Award, 2014. URL : http://staward.org/.

52. Tansey J. Industrial ecology and planning: assessing and socially

embedding green technological systems. Environment and Planning B: Planning

and Design. 2006. Vol. 33. P. 381-392.

53. The Environmental Responsibility Reader / Ed. by Martin Reynolds,

Chris Blackmore, Mark J. Smith. Zed Books, 2009. 368 p.

54. The Social Sustainability of Cities: Diversity and the Management of

Change Paperback / Ed. by Mario Polese, Richard Stren. University of Toronto

Press, Scholarly Publishing Division, 2000. 384 p.

194

55. van der Veen H. Environmental Dilemmas and Policy Design.

Cambridge: Cambridge University Press, 2002. 262 р.

56. Weddle A. E. Landscape and urban planning. Landscape and Urban

Planning. 1986. Vol. 12. P. 165-167.

57. Westley F., Carpenter S. R., Brock W. A., Holling C. S., Gunderson

L. H. Why systems of people and nature are not just social and ecological systems

/ In Gunderson L.H., Holling C. S. (eds.). Panarchy. Washington, DC: Island

Press, 2002. P.103-119.

58. Weston A. Back to Earth: Tomorrow’s Environmentalism.

Philadelphia: Temple University Press, 1994. 216 p.

59. Whiston Spirn A. Ecological Urbanism: A Framework For The

Design Of Resilient Cities. URL :

http://annewhistonspirn.com/pdf/spirn_ecological_urbanism-2011.pdf.

60. Адаптація вітчизняного законодавства до норм права

Європейського Союзу : навч. посіб. / авт. кол. : І. А. Грицяк, О. Ю. Оржель,

К. К. Баранцева та ін..; за заг. ред.. І. А. Грицяка. К. : НАДУ, 2011. 60 с.

61. Алексеев С. С. Структура советского права / Собрание

сочинений. В 10 т. Т. 2 : Специальные вопросы правоведения. М. : Статут,

2010. C. 7-224.

62. Анісімова Г. В. Деякі аспекти співвідношення екологічних прав

та обов’язків громадян. Нові завдання та напрями розвитку юридичної

науки у ХХІ столітті : матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. (м. Одеса, 6–7

лют. 2015 р.). Одесса, 2015. С. 207-210.

63. Анісімова Г. В. Деякі особливості кореляції екологічних

природних прав та обов’язків. Вісник Харківського національного

університету ім. В. Н. Каразіна. Серія “Право”. 2012. № 1034, вип. 13. С.

269-273.

195

64. Анісімова Г. В. Екологічна правоздатність громадян: природно-

правові аспекти. Проблеми законності : акад. зб. наук. пр. Харків, 2011. Вип.

114. С. 82-92.

65. Анісімова Г. В. Об’єкти екологічних правовідносин: сучасні

підходи. Теорія і практика правознавства : електрон. наук. фах. вид. 2014.

№ 1. URL: http://nauka.jur-

academy.kharkov.ua/download/el_zbirnik/1.2014/8.1.pdf.

66. Анісімова Г. В., Донець О. В. Екологізація вищої освіти як

пріоритетний напрям державної екологічної політики: сучасні

організаційно-правові аспекти. Безпекове інноваційне суспільство: взаємодія

у сфері правової освіти та правового виховання : міжнар. інтернет-конф.,

25 трав. 2016 р. Харків, 2016. С. 6–16.

67. Бабаев В. Підвищення ефективності управління великим містом

у структурі державного управління : автореферат дис. ... д-ра наук з держ.

упр. : 25.00.04 Местное самоуправление. Київ : Б. в., 2004. 36 с.

68. Бабаєв В. М. Проблеми підвищення ефективності управління

сучасним містом. Актуальні проблеми державного управління. № 2 (16): У 2

ч. Ч. 1. Х. : Вид-во ХарРІ НАДУ "Магістр" / Укр. акад. держ. упр. при

Президентові України, Харків. регіон. ін-т держ. упр., 2003. С. 28-33.

69. Банах С. Актуальні питання наглядової діяльності у сфері

містобудування. Вісник прокуратури. 2014. № 1. С. 44-49.

70. Барський В. Р. Нормотворчість представницьких органів

місцевого самоврядування в Україні: Автореф. дис... канд. юрид. наук:

12.00.02 / В. Р. Барський ; Одес. нац. юрид. акад. О., 2006. 18 с.

71. Беззубко Л. В. Громадська експертиза та контроль як

найважливіші засоби регулювання сталого розвитку територій. Сталий

розвиток територій : проблеми та шляхи вирішення : матеріали IV

196

міжнар. наук.-практ. конф., Дніпропетровськ, 1 жовтня 2013 р. / за заг. ред.

О. Ю. Бобровської. Дпіпропетровськ : ДРІДУ НАДУ, 2013. С. 8-9.

72. Бірюков Р. М. Глобалізація та її вплив на правову сферу.

Порівняльно-правові дослідження. 2009. № 2. С. 36-40.

73. Бойко-Бойчук О. В. Світові тенденції розвитку міст :

міжнародний досвід. URL : http://academy.gov.ua/ej/ej6/txts/07bovmmd.htm.

74. Борейко В. Є., Подобайло А. В. Екологічна етика. Навчальний

посібник. Київ: Фітосоціоцентр, 2004. 116 с.

75. Бурматова О. П. Экологические аспекты формирования

больших городов. Основы экономики, управления и права. 2014. № 4 (16). С.

14-20.

76. Буряк В. В. Методичні підходи до формування стратегії сталого

розвитку промислового міста. Інноваційна економіка. 2016. № 7-8. С. 99-104.

77. Вилегжаніна А. Нормативно-правовий акт як особливий вид

документа. Наукові правці Національної бібліотеки України ім. В. І.

Вернадського. 2010. Вип. 27. С. 281-287.

78. Вилегжаніна М. В. Класифікаційний аналіз нормативно-

правових актів. Бібліотекознавство. Документознавство. Інформологія.

2011. № 1. С. 35–40.

79. Вилегжаніна М. В. Нормативно-правові акти в комунікаційному

середовищі сучасної України : автореф. дис. ... канд. наук із соц.

комунікацій : 27.00.02 ; Нац. акад. кер. кадрів культури і мистец. К., 2011. 18

с.

80. Вилегжаніна М. До питання упорядкування нормативно-

правових актів. URL :

http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/vkp/2010_5/V_5_10/st_8_10.pdf.

197

81. Висоцька О. Є. Етика взаємодії суспільства з природою:

морально-ціннісні основи екологічної культури : Монографія.

Дніпропетровськ: «Акцент ПП», 2012. 172 с.

82. Гайдаржи С. О. Проблемы охраны окружающей среды в

промышленных городах и городских агломерациях. Правове життя

сучасної України : матеріали міжнар. наук. конф. проф.-виклад. складу,

присвяч. 15-річчя Нац. ун-ту "Одес. юрид. акад." та 165-річчю Одес. школи

права, 20-21 квіт. 2012 / М-во освіти і науки, молоді та спорту України,

Національний університет "Одеська юридична академія", Півден. регіон.

центр Нац. акад. прав. наук України. О. : Фенікс, 2012. Т. 3. С. 443-444.

83. Гаранжа В. Нові тенденції у містобудуванні: зарубіжний досвід.

Екологічний вісник. 2017. № 1. С. 8-10.

84. Гардашук Т. В., Грачова Т. І., Жуковський О. М., Іфтода О. М.

Місто versus природа та природа в місті. Екологічний стан і здоров'я жителів

міських екосистем. Горбуновські читання : тези доп. (м. Чернівці, 5-6 трав.

2015 р.) / НТУ "ХПІ", Буковин. держа. мед. ун-т, Нац. екоцентр України.

Чернівці : Місто, 2015. С. 51-53.

85. Гарькавий І. Проблемно-орієнтований підхід до вдосконалення

діяльності підприємств містообслуговуючої сфери. Вісник Національної

академії державного управління при Президентові України. 2013. № 1. С.

155-161.

86. Гарькавий І. Теоретичні та прикладні аспекти інноваційного

розвитку містообслуговуючої сфери. Збірник наукових праць НАДУ при

Президентові України. 2013. № 1. С. 115-123.

87. Гарькавий І. Управління містообслуговуючою сферою:

моделювання та технологічне забезпечення. Вісник Національної академії

державного управління при Президентові України. 2012. № 1. С. 204-211.

198

88. Гетьман А. П. Доктрина науки екологічного права: генеза

теоретичних досліджень еколого-правових проблем у XX ст. / Правова

доктрина України : у 5 т. / НАПрН України ; редкол.: В. Я. Тацій [та ін.].

Харків, 2013. Т. 4: Доктринальні проблеми екологічного, аграрного та

господарського права, підрозд. 1.1. С. 10-96.

89. Гетьман А. П. Екологічна функція держави в сучасних

глобалізаційних процесах. Проблеми законності : зб. наук. пр. Харків, 2015.

Вип. 128. С. 145-153.

90. Гетьман А. П. Екологічні права людини в національному та

міжнародному законодавстві. Права людини в Україні в сучасних умовах:

пошук нових механізмів утвердження та забезпечення : матеріали міжнар.

наук.-практ. конф. (10 груд. 2014 р.) / НАПрН України, НАН України,

НАДУ при Президентові України, Київ. міськдержадмін. Київ : Ліра-К,

2014. С. 15-19.

91. Гетьман А. П. Лозо В. И. Государственно-правовое

регулирование экологии городов в Европейском Союзе. Проблемы

законности : сб. науч. тр. / Нац. ун-т «Юрид. акад. Украини им. Ярослава

Мудрого», 2013. Вып. 121. С. 106-117.

92. Гетьман А. П. Методологічні засади становлення правових

основ охорони довкілля. Право України. 2011. № 2. С. 11-19.

93. Гетьман А. П. Правовое обеспечение экологизации

общественного производства. Проблемы правоведения : республ.

междуведом. науч. сб. Киев, 1989. Вып. 50. С. 75-79.

94. Гетьман А. П. Становлення та розвиток інституту екологічних

прав людини у законодавстві України / Правова система України: історія,

стан та перспективи : у 5 т. Харків, 2008. Т. 4: Методологічні засади

розвитку екологічного, земельного, аграрного та господарського права,

підрозд. 2.3. С. 185-219.

199

95. Гетьман А. П., Костицький В. В. Екологічні права людини в

національній і міжнародній правовій доктрині. Проблеми законності : зб.

наук. пр. / М-во освіти і науки України, Нац. юрид. акад. України ім.

Ярослава Мудрого. Харків : Нац. ун-т "Юрид. акад. України ім. Ярослава

Мудрого", 2013. Вип. 124. С. 68-80.

96. Гетьман А. П., Лозо В. И. Правовые проблемы экологической

политики Европейского союза и Украины: монография. Х. : Право, 2014.

280 с.

97. Гетьман А. П., Шульга М. В. Правове регулювання екологічної

безпеки в Україні (загальні положення) / Правове регулювання екологічної

безпеки в Україні : навч. посіб. / А. П. Гетьман, М. В. Шульга, В. Л.

Бредіхіна [та ін.]. Харків : Право, 2012. Розд. 1. С. 9-16.

98. Гетьман А. Проблеми реформування екологічного

законодавства: до питання про створення Екологічного кодексу України.

Вісник Академії правових наук України. 2006 р. № 3 (46). Х. : Право, 2006. С.

172-181.

99. Гиренко І. В. Правова охорона рослинного світу України :

автореф. дис. ... д-ра юрид. наук : 12.00.06. наук. конс. В. І. Семчик ; Нац.

ун-т біоресурсів і природокористування України, Нац. юрид. ун-т ім.

Ярослава Мудрого. Харків, 2016. 40 с.

100. Глазичев В. Замість мегаполіса - екополіс [людина, природа,

місто]. Вісник Національної академії наук України. 1997. 7 (№7-8). С. 74-77.

101. Гончарук А. І., Усенко О. О. Регіональна торговельно-

економічна інтеграція України та ЄС: стан, проблеми і перспективи.

Міжнародна економічна політика. 2010. № 1–2 (12–13). С. 98–132.

102. Гопцій Д. О. Наукові підходи до розуміння концепції сталого

розвитку та напрями її використання при плануванні розвитку міст. URL :

http://dspace.knau.kharkov.ua/jspui/bitstream/123456789/464.

200

103. Гордєєв О. К. Забезпечення сталого місцевого розвитку:

підходи, принципи, складові. URL : http://www.kbuapa.kharkov.ua/e-

book/db/2012-2/doc/4/04.pdf.

104. Города и изменение климата: направления стратегии.

Глобальный доклад о населенных пунктах 2011 года // Программа ООН по

населенным пунктам. URL: www.unhabitat.org/pmss/

getElectronicVersion.aspx?nr=3101&alt=1.

105. Горьков Є. Місто як об'єкт управління в системі місцевого

самоврядування. Актуальні проблеми державного управління. Вип. 2 (32). Д.

: ДРІДУ НАДУ / голов. ред.: С.М Серьогін, регіон. ін-т держ. упр. Нац. акад

держ. упр. при Президентові України Дніпропетр., 2008. С. 269-276.

106. Григор’єва Т. В. Проблеми систематизації екологічного

законодавства. URL:

http://dspace.nlu.edu.ua/bitstream/123456789/1442/1/Grigoreva.pdf.

107. Григорьев А. А. Города и окружающая среда. Космические

исследования. Москва : Мысль, 1982. 120 с.

108. Гринів Л. С. Просторовий розвиток екологічно збалансованої

економіки: нові теоретичні моделі та перспективи. Формування ринкової

економіки : зб. наук. праць ; спец. вип. : у 2 ч. Регіональний розвиток

України: проблеми та перспективи / відп. ред. С.Фіялка. К. : КНЕУ, 2011. Ч.

2. С. 549–559.

109. Декларація Ріо-де-Жанейро з навколишнього середовища і

розвитку. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_455.

110. Дерун Т. М. Проблеми розвитку малих міст в умовах соціально-

економічної трансформації українського суспільства. URL :

http://www.academy.gov.ua/ej/ej10/doc_pdf/Derun.pdf.

201

111. Дерун Т. Теоретичні підходи до визначення змісту понять

"місто" та "мале місто". Збірник наукових праць НАДУ при Президентові

України. 2009. № 2. С. 146-156.

112. Джерелий В. В. Правовая охрана окружающей среды городов в

ЕС. «Legea si Viata» (Республіка Молдова). 2015. № 6-3. С. 36-39.

113. Джерелій В. В. Європейські стандарти забезпечення правової

охорони навколишнього природного середовища в містах. Науковий вісник

публічного і приватного права. 2017. Вип. 5. Том 1. С. 78-82.

114. Джерелій В. В. Захист навколишнього природного середовища у

містах як елемент забезпечення сталого розвитку. Науковий вісник

Херсонського державного університету. Серія «Юридичні науки». 2018.

Вип. 3. Том 2. С. 11-15.

115. Джерелій В. В. Локальне правове регулювання в системі

забезпечення охорони навколишнього природного середовища в містах.

Slovak international scientific journal. 2018. № 23. С. 65-74.

116. Джерелій В. В. Охорона навколишнього природного середовища

у містах на сучасному етапі розвитку. Місце юридичних наук у формуванні

правової культури сучасної людини: Матеріали міжнародної науково-

практичної конференції, м. Запоріжжя, 22–23 грудня 2017 року. Запоріжжя:

Запорізька міська громадська організація «Істина», 2017. Ч. II. С. 115-117.

117. Джерелій В. В. Правова охорона навколишнього середовища

міст як гарантія права людини на безпечну екологію. Правові засади

гарантування та захисту прав і свобод людини і громадянина : зб. тез наук.

доп. і повідомл. ІІІ Міжнар. наук.-практ. конф. (22 трав. 2015 р., м. Полтава)

/ редкол. А. П. Гетьман [та ін.]. Харків : Права людини, 2015. С. 431-435.

118. Джерелій В. В. Правова охорона навколишнього середовища

міст: європейська модель і закономірності її формування. Порівняльно-

аналітичне право. 2014. № 7. С. 103-105.

202

119. Джерелій В. В. Урбанізація як прояв глобалізації у світі і фактор

впливу на навколишнє природне середовище. Теорія і практика сучасної

юриспруденції: Міжнародна науково- практична конференція, м. Київ, 8–9

грудня 2017 р. К.: Центр правових наукових досліджень, 2017. Ч. 1. С. 131-

132.

120. Джерелій В. В. Формування правових засад забезпечення

охорони навколишнього природного середовища в містах. Науковий вісник

Ужгородського національного університету. Серія Право. Випуск 47. Том

2. 2017. С. 66-69.

121. Директива № 2004/35/ЄС про екологічну відповідальність,

спрямовану на попередження екологічної шкоди й усунення її наслідків (від

21 квітня 2004 року). URL: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/994_965.

122. Діхтяренко А. В. Радянська державна політика у сфері охорони

природи УРСР у 1950-на початку 1970-х років. Сумський історико-архівний

журнал. 2012. № XVІІІ-ХІХ. С. 126-132.

123. Добровольська І. А. Розвиток органічного виробництва в

Україні та світі. Економіка та підприємництво : зб. наук. праць молодих

учених та аспірантів / відп. ред. С. І. Дем’яненко. 2010. Вип. 25. С. 128–135.

124. Дронова О. Л. Місто і сталий розвиток: концепція нового

урбанізму. Екологічний вісник. 2017. № 2. С. 12-14.

125. Дронова О. Л. Місто і сталий розвиток: сучасні аспекти

розвитку урбанізованих територій. Екологічний вісник. 2017. № 1. С. 5-7.

126. Екологічне право України : Підручник для студентів юрид. Вищ.

навч. Закладів / А. П. Гетьман, М. В. Шульга, В. К. Попов та ін. ; За ред.. А.

П. Гетьман та М. В. Шульги. Х. : Право, 2009. 328 c.

127. Екологічне право України. Академічний курс: Підручник / За

заг. ред. Ю. С. Шемшученка. К.: ТОВ «Видавництво «Юридична думка»,

2005. 848 с.

203

128. Екологічний стан українських міст. URL:

http://www.radiosvoboda.org/content/article/2081472.html.

129. Екологічні основи збалансованого природокористування в

агросфері : навчальний посібник / за ред. проф. С. П. Сонька та Н. В.

Максименко. Х. : ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2015. 572 с.

130. Енергозбереження в Україні: правові аспекти і практична

реалізація. Рівне: Видавець О.Зень, 2011. 48 с.

131. Єрмоленко В. М. Інституційна природа правового забезпечення

екологічної інформації. Екологічне право України. 2014. № 1. С. 22-28.

132. Єрмоленко В. М. Про принцип пріоритетності громадських

інтересів при здійсненні державно-приватного партнерства у сфері

аграрних, земельних та екологічних відносин. Актуальні правові проблеми

публічно-приватного партнерства у сфері аграрних, земельних, екологічних

та космічних відносин : матеріали Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Київ, 22

листоп. 2013 р.) / Ін-т держ. і права ім. В. М. Корецького, Нац. акад. наук

України. К. : Прінт-Сервіс, 2013. С. 35-37.

133. Єрмоленко В. М. Спеціально-наукові методи дослідження у

сфері аграрного, земельного та екологічного права. Актуальні проблеми

юридичної науки : зб. тез міжнар. наук. конф. "Тринадцяті осінні юрид.

читання" (м. Хмельницький, 14-15 листоп. 2014 р.) : у 3-х ч. / Хмельниц. ун-

т упр. та права. Хмельницький : Хмельниц. ун-т управ. та права, 2014. Ч. 3.

С. 39-41.

134. Єрмоленко В. М. Окремі проблемні аспекти кодифікації

екологічного законодавства. Актуальні питання кодифікації екологічного

законодавства України : Зб. тез наук. доп. учасн. "круглого столу" (9 лист.

2012 р.) / Нац. ун-т "Юрид. акад. України ім. Я. Мудрого", Нац. акад. прав.

наук України, Всеукр. еколог. ліга. Харків : Нац. ун-т "Юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого", 2012. С. 34-37.

204

135. Закон України «Про благоустрій населених пунктів» від

06.09.2005 р. № 2807-IV. Офіційний вісник України. 2005 р. № 40. Cтор. 12.

Ст. 2528.

136. Закон України «Про міжнародні договори України» від 29

червня 2004 року № 1906-IV. Відомості Верховної Ради України. 2004. № 50

(10.12.2004). Ст. 540.

137. Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» від

21.05.1997 р. № 280/97-ВР. Відомості Верховної Ради України. 1997. № 24.

Ст. 170.

138. Закон України «Про Основні засади (стратегію) державної

екологічної політики України на період до 2020 року»

від 21.12.2010 № 2818-VI. Офіційний вісник України. 2011. № 3. Стор. 13.

Ст. 158.

139. Закон України «Про охорону навколишнього природного

середовища» від 25.06.1991 р. № 1264-XII. Відомості Верховної Ради

України. 1991. № 41. Ст. 546.

140. Закон України «Про пестициди і агрохімікати» від 02.03.1995 р.

№ 86/95-ВР. Відомості Верховної Ради України. 1995. № 14. Ст. 91.

141. Закон України «Про правовий режим території, що зазнала

радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» від

27.02.1991 р. № 791а-XII. Відомості Верховної Ради УРСР. 1991. № 16. Ст.

198.

142. Закон України «Про приєднання України до Конвенції 1979

року про охорону дикої флори і фауни та природних середовищ існування в

Європі» від 29.10.1996 р. № 436/96-ВР. Відомості Верховної Ради України

(ВВР). 1996. № 50. Ст. 278.

205

143. Закон України «Про приєднання України до Конвенції про

збереження мігруючих видів диких тварин» від 19.03.1999 р. № 535-XIV.

Відомості Верховної Ради України. 1999. № 18. Ст. 154.

144. Закон України «Про приєднання України до Конвенції про

міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що перебувають під

загрозою зникнення» від 14.05.1999 р. № 662-XIV. URL:

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_129.

145. Закон України «Про ратифікацію Конвенції про охорону

біологічного різноманіття» від 29.11.1994 р. № 257/94-ВР. Відомості

Верховної Ради України (ВВР). 1994. № 49. Ст. 433.

146. Закон України «Про ратифікацію Угоди про асоціацію між

Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським

співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої

сторони» від від 16 вересня 2014 року № 1678-VII. Офіційний вісник

України. 2014. № 75. Том 1. Стор. 82. Ст. 2125.

147. Закон України «Про ратифікацію Угоди про асоціацію між

Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським

співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої

сторони» № 1678-VII від 16 верес. 2014 р. URL : http://zakon0.rada.gov.ua/

laws/show/1678-18.

148. Закон України «Про рослинний світ» від 09.04.1999 р. № 591-

XIV. Офіційний вісник України. 1999. № 18. Стор. 23.

149. Закон України «Про тваринний світ» від 13.12.2001 р. № 2894-

III. Офіційний вісник України. 2002. № 2. Стор. 40. Ст. 47.

150. Закон України «Про участь України в Конвенції про водно-

болотні угіддя, що мають міжнародне значення, головним чином як

середовище існування водоплавних птахів» від 29.10.1996 р. № 437/96-ВР.

Відомості Верховної Ради України (ВВР). 1996. № 50. Ст. 279.

206

151. Ігнатенко І. В. Правова охорона водних ресурсів при здійсненні

містобудівної діяльності. Публічне право. 2016. № 3. С. 233-240.

152. Ізарова І. Містобудівне право як галузь права. Право України.

2011. № 7. С. 229-234.

153. Ізарова І. О. До питання кодифікації законодавства в сфері

містобудування. Держава і право. Юридичні і політичні науки. Вип.47. К. :

Ін-т держави і права НАН України / голова редкол. Ю. С. Шемшученко,

2010. С. 354-360.

154. Ільїна Н. Л. Зонування території як правовий засіб забезпечення

екологічної безпеки містобудівної діяльності. Законодавство України:

проблеми та перспективи розвитку : Зб. матеріалів міжнар. наук. конф.

(27.01-30.01.2007 р., м. Косів Івано-Франк. обл.), Вип. 8. К. : Б. в., 2007. С.

203-206.

155. Ільїна Н. Л. Організаційно-правові засади забезпечення

екологічної безпеки у плануванні та забудові міст України : автореферат

дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.06 Земельне право, аграрне право, екологічне

право, природоресурсне право. Київ : Б. в., 2008. 20 с.

156. Ільїна Н. Л. Правові аспекти екологічних ризиків при

плануванні та забудові міст України. Держава і право. Юридичні і політичні

науки. Вип.31. К. : Ін-т держави і права НАН України / голова редкол. Ю. С.

Шемшученко, 2006. С. 362-367.

157. Ісип О. Територіальна громада як об'єкт і суб'єкт управління

малим містом. Вісник державної служби України. 2007. № 3. С. 65-71.

158. Іщенко М. В. Прогнозування розвитку як напрям підвищення

ефективності управління сучасним містом. Державне управління та місцеве

самоврядування : тези IX Міжнар. наук. конгресу, 26-27 берез. 2009 р. / Нац.

акад. держ. управ. при Президентові України, Харк. регіон. ін-т держ. управ.

Х. : Вид-во ХарРІ НАДУ "Магістр", 2009. С. 131-132.

207

159. Калиновська Т. О. Нормативно-правові акти місцевих рад як

органів місцевого самоврядування в Україні: автореф. дис. ... канд. юрид.

наук : 12.00.02 / Т. О. Калиновська ; Нац. акад. внутр. справ. К., 2011. 20 с.

160. Карабін Т. О. Співвідношення повноважень місцевих органів

публічної влади. Монографія. Ужгород : «Вісник Карпат», 2006. 154 с.

161. Квасніцька О. Містобудівне законодавство України: проблеми

та перспективи розвитку. Підприємництво, господарство і право. 2008. № 7.

С. 12-15.

162. Квасніцька О. О. Основні напрямки реформування

містобудівного законодавства в світлі гармонізації з законодавством

Європейського Союзу. Вісник господарського судочинства. 2015. № 3. С.

137-142.

163. Кенжебеков Н. Д., Жуспекова А. К., Замбинова Г. К. Экология

города: проблемы и ограничения развития. Актуальні проблеми економіки.

2016. № 7. С. 249-255.

164. Кирєєва І. В. Громадяни як суб'єкти сталого, екологічно

збалансованого використання природних ресурсів. Проблеми законності. Х.

Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого, 2010. Вип. 106. С. 93-98.

165. Кичигин Н. В., Хлуденева Н. И. Правовая охрана окружающей

среды на местном уровне. Экологическое право. 2011. № 4. С. 27-31.

166. Кобецька Н. Р. Екологічне право України: Навч. посібник. К.:

Юрінком Інтер, 2007. 352 с.

167. Ковальчук Т. Г. Щодо принципів державної політики у сфері

містобудування: еколого-правові аспекти. Актуальні проблеми юридичної

науки : зб. тез міжнар. наук. конф. "Тринадцяті осінні юрид. читання" (м.

Хмельницький, 14-15 листоп. 2014 р.) : у 3-х ч. / Хмельниц. ун-т упр. та

права. Хмельницький : Хмельниц. ун-т управ. та права, 2014. Ч. 3. С. 53-55.

208

168. Кодекс адміністративного судочинства України від 06.07.2005 р.

№ 2747-IV. Офіційний вісник України. 2005. № 32. Стор. 11. Ст. 1918.

169. Козюк В. В., Гайда Ю. І., Шиманська О. П. Урбоцентричний

погляд на екологічний вимір держави добробуту. Економічний аналіз: зб.

наук. праць / Тернопільський національний економічний університет;

редкол.: О. В. Ярощук (голов. ред.) та ін. Тернопіль: Видавничо-

поліграфічний центр Тернопільського національного економічного

університету «Економічна думка», 2017. Том 27. № 3. С. 37-48.

170. Комарницкий В. М. Современное состояние, проблемы и

перспективы развития законодательства о зеленых зонах городов. Вісник

Луганського державного університету внутрішніх справ. 2007. Вип. 3.

Луганськ : Луган. держ. ун-т внутр. справ / голов. ред. Е. О. Дідоренко ;

голов. ред. Е. О. Дідоренко, 2007. С. 246-248.

171. Конвенція ООН про водно-болотні угіддя, що мають

міжнародне значення, головним чином як середовище існування

водоплавних птахів. Офіційний вісник України. 2013. № 30. Стор. 126. Ст.

1065.

172. Конвенція ООН про збереження мігруючих видів диких тварин

(Боннська конвенція). URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_136.

173. Конвенція ООН про охорону біологічного різноманіття.

Офіційний вісник України. 2007. № 22. Cтор. 229. Cт. 932.

174. Кондратенко Ю. В. Правове забезпечення раціонального

використання земель, визначених для містобудівних потреб. Правове

життя сучасної України : матеріали міжнар. наук. конф. проф.-виклад.

складу, присвяч. 15-річчя Нац. ун-ту "Одес. юрид. акад." та 165-річчю Одес.

школи права, 20-21 квіт. 2012 / М-во освіти і науки, молоді та спорту

України, Національний університет "Одеська юридична академія", Півден.

209

регіон. центр Нац. акад. прав. наук України. О. : Фенікс, 2012. Т. 3. С. 461-

462.

175. Кондратенко Ю. В. Правове регулювання використання земель

для містобудівних потреб в Україні : автореф. дис. ... канд. юрид. наук :

12.00.06 - Земельне право; аграрне право; екологічне право;

природоресурсне право / кер. роботи І. І. Каракаш ; офіц. опон.: А. М.

Мірошниченко, Д. В. Бусуйок ; Одес. юрид. акад. Київ : [б. в.], 2014. 21 с.

176. Конституція України від 28.06.1996 р. № 254к/96-ВР. URL:

http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80.

177. Копиця Є. М. Екологічне нормування в галузі охорони

атмосферного повітря як правова гарантія збереження зелених насаджень

міст. Юридична осінь 2013 року : зб. тез доп. та наук. повідомл. учасн.

всеукр. наук.-практ. конф. молодих учених та здобувачів (Харків, 14 листоп.

2013 р.) / Нац. ун-т "Юрид. акад. України ім. Я. Мудрого". Х. : Право, 2013.

С. 149-151.

178. Копиця Є. М. Правові засади нормування у галузі охорони

атмосферного повітря. Дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.06. Нац. юрид. ун-т

ім. Ярослава Мудрого. Харків, 2016. 212 с.

179. Костенко М. А. Ознаки екологічної та соціальної

відповідальності бізнесу. Формування ринкової економіки : зб. наук. праць /

відп. ред. О. О. Бєляєв ; спец. вип. : Праця в ХХІ столітті: новітні тенденції,

соціальний вимір, інноваційний розвиток : у 2 т. Т. 1. 2012. С. 579–585.

180. Костицький В. В. Екологічне право України: деякі проблеми

теорії та кодифікації. Право України. 1998. № 1. С. 67-72.

181. Костицький В. Проблеми розвитку екологічного права України.

3б. тез: Екологічний менеджмент в Україні: порівняльний аналіз

українського та західноєвропейського підходів. 21-31 травня 1991р. Женева,

1991. С. 159-167.

210

182. Кравченко С. Г. Публічне управління як засіб екологічної

реабілітації міського середовища. Публічне управління: виклики XXI

століття : Зб. тез XXIII Міжнар. наук. конгресу 21-22 берез. 2013 р. / Нац.

акад. держ. упр. при Президентові України, Харків. регіон. ін-т держ. упр. Х.

: ХарРІ НАДУ "Магістр", 2013. С. 27-28.

183. Кравченко С. Г. Трансформаційні тенденції в системі

державного управління сферою містобудування та архітектури на

регіональному рівні. Теорія та практика державного управління. Вип. 9.

Державне управління та місцеве самоврядування: тези ІV Міжнар. наук.

конгр., 26 лют. 2004 р. Х. : Вид-во ХарРІ НАДУ "Магістр" / Національна

академія державного управління при Президентові України, Харківський

регіональний інститут , Науково-методичне об'єднання вузів зі

спеціальності "Державне управління", 2004. С. 50-52.

184. Кравченко С. М., Андрусевич А. О., Бонайн Дж. Актуальні

проблеми міжнародного права навколишнього середовища : підручник / під

заг. ред. проф. С. М. Кравченко. Львів : Вид. центр ЛНУ, 2002. 336 с.

185. Кравчук І. В., Парапан М. В. Гармонізація національних

правових систем з правом ЄС. К . : Вид. Дім «Слово», 2005. 319 с.

186. Красіліч Н. Д. Правові проблеми охорони навколишнього

природного середовища в містах. Актуальні проблеми реформування

земельних, екологічних, аграрних та господарських правовідносин : зб. тез

Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Хмельницький, 14-15 трав. 2010 р.) / М-во

освіти і науки України, Хмельниц. ун-т упр. та права. Хмельницький :

Хмельниц. ун-т управ. та права, 2010. С. 22З-225.

187. Кусик Н. Л., Ковалевська А.В. Корпоративна соціальна

відповідальність : навч. посібник. Харків : СІМ, 2014. 528 с.

211

188. Лиськова Л. Пріоритети інноваційного розвитку України в

домінантах євроінтеграційних процесів. Міжнародна економічна політика.

2007. № 2 (7). С. 129–153.

189. Лісовий кодекс України від 21.01.1994 р. № 3852-XII. Відомості

Верховної Ради України. 1994. № 17. Стор. 443. Ст. 99.

190. Лозо В. І. Правові основи екологічної політики Європейського

Союзу : дис. ... д-ра юрид. наук : 12.00.06 ; Нац. юрид. акад. України ім.

Ярослава Мудрого. Х., 2010. 468 с.

191. Ляшко О. Б. Адміністративні послуги у сфері містобудування :

автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.07 - Адміністративне право і

процес; фінансове право; інформаційне право / кер. роботи Н. В. Коваленко ;

офіц. опон.: А. Т. Комзюк, Є. О. Легеза ; Запоріз. нац. ун-т. Запоріжжя : [б.

в.], 2015. 16 с.

192. Магновський І. Місто як складова адміністративно-

територіального устрою України. Право України. 2009. № 4. С. 140-146.

193. Малиновський В. Місто-регіон: аргументи за і проти. Вісник

Національної академії державного управління при Президентові України.

2009. № 3. С. 150-158.

194. Мариненко В.О. Екологічні аспекти розвитку великого міста.

Актуальні проблеми державного управління на новому етапі

державотворення : матеріали наук.-практ. конф. за міжнар. участю, Київ, 31

трав. 2005 р. : у 2 т. К. : Вид-во НАДУ, 2005. Т. 2. С. 73-77.

195. Маркова Т. Д. Шляхи зменшення економіко-екологічної напруги

в Україні в контексті Кіотського протоколу. Формування ринкової економіки

: зб. наук. праць ; спец. вип. : у 2 ч. Регіональний розвиток України:

проблеми та перспективи / відп. ред. С.Фіялка. К. : КНЕУ, 2011. Ч. 2. С.

645–649.

212

196. Матвійчук Ю. Євроінтеграційний поступ України: перспективи і

виклики. Вісник НБУ. 2014. № 5. С. 52–55.

197. Матійчук Н. І. Проблема забруднення міської екосистеми

автомобільним транспортом та шляхи її вирішення. Екологічний стан і

здоров'я жителів міських екосистем. Горбуновські читання : тези доп. (м.

Чернівці, 5-6 трав. 2015 р.) / НТУ "ХПІ", Буковин. держа. мед. ун-т, Нац.

екоцентр України. Чернівці : Місто, 2015. С. 98.

198. Микієвич М. М., Андрусевич Н. І., Будякова Т. О. Європейське

право навколишнього середовища. Навч. посіб. Львів. нац. ун-т ім. І.Франка.

Л., 2004. 255 c.

199. Міщенко В. Методологія вартісних оцінок імплементації

екологічних директив ЄС в Україні. Економіка природокористування і

охорони довкілля. 2014. № 1. С. 6-9.

200. Можливі наслідки від імплементації положень майбутньої

Угоди про Асоціацію між Україною та ЄС та поглибленої зони вільної

торгівлі як її головного компоненту / Укр.-Європ. дорадчий центр з питань

законодавства. К., 2009. 87 с.

201. Мозговий А. А. Сталий розвиток міст: передумови та

суперечності. URL :

http://ir.nmu.org.ua/bitstream/handle/123456789/148166/58-61.pdf?sequence=1.

202. Мордвинцев М. В., Карташов С. М. Удосконалення управління

містом на основі використання сучасних інформаційних систем. Державне

управління та місцеве самоврядування : тези IX Міжнар. наук. конгресу, 26-

27 берез. 2009 р. / Нац. акад. держ. управ. при Президентові України, Харк.

регіон. ін-т держ. управ. Х. : Вид-во ХарРІ НАДУ "Магістр", 2009. С. 23-24.

203. Наконечний В. В. Управління містом у політико-управлінському

процесі. Публічне управління: виклики XXI століття : Зб. тез XXIII Міжнар.

наук. конгресу 21-22 берез. 2013 р. / Нац. акад. держ. упр. при Президентові

213

України, Харків. регіон. ін-т держ. упр. Х. : ХарРІ НАДУ "Магістр", 2013. С.

79-80.

204. Наконечний В. Велике місто як об'єкт управління і

самоврядування: світовий досвід і Україна. Людина і політика. 2003. № 1. С.

84-93.

205. Наконечний В. Феномен міста: методологія визначення статусу.

Публічне управління: теорія та практика. 2012. № 3(11). С. 186-190.

206. Настечко К. О. Реформування земельного законодавства у сфері

містобудування. Право України. 2012. № 7. С. 72-78.

207. Науково-практичний коментар Закону України "Про охорону

навколишнього природного середовища". Х. : Фактор, 2006. 592 с.

208. Національна стратегія наближення (апроксимації) законодавства

України до права ЄС у сфері охорони довкілля. Київ, 2014. 93 с.

209. Національна стратегія наближення (апроксимації) законодавства

України до права ЄС у сфері охорони довкілля. Київ, 2014. 93 с.

210. Ничка Ю. В. Правотворчість в європейських правових системах

континентального типу: теоретичні та порівняльно-правові аспекти.

Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ.

2010. № 3. С. 82-89.

211. Нікітіна О. М., Газдюк К. П. Моделювання динамічних процесів

міських екосистем. Екологічний стан і здоров'я жителів міських екосистем.

Горбуновські читання : тези доп. (м. Чернівці, 5-6 трав. 2015 р.) / НТУ

"ХПІ", Буковин. держа. мед. ун-т, Нац. екоцентр України. Чернівці : Місто,

2015. С. 114-115.

212. Новаковський Л., Новаковська І. Концептуальні положення

впорядкування території для містобудівних потреб. Землевпорядний вісник.

2015. № 1. С. 22-26.

214

213. ООН – ХАБИТАТ – Программа ООН по развитию населенных

пунктов. URL : http://www.un.org./ru/ga/habitat.

214. Оргуська конвенція (Конвенція про доступ до інформації, участь

громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань,

що стосуються довкілля). Офіційний вісник України. 2010. № 33. Стор. 12.

Ст. 1191.

215. Осадча Н. В. Зміни регуляторної політики України в умовах

підписання асоціації з Європейським Союзом. Вісник економічної науки

України. 2014. № 3. С. 71–75.

216. Охрана окружающей среды в городах (организационно-

правовые вопросы) / отв. ред. Ю. С. Шемшученко. Киев : Наук. думка, 1981.

302 с.

217. Оцінка вразливості до зміни клімату: Україна. Кліматичний

форум східного партнерства (КФСП) та Робоча група громадських

організацій зі зміни клімату (РГ НУО ЗК), 2014. 74 с.

218. Оцінка екологічної складової двостороннього співробітництва

між Україною та ЄС / Під ред. Андрусевич Н. Львів, 2013. 202 с.

219. Павленко Л. А., Михалёва А. Н. Анализ негативного

воздействия работы городского транспорта на экологические и социальные

показатели г. Харькова. Харківський національний економічний

університет. Управління розвитком : зб. наук. статей : міжнар. наук.-

практ. конф. "Сучасні засоби та технології розроблення інформац. систем"

/ Харків. нац. економ. ун-т. Харків : ХНЕУ, 2008. № 14. С. 129-130.

220. Павлович-Сенета Я. П. Місто у системі територіального устрою

України: теоретико-правовий аспект. Львівський державний університет

внутрішніх справ. Науковий вісник Львівського державного університету

внутрішніх справ. Серія юридична / Львів. держ. ун-т внутр. справ. Львів :

Львів. держ. ун-т внутр. справ, 2013. Вип. 2. С. 205-216.

215

221. Панухник О. Містобудування в адміністративному районі:

модернізаційно-управлінський аспект. Вісник Національної академії

державного управління при Президентові України. 2013. № 2. С. 117-125.

222. Пархоменко Н. М. Гармонізація законодавства України з

європейським та міжнародним правом: методи, етапи, види. Часопис

Київського університету права. 2012. № 1. С. 338-342.

223. Пархоменко Н. М. Гармонізація законодавства України з

європейським та міжнародним правом: методи, етапи, види. Часопис

Київського університету права. 2012. № 1. С. 338-342.

224. Пересадько В. А. Еколого-природоохоронне картографування

міст: історія, стан і перспективи. Часопис картографії : Збірник наукових

праць. К.: КНУ ім. Тараса Шевченка. 2013. Вип. 07. С. 71-77.

225. Петров В. В. Экология и право. М. : Юрид. лит., 1981. 224 с.

226. Побігун О. В., Попович М. Б. Напрями вирішення сучасних

екологічних проблем міських екосистем. Екологічний стан і здоров'я

жителів міських екосистем. Горбуновські читання : тези доп. (м. Чернівці,

5-6 трав. 2015 р.) / НТУ "ХПІ", Буковин. держа. мед. ун-т, Нац. екоцентр

України. Чернівці : Місто, 2015. С. 130-132.

227. Повестка дня на XXI век, прйнята Конференцией ООН по

окружающей среде и развитию, Рио-де-Жанейро, 3-14 июня 1992 г. URL :

http://www.un.org/ru/documents/decl_conv/conventions/pdf/agenda21.pdf.

228. Повестка дня Хабитат II. Принята конференцией ХАБИТАТ II.,

Стамбул, Турция, 3-14 июня 1996 г. URL :

http://www.un.org/ru/documents/decl_conv/declarations/habdecl.shtml.

229. Позняк Е., Ільїна Н. Круглий стіл з проблем систематизації

екологічного, земельного та аграрного законодавства України. Право

України. 2011. № 4. С. 296-305.

216

230. Політика та право ЄС з питань, що стосуються довкілля :

посібник. Додаткова підтримка Міністерства екології та природних ресурсів

України у впровадженні секторальної бюджетної підтримки Владиславом

Бізеком. Київ, 2013. 164 с.

231. Попок В. Погляд з точки зору законодавства на організацію

управління сучасним містом. Аспекти самоврядування: Часопис Укр.-амер.

прог."Партнерство громад". 2003. № 4. С. 26-28.

232. Порядок видалення дерев, кущів, газонів і квітників у населених

пунктах, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від

01.08.2006 р. № 1045. Офіційний вісник України. 2006. № 31. Стор. 104. Ст.

2215.

233. Посудін Ю. І. Причини та наслідки зростання середньої

температури повітря у Києві як міської екосистеми. Екологічний стан і

здоров'я жителів міських екосистем. Горбуновські читання : тези доп. (м.

Чернівці, 5-6 трав. 2015 р.) / НТУ "ХПІ", Буковин. держа. мед. ун-т, Нац.

екоцентр України. Чернівці : Місто, 2015. С. 136-136.

234. Пояснювальна записка до проекту Екологічного кодексу

України. URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=17281.

235. Права людини та охорона довкілля : навч.-метод. посіб. для

тренерів (суддів-викладачів) / С. В. Шутяк, Є. А. Алексєєва, І. А. Войтюк та

ін.; за заг. ред. О. В. Кравченко. Львів : Вид-во «Компанія “Манускрипт”»,

2016. 336 с.

236. Правова охорона довкілля: сучасний стан та перспективи

розвитку : моногр. / А. П. Гетьман, A. K. Соколова, Г. В. Анісімова та ін. ; за

заг. ред. А. П. Гетьмана. X. : Право, 2014. 784 с.

237. Правове регулювання відносин в сфері довкілля в

Європейському союзі та в Україні / За заг. ред. к.е.н. В. Г. Дідика. К.:

Державний департамент з питань адаптації законодавства, 2007. 579 с.

217

238. Про Концепцію сталого розвитку населених пунктів : Постанова

Верховної Ради України від 24 грудня 1999 р. № 1359-ХI. URL :

http://zakon1.rada.gov.ua/cgibin/laws/main.cgi.

239. Про Програму охорони навколишнього природного середовища

міста Ужгород на 2018-2022 роки. URL : http://rada-

uzhgorod.gov.ua/web/uploads/sites/2/2017/11/Ohorona-

navkolyshnogo_01.11.2017.pdf.

240. Проект Екологічного кодексу України. URL:

http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=17281.

241. Проект Розділу ІІ Конституції України. URL:

http://constitution.gov.ua/publications/item/id/51.

242. Проект Стратегії сталого розвитку України на період до 2030

року. URL :

http://www.ua.undp.org/content/ukraine/uk/home/library/sustainable-

development-report/Sustainable-Dev-Strategy-for-Ukraine-by-2030.html.

243. Рабінович П. М. Основи загальної теорії права і держави. Навч,

посібник. Вид, 10-е, доповнене. Львів: Край, 2008. 224 с.

244. Регіональна доповідь про стан навколишнього природного

середовища у Волинській областІ за 2016 рік. URL :

https://menr.gov.ua/files/docs/Reg.report/%D0%94%D0%BE%D0%BF%D0%B

E%D0%B2%D1%96%D0%B4%D1%8C%20%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0

%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%202016.pdf.

245. Регіональна доповідь про стан навколишнього природного

середовища у Волинській області за 2016 рік. URL :

https://menr.gov.ua/files/docs/Reg.report/%D0%94%D0%BE%D0%BF%D0%B

E%D0%B2%D1%96%D0%B4%D1%8C%20%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0

%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%202016.pdf.

218

246. Рибак К. О. Містобудівна діяльність як об'єкт адміністративно-

правового регулювання : монографія. М-во освіти і науки України, Київ.

нац. ун-т ім. Т. Шевченка. Київ : Гельветика, 2018. 248 с.

247. Рибалка К. І. Правові проблеми охорони земель при здійсненні

містобудівної діяльності. Екологічне законодавство України: стан та

перспективи розвитку: Матеріали міжнар. наук.-практ. конф. , м. Харків,

13-14 груд. 2007 р. Х. : Право / Національна юридична академія України ім.

Ярослава Мудрого, Науково-дослідний інститут державного будівництва та

місцевого самоврядування , Державне управління охорони навколишнього

природного середовища в Харківській області, 2008. С. 141-145.

248. Ріпенко А. Еколого-правовий зміст благоустрою земель

житлової та громадської забудови. Сучасний вимір держави та права.

Миколаїв : Іліон / за ред. В. І. Терентьєв [та ін.] , 2008. С. 399-401.

249. Романко С. М. Раціональне природокористування та охорона

довкілля у містах як один із напрямків забезпечення екологічної безпеки

довкілля (на прикладі м. Івано-Франківська). Природоресурсне право в

системі права України: історія, сьогодення, перспективи : зб. матеріалів

кругл. столу : 30-31 жовт. 2015 р. / Нац. юрид. ун-т ім. Ярослава Мудрого.

Харків : Оберіг, 2015. С. 163-165.

250. Романов Я. В. Підзаконні акти: загальнотеоретична

характеристика : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.01 / Я. В. Романов

; кер. роботи О. В. Петришин ; НДІ держ. буд-ва та місц. самоврядування ,

Нац. юрид. ун-т ім. Ярослава Мудрого. Харків, 2015. 20 с.

251. Руководящие принципы устойчивого пространственного

развития европейского континента, Ганновер, 7-8 сентября 2000 г.

Городское управление. 2002. № 10 (74). С. 37-49.

252. Рябець К. Адміністративно-правове регулювання охорони

навколишнього природного середовища і раціональне використання

219

природних ресурсів: актуальні проблеми. Право України. 2006. № 3. С. 97-

100.

253. Саламатов В. Потреба в аналізі ефективності управління містом

в умовах перехідних суспільств. Вісник Національної Академії державного

управління при Президентові України. 2004. № 2. С. 309-314.

254. Самойленко Є. Поняття та сутність зонування земель: проблеми

поєднання підходів містобудівної та юридичної науки. Підприємництво,

господарство і право. 2008. № 6. С. 27-30.

255. Саханенко С. Є. Теоретичні та організаційно-функціональні

засади політичного управління містом в умовах самоврядування: Автореф.

дис... д-ра наук з держ. упр.: 25.00.04; Донец. держ. ун-т упр. Донецьк, 2005.

36 с.

256. Свердлов В. О. Регіональні природні парки та їхня роль у

збереженні природи в міському середовищі (на прикладі РЛП "Ялівщина").

Екологічний вісник. 2016. № 4. С. 10-11.

257. Семків В. Місто і міське право у Середньовічній Європі.

Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні : Матеріали

ХІ регіон. наук.-практ. конф. (3-4 лют. 2005 р.). Л. : ЛДУ, 2005. С. 65-67.

258. Сендецька Т. В. Визначення поняття «правовий акт» у правовій

системі України. Форум права. 2011. № 3. С. 708-711.

259. Систематизація законодавства України: проблеми та

перспективи вдосконалення : монографія. К. : Ін-т держави і права ім. В. М.

Корецького НАН України, 2003. 220 с.

260. Сіряченко І. І. Правові аспекти співвідношення містобудівного

та земельного законодавства у сфері використання земель населених

пунктів. Роль та місце ОВС у розбудові демократичної правової держави :

Матеріали наук.-практ. конф. (10 квіт. 2009 р.). О. : Одес. держ. ун-т внутр.

справ, 2009. С. 158-159.

220

261. Сіряченко І. І. Щодо визначення місця містобудівного

законодавства у правовому регулюванні земельних відносин у населених

пунктах. Актуальні питання реформування правової системи України : Зб.

наук. ст. за матеріалами VІ Міжнар. наук.-практ. конф. , м. Луцьк, 29-30

трав. 2009 р. Луцьк : Волин. обл. друкарня / уклад. Т. Д. Климчук, 2009. С.

443-445.

262. Скопненко Ю. Столичне місто як об'єкт управління:

порівняльно-правовий аспект. Віче : журн. Верхов. Ради України. 2014. №

20. С. 20-24.

263. Смітюх А. Процедура громадського обговорення проектів

містобудівної документації: проблемні питання. Юридичний журнал. 2010.

№ 7. С. 88-90.

264. Соколова І. О. Екологічні права в контексті державного

управління в галузі охорони довкілля. Особистість. Суспільство. Право :

зб. наук. ст. та тез наук. повідомл. за матеріалами Міжнар. наук.-практ.

конф., присвяч. 10-річчю Полт. юрид. ін-ту. Полтава, 15 берез. 2012 р. / Нац.

ун-т "Юрид. акад. України ім. Я. Мудрого", Нац. акад. прав. наук України,

Полтав. юрид. ін-т, НДІ держ. буд-ва та місц. самовряд. Х. : Точка, 2012. С.

459-462.

265. Социальная Хартия городов-членов Союза Балтийских городов,

принята на Генеральной конференции СБГ. Росток, 13 окгября 2001 г. URL :

http://archive.ubc.net/plik,448.html.

266. Соціально-економічний потенціал сталого розвитку України та

її регіонів: вектори реального поступу : національна доповідь / за ред. акад.

НАН України Е.М. Лібанової, акад. НААН України М.А. Хвесика. К. : ДУ

ІЕПСР НАН України, 2017. 864 с.

267. Сталий розвиток : еколого-економічна оптимізація

територіально-виробничих систем : [навч. посібник] / Н. В. Караєва, Р. В.

221

Копран, Т. А. Коцко та ін. / За заг. ред. І. В. Недіна. Суми: ВТД

“Університетська книга”, 2008. 384 с.

268. Сталий розвиток міст за участі громад. Уроки з досвіду

впровадження «Муніципальної програми врядування та сталого розвитку»

Програми розвитку ООН в Україні : Аналітичний документ / О. Орленко.

Київ : ПРООН/МПВСР, 2008. 48 с.

269. Сталий розвиток регіонів України / науковий керівник М. З.

Згуровський. Київ : НТУУ «КПІ», 2009. 197 с.

270. Стокгольмська декларація (Конференція Організації Об’єднаних

Націй з проблем оточуючого середовища) від 16.06.1972 р. URL:

http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_454.

271. Стратегія розвитку міста Харкова до 2020 р. (рішення 10 сессії

Харківської міської ради 7 скликання). URL:

http://www.city.kharkov.ua/assets/files/docs/zakon/strategy2411.pdf.

272. Стратегія сталого розвитку «Україна – 2020», схвалена Указом

Президента України від 12 січня 2015 року № 5/2015. Офіційний вісник

України. 2015. № 4. Cтор. 8. Cт. 67.

273. Стукало Н. В. Глобальні виміри сталого розвитку. Економічні

науки. Серія “Економічна теорія та економічна історія”. Збірник наукових

праць ЛИТУ. 2010. В. 7 (28). Ч. 2. C. 44-51.

274. Сурілова О. О. Екологічні права людини в Україні і

Європейському Союзі: порівняльний аналіз. Актуальні проблеми держави і

права : зб. наук. пр. / Одеська нац. юрид. акад. Одеса : Юрид. л-ра, 2005.

Вип. 25. С. 524-527.

275. Тагаев П. А. Приоритетные направления построения

методологической базы системы экологического мониторинга городских

территорий. Вісник Харківського університету №506. Серія: "Актуальні

проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих вчених м. Харкова". Ч.2. Х.

222

: Б. и. / національний університет ім. В.Н. Каразіна Харківський ; голов. ред.

В. І. Ларін, 2001. С. 62-65.

276. Тагієв С. Р. Обов’язки фізичних осіб в галузі охорони довкілля :

дис. канд. юрид. наук : 12.00.06 / С. Р. Тагієв. К., 2009. 211 с.

277. Теньков С. О. Громадські обговорення містобудівної

документації як предмет судового розгляду : [науково-практичний коментар

рішень та постанов господарських судів України]. Вісник господарського

судочинства. 2011. № 4. С. 28-31.

278. Теорія держави і права : підруч. / О. В. Петришин, С. П.

Погребяк, В. С. Смородинський та ін. ; за ред. О. В. Петришина. Х. : Право,

2014. 368 с.

279. Теорія держави і права. Академічний курс : підручник / за ред.

О. В. Зайчука, Н. М. Оніщенко. К. : Юрінком Інтер, 2006. 668 с.

280. Тихомирова Е. Г., Сёмин Е. Г. Обеспечение экологической

безопасности в условиях большого города. Экология и безопасность

жизнедеятельности. 2010. № 1. С. 78-86.

281. Тихомирова Ф. А. Экология и культура: мысли о будущем

«эксцентрических» городов юга Украины. Лабиринт. Журнал социально-

гуманитарных исследований. 2013. № 1. С. 29-49.

282. Томаш Л. В. Правовий режим: поняття та ознаки. Вісник

Чернівецького університету: Збірник наук. праць. Вип. 282: Правознавство.

Чернівці: Рута, 2005. С. 20-26.

283. Туліна Е. Є. Правове забезпечення використання рослинного

світу : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.06; Нац. юрид. ун-т ім.

Ярослава Мудрого. Харків, 2016. 20 с.

284. Тюн В. М. Адміністративно-правові засади наглядової

діяльності правоохоронних органів України у сфері охорони природи: дис.

223

... канд. юрид. наук : 12.00.06; Львівський державний університет

внутрішніх справ. Львів, 2016. 234 с.

285. Устойчивое развитие предприятия, региона, общества :

инновационные подходы к обеспечению : монография / под общ. ред. д-ра

экон. наук, профессора О. В. Прокопенко. Ruda Śląska : «Drukarnia i Studio

Graficzne Omnidium», 2014. 480 с.

286. Устойчивое развитие предприятия, региона, общества :

инновационные подходы к обеспечению : монография / под общ. ред. д-ра

экон. наук, профессора О. В. Прокопенко. Ruda Śląska : «Drukarnia i Studio

Graficzne Omnidium», 2014. 480 с.

287. Федоров І. О. Кодифікація адміністративно-деліктного

законодавства України : монографія. Запоріжжя : ТОВ ВПО «Запоріжжя»,

2006. 144 с.

288. Фонарюк Д. В. Адаптація українського законодавства ЄС як

фактор швидкого розвитку євроінтеграції. URL:

http://nauka.kushnir.mk.ua/?p=58284.

289. Халецький О. В., Дзера М. М., Децик О. П. Вернісаж нарисів

глобалізації у вітчизняному соціальному дискурсі. Науковий вісник

ЛНУВМБТ імені С. З. Ґжицького. 2011. Том 13. № 3(49). C. 310-313.

290. Хвесик М. А. Голян В. А. Інвестиційне забезпечення сфери

водокористування в контексті імплементації водних директив

Європейського Союзу: інституціональне середовище, секторальні

особливості та перспективи диверсифікації. Економіст. 2014. № 7. С. 8-15.

291. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. № 435-IV.

Відомості Верховної Ради України. 2003. № 40. Ст. 356.

292. Цоклан В. І. Система сучасних джерел конституційного права

України: проблеми теорії та практики : автореф. дис. на здобуття ступеня

224

наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.02 «Конституційне право;

муніципальне право». К., 2008. 23 с.

293. Черкашина К. I. Деякі питання застосування адміністративно-

господарських штрафів за правопорушення у сфері містобудівної діяльності.

Юридическая наука и образование в условиях глобализации: состояние и

перспективы развития : материалы междунар. науч.-практ. конф. (24-25

окт. 2013 г.) / Донец. нац. ун-т, НАН Украины, Ин-т экон.-прав. исслед.

Донецк : ДонНУ, 2013. С. 166-168.

294. Черкашина К. Проблеми реформування містобудівного

законодавства України. Підприємництво, госп-во і право : наук.-практ.

госп.-прав. журн. 2014. № 1. С. 38-41.

295. Шевердіна І. М. Юридичне визначення поняття «міський ліс».

Теоретичні та практичні аспекти реалізації екологічного, земельного,

аграрного права в умовах сталого розвитку України : матеріали "круглого

столу (Харків, 2 груд. 2016 р.) / М-во освіти і науки України. Харків : Право,

2016. С. 231-234.

296. Шевердіна І., Шабанов Р. Генеза правового регулювання

використання, відтворення та охорони рослинного світу в населених

пунктах. Львівський національний університет ім. І. Франка. Вісник

Львівського Університету. Серія юридична. / Львів. нац. ун-т ім. І. Франка.

Львів : Львів. нац. ун-т ім. І.Франка, 2013. Вип. 57. С. 287-295.

297. Шеховцов В. В. Актуальні питання імплементації міжнародних

стандартів поводження власників з об’єктами тваринного світу до

національного законодавства. Вісник Харівського національного

університету ім. В. Н. Каразіна. Серія “Право”. 2012. № 1034, вип. 13. С.

285-288.

298. Шиманська К. В. Екологічна складова Угоди про Асоціацію з

ЄС: напрями реалізації в Україні. Вісник Житомирського державного

225

технологічного університету. Серія: економіка, управління та

адміністрування. 2015. № 2(72). С. 34-42.

299. Шкабаро В. М. Місто в системі адміністративно-

територіального устрою України. Держава і право. Юридичні і політичні

науки. Вип.18. К. : Ін-т держави і права НАН України / голова редкол. Ю. С.

Шемшученко, 2002. С. 115-118.

300. Шкабаро В. М. Місто як суб'єкт конституційно-правових

відносин. Бюлетень Міністерства юстиції України. 2005. № 5. С. 105-111.

301. Шпачук О. В. Місто як багаторівнева поліструктурна соціально-

економічна система управління процесами функціонування муніципального

господарства. Стратегія розвитку України до 2010 року: Тези

міжрегіональної наук.-практ. конференції 17-18 листопада 1999 р. Секція

№1. Х. : УАДУ(ХФ) / редкол.: Г. І. Мостовий, В. Я. Тацій, ін. та, 2000. С. 50-

52.

302. Штефан В. С. Правовий статус міських населених пунктів

України. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата

юридичних наук : 12.00.02 – конституційне право; муніципальне право.

Харків, 2017. 24 с.

303. Экологические положения конституций: сборник / Под. ред. Е.

А. Высторобца ; [предисл. Ю. С. Шемшученко, вступ. слово В. И. Данилова-

Данильяна, интервью с С. А. Боголюбовым]. М.-Уфа: МИРмпОС, Центр

интерэкоправа ЕврАзНИИПП, 2012. 385 с.

304. Ющенко Ю., Коваль К. Чернівецька урбанізована ділянка річки

Прут. Екологічний стан і здоров'я жителів міських екосистем. Горбуновські

читання : тези доп. (м. Чернівці, 5-6 трав. 2015 р.) / НТУ "ХПІ", Буковин.

держа. мед. ун-т, Нац. екоцентр України. Чернівці : Місто, 2015. С. 182-183.

305. Яковюк І. В. Адаптація законодавства України до законодавства

Європейського Союзу: проблеми теорії і практики. Європейський Союз і

226

Україна: особливості взаємовідносин на сучасному етапі / Нац. акад. прав.

наук України, НДІ держ. буд-ва та місц. самоврядування. Х. : Оберіг, 2012.

Розд. 1. С. 5-47.

306. Ярощук В. Г. Генезис принципу екологічної безпеки в

земельному законодавстві. Ученые записки Таврического национального

университета им. В.И. Вернадского. Серия «Юридические науки». 2012.Том

25 (64). № 1. С. 353-358.

307. Ястребов О. «Руська Правда»: перший кодекс законів на Русі.

День. 2004. № 148. С. 63-68.

308. Яцина М. О. Щодо питання екологічної складової Угоди про

асоціацію з Європейським Союзом. Перші кроки в науці земельного,

аграрного та екологічного права : Збірник матеріалів наукової конференції

студентів, магістрів, аспірантів та молодих вчених (24 квітня 2015 року) /

за ред. Саннікова Д.В., Ігнатенко І.В., Гетьмана А.П., Шульги М.В. 2015.

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого. 528 с.

227

ДОДАТКИ

Основні положення дисертації повно викладено в таких наукових

публікаціях дисертанта:

1. Джерелій В. В. Правова охорона навколишнього середовища

міст: європейська модель і закономірності її формування. Порівняльно-

аналітичне право. 2014. № 7. С. 103-105.

2. Джерелий В. В. Правовая охрана окружающей среды городов в

ЕС. «Legea si Viata» (Республіка Молдова). 2015. № 6-3. С. 36-39.

3. Джерелій В. В. Формування правових засад забезпечення

охорони навколишнього природного середовища в містах. Науковий вісник

Ужгородського національного університету. Серія Право. Випуск 47. Том

2. 2017. С. 66-69.

4. Джерелій В. В. Європейські стандарти забезпечення правової

охорони навколишнього природного середовища в містах. Науковий вісник

публічного і приватного права. 2017. Вип. 5. Том 1. С. 78-82.

5. Джерелій В. В. Захист навколишнього природного середовища у

містах як елемент забезпечення сталого розвитку. Науковий вісник

Херсонського державного університету. Серія «Юридичні науки». 2018.

Вип. 3. Том 2. С. 11-15.

6. Джерелій В. В. Локальне правове регулювання в системі

забезпечення охорони навколишнього природного середовища в містах.

Slovak international scientific journal. 2018. № 23. С. 65-74.

7. Джерелій В. В. Правова охорона навколишнього середовища

міст як гарантія права людини на безпечну екологію. Правові засади

гарантування та захисту прав і свобод людини і громадянина : зб. тез наук.

доп. і повідомл. ІІІ Міжнар. наук.-практ. конф. (22 трав. 2015 р., м. Полтава)

/ редкол. А. П. Гетьман [та ін.]. Харків : Права людини, 2015. С. 431-435.

228

8. Джерелій В. В. Урбанізація як прояв глобалізації у світі і фактор

впливу на навколишнє природне середовище. Теорія і практика сучасної

юриспруденції: Міжнародна науково- практична конференція, м. Київ, 8–9

грудня 2017 р. К.: Центр правових наукових досліджень, 2017. Ч. 1. С. 131-

132.

9. Джерелій В. В. Охорона навколишнього природного середовища

у містах на сучасному етапі розвитку. Місце юридичних наук у формуванні

правової культури сучасної людини: Матеріали міжнародної науково-

практичної конференції, м. Запоріжжя, 22–23 грудня 2017 року. Запоріжжя:

Запорізька міська громадська організація «Істина», 2017. Ч. II. С. 115-117.