1

НАЦІОНАЛЬНИЙЮРИДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТІМЕНІ ЯРОСЛАВА МУДРОГО

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Кваліфікаційна наукова робота

на правах рукопису

КАЧАНОВ ЄВГЕН ОЛЕКСАНДРОВИЧ

УДК 340:342.7:351.94

ДИСЕРТАЦІЯ

СУДОВІ ГАРАНТІЇ ПРАВ ЛЮДИНИ

12.00.01 «Теорія та історія держави і права;історія політичних та правових учень»

Юридичні науки

Подається на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей,результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело_______________ Качанов Є.О.

Науковий керівник: Лук’янов Дмитро Васильович, доктор юридичних наук,доцент, член-кореспондент НАПрН України, завідувач кафедри міжнародногоприватного права та порівняльного правознавства Національного юридичногоуніверситету імені Ярослава Мудрого

Харків – 2018

2

АНОТАЦІЯ

Качанов Є. О. Судові гарантії прав людини. − Кваліфікаційна наукова

праця на правах рукопису.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за

спеціальністю 12.00.01 «Теорія та історія держави і права; історія політичних і

правових учень» – Національний юридичний університет імені Ярослава

Мудрого. – Харків, 2018.

Дисертація присвячена загальнотеоретичній характеристиці судових

гарантій прав людини. Насамперед досліджено історичний розвиток та питання

становлення й еволюції судових гарантій прав людини, основним елементом яких

визначається право на судовий захист. Зроблено висновок, що особливу роль у

формуванні концепції забезпечення прав людини відіграла теорія природного

права, якою було обґрунтовано їх невід’ємний і невідчужуваний характер.

Визначено роль судових гарантій у механізмі захисту прав людини та місце

права на судовий захист у доктрині прав людини. Також дисертантом розвинуто

підхід, відповідно до якого класифікація прав на позитивні і негативні має

здійснюватися не за критерієм необхідності втручання з боку держави з метою

реалізації того або іншого суб’єктивного права чи відсутності такої необхідності.

Критерієм розрізнення стає міра, за якою таке втручання стає необхідним для

максимальної реалізації прав людини.

Доступність правосуддя сьогодні визнається необхідною ознакою правової

держави. Цінність принципу доступності правосуддя полягає зокрема у

передбаченні окремої процесуальної форми розгляду спорів та конфліктів,

встановленого процесуальним законом порядку вирішення справ судами,

здатності скористатися закріпленими процесуальними правами без будь-яких

правових чи фактичних перешкод. Також відстоюється теза, що реалізація

судових гарантій прав людини можлива лише за умови системного виконання

сукупності негативних та позитивних зобов’язань держави, найбільш важливими

з яких є забезпечення доступу до суду та забезпечення виконання судових рішень.

3

Доводиться, що правом на судовий захист можна вважати можливість

звернутися до встановленого позитивним правом процесуального механізму для

захисту своїх прав і свобод в суді, якщо вона забезпечена процесуальним

обов’язком суду надати такий захист. Підкреслена неможливість реалізації права

на судовий захист без забезпечення доступності правосуддя.

Розкрито особливості реалізації права на судовий захист у контексті

концепції правосуддя перехідного періоду, проаналізовано проблеми реалізації

відступу від гарантій прав за міжнародними договорами Україні в період захисту

від агресії сусідньої держави.

Спираючись на судову практику, відмежовуються категорії справ, в яких

судовий захист, що здійснюється під час перехідного правосуддя, набуває

особливої актуальності: 1) розслідування злочинів проти людяності та

переслідування злочинців після зміни режимів; 2) питання амністії; 3) люстрація;

4) реституція майна та компенсація за його втрату. Наведено відповідну практику

Європейського суду з прав людини щодо вказаних категорій справ, обґрунтовано

важливість правильного використання та впровадження даних положень і

практики ЄСПЛ у вирішенні подібних проблем, що є актуальними наразі для

нашої держави.

Окремо сформульовані базові категорії дослідження, зокрема «гарантії» та

«гарантії прав і свобод людини». Гарантованість прав і свобод людини визначено

як властивість, характеристику прав і свобод, яка означає їх непорушність,

всебічне визнання й охорону. Послідовно проаналізовані сучасні доктринальні

підходи до розуміння гарантій прав і свобод людини і громадянина: 1) гарантії як

фактори, які забезпечують реальне (фактичне) здійснення цих прав і свобод;

2) гарантії як умови, засоби і способи, створені суспільством та державою і

похідними від неї інститутами влади, які забезпечують фактичну реалізацію,

охорону та захист прав і свобод людини та громадянина; 3) гарантії як система

норм, принципів, умов і вимог, які у своїй сукупності забезпечують дотримання

прав, свобод і законних інтересів; 4) гарантії як система загальних (політичних,

4

економічних, духовних та ін.) і спеціальних юридичних засобів та інститутів,

спрямованих на створення умов для реалізації прав людини, а також забезпечення

їх всебічної охорони та захисту від порушень.

Відстоюється точка зору про поділ гарантій на три основні групи: 1)

загальні; 2) спеціальні; 3) організаційну роботу органів держави та громадських

організацій. Також автором запропоновано додаткові критерії класифікації:

залежно від суб’єкта, який здійснює забезпечення прав і свобод людини, −

державні та суспільні. Залежно від органу, що здійснює захист, − судові та

позасудові. Додатково розкриті такі класифікації гарантій як матеріальні та

процесуальні; конституційні та галузеві; нормативні та інституційні, прямі

(безпосередні) та непрямі (опосередковані), прості, складні та змішані, гарантії-

засоби та гарантії-умови тощо.

Наголошується, що адресатом прав на судовий захист є держава, яка несе

позитивні та негативні зобов’язання щодо закріплення й забезпечення реалізації

права на судовий захист у конкретному суспільстві.

Окрему увагу присвячено таким складовим елементам судових гарантій

прав людини, як інституційні та процесуальні. Визначено, що інституційні

елементи (інституційні судові гарантії прав людини) – це критерії, яким повинна

відповідати і судова система в цілому, і кожен національний судовий орган

зокрема. Такими елементами права на справедливий суд визначено: незалежний

суд, доступ до суду (з особливим акцентом на гарантії доступу до суду в умовах

конфлікту). Процесуальні елементи права на справедливий суд (процесуальні

судові гарантії прав людини) пов’язані безпосередньо з ходом процесу і

відправленням правосуддя. Процесуальними елементами права на справедливий

суд є: публічність судового розгляду, розумний строк судового розгляду, належна

судова процедура, вмотивованість рішень суду, виконання судових рішень.

Акцентовано увагу на тому, що найвищими за своєю юридичною силою

та значенням гарантіями права на судовий захист є положення Конституції

України, які формують засади та основу цього права. Автор наголошує, що

5

юридичною гарантією забезпечення прав на судовий захист є: 1) визнання права

на судовий захист, зокрема, законодавче закріплення можливості звернутися з

позовом до суду, право на участь у розгляді своєї справи, право на апеляційне та

касаційне оскарження тощо; 2) законодавче закріплення юридичного обов’язку

всіх інших суб’єктів дотримуватися та не порушувати зазначених прав. Серед

внутрішньодержавних гарантій права на судовий захист окрім юридичних

виокремлено організаційні гарантії, під якими запропоновано розуміти

безпосередню організаційну діяльність держави з забезпечення цього права.

Підкреслюється багатоаспектність сучасної класифікації міжнародних

механізмів захисту прав людини, зокрема: а) конвенційні (нормативні) й

інституційні механізми захисту; б) механізми, які захищають громадянські та

політичні права; механізми із забезпечення реалізації економічних, соціальних та

культурних прав; механізми, що здійснюють комплексний захист прав і свобод; в)

залежно від функції, покладеної в основу міжнародного механізму захисту прав і

свобод людини, − регулятивні та моніторингові (контрольні) механізми; г)

договірні та позадоговірні.

Також у дослідженні охарактеризовано стратегію реформування

судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів в Україні, яка

відбувається сьогодні. Наголошено на тому, що саме ефективність її здійснення

уможливить повноцінну реалізацію судових гарантій прав людини.

Ключові слова: судові гарантії прав людини, право на судовий захист,

доступність правосуддя, верховенство права, ЄСПЛ, судова реформа.

СПИСОК ПУБЛІКАЦІЙ ЗДОБУВАЧА

Наукові праці, в яких відображені основні результати дослідження

1. Качанов Є. О. Процедурні складові частини судових гарантій прав

людини. Право та державне управління : зб. наук. пр. У 2-х томах. Запоріжжя :

КПУ, 2018. № 2 ( 31). Т. 1. С. 15–20.

2. Качанов Є. О. Право на справедливий суд як основоположна гарантія прав

6

людини: історичний розвиток концепції. Науковий вісник публічного та

приватного права : зб. наук. пр. Київ : Науково-дослідний інститут публічного

права, 2017. Вип. 5. Т. 1. С. 23−27.

3. Качанов Є. О. Недержавні системи правосуддя: моделі взаємовідносин із

державними правовими системами. Порівняльно-аналітичне право. 2017.

Вип. 6. С. 23–26. URL :http://www.pap.in.ua/6_2017/6.pdf

4. Качанов Є. О. Право на судовий захист крізь призму генези ідеї прав людини.

Науковий вісник Херсон. держ. ун-ту. 2018. Вип. 3. Т. 1. С. 18–22.

5. Качанов Є. О. Інституційні складові судових гарантій прав людини. Magyar

Tudomanyos Journal. Budapest, Hungary, 2018. № 19 (2018). С. 20–25.

Наукові праці, які додатково відображають результати дисертаційного

дослідження

6. Качанов Є. О. Застосування інститутів демократії при формуванні вищих

органів державної влади в Україні. Демократія у країнах Східної Європи:

конституційно-правовий вимір (Тодиківські читання) : збірка тез наук. доп. і

повідомл. Четвертої міжнар. наук. конф. молодих учених, аспірантів і студентів

(27–28 травня 2013 року). / за заг. ред. А. П. Гетьмана; Нац. ун-т «Юридична

академія України імені Ярослава Мудрого». Харків : Права людини, 2013.

Наукові праці, в яких засвідчено апробацію матеріалів дослідження

7. Качанов Є. О. Судовий захист у системі гарантій прав людини. Місце

юридичних наук у формуванні правової культури сучасної людини : матер.

Міжнар. наук.-практ. конф., м. Запоріжжя, 22–23 грудня 2017 р. Запоріжжя :

Запорізька міська громадська організація “Істина”, 2017. С. 22 –26.

7

SUMMARY

Kachanov I.O. Judicial Guarantees of Human Rights. − Qualifying scientific

work as the manuscript.

The thesis for a candidate’s degree by the specialty 12.00.01 “Theory and

History of State and Law; History of Political and Legal Studies”. – Yaroslav Mudryi

National Law University. – Kharkiv, 2018.

The dissertation is focused on general and theoretical characteristics of judicial

guarantees of human rights. The author has researched historical development and

issues of the formation and evolution of judicial guarantees of human rights, the main

element of which is the right to judicial protection. It has been concluded that the

theory of natural law played a special role in forming the concept of guaranteeing

human rights. That theory substantiated their integral and inalienable character.

The role of court guarantees within the mechanism of protecting human rights

and the place of the right to judicial protection in the doctrine of human rights have

been determined. The author of the dissertation has also developed an approach, when

the classification of the rights into positive and negative should be carried out not

according to the criterion of the need for intervention by the state in order to implement

a particular subjective right or the lack of such a need. The criterion of differentiation is

the measure, where such interference becomes necessary for the maximum realization

of human rights.

Nowadays access to justice is recognized as a necessary feature of a country with

the rule of law. The value of the access to justice principle is, in particular, in providing

a certain procedural form for considering disputes and conflicts, established procedure

by the procedural law for hearing cases by courts, the ability to take advantage of

established procedural rights without any legal or factual obstacles. The author has also

standed up the thesis that the implementation of judicial guarantees of human rights is

possible only on condition of systematic implementation of a set of negative and

positive obligations of the country, where the most important is to ensure access to the

court and guaranteeing the execution of court decisions.

8

The author has argued that the right to judicial protection can be considered an

opportunity to appeal to the established procedural mechanism for the protection of the

rights and freedoms in court, if it is provided with the procedural duty of the court to

ensure such a protection. The author has underlined on the impossibility of realizing the

right to judicial protection without ensuring the access to justice.

The author has revealed specific features of realizing the right to judicial

protection in the context of the concept of justice of the transition period; has analyzed

the problems of implementing the deviation from the guarantees of rights under

international treaties of Ukraine during the period of protection from aggression of the

neighboring state.

Based on judicial practice, the author has delineated the categories of cases,

where judicial protection carried out during the transitional justice, becomes of

particular relevance: 1) investigation of crimes against humanity and prosecution of

offenders after the change of regimes; 2) the amnesty issue; 3) lustration; 4) restitution

of property and compensation for its loss. The relevant case-law of the European Court

of Human Rights regarding these categories of cases has been presented; the

importance of the correct use and implementation of these provisions and practices of

the ECHR in solving similar problems that are relevant for our country has been

substantiated.

The basic categories of the research, in particular, “guarantees” and “guarantees

of human rights and freedoms”, have been formulated. The guarantee of human rights

and freedoms has been defined as a property, characteristic of the rights and freedoms,

which means their inviolability, comprehensive recognition and protection. The author

has consistently analyzed modern doctrinal approaches to understanding the guarantees

of human and civil rights and freedoms: 1) guarantees as factors that ensure the real

(actual) exercise of these rights and freedoms; 2) guarantees as conditions, means and

methods, created by the society and the state and derived from it government

institutions, which ensure the actual realization, security and protection of the rights

and freedoms of a man and citizen; 3) guarantees as a system of norms, principles,

9

conditions and requirements that in their aggregate ensure the observance of the rights,

freedoms and legitimate interests; 4) guarantees as a system of general (political,

economic, spiritual, etc.) and special legal means and institutions aimed at creating

conditions for the realization of human rights, as well as ensuring their comprehensive

security and protection against violations.

The author has argued the point of view on the division of guarantees into three

main groups: 1) general; 2) special; 3) organizational work of state authorities and

public organizations. The author has also offered additional criteria for the

classification: depending on the subject realizing the protection of human rights and

freedoms – state and social. Depending on the agency that carries out the protection, –

judicial and extrajudicial. Besides, the author has revealed such classifications of

guarantees as material and procedural; constitutional and sectoral; normative and

institutional, direct and indirect, simple, complex and mixed, guarantees-means and

guarantees-conditions, etc.

It has been noted that the recipient of the rights to judicial protection is a state

that has positive and negative obligations to consolidate and guarantee the realization

of the right to judicial protection in a particular society.

Particular attention has been paid to such components of judicial guarantees of

human rights as institutional and procedural ones. It has been determined that

institutional elements (institutional court guarantees of human rights) are the criteria

inherent to the judicial system in the whole and each national judicial authority, in

particular. Such elements of the right to a fair trial are defined: an independent court,

access to a court (with a special emphasis on guarantees of access to court in a conflict

situation). Procedural elements of the right to a fair trial (procedural court guarantees of

human rights) are directly related to the process and the administration of justice. The

procedural elements of the right to a fair trial are: publicity of the trial, a reasonable

period of the trial, due process, motivation of court decisions, execution of judgments.

Special attention has been paid to the fact that the provisions of the Constitution

of Ukraine, which form the principles and basis of the right to judicial protection, are

10

the highest in terms of their legal force and importance of the guarantees of the right to

judicial protection. The author has emphasized that the legal guarantee of the rights to

judicial protection is: 1) recognition of the right to judicial protection, in particular, the

legislative consolidation of the possibility to file the petition to the court, the right to

participate in the trial of own case, the right to appeal and cassation appeal, etc.; 2)

legislative consolidation of the legal obligation of all other subjects to follow and not to

violate these rights. The author has distinguished organizational guarantees among

national guarantees of the right to judicial protection, in addition to the legal ones. The

author has offered to understand them as the direct organizational activity of the state to

ensure this right.

The author has emphasized the multifaceted nature of the modern classification

of international mechanisms for the protection of human rights, in particular: a)

conventional (normative) and institutional mechanisms of protection; b) mechanisms

protecting civil and political rights; mechanisms for ensuring the realization of

economic, social and cultural rights; mechanisms that carry out a comprehensive

protection of the rights and freedoms; c) depending on the function underlying the

international mechanism for the protection of human rights and freedoms, – regulatory

and monitoring (control) mechanisms; d) contractual and non-contractual.

The author of the research has also characterized the strategy for reforming the

judiciary, justice and related legal institutions in Ukraine, which is taking place today. It

has been emphasized that the effectiveness of its implementation will enable the full

implementation of judicial guarantees of human rights.

Key words: judicial guarantees of human rights, the right to judicial protection,

access to justice, rule of law, ECHR, judicial reform.

11

ЗМІСТ

ВСТУП 12

РОЗДІЛ 1. РОЗВИТОК ПРАВА НА СУДОВИЙ ЗАХИСТ 21

1.1. Місце права на судовий захист у доктрині прав людини 21

1.2. Право на судовий захист у системі прав людини 39

1.3. Доступність правосуддя як визначальна гарантія прав людини

1.4. Право на судовий захист у контексті концепції правосуддя

перехідного періоду

56

59

Висновки до розділу 1 74

РОЗДІЛ 2. СУДОВІ ГАРАНТІЇ ПРАВ ЛЮДИНИ: ЗМІСТОВІ,

ІНСТИТУЦІЙНІ І ПРОЦЕСУАЛЬНІ СКЛАДОВІ 78

2.1. Поняття, структура та види судових гарантій прав людини

2.2. Зміст судових гарантій прав людини в контексті концепції

верховенства права

2.3. Інституційні та процесуальні складові судових гарантій прав

людини

Висновки до розділу 2

78

85

95

130

РОЗДІЛ 3. РІВНІ СУДОВИХ ГАРАНТІЙ ПРАВ ЛЮДИНИ

3.1. Внутрішньодержавні судові гарантії прав людини

3.2. Аналіз судової реформи України в аспекті її спроможності

посилити судові гарантії прав людини

3.3. Міжнародні судові гарантії прав людини

132

132

149

164

Висновки до розділу 3 187

ВИСНОВКИ 190

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТОК

12

ВСТУП

Обґрунтування вибору теми дослідження. Становлення України як

правової соціальної держави вимагає від неї постійних якісних змін і

демократичних перетворень. Одним із найбільш важливих завдань, що постають

на цьому шляху, є створення ефективної системи захисту прав і свобод людини і

громадянина, втілення в національній правовій системі загальновизнаних

гуманітарних стандартів. Вагомий крок у цьому напрямі − закріплення на

конституційному рівні положення, відповідно до якого права і свободи людини та

їх гарантії визначають зміст та спрямованість діяльності держави. Принципи

правової соціальної держави та верховенства права вимагають утілення в

суспільних відносинах положень статті 3 Конституції України, відповідно з якої

людина, її життя та здоров’я визнаються найвищою соціальною цінністю.

Неодмінною ефективною гарантією реалізації цього припису є органи

правосуддя, які забезпечують захист прав людини.

Окреслені питання неодноразово розглядала Європейська комісія за

демократію через право в процесі надання рекомендацій та нагляду за

проведенням судової реформи в Україні. І хоча послідовність реформи та

реалізація окремих положень були позитивно оцінені Комісією, основний

наголос ще від початку співпраці (1996 р.) Комісії з Україною завжди робився на

принциповій важливості втілення та реалізації концепції верховенства права в

нашій державі (протиставляючи її спрощеній концепції верховенства

позитивного закону радянських часів).

Водночас Україна залишається серед лідерів за кількістю звернень проти

неї до Європейського суду з прав людини. Чимала кількість заяв стосується

проблем забезпечення судового захисту прав людини і громадянина в контексті

перехідного правосуддя (у конфліктний період), але більшість все ж торкається

систематичних проблем вітчизняного правосуддя. До того ж цього року

Європейський суд із прав людини у Страсбурзі вилучив із реєстру та передав

комітету міністрів Ради Європи понад 12 тис. справ, які стосуються

систематичного невиконання рішень національних судів в Україні. Ситуацію, що

13

стимулює головну міжнародну установу захисту прав людини реагувати

подібним чином, аж ніяк не можна назвати прийнятною, адже її неможливо

пояснити інакшим, аніж визнанням недосконалості та неспроможності

вітчизняної судової системи належно захищати права людини і громадянина.

Так само звернення до Європейського суду з прав людини за своєю

правовою природою можна вважати аналогією конституційної скарги,

можливість подання якої стало однією із довгоочікуваних новел у системі

захисту прав людини і громадянина в Україні. Адже Європейська конвенція з

прав людини та Конституція України мають спільну юридичну природу, тому

інститут конституційної скарги покликаний певною мірою перенести вирішення

питань відновлення порушених прав людини з міжнародного на національний

рівень, до того ж усталена практика ЄСПЛ поступово стає джерелом

конституційного права.

Сьогодні завдяки прецедентній практиці Європейського суду з прав людини,

Комітету ООН з прав людини, інших міжнародних судових інституцій, діяльності

різноманітних структур ООН, місіям ОБСЄ і Бюро ОБСЄ з демократичних

інститутів і прав людини, Ради Європи напрацьовано широкий перелік

стандартів, що розкривають зміст права на судовий захист і перетворюють його

на систему вимог, що висуваються до держави в сфері забезпечення такої гарантії

прав людини, як ефективний захист прав людини, і виступають важливим

елементом верховенства права, дозволяють виробити точні індикатори, що дають

можливість оцінити відповідність конкретного судового процесу або

функціонування судової системи в цілому існуючим стандартам справедливого

судового розгляду.

Усе це зумовлює необхідність наукового аналізу й узагальнення

напрацьованих практикою стандартів, з’ясування оптимальних шляхів їх

втілення в національній правовій системі, вироблення спільних понять і наукових

моделей, які б розкривали загальний зміст судових гарантій прав людини. Адже

через багатоаспектність досліджуваної проблеми та певну лімітацію сучасної

юридичної науки комплексне теоретичне змістовне дослідження судових гарантій

14

прав людини в Україні в рамках реалізації принципу верховенства права не

проводилося.

До того ж, для України вирішення вказаних завдань набуває особливої

актуальності з огляду на гостру необхідність продовження реформування судової

системи, забезпечення довіри суспільства до суду, без якої неможливим є

належне й ефективне функціонування цієї системи. А це ще й підтверджує

актуальність даного дослідження як доктринального джерела в правотворчій та

правозастосовній практиці в контексті сьогочасних і майбутніх реформ у цій

сфері суспільного життя. Важливість і доцільність обраної теми дисертаційного

дослідження особливо загострюється у зв’язку з необхідністю гармонізації

національного законодавства з міжнародними стандартами у сфері судоустрою і

забезпечення справедливого суду, потребою поглибленого вивчення на

загальнотеоретичних засадах системи організаційно-правових гарантій реалізації

права на судовий захист.

Зв’язок роботи із науковими програмами, планами, темами. Дисертація

виконана на кафедрі теорії держави і права Національного юридичного

університету імені Ярослава Мудрого. Проблематика дисертаційного

дослідження відповідає науковому напрямку, що його розробляє кафедра теорії

держави і права Національного юридичного університету імені Ярослава

Мудрого в межах цільової комплексної програми «Загальнотеоретичні проблеми

правотворення та правозастосування в умовах формування правової держави»

(реєстраційний номер 0106U002286). Тема дисертації затверджена вченою радою

Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого (протокол № 1

від 6 вересня 2013 р).

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає

у тому, щоб на основі узагальнення існуючих доктринальних напрацювань, а

також аналізу практики реалізації законодавства України та міжнародно-

правових норм надати змістовну загальнотеоретичну характеристику судових

гарантій прав людини.

Поставлена мета зумовила необхідність вирішення таких завдань:

15

розкрити історичний розвиток судових гарантій прав людини, їх

становлення й еволюцію, роль у механізмі захисту та місце права на

судовий захист у доктрині прав людини;

розмежувати на теоретичному рівні право на судовий захист та доступність

правосуддя в контексті концепції верховенства права;

проаналізувати систему міжнародно-правових стандартів забезпечення

права на справедливий суд як основоположну судову гарантію прав людини,

дати оцінку рівня відповідності вітчизняного законодавства цим

положенням;

визначити основні напрями судової та інших суміжних реформ в Україні у

контексті посилення судових гарантій прав людини;

сформулювати науково обґрунтовані висновки та пропозиції для

вдосконалення чинного законодавства та практики його застосування щодо

забезпечення судових гарантій прав людини.

Об’єктом дослідження є система гарантій прав людини.

Предмет дослідження − характеристики та особливості судових гарантій

прав людини.

Методи дослідження зумовлені специфікою дослідницької роботи і

потребами комплексного аналізу теми. За допомогою діалектичного концепція

прав людини розглядається в цьому дослідженні у динаміці як інститут, що

перебуває у розвитку; антропологічний використано при розгляді прав і свобод з

точки зору особи, якій вони належить, визначенні ролі суб'єкта в їх реалізації;

аксіологічний – для розгляду концепції прав людини як цінності для людини і

людства в цілому. Герменевтичний метод знайшов застосування при

інтерпретації історичних текстів, нормативних положень міжнародних,

регіональних і національних документів з прав людини; системний – для

визначення системи внутрішньодержавних і міжнародних гарантій прав людини;

історичний – при розгляді етапів формування концепції прав людини, розвитку

основних ідей, які лежать в її основі. Логічний допоміг дослідити елементи

механізму захисту прав людини, встановити їх взаємодію; формально-

16

юридичний – проаналізувати положення нормативно-правових актів, установити

зовнішні ознаки правових явищ, їх відмінності між собою та формулюванні

певних дефініцій. Порівняльно-правовий використано для розгляду забезпечення

судових гарантій прав людини в різних правових системах.

Переклади оригінальних праць з іноземних мов зроблені автором.

Теоретичні засади цього дослідження ґрунтуються на наукових працях і доробках

із філософії права, соціології, загальної теорії права, конституційного,

міжнародного права, наук процесуального права, теоретичних засадах

судоустрою.

Теоретико-методологічною базою дослідження стали наукові

напрацювання українських і зарубіжних вчених-правознавців, які у своїх працях

вивчали різноманітні аспекти дослідження визначеної проблематики:

В. Авер’янов, М. Баймуратов, О. Батанов, А. Георгіца, Ю. Грошевой, А. Заєць,

Р. Калюжний, М. Козюбра, А. Колодій, Д. Лук’янов, І. Марочкін, Г. Мурашин,

О. Овчаренко, О. Петришин, В. Погорілко, О. Пушкіна, П. Рабінович,

В. Селіванов, О. Скрипнюк, В. Сухонос, С. Тимченко, В. Тихий, Ю. Тодика,

О. Тодика, О. Уварова, Т. Цувіна, О. Христова, В. Шаповал, С. Шевчук,

Ю. Шемшученко, І. Яковюк та ін.

Нормативно-правовою та емпіричною базою роботи стали положення

міжнародно-правових актів (Загальної декларації прав людини 1948 р.,

Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 р., Конвенції про

захист основних прав людини і основоположних свобод 1950 р., рекомендацій

Комітету міністрів Ради Європи тощо), норми Конституції України та інших актів

законодавства, нормативні акти зарубіжних держав, що стосуються судових

гарантій прав людини, практика Європейського суду з прав людини, рішення

Конституційного Суду України та судів загальної юрисдикції, а також джерела

права релігійних та традиційних правових систем.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що уперше у

вітчизняній юридичній науці на монографічному рівні надано

загальнотеоретичну характеристику системи судових гарантій прав людини. У

17

дисертаційній роботі на підставі проведеного дослідження

уперше:

- розкрито структуру права на судовий захист через такий елементний склад:

суб’єкт (носій), яким може виступати фізична або юридична особа; адресат,

яким є держава, що має нести позитивні та негативні зобов’язання щодо

закріплення та забезпечення реалізації права на судовий захист у конкретному

суспільстві; предмет (зміст) права на судовий захист – система інституційних

і процесуальних складових;

- встановлено, що реалізація судових гарантій прав людини можлива лише за

умови системного виконання сукупності негативних та позитивних

зобов’язань держави. Головним негативним зобов’язанням держави у

контексті реалізації судових гарантій прав людини є невтручання у процес

здійснення правосуддя. Позитивні зобов’язання держави у контексті

реалізації судових гарантій прав людини можна диференціювати залежно від

того чи іншого елемента права на судовий захист як його складової частини.

У сфері інституційних елементів держава має створити та забезпечити

існування незалежних та неупереджених судів, а також належні умови

доступу до суду, не обтяжені юридичними та економічними обмеженнями. У

сфері процесуальних елементів держава зобов’язана на законодавчому рівні

врегулювати і практично забезпечити дотримання вимог публічного розгляду

справи за належної судової процедури протягом розумного строку, а результат

судової процедури має втілюватися у вмотивованому судовому рішенні та

його виконанні. Найбільш важливим позитивним зобов’язанням держави

серед інституційних елементів права на судовий захист є забезпечення

доступу до суду; основним позитивним зобов’язанням в сфері процесуальних

елементів права на справедливий суд є забезпечення виконання судових

рішень;

- визначено основні напрями судової реформи з точки зору її сприяння

посиленню судових гарантій прав людини, виділено певні стримуючі фактори

(неналежне нормативне закріплення, недосконалість реформ суміжних з

18

судовими органів, недостатнє залучення інститутів громадянського

суспільства, слабкий рівень підготовки кадрів та проблеми юридичної освіти,

низький рівень правової культури та правосвідомості тощо);

- з'ясовано особливості реалізації права на судовий захист в умовах конфлікту й

у постконфліктний період у процесах перехідного правосуддя (в контексті

забезпечення прав і свобод людини і громадянина під час військового

конфлікту в практиці ЄСПЛ);

набули подальшого розвитку:

- зміст права на судовий захист на основі внутрішнього законодавства

України, міжнародних актів про права людини, ЄКПЛ та практики

Європейського суду з прав людини через призму реалізації принципу

верховенства права (розгляд справи; справедливість судового розгляду;

публічність розгляду справи та проголошення рішення; розумний строк

розгляду справи; розгляд справи судом, установленим законом; незалежність і

безсторонність суду).

- характеристика механізму реалізації судових гарантій прав людини через

поєднання публічно-правових і приватноправових елементів;

- розуміння перехідного правосуддя як періоду коли держава має застосувати

спеціальні механізми, засоби та впроваджувати певні практики, які є реакцією

держави на події конфлікту, репресії чи війни. Мета цих дій держави полягає у

протидії цим конфліктам, війні та репресіям, подолання наслідків порушень

прав людини чи порушень гуманітарного права, які були допущені під час таких

подій. На таких «перехідних етапах» життя суспільства: 1) держава зобов’язана

розслідувати порушення прав людини і порушення гуманітарного права, які

мали місце, й притягти винних до відповідальності; 2) має бути забезпечено

право знати правду про порушення, які мали місце, й знати про долю людей, які

зникли; 3) право на відшкодування шкоди, заподіяної жертвам порушень прав

людини; 4) обов’язок держави запобігти, за допомогою різних механізмів,

повторенню подібних подій у майбутньому;

19

удосконалено:

- визначення права на судовий захист як можливості звернутися до встановленого

позитивним правом процесуального механізму для захисту своїх прав і свобод в

суді, забезпеченої процесуальним обов’язком суду надати такий захист, тобто

використати всі передбачені процесуальними нормами можливості для повного

і своєчасного розгляду справи і винесення належним чином аргументованого й

базованого на вимогах права судового акта;

- характеристику чинників, що спричиняють правові (інституційні) бар’єри

для доступу уразливих груп населення до правосуддя: правові положення, що

відкрито блокують потреби уразливої групи, прогалини у законодавстві тощо;

труднощі у тлумаченні і застосуванні законодавства; неефективні або складні

процесуальні норми (зокрема, відсутність процесуальних норм, які враховують

потреби таких груп населення), неефективні механізми підзвітності (зокрема,

корупція), а також соціально-економічні та культурні бар’єри: брак інформації

про права і процесуальні норми та способи отримання правової допомоги (може

бути зумовлено відмінностями у рівні освіти, доступу до інформації тощо);

дефіцит фінансових ресурсів (зокрема коштів для оплати адвоката, гонорарів

юристів, державних мит, транспортних витрат, витрат на догляд за дитиною

тощо), існування негативних стереотипів серед працівників системи юстиції і

загалом у суспільстві.

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів. Результати

проведеного дослідження можуть бути використані:

- в науково-дослідницькій сфері – в загальній теорії держави і права, а

також у галузевих юридичних науках для подальшого вивчення судових гарантій

прав людини, ефективності механізмів їх застосування;

- у сфері нормотворчості – для вдосконалення чинного законодавства,

зокрема на етапі розробки відповідних нормативно-правових актів;

- у сфері правозастосування – для узагальнення практики реалізації права

справедливий суд, вироблення рекомендацій щодо застосування норм

міжнародних договорів і положень національного законодавства щодо його

20

реалізації;

- у навчальному процесі – при підготовці навчальної літератури за курсами

«Теорія права», «Порівняльне правознавство», «Юридична деонтологія», у

процесі викладання відповідних навчальних дисциплін, а також у науково-

дослідній роботі студентів.

Апробація результатів дисертації. Основні положення і висновки роботи

доповідалися на міжнародних, республіканських і регіональних наукових і

науково-практичних конференціях, семінарах, круглих столах.

Публікації. Основні теоретичні положення і висновки, що були

сформульовані в дисертаційному дослідженні, знайшли відображення у 7

наукових публікаціях, у тому числі чотирьох статтях у фахових наукових

виданнях України, одній статті у науковому періодичному виданні іншої держави

з напряму, з якого підготовлено дисертацію, та тезах двох доповідей на наукових і

науково-практичних конференціях.

Структура й обсяг дисертації зумовлена предметом та метою і завданнями

дослідження, а також логікою і послідовністю розкриття теми та викладення

результатів. Вона складається із вступу, трьох розділів, які включають десять

підрозділів, висновків, списку використаних джерел, що налічує

230 найменувань. Загальний обсяг дисертації − 214 сторінок, із них основного

тексту − 192 сторінки.

21

РОЗДІЛ 1

РОЗВИТОКПРАВАНАСУДОВИЙЗАХИСТ

1.1.Місце права на судовий захист у доктрині прав людини

Починаючи дослідження та аналізуючи таку складну філософсько-правову

категорію, як права людини, треба підкреслити, що вона є динамічною й

еволюційною як у історичному, так і у юридичному аспектах. Залежно від

конкретного історичного етапу розвитку людства обсяг та зміст цієї категорії

змінювався, пропорційно змінюючи її цінність і для окремого індивіда, і для

суспільства в цілому. Сукупні та багатоаспектні зміни категорії «права людини»

детермінують аналогічні зміни у суспільних відносинах, які в багатьох сферах

фундуються на них. Тож цілком слушно вказують вчені, що ці зміни в

діалектичному розумінні є постійними, і відповідати на певне коло наукових

завдань, що стосуються зокрема категорії прав людини, можна лише з

розумінням їх максимальної коректності конкретному історичному етапу

розвитку. Так само певних змін у кількісно-якісному розумінні зазнають як

«покоління прав людини», генеруючи їх нові покоління для людства ХХІ століття,

так і доктринальні, поступово рухаючись від класичної доктрини прав людини до

доктрини позитивних зобов’язань держави, яка формується практикою

Європейського суду з прав людини [175].

Постійна історична дуалістична формула: співвідношення права індивіда

та загального інтересу, змінюючи пропорції, мала багато варіацій залежно від

типології держави, економічного розвитку, форми державного правління та

політичного режиму. Зміст цих прав та їх еволюція мали свою письмову форму

вираження ще у перших письмових джерелах права. Письмове законодавство

назавжди змінило правосвідомість людини, започаткувавши відношення до себе

як до суб’єкта правовідносин. І хоча історія людства знає багато винятків з цієї

концепції, приміром, законодавство рабовласницьких суспільств, проте

поступовий розвиток права із збільшенням питомої ваги права людини це

генеральна лінія цивілізаційного процесу, який має багатоаспектний прояв у

державних інститутах, правозастосуванні, правосудді тощо. Розвиток прав

22

людини нерозривно пов’язаний і часто був забезпечений саме органами

правосуддя. Серед трьох класичних гілок влади саме судова передусім

сформувалась як захисник права людини. У процесі щоденної практики вона

крок за кроком створювала ґрунт для розвитку права людини. Одночасно з цим в

історії світової, передовсім західної, правничої думки від давніх часів до

сучасності простежується наступність ідей судової влади, її визначальних

функцій та принципів здійснення, суспільно корисного характеру суддівської

діяльності, проглядається якісний розвиток ідей про світську природу цієї влади,

спочатку суто функціональну, а пізніше й організаційно-правову її

відокремленість від діяльності інших державних інститутів [163, с. 204].

Коли йдеться про історію прав людини, то завжди постає питання щодо

моменту її відліку. Можна знайти аргументи, що починати слід з римського права,

в якому було задокументовано поняття jus humanum, хоча й не в сенсі природних

прав для кожного, а скоріше як прав, створених людьми і, відповідно,

підпорядкованих божественним правам [228]. Інші вказують на те, що починати

слід з кальвінізму, зокрема, з ідеї про свободу совісті [229, с. 14].

Дискусійність точок зору взагалі притаманна колу питань щодо концепції

прав людини, звідси неоднозначне обґрунтування її в доктрині. Однак

повертаючись до правосуддя як першоджерела різних гіпотез, важливим є те, що

ідея справедливого суду поєднує всі сторони дискусії. З найдавніших часів у

пам’ятках права та юридичних документах відображено важливість здійснення

правосуддя справедливим неупередженим судом. У Стародавньому Єгипті,

Стародавній Індії судове рішення сприймалося як акт справедливості.

Правосуддя у свідомості населення цих давніх цивілізацій здійснюється за

участю богів, а матеріальними носіями їх участі є закон та монарх. Монарх у цей

період є носієм вищої справедливості, тим хто втілює і реалізує волю богів на

землі. У Стародавньому Єгипті ідеалом та мірилом, якому має відповідати судове

рішення, вважалася сувора справедливість. Поважати справедливість при

здійсненні правосуддя фараон наставляв ще на початку ІІ тисячоліття до н.е.

Зокрема у інструкції, датованій цим періодом, фараон учив візира, щоб той судив

23

всі випадки відповідно до закону, що означає саме повагу до справедливості [22].

У Законах Хаммурапі, разом з іншим, зафіксовано: «Щоб сильний не гнобив

слабкого, щоб надати справедливість сироті і вдові, щоб в Вавилоні − місті, главу

якого піднесли Анум і Елліль, і в Есагіле − храмі, фундамент якого міцно

встановлений, як небеса і земля, − судити суд країни, виносити рішення країни і

тому, хто зазнав утисків, надати справедливість, я написав свої дорогоцінні слова

на своєму пам'ятнику і встановив перед своїм, царя справедливості,

зображенням» [43].

Саме Закони Хаммурапі можна віднести до втіленого у письмовій формі

пам’ятника суворій справедливості, інколи навіть жорстокій справедливості.

Одна саме справедливість правосуддя була основою розгляду спорів, цьому були

присвячені окремі положення цих законів. Наприклад, викритого в

фальсифікаціях суддю чекали чималий штраф і позбавлення суддівського звання.

Параграф 5 цих законів говорить, що якщо суддя розібрав справу, виніс рішення і

виготовив документ з печаткою, а потім рішення своє змінив, то цього суддю слід

викрити в зміні рішення, яке він ухвалив, і позовну суму, що була в цій справі, він

повинен сплатити в дванадцятикратному розмірі; крім того, в зборах його

повинні зігнати з його суддівського крісла, і він не повинен повертатися і засідати

разом із суддями в суді [43].

Правилам судочинства приділяють певну увагу і Закони Ману, вказуючи

наступне: «Керуючись правилами судочинства, треба мати на увазі істину,

предмет [позову] (artha), себе самого, свідка (saksin), місце, час і обставини

(Rupa)» (VIII, 45) [42]. Великою ерою юриспруденції був Стародавній Рим,

вивчати судовий процес та елементи права на судовий захист цього часу можна

аналізуючи закони ХІІ таблиць (V ст. до н.е.). Практичний зміст цього

кодифікованого законодавчого акта полягав у регулюванні взаємовідносин між

плебеями та патриціями. Він фіксував принцип рівності між цими соціальними

групами і виходячи із цього встановлював юридичні правила для кримінальних,

цивільних, спадкових та інших правовідносин, які потребували правового

регулювання.

24

І-ІІІ таблицями регулювався власне сам судовий процес, характерним для

якого був значний формалізм. Легісакційна форма судового розгляду справи

давала можливість суду ухвалювати рішення на користь однієї зі сторін виключно

на тій підставі, що інша сторона припустилась помилки або збилася при

вимовлянні клятв та вчиненні інших формальних дій. Така помилка тлумачилася

як втручання богів, що мало наслідком програш справи.

Загалом можна зазначити, що в стародавньому світі право на судовий

захист мало зовсім інший зміст у порівнянні з сучасним його розумінням. У той

же час окремі його аспекти та принципи можна зустріти у стародавніх

пам’ятниках права, зокрема принцип змагальності сторін, розумний строк

розгляду справи, рівність у можливостях доказування тощо. Судовий процес

багато в чому залишався архаїчним, пов’язаним зі звичаями та традиціями

певного народу, непропорційно жорстоким.

Античні мислителі приділяли значну увагу вимогам до побудови права і

держави. Так, Аристотель визначав, що справедливість є найважливішим

поняттям, без якого не може існувати ані громадянське, ані політичне життя.

Акцентував мислитель увагу і на проблемі судової справедливості: «Іти до суду –

значить звертатися до справедливості, оскільки суддя прагне бути ніби

уособленою справедливістю; до того ж люди шукають неупередженого суддю...»

[Цит. за: 24, с. 22].

Дуже розвинені вимоги щодо справедливої судової процедури існували в

давньоєврейському праві. Закони та звичаї вимагали виваженого ставлення до

призначення покарання з тим, щоб, переслідуючи тяжкий гріх, не проявляти до

свого народу зайвої жорстокості. У нормах Старого Заповіту присутні поняття

справедливості і рівного правосуддя. Згідно із ними судове рішення a priori не є

справедливим, якщо суддя не слідував всім вимогам, закріпленим у Заповіті

[Наведено за: 49]. Саме тому окремими авторами обґрунтовується висновок, що

сучасне право на справедливий судовий розгляд має біблійне коріння. Пророк

Мойсей, шанований як найвидатніша в історії євреїв людина, є творцем всіх

приписів, спрямованих на забезпечення справедливості судової діяльності та

25

здійснення правосуддя. Як зауважує П. Джонсон, в мисленні Мойсея, в його ідеях

релігійний зміст переплітався з юридичним підходом. Можливо, в цьому і

криється причина виробленості вимог до справедливої судової процедури.

Американський історик Макс Даймонт дійшов висновку, що біблійний кодекс

Старого Заповіту відрізняється від знаменитих Законів Хаммурапі тим, що в

ньому присутні поняття справедливості і рівного правосуддя. Саме це і є, на його

думку, підставою для розгляду норм Старого Заповіту як першої в історії

декларації прав людини. Відповідно до Старого Заповіту судове рішення а priori

розглядалося як несправедливе, якщо суддя не дотримувався всіх вимог,

закріплених у Заповіті. На думку автора, саме наявність розгорнутих приписів

суддям щодо того, що рішення має бути справедливим і яких приписів для цього

слід дотримуватися, якраз і є підставою для визнання Старого Заповіту першою в

історії декларацією прав людини [202, с. 29]. Старий Заповіт містить наступні

аспекти права на судовий захист: 1) Того ж самого часу я дав і суддям вашим

такий наказ: Вислуховуйте справи ваших братів і судіть справедливо між будь-

ким і його братом та чужинцем. (Второзаконня, 1: 16); 2) Коли судите, не

зважайте на лице; вислухайте так малого, як і великого; нікого не страхайтеся, бо

суд - Божий. А коли справа для вас занадто тяжка, передайте її мені, я її вислухаю

(Второзаконня, 1: 17); 3) Коли буде суперечка між людьми, то нехай приведуть їх

до суду і розсудять їх: правого нехай виправдають, а неправого осудять. І якщо

виявиться, що винний вартий побоїв, то суддя нехай накаже покласти його бити

перед собою, число ударів згідно з його виною (Второзаконня, 25: 1-3); 4) Дарів

не приймай, оскільки дари сліпими роблять зрячих ... (Вихід, 23:8); 5) За словами

двох свідків або трьох свідків повинен померти обвинувачений; не можна

вбивати за словами одного свідка... (Второзаконня, 17: 6,7). Новий Заповіт

підтримує вимогу про кількість свідків, але поширює це число на справи,

пов'язані з викриттями всередині християнської громади. Ісус наставляв: «Щоб

устами двох чи трьох свідків підтвердилося всяке слово» (Євангеліє від Матфея,

18: 15-17); б) Не суди на бік вбогого свого. Від неправдивої справи віддалишся.

Не вбивай невинного і правого; бо я не виправдаю беззаконня (Вихід, 23:7). Ці

26

вимоги відносяться до правил і принципів прийняття справедливих рішень у суді.

Про них також йдеться і в інших місцях П'ятикнижжя.

Правителі європейських держав у VI−VII ст. також були стурбовані тим, що

далеко не всі піддані мають реальну можливість захищати своє право в суді. Саме

цьому присвячені § 3 гл. L VII Салічної Правди. Особливістю, наприклад,

англосаксонських законів того періоду було те, що в них майже не регулювалися

питання судочинства. Суди (сотні і графства) керувалися здебільшого традиціями

і звичаєвим правом, а також загальною думкою зборів. До суду короля можна

було звернутися лише у виняткових випадках. У 726 р. з'явився звід законів, який

був задуманий як скорочена вибірка з законодавства часів Юстиніана, проте з

внесенням до нього виправлення в дусі великого людинолюбства. Реформи якраз

були орієнтовані на сферу процесуального права: був проголошений принцип

рівності перед судом незалежно від майнової забезпеченості, вводилася платня

всьому судовому персоналу з казни і встановлювалася безоплатність суду для

осіб, залучених до участі в позовах. У візантійському процесі був закріплений

досить демократичний принцип: «Ніхто не може бути примушений приводити

свідків проти себе самого» (Еклога, XIV, 63). Але при цьому судовий процес стає

інквізиційним, свідки відбирались за ретельно продуманою системою: не

допускалися неповнолітні, дружини, наймані працівники, слуги, бідні, сини за

батьків. Всі стадії оформлялися письмово, в тому числі позовні заяви, показання

свідків, вирок.

У Київській Русі інститут судового захисту розвивався в особливих

історичних умовах общинного співжиття, тобто захист, обвинувачення,

покарання ставали функціями громади. Суд як соціальний інститут з'явився

пізніше. Справи вирішувались привселюдно, водночас поступово виникають

процесуальні вимоги, тобто закладаються підмурівки сучасного права.

Наприклад, хто може бути свідком, їх обов'язкова кількість, хто має право

виступати захисником [36, с.12-13]. За Руською Правдою судовий процес мав

виражений змагальний характер. Він міг початися виключно за власною

ініціативою позивача,однак сторони мали рівні права, процес був усний і гласний.

27

Рівність сторін у процесі вимагала залучення до свідчення тільки вільних. Руська

Правда не містить положень про те, що будь-яка людина може звернутися до суду

за захистом і правдою. Інтерес в цьому сенсі представляє тільки ст. 56 за якою

втеча закупа призводить до перетворення його в повного холопа, одначе з

можливістю скаржитися на недотримання умов договору господарем. Наступний

період розвитку права в Україні пов’язаний з появою «Прав, за якими судиться

малоросійський народ» (1743 p.), робота над якими почалася ще в 20-ті роки

XVIII ст. Як було вказано у царському указі, мета полягала в тому, щоб поєднати

в єдине ціле різні закони діючі на Гетьманщині, оскільки фактично застосовували:

“Інструкцію” гетьмана Д.Апостола судам, “Процесс краткий приказной,

изданний при резиденции гетманской” та інші акти, множинність і

суперечливість яких ускладнювала судовий розгляд справ.

Повертаючись до загальноєвропейських тенденцій, то серйозним кроком

розвитку права на справедливий судовий розгляд було прийняття в Англії

Великої Хартії вольностей 1215 р. Вона закріпила низку принципів, які

відповідають широкому діапазону поняття прав людини сьогодні: рівність перед

законом, право на власність і на елементи релігійної свободи (ці права

поширювались тільки на аристократію). Відлік історії прав людини в західній

традиції права зазвичай розпочинається саме з цього документа. Хартія

представляла собою договір між англійським королем Іоанном і баронами, які

були незадоволені податками, що стягувалися монархом. Хартія складалася з 63

статей, що регулювали питання права власності, свободи та особистої

недоторканності англійських баронів та охороняла їх від абсолютної королівської

влади й обмежувала владу короля і чиновників над людиною. Пункти 39 та 40

встановлювали, що жодна вільна людина не буде заарештована, або ув’язнена,

позбавлена майна, вигнана, або якимось способом обездолена, як тільки за

законним вироком рівних їй або за законом країни. Нікому не будемо продавати

права і справедливості, нікому не будемо відмовляти в них або притримувати їх

[10]. Однак, слід погодитись з тим, що на той час йшлося не про права людини, а

скоріше про політичні домовленості [201, с. 38].

28

Цей період характеризується для Англії значним розвитком можливостей

захисту своїх прав особою та в цілому справедливому суду. Трактат «Про закони і

звичаї Англійського королівства», який в наслідок історичних подій називають

трактатом Гленвіла зазначає, що не існує судді в такій мірі безсоромного або

нахабного, щоб наважитися остаточно зійти зі стежки правосуддя або

відхилитися від шляху правди. В такому суді бідна людина насправді не відчуває

ні тиску сили свого процесуального противника, ні прихильності, які ведуть

людину геть від основ правосуддя.

Таким чином концепція справедливої процедури сформульована

англійською системою загального права виходячи із розуміння природного

правосуддя. Відповідно до останньої суди та інші офіційні та напівофіційні

органи приймають рішення, тільки повідомивши зацікавлені сторони і давши їм

можливість висловитися, і тільки тоді, коли самі суди вільні від будь-якої

сторонньої зацікавленості.

Дуже ґрунтовно право на судовий захист, на законний і справедливий суд

для всіх підданих було закріплено в «Ордонансі про суддів» 1346 р. Стаття IV

даного документа встановлює право всіх підданих на судовий захист, адже кожна

людина має право захищати своє право в англійських та інших судах відповідно

до закону. У ньому ж говориться, щоб судді відтепер забезпечували здійснення

закону і прав усім підданим, однаковою мірою багатим і бідним, незважаючи на

особу, і не порушили б права через будь-які листи або розпорядження, отримані

ними від нас, або від будь-кого іншого, або на будь-якій іншій підставі.

На відміну від Хартії, Арбротська декларація (Шотландія) 1320 р.

згадувала про широке право на свободу, ставлячи його вище слави, честі й

багатства. Згадка про певні права, хоча й без розкриття достатньою мірою, була у

Біллі про права Англії й Уельсу 1688 р.

Що стосується німецького права розглянутого періоду, то воно не було

настільки прогресивним, як англійське. З точки зору досліджуваного права

інтерес представляють норма § 1 ст. 3 Саксонського зерцала 1230 р., яка

закріплює право кожного на суд у короля, і положення п. 4 Імперського земського

29

зводу Фрідріха ІI (1235 р.) про необхідність пред'являти до суду вимоги щодо

поведінки, що відповідають його посаді, позаяк той, хто судить інших,

зобов'язаний визначатися особистою моральністю. Цікавим є також раціональний

підхід німців до забезпечення незалежності суду: влада суддівських чиновників

була підкріплена власністю, тобто їх посадові повноваження були доповнені

правом на судовий льон. Це означає, що особа, яка була наділена судовою владою

(Gerichtsherr), була одночасно великим землевласником (Gruпdherr). У кінці

XIII ст. до слідчо-процесуальних вимог включається поряд з іншими становище,

яке можна вважати середньовічною презумпцією невинуватості: «Жоден

злочинець, які б не були його злочини, до тих пір, поки вони не доведені і

недостатньо відомі, не повинен бути засуджений до смерті» (§ 47).

Закріплювалося також право на справедливий суд і в Habeas Corpus Act

1679 p., акцентуючи, що воно виражається не тільки в можливості створення суду

на підставі закону, але також у дотриманні процесуальних строків та праві

ув’язненого бути поінформованим про причини обмеження його свободи.

Деякі вчені погоджуються із Вольфганом Шмейлом, який вважає, що

юридичні конфлікти у французькій Бургундії й німецькій Саксонії у XVI-XVII

століттях були передвісниками появи декларацій прав людини наприкінці XVIIІ

ст. Прибічники такої позиції задаються питанням, чи були артикульовані в цих

конфліктах базові людські потреби, які існують незалежно від того, чи

використовувалося тоді поняття прав людини в його сучасному значенні [222].

Утім, найбільш часто відлік концепції прав людини починають з двох

правових документів, які з’явилися в Англії у XVII ст., − Петиція про права (1628

р.) і Білль про права (1689 р.). Ці документи стосувалися тільки громадян Великої

Британії, але були так сформульовані, що безсмертні права англійця можна було з

легкістю застосувати і до громадян інших країн.

Англійський Білль про права 1689 р. часто отримує характеристику

важливої сходинки на шляху до сьогоднішніх текстів у сфері захисту прав

людини. Парламент у ньому передбачив, серед іншого, що не повинно бути

вимоги надмірних застав, ані накладення надмірних штрафів або жорстоких і

30

незвичайних покарань, вибори членів Парламенту повинні бути вільні; свобода

слова, дебатів і актів у Парламенті не повинна бути утискувана або оспорювана в

будь-якому суді або місці, окрім Парламенту тощо. Як і Велика хартія вольностей,

Білль про права насправді був актом політичного врегулювання, який на цей раз

було укладено між парламентом і королем (який утискав права протестантів).

Є й інші наукові підходи, які починають відлік історії прав людини

набагато раніше. Так, Герберт Дж. Мюллер ще 1961 р. у своїй роботі «Свобода в

Стародавньому світі» (Freedom in the Ancient World) [212, с. 67] стверджує, щоб

зрозуміти й дати належну оцінку сучасній концепції прав людини, важливо

розуміти спільний спадок, який здобуло людство, розвиваючи цю концепцію, а

тому починає свій огляд зі стародавніх часів. Як зазначає вчений, хоча тоді люди

навряд чи вірили, що свобода і справедливість є єдиними і неподільними, що

зараз є загальновизнаним, завжди був присутній реальний зв'язок між ними,

починаючи від розуміння необхідності права для ефективного забезпечення

свободи». Дослідники наводять тексти, які свідчать, що в Стародавньому Єгипті,

Стародавньому Китаї, в Месопотамії, в Законах Хаммурапі, в Стародавній Індії,

зокрема в Законах Ману, тощо була присутня ідея справедливості, яка часто

пов’язувалася із ідеєю рівності. Хоча багато із цих стародавніх прикладів містять

поняття справедливості й рівності, зрозуміло, що вони далеко не в усьому були

справедливі й забезпечували рівність. Навпаки, деякі із положень цих текстів

були доволі спірними, але, тим не менше, вони свідчать про дві важливі позиції:

по-перше, про існування спільного спадку людства у розвитку ідеї права для

регулювання людської поведінки; по-друге, утвердження ідеалу справедливості

[51]. Прагнення до права і справедливості є невід’ємною частиною прагнення

людства до кращого світу. Концепції права і справедливості є важливою

частиною спільного спадку людства.

Іншу версію походження прав людини запропонувала Лін Хант в роботі

«Винаходячи права людини: історія». Короткий огляд аргументів, які вона

наводить, може бути таким. Лін Хант також вважає, що права людини – винахід

епохи Просвітництва. Але вона пропонує інше пояснення для цього. На її думку,

31

права людини отримали поширення у XVIIІ ст., оскільки їх було засновано на

нових соціальних практиках, на новому емоційному режимі, емпатії [208].

Відповідно до позиції Л. Хант, література XVIIІ ст. виразно звертається до нової

сентиментальної суб’єктивності, що безпосередньо передує в часі появі

концептуальної версії прав людини. Л. Хант встановила, що ще за декілька

десятиліть до декларацій, а точніше з 1760-х років, щось змінилося в

суспільному сприйнятті. Змінилося настільки, що говорити про універсальні

права, тобто права всіх людей, стало природно, звично. Л. Хант вважає, що

відбулася психологічна зміна. Права людини пов'язувалися з людиною, якій

притаманні автономія і емпатія (співчуття, співпереживання). І автономія, і

емпатія є культурними практиками, а не просто ідеями, які, на думку вченої,

сформувалися завдяки літературі [208].

У той же час низка філософських робіт здійснила конкретний вплив на

артикуляцію вимог у формі природних прав (natural rights') або прав людини

('rights of man'). Так, зокрема, Другий трактат про правління Джона Локка,

опублікований у 1690 році, розглядає людину у стані природи, де вона

користується станом свободи, який не є, одначе, станом свавілля. Локк вважав,

що ніхто не може позбавляти або погіршувати життя або те, що має тенденцію до

збереження життя, свободи, здоров’я, частин тіла або майна іншого. Таким чином,

люди можуть бути обмежені від вторгнення до прав інших і від того, щоб

вчиняти в спосіб, який є болісним для когось іншого. Локк розглядав уряд як

засіб для людей, що діють як судді для самих себе з метою забезпечення втілення

природного права. Він уважав, що цей суспільний договір, вільно укладений,

уповноважує уряд забезпечувати дотримання законів наскільки тривало,

настільки довго уряд зберігає довіру до нього.

«Суспільний договір» (The Social Contract) Ж.-Ж. Руссо розвинув ідею, що

індивід може мати особисту волю (volonteparticuliere) і тоді його приватний

інтерес (nteretparticulier) може диктувати йому щось, що дуже розбігається з

загальним інтересом». За Руссо, людина втрачає за суспільним договором свою

природну свободу й необмежене право на все, що спокушає її й що вона може

32

отримати; натомість вона отримує громадянську свободу й право власності на все,

чим володіє. Опублікований у 1762 р. «Суспільний договір» був передвісником

Французької революції 1789 р. й тих ідей, які у подальшому здійснили великий

вплив в усьому світі у прагненні людей сформулювати права правителів і тих,

ким вони управляють.

Томас Пейн був радикальним англійським письменником, який брав участь

у революційних змінах, які зачепили Америку. Він емігрував до Америки у 1774

році, а в 1776 році випустив брошуру «Здоровий глузд» (Common Sense), в якій

заперечував ідею монаршого правління й закликав до республіканського

правління і до рівних прав для всіх громадян. Він також працював у 1776 р. над

Конституцією Пенсільванії й у подальшому над скасуванням рабства. Публікація

Пейна «Права людини» (Rights of Man) з’явилася у 1791 р. на захист Французької

революції у формі відповіді на «Роздуми про Французькі революції» Едмунда

Берка. Пейн набув популярності серед людей (за однією з оцінок, різних версій

його публікації було продано 250.000 екземплярів упродовж двох років).

Волночас він не користувався популярністю в уряду, навіть був засуджений

заочно за бунтівний пасквіль в Ратуші в Лондоні. Натовп прагнув підтримати

адвоката Пейна, протестуючи проти утиску свободи преси. Пейн на цей момент

уже втік до Франції й був нагороджений Національним зібранням за захист

революції. Він, однак, був пізніше ув'язнений за розбіжності у поглядах з

якобінцями щодо страти короля. Він сам уникнув страти (за деякими даними,

крейдовий знак було поставлено на неправильній стороні дверей), а потім поїхав

до Америки, де й помер у 1809 році. Його праці й досі користуються

популярністю, а деякі вислови нескладно знайти на написах на бамперах

автомобілів й на значках з афоризмами, які взято з його «Прав людини»: «Світ –

моя країна, і моя релігія – робити добро». За його концепцію Пейна часто

називають передвісником руху за права людини.

Першим у історії людства систематизованим нормативним актом з

вказанням прав людини була Вірджинська декларація 1776 року. Саме вона стала

фундаментом для прийнятої тоді ж Конституції США. Прийнятий 1791 року

33

“Білль про права” також покладав у зміст десяти поправок-доповнень до

Конституції США Вірджинську декларацію. З точки зору важливості суті,

окремої уваги заслуговують П’ята поправка до Конституції США, яка вказує, що

ніхто не буде позбавлений життя, свободи або майна без законного судового

розгляду та Шоста поправка, яка передбачає, що у разі всякого кримінального

переслідування обвинувачений має право на швидкий і публічний суд

неупереджених присяжних того штату і округу, де було вчинено злочин; причому

цей округ повинен бути заздалегідь встановлений законом; обвинувачений має

право на інформування про характер і підстави обвинувачення, на очну ставку із

свідками обвинувачення, на примусовий виклик свідків, які свідчитимуть на його

користь, і на допомогу адвоката для свого захисту тощо [60]. Величезне значення

має також прийнята у 1868 р. Чотирнадцята поправка, якою було встановлено, що

жоден штат не може позбавити когось життя, свободи або власності без

відповідної правової процедури і не відмовлятиме особі, підпорядкованій його

юрисдикції, у рівній охороні законів [60].

Як справедливо підкреслює О. Пушкіна, що для формування ідеї

гарантування прав людини, для захисту їх у суді велику роль відіграла теорія

природного права. Саме ця теорія дала обґрунтування концепції невід’ємних прав

людини, які повинні гарантуватись і забезпечуватись незалежно від волі будь-якої

державної влади. Саме виділення специфічної групи прав людини, які окреслені

поняттям «невід’ємні права», було зумовлене науково-теоретичною розробкою

доктрини природного права, яка даючи тлумачення феноменові права, апелювала

не до держави, а передусім до природи людини. При цьому слід особливо

акцентувати на тому, що роль доктрини природного права полягала не стільки у

виділенні тих або інших прав людини (адже чимало прав уже були розроблені ще

античними мислителями та правниками), скільки у способові їх обґрунтування,

внаслідок чого вони набули ознак невід’ємності та невідчужуваності. Це знайшло

яскраве відображення у текстах Декларації незалежності США 1776 року та

Декларації прав людини і громадянина 1789 року, адже в них йдеться не про

певний перелік тих чи інших прав, які надаються урядом, а про джерело та

34

основу зазначених прав. У Біллі про права (перші десять поправок якого були

ратифіковані 15 грудня 1791 р.), виклад прав людини також відсилає до ідеї

невід’ємності цих прав, позаяк стверджується, що вони є природними правилами

організації демократичної спільноти, які ґрунтуються на природних якостях та

свободах окремих індивідуумів. Ще більш рельєфно таке звернення до певної

універсальної природи людини реалізувалося у Декларації прав людини і

громадянина. Пізніше ідея невідчужуваності прав людини та імперативного

обов’язку держави щодо їх гарантування увійшла в конституційні акти більшості

держав [104, с. 12].

Тож поділяємо думку багатьох учених, що саме тому права людини,

обов’язок їх забезпечення і належного судового захисту є вимогою, яка

висувається до держави, стоїть вище за неї, не залежить у своєму імперативному

характері від волевиявлення держави. Держава не висловлює свою згоду на

надання чи ненадання прав людини, на забезпечення чи незабезпечення їх

захисту, перш за все судового. Цей обов’язок покладено на державу в силу самої

природи цих прав, в силу їх природного характеру і похідного, штучного,

характеру держави. І саме тому до переліку суверенних прав держави не входить

право визнавати чи не визнавати певні права за людиною. Суверенним правом

держави є лише обрання способів забезпечення і механізмів контролю за їх

реалізацію [7, с. 9; 25, с. 8].

Декларація незалежності США визнала істиною те, що усі люди створені

рівними та наділені Творцем певними невідчужуваними правами, до числа яких

належать життя, свобода та прагнення до щастя. У Конституції США знайшли

своє продовження ідеї прав людини, викладені у Декларації незалежності.

Після прийняття Конституції США, одним з її головних недоліків була

відсутність статей, які б гарантували громадянські права та свободи людини. Як

наслідок, 25 вересня 1971 р. Конгресом США були утверджені перші десять

поправок до Конституції США, які отримали неофіційну назву Білля про права.

Серед них кілька поправок безпосередньо стосувалися питання судового захисту

особи.

35

Згідно з поправкою VI до Конституції США в усіх кримінальних справах

обвинувачений повинен мати право на швидкий і відкритий суд безсторонніх

присяжних зі штату чи округи, де скоєно злочин, і то ці округи закон має

визначати наперед. Обвинуваченого треба повідомляти про зміст і причину

обвинувачень, право на побачення зі свідками позивача, за обов'язковою для усіх

процедурою ставити свідків на свою користь і вдаватися до допомоги адвоката

для своєї оборони.

Таким чином, наприкінці ХVІІІ ст. у США основоположними документами,

зазначеними вище, було не лише закладено фундамент державності, але й

визнано та гарантовано основні права і свободи людини і громадянина, в тому

числі право на судовий захист та правову допомогу як одну із його гарантій.

Наприкінці XVIII ст. з'являються перші юридичні джерела, що гарантують право

на судовий захист.

Визнання першого покоління прав людини співпадає з Великою

французької революції, яка відбулася наприкінці XVIII ст. та залишила у спадок

одним з найбільш визначних та відомих документів у історії людства, який і до

сьогоднішнього дня складає частину законодавства Франції, а саме Декларація

прав людини і громадянина, що була прийнята Французькими Національними

зборами 26 серпня 1789 р.

Преамбула Конституції П’ятої французької республіки від 4 жовтня 1958 р.

визначає, що принципи, викладені у цій Декларації, мають конституційну силу.

Більше того, наслідком цього положення були численні скасовування законів та

інші нормативно-правові акти з мотивів їх невідповідності принципам

викладеним у цій Декларації.

Декларація на той час відображала загальні настрої щодо необхідності

кардинальних змін, що мають бути втілені після революції та головне ‒

закріплювала визнання основних прав і свобод людини і громадянина. Серед

таких прав були право брати участь у представницькій владі, рівність перед

законом, належність суверенітету влади нації, захист від несправедливого

ув'язнення, свободу слова і релігії, податок у залежності від можливості його

36

заплатити, безпеку власності тощо. Хоча питання права на судовий захист прямо

не ставилося у тексті Декларації, проте вже у першій Конституції Франції 1793 р.,

яка стала її логічним продовженням, була передбачена окрема глава, що

регулювала питання здійснення судової влади. У цій главі закріплювалася значна

кількість гарантій прав учасників судового процесу й вимоги, що ставились

перед судами при здійсненні правосуддя, які у сучасному тлумаченні є

невід’ємними елементами права на судовий захист.

Як справедливо зазначає В. С. Смородинський, окреме місце в цій історії

займає доктрина судового конституційного контролю [157]. Ідею саме судового

конституційного захисту прав людини державознавці висували ще у XVIII–XIX

ст. (абат Сійєс, Р. фон Моль, Р. фон Ієрінг, Л. Дюґі та ін.) [183, с. 229-252]. Проте

лише Г. Кельзен у працях «Загальне вчення про державу» та «Судова гарантія

Конституції (конституційна юстиція)» обґрунтував необхідність створення

конституційного суду як окремого, єдиного органу конституційної юстиції для

судового захисту конституції. На думку мислителя, конституційний суд є

необхідним, щоб вирішувати конфлікти між вищими державними органами щодо

їхньої компетенції й визнавати видані ними юридичні акти недійсними в разі їх

невідповідності конституції. Водночас він є чинником політичної стабільності,

захисником демократичних принципів [54]. Адже сутністю демократії є не

всевладність більшості, а постійні домовленості між парламентською більшістю

та меншістю. Сама загроза запиту до конституційного суду є достатнім

інструментом, який не дає змоги більшості порушити неконституційним чином

юридично захищені інтереси. Це дає можливість, зрештою, запобігти диктатурі

більшості, яка є не менш загрозливою для суспільної згоди, ніж диктатура

меншості [18, с. 392-395]. Загалом саме це й визначає унікальні місце та

призначення конституційного суду в національному механізмі впровадження й

ефективного захисту демократичних цінностей [163, с. 205].

У XIX ст. природні права, або «права людини» ('rights of man'), стали менш

актуальними, й такі мислителі, як Ієремія Бентам, висміювали ідею про те, що

«Усі люди народжуються вільними» як абсурд й досадну дурницю. Бентам

37

сміливо відкинув ідею природних і невідчужуваних прав як «дурницю на палях»,

заявивши, що бажати чогось не є тим самим, як мати щось. У XIX і XX століттях

боротьба зосередилася навколо тих прав, які забезпечують задоволення

соціальних і економічних потреб людини – права на їжу, житло, охорону здоров'я,

дозвілля. Оскільки історично ці права виникли пізніше громадянських і

політичних прав (права першого покоління), їх називають другим поколінням

прав. Головною рушійною силою розвитку прав людини в цьому напрямку став

міжнародний робітничий рух.

Після закінчення війни у 1918 р. була заснована Ліга націй. Ця міжнародна

організація повинна була займaтиcя врегулюванням конфліктів і запобіганням

війнам. Вона була попередницею ООН. Під егідою Ліги націй у 1919 р. було

засновано Міжнародну організацію праці (МОП), яка повинна була вирішувати

соціальні питання, пов'язані із захистом трудящих.

Період між двома світовими війнами в Європі був відзначений зростанням

тоталітарних і націоналістичних тенденцій. Нацизм в Німеччині, фашизм в Італії

і фалангізм в Іспанії створили умови для переслідування національних, етнічних

і релігійних меншин. Фашисти прийшли до влади в Італії в 1922 р., нацисти в

Німеччині – у 1933 р., фалангісти в Іспанії – в 1939 р. Ці ідeoлoгії були cхoжі в

прагненні до сильної державної влади й вимагали повного підпорядкування й

лояльності людей до влади.

З початком Другої світової війни почався новий етап в історії прав людини,

безпосередньо пов'язаний із заснуванням ООН. Президент США Франклін

Рузвельт намітив певні загальні для всього людства соціальні та політичні

завдання в своїй знаменитій промові «Чотири свободи»: свобода слова і

вираження думки, свобода кожного по-своєму поклонятися Богу, свобода від

нужденності й свобода від страху. Підтримка Рузвельта зіграла важливу роль у

створенні міжнародної організації, яка сприяла б виконанню цих завдань.

Планування створення ООН почалося ще під час війни. 1 січня 1942 року 26

країн-союзників підписали заяву про заснування всесвітньої організації, яка буде

діяти на благо миру і співробітництва між країнами. У заяві йшлося, що повна

38

перемога над ворогами необхідна для захисту життя, свободи, незалежності і

свободи релігії і для збереження прав людини і справедливості в їх власних

країнах, а так само і в інших країнах. Восени 1944 р. представники великих

держав зібралися в Думбартон-Окс, США, щоб виробити основні положення

статуту нової організації, офіційно заснованої в червні 1945 р. у Сан-Франциско.

Після Другої світової війни здобуло інституціоналізацію на рівні

міжнародного права й право на справедливий суд. Резолюцією 217А (III)

Генеральної асамблеї ООН 10 грудня 1948 р. була прийнята Загальна декларація

прав людини. Ст. 8 Декларації передбачає, що кожна людина має право на

ефективне поновлення у правах компетентними національними судами в разі

порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом [40].

Далі Міжнародний пакт про громадянські та політичні права закріпив

право на справедливий судовий розгляд. Як слушно вказує Н. Сакара, вперше на

міжнародному рівні право на справедливий суд не лише проголошувалося, а й

вимагало відповідних дій для його забезпечення з боку держави [160].

Відповідно до ч.1 ст. 14 Пакту всі особи є рівними перед судами і трибуналами;

кожен має право при визначенні його прав та обов’язків у будь-якому цивільному

процесі на справедливий і публічний розгляд справи компетентним, незалежним і

безстороннім судом, створеним на підставі закону[72].

Остаточна інституціоналізація права на справедливий судовий розгляд на

міжнаціональному рівні відбулася з прийняттям у межах Ради Європи Конвенції

про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., яка у пункті 1 статті 6

закріпила право кожного на справедливий і публічний судовий розгляд його

справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом,

встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків

цивільного характеру [37, 59].

Слід зауважити, що європейські країни, активно почали впроваджувати у

національне законодавство положення п.1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини

та основних свобод, визнаючи його стандартом доступністі правосуддя.

Як бачимо, світове співтовариство пройшло тривалий шлях до визнання та

39

забезпечення права на судовий захист у сучасному його розумінні та обсязі.

Звертаючись до найбільш визначних в історії людства пам’ятників права, можна

простежити, як окремі елементи права на судовий захист, на справедливий суд

вдосконалювалися відповідно до вимог своєї епохи і зрештою синтезувалися в

єдину загальновизнану конструкцію, сформульовану в основних міжнародних

договорах з прав людини [196, с. 5].

Різні держави в своєму внутрішньому законодавстві пішли шляхом

закріплення права на справедливий судовий розгляд за допомогою регулювання

деяких його складових, маючи на увазі саме це право в цілому. Найбільш

поширеними аспектами даного права стали: 1) презумпція невинуватості (ст. 9

французької Декларації прав людини і громадянина від 26 серпня 1789 р .; п. 13

французької Декларації прав людини і громадянина 1793 р.); 2) незалежність і

неупередженість суду (§ 14 німецького Конституційного акта Великого

Герцогства Баденського від 22 серпня 1818 р.; ст. 102 Конституції Німецької

імперії від 11 серпня 1919 р. (Веймарської); ст. 112 Конституції СРСР 1936 р.; ст.

37 Конституції Японії 1947 р.); 3) гласність, усність судового розгляду (статті 3, 6

російського Статуту кримінального судочинства від 20 листопада 1864 р.;

російський Декрет про суд); 4) право на судовий захист або право доступу до

правосуддя (п. 11 французької Конституції від 22 серпня 1795 р.; ст. 24

Конституції Японської імперії від 11 лютого 1889 р.; статті 32, 37 Конституції

Японії 1947 р.; п. 2 § 104 Закону США про громадянські права 1967 р.; ст. 57

Конституції СРСР 1977 р.); 5) здійснення правосуддя тільки судом (ст. 4

Конституції Франції від 4 листопада 1848 р.)

1.2. Право на судовий захист у системі прав людини

Безсумнівно, права людини виступають одним із невід’ємних атрибутів

сучасного життя як міжнародної спільноти, так і кожного політично

організованого суспільства [30, с. 120]. Сьогодні навіть використовується термін

«етика прав людини», щоб позначити їх всезагальний статус.

Вважається, що сучасна концепція прав людини ґрунтується на трьох

40

основних тезах: кожна публічна влада є обмеженою; кожна людина має свій

автономний світ, втручатися до якого публічна влада не може; кожна людина,

захищаючи свої права, може пред’явити претензії до держави.

Останній з названих елементів концепції прав людини набуває реального

характеру тільки за умови ефективного функціонування судової системи.

Суспільна роль яку відіграють суди є абсолютно унікальною. Здійснюючи

правосуддя вони виконують захист порушеного права чи законного інтересу осіб,

безпосередньо встановлюють винуватість особи, вони призначають покарання.

Призначаючи компенсації та відшкодування за порушені права саме суд є

гарантом стабільності суспільних відносин, оскільки забезпечує втілення уявлень

про справедливість. Саме судова система покликана усувати конкретні прояви

несправедливості, що можуть бути спричинені соціально-економічними,

політичними, культурними чи іншими чинниками. Сам по собі законодавчий

припис, навіть найбільш прогресивний, не спроможний забезпечити зміни в

суспільстві без наявності ефективної системи здійснення правосуддя [169].

Унікальність судових інстанцій зумовлена тим, що вони покликані бути

інструментом забезпечення, дотримання та реалізації прав людини. Саме тому

виправданим є твердження, що будь-яка реформа в сфері права, у тому числі

судова реформа, що відбувається в межах процесу демократизації, має робити

акцент на забезпеченні прав людини як на рушійній силі соціальних змін.

Судова система, яка функціонує належним чином, є важливою функцією

суспільства, що перебуває під владою права, і необхідною передумовою

демократії. Роль судді в сучасному суспільстві сьогодні важко переоцінити, однак

ця роль потребує достатнього рівня довіри до суду. Довіру здатна забезпечити

лише впевненість у незалежності судів та доброчесності під час здійснення ними

правосуддя. Право на судовий захист розглядається в юридичній науці як одне з

основних прав людини і громадянина, що володіє всіма ознаками, властивими

конституційним правам, є одним із прав, що складають юридичну базу для всієї

системи прав, що володіє вищою юридичною силою і підлягає підвищеному

захисту [98, с.17−18]; як право, яке має двоїстий характер й може бути віднесено

41

до прав-гарантій [86, с. 97]; як спосіб захисту інших конституційних прав і

свобод громадян; як найважливіша гарантія юридичної безпеки [70, с. 36]. Це

право є природнім і невідчужуваним правом людини, а отже відноситься до

першого покоління прав людини. Крім того, що це право визнається за людиною

від народження, воно крім іншого забезпечує людину захистом на випадок

протиправного втручання зокрема публічної влади у її життя, права та свободи.

З огляду на це актуальною постає проблема визначення місця права на

судовий захист у системі прав людини. Аналіз цього питання варто починати

розпочати з пошуку найбільш повного формулювання щодо поняття прав людини.

До визначення сутності прав людини в юридичній науці склалося декілька

основних підходів, серед яких особливо виділити можна такі:

1. Права людини розуміються як певні її можливості.

П. М. Рабінович вказує, що під правами людини слід розуміти певні

можливості, які необхідні для існування людини та її розвитку в конкретно-

історичних умовах, об’єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку

людства (економічним, духовним, соціальним) і мають бути загальними та

рівними для всіх людей [106, с. 9]. Аналогічне за своїм змістом визначення права

людини надають В. О. Котюк [64, с. 101], В. В. Копєйчиков [62, с. 42], Т. Г.

Андрусяк [5, с. 62], В. Є. Гулієв та Ф. М. Рудинський та інші.

Культурно-ідеологічні, духовно-релігійні, історичні, політичні фактори

безпосередньо впливають на характер (зміст та обсяг) можливостей, які

складають сутність прав людини.

2. Права людини визначаються як вимоги суб’єкта про надання йому

певних благ, які він адресує суспільству, державі.

Такий підхід підтримується такими вченими як В. Протасов, Дж. Хемпрі

[207, с. 20].

Суб’єкт (носій права), прийнявши рішення про реалізацію відповідного

права, надає своєму рішенню зовнішньої форми вираження у вигляді вимоги,

зверненої до «контрагентів» у суспільних відносинах, які опосередковують

процес здійснення прав людини задля: а) вчинення певних дій або б) утримання

42

від них.

3. Права людини розглядаються як її природне, невід’ємне надбання. Така

точка зору відстоюється, зокрема, О. Петришиним [85, с. 13].

4. Права людини – це її певні потреби та інтереси, правомочності індивіда

на свободу та задоволення сутнісних потреб.

Виходячи з такої характеристики, розкривав природу прав людини

Р. Мюллерсон [73, с. 12] та ін.

5. Права людини характеризуються як принципи, норми взаємовідносин

між людиною та державою, які забезпечують індивіду можливість діяти на

власний розсуд; як система гарантій, спрямованих на забезпечення

життєдіяльності особи; комплекс понять, які характеризують розвиток людини як

соціальної істоти; як система правил з дотримання взаємних зобов’язань і

відповідальності людини та держави [84, с. 14];

Як вбачається, усі наведені підходи не повинні розглядатися як такі, що

взаємно виключають один одного. Більш повно сутність права людини може бути

розкрита за допомогою комплексного підходу. У цьому випадку можна казати, що

це право є системою можливостей користування соціальними чи матеріальними

благами, які у свою чергу є необхідними людині для її існування та розвитку. При

цьому вони пропорційно залежать від рівня розвитку конкретного суспільства у

певних історичних умовах а саме сукупності соціальних, релігійних, економічних,

культурних і інших факторів цього суспільства.

Важливо підкреслити, що розуміння суті прав особи, як забезпеченої

нормами права можливості особи користуватися певним соціальним благом,

соціальною цінністю, не повинно бути однобічним і сприйматися виключно як

засіб задоволення тільки особистих інтересів того, хто цими правами

користується [6, с. 17].

В окремих випадках використання прав людини може бути направлене на

задоволення інтересів інших осіб, суспільства, держави. Не повністю визначеним

на сьогодні є питання термінології, а саме застосування у певних джерелах

понять «інтерес» чи «свобода», як синонімічних, однак ми вважаємо, що для

43

визначення правової можливості отримання судового захисту необхідно

застосовувати термін «право».

О. Г. Кушніренко та Т. М. Слінько досліджуючи співвідношення понять

«право» і «свобода», зазначають, що термін «право» означає міру можливої

поведінки людини, здійснення тих або інших дій, закріплених у нормативно-

правових актах. Це більш чітка категорія і варіанти його використання визначені

в юридичних актах. У свою чергу термін «свобода» – це філософська і правова

категорія, яка означає самостійний вибір індивідом або організацію варіанта

своєї поведінки. Свобода – це можливість користувались і розпоряджатись тим

або іншим соціальним благом, цінністю, задовольняти власний інтерес або якусь

життєву потребу таким чином, аби не порушувати права інших людей.

Конституція України на їх думку розглядає термін «свобода» як більш широке

поняття, яке може мати багато варіантів здійснення [67, с. 8].

Еволюцію визнання прав і свобод людини прийнято розглядати,

використовуючи термін «покоління прав людини». Визнання кожного нового

покоління прав і свобод людини призводило до розширення переліку прав

людини та кардинального переосмислення їх сутності, ролі та статусу особи, її

співвідношення з державою [48].

Починаючи з 1980-х років утвердився поділ прав людини на три

покоління. Перше покоління прав людини включає особисті та політичні права,

визнання яких було наслідком буржуазних революцій. Вони включають: право на

життя, право на свободу думки, совісті та релігії, право на публічний і законний

суд, право на свободу та особисту безпеку та інші.

Окремі вчені пропонують до першого покоління прав людини відносити

також процесуальні (процедурні) права, до яких зокрема включають право на

судовий захист, на незалежний неупереджений суд, на кваліфіковану правову

допомогу, презумпцію невинуватості тощо.

Коли йдеться про визначення місця права на судовий захист у системі прав

людини, окремої уваги заслуговує умовний поділ прав людини на позитивні і

негативні, в основу якого покладено шляхи їх реалізації. У випадку позитивних

44

прав, їх реалізація вимагає втручання держави, а для реалізації негативних,

держава має гарантувати власне невтручання.

Як справедливо вказує Г. О. Христова, концепція позитивних зобов’язань у

сучасному українському контексті необґрунтовано звужується .... Частково такий

обмежений підхід можна пояснити тим, що на етапі становлення доктрина

позитивних зобов’язань держави була обумовлена поділом самих прав людини на

«негативні» та «позитивні» залежно від механізму реалізації свободи особи та

засобів її забезпечення з боку держави. Відповідно, негативним правам людини,

до яких належать більшість громадянських (особистих) та політичних прав

кореспондували «негативні зобов’язання» держави та її агентів (представників)

утримуватися від будь-яких дій, спрямованих на їх порушення або неправомірне

втручання у їх реалізацію. Тоді як позитивні права людини, які включають

соціальні права, економічні та окремі культурні права, потребують виконання

позитивних зобов’язань держави щодо їх забезпечення, захисту та сприяння

реалізації. Однак у другій половині XX ст. у конституційному праві країн-членів

Ради Європи позитивні зобов’язання держави починають поширюватись і на так

звані негативні права (право на життя, свободу, тілесну недоторканність, повагу

до приватного та сімейного життя, заборону тортур, дискримінації та ін.).

Позитивні зобов’язання держави полягають у тому, що органи державної влади

мусять запроваджувати та застосувати у щоденній діяльності засоби

гарантування дотримання прав людини. Таким чином держава має вжити усіх

прийнятних (розумних) і належних заходів, які у свою чергу забезпечують

основоположні права людини та їх захист у кожному конкретному випадку.

Світова практика формулює ці заходи англійською, як reasonable and appropriate

measures. Найбільш повно цей підхід розроблений в практиці Європейського суду

з прав людини [174].

За відсутності позитивних дій з боку держави не існує прав людини, які

вважають гарантованими. Тому логічним є поділ прав людини на дві групи: до

першої входять ті, що забезпечуються позитивними зобов'язаннями, друга

включає права забезпечені негативними і позитивними зобов'язаннями держави

45

[107, с. 10; 28, с. 64]. Право на судовий захист відносять до першої групи тому,

що воно зобов’язує органи державної влади створити та забезпечити умови для

реалізації цього права людини.

Досліджуючи місце права на судовий захист у системі інших прав і свобод

людини, слід підкреслити особливу значимість та провідну роль Загальної

декларації прав людини, що була проголошена Генеральною Асамблеєю ООН 10

грудня 1948 р. [40], яка закріпила реєстр основних прав і свобод людини та

справила величезний вплив на розвиток усього міжнародного права з прав

людини. Як влучно вказує С. Д. Мігоряну, особлива гуманістична роль цього

документа вирізняється на фоні Другої світової війни, яка залишилась у пам’яті

народів як найбільше і найнебезпечніше для існування людства цілковите

порушення прав людини. На жаль, лише після таких потрясінь міжнародна

спільнота звертається до прав людини, намагаючись тим самим захистити себе і

реабілітувати за допущені раніше помилки, зневагу до прав людини, потурання

окремим утворенням державного типу [71, с. 43].

Прийняття Загальної декларації прав людини стало без перебільшення

визначною подією в розвитку цивілізації, вказує В.Я. Тацій. Він підкреслює, що

вперше права людини були визначені найголовнішою цінністю людства,

поважати та підтримувати які повинні всі держави світу [168, с. 17]. І дійсно, як

засвідчують результати голосування, навіть попри палкі дискусії щодо її кожної

статті, Загальна декларація прав людини була прийнята майже одноголосно.

Не можна не погодитися з думкою П. Рабіновича, що прийняття Декларації

можна розглядати як точку відліку процесу формування у системі міжнародного

права окремої галузі прав людини. Тільки вона стала своєрідним орієнтиром

гуманістичного правового прогресу людства. У цьому й полягає її історична

унікальність [108, с. 27].

Загальна декларація прав людини є одним з найбільш авторитетних джерел

міжнародних норм щодо прав людини. У її дефініції визначено, що основою

свободи, справедливості та загального миру є визнання гідності, яка властива

всім членам людської сім'ї, і рівних та невід'ємних їх прав.

46

Виходячи з переліку прав людини, закріплених у Загальній декларації прав

людини та у подальшому розвинутих у міжнародних пактах, науковцями

напрацьовано їх класифікацію на громадянські, політичні, соціально-економічні

та культурні. У дослідженнях науковців простежуються деталізовані класифікації

прав людини. Проте у нашій роботі ми будемо виходити з класичного поділу прав

людини, тож право на судовий захист належить до громадянських прав [32, с. 34].

Ще однією класифікацією прав та свобод людини і громадянина є

класифікація за галузевою ознакою. Так, право на судовий захист за цією

ознакою може бути віднесено до конституційних прав, які в свою чергу прийнято

поділяти на особисті, політичні, соціальні, економічні і культурні.

Існували й існують різні точки зору щодо віднесення права на судовий

захист до тієї чи іншої групи конституційних прав. Одна з них відносить право на

судовий захист до особистих прав. У свою чергу особисті права, як група прав

поділяються на дві підгрупи. Перша підгрупа включає в себе: право на життя,

право на фізичну недоторканість, право на свободу особистості. Друга підгрупа

включає такі права, як: право на свободу думки і совісті, право на свободу

приватного життя і комунікацій, кримінально-правові та процесуальні гарантії

особистих прав і свобод [165, с. 282]. Право на судовий захист часто

розглядається як процесуальна гарантія особистих прав і свобод, що звужує його

зміст.

Ця класифікація не є загальновизнаною, оскільки на нашу думку право на

судовий захист забезпечує умови реалізації не тільки особистих прав особи, воно

дозволяє людині реалізувати політичні, економічні, культурні та інші права. Деякі

автори схиляються до того, щоб відносити право на судовий захист до

політичних прав, вважаючи, що їх правова природа ближче до виборчих прав,

прав на участь в управлінні державними справами, об’єднання в громадські

організації та на звернення до державних органів чи прав на проведення зборів та

мітингів [67, с. 87-88]. Свою позицію такі автори обгрунтовують тим, що на їх

думку право на судовий захист забезпечує, як захист законних інтересів так і

недоторканність особи під час здійснення кримінального процесу, тобто в

47

процесі здійснення державними органами функцій розслідування злочинів і

правосуддя [48]. Така позиція також викликає заперечення, оскільки право на

судовий захист реалізується не обмежується кримінальним процесом та на пряму

не пов’язано із діяльністю що ототожнюється з політичною діяльністю.

Не може бути віднесено право на судовий захист й до прав соціальних,

стверджують дослідники, бо останні характеризуються тим, що для їх

забезпечення необхідні зусилля держави щодо створення умов для реалізації

відповідних прав людини — на соціальне забезпечення, гідний рівень життя,

охорону здоров’я тощо [57, с. 60].

Деякі вчені взагалі не знаходять для права на судовий захист, поряд із

іншими елементами права на доступність правосуддя, місця в традиційній

системі прав і свобод людини і громадянина [61, с. 34]. У юридичній літературі

також зустрічаються пропозиції виділення додаткової, групи конституційних

прав. Її особливістю має бути те, що вона має включати у себе ті права, які

водночас є гарантіями для реалізації інших конституційних прав і свобод.

Висловлюються і інші позиції, деякі автори крім іншого вважають за доцільне

виділення такого виду прав, як процесуальні права [4, с. 138; 161, с. 29] або

процесуальні права-гарантії [78, с. 53].

У цілому залежно від характеру самого судового розгляду процесуальні

права можна розділити на дві групи:

І. Процесуальні права для осіб, обвинувачених у скоєнні кримінальних

злочинів: 1) право на доступ до суду; 2) право на рівні процесуальні можливості;

3) право на публічний судовий розгляд; 4) право на судовий розгляд протягом

розумного строку: 5) право на розгляд, проведений незалежним судом; 6) право

на розгляд, проведений неупередженим судом; 7) право на розгляд судом,

створеним на підставі закону; 8) право обвинуваченого бути негайно

поінформованим зрозумілою для нього мовою про характер і підставу

пред'явленого йому обвинувачення; 9) право на презумпцію невинуватості;

10) право мати достатні час і можливості для підготовки свого захисту; 11) право

захищати себе особисто або через обраного захисника; 12) право мати

48

призначеного захисника безкоштовно при відсутності засобів; 13) право

обвинуваченого на виклик і допит свідків на свій захист на тих же умовах, що і

свідків, які свідчать проти нього; 14) право обвинуваченого допитувати свідків,

які свідчать проти нього; 15) право на безкоштовну допомогу перекладача;

16) право не бути примушеним до дачі свідчень проти самого себе чи до

визнання себе винним; 17) право бути судимим у своїй присутності; 18) право на

мотивований вирок; 19) право засудженого на перегляд вироку судом вищої

інстанції відповідно до закону; 20) право засудженого на відшкодування шкоди за

допущену судову помилку; 21) право не бути переслідуваним повторно з одного

й того ж обвинувачення.

ІІ. Процесуальні права осіб при визначенні їхніх цивільних прав і

обов'язків: 1) право на судовий захист або доступ до суду; 2) право на рівні

процесуальні можливості сторін; 3) право на публічний судовий розгляд; 4) право

на проведення судового розгляду в розумний строк; 5) право на розгляд,

проведений незалежним судом; 6) право на розгляд, проведений неупередженим

судом; 7) право на розгляд, проведений судом, створеним на підставі закону;

8) право мати достатні час і можливість для надання доказів і обгрунтування

своєї позиції; 9) право на мотивоване судове рішення; 10) право на виконання

судового рішення.

Перераховані права являють собою зведений перелік прав, що включаються

до змісту права на судовий захист різними міжнародно-правовими актами. Цей

перелік не можна визнати вичерпним. У національному законодавстві до змісту

досліджуваного права можуть включатися й інші, додаткові елементи права на

судовий захист. Як визначає В.Ісакова, особливістю цих прав є те, що вони

створюють належні юридичні передумови для нормальної правореалізації та

ефективного досягнення суб’єктами правовідносин юридичних цілей. У свою

чергу при класифікації прав-гарантій, необхідно підкреслити, що вони мають

власні особливості, що їх відрізняють від інших: а) відносно самостійне

нормативне оформлення; б) переважно процесуальне наповнення за змістом, що

не виключає наявності матеріальних елементів; в) втілення зазначених прав

49

насамперед у галузевому законодавстві; г) їх реалізація безпосередньо пов’язана

з діяльністю судової влади. Так, у системі прав-гарантій виділяється право на:

а) державний та інші форми захисту всіма способами, не забороненими законом;

б) справедливий суд; в) доступ до правосуддя; г) отримання правової

допомоги; д) компенсацію шкоди, заподіяної діями державних органів [48].

Обґрунтованою нам видається точка зору Н. В. Вітрука, щодо класифікації

прав особистості за їх соціальним змістом і призначенням залежно від виду благ,

які лежать в їх основі, і від виду потреб та інтересів особистості, які

задовольняються шляхом їх використання [13, с. 20]. Згідно з такою точкою зору

право на судовий захист слід віднести до особистих прав людини, що також

узгоджується з науковою аргументацією багатьох вчених [83, с. 145].

Втім, далеко не всі вчені поділяють такий підхід, вказуючи, що право на

судовий захист не може бути віднесено до особистих (громадянських) прав через

їх спрямованість на забезпечення пріоритету індивідуальних, внутрішніх

орієнтирів розвитку особистості (права на життя, гідність, свободу, особисту

недоторканість, свободу совісті, пересування, вибір місця проживання,

національність і мову спілкування тощо).

За формою здійснення право на судовий захист може належати як до

індивідуальних, так і до колективних прав [83, с. 151].

При дослідженні конституційного права на захист деякі автори

стверджували, що конституційні норми про права і свободи регулюють відносини

особистості та держави при нормальному перебігу цих відносин. Зазначене

твердження автоматично переноситься і на право на судовий захист. Втім, даний

підхід нам представляється хибним. По-перше, відбувається підміна понять

права на захист і забезпечення права на захист. Суб'єктивне право, будучи

елементом правового статусу особи, належить йому постійно до тих пір, поки

особа володіє певним статусом. Реалізація цього права, користування благом, їм

передбаченим, залежить від конкретних обставин – юридичних фактів.

Отже, право на судовий захист має розглядатися як природне

невідчужуване право особи. Право на судовий захист являє собою невід'ємну і

50

невідчужувану можливість будь-якої особи з метою захисту порушених або

оспорюваних прав, свобод скористатися встановленим порядком для їх захисту в

суді. Більш деталізоване визначення може бути таким: право на судовий захист –

можливість звернутися до встановленого позитивним правом процесуального

механізму для захисту своїх прав і свобод в суді, забезпечена процесуальним

обов’язком суду надати такий захист, тобто використати всі надані

процесуальними нормами можливості для повного і своєчасного розгляду справи

і винесення належним чином аргументованого й базованого на вимогах права,

судового акта.

Право на судовий захист є самостійним суб'єктивним правом. Як і будь-яке

суб'єктивне право, право на судовий захист до початку своєї реалізації

структурно складається з двох правомочностей – права вимоги вчинення

відносно себе певних дій і права на свої активні дії. Обидві ці правомочності

щодо права на судовий захист нерозривно пов'язані одна з одною.

Перша правомочність, зміст якої полягає в можливості вимагати виконання

або дотримання юридичного обов'язку, як правомочність на чужі дії полягає в

можливості вимагати здійснення захисту будь-яких прав і інтересів в органах

судової влади, виконання та дотримання судом установлених законом

процесуальних норм з метою захисту прав, свобод і законних інтересів.

Право на активні дії полягає в можливості особи самій здійснювати

юридично значущі активні дії. Як правомочність суб'єктивного права на судовий

захист право на активні дії полягає в можливості самої зацікавленої в судовому

захисті особи здійснювати передбачені законом дії процесуального характеру

(подавати позовну заяву, визначати предмет і підставу заявлених вимог, подавати

докази, заявляти клопотання, оскаржувати судові акти і т. д.).

Можливості вимагати здійснення захисту прав та інтересів в органах

судової влади відповідає кореспондуючий обов'язок судових органів здійснити

захист прав та інтересів суб'єкта в установленому законом процесуальному

порядку. Право на судовий захист первісно існує як право конституційне і

складається в рамках конституційних правовідносин, з початком своєї реалізації

51

трансформується в суб'єктивне публічне (процесуальне) право.

Водночас, особливістю механізму реалізації права на судовий захист є

поєднання властивих йому елементів публічноправового і приватноправового

характеру. Публічні засади механізму реалізації права на судовий захист

обумовлені, по-перше, тим, що основним суб'єктом даного механізму є державна

влада, а саме – судова влада в особі конкретних судових органів, які здійснюють

державні функції правосуддя і наділені владними повноваженнями. По-друге,

можливістю його реалізації виключно у встановленій законом процесуальній

формі. По-третє, крім того, що право на судовий захист здійснюється в особливій

встановленої законом процесуальної формі, воно здійснюється в рамках системи

процесуальних правовідносин, обов'язковим суб'єктом яких виступає суд,

правовідносин, особливістю яких є неможливість їх виникнення безпосередньо

між сторонами, без участі суду.

Публічно-правові інститути механізму реалізації права на судовий захист –

це, зокрема, правозастосовна діяльність, здійснювана судом, забезпечення позову,

забезпечення доказів, законна сила судових актів, інститут процесуальної

відповідальності, підвідомчості і т.д.

Приватно-правові засади механізму реалізації права на судовий захист

визначаються особливостями правового регулювання матеріальних відносин

суб'єктів права. У процесуальному механізмі судового захисту ці засади є

наслідком дії принципів змагальності і диспозитивності: можливість активного

впливу розпорядчих дій сторін на динаміку процесуальних правовідносин,

зниження доказової активності суду при одночасному підвищенні активності

сторін в процесі доказування і їх відповідальності за виконання чи невиконання

тих чи інших процесуальних дій тощо.

На сучасному етапі розвитку права, якщо уважно придивитися до всіх

нових тенденцій в судочинстві, можна помітити, що в їх основі лежить якісно

новий підхід до визначення поняття права на захист, до гарантій його реалізації.

На наш погляд, слід говорити не тільки про те, що суд захищає порушені права,

свободи чи охоронювані законом інтереси суб'єкта конкретних правовідносин, а

52

про широку, забезпечену законом можливість самостійного захисту своїх прав у

суді. Не тільки суд захищає порушене право, а сам зацікавлений суб'єкт захищає

своє право в суді. У цьому вбачається новий сенс змін, що відбуваються в сфері

судового захисту прав і свобод, насамперед пов'язаних зі зміною ролі суду в

судочинстві.

Можна зауважити, що такий підхід дещо зближує судову форму захисту

права з самозахистом як одним із способів захисту цивільних прав. Але в

останньому випадку суб'єкт, здійснюючи самостійно захист цивільних прав в тій

чи іншій формі, не вдається до допомоги будь-якого юрисдикційного органу і не

використовує процесуальний механізм судового захисту. Звернення до суду за

отриманням судового захисту – зовсім інший спосіб захисту права, що

відрізняється від самозахисту тим, що суб'єкт своє потенційне суб'єктивне право

на захист самостійно реалізує в судовому органі при здійсненні конкретних

процесуальних дій (юридичних фактів) у передбаченій законом процесуальній

формі.

Останнім часом все частіше висловлюються думки про те, що право на

судовий захист – це невід'ємне право людини, яке не підлягає обмеженню. На

нашу думку, вказане право в цілому на сьогодні не є невід'ємним правом.

Підтвердження цьому є ст. 4 Міжнародного пакту про громадянські і політичні

права, яка не включає до переліку прав, які не підлягають обмеженню в разі

надзвичайного стану, право на судовий захист. У регіональних конвенціях про

захист прав людини розглядуване право також не включене до числа прав, які не

підлягають обмеженню (ст. 15 Європейської конвенції про захист прав людини і

основоположних свобод) [52].

У цьому контексті становлять інтерес висловлені свого часу зауваження

Комітету ООН з прав людини про те, що зазначення прав, що не допускають

відступів, у статті 4 Пакту пов'язано, але не збігається з питанням про те, чи

мають деякі зобов'язання в галузі прав людини характер імперативних норм

міжнародного права. Проголошення в пункті 2 статті 4 низки положень

Міжнародного пакту як таких, щодо яких будь-які відступи є неприпустимими,

53

слід розглядати як визнання імперативного характеру таких основних прав,

закріплених в Пакті [34]. Однак видається цілком очевидним, що є низка інших

положень Міжнародного пакту, які також не допускають відступів від них,

оскільки за жодних обставин не може виникнути потреба у відступі від

дотримання цих прав під час надзвичайного стану (приміром, статті 11 і 18).

Крім того, категорія імперативних норм виходить за рамки наведеного в пункті 2

статті 4 переліку положень, що не допускають відступів. У жодному разі

держави-учасниці не можуть посилатися на статтю 4 Міжнародного пакту, щоб

виправдати такі свої дії в порушення положень гуманітарного права або

імперативних норм міжнародного права, як, наприклад, взяття заручників,

застосування колективних покарань, довільне позбавлення волі або відхід від

основних принципів справедливого судового розгляду, включаючи презумпцію

невинуватості. Для захисту прав, котрі в пункті 2 статті 4 чітко кваліфікуються як

такі, що не допускають відступів, притаманно те, що повага до цих прав має

забезпечуватися процесуальними гарантіями, зокрема судові [34].

Гарантії, закріплені в статті 4 Міжнародного пакту в зв'язку з відступами,

ґрунтуються на принципах законності і верховенства права, які характерні для

Міжнародного пакту в цілому. Позаяк деякі елементи права на судовий захист

чітко гарантуються під час збройних конфліктів відповідно до міжнародного

гуманітарного права, Комітет не бачить жодних виправдань для відступу від цих

гарантій для інших надзвичайних ситуацій. На переконання Комітету, з

принципів законності і верховенства права висновується, що основні вимоги

справедливого судового розгляду мають виконуватися і під час надзвичайного

стану. Тільки суд може притягти до відповідальності і засудити будь-яку особу за

вчинення кримінального злочину. Слід суворо дотримуватися презумпції

невинуватості. У контексті захисту не допускаються відступи від права

звернутися до суду з тим, щоб він прийняв невідкладне рішення щодо законності

утримання [34].

Саме таку позицію виклав Комітет ООН з прав людини у Заключних

зауваженнях за результатами розгляду доповіді Ізраїлю (1988 р.), вказавши, що

54

застосовування практики адміністративного затримання є несумісним зі статтею

7 та статтею 16 Пакту, жодна з яких не допускає відступів від їх дотримання в

період дії в країні надзвичайного стану. Одночасно Комітет підкреслив, що

держава-учасник не може допускати відступів від виконання вимоги про

забезпечення ефективного судового перегляду рішення про взяття під варту.

Однак навіть якщо не зважати на наведену точку зору Комітету ООН з прав

людини, все одно ніщо не заважає становленню окремих елементів розглянутого

права як імперативних норм. Як відомо, наразі не існує чітко зафіксованого

загальновизнаного переліку імперативних норм jus cogens [34].

Окремі автори звертають увагу також на те, що в сучасному міжнародному

праві зростає кількість імперативних принципів і норм. Позаяк єдиним

документом, що містить визначення jus cogens, є Віденська конвенція про право

міжнародних договорів 1969 р., то зазвичай коли йдеться про норми jus cogens

звертаються до неї. Аналіз статті 53 Віденської конвенції уможливлює

виокремлення таких ознак норм jus cogens: 1) прийняття або визнання

міжнародним співтовариством держав у цілому; 2) неприпустимість відхилення

від такої норми; 3) спосіб зміни норми jus cogens – така ж норма jus cogens [2, с.

24].

Зіставляючи міжнародно-правові норми про право кожного на

справедливий судовий розгляд з перерахованими ознаками, приходимо до

висновку, що у них відсутня така ознака, як неприпустимість відступу. Цілком

ймовірно, що в момент створення Віденської конвенції визнання суб'єктивних

прав індивідів як норм jus cogens не передбачалося. Однак сказати, що в ст. 53

цієї Конвенції йдеться загалом про правила міждержавного спілкування, теж не

можна. Її формулювання дозволяє зробити висновок, що вказане в ній визначення

беззастережно відноситься тільки до права міжнародних договорів, а не до всіх

правил міждержавного спілкування.

Стосовно інших галузей міжнародного права, треба вказати, що в принципі

визначення поняття норми jus cogens може і не збігатися з визначенням даним в

ст. 53 Віденської конвенції. З приводу норм jus cogens в літературі дійсно

55

висловлювалася точка зору, що такими можуть бути визнані лише норми,

відхилення від яких неприпустимо за жодних умов. Крім того, окремі автори

переконані у існуванні так званих частково когентних норм, тобто імперативних

норм, від яких можливий відступ за певних умов [Див., напр.: 2, с. 307].

Вважаємо, що існування норм jus cogens, відхилення від яких є

допустимим у строго визначених випадках, все-таки є можливим, і ці випадки є

частиною самого припису, що носить характер jus cogens. Причому ці відступи не

роблять норму частково когентною. Норма або має характер jus cogens, або ні.

Існування ж таких відступів не позбавляє норму імперативності. Це означає, що

держави на свій розсуд або за згодою між собою не можуть відхилятися від цієї

норми, крім ситуацій, встановлених у самій такій нормі. Прикладом такої норми

може служити норма jus cogens Pacta sunt servanda, яка тим не менш допускає

відступ у разі значної зміни обставин (клаузула rebus sic stantibus), як

передбачено в ст. 62 Віденської конвенції [53]. З огляду на це цілком можна

зробити припущення, що на сьогодні в міжнародному гуманітарному праві

ознака норм jus cogens про неприпустимість відхилення може бути

сформульована так: «Неприпустимість відступу від цієї норми, крім випадків,

прямо передбачених самою такою нормою» [2].

Беручи до уваги викладені вище аргументи, а також загальну практику

держав щодо закріплення права на судовий захист та його гарантій в різних

міжнародних угодах і внутрішньодержавному праві, ми виходимо із того, що

право на судовий захист є імперативною нормою загального міжнародного права,

що має характер jus cogens. Для держав, які стали учасниками міжнародних

договорів, які містять це право, його дотримання є обов'язковим в силу договору і

звичаю. Для держав, які не беруть участі в жодному такому договорі, але

висловили свою згоду на обов'язковість даної звичаєвої норми, дотримання права

на судовий захист є обов'язковим в силу міжнародно-правового звичаю,

підтвердженням якого є закріплення цього права у Загальній декларації та інших

актах рекомендаційного характеру.

Практика ЄСПЛ підтверджує, що право на судовий захист має не

56

абсолютний, а відносний характер. Таким чином, право на справедливий судовий

розгляд є комплексним правом людини, що складається з сукупності окремих

елементів цього права, кожен з цих елементів є самостійним у своєму здійсненні,

при цьому у разі порушення хоча б одного такого елементу означає в цілому

порушення права людини на справедливий судовий розгляд.

1.3. Доступність правосуддя як визначальна гарантія прав людини

Загальновідомо, що в основі кожної судової системи inter alia лежить ідея

про те, що члени суспільства згодні з цією системою і тому передають всі

виникаючи суперечки спеціально створеним у рамках цієї системи установам,

замість того щоб розправлятися з кривдниками без суду [48, с. 11]. Ми поділяємо

цілком слушну думку М. І. Смоковича, який вказує, що люди сприймають судову

систему як центральну ланку в механізмі примусового здійснення прав і свобод.

Виникнення права доступу до правосуддя як самого основного права людини

пов'язане з усвідомленням того, що володіння правами без ефективних

механізмів їх захисту позбавлене сенсу [189].

Проблема вільного доступу громадян до правосуддя, безсумнівно, є однією

з базових в сучасних правових системах, що визнають на конституційному рівні

ідеї правової держави, поділу влади та існування основних або невід'ємних прав

людини. Відомий американський юрист Л. Г. Форер писав, що доступ всіх

громадян до правосуддя не можна порівняти з правом на забезпечення роботою,

освітою, житлом, медичним обслуговуванням, якими б важливими вони не були.

Справедливе правосуддя є одним з обовʼязкових елементів стабільної політичної

системи. Суд здійснює контроль за діяльністю законодавчої і виконавчої влади, а

права і свободи людини не можуть бути належним чином захищені – як тоді,

якщо загроза виходить від самих цих влад, так і у разі, коли суб'єктивним правам

і свободам людини загрожує інша людина. Поряд з принципом незалежності

судової влади принцип вільного доступу до правосуддя природним чином

складає основу сучасної концепції справедливого, або належного правосуддя

[Наведено за: 159; 160].

57

Цінність доступності правосуддя неприпустимо зводити виключно до

наявності системи відповідних органів держави, які уповноважені розглядати та

вирішувати спори про право. Цінність принципу доступності полягає також у

передбаченні окремої процесуальної форми розгляду таких спорів та конфліктів,

встановленого процесуальним законом порядку вирішення справ судами,

здатності скористатися закріпленими процесуальними правами без будь-яких

правових чи фактичних перешкод. Європейський суд з прав людини у власній

практиці визначив, що держава повинна гарантувати допомогу правника, якщо це

необхідно для забезпечення реального доступу до правосуддя або у разі, якщо у

деяких категоріях справ за внутрішнім законодавством деяких держав-учасниць є

обов'язковим юридичне представництво, або ж через складність процесу [140].

Доступ до правосуддя – визначальний елемент кожної правової системи, її

основоположний принцип, який полягає в тому, що система через державні

органи повинна гарантувати дійсно діюче право на рівний доступ до правосуддя

[51]. Демократичне суспільство засноване на верховенстві права, яке становить

собою систему неупереджених законів, перед якими всі є рівними і які

реалізуються незалежними судовими органами [214, с. 14].

Основними умовами для втілення верховенства права виступають

ефективне державне управління і належно функціонуюча система правосуддя,

яка базується на справедливості, неупередженості й недискримінації [214], є

доступною для всіх.

Слід зазначити, що розуміння поняття доступу до правосуддя з часом

змінюється. Якщо раніше в центрі уваги були передбачені законом засоби

захисту прав окремо взятої людини, які реалізуються за допомогою судів і

трибуналів, тому ініціативи щодо забезпечення доступу до правосуддя

здебільшого були орієнтовані на розвиток правової допомоги і вироблення

спеціалізованих, часто спрощених, процесуальних норм [8, с. 21].

З часом під забезпеченням доступу до правосуддя стали розуміти підхід,

який передбачає справедливість і неупередженість результатів діяльності

правової і судової системи [203], при цьому реформуванню самих інститутів

58

системи правосуддя стало приділятися більше уваги метою спрощення таких

інститутів і полегшення доступу до них [200].

Поняття доступу до правосуддя включає в себе не тільки ефективність

діяльності системи правосуддя, але охоплює також процеси, мета яких

забезпечити врахування потреб уразливих груп населення, розширити їх

можливості щодо доступу до правосуддя на всіх етапах взаємодії з цією

системою [215].

Доступ до правосуддя залежить від взаємодії судових і правоохоронних

органів, а також від діяльності адміністративних установ і інститутів

громадянського суспільства [215]. Говорячи про доступ до правосуддя, варто

пам’ятати, що система правосуддя відображає притаманний суспільству

дисбаланс сил, зміцнюючи привілеї і відстоюючи інтереси впливового класу,

особливе становище якого обумовлено добробутом, етнічною або расовою

належністю, віросповіданням або гендерною ознакою [214, с. 11]. Чинники, які

спричиняють бар’єри для доступу уразливих груп населення до правосуддя,

існують як у правовій системі, так і за її межами. Для того щоб краще вивчити ці

фактори, слід розподілити їх за двома категоріями: правові / інституційні фактори

і соціально-економічні й культурні [200].

Серед правових (інституційних) чинників слід назвати такі: правова база, що

не враховує потреби уразливої групи (наприклад, прогалини у законодавстві);

складності у сфері тлумачення і застосування законодавства; неефективні або

складні процесуальні норми (відсутність у правовій системі процесуальних норм,

які враховують потреби уразливих груп населення); неефективні механізми

підзвітності (зокрема, корупція).

Серед бар’єрів соціально-економічного і культурного характеру варто

вказати на такі: відсутність інформації про права і процесуальні норми і способи

отримання правової допомоги (яке може бути обумовлено відмінностями у рівні

освіти, доступу до інформації тощо); відсутність фінансових ресурсів (в тому

числі коштів для оплати адвоката, гонорарів юристів, державних мит,

транспортних витрат і витрат на догляд за дитиною тощо); поширеність

59

негативних стереотипів серед працівників системи юстиції і загалом у

суспільстві.

1.4. Право на судовий захист у контексті концепції перехідного

правосуддя

Як ідея так і концепція правосуддя перехідного періоду є відносно

новою для людства. Дослідники пов’язують їх з хвилями демократизації в

усьому світі, що розпочалися наприкінці ХХ ст. [20, с. 435]. Концепція має на

меті забезпечення оптимізації переходу певних суспільств до ліберальної

демократії на що направлені її телеологічний та ідеологічний вимір [143].

Поняття перехідного правосуддя чи правосуддя перехідного періоду

(англ. Transitional Justice) використовується здебільшого для позначення

необхідних напрямів діяльності держави у постконфліктний та

поставторитарний періоди [206, с. 133]. Генеральна ідея перехідного

правосуддя це дотримання справедливості під час руху між пунктами:

1) відправлення (диктатура, комунізм, війна, в тому числі громадянська,

іноземна окупація, хаос, анархія, геноцид); 2) прибуття (розвинута ліберальна

конституційна демократія) [169, с. 23].

Правосуддя перехідного періоду включає в себе досвід інших країн, що

проходили цей шлях та виробили ефективну практику для вирішення проблем

держав, які трансформуються за допомогою права, як засобу і як мети.

Демократизація наштовхується на різні виклики у різних країнах. Перехідне

правосуддя так само у різних країнах: Німеччина, Аргентина, ПАР, Руанда та

інших, має свої особливості. Правосуддя перехідного періоду — це

конституційна проблема для нових соціальної, політичної і правової систем,

що прийшли на зміну старим системам. Таким чином, різні країни втілили

різні підходи до правосуддя перехідного періоду, що мало наслідком

результативний вплив на форму і структуру нових режимів [180, с. 185].

Аналізуючи різні точки зору до розуміння “правосуддя перехідного

періоду” у літературі, інтеграційним може бути погляд на нього, як на період

60

застосування державою спеціальних механізмів, практик та засобів, які є

реакцію на події минулого, що були пов’язані із порушенням гуманітарного

права, порушенням базових прав людини, війною, репресіями чи іншими

суспільними конфліктами, мета яких полягає у ефективному подоланні

наслідків цих подій, протидії таким явищам у майбутньому та їх

унеможливлення. Слушно зазначають дослідники, що його особливістю є те,

що суспільство знаходиться між станом, коли існували масові порушення

прав людини (комуністичні режими Східної Європи та ін.) і станом

стабільності й миру [213, c. 44; 143].

ООН сформувавши певний досвід впровадження правосуддя

перехідного періоду, прийняло свого часу резолюції, які у сукупності з

практикою ЄСПЛ сформулювали його базові напрями: кримінальне

судочинство, відшкодування, інституційні реформи та констатація істини, які

у свою чергу змінюються, розширяються та розкриваються у різних країнах в

залежності від їх індивідуальних особливостей [218]. Однією з найбільш

важливих складових інституційних реформ у такі періоди життя суспільства є

реформа судових, правоохоронних та інших органів, які реалізують функцію

захисту прав людини та безпеки. Зокрема їх належне кадрове реформування є

передумовою ефективного переходу до миру й верховенства права,

наголошують учені [217].

На перехідних етапах суспільства, як засвідчує досвід зарубіжних

дослідників та практика міжнародних судів: 1) держава має зобов’язання

розслідувати порушення прав людини і порушення гуманітарного права, які

мали місце, й притягти винних до відповідальності; 2) має бути забезпечено

право знати правду про порушення, які мали місце у минулому, й знати про

долю людей, які зникли; 3) право на відшкодування шкоди, завданої жертвам

порушень прав людини; 4) обов’язок держави запобігти за допомогою

різноманітних механізмів повторенню подібних подій у майбутньому [223].

Необхідно підкреслити, що обов’язком держави під час впровадження

механізмів правосуддя перехідного періоду є не тільки пошук і засудження

61

винних, відшкодування шкоди та забезпечення права знати правду, а й

інституційні реформи, щоб такі події більше не повторилися [221; 143].

Водночас слід усвідомлювати, що оформлення концепції перехідного

правосуддя відбувалось не на пустому місці за відсутності будь-яких

теоретичних основ. Ця концепція є похідною частиною від загальної системи

досліджень присвячених правам людини. Якщо казати про діалектичний

розвиток цієї концепції, то свій початок вона бере у ліберальній теорії, а

змістовний обсяг, який сьогодні є об’єктом численних досліджень по всьому

світу вона розкриває в контексті вивчення прав людини.

Інструментарій завдяки якому концепція перехідного правосуддя

формує власну емпіричну та наукову базу складають в основному судові

процеси, люстраційні процедури, реформи, які відбуваються у сфері права,

реформування судової та правоохоронної систем, зміни політичних систем та

інші.

Важливо виокремити сутність самого процесу перехідного правосуддя,

він з точки зору філософії уособлює кількісно-якісні зміни. Тобто те чи інше

суспільство в наслідок сукупності певних факторів на конкретному

історичному етапі розвитку, починає прагнути до більш якісної системи

відносин в цілому та правовідносин зокрема. Тобто більшість починає

сповідувати певні цінності та прагнути до їх реалізації. Однак ключовим є

базовий принцип, згідно з яким це суспільство починає рухатися до якісно

нового стану від тієї точки, де мали місце: конфлікти, в тому числі

громадянські чи військові, насильство, недотримання базових прав людини,

зловживання владою та інше. А ось концепція перехідного правосуддя фіксує

та дозволяє науково обґрунтовувати, як втілювати у цих трансформаційних

станах принцип гуманізму, дотримання та забезпечення прав людини та

якнайскорішого відновлення цих прав у разі їх порушення та справедливої

компенсації за ці порушення.

Наприкінці минулого століття завдяки інститутам ООН та іншим

міжнародним організаціям, що боронять права людини та їх дотримання у

62

світі почався активний розгляд злочинів вчинений попередніми політичними

режимами. Цей феномен включав в себе судові розгляди у низки країн,

злочинів проти людства, проти миру, проти життя і здоров’я та не

обмежувався лише ними. Формування так званих комісій правди для

встановлення об’єктивної істини у діях посадових осіб чи політичних діячів

та підготовка цими органами матеріалів для правосуддя, на світовому рівні

дало поштовх для швидкого розвитку концепції перехідного правосуддя.

Також певна група дослідників, які вивчають це явище крізь призму історії,

соціології, філософії, психології та інших наук, вважають, що значна

кількість держав, які почали відкриті та гласні судові процеси з розгляду

подій передбачених концепцією перехідного правосуддя викликали у

глобальному світі певний тренд, який іменують «каскад правосуддя» [209],

або «звітність революцій» [224].

Як вже зазначалося серед науковців сьогодні немає усталеного підходу

до визначення поняття перехідного правосуддя, однак точкою зору, яка

об’єднує більшість фахівців є зміст перехідного правосуддя з точки зору

його напрямів визначених вище. Завдяки ним деякі зарубіжні дослідники

розкривають етапи його реалізації, які деталізують та ширше розкривають

зміст чотирьох базових елементів правосуддя перехідного періоду, це: процес

притягнення винних у масових порушеннях до відповідальності та покарання

за вчинені злочини; процес відшкодування жертвам завданої їм шкоди;

процес розслідування порушень, які мали місце в період конфлікту або

становили репресивний характер та встановлення правдивих обставин подій,

що відбувались; процес проведення реформ, які мають гарантувати, що такі

порушення не повторяться [194; 199]. Таким чином, вони дещо повторюють

базові елементи концепції, однак дійсно розширюють їх зміст.

Україна в наслідок подій, що відбуваються на Донбасі та в Криму була

вимушена зробити відступ від деяких своїх зобов’язань, які були визначені

міжнародними угодами, зокрема від деяких положень ЄКПЛ.

Верховною Радою України 21 травня 2015 р. було прийнято Заяву «Про

63

відступ України від окремих зобов’язань, визначених Міжнародним пактом

про громадянські і політичні права та Конвенцією про захист прав людини і

основоположних свобод». Пункт 9 цієї Заяви вказує, що Україна користується

своїм правом на відступ від зобов’язань, визначених пунктом 3 статті 2,

статтями 9, 12, 14 та 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні

права та статтями 5, 6, 8 та 13 Конвенції про захист прав людини і

основоположних свобод, в окремих районах Донецької та Луганської

областей України, визначених Антитерористичним центром при Службі

безпеки України у зв’язку з проведенням антитерористичної операції, на

період до повного припинення збройної агресії Російської Федерації,

відновлення конституційного ладу та порядку на окупованій території

України та повідомлення Генеральному секретарю Організації Об’єднаних

Націй та Генеральному секретарю Ради Європи про продовження

застосування у повному обсязі Міжнародного пакту про громадянські і

політичні права та Конвенції про захист прав людини і основоположних

свобод. Україна також залишила за собою право вживати заходів, які можуть

бути підставою для відступу від зобов’язань за іншими статтями вказаних

міжнародних угод [93]. Події у Криму та на сході України стали поштовхом

для появи у практиці ЄСПЛ великої кількості справ, які пов’язана із цими

трагічними подіями. Для цієї категорії Заява прийнята Верховною Радою

України має принципове значення. Оскільки базовим принципом перехідного

правосуддя, що втілюється як на рівні національних держав так і на

міжнародному рівні, є принцип відповідальності держави за допущені масові

порушення прав людини. Відповідальність держави у таких випадках полягає

зокрема у відшкодуванні моральної та матеріальної шкоди постраждалим

особам. Держава також забезпечує таку компенсацію з боку посадових осіб,

винних у таких порушеннях прав потерпілих. Це спричинено сутністю

правосуддя перехідного періоду, яке можна розуміти як справедливість

перехідного періоду, оскільки для осіб постраждалих від беззаконня та

свавілля у державі важливо отримати компенсацію за понесені втрати. Це

64

відшкодування не лише забезпечує психологічне відчуття захищеності у

постраждалої особи, а й сприяє залагодженню конфлікту й примиренню

конфліктуючих сторін [143].

Необхідно констатувати, що наразі це найслабша ланка у побудові

національної системи перехідного правосуддя. Фактичні обставини, які

склалися на сьогодні, відображають, що для громадян нашої держави

звернення до Європейського суду з прав людини виявляється одним із дієвих

шляхів реалізації принципів перехідного правосуддя. Особи, що стали

жертвами масових порушень прав людини на тих територіях, де фактично

відбуваються бойові дії та які не є підконтрольними Уряду нашої країни,

мають можливість знайти судовий захист від порушень у цій установі.

Європейський суд з прав людини формує усталену практику з питань

відновлення прав жертв збройних конфліктів, що були порушені. Недоліками

цього шляху відновлення справедливості можна визначити:

- складність процедури звернення до ЄСПЛ;

- достатньо довгу тривалість розгляду справи;

- строки виконання вже прийнятого ЄСПЛ рішення на території України.

З моменту прийняття Європейської конвенції Судом було розглянуто

велику кількість справ стосовно правосуддя перехідного періоду. При цьому

при дослідженні питання про юридичну природу правосуддя перехідного

періоду та в цілому його розуміння Європейським Судом цікавою є думка

судді Андроша Шайо, який викладаючи постанову суду у справі «Реквеньї

проти Угорщини» зазначив, що вона має серйозну заслугу визнання

можливості застосування принципу верховенства права навіть в перехідний

період, встановивши основи правосуддя перехідного періоду, визнаючи, що

конкретні обставини перехідного періоду вимагають більш нюансової

інтерпретації стандартів обмеження прав людини. Хоча в рішенні Суду і

допускається певна міра обмеження прав, передбачених Конвенцією, яка,

можливо, є недопустимою в інших умовах, однак за стає зрозумілим – ніякі

інші обмеження не будуть допустимими [Наведено за: 143].

65

Зважаючи на роль Конвенції в правовій системі України та з огляду на

практику ЄСПЛ, висновки у цій категорії справ та у справах, схожих за

змістом, мають бути використані при запровадженні у нашій правовій системі

концепції правосуддя перехідного періоду.

На нашу думку, логічним буде відмежування певних категорій справ, у

яких право на судовий захист набуває особливої актуальності саме в

контексті концепції перехідного правосуддя та зокрема у контексті

вітчизняних подій. Ці категорії справ включають широке коло фактичних

обставин, в наслідок існування яких або порушені базові права людини, або

постає питання про притягнення до відповідальності за ці дії винних осіб, чи

звільнення їх від відповідальності, а також надання справедливої компенсації

тим, хто зазнав порушень своїх прав у тому числі майнових:

1) розслідування злочинів проти людяності та переслідування злочинців

після зміни режимів;

2) питання амністії;

3) люстрація;

4) реституція майна та компенсація за його втрату.

Правосуддя перехідного періоду передбачає, що розслідуванню

підлягають злочини, що мали місце під час конфлікту в т.ч. збройного,

злочини, що мали наслідком масові порушення прав людини, які

захищаються правом на життя (стаття 2 Конвенції) та забороною катування

(стаття 3 Конвенції). Перше ж речення статті 2 Конвенції говорить про

зобов'язання держави: «Право кожного на життя охороняється законом».

Тобто закріплено позитивне зобов'язання держави на прийняття адекватних

законодавчих норм, які мають бути спрямовані на захист людського життя. Ці

норми виглядали б безглуздими за відсутності їх практичної реалізації.

Практика ЄСПЛ визначає, що держави зобов'язані ефективно застосовувати

власне законодавство, що захищає право на життя. Зобов'язання держави у

цьому випадку має на меті не тільки захист життя, а повинно давати гарантію,

що представники держави, винні в смерті або зникненні людини, будуть

66

притягнуті до відповідальності.

У справах про насильницькі зникнення відсутність ефективного

розслідування не є додатковим порушенням Конвенції, а є безпосереднім та

центральний елементом судової скарги. Суду в зв'язку з проведенням

розслідування висуває до нього такі вимоги: його незалежність, розумну

своєчасність і швидкість, а також достатній рівень публічного контролю.

Розслідування також має бути ефективним у тому розумінні, що воно

повинно забезпечувати можливість з'ясування обставин смерті і, де це може

бути застосовано, встановлення та покарання винних осіб [226].

У період збройного конфлікту в Росії справи «Читаєв проти Росії» [143],

«Ісаєва проти Росії» [149], «Естамірова та інші проти Росії» [145], були

першими справами, в яких розглядалося катування чи жорстоке поводження,

зникнення, знищення власності, невибіркове застосування смертельної сили,

незаконні затримання, позасудові розправи, відсутність ефективного засобу

судового захисту порушення прав людини та інші. Суд встановив у більшості

таких справ цілу низку епізодів порушення Конвенції.

Актуальними та важливими для нашої держави є справи проти Румунії,

що пов’язані з насильницьким придушенням антикомуністичних

демонстрацій, в яких Суд підкреслив відсутність намагань з боку тодішньої

влади переслідувати та засудити «авторів насилля» [219, 143].

Європейський суд підкреслив важливість права потерпілих та членів їх

сімей на отримання інформації про події, пов'язані з широкомасштабним

порушенням права на життя. У свою чергу це право за Конвенцією вимагає

ефективного розслідування та окремо розглядає можливість застосування

компенсації за порушення цього права.

Суд зокрема зазначив, що справа про масштабне застосування летальної

сили проти цивільних осіб під час антиурядових протестів напередодні

переходу від тоталітарного до більш демократичного режиму, як в даному

випадку, не може вважати ефективним, якщо воно закінчилося звільненням

від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням терміну давності,

67

тоді як сама влада проявляла пасивність (пункт 144 вказаного рішення) [148].

Переслідування злочинців після зміни режимів чи закінчення збройного

конфлікту, як і їх засудження, є найбільш вражаючим та спірним аспектом

правосуддя перехідного періоду відповідно до позиції Є.Бреймс [195].

Аналізуючи викладену практику ЄСПЛ, можна зробити чіткий

висновок, що держава, яка опинилася в процесі перехідного правосуддя або

виходить з цього стану, не повинна проявляли пасивність у розслідуванні

злочинів, що мали місце при цьому. Суд визначає це обов’язком держави,

який є похідним від гарантування державою основоположних прав, як

наприклад, права на життя.

Цікавою є позиція суду викладена у справі «Корбей проти Угорщини», в

якій Європейський суд детально проаналізував обставини, за яких Заявник

під час Угорської революції надав наказ своїм підлеглим відкрити вогонь, у

результаті чого загинув учасник повстання та декілька осіб були поранені.

Заявник після цього був засуджений угорськими судами. У цій справі Суд

зробив висновки, що для нього є незрозумілим чи наявні ознаки складу

злочинів проти людяності у діях засудженого. Відношення до жодної

категорії некомботантів у розумінні статті 3 Женевських конвенцій не було

встановлено, а відтак заявник на думку ЄСПЛ не міг бути засудженим за

злочини проти людяності, відповідно була порушена стаття 7 Конвенції [152].

Висновок, що можна зробити з аналізу практики Європейського суду

щодо злочинів проти людяності, досить складний, однак полягає він у тому,

що Суд вважає необхідним притягнення державою до відповідальності

представників такої держави, тобто тих, хто реалізує певні державні функції у

всіх випадках, якщо вони мали наслідком смерть чи зникнення людей, за

умови їх вини. А ось стосовно держав, де втілюється концепція перехідного

правосуддя та змінився режим, Суд вважає необхідним порушення

державними органами кримінального провадження стосовно представників

держави, які працювали на попередній режим, оскільки Суд вважає такі дії

обов’язковими з точки зору принципу верховенства права. Необхідно

68

зазначити, що Суд дуже послідовно та уважно ставиться до питання всебічної

доведеності вини таких осіб, що мінімізує випадки особистої помсти чи

пошуку “крайнього” з боку представників держави, що прийшли на зміну

попередньому режиму.

Для України сьогодні є дуже актуальним питання люстрації, яке може

розглядатися в контексті перехідного правосуддя. Люстрація може мати місце

у випадках переходу від недемократичних чи авторитарних режимів або

диктатури до демократичного режиму. Мета люстрації як раз і полягає у

захисті демократичного ладу від регресу та повернення до недемократичних

режимів політичної влади.

ЄСПЛ станом на сьогодні сформував значну практику з розгляду справ

про люстрацію. До речі, цікавим є той факт, що аналізуючи практику Суду з

цього питання, можна дійти висновку, що вона є дуалістичною, оскільки у

багатьох випадках ним було підтверджено законність люстрації та її

процедури, а в інших Суд робив висновок про порушення люстраційними

органами тих чи інших держав положень Конвенції [154].

У такому випадку вважаємо за необхідне підкреслити думку Суду про

те, що у якості загального принципу, який має бути дотриманий кожного

окремого люстраційного випадку, держава зобов’язана вжити під час

реалізації цієї процедури усіх заходів, щоб забезпечити тих осіб, які

підлягають люстрації, усіма процесуальними гарантіями згідно з Конвенцією

в межах будь-якого судового розгляду, пов’язаного із застосуванням таких

заходів [225].

У Європейському Суді сформувалась багата судова практика, відповідно

до якої до люстраційного провадження застосовується стаття 6 Конвенції в

частині кримінального переслідування. Це зокрема ілюструє приклад

Рішення ЄСПЛ у справі Матієк проти Польщі, № 38184/03, абзаци 48 та

наступні, Рішення у справі Бобек проти Польщі, № 68761/1, абзац 2. Так у

останній справі Суд відзначив, що під час люстраційного провадження не

було дотримано стандартів справедливого судового розгляду та конвенційних

69

вимог щодо провадження у кримінальних справах, з яких випливає

необхідність забезпечення рівності сторін, а саме Уповноваженої особи з

питань публічного інтересу та особи, яку люструють. Суд визначив

порушення прав останньої у тому, що їй було відмовлено в наданні копій

документів, які підпадали під гриф «таємно». Також через те, що Бобек було

відмовлено виносити записи за межі судової канцелярії, вона об’єктивно не

мала можливості повноцінно готуватись до засідань та здійснювати

ефективного захист під час розгляду її справи в суді. Підкреслимо також

позицію Європейського суду у питанні обґрунтувань рішень, які стосувалися

люстрації, оскільки суд визнає порушенням відсутність їх оприлюднення.

ЄСПЛ, на нашу думку, справедливо вважає, що не оприлюднення фактичних

обставин справи та їх доказів підривають довіру до суду, як серед учасників

процесу, так і у суспільстві в цілому. Крім того, Суд вважає це необхідною

умовою втілення принципу прозорості правосуддя.

Європейський суд мав доволі значну кількість справ, що стосувалися

люстрації у Польщі, оскільки цей процес був, як досить довгим у цій країні

так і мав досить високу ефективність. У справі «Матієк проти Польщі» Суд

дійшов цікавого висновку про тісний зв’язок між люстраційним

провадженням та кримінально-правовою сферою. При цьому підкресливши,

що в межах національних правових систем, люстрація не відноситься до

видів кримінальних проваджень та не має у своєму обґрунтуванні

кримінальної складової, сама по собі. Суд однак, дійшов висновку, що

люстарційному процесу властиві риси, що мають кримінальний підтекст у

своїй суті. У конкретній справі, Суд визначив, що люстраційний процес має

кримінальний підтекст у зв’язку з тим, що до фігуранта висунуті

обвинувачення, які за змістом складають порушення ним статті 6 Конвенції.

Цей висновок був зроблений Судом у тому числі шляхом врахування

характеру правопорушення та суворість санкцій за них.

Вважаємо, що процес люстрації в Польщі міг би бути уважно

досліджений та врахований нашою країною, оскільки він продемонстрував

70

позитивні результати у подальшому розвитку Польщі на шляху становлення

демократичного суспільства. Тобто шлях втілення цих змін відповідає

концепції перехідного правосуддя, а саме вектор руху від недемократичного

режиму до демократії з втіленням на цьому шляху реформ, що дозволяють

мінімізувати ризики зворотного руху. Важливим аспектом цього процесу був

процес притягнення до юридичної відповідальності осіб, що вчиняли на

користь попереднього режиму порушення закону та прав людини. Звичайно

не можна казати про те, що ці процеси були ідеальними, особливо з точки

зору кількості справ, що потім були розглянуті Європейським Судом, як

наприклад: «Любош проти Польщі», «Мочички проти Польщі», «Чодинічки

проти Польщі», «Расмусен проти Польщі» та інші. Однак ЄСПЛ, здійснюючи

правосуддя часто приймав сторону люстрованої особи, на практиці втілюючи

у життя принцип справедливого суду.

В практиці Суду є справи у яких Суд займав обґрунтовано принципову

позицію, як наприклад у справі «Жданок проти Латвії», коли ним було

обґрунтовано правомірність заборони діяльності, у зв’язку з належністю до

Комуністичної партії Латвії. Суд визнав, що організація вела «підривну

роботу» проти власної держави в інтересах Радянського Союзу, саме в

важкий для Латвії період боротьби за незалежність. Жданок намагалась

довести Суду, що не поділяє «антидемократичну позицію» партії до якої

належить, однак Суд зробив підтримав висновки держави, що участь і

діяльність у цій організації обґрунтовано підтверджують те, що вона

навпаки цю позицію поділяє фактично.

Зі справ, що мають практичне та теоретичне значення з точки зору

розгляду люстрацій них процедур, можна виділити справу Адамсонс проти

Латвії ( 3669/03, 24 Червня 2008 р.). Вона цікава тим, що Суд визначив, що,

вразі вжиття державою заходів люстрації, держава має виконати умови для

узгодження цих заходів з Конвенцією. У справі вказано, що по-перше, закон

про люстрацію повинен бути доступний для зацікавленої особи, а наслідки

його застосування мають бути для них передбачуваними, оскільки саме це

71

випливає зі змісту Конвенції в частині поняття «передбачений законом».

По-друге Суд вказав на те, що процедура люстрації не повинна переслідувати

мету відплати або помсти. Крім того, можливе покарання правопорушників за

процедурою люстрації має бути обмежене сферою чинного кримінального

права. По-третє, Суд визначив, що в разі коли внутрішнє законодавство

дозволяє обмежувати права, гарантовані Конвенцією, це обмеження повинно

бути визначено досить точно, щоб мати змогу індивідуалізувати

відповідальність кожної зацікавленої особи. Також воно має містити

відповідні процесуальні гарантії для осіб, до яких може бути застосовано цю

процедуру. Також Суд вказав на те, що національні органи повинні мати на

увазі: люстраційні заходи за своєю природою носять тимчасовий характер, і

що об’єктивна необхідність в обмеженні індивідуальних прав в результаті

такого розгляду зменшується з часом. Що, на нашу думку, підкреслює

необхідність своєчасного застосування цих процедур, оскільки пропорційно

спливу часу вони втрачають актуальність та зміст.

У справі «Івановський проти колишньої Югославської республіки

Македонія» [150] колишній голова Конституційного Суду оскаржував

законність застосування люстраційних заходів. До і під час люстраційної

процедури відбувся обмін різкими заявами між урядом і низкою депутатів від

правлячої партії, з одного боку, і Конституційним Судом, з іншого боку, на що

було звернуто увагу Судом.

Критика Конституційного Суду у цьому випадку була наслідком його

сумнівних рішень щодо припинення дії, а згодом визнання недійсними

деяких положень Закону про люстрацію. У свою чергу лідери правлячої

партії дійшли висновку, що Конституційний Суд діє проти нового

політичного напряму, мотивуючи це тим, що більшість суддів у його складі

призначені за участі колишнього президента Республіки. Серед заяв сторін,

Суд звернув особливу увагу на відкритий лист прем'єр-міністра, який був

опублікований 24 вересня 2010 року. Ця дата мала юридичне значення тому,

що люстраційна справа заявника у цей час знаходилася на розгляді

72

люстраційної Комісії та не дійшла до судової стадії розгляду.

Прем'єр-міністр у своєму листі використав не встановлені судом факти,

а посилався на початкові висновки Комісії. Спираючись на ці висновки, він

вимагав засудити заявника за співпрацю з таємною поліцією колишнього

режиму та заявити, що він досі перебуває під контролем тих сил, які

вплинули на прийняття Конституційним Судом рішення про визнання

недійсними ряду законодавчих реформ нового Уряду країни. Європейський

Суд у свою чергу вказав, що стаття 6 Конвенції не пов'язана з результатами

такого розгляду, але гарантує справедливість самого розгляду.

Таким чином, Суд не бачить жодних підстав вказувати, як заява прем'єр-

міністра вплинула чи могла вплинути на хід розгляду справи люстраційною

Комісією. Достатнім доводом для Суду було те, що заява прем'єр-міністра, з

точки зору змісту і манери, в якому вона була зроблена, була ipso facto

несумісною з поняттям «незалежного та неупередженого суду» за змістом

статті 6 § 1 Конвенції. Суд підкреслив, що у даному випадку мова йде про

значення наочності неупередженості, а не про фактичний впливу чи тиск на

суддів. Суд підтримав у цій справі доводи заявника щодо можливої

неупередженості та сумніви щодо незалежності Адміністративного суду та

Верховного суду республіки. Суд вказав, що в цій справі вони не є

необґрунтованими, суб'єктивними або невиправданими. Суд прийшов до

висновку, що наведені вище міркування є достатніми для того, щоб розгляд в

цілому не відповідав вимогам справедливого судового розгляду.

Суд відзначив, в цій справі має місце втручання в право заявника на

повагу до його приватного та особистого життя заявника. Дійсно, рішення

люстраційної комісії вплинуло на особисте життя заявника виходячи з

наступного. Його було звільнено з посади судді Конституційного Суду, було

заборонено протягом п'яти років обіймати будь-які державні або наукові

посади. Суд вказав, погоджуючись з доводами заявника, що він практично не

мав можливості знайти роботу приватного юриста. Це пояснюється тим, що

можливості знайти роботу, яка відповідала б його рівню професійної

73

кваліфікації та досвіду, були скорочені настільки, що він фактично втратив

можливість займатися своєю професією, оскільки наприклад, йому було

також заборонено займатися приватною юридичною практикою адвоката.

Негативним наслідком цього рішення Комісії було визначено дії Уряду щодо

формування негативної суспільної думки відносно заявника. А саме те, що в

очах суспільства заявник був затаврований як інформатор таємної поліції

колишнього репресивного режиму. Він отримав репутацію людини, яка

недостойна виконання будь-яких суспільних функцій в демократичній

державі, заснованій на верховенстві права. Це, на думку Суду, вплинуло на

його здатність підтримувати нормальні відносини з зовнішнім світом та

створило для нього серйозні труднощі, пов'язані з веденням нормального

приватного життя і зароблянням коштів на існування. Таким чином, рішення

безперечно серйозно вплинуло не тільки на його репутацію, але також на

особисте життя [Наведено за: 79, с. 118−146].

Спираюсь на європейські стандарти, Суд дійшов висновку, що

люстраційні заходи, які призводять до втручання в особисте життя, були

необхідні в демократичному суспільстві відповідно до змісту статті 8 § 2

Конвенції, однією з умов для їх застосування має бути встановлення, чи

люстрована особа діяла не під примусом. У завдання Суду не входить

визначення ваги цього елемента в цій справі.

Необхідно відзначити, що Суд виокремлює цю умову як один з

найважливіших факторів встановлення балансу інтересів між національною

безпекою та захистом прав зацікавленої особи. У вказаній справі Суд

встановив, що державні органи, в тому числі органи правосуддя не мали

зобов'язання розглядати це питання, відповідно до чинного законодавства цієї

країни. Як було встановлено Верховним Судом, з точки зору законодавчого

визначення співпраці, яка інкримінувалася заявнику, наявність або

відсутність примусу не має жодного юридичного значення для прийняття та

законності рішення, що оспорюється.

У будь-якому разі Суд вважав втручання в права заявника відповідно до

74

статті 8 Конвенції, яке мало місце в результаті люстраційного розгляду не

було пропорційним законній меті процесу. Судом підкреслено серйозний

характер втручання в приватне життя заявника. Уряд заявив, що мета Закону

про люстрацію полягає у тимчасовому відстороненні від заняття державних

посад осіб, які співпрацювали з комуністичним режимом і тому не можуть

користуватися довірою в демократичному суспільстві. Суд не переконаний в

тому, що ця мета повинна супроводжуватися аж такими широкими

обмеженнями в сфері працевлаштування, які, зокрема, зробили практично

неможливим для заявника займатися своєю професією. У зв'язку з цим Суд

нагадує, що накладені державою обмеження на можливості заявника знайти

роботу в приватному секторі через відсутність лояльності по відношенню до

держави не можуть бути виправдані з точки зору Конвенції таким же чином,

як обмеження на доступ до заняття державних посад [Наведено за: 143].

Аналіз подібної практики ЄСПЛ можна продовжувати як у справах цієї

категорії, так і інших, які відображають концепцію перехідного правосуддя у

динаміці та дії. Однак вважаємо за необхідне підкреслити, що більшого

значення набуває втілення принципів та поглядів, викладених у цих рішеннях,

у щоденній правозастосовній практиці в Україні.

Рішення ЄСПЛ формують вектор, за яким на сучасному етапі розвитку

має здійснюватися принцип справедливого судового розгляду, особливо в

контексті порушення прав людей у Криму та Донбасі. Враховуючи відступ

України від певних зобов’язань, передбачених Конвенцією, втілення

концепції перехідного правосуддя повинно забезпечити тим конкретним

людям, особисті права яких були порушені, належної компенсації за ці

порушення.

Висновки до розділу 1

1. Особливу роль у формуванні концепції забезпечення прав людини

відіграла теорія природного права, якою було обґрунтовано їх невід’ємний і

невідчужуваний характер. Відповідно до неї держава не висловлює свою згоду на

75

надання чи ненадання прав людини, на забезпечення чи незабезпечення їх

захисту. Саме тому до переліку суверенних прав держави не входить право

визнавати чи не визнавати певні права за людиною. Суверенним правом держави

є лише обрання способів забезпечення і механізмів контролю за їх реалізацію.

2. Світове співтовариство пройшло тривалий шлях до визнання та

забезпечення права на судовий захист у сучасному його розумінні та обсязі.

Окремі елементи права на судовий захист, на справедливий суд

вдосконалювалися відповідно до потреб своєї епохи і врешті синтезувалися в

єдину загальновизнану конструкцію, сформульовану в основних міжнародних

договорах з прав людини.

3. У юридичній науці до визначення самого поняття прав людини

склалися такі основні підходи: 1) права людини розуміються як певні її

можливості (П. Рабінович, В. Котюк, І. Ростовщиков, В. Гулієв, Ф. Рудинський);

2) права людини визначаються як вимоги суб’єкта про надання йому певних благ,

які він адресує суспільству, державі (В. Протасов, К. Повел, Дж. Хемфрі);

3) права людини розглядаються як її природне, невід’ємне надбання

(О. Петришин); 4) правам людини надається характеристика як певним її

інтересам, правомочностям індивіда на свободу та задоволення сутнісних потреб

(Р. Мюллерсон, М. Шайкенов); 5) права людини характеризуються як принципи,

норми взаємовідносин між людиною та державою, які забезпечують індивіду

можливість діяти на власний розсуд (В. Пугачов), система правил з дотримання

взаємних зобов’язань і відповідальності людини та держави (М. Петер). Наведені

підходи не слід розглядати як взаємовиключні.

4. Класифікація прав на позитивні і негативні має здійснюватися не за

критерієм необхідності втручання з боку держави з метою реалізації того чи

іншого суб’єктивного права чи у відсутності такої необхідності. Критерієм

розрізнення стає міра, якою таке втручання стає необхідним. Сьогодні держави

набагато більше, ніж будь-коли раніше, обтяжені зобов'язаннями щодо

гарантування індивідуальних прав, обумовленими вимогами принципу

ефективного захисту прав людини. Пропонується поділ прав людини на дві

76

основні групи: перша включає права, які забезпечуються лише позитивними

зобов'язаннями (позитивні права), а друга, права людини реалізація яких вимагає

виконання державою негативних і позитивних зобов’язань (негативні права).

5. Сучасна концепція прав людини базується на трьох основних тезах:

кожна публічна влада є обмеженою; кожна людина має свій автономний світ,

втручатися до якого публічна влада не може; кожна людина, захищаючи свої

права, може пред’явити претензії до держави. При цьому суд має унікальну

суспільну роль, адже вони вирішують спори, захищають право, що було

порушено чи законний інтерес, встановлюють винуватість особи та призначають

покарання, відшкодування у разі порушення права. Тож судова система є

головним гарантом стабільності у суспільних відносинах та балансу інтересів.

6. Судова система відіграє важливу роль в усуненні конкретних проявів

несправедливості, які можуть бути спричинені соціально-економічними,

політичними, культурними чи іншими чинниками. Вона може забезпечити

компроміс у забезпеченні реалізації відповідних соціальних змін. Законодавчий

припис чи владне розпорядження навіть у разі його прогресивності не може

гарантувати ці суспільні зміни за відсутності судової системи, яка може

ефективно здійснювати правосуддя. Унікальність судових інституцій зумовлена

тим, що вони покликані виступати інструментом забезпечення дотримання прав

людини, а отже, рушійною силою соціальних змін.

7. Необхідною ознакою правової держави сьогодні визнається

доступність правосуддя (В. Смородинський). Право на судовий захист має

розглядатися як природне невідчужуване право особи. Право на судовий захист

являє собою невід'ємну і невідчужувану можливість будь-якої особи з метою

захисту порушених або оспорюваних прав, свобод скористатися встановленим

порядком для їх захисту в суді. Отже, право на судовий захист – можливість

звернутися до встановленого позитивним правом процесуального механізму для

захисту своїх прав і свобод в суді, забезпечена процесуальним обов’язком суду

надати такий захист, тобто використати всі надані процесуальними нормами

можливості для повного і своєчасного розгляду справи і винесення належним

77

чином аргументованого й базованого на вимогах права судового акта.

8. Право на судовий захист є імперативною нормою загального

міжнародного права, що має характер jus cogens. Для держав, що стали

учасниками відповідних міжнародних договорів, його дотримання є обов'язковим

в силу договору і звичаю.

9. Поняття перехідного правосуддя використовується здебільшого для

позначення постконфліктного і поставторитарного періодів. період застосування

державою спеціальних механізмів, практик та засобів, які є реакцію на події

минулого, що були пов’язані із порушенням гуманітарного права,

порушенням базових прав людини, війною, репресіями чи іншими

суспільними конфліктами, мета яких полягає у ефективному подоланні

наслідків цих подій, протидії таким явищам у майбутньому та їх

унеможливлення.

78

РОЗДІЛ 2

СУДОВІ ГАРАНТІЇ ПРАВ ЛЮДИНИ: ЗМІСТОВІ, ІНСТИТУЦІЙНІ І

ПРОЦЕСУАЛЬНІ СКЛАДОВІ

2.1. Поняття, структура та види судових гарантій прав людини

Визнання світовим співтовариством прав і свобод людини, розробка

уніфікованих міжнародних стандартів прав і свобод людини поставили перед

державами світу актуальну проблему щодо напрацювання реальних гарантій

реалізації прав і свобод людини і громадянина.

Слід насамперед визначитися з розумінням деяких базових категорій,

зокрема понять «гарантії» та «гарантії прав і свобод людини». Гарантованість

прав і свобод людини – це така характеристика, що означає їх непорушність,

всебічне визнання й охорону. Чи будуть вони ефективними залежить від

Конституції, чинних нормативно-правових актів, так само як і від здійснення

юридичного контролю. Також вони залежать від дотриманння цих приписів з

боку огранів держави, які мають своїм обовʼязком створення відповідних умови

для реалізації прав громадянами.

Юридична енциклопедія України визначає гарантії прав і свобод людини і

громадянина як умови, засоби, способи, які забезпечують здійснення у повному

обсязі і всебічну охорону прав та свобод людини. Поняття «гарантії» охоплює

всю сукупність об’єктивних і суб’єктивних чинників, спрямованих на практичну

реалізацію прав та свобод, на усунення можливих перешкод їх повного та

належного здійснення. Такі гарантії поділяються на економічні, політичні,

ідеологічні, юридичні [188, с. 555]. До питання визначення сутності гарантій

прав і свобод людини зверталося немало вчених, правознавців, юристів-

практиків, політичних та громадських діячів [81]. Попри це, в науковій

юридичній літературі досить складно відшукати комплексні дослідження цього

явища, які б розкривали його зміст, генезис, форми та значення.

Одним із перших у світі дослідників, який почав розглядати державу та її

діяльність як основну гарантію прав і свобод людини, був Дж. Локк. Учений

79

вважав, що природні права людини повинні знаходити своє юридичне

закріплення з боку держави. Інакше вони можуть назавжди залишитися

моральними вимогами, які не мають належної ефективності. Сама ж позитивація

державою прав і свобод людини, надання їм юридичних гарантій, є її основним

обов’язком.

Радянська доктрина вцілому досліджувала гарантії прав і свобод людини

переважно в окремих галузях права. Натомість цілісних вивчень самого поняття

гарантій прав і свобод людини практично не було. Як наслідок, наведені вище

визначення мають загальний, дещо поверховий характер.

Сучасні науковці, які розробляють питання гарантій прав і свобод людини,

до цього часу не напрацювали єдиних загальноприйнятних підходів до їх

визначення. Так, на думку В. В. Молдована та В. Ф. Мелащенка, під гарантіями

прав і свобод людини слід розуміти фактори, які забезпечують реальне (фактичне)

здійснення цих прав і свобод [74, с. 174]. Е. Є. Регушевський, в цілому

погоджуючись з таким визначенням, вважає більш доцільним використовувати в

ньому термін «умови» замість «фактори», оскільки на відміну від факторів, яким

притаманна певна випадковість, умови постійно існують або встановлені у

певній галузі життя, діяльності, та спрямовані на ефективне забезпечення і

реалізацію в даному випадку прав і свобод людини і громадянина [153, с. 19].

М. М. Гуренко під гарантіями прав і свобод людини та громадянина пропонує

розуміти систему норм, принципів, умов і вимог, які у своїй сукупності

забезпечують дотримання прав, свобод і законних інтересів. Як вказує вчений,

система гарантій прав і свобод людини включає засади як економічного, так і

соціального та правового характеру, які необхідні для реалізації прав і свобод

та механізму їх захисту [27, с. 43]. О. В. Петришин стверджує, що гарантії

прав і свобод людини і громадянина – це система загальних (політичних,

економічних, духовних та ін.) і спеціально юридичних засобів та інститутів,

спрямованих на створення умов для реалізації прав людини, а також

забезпечення їх всебічної охорони та захисту від порушень [41].

Окремим дискусійним питанням юридичної науки є питання

80

класифікації гарантій прав і свобод людини та громадянина. Так,

М. В. Вітрук свого часу класифікував гарантії прав і свобод людини на три

групи: 1) загальні гарантії − економічні, соціальні та духовні. Складовою

духовних він вважав ідеологічні гарантії; 2) спеціальні гарантії. До цієї групи

належать юридичні гарантії. Юридичними гарантіями виступає вся система

чинних у державі норм права; 3) організаційна робота органів держави та

громадських організацій [12, с. 34].

Т. М. Заворотченко поділяє гарантії прав і свобод людини і громадянина

на, по-перше, юридичні акти, тобто закони, підзаконні та інші нормативні

акти, які містять норми про права і свободи людини, по-друге, організаційно-

правову діяльність суб’єктів права, по-третє, спеціальні гарантуючі методи

впливу на суспільні відносини, тобто правотвірні, правореалізуючі та

контрольно-наглядові процеси, спрямовані на забезпечення прав і свобод

людини [44, с. 96]. Натомість такі вчені, як П. М. Рабінович, М. І. Козюбра

вважають за доцільне виділяти дві групи гарантій прав і свобод людини:

загальні (загальносоціальні) та спеціальні. Якщо до першої групи належать

економічні, соціальні, політичні, ідеологічні гарантії, то до другої – система

встановлених державною юридичних норм [108, с. 34; 57].

У літературі також можна зустріти характеристику механізму реалізації

прав і свобод людини і громадянина через розкриття системи відповідних

гарантій їх реалізації, що представляє собою сукупність нормативних і

інституційних (організаційно-правових) засобів, що використовуються

суб’єктами права на міжнародному і національному рівні, з метою реалізації

норм [181]. Виходячи з цього виділяється: внутрішньодержавний нормативний

механізм реалізації; внутрішньодержавний організаційно-правовий механізм

реалізації; міжнародний конвенційний механізм реалізації; міжнародний

інституційний механізм реалізації.

Останній з наведених підходів до характеристики гарантій реалізації прав

людини в цілому і права на судовий захист зокрема видається таким, що дозволяє

найбільш повно розкрити предмет цього дисертаційного дослідження. Проте

81

вважаємо за необхідно доповнити його ще одним елементом, який не може

охоплюватися ані міжнародними (конвенційними та інституційними), ані

внутрішньодержавними (нормативними та організаційно-правовими) гарантіями.

Йдеться про загальновизнані принципи права, до змісту яких входять вимоги

щодо належної реалізації права на судовий захист прав людини, тобто це ті

вимоги, що мають універсальне значення, незалежно від механізму встановлення

та гарантування (окремою державою чи міжнародною спільнотою, через

створення окремої інституції чи закріплення у формі загальнообов’язкового

правила поведінки) і джерела закріплення (міжнародний акт чи

внутрішньодержавний документ).

Таким чином, ми пропонуємо виділяти такі рівні судових гарантій прав

людини: а) внутрішньодержавний рівень (що включає нормативні і

організаційно-правові гарантії); б) міжнародно-правовий рівень (що включає

конвенційні і інституціональні гарантії).

Зазначимо, що в юридичній науці також здобув підтримку підхід, коли систему

судових гарантій прав людини розглядають як таку, що включає в себе дві основні

групи: загальні гарантії здійснення захисту в органах судової влади; і гарантії, які

забезпечують можливість конкретної реалізації процесуального механізму здійснення

права на судовий захист (процесуально-правові гарантії) [38]. До першої групи

гарантій належать конституційні, організаційно-правові, соціальні й економічні

гарантії. Конституційні гарантії – це передбачені Конституцією основні принципи

формування й розвитку правової держави: демократичний устрій, система поділу

влади і незалежність судової влади, пріоритет захисту прав і свобод людини, а також

принципи, встановлені Конституцією (здійснення правосуддя тільки судом;

законність; незалежність суддів; рівність усіх перед законом і судом, гласність

судового розгляду).

Організаційно-правові гарантії, як стверджує В. Кравчук, це забезпечення

реального функціонування судової системи: забезпечення організації і

функціонування різних судових органів; організація роботи апарату судів; здійснення

систематизації і обробки інформації щодо основних показників роботи судів;

82

регулярна робота з підвищення суддями й іншими працівниками суду професійної

кваліфікації [65].

І. Б. Пробко визначає соціальні гарантії як гарантії, які забезпечують

можливість здійснення права на судовий захист усіма зацікавленими особами;

розумний розмір судового збору, наявність процесуального механізму надання

відстрочки сплати судового збору, а також звільнення від його сплати, забезпечення

доступної правової допомоги [90, с. 89].

Економічні гарантії – матеріальне у найширшому значенні забезпечення

роботи судової системи: матеріально-технічне оснащення судів, забезпечення

достатнього обсягу фінансування судових органів для їх нормального

функціонування.

Процесуально-правові гарантії права на судовий захист можна визначити як

встановлені процесуальним законом засоби правового характеру, які забезпечують

можливість використання процесуального механізму судового захисту з метою

отримання реального забезпечення порушеного права.

Між поняттями ефективності судочинства і процесуальними гарантіями

реалізації права на судовий захист існує прямий взаємозв’язок: посилення

процесуальних гарантій реалізації права на захист веде до підвищення ефективності

судочинства, і навпаки – послаблення процесуальних гарантій захисту тягне за собою

зниження ефективності правосуддя.

Серед процесуальних гарантій окрему групу складають процесуальні норми,

які забезпечують можливість для зацікавленої особи звернутися у передбаченому

процесуальним законом порядку до судового органу з метою захисту порушених

прав і свобод.

Однак, на наш погляд, види і структура судових гарантій перебуває у прямій

залежності від структури права на судовий захист. Як відомо, певне право людини

структурно складається з елементів, що дозволяють його відмежувати від інших прав.

Наглядною є класифікація Роберта Алексі, що права-вимоги є трикомпонентними

відносинами, у яких першим елементом є бенефіціар, або носій права (A), другим є

адресат права (B), а третім є предмет права (S). Таким чином, якщоA має право на S

83

по відношенню до B, то B має обов’язок щодо S по відношенню до А та навпаки [3, с.

122]. Тобто в даному контексті важливим питанням є з’ясування суб’єкта (носія),

адресата і предмета (змісту) права на судовий захист [158, с. 98].

Щодо суб’єкта, або носія права, слід передусім визначитися, належить дане

право людині чи громадянину. Ми поділяємо думку С. Шевчука, що право на судовий

захист є правом людини. Це пояснюється самою природою цього права, а також

окремих елементів, з яких воно складається. Суд – це орган, за захистом своїх прав до

якого може звернутися та вимагати справедливого розгляду будь-яка людина,

незалежно від громадянства та інших факторів. Реалізацію та наявність права на

судовий захист не можна пов’язувати із існуванням політико-правового зв’язку між

людиною та державою [182].

Із плином часу та розвитком суспільних відносин суб’єктом права на судовий

захист стали виступати й юридичні особи також. Це пояснюється юридичною

природою юридичних осіб, тим, що вони де-юре виступають у правовідносинах від

власного імені, а де-факто складаються з членів, права яких не можуть порушуватися.

Європейська комісія з прав людини на ранніх етапах при вирішенні питання щодо

можливості звернення до Європейського суду з прав людини релігійних організацій

(юридична особа) визнала: «У тому випадку, коли будь-який церковний орган подає

скаргу у відповідності з Конвенцією, він фактично робить це від імені своїх членів.

Таким чином, потрібно визнати, що церковний орган здатен мати і здійснювати права

у своїй власній якості як представник своїх членів» [146].

Таким чином, суб’єктами права на судовий захист є людина та юридичні особи.

Наступним питанням є визначення адресата права на судовий захист. Адресат

права представляє собою певну сторону (особу, орган тощо), яка має зобов’язання

щодо цього права. Обов’язком адресата права є зробити конкретне право доступним

для суб’єкта права. На нашу думку, адресатом права є держава, яка несе позитивні та

негативні зобов’язання щодо закріплення та забезпечення реалізації права на судовий

захист у конкретному суспільстві.

Слід також встановити зміст права на судовий захист. Зважаючи на те, що

право на судовий захист є комплексним правом, яке складається з системи

84

інституційних і процесуальних гарантій, ці гарантії разом і будуть становити зміст

права на судовий захист. Важливим в цьому контексті є питання визначення

негативних та позитивних зобов’язань держави щодо права на судовий захист. Так,

ми вважаємо слушним твердження М. В. Буроменського, що держава-учасниця

Конвенції в особі її органів і посадових осіб, використовуючи зі всією повнотою силу

державної влади, зобов’язана забезпечити в межах своєї юрисдикції права і свободи,

закріплені в Конвенції і в протоколах до неї [9].

Негативні зобов’язання передбачають пасивний обов’язок держави та її

представників, тобто обов’язок не втручатися у сферу дії певного права,

утримуватися від будь-яких дій, спрямованих на його порушення або незаконне

обмеження. Головним негативним зобов’язанням держави в контексті права на

судовий захист є невтручання у діяльність суддів та усієї судової системи.

Поряд з негативними зобов’язаннями держава несе позитивні зобов’язання у

сфері права на судовий захист. Г. О. Христова зазначає, що проблема позитивних

зобов’язань держави є невід’ємною частиною сучасної теорії прав людини та

міжнародного, передусім європейського права прав людини. Вчена підкреслює, що

основною характеристикою позитивних зобов’язань держави виступає те, що по суті

вони вимагають від національних органів влади запровадити та застосувати необхідні

засоби для гарантування прав людини, а точніше – вжити прийнятних (розумних) та

належних заходів для забезпечення та захисту основоположних прав у кожному

конкретному випадку [173].

З точки зору позитивних зобов’язань держава повинна не лише мати

законодавство, яке найбільш повною мірою забезпечує дотримання конвенційних

прав і свобод, але й застосовувати всі необхідні заходи для того, щоб воно реально

діяло, а не залишалось на папері. Тобто права мають бути забезпечені не лише de jure,

але й de facto [Наведено за: 22].

Тож позитивні зобов’язання держави в контексті права на судовий захист

можна диференціювати залежно від того чи іншого елемента права на судовий захист

як його складової частини. Безперечно, у сфері інституційних елементів держава має

створити та забезпечити існування незалежних та неупереджених судів, а також

85

належні умови доступу до суду, не обтяжені юридичними та економічними

обмеженнями. У сфері процесуальних елементів держава зобов’язана на

законодавчому рівні врегулювати та практично забезпечити дотримання вимог

публічного розгляду справи за належної судової процедури протягом розумного

строку, а результат судової процедури має втілюватися у вмотивованому

судовому рішенні та його виконанні. У даному контексті найбільш важливим

позитивним зобов’язанням держави серед інституційних елементів права на

судовий захист, на нашу думку, є забезпечення доступу до суду. Основним

позитивним зобов’язанням в сфері процесуальних елементів права на судовий

захист, як вбачається, є забезпечення виконання судових рішень, що є наразі

однією з першорядних проблем в Україні.

2.2. Зміст судових гарантій прав людини в контексті концепції

верховенства права

Відповідно до Загальної декларації прав людини та Декларації ООН щодо

прав та обов'язків окремих осіб, груп і органів суспільства заохочувати і

захищати загальновизнані права людини та основні свободи, кожен має

відігравати певну роль у реалізації прав людини. Кожен повинен визнавати та

поважати роль тих, хто працює над захистом прав людини, і закликати своїх

політичних представників забезпечити повагу та підтримку прав, закладених у

Декларації ООН про правозахисників.

Незважаючи на це, у країнах світу уряди, сили безпеки, традиційні лідери,

озброєні групи або релігійні лідери створюють перешкоди на шляху реалізації та

захисту прав людини. Вони зловживають правами громадян і творять атмосферу,

де права людини не дотримуються. Ось чому лунають заклики до введення

механізмів для забезпечення реалізації прав людини. Найбільша цінність

людського життя найкраще відображається у визнанні основних прав і повною

мірою надає можливість людям користуватися та здійснювати ці права.

Відомою є теза, що життя було б безглуздим, якщо б особи не могли

реалізувати свої природні права або прийняти політичні погляди, в які вони

86

вірили. Більше того, життя було б неприйнятним, якщо б особи не могли

користуватися безпекою в своїх громадах. Права окремих осіб не мали б цінності,

якщо жодна правова система не змогла б відігравати активну роль у їхньому

захисті. Однак на державному та міжнародному рівнях існують механізми, які

забезпечують захист прав людини та тих, хто працює над захистом і просуванням

прав людини. Одним з таких механізмів, які сприяють і захищають права людини,

є або має стати судова система [166, с. 112].

У країнах з розвиненою демократією і досконалою судовою системою

забезпеченню права громадян на судовий захист своїх прав приділяється чимала

увага. Згідно з ч. 1 ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини і

основних свобод, кожен має право при вирішенні спору щодо його цивільних

прав та обов'язків цивільного характеру або при доцільності будь висунутого

проти нього кримінального обвинувачення на справедливий і публічний розгляд

в межах розумного строку незалежним і безстороннім судом [Цит. за: 37].

За загальним правилом, специфіка судового захисту полягає в тому, що

його ефективність є значно вищою в порівнянні з несудовими засобами, оскільки

захист в позасудовому порядку фактично є заохоченням або пропозицією

добровільно в порядку адміністративного контролю усунути порушення і

ліквідувати його негативні наслідки, такий захист ґрунтується на презумпції

належної і добросовісної поведінки правопорушника. Але судовий розгляд є

єдиним остаточним законним засобом вирішення правового спору. Окрім цього,

при розгляді конкретної справи суд може зробити превентивний вплив у формі

обов'язкових до виконання окремих увал (постанов) щодо запобігання в

подальшому виникнення причин і створення умов, що призвели до початкового

порушення прав. У свою чергу судові рішення, що набрали законної сили, як

правило, мають остаточний характер та їх виконання забезпечується механізмом

державного примусу. Тож правосуддя займає особливе місце в системі гарантій

захисту прав, свобод і законних інтересів, а доступ до нього є невід'ємною

складовою права на звернення до суду і необхідною умовою його реалізації [59, с.

21].

87

Відповідно до ст. 1 Конституції України українська держава є

демократичною, соціальною та правовою. У ч. 2 ст. 3 закріплено, що права і

свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності

держави (в рамках впровадження класично концепції соціальної держави).

Держава також відповідає перед людиною за свою діяльність. Повноцінна

реалізація цих приписів Конституції можлива за умови наявності ефективного

механізму захисту прав і свобод людини та громадянина, що має працювати

ґрунтуючись на концепції верховенства права. Судовий захист прав людини є

основною частиною цього механізму. Принциповою особливістю судового

захисту є його дуалістичність, оскільки він, по-перше, має самостійний прояв як

громадянське право, а по-друге, він є гарантією забезпечення державою прав

людини в цілому.

Частина 1 ст. 55 Конституції України встановлює, що права та свободи

людини і громадянина захищаються судом. Саме це положення вважається

базовим по відношенню до багатьох інших. Однак конструкція, застосована

законодавцем, має певні недоліки з погляду юридичної техніки. Текст ст. 55 не

дає можливості визначити змістовну частину права на судовий захист, яке мав на

увазі законодавець. Порівнюючи способи юридичної фіксації змісту цього права

з визначенням у Загальній декларації прав людини чи у Міжнародному пакті про

громадянські і політичні права, можна звернути увагу, що автори використали в

них іншу формулу, а саме: «кожен має право». Таким чином, для розкриття змісту

права на судовий захист на прикладі Основного Закону необхідно розглянути

елементний склад цього права. Аналізуючи текст Конституції, можна дійти

висновку про цілу низку норм, які фіксують право звернення до суду та на

судовий захист. Це право в будь-який час оскаржити в суді своє затримання (ч. 5

ст. 29); судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе та

членів своєї сім'ї і права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право

на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням,

зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації (ч. 4

ст. 32); право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів

88

державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб

(ч. 2 ст. 55).

Сукупно усі ці норми є нормами прямої дії, оскільки вони закріплені

безпосередньо у Конституції України, однак навряд чи їх можна вважати формою

фіксування саме права на судовий захист у національному законодавстві. Навіть

припису ч. 3 ст. 8 Основного Закону про те, що звернення до суду для захисту

конституційних прав і свобод людини і громадянина гарантується безпосередньо

на підставі Конституції України недостатньо для того, щоб вважати це

безпосередньою фіксацією права на судовий захист. Це обґрунтовується тим, що

право на звернення до суду це тільки один елемент з елементного складу права на

судовий захист. Крім того, ч. 2 цієї ж ст. 8 гарантує право на звернення до суду

лише на підставі Конституції України.

Окрім цього, в Основному Законі визначено, що певні права та свободи

людини можуть бути обмежені, однак для цього необхідна наявність судового

рішення, як наприклад:

1. Ч. 2 ст. 29 Конституції України − ніхто не може бути заарештований або

триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на

підставах та в порядку, встановлених законом.

2. Ч. 2 ст. 30 Основного Закону − вмотивоване рішення суду необхідне і при

проникненні до житла чи до іншого володіння особи, проведенні в них огляду

чи обшуку (положення-гарантія щодо гарантування недоторканності житла,

відповідно до ч. 1 ст. 30 Конституції України).

3. Ч. 3 ст. 47 Конституції України, яка встановлює, що ніхто не може бути

примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

4. Ч. 4 ст. 37 Конституції України - заборона діяльності об'єднань громадян

здійснюється лише в судовому порядку.

5. Ч. 2 ст. 39 Конституції України встановлює, що обмеження реалізації права

громадян збиратися мирно, без зброї, і проводити збори, мітинги, походи та

демонстрації може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в

інтересах національної безпеки та громадського порядку: з метою запобігання

89

заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення або захисту прав і

свобод інших людей.

Виходячи з наданих прикладів, можна зробити висновок, що Основний

Закон не дає чітких відповідей на питання, що ж таке є право на судовий захист

та що є змістовною сутністю цього права [26, с. 15].

Правове регулювання права на судовий захист знайшло свій подальший

розвиток у Законі України «Про судоустрій та статус суддів» [100] і в галузевих

процесуальних кодексах. У ч. 1 ст. 2 цього Закону закріплення права на судовий

захист, на наш погляд, значно розширює розуміння такого права в порівнянні з

відповідними положеннями ч. 2 ст. 6 старого Закону України «Про судоустрій

України» [101].

Після здобуття незалежності у галузевих процесуальних кодексах елементи

права на судовий захист були викладені як окремі процесуальні права. Подібна

ситуація зберігалася в деяких випадках досить тривалий час. Наприклад, лише у

2018 р. Кодекс адміністративного судочинства було доповнено ст. 5 «Право на

звернення до суду та способи судового захисту» та ст. 6 «Верховенство права»,

остання з яких досить містко інкорпорує не тільки концепцію верховенства права,

але й положення Закону України «Про виконання рішень та застосування

практики Європейського суду з прав людини». У ст. 2 цього Закону закріплено,

що рішення Європейського суду з прав людини є обов'язковими для виконання

Україною. Стаття 17 встановлює, що суди застосовують при розгляді справ як

джерело права Конвенцію, а також практику Європейського суду з прав людини

[94]. Практика Європейського суду трактується в широкому значенні, тобто

рішення Європейського суду з прав людини відносно всіх країн – учасниць

Конвенції. Таким чином, вітчизняні суди зобов’язані застосовувати у практичній

діяльності не тільки Конвенцію, а також практику Європейського суду з прав

людини. При цьому, при вирішенні конкретних справ саме ці джерела мають

перевагу по відношенню до положень чинного вітчизняного законодавства.

Конвенція включає право на судовий захист до кола тих прав, які нею захищені. З

огляду на це, варто розглянути, яким є обов’язковий елементний склад цього

90

права з точки зору практики ЄСПЛ.

Ст. 6 ЄКПЛ закріплює право на справедливий суд. Ч. 1 цієї статті визначає,

що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи впродовж

розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який

вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить

обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального

обвинувачення. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка

можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду або

його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки

в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або

захист приватного життя сторін або – тією мірою, що визнана судом суворо

необхідною, – якщо за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити

інтересам правосуддя [37]. Аналіз юридичної конструкції ч. 1 ст. 6 Конвенції та

практики Європейського суду з прав людини дозволяє дійти висновку про

наступний елементний склад права на судовий захист: розгляд судової справи;

справедливість судового розгляду; публічність розгляду справи та проголошення

рішення; розумний строк розгляду справи; розгляд справи судом, встановленим

законом; незалежність і безсторонність суду [159].

Повертаючись до важливості реалізації принципу верховенства права при

забезпеченні реалізації людиною свого права на захист в рамках гарантування її

прав в середині держави, варто окремо звернутися до принципу верховенства

права. Адже Європейська комісія за демократію через право, яка брала активну

участь у процесі впровадження реформ у нашій державі, неодноразово

наголошувала на тому, що саме цей принцип має стати основою для будь-яких

подальших реформ усіх сфер суспільного життя в Україні [21]. Відповідно до

висновків Комісії обов’язковими є такі елементи даної засади в судочинстві: а)

кожен повинен мати можливість оспорювати дії державних органів і рішення,

несприятливі з точки зору його прав та інтересів; (б) судова має влада

встановлювати, які закони мають застосовуватися у справі для вирішення питань

факту, і застосовувала їх до фактів відповідно до належних, тобто, прозорих і

91

передбачуваних методів тлумачення; (в) судова влада має бути незалежною і

неупередженою; (г) слухання мають бути справедливими і відкритими, а справа

має бути розглянута і вирішена у розумний термін, а в окремих випадках

необхідно забезпечувати безоплатну правову допомогу; (д) повинен існувати

орган або організація − прокуратура, яка також незалежна від виконавчої влади і

яка гарантує, щоб у разі порушень законів справа була передана до суду, навіть

якщо жертва не подає відповідну скаргу; (е) рішення судів мають ефективно

виконуватися, і не повинно бути можливості (лише як виняткові випадки)

перегляду остаточних судових рішень (дотримання принципу res judicata) [82].

Зміст та реалізація судових гарантій прав людини у контексті принципу

верховенства права у нашій державі, безпосередньо ґрунтується на визнанні суду

основним гарантом дотримання та забезпечення прав і свобод людини. Також

принцип верховенства права затверджує Конституцію України, яка у свою чергу

закріплює, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і

спрямованість діяльності держави, основним законом держави. При цьому

важливою гарантією дотримання її положень є Конституційний Суд України.

Орган конституційної юрисдикції уповноважений на перевірку, як законів так і

інших нормативно-правових актів, що приймаються виконавчою та законодавчою

гілками влади на відповідність Конституції та її положенням. Принципово

важливими з точки зору судових гарантій прав людини є також конституційні

норми, що нормативно закріплені права і свободи людини і громадянина не є

вичерпними (ч.1 ст. 22), а також про універсальність юрисдикції суду (ч.2 ст. 124).

Що ж стосується розуміння самого цього принципу у країнах ЄС, воно на

сьогодні є дуже багатозмістовним та не завжди розуміється однаково.

Європейські філософи та теоретики права виділяють три основних підходи для

змістовного тлумачення принципу верховенства права: функціональний,

формально-юридичний та субстанційний (його також називають матеріально-

правовим підходом). Отже, функціональний підхід до розуміння принципу

верховенства права акцентує увагу на тому, чи ефективно право та правова

система в цілому виконують свої функції, оскільки метою є їх максимальна

92

ефективність. Формальний підхід зосереджується на нормативній фіксації

принципу верховенства права та його критеріїв, а також на подальшому аналізі і

контролі дотримання цих приписів державними органами. Країни ЄС за вже

усталеним підходом, розуміють під критеріями верховенства права:

незалежність та безсторонність суду; порядок прийняття законів має бути

офіційно встановленим; закон не може мати зворотньої сили; не можуть бути

прийняті закони, що застосовуються тільки до окремої соціальної групи чи класу;

встановлення ефективного судового контролю за діяльністю та рішеннями уряду.

Під матеріально-правовий підходом до принципу верховенства права

розуміється сукупність моральних уявлень та ідеалів про належну правову

систему. З огляду на них і дається оцінка чи відповідає їм конкретна правова

система.

Наприклад, відомий європейський дослідник Р. Феллон зауважує, що

більшість сучасних концепцій верховенства права визначають три основні

«цінності та цілі, яким має слугувати верховенство права: 1) захист від анархії та

війни усіх проти усіх; 2) надання можливості людям планувати свою діяльність з

розумною впевненістю, що вони можуть передбачити наперед наслідки різних

дій (маються на увазі в першу чергу дії органів публічної влади); 3) гарантії від

принаймні деяких видів свавілля державних посадовців» [97, с.68; 45].

З огляду на це тільки сукупне врахування цілої низки критеріїв, які

покладені в основу принципу верховенства права дозволяють надати

кваліфіковану оцінку стану його реалізації у щоденній діяльності органів

правозастосування в цілому та правосуддя зокрема. Але в свою чергу, не

забезпечуючи його дотримання, неможливо говорити про забезпечення реальних

судових гарантій прав людини і громадянина, адже саме судова гілка влади має

своїм призначенням досягнення балансу між законодавчою та виконавчою

гілками влади, арбітраж у спорах приватних осіб та узгодження між державою та

суспільством. Принципово важливим є те, що суд гарантує правомірність та

законність застосування примусу до людини чи обмеження її прав.

Оцінюючи ефективність впровадження принципу верховенства права в

93

судову систему України, можна відмітити як наявність давніх невирішених

питань, так і очевидний рух у правильному напрямку.

Наприклад, деякі вчені вважають негативним фактором який суттєво

впливає на юридичну непередбачуваність судових рішень в Україні, фактичне

несприйняття політичними інститутами української влади самостійності судової

гілки. Це пояснюють крім іншого спадщиною радянського періоду, коли суд

часто був інструментом реалізації ідеології держави, а не правозахисною та

неупередженою інституцією [45].

Реформа, що триває має на меті розв’язання цих завдань, які потребують

зусиль для повного забезпечення реалізації незалежності і неупередженості

судової гілки влади та втілення принципу стримувань і противаг [39, с. 97].

У ході судової реформи було на законодавчому рівні в Україні вироблено

усі умови, щоб судді у своїй професійній діяльності могли вільно керуватися

верховенством права. Цей принцип було зазначено в останній редакції ст. 129

Конституції. Але самі судді стверджують, що серед перешкод до повного

дотримання суддями у своїй професійній діяльності верховенства права є серед

іншого недостатні гарантії з боку держави матеріального забезпечення належного

рівня, оскільки він не відповідає рівню відповідальності та складності

виконуваної ними інтелектуальної праці та психологічного тиску, який вони

отримують. І хоча рівень фінансування та матеріальної незалежності суддів

нових вищих органів судової влади можна вважати задовільним, судові органи

нижчого рівня все ще перебувають у зоні ризику.

В Україні також наявна проблема ефективності організаційного механізму

забезпечення суддями у своїй діяльності дотримання принципу верховенства

права та притягнення їх до відповідальності за допущені порушення

законодавства, що мали місце при здійсненні правосуддя. Незважаючи на те, що

Вища кваліфікаційна комісія суддів України за наслідками дисциплінарного

провадження може прийняти рішення про направлення рекомендації до Вищої

ради юстиції для вирішення питання щодо внесення подання про звільнення

судді з посади в разі встановлення Комісією обставин, які згідно із Законом

94

можуть бути підставами для звільнення судді, на рівні закону надано недостатньо

гарантій прав захисту і самого судді від можливого висунутого необґрунтованого

обвинувачення з метою тиску (це вимагається міжнародними стандартами

гарантування незалежного і неупередженого правосуддя). Варто також зауважити

ряд зовнішніх чинників, (пострадянська інерція спрямованості діяльності

прокуратури, органів дізнання та досудового слідства), що зумовлюють труднощі

в повноцінній реалізації верховенства права безпосередньо органами правосуддя.

Нерозуміння сутності принципу верховенства права також досить

поширене негативне суспільне явище, яка має місце навіть серед державних

службовців, частина яких сформувала своє правосприйняття ще за радянських

часів. У певних випадках має місце відсутність розуміння між принципом

верховенства права та принципом верховенства позитивного закону.

Правозахисники, зокрема Гельсінська група зазначає, що можливість реалізації

права інколи заблокована відсутністю позитивно закріпленого права у

відповідних нормативно-правових актах чи навпаки за прямою декларативною

фіксацією у законі певного права, ховається повна відсутність механізмів його

фактичної реалізації. Порушується також базовий принцип поділу та балансу

гілок влади, оскільки залежність суду і суддів, особливо у питаннях фінансування

чи забезпечення безпеки, позбавляє судову гілку необхідних для цього умов. Це

ускладнює забезпечення судових гарантій прав людини для яких реалізація

концепції верховенства права є фундаментом їх максимальної забезпеченості.

Крім іншого необхідно констатувати, що органами держави систематично

порушується принцип правової визначеності, який є похідним від концепції

верховенства права, оскільки законодавство часто хаотично змінюється і

характеризується неоднозначністю правозастосування [22].

Як і в багатьох інших європейських країнах, громадяни в Україні наразі

отримали право безпосереднього звернення до Конституційного Суду із скаргою

на закони, які звужують їх конституційні права або суперечать Конституції. І хоча

статистичні дані щодо таких звернень свідчать про досить високу активність

громадянського суспільства, порядок прийняття та розгляду таких скарг як і

95

повноваження Конституційного Суду в рамках даних проваджень є обмеженими

відповідно до Закону України «Про Конституційний Суд України» від 13 липня

2017 року № 2136–VIII. Не зважаючи на це, саме наявність такого виду контролю

(і відповідно, надання можливості захисту своїх прав) через орган, що

знаходиться поза системою судової влади, повинен стати, на нашу думку, одним з

найбільш дієвих. Хоча для оцінки реальних результатів роботи Конституційного

Суду в цьому напрямі потрібно ще багато часу.

Однак не можна не враховувати той факт, що фундаментом на якому

базуються ці негативні явища є низький рівень правосвідомості та правової

культури серед наших громадян. А цей фактор у свою чергу впливає на те, що

етап формування громадянського суспільства у нашій державі ще не завершений.

Не слід також не зважати на роль системи юридичної освіти в Україні, адже

підготовка правників у ВНЗ залишається значною мірою радянською за своєю

природою. Значна кількість ВНЗ не юридичного профілю, готуючи майбутніх

юристів, просто не має належного рівня кадрового забезпечення та фахівців, які

глибоко розуміють сутність проблеми. Навіть сьогодні інколи має місце

ототожнення верховенства права з верховенством писаного закону, що є

неприпустимим. В цілому спостерігаючи позитивну динаміку у вирішенні цієї

проблеми, можна стикатися із дослідженнями стосовно верховенства права чи

перекладами наукових праць, які демонструють незадовільний рівень державної

та суспільної підтримки подібних загальнодержавних перетворень.

2.3. Інституційні та процесуальні складові судових гарантій прав

людини

Під інституційними елементами судових гарантій розуміють критерії яким

повинна відповідати судова система в цілому та кожен національний судовий

орган окремо. Інституційні елементи права на справедливий судовий розгляд

швидше співвідносяться з судоустроєм та внутрішньою організацією судової

влади, ніж безпосередньо з судочинством і відправленням правосуддя [23].

До інституційних елементів права на справедливий суд (інституційні судові

96

гарантії прав людини) відносять такі:

1. Незалежний суд.

Незалежність судової влади є ознакою правової держави та

загальновизнаним стандартом у міжнародному праві. Зміст цього інституційного

елементу полягає у тому, що кожен має право на захист своїх прав і свобод

незалежним, об’єктивним, неупередженим та повноважним судом. Резолюціями

40/32 та 40/146 від 29 листопада та 13 грудня 1985 року Генеральна Асамблея

Організації Об’єднаних Націй ухвалила Основні принципи незалежності судових

органів, якими на кожну державу члена ООН покладається зобов’язання виділяти

відповідні кошти, що давали б змогу судовим органам належним чином

виконувати свої функції. Усі державні та інші установи зобов’язані поважати

незалежність судових органів і дотримуватися її (пункти 1, 7). Пункт “б” частини

2 принципу 1 Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи щодо незалежності

судочинства від 13 жовтня 1994 року зазначає, що виконавча та законодавча влади

повинні забезпечити незалежність суддів і протидіяти будь-яким спробам позбавити

їх незалежності. Визначаючи чи є судовий орган незалежним, ЄСПЛ приймає до

уваги наступні фактори: 1) процедуру призначення його членів; 2) тривалість

перебування їх на посаді; 3) існування гарантій від зовнішнього впливу та наявність у

суду і зовнішніх ознак незалежності. Щодо дотримання неупередженості суду, ЄСПЛ

виділяє дві вимоги. Перша полягає у тому, що орган, який розглядає справу, повинен

бути безстороннім суб’єктивно, тобто жоден його член не повинен мати будь-якої

особистої зацікавленості або упередженості. За загальним правилом суддя

вважається неупередженим, якщо немає доказів, що свідчать про протилежне. Друга

полягає у тому, що такий орган з об’єктивного погляду також повинен бути

неупередженим. Він повинен надати достатні гарантії, які б виключали будь-які

законні сумніви стосовно цього [59] (див., зокрема, рішення ЄСПЛ у справі «Буюкдаґ

проти Туреччини» [111]).

Таким чином, інституційна організація судочинства та самої судової системи

мусить запобігати як можливостям для тиску на суд чи суддів так і забезпечити такі

умови за яких у учасників процесу не буде сумнівів в неупередженості суддів. Також

97

має бути забезпечено контроль, швидке реагування та відповідальність суддів за

некомпетентність чи незаконні дії. Гарантією справедливого рішення суду є

незалежність, неупередженість та високий професійний рівень суддів. Система

відбору суддів має забезпечити висококваліфікований суддівський корпус, особливо з

огляду на авторитет посади судді та її престиж. Важливим фактором для своєчасного

та кваліфікованого розгляду справи має бути поглиблення спеціалізації суддів.

[Наведено за: URL: http://khpg.org/index.php?id=1124785399].

Ще одна вимога вироблена практикою ЄСПЛ – суд має бути встановленим

законом. Ця вимога означає: 1) правову та законну основу самого існування суду;

2) дотримання судом норм, які регулюють його діяльність; 3) законність складу суду.

Так, у справі «Занд проти Австрії» ЄСПЛ підкреслив, що термін «судом,

встановленим законом» у контексті п. 1 ст. 6 Конвенції передбачено «всю

організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції

певних категорій судів». ЄСПЛ у справі «Сокуренко і Стригун проти України» [112]

вказав, що відповідно до ст. 111 Господарського процесуального кодексу Верховний

Суд України, скасувавши постанову Вищого господарського суду, міг або повернути

справу на новий розгляд до нижчого суду, або ж припинити провадження у справі.

Однак суд залишив у силі постанову апеляційного суду, а це не було передбачено

Господарським процесуальним кодексом України. Суд вказав, що жодної іншої

правової норми, яка б надавала повноваження щодо ухвалення таких рішень

Верховним Судом не було, крім того Суд вважав, що загальні положення Конституції

України, на які посилався Уряд, не могли слугувати достатньою правовою підставою

для цієї специфічної компетенції, яка не була надана відповідним законодавством.

ЄСПЛ зробив висновок, що перевищивши свої повноваження, чітко викладені у

Господарському процесуальному кодексі, Верховний Суд не може вважатися «судом,

встановленим законом» у розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції. Таким чином, враховуючи

практику ЄСПЛ, суд вважається «встановленим законом» виключно за умови його

безпосереднього утворення на підставі закону та якщо він діє у законному складі суду

в межах своєї предметної, функціональної та територіальної юрисдикції [59].

Тут також важливо зазначити, що згідно з прецедентною практикою ЄСПЛ

98

«судами» вважаються органи, що здійснюють юрисдикційні повноваження, тобто

які уповноважені виносити обов’язкові для виконання юридичні рішення за

спорами між носіями прав та обов’язків, шляхом застосування норм права згідно

з певною процедурою. Звісно, наявність у певного органу інших функцій разом із

судовими не обов’язково означає, що він не може вважатися судом [59; 79].

Судами у певних випадках визнавалися: військові дисциплінарні органи

(“Ле Конт, Ван Льовен і Де Меєр проти Бельгії”), військові трибунали

(“Кемпбелл і Фелл проти Сполученого Королівства”[110]),органи, що займаються

розподілом землі («Рінгайзен проти Австрії»). У справі «Галина Піткевич проти

Росії» ЄСПЛ визнав судом у розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції вищу кваліфікаційну

колегію суддів і регіональну кваліфікаційну колегію суддів, що були утворені

згідно з Законом РФ «Про статус суддів у Російській Федерації». Рішенням у

справі «Олександр Волков проти України» ЄСПЛ визнав органами, які

«виконують судові функції» Вищу раду юстиції та Верховну Раду України при

виконанні ними функцій звільнення судді за порушення присяги. Таким чином

усі ці органи зобов’язані суворо та у повному обсязі дотриматись вимог, які

висуває Конвенція до судових органів з метою забезпечення справедливого суду.

В цьому контексті слушною є думка О.М. Овчаренко, що цим вимогам

мають відповідати не лише окремі органи правосуддя, а й система органів, що

беруть участь у вирішенні конкретної справи [78, с.78].

Також послідовною вбачається точка зору О.М. Овчаренко відносно

первинного розгляду конкретної справи, який міг провадитись певним

квазісудовим органом. Зокрема, стосовно необхідності забезпечення можливості

оскарження у судовому порядку рішень прийнятих в адміністративному чи будь-

якому іншому провадженні, оскільки інакше це провадження зобов’язано

відповідати вимогам ст. 6 Конвенції у повному обсязі з моменту його початку. У

разі передбаченої законом можливості багатоінстанційного судового розгляду,

необхідно, щоб усі інстанції, включаючи конституційний суд, діяли в повній

відповідності до вимог справедливого правосуддя та відповідали вимогам ст. 6

Конвенції [78].

99

Європейський суд з прав людини підтверджує цю позицію, зокрема у

рішенні по справі «Екбатані проти Швеції» зазначається, що провадження з

кримінальної справи є єдиним цілим, і захист, що надається ст. 6, не

вичерпується рішенням у справі суду першої інстанції [35]. У рішенні «Моннел і

Моріс проти Сполученого Королівства» ЄСПЛ вказав, що до держави, де

створено апеляційні або касаційні суди, висувається вимога забезпечити особам,

які притягаються до відповідальності за законом, користуватися в цих судах

основними гарантіями, що містяться в цій статті (ст. 6) [142].

2. Доступ до суду

Забезпечення права особи на справедливий судовий розгляд неможливе без

передбачення умов доступу до суду. Тому право на доступ до суду стало

комплексною категорією, що розглядається як одна з передумов існування права

на справедливий судовий розгляд. Законодавство держав не повинно містити

правових обмежень щодо звернення до суду за захистом своїх прав, несумісних з

вимогами міжнародних стандартів прав людини. ЄСПЛ прямо про це висловився

при вирішенні справи «Голдер проти Сполученого Королівства», вказавши, що

якби текст п. 1 ст. 6 Конвенції розумівся як такий, що стосується виключно руху

справи, що її вже передано до суду, то договірна Держава могла би, не

порушуючи цю статтю, скасувати свої суди, або вивести з-під їхньої юрисдикції

розгляд окремих видів цивільних справ, доручивши їх органам, які перебувають у

залежності від уряду. На думку суду, було би нерозумно, щоб п. 1 ст. 6 Конвенції

містив детальний опис наданих сторонам процесуальних гарантій в цивільних

справах і не захищав би в першу чергу того, що дає можливість практично

користуватися такими гарантіями, а саме доступу до суду. Такі характеристики

процесу як справедливість, публічність, динамізм, позбавляються змісту, якщо

немає самого судового розгляду [113].

Європейський суд с прав людини у практиці робить висновок, що

неможливість ініціювати судовий розгляд як правило пов’язана з існуванням

економічних чи юридичних обмежень. Під юридичними обмеженнями Суд

розуміє такі випадки, коли на національному рівні певні категорії справ не

100

знаходяться у юрисдикції судів. ЄСПЛ у таких випадках відзначає, і вважаємо за

необхідно підкреслити неповну згоду з Судом у цьому випадку, що у певних

випадках право на доступ до суду не є абсолютним і воно може бути обмеженим.

Суд вважає, що це випливає зі змісту цього права, оскільки за своїм характером

це право вимагає регулювання з боку держави [59]. Суд відзначав, що Договірні

держави мають певну свободу розсуду, хоча і підкреслює, що остаточне рішення

стосовно дотримання вимог Конвенції залишається за ним. Позиції Суду у різних

справах дозволяють дійти висновку, що він має кожний раз впевнитися у тому,

що такі обмеження не позбавили особу самої суті права на доступ до суду.

Обмеження, яке не має правомірної мети не є сумісним із ст. 6 Конвенції. У

справі «Вінтерверп проти Нідерландів» ЄСПЛ зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції

має поважатися без огляду на те, якими б не були виправдання для позбавлення

психічно хворої особи дієздатності відносно управління нею власним майном.

Психічна хвороба може узаконити тільки певні обмеження права на суд, однак це

не може виправдати цілковиту відсутність права передбаченого п. 1

ст. 6 Конвенції [114]. Частково поділяємо позицію деяких вітчизняних вчених, що

держава на національному рівні може вводити окремі обмеження щодо права на

доступ до суду, однак вона має забезпечити альтернативні засоби захисту

порушених прав виключивши певну категорію справ з юрисдикції суду [59].

Однак вважаємо за необхідне підкреслити, що вважаємо право на доступ до

правосуддя таким, що не підлягає обмеженню виходячи із того, що право на

судовий захист є невідʼємним та невідчужуваним правом людини.

Під економічними обмеженнями, що можуть унеможливити право на

доступ до суду можна віднести занадто великий розмір судових витрат, які

складаються, як з судового збору так і з витрат на правову допомогу. Цей

економічний фактор може позбавити людину права на доступ до суду навіть у

тих випадках, коли саме право формально буде повністю забезпечено. Однак

ЄСПЛ виходить із того, що положення п. 1 ст. 6 Конвенції не передбачають

беззастережного права особи на безкоштовне судове провадження. Необхідність

сплати судового збору за подання позову не може сприйматися у якості

101

обмеження права особи на доступ до суду. При цьому ЄСПЛ наголошує, що сума

зборів має бути визначена у конкретних обставинах, включаючи спроможність

заявника її сплатити та стадію, на якій було накладено обмеження. Це дозволяє

визначити чи скористалась особа правом доступу до суду. Розмір судових витрат

має співвідноситись з правом, що підлягає захисту. Також повинні існувати

механізми для звільнення від їх сплати або надання розстрочки чи відстрочки їх

сплати залежно від майнового становища особи [59, c. 18]

Доступ до суду в умовах конфлікту. Парламентська Асамблея Ради Європи

Резолюцією «Засоби правового захисту від порушень прав людини на

українських територіях, що знаходяться поза контролем української влади»,

прийнятій 12 жовтня 2016 р., закликала українську владу полегшити повсякденне

життя внутрішньо переміщених, а також інших осіб, права, свободи, інтереси

яких потребують захисту внаслідок триваючого конфлікту в регіоні Донбасу та в

Криму (далі – особи, які потребують захисту), через сприяння доступу таких осіб

до правосуддя шляхом належного оснащення і кадрового забезпечення судів в

районах контрольованих урядом, до яких була передана юрисдикція щодо

непідконтрольних територій [46].

Акцентування уваги на доступі до правосуддя з боку Асамблеї є цілком

зрозумілим. Завдяки такому доступу приватні особи, зокрема, й ті, що

претендують на статус внутрішньо переміщених, чи вже набули його, можуть

отримати належний доступ до притулку, житла, медичних послуг, продовольства,

води, бо все це може не завжди бути відразу доступним; іноді за все це потрібно

боротися. Ефективний доступ до правосуддя також є важливим інструментом

відшкодування збитків, завданих внутрішньо переміщеним особам, зокрема

самого переміщення. Також завдяки йому можна притягнути винуватців

міжнародних злочинів до відповідальності за їхні дії [63, с. 132].

Внутрішньо переміщені, а також інші особи, права, свободи, інтереси яких

потребують захисту внаслідок конфлікту у Донбасі та в Криму, у переважній

більшості випадків відчувають несправедливе до себе ставлення у так званих

публічно-правових відносинах, де однієї зі сторін є суб’єкт владних повноважень,

102

який за законом має сприяти цим особам в отриманні допомоги, певних

преференцій, тощо. Захист їх прав, свобод та інтересів відбувається в

адміністративному суді за правилами Кодексу адміністративного судочинства

України, положення якого останнім часом зазнали відчутних змін [56].

Щодо осіб, які перебувають на непідконтрольній українській владі

території, але потребують захисту з боку України, то найбільш яскраво ситуацію

ілюструє справа «Цезар та інші проти України», за якою Європейський суд з прав

людини ухвалив рішення 13 лютого 2018 р. Сім заявників у справі вказали

порушення Україною: а) ст. 1 Додаткового протоколу – «Захист права власності»,

що виявилося у припиненні виплати їм українських пенсій; б) п. 1 ст. 6 «Право на

справедливий суд», що полягало у відсутності у них доступу до суду внаслідок не

перебування на непідконтрольній території українських судів; в) ст. 14 –

«Заборона дискримінації», оскільки вони, як громадяни України, обмежені в

отриманні пенсій та доступі до суду внаслідок того, що обрали постійним місцем

свого проживання населені пункти, розташовані на непідконтрольній території.

Європейський суд з прав людини визнав скарги за ст. 1 Додаткового

протоколу та за ст. 14 неприйнятними; розглянувши скаргу за п. 1 ст. 6, Суд

констатував відсутність порушення її вимог. Приведемо найважливіші, на наш

погляд, положення, якими ЄСПЛ обґрунтував свою позицію щодо відсутності

порушень однієї з гарантій права на справедливий суд – доступу до суду – у цій

конфліктній ситуації.

1. У першу чергу Суд зазначив, що нездатність судів, розташованих у місті

проживання заявників, розглянути їх позови, є результатом збройного конфлікту

в області, непідконтрольній українському урядові. Отже, за твердженням ЄСПЛ,

питання полягає не у тому, що влада держави-відповідача навмисно обмежила

здійснення права заявників на доступ до суду, питання полягає у тому, чи вжила

держава-відповідач усі доступні їй заходи для організації своєї судової системи

таким чином, щоб права, гарантовані статті 6 Конвенції, були ефективними на

практиці. Суд нагадав, що відповідно до його прецедентного права, пункт

перший статті 6 втілює право на суд, в якому право на доступ, тобто право

103

порушувати справи у суді є лише одним з його аспектів. Право на доступ до суду

є ефективним, тільки тоді коли особа має практичну можливість оспорювати дію,

яка є втручанням у її права.

2. Європейський суд з прав людини зауважив, що як мінімум з серпня 2014

року суди у Донецьку не функціонували. Тобто, починаючи з цього часу,

заявники не мали можливості звернутися зі скаргами до судів, розташованих у

Донецьку, що, звісно, є обмеженням їх права на доступ до суду. Однак Суд

нагадав, що право на доступ до суду не є абсолютним і може бути обмеженим;

таке обмеження має бути непрямим, адже реалізація права на доступ до суду

може варіюватися залежно від часу, місця, потреб та ресурсів суспільства та

окремих осіб. Під час встановлення обмеження держава вправі діяти на свій

розсуд. Остаточно рішення відносно дотримання вимог Конвенції належить Суду,

який виходить з того, що встановлене обмеження не має створювати перепони

доступу осіб до суду таким чином або у такій мірі, які б порушили саму сутність

права. Крім цього, обмеження не відповідатиме вимогам пункту першого статті 6,

якщо воно не буде переслідувати законну мету та не буде співмірним між

використовуваними способами й метою, на досягнення якого воно спрямовано.

3. Суд визнав, що органи влади могли іноді зазнавати певних труднощів під

час забезпечення належного функціонування судової системи у деяких областях

внаслідок триваючого збройного конфлікту. Тим не менш, за позицією ЄСПЛ,

органи влади повинні були вжити заходів для вирішення проблеми. У даній

справі ЄСПЛ констатував, що держава змінила закон, що дозволило спочатку

судам суміжних областей розглядати спори, які за інших умов мали б

розглядатися судами, розташованими на непідконтрольній території; пізніше

держава перемістили відповідні суди на територію, підконтрольну урядові.

Зокрема, у вересні 2014 р. – за два-чотири місяці до подання заяв до Суду – суди,

розміщені на підконтрольній урядові території, вже мали юрисдикцію в

адміністративних позовах заявників, якби останні їх подали.

4. Суд також зазначив, що він не має доказів на підтримку тверджень

заявників про те, що їх особистий стан створював перепони для того, щоб

104

відвідати територію, де було розміщено відповідні суди, для подання позовів чи

уповноважити своїх представників зробити це. У дійсності, із матеріалів,

наданих сторонами, вбачається, що четверо заявників мали можливість відвідати

територію, підконтрольну урядові. Це, зокрема, стосується першої заявниці, яка,

не дивлячись на стан свого здоров’я, зареєструвалася у Департаменті праці та

соціального забезпечення, розташованому на підконтрольній території.

5. У підсумку ЄСПЛ зазначив, що у даній справі національні органи вжили

всіх очікуваних від них заходів для забезпечення належного функціонування

судової системи, зробивши її доступною для мешканців територій, що на цей

момент непідконтрольні урядові. За відсутності будь-яких доказів того, що

особистий стан заявників перешкоджав використанню ними цієї системи, Суд

дійшов висновку, що за обставин розглядуваної справи нездатність заявників

звернутися із позовами до суду у своєму місці проживання не порушила саму

сутність їх права на доступ до суду. Обмеження цього права відбулося з

об’єктивної причини – наявність збройного конфлікту на території,

непідконтрольній урядові, а тому, беручи до уваги об’єктивні перепони, із якими

стикнулися органи влади, таке обмеження не було явно неспівмірним [33].

У цілому ми маємо зауважити, що зобов’язання держави, які стосуються

захисту прав людини та поваги до неї не зникають під час збройних конфліктів,

вони залишаються навіть тоді, коли держава не має контролю над частиною її

території. Підтвердженням цього виступають положення міжнародних договорів

про права людини, які передбачають можливість відступу держави від окремих

своїх зобов’язань під час надзвичайної ситуації, однак не виключають та не

скасовують їх застосування навіть у періоди збройних конфліктів [52]. Стаття 15

Європейської конвенції вказує, що «під час війни або іншої суспільної небезпеки,

яка загрожує життю нації», держава може вживати заходів, що відступають від її

зобов'язань за цією Конвенцією, «виключно в тих межах, яких вимагає гострота

становища, і за умови, що такі заходи не суперечать іншим її зобов'язанням

згідно з міжнародним правом». При цьому не допускається відступ від

зобов’язань від ст. 2 Конвенції (право на життя), крім випадків смерті внаслідок

105

правомірних воєнних дій, а також від ст. 3 (заборона катування), ст. 4 (заборона

рабства та примусової праці) та ст. 7 (заборона покарання без закону).

Поряд з цим, під час збройного конфлікту підлягає застосуванню

міжнародне гуманітарне право. Воно розповсюджує свою дію на усі збройні

конфлікти та на всі протиборчі сторони. Норми міжнародного гуманітарного

права та міжнародного права доповнюють права людини та застосовуються

комплементарно, що підтверджується, як практикою міжнародних судових

установ, так і моніторингових організацій. Значний обсяг таких випадків також

відображено у практиці Європейського суду з прав людини.

Як відомо, Верховна Рада України своєю Постановою 462-VIII затвердила

Заяву «Про відступ України від окремих зобов’язань, визначених Міжнародним

пактом про громадянські і політичні права та Конвенцією про захист прав

людини і основоположних свобод». Відступ, що зробила Україна, охоплює лише

деякі з прав, зокрема, за Європейською конвенцією, це право на свободу та

особисту недоторканність (ст. 5), право на справедливий суд (ст. 6), право на

повагу до приватного і сімейного життя (ст. 8) та право на ефективний засіб

правового захисту (ст. 13). Інші права, наприклад, свобода думки, совісті і релігії

(ст. 9) та свобода зібрань та об’єднання (ст. 11), право власності (ст. 1 Першого

протоколу) відступом України не охоплюються. Відступ від окремих зобов’язань

за вказаними міжнародними договорами стосувався району проведення

антитерористичної операції. При цьому вказано, що «повну відповідальність за

дотримання прав людини і виконання відповідних міжнародних договорів на

території України, яка тимчасово не контролюється українською владою, несе

держава, що здійснює ефективний контроль над цими територіями» (п. 1, 2

Заяви). У справі «Ілашку та інші проти Молдови та Росії» ЄСПЛ вказав, що

«коли Державі перешкоджають здійснювати свої повноваження на всій її

території, створюючи ситуацію де-факто, коли встановлюється сепаратистський

режим, незалежно від того, чи супроводжується він воєнною окупацією іншою

Державою, це не скасовує юрисдикції відповідно до ст. 1 Конвенції над тією

частиною території, що тимчасово контролюється місцевими органами влади, які

106

підтримуються повстанськими силами або іншою Державою. Однак така

фактична ситуація зменшує сферу юрисдикції, оскільки зобов’язання, узяте

Державою згідно зі ст. 1, повинне розглядатися Судом лише з позиції позитивних

обов’язків Держави стосовно осіб, що перебувають на її території. Така держава

повинна скористатися всіма доступними юридичними та дипломатичними

можливостями, засвідченими перед іноземними державами і міжнародними

організаціями, щоб продовжувати гарантувати задоволення прав та свобод

відповідно до Конвенції» (Ilascu and others v Moldova and Russia, para. 333) [227].

Це дало підстави вітчизняній дослідниці Г. О. Христовій розглянути дві групи

позитивних зобов’язань держави в особливих умовах:

1. Позитивні зобов’язання держави в умовах втрати контролю над

частиною своєї території. Зі статті 1 Європейської конвенції випливає, що

Держави-члени повинні відповідати за порушення прав і свобод, які захищає

Конвенція, вчинених проти осіб, що перебувають під їхньою юрисдикцією. Отже,

здійснення юрисдикції є необхідною умовою для того, щоб держава-учасниця

Конвенції могла бути притягнена до відповідальності за дії чи бездіяльність, в

яких її можуть звинуватити і які є причиною порушення прав і свобод,

передбачених у Конвенції (Ilascu and others v Moldova and Russia, para. 311) [227].

Європейський суд з прав люди визначає юридичну і фактичну приналежність

спірної частини території держави, застосовуючи “презумпцію компетенції”, і

тільки після цього переходить до розгляду заявлених порушень прав людини.

«Презумпція компетенції» передбачає презумпцію юрисдикції держави на своїй

території [172].

Отже, юрисдикційна компетенція держави за ст. 1 Конвенції переважно

(primarily) є територіальною (Banković and Others v. Belgium and Others, para. 59) і

як правило здійснюється на всій території держави [193]. Вона може бути

обмежена за виключних обставин, якщо перешкоджають фактичному здійсненню

її влади на частині території цієї держави. Зокрема в результаті: військової

окупації частини території збройними силами іншої держави, яка здійснює

ефективний контроль над такою територією; військових дій чи повстання; актів

107

чи дій іноземної держави направлених на створення чи підтримку

сепаратистської держави на території тієї держави про яку йде мова [227]. Суд

для прийняття рішення, повинен уважно вивчити всі об’єктивні факти, які

обмежують чи можуть обмежити можливості застосування та реалізацію

державою влади на власній території. Також суд вивчає поведінку самої держави.

Відповідно до статті 1 Конвенції, до зобов’язань, узятих державою, що підписала

Конвенцію, належать, крім обов’язку утримуватися від втручання в користування

гарантованими правами та свободами, позитивні зобов’язання щодо кроків для

забезпечення поваги до таких прав і свобод на її території (див., зокрема, Z and

Others v. the United Kingdom, para. 73). Ці зобов'язання залишаються, навіть тоді

коли влада держави дійсно обмежена на частині своєї території. Таким чином,

держава зобов’язана вживати всіх належних заходів, які доступні їй (Ilascu and

others v Moldova and Russia, para. 313). У так званих «придністровських» справах

ЄСПЛ: Ivantoc and Others v. Moldova and Russia, Catan and Others v. Moldova and

Russia, Ilascu and Others v. Moldova and Russia, Суд відзначив, що наявність

ефективного контролю РФ над Придністровською Молдавською Республікою,

який однозначно визнаний Європейським судом з прав людини через його

триваючу військову, економічну та політичну підтримку, Молдова не звільняється

від виконання своїх позитивних зобов’язань за Європейською Конвенцією та

Протоколами до неї. При цьому Європейський суд з прав людини наголошує на

відповідальності тієї держави, яка здійснює ефективний контроль над частиною

території іншої держави, за порушення прав та неналежний захист осіб, які на

цій території проживають. Суд підкреслив, що за принципами міжнародного

права «держава повинна нести відповідальність, якщо внаслідок воєнних дій

(законних чи незаконних) вона на практиці ефективно контролює територію, що

розташована за межами її державної території. Обов’язок забезпечити на такій

території права та свободи, викладені в Конвенції, випливає з факту такого

контролю, незалежно від того, чи здійснюється він безпосередньо, через власні

збройні сили або через підпорядковану місцеву адміністрацію» (Loizidou v.

Turkey, para. 52 та ін.).

108

Таким чином, позитивні зобов'язання держави в умовах втрати контролю

над частиною своєї території охоплюють заходи, спрямовані на реалізацію

гарантованих Конвенцією прав в контексті відновлення контролю над спірною

частиною території як утвердження її юрисдикції, а також забезпечення поваги

до прав людини, зокрема, спроби звільнити осіб, які утримуються де-факто

владою. У свою чергу зобов’язання відновити контроль над спірною частиною

території вимагає, по-перше, утримуватися від підтримки сепаратистського

режиму, а по-друге, діяти, уживаючи всіх можливих політичних, судових та

інших заходів для відновлення контролю над своєю територією (див.: Ilascu and

others v Moldova and Russia, para. 339, 340). У зв’язку з цією вимогою характер

відносин між владою Молдови та Придністровським сепаратистським режимом

став предметом окремого дослідження Європейського суду з прав людини. Так,

Суд констатує, що на певному етапі розв’язання конфлікту було укладено

договори про економічну співпрацю, налагоджено стосунки між Парламентом

Молдови і «парламентом ПМР», впродовж кількох років існувала співпраця у

сфері поліції та з питань безпеки, а також в інших сферах, зокрема управління

повітряним рухом, телефонного зв’язку та спорту. Уряд Молдови зазначив, що ці

заходи були вжиті Молдовою з метою покращення повсякденного життя людей

на території Придністров’я. Уряд за власними поясненнями виходив із бажання

наскільки це можливо полегшити життя людей. Суд підтримав позицію Молдови,

та зробив висновок, що, ці дії як за своєю природою так і за обмеженим

характером не можуть бути визнані підтримкою режиму Придністров’я. Вони

натомість виражають прагнення Молдови відновити контроль над

Придністровським регіоном» [227].

Необхідність дотримання Україною позитивних зобов’язань щодо захисту

прав людини внутрішніх переселенців та інших осіб, які потерпіли від збройного

конфлікту, підкреслила Парламентська асамблея Ради Європи. У Резолюції ПАРЄ

2133 (2016) «Засоби правового захисту від порушень прав людини на українських

територіях, що знаходяться поза контролем української влади», схвалені 12

жовтня 2016 р. Парламентська асамблея знову підтвердила свою позицію, що

109

анексія Криму Російською Федерацією і військове втручання російських військ

на сході України порушують міжнародне право і принципи. Водночас ПАРЄ ще

раз закликала українську владу полегшити, наскільки це можливо, повсякденне

життя жителів територій поза межами її контролю та переміщених осіб з цих

територій за рахунок зменшення адміністративного тягаря щодо доступу до

пенсій і соціальної допомоги та через сприяння доступу жителів до правосуддя

шляхом належного оснащення і кадрового забезпечення судів в районах,

контрольованих урядом, до яких була передана юрисдикція щодо

неконтрольованих територій (п. 17.3 Резолюції). Очевидно, що резолюція ПАРЄ

є політичним документом, який не породжує юридичних наслідків, однак

закладені у ній принципи цілком відповідають підходам, викладеним у практиці

Європейського суду з прав людини стосовно позитивних зобов'язань держави, з

позиції яких мають розглядатись зобов’язання держави стосовно прав людини

осіб, які опинились на тимчасово непідконтрольних територіях в умовах втрати

над ними ефективного контролю [172, с. 133].

2. Позитивні зобов’язання в умовах конфлікту в особливих умовах (умовах

збройного конфлікту та антитерористичної операції). Другу умовну групу

позитивних зобов’язань держави у ситуації конфлікту складають позитивні

зобов’язання, які виникають через застосування державою летальної сили під час

силових операцій, а також позитивні зобов’язання стосовно прав людини осіб,

постраждалих від конфлікту, які реалізуються в межах її території, що перебуває

під повною юрисдикцію держави. Практика Європейського суду з прав людини

свідчить, що навіть з урахуванням відступу від зобов’язань (про що йшлося

вище), заборона на свавільне застосування сили державою, вимагає від неї

певних позитивних зобов'язань, які підвищують ефективність захисту

основоположних прав і свобод людини в особливих умовах (збройного

конфлікту, надзвичайних обставин, що загрожують життю нації, техногенних

катастроф, та інших). Позитивні зобов’язання виникаючі в контексті збройних

конфліктів, європейські експерти категоріально систематизують так: 1) держави

повинні вжити заходів для захисту осіб від наслідків військових дій; 2) держави

110

зобов'язані відповідати за долі людей під час збройних конфліктів; 3) держави

повинні вжити заходів для захисту окремих осіб як від повстанців (заколотників),

так і від незаконних воєнізованих формувань (парамілітарних угруповань) [174].

Процесуальні елементи права на справедливий суд (процесуальні судові

гарантії прав людини) пов’язані безпосередньо із ходом процесу й відправленням

правосуддя, таким чином до процесуальних елементів, права на справедливий

суд можна віднести:

1. Публічність судового розгляду

Одним із принципів судочинства, закріпленим у п. 1 ст. 6 Конвенції є

принцип публічного розгляду судової справи. ЄСПЛ сформулював його бачення

так: публічний характер судочинства захищає сторони від таємного відправлення

правосуддя поза контролем з боку громадськості; він слугує одним із способів

забезпечення довіри до судів, як вищих, так і нижчих. Зробивши відправлення

правосуддя прозорим, цей принцип сприяє досягненню цілей п. 1 ст. 6 Конвенції,

а саме справедливості судового розгляду, гарантія якого є основним принципом

будь-якого демократичного суспільства в розумінні цієї Конвенції [59, с. 26].

Конвенція задля підвищення довіри до судів в першу чергу приділяє увагу

праву особи на публічний розгляд справ. При цьому спеціально наводяться

обставини, виходячи з яких держава може на законодавчому рівні встановити

винятки з принципу публічності. Так, упродовж всього процесу або його окремих

частин представники засобів масової інформації та публіка можуть не

допускатися в зал судових засідань: 1) в інтересах моралі, суспільного порядку

або національної безпеки; 2) для захисту прав неповнолітніх та приватного життя

сторін; 3) на розсуд суду, коли гласність входить в супротив з інтересами

правосуддя [59, с. 21].

У рішенні у справі «Претто й інші проти Італії» ЄСПЛ вказав, що

відкритість є ознакою демократичного суспільства, без якого недоречно говорити

про справедливість, в тому числі у сфері правосуддя. Публічний характер

судочинства убезпечує сторони від здійснення таємних процесуальних дій;

підвищує авторитет й довіру до органів судової влади держави [115]. В іншому

111

рішенні у справі «Екбатані проти Швеції» Суд вказав, що публічність притаманна

першій інстанції, а тому у вищих судах відступлення від цього принципу можуть

бути виправдані процесуальними особливостями [35]. Таким чином, у поняття

«публічність» ЄСПЛ включає насамперед проведення судових засідань у

відкритому режимі.

Починаючи з 90-х років минулого століття ЄСПЛ почав пов’язувати

публічність судового розгляду з принципом усності, оскільки перший аспект

втрачає увесь сенс в умовах письмового процесу, де сторони позбавлені

можливості обміну усними репліками [59]. Виходячи з цього, всі держави, які

ратифікували Конвенцію, повинні закріплювати в національному законодавстві

принцип усності, принаймні в суді першої інстанції.

ЄСПЛ у справі «Гоч проти Туреччини» зазначив, що Суд дійшов висновку,

що не було виняткових обставин, які виправдовували б не проведення усного

слухання позову заявника про відшкодування шкоди. Заявникові необхідно було

надати можливість в усній формі пояснити суду першої інстанції завдану йому

затриманням моральну шкоду, яка спричинила стрес і болісне занепокоєння. Ці

питання не були технічними, які можна було б належним чином вирішити,

розглянувши лише матеріали у справі, тому Суд вважає, що для здійснення

правосуддя та дотримання принципу підзвітності державних органів влади у

справі заявника було б краще, якби заявникові надали право пояснити особисту

ситуацію під час слухання в національному суді зі забезпеченням громадського

нагляду [116]. Таким чином можна побачити, що у поняття публічності ЄСПЛ

включає також усний розгляд справи.

Вимога публічності судового розгляду тісно пов’язана з вимогою

проведення відкритих слухань, проте не співпадає з нею. Вона розповсюджується

не тільки на судові засідання, але й на винесення судових рішень, а також на

доступ до судових документів. Підтвердження цього міститься в рішення ЄСПЛ

у справі «Кембелл і Фелл проти Сполученого Королівства», де Суд вказав, що

навіть якщо судове засідання біло закритим, то публічного оголошення вироку

потрібно дотримуватися завжди [110]. Таким чином, поняттям «публічність»

112

охоплюється також публічне проголошення судового рішення й доступ до

документів по справі.

2. Розумний строк судового розгляду

У науковій та науково-практичній літературі вже неодноразово підкреслено,

що тривалий строк судового розгляду є певним психологічним бар’єром на шляху

до правосуддя. Також важливим наслідком порушення цього процесуального

елементу судових гарантій є те, що занадто довгий строк розгляду можуть

призвести до втрати змісту та актуальності процесу правосуддя для осіб, які

звертаються до суду за захистом своїх прав. Цікавим є аргумент, що внаслідок

знищення об’єкта спору чи зміни зовнішніх обставин рішення у справі вже не не

можна буде виконати та фактично захистити право буде неможливо. Це підриває

авторитет судової влади, викликає нігілізм та відмову громадян від звернення до

суду за захистом своїх прав [159].

Тривалі строки розгляду справ національними судовими органами не

відповідають вимогам й очікуванням громадян. Досліджувати проблематику

тривалості судового розгляду справ ЄСПЛ почав в 60-ті роки минулого століття.

У рішенні у справі «Стогмюллер проти Австрії» Судом вперше було зазначено,

що призначення правила розумного строку полягає у тому, щоб ефективно

захищати громадян від надмірних процесуальних затримок [117]. Між тим,

Конвенція не розшифровує поняття «розумний строк», тому найбільш детально

зміст розумного строку судового розгляду розроблено в практиці ЄСПЛ. Суд

вирішує два основні питання при розгляді скарг на порушення розумного строку

судового розгляду. Перше питання полягає у тому, який саме строк треба брати

до уваги та друге, чи був цей строк розумним у контексті п. 1 ст. 6 Конвенції.

ЄСПЛ у власній практиці досить однозначно відповідає на перше питання

що для розрахунку строку необхідно брати до уваги весь період провадження з

моменту подання позову до суду. Однак у практиці Суду були виключення коли

він брав за початок більш ранній момент. Це відбувається у тих випадках, коли

обов’язковою є попередня адміністративна процедура оскарження. У справі

«Голдер проти Сполученого Королівства» суд детально описав логіку такого

113

розрахунку [113].

Особливо актуальним для громадян України є відповідь ЄСПЛ на друге

питання, стосовно визначення моменту закінчення періоду, який слід включати

до строку судового розгляду. ЄСПЛ у справах «Хорнсбі проти Греції» [119],

«Войтенко проти України» [120], «Шмалько проти України» [121], «Ромашов

проти України» [122], які ініційовані заявниками у зв’язку з тривалим

невиконанням вже винесених судових рішень вказав, що стадія виконання

судового рішення, яке ухвалено будь-яким судом, необхідно розглядати у якості

обов’язкової складової частини судового провадження. У справах «Припіяло

проти України» та «Стаднюк проти України» [124] Суд зазначив, що судовий

розгляд та виконавче провадження є відповідно першою і другою стадіями

одного провадження. Таким чином, виконавче провадження не може бути

відокремлене від судового, а разом ці провадження необхідно розглядати як

цілісний процес. Вітчизняна судова практика при цьому не відповідає практиці

ЄСПЛ, оскільки Верховний Суд України у листі «Щодо перевищення розумних

строків розгляду справи» № 1-5/45 від 25.01.2006 р. вказав інакше, а саме, що у

цивільних справах перебіг строку судового розгляду розпочинається з моменту

подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі, що

вимагає на наш погляд виправлення.

На сьогодні ЄСПЛ розроблено чіткі критерії, що дозволяють оцінити

розумну тривалість судового розгляду. Цими критеріями є такі: значущість для

заявника питання, що перебуває на розгляді в суді; складність справи; поведінка

сторін; поведінка державних органів. Варто зазначити, що досить повно

проблематику права на справедливий судовий розгляд у цивільному судочинстві

розробила Н. Ю. Сакара, яка виділяючи критерії також дає їх теоретичне

обґрунтування. Першим таким критерієм є складність справи, а саме сукупність

обставин і фактів, що ґрунтуються на праві (законі) та тягнуть певні юридичні

наслідки. Складність пов’язується, як з питаннями факту, так і з його правовими

аспектами: характером фактів, які необхідно встановити; кількістю питань, які

розглядаються в межах однієї справи; віддаленістю, з точки зору простору та часу,

114

між подіями та фактами, що розглядаються, та процесом судочинства; кількістю

свідків та інших аналогічних проблем, пов’язаних зі збором показань свідків;

міжнародними факторами; приєднанням справи до інших справ, а також фактом

вступу у процес нових осіб [159, с. 87]. Складність справи, а, відповідно, й строк

її розгляду залежать, по-перше, від складності предмета доказування у справі, під

яким слід розуміти факти матеріально-правового значення, без з’ясування яких

неможливо правильно вирішити справу по суті та застосувати норми

матеріального права. По-друге, від обсягу фактів предмета доказування, який

може змінюватися у зв’язку зі зміною підстав позову, збільшенням чи

зменшенням розміру позовних вимог. По-третє, від кількості доказів, наданих

сторонами [160, с. 63].

Другим критерієм є поведінка сторін. У даному аспекті слід зауважити, що

ЄСПЛ сформулював такий принцип: затримки, обумовлені поведінкою сторін, не

спричиняють застосування санкцій проти держави тоді, коли держава у особі

відповідних органів використала всі необхідні заходи для забезпечення

швидкості процесу. І навпаки − суд, який затягує виконання своїх функцій, має

бути покараний.

У справі «Циммерман та Штайнер проти Швейцарії» ЄСПЛ описав третій

критерій, яким є поведінка державних органів. В цій справі суд дійшов висновку,

що тільки затримки в яких винувата держава виправдовують висновок Суду про

невиконання вимоги розумного строку [125]. У цьому випадку мова ведеться про

судове затягування розгляду, а саме про порушення судами встановлених строків

розгляду. ЄСПЛ у справі «Гінчо проти Португалії» Суд визнав порушенням п. 1

ст. 6 Конвенції розгляд справи протягом трьох років десяти місяців та

вісімнадцяти днів Окружним судом. Справа двічі залишалася без руху, більше

шести місяців очікувалось виконання доручення про вручення позовної заяви

відповідачу направленого в Лісабон. Більше того, півтора роки, знадобилися

відповідачам для надання ї заперечень [126].

Особливе становище сторони у судовому процесі та значущість значущість

питання, що знаходиться на розгляді суду для заявника є останнім критерієм [59] .

115

Це означає, що національне законодавство не може не передбачати спеціальних

процесуальних заходів при розгляді окремих цивільних справ прискореним

способом. Європейський суд з прав людини чітко визначив, що без жодних

зволікань необхідно розглядати справи;

1) щодо піклування про дітей і права доступу до них, наприклад справа Нуутінен

проти Фінляндії [118];

2) пов’язані з травматизмом, як наприклад «Дульський проти України» [128];

3) трудові спори, наприклад «Карнаушенко проти України» [127];

4) інші справи, при розгляді яких важлива терміновість [59, с.33].

Стандарт розумного строку розгляду справи є одним з найбільш вразливих

для України. Зазначає Європейський суд з прав людини також і те, що «особливої

ретельності потребує право на розгляд справи впродовж розумного строку у

пенсійних спорах» (див., приміром, the European Court’s of Human Rights

judgment, July 28, 1971, on the case of H. T. v. the Germany [33]).

Торкаючись вітчизняного законодавства, то за п. 11 ч. 1 ст. 4 Кодексу

адміністративного судочинства України (далі КАС України) розумний строк

визначено, як найкоротший строк розгляду і вирішення адміністративної справи,

достатній для надання своєчасного (без невиправданих зволікань) судового

захисту порушених прав, свобод та інтересів у публічно-правових відносинах.

Ставлячи за мету максимально наблизитися до європейських стандартів

розумності строку провадження, законодавець у новій редакції КАС України

передбачив таку форму судочинства як спрощене позовне провадження. Його

зміст полягає у розгляді справ незначної складності та інших, пріоритетом яких є

швидке вирішення (ч. 2. ст.12 КАС України). За ч. 6 ст. 12 КАС України однією з

груп справ незначної складності є справи щодо оскарження фізичними особами

рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень щодо обчислення,

призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат,

соціальних виплат непрацездатним громадянам, за загальнообов’язковим

державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, соціальних

виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг [56].

116

Згідно з новими правилами суд має розглянути у спрощеному провадженні

справи зазначеної групи у строк не більше 30 днів з дня відкриття провадження

без повідомлення їх учасників за наявними у справах матеріалами (частини

перша та друга статті 263 Кодексу адміністративного судочинства України).

До набрання чинності новою редакцією Кодексу адміністративного

судочинства України справи за позовами про протиправність рішень, дій чи

бездіяльності суб’єктів владних повноважень, які створювали перешкоди у

реалізації прав на соціальну допомогу і пенсійне забезпечення, розглядалися у

так званому скороченому провадженні. Як свідчить практика національних судів,

звернення до скороченого провадження сприяло зменшенню тривалості розгляду

відповідних справ й отриманню позивачами обґрунтованих, законних й, головне,

виконуваних судових рішень.

Для прикладу наведемо рішення Дергачівського районного суду

Харківської області у справі щодо визнання незаконним припинення соціальних

виплат внутрішньо переміщеній особи [88]. За фабулою справи позивачка двічі

отримувала довідку, яка підтверджувала її статус як внутрішньо переміщеної

особи, оскільки двічі змінювала місце проживання на території, контрольованій

українською владою. Маючи такий статус, вона могла претендувати на

отримання соціальної допомоги на оплату житлово-комунальних послуг. На

підставі першої довідки їй надали відповідну допомогу; на підставі другої –

відмовили у наданні допомоги. Приймаючи рішення про відмову у наданні

допомоги, суб’єкт владних повноважень виходив з того, що на зворотному боці

другої довідки відсутня відмітка державної міграційної служби, яка підтверджує

вказану у заяві позивачки фактичну адресу її проживання. Отже, за позицією

суб’єкта владних повноважень, друга довідка була оформлена без дотримання

встановлених правил щодо її змісту, а тому (за наявності неналежно оформленої

довідки) він не може ухвалити рішення про надання соціальної допомоги [88].

Разом з тим, на дату звернення позивачки із заявою про надання допомоги

було змінено закон, яким встановлювалися вимоги щодо визначення фактичного

місця проживання внутрішньо переміщених осіб. За зміненим законом на довідці,

117

яка підтверджує статус особи як внутрішньо переміщеної, міграційна служба не

повинна проставляти відмітку, що засвідчує фактичне місце проживання такої

особи.

Закон був змінений; але не зазнали змін підзаконні нормативно-правові

акти, якими й керувався суб’єкт владних повноважень, приймаючи рішення про

відмову у наданні соціальної допомоги. Суд в рішенні у даній справі вказав на

неприпустимість застосування підзаконних нормативно-правових актів, приписи

яких не відповідають положенням актів вищої юридичної сили. Очевидно, що у

разі надання переваги підзаконному актові вбачатиметься ігнорування такого

обов’язкового елемента верховенства вправа, як законність [88].

Судове рішення у розглядуваній справі було постановлене за наслідками її

розгляду у скороченому провадженні, без виклику сторін, за наявними у

матеріалах справи доказами. Воно відповідає формальним вимогам, що

ставляться до судових рішень, є законним та обґрунтованим. Рішенням

задоволено позовні вимоги внутрішньо переміщеної особи повністю: визнано

протиправним припиненням суб’єктом владних повноважень соціальних виплат і

зобов’язано останнього поновити такі виплати [88]. Воно не оскаржувалося;

набуло законної сили й виконано. Розгляд справи у скороченому провадженні

дозволив мінімізувати тривалість розв’язання судом описаного конфлікту.

Ще одним механізмом, здатним прискорити розв’язання певних категорій

адміністративних справ, є запровадження в адміністративному судочинстві

інституту типових справ, у результаті розгляду яких ухвалюються так звані

рішення у зразкових справах. Типові справи розглядає як суд першої інстанції

Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду. Правові висновки,

викладені у рішенні в зразковій справі, мають враховувати у подальшому всі суди

під час розгляду типових справ (статті 290-291 Кодексу адміністративного

судочинства України).

3. Належна судова процедура

Поняття належної правової процедури, законодавче регулювання цієї

процедури та її оцінка чи тлумачення на рівні Верховного суду бере історичний

118

початок на території США. Континентальна правова доктрина значно відставала

від США у питаннях теоретичного та практичного обґрунтування цього

процесуального елементу судових гарантій прав людини. Фактично він став

частиною концепції справедливого суду у зв’язку з прийняттям та ратифікацією

Конвенції, яка в п. 1 ст. 6 закріпила право на справедливий судовий розгляд.

Подальший розвиток він знайшов у рішеннях ЄСПЛ, що розтлумачив його зміст,

а також визначив критерії справедливої процедури судового розгляду [159].

ЄСПЛ розтлумачуючи поняття “справедливий судовий розгляд” певні

вимоги, які об’єднують у чотири групи, які відображають ті фундаментальні

принципи характерні для належної правової процедури, які є історичним та

юридичним надбанням судової практики Верховного суду США,американської

правової доктрини та англійською концепцією природної справедливості [160].

Першим процесуальним елементом належної судової процедури сьогодні

розуміють сукупність наступних вимог до судового процесу: належне

сповіщення та слухання справи, прийняття до уваги доказів, які отримані лише у

законний спосіб та обґрунтованість судового рішення. Ці вимоги беруть свій

початок з кримінального процесу, поступово вони довели свою важливість та

поширились на цивільне судочинство [59]. Зміст певних вимог ЄСПЛ розкрив

зокрема у справі «Стрижак проти України». Суд становив, що прийнятність

доказів є питанням, що регулюється національним законодавством і за загальним

правилом саме національні суди повинні оцінювати надані їм докази. Завдання

Суду відповідно до Конвенції полягає не в тому, щоб оцінювати показання свідків,

а в тому, щоб встановити, чи був судовий розгляд у цілому справедливим,

включаючи й те, яким чином отримані докази [130].

Наступним процесуальним елементом належної судової процедури та

судових гарантій є принцип «рівності сторін» або принцип змагальності сторін,

за змістом якого суд має забезпечити кожній стороні такі можливості участі у

справі, які не створюють жодній із сторін переваг перед іншою стороною. Це

стосується і прав сторін щодо ознайомлення із матеріалами справи, збирання та

подання доказів, висловлювання своїх позицій та інших дій, що мають

119

забезпечити рівність сторін у процесі, зокрема це подання документів у

письмовій формі та у відповідний час, у разі необхідності заздалегідь [59, с. 23].

Дуже принциповим процесуальним елементом судових гарантій прав

людини, ми вважаємо третій елементів належної судової процедури, а саме

заборона втручання законодавця (а у розширеному та на наш погляд вірному

тлумаченні взагалі будь-якого державного органу) у процес здійснення

правосуддя. У рішенні по справі «Грецькі нафтопереробні заводи «Стрен і

Стратіс Андреадіс проти Греції» ЄСПЛ визнав порушенням п. 1 ст. 6 Конвенції

про захист прав людини та основних свобод і втручанням у процес здійснення

правосуддя прийняття Парламентом Закону №1701/1987, який передбачив, що

арбітражні рішення, винесені за преференційними контрактами, укладеними під

час воєнного режиму, позбавляються сили, хоча справа заявників вже

знаходилася в касаційному суді, а суддя-доповідач вже направив сторонам

висновок, що був на користь позивачів [131]. Цікавим та актуальним для України

є четвертий процесуальний елемент справедливого судового розгляду, а саме

принцип правової певності чи правової визначеності. У справі «Брумераску

проти Румунії» ЄСПЛ прямо вказав на те, що цей принцип випливає з принципу

верховенства права, та його зміст полягає у тому, щоб у разі винесення судом

остаточного рішення це рішення не підлягало сумніву. Для України

недотримання цього принципу сьогодні стало системною проблемою правосуддя,

що негативно позначається на реалізації судових гарантій прав людини. ЄСПЛ у

вказаній справі визнав надане генеральному прокурору ст. 330 Цивільного

процесуального кодексу Румунії не обмежене будь-яким строком право на

звернення до Верховного Суду Правосуддя з вимогою про скасування остаточних

та тих, що набрали законної сили рішень, при цьому навіть тих справ в яких він

не був і не є стороною провадження. Суд слушно вказав на те, що звернення

Генерального прокурора звели нанівець весь судовий процес, який мав

закінчитися остаточним судовим рішенням тобто порушено принцип res judicata

за яким рішення вже не підлягає перегляду. Воно також було виконано, що

сукупно призвело до порушення права на справедливий судовий розгляд [132].

120

Надаючи тлумачення сполученню слів «справедливий розгляд судом

спору», яке вжито у пункті першому статті 6 Конвенції про захист прав людини і

основоположних свобод 1950 р., Європейський суд з прав люди зосереджується

на тому, що: 1) судовий процес має бути змагальним: кожна зі сторін вправі

знайомитися із доказами іншої сторони та давати, за бажанням, коментарі

відносно таких доказів (див., приміром, рішення Європейського суду з прав

людини у справі «Руіз-Матеос проти Іспанії» від 23 червня 1993 р. [157]);

2) сторони мають бути рівними у наданні доказів, якими вони підтверджують

та/або спростовують певні обставини, що мають значення для вирішення спору

(див., напр.., рішення Європейського суду з прав людини у справі «Домбо Бехєєр

Б. В. проти Нідерландів» від 27 жовтня 1993 р. [31]); 3) рішення у справі має бути

обґрунтованим (див., приміром, рішення Європейського суду з прав людини у

справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 р., в якому Суд вкотре

зазначив, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути

належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Пункт 1 статті 6

Конвенції зобов’язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити

як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має

виконати обов’язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від

характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо

вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження

позицій сторін, орган влади зобов’язаний виправдати свої дії, навівши

обґрунтування своїх рішень. Ще одне призначення обґрунтованого рішення

полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того,

вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його

перегляд вищою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення

може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя [141].

Надзвичайної актуальності в адміністративному судочинстві набуває

забезпечення рівності сторін у наданні доказів. Адже одним із учасників справи є

суб’єкт владних повноважень, який порівняно із приватною особою наділений

більшими можливостями щодо доступу до доказів, дослідження яких є

121

необхідним для з’ясування всіх обставин у справі, і, як наслідок, ухвалення

обґрунтованого та законного рішення.

В адміністративному судочинстві задля досягнення рівності сторін у

наданні доказів запроваджено принцип офіційного з’ясування всіх обставин у

справі, дія якого відзначується, насамперед, на ролі суду в судовому процесі.

Закріплено цей принцип у ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України,

відповідно до якої суд повинен: а) запропонувати особам, які беруть участь у

справі, подати докази або з власної ініціативи витребувати докази, яких, на його

думку, не вистачає; б) вжити передбачені законом заходи, необхідні для

з’ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування

доказів з власної ініціативи.

На підставі аналізу інших приписів Кодексу можна виділити такі, зумовлені

зазначеним принципом, повноваження суду: а) він визначає предмет доказування,

а також докази, якими необхідно встановити певні обставини; 2) суд має право

самостійно виявляти і витребувати докази, яких, на його думку, не вистачає;

3) він має право запропонувати особам, які беруть участь у справі, подати певні

докази; 4) суд має право досліджувати докази щодо обставин, які визнаються

сторонами.

Положення частини другої 2 статті 77 Кодексу адміністративного

судочинства України закріплюють презумпцію винуватості суб’єкта владних

повноважень та покладають на нього тягар доказування правомірності свого

рішення, дії та/або бездіяльності. На підставі цієї норми суд має право вимагати

від органу публічної влади надати йому всі наявні у нього документи і матеріали,

на які він посилається як на підтвердження своїх заперечень. У випадку

невиконання або неналежного виконання суб’єктом владних повноважень свого

обов’язку, суд має право за власної ініціативи витребувати заявлені документи і

матеріали.

Отже, активна роль суду в судовому адміністративному процесі у

поєднанні із покладенням тягаря доказування на суб’єкта владних повноважень,

який у спорі про протиправність його рішень, дій чи бездіяльності заперечує

122

проти позовних вимог, дозволяє виконати вимогу справедливого суду,

задекларовану Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод

1950 р.

4. Умотивованість рішень суду

Характеризуючи право заінтересованих суб’єктів на отримання вмотивованого

судового рішення, одразу слід зазначити, що ця процесуальна гарантія права на

справедливий судовий розгляд в Конвенції відсутня, хоча вона постійно згадується в

рішеннях ЄСПЛ. У рішеннях від 19 квітня 1994 р. у справі «Ван де Хурк проти

Нідерландів» [133] та від 16 грудня 1992 р. у справі «Хаджианастассіу проти Греції»

[134] Суд вказує, що переконуюча сила правової основи прийнятих рішень – сутність

принципу верховенства права, сутність правової держави. Вказані прецеденти є

базовими з цього питання і стосуються здебільшого кримінальних справ. Між тим,

існують більш ранні спроби Суду сформулювати власну думку щодо цього питання.

Наприклад, в рішенні від 17 січня 1963 р. у справі «Х. проти Німеччини» [129] Суд

звернув увагу на те, що заявник без умотивованого судового рішення не може

звернутися до наступної інстанції з апеляційною скаргою.

Умотивованість являє собою не тільки повністю самостійну вимогу, що

пред'являється до судового рішення, але й передбачає письмову констатацію мотивів

правового і фактичного характеру. Суддя зобов'язаний розкрити особистісне

розуміння правила поведінки, встановленого волею держави. Це особливо важливо,

коли на законодавчому полі існує безліч дискреційних, оціночних понять, що

дозволяють суду ефективно діяти в рамках власного розсуду.

Призначення судового рішення, полягає у тому, що воно повинно внести

юридичну визначеність за наслідками судового розгляду спірних правовідносин. У

разі порушення прав, свобод чи інтересів сторони, суд зобов’язаний надати їм захист

від порушення та відновлення. При цьому деякі дослідники, слушно вказують, що

метою судового рішення є не лише вирішення певного спору через надання сторонам

юридичної визначеності у їхніх правовідносинах, але також формування судової

практики, яка може попередити виникнення спорів та забезпечити суспільну

гармонію [184, с. 127; 76]. Задля досягнення чіткості потрібно прагнути якомога

123

лаконічніше викладати думки, але не на шкоду точності та повноті аргументації.

Вузькоспеціалізовані юридичні терміни варто пояснювати, зокрема цитуючи

відповідні положення законодавства. Посилаючись на положення закону, доцільно

відтворювати їх зміст у достатньому для розуміння обсязі. Неприпустимо допускати

суперечності, які можуть привести до неоднозначного розуміння судового рішення,

як правильно вказують Р. Куйбіда і О. Сироїд у своєму Посібнику із написання

судових рішень [66].

Висновок Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових

рішень фіксує що вони мають викладатися чіткою та простою мовою і бути цілком

зрозумілими. При цьому кожний суддя може обирати свій власний стиль чи

користуватися стандартизованими моделями таких рішень.

Як правило вітчизняні суди дійсно використовують стандартизовані шаблони

судових рішень, оскільки це по-перше суттєво економить час, а по-друге дозволяє

одразу структурувати ці рішення їх за певною логікою викладення. Певні види

судочинства мають незначні особливості у стандартизації цих шаблонів, це пов’язано

зокрема з тим, що хоча усі процесуальні кодекси виділяють у судовому рішенні

чотири частини: вступну, описову, мотивувальну та резолютивну, однак у рішеннях

господарських судів описову частина виділяють словами «обставини справи» чи

«суть спору», а наприклад мотивувальну частину фразою «суд вирішив». Що ж

стосується цивільного судочинства, в них описова і мотивувальна частини

починаються словосполученням «суд встановив». Цікавою є варіативність

резолютивних частин: «суд постановив», «суд засудив», «суд вирішив», «суд

ухвалив», яка вироблена у зв’язку із видом судочинства процесуальним змістом

документа, однак вони не завжди полегшують розуміння рішення. Безсторонність та

неупередженість судді повинна бути відображена у письмово оформленому судовому

рішенні. Неправильне використання мовних засобів створює відчуття упередженого

ставлення судді до потерпілого та ставить під сумнів безсторонність такого судді.

Емоційна нейтральність, а отже, безсторонність та неупередженість викладу

досягається шляхом правильного вживання окремих частин мови та правильної

побудови речень. Тому судді варто знати, як правильно використовувати частини

124

мови і будувати речення для того, що висловити свою позицію й водночас уникнути

зайвої емоційності [76].

Згідно з методичними рекомендаціями судді необхідно вирішити, наскільки

переконливими є докази щодо фактів, які стосуються предмета спору (пункт 43

Висновку щодо якості судових рішень). Розглядаючи стадії оформлення судового

рішення та спираючись на ВисновокКонсультативної ради, можна таким чином

зрозуміти методичну послідовність правильного викладення судового рішення. У

мотивувальній частині суд спочатку вказує встановлені цим судом обставини справи,

коло яких обмежується необхідними для її об’єктивного вирішення. Викладення

цих обставин має супроводжуватися посиланням на відповідні докази, якими вони

власне встановлюються. Обов’язково мають бути вказані мотиви якими керувався суд

у разі неврахування ним окремих доказів. У цьому місці необхідно проаналізувати

неналежність, недостовірність, недопустимість та непереконливість доказів. Саме в

цій частині суд зазначається результат оцінки доказів судом. Після чого суд власне

переходить до стадії юридичної кваліфікації та оцінки сукупності фактичних

обставин з точки зору права і закону. Висновок Консультативної ради європейських

суддів визначає ці необхідні дії суду так: «Дослідження питань права пов’язане із

застосуванням правил національного, європейського та міжнародного права» [15].

Важливою особливістю стадії дослідження питань права у суді є те, що воно

спонукає суддю до необхідності тлумачити норми права. При цьому необхідно

пам’ятати про обов’язок судді сприяти принципу юридичної визначеності, оскільки

цей процесуальний елемент гарантує передбачуваність змісту та застосування

юридичних норм в цілому. Крім іншого завдяки ньому формується усталена на

високоякісна судова практика. Суддям необхідно застосовувати як національні

принципи тлумачення так і визначені міжнародним правом та практикою.

Континентальна правова доктрина розглядає основним орієнтиром тлумачення

практику ЄСПЛ та вищих судів, завданням яких є забезпечення єдиної судової

практики (пункти 44-48) [184; 76].

У одному з висновків Венеціанської комісії визначено: «Не достатньо лише

цитувати законодавчі положення, а потім приймати рішення. Суддя повинен

125

послідовно поєднувати закон з фактами у справі і наводити чіткі аргументи, яким

чином було вирішено справу у конкретному випадку. Якщо цього не робити, це буде

очевидним порушенням права на справедливий суд, яке гарантує стаття 6

Європейської конвенції з прав людини» [Цит. за: 66, с. 36].

Даючи юридичну оцінку обставинам справи, які ним встановлені із

посиланням на відповідні належні докази, суд має зробити висновок про яким чином

врегульовані відповідні правовідносини з точки зору законодавства. Також він має

встановити допущені порушення та їх наслідки. Якщо суд вважає позовні вимоги

такими, що підлягають задоволенню, він має обґрунтувати вибір способу захисту

порушених прав чи свобод. Суд крім іншого зобов’язаний аргументувати вибір норм

права, якими він керувався при прийнятті цього рішення та чи застосовував він

аналогію чи інші інструменти для усунення певних прогалин чи суперечностей за їх

наявності. Також у разі якщо хтось з осіб, що приймають участь у справі, посилався

на певні норми, однак вони не знайшли свого відображення у судовому рішенні суд

має вказати його причини. Ключовою частиною будь-якого судового рішення є

резолютивна частина. Саме в цій частині знаходить своє втілення безпосередній

присуд суду. У резолютивній частині орган правосуддя викладає висновки про

задоволення чи відмову у позовних вимогах, чи визначає їх часткову пропорцію.

Вимога повноти судового рішення безпосередньо означає, що суд зобов’язаний

надати вичерпні відповіді на правові питання, що передані на його розгляд,

незалежно від форми процесуального документу в якому містяться такі питання

(позов, клопотання, скарга та інші) [Наведено за: 176].

Консультативна рада європейських суддів висуває такі вимоги до приписів, які

формулюються у судових рішеннях: «Будь-який припис, що міститься в судовому

рішенні або виданий на його підставі, повинен бути викладений чіткою й

недвозначною мовою так, щоб його можна було ввести в дію або, коли йдеться про

припис зробити або сплатити щось чи навпаки, виконати. Відповідно, такий припис

повинен мати такі основні характеристики: (і) Перш за все, він повинен, коли це

доречно, бути сформульований таким чином, щоб його можна було втілити в життя:

це означає, що рішення повинно містити резолютивну частину, в якій було б чітко,

126

без будь-якої можливості невизначеності або непорозуміння, викладено покарання,

обов’язки чи приписи, ухвалені судом. Нечітке рішення, яке можна тлумачити по-

різному, підриває ефективність та надійність судового процесу. (іі) Припис також

повинен бути таким, щоб його можна було ввести в дію в рамках відповідної системи

виконання: це шлях до його ефективного виконання…» (пункти 53, 55 Висновку

щодо якості судових рішень) [184].

5. Виконання судових рішень

Заключна процесуальна гарантія права на справедливий судовий розгляд

довгий час знаходилась «в тіні» всіх інших гарантій. Питання про те, чи є реалізація

рішень правосуддя, в тому числі й примусова, однією з процесуальних складових

права на справедливий судовий розгляд, залишалось відкритим аж до середини 90-х

років минулого століття. До Суду не надходили клопотання відповідного характеру

або надходили з наступним їх відкликанням у зв’язку із укладенням мирової угоди

між скаржником та державою-деліктвентом. Напевно, проблематика матеріалізації

рішень національних судів не була настільки актуальною для країн Західної і

Центральної Європи або ж їх уповноважені представники при ЄСПЛ не бажали

виносити на широкий загал складності, які виникали в цій сфері.

Не можна повністю стверджувати, що ЄСПЛ зовсім не цікавився цим

питанням. В різноманітних рішеннях були спроби визначитися з призначенням

правового режиму виконання та його значущістю для права на справедливий судовий

розгляд. Певний «прорив» відбувся у зв’язку з рішеннями від 26 вересня 1996 року у

справі «Ді Педе проти Італії» [135] та від 19 березня 1997 року у справі «Хорнсбі

проти Греції» [119]. За допомогою цих прецедентних рішень тлумачення п. 1 ст. 6

Конвенції розширилося ще більше. Суд знову детально описав все те, що на його

думку, відноситься до права на справедливий судовий розгляд, але при цьому додав

наступну фразу: «дане конвенційне право суть ілюзорно в тих ситуаціях, коли

державний правовий організм дозволяє, щоб остаточне й обов’язкове судове рішення

залишалося недіючим до збитку для однієї зі сторін. Звісно, можна вважати, що п. 1

ст. 6 Конвенції говорить лише про доступ до правосуддя та у вузькому контексті про

судовий процес. Однак, тоді порушується всеосяжна основа верховенства права,

127

якого держави-учасники конвенції зобов’язувалися дотримуватися коли ратифікували

Конвенцію. Тому виконання будь-якого судового рішення повинно розглядатися як

невід’ємна частина «суду» в розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції».

З цього моменту Суд не відходив від своєї правової позиції. Особливо широко її

застосовували до країн Центральної та Східної Європи, де процедура примусового

виконання судових рішень у цивільних справах знаходилась не на високому рівні

розвитку. Більше того, на думку окремих авторів, те, що право на виконання судового

рішення є однією з процесуальних гарантій більш широкого розуміння права на

справедливий судовий розгляд, додатково підтверджується Судом шляхом посилань

на співвідношення ст. ст. 13 і 6 Конвенції, адже останню норму треба розуміти як

lex specialis.

Однією з найбільш нагальних проблем з якою стикаються учасники правосуддя

в Україні є систематичне невиконання судових рішень. До речі найбільшу частина

заяв, що надходять до ЄСПЛ проти України складають саме скарги на порушення

статті 6 Конвенції, а саме систематичним невиконанням рішень національних судів.

Насамперед більшість невиконаних судових рішень торкається цивільних справ, з

яких левову частину складають справи про стягнення заборгованості з соціальних

виплат чи виплати заробітної плати. Реальні показники виконання судових рішень

чітко відображають неефективність самого механізму виконання. Велику роль у

цьому відіграє відсутність юридичних повноважень щодо судового контролю

виконання власних рішень з боку суду та суддів.

Оскільки наша держава вживає значних зусиль для вирішення систематичних

проблем невиконання судових рішень, в тому числі втілених триваючою реформою,

Європейський суд приділяє особливу увагу питанням тривалості їх виконання, що

демонструють рішення ЄСПЛ у справах: «Півень проти України» [137], «Жовнер

проти України» [138], «Войтенко проти України» [120], «Шмалько проти України»

[121], «Ромашов проти України» [122], чи остаточна ухвала у справі «Сокур проти

України» [136]. Суд зокрема зазначив, що невиконання рішення суду позбавляють

положення п. 1 ст. 6 Конвенції будь-якого сенсу.

Повертаючись до питання доступності правосуддя в період конфлікту, слід

128

зазначити, що деякі із наведених гарантій були підсилені відносно внутрішньо

переміщених осіб через оновлення приписів Кодексу адміністративного судочинства

України; дотримання інших – потребує звернення до спеціальних законів, що

вміщують норми, запроваджені з метою гарантій їх забезпечення.

Одним із таких спеціальних законів є Закон України «Про безоплатну правову

допомогу» від 2 червня 2011 р. [91]. Його роль для реалізації статусу внутрішньо

переміщеними особами, а також іншими особами, права, свободи, інтереси яких

потребують захисту внаслідок триваючого конфлікту в регіоні Донбасу та в Криму,

дуже вагома. Особливого значення набуває дієвість його приписів у випадку, коли

зазначені особи мають намір звернутися до суду за захистом прав, закріплених у

Законі України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від

20 жовтня 2014 р. [96].

З 5 червня 2017 р. набули чинності зміни до Закону «Про безоплатну правову

допомогу», згідно з якими суб’єктами безоплатної вторинної правової допомоги

стали внутрішньо переміщені особи та особи, які звернулися за отриманням довідки

ВПО. А це означає, що зазначені особи можуть отримати:

1) безоплатну первинну правову допомогу, яка включає: надання правової

інформації, консультацій і роз’яснень з правових питань; складення заяв, скарг та

інших документів правового характеру (крім документів процесуального характеру);

надання допомоги в забезпеченні доступу особи до вторинної правової допомоги та

медіації;

2) безоплатну вторинну правову допомогу, яка Законом визначається як вид

державної гарантії, що полягає у створенні рівних можливостей для доступу осіб до

правосуддя, та включає: захист; здійснення представництва інтересів осіб, що мають

право на безоплатну вторинну правову допомогу, в судах, інших державних органах,

органах місцевого самоврядування, перед іншими особами; складення документів

процесуального характеру.

Ще один спеціальний закон – Закон України «Про судовий збір» від 8 липня

2011 р. передбачає, що від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх

судових інстанціях звільняються:

129

1) заявники – у справах за заявами про встановлення фактів, що мають

юридичне значення, поданих у зв’язку із збройною агресією, збройним конфліктом,

тимчасовою окупацією території України, надзвичайними ситуаціями природного чи

техногенного характеру, що призвели до вимушеного переселення з тимчасово

окупованих територій України, загибелі, поранення, перебування в полоні,

незаконного позбавлення волі або викрадення, а також порушення права власності на

рухоме та/або нерухоме майно;

2) позивачі – у справах за позовами до держави-агресора Російської Федерації

про відшкодування завданої майнової та/або моральної шкоди у зв’язку з тимчасовою

окупацією території України, збройною агресією, збройним конфліктом, що призвели

до вимушеного переселення з тимчасово окупованих територій України, загибелі,

поранення, перебування в полоні, незаконного позбавлення волі або викрадення, а

також порушення права власності на рухоме та/або нерухоме майно. Відповідно до

пункту 16 частини другої статті 3 згаданого Закону судовий збір не справляється за

подання заяви про встановлення факту смерті особи, яка загинула або пропала

безвісти в районах проведення воєнних дій або антитерористичних операцій [99].

Водночас відповідно до частини першої статті 8 Закону «Про судовий збір»

враховуючи майновий стан сторони, суд може своєю ухвалою за її клопотанням

відстрочити або розстрочити сплату судового збору на певний строк, але не довше

ніж до ухвалення судового рішення у справі за умов, якщо:

1) розмір судового збору перевищує 5 відсотків розміру річного доходу

позивача – фізичної особи за попередній календарний рік; або

2) позивачами є: а) військовослужбовці; б) батьки, які мають дитину віком до

чотирнадцяти років або дитину-інваліда, якщо інший з батьків ухиляється від сплати

аліментів; в) одинокі матері (батьки), які мають дитину віком до чотирнадцяти років

або дитину-інваліда; г) члени малозабезпеченої чи багатодітної сім’ї; ґ) особа, яка діє

в інтересах малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними

чи дієздатність яких обмежена; або

3) предметом позову є захист соціальних, трудових, сімейних, житлових прав,

відшкодування шкоди здоров’ю.

130

Частиною другою статті 8 Закону встановлено, що суд може зменшити розмір

судового збору або звільнити від його сплати за однією із підстав, перелічених у

частині першій цієї статті.

Отже, процитовані вище нормативні положення дають надію на те, що

внутрішньо переміщені особи, а також інші особи, права, свободи, інтереси яких

потребують захисту внаслідок триваючого конфлікту в регіоні Донбасу та в Криму, за

умов належної реалізації судом своїх дискреційних повноважень не будуть надто

обтяжені судовим збором, а відтак, його існування не обмежить їх право на

справедливий судовий розгляд.

Висновки до розділу 2

1. Виділено такі рівні судових гарантій прав людини: внутрішньодержавний

рівень (що включає нормативні і організаційно-правові гарантії); міжнародно-

правовий рівень (що включає конвенційні і інституціональні гарантії).

2. Адресатом права на судовий захист є держава, яка несе позитивні та негативні

зобов’язання щодо закріплення та забезпечення реалізації права на судовий захист у

конкретному суспільстві.

3. Елементи права на справедливий судовий розгляд становлять базові судові

гарантії прав людини і можуть бути класифіковані на дві групи: інституційні та

процесуальні елементи.

4. Інституційні елементи (інституційні судові гарантії прав людини) – це критерії,

яким повинна відповідати як судова система в цілому, так і кожен національний

судовий орган окремо. Інституційні елементи права на справедливий судовий розгляд

швидше співвідносяться з судоустроєм і внутрішньою організацією судової влади,

ніж безпосередньо з судочинством і відправленням правосуддя. До інституційних

елементів права на справедливий суд відносять такі: незалежний суд, доступ до суду

(з особливим акцентом на гарантії доступу до суду в умовах конфлікту).

5. Процесуальні елементи права на справедливий суд (процесуальні судові

гарантії прав людини) пов’язані безпосередньо із ходом процесу й відправленням

правосуддя. До процесуальних елементів права на справедливий суд відносять такі:

131

публічність судового розгляду, розумний строк судового розгляду, належна судова

процедура, вмотивованість рішень суду, виконання судових рішень.

132

РОЗДІЛ 3

РІВНІ СУДОВИХ ГАРАНТІЙ ПРАВ ЛЮДИНИ

3.1. Внутрішньодержавні судові гарантії прав людини

До внутрішньодержавних юридичних гарантій права на судовий захист

(внутрішньодержавний рівень судових гарантій) перш за все слід віднести

систему правових норм, за допомогою яких забезпечується реалізація цього

права, його захист та охорона. Юридичні гарантії покликані надати формальної

визначеності праву на судовий захист (визнання права), встановити загальні

принципи його здійснення, а також юридичну відповідальність за його

порушення збоку фізичних та юридичних осіб, органів державної влади та

місцевого самоврядування.

Найвищими за своєю юридичною силою та значенням гарантіями права на

судовий захист є положення Конституції України, які формують підвалини та

вимальовують основні контури цього права. У ч. 2 ст. 8 Основного Закону

визначено, що Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші

нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні

відповідати їй.

Юридичною гарантією забезпечення прав на судовий захист є:

1) визнання права на судовий захист, зокрема, законодавче закріплення

можливості звернутися з позовом до суду, право на участь у розгляді своєї справи,

право на апеляційне та касаційне оскарження тощо;

2) законодавче закріплення юридичного обов’язку усіх інших суб’єктів

дотримуватися та не порушувати зазначених прав.

Закріплюючи та визнаючи право на судовий захист, держава бере на себе

зобов’язання щодо створення умов для його ефективної реалізації. Обов’язком

держави є захист проголошених нею прав та свобод, а у випадках порушень цих

прав і свобод – повне їх відновлення. Саме ці передбачені чинним

законодавством України обов’язки держави та її органів становлять юридичну

гарантію дотримання та здійснення права на судовий захист.

Останнім елементом структури юридичних гарантій права на судовий

133

захист є юридична відповідальність.

Стаття 56 Конституції України закріплює, що кожен має право на

відшкодування за рахунок держави матеріальної та моральної шкоди, завданої

незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, їх

посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Виходячи з цього, можна зробити висновок про те, що на конституційному

рівні закріплена юридична відповідальність держави перед особою за порушення

її прав рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, їх посадових

і службових осіб. Оскільки право на судовий захист створює для держави

відповідний обов’язок його охорони та забезпечення, порушення цього права має

наслідком появу в особи права на відшкодування матеріальної та моральної

шкоди.

Таким чином, держава, з одного боку, створює систему правових норм, які

регулюють право на судовий захист та процедуру його реалізації, закріплює

правові принципи та юридичну відповідальність, а з іншого боку створює

систему відповідних державних органів, на які покладає обов’язок здійснювати

відповідні дії із забезпечення права на судовий захист.

До системи організаційно-правових гарантій прав і свобод людини та

громадянина традиційно включаються такі суб’єкти:

1. Держава.

2. Верховна Рада України.

3. Президент України.

4. Уповноважений Верховної Ради з прав людини.

5. Конституційний Суд України.

6. Суди загальної юрисдикції.

7. Прокуратура.

8. Кабінет Міністрів України, інші центральні та місцеві органи державної

виконавчої влади.

9. Органи місцевого самоврядування.

10. Адвокатура.

134

11. Політичні партії, громадські організації, професійні спілки тощо.

12. Засоби масової інформації.

Частина 2 ст. 3 Конституції України встановлює, що права і свободи

людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і

забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Частина 4

ст. 13 Основного Закону встановлює, що держава забезпечує захист прав усіх

суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки.

У ч. 4 ст. 15 передбачено, що держава гарантує свободу політичної діяльності, не

забороненої Конституцією і законами України.

Тож саме держава виступає головним гарантом захисту прав і свобод

людини та громадянина в цілому і права на судовий захист зокрема [155]. У

першу чергу держава забезпечує юридичну фіксацію права на судовий захист.

Однак, однієї фіксації недостатньо для того, щоб забезпечити реальне

гарантування права на судовий захист. Держава зобов’язана здійснювати правову,

економічну, ідеологічну політику, спрямовану на реальне втілення гарантованих

прав на практиці. Отже, визнавши та закріпивши право на судовий захист у

Конституції України, держава взяла на себе зобов’язання щодо створення усіх

необхідних умов для його забезпечення.

Відповідно до ст. 124 Конституції України судочинство в Україні

здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції.

Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції

в Україні. Правовою підставою діяльності Конституційного Суду України є

безпосередньо розділ ХІІ Конституції України, Закон України «Про

Конституційний Суд України» та його Регламент.

Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та

інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції

України та законів України.

Однією з найбільш ефективних гарантій захисту розглянутого права є суд,

завдання якого полягає в захисті прав, свобод і законних інтересів людини від

135

будь-яких проявів свавілля. Вона виражена в двох основних судових функціях:

позитивної − здійснення правосуддя, і у вигляді конституційного,

адміністративного судового контролю. Причому, якщо перша надає гарантії

охорони і захисту його прав від необґрунтованих посягань інших осіб, то друга

гарантує права і свободи у відносинах «людина-держава».

Право на судовий захист належить кожній фізичній особі, в тому числі і

недієздатній, яке може захищати свої права в суді через представника. Особи, чиї

права і свободи порушені одним і тим же актом (дії, бездіяльності), можуть

об'єднатися і подати колективну скаргу. Об'єктом такого оскарження можуть бути

рішення, дії, бездіяльність.

Під рішеннями, які можуть бути оскаржені в суді, слід розуміти як

нормативні, так і правозастосовні акти. Неправомірні дії можуть вживатися на

основі рішень посадової особи або органів, ніде не зареєстрованих. Бездіяльність

може висловитися, наприклад, у відмові в розгляді посадовою особою скарги (на

подання адвоката і т. п.). Зазначимо, що можуть бути оскаржені як одноосібні, так

і колективні рішення.

Сучасна доктрина однозначно закріплює підхід до відповідальності

держави за її неправомірні дії чи неправомірні дії її посадових осіб. При цьому

незалежно від наявності вини посадових осіб держава спочатку несе

відповідальність, в тому числі відшкодування майнової та моральної шкоди і

тільки після якнайшвидшого відшкодування вона може пред’явити регресний

позов до конкретних посадових осіб, що діяли від імені держави. Важливою

відмінністю цього підходу до відповідальності посадової особи на відміну від

цивільно-правового підходу є обов’язкова наявність вини у діях чи бездіяльності

посадової особи, яка завдала шкоди правам, свободам чи інтересам людини та

громадянина. Також особливою умовою відповідальності посадової особи та

держави є те, що скасування незаконного рішення не є передумовою такої

відповідальності.

Принцип відповідальності держави перед людиною забезпечено найвищою

юридичною силою, оскільки він безпосередньо закріплений у Конституції

136

України (ст.ст. 3, 16 і 22). У Рішенні Конституційного Суду України № 1-22/2001

від 30.05.2001 р. зазначено, що зміст цього принципу не зводиться лише до

політичної чи моральної відповідальності публічної влади перед суспільством,

а має певні ознаки відповідальності юридичної як застосування заходів публічно-

правового (у даному разі – конституційно-правового або міжнародно-

правового) характеру до держави та її органів за невиконання чи неналежне

виконання своїх обов’язків. Зокрема, ст. 55 Конституції України надає кожному

право після використання всіх національних засобів правового захисту

звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових

установ чи органів міжнародних організацій, членом або учасником яких

є Україна, а ст. 152 Основного Закону зобов’язує державу відшкодовувати

матеріальну чи моральну шкоду, завдану фізичним або юридичним особам

актами й діями, визнаними неконституційними. Відшкодовується державою

також завдана безпідставним осудженням матеріальна й моральна шкода в разі

скасування вироку суду як неправосудного (ст. 62 Конституції) [139].

Як проголошує ст. 56 Конституції України, кожен має право на

відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування

матеріальної й моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи

бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх

посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Механізм відповідальності держави перед громадянами за ухвалення судом

неправосудних рішень розкривається у Законі України «Про порядок

відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що

здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування,

прокуратури і суду» та у Цивільному кодексі України. Ст. 1176 ЦК України, яка

регламентує відшкодування шкоди, прямо передбачає, що шкода, завдана

фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до

кримінальної відповідальності, протизаконного застосування запобіжного заходу,

незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення

у виді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою в повному обсязі

137

незалежно від вини відповідних посадових і службових осіб [179].

Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові

незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду»,

визначає, що підставами для відшкодування шкоди, завданої фізичній особі

незаконними діями суду, можуть бути: а) постановлення судом виправдувального

вироку; б) установлення в обвинувальному вироку суду чи в іншому рішенні суду

(крім ухвали суду про призначення нового розгляду) факту незаконного

повідомлення про підозру в учиненні кримінального правопорушення,

незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході

кримінального провадження обшуку й виїмки, незаконного накладення арешту

на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших

процесуальних дій, що обмежують чи порушують права та свободи громадян,

незаконного проведення оперативно-розшукових заходів; в) закриття

кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення,

відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або не

встановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи в суді

й вичерпанням можливостей їх отримати; г) закриття провадження у справі про

адміністративне правопорушення. У вказаних вище випадках громадянинові

відшкодовуються (повертаються):

– заробіток та інші грошові доходи, які він втратив унаслідок незаконних дій;

– майно, в тому числі гроші, грошові вклади й відсотки по них, цінні папери

й відсотки по них, частка у статутному фонді господарського товариства,

учасником якого був громадянин, і прибуток, який він не отримав відповідно до

цієї частки, та інші цінності, а також майно, конфісковане або звернене в дохід

держави судом, вилучене органами досудового розслідування, органами, які

здійснюють оперативно-розшукову діяльність, і на яке накладено арешт;

– штрафи, стягнуті на виконання вироку суду, судові та інші витрати,

сплачені громадянином;

– суми, сплачені громадянином у зв’язку з наданням юридичної допомоги;

– моральна шкода.

138

Важливим принципом цих виплат та їх гарантій є те, що вони

здійснюються за рахунок коштів державного бюджету.

Цивільний кодекс України у 5 та 6 частинах ст. 1176 закріпив, що шкода,

завдана фізичній або юридичній особі внаслідок постановлення судом

незаконного рішення в цивільній справі, відшкодовується державою в повному

обсязі в разі встановлення в діях судді (суддів), що вплинули на постановлення

незаконного рішення, складу злочину за обвинувальним судовим вироком, що

набрав законної сили, а шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок

іншої незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення суду,

відшкодовується на загальних підставах. Вищий спеціалізований суд України,

який донедавна діяв в Україні, вказував, що застосування вищенаведених

законодавчих положень можливе у разі, якщо предметом позову є інші дії чи

бездіяльність суду, не пов’язані з відправленням правосуддя (судочинства), яке

має на меті прийняття акта органом судової влади. Таким чином, це інші дії

суддів (суду) при здійсненні правосуддя, коли спір не вирішується по суті через їх

незаконні дії або бездіяльність і вина судді встановлена не лише вироком суду, а й

іншим відповідним рішенням останнього [185].

Можна дійти висновку, що ч. 5 ст. 1176 ЦК України пов’язую виникнення

цивільної відповідальності держави із виникненням кримінальної

відповідальності судді, що також відмічала у своїх працях Л.В. Виноградова.

Однак негативним фактором такої міжгалузевої взаємодії для прав прав людини у

разі їх порушення є те, що Кримінальний кодекс України передбачає таку

відповідальність виключно за тяжкі чи особливо тяжкі умисні правопорушення,

що фактично позбавляє постраждалих можливості одержати належну їм

компенсацію шляхом подання позову до суді у порядку цивільного судочинства.

Ця колізія суттєво порушує конституційний принцип відповідальності держави,

крім того, вона порушує право на доступ до засобів правового захисту [14, с. 82].

Вітчизняна судова практика демонструє певні тенденції, які є характерними

при вирішенні справ пов’язаних із відшкодуванням шкоди, завданої посадовою

особою органу державної влади. За часів коли діяли вищі спеціалізовані суди

139

вони схилялися до того, що відповідальність має нести не держава, а той

державний орган, у якому конкретна посадова особа, що є винною у цих діях

несе державну чи іншу службу або є працевлаштованою. Ці дії мали основою

подальше планування безпосереднього стягнення шкоди у порядку регресу з

працівника цього органу чи посадової особи (рішення ВСС України № 28033388

від 5 грудня 2012 р.). Незаконні рішення судових органів України, також були

предметом активної судової практики вітчизняного судочинства. За усталеним

підходом, моральна шкода за наслідками застосування положень Закону України

«Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями

органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» розраховувалася

судом у розмірі не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен

місяць перебування під слідством чи судом (ухвала ВСС України № 187814698

від 20 жовтня 2010 р. та ухвала ВСС України № 17881465 від 3 серпня 2011 р.).

Цікавою та не завжди однозначною з вказаних правовідносин є практика

Європейського суду з прав людини. Зокрема два рішення ЄСПЛ, які стосувалися

Скнилівської трагедії у справах: «Світлана Атаманюк та інші проти України» та

«Міхно проти України». У першій справі заявниками була сім’я із чотирьох

чоловік, дві сестри Світлана і Людмила Атаманюк, їх нині покійна мати Ганна

Атаманюк та племінниця Світлани Атаманюк, Ганна Лоскутова. На авіашоу у

Світлани загинула вся родина, в живих залишилася лише племінниця, котра

також була на аеродромі. Заявники Ніна та Анастасія Міхно є бабусею та онукою,

яка у п’ятирічному віці залишилася сиротою, оскільки на летовищі загинули

батьки дівчинки Тетяна й Сергій Міхно. Заявники скаржились до ЄСПЛ на

порушення Україною ст. 2 «Право на життя» Європейської Конвенції

обґрунтовуючи це тим, що українська влада несе відповідальність за

авіакатастрофу у повному обсязі. Оскільки держава не забезпечила законодавчі,

адміністративні та практичні заходи безпеки для захисту людей під час авіашоу.

На думку Заявників, влада також не спромоглася провести незалежне та

ефективне розслідування після трагедії. Спираючись на положення п. 1

«Справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку» ст. 6

140

«Право на справедливий суд» Конвенції, на ст. 13 «Право на ефективний засіб

юридичного захисту». Потерпілі стверджували, що національні суди навмисно

затягувалися, а оскільки справа стосувалася матеріальних відшкодувань вони

вважають, що суди були упередженими та заангажованими. Заявники також

зазначили, що вони не мали ефективних засобів правового захисту для

прискорення розгляду процесу по суті. Крім того, Світлана Атаманюк подала до

Суду скаргу щодо порушення ст. 3 Конвенції, а саме «Заборона катування». Цю

скаргу вона аргументувала ставленням до жертв катастрофи з боку влади та

самих способів проведення експертиз останків загиблих, вказуючи, що ці

способи нанесли заявникам емоційний стрес. Вивчивши матеріали справи

Європейський суд з прав людини не знайшов підтверджень порушення державою

положень ст. 2 Конвенції. Суд у рішенні дійшов висновку про те, що державні

органи все ж змогли провести незалежне та неупереджене розслідування, а

родичі загиблих отримали належну компенсацію, що позбавляє їх статусу жертви

у розумінні Конвенції, також у першій справі ЄСПЛ не знайшов інших порушень

Конвенції. Розглядаючи справу «Міхно проти України» Суд визнав, що судовий

розгляд обставин трагедії дійсно був занадто довгим. Також суд визнав, що у

родини Міхно були відсутні ефективні засоби захисту своїх порушених прав.

Незважаючи на наведені заявниками факти грубого порушення законодавства з

боку організаторів авіашоу, а також на відсутність належного матеріального й

морального відшкодування жертвам трагедії з боку національних державних

ЄСПЛ більшою мірою схилився на бік держави. У рішенні Суд констатував, що

засудження низки посадових осіб, винних у аварії літака, українськими судами, є

достатньою реакцією з боку офіційної влади [162]. Звичайно ж така позиція Суду

у свою чергу є дуже неоднозначною.

Повертаючись до порівняльного аналізу цивільно-правової

відповідальності суддів пов’язаної із ухваленнями ними незаконних чи

неправосудних рішень необхідно зазначити, що міжнародний підхід має певні

особливості. Міжнародні стандарти спираються у питанні відшкодування суддею

майнової шкоди за незаконні рішення на первинність його специфічного статусу,

141

імунітет та професійну незалежність [80, с. 205; 186]. Т. М. Нешатаєва вказує, що

ухвалення представником судової влади помилкового рішення або вчинення

певного процесуального порушення не дає підстав для подання позову про

відшкодування суддею шкоди. Для вирішення судових помилок за загальним

правилом необхідно звертатися до апеляційних та касаційних судів. Так

міжнародний досвід допускає подання позовів до держави пов’язаних із

процесом правосуддя, вони стосуються порушення принципів відкритості

процесу правосуддя, порушення розумних строків судового розгляду, ухвалення

незаконних забезпечувальних заходів та деяких інших, однак генеральною лінією

є те, що сам суддя все ж захищений від відшкодування шкоди, завданої судовими

помилками [75, с. 205-206].

Більшість науковців наразі мають спільний погляд на те, що для

застосування до судді інституту відшкодування шкоди, завданої ним внаслідок

винесення неправомірного рішення необхідно у всіх випадках встановити вину

та його умисел на порушення прав людини ті їх законних інтересів, а також

порушення законодавства. Необхідною судовою гарантією дотримання прав

самого судді є те, що вина судді має бути встановлена судовим органом

у спеціальному порядку та знайти своє втілення у відповідному судовому рішенні.

У таких країнах, як Чехія чи Італія держава може притягти до цивільної

відповідальності суддю, у разі умисного чи грубого порушення ним своїх

професійних обов’язків. Однак факт такого порушення має бути установленим

уповноваженим органом в межах дисциплінарного чи кримінального

провадження та бути зафіксованим у рішенні, що набрало законної сили. Якщо ж

спробувати узагальнити європейський досвід, то треба зазначити, що більшість

країн ЄС не передбачає цивільної відповідальності суддів. Т. М. Нешатаєва

зазначає що цивільна та кримінальна відповідальність суддів та їх притягнення

до неї є досить рідкісним явищем європейської практики [75, с. 205-206].

Цікавою та довгоочікуваною була позиція з цього приводу Венеціанської

комісії. Численні запити, які надходили на її адресу торкалися цього питання.

Відповідаючи на питання, чи може суддя нести особисту відповідальність за

142

рішення, винесені на національному рівні, що стали предметом для скарги до

Європейського суду з прав людини і за наслідками якої встановлено порушення

державою Конвенції або ухвалено дружнє врегулювання чи надана одностороння

декларація, однак вина судді національним судом фактично не встановлена,

ЄСПЛ вказав, що «відповідальність без індивідуальної вини, доведеної вироком

суду, перешкоджає професійній свободі суддів інтерпретувати закон, оцінювати

факти і зважувати докази в справах, як встановлено європейськими стандартами.

Відповідно до цих стандартів помилкові рішення повинні бути оскаржені через

апеляційний процес, а не шляхом визнання суддів відповідальними, якщо тільки

помилка не сталася внаслідок злого умислу або грубої недбалості з боку судді»,−

говориться у висновку [11].

Повертаючись до вітчизняної судової практики та законодавства, важливо

зазначити, що Закон України «Про забезпечення прав на справедливий суд»

створив певні юридичні передумови притягнення до відповідальності суддів у

разі порушення ними Європейської конвенції про захист прав людини [95]. Крім

того, відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 106 Закону України «Про судоустрій і статус

суддів» у редакції 2017 року, суддю може бути притягнуто до дисциплінарної

відповідальності в порядку дисциплінарного провадження за умисне або

внаслідок грубої недбалості допущення суддею, який брав участь в ухваленні

судового рішення, порушення прав людини і основоположних свобод або інше

грубе порушення закону, що призвело до істотних негативних наслідків.

Враховуючи, що Конвенція передбачає захист прав і основоположних свобод

людини можна зробити послідовний висновок, що саме за цією нормою можна

буде притягти суддю до дисциплінарної відповідальності, якщо за наслідками

перегляду рішення постановленого таким суддею ЄСПЛ встановить порушення

Україною її міжнародно-правових зобов’язань за Конвенцією. Що ж стосується

похідного від цього питання строків можливого притягнення такого судді до

відповідальності, то за пп. 11, 12 ст. 109 цього нормативно-правового акту

дисциплінарне стягнення може бути застосовано застосовано не пізніше трьох

років з дня вчинення проступку без урахування часу тимчасової непрацездатності

143

або перебування судді у відпустці чи здійснення відповідного дисциплінарного

провадження. У разі якщо рішенням Європейського суду з прав людини

встановлені факти, які можуть бути підставою для застосування дисциплінарного

стягнення до судді, зазначений строк обраховується з дня набуття таким

рішенням Європейського суду з прав людини статусу остаточного. Важливим

приписом цього Закону є також те, що за п. 11 ст. 49 за шкоду, завдану судом,

відповідає держава на підставах та в порядку, встановлених законом [100].

На сьогодні є приклади притягнення судді до відповідальності внаслідок

порушення Конвенції, однак ще не можна казати про таку практику. Суддя Родіон

Кірєєв у серпні 2011 року обрав для колишнього прем’єр-міністра України Юлії

Тимошенко запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Однак

Європейський суд з прав людини у рішенні від 30 квітня 2013 р. встановив

порушення Україною своїх зобов’язань за ст. 5 Конвенції, вказавши, що тримання

Ю.В.Тимошенко під вартою було свавільним. Крім того, визнано, що обрання

запобіжного заходу було вчинено суддею Р. В. Кірєєвим без наявного ризику

переховування від правосуддя Ю.В. Тимошенко чи перешкоджання нею

встановленню істини у справі чи продовження злочинної діяльності. За

наслідками цих порушень, Вища рада юстиції внесла Главі держави подання від

5 листопада 2015 р. про звільнення судді Р. В. Кірєєва за порушення присяги.

Обґрунтуванням цього звільнення було визнано рішення ЄСПЛ у справі екс-

прем’єр-міністра України Ю. В. Тимошенко. Президент України звільнив

Р.В. Кірєєва із займаної ним посади судді у січні 2016 р., однак з лютого 2014 р.

суддя Р.В. Кірєєв не знаходився на території України, переховуючись від

правосуддя.

Дієвим механізмом притягнення судді до відповідальності за порушення

Конвенції може стати якісне люстраційне законодавство, яке на сьогодні тільки

формується в Україні. Закон України «Про відновлення довіри до судової влади в

Україні» передбачає можливість перевірки дій суддів, які одноособово або в

колегії ухвалювали рішення з допущенням порушень Конвенції про захист прав

людини і основоположних свобод, констатованих у рішенні Європейського суду з

144

прав людини (ч. 2 ст. 3) [92]. Закон України «Про очищення влади» вказує, що

однією з підстав люстрації є постановлення протиправних рішень, дії чи

бездіяльність, які призвели до порушення прав людини та основоположних

свобод, визнаних рішенням Європейського суду з прав людини (до осіб, винних у

вчиненні таких дій, застосовується заборона протягом 5-ти років обіймати свої

посади) [97].

Важливим прецедентом, який ілюструє вказані законодавчі зміни є справа

Марії Бочан, громадянки України, яка у дуже поважному віці зверталася до

Європейського суду з прав людини та який у свою чергу двічі постановляв свої

рішення на її користь. Перше рішення було постановлено ЄСПЛ у 2007 р. у

справі «Бочан проти України». Європейський суд з прав людини констатував тоді

порушення п. 1 ст. 6 Конвенції та ст. 1 Першого протоколу до неї, у зв’язку з чим

з держави на користь Марії Бочан було стягнуто суму у розмірі 2000 Євро, як

компенсацію моральної шкоди за встановлені порушення. У свою чергу М. Бочан

звернулася до Верховного Суду України з заявою про перегляди рішень

національних судів. Однак, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду

України, ухвалою від 14.03.2008 р. відмовила заявниці у перегляді винесених

національними судами рішень, ігноруючи той факт, що у своєму рішенні

Європейський суд з прав людини прямо вказав, що право М. Бочан на

справедливий розгляд не було дотримано національними судами. Верховний Суд

України навіть змінював територіальну підсудність спору, в наслідок того, що

ВСУ сумнівався в неупередженості рішень, що були винесені на користь Марії

Бочан. ЄСПЛ, у своєму рішенні вказав: «Враховуючи той факт, що Верховний

Суд України не обґрунтував свого рішення щодо зміни територіальної

підсудності, Суд уважає, що побоювання заявниці про те, що судді Верховного

Суду, включаючи заступника Голови вже мали попередньо сформовану позицію

стосовно результату розгляду справи та що судді, яким було передано справу

розглядатимуть її відповідно до висновків Верховного Суду. Це можна вважати

об’єктивно обґрунтованим». Таким чином, відмовивши заявниці у перегляді

рішень національних судів Верховний Суд фактично залишив у силі ті рішення,

145

відносно справедливості яких вже були висловлені сумніви з боку ЄСПЛ. Марія

Бочан спробувала вдруге переконати Верховний Суд у тому, що його ухвала про

відмову перегляду рішень національних судів від 14.03.2008 р. ґрунтується на

неправильному тлумаченні рішення Європейського суду з прав людини, однак її

скаргу Верховний Суд визнав неприйнятною. Марія Бочан звернулась до ЄСПЛ

вже за наслідком ігнорування Верховним Судом його рішення. У лютому 2015

року Суд у другому рішенні зазначив, що «обґрунтування застосоване Верховним

Судом можна тлумачити лише як грубе свавілля або відмову в правосудді в тому

розумінні, що викривлений виклад рішення 2007 року…призвів до руйнування

намагань заявниці домогтися розгляду в рамках передбаченої національним

законодавством касаційної процедури її майнових вимог на підставі рішення

Суду в попередній справі». Також Суд констатував, що оскаржуване провадження

не також відповідає вимозі п.1 ст.6 Конвенції щодо «справедливого суду». За

наслідками цих судів М.Бочан звернулась до Вищої ради юстиції зі скаргою, яка

має у тому числі люстраційну юридичну основу, однак на сьогодні судді

колишнього найвищого судового органу, які відмовили їй у доступі до

правосуддя, вже не працюють у Верховному Суді України [58, с. 4]. Більш того,

за наслідками судової реформи, сам орган був повністю оновлений як у

кадровому розумінні так і організаційно. С. Б. Поляков слушно вказує, що

попередження нових правопорушень публічної влади може бути досягнуто лише

при застосуванні санкцій до особи, винної у вчиненні протиправного діяння [87,

с. 26-30]. Таким чином можна зробити висновок, що є певна потреба

удосконалення механізмів притягнення судді за неправосудні рішення, зокрема

до цивільно-правової відповідальності, таким способом, щоб він мав реальний та

ефективний механізм втілення. Так дійсно не можна ігнорувати європейський

підхід до відповідальності суддів, однак вважаємо, що за наявності вини судді,

що підтверджується рішенням Європейського суду з прав людини в наслідок

постановлення ним неправосудного рішення, яким порушено Конвенцію та за

умови наявності рішення національного суду у якому це встановлено, саме з

нього має стягуватися відшкодування державних виплат та компенсацій

146

потерпілим особам у порядку регресу.

Стаття 41 Європейської конвенції про захист прав людини і

основоположних свобод визначає, що у разі якщо Суд визнає факт порушення

Конвенції або протоколів до неї і внутрішнє право відповідної Високої

Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі

необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію. Виплата такої

сатисфакції так само як і саме виконання рішення Європейського суду є

безумовним обов’язком держави.

Закон України «Про виконання рішень та застосування практики

Європейського суду з прав людини» вказує, що виплата справедливої сатисфакції,

призначеної Європейським судом, здійснюється через Державний бюджет. У

свою чергу Міністерство юстиції України вправі звернутися з регресним позовом

про відшкодування збитків, завданих державному бюджету України до тієї особи,

з вини якої було ухвалено рішення проти України Європейським судом з прав

людини [94]. Негативним фактором, який стримує розвиток таких регресних

правовідносин між державою та її посадовими особами є те, що за аналізом

судової практики Міністерство юстиції такі позови до українських посадовців не

пред’являє. Хоча можна впевнено казати про те, що така практика мала б велике

превентивне значення. Оскільки посадові особи, розуміючи персональну

відповідальність, яка буде мати місце за наслідком їх публічної діяльності, все

більш уважно відносяться до власних повноважень, а найголовніше,

максимально уважно ставляться до прав і свобод людини, порушення яких і є

основною підставою ухвалення рішень Європейським судом. Поява реальних

посадових осіб, притягнених до дисциплінарної, майнової та іншої

відповідальності, за умови доведення їх вини у порушенні прав і

основоположних свобод людини на наше переконання, буде вагомим фактором

для зміцнення внутрішньодержавних судових гарантій прав людини та

утвердженні справедливості й верховенства права.

Крім того, Резолюція Комітету Міністрів Ради Європи № 2004 (3) від 12

травня 2004 р. прямо закріплює обов’язок держав на вживання заходів загального

147

характеру у випадках встановлення порушень норм Конвенції [187]. Комітет

Міністрів ухвалив, що Суд має зазначати наскільки це можливо у так званих

«пілотних» постановах «наявність структурної проблеми і джерело цієї

проблеми» у разі повторюваних порушень. Ці кроки були впроваджені внаслідок

кількох причин. Перша полягає у тому, що держави-відповідачі зобов'язані

вживати індивідуальних і загальних заходів для усунення наслідків тих порушень,

які констатуються Судом. Однак у тих випадках коли були необхідні серйозні

зміни національного законодавства більшість держав не приймали відповідні

рішення вчасно. Судова практика все частіше суперечила застарілим проблемам у

правовій системі низки держав. Другою причиною є катастрофічне зростання

нерозглянутих Судом скарг пов'язане передусім з тим, що більшість скарг є

змістовно тотожними. Третя причина полягає у тому, що прийнятий Протокол

№ 14 до Конвенції зробив можливим спрощений порядок розгляду скарг за типом

яких Суд вже виніс «пілотну» постанову. Таким чином, Комітет міністрів

фактично надав Суду частину повноважень вимагати від держав-порушників

вжиття заходів загального характеру [29]. Принциповим є те, що такі «пілотні»

постанови Суду не тільки вимагають вжиття заходів від держави-відповідача,

які мають бути направлені на виправлення негативної ситуації, що спричиняє

таке порушення. Ці постанови також мають спонукати державу до вирішення

таких справ у майбутньому на національному рівні. Перше пілотне рішення було

ухвалено у 2004 року проти Польщі. Європейський Суд вказав у ньому, що в разі

констатації ситуації структурного характеру, безумовно вимагається прийняття

заходів загального характеру на національному рівні задля виконання відповідної

постанови, заходів, котрі мають враховувати інтереси багатьох зацікавлених осіб

[197]. На сьогодні щодо України Європейським судом з прав людини ухвалено

кілька пілотних рішень. Одним із таких рішень є рішення у справі «Ю.М.Іванов

до України» ухвалене 15 жовтня 2009 року. У цьому рішенні Суд вказав на

наявність у України структурних проблем у виконанні судових рішень та

рекомендував їй вжити можливих заходів з метою удосконалення її законодавства

у цій сфері [144]. У разі якщо до Суду будуть надходити справи тотожні за

148

змістом пілотній, то Україна за зобов’язанням Суду має виплатити з коштів

держбюджету Позивачу вихідний борг, відшкодувати моральну шкоду для тих хто

чекав виконання понад три роки у розмірі 3 тисячі євро, а для тих хто чекав

менше трьох років у розмірі 1,5 тис. євро. Причому, як правило цей штраф значно

перевищує заборгованість держави перед позивачем. Той же позивач Юрій Іванов,

за скаргою якого ухвалено пілотне рішення, у скарзі вказував про невиплату йому

1,5 тис. грн. при звільненні його з військової служби, у свою чергу в решті решт

він отримав від держави в 30 разів більшу суму завдяки цій компенсації. Йому

виплатили 2,5 тисячі євро моральної компенсації, 174 євро погашення

початкового боргу та інфляційних витрат та 1740 євро компенсацій судових

витрат [167]. У січні 2013 року Євросуд оприлюднив 206 рішень у справах

ухвалених на підставі пілотного рішення «Ю. М. Іванов до України», усі ці

справи стосувалися «тривалого невиконання рішень національних судів».

Позивачі у цих справах однаково скаржилися на невиплату з українського

державного бюджету грошей за позовами, в яких державні органи вже програли у

всіх судових інстанціях всередині країни. Загальна сума виплат, які були

присуджені Європейським судом з прав людини, склала більше ніж один мільйон

євро, що є справді рекордною сумою для України [170]. З точки зору

кримінального провадження цікаве «пілотне» рішення у справі «Харченко проти

України». У ньому Суд констатував порушення ст. 5 Конвенції внаслідок

безпідставною тривалості та незаконності тримання під вартою заявника. Суд

також вказав на порушення права особи на справедливий судовий розгляд її заяви

про звільнення без зволікань за ст. 6 Конвенції. Суд зазначив, що порушення в

Україні цих положень Конвенції є численними, що свідчить про існування в

Україні системної проблеми, тому присудивши відшкодування заявнику Суд

також зобов’язав Україну протягом 6 місяців розробити і передати Комітету

Міністрів Ради Європи план заходів щодо вирішення цієї проблеми [178]. У 2012

році парламентом був ухвалений новий КПК України, одне з головних завдань

якого є недопущення безпідставних арештів та скорочення випадків тримання

осіб під вартою у разі, якщо у справі не винесено остаточного судового рішення,

149

яке набуло законної сили. На сьогодні ми маємо зазначити, що на посилення

внутрішньодержавних судових гарантій прав людини в Україні спрямовано

судову реформу, яка покликана підняти рівень роботи органів правосуддя та

суміжних інститутів до стандартів Європейського Союзу.

3.2. Аналіз судової реформи України в аспекті її спроможності

посилити судові гарантії прав людини

Як відомо, стартом судової реформи вважається 20 травня 2015 року, адже

саме у цей день Указом Президента України № 276/2015 була схвалена Стратегія

реформування судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів на

2015-2020 роки. Стратегія спрямована на практичну реалізацію принципу

верховенства права й забезпечення функціонування судової влади. Для цього в

документі запропоновано конкретні кроки з реформування системи судоустрою,

судочинства та суміжних правових інститутів. Як безпосередньо визначено у

самому документі, метою цієї Стратегії є утвердження такого правопорядку, який

ґрунтується на високому рівні правової культури в суспільстві, діяльності всіх

суб'єктів суспільних відносин на засадах верховенства права та захисту прав і

свобод людини, а в разі їх порушення − справедливого їх відновлення в розумні

строки. Треба підкреслити, що стратегія у основній частині носить не

декларативний характер, а містить загальну дорожню карту та механізми для

внесення конкретних змін у вітчизняне законодавство. Також вона направлена на

мінімізацію та усунення недоліків у сфері правосуддя та правоохоронної системи,

негативні наслідки яких ми вже аналізували у попередньому підрозділі роботи.

Прикладом, на який сьогодні орієнтується наша держава у цій сфері, а також з

точки зору рівня реалізації та дотримання прав і свобод людини є Європейський

Союз. Базовим елементом реформування є беззаперечне покладення у основу

діяльності органів, на які спрямовано реформу, принципу верховенства права

[103]. Реформа ґрунтується на 12 структурних елементах, одинадцять з яких

стосуються конкретних підгалузей (напрямків), і один визначає механізм

інституційної та організаційної імплементації. Спробуємо проаналізувати кожен з

цих елементів [Див.:http://sudovareforma.org/institution/strategy/].

150

1. Підвищення незалежності суддів, оптимізація суддівського врядування та

системи призначення суддів на посади. Щоб ефективно реалізувати це завдання,

необхідним видається нормативне закріплення прозорих механізмів перегляду

професійної придатності із використанням об’єктивних критеріїв та

застосуванням справедливих процедур. Це завдання має принципове значення,

оскільки базовою причиною недовіри суспільства до судів є усвідомлення впливу

на суддів, а отже, відсутність необхідного рівня їх незалежності. Безперечно, слід

переглянути порядок призначення суддів на посади та переведення суддів

відповідно до їхніх професійних якостей, досвіду та досягнень, виключно на

конкурсних засадах, а також призначення суддів на посаду на безстроковій основі.

Головною проблемою є залежність від політичного впливу, який має інерційне

походження з радянських часів, коли суди на практиці часто відігравали роль

органу, що у необхідних випадках юридично оформлював рішення виконавчої

влади. У протилежність цьому підходу, обираючи власний шлях розвитку судової

системи та її місця у суспільних відносинах необхідно враховувати досвід таких

країн, як США та Велика Британія, оскільки в результаті особливостей

історичного розвитку судові органи сформувалися там, як повноцінна гілка влади,

яка має максимально можливу суспільну вагу, повагу та довіру. При цьому варто

пам’ятати, що зворотним боком такої поваги та довіри може бути тільки

усвідомлення суддями особистої відповідальності за ухвалені рішення. Для

формування професійного та незалежного судового корпусу в України необхідні

об’єктивні критерії відбору та оцінки діяльності, які у комплексі із

справедливими та позбавленими людського фактору упередженості чи навпаки

прихильності під час процедур призначення або розгляду порушень з боку суддів

дозволять суттєво знизити політичний вплив.

Повертаючись до питання економічного впливу на суддів, актуальною

залишається проблема корупції у судах, яка комплексно пов’язана як з не завжди

достатнім рівнем матеріального забезпечення суддів, яке, треба зазначити,

суттєво підвищено за останні роки, так і з рівнем особистої правової культури та

правосвідомості, коли посада судді з самого початку розглядається кандидатом на

151

посаду як засіб матеріального збагачення. Таким чином, необхідно комплексно

вирішувати як економічну складову завдання, підвищуючи рівень оплати праці

суддів, так і здійснювати більш жорсткий відбір і глибоку, а не формальну

перевірку особистих якостей кандидата на посаду, вивчати мотиви обрання

професії та психологічний портрет претендента. Вказані процедури так само

повинні бути позбавлені можливості упередженого впливу на результати.

Доцільним вважаємо формування механізму випадкового обрання осіб, що

здійснюють перевірку кандидата на посаду судді з різних областей України для

підвищення рівня об’єктивності результатів. Після обрання кандидатів на посади

чи у випадку необхідності призначення судді у апеляційну чи касаційну

інстанцію критерієм має бути відкритий конкурс з рівня професійних знань,

досвіду та особистих якостей.

Позитивним фактором реформування, який передбачений у стратегії, це

встановлення чіткого переліку підстав для звільнення з посади судді, а також

встановлення для цього неупередженої та прозорої процедури.

Повертаючись до проблеми політичного впливу, необхідно зазначити, що

стратегія передбачає створення ефективного механізму притягнення винних у

такому впливі осіб до відповідальності, однак казати про реалістичність та

ефективність такого кроку можна буде тільки після реальних вироків суду за цією

категорією справ. Підсумовуючи аналіз частини положень першого пункту

Стратегії, вважаємо за необхідне ще раз наголосити на тому, що як вже

вказувалось вище, метою цієї стратегії є утвердження такого правопорядку, який

ґрунтується на високому рівні правової культури в суспільстві

[Див.:http://sudovareforma.org/institution/strategy/]. Суддівський корпус, як і

суміжні правоохоронні органи, є частиною суспільства та формуються з

громадян нашої держави. Як демонструє історичний досвід, досягнення цієї мети

можливо виключно після викорінення ментального правового нігілізму у

суспільстві. Тільки поклавши край пострадянському ставленню до суду та суддів

серед громадян, формуючи правову культуру громадян з дитинства, можна

сподіватися на запуск механізму досягнення високого рівня правової культури та

152

поваги до органів правосуддя як самостійної та самодостатньої гілки влади, що

збалансовує дві інші.

2. Підвищення професійного рівня суддів.

Окремим завданням визначено розроблення та впровадження системи

управління ефективністю кадрів. Одним з елементів цієї системи вказано прозорі

критерії оцінювання рівня знань суддів та їх регулярність. У свою чергу

необхідно встановити обґрунтовані строки для проведення цього оцінювання,

оскільки існує ризик того, що його періодичність буде відривати суддів від

основної діяльності, а сьогодні органи правосуддя і так перевантажені.

Позитивним фактором можна вважати закріплення у законодавстві принципу

підвищення професійного рівня суддів. Цей принцип передбачає підвищення

професійного рівня як основного критерію для розвитку професійної кар’єри

суддів. Важливою на сьогодні проблемою, яку слід вирішити у рамках стратегії, є

недостатність кадрового забезпечення апаратів судів, яка перш за все спричинена

рівнем недостатнього матеріального забезпечення таких працівників.

Кваліфіковані кадри досить часто після отримання досвіду знаходять собі більш

високооплачувані посади у приватному секторі економіки, оскільки не бачать

перспективи та матеріальної зацікавленості продовжувати роботу у апаратах

судів.

Особливої уваги, з нашої точки зору, заслуговує упровадження стратегією

механізмів досягнення більшої єдності судової практики. Оскільки такий

механізм має на меті викорінення ситуації, яка донедавна була розповсюджена в

Україні, а саме наявності інколи повністю протилежних за змістом судових

рішень з одних і тих самих предметів та підстав судового спору. Для реалізації

цього завдання були внесені зміни до процесуальних кодексів, які позитивним

чином вплинули на усунення таких випадків. Крім того, стратегія передбачає

підвищення дослідницької та аналітичної діяльності у судах вищих інстанцій, в

першу чергу ролі Верховного Суду України, зокрема введення інституту

зразкових справ. Також стратегія направлена на довгоочікуване посилення

взаємодії між провідними науковими установами та судами, зокрема з

153

Національною академією правових наук України та вищими юридичними

навчальними закладами [Див. низку джерел, а

також :http://sudovareforma.org/institution/strategy ]1.

3. Підвищення підзвітності суддів.

Цей пункт частково перетинається із першим пунктом Стратегії, а саме в

частині механізмів контролю за доброчесністю суддів та членів їх родин. Однак,

якщо у першому випадку заходи направлені на відбір особи, яка може за

наявності сукупності якостей зайняти цю посаду, то у цьому разі питання постає

про поточний та подальший контроль за особою, яка зайняла цю відповідальну

посаду. Механізм передбачає подання суддями та їх родичами розширених

декларацій про майновий стан, а також відомостей, як про доходи так і про

видатки. Назрілою є також спроба впровадження санкцій до суддів за неподання

або подання неповної чи недостовірної інформації у деклараціях про майновий

стан. На нашу думку, ефективність механізму буде більшою, якщо відповідні

санкції можуть бути застосовані до суддів у разі порушення цих вимог їх

родичами. Також законодавець має ще раз уважно визначити коло тих осіб, які

хоч і не є близькими родичами, однак можуть мати безпосередній економічний

зв’язок безпосередньо з суддею, або його рідними, для того, щоб на

законодавчому рівні чітко визначити критерії тих осіб, яким необхідно буде

надавати такі відомості для контролю. Принципового та першочергового

1Див.: Висновок КРЄС № 4 (2003) щодо підготовки суддів; Висновок КРЄС № 9 (2006) щодоролі національних суддів у забезпеченні ефективного застосування міжнародного таєвропейського права; Висновок КРЄС № 11 (2008) щодо якості судових рішень; ВисновокКРЄС № 17 (2014) щодо оцінки роботи суддів, якості правосуддя та поваги до незалежностісудової влади; Оновлені принципи судового тайм-менеджменту керівної групи SATURN. –Європейська комісія з питань ефективності правосуддя (ЄКЕП-CEPEJ), 2014 – 16, виданнядруге, оновлене; Інструкція з проведення опитування щодо рівня задоволеності користувачівсудової системи у державах-членах Ради Європи. – ЄКЕП(2010); Посібник з оцінювання якостіфункціонування судів для громадських організацій. – Агентство США з міжнародногорозвитку (USAID), проект Справедливе правосуддя (Fair Justice), 2010; Дослідження якостіроботи судів з використанням методології карток громадянського звітування: Агентство США зміжнародного розвитку USAID, проект Справедливе правосуддя (Fair Justice), 2010; Посібник зоцінки якості функціонування судів. Агентство США з міжнародного розвитку (USAID),проект Справедливе правосуддя (Fair Justice), 2014; Інструкція із застосування Методикиоцінки якості функціонування судів (перевірка). Агентство США з міжнародного розвитку(USAID), проект Справедливе правосуддя (Fair Justice), 2016.

154

значення набуває законодавче визначення функціонального імунітету судді,

оскільки воно буде вихідним положенням для побудови системи заходів,

направлених на боротьбу із корупцією серед суддів та службовими

зловживаннями.

З точки зору ефективності реагування на посадові правопорушення

Стратегія, на нашу думку, має позитивні новели, які необхідно детально

опрацювати для того, щоб вони не залишилися декларативними. Мова йде про

забезпечення дієвого й ефективного розслідування корупційних та інших

правопорушень з боку суддів. Важливим фактором ефективності цього процесу є

передача повноважень щодо надання згоди на вжиття запобіжних заходів,

пов’язаних з обмеженням волі суддів органам, які формують корпус суддів та

мають повноваження на притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності.

Однак будуючи ефективну систему притягнення до відповідальності, необхідно

створити баланс, тобто такі юридичні умови, за яких суддя може подавати

апеляцію на рішення таких органів та мати можливість оскаржити негативні для

себе рішення. Також це завдання передбачає установлення вичерпного переліку

підстав або обставин, за наявності яких може бути прийнятий висновок про

необхідність звільнення судді з посади, що значно звужує можливості для

вільного трактування такої необхідності чи навпаки, її відсутності у конкретній

справі.

4. Підвищення ефективності правосуддя та оптимізація повноважень судів

різних юрисдикцій.

Цей пункт документа знайшов практичне застосування у зміні системи

судів, яка була оптимізована як за ланками, так і за підсудністю. Врешті-решт

було вирішено проблему дуалізму Верховного Суду України, яка виникла

внаслідок небажання попереднього складу цього суду самоліквідовуватися.

Важливим кроком стало реформування вищих спеціалізованих судів, які

фактично стали зайвою ланкою після формування Верховного Суду, як касаційної

інстанції. Також на законодавчому рівні більш чітко визначені критерії та

механізми розмежування юрисдикцій загальних, господарських та

155

адміністративних судів. Також серед уже втілених завдань стратегії можна

виділити укрупнення елементів судової системи, а саме створення міжрайонних

судів та територіальне збільшення апеляційних судових округів. Стратегія

також вказує на необхідність впровадження суду присяжних, який, на нашу думку,

невиправдано довго шукає свій шлях на реалізацію у системі вітчизняного

правосуддя.

Стратегія передбачає логічний і, ми переконані, виправданий підхід до

кадрових ресурсів судів, оскільки передбачає більш ефективні підходи до них. Це

і відрядження суддів у ті суди, де є певне навантаження, а також оптимізація як

кількості самих суддів пропорційно до навантаження в цьому суді, так і

адміністративних посад, необхідних для ефективної діяльності.

Стосовно дискусії, яка точиться навколо питання про рівень державного

фінансування судів та розміру судового збору, необхідного для збалансування

витрат, Стратегія доречно вказує на необхідність підвищення економічної ролі

судового збору з метою поступового формування з останнього основного

джерела фінансування судової системи. Негативне явище, яке може бути

викликане такий підходом, це зниження рівня доступу до правосуддя внаслідок

підвищення розміру ставок судового збору. Тому принципово необхідно

передбачити законодавчі та компенсаційні механізми забезпеченням належного

рівня доступу до правосуддя у розумінні стандартів ЄСПЛ та принципу

верховенства права.

Дуже своєчасним вважаємо елемент Стратегії щодо забезпечення

якнайширшого використання інформаційних систем (ІС), необхідних для

реалізації «електронного правосуддя», яке є абсолютно необхідною вимогою часу,

поряд з електронним документообігом. До речі, негативним чинником, який

сьогодні стримує державний та економічний розвиток, вважаємо відсутність

цілісної програми дій з обов’язкового введення електронних підписів та

широкомасштабної інформаційної компанії з інформування громадян, механізму

роботи та необхідності цього підпису. Оскільки вирішення цього завдання

матиме велике значення не тільки для «електронного правосуддя» чи систем

156

електронного менеджменту судів, а в цілому інформаційного суспільства, у тому

числі повної системи електронного документообігу, як у приватному, так і у

державному секторі, електронних платежів, замовлення та пересилання

документів, послуг чи робіт тощо. Повертаючись до системи правосуддя − це цей

пункт документа дає змогу звертатися до суду, сплачувати судовий збір, брати

участь у провадженнях та отримувати документи та важливу інформацію

електронними засобами.

Також вважаємо за необхідне підкреслити практичну важливість таких

елементів Стратегії, як протидія зловживанню процесуальним правом під час

судового розгляду, що є досить розповсюдженим явищем у сучасній судовій

практиці та розширення способів альтернативного вирішення спорів, наприклад,

застосування медіації. Так само стратегія передбачає запозичення системи

оцінювання ефективності судових інституцій згідно з стандартами Ради Європи

[Див.:http://sudovareforma.org/institution/strategy/] 2.

5. Зростання прозорості та відкритості правосуддя.

Нечітко визначене співвідношення між необхідним рівнем захисту

інформації та прозорості правосуддя викликало на практиці значну кількість

зловживань з метою закритого розгляду справи. За Стратегією, одним із головних

принципів якої є забезпечення права на справедливий суд, повинні бути

законодавчо визначені критерії для застосування закритого розгляду справи, яке

може порушувати прозорість судового процесу.

Також безперечно важливим у цьому контексті є вимога забезпечити

2 Див.: Рекомендація РЄ (2003)15 щодо архівації електронних документів у правовому секторі;Рекомендація РЄ (2003)14 «Про можливість взаємодії інформаційних систем у сферіправосуддя»; Рекомендація РЄ (2001)3 щодо надання громадянам судових та інших юридичнихпослуг з використанням новітніх технологій; Рекомендація РЄ (95)5 щодо запровадження тавдосконалення функціонування систем і процедур оскарження у цивільних і господарськихсправах; Рекомендація РЄ (98)1 щодо медіації в сімейних справах; Рекомендація РЄ (2001)9щодо альтернатив судовому розгляду спорів між адміністративними органами й сторонами –приватними особами; Рекомендація РЄ (2002)10 щодо медіації в цивільних справах;Рекомендації щодо створення судових карт для забезпечення доступу до судочинства в межахякісної системи судочинства (CEPEJ(2013)7RevE 6 грудня 2013 р.); анкета збору інформаціїпро доступ до приміщення суду й організації перебування в суді (CEPEJ-GT-QUAL(2013)1E 15березня 2013 р.); Рекомендації щодо доступу до приміщення суду й організації перебування всуді (CEPEJ(2014)15 12 грудня 2014 р.).

157

належні умови доступу громадськості до відкритих судових засідань і ухвалених

рішень, що безпосередньо впливатиме на підвищення рівня довіри суспільства до

судової гілки влади [Див. детал.:http://sudovareforma.org/institution/strategy/] 3.

6. Посилення гарантій здійснення адвокатської діяльності та забезпечення

доступності безплатної правової допомоги.

Слід зауважити, що це один із напрямків Стратегії, який поряд із

формуванням системи судів та підсудності, найбільш повно уже реалізовано

практично. На сьогодні вже визначені законодавчо види правової допомоги, які

можуть здійснюватися лише адвокатом, цей крок було направлено на підвищення

професійного рівня цих послуг.

Але поряд з цим, як нам видається, недостатню увагу приділено питанню

інституційного зміцнення НААУ та державних гарантій для адвокатського

самоврядування взагалі та адвокатської незалежності зокрема.

У Стратегії передбачено більш суворий підхід до професійних та

морально-етичних якостей адвокатів та осіб, які бажають отримати такий статус.

Посилено дисциплінарний контроль, та що є дуже важливим, визначено

конкретні підстави дисциплінарної відповідальності. Удосконалено підхід до

складання кваліфікаційного іспиту та подальшого стажування. Однак, поза

увагою залишається питання масового отримання адвокатських свідоцтв особами,

які були звільнені з судової системи, органів прокуратури та МВС внаслідок

люстраційних процедур, службової невідповідності займаній посаді чи

нескладання відповідних кваліфікаційних іспитів на переатестаціях на

попередніх місцях роботи. Це, на нашу думку, негативним чином впливає на

авторитет інституту адвокатури в цілому, до того ж спричиняє своєрідну

практику взаємодії таких адвокатів із колишніми колегами. Також аргументоване

занепокоєння викликає психологічне ставлення таких осіб до місії адвоката у

3 Див., зокрема: Проміжний описовий звіт (Проект ЄС та РЄ «Зміцнення інформаційногосуспільства в Україні», 2015); Рекомендація Комітету міністрів Ради Європи № (87) 15 щодовикористання персональних даних поліцією (17 вересня 1987 р.); Рекомендація Комітетуміністрів Ради Європи № (91) 10 щодо передачі третім особам інформації особистого характеру,яка є в розпорядженні органів влади (9 вересня 1991 р.).

158

суспільстві, спричинене можливою професійною деформацією та інерційно

негативним ставленням до підзахисного.

Важливим елементом реалізації судових гарантій людини є забезпечення

Стратегією належного фінансування безоплатної правової допомоги. На сьогодні

цей інститут демонструє прагнення до належного рівня забезпечення прав осіб,

які за не можуть самостійно оплатити послуги захисника [Див. про

це :http://sudovareforma.org/institution/strategy/] 4.

7. Підвищення ефективності виконавчого провадження.

Цей пункт Стратегії зачіпає чи не найбільш проблемне питання усієї

судової системи. Рівень невиконання судових рішень на сьогодні є просто

загрозливим. Кажучи умовно, у практиці ЄСПЛ сформувався окремий напрямок

прийняття рішень у справах, за якими вже ухвалено рішення, однак воно не

виконувалося державою Україна досить тривалий час. Невиконання судових

рішень має великий показник і стосовно внутрішньонаціональних судових справ.

Стратегія передбачає заходи із поступового зменшення цих негативних явищ,

зокрема створено єдиний механізм функціонування для системи органів

примусового виконання рішень.

Було втілено в життя інститут приватних виконавців. Спрощено умови

доступу до професії, що дозволив сформувати належну кількість таких осіб, так і,

з іншого боку, запровадити контроль за їх діяльністю. Позитивним моментом,

який допоміг реалізувати це завдання, було скасування дозволу для їх

4 Див.: Резолюція (78) 8 про безоплатну правову допомогу і юридичні консультації (прийнятаКомітетом міністрів 2 березня 1978 року на 284-му засіданні заступників міністрів); Резолюція(76) 5 про безоплатну правову допомогу в цивільних, господарських і адміністративнихсправах (прийнята Комітетом міністрів 18 лютого 1976 року на 254-му засіданні заступниківміністрів); Рекомендація № R (93) 1 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам проефективний доступ до закону і правосуддя для найбідніших верств населення (прийнятаКомітетом міністрів 8 січня 1993 року на 484-му засіданні заступників міністрів); СтандартиООН: Основні положення про роль адвокатів (прийняті VIII Конгресом ООН із запобіганнязлочинам та поводження із правопорушниками 27 серпня – 7 вересня 1990 року у Гавані);Принципи та керівні настанови ООН щодо доступу до правової допомоги у системікримінальної юстиції (прийняті Генеральною Асамблеєю ООН у резолюції 67/187, додаток від20 грудня 2012 року); Стандарти професійної практики: Стандарти Американської асоціаціїадвокатів для кримінальної юстиції: надання послуг із захисту (1992); Стандартні інструменти,розроблені Міжнародною асоціацією адвокатів.

159

професійної діяльності. Також певною новизною, яка міститься у Стратегії та

відіграє позитивну роль, є запровадження, як і у випадку з адвокатами,

страхування професійної цивільної відповідальності цих осіб. Передбачається,

що держава має забезпечити рівну конкуренцію між приватними виконавцями та

державними, що за умови дотримання цього принципу буде мати довгостроковий

позитивний ефект для зменшення кількості невиконаних судових рішень. Та

найголовнішим стимулом, який дозволяє скорочувати кількість невиконаних

рішень, є новий механізм визначення винагороди, яка окрім авансування за

виконання рішення, сплачується після реального виконання судового рішення,

що стимулює виконавців до збільшення обсягу виконаних рішень.

У межах Стратегії також досить якісно було відкинуто зайву формалізацію

стадій виконавчого провадження та значно оптимізовані строки проведення

виконавчих дій з боку виконавців. Особливо важливо підкреслити намагання

втілити у законодавстві справедливий баланс інтересів стягувачів та боржників.

Також виконавці отримали доступ до активів боржників, який збалансований

законодавчими гарантіями від зловживань з боку виконавців. Виконавці, як і

органи правосуддя, завдяки впровадженню інформаційних систем інкорпоровані

до загальної системи електронного правосуддя5.

8. Підвищення ефективності органів прокуратури.

Стратегія для реалізації цього завдання передбачає врахування

рекомендацій Ради Європи щодо оптимізації повноважень прокуратури, а також

для обмеження сфери застосування цих повноважень. Важливим завданням

реформи є пошук балансу між незалежністю та ефективністю прокуратури, з

одного боку, та відповідальністю, з іншого. Складність цього завдання має

вирішуватися сукупністю заходів, зокрема, створення органів прокурорського

самоврядування, яке розглядається як додаткова гарантія незалежності

прокуратури, підвищення рівня внутрішнього контролю за прокурорами та

5 Див., зокрема: Рекомендація Rec(2003)17 державам-членам щодо примусового виконання; РЄ,ЄКЕП (2009 рік), Рекомендації щодо кращої імплементації існуючої Рекомендації Ради Європищодо примусового виконання; РЄ, КРЄС (2010), Висновок № 13 (2010) щодо ролі суддів увиконанні судових рішень.

160

членами їх сімей, шляхом впровадження розширеного декларування ними майна,

доходів та витрат, за аналогією контролю за суддями. Питання ж забезпечення

належного балансу між слідчими функціями органів прокуратури та інших

правоохоронних органів, на нашу думку, потребує більш уважного опрацювання.

Оскільки функція слідства у органів прокуратури є фактично рудиментарною та

такою, що поряд із функцією загального нагляду залишалась у спадок від

радянської системи прокурорського нагляду. Тож будуючи прокуратуру

європейської держави, вважаємо, що необхідно остаточно звузити функції

слідства прокуратури процесуальним наглядом та керівництвом, оскільки саме

такий підхід відповідає сучасній практиці держав, що керуються принципом

верховенства права [Див.: 103, а також

http://sudovareforma.org/institution/strategy/]6. Також вважаємо, що необхідно

більш ретельно на законодавчому рівні розробити механізм розслідування

корупційних та інших правопорушень, які були вчинені безпосередньо

прокурорами, оскільки механізм повинен гарантувати виключення можливості

впливу на органи слідства. Також негативним фактором, який в частині органів

прокуратури певною мірою дискредитує реформування прокуратури є те, що

після проведення значної роботи з обновлення кадрового складу цього органу та

відкритих конкурсів, значна кількість посадових осіб, що займали керівні посади

6 Див., зокрема: Рекомендація Rec(2000)19 Комітету Міністрів країнам-членам щодо роліпрокуратури в системі кримінальної юстиції; Рекомендація CM/Rec(2012)11 КомітетуМіністрів країнам-членам щодо ролі прокуратури поза системою кримінальної юстиції;Рекомендація 1604 (2003) Парламентської Асамблеї Ради Європи щодо ролі прокуратури вдемократичному суспільстві, права заснованому на верховенстві права; Звіт Венеціанськоїкомісії щодо європейських стандартів незалежності судової системи: Частина ІІ (Прокуратура);Європейські керівні принципи етики та поведінки прокурорів (Будапештські керівні принципи),прийняті Конференцією генеральних прокурорів Європи; Висновок №3 (2008)Консультативної ради європейських прокурорів щодо ролі прокуратури поза сфероюкримінальної юстиції; Висновок №12 (2009) Консультативної ради європейських суддів(КРЄС); Висновок №4 (2009) Консультативної ради європейських прокурорів (КРЄП) щодосуддів та прокурорів у демократичному суспільстві (Бордоська декларація); Спільний висновокВенеціанської комісії та Генерального директорату з прав людини від 2013 року щодо проектуЗакону України «Про прокуратуру» та попередні оцінки (проекту) правової бази прокуратури вУкраїні, надані Венеціанською комісією; Проміжний висновок Венеціанської комісії щодопроекту Закону України «Про перевірку на доброчесність», CDL-AD(2015)031; Тематичнийдовідник принципів щодо проекту Закону України «Про прокуратуру», підготовлений в рамкахпроекту «Підтримка реформи кримінальної юстиції в Україні».

161

у районних, міських та обласних прокуратурах, повернулися на ці посади після

відбору.

9. Удосконалення процесуального забезпечення справедливості і права на

захист під час кримінального провадження.

Стратегія реформування передбачає розширення процесуальних

повноважень сторони захисту, як на стадії досудового слідства так і під час

судового розгляду справи. Ці зміни повинні забезпечити рівні процесуальні права

сторін, зокрема на стадії збору доказів. Також реформа передбачає посилення

контролю з боку суду за застосуванням такого запобіжного заходу, як тримання

особи під вартою.

Серед позитивних напрямів, які втілюються реформою є більша увага до

визначення стандартів доказування з метою їх більшої зрозумілості учасникам

процесу. Крім того, принципово важливою з точки зору принципу верховенства

права є втілення передбачуваності процесуального закону та передбачуваність

відповідної судової практики, яка певною мірою корелюється із принципом

правової визначеності.

Важливими судовими гарантіями потерпілої особи є надання їй

додаткових процесуальних прав. Також велике значення у стратегії має пошук

балансу між законодавчо забезпеченим доступом потерпілого до правосуддя та

змагальністю судового процесу, удосконалення регулювання строків тримання

особи під вартою на стадії судового розгляду кримінального провадження;

Нові підходи викладені до участі захисника у кримінальних провадженнях,

які здійснюються на підставі угод, оскільки тепер вона є обовʼязковою. Що ж

стосується спрощеного провадження, то участь захисника у них здійснюється у

окремих випадках.

Знайшло свій подальший прояв удосконалення законодавства щодо

порядку вручення особі повідомлення про підозру, порядку захисту

персональних даних в Єдиному реєстрі досудових розслідувань, оголошення

особи в розшук, екстрадиції, накладення та зняття арешту з майна та

тимчасового вилучення майна на стадії досудового слідства. Удосконалено

162

процедуру оскарження дій і бездіяльності в разі порушення порядку захисту

персональних даних в Єдиному реєстрі досудових розслідувань та інших

випадках7.

У свою чергу підсумовуючи цей напрям стратегії, необхідно відзначити, що

реальну рівність сторони захисту та слідчих органів на етапі досудового слідства

чи захисту та органів обвинувачення на практиці не забезпечено. Хоча певні

кроки, що оптимізують цей баланс проводяться, на практиці державні органи

мають значно більше можливостей пов’язаних із збиранням доказів, ніж адвокат.

10. Підвищення рівня ефективності судового захисту прав особи під час

ув’язнення. Попередження організованої злочинності та корупції.

Як вже вказувалося вище стратегія реформування передбачає розробку

механізмів підвищення відповідальності та протидії корупції в судових органах

та органах прокуратури. З новітньої та сучасної практики запозичено

використання результатів досліджень щодо управління ризиками для виявлення

злочинів. Цілий комплекс заходів направлений на гармонізацію вітчизняного

законодавства до Acquis Європейського Союзу у секторі кримінальної юстиції.

Серед цього законодавства, особливе місце займає те, що регулює боротьбу з

організованою злочинністю. Планується розробити та запровадити на

законодавчому рівні ефективні механізми повернення доходів, отриманих

злочинним шляхом, які на сьогодні становлять значні суми.

Окремим пунктом є розширення співпраці вітчизняних органів з питань

виявлення злочинів та запобігання злочинності з міжнародними інститутами.

Серед інших особливе місце приділено співпраці з Європейським бюро судової

співпраці (Євроюстом), іншими установами Європейського Союзу та країнами-

членами ЄС [Див.:http://sudovareforma.org/institution/strategy/] 8.

7 Див. також: Рекомендація № R (85) 11 Комітету міністрів РЄ державам-членам щодостановища потерпілого в рамках кримінального права і кримінального процесу, 28 червня 1985р.; Рекомендація Rec (2006) 8 Комітету міністрів РЄ державам-членам щодо допомогипотерпілим від злочинів, 15 червня 2006 р.; Декларація основних принципів правосуддя дляжертв злочинів та зловживання владою ГА ООН (A/RES/40/34), 29 листопада 1985 р.8 Див. також: Конвенція Ради Європи про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів,одержаних злочинним шляхом; – Конвенція Ради Європи про відмивання, пошук, арешт та

163

11. Підвищення ефективності попередження злочинів та посилення

можливостей реабілітації засуджених у процесі виконання покарань.

На сьогодні у реалізації цього пункту Україна досягла певних успіхів.

Оскільки вже створено службу пробації, у тому числі розроблено нормативну

бази, виділені організаційні та матеріальні ресурси для реалізації цього напряму.

Ведеться широка співпраця з громадськими організаціями, зокрема

пенітенціарною службою. Головним пунктом цього напряму стратегічного

реформування на нашу думку можна вважати намагання держави здійснити

реабілітацію засуджених та підвищення уваги до випадків жорстокого

поводження з боку інших засуджених чи персоналу. Акцент на перевихованні та

етичності поводження, разом з питаннями дотримання умов охорони здоров’я

засуджених є мінімально необхідними діями з боку держави. Окремої уваги

конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом, та про фінансування тероризму;Конвенція Ради Європи про запобігання тероризму; Конвенція про кіберзлочинність; Цивільнаконвенція про боротьбу з корупцією; Конвенція про кримінальну відповідальність за корупцію;Рекомендація Ради Європи CM Rec (2001) 11 щодо керівних принципів з боротьби зорганізованою злочинністю; Конвенція ЄС про створення Європейського поліцейськоговідомства (Європол) від 1995 р.; Приєднання до Конвенції ООН проти транснаціональноїорганізованої злочинності, затверджене від імені Європейського співтовариства Рішенням Ради(2004), Рішенням Ради 2004/579/ЕС від 29 квітня 2004 р., OJ L 261/69; Рамкове рішення Радипро боротьбу з організованою злочинністю (2008), Рамкове рішення Ради 2008/841/JHA від 24жовтня 2008 р. про боротьбу з організованою злочинністю, OJ L 300/42 Стокгольмськапрограма ЄС «Відкрита та безпечна Європа, що служить громадянам і захищає їх», OJ C115,від 4 травня 2010 р.; Контртерористична стратегія ЄС від 2005 року; Висновки Ради ЄС,ухвалені 6 і 7 червня 2013 р. про встановлення пріоритетів ЄС у боротьбі з організованоюзлочинністю на 2014–2017 рр., 12095/13; Висновки Ради ЄС щодо боротьби з тероризмом ібезпеки кордонів від 6 червня 2014 р.; Повідомлення Європейської Комісії від 20 червня 2014р., «Заключний звіт про реалізацію Стратегії внутрішньої безпеки ЄС на 2010–2014 рр.»;Рамкове рішення Ради 2001/500/JHA від 26 червня 2001 р. про відмивання грошей,ідентифікацію, відстеження, заморожування, вилучення і конфіскацію знарядь і доходів,одержаних злочинним шляхом, OJ L 182/1; Директива 2005/60/ЕС Європейського парламентута Ради від 26 жовтня 2005 р. про запобігання використання фінансової системи з метоювідмивання грошей і фінансування тероризму, OJ L 309/15; Директива 2014/42/ЕСЄвропейського парламенту та Ради від 3 квітня 2014 р. про замороження і конфіскацію коштів ідоходів, здобутих злочинним шляхом в Європейському союзі, OJ L 127; Рекомендації Комітетуміністрів Ради Європи щодо викорінення безкарності за серйозні порушення прав людини,ухвалені 30 березня 2011 р. на 1110-му засіданні заступників міністрів; справа «Роман Захаровпроти Росії» (Roman Zakharov v. Russia), рішення (Велика палата) від 4 грудня 2015 р.; справа«Мелоун проти Сполученого Королівства» (Malone v. United Kingdom), рішення від 2 серпня1984 р.; Звіт про оцінювання запровадження Кримінального процесуального кодексу Українивід лютого 2015 року, що був підготовлений у межах проекту «Підтримка реформикримінальної юстиції в Україні».

164

заслуговує ювенальна юстиція, яка у стратегії визначена в першу чергу

забезпеченням більш результативної соціальної реабілітації неповнолітніх

правопорушників, оскільки це та категорія, яка має найбільші шанси на

перевиховання.

До речі, цей напрямок стратегії враховує і питання призначення покарання.

Сподіваємося, що після глибокого аналізу вітчизняного законодавства, фактичних

даних стосовно засуджених осіб та враховуючи досвід з цього питання країн ЄС,

будуть розроблені зміни у законодавство, які зможуть більш якісно

використовувати сучасний інструментарій покарань, саме з метою як

найефективнішої реабілітації засуджених.

Підсумовуючи положення стратегії реформування, необхідно підкреслити

саме реальність втілення цих заходів, оскільки завжди існує ризик того, що певні

якісні зміни можуть залишитися декларативними. Також важливою перешкодою

є внутрішній супротив систем, як судової так і прокуратури, оскільки реальні

зміни посилюють контроль та зменшують можливість для зловживання. Як

вказано вище, реформа прагне до нового рівня правової культури та

затвердження принципу верховенства права. Рівень правової культури не може

бути змінений швидко, оскільки він формується з дитинства, та потребує довгої

роботи над змінами у свідомості людей, формуванні власної гідності та

відповідних законодавчих змінах. Однак, якщо Україна бере за зразок досвід та

законодавство ЄС, частина країн якого так само мала у нещодавньому минулому

негативний досвід позитивістського принципу законності, замість принципу

верховенства права та все ж таки перемогли його на ментальному рівні, це

дозволяє стверджувати, що поступово наша держава здійснює значні кроки у

формуванні правової державності.

3.3. Міжнародні судові гарантії прав людини

Концепт невід’ємних людських прав, як стверджують дослідники, став

наріжним каменем формування політико-правового ладу нової європейської

цивілізації, прямими історичними продовжувачами якої є сучасні західні

165

демократії [109, с. 10; 45, с. 158].

У столітті найбільших світових війн та катастроф людство у той же час

здійснило одне з визначних досягнень, створивши надійні міжнародні та

універсальні механізми гарантій основних прав людини. Шляхом, за яким ці

гарантії знайшли закріплення та формальне втілення, є міжнародний договір.

Визнання більшістю країн світу положень міжнародних договорів з прав людини

разом із формуванням спеціальних наднаціональних органів, що були

уповноважені на контроль за дотриманням цих прав і свобод людини, відкрило

нову еру у правах людини. Під впливом процесів глобалізації й інтеграції

об’єктивно змінюється сутність держави, про що свідчить перерозподіл функцій

держави між наднаціональним, національним і субнаціональним рівнями [161, с.

11]. Міжнародні гарантії, безумовно, мають свою специфіку порівняно з

гарантіями прав людини у цілому. С. В. Ісакович розглядає міжнародні гарантії як

сукупність правових принципів і заходів, заснованих на договорі держав і

міжнародних організацій, які забезпечують певний стан міжнародних відносин,

статус суб'єктів міжнародного права, виконання міжнародних зобов'язань,

дотримання прав, передбачених у відповідному договорі. Договори про

міжнародні гарантії, стверджує він, належать до конвенційного механізму

реалізації міжнародно-правових норм, зокрема до його нормативної системи, і

мають правозабезпечувальну природу. Виконання цих договорів і є міжнародною

гарантією [188, с. 211].

Виходячи з таких підходів, гарантії реалізації міжнародних стандартів прав

людини можна визначити як систему норм, принципів, правових умов, засобів та

способів, за допомогою яких забезпечується реалізація міжнародних стандартів

прав і свобод людини.

Необхідно зауважити, що попри раціональність та обґрунтованість

останніх визначень, в них застосовано дещо звужений підхід до тлумачення

міжнародних механізмів прав людини. На наш погляд, міжнародні механізми

захисту прав людини включають з одного боку систему юридичних норм,

прийнятих міжнародною спільнотою у вигляді міжнародних конвенцій чи пактів,

166

а з іншого – систему організаційних інструментів та процедур, що діють на

міжнародному рівні з метою виявлення (моніторингу), вивчення й запобігання

порушенням міжнародно-визнаних норм і стандартів у сфері прав людини.

З огляду на вищевикладене, усі міжнародні механізми захисту прав людини

можна класифікувати на два види:

1) конвенційні (нормативні) механізми захисту прав людини;

2) інституційні механізми захисту прав людини.

У першому випадку мова йде про власне нормативну основу міжнародних

стандартів захисту прав і свобод людини. Саме по собі закріплення норм та

принципів прав і свобод людини на рівні конвенцій та пактів, що мають

загальнообов’язкову силу для їх держав-учасниць, виступає як самостійний

механізм їх захисту. Це зумовлюється тим, що:

а) конвенційні принципи та норми після їх прийняття державою –

учасницею стають частиною її внутрішнього законодавства, що дає громадянам

цієї держави можливість захищати свої права, посилаючись безпосередньо на

положення цих міжнародних договорів;

б) більшість держав – учасниць міжнародних договорів з прав людини,

діючи добросовісно і послідовно, добровільно виконують свої міжнародні

зобов’язання щодо гарантування та забезпечення прав і свобод людини,

приводять внутрішнє законодавство та правозастосовну практику у відповідність

до міжнародних стандартів прав і свобод людини;

в) формальне визначення міжнародних стандартів прав людини слугує

орієнтиром для світової спільноти, своєрідним індикатором при оцінці ступеня

розвиненості демократії та рівня забезпечення прав людини тими чи іншими

державами. Держава, яка навіть не є учасницею міжнародного договору з прав

людини, однак допускає порушення міжнародних стандартів прав і свобод

людини, буде засуджуватися ООН, світовим співтовариством у цілому.

Таким чином, конвенційним механізмом захисту прав і свобод людини є

закріплення на рівні міжнародних конвенцій та пактів міжнародних стандартів

прав людини та зобов’язання держав – учасниць забезпечувати їх визнання,

167

реалізацію та захист.

Конвенційні механізми захисту прав людини нерідко виступають

нормативною основою існування інституційних механізмів захисту прав людини.

Так, згідно Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, Конвенції

про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок, Міжнародного пакту про

економічні, соціальні та культурні права, Міжнародної конвенції про ліквідацію

всіх форм расової дискримінації, Конвенції проти катувань та інших жорстоких,

нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання,

Конвенції про права дитини, Конвенції про права інвалідів, Міжнародної

конвенції про захист прав усіх трудящих-мігрантів та їх сімей утворюються

відповідні Комітети ООН, що здійснюють моніторинг виконання державами –

учасницями своїх зобов’язань.

Можна виділити й інші класифікації міжнародних механізмів захисту прав

людини. Так, залежно від групи прав, що захищаються цим механізмом,

виділяють такі групи механізмів:

1) механізми, які захищають громадянські та політичні права;

2) механізми, які захищають економічні, соціальні та культурні права;

3) механізми, що здійснюють комплексний захист прав і свобод.

Залежно від функції, покладеної в основу міжнародного механізму захисту

прав і свобод людини, їх можна поділити на:

регулятивні;

моніторингові (контрольні).

Регулятивні механізми, в першу чергу, спрямовані на формальне

закріплення міжнародних стандартів прав людини і міжнародних договорах, їх

поширення, всебічне визнання та використання.

У свою чергу, моніторингові механізми необхідні для контролю за

додержанням міжнародних стандартів прав людини державами, які взяли на себе

відповідні міжнародні зобов’язання [47, с. 227]. Таким чином, до групи

моніторингових механізмів можна включити:

а) міжнародні судові органи (Європейський суд з прав людини);

168

б) міжнародні квазісудові органи (Комітет ООН з прав людини);

в) міжнародні міжурядові організації та їх посадових осіб (ООН, ЮНЕСКО,

МОП).

Міжнародні моніторингові органи здійснюють міжнародний контроль, який

традиційно визначається як елемент сучасних міжнародних відносин, який

полягає у перевірці міжнародними організаціями або їх органами взятих

державами на себе договірних та інших зобов’язань.

Що стосується інституційних механізмів, що є другим елементом в системі

міжнародно-правових гарантій прав людини, то за способом утворення

інституційні механізми захисту прав і свобод людини можна поділити на

договірні та позадоговірні. До першої групи відносяться міжнародні механізми,

які були утворені та діють в результаті спільного рішення держав – учасниць в

межах певного міжнародного договору (Комітети ООН, що утворені на підставі

відповідних Конвенцій та пактів). Позадоговірними є інституційні механізми, які

функціонують поза волею держав, гарантуючи, тим самим, свою

неупередженість, об’єктивність та відданість міжнародним стандартам прав

людини. Специфічною рисою останніх є їх наднаціональний характер та

широкий масштаб функціонування (наприклад, Генеральна асамблея ООН). Хоча

спочатку вони були утворені за домовленістю держав, з часом їх компетенція

розширювалася, а діяльність у цілому виходила на новий, такий, що охоплює

більш широке поле регулювання, рівень.

Особливостями Комітетів ООН як міждержавних органів є:

а) порядок їх утворення. Комітети створюються за взаємною згодою

держав – учасниць міжнародних конвенцій та пактів і діють в межах та

відповідно до положень цих договорів;

б) членами комітетів є експерти, які виступають у самостійній якості та не

представляють інтереси держави свого громадянства. Це є запорукою їх

об’єктивності та незалежності при ухваленні рішень;

в) рішення Комітету покладають на державу – учасницю зобов’язання

щодо їх виконання. Завдяки цьому забезпечується дієвість такого механізму

169

захисту прав і свобод людини;

Проблема юридичної сили рішень, прийнятих комітетами, у тому числі за

результатами розгляду індивідуальних скарг, і дотепер залишається невирішеною

не тільки в аспекті вітчизняного правозастосування, а й на міжнародному рівні,

стверджують учені. Не прийшли до спільної думки в цьому питанні й самі члени

комітетів та міжнародні експерти, що працюють у системі органів ООН.

Світовими експертами висловлювалися різновекторні погляди з цього питання,

серед яких можна виділити три основні позиції. Прибічники першої виходять з

того, що комітети ООН є не судовими органами у класичному розумінні, а так

званими «квазісудовими» органами, тому немає підстав говорити про

обов’язковість їх рішень. Поряд з цим багато експертів вважає, що рішення

комітетів, зокрема з індивідуальних скарг, повинні мати для відповідних держав-

учасниць обов’язкове значення, оскільки ратифікувавши міжнародно-правовий

договір, що надає комітету низку моніторингових повноважень стосовно

держави-учасниці, остання таким чином визнає компетенцію комітету [ Наведено

за: 156].

Спірною на сьогодні залишається позиція, відповідно до якої рішення

комітетів ООН, по-перше, визнаються як обов’язкові для держав-учасниць, а по-

друге, спричиняють міжнародно-правові санкції до таких держав. Крім того,

прихильники такої точки зору вважають, що такі дії держави– учасниці мають

бути предметом обговорення на засіданні Ради Безпеки ООН, що нашу думку є

досить радикальною позицією, яка не знаходить достатньої кількості

прихильників. Безперечно, слід погодитися з тим, як зазначає О. М. Руднєва, що

приєднуючись до відповідної конвенції (пакту), держава бере на себе

зобов’язання додержуватися її положень, і згідно з принципом «pacta sunt

servanta» повинна неухильно їх виконувати. Ми підтримуємо її погляд, що

визнаючи норми конвенцій, котрі надають комітетам контрольні повноваження та

право приймати рішення стосовно держав-учасниць, останні в такий спосіб

дійсно поширюють на себе компетенцію комітетів. Тому рішення комітетів ООН

є обов’язковими для виконання усіма державами-учасницями відповідних

170

міжнародно-правових договорів. Однак слід визнати, що процедурні питання

реалізації державами цих рішень повністю лежать у сфері внутрішньої

компетенції держав, і правова основа діяльності комітетів не містить норм, які б

чітко та вичерпно вказували на вимоги, що ставляться до процесу виконання

державами рішень комітетів [156].

Вважаємо, що комітети ООН доцільно розуміти як міжнародні

правозахисні організації, що здійснюють моніторинг стосовно виконання

державами-учасницями міжнародних договорів з дотримання прав людини. Ці

організації мають у своєму штаті міжнародних експертів та можуть ухвалювати

рішення, які зобов’язані виконуватися державами-учасницями, які є членами цих

комітетів.

Залежно від територіального критерію міжнародні механізми захисту прав

людини можна поділити на універсальні та регіональні [8, с. 24]. До

універсальних механізмів Бисага Ю. М., Палінчак М. М., Бєлов Д. М., Данканич

М. М. відносять конвенційні та інституційні механізми, що поширюють свою

дію на весь світ, без обмежень за певними територіями чи регіонами.

До універсальних механізмів захисту прав людини відповідно конвенції

та пакти, прийняті в межах ООН, а також статутні та договірні органи ООН.

Саме ООН стала флагманом, рушієм процесу міжнародно-правового

захисту прав людини і продовжує відігравати достатньо активну роль у

відповідних процесах. Саме в рамках даної організації були прийняті основні

міжнародно-правові документи, які сьогодні фактично є світовою

«конституцією» у сфері прав людини. І саме в цій організації були створені і

продовжують функціонувати як органи загальної, так і спеціальної компетенції,

які дозволяють координувати діяльність держав у відповідних галузях [77, с. 122].

Головним статутним органом ООН є Генеральна Асамблея, утворена в 1945

року відповідно до Статуту ООН. Генеральна Асамблея ООН є головним

дорадчим, директивним та представницьким органом ООН, що складається зі

192 членів. Вона також відіграє важливу роль у процесі встановлення та

кодифікації норм міжнародного права.

171

Генеральна Асамблея працює сесійно. Окрім регулярних сесій, Асамблея

може проводити спеціальні і надзвичайні спеціальні сесії. Кожна держава може

бути представлена в ній делегацією щонайбільше з п'яти осіб. Одна держава-член

організації має в Генеральній Асамблеї один голос.

До спеціалізованих установ ООН відповідно до ст. 57 і 63 її Статуту

належать установи, створені міжурядовими угодами в галузі економіки,

соціальних відносин, культури, освіти, охорони здоров’я тощо. Слід зауважити,

що діяльність не усіх спеціалізованих установ ООН направлену спрямована

безпосередньо на захист прав людини. Як правило, захист прав людини для

багатьох із них є факультативною функцією (як приклад, можна вказати такі

установи як Міжнародна Організація Праці, ЮНЕСКО тощо). Спеціалізовані

установи ООН діють самостійно, на підставі власного статуту та договорів з

ООН.

Установами, створеними згідно з міжнародними угодами, є згадувані вище

Комітети ООН, котрі, як вже вказувалося, часто називають конвенційними або

договірними органами ООН.

Слід зазначити, що процедура розгляду індивідуальних скарг Комітетами

ООН багато в чому подібна до процедури розгляду заяв Європейським судом з

прав людини. Розгляд Комітетом повідомлень проходить два основні етапи: етап

прийнятності та етап розгляду справи по суті. Прийнятність повідомлень

пов’язана з офіційними вимогами, яким повинне відповідати повідомлення, перш

ніж відповідний Комітет може перейти до розгляду його по суті. На стадії

розгляду справи по суті Комітет ухвалює рішення про порушення прав,

передбачених Пактом, з боку держави-учасниці, або про відсутність такого

порушення.

Вимоги щодо прийнятності повідомлень практично ідентичні для всіх

Комітетів, які мають право розглядати такі повідомлення. Слід зауважити, що

«обов’язок прийняти рішення у кожній направленій до них справі, навіть якщо це

лише рішення з питання його допустимості» є визначальною рисою Комітетів

ООН .

172

Універсальність механізмів захисту прав людини, що діють на базі ООН,

пояснюється в першу чергу тим, що практично усі держави світу є членами цієї

міжнародної організації.

Як зауважує Хауамда Галеб Ауад Мустафа, в результаті активної

діяльності ООН перелік надпозитивних прав (основних прав людини, що

відносяться до норм jus cogens) значно розширився [177, с. 19]. З іншого боку, з

вуст науковців все частіше лунає критика діяльності ООН. Одночасно зі

збільшенням кількості органів ООН, уповноважених здійснювати захист прав і

свобод людини, продовжує збільшуватись кількість випадків порушень прав

людини як на міжнародному, так і на національному рівні [165, с. 7]. Це можна

пояснити громіздкістю системи органів ООН, частими випадками дублювання їх

сфери діяльності, відсутністю ефективно діючих механізмів притягнення

держав – порушниць прав людини до відповідальності тощо.

До другої групи міжнародних механізмів захисту прав людини відносяться

регіональні механізми. Слід погодити с висновком про те, що на сьогодні у світі

існує три дієздатні регіональні системи захисту прав людини: Міжамериканська,

Африканська і Європейська.

Аналіз механізмів захисту прав людини, що існують на території Південної

та Північної Америки, доцільно розпочати з дослідження Організації

американських держав, яка була створена у 1948 році та об’єднує 35 держав.

Основним документом, який визначає правовий статус Організації

американських держав, є Статут 1948 року, який декілька разів доповнювався

більш пізніми протоколами.

Вищим керівним органом Організації американських держав є Генеральна

Асамблея, яка керує діяльністю організації, визначає напрямки її політики,

виконує представницькі функції, відповідає за організаційно-технічне

забезпечення Організації американських держав тощо. Окрім Генеральної

Асамблеї до складу Організації американських держав входять Консультативна

рада міністрів закордонних справ, комітети і ради, Міжамериканський правовий

комітет, Міжамериканська комісія з прав людини, Генеральний секретаріат,

173

спеціальні органи та конференції.

Основним міжнародним договором, направленим на захист прав і свобод

людини на американському континенті, є Американська конвенція про права

людини 1969 р. Ця угода закріплює основні міжнародні стандарти з прав людини,

які у цілому відповідають іншим міжнародним документам у цій сфері. Для

ефективної реалізації положень Конвенції функціонують спеціальні інституційні

механізми − Міжамериканська комісія з прав людини та Міжамериканський суд з

прав людини.

Основним завданням Міжамериканської комісії з прав людини є

здійснення контролю за забезпеченням прав людини державами — учасницями

Американської конвенції з прав людини. На виконання цього завдання

Міжамериканська комісія з прав людини:

- одержує та розглядає індивідуальні петиції стосовно порушень прав і

свобод людини;

- здійснює моніторинг дотримання прав людини в окремих державах та

опубліковує їх результати;

- проводить та опубліковує дослідження з проблем захисту прав і свобод

людини з метою підвищення правової обізнаності громадян;

- співпрацює з неурядовими організаціями в сфері захисту прав і свобод

людини;

- передає до Міжамериканського судому з прав людини на розгляд справи

та приймає участь у судовому процесі.

Окрім розгляду індивідуальних петицій, що подаються окремими

громадянами, Комісія також розглядає повідомлення держав – учасниць

Конвенції про порушення прав людини іншими державами – учасницями за

умови визнання ними її компетенції для розгляду таких повідомлень. При цьому,

з метою досягнення більшої об’єктивності при розгляді та вирішенні конфлікту

Комісія має право запитувати у сторін додаткову інформацію, а також, у разі

потреби, проводити власне розслідування.

До механізмів реалізації міжнародних стандартів прав людини,

174

закріплених у Американській конвенції з прав людини, відноситься також

Міжамериканський суд з прав людини. Суд складається з 7 суддів, які є

громадянами держав – учасниць Організації американських держав та діють в

особистій якості, а не як представники своїх держав.

Міжамериканський суд з прав людини розглядає спори, які вже пройшли

аналогічну процедуру в Міжамериканській комісії з прав людини. Особливістю

Міжамериканського суду з прав людини є те, що правом звернення до суду

наділені виключно держави, що є учасниками спору, або Міжамериканська

комісія. Держава – заявник та держава – відповідач у спорі повинні визнавати

компетенцію Суду відповідно до положень Конвенції.

Міжнародні стандарти захисту прав і свобод людини на Африканському

континенті закріплені Африканською хартією прав людини і народів, яка була

прийнята у 1981 році Асамблеєю глав держав та урядів Організації африканської

єдності та набула чинності у 1986 році. Хартія закріплює реєстр основних

громадянських, політичних, економічних, соціальних та культурних прав з

урахуванням специфіки, що притаманна культурі місцевих народів. У ст. 1 – 18

Хартії передбачаються такі права людини: право на рівність перед законом та

рівний захист законом; право на життя, повагу і гідність; заборона усіх форм

експлуатації і гноблення людини, включаючи рабство, работоргівлю, катування,

нелюдські або такі, що принижують гідність види поводження і покарання; право

на свободу та особисту безпеку, включаючи свободу від незаконного арешту або

затримання; право бути вислуханим у справі; право на презумпцію невинуватості;

право на справедливий судовий розгляд справи; право на свободу совісті,

інформацію, об'єднання та мирні збори; свобода пересування і проживання;

право на працю, освіту, культуру, захист моральних і традиційних цінностей, що

визначаються суспільством та інші.

Особливістю цього регіонального механізму є те, що ним передбачаються

не тільки права, але й обов’язки, що існують у громадян перед своєю сім’єю,

суспільством, державою, міжнародним співтовариством. Так, відповідно до ст.

27-29 Хартії кожен громадянин зобов'язаний піклуватися про гармонійний

175

розвиток своєї сім'ї, поважати своїх батьків, підтримувати їх у випадку

необхідності; слугувати своїй нації; не вступати у компроміс щодо безпеки

держави, громадянином якої він є, або в якій проживає, берегти і посилювати

соціальну та національну солідарність, особливо у випадку загрози останній;

берегти і розвивати африканські культурні цінності у дусі терпимості, діалогу і

консультацій; сприяти досягненню африканської єдності.

Для підвищення ефективності правового захисту прав людини

конвенційний механізм був також доповнений інституційним – у 1987 році було

створено Африканську комісію з прав людини і народів. Згідно зі ст. 45 Хартії

основними функціями Комісії є: 1) сприяння правам людини і народів; 2)

забезпечення захисту прав людини та народів на засадах, передбачених у Хартії;

3) тлумачення положень Хартії на прохання держави – учасниці, органу

Організації Африканської Єдності або африканської організації, яка нею визнана;

4) здійснення інших завдань, що доручені Комісії Асамблеєю глав держав та

урядів.

На виконання вказаних функцій Комісія організовує проведення

досліджень у сфері захисту прав людини, розповсюджує інформацію про права

людини, проводить конференції та семінари, співпрацює з іншими регіональними

та міжнародними організаціями з приводу захисту прав і свобод людини тощо.

Ще одним механізмом на Африканському континенті, який спрямовувався

в тому числі на захист прав і свобод людини, була Організація Африканської

Єдності. Ця міжурядова регіональна організація діяла з 1963 по 2002 роки на

підставі Хартії Організації Африканської Єдності, яка одночасно була її статутом.

Вищим органом Організації виступала Асамблея глав держав і урядів, яка

працювала сесійно. Виконавчим органом була Рада міністрів, до якої входили

міністри закордонних справ тих держав, що були учасницями Організації

Африканської Єдності. Утворювалися також комісії та комітети з окремих питань

(соціальних, економічних, гуманітарних тощо).

Через перманентну кризу країн Африки та неефективність діяльності

Організації відбулася її реорганізація в Африканський союз. Нова організація

176

створювалася як аналог Організації Американських Держав та Європейського

Союзу. Вищим органом Африканського Союзу є Асамблея, що складається з глав

держав або урядів держав – учасниць. Іншими органами Африканського Союзу є

Комісія, Виконавча Рада, Постійний Представницький Комітет, Панафриканський

Парламент та Економічна, Соціальна і Культурна Рада.

До складу Африканського Союзу входять усі країни континенту за

виключенням Марокко, яка вийшла з союзу з політичних міркувань. В останні

роки в межах Африканського Союзу було прийнято низку міжнародних

документів, що мають відношення і до закріплення міжнародних стандартів прав

людини, зокрема Африканську конвенцію про запобігання корупції та боротьбу з

нею 2003 року, Африканський статут демократії, виборів та державного

управління 2007 року, Нове партнерство для розвитку Африки і пов'язану з ним

Декларацію про демократію, політичне, економічне та корпоративне управління.

Азійський інституційний механізм захисту прав людини опосередковано

представлений Лігою арабських держав. Діяльність цієї міжурядової організації

хоча й не спрямована безпосередньо на захист прав і свобод людини, проте має

значний вплив на стан їх дотримання в Азійських державах.

Відповідно до ст. 2 статуту Ліги арабських держав, метою її діяльності є

забезпечення більш тісних взаємовідносин між державами — учасницями Ліги,

налагодження співробітництва у політичній, економічній і фінансовій сферах, у

питаннях культури, оборони тощо.

Вищим органом Ліги арабських держав є Рада, що складається з

представників її держав-учасниць та скликається двічі на рік. Виконавчим

органом організації є генеральний секретаріат, який очолюється генеральним

секретарем. При організації можуть також створюватися постійні комітети з

окремих проблем.

Отже, розглянутий вище матеріал свідчить про те, що сучасна система

захисту прав людини бере свій початок з утворення Організації Об’єднаних

Націй, котра мала вирішальний вплив на розвиток міжнародного права другої

половини двадцятого сторіччя і докорінно змінила співвідношення сил на

177

міжнародній арені. Тоді ж виявилась нагальна потреба легалізувати базисні ідеї

та принципи доктрини природного права і нормативні положення, що з неї

випливають у спеціальному документі, схваленому світовим співтовариством в

особі ООН [25].

Створення сучасної системи захисту прав людини ґрунтувалося на

прийнятті Статуту ООН, оскільки ним було визначено новий правовий

фундамент світу. Вже у преамбулі Статуту йдеться про рішуче прагнення народів

Об’єднаних Націй утвердити віру в основні права людини, гідність і цінність

особи. Подальше прийняття Загальної декларації прав людини та інших

міжнародно-правових актів в рамках ООН заклало підґрунтя відмови від

позитивізму.

У ст. 8 Загальної декларації прав людини закріплено, що кожна людина має

право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами

в разі порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом.

Стаття 10 Декларації закріплює, що кожна людина, для визначення її прав і

обов'язків і для встановлення обґрунтованості пред'явленого їй кримінального

обвинувачення, має право, на основі повної рівності, на те, щоб її справа була

розглянута прилюдно і з додержанням усіх вимог справедливості незалежним і

безстороннім судом.

З наведених положень прямо витікає конструкція права на судовий захист,

першим з яких є право людини у разі порушення основних прав на їх ефективне

поновлення [69], гарантією чого виступає можливість звернутися за правовою

допомогою.

Саме з посиланням на Загальну декларацію прав людини, незважаючи на те,

що прямо в її тексті право на правову допомогу сформульовано не було, VIII

Конгресом ООН з запобігання злочинам у серпні 1990 року було прийнято

Основні положення про роль адвокатів, що ґрунтуються на вихідному положенні,

що адекватне забезпечення прав людини і основних свобод, на які усі люди

мають право, надається їм в економічному, соціальному, культурному,

суспільному і політичному житті і вимагає, щоб усі люди мали ефективну

178

можливість користування юридичною допомогою, здійснюваною незалежними

юристами [Наведено за:186].

Прийняття Декларації мало безпосередній вплив і на Україну. Так,

практично всі ідеї та принципи Загальної декларації прав людини знайшли своє

втілення в Конституції України. До положень Декларації неодноразово звертався

Конституційний Суд України при тлумаченні Основного Закону чи визначенні

відповідності нормативно-правових актів Конституції України. Посилання на

Декларацію можна зустріти і в рішеннях судів загальної юрисдикції, хоча така

практика не є достатньо поширеною. Так, у рішенні Конституційного Суду

України у справі за конституційним зверненням громадянина Голованя Ігоря

Володимировича щодо офіційного тлумачення положень статті 59 Конституції

України (справа про право на правову допомогу) від 30 вересня 2009 року № 23-

рп/2009 підкреслювалося, що гарантування кожному права на правову допомогу

є не тільки конституційно-правовим обов'язком держави, а й дотриманням взятих

Україною міжнародно-правових зобов'язань відповідно до положень Загальної

декларації прав людини 1948 року, Конвенції про захист прав людини і

основоположних свобод 1950 року, Міжнародного пакту про громадянські і

політичні права 1966 року тощо.

Прийняття Загальної декларації прав людини стало поштовхом для

подальшого вдосконалення міжнародного права прав людини. Однак сам

декларативний характер цього міжнародного акта був головною перешкодою

його ефективного застосування для захисту прав і свобод людини, вважають

учені[5]. У преамбулі Декларації прямо визначено, що її проголошення є

завданням, до виконання якого повинні прагнути всі народи і всі держави з тим,

щоб кожна людина і кожний орган суспільства, завжди маючи на увазі цю

Декларацію, прагнули шляхом освіти сприяти поважанню цих прав і свобод і

забезпеченню, шляхом національних і міжнародних прогресивних заходів,

загального і ефективного визнання і здійснення їх як серед народів держав-членів

Організації Об’єднаних Націй, так і серед народів територій, що перебувають під

їх юрисдикцією [5].

179

Визнання у Декларації права на судовий захист, закріплення вимог до якості

судового розгляду та самого суду як такого, закладення основних принципів

судочинства мало дуже важливе значення і стало суттєвим кроком уперед на

шляху до побудови ефективної моделі судового захисту, яка б мала універсальний

та загальнообов’язковий характер і гарантувала у тому числі можливість

реалізації особою права на правову допомогу.

Загальна декларація прав людини стала основою для прийняття інших

міжнародних договорів у сфері захисту прав і свобод людини. Основні

фундаментальні права людини одержали закріплення в універсальних

міжнародних договорах: Міжнародному пакті про громадянські і політичні права

1966 р., Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права 1966 р.

Ці міжнародно-правові документи разом з Загальною декларацією прав людини

становлять так звану Хартію (або Біль) ООН про права людини.

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 року,

конкретизуючи вимоги Загальної декларації прав людини, гарантував кожному

право при розгляді будь-якого висунутого проти нього кримінального

обвинувачення, зокрема, мати достатньо часу та можливостей для підготовки

свого захисту і мати зносини з вибраним ним самим захисником (стаття 14), а

також бути судимим у його присутності та захищати себе особисто або за

посередництвом обраного ним самим захисника; якщо він не має захисника, бути

повідомленим про це право і мати призначеного йому захисника в будь-якому

разі, коли інтереси правосуддя того вимагають, безплатно для нього в усякому

такому випадку, коли він не має достатньо коштів для оплати цього захисника

[72].

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права став одним з базових

документів Організації Об’єднаних Націй та логічним продовженням Загальної

декларації прав людини. Для України цей міжнародний договір набув чинності

23.04.1976 р. На відміну від Декларації, Міжнародний пакт про громадянські і

політичні права є актом, обов’язковим для виконання усіма країнами, які до нього

приєдналися: статті Міжнародного пакту про громадянські і політичні права

180

сформульовані як перелік індивідуальних прав, а не як перелік зобов’язань

держав щодо їх забезпечення та гарантування. Це надає правам, закріпленим у

Пакті, характеру самовиконуваності. Це означає, що права та свободи, визнані у

цьому міжнародному договорі та сформульовані за формулою кожен має право...,

не потребують додаткової імплементації і можуть безпосередньо

використовуватися при виникненні тих чи інших правовідносин [Див.: 5].

Зауважимо, що Пакт та факультативні протоколи до нього запровадили й

достатньо ефективний механізм контролю за дотриманням його положень

державами-учасницями через процедуру звітування державами про стан

дотримання Пакту, та процедуру розгляду Комітетом ООН з прав людини

індивідуальних скарг від громадян, які вважають, що їх права, захищені Пактом,

були порушені державою-учасницею.

Права людини отримали подальше визнання та закріплення і на рівні

регіональних договорів: у Конвенції про захист прав людини і основоположних

свобод 1950 р., Американській конвенції про права людини 1969 р.,

Африканській Хартії прав людини і народу 1981 р. тощо. На сьогоднішній день у

сфері прав людини нараховується близько ста міжнародних конвенцій, пактів,

декларацій, прийнятих міжнародними організаціями, які покликані забезпечити

визнання та реальне дотримання прав і свобод людини в різних галузях

суспільного життя.

Крім того, більшість європейських держав є членами Європейського Союзу,

в межах якого з 1952 року відповідно до Договору про створення Європейського

Співтовариства працює Суд справедливості Європейських Співтовариств. З

моменту створення цієї інституції її метою була підтримка процесу економічної

інтеграції серед держав-учасниць Європейських Співтовариств. Стаття 220

Договору закріпила, що Суд правосуддя у межах своєї компетенції забезпечує

дотримання права при тлумаченні та застосуванні Договору про створення

Європейського Співтовариства. Суд правосуддя формується за квотним

принципом: по одному судді від кожної держави-члена.

Протягом тривалого часу Судом справедливості Європейських

181

Співтовариств здійснювався судовий захист виключно економічних прав,

пов'язаних зі свободою обігу товарів, праці, послуг та капіталу. Проте за час

існування СЄС його практика вийшла далеко за передбачені межі, набула

наднаціонального характеру й увібрала в себе проблеми захисту прав людини. В

окремих рішеннях цієї інституції захищається і право на судовий захист, у тому

числі право на правову допомогу, як основоположне право людини. На

сьогоднішній день Суд справедливості можна порівняти з конституційним судом,

який здійснює нагляд за дотриманням основних договорів ЄС.

Подальший розвиток пов’язано з групою міжнародних норм універсального

характеру — Женевські конвенції про захист жертв війни і Додаткових

протоколів до них. Право на правову допомогу для окремих категорій суб’єктів

права гарантують Конвенція про права дитини, Мінімальні стандартні правила

ООН, що стосуються відправлення правосуддя щодо неповнолітніх, міжнародні

акти із подолання расової дискримінації, акти, спрямовані на захист прав

біженців, тощо.

Заходи, що гарантують захист прав тих, хто засуджений до смертної кари

(резолюція 1984/50 Економічної і соціальної ради), закріплюють за кожним

підозрюваним або обвинуваченим в скоєнні злочину, за який може бути

винесений смертний вирок, право на відповідну правову допомогу. Перший

конгрес Організації Об'єднаних Націй від 30 серпня 1955 р., прийняв резолюцію,

що містить мінімальні стандартні правила поводження з ув'язненими, які,

зокрема, в ст. 93 надають право підслідному укладеним звертатися там, де це

можливо, за безкоштовною юридичною консультацією, а також приймати в

ув'язненні юридичного радника, який взяв на себе його захист.

Керівні принципи в галузі попередження злочинності та кримінального

правосуддя в контексті розвитку та нового міжнародного економічного порядку,

прийняті Сьомим конгресом Організації Об'єднаних Націй (Мілан, 26 серпня - 6

вересня 1985 р.), в ст. 27 наказують державам створювати, там, де їх немає,

відповідні механізми правової допомоги.

Восьмий конгрес Організації Об'єднаних Націй «За попередження злочинів»

182

(Нью-Йорк, серпень 1990 р.) затвердив основні принципи щодо ролі юристів, які

наразі найбільш ґрунтовно регулюють питання реалізації права на юридичну

допомогу. Цим же конгресом ООН були прийняті Основні положення про роль

адвокатів, згідно з якими належне забезпечення прав людини та основних свобод

має надаватися кожній людині в економічній, соціальній, культурній, громадській

та політичній сферах; забезпечити усім людям ефективну можливість

користуватися юридичною допомогою, здійснюваною незалежною юридичною

професією.

Проект декларації ООН про незалежність судових органів («декларація

Сінгхві») у статті 95 передбачає, що уряди несуть відповідальність за надання

фінансових коштів для фінансування програм з надання належних юридичних

послуг тим особам, які не можуть сплатити судовий розгляд, без відмінності між

цивільним та кримінальним судочинством.

Змістовно близькі даному підходу і ряд рекомендаційних документів Ради

Європи. Так, враховуючи, що судочинство нерідко носить настільки складний,

тривалий і дорогий характер, що приватні особи, особливо що знаходяться в

економічно несприятливому положенні, відчувають труднощі в здійсненні своїх

прав в державах-членах, Комітет міністрів Ради Європи у Рекомендації від 14

травня 1981 № R (81) 7 запропонував для поліпшення інформування

громадськості про засоби захисту своїх прав в суді прийняти комплекс заходів -

щодо спрощення та прискорення судового розгляду, скорочення судових витрат і

інших. Дані Рекомендації передбачають, крім того, прийняття належних заходів

державами-членами для інформування громадськості про місце знаходження і

компетенції судів, а також про порядок звернення до суду або захисту своїх

інтересів у судовому розгляді. Вказується на необхідність того, щоб інформація

загального характеру могла бути отримана або в самих судах, або в інший

компетентної службі (п. 1 і 2 розділу «А»).

У Рекомендації Комітету міністрів Ради Європи «Про ефективний доступ

до закону і правосуддя для найбідніших верств населення» № 1 (прийнята в 1993

році) вказується, що з метою полегшення ефективного доступу до судів для

183

малозабезпечених людей слід розширювати можливості отримання юридичної

допомоги або будь-який інший форми допомоги на всі судові інстанції (цивільні,

арбітражні, адміністративні, соціальні і т. д.) і на всі випадки розгляду‒ спірні

або не спірні ‒ незалежно від становища, в якому опинилися сторони.

Таким чином, європейські акти у сфері здійснення правосуддя, виходячи з

непорушності принципів незалежного, справедливого і неупередженого

правосуддя, настійно рекомендують державам - членам Ради Європи дбати про

досягнення реальної доступності суду, особливо для малозабезпечених громадян,

щодо яких ця проблема стоїть найбільш гостро. Доступний суд неможливий

перш за все без надання сторонам юридичної допомоги, якщо вони її потребують

і не можуть самостійно нею себе забезпечити. Важлива роль тут належить і

безпосередньо суду, всі дії і рішення якого повинні бути зрозумілі сторонам, а

якщо виникає необхідність, повинні бути роз'яснені. Суду слід досить активно

прагнути до примирення сторін, що передбачає необхідність роз'яснення як

матеріально-правових, так і процесуальних питань, пов'язаних з виниклим

суперечкою.

Пакет резолюцій і рекомендацій Комітету РЄ, як-от: «Про юридичну

допомогу і консультації», «Про юридичну допомогу з цивільних, торгових і

адміністративних справ», «Про шляхи полегшення доступу до правосуддя», хоча

і має рекомендаційний характер, однак враховуючи авторитет Ради Європи та

принципи, які в них закладені, стали загальноприйнятними цінностями в Європі.

Вони набули характеру критеріїв, за якими проходить оцінка організації судової

влади в країнах — членах Ради Європи.

Зокрема, серед таких критеріїв доступності правосуддя поряд із обов’язком

держави забезпечити надання високопрофесійної правової допомоги особам, які

внаслідок скрутного матеріального становища не мають можливості її оплатити,

передбачено обов’язок інформування громадськості про порядок звернення до

суду для захисту своїх прав та інтересів, повідомлення місцезнаходження судів та

їх компетенцію, порядок вжиття заходів для скорочення строків винесення

судового рішення тощо.

184

Досліджуючи розвиток права на судовий захист, не можна залишити поза

увагою Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р.

Право на справедливий суд, закріплене у ст. 6 Конвенції, доповнене багатою

практикою Європейського суду з прав людини, створює потужний та ефективний

механізм захисту прав і свобод людини. Зокрема, вимоги до належної процедури,

що включають в себе і право на правову допомогу, Суд поширює не лише на

окремі органи правосуддя, а на усю систему органів, що наділені

правозастосовними повноваженнями.

Відповідно до Конвенції така обставина, як неможливість особи оплатити

допомогу юриста, без якої він «не може пробратися через лабіринт юридичних

проблем», є фактичним обмеженням права на доступ до правосуддя. Наприклад,

у справі Ейрі проти Ірландії було встановлено, що заявниця в справі про

розлучення не могла дозволити собі скористатися послугами адвоката, хоча такі

послуги були визнані необхідними з огляду на складності розгляду і необхідності

заслухати показання експертів, а також високого емоційного напруження сторін.

А в справі Стіл і Морріс проти Сполученого Королівства ЕСПЧ визнав

необхідність надання безкоштовної юридичної допомоги по цивільній справі, що

є виключно складним, в якому одній стороні, не здатної сплатити надання

юридичної допомоги, протистоїть комерційна організація, здатна найняти

команду адвокатів і юристів (див. параграф 50 рішення по справі Стіл і Морріс

проти Сполученого Королівства). У своїх постановах ЄСПЛ вказав, що

невід'ємною умовою дотримання «інтересів правосуддя» є «вимога справедливих

процедур розгляду справи в суді, яке, крім усього іншого, накладає на державні

органи влади обов'язок надати обвинуваченому реальний шанс захищати себе

протягом всього процесу розгляду справи». У випадку, якщо особі не забезпечено

право особистої участі у справі, однак таким правом наділяється його

представник або адвокат, ЄСПЛ визнає порушення ст. 6 Конвенції. Такий

висновок підтверджується рішенням у справі Кремцова проти Австрії.

Порушення права особи на особисту участь у розгляді справи в суді першої

інстанції може бути виправлено її апеляційним переглядом за участі особи, але

185

лише в тому випадку, якщо суд апеляційної інстанції уповноважений ухвалювати

рішення і з питань права, і з питань факту. Якщо особиста участь особи у справі

не була забезпечена з її власної вини, порушення ст. 6 Конвенції не буде.

Чи не найбільш ефективним серед інституційних гарантій права на судовий

захист, як вже вказувалось, є Європейський суд з прав людини.

Правовою підставою функціонування та діяльності ЄСПЛ є Конвенція про

захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. Стаття 19 цього акта прямо

закріплює, що для забезпечення виконання Високими Договірними Сторонами

їхніх обов’язків за цією Конвенцією засновується Європейський суд з прав

людини. В Україні Конвенція була ратифікована Законом України «Про

ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р.,

Першого протоколу та протоколів 2, 4, 7, 11 до Конвенції від 17.07.1997 р.

Як вказують дослідники, зокрема Д. М. Супрун, Конвенція про захист прав

людини і основоположних свобод містить у собі декілька вимірів правопорядку.

Перший захищає права, що не можуть бути обмежені навіть під час війни або

іншого надзвичайного стану: право на життя (ст. 2), право на особисту

недоторканність – заборона катувань, нелюдського та такого, що принижує

гідність поводження чи покарання (ст. 3), заборона рабства (п. 1 ст. 4), право на

незворотність закону про кримінальну відповідальність (ст. 7). Перелік цих прав,

як відомо, прямо закріплений у ст. 15 Конвенції. Другий вимір правопорядку

включає в себе норми, які можна віднести до вторинних. Особливість значення

цим нормам надається Судом при автономному їх тлумаченні. До третього виміру

правопорядку вчений відносить норми, які в розумінні Європейського суду,

забезпечують ефективний розвиток демократичного суспільства – принцип

публічності та змагальності судового розгляду справ, право на вільні вибори,

право на свободу слова тощо. Безперечно, вони також тісно пов’язані з

первинними нормами. Згадані три виміри правопорядку, а також система інших

гарантій, передбачених Конвенцією про захист прав людини і основоположних

свобод, утворюють у своїй єдності її правову систему [102, с. 65-67].

186

Європейський суд з прав людини, на відміну від інших міжнародних судових

та квазісудових органів, характеризується такими особливостями :

1) є відкритим для звернень будь-якої особи, неурядової організації або

групи осіб, що вважають себе потерпілими від порушення прав, викладених у

Конвенції або протоколах до неї;

2) рішення Суду є обов’язковими для виконання державами-учасницями.

Так, згідно зі ст. 46 Конвенції, Високі Договірні Сторони зобов'язуються

виконувати остаточні рішення Суду в будь-яких справах, у яких вони є сторонами

[16].

Ратифікація Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод

покладає на України певні зобов’язання, ці зобов’язання мають специфічну

природу, яка обумовлюється двома групами чинників.

З одного боку, підписання міжнародного договору покладає на його сторін-

учасниць договірні зобов’язання. Так, згідно зі ст. 26, 27 Віденської конвенції про

право міжнародних договорів кожен чинний договір є обов'язковим для його

учасників і повинен добросовісно виконуватись. Учасник не може посилатись на

положення свого внутрішнього права як на виправдання для невиконання ним

договору. Отже, держава, ставши учасницею міжнародного договору,

відповідальна за виконання його умов перед іншими державами-учасницями.

З іншого боку, рішення та практика Європейського суду з прав людини

засвідчує, що Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод

покладає на держави учасниці не тільки взаємні зобов’язання, але й універсальні

об’єктивні обов’язки щодо захисту основних прав і свобод людини від

порушення з боку інших держав-учасниць.

Окрім згадуваної ст. 46 Конвенції, що покладає на її учасниць обов’язок

виконувати рішення Європейського суду з прав людини, 23 лютого 2006 року був

прийнятий Закон України «Про виконання рішень та застосування практики

Європейського суду з прав людини». Стаття 2 цього нормативно-правового акта

закріплює, що рішення Європейського суду з прав людини є обов'язковими для

виконання Україною.

187

З огляду на це відтепер українські суди у своїй повсякденній практиці

зобов’язані використовувати не лише положення Конвенції про захист прав

людини і основоположних свобод, але й рішення та практику Європейського суду

з прав людини. Понад те, віднині вказані джерела права володіють перевагою

перед нормами чинного вітчизняного законодавства.

Приєднуючись до відповідного міжнародного договору, що є правовою

основою діяльності Європейського Союзу, держава тим самим визнає для себе

обов’язковість передбачених цим ним норм, поширює на себе повноваження

Союзу приймати передбачені договором акти індивідуальної та загальної дії.

Таким чином, рішення Європейського Союзу, прийняті ним у формі актів,

передбачених відповідним договором (директиви, регламенти тощо) є

обов’язковими для виконання та дотримання державами-членами ЄС.

Стосовно України слід зауважити, що оскільки наразі вона не є членом

Європейського Союзу, акти, що складають правове поле діяльності останнього,

не є частиною її національного законодавства, тому не мають для неї

зобов’язуючого характеру. Однак за роки незалежності Україна рухається в

незмінному напрямку до вступу в Європейський Союз, про що свідчить значна

кількість уже прийнятих нею відповідних нормативно-правових актів.

Висновки до розділу 3

1. Серед внутрішньодержавних судових гарантій прав людини

розглянуто систему правових норм, за допомогою яких забезпечується реалізація

права на судовий захист. Юридичні гарантії покликані надати формальну

визначеність праву на судовий захист (визнання права, зокрема, законодавче

закріплення можливості звернутися з позовом до суду, право на участь у розгляді

своєї справи, право на апеляційне та касаційне оскарження тощо), встановити

загальні принципи його здійснення, а також юридичну відповідальність за його

порушення з боку фізичних та юридичних осіб, органів державної влади та

місцевого самоврядування.

2. Закріплюючи та визнаючи право на судовий захист, держава бере на

188

себе зобов’язання щодо створення умов для його ефективної реалізації.

Обов’язком держави є захист проголошених нею прав та свобод, а у випадках

порушень цих прав і свобод – повне їх відновлення. Вказані обов’язки держави

та її органів становлять юридичну гарантію дотримання та здійснення права на

судовий захист. До юридичних гарантій права на судовий захист віднесено також

юридичну відповідальність.

3. Серед внутрішньодержавних гарантій права на судовий захист окрім

юридичних гарантій виокремлено організаційні гарантії, під якими

запропоновано розуміти безпосередню організаційну діяльність держави та її

компетентних органів і посадових осіб, об’єднань громадян, засобів масової

інформації, міжнародних організацій із захисту прав і свобод людини,

спрямовану на забезпечення реальної можливості реалізувати право на судовий

захист. Держава, з одного боку, створює систему правових норм, які регулюють

відносини із реалізації права на судовий захист та процедуру його реалізації,

закріплює правові принципи та юридичну відповідальність, а з іншого –

встановлює систему відповідних державних органів, на які покладає обов’язок

здійснювати відповідні дії із забезпечення права на судовий захист.

4. Розглянуто класифікації міжнародних механізмів захисту прав

людини на: 1) конвенційні (нормативні) та інституційні механізми захисту; 2)

механізми, які захищають громадянські та політичні права; механізми із

забезпечення реалізації економічних, соціальних та культурних прав; механізми,

що здійснюють комплексний захист прав і свобод; 3) залежно від функції,

покладеної в основу міжнародного механізму захисту прав і свобод людини, -

регулятивні та моніторингові (контрольні) механізми; 4) договірні та

позадоговірні.

5. За способом утворення інституційні механізми захисту прав і свобод

людини можна поділити на договірні та позадоговірні. До першої групи

відносяться міжнародні механізми, які були утворені та діють в результаті

спільного рішення держав – учасниць в межах певного міжнародного договору

(Комітети ООН, що утворені на підставі відповідних Конвенцій та пактів).

189

Позадоговірними є інституційні механізми, які функціонують поза волею держав,

гарантуючи, тим самим, свою неупередженість, об’єктивність та відданість

міжнародним стандартам прав людини. Специфічною рисою останніх є їх

наднаціональний характер та широкий масштаб функціонування (наприклад,

Генеральна асамблея ООН).

190

ВИСНОВКИ

У дисертації наведено теоретичне узагальнення й нове вирішення

наукового завдання, яке пов'язано з наданням загальнотеоретичної

характеристики судових гарантій прав людини.

Головні наукові й практичні результати дослідження є такими:

1. Право на судовий захист визначено як можливість звернутися до

встановленого позитивним правом процесуального механізму для захисту своїх

прав і свобод в суді, що забезпечена процесуальним обов’язком суду надати

такий захист, тобто використати всі передбачені процесуальними нормами

можливості для повного та своєчасного розгляду справи і винесення належним

чином аргументованого й базованого на вимогах права судового акта.

2. До елементного складу права на судовий захист включено такі елементи:

суб’єкт (носій), яким може виступати фізична або юридична особа; адресат, яким

є держава, що має нести негативні та позитивні зобов’язання щодо закріплення

та забезпечення реалізації права на судовий захист у конкретному суспільстві;

предмет (зміст) права на судовий захист – система інституційних і процесуальних

складових.

3. Реалізація судових гарантій прав людини можлива лише за умови

системного виконання сукупності негативних та позитивних зобов’язань держави.

Головним негативним зобов’язанням держави в контексті реалізації судових

гарантій прав людини є невтручання у процес здійснення правосуддя. Позитивні

зобов’язання держави в контексті реалізації судових гарантій прав людини можна

диференціювати залежно від того чи іншого елемента права на судовий захист як

його складової частини. У сфері інституційних елементів держава має створити

та забезпечити існування незалежних та неупереджених судів, а також належні

умови доступу до суду, не обтяжені юридичними та економічними обмеженнями.

У сфері процесуальних елементів держава має на законодавчому рівні

врегулювати та практично забезпечити дотримання вимог публічного розгляду

справи за належної судової процедури протягом розумного строку, а результат

191

судової процедури має втілюватися у вмотивованому судовому рішенні та його

виконанні. Найбільш важливим позитивним зобов’язанням держави серед

інституційних елементів права на судовий захист є забезпечення доступу до суду;

основним позитивним зобов’язанням у сфері процесуальних елементів права на

справедливий суд є забезпечення виконання судових рішень.

4. Елементи права на судовий захист можуть бути класифіковані на дві

групи – інституційні та процесуальні. Інституційними елементами (інституційні

судові гарантії прав людини) запропоновано вважати ті критерії, яким повинна

відповідати як судова система в цілому, так і кожен національний судовий орган

окремо; інституційні елементи права на судовий захист співвідносяться з

судоустроєм і внутрішньою організацією судової влади, а не з судочинством і

відправленням правосуддя; до інституційних елементів права на судовий захист

віднесено вимогу належного суду і доступу до суду. Процесуальні елементи

права на судовий захист (процесуальні судові гарантії прав людини) є гарантіями,

які пов’язані безпосередньо з ходом процесу і відправленням правосуддя. До

процесуальних елементів права на судовий захист віднесено: публічність

судового розгляду; розумний строк судового розгляду; належна судова процедура;

вмотивованість рішень суду; виконання судових рішень.

5. Важливим в аспекті судових гарантій прав людини є розкриття

особливостей їх застосування при здійсненні перехідного правосуддя як періоду

застосування спеціальних механізмів, практик та засобів як реакцію на репресії,

події конфлікту або війни з метою протидії і подолання наслідків тих порушень

прав людини і/або гуманітарного права, які мали місце у минулому. У таких

«перехідних» суспільствах: 1) держава має зобов’язання розслідувати порушення

прав людини і порушення гуманітарного права, які мали місце, й притягти

винних до відповідальності; 2) має бути забезпечено право знати правду про

порушення, які мали місце у минулому, і знати про долю людей, які зникли;

3) право на відшкодування шкоди, завданої жертвам порушень прав людини;

4) обов’язок держави запобігти, за допомогою різних механізмів, повторенню

подібних подій у майбутньому.

192

6. Бар’єри у доступі уразливих груп населення до правосуддя можуть бути

класифіковані на правові (інституційні): правова база, що не враховує потреби

уразливої групи, труднощі у сфері тлумачення і застосування законодавства;

неефективні або складні процесуальні норми (відсутність в правовій системі

процесуальних норм, які враховують потреби уразливих груп населення),

неефективні механізми підзвітності, зокрема корупція, а також соціально-

економічні та культурні бар’єри: відсутність інформації про права і процесуальні

норми й способи отримання правової допомоги (може бути зумовлено

відмінностями у рівні освіти, доступу до інформації тощо), нестача фінансових

ресурсів (у тому числі коштів для оплати адвоката, гонорарів юристів, державних

мит, транспортних витрат і витрат на догляд за дитиною тощо), існування

негативних стереотипів серед працівників системи юстиції і загалом у

суспільстві.

7. Стратегія реформування судоустрою, судочинства та суміжних

правових інститутів, яка реалізується в нашій державі, має першочергове

значення для повноцінної реалізації судових гарантій прав людини. Реформа не

тільки враховує, а й цілком ґрунтується на європейських стандартах судочинства

та практиці Європейського Союзу, що підносить за умови її належної реалізації

процес правосуддя на якісно новий рівень. Водночас мають місце окремі

недоліки, що вимагають подальшого наукового дослідження й практичного

вирішення, зокрема, недостатнє нормативне закріплення, недосконалість реформ

суміжних з судовими органів, недостатнє залучення інститутів громадянського

суспільства, неналежний рівень підготовки кадрів та проблеми юридичної освіти,

невисокий рівень правової культури та правосвідомості тощо.

193

СПИСОКВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Абрамович Р. М. Принцип незворотності дії закону в часі : еволюція,

стан та перспективи вдосконалення його застосування в Україні : дис. … канд.

юрид. наук : 12.00.01. Київ, 2015. 171 с.

2. Алексидзе Л. А. Некоторые вопросы теории международного nрава.

Императивные нормы jus cogens. Тбилиси, 1982.

3. Алексі Р. Існування прав людини. Право України. 2011. № 8. С. 121-

130.

4. Антонович М. Україна в міжнародній системі захисту прав людини :

монографія. Київ : KMAcademia, 2000. 262 с.

5. Андрусяк Т. Г. Теорія держави і права. Право для України. Львів, 1997.

267 с.

6. Бараннік Р. В. Право особи на свободу від самовикриття, викриття

членів її сім’ї чи близьких родичів у кримінальному процесі України : дис. ...

канд. юрид. наук : 12.00.09. Запоріжжя, 2002. 235 с.

7. Бігун В. С. Людина в праві : аксіологічний підхід : дис. ... канд. юрид.

наук : 12.00.12. Київ, 2003. 220 с.

8. Бисага Ю. М., Палінчак М. М., Бєлов Д. М., Данканич М. М.

Міжнародні засоби захисту прав та свобод людини і громадянина. Ужгород, 2003.

57 с.

9. Буроменський М. В. Звернення до Європейського суду з прав людини.

URL: http://goo.gl/hNLMns.

10. Велика Хартія Вольностей. 1215 р. URL: http://cyclop.com.ua/content

/view/988/58/1/8/#14728.

11. Венеціанська комісія висловилась щодо відповідальності судді за свої

рішення. Закон і бізнес. URL: http://zib.com.ua/ua/124250-venecianska_

komisiya_vislovilas schodo vidpovidalnosti_suddi.html.

12. Витрук Н. В. Общая теория правового положения личности. Москва,

2008. 448 с.

194

13. Витрук Н. В. Правовой статус личности в СССР : монография.

Москва : Юрид. лит-ра, 1986. 173 с.

14. Виноградова Л. Про вдосконалення порядку притягнення суддів до

цивільно-правової, кримінально-правової, адміністративної відповідальності

Юридична Україна. 2005. № 4. С. 82 – 88.

15. Висновок № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до

уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень. URL:

https://wcd.coe.int/wcd/ViewDoc.jsp?Ref=CCJE(2008)OP11&Language=lanEnglish&

Ver=original&Site=COE&BackColorInternet=FEF2E0&BackColorIntranet=FEF2E0&

BackColorLog ged=c3c3c3.

16. Вишняков О. К. Європейський суд з прав людини як наднаціональне

утворення. URL: http://dspace.onua.edu.ua/bitstream/handle/11300/9829/Vyshniakov

%2033pdf?sequence=1&isAllowed=y.

17. Всеобщая декларация прав человека. Урядовий кур'єр. 2008. № 232.

18. Гамільтон А., Медісон Д., Джей Д. Федераліст : коментар до

Конституції Сполучених Штатів. пер. з англ. Київ : Сфера, 2002. 492 с.

19. Головатий С. Концептуальні витоки ідеї «верховенства права» у

філософській спадщині античних мислителів. Українське право. 2003. № 1.

С. 12–31.

20. Головко І. Процеси демократизації у трансформаційних суспільствах :

сутнісні характеристики та специфічні ознаки. Гілея : науковий вісник. 2013. №

75. С. 432-435.

21. Городовенко В. В. Верховенство права як фундаментальний принцип

судової влади. Часопис Академії адвокатури України.№14 (1’2012). С. 1-8.

22. Забезпечення кваліфікованого захисту прав людини: ключові

проблеми та подальші кроки. Українська Гельсінська група з прав людини. URL:

https://helsinki.org.ua/articles/zabezpechennya-kvalifikovanoho-zahystu-prav.

23. Гриценко І., Погорецький М. Право на справедливий суд. URL:

http://papers.univ.kiev.ua/1/jurydychni_nauky/articles/gritsenko-i-pogoretsky-m-the-

195

right-to-a-just-court_19505.pdf.

24. Грень Н. М. Генезис права на справедливий суд. Науковий вісник

Міжнародного гуманітарного університету. 2015. № 13. С. 22-24.

25. Грищук О. В. Людська гідність у праві : філософські проблеми :

монографія. Львів : Львівський держ. ун-т внутр. справ, 2007. 428 с.

26. Сердюк В. Право на судовий захист у контексті змагальності сторін

Адвокат. 2012. № 9. С. 14-18.: URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/adv_2012_9_4

27. Гуренко М. Н. Конституционное право Украины : курс лекций

Мариуполь, 1999. 278 с.

28. Гусейнов Л. Г. К вопросу об объективной ответственности в сфере

международной защиты прав человека. Вопросы устойчивого и бескризисного

развития : науч.-период. издание межд. каф. ЮНЕСКО и Сибирского отделения

РАН. 1999. № 1. С. 63-68.

29. Де Сальвиа М. Исполнение постановлений Европейского Суда по

правам человека. Юридическая природа обязательств государств и европейский

контроль за положениями национального законодательства. Права Человека.

Практика Европейского Суда по правам человека. 2006. №1. С. 34-40.

30. Добрянський С. П. Актуальні проблеми загальної теорії прав людини :

монографія. Серія І. Дослідження та реферати. Вип. 10. Львів: Астрон, 2006.

120 с.

31. Домо Биир против Нидерландов. URL: http://europeancourt.ru/

uploads/ECHR_Dombo_Beheer_B_V_v_the_Netherlands_27_10_1993.pdf.

32. Доступ к правосудию и субсидируемая юридическая помощь : анализ

международного и российского опыта : сб. материалов / сост. Шабельников Д. Б.,

Шепелева О. С. Москва, 2010. 287 с.

33. Європейський суд з прав людини : справи громадян проти країн. URL :

https://hudoc.echr.coe.int/eng#{"fulltext":["Tsezar and others v.

Ukraine"],"documentcollectionid2":["GRANDCHAMBER","CHAMBER"],"itemid":[

"001-180845"]}.

34. Ежегодный доклад Комитета по правам человека Генеральной

196

Ассамблеи и представлены ЭКОСОС 25 июня 2004 г. URL: http://ods-dds-

ny.un.org/doc/UNDOC/GEN/No4/406/46/PDF/N0440646.pdf?open Element.

35. Екбатани притив Швеции : решение Европ. суда по правам человека от

26.05.1988 р. Европейский суд по правам человека : избр. решения : в 2–х т. Т. 1. /

под ред. В. А. Туманова. Москва : НОРМА, 2000. С. 582-590.

36. Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката : у 2 ч. / О. Д.

Святоцький, Т. Г. Захарченко, С. Ф. Сафулько та ін. Київ : Ін Юре, 2008. Ч. 1.

616 с.

37. Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних

свобод від 04.11.1950 р. та додаткові протоколи, ратиф. Законом України від

17.07.1997 р. Офіційний вісник України. 2006. № 32. Ст. 2371.

38. Єгорова В. С. Гарантії діяльності суддів загальної юрисдикції. Вісник

НТУУ "КПІ" Політологія. Соціологія. Право. URL: http://visnyk-

psp.kpi.ua/article/viewFile/123433/118168.

39. Жигалкін П. І., Прилипко С. М., Ярошенко О. М. Судова практика та її

значення для регулювання відносин у сфері праці : монографія. Харків : ПП Фінн,

2008. 544 с.

40. Загальна декларація прав людини 1948 р URL:

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_015.

41. Загальна теорія держави і права : підруч. для студ. юрид. вищих навч.

закладів / М. В. Цвік, О. В. Петришин, Л. В. Авраменко та ін. Харків: Право, 2009.

572 с.

42. Законы Ману / пер. С. Д. Эльмановича. URL:

http://www.sanatanadharma.udm.net/text/manu.txt.

43. Законы Хаммурапи. URL: http://www.hist.msu.ru/ER/

Etext/hammurap.htm.

44. Зворотченко Т.М. Гарантії реалізації конституційних політичних прав і

свобод людини й громадянина в Україні. Часопис Київського університету права.

2013. № 4. С. 95-99

45. Констатій О. В. Щодо проблеми реалізації принципу верховенства

197

права у сфері діяльності судової влади в Україні. URL:

http://www.viaduk.net/clients/vs.nsf/0/EA724CB626C9EAB1C225762B0049C468

46. Засоби правового захисту від порушень прав людини на українських

територіях, що знаходяться поза контролем української влади : Резолюція

Парламентської Асамблеї Ради Європи, прийнята 12 жовт. 2016 р. URL:

http://mtot.gov.ua/deyaki-roz-yasnennya-shhodo-rezolyutsiyi-parye-vid-12-10-2016/.

47. Зубарєва А. Є. Доповіді держав-учасниць міжнародного пакту про

громадянські та політичні права 1966 р. як елемент моніторингового механізму

комітету ООН з прав людини. Науковий вісник Міжнародного гуманітарного

університету. Сер. : Юриспруденція. 2013. № 6-1. Т. 2. С. 227-230.

48. Ісакова В. М. Право на правову допомогу : поняття, особливості,

гарантії : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.01. Харків, 2013. 19 с.

49. Лук’янов Д. В. Релігійні правові системи в сучасному світі :

монографія. Харків : Право, 2015. 352 с.

50. Качанов Є. О. Процедурні складові частини судових гарантій прав

людини. Право та державне управління : зб. наук. пр. У 2-х томах. Запоріжжя :

КПУ, 2018. № 2 ( 31). Т. 1. С. 15–20.

51. Качанов Є. О. Право на справедливий суд як основоположна гарантія

прав людини: історичний розвиток концепції. Науковий вісник публічного та

приватного права : зб. наук. пр. Київ : Наук.-дослід. ін.-т публічного права, 2017.

Вип. 5. Т. 1. С. 23−27.

52. Качанов Є. О. Право на судовий захист крізь призму ґенези ідеї прав

людини. Науковий вісник Херсон. держ. ун-ту. 2018. Вип. 3. Т. 1. С. 18–22.

53. Качанов Є. О. Інституційні складові судових гарантій прав людини.

Magyar Tudomanyos Journal. Budapest, Hungary, 2018. № 19 (2018). С. 20–25.

54. Кельзен Г. Судебная гарантия Конституции (Конституционная

юстиция) пер. с фр. Право и политика. 2006. № 8. С. 5–14; № 9. С. 5–18.

55. Ковлер А. И. Новые тенденции в практике Европейского Суда по

правам человека : «пилотные постановления» о «структурных проблемах». URL:

http://www.espch.ru/content/view/145/34/.

198

56. Кодекс адміністративного судочинства України в редакції Закону від 3

жовт. 2017 р. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2747-15.

57. Козюбра М. І. Право і людина : лінії взаємозв’язків та тенденції

розвитку. URL: http://ekmair.ukma.edu.ua/bitstream/handle/123456789/7780/

Koziubra_Pravo_i_liudyna.pdf.

58. Колишній В. Вища рада правосуддя з’ясує, чи є порушенням присяги

«грубе свавілля» членів ВС. Закон і бізнес.№ 18 (1264).

59. Комаров В. В., Сакара Н. Ю. Право на справедливий судовий розгляд у

цивільному судочинстві : навч. посіб. Харків : НЮАУ, 2007. 42 с.

60. Конституція США. URL: http://leksika.com.ua/12370114/legal/

konstitutsiya_ssha.

61. Конституційна юрисдикція : підручник / Ю. Г. Барабаш та ін. Харків :

Право, 2012. 166 с.

62. Копєйчиков В. В. Права человека : мифы и реальность : монография.

Київ : Вища школа, 1987. 87 с.

63. Костас П. Захист внутрішньо переміщених осіб відповідно до

Європейської конвенції з прав людини та інших стандартів Ради Європи :

посібник. Харків : Право, 2017. 151 с.

64. Котюк В. О. Теорія права : Курс лекцій : навч. посіб. для юрид.

факультетів вузів. Київ : Вентурі, 1996. 208 с.

65. Кравчук В. Організаційно-правові гарантії діяльності суддів в Україні:

поняття та класифікація. Публічне право, 2015. URL: http://www.irbis-

nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?C21COM=2&I21DBN=

UJRN&P21DBN=UJRN&IMAGE_FILE_DOWNLOAD=1&Image_file_name=PDF/

pp_2015_1_5.pdf.

66. Куйбіда Р., Сироїд О. Посібник із написання судових рішень. Київ :

Дрім Арт, 2013. 224 с.

67. Кушніренко О. Г., Слінько Т. М. Права і свободи людини і

громадянина : навч. посібник. Харків : Факт, 2001. 440 с.

68. Козюбра М. Природа соціальних прав людини та особливості

199

механізму їх реалізації. Вісник Конституційного Суду України. 2002. № 5. С. 57-

61.

69. Кривов'яз О. В. Реалізація права на захист в судовому порядку.

https://kneu.edu.ua/userfiles/dostup/2018/Stattya_Krivovyaz.pdf.

70. Максимов С. І. Права людини: універсальність і культурна

різноманітність. Право України. 2010. № 2. С. 36-43.

71. Мігоряну С. Д. Регламентація права на судовий захист у міжнародному

праві з прав людини. Науковий вісник Чернівецького університету. Вип. 306.

Правознавство. 2005. С. 43-48.

72. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від

16.12.1966 р. URL: http://goo.gl/8LAIki.

73. Мюллерсон Р. А. Права человека: идеи, нормы, реальность :

монография. Москва : Юрид. лит., 1991. 160 с.

74. Молдаван В. В., Мелащенко В. Ф. Конституційне право : опорні

конспекти : навч. посіб. для студ. юрид. вузів та факультетів. Київ : Юмана, 1996.

272 с.

75. Модернизация статуса судьи : современные международные подходы:

моногр. / отв. ред. Т. Н. Нешатаева. Москва : Норма – ИНФРА-М, 2011. 336 с.

76. Написання судових рішень. Практично-методичний посібник

викладача. Київ : Проект USAID «Україна: верховенство права». 2016.

http://www.fair.org.ua/content/library_doc/Curriculum_JOW_print.pdf.

77. Національні та міжнародні механізми захисту прав людини : тези доп.

всеукр. круглого столу (м. Харків, 20 квіт. 2016 р.). Харків, 2016.

78. Овчаренко О. М. Доступність правосуддя та гарантії його реалізації :

монографія. Харків : Право, 2008. 304 с.

79. Овчаренко О. Європейський суд з прав людини і його роль у

забезпеченні стандартів належної судової процедури при здійсненні правосуддя

перехідного періоду. Базове дослідження із застосування правосуддя перехідного

періоду в Україні : монографія. Київ : РУМЕС, 2017. С. 118-146.

80. Організація судових та правоохоронних органів : підруч. для студ.

200

юрид. спеціальностей вищ. навч. закл. / за ред. І. Є. Марочкіна і Н. В. Сібільової.

2-ге вид., переробл. і допов. Харків : Одіссей, 2011. 376 с.

81. Остапенко В. В. Гарантії суб’єктивних прав і свобод як елемент

правового статусу людини і громадянина. Теорія і практика правознавства. 2018.

Вип. 1 (13). URL: http://tlaw.nlu.edu.ua/article/download/127019/130216.

82. Питер ван Дейк, Грет Халлер, Джеффри Джоуэлла, Каарло Туори

Доклад о верховенстве права : Венецианская комиссия : принято на 86 пленарном

заседании Венецианской Комиссии (Венеция, 25–26 марта 2011 г.). URL:

http://www.google.com/#sclient=psy&hl=en&biw.

83. Права человека : учебник / отв. ред. Е. А. Лукашева. 2-е изд., перераб.

Москва : Норма: ИНФРА-М, 2011. 560 с.

84. Петер М., Стирк Р., Сейгал Д. Происхождение и природа прав человека.

Российский бюллетень по правам человека. 1996. № 9. С. 14-22.

85. Петришин А. В. К вопросу об общетеоретическом понятии прав

человека. Проблемы законности. 1997. № 3. С. 12-18.

86. Підлубна Т. М. Поняття захисту суб’єктивних цивільних прав та

інтересів. Підприємництво, господарство і право. № 9. 2008. С. 96-99.

87. Поляков С. Б. Правонарушитель – орган судебной власти? Российский

судья. 2010. № 9. С. 26 – 30.

88. Постанова Дергачівського районного суду Харківської області від 26

черв. 2016 р. №58608680 URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/58608680.

89. Принцип верховенства права : проблеми теорії та практики : у 2-х кн.

/ за заг. ред. Ю. С. Шемшученка. Книга друга : принцип верховенства права у

діяльності держави та в адміністративному праві. Київ : Конус-Ю, 2008. 314 с.

90. Пробко І. Б. Поняття та класифікація конституційних прав, свобод і

обов’язків людини та громадянина, гарантії їх реалізації. Наукові записки

Львівського університету бізнесу та права. 2013. Вип. 11. С. 86-89. URL:

http://nbuv.gov.ua/UJRN/Nzlubp_2013_11_24.

91. Про безоплатну правову допомогу : Закон України від 02.06.2011 р. №

3460-VI. Офіційний вісник України. 2011. № 51 (15.07.2011). Ст. 2009.

201

92. Про відновлення довіри до судової влади в Україні : Закон України від

8 квітня 2014 р., № 1188-VII. Відомості Верховної Ради України. 2014. № 23. Ст.

870.

93. Про відступ України від окремих зобов’язань, визначених

Міжнародним пактом про громадянські і політичні права та Конвенцією про

захист прав людини і основоположних свобод : постанова про Заяву Верховної

Ради України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/462-19.

94. Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з

прав людини : Закон України від 23 лютого 2006 р. № 3477-IV. Відомості

Верховної Ради України. 2006. № 30 (28.07.2006). Ст. 260.

95. Про забезпечення права на справедливий суд : Закон України від 12

лютого 2015 р., № 192-VIII. Офіційний вісник України. 2015 р. № 17. Ст. 447.

96. Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб : Закон

України від 20 жовт. 2014 р. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1706-

18/paran181#n181.

97. Пухтецька А. А. Формування вимог принципу верховенства права

західною правовою традицією. Вісник Вищої ради юстиції. 2010. № 3. С.64-72.

98. Попелюшко В. О. Функція захисту в кримінальному судочинстві

України : правові, теоретичні та прикладні проблеми : автореф. дис. ... д-ра юрид.

наук : 12.00.09. Київ, 2009. 38 с.

99. Про судовий збір : Закон України від 8 лип. 2011 р. URL:

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3674-17/paran9#n9.

100. Про судоустрій і статус суддів : Закон України № 1402-VIII, від 2

червня 2016 р. Офіційний вісник Україник.2016 р., № 56.

101. Про судоустрій і статус суддів : Закон України від 7 липня 2010 року №

2453-VI. Офіційний вісник України. 2010. № 55/1 (30.07.2010). Ст. 1900.

102. Супрун Д. М. Організаційно-правові засади та юрисдикційні основи

діяльності Європейського суду з прав людини: автореф. дис. … канд. юрид. наук:

12.00.11. Київ, 2002.

103. Про Стратегію реформування судоустрою, судочинства та суміжних

202

правових інститутів на 2015-2020 роки: Указ Президента України від 20.05.2015

№276/2015. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/276/2015/card3#Files.

104. Пушкіна О. В. Конституційний механізм забезпечення прав людини і

громадянина в Україні : проблеми теорії і практики : автореф. … д-ра юрид. наук :

12.00.02. Харків, 2008. 38 с.

105. Пушкіна О. В. Питання класифікації прав людини та способів її

закріплення у сучасній конституційній практиці. Бюлетень Міністерства

юстиції України. 2004. № 11(37). С. 8-20.

106. Рабінович П. М. Основи загальної теорії права та держави : навч. посіб.

5-те вид., зі змінами. Київ : Атіка, 2001. 176 с.

107. Рабінович П. М. Світова «Біблія» людських прав (до 60-річчя

проголошення Всезагальної декларації прав людини). Вісник Академії правових

наук України. 2009. № 1 (56). С. 21-30.

108. Рабінович П. М., Хавронюк М. І. Права людини і громадянина : навч.

посіб. Київ : Атіка, 2004. 464 с.

109. Раданович Н. М. Національна імплементація міжнародних договорів

щодо прав людини : загальнотеоретичне дослідження (на матеріалах

впровадження конвенції про захист прав і основних свобод людини) : автореф. …

канд. юрид. наук : 12.00.01. Львів, 2000. 19 с.

110. Рішення ЄСПЛ у справі Кемпбелл і Фелл проти Сполученого

Королівства. URL: http://goo.gl/veHses.

111. Рішення ЄСПЛ у справі Буюкдаґ проти Туреччини. URL:

http://eurocourt.in.ua/Article.asp?AIdx=341.

112. Рішення ЄСПЛ у справі Сокуренко і Стригун проти України. URL:

http://goo.gl/VImRr4.

113. Рішення ЄСПЛ у справі Голдер проти Сполученого Королівства. URL:

http://goo.gl/9uIGdw.

114. Рішення ЄСПЛ у справі Вінтерверп проти Нідерландів. URL:

http://goo.gl/uNiQ4c.

115. Рішення ЄСПЛ у справі Претто й інші проти Італії. URL:

203

http://goo.gl/1ZHmkf.

116. Рішення ЄСПЛ у справі Гоч проти Туреччини. URL:

http://goo.gl/HLPTKE.

117. Рішення ЄСПЛ у справі Стогмюллер проти Австрії. URL:

http://goo.gl/fNCxWi.

118. Рішення ЄСПЛ у справі Нуутінен проти Фінляндії. URL:

http://goo.gl/JqzNm3.

119. Рішення ЄСПЛ у справі Хорнсбі проти Греції. URL:

http://goo.gl/Ljb9sS.

120. Рішення ЄСПЛ у справі Войтенко проти України. URL:

http://www.khpg.org/index.php?id=1103814614.

121. Рішення ЄСПЛ у справі Шмалько проти України. URL:

http://www.khpg.org/index.php?id=1103815248.

122. Рішення ЄСПЛ у справі Ромашов проти України. URL:

http://www.khpg.org/index.php?id=1118327308.

28. Рішення ЄСПЛ у справі Припіяло проти України. URL:

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/974_344.

124. Рішення ЄСПЛ у справі Стаднюк проти України. URL:

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/974_416.

125. Рішення ЄСПЛ у справі Циммерман та Штайнер проти Швейцарії.

URL: http://goo.gl/tg6Z4Y.

126. Рішення ЄСПЛ у справі Гінчо проти Португалії. URL:

http://goo.gl/BgifZk.

127. Рішення ЄСПЛ у справі Карнаушенко проти України. URL:

http://goo.gl/GF2xn4.

128. Рішення ЄСПЛ у справі Дульський проти України. URL:

http://khpg.org/index.php?id=1179481249.

129. Рішення ЄСПЛ у справі Х. проти Німеччини. URL:

http://goo.gl/CV4cLT.

130. Рішення ЄСПЛ у справі Стрижак проти України. URL:

204

http://www.khpg.org/ru/index.php?id=1091685412.

131. Рішення ЄСПЛ у справі Грецькі нафтопереробні заводи «Стрен» і

Стратіс Андреадіс проти Греції. URL: http://hudoc.echr.coe.int/sites/rus/

pages/search.aspx?i=001-57913.

132. Рішення ЄСПЛ у справі Брумераску проти Румунії. URL:

http://eurocourt.in.ua/Article.asp?AIdx=307.

133. Рішення ЄСПЛ у справі Ван де Хурк проти Нідерландів. URL:

http://goo.gl/ydo6tV.

134. Рішення ЄСПЛ у справі Хаджианастассіу проти Греції. URL:

http://goo.gl/3MwTYR.

135. Рішення ЄСПЛ у справі Ді Педе проти Італії. URL: http://goo.gl/Ect7ex.

136. Рішення ЄСПЛ у справі Сокур проти України. URL:

http://www.khpg.org/index.php?id=1179226770.

137. Рішення ЄСПЛ у справі Півень проти України. URL:

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/980_222.

138. Рішення ЄСПЛ у справі Жовнер проти України. URL :

http://www.khpg.org/index.php?id=1103813903.

139. Рішення Конституційного Суду України від 30.05.2001 р., № 7-рп/2001

у справі про відповідальність юридичних осіб. Офіц. вісн. України. 2001. № 24.

Ст. 1076.

140. Решение по делу Айрей против Ирландии (Airey v. Ireland) от 9

октября 1979 р. Европейский суд по правам человека. Избранные решения : В 2

т. / Предс. ред. колл. В. А. Туманов. Москва : НОРМА, 2000. Т. 1. С. 271-288.

141. Рішення у справі Серявін та інші проти України. URL:

http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/974_672.

142. Рішення у справі Моннелл і Моріс проти Сполученого Королівства :

рішення Європ. суду з прав людини від 02.03.1987 р. URL: www.echr.coe.int.

143. Базове дослідження із застосування правосуддя перехідного періоду

в Україні: монографія / за заг. ред. А. П. Бущенка, М. М. Гнатовського. Київ :

"РУМЕС", 2017. 592 с.

205

144. Рішення у справі Юрій Миколайович Іванов проти України : рішення

Європейського суду з прав людини від 15.10.2009 р. URL:

http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/SO6322.html.

145. Решение по делу Эстамирова и другие против России : URL:

http://www.srji.org/resources/search/179/.

146. Рішення Європейського Суду у справі Свято-Михайлівська Парафія

проти України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/974_254.

147. Решение по делу Читаев против России URL:

http://www.srji.org/resources/search/54/.

148. Решение по делу Ассоциация 21 декарбя 1989 года и др. (Association

“21 Decembre 1989”) против Румынии. Избранные постановления Европейского

Суда. Спец. вып. № 1/2012. С. 59-86.

149. Решение по делу Исаева против России. URL:

http://www.srji.org/resources/search/14/.

150. Рішення у справі Івановський проти колишньої Югославської

республіки Македонія. URL: http://precedent.in.ua/2016/07/07/yvanovskyj-protyv-

byvshej-yugoslavskoj-respublyky-makedonyya/.

151. Рішення у справі Катан та інші проти Молдови та Росії. URL:

http://precedent.in.ua/2016/02/09/katan-ta-inshi-proty-moldovy-ta-rosiyi/

152. Рішення у справі Корбей проти Угорщини. URL: http://europeancourt.ru/

uploads/ECHR_Korbely_v_Hungary_19_09_2008.pdf

153. Регушевський Е. Є. Конституційно-правові гарантії політичних прав та

свобод людини і громадянина в Україн : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.02. Київ,

2004. 230 с.

154. Роман Давид. Люстрація в Україні та европейські стандарти :

формування демократії, спроможної себе захистити. Проект USAID

«Справедливе правосуддя». URL: http://www.fair.org.ua/content/library_doc/

FAIR_Report_Roman_David_Lust_and_Democ_2015_UKR.pdf.

155. Романова А. А. Система забезпечення прав і свобод людини і

громадянина в Україні. URL: http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-

206

bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?C21COM=2&I21DBN=UJRN&P21DBN=UJRN&Z21

ID=&IMAGE_FILE_DOWNLOAD=1&Image_file_name=PDF/FP_index.htm_2012_

2_95.pdf.

156. Руднєва О. М. Поняття та види міжнародних інституційних механізмів

забезпечення та захисту прав людини. URL: http://pravoisuspilstvo.org.ua/

archive/2012/2_2012/07.pdf.

157. Руиз-Матеос против Испании. URL: http://europeancourt.ru/uploads/

ECHR_Ruiz_Mateos_v_Spain_23_06_1993.pdf.

158. Савчин М. Право на справедливий суд і конституційна юрисдикція:

окремі аспекти згідно з синтетичною теорією конституції. Вісник

Конституційного Суду України.№ 2/2013. С. 96-106.

159. Сакара Н. Ю. Проблема доступності правосуддя у цивільних справах :

дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.03. Харків, 2006. 209 с.

160. Сакара Н. Право на справедливий судовий розгляд та національна

практика цивільного судочинства. Право України. 2011. № 10. С. 63-77.

161. Сало В. І. Внутрішні функції держави в умовах членства в

Європейському Союзі : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.10. Харків, 2007. 209 с.

162. Скрипник Я., Харченко В. Європейський суд виніс рішення щодо

розслідування обставин Скнилівської трагедії України. URL:

http://www.khpg.org/index.php?id=1472717578.

163. Смородинський В. С. Судова реформа у контексті верховенства права.

Філософія права і загальна теорія права.№ 1–2/2016. С. 204-217.

164. Сравнительное конституционное право / под ред. Ковлера А. И.,

Чиркина В. Е., Юдина Ю. А. Москва : Манускрипт, 1996. 729 с.

165. Стадник Г. Виникнення і розвиток міжнародної та європейської

інституційної системи захисту прав людини і формування її нормативно-правової

основи. Право України. 2005. № 1.

166. Стандарты справедливого правосудия (международные и

национальные практики) / кол. авторов ; под ред. д. ю. н. Т. Г. Морщаковой.

Москва : Мысль, 2012. 584 с.

207

167. Сьогодні Євросуд оприлюднить 211 рішень у справах проти України

URL: http://www.unian.ua/news/547439-sogodni-evrosud-oprilyudnit-211-rishen-u-

spravah-proti-ukrajini.html.

168. Тацій В. Я. Вступне слово. Вісник Академії правових наук України.

Харків, 2009. № 1 (56). С. 17-18.

169. Уварова О. Характеристика перехідного періоду. Базове дослідження із

застосування правосуддя перехідного періоду в Україні : реферативний огляд.

Київ, 2017. с. 23.

170. Україна програла 11 мільйонів за день. Дайджест Центру

суддівських студій. URL: http://www.judges.org.ua/dig3786.htm.

171. Фулей Т. І. Застосування практики Європейського суду з прав людини

при здійсненні правосуддя : наук.-метод. посіб. для суддів. 2-ге вид. випр., допов.

Київ, 2015. 208 с.

172. Христова Г. О. До питання про формування доктрини позитивних

зобов’язань держави у сфері прав людини. Філософія права і загальна теорія

права. 2013. № 2. С. 124-134.

173. Христова Г. О. Позитивні зобов’язання держави у сфері прав людини

як новий напрям дослідження у вітчизняній теоретичній юриспруденції. URL:

http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?C21COM=

2&I21DBN=UJRN&P21DBN=UJRN&IMAGE_FILE_DOWNLOAD=1&Image_file_

name=PDF/vapny_2012_2_5.pdf.

174. Христова Г. О. Про позитивні зобов’язання держави стосовно прав

людини в умовах збройного конфлікту та його наслідків. URL:

https://rm.coe.int/native/168072b3cf.

175. Христова Г. О. Формування доктрини позитивних зобов’язань держави

Європейським судом з прав людини. Правове забезпечення ефективного

виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини :

матер. 2-ї міжнар. наук.-практ. конф. (Одеса, 20-21 вересня 2013 р.). Одеса :

Фенікс, 2013. С. 105-119.

176. Хофер Р., Нетесайм Н. Написання судових рішень. Посібник для суддів.

208

Київ : Проект USAID «Україна: верховенство права». 2010. URL:

http://www.fair.org.ua/content/library_doc/UROL%20Judicial%20Opinion%20Writing

%20Handbook%2003.06.2010.pdf.

177. Хауамда Галеб Ауад Мустафа. Механизм защиты прав человека в

институционной системе ООН : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.11. Київ,

1996. 19 с.

178. Харченко проти України : рішення Європейського суду з прав людини

від 10.02.2011 р. URL: http://www.yurincom.com/ua/harchenko-protu-ykrainu.

179. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р., № 435-IV. Відом. Верхов.

Ради України. 2003. Ст. 356.

180. Чарнота A. Про яскравий випадок невизначеності, або правосуддя

перехідного періоду і верховенство права. Філософія права і загальна теорія

права. 2013. № 2.

181. Шпакович О. Особливості способів імплементації міжнародно-

правових норм. Віче. 2010. № 17. С. 23-25.

182. Шевчук С. Право на судовий захист в сучасних умовах. URL:

http://irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?C21COM=2&I21DBN=

UJRN&P21DBN=UJRN&IMAGE_FILE_DOWNLOAD=1&Image_file_name=PDF/a

pp_2012_24_69.pdf.

183. Шевчук С. Основи конституційної юриспруденції. Київ : Український

центр правничих студій, 2001. 302 с.

184. Щодо якості судових рішень : Висновок № 11 (2008) Консультативної

ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи. URL:

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/7864c99c46598282c2257b4c0037c014/5

8f4a4dd76aacfd0c2257d87004971a6/$FILE/%D0%92%D0%B8%D1%81%D0%BD%

D0%BE%D0%B2%D0%BE%D0%BA%20%E2%84%96%2011%20(2008).pdf.

185. Щодо деяких спірних питань судової практики : інформаційний лист

ВСС України головам апеляційних судів областей, міст Києва і Севастополя, АРК

від 13.02.2012 р., № 6-182/0/4-12. Офіційний сайт Вищого спеціалізованого суду

України. URL: http://sc.gov.ua/ua/2012_rik.html.

209

186. Щодо суддів : незалежність, ефективність та обов'язки : рекоменд.

Комітету міністрів РЄ від 17.11.2010 р., № R (94)12. URL:

http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=994_a38.

187. Щодо рішень, які розкривають системну проблему, що лежить в основі

порушення : Резолюція Комітету міністрів Ради Європи Res(2004)3 від

12.05.2004 р. URL: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/SO1185.html.

188. Юридична енциклопедія : В 6 т. / редкол.: Ю. С. Шемшученко та ін.

Київ : Укр. енциклопедія, 1998. Т.1: А-Г. 672 с.

189. Смокович М. І. Правове регулювання розгляду виборчих спорів:

теоретичний і практичний аспекти : монографія. Київ : Юрінком Інтер, 2014.

190. Affaire aire Ādamsons c. Lettonie. URL: https://juricaf.org/arret/

CONSEILDELEUROPE-COUREUROPEENNEDESDROITSDELHOMME-

20080624-366903.

191. Al-Skeini et al. v. UK. URL: http://graduateinstitute.ch/files/live/

sites/iheid/files/sites/international_law/shared/international_law/Prof_Clapham_websit

e/docs/CASE%20OF%20ALSKEINI%20AND%20OTHERS%20v.%20THE%20UNI

TED%20KINGDOM.pdf.

192. Basic principles and guidelines on the right to a remedy and preparation for

victims of gross violations of international human rights law and serious violations of

international humanitarian law Van Boven-Bassiouni Principles / Office of the High

Commissioner for Human Rights. UNITED NATIONS, 2005.

193. Banković and Others v. Belgium and Others. URL:

https://merlin.obs.coe.int/iris/2002/1/article2.en.html

194. Bell C. Transitional Justice, Interdisciplinarityand the State of the “Field”

or “Non-Field”. International Journal of Transitional Justice. 2009. Vol. 3(1). P. 5-

27.

195. Brems E. Transitional Justice in the Case Law of the European Court of

Human Rights. The International Journal of Transitional Justice. Vol. 5. 2011, p. 282–

303.

196. Cappelletti M. The Worldwide Movement to Make Rights Effective : A

210

General Report. Access to Justice. Vol. I: A World Survey / Ed. by M. Cappelletti, B.

Garth. Alphen aan den Rijn : Sijthoff, 1978. P. 5-9.

197. Case of Broniowskiv. Poland, G.C. no. 31443/96. Judgmentof Stasbourg.

22 June 2004. URL: http://legislationline.org/download/action/download/

id/3513/file/Case_of_Broniowski_v_Poland_2004_en.pdf.

198. Case of Streletz, Kessler and Krenz v. Germany. URL:

http://hudoc.echr.coe.int/eng#{"appno":["44801/98"],"itemid":["001-59353"]}.

199. Cassel D. The Inter-American Court of HumanRights in Victims

Unsilenced: The Inter-American HumanRights System and Transitional Justice in

Latin America. Washington DC : Due Process of Law Foundation, 2007. P. 151-167.

200. Feasibility Study: Equal Access to Justice for Women. GENDER

EQUALITY COMMISSION. Strasbourg, 2013. 20 p.

201. Goodhart M. Human Rights : Politics and Practice. Oxford University Press,

2016. 512 p.

202. Johnson Р. History ofthe Jews. New York, 1988. 656 p..

203. Jeremy McBride, Access to Justice for Migrants and Asylum-seekers in

Europe, European Committee on Legal Co-operation, CDCJ (2009), para. 9.

204. Humprey J. The International Law of Human Rights. New York : Free Press,

1989. 201 p.

205. History of Transitional Justice. Human Rights Quarterly. V. 31. № 2. P.

321-367.

206. Hakeem O. Yusuf. Transitional justice, judicial accountability and the rule

of law. Routledge, 2010.

207. Hayner P. Unspeakable Truths: Confronting State Terror and Atrocity. New

York, London : Routledge, 2001.

208. Hunt L. Inventing Human Rights. A History. W. W. Norton & Company,

2008. 272 p.

209. Kritz N. Transitional Justice: How Emerging Democracies Reckon with

Former Regimes, Vol. I: General Considerations. United States Institute of Peace, 1995.

672 р.

211

210. Lutz E., Sikkink K. The Justice Cascade : The Evolution and Impact of

Foreign Human Rights Trials in Latin America. Chicago Journal of International Law.

2001. Vol. 2. №1. 33 p.

211. Mendez J. Accountability for Past Abuses. Human Rights Quarterly. 1997.

Vol. 19. №2.

212. Muller H. J. Freedom in the Ancient World. Harper, 1961. 360 p.

213. Noémie Turgis. What is transitional justice? International Journal of Rule

of Law, Transitional Justice And Human Rights. 2010. Vol. 1.

214. Progress of the World’s Women 2015 - 2016 : transforming Economies,

Realising Rights. UN Women. New York, 2015. 342 p.

215. Parliamentary Assembly of the Council of Europe, Resolution 2054 (2015)

on Equality and non-discrimination in the access to justice.

216. Report of Diane Orentlicher, independent expert to update the Set of

principles to combat impunity – Updated Set of principles for the protection and

promotion of human rights through action to combat impunity Joinet Principles /

UNITED NATIONS, 1997.

217. Rule-of-law tools for post-conflict states. Vetting: an operational framework.

UNITED NATIONS. New York and Geneva, 2006.

218. Sandoval C. Transitional Justice: Key Concepts, Processes and Challenges.

Villalba Institute for Democracy & Conflict Resolution. Part of the University of Essex

Knowledge Gateway, 2011. 13 р.

219. Sandru and Others v. Romania.

https://hudoc.echr.coe.int/app/conversion/pdf/?library=ECHR&id=002-

1182&filename=002-1182.pdf&TID=thkbhnilzk

220. Settling Accounts Revisited: Reconciling Global Norms and Local Agency.

International Journal of Transitional Justice. 2007. V. 1. №1. P. 10-22.

221. Shelton D. Remedies in International Human Rights Law. Second edition.

Oxford : Oxford University Press, 2005.

222. Schmale W. Archaologie der Grund- und Menschenrechte in der Fruhen

Neuzeit. Ein deutsch-franzosisches Paradigma. Munich, 1997. 551 s.

212

223. Transitional justice and economic, social and cultural rights. New York and

Geneva, 2014. 59 р.

224. Transitional Justice and Peacebuilding on the Ground : Victims and ex-

combatants / Ed. by Ch. Sriram, G.-G. Jemima, J. Herman, O. Martin-Ortega.

Routledge, 2013. 320 p.

225. Turek v. Slovakia : case № 57986/00, §115. URL:

https://www.right2info.org/cases/r2i-turek-v.-slovakia.

226. Varnava and Others v. Turkey. URL:

http://www.concernedhistorians.org/le/424.pdf.

227. Ilascu and others v Moldova and Russia. URL:

http://www.rulac.org/assets/downloads/Ilascu_v_Moldova_and_Russia.pdf.

228. Veyne P. Humanitas : Romans and Non-Romans. The Romans / Ed. by

Andrea Giardina. Chicago, 1993. P. 342-369.

229. Witte J. Jr. The Reformation of Rights : Law, Religion and Human Rights

in Early Modern Calvinism. Cambridge, 2007. 406 p.

230. Ždanoka v. Latvia. URL: https://hudoc.echr.coe.int/app/

conversion/pdf/?library=ECHR&id=001-119931&filename=001-119931.pdf.

213

ДОДАТОК

СПИСОК ПУБЛІКАЦІЙ ЗДОБУВАЧА

Наукові праці, в яких відображені основні результати дослідження

1. Качанов Є. О. Процедурні складові частини судових гарантій прав

людини. Право та державне управління : зб. наук. пр. У 2-х томах. Запоріжжя :

КПУ, 2018. № 2 ( 31). Т. 1. С. 15–20.

2. Качанов Є. О. Право на справедливий суд як основоположна гарантія прав

людини: історичний розвиток концепції. Науковий вісник публічного та

приватного права : зб. наук. пр. Київ : Науково-дослідний інститут публічного

права, 2017. Вип. 5. Т. 1. С. 23−27.

3. Качанов Є. О. Недержавні системи правосуддя: моделі взаємовідносин із

державними правовими системами. Порівняльно-аналітичне право. 2017.

Вип. 6. С. 23–26. URL :http://www.pap.in.ua/6_2017/6.pdf

4. Качанов Є. О. Право на судовий захист крізь призму генези ідеї прав людини.

Науковий вісник Херсон. держ. ун-ту. 2018. Вип. 3. Т. 1. С. 18–22.

5. Качанов Є. О. Інституційні складові судових гарантій прав людини. Magyar

Tudomanyos Journal. Budapest, Hungary, 2018. № 19 (2018). С. 20–25.

Наукові праці, які додатково відображають результати дисертаційного

дослідження

6. Качанов Є. О. Застосування інститутів демократії при формуванні вищих

органів державної влади в Україні. Демократія у країнах Східної Європи:

конституційно-правовий вимір (Тодиківські читання) : збірка тез наук. доп. і

повідомл. Четвертої міжнар. наук. конф. молодих учених, аспірантів і студентів

(27–28 травня 2013 року). / за заг. ред. А. П. Гетьмана; Нац. ун-т «Юридична

академія України імені Ярослава Мудрого». Харків : Права людини, 2013.

214

Наукові праці, в яких засвідчено апробацію матеріалів дослідження

7. Качанов Є. О. Судовий захист у системі гарантій прав людини. Місце

юридичних наук у формуванні правової культури сучасної людини : матер.

Міжнар. наук.-практ. конф., м. Запоріжжя, 22–23 грудня 2017 р. Запоріжжя :

Запорізька міська громадська організація «Істина», 2017. С. 22 –26.