МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИСХІДНОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ВОЛОДИМИРА ДАЛЯ

Кузьменко Надія Михайлівна

УДК 378. 013 (477. 51) “17/19”

СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОКВИЩОЇ ОСВІТИ ЧЕРНІГІВЩИНИ

(ХVІІІ – ХХ ст.)

13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки

АВТОРЕФЕРАТдисертації на здобуття наукового ступеня

доктора педагогічних наук

Київ – 2015

Дисертацією є рукопис.Роботу виконано у Київському національному університеті імені Тараса

Шевченка Міністерства освіти і науки України.Науковий консультант – доктор педагогічних наук, професор

МАРУШКЕВИЧ Алла Адамівна, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри педагогіки, завідувач кафедри педагогіки;

Офіційні опоненти: доктор педагогічних наук, професор КЕМІНЬ Володимир Петрович, Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка, директор Інституту іноземних мов, завідувач кафедри романської філології та компаративістики; доктор педагогічних наук, професор ВАКУЛЕНКО Валентина Миколаївна, Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля, професор кафедри адміністрування, завідувач кафедри загальноосвітніх та фундаментальних дисциплін;

доктор педагогічних наук, доцент ПРОНІКОВ Олександр Костянтинович, Чернігівський національний педагогічний університет імені Т.Г. Шевченка, професор кафедри педагогіки, психології та методики фізичного виховання.

Захист відбудеться «8» жовтня 2015 року о 10-00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 29.051.06 Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля Міністерства освіти і науки України за адресою: 04053, м. Київ, вул. Артема, 52-А, Президія Національної академії педагогічних наук України, конференцзала (1 поверх).

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці Державного вищого навчального закладу «Університет менеджменту освіти» НАПН України за адресою: 04053, м. Київ, вул. Артема 52-Г (3 поверх).

Автореферат розіслано «7» вересня 2015 року.Учений секретар

спеціалізованої вченої ради О. Є. Крсек

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Суспільно-політичні зміни в Україні сприяють розвитку в галузі національної освіти та виховання, які ґрунтуються на найкращих здобутках вітчизняної педагогіки. Нагромаджений віками досвід наших попередників є цінним джерелом збагачення педагогічної науки. Його творче застосування у сучасних умовах впливає на обґрунтування теоретико-методологічних, законодавчо-концептуальних засад педагогіки. Вітчизняні традиції навчання і виховання підростаючих поколінь орієнтують сучасних педагогів на обґрунтування мети названих процесів в українському суспільстві, зміст педагогічної діяльності та усвідомлення її особливостей.

Розвитку національної освіти і виховання, вирішення нагальних проблем у освітній галузі присвячені дослідження або положення окремих праць відомих сучасних вітчизняних учених А. Алексюка, Л. Березівської, А. Вихруща, Л. Вовк, Ю. Войцехівського, В. Галузинського, О. Дзеверіна, Н. Дем’яненко, О. Драча, П. Дроб’язка, М. Євтуха, І. Зайченка, С. Золотухіної, І. Зязюна, Н. Калениченко, Л. Калініної, В. Кеміня, В. Кравця, В. Кузя, В. Курила, В. Липинського, О. Любара, В. Майбороди, А. Марушкевич, Н. Ничкало, О. Плахотнік, О. Пронікова, Ю. Руденка, М. Стельмаховича, Б. Ступарика, О. Сухомлинської, Д. Федоренка, М. Фіцули, О. Черкасова, Г. Шевченко, П. Щербаня та ін.

Пізнання історії педагогіки України як цілісного явища неможливе без поглибленого об’єктивного дослідження педагогічного минулого її окремих регіонів, які відрізняються специфікою соціально-педагогічного, економічного і культурного розвитку. Сучасна Україна є етнокультурним і соціально-політичним комплексом, що формувався впродовж тисячоліть внаслідок взаємодії, синтезу, нашарувань багатьох субкультур, які були і сьогодні існують на її території. Вчені визнають специфічні особливості розвитку, наприклад, Волині, Галичини, Слобожанщини та інших українських земель. У 90-х рр. ХХ ст. – на поч. XXI ст. здійснено низку регіональних досліджень розвитку освіти та педагогічної думки Буковини (Л. Кобилянська, О. Пенішкевич, І. Петрюк), Волині (Т. Джаман, В. Омельчук), Галичини (І. Воробець, Т. Завгородня, В. Моцюк, І. Прокоп, В. Стинська, Б. Ступарик), західноукраїнських земель (І. Курляк) та Східноукраїнського регіону (В. Курило).

Свою специфіку і своєрідність мала і культурно-просвітницька діяльність видатних діячів освіти і культури «Малої Русі» або «Гетьманщини», державно-політичним центром якої стала Чернігівщина (Батурин і Глухів). У ХVІІ–ХVІІІ ст. Чернігів був другим (після Києва) культурно-освітнім та православно-церковним осередком України. Майже

сторіччя Чернігівщина вважалася центром українського державотворення.Глибинні основи вищої освіти на Чернігівщині утворилися разом із

розгортанням освіти ще у Чернігівському й Чернігово-Сіверському князівствах (ХІ–ХІІІ ст.) та розширились у період перебування краю у складі Литовського князівства та Речі Посполитої (ХІV–ХVІІ ст.). Попри невелику кількість свідчень про культурно-освітній процес княжої доби, матеріали, що збереглися, дозволяють зробити певні висновки. У ХІ ст. у Чернігові виникла солідна для того часу навчально-освітня база, доказом чого є «Изборник» (1073 р.), написаний з навчально-пізнавальною метою дяком Іоаном на основі книжок бібліотеки чернігівського князя Святослава. Твір мав яскраво виражену гуманістичну спрямованість, роз’яснював на тогочасному рівні знань окремі природні та суспільні явища і процеси, знайомив із деякими метафізичними, філософськими й релігійними питаннями. Значний рівень освіти стародавньої Чернігівщини продемонструвала всьому світові поема «Слово о полку Ігоревім», мовою якої ще й сьогодні почасти спілкуються жителі Новгород-Сіверщини. Культурно-просвітницькі та гуманістичні ідеї висловлювалися також у «Ходінні» ігумена Домницького монастиря Данила (ХІІ ст.). Таким чином, іще у княжу добу на Чернігівщині заклались основи культурно-просвітницького потенціалу, який пережив і монголо-татарське панування, і вплив Великого князівства Литовського, і утворення шкіл ордену єзуїтів.

Наукові дослідження історії освітнього процесу Чернігівщини активізувались у другій половині XIX – на початку XX ст. Було визначено мережу навчальних закладів регіону (О. Русов); обґрунтовано необхідність розвитку земської освіти наприкінці XIX ст. (С. Русова); охарактеризовано динаміку розвитку навчальних закладів Чернігівської губернії відповідно до їх типів (О. Андріяшев, М. Домонтович, М. Сухомлінов) та виявлено особливості функціонування окремих із них (П. Добровольський, Ф. Дмитревський, П. Коробка, В. Литинський, О. Мусін-Пушкін, М. Тутомлін, В. Хижняков); визначено специфіку початкової освіти (О. Введенський, П. Войцеховський, М. Голік, О. Петровський, Я. Сластіонов) та роль земств у розвитку освіти (М. Жданович, В. Марченко, Є. Шульга).

Науковці радянського періоду досліджували різні аспекти розвитку освіти Чернігівщини у контексті генези освіти України: становлення початкової освіти (М. Заволока), організацію навчально-виховного процесу в початкових училищах (В. Борисенко), діяльність Ніжинського історико-філологічного інституту князя Безбородька (С. Сірополко).

У наукових працях сучасних дослідників охарактеризовано внесок Чернігівського губернського та повітових земств у розвиток освіти

(Л. Мекшун, Н. Олійник, О. Рахно, Л. Шара); розвиток земських шкіл (С. Горобець); єврейської освіти (Г. Морозова); початкової освіти (Є. Степанович, О. Удод) і, зокрема, в сільській місцевості (Л. Нестеренко); церковної освіти (І. Петренко); шкільної освіти та педагогічної думки (І. Лисенко); діяльність Чернігівського (А. Боровик), Глухівського (Л. Задорожна) учительських інститутів; Ніжинського історико-філологічного інституту князя Безбородька (М. Колесник, І. Костенко, О. Кривобок, Г. Самойленко, О. Самойленко, С. Самойленко); підготовку вчителів у Мринській, Суразькій, Чернігівській учительських семінаріях (Т. Демченко, О. Дмитренко); організацію навчального процесу в Чернігівській духовній семінарії (О. Тарасенко, Н. Ципляк). У працях сучасних дослідників Чернігівського краю подаються короткі відомості про діяльність Ніжинської жіночої гімназії П. Кунашевич (В. Симоненко), Новгород-Сіверської чоловічої гімназії (С. Воїнов), Чернігівської жіночої гімназії (В. Леус) та Чернігівського реального училища (В. Руденок). Проте поза увагою дослідників залишились особливості організації начально-виховного процесу у Чернігівському колегіумі; перспективне планування університетської освіти в Україні у другій половині XVIII – на початку XIX ст., під час якого із 9 проектів 8 передбачали відкриття університету на Чернігівщині, і зокрема, 3 – у Чернігові; зародження і розвиток ліцейної освіти як етапу становлення вищої освіти Чернігівщини; організація і діяльність педагогічних курсів як форми підготовки педагогічних працівників.

Вивчення й аналіз досвіду, набутого вищою школою Чернігівщини, становить не лише історичний інтерес. Відомо, що на першому етапі будівництва вищої освіти припущено немало помилок, непродуманих дій. Водночас в історичному досвіді є чимало оригінальних і сміливих рішень щодо форм і методів, структури, змісту психолого-педагогічної і професійної підготовки вчителів для національної школи України.

Найбільш повно історіографія питання освіти і педагогічної думки Чернігівщини представлена в аналізі освітньої діяльності і педагогічних ідей видатних представників регіону XIX та початку XX ст.

Так, педагогічній спадщині Б. Грінченка присвячені наукові розвідки М. Веркальця, Н. Копиленко, В. Яременка, А. Погрібного, О. Неживого, В. Чорновола, В. Качкана та ін. Педагогічна діяльність С. Русової досліджена українськими науковцями О. Джус, І. Зайченком, Є. Коваленко, З. Нагачевською, І. Пінчук, О. Проскурою, О. Сухомлинською. Педагогічний доробок Т. Лубенця вивчали В. Волошина, О. Дзеверін, О. Музиченко. Просвітницьку діяльність І. Орлая досліджували Т. Байцура, І. Доброскок, М. Кукольник, М. Лавровський, Л. Пироженко, Б. Ступарик.

Однак недостатньо осмисленими на сьогодні є авторські концепції та

педагогічні погляди видатних українців у чернігівський період їхнього життя. Залишається мало вивченим внесок видатних людей краю в розбудову освіти Чернігівщини у XVIII – на поч. XIX ст. Малодослідженими є педагогічні погляди і внесок у розбудову освіти Чернігівщини письменників Л. Глібова, М. Гоголя, Є. Гуцала, О. Довженка, Д. Іванова, П. Куліша, О. Кониського, М. Коцюбинського, М. Могилянського, В. Самійленка, П. Тичини, М. Ткача, та ін. Заслуговує на увагу дослідників просвітницька діяльність І. Шрага. Цінними й актуальними для сучасників є ідеї і поради щодо організації навчально-виховного процесу у вищих навчальних закладах І. Львова, науково-педагогічна діяльність якого залишилась поза увагою дослідників.

Перспективним і малодослідженим є такий феномен в історії української культури як меценатство. Відомі лише деякі розвідки з цього питання (О. Травкіна), що розкривають певні аспекти управління та організації перших вищих навчальних закладів Чернігівщини. Новою сторінкою в історії розвитку вищої освіти Чернігівського краю є функціонування вищих навчальних закладів недержавної форми власності. Крім того, становлення й розвиток вищої освіти Чернігівщини не було предметом цілісного дослідження. Водночас у цьому процесі існували й досягнення, які не втратили своєї наукової і практичної значимості.

Актуальність дисертаційної роботи зумовлена також потребою розширення на теоретичному рівні історико-педагогічних знань про особливості розвитку вищої освіти Чернігівщини в хронологічних межах XVIII–XX століття, встановлення періодизації зазначеного соціально-педагогічного явища, з’ясування тенденцій подальшого розвитку, а на практичному рівні – потребою творчого використання продуктивних педагогічних ідей українських педагогів минулого щодо модернізації вищої освіти України.

Недостатня розробленість окресленої наукової проблеми в історико-педагогічних дослідженнях, її актуальність на сучасному етапі, потреби практики і відсутність комплексного історико-педагогічного дослідження зумовили вибір теми дисертації: «Становлення та розвиток вищої освіти на Чернігівщині (XVIII–XX ст.)».

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обрана тема входить до плану науково-дослідницької роботи кафедри педагогіки як складової комплексної наукової проблеми факультету психології Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Психолого-педагогічне забезпечення використання новітніх освітніх та інформаційних технологій у навчальному процесі ВНЗ» (державний реєстраційний № 10БП016 – 01).

Тему дисертації затверджено рішенням Вченої ради факультету соціології та психології Київського національного університету імені Тараса

Шевченка (протокол № 5 від 19.01.2010 р.) та узгоджено в Раді з координації наукових досліджень у галузі педагогіки і психології в Україні (протокол № 9 від 27.11.2012 р.).

Мета дослідження полягає в цілісному системному розкритті генези становлення та розвитку вищої освіти Чернігівщини (XVIII–XX ст.) для виявлення перспективних ідей ефективного функціонування вищих навчальних закладів України в сучасних умовах модернізації вищої освіти.

Відповідно до мети були визначені такі завдання: проаналізувати стан дослідженості проблеми у науково-педагогічній

літературі; розробити методологічний підхід до вивчення становлення та

розвитку вищої освіти Чернігівщини у XVIII –XX ст. як історико-педагогічного явища;

обгрунтувати історичну періодизацію становлення та розвитку вищої освіти Чернігівщини у визначених хронологічних межах;

окреслити головні характеристики становлення і розвитку вищої освіти Чернігівщини у XVIII –XX ст.;

розкрити педагогічні ідеї видатних освітян Чернігівщини (Л. Глібова, М. Гоголя, П. Куліша, О. Кониського, М. Коцюбинського, О. Русова, М. Могилянського, І. Шрага, І. Львова та ін.) та їх вплив на розвиток вітчизняної освіти;

узагальнити тенденції розвитку вищої освіти Чернігівщини (XVIII–XX ст.);

розкрити можливості використання перспективних ідей дослідження в сучасних умовах модернізації вищої освіти України.

Об’єкт дослідження – вища освіта Чернігівщини в історичній ретроспективі.

Предмет дослідження – ґенеза вищої освіти Чернігівщини (XVIII–XX ст.).

Хронологічні межі дисертаційної роботи охоплюють XVIII–XX ст. Визначення нижньої хронологічної межі пов’язане із організацією діяльності Чернігівського колегіуму (1700–1786 рр.), першого у регіоні, і на всій території Лівобережної України, середнього навчального закладу підвищеного рівня. Відкриття Чернігівського колегіуму (1700 р.) можна вважати початком зародження вищої освіти Чернігівщини. Вибір верхньої хронологічної межі (ХХ ст.) зумовлений сформованістю в регіоні системи вищої освіти, яка охоплює педагогічну, медичну, технічну та природничо-математичну галузі.

Концепція дисертації. Аналіз ґенези вищої освіти Чернігівщини, яка має соціально-демографічні, соціально-економічні, історичні та

культурологічні особливості, визначено як предмет цілісного історико-педагогічного дослідження. Історія становлення та розвитку вищої освіти Чернігівщини розглядається в процесі аналізу її організаційно-педагогічних засад, обґрунтування яких зумовило розроблення концептуальних положень досліджуваної проблеми на різних рівнях: методологічному, теоретичному та практичному.

Методологічний рівень базується на принципах науковості, історизму, об’єктивності, природовідповідності та культуровідповідності як провідних ідеях підготовки педагогічних кадрів, навчання й виховання підростаючих поколінь в українському суспільстві і засвоєнні ними теоретично узагальненого досвіду попередників. Вища освіта та педагогічна думка Чернігівщини є складною й динамічною системою, для вивчення якої необхідний оригінальний методологічний підхід, спроможний забезпечити визначення сутності окресленого явища та прогнозування його подальшого розвитку; врахування вимог діалектики, системного, парадигмального, культурологічного та інших існуючих підходів до вивчення історико-педагогічних явищ.

Теоретичний рівень визначає систему дефініцій, які покладено в основу розгляду проблеми з позиції історичної ретроспекції і характеризується ідентифікацією історико-педагогічних та юридичних джерел, відходом від крайніх позицій в оцінці історичних подій, процесів, явищ.

Практичний рівень передбачає визначення концептуальних етапів становлення та тенденцій розвитку вищої освіти і педагогічної думки Чернігівщини досліджуваного періоду. В основу періодизації процесів розвитку вищої освіти Чернігівщини необхідно покласти не тільки зовнішні, соціальні чинники, а, насамперед, цілісний комплекс внутрішніх найбільш суттєвих загальних характеристик та специфічних особливостей цієї системи.

Для розкриття теми дисертації обрано парадигмально-диференційовану модель дослідження соціально-педагогічних засад становлення і розвитку вищої освіти Чернігівщини (XVIII–XX ст.), що уможливило здійснення аналізу історико-педагогічного процесу, взаємозв’язків соціальних і педагогічних засад щодо вдосконалення вищої освіти. Перебіг змін освітніх парадигм, мети, завдань, змістово-методичного забезпечення вищої освіти на різних етапах дав змогу виявити позитивні ідеї поступу вищої школи, що були визначальними для вдосконалення її функціонування в різні періоди.

Основна ідея періодизації означеного соціально-педагогічного явища полягає в тому, що кожний період схарактеризовано відповідно до стану зовнішньої та внутрішньої диференціації вищої освіти Чернігівщини, яка ґрунтувалася на адекватних часові освітніх парадигмах. Особливості змістово-методичного та матеріально-технічного забезпечення, фінансування,

підготовка викладачів для здійснення навчально-виховного процесу були зумовлені суспільною потребою підготовки студентів до трудової діяльності. Водночас здійснювалася й зовнішня диференціація розвитку вищої освіти Чернігівщини, яка визначалася впливом на її діяльність демографічних, політичних і економічних чинників, традицій і ціннісних освітніх орієнтацій соціуму, що визначали формування вищих навчальних закладів, їх профільність і структуру.

Методологічну основу дослідження становлять: соціокультурний підхід, який є підґрунтям для встановлення

взаємозв’язків соціальних, культурних, економічних, демографічних чинників та їх впливу на розвиток вищої освіти Чернігівщини;

хронологічний підхід уможливлює виявлення характеру динаміки вищої освіти в досліджуваний період, виокремлення періодів її розвитку;

диференційований підхід сприяє виявленню та обґрунтуванню характеристик розвитку вищої освіти Чернігівщини в окремих періодах історичного поступу;

формаційний підхід забезпечує основу історико-педагогічного пошуку шляхів розвитку вищої освіти Чернігівщини за суспільних умов досліджуваного періоду;

цивілізаційний підхід дає змогу обґрунтувати прогностичні тенденції розвитку системи вищої освіти окресленого регіону.

Для розв’язання поставлених завдань на різних етапах наукового пошуку застосовано комплекс методів дослідження:

загальнонаукові (історико-педагогічний аналіз, синтез, узагальнення тощо), що стали основою для вивчення суперечностей, виявлення особливостей змістово-методичного, матеріально-технічного, кадрового забезпечення розвитку вищої освіти; структурування джерельної бази, аналіз соціально-економічних і соціально-педагогічних засад розвитку вищої освіти Чернігівщини та визначення чинників впливу на її розвиток, висвітлення прогресивних педагогічних ідей та просвітницької діяльності видатних діячів, що впливали на розвиток вищої освіти регіону;

науково-історичні: джерелознавчий та історіографічний аналіз, описово-аналітичний метод для пошуку, обробки й інтерпретації масиву першоджерел, характеристики розвитку вищої освіти Чернігівщини у XVIII–XX ст. як інтегрованого соціально-педагогічного явища; хронологічний метод зумовив розроблення періодизації та виявлення тенденцій і суперечностей розвитку вищої освіти в межах дослідження; термінологічний уможливив аналіз наукових напрацювань з метою визначення поняттєво-термінологічного апарату дослідження; парадигмальний забезпечив аналіз і порівняння нормативних документів, які визначали стратегії і парадигми

розвитку вищої освіти Чернігівщини у різні періоди; конкретно-історичний застосовувався з метою аналізу документів, які визначали розвиток вищої освіти Чернігівщини; історико-компаративістський сприяв розробленню періодизації, визначенню тенденцій розвитку вищої освіти.

Джерельну базу дисертаційної роботи складають документи (опубліковані та неопубліковані), що регулювали розвиток вищої освіта в Україні, а саме: інформаційні повідомлення, закони, накази, циркуляри, постанови, звіти керівних органів освіти, збірники документів учительських з’їздів, нарад керівників освіти. Основою для написання дисертації стали матеріали Центрального державного архіву органів державної влади та управління України (Ф № 166 Народний комісаріат освіти УРСР (НКО) (1918–1941), Міністерство освіти УРСР (1946–1988), Міністерство народної освіти УРСР (1988–1992), Міністерство освіти України (1992–2000)); Центрального державного архіву громадських обєднань України (ф № 1 Центральний комітет Комуністичної партії України (1917–1991); Державного архіву Чернігівської області (фонди: 682 Чернігівська духовна семінарія, 679 Чернігівська духовна консисторія, 980 Чернігівський учительський інститут, 1081 История Черниговской «Просвіти», № Р–5144 Чернігівський педагогічний інститут, Р1495 Личный фонд И.П.Львова, № Р–593, № 128, № Р–594, № Р–49, № Р–596, № Р–942, Р–65, Р–5065, № Р–1115, Р–5036, Р–608, № 206, № 1555, № Р–5333, № Р–5226, № Р–16, № Р–596); архівів навчальних закладів Чернігівщини (Прилуцький гуманітарно-педагогічний коледж ім. І. Я. Франка), відділу рукописів Національної бібліотеки ім. В. І. Вернадського НАН України, фонди відділу краєзнавства Чернігівської державної обласної універсальної наукової бібліотеки ім. В. Г. Короленка (Календарь Черниговской губернии на 1886 год; Отчет Черниговской губернской земской управы за 1899 год; Отчет Черниговской губернской земской управы за 1901 год; Памятная книжка Киевского учебного округа на 1890 год. Ч.ІV. Черниговская губерния (с приложением карты учебн. заведений М.Н.П. Черниговской губернии; Памятная книжка Киевского учебного округа на 1895–1896 учебный год. Ч. ІV. Черниговская губерния; Памятная книжка Киевского учебного округа на 1899 год.) фонди Чернігівського обласного історичного музею ім. В. В. Тарновського (Земский сборник Черниговской губернии, 1881, № 10; 1887, № 11–12; 1889, № 2; 1898, № 10; 1906, № 11–12). Важливе місце відведено працям монографічного характеру, брошурам, статтям з питань розвитку вищої освіти Чернігівщини, опублікованим упродовж досліджуваного періоду. Проаналізовано періодичні видання, на сторінках яких публікувалися освітні документи, що регулювали діяльність вищої освіти, праці педагогів і громадськості з розвитку вищої освіти, а саме: «Вера и жизнь» (1913–1915), «Збірник наказів та

розпоряджень НКО УРСР» (1939–1961), «Збірник наказів та інструкцій Міністерства освіти УРСР» (1962–1988), «Інформаційний збірник наказів та інструкцій Міністерства народної освіти УРСР» (1989–1992), «Інформаційний збірник Міністерства народної освіти України» (1993–1997), «Інформаційний збірник Міністерства освіти України» (1998–1999), «Зібрання урядових нормативних актів України» (1997–1999), «Київська старовина» (1882–1891, 1998–2014), «Літературний Чернігів» (1992–2014), «Радянська школа» (1945–1991), «Рідна школа» (1991–2014), «Сіверянський літопис» (1991–2013), «Статистичні матеріали Міністерства освіти України» (1993–2000), «Університет» (2004 –2010), газета «Деснянська правда» (1945–2014).

Наукова новизна одержаних результатів дослідження полягає у тому, що вперше:

здійснено цілісний науковий аналіз і розкриття осмислення становлення й розвитку вищої освіти та педагогічної думки Чернігівщини та обґрунтувано періоди становлення і розвитку вищої освіти Чернігівського регіону у XVIII–XX ст.;

відповідно до встановлених періодів узагальнено тенденції розвитку вищої освіти Чернігівщини;

у науковий обіг уведено статистичні матеріали щодо змін мережі вищих навчальних закладів, студентського складу та кадрового забезпечення, маловідомі й невідомі архівні документи, історичні факти, що містять та ілюструють істотні зміни вищої освіти Чернігівщини у визначених хронологічних межах;

виявлено науково-педагогічну спадщину І. Львова, яка доповнює інформацію про організацію навчання студентів, самостійну роботу студентів, підготовку і проведення підсумкового контролю;

з’ясовано основні характеристики розвитку вищої освіти Чернігівщини окресленого періоду, зокрема, економічні (зміни територіальних меж регіону впродовж означеного періоду, розвиток капіталістичних відносин в умовах феодальних стосунків і кріпосного права у ХІХ ст., домінування сільсько-господарського виробництва і сільського населення), соціокультурні (колоніальне становище України в складі Російської імперії, постійні утиски та заборона української мови, літератури, школи; просвітницька діяльність видатних представників регіону, чернігівської Громади, «Просвіти» із поширення національної ідеї відродження та підвищення освітнього рівня населення, боротьба земств за розвиток освіти в регіоні рідною мовою), технологічні (використання форм і методів навчання) організаційно-управлінські (структура керівної підсистеми, запровадження новацій у систему педагогічного контролю за діяльністю

суб’єктів освітнього процесу, створення спеціальних організаційних структурних компонентів у вищих навчальних закладах: педагогічні та попечительські ради навчальних закладів, студентське самоврядування);

уточнено: конкретні дати перебігу змін розвитку вищої освіти Чернігівщини, що є відправними в розробленій періодизації; динаміку змін мережі навчальних закладів у різні періоди; сутність взаємозв’язків між соціальними запитами суспільства щодо фахової підготовки і тенденціями вдосконалення вищої освіти;

удосконалено: принципи систематизації історіографії та джерельної бази з проблеми дослідження;

подальшого розвитку набули: аналіз меценатства як феноменального явища, що мало значний вплив на організацію та управління вищими навчальними закладами Чернігівщини у XVIII–XX ст.; визначення внеску видатних освітян краю у розвиток вітчизняної гуманітарної, природничо-математичної та технічної освіти.

Практичне значення одержаних результатів дослідження полягає в тому, що вони сприяли підготовці майбутніх фахівців та знайшли своє відображення в окремих модулях навчальних програм з дисциплін «Педагогіка», «Педагогіка вищої школи», «Основи соціально-педагогічного менеджменту», «Проектний менеджмент», навчальний матеріал яких містить теоретичні аспекти розвитку освіти як важливого соціального явища. Отримані результати дисертаційної роботи використовуються в процесі читання лекцій з навчальних дисциплін «Педагогіка» для студентів ОКР «бакалавр» Київського національного університету імені Тараса Шевченка, «Педагогіка вищої школи» для студентів ОКР «магістр» заочного відділення Інституту міжнародних відносин, економічного факультету та слухачів Інституту післядипломної освіти Київського університету імені Тараса Шевченка.

Основні результати дослідження впроваджено в освітній процес Прилуцького гуманітарно-педагогічного коледжу імені І. Я. Франка (довідка № 298 від 19.12.2013 р.), Чернігівського обласного інституту ім. К. Д. Ушинського (довідка № 01-12/948 від 8 листопада 2012 р.), Київського славістичного університету (довідка № 93/797 від 24 квітня 2010 р), Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна (довідка № 1901/868 від 25 квітня 2013 р.), Інституту післядипломної освіти Київського національного університету імені Тараса Шевченка (довідка № 024-556-26 від 5 листопада 2012 р.), Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка (№ 048/11-405 від 6 листопада 2012 р.); діяльність управління освіти і науки Чернігівської обласної державної адміністрації (довідка № 01/4456 від 17 листопада 2011

року).Узагальнені висновки, положення, фактографічний матеріал, джерельна

база дослідження можуть слугувати основою для подальших наукових розвідок з історії педагогіки, історії України, розширення, доповнення та оновлення змісту навчальних курсів «Історія педагогіки», «Педагогіка вищої школи», «Методика викладання у вищій школі», розроблення спецкурсів у системі післядипломної педагогічної освіти, при складанні рекомендацій органам управління освітою щодо планування, впорядкування, розвитку мережі освітніх закладів.

Особистий внесок автора в роботах, опублікованих у співавторстві. У колективній монографії «Соціально-педагогічні ідеї освітян кінця ХІХ–ХХ століття», написаній у співавторстві (А. А. Марушкевич, Н. В. Кошечко, Н. В. Постоюк), особистий внесок автора полягає в теоретичному опрацюванні та аналізі педагогічних ідей І. Львова щодо організації самостійної роботи студентів, організації і проведення випускних випробувань, написанні тез і конспектів, що подано в авторському розділі «Соціальнозначущі ідеї Івана Львова» (складає 1 др. арк.).

Апробація результатів дисертації. Основні положення й результати дослідження висвітлено у виступах на наукових конференціях, а саме: міжнародних – «Місія викладача вищої школи в контексті сучасних освітніх викликів» (Львів, 2008); «Вища освіта України у контексті інтеграції до європейського освітнього простору» (Київ, 2008); «Проблеми емпіричних досліджень у психології» (Київ, 2008); «Стан та перспективи розвитку славістики на початку третього тисячоліття» (Київ, 2009); «1020-річчя історії шкільної освіти в Україні: традиції, сучасність та перспективи» (Київ, 2009); «Rodzina na poczatku ІІІ tysiaclecia – obraz przeszlosci I terazniejszosci» (Piotrkow Trybunalski, 2009); «Вища освіта України у контексті інтеграції до європейського освітнього простору» (Київ, 2009); «Акмеологія – наука ХХІ ст.» (Київ, 2011); ХVІ Міжнародні слов’янознавчі читання, присвячені Дню слов’янської писемності і культури (Миколаїв, 2011); «Україна і світ: діалог мов та культур» (Київ, 2012); «International Conference on European Science and Technology» (Munich, Germany, 2013); III Science «Technology and Higher Education» (Westwood, Canada, 2013); XV міжнародна конференція молодих науковців «Проблеми особистості в сучасній науці: результати та перспективи дослідження (PPMSRPR) (Київ, 2013); ХУІ міжнародна конференція молодих науковців «Проблеми особистості в сучасній науці: результати та перспективи дослідження» (Київ, 2014);

всеукраїнських: «Значення совісті загальнолюдське: державне, особисте, родинне. На совісті світ стоїть» (Київ, 2007); «Психолого-педагогічні аспекти розвитку педагогічної майстерності викладачів в умовах

євроінтеграції» (Глухів, 2007); «Професійна підготовка вчителів в умовах упровадження кредитно-модульної системи» (Київ, 2007); «Роль педагогічної етики у професійній підготовці сучасного вчителя» (Київ, 2008); VІ мистецько-педагогічні читання пам’яті проф. О. П. Рудницької (Київ, 2008); «Моніторинг якості освіти: теорія та практика» (Київ, 2009); «Професійна адаптація молодого вчителя в умовах змін ціннісної парадигми суспільства» (Київ, 2010); «Освітологія – науковий напрям інтегрованого пізнання освіти» (Київ, 2010); «Через вивчення мов і культур – до культури миру і стабільності: проблеми і перспективи» (Київ, 2010); «Сучасні проблеми підготовки фахівців до соціальної та культурної діяльності» (Київ, 2011); Круглий стіл «Персоналізований підхід в освітніх практиках» (Київ, 2011); «Україна і світ: діалог мов та культур» (Київ, 2012); Міжвузівська науково-практична конференція «Педагогічна освіта у вищих навчальних закладах І–ІІ рівнів акредитації: реалії сьогодення та перспективи розвитку (Прилуки, 2013); «Внесок учених Київського університету в розвиток освіти, підготовку педагогічних та наукових кадрів» (Київ, 2014).

Публікації. Результати дисертації висвітлено в наукових працях, у тому числі: 1 – монографія, 1 – колективна монографія (у співавторстві), 22 статті в наукових фахових виданнях України, 4 – у наукових періодичних виданнях інших країн, 34 публікації, які додатково відображають результати дослідження.

Кандидатська дисертація «Національна спрямованість українських шкільних підручників з читання для молодших школярів (1857–1997)» за спеціальністю 13.00.01 – теорія та історія педагогіки захищена у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка у 1999 році. Матеріали кандидатської дисертації в тексті докторської не використано.

Структура дисертації. Композиційно дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, поділених на підрозділи, висновків до розділів і загальних висновків та списку використаних джерел, додатків. Загальний обсяг дисертації становить 482 сторінок, із них 360 сторінок – основний текст. Список використаних джерел охоплює 502 найменувань (із них 112 – архівні справи) на 25 сторінках. Додатки розміщено на 97 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, мета, завдання, об’єкт і предмет, визначено хронологічні межі, розроблено концепцію та методологічну основу, методи дослідження, окреслено джерельну базу дисертації, розкрито її наукову новизну, теоретичне й практичне значення дослідження, подано дані про особистий внесок автора

та апробацію результатів дисертації.У першому розділі «Теоретико-методологічні засади дослідження

становлення та розвитку вищої освіти Чернігівщини у ХVІІІ–ХХ ст.» охарактеризовано ступінь дослідженості проблеми у науково-педагогічній літературі та концепцію дослідження, визначено методологію, методи і принципи, що становлять основу історико-педагогічного аналізу; адаптовано критеріально-комплексний підхід до аналізу системи вищої освіти Чернігівщини, обґрунтовано періодизацію становлення та розвитку вищої освіти Чернігівщини у ХVІІІ–ХХ ст.

На основі систематизації та узагальнення матеріалів дослідження виокремлено етапи історіографії означеної проблеми, а саме: дореволюційний (XVIII – початок ХХ ст.), радянський (1917–1990), сучасний (1991 – до сьогодні). Встановлено, що вивчення історії розвитку освіти регіону започатковано у другій половині XIX – на початку XX ст.

Результати аналізу сучасної історіографії означеної проблеми свідчать про наявність досліджень окремих аспектів становлення та розвитку вищої освіти Чернігівщини, які розширили науково-інформаційну базу дисертації. Однак ґенеза вищої освіти Чернігівщини не була предметом вивчення як цілісне соціально-педагогічне явище.

Для аналізу становлення та розвитку системи вищої освіти і педагогічної думки Чернігівщини у XVIII–XX століттях визначено комплекс критеріїв, який виконує функцію парадигми, дозволяє визначити чіткі межі, в яких здійснюється дослідження, забезпечує цілеспрямованість пошукової діяльності. З урахуванням різних підходів щодо створення системи показників оцінки розвитку освіти визначений комплекс містить шістнадцять критеріїв: доступність освіти, демократичність системи освіти, особливості цілей закладів освіти регіону, зміст навчально-виховного процесу в закладах освіти регіону, науковість освіти, зв’язок освіти з національною культурою, рівень та характер ідеологічної спрямованості освіти, характер взаємин освіти та релігії, основні засоби педагогічної комунікації, дидактична та методична забезпеченість навчально-виховного процесу у вищих навчальних закладах, особливості функцій науково-педагогічних працівників у системі вищої освіти, характер функцій студентів у системі вищої освіти, кадрове забезпечення системи освіти регіону, рівень матеріально-технічного забезпечення освіти, особливості управління вищою освітою регіону, моніторинг і оцінка якості вищої освіти.

На основі адаптації наведеної системи критеріїв до специфіки соціально-економічних умов розвитку Чернігівщини здійснено аналіз та оцінка розвитку вищої освіти регіону в окреслених хронологічних межах. Переваги критеріально-комплексного підходу до аналізу системи освіти й

педагогічної думки регіону полягають і в тому, що розроблена модель є універсальною, її можна використовувати для аналізу різних педагогічних систем у різні періоди часу в різних регіонах України і в країні в цілому.

Результати аналізу джерельної бази та використання критеріально-комплексного підходу дослідження дали змогу обґрунтувати періодизацію становлення і розвитку вищої освіти Чернігівщини у досліджуваному періоді. В історико-педагогічних студіях радянської доби періодизація розвитку системи вітчизняної освіти й педагогічної думки збігалася з основними етапами історії Української РСР та компартії, оскільки Україна впродовж 70 років була однією з республік СРСР, системи освіти яких розвивались паралельно, а педагогічна думка українських учених була складовою всього освітянського потенціалу єдиної держави, то і періодизація її системи освіти та педагогічної думки нічим не відрізнялась від аналогічної типології означених явищ усього радянського освітнього простору.

Історія радянської школи та педагогічної думки розглядається в тісному зв’язку з історією розвитку радянського соціалістичного суспільства у фундаментальній праці «Очерки истории и педагогической мысли народов СРСР», підготовленій групою відомих радянських учених. У зазначеній праці школа розглядається як органічна складова системи державних установ, що розвивається відповідно до перебігу всіх соціальних процесів. Найважливіші події історії радянського суспільства (перемога жовтневого перевороту 1917 р., Друга світова війна) стали підставами для обґрунтування хронологічних меж нарисів цієї фундаментальної роботи: 1917–1941 рр., 1941–1961 рр., 1961–1986 рр.

І-й період автори (В. Майборода, В. Курило) розділили на такі етапи: 1917–1930-ті рр. – етап становлення та розвитку соціалістичної школи й педагогіки; 1931–1937 рр. – радянська школа та педагогіка в період завершення соціалістичної реконструкції народного господарства; 1938–1941 рр. – завершальний етап першого періоду перед випробуваннями воєнним лихоліттям. У другому періоді виділено два етапи: історія розвитку освіти під час Великої вітчизняної війни (1941–1945) та в повоєнний час (1945–1961). Розвиток системи освіти та педагогічної думки СРСР у 3-му періоді (1961–1986) не розділяється на окремі етапи і розглядається цілісно.

Подібний підхід до періодизації процесів розвитку системи освіти і педагогічної думки у ХХ ст. визначили пріоритетним в історико-педагогічних роботах українські автори попередніх років: Л. Бущик, М. Грищенко, О. Завадська, Н. Калениченко, І. Наулко, А. Стражев та ін., які традиційно виділяли 7 етапів: дореволюційний (1900–1917); революційні перетворення системи освіти і відповідні зміни у педагогічній науці (1917–1920); розвиток системи освіти та педагогічної думки в добу відновлення та соціалістичної

реконструкції народного господарства (1921–1931); розвиток системи освіти та педагогічної думки в епоху розгорнутого будівництва соціалізму (1931–1941); розвиток системи освіти та педагогічної думки в період Великої вітчизняної війни, відбудови та подальшого розвитку народного господарства (1941–1958); розвиток системи освіти та педагогічної думки в період «побудови комунізму» (1959–1970); сьомий етап розвитку системи освіти та педагогічної думки розглядався на фоні «розвинутого соціалізму».

Варто зазначити наявність наукових праць (С. Сірополко, С. Постернак), у яких вирішувалися проблеми об’єктивної періодизації історії освіти в Україні, проте згадані наукові студії лише частково охоплюють досліджуваний нами період.

Крім того, праці зазначених авторів характеризують систему освіти України загалом, не виокремлюючи розвиток вищої школи. Цікавим доробком для нашої дисертаційної роботи є монографія С. Батишева, присвячена історії розвитку професійно-технічної освіти в СРСР від зародження до кінця 70-х рр. ХХ ст. Автор обґрунтовує такі етапи її розвитку в період, який стосується невеликої частини досліджуваного нами періоду: із 90-х рр. ХІХ ст. – до 1917; 1917–1940 рр.; 1941–1970 рр.

Науковці Я. Бурлака та Ю. Руденко, наполягаючи на необхідності наукового обґрунтування періодизації розитку української школи у ХХ ст., виділили такі етапи: у 1900–1917 рр. – відродження національної освіти; у 1917–1920 рр. – становлення української державності; у 1920–1930 рр. – відродження української школи та педагогічної науки; у 1930–1940 рр. – уніфікація та сталінізація шкільного життя; у 1950–1980 рр. – педагогічні дослідження та розвиток школи; 90-ті роки ХХ ст. характеризуються розвитком української школи в період незалежності.

В. Майборода на основі узагальнення результатів теоретичного аналізу, вивчення архівних матеріалів та літературних джерел виділив п’ять періодів розвитку національної педагогічної освіти в Україні з 1917 до 1985 р. перший період, 1917–1920 рр., дослідник характеризує активністю пошуків змісту, організаційних форм і методів становлення нової національної педагогічної освіти за різних форм державної влади в Україні, другий період, 1920–1939 рр., визначається формуванням і розвитком національної педагогічної освіти та інтенсивною підготовкою національних педагогічних кадрів. Для третього періоду, 1939–1985 рр. притаманне утвердження єдиної всесоюзної системи вищої педагогічної освіти, уніфікація її змісту, форм і методів. Починаючи з 1985 р. і до нині, відбувається відновлення і розвиток національної педагогічної освіти.

Дещо інше бачення періодизації розвитку української національної школи у П. Дроб’язка. У посібнику «Українська національна школа: витоки і

сучасність» (1997 р.) автор не висвітлює цю проблему, проте, структура і зміст роботи дає можливість зробити висновок про кут зору науковця. Першим етапом розвитку початкової та середньої освіти в Україні він називає ХІХ – поч. ХХ ст. Другим етапом, коли було зроблено спробу побудувати національну систему освіти, а потім поступово відмовитись від її надбань, автор вважає 20-ті – 40-ві рр. ХХ ст. Розвиток української національної школи у 50-х – 80-х рр. ХХ ст. у посібнику взагалі не розглядається. Початком останнього етапу розвитку української національної школи П. Дроб’язко вважає 90-ті роки, коли після проголошення незалежності України розпочалося відновлення національної системи освіти.

Проведений аналіз розвитку системи вищої освіти та педагогічної думки Чернігівщини у ХVІІІ – ХХ ст. дозволив визначити такі періоди:

перший період (1700 – початок ІІ пол. ХVІІІ ст.) – зародження вищої освіти на Чернігівщині. Києво-Могилянська колегія переживала добу свого відродження, набувши у 1701 р. офіційного статусу академії, стала головним освітянсько-культурним центром не тільки в Україні, а й у всій Східній Європі. За підтримки гетьмана І. Мазепи, який опікувався цим навчальним закладом, кількість студентів досягла 2 тис. осіб. Тоді ж за сприяння І. Мазепи був заснований ще один навчальний заклад вищого рівня – Чернігівський колегіум у другому після Києва історичному та культурному центрі Гетьманщини – Чернігові. Він став єдиним у Лівобережній Україні (до утворення Харківського колегіуму, 1726) відомим центром просвіти уже в перший період свого існування (1700–1721).

Чернігівський колегіум задовольняв освітні та культурні потреби регіону, готував службовців, педагогів, церковних діячів, літераторів, перекладачів упродовж наступних десятиліть XVIII ст., до реорганізації його у семінарію в 1786 р. Викладачі та вихованці колегіуму проводили просвітницько-педагогічну діяльність не лише на Чернігово-Сіверщині, в Україні, а й на теренах Російської імперії.

Другий період (ІІ пол. ХVІІІ – поч. ХІХ ст.). характеризується перспективним плануванням університетської освіти на Чернігівщині. У виокремленому історичному проміжку було запропоновано 9 освітніх університетських проектів, а саме: у 1760 р., у 1764 р. – два проекти, у 1765 р., у 1767 р., у 1781 р., у 1786 р., у 1801 р. і у 1802–1803 рр., вісім із яких передбачали відкриття університету на Чернігівщині.

Третій період (20-ті р. – кінець ХІХ ст.) – впровадження ліцейної освіти на Чернігівщині як передумова становлення та розвитку вищої освіти. Історію розвитку ліцеїв в Україні розподілено на п’ять основних періодів: період елітарних ліцеїв (1805–1875 рр.); перехідний період (1875–1920 рр.); міжвоєнний період західноукраїнських ліцеїв (1920–1940 рр.); період

заборони ліцеїв (1940–1990 рр.); новітній період ліцеїв у незалежній Україні (з 1990 р.).

Четвертий період (кін. ХІХ – поч. ХХ ст.) – доба активного розвитку педагогічної думки в умовах заборони рідномовної освіти. Неабияку роль у розвитку педагогічної думки в Україні відіграли у згаданий час письменники й громадські діячі Чернігівщини: Л. Глібов, М. Гоголь, Б. Грінченко, П. Куліш, М. Коцюбинський, І. Львов, Софія і Олександр Русови, І. Шраг.

П’ятий період (20-ті – 30-ті рр. ХХ ст.) – розвиток вищої педагогічної освіти на Чернігівщині в умовах корінних соціальних перетворень. Характеризується пошуком ефективних форм організації навчально-виховного процесу, частою зміною назви і статусу навчальних закладів.

Шостий період (40-ві – кін. 50-х рр. ХХ ст.) – вища школа на Чернігівщині під час Другої світової війни та в повоєнні роки. Більшість вищих навчальних закладів України була евакуйована на території СРСР, віддалені від епіцентру військових дій. Викладачі вищих навчальних закладів воювали на фронті або в партизанських загонах, працювали у загальноосвітніх і вищих навчальних закладах Сибіру та Азії. Друга половина 40-х – 50-ті рр. – період відбудови народного господарства, підйом із руїн вищих навчальних закладів, поновлення їх діяльності, укомплектування педагогічними і науково-педагогічними працівниками у складних умовах повоєнної відбудови народного господарства..

Сьомий період (60-ті – 80-ті рр. ХХ ст.) характеризується активізацією педагогічних пошуків та науково-педагогічних досліджень викладачами та студентами вищих навчальних закладів.

Восьмий період (кін. ХХ – поч. ХХІ ст.) – розвиток вищої освіти та педагогічної думки Чернігівщини в умовах розбудови незалежності в Україні. Характеризується розширенням мережі навчальних закладів, появою в системі вищої освіти України вищих навчальних закладів різних форм власності (державної, приватної, муніципальноЇ).

Другий розділ дисертації «Становлення вищої освіти Чернігівщини (ХVІІІ–20-ті рр. ХХ ст.)» присвячено аналізу соціально-економічних передумов заснування Чернігівського колегіуму (1700–1786 рр.), організації навчально-виховного процесу в ньому, вивченню навчально-методичного та змістового забезпечення навчального процесу в колегіумі. Автором визначено форми матеріальної підтримки колегіуму, проаналізовано особливості перспективного планування університетської освіти в Україні та організаційні передумови формування вищої педагогічної освіти на Чернігівщині з кінця ХІХ – до 20-х рр. ХХ ст. та розвиток ліцейної освіти на Чернігівщині, висвітлено історіографію питання, пов’язаного з датою заснування і місцезнаходження Чернігівського колегіуму.

Колегіум у Чернігові було засновано у 1700 р. з ініціативи видатних релігійних і культурних діячів Л. Барановича та І. Максимовича при кафедральному Борисоглібському монастирі за безпосередньої підтримки та фінансування гетьмана І. Мазепи. Навчальний заклад цього періоду називався на честь свого засновника «Архієпископо Максимовичевським Чернігівським».

Чернігівський колегіум функціонував до 1786 р., а відтоді був реорганізований у духовну семінарію. У діяльності колегіуму автором дисертації проаналізовано кілька періодів: перший (1700–1721 рр.) – становлення та розквіт навчального закладу завдяки зусиллям його засновника І. Максимовича, а також першого префекта, пізніше чернігівського архієпископа А. Стаховського; другий (1721 р. – середина XVIII ст.) – подальший розвиток колегіуму із введенням нових дисциплін, прагненням зберегти традиції та засади, притаманні українським навчальним закладам; третій (середина XVIII ст. – 1786 р.) – поступова втрата демократичних традицій, посилення регламентації та уніфікації усіх сторін діяльності колегіуму з метою перетворення його у вузькостановий духовний заклад.

Дослідження діяльності Чернігівського колегіуму дозволило провести порівняльний аналіз основних засад функціонування закладу з провідними центрами освіти, виявити спільні риси, закономірності, а також характерні особливості, що сприятиме розширенню сучасних уявлень про стан освіти і культури в нашій державі у XVIII ст.

Проаналізовано організаційну структуру, зміст освіти та засади внутрішнього життя Чернігівського колегіуму. Навчальний заклад у Чернігові був заснований І. Максимовичем за взірцем Києво-Могилянської колегії і через те багато в чому наслідувалися києво-могилянські традиції. Однак, були й певні відмінності.

Навчально-методичне забезпечення навчального процесу здійснювалося викладачами колегіуму, завдяки створеній матеріально-технічній базі, зокрема твори багатьох українських письменників (Л. Барановича, І. Галятовського, І. Орновського та ін.) написані польською мовою і видані у Чернігівській друкарні Троїцько-Іллінського монастиря. Першою навчальною книгою, написаною в колегіумі, був курс риторики «Clavis scientiarum» («Ключ знання», 1708). У 1716 р. викладачі Чернігівського колегіуму переклали історію Риму Тіта Лівія. Це перший переклад творів знаменитого історика слов’янською мовою. У 1717 р. колишній учитель Чернігівського колегіуму архімандрит Троїцько-Іллінського монастиря Г. Кононович уперше в Чернігові видав Новий Завіт, в якому здійснив спробу розтлумачити, прокоментувати незрозумілі розділи.

Книгозбірня Чернігівського колегіуму (пізніше – семінарії) належала до найбільш стародавніх та різносторонніх за змістом бібліотек України. Її зібрання, що містило як унікальні друковані фоліанти, так і цінні рукописні збірники й матеріали, сформувалось упродовж XVIII ст. На жаль, найбільша частина зібрань бібліотеки була втрачена під час громадянської та Другої світової війни. Отже, вже в перший період свого існування Чернігівський колегіум завдяки зусиллям його засновника І. Максимовича, першого префекта А. Стаховського, інших викладачів перетворився у значний центр просвіти на Лівобережній Україні, єдиний у регіоні до створення Харківського колегіуму.

Проведений аналіз навчальних дисциплін, що викладались у Чернігівському колегіумі до 1786 р., до реорганізації в семінарію, дозволив констатувати, що навчальний план, за яким він працював, був аналогічний планам Києво-Могилянської академії та Харківського колегіуму, за винятком викладання богослов’я.

Визначено джерела фінансування та навчально-методичного забезпечення Чернігівського колегіуму, заснованого у 1700 р. з ініціативи чернігівських архієпископів (пожертвування громадськості та виділення коштів із архієрейської казни). Матеріальне становище колегіуму перебувало під постійною увагою чернігівських єпископів. Важливим джерелом фінансування у Чернігівському колегіумі стало меценатство у формі пожертвувань громадськості, представників козацької старшини. Першим патроном колегіуму виявився гетьман І. Мазепа. Відомо також про допомогу колегіуму одного із найбагатших представників козацької старшини краю М. Корсака.

З’ясовано, що у 1776 р. відбувся переїзд колегіуму у колишню садибу гетьмана П. Полуботка, де було влаштовано і бурсу для проживання малозабезпечених учнів. У кінці 1784 р. єпископ Ф. Ігнатович видав наказ про переіменування колегіуму в духовну семінарію, яка проіснувала до початку ХХ століття.

Визначено роль ініційованих козацькою старшиною українських освітніх проектів, які заповнили прогалину в історії української вищої світської школи з ІІ пол. ХVІІІ ст. (доби занепаду Київської академії, Чернігівського колегіуму) – до поч. ХХ ст., що дало можливість встановити неперервність у становленні й розвитку вищої освіти Чернігівського краю. Освіта в Європі коштувала дорого і тому була доступною незначній кількості молодих людей, навчання в Росії могло дозволити собі теж обмежене коло українців. Прогресивні представники вітчизняного шляхетства вибрали третій шлях: розбудова української вищої світської школи. Для того існували економічні причини: економічне зростання, виділення шляхетства в окрему

станову групу, яка мала освітні інтереси. Козацька старшина стала ініціатором відкриття в Україні вищої світської школи і почала використовувати будь-яку можливість для здійснення своїх планів.

У виокремленому історичному періоді було запропоновано 9 освітніх університетських проектів, а саме: у 1760 р., у 1764 р. – два проекти, у 1765 р., у 1767 р., у 1781 р., у 1786 р., у 1801 р. і у 1802–1803 рр. Для визначення значення Чернігівщини у цьому процесі в реферованому розділі проаналізовано кожний із них.

Неабияке значення у становленні й розвитку вищої освіти Чернігівщини мали ліцеї. На початку XIX ст. в Російській імперії почали відкриватись університети: Дерптський (1802 р.), Казанський (1804 р.), Харківський (1805 р.), Вища Волинська гімназія у Кременці для дітей польської шляхти (1805 р.), а з 1819 р. – Кременецький ліцей. У цей час почала функціонувати й Ніжинська гімназія вищих наук князя Безбородька (1820 р.), яка за своїм статутом була публічним закладом і посідала перше місце після університетів. Ліцейна освіта стала проміжною ланкою між загальноосвітніми навчальними закладами та університетами і мала велике значення у становленні й розвитку вищої освіти в Україні.

Створення ліцеїв у Кременці, Одесі та Ніжині, практично одночасно із відкриттям Харківського (1805 р.) та пізніше Київського (1834 р.) університетів, започаткувало новий період в історії вітчизняної вищої школи.

Історія створення Ніжинської гімназії вищих наук, а пізніше фізико-математичного та юридичного ліцеїв пов’язана з іменами видатних представників старовинного українського князівського роду Безбородьків. У цьому навчальному закладі отримували освіту діти дворян протягом 9 років: початкову, середню і вищу. Вихованців 7, 8 і 9 класів називали студентами, і вони вивчали «вищі науки» за обсягом університетських програм.

Кадрове забезпечення Ніжинської гімназії вищих наук князя Безбородька було на високому рівні (професор природничих наук К. Шаполинський, професор римського права М. Бєлоусов, французької словесності І. Ландражин, німецької словесності Ф. Зінгер, латинської словесності С. Андрущенко, природничих наук М. Соловйов, український художник К. Павлов). З Ніжинською вищою школою пов’язана діяльність професорів В. Кукольника, І. Орлая, М. Бунге – юриста, економіста, дійсного члена Петербурзької Академії наук, ректора Київського університету.

На базі Гімназії вищих наук князя Безбородька у 1832 р. було засновано фізико-математичний ліцей з трирічним терміном навчання, серед випускників якого було багато видатних українців: письменник, фольклорист О. Афанасьєв-Чужбинський, інженери і вчені в галузі будівництва та залізничної справи П. Собко і Д. Журавський, українські етнографи й

письменники брати Семеновські та ін. У 1840 р. його було реорганізовано в юридичний ліцей (проіснував 35 років). У Ніжинському юридичному ліцеї навчалося чимало видатних людей. Так, випускник навчального закладу Л. Глібов навчався у класі професора М. Тулова. У ніжинський період Л. Глібов написав українською мовою понад 30 байок. Інший випускник ліцею, Франтішек Богушевич, видатний білоруський письменник, активний учасник визвольного руху понад 15 років працював на різних правничих посадах у Чернігівській губернії.

На початку ХІХ ст. на території сучасної України ліцеї (Ніжинський і Кременецький) виникли в умовах соціально-економічних, політичних та культурних змін імперії. В Українї вони не стали масовим, основним типом навчального закладу і на відміну від парафіяльних і повітових училищ, гімназій та університетів не отримали чітко визначеного місця в системі шкільництва. Ліцеї володіли специфічним, особливим статусом, який полягав у поєднанні рис середньої та вищої школи, гімназійної та університетської освіти. У діяльності ліцеїв важливу роль відіграв фактор особистості засновника. У 1990 р. розпочався новий етап в історії розвитку ліцеїв в Україні. Слід зазначити, що процес становлення і утвердження ліцейної освіти в Україні ще далекий від завершення.

У третьому розділі «Розвиток вищої освіти Чернігівщини у ХХ ст.» узагальнено особливості становлення та розвитку гуманітарної, природничо-математичної, технічної освіти Чернігівщини; визначено роль Чернігівського вчительського інституту (1916–1919 рр.) у забезпеченні педагогічної кадрової політики краю; проаналізовано організаційно-педагогічні засади навчального процесу вищих навчальних закладів Чернігівщини різних профілів та рівнів акредитації; визначено тенденції розвитку вищої освіти краю у 90-х рр. ХХ століття.

З’ясовано, що в кінці ХІХ ст. у Чернігівській губернії функціонували такі навчальні заклади: Ніжинський історико-філологічний інститут князя Безбородька, Глухівський учительський інститут, 5 класичних гімназій і прогімназій (у Чернігові, Новгороді-Сіверському, Ніжині, Глухові, Суражі), реальне училище у Новозибкові, 3 жіночі гімназії (Чернігові, Ніжині, Новозибкові), 4 жіночі прогімназії (Глухові, Новгороді-Сіверському, Кролевці, Сосниці), одне єпархіальне жіноче училище в Чернігові, 3 духовних училища, одна фельдшерська школа при Чернігівському благодійному закладі, 17 міських, 27 народних училищ Міністерства Народної Освіти та 504 народні школи.

Підготовка педагогічних кадрів для зазначених навчальних закладів Чернігівської губернії у кінці ХIХ ст. здійснювалася Ніжинським історико-філологічним інститутом князя Безбородька, Глухівським учительським

інститутом, Чернігівською учительською семінарією та педагогічними курсами. Велику допомогу і підтримку в розвитку освіти загалом і вищої, зокрема, надавали земства. Проаналізовано діяльність земств Чернігівської губернії в організації учительської жіночої семінарії і постійно діючих педагогічних курсів щодо підготовки вчителів для навчальних закладів краю. Однією з форм впливу земства на освітній процес в губернії розглядається фінансова допомога студентам університетів. У 1900 р. на розвиток середньої та вищої освіти Чернігівським земством було витрачено 22500 крб. Допомога від земства на розвиток освіти в Чернігівській губернії збільшувалася щорічно. Діяльність земств в Україні була спрямована на підготовку педагогічних кадрів для народних шкіл, фінансову підтримку стипендіатів, організацію педагогічних курсів, сприяння роботі учительських семінарій.

За статистичними даними станом на 1913 рік значна частина вчителів (66,6%) та вчительок (10,3%) шкіл Чернігівщини не мали спеціальної педагогічної освіти, а право на педагогічну діяльність отримали за результатами іспиту і шестимісячної педагогічної практики. Автором дисертації розкрито роль Чернігівського вчительського інституту (1916–1919 рр.) у забезпеченні педагогічної кадрової політики краю, проаналізовано організацію навчально-виховного процесу в Чернігівському педагогічному інституті (20–30 рр. ХХ ст.).

Навчальний план інституту в перший рік функціонування передбачав вивчення таких дисциплін: закон божий, математика і фізика, природознавство, російська мова, історія і географія, письмо, малювання, креслення і співи. На діяльність Чернігівського інституту великий вплив мали політичні та соціально-економічні чинники. У червні 1917 р. учительський інститут був переведений в розряд навчальних закладів вище середнього рівня з дозволом навчання жінок. У 1918 р., після встановлення в Чернігові радянської влади, відбулися певні зміни в управлінні інституту. На основі принципу демократизму до складу педагогічної ради ввійшли представники студентської молоді. У 1919 р. було здійснено перший випуск Чернігівського учительського інституту. Трирічний термін навчання із 22 зарахованих у 1916 р. студентів подолали 14 випускників. Новий, 1919–1920 н. р., став переломним в історії навчального закладу. Чернігівський інститут було реформовано у Чернігівський вищий педагогічний інститут з трьома відділеннями, з чотирирічним терміном навчання, який мав готувати вчителів для шкіл другого ступеня. З лютого 1920 р. відкрито постійно діючі однорічні педагогічні курси з підготовки вчителів для шкіл Чернігівського, Остерського та Сосницького повітів. Восени 1920 р., у зв’язку з реорганізацією системи педагогічної освіти в Україні, Чернігівський педагогічний інститут було переіменовано в Чернігівський Інститут народної освіти (далі – ЧІНО).

У процесі дослідження визначено, що у 20-х – 30-х рр. Чернігівський інститут народної освіти (факультет соціального виховання) пройшов тернистий шлях становлення вищого навчального закладу з підготовки педагогічних кадрів не тільки для шкіл Чернігівщини. Серед його випускників було багато видатних людей: проф. В. Дядіченко (закінчив у 1929 р.), д-р істор. наук, проф. Ф. Лось (1931 р.), д-р філол. наук, проф. І. Стебун (1929 р.), канд. фіз.-мат. наук, доц. М. Сидляр (1930 р.), український письменник О. Руденко (відомий під псевдонімом Олекса Десняк) (1931 р.), канд. філол. наук, доц. М. Буглов (1929 р.), канд. економ. наук, доц. М. Довженко, поет А. Кацнельсон (1932 р.), П. Миргородський (1929 р.) – працював заступником міністра освіти УРСР.

Важливе значення для розвитку вищої освіти регіону мала Ніжинська вища школа, яка характеризується значними здобутками історико-філологічної освіти. Після закриття Гімназії вищих наук князя Безбородька у 1832 р. ніжинська вища школа у XIX ст. ще тричі змінювала свою назву: фізико-математичний ліцей (1832–1840 рр.), юридичний ліцей (1840–1975 рр.), Історико-філологічний інститут князя Безбородька (1875–1920 рр.). З відкриттям у 1875 р. Ніжинського історико-філологічного інституту почали активно розвиватися славістичні, класичні напрями науки, дослідження яких пов’язані з іменами відомих учених-філологів – академіків М. Лавровського, П. Нікітіна, М. Сперанського, членів-кореспонденів Академії наук Р. Брандта, А. Будиловича, Г. Ільїнського, В. Рєзанова, професорів І. Іванова, В. Качановського, К. Радченка, С. Петухова та ін. У 70–90-х рр. XIX ст. визначилися такі напрями в науці як лінгвістична палеонтологія слов’ян (А. Будилович), слов’янська акцентологія (Р. Брандт), праслов’янська мова та її граматика (Г. Ільїнський), міжслов’янські літературні взаємини (М. Сперанський), що дає підстави стверджувати про формування Ніжинської славістичної школи.

У 1882 р. в інституті було відкрито історичне відділення, а через два роки, у 1894 р., створено Історико-філологічне товариство та започатковане видання наукового періодичного «Сборника Историко-филологического общества при институте князя Безбородько в Нежине», який проіснував до 20-х рр. ХХ ст. Заслуговують на увагу наукові праці професорів М. Арістова, М. Бережкова, В. Ляскоронського, П. Люперсольського, В. Піскорського, О. Покровського, І. Турцевича. Значна робота вчених Ніжина 70–90-х років ХІХ ст. у галузі слов’янської та класичної філології, а також історії мала не регіональне, а всесвітнє значення. Викладачі історичного відділення інституту за свої наукові досягнення були обрані членами зарубіжних академій і товариств: Г. Ільїнський (Болгарської і Польської), І. Козловський (Варшавського товариства історії, філософії і права), В. Ляскоронський

(Ісландського історичного товариства). В. Піскорського було обрано членом-кореспондентом Барселонської Королівської Академії наук і мистецтв після захисту докторської дисертації на тему «Кріпосне право в Каталонії в середні віки» (1901).

Після жовтневого перевороту 1917 р., була здійснена спроба реорганізації Ніжинського історико-філологічного інституту князя Безбородька у класичний університет. У червні 1920 р. на базі Ніжинського історико-філологічного інституту князя Безбородька було створено Ніжинський науково-педагогічний інститут (ННПІ), який мав два відділення (факультети): педагогічне та гуманітарних наук. Провідним в інституті було педагогічне відділення, завданням якого була підготовка вихователів дошкільних закладів, учителів початкових класів та вчителів із викладання окремих предметів у старших класах семирічної трудової школи. У 1921 р. Ніжинський науково-педагогічний інститут було реорганізовано в Ніжинський інститут народної освіти (НІНО) у складі трьох факультетів: соціального виховання (соцвих), професійної освіти (профос), який припинив свою діяльність у 1923 р., та робітничого (підготовчого) з трирічним терміном навчання. В інституті працювали професори як дореволюційного часу, так і нової генерації. Вони докладали всіх зусиль для забезпечення кадрової політики з підготовки педагогічних кадрів. У 1932 р. відкрився Ніжинський інститут професійної освіти. На базі факультету соціального виховання у 1930 р. було створено Ніжинський інститут соціального виховання з трирічним терміном навчання, в складі якого були відділення: історико-економічне, мовно-літературне, агробіологічне та фізико-математичне. За чотири роки існування інститут закінчило понад 700 майбутніх учителів середньої школи. На 14 кафедрах інституту працювало 230 викладачів, у тому числі професори: В. Бельський, О. Покровський, В. Рєзанов, І. Семенов. У 1934 р. від об’єднання двох останніх інститутів утворився Ніжинський педагогічний інститут (з 1939 р. ім. М. В. Гоголя). Основні зусилля були спрямовані на підготовку кадрів для середньої школи. У 30-х роках Ніжинський педагогічний інститут, як і інші навчальні заклади, не обійшли сталінські репресії. Були заарештовані керівники інституту, викладачі й студенти. Під час Другої світової війни робота інституту була відновлена 15 листопада 1943 р., після звільнення Чернігівщини від німецьких загарбників.

На основі джерельної бази з’ясовано, що у радянський період відбувалося поступове зростання Ніжинської вищої школи. Так, у 1988–1989 н. р. в інституті уже функціонувало п’ять факультетів: філологічний, фізико-математичний, природничий, музично-педагогічний та факультет іноземних мов, на яких навчалося близько 4000 студентів, на 21 кафедрі працювало

понад 250 викладачів. За роки радянської влади вчителями стали 22593 випускники, 45 відсотків учителів Чернігівської області – це випускники Ніжинського педагогічного інституту ім. М. В. Гоголя. У 80-90-х роках ХХ ст. в інституті сформувалося кілька самобутніх наукових напрямів, які стали помітним явищем не лише в Україні, а й за її межами. Особливо багато зроблено вченими Ніжина в галузі гоголезнавства (започатковано у 1979 році). Лише в незалежній Україні, у період її державотворення, вирішилось питання про відкриття в Ніжині державного університету. У 1998 р. інститут отримав статус педагогічного університету, а 15 жовтня 2004 р. Кабінет міністрів прийняв рішення «Про утворення Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя», надавши йому статус класичного університету.

Висвітлено специфіку реформування і перспективний розвиток освіти в регіоні на помежів’ї ХХ–ХХІ століть. Чернігівський регіон одним із перших в Україні на державному рівні відновив практику підготовки домашніх учителів. Встановлено, що соціально-економічні зрушення в Україні були не єдиною причиною відродження інституту сімейного виховання. Наслідки чорнобильської катастрофи спричинили збільшення кількості хворих дітей, які за станом здоров’я не можуть відвідувати школу. Особливо ця проблема актуальна для населення північних та центральних районів України, зокрема, Чернігівської області. Саме тому колектив Чернігівського державного педагогічного університету імені Т. Г. Шевченка одним із перших відреагував на цю проблему. У 2004–2005 н. р. було здійснено перший набір студентів зі спеціальності «Початкове навчання і сімейне виховання». Сучасний стан суспільства й освіти в Україні вимагає легалізації професії сімейного (домашнього) вчителя на рівні вищої педагогічної освіти. Тільки в такий спосіб можна вирішити актуальні питання сьогодення, які неспроможна здолати масова педагогічна практика.

У четвертому розділі дисертації «Вплив учених краю на становлення та розвиток вищої освіти Чернігівщини» проаналізована просвітницька діяльність вихованців Чернігівського колегіуму та їх внесок у розвиток науки, з’ясовано вплив визначних діячів освіти і науки краю на розвиток вищої школи та педагогічної думки Чернігівщини, розкрито досягнення наукової історико-філологічної школи, внесок науковців Чернігівщини у розвиток природничо-математичних наук, педагогіки та психології.

Загальноосвітній характер навчальних програм, демократичні традиції, витоки яких ішли ще з братських шкіл, значною мірою зумовили всестановість українських навчальних закладів, у тому числі й Чернігівського колегіуму, який залишався провідним освітнім осередком Чернігово-Сіверської землі і продовжував славні традиції з підготовки ґрунтовно

освічених кадрів.Профільним напрямом діяльності Чернігівського колегіуму, в якому було

започатковане таке соціально-педагогічне явище як кондиції, була підготовка вчителів. До заснування народних училищ (кін. 80-х – поч. 90-х рр. XVIII ст.) навчальний заклад задовольняв потреби у педагогічних кадрах як Чернігівщини, так і прилеглих до неї територій. Вихованці Чернігівського колегіуму працювали перекладачами, настоятелями, проповідниками при посольствах та дипломатичних місіях за кордоном. Вони вирізнялися ґрунтовною підготовкою, а тому їх постійно запрошували на навчання до столичних медичних шкіл, Московського університету, Петербурзької учительської семінарії, інших навчальних закладів та установ. Вагомий внесок зробили випускники Чернігівського колегіуму у розвиток медичної науки. За кількістю відомих медиків ХVІІІ ст. вони зайняли друге місце після випускників Києво-Могилянської академії. Чернігівський колегіум був провідним навчальним закладом у Північному Лівобережжі, він задовольняв потреби регіону в педагогічних кадрах, державних службовцях, церковних діячах.

Початок ХІХ ст. характеризується становленням державної системи освіти в Україні. Чернігівщина перебувала під впливом політики асиміляції та русифікації. Відсутність регіональної україномовної періодики, світських вищих навчальних закладів гальмували розвиток педагогічної думки краю. Однак носіями педагогічних ідей ставали освітні діячі, серед яких слід відзначити діяльність директора Чернігівської гімназії й народних училищ Чернігівської губернії (1805–1819) М. Маркова. Він ініціював відкриття Чернігівської та Новгород-Сіверської гімназій, розширення мережі повітових училищ, покращення навчально-методичного забезпечення навчальних закладів; стояв на позиціях гуманного ставлення до учнів, виступав проти тілесного покарання; займався краєзнавчою роботою, досліджуючи історію Чернігівщини.

Помітний внесок у розвиток вищої школи Чернігівщини зробив І. Орлай, директор Ніжинської гімназії вищих наук князя Безбородька (1821–1826), доктор медицини Дерптського та філософії Кенінсберського університетів, почесний член Російської академії наук та багатьох вітчизняних товариств. Педагогічні статті І. Орлая «Мнение Орлая о преобразовании училищ в России» (1825), «О необходимости обучаться преимущественно отечественному языку и нечто об изучении языкам иностранным» (1825), написані у чернігівський період, свідчать про те, що він обстоював ідею гармонійного розвитку учнів, загальнонародного навчання, єдиних вимог до навчальних планів, програм та підручників. Пріоритетними напрямами діяльності І. Орлая як керівника навчального

закладу були: удосконалення навчального процесу (поліпшення кадрового потенціалу; використання наочності; введення диференційованого підходу до вивчення мов, діагностики знань студентів, кабінетної системи навчання), активізація самостійної роботи студентів та їх творчого потенціалу (організація студентського театру, видання рукописних журналів тощо).

Визначено вплив визначних діячів освіти і науки на розвиток педагогічної думки Чернігівщини у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. Означений період характеризується рядом реформ, які дали поштовх до відродження й розвитку передових демократичних ідей. Неабияку роль у розвитку педагогічної думки в Україні відіграли письменники й громадські діячі Л. Глібов, Б. Грінченко, М. Гоголь, П. Куліш, О. Кониський, М. Коцюбинський, І. Львов, М. Могилянський, Софія і Олександр Русови, І. Шраг та ін.

Вивчено архівні документи особового фонду І. Шрага (80 одиниць зберігання), який було створено у 1969 р. у державному архіві Чернігівської області. Просвітницька діяльність і педагогічні погляди відомого українського діяча І. Шрага (1847–1919) щодо розвитку української освіти потребують уваги сучасних дослідників. Отримавши науковий ступінь кандидата права, із 1875 р. до останніх днів життя І. Шраг займався судово-адвокатською діяльністю у Чернігові. Брав активну участь у суспільно-політичному житті Чернігівщини, із 1875 р. був гласним Чернігівських губернських земських зборів і міської думи. Багато уваги приділяв І. Шраг питанням народної освіти у губернії. У 1906 р. під його керівництвом було організовано Чернігівське українське товариство «Просвіта». У той же час І. Шраг обирався членом I Державної думи. Він був головою Чернігівського губернського виконавчого комітету, органу Тимчасового уряду і Української Центральної Ради. Варто відзначити також активну участь І. Шрага в обговоренні питання про необхідність викладання рідною мовою в українських школах.

У науковий обіг введено нове і’мя чернігівського педагога Івана Петровича Львова (1879–1971), який понад півстоліття займався науково-педагогічною, громадською діяльністю в Чернігові. У 1900–1904 рр. здобував вищу освіту в Казанській духовній академії на відділенні російської мови та літератури. Після захисту випускної роботи на тему «Наука і мистецтво виховання у поглядах професора Д. Пейня» отримав ступінь кандидата богослов’я і дозвіл на викладацьку діяльність у семінарії. Під час навчання в Казанській духовній академії, крім богословських дисциплін, вивчав латину, російську мову та літературу, історію давньоримської літератури, історію західноєвропейських літератур, англійську мову, логіку, психологію, філософію, історію філософії, педагогіку. У Державному архіві Чернігівської

області виокремлено особовий фонд І. Львова, в якому зберігається 115 одиниць різних матеріалів. Контрольні аркуші перегляду справ свідчать про те, що науково-педагогічна спадщина І. Львова маловивчена, деякі документи нами виявлені вперше. Цінним є педагогічні ідеї І. Львова про організацію самостійної роботи студентів, підготовку і проведення державної атестації, про роботу студентів з підручником, про написання тез і конспектів тощо.

Серед учнів чернігівського педагога І. Львова було багато відомих не тільки в Україні, але й поза її межами людей (Г. Верьовка, В. Елланський, Ю. Коцюбинський, В. Лапіна, О. Одинцов, П. Петровський, В. Примаков, С. Соколовська, П. Тичина, М. Товстуха та ін.). Особливо теплі дружні стосунки у І. Львова склались із Павлом Тичиною, який навчався у Чернігівській духовній семінарії у 1907–1913 роках.

Предметом дослідження у реферованому розділі є рукопис «Спогади І. П. Львова про П. Г. Тичину» від 20 червня 1968 року, який свідчить про ставлення педагога до свого учня. Аналіз «Спогадів…» дав можливість визначити фактори, які вплинули на формування особистості відомого українського поета і громадського діяча П. Тичини.

Чернігівська духовна семінарія, в якій П. Тичина отримав повну середню освіту, була шестикласним спеціальним середнім навчальним закладом із підготовки освіченого духовенства. До навчального плану входили і загальноосвітні, і профільні предмети. У молодших класах семінаристи вивчали і світські, за винятком педагогіки, і богословські навчальні дисципліни. Старші класи (5-6) називалися богословськими і давали поглиблені знання лише з профільних дисциплін.

П. Тичина був учнем І. Львова із третього по шостий клас. Під час навчання семінарист зарекомендував себе з найкращої сторони: в інспекторському штрафному кондуімі і на засіданнях педагогічної ради його прізвище в якості порушника дисципліни не згадувалося жодного разу. На думку І. Львова, він був настільки скромним юнаком, що не любив, щоб його ім’я значилося в списках недисциплінованих семінаристів. Проте, як учень він не міг не підтримувати молодіжний рух за реформу навчального процесу у семінарії, зокрема, удосконалення навчальних планів і програм за рахунок збільшення обсягу загальноосвітніх дисциплін.

І. Львов із захопленням говорив про вміння П. Тичини гармонійно поєднувати навчальні заняття в семінарії із творчістю: він і художник, і співак, і музикант, і поет.

Навчався семінарист П. Тичина успішно, із класу в клас переходив без переекзаменовок. Письмові роботи із психології і філософії – навчальних дисциплін, які викладав І. Львов, оцінювалися лише на «добре» та «відмінно». П. Тичина як і більшість семінаристів, надавав перевагу вивченню загальноосвітніх предметів. Але для вступу в університет Міністерство народної освіти вимагало від абітурієнтів оцінки із богословських дисциплін не нижче «добре». За наявності хоча б однієї оцінки «задовільно» із названого циклу, незважаючи на всі «відмінно» із

загальноосвітніх дисциплін, двері університетів перед ними були зачинені.Для розвитку творчих здібностей семінаристів у Чернігові були

створені всі необхідні умови. Скажімо, багато вихованців закладу були активними учасниками духового оркестру, яким керував Є. Марковський, талановитий капельмейстер. П. Тичина грав на кларнеті і гобої і, на думку керівника, був одним із найзаповзятіших учасників оркестру. Водночас із захопленням музикою, співом та живописом, П. Тичина почав писати вірші якраз у роки навчання в семінарії.

Проведений аналіз «Спогадів…» І. Львова дав підстави констатувати, що умови й атмосфера Чернігівської духовної семінарії були сприятливими для розвитку літературного таланту П. Тичини. Йому пощастило на зустріч із М. Коцюбинським, на розуміння й підтримку викладача психології, педагогіки і філософії І. Львова, викладача словесності В. Дроздова.

«Спогади І. П. Львова про П. Г. Тичину» вражають своєю щирістю, теплотою й людяністю стосунків між викладачем та учнем.

ВИСНОВКИ

Історико-генетичний і системний аналіз становлення та розвитку вищої освіти Чернігівщини (XVIII–XX ст.) дали змогу зробити такі висновки:

1. Незважаючи на значний обсяг наукових праць, досліджувана проблема не була предметом комплексного вивчення у визначених хронологічних і територіальних межах. Доведено, що як окрема історико-педагогічна проблема вона не розглядалася системно. У вітчизняній, зарубіжній історіографії недостатньо праць, які в історико-педагогічному вимірі розкривали б сутнісні взаємозв’язки соціальних та педагогічних засад, що були домінантними в трансформаційних змінах і цілісно розкривали їх відповідно до критеріально-комплексної моделі та періодизації становлення й розвитку вищої освіти Чернігівщини у визначених хронологічних межах як соціально-педагогічного явища. Результати аналізу і систематизації джерелознавчих матеріалів щодо становлення та розвитку вищої освіти Чернігівщини XVIII–XX століття дали змогу виокремити такі етапи історіографії дослідження проблеми: дореволюційний (ХVІII ст. – початок ХХ ст.), радянський (1917–1990), сучасний (1990 – до сьогодні).

Встановлено вплив соціально-економічної політики держави на освітні стратегії розвитку вітчизняної вищої освіти, і, зокрема, вищої освіти Чернігівщини. В історико-педагогічних дослідженнях радянської доби періодизація системи освіти та педагогічної думки нічим не відрізнялась від аналогічної типології означених явищ усього радянського освітнього простору. Історіографічні праці, які віднесено до періоду незалежної України, увиразнюють загальні підходи до аналізу теорії та практики вищої освіти, тенденції та суперечності розвитку вищої школи загалом, і Чернігівщини, зокрема.

2. Критеріально-комплексний підхід оцінки освітніх процесів, переведений у площину розвитку освіти та педагогічної думки Чернігівського регіону, акцентує увагу на суттєвих внутрішніх особливостях цієї системи, на відміну від періодизації, проведеної з урахуванням соціальних, зовнішніх чинників для всієї системи освіти, і вищої зокрема. Критеріально-комплексний підхід аналізу історико-педагогічних явищ, адаптований до соціально-економічних умов Чернігівщини у XVIII–ХХ ст., дозволив здійснити з нових методологічних позицій періодизацію розвитку вищої освіти та педагогічної думки краю. При визначенні етапів розвитку освіти було враховувати: завдання та зміст освіти залежно від суспільних потреб, особливості навчально-виховного процесу в закладах освіти різних рівнів, характер функцій викладачів і студентів у системі вищої освіти, доступність, демократичність, зв’язок освіти з національною культурою та регіональною специфікою, характер взаємин освіти й релігії, характер засобів педагогічної комунікації і дидактичної та методичної забезпеченості навчально-виховного процесу, рівень кадрового і матеріального забезпечення закладів освіти, характер управління освітою та оцінки якості освіти. Розвиток педагогічної думки Чернігівщини у ХVІІІ–XX ст. оцінювався за таким комплексом критеріїв: методологічні засади педагогічного пошуку; напрями педагогічних пошуків і досліджень; формування дослідницької проблематики; характеристика процедури педагогічного пошуку, дослідження; розвиток системи науково-педагогічних пошуків, досліджень; відповідність педагогічної думки внутрішній логіці розвитку педагогічної науки; характер та результати зв’язку педагогічної думки з практикою; рівень педагогічних досліджень; характер наукової продукції; коло науковців; форми організації педагогічних пошуків, досліджень. Концепти дослідження розроблено на поняттєво-термінологічному апараті, на сукупності адекватних предмету й меті методологічних підходів (соціокультурний, цивілізаційний, формаційний, парадигмальний, диференційований) методів (історико-педагогічний аналіз, синтез, узагальнення, ретроспективний, конкретно-історичний, історико-компарати-вістський), принципів (історизму, об’єктивності, достовірності).

3. У процесі визначення хронологічних меж становлення та розвитку вищої освіти Чернігівщини з’ясовано, що досить складно відмежувати початок і кінець означеного соціально-педагогічного явища, оскільки педагогічні засади розвиваються у взаємозалежності із соціальними.

Розроблено періодизацію становлення та розвитку вищої освіти Чернігівщини (XVIII–XX ст.). Періодизація є умовною, орієнтованою на специфіку досліджуваної проблеми. Використання характеристик для аналізу розвитку системи вищої освіти й педагогічної думки на Чернігівщині у

ХVІІІ–ХХ ст. дозволяє визначити такі періоди: перший (1700 – початок другої половини ХVІІІ ст.) – зародження вищої освіти на Чернігівщині; другий (друга половина ХVІІІ ст. – початок ХІХ ст.) – перспективне планування університетської освіти в Україні; третій (20-ті р. – кінець ХІХ ст.) – розвиток ліцейної освіти на Чернігівщині; характерною особливістю другої половини ХVІІІ – поч. ХІХ ст. була боротьба прогресивної частини українського суспільства за створення в Україні університетської освіти. Це період планування, проектування, який можна вважати передісторією нової української вищої школи. У виокремленому історичному періоді було запропоновано 9 освітніх університетських проектів, вісім із них передбачали створення університету на території Чернігівщини. До реалізації жодного з цих проектів уряд Російської імперії так і не приступив.

У становленні й розвитку вищої освіти в Україні ліцейна освіта стала проміжною ланкою між загальноосвітніми навчальними закладами та університетами. В Російській імперії у ХІХ ст. функціонувало шість найбільш відомих ліцеїв: Царськосільський, Олександрійський (статус ліцею з 1817 р.), Рішельєвський в Одесі (1817–1865), Кременецький (1818–1833), князя Безбородька в Ніжині (1832–1875), Демидівський у Ярославлі (1833–1917). Половина із шести ліцеїв Російської імперії діяла в Україні. Кожен із навчальних закладів мав відмінності в статуті, навчальних програмах, професорсько-викладацькому складі, але всі вони виховували еліту держави, кращі представники якої вражали світ своїми творчими здобутками. Четвертий період (кінець ХІХ – початок ХХ ст.) характеризується активним розвитком педагогічної думки в умовах заборони рідномовної освіти; п’ятий (20-ті – 30-ті рр. ХХ ст.) – розвитком вищої освіти та педагогічної думки Чернігівщини в умовах корінних соціальних перетворень; шостий (період Другої світової війни та кінця 40-х –50-х рр. ХХ ст.) – особливостями організації роботи вищих навальних закладів освіта Чернігівщини під час Другої світової війни та у повоєнних 40-х – 50-х рр. ХХ ст.; сьомий (60-ті – 90-ті рр). – активізацією педагогічних пошуків та науково-педагогічних досліджень; восьмий (кінець ХХ – початок ХХІ ст.) – розвитком системи вищої освіти Чернігівщини в умовах незалежності України.

У запропонованій періодизації здійснена спроба охопити всі етапні моменти у становленні й розвитку вищої освіти та педагогічної думки Чернігівського краю впродовж ХVIII–XX ст. Хронологічні межі запропонованих етапів становлення й розвитку вищої освіти та педагогічної думки на Чернігівщині як складової системи освіти України ідентифікують загальний хід цього процесу. Кожен із обґрунтованих періодів не тільки характеризується певними внутрішніми особливостями, суперечностями між позитивними й негативними тенденціями, але має вужчі часові межі – етапи,

в яких помітно проявляється регіональна специфіка досліджуваного явища.4. Визначено соціально-педагогічні передумови, що спричинили

подальший розвиток вищої освіти Чернігівщини. Кінець ХІХ – початок ХХ ст. ознаменувався активним розвитком педагогічної думки в умовах заборони рідномовної освіти після цілого ряду реформ, які й спричинили активний опір прогресивної інтелігенції, дали поштовх до відродження й розвитку передових демократичних ідей. У 20-х – 30-х рр. ХХ ст. розвиток вищої освіти Чернігівщини відбувався в умовах корінних соціальних перетворень і характеризувався пошуком ефективних форм організації навчального-виховного процесу, частою зміною назви й статусу навчальних закладів. Це період удосконалення структури органів управління як всієї системи освіти в Україні, так і внутрішньої керівної організації вищого навчального закладу. Головними здобутками школи Чернігово-Сіверського регіону 20-х – початку 30-х років стало підвищення доступності й демократичності освіти, введення загальної початкової освіти та поширення мережі семирічних шкіл, широка українізація навчально-виховного процесу, поступове вирішення проблеми, пошук шляхів переорієнтації освіти на потреби особистості, її розвиток, оновлення. Для цього періоду характерною є орієнтація педагогічної думки на державне замовлення, ідеологічна забарвленість змісту робіт, одноманітність методологічних засад досліджень, їх споглядово-пасивний характер, відбувається формалізація педагогічної думки, відокремленість наукових пошуків, спрямованих на кількість, від шкільної та вузівської практики. У 30–80-ті роки ХХ ст.– період відбудови народного господарства, підйом у повоєнні роки із руїн вищих навчальних закладів, поновлення їх діяльності, укомплектування педагогічними й науково-педагогічними працівниками у складних умовах повоєнних років.Починаючи з 20-х – 30-х до 90-х рр. XX ст., провідною тенденцією розвитку вищої освіти на Чернігівщині була її переважна спрямованість на кадрове забезпечення функціонування промислового потенціалу, що не створювало умов для реалізації різнобічних потреб населення, обумовлювало відтік частини здібних абітурієнтів в інші регіони України, Росії та Білорусії (це зумовлювалося в першу чергу територіальним розташуванням Чернігівщини) і значною мірою гальмувало культурний розвиток регіону. У 90-ті роки ХХ ст. на Придесенні започатковуються педагогічні часописи, що значно активізує розвиток педагогічної думки. Учені вищої школи Чернігівщини проводять комплексні широкомасштабні дослідження, до яких залучаються вчителі, робітники управлінських структур, науковці АПН та вищих навчальних закладів. Цей період характеризується розширенням мережі навчальних закладів, появою в системі вищої освіти України вищих

навчальних закладів різних форм власності.5. Система характеристик для аналізу педагогічної думки на

Чернігівщині у ХVІІІ–ХХ ст. дала можливість визначити загальні особливості розвитку педагогічної думки Чернігово-Сіверського регіону. Це поступове розширення кола науковців та напрямів дослідження, урізноманітнення тематики наукових досліджень, зростання кількості публікацій, вплив просвітницької діяльності видатних людей краю на розвиток освіти, зв’язок з прогресивними тенденціями розвитку вітчизняної та світової науки. Носіями педагогічної думки впродовж XVIII–ХХ ст. були науково-педагогічні та педагогічні працівники. Значний внесок у розвиток науки зробили випускники Чернігівського колегіуму (XVIII ст.), представники Ніжинської вищої школи (Ніжинської гімназії вищих наук ім. князя Безбородька, Ніжинського фізико-математичного та юридичного ліцеїв, Ніжинського історико-філологічного інституту кн. Безбородька, Ніжинського педагогічного інституту-універститету), в якій сформувались потужні наукові школи, відомі не тільки в Україні.

Обгрунтовано, що початок XVIII ст. характеризується зародженням вищої освіти на Чернігівщині, становленням Чернігівського колегіуму – єдиного просвітницького центру на Лівобережній Україні (до утворення у 1726 р. Харківського колегіуму). Заснований видатними релігійними та культурними діячами України – чернігівськими архієпископами Л. Барановичем та І. Максимовичем, навчальний заклад дуже швидко перетворився у представницький літературно-мистецький осередок, в якому процвітало поетико-риторське мистецтво, драматургія, перекладацька діяльність. Чернігівський колегіум задовольняв освітні й культурні потреби регіону, готував службовців, педагогів, церковних діячів, літераторів, перекладачів. Викладачі та вихованці колегіуму проводили просвітницько-педагогічну діяльність не лише на Чернігово-Сіверщині, в Україні, а й на теренах Російської імперії.

Кінець ХІХ – початок ХХ ст. ознаменувався активним розвитком педагогічної думки в умовах заборони рідномовної освіти після цілого ряду реформ, які й спричинили активний опір прогресивної інтелігенції, дали поштовх до відродження й розвитку передових демократичних ідей. З’ясовано роль у розвитку педагогічної думки в Україні письменників і громадських діячів Чернігівщини: М. Гоголя, П. Куліша, Л. Глібова, М. Коцюбинського, К. Ушинського, Б. Грінченка, Софії і Олександра Русових, І. Шрага, М. Могилянського та ін. Подальшого вивчення та пропагування потребують погляди представників педагогічної думки Чернігово-Сіверського регіону М. Гоголя, П. Куліша, Л. Глібова, М. Коцюбинського, М. Могилянського, М. Вороного, І. Львова та ін.

6. Вивчення генези вищої освіти та педагогічної думки Чернігово-Сіверського краю у XVIII–XX ст. дозволило виявити ряд загальних для цих двох підсистем тенденцій: поступове зростання мережі навчальних закладів, їх контингенту, кількості переліку спеціальностей; переважна орієнтація на підготовку педагогічних кадрів регіону; підвищення доступності та демократичності; тісний зв’язок з економічним і соціальним розвитком краю; підвищення наукової обґрунтованості діяльності навчальних закладів; поєднання теоретичної та практичної підготовки фахівців; поєднання різних форм власності навчальних закладів.

Протягом ХХ ст. вища освіта Чернігівщини (в основному сільськогоспо-дарського регіону) за структурними й кількісними показниками дещо поступалася промислово розвинутим областям України. За кількістю студентів на 10 тисяч населення Чернігівська область значно поступалася більш розвиненим у промисловому відношенні Дніпропетровській, Львівській, Одеській, Харківській областям.

Крім уже зазначених, сучасній вищій освіті Чернігівщини притаманні наступні тенденції: гуманітаризація структури освіти; підвищення рівня акредитації навчальних закладів; підвищення рівня самостійності навчальних закладів, комерціалізація діяльності ВНЗ; цілісний, комплексний характер розвитку навчальних закладів; використання нових форм формування контингенту студентів; удосконалення системи довузівської підготовки; створення освітніх комплексів; розвиток післядипломної освіти; зростання ролі керівників навчальних закладів.

Розвиток вищої школи Чернігівщини у 90-ті роки, після отримання Україною незалежності, характеризується рядом позитивних тенденцій – поступовою переорієнтацією на потреби особистості, розповсюдженням нових освітніх технологій, врахуванням у навчально-виховному процесі національних і регіональних чинників.

Аналіз історії вищої освіти та педагогічної думки Чернігівщини у XVIII–XX ст. свідчить, що найбільш інтенсивний їх розвиток відбувався під час нестабільного функціонування суспільства. Політична й економічна ситуація обумовлювала і висвітлювала об’єктивну потребу в реформуванні освіти як головного засобу реалізації варіантів розвитку суспільства. Як показує дослідження, така потреба може бути реалізована при дотриманні комплексу умов, урахування якого дозволяє управляти процесом розвитку освіти як на регіональному, так і на державному рівні: розуміння та психологічного прийняття ідей реформування освіти педагогічними працівниками; випереджальної ролі науки в процесі реформування системи освіти; реформування цілісної системи освіти Чернігівщини, а не окремих її ланок; наявності науково обґрунтованої системи оцінки результативності

реформування освіти; урахування регіональних особливостей під час реформування освіти; широкої уваги громадськості до реформування освіти; спрямованості широких педагогічних кіл на пошукову роботу в межах завдань реформування освіти; орієнтації реформ освіти, з одного боку, на світовий педагогічний досвід, а з іншого – на створення національної системи освіти; позитивної позиції влади (державної та місцевої) і сприяння у реформуванні освіти.

7. Здійснений у дисертації цілісний і системний аналіз становлення та розвитку вищої освіти Чернігівщини репрезентує можливості не лише подальшого вивчення означеного соціально-педагогічного явища, а й практичного втілення позитивного історико-педагогічного досвіду у реалії вітчизняної системи освіти на сучасному етапі. Проведене дослідження не вичерпує всіх аспектів проблеми розвитку вищої освіти Чернігівщини в окреслених хронологічних і територіальних межах. Актуальними завданнями розвитку вищої освіти Чернігівщини є: розробка регіонального компоненту змісту освіти; прогнозування розвитку мережі навчальних закладів; приведення організації навчально-виховного процесу у відповідність до сучасних освітніх технологій та світових стандартів; завершення формування освіти регіону як цілісної відкритої системи; збереження її кадрового та матеріально-технічного потенціалу як умови соціального захисту молоді та економічного відродження регіону й країни; обґрунтування шляхів реалізації полікультурного принципу освіти, що дозволить урахувати багатонаціональний склад населення, особливості його політичних та релігійних інтересів; подальший розвиток історії системи освіти й педагогічної думки Придесення.

СПИСОК ПРАЦЬ, ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Опубліковані праці, які відображають основні наукові результати дисертації

Монографії

1. Кузьменко Н. М. Вища освіта та педагогічна думка на Чернігівщині: ХVІІІ–ХХ ст. : [монографія] / Н. М. Кузьменко. — К. : Обрії, 2012. — 342 с.

Рец. : Вербицький В. Від колегіуму – до університету / Володимир Вербицький // Літ. Чернігів. – 2012. – № 4 (60). Жовтень-грудень. – С. 130–131; Савчин Н. Б. Нове дослідження вищої освіти Чернігівщини / Н. Б. Савчин // Вісник Київ. славістичного ун-ту. – 2013. – Вип. 53. – С. 66–

67; Вятчаніна Л. Рецензія на монографію Кузьменко Надії Михайлівни «Вища освіта та педагогічна думка на Чернігівщині: ХVІІІ – ХХ ст.». (К.: Обрії, 2012) / Людмила Вятчаніна // Університет. – 2013. – № 1 (50). – С. 123–125.

2. Марушкевич А. А. Соціально-педагогічні ідеї освітян кінця ХІХ–ХХ століття : [колективна монографія] / А. А. Марушкевич, Н. М. Кузьменко, Н. В. Кошечко, Н. В. Постоюк. — К. : Обрії, 2012. — 129 с.

Статті в наукових фахових виданнях України

3. Кузьменко Н. М. Теоретичне обґрунтування періодів становлення українських національних підручників з читання для молодших школярів / Н. М. Кузьменко // Вісник Київ. національного ун-ту імені Тараса Шевченка. — 2001. — Вип. 10. — С. 66–69. — (Серія «Соціологія, психологія, педагогіка»).

4. Кузьменко Н. М. Нове покоління підручників для початкової школи: від реалій до ідеалу / Н. М. Кузьменко // Теорія і практика : зб. наук. ст. — Переяслав-Хмельницький : ПХПУ ім. Г. Сковороди, 2002. — С. 71–77.

5. Кузьменко Н. М. Рідна мова як основа виховання національної самосвідомості / Н. М Кузьменко // Вісник Київ. славістичного ун-ту. — 2008. — Вип. 39. — С. 125–129. — (Серія «Педагогіка»).

6. Кузьменко Н. М. Покликання підручника – виховувати національну самосвідомість учнів / Н. М. Кузьменко // Початкова школа. — 2008. — № 6. — С. 55–57.

7. Кузьменко Н. М. Комунікативні уміння як складова риторичної діяльності майбутніх керівників навчальних закладів / Н. М. Кузьменко // Вища освіта України. – Додаток 3. — Т. ІV(11). — 2008. — Темат. вип. «Вища освіта України у контексті інтеграції до європейського освітнього простору». — С. 362–368.

8. Кузьменко Н. М. Роль студентського товариства у розвитку Чернігівського колегіуму / Н. М. Кузьменко // Вища освіта України. – Додаток 4. — Т. ІV(16). — 2009. — Темат. вип. «Вища освіта України у контексті інтеграції до європейського освітнього простору». — С. 538–544.

9. Кузьменко Н. М. Традиції української народної педагогіки і сучасність / Н. М. Кузьменко // Вісник Київ. славістичного ун-ту. — 2009. — Вип. 41. — С. 130–139. — (Серія «Педагогіка»).

10. Кузьменко Н. М. Соціально-педагогічні передумови творення університетської освіти на Чернігівщині (друга половина ХVІІІ – початок ХІХ ст.) / Н. М. Кузьменко // Актуальні проблеми соціології, психології, педагогіки: зб. наук. пр. — К. : Фенікс, 2010. — Вип. 11. — С. 220–227.

11. Кузьменко Н. М. Проектування університетської освіти в Україні (друга половина ХVІІІ – початок ХІХ ст.) / Н. М. Кузьменко // Освіта Донбасу : наук.-метод. вид. — 2011. — № 3. — С. 85–94.

12. Кузьменко Н. М. Становлення університетської освіти на Чернігівщині (друга половина ХVІІІ – початок ХІХ ст.) / Н. М. Кузьменко // Науковий вісник кафедри ЮНЕСКО Київ. національного лінгвістичного ун-ту. — 2011. — Вип. 23. — С. 249–255. — (Серія «Філологія. Педагогіка. Психологія»).

13. Кузьменко Н. М. З історії Чернігівського учительського інституту (1916–1919 рр.) / Н. М. Кузьменко // Вища освіта України. — 2011. — Темат. вип. «Педагогіка вищої школи: методологія, теорія, технологія». — Т. 1. — № 3 (додаток 1). — С. 254–262.

14. Кузьменко Н. М. Особливості організації навчально-виховного процесу в Ніжинському історико-філологічному інституті князя Безбородька (кінець ХІХ–початок ХХ століття) / Н. М. Кузьменко // Актуальні проблеми соціології, психології, педагогіки: зб. наук. пр. : Київського нац. ун-ту ім. Тараса Шевченка. — К. : Логос, 2011. — Вип. 13. — С. 217–221.

15. Кузьменко Н. М. Підготовка домашніх учителів у вищих навчальних закладах Чернігівщини: від колегіуму до університету / Н. М. Кузьменко // Педагогічна освіта: теорія і практика. Психологія. Педагогіка : зб. наук. пр. — К. : Київ. ун-т імені Б. Грінченка, 2011. — № 1(15). — С. 10–14.

16. Кузьменко Н. М. Особливості організації навчально-виховного процесу в Чернігівському педагогічному інституті в 1919–1922 рр. / Н. М. Кузьменко // Вісник Черкаського ун-ту. — Черкаси. — 2011. — № 199. — Ч. ІІ. — С. 47–55. —(Серія «Педагогічні науки»).

17. Кузьменко Н. М. «Українська граматка» Б. Грінченка – один із перших шкільних підручників з читання на національній основі / Н. М. Кузьменко // Початкова школа. — 2012. — № 7. — С. 61–70.

18. Кузьменко Н. М. І. П. Львов про самостійну роботу студентів з книгою / Н. М. Кузьменко // Актуальні проблеми соціології, психології, педагогіки : зб. наук. пр. Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка. — К. : Логос, 2012. — Вип. 14. — С. 209–214.

19. Кузьменко Н. М. Історіографія дослідження заснування Чернігівського колегіуму (1700–1786) / Н. М. Кузьменко // Вісник Чернігівського національного пед. ун-ту ім. Т. Г. Шевченка. — Чернігів : ЧНПУ, 2012. — Вип. 100. — С. 220–224.

20. Кузьменко Н. М. Ілля Шраг про рідну мову як засіб формування особистості українського громадянина // Н. М. Кузьменко // Актуальні

проблеми соціології, психології, педагогіки : зб. наук. пр. — К. : Логос, 2012. — С. 200–206.

21. Кузьменко Н. Педагогічний аспект «Спогадів І. П. Львова про П. Г. Тичину / Н. Кузьменко // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Психологія. Педагогіка. Соціальна робота. — К. : Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2012. — С. 55–59.

22. Кузьменко Н. М. Методичні рекомендації І. П. Львова щодо організації і проведення випускних іспитів у вищих навчальних закладах / Н. М. Кузьменко // Вісник Чернігівського національного пед. ун-ту ім. Т. Г. Шевченка. — Чернігів : ЧНПУ, 2013. — Вип. 104. — С. 167–170.

23. Кузьменко Н. М. Науково-дослідна діяльність І. П. Львова / Н. М. Кузьменко // Вісник Чернігівського національного пед. ун-ту ім. Т. Г. Шевченка. — Чернігів : ЧНПУ, 2013. — Вип. 108. — Т. 1. — С. 201–204.

24. Створення Чернігівського колегіуму (1700–1786): історіографія дослідження // Педагогічний альманах: зб. наук. пр. — Херсон : КВНЗ «Херсонська академія неперервної освіти», 2013. — Вип. 17. — С. 261–268.

Статті в наукових періодичних виданнях інших держав з напряму,за яким підготовлено дисертацію

25. Кузьменко Н. М. Педагогические взгляды Н. В. Гоголя / Н. М. Кузьменко // Актуальные проблемы гуманитарных и естественных наук. — М., 2013. — № 09(56). — С. 211–215.

26. Кузьменко Н. М. Борис Гринченко об издании литературы для детей / Н. М. Кузьменко // Актуальные проблемы гуманитарных и естественных наук. — М., 2013. — № 10(57). — Ч. ІІ. — С. 177–182.

27. Кузьменко Н. М. Неизвестный рукописный журнал «Думка» Б. Гринченко как форма применения личностно-ориентированного обучения / Н. М. Кузьменко // Актуальные проблемы гуманитарных и естественных наук. — М., 2013. — № 11(58). — С. 195–201.

28. Кузьменко Н. М. Деятельность Черниговского земства по решению педагогической кадровой политики края в конце ХІХ – в начале ХХ в. / Н. М. Кузьменко // Актуальные проблемы гуманитарных и естественных наук. — М., 2014. — № 2(61). — С. 195–201.

Опубліковані праці, які додатково відображають наукові результати дисертації:

29. Кузьменко Н. М. Борис Грінченко – автор шкільних підручників з читання на національній основі / Н. М. Кузьменко // Вісник Міжнар. ун-ту лінгвістики і права. Літературознавчі студії. — 2000. — № 2. — С. 73–79.

30. Кузьменко Надія. Ніжин в епістолярній спадщині М. Гоголя і Є. Гребінки / Надія Кузьменко // Літературний Чернігів. — 2001. — № 5. — С. 60–63.

31. Кузьменко Н. М. Сучасним технологіям навчання – нове покоління підручників / Н. М. Кузьменко // Професійно-педагогічна підготовка вчителя початкових класів. — Полтава, 2001. — С. 186–188.

32. Кузьменко Н. М. Сонячний полудень О. Астаф’єва – педагога, письменника, літературознавця / Н. М. Кузьменко, В. І. Кузьменко // Літературний Чернігів. — 2002. — № 2. — С. 95–97.

33. Кузьменко Н. М. Твори Лесі Українки в підручниках з читання для початкової школи / Н. М. Кузьменко // Леся Українка і сучасність. — Луцьк, 2002. — С. 125–129.

34. Кузьменко Н. М. Все вимірюється любов’ю / Н. М. Кузьменко, В. І. Кузьменко // Сіверянський літопис. — 2002. — № 3. — С. 126–128.

35. Кузьменко Надія. Педагогічні погляди Леоніда Глібова / Надія Кузьменко // Літературний Чернігів. — 2002. — № 4. — С. 55–56.

36. Кузьменко Н. М. «Букварь южнорусскій» Тараса Шевченка. Принципи відбору і структурування змісту підручника / Н. М. Кузьменко // Міжнар. наукова конф., присвячена 188-річчю від дня народження Т. Шевченка. — К. : Київський ВПЦ Університет, 2002. — С. 128–132.

37. Кузьменко Н. М. Іван Огієнко про завдання початкової школи в рідномовній ділянці як основі духовності / Н. М. Кузьменко // Ювілейна книга ; упоряд. А. Марушкевич. — К., 2002. — Ч. 1/2. — С. 228–232.

38. Кузьменко Надія. Борис Грінченко про українську національну школу / Надія Кузьменко // Літературний Чернігів. — 2003. — № 4. — С. 67–71.

39. Кузьменко Н. М. Рідне місто поета / Н. М. Кузьменко // Актуальні проблеми славістики як інтегративного напряму науки і освіти: наук. зб. — Миколаїв : Вид-во Південнослов’янського ін-ту ВНЗ «КСУ», 2004. — С. 76–81.

40. Кузьменко Н. М. Т. Шевченко – живий символ нашого народу / Н. М. Кузьменко, В. І. Кузьменко // Літературний Чернігів. — 2004. — № 1. — С. 34–37.

41. Кузьменко Н. М. Психолого-педагогічні орієнтири гуманізації професійної освіти / Н. М. Кузьменко // Педагогічна освіта в Україні: проблеми, перспективи розвитку. — Миколаїв : Вид-во Південнослов’янського ін-ту ВНЗ «КСУ», 2004. — С. 93–97.

42. Кузьменко Н. М. Соціально-педагогічні причини вживання наркотичних речовин неповнолітніми / Н. М. Кузьменко // Актуальні проблеми українознавства. — К. : КСУ, 2004. — Ч. ІІ. — С. 274–279

43. Кузьменко Н. М. Національна гордість українського народу / Н. М. Кузьменко // Університет. — 2006. — № 3. — С. 56–58.

44. Кузьменко Н. М. Совість у системі моральних цінностей сучасних студентів / Н. М. Кузьменко // Значення совісті загальнолюдське: державне, особисте, родинне. На совісті світ стоїть : матеріали Всеукр. діалогової конф., присвяченої 125-річчю з дня народження І. Огієнка – митрополита Іларіона (26 січня 2007 р.). — К. : ВПЦ «Київський університет», 2006. — С. 59–61

45. Кузьменко Н. М. Риторична спадщина як засіб формування національної самосвідомості українців / Н. М. Кузьменко // Літературний Чернігів. — 2008. — № 1(41). — С. 144–150.

46. Кузьменко Н. М. Рідна мова як основа виховання самосвідомості / Н. М. Кузьменко // Вісник Київського славістичного ун-ту. — К., 2008. — Вип. 39. — С. 125–129.

47. Kuzmіenko Nadia. Tradycja ukrainskiej narodowej pedagogiki i oswiaty / Nadia Kuzmіenko // Rodzina na poczatku ІІІ tysiaclecia – obraz przeszlosci I terazniejszosci. — Piotrkow Trybunalski. — 2009. — S. 435–440.

48. Кузьменко Н. М. До 200-річчя Миколи Гоголя – письменника і педагога / Н. М. Кузьменко // Вісник Київського славістичного ун-ту. — К., 2009. — Вип. 43. — С. 4–9.

49. Кузьменко Н. М. Роль студентського товариства у розвитку Чернігівського колегіуму (1700–1784 рр.) / Н. М. Кузьменко // Проблеми емпіричних досліджень у психології. — К. : Гнозис, 2010. — Вип. 4. — С. 498–502.

50. Кузьменко Надія. Педагогічний спадок М. В. Гоголя / Надія Кузьменко // Літературний Чернігів. — 2010. — № 1. — С. 143–148.

51. Кузьменко Н. М. Вища школа на Чернігівщині в кінці ХVІІІ-го – на поч. ХІХ-го ст. / Н. М. Кузьменко // Літературний Чернігів. — 2011. — № 1. — С. 132–138.

52. Кузьменко Н. М. Невідомі матеріали з архівної спадщини педагога Івана Петровича Львова / Н. М. Кузьменко // Стан, проблеми та перспективи розвитку науки слов’янських країн (філологія, інформаційні та геоінформаційні технології): наук.-метод. зб. — Миколаїв : Вид-во Південнослов’янського ін-ту ВНЗ «КСУ», 2011. — С. 72–77.

53. Кузьменко Н. М. Павло Тичина – випускник Чернігівської духовної семінарії у спогадах Івана Львова / Н. М. Кузьменко // Літературний Чернігів. — 2011. — № 4. — С. 123–134.

54. Кузьменко Н. М. Психологічні погляди К. Д. Ушинського у рецепції

І. П. Львова / Н. М. Кузьменко // Проблеми емпіричного дослідження в психології: матеріали VІ Міжнар. наук.-практ. конф. (6–7 груд. 2012 р.). — К., 2012. — С. 73–77.

55. Кузьменко Н. М. Науково-методична діяльність викладачів Чернігівського колегіуму / Н. М. Кузьменко // Проблеми особистості в сучасній науці: результати та перспективи дослідження (PPMSRPR) : тези ХV Міжнар. конф. молодих науковців. — К., 2013. — С. 138–142.

56. Kuzmenko N. М. Borys Hrinchenko’s unknown handwritten periodical «the thought» as a form of implementing student-centered education / N. М. Kuzmenko // Science, Technology and Higher Education [Text]: materials of the ІІІ international research and practice conference, Vol. ІІ, Westwood, October 16 th, 2013 / publishing office Accent Graphics communications – Westwood – Canada, 2013. — 520 p. — P. 212–217.

57. Кузьменко Н. М. Іван Петрович Львов про самостійну роботу студентів // Педагогічна освіта у вищих навчальних закладах І–ІІ рівнів акредитації: реалії сьогодення та перспективи розвитку: матеріали міжвузівської наук.-практ. конф. — Прилуки. — 2013. — С. 69–72.

58. Кузьменко Н. М. Просвітницька діяльність М. М. Коцюбинського // Проблеми особистості в сучасній науці: результати та перспективи дослідження: тези ХVІ Міжнар. конф. молодих науковців. — К., 2014. — С. 264–266.

59. Кузьменко Н. М. М. Максимович – перший ректор Київського університету // Внесок учених Київського університету в розвиток освіти, підготовку педагогічних та наукових кадрів: матеріали студ. наук. конф. (25–26 квіт. 2014 р.) (180-річчю Київського університету прсвячується) ; за заг. ред. А. А. Марушкевич. — Ніжин : ПП Лисенко М. М. — С. 17–23.

Методичні рекомендації та програми

60. Методичні рекомендації з організації та проведення управлінської (навчально-виробничої) практики для студентів магістратури спеціальності 8.000009 – «Управління навчальним закладом» / уклад. : проф. М. П. Лещенко, доц. П. П. Автомонов, доц. Н. М. Кузьменко, доц. А. М. Москаленко. — К., 2010. — 74 с.

61. Кузьменко Н. М. Навчально-тематичний план, програма та плани семінарських занять з курсу «Педагогічний менеджмент» для студ. географічного факультету / Н. М. Кузьменко. — К. : Київський ВПЦ Університет, 2002. — 20 с.

62. Кузьменко Н. М. Навчально-тематичний план, программа та плани семінарських занять з курсу «Методика викладання основ екологічних

знань» для студ. географічного факультету / Н. М. Кузьменко. — К. : Київський ВПЦ Університет, 2002. — 16 с.

АНОТАЦІЇ

Кузьменко Н. М. Становлення та розвиток вищої освіти Чернігівщини (ХVІІІ–ХХ ст.). — Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора педагогічних наук зі спеціальності 13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки. – Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля, Київ, 2015.

У дисертації вперше комплексно розглянуто ґенезу вищої освіти та педагогічної думки на Чернігівщині у ХVІІІ–ХХ ст.

На основі вивчення широкого комплексу архівних, рукописних і опублікованих джерел проаналізовано соціокультурні та організаційні передумови, що впливали на становлення вищої освіти Чернігівщини. Розроблено періодизацію становлення та розвитку вищої освіти Чернігівщини в хронологічних межах дослідження. Розкрито організаційно-методичні особливості навчально-виховного процесу у вищих навчальних закладах Чернігівщини. Схарактеризовано теоретичні погляди, педагогічні ідеї та творчий доробок видатних педагогів і громадських діячів краю та визначено їх роль у становленні та розвитку вищої освіти та педагогічної думки Чернігівщини у досліджуваний період.

На основі широкої джерельної бази розглянуто особливості та узагальнено тенденції розвитку вищої освіти Чернігівщини (ХVІІІ–ХХ ст.) з метою їх адаптації в сучасному освітньому просторі.

Ключові слова: вища освіта, педагогічна думка, колегіум, ліцей, гімназія, вчительський інститут, історико-філологічна освіта, педагогічна освіта, Чернігівщина.

Кузьменко Н. М. Становление и развитие высшего образования Черниговщины (ХVІІІ–ХХ в.). — Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора педагогически наук по специальности 13.00.01 – общая педагогика и история педагогики. – Восточноукраинский национальный университет имени Владимира Даля, Киев, 2015.

В диссертации на основе архивных и малоизвестных материалов впервые комплексно рассмотрено генезис высшего образования и педагогической мысли на Черниговщине в ХVІІІ–ХХ веках. Значительное внимание уделено анализу периодов становлення и развития высших

учебных заведений края, раскрытию педагогических идей и творческого наследия известных педагогов и общественных деятелей Черниговщины.

В первом разделе «Методология исследования становления и развития высшего образования Черниговщины в ХVІІІ–ХХ вв.» раскрывается проблема применения критериально-комплексного подхода к анализу развития высшего образования на Черниговщине, обосновывается периодизация становления и развития высшего образования Черниговщины в ХVІІІ–ХХ в. Выделенный и обоснованный комплекс критериев для анализа становления и развития системы высшего образования и педагогической мысли Черниговщины выполняет функцию парадигмы, позволяет определить четкие рамки, в которых осуществляется исследование, обеспечивает целенаправленность поисковой деятельности.

Второй раздел диссертации «Становление высшего образования Черниговщины (ХVІІІ – 20-тые гг. ХХ в.)» посвящено анализу социально-экономических предпосылок открытия Черниговского коллегиума (1700–1786), организации учебно-воспитательного процесса в нем, изучению дидактико-методического и содержательного обеспечения учебного процесса в коллегиуме. Автор рассматривает также формы материального и учебно-методического обеспечения коллегиума, исследует перспективное планирование университетского образования в Украине, анализирует организационные предпосылки формирования высшего педагогического образования на Черниговщине с конца ХІХ – до 20-х гг. ХХ в. и развитие лицейного образования в регионе.

В третьем разделе диссертации «Развитие высшего образования Черниговщины в ХХ в.» авторское внимание акцентируется на становлении и развитии гуманитарного, естественно-математического, технического образования Черниговщины; на определении роли Черниговского учительского института (1916–1919) по обеспечению педагогической кадровой политики края; на анализе организационно-педагогических основ учебного процесса в высших учебных заведениях Черниговщины различных профилей и уровней аккредитации; на определении тенденций развития высшего образования края в 90-х гг. ХХ в. и в начале ХХІ в.

В четвертом разделе работы «Влияние ученых края на становление и развитие высшего образования Черниговщины» анализируется просветительская деятельность выпускников Черниговского коллегиума и их вклад в развитие науки, раскрывается влияние известных деятелей образования и науки края на развитие высшей школы и педагогической мысли Черниговщины, рассматриваются достижения научной историко-филологической школы, вклад научных работников Черниговщины в развитие естественно-математических наук, педагогики и психологии.

Ключевые слова: высшее образование, педагогическая мысль, коллегиум, лицей, гимназия, учительський институт, историко-филологическое образование, педагогическое образование, Черниговщина.

Kuzmenko N. Establishment and Development of Higher Education in Chernihiv region (18th – 20th centuries). — Manuscript.

Dissertation for the degree of doctor of pedagogical sciences, specialty 13.00.01 – Theory and History of Pedagogy. – Volodymyr Dahl East Ukrainian National University, Kyiv, 2015.

The genesis of higher education and pedagogical thought in Chernihiv in the eighteenth and twentieth centuries has been considered complexly for the first time in this thesis.

The socio-cultural and organizational conditions that influenced the development of higher education in Chernihiv have been analyzed on the basis of a wide range of archives, manuscripts and published sources. Periods of formation and development of higher education in Chernihiv region have been developed in this research. Organizational and methodological features of the educational process in higher education in Chernihiv have been described. Theoretical views, pedagogical ideas and creative heritage of outstanding teachers and public figures of the region have been revealed and also their role in the development of higher education and pedagogical thought in Chernihiv region has been determined.

The peculiarities and the trends of development of higher education in Chernihiv region (18th – 20th centuries) have been considered on the basis of wide range of literature with the aim to adapt them for modern educational sphere.

Keywords: higher education, pedagogical thought, college, lyceum, gymnasium, Pedagogical Institute, historical and philological education, pedagogical education, Chernihiv.

Підписано до друку 31.08.2015 р. Формат 60х90/16.Ум. друк. арк. 1,8. Обл.-вид. арк. 1,8.

Тираж 100. Зам. 42.____________________________________________

«Видавництво “Науковий світ”»®

Свідоцтво ДК № 249 від 16.11.2000 р.м. Київ, вул. Боженка, 23, оф. 414.

200-87-13, 200-87-15, 050-525-88-77E-mail: nsvit@mail.ru