Тема № 7.Етносоціологія. Соціологія релігії.

План.

1. Предмет етносоціології

2. Поняття про етнос

3. Національно-етнічні процеси і відносини. Інтеграція. Асиміляція.

Сепаратизм.

Геноцид.

4. Національне питання та націоналізм як соціальне явище. Етнічні

процеси в

українському суспільстві.

5. Релігія: структура, функції, класифікація взаємозв'язок релігії і

медицини як

соціальних інститутів.

ЛІТЕРАТУРА

Навчальна

1 . Піча В.М Соціологія: навч. посіб, для студ. вищ. Навч. закл. – К.,2000.,

171-176 с.

Додаткова

1. Соціологія: навч посіб./ Упоряд. П.П.Марчук – Тернопіль,1998., 113-129с.,

274-291с.

1. Предмет етносоціології

Етносоціологія є порівняно молодою спеціально-соціологічною наукою, що

виникла на межі етнографії та соціології. Сам термін "етносоціологія"

складається з двох слів різного походження: етнос (від грец. ethnos — народ)

і соціологія (від лат. societas- суспільство і грец. logos — вчення). Тому

буквально цей вислів означає вчення про суспільство та місце в ньому

народів.

Етносоціологію визначають як науку, що досліджує походження, суть і

функції різноманітних етнічних спільнот з метою виявлення основних

тенденцій їх утворення, розвитку та взаємозв'язків з іншими етносами, а

також механізми їх входження у систему соціальних відносин.

Для етносоціології етнічні і національні спільноти є складними соціальними

системами, що динамічно розвиваються у взаємозв'язку з динамікою

соціальної структури суспільства, з політичними, економічними,

соціокультурними процесами, які відбуваються у суспільстві. Етносоціологія

досліджує також особливості етнічної ідентифікації людей, соціальну

зумовленість національної свідомості і міжнаціональних взаємин.

Саме тоді у західній соціології починає свою роботу перша когорта

етносоціологів на чолі з X. Сетон-Уотсоном, яка акцентувала свою увагу

переважно на етнічних процесах в доіндустріальних та примітивних

суспільствах. Але з часом виявилося, що індустріалізація та пов'язані з нею

урбанізація і зростання впливу засобів масової комунікації не затушовують

значення і ролі етнічності. Навпаки, вони посилюють прагнення людей до

збереження етнічної самототожності. Утворення багатонаціональних держав

не означає етнічного нівелювання і повної асиміляції етнічних груп, а

навпаки, вони посилюють боротьбу за рівний доступ до соціальних і

культурних благ, за досягнення рівноправного статусу у такому суспільстві,

за врахування прав національних меншин.

Термін "етносоціологія" був впроваджений у науковий обіг зарубіжної

соціології ще у 30-х pp. XX ст. Р. Турнвальдом.

Таким чином, предметом етносоціології є взаємозв'язок загальних соціальних

явищ і процесів з явищами та процесами етнічними, а об'єктом —

особливості етнічних виявів соціального.

Дослідники відзначають, що сфера етносоціологічного вивчення є

надзвичайно широкою, а проблеми, які досліджуються етносоціологією, —

вельми численними. Це — етнічні особливості наступних соціальних змін:

• динаміки розвитку основних етнічних груп як всередині тієї чи іншої

країни, так і в діаспорі;

• темпів соціальних переміщень в етнічних групах;

• внутрішньої і зовнішньої міграції етнічних груп і національних меншин;

• тенденцій розвитку внутрішньо-сімейних стосунків;

• напрямків змін у використанні мови титульної нації, мов національних

меншин та мов діаспори різноманітними соціальними групами;

• процесів взаємодії сучасної і традиційної етнічно-національної культури;

• змінюваної ролі традицій у політичному житті і соціальній поведінці,

процесах модернізації, постіндустріальному розвитку;

• міжкультурних взаємодій представників різних етнічних і національних

груп;

• зростаючої ролі релігії у житті суспільства взагалі та окремих його етнічних

спільнот;

• формування етнічної самосвідомості, авто- і гетеро-стереотипів, етнічних

установок і національних інтересів, вироблення національної ідеї;

• розвитку націоналізму;

• виникнення та розв'язання міжетнічних конфліктів, послаблення

міжетнічної напруги.

Етносоціологія має свою внутрішню структуру і поділяється на соціологічні

субдисципліни, які вивчають певні етнічні спільноти — племена, народності

тощо. Серед них особливе місце займає соціологія нації.

Роль соціології вбачається у виявленні таких точок напруги і недопущенні

міжнаціональної конфронтації; в разі ж виникнення міжнаціональних

конфліктів соціологи допомагають знайти шляхи їх мирного розв'язання,

полагодження міжнаціональних стосунків.

З наведеного видно, що етносоціологія і соціологія нації покликані

виконувати важливі соціальні функції у суспільстві. Серед таких функцій

виділимо наступні.

1. Теоретико-пізнавальна. Вона полягає у тому, що етносоціологічні

дослідження дозволяють:

• одержати знання про розвиток етнічно-національних спільнот у сучасних

умовах,

• з'ясувати їх місце і роль у суспільному розвитку,

• виявити вплив соціуму на етнічні спільноти і групи тощо.

2. Описово-інформаційна. Її суть в тому, що соціологами здійснюється

систематичний опис і накопичення матеріалу про етнонаціональні спільноти

і групи. На основі цього в подальшому:

• робляться практичні висновки,

• приймаються управлінські рішення, законодавчі акти;

• виробляється державна національна політика.

3. Функція соціального планування. Соціологи надають результати своїх

досліджень для:

• планування розвитку різноманітних сфер життєдіяльності нації та

національних меншин,

• сприяння планомірному розвитку титульної нації й інших етнічних груп,

• забезпечення умов для всебічної реалізації національних інтересів як

всередині країни, так і за її межами.

4. Прогностична функція. Етносоціологія та соціологія нації здатні

розробляти науково обґрунтовані прогнози про тенденції розвитку

етнонаціональних спільнот і груп в майбутньому, особливо в перехідні

періоди.

Можна вичленувати й інші функції етносоціології та соціології нації, такі, як

критична (суть якої полягає в критичному аналізі теоретичних положень і

практики регулювання етнонаціональної політики), світоглядна (їх вплив на

формування національної свідомості й культури, етнополітичні орієнтації та

поведінки), інтеграційна (що передбачає інтегрування знань, набутих іншими

соціо-гуманітарними науками щодо етнонаціональних процесів) тощо. Всі

вони засвідчують велику роль і значення етносоціології в житті суспільства

та в забезпеченні гармонійного розвитку етнонаціональних процесів і явищ.

2. Поняття про етнос

Можна виділити два основних підходи до поняття етносу.

Перший з них пропонує розуміння етносу як явища несоціального, а

біогеографічного. Прихильники цього підходу стверджують, що етнос – не

випадкове зібрання людей, а явище розвитку географічної оболонки планети,

що здійснює на ній перебудови. Поведінка, тобто здатність пристосовувати

організм до нових умов, є результатом біологічної ознаки – здатності до

мінливості. Але остання не безмежна і тому спостерігається вимирання

етносу.

Другий підхід дає розуміння етносу зовсім не як природного явища.

Прихильники його стверджують, що етнос – це сталий колектив людей, який

склався в результаті природного розвитку на основі специфічних стереотипів

свідомості й поведінки.

Визнання етнічним колективом своєї єдності є головною ознакою етносу як

системи. Існує й ряд інших важливих ознак (мова, культура, територіальна

єдність, спільність економічного життя, самоназва та ін.). Стверджується, що

етнос – це позачасова, позатериторіальна, позадержавна спільнота

людей.

Під позачасовістю етносу мається на увазі той факт, що етноси – це не лише

сучасні покоління, а й минулі та прийдешні, вони існують 12 – 15 століть,

тобто протягом 40 поколінь…

Щодо позатериторіальності та позадержавності етносу, то тут йдеться про

той факт, що сьогодні важко знайти такий етнос, всі індивіди якого

проживали б у межах якоїсь однієї держави на якійсь одній чітко окресленій

території.

Отже, етнос (від грецького – плем’я, група, народ) –це історично

сформована на певній території, стійка сукупність людей, що володіє

єдиною мовою, спільними, відносно стабільними особливостями

культури і психіки, а також спільною самосвідомістю (самосвідомістю

своєї єдності і відмінності від інших подібних утворень), зафіксованим у

самоназві.

Основні ознаки етносу:

- територіальна цілісність як умова формування та існування етносу;

- спільність змісту та складових матеріальної і духовної культури;

- наявність самосвідомості і самоназви.

Головні атрибути етнічної спільноти:

1) групова власна назва;

2) міф про спільних предків;

3) спільна історична пам'ять;

4) один або більше елементів спільної культури;

5) зв'язок із конкретним «рідним краєм»;

6) відчуття солідарності у значної частини населення.

Етнічна група – це тип культурної спільноти, що надає великої ваги міфові

про походження та історичній пам’яті і вирізняється однією, а то й кількома

культурними особливостями.

Внаслідок цього поняття етносу використовується для позначення сукупності

етнічних ознак, рис, які характеризують те спільне, що властиве одній

спільності людей на різних ступенях соціально-етнічного розвитку.

6. Рід, плем’я, народність, нація.

У літературі поняття «рід», «плем’я» , «народність», «нація» дістають назву

«історичні форми», «соціально-етнічні» або «етносоціальні» спільності

людей.

Поняття «історичні форми спільності людей» дає змогу показати, що ці

спільності є продуктами історії, вони еволюційна послідовність форм життя

суспільства, які змінюють одна одну, тобто що на різних етапах розвитку

життєдіяльність людей здійснюється в цих соціально-історичних формах.

У поняттях «соціально-етнічні» і «етносоціальні»спільності акцентується

на тому, що рід, плем’я, народність, нація – це єдність соціального й

етнічного. Ці спільності за своєю формою етнічні, тобто мають неповторні

риси, які виявляються в їх матеріальній і духовній культурі.

Рід – це кровно родинна спільнота людей, соціальна група, життєдіяльність

якої забезпечує всі необхідні для відтворення людини процеси матеріального

і духовного виробництва.

Плем’я – це єдина економічна й кровно родинна спільність

людей.Характеризується спільністю економічного життя, кровно родинним

зв’язком, спільністю духовної культури, звичаїв, традицій, вірувань, а також

спільністю психології й самосвідомості, що фіксувалося в самоназві.

Народність – це соціально-етнічна спільність переважно рабовласницького

періоду й феодалізму. Формувалась двома шляхами:

1) на грунті етнічного «матеріалу»,союзу кількох племен;

2) змішуванням кількох чи багатьох етноплеменних спільностей (напр., у

Європі).

Ознаки народності:

1.Одним із голових соціально-історичних факторів і ознак народності є

спільність території.

2.У процесі формування народності головним фактором стає не

кровородиний зв’язок , а спільність території проживання, економіко-

політичні чинники утворення та функціонування рабовласницького та

феодального ладу.

3. Спільність мови (із значними діалектичними відмінностями за регіонами);

4. Спільність елементів матеріальної і духовної культури, психології і

самосвідомості;

5. Соціально-класова диференціація етнічних ознак (народність визнається як

спільність, що історично передує нації і є основою для її формування).

7. Сутність і структура суспільних відносин.

Суспільні відносини – це відносини, які виникають між людьми у процесі

їхньої життєдіяльності.

Натуралістичні вчення визнають природні фактори, відношення «людина–

середовище проживання» основою соціальної системи.

Ідеалістичні концепції вважають сферу людської свідомості, психіки,

духовні і ідеологічні відносини першоосновою існування й розвитку

суспільства.

Історико-матеріалістична концепція ґрунтується на визнанні

матеріальних, виробничих відносин, тобто економічних відносин як

первинних.

Матеріальні відносини інтерпретуються як базисні, що виникають без

посередньої участі свідомості, існують поза і незалежно від неї. Спосіб

виробництва матеріального життя обумовлює соціальний, політичний і

духовний процеси життя взагалі.

До виробничих відносин належать:організаційно-технологічні (або власне

виробничі), відносини власності, розподілу, обміну та споживання

матеріальних цінностей.

Ідеологічні відносинирозуміють як похідні від матеріальних відносин. Вони

виникають і функціонують, проходячи через свідомість людей. До них

належать: політичні, правові, моральні відносини.

У концепціях суб’єктивістської орієнтації основним суб’єктом суспільних

відносин визнається окрема людська особистість з її потребами та

інтересами. Решта соціальних суб’єктів (класи, нації) трактується як похідні

від бажання індивідів їх створити.

У концепціях об’єктивістської орієнтації основними соціальними

суб’єктами вважаються соціально-історичні типи колективності (народи,

класи). Тут суспільні відносини – це різноманітні зв’язки, що виникають між

різними соціальними групами, класами, націями, а також всередині них у

процесі їхнього економічного, політичного, соціального, культурного життя.

Структура суспільних відносин:

1) на основі виділення основних видів суспільного виробництва структура

може бути представлена як кілька відносно самостійних систем відносин, що

виникають між людьми в процесі виробництва:

- матеріального;

- духовного;

- потреб;

- форм спілкування.

2) з погляду основних видів практики, структура суспільних відносин

репрезентується двома типами відносин:

- відносини «людина (суспільство) – природа» (виробнича практика,

перетворення природи людиною);

- відносини «ЛЮДИНА – ЛЮДИНА» (перетворення людини людиною).

Класифікувати суспільні відносини можна й за видами діяльності.

8. Закономірне, стихійне та випадкове у розвитку суспільства.

Закономірне – це необхідний причинно-наслідковий зв'язок між явищами.

Закон – це пізнана і вербально (словесно) виражена закономірність.

Проблема причинності в історії, природи закономірного в суспільному

розвитку виражена в дискусії ідеалістичного та матеріалістичного напрямів у

філософії.

Перший із цих напрямів визнає як вирішальну історичну силу

функціонування і розвиток духовності, тобто ідеального начала.

Закономірності розвитку свідомості визнаються як закономірності

суспільного розвитку.

Другий філософський напрям орієнтується на визнання матеріальних

факторів, наприклад, розвитку продуктивних сил, як першооснови

соціального буття й розвитку. Закономірності суспільного буття, тенденції

розвитку матеріального виробництва, вважаються базисними в суспільному

розвитку.

Ще одним, не менш важливим аспектом в інтерпретації закономірного й

випадкового у розвитку суспільства є питання про характер соціальної

детермінації.З цієї точки зору у соціальній філософії представлено цілий

спектр поглядів: від фаталістичних трактувань (що заперечують випадковість

в житті суспільства) до повного заперечення будь-якої закономірності в

розвитку суспільства та його сфер.

Фаталістичне трактування виходить зі співвідношення закономірного і

випадкового в розвитку. У цих концепціях закономірність визнається

єдиною, монопольною формою розвитку.

Протилежний фаталізму напрям – цілковите заперечення будь-якої

повторюваності закономірності в розвитку суспільства, людської історії.

Соціальну закономірність у цих концепціях розуміють як поєднання

необхідного й випадкового. Закономірність формується і виявляється через

взаємодію між людьми, їхню діяльність як тенденція.

В цілому соціальну закономірність, закон можна визначити як об’єктивні,

повторювані, необхідні зв’язки явищ та процесів суспільного життя, що

визначають функціонування соціальної системи, направленість її сутнісних

змін.

Стихійне в суспільному розвиткувизначається самою специфікою соціальної

закономірності, суперечливістю й зіткненням різних тенденцій у процесі

життєдіяльності людей. Стихійне в розвитку суспільства можна розуміти не

лише як стан де зорганізованості суспільного життя, неузгодженість

соціальної системи, її неспроможність нормально функціонувати (напр..,

громадянська війна), а й як процес, у якому панує випадковість.

Історичний розвиток суспільства характеризується зростанням ролі

свідомого управління соціальними процесами, переходом від стихійного

регулювання життєдіяльності суспільства до свідомого, що контролюється

людьми.

9. Поняття менталітету і ментальності.

Менталітет зараз трактують по різному. В перекладі з французької мови –

він означає «духовність», а з англійської – спрямованість, склад розуму.

Ментальність почали розуміти як сукупність напівнесвідомих проявів

людської свідомості і психіки в цілому.

Ментальність – продукт і складова частина культури і змінюється разом з

нею. Ментальність – духовно-психологічне явище, концентрований духовно-

культурний досвід і світогляд.І як сукупність стійких елементів духовної

культури і психології соціальної спільноти (групи, верстви населення),

ментальність, з одного боку, визначає сприйняття, оцінку і ставлення їх

представників до світу, а з іншого боку – детермінує особливості їхньої

поведінки в цьому світі.

Ментальність – це спільне «психологічне оснащення» представників певної

культури, що дає змогу хаотичний потік різноманітних вражень інтегрувати

свідомістю у повне світобачення. Воно й визначає врешті-решт поведінку

людини, соціальної групи, суспільства, внаслідок чого суб’єктивний «зріз»

органічно включається до об’єктивного історичного процесу.

Значення ментальності: 1) полегшує кооперацію діяльності, групове співжиття;

2) сприяє адаптації особистості до природного довкілля і соціуму;

3) дає змогу відрізняти «своїх» від «чужих» за символами, знаками,

етикетом;

4) створює атмосферу емоційної спорідненості;

5) формує образ «Ми»;

6) єднає людей у вищих формах духовності;

7) визначає якість розуму, котра властива індивіду чи цілій людській

спільноті;

8)сприяє психологічному комфорту і скорочує соціальну дистанцію між

людьми.

3. Національно-етнічні процеси і відносини. Інтеграція. Асиміляція.

Сепаратизм.

Геноцид.

Етнічна ідентичність не є сталою на всі часи, може змінюватися, особливо за

тривалих міжетнічних взаємин.У зв'язку з цим в етносоціології було

запроваджено поняття «акультурація», за допомогою якого описують зміни в

етнічній ідентичності, етнічному та культурному самоусвідомленні під час

тривалого контакту різних за культурою груп людей. Ці зміни стосуються

всіх груп, що контактують, але практика свідчить, що домінуюча культура

змінюється найменше. Культурні меншини засвоюють (самостійно або під

тиском обставин) основні елементи культури домінуючої групи — релігію,

стереотипи поведінки, норми тощо. Наявність цих змін є підставою для

тверджень про акультураційні стратегії в такому середовищі.Ці

акультураційні зміни і є соціальними процесами, які відбуваються в

сучасному світі, або ж етнічними процесами.

Інтеграція (лат. integratio — поповнення, відновлення) — орієнтація на

збереження етнокультурної спадщини одночасно зі встановленням широких

контактів з представниками іншої культури, що сприяло б формуванню так

званої «мозаїчної культури», де кожна окрема ланка зберігає свою

особливість і самобутність.

Процес зближення етносів-автохтонів та розташованих серед них різних за

кількісним складом етнодисперсних груп, який підпорядкований створенню

єдиної для усіх них поліетнічної держави-нації. Цей процес відрізняється від

створення державних етнічних конгломератів тим, що в ньому відсутнє

насильництво одного етносу над іншим (іншими). Міжетнічна інтеграція

відбувається як органічне з'єднання етносів тому, що їй передує досить

тривале за історичним часом та близькосусідське у географічному просторі

співіснування етносів на засадах переважаючої етнічної взаємосимпатії або

принаймні відсутності історично укоріненої, перманентної міжетнічної

ворожнечі. Поштовхом до активної міжетнічної інтеграції може бути

виникнення спільної зовнішньої небезпеки, а також міркування про

доцільність з'єднання зусиль для вирішення історично нагальних спільних

внутрішніх проблем. Інтегруються не обов'язково генетично близькі етноси.

Так, сьогодні існують етноси, що генетично не є близькими між собою, але

інтегровані у такі достатньо стійкі державні утворення (Швейцарія або

Бельгія). І навпаки, ідеї пангерманізму, панслов'янизму практичного втілення

так і не набули.

Асиміляція (лат. assimilatio — уподібнення) — витіснення елементів

культури меншості під тиском титульної культури та поглинання етнічних

меншин культурою більшості. Інколи можлива часткова інтеграція

культури меншин у простір титульної культури.

Розрізняють:

- природну (добровільну) та штучну (насильницьку),

- повну й часткову,

- соціальну й етнічну асиміляцію.

Природна асиміляція відбувається поступово в процесі етнічних контактів

різнорідних груп населення шляхом передавання соціо- та етнокультурних

традицій від однієї групи до другої.

Штучна асиміляція досягається шляхом цілеспрямованої державної

асиміляторської політики, скерованої на руйнацію етносоціальних систем,

зокрема шляхом колонізації, політичної диктату, економічної експансії,

культурно-мовної та релігійної домінації, обмеження прав національних

меншин, насильницьких депортацій, фізичного знищення інтелектуалів,

створення наднаціональних квазіспільнот (радянський народ, арійська раса)

тощо.

Визначення «повна» та «часткова» асиміляція вживаються для означення

рівня інтенсивності міжетнічних контактів, що розгортаються у напрямі

асиміляції.

Під соціальною асиміляцією здебільшого розуміють процес поступового

засвоєння репрезентантами певної соціальної спільноти (групи, верстви,

стану, страти та ін.) соціокультурних рис, норм, цінностей, соціально-

психологічних мотивацій та моделей поведінки інших, переважно вищих у

суспільній ієрархії, спільнот.

Процес етнічної асиміляції найбільш інтенсивно й швидко здійснюється у

суспільствах, де відбувається розсіювання іноземних мігрантів в

однорідному суспільстві з міцними і сталими економічними, політичними й

культурними зв’язками. Найповільніше етнічна асиміляція відбувається у

суспільствахвах, де мігранти утворюють замкнені територіальні громади з

власними інституціями й організаціями, що мають тривалі й розгалужені

зв’язки з етнічною батьківщиною.

Сегрегація (лат. segregatio — відокремлення) — спроби збереження власної

етнокультурної спадщини за різкого звуження контактів з представниками

інших національних утворень. Фактично вона є вираженням

ізоляціоністської політики.

Цей термін вживається, коли йдеться про домінуючі етнічні групи; щодо

політики національних меншин використовують термін сепаратизм.

Маргіналізація – ( лат.marginalis – межа, узбіччя) – ситуація, за якої

небажання або неспроможність орієнтації на етнокультурні стереотипи

більшості супроводжується в етнічній групі втратою рідної культури, мови

тощо.

Маргіналізація це процес соціального падіння або знаходження у

невисокому і заздалегідь програшному соціальному статусі. Зазвичай

маргіналізація призводить до матеріального зубожіння, і навіть до зникнення

маргіналізованих груп . Маргіналізовані індивідуми часто обмежені у

отриманні соціальних послуг, програм і соціальних привілеїв. Категорія

маргіналізації була введена американським соціологом Р. Парком з метою

виявлення соціо-психологічної неадаптації мігрантів до умов міського

середовища. У такій ситуації виявляються так звані «культурні гібриди»,

балансуючі між домінуючою в суспільстві групою, що повністю ніколи не

приймає маргіналів, і групою, з якої вони виділилися.

У тому числі маргінал це:

- Той, хто втратив колишні соціальні зв'язки і не пристосувався до нових

умов життя (звичайно про представників національних меншин, мігрантів,

вихідців із села).

- Той, хто не визнає загальноприйнятих норм і правил поведінки.

- Представник специфічних субкультур, політичних течій, релігій тощо.

Маргінал етнічний – це об’єктивно і суб’єктивно проміжний стан людини в

системі етнічних відносин. Об’єктивна етнічна маргінальність є наслідком

того, що особа одночасно належить до двох етнічних груп. Найчастіше

перебувають в такому стані вихідці з етнічно змішаних сімей. Об’єктивне

положення особи в системі етнічних зв’язків породжує її суб’єктивний стан.

Проте маргінальний статус необов’язково породжує внутрішню,

психологічну етнічну маргінальність. Остання наступає, як правило,

тоді,коли особа знаходиться не просто на межі етнічних культур, а тоді, коли

ці цінності несумісні, антагоністичні. Увібравши в себе несумісні культурні

цінності, маргінал втрачає можливість мати власну стійку систему

особистісних цінностей. Він постає як психологічно розколотий тип. Для

нього характерні протиріччя між свідомим і несвідомим. Маргінал має

нестійку емоційну сферу, не може пристрасті підкорити волі та розуму. Його

цілі та установки розмиті особистісні погляди невизначені.

Етнічний маргінал прагне одночасно жити у двох світах, але по-справжньому

не живе в жодному з них. Від одних цінностей він відцурався, а інші не

увібрав.

Звідси переживання ущербності, комплексу неповноцінності, що веде до

агресивності, немотивованої жорстокості. Маргінал постійно шукає опору,

стабільність. Один з можливих шляхів набуття стабільності він вбачає у

прилученні до якогось авторитету. Іноді комплекс неповноцінності у

маргінала переростає у комплекс зверхності, переваги. Його супроводжує

тривожність, він нерідко втрачає здатність розрізняти моральні та духовні

позиції. Невроз маргінала породжений одночасним проявом прийняття та

ворожості до одного і того самого об'єкту, у визнанні і запереченні одних і

тих самих цінностей. Втрата коренів, моральних та культурних опор робить

маргінала особою з втраченою ідентичністю. Втративши своє «я», він

готовий злитися з чужим «я», яке видається йому авторитетним. Він

сподівається, хоча б у такий спосіб зафіксувати свої суспільні координати,

ухопитись за щось певне, чітке, зрозуміле.

У ситуації етнічних маргіналів знаходяться не тільки вихідці із етнічно-

змішаних сімей, а й представників етнічних меншин. Навіть моноетнічні сім'ї

з етнічних меншин потрапляють у ситуацію етнічної маргінальності. Адже

формування особи, в тому числі її етнічних якостей відбувається не тільки в

сім'ї, але і в дитячих, дошкільних закладах, школі, побутовому середовищі,

через засоби масової комунікації, що прищеплюють особі властивості

культури того етносу, в середовищі якого вона знаходиться.

Об’єктивний етнічний маргінальний статус особи не обов’язково, не завжди

призводить до маргінальності її етнічної самосвідомості. На особистісному

рівні розв’язання ситуації, коли людина поставлена перед вибором варіанту

етнічної само ідентифікації, може втілитися в різні форми.

По-перше, людина може віддати перевагу одному з етносів і само

ідентифікуватися з ним (навіть з тим, до кого не належить жоден з батьків).

По-друге, вона може проявити етнічний нігілізм і не зарахувати себе до

жодного з етносів.

І, по-третє, людина може само ідентифікуватися з двома або навіть трьома

етносами, мати подвійну, потрійну етнічну свідомість.

Інакше кажучи, об’єктивні маргінали можуть на особистісному рівні, у сфері

свідомості самовиявлятися у вигляді чотирьох моделей:

перша – психологічна, моральна амбівалентність, «розірваність»душі між

культурами, етносами, мовами;

друга – само ідентифікація з одним із етносів;

третя – усвідомлення себе космополітом;

четверта – само ідентифікація себе з двома, трьома етносами.

Консолідація— процес згуртування певного етносу навколо однієї або

декількох видатних осіб (у тому числі — й харизматичних лідерів), що

сприймаються більшістю етносу як особлювачі та носії найнагальніших

потреб та інтересів етнічного загалу.

Цей процес набуває відчутних розмірів та напруги або у часи виникнення

смертельної небезпеки для існування етносу як цілісності, або у переламні

історичні періоди, коли перед етносом відкриваються перспективи й

можливості піднесення на вищий щабель історичного буття. У історії етносів

бувають і часи, коли консолідація здійснюється в умовах загального

осліплення, коли доводи розуму перестають діяти, бо маси надихнуті та

пройняті ідеями етноцентризму і міжетнічної ворожнечі. Така консолідація

має руйнівні наслідки і людство від неї тільки втрачає. Етнічна консолідація

конструктивного напряму має кінцевою метою, як правило, утворення нації і

розбудову власної держави.

Особливості розвитку та перебігу соціально-етнічних процесів в Україні.

За етнічним складом населення Україна належить до поліетнічних країн. На

її території проживають представники понад 130 національностей, всього

близько 49 млн. осіб. Серед них 72,6% (37,4 млн.) становлять етнічні

українці, 22,1% (11,4 млн.) — росіяни; з-поміж 5,3% представників інших

національностей (за переписом 1989 р.) — євреї (486 тис), білоруси (440 тис),

молдавани (325 тис), болгари (234 тис), поляки (210 тис), угорці (136 тис),

румуни (135 тис.) греки (99 тис), татари (88 тис), вірмени (54 тис), цигани (48

тис), кримські татари (47 тис), німці (44 тис), азербайджанці (37 тис), гагаузи

(32 тис). Близько 7 млн. українців проживає у країнах СНД, а понад 4 млн. —

у традиційному зарубіжжі.

Характерно, що корінне населення нашої країни диференційоване за

ступенем етнічного розвитку. Так, більшість його самоідентифікується як

українці, частина — як росіяни, а дехто усвідомлює себе русинами. Така

неоднорідність підсилюється регіональною етнографічною специфікою

(поліщуки, слобожанці, волиняни, галичани, буковинці, подоляни, гуцули,

лемки, бойки та ін.). Звичайно, така диференціація вимагає формування

виваженої державної національної політики, врахування та узгодження

соціально-етнічних інтересів різних спільнот. Досягненню такої мети сприяє

законодавча база, що створюється в незалежній Україні, основи якої

закладено в Конституції України, Декларації про державний суверенітет та

Декларації прав національностей України. Приділяючи головну увагу

національно-культурному відродженню українського народу, держава

гарантує всім етнічним спільнотам і окремим громадянам рівні політичні,

економічні, соціальні та культурні права.

Разом з тим в умовах соціально-економічної та політичної нестабільності,

кризових явищ у різних сферах суспільного життя процеси консолідації

народу України, національного відродження проходять досить складно,

супроводжуються суперечностями, труднощами, що породжує певні

проблеми, в тому числі і соціально-етнічного характеру. До них слід у першу

чергу віднести суперечності між принципом рівності всіх націй і народностей

та неоднаковими можливостями задоволення їхніх потреб; між

утвердженням державної мови і конституційною рівністю всіх інших; між

загальносуспільним патріотизмом і патріотизмом окремих етнічних груп

тощо. Дають себе знати і деформації в міжнаціональних відносинах

колишнього СРСР (унітарність держави, депортація окремих народів,

ігнорування регіональних умов, штучний, подекуди територіально-етнічний

розподіл етносів між союзними та автономними республіками тощо).

Для вирішення цих та інших проблем національного відродження України

слід спиратися на соціологічний аналіз соціально-етнічних тенденцій, що

впливають на процес державотворення та консолідації української нації.

Серед них визначаються наступні тенденції :

1.Скорочення питомої ваги українців у складі населення (якщо у середині 20-

х років XX ст. українці становили 80,6% населення, то наприкінці 80-х — на

початку 90-х років — лише 72,7%.

2.Зростання кількості росіян, що проживали і проживають в Україні, з 3 млн.

у 20-х роках до 11 млн. наприкінці 80-х років.

3.Звуження сфери вживання української мови (якщо 1959 р. 93,5% вважали

рідною українську мову, то через 40 років їх стало 87,7%, і відповідно 12,3%

українців у 1989 році назвали рідною мовою російську; відсоток останніх за

10 років не зменшився, а зріс на 1,4%).

4.Поділ населення України на три великі лінгвістичні групи: україномовних

українців (40%), російськомовних українців (33-34%) та російськомовних

росіян (20-21%). Навіть серед тих, хто вважає себе українцями, більше

третини — російськомовні.

5. Наявність різного ставлення до проблем державного суверенітету:

прихильників входження України до міжнаціонального утворення на зразок

Співдружності Незалежних Держав на чолі з Росією є значно більше у

східних, південних і частково в центральних регіонах, натомість у західних

регіонах переважає прагнення до існування України як самостійної і

незалежної держави.

6. Наявність різних політичних симпатій населення у цих регіонах: коли на

Сході традиційно підтримують політичні партії лівої орієнтації, то на Заході

— радикальних і поміркованих націоналістів і демократів.

Як бачимо, складність соціального управління процесом консолідації

української нації полягає у переплетінні етнічних проблем із соціальними,

політичними, регіонально-демографічними, що й надає їм особливої гостроти

у період радикальних перетворень у суспільстві. Отже, пріоритету в

державній політиці України набуває лінія на створення умов для формування

в країні єдиної політичної нації, тобто такої соціально-етнічної спільноти, всі

представники якої усвідомлювали б себе українцями незалежно від своєї

етнічної, лінгвістичної, регіональної чи політичної належності.

Орієнтиром у досягненні цієї мети мають бути принципи гармонізації

міжнаціональних відносин: право націй на самовизначення; реальна рівність

прав та обов´язків соціально-етнічних суб´єктів міжнаціональних відносин;

визрівання та еволюційний розвиток етнічних процесів; демократична і

гнучка національна політика держави та інші.

На соціологію етносу при цьому покладається функція соціологічного

моніторингу стану і тенденцій соціально-етнічних відносин у країні та її

регіонах, виявлення зон соціального напруження на етнічній основі, аналіз

громадської думки щодо міжнаціональних відносин і проблем

державотворення.

4. Національне питання та націоналізм як соціальне явище. Етнічні

процеси в

українському суспільстві.

Значні соціальні зміни в суспільстві відбуваються внаслідок спільних

односпрямованих і взаємоузгоджених дій людей, які беруть участь у всіх

соціальних процесах.

Соціальний процес — послідовна зміна станів у соціальних системах і

підсистемах, соціальних інститутах та організаціях, соціальні зміни в

динаміці.

У широкому розумінні соціальний процес є сукупністю односпрямованих

соціальних дій, які можна виокремити з сукупності інших. Це взаємодія

людей або явищ, які відбуваються в організації, структурі груп і змінюють

стосунки між людьми чи між складовими спільноти. Здійснюється він під

впливом внутрішніх і зовнішніх чинників, має стійкий порядок взаємодії

своїх компонентів, тривалий у часі й спрямований до певного стану об'єкта.

Кожен соціальний процес охоплює кілька стадій, які відрізняються за

змістом, механізмами, способами зв'язку його елементів.

Найважливішими рисами соціальних процесів є їх загальність і зв'язок із

суб'єктом, який здійснює процес. Ніщо не може відбуватися в суспільстві

поза соціальним процесом. Функціонування і розвиток його відбуваються в

різних формах соціальних процесів. У зв'язку з цим нерідко соціологію

вважають наукою, що розглядає соціальні явища як процес.

Зв'язок соціальних процесів із суб'єктами, які його здійснюють, дає змогу

уникнути їх безликості, визначити форми і методи їх прискорення,

гальмування чи нейтралізації. Усі перетворення в суспільстві, в його

елементах, зміни особистості є причиною і наслідком соціальних процесів як

історичної практики людей.

Завдання соціології полягає в оцінці соціальних процесів, виявленні

проблем і суперечностей його розвитку, глибини і ґрунтовності зв'язків,

взаємодії з соціальною організацією, суб'єктом та іншими соціальними

процесами. Це важливо для прогнозування і розвитку цих процесів,

вироблення гіпотез, обґрунтування концепцій свідомого подолання

досягнутої межі (стану) певного процесу чи явища. Для цього потрібні

знання теорії певного соціального процесу, яка розкриває закони і тенденції

його розвитку, а також соціологічне вивчення його розгортання.

Характеризуючи соціальні процеси, необхідно брати до уваги стадійність,

фазність, етапність їх перебігу й розвитку. Наприклад, процеси соціалізації

особистості охоплюють такі етапи життєвого шляху: дитинство, юність,

зрілість, старість. Кожному з них властиві певні фази розвитку. Так, у

дитячому віці фізіологічні, психосоматичні процеси значно відрізняються в

перші 2—3 місяці життя від тих, які домінують у 5-річному віці. Водночас

кожному етапу властиві певні особливості, які визначають специфіку

стадійності процесу. Так, в юності (на етапі соціалізації) особистість

проходить різні фази фізичного, психологічного, трудового, етичного,

правового становлення. На кожній з них відбувається складний процес, який

проходить кілька стадій. Наприклад, процес трудового виховання неминуче

охоплює такі етапи: засвоєння теоретичних основ і навичок простих

трудових операцій; засвоєння норм і принципів дотримання трудового

розпорядку і трудової дисципліни; засвоєння трудових навичок, операцій

середньої і високої складності; формування і вироблення власної позиції

щодо різних форм і методів творчості в процесі трудової діяльності тощо.

Не менш складну структуру мають і процеси, які відображають різні

параметри колективів, соціальних інститутів та інших суспільних утворень.

Так, кожний соціальний інститут чи трудовий колектив спочатку проходить

етап формування, відтак становлення, розвитку, розквіту певних

можливостей і, нарешті, поступового розпаду. Буває, що розпад колективу

настає ще до завершення процесу його формування.

Кожен з етапів зміни соціальних об'єктів охоплює фази, що відображають

специфіку процесів. Наприклад, у колективі на стадії становлення неминучі

такі фази змін, як перехід від слабких, нестійких і переважно односторонніх

міжособистісних зв'язків (стадія «конгломерату») до двосторонніх. Ці

зв'язки, як правило, насиченіші й гнучкіші, їм властиві товариськість і

дружба в різних підсистемах. Все це нерідко зумовлює багатоярусні

структури колективів (стадія «інтеграції»). Нерідко трудові колективи

протягом тривалого часу перебувають на різних проміжних стадіях розвитку,

так і не досягнувши рівня інтегрування зв'язків, відносин між елементами і

підсистемами.

Не менш важливо усвідомлювати різноступеневість соціальних процесів,

оскільки кожен з них є конкретним і предметним, але ці предметність і

конкретність стосуються тільки досліджуваного об'єкта чи його аспекту.

Наприклад, процес соціалізації стосується не тільки особистості, бо вона як

одна з вихідних одиниць соціальних процесів може реально соціалізуватися

тільки за умови залучення до діяльності інших вихідних одиниць соціального

аналізу — сім'ї, групи, колективу та ін. Тому процес соціалізації може мати

безпосередньо особистісний аспект (зріз, рівень аналізу). Однак сутність його

детермінована процесами іншого рівня соціальної організованості.

Наступний аспект — зміст процесу соціалізації. Наповнюваність процесу

соціалізації особистості може обмежуватися різними його рівнями.

Наприклад, погляди на світ, інтереси, установки окремої особистості чи

різних типів особистостей можуть бути орієнтовані як на засвоєння

нормативів та інтересів усієї цивілізації, так і замикатися на цілях, формах і

способах діяльності, спрямованих на досягнення інтересів окремих груп,

партій, інститутів чи інших соціальних утворень.

Сам по собі соціальний процес не може бути гарантом розвитку потенціалу

особистості чи іншої соціальної структури. Для розкриття його необхідно

знати механізми формування і впливу різних соціальних процесів, щоб

забезпечити їх керованість. На жаль, рівень вивчення соціальних процесів

значно відстає від динаміки і глибини процесів, і тому більшість їх

відбувається стихійно, некеровано.

Аналіз соціальних процесів тісно пов'язаний з проблемою їх класифікації.

Одними з перших до неї вдалися у 1924 р. американські соціологи Р. Парк та

Е. Беджес, які розрізняли процеси кооперації, конкуренції, пристосування,

конфлікту, асиміляції, амальгамації (біологічного змішування різних

етнічних груп). Важливим для класифікації соціальних процесів є з'ясування

її базових критеріїв. Один з них — ступінь загальності соціальних процесів,

за яким розрізняють соціетальні (глобальні), загальні, особливі й окремі

соціальні процеси. До соціетальних належать процеси всесвітньо-історичного

розвитку цивілізації, глибокі процеси економічних, демографічних,

екологічних та інших змін. Загальними вважають процеси функціонування

таких соціальних інститутів, як системи

управління, охорони здоров'я, освіти, виховання тощо. До особливих

належать процеси урбанізації, адаптації, стабілізації.

Масштабність і значущість названих процесів очевидна, однак зрозуміти й

оцінити багатство їх змісту можна тільки завдяки пізнанню різноманітних

окремих (одиночних) процесів, унікальність яких утворюють історичні,

генетичні, економічні, культурні, географічні та інші об'єктивні й суб'єктивні

чинники становлення особистості, сім'ї, трудового колективу, інших одиниць

соціуму.

Соціальні процеси можуть відбуватися об'єктивно та суб'єктивно, бути

вираженими у конкретній чи абстрактній формі, детермінованими

внутрішніми чи зовнішніми чинниками, пов'язаними зі структурними чи

функціональними змінами, кількісними або якісними показниками

вимірювання.

За характером процеси можуть бути еволюційними та революційними, за

спрямованістю — прогресивними та реакційними. У їх розмежуванні часто

використовують поділ на прості й складні, на процеси розвитку і деградації.

За системами, у яких відбуваються процеси, їх класифікують на:

— внутріособистісні (процес самоосвіти);

— процеси у стосунках між двома індивідами;

— процеси у стосунках між індивідом і групою;

— процеси, які змінюють організацію і внутрішню структуру спільноти;

— процеси, які змінюють відносини між двома групами (спільнотами);

— процеси, які змінюють структуру та організацію глобального

суспільства.

Є спроби класифікувати соціальні процеси, взявши за основу не масштаби

системи, в якій вони відбуваються, а зміст змін, які вони зумовлюють. Так,

польський соціолог Ян Щепанський (нар. у 1913 p.), класифікуючи соціальні

процеси, виходить з того, що основним джерелом суспільного життя є

необхідність задоволення різноманітних потреб. Прагнучи одержати засоби

для задоволення потреб, люди стикаються з аналогічними прагненнями

інших людей, що спричиняє різні явища, процеси. Ці прагнення можуть бути

у різних формах пристосовані одне до одного.

Процес співробітництва, наприклад, формується з метою спільного

добування необхідних благ і цінностей. Процеси суперництва, конкуренції,

зумовлені прагненням випередити аналогічні намагання інших індивідів і

груп у досягненні мети. Якщо в процесі суперництва виявиться бажання

ліквідувати конкурента чи якусь його систему предметів або цінностей, то

суперництво перетворюється на конфлікт, який також може мати

різноманітні види та інтенсивність. Усе це — процеси взаємодії між людьми.

Виділяють також процеси мобільності, які змінюють місце індивідів чи

груп як у просторі, так і в соціальних структурах; процеси дезорганізації та

реорганізації, які змінюють соціальну організацію спільноти. Процеси змін у

системах культури впливають на стосунки між людьми, на організацію і

структуру спільноти, наприклад процеси, які змінюють системи ідеології,

релігії, науки, техніки.

Процеси пристосування виявляються завжди там, де індивід чи група

опиняються в новому середовищі.

Пристосування — прийняття індивідом чи групою культурних норм,

цінностей та еталонів нового середовища, якщо норми й цінності, засвоєні у

попередньому середовищі, не задовольняють потреби, не створюють

прийнятої поведінки.

Про пристосування йдеться, наприклад, коли група емігрантів потрапляє в

країну з іншою культурою і соціальною організацією; коли змінюються

умови економічного і політичного устрою; коли молода людина приходить з

навчального закладу на виробництво та ін. Тому пристосування — це форма

поведінки, придатна для життя в новому зовнішньому середовищі. Оскільки

умови зовнішнього середовища безперервно змінюються, то процеси

пристосування відбуваються в суспільстві постійно. Залежно від значущості

соціальних змін і ставлення до них індивідів процеси пристосування бувають

швидкими й повільними, короткочасними й тривалими. Тривала

непристосованість призводить до дезорганізації особистості. А групи чи

спільноти, які не можуть пристосуватися до нових умов середовища чи до

глобальних змін у суспільстві, в культурі, техніці тощо, піддаються

дезорганізації.

Співробітництво .— соціальний процес, який полягає в узгодженні

діяльності індивідів, груп для досягнення загальної мети, незалежно від її

характеру.

Співробітництво між партнерами (індивідами, групами) передбачає

наявність спільних або схожих інтересів, усвідомлення кожною стороною

необхідності й можливості взяти на себе реалізацію завдань для їх

досягнення, виявлення аналогічних прагнень з іншої сторони, достатнє

розуміння і знання один одного для впевненості в лояльності, встановлення

правил, які забезпечують співробітництво. Сутність співробітництва —

взаємна вигода. Співробітництво можливе на основі взаємного

пристосування, що передбачає і відмову від деяких власних цінностей.

Суперництво — соціальний процес, який полягає у зіткненні протилежних

інтересів індивідів, груп або прапнення до задоволення однакових інтересів

за допомогою засобів, якими інші групи чи індивіди хочуть реалізувати

власні інтереси.

Але суперництво не обов'язково призводить до конфлікту. Змагаються,

наприклад, учні за одержання найкращого атестата. Суперництво може

виникати і тоді, коли конкуренти за високу посаду, за високе становище не

знають один про одного.

Конфлікт — соціальний процес, у якому індивід чи група прагнуть

досягнення власних цілей (задоволення потреб, реалізації інтересів) шляхом

усунення, знищення чи підпорядкування собі іншого індивіда або групи з

близькими чи ідентичними цілями.

Він може виникнути між індивідами чи групами, які мають різні цілі, але

для їх досягнення намагаються скористатися одними й тими ж засобами. В

конфлікті завжди є усвідомлення противника, чітко окреслена ситуація. Його

породжує антагонізм, різні системи цінностей, упереджене ставлення,

почуття небезпеки. Конфлікт може виявлятися в різних формах. Наприклад,

боротьба — це форма конфлікту, в якій суперники прагнуть

продемонструвати свою перевагу. Мета боротьби — змусити іншу сторону

капітулювати через визнання переваги і прийняття умов, які випливають з

цього визнання в конкретній сфері.

Конфлікти можуть виникати скрізь, де є протилежні інтереси, цілі,

сповідування протилежних принципів цінностей. Вони бувають

економічними, класовими, політичними, етнічними, релігійними тощо.

Якщо в межах існуючої організації та системи контролю процеси

пристосування, співробітництва, суперництва і конфлікту підтримуються в

такій рівновазі, що соціальному порядку ніщо не загрожує, то вважають, що

ці процеси протікають соціально організовано. Але за перевищення

допустимої межі нестійкості цієї рівноваги, а також коли задоволенню

потреб членів спільноти загрожує небезпека, настає стан соціальної

дезорганізації.

Соціальна дезорганізація — сукупність соціальних процесів, які

спричиняють у межах певної спільноти дії, що не відповідають нормам,

оцінюються негативно і перевищують допустимі межі, загрожуючи

нормальному розвитку процесів колективного життя.

Дезорганізація полягає в дезінтеграції інститутів, які не виконують своїх

завдань, в ослабленні механізмів формального і неформального контролю,

нестійкості критеріїв оцінок, у поведінці, яка суперечить усталеним і

допустимим нормам. її зумовлюють різні чинники: стихійні лиха, тривалі

війни, політичні кризи, радикальні зміни системи влади, революції, масові

міграції населення, радикальні зміни в одній галузі господарства, науки чи

техніки, які порушують рівновагу й узгодженість з іншими галузями і

зумовлюють зниження ефективності дії інститутів та форм соціального

контролю. Серед причин соціальної дезорганізації — масові захворювання,

участь у вирішенні питань колективного життя неврівноважених чи психічно

хворих людей тощо.

Усі соціальні переміщення особистості чи соціальної групи охоплює

процес мобільності.

Розрізняють два типи соціальної мобільності: горизонтальну і вертикальну.

До горизонтальної соціальної мобільності належать процеси переміщення в

географічному просторі й процеси переходу з групи в групу без зміни

соціального статусу (зміна місця проживання, перехід індивіда з однієї сім'ї в

іншу). З вертикальною соціальною мобільністю пов'язують переміщення

суб'єкта з одного соціального прошарку в інший, вгору чи донизу, щаблями

ієрархізованої соціальної диференціації.

Залежно від напряму переміщення існує два типи вертикальної

мобільності: просування вгору (соціальне підвищення) і деградація

(соціальне зниження). Мобільність у формі підвищення — це проникнення

індивіда з нижчої соціальної верстви у вищу або створення такими

індивідами нової групи і проникнення всієї групи у вищі верстви, на рівень

уже існуючих груп з цих верств. Спадна соціальна мобільність полягає: а) у

переміщенні індивіда з вищої соціальної позиції на нижчу, коли група, до

якої він раніше належав, не розпадається; б) у деградації соціальної групи в

цілому (зниженні її рангу на тлі інших груп або в порушенні її соціальної

єдності).

Процеси соціальної мобільності є важливими показниками ефективності

різних типів суспільних устроїв. Суспільства, в яких забезпечені умови для

вертикальної мобільності (переходу від нижчих до вищих верств, груп,

класів), де є широкі можливості для територіальної, в тому числі через межі

країни, мобільності, називають відкритими. Типи суспільств, у яких такі

переміщення надто ускладнені або практично не можливі, називають

закритими, замкненими. Їм властиві кастовість, клановість,

гіперполітизованість. Відкриті шляхи для вертикальної мобільності є

важливою умовою розвитку сучасного суспільства. В іншому разі постійно

виникатимуть соціальна напруженість і конфлікти. Особливим різновидом

соціальної мобільності є міграція.

Міграція (лат. migratio — переселення) — процес зміни постійного місця

проживання індивідів чи соціальних груп, їх переміщення в інший район чи

іншу країну, а також переселення з села в місто або навпаки.

Соціологи виділяють три групи чинників, які спонукають людей до зміни

місця проживання: виштовхування, притягування, доступність шляхів

міграції.

Чинники виштовхування пов'язані з незадовільними умовами існування

індивідів у рідних місцях — соціальні потрясіння (міжнаціональні конфлікти,

війни, диктатури), економічні кризи, стихійні лиха тощо. Чинниками

притягування є сукупність привабливих умов для проживання в інших

місцях, наприклад вища оплата праці, вища політична стабільність, кращі

умови для соціального піднесення. Доступність шляхів міграції

характеризується наявністю чи відсутністю бар'єрів для реалізації

потенційними мігрантами своїх намірів щодо змін місця проживання. Часто

дія цих чинників нейтралізує дію сил виштовхування та притягання.

Розрізняють міграцію міжнародну і внутрішню, пов'язану з переїздами в

межах багатьох чи однієї країни.

Негативні наслідки мають як штучне стримування міграції, так і надмірне

її стимулювання. Перше, як правило, пов'язане з порушенням прав людини.

Надмірна міграція може призводити до негативних змін демографічного

складу регіону чи країни, ринку робочої сили, зниження інтелектуального

рівня суспільства.

Пострадянський простір в останньому десятиріччі XX ст. став одним з

найдинамічніших у світі за станом рухливості населення. Головною

причиною цього став розпад Радянського Союзу і утворення нових

незалежних держав. У внутрішній політиці деяких пострадянських країн

було взято курс на етно-кратизм, що виштовхувало значні маси людей з

місць постійного проживання, породжувало значні міграційні потоки.

Позначилися на цьому і непоодинокі вогнища міжетнічних конфліктів та

громадянських воєн — Нагірний Карабах, Фергана, Таджикистан,

Придністров'я, Абхазія, Північний Кавказ. Багато людей прийняли рішення

про переселення, прагнучи возз'єднатися з рідними, які опинилися в інших

країнах.

Активізації міграційних потоків в Україну сприяло відновлення історичної

справедливості щодо незаконно депортованих народів. Ще однією причиною

активних міграційних процесів на пострадянському просторі є диференціація

за рівнем життя нових держав і регіонів. Показником дії цих чинників є зміна

міграційних потоків. Наприклад, у 1991—1992 pp. в Україну переселялося

більше людей, ніж виїжджало з неї, а починаючи з 1994 p., з погіршенням

економічної ситуації збільшився потік виїжджаючих з України. Активізації

міграційних процесів в Україні сприяло утвердження права людини на

свободу вибору місця проживання і свободу пересування. Своєрідним

міграційним явищем в умовах економічної кризи, безробіття стало

«човникування».

Процеси мобільності й дезорганізації часто зумовлюють реорганізацію,

реформування та інтегрування системи інститутів, стандартів поведінки і

критеріїв їх оцінки. Іноді такі реорганізації охоплюють одночасно макро- і

мікроструктури спільнот.

2.Теорія етногенезу Л. Гумільова.

У радянській науці концепції Ю.Бромлея протистояла теорія етногенезу

Л.Гумільова. Спираючись на ефект, відкритий В.Вернадським,він доходить

висновку, що всі живі системи (разом зі спільнотами) працюють на

біохімічній енергії, поглинаючи її з довкілля. Система перебуває в

ідеальному, гармонійному стані лише тоді, коли абсорбує стільки енергії,

скільки необхідно для її життєзабезпечення. Надлишок енергії призводить до

активізації системи, дефіцит — до згасання її життєвих функцій і розпаду.

Саме з такого погляду Л.Гумільов описує етнічні системи, які існують дуже

довго, від 1200 до 1500 років кожна. Ці системи творяться і розвиваються

завдяки накопиченню значної кількості пасіонаріїв (від лат.passio —

пристрасть, страждання) — тобто людей, що мають здатність іти до мети

всупереч інстинктам. Пасіонарність є наслідком мутації, що відбувається під

впливом різноманітних процесів у біосфері, як от підвищення сонячної

активності або тектонічних процесів у надрах Землі. Пасіонарність не

захоплює всієї популяції, а стосується лише окремих осіб, до того ж різною

мірою. Такими особами були Александр Македонський, Корнелій Сулла, Ян

Гус, протопоп Аввакум, Жанна д’Арк, Наполеон. Зростання питомої ваги

пасіонаріїв у популяції призводить до зміцнення етнічної системи,

політичного, соціально-економічного, культурного піднесення. Згодом настає

період стабільності, потім частішають стани конфліктності й депресії, а далі

настає повільний занепад, що провадить до загибелі цієї етнічної системи.

Втім, її руйнація не означає депопуляції, а лише розрив зв’язків між її

компонентами і подальше входження до нової етнічної системи. Отже,

можна визначити відмінності двох концепцій (Ю.Бромлея і Л.Гумільова).

Для Ю.Бромлея етнос — це, швидше, стабільний стан, а для Л.Гумільова —

процес. Для першого сутнісні риси етносу пов’язані з соціальними

характеристиками, для другого — з природними чинниками.

Ю.Бромлей однією з центральних ознак етносу вважає самосвідомість,

натомість Л.Гумільов — поведінку, вчинки, взаємовідносини осіб, які

утворюють певний етнос. Те, що їх поєднує, полягає у визнанні

довготривалого часу існування етносів як об’єктивної реальності в історії

людства, яка виникає природним шляхом. Бо навіть пасіонарії в Л.Гумільова

— це не так свідомі будівничі етносів, як знаряддя дії сил природи.

3.Сучасні етнічні процеси: інтеграція, консолідація, асиміляція,

сегрегація.

Інтеграція соціальна - процес і стан поєднання складових частин соціуму,

передусім індивідів і груп, в єдину соціальну цілісність або систему.

Поняття I.e. широко застосовували Г.Спенсер, Г.Зіммель, Е.Дюркгейм. У

сучасній соціології воно використовується в функціоналізмі,

системологічних теоріях, діалектичній конфліктології, мікросоціології. В

своїй абстрактній узаг. термін "I.e." має два значення: по-перше, він

характеризує процес і стан поєднання різних за якістю соціальних елементів

у функціонально єдиний організм, систему, цілісне утворення; по-друге, ним

фіксується процес входження до певної системи (цілісності), яка вже

утворилась, тієї чи іншої соціальної частки (групи, індивіда), що зливається з

системою й набуває ознаки її структурного, складового елемента. Отже, у

першому випадку мова йде про множинність взаємодіючих у процесі

з'єднання елементів, у другому - про надходження до системи й злиття з нею

поодиноких елементів чи явищ (інтегрування в систему).

I.e. спостерігається на різних рівнях життя суспільства, в різних соціумах. На

рівні малих (контактних) груп вона виступає змістовним еквівалентом таких

понять, як "згуртованість", "консолідація" і є однією з характеристик

групової динаміки (Л.Фестінгер, А.Зендер). На рівні великих систем

інтеграція ототожнюється з "функціональною єдністю соціальної системи" і

гіпотетично може бути представлена як покажчик її життєздатності

(А.Радкліфф-Браун, Т.Парсонс). Незважаючи на те що "функціональна

інтеграція" здебільшого характеризує стан системи чи певної соціальної

цілісності, I.e. як таку не можна обмежувати функціонально-статичним

аспектом, бо вона наявна і в процесі змін, соціального розвитку як певна

домінанта поєднувальних явищ на тому чи іншому його етапі (інтегративні

тенденції).

Поняття I.e. співвідноситься з поняттям соціальної диференціації (див.) і

соціальної дезінтеграції. Ці парні співвідношення принципово різняться між

собою і їх не можна змішувати. I.e. і соціальна диференціація - такі процеси

чи стани, які взаємообумовлюють і взаємодоповнюють одне одного, завдяки

чому система (соціум, група, держава) "живе" і рухається, перебуває в

усталеному стані, якщо між ними встановлюється динамічний баланс.

Отже, I.e. і соціальна диференціація становлять функціональну єдність: I.e.

виникає і існує лише там, де існує диференційованість, множинна

розподільність, а остання може відбуватись лише у межах певної соціальної

цілісності. Співвідношення I.e. і соціальної дезінтеграції характеризує інший

аспект процесу функціонування і розвитку певного соціуму - момент або

етап закономірного розпаду, подрібнення, спрощення системи, її редукції до

окремих частин, одні з яких гинуть, а інші - набувають самостійного буття.

Дезінтеграція може також означати не розпад системи як цілого, а випадання

з неї лише окремих її елементів, частин, які починають функціонувати за

новим алгоритмом і рухатись у "своєму напрямі".

Сегрегація (від лат. segregatio — відокремлення, від segrego — розділяю) —

один з проявів політики й практики расової дискримінації, що полягає в

примусовому відокремленні «кольорового» населення від «білого».

Сегрегація зазнають негри в деяких штатах США, араби в Ізраїлі. Сучасне

міжнародне право відносить сегрегація до найтяжчих злочинів, зокрема це

відбито у Декларації про раси й расові упередження, що була прийнята на

XX сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО (1978 p.).

Асиміляція (від лат. assimilatio - уподібнення) - злиття одного народу з

іншим шляхом засвоєння його мови, культури, національних звичаїв і

традицій. Асиміляції зазнають розпорошені мігранти, які проживають в

однорідному суспільстві і змушені пристосовуватися до чужого

етнополітичного оточення. Асиміляція може відбуватися природно, стихійно

(литовці в Україні XIV-XV ст.). Наполегливу асиміляторську політику

здійснювала Російська імперія щодо українців та інших неросійських націй

шляхом заборони мови (Валуєвський циркуляр 1863 р., Емський указ 1876

p.), закриття національно-культурних осередків («Просвіт», газет, часописів);

на знаряддя русифікації було перетворено церкву. Українство в російському

середовищі зберігало мову, національну самобутність (Зелений Клин).

Полонізації, мадяризації, румунізації (особливо в 20-30х pp. XX ст.) зазнали

західноукраїнські землі.

За часів СРСР, крім короткого періоду українізації 20-30х pp., активно

проводилася політика русифікації під гаслами інтернаціоналізації

культурного і суспільного життя (ідея формування нової спільності людей

«радянський народ»).

Етнічна консолідація пов'язана з об'єднанням в єдине ціле розрізнених груп

одного і того ж етносу, кожна з яких хоча й зберігала до моменту

консолідації основні риси етносу, проте між ними були істотні відмінності в

обрядах та звичаях, для кожної з них був характерний свій мовний діалект

тощо. Також етнічною консолідацією називають об'єднання кількох етносів в

один. Умовами, що сприяють етнічній консолідації є:

• господарський розвиток регіонів певної країни;

• зростання соціально-економічних і політичних зв'язків між етнічними

групами та етносами, що консолідуються;

• мовна політика держави, розвиток єдиної системи освіти;

• особливості національно-державного будівництва, в результаті чого

кордони республік, областей, країв не збігаються з етнічними кордонами.

4.Націоналізм як соціальне явище.

У радянській суспільно-політичній практиці, а під її впливом і в

заідеологізованій радянській науці термін "націоналізм" розглядався

винятково у негативному сенсі — він виступав як політичне тавро, яким

позначали тих, хто спробував відійти від домінуючої ідеології

комуністичного інтернаціоналізму. Насправді термін "націоналізм" має

багато значень і вживається для окреслення таких явищ:

Націоналізм як національна свідомість, тобто — усвідомлення своєї

приналежності до певної нації.

Націоналізм, як національна ідеологія, певна система світоглядно-політичних

засад, що формує основну мету, принципи боротьби за національну

незалежність та розбудову власної національної держави.

Націоналізм як культурний і політичний рух, спрямований на боротьбу за

утвердження національних пріоритетів у культурній та адміністративній

сферах або за здобуття національної незалежності.

Основні положення ідеології націоналізму можна сформулювати таким

чином:

Нації є єдиними і неповторними суб'єктами історичного процесу, в якому

кожна нація має своє історичне призначення.

Нація є найвищою цінністю, джерелом політичної влади.

Свобода і суверенітет націй є умовою світового порядку і справедливості.

Свобода особи можлива тільки тоді, коли вона ідентифікує себе із нацією.

Націоналізм є дуже складним феноменом. Він є напрочуд пластичним і

здатним до нескінченних варіацій поєднання переконань, почуттів і

цінностей, що дуже складно узагальнити. Тому дослідники пропонують різні

типології націоналізму. Найпоширенішим є поділ націоналізму на

громадянський (державний) і етнічний — етнонаціоналізм.

Різновидом такого підходу є, наприклад, теорія американського ученого

Ганса Кона (1891—1971), який вирізняв "західний", раціональний,

громадянський націоналізм, властивий Франції, Великобританії, США і

"східний", містичний, етнічний націоналізм, притаманний країнам

Центральної і Східної Європи — тим, що розміщені на Схід від Рейну

(Німеччина, Угорщина, слов'янські країни).

Ганс Кон вважав, що у Франції, Великобританії, США виникла раціональна

концепція нації, суть якої полягає у тому, що нація — це асоціація людей, що

живуть на спільній території, маючи один уряд і однакові закони. Цю

ідеологію виробив середній клас, який отримав владу у цих країнах ще

наприкінці XVII ст. Натомість у Центральній і Східній Європі впливовий

середній клас не сформувався, тому націоналізм, який там почав

формуватися під впливом нашестя Наполеона, був трохи містичний й

авторитарний. Вони уявляли собі націю як монолітну органічну єдність із

містичною "душею", спільнотою, яка має певну "місію", що її можуть

зрозуміти лише інтелектуали, виповнені народною культурою.

Англійський науковець Ентоні Сміт, в цілому погоджуючись із теорією про

можливість розподілу націоналізму на громадянський і етнічний, разом з тим

відзначає, що це лише два ідеальних типи і, що "кожен націоналізм містить

громадянські та етнічні елементи у різній пропорції і різній формі".

Відповідно він виділяє такі типи націоналізмів:

Антиколоніальний — націоналізм етносів перед здобуттям незалежності, які

прагнуть прогнати чужоземних володарів і на місці колишньої колоніальної

території створити нову державну націю.

Інтеграційний — рух етносів після здобуття незалежності від колоніального

поневолення, які намагаються об'єднати та інтегрувати у національну

спільноту етнічно строкате населення і витворити нову націю з колишньої

колоніальної держави.

Сепаратистський — рух перед здобуттям незалежності, спрямований на те,

щоб відколотися від більшої політичної одиниці і заснувати на своїй

території нову політичну націю.

Ірредентистський або пан-націоналістичний — рух, який намагається

поширитися за межі теперішніх кордонів етнічної нації і включити до її

складу тих членів етносу, які проживають за її межами або формуючи

набагато більшу етнонаціональну державу, через союз етнічно і культурно

близьких етнонаціональних держав.

Російські вчені Л. Дробижева, А. Аклаєв, В. Коротєєва, Г. Солдатова,, які

також поділяють теорію про розподіл націоналізму на громадянський і

етнічний, вважаючи, що вміст того чи іншого компонента визначає обличчя

конкретного націоналізму, ґрунтуючись на вивченні декларацій,

інституційних рішень і практичної поведінки етнічних та етнотериторіальних

суб'єктів Російської Федерації, виділили такі типи націоналізмів, які

характерні для своєї країни:

Націоналізм класичний, що полягає у прагненні до повної незалежності

(варіант Чеченської Республіки — Ічкерії).

Націоналізм паритетний з яскраво вираженим прагненням до якомога

повнішого суверенітету, який в силу зовнішніх і внутрішніх умов обмежений

за рахунок передачі частини повноважень федеральному Центрові (в

Татарстані, Башкортостані, Туві).

Економічний націоналізм, при якому домінуючою у деклараціях і діях є

самостійність в економічній сфері, і ця самостійність розглядається елітою як

шлях до якнайповнішого суверенітету (в Саха (Якутії) і — на окремих етапах

— в Татарстані).

Захисний націоналізм, при якому домінуючими є ідеї захисту культури,

мови, території, демографічного відтворення тощо (осетинський, інгушський,

етнокультурний націона лізм в Карели, Комі).

Сьогодні ми є свідками того, як на карті світу поряд із старими

національними державами з'явилося чимало нових національних держав, що

постали внаслідок розпаду СРСР, Югославїї чи Чехословаччини. Однак

навіть у деяких "старих" національних державах пробуджуються народи, які

прагнуть політичної незалежності. Північна Ірландія, Басконія, Корсика,

Шотландія, Каталонія, Фландрія — ось далеко не повний перелік власних

назв, які часто бачимо на шпальтах газет у поєднанні зі словами

"національно-визвольна боротьба", "сепаратистський рух", "прагнення до

політичної, національно-культурної чи економічної автономії".

5.Особливості проявів сепаратизму та тероризму, етнічно-релігійний

екстремізм.

Форми тероризму різноманітні за суттю. Терористичний акт - одна з форм

політичного тероризму, політичного насилля. Якщо в минулому

терористичні акти зводилися до вбивства окремих високопоставлених осіб,

то в сучасних умовах об'єкти терористичних замахів значно розширились,

змінились і самі форми замахів. В арсеналі тероризму є індивідуально

спрямовані замахи, викрадення літаків, пограбування банків, взяття

заручників, підпали і висадження в повітря офісів, складів, а також диверсії,

шантаж, рекет та ін. Головною з боку терористів залишається загроза життю і

безпеці людей. Без здійснення загрози і підкріплення її акціями (взяття

заручників, захоплення літаків, закладання вибухівок та ін.) тероризм не мав

би сенсу. Терористичний характер мали і акти помсти, які негайно

піддавались широкому розголосу особами, що їх здійснили, або товариші

виступали з детальним з' ясуванням мотивів і мети таких акцій і висуванням

конкретних вимог, виконання яких стає сигналом до припинення такої

практики. По суті, акти помсти здійснювали і Віра Засулич, яка стріляла в

петербурзького градоначальника Федора Трепова і тяжко поранила, і Степан

Степняк-Кравчинський, який убив шефа жандармів Микиту Мезенцева та ін.

Проте ці акти помсти не стали метою, а служили засобом залякування уряду і

дезорганізації діяльності його структур тощо. Такі ж за змістом терористичні

акти і в перший період Радянської влади. Та потім це поняття значно

розширилось. Але на фоні розширення змісту поняття терористичний акт в

структурі самих діянь, що кваліфікувались як терористичні акти, доля тих, в

яких є, власне, терористична спрямованість в міру зміцнення Радянської

держави постійно зменшувалась.

В сучасних умовах статистика діянь з терористичною спрямованістю

невелика. Здебільшого терористичні акти кваліфікуються як політичні

вбивства. Отже, якщо вбивство терористичної спрямованості служить

засобом створення обстановки напруження, засобом примусу до чогось або

відмови від чогось тих або інших осіб, то політичне вбивство без

терористичних ознак є способом вирішення якихось питань самим фактом

здійснення політичного вбивства. Політичне вбивство не потребує примусу

когось до чогось, все вирішується автоматично. Політичне вбивство,

звичайно, оточене ореолом таємничості і прихованого сенсу. З історії відомо,

що політичні вбивства досить часто використовувались з метою захоплення

влади тощо.

Головним у визначенні форм тероризму є те, з якою метою здійснюються

терористичні акти. Політичними терористичні акти стають через мотиви і

спрямованість. Відмінною рисою політичного тероризму є публічність його

дій. ^ші злочини терористичної спрямованості можуть здійснюватись і без

особливої претензії на розголошення, інформуючи лише тих осіб, в діях яких

є зацікавленість у винних. Тероризм без широкого розголосу, без відкритого

пред' явлення своїх умов не існує.

Тероризм - публічно здійснювані загальнонебезпечні дії або загрози,

спрямовані проти суспільної безпеки, які створюють в соціальному

середовищі обстановку страху, неспокою, приголомшеності з метою прямого

або непрямого впливу на прийняття якогось рішення, або відмови від нього в

інтересах терористів. Політичним характером терористична діяльність

принципово відрізняється від кримінальної злочинності, хоча між ними і є

певна схожість. По-перше, кримінальні злочинці і терористи свідомо

порушують законність; по-друге, ряд засобів, що використовуються ними,

співпадають; по-третє, самі терористи нерідко залучають до своїх операцій

кримінальних злочинців. Все це дає підстави декому з політологів твердити

про відсутність розмежування між тероризмом і кримінальною злочинністю.

Та більшість спеціалістів таку позицію не поділяють.

Говорячи про тероризм взагалі, і політичний тероризм зокрема, слід

зазначити, що терор - явище багатолике і полікаузальне. Тероризм - продукт

деконструктивної реалізації в бутті ряду факторів: економічних умов,

менталітету, культури, етносу, релігії, демографії, традицій, психології і ще

багатьох складових, що можуть мати явний (легко піддається фіксації,

аналізу і можливому усуненню) і латентний (виявляється важко) характер.

Проникнення в суть тероризму як соціального явища може бути

продуктивним з погляду з'ясування різноманітних форм прояву всього

спектру причин, що його породжують. Неодноразово відзначалося, що

однією з найважливіших проблем у визначенні тероризму те, що

ототожнюється з насильством взагалі, і не проводиться чітка межа між ним і

іншими близькими, але далеко не ідентичними поняттями. З огляду на

визначення тероризму, а також системи ознак, необхідний порівняльний

аналіз понять, що найчастіше вживаються з поняттям тероризму як синоніми.

Це дає можливість визначити комплекс ознак, властивих саме тероризму, які

відрізняють його від інших.

Інтерес становить проблема взаємодії тероризму з агресією. Якщо поняття

агресія (лат. аggrеssіо - напад) - це будь-яке незаконне, з погляду Статуту

ООН, застосування сили однією державою проти суверенітету,

територіальної цілісності або політичної незалежності, або держави і народу

(нації), то "особлива небезпека міжнародного тероризму полягає в тому, що,

власне кажучи, складає акт непрямої агресії, яка маскується під незалежні дії

окремих осіб або груп". Форми непрямої агресії: заохочення підривної

діяльності проти іншої держави, сприяння розпаленню громадянської війни,

внутрішньому перевороту в іншій державі - повністю відповідають формам,

методам і взаємодіям сучасного тероризму. Вважається, що завдання

державного тероризму й агресії характеризується як взаємодія загального й

особливого. Агресія - це одночасно й акт державного тероризму, але зміст і

поняття державного тероризму не вичерпується тільки актом агресії.

Відмінність державного тероризму від інших форм незаконного застосування

сили або погрози силою полягає в тому, що мета - лякання, тероризування

політичного супротивника. Агресія - самостійне явище, яке не можна

ототожнювати з тероризмом. Недоцільно розглядати їх і як взаємодію

загального й особливого. Метод агресії прийнято відносити до традиційних

форм ведення війни, а тероризм - до нетрадиційного. Поняття агресії

охоплює різні її форми і види. Увагу привертає така її форма, як непряма

агресія, що має терористичне забарвлення (організація і підтримка збройних

формувань). Агресія - серйозна і небезпечна форма незаконного застосування

сили. Агресія оцінюється як явище, що закладає терористичну суть у

збройних конфліктах. Агресія в сучасній формі насильницьких дій створює

сприятливі умови і середовище для ескалації тероризму.

З огляду на динамічний зв'язок між тероризмом і агресією, тероризм можна

визначити, з одного боку, як породження, складову частину агресії, вірніше,

характеру властивих їй дій. З другого боку, тероризм можна назвати формою

розвитку агресії, її сучасним проявом. З третього, і це вже протилежна

іпостась, важко заперечити те, що агресія знайшла образ погрози існуванню

людства саме в силу своєї терористичної сутності, що несе страждання

значній кількості цивільного населення, тобто ні в чому не винним людям.

Актам тероризму, звичайно, передують менші насильницькі форми протесту

і конфлікту. Однак системи раннього попередження в сучасних умовах не

існує. Основна причина - нечітке обмеження на національному і

міжнародному рівнях понять екстремізм і тероризм.

Поняття екстремізм (від латин. extremis - крайній) означає прихильність у

політики й ідеології крайнім поглядам і діям. Екстремізм визначається як

"прихильність до крайніх заходів і поглядів (звичайно в політику)".

Екстремізм у політичному змісті означає прагнення вирішувати проблеми,

досягати поставленої мети із застосуванням найрадикальніших методів,

включаючи усі види насильства і терору. Політичний екстремізм допускає

пропаганду і використання насильства, інших радикальних засобів для

досягнення будь-якої політичної мети, не обов'язково націоналістичного

характеру. Політичний екстремізм може мати різну ідеологічну

спрямованість (фашистську, сепаратистську та ін.), і виявлятися в сферах

національних відносин, релігійних віровчень, міжпартійної або

внутріпартійної боротьби, зовнішньої і внутрішньої політики. До екстремізму

приводять різні фактори: соціально-економічні кризи, падіння життєвого

рівня населення, деформація політичних інститутів і структур влади,

тоталітарний характер політичного режиму, придушення владою опозиції,

переслідування інакомислення, національний гніт, прагнення окремих груп

прискорити рішення своїх проблем, політичні амбіції лідерів та ін.

Екстремізм - соціально-політичне явище, одна з форм політичної боротьби,

що характеризується запереченням сформованих державних, суспільних

інститутів та структур, а також прагненням підірвати їх стабільність або

знищити для досягнення власних владних устремлінь, як правило, силовими

методами. Ідеологічно екстремізм заперечує будь-які інакомислення,

прагнучи як можна жорсткіше затвердити свої політичні, ідеологічні або

релігійні погляди.

Розрізняють екстремізм державний і опозиційний. Державний екстремізм

здійснюється владними структурами, основні методи - демагогія і репресії.

Опозиційний екстремізм здійснюється антирежимними угрупованнями,

переважно за допомогою терористичних актів. З численних форм

екстремізму виділяються: екстремізм політичний (спрямований на знищення

існуючих державних структур і встановлення диктатури тоталітарного

порядку лівої або правої користі), національний (захист своєї нації, її прав і

інтересів, її культури і мови), націоналістичний (прагнення до відділення,

відокремлення) і релігійний (виявляється в нетерпимості до представників

різних конфесій або жорстокому протиборстві в межах однієї конфесії).

Екстремісти використовують різні методи боротьби: від ненасильницьких

(пропаганда, масові виступи і страйки) до різного ступеня легітимності

насильницьких (організовані безладдя, страйки, цивільна непокора,

терористичні акти, методи партизанської війни та ін.). Часто дії екстремістів

характеризуються крайньою агресивністю і небажанням йти на компроміси.

З міжнародних позицій поняття екстремізму (відмежування від тероризму)

вживається в Шанхайській конвенції про боротьбу з тероризмом,

сепаратизмом і екстремізмом. Тут-то екстремізм розцінюється як "діяння,

спрямоване на насильницьке захоплення влади або насильницьке утримання

влади, а також на насильницьку зміну конституційного ладу держави,

насильницьке зазіхання на суспільну безпеку, в тому числі, організація з

метою незаконних збройних формувань або участь у них". Всім різновидам

екстремізму властиві визначені загальні риси: "насильство або погроза

насильства, звичайно збройного; одномірність, однобокість у сприйнятті

суспільних проблем, у пошуку шляхів їх рішення; фанатизм, одержимість у

прагненні нав'я-увати свої принципи, погляди опонентам; бездумне,

беззаперечне виконання всіх наказів, інструкцій; опора на почуття,

інстинкти, забобони, а не на розум; нездатність до толерантності,

компромісів, або ігнорування їх. Екстремізм поєднується з крайнім

радикалізмом, тероризмом, нігілізмом, революційністю, вождізмом".

Відокремлюючи тероризм від екстремізму, пропонується ряд ознак, що

відбивають суть як особливого суспільно-політичного явища, але не

відмінних стосовно екстремізму, оскільки екстремізм як соціально-політичне

явище є сукупність різних крайніх форм політичної боротьби, одна з яких -

тероризм. Тут мова може йти про взаємодію родового і видового понять.

Основні ознаки, що дозволяють відмежувати тероризм від інших різновидів

екстремізму, і відбивають суть як особливого соціально-політичного явища:

застосування насильства і лякання, а також спеціальні заходи для реклами

руйнівних наслідків терористичних актів, спрямованість на досягнення

політичної мети, на ослаблення політичних супротивників, зміцнення

власних політичних позицій; підвищена суспільна небезпека, пов'язана зі

створенням безпосередньої загрози для життя і волі людей, і готовністю

терористів використовувати будь-які засоби для досягнення мети;

використання конспірації як необхідної умови існування терористичних

структур і результативності їх дій; опосередкований спосіб досягнення

планованого кінцевого результату через здійснення зазіхань на життя і

здоров'я людей

5. Релігія: структура, функції, класифікація Взаємозв'язок релігії і

медицини як

соціальних інститутів.

Релігія є складним соціальним явищем, що має розмаїття форм, культів,

функцій, методів впливу на соціальне життя. Проте, якою б не була релігійна

система, вона обов´язково має подібність з іншими у своїй суті, що полягає у

вірі, необхідності дотримуватися релігійних обрядів віруючими, зв´язках із

особистістю та суспільством в цілому.

Які ж характерні компоненти має кожна релігія, що робить подібність усіх

релігійних систем?

По-перше, це світоглядний компонент, що включає в себе низку постулатів,

які потребують не доведення, а віри.

По-друге, релігія являє собою систему ритуалів і обрядів, що становлять

сутність релігійного культу. Таким чином, другий релігійний компонент —

культовий.

По-третє, будь-яка релігія становить собою сукупність правил поведінки

(заповідей), котрих має дотримуватися віруюча людина. Це нормативний

компонент. І, по четверте, це організаційний компонент, який передбачає

об´єднання віруючих у громади, общини, секти, церкви.

Релігія — історично сформований комплекс вірувань, ритуалів, обрядів,

символів, заповідей і норм поведінки, зумовлених вірою у надприродні сили,

що проявляються у свідомості, стандартах поведінки, соціальних позиціях,

релігійній діяльності осіб, що визнають свою приналежність до даної

релігійної системи.

Таким чином, релігія завжди являє собою систему вірувань і духовних

цінностей, а також практичних дій (культів, ритуалів, обрядів) які формують

особливий релігійний світогляд та релігійну поведінку віруючої людини.

Отже релігія є і соціальним явищем, оскільки пов´язана із особливою

поведінкою та діяльністю людей, і соціальним інститутом, здатним

організовувати соціальні суб´єкти, виконувати специфічні функції в

суспільстві, і певною общиною людей з однаковими релігійними

уявленнями.

Формуванню релігії як соціального явища сприяли ряд факторів —

психологічні, гносеологічні і соціальні, причому вплив останніх виявився

найбільш вагомим. Релігія як соціальний інститут функціонує на двох рівнях

- ціннісно-нормативному і організаційному.

Ціннісно-нормативний рівень являє собою систему вірувань, обрядів,

ритуалів, символів, заповідей, що фіксуються у священних текстів. Вони

формують у віруючої людини систему уявлень про будову світу,

детермінанти його розвитку, власне місце у природі та суспільстві. В

результаті у людини формуються певні психічні чинники, пов´язані з

релігійним світоглядом — емоції, переживання, цінності, ідеї, прагнення,

бажання. Назовні ці психічні чинники виявляються в особливій релігійній

поведінці особи, в етиці і культурі її відносин з іншими соціальними

суб´єктами.

Організаційний рівень пов´язаний з утворенням релігійних організацій. Усі

релігійні організації можна поділити натри групи — церкви, деномінації та

секти.

Церква як правило є класичною організацією певної релігійної системи, має

чітку внутрішньо-організаційну структуру, що включає духовенство (клір) і

мирян, характеризується масовістю і тісно пов´язана з суспільством та діє

всередині нього. Кліром вважаються особи, які присвятили своє життя

релігійному культу, мають право організовувати і проводити його. У

православній церкві клір поділяється на церковнослужителів, що не мають

духовного сану і священнослужителів - осіб, що мають духовний сан (за

рангами вони поділяються на дияконів, священників та архієреїв). Мирянами

вважаються прості віруючі, що не можуть проводити релігійні обряди, проте

мають право і повинні брати участь у них.

Церква виникає у процесі розвитку певного віровчення, має стабільні зв´язки

з основними сферами суспільного життя та провідними соціальними

інститутами — політикою, ідеологією, культурою тощо. Церква є

універсальною організацією, оскільки до неї входять особи різних статей,

вікових та статусних груп, вона задовольняє більшість основних запитів її

учасників. Серед провідних церков в Україні можна виділити римо-

католицьку, греко-католицьку, Українську православну церкву Московського

патріархату, Українську православну церкву Київського патріархату та

Українську автокефальну православну церкву.

Деномінацією вважається організація, яка підтримує соціальні зв´язки з

суспільством і нормальні стосунки з церквою, проте не має такої широкої

соціальної бази, як церква, чіткої внутрішньої структури, не поділяється на

духовенство і мирян, згуртовує навколо себе незначні групи прихильників,

котрих не задовольняють постулати ортодоксальної церкви. Деномінації

виникають у результаті плюралізації провідних релігійних систем у

суспільстві. Вони мусять конкурувати між собою, доводячи потенційним

прихильникам правильність, істинність вчення, яке несе деномінація. Якщо

церква вимагає безумовної відданості своїх прихильників, то деномінація

намагається залучити якомога більше своїх послідовників, незалежно від

чистоти їх вірувань. До основних протестантських деномінація України

належать баптисти, адвентисти сьомого дня (суботники), євангелісти, свідки

Єгови.

Секта — релігійна організація, яка відкидає будь-які зв´язки з суспільством і

церквою. Вона як правило, виникає на фунті опозиції до офіційної церкви.

Секти найчастіше характеризуються такими рисами як:

• сліпа віра послідовників у ідеали секти,

• самоізоляція та відокремленість від інших громад,

• протиставлення власного релігійного вчення усім іншим, що діють в

суспільстві,

• визнання винятковості своєї релігійної системи, вибраності її Богом;

• принцип вождізму, що ґрунтується на беззаперечному визнанні авторитету

керівників секти;

• відсутність чіткої розгалуженої внутрішньо-організаційної структури;

• протидія багатьом соціальним нормам, що діють у суспільстві;

• строга регламентованість усередині секти й винятково сувора дисципліна.

Сектантство часто розхитує підвалини не тільки релігійного, а й усього

суспільного життя, оскільки, як було сказано, воно відкидає значену кількість

соціальних норм. Усе це, примножене на сліпу віру послідовників і сувору

дисципліну у виконанні рішень керівників секти, робить останні негативним

явищем суспільного життя. Інколи секти поводять себе вкрай агресивно,

загрожуючи суспільному порядку. Типовим прикладом може бути діяльність

таких сект, як "сатаністи", "біле братство", "Аум Сенрікьо" у Японії. Вони є

небезпечними тим, що глибоко проникають у психіку й свідомість індивіда,

змушують його повністю підлаштувати власну поведінку під агресивні

ідеали секти, вимагають сліпого поклоніння керівникам секти та

беззастережного виконання їхніх наказів.

Віросповідання індивіда напряму пов´язано з його релігійною поведінкою,

формами якої можна вважати поклоніння, ритуал і молитву.

Поклоніння визначає специфічне відношення віруючого до об´єкта

віросповідання, що проявляється під час зв´язку віруючого і священика.

Ритуал — певна символічна або магічна дія, встановлена релігійним каноном

за заздалегідь визначеним змістом і порядком, через яку віруючі прагнуть

впливати на об´єкт поклоніння. Ритуал є необхідною складовою будь-якої

релігії.

Молитва — звернення до об´єкта поклоніння у відповідності з текстом

встановленого сакраментального змісту.

Необхідною умовою існування будь-якої релігії є її морально-духовні засади,

що пов´язані насамперед з релігійною свідомістю і релігійною психологією.

Релігійна свідомість виражає певне відношення індивіда до об´єкта

релігійного поклоніння, встановлює певний сакраментальний зв´язок між

віруючим і надприродними силами, котрі віруючий вважає священними.

Релігійна свідомість впливає на вироблення у віруючого певних психічних

чинників, які проявляються у його відношенні до об´єкта поклоніння, певних

емоціях, почуттях, переконаннях, викликаних канонами релігії, до якої

відносить себе віруючий.

Релігійна психологія — вироблення у індивідів психічних процесів під дією

релігійних норм і канонів, суть яких полягає у возвишенні об´єктів

поклоніння, формуванні певних очікувань і надій, пов´язаних з

надприродними силами.

Релігія є соціальним явищем і соціальним інститутом, отже здатна

виконувати специфічні соціальні функції серед яких можна виділити:

• ідеологічну, оскільки релігія здатна нести віруючим певні ідеї, внаслідок

чого формує певну специфічну ідеологію, яка в окремі періоди здійснює

неабиякий вплив на політичні, соціокультурні і духовні процеси; фактично

стає суспільною державною ідеологією (наприклад, християнська ідеологія у

період раннього Середньовіччя);

• інтегративну — релігія сприяє об´єднанню індивідів у різноманітні

релігійні організації та групи;

• регулятивну, сутність якої визначається тим, що релігія здійснює

соціальний контроль за поведінкою індивідів, що відносяться до даної

релігійної системи, впливає на соціальні зв´язки та відносини між ними,

регулює їхню діяльність;

• нормативну, що полягає у встановленні релігією певних соціальних норм,

пов´язаних з релігійним культом, обрядами, цінностями і традиціями, що їх

несе у собі певна релігійна система;

• психологічну, яка визначається тим, що релігія формує у індивіда певне

психологічне ставлення до об´єкта поклоніння, виробляє у нього почуття і

емоції пов´язані з надіями на надприродні сили;

• соціалізації — оскільки релігія здатна виробляти у індивіда певні риси

характеру, формувати його особисті переконання, цінності, поведінку,

бажання та прагнення;

• світоглядну, що полягає у виробленні певного релігійного світогляду,

релігійної свідомості;

• комунікативну, що виявляється в процесі взаємного спілкуванні віруючих,

виробленні особливих соціальних відносин між ними.

Останнім часом в Україні соціологія релігії розвивається досить швидкими

темпами, що пов´язано з посиленням ролі релігії у суспільному житті.

Важливим фактором, котрий має враховувати сучасна українська соціологія є

те, що здавна релігія була носієм традицій і звичаїв нашого народу. Навіть у

ті роки, коли релігійність вважалась непрестижним і навіть чужим для

суспільства явищем, вона зберегла своє значення як одного із провідних

чинників впливу на соціальні процеси в суспільстві та соціальну свідомість

багатьох громадян. Тому природно, що саме релігія, як чи не головний об´єкт

переслідування у тоталітарні часи, відіграла важливу роль у національному

відродженні України наприкінці 80-их — початку 90-их pp. минулого

століття.

Змінилось і ставлення держави та громадської думки до релігії. Держава

повернула українським церквам значну кількість культових споруд

вилучених у них у часи панування атеїзму, а стаття 35 Конституції України

проголошує свободу віросповідання, тобто можливість сповідувати будь-яку

релігію або не сповідувати ніякої релігії, незалежно від національної,

релігійної, расової чи статевої приналежності громадян. Основний Закон

Української держави також визначає, що церква і релігія відокремлені від

держави, а школа - від церкви. Це означає, що держава не втручається у

здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій, а релігійні

організації не виконують державних функцій. Жодна релігія не може бути

визнана в Україні як загальнообов´язкова.

Подібні тенденції, що знайшли своє відображення у політичних і

законотворчих процесах 80-90-их pp., сприяли швидкому зростанню

релігійної свідомості, відродженні релігійних традицій і звичаїв, посиленню

впливу релігії на соціокультурні процеси у суспільстві. Так, у 2000 p., підчас

Великоднього привітання Президент України слушно зауважив, що

християнські цінності відповідають національному характеру українців та їх

світосприйняттю, найзаповітнішим настроям і сподіванням. Із цього джерела

ми, як і наші предки, черпаємо мудрість, силу і наснагу.

Свобода віросповідання сприяла активізації усіх церков і інших релігійних

організацій, в Україні постійно з´являються нові релігійні вірування і культи,

формуються общини і секти нового типу, різко збільшилося видання

релігійної літератури різного змісту. Разом з тим загострились і

міжконфесійні відносини, в окремих випадках виникали й соціальні

конфлікти на релігійному ґрунті. Особливо напруженими виявились

стосунки між УПЦ Київського та Московського патріархатів.

Завдання для самоконтролю. Відповіді надсилати на пошту

своєї групи

1.Політична система суспільства включає:

A. матеріально-господарську діяльність;

B. великі та малі групи людей, засновані на різних ознаках, взаємодія;

C. боротьбу за володіння владою в суспільстві, надання регулюючого

впливу на суспільне життя;

D. виробництво благ і послуг.

2.Етнічні групи відносяться до:

A. політичній сфері життя суспільства;

B. економічній сфері життя суспільства;

C. соціальній сфері життя суспільства;

D. духовній сфері життя суспільства.

3.Силою держави забезпечуються норми:

A. моральні;

B. правові;

C. естетичні;

D. релігійні.

4. Догмат - це:

A. сукупність обрядів

B. релігійне спрямування

C. форма первісних вірувань

D. основне положення віровчення

Тема № 8.Соціологія сім'ї. Гендерні відносини.

План

1. Сім'я як специфічна мала соціальна група і якважливий соціальний

інститут.

2. Поняття про шлюб.

3. Класифікація сім'ї.

4. Функції сім'ї.

5. Поняття «гендер» та «гендерні відносини».

6. Проблема гендерної рівності в суспільстві та зокрема, в галузі охорони

здоров'я.

7. Демографічні процеси.

ЛІТЕРАТУРА

Навчальна

1 .Піча В.М Соціологія: навч. посіб. для студ. ВИЩ. навч. закл. - К.,2000.,

157-162 с.

Додаткова

1. .Соціологіж навч. посіб. / Упоряд. П.П. Марчук. _ Тернопіль, 1998.,187-201

с.

1. Сім'я як специфічна мала соціальна група і як важливий соціальний

інститут.

Ця тема є перехідноювід соціологічного аналізу особистості до

вивчення соціальних спільнот, бо сім'я є найдавнішою природною формою

з'єднання людей, заснованою на кровноспоріднених зв'язках, і найпростішою

вихідною спільнотою. Соціологія сім'ї розглядається як спеціально-

соціологічна дисципліна, яка вивчає формування, розвиток і функціонування

сім'ї та шлюбно-родинних стосунків у конкретних культурних і соціально-

економічних умовах. Центральною рядоутворювальною категорією цієї

галузі соціологічного знання є поняття сім'ї.

Дослідження сім'ї в різних соціогуманітарних науках

Сім'я є об'єктом дослідження багатьох наук - історії, економіки,

юриспруденції, психології, педагогіки, демографії, етнографії, соціології

тощо. Кожна з них вивчає специфічні сторони функціонування і розвитку

сім'ї під власним кутом зору і відповідно до свого предмета і методу.

Удемографії, наприклад, особливо розвиненим є напрям дослідження ролі

сім'ї і сімейної структури населення у його відтворенні; в соціальній

психології - дослідження родинних конфліктів і динаміки розвитку сімейних

груп; у педагогіці акцентується на вивченні виховної функції сім'ї як одного з

важливих чинників формування особистості. Етнографію цікавлять побут і

культурні особливості сімей у різноманітних етнічних групах і спільнотах;

правові науки з'ясовують юридичні аспекти розлучень, майнового стану сім'ї;

для економіки одним з основних завдань є аналіз сімейного бюджету, стану

споживання; історія досліджує виникнення сім'ї та форми її існування у різні

періоди історії людства.

Соціологія сім'ї та її специфіка

Соціологія сім'ї ставить перед собою завдання інтеграції досягнень цих

наукових галузей і має міждисциплінарний характер. Специфіка соціології

сім'ї полягає в тому, що сім'я одночасно виступає у двох іпостасях: вона є

малою контактною соціальною групою, певною формою взаємодії людей, з

одного боку, і особливим соціальним інститутом, який регулює відтворення

людини за допомогою певної системи ролей, норм і організаційних форм, - з

другого.

Визначення сім'ї

Американський соціолог Н. Смелзер визначає поняття сім'ї таким чином:

сім'єю називається засноване на кровній спорідненості, шлюбі або

усиновленні об'єднання людей, які пов'язані між собою спільністю побуту і

взаємною відповідальністю за виховання дітей. Інші соціологи,

погоджуючись загалом з таким визначенням, додають до нього такі риси, як

історично зумовлений характер сім'ї та її функціонування у різні історичні

епохи, соціальна потреба суспільства в існуванні сім'ї, у фізичному і

духовному відтворенні населення тощо. Наголошується, що з часом "сім'я -

взаємини" розвинулась у "сім'ю - соціальну спільноту". Сучасна сім'я

визначається як інституціоналізована спільнота, що складається на основі

шлюбу, породженій ним спільній правовій та моральній відповідальності

батьків за здоров'я дітей, їхню соціалізацію та виховання.

Сім'я як мала соціальна група

Як мала соціальна група, зазначає М. Мацковський, сім'я розглядається у тих

випадках, коли дослідженню підлягають стосунки між індивідами, котрі

утворюють сім'ю. Цей підхід дозволяє з'ясувати мотиви і причини розлучень,

динаміку родинних відносин, характер стосунків між батьками й дітьми. Ці

проблеми міжособистісної взаємодії тісно пов'язані з існуючими в

суспільстві нормами, цінностями і взірцями поведінки та зумовлені

соціокультурними та соціоекономічними умовами життєдіяльності групи.

На думку М. Мацковського, при аналізі сім'ї як малої соціальної групи або

спільноти доцільно виокремити три основні типи характеристик. 1)

характеристики групи загалом: цілі й завдання сімейної групи, склад і

структура, соціально-демографічний склад сім'ї, групова

згуртованість,групова діяльність і характер групової взаємодії, структура

влади, спілкування в сім'ї тощо; 2) характеристики зв'язків і відносин

сімейної групи з більш широкими соціальними системами в рамках

соціальної структури суспільства; у цьому разі вирізняють і аналізують

насамперед функції сім'ї щодо суспільства; 3) цілі, завдання і функції

стосовно індивіда, групова регуляція поведінки і взаємодії індивідів у сім'ї,

груповий контроль; групові санкції, сімейні цінності, норми і зразки

поведінки, включеність індивіда в сім'ю, його задоволеність перебуванням у

ній.

Сім'я як соціальний інститут

Як соціальний інститут сім'я аналізується в тих випадках, коли потрібно

з'ясувати, якою мірою спосіб життя сім'ї, її функціонування відповідають

потребам суспільства. Модель соціального інституту є надзвичайно

важливою для прогнозів майбутніх змін сім'ї. На думку М. Мацковського,

соціолога-дослідника цікавлять передусім взірці сімейної поведінки, усталені

ролі, виконувані її членами, особливості формальних і неформальних норм і

санкцій у сфері шлюбно-сімейних взаємин. Одні норми, обов'язки і права

мають юридичний характер та регламентуються законодавством (питання

про володіння майном, про матеріальні зобов'язання батьків стосовно дітей і

одне одного, про мінімальний вік вступу в шлюб, про юридичні підстави для

розірвання шлюбу, про права та обов'язки колишнього подружжя, пов'язані з

утриманням і вихованням дітей, володінням майном після розірвання шлюбу

тощо). Інші норми шлюбу регулюються мораллю, звичаями, традиціями. До

них належать норми залицяння, шлюбного вибору і дошлюбної поведінки,

розподіл влади та обов'язків між подружжям, характер сімейного дозвілля

тощо. Така сама моральна регламентація поширюється на процес розлучення,

стосунків із рідними, друзями.

Кожна з двох парадигм у вивченні сім'ї має свою специфіку: внутрішні

зв'язки всередині сім'ї досліджуються крізь призму понять, що

характеризують малу групу; парадигма соціального інституту орієнтована

насамперед на зовнішні зв'язки сім'ї.

Зміна парадигм у вивченні сім'ї

Дослідники проблем сучасної сім'ї (і українські, і зарубіжні) погоджуються в

тому, що нині аналіз сім'ї як соціального інституту поступається місцем

дослідженням її групових характеристик.

Дослідження сім'ї як соціального інституту в СРСР

У минулому, особливо в умовах існування тоталітарного режиму в СРСР,

протягом десятиріч сім'я була лише постачальником людських і трудових

ресурсів, об'єктом державної політики; держава перебрала на себе майже всі

функції інших соціальних інститутів, серед них і сімейного, й вирішувала за

сім'ю мало не всі питання. Повна залежність сім'ї від держави робила її

фактично безправною. У цій ситуації тематика соціологічних досліджень

проблем сім'ї мала вигляд однобокої і викривленої. Недостатньо вивчалися

причини і мотиви розлучень та їхні наслідки (як явище, нетипове для

соціалізму), характер дошлюбної поведінки та установки юнацтва і молоді,

пов'язані зі статевим життям, проблеми бездітних або багатодітних родин,

сімей пенсіонерів чи молодих сімей. Практично не досліджувалися в

соціологічному аспекті питання виховання дітей дошкільного віку, дітей з

неповних (тобто без батька або матері) родин, вплив вживання алкоголю і

наркотиків на міцність сім'ї та здоров'я її членів. Не було наукових праць про

становище чоловіків у сім'ї, взаємини між братами й сестрами, подружні

конфлікти, стосунки розлучених із дітьми та багатьох інших. "Цілину" в

соціологічних дослідженнях становила молода сім'я, де чоловік і дружина не

досягали 28 років, та її проблеми.

Повертаючись до сучасної України, наголосимо, що нині відносини між

державою і сім'єю суттєво змінилися: йдеться насамперед про те, щоб

держава подбала про належні умови для створення і функціонування родин -

економічні, соціальні, правові, адже від того, наскільки міцною є сім'я,

залежить міцність і стабільність усього суспільства (згадаймо думки О.

Конта з цього приводу).

Деінституціоналізація сім'ї

У сучасній зарубіжній літературі дедалі більше науковців фіксує перенесення

акцентів з розгляду сім'ї як соціального інституту в площину сучасного

соціологічного аналізу родини як малої соціальної групи. Німецький соціолог

X. Тірелл характеризує "розчинення" сім'ї в суспільстві та зміни її

функціональних кордонів як процес деінституціоналізації сучасної сім'ї. У

розвинутих країнах він зумовлений багатьма причинами. Втрата

економічного значення сім'ї (коли всі її члени спільно працювали на

власному клаптику землі чи на виробництві якогось продукту або товару)

призвела до того, що підставою шлюбу поступово стає інтимна сфера.

Засобом з'єднання в сім'ю стають не так економічні передумови, потреби й

економічна залежність, як чинник кохання. Нині сім'я і шлюб орієнтуються

переважно на емоційні стосунки та інтереси. Відбувається подальша

приватизація життя людей та ізоляція сім'ї від суспільства, заснована на

еволюції традиційних цінностей (обов'язок поступається місцем сучасним

індивідуалістичним цінностям або вартостям самореалізації і

самоствердження). Більшість сучасної молоді розвинутих країн вважає

основною цінністю будь-яких парних взаємин любов, визнання і розуміння;

на перший план висувається партнерство.

Зміна статусу сім'ї в сучасному суспільстві

Майже всі західні дослідники погоджуються, що з усіх традиційних засад

побудови сім'ї та її ролі в суспільстві нині збереглася тільки одна - турбота

про нащадків. Лише у ставленні до дітей та їхсоціалізації (тобто підготовці

до вступу в доросле соціальне життя) на Заході ще зберігається значення

родини як соціального інституту. Сім'я має переважаючу орієнтацію на

дитину і, що найважливіше, усвідомлення цієї орієнтації. Історико-культурні

дослідження засвідчують, що зі зростанням темпів індустріалізації тієї чи тієї

країни з дитиною пов'язують більшою мірою психологічні, ніж матеріальні

цінності. Одночасно змінюються й рольові позиції батьків: на зміну

піклуванню про матеріальне забезпечення дитини приходить нова потреба:

можливість розкриття себе в дитині.

Еволюція місця й ролі сім'ї в сучасному суспільстві

Отже, і в нашій, і в інших країнах нині відбуваються схожі процеси еволюції

сім'ї та її місця й ролі в суспільстві. Ця подібність зумовлена переходом

посткомуністичних країн від тоталітарних до демократичних форм

соціально-політичного устрою, від "закритого" до "відкритого" типу

суспільства. Сім'я дедалі більше унезалежнюється від держави і суспільства

загалом. Ставлення держави до сім'ї поступово перестає бути суто

споживацьким та інструменталістським. Держава позбувається функцій

контролю і застосування каральних санкцій щодо родин та їхніх членів,

насамперед підлітків і неповнолітніх. На перший план виходить забезпечення

державою сприятливих умов для утворення та існування родин, особливо

молодих, і відображення цих процесів у державній сімейній політиці

(відповідному законодавстві та конкретних заходах, як-от: пільгове

кредитування, пайова допомога у будівництві житла, випуск спеціальних

груп недорогих товарів для молодих сімей та їхніх дітей тощо).

Сім'я як соціальна система

Хоча увага дослідників-соціологів до сім'ї як соціального інституту відчутно

зменшується, все-таки наразі існують достатні передумови для постановки

питання про інтеграцію двох дискурсів. Вона може здійснюватися в межах

уявлень про сім'ю як соціальну систему. Якщо розглядати родину як систему

в усій її різноманітності й складності, то стане зрозумілим наявність різних

дослідницьких підходів, бо навіть одні й ті самі властивості системи

відображаються в різних термінах і значеннях. Системний підхід нині

широко використовується як у всій соціології, так і в її окремих напрямах і

галузях. Його застосування в соціологічному аналізі сім'ї докладніше

розглядатиметься у наступних питаннях теми.

2. Поняття про шлюб.

Слово "шлюб" бере початок від давньослов'янського "сьлюб" — урочиста

обіцянка. "Слюбитись" — означає домовитись.

Шлюб — це добровільний, рівноправний союз між жінкою і чоловіком,

спрямований на створення сім'ї. Шлюб — суспільно визнаний і

санкціонований юридично, чи звичаєвим правом союз, який має на меті

створення сім'ї, її легалізацію в суспільстві. Шлюб — це соціальна форма

відносин між чоловіком і жінкою, яка історично змінюється. Через шлюб

суспільство впорядковує і санкціонує їх статеве життя, встановлює подружні

і батьківські права й обов'язки.

Відносини між подружжям регулюються сукупністю норм і санкцій

інституту шлюбу. Останній є сукупністю соціальних норм, які санкціонують

відносини між чоловіком та жінкою, систему взаємних обов'язків та прав,

істотних для функціонування інституту сім'ї. Шлюбні відносини між

чоловіком та жінкою регулюються юридичними та культурними нормами. До

юридично закріплених норм, зокрема, відносяться питання володіння

майном, матеріальних обов'язків подружжя відносно одне одного,

мінімального віку тощо. Згідно Сімейного кодексу України шлюбний вік для

жінки встановлюється у 17, а для чоловіка — у 18 років. При цьому особи,

які бажають зареєструвати шлюб, мають досягти шлюбного віку на день

реєстрації шлюбу, але за заявою особи, яка досягла 14 років, за рішенням

суду їй може бути надано право на шлюб, якщо буде встановлено, що це

відповідає її інтересам.

Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не припускається.

Законом передбачено й перелік людей, між якими шлюб не може укладатись.

Зокрема, у шлюбі між собою не можуть перебувати особи, які є родичами

прямої лінії споріднення, а саме: 1) рідні (повно рідні і неповно рідні) брат і

сестра: 2) двоюрідні брат і сестра, рідні тітка, дядько та племінник,

племінниця; 3) усиновлювач та усиновлена ним дитина.

Шлюб реєструється. Реєстрація проводиться урочисто та засвідчується

свідоцтвом про шлюб. При оформленні шлюбу практикується укладення

шлюбного контракту.

Ведучи мову про юридичне регулювання шлюбних відносин, важливо

виділити цілий комплекс норм, пов'язаних із розірванням шлюбу. Вони

засновуються на юридичному регулюванні розлучення: встановленні

юридичних підстав для скасування шлюбу, характеру процедури розлучення,

правах і обов'язках колишнього подружжя, пов'язані із утриманням та

вихованням дітей тощо.

Навідміну від писаних юридичних законів культурні норми є неписаними.

Вони регулюють шлюбні відносини за допомогою моралі, традицій та

звичаїв. До їх числа належать норми залицяння, шлюбного вибору,

дошлюбної поведінки, виховання дітей, розподілу влади та обов'язків між

подружжям тощо. Історії людства відомі наступні типи шлюбних відносин:

• полігамія — шлюбний союз більш як двох партнерів. Полігамія може бути

реалізована у варіантах полігінії, коли один чоловік має двох і більше

дружин, та поліандрії — одна жінка перебуває у шлюбі більше, ніж з одним

чоловіком одночасно;

• груповий шлюб — притаманний первісному суспільству і санкціонує

одночасне сімейне співжиття кількох чоловіків та жінок, які не створюють

відокремлених подружніх пар;

• моногамія — шлюб між одним чоловіком та однією жінкою;

• за вибором шлюбного партнера: ендогамний (шлюб між представниками

однієї соціальної групи) та екзогамний (шлюб між представниками різних

соціальних груп).

• за мотивацією партнерів: шлюб за коханням, за розрахунком та за

шаблоном. Останній укладається тоді, коли спрацьовує міркування "Всі мої

однолітки одружуються, як би й мені не спізнитися".

• за економічним критерієм: рівний, нерівний (різниця у віці, прибутках між

партнерами), калимний (викуп за наречену). Останній тип шлюбу існує

ународів Азії та Африки.

• гостьовий — подружжя має дві квартири та живе окремо, відвідуючи один

одного 2-3 рази на тиждень;

• повторний шлюб (вступ у шлюб з іншим партнером після розірвання

попереднього шлюбу);

• цивільний шлюб - оформлений в органах державної влади без участі

церкви;

• ранній шлюб - укладається між особами, які не досягли 17-18 років;

• конкубінат — зв'язок одруженого чоловіка із незаміжньою жінкою, яка має

від нього дітей;

• свінгерство – шлюбне утворення, що передбачає обмін дружинами та

чоловіками.

Таким чином, шлюб — це своєрідний контракт, який укладається між трьома

сторонами — чоловіком, жінкою та державою. У багатьох суспільствах

держава лише здійснює юридичне укладання шлюбу, а його посвяту

здійснює церква. При цьому посвята шлюбу перед церковним олтарем

вважається найсильнішою формою зміцнення шлюбу. Разом з тим,

укладаючи шлюб, держава не може визначати часові межі його існування,

тобто через певний проміжок часу один із членів подружжя може виступити

ініціатором розлучення. Останнє символізує свободу особистості.

Основні мотиви розлучень можна поділити на три типи:

1 — мотиви, обумовлені дією соціально-економічних факторів: матеріальний

розрахунок при укладанні шлюбу, часті відрядження одного з членів

подружжя, незадоволеність житловими і побутовими умовами, засудження

чоловіка або дружини з позбавленням волі на тривалий термін;

2 — мотиви, обумовлені соціально-психологічними факторами: відмінності у

потребах, інтересах, цілях, втручання третіх осіб, несхожість характерів,

необґрунтовані ревнощі, нова любов, зрада;

3 — мотиви соціально-біологічного характеру: пияцтво та алкоголізм

подружжя, подружня невірність, хвороби, психічне захворювання,

нездатність або небажання когось із подружжя мати дітей, велика різниця у

віці, дійсна і уявна сексуальна несумісність.

Зазначимо, що жінки найчастіше основною причиною розлучення вважають

матеріальні труднощі та пияцтво, а чоловіки — нове захоплення,

несумісність та одноманітність сімейного життя. Молодь найчастіше вбачає

причину розлучення у несумісності характерів, появу нової любові, зраду та

буденність сімейного життя.

Розлучення як соціальний феномен приводить до складних і численних

наслідків і виявів деформації у життєдіяльності сім'ї. Проте, не менш

важливою проблемою для соціально-психологічного аналізу є вивчення

ситуації перед розлученням. З одного боку, вона характеризується

наростанням конфліктності взаємостосунків, зниження рівня задоволеності

сімейним життям, послабленням сімейної згуртованості; з іншого —

зростанням зусиль сім'ї, спрямованим на збереження сімейного життя.

Наслідки розлучень для дорослих бувають різними. Для одних людей

розлучення перетворюється у серйозну життєву кризу, викликає стрес та

депресію, для інших — це початок змін на краще. Однак, розлучення завжди

негативно позначається на емоційному благополуччі людини, стані її

здоров'я; породжує серйозні юридичні проблеми; ускладнює економічне

становище членів колишнього подружжя; змінює відносини з найближчим

соціальним оточенням; загострює проблеми, пов'язані з виконанням

батьківських прав та обов'язків. Відомо, що розлучені люди частіше хворіють

та схильні до суїцидів ніж ті, що перебувають у шлюбі. Особливо важко

молодим матерям та жінкам старшого віку: вони змушені шукати нові

джерела прибутків для утримання сім'ї, змінювати стиль життя та власні

звички. Молоді люди легше переносять наслідки розлучень, швидше

досягають стану емоційної рівноваги і звикають до нового стилю життя. У

них кращі перспективи для укладення повторного шлюбу.

Негативними є наслідки розлучень і для дітей, оскільки діти зазвичай хочуть

мати і маму, і тата. У багатьох дітей виникає почуття провини, жалю.

Особливо гостро ці почуття можуть проявлятися під час вступу одного з

батьків у повторний шлюб. У дітей з'являється ще одна проблема: як зжитися

з мачухою або вітчимом.

Зазначимо, що протягом багатьох років чітко визначаються шлюбостійкі й

нешлюбостійкі регіони України. Наприклад, найміцніші сім'ї живуть у

Закарпатській, Львівській, Волинській та Рівненській областях. Водночас у

Черкаській області на один, шлюб припадає 1,2 розлучення, а в Луганській і

Миколаївській областях вони становлять 56% від кількості шлюбів.

Сім'я є більш складною системою відносин, ніж шлюб, оскільки вона, як

правило, об'єднує не тільки подружжя, але й їх дітей, а також інших родичів

та близьких. Крім того, сім'я виступає як соціальна клітина суспільства, є

дуже близькою до "оригіналу" моделі всього суспільства, в якому вона

функціонує.

У зв'язку з тим, що сім'я є об'єктом вивчення різноманітних наук, у літературі

існують різні її визначення. Сім'я — це суспільний інститут і водночас мала

соціальна група, що має історично означену організацію, члени якої пов'язані

шлюбними або родинними відносинами, спільністю побуту та взаємною

моральною відповідальністю, соціальна необхідність якої зумовлена

потребою суспільства у фізичному та духовному відтворенні населення.

Основними ознаками сім'ї є шлюбні зв'язки; зв'язки спорідненості; спільний

побут та спільний сімейний бюджет.

3. Класифікація сім'ї.

Сьогодні за різними підходами і критеріями вчені нараховують понад 40

типів і форм сімей. В сучасних умовах сім'ю характеризують:

1. За кількістю і характером сімейних пар, які проживають разом і ведуть

спільне господарство, виховують дітей:

• розширена (складна) сім'я — складається із сімейних пар та дорослих дітей,

які проживають разом;

• нуклеарна (проста) — складається з однієї сімейної пари, можливо, з

дітьми.

2. За наявністю батьків:

• повна сім'я (є обидва члени сімейної пари);

• неповна (один із батьків виховує дітей);

3. За кількістю дітей:

• бездітні;

• однодітні;

• малодітні (дві дитини);

• багатодітні (троє і більше дітей).

4. За тривалістю, віком:

• сім'я молодіжна (тільки створилась, оформилась);

• молода сім'я (сім'я, яка зустрілась з першими несподіваними для них

перешкодами).

Сьогодні в Україні мешкає 2,5 млн. молодих сімей. Основна їх частина

сконцентрована у містах (77,5%). Відомо, що молоді сім'ї більше, ніж інші

типи сімей витрачають коштів на непродовольчі товари (одяг, взуття). При

цьому, за результатами соціологічних досліджень 44% молодих сімей

зазначають, що доходів вистачає лише на необхідне, 29% вважають, що

грошей постійно не вистачає. Типовою для більшості молодих сімей є

проблема відсутності власного житла. Результати досліджень свідчать про те,

що тільки 1 з 10 пар мала власне житло на момент вступу до шлюбу.

• сім'я, яка чекає дитину (помітно змінюються відносини подружжя: дружина

не залишається без уваги, з'являється надзвичайна турботливість один про

одного);

• сім'я середнього подружнього віку (від 3-х до 10-и років подружнього

життя). Найкритичніший, найвідповідальніший період в житті сім'ї:

з'являється нудьга, одноманітність стереотипів у взаємовідносинах

подружжя.

• сім'я старшого подружнього віку (10 — 20 років подружнього життя);

• літня подружня сім'я — сім'я, яка прожила не один десяток років спільно.

Ця сім'я виникає після вступу в шлюб їх дітей, появи внуків.

5. За ієрархією влади:

• патріархальна або патернальна (влада чоловіків); - матріархальна або

матернальна (влада жінок);

• еквалітарна (рівність обох).

6. За типом главенства в сім'ї:

• егалітарні (демократичні) — відзначаються особливою життєстійкістю і

цілеспрямованістю, дружніми, міцними родинними зв'язками, де офіційної

"голови сім'ї", як правило, не існує.

• авторитарні. У такій сім'ї між дорослими і дітьми встановлюються непрості

стосунки. В родині панує жорстокість. Про гармонізацію взаємин батьків і

дітей у таких родинах не може бути й мови.

Кожна сім'я є інтимною соціальною групою. Головне, що відрізняє сім'ї—це

атмосфера, яка панує в родині. Спосіб сімейного виховання зумовлює зміст

сімейних відносин. Спосіб відносин дорослих і дітей є досить дієвим

методом виховання — виховання спілкуванням. Це відбувається тому, що

саме в спілкуванні з дорослими діти найчастіше засвоюють (закріплюють)

свої майбутні моделі поведінки. Водночас соціологічні дослідження

показують, що батьки дуже рідко проводять вільний час із дітьми. Майже

69% опитаних дорослих віддають перевагу перегляду телевізійних передач,

спілкуванню з іншими людьми, зводячи контакти з власними дітьми до

мінімуму.

7. За якістю взаємин і атмосфери в сім'ї:

• благополучна;

• стабільна;

• нестабільна;

• дезорганізована.

8. За характером розподілу домашніх обов'язків:

• традиційна (обов'язки в основному виконує жінка);

• колективістська (обов'язки виконують разом або по черзі).

9. За характером проведення вільного часу:

• відкрита (орієнтовані на спілкування та культурні заклади);

• закрита (орієнтовані на домашнє дозвілля).

10. За типом поселення:

• міська;

• сільська.

4. Функції сім'ї.

Сім'я не тільки задовольняє потреби людей, які створюють сімейний союз, а

й виконує цілу низку соціальних функцій. І тому є невід'ємною частиною

соціальної структури суспільства. Функції сім'ї:

1) репродуктивна функція, тобто функція дітонародження, відтворення

населення;

2) господарсько-побутова функція. Вона пов'язана із підтримкою на

належному рівні господарських та побутових умов для підтримання

фізичного здоров'я членів сім'ї, догляд за дітьми;

3) економічна функція, яка передбачає накопичення матеріальних благ

одними членами сім'ї для інших у випадку непрацездатності чи у зв'язку з

іншими причинами;

4) виховна функція, що включає виховання батьками молодого покоління на

основі збереження та передачі молоді основних духовних та культурних

цінностей, трудових навичок;

5) функція соціалізації;

6) комунікативна функція, в ході реалізації якої відбувається задоволення

потреб людини в спілкуванні на основі взаєморозуміння та підтримки, в

ізоляції, в усамітненні.

7) регулятивна функція, під час якої сім'єю здійснюється моральна

регламентація поведінки членів сім'ї у спілкуванні один з одним та з іншими

людьми.

8) функція взаємодопомоги, що пов'язана з роллю сім'ї в наданні необхідної

допомоги членам своєї родини та іншим людям чи соціальним групам.

9) дозвільна функція, котра передбачає задоволення потреб у спільному

проведенні дозвілля.

Сім'я впродовж життя проходить декілька якісно різних стадій, послідовність

яких складається у сімейний, або життєвий цикл сім'ї. Під циклом потрібно

розуміти період від створення до розпаду сім'ї. При їх виділенні соціологами,

як правило, використовуються критерії тривалості шлюбу та особливості

функціонування сім'ї. У зв'язку з цим соціологи пропонують різні

класифікації життєвого циклу сім'ї відповідно до критеріїв, що лежать в

основі такої класифікації. Наприклад, деякі вчені пропонують наступні етапи

життєвого циклу сім'ї:

1) від створення сім'ї до народження першої дитини;

2) репродуктивна фаза: народження дітей;

3) "порожнє гніздо" — вступ у шлюб і виділення із сім'ї останньої дитини;

4) неповна сім'я: починається в зв'язку із смертю одного з членів подружжя.

Дж. Бернард та Л. Томпсон пропонують типологію з восьми стадій, кожна з

яких відрізняється тривалістю, інтенсивністю та змістом:

1) початок сім'ї, одружена пара без дітей, триває близько 2 років;

2) народження дітей та догляд за ними — приблизно 2,5 роки;

3) сім'я з дітьми-дошкільниками (до 6 років) — приблизно 3,5 років;

4) сім'я з дітьми-школярами (від 6 до 13 років) – приблизно 7 років;

5) сім'я з підлітками (від 13 до 20 років) — приблизно 7 років;

6) сім'я, де починають одружуватись діти та залишають батьків — приблизно

6,5 років;

7) "порожнє гніздо", до моменту виходу подружжя на пенсію — приблизно ]

3,5 років;

8) літня сім'я (вихід на пенсію, до моменту смерті подружжя ) — 16 та більше

років.

У середньому до 75-річного віку розпадаються всі шлюби. При цьому 23% - у

результаті смерті дружини, 53% - смерті чоловіка, 24% розлучення.

Протягом життєвого циклу відбувається зміна сімейних ролей: змінюється їх

розподіл, одні ролі зникають, а інші з'являються, переходять від одного члена

сім'ї до іншого. Багато соціальних ролей зберігається впродовж всього циклу,

але змінюються зміст та зовнішні прояви. Наприклад, спочатку роль матері

полягає у контролі та опіки над дітьми, що пізніше змінюється на роль

порадника та партнера. Коли у дітей з'являється власне особисте життя і вони

менше звертаються за порадою до батьків, останні сприймають зміну їх

поведінки як ознаку відчуження, хоча на справді це не так: просто

змінюються ролі та моделі поведінки.

Протягом свого життєвого циклу сім'я постійно зустрічається з

різноманітними труднощами, несприятливими умовами, проблемами. З

методологічної точки зору дослідники зосереджуються на двох головних

сферах аналізу цієї тематики. Перше — це дослідження сім'ї в складних

умовах, які виникли через несприятливий вплив загально масштабних

соціальних процесів: війн, економічних криз, стихійних явищ. Друге — це

вивчення "нормативних стресів", тобто тих труднощів, які зустрічаються в

житті сімей за повсякденних умов. Ці складнощі пов'язані з проходженням

сім'ї через основні етапи життєвого циклу. А також проблеми, які виникають

в тих випадках, коли зовнішні чинники приводять до порушення механізму

функціонування інституту сім'ї: тривала розлука, розлучення, тяжке

захворювання.

Розглянемо головні моменти, присутні у виникненні і виявленні сімейних

деформацій.

Фактори, що обумовлюють сімейні деформації. Мова йде про досить

широкий спектр обставин, особливості соціального середовища, умови

життєдіяльності сім'ї, зміни в особистості одного з подружжя, які можуть

ускладнити функціонування сім'ї. Усі численні проблеми, які виникають

перед сім'єю, можна умовно розподілити за силою і тривалістю їх впливу.

Особливе значення мають при цьому дві групи сімейних проблем.

Прикладом перших може слугувати смерть одного із подружжя, звістка про

подружню зраду, раптові зміни у житті і соціальному статусі (наприклад,

раптове і серйозне захворювання). До другої групи проблем можна віднести

надмірне фізичне і психічне навантаження у побуті, на виробництві,

складнощі з вирішенням житлової проблеми, тривалий і стійкий конфлікт

між членами сім'ї тощо.

Можна навести наступну класифікацію проблем, з якими зустрічається сім'я.

Виділяють два їх типи: проблеми, пов'язані різкою зміною способу життя

сім'ї (життєвого стереотипу) — наприклад, укладення шлюбу, початок

сімейного життя, народженням дитини. І проблеми, які пов'язані з

кумулятивними труднощами, тобто їх накладанням — наприклад,

необхідність прийняття рішень цілої низки проблем відразу після появи в

сім'ї дитини, а саме закінчення отримання освіти, засвоєння спеціальності,

вирішення життєвих проблем, догляду за дитиною тощо.

Через всі етапи сімейного циклу проходять так звані "нормативні стресори",

тобто ті проблеми, які різною мірою переживаються усіма сім'ями: пов'язані з

взаємною психологічною адаптацією, з формуванням стосунків з родичами

при вирішенні житлової проблеми, з доглядом і вихованням дитини тощо.

Поєднання вищеназваних проблем в певні моменти життєвого циклу сім'ї

може привести до сімейних криз.

Значний інтерес представляють дослідження чеських вчених, які дослідили

та описали два " критичні періоди" у життєвому циклі сім'ї. Перший з них,

найбільш інтенсивний, спостерігається між першим та сьомим роками

спільного життя і досягає особливої гостроти і напруженості між четвертим і

шостим роками. Провідної ролі набуває фруструюча зміна емоційних

стосунків, зростання кількості конфліктних ситуацій, посилення

напруженості. Друга криза назріває між сімнадцятим і двадцять п'ятим

роками. Зростають соматичні скарги, тривожність, відчуття пустоти життя,

пов'язане з відділенням від сім'ї дітей.

С. Кратохвіл виділяє чотири кризові періоди. Перший період припадає на

перший рік подружнього життя та характеризується конфліктами адаптації

один до одного, коли два "Я" перетворюються в одне "Ми". Другий період

пов'язаний з появою дітей: погіршуються можливості професійного

зростання; менше часу залишається для захоплень, хобі; можуть виникати

протиріччя між батьками з проблем виховання дитини. Тертя криза співпадає

із середнім подружнім віком, який характеризується конфліктами

одноманітності. Четвертий період конфліктності у відносинах подружжя

настає після 18-24 років спільного життя та пов'язаний з відчуженням від

сім'ї дітей.

Сім'я, яка зустрілася з трудністю, певною мірою намагається протистояти їй,

попередити негативні наслідки. Дослідження свідчать, що існують досить

чіткі відмінності у тому, як різні сім'ї реагують на труднощі. В одних

випадках труднощі здійснюють мобілізуючий, інтегруючий вплив; в інших

— навпаки послаблюють сім'ю, приводять до зростання її протиріч.

Причому, друге найбільш є характерним саме для молодих сімей, які є і

слабо підготовленими і невипробуваними у вирі сімейних негараздів. Ця

особливість неоднакової реакції особливо чітко простежується у випадку

"нормативного стресу", тобто зіткнення сім'ї із звичними для певного її етапу

труднощами. Для молодої сім'ї такими труднощами можуть виступати

вирішення житлової проблеми, період спільної психологічної адаптації тощо.

5. Поняття «гендер» та «гендерні відносини».

Поняття "гендер" у сучасному розумінні означає "співвідношення людей

різної статті", а українською мовою дослівно "рід" (чоловічий, жіночій,

середній). Сьогодні термін "гендер" застосовують для опису різноманітних

перетворень у суспільстві та державі, оскільки вони відбуваються під

впливом особистості чоловіка й жінки та їхніх відносин.

"Гендер" відрізняється від поняття "стать" (англійською "sex"), що

використовується для позначення фізіологічних відмінностей осіб. Якщо

стать задається природно, то гендер — соціально та зумовлений культурою

суспільства в конкретний історичний період. У найширшому розумінні

гендер можна визначити як змодельовану суспільством та підтримувану

соціальними інститутами систему цінностей, норм і характеристик чоловічої

й жіночої поведінки, стилю життя та способу мислення, ролей та відносин

жінок й чоловіків, набутих ними в процесі соціалізації.

Загалом, гендер досить складне поняття. У наукові літературі воно

вживається у кількох значеннях:

• як соціально-рольова та культурна інтерпретація рис особистості та

моделей поведінки чоловіка й жінки, на відміну від біологічної;

• як набуття соціальності індивідами, що народилися в біологічних категоріях

жіночої або чоловічої статей;

• як політика рівних прав і можливостей чоловіків та жінок, а також

діяльність зі створення механізмів щодо її реалізації.

6. Проблема гендерної рівності в суспільстві та зокрема, в галузі охорони

здоров'я.

Вважається, що термін "гендер" вперше був запроваджений у науковий оббіг

американським психоаналітиком Робертом Столлером у праці "Стать і

гендер: про розвиток мужності та жіночності" (1968). "Гендер" він розглядав

як поняття, що виражає біологічні, соціальні, культурні особливості,

незалежні від тих, що тлумачать біологічну стать. Тому не обов'язково

пов'язувати буття жінки із жіночністю, а буття чоловіка з мужньою

поведінкою. Такий підхід підтримало багато соціологів, особливо

феміністичного спрямування. Саме цей підхід започаткував новий напрям

соціальних досліджень — гендерних.

Гендерна соціологія — галузь соціології, що вивчає закономірності

диференціації чоловічих і жіночих ролей, статеві відмінності на всіх рівнях

та їх вплив на людське існування, співіснування, на особливості соціальної

організації, специфіку чоловічої та жіночої соціальних спільнот.

Головним інтересом гендерної соціології є проблематика, яка раніше

вважалась другорядною, сфера повсякденного, інтимного (гендерні ролі,

домашні обов'язки, шлюб і т.д.). Значна увага зосереджена на теоретичному

аналізі нерівноваги, незбалансованості становищ жінки й чоловіка та їхніх

можливостей і шансів у самореалізації, самоутвердженні та саморозвиткові.

Основне завдання гендерної соціології полягає в осмисленні радикальних

змін становища жінки, зміцнення і розширення жіночого начала в

суспільстві. Однак гендерні дослідження не є суто жіночими. Вони вивчають

соціальне життя обох статей, їхню поведінку, ролі, характеристики, спільне й

відмінне між ними, соціальні взаємовідносини статей.

Гендерні дослідження — дослідження соціальних та соціально-

психологічних особливостей жінок або чоловіків. Це дослідження засобів

відображення соціального розуміння статевих відмінностей.

Сьогодні гендерні дослідження набули статусу академічної дисципліни в

американських та європейських університетах. Наприклад, дослідження з

проблем жінок стали частиною освітніх та дослідницьких програм у США,

Франції, Великобританії, Канаді та інших країнах. Наукове дослідження й

вивчення гендеру все більше поширюється в академічних центрах України, в

яких вивчення гендерної проблематики було започатковане в 1990-ті роки. За

період свого існування центри жіночих та гендерних досліджень підготували

літературу з жіночої та гендерної проблематики. Серед них праці Т. Мельник

"Гендерна політика в Україні", Л. Лавриненко "Женщина: самореализация в

семье и обществе (гендерный аспект)", Л. Смоляр "Гендерна демократія -

стратегія XIX ст.", К. Левченко "Права жінок: зміст, стан та перспективи

розвитку" та інші.

До категоріального апарату гендерної соціології, крім поняття "гендер",

належать: "стать", "фемінність", "маскулінність", "андрогінність", "сексизм",

"біархат", "патріархат".

Поняття "гендер" означає рольові соціальні очікування від представників

кожної статті. Але на відміну від поняття "стать", воно стосується не

біологічних особливостей, за якими різняться чоловіки та жінки, а соціально

сформованих рис. Тобто якщо зі статтю пов'язані лише фізичні відмінності

будови тіла, то з гендером — психологічні, соціальні, культурні відмінності

між чоловіками та жінками.

Поняття "маскулінність" (лат. masculinus — чоловічий, тут — мужність,

сила) та "фемінність" (лат. femina – жінка, самка, тут жіночність). Вони

позначають відмінні психологічні характеристики, історично сформовані

особливостями культури певного суспільства. Маскулінність розглядають як

сукупність фізичних якостей, моральних норм і поведінкових особливостей,

властивих будь-якому чоловікові від народження. Так, маскулінність

асоціюється з активністю, незалежністю, самовпевненістю тощо. Фемінність

— це характеристики пов'язані з жіночою статтю, що охоплюють: пасивність,

м'якість, лагідність, чуйність, емоційність тощо, а також характерні форми

поведінки в кожному конкретному суспільстві. Вищий рівень споріднення

рис маскулінності та фемінності, досягнутий однією особою, свідчить про її

андрогінність (грец. androgynos — двостатевий). Вона означає індивідуальну

здатність особи залежно від конкретних ситуативних умов діяти водночас по-

жіночому і по-чоловічому. Поняття "андрогінність" з'явилось у літературі в

70-х роках. Американський психолог Сандра Бем була першою, хто розробив

опитувальник з вимірювання андрогінності. Її дослідження показали, що

майже третина дорослих людей мають високі показники одночасно

фемінності й маскулінності. Також виявилося, що андрогінні люди є більш

гнучкі і легше адаптуються до оточуючого середовища, ніж ті, чиї показники

були зміненими в бік маскулінності. Наприклад, люди, які демонструють

традиційні норми маскулінної поведінки, схильні до агресивної поведінки і

не схильні до співпереживань та ніжності. Ті, хто поводиться у традиційно

фемінній манері вільніше виявляють теплі почуття, співпереживання і

ніжність, проте вони менш схильні до демонстрації наполегливості та

незалежності. Андрогінні люди можуть бути незалежними і сильними та

водночас м'якими і добрими, в залежності від ситуації.

На відміну від андрогінного, маскулінний тип гендерної ролі приводить до

негативних суспільних явищ. З досліджень українського соціолога Н.

Лавриненко видно, що домінування "чоловічого" в культурі приводить до

культу сили в суспільних відносинах. Принцип насильства, який властивий

маскулінному світогляду, переноситься на взаємовідносини людини і

природи, батьків і дітей, жінок і чоловіків.

Сексизм (лат. sexus — стать) — дискримінація людей за ознакою статі.

Патріархат визначається як сімейна, соціальна, ідеологічна та політична

система, в якій жінка та жіноче завжди підпорядковане чоловікові та

чоловічому. Дана категорія є однією з найуживаніших у фемінізмі. На

відміну від патріархату, біархат є формою суспільного устрою, за якого

чоловіки та жінки мають рівне становище в суспільстві.

7. Демографічні процеси.

Демографія походить від грецького - демос - народ і графо - зображую, пишу.

Як і кожна наука, зокрема наука про життя, демографія має основу - народ, а

народ має, як і життя свій першопочаток.

Демографія - це вивчення кількісних характеристик населення. Людей можна

групувати по статі, віку, расі, релігії, утворенню, роду занять, доходу й

іншим ознакам.

Народжуваність — процес відновлення суспільства за рахунок появи нового

життя. Народжуваність визначається за допомогою коефіцієнта

народжуваності (розподіл абсолютного числа немовлят до загальної кількості

населення).

Смертність — визначається відношенням числа померлих до загальної

кількості населення.

Демографічна криза — глибоке порушення відтворення населення, що

загрожує самому його існуванню. Протягом усієї демографічної історії

людства аж до кінця XVIII ст. причинами демографічної кризи були часті

голодування, епідемії та війни; обумовлений ними високий рівень смертності

призводив до скорочення чисельності населення деяких країн і регіонів світу,

а інколи й до повного обезлюднення територій.Історичний процес зміни

репродуктивної поведінки в деяких промислове розвинених країнах виявляє

тенденцію до падіння рівня народжуваності нижче від необхідного для

простого відтворення населення, що є причиною сучасної демографічної

кризи.

Демографічний вибух — різке прискорення кількісного зростання світового

населення. Почався він у 1950-х pp. Коли зниження смертності значно

випереджає зниження народжуваності, то це приводить до прискореного

збільшення чисельності населення, неузгодженого з об'єктивними вимогами

соціально-економічного розвитку суспільства. Перевищення числа

народжень над числом смертей досягає великих розмірів. Оскільки сучасні

високі темпи росту чисельності населення земної кулі значною мірою

визначаються темпами його збільшення в країнах, що розвиваються (Азії,

Африки та Латинської Америки, де проживає близько 70% населення світу),

демографічний вибух у цих країнах перетворюється на світовий. За

демографічного вибуху середньорічний приріст населення перевищує 1,8—

2,0% . Демографічний вибух — явище тимчасове; з розвитком

демографічного переходу порушена узгодженість типів народжуваності та

смертності відновлюється, проміжний тип відтворення населення

поступається місцем основному, і демографічний вибух припиняється. Але

темпи демографічного переходу залежать від загального соціально-

економічного розвитку, і коли він, як у більшості слаборозвинених країн,

відбувається повільно, довго зберігається і проміжний тип відтворення

населення. У багатьох країнах, що розвиваються, проводиться демографічна

політика, спрямована на подолання перехідного характеру відтворення

населення. Процес демографічної стабілізації повсюдно завершиться

наближенням до стану, характерного для постійного (стаціонарного)

населення. У різних регіонах світу це відбудеться в різні строки, але в

більшості країн, що розвиваються, — не раніше середини XXI ст.

Демографія є однією з старіших наук світу, доказом можуть служити біблійні

історії в яких вказується факт перепису населення тих часів. Демографія це

наука, що займається вивченням відтворення населення і чинників, що

впливають на цей процес. Одним з таких чинників є зайнятість, що має

зворотній зв’язок з демографічними процесами, що відбуваються в

суспільстві. Так розглядаючи вплив народжуваності і смертності на

зайнятість населення можна виявити, що чим вища народжуваність тим вища

буде зайнятість наступних поколінь і тим вищаматеріальна забезпеченість

населення в даний час, оскільки народження дітей безпосередньо пов’язане з

матеріальним благополуччям нації, а отже і з рівнем зайнятості населення.

Проведено аналітичні порівняння показників зайнятості і народжуваності за

останні роки, оскільки народжуваність на Україні поступово почала

підвищуватись.

Але цей процес має зворотній зв’язок, так чим нижча народжуваність тим

скоріше старішає населення, збільшується чисельність непрацездатного

населення, підвищується навантаження на працюючу частину мешканців

країни. В результаті зростають податки і знижується рівень життя, що тягне

за собою скорочення робочих місць, підвищення міграційних процесів. А

оскільки старішає населення країни, то відповідно спостерігається

збільшення показників смертності, наслідком підвищення показників міграції

відбувається відтік працездатного відтік працездатного і

конкурентоспроможного населення.

Для України дане питання залишається одним з найгостріших проблем

сьогодення, не дивлячись на те, що за останні роки дещо підвищились

показники народжуваності, і дещо уповільнилось скорочення чисельності

населення .

Демографічна наука — складова частина демографії. Вивчає процеси, які

відбуваються в людському середовищі світу, регіону,країни: зміни в

чисельності населення, національному складі; досліджує динаміку в

суспільстві за статтю, віком, а також розлучення, народжуваність,

смертність, відтворення населення, його природний рух, міграційні процеси

тощо.

Особливими прикладами Д. н. становлять виявлення закономірностей,

тенденцій, явищ, що впливають на демографічні процеси, а також розробка

наукових рекомендацій, спрямованих на подолання негативних тенденцій у

людському суспільстві на певному історичному етапі. Інтерес людини до

себе виник у давні часи, коли вона була цілковито залежна від сил природи.

Людина змушена була навчитися рахувати представників свого роду,

племені. З появою держави попит на демографічні знання зростає. Для свого

утримання державі потрібні кошти, військо та чиновництво. Можна

твердити, що перші організовані обліки людей відбувалися ще за часів

виникнення перших державних утворень в Месопотамії (Ассірія, Вавилон),

Єгипті, Греції та Римі. В ті часи і впродовж наступних століть основна мета

обліку полягала в оподаткуванні населення та залученні осіб чоловічої статі

до війська. Тому держава стає основним організатором проведення переписів

населення. У Римі обліки населення проводилися під назвою «цензів». Навіть

у наступні часи, за феодалізму, облік проводився не систематично. Це

викликало протест, особливо панівних класів. Феодали прагнули приховати

чисельність своїх кріпаків, щоб зменшити податки державі, а також

постачання молодих кріпаків до армії. У 1753 р. в англійському парламенті

точилися гострі суперечки щодо проведення цензів, мовляв, це може

призвести до епідемічних захворювань. У Франції проти підрахунків

використовували навіть релігію. Наприкінці XVIII ст. ще не було відомостей

про кількість населення більшості країн Європи та світу.

Вважається, що початок систематичного перепису населення у світі було

покладено США. В 1790 р. конституцією цієї держави було передбачено

проведення переписів (цензів) раз на 10 років. Матеріали, отримані внаслідок

переписів населення, становлять підґрунтя для проведеннядемографічних

досліджень. Приклад США поширився на країни Європи. Сьогодні

переписами населення охоплено майже всі країни світу. Цим питанням

займається і ООН, яка збирає відомості про населення країн світу.

З розвитком суспільства зростає попит на знання про людство. Сьогодні вже

неможливо охопити складні й суперечливі демографічні процеси, що

відбуваються у світі, в загальне поняття — демографія. Тому, як і інші галузі

знань, вона поділяється на окремі складові частини: а) демографія історична;

б) демографічна політика; в) демографічна наука; г) демографічна статистика

та ін. Термін «демографія» має складну історію. Його визначення проходило

в умовах ідейно-політичної боротьби, що точилася між науковцями різних

напрямів. У цій боротьбі значну роль відіграла праця священика, вченого Т.

Мальтуса «Дослідження про закон народонаселення» (1798 p.). Він

запропонував біологічний підхід до розгляду чисельності населення та його

відтворення. Погляди Мальтуса справляли істотний вплив на визначення

сутності й змісту демографії упродовж XIX ст.

Поступовий розвиток демографії, накопичення наукового досвіду, вивчення

впливу на закономірності змін у чисельності та відтворенні населення,

соціально-економічних і політичних чинників спонукали до пошуків

загальної назви цієї науки. У 1855 р. відомий французький учений А. Гійар

опублікував працю «Елементи людської статистики, або Порівняльна

демографія». Терміном «демографія» він позначив галузь знань про

«природну й соціальну історію людського роду. В 1871 р. німецький учений

Е. Енгель запропонував назву «демологія» — наука про людські спільноти.

Визначити назву цієї науки робили спроби й інші дослідники. В 1877 р.

відомий учений-енциклопедист П. Ларусс вперше опублікував статтю під

назвою «Демографія», що стало поштовхом для поширення цього терміна. В

Росії його ввів Є. Алучин. Офіційне визнання термін отримав лише після

того, як у 1882—1883 pp. його було введено в назву міжнародних конгресів з

гігієни та демографії. В Україні великий науковий інтерес до демографії

припадає на XIX ст.

В Україні проблемами демографії займався відділ статистики, упродовж

1940—1950 pp. очолюваний М. Птухою. В 1963 р. в Інституті економіки АН

УРСР було створено сектор демографії і трудових ресурсів, а в 1966 р. його

було перетворено на відділ демографії і відтворення трудових ресурсів.

Сьогодні в Україні проблеми демографії, крім згаданого відділу,

досліджують працівники Ради з вивчення продуктивних сил України,

Київського національного університету ім. Тараса Шевченка та інших

установ.

Завдання для самоконтролю

1. Соціологія сім'ї це :

А) частина загальної соціології , теорія ―середнього рівня‖, яка розглядає

особливу сферу життєдіяльності та культури узгоджено діючої групи людей ,

а саме - сім'ї, досліджує її як малу соціальну групу та як соціальний інститут;

Б) частина загальної соціології, теорія ―середнього рівня‖, яка вивчає процес

становлення і функціонування особливої малої соціальної групи — сім'ї;

В) частина загальної соціології , теорія ―середнього рівня‖ , яка розглядає

становлення і розвиток одного з фундаментальних соціальних інститутів

суспільства — сім'ї.

2. Соціологія сім'ї розглядає особистість як :

А) носія соціокультурних внутрішньосімейних ролей ;

Б) агента соціалізації

3. Який з видів соціальних відносин у першу чергу підлягає вивченню в курсі

―Соціології сім'ї‖ :

А) відносини батьківства;

Б) родинні відносини;

В) подружні відносини;

Г) 1,2,3 види відносин.

4. Соціологія сім'ї пов’язана з низкою наукових дисциплін. Нижче наведені

твердження , які характеризують ці зв’язки. Чи згодні Ви з ними ?

1) Етнографія розглядає сім'ю крізь призму етнічних особливостей сімейного

укладу життя, сімейних ритуалів, обрядів, звичаїв, акцентуючи свою увагу на

минулому сім'ї, а соціологія сім'ї зосереджує свою увагу на сьогоденні і

звертається до минулого, щоб визначити тенденції еволюції сім'ї та

вірогідність їхньої дії у майбутньому.

А) згоден;

Б) не згоден;

2) Сімейне право вивчає процес законної регламентації, легітимізації,

становлення та розпаду сім'ї , функціонування сім'ї як самостійної субстанції,

яка вступає у взаємодію з іншими соціальними інститутами і державою, а

також питання сімейної власності. Соціологія сім'ї виявляє лише

поінформованість членів сім'ї про закони, що регламентують їхню діяльність.

А) згоден;

Б) не згоден.

3) Демографія сім'ї, узагальнюючи факти формування, функціонування і

розпаду сімейно-родинних груп, вивчає зв'язок сімейної структури населення

зі статевовіковою, розповсюдженість тих або інших сімейних структур,

тенденції шлюбності, дітності, розлучень. Соціологія сім'ї вивчає виховання,

утримання і навчання дітей у сім'ї, підготовку підростаючого покоління до

прийняття ролі дорослої людини, її соціальних позицій.

А) згоден;

Б) не згоден.

5. Завдання соціології сім'ї полягає:

А) у з'ясовуванні чинників, які впливають на діяльність сім'ї як соціального

інституту, котрий реалізує життєво необхідні для суспільства функції по

народженню, соціалізації й утриманню дітей;

Б) у з'ясовуванні мотивів особистості до вступу в шлюб і народженню дітей ;

В) обидві відповіді помилкові .

6. Сім'я в процесі своєї життєдіяльності вступає у взаємовідносини з

первинними і вторинними групами. Який вплив мають на сім’ю дані

соціальні спільності : сусіди , родичі, шкільний клас ?

А) вплив прямий , безпосередній;

Б) вплив непрямий, опосередкований, розтягнутий у часі.

В) позитивний

Тема № 9.Соціологія медицини та здоров'я.

План.

1. Предмет соціології медицини. Поняття «здоров’я» та «хвороба».

2. Медицина як професія.

3. Система відносин лікар - пацієнт - медична сестра.

4. Соціальна організація медичної допомоги. Порівняльний аналіз систем

охорони

здоров'я.

5.Тенденції розвитку системи охорони здоров'я в Україні.

1.Предмет соціології медицини. Поняття «здоров’я» та «хвороба».

Предмет валеології — індивідуальне здоров'я людини, його механізми.

Проаналізуємо більш конкретно цю категорію.

Здоров'я та хвороба — основні категорії наукового пізнання в медицині. Так

як це пов'язано з людиною, що проживає в суспільстві, то ці категорії мають

медико-соціальний характер, тобто здоров'я і хвороба — соціально-

детермінований стан людини. Але вони Мають чітку основу, так як природа

людини біологічна, а суть соціальна (людина не може розвиватися поза

соціумом). Усі свої потреби вона реалізує через функції фізіологічних систем

і все соціальне не реалізується без біологічного (наприклад, мислення

базується на рефлекторній діяльності головного мозку).

Таким чином, біологічна природа людини реалізує її соціальну суть.

Хвороба — це патологічний процес. Хвора людина втрачає активну

самостійність у реалізації своєї життєвої установки, втрачає оптимальний

зв'язок із середовищем і оточуючим її соціумом. Хвороба є пріоритетом

медицини, їі теоретичної та практичної сторони. Медицина займається саме

хворою людиною, а не її здоров'ям. Вона виліковує людину, повертаючи їй

здоров'я. Але, маючи конкретний предмет наукового пізнання (хвороба),

медицина не може забезпечити досягнення високих показників здоров'я

населення.

Відомо, що хвороба як категорія медицини має конкретне, доступне

описання: назва, особливості розвитку, симптоматика, діагностика,

розповсюдженість, лікування, профілактика і т.д. Цього не можна сказати

відносно здоров'я.

Згідно з В.П. Куликовим, індивідуальне здоров'я — це відсутність хвороби,

здоров'я як норма і здоров'я як успішне пристосування.

Здоров'я — абстрактно-логічна категорія, яка може бути описана різними

модельними характеристиками.

Якщо при обстеженні пацієнта лікар не знаходить ознак хвороби, то ставить

діагноз "здоровий". Але такий висновок досить сумнівний. Наприклад,

початкові стадії атеросклерозу або злоякісних новоутворень не проявляються

симптоматично, а фактично людина вже нездорова . Інший приклад, одна й

та сама людина за станом "норми" може працювати бухгалтером, вчителем,

але не пілотом, водолазом. Справа в тому, що "фізіологічна норма", ще не

відображає стан здоров'я. Принцип "норми" не може бути використаний і з

тої причини, що на сьогодні можна говорити про різні рівні здоров'я у цілком

здорової людини. Так, наприклад, у висококваліфікованого спортсмена після

фізичного навантаження анаеробного характеру (робота максимальної та

субмаксимальної потужності) рН крові досягає 7,0, але це не аргумент, щоб

говорити про патологію. Тому правомірно говорити про здоров'я як

динамічний стан, що дозволяє проявитись якомога більшій кількості

видоспецифічних функцій при економній витраті біологічного субстрату,

тобто здоров'я — це здатність індивіда проявляти свої біологічні та соціальні

функції.

Згідно з М.М. Амосовим, який увів поняття "кількість здоров'я", здоров'я —

це максимальна потужність органів і систем при збереженні якісних

фізіологічних меж їх функцій.

На думку В.В. Підвисоцького (одного із засновників патофізіології), не існує

абсолютного здоров'я й абсолютної патології, бо між ними є безліч зв'язків і

переходів. 0.0. Богомолець сформулював поняття про єдність норми і

патології. Це можна продемонструвати прикладом системи сполучених

посудин: чим більше здоров'я, тим менше можливості для хвороби і навпаки.

Між станом здоров'я та хворобою існує перехідний, або "третій стан", який

додатково поділяють на передх-воробу та недемонстративні патологічні

процеси.

Головна ознака передхвороби — можливість розвитку патологічного процесу

внаслідок зменшення резервів здоров'я, коли кількісні зміни переходять у

якісні.

Є два підходи до визначення індивідуального здоров'я — адаптативний і

креативний.

Лікар-натуропат Герберт Шелтон дає таке визначення здоров'я: "Здоров'я —

це стан цілісного та гармонійного розвитку при адаптації кожного з органів

один до одного. При цьому кожен орган більш ефективно працює на користь

цілого (організму), ніж на власну користь. Будь-яка хвороба — це порушення

законів життєдіяльності організму, законів природи".

Інші автори, розглядаючи індивідуальне здоров'я, беруть до уваги визначення

Всесвітньої організації охорони здоров'я! вважають,що індивідуальне

здоров'я — це стан повного фізичного, душевного, сексуального та

соціального благополуччя і здатність пристосовуватись до умов зовнішнього

і внутрішнього середовища та природного процесу старіння, а також

відсутність хвороби й фізичних дефектів. Але наведене визначення здоров'я

повністю виключає розумове благополуччя. Слід пам'ятати, що сучасна

людина активно творить історію, створює нові форми соціального і

економічного укладу на планеті Земля. Але при цьому 90% всіх сучасних

факторів ризику існуючих хвороб цивілізації, а також загроза в цілому

екологічному благополуччю природи має антропогенне походження, тобто є

наслідком творчої цивілізованої діяльності людини. Всі глобальні кризи е

похідними від людської діяльності.

Відомий вчений і теоретик медицини А.І. Струков взаємопов'язував поняття

здоров'я і свободи людини. Згідно з його вченням, хвороба — це порушення

нормального (оптимального) способу реалізації потреб (матеріальних,

духовних). Здоров'я — це нормальний психосоматичний стан і здатність

людини оптимально задовольняти свої матеріальні і духовні потреби.

Здоров'я та світогляд взаємопов'язані і взаємообумовлені. Струков вважає,

що лише духовний світогляд є головною основою дійсного здоров'я.

Згідно з В.П. Казначеєвим, здоров'я слід розглядати як валеологічний процес

формування організму і особливості людини.

За А. Маслоу, основними потребами людини є не лише потреби тіла, але й

прагнення до безпеки, надійності, захисту, мати сім'ю, належати до

суспільства, клану, друзів, мати повагу, самоповагу, свободу, яка забезпечить

повний розвиток своїх талантів тощо.

П.В. Сімонов створив тріадну структуру основних потреб людини в її

актуальному житті:

1. Вітальні (біологічні) потреби.

2. Соціальні потреби.

3. Ідеальні потреби (пізнання навколишнього світу і свого місця в ньому,

смислу і призначення свого існування на землі.

Принципово ці потреби відбивають три рівні організації існування людини

— біологічний (фізіологічний), свідомий (зверх життя — інтеграцію людини

в соціум), духовний (зверх-свідомість) — духовну культуру.

Згідно з ученням Аристотеля, рослини мають вегетативну душу, тварини —

вегетативну і чуттєву, люди — вегетативну, чуттєву і раціональну.

Нормальна людина має гармонійну цілісність всіх трьох порядків свого

існування: фізичного (біологічного), душевного (соціальної адаптації) і

духовного (особистої задоволеності).

В.І. Вернадський назвав оболонку землі, де живе людина, ноосферою, а не

антропосферою саме тому, що за виключенням розуму решта все в людині

належить біосфері. За О.О. Ухтомським, людиною неможливо бути, нею

лише можна стати.

Таким чином, починаючи з рівня свідомості, людина існує в двох якісно

різних сферах свого існування: адаптаційному та креативному. Первинне

значення до адаптаційного існування набувають фактори зовнішнього

середовища: фізичні, соціальні, екологічні. При цьому людина

пристосовується до дії реального оточуючого середовища. В

методологічному плані процеси адаптації знайшли своє повне відображення

в роботах І.П. Павлова про умовні рефлекси, у біхевіоризмі Дж. Уотсона і

його схемі 7* — К, де кожен стимул або ситуація (2) відповідає певній

поведінці (або реакції — К),

Креативне існування людини, на відміну від адаптаційного, спрямоване на

осмислення вищих, відсутніх в мінливій реальності, цінностей і їх практичне

досягнення. Швейцарський психолог Ж. Піаже вважає, що в процесі

соціалізації людина постійно осмислює нові для себе цінності і прагне до

практичного досягнення нових для себе цілей. Цей соціальний рух вперед і є

креативиою діяльністю людини.

Таким чином, діяльність людини як продукту біологічної і соціальної

еволюції спрямована, з одного боку, на адаптацію до умов існування

(фізичних і соціальних), а з іншого — на творче осмислення життя і

постійний рух уперед. Ця діяльність обумовлена фізичним, душевним і

духовним здоров'ям.

За Б.Н. Чумаковим, здоров'я людини — насамперед процес збереження та

розвитку ЇЇ психічних та функціональних якостей, оптимальної

працездатності та соціальної активності при максимальній тривалості життя.

Фактори, які впливають на здоров'я людини:

1) біологічні можливості;

2) соціальне середовище;

3) природнокліматичні умови.

За даними академіка Ю.П. Лисицина, факторами, які визначають здоров'я, є:

— здоровий спосіб життя — 50-55%;

— екологічні фактори — 15-20%;

— спадковість — 15-20%;

— медицина — 10-15%.

Він розрізняє чотири категорії способу життя або modus vivendi:

— економічну (рівень життя);

— соціальну (якість життя);

— соціально-психологічну (стиль життя);

— соціально-економічну (уклад життя).

2. Медицина як професія.

Розрізняють такі галузі медицини:

Клінічна медицина — розділ медицини, який займається безпосередньо

діагностикою та лікуванням хворих на відміну від розділу медицини, що

займається вивченням змін в різних органах і тканинах при різних

захворюваннях (патологічна анатомія), а також від лабораторних досліджень

(лабораторна діагностика);

Суспільна медицина — народна охорона здоров'я в поєднанні із загальною

медичною практикою, особливо в областях, де виявляється помітна нестача

медичного персоналу і один лікар може виконувати одночасно різні функції,

працюючи з широкими верствами населення.

Підліткова медицина — розділ медицини, що займається вивченням

захворювань дітей пубертатного та юнацького віку.

Профілактична медицина — розділ медицини, який займається запобіганням

розвитку захворювань. До нього відносяться різні сторони лікарської

діяльності, починаючи від масової імунізації населення проти різних

інфекційних захворювань (таких, наприклад, як дифтерія чи кашлюк), до

розробки методів знищення переносників захворювань (наприклад, комарів,

які є переносниками малярійних паразитів). Див також Всесвітня організація

охорони здоров'я.

Судова медицина — розділ медицини, що займається встановленням причин

травми або смерті, що сталася за нез'ясованих обставин, особливо якщо вони

походять імовірно в ході злочину. Такі дослідження проводяться

патологоанатомами за запитом коронера спільно з іншими експертами і

представниками поліції.

Тропічна медицина — розділ медицини, що вивчає захворювання, які

найпоширеніші в регіонах з тропічним кліматом; до них відносяться,

наприклад, малярія, лепра,трипаносомоз, шистосомоз і лейшманіоз.

Військова медицина — галузь медицини, яка являє собою систему наукових

знань і практичних заходів, спрямованих на зміцнення здоров'я

військовослужбовців, а також запобігання бойовим ушкодженням та

захворюванням і їх лікування.

Медична психологія — розділ психології, що вивчає роль психіки в умовах

виникнення і протікання хвороб людина, а також відновлення її здоров'я.

Медична географія — галузь медицини, що вивчає вплив природних і

соціальних умов на захворюваність населення в різних районах земної кулі.

Авіаційна медицина — галузь медицини, що вивчає умови професіональної

діяльності льотного складу і розробляє медичні заходи для забезпечення

авіаційних польотів.

Спортивна медицина — галузь медицини, що вивчає вплив на організм

людини засобів фізичної культури і спорту; розробляє та обґрунтовує

раціональну методику фізичних вправ і спортивного тренування з метою

всебічного гармонійного розвитку, зміцнення здоров'я і підвищення

працездатності людини.

Космічна медицина — галузь медицини, дослідження і заходи якої

спрямовані на забезпечення і створення оптимальних умов життєдіяльності

людини в космічному польоті й під час виходу в космічний простір.

Медицина катастроф — спеціальна галузь охорони здоров'я, основним

завдання якої є надання в екстремальних ситуаціях (під час стихійного лиха,

катастрофи, аварії, масового отруєння, епідемії, епізоотії, радіаційного,

бактеріологічного і хімічного забруднення тощо) безоплатної медичної

допомоги.

Народна медицина — сукупність набутих народом емпіричних відомостей

про цілющі засоби, лікарські трави і гігієнічні навики, що спрямовані на

охорону здоров'я людей, запобігання хворобам і лікування хворих.

Ветеринарна медицина — галузь, що охоплює систему наук про хвороби

тварин, їх профілактику, діагностику, лікування, визначення якості харчових

продуктів і сировини тваринного походження, а також діяльність,

спрямовану на збереження здоров'я і продуктивності тварин, запобігання

захворюванням і захист людей від хвороб, спільних для тварин і людей.

Окрім того, розрізняють теоретичну, практичну і доказову медицину.

Теоретична медицина

Теоретична медицина (синоніми: медична наука, медична теорія) — галузь

науки, що вивчає організм людини, його будову та функціонування у

нормальному стані та при різних патологічних станах,

методи діагностики, лікування та профілактики (попередження) таких станів.

Теоретична медицина розділяється на медичні науки, кожна з яких вивчає

окремі аспекти теоретичної медицини. Наприклад:

анатомія — наука про будову тіла людини на макроскопічному (органи та

системи органів) рівні,

гістологія — наука про будову тіла людини на мікроскопічному, клітинному

рівні,

фізіологія — наука, що вивчає процеси функціонування організму тощо.

Практична медицина

Практична медицина (синоніми: медична практика, охорона здоров'я,

клінічна медицина) — галузь діяльності, що застосовує на практиці надбання

медичної науки.

Практична медицина розділяється на напрямки за такими критеріями:

лікування захворювань різних органів та систем. Наприклад:

стоматологія — лікування захворювань зубів,

гастроентерологія — лікування захворювань органів травлення,

ендокринологія — лікування захворювань органів внутрішньої секреціїї,

офтальмологія — лікування захворювань очей тощо.

лікування захворювань різної етіології (причини виникнення). Наприклад:

травматологія,

медицина інфекційних хвороб,

медицина професійних захворювань,

медицина катастроф,

наркологія,

токсикологія тощо.

лікування різних категорій хворих. Наприклад, за віком :

педіатрія,

геріатрія,

професійною належністю

медицина професійних захворювань,

спортивна медицина тощо.

лікування різними методами. Наприклад:

хірургія,

терапія.

виконання специфічних маніпуляцій або лікування специфічних станів.

Наприклад:

анестезіологія,

реаніматологія,

акушерство,

функціональна діагностика,

відновлювальна медицина.

Питання класифікації практичної медицини за методами лікування (офіційна

медицина, гомеопатія, фітотерапія, народна медицина тощо) є дуже спірним і

тому потребує професійної дискусії.

Доказова медицина

Комплекс принципів діагностики, лікування та профілактики захворювань,

які передбачають дослідне і статистично достовірне доведення впливу

чинника (напр., збудника — на виникнення, препарату — на лікування,

методу профілактики — на уникнення захворювання) отримав назву

доказової медицини. У сучасній медичній науці все ширше застосовуються

критерії доказової медицини, яка вимагає строгих доказів ефективності тих

чи інших методів лікування, профілактики або діагностики шляхом

методологічно коректно виконаних РСІ (рандомізованих контрольованих

випробувань) — подвійних сліпих плацебо-контрольованих клінічних

випробувань. Будь-які інші методи, які не отримали підтвердження

ефективності в РСІ, відкидаються як нерелевантні і неефективні, незалежно

від їх уявної ефективності у відкритих дослідженнях, коли деякі учасники

дослідження знають, який саме вплив отримує пацієнт. Оскільки ймовірність

багатьох захворювань збільшується з віком, інтенсивно розвиваються з

позицій доказової медицини такі розділи, як геронтологія та геріатрія, які

вивчають проблеми уповільнення старіння, антивікової терапії та

профілактичної медицини в літньому і старечому віці.

3. Система відносин лікар - пацієнт - медична сестра.

Досліджуючи сучасні тенденції в медицині, варто припустити, що розвиток

вітчизняної охорони здоров'я поряд з іншими характеристиками визначається

зміною суті традиційних відносин лікаря і пацієнта. Відносини ці сьогодні в

більшому ступені, чим у період радянського розвитку суспільства,

наповняються економічними складовими; починають здобувати ліберальну

маркетингову сутність. Крім класичних визначень, лікар, як фахівець, що

допомагає при утраті фізичного і психічного здоров'я, що приймає пологи і

продовжують життя, що полегшує страждання стражденних - починає

виступати, у більшій або в меншому ступені, як виробник медичних послуг і

продавець своєї праці і його результатів.

Встановлення довірчих взаємовідносин і співробітництво лікаря і пацієнта

визначають успіх лікування і є одним із головних обов’язків лікаря.

Лікар повинен сприяти усвідомленню та реалізації відповідального ставлення

пацієнта до процесу обстеження та лікування.

Авторитарне ставлення лікаря (медичного працівника) до пацієнта без

урахування ставлення останнього до процесу лікування неприпустимо, крім

тих ситуацій. Що вимагають невідкладного медичного втручання.

Якщо можливість довірчих взаємовідносин з лікарем виключає стан пацієнта,

їх встановлюють з його законними представниками. Родиною чи близькими

йому людьми.

Лікар повинен інформувати пацієнта щодо необхідності, ступеня ризику,

найближчих і можливих віддалених наслідків для його здоров’я

передбачуваного медичного втручання, про альтернативні методи лікування,

їхню порівняльну ефективність, про права пацієнта та можливості їх захисту.

Інформація, що надається лікарем, має бути доступною, повинна викладатися

зрозумілою для пацієнта мовою, з урахуванням стану, особливостей

особистості й культурного рівня пацієнта.

Лікар повинен сприяти здійсненню права пацієнтаознайомитися з історією

своєї хвороби, офіційними документами, будь-якою інформацією,

отриманою при його обстеженні та лікуванні.

У разі неспроможності пацієнта (суб’єкта діяльності у сфері охорони

здоров’я) сприйняти необхідні інформацію остання повинна бути доведена

до відома його законних представників чи родини.

Лікар зобов’язаний сприяти реалізації прав пацієнта скористуватися

запропонованими медичними послугами чи відмовитися від них.

Лікар повинен уникати невиправданої наполегливості та нав’язування

пацієнтові своєї особистої думки, а також будь-яких релігійних чи

атеїстичних поглядів щодо згоди пацієнта на медичне втручання.

За неможливості дізнатися про думку пацієнта щодо медичного втручання

через некомпетентність останнього необхідно звернутися до його родини або

законного представника.

Тільки вкрай важкий стан пацієнта (загроза життю чи непритомність), що

вимагає невідкладного медичного втручання, та неможливість зв’язатися з

його законними представниками або родиною звільняють лікаря від

зобов’язання отримання згоди.

Рішення про оголошення несприятливого чи смертельного прогнозу повинно

прийматися лікарем, виходячи з його досвіду, з урахуванням думки самого

пацієнта та його близьких.

Надання інформації про несприятливий чи смертельний прогноз, що може

травмувати пацієнта, повинно бути обачним і проводитися з необхідним

почуттям такту та розумінням психологічного стану хворого.

Родина хворого може бути попереджена про несприятливий діагноз, якщо

сам пацієнт не заперечує цього.

У певних випадках на прохання самого пацієнта або якщо пацієнт

знаходиться в тяжкому психофізичному стані, він може бути залишений у

невіданні щодо небезпечного діагнозу і прогнозу.

Під час опитування зміна суті відносин між лікарем і пацієнтів, що були за

останні 10-15 років у системі охорони здоров'я, відзначають 62% пацієнтів і

71 % медичних працівників.

В анкеті було задане питання по деталізації відносин, що змінилися: ― чи

Переважають у сучасних відносинах лікаря і пацієнта (його родичів)

економічні розуміння?‖. З цим твердженням виявилися згодні більш 2-х

третіх пацієнтів (74%) і більш половини медиків (59%). Більш третини

лікарів (37%) не згодні з таким твердженням. Серед пацієнтів незгодних

виявилося тільки 12%, менше ніж частка що сумніваються (14%). Серед

лікарів утруднилося дати однозначна відповідь на дане судження 8%.

З метою підтвердження думки про зміну/не зміні відносин лікаря і пацієнта

пропонувалося охарактеризувати судження: ―Економічні взаємини завжди

переважали у взаєминах лікаря і пацієнта‖. Не погодилося з цим абсолютну

більшість медичних працівників (91%), серед пацієнтів думки розділилися

приблизно нарівно: 48% погодилися із судженням, 44% - не погодилися, інші

(8%) утруднилися з відповіддю.

У наступній групі питань дослідники спробували виявити відносини до

суджень про спрямованість відносин пацієнта і медичного працівника.

На декларативне твердження, що лікар у своїх взаєминах з пацієнтом завжди

повинний ставити на перше місце безкорисливу турботу про нестатки

пацієнта ствердно відповіли 92 % медиків і 80% пацієнтів. Серед пацієнтів

виявилося 20%, хто утруднився із судженням, але що цікаво – 8% медичних

працівників не погодилися з висловленим судженням.

Обговорення з цим питанням було запропоноване судження, що сучасні

лікарі завжди і в усьому випливають клятві Гіппократа. 45% пацієнтів згодні

з цим, а 40% - не згодні. Серед медичних працівників 57% підтвердили

судження, 31% не погодився. Приблизно нарівно в обох групах (15%

пацієнтів і 12% медиків) утруднилися з відповіддю.

Новий господарський механізм у системі охорони здоров'я 80-х років,

система обов'язкового медичного страхування 90-х років, широке

обговорення в науковій літературі введення співоплат пацієнтів при

одержанні ними медичної допомоги – усе це активно акцентує увагу на

матеріальних стимулах медичної діяльності. Уведення подібних економічних

форм взаємин між суб'єктами системи охорони здоров'я, на нашу думку,

деякою мірою, сприяють складанню в медичного працівника переконань і

мотивацій розрахунку на адекватну матеріальну винагороду своєї праці.

Зрозуміло, що процес становлення таких переконань украй тривалий.

Сьогодні ж із твердженням, що чи пацієнт його родичі повинні брати участь

у винагороді лікаря за його працю, пацієнти і медичні працівники солідарно

(у 63% випадках) відповідають негативно. А на питання ― чи Належний лікар

у своїх відносинах з пацієнтом завжди розраховувати на матеріальну

винагороду?‖ 45% пацієнтів відповідають ствердно, 23% не згодні з ними, а

третина опитаних (33%) утруднилися з відповіддю. У той же час при

відповіді медичних працівників на це ж питання тільки 35% респондентів

висловилися за такий розрахунок, а більш половини (52%) не згодні з таким

твердженням.

49% з числа пацієнтів і біля 2-х третіх (61%) медиків вважають, що пацієнт

безпосередньо не повинний впливати на рівень заробітної плати медичного

працівника і що рівень заробітної плати лікаря повинний встановлюватися і

регулюватися тільки державними органами (65%-66%). Звертає увагу

високий відсоток не визначилися в думках за даними твердженням:

відповідно 30% і 19% серед пацієнтів і 21% і 16% у відповідях медичних

працівників.

Розшарування суспільства по ступені добробуту, матеріальний статус

пацієнта, сегментування ринку медичних послуг – усе це припускає

дослідження з трансформації відносин медичних працівників до різних груп

населення. З твердженням, що соціальний статус пацієнта відіграє

визначальну роль у взаєминах його з лікарем, згодні 69% респондентів з

числа пацієнтів, а 14% не згодні. Лікарі в цьому судженні більш

консервативна: половина опитаних (50%) заперечують вплив соціального

фактора на такі відносини, майже стільки ж (47%) підтверджують таку пряму

залежність.

Нами було задане питання про вплив добробуту пацієнта на надання йому

більш якісних медичних послуг. Абсолютна більшість пацієнтів (84%) і

медичних працівників (80%) вважають, що добробут пацієнтів відіграє

визначену роль в одержанні ними більш якісної медичної допомоги. Так не

вважають 20% медичних працівників і тільки 8% пацієнтів. Інші не

визначилися у своєму відношенні.

Становить визначений інтерес кореляція цих даних з відповідями на

твердження ―Пацієнт завжди може одержати високоякісну медичну

допомогу, незалежно від свого добробуту‖. Погодилися з цим тільки по 26%

кожній із груп. 69% респондентів пацієнтів і 58% респондентів медичних

працівників не погодилися з ці твердженням. Що цікаво – 16% медиків не

могли визначитися у своєму відношенні до представленої залежності.

У дослідженні почата спроба з'ясувати наявність/відсутність відносин

продавця і покупця між основними суб'єктами медицини в сьогоднішній

дійсності й у радянський період . На твердження, що в сучасній вітчизняній

охороні здоров'я відносини лікаря і пацієнта придбали суть відносин

продавця і покупця ствердно відповіли 66% пацієнтів і 49% медиків. П'ята

частина пацієнтів не згодна з таких твердженням, а серед медичних

працівників частка незгодних наближається до рівня згодних і складає 44%.

Частка пацієнтів, що сумніваються вище в групі, (14% проти 6%).

З твердженням, що у відносинах лікаря і пацієнта в системі охорони здоров'я

радянського періоду була присутня суть відносин продавця і покупця не

погодилися 80% медиків і 54% пацієнтів. Частка згодних виявилася вище в

групі пацієнтів (23%), і тільки 10% медичних працівників підтвердили такі

відносини в минулому.

Сучасні зміни статусу пацієнта в пріоритетності захисту своїх прав неминуче

приводять до трансформації патерналістичних (―батьківських‖) взаємин в

сучасній медицині. Ступінь такої пріоритетності був заданий нами у

твердженнях ―Пацієнт і лікар у свої відносинах повинні мати рівні права‖ і

―У взаєминах лікаря і пацієнта права пацієнта повинні бути вище усього‖. По

першому твердженню і пацієнти і медики виявилися солідарними: відповідно

65% і 67% відповіли ствердно, тобто погодилися із судженням. По другому

твердженню 59% пацієнтів виступило за пріоритетність своїх прав. Їхня

думка підтримали 40% медиків, а кожен другий (52%) заперечує проти

пріоритетності прав пацієнта.

Таким чином, узагальнюючи результати проведеного дослідження, можна

затверджувати, що як пацієнти, так і лікарі, оцінюючи запропоновані

судження, підтверджують зміни, що відбуваються, у своїх взаєминах убік

економічно обумовлених. Підтвердженням тому є визнання впливу на

надання медичної допомоги соціального статусу пацієнта і його добробуту.

Трансформацію відносин убік маркетингових підтверджують відповіді по

посиленню економічних складових таких взаємин і незначний їхній ступінь

наявності в минулому.

Своєрідним парадоксом сучасних відносин лікаря і пацієнта в Росії є те, що

при явних позитивних судженнях про трансформацію відносин убік

ринкових (маркетингових), визнанні економічних стимулів праці медичних

працівників, деяких несміливих судженнях по пріоритетності статусу

пацієнта, респонденти, оцінюючи морально-етичну сторону відносин,

ратують здебільшого за перевагу лікаря . Віддаючи у своїх відносинах

пріоритетність медичному працівнику, і пацієнти і лікарі логічно виступають

за державне регулювання винагороди медиків за працю.

Дане дослідження показує, що в судженнях респондентів про наявність

об'єктивних тенденцій, що змінюють взаємини пацієнта і медичного

працівника убік ліберальних маркетингових, украй висока роль

консервативних переконань у пріоритетності лікаря, як суб'єкта таких

відносин. Разом з тим, принижена роль пацієнта як споживача, украй низка

ступінь визнання його економічної участі і можливості активного впливу на

виробництво й одержання якісних медичних послуг.

Проведене дослідження розкриває наявність визначених маловивчених

проблем у сфері сучасних взаємин пацієнта і медичного працівника.

Об'єктивна трансформація таких відносин, у нових економічних реаліях

вітчизняної охорони здоров'я, вимагає глибокого наукового дослідження й

осмислювання, пошуку в об'єктивності цих відносин характерне і

специфічного, приведення характеристик подібних відносин у визначену

систему.

4. Соціальна організація медичної допомоги. Порівняльний аналіз

систем охорони

здоров'я.

Основні моделі систем охорони здоров’я

У світовій практиці охорони громадського здоров’я та медичного

забезпечення на сьогодні існують чотири основні моделі системи охорони

здоров’я. Хоча національні системи охорони здоров’я базуються на

поєднанні різних джерел формування сукупного бюджету, у кожній країні

переважає якийсь один із механізмів фінансування. Залежно від того, який

механізм превалює в системі охорони здоров’я тієї чи іншої країни, його

відносять до однієї з чотирьох моделей.

Розглянемо основні моделі охорони здоров’я, виходячи з принципу: від

найменшого втручання держави у сферу охорони здоров’я до

найбільшого (див. таблицю).

Основні моделі систем охорони здоров’я

Приватна

система

(модель переваги

споживачів)

Система

соціального

страхування

(модель

Бісмарка)

Державна

система

(модель

Беверіджа)

Централізована

система

(модель

Семашка)

Країни

США Діючі: Австрія,

Бельгія,

Франція,

Німеччина,

Нідерланди,

Люксембург,

Швейцарія,

Японія

На

перехідному

етапі: Ізраїль,

Туреччина

Діючі: Данія,

Фінляндія,

Іспанія,

Ірландія,

Норвегія,

Швеція,

Об’єднане

Королівство

На

перехідному

етапі: Греція,

Італія,

Португалія,

Іспанія

Всі колишні

республіки

Радянського

Союзу

та країни

соціалістичної

співдружності

у минулому

(зараз

знаходяться на

різних етапах

переходу

чи тільки

планують

перехід до

страхової

чи змішаної

системи)

Охоплення населення

Залежить

від

працевлаштування

Обов’язкове

охоплення всіх

громадян

Обов’язкове

охоплення

всіх громадян

Обов’язкове

охоплення всіх

громадян

Переважаюче джерело фінансування

Внески

працедавців

і/або особиста

купівля

страхового полісу

через приватні

Обов’язкові

цільові внески

працедавців та

працівників

Державний

бюджет

(загальні

податкові

надходження)

Виключно

державний

бюджет

страхові компанії

Модель переваги споживачів Модель переваги споживачів (приватна система охорони здоров’я)

характеризується значними ризиками. Усі суб’єкти у такій моделі (страхові

компанії, надавачі та споживачі медичних послуг) взаємодіють як вільні

суб’єкти ринку. Медичне страхування здійснюється на приватній основі,

хоча і забезпечується через роботодавців шляхом добровільних внесків.

Страхування здоров’я частини населення, яка не застрахована за місцем

роботи, забезпечується урядом. Премія приватного медичного страхування

розраховується, виходячи з середньої вартості надання послуг. Різні страхові

компанії мають різні переліки оплачуваних послуг для різних категорій

застрахованих. Медичну допомогу надають здебільшого приватні лікарі та

лікарні.

У приватних системах медичного страхування зазвичай

використовується шкала індивідуальних показників ризику. Тому це

найбільш ненадійний вид страхування, який суперечить системі соціальної

солідарності. У таких випадках страхові внески кожної окремої людини

коригуються на фактор ризику, що відображає стан її здоров’я.

Найхарактернішим прикладом такої моделі є система охорони здоров’я

США. До її переваг слід віднести 1) наявність стимулів для розвитку

професіоналізму медичних працівників, 2) забезпечення високої якості

медичної допомоги, а також 3) мобільність ресурсів та 4) інтенсивний

розвиток нових медичних технологій. Суттєвими недоліками моделі є, перш

за все, величезні соціально-економічні втрати (принаймні 35 млн.

американців не мають адекватного медичного страхування) і нестримне

зростання суспільних витрат на охорону здоров’я.

Модель Бісмарка

Модель Бісмарка (соціально-орієнтована система охорони

здоров’я) базується переважно на обов’язковому соціальному страхуванні

всіх жителів країни відповідно до визначеного рівня доходу. За такої моделі

система охорони здоров’я фінансується через цільові внески роботодавців і

працівників, а також через бюджетні субсидії із загальних або цільових

надходжень. Розмір внесків визначається, виходячи з можливості їх сплати

населенням, а доступ до послуг — виходячи з потреби у них.

Перевагою цієї моделі є незалежність страхових фондів. Управління

останніми відбувається через державні чи приватні страхові компанії,

діяльність яких строго регламентована. Тобто здійснення медичного

страхування є функцією самоврядних незалежних організацій, які мають свій

власний бюджет, автономне управління та юридичний статус, що забезпечує

їм незалежність від уряду та державного бюджету. У деяких країнах

(наприклад, у Франції) організації, яким доручено надання соціальних

послуг, є приватними, але вони перебувають під жорстким контролем з боку

уряду. Фактично вони є квазі-державними і у більшості країн

некомерційними організаціями.

За моделлю Бісмарка одним з головних принципів медичного страхування є

соціальна солідарність та субсидіарність, тобто ризики окремих груп

населення розподіляються на все населення. У соціальному страхуванні

зазвичай практикується детальний перелік видів послуг, що компенсуються,

а розміри внесків встановлюються на доступному для населення рівні.

До європейських країн, системи охорони здоров’я яких фінансуються за

рахунок страхових внесків, належать Австрія, Бельгія, Франція, Німеччина,

Нідерланди та Швейцарія. Звичайно, системи охорони здоров’я цих країн

відрізняються одна від одної через наявні історичні, соціальні, економічні,

організаційні та ідеологічні відмінності. Європейська система соціального

страхування переважно ґрунтується на соціальному партнерстві.

Соціально-орієнтована система забезпечує:

ефективне надання медичних послуг;

стабільне фінансування сектора охорони здоров’я;

регулювання прав пацієнтів як споживачів послуг;

об’єднання ризиків і взаємну підтримку;

надання послуг відповідно до потреб населення, а розподіл фінансового

тягаря відповідно до можливостей населення;

реалізацію цілей державної політики охорони здоров’я, зберігаючи при

цьому певний рівень незалежності від уряду.

Недоліками такої системи є проблеми зі стримуванням витрат, можливість

зростання вартості медичних послуг, високий рівень адміністративних

витрат.

Модель Беверіджа У моделі Беверіджа (державна система охорони здоров’я) фінансування

здійснюється переважно за рахунок державного бюджету, тобто внески

збираються через загальну податкову систему — на центральному,

регіональному чи місцевому рівнях. При цьому застосовуються не лише

стандартне адміністрування, але й сучасні методи управління. Рішення щодо

загального обсягу фінансування приймається у процесі планування витрат

державного бюджету в цілому.

Страхові фонди у рамках системи охорони здоров’я, що функціонує

відповідно до цієї моделі, загалом є нецільовими, проте всі громадяни

охоплюються страхуванням, яке забезпечує їм отримання уніфікованого

обсягу медичних послуг. Відповідальність за справедливий географічний

розподіл бюджету між надавачами медичних послуг несуть переважно

регіональні органи охорони здоров’я.

У моделі Беверіджа можуть застосовуватися різноманітні підходи до

фінансування системи охорони здоров’я, але головна роль у забезпеченні

фондами належить державному сектору.

Ця модель характерна для систем охорони здоров’я Скандинавських країн,

Ірландії і Великої Британії, країн Південної Європи — Греції, Португалії та

Іспанії.

Проте системи охорони здоров’я, що фінансуються із загальних податкових

надходжень, у різних країнах мають свої особливості. Скажімо, в Ірландії та

Данії лише найменш забезпечені громадяни отримують всю допомогу по

медичному страхуванню без додаткової оплати, у той час, як решта

населення повинна оплачувати деякі додаткові витрати готівкою. Що ж до

таких країн як Фінляндія, Велика Британія, то їхні системи охорони здоров’я

мають два джерела фінансування: основна частина фінансових надходжень

формується за рахунок податків, а решта надходить від фондів соціального

страхування. Крім того, у Фінляндії внески на соціальне страхування

використовуються головним чином для оплати приватного медичного

обслуговування, медико-санітарного обслуговування на підприємстві, ліків

та допоміжних послуг. У Великій Британії зберігся розподіл внесків на

соціальне страхування між роботодавцями і працівниками, а в деяких

скандинавських країнах (Фінляндія, Норвегія і Швеція) від внесків

працівників відмовились.

Існує думка, що найсуттєвішим недоліком державної системи охорони

здоров’я є бюрократичність адміністрування. Іншим її недоліком є значна

залежність від структури та обсягу коштів державного бюджету, що

виділяється на охорону здоров’я. Така система характеризується відсутністю

1) зацікавленості в економії всіх видів ресурсів та 2) стимулів до підвищення

якості медичної допомоги і задоволення потреб споживачів. З іншого боку,

система загальних податків може бути дуже ефективною в обмеженні

загальних витрат і, у разі належного управління нею, мати менші

адміністративні витрати ніж страхова система.

Модель Семашка Система охорони здоров’я, побудована за моделлю Семашка, фінансується

виключно з державного бюджету, базується на загальних податках,

контролюється державою через систему централізованого планування та

характеризується відсутністю приватного сектора.Недоліками цієї моделі є

бюрократичні та адміністративно-командні методи управління охороною

здоров’я та відсутність економічних важелів управління.

Модель Семашка була прийнята у країнах Центральної та Східної Європи,

зокрема й в Україні. На сьогодні системи охорони здоров’я більшості цих

країн перебувають на різних етапах переходу до системи соціального

страхування чи до комбінованої системи.

У період переходу України до ринкової економіки вітчизняна галузь охорони

здоров’я зазнала певних змін і відчутно занепала. Реформа охорони здоров’я

вимагає детального аналізу існуючої системи та чіткого бачення нової

концепції, виходячи з реальних економічних, культурних та політичних

особливостей України. Потрібно також врахувати світовий досвід і позитивні

сторони існуючої системи.

Підходи до аналізу систем охорони здоров’я та їхнього реформування

Ми прагнемо мати систему охорони здоров’я, яку можна було б

охарактеризувати як «правильну» та «найкращу». Що мається на увазі?

Перша характеристика, очевидно, передбачає оптимальний баланс

економічної ефективності та справедливості, друга — таку організацію

економіки, яка б дала можливість раціонально використовувати обмежені

фінансові ресурси.

Щоб визначити причини неефективного функціонування системи, потрібна

така інформаційна інфраструктура (від рівня закладу охорони здоров’я до

загальнонаціонального рівня), за якої можна було б зібрати об’єктивні дані та

цілісно оцінити фінансові й організаційні недоліки системи. На основі цього

мають бути запропоновані конкретні реформи, які призведуть до реальних

змін на краще.

Як показує міжнародний досвід, реформа системи охорони здоров’я є

непростим процесом, оскільки стосується всіх громадян, до її реалізації

причетно багато інституцій, що часто мають суперечливі інтереси. Вагомою

причиною також є опір запровадженню змін. А отже потрібен компроміс,

визначений конкретною ситуацією.

Систему охорони здоров’я нелегко контролювати через складність її

структури і механізмів функціонування. Опір змінам і різноманітність

перспектив для суб’єктів системи обумовлюють епізодичний і циклічний

характер реформи.

Світовий досвід є прийнятним джерелом ідей, але потрібно пам’ятати, що

стратегія, яка впроваджується в інших країнах, завжди потребує оцінки у

відповідному контексті.

В останні десятиріччя для аналізу систем охорони

здоров’я використовуються різні підходи.

Підхід, запропонований Мілтоном Ромером Підхід, який запропонували Мілтон Ромер (Мilton I. Roemer) та деякі інші

вчені, передбачає опис з наступним порівнянням систем охорони

здоров’я багатьох країн світу. Система охорони здоров’я визначається через

показники ресурсів, зокрема кількість лікарняних ліжок, медичних

працівників, інші кількісні показники (захворюваність, смертність, середня

тривалість життя), а також через особливості урядових програм. Такий підхід

до аналізу надає значну кількість описових деталей окремих систем охорони

здоров’я, але не формулює чіткі висновки та рекомендації щодо того, як

змінити систему, як розуміти політичні процеси, що впливають на діяльність

охорони здоров’я, як виробити суспільно необхідні принципи для оцінки

поточних проблем або майбутніх дій.

Підхід, запропонований Джеремі Харстом Підхід до аналізу системи охорони здоров’я, запропонований Джеремі

Харстом (Jeremy Hurst), заснований на джерелах фінансових ресурсів.

Харст вивчав системи охорони здоров’я з точки зору притоку фінансових

ресурсів і методів оплати медичних послуг між групами населення та

медичними закладами. Він розглядав систему охорони здоров’я як закриту

систему, в якій обсяг медичних послуг відповідає фінансовим надходженням.

Сучасний розвиток цього підходу у формі Національних рахунків охорони

здоров’я забезпечує складніший аналіз і часто надає додаткову

характеристику руху потоків фінансових ресурсів від джерел доходів через

посередників до надавачів медичної допомоги. Однак, найсуттєвішим

недоліком цього підходу є зосередження на описі.

Економічна теорія виробила іншу концептуальну модель для розуміння

системи охорони здоров’я. Але складність полягає в тому, що система

охорони здоров’я, навіть у межах однієї країни, є поєднанням багатьох

різноманітних ринків для різних товарів і послуг у різних географічних

зонах. Оскільки окремі ринки рідко вивчалися детально, то в такому аналізі

не вистачає розуміння їхньої взаємодії. Більш того, економічна парадигма

оперує схемою попиту й пропозиції, де рівень цін є орієнтиром як для

споживача, так і для виробника. Ринок медичних послуг стимулює розвиток

ринку страхування на випадок хвороби і створює стимули, які керують

виробництвом, — від сучасних медичних технологій до нових ліків і

обладнання. Одночасно необхідно враховувати істотний вплив пропозиції на

попит і на поведінку пацієнтів.

Крім того, у багатьох країнах більша частина системи охорони здоров’я не

організована згідно з ринковими принципами. А якщо і існують такі ринки,

вони часто конкурентно недосконалі. Враховуючи вказані складнощі і

орієнтуючись на конкурентну модель, очевидно, що мікроекономічна теорія

пропонує недостатньо рекомендацій щодо удосконалення систем охорони

здоров’я на макрорівні і, зокрема, щодо поліпшення загального стану

здоров’я громадян та показників збільшення національних витрат на охорону

здоров’я тощо.

Підхід, запропонований Всесвітньою організацією охорони здоров’я Одним з останніх підходів є порівняльний аналіз функціонування систем

охорони здоров’я окремих країн світу, запропонований Всесвітньою

організацією охорони здоров’я (ВООЗ, 2000). Відповідно до цього підходу

національні системи охорони здоров’я класифікуються на основі певних

показників з використанням узагальнюючої комплексної структури для

проведення порівняльного аналізу. Аналізуються головні цілі фінансування

системи охорони здоров’я: збір чи накопичення (collection), об’єднання

(pooling) та купівля (purchasing).

Такий підхід не містить розширеного аналізу причин неадекватного

функціонування систем охорони здоров’я в окремих країнах світу, детальної

дискусії щодо того, що можуть зробити розробники державної політики та

урядовці для поліпшення діяльності системи на основі існуючих традицій,

суспільних потреб та міжнародних норм і стандартів.

Механізми впровадження державної політики з охорони громадського

здоров’я

Для обгрунтування стратегій щодо «діагностики та лікування» системи

охорони здоров’я важливо знати механізми державного управління у цій

сфері.

Основними механізмами державного управління (див. рисунок), які мають

найбільший вплив на діяльність галузі охорони здоров’я, є такі:

фінансування галузі;

організація системи охорони здоров’я на макро- та мікро- рівнях;

розміщення фінансових ресурсів;

оплата медичних послуг;

регулювання діяльності з метою оптимального поєднання державного впливу

та ринкових важелів;

соціальний маркетинг.

Фінансування галузі охорони здоров’я як механізм державного управління

включає формування сукупного бюджету охорони здоров’я та всі процеси і

структури, що мобілізують грошові ресурси, якими оплачуються різні види

діяльності галузі. До них відносяться загальні та адресні податки, страхові

внески і пряма оплата пацієнта.

Організація системи охорони здоров’я на макро- та мікрорівнях — це

прямий або опосередкований вплив органів державної влади та місцевого

самоврядування на структуру, функції, зовнішню та внутрішню взаємодію

постачальників на ринках охорони здоров’я.Макроструктура описує, як

організація розподіляє різні види діяльності, а мікроструктура —

внутрішню організацію закладів охорони здоров’я, яка визначає як

розподілено завдання і як винагороджуються їх виконавці. Цей механізм

включає заходи, що стимулюють конкуренцію, децентралізацію управління

та прямий контроль постачальників, які надають медичні послуги, через

державну систему охорони здоров’я, а також визначення пріоритетів для

програмно-цільового фінансування та запровадження нових організаційних

форм підвищення ефективності діяльності галузі.

Розміщення фінансових ресурсів у системі охорони здоров’я — це

організація розподілу фінансових ресурсів від фінансових посередників, які

виступають покупцями медичної допомоги в інтересах населення, до

надавачів медичних послуг. Цей механізм включає характер стосунків між

фінансовими посередниками і виробниками послуг охорони здоров’я, а

також вимоги до ринкової взаємодії між ними та виконання купівельної

функції посередниками. Ми розглядаємо контрактний тип цього механізму як

найбільш адекватний інструмент планування і управління медичною

допомогою в реальних соціально-економічних умовах України.

Оплата медичних послуг — це передача зібраних коштів до постачальників

медичних послуг (лікувально-профілактичні заклади різних форм власності,

лікарі загальної медичної практики, медичні працівники тощо). Методи

оплати медичних послуг, у свою чергу, створюють потужні стимули, на які

реагують медичні працівники та які впливають на їхню поведінку.

Регулювання включає всі зусилля держави стосовно управління поведінкою

фінансових посередників, установ та медичних працівників. Деякі

регулятивні норми (наприклад, вимоги до ліцензування) розповсюджуються

на ресурси, другі (скажімо, вимоги до фінансових резервів) — на процеси,

треті (стандарти медичних технологій, обмеження чи заборона певних

лікарських засобів) — напродукти діяльності лікувально-профілактичних

закладів, а також на ціноутворення.

Соціальний маркетинг — механізм державного управління, через який

здійснюється вплив на поведінку споживачів щодо здоров’я та його

збереження, а також на постачальників (за винятком заходів, які є частиною

мікроструктури і проводяться в межах окремих лікувально-профілактичних

закладів, та матеріальних стимулів). Сюди відносяться, наприклад, кампанії,

що проводяться у засобах масової інформації щодо тютюнопаління та інших

факторів ризику, зміни сексуальної поведінки для запобігання інфікування

вірусом імунодефіциту людини, раціонального споживання громадянами

медичних послуг тощо.

Очевидно, що механізми державного управління спрямовані на різні рівні та

підсистеми охорони здоров’я. Фінансування, оплата й організація системи

охорони здоров’я переважно стосуються таких аспектів,

як структура і процеси. Регулювання може впливати на різних стадіях —

від ресурсів до продукту. Соціальний маркетинг, перш за все, зосереджений

на поведінці споживачів, а також їхній взаємодії з продуктами системи

охорони здоров’я.

5.Тенденції розвитку системи охорони здоров'я в Україні.

Система охорони здоров'я будь-якої країни має відповідати певним

універсальним критеріям: ієрархічна будова; налагоджені управлінські

комунікації між суб'єктами та об'єктами управління. При цьому система

охорони здоров'я країни повинна враховувати особливості стану здоров'я

населення, його захворюваність.

Систему охорони здоров'я повністю контролює держава. Управління та

координація цієї системи забезпечується Міністерством охорони здоров'я

України через:

1. Міністерство охорони здоров'я Автономної Республіки Крим.

2. Управління охорони здоров'я при обласних державних адміністраціях.

3. Управління охорони здоров'я Київської та Севастопольської міських

державних адміністрацій.

Структура охорони здоров'я України має три основних рівні: національний,

регіональний та субрегіональний (місцевий).

Національнийрівень системи охорони здоров'я представлений

Міністерством охорони здоров'я України (суб'єкт управління) та закладами

охорони здоров'я державної форми власності, які підпорядковані

безпосередньо МО3 (об'єкт управління).

Регіональний рівень системи охорони здоров'я представлений Міністерством

охорони здоров'я Автономної Республіки Крим та управліннями охорони

здоров'я при обласних державних адміністраціях (суб'єкт управління) та

державні заклади охорони здоров'я, які передані їм в управління

відповідними рішеннями вищих органів державної влади, та заклади охорони

здоров'я, які перебувають у спільній власності територіальних громад.

Наприклад, обласні лікарні, діагностичні центри, тощо (об'єкти управління).

Субрегіональний (місцевий) рівень системи охорони здоров'я представляють

районні державні адміністрації, районні, міські, районні у містах, селищні та

сільські органи місцевого самоврядування (суб'єкт управління) та заклади

охорони здоров'я, які підпорядковані цим органам на правах комунальної

власності (об'єкт управління).

В Україні збереглася система первинної медико-санітарної допомоги, що

існувала за часів СРСР та ґрунтувалася на моделі Семашко. Безпосередньо

охорону здоров'я забезпечують санітарно-профілактичні, фізкультурно-

оздоровчі, санаторно-курортні, аптечні, науково-медичні та інші заклади

охорони здоров'я. Спеціально уповноваженим центральним органом

державної виконавчої влади в галузі охорони здоров'я є Міністерство

охорони здоров'я України, компетенція якого визначається положенням, що

затверджується Кабінетом Міністрів України. Функції спеціально

уповноважених органів державної виконавчої влади в адміністративно-

територіальних одиницях України покладаються на відділ охорони здоров'я

Ради Міністрів Республіки Крим та органи місцевої державної адміністрації.

В Україні існує триланкова система управління охороною здоров'я.

Основою національної системи охорони здоров'я є первинна лікувально-

профілактична допомога, яка надається переважно за територіальною

ознакою лікарями загальної практики.

Світовий досвід, узагальнений ВОО3, свідчить, що розвиток первинної

допомоги на засадах сімейної медицини є найефективнішим засобом

досягнення справедливого розподілу і раціонального використання коштів,

підвищення результативності роботи галузі охорони здоров'я.

У більшості країн світу первинна медико-санітарна допомога при ефективній

її організації забезпечує до 90 % загального обсягу медичної допомоги.

Кількість лікарів загальної практики - сімейної медицини становить 30-50 %

кількості всіх лікарів, що працюють у галузі охорони здоров'я.

Принцип доступності лікувально-профілактичної допомоги реалізується

згідно ст. 49 Конституції України, відповідно до якої "кожний має право на

охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Держава

створює умови для ефективного та доступного для всіх громадян медичного

обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров'я

медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не

може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх

форм власності".

Управління закладами первинної ланки національної системи охорони

здоров'я здійснюють:

♦умістах - управління (відділ) охорониздоров'явиконавчого комітету міської

Ради;

♦уселах (селищах) - головнийлікаррайону.

В Україні первинна медико-санітарна допомога представлена роздробленими

структурами, що функціонально, організаційно та фінансово поєднані із

спеціалізованою амбулаторною допомогою. Впродовж тривалого часу увага

в основному приділялася розвитку дорогих видів спеціалізованої та швидкої

медичної допомоги. Фінансове забезпечення первинної допомоги становить

менше ніж 10 % коштів, виділених на охорону здоров'я, що не дозволяє

досягти оптимального розподілу обсягів роботи між рівнями медичної

допомоги. В Україні на первинному рівні починають і закінчують лікування

лише до 30 % пацієнтів у містах і до 50 % пацієнтів у сільській місцевості.

Нераціональна організація первинної допомоги та її недостатнє фінансування

призвели до втрати комплексності та наступності в наданні медичної

допомоги, формального підходу до здійснення профілактики та диспансерної

роботи. Як наслідок спостерігаються високі показники пізнього виявлення

тяжких хвороб та ускладнень хронічних захворювань, що зумовлює надмірну

потребу в дорогому спеціалізованому лікуванні.

В існуючих умовах управління первинною медико-санітарною допомогою

використання економічних важелів, практично неможливе.

Названі та інші проблеми первинної медико-санітарної допомоги спричинені:

♦нераціональноюінфраструктуроюохорониздоров'я;

♦низькоюдоступністюпервинноїдопомогидлянаселення,

особливовсільськіймісцевості;

♦недостатньоюякістюпервинноїмедико-

санітарноїдопомогивнаслідоктехнологічної відсталості лікувально-

профілактичних закладів, відсутністю мотивації працівників, стандартів

лікування, що не відповідають сучасним умовам принципам фінансування

закладів охорони здоров'я;

♦неналежнимкадровимзабезпеченням;

♦відсутністюдієвоїсистеми управління первинною медико-санітарною

допомогою;

♦недостатністюнауковогообґрунтуваннятанормативно-

правовоїбазидляфункціонуванняірозвиткупервинноїмедико-

санітарноїдопомоги.

Згідно зі ст. 35 Закону України "Основи законодавства України про охорону

здоров'я", держава гарантує подання доступної соціальної прийнятної

первинної лікувально-профілактичної допомоги як основної частини медико-

санітарної допомоги населенню, що передбачає консультацію лікаря, просту

діагностику і лікування основних найпоширеніших захворювань, травм та

отруєнь, профілактичні заходи, направлення пацієнта для подання

спеціалізованої і високоспеціалізованої допомоги.

До основних принципів надання первинної лікувально-профілактичної

допомоги відносяться:

♦кваліфікованість;

♦оперативність;

♦доступність.

Для реалізації принципу кваліфікованості Міністерство охорони здоров'я

України видало наказ за № 73 "Про проведення позачергової атестації

лікарів, переведених на посади лікарів загальної практики - сімейних лікарів"

від 11.04.2000 р. Згідно цим наказом, в Україні має впроваджуватися

первинна лікувально-профілактична допомога на принципах сімейної

медицини. Лікарі, які надають первинну лікувально-профілактичну

допомогу, мають пройти перепідготовку та атестацію на присвоєння

первинної спеціалізації за спеціальністю "Загальна практика - сімейна

медицина". Лікарям планується присвоювати кваліфікаційні категорії за цією

спеціальністю.

Необхідність пріоритетного напряму розвитку первинної лікувально-

профілак-тичної' допомоги, що ґрунтується на моделі загальної

практики/сімейної медицини, визначається основними документами:

o Концепція розвитку охорони здоров'я населення України (2000);

o Постанова Кабінету Міністрів України " Про комплексні заходи щодо

впровадження сімейної медицини в систему охорони здоров'я" (2001).

В Україні первинна допомога представлена роздробленими структурами, що

функціонально, організаційно та фінансово поєднані зі спеціалізованою

амбулаторною допомогою. Упродовж тривалого часу увага в основному

приділялася розвитку дорогих видів спеціалізованої та швидкої медичної

допомоги. Фінансове забезпечення первинної допомоги становить менше ніж

10 % коштів, виділених на охорону здоров'я, що не дозволяє досягти

оптимального розподілу обсягів роботи між рівнями медичної допомоги. В

Україні на первинному рівні починають і закінчують лікування лише до 30 %

пацієнтів у містах і до 50 % пацієнтів у сільській місцевості.

Нераціональна організація первинної допомоги та її недостатнє фінансування

призвели до втрати комплексності та наступності в наданні медичної

допомоги, формального підходу до здійснення профілактики та диспансерної

роботи. Як наслідок, спостерігаються високі показники пізнього виявлення

тяжких хвороб та ускладнень хронічних захворювань, що зумовлює надмірну

потребу в дорогому спеціалізованому лікуванні.

Метою Загальнодержавної програми розвитку первинної медико-санітарної

допомоги на засадах сімейної медицини на період до 2010 р. є забезпечення

зниження рівня захворюваності, інвалідності та смертності населення

шляхом формування та налагодження ефективного функціонування системи

надання населенню доступної і високоякісної первинної допомоги на засадах

сімейної медицини.

Формування національної моделі первинної допомоги та її поетапного

впровадження на всій території України має вирішити проблеми недостатньо

ефективної роботи галузі охорони здоров'я, зумовленої низькою, нерівною

доступністю первинної допомоги для населення та її неналежною якістю.

Процес впровадження Державної програми розвитку первинної медико-

санітарної допомоги на засадах сімейної медицини на період до 2010 р.

ґрунтуватиметься на створенні нормативно-правових засад, які дають чітке

визначення структурних, фінансово-економічних, функціональних та інших

аспектів перспективної моделі первинної допомоги, а також визначать кроки

поетапної перебудови амбулаторно-поліклінічної ланки.

Створення перспективної моделі первинної медико-санітарної допомоги

передбачає структурно-організаційне та фінансово-економічне розмежування

первинної та спеціалізованої допомоги з поступовим збільшенням обсягів

фінансування первинної допомоги.

Процес розмежування первинної та спеціалізованої допомоги матиме певні

відмінності в сільських районах та у великих містах, що пов'язані з

нинішньою структурною побудовою амбулаторно-поліклінічної допомоги.

У сільських районах, де первинна допомога дорослим і дітям надається

поліклініками районних лікарень, процес розмежування здійснюватиметься в

два етапи.

На першому етапі відбудеться формування структурних підрозділів лікарень

з субрахунком - центрів первинної медико-санітарної допомоги.

На другому етапі - надання зазначеним центрам статусу юридичних осіб.

У великих містах, де первинна допомога дітям та дорослим переважно

надається різними закладами:

o на першому етапі відбудеться створення центрів первинної медико-

санітарної допомоги окремо для дорослого та дитячого населення в складі

дорослих/дитячих поліклінік або поліклінічних відділів об'єднаних лікарень

для дорослих/дітей з відкриттям для них субрахунків.

o на другому етапі - реорганізація зазначених центрів шляхом виділення їх зі

складу поліклінік/лікарень та об'єднання з утворенням центрів первинної

медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини, які надаватимуть

первинну ме-дико-санітарну допомогу як дорослому так і дитячому

населенню.

Одночасно в містах буде формуватися мережа амбулаторій сімейного лікаря

територіально наближених до місць проживання населення, яке вони

обслуговуватимуть. Спершу такі амбулаторії будуть підрозділами поліклінік,

надалі - підрозділами юридично незалежних центрів первинної медико-

санітарної допомоги (ПМСД).

Планування розвитку мережі та створення нових амбулаторій сімейного

лікаря здійснюватиметься на основі застосування нормативів первинної

медико-санітарної допомоги, затверджених Кабінетом Міністрів України, а їх

створення відбуватиметься впродовж усього терміну Програми і триватиме

після її завершення в міру розвитку населених пунктів.

Виокремлення первинної допомоги в сільській місцевості і в містах

передуватиме процесу зміни юридичного статусу закладів охорони здоров'я з

бюджетних установ на комунальні підприємства. Останнє тісно пов'язане з

загальними змінами в системі охорони здоров'я, що полягатимуть у

системному впровадженні державних закупівель послуг з охорони здоров'я і

потребуватимуть утворення органів управління охорони здоров'я на

районному рівні, а також у невеликих містах, де таких органів немає. Вони

виступатимуть як замовники медичних послуг з охорони здоров'я та

здійснюватимуть функцію контролю за дотриманням надава-чами послуг

договірних умов щодо кількості та якості медичних послуг, наданих

населенню.

Основним суб'єктом надання населенню первинної медико-санітарної

допомоги у результаті реалізації Державної програми розвитку первинної

медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини на період до 2010

року має стати автономний або юридично незалежний медичний заклад -

центр первинної медико-санітарної допомоги на засадах загальної практики

сімейної медицини. Кількість обслуговуваного населення має становити

близько 30 тисяч осіб. До складу такого закладу на правах підрозділів мають

входити амбулаторії загальної практики сімейної медицини. В них будуть

практикувати один (переважно на сільській місцевості) або декілька

(переважно в містах) лікарів загальної практики - сімейної медицини.

Така форма організації первинної допомоги дозволить забезпечити фінансову

сталість медичних закладів первинного рівня та рівність у наданні ПМСД.

Сімейні лікарі можуть отримати ліцензії на здійснення медичної практики. З

такими лікарями будуть укладатися договори на надання населенню

первинної медико-санітарної допомоги.

Таким чином, в результаті реалізації Державної програми розвитку первинної

медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини на період до 2010

р. первинна медико-санітарна допомога населенню України буде надаватися

юридично самостійними суб'єктами господарювання комунальної або іншої

форми власності - центрами ПМСД та амбулаторіями сімейного лікаря.

Центри будуть укладати договори з замовником, яким виступатиме

територіальний орган управління охорони здоров'я, а в разі введення

загальнообов'язкового соціального медичного страхування - підрозділи

страхового фонду. У системі взаємовідносин між надавачами первинної

медико-санітарної допомоги і населенням буде реалізовано механізм

вільного вибору сімейного лікаря та/або його зміни.

Наступним компонентом перспективної моделі ПМСД є подушний принцип

фінансування із застосуванням коригуючих коефіцієнтів та часткового

фондоотримання. Запровадження зазначених механізмів базуватиметься на

відповідних рішеннях Кабінету Міністрів України, прийнятих за поданням

МОЗ та опрацьованих спільно МОЗ, Мінфіном, Мінекономіки та Мін'юстом.

Вдосконалення системи застосування коригуючих коефіцієнтів та часткового

фондоотримання відбуватиметься постійно з накопиченням практичного

досвіду та його наукового аналізу. Цей захід разом з впровадженням

механізму вільного вибору лікаря стане фактором утворення конкурентного

середовища у первинній ланці медичної допомоги і одним з потужних

регуляторів її якості.

Повномасштабне впровадження керованості спеціалізованої медичної

допомоги, тобто організації доступу пацієнтів до спеціалізованої допомоги

через направлення сімейного лікаря (дільничного лікаря), за винятком

випадків, що потребують подання невідкладної спеціалізованої медичної

допомоги, розпочнеться в міру формування конкурентного середовища

надавачів первинної допомоги та створення умов для реалізації права

пацієнтів на вибір сімейного лікаря.

Структурне оформлення первинної допомоги та впровадження прогресивних

механізмів фінансування сформує первинну медико-санітарну допомогу як

підсистему галузі охорони здоров'я та створить стимули до збільшення

обсягів і поліпшення якості її роботи. Система управління якістю

ґрунтуватиметься на впровадженні стандартів надання первинної допомоги

та методів моніторингу.

Здатність первинної медико-санітарної допомоги взяти на себе додаткові

обсяги медичної допомоги з дотриманням стандартів визначатиметься, крім

обсягів і механізмів фінансування, також належним матеріально-технічним

оснащенням закладів та кваліфікацією кадрів.

Оснащення лікувально-профілактичних закладів та підготовка кадрів

сімейних лікарів відбуватиметься впродовж всього терміну виконання

Програми. На фінансування цих заходів передбачаються кошти у

державному бюджеті. Пріоритет надаватиметься принципу "одночасного

охоплення кожної окремої території", який передбачає надання підтримки

щодо повного задоволення потреб мережі первинної допомоги з державного

та регіонального рівнів.

Система кадрового забезпечення виконання Програми матиме кількісну і

якісну складову. Необхідна кількість лікарів загальної практики та молодших

спеціалістів з вищою освітою для первинної допомоги забезпечуватиметься

за рахунок формування державного замовлення на науково обґрунтовані

обсяги підготовки зазначених спеціалістів.

Керованість розвитку первинної медико-санітарної допомоги на засадах

сімейної медицини забезпечуватиметься багаторівневою системою

управління. На державному рівні впровадження Державної програми

розвитку первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної

медицини на період до 2010 р. буде здійснювати Координаційна рада. В ній

будуть представлені усі основні інституції - міністерства та відомства,

місцеве самоврядування (Асоціація міст та громад України), медичні

неурядові організації (Асоціація сімейної медицини).

Впровадження Державної програми розвитку первинної медико-санітарної

допомоги на засадах сімейної медицини до 2010 р. суттєво змінить систему

надання медичної допомоги.

Спеціалізована (вторинна) лікувально-профілактична

допомога подається лікарями, які мають відповідну спеціалізацію і можуть

забезпечити більш кваліфіковане консультування, діагностику, профілактику

і лікування, ніж лікарі загальної практики. Спеціалізована лікувально-

профілактична допомога надається в спеціалізованих лікарняних відділеннях

міських, центральних районних і частково в обласних лікарнях.

Управління закладами вторинної ланки національної системи охорони

здоров'я здійснюють:

o центральною районною лікарнею - головний лікар району;

o міськими лікарнями - відділ (управління) охорони здоров'я виконавчого

комітету міської Ради;

o обласними лікарнями - управління охорони здоров'я обласної державної

адміністрації.

Високоспеціалізована (третинна) лікувально-профілактична

допомога подається лікарем або групою лікарів, які мають відповідну

підготовку в галузі складних для діагностики і лікування захворювань, у разі

лікування хвороб, що потребують спеціальних методів діагностики та

лікування, а також з метою встановлення діагнозу і проведення лікування

захворювань, що рідко трапляються. Високоспеціалізована лікувально-

профілактична допомога надається в спеціалізованих республіканських

лікарнях, республіканських диспансерах, спеціалізованих санаторіях,

клініках при науково-дослідних інститутах, підпорядкованих Академії

медичних наук України та МЗ України, клінічних закладах охорони здоров'я

(міські, обласні лікарні), на базі яких працюють відповідні кафедри медичних

академій, інститутів та університетів, Інститутів удосконалення лікарів.

Управління закладами третинної ланки національної системи охорони

здоров'я здійснюють:

o міські лікарні - відділ (управління) охорони здоров'я виконавчого комітету

міської Ради;

o обласні лікарні - управління охорони здоров'я обласної державної

адміністрації;

o центральні спеціалізовані лікарні, клініки, медичні університети, академії

та інститути удосконалення лікарів - Міністерство охорони здоров'я України.

Крім названих, до національної системи охорони здоров'я належать відомчі

ме-дико-санітарні служби, які представлені закладами охорони здоров'я та

відповідними органами, що здійснюють управління.

Таким чином, на Україні збереглася система охорони здоров'я, яка була ще за

СРСР, існування якої за ринкових умов проблематичне, оскільки вона

потребує великих асигнувань. Структура медичних послуг за цією системою

грубо деформована - на первинному рівні починається і закінчується

лікування менше третини усіх випадків і домінує спеціалізована та

стаціонарна медична допомога. У доповіді Міністра МОЗ України

"Можливий шлях реорганізації системи охорони здоров'я в Україні"

зазначалося, що залучення до первинного контакту вузьких спеціалістів

цілеспрямоване або зумовлене незадовільною організацією роботи первинної

ланки, призводить до деперсоніфікації відповідальності медичного персоналу

за результати медичного обслуговування, марнотратного використання

потенціалу амбулаторно-поліклінічних закладів. Крім цього, недоліки діючої

в Україні системи первинної лікувально-профілактичної допомоги

проявляються в тому, що:

o вона забезпечуються багатоланковою структурою (дорослі та дитячі

поліклініки, медико-санітарні частини, жіночі консультації, сільські лікарські

амбулаторії);

o нема чіткого розподілу на служби первинної та вторинної лікувально-

профілактичної допомоги, поняття первинної лікувально-профілактичної

допомоги відноситься до поліклініки в цілому, а не до первинної ланки;

o терапевтична та педіатрична кваліфікації дільничних лікарів не дозволяють

професійно вирішувати всіх проблем первинного медичного обслуговування

населення;

o пацієнти мають можливість звертатися до лікарів-спеціалістів самостійно,

без направлення дільничного лікаря;

o дільничні лікарі, праця яких оплачується за твердими ставками і не

залежить від обсягу їх роботи, не зацікавлені в пацієнтах та їх доброму

здоров'ї і самі заохочують подібну практику.

Основну стратегію реорганізації системи охорони здоров'я Міністерство

охорони здоров'я бачить у раціональному використанні ресурсів, для чого

необхідно впровадити:

o зміни підходів і механізмів розподілу ресурсів в охороні здоров'я - від

"утримання" медичних закладів до їхнього фінансування залежно від обсягу

та структури виконуваної роботи;

o реформування первинної медичної допомоги;

o структурного реформування стаціонарної допомоги;

o стандартизації медичної діяльності на всіх рівнях;

o змін функцій та механізмів управління охороною здоров'я;

o формування базових територіальних програм, які мають бути законом для

медичних установ;

o залучення додаткових ресурсів з інших джерел (обов'язкове медичне

страхування, добровільне медичне страхування);

o використання доведено ефективних медичних втручань (доказова

медицина).

Завдання для самоконтролю

1. Вид соціологічного дослідження, що подає інформацію про стан і кількісні

характеристики будь-якого соціального явища чи процесу в момент його

вивчення – це дослідження:

А) аналітичне;

Б) розвідувальне;

В) описове;

Г) крапкове;

Д) повторне.

2. Вид соціологічного дослідження, що передбачає кількаразове вивчення тих

самих об’єктів через задані інтервали часу – це дослідження:

А) панельне;

Б) розвідувальне;

В) описове;

Г) крапкове;

Д) повторне.

3. Реально існуюча й емпірично фіксована су¬купність індивідів, що

відрізняється відносною цілісністю і виступає само¬стійним суб'єктом

історичної і соціальної дії і поведінки:

А) соціальний шар;

Б) соціальний клас;

В) соціальна спільнота;

Г) глобальне суспільство.