ПЕРЕЛІК ПИТАНЬ НА ІСПИТ

1. Поняття та предмет аграрного права України.2. Функції агарного права України.3. Принципи аграрного права України. 4. Методи в аграрному праві України.5. Система і структура аграрного права України.6. Співвідношення та взаємодія аграрного права з іншими галузями правової системи України.7. Поняття, особливості та види джерел аграрного права України.8. Конституція України як джерело аграрного права України.9. Закони України та постанови Верховної Ради України як джерела аграрного права України.10. Міжнародні договори та міждержавні угоди як джерела аграрного права України.11. Укази Президента України у системі джерел аграрного права України.12. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України та інших органів виконавчої влади як джерела аграрного права України.13. Рішення Конституційного Суду України як джерела аграрного права України. 14. Акти органів судової влади з питань застосування законодавства у сфері регулювання аграрних відносин в системі джерел

аграрного права України.15. Договори, Постанови, Директиви, Рішення Європейського Союзу в системі джерел аграрного права України.16. Характеристика, види і юридична природа локальних нормативно-правових актів як джерел аграрного права України.17. Класифікація аграрних правовідносин у теорії аграрного права України.18. Особливості аграрних реформаційних правовідносин в Україні.19. Особливості аграрних договірних відносин у механізмі правового регулювання.20. Підстави виникнення, зміни і припинення аграрних правовідносин.21. Система органів державної влади в інституційно-функціональному регулюванні аграрних відносин в Україні.22. Загальна характеристика функцій органів державної влади та місцевого самоврядування у сфері регулювання аграрних

відносин в Україні.23. Правові форми державної підтримки суб’єктів господарювання у сфері виробництва і реалізації сільськогосподарської

продукції24. Поняття, види аграрних правопорушень в системі юридичної відповідальності.25. Підстави, умови і форми цивільно-правової відповідальності за аграрні правопорушення.26. Підстави. умови і форми матеріальної відповідальності за аграрні правопорушення.27. Підстави, умови, форми дисциплінарної відповідальності за аграрні правопорушення.28. Особливості застосування адміністративно-правової відповідальності за аграрні правопорушення.29. Особливості застосування кримінально-правової відповідальності за аграрні правопорушення.30. Поняття та види суб’єктів господарювання у сфері виробництва сільськогосподарської продукції.31. Правове становище фермерських господарств.32. Правове становище сільськогосподарських кооперативів.33. Правове становище колективних сільськогосподарських підприємств.34. Особливості правового становища приватних сільськогосподарських підприємств.35. Особливості правового становища господарських товариств у сільському господарстві36. Особливості правового становища державних та комунальних сільськогосподарських підприємств.37. Особливості правового становища об'єднань у сільському господарстві.38. Правове становище підсобних сільських господарств промислових підприємств.39. Особливості правового регулювання банкрутства сільськогосподарських підприємств та фермерських господарств.40. Правовий статус засновників, учасників та членів сільськогосподарських підприємств.41. Правовий статус засновників і членів фермерських господарств.42. Особливості правового статусу засновників і членів колективних сільськогосподарських підприємств.43. Правовий статус засновників і членів сільськогосподарського кооперативу.44. Особливості правового статусу засновників та учасників господарських товариств у сільському господарстві України.45. Конституційні та законодавчі основи правового регулювання внутрішніх майнових відносин у особистих селянських

господарствах.46. Право на ведення особистого селянського господарства та його здійснення.47. Поняття особистого селянського господарства за законодавством України.48. Правові форми використання земельних ділянок для особистого селянського господарства.49. Правові форми використання майна для особистого селянського господарства.50. Особливості правового регулювання праці та соціального захисту в особистих селянських господарствах.51. Конституційні і законодавчі основи правового регулювання внутрішніх аграрних майнових відносин у сільськогосподарських

підприємствах.52. Загальна характеристика правового режиму майна суб’єктів господарювання у сфері виробництва сільськогосподарської

продукції.53. Правовий режим майна колективних сільськогосподарських підприємств до і після реформування аграрного сектора

економіки.54. Правовий режим майна радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств до і після реформування аграрного

сектора економіки.55. Правовий режим майна фермерських господарств.56. Правовий режим майна сільськогосподарських кооперативів.57. Правовий режим майна сільськогосподарських підприємств корпоративного типу.58. Правовий режим майна міжгосподарських підприємств (об’єднань) у сільському господарстві. 59. Конституційні та законодавчі основи правового регулювання господарської діяльності у сфері виробництва і реалізації

сільськогосподарської продукції.

60. Правові форми здійснення господарської діяльності у сфері виробництва і реалізації сільськогосподарської продукції.61. Правове регулювання відносин у сфері насінництва та розсадництва.62. Правове регулювання внутрішніх і зовнішніх відносин у сфері виробництва та реалізації зерна.63. Правове регулювання внутрішніх і зовнішніх відносин у сфері виробництва та реалізації цукру.64. Правове регулювання виноградарства та виноробства в Україні.65. Правове забезпечення організації і здійснення племінної справи у сільському господарстві.66. Правове забезпечення організації і здійснення ветеринарної справи в сільському господарстві України.67. Правове регулювання відносин у сфері організації та виробництва і реалізації сільськогосподарської продукції бджільництва.68. Правове регулювання відносин у сфері виробництва і реалізації молока та молочних продуктів суб’єктами господарської

діяльності у сільському господарстві.69. Правове регулювання відносин у сфері виробництва та реалізації продукції рибництва та рибальства в Україні.70. Правове регулювання відносин у сфері підсобних виробництв і промислів у сільському господарстві.71. Правове забезпечення безпечності та якості сільськогосподарської продукції в Україні.72. Конституційні та законодавчі основи договірних відносин у сфері виробництва і реалізації сільськогосподарської продукції.73. Поняття та види аграрно-договірних зобов’язань з виробництва і реалізації сільськогосподарської продукції.74. Правові форми реалізації сільськогосподарської продукції.75. Правове регулювання біржового сільськогосподарського ринку.76. Біржові угоди з сільськогосподарською продукцією.77. Договірне регулювання відносин у сфері заставної закупівлі зерна.78. Договірне регулювання відносин у сфері складського зберігання зерна. 79. Договірні відносини у сфері виробництва і реалізації цукру.80. Договірне регулювання відносин у сфері матеріально-технічного забезпечення суб’єктам господарської діяльності у

сільському господарстві.81. Договірне регулювання відносин у сфері кредитування суб’єктів господарської діяльності у сільському господарстві.82. Договірне регулювання відносин у сфері страхування виробництва і реалізації сільськогосподарської продукції суб’єктами

аграрного підприємництва.83. Договірне регулювання лізингових відносин у сфері виробництва сільськогосподарської продукції.84. Договірне регулювання відносин у сфері використання науково-технічної продукції у сільському господарстві.85. Загальні засади правового регулювання оподаткування господарської діяльності у сільському господарстві.86. Правове регулювання фіксованого сільськогосподарського податку.87. Правове регулювання ПДВ в сільському господарстві.88. Правове регулювання збору на розвиток садівництва та хмелярства.89. Правові засади списання та реструктуризації боргів сільськогосподарських підприємств.90. Юридична природа соціального розвитку села.91. Правове регулювання житлового будівництва у сільській місцевості.92. Правове регулювання шляхового будівництва у сільській місцевості.93. Правове забезпечення культурно-побутового та спортивно-оздоровчого обслуговування жителів села.94. Правове забезпечення наукових досліджень та підготовки кадрів для села.

1. Поняття та предмет аграрного права України.

Аграрне право України виникло у 70-х роках минулого століття і нині є однією з найважливіших галузей національного права. Аграрне право регулює аграрні відносини, об'єднані за змістом, суттю, цілями та діяльністю. Вони виникають у процесі господарської діяльності аграрних суб'єктів, заснованих на різних формах власності й господарювання, що спрямована на виробництво, транспортування, зберігання, а також реалізацію сільськогосподарської продукції, продовольства і сировини рослинного і тваринного походження, в тому числі й у переробленому вигляді, з метою одержання прибутку. Сільськогосподарська діяльність має певну специфіку — пов'язаність із використанням природних властивостей земель сільськогосподарського призначення. Тому аграрне право, поряд із земельним правом, регулює відносини, пов'язані з використанням земель. Норми аграрного права України регулюють певним чином і питання розвитку соціальної сфери села, створення належного рівня життя селян, кількість яких становить більш як 3% чисельності населення країни. Норми аграрного права України регулюють також відносини у сфері переробки сільськогосподарської сировини, реалізації відповідної продукції. Отже, аграрне право України — це комплексна галузь права, що охоплює сукупність правових норм, які регулюють аграрні відносини, що складаються у сфері виробничої та пов'язаної з нею сільськогосподарської діяльності під час використання земель сільськогосподарського призначення суб'єктами аграрного господарювання. Аграрне право характеризується властивим їй предметом правового регулювання. Таким специфічним предметом є аграрні правовідносини, які, по-перше, випливають зі спеціального правового статусу суб'єктів аграрного права, зі специфіки їх завдань та предмета діяльності; по-друге, складаються у сфері виробництва продуктів харчування, продовольства і сировини рослинного і тваринного походження, переробки та реалізації сировини суб'єктами аграрної підприємницької діяльності. Аграрні правовідносини як предмет аграрного права являють собою взаємопов'язані інтегровані відносини майнового, земельного, членського, учасницького, корпоративного, управлінського і трудового характеру в усій багатогранності їх прояву в процесі здійснення завдань діяльності суб'єктів аграрного підприємництва.

Суспільні відносини, що становлять предмет аграрного права, являють собою складний комплекс відносин як за складом суб'єктів (зокрема громадян, які беруть участь і є членами чи акціонерами або учасниками суб'єктів аграрного підприємництва, кооперативного чи корпоративного типів), так і за своїм предметом і змістом. Суб'єктами цих відносин є кожний аграрний підприємець зі статусом юридичної особи приватного права кооперативного чи корпоративного типів і відповідно його члени чи акціонери або учасники. У підприємствах кооперативного типу між цією юридичною особою (кооперативом) та його членами виникають складні, ґрунтовані на праві членства, внутрішньогосподарські трудові, управлінські, майнові та земельні правовідносини. Як родове поняття, всі вони складаються з окремих видів і зумовлюються характером виробничо-господарської, фінансової, соціально-побутової діяльності аграрного суб'єкта підприємництва. Головну роль в аграрному виробництві відіграють відносини з приводу використання земель сільськогосподарського призначення як основного засобу виробництва сільськогосподарської продукції. Вони включають у себе порядок і умови надання права власності на землю та права землекористування, права й обов'язки землекористувачів тощо. Із земельними відносинами тісно пов'язані майнові аграрні відносини, які виникають з приводу володіння, користування та розпорядження об'єктами власності, розподілу прибутків між членами аграрних підприємств тощо. До предмета аграрного права належать також трудові відносини, які складаються у сфері організації праці, дотримання дисципліни праці, оплати праці тощо в аграрному секторі економіки. Самостійним видом аграрних відносин, як різновиду предмета аграрного права, є організаціино-управлінські відносини, які поділяються на внутрішні і зовнішні. Внутрішні організаційно-управлінські відносини створюються між структурними підрозділами суб'єкта аграрного господарювання та його органами щодо організації та здійснення сільськогосподарського виробництва. Зовнішні організаційно-управлінські відносини створюються між суб'єктами аграрного господарювання та державними органами виконавчої влади й органами місцевого самоврядування щодо регулювання аграрного виробництва. До предмета аграрного права належать також соціальні аграрні відносини, які складаються з приводу забезпечення зайнятості сільського населення на сільськогосподарських підприємствах, підвищення рівня заробітної плати селян, розвитку на селі освітянсько-культурної сфери тощо. Отже, предметом аграрного права є врегульовані нормами аграрного законодавства земельні, майнові, трудові, організаційно-управлінські, соціальні відносини, які складаються в процесі здійснення аграрними суб'єктами виробничо-господарської та іншої сільськогосподарської діяльності.

2. Функції агарного права України.

Функції АП — це відображаючі його соціальне призначення спеціальні напрями правового регулювання відносин по виробництву, переробці та реалізації с/г продукції.Конспект: 1) соц-правова — простежується в умовах становлення ринквої економіки все більша увага до виробництва с/г продукції, з метою подальшого запезпечення населення та можливого експорту.: А)реформаційна Б) економічно-правова (рег. Виробничі відносини) В) інтеграційні (баланс суспільних прав та інтересів)2) праворегулятивна (забезпечує реалізацію прав та свобод, ін..соціальних цінностей щодо використ.с/г земель, продукції ліс/водн госп-ва, забезпеч.продовольчої безпеки. Основа: зак/правозастосовна діяльність): А) статична (основа – заборонні норми) Б) динамічна (основа – реалізація зобов’язуючих)+ постійна зміна норм, що регулюють аграрні відносини, їх вдосконалення, шляхом прийнятя нових нормативно-правових актів, що є більш сучасними.3) правоохоронна (встановлює гарантовані державою здійснення прав на землю, вільну госп.діяльність, безпеку, якість харч.продуктів, запобігання негат.впливу на клімат.умови). Форми: А) превентивна — попередження вчинення правопорушення. Зводиться до виконання підприємцями та окремими працівниками агропромислового комплексу своїх прав та обов’язків. Б) примусова+ регулююча – регулювання відносин, учасники яких с/г організаційно-правовоі утворення та окремі трудівники. Виконуючи цю функцію АП взаємодіє з іншими галузями права- земельним, цивільним, господарським, адмінісративним, екологічним.кадрова – залучення на трудовій основі осіб до вироблення с/г продукції через утворення суб’єктів аграрного права.виховна – аграрне право як навчальна дисципліна формує знання про відносини, що складаються у цій галузі права. (11)

3. Принципи аграрного права України.

Принципи права — це основоположні засади, ідеї, які закріплені в правових нормах і відображають закономірності певної галузі права, загальну спрямованість правового регулювання. В них розкриваються системні особливості галузі права, що зумовлюють її галузеву сутність. Принципи аграрного права ґрунтуються на загальноправових принципах, які мають своєю основою положення Конституції України. Основними правовими принципами, що закріплені в чинному національному законодавстві (в тому числі й в аграрному), є: 1) принцип справедливості; 2) принцип пріоритетності і захисту прав людини; 3) принцип рівноправності;

4) принцип законності; 5) принцип правосуддя; 6) принцип системного формування та побудови національного права й окремих її галузей. Аграрне право як комплексна галузь права має систему спеціальних принципів, наявність яких пояснюється особливостями мети та змісту аграрних відносин. Найважливішими спеціальними принципами аграрного права є: 1) пріоритетність сільського господарства в народногосподарському комплексі України. Значущість цього принципу визначається тим, що аграрний сектор економіки забезпечує суспільство життєво необхідною сільськогосподарською продукцією; 2) забезпечення економічної багатоманітності та рівнівний захист державою всіх суб'єктів аграрних відносин. Формування ринкової економіки в Україні забезпечує можливість застосування в аграрному секторі різноманітних форм власності на землю та майно, організаційно-правових форм підприємств (сільськогосподарських виробничих та обслуговуючих кооперативів, фермерських господарств, особистих селянських господарств, приватних аграрних підприємств та ін.) Держава гарантує суб'єктам аграрного підприємництва, незалежно від обраних ними організацій правових форм підприємницької діяльності і форм власності однакові права і створює рівні можливості для доступу до матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів; 3) право суб'єктів аграрного господарювання самостійно здійс нювати будь-яку підприємницьку діяльність. Аграрний підприємець самостійно вирішує, якими видами діяльності йому займатися з урахуванням встановлених законодавством заборон і обмежень на здійснення такої діяльності, формує програми діяльності, добирає постачальників і споживачів продукції, що виробляється, залучає матеріально-технічні, фінансові та інші види ресурсів, використання яких не обмежене законом, встановлює ціни на продукцію та послуги відповідно до закону; 4) органічний взаємозв'язок трудових і земельних відносин. Сільськогосподарське виробництво органічно пов'язане із землекористуванням. У процесі трудової діяльності селян використовуються корисні природні властивості ґрунтів (родючість та ін.) з метою виробництва продуктів харчування, кормів для тварий і сировини для різних галузей промисловості; 5) державна підтримка сільськогосподарського виробника. Аграрне господарювання належить до ризикових видів виробничої діяльності, що пояснюється його залежністю від кліматичних умов, від кон'юнктури на ринку паливно-мастильних матеріалів, тривалим проміжком часу між вкладенням праці й одержанням прибутків від реалізації виробленої продукції тощо. Внаслідок цього сільське господарство є дотаційним. Держава повинна забезпечувати паритетність закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію, пільгове кредитування аграрних виробників, фінансування соціальної сфери села за рахунок державного і місцевих бюджетів тощо; 6) забезпечення рівності і справедливого розподілу матеріальних і культурних благ між міським і сільським населенням. Це зумовлює необхідність забезпечення пріоритетного розвитку соціально-культурної сфери села, створення належного рівня життя селян.

4. Методи в аграрному праві України.

Специфіка аграрного права визначається також методом правового регулювання підприємницьких правовідносин. Визначення методу правового регулювання дає змогу відповісти на питання, яким чином здійснюється регулювання аграрних правовідносин. Метод аграрного права — це сукупність прийомів і способів впливу на правовідносини в галузі сільськогосподарського виробництва. Комплексний характер аграрних правовідносин, які поєднують в собі організаційні та майнові відносини, зумовлює складний характер методу правового регулювання. Майнові відносини, які базуються на юридичній рівності сторін, регулюються нормами цивільного права, тому стосовно цих відносин застосовується диспозитивний метод. Згідно з ним суб'єкти аграрного підприємництва, вступаючи у майнові правовідносини, мають право відповідно до ст. 44 Господарського кодексу України (далі — ГК) з власної ініціативи приймати будь-які рішення, що не суперечать законодавству України. Тобто суб'єкти підприємницької діяльності діють за принципом “дозволено все, що не заборонено законом”. В умовах формування та становлення ринкових, базованих на вільному підприємництві відносин диспозитивний метод набуває пріоритетного значення. Із розширенням права колективного самоврядування як системи управління діяльністю колективних сільськогосподарських підприємств і виробничих сільськогосподарських кооперативів дедалі більшого розповсюдження набуває метод локальної правотворчості. Застосування цього методу дає можливість заповнити наявні в аграрному законодавстві прогалини. Організаційні відносини, що базуються на підпорядкуванні однієї сторони іншій, здебільшого регулюються нормами публічного права, тому стосовно цих відносин застосовується метод владних приписів, який виходить з того, що суб'єкти аграрного підприємництва зобов'язані підпорядковувати свою діяльність моделям правовідносин, які визначені законодавством. Означений метод застосовують для регулювання порядку землекористування, використання природних ресурсів у сільському господарстві, ліцензування окремих видів підприємницької діяльності, квотування, стандартизації та сертифікації тощо. При цьому органи державного управління економікою мають діяти за принципом “дозволено те, що встановлено законом”. В аграрному праві застосовують також метод рекомендацій, згідно з яким держава в особі уповноважених органів виконавчої влади регулює діяльність суб'єктів аграрного підприємництва, пропонуючи зразкові форми договорів (наприклад, договору оренди майна), статутних документів (типовий статут акціонерного товариства тощо

5. Система і структура аграрного права України.

Система аграрного права — це сукупність взаємопов'язаних, розміщених у певній логічній послідовності норм і правових інститутів, які регулюють аграрні правовідносини суб'єктів аграрного господарювання.

Усталеним інститутом аграрного права є інститут права членства в юридичних особах. Правові норми, що утворюють цей інститут, регулюють організаційно-правові відносини, пов'язані з умовами і порядком вступу у члени сільськогосподарських підприємств (виробничі сільськогосподарські кооперативи, спілки селян та ін.) та виходом із них. Одним із провідних інститутів аграрного права є інститут права власності на землю, який сформувався в результаті здійснення земельної та аграрної реформи, виникнення аграрних товаровиробників, заснованих на різних формах власності. Важливу роль відіграє інститут аграрної оренди як організаційно-виробничої форми сільського господарства. Норми цього інституту регулюють відносини щодо порядку й умов надання земельної ділянки, призначеної для виробництва сільськогосподарської продукції. Важливим інститутом аграрного права є інститут корпоративного права. Правові норми, що регулюють цей інститут, пов'язані з умовами та порядком заснування господарських товариств у результаті приватизації державних сільськогосподарських підприємств через створення відкритих акціонерних товариств, а також перетворення колективних сільськогосподарських підприємств, спілок селян, виробничих сільськогосподарських кооперативів в акціонерні товариства або товариства з обмеженою відповідальністю. Правові норми цього інституту визначають корпоративні права учасників щодо отримання дивідендів та управління справами товариства, розпорядження своїми акціями, частками у статутному капіталі товариства. Порядок реалізації корпоративних прав урегульовано ГК і Цивільним кодексом України (далі — ЦК), Законом України “Про господарські товариства” та установчими документами господарських товариств. Дедалі більшого значення набуває інститут фермерського господарства, який включає норми права, що регулюють складний комплекс організаційно-управлінських, трудових, майнових, земельних та інших відносин. Традиційним інститутом аграрного права є інститут сільськогосподарської кооперації. Із прийняттям Закону України “Про сільськогосподарську кооперацію” особливого поширення в аграрному секторі набули виробничі й обслуговувальні кооперативи. Своєрідним інститутом аграрного права є інститут правового становища приватних підсобних господарств. Правовими нормами цього інституту визначається правовий статус суб'єкта права ведення приватного підсобного господарства, регулюються майнові, договірні та інші відносини, пов'язані з веденням цього господарства. В умовах ринкових перетворень у сільському господарстві важливе значення має інститут аграрно-договірних відносин, норми якого забезпечують створення майнових, фінансових та інших передумов для ефективної господарської діяльності аграрних товаровиробників. Здійснення завдань щодо активізації соціального розвитку села зумовлює необхідність послідовної реалізації комплексного аграрно-правового інституту — пріоритетного соціального розвитку села. 18 січня 2001 р. було прийнято Закон України “Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 років”, який визначив форми і методи державної підтримки сільського господарства, забезпечення нормальних соціально-економічних умов життя та праці селянства. Система аграрного права як навчальна дисципліна складається з двох частин — Загальної та Спеціальної. До Загальної частини належать такі загальнотеоретичні теми, як предмет аграрного права, його принципи й система; джерела аграрного права; аграрні правовідносини; правовий статус аграрних суб'єктів; державне регулювання сільського господарства тощо. Особлива частина навчального курсу містить матеріал про правове регулювання виробничо-господарської діяльності аграрних підприємств, особливості правового режиму земель сільськогосподарського призначення, договірні відносини в аграрному секторі, відповідальність за порушення аграрного законодавства України тощо.

6. Співвідношення та взаємодія аграрного права з іншими галузями правової системи України.

Єдність галузей права України, як суверенної держави, проявляється в нерозривному зв’язку між собою всіх галузей права. Аграрне право також перебуває у діалектичному зв’язку з конституційним, земельним, цивільним, господарським, трудовим, фінансовим, цивільним процесу¬альним правом. Цей зв’язок історично зумовлений єдністю суспільних відносин як єдиного цілого. Діалектичний взаємозв’язок за¬значених галузей права з аграрним правом проявляється через системи правовідносин, як форми і засобу застосування норм права.АП і Конституційне право — Між КП і АП існує відповідне співвідношення. Через галузь АП впроваджуються (застосовуються) ті норми Конституції, для яких (залежно від особливостей суб’єкта і об’єкта аграрних правовідносин) є властивими юридична си¬ла прямої дії. Такою є правова норма ст. 36 Конституції України, що визначає права громадян на об’єднання для досяг¬нення і реалізації певних прав. Порушення цієї конституцій¬ної норми має місце у випадку вчинення перепон для здій¬снення такого об’єднання.АП і ЗП — земельними є правовідносини щодо права власності на землю і права землекористування, правосуб’єктності учасни¬ків земельних правовідносин, процедурно-процесуальних від¬носин, пов’язаних із здійсненням землевпорядкувальних робіт, правовий режим земель населених пунктів та інші зе-мельні правовідносини. Усі вони є предметом земельного права як галузі права. Однак організаційно-правові правомочності суб’єктів права власності на землі сільськогосподар¬ського призначення і права користування ними з боку державних сільськогосподарських підприємств розглядаються як аграрні правовідносини, їхнім предметом, цілями і завданнями є організаційно-управлінське забезпечення раціонального використання земельних ділянок для сільськогосподарських цілей, забезпечення їхнього екологічного використання, продуктивності і якості як природного ресурсу. Додержання цих організаційно-управлінських вимог покладається на керівні органи і посадові особи, власників і суб’єктів землекористування. Ці правомочності охоплюють собою додержання зе¬мельного законодавства і належну охорону і збереження земель. Якщо ЗП регулюються суспільні відносини з приводу відтворення, використання, охорони земель То АП – використання земель с/г призначення; земельні ділянки для потреб оборони

ГП і АП - В аграрному праві йдеться про специфічні право¬мочності суб’єктів аграрного права, що є юридичними особа¬ми. Зокрема з метою правового забезпечення охорони і захис¬ту майнових прав фермерського господарства відповідним галузевим правовим актом йому надано права юридичної особи. Зовнішні ж відносини власності є одночасно предметом аграрного і цивільного права. Саме у цій частині відносини права власності — є основою аграрно-ринкових економічних відносин. ЦП характеризується статикою. АП – розглядає динаміку, тобто яким чином норми розглядаються в господарстві.АП і ЦП — правовідносини, що регулюються ЦК покликані визначати і регу¬лювати майнові правомочності громадян і юридичних осіб. Цю мету спрямовані досягати і норми аграрного права. Вчен¬ня про статус юридичної особи і визначення норми про неї викладені в провідних галузях права (цивільному). Таким же двоєдиним співвідношенням належить розглядати систему аграрно-договірних зобов’язань, стороною в яких є аграрно-виробничі чи підприємницькі аграрні підприємства. Цим співвідношенням слід розглядати ті договори, без яких неможлива виробничо-господарська діяльність у сільському господарстві.АП і ТП - аграрне право становлять правові норми і правові інститути, покликані регламентувати цілу систему трудових відносин між членами і конкретним колективним сільськогосподарським підприємством, між працівником і державним аграрним підприємством або ж міжгосподарським об’єднанням та ін. Ці відносини відповідно регулюються внутрішніми правовими актами про працю та оплату праці членів КСП, а стосовно найманих працівників — КЗпП України. У регулюванні внутрішніх трудових відносин допускається застосування в порядку допоміжного (субсидіарного) засобу правила трудового законодавства України.АП і Адміністративне право - правосуб’єктність аграрних підприємств та інших суб’єктів аграрного права реалізовується у своєрідному взаємозв’язку і співвідношенні з правоздатністю органів державного управління сільським господарством — органами Міністерства аграрної політики України, Державним Комітетом України по земельних ресурсах та ін. Повноваження останніх визначаються відповідними положеннями про ці органи, норми яких становлять галузь адміністративного права України. Державна управлінська діяльність цих органів спрямована на здійснення державного управління державни¬ми сільськогосподарськими підприємствами, організаціями та об’єднаннями. Державне регулювання сільським господар¬ством стосовно колективних (КСП, акціонерні товариства, сільськогосподарські кооперативи) і приватні в особі фермерських господарств. Державне регулювання цими суб’єктами аграрного права здійснюються лише шляхом рекомендацій (тобто свого роду керівництва ними з боку держави).

7. Поняття, особливості та види джерел аграрного права України.Джерела аграрного права — це результат правотворчості державних органів як зовнішній вираз волі народу, закріпленої в уніфікованих і диференційованих нормативно-правових актах, а також локальних актах сільськогосподарських товаровиробників, що регулюють аграрні відносини в процесі сільськогосподарського виробництва, переробки та розподілу сільськогосподарської продукції. До джерел аграрного права належать закони, підзаконні акти, постанови, положення, правила, інструкції, примірні статути, статути. Рабінович розрізняє внутрішню форму норми права — спосіб внутрішньої організації змісту норми (тобто її структури) і зовнішню — спосіб її об'єктивації, зовнішнього виявлення, матеріальної фіксації. До видів зовнішніх форм (джерел) права П. М. Рабінович відносить: правовий звичай, правовий прецедент, нормативно-правовий акт. У сучасних умовах в аграрному праві джерела аграрного права мають форму нормативно-правових актів і нормативно-правових договорів. До нормативно-правових актів за юридичною силою належать закони й підзаконні акти. Закон — це такий нормативно-правовий акт вищого представницького органу державної влади або самого народу, який регулює найважливіші суспільні відносини, виражає волю й інтереси більшості населення і має найвищу юридичну силу щодо всіх інших нормативно-правових актів. Підзаконні нормативно-правові акти — це такі нормативні акти компетентних органів, що видаються на підставі закону, відповідно до нього і для його виконання. Характерною особливістю галузі права є наявність кодифікованих актів: законів і кодексів, в яких вміщено правові норми і інститути права, характерні для певної галузі права. Джерела аграрного права як комплексної галузі права мають свої особливості. Так, у нормативних актах, що стосуються аграрного права, містяться норми, якими регулюються як аграрні відносини, так і відносини інших галузей права — земельного, господарського, адміністративного, трудового та ін. Наприклад, ЗК регулює земельні відносини. Разом з тим глави і статті ЗК, якими регулюються відносини з правового режиму земель сільськогосподарського призначення, стосуються як земельного, так і аграрного права. Окремі норми аграрного законодавства належать до приватного, а деякі з них — до публічного права. В аграрному законодавстві більшою мірою, ніж в інших галузях, містяться норми публічного права. Серед них можна назвати Закон України від 10 липня 1996 р. "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі", в якому поряд з цивільно-правовими нормами з питань приватизації є норми, що мають адміністративний (публічний) характер. Такими є, наприклад, статті Закону, якими визначаються пільгові умови виділення часток у державному майні для керівників і спеціалістів державних сільськогосподарських підприємств. У інших законах відчувається державний вплив на порядок державних закупівель зерна, на виділення й продаж для сільськогосподарських товаровиробників с\г техніки, пального, енергоносіїв та ін. Окрему групу законів і нормативно-правових актів, в яких містяться норми приватного і публічного права, становлять акти, якими встановлюються спеціальні правила щодо стабілізації агропро-мислового виробництва, формування ринку сільськогосподарської продукції і продовольства, заходи щодо державної підтримки с\г товаровиробників, вдосконалення організаційної структури державного управління й місцевого самоврядування в АПК. Одним із таких актів є Закон України від 4 липня 2002 р. "Про зерно та ринок зерна в Україні". До джерел аграрного права належать і закони, якими вирішуються питання розвитку сільськогосподарської кооперації і соціального розвитку села. Такими є, наприклад, Закон України "Про сільськогосподарську кооперацію".

8. Конституція України як джерело аграрного права України.

Конституція 1996 р. як Основний закон держави остаточно закріпила правовий статус держави України, визначила основні напрями розвитку політичної і правової систем, структуру органів державної влади й органів місцевого

самоврядування, основні політичні, економічні та соціальні права громадян, встановила право державної, комунальної і приватної власності громадян і право власності юридичних осіб. У ній визначено правовий статус і повноваження ВР, Президента, Кабінету Міністрів України, центральних органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. Згідно зі ст. 8 КС, в Україні визнається й діє принцип верховенства права, КС має найвищу юридичну силу. За кони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі КС і повинні відповідати їй. Норми КСє нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі КС гарантується. Всі норми КС є джерелами конституційного права. Перелічені вище положення ст. 8 КС засвідчують, що КС є, з одного боку, нормою прямої дії, а з другого, — юридичною основою для формування й розвитку правової системи України. КС України має бути покладена в основу всіх законів, які їй повинні відповідати. З цього випливає, що вона є першоджерелом усієї правової системи і кожної галузі права. Норми законів кожної галузі права, зокрема аграрного, повинні розглядатися крізь призму КС України. Вони є джерелами галузі аграрного права тією мірою, якою вони відповідають КС. Якщо закони, інші правові акти або їх окремі положення чи окремі статті законів, що стосуються аграрного права, не відповідають КС, за рішенням КСУ вони, згідно зі ст. 152 КС, визнаються неконституційними і втрачають чинність з дня ухвалення КСУ рішення про їх неконституційність. Отже, закони та інші нормативно-правові акти, що стосуються аграрного права, є джерелами аграрного права, оскільки відповідають КС.

Можна умовно вирізнити такі групи законів України, що стосуються АПК:1) уніфіковані акти про організаційно-правову перебудову структури АПК, аграрну реформу й створення ефективних товаро-виробників сільськогосподарської продукції. До цієї групи належать закони, що стосуються організаційної перебудови в АПК: "Про колективне с\г підприємство", "Про с\г кооперацію", "Про особисте селянське господарство", а також закони України від 10 квітня 1992 р."Про споживчу кооперацію" і від 20 грудня 2001 р."Про кредитні спілки"; 2) уніфіковані акти законодавства про правовий режим земель сільськогосподарського призначення й земельну реформу; 3) уніфіковані акти законодавства про селекцію, насінництво, тваринництво і меліорацію земель: закони України від 26 грудня 2002 р. "Про насіння і садивний матеріал", від 6 лютого 2003 р. "Про рибу, інші водні живі ресурси та харчову продукцію з них", від 15 грудня 1993 р. "Про племінну справу в тваринництві", від 25 червня 1992 р. "Про ветеринарну медицину". Ефективність аграрного законодавства забезпечується поєднанням уніфікації і диференціації в процесі його розвитку. Диференційовані акти аграрного законодавства — це нормативно-правові акти, що розробляються з урахуванням відмінностей у статусі суб'єктів аграрного підприємництва. Диференційованими можна вважати такі закони: "Про зерно та ринок зерна в Україні"; "Про насіння й садивний матеріал"; "Про рибу, інші водні живі ресурси та харчову продукцію з них" та інші.

9. Закони України та постанови Верховної Ради України як джерела аграрного права України.

Викладене засвідчує, що аграрне право як галузь у системі права України має право на існування, оскільки для цього Верховною Радою України прийнята низка уніфікованих законів, які є основними для регулювання аграрних відносин. їх можна назвати системою аграрних законів. В аграрній сфері економіки внаслідок специфіки її існування має місце багатопрофільна система господарювання, неодмінно пов'язана з використанням землі, води та інших природних ресурсів, спеціальних матеріально-технічних та енергетичних ресурсів, капіталу й людської праці. Це зумовлює існування різних підходів до організації виробництва сільськогосподарської продукції, її переробки, зберігання, реалізації і споживання людьми, тваринами й іншими живими істотами. Все це вимагає інтеграції усіх галузей господарської діяльності в аграрній сфері. В організаційному плані така інтеграція відбувається шляхом створення єдиного агропромислового комплексу України. Організаційно-правове об'єднання діяльності сільського господарства, виробництва сільськогосподарської продукції (рослинництва й тваринництва), переробки сільськогосподарської продукції, її зберігання і реалізації є основою АПК і спрямоване на створення єдиного механізму функціонування аграрної сфери. У законодавчому плані виникла потреба у прийнятті ряду уніфікованих законів, спрямованих на інтеграцію правового регулювання аграрних відносин з метою побудови цілісної органічної системи внутрішньокомплексних галузевих нормативно-правових актів, наділених єдиним правовим змістом. Уніфіковані акти аграрного законодавства є джерелом аграрного права і формою відтворення їх норм, підґрунтям яких є інтеграція регулювання аграрних відносин. Виходячи з цих позицій, аграрні закони доцільно згрупувати за предметом регулювання окремих груп аграрних відносин, забезпечуючи при цьому їх загальну єдність і єдину спрямованість на забезпечення інтегрованої діяльності всіх елементів комплексу. У цьому плані можна умовно вирізнити такі групи законів України, що стосуються АПК: 1) уніфіковані акти про організаційно-правову перебудовуструктури АПК, аграрну реформу й створення ефективних товаровиробників сільськогосподарської продукції. До цієї групи належать закони, що стосуються організаційної перебудови в АПК: "Про колективне сільськогосподарське підприємство", "Про сільськогосподарську кооперацію", "Про особисте селянське господарство", а також закони України від 10 квітня 1992 р. "Про споживчу кооперацію" і від 20 грудня 2001 р. "Про кредитні спілки"; 2) уніфіковані акти законодавства про правовий режим земель сільськогосподарського призначення й земельну реформу; 3) уніфіковані акти законодавства про селекцію, насінництво, тваринництво і меліорацію земель: закони України від 26 грудня 2002 р. "Про насіння і садивний матеріал", від 6 лютого 2003 р. "Про рибу, інші водні живі ресурси та харчову продукцію з них", від 15 грудня 1993 р. "Про племінну справу в тваринництві"(в редакції Закону від 21 грудня 1999 р.), від 25 червня 1992 р. "Про ветеринарну медицину" (в редакції Закону від 15 листопада 2001 р.). Ефективність аграрного законодавства забезпечується поєднанням уніфікації і диференціації в процесі його розвитку. Диференційовані акти аграрного законодавства — це нормативно-правові акти, що розробляються з урахуванням відмінностей у статусі суб'єктів аграрного підприємництва.

Диференційованими можна вважати такі закони: "Про зерно та ринок зерна в Україні"; "Про насіння й садивний матеріал"; "Про рибу, інші водні живі ресурси та харчову продукцію з них" та інші.Б)Постанови Верховної Ради України та укази Президента України в системі права посідають проміжне місце між законами України й актами вищих і центральних органів виконавчої влади.Особливість постанов Верховної Ради України полягає в тому, що, не будучи законами, вони є обов'язковими як для парламентських комітетів та інших органів Верховної Ради України, так і для органів виконавчої влади й органів місцевого самоврядування. Постанови Верховної Ради України, що стосуються аграрного сектора економіки, є джерелами аграрного права. До таких належить, зокрема, постанова Верховної Ради PCP від 18 грудня 1990 р. "Про земельну реформу", якою всі землі України оголошені об'єктами реформи. Постанова визначила основне завдання земельної реформи: перерозподіл земель з одночасним наданням їх у довічне успадковуване володіння громадянам, у постійне володіння колгоспам, радгоспам, іншим підприємствам, установам і організаціям, а також у користування з метою створення умов для рівноправного розвитку різних форм господарювання на землі, формування багатоуклданої економіки, раціонального використання й охорони земель. До джерел аграрного права належить також постанова Верховної Ради України від 10 липня 1996 р. "Про порядок введення в дію Закону України "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі". Цією постановою було затверджено перелік підприємств в системі АПК, які підлягають приватизації за погодженням із Кабінетом Міністрів України.

10. Міжнародні договори та міждержавні угоди як джерела аграрного права України.

Відповідно до КУ (ст. 9) міжнародні договори, згоду на обов’язковість яких надала ВРУ, є частиною національного зак-ва У.Так,  існує Угода про Спільний аграрний ринок держав-учасниць    СНД, яку Україна ратифікувала в 1999 році. Цією Угодою передбачено поетапне створення спільного аграрного ринку, що забезпечує вільний рух  сільськогосподарської продукції,   продовольчих   товарів,  науково-технічної продукції, технологій,  засобів виробництва  і  послуг  для  агропромислового комплексу національного походження. Координацію діяльності здійснює Міжурядова рада з питань АПК. Сторони встановлюють  в  рамках  Спільного  аграрного   ринку узгоджену   систему   санітарної,  фітосанітарної  і  ветеринарної регламентації,  визначають правила торгівлі та стандарти на товари і послуги. Створення Спільного аграрного ринку передбачає:поетапне формування   узгодженої   торговельної   та   митної політики;забезпечення умов,  які сприяють  ефективному  функціонуванню ринків    товарів    та    послуг,    розвитку   конкуренції   між товаровиробниками і захисту прав споживачів;розвиток виробничої кооперації та інших форм співробітництва, в тому числі по виробництву машин та устаткування,   а також  інших матеріально-технічних    ресурсів   для   потреб   агропромислових комплексів Сторін;стимулювання сільськогосподарських  товаровиробників та інших суб’єктів   ринкових   відносин   у   розвитку   виробництва    та інфраструктури ринку; тощоЄ також Міжнародна угода про зерно від 1995 року(Конвенція про торгівлю зерном), цілями якої  є:  a) сприяння   міжнародному  співробітництву  в  усіх  галузях торгівлі зерном,     b) сприяння   розширенню   міжнародної   торгівлі   зерном  і забезпечення якомога вільнішого розвитку такої  торгівлі,  у  тому числі   усунення   торговельних   бар’єрів,  а  також  нечесної  й дискримінаційної  практики;  c) сприяння стабілізації міжнародних ринків зерна в інтересах усіх членів настільки, наскільки це є можливим, зміцнення світової продовольчої  безпеки й сприяння розвиткові країн,  економіки яких значною мірою залежать від комерційних продажів зерна.Двосторон. договори :-Угода між Міністерством аграрної політики України та Міністерством сільського господарства Туркменістану про співробітництво в галузі випробування та охорони сортів рослин;-Угода між Міністерством аграрної політики України та Міністерством сільського господарства і рибальства Республіки Франція про співробітництво в галузі насінництва;-Угода між Міністерством аграрної політики України та Міністерством сільського господарства Республіки Таджикистан про співробітництво в галузі агропромислового комплексу;-Угода між Міністерством аграрної політики України і Міністерством сільського господарства Литовської Республіки про співробітництво в галузі карантину рослин;-Угода про співробітництво в галузі сільського господарства між Міністерством аграрної політики України та Міністерством сільського господарства Китайської Народної Республіки тощо.+++до джерел аграрного права можна віднести Міжнародну Конвенцію по захисту рослин (Рим, 6 грудня 1951 р.), Угоду про міждержавні взаємовідносини з питань агропромислового комплексу (Акмола, Казахстан, 29 березня 1993 р.), (43)Україна виходить з визнання примату міжнародного права над нормами національного законодавства у галузі охорони і використання земель. Згідно ст.71 Закону «Про охорону навколишньої природного середовища», якщо міжнародним договором, укладеним Україною, встановлено інші правила, ніж ті, що містяться в національному законодавстві про охорону навколишньої природного середовища, то застосовуються правила міжнародного договору. 

У ст. 9 Конституції закріплено положення, відповідно до якого міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою, є частиною національного законодавства України. Укладені і необхідним чином ратифіковані міжнародні договори України, згідно ст. 17 Закону «Про міжнародні договори України» 1, складають невід'ємну частину національного законодавства і застосовуються в порядку, встановленому для норм національного законодавства. Однак вчені-юристи задаються питанням про те, чи має пряму дію належним чином підписаний міжнародний акт на території України або потрібне прийняття аналогічного акта внутрішньодержавної правотворчості2. Дана проблема актуальна і сьогодні у зв'язку з відсутністю державно-правових механізмів і досвіду прямої реалізації міжнародних норм, що породжує необхідність прийняття національних законів дублюючих міжнародні акти.

Україною підписано і ратифіковано ряд міжнародних договорів, що регулюють екологічні відносини, у тому числі і відносини щодо охорони земель. Так, Конвенція про водно-болотні угіддя має міжнародне значення, головним чином як середовища існування водоплавних птахів, що була підписана 2 лютого 1971 року3 в м. Рамсар (Іран) і Рамкова конвенція ООН про зміну клімату, підписана 11 червня 1992 року4 в м. Ріо-де-Жанейро (Бразилія), що стали частиною екологічного законодавства України 29 жовтня 1996 року.

11. Укази Президента України у системі джерел аграрного права України.Президент України в межах повноважень, наданих йому ст. 106 Конституції, видає укази й розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України, а також приймає відповідні рішення. Укази й розпорядження Президента України, повноваження на видання яких визначені Конституцією України, є обов'язковими для виконання на території України органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, підприємствами й організаціями, незалежно від форм власності, а також громадянами. Укази Президента видаються з питань, не врегульованих законами. Водночас із прийняттям Указу Президент України подає на розгляд Верховної Ради проект відповідного Закону. Так, 23 квітня 1997 р. видано Указ Президента України "Про оренду землі", яким були врегульовані відносини, що стосуються оренди земельних ділянок, зокрема із земель с\г призначення. 6 жовтня 1998 р. Верховна Рада України ухвалила однойменний Закон. Із набуттям законом чинності Указ Президента України перестав діяти. До указів Президента України з питань аграрної сфери належать: від 10 листопада 1994 р. "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері с\г виробництва", від 18 січня 1995 р. "Про заходи щодо реформування аграрних відносин"4, від 29 квітня 1998 р. "Про Основні напрями розвитку агропромислового комплексу України", від 3 грудня 1999 р. "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки", від 29 січня 2001 р. "Про заходи щодо забезпечення захисту майнових прав селян у процесі реформування аграрного сектора економіки" та ін., які мають нормативний характер і регулюють широке коло аграрних відносин, є джерелами аграрного права, що відіграють важливу роль у реалізації аграрної політики України.

12. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України та інших органів виконавчої влади як джерела аграрного права України.

Згідно зі ст. 117 Конституції України, Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає з питань агропромислового комплексу постанови й розпорядження, які є обов'язковими для виконання і належить до джерел аграрного права. Акти Кабінету Міністрів України підписує Прем'єр-Міністр України. Нормативні акти міністерств, відомств та інших органів виконавчої влади належать до відомчих актів. їх форма визначається положенням про відповідне міністерство чи відомство. Ними можуть бути: накази, розпорядження, постанови (рішення) колегіальних органів. Положенням про міністерство (відомство), затвердженим Кабінетом Міністрів України чи Президентом України, визначаються юридична сила і сфера застосування нормативних актів. Це можуть бути акти, що поширюються на внут-рішньогалузеві і міжгалузеві (міжвідомчі) відносини, які стосуються різних сфер суспільного життя або в яких містяться норми, прийняття яких є компетенцією кількох центральних органів виконавчої влади. Галузевими (відомчими) й міжгалузевими (міжвідомчими) актами, зокрема наказами, можуть затверджуватись заходи щодо виконання відповідних законів, указів Президента України, Кабінету Міністрів України, положення, правила, інструкції тощо. Міністерства й відомства прийняли такі нормативі акти, які належать до джерел аграрного права: наказ Мінсільпроду України від "Про затвердження Порядку приймання, зберігання, переробки і розрахунків за молочну сировину на давальницьких умовах"; наказ Міністерства аграрної політики України "Про затвердження Положення про умови проведення конкурсу на надання часткової компенсації вартості складної сільськогосподарської техніки вітчизняного виробництва". До міжгалузевих (міжвідомчих) нормативних актів, що стосуються аграрної сфери, належать: положення про порядок реалізації на зовнішньому ринку сільськогосподарської продукції, затв. наказом Мінсільгоспроду, Мінекономіки, МЗЕЗторгу, Держмиткому, наказ Мінсільпроду України та Української академії аграрних наук "Про затвердження Типового положення про міжрегіональний та районний агроторговий дім"; Порядок проведення розрахунків із постачальниками насіння сільськогосподарських рослин до державного резервного насіннєвого фонду і користувачами, затв. наказом Міністерства аграрної політики України і Міністерства фінансів України; Порядок використання коштів, передбачених у Державному бюджеті України на програму розвитку виробництва біодизеля, затв. Наказом Міністерства аграрної політики України і Міністерства фінансів України.Зауважимо, що за радянських часів постанови Уряду, міністерств і відомств були найпоширенішими джерелами аграрного (сільськогосподарського) права. Більшість відносин у сільському господарстві регулювались не законами, а підзаконними актами, до яких належали постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР, ЦК КПУ і Ради Міністрів УРСР, а також накази та інші нормативні акти міністерств і відомств. Незважаючи на те, що сільське господарство було найбільшою сферою суспільних відносин, наближеною до сільгоспвиробників — колгоспників і працівників радгоспів, нормативне регулювання аграрних відносин було найбільш централізованим. Такі відносини регулювались переважно постановами ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР. Постанови Уряду УРСР здебільшого дублювали, повторювали постанови союзного уряду. Достатньо сказати, що Примірний статут сільськогосподарської артілі, схвалений II Всесоюзним з'їздом колгоспників-ударників 17 лютого 1935 p., був затверджений постановою Раднаркому СРСР і ЦК ВКП (б). Примірний статут колгоспу, прийнятий III Всесоюзним з'їздом колгоспників, був затверджений постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 28 листопада 1969 р. На союзному рівні було прийнято багато інших постанов Уряду.

Після проголошення незалежності України більшість аграрних як і інших суспільних відносин регулюється законами. Проте і в цих умовах не зменшується нормотворча діяльність Кабінету Міністрів України як вищого органу виконавчої влади, міністерств і відомств — як її центральних органів. Постановами Кабінету Міністрів України вирішувались питання, спрямовані на реалізацію законів, якими регулюються аграрні відносини, зокрема з організації сільськогосподарського виробництва, приватизації державного майна в АПК і землі, ціноутворення, оцінювання майна й землі, ліцензування, використання сільськогосподарських земель, сприяння розвитку фермерських господарств, соціальної сфери на селі та ін. У цей період було прийнято такі постанови Кабінету Міністрів України: від 16 червня 1993 р. № 459 "Про заходи щодо поліпшення насінництва сільськогосподарських культур"; від 17 листопада 1995 р. № 916 "Про прискорення організації біржового сільськогосподарського ринку"; від 19 липня 1996 р. № 755 "Про прискорення приватизації майна в агропромисловому комплексі та спрощення процедури її проведення"; від 23 квітня 1999 р. № 658 "Про затвердження Положення про порядок справляння та обліку фіксованого сільськогосподарського податку"; від 10 грудня 2003 р. № 1904 "Про порядок використання коштів державного бюджету, що спрямовуються на придбання вітчизняної техніки та обладнання для агропромислового комплексу на умовах фінансового лізингу та заходи по операціях фінансового лізингу".

13. Рішення Конституційного Суду України як джерела аграрного права України.

Конституція України має бути покладена в основу всіх законів, які їй повинні відповідати. З цього випливає, що вона є першодже релом усієї правової системи і кожної галузі права. Норми законів кожної галузі права, зокрема аграрного, повинні розглядатися крізь призму Конституції України. Вони є джерелами галузі аграрного права тією мірою, якою вони відповідають Конституції. Якщо за кони, інші правові акти або їх окремі положення чи окремі статті законів, що стосуються аграрного права, не відповідають Консти туції, за рішенням Конституційного Суду України вони, згідно зі ст. 152 Конституції, визнаються неконституційними і втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність.1. загальні рішення — стосуються всіх галузей права:Рішення КСУ 9.07.1998р. «Справа про тлумачення терміну «законодавство»,Рішення КСУ 9.02.1999р. «Про зворотну дію у часі законів та інших нормативно – правових актів»,Рішення КСУ 11.11.2004р. «Справа про захист права власності організації споживчої кооперації»,Рішення КСУ 11.05.2005р. «Справа про права акціонерів ЗАТ»,Рішення КСУ 22.09.2005р. «Справа про постійне користування земельними ділянками»,2. Рішення КСУ 15.04. 2004р. «Справа про визначення мінімальної ціни на цукор».

14. Акти органів судової влади з питань застосування законодавства у сфері регулювання аграрних відносин в системі джерел аграрного права України.

Одним із видів джерел аграрного права є постанови ПВСУ і роз’яснення Вищого господарського суду. АП як комплексна галузь права має складну ситему джерел, яка охоплює роз’яснення судів вищих інстанцій, що надавалися у сфері спеціальних аспектів аграрно-правового регулювання.Наприклад постанови ПВСУ щодо речового, зобов’язального, деліктного цивільного права, корпоративного права, договірного господарського права. Також у повсякденному регулюванні аграрних правовідносин використовуться постанови пленуму у сфері земельно-правового законодавства. Це є вийняткво важливим для аграрного права , оскільки первинним засобом виробництва сг продукції є земля, а земля це об’єкт земельного права.Розяснення Президії ВГСУ мають характер роз’яснень для господарських судів нижчого рівня і мають важливе значення при регулювання внутрішніх аграрних правовідносин суміжних з корпоративними. Питання про юридичну силу ППВСУ, завжди було дискусійним. Більшість провідних вчених схильні вважати їх рекомендаціями для судів, а їх приписи у зв’язку з цим не можуть бути імперативними, але практика склалася таким чином, що суди викристовуть акти вищих судових інстанцій, як обов’язкове джерело права.+++Розяснення, iнформацiйнi листи судових органiв — Вищого господарського суду, Верховного Суду України — маютьважливе значення для належного правозастосування, виготовлення таких за змiстом локальних актiв, що пiддаютьсяпрогнозуванню судової перспективи.Важливу роль у застосуванні норм аграрного права, зокрема тих, що визначають правосуб’єктність сільськогосподарських підприємств, міжгосподарських об’єднань, робітників і службовців, відіграють правоохоронні органи, їх діяльність здійснюється на підставі чинного законодавства, в тому числі й актів, які є джерелами аграрного права. Ефективність правозастосування в цих випадках значною мірою забезпечується постановами Пленуму Верховного Суду України у справах, стороною в яких виступають сільськогосподарські підприємства або міжгосподарські організації. Значну роль у юридичному захисті порушених майнових прав та інтересів сільськогосподарських підприємств відіграє Вищий господарський суд України. З метою належного правозастосування він спрямовує діяльність господарських судів відповідними вказівками, викладеними в постановах та роз’ясненнях.Тлумачення (роз’яснення) судових органів, а саме: Вищого господарського суду, Верховного Суду України. Їхні роз’яснення, інформаційні листи мають важливе значення для належного правозастосування, виготовлення таких за змістом локальних нормативно-правових актів, що піддаються прогнозуванню судової перспективи.

15. Договори, Постанови, Директиви, Рішення Європейського Союзу в системі джерел аграрного права України.

ЗУ «Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015р»

Основні засади державної аграрної політики спрямовані на забезпечення сталого розвитку аграрного сектору національної економіки на період до 2015 року, системності та комплексності під час здійснення заходів з реалізації державної аграрної політики всіма органами державної влади та органами місцевого самоврядування. Державна аграрна політика базується на національних пріоритетах і враховує необхідність інтеграції України до Європейського Союзу та світового економічного простору. Основними складовими державної аграрної політики є комплекс правових, організаційних і економічних заходів, спрямованих на підвищення ефективності функціонування аграрного сектору економіки, розв'язання соціальних проблем сільського населення та забезпечення комплексного і сталого розвитку сільських територій. Основні засади державної аграрної політики поширюються на сільське та рибне господарство, харчову промисловість і перероблення сільськогосподарських продуктів (далі - аграрний сектор), аграрну науку і освіту, соціальну сферу села, їх матеріально-технічне та фінансове забезпечення.

Державна політика щодо розвитку ринків продукції сільського господарства і продовольства Державна політика щодо розвитку ринків продукції сільського господарства і продовольства спрямовується на забезпечення платоспроможного попиту населення у продовольчих товарах, потреби підприємств харчової промисловості та перероблення сільськогосподарських продуктів у сировині, створення умов для ефективного захисту внутрішнього ринку та сприяння просуванню сільськогосподарської продукції і продовольства на зовнішній ринок. Основними напрямами розв'язання проблем формування ринків продукції сільського господарства і продовольства є: удосконалення правових та організаційно-економічних засад забезпечення діяльності учасників таких ринків з урахуванням інтеграції України до Європейського Союзу та до світового економічного простору; стимулювання розвитку спотового та форвардного ринку на основі розвинутої біржової інфраструктури, удосконалення системи регулювання біржового товарного ринку; створення державної системи цінового моніторингу, аналізу кон'юнктури та прогнозу ринків, поширення цієї інформації серед їх учасників; створення умов для підтримання стабільної цінової ситуації та прозорості на ринку шляхом запровадження заставних та інтервенційних операцій із сільськогосподарською продукцією і продовольством, удосконалення системи формування державних та регіональних продовольчих ресурсів, запровадження адресної державної продовольчої допомоги соціально незахищеним верствам населення, удосконалення державної підтримки доходів сільськогосподарських товаровиробників, удосконалення системи державної статистики суб'єктів ринку; удосконалення державного регулювання у сфері зовнішньоекономічної діяльності, запровадження квотування імпорту окремих стратегічних видів господарської продукції та продовольчих товарів; недопущення їх неконтрольованого переміщення через кордон; посилення захисту прав споживачів шляхом удосконалення державного контролю якості та безпеки продовольчих товарів, гармонізація національних стандартів з міжнародними, зокрема стандартами Європейського Союзу; удосконалення конкуренційного законодавства і механізмів застосування антидемпінгових та інших заходів щодо запобігання недобросовісній конкуренції;

реалізація загальнодержавних програм розвитку інфраструктури аграрного ринку та відповідних регіональних програм.

Останніми роками перед багатьма країнами постає питання про необхідність посилення регулюючої ролі держави щодо сільськогосподарського виробництва. Основними важелями державного регулювання вважаються: — цінове регулювання виробництва сільськогосподарської продукції; — система оподаткування; — кредитно-фінансовий механізм; - антимонопольна політика; - регулювання зовнішньоекономічної діяльності; — спеціальні цільові програми.Єдина аграрна політика країн ЄС стосувалася перш за все регулювання експорту та імпорту. Передбачено, наприклад, стягнення спеціальних платежів при імпорті в країни ЄС зернових культур; введена система імпортних та експортних ліцензій на торгівлю яловичиною, зерновими, молоком та молочними продуктами за межі ЄС; передбачена виплата різниці між світовими цінами та цінами Союзу. Більш високі ціни порівняно зі світовими встановлюються з метою підтримки своїх товаровиробників, але це стало обтяжливим для бюджету ЄС та окремих його членів.Тому нещодавно переглянуто сільськогосподарську політику Союзу. З метою зменшення дотації аграрному сектору та припинення зросту бюджетних коштів на дотації сільськогосподарським товаровиробникам були змінені квоти на окремі види продукції, введені фінансові санкції за перевиробництво деяких продуктів тощо. Таким чином, здійснився перехід від цінової підтримки виробництва та експортних дотацій до прямої підтримки безпосередньо фермерів, що пов'язано зі скороченням використання виробничих факторів (землі, худоби) та передчасним виходом на пенсію. У країнах Західної Європи регулювання виробництва сільськогосподарської продукції здійснюється також через квотування. Згідно з внутрішнім законодавством квоти стосуються особисто товаровиробників, а не земельних ділянок.За науково обґрунтованими рекомендаціями, до активного сільськогосподарського обробітку слід залучати не більше третини території. Стільки ж має бути відведено для іншої-господарської діяльності, а 1/3 має залишатися у природному стані. Цим забезпечується екологічна рівновага у природі. У більшості економічно розвинутих країн з інтенсивним аграрним виробництвом цього принципу, як правило, дотримуються.Рівні сільськогосподарської освоєності та розораності території України є значно вищими, ніж у країнах ЄС, а лісистості, навпаки, - становлять лише 16% порівняно з 33% в ЄС. В Україні сільськогосподарські угіддя займають до 70 % від загальної площі, а у Франції, наприклад, - 30,8 %. 70 % - це один з найвищих показників у світі. Тобто ця частина навколишнього середовища знаходиться під регулярним антропогенним тиском. Отже, необхідно майже в 1,5 рази зменшити частку сільськогосподарських угідь і орних земель, а частку природних угідь довести до 1/3 земельної площі країни.Результатом високої аграрної освоєності та розораності земельного фонду, екстенсивного господарювання і деградації сільськогосподарських угідь є надзвичайно низький рівень їх продуктивності. Виробництво валової продукції сільського господарства в розрахунку на 1 га сільськогосподарських угідь в Україні в останні роки становило в середньому 270 євро, тоді як у країнах Євросоюзу - понад 2 тис. євро. Отже, землемісткість вітчизняного сільського господарства в середньому є у 8 разів вищою, ніж у країнах ЄС .Вплив людини на природу постійно посилюється. Світове промислове виробництво за останні 100 років зросло більше, ніж у 100 разів. Відповідно аналізу академіка Петрянова-Соколова, за останні 70-80 років забрудненість повітря зросла в 100 тис. разів. За цей же час людство втратило близько 500 млрд. тонн грунту -родючого ґрунтового шару на орних землях. Це приблизно відповідає втраті оброблюваних земель Індії. Професор Є.Д. Яхнін вважає, що для створення шару грунту в 1 см. потрібно 1000 років. Винищуються ліси, продовжується спустошення земель. Пустеля Сахара просувається на Південь з швидкістю 1,5 км. в рік. Щодня на планеті зникає один вид тварин і один рослин. Головна причина зникнення багатьох видів - господарська (і не тільки!) діяльність людини.Цивілізація тіснить природу. За масштабами свого впливу на природу 6 млрд. наших сучасників рівні приблизно 60 млрд.людей кам'яного віку. Від людини залежить життя на планеті Земля. Звертати увагу на те, що людина - частина, дитя природи, її вінець. Руйнуючи природу, людина зменшує свої життєві шанси. Біосфера (оболонка Землі) може існувати без людини. Людина ж існувати без біосфери не здатна. Людство зможе існувати в майбутньому, лише коли візьме на себе відповідальність за розвиток біосфери. Вражає те, наскільки невеликий простір поширення життя на землі: всього декілька десятків метрів ґрунтового шару, близько 11 км океанських глибин і 10-15 км атмосфери. Такий простір, де народжується, розвивається і вмирає 1,5 мільйона видів тварин і 350 тисяч видів рослин, поширених сьогодні на планеті. Втручання людини в природу призводить до того, що об'єктом науки стає вже не пізнання світу, а передбачення наслідків втручання в нього.Одним з перших, хто наголосив на нерозривному зв'язку природи й людини був мислитель величезної величини, видатний вчений-природознавець, засновник геохімії, біохімії, радіогеології В.І. Вернадський (1863-1945 рр.). Іменем В.Вернадського названо мінерал - вернадіт. Його праці - одна з важливих основ розв'язання проблем навколишнього середовища. Він підкреслював необхідність навчатися гармонійному співіснуванню з природою, зберігати рівновагу між нею і людиною. В.Вернадський створив вчення про ноосферогенез - про гармонійне поєднання антропосфери і біосфери. Це вчення - філософська та фундаментальна база для єднання людства у творенні екологічно збалансованого суспільства. В.Вернадський говорив: "Людство стає потужною геологічною силою. І перед ним, перед його думкою і працею постає питання про перебудову біосфери в інтересах людства як єдиного цілого, що вільно мислить".Сьогодні потрібно повертати не тільки цінності, які виробила християнська релігія, але і ті цінності; які створили більш далекі предки українців — дайбожичі, або - язичники. Оті любили природу і берегли її. Вони обожнювали рослинний і тваринний світ, сонце як джерело життя, землю як годувальницю всього живого. Ще до запровадження християнства

слов'яни святкували Різдво як народження сонця (7 січня), народження місяця (14 січня) і народження води - 19 січня. Це тільки з часом ці свята набули християнського звучання: Різдво Христове, Василя та Малайки, Йордань.До пріоритетних напрямів екологічної безпеки й охорони навколишнього природного середовища України належать:- гарантування екологічної безпеки ядерних об'єктів і радіаційного захисту населення та довкілля, мінімізація впливу наслідків аварії на Чорнобильській АЕС;- поліпшення екологічного стану річок, зокрема басейну Дніпра, та якості питної води;- стабілізація і поліпшення екологічної ситуації в містах та промислових центрах Донецько-Придніпровського регіону;- будівництво нових та реконструкція діючих потужностей комунальних очисних каналізаційних споруд;- запобігання забрудненню Чорного та Азовського морів, поліпшення їх екологічного стану;- формування збалансованої системи природокористування та екологізації технологій у промисловості, енергетиці, будівництві, сільському господарстві, на транспорті;- підвищення безпеки проживання населення в сейсмонебезпечних районах;- збереження біологічної та ландшафтної різноманітності, розвиток природно-заповідної справи.

а) постанови Верховної Ради України та укази Президента УкраїниПостанови Верховної Ради України та укази Президента України в системі права посідають проміжне місце між законами України й актами вищих і центральних органів виконавчої влади.Крім законів, Верховна Рада, відповідно до Конституції України, приймає постанови та інші акти (ст. 91 Конституції). До останніх належать, наприклад, резолюції (ст. 87), рішення (ст. 111 Конституції).Президент України в межах повноважень, наданих йому ст. 106 Конституції, видає укази й розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України, а також приймає відповідні рішення.Особливість постанов Верховної Ради України полягає в тому, що, не будучи законами, вони є обов'язковими як для парламентських комітетів та інших органів Верховної Ради України, так і для органів виконавчої влади й органів місцевого самоврядування. Постанови Верховної Ради України, що стосуються аграрного сектора економіки, є джерелами аграрного права. До таких належить, зокрема, постанова Верховної Ради РСР від 18 грудня 1990 р. "Про зе-мельну реформу", якою всі землі України оголошені об'єктами реформи1. Постанова визначила основне завдання земельної реформи: перерозподіл земель з одночасним наданням їх у довічне успадковуване володіння громадянам, у постійне володіння колгоспам, радгоспам, іншим підприємствам, установам і організаціям, а також у користування з метою створення умов для рівноправного розвитку різних форм господарювання на землі, формування багатоуклданої економіки, раціонального використання й охорони земель.До джерел аграрного права належить також постанова Верховної Ради України від 10 липня 1996 р. "Про порядок введення в дію Закону України "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі"2. Цією постановою було затверджено перелік підприємств в системі АПК, які підлягають приватизації за погодженням із Кабінетом Міністрів України.Укази й розпорядження Президента України, повноваження на видання яких визначені Конституцією України, є обов'язковими для виконання на території України органами виконавчої влади та

16. Характеристика, види і юридична природа локальних нормативно-правових актів як джерел аграрного права України.

Соціально-економічне становище сільськогосподарських підприємств, їх суб'єктивні права і юридичні обов'язки за чинним законодавством обумовлюють можливість самостійно вирішувати питання господарської, фінансової, комерційної та іншої діяльності. У вирішенні цих питань, поряд із організаційно-управлінськими заходами, важливу роль відіграє їх правова регламентація, яка здійснюється на основі внутрішньогосподарських нормативно-правових актів. З урахуванням порядку набуття юридичної сили ці акти поділяються на: 1) внутрішньогосподарські нормативно-правові акти, що набувають юридичної сили з моменту їх реєстрації у виконкомі місцевої ради; 2) акти, що набувають юридичної сили з моменту їх прийняття найвищими органами самоврядування господарства — загальними зборами с\г кооперативів, господарських товариств тощо. До першої групи належить статут сільськогосподарського кооперативу, до другої — правила внутрішнього розпорядку, положення про оплату праці, положення про матеріальну відповідальність члена сільськогосподарського кооперативу за заподіяну господарству шкоду. У своїй сукупності ці акти становлять частину аграрно-правових актів і є джерелами аграрного права. Наведені акти вважаються правовими тому, що приймаються сільськогосподарськими підприємствами на основі аграрно-правових актів, виданих органами державного управління сільським господарством. Вони характеризуються тим, що вміщені в них правила поведінки є загальними на відміну від актів індивідуального призначення, тобто актів конкретного застосування норм аграрного права. Центральне місце серед локальних джерел аграрного права посідає статут сільськогосподарського кооперативу, який приймається кожним господарством із дотриманням вимог, закріплених у ст. 7 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію». Специфічними локальними актами можуть бути договори. Так, засновницький договір, як і статут, є одним із установчих документів, яким підтверджується заснування юридичної особи. У ньому містяться окремі положення правового статусу юридичної особи, основні функції і напрями її діяльності, права та обов'язки, інші і положення нормативного характеру. Такі договори щодо заснування сільськогосподарських підприємств та установ є джерелами аг-рарного права. До них належать також колективні договори. Колективним договором регулюються виробничі, трудові й економічні відносини трудового колективу з адміністрацією підприємства, питання охорони праці, соціального розвитку, участі працівників у використанні прибутку підприємства, якщо це використання передбачене статутом підприємства.

17. Класифікація аграрних правовідносин у теорії аграрного права України.

За характером правовідносин розрізняють:- відносини щодо безпосереднього здійснення сільськогосподарської діяльності (товарного виробництва продуктів харчування, сировини і продовольства рослинного і тваринного походження, переробки та реалізації продукції виконання робіт, надання послуг агрохімічного, меліоративного, виробничо-технічного, фінансового та іншого характеру);- відносини щодо управління (у тому числі організації) господарською діяльністю як на рівні окремого аграрного підприємства (внутрішньогосподарські організаційні відносини), так і на загальнодержавному рівні (відносини між аграрними підприємствами і державними органами, які здійснюють регулювання сільського господарства);- вертикальні, в яких одним з учасників виступає орган управління, в тому числі власник майна чи уповноважений ним орган.За видами сільськогосподарської діяльності виділяють такі правовідносини:- відносини в галузі тваринництва;- відносини в галузі рослинництва;- відносини в галузі агровиробничого сервісу. За сферою дії правовідносини поділяють на:- внутрішньогосподарські, що виникають всередині аграрного підприємства між її структурними підрозділами;регулюються переважно локальними актами суб’єктів аграрного господарювання- міжгосподарські (зовнішньогосподарські), що виникають між юридично самостійними суб’єктами аграрного господарювання.Внутрішні аграрні правовідносини: відносини між підприємством і його членами чи працівниками, між підприємством та його структурними (виробничими) підрозділами, трудові, земельні правовідносини,, майнові відносини,організаційно-управлінські відносини.Трудові правовідносини ґрунтуються або на членстві у сільськогосподарських кооперативах, фермерських господарствах і регламентуються локальними нормативно-правовими актами, або на трудовому договорі і регулюються нормами трудового права.Трудові правовідносини за своїм характером і змістом поділяють на: відносини щодо організації та дисципліни праці; відносини щодо тривалості робочого часу та часу відпочинку; відносини щодо оплати праці; відносини щодо охорони праці.Земельні правовідносини, які визначають специфіку аграрних правовідносин поділяють на відносини земельної власності та відносини у сфері використання землі. Серед останніх розрізняють відносини сільськогосподарського й несільськогосподарського землекористування. В аграрному секторі економіки пріоритет належить відносинам у сфері сільськогосподарського землекористування.Майнові правовідносини становлять майнову основу аграрного господарювання і пов’язані з володінням, користуванням і розпорядженням майном, яке належить їм на праві власності або праві господарського відання чи праві оперативного управління. Право власності — основне речове право у сфері аграрного господарювання. Згідно зі ст. 134 ГК суб’єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб’єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому (їм) майном, у тому числі має право надати майно іншим суб’єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління, або на основі інших форм правового режиму майна, передбачених цим Кодексом.Організаційно-управлінські відносини становлять організаційну основу аграрних підприємств. Зміст організаційно-управлінських відносин визначається організаційно-правовою формою суб’єкта сільсько-господарського виробництва. Управління аграрним підприємством здійснюють його органи. Згідно зі ст. 13 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію» вищим органом управління кооперативом є загальні збори його членів. У кооперативі з чисельністю не менше 50 членів може бути створена спостережна рада, що контролює діяльність виконавчих органів кооперативу. Виконавчими органами кооперативу є правління та його голова. Вони здійснюють поточне керівництво діяльністю кооперативу і підзвітні спостережній раді і загальним зборам членів кооперативу.Зовнішні аграрні правовідносини охоплюють відносини суб’єктів аграрного виробництва між собою, а також із суб’єктами господарювання (підприємствами, організаціями, фізичними особами-підприємцями, органами державної влади та органами місцевого самоврядування, наділеними господарською компетенцією), які здійснюють господарсько-виробничу й організаційно-господарську діяльність у різних галузях суспільного виробництва. Зовнішні аграрні правовідносини охоплюють також й зовнішньоекономічну діяльність суб’єктів агробізнесу.Зовнішні аграрні відносини поділяють намайнові відносини: суб’єкт сільськогосподарського господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб’єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому (їм) майном, у тому числі має право надати майно іншим суб’єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління, або на основі інших форм правового режиму майна, здійснювати інші майнові операції, які не суперечать чинному законодавствудоговірні відносини: належать договори, що спрямовані на забезпечення потреб суб’єктів аграрного виробництва у матеріальних, енергетичних та інших ресурсах (купівля-продаж, поставка, постачання енергії тощо), договори майнового найму (оренди землі, оренди майнового і земельного паїв, лізингу тощо) договори контрактації та інщі договори на реалізацію сільськогосподарської продукції, договори про надання послуг (агрохімічне обслуговування тощо).податкові відносини: виникають під час сплати податків та інших обов’язкових платежів і регулюються нормами податкового права. Суб’єкти аграрного підприємництва вступають у відносини з органами державної податкової служби з приводу встановлення, зміни та стягненая податків у відповідний бюджет (державний, місцевий).

відносини, що виникають внаслідок заподіяння шкоди: майнова шкода, завдана учасникам зовнішніх аграрних правовідносин (суб’єктам аграрного підприємництва та їх контрагентам), відшкодовується відповідно до норм цивільного, земельного і аграрного законодавства.

18. Особливості аграрних реформаційних правовідносин в Україні.

УПУ «Про заходи щодо реформування аграрних відносин»УПУ «Про заходи щодо державної підтримки с/г виробництва»УПУ «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки».

Напрямки НПА, заходи

Встановлення багатоукладності форм господарювання

ЗУ «Про КСП»,«Про селянське (фермерське) господарство», «Про с\г кооперацію»Реструктуризація КСП

Реформування земельних відносин в сфері с/г Передача земельних ділянок в колектив власність, розпаювання, паювання і видача сертифікатів, виділення паїв в натурі

Реформування майнових відносин в с\г Майно радгоспів підлягало приватизації за спец. Процедурою відповідно до ЗУ « про особливості приватизації майна в АПК»

Розвиток ринкових відносин в с/г Формування аграрних бірж,заставних закупівель.Реформування фін. – кредит. Механізму З 1999 діє фіксовани2й с\г податокЗапровадження держ. підтримки с/г підприємств ЗУ «Про держ. підтримку с/г підприємств»:цінова

підтримка шляхом встановлення мін. цінРозвиток соц. інфраструктури . ЗУ «Про пріорітетнівсть держ. розвитку села»

+++ Формування нормативно-правової бази на сьогодні значно відстає від потреб регулювання нових відносин на селі. За відсутності основних законодавчих актів, насамперед нових редакцій Земельного й Цивільного кодексів, процес реформування неминуче набуває хаотичних, безсистемних і навіть асоціальних рис.

Протягом 2001—2004 років необхідно завершити процес юридичного і технічного оформлення землеволодінь і землекористувань усіх типів, врегулювати і юридично оформити права власності селян на майно — із фінансуванням цих заходів окремою статтею держбюджету і за рахунок залучення коштів міжнародних організацій.

Варто терміново усунути порушення земельного законодавства, допущені при проведенні паювання земель, особливо стосовно права на отримання земельного і майнового паю, незаконного присвоєння землі і майна, неправильного оформлення угод про придбання чи передачу власності на земельну частину (пай).

19. Особливості аграрних договірних відносин у механізмі правового регулювання.

Договір є головною правовою формою регулювання зовнішніх і внутрішніх підприємницьких, зокрема виробничо-господарських, відносин аграрних підприємців як виробників товарної маси продуктів харчування і сировини рослинного і тваринного походження. Він використовується суб’єктами агробізнесу в разі потреби врегулювання їхніх відносин з іншими легальними суб’єктами підприємництва.Законами «Про господарські товариства» (ст. 1), «Про фермерське господарство», «Про колективне сільськогосподарське підприємство» (ст. 14) визначено, що будь-які приватні, колективні, державні, спільні та інші аграрні товаровиробники як підприємці мають гарантоване державою право вступати в договірні відносини з будь-якими державними, кооперативними, приватними і громадськими підприємствами та з окремими громадянами, а також самостійно обирати партнерів, у тому числі й іноземних, для укладання і виконання договорів.Ст.. 67 ГК: відносини с\г підприємств з іншими підприємствами, організаціями, громадянами в усіх сферах госп. діяльності здійснюється на основі договорів.Статівка поділяє договірні відносини у с/г на три групи:про спільну діяльність з виробництва певної продукції рослинництва та тваринництва;про спільну діяльність з виробництва, дорощування та відкормлювання молодняку худоби та птиці; на виробництво та переробку кормів для тваринництваПриклад — про реалізацію сільськогосподарської продукції та товарів; про матеріально-технічне забезпечення; про фінансове забезпечення; інші договори про реалізацію продукції та постачання.інші договори про виробництво сільськогосподарської продукції. Приклад - про агрохімічне обслуговування сільськогосподарських підприємств; про виконання меліоративних робіт; про ремонт техніки та її технічне обслуговування.!!!! Поза цією системою договорів лишається велика група договорів, застосування яких має поширюватися із впровадженням новітніх технологій у сільському господарстві. Такими є договори про використання науково-технічної продукції у сільському господарстві, наприклад, договори на передачу (відчуження) прав на сорт, договори на передачу (відчуження) майнового права на сорт і передачу права на використання сорту; договори про виконання науково-

дослідних, дослідно-конструкторських та технологічних робіт у сфері сільського господарства тощо. Зважаючи на специфіку цієї групи договорів, їх аналіз провадимо в окремому підрозділі підручника.Ознаки аграрно – прав договору:Юрид. форма організації вироб. Процесу.Права і обов’язки сторін у договорі визначається специфікою аграр. Виробництва

20. Підстави виникнення, зміни і припинення аграрних правовідносин.

Аграрні правовідносини виникають, змінюються і припиняються не самі по собі, а лише з настанням певних життєвих обставин, які називаються юридичними фактами. Це такі обставини, з якими закон пов'язує виникнення, зміну чи припинення певних прав та обов'язків учасників аграрних правовідносин.Ці факти виступають як ланка, що пов'язує правову норму і аграрні відносини.Так, аграрне законодавство передбачає державну закупку сільськогосподарської продукції в товаровиробників АПК. Проте, щоб ці правовідносини настали, необхідний такий юридичний факт, як договір, який повинні укласти учасники закупки продукції. Але підстави виникнення деяких аграрних правовідносин, в тому числі й організаційно-управлінських, становить не один юридичний факт, а декілька, які можуть виникати в один і той же час або ж у певній послідовності. Наприклад, для створення селянського (фермерського) господарства потрібно, пройшовши конкурсний відбір, отримати Державний акт на право приватної власності чи постійного користування землею або укласти договір на тимчасове користування нею, отримати земельну ділянку в натурі і зареєструвати фермерське господарство згідно з чинним законодавством. Такі підстави виникнення аграрних правовідносин вважаються складним юридичним фактом (або юридичним складом).У цивільному законодавстві передбачено перелік (який не є і не може бути вичерпним) юридичних фактів як підстав виникнення, зміни чи припинення правовідносин. Ці юридичні факти мають універсальне значення і стосуються не тільки цивільних правовідносин. Роль правоутворюючих, правозмінюючих та правоприпиняючих відносин вони відіграють і в інших галузях права, в тому числі і аграрного.З урахуванням цього для полегшення орієнтування серед численних юридичних фактів, відмежування один від одного проведена їх класифікація.Залежно від характеру перебігу та вольових ознак усі юридичні факти поділяються на дві основні групи: дії та події.Дії — це такі юридичні факти, в яких виражена воля людей, конкретних індивідів або їх колективів, наприклад, укладення угоди, виконання зобов'язання, здійснення правочинів, заподіяння шкоди тощо.У свою чергу дії поділяються на правомірні та неправомірні. Правомірними є всі дозволені, не заборонені законом дії. І навпаки, дії, які порушують установлені законом заборони, визнаються як неправомірні (заподіяння шкоди, невиконання або неналежне виконання зобов'язань тощо).Правомірні дії поділяються на три великі групи — адміністративні акти, правочини та юридичні вчинки.Адміністративні акти становлять владні розпорядження державних органів і органів самоврядування, адресовані конкретним суб'єктам аграрних правовідносин, або управлінських органів того чи іншого сільськогосподарського підприємства своїм підрозділам, які спрямовані на виникнення, зміну чи припинення аграрних правовідносин, наприклад, акти місцевих органів влади і управління про закупки зерна та іншої сільськогосподарської продукції, рішення загальних зборів кооперативних сільськогосподарських підприємств і об'єднань про оплату праці відповідно до кінцевого виробничого результату тощо.Правочинами є дії, спеціально спрямовані на встановлення, зміну або припинення аграрних правовідносин. Це вольові дії фізичних чи юридичних осіб, які передбачають досягнення конкретного правового результату. В умовах запровадження ринкових відносин в аграрному секторі правочини набувають широкого розвитку. З'являються їх нові види, причому такі, які в умовах командно-адміністративної системи були просто неможливі. Протягом багатьох десятиліть земля як об'єкт державної власності перебувала в правовому режимі суворої заборони щодо здійснення будь-яких правочинів. У сучасних умовах господарювання в аграрному секторі громадяни України мають право на одержання у власність земельних ділянок для ведення селянських (фермерських) господарств, ведення особистого селянського господарства, а також внаслідок купівлі-продажу земельних ділянок, їх успадкування тощо. З прийняттям Земельного кодексу України коло правочинів, об'єктом яких виступає земля, значно розширилося.Під подіями слід розуміти такі юридичні факти, які виникають незалежно від волі людей (наприклад, засуха, землетрус, пожежа або інші стихійні лиха).Ця класифікація має важливе не тільки теоретичне, але й практичне значення. Так, стихійне лихо звільняє державні сільськогосподарські підприємства від відповідальності за непоставку чи недопоставку сільськогосподарської продукції.Незважаючи на різноманітність підстав виникнення аграрних правовідносин в цілому, вони, проте, являють собою єдиний органічний правовий комплекс, хоча і мають суттєві відмінності, що характеризуються змістом, видами і формою конкретних аграрних правовідносин. Одним з необхідних критеріїв класифікації аграрних правовідносин є їх економічний зміст, бо вони формуються у сфері сільськогосподарського виробництва, з одного боку, і товарного обороту — з другого. Виходячи з цього, виробництво сільськогосподарської продукції без відносин із виробниками інших галузей народного господарства товаровиробниками аграрного сектора просто неможливий.

21. Система органів державної влади в інституційно-функціональному регулюванні аграрних відносин в Україні.

Центральним спеціалізованим органом державного управління агропромисловим комплексом є Міністерство аграрної політики України.

Правове становище та повноваження Мінагрополітики України визначаються Положенням про Міністерство аграрної політики України, затвердженим Указом Президента України від 7 червня 2000 р. N° 772/2000′. Згідно з цим актом, Міністерство аграрної політики України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань формування та забезпечення реалізації державної аграрної політики, продовольчої безпеки держави, державного управління у сфері сільського господарства, садівництва, виноградарства, харчової промисловості, рибного господарства, переробки сільськогосподарської продукції. Цим документом визначені основні повноваження Мінагрополітики. Останнє відповідно до покладених на нього завдань: - забезпечує згідно із законодавством здійснення на підприємствах усіх форм власності державного контролю за якістю вироблюваної ними сільськогосподарської продукції та сировини, їх зберіганням і реалізацією, в тому числі під час здійснення експортно-імпортних операцій; - координує разом із спеціально уповноваженим органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів проведення земельної реформи, моніторингу земель сільськогосподарського призначення та відновлення їх продуктивної цінності, визначає основні напрями державної політики у сфері використання й охорони земель сільськогосподарського призначення; - здійснює аналіз діяльності, макроекономічне прогнозування й нормативне планування розвитку галузей агропромислового виробництва з урахуванням попиту і пропозицій на продовольчі товари; - бере участь у розробленні й здійсненні заходів щодо реформування майнових і земельних відносин у сфері агропромислового виробництва; - координує діяльність підприємств, пов’язану з проведенням державних випробувань сільськогосподарської техніки та обладнання, сортів і гібридів сільськогосподарських культур та об’єктів селекції у тваринництві, в межах своїх повноважень контролює якість техніки та обладнання, пально-мастильних матеріалів, запасних частин, насіння, племінних (генетичних) ресурсів, організує роботу, спрямовану на розвиток насінництва, розсадництва, племінної справи у тваринництві; - забезпечує у межах своїх повноважень проведення моніторингу, економічний аналіз рівня й динаміки цін на світовому, вітчизняному та регіональних ринках продовольства, готує пропозиції щодо цінової політики на ринку продукції галузей агропромислового виробництва, забезпечує створення системи інформування про попит і пропозицію на зазначеному ринку; - здійснює в межах своєї компетенції державний контроль за додержанням законодавства про захист рослин, пестициди і агрохімікати, забезпеченням безпечного використання результатів росту рослин; - розробляє і здійснює заходи щодо розвитку ринкової інфраструктури в АПК (аграрні біржі, аукціони худоби, оптової продовольчі ринки, обслуговуючі сільськогосподарські кооперативи, кредитні спілки, страхові компанії, виставки й ярмарки тощо); - розробляє пропозиції з охорони й раціонального використання земель сільськогосподарського призначення, підвищення родючості ґрунтів, бере участь у розробленні та в установленому порядку затверджує умови експлуатації меліоративних систем у разі приватизації майна сільськогосподарських підприємств, які мають у своєму користуванні меліоративні землі; - забезпечує, відповідно до законодавства, державне управління племінною справою у тваринництві; - забезпечує через Державний департамент ветеринарної медицини проведення державної політики в галузі ветеринарної медицини та здійснення державного ветеринарного контролю,, державного контролю і нагляду за якістю та безпекою харчових продуктів і продовольчої сировини, а також охорони території України від занесення збудників карантинних хвороб тварин; - здійснює організаційне та медичне забезпечення підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації керівників у навчальних закладах, що належать до сфери управління Міністерства аграрної політики України, сприяє кадровому забезпеченню підприємств, установ і організацій, що належать до сфери його управління; - організовує і здійснює державний контроль за забезпеченням схоронності матеріальних цінностей та їх використанням, станом і достовірністю ведення бухгалтерського обліку та звітності, додержанням вимог законодавства про боротьбу з корупцією на підприємствах, в установах та організаціях, що належать до сфери управління Міністерства аграрної політики України; - виконує інші функції, що випливають з покладених на нього завдань. Рішення Міністерства аграрної політики України, прийняті в межах його повноважень, є обов’язковими для виконання центральними й місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами та організаціями, незалежно від форми власності, а також громадянами. Міністр аграрної політики України несе персональну відповідальність перед Президентом України та Кабінетом Міністрів України за стан справ у галузях агропромислового виробництва. До складу Мінагрополітики входять структурні підрозділи: Управління по обслуговуванню роботи Міністра; Департамент кадрової політики, аграрної освіти та науки; Департамент організаційної роботи; Юридичне управління; Управління реформування управління АПК та соціально-трудових відносин; Департамент стратегії розвитку аграрної економіки; Департамент фінансово-кредитної та податкової політики; Департамент міжнародної інтеграції, інвестиційної політики та розвитку аграрного бізнесу; Управління організації та методології бухгалтерського обліку і фінансової звітності; Управління ревізії і контролю; Департамент ринків продукції рослинництва та розвитку насінництва; Департамент ринків продукції тваринництва з Головною державною племінною інспекцією; Головна державна інспекція якості та сертифікації сільськогосподарської продукції (відділ); Департамент розвитку соціальної інфраструктури сільської місцевості; Департамент науково-технічної політики; Державна інспекцію по нагляду за технічним станом машин, обладнання та якістю пально-мастильних матеріалів; Відділ охорони праці, пожежної безпеки та безпеки

дорожнього руху; Департамент реформування сільського господарства; Положення про Департамент розвитку підприємництва та інфраструктури сільськогосподарських ринків; Управління державною власністю та приватизації. На основі Положення про Міністерство аграрної політики України розробляються відповідні положення про обласні та районні управління сільського господарства і продовольства. Правомочності Головного обласного управління міністерства аграрної політики визначені Типовим положенням про Головне управління сільського господарства і продовольства обласної, управління сільського господарства і продовольства Севастопольської міської державної адміністрації, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 2000 р. №1546′. Головне управління сільського господарства і продовольства є структурним підрозділом обласної, Севастопольської міської державної адміністрації, підзвітним та підконтрольним голові відповідної держадміністрації і Мінагрополітики. Свою управлінську діяльність управління здійснює відповідно до завдань та компетенції, визначених Типовим положенням. Найважливішими серед них слід визнати повноваження щодо його участі у формуванні та реалізації державної аграрної політики, організації розроблення і здійснення заходів щодо гарантування продовольчої безпеки держави; розробленні та здійсненні заходів щодо державної підтримки й захисту товаровиробників, сприяння демонополізації виробництва й розвитку конкуренції в агропромисловому комплексі, формування ринкової інфраструктури, створення сприятливих економічних, матеріально-технічних і соціальних умов для прискореного розвитку реформованих господарств; участі у формуванні та реалізації соціальної політики на селі; забезпечення рівних умов для розвитку всіх форм власності та господарювання в галузях агропромислового виробництва; організації роботи з питань насінництва й розсадництва, сортовипробування і захисту рослин, племінної справи, з питань наукового й кадрового забезпечення, стандартизації, карантинного режиму, охорони праці й техніки безпеки. Обласне управління готує пропозиції до проектів програм соціально-економічного розвитку відповідної території та до проектів місцевого бюджету; складає місцеві баланси забезпечення сільської місцевості трудовими, сировинними, продовольчими, матеріально-технічними й енергетичними ресурсами. До його компетенції належить сприяння формуванню інфраструктури аграрного ринку та розвитку підприємництва в галузях агропромислового виробництва; забезпечення державної підтримки підприємництва в сільській місцевості, зокрема селянських (фермерських) господарств та особистих підсобних господарств; узагальнення практики реформування сільського господарства, внесення пропозицій з цих питань до Мінагрополітики й розроблення заходів та рекомендацій з питань реформування сільського господарства. В межах повноважень воно приділяє увагу забезпеченню додержання підприємствами, установами та організаціями всіх форм власності вимог законодавства з охорони праці, нагляду за технічним станом машин та обладнання пожежної безпеки, безпекою дорожнього руху; додержання законодавства про охорону навколишнього природного середовища й раціональне використання природних ресурсів. Обласне управління сільського господарства і продовольства здійснює планування, організацію, ведення лісового господарства й використання лісових ресурсів у галузях агропромислового виробництва. Його важливим повноваження є здійснення аналізу стану цінової політики і подання Мінагрополітики пропозицій щодо її проведення з метою забезпечення цінового паритету на сільськогосподарську продукцію, і щодо зміни в установленому порядку умов оподаткування, кредитування, державної підтримки суб’єктів господарювання всіх форм власності агропромислового виробництва. У процесі своєї діяльності обласне управління взаємодіє з іншими підрозділами обласної (міської) державної адміністрації, представницькими органами та органами місцевого самоврядування, а також із підприємствами, установами, організаціями, об’єднаннями громадян. Правомочності управління (відділу) сільського господарства і продовольства районної державної адміністрації визначені Типовим положенням, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 2000 р. № 1546. Органом державного управління землями сільськогосподарського призначення, які є головним засобом виробництва в сільському господарстві, є Державний комітет України по земельних ресурсах (Держкомзем). Він є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра екології та природних ресурсів України. Правове становище і компетенція Держкомзему визначені Положенням про Державний комітет України по земельних ресурсах, затвердженим Указом Президента України від 14 серпня 2000 р. № 970/20002. Держкомзем України узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо його вдосконалення і в установленому порядку вносить їх на розгляд Президентові України і Кабінету Міністрів України. У межах своїх повноважень він організує виконання актів законодавства та здійснює систематичний контроль за їх реалізацією. Держкомзем бере участь у підготовці пропозицій щодо формування державної політики у сфері регулювання земельних відносин, використання, охорони та моніторингу земель, впровадження державного земельного кадастру та забезпечення реалізації цієї політики; координує проведення земельної реформи в Україні; здійснює державний контроль за використанням та охороною земель; здійснює реєстрацію земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них, договорів оренди земельних ділянок, веде Державний реєстр прав на землю та нерухоме майно, організує в установленому законодавством порядку в єдиній системі державних органів земельних ресурсів надання громадянам і юридичним особам додаткових платних послуг у сфері землеустрою та використання даних державного земельного кадастру за переліком, що визначається Кабінетом Міністрів України; розробляє та бере участь у реалізації державних, галузевих і регіональних програм з питань регулювання земельних відносин, раціонального використання, охорони та моніторингу земель, відновлення родючості ґрунтів, ведення державного земельного кадастру. Відповідно до покладених завдань Держкомзем здійснює в межах своїх повноважень державний контроль за додержанням земельного законодавства, зокрема встановленого порядку вилучення й надання земельних ділянок, режиму їх використання, відповідно до їх цільового призначення та умов надання їх власниками і землекористувачами.

Держкомзем має право організовувати та забезпечувати проведення робіт з грошової, в тому числі експертної, оцінки земель, готує пропозиції щодо вдосконалення методики та порядку проведення таких робіт; забезпечувати розроблення та здійснення організаційних, економічних, екологічних та інших заходів, спрямованих на раціональне використання земель, їх захист від шкідливих антропогенних впливів, а також на відтворення і підвищення родючості ґрунтів, продуктивності земель, забезпечення режиму земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення; бере участь у розробленні та здійсненні заходів щодо розвитку ринку земель, кредитних відносин і вдосконалення системи оподаткування; готує разом з іншими центральними органами виконавчої влади пропозиції щодо вдосконалення захисту права власності на землю та права користування нею; бере участь у формуванні інвестиційної політики, виходячи з пріоритетних напрямів структурної перебудови економіки. На місцях контроль за використанням земель у системі Держкомзему покладено на обласні, Київське і Севастопольське міські головні управління земельних ресурсів та районні відділи земельних ресурсів згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 24 лютого 2003 р. № 200 “Про затвердження типових положень про територіальні органи земельних ресурсів”.

22. Загальна характеристика функцій органів державної влади та місцевого самоврядування у сфері регулювання аграрних відносин в Україні.

В порядку державно-правового регулювання сільського господарства приймаються і застосовуються законодавчі акти, спрямовані на регулювання правових відносин, пов’язаних з державною реєстрацією, виробництвом, закупівлею, транспортуванням, зберіганням, реалізацією та безпечним для здоров’я людини і навколишнього природного середовища застосуванням пестицидів і агрохімікатів. Згідно з цим актом Міністерству агрополітики належать такі повноваження:- забезпечення згідно із законодавством здійснення на підприємствах всіх форм власності державного контролю за якістю вироблюваної ними сільськогосподарської продукції та сировини, їх зберіганням і реалізацією, в тому числі під час здійснення експортно-імпортних операцій;- координація спільно зі спеціально уповноваженим органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів проведення земельної реформи, моніторингу земель сільськогосподарського призначення та відновлення їх продуктивної цінності, визначення основних напрямів державної політики у сфері використання й охорони земель сільськогосподарського призначення;- здійснення аналізу діяльності, макроекономічного прогнозування та нормативного планування розвитку галузей агропромислового виробництва з урахуванням попиту і пропозицій на продовольчі товари;- здійснення в межах своєї компетенції державного контролю за додержанням законодавства про захист рослин, рестициди і агрохімікати, забезпеченням безпечного використання результатів росту рослин;- розроблення і здійснення заходів щодо розвитку ринкової інфраструктури в АПК (аграрні біржі, аукціони худоби, оптові продовольчі ринки, обслуговувальні сільськогосподарськікооперативи, кредитні спілки, страхові компанії, виставки та ярмарки тощо);- розроблення пропозицій з охорони і раціонального використання земель сільськогосподарського призначення, підвищення родючості ґрунтів, участь у розробленні та в установленому порядку затвердженні умов експлуатації меліоративнивної системи у разі приватизації майна сільськогосподарських підприємств які мають у своєму користуванні меліоративні землі.Обласні та районні управління сільського господарства та продовольства діють на підставі Типового положення про Головне управління сільського господарства і продовольства обласної Севастопольської міської державної адміністрації, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 2000 р. Головне управління є підзвітним та підконтрольним голові відповідної держадміністрації і Мінагрополітики.Обласні та районні управління сільського господарства та продовольства реалізують державну аграрну політику на місцевому рівні. Відповідно до цього вони наділені повноваженнями стосовно організації розроблення і здійснення заходів щодо гарантування продовольчої безпеки держави, участі у формуванні та реалізації соціальної політики на селі, сприяння формуванню інфраструктури аграрного ринку та розвитку підприємництва в галузях агропромислового виробництва. (6)

Центральним органом державного управління сільським господарством є Міністерство агропромислового комплексу України, як орган виконавчої влади. Міністерство забезпечує проведення в життя державної політики у сфері сільського господарства, садівництва, виноградарства, харчової, переробної та виноробної промисловості, здійсненні заходів для гарантування продовольчої безпеки держави. Мінагропрому України підпорядковані Комітет харчової промисловості Ук-раїни і Комітет з питань садівництва, виноградарства та виноробної промисловості України.Правове становище та його правомочності визначаються Положенням про Міністерство агропромислового комплексу України, що затверджено Указом Президента України від 1$ листопада 1997 р. Цим актом визначено основні правомоч-ності Мінагропрому як суб'єкта адміністративного права.Положенням визначаються основні завдання Мінагропрому, з яких видно той великий обсяг організаційно-управлінського розвитку, що його має здійснювати це міністерство. На Мінагропром покладаються такі завдання:розроблення пропозицій щодо основних напрямів аграрної політики, реалізація державної політики з питань розвитку сільського господарства, садівництва, виноградарства, харчової, переробної та виноробної промисловості;організація виконання актів аграрного законодавства з питань агропромислового комплексу і контроль за їх реалізацією;розроблення та координація виконання загально-державних, регіональних програм, поточних планів економічного і соціального розвитку галузей агропромислового комплексу, соціальної сфери села;здійснення науково-технічної і технологічної політики в галузях агропромислового комплексу;розроблення пропозицій щодо оптимізації територіального розміщення сільськогосподарського виробництва;

розроблення та реалізація заходів щодо запровадження сучасних механізмів вираження функціональних питань галузе-вого і міжгалузевого характеру, структурної перебудови галузей агропромислового комплексу, реформування майнових і земельних відносин на основі збереження та якісного оновлення наявного ресурсного потенціалу, подолання негативних явищ кризового характеру;організація продовольчого ринку, маркетингу у сфері матеріально-технічного постачання, активізація зовнішньоеко-номічної діяльності;здійснення заходів щодо державної підтримки вітчизняних товаровиробників, цільового використання бюджетних кош-тів, створення рівних умов для розвитку цих форм власності і господарювання;організація роботи державних служб з питань насінництва і розсадництва, сортовипробування і захисту рослин, ветери-нарної медицини, племінної справи, заготівлі та якості продукції, наукового і кадрового забезпечення стандартизації, карантинного режиму, охорони праці, техніки безпеки, нагляду за технічним станом машин і обладнання.Мінагропром спрямовує свою діяльність на реалізацію цих основних завдань через систему підрозділів у вигляді голов-них управлінь, управлінь, відділів та органів контролю, спеціалізованих інспекцій, структуру якого складають:/.  Головні управління:Головне управління економікиГоловне управління фінансово-кредитної та податкової політикиГоловне управління виробництва і маркетингу продукції тваринництва з державною племінною інспекцієюГоловне управління зовнішніх економічних зв'язківГоловне управління технічної політики, енергетики, балансів і маркетингу матеріально-технічних ресурсівГоловне управління кадрової політики і аграрної освітиГоловне управління реформування відносин власності і нових форм господарюванняГоловне управління землеробства і маркетингу продукції рослинництваГоловне управління ринкових відносин, маркетингу та балансів продовольчих ресурсівГоловне управління іноземних кредитів, інвестицій та лізингуГоловне управління інвестиційної політики в капітальному будівництві2. Управління:Управління координації і освоєння науково-технічного прогресу та зв'язків з УААНУправління по соціальному розвитку селаУправління соціально-трудових відносин і оргструктурУправління організації та методології бухгалтерського обліку і звітностіУправління інформатики та виставкових заходів з інформаційно-комунікаційним центромЮридичне управління Міністерства агропромислового комплексу УкраїниУправління організації ревізійної роботиУправління справами Міністерства агропромислового комплексу України3. Відділи:Відділ розвитку виробництва продуктів дитячого харчуванняВідділ охорони праці, пожежної безпеки і безпеки дорожнього рухуВідділ підсобних промислових підприємств і промислівВідділ організаційних питань фермерських та підсобних сільських господарствВідділ науково-обгрунтованого ведення сільського господарства в зоні аварії ЧАЕС.Кожний із цих підрозділів провадить свою діяльність на підставі відповідних положень.У своїй діяльності Мінагропром керується Конституцією України, законами України, постановами Верховної Ради Ук-раїни, указами і розпорядженнями Президента України, декретами, постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів України та Положенням про міністерство.2. На Мінагропром покладається обов'язок складати разом з відповідними центральними органами виконавчої влади баланси забезпечення галузей трудовими, сировинними та енергетичними ресурсами, а з місцевими органами влади і са -моврядування — регіональні забезпечення підприємств цими ресурсами.Важливими завданнями Мінагропрому є опрацювання заходів, спрямованих на поглиблення економічної реформи і забезпечення впровадження в діяльності аграрних товаровиробників засад ринкових економічних відносин. Мінагропром вносить у встановленому порядку пропозиції щодо зміни умов функціонування галузей стосовно оподаткування, одер-жання пільгових кредитів, державної підтримки сільськогосподарських товаровиробників усіх форм власності, визначення особливостей приватизації, демонополізації підприємств, Мінагропром сприяє розвиткові виробничо-підприємницької самостійності ініціативи, прибутковості підприємств, розвиткові конкуренції, формуванню ринкової інфраструктури та економічних взаємовідносин у виробничій та соціальній сферах.До компетенції Мінагропрому віднесено обов'язок брати активну участь у розв'язанні питань роздержавлення і прива-тизації майна, забезпечувати реалізацію політики антимонопольного регулювання галузей, сприяти розвиткові конку-ренції, встановлення структур ринкового типу у сфері виробництва та послуг. Складову його повноважень становлять питання формування резервного та елітного насіннєвих фондів, а також генетичного фонду у тваринництві. Міністерство координує діяльність підприємств, пов'язану з проведенням державних випробувань сортів і гібридів сільськогосподар-ських культур та селекційних станцій у тваринництві, здійснює державний контроль за якістю насіння, племінних ресур-сів, організовує роботу, спрямовану на розвиток насінництва, розсадництва та племінної справи.Мінагропром вирішує питання про створення, реорганізацію, ліквідацію підприємств, установ і організацій, заснованих на державній власності. Він затверджує статути (положення) підприємств, контролює їх додержання та приймає рішення у разі повернення статутів (положень), а також виконує інші функції, передбачені чинним законодавством.3. За умов впровадження ринкових економічних відносин Мінагропром сприяє виробництву та закупівлі сільськогоспо-дарської продукції. Він бере участь у формуванні державного резервного і елітного насіннєвих фондів та формує

генетичний фонд у тваринництві через державне замовлення у межах коштів, які виділені на це з державного бюджету України. На Мінагропром покладається обов'язок допомагати виробникам сільськогосподарської продукції у її реалізації, у тому числі і в її державній закупівлі. З цією метою Мінагропром формує та розміщує в установленому порядку державне замовлення у межах коштів, які виділені на це з державного бюджету України в передбачених контрактами обсягах і на землях, що придатні для безпечного ведення сільського господарства і за площею не перевищують лімітів розораності та сільськогосподарської освоєності відповідних територій, воно координує діяльність підприємств і організацій, спрямовану на виконання цих контрактів.Істотною правомочністю міністерства слід розглядати його активну участь в забезпеченні своєчасного укладання догово-рів щодо реалізації сільськогосподарської продукції та додержання її виробниками та заготівельниками належної договірної дисципліни.Мінагропром розробляє порядок укладання договорів на закупівлю сільськогосподарської продукції і сировини до дер-жавного і регіональних фондів, державного резерву та умови переробки продукції з державних ресурсів в межах державного замовлення на давальницьких умовах. На Мінагропром покладається обов'язок створювати умови товаровиробникам і заготівельним організаціям для реалізації сільськогосподарської продукції через ринкові інфраструктури на біржах, через торгові доми, фірмову торгівлю та інше.4. Місцевими органами управління сільським господарством області є обласні управління агропромисловим комплексом. Правомочності цього управління визначені Типовим положенням про управління агропромислового комплексу обласної, Севастопольської міської державної адміністрації. Цей акт затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 4 листопада 1998 р. Воно підпорядковане голові адміністрації та Мінагропрому України. Обласне управління є юридичною особою і має самостійний баланс і рахунки в установах банків.Свою управлінську діяльність управління здійснює відповідно до завдання та компетенції визначених Типовим поло-женням. Найважливішими з них слід визнати повноваження стосовно його участі у розробленні та забезпеченні виконан-ня прийнятих державних та регіональних програм розвитку сільського господарства, підприємств, установ і організацій м'ясної, молочної, плодоовочевої, елеваторної, борошномельно-круп'яної, хлібопекарської, макаронної та інших галузей промисловості. Управління визначає потребу області в сільськогосподарській продукції і сировині, організує закладання і зберігання продовольства і сировини до державного резерву, своєчасне їх освіження відповідно до встановлених Урядом та Мінагропромом завдань.Обласне управління Мінагропрому готує пропозиції, спрямовані на поглиблення економічної реформи і подає їхна розгляд керівництва обласної (міської) державної адміністрації, аналізує тенденції розвитку галузей. Воно подає пропозиції Мінагропрому з питань прогнозування розвитку галузей, ліквідації застарілих та розміщення нових виробництв, вдосконалення аналізу і планування в сільському господарстві, на переробних та обслуговуючих підприємствах, в установах і організаціях АПК. До його компетенції віднесено сприяння забезпеченню сільськогосподарських товаровиробників усіх форм власності сортовим насінням, діяльності сільськогосподарських підприємств, установ і організацій, які належать до сфери управління щодо державного випробування сортів і гібридів сільськогосподарських культур, а також здійсненню державного контролю за якістю насіння, розвитку насінництва і розсадництва.Воно приділяє увагу питанням механізації, електрифікації, автоматизації виробництва, транспортного обслуговування сільськогосподарських товаровиробників, надає їм допомогу в експлуатації, ремонті, технічному обслуговуванні сільськогосподарської та дощувальної техніки і обладнання, розвитку матеріально-технічної бази.Обласне управління АПК здійснює управління та контроль за лісами сільськогосподарських лісокористувачів, організує ведення в цих лісах лісового господарства і захисного лісорозведення, а також збереження, охорону від пожежі, захист від шкідників і хвороб.Істотним слід вважати повноваження управління аналізувати і подавати Мінагропрому пропозиції щодо проведення цінової політики з метою дотримання цінового паритету на сільськогосподарську продукцію (роботи, послуги) інших га-лузей економіки, а також пропозиції з питань податкової політики, фінансування і кредитування державних і регіо-нальних програм. Управління надає допомогу підприємствам, установам і організаціям галузі з питань юридичного обслуговування, а також домагається в межах їхньої компетенції забезпечення додержання ними вимог законодавства, належного захисту майнових прав та інтересів сільськогосподарських товаровиробників.У процесі своєї діяльності обласне управління взаємодіє з іншими підрозділами обласної (міської) державної адмініст-рації, представницькими органами та органами місцевого самоврядування, а також підприємствами, установами, органі-заціями, об'єднаннями громадян.5. Основним засобом сільськогосподарського виробництва і базою для розміщення його виробничих приміщень є землі сільськогосподарського призначення. Органом державного управління цими землями є державні Комітети по земельних ресурсах (Держкомзем). Він є центральним органом державної виконавчої влади, підпорядкованим Кабінету Міністрів України і входить до складу агропромислового комплексу України. Правове становище і компетенція Держкомзему визначені Положенням про державний комітет України по земельних ресурсах, затвердженим Указом Президента України від 13 травня 1996 р.Держкомзем у межах своєї компетенції здійснює державне управління земельними ресурсами, спрямовує діяльність під -порядкованих йому державних органів земельних ресурсів з проведення земельної реформи, забезпечення раціонального використання та охорони земельних ресурсів. В межах своїх повноважень Держкомзем організовує виконання та узагаль-нює практику застосування актів законодавства України, здійснює систематичний контроль за їх реалізацією, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавства і в установленому порядку вносить їх на розгляд Президентові України та Кабінету Міністрів України.Держкомзем відповідно до покладених на нього завдань бере участь у формуванні державної політики щодо регулю-вання земельних відносин і проведення земельної реформи, забезпечує належне функціонування механізму її запрова-дження, забезпечує прогнозування розвитку земельних відносин, а також опрацьовує заходи економічної реформи з пи-

тань земельних відносин для включення їх до плану діяльності Уряду України та ін. Всю свою діяльність Держкомзем проводить спільно з Міністерством агропромислового комплексу України.На Держкомзем покладається обов'язок здійснювати Контроль за цільовим використанням коштів, що надходять у Порядку відшкодування витрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва та плати за землю, дбати про додержання норм Земельного кодексу України та належне вирішення земельних спорів, що виникають в процесі здійснення земельної реформи.Держкомзем здійснює державний контроль за додержанням власниками землі та землекористувачами земельного за-конодавства, встановленого режиму використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення і умов надання. Держкомзем забезпечує вдосконалення методики та проведення робіт з грошової оцінки земель, бере участь у формуванні інвестиційної політики, виходячи з пріоритетних напрямів структурної перебудови економіки.Держкомзем має право видавати нормативно-правові акти і давати вказівки з питань реформування земельних відносин, які є обов'язковими для виконання центральними та місцевими органами державної виконавчої влади, органами місце-вого самоврядування, власниками землі та землекористувачами. Він уповноважений вносити на розгляд відповідних дер-жавних адміністрацій і рад подання про зупинення рішень, їх дій або бездіяльності з питань регулювання земельних відносин, що суперечать законодавству, пропозиції про припинення права власності або права користування землею у випадках, передбачених земельним кодексом України, а також про вжиття заходів до поліпшення якості землі та має інші права.6. Державне управління землями в межах області здійснює обласне управління земельних ресурсів. Його повноваження визначаються Положенням про обласне управління земельних ресурсів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 7 серпня 1996 р. № 930. Згідно з цим Положенням основним завданням цього управління є координація проведення земельної реформи, створення умов для рівноправного розвитку всіх форм власності на землю і господарю-вання; організація робіт, пов'язаних із роздержавленням і приватизацією землі; здійснення державного контролю за ви-користанням і охороною земель, а також заходів щодо економічного стимулювання раціонального використання і охоро-ни земельних ресурсів та інші завдання.Цим Положенням окреслена компетенція управління земельними ресурсами. Зокрема, управління бере участь у передачі земельних ділянок у власність і надання у користування, в тому числі в оренду. Управління здійснює державний конт-роль за раціональним використанням і охороною земельних ресурсів; воно виявляє землі, що використовуються не за ці-льовим призначенням, з порушенням установлених вимог або нераціонально, з метою створення їх запасу для насту-пного перерозподілу та ін.Згідно з Положенням управління має право внести на розгляд рад народних депутатів пропозиції про припинення права власності або права користування землею у випадку, передбаченому Земельним кодексом України, а також про вжиття заходів щодо створення охоронних територій, поліпшення і освоєння земель. Йому надано право перевіряти на підприємствах, в установах і організаціях, у тому числі на військових і оборонних об'єктах, додержання вимог земель-ного законодавства та ін.7. Місцевим органом державного управління є районний відділ земельних ресурсів, він входить до складу районної державної адміністрації за принципом подвійного підпорядкування. Положення про цей відділ затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 7 серпня 1996 р. Відділ утворюється Держкомземом і підпорядковується як Комітетові, так і обласному управлінню земельних ресурсів.

23. Правові форми державної підтримки суб’єктів господарювання у сфері виробництва і реалізації сільськогосподарської продукції

ЗУ «Про державну підтримку с-г в Україні» від 24.06.2004 № 1877-IV ЗУ «Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року»Форми:1. Фіксований сількогосподарський податок (ФСП). ФСП – це спеціальний податок, що сплачується лише с-г виробниками залежно від розмірів земельної ділянки, не залежно від результатів господарювання, і замінює собою ряд податків та зборів.Платники: с-г товаровиробники, у яких частка прибутку за попередній податковий рік більша 75%.Об’єкт оподаткування: земельна ділянкаПодатковий період: 1 рік, сплачується щомісячно, розбивається по кварталам.ФСП сплачується в рахунок 4 податків і зборів: податка на прибуток підприємств, земельного податку, збору за спеціальне використання води, збору за провадження деяких видів підприємницької діяльності.+ спеціальні режими сплати ПДВ для тих, хто не перейшов на ФСП1. Пряма бюджетна підтримка – бюджетні відшкодування і дотації.Бюджетна тваринницька дотація тощо3. Державне регулювання цін: інтервенції ( З А К О Н У К Р А Ї Н ИПро державну підтримку сільського господарства України ):Державнааграрна інтервенція - продаж або придбання сільськогосподарськоїпродукції на організованому аграрному ринку з метою забезпечення ціновоїстабільності.Державна аграрна інтервенція поділяється на товарну та фінансову.Товарна інтервенція — продаж сільськогосподарської продукції при зростанні цін на організованому аграрному ринку понад максимальний рівень, що здійснюється з метою досягнення рівня рівноваги, у тому числі шляхом продажу товарних деривативів.Фінансова інтервенція - придбання сільськогосподарської продукції при падінні спотових цін на організованому аграрному ринку нижче мінімального рівня, яка здійснюється з метою досягнення рівня рівноваги, у тому числі шляхом придбання товарних деривативів.4. Страхування с-г продукції

Об’єктами страхування є сільськогосподарська продукція та капітальні активи.Фонд аграрних страхових субсидій.5. Режим заставних закупівель (Аграрний фонд (далі — кредитор) надає бюджетну позикувиробнику зерна, яке є об’єктом державного цінового регулювання (далі — позичальник), під заставу такого об’єкта, що оформлюється переданням кредитору подвійного складського свідоцтва.)Розмір суми бюджетної позики не може перевищувати 80 відсотків розміру мінімальної інтервенційної ціни.6. Фінансова підтримка через механізм здешевлення кредитів та компенсації лізингових платежів.7. Цільові допомоги Здешевлення кредитів здійснюється в режимі кредитної субсидії та полягає у субсидуванні частини плати (процентів) за використання кредитів, наданих банками в національній та іноземній валюті.Компенсація лізингових платежів полягає у частковому відшкодуванні сплачених суб’єктами господарювання агропромислового комплексу лізингових платежів за придбані техніку та/або обладнання для агропромислового комплексу на умовах фінансового лізингу. (9)

24. Поняття, види аграрних правопорушень в системі юридичної відповідальності.

Юридична відповідальність в аграрному праві - це правовідносини із покладанням на правопорушника додаткового обов'язку або позбавлення його певного існуючого права. Підставами юр. відповідальності є наявність правової норми (юр підстава) і аграрне правопорушення (фактична підстава). Суб'єктами є юридичні особи, тобто с/г підприємства (цивільна відповідальність, господарсько-правова) і також суб'єктами можуть бути фіз. особи (члени с/г підприємств та працівники с/г, притягуються до адмін. та кримвнальної відповідальності). Суб'єктивною стороною є як радили наявність вини у вигляді умислу або необережності. Об'єктивна сторона - дія або бездіяльність. Об'єктами є майнові, земельні, трудові, організаційно-управлінські та інші відносини в сфері с/г виробництва. В аграрному праві застосовується цивільно-правова відповідальність, матеріальна, дисциплінарна, адміністративна, кримінальна, та господарсько-правова відповідальність.Цивільно-правова відповідальність - визначається нормами цивільного кодексу України. Для притягнення особи до ц-п відповід. необхідно наявність шкоди, протиправна поведінка, причинний зв'язок, та наявність вини. Види цив-прав відповідальності: - відшкодування майнової поза договірної шкоди що заподіяна суб'єктам аграрного права. Відшкодовується в повному обсязі особою яка її завдала. Регулюється нормами цивільного кодексу, нормою 25 господ. кодексу, законом України про захист прав споживачів та ін. - відшкодування договірної шкоди за невиконання або неналежне виконання аграрних договорів, ці види відповід. слід відрізняти від відшкодування майнової шкоди заподіяної порушенням природо-охоронного законодавства (закон України про охорону навк природного середовища, закріплені спец методики обрахування шкоди (способами обчислення шкоди є витратний і розрахунковий)). Порядок відшкодування збитків власникам землі та землекористувачів визначені ст. 156 та ст. 157 Земельного кодексу України. - матеріальна відповідальність за аграрні правопорушення - регламентується нормами Кодексу законів про працю. Застосовується до найманих працівників та членів с/г підприємств за шкоду яка заподіяна при виконанні трудових (членських) обов'язків. Підставами матер. відповідальності є діяння; протиправність; винність; матеріальна шкода; причинний зв'язок. Специфіка - спрощений позасудовий порядок застосування, обмежений порівняно з майновою відповідальністю розмір (за пряму дійсну шкоду). Обмежується заробітком члена чи працівника. Заборона притягнення за шкоду яка визнається нормальним виробничо- господарським ризиком. Види: обмежена, повна відповідальність (стягується у розмірі прямих дійсних збитків не залежно від розміру середньомісячного заробітку, ст. 134 КЗПП), підвище матеріальна відповідальність (перевищує розмір прямих дійсних збитків). Регламентується постановою КабМіну від 22.01.1991 р про затвердження порядку визначення розміру збитків від розкрадання, нестачі, знищення, псування матер. цінностей. - дисциплінарна відповідальність - полягає в притягнення члена або посадової особи с/г підприємства, працівників які винні у вчиненні дисциплін.проступку до дисциплін. відповід. шляхом застосування до особи засобів особистого морального впливу. Підстава: вчинення суб'єктом діяння що є протиправним (порушення трудової дисципліни), визначається специфікою виробництва та обов'язками працівників. Регулюється нормами КЗПП до членів с/г підприємств застосовуються локальні нормативно правові акти. Види стягнень - догана, попередження про виключення з членів, виключення з членів с/г підприємства до працівників лише догана та звільнення. При притягнення особи до дисциплін. відповід. обов'язковим є дотримання процедури накладення стягнення на членів підприємства. Пункт 35 постанови пленуму Верховного Суду України про порядок вирішення судами трудових спорів - #9 та #13. - адмін. відповідальність за аграрні правопорушення. Підставою є адмін. правопорушення перелік яких визначено Кодексом Ураїни про адмін правопорушення. Обмежений суб'єктний склад, застосов. спец. органами, передбачена особлива процедура, може застосов. в сукупності з матер. та майновою відповід. Перелік правопорушень - глава 9 кодексу. - кримінальна відповідальність - застосовується за найбільш сусп. небезпечні діяння. Перелік таких діянь містить КК. має виключно каральний та превентивний характер. Не виключає притягнення особи інших видів відповідальності. Суб'єктами є виключно фіз. особи. Розрізняють такі види: за об'єктом посягання, зокрема злочини що посягають на законодавчо встановлений порядок ефективного використання природних ресурсів в сфері с/г (ст. 197(1), 246, 249, 254 та ін КК); злочини що порушують режим охорони природних ресурсів (ст. 247,299, та ін); злочини що порушують встановлені норми екологічної безпеки в сфері с/г виробництва та ін. - господарсько правова відповідальність - регламентується главою 24 ГК а також законодавчимиактами які регулюють здійснення різних видів с/г вироб. Ознаки: суб'єктами є суб'єкти господарювання в сфері АПК; потерпіла сторона має право на відшкодування збитків не залежно від застереження в договорі (ст. 216); виробник недоброякісної продукції

відповідає за нанесені збитки не залежно від застереження про це в договорі; сплата санкцій та відшкодування заподіяної шкоди не звільняє с/г підприємство чи іншого суб'єкта від виконання зобов'язань в натурі без згоди іншої сторони. Має переважно компенсаційно-каральний характер. Полягає у застосуванні двох видів санкцій: господарських та адмін.-господарських. Господарські - це заходи впливу на правопорушника в сфері с/г виробництва в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та або правові наслідки у формі відшкодування збиткі, штрафних санкцій, оперативно господарських санкцій. Застосовується за ініціативою учасників господарських відносинв порядку та способах передбачених ГК. Адмін. господ. Санкції це заходи організаційно правового або майнового характеру що спрямовані на відвернення порушень в сфері с/г виробництва та ліквідацію наслідків які застосовуються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування за порушення встановленого аграрних законодавством порядку с/г виробництва і полягають у вилученні прибутку с/г підприємств, накладення адмін. господ. штрафу, застосування антидемпінгових засобів та ін.

25. Підстави, умови і форми цивільно-правової відповідальності за аграрні правопорушення.

Цивільно-правова відповідальність - визначається нормами цивільного кодексу України. Для притягнення особи до ц-п відповід. необхідно наявність шкоди, протиправна поведінка, причинний зв'язок, та наявність вини. Види цив-прав відповідальності: - відшкодування майнової поза договірної шкоди що заподіяна суб'єктам аграрного права. Відшкодовується в повному обсязі особою яка її завдала. Регулюється нормами цивільного кодексу, нормою 25 господ. кодексу, законом України про захист прав споживачів та ін. - відшкодування договірної шкоди за невиконання або неналежне виконання аграрних договорів, ці види відповід. слід відрізняти від відшкодування майнової шкоди заподіяної порушенням природо-охоронного законодавства (закон України про охорону навк природного середовища, закріплені спец методики обрахування шкоди (способами обчислення шкоди є витратний і розрахунковий)). Порядок відшкодування збитків власникам землі та землекористувачів визначені ст. 156 та ст. 157 Земельного кодексу України. Майнова відповідальність є обов'язком суб'єкта, винного в заподіянні шкоди або збитків, відшкодувати або компенсувати збитки, завдані власнику чи законному володільцю майна. Майнова відповідальність за порушення аг. й іншого законод. передбачена в основному нормами, що містяться в цивільному, земельному й аг. законод.х. Вона полягає в повному відшкодуванні заподіяних збитків, в тому числі упущеної вигоди. Аг. законод. закріплює різні форми майнової відповідальності. їх зручніше розрізняти за характером вчиненого правопорушення.Оскільки земля виконує в сільському господарстві роль основного засобу вироб., слушно вести мову насамперед про майнову відповідальність за порушення земельних прав або невиконання земельних обов'язків.Так, власникам землі та землекористувачам у повному обсязі відшкодовуються збитки, заподіяні внаслідок: вилучення (викупу) сільськогосподарських угідь, лісових земель і чагарників для потреб, не пов'язаних із сільськогосподарським і лісогосподарським вироб.м; тимчасового зайняття сільськогосподарських угідь, лісових земель і чагарників для інших видів використання; встановлення обмежень щодо використання земельних ділянок згідно з підпунктом "в" ст. 156 ЗК.Відшкодуванню підлягає вартість: житлових будинків, виробничих та інших будівель і споруд, зокрема об'єктів незавершеного будівництва; плодоягідних та інших багаторічних насаджень; лісових і дерево-чагарникових насаджень; водних джерел (колодязів, ставків, водоймищ, свердловин та ін.), зрошувальних і осушувальних систем, протиерозійних і протиселевих споруд; витрати на поліпшення якості земель за період використання земельних ділянок з урахуванням економічних показників, на незавершене сільгосп. вироб. (оранка, внесення добрив, посів, інші види робіт), на розвідувальні та проектні роботи; інші збитки власників землі й землекористувачів, у тому числі орендарів, зокрема й не одержані доходи, якщо вони обґрунтовані.Розміри збитків визначаються в повному обсязі відповідно до реальної вартості майна на момент заподіяння збитків, понесених витрат на поліпшення якості земель (із врахуванням ринкової або відновлювальної вартості).

26. Підстави. умови і форми матеріальної відповідальності за аграрні правопорушення.

Матеріальна відповідальність працівників аграрних підприємств. На працівників аграрних підприємств поширюються норми КЗпП України про матеріальну відповідальність працівників за шкоду, заподіяну ними підприємству, установі, організації під час виконання ними трудових обов´язків. Відповідно до ст. 130 КЗпП матеріальна відповідальність за шкоду, заподіяну працівником підприємству, установі, організації під час виконання трудових обов´язків, покладається на працівника тільки за умови заподіяння прямої дійсної шкоди, якщо шкода заподіяна з його вини. Матеріальна відповідальність, як правило, обмежена певною частиною заробітку працівника. На працівників не може бути покладена відповідальність за шкоду, яку можна віднести до категорії нормального виробничо-господарського ризику, а також за неодержані підприємством доходи. При цьому адміністрація підприємства зобов´язується створити працівникам умови, необхідні для нормальної роботи і забезпечення повного збереження довіреного їм майна (ст. 131 КЗпП). Працівник, який заподіяв шкоду підприємству, установі, організації, може добровільно відшкодувати її цілком або частково. За згодою власника або уповноваженого ним органу він має право передати для відшкодування збитків рівноцінне майно або поправити пошкоджене.

У випадках, передбачених законом, застосовується також повна матеріальна відповідальність. Відповідно до ст. 134 КЗпП працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їхньої вини підприємству, у випадках, коли: - між працівником і підприємством, установою, організацією відповідно до ст. 135-1 КЗпП укладено письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей, переданих йому на зберігання або для інших цілей; - майно та інші цінності були одержані працівником під звіт за разовою довіреністю або за іншими разовими документами; - шкоди завдано діями працівника, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку; - шкоду завдано працівником, який був у нетверезому стані; - шкоду завдано недостачею, умисним знищенням або умисним зіпсуванням матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), в тому числі під час їх виготовлення, а також інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих працівникові підприємством, установою, організацією в користування; - відповідно до законодавства на працівника покладено повну матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації під час виконання трудових обов´язків; - шкоди завдано не під час виконання трудових обов´язків; - службова особа винна у незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу; - керівник підприємства, установи, організації всіх форм власності винний у несвоєчасній виплаті заробітної плати понад один місяць, що призвело до виплати компенсацій за порушення строків її виплати, і за умови, що Державний бюджет України та місцеві бюджети, юридичні особи державної форми власності не мають заборгованості перед цим підприємством. Питання повної матеріальної відповідальності працівників сільського господарства регулюються також Постановою Кабінету Міністрів України від 22 січня 1996 р. № 116, якою затверджено Порядок визначення розміру збитків від розкрадання, недостачі, знищення (псування) матеріальних цінностей. Майнова відповідальність за порушення аграрного законодавства. Майнова відповідальність за аграрні правопорушення регулюється нормами цивільного, земельного й аграрного законодавства. Майнова відповідальність полягає в обов"язку суб´єкта, винного в заподіянні шкоди особі аграрного товаровиробника або його Майну, відшкодувати в повному обсязі заподіяні збитки. Загальні положення про відшкодування збитків передбачено ст- 1166 ЦК, якою, зокрема, встановлено, що майнова шкода, зав-Дана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

27. Підстави, умови, форми дисциплінарної відповідальності за аграрні правопорушення.

Дисциплінарна відповідальність працівників аграрних підприємств. Дисциплінарна відповідальність осіб, зайнятих у сільському виробництві, регулюється загальними нормами трудового законодавства, які поширюються на всіх найманих працівників, а також спеціальними нормами аграрного права, які стосуються працівників окремих видів аграрних підприємств. Дисциплінарна відповідальність полягає в накладенні на працівників аграрних підприємств, які порушили правила внутрішнього розпорядку та інші норми організації праці, дисциплінарних стягнень, передбачених Кодексом законів України про працю (далі — КЗпП) та аграрним законодавством. Згідно зі ст. 147 КЗпП за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один із таких заходів стягнення: догану, звільнення. Дисциплінарне стягнення застосовують безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня виявлення, не враховуючи часу хвороби працівника або перебування його у відпустці. Стягнення не може бути накладено пізніше 6 місяців із дня вчинення проступку (ст. 148 КЗпП). До застосування дисциплінарного стягнення треба витребувати пояснення від порушника трудової дисципліни. За кожне порушення трудової дисципліни може бути накладено одне дисциплінарне стягнення. Воно може бути оскаржено в установленому порядку. Під час обрання виду стягнення потрібно враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника (ст. 149 КЗпП). Аграрним законодавством передбачені певні особливості дисциплінарної відповідальності працівників сільськогосподарських підприємств. Наприклад, у сільськогосподарських кооперативах дисциплінарні відносини регламентуються насамперед статутними нормами. Член кооперативу зобов´язаний дотримуватися статуту, виконувати свої обов´язки перед господарством, сумлінно працювати, додержуватися трудової, виробничої, технологічної, санітарної дисципліни і правил техніки безпеки. Відповідно до ч. 2 ст. 166 ЦК України у разі невиконання чи неналежного виконання обов´язків, покладених на нього, а також в інших випадках, встановлених статутом кооперативу й законом, член виробничого кооперативу може бути відрахований із кооперативу за рішенням загальних зборів. Відповідно до Закону України “Про фермерське господарство” члени цього господарства самостійно визначають і регламентують свої трудові відносини, розробляючи правила внутрішнього трудового розпорядку свого господарства, в яких можуть визначати також заходи дисциплінарної відповідальності для порушників. При цьому за основу, як правило, беруться положення про дисциплінарну відповідальність, що діють у сільськогосподарських кооперативах або державних сільськогосподарських підприємствах.

28. Особливості застосування адміністративно-правової відповідальності за аграрні правопорушення.

Адміністративній відповідальності за порушення аграрного законодавства підлягають як службові особи, так і особи, що вчинили проступки, не пов'язані з виконанням службових обов'язків. Це може мати місце, наприклад, в разі потрави посівів і насаджень сільськогосподарських підприємств, невжиття заходів для боротьби з бур'янами та ін. Адміністративну відповідальність несуть посадові особи підприємств за порушення порядку й умов землекористування; за порушення вимог щодо раціонального використання земель. Посадові особи підлягають адміністративній відповідальності, згідно з КпАП, за адміністративні правопорушення, пов'язані з недотриманням установлених правил, забезпечення виконання яких входить у коло "їхніх службових обов'язків. КпАП передбачає певні види адміністративної відповідальності за вчинення адміністративних правопорушень у різних сферах діяльності, у тому числі й у сільському господарстві. Глава 9 КпАП присвячена адміністративним правопорушенням у сільському господарстві, порушенням ветеринарно-санітарних правил. У КпАП містяться приписи про адміністративну відповідальність за потраву посівів, псування або знищення зібраного врожаю сільськогосподарських культур, пошкодження насаджень сільськогос-подарських підприємств. До таких видів порушень у цій сфері діяльності належать також: порушення правил боротьби з карантинними шкідниками, хворобами рослин і бур'янами, незаконні посіви і вирощування снотворного маку й коноплі, порушення правил щодо карантину тварин та інших санітарно-ветеринарних вимог, грубе порушення механізаторами правил технічної експлуатації тракторів, комбайнів, інших самохідних сільськогосподарських машин, правил техніки безпеки під час їхньої експлуатації. У ст. 52 КпАП передбачено адміністративну відповідальність за псування сільськогосподарських та інших земель, забруднення їх хімічними та радіоактивними матеріалами, неочищеними стічними водами, виробничими й іншими відходами, а також відсутність заходів щодо боротьби з бур'янами. Тимчасове положення про порядок здійснення органами Держкомзему державного контролю за використанням та охороною земель, затверджене наказом Державного комітету України по земельних ресурсах, визначає повноваження та порядок притягнення до адміністративної відповідальності за порушення у сфері земельного та аграрного законодавства.

29. Особливості застосування кримінально-правової відповідальності за аграрні правопорушення.

   Кримінальна відповідальність за порушення норм аграрного законодавства передбачена за вчинення екологічних злочинів та злочинів в сфері господарської діяльності, якими визнаються встановлені кримінальним законом суспільні і екологічно небезпечні дії (бездіяльність), що посягають на встановлений режим використання, відтворення і охорону земель, інших природних ресурсів, екологічний правопорядок та нормативи екологічної безпеки. Кримінальний кодекс злочинами у сфері раціонального природокористування визнає винні, протиправні, суспільні екологічно небезпечні діяння, які можна згрупувати за такими різновидами:    а) злочини, що порушують порядок ефективного використання природних ресурсів: самовільне зайняття земельної ділянки, незаконна порубка лісу, потрава посівів і знищення насаджень, незаконне полювання, незаконне зайняття рибним, звіриним та іншими промислами;     б) злочини, що порушують режим охорони природних ресурсів і об’єктів, як складової раціонального природокористування: навмисне знищення чи пошкодження лісових масивів шляхом підпалу або іншим загальнонебезпечним способом, недбале знищення чи пошкодження лісових масивів, порушення правил боротьби з шкідниками рослин, проведення вибухових робіт з порушенням правил охорони рибних запасів, порушення законодавства про континентальний шельф, порушення правил боротьби з епідеміями, жорстоке поводження з тваринами, знищення природних об’єктів;     в) злочини, що порушують норми екологічної безпеки: забруднення водойм і атмосферного повітря, забруднення моря речовинами, шкідливими для здоров’я людей або живих ресурсів моря, незаконне придбання, зберігання, транспортування, використання, передача і знищення радіоактивних матеріалів, приховання або перекручення відомостей про стан екологічної обстановки чи захворюваності населення, заготівля, переробка або збут радіоактивно забруднених продуктів харчування та іншої продукції, ввезення на територію України речовин та матеріалів, які належать до категорії небезпечних відходів тощо.      Залежно від характеру вчиненого злочину, його суспільної і екологічної небезпеки, кваліфікуючих ознак, об’єктів посягання - суб’єктами кримінальної відповідальності можуть бути громадяни і посадові особи. Кримінальні санкції передбачають основні покарання у формі виправних робіт, штрафу, позбавлення волі та додаткові покарання у вигляді позбавлення права займати певні посади, конфіскації майна і предметів злочину.   Кримінальна відповідальність за злочинні порушення екологічного законодавства передбачена Кримінальним кодексом. Природоохоронне правопорушення вважається злочином, якщо воно спричиняє суттєву шкоду вказаним у законі об’єктам природи або навколишньому середовищу внаслідок знищення, ушкодження, Псування природних об’єктів, що охороняються законом або мо-спричинити шкоду здоров’ю та життю людей. Поряд із наявністю шкоди для деяких злочинів значення юридичних фактів мають такі елементи, що характеризуються отупінню суспільної небезпеки, такі як повторність скоєння злочину та дії, вчинені загальнонебезпечним способом.   Кримінальним кодексом, зокрема, передбачені такі екологічні злочини, як: незаконна порубка лісу, порушення правил охорони вод, забруднення водоймищ та атмосферного повітря, знищення або пошкодження лісових масивів, порушення правил охорони надр, забруднення або псування земель, безгосподарське використання земель, проектування чи експлуатація споруд без систем захисту довкілля. Винні громадяни та посадові особи залежно від характеру злочину та його екологічної і суспільної небезпеки караються позбавленням волі, штрафом та додатковими покараннями у вигляді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, а також конфіскацією знарядь і засобів злочину та всього незаконно добутого.

30. Поняття та види суб’єктів господарювання у сфері виробництва сільськогосподарської продукції.

Види суб'єктів аграрного господарювання - за суб'єктний складом (фізичні та юридичні особи)- за галуззю в АПК (с/г підприємства, переробні підприємства та підприємства що виконують роботи та надають послуги с/г; підприємства рибної галуззі; переробні підприємства лісового господарства. - за формою власності (підприємства колективної форми <КСП, с/г кооперативи, господ. товариства>; приватні (фермерські господ., приватні, приватно-орендні підприємства); державні (радгоспи, державні племінні заводи та ін); комунальні (комунальні с/г підприємства). - за організаційно правовою реформою (підприємства де не передбачається об'єднання майна, землі, праці, при їх створенні (державні, комунальні та приватні с/г підприємства) та підприємства що ств. шляхом об'єднання землі, майна і праці (с/г підпр. кооперативного типу та корпоративного типу).Суб’єкти АП: 1) фіз особи (члени ОСГ, автори селекційних досягнень, суб’єкти насінництва і розсадництва, садівництва, бджолярі-пасічники, що не займаються підприємницькою діяльність); 2) юр особи (п,у,о, які здійсн виробничу діяльність, організаційно-владну діяльність) Суб'єктів аграрного господарювання можна класифікувати за різними критеріями, зокрема за порядком створення, спеціальною правоздатністю та функціями, способом утворення (заснування) та формування статутного фонду, суб'єктним складом, організаційно-правовою формою та ін. За порядком створення всі суб'єкти аграрного господарювання поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Відповідно до ст. 81 ЦК, юридичні особи публічного права створюються розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. Прикладом юридичної особи публічного права в аграрному секторі економіки є Державна акціонерна компанія "Хліб України", яка створена відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 р. № 1 ООО "Про утворення Державної акціонерної компанії "Хліб України". Юридичні особи приватного права створюються на підставі установчих документів відповідно до ст. 87 ЦК. За особливостями правоздатності та виконуваними функціями, суб'єкти аграрного господарювання поділяються на 3 групи. До першої належать засновані на приватній, державній та комунальній формах власності юридичні особи або інші підприємницькі структури, які не мають статусу юридичної особи, головним предметом діяльності яких є виробництво товарної маси продуктів харчування, продовольства й сировини. Ці аграрні формування називаються сільськогосподарськими товаровиробниками. Друга група представлена підприємницькими структурами, діяльність яких заснована на різних формах власності та організаційно-правових формах, а правосуб'єктність і статутна діяльність спрямовані на забезпечення сучасної виробничо-господарської діяльності сільськогосподарських товаровиробників. До цієї групи належать суб'єкти господарювання, предметом статутної діяльності яких є виконання робіт з агрохімічного, меліоративного, гідромеліоративного, технічного та іншого забезпечення діяльності виробників сільськогосподарської товарної продукції. До третьої групи належать підприємницькі структури, право-суб'єктність і статутна діяльність яких спрямована на надання різноманітних фінансово-кредитних, страхових, комерційних, посередницьких та інших послуг для забезпечення підприємницької діяльності сільськогосподарських товаровиробників. До цієї групи належать банки, кредитні спілки, біржі, страхові компанії, аграрні холдінги тощо. Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду, суб'єкти аграрного господарювання поділяються на унітарні та корпоративні підприємства. Згідно зі ст. 63 ГК, унітарне підприємство створюється одним засновником, який надає потрібне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є державні та комунальні сільськогосподарські підприємства, а також підприємства, засновані на власності об'єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника. Корпоративне сільськогосподарське підприємство утворюється, як правило, 2 або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними є сільськогосподарські кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, зокрема засновані на приватній власності 2 або більше осіб. Отже, унітарним є, наприклад, фермерське господарство, створене одним громадянином, а корпоративним — фермерське господарство, засноване кількома громадянами. Найпоширенішою є також класифікація суб'єктів аграрного господарювання залежно від їх організаційно-правових форм. За цим критерієм їх поділяють на сільськогосподарські підприємства, кооперативи, господарські товариства та фермерські господарства. Сільськогосподарські підприємства є самостійними суб'єктами господарювання, створеними компетентним органом державної влади чи органом місцевого самоврядування, чи іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб систематичним здійсненням виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в аграрному секторі економіки в порядку, передбаченому чинним законодавством України. Згідно зі ст. 1 Закону України "Про сільськогосподарську кооперацію", сільськогосподарським кооперативом є юридична особа, створена фізичними та/або юридичними особами, що є сільськогосподарськими товаровиробниками, на засадах добровільного членства та об'єднання майнових пайових внесків для спільної виробничої діяльності в сільському господарстві та обслуговування переважно членів кооперативу.

Основними кваліфікуючими ознаками сільськогосподарських кооперативів є: - недержавна форма власності; - відносини членства; - управлінські функції здійснюються членами кооперативу за принципом: "один член — один голос"; - особиста трудова участь членів у спільній виробничій або іншій господарській діяльності в аграрному секторі; - об'єднання членами своїх майнових пайових внесків; - наявність інституту кооперативних виплат і виплат на паї та ін. Діяльність сільськогосподарських кооперативів регулюється ЦК, ГК, законами України від 10 липня 2003 р. "Про кооперацію", "Про сільськогосподарську кооперацію", від 14 лютого 1992 р. "Про колективне сільськогосподарське підприємство" та іншими нормативно-правовими актами. Відповідно до ст. 1 Закону України "Про фермерське господарство"3, фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, згідно із законом. Порівняно із сільськогосподарськими кооперативами особливість фермерських господарств полягає у таких головних ознаках: - членство засноване виключно на родинних та/або сімейних зв'язках; - спільна сумісна власність членів господарства на його майно (якщо інше не обумовлено в договорі між ними); - можливість створення господарства однією особою; - право на створення такого господарства має виключно дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку, має відповідну кваліфікацію та пройшов конкурсний відбір тощо. Діяльність фермерських господарств регулюється ЦК, ГК та ЗК України, законом від 19 червня 2003 р. "Про фермерське господарство" та ін. Господарськими товариствами є підприємства або інші суб'єкти господарювання, створені юридичними та/або громадянами шляхом об'єднання їх майна та участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку. У сфері сільськогосподарського виробництва діють переважно акціонерні товариства закритого та відкритого типів (ЗАТ та ВАТ) і товариства з обмеженою відповідальністю (TOB). Основними кваліфікуючими ознаками господарських товариств є: - недержавна або державна форми власності; - відносини участі (інвестування); - обов'язкове об'єднання учасниками (акціонерами) своїх капіталів (майнових внесків); - необов'язковість особистої трудової участі акціонерів (учасників) у діяльності господарського товариства; - управління й контроль, який здійснюється учасниками (акціонерами), залежить від розміру їх частки у статутному фонді товариства; - наявність інституту права на дивіденди та ін. Діяльність господарських товариств в аграрному секторі економіки регулюється ЦК, ГК, законом від 19 вересня 1991 р. "Про господарські товариства" та ін. ГК дає класифікацію підприємств за таким критерієм, як кількість працюючих та обсяг валового доходу від реалізації продукції за рік: сільськогосподарські підприємства можуть належати до малих, середніх або великих підприємств. Малими (незалежно від форми власності) є сільськогосподарські підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує 50 осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує суми, еквівалентної 500 тис. євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні. Великими є підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує 1 тис. осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму, еквівалентну 5 млн. євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні. Всі інші підприємства вважаються середніми.

31. Правове становище фермерських господарств.

Фермерське господарство діє на умовах самоокупності. Всі витрати господарство покриває за рахунок власних доходів та інших джерел, не заборонених законодавством. Воно самостій¬но визначає напрями своєї діяльності, спеціалізацію, організує виробництво сільськогосподарської продукції, ЇЇ переробку та реалізацію, на власний розсуд та ризик підбирає партнерів, у тому числі іноземних. Господарство має право вступати в дого¬вірні відносини з будь-якими юридичними або фізичними осо¬бами, органами державної влади та органами місцевого самов¬рядування. Фермерське господарство веде бухгалтерський облік результатів своєї роботи і подає відповідним органам фінансову звітність, ста-тистичну інформацію та інші дані. Господарство зобов'язане дотримуватися встановлених еколо-гічних, ветеринарно-санітарних правил і норм щодо якості вироб-леної продукції та інших вимог. Реалізація сільськогосподарської продукції, що виробляється фермерським господарством, на віт-чизняному ринку та її поставки на експорт, а також розрахунки з українськими та іноземними партнерами здійснюються відповідно до чинного законодавства.Разом з іншими сільськогосподарськими товаровиробниками фермерські господарства мають право створювати обслуговуючі сільськогосподарські кооперативи, спілки, інші об'єднання, а та¬кож бути засновниками (учасниками) господарських товариств. Створені за участю фермерських господарств обслуговуючі сіль-ськогосподарські кооперативи не мають на меті отримання при-бутку.Трудові відносини у фермерському господарстві базуються на основі праці його членів. У разі виробничої потреби таке госпо-дарство має право залучати до роботи в ньому інших громадян за трудовим договором. Трудові відносини його

членів релулюються Статутом, а відносини осіб, залучених до роботи за трудовим дого-вором, — законодавством про працю. Трудові спори у фермерсько-му господарстві вирішуються судом. З особами, залученими до ро-боти у фермерському господарстві, укладається трудовий договір у письмовій формі. Видача трудових книжок членам фермерського господарства і громадянам, які працюють у ньому за трудовим до-говором, та їх ведення здійснюються відповідно до вимог законо-давства про працю.Розмір оплати праці й тривалість щорічної відпустки осіб, які працюють у фермерському господарстві за трудовим договором, не повинні бути меншими за встановлений державою розмір міні-мальної заробітної плати і передбачену законом тривалість щоріч-ної відпустки.Обов'язком голови фермерського господарства є створення без-печних умови праці для членів господарства і громадян, які уклали трудовий договір. Він забезпечує дотримання вимог техніки безпе-ки, виробничої гігієни та санітарії, пожежної безпеки. Члени фермерського господарства і особи, котрі працюють у ньому за трудовим договором, підлягають загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню й пенсійному забезпеченню в порядку, встановленому законами України від 5 листопада 1991 р. "Про пенсійне забезпечення"', від 26 червня 1997 р. "Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування"1, від 23 вересня 1999 р. "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності"1, від 2 березня 2000 р. "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття"2 та від 18 січня 2001 р. "Про загальнообов'язкове дер-жавне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою пра-цездатності та витратами, зумовленими народженням та похован-ням"3. Господарство реєструється як платник внесків на загально-обов'язкове державне соціальне страхування в органах Пенсійного фонду України і Фонду соціального страхування з тимчасової втра-ти працездатності, Фонду загальнообов'язкового державного соці-ального страхування України на випадок безробіття, Фонду загаль-нообов'язкового державного соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України.Час роботи у фермерському господарстві членів господарства та осіб, які працюють у ньому за трудовим договором, зараховується до загального і безперервного стажу роботи на підставі записів у трудо¬вій книжці і документів, що підтверджують сплату внесків на соці¬альне страхування. Крім того, призначені пенсії виплачуються їм у повному розмірі без урахування одержуваного заробітку (доходу).Фермерське господарство несе матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну його членам і особам, які працюють у ньому за трудовим договором, каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням ними своїх трудових обов'язків.Держава гарантує дотримання і захист майнових та інших прав і законних інтересів фермерського господарства. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють контроль за діяльністю фермерського господарства відповідно до вимог чинно-го законодавства. Незаконне втручання в господарську діяльність фермерського господарства органів державної влади або органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб забороняється. Збит-ки, заподіяні фермерському господарству неправомірним втручан-ням в його діяльність, підлягають відшкодуванню відповідно до чинного законодавства.

32. Правове становище сільськогосподарських кооперативів.

Розвиток ринкових відносин зумовлює необхідність широкого використання кооперативної форми організації праці в аграрному секторі економіки. Історичний досвід розвитку сільськогосподарської кооперації в Україні, економічно розвинутих країнах, засвідчує, що саме кооператив, — основна мета якого — обслуговувати основну діяльність членів сільськогосподарських кооперативів, може забезпечити їм реальний доступ до фінансових і матеріальних засобів. Він може й повинен стати зв’язуючою ланкою між приватним товаровиробником і ринком, допомагаючи йому у сфері збуту продукції, в матеріально-технічному забезпеченні, кредитуванні, агрономічному та зоотехнічному обслуговуванні тощо. Кооперативна форма організації праці в сільському господарстві є найефективнішою в зовнішніх відносинах виробників сільськогосподарської продукції — із збуту продукції, із придбання знарядь і засобів сільськогосподарського виробництва, використання складної техніки, організації взаємного кредитування селянських господарств тощо. Такі обслуговуючі кооперативи є досить дійовими за умови високого розвитку індивідуальних фермерських господарств, об’єднуючи їхні зусилля в окремій фазі виробничого процесу. Оскільки сільськогосподарське виробництво є сукупністю багатьох різноманітних процесів, то і фермер може бути членом одночасно кількох кооперативів, обслуговуючих його виробництво. Правовою основою функціонування сільськогосподарських кооперативів в Україні є закони України від 17 липня 1997 р. “Про сільськогосподарську кооперацію” та від 10 липня 2003 р. “Про кооперацію”. Закон “Про сільськогосподарську кооперацію”, на відміну від загального кооперативного закону, регулює діяльність тільки одного виду кооперативів — сільськогосподарських. Він є комплексним нормативно-правовим актом, що регулює взаємозв’язані між собою земельні, майнові, трудові, організаційно-управлінські та інші відносини, які мають місце в сільськогосподарському кооперативі. Надзвичайно важливим є повне і правильне визначення поняття кооперативу взагалі і сільськогосподарського зокрема, чітке з’ясування його ознак, що відрізняють кооператив від інших форм господарювання в сільському господарстві. Для цього потрібно розрізняти загальні (родові) ознаки кооперативу (характерні для всіх видів кооперативів) та специфічні (видові), які характеризують саме сільськогосподарські кооперативи. Визначення кооперативу дається в кількох нормативних документах. Так, згідно із визначенням XXXI конгресу Міжнародного Кооперативного Альянсу, кооператив — це автономна асоціація осіб, які добровільно об’єдналися з метою задоволення своїх економічних, соціальних і культурних потреб за допомогою підприємства, що знаходиться у спільному володінні й управляється демократично.

Закон України “Про кооперацію” визначає кооператив як юридичну особу, утворену фізичними та/або юридичними особами, які добровільно об’єдналися на основі членства для ведення спільної господарської та іншої діяльності з метою задоволення своїх економічних, соціальних та інших потреб на засадах самоврядування. На основі запропонованих дефініцій поняття кооперативу, інших положень кооперативного законодавства можна назвати такі загальні ознаки кооперативу: 1. Кооператив — це, насамперед, добровільне об’єднання. Лише шляхом об’єднання окремі особи можуть досягти поставленої спільної мети, отримати прибуток, належно організувати працю, захистити свої інтереси. Проте не будь-яке об’єднання, можна назвати кооперативом (громадське об’єднання є теж добровільним об’єднанням громадян): кооператив відрізняється від інших об’єднань своєю персоналізованістю. Це означає, що кооператив — об’єднання людей, осіб, а не капіталів, на відміну від акціонерних та деяких інших господарських товариств, якими визнаються “підприємства, організації, установи, створені на засадах угоди юридичними особами і громадянами шляхом об’єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку”. До кооперативу приймають осіб незалежно від їх матеріального становища. Крім того, успіх діяльності кооперативу дуже часто залежить від кількості його членів (чим їх більше, тим міцніший кооператив). В акціонерному товаристві не має значення, скільки є акціонерів. Важливо лише те, щоб був внесений потрібний капітал. У кооперативі капітал, на відміну від акціонерного товариства, відіграє другорядну роль. 2. Членський характер об’єднання. Членами кооперативу можуть стати особи, котрі засновують його або ті, що вступають до нього вже після створення. Питання прийому в члени кооперативу вирішується загальними зборами. Акціонера не потрібно приймати товариства за тими вимогами, що стосуються членів кооперативу. Цією ознакою кооператив також відрізняється і від товариства з обмеженою відповідальністю, що має наперед визначений у договорі особовий склад. Зміна кількісного складу членів кооперативу ніяк не впливає на юридичне існування кооперативу (крім випадків, коли кількість членів стане меншою від встановленого законом мінімуму). Зміна ж особового складу товариства з обмеженою відповідальністю вимагає внесення відповідних змін до статуту” 3. Рівноправність членів, що означає не лише рівність прав, але й рівність обов’язків, однакову відповідальність, а головне — що кожен член кооперативу має лише один голос, незалежно від кількості внесених паїв. У акціонерному товаристві кожен акціонер має кількість голосів, відповідно до кількості акцій, які йому належать. У кооперативі розмір паю не впливає на права члена кооперативу: всі мають однакові права і в управлінні кооперативом, і в користуванні тими вигодами, які він дає своїм членам. 4. Пайовий характер майна кооперативу; обмеження виплат часток доходу на пай. Кожен член кооперативу має право на пай у майні кооперативу, який є його власністю. Право розпоряджатися своїм паєм на власний розсуд член кооперативу здобуває після припинення членства в кооперативі. У разі виходу з кооперативу громадянин має право на пай натурою, грішми або цінними паперами. 5. Розподіл прибутків кооперативу відбувається незалежно від паю, який вніс член кооперативу, а залежно від наслідків тих господарських операцій, які провів кооператив. 6. Головною метою діяльності кооперативу є не одержання високого прибутку на вкладений капітал, як у акціонерному товаристві, а збільшення доходів і добробуту своїх членів, зменшення їхніх витрат на споживання. Це означає, в основному, безприбутковий характер кооперативу, тобто, що “прибуток, створюваний внаслідок кооперативної діяльності, не акумулюватиметься на рахунку кооперативу безпосередньо, а розподілятиметься між його членами пропорційно ступеню використання своєї організації (обсягам реалізації, постачання, вартості отриманих послуг), що є принциповою ознакою будь-якої комерційної кооперативної організації”. Мета кооперативу в організації праці — її полегшення шляхом об’єднання узгоджених зусиль (здебільшого — трудових). 7. Досягнення мети кооперативу за допомогою ведення спільної діяльності. 8. Обов’язкова участь членів кооперативу в його діяльності (трудова участь — у виробничих кооперативах, участь в господарських операціях — в обслуговуючих кооперативах) Встановивши родові ознаки кооперативу, можна визначити його як таке добровільне, засноване на членстві об’єднання осіб для організації спільної діяльності на основі їх власної трудової участі чи участі в господарських операціях кооперативу, на базі належного йому на праві власності майна, і створене об’єднанням пайових внесків, метою якого є задоволення матеріальних та інших потреб його членів. Головними ознаками, які визначають належність кооперативу до сільськогосподарського, вважають, по-перше, розташування його в сільській місцевості; по-друге, ведення сільського господарства, обслуговування його потреб або потреб сільського населення. Визначення поняття сільського господарства (сільськогосподарського виробництва) дається в Законі України “Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 років”1 як такий вид господарської діяльності, що пов’язана з біологічними процесами вирощування продукції, призначеної для споживання в сирому й переробленому вигляді та для використання на нехарчові цілі. Головним критерієм для відмежування сільськогосподарської діяльності від інших видів діяльності є використання земель сільськогосподарського призначення як основного засобу виробництва. Практично жодна галузь сільського господарства не може обходитися без землі. Всі біологічні процеси, які є основними в сільському господарстві, так чи інакше пов’язані з нею. Використання земельної ділянки сільськогосподарського призначення є головною, але недостатньою умовою для заняття сільськогосподарською діяльністю. Крім земельної ділянки, виробнику сільськогосподарської продукції потрібна певна техніка, приміщення, їх обслуговування, наявність певних можливостей для забезпечення господарства потрібними матеріалами, збуту продукції тощо. Отже, без багатьох видів діяльності з обслуговування, забезпечення основного виробництва ефективна сільськогосподарська діяльність є також неможливою. Тому сільськогосподарською

діяльністю слід визнавати не лише виробництво продукції, пов’язаної з використанням земель сільськогосподарського призначення з метою біологічних перетворень під впливом кліматичних умов, а й обслуговування потреб цього виробництва: ремонт техніки, матеріально-технічне забезпечення, агрохімічне, зооветеринарне обслуговування тощо. Дане в Законі України “Про сільськогосподарську кооперацію” визначення поняття сільськогосподарського кооперативу як юридичної особи, утвореної фізичними та/або юридичними особами, що є сільськогосподарськими товаровиробниками на засадах добровільного членства та об’єднання майнових пайових внесків для спільної виробничої діяльності в сільському господарстві та обслуговування переважно членів кооперативу, не вповні вказує на специфіку саме сільськогосподарського кооперативу. До специфічних ознак (критеріїв) сільськогосподарських кооперативів належать: 1) ведення сільськогосподарської діяльності (з використанням земельної ділянки сільськогосподарського призначення як основного засобу виробництва) або обслуговування її потреб; 2) розташування, як правило, у сільській місцевості. Ці ознаки мають бути головними ознаками сільськогосподарських кооперативів. Беручи до уваги з’ясоване нами родове поняття кооперативу і родові ознаки сільськогосподарського кооперативу, можна дати таке визначення: сільськогосподарський кооператив — це таке добровільне, засноване на членстві об’єднання осіб для спільної сільськогосподарської діяльності чи обслуговування її потреб на основі трудової участі цих осіб, або участі в господарських операціях на основі належного йому на праві власності майна на базі пайових внесків, метою якого є задоволення матеріальних та інших потреб його членів і яке розміщується, як правило, в сільській місцевості. За мірою концентрації сільськогосподарського виробництва кооперативи можна поділити на універсальні й спеціалізовані. Універсальні кооперативи в сільському господарстві історично були першими і об’єднували як функції постачально-збутові, так і кредитні та виробничі, тобто весь спектр завдань щодо здійснення і обслуговування сільськогосподарського виробництва. Дещо інакше сільськогосподарські кооперативи класифікує Закон України “Про сільськогосподарську кооперацію”, поділяючи їх, залежно від цілей, завдань та характеру діяльності, на виробничі та обслуговуючі. Визначення загальних понять виробничого та обслуговуючого кооперативів дає Закон України “Про кооперацію”. Закон “Про сільськогосподарську кооперацію” визначає поняття сільськогосподарського виробничого та сільськогосподарського обслуговуючого кооперативів. На основі наведених дефініцій можна вирізнити основні правові ознаки названих видів сільськогосподарських кооперативів. До основних ознак виробничого сільськогосподарського кооперативу належать такі: 1) засновниками і членами виробничого сільськогосподарського кооперативу можуть бути тільки фізичні особи; 2) обов’язковою є трудова участь членів у діяльності виробничого кооперативу; 3) змістом його діяльності є спільне виробництво продукції сільського, а також рибного й лісового господарства; 4) це — одна із організаційних форм підприємництва, метою якого є отримання доходу. Обслуговуючим сільськогосподарським кооперативам властиві такі ознаки: 1) їх членами можуть бути як фізичні, так і юридичні особи; 2) основним змістом їх діяльності є обслуговування потреб сільськогосподарського виробництва, переважно — членів кооперативу; 3) обов’язковою є участь членів у господарській діяльності кооперативу; 4) вони не ставлять за мету отримання прибутку. Залежно від виду діяльності кооперативи поділяються на: переробні, заготівельно-збутові, постачальницькі, сервісні та ін. До переробних належать кооперативи, які займаються переробкою сільськогосподарської сировини (виробництво хлібобулочних, макаронних виробів, овочевих, плодово-ягідних, м’ясних, молочних, рибних продуктів, виробів і напівфабрикатів із льону, коноплі, лісо- й пиломатеріалів та ін.). Заготівельно-збутові кооперативи здійснюють заготівлю, зберігання, передпродажну обробку, продаж продукції, надають маркетингові послуги тощо. Постачальницькі кооперативи створюються з метою закупівлі та постачання засобів виробництва, матеріально-технічних ресурсів, потрібних для виготовлення сільськогосподарської продукції та продуктів її переробки; підготовки сировини і матеріалів та постачання їх сільськогосподарським товаровиробникам. Сервісні кооперативи здійснюють технологічні, транспортні, меліоративні, ремонтні, будівельні, еколого-відновні роботи, ветеринарне обслуговування тварин і племінну роботу; займаються телефонізацією, газифікацією, електрифікацією в сільській місцевості; надають медичні, побутові, санаторно-курортні, науково-консультаційні послуги, послуги з ведення бухгалтерського обліку, аудиту та ін. Запропонований в Законі перелік обслуговуючих сільськогосподарських кооперативів не є вичерпним. Залежно від потреб сільськогосподарських товаровиробників можуть створюватися й інші види таких кооперативів. Законодавство містить чіткі критерії співвідношення обсягів робіт і операцій кооперативу, які виконуються його членами і для його членів. Закон “Про сільськогосподарську кооперацію” встановлює, що обслуговуючі кооперативи надають послуги відповідно до статуту іншим особам в обсягах, що не перевищують 20% загального обороту кооперативу. Такі положення обов’язкові для того, щоб обслуговуючий кооператив не перетворився в підприємницьку структуру, котра використовує в основному найману працю.

33. Правове становище колективних сільськогосподарських підприємств.

Підприємством колективної власності визнається корпоративне або унітарне підприємство, що діє на основі колективної власності засновника.

Підприємства колективної власності засновані на власності їх трудових колективів. Такі підприємства можуть створюватися лише фізичними особами в результаті добровільного об'єднання їх майна і трудової участі в господарській діяльності підприємства на основах членства або викупу державного або комунального майна в результаті приватизації.Підприємствами колективної власності є:- виробничі і споживчі кооперативи;- підприємства громадських і релігійних організацій;- інші підприємства, передбачені законом.Діяльність кооперативів регулюється ЗУ "Про кооперацію" від 10.07.2003 р., де кооператив визначений як юридична особа, утворена фізичними і юридичними особами, які добровільно об'єдналися на основі членства для ведення спільної господарської або іншої діяльності в цілях задоволення своїх економічних, соціальних і інших потреб на принципах самоврядування.Держава не відповідає за зобов'язаннями кооперативних організацій, а кооперативні організації не відповідають за зобов'язаннями держави. Забороняється втручання органів державної влади і органів місцевого самоврядування у фінансово-господарську та іншу діяльність кооперативних організацій, окрім випадків, прямо передбачених законом.Виробничим кооперативом визнається добровільне об'єднання громадян на основі членства з метою спільної виробничої та іншої господарської діяльності, яка базується на їх особистій трудовій участі і об'єднанні майнових пайових внесків, участі в управлінні підприємством та розподілу доходу між членами кооперативу відповідно до їх участі в його діяльності.Виробничий кооператив є юридичною особою та діє на основі статуту.Найменування виробничого кооперативу повинно містити слова "виробничий кооператив" або "кооперативне підприємство".Виробничі кооперативи створюються та здійснюють свою діяльність на таких засадах:- добровільність членства громадян в кооперативі і вільний вихід з нього;- особиста трудова участь членів кооперативу в діяльності підприємства;- відвертість і доступність членства для тих, хто визнає статут кооперативу, бажає брати участь в його діяльності на умовах, встановлених статутом кооперативу;- демократичний характер управління кооперативом, рівні права членів кооперативу при ухваленні рішень;- розподіл доходу між членами кооперативу відповідно до їх трудової і майнової участі в діяльності кооперативу;- контроль членів кооперативу за його роботою в порядку, визначеному статутом.Засновниками (членами) виробничого кооперативу можуть бути громадяни, іноземці і особи без громадянства. Чисельність членів виробничого кооперативу не може бути менше 3 осіб.Членами виробничого кооперативу можуть бути громадяни, що досягли 16-річного віку, визнають статут кооперативу і дотримуються його вимог, беруть майнову і трудову участь в діяльності кооперативу. Громадяни можуть бути одночасно членами виробничих кооперативів, а також членами кооперативів інших типів (споживчих, житлових тощо).Вступ до виробничого кооперативу здійснюється на підставі письмової заяви громадянина. Член кооперативу робить вступний і пайовий внесок в порядку, визначеному статутом виробничого кооперативу.Вступний внесок - це грошовий або інший майновий внесок, що не повертається, який зобов'язана сплатити особа при вступі до кооперативу.Пайовий внесок (пай) - це майновий поворотний внесок члена кооперативу в створення і розвиток кооперативу, здійснюваний шляхом передачі кооперативу майна у тому числі грошей, майнових прав, а також земельної ділянки.Членство у виробничому кооперативі припиняється при:- добровільному виході з кооперат- припиненні трудової участі в діяльності кооперативу;- виключенні з кооперативу у випадках і в порядку, визначеному статутом;- незатвердженні загальними зборами членів кооперативу рішення правління про прийняття в кооператив;- смерті члена кооперативу.Виробничий кооператив є власником будівель, споруд, майнових внесків його членів, виготовленої ним продукції, доходів, отриманих від її реалізації в іншій діяльності, передбаченій статутом кооперативу, іншого майна, придбаного на підставах, не заборонених законом.Майно виробничого кооперативу відповідно до його статуту поділяється на пайовий і неподільний фонди. Пайовий фонд - фонд кооперативу, що формується з пайових внесків членів кооперативу при створенні кооперативу, та є одним з джерел формування майна кооперативу. Неподільний фонд - обов'язковий фонд, що формується за рахунок вступних внесків і відрахувань від доходу кооперативу та не підлягає розподілу між пайовиками.Розмір паю члена кооперативу залежить від фактичного його внеску до пайового фонду. Паї є персоніфікованими і в сумі визначають загальну частку кожного члена кооперативу в майні кооперативу.При виході або виключенні з кооперативу фізична особа має право на здобуття своєї загальної частки натурою, грошима або (за бажанням) цінними паперами відповідно до їх вартості на момент виходу, а земельної ділянки - у натурі. Термін і інші умови отримання членом кооперативу своєї загальної частки встановлюються статутом кооперативу, при цьому термін отримання вказаної частки не може перевищувати 2 років, а відлік його починається з 1 січня року, наступного за моментом виходу або виключення з кооперативу (ст. 21 ЗУ "Про кооперацію").Член виробничого кооперативу має право передати свій пай або його частину іншому члену кооперативу, якщо інше не встановлене статутом кооперативу і законом. Передача паю (його, частини) особі, що не є членом виробничого кооперативу, допускається лише з відома кооперативу. В цьому випадку інші члени кооперативу користуються переважним правом купівлі такого паю (його частини)Джерелами формування майна кооперативу є:- вступні і пайові внески (паї) його членів

- майно, добровільно передане кооперативу його членами;- грошові кошти, що поступають від здійснення господарської діяльності;- грошові кошти, що поступають від створених кооперативом підприємств, установ, організацій;- грошові і майнові пожертвування, добродійні внески, гранти, безкоштовна технічна допомога юридичних і фізичних осіб, у тому числі іноземних;- інші внески, не заборонені законодавством.Виробничий кооператив відповідає за своїми зобов'язаннями всім майном, що належить йому. Члени виробничого кооперативу несуть за зобов'язаннями кооперативу субсидіарну (додаткову) відповідальність своїм майном у розмірі не менше їх пайового внеску, якщо більший розмір відповідальності не передбачений законом або статутом кооперативу. Виробничий кооператив не несе відповідальності за зобов'язаннями членів кооперативу.Виробничий кооператив може застрахувати своє майно і майнові права за рішенням загальних зборів членів кооперативу, якщо інший порядок не встановлений законом.Виробничий кооператив за рішенням загальних зборів членів кооперативу може бути реорганізований в підприємства інших форм господарювання.Згідно зі ст. 112 ГК України підприємством об'єднання громадян, релігійної організації є унітарне підприємство, засноване на власності об'єднання громадян (громадської організації, політичної партії) або власності релігійної організації для здійснення господарської діяльності з метою виконання їх статутних завдань.Підприємство об'єднання громадян, релігійної організації діє на основі статуту і є юридичною особою, здійснюючи свою діяльність на праві оперативного управління або господарського відання відповідно до вимог ГК України.Право власності об'єднань громадян реалізують їх вищі статутні органи управління в порядку, передбаченому законом та статутними документами.Засновником підприємства об'єднання громадян є відповідне об'єднання громадян, що має статус юридичної особи, а також об'єднання (спілка) громадських організацій у разі, якщо його статутом передбачено право заснування підприємств. Політичним партіям та юридичним особам, що ними створюються, забороняється засновувати підприємства, за винятком засобів масової інформації, підприємств, що здійснюють продаж суспільно-політичної літератури, інших пропагандистсько-агітаційних матеріалів, виробів з власною символікою, проведення виставок, лекцій, фестивалів та інших суспільно-політичних заходів.Право власності релігійних організацій реалізується їх органами управління відповідно до закону.Релігійні організації мають право засновувати видавничі, поліграфічні, виробничі, реставраційно-будівельні, сільськогосподарські та інші підприємства, необхідні для забезпечення діяльності цих організацій.Обмеження щодо створення та діяльності окремих видів підприємств об'єднання громадян, релігійної організації встановлюються законами.

34. Особливості правового становища приватних сільськогосподарських підприємств.

Приватні аграрні підприємства зі статусом юридичної особи корпоративного типу — це засновані на підставі установчого договору і на недержавній формі власності, особистій майновій участі (обов'язковому об'єднанні майна) селян, інших фізичних та юридичних (недержавних) осіб у статутному фонді акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю для ведення статутної діяльності з виробництва, переробки, реалізації аграрної продукції і сировини з метою отримання прибутку. Товариства створюються і функціонують на основі Закону України «Про господарські товариства». Згідно зі ст. 1 цього закону всі вони є юридичними особами одноосібними власниками майна, переданого їм учасниками, а також майна, отриманого в результаті господарської діяльності і на інших, передбачених законом підставах. Тому суб'єктом права власності підприємств корпоративного типу виступають господарські товариства як юридичні особи (а не їх засновники чи учасники). Учасники набувають лише зобов'язального права вимагати виплати частини доходу, яка їм належить, а також претендувати на частину майна, що залишилась після ліквідації товариства. Відповідно до ст. 12 Закону України «Про господарські товариства» та ст. 26 Закону України «Про власність» об'єктом права власності підприємства корпоративного типу є: грошові та майнові внески його членів, що передані йому у власність; виготовлена продукція; доходи, одержані від господарської діяльності; майно, що набуте на законних підставах. Вкладами учасників та засновників цього підприємства можуть бути будинки, споруди, обладнання, інші матеріальні цінності (цінні папери, гроші, тощо). Вказані вище закони надають право учасникам цих товариств вносити як вклад майнові права (право користування землею, спорудами та ін.). У цьому разі право власності на майно товариству не передається, а виникає лише право користування чужою річчю. Вкладом також можуть бути об'єкти інтелектуальної власності. Розмір вкладу учасника оцінюється виходячи із загальноприйнятої плати за користування таким майном.

Правовий режим майна приватного аграрного підприємстваЗаконодавець, враховуючи певні особливості акціонерного товариства, окремо врегулював питання щодо об'єктів його права власності. Згідно зі ст. 25 Закону України «Про власність» об'єктом права власності акціонерного товариства є майно, придбане за рахунок продажу акцій, одержане в результаті його господарської діяльності, а також майно, набуте згідно із законодавством. Акціонерним товариством відповідно до ст. 24 Закону України «Про господарські товариства» є товариство, яке має статутний фонд, поділений на певну кількість акцій рівної номінальної вартості. Акції, що їх випускає відкрите акціонерне товариство, розповсюджуються шляхом відкритої підписки і купівлі-продажу на біржах, акції ж закритого акціонерного товариства розподіляються тільки між засновниками. Держателями акцій можуть бути підприємства, установи, організації, державні органи, працівники даного товариства, якщо інше не передбачено законодавством України або статутом товариства. Іноземні громадяни, особи без

громадянства, іноземні юридичні особи, міжнародні організації можуть бути засновниками і учасниками акціонерного товариства нарівні з юридичними особами і громадянами України, якщо це не буде суперечити законодавству України. Акціонерне товариство визнається власником майна, яке засновники та учасники згідно з установчим договором передають йому при заснуванні. Таке майно називається вкладами засновників і учасників. Вклади — це фіксовані частки майнової участі цих осіб у статутному фонді товариства, вартість яких у грошовому вираженні визначається вартістю акцій, на які поділений статутний фонд. Види вкладів, порядок їх оцінки визначається установчими документами товариства, якщо інше не передбачено законодавством. Крім вкладів, товариство виступає власником іншого майна (сільськогосподарської продукції, доходів від продажу облігацій, інших цінних паперів, пожертвувань та ін.). Правовими підставами виникнення права власності господарських товариств є установчі договори. Відповідно до них утворюється статутний фонд товариства. В акціонерному товаристві засновники вносять свої вклади згідно з установчим договором, інші акціонери — на умовах договору купівлі-продажу акцій. Майно товариства виникає не тільки внаслідок об'єднання майна засновників і учасників, а й у результаті господарської та іншої діяльності, яка не заборонена чинним законодавством. Однією із підстав виникнення права власності, згідно зі ст. 25 Закону України «Про власність», є перетворення державних сільськогосподарських підприємств на акціонерні товариства за спільним рішенням трудового колективу та уповноваженого на те державного органу шляхом випуску акцій на всю вартість майна підприємства. Особливості перетворення державних сільськогосподарських підприємств на акціонерні товариства в процесі приватизації визначені Законом України від 10 липня 1996 року «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі» та від 19 лютого 1997 року «Про приватизацію державного майна». Майно, що перебуває у власності акціонерного товариства, поділяється на фонди: статутний, резервний (страховий), сплати дивідендів. Можуть бути інші фонди, якщо це передбачено установчими документами товариства або законодавством. Так, відповідно до статей 24,52 Закону України «Про господарські товариства» для акціонерних товариств та для товариств з обмеженою відповідальністю мінімальний розмір статутного фонду становить фіксовану суму. Розмір резервного фонду встановлюється установчими документами, але згідно зі ст. 14 Закону України «Про господарські товариства» він не може бути меншим 25 відсотків статутного фонду. Формується резервний фонд за рахунок щорічних відрахувань, але не менше 5 відсотків суми чистого прибутку і використовується тільки для покриття непередбачених витрат і збитків. Статутний фонд формується при створенні товариства. Його учасники зобов'язані вносити вклади в порядку і розмірах, способами і в терміни, які передбачені установчими документами. Статутний капітал акціонерного товариства на етапі передоплати має бути оплачений на певну суму, що визначається загальними зборами. Статутний фонд складається з часток учасників товариства, і відповідно до того, який відсоток цього фонду вони становлять, розподіляються прибутки і збитки між ними. Право на отримання частки прибутку (дивідендів), що пропорційна частці кожного із учасників, мають особи, які є учасниками товариства на початок терміну виплати дивідендів (ст. 10 Закону України «Про господарські товариства»). Такі частки можуть у встановленому законом і установчими документами порядку передаватися іншим учасникам товариства, третім особам, самому товариству.

Суб’єкти майнових та земельних правовідносин приватного аграрного підприємстваУчасник товариства з обмеженою відповідальністю може за згодою решти учасників відступити свою частку (або її частину) одному, кільком учасникам товариства або третім особам, якщо інше не передбачено установчими документами. Учасники товариства мають переважне право придбання частки учасника, який її відступив, що пропорційна їхнім часткам у статутному фонді товариства або в іншому погодженому між ними розмірі. Передача частки (або її частини) третім особам можлива тільки після повного внесення вкладу учасником, який її відступає. Частку учасника товариства (після повного внесення ним вкладу) може придбати саме товариство, яке протягом одного року зобов'язане передати її іншим учасникам або третім особам. При виході з товариства учаснику виплачується вартість частини майна товариства, пропорційна його частці у статутному фонді, а також належна йому частка прибутку, одержаного товариством У поточному році до моменту виходу. На вимогу учасника та за згодою товариства вклад може бути повернений повністю або частково в натуральній формі. Майно, передане учасником товариству тільки користування, повертається в натуральній формі без винагороди. у статутному фонді товариства з обмеженою відповідальністю права та обов'язки щодо цієї частки учасників переходять до спадкоємців у зв'язку зі смертю, а також до правонаступників юридичних осіб у разі реорганізації. При відмові спадкоємця або правонаступника вступити до товариства або відмови товариства прийняти до нього спадкоємця або правонаступника йому видається у грошовій або натуральній формі частка в майні, яка належала реорганізованій або ліквідованій юридичній особі (спадкодавцю), вартість якої визначається на день реорганізації або ліквідації (смерті) учасника, відповідно до ст. 55 Закону України «Про господарські товариства». В цьому разі розмір статутного фонду товариства підлягає зменшенню. На період функціонування товариства залежно від результатів його діяльності може бути збільшений або зменшений його статутний фонд. Збільшення статутного фонду може бути здійснено лише після внесення повністю всіма учасниками своїх вкладів. Акціонерне товариство має право збільшувати статутний фонд, якщо всі раніше випущені акції повністю сплачені за вартістю, не нижчою за мінімальну. Збільшення статутного фонду здійснюється в порядку, встановленому Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку, шляхом випуску нових акцій, обміну облігацій на акції або збільшення номінальної вартості акцій. Акціонерному товариству забороняється випуск акцій для покриття збитків, пов'язаних з його господарською діяльністю.

Зменшення статутного фонду здійснюється шляхом зменшення номінальної вартості акцій або зменшення кількості акцій шляхом викупу частини акцій у їх власників з метою анулювання цих акцій. У випадках прийняття рішення акціонерного товариства про зменшення розміру статутного фонду акції, не подані до анулювання, визнаються недійсними, але не раніше як через 6 місяців після Доведення до відома про це всіх акціонерів. Рішення товариства про зміну розміру статутного фонду набуває чинності з дня внесення цих змін до державного реєстру. Як суб'єкт права власності сільськогосподарські підприємства корпоративного типу здійснюють свої правомочності по володіння, користуванню, розпорядженню належним їм майном, виходячи з рішення органів управління в порядку, передбаченому законом і установчими документами.

35. Особливості правового становища господарських товариств у сільському господарстві

Господарські товариства в аграрному секторі економіки створюються та функціонують на підставі ГК, ЗУ «Про господарські товариства», «Про колективне сільськогосподарське підприємство».Відповідно до ст. 79 ГК господарськими товариствами є підпр. або інші суб’єкти господарювання, створені юр. особами та/або громадянами шляхом об’єднання їхнього майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку. У випадках, передбачених ГК, господарське товариство може діяти у складі одного учасника.Засновниками і учасниками товариства можуть бути суб’єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які є суб’єктами господарювання але виступають засновниками таких суб’єктів чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.Суб’єктами господарювання у сфері сільгосп. товарного вироб. є учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компе-тенцію (сукупність господарських прав та обов’язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених чинним законод.м.Стаття 55 ГК наводить перелік суб’єктів господарювання в аграрному секторі економіки, до яких належать: господарські організації — юридичні особи, створені відповідно до ЦК, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до ГК, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку; громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які господарюють та зареєстровані відповідно до закону як підприємці; філії, представництва, інші відокремлені підрозділи господарських організацій (структурні одиниці), утворені ними для здійснення господарської діяльності.Суб’єкти господарювання реалізують свою господарську компетенцію на основі права власності, права господарського відання, права оперативного управління та права оперативно-господарського використання майна. Ті господарські організації, які діють на основі права власності, права господарського відання чи оперативного управління, мають статус юридичної особи. Відокремлені підрозділи (структурні одиниці) господарських організацій можуть діяти лише на основі права оперативно-господарського використання майна, не маючи статусу юридичної особи.Традиційно класифікація господарських товариств здійснюється за способами формування, функціонування статутного капіталу і обсягами відповідальності учасників за зобов’язаннями товариства. На основі першої підстави законод. розрізняє акціонерні й неакціонерні товариства. Згідно з другим критерієм, розрізняють товариства з обмеженою відповідальністю, додатковою відповідальністю, повні і командитні товариства. У сільському господарстві завдяки здійсненню аграрної реформи значну частину всіх сільськогосподарських підприємств складають акціонерні товариства відкритого і закритого типів, а також товариства з обмеженою відповідальністю.Сільськогосподарським акціонерним товариством є підприємство,   створене   на   засадах   угоди   між   юридичними особами і громадянами шляхом об’єднання їх майна та підприємницької діяльності з мето одержання прибутку. Воно має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій рівної номінальної вартості і несе відповідальність за зобов’язаннями тільки майном товариства. Товариство з обмеженою відповідальністю  створюється  на засадах угоди між юридичними особами і/або громадянами шляхом об’єднання їх майна  та  підприємницької діяльності  з метою  одержання  прибутку. Воно має статутний фонд, поділений   на частки у розмірах, визначених установчими документами. За способом функціонування акцій законод. розрізняє відкриті й закриті акціонерні товариства. Акціонери відкритого товариства можуть відчужувати належні їм акції без згоди інших акціонерів та товариства. У закритому акціонерному товаристві акції розподіляються між засновниками або серед заздалегідь визначеного кола осіб і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки або купівлі-продажу на біржі. Акціонери закритого товариства мають переважне право на придбання акцій, що продаються іншими акціонерами товариства. Установчим документом сільгосп. акціонерного товариства є статут.Акціонерне товариство є власником: майна, переданого йому у власність засновниками і учасниками як внески; продукції, виробленої або переробленої внаслідок господарської діяльності товариства; доходів, одержаних завдяки такій діяльності; іншого майна, придбаного товариством на законних підставах. Вкладами учасників та засновників господарського товариства можуть бути: будинки, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності, цінні папери, права користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будинками, спорудами, а також інші майнові права (в тому числі майнові права на об’єкти інтелектуальної власності), кошти, зокрема в іно-земній валюті.Товариство з додатковою відповідальністю створюється на засадах УГОДИ між юридичними особами і (або) громадянами шляхом об’єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку. Воно має статутний фонд, поділений на частки визначених установчими документами розмірів. До складу майна сільськогосподарських товариств з обмеженою відповідальністю належать: внески учасників, що утворюють його статутний капітал; продукція, вироблена товариством внаслідок господарської діяльності; одержані доходиВищим органом сільгосп. товариства з обмеженою відповідальністю є збори учасників. До їх складу входять усі учасники товариства або призначені ними представники. Збори обирають голову товариства.

У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється виконавчий орган: колегіальний — дирекція або одноосібний — директор. Дирекцію очолює генеральний директор. Дирекція або директор вирішує всі питання діяльності товариства, за винятком тих, що належать виключно до виняткової компетенції зборів учасників. Контроль за діяльністю дирекції або директора товариства здійснюється ревізійною комісією.Повне товариство створюється створене на засадах угоди між юридичними особами і громадянами шляхом об’єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку, всі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов’язаннями товариства всім своїм майном.Командитне товариство створюється на засадах угоди між юридичними особами і/або громадянами шляхом об’єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку. Воно включає одного або більше учасників з повною відповідальністю та одного або більше учасників з обмеженою відповідальністю (8)

36. Особливості правового становища державних та комунальних сільськогосподарських підприємств.

Державні та комунальні сільськогосподарські підприємства посідають особливе місце серед сільськогосподарських підприємств. Це зумовлено важливістю їхньої економічної ролі в агропромисловому комплексі та інших галузях народного господарства в цілому. Державні сільськогосподарські підприємства залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду поділяються на унітарні (комерційні й казенні) та корпоративні. Всі комунальні підприємства є унітарними. За ст. 63 ГК унітарне підприємство створюється одним засновником, який надає потрібне для цього майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який сам призначає, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їхнім спільним рішенням (договором), діє на основі об’єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їхнього спільного управління справами; на основі корпоративних прав, зокрема через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Державне (комунальне) унітарне сільськогосподарське підприємство — це заснований на державній (комунальній) власності самостійний статутний суб’єкт господарювання, який має статус юридичної особи публічного права і здійснює виробничу (виробляє продукти харчування, продовольство та сировину рослинного і тваринного походження) та підприємницьку діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу). Таке підприємство має самостійний баланс, поточний та інші рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням. Воно створюється компетентним органом державної влади (органом місцевого самоврядування) в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини державної (комунальної) власності, як правило, без поділу її на частки, і входить до сфери управління цього органу. Воно також може бути створене внаслідок адміністративного поділу іншого підприємства відповідно до антимонопольного законодавства України. Створення державного (комунального) унітарного сільськогосподарського підприємства шляхом відокремлення здійснюється зі збереженням за новими підприємствами взаємозобов’язань та укладених договорів з іншими суб’єктами господарювання. Важливе значення для визначення правосуб’єктності державного (комунального) унітарного сільськогосподарського підприємства має також його статут, на основі якого воно діє (гл. 8 ГК), який затверджується власником майна суб’єкта господарювання чи його представниками. У статуті містяться відомості про найменування й місцезнаходження підприємства, мету й предмет його діяльності, розмір і порядок утворення статутного та інших фондів, порядок розподілу прибутків і збитків, про органи управління та контролю, їхню компетенцію, про умови реорганізації та ліквідації суб’єкта господарювання, а також про інші особливості організаційної форми суб’єкта господарювання, передбачені законодавством. Державне унітарне комерційне підприємство, згідно з ч. 7 ст. 74 ГК, може бути перетворено у випадках та порядку, передбачених чинним законодавством, у корпоратизоване підприємство (державне акціонерне товариство). Особливості діяльності державних акціонерних товариств визначаються ГК та іншими законами. Спеціального закону про державні підприємства на сьогодні не прийнято. Головні ознаки державних і комунальних сільськогосподарських підприємств такі: 1) ці організації з правами юридичної особи не є власниками закріпленого за ними майна. їхнє майно перебуває в державній або комунальній власності; 2) вони створюються не лише задля виробництва, переробки та реалізації сільськогосподарської продукції. їхня діяльність спрямована також на реалізацію національних і регіональних виробничих та науково-технічних програм і розвиток аграрного сектора економіки в цілому. Обсяг прав та обов’язків державних і комунальних унітарних сільськогосподарських підприємств залежить передусім від правового режиму майна, закріплено за ними. Так, майно державного унітарного сільськогосподарського підприємства перебуває в державній власності й закріплюється за ним на праві господарського відання (державне комерційне підприємство) чи праві оперативного управління (казенне підприємство). Майно комунального унітарного сільськогосподарського підприємства перебуває в комунальній власності й закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання (комунальне комерційне підприємство) або на праві оперативного управління (комунальне некомерційне підприємство). Слід зазначити, що в зв’язку з проведенням аграрної і земельної реформ істотно зменшився державний сегмент сільськогосподарського товарного виробництва. Вчені вирізняють 2 категорії державних підприємств, представлених сьогодні в аграрному секторі економіки. Основну їх частину становлять державні підприємства, головним завданням яких є забезпечення науково-технічного прогресу в сільському господарстві та обслуговування всіх сільськогосподарських товаровиробників. До них належать: машино-випробувальні станції, дослідні заводи

сільськогосподарського машинобудування, насінницькі та племінні заводи й підприємства, кінні заводи, іподроми, державні заводські конюшні, селекційно-гібридні центри, дослідно-селекційні станції, сортовипробувальні станції, звірорадгоспи, тваринницькі комплекси, птахофабрики, парниково-тепличні комбінати, підприємства з відтворення цінних та анадромних видів риб (рибокомбінати, рибоводно-меліоративні станції, нерестово-виросні господарства), підприємства, які вирощують ефіроолійні та лікарські рослини і культури, що містять наркотичні та отруйні речовини, а також підсобні сільські господарства несільськогосподарських державних (комунальних) підприємств, які мають відокремлене майно і наділені правами юридичної особи. До них належать також радгоспи-заводи, радгоспи-технікуми, радгоспи-коледжі, різноманітні навчально-дослідні або навчально-виробничі господарства, що здійснюють свою діяльність самостійно чи в органічному зв’язку з відповідними навчальними або навчально-дослідницькими закладами. Другу категорію державних підприємств уособлюють сільськогосподарські товаровиробники, які зберегли форму господарювання, тобто не були реорганізовані або приватизовані. Відповідно до ст. 76 ГК казенні підприємства створюються в галузях народного господарства, в яких: законом дозволено здійснення господарської діяльності лише державним підприємствам; основним (понад 50%) споживачем продукції (робіт, послуг) виступає держава; за умовами господарювання, не можлива вільна конкуренція товаровиробників або споживачів; переважаючим (понад 50%) є виробництво суспільно необхідної продукції (робіт, послуг), яке за своїми умовами і характером потреб, що ним задовольняються, як правило, не може бути рентабельним; приватизацію майнових комплексів державних підприємств заборонено законом. Казенні сільськогосподарські підприємства створюються здебільшого тоді, коли основним (понад 50%) споживачем продукції (робіт, послуг) є держава. Казенне сільськогосподарське підприємство створюється за рішенням Кабінету Міністрів України, яке визначає обсяг і характер його (підприємства) основної діяльності, а також орган, до сфери управління якого воно входить. Реорганізація і ліквідація такого підприємства провадяться відповідно до вимог ГК за рішенням органу, до компетенції якого належить створення цього підприємства. Порядок створення, реорганізації і ліквідації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств визначається гл. 6 ГК, Законом України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” та іншими законодавчими актами.Правовий режим майна державного (комунального) унітарного сільгосп. підпр. визначають встановлені правовими нормами структура цього майна, порядок його придбання, використання й вибуття, а також звернення на нього стягнень кредиторів.Залежно від тієї економічної форми, якої набуває майно в процесі здійснення господарської діяльності, майнові цінності належать до основних фондів, оборотних засобів, коштів, товарів. Головну й визначальну частину державного (комунального) сільгосп. підпр. становлять виробничі фонди — майно, призначене для безпосереднього використання у виробничому процесі. Залежно від ролі в цьому процесі й способу перенесення своєї вартості на продукцію виробничі фонди поділяють на основні та оборотні.До основних фондів сільськогосподарських підприємств виробничого і невиробничого призначення належать будинки, споруди, машини та устаткування, обладнання, інструмент, виробничий інвентар і приладдя, господарський інвентар, капітальні вкладення в багаторічні насадження, на поліпшення земель і в орендовані будівлі, споруди, устаткування та інші об'єкти, що є основними засобами.Оборотними засобами є сировина, паливо, матеріали, знаряддя лову, незалежно від вартості й терміну служби, спеціальні інструменти та спеціальні пристосування незалежно від вартості, спеціальний одяг, спеціальне взуття, молодняк тварин і тварини на відгодівлі, птахи, кролики, хутрові звірі, сім'ї бджіл, а також піддослідні тварини, багаторічні насадження, вирощувані в розсадниках як посадковий матеріал та інші малоцінні предмети, й ті, що швидко зношуються.Коштами у складі майна суб'єктів господарювання є гроші у національній та іноземній валюті, призначені для здійснення товарних відносин цих суб'єктів з іншими суб'єктами, а також фінансових відносин відповідно до законод.. Товарами в складі майна суб'єктів аг. підприємництва визнаються вироблена продукція (товарні запаси), виконані роботи та послуги, цінні папери.Крім основних фондів, оборотних засобів і коштів, до виробничих фондів сільгосп. підпр. належать нематеріальні активи, у складі яких відображаються здобуті підпр. права користування землею, водами, іншими природними ре-сурсами, промисловими зразками, товарними знаками, об'єктами промислової та інтелектуальної власності та інші аналогічні майнові права. Ще одну велику частку майна державного (комунального) сільгосп. підпр. становлять спеціальні фонди. Це — грошові кошти, які прямо і безпосередньо не беруть участі в процесі вироб., а слугують іншим спеціальним цілям, передбаченим чинним законод.м або статутом підпр.. До спеціальних фондів належать:1. статутний фонд, що являє собою сукупність внесків (у грошовому вираженні учасників у майно при створенні підпр. для забезпечення його діяльності. 2. резервний фонд, що створюється з прибутку підпр. для покриття непередбачених витрат і збитків; 3. фонд охорони праці та ін.

37. Особливості правового становища об'єднань у сільському господарстві.

Самостійним видом аграрних відносин як різновиду предмета аграрного права є відносини, що виникають внаслідок утворення міжгосподарських підприємств (об'єднань). Предметом аграрного права в даному разі є відносини щодо створення цих державно-колективних суб'єктів підприємництва, майнові відносини щодо утворення їх статутного фонду, визначення правового режиму майнових фондів, розподілу одержаних прибутків, а також визначення правового становища часток учасників як суб'єктів права спільної часткової власності. За своєю правовою природою є аграрними і управлінські відносини, що утворюються в процесі управління ними на засадах самоврядування і демократії.

Економічна доцільність у кооперуванні зусиль суб'єктів агропідприємницької діяльності як раніше, так і тепер є об'єктивною підвалиною для створення різних (за метою і предметом діяльності) міжгосподарських підприємств і об'єднань, які були і залишаються однією з провідних на Україні форм міжгосподарського кооперування. Свого часу рамки діяльності міжгосподарських підприємств визначалися постановою Уряду УРСР від 23 листопада 1977 р. "Про затвердження Положення про міжгосподарські підприємства (організації) в сільському господарстві".

38. Правове становище підсобних сільських господарств промислових підприємств.

Підсобні промислові підприємства   (цехи) і промисли організовуються в колективних і державних сільськогосподарських підприємствах, міжгосподарських організаціях,   інших   агропромислових   формуваннях   на   правах їх виробничих підрозділів з метою забезпечення більш повної зайнятості і закріплення робочої сили, зміцнення фінансового стану господарств, підвищення ефективності сільськогосподарського   виробництва,   покращення   використання   матеріальних   і місцевих   сировинних   ресурсів,   прискорення   соціального   розвитку   села.   При необхідності підсобні промислові виробництва створюються на міжгосподарській основі як безпосередньо в одному із господарств-учасників, так і на самостійному балансі.    На    міжгосподарській    основі   також   організовуються    спеціалізовані лісогосподарські підприємства і дільниці для ведення лісового господарства та комплексного   використання   лісових   ресурсів   в   лісах,   переданих   в   постійне користування сільськогосподарським підприємством. Крім того, підприємство може створювати    підсобні    виробництва    на    основі    кооперації    з    промисловими підприємствами,   об’єднаннями,   торговельними,   постачальницькими   та   іншими організаціями, а також створювати із зарубіжними партнерами спільні підприємства. Створюються підсобні промислові виробництва в  колективних сільськогосподарських   підприємствах   рішенням   загальних зборів або зборів уповноважених, в державних сільськогосподарських підприємствах — директором, в міжгосподарських підприємствах (організаціях) — рішенням зборів уповноважених господарств-учасників. Предметом діяльності підсобних промислових підприємств і промислів є переробка сільськогосподарської сировини, дикоростучих плодів, ягід. грибів,  виробництво будівельних матеріалів, меблів, переробка шкірсировини, пошиття робочого та іншого одягу, товарів культурно-побутового та господарського призначення, раціональне і ефективне використання лісосировинних ресурсів, виробництво напівфабрикатів,   вузлів, деталей, тари по кооперації з промисловими підприємствами  та здійснюють будь-яку іншу діяльність+++підсобні сільські господарства – підрозділи промислових підприємств і організацій, що виробляють та реалізують сільськогосподарську продукцію та продукти її переробки; господарство, що утворюється пром., трансп. чи ін. підприємством, установою або організацією з метою в-ва сільськогосп. продукції, забезпечення своїх працівників продуктами харчування. Питання, пов’язані з утворенням та діяльністю П. с. г., регулюються З К України, Законами України «Про підприємництво», «Про підприємства в Україні» (обидва — 1991), «Про колективне сільськогосподарське підприємство» (1992), «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі» (1996).Аграрне виробництво можуть вести і деякі несільськогосподарські підприємства і організації, для чого їм надаються землі сільськогосподарського призначення. Передусім це ті промислові підприємства, які мають підсобні сільські господарства, що вирощують продукцію переважно для працівників цих підприємств. Такі підсобні господарства можуть як входити складовою частиною в підприємство, не маючи прав юридичної особи, так і зберігати юридичну самостійність, але в останньому випадку землі надаються безпосередньо їм, залежно від їх організаційно-правової форми. (22)

39. Особливості правового регулювання банкрутства сільськогосподарських підприємств та фермерських господарств.

Припиненням діяльності сільськогосподарського підприємства у примусовому порядку є процес, специфічний вид діяльності органів суду, Антимонопольного комітету за власною ініціативою або за ініціативою органів державної влади та місцевого самоврядування, фізичних або юридичних осіб, у результаті якого сільськогосподарське підприємство припиняє свою виробничу та інші види діяльності і виключається з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців. Окремою підставою припинення діяльності сільськогосподарських підприємств слід виділяти припинення їх прав на землю. У зв’язку з цим запропоновано: - статтю 35 Закону України «Про фермерське господарство» викласти в такій редакції: «Стаття 35. Підстави для припинення діяльності фермерського господарства.Діяльність фермерського господарства припиняється у разі реорганізації чи ліквідації фермерського господарства.Підставами ліквідації фермерського господарства є:1) рішення засновників (членів) фермерського господарства;2) рішення суду;3) відчуження цілісного майнового комплексу фермерського господарства;4) визнання фермерського господарства неплатоспроможним (банкрутом);5) якщо не залишається жодного члена фермерського господарства або спадкоємця, який бажає продовжити діяльність господарства;6) припинення прав фермерського господарства на землю»;- частину 1 статті 38 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію» викласти в такій редакції:«Кооператив (об’єднання) ліквідується:- кооператив – за рішенням загальних зборів членів кооперативу; об'єднання – зборів уповноважених представників кооперативів;- за рішенням суду; - у разі припинення прав на землю кооперативу (об’єднання)».

З метою збереження цільового призначення майна сільськогосподарського підприємства при провадженні процедури банкрутства, продаж майна сільськогосподарського підприємства, що визнане банкрутом, має відбуватися на умовах конкурсу, а не аукціону. Банкрутством сільськогосподарського підприємства, яке, використовуючи землі сільськогосподарського призначення, самостійно, ініціативно, систематично, на власний ризик здійснює господарську діяльність з виробництва, виробництва та переробки та реалізації сільськогосподарської продукції і в якого валовий дохід, отриманий від реалізації сільськогосподарської продукції власного виробництва та продуктів її переробки, за наявності сільськогосподарських угідь (ріллі, сіножатей, пасовищ і багаторічних насаджень тощо) та /або поголів’я сільськогосподарських тварин у власності, користуванні, в тому числі і на умовах оренди, за попередній звітний (податковий) рік перевищує 75% загальної суми валового доходу, є визнана господарським судом неможливість сільськогосподарського підприємства відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури. Особливості банкрутства сільськогосподарських підприємств, передбачені цим Законом, застосовуються також до рибних господарств, риболовецьких колгоспів, виручка від реалізації вирощеної (виробленої та переробленої) сільськогосподарської продукції та виловлених водних біологічних ресурсів становить не менше 75 відсотків загальної суми виручки. Ліквідатор продає майно боржника особі, що має право його переважного придбання, на умовах конкурсу. У разі, якщо дві і більше заявки таких учасників конкурсу містять пропозиції щодо однакової ціни майна, переможцем конкурсу визнається учасник конкурсу, що запропонував кращі умови для використання зазначеного майна. У разі ліквідації сільськогосподарського підприємства у зв’язку з визнанням його банкрутом рішення щодо земельних ділянок, які є власністю такого підприємства або надані йому в постійне чи тимчасове користування, у тому числі на умовах оренди, приймається відповідно до Земельного кодексу України. Ліквідатором у справі про банкрутство сільськогосподарського підприємства може виступати фізична особа, яка, окрім вимог, визначених у ст. 3-1 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», має досвід роботи у галузі сільськогосподарського виробництва, а також відповідні знання у галузі оподаткування, управління суб’єктом аграрного господарювання та не є заінтересованою особою щодо боржника і кредиторів. При введенні процедури розпорядження майном боржника аналіз фінансового становища сільськогосподарського підприємства повинен проводитися з урахуванням сезонності сільськогосподарського виробництва та його залежності від природно-кліматичних умов, а також можливості задоволення вимог кредиторів за рахунок доходів, які можуть бути одержані сільськогосподарським підприємством після закінчення відповідного періоду сільськогосподарських робіт. Рішення про звернення з клопотанням до господарського суду про санацію сільськогосподарських підприємств приймається комітетом кредиторів за участю представника органу місцевого самоврядування.Санація сільськогосподарського підприємства вводиться на строк до закінчення відповідного періоду сільськогосподарських робіт з урахуванням часу, необхідного для реалізації вирощеної (виробленої, виробленої та переробленої) сільськогосподарської продукції. Зазначений строк не може перевищувати п’ятнадцяти місяців. «Стаття 50. Особливості банкрутства фермерського господарства1. Підставою для визнання фермерського господарства банкрутом є його неспроможність задовольнити протягом шести місяців після закінчення відповідного періоду сільськогосподарських робіт вимоги кредиторів за грошовими зобов’язаннями та/або зобов’язання щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), страхових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне та інше соціальне страхування, повернення невикористаних коштів Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності.2. Заява фермерського господарства про порушення справи про банкрутство подається до господарського суду за наявності письмової згоди всіх членів фермерського господарства. Заява підписується головою фермерського господарства.3. До заяви фермерського господарства про порушення справи про банкрутство також додаються документи, які містять відомості:про склад і вартість майна фермерського господарства;про склад і вартість майна, яке належить членам фермерського господарства на праві власності;про розмір доходів, які можуть бути одержані фермерським господарством після закінчення відповідного періоду сільськогосподарських робіт.Зазначені документи також додаються головою фермерського господарства до відзиву на подану кредитором заяву про порушення справи про банкрутство.4. Головою фермерського господарства у двомісячний строк з дня прийняття господарським судом заяви про порушення справи про банкрутство фермерського господарства може бути подано до господарського суду план відновлення платоспроможності фермерського господарства.5. У разі, якщо здійснення заходів, передбачених планом відновлення платоспроможності фермерського господарства, дасть змогу фермерському господарству, зокрема за рахунок доходів, які можуть бути одержані фермерським господарством після закінчення відповідного періоду сільськогосподарських робіт, погасити вимоги за грошовими зобов’язаннями, господарським судом вводиться процедура розпорядження майном фермерського господарства.Про введення процедури розпорядження майном фермерського господарства господарським судом виноситься ухвала.6. Процедура розпорядження майном фермерського господарства вводиться на строк закінчення відповідного періоду сільськогосподарських робіт з урахуванням часу, необхідного для реалізації вирощеної (виробленої та переробленої) сільськогосподарської продукції. Зазначений строк не може перевищувати п’ятнадцяти місяців.7. У разі, якщо після введення процедури розпорядження майном погіршилося фінансове становище фермерського господарства у зв’язку із стихійним лихом, епізоотіями та іншими несприятливими умовами, строк процедури розпорядження майном може бути продовжено на один рік.8. Процедуру розпорядження майном фермерського господарства може бути достроково припинено господарським судом за заявою розпорядника майна чи будь-кого із кредиторів у разі:

- невиконання заходів, передбачених планом відновлення платоспроможності фермерського господарства;- наявності інших обставин, які свідчать про неможливість відновлення платоспроможності фермерського господарства.Після дострокового припинення процедури розпорядження майном фермерського господарства фермерське господарство визнається господарським судом банкрутом і відкривається ліквідаційна процедура.9. Для здійснення процедури розпорядження майном фермерського господарства господарським судом призначається розпорядник майна в порядку, встановленому цим Законом.10. У разі визнання господарським судом фермерського господарства банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури до складу ліквідаційної маси фермерського господарства включаються нерухоме майно, яке перебуває у власності фермерського господарства, в тому числі насадження, господарські та інші будівлі, меліоративні та інші споруди, продуктивна і робоча худоба, птиця, сільськогосподарська та інша техніка і обладнання, транспортні засоби, інвентар та інше майно господарства, а також право оренди земельної ділянки та інші майнові права, які належать фермерському господарству і мають грошову оцінку.11. З дня прийняття постанови про визнання фермерського господарства банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури діяльність фермерського господарства припиняється.12. Ліквідатором у справі про банкрутство фермерського господарства є фізична особа, яка, окрім вимог, визначених у ст. 3-1 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», має досвід роботи у галузі сільськогосподарського виробництва, а також відповідні знання у галузі податків та зборів, управління суб’єктом аграрного господарювання та не є заінтересованою особою щодо фермерського господарства і кредиторів.13. Нерухоме майно, майнові права щодо нерухомого майна, які включаються до складу ліквідаційної маси фермерського господарства, можуть бути продані тільки на умовах конкурсу, обов’язковими умовами якого є збереження цільового призначення сільськогосподарських об’єктів, що продаються.14. Майно, що належить голові та членам фермерського господарства на праві приватної власності, а також інше майно, стосовно якого доведено, що воно набуто не на доходи фермерського господарства, не включається до складу ліквідаційної маси.15. У разі банкрутства фермерського господарства земельна ділянка, надана фермерському господарству у власність, в тимчасове користування, у тому числі на умовах оренди, використовується відповідно до Земельного кодексу України.16. Господарський суд надсилає копію постанови про визнання фермерського господарства банкрутом до органу, який здійснив державну реєстрацію фермерського господарства, та органу місцевого самоврядування за місцезнаходженням фермерського господарства».14. Загальним висновком, що випливає з проведеного наукового дослідження, є потреба в доопрацюванні чинного законодавства України щодо врегулювання відносин, які виникають при припиненні діяльності сільськогосподарських підприємств. 15. Сформульовані висновки є певним внеском у теорію аграрного права і можуть бути використані при вдосконаленні чинного законодавства України, зокрема Законів України «Про сільськогосподарську кооперацію», «Про фермерське господарство», «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

40. Правовий статус засновників, учасників та членів сільськогосподарських підприємств.

У Конституції України закріплено низку норм, які певною мірою регламентують відносини у сільському господарстві. Це, зокрема, стаття 14 Конституції України, яка гарантує право власності на землю; стаття 41 Конституції України, яка передбачає право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Важливе значення для діяльності сільськогосподарських підприємств має стаття 42 Конституції України, яка закріплює право на підприємницьку діяльність. Основною конституційною нормою, яка забезпечує кооперативну діяльність, є стаття 36 Конституції України, відповідно до якої громадяни України мають право на свободу об'єднання у громадські організації для здійснення і захисту своїх економічних і соціальних інтересів. Права та обов’язки засновників, членів та учасників сільськогосподарських підприємств закріплені у Господарському кодексі України від 16 січня 2003 р., Цивільному кодексі від 16 січня 2003 р., Податковому кодексі України від 2 грудня 2010 р., Законах України «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 р., «Про акціонерні товариства» від 17 вересня 2008 р., «Про кооперацію» від 10 липня 2003 р. Це право засновано також і на спеціальних аграрних законодавчих та підзаконних актах, таких як Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 р., Закони України «Про сільськогосподарську кооперацію» від 17 липня 1997 р., «Про колективне сільськогосподарське підприємство» від 14 лютого 1992 р., "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі",«Про фермерське господарство» від 19 червня 2003 р., та інших урядових й відомчих актах. Діяльність сільськогосподарських кооперативів базується на нормах Конституції України, Цивільного, Господарського, Податкового і Земельного кодексів України, Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію» інших нормативно-правових актів. Загальні принципи, поняття та норми утворення, управління сільськогосподарського кооперативу та кооперативних об’єднань, права та обов’язки їх членів та ін., регулюються Законом України «Про кооперацію». Статут сільськогосподарського кооперативу розробляється відповідно до вимог ст. 8 Закону України «Про кооперацію». Примірні статути сільськогосподарських кооперативів розробляються Міністерством аграрної політики та продовольства України. Сільськогосподарські кооперативи розробляють та затверджують правила внутрішньогосподарської діяльності кооперативу, якими є нормативний документ, що встановлює вимоги до провадження господарської та іншої діяльності кооперативу відповідно до законодавства та статуту кооперативу. Правовий статус фермерського господарства визначається Господарським кодексом України, Законом України «Про фермерське господарство», його статутом та ін.

Діяльність колективного сільськогосподарського підприємства регулюється Господарським кодексом України, Цивільним кодексом України, Земельним кодексом України, Законом України «Про колективне сільськогосподарське підприємство», його статутом та іншими актами законодавства України. Правосуб’єктність корпоративних сільськогосподарських підприємств регламентується, зокрема Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, Законом України «Про господарські товариства» та Законом України «Про акціонерні товариства» та іншими нормативно-правовими актами. У вищезазначених нормативно-правових актах закріплено законодавче забезпечення прав та обов’язків засновників, учасників та членів сільськогосподарських підприємств. Набуття права засновництва в сільськогосподарських підприємствах Для створення юридичної особи її засновники розробляють установчі документи, які викладаються письмово і підписуються всіма засновниками, якщо законом не встановлений інший порядок. Відповідно до ст. ст. 87,88 Цивільного кодексу та ст. 57 Господарського кодексу, установчими документами суб’єкта аграрного господарювання є рішення про його утворення або засновницький договір, а у випадках, передбачених чинним законодавством, статут. У засновницькому договорі засновники зобов’язуються утворити суб’єкт господарювання, визначають порядок спільної діяльності щодо його утворення, умови передачі йому свого майна, порядок розподілу прибутків і збитків, управління діяльністю суб’єкта господарювання та участі в ньому засновників, порядок вибуття та входження нових засновників, інші умови діяльності суб’єкта господарювання, які передбачені законом, а також порядок його організації та ліквідації. Процедурі створення сільськогосподарського кооперативу присвячено спеціальний розділ ІІ Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію», в якому зазначаються загальні умови створення сільськогосподарських кооперативів, порядок їх державної реєстрації, основний зміст статуту кооперативу, порядок його прийняття. Основними умовами створення сільськогосподарського кооперативу є такі: 1) створення його засновниками на добровільних засадах; 2) засновниками сільськогосподарського кооперативу можуть бути тільки громадяни України та юридичні особи, зареєстровані в Україні. Обмеження кола засновників лише громадянами України зумовлено тим, що відповідно до Земельного кодексу суб’єктами права приватної власності на землі сільськогосподарського призначення можуть бути тільки громадяни України та юридичні особи, засновані громадянами України або юридичними особами. Тільки вони можуть об’єднувати належні їм земельні ділянки під час створення кооперативу. Коло засновників сільськогосподарського кооперативу залежить від виду сільськогосподарського кооперативу. Засновниками сільськогосподарського виробничого кооперативу можуть бути виключно фізичні особи, які повинні бути виробниками сільськогосподарської продукції. Такі фізичні особи об’єднуються для провадження спільної виробничої або іншої господарської діяльності на засадах їх обов’язкової трудової участі з метою одержання прибутку. Такі критерії передбачені у ст. 1 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію». Засновниками сільськогосподарського обслуговуючого кооперативу можуть бути як фізичні так і юридичні особи, які мають статус сільськогосподарського виробника, та об’єднуються для організації обслуговування, спрямованого на зменшення витрат та/або збільшення доходів членів цього кооперативу під час провадження ними сільськогосподарської діяльності та на захист їхніх економічних інтересів. Кількість засновників сільськогосподарського кооперативу повинна бути не менше трьох осіб. Склад засновників відповідно до ст. 8 Закону України «Про кооперацію» має зазначатися в статуті кооперативу. З моменту реєстрації засновники сільськогосподарського кооперативу набувають статусу його членів. Згідно зі ст. 1 Закону України "Про колективне сільськогосподарське підприємство" колективне сільськогосподарське підприємство є добровільним об'єднанням громадян у самостійне підприємство для спільного виробництва сільськогосподарської продукції та товарів і діє на засадах підприємництва та самоврядування. Виходячи з даного визначення членами колективного сільськогосподарського підприємства можуть бути лише фізичні, а, відтак, не можуть бути юридичні особи. Слід зауважити, що Закон України "Про колективне сільськогосподарське підприємство", на відміну від Закону України "Про сільськогосподарську кооперацію", не виокремлює засновників та членів підприємства. Ч. 2 ст. 5 Закону України "Про колективне сільськогосподарське підприємство" зазначає, що членами підприємства можуть бути громадяни, які досягли 16-річного віку, визнають і виконують його статут. Зважаючи на те, що Цивільний кодекс України не передбачає особливостей надання цивільної дієздатності при створенні підприємства у сфері сільського господарства, вважаємо, що засновниками колективного сільськогосподарського підприємства можуть виступати лише особи з повною дієздатністю, а його членами - особи з 16-річного віку, як це передбачено Законом України "Про колективне сільськогосподарське підприємство". Відповідно до ч. 3 ст. 1 Закону України «Про колективне сільськогосподарське підприємство», колективні підприємства можуть на добровільних засадах об'єднуватися в спілки (об'єднання), бути засновниками акціонерних товариств, які діють на основі своїх статутів. Засновниками аграрних (сільськогосподарських) підприємств корпоративного типу можуть бути фізичні і юридичні особи, які можуть бути суб’єктами підприємницької діяльності. Так, відповідно до ст. 3 Закону України «Про господарські товариства» засновниками товариства можуть бути підприємства, установи, організації, а також громадяни, крім випадків, передбачених законодавчими актами України. Іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, а також міжнародні організації можуть бути засновниками та учасниками господарських товариств нарівні з громадянами та юридичними особами України, крім випадків, встановлених законодавчими актами України.

41. Правовий статус засновників і членів фермерських господарств.

Фермерське господарство створюється на добровільних засадах. Право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку і виявив відповідне бажання, має документи, що підтверджують його здатність займатися сільським господарством. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про фермерське господарство» засновниками можуть бути один або декілька громадян України які є родичами. З приводу необхідності

для фізичних осіб, які претендують на членство у фермерському господарстві, мати громадянство України, то слід погодитися із В.Ю. Уркевичем, який зазначає, що якщо фермерське господарство створюється однією особою або кількома членами сім’ї, то всі вони повинні мати громадянство України (відповідно до ст. 3 Закону України «Про фермерське господарство»); якщо ж членство набувається вже після його створення й державної реєстрації, то особі, яка претендує на членство в ньому, мати громадянство України не обов’язково. Обов’язковим є набуття засновником фермерського господарства прав на земельну ділянку у власність або у користування. У власність земельні ділянки для ведення фермерського можуть набуватися безоплатно шляхом приватизації та виділення земельної частки (паю) в натурі відповідно до ст. 7 Закону України «Про фермерське господарство». При створенні фермерського господарства земельна ділянка оформлюється на фізичну особу – засновника. У випадку відмови у наданні ділянки і оскарження відмови до суду позитивне рішення суду є підставою для оформлення землевпорядної документації, реєстрації земельної ділянки у кадастрі та прав на неї у державному реєстрі.

42. Особливості правового статусу засновників і членів колективних сільськогосподарських підприємств.

Право засновництва:В об’єкт.знач. – сукупність норм, які визначають коло осіб, які можуть засновувати КСП, їх права, обов’язкиВ суб’єкт.знач. – сукупність норм, які визначають здатність та можливість певної особи виступати засновником КСППідприємство створюється за бажанням громадян України (не менше 2) на добровільних засадах на їх загальних зборах. Створення підприємства не обумовлюється будь-якими рішеннями державних, господарських та інших органів. Підприємство вважається створеним і набуває прав юридичної особи з дня його державної реєстрації. Державна реєстрація підприємства проводиться у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб.Право членства виникає з моменту реєстрації КСП.Регулюється статутом.Членство в підприємстві грунтується на праві добровільного вступу до членів підприємства і безперешкодного виходу із складу його членів.Членами підприємства можуть бути: громадяни, які досягли 16-річного віку, визнають і виконують його статут.Шляхи набуття членства: реорганізація КСП; приватизація майна радгоспів і перетворення в КСП.Порядок вступу: КСП рекомендує чи приймати чи не приймати особу до КСП, Розгляд заяви на загальних зборах, Винесення рішення по сутіПрава і обов’язки:Право на майновий пай в КСП в результаті розпаювання майнаПраво на нарахування частини прибуткуПраво відчужити майновий пайправо на пай натурою, грішми або цінними паперами відповідно до розміру та структури пайового фонду або в іншій, за згодою сторін, формі у разі виходу з підприємстваправо набути право на земельну частку пайУкладати договори оренди земельних часток паївПраво на безпечні і нешкідливі умови праціНа зарплату не нижче соціального мінімуму, відпочинокНа інформацію про діяльність підприємстваБрати участь в управлінні справами КСПОбов’язок виконувати рішення органів управлінняПрипинення членства: Припинення КСП як ю.о., Добровільний вихід, Виключення зі складу КСП у порядку передб.статутом, Смерть ф.о. / ліквідація ю.о., які були членами КСП (127)

43. Правовий статус засновників і членів сільськогосподарського кооперативу.

Кооператив створюється його засновниками  на  добровільних засадах. Рішення про створення кооперативу приймається його установчими зборами. Чисельність членів кооперативу не може бути меншою ніж три особи.Державна реєстрація кооперативу здійснюється в порядку, передбаченому для державної реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності. Кооператив вважається створеним і набуває прав юридичної особи з дня його державної реєстрації.Засновники: - Виробничий кооператив - Громадяни України, які є с\г товаровиробниками (фізична особа незалежно від форми власності та господарювання, в якої валовий доход,    отриманий від    операцій з  реалізації с/г продукції власного виробництва та  продуктів її переробки, за  наявності с\г угідь та/або поголів’я с/г тварин у власності,  користуванні,  в тому числі й на умовах оренди, за попередній звітний рік перевищує 75  відсотків  загальної суми валового доходу. - Обслуговуючий кооператив - Громадяни України, або юридичні особи України (мінімум 3 особи), обов. трудова участьЧлени:- Виробничий кооператив - Тільки ф.о., незалежно від громадянства, які досягли 16 р., визнають  статут і дотримуються його вимог, користуються послугами, формують  фонди  та  беруть участь у трудовій діяльності кооперативуОК - Як фізичні, так і юридичні особи, які  визнають статут і дотримуються його вимог, користуються   послугами, формують фонди та беруть участь  у господарській діяльності  кооперативу, не перебувають у відносинах членства з іншими кооперативами такого ж напряму діяльності

Види членства: - дійсне: Роблять вступний і пайовий внесок, Обов’язкова трудова участь, Право на повернення майнового паю після задоволення вимог кредиторів, Отримують виплати на паї та кооперативні виплати, Право вирішального голосу на загальних зборах. - асоційоване: Вносять лише пайовий внесок, Не обов’язкова трудова участь, Переважне право на повернення майнового паю при припиненні кооперативу, Лише виплати на паї, Право дорадчого голосу на зборах.Шляхи набуття членства:

В процесі створення підприємства В процесі вступу до підпр.

Порядок вступу: Подання письмової заяви на ім’я голови до правління, Розгляд заяви правлінням, яке приймає рішення по сутіСхвалення загальними  зборами позитивного рішення правління, якщо не схвалюють – членство припиняється.

Юридичними ознаками сільськогосподарських підприємств кооперативного типу, які дають можливість відрізнити їх від інших суб'єктів господарювання, є те, що вони створюються на умовах членства, їх створення не обумовлюється якимось спеціальним дозволом державних органів. Вони організуються виключно на добровільних засадах в явочно-реєстраційному порядку. Тобто всі вони створюються на єдиних спільних принципах і правилах ведення кооперативного господарства.При цьому сільськогосподарський кооператив є класичною формою підприємств кооперативного типу.У Законі України «Про сільськогосподарську кооперацію» відображені основні положення права членства та правовий статус членів сільськогосподарських кооперативів.Право членства в сільськогосподарських підприємствах кооперативного типу – це сукупність (система) правових норм (правил) стосовно реалізації конституційного права громадян стати їх членом, порядку і умов вступу та виходу з їх складу, визначення і реалізації їх правомочностей як поєднання членських прав та обов'язків про припинення членства в цих утвореннях.Право членства в підприємствах кооперативного типу є добровільним, тобто ніхто не може примусити громадянина стати його членом, а також індивідуальним, особистим і не може передаватись іншій особі.Членами сільськогосподарських кооперативних утворень можуть бути як дієздатні фізичні особи, які досягли 16-річного віку, так і юридичні, які зробили вступний і пайовий внески в розмірах, визначених статутом кооперативного утворення, визнають його принципи і цілі, дотримуються вимог цього статуту і мають право ухвального голосу.Громадянин, який бажає стати членом сільськогосподарського кооперативного підприємства, своє волевиявлення висловлює шляхом подання заяви. Рішення правління (голови) сільськогосподарського кооперативного підприємства (щодо поданої заяви) підлягає схваленню загальними зборами. Порядок прийняття такого рішення та його схвалення визначається статутом цього утворення.Відповідно до ст. 12 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію» в сільськогосподарських кооперативах усіх видів допускається асоційоване членство. Асоційовані члени мають право дорадчого голосу, а також на отримання частки доходу на свій пай.Члени сільськогосподарських кооперативних підприємств можуть переоформити членство в них на асоційоване членство в порядку, визначеному статутами цих підприємств.У разі ліквідації сільськогосподарського кооперативного підприємства його асоційовані члени мають першочергове право на отримання свого майнового внеску та відповідних часток доходу і повернення їх земельних ділянок у натурі (на місцевості).Жодних обмежень для фізичних осіб, які досягли 16-річного віку і виявили бажання брати участь у діяльності сільськогосподарського підприємства (кооперативу), Закон «Про сільськогосподарську кооперацію», як і інше законодавство, не встановлює.Обов'язковою умовою членства, в основному у виробничих кооперативних сільськогосподарських підприємствах, є участь їх членів у діяльності цих підприємств особистою працею, цим вони відрізняються від корпоративних утворень, діяльність яких базується на об'єднанні капіталів.З моменту набуття членства виникають права та обов'язки членів сільськогосподарських кооперативних підприємств, урегульовані нормами кооперативного права та локальними нормативними актами конкретних кооперативних товаровиробників.Ці права, обов'язки і законні інтереси у своїй сукупності і обсязі, системно упорядковані, гарантовані державою і охоронювані законом, визначають правове положення членів кооперативних підприємств, тобто становлять їх правовий статус.Відповідно до чинного законодавства основними правами членів сільськогосподарських кооперативних підприємств є: участь в управлінні справами цих підприємств; право обирати і бути обраним в органи управління. У разі, коли членом цих підприємств є юридична особа, ці права реалізуються їх повноважним представником. Члени кооперативних підприємств мають право користуватись їх послугами та пільгами; одержувати виплати – частини доходу цих підприємств, що підлягає розподілу між його членами; одержувати частки доходу на пай (додатковий пай); одержувати пай у разі виходу з кооперативного підприємства в порядку і терміни, визначені статутом підприємства.Члени виробничих кооперативних підприємств наділяються також: правом на отримання роботи за покликанням, професією, родом занять і освітою з урахуванням потреб підприємства; право на відпочинок; на соціальне страхування і забезпечення і т. ін.Основними обов'язками членів сільськогосподарських кооперативних підприємств є: дотримання статуту й інших локальних актів; виконання рішень, вказівок і розпоряджень вищих органів управління, а також розпоряджень керівників підрозділів і спеціалістів; сумлінно працювати в підприємстві, додержувати трудової та технологічної дисципліни.

Управління діяльністю сільськогосподарських підприємств кооперативного типу здійснюється на засадах самоврядування, широкої демократії і активної участі їх членів за принципом «один член – один голос». Це, безумовно, свідчить про те, що всі члени цих підприємств (фізичні і юридичні особи) мають рівні права та обов'язки.Рішення про прийняття особи в члени кооперативу, як справедливо зазначає В.І. Семчик, є актом правозастосування і являє собою юридичний факт, що приводить до виникнення кооперативних правовідносин у системі відповідної кооперації, таких як Всеукраїнського об'єднання кооперативів чи споживчих товариств і спілок. Це правило поширюється на всі сільськогосподарські кооперативні підприємства. Статут, як локальний акт, кожного сільськогосподарського підприємства кооперативного типу містить норми прямої дії, які породжують суб'єктивні права та юридичні обов'язки з питань членства і діяльності цих підприємств рівною мірою для всіх їх членів.Саме на основі членства і дії статутів (складного юридичного факту) всередині сільськогосподарських підприємств утворюються різноманітні організаційно-правові, управлінські, трудові, майнові соціальні та інші правовідносини між підприємствами, їхніми структурними підрозділами та членами цих підприємств, не виходячи за їх межі. Саме тому ці правовідносини є внутрішніми (внутрішньокооперативними).Правовідносини членства характеризуються правомочностями їх суб'єктів щодо порядку вступу до сільськогосподарського кооперативного підприємства та виходу з нього, правом члена брати участь в управлінні підприємством, обирати та бути обраним до органів самоврядування іт. ін. Трудові правовідносини складаються усередині підприємства з приводу організації, дисципліни, оплати праці, а також дисциплінарної і матеріальної відповідальності членів цього підприємства, охорони праці і здоров'я і т. ін.Серед внутрішньокооперативних правовідносин чільне місце посідають майнові правовідносини. Вони складаються між відповідними органами управління сільськогосподарських підприємств кооперативного типу і його членами, а також кооперативних виплат, користування кооперативним майном, розподілом доходів, одержанням пайових внесків.

44. Особливості правового статусу засновників та учасників господарських товариств у сільському господарстві України.

45. Конституційні та законодавчі основи правового регулювання внутрішніх майнових відносин у особистих селянських господарствах.

Відповідно до ЗУ «Про особисте селянське господарство» від 15.05.2003 – це господарська діяльність, яка проводиться без створення юридичної особи фізичною особою індивідуально або особами, які перебувають у сімейних чи родинних відносинах і спільно проживають, з метою задоволення особистих потреб шляхом виробнитва, переробки і споживання сільськогосподарської продукції, реалізаціїї її надлишків та надання послгу з використанням майна особистого селянського господарсьва, у тому числі й у сфері сільського зеленого туризму.Як зазначає професор В. В. Янчук, сучасному особистому селянському господарству притаманні такі ознаки: по-перше, це — форма виробництва, яка ґрунтується на рівноправних формах власності на землю, на приватній власності громадян, а також на їхній особистій праці та праці членів їхніх сімей, тобто має виключно трудовий характер; по-друге, це — сукупність майна, що має вартісне вираження, ціну й належить громадянам на праві спільної сумісної власності; по-третє, особисте селянське господарство доповнює суспільне виробництво, має щодо нього підсобний характер, є додатковим (а не основним) джерелом прибутків; по-четверте, воно має, в основному, споживчий характер; по-п’яте, його можна на взаємовигідних засадах використовувати для збільшення виробництва товарної маси продуктів харчування та сировини рослинного й тваринного походження.Члени особистого селянського господарства здійснюютьдіяльність на свій розсуд і ризик у межах встановленого правовогогосподарського порядку.Члени особистого селянського господарства діють на свій розсуд і ризик у межах встановленого правового господарського порядку. Діяльність, пов’язана з веденням особистого селянського господарства, не належить до підприємницької діяльності.Основними обов’язками членів особистого селянського господарства є: дотримання вимог земельного законодавства та законодавства про охорону довкілля; забезпечення використання земельної ділянки за цільовим призначенням; підвищення родючості ґрунтів та зберігання інших корисних властивостей землі; не порушення прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; дотримання правил добросусідства та обмежень, пов’язаних із встановленням земельних сервітутів та охоронних зон; своєчасна сплата земельного податку або орендної плати; дотримання чинних нормативів щодо якості продукції, санітарних, екологічних та інших вимог законодавства; надання сільським, селищним, міським радам відповідних даних щодо його обліку. Закон не містить вичерпного переліку прав і обов’язків членів особистого селянського господарства.Члени особистих селянських господарств підлягають загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню та пенсійному забезпеченню. Загальнообов’язкове державне соціальне страхування, пенсійне забезпечення та сплата збору до Пенсійного фонду України, а також надання соціальної допомоги членам особистого селянського господарства здійснюється в порядку, встановленому чинним законодавством.Особисті селянські господарства підлягають обліку, який здійснюється сільськими, селищними, міськими радами за місцем розташування земельної ділянки в порядку, визначеному центральним органом виконавчої влади з питань статистики.Таким чином, діяьність особистих селянських господарств має на меті забезпечення власних потреб мешканців сіл та селищ у продуктах харчування та праці на землі без створення бридичної особи.

Особисті селянські господарства не є суб’єктами аграрної підприємницької діяльності, а відповідна форма діяльності є способгом організації праці на селі з обов’язковим використанням земельної ділянки, наданої у власність або передано в оренду. Вони не підлягають державній реєєстрації, але відповідно до ст.4 підлягають обліку в сільських, селищних радах за місцем розташування земельної ділянки.Необхідно зазначити, що продаж виробленої в ОСГ продукції рослинницва, худоби, кролів, нутрі, птиці, продукції власного бджільництва не декларується та не оподатковується, що є позитивним у розвитку ОСГ. 

Особисте селянське господарство як первинна форма організації вироб. сільгосп. продукції особистою працею членів сільської сім'ї і як форма її реалізації, є в цьому процесі джерелом додаткових (а подекуди й єдиних) доходів, котрі забезпечують повне задоволення матеріальних, житлових, культурно-побутових потреб громадян.Згідно зі ст. 1 Закону У. від 15 травня 2003 р. "Про особисте селянське господарство"1, особисте селянське господарство являє собою господарську діяльність, здійснювану без створення юридичної особи фізичною особою індивідуально (або тими особами, які перебувають у сімейних або родинних стосунках і спільно проживають), з метою задоволення особистих потреб шляхом вироб., перероблювання й споживання сільгосп. продукції, реалізації її надлишків та надання послуг із використанням майна особистого селянського господарства, зокрема й у сфері сільського зеленого туризму.Особистому селянському господарству притаманні такі ознаки: по-перше, це — форма вироб., яка ґрунтується на рівноправних формах власності на землю, на приватній власності громадян, а також на їхній особистій праці та праці членів їхніх сімей, тобто має виключно трудовий характер; по-друге, це — сукупність майна, що має вартісне вираження, ціну й належить громадянам на праві спільної сумісної власності; по-третє, особисте селянське господарство доповнює суспільне вироб., має щодо нього підсобний характер, є додатковим (а не основним) джерелом прибутків; по-четверте, воно має, в основному, споживчий характер; по-п'яте, його можна на взаємовигідних засадах використовувати для збільшення вироб. товарної маси продуктів харчування та сировини рослинного й тваринного походження.

Державна підтримка особистих селянських господарств здійснюється відповідно до загальнодержавних і регіональних програм за рахунок державного і місцевих бюджетів. Кабінет Міністрів У. відповідно до загальнодержавних програм при підготовці проекту Державного бюджету У., а також органи виконавчої влади, місцевого самоврядування, відповідно до регіональних програм, в проектах місцевих бюджетів щорічно передбачають відповідні кошти на підтримування таких господарств. Органи виконавчої влади і місцевого самоврядування в межах своїх повноважень зобов'язані сприяти особистим селянським господарствам: в організації в сільській місцевості кредитних спілок, сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів для надання послуг із заготівлі, зберігання, переробки та збуту сільгосп. продукції, спільного використання технічних і транспортних засобів та соціально-побутового обслуговування, забезпечення кормами й молодняком худоби та птиці; в організації діяльності з надання інженерно-технічних, ветеринарних, агрономічних, зоотехнічних та інших послуг, а також послуг із забезпечення сортовим насінням, садивним матеріалом, племінною та продуктивною худобою, гібридами та кросами птиці, сільськогосподарською технікою та обладнанням; у виділенні земельних ділянок єдиним масивом; в отриманні кредитів для будівництва житла, господарських будівель і споруд, придбанні сільгосп. техніки та обладнання; в організації у сільській місцевості фахової підготовки та перепідготовки членів особистого селянського господарства.

Предметом правового регулювання внутрішньогосподарської організації праці в сільськогосподарських підприємствах є суспільні відносини, що функціонують у сфері виробництва і опосередковують зв’язки між людьми з організації трудового процесу. Правові відносини щодо організації праці в сільськогосподарських підприємствах є складовою трудових відносин. Вони виникають між сільськогосподарськими підприємствами, з одного боку, і працівниками – з іншого, і регулюються нормами аграрного права. Організація праці в АПК будується на наступних принципах: загальності праці, оплаті її відповідно до кількості та якості, правильного поєднання громадських та особистих інтересів, матеріальній заінтересованості працівників, охороні праці, свідомій трудовій дисципліні, планомірному використанню трудових ресурсів

46. Право на ведення особистого селянського господарства та його здійснення.

Особисте селянське господарство – це форма організації індивідуального аграрного виробництва на основі приватної власності, побудоване на праці членів сім'ї. На відміну від селянського (фермерського) господарства воно не є юридичною особою і не може застосовувати працю найманих осіб за контрактом чи договором.Особисте селянське господарство слід розглядати як форму сільськогосподарського виробництва аграрної продукції і отримання додаткового прибутку (до заробітної плати працюючих, пенсії) на основі приватної власності, де задовольняються інтереси громадян, які ведуть таке господарство, та суспільства.Особистому селянському господарству як формі аграрного виробництва властиві соціальні та економічні функції. До соціальних функцій належать: формування господарського бережливого ставлення до землі, природи; виховання любові до сільськогосподарської праці, трудове виховання та професійна орієнтація молоді; формування професійних якостей сучасного підприємця (ініціативність, діловитість, самостійність, навички економічного і дбайливого ведення господарства). До економічних функцій цього господарства слід віднести: отримання за рахунок високої якості робіт більшої кількості продукції з одиниці площі або голови продуктивної худоби; більш оперативна реалізація малими партіями свіжої продукції, що швидко псується; підвищення якості земельних ділянок, уніфікація виробничих і побутових відходів, які не можуть використовуватися у великому виробництві; можливість повного використання в інтересах суспільства трудових ресурсів, не зайнятих у суспільному виробництві; заощадження затрат на виробниче будівництво за рахунок використання дрібних господарських будівель; вироблення продукції, яку неможливо за існуючими технологіями виготовляти в умовах великого виробництва.Суб'єктами на право ведення особистого селянського господарства є громадяни, які не пов'язані трудовими та членськими відносинами із сільськогосподарськими підприємствами, а також ті громадяни, що перебувають у таких відносинах. Особисте селянське господарство ведуть працівники сільського господарства, інші громадяни, які

здійснюють господарсько-трудову діяльність в особистому господарстві у вільний від основної праці в суспільному виробництві час.

47. Поняття особистого селянського господарства за законодавством України.

Особисте селянське господарство — це форма організації індивідуального аграрного виробництва на основі приватної власності, побудоване на праці членів сім'ї. На відміну від селянського (фермерського) господарства воно не є юридичною особою і не може застосовувати працю найманих осіб за контрактом чи договором.Особисте селянське господарство слід розглядати як форму сільськогосподарського виробництва аграрної продукції і отримання додаткового прибутку (до заробітної плати працюючих, пенсії) на основі приватної власності, де задовольняються інтереси громадян, які ведуть таке господарство, та суспільства.Особистому селянському господарству як формі аграрного виробництва властиві соціальні та економічні функції. До соціальних функцій належать: формування господарського бережливого ставлення до землі, природи; виховання любові до сільськогосподарської праці, трудове виховання та професійна орієнтація молоді; формування професійних якостей сучасного підприємця (ініціативність, діловитість, самостійність, навички економічного і дбайливого ведення господарства). До економічних функцій цього господарства слід віднести: отримання за рахунок високої якості робіт більшої кількості продукції з одиниці площі або голови продуктивної худоби; більш оперативна реалізація малими партіями свіжої продукції, що швидко псується; підвищення якості земельних ділянок, уніфікація виробничих і побутових відходів, які не можуть використовуватися у великому виробництві; можливість повного використання в інтересах суспільства трудових ресурсів, не зайнятих у суспільному виробництві; заощадження затрат на виробниче будівництво за рахунок використання дрібних господарських будівель; вироблення продукції, яку неможливо за існуючими технологіями виготовляти в умовах великого виробництва.Суб'єктами на право ведення особистого селянського господарства є громадяни, які не пов'язані трудовими та членськими відносинами із сільськогосподарськими підприємствами, а також ті громадяни, що перебувають у таких відносинах. Особисте селянське господарство ведуть працівники сільського господарства, інші громадяни, які здійснюють господарсько-трудову діяльність в особистому господарстві у вільний від основної праці в суспільному виробництві час.

48. Правові форми використання земельних ділянок для особистого селянського господарства.

Відповідно до ст. 5 ЗУ «Про ОСГ» — для ведення ОСГ використовують земельні ділянки розміром не більше 2 га, передані фізичним особам у власність або в оренду. Громадяни України, які реалізували своє право на безоплатну приватизацію земельної ділянки для ведення особистого підсобного господарства в розмрі менше 2 га, мають право на збільшення земельної ділянки в межах норм, встановлених ст. 121 ЗК.Розмір земельної ділянки ОСГ можу бути збільшений у разі отримання в натурі (на місцевості) земельної ділянки (паю) та її спадкування членами ОСГ, відповідно до ЗУ «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» від 5.06. 2003 року.Обов’язками особистого селянського господарства щодо належних йому земель є: забезпечення використання їх за цільовим призначенням; додержання вимог законодавства про охорону довкілля; своєчасна сплата земельного податку; непорушення прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; підвищення родючості ґрунтів та збереження інших корисних властивостей землі; своєчасне надання відповідним органам виконавчої влади та місцевого самоврядування даних про стан і використання земель та інших природних ресурсів; дотримання правил добросусідства та обмежень, пов’язаних із встановленням земельних сервітутів та охоронних зон; збереження геодезичних знаків, протиерозійних споруд, мереж зрошувальних і осушувальних систем.Земельні ділянки ОСГ можуть бути власністю однієї особи, спільною сумісною власністю подружжя та спільною частковою власністю членів ОСГ. Членам ОСГ земельні частки (паї) можуть виділятися в натурі (на місцевотсі) єдиним масивом у спільну часткову власність та спільну сумісну власність (подружжя). У разі виходу з ОСГ кожен його член має право на виділення належної йому земельної ділянки в натурі (на місцевості).Члени ОСГ як землевласники сплачують земельний податок — обов’язковий платіж за користування земельними ділянками, що перебувають у власності громадян. Об’єктом плати за землю є певна земельна ділянка, що перебуває у приватній власнсті.Члени ОСГ мають право самостійно господарювати на землі, та зобов’язані дотримуватись вимог земельного законодавства, забезпечувати використання земельної ділянки за цільовим призначенням, підвищувати родючість грунтів та зберігати інші корисні властивості землі, не порушувати права власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів, своєчасно сплачувати земельний податок. 

Особистому селянському господарству належать земельні ділянки не більше 2 га, передані фізичним особам у власність дбо оренду чи придбані на підставі цивільно-правових угод. Розмір земельної ділянки особистого селянського господарства може бути збільшено у разі виділення в натурі (на місцевості) земельної частки (паю) та її спадкування членами такого господарства. Земельні ділянки особистого селянського господарства можуть бути власністю однієї особи, спільною сумісною власністю подружжя та спільною частковою власністю членів господарства.Порівнюючи зміст правового режиму земель для сінокосіння й випасання худоби, для садівництва та городництва зі зміс-том правового режиму земель особистого селянського господарства можна зробити висновки:правовий режим земель особистих селянських господарств є більш універсальним. Такі земельні ділянки можуть використовуватися для будь-якої сільгосп. діяльності, в тому числі для сінокосіння й випасання худоби, садівництва та городництва;

члени особистих селянських господарств мають більший обсяг повноважень щодо здійснення господарської діяльності на землях таких господарств, ніж власники (користувачі) земель для сінокосіння й випасання худоби, а також для садівництва та городництва.Громадяни У. можуть мати на праві власності та орендувати земельні ділянки для ведення особистого селянського госпо-дарства. Іноземні громадяни та особи без громадянства також можуть мати такі ділянки, призначені для цієї мети, але, на відміну від громадян У., тільки на умовах оренди.Особисте селянське господарство може набувати права власності на земельні ділянки на підставі: цивільно-правових угод; безоплатної передачі із земель державної або комунальної власності; приватизації земельних ділянок, які раніше були надані його членам у користування; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належних членам господарства земельних часток (паїв).Особисте селянське господарство має право: продавати або іншим способом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину; самостійно господарювати на ній; бути власником посівів і насаджень сільськогосподарських та інших культур, виробленої сільгосп. продукції; використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; відшкодовувати збитки у випадках, передбачених законом; споруджувати житлові будинки, виробничі та інші будівлі й споруди.

49. Правові форми використання майна для особистого селянського господарства.

Особисте селянське господарство — це сімейно-трудове об’єднання. В основу відносин між його членами покладено право приватної власності, майнові відносини, що складаються в ньому між подружжям та іншими членами сім»!, і регулюються ЦК України, Сімейним кодексом України, Земельним кодексом України, шлюбним контрактом, укладеним подружжям, та іншим чинним законодавством. Відповідно до Сімейного кодексу України Майно дружини і чоловіка належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено шлюбним контрактом. Це положення відображає і Постанова Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 р. «Про захист права приватної власності».Право спільної сумісної власності розповсюджується і на відчини з приводу майна, яке придбане внаслідок суспільної праці членів сім’ї, а також майна, придбаного внаслідок спільної праці громадян, що об’єдналися для спільної діяльності, якщо це закріплено в угоді і не передбачене нею інше, а саме, право спільної часткової власності.  Чинне законодавство визначає коло об’єктів, що можуть бути у приватній власності громадян. Оскільки в основі особистого селянського господарства лежить приватна власність, то згідно зі ст. ІЗ Закону «Про власність» у його власності може бути таке майно: житлові будинки, квартири, господарські будівлі, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, сільськогосподарська техніка і механізми, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки, насадження на них, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції. Інші цінні папери, а також інше майнов сучасних умовах члени особистого селянського господарства можуть мати у власності будь-яке майно, в будь-якій кількості І використовувати його на свій розсуд, крім випадків, передбачених законом.З урахуванням суб’єктного складу особистого селянського господарства, форми власності, на якій воно базується, правосуб’єктності власників майна, характеру їх відносин у зв’язку із цим майном, можна дійти висновку, що майно господарства належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо угодою між усіма його членами чи контрактом між подружжям ие передбачена спільна часткова власність.До майна, яке використовується для ведення особистого селянського господарства, належать житлові будинки, господарські будівлі та споруди, сільськогосподарська техніка, інвентар та обладнання, транспортні засоби, сільськогосподарські та свійські тварини й птиця, бджолосім’ї, багаторічні насадження, вироблена сільськогосподарська продукція, продукти її переробки та інше майно, набуте у власність членами господарства.Своєрідною основою майна особистого селянського господарства є садиба. Відповідно до ст. 381 ЦК вона являє собою земельну ділянку разом із розташованими на ній житловим будинком, господарсько-побутовими будівлями, наземними й підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями. Специфіка правового статусу садиби полягає в тому, що в разі відчуження житлового буднику відчужується і вся садиба, якщо інше не встановлено договором або чинним законодавством.+++Майно особистого селянського господарства може бути власністю однієї особи, спільною частковою або спільною сумісною власністю членів господарства, які разом володіють і користуються ним. Розпорядження майном особистого селянського господарства здійснюється за згодою всіх співвласників.Відповідно до положень ст. 346 ЦК право власності на майно для ведення особистого селянського господарства може припинятися в разі: відчуження власником свого майна; відмови власника від права власності; припинення права власності на майно, яке за законом не може належати певній особі; знищення майна; викупу земельної ділянки через суспільну потребу; викупу нерухомого майна у зв’язку із викупом земельної ділянки, на якій воно розміщене; звернення стягнення на майно за зобов’язаннями власника; реквізиції; конфіскації; смерті власника. Право власності може бути припинено в інших випадках, встановлених чинним законодавством.Звернення стягнення на майно члена особистого селянського господарства допускається лише на підставі рішення суду. Тобто підставою для цього можуть бути рішення та постанови судів у цивільних справах, вироки та постанови судів у кримінальних справах у частині майнових стягнень, постанови судів у частині майнових стягнень у справах про адміністративні правопорушення, рішення третейських судів, а також рішення іноземних судів і арбітражів у передбачених законом випадках.

До майна, яке використовується для ведення особистого селянського господарства, належать житлові будинки, господарські будівлі та споруди, сільськогосподарська техніка, інвентар та обладнання, транспортні засоби, сільськогосподарські та свійські тварини й птиця, бджолосім'ї, багаторічні насадження, вироблена сільськогосподарська продукція, продукти її переробки та інше майно, набуте у власність членами господарства.Своєрідною основою майна особистого селянського господарства є садиба. Відповідно до ст. 381 ЦК вона являє собою земельну ділянку разом із розташованими на ній житловим будинком, господарсько-побутовими будівлями, наземними й підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями. Специфіка правового статусу садиби полягає в тому, що в разі відчуження житлового буднику відчужується і вся садиба, якщо інше не встановлено договором або чинним законод.м.Закон не дає вичерпного переліку майна, яке може використовуватись в особистому селянському господарстві. Тому, відповідно до ст. 325 ЦК, у власності такого господарства може бути будь-яке майно, за винятком окремих видів майна, які, за чинним законод.м, можуть йому належати. Крім того, особисте селянське господарство може мати будь-яке майно на праві користування, придбане шляхом укладання договорів оренди, прокату, позички тощо.Майно особистого селянського господарства може бути власністю однієї особи, спільною частковою або спільною сумісною власністю членів господарства, які разом володіють і користуються ним. Розпорядження майном особистого селянського господарства здійснюється за згодою всіх співвласників.

50. Особливості правового регулювання праці та соціального захисту в особистих селянських господарствах.

Особисте селянське господарство — це господарська діяльність, яка проводиться без створення юридичної особи фізичною особою індивідуально або особами, які перебувають у сімейних чи родинних відносинах і спільно проживають, з метою задоволення особистих потреб шляхом виробництва, переробки і споживання сільськогосподарської продукції, реалізації її надлишків та надання послуг з використанням майна особистого селянського господарства, у тому числі й у сфері сільського зеленого туризму. Члени особистого селянського господарства здійснюють діяльність на свій розсуд І ризик у межах встановленого правового господарського порядку, дотриму¬ючись вимог цього Закону, законів України, інших нормативно-правових актів.  Діяльність, пов’язана з веденням особистого селянського господарства, не відноситься до підприємницької діяльності.Відносини, пов’язані з веденням особистого селянського господарства, регулюються Конституцією України, Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України а також КЗпП Отже, сільськогосподарські підприємці в основному самостійно планують свою діяльність Члени особистих селянських господарств підлягають загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню та пенсійному забезпеченню.Загальнообов’язкове державне соціальне страхування членів особистих селянських господарств здійснюється в порядку, встановленому законом,Пенсійне забезпечення членів особистих селянських господарств та сплата ними страхових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування здійснюються відповідно до законодавства про пенсійне забезпечення та загальнообов’язкове державне пенсійне страхування. Надання соціальної допомоги членам особистого селянського господарства здійснюється відповідно до закону.Члени особистого селянського господарства, які на добровільних засадах сплачуватимуть внески до Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, у разі припинення ведення цього господарства або виходу з його членів матимуть право на матеріальні виплати після визнання їх в установленому порядку безробітними. Тобто ці внески гарантують їм страховий стаж, який впливає на матеріальне забезпечення у випадку безробіття. Це, до речі, стосується й інших страхових фондів.

51. Конституційні і законодавчі основи правового регулювання внутрішніх аграрних майнових відносин у сільськогосподарських підприємствах.

Місце аграрних майнових відносин у сукупності аграрних відносин визначають субординаційні горизонтальні зв’язки. Ці зв’язки відображають черговість, наступність виникнення різних видів аграрних відносин у процесі створення загального комплексу таких відносин, тобто відбивають ознаку комплексності. Первісними у системі аграрних відносин є аграрні засновницькі відносини. Наступними є аграрні організаційні відносини, які забезпечують створення майнової відокремленості сільськогосподарського підприємства. Тому наступними у черзі є аграрні майнові відносини, серед яких особливе місце займають аграрні земельні відносини у силу специфіки їхнього об’єкта. Далі виникають членські (учасницькі) відносини, які не є самостійним видом аграрних відносин. Диференціюючись на ряд інших аграрних відносин, членські (учасницькі) відносини зливаються з ними, набуваючи ознак інших відносин (членсько-майнових, членсько-трудових та ін.). На основі членських (учасницьких) виникають аграрні трудові відносини для приведення у рух майнових ресурсів. Далі виникають аграрні управлінські відносини, що забезпечують процес ефективного сполучення майнових і трудових ресурсів. Останніми є аграрні відносини з соціального розвитку, вплив яких на інші види аграрних відносин має “прихований” і пролонгований характер. 

Роль аграрних майнових відносин у структурі аграрних відносин визначається ознакою інтегрованості предмета аграрного права, взаємною вертикальною впорядкованістю аграрних відносин, тобто координаційними зв’язками між їх складовими. Аграрні майнові відносини набувають первісної ролі у формуванні сукупності інших видів аграрних відносин. Роль аграрних майнових відносин полягає у створенні підвалин формування ієрархічної структури предмета аграрного права.

Обґрунтовано необхідність відмежування членських і учасницьких відносин за статусними, функціональними та інституціональними критеріями. Статусні критерії, які є основними, доречно розділити на критерії: а) особливостей організаційно-правової форми сільськогосподарських підприємств; б) правосуб’єктності співвласників цих підприємств.

Функціональні критерії є похідними і відображають різні режими прояву та реалізації статусних критеріїв. Їх доцільно виокремити за особливостями участі у: 1) майновій відокремленості підприємств; 2) аграрних трудових відносинах; 3) аграрних управлінських відносинах. Критерій участі у майновій відокремленості сільгосппідприємств також містить внутрішній поділ на критерії: а) диференціації фондів за видом сільськогосподарських підприємств; б) форми майнової участі; в) структури майнової участі. Інституціональний критерій розподілу за сферами правового регулювання є теж похідним від статусних критеріїв. Правовий інститут членства належить безпосередньо до царини аграрного права, тоді як участь врегульовується, насамперед, нормами господарського, зокрема корпоративного права.

Наукою політичної економії власність розглядається як суспільно-економічні відносини з приводу історично конкретної форми привласнення, розпорядження і використання матеріальних благ і, насамперед, засобів виробництва. Власність лежить в основі виробничих відносин і проявляється у відповідних формах. Форма власності зумовлює, кому належать засоби виробництва — всьому суспільству (народу), державі, колективу чи окремим особам. Основною у відносинах власності є обставина, яка визначає, хто привласнює засоби виробництва. Форма власності на засоби виробництва обу-мовлює форму власності на продукти виробництва і форму їх розподілу між членами суспільства.

Суспільні відносини власності і права власності врегульовані Конституцією України. В Основному Законі нашої держави визнається право державної, комунальної та приватної власності (ст. 41). У цьому акті не згадується про колективну і кооперативну власність. Одначе це не означає, що в Україні не існують інші форми (види) власності і права власності, в тому числі і права колективної власності. Зокрема, Закон України "Про власність" від 7 лютого 1991 р. містить в собі розділ IV-й про колективну власність, Закон "Про колективне сільськогосподарське підприємство" від 14 лютого 1992 р. цьому праву приділяє статті 7—9. Згідно з Законом "Про сільськогосподарську кооперацію" від 17 липня 1997 р. суб'єктом права власності визнається кооператив. Законом України "Про господарські товариства" від 19 вересня 1991 р. визнано, що товариство є власником майна, переданого йому засновниками і учасниками у власність; продукції, виробленої товариством в результаті господарської діяльності; доходів, іншого майна, набутого на підставах, не заборонених законом.

Слова "колектив" і "кооператив" латинського походження і являють собою синоніми. Такими ж синонімічними належить розглядати поняття права колективної власності і права кооперативної власності. Ці види власності розглядаються як тотожні в чинному аграрному законодавстві, в управлінській діяльності органів державного управління сільським господарством, у процесі розгляду судових і арбітражних спорів КСГП і сільськогосподарських кооперативів.

Суспільна колективна (кооперативна) власність має відповідне політичне, соціально-економічне, правове і наукове значення. Вона становить економічну основну виробничо-господарської діяльності КСГП, ВСГК, СпС, АСГТ, колективного самоврядування, організацію й особливості оплати праці, паювання і одержання дивідендів, вирішення соціальних проблем селян — членів колективно-кооперативних підприємств.

Поняття права власності колективних підприємств характеризується особливостями її речового, матеріально-виробничого і матеріально-невиробничого складу, з одного боку, і власності як системи суспільно-виробничих відносин — з іншого.

Перші становлять зумовлені характером і особливостями сільськогосподарського виробництва та іншою, пов'язаною з ним виробничо-господарською діяльністю, конкретні засоби і знаряддя виробництва — об'єкти речового права, об'єкти права власності підприємства. Перелік таких об'єктів законодавче закріплено в статтях 22—28 Закону "Про власність" та в ст. 7 Закону "Про колективне сільськогосподарське підприємство".

Друга особливість власності колективного підприємства полягає в її суспільно-економічній сутності як комплексі своєрідних суспільно-економічних відносин конкретно визначеної форми привласнення, розпорядження і використання засобів та продукції виробництва, коштів та інших матеріальних благ. Суспільно-економічний зміст форми колективної власності зумовлюється і визначається таким принципом: кому належать засоби виробництва, тому належать і продукти виробництва. Зокрема, лише підприємству належить делеговане його членам право володіти, користуватися і розпоряджатися власністю; лише підприємство може бути господарем і має право розпоряджатися створеним у ньому додатковим продуктом; виходячи з наведених засад може брати участь у товарно-грошових ринкових відносинах.

Цими властивостями та особливостями власності колективного сільськогосподарського підприємства визначаються характер і зміст його правоздатності як юридичної особи, його правове становище у процесі здійснення внутрішньогосподарської діяльності та цілої сфери зовнішніх економічно-юридичних зв'язків.

Власність кожного окремого підприємства утворювалась і створюється в процесі виробничо-господарської діяльності його трудового колективу — членів цих підприємств через використання земель сільськогосподарського призначення, що використовуються ним як суб'єктом права колективної власності на землю. Все це в сукупності призводить до виникнення комплексу наукових суспільно-майнових відносин. Нові виробничі відносини породжують нові правові норми, покликані закріпити і ефективно регулювати ці відносини. Існування власності колективних підприємств викликало прийняття ряду нормативних актів і окремих правових норм, які в сукупності та єдності визначили правовий режим основних суб'єктів права колективної власності і склали його інститут.

Суб'єкт права колективної (кооперативної) власності здійснює свої правомочності власника залежно від сфери їх застосування — чи в процесі внутрішньогосподарської діяльності, чи зовнішніх підприємницьких, в тому числі ринкових економічних відносинах. При здійсненні внутрішньогосподарської діяльності у відповідності із Статутом і на основі волевиявлення вищого та інших органів самоврядування КСГП, ВСГК, провадиться володіння, користування і розпорядження окремими об'єктами права власності (використовується насіння в рільничій бригаді, згодовуються корми в тваринницькій фермі та ін.) реалізовується бізнес-план, будуються господарські приміщення.

Для здійснення правомочностей власника в сфері зовнішніх позагосподарських відносин колективне сільськогосподарське підприємство наділено правом юридичної особи. Зокрема, в ст. 7 п. 2 Закону "Про колективне сільськогосподарське підприємство" записано, що останнє визнається суб'єктом права власності як юридична особа. Згідно з Законом "Про сільськогосподарську кооперацію" кооператив визнається суб'єктом права власності на майно кооперативу. У цьому законі відсутня правова норма однозначна п. 2 ст. 7 Закону "Про колективне сільськогосподарське підприємство". Це право належить також і акціонерному товариству, що визначено Законом "Про господарські товариства" від 19 вересня 1991 р.

Колективна (кооперативна) власність становить економічну основу діяльності КСГП, ВСГК і акціонерного сільськогосподарського товариства. Ця діяльність охоплює собою як внутрішню господарську, так і зовнішню, головним чином, підприємницьку діяльність. Відносини колективної (кооперативної) власності у цих двох сферах характеризуються певним складом об'єктів і змістом, майновим наповненням. Право-суб'єкт КСГП, ВСГК, АСГТ як суб'єкт права власності визначається через категорію юридичної особи. Застосування категорії (правового феномена) юридичної особи є правовим засобом забезпечення їхньої участі у зовнішніх, в тому числі, ринкових економічних відносинах, у визначенні його правоздатності, укладання виробничо-підприємницьких договорів, юридичної відповідальності у взаєминах з іншими суб'єктами права власності або ж права повного господарського відання у державному підприємстві.

52. Загальна характеристика правового режиму майна суб’єктів господарювання у сфері виробництва сільськогосподарської продукції.

Термін «майно» в законодавстві України і літературі вживається в різних значеннях. Найчастіше під майном фізичної чи юридичної особи, в тому числі сільськогосподарського товаровиробника, розуміють сукупність речей, належних їм на тому чи іншому праві: власності, повного господарського відання, оперативного управління, за договором оренди тощо.

Нерідко під майном розуміють не тільки речовий склад, але й нематеріальні цінності, тобто не тільки речі, а й гроші та цінні папери, майнові права, роботи та послуги, інформацію, результати інтелектуальної діяльності. Отже, майном суб'єктів сільського господарювання вважаються їх матеріальні та нематеріальні активи, крім того, до складу майна включаються і пасиви.

При класифікації видів майна варто звернути увагу на поділ майна на рухоме і нерухоме, що має важливе значення для аграрного сектора. До нерухомого майна належать земельні ділянки, ділянки надр, відокремлені водні об'єкти і все, що пов'язане з землею: ліси, багаторічні насадження, будівлі, споруди.

Необхідною передумовою здійснення будь-якої виробничо-господарської діяльності, в тому числі і в аграрному секторі економіки, є володіння суб'єктів господарювання засобами виробництва і майном, що використовується у процесі такої діяльності.

Законодавством визначаються основні джерела формування майна суб'єктів господарської діяльності. Так, згідно з п. 4 Закону від 27 березня 1991 року «Про підприємства в Україні» воно може формуватися за рахунок таких джерел: грошових і матеріальних внесків засновника чи засновників; доходів, одержаних від реалізації продукції, а також від інших видів господарської діяльності; доходів від цінних паперів; капітальних вкладень і дотацій з бюджетів; надходжень від роздержавлення і приватизації власності; придбання майна іншого підприємства, організації; безоплатних чи благодійних внесків, пожертвувань організацій, підприємств і громадян; інших джерел, не заборонених законодавчими актами України.

Майно підприємства формується при його створенні, тобто це грошові та матеріальні внески засновників. Згідно з законом «Про підприємства в Україні» засновниками підприємств можуть бути: власник або власники майна; уповноважений власником (власниками) орган чи підприємство, організація; трудовий колектив у випадках і порядку, передбачених законодавством України.

Розмір і порядок утворення майна мають бути визначеними в установчих документах. Так, в установчому договорі узгоджуються загальний обсяг витрат, що передбачаються для підприємства, статутний фонд і його частка в загальному обсязі витрат; вклади засновників у речовій формі.

Для одержання доходів від реалізації продукції підприємство здійснює її на основі прямих угод (контрактів), одержаних замовлень і державних контрактів, через товарні біржі, мережу власних торговельних організацій. Придбання матеріально-технічних засобів для власного виробництва і капітального будівництва підприємство здійснює також через систему прямих угод або через товарні біржі та інші посередницькі організації (ст. 22 закону «Про підприємства в

Україні»).

Одним із джерел формування майна підприємства є доходи від Цінних паперів (акцій, облігацій, казначейських зобов'язань держави, ощадних сертифікатів, векселів). Власники цінних паперів одержують від них дивіденди, можуть їх купувати, продавати, обмінювати, як і інші товари.

Закон «Про підприємства в Україні» до джерел формування майна відносить капітальні вкладення, кошти від роздержавлення і приватизації власності та придбання майна іншого підприємства

Для сільськогосподарських підприємств джерелами формування майна є також посіви та посадки сільськогосподарських культур і насаджень, розведення продуктивної і робочої худоби, птиці бджолосімей; зведення у встановленому порядку виробничих] житлових, культурно-побутових та інших будівель і споруд; використання наявних на земельних ділянках загальнопоширених корисних копалин, лісових угідь і водних об'єктів.

Залежно від правових засад володіння майном визначається його правовий режим. Під правовим режимом державного та комунального майна розуміють установлені правовими засобами порядок і умови придбання (присвоєння) майна, здійснення зазначеними суб'єктами правомочностей володіння, управління майном, а також його правову охорону.

Таким чином, правовий режим майна державних та комунальних суб'єктів господарювання - це встановлені нормативними актами правила, можливості, межі «панування» над належним їм майном. Певні можливості щодо цих суб'єктів господарської діяльності надає право господарського відання та право оперативного управління.

Ці правомочності відрізняються від права власності тим, що власник згідно з законодавством на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном. Він вправі діяти щодо нього будь-яким чином, але так, щоб це не суперечило закону. Власник може використовувати майно для здійснення господарської та іншої не забороненої законом діяльності, передавати його безоплатно чи за плату у володіння та користування іншим особам. Конституція України містить застереження з цього приводу: використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Результати господарського використання свого майна (виготовлена продукція, одержаний прибуток) належить власнику цього майна, якщо інше не встановлено законом або договором (наприклад, договором оренди).

Управління ж державним та комунальним майном здійснюють уповноважені державні і комунальні органи, які вирішують питання створення відповідних підприємств, визначення цілей їх діяльності, реорганізації і ліквідації, контролюють ефективність використання та збереження довіреного їм державного й комунального майна відповідно до законодавства. Майно, яке є державною чи комунальною власністю і закріплене за відповідними підприємствами, належить їм на праві повного господарського відання чи оперативного управління (казенні підприємства).

53. Правовий режим майна колективних сільськогосподарських підприємств до і після реформування аграрного сектора економіки.

Колективне сільськогосподарське підприємство може мати у власності майно, кошти, цінні папери (акції, валюту, векселі чи облігації) та інші матеріальні та нематеріальні цінності. Все майно залежно від ролі та цільового призначення об'єктів права власності поділяється на окремі складові частини господарські фонди. Науковообгрунтована класифікація майнових цінностей КСГП, ВСГК. АСГТ спрямована на оптимальне одержання від майнових фондів найбільшої ефективності, досягнення прибутковості кожної з галузей сільського господарства, належної матеріальної заінтересованості, задоволення життєвих потреб членів і працівників колективного сільськогосподарського підприємства.

Правовий режим фондів це сукупність усіх правомочностей власника, взятих у їх єдності, з приводу кожного або групи об'єктів права власності, крім того, визначений нормами права режим певної, відокремленої за своїми економічними властивостями частини майна, яка характеризується єдиним для неї призначенням, однорідними правами та обов'язками КСГП, ВСГК, АСГТ щодо володіння, користування і розпорядження засобами цього фонду. Дане поняття охоплює характерні дія засобів цієї групи джерела їх утворення, способи виникнення на них права власності і способи його припинення, а також властиві цій групі засобів правові форми вчинення ними юридичних дій та правової її охорони. Своєрідним моментом у визначенні правового режиму фондів є те, що підприємство наділено такими правомочностями одночасно як колективне підприємство і як юридична особа.

Примірний зразок статуту КСГП (п. 1.14), відповідні йому пункти є в статутах кожного, окремо взятого КСГП, також відповідно до річних виробничофінансових планів та форм річної звітності про діяльність господарства в КСГП визначають такі громадські фонди: основні виробничі фонди громадського призначення, основні виробничі фонди несільськогосподарського призначення, основні невиробничі фонди, фонд власних оборотних засобів, натуральний і грошовий фонд оплати праці, фонди економічного стимулювання та інші спеціальні фонди.

Серед об'єктів права власності КСГП, ВСГК, АСГТ провідну роль відіграють виробничі фонди. Зокрема, це виробничий фонд сільськогосподарського призначення. Згідно з законами "Про власність" (ст. 25), "Про колективне

сільськогосподарське підприємство" (п. 1 ст. 7), п. 4.1 Примірного зразка статуту до нього належать: земля, будинки, споруди, трактори, комбайни та інші машини, устаткування, транспортні засоби, робоча і продуктивна худоба, багаторічні плодові, ягідні, виноградні та лісові насадження, меліоративні та зрошувальні споруди, кошти, передані КСГП для утворення статутного фонду міжгосподарських підприємств (організацій), а також частка (пай) в майні агрокомбінатів, міжгосподарських підприємств та інших суб'єктів підприємництва.

До основних виробничих фондів несільськогосподарського призначення належать: промислові виробничі основні засоби (наприклад, підсобні виробництва і промисли), засоби будівництва, заклади торгівлі і громадського харчування тощо.

До основних невиробничих фондів КСГП, ВСГК, АСГТ належать: жилі приміщення, обладнання та інше майно житлового призначення; об'єкти комунального та побутового обслуговування населення; клуби, бібліотеки, школи, спортивні споруди, дошкільні дитячі заклади, медпункти, інші об'єкти культури, мистецтва, організацій охорони здоров'я, фізичної культури та соціального забезпечення.

Правовий режим основних фондів КСГП, ВСГК, АСГТ характеризується такими ознаками: а) засоби основного фонду повинні використовуватися колективним сільськогосподарським підприємством виключно за їхнім господарським призначенням; б) основні засоби повинні бути в економічно доцільній кількості та видах, у разі потреби вони можуть зростати або зменшуватися (коли вони зайві та негативно впливають на собівартість продукції, яка виробляється). Кошти, одержані від реалізації основних засобів (через їх непридатність, неможливість або економічну недоцільність використання), витрачаються за розсудом власника, зокрема для поповнення основних засобів; в) у разі добровільного виходу (а не виключення за дисциплінарні правопорушення) з колективного сільськогосподарського підприємства громадянин має право на виділ належного йому паю; г) у випадку ліквідації колективного сільськогосподарського підприємства, майно, що залишилося після розрахунків з бюджетом, банками та іншими кредиторами, розподіляється між членами цього КСГП. СпС, ВСГК тощо. Це правило встановлено в законах "Про власність" (ст, 25), "Про колективне сільськогосподарське підприємство" (ст. 33) і є обов'язковим.

Правовий режим основних виробничих і невиробничих фондів визначає правомочності КСГП щодо поліпшення використання та зберігання цих фондів. Так, наприклад, на КСГП покладаються обов'язки більш продуктивно використовувати трактори, автомобілі, сільськогосподарські машини і устаткування тваринницьких ферм. КСГП зобов'язані посилити контроль за зберіганням сільськогосподарської техніки і правильністю п вибраковки та списання. Аграрне законодавство передбачає відповідальність осіб, винних у негосподарському використанні, розукомплектуванні, передчасному списанні названих основних засобів.

На основні засоби виробництва підприємства може бути звернено стягнення за претензіями кредиторів (ст. 7 Закону "Про власність").

Серед об'єктів права власності КСГП важливу роль відіграють фонди власних оборотних засобів, які використовуються протягом одного виробничогосподарського року. Це, зокрема, фонди: основний насіннєвий, основний фуражний, поточних виробничих затрат, вирощування і відгодівлі худоби, майбутніх виробничих затрат на покриття витрат незавершеного виробництва.

54. Правовий режим майна радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств до і після реформування аграрного сектора економіки.

. Реформа аграрного сектора в цілому неможлива без реформування відносин власності. Зміна форм власності на майно в АПК повинна здійснюватися шляхом роздержавлення економіки, створення приватної та широкого спектра колективних форм власності. Роздержавлення створює умови для вивільнення економічних процесів з-під адміністративно-командного регулювання, передбачає застосування економічних методів управління господарським комплексом країни. Приватизація майна державних підприємств — це зміна форм власності, тобто відчуження майна, що перебуває у державній власності, на користь фізичних і недержавних юридичних осіб. Вона є одним із шляхів до багатоукладної соціально орієнтованої економіки. Мета приватизації — відродження господаря на землі, яким забезпечується підвищення ефективності господарювання на селі, збільшення виробництва сільськогосподарської продукції, випуск продуктів харчування високої якості.Приватизація повинна здійснюватися згідно з такими основними принципами: законність, забезпечення соціальної захищеності та рівності прав громадян України у процесі приватизації; пріоритетне надання прав громадянам України на придбання державного майна; безоплатна передача частки державного майна кожному громадянинові України; прива-тизація майна на платній основі із застосуванням приватизаційних паперів, додержання антимонопольного законодав-ства, повного, своєчасного інформування громадян про всі дії щодо приватизації. Ці та інші принципи закріплено в законах про приватизацію. Але їх реалізація у процесі приватизації малоефективна через суперечливість. Так, законодавче проголошується, що забезпечується надання пільг трудовим колективам підприємств, які приватизуються, і рівність прав громадян України. Зрозуміло, що одночасно реалізувати ці два базисні принципи неможливо, оскільки вони передбачають різні підходи до процесу приватизації.Приватизація в АПК може бути проведена успішно, досягнуто її цілей за умови, якщо цей процес супроводжуватиметься відповідним правовим забезпеченням. Необхідну правову базу приватизації складають закони "Про приватизацію майна державних підприємств", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", а також Державні програми приватизації, які щорічно приймаються Верховною Радою України.

2. Необхідність розкриття основних положень, закріплених у загальних законах про приватизацію, викликається тим, що протягом значного періоду — до прийняття (17 травня 1993 р.) спеціальних нормативно-правових актів про прива -тизацію в АПК, остання здійснювалася відповідно до вищезазначених законів. Значну частину підприємств АПК, особ-ливо в переробній промисловості, було передано в оренду з умовою викупу орендованого майна. Його приватизація, як було зазначено в постанові Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 1994 р. "Про особливості приватизації в агропромисловому комплексі майна, що перебуває в загальнодержавній та комунальній власності", здійснювалась відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України від 20 травня 1993 р. "Про приватизацію цілісних майнових комплексів державних підприємств та їх структурних підрозділів, зданих в оренду".Загальні законодавчі акти про приватизацію дають її поняття і визначають коло суб'єктів, їхні права та обов'язки у процесі приватизації, встановлюють способи і порядок її проведення, називають майно, яке не підлягає приватизації.На підприємствах АПК поширюються основні принципи приватизації державного майна, передбачені законами України. Але приватизація майна в АПК має свої відмінності від загального порядку. Вони визначені Законом від 10 липня 1996 р. "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі".Недержавним сільськогосподарським підприємствам передається безоплатно 51 відсоток акцій підприємств, що при-ватизуються, включно з розміщенням приватизаційних майнових сертифікатів, а також власних коштів і компенсаційних сертифікатів працівників відповідних сільськогосподарських підприємств та прирівняних до них осіб через довірчі това-риства, створені в колективах товаровиробників. У плані приватизації підприємств, які переробляють сільськогосподар-ську сировину та виконують роботи і надають послуги сільськогосподарським товаровиробникам, передбачається відпо-відна квота для діючих радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств для подальшої передачі відповідної частки після їх приватизації та розміщення приватизаційних майнових сертифікатів їхніх працівників.Недержавні сільськогосподарські підприємства мають право на придбання акцій за номінальною вартістю в межах зазначених квот у разі, коли трудові колективи підприємств, які приватизуються, сільськогосподарські товаровиробники і прирівняні до них особи не викупили цих акцій у межах установлених квот.Розподіл акцій між державними, колективними та іншими сільськогосподарськими підприємствами, селянськими (фер-мерськими) господарствами здійснюється пропорційно до обсягів сировини, зданої на об'єкт приватизації, виконаних робіт і наданих послуг у середньому за п'ять років, що передують рокові приватизації, а ті, які існують менше 5 років, — за час їх діяльності.Акції, що не були викуплені на пільгових умовах протягом одного року від дня початку їх продажу, реалізуються на за -гальних підставах згідно з чинним законодавством.У разі приватизації майна підприємств і організацій, що підлягають приватизації за погодженням із Кабінетом Міністрів України, визначається частка акцій, яка тимчасово залишається у власності держави.3. Чинним законодавством встановлено, що приватизація майна радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств і організацій здійснюється шляхом перетворення ЇХ у колективні сільськогосподарські підприємства або у відкриті акціонерні товариства за рішенням загальних зборів (Зборів уповноважених).З метою правового і організаційно-методичного забезпечення реалізації приватизації радгоспів Мінсільагропромом, Держхарчопромом, Фондом державного майна, Мінекономіки і Мінюстом України 27 січня 1994 р. затверджено Поло-ження про порядок перетворення радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств і організацій у колективні сільськогосподарські підприємства. В порядку, передбаченому цим Положенням, працівникам підприємства, що приватизується, та прирівняним до них особам безоплатно передається частка державного майна, розмір якої визна -чається як добуток вартості майна, що припадає на одного члена колективного сільськогосподарського підприємства по області (Автономній Республіці Крим), і кількості працівників підприємства, що приватизується, та прирівняних до них осіб. Решта державного майна понад зазначену вище частку приватизується за приватизаційні майнові сертифікати. Пра-во на першочергове придбання цього майна мають працівники цього підприємства та прирівняні до них особи.Якщо після використання працівниками радгоспу чи іншого державного сільськогосподарського підприємства, що приватизується, права на придбання державного майна за приватизаційні майнові сертифікати залишається не викупле-ною частка майна, орган приватизації за згодою загальних зборів (зборів уповноважених) передає їм залишки майна для придбання за власні кошти на виплату до 5 років (без нарахування відсотків, але з урахуванням зміни цін на момент викупу майна). У разі відсутності такої згоди орган приватизації приймає рішення про перетворення цього підприємства у відкрите акціонерне товариство в зазначеному вище порядку. При цьому право на придбання майна на пільгових умовах за приватизаційні майнові сертифікати, крім членів трудового колективу та прирівняних до них осіб, мають члени сімей трудового колективу даного підприємства, які проживають разом із ними, та особи, зайняті в соціальній сфері на селі. Не реалізоване за майнові сертифікати майно приватизується на загальних підставах відповідно до законодавства України.Приватизація майна радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, створених на базі колгоспів без викупу державою їх майна, які за період своєї діяльності не одержували бюджетних коштів для придбання основних фондів та будівництва, здійснюється через перетворення їх за рішенням загальних зборів (зборів уповноважених) у колективні сільськогосподарські підприємства або у відкриті акціонерні товариства з наступною безоплатною передачею майна працівникам підприємств-засновників.Приватизація майна радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, що були створені на базі між-господарських підприємств, заснованих колгоспами і радгоспами, які за період своєї діяльності не одержували бюджетних коштів для придбання основних фондів та будівництва, здійснюється перетворенням у відкриті акціонерні товариства з наступною безоплатною передачею акцій цих товариств засновникам міжгосподарського підприємства.У разі використання коштів на зазначені цілі, в тому числі у випадках, передбачених п. 7, створена за їх рахунок частка майна приватизується на умовах і в порядку, передбачених загальними правилами приватизації радгоспів та інших дер-жавних сільськогосподарських підприємств, що викладені вище.

4. Реалізація законодавства про приватизацію державного майна вимагає відповідного організаційно-правового врегу-лювання. З цією метою Фонд державного майна України прийняв 8 грудня 1997 р. в новій редакції Положення про по -рядок приватизації майна радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, а також заснованих на їх базі орендних підприємств. Як зазначено в цьому Положенні, об'єктом приватизації є майно радгоспів як цілісних майно-вих комплексів. Об'єктом приватизації орендних підприємств, створених на базі радгоспів, є майно цілісних майнових комплексів цих радгоспів. Приватизація майна радгоспів здійснюється шляхом перетворення їх у колективні сільсько-господарські підприємства, або у відкриті акціонерні товариства за рішенням загальних зборів (зборів уповноважених). При цьому таке колективне сільськогосподарське підприємство або відкрите акціонерне товариство є правонаступником майнових прав та зобов'язань радгоспу, що приватизується.Орган приватизації приступає до здійснення приватизації на підставі відповідної заяви радгоспу. Цей орган протягом ЗО днів з дня прийняття рішення про приватизацію радгоспу, створює комісію з приватизації підприємства. До складу ко-місії з приватизації входять за принципом однакового представництва, представники трудового колективу радгоспу, що приватизується (в тому числі і від представницького органу трудового колективу — профспілкового комітету або іншого уповноваженого ним органу), покупці, які подали заяву на приватизацію; представники місцевих рад, фінансових орга-нів, державного органу приватизації, антимонопольного комітету України або його територіального відділення та відпо-відного органу, уповноваженого управляти державним майном. За рішенням комісії до її роботи можуть залучатися представники землевпорядного та інших державних органів, експерти, консультанти та інші спеціалісти, яким на засідан-нях комісії з приватизації надається право дорадчого голосу. Головою комісії призначається представник органу приватизації або уповноважена ним особа.Повідомлення про прийняте комісією рішення щодо приватизації цього радгоспу розглядається загальними зборами (зборами уповноважених). Вони приймають рішення про вибір способу приватизації, в разі, якщо колектив згідно з чин-ним законодавством України має право такого вибору. Рішення загальних зборів (зборів уповноважених) посилається до відповідного органу приватизації.Приватизація майна радгоспу проводиться з урахуванням волевиявлення трудового колективу радгоспу відповідно до рішення його загальних зборів або зборів уповноважених. Орган приватизації на підставі рішення загальних зборів (зборів уповноважених) приймає рішення про організаційно-правову форму реорганізації — колективне сільськогосподарське підприємство або відкрите акціонерне товариство. У разі перетворення радгоспу у колективне сільськогосподарське підприємство відповідно до рішення загальних зборів (зборів уповноважених), орган приватизації укладає з колективним сільськогосподарським підприємством, створеним працівниками радгоспу та прирівняними до них особами, договір про безоплатну передачу майна або договір купівлі-продажу.5. Договір безоплатної передачі майна укладається відповідно до статей 6, 8 Закону України "Про особливості прива-тизації майна в агропромисловому комплексі", які визначають частку державного майна, що підлягає приватизації в тому числі з урахуванням особливостей, визначених ст. 10 цього Закону, якщо, наприклад, частка державного майна пе-ревищує вартість майна радгоспу, що підлягає приватизації,згідно з актом оцінки вартості цілісного майнового комплексу, то укладається договір безоплатної передачі майна.У договорі про безоплатну передачу державного майна зазначається частка державного майна, що передається безоп-латно для подальшого розподілу серед працівників радгоспу та прирівняних до них осіб, відповідно до рішення загальних зборів (зборів уповноважених).По іншому визначається обсяг майна, що приватизується за договором купівлі-продажу державного майна. У цьому до-говорі визначається:— частка державного майна, що передається безоплатно для подальшого розподілу серед працівників радгоспу та при-рівняних до них осіб, відповідно до рішення загальних зборів (зборів уповноважених);— частка державного майна, що передається на виплату строком на 5 років за власні кошти, в тому числі компенсаційні сертифікати, у разі, якщо зазначена частка залишилася після безоплатного передання державного майна та придбання частки державного майна за приватизаційно-майнові сертифікати.Прийнявши рішення про перетворення радгоспу у відкрите акціонерне товариство (ВАТ) орган приватизації:— у 10-денний термін з дня затвердження плану приватизації радгоспу затверджує Статут відкритого акціонерного то-вариства — після державної реєстрації відкритого акціонерного товариства, а також реєстрації випуску акцій та інфор-мації про їх випуск, здійснює розміщення акцій.У приватизованому радгоспі розміщення акцій здійснюється таким чином: по-перше, укладається договір про безоплатну передачу акцій працівникам радгоспу та прирівняним до них особам;— по-друге, здійснюється пільговий продаж акцій працівникам радгоспу та прирівняним до них особам за приватиза-ційні майнові сертифікати, у разі, якщо залишилися акції після проведення безоплатної передачі. Право на придбання ак-цій на пільгових умовах належить також членам сімей працівників радгоспу, які проживають разом з ними, особам, які зайняті у соціальній сфері на селі, а також спеціалістам ветеринарної медицини. Список зазначених осіб засвідчується відповідним органом місцевого самоврядування.Як зазначається в п. 7 Положення, розмір частки державного майна (акцій), що передається безоплатно, визначається як добуток вартості майна, що припадає на одного члена колективного сільськогосподарського підприємства по області (Автономній Республіці Крим), і наявної кількості працівників радгоспу, що приватизується, та прирівняних до них осіб на дату оцінки майна. Платежі за майно (акції), яке приватизується, здійснюються за приватизаційні майнові сертифіка-ти, а у разі складання договору купівлі-продажу майна (акцій) на виплату строком до 5 років, також власними коштами, в тому числі компенсаційними сертифікатами. Компенсаційні сертифікати використовуються як засіб платежу протягом терміну їх обігу, відповідно до законодавства України.Цим Положенням врегульовано й інші питання, які потребують вирішення в процесі приватизації майна радгоспів.

55. Правовий режим майна фермерських господарств.

До майна фермерського господарства (складеного капіталу) можуть належати: будівлі, споруди, облаштування, матеріальні цінності, цінні папери, продукція вироблена господарством внаслідок господарської діяльності, одержані доходи, інше майно, право користуватися землею, водою та іншими природними ресурсами, будівлями, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права (в тому числі на інтелектуальну власність), грошові кошти, які члени господарства передають до його складеного капіталу.Майно фермерського господарства належить йому на праві власності. Фермерське господарство має право здійснювати відчуження та набуття майна на підставі цивільно-правових угод. Порядок володіння, користування і розпорядження майном фермерського господарства здійснюється відповідно до його Статуту, якщо інше не передбачене угодою між членами господарства та законом.Член фермерського господарства має право на отримання частки майна фермерського господарства в разі ліквідації або припинення членства в господарстві. Розмір частки та порядок її отримання визначається Статутом господарства.Майнові спори між фермерським господарством та його членами вирішуються судом.Фермерське господарство несе відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах майна, яке є власністю фермерського господарства. Право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин У., який досяг 18-річного віку, виявив відповідне бажання, має документи, що підтверджують його здатність займатися сільським господарством, і витримав професійний відбір. Першочергове право на створення такого господарства надається громадянам, які проживають в сільській місцевості, мають відповідну кваліфікацію або досвід роботи в сільському господарстві.Фермерське господарство створюється виключно на добровільних засадах. Конкурсний відбір осіб, які виявили бажання створити таке господарство, здійснює районна (міська) професійна комісія з питань створення фермерських господарств, склад якої формує і затверджує районна (міська). Висновок професійної комісії з- питань створення фермерських господарств про наявність у громадянина достатнього досвіду роботи у сільському господарстві або потрібної сільгосп. кваліфікації є умовою для державної реєстрації фермерського господарства і надання (передачі) громадянину у власність або оренду земельних ділянок для ведення фермерського господарства із земель державної і комунальної власності відповідно до чинного ЗК.Фермерське господарство піддягає державній реєстрації у виконавчому комітеті міської, районної у місті ради або в районній, районних міст Києва і Севастополя державних адміністраціях за місцем проживання особи або місцезнаходженням земельної ділянки. Для реєстрації фермерського господарства до органу державної реєстрації подаються: установчі документи (засновницький договір про створення господарства та його Статут. Підписи громадян на установчих документах про створення фермерського господарства посвідчуються нотаріусом); реєстраційна картка встановленого зразка, яка є заявою про державну реєстрацію фермерського господарства; копія документа, що засвідчує наявність у громадянина на праві власності чи оренди земельної ділянки сільгосп. призначення; документ, що посвідчує внесення плати за державну реєстрацію фермерського господарства.Державна реєстрація фермерського господарства здійснюється за наявності всіх потрібних документів протягом не більше 5 робочих днів.

56. Правовий режим майна сільськогосподарських кооперативів.

Правовою основою функціонування сільськогосподарських кооперативів в Україні є закони У. від 17 липня 1997 р. "Про сільськогосподарську кооперацію"1 та від 10 липня 2003 р. "Про кооперацію" Дане в Законі У. "Про сільськогосподарську кооперацію" визначення поняття сільгосп. кооперативу як юридичної особи, утвореної фізичними та/або юр. особами, що є сільськогосподарськими товаровиробниками на засадах добровільного членства та об'єднання майнових пайових внесків для спільної виробничої діяльності в сільському господарстві та обслуговування переважно членів кооперативу, не вповні вказує на специфіку саме сільгосп. кооперативу.До специфічних ознак (критеріїв) сільськогосподарських кооперативів належать:1) ведення сільгосп. діяльності (з використаннямземельної ділянки сільгосп. призначення як основного засобу вироб.) або обслуговування її потреб;2) розташування, як правило, у сільській місцевості.Ці ознаки мають бути головними ознаками сільськогосподарських кооперативів.За мірою концентрації сільгосп. вироб. кооперативи можна поділити на універсальні й спеціалізовані. Універсальні кооперативи в сільському господарстві історично були першими і об'єднували як функції постачально-збутові, так і кре-дитні та виробничі, тобто весь спектр завдань щодо здійснення і обслуговування сільгосп. вироб..До основних ознак виробничого сільгосп. кооперативу належать такі:засновниками і членами виробничого сільгосп. кооперативу можуть бути тільки фіз. особи;обов'язковою є трудова участь членів у діяльності виробничого кооперативу;змістом його діяльності є спільне вироб. продукції сільського, а також рибного й лісового господарства;це — одна із організаційних форм підприємництва, метою якого є отримання доходу.Обслуговуючим сільськогосподарським кооперативам властиві такі ознаки:1)їх членами можуть бути як фіз., так і юр. особи;2)основним змістом їх діяльності є обслуговування потреб сіль-ськогосподарського вироб., переважно — членів кооперативу;

3)обов'язковою є участь членів у господарській діяльності коо-перативу;4)вони не ставлять за мету отримання прибутку.Залежно від виду діяльності кооперативи поділяються на: переробні, заготівельно-збутові, постачальницькі, сервісні та ін.До переробних належать кооперативи, які займаються переробкою сільгосп. сировини (вироб. хлібобулочних, макаронних виробів, овочевих, плодово-ягідних, м'ясних, молочних, рибних продуктів, виробів і напівфабрикатів із льону, коноплі, лісо- й пиломатеріалів та ін.).Заготівельно-збутові кооперативи здійснюють заготівлю, зберігання, передпродажну обробку, продаж продукції, надають тощоПостачальницькі кооперативи створюються з метою закупівлі та постачання засобів вироб., матеріально-технічних ресурсів, потрібних для виготовлення сільгосп. продукції та продуктів її переробки; підготовки сировини і матеріалів та постачання їх сільськогосподарським товаровиробникам.Сервісні кооперативи здійснюють технологічні, транспортні, меліоративні, ремонтні, будівельні, еколого-відновні роботи, ветеринарне обслуговування тварин і племінну роботу; займаються телефонізацією, газифікацією, електрифікацією в сільській місцевості; надають медичні, побутові, санаторно-курортні, науково-консультаційні послуги, послуги з ведення бухгалтерського обліку, аудиту та ін.Запропонований в Законі перелік обслуговуючих сільськогосподарських кооперативів не є вичерпним.За Зак. У. "Про власність" і ГК кооперативи є суб'єктами права колективної власності, що дає можливість розвиватися різним формам господарювання, основою яких є власність колективу на засоби вироб., вироблену про дукцію, одержані прибутки тощо.Особливість колективної власності полягає в тому, що вона належить кожному кооперативу як окремому власнику. Суб'єктом права власності є не кожен член кооперативу зокрема, а кооператив в цілому як юр. особа. Сьогодні, коли в основному завершено паювання майна колективних агроформувань, колективна власність значною мірою набуває характеру спільної сумісної чи спільної часткової.Кооперативна відзначається тим, що її об'єктом можуть бути грошові та майнові внески членів кооперативу.Кооператив є власником будівель, споруд, грошей, майнових внесків його членів, виготовленої ним продукції, доходів, одержаних від її реалізації та іншої діяльності, передбаченої статутом кооперативу, а також майна, придбаного на підставах, не заборонених законом.Володіння, користування та розпорядження майном кооперативу здійснюють органи управління кооперативу відповідно до своєї компетенції, визначеної статутом кооперативу.Кошти і майно кооперативу потрібні кооперативу для того, щоб:

1. покривати витрати щодо організації кооперативу;2. забезпечувати основні фонди;3. покривати поточні витрати;4. створювати резервний фонд;5. оплачувати працю, кооперативні виплати, виплати на паї;6. задовольняти інші потреби.

Перша необхідність в коштах виникає ще до того, як кооператив почне реально функціонувати, тобто на організаційному етапі, наприклад, для оплати послуг економістів та юристів при розробленні техніко-економічного обґрунтування діяльності кооперативу, проектів юридичних документів.Джерелами формування власних коштів кооперативу є:

1) пайові внески членів кооперативу (грошові та майнові);1. доходи, які кооператив отримує від власної діяльності (реалізації продукції, надання послуг та ін.);2. доходи, які кооператив отримує від розміщення своїх коштів у банках;3. доходи від продажу акцій, інших цінних паперів.4. кошти, що надходять від створених кооперативом підприємств, організацій;5. майно, добровільно передане кооперативу його членами;6. інші надходження, не заборонені законом.

Названі джерела формування власних коштів, а також банківські кредити, які є основним і практично єдиним джерелом формування позичкових коштів, у сукупності становлять джерела формування майна кооперативу.

57. Правовий режим майна сільськогосподарських підприємств корпоративного типу.

Особливості управління сільськогосподарських підприємств корпоративного типу випливають із того, що кількість учасників цих утворень може становити декілька тисяч.Учасники господарських товариств мають право брати участь в управлінні справами підприємства, але ступінь їх впливу на прийняття рішення залежить від розміру (долі) вкладу того чи іншого учасника в майно товариства.Загальні засади управління сільськогосподарськими підприємствами корпоративного типу закріплені в законі України «Про господарські товариства», а особливості окремих господарських товариств — у локальних нормативних актах — установчих документах: положенні про загальні збори акціонерів, регламенті проведення загальних зборів, положеннях про правління, про ревізійну комісію тощо.У господарських товариствах ( акціонерне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю, товариство з додатковою відповідальністю) зазначеним законом передбачена система органів управління. Вищим органом управління є загальні збори акціонерів або збори учасників. До компетенції вищого органу належать:- визначення основних напрямків розвитку товариства;

— внесення змін та доповнень до установчих документів товариства;— формування органів управління товариства;- прийняття та затвердження локальних нормативних актів;- прийняття рішення про ліквідацію товариства та створення ліквідаційної комісії;- вирішення інших важливих питань.Загальні збори акціонерів або збори учасників формують виконавчий орган товариства. Таким органом може бути правління акціонерного товариства на чолі з головою правління; дирекція на чолі з генеральним директором; директор як одноособовий орган.Частина сільськогосподарських товариств має у своєму складі майно держави. Державні корпоративні права — це акції, частки у статутному фонді господарських товариств, які належать державі.Такі компанії є вже недержавними, але держава через уповноважені органи має право брати участь в управлінні їх діяльністю, вирішувати найбільш важливі питання їх функціонування.У разі володіння державою контрольним пакетом акцій тих чи інших сільськогосподарських підприємств можна говорити про повний контроль з боку держави за діяльністю такого товариства. (10)

58. Правовий режим майна міжгосподарських підприємств (об’єднань) у сільському господарстві.

Відповідно до ст. 118 ГК – об’єднанням підприємств є господарська організація, утворена у складі двох або більше підприємств з метою координації їх виробничої, наукової тв іншої діяльності для вирішення спільних економічних та соціальних завдань.Об’єднання підприємств утворюються підприємствами на добровільних засадах або за рішенням органів, які відповідно до ГК та інших законів мають право утворювати об’єднання підприємств. В об’єднання підприємств можуть входити підприємства утворені за законодавством інших держав, а підприємства України можуть входити в об’єднання підприємств, утворені на території інших держав.Об’єднання підприємств утворюються на невизначений строк або як тимчасові об’єднання, вони є юридичною особою.Відповідно до ст. 119 ГК – залежно від порядку заснування об’єднання підприємств можуть утворюватись як господарські об’єднння або як державні чи комунальні господарські об’єднання.Правовий режим майна об’єднань у СГ визгачається ГК та статутними документами.Учасники об’єднання підприємств можуть вносити на умовах і в порядку, передбаченому його установчими документами цільові, членські, вступні внески. Майно передається об’єднанню його учасниками у господарське відання чи оперативне управління на основі установчого договору чи рішення про утворення об’єднання. Вартість відображається у балансі.ГО має право утворювати за рішенням його вищого органу унітарні підприємства, філії, представництва, бути учасником інших господарських товариств. Утворені ГО підприємства діють відповідно до ГК, Статутів.Об’єднання підприємств не відповідає за зобов’язаннями його учасників, а учасники не відповідають за зобов’язаннями об’єднання якщо інше не передбачено установчим договором чи статутом об’єднання. (ст. 123 ГК)

59. Конституційні та законодавчі основи правового регулювання господарської діяльності у сфері виробництва і реалізації сільськогосподарської продукції.

Виробничо-господарська діяльність в АПК не може функціонувати належним чином без відповідного її правового регулювання. Оскільки аграрне право є комплексною галуззю, то для неї характерним є те, що в правовому регулюванні аграрних відносин застосовуються норми цивільного, земельного, екологічного, адміністративного, трудового та інших основних галузей права. Норми основних галузей права, що регулюють аграрні відносини, в тому числі і виробничо-господарські, розглядаються як норми з «подвійною пропискою».За наявності таких правових норм, які відносяться одночасно і до основної, і до комплексної галузі права, і склада-ється одна із особливостей правового регулювання господарських відносин в сільському господарстві.  Правове регулювання господарської діяльності сільськогосподарських товаровиробників здійснюється за допомогою правових норм як загальних, так і спеціальних законів та підзаконних актів. Так, відповідно до законів України «Про пріоритетність соціального розвитку агропромислового комплексу в народному господарстві», «Про господарські товариства», «Про сільськогосподарську кооперацію», «Про фермерське господарство» та інших, сільськогосподарські підприємства самостійно визначають напрямки і структуру сільськогосподарської діяльності, займатись будь-якою підприємницькою діяльністю, не забороненою законом. Спеціальними нормативними актами, такими як закони України «Про охорону прав на сорти рослин» (ВВР.— 1993.— № 21.— Ст 218); «Про карантин рослин»); «Про племінну справу у тваринництві» від 21.12.1999 р. Про насіння та садивний матеріал» від 26.12.2002 р. (ВВР— 2003— Лі 13— Ст. 92), та іншими нормативними актами визначені спеціальні суб’єкти сільськогосподарської діяльності, їх правомочності та основні вимоги до них.Виробничо-господарська діяльність товаровиробників АПК визначається також на рівні урядових та локальних нормативно-правових актів.Окремими видами діяльності сільськогосподарські товаровиробники (підприємці) мають право займатись лише при наявності особливого дозволу (ліцензії). Видача ліцензії регулюється спеціальним законодавством, наприклад, Законом України від 01.05.2000 р. «Про ліцензування певних видів господарської діяльності».В нормах права, розрахованих на регулювання виробничо-господарської діяльності, знайшов закріплення принцип невтручання державних і інших органів у таку діяльність сільськогосподарських підприємств.

Виробничо-господарською діяльністю сільськогосподарських товаровиробників є сільськогосподарська діяльність, спрямована на виготовлення та реалізацію сільськогосподарської продукції, а також виконання робіт і надання послуг сільськогосподарського призначення.Основним показником ефективності діяльності аграрних підпри-ємств є рентабельність, завдяки чому визначається ступінь прибутковості підприємства. Рентабельність — це показник, який характеризує співвідношення між прибутками та затратами. Рентабельність комплексно відображає ступінь ефективності використання матеріальних, трудових та грошових ресурсів. Рентабельність характеризує рівень віддачі активів і ступінь використання капіталу в процесі аграрного виробництва. Коефіцієнти рентабельності — це система показників, які характеризують здатність підприємства створювати необхідний при-буток у процесі свої господарської діяльності. Залежно від мети діяльності аграрного підприємства розрізняють: 1) рентабельність продукції — характеризує вигідність виробництва продукції, яка випускається або реалізується підприємством; цей показник використовується при внутрішньогосподарських аналітичних розрахунках, при контролі прибутковості, при впровадженні нових видів продукції; 2) загальний рівень рентабельності (виробництва) — показник, що характеризує прибутковість підприємства щодо всіх ресурсів, які є в розпорядженні підприємства. Такий рівень рентабельності показує, скільки прибутку припадає на 1 грн вкладеного капіталу; 3) рентабельність виробничих фондів, що є рентабельністю виробництва. 

60. Правові форми здійснення господарської діяльності у сфері виробництва і реалізації сільськогосподарської продукції.

Господарська діяльність аграрних товаровиробників формується на планових засадах. Необхідність планового ведення виробництва є загальною потребою всього господарського сектора.Належним чином розроблені плани є правовою базою усього ведення сільськогосподарського виробництва. Основу для планування «становлять державні контракти, які виробник бере до виконання, укладені договори з іншими контрагентами. Виробничі плани повинні передбачати максимальне одержання продукції високої якості при найменших затратах праці і засобів виробництва. Чинне законодавство не містить регламентації складання і прийняття робочих планів. Підприємства самостійно розробляють форми відповідних планів і вирішують всі питання, пов’язані з їх підготовкою і розробкою. Загальним для цих планів є те, шщ в них уточнюються, конкретизуються і деталізуються положення річних планів господарства і його виробничих підрозділів безпосередньо до кожного виду роботи, особливостей господарського року, забезпеченості господарства на поточний момент технікою, кадрами тощо. Вони допомагають швидко і чітко реагувати на зміни умов господарювання. У зазначених планах відображується конкретна розстановка кадрів і техніки під час виконання відповідної роботи, черговість робіт і термін їх виконання, визначаються особи, відповідальні за виконання. Завдання робочих планів доводяться до кожного конкретного виконавця роботи. Робочі плани розробляються правлінням кооперативу, керівником сільськогосподарського підприємства із залученням керівників структурних підрозділів. Своєрідною формою оперативного планування є плани-наряди, які доводяться в усній формі. На основі одержаного наряду керівник підрозділу дає конкретні завдання працівникам, організовує розстановку людей і техніки. Підрозділи характеризуються чітко вираженими організаційною єдністю та стабільністю. Виявляється це в юридичному затвердженні у складі підрозділу окремих працівників, у закріпленні за ним земельних ділянок, техніки та інших засобів виробництва, у системі органів і посадових осіб, які організовують управління.+++Господарська діяльність аграрних товаровиробників буде ефективною за умови їх стабільного фінансового становища. Фінансова діяльність підприємств спрямована на забезпечення належного функціонування виробництва та соціальної сфери. Кризовий стан економіки та недостатність коштів для фінансування сільського господарства вимагає ширшого залучення інвестицій і дотацій в аграрний комплекс України.Дуже перспективним є залучення іноземних інвестицій у агропромисловий комплекс України. З метою розвитку цих відносин в Україні був прийнятий Закон «Про режим іноземного інвестування». Але іноземні інвестори не поспішають вкладати кошти в сільське господарство України та переробний комплекс, хоча завважують перспективність такого вкладення. Один із важливих важелів діяльності в АПК становить кредитування. Основними принципами чинного порядку кредитування є строковий і цільовий характер надання кредитів, їх повернення, економічна вигода від користування кредитами.Ефективне господарювання вимагає широкого використання досягнень науки і техніки. Товаровиробники вправі укладати договори з науково-дослідними установами на розробку наукової продукції або одержання вже готових результатів досліджень з впровадженням їх у виробництво.

61. Правове регулювання відносин у сфері насінництва та розсадництва.

Правове регулювання селекційної справи в рослинництві, на відміну від тваринництва, охоплює два різні інститути аграрного права: окремий інститут охорони прав на сорти рослин і окремий інститут правового регулювання насінництва. Важливим законодавчим актом в системі охорони аграрної інтелектуальної власності є ЗУ "Про охорону прав на сорти рослин". Спеціальним відомством, яке оформляє права на сорти рослин та стежить за їх охороною, є Державна служба з охорони прав на сорти рослин. Контроль за дотриманням законодавства про охорону прав на сорти рослин здійснює Державна інспекція з охорони прав на сорти рослин, яка діє на підставі Положення, затвердженого наказом Державної служби з охорони прав на сорти рослин. Державна інспекція з охорони прав на сорти рослин є структурним підрозділом Державної служби з охорони прав на сорти рослин. Закон регулює охорону особистих

немайнових і майнових прав на сорт. Особисте немайнове право на сорт підтверджується Державним реєстром сортів рослин, придатних для поширення в Україні, Державним реєстром прав власників сортів рослин, свідоцтвом про авторство на сорт рослин і патентом. Майнове право власника сорту підтверджується Державним реєстром прав власни-ків сортів рослин і патентом. Обсяг правової охорони сорту, на який видано патент, визначається сукупністю ознак, викладених у занесеному до Державного реєстру прав власників сортів рослин описі сорту. Різновидами сорту, на які можна здобувати права, є клон, лінія, гібрид першого покоління, популяція. Сорт може бути внесеним до Державного реєстру сортів рослин, придатних для поширення в Україні, якщо він є охороноздатним, придатним для поширення в Україні згідно з вимогами Закону і йому присвоєно назву. Згідно з ЗУ "Про ліцензування певних видів господарської діяльності", гуртову торгівлю насінням на внутрішньому ринку України здійснюють суб'єкти аграрного права виключно за наявності у них спеціального дозволу , який видається Мінагрополітики, Держкомліскоспом і Держжитлокомунгоспом — по всій території України або місцевими державними адміністраціями — на території відповідних адміністративно-територіальних одиниць.

62. Правове регулювання внутрішніх і зовнішніх відносин у сфері виробництва та реалізації зерна.

Зернова галузь — пріоритетна в сільському господарстві. Від неї залежить продовольча безпека держави, а від ефективно діючого ринку зерна — подальший успіх аграрної реформи. Саме тому в Україні сформовано правовий інститут ринку зерна. Юридическая помощь в Одессе.Важливе місце в системі правового регулювання ринку зерна посідає Закон України від 4 липня 2002 р. «Про зерно та ринок зерна в Україні». Згідно з ним зерном є плоди зернових зернобобових та олійних культур, використовувані для харчових, насіннєвих, кормових і технічних цілей. Суб’єктами ринку зерна Закон визнає: суб’єктів виробництва зерна, суб’єктів зберігання зерна, суб’єктів заставних закупок зерна та проведення інтервенційних операцій, акредитовані біржі, інших суб’єктів підприємницької діяльності, які діють на ринку зерна.Суб’єктами заставних закупок зерна відповідно до Закону є сільськогосподарські товаровиробники, зернові склади, Державний агент із забезпечення заставних закупок зерна, уповноважені із заставних закупок зерна, суб’єктами інтервенційних операцій — сільськогосподарські товаровиробники, зернові склади. Згідно із Законом зернові ресурси України складаються із: зерна державного резерву, зерна інтервенційного фонду, не витребуваного заставного державного зерна, зерна державного насіннєвого страхового фонду, регіональних ресурсів зерна, власних ресурсів зерна суб’єктів ринку.Формування обсягів зерна державного резерву здійснюється укладенням договорів купівлі-продажу на акредитованих біржах. Реалізація зерна державного резерву в разі потреби його поновлення узгоджується з Державним агентом із проведення інтервенційних операцій. Інтервенційні ресурси зерна формуються Державним агентом із проведення Інтервенційних операцій за рахунок коштів Державного бюджету у визначених Кабінетом Міністрів України обсягах шляхом закупок на акредитованих біржах. Інтервенційні ресурси зерна використовуються зазначеним Державним агентом для підтримання цін на зерно та продукти Його переробки на внутрішньому ринку України.Формування державних ресурсів не витребуваного заставного зерна здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету і кредитів банків Державним агентом із забезпечення заставних закупок зерна. Ці ресурси зерна використовуються Агентом за рішенням Кабінету Міністрів України. Здійснюючі заставні закупки зерна, сільськогосподарські товаровиробники на підставі укладених договорів заставних закупок зерна передають зерно зерновим складам, які приймають його на зберігання згідно з укладеним договорами з Державним агентом із забезпечення заставних закупок зерна або уповноваженим із забез¬печення заставних закупок зерна, а останні протягом 3 банківських днів перераховують сільськогосподарським товаровиробникам плату за нього в повному обсязі за заставною ціною. Зберігання заставного зерна є строковим.Протягом цього строку сільськогосподарські товаровиробники мають право витребувати заставне зерно. Порядок здійснення заставних операцій із зерном. Порядок залучення кредитів банків для здійснення заставних операцій із зерном і Методика формування заставних цін на зерно затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 7 лютого 2003 р. № 164. Приймання заставного зерна на зберігання здійснюється зерновим складом та дорученням Державного агента із забезпечення заставних закупок зерна або на підставі договору між зерновим складом та Державним агентом із забезпечення заставних закупок зерна. 

63. Правове регулювання внутрішніх і зовнішніх відносин у сфері виробництва та реалізації цукру.

Дані відносини регулюються ЗУ «Про державне регулювання виробництва та реалізації цукру»,ЗУ «Про встановлення тарифної квоти на ввезення в Україну цукру – сирцю з тростини», 10.11.2006р.,Постанова КМУ 2.06.2000р. «Про деякі питання державного регулювання виробництва та реалізації цукру»,Міжнародна угода «Про цукор» 1992 року. Интернет-сообщество людей, которые интересуются муравьями.Рішення КСУ від 15.04.2004 «Про визначення мінімальної ціни на цукор».Постанова КМУ «Про регулювання ринку цукру на 2012 рік».Постанова КМУ від 11 квітня 2012 р. N 290 «Про державне регулювання виробництва цукру та цукрових буряків у період з 1 вересня 2012 р. до 1 вересня 2013 року».Закон України «Про державне регулювання виробництва і реалізації цукру» від 17.06.1999. Цей Закон   визначає  правові,  економічні  та  організаційні засади державної політики  щодо  виробництва,  експорту,  імпорту, оптової та роздрібної торгівлі цукром.Закон визначає порядок державного регулювання виробництва цукру та вирощування цукрових буряків.Роздрібна  торгівля  цукром  може  здійснюватися  виключно особами,  які зареєстровані як суб’єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством України.

Для  стабільного  забезпечення  потреб  внутрішнього ринку цукром протягом року та недопущення значних сезонних коливань ціни на  нього  визначаються  квартальні  та  місячні обсяги реалізації цукру.Захист   вітчизняних   виробників  від  імпорту  цукру  та продуктів з підвищеним вмістом цукру  здійснюється  відповідно  до законодавства України.Ввезення  цукру  в Україну фізичними особами здійснюється лише в обсягах,  що необхідні для  власного  споживання,  граничні розміри якого визначаються Кабінетом Міністрів України.Заходи  щодо  регулювання  виробництва  і реалізації цукру визначає Кабінет Міністрів України.Заходи щодо регулювання  виробництва  і  реалізації  цукру здійснюють уповноважені Кабінетом Міністрів України органи.Рішення органів, які за дорученням Кабінету Міністрів України здійснюють  заходи  щодо  регулювання  виробництва  та  реалізації цукру,    підлягають    державній   реєстрації   у   встановленому законодавством порядку  і  є  обов’язковими  для  виконання  всіма суб’єктами підприємницької діяльності.Обсяги виробництва цукру, що поставляється на внутрішній ринок України, обмежуються квотою «А». Обсяги виробництва цукру, призначеного для поставок за межі України з метою виконання зобов’язань держави за міжнародними договорами, обмежуються квотою «В». Граничні розміри квот «А» та «В» визначаються щорічно Кабінетом Міністрів України. Для стабільного забезпечення потреб внутрішнього ринку цукром протягом року та недопущення значних сезонних коливань ціни на нього визначаються квартальні та місячні обсяги реалізації цукру.Ввозити цукор в Україну дозволяється фізичним особам лише в обсягах, потрібних для їхнього власного споживання. Виробництво цукру в Україні з імпортної сировини допускається виключно за умови подальшого вивезення готової продукції у повному обсязі за межі України в терміни, передбачені законодавством.Обсяги закупівлі цукру для задоволення внутрішніх державних потреб, а також для виконання зобов’язань держави за міжнародними договорами визначаються щорічно Кабінетом Міністрів Ук-, раїни. Для задоволення державних потреб цукор закуповують органи (підприємства), уповноважені Кабінетом Міністрів України, за умови попереднього фінансування витрат виробників цукру та цукрових буряків за мінімальними цінами на них. У межах попереднього фінансування зазначених витрат може бути застосовуване державне матеріально-технічне забезпечення виробників цукру та вирощування цукрових буряків.Закон передбачає встановлення мінімальних цін на цукрові буряки і на цукор. Мінімальна ціна на цукрові буряки, які поставляються для виробництва цукру квот «А» та «В», і мінімальна ціна на цукор квоти «А» визначаються щорічно Кабінетом Міністрів України за пропозиціями Мінагрополітики України з урахуванням базисної цукристості. Мінімальна ціна на цукрові буряки, які поставляються для виробництва цукру квот «А» та «В», і мінімальна ціна на цукор квоти «А» встановлюються щорічно до 1 січня поточного року із застосуванням щомісячних індексів інфляції. Мінімальні ціни на цукор і цукрові буряки встановлюються на рівні, що забезпечує прибутковість виробництва відповідних видів продукції. Порядок визначення мінімальних цін на цукрові буряки та цукор затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 2 червня 2000 р. № 868.

64. Правове регулювання виноградарства та виноробства в Україні.

Дані відносини регулюються: ЗУ «Про безпечність та якість харчових продуктів» (Цей Закон  регулює  відносини  між органами виконавчої влади, робниками,  продавцями (постачальниками) та споживачами харчових продуктів  і визначає правовий порядок забезпечення безпечності та якості харчових продуктів,  що виробляються,  знаходяться в обігу, імпортуються, експортуються.), ЗУ «Про виноград та виноградне вино» виноградарсько-виноробна галузь — сукупність підприємств, організацій, науково-дослідницьких закладів, зайнятих у сфері виробництва винограду, виробництва і реалізації виноробної продукції виноградарство — сукупність організаційних і технологічних прийомів  розмноження,  культивування і збору винограду     виноробство — сукупність  організаційних  і  технологічних прийомів  виготовлення  виноробної продукції; Виноград выращивают в Рок-Молдавиивиноградники   —   промислові   насадження  винограду  длявиноробства  на  площі  понад  0,5  гектара;зона  виноградарства  -  географічна  територія України зпридатними  агроекологічними  умовами  для   розведення   культуривиноградузакон не поширюється на виробників винограду та вина домашнього виробництва для власного споживання.Виноградні насадження технічних та столових сортів у господарствах усіх форм власності підлягають реєстрації в спеціально уповноваженому центральному органі виконавчої влади з сільського господарства.Садіння виноградників для виноробства дозволяється лише у виноробних місцевостях із застосуванням районованих сортів винограду відповідно до проекту, який затверджений спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з сільського господарства. Не допускаються до посадки сорти винограду, одержані шляхом міжвидового схрещування (гібриди прямі виробники). Нерайоновані сорти та зазначені гібриди, що є в насадженнях, підлягають заміні протягом 15 років.Державний перепис виноградників здійснюється не менше одного разу на 10 років.Виробництво виноробної продукції здійснюється суб’єктами підприємницької діяльності незалежно від форм власності за наявності в них ліцензії.Вина і коньяки України виготовляються згідно з правилами виробництва і зберігання тихих вин, правилами виробництва і зберігання ігристих та шампанських винОсобливість закону встановлення адмін відповідальності та санкцій: За порушення вимог цього Закону щодо опорядження і утримання виноградників, які насаджені за рахунок державного фінансування, виробництва і за фальсифікацію вин, вермутів, коньяків України і бренді посадові особи і громадяни, які займаються підприємницькою

діяльністю в галузі виноградарства та виноробства, несуть дисциплінарну, адміністративну, кримінальну та цивільну відповідальність згідно із законодавством України. До суб’єктів підприємницької діяльності — юридичних осіб застосовуються фінансові санкції в разі:закладання нових чи ремонту промислових насаджень винограду нерайонованими сортами за рахунок державного фінансування — штраф у розмірі від п’ятисот до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з обов’язковим розкорчуванням цих виноградників і наступним відновленням площ районованими сортами за рахунок юридичної особи. До виконання цієї вимоги припиняється державне фінансування закладання нових виноградників;зрідженості виноградників, насаджених за рахунок державного фінансування, від 10 до 15 відсотків — штраф у розмірі п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, зрідженості від 15 до 20 відсотків — штраф у розмірі однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з установленням термінів ліквідації зрідженості, зрідженості понад 20 відсотків — штраф у розмірі двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Органами, уповноваженими на це Кабінетом Міністрів України, може бути порушено питання про повне оновлення насаджень за рахунок юридичної особи;порушення правил виробництва виноробної продукції — штраф у розмірі від п’ятисот до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;виготовлення з імпортних виноматеріалів вітчизняних марок вин без зазначення їх походження і місця розливу — штраф у розмірі від двох до трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Виручка від незаконної реалізації продукції спрямовується до державного бюджету.

65. Правове забезпечення організації і здійснення племінної справи у сільському господарстві.

Тваринництво провідна галузь с/г, основний постачальник повноцінного харчового білка, та сировини для переробної галузі АПК. Відносини регулюються: Зу «Про племінну справу у тваринництві».племінна справа — система зоотехнічних, селекційних та організаційно-господарських заходів, спрямованих на поліпшення племінних і продуктивних якостей тварин; Бесполезный сайт.племінні (генетичні) ресурси — тварини, сперма, ембріони, яйцеклітини, інкубаційні яйця, які мають племінну (генетичну) цінність;племінне свідоцтво (сертифікат) — документ встановленої форми про походження, продуктивність, тип та інші якості тварин, сперми, ембріонів, яйцеклітин, складений на основі даних офіційного обліку продуктивності, імуногенетичного контролю та офіційної класифікації (оцінки) за типом;Об’єктами племінної справи у тваринництві є велика рогата худоба, свині, вівці, кози, коні, птиця, риба, бджоли, шовкопряди, хутрові звірі, яких розводять з метою одержання від них певної продукції (далі — тварини).Суб’єктами племінної справи у тваринництві є:власники племінних (генетичних) ресурсів; підприємства (об’єднання) з племінної справи, селекційні, селекційно-технологічні та селекційно-гібридні центри, іподроми, станції оцінки племінних тварин; підприємства, установи, організації, незалежно від форм власності, та фізичні особи — суб’єкти підприємницької діяльності, які надають відповідні послуги та беруть участь у створенні та використанні племінних (генетичних) ресурсів; власники неплемінних тварин — споживачі племінних (генетичних) ресурсів та замовники послуг з племінної справи у тваринництві.Об’єктами державної реєстрації є племінні тварини та племінні стада.Державна реєстрація племінних тварин здійснюється шляхом внесення відповідних даних про них до державних книг племінних тварин, а племінних стад — до Державного племінного реєстру.Положення про державні книги племінних тварин і Державний племінний реєстр затверджуються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади, до відання якого віднесені питання сільського господарства.Дані державних книг племінних тварин і Державного племінного реєстру є доступними для заінтересованих осіб.Власники племінних (генетичних) ресурсів зобов’язані мати племінні свідоцтва (сертифікати), які є документальним підтвердженням якості належних їм племінних тварин, сперми, ембріонів, яйцеклітин.Племінне свідоцтво (сертифікат) є основою для визначення цінності племінних (генетичних) ресурсів і гарантує певний рівень ефективності їх використання при дотриманні споживачем цих ресурсів вимог, встановлених цим Законом.Управління племінною справою у тваринництві здійснює Головдержплемінспекція, яка підпорядковується керівнику спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади, до відання якого віднесені питання сільського господарства. Очолює її Головний державний інспектор з племінної справи у тваринництві, який призначається на посаду керівником спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади, до відання якого віднесені питання сільського господарства.Ефективність племінної справи прямо залежить від стану племінного обліку на підприємствах, які використовують племінних тварин або інші племінні (генетичні) ресурси. Племінний облік застосовується з метою організації точного, систематичного обліку походження кожної тварини, її селекційних ознак для проведення селекційноплемін ної роботи, удосконалення існуючих та розробки нових ефективних методів практичної селекції, визначення більш раціональних методів добору та підбору тварин у конкретних умовах вирощування. Племінний облік — це визначення та внесення до документів з племінної справи (племінної документації) суб’єктами племінного тваринництва даних про походження, продуктивність, тип, характер спадковості і наслідування господарськокорисних ознак та інші індивідуальні якості тварин з метою одержання систематизованих відомостей, необхідних для ведення племінної справи. Племінний облік має бути чітким, своєчасним і не громіздким. Він узгоджується з первинним зоотехнічним та бухгалтерським обліком і складається з таких елементів: ідентифікації (присвоєння клички та ідентифікаційного номера), зважування, промірів, запису інформації про тварину у відповідні форми племінного обліку. 

66. Правове забезпечення організації і здійснення ветеринарної справи в сільському господарстві України.

Державна ветеринарна та фітосанітарна служба УкраїниВ основі правового регулювання ветеринарної справи лежать публічно-правові відносини щодо забезпечення здоров`я свійських тварин та уникнення небезпек для людини, пов’язаних з хворобами тварин, а також приватноправові відносини щодо підвищення економічної ефективності с/г тваринництва шляхом надання якісних послуг щодо лікування тварин.Ветеринарне законодавство України — це система нормативно-правових актів, що містять правові норми, які регулюють правовідносини, що виникають у сфері ветеринарної справи. В Україні створена розгалужена система ветеринарного законодавства (закони і підзаконні нормативно-правові акти).Центральне місце у системі правового регулювання ветеринарної медицини посідає Закон України «Про ветеринарну медицину» від 25.06.1982 з послідуючими змінами та доповненнями. Він визначає ветеринарну медицину як галузь науки та практичних знань про хвороби тварин, їх профілактику, діагностику та лікування, ветеринарно-санітарну якість та безпечну продукції тваринного, а на ринках – і рослинного походження, про збереження здоров`я і продуктивності тварин, запобігання хворобам і захисту людей від захворювань, спільних для тварин і людей. Закон складається з 17 розділів та 109 статей.Іншими нормативно-правовими актами в системі ветеринарного законодавства є :закони України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», «Про захист тварин від жорстокого поводження»», «Про тваринний світ»,  «Про племінну справу у тваринництві», «Про бджільництво», «Про безпечність та якість харчових продуктів»»Про молоко та молочні продукти», «Про охорону праці» та ін..Слід зазначити також про паспорт великої рогатої худоби, положення про реєстр тварин. Також до ветеринарного законодавства належить низка положень: про головні управління ветеринарної медицини в АР Крим, областях, містах Києві та Севастополі; про обласні державні лікарні ветмедицини; про регіональну державну лабораторію ветеринарної медицини, про підрозділи ветеринарної міліції з проведення карантинних ветеринарних заходів тощо.До джерел ветеринарного законодавства також належить низка інструкцій: про заходи з профілактики та боротьби з сибіркою тварин; про заходи з профілактики та боротьби з емфізематозним карбункулом; про заходи щодо боротьби зі сказом тварин; щодо профілактики та ліквідації захворювання тварин на ящур та багато інших.Нормативно-правову базу здійснення ветеринарної справи також складають численні правила: правила та вимоги для боєнь, забійно-санітарних пунктів господарств та подвійного забою тварин;для птахівницьких господарств і вимоги до їх проектування; для суб’єктів господарювання з переробки птиці та виробництва яйце продуктів; ветеринарно-санітарної експертизи яєць свійської птиці; видачі ветеринарних документів на вантажі, що підлягають обов’язковому ветеринарно-санітарному контролю та нагляду, тощо.Державне управління в галузі ветеринарної медицини здійснюють Кабінет Міністрів України, центральний орган виконавчої влади з питань аграрної політики, Державний департамент ветеринарної медицини з державною інспекцією ветеринарної медицини, його територіальні органи.Державний ветеринарно-санітарний контроль здійснюється державними інспекторами ветеринарної медицини.Головний державний інспектор ветеринарної медицини України може надавати лікарям ветеринарної медицини, які працюють у державних установах ветеринарної медицини, та ліцензованим лікарям ветеринарної медицини повноваження державного інспектора ветеринарної медицини на проведення державного ветеринарно-санітарного контролю. Втручання в роботу уповноважених лікарів ветеринарної медицини щодо здійснення державного ветеринарно-санітарного контролю забороняється.Особи, які проводять виставки, змагання тварин, ярмарки, аукціони, вистави з тваринами, що мандрують, організовують пересувні зоопарки тощо, зобов’язані отримати на проведення таких заходів дозвіл головного державного інспектора ветеринарної медицини відповідного територіального органу.Дозвіл,  видається безоплатно за умови виконання ветеринарно-санітарних заходів протягом 30 днів з дати надходження заяви.Кабінет Міністрів України створює постійну Державну надзвичайну протиепізоотичну комісію при Кабінеті Міністрів України.Ввезення на територію України, транзит і вивезення з території України товарів здійснюються виключно через призначені прикордонні інспекційні пости, які мають карантинні станції та призначені для ввезення та вивезення товарів (далі — призначені прикордонні інспекційні пости)

67. Правове регулювання відносин у сфері організації та виробництва і реалізації сільськогосподарської продукції бджільництва.

Згідно із Законом України «Про бджільництво», бджільництво — галузь сільськогосподарського виробництва, основою функціонування якої є розведення, утримання та використання бджіл для запилення комахозапильних рослин сільськогосподарського призначення і підвищення їх урожайності, виробництво харчових продуктів і сировини для промисловості. Об’єктами бджільництва є робочі бджоли, бджолині матки, трутні, бджолині сім’ї, яких розводять на племінних і товарних пасіках. Суб’єктами бджільництва, незалежно від форм власності, є: племінні та товарні пасіки, племінні бджолорозплідники; підприємства з виготовлення обладнання та пасічного реманенту; підприємства, установи й організації із заготівлі, переробки, реалізації продуктів бджільництва та препаратів із них; лабораторії сертифікації продуктів бджільництва; наукові установи, заклади освіти, дослідні господарства, які займаються бджільництвом; спілки, асоціації та інші об’єднання, діяльність яких пов’язана з бджільництвом.Право на утримання бджіл і зайняття бджільництвом мають фізичні особи, які мають відповідні навички або спеціальну підготовку, а також юридичні особи. Щоб працювати у бджільництві, не потрібно якогось спеціального дозволу. Фізична або юридична особа для зайняття цією справою формує пасіку з бджолиних сімей, має придбати підсобне приміщення,

реманент і обладнання на певній земельній ділянці. Кількість бджолиних сімей, що їх можуть утримувати юридичні та фізичні особи, не обмежується.Правове регулювання бджільництва передбачає збереження порідної чистоти вітчизняного бджільництва.Стаття 13 Закону «Про бджільництво» визначає, що для обліку пасік та здійснення лікувально-профілактичних заходів на кожну пасіку видається ветеринарно-санітарний паспорт. Пасіка реєструється один раз у рік її заснування за місцем проживання фізичної особи або за місцезнаходженням юридичної особи, яка займається бджільництвом, у місцевих державних адміністраціях або місцевих радах. Порядок реєстрації пасік затверджено наказом Мінагрополітики та Української академії аграрних наук від 20 вересня 2000 р. N° 184/82. Під час реєстрації пасік провадиться їх обстеження районними (міськими) управліннями державної ветеринарної медицини. За його результатами заявникові видають ветеринарно-санітарний паспорт пасіки, котрий і є документом, що підтверджує її реєстрацію. Ветеринарно-санітарні вимоги до розміщення пасік і ведення бджільництва визначаються Інструкцією щодо попередження і ліквідації хвороб і отруєнь бджіл, затвердженою наказом Головного державного інспектора ветеринарної медицини від 30 січня 2001 р. № 9. Суб’єкти аграрного права, що вирощують комахозапильні рослини сільськогосподарського призначення, для підвищення урожайності можуть на договірних засадах використовувати пасіки.За ст. 19 Закону, вироблені або заготовлені продукти бджільництва підлягають ветеринарно-санітарній експертизі.Ввезення в Україну та вивезення за її межі бджіл і продуктів бджільництва здійснюються згідно з Правилами ввезення в Україну та вивезення за її межі бджіл і продуктів бджільництва, затвердженими наказом Мінагрополітики і Української академії аграрних наук від 20 вересня 2000 р. № 184/82, за наявності ветеринарного і племінного свідоцтва, а також сертифікату відповідності, який видається згідно із Законом України від 17 травня 2001 р. «Про підтвердження відповідності».Юридичні та фізичні особи, діяльність яких може позначитися на стані бджіл, зобов’язані забезпечити їх охорону. Для цього під час лісогосподарських робіт забороняється вирубувати липи, клени, верби, акації, каштани та інші медоноси і пилконоси у радіусі З км від місця розташування стаціонарних пасік і населених пунктів — ареалів природного розселення бджіл, крім випадків поліпшення санітарного стану лісів та умов їх відновлення. Щоб охороняти бджіл у природних умовах їх життєдіяльності, не можна розорювати бджолині сім’ї, які оселилися в дуплах дерев, щілинах і штучних спорудах.Особливості селекції в галузі бджільництва визначаються Технологічними вимогами до проведення селекційно-племінної роботи у галузі бджільництва, проведення атестації пасік і видачі племінних свідоцтв (сертифікатів), затвердженими наказом Мінагрополітики і Української академії аграрних наук від 20 вересня 2000 р. № 185/83. Існує спеціальний план такої роботи, який складається вченими та спеціалістами і затверджується Мінагрополітики. Задля збереження, відтворення й поширення українських степових, карпатських і поліських генотипів бджіл в ареалах їх природного розселення створюються племінні бджолорозплідники та племінні пасіки, призначені для селекції і відтворення бджіл та їх реалізації. Вони підлягають атестації один раз на 3 роки і одержують племінні свідоцтва (сертифікати).

68. Правове регулювання відносин у сфері виробництва і реалізації молока та молочних продуктів суб’єктами господарської діяльності у с\г

Регулюється ЗУ «Про молоко та молочні продукти»виробник молока та молочної сировини — юридична особа незалежно від форми власності, фізична особа — суб’єкт підприємницької діяльності, особисте селянське господарство, фізична особа, яка утримує корів, овець, кіз, буйволиць, кобил та виробляє молоко і молочну сировину;Молоко, молочна сировина і молочні продукти, які виробляються в Україні та ввозяться на митну територію України, повинні відповідати показникам якості та безпеки, які встановлені законодавством України  Базисні норми масової частки жиру і білка в молоці розробляються і затверджуються центральним органом виконавчої влади з питань аграрної політики разом із центральним органом виконавчої влади у сфері технічного регулювання та споживчої політики.Тара та упаковка для молочної сировини та молочних продуктів повинні бути виготовлені з матеріалів, дозволених для використання центральним органом виконавчої влади з питань охорони здоров’я.Підтвердження відповідності якості та безпеки молока і молочної сировини та молочних продуктів здійснюється в порядку, визначеному законодавством України.Виробництво молока, молочної сировини здійснюється за наявності дозволу державних установ ветеринарної медицини, молочних продуктів — за наявності дозволу державної санітарно-епідеміологічної служби, виданих у встановленому порядкуСуб’єкти господарювання всіх форм власності (крім особистих селянських господарств, фізичних осіб), які здійснюють виробництво молока, молочної сировини і молочних продуктів, підлягають атДержавний контроль та нагляд у сфері виробництва, переробки, реалізації, експорту та імпорту молока, молочної сировини та молочних продуктів здійснюють:з питань додержання ветеринарно-санітарних вимог у процесі утримання тварин, виробництва молока, молочної сировини, використання обладнання, тари, транспортних засобів, постійного контролю, нагляду з проведенням моніторингових досліджень за показниками їх безпеки, під час експорту та імпорту молочної продукції — державні установи ветеринарної медицини;з питань додержання санітарних норм і правил у процесі розроблення технічних умов, технічних регламентів на молочну продукцію, визначення показників її безпеки та здійснення періодичного нагляду у процесі виробництва молочної продукції, а також за використанням обладнання, відходів вторинної сировини, тари, транспортних засобів — установи та заклади державної санітарно-епідеміологічної служби;

з питань додержання виробником вимог нормативних документів, технічних регламентів, пов’язаних з якістю продукції (крім ветеринарно-санітарних вимог), вимог періодичного державного метрологічного нагляду та вимог законодавства у сфері захисту прав споживачів — органи виконавчої влади з питань технічного регулювання та споживчої політики.Забороняється стягнення плати з виробників молока, молочної сировини та молочних продуктів за проведення перевірок органами державного контролю.Узгоджувальна комісія (далі — Комісія) створюється центральним органом виконавчої влади з питань аграрної політики з метою погодження та подання рекомендацій щодо закупівельних цін на молоко, оптово-відпускних цін на молочну продукцію та торговельних надбавок.естації на відповідність обов’язковим вимогам нормативно-правових акті+++Встановлюються правові засади державної підтримки виробників молока, молочної сировини і молочних продуктів, яка здійснюється виходячи з пріоритетності розвитку молочної галузі агропромислового комплексу, зокрема шляхом фінансування з Державного бюджету України:1)                               програм розвитку селекційно-племінної роботи в молочному скотарстві, протиепізоотичних заходів, що мають загальнодержавне значення;2)                               дотацій на молоко незбиране вищого, першого та другого ґатунку і вершки незгущені;3)                               підтримки виробництва продукції дитячого харчування;4)                               надання пільгових короткострокових і довгострокових кредитних ресурсів;5)                               лізингових послуг щодо придбання обладнання вітчизняного та зарубіжного виробництва для технічного переоснащення і запровадження сучасних технологій виробництва та переробки молока і молочних продуктів;стимулювання підвищення якості молока, що відповідає вимогам державного стандарту України, через доплати у відсотках до закупівельної ціни. 

69. Правове регулювання відносин у сфері виробництва та реалізації продукції рибництва та рибальства в Україні.

Відносини у сфері виробництва та реалізації продукції рибництва та рибальства в Україні регулюються Законом України «Про рибне господарство, промислове рибальство та охорону водних біоресурсів»  від 08.07.2011.Цей Закон визначає основні засади  діяльності  та  державного регулювання   в   галузі   рибного   господарства,  збереження  та раціонального    використання    водних    біоресурсів,    порядок взаємовідносин    між    органами   державної   влади,   місцевого самоврядування  і  суб’єктами   господарювання,   які   здійснюють рибогосподарську  діяльність у внутрішніх водних об’єктах України, внутрішніх морських водах і територіальному морі, континентальному шельфі,   виключній   (морській)   економічній   зоні  України  та відкритому морі.Завданням законодавства  про  рибне  господарство  є  правове регулювання  відносин  у  галузі вивчення,  охорони,  відтворення, використання та реалізації водних біоресурсів,  переміщення  через митний  кордон  України  водних біоресурсів та продукції з них,  а також встановлення основних принципів  регулювання  та  управління рибогосподарською   діяльністю   в   межах   території  України  у внутрішніх  рибогосподарських  водних  об’єктах,   територіальному морі,   виключній   (морській)  економічній  зоні  України  та  на континентальному шельфі.Правове регулювання відносин у відкритому морі,  конвенційних районах   та   економічних  зонах  іноземних  держав  здійснюється відповідно до міжнародних договорів України.Функціонування галузі   рибного   господарства   забезпечують суб’єкти  рибного  господарства,  а також технологічно пов’язані з ними  підприємства  та  організації  чи  інші  підприємства,   які забезпечують діяльність  та  розвиток галузі (морські рибні порти, галузеві   навчальні   заклади,    навчально-тренажерні    центри, науково-дослідні,    проектно-конструкторські    підприємства   та організації,  суднобудівні,   судноремонтні   заводи,   селекційні центри, спеціалізовані лабораторії тощо).Завданням державної політики у галузі рибного господарства є:- забезпечення продовольчої безпеки держави;-   управління рибальством,  збереження та збільшення чисельності водних   біоресурсів  у  природному  середовищі,  їх  біологічного різноманіття   шляхом   забезпечення   охорони,   відтворення   та раціонального використання;-     науково обґрунтоване використання водних біоресурсів;-     підвищення біопродуктивності     рибогосподарських     воднихоб’єктів  (їх  частин)  шляхом  відтворення  водних   біоресурсів,розвитку аквакультури;-     забезпечення раціонального  використання  об’єктів  промислу, покращення та розширення асортименту продукції їх переробки;-     забезпечення рівних  умов  конкуренції   в   галузі   рибного господарства;-     виконання міжнародно-правових    зобов’язань   України   щодо забезпечення гарантій і створення умов безпеки,  захисту інтересів під  час  провадження суднами фізичних та юридичних осіб незалежно від форми  власності  промислового  вилову  водних  біоресурсів  і рибогосподарської  діяльності  у  виключній (морській) економічній зоні України, відкритому морі, конвенційних районах та у виключних(морських) економічних зонах інших держав;-     здійснення державного  нагляду  (контролю)  у  галузі рибногогосподарства.Державне управління   та   регулювання   у   галузі   рибного господарства  здійснюють  Кабінет  Міністрів України,  центральний орган   виконавчої   влади   з   питань   аграрної   політики   та продовольства, центральний орган виконавчої

влади у галузі рибного господарства та інші центральні органи виконавчої влади відповідно до їх  повноважень,  Рада  Міністрів  Автономної  Республіки Крим, місцеві державні адміністрації. 

70. Правове регулювання відносин у сфері підсобних виробництв і промислів у сільському господарстві.

Створення цих господарських структур в першу чергу мало на меті одержання від такого товарного виробництва відповідних доходів (прибутку) для поповнення своїх грошових надходжень. Функціонування подібних виробничих підрозділів сприяє забезпеченню зайнятості членів КСГП, ВСГК, АСГТ особливо в періоди вільні від основних сільськогосподарських робіт.А це в свою чергу дає можливість працюючим у цих підрозділах селянам мати відповідний заробіток і таким чином поліпшувати своє матеріальне становище. Як свідчить досвід у ряді підприємств створюються підсобні промислові виробництва у вигляді виробничих зв’язків міських промислових підприємств, які створюють на селі свої підрозділи (цехи) з використанням праці громадян, що працюють в сільському господарстві, проживають на селі, забезпечені житлом і мають можливість набути фах для роботи в цих цехах і одержувати певну плату за свою роботу. За своїм господарським призначенням такі внутрішньогосподарські підприємства переробляють сільськогосподарську продукцію у вигляді овочево-фруктових консервантів або соків, виготовляють молочні або ж ковбасні вироби для задоволення потреб місцевих жителів і жителів міст.Підсобні виробництва і промисли за своєю сутністю належать до допоміжних галузей виробництва всіх сільськогосподарських підприємств, що зумовлено його сезонним характером і особливостями промислу. Крім задоволення інтересів своїх членів і виробництва сільськогосподарської продукції та сировини головним їхнім завданням є забезпечення найбільш повного й продуктивного використання трудових ресурсів (особливо сезонного надлишку робочої сили), використання наявних місцевих матеріальних і сировинних ресурсів або відходів промислового виробництва і приведення в такий спосіб у дію значних резервів збільшення товарної продукції, прибутковості господарств і задоволення інтересів власників останніх.За правовим становищем такі виробництва і промисли поділяють на внутрішні-структ.виробн.підрозділ та міжгосподарські – є самост. Обидва види є  власністю сільськогосподарських підприємств у цілому або  пропорційно внесеній ними частці майна чи коштів.На відміну від внутрішньогосподарських підсобних виробництв і промислів, міжгосподарські підприємства утворюються (засновуються) сільськогосподарськими підприємствами і функціонують як самостійні суб’єкти підприємництва зі статусом юридичної особи. Вони діють на засадах підприємництва (у тому числі повного госпрозрахунку, самоокупності, самофінансування).Підсобні виробництва і промисли створюють в основному з метою промислової переробки виробленої власними силами продукції рослинництва і тваринництва, дикорослих плодів, ягід, грибів, виробництва місцевих будівельних матеріалів, виготовлення з місцевої сировини товарів народного споживання та художніх виробів, їх виробничі плани розробляють самі суб’єкти аграрного підприємництва.Державне управління підсобними промисловими виробництвами і процесами сільськогосподарських підприємств і товариств покладається на спеціальний відділ Мінагропрому України Своєю діяльністю відділ надає допомогу органам управління агропромислового комплексу, підприємствам і організаціям у виконанні цільових програм розвитку підсобних промислових підприємств і промислів, у вишукуванні додаткових резервів щодо збільшення виробництва продукції, будівництва нових і реконструкції діючих підприємств. Відділ розробляє та затверджує в установленому порядку нормативно-технічну документацію на продукцію, що виробляється на підсобних промислових підприємствах і промислах. До його компетенції віднесена участь в розробці нових технологічних комплексів машин і обладнання малої потужності для переробки сільськогосподарської сировини. Ним вивчається ринок збуту продукції і вносяться пропозиції щодо розширення асортименту і переорієнтації виробництва щодо випуску товарів підвищеного попиту, сприяє забезпеченню підсобних промислових підприємств і промислів обладнанням, запасними частинами та матеріалами.+++ Підсобні промислові підприємства (цехи) і промисли організовуються в колективних і державних сільськогосподарських підприємствах, міжгосподарських організаціях, інших агропромислових формуваннях на правах їх виробничих підрозділів з метою забезпечення більш повної зайнятості і закріплення робочої сили, зміцнення фінансового стану господарств, підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва, покращення використання матеріальних і місцевих сировинних ресурсів, прискорення соціального розвитку села.При необхідності підсобні промислові виробництва створюються на міжгосподарській основі як безпосередньо в одному із господарств-учасників, так і на самостійному балансі.На міжгосподарській основі також організовуються спеціалізовані лісогосподарські підприємства і дільниці для ведення лісового господарства та комплексного використання лісових ресурсів в лісах, переданих в постійне користування сільськогосподарським підприємством.Крім того, підприємство може створювати підсобні виробництва на основі кооперації з промисловими підприємствами, об’єднаннями, торговельними, постачальницькими та іншими організаціями, а також створювати із зарубіжними партнерами спільні підприємства.Підприємства, які створили підсобні промислові підприємства і промисли:а) закріплюють за ними обладнання, транспорт, інвентар, будівлі та інше майно, а при необхідності і земельні площі;б) забезпечують підсобні виробництва нормативно-технічною документацією;в) затверджують економічно доцільну структуру виробництва продукції;г) здійснюють заходи по забезпеченню їх матеріально-технічними ресурсами, як лімітованими, так і децентралізованими і придбаними на прямих зв’язках;

д) закупляють в інших господарствах і у населення залишки сільськогосподарської продукції, а також дикоростучі ягоди, гриби для наступної їх переробки, в тому числі і на давальницьких умовах;е) забезпечують своєчасне обновлення машин і механізмів з метою підвищення технічної оснащеності підсобних виробництв;є) здійснюють заходи по покращенню умов праці, дотриманню правил технічної-безпеки, вимог виробничої санітарії і протипожежної безпеки.Підсобне промислове підприємство реалізує свою продукцію та надає послуги підприємствам, організаціям і громадянам за цінами і тарифами, що встановлюються ним самостійно, або на договірній основі.

71. Правове забезпечення безпечності та якості сільськогосподарської продукції в Україні.

На сьогодні в Україні прийнято достатню кількість нормативно-правових актів з аграрних питань, зокрема у сфері правового регулювання якості та безпечності сільськогосподарської продукції. Проте основу аграрного права становлять єдині правові принципи, які близькі за змістом у більшості їх правових інститутів.Аграрне законодавство України є концентрованим відображенням тих змін та процесів, що відбуваються в аграрній сфері нашої країни. Тому суттєвий вплив на стан аграрного законодавства здійснюють, перш за все, зміни в економіці, що визначають напрями правового регулювання суспільних відносин в аграрному секторі. Незважаючи на проведення аграрної та земельної реформи, сільське господарство України залишається галуззю національної економіки, що потребує змін у напрямку підвищення його конкурентоспроможності, забезпечення ефективності технологічних процесів виробництва продукції та необхідного рівня її якості, зберігання та переробки.Однією з причин, що стримують розвиток аграрної сфери є недосконалість аграрного законодавства, яке, по-перше, складається з великої кількості нормативно-правових актів, що мають різну юридичну силу; по-друге, значний відсоток законодавства складають відомчі нормативно-правові акти; по-третє, в аграрному законодавстві присутні правові норми, що належать до інших галузей права; по-четверте, певна частина відомчих нормативно-правових актів містить правові норми, що суперечать законам. В цілому вказані недоліки ускладнюють практику застосування аграрного права та знижують рівень правового забезпечення проведення реформ в аграрній сфері.Як показує практика для удосконалення законодавства часто використовується його систематизація у вигляді інкорпорації, консолідації або кодифікації. При інкорпорації форми законодавства лише упорядковуються, а зміст його залишається таким самим. Консолідація - об'єднання нормативних актів, виданих у різний час з одного й того ж питання, але зосереджених у різних актах у новий єдиний акт зведеного характеру. Такий акт є новим за формою, але не за змістом тому, що консолідація сприяє удосконаленню лише форми законодавства, не змінюючи його по суті. Кодифікація - усяка діяльність щодо об'єднання законодавства в укрупнені акти, кодекси. Тобто це такий спосіб систематизації законодавства, при якому упорядкування форми раніше виданого законодавства провадиться поряд з удосконаленням його змісту по суті. Таким чином, ліквідуються прогалини в законодавстві, переглядаються нормативні приписи, що застаріли або не виправдали себе, законодавство доповнюється новими положеннями [1, с. 23].Серед недоліків сучасного аграрного законодавства можна виділити ряд найбільш вагомих:- аграрне законодавство складається з великої кількості нормативно-правових актів, що мають різну юридичну силу;- значну частину законодавства складають відомчі нормативно-правові акти; - "розкиданість" аграрно-правових норм по законодавчих і підзаконних актах, що належать до інших галузей права;- певна частина підзаконних нормативно-правових актів містить правові норми, що суперечать актам вищої юридичної сили; - правові норми багатьох законів мають декларативний характер, тому не завжди реалізовуються на практиці [3, с.100].В цілому зазначені недоліки ускладнюють практику застосування норм аграрного права та знижують рівень правового забезпечення проведення реформ в аграрній сфері. Особливо важливою сьогодні є проблема кодифікації аграрного законодавства.Зауважимо, що жоден із науковців не відкидає необхідності прийняття єдиного кодифікованого акта аграрного законодавства як нагальної потреби часу. Водночас у сучасній аграрно-правовій науці існують різні погляди щодо форми, змісту, суті і назви такого кодифікованого акта. Так, в юридичній науці обґрунтовується точка зору щодо необхідності прийняття Аграрного кодексу України [2, c.57].Натомість, Н.І.Титова висунула ідею кодифікації аграрного законодавства шляхом прийняття Основ аграрного законодавства України. Вчена визначила коло суспільних відносин, які потрібно врегулювати таким кодифікованим актом [5, с.7].  Ідею щодо необхідності прийняття Основ аграрного законодавства України підтримує також Н.О.Багай. На її думку, така форма кодифікованого акта відображатиме принципові риси аграрного законодавства України, зокрема його комплексний, інтегрований та спеціалізований характер [4, с. 112].Важливим є також відображення в структурі Аграрного кодексу питань правового регулювання якості та безпеки сільськогосподарської продукції, як базового фактору конкурентоспроможності агропромислового виробництва. При цьому доцільним є докладна правова регламентація таких елементів як державне регулювання якості та безпеки сільськогосподарської продукції; стандартизація, сертифікація та метрологія; забезпечення ефективного використання природно-ресурсного потенціалу та можливості виробництва екологічно-чистої продукції; державний контроль; відповідальність щодо порушення норм законодавства та ін. Необхідним є також врахування особливостей правового регулювання виробництва сільськогосподарської продукції на галузевому рівні.Адже найбільш специфічним, особливим об’єктом серед інших об’єктів внутрішніх аграрних правовідносин виступає саме сільськогосподарська продукція [6, с. 418].Однак, якою б не була форма кодифікованого акта аграрного законодавства, незаперечним залишається факт необхідності його прийняття для заповнення прогалин у законодавстві, виявлення зайвих нашарувань та усунення

суперечностей між нормативно-правовими актами. Прийняття такого нормативного акта дасть змогу селянину легше зорієнтуватися в такому чисельному і недостатньо структурованому масиві актів різної юридичної сили, що регулюють відносини в  агропромисловому комплексі.Крім того, як справедливо відзначають науковці, для підвищення ефективності законодавчого регулювання аграрних відносин необхідно:- визначити перспективи розвитку аграрної сфери економіки України;- розробити найближчі, короткострокові та стратегічні напрями розвитку аграрного законодавства України;- запровадити умови та механізм ефективної реалізації аграрного законодавства України; - удосконалити нормативно-правову базу функціонування АПК; - вивчити досвід країн Європейського союзу по розробці аграрного законодавства;- адаптувати аграрне законодавство відповідно до вимог СОТ [7,c.128]. Також необхідно зазначити, що завданням держави у сфері вдосконалення правового регулювання безпечності і якості сільськогосподарської продукції є розроблення та впровадження системи контролю за виконанням усіма учасниками аграрного ринку вимог нормативних документів, технічних регламентів, пов’язаних з безпечністю і якістю сільськогосподарської продукції та створення дієвого механізму притягнення до відповідальності виробників за неякісну та небезпечну харчову продукцію.Лише після реалізації наведених пропозицій є можливим створення ефективної нормативно-правової бази, яка відповідатиме вимогам сучасності. Підсумовуючи, можна зазначити, що реалізація потенціалу України, як аграрної держави, значною мірою залежить від удосконалення аграрного законодавства. При цьому доцільним є проведення його систематизації шляхом розробки кодифікованого акта аграрного законодавства, вдосконалення нормативно-правової бази функціонування АПК з урахуванням галузевої специфіки правового регулювання виробництва окремих видів сільськогосподарської продукції та забезпечення належного рівня її якості і безпеки

72. Конституційні та законодавчі основи договірних відносин у сфері виробництва і реалізації сільськогосподарської продукції.

Питання про договори в сільському господарстві є одним зі спірних і проблемних у науці аграрного права, але в будь-якому ра¬зі слід мати на увазі, що аграрно-правові договори є предметом са¬ме аграрного права1. При цьому, як вважають науковці, у законо-давстві важливо повно відобразити специфіку сільськогосподар-ського виробництва та сільськогосподарських договорів. Специфі¬ка договірних відносин у цій галузі виявляється в кожному струк-турному елементі договору (предмет, сторони тощо)2. Світовий дос¬від доводить, що сільське господарство без державного регулюван¬ня, спеціально орієнтованого на захист його майнових інтересів, без створення системи підтримки не може ефективно функціону¬вати, оскільки воно є галуззю з підвищеним виробничо-господар¬ським ризиком. Виробничий процес у ньому навіть в умовах най-вищого рівня науково-технічного та сервісного забезпечення кон-тролюється людиною не повністю. Державне регулювання має бу-ти орієнтовано також на охорону земель від надмірної експлуата¬ції, стримування перевиробництва з одночасним збереженням від-повідного рівня життя того, хто працює в сільському господарстві. У розвинутих країнах важливість створення "привілейованого" стану сільського господарства усвідомлена суспільством, визнана тео-ретично, реалізована в законодавстві та здійснюється на практиці. Пе-рерозподіл національного доходу для підтримування аграрного секто¬ра є певним навантаженням для населення, але в кінцевому підсумку від стимулювання сільського господарства матиме вигоди й споживач3.Такий "привілейований" стан сільського господарства спричинив впровадження політики аграрного протекціонізму. Вона здійснюєть¬ся у вигляді системи державних заходів, спрямованих на стимулюван¬ня національного сільського господарства та захист національного ринку від імпорту. Концептуальною основою державної підтримки сільського господарства є визнання його стану хронічно невигідним у системі товарних зв'язків в економіці. За радянських часів сільське господарство було, можна сказати, донором промисловості та міста. Його внесок у національний доход на 1990 р. майже вдвічі перевищу¬вав державні вкладення в нього. Необхідність системи підтримуван¬ня сільського господарства держана політика ігнорувала. Останніми десятиріччями окремі елементи концепції такого підтримування сіль¬ського господарства дістала своє відображення в законодавстві. Пер¬шим кроком до створення режиму сприяння агрокомплексу в Укра¬їні став Закон України від 17 жовтня 1990 р. "Про пріоритетність со¬ціального розвитку села та агропромислового комплексу в народно¬му господарстві України"(в редакції Закону від 15 травня 1992 р.), яким визначаються умови, зміст і межі пріоритетності розвитку соці¬альної сфери села та агропромислового комплексу в структурі народ¬ного господарства1. Вищезазначене підтверджую тезу, що галузь сіль¬ського господарства є важливою серед інших. Питання національної безпеки зобов'язують державу створити особливі умови розвитку ці¬єї сфери, що має позначитися на її правовому регулюванні. За умо¬ви забезпечення реалізації свободи обрання форм господарювання на землі це має обмежити, а в окремих випадках виключити можливість безмежної дії ринкових механізмів та свобод, зокрема щодо забезпе¬чення свободи договорів у сільському господарстві.Останнім часом поширилась думка, що сільське господарство природно перейде до ринку на основі вільного встановлення цін на власну продукцію. Світовий досвід доводить інше: ринкові механіз-ми недостатні для ефективного функціонування агрокомплексу, що потребує протекціонізму, захисту від мінливості та стихій рин¬ку. Без цього сільське господарство не може обійтися через фак¬тичну нерівність у взаєминах із промисловими, фінансовими та торговельними партнерами. У жодній із розвинутих країн не відмо-вились від закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію, в яких враховується певний рівень витрат фермера.Тому, кажучи про предмет аграрно-правового регулювання до-говірних відносин, слід зробити застереження. Аграрне право не визначає загальні положення про договори, правочини; всі аграр¬но-правові договори підпорядковуються загальним правилам ци-вільного законодавства. Аграрне право визначає особливості їх правового регулювання.

Враховуючи, що аграрне право є галуззю комплексною, яка містить норми як приватного, так і публічного права, законода¬вець, конструюючи її механізми, зобов'язаний в її рамках знайти "золоту середину" — взяти до уваги як індивідуальні інтереси, так і колективні, тобто національні інтереси всієї України щодо забез-печення національної безпеки. Оскільки Конституцією України закріплено як загальний принцип — невтручання в сферу господарювання, аграрне законо-давство має встановити принципи та засади особливостей держав-но-правового регулювання відносин у галузі сільського господарс-тва. Водночас, одним із пріоритетних напрямів державної політики аграрного протекціонізму має бути турбота про селянина. На сьо-годні українське законодавство не має загальних засад регулюван¬ня державою відносин у сфері економіки в цілому і сільському гос-подарстві зокрема, але такі події, як зернова криза, що охопила Ук-раїну 2003 р., примусять українських законодавців та урядовців пе-реглянути свої підходи до державного управління цією галуззю, припинити розглядати селянина виключно як на платника подат¬ків та постачальника продовольства; тим більше, що за усіх часів сільське населення було та є генофондом нації.Криза, що охопила сільське господарство у зв'язку з неефек-тивністю існуючих форм господарювання на селі, породила оману про те, що проста зміна цих форм господарювання автоматично дозволить подолати всі кризові явища. Реформування форм госпо-дарювання на селі дасть змогу створити лише передумови до аграр-ної реформи. Це означає, що земельна реформа є першим, скорі¬ше підготовчим етапом дальшої аграрної реформи. А ця реформа вимагатиме величезних інвестицій.Сільському господарству потрібне насіння нових, більш про-дуктивних рослин, нові технології у сфері агрономії, нова техніка, і, нарешті, нові технології у сфері організації його управління (ме-неджменту). Мінімальні передумови цих бажаних перетворень, найближчими роками має створити Українська держава. При цьо¬му необхідно враховувати, що суб'єктам нових форм господарю¬вання на селі бракує як сучасних економічних, так і правових знань, що також негативно позначається на ефективності галузі за-галом. І договори в сільському господарстві є тим правовим інстру-ментом, за допомогою кваліфікованого використання якого на се¬лі можуть відбутися зазначені перетворення.

73. Поняття та види аграрно-договірних зобов’язань з виробництва і реалізації сільськогосподарської продукції.

За умов становлення i розвитку ринкових вiдносин аграрнi пiдприємцi рiзних форм власностi та органiзацiйноправових форм господарювання як субєкти господарювання вступають у вiдносини зi споживачами їхньої продукцiї (робіт та послуг), мiж собою, з постачальниками, банками, iнвесторами, бiржами, пiдприємствами агросервiсу, а також iз будьякими iншими субєктами пiдприємницької дiяльностi з метою одержання вiд цього прибутку. Юридичним засобом iправовою формою регулювання цих вiдносин є договiр. Договiр є головною правовою формою регулювання зовнiшнiх i внутрiшнiх пiдприємницьких, зокрема виробничогосподарських, вiдносин аграрних пiдприємцiв як виробників товарної маси продуктiв харчування i сировини рослинного i тваринного походження. Вiн використовується субєктами агробiзнесу в разi потреби врегулювання їхнiх вiдносин з iншими легальними субєктами пiдприємництва. Основою правосубєктностi кожного аграрного пiдприємця є як загальнi цивiльно-правовi засади, так i конкретнi правовi норми, що стосуються кожної зi сторiн указаних договiрних вiдносин. Так, Законом "Про пiдприємництво" (ст. 2) субєктами агробiзнесу в Українi визнаються всi юридичнi особи (незалежно вiд форм власностi) та фiзичнi право- i дiєздатнi особи (незалежно вiд громадянства). Згiдно зi статтями 19-21 Закону "Про селянське (фермерське) господарство", ст. 21 Закону "Про пiдприємства в Українi", ст. 14 Закону "Про колективне сiльськогосподарське пiдприємство" субєкти аграрного пiдприємництва всiх форм власностi та органiзацiйно-правових форм господарювання надiленi правомочнiстю налагоджувати пiдприємницькi звязки в усіх сферах дiяльностi на пiдставi договорiв. Правовою основою 532 РоздiлХХУдоговiрної правосубєктностi аграрних пiдприємцiв зi статусом юридичної особи, крiм наведених вище правових норм законiв України, є також такий локальний правовий акт, як статут кожного окремо взятого субєкта агробiзнесу, якимвизначенi його завдання, предмет i види підприємницької дiяльностi та правомочнiсть щодо укладання господарськихдоговорiв. Договiрна правоздатнiсть кожного окремо взятого суб’єкта аграрної дiяльностi визначається, по-перше, н -шкошiх України, по-друге, в пiдзаконних президентських та урядових актах, по-третє, в статутах аграрних iвдприємцiв, якi мають статус юридичної особи. З прийняттям в Українi законодавчих i пiдзаконних актiв, орiєнтованих на створення ринкових вiдносин, аграрнi пiдприємцi набули практично необмеженої договiрної правоздатностi. Так, Законами "Про пiдприємництво" (ст. 5), "Про пiдприємства в Українi" (ст. 21), "Про господарськi товариства" (ст. 1), "Про селянське (фермерське) господарство" (ст. 19), "Про колективне сiльськогосподарське пiдприємство" (ст. 14) визначено, що будь-якi приватнi, колективнi, державнi, спiльнi та iншi аграрнi товаровиробники як пiдприємцi мають гарантоване державою право вступати в договiрнi вiдносини з будьякими державними, кооперативними, приватними i громадськими пiдприємствами та з окремими громадянами, а також самостiйно обирати партнерiв, у тому числi й iноземних, дляукладання i виконання договорiв.2. Аграрне товаровиробництво характеризується багатогалузевiстю. Кожна з його галузей являє собою виробництвопевного гатунку i видiв продуктiв харчування та сировини рослинного i тваринного походження. Виробництво цих продуктiв i сировини потребує вiдповiдного виробничого забезпечення, виробничо-тсхиiчного та iншого обслуговування.Своєрiднiсть продуктiв i сировини, що виробляються внаслiдок здiйснення рiльництва, рибальства, мисливства, зумовлює характер пiдприємницьких договiрних вiдносин, повязаних iз порядком, правовими формами та умовами їхреалiзацiї. Зазначенi виробничо-господарськi та iншi чинники породжують i визначають рiзновиди предмета господарсько-договiрних звязкiв, учасниками яких є аграрнi пiдприємцi як виробники цих продуктiв харчування i сировини. Специфiка аграрно-договірного зобов’язання предмета доцовiрних зобовязань позначається на змiстi конкретного родзу (групи) i виду договорiв, тобто на тих конкретних правах i обовязках, котрi передбачаються конкретним договором даля кожної з його сторiн. Певне юридичне значення для характеристики правової природи i класифiкацiї договiрних зобоввязань мають особливостi правового становища кожної зi створiн як субєкта договiрних правовiдносин. Залежно вiд наведених ознак можна вирiзнити основнi групи договорiв (див. схему 7), що застосовуються

в аграрному пiдприємiництвi та закрiплюють зобовязання у цiй сферi: фiнансов-ого та матерiального забезпечення виробничої дiяльностi, зокрема з приводу матерiально-технiчного, електроенергетичного та фiнансово-кредитного забезпечення субєктiв аграрного пiдприємництва; надання послуг (ссрвiсу)ь субєктам аiграрного пiдприємництва, зокрема з приводу виробничо-технiчного, мелiоративного (культуртехнiчного, гiдромелiоративного, агрохiмiчного обслуговування); реалізації вироблених продуктiв харчування i сировини рослинного i тваринного походження; наукового забезпечення аграрних пiдприємцiв (запровадження наукових розробок, сортового насiння, ноїих порiд худоби, птицi та риби тощо).

74. Правові форми реалізації сільськогосподарської продукції.

Реалізація сільськогосподарської продукції опосередковується договорами на її реалізацію, що укладаються безпосередньо між виробниками різних організаційно-правових форм господарювання, особистими підсобними господарствами та споживачами і заготівельниками. Застосування договірних умов реалізації забезпечуються свобода волевиявлення сільгосптоваровиробників у виборі виду договорів на реалізацію виробленої продукції, у розробленні змісту умов і порядку укладання договорів та їх виконання.До таких договорів, що опередковують переміщення сільськогосподарської продукції відносять договір купівлі-продажу сільськогосподарської продукції який укладається безпосередньо між виробником і споживачем. Відносини між ними регулюються ст. 713 ЦК. Згідно з цієї статті за договором контрактації виробник зобов’язується виробити і передати заготівельникові продукції у власність вироблену ним продукцію обумовлені в договорі строки у кількості та асортименті, передбачених договором, а контракт зобов’язується сприяти виробникові у виробництві ним сільгосппродукції, прийняти та оплатити її за узгодженими цінами.

75. Правове регулювання біржового сільськогосподарського ринку.

В Україні відродження біржової торгівлі в 90-ті роки започатковувалось при відсутності єдиного правового поля для такої діяльності. Біржова торгівля в Україні відроджувалася за відсутності спеціальних законів, тому в біржовій діяльності використовувалися переважно підзаконні акти. Біржова діяльність в Україні регулюється відповідно до чинного законодавства і здійснюється у взаємодії двох регуляторів, які органічно поєднуються і взаємодоповнюються:

- регулювання біржової діяльності з боку держави;- регулювання, або, як прийнято називати, регламентація, з боку власне біржі чи біржового ринку.

В Україні відродження біржової торгівлі в 90-ті роки відбулося за відсутності єдиного правового поля для такої діяльності. Проте 10 грудня 1991 р. було прийнято Закон України "Про товарну біржу", який визначив правові умови створення та діяльності товарних бірж на території країни. Він став основним документом, що регулює юридичну сторону створення товарної біржі.Отже, Законом України "Про товарну біржу" біржам забороняється займатися комерційною діяльністю і одержувати від цього прибуток. Таке формулювання у правовому становищі біржі дещо змінило її статус. Особливе місце в системі реалізації сільськогосподарської продукції український законодавець відводить біржовим договорам, розвиток який покладається на спеціалізовані аграрні біржі . Останнім часом зростає роль біржової торгівлі сільськогосподарською продукцією, під час якої укладаються відповідні біржові договори. Створення системи спеціалізованих аграрних бірж започатковано Указом Президента України від 18 січня 1995 р. № 63/95 «Про заходи щодо реформування аграрних відносин», яким було передбачено організацію та проведення на Українській міжбанківській валютній біржі торгів ф'ючерсними та форвардними контрактами під закупівлю сільськогосподарської продукції та продуктів її переробки із залученням до цього комерційних банків як агентів-брокерів, з подальшим проведенням таких торгів на спеціалізованих товарних біржах. На сьогодні сформувалась досить потужна нормативна база, яка стосується біржової торгівлі сільськогосподарською продукцією. Формуються правові інститути, які стосуються виключно специфічних питань ринку сільськогосподарської продукції. Це дає можливість говорити про наявність такого специфічного виду зобов’язань як договір на реалізацію сільськогосподарської продукції через біржові торги. Особливості цього виду зобов’язань полягають зокрема у тому, що біржові договори укладаються з дотриманням спеціальної процедури, яка регулюється не тільки нормами цивільного права, а й нормами інших галузей. Варто визначити біржові угоди як особливий вид договорів на реалізацію сільськогосподарської продукції. Разом з тим, на нашу думку такі угоди слід вважати різновидністю договорів купівлі продажу сільськогосподарської продукції.Біржовий договір (контракт) вважається укладеним з моменту його реєстрації біржею. Біржовий договір (контракт), зареєстрований на біржі, не підлягає нотаріальному посвідченню, крім випадків, коли воно здійснюється за домовленістю сторін. Однією з форм реалізації сільськогосподарської продукції в розвинутих країнах є продаж з використанням біржових торгів. Слід зазначити, що у світовій практиці, в тому числі в Україні, набуває розвитку біржова торгівля. Товарна біржа не займається комерційним посередництвом і не має на меті одержання прибутку. Однією з основних функцій біржової торгівлі є формування ринкових цін. Діяльність товарних бірж В Україні регламентується Законом України "Про товарну біржу" від 10.12.1991 р. Крім того, правила біржової торгівлі сільськогосподарською продукцією врегульовані Типовими правилами біржової торгівлі сільськогосподарською продукцією, затвердженими наказом Міністерства сільського господарства України, Мінекономіки та Мінфіну України від 03.04.1996 р. № 103/44/62.Аграрні товаровиробники реалізують сільськогосподарську продукцію на основі і інших договорів. Так, реалізація вирощеної аграрної продукції може здійснюватись за договором купівлі-продажу безпосередньо зі складу аграрного товаровиробника, з поля, з транспортного засобу самим виробником або через власні крамниці, лотки, а також через товарні біржі, торгові доми, продовольчі державні і приватні крамниці тощо. Продукція переробки реалізується аграрними товаровиробниками за договорами поставки.Законодавство України регламентує реалізацію сільськогосподарської продукції і за договором комісії, і шляхом міни.

Наведені форми реалізації продукції аграрними товаровиробниками є законними способами здійснення ними своїх правомочностей щодо вільного розпорядження своєю власністю - сільськогосподарською продукцією та сировиною, у тому числі переробленою продукцією як власного виробництва, так і придбаною в інших аграрних товаровиробників на законних підставах.

76. Біржові угоди з сільськогосподарською продукцією.

У зв’язку з активізацією біржового ринку сільськогосподарської продукції необхідно було чітко визначити напрямки його подальшого розвитку.З урахуванням цього в Українській аграрній біржі під керівництвом автора була розроблена концепція організації біржового сільськогосподарського ринку.   Була прийнята постанова КМУ «Про концепцію розвитку   біржового ринку сільськогосподарської продукції» від 5 серпня 1997 р. N   848, якою і була схвалена відповідна Концепція.         На наведеній нижче моделі біржовий сільськогосподарський ринок показано як взаємопов’язану систему державних, біржових та інших структур і учасників сільськогосподарського ринку. Основу моделі становлять Міністерство сільського господарства і продовольства (зараз – Мінагрополітики та продовольства!), його обласні і районні управління, Українська аграрна біржа, регіональні біржі (аграрні секції), торгові доми (районні, міжрайонні, міські).Структура організації передбачає взаємозв’язок бірж, які діють в аграрній сфері, через обмінінформацією та координацію торгів у режимі реального часу з урахуванням регіональних особливостей таспеціалізації; створення гарантійного товарного та фінансового механізму стимулювання учасниківсільськогосподарського ринку для проведення торгів безпосередньо в сільських районах за правилами, яківизначають торгові доми; участь держави у створенні, функціонуванні та розвитку біржовогосільськогосподарського ринку як гаранта дотримання законності через структури Мінагрополітики.Українська аграрна біржа• організація проведення торгів великими оптовими партіями сільськогосподарської продукції,форвардних і ф’ючерсних торгів стандартним товаром;• створення (оренда, викуп) та організація роботи сертифікованих біржових складів;• обробка і надання Мінсільгосппроду інформації з біржових торгів через мережу своїх філій,представництв;• організація проведення спеціалізованих і міжрегіональних торгів спільно з регіональними біржами;• забезпечення умов для державного регулювання та контролю цін, експорту сільгосппродукції,внутрішнього виробничого балансу через єдиний біржовий механізм.Регіональні біржі• організація проведення спотових і форвардних торгів середньооптовими партіями сільгосппродукціївідповідно до єдиних біржових правил;• взаємодія на договірних умовах з аграрною біржею, її філіями та представництвами, створеннянеобхідних умов для контролю за біржовими операціями з сільгосппродукцією;• взаємодія з районними і міжрайонними торговими домами в питаннях організації біржового товару.Торгові доми• збирання інформації про реальний стан локального (районного, міжрайонного) ринкусільгосппродукції, антидемпінговий та інший контроль з боку місцевих органів самоврядування;• надання покупцям (брокерам) документів про наявність товару із сертифікатом якості і гарантієювідвантаження;• формування районних лотів сільгосппродукції, що виставляється на торги, узгодження цін та іншихумов, забезпечення збирання та відвантаження сільгосппродукції покупцями;• забезпечення розрахунків з пайовиками торгового дому з урахуванням інтересів товаровиробників,споживачів сільгосппродукції та постачальників матеріальних ресурсів для села;• організація та контроль місцевих товарообмінних операцій на компенсаційній основі з дотриманнямпаритету цін і відповідальності за зобов’язаннями учасників

77. Договірне регулювання відносин у сфері заставної закупівлі зерна.

Міністерство агрополітики 11.06.2002 р. видало наказ № 156  «Про затвердження Примірної форми договору про заставну закупівлю зерна в сільськогосподарських товаровиробників»ЗУ «Про державну підтримку с/г»   визначає поняття заставної закупівлі як зарахування до держ інтервенційного фонду об’єкта держ цінового регулювання – предмета застави у разі, якщо бюджетна позика та/або плата за її використання не були погашені у строк, передбачений договором.Постановою КМУ від 6 серпня 2008 р. № 705 запроваджено режим державних заставних закупівель майна:Аграрний фонд оприлюднює у засобах масової інформації відомості про розміри бюджетних позик.Виробник зерна, яке є об’єктом державного цінового регулювання, що виявив бажання отримати бюджетну позику (далі — позичальник), подає Аграрному фонду або його регіональному відділенню заявку необхідні документи: виписку з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців; копію свідоцтва про реєстрацію платника податку на додану вартість; подвійне складське свідоцтво; посвідчення про якість зерна (сертифікат якості Державної хлібної інспекції).

Аграрний фонд протягом п’яти робочих днів після надходження заявки та документів приймає рішення про надання або про відмову в наданні бюджетної позики та інформує про це позичальника.Рішення про надання бюджетної позики приймається за умови наявності у державному бюджеті коштів.Позичальник протягом п’яти робочих днів після надходження повідомлення про надання бюджетної позики забезпечує доставку зерна на сертифікований зерновий склад, укладає з Аграрним фондом кредитний договір та передає йому подвійне складське свідоцтво.Кредитний договір укладається на строк, визначений сторонами у договорі, але не більш як на один маркетинговий період.Аграрний фонд здійснює перерахування коштів державного бюджету для надання бюджетної позики протягом трьох операційних днів після підписання кредитного договору відповідно до Порядку обслуговування державного бюджету за видатками та операціями з надання та повернення кредитів, наданих за рахунок коштів державного бюджету, затвердженого в установленому законодавством порядку.Аграрний фонд забезпечує ведення обліку зерна, що надійшло як застава відповідно до кредитного договору.У разі коли позичальник до закінчення строку, встановленого сторонами, звертається до кредитора із заявою про добровільний продаж об’єкта застави до державного інтервенційного фонду на умовах погашення фінансових зобов’язань, що передбачені кредитним договором, кредитор має право придбати такий об’єкт на умовах, передбачених зазначеним договором.

Кризові явища на ринку зерна в Україні спонукали законодавця вишукувати механізм стимулювання сільського товаровиробника до збільшення обсягів вироб., з одного боку, а з іншого — створити механізм забезпечення стабільності та державної підтримки цієї галузі національної економіки.Отже, заставні закупівлі сільгосп. продукції є новим інструментом, який є характерним саме для аг. законод., оскільки найбільш повно враховує та встановлює баланс між індивідуальними інтересами та інтересами суспільства в цілому.Сутність заставних закупівель полягає ось у чому. Згідно з ч. З ст. 52 Закону У. від 4 липня 2002 р. "Про зерно та ринок зерна в Україні", до 31 березня відповідного поточного року у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів У., затверджуються заставні ціни на зерно, тобто на зерно майбутнього врожаю. Заставна ціна зерна (ціна підтримки) — це гарантована державою ціна зерна, яка відшкодовує середньогалузеві нормативні витрати та забезпечує мінімальний прибуток, достатній для відтворення вироб..прибуток, достатній для відтворення вироб..Після затвердження заставних цін на зерно врожаю певного року відповідно до ст. 61 цього Закону Державний агент із забезпечення заставних закупок зерна, яким призначено розпорядженням Кабінету Міністрів У. від 21 червня 2003 р №374-р. ДАК "Хліб У.", та уповноважені із забезпечення заставних закупок зерна до 1 липня поточного року повідомляють у засобах масової інформації чи спеціальних виданнях про обсяги закупівель заставного зерна та заставні ціни. Сільськогосподарські товаровиробники, які виявили бажання укласти договір заставних закупок зерна, направляють відповідну заявку Державному агенту із заб. Зас. Зак. зерна або уповноваженому із заб. зас . Зак. зерна. Державний агент із заб. Зас. Зак. зерна або уповноважений із забезпечення заставних закупок зерна протягом 5 днів після отримання заявки повідомляє сільгосп. товаровиробника про її прийняття або відхилення. У повідомленні про прийняття заявки Державний агент із забезпечення заставних закупок зерна або уповноважений із забезпечення заставних закупок зерна вказує також місцезнаходження зернового складу, до якого сільськогосподарський товаровиробник повинен доставити зерно за свій рахунок.За ст. 47 зазначеного Закону, сільськогосподарські товаровиробники, здійснюючи заставні закупки зерна на підставі укладених договорів заставних закупок зерна, передають зерно зерновим складам, які приймають його на зберігання згідно з укладеними договорами з Державним агентом із забезпечення заставних закупок зерна або уповноваженим із забезпечення заставних закупок зерна, а останні протягом 3 банківських днів перераховують сільськогосподарським товаровиробникам плату за нього в повному обсязі за заставною ціною.

78. Договірне регулювання відносин у сфері складського зберігання зерна.

Зернова галузь — пріоритетна в сільському господарстві. Від неї залежить продовольча безпека держави, а від ефективно діючого ринку зерна — подальший успіх аграрної реформи. Саме тому в Україні сформовано правовий інститут ринку зерна. Важливе місце в системі правового регулювання ринку зерна посідає Закон України від 4 липня 2002 р. «Про зерно та ринок зерна в Україні». Згідно з ним зерном є плоди зернових, зернобобових та олійних культур, використовувані для харчових, насіннєвих, кормових і технічних цілей.Закон регулює порядок зберігання зерна. Власники зерна мають право укладати договори складського зберігання зерна на зберігання зерна в зернових складах з отриманням складських документів на нього, а також зберігати його у власних зерносховищах. Приймаючи зерно на зберігання, зерновий склад зобов’язаний зробити аналіз його якості, вживати всіх заходів, передбачених чинним законодавством і договором складського зберігання зерна, для забезпечення схоронності зерна, переданого йому на зберігання.Видача зерна володільцеві складського документа на зерно здійснюється в обмін на виписані на це зерно складські документи (подвійне складське свідоцтво, просте складське свідоцтво чи складська квитанція).Закон встановлює вимоги до обігу складських документів. Порядок випуску бланків складських документів на зерно, їх передачі та продажу зерновим складам затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 11 квітня 2003 р. № 510. Кожна зі сторін договору складського зберігання зерна під час відвантаження зерна має право вимагати перевірки його якості. Витрати, пов’язані із проведенням такого аналізу, бере на себе сторона — ініціатор. Перевірки. Зерновий склад є складом загального користування і зобов’язаний приймати на зберігання зерно від будь-якої особи.

Договір складського зберігання зерна є публічним; типова форма його затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 1  квітня 2003 р. № 510. За цим договором, зерновий склад зобов’язується за плату зберігати зерно, передане йому суб’єктом ринку зерна. Договір складського зберігання зерна укладається в письмовій формі, що підтверджується видачею власнику зерна складського документа.Якщо за договором складського зберігання зерновий склад має право розпоряджатися ним (або його частиною), то відносини сторін базуються на правилах про позичку. Порядок повернення зерна обумовлюється окремо в договорі його зберігання. Зерновий склад зобов’язаний зберігати зерно протягом строку, встановленого договором. Якщо строк зберігання зерна договором складського зберігання зерна не встановлений і не може бути визначений умовами цього договору, зерновий склад зобов’язаний зберігати зерно до подання поклажодавцем вимоги про його повернення. Якщо зберігання зерна припинилося достроково не з вини зернового складу, він має право на відшкодування понесених витрат. Якщо поклажодавець після закінчення строку дії договору складського зберігання зерна не забрав зерно назад, він зобов’язаний внести плату за весь фактичний час його зберігання. Договором складського зберігання зерна може бути передбачене безоплатне зберігання зерна. Кабінет Міністрів України встановлює граничний рівень плати (тариф) за зберігання зерна, що придбане за кошти державного бюджету.Зерновий склад, який зобов’язався взяти зерно на зберігання у передбачений договором строк, не має права вимагати передання йому цього зерна на зберігання. Власник зерна, який не передав його на зберігання у визначений договором строк, зобов’язаний відшкодувати зерновому складу завдані збитки. Поклажодавець зерна зобов’язаний забрати зерно із зернового складу після закінчення строку його зберігання, а зерновий склад — письмово за 7 днів до закінчення строку зберігання зерна попередити поклажо-давця про закінчення строку зберігання зерна та запропонувати термін його витребування. Якщо поклажодавець у запропонований зерновим складом термін не забрав зерно, склад має право продати останнє на конкурентних засадах. Кошти, одержані від продажу зерна, передаються поклажодавцю за вирахуванням сум, належних зерновому складу, в тому числі його витрат щодо продажу зерна.Зерновий склад повинен повернути поклажодавцеві або особі, визначеній ним як одержувач, зерно в стані, передбаченому договором складського зберігання та законодавством. За втрату, нестачу чи пошкодження прийнятого на зберігання зерна, якщо настав час поклажодавцю взяти це зерно назад, зерновий склад несе відповідальність лише за наявності з його боку умислу чи грубої необережності. Він зобов’язаний на першу вимогу володільця складського документа повернути зерно, навіть якщо передбачений договором строк його зберігання ще не закінчився. У цьому разі володілець складського документа повинен відшкодувати зерновому складу витрати, спричинені достроковим припиненням зобов’язання, якщо інше не передбачено договором. Зернові склади зобов’язані вести реєстр зерна, прийнятого на зберігання.

79. Договірні відносини у сфері виробництва і реалізації цукру.

Дані відносини регулюються ЗУ «Про державне регулювання виробництва та реалізації цукру»,ЗУ «Про встановлення тарифної квоти на ввезення в Україну цукру – сирцю з тростини», 10.11.2006р.,Постанова КМУ 2.06.2000р. «Про деякі питання державного регулювання виробництва та реалізації цукру»,Міжнародна угода «Про цукор» 1992 року.Рішення КСУ від 15.04.2004 «Про визначення мінімальної ціни на цукор».Постанова КМУ «Про регулювання ринку цукру на 2012 рік».Постанова КМУ від 11 квітня 2012 р. N 290 «Про державне регулювання виробництва цукру та цукрових буряків у період з 1 вересня 2012 р. до 1 вересня 2013 року».Закон України «Про державне регулювання виробництва і реалізації цукру» від 17.06.1999. Цей Закон   визначає  правові,  економічні  та  організаційні засади державної політики  щодо  виробництва,  експорту,  імпорту, оптової та роздрібної торгівлі цукром.Закон визначає порядок державного регулювання виробництва цукру та вирощування цукрових буряків.Роздрібна  торгівля  цукром  може  здійснюватися  виключно особами,  які зареєстровані як суб’єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством України.Для  стабільного  забезпечення  потреб  внутрішнього ринку цукром протягом року та недопущення значних сезонних коливань ціни на  нього  визначаються  квартальні  та  місячні обсяги реалізації цукру.Захист   вітчизняних   виробників  від  імпорту  цукру  та продуктів з підвищеним вмістом цукру  здійснюється  відповідно  до законодавства України.Ввезення  цукру  в Україну фізичними особами здійснюється лише в обсягах,  що необхідні для  власного  споживання,  граничні розміри якого визначаються Кабінетом Міністрів України.Заходи  щодо  регулювання  виробництва  і реалізації цукру визначає Кабінет Міністрів України.Заходи щодо регулювання  виробництва  і  реалізації  цукру здійснюють уповноважені Кабінетом Міністрів України органи.Рішення органів, які за дорученням Кабінету Міністрів України здійснюють  заходи  щодо  регулювання  виробництва  та  реалізації цукру,    підлягають    державній   реєстрації   у   встановленому законодавством порядку  і  є  обов’язковими  для  виконання  всіма суб’єктами підприємницької діяльності.Обсяги виробництва цукру, що поставляється на внутрішній ринок України, обмежуються квотою «А». Обсяги виробництва цукру, призначеного для поставок за межі України з метою виконання зобов’язань держави за міжнародними договорами, обмежуються квотою «В». Граничні розміри квот «А» та «В» визначаються щорічно Кабінетом Міністрів України. Для стабільного забезпечення потреб внутрішнього ринку цукром протягом року та недопущення значних сезонних коливань ціни на нього визначаються квартальні та місячні обсяги реалізації цукру.

Ввозити цукор в Україну дозволяється фізичним особам лише в обсягах, потрібних для їхнього власного споживання. Виробництво цукру в Україні з імпортної сировини допускається виключно за умови подальшого вивезення готової продукції у повному обсязі за межі України в терміни, передбачені законодавством.Обсяги закупівлі цукру для задоволення внутрішніх державних потреб, а також для виконання зобов’язань держави за міжнародними договорами визначаються щорічно Кабінетом Міністрів Ук-, раїни. Для задоволення державних потреб цукор закуповують органи (підприємства), уповноважені Кабінетом Міністрів України, за умови попереднього фінансування витрат виробників цукру та цукрових буряків за мінімальними цінами на них. У межах попереднього фінансування зазначених витрат може бути застосовуване державне матеріально-технічне забезпечення виробників цукру та вирощування цукрових буряків.Закон передбачає встановлення мінімальних цін на цукрові буряки і на цукор. Мінімальна ціна на цукрові буряки, які поставляються для виробництва цукру квот «А» та «В», і мінімальна ціна на цукор квоти «А» визначаються щорічно Кабінетом Міністрів України за пропозиціями Мінагрополітики України з урахуванням базисної цукристості. Мінімальна ціна на цукрові буряки, які поставляються для виробництва цукру квот «А» та «В», і мінімальна ціна на цукор квоти «А» встановлюються щорічно до 1 січня поточного року із застосуванням щомісячних індексів інфляції. Мінімальні ціни на цукор і цукрові буряки встановлюються на рівні, що забезпечує прибутковість виробництва відповідних видів продукції. Порядок визначення мінімальних цін на цукрові буряки та цукор затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 2 червня 2000 р. № 868

Україна, яка є найбільшим виробником цукру в світі, наштовхнулася Істотні проблеми, пов'язані з кризою вітчизняної цукрової галузі. Річ у тім, що обладнання на більшості вітчизняних цукрових заводах застаріло, а тому виробництво цукру є нерентабельним. Держава вживає заходів щодо виведення цукрової галузі з кризи. Передумовою для запровадження спеціального державного регулювання ринку цукру було становище, що склалося на цьому ринку: У 1991-1995 pp. середньорічне виробництво цукрових буряків становило 31,3 млн т і цукру 3,6 млн т, тобто скоротилося майже на третину порівняно з попередніми 5 роками. Перехід цукрових заводів на переробку давальницької сировини призвів до зменшення надходження коштів до бюджету, погіршення фінансового стану Цукрових заводів, а також перенасичення внутрішнього ринку цук-Ром. Кредиторська заборгованість цукрових заводів станом на 1 липня 1996 р. сягнула 47 трлн крб. Сума позичених фінансових ре-сУрсів перевищила власні кошти1. Крім того, Україна приєдналася до Міжнародної угоди з цукру 1992 р. У зв'язку з цим в Україні запроваджено особливий режим регулювання ринку цукру, спочатку згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 24 травня 1997 р. № 490 "Про регулювання ринку цукру", а згодом — згідно із Законом України від 17 червня 1999 р. "Про державне регулювання виробництва і реалізації цукру"Цей Закон визначає бурякоцукровий комплекс як сукупність господарюючих суб'єктів усіх форм власності, які вирощують цукрові буряки, переробляють їх на цукор і реалізують його. Регулюється ринок цукру шляхом квотування реалізації виробленого в Україні цукру. При цьому встановлюються квоти 3 видів: квота "А" — річна квота поставки цукру на внутрішній ринок; квота "В" — квота поставки цукру за межі України за міжнародними договорами і квота "С" — цукор, вироблений в Україні понад квоти "А" та "В" і призначений для реалізації його власниками виключно за межа-ми України.Обсяги виробництва цукру, що поставляється на внутрішній ринок України, обмежуються квотою "А". Обсяги виробництва цукру, призначеного для поставок за межі України з метою виконання зобов'язань держави за міжнародними договорами, обмежуються квотою "В". Граничні розміри квот "А" та "В" визначаються щорічно Кабінетом Міністрів України. Обсяги виробництва цукру в межах квот "А" та "В" розподіляються між цукровими заводами Мінагрополітики України, на конкурсних умовах, згідно з Положенням про умови розподілу обсягів виробництва цукру квот "А" і "В" між цукровими заводами на конкурсних засадах, затвердженим наказом Мінагрополітики України від 20 вересня 2000 р. № 186. Розподіл обсягів виробництва цукру в межах квот "А" та "В" здійснюється не пізніше 1 січня поточного року. Положення про порядок формування квот поставки цукру на внутрішній ринок і за міжнародними договорами, визначення та розподіл обсягів вирощування цукрових буряків і виробництва цукру в межах цих квот затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 2 червня 2000 р. № 868. Обсяги вирощування цукрових буряків для виробництва цукру в межах квот "А" та "В" визначаються щорічно Кабінетом Міністрів України або уповноваженим ним органом і розподіляються обласними та районними органами виконавчої влади на конкурсних умовах. Для стабільного забезпечення потреб внутрішнього ринку цукром протягом року та недопущення значних сезонних коливань ціни на нього визначаються квартальні та місячні обсяги реалізації цукру.У межах квоти "В" за заявками підприємств, які експортують цукор, Мінекономіки видає спеціальні дозволи (ліцензії) на реалізацію цукру за межами України згідно з міжнародними договорами та з урахуванням квартальних і місячних обсягів. Реалізація ' цукру квоти "В" здійснюється за цінами, що визначаються міжнародними договорами. Реалізація цукру з квот "В" і "С" на внутрішньому ринку України забороняється. Ввозити цукор в Україну доз-144воляється фізичним особам лише в обсягах, потрібних для їхнього власного споживання. Виробництво цукру в Україні з Імпортної сИровини допускається виключно за умови подальшого вивезення готової продукції у повному обсязі за межі України в терміни, передбачені законодавством.Обсяги закупівлі цукру для задоволення внутрішніх державних потреб, а також для виконання зобов'язань держави за міжнародними договорами визначаються щорічно Кабінетом Міністрів України. Для задоволення державних потреб цукор закуповують органи (підприємства), уповноважені Кабінетом Міністрів України, за умови попереднього фінансування витрат виробників цукру та цукрових буряків за мінімальними цінами на них. У межах попереднього фінансування зазначених витрат може бути застосовуване державне матеріально-технічне забезпечення виробників цукру та вирощування цукрових буряків.Закон передбачає встановлення мінімальних цін на цукрові буряки і на цукор. Мінімальна ціна на цукрові буряки, які поставляються для виробництва цукру квот "А" та "В", І мінімальна ціна на цукор квоти "А" визначаються щорічно

Кабінетом Міністрів України за пропозиціями Мінагрополітики України з урахуванням базисної цукристості. Мінімальна ціна на цукрові буряки, які поставляються для виробництва цукру квот "А" та "В", І мінімальна ціна на цукор квоти "А" встановлюються щорічно до 1 січня поточного року із застосуванням щомісячних індексів інфляції. Мінімальні ціни на цукор і цукрові буряки встановлюються на рівні, що забезпечує прибутковість виробництва відповідних видів продукції. Порядок визначення мінімальних цін на цукрові буряки та цукор затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 2 червня 2000 р. № 868

80. Договірне регулювання відносин у сфері матеріально-технічного забезпечення суб’єктам господарської діяльності у сільському господарстві.

Основною правовою формою, яка опосередковує відносини щодо матеріально-технічного забезпечення сільськогосподарських товаровиробників, є договір на поставку продукції виробничо-технічного призначення. Зміст і порядок укладення цього договору мають відповідати вимогам чинного законодавства, зокрема: Господарського процесуального кодексу України, Указів Президента України від 7 листопада 1994 року. «Про облік окремих видів зовнішньоекономічних договорів (контрактів) в Україні»; від 4 жовтня 1994 року «Про заходи щодо впорядкування розрахунків за договорами, що укладають суб’єкти підприємницької діяльності України»; а також Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів), затвердженого наказом Міністерства зовнішніх економічних зв’язків і торгівлі України від 5 жовтня 1995 року, тощо.У договорі поставки повинно зазначатися:- найменування, кількість, номенклатура продукції, якщо є необхідність, то і комплекти машин, устаткування, державний стандарт або технічні умови, які повинні бути зареєстровані в органі Держстандарту;- якість і комплектність продукції;- термін дії договору;- ціна продукції, порядок, форми взаєморозрахунків (розрахунки за зовнішньоекономічним контрактом мають здійснюватися відповідно до Уніфікованих правил та звичаїв для документарних акредитивів Міжнародної торговельної палати);- умови постачання, які здійснюються відповідно до Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів (Правила ІНКОТЕРМС) Міжнародної торговельної палати;- терміни повернення тари багаторазового використання;- реквізити сторін (банківські, поштові);- за міжнародним контрактом — арбітражні застереження та інші реквізити;- інші умови.Договір поставки вважається укладеним і набуває чинності з дня його підписання сторонами. У випадках невідповідності договору Уніфікованим правилам зовнішньоекономічні договори (контракти) щодо поставки у встановленому порядку визнаються недійсними.Важливою правовою формою, що юридичне опосередковує матеріально-технічне забезпечення сільськогосподарських підприємств, є договір на організацію поставки споживачам продукції виробничо-технічного призначення в порядку оптової торгівлі. Істотними умовами цього договору є кількість та найменування продукції, її комплектність та якість, ціна, порядок та умови транспортування. Сторонами можуть бути визначені також загальні умови розрахунків, упаковки, порядку прийомки тощо. В договорі також можуть бути визначені спеціальні умови, притаманні спеціальним видам та типам договорів. При цьому умови цих договорів повинні відповідати Правилам ІНКОТЕРМС. Прийняте до виконання постачальником замовлення на поставку продукції в порядку оптової торгівлі має силу договору.Поставка продукції матеріально-технічного призначення може здійснюватись і за прямими довгостроковими договорами. В них детально визначаються ціни, термін, порядок поставки і розрахунків, співробітництво сторін по забезпеченню довгострокових зв’язків, відповідність вимогам щодо якості, комплектності продукції із зазначенням виду нормативно-технічних документів (ГОСТ, ТУ, інші документи, їх номери та індекси), додаткові умови та заключні положення договору. Слід звернути увагу на те, що кількість і детальний асортимент продукції передбачаються сторонами в щорічно погоджувальних специфікаціях, які є невід’ємною частиною договору. Специфікацію покупець має передати постачальникові в термін, що зазначений у договорі. 

81. Договірне регулювання відносин у сфері кредитування суб’єктів господарської діяльності у сільському господарстві.

Договір кредитування укладається при можливості фінансової підтримки з боку держави для суб’єктів аграрного господарювання. Така фінансова підтримка полягає в наявності спеціального режиму кредитної субсидії (механізм здешевлення).Режим кредитної субсидії полягає в субсидуванні державної частини плати відсотка за використання кредитів, які надані некомерційними банками.Кредитна субсидія надається суб’єктам АПК на конкурсній основі.Строк кредитування субсидії:-                для короткострокових кредитів до 12 місяців;-                середньострокові до 36 місяців;-                довгострокові 36-84 календарних місяців.Розмір – не менше у національній валюті 1,5 облікової ставки НБУ, у іноземній – не менше 10% річних.Кредитна субсидія має цільовий характер:

-                короткострокові – для покриття виробничих витрат та закупівлі у с/г виробників продукції;-                середньострокові – для придбання основних засобів с/г виробництва, будівництва виробничих об’єктів і переробка с/г продукції;-                довгострокові –переробка с/г продукції, придбання основних засобів с/г виробництва, будівництво виробничих об’єктів.Держава здійснює контроль за цільовим використанням коштів щомісячно. У разі порушення – кредитна субсидія припиняється.Питання щодо надання кредитної субсидії визначається щорічно і затверджується постановою КМУ.Запорукою побудови ефективної системи аграрного господарювання є кредитна політика сг товаровиробників.Кредитна політика суб’єктів агро бізнесу безпосередньо залежить від заходів державної кредитної підтримки та обсягів фінансування галузей АПК шляхом реалізації бюджетних дотацій на рослинництво і тваринництво, здешевлення кредитів та зменшення відсоткової ставки, оскільки сг є галуззю ризикованого господарювання.Відповідно до ст. 1054 ЦКУ аграрні товаровиробники мають право укладати кредитні договори з метою одержання коштів для ведення аграрної господарської діяльності. За кредитним договором банк або інша фінансова установа(кридитодавець), у тому числі кредитна спілка, зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти.Довго- й короткострокове кредитування аграрних підприємців усіх форм власності та організаційно-правових форм господарювання — важлива та об’єктивно необхідна форма фінансової допомоги виробникам товарних продуктів харчування і сировини у здійсненні ними виробничо-господарської та підприємницької діяльності. Воно відіграє важливу роль у розвитку аграрного підприємництва, якщо враховувати, по-перше, сезонний розрив між поточними виробничими затратами і надходженням ресурсів включно з коштами на оплату праці, по-друге, інфляційні процеси, що призводять до знецінення коштів, що їх мають одержати аграрні товаровиробники після продажу вироблених ними продуктів харчування та сировини, до підвищення цін на матеріально-технічні засоби ведення аграрного виробництва, і, по-третє, необхідність розвитку матеріально-технічної бази самого аграрного виробництва незалежно від очікуваних прибутків від реалізації продуктів харчування й сировини рослинного і тваринного походження.Відповідно до ст. 382 Цивільного кодексу кредитування аграрних підприємців має прямий (здійснюється саме для аграрного товаровиробника), цільовий (позичка використовується тільки за призначенням, скажімо, на оплату праці), строковий (отримані кошти мають бути повернуті в строки, встановлені договором позички) і зворотний (за користування коштами банк списує відповідні відсотки) характер. 

82. Договірне регулювання відносин у сфері страхування виробництва і реалізації сільськогосподарської продукції суб’єктами аграрного підприємництва.

ЗУ «Про страхування», ЦК, ГК, ЗУ «Про особливості страхування сільськогосподарської продукції з державною підтримкою»Закон України «Про особливості страхування сільськогосподарської продукції з державною підтримкою» від 09.02.2012 регулює відносини у сфері страхування сільськогосподарської продукції, що здійснюється з державною підтримкою, з метою захисту майнових інтересів сільськогосподарських товаровиробників і спрямований на забезпечення стабільності виробництва в сільському господарстві.Суб’єктами відносин страхування сільськогосподарської продукції з державною підтримкою є страхувальники і страховики. Страховиками є юридичні особи, що отримали відповідну ліцензію та відповідають вимогам, встановленим статтею 15 цього Закону.Державне регулювання у сфері страхування сільськогосподарської продукції з державною підтримкою здійснюють Кабінет Міністрів України, національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг.Предметом договору страхування сільськогосподарської продукції з державною підтримкою є майнові інтереси страхувальника, пов’язані з його страховими ризиками щодо вирощеної, відгодованої, виловленої, зібраної, виготовленої первинної (без вторинної обробки та переробки) сільськогосподарської продукції (товарів):урожаю сільськогосподарських культур; урожаю багаторічних насаджень; сільськогосподарських тварин, птиці, Право страхувати сільськогосподарську продукцію мають сільськогосподарські товаровиробники, що здійснюють свою діяльність на території України та відповідають визначеним Кабінетом Міністрів України критеріям (крім нерезидентів).У разі передачі сільськогосподарських земель в оренду право страхувати сільськогосподарську продукцію, у тому числі посіви та урожай сільськогосподарських культур і багаторічних насаджень, належить орендареві, крім нерезидентів. Страхові внески, що вносяться орендарем, не можуть включатися у залік орендної плати.Не підлягають страхуванню з державною підтримкою:-                урожай сільськогосподарських культур, які впродовж трьох або більше років не давали урожаю при їх культивуванні;-                урожай багаторічних насаджень плодоносного віку, які не давали урожаю протягом останніх п’яти років;-                хворі сільськогосподарські тварини, птиця, кролі, хутрові звірі, бджолосім’ї, риба та інші водні живі ресурси і тваринницька продукція, а також ті, що перебувають у зоні карантину або в зоні виникнення надзвичайних епізоотичних обставин.Ліцензії на здійснення страхування сільськогосподарської продукції видає національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, відповідно до закону.Договір страхування укладається між страхувальником та страховиком відповідно до вимог стандартного страхового продукту.

Факт укладення договору страхування підтверджується в письмовій формі згідно з договором страхування, який страховик надає страхувальнику. Договір страхування укладається у двох примірниках, що мають рівну силу.Страховий платіж (страхова премія) сплачується страхувальником відповідно до встановленого договором страхування терміну.У договорі страхування сільськогосподарської продукції з державною підтримкою, крім умов, встановлених Законом України «Про страхування», обов’язково зазначаються:- кадастровий номер і площа земельних ділянок, зайнятих застрахованими культурами, або координати глобальної системи позиціонування (GPS — супутникової системи навігації) — при страхуванні урожаю;- вид, порода, санітарно-ветеринарний стан, ідентифікаційний номер- вид, класифікація, умови розведення та показники вилову живих водних ресурсів — при страхуванні живих водних ресурсів;- кількість бджолосімей у вуликах, їх продуктивність, умови їх розведення — при страхуванні у бджільництві;Термін дії договору страхування сільськогосподарської продукції закінчується в день завершення збирання врожаю і вивезення його з поля.Якщо в період страхування настав страховий випадок, страхувальник зобов’язаний повідомити про це страховика, а також про збір урожаю, забій тварин, вилов риби, збирання продукції бджільництва або отримання іншої продукції тваринництва не пізніше ніж за 10 днів до дня передбачуваного початку цих робіт.Дія договору страхування припиняється за згодою сторін, а також у випадках, передбачених договором страхування відповідно до вимог Закону України «Про страхування».

83. Договірне регулювання лізингових відносин у сфері виробництва сільськогосподарської продукції.

Лізинг є ефективним засобом сприяння економічному розвитку агропромислового комплексуЛізинг виступає тим фінансовим механізмом, що дає змогу с/г підприємствам придбати необхідне устаткування на умовах поступової сплати коштів, зароблених зокрема й на його експлуатації. Тому саме лізинг дасть можливість багатьом суб’єктам господарювання розв’язати проблему оновлення виробництва.Розвиток лізингових відносин в системі АПК України має свої особливості. У розвинених країнах він виник як реакція на високі темпи науково-технічного прогресу, що породив необхідність впровадження у виробництво нових машин і устаткування, що зажадало різкого збільшення інвестицій. В Україні розвиток лізингу обумовлений іншими причинами, зокрема: низька забезпеченість господарств технікою та високий рівень її зносу; обмежена можливість  сільгоспвиробників для її придбання.основну роль у становленні лізингу в Україні відіграє  саме держава, тому дослідження механізму державної підтримки лізингових відносин є актуальним в наш час.Державну підтримку лізингу, крім відомих шляхів фінансування та кредитування було б доцільно здійснювати через механізм здешевлення коротко-  довгострокових кредитів, надання державних гарантій за кредитами, які залучаються в іноземний банках для заходів по операціях фінансового лізингу вітчизняної сільськогосподарської техніки, а також звільнення лізингових операцій, у тому числі й винагороди, від обкладання податком на додану вартість.Одною з головних проблем в процесах державної підтримки є те, що держава намагається одночасно за допомогою одної суми бюджетних коштів підтримати сільськогосподарських товаровиробників та виробників сільськогосподарської техніки. З однієї сторони, сільськогосподарські виробники не мають можливості отримати перевагу під час купівлі високопродуктивної та якісної іноземної техніки, що стримує розвиток передових технологій в сільськогосподарському виробництві, з іншої сторони — сума державної підтримки є незначною і впливу на технічне оновлення заводів сільськогосподарського машинобудування не має. В результаті такої державної підтримки бюджетні кошти використовуються з низькою ефективністю не підтримують ані сільськогосподарські підприємства, ані заводи сільгоспмашинобудування.Також можна зазначити як одну з проблем розвитку лізингу в Україні – це монопольне положення лізингодавців на ринку лізингових послуг, які диктують сільгосптоваровиробникам найвигідніші для себе умови. Зокрема це процентна ставка винагороди лізингодавця, торговельна надбавка тощо. Дана проблема повинна змушувати державу до заходів з приводу створення повноцінного ринку лізингових послуг, зокрема змінити його структуру, урізноманітнити джерела фінансування лізингових операцій, а також застосовувати систему спрощеного оподаткування для підвищення його привабливості.першочерговими заходами державної політики в сфері лізингових відносин мають бути:-  запровадження заходів щодо активної співпраці українських лізингових компаній з закордонними виробниками техніки;-   розробка комплексної державної програми сприяння розвитку лізингової діяльності в Україні;- створення розгалуженої системи приватних комерційних структур, які б надавали послуги в сфері лізингу в повністю забезпечувати потреби аграрної сфери.Для підтримки розвитку лізингу в аграрній сфері доцільно створити систему страхового захисту сільськогосподарських товаровиробників і цінового регулювання через механізм державних інтервенцій на аграрному ринку. Можливість укладання лізингових договорів у державі підтримується через механізм компенсації лізингових платежів (полягає у частковому відшкодуванні суб’єктам господарювання АПК лізингових платежів за придбану техніку та/або обладнання для АПК на умовах фінансового лізингу).Компенсація надається на конкурсній основі суб’єктам, які уклали договір. Не надається компенсація лізингоодержувачу, який визнаний банкрутом, проти якого порушено справу про банкрутство, який перебуває в стадії ліквідації, має податкову заборгованість більше 6 місяців або заборгованість по сплаті лізингових платежів.

Щорічно КМУ приймає постанову. Порядок використання коштів передбачається у Державному бюджеті для здійснення фінансової підтримки суб’єктів АПК через механізм здешевлення кредитів та компенсації лізингових платежів. Постанова КМУ від 11.08.2010.Утворюються спеціальні комісії та комісії на рівні областей. Компенсація лізингових платежів надається суб’єктам АПК у наступних розмірах:1) лізинговий платіж компенсується в обсязі 40% вартості предмета лізингу, якщо таким предметом є вітчизняна техніка та/або обладнання для АПК (і для іноземної техніки за умови доведення, що аналогів в Україні не винайдено).2) за сплачену комісійну винагороду лізингодавцеві у розмірі 1,5 ставки НБУ на дату нарахування відсотків.Здійснюється контроль за цільовим використанням коштів (якщо є порушення, то кошти стягуються в державний бюдет).

84. Договірне регулювання відносин у сфері використання науково-технічної продукції у сільському господарстві.

Потреба в рентабельному й конкурентоспроможному вітчизняному виробництві продуктів харчування та сировини змушує аграрних підприємців активно використовувати досвід вітчизняної та закордонної аграрної науки й новітні енергозберігаючі, екологобезпечні технології. Саме застосування цих досягнень і технологій є одним із важливих факторів збільшення обсягів і здешевлення такого виробництва. Завдяки цьому аграрні підприємці можуть утримуватись на ринку, уникати загрози неплатоспроможності. В цілому, як зазначає О. А. Підопригора, сучасне суспільне виробництво не може бути ефективним без належного науково-технічного забезпечення. Тому в умовах ринкової економіки дедалі більшого значення набувають договори на створення і використання результатів науково-технічної діяльності. Вони мають багато спільного з авторськими договорами, але й істотно відрізняються від них. Якщо предметом авторських договорів є твори науки, літератури й мистецтва, то науково-технічних — результати науково-технічної діяльності, досягнення науки й техніки. Здобутком наукових досліджень є наукові положення, тези, встановлені закономірності, властивості речей або явища, використання яких складає галузь науково-технічної діяльності, суспільні відносини якої регулюються окремими видами договорів. Для того, щоб з'ясувати предмет договорів, які розглядаються в цьому підрозділі, треба розмежувати такі категорії, як "науково-технічна інформація", "науково-технічна діяльність", "результати науково-технічної творчості", а також "науково-технічна продукція". У Законі України від 25 червня 1993 р. "Про науково-технічну інформацію", яким регулюються ті правові економічні відносини громадян, юридичних осіб, держави, що виникають при створенні, одержанні, використанні та поширенні науково-технічної інформації, а також визначаються правові форми міжнародного співробітництва в цій галузі, науково-технічна інформація є документована або публічно оголошувана відомість про вітчизняні та зарубіжні досягнення науки, техніки й виробництва, одержані в ході науково-дослідної, дослідно-конструкторської, проектно-технологічної, виробничої та громадської діяльності (ст. 1). Легальне визначення науково-технічної діяльності міститься у абзаці 3 ст. 1 Закону України від 13 грудня 1991 р. "Про наукову й науково-технічну діяльність" (в редакції Закону від 1 грудня 1998 р.), що розглядається як інтелектуальна творча діяльність, яка спрямована на одержання і використання нових знань у всіх галузях техніки й технологій, і має такі форми (види): науково-дослідні, дослідно-конструкторські, проектно-конструкторські, технологічні, пошукові та проектно-пошукові роботи, виготовлення дослідних зразків або партій науково-технічної продукції, а також інші роботи, пов'язані з доведенням наукових і науково-технічних знань до стадії їх практичного застосування. Отже, науково-технічна діяльність є не лише науково-дослідною творчістю, а й роботами у сфері дослідно-конструкторської, технологічної та ін., а також перетворенням результатів цієї творчості в безпосередню продуктивну силу. Головною її метою є пізнання навколишнього середовища для подальшого застосування накопичених знань на користь людині. Як зазначає О. А. Підопригора, результати цієї діяльності становлять предмет договорів на їх створення і використання, при чому коло цих результатів є необмеженим і з розвитком науки й техніки розширюватиметься. Тому вважаємо за потрібне дати лише,загальне визначення результатів такої діяльності й класифікувати їх за певними спільними ознаками в узгоджену систему. Найвищими досягненнями наукових досліджень є відкриття, а також так звані результати технічної творчості — винаходи, раціоналізаторські пропозиції, промислові зразки, ноу-хау, непатентовані технічні рішення, селекційні досягнення, науково-технічна інформація та інші об'єктивні результати науково-технічної творчості людини. Через свою складність більшість наукових і науково-технічних досліджень та розробок провадяться спеціалізованими установами, які займаються виключно або переважно науково-дослідними, пошуковими, дослідно-конструкторськими та іншими роботами. (Щодо науково-технічної діяльності треба враховувати, що вона охоплює не тільки суто науково-технічні, а й біологічні та інші види досліджень). Саме діяльність названих організацій, мета якої є задоволення відповідного попиту з боку виробників сільськогосподарської продукції та інших учасників сільськогосподарського галузі економіки, має формувати ринок науково-технічної продукції та визначати його структуру. Наявність ринку результатів науково-технічної творчості сприяє визнанню як товару, хоча й наділеного специфічними особливостями. Тому результати науково-технічної творчості, що виступають як товари, називають науково-технічною продукцією. Велика увага приділяється дослідженням у сфері рослинництва та тваринництва, використанням сучасних методик ведення сільського господарства. З розвитком аграрного виробництва має зрости значення договорів про використання ноу-хау, непатентованих технічних рішень та ін. Причому договори на використання науково-технічної інформації охоплюють не лише ті, які мають на меті забезпечити використання вже готової науково-технічної продукції, наприклад певного сорту культурної рослини, а й ті, що опосередковують виконання певних науково-дослідних, пошукових, дослідно-конструкторських робіт виконавцем на

замовлення аграрних підприємців. Такі роботи мають здійснюватись відповідно до завдання наукового дослідження, з метою створення певного зразка нового виробу, конструкторської документації на нього. Аграрний підприємець може так сформувати своє замовлення на здійснення певної науково-технічної діяльності, що її результатом буде створення виконавцем нової технології виробництва, іншого нововведення. Приміром, таке завдання може полягати у виведенні, відповідно до потреб замовника, нового сорту рослини з такими новими властивостями, як стійкість проти певного виду хвороб, шкідників, посухостійкість тощо. Так само предметом договору можуть бути адаптовані до місцевих умов інтенсивні технології вирощування певних культур. Підвищення ролі замовника результатів науково-технічної діяльності, в тому числі в аграрному секторі, у визначенні напрямів наукових досліджень, їх тематики та рівня, встановлення строків їх провадження сприяють підвищенню ролі договірного регулювання відносин у сільському господарстві. Згідно із сказаним, відносини, що складаються між аграрними підприємцями усіх форм власності та організаційно-правових форм господарювання і виконавцями — власниками науково-технічної продукції, регулюються договорами на створення (передачу) науково-технічної продукції. Засади правового регулювання обігу науково-технічної продукції. Крім наведених нормативних актів, принципові аспекти правового режиму науково-технічної продукції визначають: - Конституція України, в ст. 41 якої зазначається, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності; - Закон України від 7 лютого 1991 р. "Про власність", в ст. 13 якого об'єктами права власності громадян визнаються твори науки, літератури та мистецтва, відкриття, винаходи, корисні моделі, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, знаки для товарів і послуг та інші результати інтелектуальної праці; - Закон України від 2 жовтня 1992 р. "Про інформацію", в ст. 38 якого інформація є об'єктом права власності громадян, організацій (юридичних осіб) і держави. Інформація може бути об'єктом права власності як у повному обсязі, так і лише об'єктом володіння, користування чи розпорядження. Провідна роль у створенні єдиної узгодженої системи правової охорони науково-технічної продукції відводиться новому ЦК. Відповідно до якого, до об'єктів права інтелектуальної власності віднесено такі результати науково-технічної діяльності: комп'ютерні програми; компіляції даних (бази даних); наукові відкриття; винаходи, корисні моделі, промислові зразки; компонування (топографії) інтегральних мікросхем; раціоналізаторські пропозиції; сорти рослин, породи тварин; комерційні таємниці (ст. 420). Класифікація договорів щодо науково-технічної продукції Перш ніж розглянути окремі договори щодо науково-технічної продукції, треба їх класифікувати з метою створення їх певної узгодженої системи. Як ми вже зазначали, предметами договорів щодо науково-технічної продукції може бути як готова продукція, так і та, що не існує на момент укладення договору. У першому випадку йдеться про готовий науково-технічний результат, яким можуть бути проведені дослідження, патентований (чи виведений) сорт рослин, порода тварин тощо. Якщо на момент укладення договору результату немає, особа, зацікавлена в отриманні продукції (замовник), формує в технічному завданні бажаний (очікуваний) науково-технічний результат. (Для наукових досліджень такий бажаний (очікуваний) результат може мати негативний характер). Відповідно першу групу договорів можна об'єднати назвою — "Договори на передачу майнового права на науково-технічний результат та окремих прав, що з нього випливають". Друга група договорів у ЦК дістала назву — "Договори на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт". Метою цієї групи договорів у кінцевому варіанті є не тільки проведення, виконання певних робіт, а й досягнення певного результату, сформульованого в завданні замовника, та його передача останньому з наданням тієї сукупності прав на отриманий результат, які визначені договором. Договори про передачу готової науково-технічної продукції також поділяються на 2 групи: - ті, що опосередковують передачу майнового права інтелектуальної власності на науково-технічний результат; - ті, що опосередковують передачу окремих прав, які випливають із права інтелектуальної власності на результат (права на використання, поширення тощо), згідно з отриманою ліцензією. Відповідно до природи дослідження, що його має здійснити виконавець, розрізняють: на виконання науково-дослідних робіт та на виконання дослідно-конструкторських і технологічних робіт.

85. Загальні засади правового регулювання оподаткування господарської діяльності у сільському господарстві.

Істотний вплив на розвитої сiльського господарства справляє система законодавства щодооподаткування, яка теж має певну специфiку в аграрнiй сферi. В цiлому вона згiдно з проголошеними цiлями повинна бути справедливою, ефективною i простою.Принцип справедливостi розуміється як встановлення однакового податкового тягаря за однакових обставин, або збiльшення податкового тягаря при зростанні бази оподаткування окремої особи. Порушення цього принципу майже завжди призводить до саботажу i боротьби прав проти несправедливого оподаткування. В цiлому якщо оподаткування сiльськогосподарського виробника визнається справедливим, то це багато в чому сприяє добровiльнiй згодi сплачувати такi податки. Економiчними параметрами справедливостi при оподаткуваннi вважаються нормиоподаткування з особистого прибуткового податку до 30-40 вiдсоткiв, а ставки податку з корпорацiй вiд 35 вiдсоткiв до 50 вiдсоткiв.Ефективнiсть як мета означає зведення до мiнiмуму перекручень економiчної дiяльностi, викликаної нерозмiрнiстю високих податкiв до доходiв i спрямованої на вирівнювання сприятливих i несприятливих, з точки зору оподаткування, секторiв економiки, а також створення такої системи, яка полегшує процес запровадження i стягнення податкiв. Просте стягнення податкiв — це доступнiсть для розумiння системи i її вимог та контроль з боку

платникiв податкiв. Як правило, системи оподаткування у федеративних державах мають кiлька рiвнiв, включаючи федеральнi податки, податки земель або штатiв i мiсцевi податки. У бiльшостi країн оподаткування сiльського товаровиробника с бiльш пiльговим або бiльш орiєнтованим на сприятливий розпиток цiєї галузi, стратегiчно важливої для забезпечення економiчної безпеки держави. Податкове законодавство усiльському господарствi подiляється на законодавство про оподаткування доходiв i наоподаткування майна. Воно багато в чому залежить вiд форми органiзацiї i управлiння виробництвом. Незважаючи на спроби його спростити, податкове законодавство надто обємне (закони про податки займають як правило сотнi i навiть тисячi сторiнок) i складне. Воно виділяє багато субєктiв оподаткування, надаючи їм ряд привiлеїв, можливiсть вибрати ту чи iншу системуоподаткування, той чи iнший метод обчислення вартостi доходiв i майна, якi оподатковуються. Частина цього законодавства спецiалiзована i присвячена безпосередньо регулюваннюфермерського оподаткування, iнша — являє собою загальнi норми, якi застосовуються й до iнших галузей i сфер. 

86. Правове регулювання фіксованого сільськогосподарського податку.

Для підтримки і покращення функціонування аграрного сектора економіки та для зменшення податкового тиску на сільськогосподарських товаровиробників законодавець у Податковому кодексі залишив сільгосптоваровиробникам можливість використовувати альтернативну систему оподаткування — фіксований сільськогосподарський податок, який якнайкраще враховує специфіку сільськогосподарської діяльності.

Після набрання чинності ПКУ сільськогосподарські товаровиробники, як і раніше, мають право застосовувати спеціальний податковий режим — фіксований сільськогосподарський податок (далі — ФСП).

З 01.01.11 р. сплата ФСП регулюється главою 2 розділу ХІV ПКУ, а вся термінологія міститься у ст. 14 розділу І ПКУ. До прийняття ПКУ порядок оподаткування ФСП регулював Закон про ФСП, який втратив чинність з 01.01.11 р.

Розпочнемо з того, що відповідно до п.п. 14.1.256 ПКУ під ФСП розуміють податок, який справляється з одиниці земельної площі у відсотках її нормативної грошової оцінки та сплата якого замінює сплату окремих податків і зборів. Це визначення відрізняється від того, що було у Законі про ФСП, усього парою фраз, які мають принципове значення.

Так, у новому визначенні не міститься умови, що цей податок не змінюється протягом визначеного для його дії терміну. А тому відповідно до п.п. 308.6.2 ПКУ при виявленні за результатами документальної перевірки порушення вимог ФСП платник ФСП зобов’язаний починаючи з наступного місяця після місяця, у якому було встановлено таке порушення, перейти на сплату податків за загальною системою оподаткування. Тобто тепер платник ФСП при порушенні умов перебування на ФСП буде вимушений перейти на загальну систему оподаткування з наступного місяця, в якому виявлено порушення вимог перебування на ФСП.

Що стосується звільнення від сплати деяких видів податків, то на сьогодні платники ФСП звільняються від сплати лише 4 податків (п. 307 ПКУ):

а) податку на прибуток підприємств;

б) земельного податку (крім земельного податку за земельні ділянки, що не використовуються для ведення сільськогосподарського товаровиробництва);

в) збору за спеціальне використання води;

г) збору за провадження деяких видів підприємницької діяльності (у частині провадження торговельної діяльності).

Серед інших пільг назвемо можливість (яка існувала і до 01.01.11 р.) перебувати на спецрежимі з ПДВ, який тепер установлено ст. 209 ПКУ.

Відповідно до статті 301 Кодексу платниками ФСП можуть бути сільськогосподарські товаровиробники, у яких частка сільськогосподарського товаровиробництва за попередній (звітний) рік дорівнює або перевищує 75 відсотків, але з урахуванням обмежень, встановлених пунктом 301.6, не можуть бути зареєстровані платниками ФСП:

1) суб’єкти господарювання, у яких понад 50 відсотків доходу, отриманого від продажу сільськогосподарської продукції власного виробництва та продуктів її переробки, становить дохід від реалізації декоративних рослин, диких тварин і птахів, хутряних виробів і хутра;

2) суб’єкти господарювання, які провадять діяльність з виробництва та/або реалізації підакцизних товарів, крім виноматеріалів виноградних (коди згідно з УКТ ЗЕД 2204 29 — 2204 30), вироблених на підприємствах первинного виноробства для підприємств вторинного виноробства, які використовують такі виноматеріали для виробництва готової продукції;

3) суб’єкти господарювання, які на день подання документів для набуття статусу платника податку мають податковий борг (недоїмку), за винятком безнадійного податкового боргу (недоїмки), який виник внаслідок дії обставин непереборної сили (форс-мажорних обставин).

Крім того, зазначений пункт містить перелік супутніх послуг, доходи від яких також включаються до складу доходів, отриманих від реалізації сільгосппродукції.

Згідно з статтею 303 Кодексу базою оподаткування ФСП для сільськогосподарських товаровиробників є нормативна грошова оцінка одного гектара сільськогосподарських угідь, проведена за станом на 1 липня 1995 року, індексація якої не проводиться.

Для набуття і підтвердження статусу платника ФСП сільськогосподарським товаровиробникам до 1 лютого поточного року необхідно надати до податкових органів перелік документів, визначених статтею 308 Кодексу, а саме:

- загальну податкову декларацію з податку на поточний рік щодо всієї площі земельних ділянок, з яких справляється податок (сільськогосподарських угідь (ріллі, сіножатей, пасовищ, багаторічних насаджень), та/або земель водного фонду внутрішніх водойм (озер, ставків та водосховищ), — органу державної податкової служби за своїм місцезнаходженням (місцем перебування на податковому обліку);

- звітну податкову декларацію з податку на поточний рік окремо щодо кожної земельної ділянки — органу державної податкової служби за місцем розташування такої земельної ділянки;

- розрахунок частки сільськогосподарського товаровиробництва — органам державної податкової служби за своїм місцезнаходженням та/або за місцем розташування земельних ділянок за формою, затвердженою центральним органом виконавчої влади з питань державної аграрної політики за погодженням з центральним органом державної податкової служби;

- відомості (довідку) про наявність земельних ділянок — органам державної податкової служби за своїм місцезнаходженням та/або за місцем розташування земельних ділянок.

У відомості (довідці) про наявність земельних ділянок зазначаються відомості про кожний документ, що встановлює право власності та/або користування земельними ділянками, у тому числі про кожний договір оренди земельної частки (паю).

Підтвердження розміру площ сільськогосподарських угідь, що перебувають у власності сільськогосподарського виробника або надані йому у користування, у тому числі на умовах оренди, та їх нормативної грошової оцінки здійснюється відповідними органами державних земельних ресурсів за місцем розташування земельної ділянки.

Разом з тим, податкові органи за місцезнаходженням сільськогосподарського товаровиробника повинні протягом 10 робочих днів з дати подання податкової декларації або заяви видати довідку про набуття або підтвердження статусу платника ФСП.

87. Правове регулювання ПДВ в сільському господарстві.

Діє з 01.01.2011. Згідно з п. 209.1 ст. 209 р. V Податкового кодексу України від 2 грудня 2010 року N 2755-VI (далі — ПКУ) резидент, який провадить підприємницьку діяльність у сфері сільського і лісового господарства та рибальства та відповідає критеріям, встановленим у п. 209.6 цієї статті, може обрати спеціальний режим оподаткування.

Відповідно до п. 209.6 ст. 209 р. V ПКУ сільськогосподарським вважається підприємство, основною діяльністю якого є постачання вироблених (наданих) ним сільськогосподарських товарів (послуг) на власних або орендованих виробничих потужностях, а також на давальницьких умовах, в якій питома вага вартості сільськогосподарських товарів/послуг становить не менш як 75 відсотків вартості всіх товарів/послуг, поставлених протягом попередніх 12 послідовних звітних податкових періодів сукупно.

Ця норма діє з урахуванням того, що: а) для новоутвореного сільськогосподарського підприємства, зареєстрованого як суб’єкт господарювання, який провадить господарську діяльність менше ніж 12 календарних місяців, така питома вага сільськогосподарських товарів/послуг розраховується за наслідками кожного окремого звітного податкового періоду; б) з метою розрахунку такої питомої ваги до складу основної діяльності сільськогосподарського підприємства не включаються оподатковувані операції з постачання капітальних активів, що перебували у складі його основних фондів не менше ніж 12 послідовних звітних податкових періодів сукупно, якщо такі операції не були постійними і не становили окремої підприємницької діяльності. Для отримання свідоцтва про реєстрацію як суб’єкта спеціального режиму оподаткування сільськогосподарське підприємство реєструється у відповідному органі ДПС з дотриманням правил та у строки, що визначені ст. 183 ПКУ для реєстрації платників податку на додану вартість (п. 209.10 ст. 209 р. V ПКУ). Відповідно до п. 183.1 ст. 183 р. V ПКУ будь-яка особа, що підлягає обов’язковій реєстрації чи прийняла рішення про добровільну реєстрацію як платника податку, подає до органу ДПС за своїм місцезнаходженням (місцем проживання) реєстраційну заяву. Особа зобов’язана зареєструватися як платник податку ПДВ, якщо загальна сума від здійснення

операцій з постачання товарів/послуг, що підлягають оподаткуванню ПДВ, у тому числі з використанням локальної або глобальної комп’ютерної мережі, нарахована (сплачена) такій особі протягом останніх 12 календарних місяців, сукупно перевищує 300 тис. грн. (без урахування ПДВ) (п. 181.1 ст. 181 р. V ПКУ). Особа, яка провадить оподатковувані операції, обсяги яких є меншими від 300 тис. грн., має право на добровільну реєстрацію платником ПДВ за умови, що обсяги постачання товарів/послуг іншим платникам податку за останні 12 календарних місяців сукупно становлять не менше 50 відсотків загального обсягу постачання (п. 182.1 ст. 182 р. V ПКУ). Тобто, новоутворене сільськогосподарське підприємство, яке не є платником ПДВ та провадить господарську діяльність менше ніж 12 календарних місяців, має право зареєструватися суб’єктом спеціального режиму оподаткування у разі досягнення ним обсягу оподатковуваних операцій 300 тис. грн. та за умови, що питома вага вартості поставлених сільськогосподарських товарів (послуг), розрахована за наслідками кожного окремого звітного податкового періоду, становить не менш як 75 відсотків вартості всіх поставлених товарів/послуг.

88. Правове регулювання збору на розвиток садівництва та хмелярства.

З А К О Н У К Р А Ї Н И Про збір на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства від 09.04.1999 № 587-XIVСтаття 1. Платниками збору на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства є суб’єкти підприємницької діяльності незалежно від форм власності та підпорядкування, які реалізують в оптово-роздрібній торговельній мережі та мережі громадського харчування алкогольні напої та пиво.

Виробники алкогольних напоїв та пива є платниками збору лише за умови реалізації ними цієї продукції в роздрібній торгівлі безпосередньо споживачам. У разі постачання такої продукції суб’єктам оптової та роздрібної торгівлі власного виробництва вонине є платниками збору на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства.

У разі реалізації алкогольних напоїв та пива за договорами комісії (консигнації) платниками збору є суб’єкти підприємницької діяльності (крім виробників-комітентів у разі здійснення нимиоптової торгівлі алкогольних напоїв та пива), які отримують на свій рахунок кошти або інші види компенсації за продаж цієї продукції.

Особливості справляння збору суб’єктами господарювання, якізастосовують спрощену систему оподаткування, обліку та звітності, встановлюються главою 1 розділу XIV Податкового кодексу України

Стаття 2. Об’єктом оподаткування збором є виручка — товарооборот, одержаний на всіх етапах реалізації в оптово-роздрібній торговельній мережі та мережі громадського харчування алкогольних напоїв та пива, у тому числі за операціями, що не передбачають оплати у грошовій формі.

Стаття 3. Ставка збору становить півтора відсотка від об’єкта оподаткування, визначеного статтею 2 цього Закону.

Стаття 4. Збір на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства платники, які визначені у статті 1 цього Закону, сплачують на спеціальний рахунок Державного казначейства України щомісяця у строки, визначені законом для місячного звітного періоду.

За несвоєчасну сплату збору справляються пеня та штрафи у порядку, визначеному законом.

Нараховані суми збору на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства залишаються на спеціальному рахунку Державного казначейства України. Головним розпорядником цих коштів єцентральний орган виконавчої влади, який здійснює державну політику у сфері виноградарства, садівництва і хмелярства. Суми збору розподіляються та використовуються таким чином: вісімдесят п’ять відсотків - на розвиток виноградарства і садівництва, п’ятнадцять відсотків — на розвиток хмелярства.

Забороняється нецільове використання зазначених коштів.

Механізм справляння збору на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства та порядок використання цих коштів ( 587-2005-п ) затверджуються Кабінетом Міністрів України.Цей Закон набирає чинності з 1 липня 1999 року і діє до 31 грудня 2014 року.

89. Правові засади списання та реструктуризації боргів сільськогосподарських підприємств.

N 1565-III, 16.03.2000, Закон, Верховна Рада України Про списання та реструктуризацію заборгованості зі сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) платників податків у зв'язку з реформуванням сільськогосподарських підприємств(діє)

Стаття 1. Списати з колективних та інших сільськогосподарських підприємств усіх форм власності і господарювання, включаючи буряконасіннєві та цукрові заводи, цикорієсушильні заводи, державні племінні заводи і державні племінні станції, державні кінні заводи, державні насіннєві господарства, переробні льоно-, конопле-, хмелезаводи, комбікормові заводи, обслуговуючі підприємства (ремонтно-транспортні, агротехсервісні, по агрохімічному обслуговуванню сільського господарства, матеріально-технічному забезпеченню), міжгосподарські будівельні організації, ветеринарно-санітарні заводи, наукові установи Української академії аграрних наук та їх дослідні господарства, аграрні заклади освіти та їх навчально-дослідні господарства, селекційно-гібридні центри та сортовипробувальні станції (дільниці), рибницькі та рибальські господарства, а також з колективних та інших сільськогосподарських підприємств, які реформувалися у приватні (приватно-орендні) підприємства, фермерські господарства, господарські товариства, сільськогосподарські кооперативи, інші суб'єкти господарювання (далі - приватні формування) та стали правонаступниками цих підприємств або щодо яких прийнято рішення про їх ліквідацію, суми заборгованості зі сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) до бюджетів усіх рівнів, у тому числі реструктурованої відповідно до чинного законодавства, з урахуванням сум заборгованості зі сплати пені (крім сум пені, нарахованих за порушення строків розрахунків за здійснення операцій у сфері зовнішньоекономічної діяльності), штрафних та фінансових санкцій, нарахованих відповідно до законодавства, за станом на 1 травня 2000 року.

( Стаття 1 в редакції Закону N 2239-III від 18.01.2001; із змінами, внесеними згідно із Законом N 2454-IV від 03.03.2005 )

Стаття 2. Списати заборгованості по податках до Державного бюджету України, а також нараховані на них пені та штрафи станом на 1 травня 2000 року заготівельним, переробним і обслуговуючим підприємствам за надані відповідними рішеннями Уряду України 1996 - 1999 років і не повернуті позички на матеріально-технічні ресурси сільськогосподарським товаровиробникам, вказаним в статті 1 цього Закону.

Реструктуризувати підприємствам бурякоцукрової галузі заборгованість до державного резерву за надані відповідними рішеннями Уряду України в 1994-1999 роках і не повернуті позички за матеріально-технічні ресурси терміном на 60 місяців рівномірним погашенням боргу, починаючи з 1 жовтня 2004 року.

( Статтю 2 доповнено частиною другою згідно із Законом N 2239-III від 18.01.2001 )

Стаття 3. Органам державної податкової служби, де перебувають на обліку платники податків, на підставі протоколу засідання міжвідомчих і регіональних комісій з питань проведення санації підприємств агропромислового комплексу за результатами фінансово-господарської діяльності підприємств усіх форм власності і господарювання, а також тих, які реформувалися або щодо яких прийняті рішення про їх ліквідацію, та їх правонаступників у двомісячний строк з дня набрання чинності цим Законом прийняти рішення щодо списання цієї заборгованості.

( Стаття 3 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2239-III від 18.01.2001 )

Стаття 4. Рішення про списання з сільськогосподарських підприємств усіх форм власності і господарювання, а також тих, які реформувалися або щодо яких прийняті рішення про їх ліквідацію, сум заборгованості зі сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), пені, штрафних та фінансових санкцій, нарахованих відповідно до законодавства на заборгованість зі сплати місцевих податків і зборів (обов'язкових платежів), приймаються відповідною радою у двомісячний строк з дня набрання чинності цим Законом.

90. Юридична природа соціального розвитку села.

У процесі реструктуризації сільськогосподарських підприємств, заснованих на колективній та інших формах власності, відбувалась передача в комунальну власність закладів соціальної інфраструктури, що належали реформованим сільськогосподарським підпр.. Передачі в комунальну власність підлягали: житловий фонд (крім гуртожитків); дитячі дошкільні заклади, школи та інші заклади освіти, табори відпочинку й оздоровлення дітей, об'єкти культури та аматорського спорту, приміщення будинків-інтернатів для престарілих та інвалідів, об'єкти охорони здоров'я й побуту; мережі електро-, тепло-, газоводопостачання і вод овід ведення, а також інженерні будівлі та споруди, призначені для обслуговування житлового фонду і соціальної сфери (бойлерні, котельні, теплові, каналізаційні та водопровідні мережі й споруди, збудовані та прибудовані приміщення, обладнання тощо).Зазначені об'єкти переходили в комунальну власність за рішенням загальних зборів членів підпр. чи зборів уповноважених колективних сільськогосподарських підприємств або за рішенням органів, уповноважених розпоряджатися майном підприємств інших форм недержавної власності. Об'єкти соціальної сфери передавалися в комунальну власність адміністративно-територіальних одиниць за згодою органів місцевого самоврядування.Однак дії щодо передачі в комунальну власність закладів соціальної інфраструктури не підкріплювались відповідним наповненням місцевих бюджетів фінансовими ресурсами, потрібними для утримання таких закладів. Практично припинилися фінансування за рахунок бюджетних коштів соціальної інфраструктури села й відшкодування суб'єктам господарювання витрат на її розвиток. Держава, вирішуючи дану ситуацію, створює умови для розв'язання соціальних проблем відповідно до встановлених нормативів.Для будівництва та реконструкції об'єктів соціальної сфери села Державна програма передбачає використання коштів Державного бюджету У. як пайову участь держави для заохочення місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та недержавних інвесторів до розвитку соціальної інфраструктури села.

Чинним законод.м встановлено заборону щодо зміни функціонального призначення певних груп об'єктів соціальної сфери села. Так, згідно зі ст. 6 Закону У. "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві", в сільській місцевості не дозволяється ліквідація, реорганізація й перепрофілювання закладів охорони здоров'я, освіти, соціального захисту населення (будинки-інтернати для людей похилого віку та інвалідів), які утримуються за рахунок бюджету.

у сільській місцевості в найближчій перспективі проживатиме близько третини населення України, основна частина якого зайнята в аграрній сфері виробництва. Село не тільки виконує функцію продовольчого забезпечення держави, а й лишається носієм самобутніх матеріальних, культурних, моральних надбань і традицій ми¬нулих поколінь. У селі сконцентровано значну частину соціально-економічного потенціалу суспільства. З огляду на це, важливим фактором визначення цивілізованості будь-якого суспільства є ставлення його до селянина.Досвід сучасного реформування аграрного сектора економіки країни наочно показав, що сама реорганізація державних і колективних сільськогосподарських підприємств та надання землі у приватну власність не вирішують проблеми насичення ринку продо¬вольчими товарами. Ефективне виробництво товарної сільськогосподарської продукції не можливе без наявності державних протек-ціоністських програм, спрямованих на формування повноцінного життєвого середовища, задоволення економічних і соціальних інте¬ресів сільського населення, забезпечення комплексного розвитку сільських територій, об'єктів соціальної інфраструктури, сучасних систем зв'язку та інформатики, транспорту, житлово-комунального та водного господарства, шляхового будівництва, збереження сільської поселенської мережі тощо. Аграрний протекціонізм являє собою систему державних заходів (політичних, економічних, пра¬вових), метою якого є стимулювання розвитку національного сіль¬ськогосподарського товаровиробника, обстоювання інтересів на зовнішньому і внутрішньому ринках та створення належного рівня життя для сільського населення.Сільське господарство потребує підвищеного виробничо-госпо¬дарського ризику. Тому світова практика виходить із того, що ця галузь, позбавлена державного регулювання, спеціально орієнтова¬ного на захист майнових інтересів виробників сільськогосподар¬ської продукції, та відповідної підтримки виробничої і соціально-побутової сфер, не може ефективно функціонувати. Виробничий пРоцес у сільському господарстві навіть за наявності найвищого рівня науково-технічного й сервісного забезпечення не може кон-тролюватися людиною у повному обсязі. Державна підтримка є не¬одмінною також з урахуванням ролі села в демографічному розвитку суспільства, соціально-побутових особливостей сільського життя. Так, країнам ЄЕС процвітання сільського господарства коштує щорічно 40 млрд євро. У 24 розвинених країнах, об'єднаних Організацією з економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), фер-мери близько 40% своїх доходів отримують у вигляді дотацій, шля¬хом штучного підвищення державою цін на сільсько господарську продукцію, що закуповується. У деяких країнах, отримані таким чином доходи сягають 80%'. Концептуальним підґрунтям державної підтримки сільського господарства є визнання його становища хронічно невигідним у системі товарних зв'язків народного господарства. Встановлено, що в США вартість обробленої продукції в сільському господарс¬тві вдвічі менша, ніж вартість засобів виробництва для сільського господарства. Середній прибуток у ньому є нижчим. Вищий сту¬пінь ризику призводить до того, що сільське господарство функці¬онує в умовах нерівності його економічних суб'єктів з аналогічни¬ми суб'єктами в інших галузях2. У ФРН з 5 вересня 1955 р. діє за¬кон про аграрне господарство. У ньому зазначається, що завданням держави є забезпечення соціальної справедливості шляхом регулю¬вання сільського господарства з метою захисту його інтересів. Цим законом була введена система щорічної звітності Уряду перед пар-ламентом про економічну ситуацію в сільському господарстві та паритет у відносинах з іншими галузями. Стаття 39 Римського до¬говору про створення ЄЕС 1957 року однією із цілей сільськогос¬подарської політики співтовариства називає забезпечення справед¬ливого рівня життя сільського населення. Спеціально зазначається, шо, розробляючи аграрну політику, члени співтовариства повинні брати до уваги специфічний характер сільськогосподарської діяль¬ності, необхідність державного регулювання сільського господарс¬тва властивими йому методами, з відповідною поступовістю3.Сучасний етап реформування аграрних відносин в Україні ха¬рактеризується погіршенням фінансового стану та зниженням платоспроможності сільськогосподарських і агропромислових то-варовиробників, недосконалістю кредитно-фінансової системи то¬що. Це призводить до того, що із 7,8 млн працездатних осіб, які мешкають у сільській місцевості, 1,6 млн — безробітні, а 1,9 млн — зайняті лише в особистих селянських господарствах. Майже не зростають реальні доходи селян, головним джерелом яких є над¬ходження від низькопродуктивної праці в особистих підсобних господарствах. За рівнем середньомісячного заробітку, який ста¬новить лише 48,6% середнього рівня заробітної плати у виробни¬чих галузях, сільське господарство посідає останнє місце. Прак¬тично не відновлюється діяльність підприємств і закладів сфери обслуговування, припинилося оновлення матеріальної бази соці-ттьної інфраструктури. Наслідками цих процесів є критична соці-|щ,но-демографічна СИТуащЯ на cejIj_ т/ак наприкінці 2002 р. пере¬вищення смертності над народжуваністю досягло 156 тис. чоловікрік. Майже в 90% сіл протягом останніх 5 років кількість по¬мерлих перевищила кількість народжених, у 11% сіл за цей час не народилося жодної дитини. Зростають темпи обезлюднення сіл, майже у третини з них не самовідтворюється населення1. Як бачи¬мо соціальне відродження села та підвищення ефективності аг¬рарного виробництва — процеси органічно пов'язані. За таких умов збереження і розвиток села, забезпечення повноцінного від¬творення в ньому українського народу має стати головним пріори¬тетом державної аграрної політики. Це й дістало своє відображення в указах Президента України від 20 грудня 2000 р. "Про Основні засади розвитку соціальної сфери села"2 та від 15 липня 2002 р. № 640 "Про першочергові заходи що¬до підтримки розвитку соціальної сфери села". Названі норматив¬ні акти визначають коло організаційно-правових заходів щодо здій¬снення соціальних перетворень на селі, а саме:— збільшення зайнятості сільського населення на сільськогосподарських підприємствах різних організаційно-правових форм та особистих селянських господарствах за допомогою нарощування обсягів виробництва сільськогосподарської продукції, її первинної переробки й збереження, поширення в сільській місцевості практики урізноманітнення видів господарської діяльності;

— підвищення продуктивності праці, рівня заробітної плати працівників сільського господарства та застосування науково обгрунтованих норм праці;— ефективне використання трудових ресурсів і робочого часу;— відновлення діяльності раніше закритих та відкриття нових закладів соціально-культурного призначення в сільських населених пунктах, а також зупинення їх закриття;— нарощування обсягів житлового будівництва на основі спеціальних програм його підтримки;— збільшення обсягів будівництва інженерних мереж і споруд, насамперед, у регіонах, де відсутні місцеві джерела питної води та паливно-енергетичні ресурси; розвиток систем розвідних мереж водо— і газопроводів з метою повнішого завантаження існуючих магістралей;— створення сприятливих умов для розвитку на селі сфери платних послуг.Юридично забезпечити реалізацію визначених органами влади и Управління України організаційно-скономІчних напрямів аграрної реформи І соціального розвитку села покликані також нормативно-правові акти. Зокрема, одним Із перших таких законодачих актів є Закон України від 17 жовтня 1990 р. "Про пріоритет

Як один із головних напрямів відродження сіл України, поліп¬шення демографічної ситуації у державі чинне законодавство виз¬начає створення комфортного життєвого середовища, належних умов праці й відпочинку сільського населення. Щоб досягти цього передбачається:1) у сфері житлового будівництва: сприяння розвитку Індивіду¬ального житлового будівництва з використанням гарантій і пільг, встановлених законодавством для сільських забудовників; нарощу¬вання обсягів будівництва житла для молоді в межах реалізації програм індивідуального житлового будівництва на селі ("Власнийм") молодіжного житлового будівництва; інвестування з ураху¬ванням фінансових можливостей державного та місцевих бюджетів спорудження житла у труд о недостатніх (занепадаючих) селах; спро¬щення порядку оформлення дозвільних документів на житлове бу-дівництво; формування фонду комунального житла для надання Його на умовах оренди громадянам; забезпечення надання пільго¬вих довгострокових кредитів на будівництво (реконструкцію) жит¬ла багатодітним сім'ям; вжиття заходів щодо виробництва відповід¬них конструкцій та інженерного обладнання для індивідуальногожитла;2) у сфері інженерного облаштування сільських населених пун¬ктів: розроблення й реалізація державних І регіональних програм водо-, газо-, енергопостачання та розвитку мережі сільських доріг; першочергове постачання питної води сільським населеним пун¬ктам, жителі яких користуються привізною водою; посилення кон¬тролю за якістю питної води з місцевих джерел; розвиток мереж га¬зопостачання в регіонах, де немає інших джерел забезпечення енергоносіями; будівництво твердого покриття на сільських доро¬гах, реконструкція місцевих доріг відповідно до сучасних вимог; організація обслуговування Інженерних споруд спеціалізованими комунальними підприємствами та організаціями під контролем ор¬ганів місцевого самоврядування; створення об'єднань власників житла для спільного вирішення питань комунального обслугову¬вання.Регулювання суспільних відносин, які виникають у процесі бу¬дівництва житла в сільській місцевості, здійснюється нині Законом України "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропро¬мислового комплексу в народному господарстві", нормами земель-ного, цивільного та містобудівного законодавства.Чинне законодавство України передбачає, що селу має надава¬тися перевага над містом (із розрахунку на душу населення) у спо¬рудженні житла та інших об'єктів соціально-культурного й побуто¬вого забезпечення. Ці переваги мають полягати в матеріально-тех¬нічному й ресурсному забезпеченні, оподаткуванні, кредитуванні індивідуальних забудовників тощо. Так, за розпорядженням Кабі¬нету Міністрів України від 7 березня 2002 р. № 107 "Про виділен¬ня державних централізованих капітальних вкладень на соціальний розвиток села" на фінансування будівництва в сільській місцевос¬ті об'єктів соціальної інфраструктури було надано державні центра-лізовані капітальні вкладення в розмірі 30% їх загального обсягу, передбаченого в Державному бюджеті України на 2002 р.Відповідно до ст. 11 Закону України "Про пріоритетність соці¬ального розвитку села та агропромислового комплексу в народно¬му господарстві", Уряд України та місцеві державні адміністрації покликані сприяти розвитку індивідуального житлового будівниц¬тва на землях сільських населених пунктів, створювати сільським забудовникам (як місцевому населенню, так і громадянам, які пе-Реселяються на постійне місце проживання в сільську місцевість),у тому числі працівникам соціальної сфери та сфери обслуговувать ня сільського населення, які проживають у селі, пільгові умови щодо забезпечення будівельними матеріалами та обладнанням, надання їм послуг і пільгових довгострокових державних кредитів. При цьому Закон передбачає компенсацію за рахунок республікансько¬го чи місцевого бюджетів 25% одержаних кредитів через 5 років після введення будівлі в експлуатацію. Така пільга надається, якщо власник будинку бере участь у сільськогосподарському виробництві, переробній або обслуговуючих галузях агропромислового комплексу, що функціонують у сільській місцевості, соціальній сфері села та органах його місцевого самоврядування.В разі спорудження житла індивідуальним забудовником у сіль- '| ській місцевості підрядним способом за рахунок власних коштів ;| йому компенсується з державного бюджету частина кошторисної вартості житлового будинку й господарських будівель, яка не нале¬жить до прямих витрат підрядних будівельних організацій і вклю¬чається до кошторисів будівництва згідно з чинними нормативни¬ми актами. Порядок надання державних пільгових кредитів для ін-дивідуальних сільських забудовників визначає Уряд України.Індивідуальні забудовники, які споруджують житлові будинки й господарські споруди, працюють у сільському господарстві, пере¬робній та обслуговуючих галузях агропромислового комплексу, що функціонують у сільській місцевості, соціальній сфері села та орга¬нах місцевого самоврядування на селі І не користуються держав¬ним пільговим кредитом, отримують компенсацію за рахунок дер-жави в розмірі 35% вартості зазначених будинків і споруд. Ця піль¬га зберігається також за зазначеними особами в разі спорудження житла та господарських будівель на кооперативних

засадах. Цим самим забудовникам при спорудженні житла підрядним способом компенсується з державного бюджету та частина вартості будівниц¬тва будинку й господарських споруд, яка не належить до прямих витрат підрядних будівельних організацій і включається до кошто¬рисів (розрахунків вартості) будівництва згідно з чинним законо¬давством.За Законом України "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві' особи, які переселяються у трудонсдостатнІ населені пункти, та місцеве населення віком до 40 років, зайняте в сільському госпо¬дарстві, переробних і обслуговуючих галузях агропромислового комплексу або в соціальній сфері цих сіл, забезпечуються житлом і господарськими будівлями з державного бюджету. Житло, збудо¬ване в сільській місцевості за рахунок бюджетних коштів, через 10 років передається в особисту власність цим громадянам за умови їхньої постійної роботи в зазначених галузях.Критерії труд о недостатніх населених пунктів з урахуванням чи¬сельності працездатних жителів та інших факторів, а також нили пільг визначає Уряд України, а перелік цих населених пунктів місцеві ради. Державна програма розвитку соціальної сфери села до 2005 ро-ку передбачає, що житлове будівництво на селі в 2003—2005 pp. має позвиватися насамперед шляхом спорудження індивідуальних жит¬лових будинків за рахунок коштів забудовників. Чинне законодавс¬тво України не регламентує розміри індивідуальних житлових бу¬динків і господарських споруд, що зводяться в сільській місцевос¬ті Це дає можливість удосконалювати нормативи та стандарти у проектуванні й будівництві житлових будинків різних типів з ме¬тою поліпшення архітектурно-планувальних рішень, техніко-еко-номічних та експлуатаційних показників. Існує потреба впроваджу¬вати новітні способи опалення житла та об'єктів соціально-куль¬турного призначення, модернізацію котелень і теплових мереж, встановлювати прилади обліку споживання енергоносіїв та води. Обсяги введення в експлуатацію житла в сільській місцевості, зап¬лановані Програмою, становлять: 2004 р. — 1830 тис, 2005 р. — 2435 тис. кв. м загальної площі.Державна підтримка житлового будівництва здійснюватиметься в напрямах надання забудовникам пільгових кредитів згідно з прог¬рамою "Власний дім", розширення в сільській місцевості практики молодіжного житлового будівництва, спорудження житла для пра¬цівників бюджетних установ та соціально незахищених громадян.Законом України "Про пріоритетність соціального розвитку се-ла та агропромислового комплексу в народному господарстві" пе¬редбачається збереження й розвиток поселенської мережі. Зокрема, ст. 10 Закону зазначає, що держава захищає сільську поселенську мережу незалежно від категорії, розміру й місця розташування сіль¬ських населених пунктів. Будь-які перетворення сільських посе¬лень (об'єднання, роз'єднання, перейменування в іншу категорію тощо) можуть здійснюватись за рішенням сесій районних рад ли¬ше за волею жителів цих поселень. В Україні запроваджуються пос¬тійне обстеження та паспортизація сільської поселенської мережі (моніторинг). Порядок здійснення моніторингу встановлює Уряд. Розвиток соціальної інфраструктури сільських населених пун¬ктів передбачає також будівництво й реконструкцію, розширення мереж шляхів із твердим покриттям. Тому за Державною програ¬мою розвитку соціальної сфери села до 2005 року має бути споруд¬жено 35 під'їздів з твердим покриттям до сільських населених пун¬ктів довжиною 71 км та прокладено 524 км вуличної мережі. Для Цього буде використано 41 млн грн. із централізованих дорожних Фондів та 82,1 млн — з місцевих бюджетів. У 2003—2005 pp. перед-оачається будівництво 626 км сільських доріг загального користу-?о^НЯ' лля чого потрібні додаткові капітальні вкладення в обсязі 196,2 млн грн. Відповідно до ч. 5 ст. 6 Закону України "Пропріоритетність со¬ціального розвитку села та агропромислового комплексу в народ-ому господарстві" всі шляхи, що зв'язують сільські населені пун-, (в тому числі в межах цих населених пунктів) з мережею шля-1в загального користування, належать до категорії шляхів аганого користування і разом з усіма під'їзними шляхами до сільських населених пунктів передаються на баланс корпорації УкравтодопУ рамках розвитку житлово-комунального господарства на селі в період до 2005 р. Державною програмою розвитку соціальної сфери заплановано: забезпечення централізованим водопостачанням 283 сільських населених пункти, жителі яких користуються привізною водою; будівництво систем водопостачання в сільських населених пунктах, у яких склалася незадовільна ситуація з постачанням пит¬ної води і щодо яких не передбачені першочергові заходи із забез¬печення привізною питною водою, загальною вартістю 106 млн грн, у тому числі 53 млн — за рахунок коштів Державного бюджету Ук¬раїни; реконструкцію, капітальний ремонт та надання робочого ста-ну існуючим водопровідним мережам у регіонах; моніторинг якості питної води, що забирається з централізованих та не централізова¬них джерел водопостачання, відповідно до Закону України від Ю січня 2002 р. ''Про питну воду та питне водопостачання". Програма передбачає також розвиток мережі газопостачання, в межах якого планується завершити будівництво розвідних мереж та збільшити кількість підключених до них житлових будинків і зак-ладів соціально-культурного призначення з метою досягнення про¬ектного завантаження газопроводів. На 2003—2005 pp. заплановано будівництво газопроводів-відводів довжиною 1600 км

91. Правове регулювання житлового будівництва у сільській місцевості.

Як один із головних напрямів відродження сіл України, поліпшення демографічної ситуації у державі чинне законодавство визначає створення комфортного життєвого середовища, належних умов праці й відпочинку сільського населення. Щоб досягти цього передбачається:   1) у сфері житлового будівництва: сприяння розвитку індивідуального житлового будівництва з використанням гарантій і пільг, встановлених законодавством для сільських забудовників; нарощування обсягів будівництва житла для молоді в межах реалізації програм індивідуального житлового будівництва на селі, молодіжного житлового будівництва; інвестування з урахуванням фінансових можливостей державного та місцевих бюджетів спорудження житла у трудонедостатніх (занепадаючих) селах; спрощення порядку оформлення дозвільних документів на житлове будівництво; формування фонду комунального житла для надання його на умовах оренди громадянам; забезпечення надання пільгових довгострокових кредитів на будівництво (реконструкцію) житла багатодітним сім'ям; вжиття заходів щодо виробництва відповідних конструкцій та інженерного обладнання для індивідуального житла;

2) у сфері інженерного облаштування сільських населених пунктів: розроблення й реалізація державних і регіональних програм водо-, газо-, енергопостачання та розвитку мережі-сільських доріг; першочергове постачання питної води сільським населеним пунктам, жителі яких користуються привізною водою; посилення контролю за якістю питної води з місцевих джерел; розвиток мереж газопостачання в регіонах, де немає інших джерел забезпечення енергоносіями; будівництво твердого покриття на сільських дорогах, реконструкція місцевих доріг відповідно до сучасних вимог; організація обслуговування інженерних споруд спеціалізованими комунальними підприємствами та організаціями під контролем органів місцевого самоврядування; створення об'єднань власників житла для спільного вирішення питань комунального обслуговування.   Регулювання суспільних відносин, які виникають у процесі будівництва житла в сільській місцевості, здійснюється нині Законом України "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві", нормами земельного, цивільного та містобудівного законодавства.23. Правові засади вирішення кадрового забезпечення села

Підготовка й перепідготовка спеціалістів для соціальної сфери села здійснюється за рахунок державного бюджету через систему державних закладів освіти та науки. Законодавство України визначає основні форми підготовки спеціалістів і підвищення їх кваліфікації. Відповідно до законів України від 4 червня 1991р. "Про освіту"(в редакції Закону від 23 березня 1996 р.), від 10 лютого 1998 р. "Про професійно-технічну освіту", від 13 травня 1999 р. "Про загальну середню освіту" та від 17 січня 2002 р. "Про вищу освіту", спеціалісти для села можуть готуватися засобами загальної середньої освіти, у професійно-технічних закладах, закладах вищої освіти шляхом підвищення кваліфікації і перепідготовки кадрів. Відповідно до ст. 22 Закону України "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві", в усіх вищих навчальних закладах (університетах, інститутах), коледжах, технікумах тощо встановлюється обов'язкова для виконання квота приймання сільської молоді. Порядок та умови квотування, а також використання випускників визначає Уряд. Підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації спеціалістів і робітничих кадрів для виробничої та соціальної сфери села в державних навчальних закладах провадяться за рахунок державного й місцевого бюджетів, а також на підставі договорів між навчальними закладами, підприємствами, організаціями.

У процесі реструктуризації сільськогосподарських підприємств, заснованих на колективній та інших формах власності, відбувалась передача в комунальну власність закладів соціальної інфраструктури, що належали реформованим сільськогосподарським підприємствам. Постановою Кабінету Міністрів України від 5 вересня 1996 р. № 1060 "Про поетапну передачу у комунальну власність об'єктів соціальної сфери, житлового фонду сільськогосподарських, переробних та обслуговуючих підприємств, установ і організацій агропромислового комплексу, заснованих на колективній та інших формах недержавної власності", визначено умови такої передачі, згідно з якими, починаючи з 1997 і до 2001 р. вона здійснювалася безоплатно, поетапно, на основі розроблених і затверджених у встановленому порядку переліків об'єктів соціальної сфери. Передачі в комунальну власність підлягали: житловий фонд (крім гуртожитків); дитячі дошкільні заклади, школи та інші заклади освіти, табори відпочинку й оздоровлення дітей, об'єкти культури та аматорського спорту, приміщення будинків-інтернатів для престарілих та інвалідів, об'єкти охорони здоров'я й побуту; мережі електро-, тепло-, газоводопостачання і вод овід ведення, а також інженерні будівлі та споруди, призначені для обслуговування житлового фонду і соціальної сфери (бойлерні, котельні, теплові, каналізаційні та водопровідні мережі й споруди, збудовані та прибудовані приміщення, обладнання тощо). Зазначені об'єкти переходили в комунальну власність за рішенням загальних зборів членів підприємства чи зборів уповноважених колективних сільськогосподарських підприємств або за рішенням органів, уповноважених розпоряджатися майном підприємств інших форм недержавної власності. Об'єкти соціальної сфери передавалися в комунальну власність адміністративно-територіальних одиниць за згодою органів місцевого самоврядування. Об'єкти соціальної інфраструктури передавалися в комунальну власність відповідно до Положення про порядок передачі в комунальну власність загальнодержавного житлового фонду, що перебував у повному господарському віданні або в оперативному управлінні підприємств, установ та організацій, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 6 листопада 1995 р. Однак дії щодо передачі в комунальну власність закладів соціальної інфраструктури не підкріплювались відповідним наповненням місцевих бюджетів фінансовими ресурсами, потрібними для утримання таких закладів. Практично припинилися фінансування за рахунок бюджетних коштів соціальної інфраструктури села й відшкодування суб'єктам господарювання витрат на її розвиток. Держава, вирішуючи дану ситуацію, створює умови для розв'язання соціальних проблем відповідно до встановлених нормативів. Так, згідно з положеннями Державної програми розвитку соціальної сфери села на період до 2005 року, затвердженої Указом Президента України від 15 липня 2002 р. № 640/2002, на розвиток соціальної інфраструктури села в 2003-2005 рр. мало бути спрямовано не менш як 30% видатків з Державного бюджету України на капітальні вкладення. Ці заходи мали сприяти виділенню бюджетних коштів на розвиток соціальної інфраструктури села в обсягах, передбачених Законом України "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві". Щоб забезпечити єдиний підхід до визначення об'єктів соціальної сфери у практичній діяльності, Головна державна податкова інспекція України спільно з Міністерством України у справах будівництва та архітектури в листі від 9 квітня 1993 р. затвердили Тимчасовий перелік об'єктів, які відносяться до соціальної сфери. Відповідно до зазначеного Переліку, об'єкти соціальної сфери поділено на такі групи: - житлово-комунальне господарство й побутове обслуговування населення (житлові будинки, гуртожитки для працівників, студентів вищих і середніх спеціальних навчальних закладів, учнів загальноосвітніх шкіл, шкіл-інтернатів, водогони, об'єкти газопостачання й теплозабезпечення тощо);

- охорона здоров'я, фізична культура й соціальне забезпечення (лікарні, станції швидкої допомоги, лікувально-фізкультурні заклади, протитуберкульозні, наркологічні диспансери, поліклініки, пункти охорони здоров'я, фельдшерсько-акушерські пункти, санаторії-профілакторії, пансіонати, спеціалізовані санаторії, піонерські табори, будинки відпочинку, пансіонати, стадіони, спортивні зали, водні басейни, дитячі спортивні школи, спортивні клуби тощо); - народна освіта (академії, університети, інститути, технікуми, професійні училища, курси, навчальні комбінати, курси підвищення кваліфікації, методичні кабінети, школи, школи-інтернати, дитячі садки, ясла, дитячі ясла-садки (комбінати), дитячі майданчики, дитячі будинки тощо); - культура та мистецтво (бібліотеки, фільмотеки, будинки культури, клуби, будинки художнього виховання дітей, кінотеатри тощо). Крім названих груп об'єктів соціальної сфери, цей Перелік визначає також і види робіт, виконання яких вважається "будівництвом об'єктів соціальної сфери села" за умови їх бюджетного фінансування. Для будівництва та реконструкції об'єктів соціальної сфери села Державна програма передбачає використання коштів Державного бюджету України як пайову участь держави для заохочення місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та недержавних інвесторів до розвитку соціальної інфраструктури села. Цікавим прикладом залучення недержавних інвесторів до фінансування будівництва та реконструкції об'єктів соціальної сфери села є реалізація в 4 областях України (Донецькій, Луганській, Одеській та Київській) Програми, розробленої Міністерством у справах міжнародного розвитку Великобританії. Спеціалісти проекту надають на місцях консультаційну допомогу сільським мешканцям з питань раціональнішого ведення господарства й власного бізнесу. Одним із головних напрямів реалізації цієї Програми є створення кредитних спілок, діяльність яких буде спрямована на кредитування соціальних програм на селі. Чинним законодавством встановлено заборону щодо зміни функціонального призначення певних груп об'єктів соціальної сфери села. Так, згідно зі ст. 6 Закону України "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві", в сільській місцевості не дозволяється ліквідація, реорганізація й перепрофілювання закладів охорони здоров'я, освіти, соціального захисту населення (будинки-інтернати для людей похилого віку та інвалідів), які утримуються за рахунок бюджету.

92. Правове регулювання шляхового будівництва у сільській місцевості.

Розвиток соціальної інфраструктури сільських населених пунктів передбачає також будівництво і реконструкцію, розширення мереж шляхів з твердим покриттям. Тому Національна програма розвитку сільськогосподарського виробництва спрямована на прискорення темпів спорудження в сільській місцевості шляхів, перегляд порядку їх фінансування і утримання, уточнення раціональної мережі і програми будівництва.

Чинним законодавством України встановлено порядок, строки та форми залучення сільськогосподарських та інших підприємств АПК до будівництва та ремонту автомобільних шляхів.

Відповідно до ч. 6 ст.6 Закону України «Про пріоритетність соціального розвитку села та АПК в народному господарстві» усі шляхи, які зв’язують сільські населені пункти (у т. ч. у межах цих населених пунктів) з мережею шляхів загального користування і разом з усіма під’їзними шляхами до сільських населених пунктів передаються Українському державному концерну по будівництву, ремонту й утриманню автомобільних шляхів (Укравтодор). Останній до 1997 року завершив приймання на баланс усіх шляхів, що з’єднують села з мережею шляхів загального користування.

Фінансування шляхового будівництва у сільській місцевості має здійснюватись у пріоритетному порядку за рахунок централізованих капіталовкладень та місцевого бюджету. Разом з тим, чинне законодавство передбачає можливості фінансування дорожнього будівництва за рахунок інших джерел. Так, наприклад, Законом України «Про місцеве самоврядування», органи місцевого самоврядування організують благоустрій населених пунктів, залучаючи для цього кошти, трудові й матеріальні ресурси підприємств (об’єднань, організацій і установ), а також населення.

Стабільні джерела фінансування визначаються за рахунок бюджетних, а також спеціальних позабюджетних коштів для реалізації програм розвитку шляхового господарства з метою підвищення соціального рівня життя населення, особливо в сільській місцевості, оздоровлення екологічної обстановки, створення на шляхах належних умов безпеки руху та сучасних елементів шляхового сервісу, зменшення збитків через незадовільні шляхові умови.

Промислові, транспортні, будівельні та інші підприємства, колективні сільськогосподарські підприємства, радгоспи, кооперативи і господарські товариства, незалежно від відомчої підпорядкованості та форм власності відраховують кошти на шляхові роботи у відсотковому відношенні до обсягу виробництва (виконаних робіт чи наданих послуг) з віднесенням нарахованих і сплачених сум на витрати виробництва.

Відповідно до чинного законодавства України, функції розпорядника цільових державних централізованих капіталовкладень у соціальну сферу села покладаються на органи місцевого і регіонального самоврядування і місцеву державну адміністрацію, які несуть однакову відповідальність з іншими учасниками інвестиційного процесу за цільове й ефективне їх використання.Заходи щодо розвитку транспортного сполучення та зв’язку здійснюються

шляхом:будівництва та реконструкції автомобільних доріг загального користування у сільській місцевості, завершення будівництва під’їзних доріг з твердим покриттям до сільських населених пунктів;

забезпечення належного транспортного сполучення населених пунктів з автомобільними дорогами загального користування за рахунок коштів державного та місцевих бюджетів. (26)

93. Правове забезпечення культурно-побутового та спортивно-оздоровчого обслуговування жителів села.

Потреби соціальної сфери села не обмежуються лише будівниц-твом житла, шляхів сполучення, мереж газо-, водо- ТІ електропос-тачання. Належний розвиток соціальної інфраструктури потребує створення для селян комплексу культурно-побутових, спортивно-оздоровчих та інших суттєво важливих умов. У межах реалізації Державної програми розвитку соціальної сфери села до 2005 р. передбачаються такі шляхи розвитку відпо-відної інфраструктури:1) у сфері освіти: відновлення, добудова і спорудження шкіл та дошкільних навчальних закладів у селах, де налічується понад 50 дітей відповідного віку, насамперед у тих, які розташовані на від-стані понад 3 км від населених пунктів, де є такі заклади; створен¬ня комплексів "загальноосвітній навчальний заклад — дошкільний навчальний заклад", "загальноосвітній навчальний заклад — соці-ально-культурний центр села", організація навчання учнів у почат-ковій школі за місцем їх проживання ; забезпечення виконання Програми ін¬форматизації та комп'ютеризації сільських шкіл; забезпечення ре¬гулярного підвезення до місця навчання і додому дітей дошкільно¬го віку, учнів і педагогічних працівників у сільській місцевості; зас¬тосування нових форм навчання й виховання дітей з урахуванням специфіки розселення та змін вікової структури жителів села; від¬криття 450 шкіл, у тому числі 353 новозбудованих (фінансування зазначених витрат має здійснюватися за рахунок коштів місцевих бюджетів у сумі 115,1 млн грн. та Державного бюджету України — 229,1 млн грн.);2) у сфері охорони здоров'я: відкриття закладів охорони здо¬ров'я з надання первинної медико-санітарної допомоги в селах із чисельністю жителів понад 500 осіб; створення в сільських населе¬них пунктах із чисельністю жителів понад 1 тис. чоловік амбулато¬рій загальної практики — сімейної медицини та реорганізація сіль¬ських лікарських амбулаторій, фельдшерсько-акушерських пунктів в амбулаторії загальної практики — сімейної медицини; розширен¬ня мережі аптек та аптечних кіосків; створення на базі сільських закладів охорони здоров'я денних стаціонарів, а також стаціонарів удома; оснащення сільських закладів охорони здоров'я сучасною ультразвуковою, ендоскопічною, рентгенологічною, наркозною апаратурою, пересувними стоматологічними кабінетами, іншим су¬часним обладнанням, а також спеціальними автомобілями; надан¬ня лікувально-консультаційної та організаційно-методичної допо-моги і вжиття санітарно-протиепідемічних заходів силами спеці¬альних бригад обласних і районних закладів охорони здоров'я; зміцнення лікувально-оздоровчої бази санаторіїв та інших закладів, призначених для лікування й оздоровлення працівників агропро¬мислового комплексу та їхніх дітей. На зміцнення матеріальної ба¬зи закладів охорони здоров'я у 2003—2005 рр. планується спряму¬вати 75,4 млн грн. За рахунок цих коштів має бути відкрито та ос¬нащено 382 сільські лікарські амбулаторії, у тому числі 63 — у до¬будованих та новозбудованих приміщеннях, а також 280 фельдшер¬сько-акушерських пунктів;3) у сфері культури: збереження та забезпечення повноцінного функціонування існуючої мережі закладів культури (клубів, біблі-отек, музеїв, шкіл естетичного виховання); переобладнання під заклади культури приміщень, якими не користуються, створення закладів культури малих форм (віталень, світлиць, читалень та ін.) у придатних для цього приміщеннях, насамперед у селах, де немає стаціонарних закладів культури; організація охорони музеїв та за-повідників за допомогою оснащення їх засобами охоронно-по-жежної сигналізації або запровадження посад сторожів; розвиток мобільних форм культурного обслуговування сільського населен-ня; комп'ютеризація сільських публічних бібліотек згідно з Націо-нальною програмою інформатизації. За пропозиціями регіонів у 2003—2005 рр. планується введення в експлуатацію 190 сільських клубів і будинків культури, в тому числі 76 — новозбудованих. На це передбачається витратити 60,8 млн грн. з місцевих і державно¬го бюджетів;4) у сфері фізичної культури й спорту: реконструкція існуючих та будівництво нових сільських фізкультурно-оздоровчих закладів, споруд, дитячих оздоровчих таборів, баз відпочинку, пансіонатів для оздоровлення дітей та підлітків; реформування організаційних основ фізкультурно-спортивного руху на селі, створення територіальних (при органах місцевого самоврядування) фізкультурно-спортивних клубів та відділень дитячо-юнацьких спортивних шкіл; впровадження ефективних форм, методів і засобів фізкультурно-оздоровчої діяльності та видів спорту з урахуванням місцевих особливостей, традицій, умов праці та відпочинку жителів села; спорудження та обладнання ігрових майданчиків, спортивних залів, плавальних басейнів при школах, дошкільних навчальних, культурно-освітніх закладах; поліпшення матеріально-технічного оснащення навчально-спортивних баз підготовки кандидатів до збірних команд України. У 2003—2005 рр. на зміцнення матеріально-технічної бази наявних та будівництво нових спортивних споруд планується надати 66 млн грн., з місцевих та державного бюджетів, а також відновити роботу і ввести в дію 1748 фізкультурно-спортивних закладів та споруд;Крім названих способів і форм забезпечення сільського насе-лення об'єктами культурно-побутового чи спортивно-оздоровчого призначення, слід назвати також і участь у реалізації цих заходів підприємств промисловості та інших галузей народного господарс-тва, що безпосередньо не пов'язані з сільськогосподарським та аг-ропромисловим виробництвом. З метою залучення таких підприємств до участі в розвитку со-ціальної сфери села чинне законодавство застосовує відповідні економічні стимули. Так, відповідно до ст. 7 Закону України "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві", непрофільні промислові підприємства, що виконують державне замовлення на проектуван¬ня та виготовлення машин, обладнання й запчастин для агропро-мислового комплексу, зокрема об'єкти соціально-культурного призначення, забезпечуються матеріалами централізовано.

94. Правове забезпечення наукових досліджень та підготовки кадрів для села.

Розвиток сучасної української юридичної науки нерозривно пов'язаний з динамікою соціально-економічного життя в державі. Сьогодні варто звернути увагу на такі основні аспекти проблеми правового наукового забезпечення аграрної реформи в Україні, як: а) наукова розробка фундаментальних засад і стратегії аграрної та земельної реформ, їх правового забезпечення; б) визначення ролі земельної реформи в аг. ринкових перетвореннях та її міс ця в агр.й реформі; в) з'ясування змісту, стратегії та етапів роз витку аграрної реформи; г) правовий аналіз організаційних форм та методів проведення аграрної реформи; д) радикальна зміна відносин власності на землі сільгосп. призначення; с) аналіз правового становища суб'єктів аграрної реформи, зокрема селян; є) роль держави у забезпеченні радикальних аг. перетворень: ж) законодавче забезпечення аграрної реформи; з) охорона навколишнього природного середовища в процесі аг. ре формування. Ці й деякі інші проблеми правового забезпечення земельної та аграрної реформ в Україні послідовно досліджуються представниками науки аг. прана У.. На жаль, ґрунтовної загальнодержавної науково-теоретичної програми радикального реформування земельних та аг. відносин в Україні своєчасно (напередодні проведення відповідних реформ) не було розроблено. Відповідно до ст. 21 Закону України “Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві” за рахунок державного бюджету здійснюється фінансування наукових досліджень проблем соціального розвитку села та агропромислового виробництва.

Дослідні та дослідно-експериментальні господарства мають право самостійно визначати свою господарську діяльність, розвивати зв’язки з промисловими підприємствами та зарубіжними партнерами. Доходи від освоєння науково-технічних нововведень в агропромисловому виробництві протягом 5 років не підлягають оподаткуванню.

Підготовка й перепідготовка спеціалістів для соціальної сфери села здійснюється за рахунок державного бюджету через систему державних закладів освіти та науки. Законодавство України визначає основні форми підготовки спеціалістів і підвищення їх кваліфікації. Відповідно до законів України від 4 червня 1991р. “Про освіту”(в редакції Закону від 23 березня 1996 р.), від 10 лютого 1998 р. “Про професійно-технічну освіту”, від 13 травня 1999 р. “Про загальну середню освіту” та від 17 січня 2002 р. “Про вищу освіту”, спеціалісти для села можуть готуватися засобами загальної середньої освіти, у професійно-технічних закладах, закладах вищої освіти шляхом підвищення кваліфікації і перепідготовки кадрів.

Відповідно до ст. 22 Закону України “Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві”, в усіх вищих навчальних закладах (університетах, інститутах), коледжах, технікумах тощо встановлюється обов’язкова для виконання квота приймання сільської молоді. Порядок та умови квотування, а також використання випускників визначає Уряд.

Підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації спеціалістів і робітничих кадрів для виробничої та соціальної сфери села в державних навчальних закладах провадяться за рахунок державного й місцевого бюджетів, а також на підставі договорів між навчальними закладами, підприємствами, організаціями.Перепідготовка й підвищення кваліфікації спеціалістів, робітничих кадрів є обов’язковими і здійснюються періодично в строки, визначені державними органами. У разі невиконання відповідних договорів сільськогосподарські підприємства, незалежно від форм власності, а також організаційно-правових форм, у тому числі фермерські господарства, відшкодовують матеріальні витрати державному і місцевому бюджетам в порядку, визначеному Урядом. + стор. 526-529 підручника під ред. Єрмоленка.