kafukrfil.ucoz.ru · Web viewЗМІСТ . ПЗ №1. Вступ. Українська література 1920-1930 рр. Поезія (огляд). 6. 1. Суспільно-історичні

1

ЗМІСТ

ПЗ №1. Вступ. Українська література 1920-1930 рр. Поезія (огляд)......................................................61. Суспільно-історичні умови 20–30-х років ХХ ст., що вплинули на розвиток літератури.......62. Основні стильові напрями в українській літературі 20–30-х років ХХ ст.................................63. Основні представники «розстріляне відродження».....................................................................6

ПЗ №2. Павло Тичина. „Арфами, арфами...”, „Пам’яті тридцяти”, „Гей, вдарте в струни, кобзарі...”: емоційні переживання пореволюційної епохи, її духовних катаклізмів............................7

1. Основні етапи життєвого і творчого шляху П. Тичини...................................................................72. Ідейно-художній аналіз поезій П. Тичини „Арфами, арфами...”, „Пам’яті тридцяти”, „Гей, вдарте в струни, кобзарі...”.....................................................................................................................73. Феномен «кларнетизму» в поезії П. Тичини.....................................................................................74. Причини трагічного зламу світоглядних позицій поета..................................................................7

ПЗ №3. Павло Тичина. „О панно Інно...”, „Ви знаєте, як липа шелестить...”: глибокий ліризм, висока художність.....................................................................................................................................12

1. Характеристика збірки П. Тичини «Сонячні кларнети»................................................................122. Ідейно-художній аналіз поезій П. Тичини «О панно Інно..», «Ви знаєте, як липа шелестить».123. Декламування вірша П.Тичини напам’ять......................................................................................12

ПЗ №4. Літературний авангард (Михайль Семенко)............................................................................141. Авангардними тенденції в українській поезії 20-х років XX ст;..............................................142. Футуризм як одна із стильових течій модернізму......................................................................143. Життєвий і творчий шлях М. Семенка........................................................................................144. Ідейно-художній аналіз поезій М. Семенка................................................................................14

ПЗ №5. Київські «неокласики». Микола Зеров.......................................................................................161. Неокласики та неокласицизм. Естетика неокласиків.....................................................................162. Життєвий і творчий шлях Миколи Зерова......................................................................................163. Художній аналіз поезії М. Зерова «Київ - традиція».....................................................................16

ПЗ №6. Максим Рильський (“Молюсь і вірю...”, “Солодкий світ!..”, “Коли усе в тумані життєвому...”, “Запахла осінь в’ялим тютюном...”, «Слово про рідну матір»)..................................19

1. Життєвий і творчий шлях М. Рильського.......................................................................................192. Виразне читання поезій М. Рильського...........................................................................................193. Художній аналіз поезій М. Рильського «Молюсь і вірю…», «Солодкий світ!».........................19

ПЗ №7. Володимир Сосюра. Інтимна лірика – одна з центральних ідейно-тематичних ліній творчості поета („Білі акації будуть цвісти”, „Васильки”). „Любіть Україну”: драматична доля твору; звеличення образу України у вірші..............................................................................................27

1. Життєвий і творчий шлях В. Сосюри..............................................................................................272. Інтимна лірика В. Сосюри................................................................................................................273. Драматична доля твору В. Сосюри «Любіть Україну»..................................................................27

ПЗ №8. Євген Плужник. Поезії: “Для вас, історики майбутні...”, “Вчись у природи творчого спокою...”....................................................................................................................................................31

1. Життєвий і творчий шлях Євгена Плужника..................................................................................312. Тематика, проблематика й основні мотиви творчості Є. Плужника............................................313. Виразне читання й ідейно-художній аналіз поезій “Для вас, історики майбутні...”, “Вчись у природи творчого спокою...”................................................................................................................31

ПЗ №9. Микола Хвильовий (М. Фітільов). “Мати” – психологічний твір про життєвий вибір людини за екстремальних обставин.........................................................................................................35

1. Українська проза 20–30-х років ХХ ст.: жанрово-стильове розмаїття, часткова ідеологічна заангажованість, експериментаторські модерністичні пошуки........................................................35

2

2. Життєвий і творчий шлях М. Хвильового, участь у літературній дискусії.................................353. Ідейно-художній аналіз поеми «Мати». Проблема життєвого вибору людини за екстремальних обставин (самостійне опрацювання)....................................................................................................35

ПЗ №10. Микола Хвильовий (М. Фітільов). “Я (Романтика)”..............................................................381. Жанрові особливості новели М. Хвильового «Я (Романтика)»....................................................392. Проблеми, порушені автором в новелі «Я (Романтика)»: трагічна роздвоєність особистості під впливом обставин часу, складність морального вибору між гуманістичними, вселюдськими ідеалами та фантастичною вірою в «загірну комуну», невідповідність між метою та засобами її досягнення..............................................................................................................................................393. Специфіка творчої манери М. Хвильового.....................................................................................39

ПЗ №11. Григорій Косинка (Г.Стрілець). Новела «В житах» — зупинена мить, пошуки порушеної гармонії. Вітаїстичний пафос, імпресіоністична настроєвість..............................................................41

1. Життєвий і творчий шлях Г. Косинки.............................................................................................412. Ідейно-художній аналіз новели Г. Косинки «В житах».................................................................413. Стильові особливості творчої манери Г. Косинки.........................................................................41

СЗ №12. Юрій Яновський. “Подвійне коло”: історична правда та художні узагальнення................451. Творча біографія Ю.Яновського......................................................................................................452. Роман у новелах «Вершники» як «реабілітаційний двійник» «Чотирьох шабель»....................453. Ідейно-художній аналіз новели «Подвійне коло». Проблема розпаду роду, родини як трагедія народу.....................................................................................................................................................45

ПЗ №13. Юрій Яновський. “Шаланда в морі”, “Дитинство”................................................................481. Новели «Дитинство», «Шаланда в морі» з роману «Вершники».................................................492. Ідея нетлінної вартості національних основ буття, спадковості поколінь, духовної пам’яті....493. Утвердження високих загальнолюдських ідеалів вірності й кохання, відданості громадянському обов’язку....................................................................................................................49

ПЗ №14. Валер’ян Підмогильний. Загальні зауваження до творчого доробку письменника...........501. Життєвий шлях В. Підмогильного...................................................................................................502.Загальна характеристика творчості В. Підмогильного...................................................................503.Творче завдання «Психологічний портрет В. Підмогильного».....................................................50

ПЗ №15. Валер’ян Підмогильний. „Місто”: мотив підкорення людиною міста, ідея самоствердження, інтерпретовані на національному матеріалі............................................................55

1.Аналіз роману «Місто» з позицій екзистенціалізму.......................................................................552. Характеристику образу українського маргінального інтелігента.................................................553. Жіночі образи у романі.....................................................................................................................55

ПЗ №16. Валер’ян Підмогильний. Узагальнення вивченого. Твір.......................................................591. Тема та ідея твору..............................................................................................................................592. Міні-диспут: «Хто автор твору — іронічний спостерігач чи дійова особа роману?»................593. Написання й редагування твору.......................................................................................................59

ПЗ №17. Остап Вишня. Загальний огляд творчості. “Моя автобіографія”..........................................601. Життя й творчість Остапа Вишні.....................................................................................................602. «Моя автобіографія» - гумористична розповідь письменика про свій життєвий шлях.............603.Ідейно-художній аналіз твору «Моя автобіографія».......................................................................60

ПЗ №18. Остап Вишня. „Зенітка”, „Як варити і їсти суп із дикої качки”, “Бенгальський тигр”: життєвий оптимізм, любов до природи та людини, м’який гумор як риси індивідуального стилю Остапа Вишні.............................................................................................................................................63

1.Своєрідність гумористичної спадщини Остапа Вишні...................................................................632. Художні особливості збірки «Мисливські усмішки»....................................................................633. Ідейно-художній аналіз гуморески «Сом»......................................................................................63

3

СЗ №19. Драматургія (огляд)....................................................................................................................681. Розвиток українського театру й драматургії 1920–1930-х років...................................................682. Видатні українські режисери й драматурги....................................................................................683. Мистецьке об’єднання «Березіль»...................................................................................................68

ПЗ №20. Микола Куліш. Загальний огляд творчості.............................................................................761. Життєвий і творчий шлях Миколи Куліша.....................................................................................762. Сатирична комедія «Мина Мазайло»..............................................................................................763. Особливості сюжету..........................................................................................................................76

ПЗ №21. Микола Куліш. „Мина Мазайло”: гостра сатира на новітніх міщан, що втратили глибинні знання вікових традицій народу, його культури, мови, поваги до них. Тестування..........................80

1. Ідейно-художній аналіз п’єси М. Куліша «Мина Мазайло».........................................................812. Актуальність п’єси сьогодні.............................................................................................................813. Виконання контрольного тестового завдання................................................................................81

ПЗ №22. Богдан-Ігор Антонич. “Автопортрет”, “Вишні”, “Зелена євангелія”, “Дороги”, “Різдво”.901. Основні тенденції розвитку національної літератури поза межами України та в Західній Україні (до 1939 року)...........................................................................................................................902.Життєвий і творчий шлях Богдана-Ігоря Антонича........................................................................903. Художній аналіз поезій Б.-І. Антонича...........................................................................................90

ПЗ №23. Осип Турянський. Загальний огляд творчості........................................................................981. Читання віршів Б.-І. Антонича напам'ять........................................................................................982.Ознайомлення із життєвим і творчим шляхом О. Турянського.....................................................983. Ідейно-художній аналіз повісті «Поза межами болю»...................................................................98

ПЗ №24. Осип Турянський. «Поза межами болю». Тестування.........................................................101ПЗ №25. “Празька поетична школа” української поезії та її представники......................................102

1. Історія «Празької поетичної школи».............................................................................................1032. Творчість видатних представників «Празької школи»................................................................1033. Життєвий і творчий шлях Є. Маланюка........................................................................................103

ПЗ №26. Євген Маланюк. “Під чужим небом”, “Стилет чи стилос?..”.............................................1101. Загальна характеристика творчості Євгена Маланюка................................................................1102. Ідейно-художній аналіз поезій «Під чужим небом», «Стилет чи стилос?»...............................1103.Виразне читання віршів Євгена Маланюка....................................................................................110

ПЗ №27. Проза У.Самчука, Т.Осьмачки, Д.Гуменної, Наталени Королевої.....................................1131. Розвиток української прози першої половини ХХ ст. за кордоном: основні тенденції, найвідоміші представники..................................................................................................................1132. Загальна характеристика творчості У.Самчука, Т. Осьмачки, Д. Гуменної, НАталени Королевої..............................................................................................................................................1133. Порівняльний аналіз легенди «Перунове прокляття» і...............................................................113

ПЗ №28. І. Багряний. «Тигролови» проблематика твору. Характеристика образів.........................1201.Життєвий і творчий шлях І. Багряного...........................................................................................1202. Автобіографічні джерела написання, жанр, художня майстерність твору І. Багряного «Тигролови».........................................................................................................................................1203.Виголошення доповідей...................................................................................................................120

ПЗ №29. І. Багряний. «Тигролови»: аналіз образів роману.................................................................1291. Бесіда за змістом прочитаного.......................................................................................................1292. Сюжет роману..................................................................................................................................1293. Ідейно-художній аналіз роману «Тигролови»..............................................................................129

ПЗ №30. Олександр Довженко. Загальний огляд творчості................................................................134

4

1. Українська література 1940–1950-х рр. Участь українських письменників у Другій світовій війні.......................................................................................................................................................1342. Активізація патріотичної тематики, героїчного пафосу, посилення філософічності літератури................................................................................................................................................................1343. Засилля соцреалізму в мистецтві повоєнного періоду.................................................................1344. О. Довженко — видатний кінорежисер, письменник..................................................................134

ПЗ №31. Олександр Довженко. «Щоденник». Кіноповість „Україна в огні”: відображення у творі найтрагічніших сторінок історії вітчизняної війни в Україні.............................................................137

1. Соцреалістичний канон і новаторський естетичний пошук........................................................1372. Національні та загальнолюдські проблеми...................................................................................1373. Поєднання лірико-романтичного, виражального начала з публіцистикою...............................1374. Доля народу крізь призму авторського бачення й оцінки...........................................................137

ПЗ №32. Олександр Довженко. Кіноповість „Україна в огні”: уособлення долі українського народу в образах родини Запорожців; жанрова специфіка твору.......................................................142

1.Ідейно-художній аналіз кіноповісті «Україна в огні»...................................................................1422. Проблематика кіноповісті...............................................................................................................1423. Актуальність твору в наш час.........................................................................................................142

ПЗ №33. Олександр Довженко. Кіноповість „Зачарована Десна”: автобіографічна основа; особливості оповіді; символічність назви.............................................................................................147

1.Автобіографічна основа кіноповісті «Зачарована Десна»............................................................1472. Сюжетно-композиційні особливості кіноповісті..........................................................................1473. Особливості оповіді у творі............................................................................................................147

ПЗ №34. Твір............................................................................................................................................1571. Оголошення тем твору....................................................................................................................1572. Рекомендації щодо написання твору.............................................................................................1573. Написання твору..............................................................................................................................1574. Редагування написаного..................................................................................................................157

ПЗ №35. Українська література у другій половині ХХ ст...................................................................1591. Українське «шістдесятництво»......................................................................................................1592. Нью-Йоркська група........................................................................................................................1593. Провідна історична тематика в прозі 70–80-х років ХХ ст.........................................................1594. Українська література 90-х років ХХ ст........................................................................................1595. Пошукове стильове і жанрове розмаїття літератури другої половини ХХ — початку ХХІ ст. Тенденції постмодернізму..................................................................................................................159

ПЗ №36. Поети-шістдесятники...............................................................................................................1681. «Шістдесятництво» як явище культурологічне та соціальне......................................................1682. Творчість найяскравіших представників шістдесятництва.........................................................1683 Життєвий і творчий шлях В. Симоненка........................................................................................168

ПЗ №37. Василь Симоненко. “Задивляюсь у твої зіниці…”, «Я…»...................................................1751. Читання віршів В. Симоненка напамять.......................................................................................1752. Ідейно-художній аналіз поезій «Задивляюь у твої зіниці», «Я…».............................................1753. Поетичний практикум.....................................................................................................................175

ПЗ №38. Дмитро Павличко. “Два кольори”..........................................................................................1761. Життєвий і творчий шлях Д. Павличка.........................................................................................1762.Ідейно-художній аналіз поезії «Два кольори»...............................................................................1763. Читання віршів напам’ять...............................................................................................................176

ПЗ №39. Іван Драч. “Балада про соняшник”.........................................................................................1791. Життєвий і творчий шлях І.Драча................................................................................................179

5

2. Ідейно-художній аналіз поезії «Балада про соняшник»...............................................................1793. Читання віршів напам’ять.............................................................................................................179

ПЗ №40. Микола Вінграновський. “Сеньйорито акаціє, добрий вечір...”..........................................1831. Життєвий і творчий шлях М. Вінграновський.............................................................................1832. Ідейно-художній аналіз поезії «Сеньйорито акаціє, добрий вечір...”»......................................1833. Читання віршів напам’ять.............................................................................................................183

ПЗ №41. Ліна Костенко. Поезії: «Страшні слова, коли вони мовчать...», «Вже почалось, мабуть, майбутнє», «Українське альфреско»......................................................................................................189

1. Життєвий і творчий шлях Ліни Костенко...................................................................................1892. Ідейно-художній аналіз поезії «Страшні слова, коли вони мовчать…», «Вже почалось, мабуть, майбутнє».............................................................................................................................1893. Читання віршів напам’ять.............................................................................................................189

ПЗ №42. Ліна Костенко. „Хай буде легко. Дотиком пера...”: „Недумано, негадано...”: оригінальність пейзажного малюнка як вияв особливості авторського стилю.................................194

1. Читання віршів Ліни Костенко.......................................................................................................1942. Ідейно-художній аналіз віршів „Хай буде легко. Дотиком пера...”: „Недумано, негадано...”.1943.............................................................................................................................................................194

ПЗ №43. Ліна Костенко. „Маруся Чурай”: історико-фольклорна основа роману у віршах; тематика та проблематика твору............................................................................................................................196

1.Історико-фольклорна основа твору.................................................................................................1962. Сюжетні особливості роману в віршах «Маруся Чурай»............................................................1963. Тематика та проблематика роману в віршах.................................................................................196

ПЗ №44. Ліна Костенко. „Маруся Чурай”: образи Марусі, Івана Іскри, Богдана Хмельницького як утілення найвищих духовних чеснот українців....................................................................................201

1. Образ Марусі Чурай........................................................................................................................2012. Система персонажів твору..............................................................................................................2013. Написання твору-мініатюри...........................................................................................................201

ПЗ №45. Василь Стус. Автобіографічність лірики. “Мені зоря сіяла нині вранці...”, “Крізь сотні сумнівів я йду до тебе...”.........................................................................................................................207

1. Життєвий і творчий шлях Василя Стуса.......................................................................................2072. Автобіографічність лірики В. Стуса..............................................................................................2073. Ідейно-художній аналіз віршів.......................................................................................................2074. Написання твору-мініатюри...........................................................................................................207

ПЗ №46. Василь Стус. “О земле втрачена, явися...”. Тестування.......................................................2131. Ідейно-художній аналіз поезій В. Стуса........................................................................................2132. Порівняльний аналіз творчої манери В. Стуса та В. Симоненка................................................2133. Виконання тестового завдання.......................................................................................................213

СЛОВНИК ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧИХ ТЕРМІНІВ................................................................................221

6

ІІ СЕМЕСТР

ПЗ №1. Вступ. Українська література 1920-1930 рр. Поезія (огляд).План

1. Суспільно-історичні умови 20–30-х років ХХ ст., що вплинули на розвиток літератури.

2. Основні стильові напрями в українській літературі 20–30-х років ХХ ст.3. Основні представники «розстріляне відродження».

Контрольні питання1. Розкрийте, в яких суспільно-історичних умовах розвивалася література 20–30-х

років ХХ ст..? 2. Дайте характеристику основних стильових напрямів в українській літературі

початку ХХ ст..3. Розкрийте причини виникнення і суть літературної дискусії 20-30-х років. 4. Що, на вашу думку, дало підставу М. Хвильовому назвати літературу 1920-х років

«азійським ренесансом»? Чи згодні ви із цим твердженням?5. Який факт із літератури 20–30-х років ХХ ст. вразив вас найбільше, чому саме?

Практичні завдання

Завдання 1. Робота зі словником літературознавчих термінів. Згадайте визначення основних літературних напрямів української літератури ХХ ст.

Модернізм (від фр. modernisme) — загальна назва різноманітних напрямків у літературі, мистецтві ХХ ст. (неокласицизм, неореалізм, футуризм, неоромантизм, символізм, імпресіонізм, експресіонізм та ін.). Загальна стильова ознака — тенденція до панестетизму, символізації, ідеалізації та романтизації зображуваного. Для українського модернізму характерний синтез різних стилів.

Соціалістичний реалізм (соцреалізм) — організований за чіткою програмою літературний метод, який передбачав оспівування комуністичної партії і її провідної ролі в житті народу, у будь-яких сферах; піднесення борця, будівника нового суспільства; ідеалізацію людини як носія кращих моральних якостей, вихованих соціалістичною системою. Художня дійсність зображувалася «лакованою», прикрашеною, лише з позицій правлячого класу, партії; конфлікт полягав у боротьбі проти чужих ідей, за ідеологічну спільність та однодумство.

Постмодернізм (від фр. post — після + modernisme) — загальна назва літературно-мистецьких течій кінця ХХ — початку ХХІ ст. (можливо, елементи постмодернізму з’явилися у творах українських письменників і раніше). Для цього напряму характерні інтертекстуальність (приховане та явне використання чужих текстів), гра зі словом, багатозначність, зміщення часу і простору, «віртуальний історизм» тощо.

Завдання 2. Опрацюйте таблицю, складіть за нею оповідь про літературний процес 20-30-х років ХХ ст. Історичні Культурні, Літературні стилі Літературні Тематика й

7

події літературні події й напрями угруповання, видання проблематикаПерша світова війна. Лютнева hеволюція1917 р.Жовтнева революція1917 року.Громадянська війна1918–1920 років.Утворення УНР таЗУНР, їхнє об’єднання(1919).Масове знищенняукраїнського селянства та інтелігенції1929–1934 років.

Не стало М. Коцюбинського (1913), Лесі Українки (1913), І. Франка (1916), І. Нечуя-Левицького (1918), Панаса Мирного (1920).З лютого 1917 року скасовано всі заборони та обмеження на українську мову, розпочався бурхливий розвиток української літератури та мови. Тріумф театру М. Садовського; новий експериментальний «Молодий театр» Леся Курбаса (потім «Березіль»). Заснована Українська академія наук під керівництвом В. Вернадського (1918).Відкрилися видавництва «Сяйво», «Шлях», «Дзвін», «Друкар», «Ґрунт», «Криниця» та ін.1934 рік — об’єднання всіх письменників у Спілку

Революційні романтики(В. Еллан-Блакитний, В. Чумак), неокласики (М. Рильський, М. Зеров, П. Филипович та ін.), символісти (Д. Загул, В. Кобилянський), футуристи (М. Семенко) та ін.Ділилися на «пролетарських» письменників та попутників».Основні напрями: модернізм, соцреалізм, постмодернізм

Угруповання: «Плуг» (Спілка селянських письменників), «Гарт» (Спілка пролетарських письменників), «Аспанфут» (Асоціація панфутуристів), «Авангард», «Но а генерація», «Неокласики», МаРС «Майстерня революційного слова», ВАПЛіте «Вільна академія пролетарської літератури», «Політфронт», ВЦСПП (Всеукраїнськаспілка пролетарських письменників),«Молодняк» (Спілка комсомольськихписьменників) та ін.Журнали та альманахи: «Літературно-науковий вісник», «Універсальний журнал», «Наше минуле», «Літературно-критичний альманах», «Книгар», «Музагет», «Мистецтво», «Знаки боротьби» та ін.

«Пролетарські» письменники: оспівуванняреволюції, вождів,соціалістичної дійсності,боротьба з «ворогами»(куркулями, шпигунами,шкідниками та ін.).«Попутники»: трагедіявоєн, людські страждання, пошуки шляхів, боротьба за гуманістичні ідеали.Актуалізація проблем «митець і влада», «свобода творчості» та ін.

Орієнтовні висновки: 20–30-ті роки ХХ ст. насичені багатьма доленосними історичними подіями; стали природною межею нової та новітньої літератури; українські митці активно шукали свої шляхи в літературі; розпочався поділ на «своїх» і «чужих»; тоталітарний режим набирав обертів: влада все жорсткіше втручалася в мистецький процес і намагалася його контролювати.

Завдання 3. Підготуйте доповідь (презентацію) про життя й творчість одного з представників «розстріляного відродження».

ПЗ №2. Павло Тичина. „Арфами, арфами...”, „Пам’яті тридцяти”, „Гей, вдарте в струни, кобзарі...”: емоційні переживання пореволюційної епохи, її духовних катаклізмів.

План1. Основні етапи життєвого і творчого шляху П. Тичини.2. Ідейно-художній аналіз поезій П. Тичини „Арфами, арфами...”, „Пам’яті тридцяти”, „Гей, вдарте в струни, кобзарі...”. 3. Феномен «кларнетизму» в поезії П. Тичини. 4. Причини трагічного зламу світоглядних позицій поета.

Контрольні питання1. Назвіть основні етапи життєвого й творчого шляху П. Тичини 2. Розкрийте специфіку ранньої поетичної творчості п. Тичини. Що позначає термін «кларнетизм»?

8

3. Наведіть приклади, які б яскраво проілюстрували «кларнетизм» поезії П. Тичини. 4.5. Прокоментуйте висловлювання М. Зерова: «Тичина уже в «Сонячних кларнетах» відкрив усі свої козирі, а потім не раз був примушений до гри слабої і безкозирної».


Завдання 1. Робота зі словником літературознавчих термінів. М. Хвильовим, письменником і теоретиком літератури була проголошена теза про «романтику вітаїзму». Саме вітаїстичність і стала провідною рисою української поезії тих років.Вітаїзм, вітаїстичність, віталізм — це філософське вчення про життя як прояв внутрішньої «життєвої сили», що підкорює собі всі процеси в живих організмах. В українській літературі це вчення тлумачилося М. Хвильовим як нова філософія життя, антитеза «біологічному віталізму». Письменник навіть змінив термін «віталізм» на «вітаїзм», підкреслюючи його соціокультурне значення. Естетика вітаїзму стверджувала життєвість української нації, незнищенність її духу, віру в те, що українське мистецтво прилучиться до найвищих естетичних цінностей.

Завдання 2. Визначте основні віхи життєвого і творчого шляху П. Тичини. Інформацію запишіть у формі тез, хронологічної таблиці тощо.

Завдання 3. Опрацюйте поданий нижче матеріал, визначте суть явища «кларнетизму».

У 1918 році вийшла перша збірка поета «Сонячні кларнети», про яку В. Стус пізніше напише: «Сонячні кларнети» — це переважно книга передчуття сподіваного щастя… І це чи не єдина зі збірок на рівні Тичининого генія. Тому в доробку поета їй відведено перше місце не тільки хронологічно». Ця книжка засвідчила появу українського варіанта символізму — «кларнетизму». Тичина на основі символістичних засобів, їх вдалого комбінування і трансформації створив власний авторський поетичний стиль, що й отримав назву «кларнетизм».

Особливостями кларнетизму є:— незалежна від політики й ідеології «чиста поезія», що уславлює ідеал гуманізму та

добра: «Приставайте до партії, де на людину дивляться як на скарб світовий і де всі як один проти кари на смерть»;

— музично-поліфонічні образи-символи: Мадонно моя… / Вже славлять, співають нове ім’я. / (Ave, Maria, Калино моя!) Іде і сміється: життя! квіток! / Сонце на скрипку, хмарки у танок. (образ жінки);

— навіювання образу предмета замість його називання (сугестія): …Університет, музеї і бібліотеки не / дадуть того, що можуть дати / карі, / сірі, / блакитні . (очі як дзеркало душі);

— «синестезія» або синхронність різних почуттів та відчуттів (кольору, звуку, запаху, дотику): Пробіг зайчик / Дивиться — світанок! / Сидить, грається, / Ромашкам очі розтулює. / А на сході небо пахне, / Півні чорний плащ ночі / Вогняними нитками сточують / — сонце — / … (рух, світло, запах, колір);

9

— драматичні несподівані словосполучення: чорний акорд, очі христовоскресні, ніжнотонні кораблі;

— наслідування заповіту Верлена: «Насамперед — музики!»:Я бриню, як струни / Степу, хмар та вітру.— ритм в основі музичності поезії;— слово-барвозвук: золотий гомін, чорнокрилля;— вживання змістових розділових знаків: Зоряного ранку припади вухом до землі — /

… ідуть. («Золотий гомін»)

Завдання 4. Виразно прочитайте вірші „Арфами, арфами...”, „Пам’яті тридцяти”, „Гей, вдарте в струни, кобзарі...”. Виконайте письмово ідейно-художній аналіз однієї поезії на вибір, використовуючи поданий нижче матеріал.

Аналіз вірша «Арфами, арфами...» У поезії всього чотири строфи. Фабула розмежована й поділена за строфами

рівномірно. У першій змальований прихід весни. Поет подає дивної краси її живописний портрет: «Йде весна, запашна, квітами-перлами закосичена».

Друга строфа віщує грозу картиною хмар — дум, якими вкривається небо. У третій — ліричний герой милується весною, що дзвенить потічками й співом

жайворонка.В останній строфі в артистичній асоціативно-образній формі розкривається

піднесений душевний стан персонажа, який звертається до коханої із закликом відкрити своє серце весні.

Композиції кожної строфи відповідає певна структура фрази з виділенням найважливіших слів-епітетів. Вони виносяться на кінець речення й віршованого рядка (самодзвонними, ніжнотонними, перламутровими), символічні за змістом позиції.

Головні, ударні рядки в поезії закінчуються чоловічими римами, наповнюючи енергією й усі інші рими. Для надання урочистості, відкритості, поет майстерно користується властивостями голосних звуків. Візьмемо в першій строфі звук «а», яким розпочинається вірш:

«Арфами, арфами... Йде весна запашна» . Він створює ілюзію широти, лунності, розложистості. Звуки [а] й [о] — музичні крила цієї поезії. Характерно, що вірш написаний не одним розміром, а кількома. Це створює дивну музикальність і тонку мелодійність, які відзначилися ще літературознавцями 20-30-х років.

«Арфами, арфами...» вражає не тільки гармонійністю звуків, а й чарівними живописними картинами. Передусім портретом закосиченої весни (бачимо тут спектр райдуги). А далі сріблястий тон («квіти-перли») переплітається з голубим кольором, що допомагає ліричному герою вираженню глибокої романтичної задуми. Живописна палітра розширюється: «золотистими», «блакить», «перламутровий», «вогневий». Кольори поєднуються, виграють різними відтінками, допомагаючи відтворити складний спектр почуттів юної закоханої душі.

Ідейно-художній аналіз поезії «Пам’яті тридцяти»

«Пам'яті тридцяти» — громадянська лірика. В основі твору — дійсний трагічний факт: бій під Крутами 29 січня 19І8 року, загибель юних патріотів-українців у боротьбі за вільну Україну проти російської більшовицької навали. Останки забитих юнаків були поховані на дніпровських кручах у Києві.

10

Поезія Тичини глибоко психологічна. Автор тужить, страждає, оплакує борців за волю. Ці почуття передаються й читачам. Авторська оцінка зображуваного в кожному слові, народженому спалахом болю. Автор пророкує:

По кривавій по дорозі Нам іти у світ! Це означає, що щастя не буде, на крові його не збудуєш. І вибрана дороге —

приречена на невдачу, загибель. Пророцтво поета є провідною думкою твору. Життя й смерть, щастя й горе, святість і гріховність, любов і ненависть — усе поряд. Філософські роздуми над поезію приведуть до думки про вічність людських діянь: ніщо не минає безслідно. І через роки розплата за злочин наздожене того, хто його скоїв. Час є найвищим суддею. «Боже, покарай...» — за християнською мораллю лише Бог має право карати. Тому ж насильно нав'язаний шлях і потерпів крах. Молодий поет у 1918 роді сказав (прорік) те, що не вда-лося вгледіти політикам. Поезія, як відомо, належить до категорій вічних, бо має здатність передбачити, передчувати. Якщо, звичайно, слова й думки поета поєднані з вічністю. Саме це можна сказати про раннього Тичину...

Сюжетна основа твору — проста. Поховання на Аскольдовій могилі українців-воїнів. Проте твір, більше емоційний, ніж розповідний. Читач дізнається про те, що тридцять воїнів поховали в одній могилі, що вони були молоді й славні, що навкруги буяла чарівна природа... А їх немає не буде вже ніколи. Вони навіки залишили те, що найбільше любили — свою Україну.

Ліричний герой — збірний образ. Це тридцять мучеників. Це — український цвіт! їхня загибель — початок кривавої дороги. Скільки ще того цвіту загине? Що було далі, ми вже знаємо. Далі був геноцид... Така перспектива думки. Від 1918 року до кінця XX століття.

У поезії «Пам'яті тридцяти» багато символів. Сонце, вітер, Дніпро — символи життя, можливого щастя, радощів, Кривава дорога — нещасливе майбутнє. Символічний і образ Каїна. Те, що загинули дуже юні, а навкруги буяє життя, ще більше загострює усвідомлення такого тяжкого лиха, такої втрати, неприродності смерті. Разом із юнаками загинули і їхні ненароджені діти, онуки, правнуки, яким так і не судилося побачити свою Україну.

Емоційному наснаженню твору сприяють стислі речення, точні вислови, закінченість думки у двох коротких рядках. Вірш короткий, як сплеск болісної розповіді. Розділові знаки: тире, двокрапка, багатокрапка, знак оклику й знак . питання (у риторичному запитанні «На кого завзявся Каїн?»), однакове закінчення й початок твору — усе сприяє створенню відповідного настрою, наростанню емоцій. Влучні епітети (славних, молодих, коханий, кривавих) і метафори (сонце квітне, вітер грає, рука посміла знятись) художньо збагачують твір.

Рима проста (співзвучні окремі звуки): їх молодих, цвіт — світ, рука— ріка, покарай — край, святих — їх. Рима увиразнює твір, його емоційність, посилює ритм, об'єднує рядки, надає мелодійності, оживляє вірш. Підсилює експресивність твору своєрідність художньої форми: твір не поділений на строфи, хоч римування другого й четвертого рядків дало б право на це. Крім того, така побудова твору допомагає автору досягти динаміки, цілісності поезії. Ритм вірша нагадує дихання вкрай схвильованої людини.

У кількох рядках поету вдалося зобразити історичний факт, у якому відбилась епоха. Вірш «Пам'яті тридцяти» є прекрасним витвором мистецтва. Поезія вивищує наші душі. І в цьому її духовно-естетична цінність.

Завдання 5. Опрацюйте матеріал і визначте, що спричинило злам у світогляді й творчості П. Тичини.

11

У 1923 році П. Тичина переїхав до тодішньої столиці — Харкова — й став членом редколегії журналу «Червоний шлях». Брав участь у діяльності спочатку літературного угруповання «Гарт», потім — ВАПЛіте. Його критикували за «націоналістичні ухили». Треба було вибирати. Щоб уникнути фізичного знищення, йому довелося пристосовуватися до вимог «соціалістичного реалізму», оспівувати правлячу партію та її вождів.

З 1934 року він — визнаний офіційний класик української радянської літератури, шанований партією та урядом, удостоєний всіх державних нагород та почесних звань.

Після оптимістичної, сповненої надій на національне відродження збірки «Сонячні кларнети» Тичина у віршах книжки «Замість сонетів і октав» (1920) засудив братовбивчу громадянську війну, більшовицький терор і висловив тривогу за майбутнє України. Потім видав книги «Плуг» (1920), «Вітер з України» (1924) та «Чернігів» (1931) і … замовк.

У зв’язку із цим існує напівбувальщина-напівлегенда. У Москві мала відбутися Декада української культури. Центральна газета «Правда» готувала спеціальний випуск. Бригада журналістів виїхала до Києва. В її складі був давній приятель Тичини. Він прийшов до Павла Григоровича й сказав, що буде дуже підозрілим, якщо найвідоміший український поет не виступить у газеті з приводу такої важливої події, як Декада. Це рівнозначно смертному вирокові самому собі. Тичина посилався на творчу кризу, неможливість щось придумати. А друг наполягав, і на очі йому потрапив якийсь аркушик, що лежав на піаніно.

Це була «речівка», яку піонери попросили скласти для них. Журналіст запропонував попрацювати над цим текстом, підставити слова про партію. Узялися разом. Так вийшов сумно знаменитий вірш «Партія веде!», який був уперше в історії надрукований у російській газеті українською мовою і дав назву збірці, що засвідчила упокорення поета перед нелюдською, непоборною силою «диктатури пролетаріату».

П. Тичина був і Міністром освіти УРСР, і Головою Президії Верховної Ради УРСР, академіком АН УРСР. Попри всі нагороди й звання, невтратив своїх суто людських якостей. Розповідають про його надзвичайну доброту й людяність, патріотизм — і як віддав свою зарплатню вчителеві, що організовував навчання в селах після звільнення їх з окупації, як підміняв у міністерстві жінку-швейцара, матір трьох дітей, щоб та мала змогу отримати за карточками хліб, як звільнився з посади, щобне підписувати зросійщений варіант українського правопису і т. ін.

Якось співробітники Харківського літературного музею помітили такий факт: у 30-ті роки перевидавалися лише дві збірки Тичини (почергово) — «Партія веде!» і «Ку-Ку!» (дитяча книжка). Чи не був у цьому ронічний підтекст, приховане ставлення поета до своєї «комуністичної творчості»? До речі, як і в збірці «Чернігів», у якій внаслідок взаємодії «високої» ідеологічної тематики та «низької» бурлескної форми текст набув іронічного забарвлення.

Можна згадати й про відверті перекручення змісту віршів П. Тичини в підручниках радянської доби. Люди старшого покоління добре пам’ятають рядки:

На майдані коло церквиРеволюція іде!Ідея цього вірша трактувалась як уславлення перемоги більшовицького ладу. То чи ж

про це говорять наступні рядки вірша:

12

Хай чабан! — усі гукнулиЗа отамана буде.Хіба в Червоній армії були отамани?Переважна більшість віршів Тичини, написаних після 1934 року протягом життя, не

мають високої мистецької вартості (у народі про це навіть частівки складали). Виняток становить, на думку літературознавців, поема «Похорон друга», написана під час Другої світової війни,коли поет перебував в евакуації в Уфі.

ПЗ №3. Павло Тичина. „О панно Інно...”, „Ви знаєте, як липа шелестить...”: глибокий ліризм, висока художність.

План1. Характеристика збірки П. Тичини «Сонячні кларнети»2. Ідейно-художній аналіз поезій П. Тичини «О панно Інно..», «Ви знаєте, як липа шелестить». 3. Декламування вірша П.Тичини напам’ять.

Контрольні питання1. Дайте загальну характеристику збірки П. Тичини «Сонячні кларнети». 2. В чому полягає специфіка інтонаційної структури віршів у збірці «Сонячні кларнети»?3. Наведіть приклади різних типів синтаксичного паралелізму в ранніх віршах П.Тичини. 4. Які віршові розміри найчастіше можна зустріти в збірці П. Тичини «Сонячні кларнети»?


Завдання 1. Порівняйте, яким чином збірка «Сонячні кларнеті» була зустрінута й поцінована літературними критиками й літературознавцями радянського і пострадянського періоду. Додатковий матеріал для опрацювання

На початку 1919 року, коли поет був уже відомим, і збірки від нього чекали.. Тичина вже давно писав, і вже майже сім років друкувався в журналах — перед виходом «Сонячних кларнетів» він мав уже чималий поетичний доробок, що міг би скласти першу, «передкларнетну» збірку. Збірка «Сонячні кларнети» явила найкраще зі здобутків Павла на шляху творчої реалізації, відобразила його експерименти зі словом, із піснею, з розмірами та стилями. Тут сповна розкрилося як те, чого поет навчився в народу, так і те, що він створив сам, і з народом поділився.

У «Сонячних кларнетах» Тичина відкрив поліфонію не в поєднанні різних типів інтонації — наспівної, говірної, ораторської,— а в самому наспівному інтонаційному ладі. Специфічна властивість інтонаційної структури вірша в збірці «Сонячні кларнети» — раптові емоційні сплески в оповідному тексті (вигуки, запитання) — якесь достоту людське зітхання, спонтанний, внутрішній, незбагнений порух душі, емоційні пориви. Наприклад, у поезії «Дощ» можна добре побачити, як посеред спокійного чистого тексту, з'являється схвильований вигук:

Квітчастий луг і дощик золотий, А вдалині, мов акварелі,— Примружились гаї, замислились оселі... Ах, серце, пий!

Повітря, мов прив'ялий трунок. Це рання осінь шле цілунок Такий чудовий і сумний.

13

Якщо з наведеної строфи прибрати четвертий рядок, вірш втратить суто тичинівську інтонацію тієї схвильованості, живої сердечності, яка й робить лірику поета неповторним феноменальним явищем справжнього Мистецтва. Особливості синтаксису й архітектоніки в ранніх збірках поета дістали наукову оцінку в нарисі Ф. Майфета «Матеріали до характеристики творчості Тичини», в якому автор спеціально дослідив словесно-композиційні повтори у вірші поета 20-х років, показав величезне розмаїття численних типів синтаксичного паралелізму й дав їх класифікацію:

1)повтор піввіршів («Над мною, підо мною, Горять світи, біжать світи»,); як його різновид — обернений паралелізм, так званий хіазм — повтор однорідних словоформ на початку й кінці рядка («Квітчастий луг і дощик золотий»);

2)повтор рядків («Тікай шепнуло в береги,— лягай,— хитнуло смолки»); 3)повтори у межах періодів, строф, вірша («0. люба Інно...») та інші. За цими ж

параметрами досліджені такі звукові й синтаксичні фігури, як анафори, епіфори, стик кільця.

Присутність повторів свідчить і про певний характер вірша. Збільшення кількості повторів — це й збільшення кількості емфатичних пауз, які, своєю чергою, посилюють словесні й фразові акценти й, отже, сприяють загальній тонізації вірша. Посилення ролі емфатичних пауз — одна із основних ознак вірша Тичини 20-х років XX ст. певною мірою вона виявляє особливості психічної структури поета — імпульсивність, гостроту, динаміку його емоційних реакцій. Універсальна система повторів і емфатичних пауз у Тичини визначає сугестивність, впливовість його вірша. Оскільки впливова сила ритму є силою повторів, то поєднання різних типів повторів (метричних, звукових, словесних, фразових тощо) багатократно збільшує їх дієвість. Впливовість ритму підвищується тим, що повторюється форма кола; коло — рядкове, строфічне, композиційне — найбільш сугестивна ритмічна форма, властива танку, музиці, поезії (хоровод, хороколо). Коло є найчастіше вживаним засобом композиційного розподілу матеріалу у поезії Павла Тичини 20-х років.

У створенні оригінальної, тонко розгалуженої завершеної строфи поет поєднує різнометричні стопи, причому не в межах рядка (кожний рядок у його вірші чистий, однометричний), а тільки в межах строфи, надаючи строфічній цілості виняткової заокругленості, інтонаційної чистоти (отже, користується рядковими, а не рядково-стопними логаедами (логаеди з грець, словоспів). Індивідуальні «словоспіви», мелодійні строфи ми знаходимо в цілому ряді віршів збірки «Сонячні кларнети» («Я стою на кручі», «Хор лісових дзвіночків», «На стрімчастій скелі», «З кохання плакав я», «0 панно Інно...» та ін.).

Отже, перша збірка лірики Павла Тичини є значним поступом як на творчому шляху самого митця, так і для української поезії в цілому. На етапі її створення Тичина вже випрацював неповторний власний стиль, який запозичив мелодійність та інструментарій народнопісенної поезії, але вдосконалив її новими зворотами, компонуванням кількох розмірів і жанрів у межах одного вірша, драматичним ліризмом тощо. Вірші молодого Тичини мелодійні, співучі та ліричні, тут мало говірних віршів, а багато з творів, які ввійшли до «Сонячних кларнетів», пізніше були покладені на музику видатними композиторами.

Завдання 2. На основі поданого нижче матеріалу виконайте ідейно-художній аналіз поезій «О, панно Інно...», «Ви знаєте, як липа шелестить…»

Ідейно-художній аналіз поезії «О, панно Інно...»Для вираження глибокого драматизму ліричного почуття автор використовує

взаємодію музичного й живописного. Він двічі звертається до зорових образів. Білим кольором зимового пейзажу («сніги») підкреслюється самотність героя, який мучиться й

14

страждає від кохання. А думка-загадка, що любов загублено, подається в супроводі такої промовистості деталі «цвіли луги». Музикальність, яка йде від логічних, ритмічних і психологічних-пауз, обірваних і номінативних речень («Вікно. Сніги. Зимовий вечір... Тиша. Ми), від цілої системи синтаксичних повторів та зорової образності, надає поезії великої естетичної цінності. Переживання персонажа такі глибокі, що здорові враження переплавляються в музичні, і навпаки,— в здорові: наприклад: «Я ваші очі пам'ятаю, як музику, як спів» (зорові перейшли в музичні); «І раптом небо ... шепіт гаю... О ні! То очі Ваші» (музичні перейшли в зорові).

Вірш «О, панно Інно...» складається всього з двох восьмирядкових строф (рівновеликі ямбічні рядки скріплені двома римами), а скільки в ньому трепетного почуття, щему, ніжності. Здається, перед нами звичайні прості слова. Але тисячі разів чужі слова письменник увів у свій контекст, і вони набрали особливої ритмічності й образності, заграли, як відшліфований діамант.

Ідейно-художній аналіз поезії «Ви знаєте, як липа шелестить»Жанр поезії — пейзажна. Це своєрідна форма художнього пізнання людської душі. Вірш «Ви знаєте, як липа шелестить..?» — пейзаж-паралелізм, що нагадує

фольклорні зразки, де картини природи пов'язуються душевними настроями, а події людського життя часто замальовуються як певна паралель до явищ природи.

Духовна спорідненість ліричного героя зі світом природи передається всією силою барв, мелодій, голосів рідної землі. Картини природи і людські почуття чергуються:

Ви знаєте, як липа шелестить У місячні весняні ночі? (пейзажний етюд) Кохана, спить, кохана спить, Піди збуди, цілуй їй очі (переживання ліричного героя) Такий паралелізм збуджує в читачів роздуми й переживання. Риторичні запитання («Ви знаєте, як липа шелестить у місячні весняні ночі?», «Ви

знаєте, як сплять старі гаї?»), риторичні окличні речення («А солов'ї!.. Та ви вже знаєте, Як сплять гаї!) привертають увагу до краси весняної ночі, готують слухача до сприйняття наступної картини.

Вражають інтонації цього твору: ніжність, мелодика слова, чаруюча принадність пейзажних картин незрівняної української ночі. Тичининська ніч нагадує пізній вечір картини Білокур, відтворений на картині «Квіти і берізоньки ввечері» (Учні розглядають картину). У музиці «Сонячних кларнетів» оживає ніжна любов, таємниць світу, чари молодості краса природи.

Завдання 3. Складіть міні-твір «Мої враження від світлої ноти «Сонячних кларнетів» або «Мій найулюбленіший вірш П. Тичини».

ПЗ №4. Літературний авангард (Михайль Семенко)План

1. Авангардними тенденції в українській поезії 20-х років XX ст;2. Футуризм як одна із стильових течій модернізму. 3. Життєвий і творчий шлях М. Семенка.4. Ідейно-художній аналіз поезій М. Семенка.

Контрольні питання

15

1. Для характеристики авангарду в українській поезії 1920-х років виберіть відповідні терміни й поясніть їх значення: футуристичні угрупування; бароко; урбаністичні мотиви лірики; літературні організації; авангардні тенденції; імпресіонізм.2. Дайте визначення футуризму. 3. Назвіть основні етапи життєвого й творчого шляху М. Семенка.


Завдання 1. Від імені письменника розказати про такі етапи його життя: здобуття початкової освіти; перший поетичний дебют; другий період творчості; активна участь у суспільному Житті літературної України.

Завдання 2. Прочитайте виразно поезію «Місто». Дайте відповіді на такі питання, підтверджуючи свою думку прикладами з тексту: 1. Які риси футуризму й інших авангардистських течій ви помітили у творі? (Деструкція слова, відсутність розділових знаків, звукопис, нове словотворення та ін.) 2. Які почуття, враження передаються у творі, що відображається? (Звуки відображають поспіх, шум, гамір, суєту великого міста. Гримкотить транспорт, шумлять заводи, а люди живуть своїм життям — кохають, хворіють, радіють, сумують, поспішають, працюють, включені в особливий колооберт, що зветься життям мегаполісу.)

Завдання 3. Прочитайте виразно поезію «Бажання». Дайте відповіді на такі питання, підтверджуючи свою думку прикладами з тексту: 1. Що вам здалося несподіваним, свіжим, оригінальним у цій поезії?2. Схарактеризуйте ліричного героя твору. (Ліричний герой поезії горить бажанням перетворити світ і уявляє собі, як добре було б, щоб усе робилося раціонально, з користю: зорі — дітям, барви — гарній дівчині, щоб її покохав хлопець. Герой сповнений радості життя, бажання перетворювати світ. Напівіронічно, напівжартівливо він скаржиться, що немає в природі ладу, якого б йому хотілося.)

Завдання 4. Виразно прочитайте вірш М. Семенка «Запрошення». Дайте характеристику ліричного героя вірша.

(Ліричний герой поезії уявляє себе духом із потойбіччя. Він говорить про те, наскільки життя таємниче і загадкове, скільки в ньому доріг, котрі треба подолати, який різноманітний у людини вибір. Пізнати сенс буття і небуття — це дійти «до останнього пункту», відчинити «двері замкнуті». Не кожен на це зважиться, адже чекають на мандрівника «всі стихії і дощі». Прогулятися в ньому, спробувати осягнути таємниці життя й запрошує читачів поет разом зі своїм ліричним героєм.)

Завдання 5. Використовуючи поданий нижче матеріал, виконайте ідейно-художній аналіз поезії М.Семенка, яка вам найбільше сподобалася.

Провідним поетичним образом у поезії М. Семенка є місто. Його він оспівував у кількох поезіях з однойменною назвою. Ці твори мають другу назву за першим рядком: «Вдихаю я тонку отруту...», «Блимно і крапно», «Сонце освітлювало...», «Зойкно вилітали...»,, «Вечір подощовий...», «Місто мокре», «Ось те сте...». А також У віршах із надзвичайно промовистими назвами, що відображають міську атрибутику: «Будинки», «Тротуар», «Улиці», «Асфальт», «В кафе». Михайло Семенко захоплюється міськими пейзажами, із задоволенням удихає запах бензину, обожнює швидкий рух, який він

16

називає «життєрухом», любить посидіти з друзями в кав'ярні, сходити в кіно, яке входило тоді в моду. У поезії він головним критерієм вартості вважає оригінальність думки й словесну гру. Навіть із назв творів Михайла Семенка можна зрозуміти, що він є прихильником неологізмів. Про значення багатьох таких слів читач легко здогадується, а над деякими доводиться задуматись. Твори М. Семенка тримають читацьку думку в постійному напруженні, тому їх цікаво читати й аналізувати. Візьмімо, наприклад, вірш «Бажання». Тільки такий оригінальний митець, як Михайло Семенко міг поставити таке безглузде, на перший погляд, запитання: Чому не можна перевернути світ? Щоб поставити все догори ногами?

Виявляється, що подібне «бажання» М. Семенко може здійснити сам, і не знайдеться сміливця, хто посмів би йому заперечити. Перевертання світу, здійснене ліричним героєм поезії М. Семенка, виглядає дещо дивним. Він стягує місяця й дає йому «березової каші», роздає дітям зірки замість іграшок, а служниці Маші дарує весняні берези, щоб її покохав Петька. Михайло Семенко любить постійні зміни, постійну динаміку, Його не влаштовує навіть сама природа, він називає її «балаганом» і Прагне, щоб її «чорти вхопили», адже його «бажання» неможливо виконати.

Вірш «Запрошення» — це звернення до прийдешніх поколінь. Поет усім тим, хто хоче його «духа визвать» обіцяє показати безліч світів «оригінальних і капризних», безліч шляхів, а також відчинити замкнуті двері. Михайлові Семенку вдалося перемогти «всі стихії й дощі», тому, звичайно, прогулятися з ним уночі було б цікаво.

Таку ж цікаву прогулянку обіцяє поет і в другому вірші з аналогічною назвою «Запрошення». Цього разу він пропонує піднятися на Батиєву гору, бо там «гарно», «симпатично й різнобарвно». Поет знає, що дехто дивиться на футуристів «як на звірів», проте він хоче подолати таке несправедливе ставлення з боку суспільства до нього і його друзів, прагне довіри й доброзичливості з боку читачів, він пише:

Люди ми сильні, молоді, сміливі — Не боїмось нікого й бажаємо усім добра.

ПЗ №5. Київські «неокласики». Микола ЗеровПлан

1. Неокласики та неокласицизм. Естетика неокласиків. 2. Життєвий і творчий шлях Миколи Зерова. 3. Художній аналіз поезії М. Зерова «Київ - традиція».

Контрольні питання1. Кого з поетів початку двадцятого століття науковці відносять до групи неокласиків?2. Назвіть основні положення, що характеризують естетичну позицію неокласиків. Чи ілюструє ці положення вірш М. Зерова: Класична пластина і контур строгийІ логіки залізна течія —Оце твоя, поезіє, дорога.Леконт де Ліль, Жозе Ередіа,Парнаських зір незахідне сузір’яЗведуть тебе на справжні верхогір’я.(Так, орієнтація на класичні зразки античної поезії та поезії «парнасців»; «строгі» форми приведуть українську поезію до світових вершин).3. Сформулюйте основні етапи життя й творчості М. Зерова. 5. Складіть повідомлення на тему: «Київ у творчості М. Зерова» Орієнтовний зміст повідомлення:

17

Майбутній поет М. Зеров із задоволенням показував Київ гостям, живописні куточки його, бо дуже любив це місто. Уважав, що оглядати місто краще навесні, «коли цвітуть каштани, і Дніпро ще не схоже на півдохле кошеня» (сонет, написаний у 1927 p., називається «Київ навесні ввечері»). У цьому місті він закінчив відому 1-у гімназію, де одночасно з ним навчався М. Бул-гаков. До речі, однокласником поета в Зіньківській міській школі був Павло Губенко, котрий потім стане Остапом Вишнею.

1923 p. М. Зеров пише сонет «Київ з лівого берега». Милуючись красенем-містом («...Золотоглавий! На синіх горах»), слава якого нібито в минулій, поет закликає безіменного мандрівника все-таки уважніше приглянутись до цього дива й переконатися:

Живе життя і силу ще таїть Оце гора зелена і дрімлива, Ця золотом цвяхована блакить. Через десять років поет пише сонет «28 серпня 1914» (1933 р.), у якому кольори «золота і блакиті»

названі ще прозоріше: Я думав: «Степе! За твоїм порогом Що на добридень 'ддасть моїм тривогам? Понура пустка? Темнота

гірка? . Чи буде день, і світла бистрі скалки Заграють синім усміхом ставка На жовтім дні западистої балки?».

Критика звичайно, розгадала поєднання «золота» й «блакиті» та «синього» й «жовтого» кольорів у степу, і тому цитовані сонети зазнавали найжор-сТокіших нападів, адже це кольори національного прапора України. Отже, М. Зерова ніколи не покидала віра в неминуче національне відродження і в те, що місце поета в ньому — будівниче.

Апофеоз цього мотиву — в інших шести сонетах, присвячених Києву як символу України. Він натерпівся лиха від історичних гримас войовничих готів, норман та лядських загарбників, але

«чар-отруту» зберіг-таки до наших днів («Київ — традиція»), він особливо чудовий навесні, хоч як над ним знущалися всілякі «гермокопіди» та «архітектори-нездари» («Київ навесні ввечері»); його при-крашають крутодахі палати мецената Заборовського («Брама Заборовського»), зрештою, найвеличніша краса Києва — у живій природі, у мальовничих газо-нах алей, у сліпучо-синіх водах Дніпра («У травні»).

Цими гімнами (звернімо увагу, що писалися вони протягом десяти років!) поет віддав шану й колисці своєї освіти та праці, і тому відродженому модер-нізмові, який несподівано сам так оновився в Україні 20-х pp. XX ст.


Завдання 1. Порівняйте поетичну естетику авангардистів з естетикою «неокласиків». Відповідь проілюструйте цитатами відповідних віршів.

Позиції авангардистів (футуристів ) та «неокласиків»Спільне

новаторські пошуки; визнання слова як важливої суспільної, естетичної категорії; майстерність у звукописі

Відміннефутуристи «неокласики»

урбаністичні мотиви; «погляд у майбутнє»; деструкція класичної форми; експерименти зі словом, словотвором

«погляд у минуле»; дотримання класичної форми; вишуканість; теми, далекі від суспільних проблем

Завдання 2. Складіть хронологічну таблицю, в якій будуть відображені основні факти життя й творчості М. Семенка та М.Зерова.

Завдання 3. Виразно прочитайте поезію М. Зерова «Київ — традиція». Дайте відповіді на питання: 1. Визначте історичні віхи в становленні Києва як центру, столиці України, що їх автор називає у вірші.2. На які реалії тогочасної дійсності вказує поет?3. На вашу думку, чому вірш має таку назву?

18

4. У якій формі написано вірш? Визначте його змістові та формальні ознаки.5. Чим незвичний твір, як він характеризує автора?

Словникова робота: Данпарштадт — остготська столиця ІІІ–ІV ст.; Ляссота — австрійський дипломат і мемуарист ХVІ ст., посол до запорожців.

Завдання 4. Виразно прочитайте вірші М. Зерова «Саломея», «Київ з лівого берега», «Сон Святослава», «Incognito». Знайдіть приклади, що ілюструють такі риси індивідуального стилю М. Зерова, як інтелектуальність, ілюзії, філософічність, тонка іронія, струнка, чітка побудова вірша та ін.СаломеяП. ФилиповичуТам левантійський місяць діє чариІ колихає в серці теплу кров,Там диким цвітом процвіла любов,І все в крові — шоломи і тіари.А з водозбору віщуванням кариГримлять громи нестриманих промов…Йоканаан! Неясний шум дібров,—В його словах пустиня і пожари.І Саломея!.. Ще дитя (дитя!),А п’є страшне, отруєне питтяІ тільки меч і помсту накликає.Душе моя! Тікай на корабель,Пливи туди, де серед білих скельСтрунка, мов промінь, чиста Навсікая.

Сон СвятославаЯ бачив сон. Важенних перел градНа груди сипали мені, старому,Вдягали в довгу чорну паполому,Давали пити не вино, а чад.Я зір будив — обводив кругоглядІ відчував крізь димку нерухому,Як обсипався дах княжого дому,Як крякав крук і як клубочивсь гад.О, що за туга розум мій опала!Яка крізь серце потекла Каяла,Що за чуття на серце налягло!Ніч місячна кругом, така студена,Антена гнеться, як струнке стебло,І чорний день десь дзвонить у стремена.

Київ з лівого берегаВітай, замріяний, золотоглавий,

19

На синіх горах… Загадався, спить,І не тобі, молодшому, горитьЧервлених наших днів ясна заграва.Давно в минулім дні твоєї слави,І плаче дзвонів стоголоса мідь,Що вже не вернеться щаслива митьТвого буяння, цвіту і держави.Але, мандрівче, тут на пісках стань,Глянь на химери барокових бань,На Шеделя білоколонне диво:Живе життя, і силу ще таїтьОця гора зелена і дрімлива,Ця золотом цвехована блакить.

IncognitoЙого стріваю я — і мало не щодня! —В студентській постаті на темних коридорахВ повазі лекторській і в круглих окулярах,Де тиша темних книг, де збори й метушня.Він народивсь давно, і то не маячня!Живе в усіх часах, в усіх суспільних шарах,Та нині розплодивсь у безліч екземплярах,Мов літоросль повзка від в’язового пня.Ще вчора він слова точив мені медовіІ стільки приязні було в облесній мові!Та утиральничок скрашав поважну стать.Він бачить наперед годину злої страти,А руки прийдеться від крові обмивать,Тож ліпше рушника напохваті держати.

ПЗ №6. Максим Рильський (“Молюсь і вірю...”, “Солодкий світ!..”, “Коли усе в тумані життєвому...”, “Запахла осінь в’ялим тютюном...”, «Слово про рідну матір»)

План1. Життєвий і творчий шлях М. Рильського2. Виразне читання поезій М. Рильського.3. Художній аналіз поезій М. Рильського «Молюсь і вірю…», «Солодкий світ!»..

Контрольні питання1. Складіть хронологічну таблицю, що відображує основні етапи життєвого й творчого шляху М. Рильського.

20

2. Підготуйте повідомлення на одну із запропонованих тем: 1. «Людина й природа як лірична домінанта»; 2. «Білі двері краса в минуле вміє одчинять і в будуче»; «Ми працю любимо, що в творчість перейшла». 3. Вивчіть один із віршів М. Рильського напам’ять.


Завдання 1. Прокоментуйте слова М. Рильського: «А хто такі класики, знаєте?.. Це ті, що створили невмирущі твори. “Нео” — новий. Неокласики — нові класики. …Самі поети, що їх названо неокласиками, ніколи себе так не називали. Але вони вважають себе учнями, послідовниками тих, що становлять славу і гордість людства,— учнями класиків. Вони намагаються кращі надбання світової культури перенести на український ґрунт, прищепити їй пагони класичної спадщини».

Завдання 2. Прочитайте поезію М. Рильського «Молюсь і вірю…» і виконайте ідейно-художній аналіз поезії, спираючись на поданий нижче план.1. Тема: ліричний герой зізнається в любові до всього світу, до всього, що його оточує.2. Ідея: бадьорість, оптимізм молодого поета, Бог, природа і ліричний герой - єдине, гармонійне ціле.3. Основна думка. Твір має виразний життєствердний мотив:Молюсь і вірю. Вітер граєІ п’яно віє навкруги,І голубів тремтячі зграїЧекають неба береги.4. Жанр: інтимно-філософська лірика.

5. Римування: перехресне6. Віршований розмір: чотиристопний ямб7. Художні особливості твору:метафори - Вітер грає і п'яно віє навкруги, даль ясніє, вид пречистої надії стоїть у синій глибині;епітети - голубів тремтячі зграї, вид пречистої надії, у синій глибині, веселий світе, щасливі води, голуби ясної вродипорівняння - І серце б'ється, як в огні,риторичні оклики –Кленусь тобі, моє дитя.Що буду жити, поки житиМені дозволить дух життя!Ходім!інверсія - голубів тремтячі зграї, черкають неба береги, голуби ясної вродианафора –Кленусь тобі, веселий світе,Кленусь тобі, моє дитя.повтор (рефрен)

21

Черкають неба береги.полісиндетон – нагромадження у фразі великої кількості сполучників з метою підкреслення роздумів ліричного герояМолюсь і вірю. Вітер граєІ п'яно віє навкруги,І голубів тремтячі зграїЧеркають неба береги.І ти смієшся, й даль ясніє,І серце б'ється, як в огні,І вид пречистої надіїСтоїть у синій глибині.8. Ідейно-художнього змісту поезії – дайте відповіді на запитання:1.Яку клятву дає ліричний герой «веселому» світу?2. За допомогою яких образів-символів автор змальовує щастя людини3. Прокоментуйте слова:Ходім! Шумлять щасливі води,І грає вітер навкруги,І голуби ясної вродиЧеркають неба береги.4. Знайдіть рядки поезії, в яких виражається головна думка поезії.5. Якими почуттями сповнені поетичні рядки вірша М. Рильського «Молюсь і вірю...»?9. ВисновкиВірою, надією, оптимізмом сповнені поетичні рядки вірша М. Рильського «Молюсь і вірю...». Голуби в небі, дзвінкий сміх коханої людини поруч, вітер, простір, води — хіба це не щастя? Ліричний герой упевнений у собі, світ він уже називає своїм дитям і готовий жити, поки «дозволить дух життя». Бог, природа й він сам виступають єдиним, гармонійним цілим, і нам передається оця бадьорість, цей оптимізм молодого поета.

Завдання 3. Виразно прочитайте поезюї М. Рильського «Солодкий світ» і виконайте її ідейно-художній аналіз за планом, поданим нижче:

М. Рильський — поет-учений, поет-ерудит. У царстві мудрості й краси він сповідує ідеал високоосвіченого митця, він весь у пошуках краси й душевної рівноваги. Вірш «Солодкий світ», написаний у формі сонету, належить до ранньої лірики поета. Чому так гарно жити на світі? Мабуть, відчуття щастя складається з дрібниць: блакитно-біле небо, сонце, тонке віття дерев, погляд коханої. Вже цього досить, щоб, незважаючи на «довгі муки безсердечних літ», зрозуміти усю красу життя і сказати: «Солодкий світ».

1. Тема: тиха любов до природи й людини, всього живого і красивого; сумовитий спокій й філософське самозанурення, тонке відчування вічності — в миттєвості, задивленість у ясну далечінь світу

2. Ідея: захоплення радістю життя, розуміння його привабливості й неповторності.3. Основна думка: треба пройти довгий шлях мук нерозуміння, щоб поцінувати те,

що є, відкрити для себе «солодкий світ»4. Жанр: сонет

22

5.Вид лірики: філософська6. Римування: перехресне; віршований розмір: п’ятистопний ямб7. Художні особливості твору:метафори - благословляє дух ширококрилий солодкий світ, янголи нам свічі

засвітилиепітети - солодкий світ, простір блакитно-білий ,золотий небесний квіт,дух ширококрилий, узори надвесняних тонких віт, пролісок несмілий, спогад

нерозумно-милий, по довгих муках безсердечних літ,лексика старослов'янського походження - благословляє, прозрілипорівняння - сонце-золотий небесний квіт, погляд, ніби пролісок несмілий;немов трава, що зеленить граніт, неначе спогад нерозумно-милийкільце-повторення однакових слів чи синтаксичних конструкцій –поезія починається

і закінчується словосполученням - солодкий світепіфора –у кінці кожної строфи повторюються слова - солодкий світінверсія - дух ширококрилий, пролісок несмілий, спогад нерозумно-милий, свічі

засвітилириторичні запитання -Чи янголи нам свічі засвітилиПо довгих муках безсердечних літ,Чи ми самі прозріли й зрозумілиСолодкий світ?8. Ідейно-художній зміст поезії – дайте відповіді на питання:1. У чому особливість поезії Рильського?2. За допомогою яких образів-символів автор змальовує щастя людини3. Прокоментуйте слова:Чи янголи нам свічі засвітилиПо довгих муках безсердечних літ,Чи ми самі прозріли й зрозумілиСолодкий світ?4. Знайдіть рядки поезії, в яких виражається головна думка поезії.5. Якими почуттями сповнені поетичні рядки вірша М. Рильського «Солодкий світ»?9. ВисновкиВірш М. Рильського «Солодкий світ!» сповнений радості життя, розуміння його

привабливості й неповторності. Особливо цінні вияви справжніх, чистих почуттів («погляд, ніби пролісок несмілий», «ніби спогад нерозумно-милий»). Мабуть, треба пройти довгий шлях мук нерозуміння, щоб поцінувати те, що є, відкрити для себе «солодкий світ». Епіграф до вірша, лексика старослов'янського походження (благословляє, прозріли) вказують на вплив біблійних джерел.

Особливість поезії Рильського — тиха любов до природи й людини, всього живого і красивого; сумовитий спокій й філософське самозанурення, тонке відчування вічності — в миттєвості, задивленість у ясну далечінь світу:

Солодкий світ! Простір блакитно-білийІ сонце — золотий небесний квіт.Благословляє дух ширококрилий

23

Солодкий світ

Недаремно у 20-ті роки XX століття Максим Рильський увійшов до об’єднання українських письменників, що назвали себе неокласиками — новими класиками — і намагалися найкращі надбання світової культури перенести на українській грунт, прищепити пагони класичної спадщини. Неокласик Микола Зеров так охарактеризував творчість Рильського:

«Це досить витончений і складний поет… І живе він разом зі своїм часом, напружено і уважно в околишнє життя вдивляється, уміє помічати останній вираз його обличчя. Уміє пізнавати і його глибині струю вічно людського, близького всім часам і народам…».

Завдання 4. Прочитайте вірші «Коли усе в тумані життєвому…», «Запахла осінь в’ялим тютюном…», «Слово про рідну матір». Виконайте ідейно-художній аналіз однієї з поезій на вибір.

Завдання 5. Прокоментуйте висловлювання відомих людей про М. Рильського. Яке з них найбільше співпадає з вашим уявленням про поета?«Все для людини і завжди з людиною — цей заповіт Рильський проніс крізь бурю і сніг, крізь усе своє життя». (М. Стельмах)Була у нього усмішка дитяти —Блакиті української тепло.Любов’ю серце зроджене було,Як пісня — чесне, як бджола — завзяте.(Д. Павличко)«Зміст поезії Рильського вкладається в два слова: солодкий світ». (М. Доленго, літературознавець)«…Рильський досить витончений і складний поет… І живе він зі своїм часом, напружено і уважно в навколишнє життя вдивляється, уміє помічати в його глибині струю вічно людського, близького всім часам і народам». (М. Зеров)«Рильський — великий майстер форми у широкому розумінні цього слова… Його поезії дохідливі, легко запам’ятовуються, але не своєю пісенністю або простотою, а синтаксичною прозорістю і ритмомелодичною організованістю часто складних масивів, величезною європейського масштабу культурою вірша…» (Л. Булаховський, літературознавець)

Додатковий матеріал для підготовки доповіді№1 «Людина й природа як лірична домінанта»М. Рильський, згадуючи чарівну пору дитинства і юності, зізнавався, що тоді його

особливо захоплювала природа в усьому її розмаїтті — «весняні фіалки, що проростають з-під жовтого й багряного торішнього листя, напружене життя птиці, риби, звіра, таємниче занурювання в воду рибальського білого поплавця, посвист качиних крил». Власні спостереження вічно мінливого світу природи доповнювалися інформацією з

24

прочитаних книжок — не тільки науково-популярних, А й художніх, у яких той дивовижний світ також поставав у різноманітних, часто незвичних ракурсах.

Світ природи відбивається вже в найперших віршах М. Рильського, зокрема й тих, що склали книжку «На білих островах» (1910). Її ліричний герой спостерігає земне життя з «білих островів» хмар. Поет створює персоніфікований образ літа, малюючи дівчину «в шатах зелених» з «росами-перлами» в косах.

Природа рідного краю — головний образ ліричних поезій книжки «Під осінніми зорями» (1918) та ідилії «На узліссі» (1918). З'ясовуючи мотиви цих Творів, дослідники аргументовано проводили паралелі між ними й лірикою Афанасія Фета, Федора Тютчева, Олександра Блока, показуючи деяку залежність М. Рильського від них у плані користування прийомами художніх асоціативних зв'язків.

Та впадає в око й суто своє, притаманне тільки Рильському,— ясність і прозорість поетичного малюнка, щирість в освідченні людини улюбленій природі. Мініатюра «Поле чорніє» вражає яскраво вираженим почуттям єдності героя з рідною землею:

Поле чорніє. Проходять хмари.Гаптують небо химерною грою.Пролісків перших блакитні отари...Земле! Як тепло нам із тобою!Глибшає далеч. Річка синіє,Річка синіє, зітхає, сміється...Де вас подіти, зелені надії?Вас так багато — серце порветься.Чарує в поезії чіткість образів, що прямо гірляндою звисають у ній, до щему

хвилює емоційність, яку вони виражають. Мав усі підстави Леонід Новиченко, щоб сказати про жагу простого людського щасті, досконало вираженого поетом.

Максим — герой ідилії «На узліссі» — захоплено сприймає багатство й красу природи, йому приносять насолоду полювання й рибальство, праця в саду. І хоч герой живе в «хатині лісовій», проте він не відірваний від світу, від культури. У хатині є гарна книгозбірня творів класиків, що сприяє морально-духовному оздоровленню людини, яку втомили жахливі катаклізми епохи.

№2 «Білі двері краса в минуле вміє одчинять і в будуче»Таким незвичним, але дуже містким образом М. Рильський звернув увагу на високу

місію художньої творчості в збереженні культурних надбань поколінь, на її можливості використовувати скарби минулого при будівництві теперішнього й підготовки могутнього. Так у поезії Рильського стала кристалізуватися його друга магістральна тема — духовність, культура, мистецтво, її вияви помітні у віршах 20-х років, позначених поетикою неокласицизму. На противагу пролеткультівцям і футуристам, які закликали зруйнувати традиції минулого й на голому ґрунті починати будівництво «пролетарської культури», М. Рильський і його однодумці високо підносять класичну спадщину.

Микола Зеров як теоретик обстоює потребу широких естетичних обріїв для української літератури. Він висунув гасло «До джерел!». Йому і як поетові, і як критикові імпонували художні пошуки М. Рильського. У статті про творчість Рильського він зазначав, що поет формує «класичний стиль, з його зрівноваженістю, мальовничими епітетами, міцним логічним побудуванням і строгою течією мислі».

25

Такі особливості властиві віршам збірки «Синя далечінь» (1922), у яких порушувалися питання взаємин між мистецтвом і дійсністю. Показовим у цьому плані є однойменний триптих, де образом синьої далечіні передається почуття радості, щастя від пізнання світу:

На світі є співучий Лангедок,Цвіте Шампанню Франція весела,Де в сонці тане кожен городокІ в виноградах утопають села. Десь є Марсель і з моря дух п'яний;Десь є Париж, дух генія й гам сна;Десь жив Доде, гарячий і ясний;Десь полювали милі Тартарени.Так проводиться думка про вічність культури, яка єднає покоління, гуртує народи

світу, так утверджується неперехідність краси, акцентується в підтексті вагомість внеску кожної нації в загальнолюдську скарбницю.

До речі, Рильський безпосередньо втілить цю тему в циклі «Книга про Францію», що ввійшов до збірки «Далекі небосхили» (1959). Поет у передмові до циклу скаже, що і в «Синій далечіні» , і пізніше він писав про велику французьку культуру, про прекрасну Францію, виплекану в мріях за читанням творів французької літератури. М. Рильський з гіркотою відзначав несправедливість оцінок вульгарно-соціологічної критики. Однак ніякі наклепи не похитнули переконань поета, він міг з честю сказати на схилі літ, звертаючись до Франції: «Кохана моя! Цілую твою натруджену в чесній праці і в битвах за свободу руку!»

№3 «Ми працю любимо, що в творчість перейшла»Вільніше дихалося поетові під час короткочасної «хрущовської відлиги». У

книжках другої половини 50-х — початку 60-х років читачі знову зустрілися зі справжнім Рильським — поетом Добра і Краси, великим життєлюбом-гуманістом.

Збірка «Троянди й виноград» (1957) була однією з тих поетичних книжок, які відкривали новий період у розвитку всієї української літератури, уся вона осяяна отим світлом, що характеризувало лірику «Синьої далечіні», кращі твори неокласицистичного етапу творчості письменника. Через символічні образи троянд і винограду глибоко й поетично розкрито радість повнокровного буття людини, мудро показано, у чому полягає смисл, глибина її щастя.

Ми, працю любимо, що в творчість перейшла, І музику палку, що ніжно серце тисне. У щастя людського два рівних є крила: Троянди й виноград — красиве і корисне.

Образом поезії «Третє цвітіння» дослідники характеризували творчість поета на схилі літ. М. Рильський ось як розкриває сутність цього образу: «Так лагідний той час садівники зовуть, коли збираються у понадморську путь лелеки й ластівки». І далі, як це притаманно поетові, виділяються й інші подробиці осені: золотяться на ниві «сузір'я кіп», «ллється дзвін коси серед густих отав» тощо. Саме в цю пору зацвітають втретє троянди. Ці деталі готують філософський, правда, не позбавлений і світлої іронії, висновок поета:

Отак подивишся — і серце аж замре, А надто як воно уже, на жаль, старе — Чи то підтоптане... Держімо у секреті,

26

Чому ми, друже мій, цвітіння любим трете!Поетичним шедевром можна назвати світлу елегію «Коли копають картоплю..».

Знову, як і в попередньому творі, вражає щедрість предметних деталей, за допомогою яких картина української осені постає зримою, відчутною.

Анафора «Коли копають картоплю», якою розпочинаються всі чотири катрени, повертає нас до хронотопу осені, а сам цей образ конкретизується відомими, буденними подробицями, однак останні не знижують, а навпаки, підносять поетичність картини:

Коли копають картоплю — стелеться дим над землею, Листя летить воскувате, ніби метеликів рій, Пахне грибами і медом, вогкістю пахне тією, -Що, опріч назви осінь, немає імені їй.Глибинний, психологічний настрій відтінюється образом журавлиного ключа, який

«рідною мовою кличе у невідомі краї». А звідси — прямий паралелізм до задумливого стану людини: «Смутком тоді щасливим повниться серце людини, вітер, як старості повів, навкруг обвіває її».

Елегію написано 7 жовтня 1956 р., коли автор перебував у Кракові. Ця дата свідчать про добре, справді українське серце поета, який затужив за знайомою ще з дитинства чарівною порою української осені і створив напрочуд поетичну її картину.

Збірка «Зграя веселиків» (1960) умістила поезію «Рідна мова», уперше прочитану автором попереднього року на IV з'їзді українських письменників і сприйняту громадськістю як громадянську акцію славетного поета, спрямовану проти брутального тиску русифікаторів, нищення ними національних культур.

Це твір про нечувані страждання української мови, про глум, який чинили над нашим словом «цареві блазні і кати, раби на розум і. на вдачу», що докладали всіляких, найчорніших зусиль, аби запрягти мову великого народу в ярмо, «і осліпити, й повести на чорні торжища незрячу».

Показуючи знущання імперських чиновників над українською мовою, поет звертає увагу на тортури, яких вона зазнавала: їй виривали язик, її розлючено топтали, кидали за ґрати. Наша мова була порубана, посічена, як герой старовинної думи Федір Безрідний. І все ж вона не загинула, вижила, зберегла «свій дух величногідний».

М. Рильський, ніби виконуючи заповіт Великого Каменяра, всією своєю творчістю показав багатство нашого слова.

Від імені українців він перед усім світом ще раз ствердив невмирущість нашої мови.

Як гул століть, як шум віків, Як бурі подих — рідна мова. Весняних пахощі листків,Сурма походу світанкова, Неволі стогін, волі спів, Життя духовного основа.На схилі літ поет висловився образно про незрівняну сугестивну (від лат.— вплив,

навіювання) силу мистецтва (вірш «Поетичне мистецтво» у збірці «В затінку жайворонка», 1961). Справжня поезія це така висока простота, «таке єднання точних слів», які не приймають марнославства, лицемірства, будь-якої фальші. Справжня поезія

27

— це розкриття «глибинної суті життєвих явищ». Отож, звертаючись до митця, до себе самого, М. Рильський проголошує:

Слова повинні буть покірні Чуттям і помислам твоїм,І рими мусять бути вірні, Як друзі в подвигу святім.

Завдання 6. Запишіть і прокоментуйте афористичні висловлювання із творів М. Зерова, М. Рильського (або/та інших поетів-«неокласиків»).

Орієнтовні відповіді- Пісня і праця — великі дві сили. (М. Рильський)- Як парость виноградної лози, / Плекайте мову… (М. Рильський)- У слові рідному велика сила є, / Що розбива граніт і золото кує. (М. Рильський)- Знай, що в світі найтяжче — це / Серце носити студене. (М. Рильський)- Вміє розставатись той, хто вмів любить. (М. Рильський)- Не бійтесь заглядати у словник: / Це пишний яр, а не сумне провалля. (М.

Рильський)- Тож не страшні нам вороги одверті, / А ті, що з рідним словом на вустах, / Ідуть

до нас, щоб душу нам роздерти, / І сіють терни розбрату в серцях. (Ю. Клен)- Ламай традицій віковічну скелю, / Отрушуй прах невольного життя. / Хто випив

келих чарівного хмелю, / Тому назад немає вороття. (М. Драй-Хмара)- Я — робітник в майстерні власних слів, / Та всі слова я віддаю усім, / Будую душі,

викликаю гнів, / Любов і волю вводжу в кожний дім. (П. Филипович)- Врятує вроду і себе людина, / Життя зросте над попелом руїн,— / Велика мрія,

мудра і єдина, / Недаром дзвонить у всесвітній дзвін. (П. Филипович)

ПЗ №7. Володимир Сосюра. Інтимна лірика – одна з центральних ідейно-тематичних ліній творчості поета („Білі акації будуть цвісти”, „Васильки”). „Любіть Україну”: драматична доля твору; звеличення образу України у вірші.

План1. Життєвий і творчий шлях В. Сосюри. 2. Інтимна лірика В. Сосюри. 3. Драматична доля твору В. Сосюри «Любіть Україну».

Контрольні питання1. Чи існує зв’язок між життям письменника та його творчістю? Доведіть це на прикладі В. Сосюри. 2. Назвіть основні поетичні збірки В. Сосюри. Чи була оцінена творчість поета його сучасниками?

28

3. Чому, на вашу думку, вірш В. Сосюри не був прийнятий радянською владою, а сам поет зазнав цькування через щирий патріотизм і любов до батьківщини. 4. Знайдіть в Інтернеті й прочитайте вірш О. Ірванця «Любіть Оклахому». Дайте свою оцінку прочитаному.


Завдання 1. Опрацюйте матеріал, в якому розкриваються основні події життя й творчості В. Сосюри. На основі матеріалу складіть уявне інтерв’ю з письменником.

ВОЛОДИМИР МИКОЛАЙОВИЧ СОСЮРА

(06.01.1898–08.01.1965 р.)

2.1. Дитинство Володимира Миколайовича Сосюри.Народився Володимир Сосюра 06.01.1898 р. на станції Дебальцеве Донецької

області. Своє походження родина пов’язує з французькою лінією Соссюрів, представником якої був відомий мовознавець Фердинанд де Соссюр, або з козацьким родом, від кубанських Сосюр.

Сім’я була великою: батько з матір’ю і восьмеро дітей. Батько – Микола Володимирович: «Цей феномен і жертва свого часу, – як писав про нього поет, – був людиною лагідною і здібною. За фахом кресляр, але на своєму віку змінив багато професій. Вчителював по селах, був сільським адвокатом (за п’ятак писав селянам «прошеніє» до суду, був землеміром, будівничим, чорноробом, брався за кайло і спускався в шахту. Часто конфліктував з начальством, тому й міняв роботи. А відтак і сім’я змушена була переїжджати з місця на місце.

Батько чудово малював, особливо аквареллю, грав на гітарі й гарно співав. А ще пробував писати вірші російською та українською мовами. Скрута й нестатки гнітили його, він став часто випивати і рано помер».

Мати поета – Марія Данилівна, робітниця з Луганська, займалася домашнім господарством і вихованням дітей. В молодості була дуже красивою, навіть на загальноміським балу в Луганську одержала перший приз за красу.

Після народження Володимира сім’я переїжджає в селище Третя Рота (тепер місто Верхнє), де й минуло його дитинство.

З дитинства запам’ятав Сосюра і білу крейдяну гору, і все в акаціях село, і терпкий смак кислиць. Згадувалась йому й бідна материна кофта, і стоптані батькові чоботи.

2.2. Роки навчання. Любов до літератури.Перші роки навчання пройшли під наглядом батька. Коли хлопчик звертався до

нього з проханям розв’язати задачу, тато навмисне відмовлявся допомагати, пояснюючи це тим, що таких задач він ніколи не розв’язував. Володя був «круглим відмінником». А коли він після другого класу за відмінне навчання приніс додому похвальний лист і повне зібрання творів М. Гоголя, батько від радості заплакав.

Після смерті батька доводилось навчання поєднувати із заробітками, щоб самому жити, та й допомагати матері. Працював у бондарному цеху, телефоністом, чорноробом, не цурався випадкових заробітків. Злидні та скрута не дали змоги здобути середню освіту. Після двокласної сільської школи вчився у ремісничому училищі на слюсаря, а потім – у Кам’янській сільськогосподарській школі, яку змушений був покинути, бо після смерті батька (1919) на нього, старшого в сім’ї, лягли турботи про матір та сімох менших братиків і сестричок.

З ранніх літ хлопчик багато читає. Особливо його захоплює пригодницька література. Позаяк грошей на книжки не було, то він навіть у перехожих запитував, чи

29

немає у них чогось цікавого про нишпорок. Аж поки не «наткнувся» на Сергія Лукича Зубова, завідувача заводської бібліотеки, який став постачати його літературою.

Володимир багато читав. Його серце окрилювали Шевченкові вірші. Захоплювався він і творами Франка, Лесі Українки, Пушкіна, Лермонтова. Сам

почав писати з чотирнадцяти років. Взявшись за перо в далекі дні юності, митець не випускав його з рук понад сорок років.

Упродовж 1922–1923 років Сосюра вчиться в Харківському комуністичному університеті імені Артема, а потім два роки – на робітфаці Харківського інституту народної освіти (університету).

2.3. В.Сосюра у вирі історичних подій.У 1918 р. у складі робітничої дружини содового заводу В. Сосюра бере участь у

повстанні проти кайзерівських військ, стає козаком петлюрівської армії, входить до особистої варти самого Петлюри. Згодом він втік з її лав і потрапив у полон до денікінців. Його розстрілювали як петлюрівця, але рана виявилась несмертельною, й поет вижив. Судив

В.Сосюру і червоний ревтрибунал, і тільки житейська мудрість голови трибуналу, котрий розгледів у хлопчині поета, врятувала йому життя.

У 1920 р. В.Сосюра опинився в Одесі, де його, хворого на тиф, прийняли до своїх лав бійці Червоної Армії. У 1920–1921 рр. В Сосюра воює з білополяками та армією Н.Махна.

У 1941 р. поет був евакуйований до Башкирії, 1942 р. працював в Українському радіокомітеті в Москві, 1943 р. входив до редакції фронтової газети «За честь Батьківщини».

Поет помер від гіпертонії 8 січня 1965р. 2.4. Літературна діяльність митця.Перші поетичні спроби були російською мовою, очевидно, під впливом перчитаних

російських книжок. Коли писав першого вірша, то, як згадує поет, у нього було таке «ідіотське обличчя», що бабуся, проходячи повз нього, сказала: «Кинь писати, бо з розуму зійдеш».

Та вирішальний вплив на формування майбутнього поета мала російська і українська класика (Пушкін, Лермонтов, Шевченко, Франко), народна пісня.

Славу принесли В. Сосюрі вже перші збірки — «Поезії» (1921) та «Червона зима» (1922). Син шахтарського краю, Сосюра став натхненним співцем рідного краю і людської праці.

Лірику Сосюри років Вітчизняної війни (збірки «В годину гніву», 1942; «Під гук кривавий», 1942; числені публікації в періодиці) проймають два мотиви: віра в перемогу й водночас неретушований показ людської біди.

Повоєнна творчість поета — це повний злет його таланту. За збірку поезій «Щоб сади шуміли» Сосюрі присуджена Державна премія І ступеня (1949), а за книги «Ластівка на сонці» та «Щастя сім’ї трудової» — Державна премія імені Т. Г. Шевченка (1963).

Поет відгукувався на всі актуальні питання сучасності, тонко відчував нове в житті. На його тексти створено багато чудових пісень. Поезія Сосюри сама по собі є чарівною мелодією.

2.5. Особливості поетичного слова В. Сосюри.Щирість ліричного голосу письменника, безпечність його почуттів хвилює нас до

глибини душі. Усе своє життя він жив і дихав поезією. Вона була часткою його самого.Його слово має магічну дію, бо зіткане з палкого й ніжного поетового почуття.

Найскладніші теми з народного життя поет умів зігріти щирим теплом свого серця. Для стилю Сосюри притаманні схвильованість, емоційність, реалістична образність, уміння задушевно вести розмову з читачем.

30

Рідна мова стала невичерпною криницею поетичного слова, звідки він черпав скарби, укладаючи їх у віршовані рядки. В. Сосюра завжди дбав про точність і красу слова, афористичність вислову. Він надовго ввійшов до українських сердець, оскільки вся творчість поета — зразок вірного служіння народові.

Завдання 2. Виразно прочитайте поезію В.Сосюри «Васильки» (1938) та виконайте її ідейно-художній аналіз за планом.

1. Джерела поезії.Улюблений колір письменника — голубий. Голуба ріка поезії Сосюри напуватиме

ще не одне покоління шанувальників його таланту. Лірична героїня любовної лірики Сосюри при всій її варіантності завше зберігає зовнішню і внутрішню красу. Це неодмінно — красуня з блакитними очима.

Вірш «Васильки» написаний поетом під впливом однойменної народної пісні. Це невеличка поетична мініатюра — роздум про вічну красу життя. Вірш має всього дванадцать рядків, але наповнені вони багатством асоціацій, виразністю образів і глибиною поетичного бачення.

2. Тема. Оспівування щирого почуття, щасливої миті у душі закоханих.3. Ідея: возвеличення кохання — смисл життя кожної людини.4. Основна думка: «…і синіє щастя у душі моїй».5. Жанр: інтимна лірика.6. Римування: перехресне; віршоний розмір: шестистопний хорей з широким

використанням пірихію (парних ненаголошених складів). Цей розмір відповідає народнопісенному.

7. Зміст вірша.Сині васильки автор порівнює з кольором очей коханої. Цю барву художники-

живописці вважають холодною. А під пером поета вона наповнюється теплом: «І синіє щастя у душі моїй».

Природа у вірші одухотворена, вона радіє і сумує разом з ліричним героєм, у душі якого панує оптимістичний настрій навіть тоді, коли він усвідомлює конечність людського життя. На зміну одному поколінню приходить інше, а вічними й нетлінними зостаються краса кохання, теплота людських сердець, єднання людини з природою:

Так же буде поле, як тепер, синіти і хмарки летіти в невідомий час,і другий, далекий, сповнений привіту,з рідними очима порівняє нас.

У вірші немає суму, що таке недовговічне людське буття. Оптимістична і філософська в своїй основі поезія вічно молодого співця допомагає людям жити й любити.

8. Художні особливості твору.Повтори: «Васильки у полі»Метафори: «гаї синіють», «щастя синіє у душі…», «осіяють роки», «синіє поле», «хмарки летять».Порівняння: «Васильки у полі… — васильки з-під вій», «одсіяють роки, мов хмарки

на небі».Епітет: «рідні очі».9. Ідейно-художній аналіз поезії – дайте відповіді на питання:- Про що свідчить початок вірша?- Чому поет порівнює очі коханої з васильками?- Що, на ваш погляд, уособлюють васильки?- Яким чином краса коханої і природи пов’язані між собою? Для чого В.Сосюра

порівнює ці образи?- У чому поет вбачає щастя? Від чого воно залежить?

31

- Вмотивуйте, що васильки — символ щастя, кохання, посилаючись на факти з вірша.

- Чому кохані можуть перетворитися на квіти?- Що відбуватиметься з героями впродовж життя?- Що символізує плинність часу?- Яким чином внутрішні почуття героя гармоніюють з красою василькового поля?- Чи буває кохання перешкодою до щастя? Наведіть переконливі приклади з

художніх творів, кінофільмів, власного життя.- З якою метою написана дана поезія? Над чим вона змушує задуматися читача?

Завдання 3. Виконайте тестове завдання1. Колір, який переважає у творі: а) червоний; б) білий; в) синій; г) зелений.2. Визначте римування поезії: а) паралельне; б) кільцеве; в) перехресне; г) верлібр.3. Жанр лірики «Васильки»: а) інтимна; б) пейзажна; в) філософська; г)

громадянська.4. Васильки росли: а) біля лісу; б) на клумбі вдома; в) неподалік від річки; г) у полі.5. Квітки ліричний герой порівнює з кольором: а) очей коханої; б) неба; в) річки;

г) раннім туманом.6. На видноколі можна було побачити: а) село; б) луки; в) гаї; г) кохану ліричного

героя.7. «Одсіяють роки, мов…» — продовжте рядок поезії: а) мить; б) хмарки на небі;

в) ранішній сонячний промінь; г) вечірня зоря.8. Кохання з роками може перетворитися на: а) тополі край дороги; б) джерельце

біля лісу; в) солов’їв — митців співу; г) квітки.9. У невідомий час летять: а) незабутні роки; б) щасливі хвилини; в) хмарки; г)

журавлі.10. Ліричний герой звертається і описує красу: а) весняного поля; б) гаїв; в) милої; г)

хмар сонячного ранку.11. Другий, невідомий час буде сповнений: а) радістю; б) привітом; в) бадьористю;

г) золотом.12. У тексті поезії васильки порівнюються з: а) очима коханої; б) внутрішнім

почуттям ліричного героя; в) красою і привабливістю поля; г) намистом молодої.Примітка. За кожну правильну відповідь встановлюється 1 бал.

Завдання 4. Виконайте художній аналіз поезії В. Сосюри «Любіть Україну».

ПЗ №8. Євген Плужник. Поезії: “Для вас, історики майбутні...”, “Вчись у природи творчого спокою...”

План1. Життєвий і творчий шлях Євгена Плужника. 2. Тематика, проблематика й основні мотиви творчості Є. Плужника. 3. Виразне читання й ідейно-художній аналіз поезій “Для вас, історики майбутні...”, “Вчись у природи творчого спокою...”.

Контрольні питання1. Визначте основні віхи творчого шляху Є. Плужника? Орієнтовна відповідь:

32

Є. Плужнику належать поетичні збірки «Дні» (1926), «Рання осінь» (1927), п’єси «Професор Сухорат» (1928), «У дворі на передмісті» (1929), роман «Недуга» (1929), переклади російських класиків; разом із прозаїком В. Підмогильним він уклав словник «Фразеологія ділової мови».У 1933 році поет підготував збірку «Рівновага», однак друком вона не вийшла через арешт митця. Минуло аж тридцять років, коли з’явилася його книжка «Вибраних поезій», а 1988-го — «Поезії». Збірка «Рівновага» була опублікована на Заході (Аугсбург, 1948).2. До якого творчого об’єднання належав Є. Плужник? Якою була доля цього угруповання? Орієнтовна відповідь: Є. Плужник входив до Київського літературного угруповання «Ланка», яке у 1924 році об’єднало письменників різних напрямів, котрі намагалися протистояти ідеологічному тискові, зберегти творчу незалежність. До угруповання входили ще В. Підмогильний, Б. Антоненко-Давидович, Т. Осьмачка, Б. Тенета, В. Івченко, Г. Косинка, Я. Качура, Я. Савченко та ін. У 1926 році «Ланка» реорганізувалася в МаРС — «Майстерню революційного слова».3. Дайте визначення таких літературознавчих понять, як медитація та ліричний герой. Медитація (лат. meditatia — роздум) — жанр ліричної поезії, в якому автор розмірковує над проблемами онтологічного, екзистенціального спрямування, здебільшого схиляючись до філософських узагальнень. їй найбільш властива така форма виявлення авторської свідомості, як суб'єктивований ліричний герой. Основні опозиції медитативної лірики: «людина — суспільство», «людина — людина», «людина — особистість», колізії морального характеру. Вона часто виступає як «Контекст долі поета». Художньою настановою медитації постає аналіз душі, внутрішнього світу людини у співвідношенні з довкіллям. Звідси в медитативних віршах – інтонації-роздуми.Ліричний герой — друге ліричне «Я» поета; умовне літературознавче поняття, яким позначається коло ліричних творів певного автора, форма втілення його осяянь, думок, переживань. Разом із тим ліричний герой не ототожнюється з поетом, з його душевним станом, він живе своїм життям у новій художній Дійсності. Між ними існує естетична єдність, певний естетичний ідеал, виражений у тексті віршованих творів. Ліричний герой водночас концентрує в собі естетичний досвід певного покоління, нації, людства.


Завдання 1. Опрацюйте за підручником біографію письменника й складіть хронологічну таблицю.26 грудня 1898 р. народився в багатодітній родині дрібного купця Павла Плужника в слободі Кантемирівці.1918 р. разом із родиною переїхав на Полтавщину.1923 р. Микола Зеров залучає Євгена Плужника до Асоціації письменників (Аспис).У 1923 р. у київській газеті «Більшовик» та журналі «Глобус» з'являються перші вірші, підписані псевдонімом Кантемирянин.1924 р. Є. Плужник стає членом письменницької групи «Ланка», яка 1926 р. перетворюється на «Марс» (Майстерня революційного слова).

33

1926 р. завдяки дружині поета, Галині Коваленко, вийшла у світ перша книжка віршів Євгена Плужника під назвою «Дні»,1927 р. виходить друга й остання прижиттєва поетична збірка Є. Плужника «Рання осінь», яка мала прихильну рецензію ІО. Меженка, а іншими розкритикована.1933 р.— збірка поезій під назвою «Рівновага», яку Плужник підготував до друку, лишилася ненадрукованою: разом із багатьма своїми друзями й колегами по перу він потрапив у жорна сталінської репресивної машини. Ці вірші увійшли до «Вибраних поезій» Є. Плужника 1966 року.4 грудня 1934 р. виписаний ордер на арешт письменника.25 березня 1935 р. Євгену Павловичу Плужнику оголосили вирок: смертна кара, яку пізніше було замінено десятьма роками заслання.2 лютого 1936 p.. Євген Плужник помер.

Завдання 2. Виразно прочитайте поезію «Для вас, історики майбутні…» і дайте письмово відповіді на питання: 1. Про що свідчить ця поезія? (Про сприйняття трагедій свого часу — громадянської війни тощо як особистого болю, котрий не вщухає. А для майбутніх поколінь він може здатися просто «холодними словами», хоч за ними — страждання мільйонів. З іншого боку, десь бринить надія — у майбутньому цього страхіття, жорстокості вже не буде.)2. Який настрій поезії? Що надає їй відчуття «громадянського інтиму»? (Поетичні звертання, просторічні слова — вигуки, риторичні окличні речення в поєднанні з урочистою художньою лексикою.)3. Випишіть усі художні засоби твору, з’ясуйте їхню роль.

Людське життя для історії — тільки мить. А для людини — це піт праці й кров боротьби, це радощі й страждання. Про них навряд чи напишуть майбутні історики. Можливо, узагальнять словами «війна», «робітничий рух». Для ліричного ж героя поезії — це живий біль, жива рана, і не треба її ятрити порожніми фразами. Мабуть, тільки письменникові під силу передати людські почування, історію «підтятої» людської душі.

Завдання 3. Виразно прочитайте поезію «Вчись у природи творчого спокою…» та дайте відповіді на питання: — До чого закликає автор у поезії?— Чому саме природа є взірцем для наслідування?— Які філософські роздуми викликає поезія?— Що надає творові змальований пейзаж?

Серед цінностей, взірців, до яких варто звертатися, поет називає природу, у котрій усе гармонійно поєднане, включене в життєвий колооберт, врешті-решт, красиве.Людині притаманно сумніватися, помилятися. Тому потрібно вчитися у природи мудрої виваженості; прислухатися до свого серця, власної натури як частки цієї природи. І вірити, мати ідеали, співзвучні загальнолюдським цінностям, щоб не схибити, не піти манівцями.

Завдання 4. Є. Плужника називають володарем царства афористичних парадоксів та напівпарадоксів. Прокоментуйте деякі з них.

34

«Я мов радий — крізь квітень запізнілий побачити дочасний листопад»; «Як у друзів не заробиш згадки — може, не забудуть вороги»; «Може й твоя з тих багатющих душ, що вміють всесвіт слухати з кімнати» та ін.

Завдання 5. Виконайте тестове завдання. Варіант І

Початковий та середній рівні(Кожна правильна відповідь — 1 бал.)

1. Установіть відповідність між прізвищами авторів та їхніми творами.1 П. Тичина А «Київ — традиція»2 М. Зеров Б «Молюсь і вірю…»3 М. Рильський В «Річний пісок…»4 Є. Плужник Г «Розстріляне безсмертя»

Д «Одчиняйте двері…»2. Є. Плужнику не належить поезія:А «Для вас, історики майбутні…»;Б «Запрошення»;В «Вчись у природи творчого спокою…»;Г «Річний пісок…».3. В українській літературі 1920–1930-х років активізувалися проблеми:А природи і людини, екології;Б землі і волі, прав селянства;В митця і влади, свободи творчості;Г сім’ї та шлюбу, кохання.4. Продовжіть речення: Кларнетизм — це…

Достатній рівень(Кожна правильна відповідь — 2 бали.)

5. Зробіть короткий аналіз вивченої напам’ять поезії М. Зерова або М. Рильського.6. Поясніть поняття «деструкції класичної форми» на прикладі поезії М. Семенка.

Високий рівень(Правильна, змістовна, цікава відповідь — 4 бали.)

7. Виконайте одне із завдань.А Висловіть судження про «вітаїстичність» української поезії 1920-х років.Б Напишіть твір на тему «Зовнішній спокій, урівноваженість як ознака душевного

стоїцизму, опірності несприятливим життєвим обставинам у творчості Є. Плужника».Варіант ІІ

Початковий та середній рівні(Кожна правильна відповідь — 1 бал.)

1. Установіть відповідність між прізвищами авторів та їхніми творами.

1 П. Тичина А «Київ — традиція»

35

2 М. Семенко Б «Бажання»3 М. Рильський В «Солодкий світ!..»4 Є. Плужник Г «Ви знаєте, як липа шелестить…»

Д «Вчись у природи творчого спокою…»2. Вірш, що не належить П. Тичині,— це:А «Арфами, арфами…»;Б «Місто»;В «Одчиняйте двері…»;Г «Пам’яті тридцяти».3. Починаючи з 1930-х років, в українській літературі домінував літературний

напрям:А модернізм;Б соцреалізм;В постмодернізм;Г символізм.4. Продовжіть речення: Експресіонізм — це…

Достатній рівень(Кожна правильна відповідь — 2 бали.)

5. Зробіть короткий аналіз вивченої напам’ять поезії Є. Плужника.6. Розкажіть про змістову новизну урбаністичної лірики М. Семенка.

Високий рівень(Правильна, змістовна, цікава відповідь — 4 бали.)

7. Виконайте одне із завдань.А Висловіть судження про майстерність, філософічність поетичного самовираження

«неокласиків» М. Зерова, М. Рильського.Б Напишіть твір на тему «Безсмертя “розстріляного відродження” української поезії

1920–1930-х років».

ПЗ №9. Микола Хвильовий (М. Фітільов). “Мати” – психологічний твір про життєвий вибір людини за екстремальних обставин

План1. Українська проза 20–30-х років ХХ ст.: жанрово-стильове розмаїття, часткова ідеологічна заангажованість, експериментаторські модерністичні пошуки2. Життєвий і творчий шлях М. Хвильового, участь у літературній дискусії. 3. Ідейно-художній аналіз поеми «Мати». Проблема життєвого вибору людини за екстремальних обставин (самостійне опрацювання).

Контрольні питання1. В яких історичних умовах розвивалася українська література 20-3-х років ХХ ст.? 2. Назвіть найяскравіших представників літературного процесу та визначні літературні угруповання цього періоду. 3. Коли й де народився М. Хвильовий? У якій родині?4.Чи можна вважати рівень його освіти високим? Де він працював?

36

5. Коли почалася літературна діяльність М. Хвильового? У яких жанрах він працював спочатку? Назвіть першу збірку творів, яка прославила письменника.6.Розкрийте суть естетичних принципів, які підримували представники ВАПЛІТЕ. 7. Розкрийте суть літературної дискусії, що розгорнулася на сторінках української періодики завдяки М. Хвильовому.


Завдання 1. Підготуйте повідомлення на одну із тем, доповнивши опорний матеріал цікавими фактами. 1 повідомлення XX століття для української літератури — дуже плідна пора, яка дала нашій культурі багато талановитих митців і геніальних творів. Мистецькі пошуки цілої плеяди молодих прозаїків хоч і знаходяться на різних полюсах ідейно-естетичних уподобань літератури 20-х pp., однак об'єднуються на основі характерних для цієї ецохи принципів змалювання людини й світу в провідних творах. У межах імпресіонізму, інтелектуального реалізму, неоромантизму Г. Михайличенко, М. Хвильовий, М. Івченко, В. Підмогильний моделюють складну внутрішню драму особи з розколотою свідомістю, відтворюють динаміку внутрішніх змін «я» героя. Спільними естетично-стильовими засадами творчості прозаїків 20-х років XX ст. стала концепція людини нової епохи, яка відчуття самотності та непотрібності поєднувала з «активним романтизмом» вітаїстичної закоханості у буття загалом і майбутнє зокрема. Поняття «відродження й становлення» є основним в етичній моделі героїв епохи революції та громадянської війни, що відображає й романтичне самоствердження персонажа в нових суспільних реаліях, і трагізм його відірваності від універсальних першооснов буття.2 повідомлення

Малі прозові форми демонстрували широкий спектр стильових манер, хоча в перші роки переважають експресивність (М. Хвильовий, І. Дніпровський, І. Сенченко), елементи імпресіонізму (М. Івченко, Г. Косинка, почасти Б. Підмогильний), орнаментальність в оформленні психологічної новели (М. Хвильовий, А. Головко, Г. Косинка, П. Панч, О. Копиленко). З'являються оповідання з філософським забарвленням (В. Підмогильний, А. Любченко), позначені романтикою духовного аристократизму (Ю. Яновський): цікаві експерименти в прозі роблять футуристи, Популярними жанрами стають нарис (О. Мар'ямов, М. Йоганес), фейлетон (Остап Вишня, згодом Ю. Ґедзь), Низка авторів еволюціонує до традиційного реалізму (П. Панч, А. Головко, К. Гордієнко). Автори ведуть пошуки ґрунтовних сюжетів, оскільки лірична розкутість сприймається як розхристаність і брак організації матеріалу. Відчувається потреба в щирших полотнах.

Визначну роль у становленні та розвитку прози відіграє повість. Для цього був добрий ґрунт: адже в українській дореволюційній прозі повість — чи не провідний жанр, який досяг сюжетного розмаїття й тематичного багатства, подавши зразки родинно-побутової повісті-хроніки, соціально-побутової повісті, соціально-історичної, історично-пригодницької, психологічної, фольклорно-поетичної повісті. Розквіт жанру часто припадає на періоди бурхливих змін у суспільному житті, оскільки вона чутлива до новацій, здатна безпосередньо (хоч і не так оперативно, як оповідання) відгукуватися на живі проблеми й народжувані процеси.

3 повідомлення Стильове новаторство виявлялося по-різному у кожного автора. Так, М. Йогансен у повісті

«Подорож ученого доктора Леонардо та його май-бутньої коханки прекрасної Альчести в Слобожанську Швейцарію» (1928) одивнював загостреним, постійно напруженим сюжетом, заповненим умовними екзотичними персонажами в середовищі природи — єдиного природного героя в цьому творі. Помітний крок від новелістики (збірки «Мамутові бивні», «Кров землі») до романної прози здійснив Ю, Яновський, видавши 1928 р. свого «Майстра корабля», виповненого щирим романтичним пафосом. Новою видавалася композиція твору, де герой існував у певному епізоді, що складався з мемуарів, початок листів нагадував низку вставних новел. Така тенденція принаджувала багатьох тогочасних прозаїків, як-от А. Любченка. Його повість «Вертеп» (1928) відразу знайшла свого читача, оскільки мала несподіваний погляд на світ крізь призму лялькового дійства. Тут панувала атмосфера проголошеної М. Хвильовим «романтики вітаїзму», котра позначилася й на «Золотих лисенятах» М. Ялового, і на «Дверях в день» Г. Шкурупія, і на «Романах Куліша» чи «Докторові Серафікусі» В. Петрова (Домон-товича), і на «Фальшивій Мельпомені» Ю. Смолича та інших.

4 повідомлення Поряд із романами та повістями продовжувала розвиватися новелістика, яскравим представником

якої був Г. Косинка. Його твори поступово набували реалістичної виразності, хоч і не втрачали ознак

37

імпресіоністичної стилістики. Основний мотив, осмислюваний письменником, драма українського села, зумовлена громадянською війною. Тема досить типова для тогочасної прози, але висвітлювана авторами під різним кутом зору. Так для В. Підмогильного («Третя революція») — це традиційна проблема протистояння села й міста, що набула иеконтрольованого загострення під час революційних подій. Письменник шукав свого шляху в мистецтві, орієнтувався на європейські літератури, передовсім французьку, перекладав твори А. Франса, Гі де Мопассана та ін.., що не могло не позначитися й на його доробку, як-от на роман «Місто» (1928). Тут розкривається мотив Растіньяка — молодика з провінції, охопленого бажанням приборкати байдужий до його долі мегаполіс. Таким у романі В. Підмогилького постає Степан Радченко, представник нової молоді, свіжий приплив якої переживав Київ, 20-х pp. XX ст. Цей персонаж керується потребою особистого успіху, одначе потрапляє в типові для міської дійсності смухи відчуження, що зумовлюють його агресивність, поглиблюють комплекс неповноцінності, призводять до внутрішнього спустошення. Замість переможця постає образ людини-маргінала, яка втратила свої духовні цінності, бо, відірвавшись від берегів батьківської традиції, так і не пристала до берегів іншої культури. Письменник сміливо застосував метод психоаналізу, аби якнайповніше розкрити внутрішню драму свого героя на зламі цивілізації. До цієї теми звертався й М, Івченко, але розв'язував її в аспекті драматизованої ліричної оповіді, виявляючи своє критичне став-лення до науково-технічних явищ, особливо загострене в полемічному романі «Робітні сили», де події розгортаються на одній з українських селекційних станцій, обертаються довкола професора Віктора Савлутинського — прихильника теорії сильної інтелектуальної особистості.

5 повідомлення Оскільки персонажами таких творів була інтелігенція, зневажливо обізнана, за більшовицькою

термінологією, «спецами», то ці талановиті книги зазнали нищівної вульгарної критики. До речі, не обминала вона и прози, де йшлося про трудящих, але недостатньо, мовляв, надавалося уваги «класовій свідомості». Якщо письменник спромагався виконати оті вимоги, його твір утрачав художню якість. Так сталося із соціально-побутовим романом А. Головка «Бур'ян» (1927), з якого усувалася гірка правда про зловживання правами людини в: пореволюЦійному селі, наявна ще в першій редакції. Зго-дом подібна ситуація спостерігатиметься й з наступним романом письмен-ника «Мати» (1932). А масивний «Артем Гармаш» виявився творчою пораз-кою автора. Схожа невдача спіткала й інших письменників (О. Копиленка, Ю. Смолича), котрі змушені були, з огляду на історичні обставини, відмови-тися від справжніх законів мистецтва.

6 повідомлення У 20-х pp. XX ст. З'явився новий жанр — кіноповість, зумовлений потребами кінематографу,

зокрема ВУФКУ (Всеукраїнське фотокіноуправління), що вимагало нових сценаріїв, залучало до їх створення письменників (М. Йогансен, Ю. Яновський, М. Бажан та ін.). Ішлося про складне художнє явище, базоване на низці «монтованих» подій, у якому досягається епічна широта зображення, необхідна для фільмування.

У 1928 р. з'явилася «Звенигора», яка принесла Довженкові визнання й світову славу. У ньому гармонійно поєднався глибокий філософський епос про долю народу й потужній ліричний струмінь. Цей фільм, власне, і породив українське поетичне кіномистецтво.

Завдання 2. Проаналізуйте інформацію щодо літературної діяльності М. Хвильового, на її основі зробіть опорний конспект.

Дослідник Костецький виділяє три періоди творчості М. Хвильового; 1921--1924 рр. – період експерименту й шукань («Кіт у чоботях», «Синій листопад», «Свиня»); 1925-1930 pp. – період творчого змужніння (полемічні памфлети, «Іван Іванович», «Вальдшнепи»,

«Повість про санаторійну зону»); 1931-1933 pp.— період поразок, відступів, публіцистики. Цикли памфлетів М. Хвильового «Камо грядеши?», «Думки проти течії», «Апологети писаризму»,

полемічний трактат «Україна чи Малоросія?» сконденсували в собі все багатоманіття думок та ідейно-естетичних шукань пері-оду літературної дискусіїв Україні (1925-1928 pp.). Ці публіцистичні твори (а також його роман «Вальдшнепи») викликали гостру реакцію вульгарно-соціологічної критики та партійних ортодоксів.

Центральною для Хвильового-полеміста та публіциста була проблема історичного буття України, української культури. Заперечуючи москвофільські тенденції частини тогочасних літераторів, М. Хвильовий проголошував орієнтацію на Європу, на стилі та напрями європейського мистецтва: «Від російської літератури, від її стилів українська поезія мусить якмога швидше тікати. Поляки ніколи б не дали Міцкевича, коли б вони не покинули орієнтуватись на московське мистецтво; Справа в тому, що російська література тяжить над нами в віках як господар становища, який привчав нашу психіку до рабського наслідування... Наша орієнтація — на західноєвропейське мистецтво, на його стиль, на його прийоми».

38

Перші поетичні збірки М. Хвильового «Молодість» (1921), «Досвітні сим-фонії» (1922), поема «В електричний вік» (1921), які були позначені впливами неоромантизму та імпресіонізму, дістали досить високу оцінку тогочасних літературознавців (С. Єфремов, О, Дорошкевйч), але якнайповніше свій талант М. Хвильовий розкрив у жанрі новели чи оповідання (переважно короткого, з виразним лірикофомантичним чи імпресіоністичним забарвленням). Збірка його прозових творів «Сині етюди» (1923) стала якісно новим етапом у роз-витку тогочасної української літератури, відкрила для неї нові естетичні обрії. Центральною для творчої манери М. Хвильового залишається проблема людини в стосунках з революцією та історією, яка пізнала весь трагізм буття сучасного їй світу. У людській масі, у вирі революційних подій письменник виокремлює, найперше, людську індивідуальність з її пориваннями до високої, часом недосяжної мети, однак він не заплющував очей і на. драматичну невідповідність проголошуваного високого ідеалу та його реального втілення. Романтично забарвлені герої Хвильового найчастіше вступають у гострий кон-флікт зі своїм часом, його одновимірною буденністю. Редактор Карк — голо-вний герой однойменної новели — лише у своїх мріях повертається до часу національної революції, коли світ існував ще в цілісності, не розірваним між мрією та реальністю. Але його персонажі — це не лише жертви історії, часом вони самі, своїми діями спричиняють її трагедійність. Конфлікт гуманізму та фанатизму осмислюється тут в усій своїй повноті.

Для чекіста — головного героя новели «Я (Романтика)» — такий конфлікт постає у своїй особливій гостроті: в ім'я абстрактної ідеї, в ім'я доктрини він має власноруч розстріляти свою матір, але знищення іншої особистості — це водночас і знищення свого людського єства. У такій ситуації неминучого вибору перед героєм постає дилема: самознищення чи відродження людського, гуманістичного начала, відродження, найперше, в собі самому. Емоційне враження від твору посилюється й тим, що це — сповідь героя, розповідь від першої особи. Узагалі, для М. Хвильового було характерне руйнування традиційних сюжетно-оповідних моделей української прози. Система розірваних фраз, мальовничі епітети, своєрідна ритмічна організація прози — це ознаки його лірико-орнаментальної манери письма. Саме такий стиль характерний для більшості його новел та оповідань, він допомагає автору радикально розірвати з елементами народницько-просвітянської традиції.

Внутрішній світ людини у творах Миколи Хвильового часто характеризують просторові епітети. Вони будуються на асоціативних зв'язках між образами дороги, шляху та простором внутрішнього світу героя (його почувань, емоцій). За допомогою таких образів на структурно-стилістичному рівні тексту створюється суперреальний світ характерів Героїв, особливості етичних установок яких визначає метафорична асоціативність мікрообразів. Останні ж стосуються' насамперед психодуховних переживань особи в кри-тичний момент життя.

Основою розвитку дії в малій прозі Миколи Хвильового виступає рухлива свідомість персонажа, що в безпосередньому потоці вражень і емоцій об'єднує об'єктивну картину реального революційного світу. Зовнішня недієвість замінюється внутрішнім смислом. Глибинні підсвідомі переживання героя засновані на асоціативності, що охоцлює граничні межі образу — предметні й настроєві.

Асоціативна структура характерів героїв письменника вказує на дві при-кметні їх риси: розколотість і рухливість внутрішнього світу персонажа. Це герої вітаїстичного роздвоєння. Вони поставленні в ситуацію вибору, опинилися на межі граничного духовного й душевного напруження, дисгармонія їхнього «я» та громадських інтересів, за авторською концепцією, повинна виявити сутність «м'ятежних» характерів майбутнього.

Завдання 3. Прочитайте новелу М.Хвильового «Мати» й напишіть свої враження від прочитаного у вигляді твору-мініатюри (обсяг – 1 сторінка) на тему: «Проблема життєвого вибору в екстремальних життєвих умовах».

ПЗ №10. Микола Хвильовий (М. Фітільов). “Я (Романтика)”План

39

1. Жанрові особливості новели М. Хвильового «Я (Романтика)»2. Проблеми, порушені автором в новелі «Я (Романтика)»: трагічна роздвоєність особистості під впливом обставин часу, складність морального вибору між гуманістичними, вселюдськими ідеалами та фантастичною вірою в «загірну комуну», невідповідність між метою та засобами її досягнення.3. Специфіка творчої манери М. Хвильового.

Контрольні питання1. Як можна пояснити таку досить дивну назву твору М. Хвильового «Я (Романтика)»?2. Який твір, який письменник згадується при читанні присвяти твору? (М. Коцюбинський, новела «Цвіт яблуні».)3. Чому, на вашу думку, розповідь у новелі ведеться від першої особи? (Так краще можна розкрити «alter ego», порухи й стан душі героя.)4. Як починається новела, які враження та почуття виникають при цьому? Як вони змінюються далі? (Новела має ліричний зачин, з якого постає образ далекої «загірної комуни» та образ Марії (Божої Матері), потім реальної матері. Виникає мінорний настрій, «тиха жура», «добрість безмежна»; «за вікном ішли росяні ранки і падали перламутри». Та поступово наростає тривога, насувається гроза: «Там, за дорогами сизого бору, спалахують блискавиці і накипають, і піняться гори».Цей тривожний ліричний початок допомагає відчути всю повноту трагедії, коли зіткнуться в одній душі гуманізм і фанатизм, людяність і сліпа відданість абстрактній ідеї.)5. Хто є героями новели «Я (Романтика)»? (Головний герой «Я», мати, доктор Тагабат, Андрюша, дегенерат; є символічні образи «загірної комуни», біблійної Марії та ін.)Літературознавчий коментар щодо назви новели

Існує багато пояснень цієї дивної назви. Наприклад, літературознавець А. Колісниченко говорить: «…У творчому набутку М. Хвильового найбільш разючий приклад кентавризму (кентавристика — поєднання непоєднуваного, або “конфронтація” в одному суб’єкті чи об’єкті двох і більше антинонімічних суб’єктів), …бо як би свідомо не двоїв-троїв душу свою головний герой цього твору, він — суть і сіль, “мертве, страшне поєднання вершника-революціонера і коня — кривавої стихії революції. …Назва новели “Я (Романтика)” є своєрідним структурно-семантичним кентавром, де сплавлено в “одне” конкретне “я” і “загірне”, невизначено-абстрактне поняття “романтика”».

Літературознавець Ф. Кислий пише: «М. Хвильовий — письменник новатор, письменник самобутній і своєрідний. Це не значить, що він зійшов до нас із небуття, звалився невідь звідки. Коріння його творчості — в нашій класичній літературі, в нашому багатющому фольклорі, в живій дійсності. Пригадаймо слова М. Рильського: “Шукання Хвильового почалися там, де урвалися шукання Коцюбинського”. А. Колісниченко говорить: “Вельми зримо, що структура новели М. Хвильового “Я (Романтика)” функціонує як творчий розвиток модерністичних принципів Михайла Коцюбинського в “Цвіті яблуні” та “Intermezzo”, і тому цілком справедливо зазначав Микола Зеров, що Хвильовий “…шукає психологічної манери, спираючись у своїх шуканнях на трохи мелодраматичний психологізм Коцюбинського (“Цвіт яблуні” — “Я”)».


40

Завдання 1. Прокоментуйте таке висловлювання М. Хвильового про себе: «Я, знаєте, належу до того художнього напрямку, який сьогодні не в моді. Я…— романтик! Саме відси й іде розхристаність і зворушливе шукання самого себе… Я до безумства люблю небо, трави, зорі, задумливі вечори, ніжні осінні ранки…— все те, чим так пахне сумно-веселий край нашого строкатого життя. Я до безумства люблю ніжних женщин з добрими, розумними очима, і я страшенно шкодую, що мені не судилося народитися таким шикарним, як леопард. Іще люблю до безумства наші українські степи, де промчалась синя буря громадянської баталії… Я вірю в “загірну комуну” і вірю так божевільно, що можна вмерти! Я — мрійник… Хай живе життя! Хай живе безсмертне слово!»

Завдання 2. У душі головного героя, революціонера, чекіста боряться добро і зло, гуманізм і фанатизм. Схарактеризуйте це роздвоєння, поміркуйте, що візьме гору й чому, спираючись на ключові слова й цитати з тексту: «бандит»; «інсургент» (повстанець); «чекіст, але… і людина»; м’ятежний син»; «Я справжній комунар. Будуть сотні розстрілів»; «Я смакував: всіх їх через 2 години не буде!»; «Схопили нарешті і другий кінець моєї душі»; «Нікому, ніколи й нічого не говорити, як розкололося моє власне Я»; «Так, це були неможливі хвилини. Це була мука. Але я вже знав, як я зроблю… Я мушу бути послідовним!»; «Воістину: це була дійсність, як зграя голодних вовків. Але це була й єдина дорога до загірних озер невідомої прекрасної комуни» та ін.

Завдання 3. Схарактеризуйте персонажів новели, об’єднавши їх у групи. І групаДоктор Тагабат. Використати цитати: «сторож моєї душі», «вірний пес революції», «зла воля», «хазяїн», «перед ним погляд скрадається», «Так якого ви чорта не робите месію з ЧК?», «Зумій розправитись і з “мамою”, як зумів розправитись з іншими», «Цей доктор із широким лобом і білою лисиною, з холодним розумом і з каменем замість серця, це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій звірячий інстинкт. І я, главковерх чорного трибуналу комуни — нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії» та ін.

ІІ групаДегенерат. Використати цитати: «трохи безумні очі», «низенький лоб, чорна копа

розкуйовдженого волосся й приплюснутий ніс», «нагадує каторжника», «незмінимий вартовий», «Ми часто ухилялися доглядати розстріли. Але він дегенерат, завше був солдатом революції і тільки тоді йшов із поля, коли танули димки й закопували розстріляних» та ін.

ІІІ групаАндрюша. Використати цитати: «Андрюшу, мого бідного Андрюшу, призначив цей

неможливий ревком сюди, в чека, проти його кволої волі. І Андрюша, цей невеселий комунар, коли треба енергійно розписатися під темною постановою — “розстрілять”, завше мнеться», «ставить… незрозумілий, зовсім химерний, як хетейський ієрогліф, хвостик», «нервово переходить з місця на місце і все поривається щось сказати. …Хоче сказати, що так не чесно, що так комунари не роблять, що це — вакханалія…», «наївно-печально каже: …Одпусти мене!.. на фронт. Я більше не можу!», «Він мені віддає “своє

41

право” купатися в калюжах крові?» та ін.

IV групаМати (Це ще «один кінець душі» головного героя, його «я», якого він немилосердно

позбувається.) Використати цитати: «Воістину моя мати — втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків. Моя мати — наївність, тиха зажура і добрість безмежна…»; «її м’ятежний син у безкінечних походах-битвах», «зовсім замучив себе», «в її очах стоять дві хрустальні росинки», «її милу голову з нальотом сріблястої сивини», «прекрасним печальним образом» та ін.

Завдання 4. З’ясуйте роль пейзажу та інтер’єру у творі.Орієнтовна відповідь. Пейзаж і співзвучний стану душі героя — гроза, темна ніч, «місяць ллє зелений світ» — і контрастує з ним, із жахливою дійсністю («перламутрові ранки»), хоча й перегукується з недосяжною мрією «загірної комуни»; інтер’єр «фантастичного» палацу — будинку розстріляного шляхтича, де засідає «чорний трибунал комуни» є ніби ще однією дійовою особою: «Я дивлюсь на портрети: князь хмурить брови, княжна надменна, княжата в темряві столітніх дубів»; «з кожного закутка дивиться справжня й воістину жахна смерть», а «обиватель» стверджує, що «тут засідає садизм»; «Тоді лакей приносить на підносі старі вина» тощо.)

Завдання 5. Які моральні уроки дає прочитання новели М. Хвильового «Я (Романтика)»?Орієнтовні відповіді— Жахливі й нічого не варті ті ідеї та ідеали, заради яких проливається кров, втрачається совість, здійснюється вбивство матері.— Людина повинна бути чесною не лише з іншими, а й сама із собою.— Треба вміти протистояти грубій силі, вміти відстоювати свою життєву позицію.— Фанатизм — не гідне людини явище.— Жодна благородна мета не може виправдати антигуманних засобів її здійснення.

ПЗ №11. Григорій Косинка (Г.Стрілець). Новела «В житах» — зупинена мить, пошуки порушеної гармонії. Вітаїстичний пафос, імпресіоністична настроєвість 1. Життєвий і творчий шлях Г. Косинки. 2. Ідейно-художній аналіз новели Г. Косинки «В житах». 3. Стильові особливості творчої манери Г. Косинки.

Контрольні питання1. Розкрийте основні етапи життєвої і творчої біографії письменника. 2. Чому літературні критики називали письменника «куркульським»? Чим загрожувало таке звинувачення в 30-х роках ХХ століття?

42

3. Чому, на ваш погляд, твори незаслужено забутого письменника повернулися до читача саме 1969 року? Які історичні події вплинули на відродження інтересу до творчості Г.Косинки?4. До якого виду драми ви б віднесли новелу Г. Косинки «В житах»?Орієнтовна відоповідь: У другій книжці новел Г. Косинки «В житах» (1926) можна виділити три драми. Перша — драма найбіднішого селянства, яке стало свідком революції та братовбивчої війни, а волі так і не одержало. Друга — гостро драматичний конфлікт героя з дійсністю. Це «заблукані» герої, які не визнавали жодної офіційної влади, ставали дезертирами, втікачами й відстоювали право на власну позицію різними, навіть кривавими, шляхами. Третя драма українського народу — це драма тих, хто віддав себе на службу комуністичній ідеї, зрозумівши згодом (або й не зрозумівши!) її ілюзорність.5. Яке враження залишилося у вас після прочитання твору? Що найбільше вразило, запам’яталось?6. Що можете сказати про стильову манеру письменника? Чим вона особлива, відрізняється від інших?


Завдання 1. На основі інформації, викладеної у підручнику та наведеної далі, напишіть нарис про життєву й творчу долю Г. Косинки (наприклад, для публікації на навчальному порталі чи в студентській газеті). Обсяг – 1 сторінка.Матеріал для опрацювання.

Г. Косинка — Один із найкращих українських новелістів XX ст. Григорій. Михайлович Стрілець (справжнє прізвище письменника) народився 29 листопада 1899 р. В с. Щербанівці на Київщині в бідній селянській родині. 1913 р. закінчив початкову школу в с. Красному й працював писарем. 1914 р. Григорій переїхав до Києва, де доводилося працювати й вчитися на вечірніх гімназійних курсах. Під час визвольних змагань брав участь у бойових діях у лавах армії УНР, за що певний час довелося відсидіти у в'язниці. Пізніше примкнув до лівих есерів («боротьбистів»), які симпатизували більшовикам. 4 травня 1919 р. в газеті «Боротьба» було надруковано автобіографічний етюд «На буряки», за підписом «Г. Косинка», що став псевдонімом письменника.

1920 р. вступив до Київського інституту народної освіти (КІНО), який згодом довелося залишити через матеріальну скруту. Його новели з'ялялися на сторінках багатьох часописів, а 1922 р. вийшла його перша збірка «На золотих богів». Г. Косинка часто виступав на літературних вечірках з читанням своїх творів» що, за свідченням багатьох сучасників, він робив із неперевершеною майстерністю. Г. Косинка був членом київського літературного об'єднання письменників-попутників «Ланка» (з 1926 р.— МАРС — Майстерня Революційного Слова), до якого входили В. Підмогильний, Б. Антоненко-Давидович, Є. Плужник, Т. Осьмачка та ін.. У 1920—1930-ті pp.виходило багато збірок письменника: «В житах» (1926), «Політика» (1927), «Вибрані оповідання» (1929), «Серце» (1933) тощо. Писав він і публіцистичні твори, перекладав російських письменників. 5 листопада 1934 р.Г. Косинка був заарештований і 18 грудня то ж року розстріляний.

У своїй творчості Г. Косинка розвиває найкращі традиції української новелістики початку XX ст., зокрема М. Коцюбинського, С. Васильченка й передусім В. Стефаника. Письменник прагне на обмеженому часі й просторі художнього твору зобразити трагічну розірваність сучасного йому світу, в якому персонажі не можуть ужитися. Для змалювання індивідуальних характерів Г. Косинка майстерно використовує такі засоби психологічного аналізу, як індивідуалізація мовлення, точна й лаконічна художня деталь, символічний пейзаж, показ найдрібнїших нюансів психологічного стану персонажів. Суспільні проблеми у творах Г. Косинки зазвичай проходять крізь індивідуалізоване сприйняття героїв, що охоплює однобічні оцінки, наголошуючи на перевазі загальнолюдських їцнностей над класово-ідеологічними.

Завдання 2. Прочитайте «настроєвий» уривочок із творів Г. Косинки. Назвіть художні засоби, використані автором.

43

«Хай простять мені смугляві берези!.. Вони в селі Чорному стоять над ставом, мов соромливі дівчата, що вийшли купатись, роздяглися і опустили до колін свої білі сорочки; їх ноги миє зелена вода ставу, стан обіймають сосни, а кучеряве гілля цілують вечорами зорі, ранками — сонце; тоді берези ще більше соромляться, закривають засмаженими руками — гіллям краєчки своїх очей і от-от пирснуть зо сміху,— але на їх суворо дивиться дуб, гладить вітрами лисину осокор, сумно хитає головою стара верба, і поговір шумить борами… Соромом горять тоді берези: немає де сховатись, присісти; стоять розперезані, а сонце січе над ними червоний оксамит…»

Завдання 3. Розкрийте і підтвердіть цитатами з тексту сновні мотиви новели Г.Косинки «В житах»:— Мотив захоплення природою, життям;— несприйняття жорстокої дійсності;— туга за мирною хліборобською працею;— сум за жертвами класової боротьби;— мотив кохання, що не забувається.

Завдання 4. 1. Відшукайте й прокоментуйте зорові, слухові та інші образи й художні деталі, використані в

новелі.Зорові образи Слухові образи Художні деталі

Сивий степ; важкий колос схилився до землі; старий чорногуз; сірі, гарні очі, розпатланий чуб, ще дитяче обличчя; крайкована синіми льонами плахта з вівса, ячменю…; копит горить під сонцем; степова дичка — запалена, засмажена (дівчина Уляна); гарно вишита мережка

Сонце… сміється з мене крильцями бджіл: «дізік, дізік…»; у мене почали дзвонити коси, серпи; солдат… вигукує, стріляючи з ляку; степ… дзвонить хвилями; десь над ухом б’ється крильцями джміль, гуде; нерви уже не співають, а тільки дзвонять тихо: «Дзінь, дінь!..»; впало на дорогу її слово: — змінилася; шептали колоски; дзвонить у такт степу моє серце

волосинки на нозі, волоссям обросли ноги — то сила; забрьохана колоша на штанях; японський одрізан; червона хустка Уляни; дране коліно; чуб …розчісували уже другий рік дощі, сніги…

Нюхові, запахові образи, смакові, дотикові

Городи пахнуть полином, м’ятою п’яні гречки; вітер … теплий, ніжний гарячий вітер

Завдання 5. П оєднайте приклади художніх засобів з їх визначеннями.

ранок, заплаканий у росах, молодий і трохи засоромлений сонцем діалог

міцні, рівні, сильні (ноги) поетичне звертання

народ бойовий метафора

вирішив не снідать: хіба можна до служби Божої хоч рісочку до рота брати?!

пісні

льогкі хліба, проноситься іскрою іронія

44

китиці, мов пучки калиниочі сині-сині, мов льон

епітети

Ой що ж бо то за ворон… інверсія

«Хочеш на коліна, до сонця?» фразеологізми

Дзвони, степе! П’яні жита, розступіться! риторичні питання

— Здрастуй! — і стала.— Здорова будь, Уляно! — хотів посміхнутись і не міг.

порівняння

Завдання 6. Визначте риси імпресіонізму в новелі Г. Косинки «В житах».Орієнтовна відповідь

Психологізм у змалюванні персонажів. («…Хотів посміхнутись і не міг: вона довго дивилась на мене, видно, думала, а коли її око впало на моє дране коліно, …соромливо засміялась, тільки губи якось по-дитячому затремтіли, на колосок покотилася непомітно сльоза… Сині очі питали мене: “Хіба ти, Корнію, забув ясла коло чорного вола Зоряна?..”». Автор передає душевний стан героя, коли той раптом зустрів своє перше кохання, тепер уже далеку й недосяжну жінку, жінку, яка ще й досі його кохає, живучи з нелюбом.) Прагнення охопити найтонші зміни в настроях, миттєві враження. («Лягаю… “Японка” косо дивиться на дорогу, мої нерви приймають пісні поля і, здається, починають підспівувати самі; десь над ухом б’ється крильцями джміль, гуде, розсотує нерви, і мені до болю хочеться піймати його і задавить…» Герой у великому напруженні, адже дорогою хтось наближається; хоч він і звик до небезпеки, сприймає «пісні поля», одноманітний звук джмеля його дратує так, що хочеться скочити, знайти і задавити його…, щоб хоч якось розрядити напруження.) Особливий лаконізм прози. («— В жита! — Треба рушать!» «…Оглянув свою “японочку” — засунув її за пасок штанів, картуз — на очі, а стежкою чорногуза — в жита».) Ритмічність. («…Одкрасувались — наливаються, через тиждень-другий — копи, а зараз догоряють; у мене почали дзвонити коси, серпи, а важкий колос схилявся до землі».) Багатство відтінків у змалюванні дійсності. (Стосунки Корнія й Уляни: «покотилась непомітно сльоза», «які вороги ми… Ні, Корнію, нам не так треба!», «Хай хоч один день буде наш!», «То, Корнію,зуби чортові, а не Дзюби!», «…а то ж нікуди не пускає…», «боязко, з тихою журбою, нагадувала», «перекривила», «тихо поцілувала», «повела бровою і засміялась».) Збільшена увага до кольорів і звуків, яскравих деталей. (Очі сині-сині, мов льон; божа коровка; шептали колоски; «я співать хочу…».) Уникнення соціальних проблем. (Ми не знаємо нічого конкретного про героя: ні його переконань, ні причини дезертирства; є лише окремі натяки. Герой просто хоче жити, радіти сонцю, любити, і за це платить злигоднями й небезпекою дезертирського життя.)

Завдання 7. Доповніть речення: Найяскравіша деталь (образ) твору для мене — …

Завдання 8. Виконайте ідейно-художній аналіз новели «В житах», спираючись на поданий нижче матеріал. Запишіть в читацький щоденник.

45

Новела «В житах» з однойменної збірки засвідчує орієнтацію письменника на стефанівський тип письма. Перед читачами постає лише один «щасливий» день із життя Корнія Дізіка, від особи якого ведеться розповідь. Він зі своєї волі опинився в банді отамана Гострого, тому став дезертиром і переховувся в житах. Звідси — назва новели. «В житах» — це не лише місце дії, це бага-тогранний символ, що уособлює в собі й життя селянина, і його ставлення до навколишнього світу, і становлення як людини на землі. Деморалізована ідеологія світлого більшовицького майбутнього призвела до того, що моло-дий юнак ловить коротку мить і милується життям, але неспокій сидить у серці, бо при думці про розстріл комуніста Матвія Киянчука «до болю робиться сумно». Саме в житах випадково Знаходить Корнія Уляна, вона йшла в сусідське село Чорносливку до матері. Уляна була вимушена через свою бідність стати дружиною гнилищанського багатія Дзюби, але вона досі кохає Корнія Дізіка.Закохані сп'яніли від щастя в житах, адже там загубилася їхня доля. Що станеться з ними далі — невідомо. Світовідчуття героя твору сконцен-тровані на одній миті, а тому мають такий контрастний характер.Ідея твору — з'ясування сенсу людського існування, адже інколи все своє життя людина чекає на одну мить щастя, а ще наштовхує на думку, що життя кожної миті ставить нас перед вибором, як і героя твору.Для нього в ту мить жита, «червона хустка Уляни» і він сам — єдине мірило буття на землі, усе інше —потім. Корнію не хочеться згадувати про те, що мучить його совість, а саме розстріл комуніста Матвія Киянчука, у якому він, напевно, брав участь. Він молодий, трохи іронічний («ми, дезертири,— народ бойовий», але спраглий до життя. «...Мені хочеться співати, як співають старі, коли згадають молодість, а я ще хочу співати!»).

СЗ №12. Юрій Яновський. “Подвійне коло”: історична правда та художні узагальнення

План1. Творча біографія Ю.Яновського.2. Роман у новелах «Вершники» як «реабілітаційний двійник» «Чотирьох шабель».3. Ідейно-художній аналіз новели «Подвійне коло». Проблема розпаду роду, родини як трагедія народу.

Контрольні питання1. Пригадайте мистецьку ситуацію в Україні 1920-х років. Які літературні угруповання ви знаєте, які напрями вони підтримували?2.Що ви знаєте про Аспанфут, хто до неї входив, яких поглядів дотримувалися митці? Запишіть визначення в конспект. Аспанфут — асоціація панфутуристів — літературна організація, що утворилась у 1921 році в Києві на базі літературної групи «Фламінго», «Ударної групи поетів-футуристів» та науково-мистецької групи «Ком-Космос» з ініціативи М. Семенка. До неї, окрім нього, входили Гео Шкурупій, Ю. Шпол, О. Слісаренко, Ю. Яновський та ін.3. Яке творче кредо Ю. Яновського? (Показати у творах «чисте золото правди».)4. Які твори письменника піддавалися критиці, а які отримали схвалення з боку влади й нагороди?5. Яка стильова манера була найбільш близькою Ю. Яновському?

46


Завдання 1. Ознайомтеся з біографією Ю. Яновського. Законспектуйте прочитане, використовуючи форму інтерв’ю.

Юрій Іванович Яновський писав: «Я входив у життя, міцно затиснувши олівець у руці, широко розплющивши очі на всі чуда світу». І це відбулося в його романтичній манері письма, неперевершеним майстром якого він став. Нерідко це завдавало йому неприємностей, він карався й мучився, часом ламався, але казав О. Довженку: «Годі думати, що я буду іншим. Навіть якби мене доля позбавила не половини шлунка, а руки, я й тоді писав би, як пишу,— співав би».

Народився майбутній письменник 17 серпня 1902 року на хуторі Майєрово, що на Кіровоградщині (тепер с. Нечаївка Компаніївського району Кіровоградської області), у заможній селянській сім’ї, яка вела свій родовід від козацької старшини. У родині було восьмеро дітей, Юрієві, як найстаршому, довелося бути нянькою для всіх молодших.

Батько брався за всяку роботу, щоб забезпечити сім’ю. Мати Яновського мала чудовий голос, багато читала й сама вчила грамоти сина.

У шість років хлопця віддали до Нечаївської церковно-парафіяльної школи. Тут і далі, в Єлисаветградському реальному училищі, куди він вступив 1911 року, навчався на відмінно. Любив читати книги, збирав власну бібліотеку, почав сам писати вірші.

Училище закінчено із золотою медаллю. Яновського беруть на роботу в статистичне бюро. Потім він дістає посаду інспектора робітничо-селянської інспекції, а в 1922 році переїжджає до Києва і вступає на електротехнічний факультет політехнічного інституту. Серед його одногрупників — майбутній конструктор космічних кораблів С. Корольов.

Живучи в підвальній кімнаті, Юрій застудився й захворів на туберкульоз. Це для нього могло б закінчитися погано, якби не студентські друзі, котрі забрали його в гуртожиток.

Яновський не міг зрадити своєї любові до літератури, тому записався в літературний гурток, організував на факультеті випуск стіннівки й став її редактором.

Аж ось і нова неприємність. Поблизу Майєрово вбили фінагента. Слідчі звинуватили в цьому дядька Юрія, Петра. Звістка про те, що на електрофакультеті вчиться племінник «убивці», докотилася до начальства. Яновського виключили з комсомолу, його покинула кохана дівчина. Хоча пізніше слідство знайшло справжнього вбивцю, юнак уже ніколи, незважаючи на всі свої зусилля, не зміг закінчити інститут. Завадили навчанню й матеріальні нестатки. Основними заняттями юнака стають література й кіномистецтво.

У Київському журналі «Глобус», у газеті «Більшовик», Харківському часописі «Червоний шлях» з’являються його перші вірші та оповідання. У 1925 році виходить збірка романтичних оповідань «Мамутові бивні».

У 1926 році було створено Всеукраїнське фотоуправління, завідуючим якого став М. Семенко. Він і запросив до Харкова на роботу М. Бажана та Ю. Яновського. Разом із О. Довженком молоді митці «почали жити одною комуною». Ю. Яновський стає членом ВАПЛіте, котру очолював М. Хвильовий. Незабаром його запрошують на посаду головного редактора Одеської кінофабрики, і Юрій Іванович з головою поринає в роботу, серед інших творів пише й кіносценарії.

На дні народження знайомих зустрічає свою долю — актрису Тамару Шевченко, яка стала його дружиною й подругою на все життя. Пізніше жінка згадувала: «Важко сказати, що мене найбільше вразило в Юрі. Мабуть, краса, якою світився, чи, може, те, що в його зовнішності було багато протиріч. Для аристократа він був трохи незграбним і якийсь сором’язливий. Аристократ, не звиклий до костюма,— це звучить дивно. Але селянським парубком, яким насправді був, його не назвеш, скоріше за все чимось нагадував молодого вченого».

Протягом 1926–1929 років письменник працює над романом «Чотири шаблі». Провідна тема твору — романтико-героїчне зображення подій громадянської війни. Після виходу книги у світ на Яновського посипалися звинувачення в оспівуванні «націоналістичної романтики ».

Довелося авторові «реабілітовуватися». У 1935 році виходить його роман у новелах «Вершники». 1939 року Ю. Яновського нагороджують орденом Трудового Червоного Прапора, дають квартиру у Києві. 1940 року виходить збірка оповідань «Короткі історії». Коли почалася війна, письменника разом із сім’єю евакуювали в Уфу, де він редагував журнал «Українська література» (пізніше — «Вітчизна»). Після виходу у світ 1947 року роману «Жива вода» на Яновського знову посипалися звинувачення в контрреволюційності, націоналізмі та інших, на думку влади, гріхах. Почалися страшні часи для родини Яновського: письменникові зменшили вдвічі зарплатню, а потім і зовсім скасували її. Видавництво знищило 200 тисяч примірників його книги, а збитки списало на автора. Яновським довелося продавати свої речі, книги, позичати у друзів, щоб погасити борг. Перероблений роман під назвою «Мир» побачив світ тільки після смерті митця.

47

У 1948 році Ю. Яновський пише цикл «Київські оповідання». Його друкують у Москві, й того ж року письменник одержує Державну премію СРСР. Ось такі перипетії долі. За кожне своє піднесення доводилося платити велику ціну, і найбільша — компроміс із власною совістю й правдою.

У 1954 році письменника через лікарську помилку (неправильно поставлений діагноз) не стало. Перша збірка поезій Ю. Яновського «Прекрасна УТ» (УТ — Україна трудова) побачила світ у 1928 році.

Ю. Яновський виступав у літературі під псевдонімом Георгій Ней, Юрко Юрченко. Писав нариси, фейлетони, театральні рецензії. У 1927 році він видав збірку оповідань «Кров землі» й узявся до «великої» прози — роману «Майстер корабля» (вийшов 1928 року). У цьому творі на повну силу пролунав гімн людській праці, людським невтомним рукам: «Я люблю людські руки. Вони мені здаються живими додатками до людського розуму. Руки мені розповідають про труд і людське горе. Бачу творчі пальці — трепетні і нервові. Найбільше до вподоби руки творців…

Я люблю її — вічну людську руку, незвичайний символ, і розумію велич тої хвилини, коли друг дає руку другові і цим він передає самого себе, своє серце і розум, дихання дітей. Дві людські руки — це кільце, за яке ухопившись, можна зрушити землю».

«Майстер корабля» написано у формі мемуарів видатного діяча кіномистецтва То-Ма-Кі (Товариш Майстер Кіно).

Завдання 2. Визначте художні особливості роману «Вершники». Законспектуйте подану нижче інформацію. Особливості роману • Роман складається з восьми композиційно й сюжетно пов'язаних новел. • Відсутність хронологічної послідовності в розгортанні подій. • Використання кінематографічного прийому монтажу «кадрів». • Має ознаки народної думи, героїчної поеми,нове ли. • Виняткових героїв автор показує у виняткових обставинах. • Головний мотив — розпад людського роду, що почався з революцією. • Правдивість і типовість у відтворенні історичних подій та змалюванні дійових осіб.

Проблеми, порушені в романі • Трагедія роду й народу. • Розпад родини заради ідеї. • Революція і народ. • Політичні платформи різних партій і політичних сил. • Відданість справі. • Творча праця та духовні цінності.

• Проблема братовбивчої громадянської війни.

Завдання 3. Складіть «сюжетний ланцюжок» новели «Подвійне коло» (записати в читацькому щоденнику), перекажіть її ключові епізоди.

Брати Половці зійшлися у серпні 1919 року в бою під Компаніївкою.— Купа кінного козацтва головного отамана Петлюри перемогла загін добровольчої армії генерала Денікіна. Поранений денікінський офіцер Андрій Половець опинився в полоні у брата, петлюрівця Оверка.— На повторені Андрієм батькові слова «тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду» Оверко відповідає, що «рід — це основа, а найперше — держава, а коли ти на державу важиш, тоді хай рід плаче, тоді брат брата зарубає», і вбиває брата.— У смертельному двобої сходяться Оверко й махновець Панас із молодшим братом Сашком.— Оверко нагадує братам батьківські слова про рід і згоду, але Панас відповідає, що «рід у державу вростає, в закон та обмеження, а ми анархію несем на плечах, нащо нам рід, коли не треба держави, не треба родини, а вільне співжиття».— Панас убиває брата, але не кидає на полі бою, а намагається поховати його разом з іншим братом по-людськи.— З лісу вискакує загін інтернаціонального полку на чолі з

48

червоногвардійцем Іваном і бере у полон Панаса й Сашка.— Панас згадує дитячі роки, батьків і вистрелює собі в голову.— Іван говорить, що «рід розпадається, а клас стоїть», і весь світ за них, і Карл Маркс».— Комісар Герт підсумовує, що брати, хоч і одного роду, та не одного класу.

Завдання 3. Дайте відповідь на такі питання: 1. Новела сповнена трагічних сцен. Яка з них здалася вам найсильнішою? Чому? 2. У чому умовність зображення подій у новелі «Подвійне коло»? (Бій, майже одночасне зіткнення загонів різного політичного спрямування; відображає тогочасну ситуацію в Україні, громадянська війна — братовбивча, рід — клас.)3. Розкрийте символіку назви новели. (Бій іде «по колу», перемагають червоні; кожен із братів згадує заповіт батька тільки перед смертю, забувши, що тільки-но заперечував його у попередній розмові.)4. Яке експресивне значеннєве навантаження мають прізвища героїв? (Можливо, натяк на дикі кочові войовничі племена.)5. Схарактеризуйте кожного з братів Половців. Чи всі перемагають у чесному бою?6. У чому причина трагедії родини Половців?

Завдання 4. Знайдіть описи природи, зачитайте їх, визначте їхню роль у творі та символіку (якщо вона є).

Орієнтовна відповідь. «З неба палило сонце, … а пил уставав, як за чередою»; «небо округ здіймалося вгору блакитними вежами»; «спека й задуха упали на степ, і на обрії стояли блакитні вежі південного неба»; «блискавка розколола хмару, слідом ударив грім», «дощем запахло, хлопці по конях!»; «За кілометр постала сіра висока пелена, там йшов дощ, до сонця підсувалися хмари, степ потемнів, земля ніби здригалася, чекаючи дощу, грего рівно дмухав у височині»; «дощ напинав свої вітрила, над степом зрідка пробігав вітер, добрячий дощ пронизував землю…»

Природа — ніби дійова особа. Спека, вітри, блискавка, дощ змінюють одне одного, передаючи напругу бою, трагедію людей, роду Половців. Про це свідчить підтекст: «По обличчю Панаса Половця бігли дощові краплі, збоку видавалося, що він слізно плаче коло готової могили, у всього загону текли дощові сльози, це була страшна річ, щоб отак плакав гірко цілий військовий загін, а дощ не вгавав». Насправді люди після такої бойні не плакали, і дощеві було ніби соромно за них.

Завдання 5. Визначте риси романтичного стилю в новелі «Подвійне коло».Орієнтовна відповідь. Зв’язок із фольклором — народними думами й піснями, ритмізована

проза, пісенність; незвичайні герої в незвичайних обставинах; романтичний пейзаж та ін.Ю. Яновський, окрім усього іншого, використовує багатоплановість розповіді, кінематографічні

прийоми «напливу» — чергування кадрів. («Загони зіткнулися на рівному степу під Компаніївкою» — «а над берегом моря походжає старий Половець» і т. д. Оверко нагадує Андрієві, як той привіз батькові гарний бінокль — батько згадує, що Андрій привіз йому добрий бінокль. Автор експериментує з художнім часом і з простором, переміщуючи їх відповідно до ідейного задуму.)

ПЗ №13. Юрій Яновський. “Шаланда в морі”, “Дитинство”План

49

1. Новели «Дитинство», «Шаланда в морі» з роману «Вершники».2. Ідея нетлінної вартості національних основ буття, спадковості поколінь, духовної пам’яті.3. Утвердження високих загальнолюдських ідеалів вірності й кохання, відданості громадянському обов’язку

Контрольні питання1. Що вам найбільше сподобалося в новелі «Дитинство», здалося зворушливим, а що — смішним? Що викликало смуток, співчуття, що здивувало?2. Про які народні звичаї та прикмети ви дізналися, прочитавши новелу «Дитинство»? Котрі з них підтримуються та відроджуються тепер?3. Якими талантами володіли батько й мати Данилка? (Мати добре розмальовувала печі, батько — співав.)4. Наскільки правдивою вам здалася історія, розказана в новелі «Шаланда в морі»? Де в новелі ідеологія, а де — піднесення загальнолюдських цінностей?5. Поясніть феномен: Половчиха «була доброго рибальського роду, доброї степової крові, її взяв за себе Мусій Половець — дофінівський рибалка, непоказний хлопець, нижчий од неї на цілу голову», незважаючи на те, що в Очакові, де проходило її дівування, до неї сваталося багато заможних хазяїв, що мали власні шаланди, яхти, баркаси, моторки.6. Як характеризують Половчиху такі рядки: «Половчиха тримала хату в залізному кулаці, мати стояла на чолі родини, стояла, наче скеля в штормі».


Завдання 1. Складіть «сюжетний ланцюжок» новели Ю. Яновського «Дитинство» (запишіть у читацький щоденник).

Данилка (Данила Чабана, майбутнього комісара, а потім письменника) виховував степ, красу якого він розумів усім своїм малим серцем.— Хлопчик знав усе їстівне зілля, яке можна знайти в степу, і те отруйне, що не можна було їсти.— Його прадід Данило знав усі степові таємниці, безліч прикмет, шанував старовинні народні звичаї (коли свистів бабак — починалася весна, на Сорок Святих мати пекла жайворонків, і діти бігали з ними по селу, закликаючи весну).— Одного дня Данило пішов із прадідом у степ далеко, аж до моря.— Раптом прадід упав і більше не підвівся, передавши естафету життя малому правнукові.

Завдання 2. Схарактеризуйте за новелою «Дитинсто» узагальнений образ степовиків.

Завдання 3. Прочитайте уривок із новели «Дитинство» й визначте, за допомогою яких художніх засобів замальовується в ньому пейзаж.«І ось Данило з прадідом Данилом вийшли з села, попростували в степ, просто на південь, перед ними розступилася голуба далина, виросли на південному обрії над далеким морем прекучеряві хмарки, мов край світній вишневий розквітлий сад».

Завдання 4. Перекажіть новелу Ю. Яновського «Шаланда в морі», складіть «сюжетний ланцюжок» (запишіть у читацький щоденник).

Був січень чи лютий місяць, вітер дмухав із берега, море замерзло на сотню метрів, а далі піднімалися хвилі, насувався шторм.— На березі стояла стара Половчиха, очікуючи чоловіка.— Жінка подумки благала вітер, щоб той відігнав негоду.— У морі з’явилася шаланда.— З усіх сил ті, що були в човні, добирались до берега.— Збіглися люди, але нічим не могли допомогти.— Раптом зламалося весло і човен перекинуло.—

50

На поверхні моря з’явилася лише одна голова.— Рибалки кинулися на допомогу.— На берег вибрався тільки чужий чоловік.— Чубенко сказав, що Мусій визволив його із французької плавучої тюрми, а сам не виплив, загинув.— Усі розійшлися, тільки Половчиха залишилася стояти на березі.— Її душа скам’яніла.— Почала пригадувати щасливі молоді роки, коли вони з чоловіком побралися, коли народилися сини (тільки тепер вона не знає про їхню долю).— Раптом старій здалося, що шаланда наблизилася до берега.— Половчиха вирішила врятувати громадянське добро.— Спустившись до моря й зайшовши у воду, побачила чоловіка.— Мусій розповів, що хотів урятувати човна, тому й сховався, щоб Чубенко плив сам.— Витягли шаланду й упевнено та дружно пішли додому, як ходили все життя.

Завдання 5. Визначте риси романтизму в новелах роману Ю. Яновського «Вершники».Орієнтовна відповідь. Незвичайні характери в незвичайних обставинах; використання

фольклору, перебування героїв у гармонії з природою; поєднання національного із соціальним, історичні мотиви — повстання у селі Турбаях; характери сильні, яскраві, піднесені; умовні форми, поєднання буденного і незвичайного — важка праця рибалок і піднесене, вірне почуття кохання; новий жанр — роман у новелах та ін.

Завдання 6. Знайдіть у романі епізоди й художні деталі, що втілюють національні атрибути.

Орієнтовна відповідь. «Малий чабанець (що може вивчитись на чабанчука й вийти на чабаненка, і, нарешті, заступити батька-чабана)»; народні звичаї та прикмети з новели «Дитинство»; тужіння-закликання Половчихи з новели «Шаланда в морі», що нагадує народну пісню: «Ой пішов ти в море, Мусієчку,— голосила вона мовчки,— та й слід твій солона вода змила. Та коли б я знала та добачала, я б той слідок долонями пригортала та до берега тебе покликала. Ой подми, вітре трамонтане, оджени в море негоду та оджени й тумани, а я стоятиму тут самотня до краю, і хоч би з мене дерево стало, то я б усіма вітами над морем махала й листям би шуміла».

Завдання 7. Підготуйте 5 питань до міні-диспуту «Чим небезпечна втрата людьми, народом своїх коренів, родинних зв’язків?»

ПЗ №14. Валер’ян Підмогильний. Загальні зауваження до творчого доробку письменника

План1. Життєвий шлях В. Підмогильного. 2.Загальна характеристика творчості В. Підмогильного.3.Творче завдання «Психологічний портрет В. Підмогильного».

Контрольні питання1. Назвіть факти біографії письменника, які вразили вас найбільше. 2. Які етапи в творчості В. Підмогильного можна визначити? 3. Назвіть риси характеру й творчості В. Підмогильного, які вирізняли його серед інших письменників 20–30-х років ХХ ст.4. Яких поглядів дотримувався В. Підмогильний у літературній дискусії 1925–1928 років?5. У чому В. Підмогильний був новатором, випереджав свій час?


Завдання 1. Підготуйте повідомлення про життєвий і творчий шлях В. Підмогильного. Повідомлення І

51

Народився Валер'ян Петрович Підмогильний 2.02.1901 р. в с. Чаплі на Дніпропетровщині в селянській родині. Хлопчик рано залишився без батька. Матір'ю Валер'яна була неосвічена селянка. Після церковнопарафіяльної школи він зміг закінчити лише реальне училище.Того ж року вступив на математичний факультет Катеринославського університету, згодом перейшов до правничого факультету. Він особливо захоплювався історією, і це захоплення пояснював знайомством з Д, Явор-ницьким.В. Підмогильний любив розмовляти з ним, бував у музеї, допома-гав ученому.Багато часу приділяв самоосвіті, вивчав іноземні мови, Друзі називали його «університетом на дому». Уже в 17 років Підмогильний заявив себе цілком зрілим письменником. У 1919 році в катеринославському журналі «Січ» у № 1, 2 з'являються оповідання «Гайдамака», «Старець», «Баня». А в 1920 р. виходить перша збірка його оповідань «Твори, том І». «Ота тоненька кни-жечка,— пише В. Шевчук,— у сірій обкладинці й друкована на поганому папері може по праву вважатися однією з найцікавіших книжок... Тут наявна свіжість письма, небуденність ситуацій, а слово дихає енергією і своєрідним «ароматом» -— дебют, кажемо, був багатообіцяючий».Через матеріальну скруту юнак мусив кинути науку й шукати вчительського . хліба спершу в Катеринославі й Павлограді, а потім у Ворзелі під Києвом.Повідомлення IIЯк напише пізніше Тамара Мороз-Стрілець, дружина письменника Григорія Косинки, репресованого у 1934 p., Валер'ян Підмогильний «не раз жалкував, що залишив цю професію. Він із запалом розповідав про свою роботу, згадував учнів...».Там, у Ворзелі, він зустріне й свою долю: донька місцевого священика Катерина Червінська стане його дружиною і другом — упродовж тих тринадцяти років, які їм відпущено бути разом, і тоді, коли чорна біда впаде на сім'ю, - летітимуть її тужні листи-сповіді до соловецьких мурів...Через два роки В. Підмогильний поновлюється в університеті, але й тоді здобути вищу освіту йому не вдалося — мабуть, з тих самих причин.У Києві письменник працює в книжковій палаті, учителює, згодом він — співробітник видавництва «Книгоспілка», далі переходить на літературну роботу. Недарма проблема хліба є темою цілої низки творів В. Підмогильного, бо автор на собі зазнав матеріальні труднощі, через які не зміг здобуту освіту. Саме так «Проблема хліба» — автор назве й свою найкращу збірку оповідань.Повідомлення IIIУже перша книжка письменника «Твори, том І», що вийшла в Катеринославі у 1920 p., викликала зацікавлення, примусила заговорити про себе: актуальна на сьогодні рецензія «Поет чарів ночі» С. Єфремова (учителя В. Підмогильного), яка дає ключ до розуміння мінорного сприйняття життя молодим автором: В. Підмогильний бачить дійсність такою, якою вона є насправді, він не хоче її прикрашати, але разом з тим і не стає байдужим спостерігачем, а вбирає все у свою дупгу.С. Єфремов (він виступив під псевдонімом В. Юноша) звертає увагу на оригінальність молодого письменника — вона бачиться йому в тому, що Підмогильний обрав нетипову позицію бути «на варті страждання», а не радості людської.Ця особливість нового таланту, поверненого до людини та її болю, трагедій та внутрішніх борсань, те, що С. Єфремов назвав «чари ночі»,— вабила до себе й інших дослідників та читачів. «Чому, скажімо,— роздумує Р. Мовчан,— теж селянин, учень реального училища Юрій Яновський, ровесник Валер'яна Підмогильного, зустрів жовтневу революцію «широко відкритими», захопленими очима... І чому юного Валер'яна в пору революційних бур цікавить душа людини одинокої, малої, безпорадної, яка в собі, а не в роз-тривоженому, переплутаному світі шукає розгадок на вічні, «важкі питання» буття? ». Повідомлення IVІм'я В. Підмогильного згодом з'являється на сторінках збірників «Вир революції», «Жовтень» (1921), а через рік виходить у Харкові його повість «Остап Шаптала» в журналі «Шляхи Мистецтва», яку через рік харківське видавництво «Всеукрлітком» випустить окремою книжкою. У 1923 р. на торінКах журналу «Нова громада» з'являється оповідання «Син» — один із найбільш вражаючих в українській літературі творів про голод. Йому судилася особлива популярність: ще за життя письменника оповідання перевидавалося кілька разів. У 1923 р. В. Підмогильний видав його окремою книжкою, яка має лише сорок сторінок, чому, звичайно, причиною аж ніяк не творчий застій. Навпаки: він працює багато й плідно. Але, як згодом зізнається він сам, «умова для друку вдома склалися для мене несприятливо», «офіційні літературні кола виявили до мене надто неприхильне відношення, щоб я міг гадати про видання чогось з своїх творів за

52

їхньою допомогою». Того-таки 1923 р. він береться разом з іншим українським письменником Гео Шкурупієм за переклад статті Льва Троцького «Пролетарська культура й пролетарське мистецтво» для газети «Більшовик»".Друга збірка оповідань «Військовий літун» (1924) В. Підмогильного з'являється в Києві. Пізніше ця збірочка буде доповнена новими творами й вийде під назвою «Проблема хліба». У 1926 р. окремим виданням побачив світ твір «Третя революція». Цією повістю, як слушно відзначає В. Мельник, письменник «художньо заповнює ту сторінку національної історії, до якої не вельми охоче зверталися в ту пору... не кажучи про наступні часи. Бо то складні стосунки українського села з містом внаслідок недалекоглядної політики наших перших урядів у аграрному питанні». Мова йде про трагедію селянства, зумовлену пришвидшеним переведенням до колективного господарювання на землі, коли на переважній більшості поміщицьких земель утворювались комуни й радгоспи. Селяни, які жили мрією про землю, похитнулися в довірі до нової влади, виступили проти неї. Це явище учасники самих подій назвали «третьою революцією». Свого часу повість В. Підм:огильного було сприйнято як апологетику махновщини, автора звинуватили у «фатальній ізольованості від сучасності», «реакційному протиставленні села й міста», і це гірке звинувачення помандрувало з книжки в книжку.На селянську тематику на той час писали, окрім В. Підмогильного, Г. Косинка, Б. Антрненко-Давидович, І. Сенченко, М. Івченко. Усі вони кожен по-своєму зображали трагедію народу, відірваного від землі, "трагедію загострених взаємин міста й села. У повісті В. Підмогильного місто стає знаковим місцем, у якому сходяться всі кривди: з нього йдуть усі накази, саме туди, у місто, «Де жили дідичі», возилися податки, там лунала чужа мова і там «зникав викоханий у степах хліб». Письменника мучить проблема «село — місто», але розв'язання її, як уважає він, можливе, і саме устами своїх героїв він проголошує мудрий вихід, до якого за сприятливих обставин мають дорости взаємини села й міста: «Людськість хитається між дикунством і культурою, а їх треба поєднати, не протиставити!».Повідомлення VБлагодатним для В. Підмогильного було спілкування з друзями по перу - членами літературної організації «Ланка», яка пізніше стала називатися «Марсом» (Майстерня революційного слова), до якої входили такі талановиті пись-менники, як Є. Плужник, Ґ. Косинка, Б. Антоненко-Давидович, Т. Осъмачка, М. Галіч. «1925 року в Києві,— пише сам В. Підмогильний,— я був членом літорганізації «Ланка», а в 1926 році — в організації «Марс». Віц, того часу я ні в яких літературних організаціях не перебував.».».20-ті роки XX ст. в українській культурі справедливо називають «чер-воним Ренесансом». То був час піднесення й відродження. Попри нестатки й злигодні, розруху й «проблему хліба» (є в Підмогильного таке оповідання), література, мистецтво забуяли пишним цвітом. Переповненими були зали театрів, виставки й вернісажі, літературні вечори, на яких відбувалися плідні дискусії та суперечки. Впроваджувалися нові ідеї, пошуки й відкриття імен, серед яких такі, як режисер Лесь Курбас, художник Михайло Бойчук, поет Євген Плужник! Виникли десятки літературно-мистецьких угруповань.Не міг залишатися осторонь і Валер'ян Підмогильиий, який був у той час на редакційно-видавничій роботі у видавництвах «Рух», ДВУ (Державне видав-ництво України), «Книгоспілка», у журналі «Життя й Революція», повсякдень обертався в середовищі літературному. Але до згаданої літературної групи «Ланка» одразу було приколото ярлик «попутництва», і це чорне тавро існувало ще до недавнього часу. Навіть у «перебудовному» «Українському Радянському Енциклопедичному Словнику» (1987) уміщено недво-значну оцінку-присуд «Творчість окремих членів «Ланки» була позначена впливом буржуазно-націоналістичної ідеології». Які ж завдання насправді ста-вила за мету ця літературна група? «Стремлючи до утворення кращих зразків пролетарської літератури,—- читаємо в журналі «Життя й Революція»,— Майстерня революційного слова в основу своєї мистецької праці покладає засади комуністичної партії, надаючи своїм членам права користатися різними літературно-художніми засобами. МАРС ставить своїм завданням боротьбу з графоманством і зарозумілістю в літературі. Як згадує Юрій Смолич, «був Підмогильний якраз найдіяльніший і найенергійніший організатор згаданої «Ланки» (пізніше й МАРСу)..».Повідомлення VIДіяльним й енергійним письменник залишається і в літературній творчості. Його оповідання друкують журнали «Нова Громада», «Червоний Шлях», «Життя й Революція». Одна за одною виходять і книжки: «Військовий літун» (1924), «Третя революція» (1926), «Проблема хліба» (1927); «Місто» (1928, 1929). 1930 р. журнал «Життя й Революція» публікує другий його роман — «Невеличка драма». Окремого видання цей

53

твір уже не дочекався. За деякими відомостями, 1928 р. Валер'ян Підмогильний їде за кордон — до Парижа, Берліна й Праги; якихось подорожніх нарисів ця мандрівка не залишила.1928 рік кидав лиховісну тінь на подальше життя в Україні. Над українською землею вже нависли «совині крила» ката Кагановича, Процес українізації, що розпочався на початку 20-х pp., згортається. Звинувачено в націоналістичних гріхах письменника Миколу Хвильового. Літературно-мистецькі групи саморозцускаються. Фабрикується справа СВУ — неіснуючої Спілки визволення України. Мине небагато часу, і на лаві підсудних опиняться відомі діячі української науки, літератури, мистецтва. Поки що — старшої, дореволюційної генерації!.. А потім — і нової. Бо збираються вже хмари й над письменниками жовтневого призову. В. Підмогильний відчує це на собі одним із перших.Повідомлення VIIУ час літературних Доносів, розгнузданої сполітизованої критики, яку пізніше назвуть вульгарно-соціологічною, твори В. Підмогильного здебільшого громилися й паплюжилися. Ось що писав, приміром, у газеті «Біль-шовик» невідомий автор, який приховав своє прізвище за криптонімом «Д.Б.»: «Зніжений автор (Підмогильний В.) органічно не може пропустити через себе високий вольтаж пролетарської активності. Звідси бере початок той факт, що в його оповіданнях або обминається сучасність, або занадто «стилізується», хоч і вводиться виключно в рамках побутовщини... Творчість Підмогильного виступає як рішучо консервативний, дезорганізуючий чин-ник... вона не що інше, як чергова провокація пролетарського читача і вода на млин різним дезертирам сучасності».На жаль, таких оцінок не бракувало. Ґрунт, для повальних репресій 30-х pp. закладали ще в роках 20-Х. Ті оцінки-вироки, зрештою, зробили своє: арешт — суд — вирок— Соловки — новий вирок — розстріл... Дорога на Голгофу.1930 р. В. Підмогильного викидають з редакції журналу «Життя й Революція». З журналів і видавництв викидають його твори. На початку 30-х рр, почалися репресії проти української інтелігенції. Заарештували Леся Курбаса, Григорія Косинку, Миколу Зорова, Дмитра Фалькдвського та ін., передчуваючи наближення біди, застрелився Микола Хвильовий. 1932 р. письменник з родиною (дружиною й чотирирічним сином Романом) перебирається з Києва до Харкова. Мовби передчуваючи, що час уже пішов не на роки — на дні, працює, працює... Переважно над перекладами» Щоправда, 27 червня 1933 р. «Літературна газета» (нинішня «Літературна Україна») друкує його оповідання «З життя Будинку» . Чи був у тому якийсь намір, чи не догледіло «всевидящее око», але то була остання зустріч із читачем за життя. Бо «Повість без назви», яку В. Підмогильний так і не встиг закінчити, журнал «Вітчизна» надрукує більш ніж через півстоліття.Переїзд до Харкова не порятував: од сталінського свавілля сховку не було. Повідомлення VIII Невдовзі після вбивства Кірова 8 грудня 1934 р. В. Підмогильного заарештовують як учасника-терористичної організації. Таких організацій.було «викрито» десятки в різних кутках країни, і серед «терористів» опинилися . і Є. Плужник, і М. Куліш, і Г. Епік, і В. Поліщук, і Г. Майфет, і М. Зеров, і багато інших. 8 грудня 1934 р. в Заньківському будинку творчості В. Підмогильпому було пред'явлено ордер № 845 по Харківському обласному управлінню НКВС на дозвіл «здійснити обшук та арешт гр-на Підмогильного Валер'яна Петровича...». Отже, від того дня не стало відомого прозаїка, перекладача, редактора видавництва, чоловіка й батька шестилітнього сина. Віднині письменник іменувався однослівно— «звинувачений», а утримуватися мав «під вартою в спецкорпусі № 1» .Допити змінюють один одного, але впертість В. Підмогильного і його невизнання своєї провини приводить до необхідності продовження допитів ще на 10 діб, а потім іще на 10. В архівах зберігаються протоколи всіх допитів та відповіді на них письменника, серёд яких цікавими є такі:11 грудня. Запитання: «З ким Ви з Ваших друзів і товаришів вели роз-мови шовіністичного й ангирадянського характеру?».Відповідь: «Бесід антирадянського і шовіністичного характеру я не вів ні з ким».Запитання: «Наприкінці 1932 і на початку 1933 року, після розгрому української контрреволюції, з ким Вії вели бесіди на цю тему і кого називали винуватцем того розгрому?».Відповідь: «На цю тему я вів розмови з Поліщуком, Смоличем, Вражливим, Тенетор. Обговорював я з ними тему у такій площині: я й мої співрозмовники були приголомшені самогубством Хвильового, Скрипника,

54

арештами членів партії, які займали керівні пости в українському культурному радянському процесі. Спочатку я не міг собі навіть уявити глибини цього процесу (арешти й самогубства), не міг його зрозуміти, адже особи, представники розгромленого націоналізму, належали до Компартії... Останню частину запитання, щодо «винуватців того розгрому», я вважаю сформульованою вразливо, адже розгром націоналістів влаштувала партія».Запитання: «Ви звинувачуєтеся як учасник контрреволюційної організа-ції, що ставила собі за мету терор проти вождів партії. Визнаєте себе винним у цьому?».Відповідь: «Ні, винним себе в цьому не визнаю».З офіціальної заяви слідчому: «...Ніколи ні до якої терористичної організації я не належав і не належу...»25 грудня 1934 року В. Підмогильний пише додатково до усних пояснень на допиті розгорнуту характеристику суспільно-культурного стану в Україні після розгрому «хви льовизму» та «скрипниківщини». Указує, що саме це й стало причиною загострення так званого націоналізму — тобто елементарного уболівання інтелігенції за здоровий розвиток нації. Серед факторів, які сприяли ситуації, на думку письменника, були основними: спад українізації в побутових умовам і навіть у тих закладах, що мусили б професійно займатися українською культурою (видавництва, редакції часописів), загально-ідеологічна упередженість до українських творїв, а найголовніше — розгортаючи все активнішу боротьбу з українським націоналізмом, преса не звертає уваги на російський великодержавний шовінізм, роблячи вигляд, що його не існує... Це все в підсумку й призвело до пригасання українського куль-турного процесу навіть у столичному Харкові»Але на втрете продовженій десятиденці слідства В. Підмогильний починає втрачати сили. Тим більше, що допити веде вже не лише слідчий Бліок.Підключаються й вищі начальники секретно-політичного відділу, військовий прокурор. У протоколі від 11 січня він, відчувається, був доведений до стану говорити все, що від нього вимагали. «Останнім часом я належав до групи письменників-націоналістів з терористичними настроями у ставленні до вождів партії. З цими письменниками я вів контрреволюційні й терористичні розмови...». Щоправда, ця «страшна» група, як виявилося, складалася з нього самого та двох найближчих друзів: В. Вражливого й В. Поліщука, які теж з грудня 1934 р. сиділи десь у камерах поруч із ним.В. Підмогильний, як і раніше, пояснював лише свою позицію, три-мався до останку принциповості, хоча мусив те все підводити під настирливо-енкаведистську тезу тероризму: «Терористичні настрої у мене виникли 1932 року в зв'язку з загостренням становища на селі. Я вважав, що політика колективізації привела українське село до голоду». І, очевидно, розуміючи невідворотність своєї долі, кидав слідчим «козирну карту», на яку вони чекали понад місяць упертих домагань: «Терористичні настрої мої пов'язувалися конкретно з Постишевим, і я можу сформулювати їх у такій формі: «Добре було б, коли б Постишева було вбито». Цієї думки я не висловлював прямо, але оскільки Постишева у нашому оточенні називали душителем українського народу, мої терористичні висловлювання для кожного пов'язувалися саме з Постишевим».Повідомлення IXТа В. Підмогильний глибоко помилявся, сподіваючись своєю жертовною відвертістю привернути увагу органів державної безпеки до кричущої несправедливості в розвитку національної культури. Енкаведисти мали своє, Чітко визначене завдання — сформувати нову велику групу контрреволюціонерів і доповісти Москві — що вони й виконували з запопадливою старанністю. Цього разу була вказівка догромити залишки української партії боротьбистів, які на початку 20-х років свідомо увійшли до складу КП (б)У, а тепер виявилися там небажаним елементом, бо прагнули ще хоч якось утри-мувати здобутки перших пореволюційних років. Проте «чистих» боротьбистів лишилося надто обмаль, для гучного політичного процесу не вистачало. Тоді сюди й були приточені всілякі попутники в літературі, з якими пролетарській диктатурі набридло панькатися... Останнє слово мав сказати трибунал Українського військового округу. «Однак справі надавалося такого значення, що судити «українських націоналістів» прибула з Москви виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР на чолі з самим її головою армвійськюристом 1-го рангу В. Ульріхом, який тоді вже прогримів на всю країну проведенням «Шахтинської справи», «Української військової організації» (УВО) та інших, не менш гучних репресивних процесів. Пізно ввечері в приміщенні того ж Республіканського НКВС розпочалося (у закритому судовому засіданні, без участі будь-якого захисту й свідків) слухання справи № 0024. На ранок 28 березня іменем Союзу Радянських Соціалістичних

55

Республік було оголошено вирок підсудним. Проте смертний Вирок, який було винесено В. Підмогильному за участь у неіснуючій групі терористів-контрреволюціонерів, замінили в останню хвилину десятилітнім ув'язненням на Соловках. Чи розумів він, письменник-психолог, письменник-інтелігент, що чинилося в країні? Безперечно. Не просто розумів. «...Класовий ворог, це в нас на кожному заводі й у кожній установі ніби штатна посада, яку хтось та.повинен займати»,— говорить один із персонажів оповідання «З життя Будинку». Самих цих слів досить було, щоб піти в небуття. А тут іще й «попутницькі» гріхи. Утім, найбільший гріх був талант. Забирали передусім людей найобдарованіших. В. Підмогильний потрапляє на Голгофу XX століття — Соловки, але й там продовжує плідно працювати, у чому нас переконують листи письменника до дружини, матері та сестри. У листах є згадка про твори, над якими В. Підмогильний працював у тюрмі («Наташа і Маща», «Осінь 1929»), які так і не побачив читач. Письменник мав задум створити ще вісім оповідань, але написав тільки одне. Як довідуємося з листів, на перших порах умови в соловецьких концентраційних таборах дозволяли навіть писати в повідомленняхВ. Підмогильний ще сподівається, що все складеться інакше. «Пізніше я буду просити про зміну умов відбуття покарання (я дуже хочу працювати)... » — повідомляв у листі до дружини 6 липня 1935 p. І згодом: «Що мені треба? Надішли паперу, копірки, кілька хороших чорнильних олівців...».Народжуються задуми. З'являються перші твори, написані там. З'являються, щоб назавжди залишитись непрочитаними — ніким і ніколи.Сталінська куля таки наздогнала В. Підмогильного. Його останній лист із Соловків датовано 2 червня 1937 р. Відтоді сліди загубилися. Донедавна вважали (така була офіційна версія), що Валер'ян Підмогильвий помер 1941 року. Насправді це трапилось на чотири роки раніше. У той час політичні справи" переглядали сумнозвісні сталінські «трійки». Не оминули і його справи. Зовсім недавно вдалось з'ясувати, що справжня дата смерті письменника — не 19 грудня 1941 року, як то було офіційно повідомлено в рік реабілітації В. Підмогильного (1956), а 3 листопада 1937 року.

Завдання 2. За матеріалом повідомлень та поданим далі фактом змалюйте психологічний портрет В. Підмогильного. 24 травня 1925 року В. Підмогильний у великій залі Всенародної бібліотеки виступив перед представниками літературно-громадських організацій, вузівською молоддю, міською інтелігенцією на диспуті «Шляхи розвитку сучасної літератури»: «Коли б який-небудь товариш “спробував” написати сонату і сказав би, що це гарна соната, бо в неї гарна ідеологія, то ніхто не завагався б йому відповісти, що це музична нісенітниця, і ніхто б тієї сонати не слухав… У нас всякий твір, коли він абсолютно і категорично не відповідає вимогам офіційної ідеології, засуджують незалежно від того, чи гарний він, чи дійсний і чи потрібний».

ПЗ №15. Валер’ян Підмогильний. „Місто”: мотив підкорення людиною міста, ідея самоствердження, інтерпретовані на національному матеріалі

План1.Аналіз роману «Місто» з позицій екзистенціалізму2. Характеристику образу українського маргінального інтелігента. 3. Жіночі образи у романі.

Контрольні питання1. Дайте визначення понять екзистенціалізм, маргинальність, психологізм, іронія (див. словник) і запишіть їх у конспект. 2. Які проблеми міста й села порушує В. Підмогильний у романі «Місто»?3. Які особливості сюжетної лінії в романі?4. Чому роман «Місто» — психологічний твір?5. Простежте, як розвиваються стосунки головного героя з жінками. Які почуття переживає Степан до кожної з жінок?

56


Завдання 1. Дайте характеристику роману В.Підмогильного «Місто», використовуючи опорний матеріал

Жанр: урбаністичний роман. Історія написання. У романі «Місто» Валер'ян Підмогильний описав селянську українську молодь,

яка на початку 1920-х років тисячами потягнулася в міста, щоб завоювати й зробити своїм українське місто, влити в нього свіжу селянську кров, зліквідувати антагонізм між українським містом і селом. Автор показав бажання молодих селян «вийти в люди», здобуваючи колись недосяжну науку.

Твір не був подібний до традиційної народницької прози XIX ст., бо автор орієнтувався на європейський роман XIX — початку XX ст., засвоївши традицію романістики Оноре де Бальзака, Гі де Мопассана, Анатоля Франса, Джека Лондона, а також вітчизняну — Агатангела Кримського, Володимира Винниченка,

Історія публікацій. Роман завершений письменником у 1927 p., опублікований уперше в Харкові в 1928 р. У 1929 р. Книгоспілка перевидала роман, а Б. Єлисаветський переклав його російською мовою — у 1930 р. роман виходить у серії «Творчество народов СССР». Після масових репресій інтелігенції 1930-х років, під які потрапив також і Валер'ян Підмогильний, роман «Місто», як й інші твори письменника, був заборонений до 1989 р.

Оцінка критики. Після публікації роман викликав значний інтерес у громадськості. Його обговорювали на читацьких конференціях у пресі з'явилися рецензії літературознавців. Одні критики захоплювалися твором, у якому відбилася філософія життєствердження епохи, інші тлумачили роман у дусі соціологізму, називаючи книжку «антирадянською», бо в ній не показано «змички робітників і селян». Деякі критики вважали роман автобіографічним, головного героя ототожнювали з автором, проти чого Валер'ян Підмогильний у пресі застерігав читачів.

Роздуми стосовно розуму й почуттів письменник укладає в уста поетові Виговському. Дослідники творчості Валер'яна Підмогильного вважають, що прототипом цього образу був відомий поет і прозаїк, автор роману з екзистенціальними рисами «Недуга», друг Підмогильного Євген Плужник.

Особливості сюжетної лінії. Валер'ян Підмогильний епіграфом до свого роману «Місто» взяв такі слова з Талмуду: «Шість прикмет має людина: трьома подібна вона на тварину, а трьома на янгола: як тварина — людина їсть і п'є: як тварина — вона множиться і як тварина — викидає; як янгол — вона має розум, як янгол — ходить просто і як янгол — священною мовою розмовляє». Соломія Павлйчко з цього приводу зазначала: «Він (автор) зробив тіло головним героєм «Міста» й висунув ідею, двоїстості людини, яка складається ангельського і тваринного начал. Герої Підмогильного страждають від роздвоєності між душею (розумом, інтелектуальною сферою) і тілом, статевим потягом. Гармонія між цими двома сферами дається важко. По суті вона, на думку автора, неможлива».

Розповідь подана через історію душі Степана Радченка — енергійного сільського юнака, який приїздить до Києва, вступає до технічного закладу й сподівається повернутися з новими знаннями на село. Уперше Київ відкривається йому з Дніпра як край світу й пуп землі. Роман починається реченням: «Здавалось, далі пливти нема куди». Під Степановими ногами — ще жодного ґрунту, тільки хистка й непевна вода. Але не забуваймо: апостол Андрій також прийшов на київські гори цим шляхом. Завоювання потребує часу, який можемо виміряти в сторінках, рядках чи словах або підрахувати за тривалістю романної розповіді.

Степан оселяється в передмісті, де життя мало чим відрізняється від сільського. Йому сусідять хазяйські корови. Згодом він пересувається все ближче до центру, винаймає окреме помешкання, а в самому фіналі твору нарешті споглядає місто «згори» поглядом володаря: «Воно покірно лежало внизу хвилястими брилами скель, Позначене вогняними крапками, і про-стягало йому з пітьми горбів гострі кам'яні пальці». Спочатку Київ був для Степана лише мрією, великою, але майже невизначеною. «Київ! Це те велике місто, куди він іде учитись і жити. Це те нове, що він мусить у нього ввійти, щоб осягнути свою здавна викохувану мрію». Місто чуже й вороже. Степан намагається вирватися на Дніпро, але навіть, вода тут слизька й відразна. Його тішить однак, кволість міських мешканців і його класна непричетність до них: «От вони, ці горожані. Все це — старий порох, що треба стерти. І він до нього покликаний». Проте... Саме тут місто йде в наступ: «Він озирнувся — і вперше побачив місто вночі. Він навіть спинився. Блискучі вогні, гуркіт і. дзвінки трамваїв, що схрещувались тут і розбігались, хрипке виття автобусів, що легко котились громіздкими тушами, пронизливі викрики дрібних авто й гукання візників разом з глухим гомоном, людської хвилі... на цій широкій вулиці; він здибався з містом віч-на-віч». Одне слово імпресіонізм — із фрагментів речей, людей і звуків автор складає портрет міста, у міру освоєння Степана в Києві змінюється і його сприйняття.

Місто бачиться зсередини, хоча не перестає лякати, а далі — усе ясніше, чіткіше вимальовуються його риси. Пересування в пролетарі міста супроводжується також перевдяганнями. На початку твору секретар

57

лекторського бюро радить Радченкові змінити одяг: «Всі лиха українців в тім, що вони кепсько одягаються». Перед крамницею з модним і дорогим одягом Степана не полишає переконання, що варто йому лише змінити свій вигляд — і він зможе створити щось надзвичайне. Переселяючись до нового помешкання, Степан спалює своє старе вбрання й викидає на смітник чоботи. Протягом твору ми спостерігаємо, як Степан піднімається щаблями міського життя. Саме в Києві юнака захоплює література, він починає писати, стає відомим письменником і залишає навчання. Він був певен, що вирушає "«завойовувати» місто, що місту потрібна «свіжа кров села», яка змінить «його вигляд і істоту. А він-— один із цієї зміни, якій за долею призначено перемогти». Але, вгрузаючи поступово в нове життя, стає його апологетом, і думки про повернення остаточно зникають.

В. Підмогильний не ставить собі за мету зробити документальний опис письменницького середовища, він показує народження Автора, його успіхи и невдачі, його мандри різними світами роману. Степан переходять через світ студентства, так і не закінчивши вищої освіти, зазирає до робітничого серед-овища друкарні. Солідний шматок часу довелося йому Витратити на життя у світі міської богеми — театральної публіки, тих, хто вечорами виходить на прогулянки та блукає вулицями й вуличками міста, переважно тільки тому, що насправді не має власного затишного куточка. Письменник показує «засідателів» видавництв, гральних залів та дешевих підвальчиків. Нарешті, він Заводить свого героя й читача в ще один світ — помешкання типової міської сім'ї, зразкових міщан Бориса Вікторовича (колишнього доброго знайомого) та Надії Семенівни (першого Степанового кохання). Наприкінці роману Підмогильний «змушує» Степана Радченка ще раз обійти знайомі йому місця: щось залишилося незмінним, щось стало зовсім іншим, можливо, саме через Степанове втручання. Але, відбувши такі «оглядини», Степан остаточно переконується, що все це для нього чуже, далеке або й ненависне. Якщо він і любить своє минуле, то не за те, що воно було, а саме за те, що воно минуло. Таким залишається Степан Радченко — складним, суперечливим, неоднозначним. Але можемо бути впевнені в одному: ця людина напише книгу.

В. Підмогильнии розповів про перше Степанове оповідання «Бритва», про піднесення й занепади творчості, про довгі й важкі пошуки тем і натхнення. Він показав, як народився Автор — і навіть отримав нове хрещення, обравши псевдонім. Той, хто був Степаном, став Стефаном. Письменник залишає свого героя тоді, коли той сідає писати твір власного життя. Останнє речення роману закінчується там, де має розпочатися повість Степана Радченка: «Тоді, в тиші лампи над столом, писав свою повість про людей».

Завдання 2.Складіть сюжетний ланцюджок роману і запишіть його у читацький щоденник

І частина. Степан Радченко вирішив поїхати до міста, щоб вивчитися й повернутися в село.— Оселився в дядькового знайомого крамаря.— Юнак ночував у столярній майстерні поруч із коровами, їв черствий хліб із салом, ходив умиватися до Дніпра.— Почав оформляти документи в інститут, шукав роботу, але не знайшов.— Зайшов до друзів-односельців Левка та Надійки, яка йому подобалася.— Склав екзамени, отримав стипендію.— Шукав житло, але господар запропонував спати в них на кухні, мати обід за допомогу по господарству.— Юнак з радістю погодився, бо тепер міг придбати пристойний одяг.— Степан блукав вулицями, думав, що, ставши культурною, освіченою людиною, повезе на село нове життя.— Разом із Надійкою та її друзями Радченко потрапив на літературний вечір і позаздрив славі письменників.— Вирішив написати оповідання про бритву.— Критик, якого юнак бачив на вечорі й звернувся щодо свого твору, не захотів із ним розмовляти.— Розлючений Степан зайшов до Надійки, пішли разом у парк.— Грубо скористався дівчиною.— Коли та розплакалася, сказав, що йде від неї назовсім, бо кохання виявилося несправжнім, фальшивкою.— Степан знайомиться з Максимом, сином господарів, культурною, освіченою та розчарованою у коханні людиною.— В інституті герой учиться із запалом, багато в чому перевершує однокурсників.— Пише оповідання.— Земляк Борис радить йому надіслати свої твори до журналу.— Уночі до Степана стала приходити господиня дому Тамара, розповідати про своє нещасливе подружнє життя.— Син Тамари дізнався, хлопці побилися й Максим зовсім пішов із дому.— У Радченка добре виходило з математикою, а з українською мовою — важкувато.— Засів за книжки.— Професор, якому Степан складав екзамен, порадив йому йти викладати на курси української мови для держслужбовців.— Придбав одяг і переїхав у кімнату, яку запропонував Борис.— На курсах познайомився з поетом Вигорським і потоваришував із ним.

ІІ частина. Позбувшись злиднів, Радченко продовжував жити скромно, вести здоровий спосіб життя.— Зайнявся вивченням літератури, іноземних мов.— Вигорський послав оповідання Степана в журнал і їх надрукували.— Степан дуже радий, відчуває себе письменником.— У кафе познайомився із дивною та невгамовною дівчиною Зоською.— Із харківського журналу прийшов гонорар і запрошення писати ще.— Домігся прихильності Зоськи.— Зустрів сина колишньої господині Максима, який зі скромного хлопця став пияком і розпусником.— Прилучився до літературних дискусій.— Покинув інститут.— Ухвалена до друку

58

його збірка з великим гонораром.— Прийшов Борис і сказав, що одружився з гарною дівчиною.— За описом Степан зрозумів, що то була Надійка.— Йому стало прикро, що гарна дівчина стане куховаркою й прибиральницею в самовдоволеного міщанина.— Радченка беруть на посаду секретаря в журналі.— Кинувся в роботу, став наводити лад, зробився незамінною людиною.— Обрали до культкомісії місцевкому.— Став рідше зустрічатися із Зоською.— Необдуманно запропонував одружитися, вона погодилася.— Уявив, як романтика перетвориться в будні й передумав, вирішив порвати з дівчиною.— На вечірці в присутності Зосі став залицятися до інших жінок, познайомився з актрисою з Харкова Ритою.— Задумав написати великий твір, уже продумав структуру, але не писалося.— Степан у розпачі: захотів побачити Зоську, помиритися з нею, але виявилося, що дівчина отруїлася через нього.— Переїхав до нової квартири, обставив меблями, улаштував усе, як хотів, але помешкання все одно здавалося йому чужим.— Зустрів Левка, який їхав працювати на Херсонщину, сам згадав село та свої мрії, подумав, що і йому треба було б поїхати.— Згадав про Надійку, захотів побачити, розшукав.— Ця зустріч його розчарувала.— Зустрів Риту, це здалося йому щастям.— Побіг додому, сів за стіл і почав писати свою повість про людей.Завдання 3. Схарактеризуйте систему персонажів роману, спираючись на опорний матеріал.

Характеристика образу. Образ Степана Радченка складний, суперечливий, далеко не однозначний. Письменник зобразив людину, в якій постійно борються добро із злом, які інколи заради особистого утвердження здатні піти навіть на злочин, не страждатиме він і від людських жертв, і разом — це неординарна особистість, не позбавлена вміння скептично, а то й іронічно, сприймати себе та навколишній світ. У творі автор не робить ніяких ідеоло-гічних акцентів, не підносить і не виправдовує свого героя, не нав'язує читачеві своїх висновків, а змушує його замислитися над людською природою, що є невід'ємною складовою її дійсності.

Роль жіночих образів, як один із аспектів характеристики головного героя. Надійка, яка мешкає в сараї (столярня) Гнідих, де за стінкою жили корови — це символ села. (Степан

відчував себе чужим у місті. Навіть у книжках зосереджувалося все чуже, усі небезпеки. Поступово Степан розуміє, що місто треба здобути, а не ненавидіти. А він — це нова сила, що покликана із Сіл змінити місто, він має стати на зміну гнилизні минулого, будувати майбутнє. Переконаний, що має навчатись, щоб потім повернутися до села).

Мусінька (Тамара Василівна Гніда), яка мешкає в кухні Гнідих. (Починає знайомитися з містом. Усвідомлює, що не повернеться до села. Степан ще не відчуває себе причетним ні до села, ні до міста. Стан «непевної рівноваги між рудим френчем і сірим піджаком». Відчуває себе самотньо. Знайомиться з усім тим, що символізує причетність до міста: тістечка, магазини, кіно, міські жінки.

Зоська Голубовська, мешкає в кімнаті на Львівській вулиці, яку віддав Борис Задорожній. (Прагне увійти до міського товариства, а Зоська як спосіб зробити це. Прагнення стати справжнім городянином. Зоська — це типовий міський персонаж. Символізує утвердження Степана в місті).

Рита мешкає в «Справжній кімнаті» (простора, світла й окрема кімната у великому будинку десь в новому районі). (Степан відчуває себе вже части-ною міста. Він упевнений у собі. Прагне насолоджуватися всіма перевагами міського життя, компенсувати згаяний час. «Досі він любив жінок, випадково зустрінутих на його шляху, а сам ще не обирав». У стосунках з жінками він переходить від пасивного до активного вибору).

Висновок. Кімната символізувала фізичне утвердження в місті, зміцнення матеріального становища, а жінки — це немовби етапи внутрішньої еволюції Степана, етапи вживання його в міське середовище. Так, Надійка його цікавить, доки він відчуває свою внутрішню причетність до села, «вона була від села, що зблякло в ньому». А Зоська виступає вже як повністю персонаж міста. Жінки для Степана водночас — це порятунок від самотності в чужому для нього середовищі. З цього приводу Соломія Панличко писала: «Жінки для Степана Радченка — талісман його успіху, по суті його жертва... жінка є лише об'єктом почуття й екзистенціального пошуку мужчини. Однак цей пошук абсурдний, як абсурдне саме життя... Для чоловіків це пошук самоствердження, а не кохання».

ЖІНОЧІ ОБРАЗИ У ТВОРІНадійка Тамара Іванівна Зоська Рита

Проста дівчина із села; чиста, світла, довірлива; потім змінюється — «погордлива», справжня міщанка-обивателька

Вдвічі старша за героя, нещасна в подружньому житті, відчайдушна, нерозважлива

Мила, жвава, оригінальна, корінна городянка з нестійкою психікою; через зраду закінчуєжиття самогубством

Актриса, загадкова, «завмерла маска»

59

Завдання 4. Робота в групах над характеристикою героя. Схарактеризуйте маргінальний образ українського інтелігента — головного героя роману В. Підмогильного «Місто». (Кожна група заповнює одну колонку таблиці.)

«ЦІЛІСНА» ЛЮДИНА В ЄДНОСТІБіологічне Духовне Соціальне

Приятельські стосунки, закоханість у Надійку, Зоську, потім брутальна поведінка; елементарне задоволення матеріальних потреб, потім прагнення до комфорту; здоровий спосіб життя як засіб амозбереження; інстинкт завойовника (жінок, міста)

Мрія принести на село «нове життя»; чітко поставлена мета й прямування до неї; прагнення слави, визнання;наполегливість, працелюбність, прагнення до знань; емоційність, схильність до філософських роздумів, самоаналізу

Висока громадянська активність у молодості; ділові якості, що дозволилизробити кар’єру; вибір пріоритетів

Завдання 5.

ПЗ №16. Валер’ян Підмогильний. Узагальнення вивченого. ТвірПлан

1. Тема та ідея твору. 2. Міні-диспут: «Хто автор твору — іронічний спостерігач чи дійова особа роману?»3. Написання й редагування твору.


Завдання 1. Визначте тему та ідею твору.Орієнтовна відповідьТема

Зображення людини в новому для неї середовищі, змалювання її почуттів, переживань. Еволюція світогляду під впливом зовнішніх факторів (міста і його мешканців). Зображення «цілісної» людини в єдності біологічного, духовного, соціального.

Ідея Людина може досягнути висот у суспільстві, але душевно деградувати, стати черствою та егоїстичною. Людина не має права з будь-яких особистих причин нівечити чуже життя. Людина має ставити перед собою таку мету, яка б принесла щастя їй і ближнім (або, принаймні, не зашкодила їм).

Завдання 2. Ознайомтесь із тезами статті В. Шевчука. Доберіть до них докази.1. В. Підмогильний продовжував традиції нашої класичної літератури, яка свою поетику будувала на

увазі й співчутті до людини, а виявлення й боротьба в ній добра і зла ставали одним із основних проблемних важелів. Свій родовід як письменник В. Підмогильний, безперечно, веде від М. Коцюбинського — недаремно він умістив у романі «Місто» цілий пасаж про враження від читання творів свого попередника.

2. В. Підмогильний не наслідує свого вчителя, а йде стежкою власною, він віртуозно володіє оповіддю, він — майстер чіткої фрази, точного образу — вміє тонко відтворити найглибші порухи людської душі. Немале значення для нього має імпресія, любить він фразу — афоризм…

3. З великою експресивністю й точністю описує письменник господарчу розруху тих часів, голод, трагедію морального занепаду людини, передусім інтелігентної, яка опиняється у вирі подій і стає ніби сміттям, що його зносить у збуреній воді стихія,— саме цю тему умів В. Підмогильний з-поміж своїх сучасників розробляти найліпше.

60

4. Деякі колізії життя героя роману «Місто» Степана Радченка й справді накладаються на колізії життя самого В. Підмогильного… але роман цей не автобіографічний.

5. Дещо впізнаємо в герої В. Підмогильного й від Любого Друга з відомого роману Гі де Мопассана, але він складніший, неординарніший, я б сказав, небезпечніший за Любого Друга, бо й темінь його душі неоглядна для нього самого. Більше того, оту темінь душі герой легко здобуває й легковажить нею, адже мета в нього одна — завойовництво, і саме на це він витрачає себе, свої здібності й талант.

6. Письменник ставить проблему велику — чистоти й нечистоти творчого «я». Вульгарно-соціологічна критика, яка вимагала, як ми казали, плакатної однозначності героя, підняла навколо роману В. Підмогильного галас: роман не тільки не зрозуміли, але й не хотіли розуміти; героя, а заодно й автора, судили за непозитивність.

Завдання 3. Напишіть твір на одну із запропонованих тем, аргументуючи висловлювання прикладами з тексту. Обсяг – 2,5 сторінки.

1. Протиставлення села й міста в романі В. Підмогильного «Місто».2. Підкорювач міста чи жертва обставин? (Образ Степана Радченка в романі

В. Підмогильного «Місто».3. Екзистенціальна проблематика в романі В. Підмогильного «Місто».

ПЗ №17. Остап Вишня. Загальний огляд творчості. “Моя автобіографія”План

1. Життя й творчість Остапа Вишні. 2. «Моя автобіографія» - гумористична розповідь письменика про свій життєвий шлях. 3.Ідейно-художній аналіз твору «Моя автобіографія»

Контрольні питання1. Користуючись словником літературознавчих термінів, дайте визначення таких понять, як: комічне, фейлетон, гумореска, усмішка, автобіографічне оповідання. 2. Назвіть основні факти біографії письменника. Визначте найтрагічніші сторінки його життя. 3. Дайте характеристику основних жанрових різновидів у творчості Остапа Вишні. 4.Які засоби комічного ви знаєте? Дайте їх характеристику, наведіть приклади.


Завдання 1. Складіть тест на тему «Життя і творчість Остапа Вишні», спираючись на опорний матеріал (усього 12 питань з 4 варіантами відповідей).

Народився Остап Вишня (Павло Михайлович Губенко) 13 листопада 1889 р. на хуторі Чечва біля містечка Грунь Зіньківського повіту на Полтавщині (нині Охтирський район Сумської області) в багатодітній селянській сім'ї.

Закінчив початкову, потім двокласну школу в Зінькові, згодом продовжив навчання в Києві, у військово-фельдщерській школі, після закінчення якої (1907 р.) працював фельдшером — спочатку в армії, а з часом — у хірургічному відділі лікарні Південно-Західних залізниць. Та, як згадував письменник, він не збирався присвятити себе медицині — тож, працюючи в лікарні, старанно «налягав» на самоосвіту, склав екстерном екзамен за гімназію і в 1917 р. вступив на історико-філологічний факультет Київського універ-ситету; однак скоро залишив навчання й присвятив себе журналістській і літературній праці.

1919 р. П. Губенко, як і чимало ентузіастів відродження національної культури, потрапляє до Кам'янця-Подільського, весною 1920 р. повертається до Києва. Восени його заарештовують. Утім, не виявивши «компромату» в діях П. Губенка ні за гетьманщини, ні за петлюрівщини, його випускають із в'язниці у квітні наступного року.

61

П. Губенко стає працівником республіканської газети «Вісті ВУЦВК» (редагував її В. Блакитний), а кількома місяцями пізніше — і відповідальним секретарем «Селянської правди» (редагував С. Пилипенко), на сторінках якої 22 липня 1921 р. під фейлетоном «Чудака, їй-богу!» увперше з'явився підпис «Остап Вишня». Журналістська діяльність стала своєрідним джерелом щоденної школи життя. Молодому сатирикові не бракувало життєвих спостережень, комічних барв і жаги творчості — саме тому він мало не щодня міг виступати на сторінках «Вістей», «Селянської правди» та інших видань з усмішками, фейлетонами чи й просто з лаконічними ущипливими відгуками на ту чи іншу подію.

Слово гумориста користувалося дедалі більшою популярністю. Виходять одна за одною й збірки усмішок письменника: «Діли небесні» 1923), «Кому веселе, а кому й розумне» (1924), «Реп'яшки», «Вишневі усмішки (сільські)» (1924), «Вишневі усмішки кримські» (1925), «Щоб і хліб родився, щоб і скот плодився», «Лицем до села», «Українізуємось» (1926), «Вишневі усмішки коо-перативні», «Вишневі усмішки театральні» (1927), «Ну, й народ», «Вишневі усмішки закордонні» (1930); двома виданнями (1928 і 1930) побачило світ зібрання «Усмішок» у чотирьох томах тощо. Загалом же протягом десяти років українською мовою (якщо брати до уваги й численні перевидання) з'явилося близько ста книжок вишнівської сатири й гумору, твори гумориста друкуються в перекладах російською та іншими мовами братніх народів Радянської країни, тираж їх досягав, як на той час, колосальної цифри...

26 грудня 1933 р. Остапа Вишню було заарештовано; 23 лютого 1934 р. судова «трійка» визначила міру покарання розстріл, а 3 березня рішенням колегії ОДІТУ його замінили десятирічним ув'язненням. Письменник відбу-вав ці строки в Ухті, Комі АРСР, на руднику Еджит-Кирта — був на різних роботах, якийсь час працював фельдшером, плановиком у таборі, у редакції багатотиражки Ухтпечтабору «Северный горняк». У своїй «захалявній» книжечці гуморист із гіркотою писав: «Сиджу я й працюю в редакції «Сев [ерный] горняк]». Переписую лагкорівські замітки — готую їх до друку».

Для формування й становлення письменницького таланту Остапа Вишні неабияке значення мали певні біографічні чинники. Дитинство гумориста, як уже згадувалося, пройшло на Полтавщині, де особливо відчувалися любом і шана до славетних земляків-класиків Ї.П. Котляревського й М. В. Гоголя (творами Останнього майбутній письменник захоплювався вже в шкільні роки); змалечку пізнавав Павло Губенко всі премудрості селянського буття, навіч бачив яскраві типи людей праці, захоплювався їхньою соковитою мовою, у якій часто озивалася дотепність народного гумору.

Робота в пресі стала своєрідним продовженням, уже на вищому рівні, громадянської зрілості, цієї щоденної школи життя, що її сумлінний і спостережливий літератор проходив зі справді винятковою невтомністю. Молодому журналістові й письменнику Остапові Вишні вистачало життєвих спостережень і комічних барв — саме тому він мало не щодня міг виступати на сторінках «Вістей», «Селянської правди» та інших ви дань з усмішками, фейлетонами чи й просто з лаконічними ущипливими відгуками на ту чи ту конкретну подію. Його слово користувалося незвичайною популярністю.

1934 р. видатний гуморист був незаконно репресований і зміг повернутися до літературної праці лишев 1944 р. Першим твором, що знаменував повернення письменника, стала «Зенітка», опублікована в газеті «Радянська Україна» 26 лютого 1944 p.,— вона обійшла всі фронти, часто читалася по радіо, викликаючи теплу усмішку в бійців і трудівників тилу та додаючи їм віри в близьку перемогу над ворогом. Як і раніше, Остап Вишня всім серцем сприймає турботи й клопоти народні — економічні, політичні, морально-виховні, культурно-мистецькі, що сповна засвідчують його книжки усмішок «Зенітка» (1947), «Весна-красна» (1949), «Мудрість колгоспна» (1952), «А народ вою-вати не хоче» (1953), «Великі ростіть!» (1955), «Нещасне кохання» (1956) та інші.

Гуморист працює над перекладами творів російської та світової класики — М. Гоголя, А. Чехова, О. Сухово-Кобиліна, Марка Твена, О'Генрі, Б. Нущича, Я. Гашека, Я. Неруди, російських радянських письменників.

Остап Вишня провадив і велику громадську роботу. Він брав участь у діяльності літературних об'єднань «Плуг» і «Гарт», в організації та редагуванні, разом із В, Блакитним, перших двох номерів журналу «Червоний перець» (1922) і продовжив працю в цьому ж журналі, коли 1927 р. було поновлено його видання. Відома робота Остапа Вишні в оргкомітеті Спілки письменників України та у Всесоюзному оргкомітеті, що здійснювали підготовку до створення республіканської та союзної письменницьких організацій.

Після Великої Вітчизняної війни Остап Вишня — член редколегії журналу «Перець» і один із найактивніших його співробітників, член правління Спідки письменників України, інших громадських організацій республіки, учасник численних зустрічей із читачами. До останніх днів життя (помер Остап Вишня 28 вересня 1956 р.) він віддавав талант і натхнення своїм читачам.

Завдання 2. Спираючись на поданий матеріал, напишіть невеликий нарис (до 1 сторінки) про найтрагічнішу сторінку біографії Остапа Вишні – арешт і відбування покарання.

62

На початку 1930-х років Остап Вишня був одним із найулюбленіших і найпопулярніших письменників в Україні. Видано величезними тиражами кілька його збірок, він пише для сатирично-гумористичного журналу «Червоний перець», якийсь час навіть редагує його. Але настає страшний час наклепів, доносів, навішування ярликів і репресій. Під прицілом — українська інтелігенція, особливо письменники, надто ж сатирики (обов’язково когось із владних зачепили!).

1931 року Остап Вишня подає заяву до ВУСППу, але його не приймають, бо в нього, виявляється, «підозріле» оточення — «попутники» й «націоналісти» Хвильовий, Довженко, Курбас, Куліш, Гірняк та ін.

Письменник довго не може отямитися після звістки про самогубство М. Хвильового у травні 1933 року. У грудні цього ж сумнозвісного 33-го був заарештований і сам Остап Вишня. Він сидів у харківській тюрмі НКВС, з нього «вибили» зізнання про участь у контрреволюційному заколоті.

Його засудили до розстрілу, а через рік вирок замінили десятьма роками ув’язнення. Покарання відбував у сталінських таборах Ухти, Комі АРСР, на руднику Еджит-Кирта. Зміг вижити тільки завдяки стійкості характеру, життєвому оптимізму й почуттю гумору. А ще — завдяки підтримці дружини Варвари Олексіївни, яка зі своєю дочкою поїхала за ним, оселилася неподалік (разом жити не дозволили), слала посилки й листи.

Звільнили дещо раптово (зазвичай, строк постійно додавали), на початку 1944 року, а реабілітували — тільки через одинадцять років, за рік до смерті. Про письменника клопоталися М. Хрущов і О. Довженко. На засланні Остап Вишня практично нічого не писав, крім щоденника. На початку 1930-х років Остап Вишня був одним із найулюбленіших і найпопулярніших письменників в Україні. Видано величезними тиражами кілька його збірок, він пише для сатирично-гумористичного журналу «Червоний перець», якийсь час навіть редагує його. Але настає страшний час наклепів, доносів, навішування ярликів і репресій. Під прицілом — українська інтелігенція, особливо письменники, надто ж сатирики (обов’язково когось із владних зачепили!).

1931 року Остап Вишня подає заяву до ВУСППу, але його не приймають, бо в нього, виявляється, «підозріле» оточення — «попутники» й «націоналісти» Хвильовий, Довженко, Курбас, Куліш, Гірняк та ін.

Письменник довго не може отямитися після звістки про самогубство М. Хвильового у травні 1933 року. У грудні цього ж сумнозвісного 33-го був заарештований і сам Остап Вишня. Він сидів у харківській тюрмі НКВС, з нього «вибили» зізнання про участь у контрреволюційному заколоті.

Його засудили до розстрілу, а через рік вирок замінили десятьма роками ув’язнення. Покарання відбував у сталінських таборах Ухти, Комі АРСР, на руднику Еджит-Кирта. Зміг вижити тільки завдяки стійкості характеру, життєвому оптимізму й почуттю гумору. А ще — завдяки підтримці дружини Варвари Олексіївни, яка зі своєю дочкою поїхала за ним, оселилася неподалік (разом жити не дозволили), слала посилки й листи.

Звільнили дещо раптово (зазвичай, строк постійно додавали), на початку 1944 року, а реабілітували — тільки через одинадцять років, за рік до смерті. Про письменника клопоталися М. Хрущов і О. Довженко. На засланні Остап Вишня практично нічого не писав, крім щоденника.

Завдання 3. Складіть таблицю.ЖАНРОВІ РІЗНОВИДИ ГУМОРИСТИЧНИХ ТВОРІВ ОСТАПА ВИШНІ

Жанри ПрикладиАвтобіографічні оповідання «Моя автобіографія», «Отак і пишу», «Перший диктант»Мистецький силует «Олександр Довженко», «Мар’ян Крушельницький»Гуморески «Федько Зошит», «Геометрія»Фейлетони «Музична історія», «Драстуйте!» та ін.«Реп’яшки» «Богодухівська голова», «Ізюмська свиня», «На себе глядя…»Усмішка-нарис «Ленінград і ленінградці»Усмішка-оповідання «Зенітка»Усмішка-фейлетон «Каченята плачуть»Усмішка-жарт «Ведмідь», «Бенгальський тигр», «Дикий кабан, або вепр» (за змістом),

«Не сваріться!» (за визначенням автора)

Завдання 4. Виконайте ідейно-художній аналіз гуморески Остапа Вишні «Моя автобіографія».

«Моя автобіографія» за жанром — гумористичне оповідання, або гумореска. Композиція відповідає формі ділового паперу — автобіографії. Твір написаний протягом 15-16 березня 1927 року, надрукований у видавництві «Кнйгоспілка» того ж року.

63

У «вступному» етюді-розділі автор розповідає про те, де й коли народився, про батьків та дідів. Другий і третій етюди присвячені етапам, навчання, формуванню світогляду майбутнього художника слів, В Остапа Вишні що не речення — то народний жарт, який містить глибинний підтекст. Гумореска скомпонована з окремих невеличких розділів-«фресок». Автор «вихоплює» найяскравіші, найхарактерніші епізоди, події. Це не лише жит-тєпис, а й аналіз пережитого автором. «Найголовніші моменти», переважно — веселі, іноді — трагічні. Гострий на слово гуморист постає серйозним і вдумливим. Гумореска насичена розмовною лексикою, розповідними Інтонаціями. Комізм ситуації базується на контрасті. Твір вражає людяністю, щирістю.

Завдання 5. Визначте засоби комічного в гумористичному оповіданні «Моя автобіографія». Оформіть проаналізований матеріал у формі таблиці, доповнивши новими прикладами з тексту.

1. Використання військових, наукових, політичних термінів для зображення побутових подій чи щоденної роботи.

«Правда, неясна якась ще тоді була в мене класова свідомість. З одного боку — цілував барині ручку, а з другого — клумби квіткові їй толочив.

Чистий тобі лейборист».2. Змішування стилів — поєднання художнього й ділового.«У мене нема жодного сумніву в тому, що я народився, хоч і під час мого появлення на світ білий, і потім

— років, мабуть, із десять підряд — мати казали, що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку.

Трапилася ця подія 1 листопада (ст. стилю) 1889 року, в містечку Груні, Зіньківського повіту на Полтавщині».

3. Використання або розуміння фразеологізмів у прямому значенні.«Пориви чергувались. То вглиб тебе потягне — тоді ото ямки колупаєш, то погирить тебе в височінь, на

простір, вгору кудись. Тоді лізеш у клуні на бантину горобці драти або на верби по галенята».4. Уживання іронії, прихованої насмішки, коли про якесь явище чи особу говориться в позитивному чи

навіть захопленому тоні, а на увазі мається зовсім протилежне.«Школа була не проста, а “Міністерства народного просвещенія”. «Книга, що найсильніше на мене

враження справила в моїм житті,— це “Катехізис” Філарета. …Ще якби так — прочитав та й кинув, воно б і нічого, а то — напам’ять».

«Взагалі, любив я книжки з м’якими палітурками. Їх і рвати легше, і не так боляче вони б’ються, як мати, було, побачить».

5. Використання парадоксів — сполучення несумісних понять, що виключають чи протирічать одне одному.

«Із подій мого раннього дитинства, що вплинули (події) на моє літературне майбутнє, твердо врізалась в пам’ять одна? Упав я дуже з коня. …Тижнів зо три після того хворів. І тоді я зрозумів, що я на щось потрібний, коли в такий слушний момент не вбився. Неясна ворухнулася в мене тоді думка: Мабуть, я для літератури потрібний».

6. Використання народної етимології, лайливих висловів.«— Отаке стерво було, як і ти оце!..»«— Яка то лиха година картоплю підриває?»7. Уживання жартівливих народних прислів’їв та приказок, порівнянь.«Куди дірка дівається, як бублик їдять», «як мокра миша», «душа аж у п’ятах».8. Зображення комічних ситуацій, подій, деталей.«Писатиме,— сказав якось батько, коли я, сидячи на підлозі, розводив рукою калюжу. Справдилося, як

бачите, батькове пророкування».

ПЗ №18. Остап Вишня. „Зенітка”, „Як варити і їсти суп із дикої качки”, “Бенгальський тигр”: життєвий оптимізм, любов до природи та людини, м’який гумор як риси індивідуального стилю Остапа Вишні

План

64

1.Своєрідність гумористичної спадщини Остапа Вишні. 2. Художні особливості збірки «Мисливські усмішки».3. Ідейно-художній аналіз гуморески «Сом».

Контрольні питання1. Що таке усмішка? 2. У чому виявляється жанрова своєрідність усмішок? 3. Що вам найбільше подобається в «Мисливських усмішках»? 4. Які риси українського національного характеру розкриваються в усмішках Остапа Вишні?


Завдання 1. Виконайте тестове завдання. 1. Справжнє ім'я та прізвище Остапа Вишні

А Павло Грабовський Б Олег Ольжич В Павло Губенко

2. Остап Вишня народився А с.Чаплинка на Херсонщині Б м.Носівка на Чернігівщині В на Полтавщині в хуторі Чечва

3. Малого Остапа відправили до школи пізнавати науки А у 5 років Б у 6 років В у 12 років

4. Початкову освіту здобув А у сільській школі Б у Полтаві В у м. Грунь

5. Підліток був зарахований на казенне навчання до Києва А 1901 р. Б 1903 р. В 1905 р.

6. Тут він здобув професію А фельдшера Б бухгалтера В Хірурга

7. На перешкоді до закінчення Київського університету стало А відданість літературі В смерть батька В нестача коштів

8. Перший друкований твір А «Моя автобіографія» Б «Демократичні реформи Денікіна» В «Зенітка»

9. Уперше з'явився псевдонім «Остап Вишня» А у газеті «Селянська правда» Б «Зоря» В «Вільний голос»

10. Гумореска «Моя автобіографія» була надрукована

65

А у журналі «Книгоспілка» Б у журналі «Слово» В у журналі «Село і люди»

11. Слова з гуморески Остапа Вишні «У мене немає жодного сумніву в тому» що я народився... мати сказала, іцо мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку» належать

А Діду Свириду з гуморески «Зенітка» Б Остапу Вишні з гуморески «Моя автобіографія» В Остапові Вишні з гуморески «Сом»

12. Остап Вишня був письменником А реалізму Б романтизму В гумористично-сатиричного жанру

Завдання 2. Дайте характеристику творчої спадщини Остапа Вишні. Остап Вишня — письменник, який у 20-x pp. XX ст. заохотив мільйонні маси до

читання української літератури. Він був «королем українського тиражу». За життя гумориста побачили світ понад 100 збірок його творів, деякі неодноразово передавалися.

У великому творчому доробку письменника представлені різноманітні жанри малої прози (усмішка, гумореска, фейлетон, памфлет, автобіографічні оповідання), але скрізь присутній іронічно усміхнений автор у ролі мудрого, дотепного оповідача.

Остап Вишня ввів в українську літературу й утвердив у ній новий різновид гумористичного оповідання, що його сам же й назвав усмішкою. Лаконізм, влучність, дотепність, іронічність, обов'язкова присутність автора (у ліричних відступах, окремих репліках оповідача) створюють загальну викривальну тональність такого твору.

Тематичний цикл усмішок: сільські, кримські, закордонні, реконструктивні, київські, мисливські тощо.

Тематика творів українське село у віковічних злиднях; доля інших народів; розвиток української культури; потяг неосвічених людей до нового життя; партійна ідеологія; проблеми розвитку національної мови; відродження національної гідності українського народу; природа як джерело краси й натхнення. Особливості гумору Остапа Вишні • багатства відтінків і барв комічного; • по-народному соковита мова; • своєрідно діалогізованйй виклад дії; • мудрий, іронічно-усміхнений погляд оповідача на порушені проблеми.У 1920-х pp. Остап Вишня видав цілу низку популярних збірок усмішок: 1924 р.— «Вишневі усмішки (сільські)»; 1925 р.— «Вишневі усмішки кримські»; 1926 р.— «Українізуємось», «Вишневі усмішки кооперативні»; 1927 р.— «Вишневі усмішки театральні»; 1930 p.— «Вишневі усмішки закордонні;. Побачило світ чотиритомне «Зібрання усмішок» (1928, 1930). Новому жанру Остап

Вишня дав таке жартівливе означення: «Мені нове життя усміхається, і я йому усміхаюся!

66

Через те й усмішки». Остап Вишня активно розвивав жанрові різновиди усмішки: усмішка-пародія, усмішка-жарт, усмішка-нарис, усмішка-мініатюра, усмішка-реп'я-шок тощо.

Завдання 3. Виконайте аналіз збірки «Мислівські умішки».

Вершиною розвитку жанру вважаються «Мисливські усмішки», які Максим Рильський назвав «ліричною поезією в прозі».

Як мудрий знавець природи й співець її щедротного світу, постає Остап Вишня в усмішках власне мисливських — про перебування людини на полюванні, риболовлі, допитливість і вміння пізнавати звички й характери «мешканців» лісу, степів, річок, озер.

Поетичний лад усмішок обумовлений тим, що в них діє спостережливий, багатий душею оповідач, якому притаманне чуття прекрасного і який уміє скористатися народним колоритним словом, знає численні «бувальщини» з мисливського побуту. Цим пояснюється й гумор мисливських усмішок, багатих на всілякі пригоди, пов'язані з невдачами полювальників і кепкуванням над ними рідних: і знайомих. В усмішках панує атмосфера поетичності, ліризму.

Герой «Мисливських усмішок», який є й оповідачем,— трохи хитрий, трохи дивакуватий у своєму священнодійстві збирання на полювання, в очікуванні зайця або лисиці, у поверненні додому — здебільшого без здобичі або й без рушниці чи шапки. Але завжди він іронічний до себе, доброзичливий і наївний, як дитина. І головне для нього - не трофей, а спілкування з природою.

Художні компоненти «Мисливських усмішок»: дотеп, анекдот, пейзаж, портрет, пісня, авторський ліричний відступ, порівняння, епітети, персоні-фікація, гіпербола.

Усмішки «Відкриття охоти», «Заєць», «Лисиця», «Лось», «Ружжо», «Дикий кабан, або вепр», «Екіпіровка мисливця», «Як варити і їсти суп із дикої качки», «Сом» — ось далеко не повний перелік кращихдтворів цього циклу.

«Мисливські усмішки» — яскрава сторінка не тільки в багатогранній творчості Остапа Вишні, а й у всій українській сатирично-гумористичній літературі.Завдання 4. Виконайте художній аналіз усмішки «Сом»

З великим замилуванням описує Остап Вишня природу річку Оскіл, диких каченят: «Заплава річки Осколу, де він у цьому Місці розбивається на кілька нешироких рукавів, заросла густими Очеретами, кугою, верболозом і густою, зеленою, соковитою травою. Як увійдеш, картуза не видко! Шумить заплава в травні та в червні...». Письменник розповідає з гумором неймовірні бувальщини про сомів, їхні звички, про пригоди, що трапляються з рибалками. І хоч у цих пригодах чимало, м'яко кажучи, перебільшень, це не заважає читачеві весело сміятися й дивуватися багатству та красі нашої рідної природи: «Інтересна риба сом! За царського режиму, як свідчать дореволюційні рибалкй-письменники, сом важив до 400 кілограмів, ковтав собак і ведмедів. Можливо, що з розвитком рибальства сом важи-тиме тонну і ковтатиме симентальських бугаїв і невеличкі буксирні паро-плави...». «А сома... сома мені самому доводилося бачити такого завбільшки, як комбайн! Тільки трохи довшого. Це, дорогі наші читачі, серйозно й без жодного перебільшення».

Завдання 5. Схарактеризуйте оповідача гуморески «Сом».Орієнтовна відповідь. Проста людина, дотепний оповідач, уміє посміятися і над собою, і над

іншими, наприклад, паном; любить природу, захоплюється її красою; милується качаточками-чиряточками; не позбавлений фантазії.

67

Завдання 6. Прочитайте пейзажні уривки з різних творів (класиків ХІХ ст. та сучасників Остапа Вишні), спробуйте визначити авторів. Порівняйте стильові манери, заповнивши табличку, зробіть висновки.

СПІЛЬНЕ І ВІДМІННЕ У ПЕЙЗАЖАХ ПИСЬМЕННИКІВСпільне

Захоплення красою природи, відчуття єдності людини з нею, багатство виражально-зображальних засобів

Відмінне, особливеІ. Нечуй-Левицький

ПанасМирний

О. Кобилянська Г. Косинка М. Хвильовий

ОстапВишня

Детальність, розлогість опису,нагромадження епітетів, орівнянь,безсторонність

Одухотвореністьоціночні епітети,проекція на сприйняття людиною,героєм

Психологізм,єдність ізпочуттямлюдини

Метафоричність,радість буття,персоніфікація,ліризм

Романтичність

Філософськеосмислення, комічнімотиви

І. Нечуй-Левицький. «Кайдашева сім’я»Недалеко од Богуслава, коло Росі, в довгому покрученому яру розкинулось село Семигори. Яр в’ється

гадюкою між крутими горами, між зеленими терасами; од яру на всі боки розбіглись, неначе гілки дерева, глибокі рукави й поховались десь далеко в густих лісах. На дні довгого яру блищать рядками ставочки в очеретах, в осоці, зеленіють левади. Греблі обсаджені столітніми вербами. В глибокому яру ніби в’ється оксамитовий зелений пояс, на котрому блищать ніби вправлені в зелену оправу прикраси з срібла. Два рядки білих хат попід горами біліють, неначе два рядки перлів на зеленому поясі. Коло хат зеленіють густі старі садки.

На високих гривах гір кругом зеленіє старий ліс, як зелене море, вкрите хвилями. Глянеш з високої гори на той ліс, і здається, ніби на гори впала оксамитова зелена тканка, гарно побгалась складками, позападала в вузькі долини тисячами оборок та жмутів. В гарячий ясний літній день ліс на горах сяє, а в долинах чорніє. Над долинами стоїть сизий легкий туман. Ті долини здалека ніби дишуть тобі в лице холодком, лісовою вогкістю, манять до себе в тінь густого старого лісу.

Панас Мирний. «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»Надворі весна вповні. Куди не глянь — скрізь розвернулося, розпустилося, зацвіло пишним цвітом.

Ясне сонце, тепле й приязне, ще не вспіло наложити палючих слідів на землю: як на Великдень дівчина, красується вона в своїм розкішнім убранні… Поле — що безкрає море — скільки зглянеш — розіслало зелений килим, аж сміється у очах. Над ним синім шатром розіп’ялось небо — ні плямочки, ні хмарочки, чисте, прозоре — погляд так і тоне… З неба, як розтоплене золото, ллється на землю блискучий світ сонця; на ланах грає сонячна хвиля; під хвилею спіє хліборобська доля… Легенький вітрець подихає з теплого краю, перебігає з нивки на нивку, живить, освіжає кожну билинку… І ведуть вони між собою тиху-таємну розмову: чутно тільки шелест жита, травиці… А згори лине жайворонкова пісня: доноситься голос, як срібний дзвіночок,— тремтить, переливається, застигає в повітрі. Перериває його перепелячий крик, зірвавшись угору; заглушає докучне сюрчання трав’яних коників, що як не розірвуться,— і все те зливається докупи у якийсь чудний гомін, вривається в душу, розбуркує в ній добрість, щирість, любов до всього…

О. Кобилянська. «Земля»В деяких днях, коли небо прибиралося у синявий шовк, а сонце розходилося самим блискучим

золотом, коли тепло все переймало і розпирало, добувалося неначе силоміць із землі наверх,— жилося прегарно!.. Переживав сам стан землі й був із нею одним. Знав все, що було любо і збіжжю, і всьому, що піднімалося з неї, особливо ж по дощі. Неначе чув і бачив, як земля з задоволенням розходилась, розкошувала, як її соки відсвіжувались і як вона, насичена, віддихала важкими пахощами. В тім її віддиху так і купалося все над нею! Те знали і бджоли його — вони були розумні і проворні, і ані одна не лишилася в такій порі в улію, хіба котра мусила. Вилітали поспішно, літали сквапливо, лукувато від одної квітки до другої всуміш, схилялись чимраз нижче над землею і бриніли всі враз так вдоволено й важко, що їх бренькіт, зіллявшись в одну струю, становив одностайну, одначе несказанно гармонійну, сонливу музику, що в тиші заносилася далеко-далеко… Ниви з конюшиною простиралися ген-ген, приманювали кожного до себе, а їхні білі й рожеві цвіти, всуміш зі свіжою зеленню, дрібним барвним усміхом своїм до ясного сонця клонилися до легкого півсну, уколисувані одностайним, ніжним бренькотом бджіл.

Гарна була земля.

68

У своїх барвах жива й свіжа, шкода лиш, що не говорила.Г. Косинка. «В житах»Все було просто до дрібниць: і я, і заспаний ранок, і сивий степ. Я пам’ятаю хороше тільки ранок:

заплаканий у росах, молодий і трохи засоромлений сонцем, що смутне купалося у стрижні.Степ зустрічає низькими поклонами пашні вітер, а він проходить полями — теплий, ніжний, смикає за

вуса горду пшеницю, моргає до вівса і довго, довго цілує кучеряві голови гречок — п’є меди степові.М. Хвильовий. «На озера»Коли на дальню ріку спадали липкі тумани і води тихо парували на захід, тоді вогняна куля

прекрасного сонця пливла за ліси — туди, за Атлантіку, за океан. Надходив вечір. Переді мною стояло все озеро, і було воно в багрянцях вечорової зорі. Над озером пливла м’яка й тендітна тиша. І тоді в селі дзвонили до Вечірні. На небі вже бурульками зорі, і із степу йшов легкий димок пожарища.

Починався переліт. Таємними кажанами носились над водою чирята.Сонце вже лежить на горизонті грандіозною червоною трояндою і збирається на ночівлю. По степу

метушаться маленькі вітерці. З далекого села зрідка долітають парубочі й дівочі вигуки.— Бац! Бац! — чую навкруги.Потім сонце ховається, і тільки ледве помітний слід його залишається на заході.Остап Вишня. Із гуморески «Вальдшнеп»Ось падає кленовий лист,— умер він, одірвався з рідної галузки і падає.Він не падає сторч на землю — ні.Йому так не хочеться йти на вічний спокій, лежати і тліти серед завмерлих собратів своїх…Він кружляє на галявині, то вгору підноситься, то хилиться до землі.Ой, як не хочеться йому тліти!Останнім конвульсивним рухом він поривається вгору, до світла, до сонця, що так пестило його, так

голубило…Але нема вже сили в кленового листу, нема вже життя в нього, падає кленовий лист на землю і

затихає…Навесні на його місці молодший буде лист, зелений, він з вітром розмовлятиме, хапатиме жилками

своїми сонячний промінь, під дощем купатиметься й росою умиватиметься…Щоб потім умерти…Старе одживає, нове — народжується.Остап Вишня. Із гуморески«Як варити і їсти суп із дикої качки?»…Швиргається вгорі якийсь космічний хлопчик зорями, залишаючи в чорно-синій безодні золоті

смуги, рипить Віз, дишель свій униз спускаючи, блідне поволі Чумацький Шлях…

СЗ №19. Драматургія (огляд)План

1. Розвиток українського театру й драматургії 1920–1930-х років.2. Видатні українські режисери й драматурги. 3. Мистецьке об’єднання «Березіль».

Контрольні питання1. Що таке драматургія? Які її жанри ви знаєте?2. Назвіть найвідоміших драматургів світової, української літератури.3. Кого з видатних режисерів ви можете назвати?


Завдання 1. На основі опорного матеріалу складіть тестове завдання (6 питань з 3 варіантами вибору) «Розвиток українського театру й драматургії 1920–1930-х років».

На початку 20-х pp. XX ст. діяло 74 професійні театри, численні самодіяльні театри на периферії та пересувні робітничо-селянські театри, що спеціалізувалися на агітках, прославляючи месіанізм пролетаріату. У Києві 1918 р. функціонували Державний драматичний театр, очолюваний Олександром Загаровим, Державний народний театр під керівництвом Панаса Саксаганського і «Молодий театр» Леся Курбаса. У 1919-1920 pp. у

69

Галичині й на Буковині діяли «Новий Львівський театр», Чернівецький театр і Державний театр ЗУHP. У 1919 p. організувався Державний театр імені Т. Шевченка в Катеринославі, у 1920 р. — у Вінниці імені І. Франка (керівник Гнат Юра). 1922 р. керований Лесем Курбасом Київський драматичний театр перейменовано на «Березіль», 1926 р. його перевели до Харкова, тодішньої столиці України. Народившись і розквітнувши на хвилі національного відродження, театр узяв собі назву «Березіль» — тобто березень, перший місяць весни, ставши «за справжню весну українського театру». «Березіль» власне був і театром, і мистецькою лабораторією, закладом, що проводив значну культурно-громадську роботу, організувавши творчі майстерні на периферії (Бориспіль, Біла Церква) та в Києві, де проводилася підготовка режисерів, акторів, драматургів, критиків, працівників театру.

Отже, професійний театр 20–30-х років XX ст. розвивався у двох напрямах — «психологічному» та «експериментальному». Зокрема, «психологічним» був театр імені І. Франка, очолюваний Г. Юрою; «експериментальним» — «Березіль» Л. Курбаса.

Курбас намагався створити «театр дії», який спирався б на активну позицію глядача, театр, здатний втілювати найскладніші твори західноєвропейського репертуару. За Курбасом, мистецтво, щоб осягти діалектику дійсності, повинне вдаватися до образного перетворення, яке засноване на законах асоціативного мислення.

У 1926 році «Березіль» переїздить у тодішню столицю Харків, стає центральним українським театром. Вистави «Народного Малахія» та «Мини Мазайла» за творами М. Куліша дали привід для політичного цькування і Л. Курбаса, і М. Куліша, бо вони руйнували приписи диктатури, які зобов’язували показувати лише історичний оптимізм у світогляді нової людини, позбавленої будь-яких національних ознак.

«Березіль» був філософським, тобто охоплював трагізм нового життя, і по-європейському національним. А значить, підлягав знищенню.

Таким чином, український театр 20–30-х років розвивався на перетині традицій «корифеїв», зарубіжної класики та модерної драматургії, пройшовши шлях від ідеологічних агіток до психологічної драми.

Завдання 2. Підготуйте доповідь на одну із тем, доповниши матеріал цікавими фактам (Наприклад, сайти: http://libr.rv.ua/ua/virt/80/ ; http://www.solovki.ca/camp_20/kurbas_solovki.php та інші ) на одну з тем:

1. Розвиток національного театру на початку XX століття.2. Початок нового періоду в історії національного театру.3. Лесь Курбас – фундатор нового українського театру. 3.1. Новаторство «Молодого театру»; 3.2. Мистецьке об’єднання «Березіль». 3.3. Політична кампанія проти Леся Курбаса. 3.4. Повернення Леся Курбаса. 4. Сторінками життя та творчості Миколи Куліша.Розвиток національного театру на початку XX століття У XX столітті значного розвитку досяг національний театр. Перші спроби

підготовки професійних акторів пов’язані з діяльністю драматичної школи, заснованої 1904 року в Києві при музичній школі М. Лисенка, де викладалися теорія і практика сценічного мистецтва.

Після буремних революційних подій митці починають по-новому осмислювати й оцінювати життя в усій його складності, шукають перспективи існування людини. Ці пошуки порушують усталену «мову» мистецтва театру, подібно до того, як це відбувалося в інших видах мистецтва. Потреби часу диктували втілення на сцені нової проблематики.

http://www.solovki.ca/camp_20/kurbas_solovki.php

http://libr.rv.ua/ua/virt/80/

70

Проголошено анахронізмом використання фольклору, зовнішню орнаментацію вистав. Тому чимало театрів припиняють свою діяльність.

Театральні пошуки нового українського мистецтва були суголосні світовим новаціям. Австрієць А.Шенберг відкидає тональну систему в музиці, акцентуючи дисонанс і хаотичність; американка А.Дункан презентує нові прийоми хореографії, скинувши пуанти й замінивши балетну пачку тунікою; нервова манера, в якій пишуть твори живопису, втілює уявлення художників про синтетичне мистецтво як «сценічну концепцію» за допомогою геометричних фігур (В. Кандинський).

У світовому сценічному мистецтві режисери М.Рейнгардт, К.Станіславський, Є.Вахтангов, Б.Брехт доводять, що завданням новочасного театру є не відтворення життя способом самого життя, притаманне XIX ст., а його образне перетворення.

Творчою лабораторією став і перший український театр (колектив проіснував до 1920 року), в якому М.Садовський розвивав кращі здобутки театру корифеїв у поєднанні з європейськими традиціями.

У цей період зросла кількість неписьменних глядачів, що спонукало до поширення театральних жанрів з широкими можливостями щодо ідеологічного впливу. З’являються театри робітничої молоді, репертуар яких складається з агітаційно-політичних п’єс «на злобу дня». Поширюються театралізовані видовища, з’являються театри юного глядача. Один-два роки проіснували театр «Арлекін», театр-вагон ім. М. Подвойського, актори якого влаштовували агітвистави на залізничних станціях, театр «Жовтень» у Полтаві, театральна академія в Києві; розпався львівський театр «Руська бесіда».

Початок нового періоду в історії національного театру Новий період в історії національного театру розпочався в 1918 році, коли в

Києві утворилися Державний драматичний театр, очолюваний Олександром Загаровим, Державний народний театр П. Саксаганського, «Молодий театр» Леся Курбаса.

На початку 20-х років в Україні діяло 74 професійні театри, численні самодіяльні театри на периферії та пересувні робітничо-селянські театри, що спеціалізувалися на агітках, прославляючи месіанізм пролетаріату. У 1919-1920 роках у Галичині й на Буковині діяли «Новий Львівський театр», Черні-вецький театр, Державний театр ЗУНР. У 1919 році організувався Державний театр імені Т.Г.Шевченка в Катеринославі, у 1920 році – у Вінниці імені

І.Я.Франка (керівник Гнат Юра), 1926 року театр переведено до Києва. Професійний театр розвивався в основному двома напрямками. Режисер Гнат

Юра, спираючись на принципи романтичного та реалістично-побутового театру, схилявся до реалістично-психологічної системи, в репертуарі театру переважали п’єси національної драматургії.

Натомість режисер Лесь Курбас постійно експериментував, випробував низку мистецьких шляхів – від психологічної драми до експресіонізму. Він прагнув утворити «рефлексологічний» театр негайного впливу на глядача, який би активізував його і збуджував до дії. З цією метою режисер у своїх естетичних шуканнях ішов від умовних форм через синтез умовності й психологізму до філософських вистав. Порвавши з традицією етнографічно-побутового театру, режисер орієнтувався на модерні течії європейського театру. Це був театр синкретичний, у якому елементи драматичного дійства перепліталися з різними формами мистецтва: пластикою і хоровою декламацією, мімікою і жестом, елементами цирку й балету, музикою як компонентом драматичної дії.

71

Лесь Курбас вперше на національній сцені використав прийоми кіно. Саме йому судилося створити модерний театр.

Лесь Курбас – фундатор нового українського театру Лесь Курбас народився 25 лютого 1887 року в місті Самбір (тепер Львівська

область) у родині акторів галицького театру Степана та Ванди Курбасів (за сценою Яновичі). Батько його, хоча й був мандрівним українським актором, проте й у бідності своїй прагнув дати Олександрові гарну освіту.

Лесь навчався в Тернопільській гімназії, у Віденському університеті на філологічному факультеті та Львівському університеті на філософському факультеті. Тому цілком природно, що він увібрав у себе все те, що могла дати йому європейська культура. Здобувши університетську освіту, юнак розпочинає роботу в дорево-люційних

театрах Львова та Тернополя. Етнографізм Гуцуль-ського театру Г.Хоткевича, пошуки нового репертуару на сцені львівського театру «Руська бесіда» – це етапи до створення нового театру.

Уже тоді Курбас мріяв працювати на Наддніпрянщині, де існував сильний демократичний театр Садовського (Київ) і де поруч була висока театральна культура. 1916 року його мрія здійснилася, і Лесь вступає до

цього театру. Акторська творчість Курбаса в театрі Миколи Садовського обіцяла розвинутися, але сталося так, що він приніс свій акторський талант у жертву режисерському. Головна увага й енергія молодого митця були спрямовані на організацію студії молодих акторів, з якої виріс потім «Молодий театр». Назва «Молодий театр» з’явилася вже влітку 1917 року.

Леся Курбаса називали генієм та новатором у театральній режисурі, коли йому йшов лише 31-ий рік. А Валентина Чистякова була юною студійкою і займалася балетом. Саме тоді вони познайомилися. Кожен із них пережив свою власну трагедію любові, але доля подарувала їм сильні почуття і радість спільної творчості в театрі «Березіль». Про велике кохання, яке обірвалося політичним ув’язненням Курбаса й подальшу долю його дружини Валентини Чистякової можна дізнатися з фільму «Гра долі».

Новаторство «Молодого театру» «Молодий театр» – це театр пошуків нових форм утілення сучасної та класичної

драматургії, з якого, за словами Остапа Вишні, вийшли «і березільці, і франківці, і шевченківці, і одесити, і заньківчани, і багато ще і мертвих, і живих, і ненароджених українських театрів».

Лесь Курбас, людина яскравого самобутнього таланту, носій передових ідей XX століття, провів своїх акторів через усю історію світового театру – від трагедії «Цар Едіп» Софокла, де Курбас також виконував головну роль, до модерних драм В.К.Винниченка. Лесь Курбас поєднав у собі таланти режисера, актора, драматурга й перекладача світової літератури. Завдяки генію Леся Курбаса були по-новому осмислені й поставлені на

72

українській сцені твори Вільяма Шекспіра, Генріха Ібсена, Герхарта Гауптмана, Фрідріха Шиллера й Мольєра, здійснені постановки невідомих до цього українському глядачеві п’єс європейських драматургів.

На перших порах режисер інсценізував «Гайдамаки» Шевченка, поставив «Макбета» Шекспіра, «Джіммі Хіггінс» Сінклера, «Газ» Кайзера. Уперше герої світової класики заговорили українською мовою, адже в царській імперії не дозволялося ставити п’єси світових драматургів у перекладі українською. Національна драматургія в театрі Курбаса була представлена як реалістичною драмою В. Винниченка «Чорна Пантера і Білий Ведмідь», так і символістськими етюдами Олександра Олеся.

Це був театр вишуканого слова і літератури, але проіснував він лише два роки. Улітку 1920 року Курбас зібрав своїх кращих акторів, хто добровільно приєднався з Київського театру ім. Т.Г.Шевченка, і під назвою «Кийдрамте» трупа почала своє турне містами Київщини.

Лесь Курбас був засновником спочатку політичного (1922-1926), а потім і філософського театру в Україні. У виставах свого філософського театру «Березіль» Курбас малює всесвіт, де головним стає особлива довіра до життя людини у всіх його суперечностях.

Мистецьке об’єднання «Березіль» Звичайному смертному сьогодні (як і шістдесят років тому, у дні реабілітації

Леся Курбаса) важко визначити для себе, хто він такий. Талант регіонального масштабу? Геній? Тоді виникає цілком обивательська спокуса – виміряти: геній чого? України, Радянського Союзу, Європи? Геній є геній…і не буває генієм першого чи другого гатунку. А ось доля його як постаті історичної - це вже інша проблема, у якій багато

складових. І сьогодні для Леся Курбаса існує загроза з цілком протилежного боку: деякі доброзичливці хотіли б ув'язнити його у концтаборі міфу, у камері легенди. На жаль, сьогоднішні усні перекази вивітрюють Курбасове ім'я, розмивають береги його індивідуальності. Конфіскація радянською історією доку-ментів доби, знищення людей, причетних не тільки до «Березоля», а й до пошуку посмертної правди про режисера, зробили свою справу. Курбаса та його театр було надовго вилучено з театральної практики та наукового контексту.

30 березня 1923 року Лесь Курбас створив мистецьке об’єднання «Березіль». Народившись і розквітнувши на хвилі національного відродження, театр узяв собі назву «Березіль» – тобто березень, перший місяць весни, і став весною українського театру. За перші ж роки свого існування «Березіль» став провідним театром

України. У 1926-1935 роках театр працював у Харкові. Тут у Курбаса визріло рішення зробити «Березіль» центральним показовим театром. «Березіль», власне, був і театром, і мистецькою лабо-раторією, закладом, що проводив значну культурно-громадську роботу, організовуючи творчі майстерні на периферії (Бориспіль, Біла Церква) та в Києві, де проводилася підготовка режисерів, акторів, драматургів, критиків, працівників театру. Мистецьке об’єднання «Березіль» налічувало 250 осіб.

У Харківському «Березолі» все було під одним дахом і під одним проводом – Курбасовим. У театрі діяв мюзикл-хол та агітпроп. Було підготовлено серію «Костюмовані історії» (спектаклі «Жакерія», «Сава Чалий», «Король бавиться», «Змова Фієско»).

Робота з акторами стає для Курбаса першорядною. Лесь Степанович починає плекати покоління нових режисерів. Режисерська школа Курбаса, який вимагав від акторів уміння фіксувати створений образ, працювати на виразність жестів,

73

міміки, рухів, мотивувати вчинки, знати закони перспективи, контрастів, світлотіні, вміти перевтілюватися, входити у світосприймання героя, давала свої плоди. Уже перші п’єси ставали явищем. Від відвертої тенденційності Курбас веде театр до глибокої філософічності, виховує думаючого глядача.

У 1924-1925 роках Лесь Курбас здійснює спроби опанувати специфіку кіномистецтва. Його запросили до Одеської кінофабрики для постановки фільмів «Шведський сірник», «Вендета», «Пригоди Мак-Дональда», «Арсенальці».

1925 року Курбас був удостоєний звання народного артиста республіки. У «Березолі» були поставлені п’єси М.Куліша («Народний Малахій», «Мина Мазайло», «97») та В.Винниченка («Чорна Пантера і Білий Ведмідь», «Базар»). Лесь Курбас і «березільці» знайшли свого драматурга, п’єси якого були співзвучні їхнім естетичним засадам. Таким драматургом став основоположник нової української драми Микола Куліш – «український Шекспір», ерудит і мислитель. Першою його п’єсою, що побачила світло рампи на сцені театру «Березіль», стала «Комуна в степах» (Київ). Блискуче поставлені Курбасом п’єси Куліша стали кульмінацією театру «Березіль». За панування п’єс-агіток драматург запропонував сцені психологізм героя. Такі актори, як Й. Гірняк, М.Крушельницький, А.Бучма та інші, майстерно відтворювали Кулішеві образи – від сатиричного Мини Мазайла в однойменній п’єсі до трагічного Малахія. Лесь Курбас – один із небагатьох тодішніх режисерів, хто глибоко розумів і поділяв ідейно-естетичні ідеали Миколи Куліша.

За одинадцять років «Березіль» під керівництвом Курбаса поставив сорок п’ять спектаклів, половина з них – це його власні композиції, інсценізації, переробки, переклади. Крім Миколи Куліша, театральні композиції готували Ю.Смолич, М. Йогансен, Остап Вишня, Ю. Яновський, М. Ірчан, О.Копиленко та інші письменники.

Кульмінація здобутків Курбаса пов’язана і з художником Вадимом Меллером (1884-1962), котрий пройшов школу у французького скульптора Бурделя, а тому міг створювати дивовижної сили декорації. Так, у «Королі Лірі» київського театру імені І.Я.Фран-ка його декорації майстерно зображували одночасно палац-печеру з вікнами-бійницями, при-крашену звіриними шкурами, і бездонне провалля, що неспо-дівано виникало перед Ліром.

По-європейськи національний театр Курбаса-Куліша руйнував догматичну концепцію керівних кадрів доби «диктатури проле-таріату» щодо так званого історичного оптимізму у світогляді нової людини, позбавленої своїх національних ознак. Це був театр філософського спрямування, що правдиво моделював трагізм «нового життя», складну

долю людини доби. А тому проти цього театру й Куліша ополчилася догматична партійна критика, у 30-х роках знищивши його.

На превеликий жаль, широкий загал глядачів не розумів творчих пошуків Курбаса, а його п’єси («Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Маклена Граса») не знаходили розуміння у критики. Проти Леся Курбаса були висунуті звинувачення в «похмурості», націоналізмі, викривленні

оптимістичної радянської дійсності, відриві від сучасної дійсності. Але, незважаючи на несприятливу для творчості атмосферу непорозуміння, недоброзичливості, Лесь Курбас не занепадав духом, він до останньої можливості вів боротьбу з поширеними в той час тенденціями спрощенства, вульгаризації мистецтва. Опоненти ж щонайменшу невдачу Леся Курбаса завжди розцінювали як цілковитий провал театру.

Присвятивши всі свої сили театрові, він жив ним, розчинявся в ньому, творив його. «Людина, яка була театром», – так влучно назвав Леся Курбаса відомий письменник і науковець О.Дейч.

74

Політична кампанія проти Леся Курбаса 30-ті роки стали для Курбаса роками гонінь. У чому його тільки не

звинувачували! Нарешті усунули від режисерської роботи й звіль-нили! Можливо, саме тому, що режи-сер не відступив, не поступився своїми

переконаннями, його було наклепницьки обмовлено, звільнено з посади керівника «Березолю» й заарештовано в Москві, де він кілька місяців працював у Соломона

Михайловича Михоелса в Московському державному єврейському театрі на Малій Бронній. Лесь Степанович поставив тут трагедію В.Шекспіра «Король Лір».

Політична кампанія проти митця скінчилася його арештом і засланням. У кінці 1933 року Курбас був заарештований. Як і Досвітнього, Остапа Вишню, Миколу Куліша, його було звинувачено в організації замаху на Постишева й Косіора. Курбаса було вислано на будівництво Біломорсько-Балтійського каналу на Медвежу Гору, потім відправлено на Соловки.

Лесь Степанович був відданий справі театру наскільки, що не полишав її навіть після арешту. У Соловецькому концтаборі він здійснив постановки таких п’єс: «Весілля Кречинського», «Аристократи», «Інтервенція», «Учень диявола».

1937 року після повторного суду, що складався з трьох чекістів, Леся Курбаса було розстріляно на честь двадцятої річниці революції в урочищі Сандормох, а 1957 року посмертно реабілітовано.

«Вилучення» Леся Курбаса з театрального процесу відкинуло український театр назад, на довгі роки позбавивши експериментаторства, завдяки якому впроваджувалися

нові цікаві форми, що дарували глядачам несподівані ефекти естетичної співучасті в дійстві.

Уряд навіть змінив театрові «Березіль» назву – він став Харківським академічним українським драматичним театром ім. Т.Шевченка, і його очолив учень Леся Степановича М. Крушельницький.

Вихованці та соратники Леся Курбаса впроваджували й надалі його науку, мистецький смак, гостру образність, масштабність художнього мислення, професіоналізм, стиль монументальності, акторську культуру з її графічною чіткістю малюнка.

З театральної школи Леся Курбаса вийшли видатні актори А.Бучма, В.Васильченко, Д.Мілютенко, М.Кру-шельницький, О.Сердюк, Д.Антонович, Н.Ужвій, І.Мар’я-ненко, Г.Юра, які продовжували відігравати значну роль у театральному житті України.

Наприклад, справою життя актора і режисера Гната Юри став Київський драматичний театр імені Івана Франка, який він очолював у 1926-1961 роках. Гнат Юра був природженим імпровізатором в акторській і режисерській діяльності, постійно спрямовував репертуар театру до світової класики.

Україні повернулося чесне ім’я фундатора українського професійного театру Леся Курбаса

Людин у стратили в системі ГУЛАГу за сфальсифікованою з початку й до кінця справою. Сьогодні Україні повернулося чесне ім’я талановитого режисера, фундатора українського професійного театру Леся Курбаса. 1987 року в селі

75

Старий Скалат Підволочинського району Тернопільської області відкрили його меморіальну садибу-музей.

1989 року на фасаді Харківського державного академічного драматичного театру ім. Т.Г.Шевченка було встановлено меморіальну дошку в пам'ять про Леся Курбаса, а «Мала сцена» театру знову отримала назву «Березіль».

21 грудня 1991 року Кабінет Міністрів України постановою №367 скасував постанову Ради Народних Комісарів УСРР від 17 грудня 1933 року «Про позбавлення Л.Курбаса звання народного артиста УРСР».

У лютому 1994 року на Харківщині відбулося театральне свято-фестиваль «Інтер-березіль», на якому були присутні представники Німеччини, Іспанії, Угорщини, Австрії, Франції, країн Прибалтики, Росії, Польщі, Ізраїлю.

З творчого об’єднання «Березіль» бере початок театральна бібліотека, театральний музей і перший театральний журнал. До експериментальних пошуків Леся Курбаса, якого було репресовано за часів сталінізму, і досі звертаються сучасні митці. У наш час у Києві проходить міжнародний театральний фестиваль «Мистецьке Березолля», присвячений пам’яті Леся Курбаса.

Справою всього життя вважав Курбас театр. Він творив національний модерний театр, який зв'язав би наше минуле і наше завтра, що відкрите всім. Головним мірилом у цьому театрі була Людина і її віковічний пошук духовності.

Наші сучасні театри, які увінчали себе світовою славою, – це Київські театри імені І.Я.Франка та Лесі Українки, Львівський театр імені Марії Заньковецької, Закарпатський обласний музично-драматичний театр та низка інших театрів країни, зокрема Черкаський обласний академічний музично-драматичний театр імені

Т.Г.Шевченка, з гідністю продовжують справу, розпочату Лесем Курбасом.

Завдання 3. Заповніть таблицю.

В і х и ж и т т я і т в о р - ч о с т і Л е с я К у р б а с а

Щ о о б ’ є д н у є о б о х м и т ц і в ?

В і х и ж и т т я і т в о р ч о -с т і М и к о л и К у л і ш а

Завдання 4. Міні-інтерв’ю. Робота в парах («журналіст» – «режисер»). Складіть діалог, у якому мають бути відповіді на 4-5 питань. Кожна наступна пара учнів питання, що вже прозвучали, повторювати не може.

Чим вражає літературний процес в українській драматургії 20-30-х рр. XX ст.?

76

Що зумовило експериментальні пошуки української драматургії 20-30-х років? Складіть уявний портрет Леся Курбаса: «Людина, яка була театром».

Завдання 5. Метод «Незакінчене речення»

На початку 20-х років в Україні діяло… театри Режисер Лесь Курбас постійно експериментував, випробував низку мистецьких

шляхів – від психологічної драми до … Для мене творчість М. Куліша – це… Леся Курбаса й Миколу Куліша об’єднує…

ПЗ №20. Микола Куліш. Загальний огляд творчостіПлан

1. Життєвий і творчий шлях Миколи Куліша. 2. Сатирична комедія «Мина Мазайло».3. Особливості сюжету.

Контрольні питання1. Змалюйте «психологічний портрет» М. Куліша.2. Розкажіть про творчий зв’язок М. Куліша і Л. Курбаса.3. Визначте тогочасні та «вічні» проблеми, порушені у творах М. Куліша.4. Хто з героїв найбільше вам запам’ятався, вразив? Чому саме?5. Чому, на ваш погляд, конфлікт у п’єсі названий «філологічним»? Чи справді він таким є?


Завдання 1. Складіть інформаційне ґроно «Креативність Миколи Куліша» (це завдання виконується протягом уроку).

Креативність Куліша

Завдання 2. На основі поданого нижче матеріалу напишіть статтю в газету на тему «Життя й творчість М. Куліша». М. Куліш був обдарованою особистістю: талановитим військовим, громадським діячем, редактором, публіцистом, діячем української освіти, організатором літературного процесу в Україні. Пригадайте малого Данилка (потім він стане чабаном, комісаром загону й письменником) з новели Ю. Яновського «Дитинство». Прототипом цього героя і був М. Куліш. Перегорнемо сторінки віх життя і творчості драматурга, якому судилося прожити лише 45 років. Але за цей час він встиг зробити незрівнянно багато.Сторінка 1. Дитинство та юність 19 грудня 1892 р. в с. Чаплинці Дніпровської губернії (нині – Херсонська область) народився митець. Його мати за походженням була полтавчанкою, яка прийшла в Таврію на заробітки і там залишилася назавжди. Ця неграмотна жінка від природи виявилася обдарованою.

ВАПЛІТЕ

…

…

77

У 1900 р. Миколка пішов до початкової школи. Незважаючи на тяжкі злидні й відсутність умов для навчання, хворобливість, вчився охоче й старанно. Бажання продовжувати освіту перемогло всі перепони, й у 1905 році хлопчина – вже учень чотирикласного міського училища повітового містечка Олешки. Спрага до знань повела Миколу й у п'ятикласну приватну чоловічу гімназію, де він захопився музикою, літературою, створив драматичний гурток з ровесників і сам для нього писав репертуар. У гімназії Микола Куліш здружився з талановитим хлопчиком Іваном Шевченком, який пізніше увійшов у літературу під псевдонімом Іван Дніпровський. Та коли гімназію закрили, здавати гімназійний курс екстерном Микола поїхав на Кавказ. Юнак мріяв вступити до вищого навчального закладу, був прийнятий на історико-філологічний факультет Одеського університету, але Перша світова війна перекреслила усі плани. Воювати довелося на території Галичини й Литви. В одному з боїв

через три місяці перебування під кулями Миколу тяжко поранило в голову. Після контузії й госпіталю його відправили додому у відпустку.

Сторінка 2. Діяльність та творчість драматурга У Дніпровському повіті М.Куліш організував товариство «Просвіта» і став його головою за сумісництвом. Трохи пізніше Миколу Гуровича призначили завідуючим наросвітою. Прихід денікінців припинив діяльність повітової ради. Директорія дала наказ

відступати. Але Куліш організував у Херсоні з 1500 олеш-ківських утікачів Перший Український Дніпровський Полк і став «батьком полку». В Олешках з 1922 по 1925 рр. Микола організовував українські школи, дитячі садочки, працював інспектором народної освіти, склав навіть власний буквар «Первинка». Куліш став свідком страшного голоду, який охопив степову Україну у двадцятих роках. На основі побаченого і почутого він написав у 1924 році першу п’єсу «97». Як тільки з’явилася ця п'єса, у Куліша виникла нагода

вирватися до Харкова, де вирувало мистецьке життя. Нарком освіти О.Шумський у 1925 році запропонував Кулішеві посаду шкільного інспектора в тогочасній українській столиці. У Харкові митець пише п'єси «Отак загинув Гуска», «Хулій Хурина», «Зона». 20 листопада 1925 року було створене літературне угрупування ВАПЛІТЕ.

У цей час у країні відбуваються різкі зміни. Починає набирати сили культ особи Сталіна, який заохочував цькування Шумського, Скрипника, Хвильового. Літературна дискусія, несподівано торкнувшись політики, викликає нищівний вогонь влади на всі літературні угруповання. Щоб врятувати ВАПЛІТЕ, Хвильовий виходить з цього угруповання, а на посаду президента літературного угрупування у 1926 році пропонує Миколу Куліша. Це короткочасне президентство не тільки підставило під удар драматурга, а й забирало у нього творчий час, робило Куліша мало не забороненим митцем в Україні. Останнє стосувалося вже 1932 року, коли його п'єси не наважувався поставити жоден театр. Микола Гурович робить відчайдушну спробу прорватися до

78

глядачів, написавши драму «Прощай, село». Але й цю п'єсу не дозволяють. Як і Хвильовий, Куліш починає переглядати своє ставлення до комуністичної партії та комуністичної ідеї.Сторінка 3. Творча співпраця з режисером Лесем Курбасом Творча співпраця з режисером Лесем Курбасом у 1927-1929 рр. дає можливість поставити на сцені «Березоля» п’єси Куліша, зокрема «Народний Малахій», «Мина Мазайло». Тричі Куліш та Курбас переробляли «Народний Малахій», намагаючись задовольнити вимоги рецензентів, але, як розумно підкреслив Ю.Лавріненко, не змогли «переробити духовно-мистецьку бомбу на московський кисіль». На порозі 1930 року п'єса була заборонена назавжди, як і «Мина Мазайло». Причиною заборони став ще й

театральний диспут, де в обличчя партійним босам Хвильовий, Куліш і Курбас заявили, що «справжній митець ні перед якою силою не поступиться своїм мистецьким суверенітетом», а Куліш ще й додав, що не збирається обходити «національну проблему і розв'язувати її в білих рукавичках». Після цього на сцену не потрапила жодна п'єса українського автора.

У відповідь на «Дні Турбіних» М.Булгакова Микола Куліш написав «Патетичну сонату». Але і на цей твір М.Куліша чекала доля розп’ятого твору.Сторінка 4. Останні роки життя Учитель. Які емоції у вас виникли, коли дізналися про розправу над М.Кулішем? Прикрою випадковістю чи закономірністю було те, що в часи репресій М. Ку-ліша заарештували і знищили? На початку 1933 р. зацькований пресою Куліш не витри-мав середовища Харкова і, як

Хвильовий, здійснив подо-рож по селах України. Від побаченого волосся піднімалося дибки, і Куліш повернувся до столиці зламаним. Та й смерть Миколи Хвильового неоднозначно вплинула на митця. Восени 1933 року Кулішеві з Курбасом ще вдалося поставити у «Березолі» «Маклену Ґрасу». Ця п’єса виявилася останньою Кулішевою драмою, яку побачила публіка. Після сьомої вистави п’єсу заборонили, «Березіль» ліквідували. Хоч Куліш після «Маклени Ґраси» написав ще «Закут», «Діалоги», «Вічний бунт», «Такі», але ці твори не друкувалися, не інсценізувалися й пропали в роки Другої світової війни. Викинутий з партії, позбавлений

права заробити на прожиття гонорарами, М. Куліш знаходився під постійним наглядом НКВД.

7 грудня 1934 року його заарештували просто на вулиці. Драматургові висунули звинувачення у вбивстві першого секретаря Ленінградського обкому партії Кірова,

інкримінували приналежність до неіснуючого «Всеукра-їнського боротьбистського терористичного центру». Після страшних катувань Микола Гурович визнав себе членом боротьбистської партії націоналістичної групи ОУН. У цій справі проходило 17 осіб, серед яких Крушельницький, Епік, Яловий... Усі вони письмово засвідчили, що є терористами. Вистояв лише Валер'ян Підмогильний, який відмовився підписати наклеп на

самого себе. Одна з очних ставок викликала в Миколи Гуровича психічний розлад. У стані депресії, розуміння повної безвиході драматург написав заяву з проханням... його ж розстріляти. 15 червня 1937 року родина одержала останній лист від М. Куліша.

79

Миколу Гуровича Куліша присудили до 10 років Соловків. На відміну від інших, хто проходив по тій же справі, Куліш не мав права працювати, дихати свіжим повітрям, користуватися шпиталем. Для нього була відведена камера-одиночка. 3 листопада 1937 року митця було розстріляно в урочищі Сандармох біля Медвежегорська в Карелії. 4 листопада 1956 року Військова колегія Верховного суду СРСР реабілітувала М. Куліша посмертно «за відсутністю складу злочину».

Завдання 2. Виконайте тестове завданняТестові завдання № 1

1. Хто з українських драматургів працював у дусі експресіонізму (20-ті роки XX століття): а) І. Кочерга; б) М. Ірчан; в) Я. Мамонтов; г) І. Микитенко?2. У якому році розпочався новий період в історії національного українського театру: а) 1920 р.; б) 1917 р.; в) 1918 р.; г) 1922 р.? 3. Лесь Курбас був родом з: а) Тернопільщини; б) Львівщини; в) Буковини; г) Полісся.4. До якого театру приходить Лесь Курбас у 1916 році: а) театру М. Садовського; б) «Руська бесіда»; в) «Молодий театр»; г) «Березіль» ?5. Яку драму В. Винниченка було представлено в «Молодому театрі»: а) «Базар»; б) «Дисгармонія»; в) «Великий Молох»; г) «Чорна Пантера і Білий Ведмідь» ?6. Мистецьке об’єднання «Березіль» утворилося: а) 1922 р.; б) 1923 р.; в) 1924 р.; г) 1925 р.7. З іменем якого художника пов'язаний злет Леся Курбаса як режисера: а) Г. Нарбут; б) О.Архипенко; в) В.Городецький; г) В.Меллер ?8. У якому російському театрі працював Лесь Курбас: а) Московський державний єврейський театр; б) Московський художній академічний театр; в) Великий театр; г) театр «Современник» ?9. Хто з українських письменників і науковців досліджував діяльність Леся Курбаса: а) Є.Сверстюк; б) С.Єфремов; в) О.Дейч; г) Д.Донцов ?10. П`єси якого українського драматурга були співзвучні з естетичними ідеала-ми Леся Курбаса: а) Ю. Яновського; б) М.Куліша; в) М.Ірчана; г) О.Копиленка? 11. Лесь Курбас привів театр «Березіль» до: а) тенденційності; б) філософічності; в) романтичності;

80

г) реалістичності.12. Які таланти поєднав у собі Лесь Курбас: а) режисера, актора, публіциста; б) режисера, актора, живописця; в) режисера, актора, музиканта; г) режисера, актора, декоратора ?

Завдання 3. Літературний диктант.1. Через що посварилися й образили одна одну мати і Рина? 2. Яке завдання дала Рина подрузі Улі? 3. Що хотів додати до свого прізвища Мокій? 4. Кого запросив Мазайло для вивчення правильної російської вимови? 5. Як Мокій намагався довести, що Уля — українка? 6. Яку московську виставу згадувала тьотя Мотя у суперечці? 7. Який пристрій вигадав Мазайло і що ставила йому в заслугу тьотя Мотя? 8. Що говорив Мина Мазайло про українізацію? 9. Якої думки про українізацію дядько Тарас? 10. Що говорив про прізвища в майбутньому комсомолець Губа? 11. Хто відвідав у маренні Мину Мазайла? 12. Чим закінчується комедія?

Завдання 4. Заповніть анкету головного героя п’єси Мини Мазайла.Орієнтовний зразок1. Прізвище, ім’я та по батькові. (Мазайло Мина Маркович.)2. Де проживає. (Н-ська вулиця Холодної Гори м. Харкова.)3. Національність. (Українець, але таким себе не вважає, називає малоросом.)4. Освіта. (Школа, міське училище.)5. Місце роботи. (Службовець апарату тресту «Донвугілля».)6. Сімейний стан, склад сім’ї. (Одружений, дружина — Килина Трохимівна Мазайло, дочка — Мокрина Минівна Мазайло, син — Мокій Минович Мазайло.)7. Винаходи. (Електрична мухобійка.)8. Партійність. (Безпартійний.)9. Ставлення до українізації. (Негативне. Вважав, що це спосіб зробити його другосортним і не пуститина вищі посади.)10. Риси характеру. (Нервовий, чутливий, грубий, наполегливий у досягненні мети тощо.)

Завдання 5. Заповніть читацький щоденник, занотувавши сюжет комедії М. Куліша «Мина Мазайло».

ПЗ №21. Микола Куліш. „Мина Мазайло”: гостра сатира на новітніх міщан, що втратили глибинні знання вікових традицій народу, його культури, мови, поваги до них. Тестування

81

План1. Ідейно-художній аналіз п’єси М. Куліша «Мина Мазайло»2. Актуальність п’єси сьогодні.3. Виконання контрольного тестового завдання.

Контрольні питання1. Яким перед нами постає Мина Мазайло? Чи поділяєте ви думку головного героя, що всі його життєві негаразди через прізвище? Доведіть.2. Наскільки, на вашу думку, Мокій чужий націоналізму та далекий від інтернаціонального пафосу комсомольців? Обґрунтуйте. Що захоплює і чарує у ньому Улю?3. Для чого М.Куліш уводить у драму епізод з телеграмою? Чи дає цей епізод хоч схематичне уявлення про тьотю Мотю?4. Якою постає Мазайлиха з перших сторінок п’єси ?5. Доведіть, що в образі дядька Тараса прослідковуються риси невиправного романтика, який живе минулим, а не сьогоденням, котре вимагає активної позиції й відсутності віками нав’язаного страху.6. Чим відрізняється Уля Розсоха від інших жіночих образів?7. Яке ваше враження від Рини? Чи подобається вам її ім’я? Чому? Утворіть пестливе. Чи можна вважати батьків, які вибрали саме таке ім’я для доньки, інтелектуалами?


Завдання 1. На основі поданого матеріалу виконайте ідейно-художній аналіз комедії М. Куліша «Мина Мазайло».Історична довідка. У житті буває, що зустрічаються прізвища, які ображають гідність їх носіїв. У такому випадку закон передбачав і передбачає право на його заміну. Коли М.Куліш писав драму «Мина Мазайло», то зайшов до РАГСу, щоб пересвідчитися, як саме можна поміняти прізвище, адже знав, що за царизму це зробити було не просто: право на зміну прізвища мали тільки дворяни і документ підписував сам цар, який уважно до цього ставився. Розповідають курйозний випадок, коли молода сім’я дворян, в якій у чоловіка було німецьке прізвище Зас, а у дружини – російське Ранцева, попросила дозволу носити подвійне прізвище. Імператор збагнув неблагозвучність поєднань прізвищ і дозволив варіант «Ранцева-Зас», чим врятував носіїв прізвища від ганьби.Комедія була закінчена наприкінці 1928 року й викликала зацікавлення та здобула підтримку з боку широких верств українського суспільства. Л. Танюк із цього приводу слушно підкреслював: «П’єсу відразу ж — винятковий для М. Куліша випадок! — було оцінено реперткомом дуже високо й рекомендовано до показу в усіх театрах України…»Уже навесні, в березні й квітні, 1929 року комедія була поставлена в багатьох театрах. Н. Кузякіна, докладно аналізуючи сценічну історію п’єси, зазначала: «Грали комедію Куліша досить широко — в Дніпропетровську, Житомирі, Херсоні, Одесі, Вінниці, Маріуполі. У Києві, поруч із виставою франківців, “Мина Мазайло” жив на сцені обласного пересувного театру (ОРПС)… Гастролі Київського театру ОРПС по Україні засвідчили значну популярність “Мини Мазайла”».Творець «модерної драми» М. Куліш змушує і нас, сучасних читачів, читати та перечитувати цей твір, сміятися й замислюватися над проблемами сьогодення, які корінням своїм сягають у далеке минуле. Сюжет п’єси відомий ще із часів Мольєра, І. Карпенка-Карого. Та у М. Куліша він знайшов нове, яскраве наповнення. Харківський службовець Мина Мазайло, українець за походженням, вирішив змінити своє

82

«плебейське» прізвище на щось милозвучніше. Змалку дражнили його цим прізвищем, і в тому він вбачає причину своїх життєвих і службових поразок. «Мазайло» для нього як камінь на шиї, тавро його соціального рабства. Щасливе життя, сподівається Мина, почнеться лише тоді, як здобуде він право і змогу відмовитися від свого українства, від коренів свого «мужицтва», як він зречеться предківщини і стане одного чудового дня Сиренєвим, Розовим, Тюльпановим, на крайній випадок — Мазєніним…Як пише Л. Танюк, «зміна прізвища для нього — це новий спосіб життя, нове народження, розрив ланцюга, яким він, неоміщанський Прометей з харківської Холодної Гори, прикутий до свого минулого, до свого«третього стану». Мину Мазайла пече той же попіл непам’яті, той же шал неповноцінності, той же прокльон родового безталання, яким позначені його літературні предки — мольєрівський міщанин-шляхтич і Мартин Боруля («…чи Беруля?») Карпенка-Карого. А тут ще й клятий син Мокій, «вдарений мовою», без п’яти хвилин комсомолець, наполягає на зворотному — додати до «Мазайла» загублену половину «Квач» — Мазайло-Квач!Так з простенького ніби, модного на той час анекдота про зміну «недоброзвучного» прізвища український комедіограф видобуває чисто свіфтівську сатиру, памфлет про жуків-короїдів, які нищать древо людськості».Мина переконаний, що сьогоднішня його дискомфортність залежить від невміння пробитись туди, до «власть імущих», але для цьоготреба зректися власного «я». Оскільки ж Мининому роду теж «нема переводу», до дискусії залучаються всі його родичі і навіть «тіні забутих предків»: в уяві виникають перед ним дід Чумак, дід Запорожець, дід Селянин і навіть химерний нащадок з химерного майбутнього, в якому «прізвищ не буде, а буде одна всесвітня нумерна система».«Суттєве у психологічному фарсі Миколи Куліша те,— наголошував Л. Танюк,— що, всупереч багатьом твердженням, мовна проблема, хоч і яка важлива, не головна в ньому,— вона лише зовнішній сюжет “дискусії з національного питання”, лише символ, знак проблеми глибшої, суспільно-громадської, зумовленої відчуттям (чи запереченням) як свого “національного я”, так і своєї загальнолюдської сутності.Для Миколи Куліша людина була невід’ємною часткою природи, всесвіту, вкорінена в історію, вона мусила її відчувати усім своїм єством і продовжувати нитку життя як індивідуального, так і суспільного. Все це неможливо поза національним, і мова — один з найперших показників фізичного здоров’я нації. Але мова не знімає інших проблем, що постають перед сучасником… Саме це й забезпечило комедії шалений успіх — попри всі її філологічні здобутки, на яких так багато наголошувала критика, глядач прочитував Кулішевий гротеск як політичну сатиру на міщанство в цілому, на філістерство як на духовне явище, як уїдливу критику будь-якої національної упередженості і зверхності — від “хатнього” українського націоналізму до великоросійського шовінізму». У цих словах, на наш погляд, і виражена головна думка п’єси М. Куліша «Мина Мазайло».«Березільська» вистава тріумфально пройшла на гастролях в Одесі й Києві, а влітку 1930 року — у Грузії, під час єдиного виїзду «Березоля» за межі республіки. «Так само тріумфально було її знято наприкінці 1930 року, коли процес українізації пішов на спад,— знято після бурхливих дискусій у пресі та низки суворих засідань. Знято після того, як з мистецького твору комедія стала явищем життя, як її герої стали живими персонажами київської Бесарабки чи Подолу, реальними людьми одеського Привозу чи Молдаванки, після того, як репліками з п’єси Миколи Куліша заговорив народ».Дослідниця творчості М. Куліша Н. Кузякіна, яка в 60-ті роки висловлювалася негативно про доробок письменника, із часом змінила свою думку і написала досить ґрунтовну працю про літературну та сценічну історію Кулішевих п’єс.Вона прослідковує вплив Ж.-Б. Мольєра на творення характерів героїв «Мини Мазайла»: «Ущільненість дії в хронології та часі є типовою рисою Куліша і визначалась, мабуть,

83

тим, що в центрі його уваги були соціально сформовані характери, типи. Драматурга цікавило їх місце в суспільному бутті народу, а зміни у цій сфері не належать до різких». І ще: «Змістом “Мини Мазайла” були картини міщанського існування, непорушного і застиглого у своїх основах. У цьому зібранні недоумкуватих людей (хоч у побутовому глузді їм не відмовиш) кожна подія навколишнього або особистого життя набуває грандіозних, невідповідних її суті розмірів, збурює до краю їх духовне злиденне існування — і залишає його незмінним.…Однолінійність мольєрівських типів визначена напруженістю тієї ідеї-фікс, що керує ними: жадобою багатства, шляхетного життя тощо. Життя людини підкоряється гонитві за фантомами, привидами щастя. І чим більшу наполегливість виявляють герої в осягненні безумної мети, тим нікчемнішими виявляються результати, тим смішніше виглядають вони самі. Куліш сприймає цей принцип зображення людини у своїх сатиричних п’єсах з міщанського життя і особливо виразно у “Мині Мазайлі”.На думку Н. Кузякіної, «розташування ідеологічних сил, що беруть участь у родинній дискусії з приводу зміни прізвища, відбивало наявність і розташування їх у суспільному житті України. Відповідно до свого задуму — “міщанство і українізація” — драматург не ввів у текст п’єси розвинених позитивних образів».«…Художній такт вимагав відмовитися од цього, бо на фоні у співдії з однобоко окресленими образами інших героїв носії позитивних думок мусили б стати також однобокими або залишитися цілком схематично-плакатними. Почасти воно так і сталося,— образи позитивних комсомольців (Губа, Тертика, Аренський) сприймаються у п’єсі як ідеологічний додаток, а не як живі особи».«Незвична для української сцени легкість “Мини Мазайла”, особливо його перших двох дій, викликала у сучасників бажання назвати його водевілем,— та це було помилково,— відзначала Н. Кузякіна.— “Мина Мазайло” не водевіль, а сатирична комедія, з притаманним цьому жанрові прийомом концентрації побуту та використанням гіперболи,символіки, гротеску. Грайлива ж легкість його кращих сцен, на яку в тогочасній українській драматургії був здатний тільки І. Кочерга (“Фея гіркого мигдалю”), виявилась щасливим дарунком короля комедії — Мольєра».Жанр: сатирична комедія (твір, у якому за допомогою спеціальних сатиричних засобів різко висміюються суттєві суспільні вади, зображуються смішні (комічні) події й персонажі).Тема твору: Показ денаціоналізованого міщанина, який вважає зміну свого українського прізвища вирішенням усіх проблем. Згубне захоплення як націоналізмом, так і шовінізмом. «Українізація» 1920-х років.Ідеї твору: • Розвінчання національного нігілізму, духовної обмеженості на матеріалі українізації (втілене в образах Мини, Мокія, дядька Тараса, тьоті Моті).• Сатиричне викриття бездуховності обивателів, що зрікаються своєї мови, культури, родового коріння.Отже, Куліш-драматург належав до митців, здатних бачити політичні джерела та суспільний ґрунт найбанальніших побутових явищ,— громадянська вага побуту найбільше цікавила його. Ось чому в комедії «Мина Мазайло» драматург прагнув зрозуміти, як діють, як відбиваються у побуті сучасного йому міщанства важливі тенденції суспільного життя країни. У зв’язку із цим знаходиться і сюжетна основа твору,і типологія образів, кожен з яких є конкретною особою і водночас широким, майже символічним узагальненням.

84

Завдання 2. Схарактеризуйте героїв, драматургічну майстерність автора.І група — Мина МазайлоІІ група — МокійІІІ група — Лина і РинаIV група — дядько ТарасV група — тьотя МотяVI група — УляVIІ група — друзі МокіяVIІІ група — драматургічна майстерність М. Куліша.

Матеріал для роботи в групахХарактеристика героїв комедії. Головний персонаж — «українець за походженням Мина

Мазайло» — рішуче повстає проти української мови та культури. Людина цілком денаціоналізована роками чиновницького запобігливого плазування, Мазайло зненавидів свою приналежність до колись уярмленого «другосортного» народу, через яку він не міг дістатися на «вищий щабель службової ієрархії…»

Із сцени, коли Мина Мазайло вперше з’являється у п’єсі, ми бачимо несміливу, навіть затуркану людину, що роками звикла принижуватися перед чиновницько-бюрократичною братією вищого рангу і прислухатися до свого емоційно-полохливого серця. Йому «заціпило» у загсі, і він довго не наважувався задати питання про зміну прізвища. Хоча все виявилося на диво простим (не те, що у царські часи!): пиши заяву і чекай оголошення в газеті. У сім’ї ж під впливом перемоги-удачі Мина виступає грубим, войовничим деспотом. Він загрожує синові, який не хоче міняти прізвище і прихильно ставиться до українізації: «Заставлю! Виб’ю з голови дур український! А як ні — то через труп переступлю. Через труп!..» або «Уб’ю!.. Вижену з дому!» Під час родинної дискусії Мазайло виявляє повну некомпетентність і нерозуміння української історії.

Слово «українець» для нього страшне і ненависне, він воліє бути, у крайньому разі, малоросом,— усе ж ближче до «великої нації»: «Українцями звуться ті, хто вчить нещасних службовців так званої української мови». І за царських, і за радянських часів політика уряду щодо української мови була однаковою — обмежити, заборонити, усунути з активного обігу як «другосортну». Тимчасова «відлига» — «українізація» — нічого не вирішувала, бо в підсвідомості пересічних українців вже зафіксовано їхню меншовартісність. Недаремно Мазайло говорить: «Серцем передчуваю, що українізація — це спосіб робити з мене провінціала, другосортного службовця і не давати мені ходу на вищі посади». Та, здається, ще не все втрачено. Генетична пам’ять українця навіяла Мині страхперед зрадою предківщини, приславши дідів Запорожця, Чумака та Селянина: «Ой-о! Залишаю! Залишаю корінь, тільки не чіпайте мене, діду, не чіпайте мене, Боже мій, Боже мій…»

Неперевершена комічна (і трагічна!) сцена тріумфу Мазайлів (тепер уже Мазєніних) перед дзеркалом, коли навіть слова «помер Мазєнін, Мина Маркович… Засмучені тяжко, про це жалібно оповіщають всіх родичів і друзів дружина…» або «Тут спочиває прах Мини Марковича» здаються їм солодкими. До такого ступеня виявилася безглуздою їхня мрія.

Закінчується історія Мазайла чисто по-гоголівському — «німою» сценою і повним крахом героя — його звільняють з посади «за систематичний опір українізації».

Ідейним противником Мазайла є його син Мокій. Ось як його характеризує літературознавець Н. Кузякіна: «Свою любов до рідного слова у “Мині Мазайлі” драматург віддав Мокієві — самотньому юнакові, чужому і русотяпству, і націоналізмові та далекому і од інтернаціонального пафосу комсомольців. Мока захоплений багатством української мови». І далі: «А ось той же Мока говорить про титри кінокартин: “От, наприклад, написи в “Звенигорі” — краса! Стильні, поетичні, справжньою українською мовою писані. А подивіться ви на написи по других кінокартинах. Олива з мухами! Немов нарочито псують таку прекрасну, таку милозвучну мову…”

За подібними поясненнями чується голос самого драматурга, схвильованого проблемами чистоти і розвитку української мови. І водночас мовні симпатії Куліша до Моки пішли на шкоду п’єсі, бо зробили постать юнака ніби позитивною і такою, що виражає авторські ідеї, а позитивний герой з Моки — ніякий…»

Тут ми можемо і погоджуватися, і не погоджуватися з літературознавцем. У Моки дійсно багато хороших рис: глибокі знання української історії, літератури, фольклору, тонке відчуття мови. Він романтик і мрійник. Його філологічні коментарі захоплюють, чарують. Уля каже: «…Він на тебе словами отими тощо… аж пахне». Але коли він говорить дівчині замість слів кохання: «Ах, Улю! Менівже давно хотілось вам сказати. Хотілось сказати, а тепер ще охотніше скажу: Улю! Давайте я вас українізую!» — то виглядає смішним і недолугим, дійсно «вдареним мовою», тобто теж ідеєю-фікс. У суперечці з батьком Мокій грубий, жорстокий, нестриманий. У нестямі кричить: «З новим прізвищем! У криницю!»

І на завершення характеристики — рядки з однієї театральної рецензії: «Більшість схилялася до того, що О. Сердюк у зображенні свого героя обрав єдино вірний шлях — шлях комедійного викриття

85

наївного запаморочення Моки од пахощів рідної мови. О. Сердюк не ганьбив Мокієвих почуттів до рідної мови — над цим не можна сміятись. Глузував О. Сердюк над вузькою обмеженістю думок Моки, над тим, що любов до свого викликала у нього нехіть до іншого, “чужого”.

Що стосується анекдотичних (і серйозних!) типів — тьоті Моті та дядька Тараса, то М. Корляків висловив у театральній рецензії на виставу Леся Курбаса цікаву думку: «Дрібничкова Мазайлина ідейка виросла у Курбаса в цілу програму. Курбас вивів Мазайла перед очі всіх, розмалював його страшними фарбами й усією обстановою промовив до глядачів: от вам страсті-мордасті, лякайтеся і борітеся з ним, з Миною Мазайлом, русотяпом злісним. Не вартий цього Мазайло. От тьотя Мотя з дядьком Тарасом — ці вже серйозніші. Самі собою вони — шкідники нового суспільного будівництва».

«Саме дурноверхій і нахабній тьоті Моті, серед інших глибокодумних істин, належало висловити щире захоплення ідеологією “Днів Турбіних”. Це висловлювання потребує окремого пояснення. А. Луначарський називав “Дні Турбіних” [вистава МХАТу 1926 року на матеріалі роману М. Булгакова “Біла гвардія”] “політичною п’єсою”, вбачаючи її політичний зміст у вимогах широкої амністії до тих, що опинилися по той бік барикад. Водночас він писав про “двозначність сатири, що її кинуто в обличчя петлюрівщині” і відзначив ту “розлюченість, з якою Булгаков малював петлюрівців”. Термін “двозначність сатири”, мабуть, найточніше підкреслював широчінь сатиричного леза, що різало вже не історичну петлюрівщину, а живе тіло сучасного культурного процесу…»

Українці в «Днях Турбіних» — це бандити, що розуміються тільки на самогоні й мріють про розстріли, а розмовляють дивацькою сумішшю скалічених російських та українських слів. Образливу двозначність булгаківської сатири відчув В. Кіршон, який побачив у цьому глузуванні «російського шовініста над українцями».

А. Хвиля сказав про драму Булгакова на сцені МХАТу: «Московський художній театр чудово поставив німецьку мову, щоб показати розмову командувача німецького корпусу в Києві з гетьманом. Німецьку мову артисти вивчили. А українською мовою вони розмовляють так, як розмовляють про Україну та українську мову в брудних чорносотенних анекдотах».

Так ганебна спадщина століть — національна зверхність та упередженість — продовжували жити в мистецтві і побуті сучасників Куліша.

…Цілком вірогідно, що саме однобокість Булгакова розв’язувала руки і Кулішеві. Сцена безнадійних спроб Шервінського заговорити українською мовою («Дні Турбіних») пародіюються подібною ж сценою безрезультатного вивчення Мазайлом правильної російської вимови… Логіка мислення Николки з «Білої гвардії» в розмові про слова «кот» і «кит» в українській мові,— «слова “кит” у них не может быть, потому что на Украине не водятся киты, а в России всего много»,— є природною нормою мислення для героїв Куліша.

Один із тогочасних критиків писав: «“Мина Мазайло” є відповідь і кара за русотяпство. Якщо русотяп в анекдоті глузує з “малороссєйської мови”, так тут автор глузує з “гаварил”. Одне одного варті».

Отже, тітка Мотя. Заскорузлості поглядів і ворожості до української мови, історії, культури можна лише подивуватися. Її репліки смішні, але ж і страшні. Побачивши на вокзалі напис українською мовою «Харків», вона цілком серйозно питає: «Нащо, питаюсь, навіщо ви нам іспортілі город?» Те, що в українській опері «Тарас Бульба» артисти співають по-українському — «єто ж просто безобразіє!» Її докази мають «залізну логіку» чехівського героя: «Да єтого не может бить, потому што єтого не может бить нікада!» Українська мова для неї — просто «австріяцька вигадка».

Вбивчим за силою сарказму є висловлювання тьоті Моті: «По-моєму, прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной». Але і її зачепило за живе, коли Уля сказала, що у неї ноги відповідають «українському стандарту», бо відразу кинулася крадькома вимірювати свої. Ім’я «тьотя Мотя» перейшло в народі до розряду прізвиськ.

Дядько Тарас — теж гротескна фігура. Він виступає за збереження старого, патріархального без змін, без урахування нових умов життя. Проте в суперечці, хто в кого «вкрав» слова, змінювати чи не змінювати прізвище Мазайлові, дядько виявляється слабшим за тітку Мотю і здається на її милість. Є у нього висловлювання, не позбавлені здорового глузду, продиктовані любов’ю до рідного краю і народу, глибоким знанням історії: «Наші селяни не українці? Га?.. Та тому вже тисяча літ, як вони українці, а їх все не визнають за українців».

Саме дядькові Тарасу належить гірке і страшне передбачення: «їхня українізація — це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було…»

Але «історично і суспільно правдива картина численних мовних дискусій п’єси залишає, проте, відчуття обмеженості через відсутність виходу їх у ширший світ і надмірну прямолінійність зіткнень тьоті Моті і дядька Тараса. Як усякі надмірності, вони дратують, а грубість їх поєдинків викликає нехіть до самих проблем».

Що стосується Лини і Рини Мазайлів, то це такі собі войовничі міщаночки, які повністю поділяють зневагу свого чоловіка і татуся до всього українського. Вони постійно милуються собою перед дзеркалом,

86

кокетують і охають та ахають, беручись за серце, як шляхетні дівиці. Між собою ж мати й дочка розмовляють грубо, з лайками та образами, кожна вважає себе розумнішою за іншу.

Їхні повсякденні заняття — пліткування, підглядання, обговорення нарядів та заздрість до тих, хто «добре влаштувався» у житті. Коли щось виходить за рамки їхнього розуміння й уявлення, воно піддається беззастережному осуду і навіть прокльону. Мати, дізнавшись про категоричну відмову сина міняти прізвище, пропонує: «Може, проклясти?» І дивується: «І в кого він такий удався? У кого? Здається ж, і батько, і я всякого малоросійського слова уникали…»

Отже, ці два сатирично-комедійні персонажі — уособлення тупого і зарозумілого міщанського середовища часів М. Куліша.

Трохи окремо стоїть у п’єсі постать Улі. Автор постійно підсміюється, іронізує в ремарках: «Уля — як Уля». Тобто така, як усі дівчата її кола. Самозакохано видивляється у люстерко, емоційно-сентиментальна, мрійлива. Але мрії її поки що не простягаються далі «вигідної партії». «Вигідна партія» на той час — комуніст із пристойним стажем, тоді можна щоліта відпочивати в Криму, як Оля Семихаткова.

Уля, як і її подруги, насторожено ставиться до українізації, теж прагне хоч трохи змінити прізвище — Розсохина, щоб звучало не так по-українськи — Розсоха. Але коли вона познайомилася з Мокієм і закохалася в нього, то серцем сприйняла його погляди. Тепер її слова звучать музикою: «І знаєш, “дружина” — це краще, як “жінка” або “супруга”, бо “жінка” — то означає, “рождающая”, “супруга” ж по-вкраїнському — “пара волів”, а “дружина”… Ось послухай: рекомендую — моя дружина, або: моя ти дружинонько. …Або по-вкраїнському — одружитися з нею… Це ж не те, що “жениться на ней”, розумієш, Ринусько! Одружитися з нею, чуєш? З нею… Тут чується зразу, що жінка рівноправно стоїть поруч з чоловіком, це краще, як “жениться на ней”,— ти чуєш?»

Під впливом Мокія Уля стала ходити до бібліотеки, читати, цікавитися мовою, порівнювати і до деяких «філологічних» висновків дійшла вже сама. І хоч Рина їй говорить: «Яка ти українка, Улько! Ти вже й мови не знаєш. Сама ж казала, що тільки покійна твоя баба по-малоросійському говорила», Уля відповідає: «Мама ще й тепер по-українському як коли закидають». Віднині вона вже й себе вважає українкою, говорячи, що у неї все українське — навіть губи, очі і ноги (за антропологією). У фінальній сцені Уля повністю виступає на боці Мокія.

Завдання 3. Складіть інформаційного ґрона до образів комедії «Мина Мазайло».

87

Завдання 4. Заповнити таблицю.

Проблема батьків і дітей Мовна проблема Проблема вміння відстоювати свою думку

Засоби комічного

Завдання 5. Знайти й аргументувати засоби комічного, що використовуються в п’єсі. Наприклад:Несподівана ситуація: Намагання Рини вплинути на брата за допомогою його кохання до подруги.Використання народної лексики:«Хтось одвів мене до дверей. Все — як у тумані. Не знаю, де я, чого прийшов. Серця вже не чую. І раптом воно тьох! — перед очима якесь писане оповіщення. Немов не я, немов хтось інший за мене чита — (серце!). Список осіб, що міняють своє прізвище. Минько Панас на Мінервина Павла. Читаю, не розумію. Вайнштейн Шмуель-Калман-Беркович на Вершиних Самійла Миколайовича — читаю; Засядь-Вовк на Волкова, читаю. Ісидір Срайба на Алмазова, і тут все прояснилось. Я зрозумів, де я і чого прийшов, повернувся назад...»

Микола Гурович Куліш обрав для свого твору жанр комедії. У літературі є багато засобів зображення комічного. Найчастіше використовуються такі:

• прагнення дійової особи показати себе не тим, ким вона є насправді;• несподівані ситуації;• надання предмету зображення невластивих йому рис;• сполучення в реченні слів, які означають різнорідні поняття;• неправильне розуміння персонажем якогось предмета чи явища;• іронія — художній засіб, комічна сутність якого полягає в невідповідності

між прямим змістом висловлювання і його справжнім (прихованим) значенням, що легко вгадується;

• використання або розуміння метафоричних фразеологізмів у прямому значенні; гра слів, побудована на використанні народної лексики;

• уживання гіперболи з метою висміювання зображеного;• використання пестливих слів з метою висміювання;• використання політичних термінів для зображення побутової події чи

буденної роботи;• використання вульгаризмів;

88

• парадокс — сполучення несумісних понять;• гротеск — сатиричний художній прийом у літературі та засіб типізації, в

основі якого лежить художня деформація зображуваних предметів і явищ, нарочито карикатурне їх спотворення з метою гострішого виявлення суті.

«Мина Мазайло» є комедією типів і ситуацій. У ній ґрунтовно розроблені характери дійових осіб, які становлять сюжетно-колізійні та концептуально-світоглядні пари. Це Мина Мазайло і Мокій, Рина і Уля, тьотя Мотя і дядько Тарас. Їхні репліки, діалоги, дії формують основний фабульний та конфліктний каркас твору і виступають чинниками суто комічного начала. Образи Мини та Мокія, тьоті Моті та дядька Тараса з моменту їхньої появи одразу постають як духовні антиподи. Відомо, що в художніх творах широко застосовувався й застосовується прийом контрасту. Його загальне при-значення полягає у створенні художнього протиставлення (на рівні персонажів, сюжетних ліній, композиції, мовленнєвих прикмет), що дає змогу розгортати концепцію, художню дію, виявляти сутність характерів. М.Куліш у «Мині Мазайлі» за допомогою контрасту досяг значного комічного ефекту. На відміну од характерів тьоті Моті й дядька Тараса, Мини й Мокія Мазайлів, образи Улі та Рини на початку п’єси змальовано як суголосні. Вони діляться своїми дівочими таємницями, Рина представляє Улю не інакше, як «моя подруга». Але з плином комедійної колізії ці образи також стають антиподами, у них починають домінувати різні духовно-світоглядні цінності.

Комедія вирізняється багатством художніх типів, концептуальними зіткненнями, світоглядними поєдинками, вишуканими сценами, дотепними діалогами, епатажними репліками, афористичними висловами. Автор широко застосував прийоми активного розгортання дії, «рольової» гри у кохання, різноаспектних контрастів, композиційного динамізму, зміни інтонаційних малюнків та мовного самовияву персонажів.

М.Куліш здійснив величезний, досі повністю ще не оцінений внесок у розвиток теорії та практики драматургії. Він реформував саму драматургічну форму – композицію, архітектуру твору, надавши їй гнучкості, ємності, динамізму. Він наповнив драматичний твір багатствами слова, музики, контрастів, ритму, узагальнень, кольорів, метафор, алегорій, асоціацій, надтексту. Драматург майстерно використовував художній потенціал символів, символічного мислення.

Творчість М. Куліша – це не тільки драматургія характерів, сцен, ідей, це також і драматургія мови. Він надавав неабиякої ваги мовній відшліфова-ності, мовно-тропеїчним якостям своїх п’єс.

Слово в його творах грає багатьма барвами й тональностями: інтонаціями народної говірки, гостротою сюжетних ходів, колоритністю народного гумору, напруженістю розумових пошуків, поетичною глибиною світоглядних висновків та узагальнень. Слово в Кулішевій драматургії – чи то стислі або гранично розгорнуті ремарки, чи то монологічні, діалогічні або полілогічні репліки дійових осіб – вирізняється влучністю, образністю, економністю, асоціативністю, інтелектуальністю.

Завдання 6. Тестові завдання. Рівень І

До якого літературного роду належить переважна більшість творів М. Куліша?A. Лірика;B. драма;C. епос;D. ліро-епос.1. Яку організацію очолював М. Куліш у харківський період свого життя?A. ВАПЛІТЕ;

89

B. «Плуг»;C. Молодняк»;D. ВУСПП2. Укажіть назву першого твору (1924) Миколи Куліша:A. «Комуна в степах»;B. «Мина Мазайло»;C. «Патетична соната»;D. «97».4. Зазначте, з яким театром найтісніше пов’язана діяльність Миколи Куліша — драматурга:A. Київським театром Миколи Садовського;B. «Березолем»;C. Київським театром ім. Івана Франка;D. українським театром корифеїв.5. Які реальні події покладені в основу п’єси «97»?A. Голод 1932 - 1933 рр.;B. голод 20-х років XX ст.;C. події Першої світової війни;D. події революції 1917 р.6. «Міщанство і українізація» — це, за визначенням Миколи Куліша, тема твору:A. «Маклена Граса»;B. «Хулій Хурина»;C. «Мина Мазайло»;D. ««Прощай, село!»;E. «Патетична соната»7. Який з названих творів М. Куліша не можна перекласти іншими мовами?A. «97»;B. «Патетична соната»;C. «Мина Мазайло»;D. «Маклена Граса»;E. «Народний Малахій».8. До якого жанру М. Куліш відніс свій твір «Мина Мазайло»?A. трагікомедія;B. сатирична комедія;C. трагедія;D. філологічний водевіль;E. мелодрама.9. Хто з персонажів п’єси «Мина Мазайло» виступає основним опонентом войовничого міщанства?A. Мина Мазайло;B. Рина;C. Уля;D. Мокій;E. Дядько Тарас.10. Які сюжетні колізії є фіналом п’єси «Мина Мазайло»?A. Уля, покохавши Мокія, вимушена виїхати до Одеси;B. поява у газеті інформації про звільнення Мини з посади «за систематичний і зловмисний опір українізації»;C. нагородження Мини орденом «за систематичну підтримку українізації»;D. нагородження Мини за «за систематичний і зловмисний опір українізації»;

A B C D E F12345

90

E. дискусія між дядьком Тарасом і гостею з Курська.Рівень ІІ

11. Установіть відповідність між реплікою і персонажем п’єси М. Куліша «Мина Мазайло»:

1. «Улю!...Братик мій Мокій збожеволів од A. Мазайлиха; своєї укрмови, ти розумієш? » B. тьотя Мотя;

2. «Мене обдурив: я покохала не Мазайла, C. дядько Тарас; а Мазалова, чом не сказав?» D. Мина Мазало;

3. «Харків» - написано. Тільки що під’їхала E. Рина;до вокзалу, дивлюсь - отаким великими F. Баронова-Козино.літерами: «Харків». Дивлюсь - не «Харьков»,а «Харків». Нащо, питаюсь, ви нам іспортілі город?»

4. «А не забули ще... Пахнет сеном над...»5. «їхня українізація - це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді

знищити разом, щоб і духу не було... Попереджаю!»

Рівень ІІІНапишіть твір на одну з тем. Обсяг – 200-250 слів:1. У чому секрет нетлінного успіху п’єси М. Куліша «Мина Мазайло»?2. Значення п’єси М. Куліша «Мина Мазайло» вчора і сьогодні.3. Художнє втілення проблеми українізації у комедії М. Куліша «Мина

Мазайло». 4. Любов до рідної мови і боротьба за її чистоту у п’єсі М. Куліша «Мина

Мазайло».ПЗ №22. Богдан-Ігор Антонич. “Автопортрет”, “Вишні”, “Зелена євангелія”, “Дороги”, “Різдво”

План1. Основні тенденції розвитку національної літератури поза межами України та в Західній Україні (до 1939 року). 2.Життєвий і творчий шлях Богдана-Ігоря Антонича.3. Художній аналіз поезій Б.-І. Антонича.

Контрольні питання1. Стисло використовуючи хронологічну таблицю, розкажіть про життєвий і творчий шлях Б.-І. Антонича.2. Якби поет жив у наш час, яку б, на вашу думку, мав долю?3. Які причини непорозуміння Антонича з читачами?4. Поясніть естетичні погляди Б.-І. Антонича.5. Хто були літературні вчителі поета?6. Що спільного між Б.-І. Антоничем і П. Тичиною? (Ритмічність мелодики вірша на ґрунті національної традиції. започаткована та, власне, и завершена Павлом Тичиною (як стверджують літературознавці), продовжилася у творчості Антонича, але вже на рівні метафоричних і символічних образів).7. Чи можна назвати метафори в поезіях Б-І. Антонича особливими? Чому? (Яскрава багатошарова метафора потребує від читача значних емоційних та інтелектуальних зусиль, широкої уяви для відповідного їй сприймання).

91

8. Поясніть єднання поганських і християнських мотивів у ліриці Б.-І. Антонича на прикладі вірша «Автопортрет».


Завдання 1. Підготуйте повідомлення, використовуючи поданий нижче матеріал, а також додаткові довідкові джерела.

Західноукраїнська література в 30-ті pp. XX ст. збагатилася багатьма новими іменами. Серед поетів виділялися Роман Купчинський, Олег Бабій, Юргі Шкрумеляк, Микола Матіїв-Мельник, з молодшого покоління — Богдан Кравців, Богдан-Ігор Антонич, Святослав Гординський. Із Західною Україною була тісно пов'яізана творчість емігрантів зі Сходу, які оселилися в Празі, Варшаві і Львові,– Юрія Косача, Олександра Олеся, Олега Ольжича, Євгена Маланюка та ін. Для тогочасного літературного процесу була характерна значна політизація.

Письменники розділилися на три основні групи. Прихильники націоналістичного напряму згуртувалися навколо журналу «Вісник», редагованого Дмитром Донцовим. До них належали Улас Самчук, Оесь Бабій, Юрій Клен, поети — члени так званої квадриги — Євген Маланюк, Олег Ольжич, Олена Теліга, Леонід Мосендз. До групи «пролетарських» письменників, що орієнтувалися на Радянський Союз, уходили Василь Бобинський, Олександр Гаврилюк, Ярослав Галан, Петро Козланюк, Ярослав Кондра, Кузьма Пелехатий, Степан Тудор та ін.

Молоді «пролетарські» письменники об'єдналися в літературно-мистецьку групу «Гроно» й видавали у Львові журнал «Вікна». До них примикала також група «новошляхівців», які гуртувалися навколо журналу «Нові шляхи», редагованого Антоном Крушельницьким. Найбільшим був табір письменників ліберальної орієнтації, до якого Можна віднести Петра Карманського, Юру Шкрумеляка, Богдана-Ігоря Антонича, Осипа Туринського, Ірину Вільде, Богдана Лепкого, Наталену Королеву, Андрія Чайковського, Катрю Гриневичеву та ін. Ліберальних поглядів дотримувалися також письменники старшого покоління — Василь Стефаник, Уляна Кравченко, Марко Черемшина.

Завдання 2. Ознайомтеся з біографією письменника. Складіть таблицю «Основні віхи життя й творчості Богдана-Ігоря Антонича».

5 жовтня 1909 р.— майбутній поет народився на Лемківщині, у селі Новиці Горлйцького повіту, у сім'ї священика Василя Кота; батько змінив прізвище незадовго перед народженням єдиного сина.

1928-1934 pp.— навчання у Львівському університеті. 1931р.— перша збірка «Привітання життя». 1934 р.— збірка «Три перстені», 1936 p.— збірка «Книга Лева». 6 липня 1937 р.— поет раптово помирає.

1938 p.— посмертні книги «Зелена Євангелія» і «Ротації» … тощо.Матеріал для опрацювання.

«То в чому ж безсмертя? — в творіннях духу. Мої пісні — над рікою часу калиновий міст».— Так пише про себе у вірші «Автобіографія» Б.-І. Антонич.

Б.-І. Антонич належав до тих діячів культури, які в основу творчої праці покладали освіту та культуру. І всім своїм життям поет утверджував цей принцип. Завдяки лише одній мистецтвознавчій статті «Національне мистецтво» він став членом АНУМ (Асоціація НезалежнихУкраїнських Митців), яка діяла у Львові й була осередком культурного життя. У статті поет робить висновок, що «мистецтво само по собі є суспільною вартістю, а нація, очевидно,— суспільство; отже, мистецтво само по собі є також і національною вартістю. Митець тоді є національним, коли визнає свою приналежність до даної нації та відчуває співзвучність своєї психіки зі збірною психікою свого народу».

Погодьтеся, дуже серйозно й ґрунтовно для людини, якій ледь за двадцять. Поезія ввійшла в його душу, мабуть, із народженням — світ йому відкрився 5 жовтня 1909 року в с. Новиці Горлицького повіту

92

(тепер Польща) в родині сільського священика Василя Кота, який перед народженням сина прибрав прізвище Антонич. Доглядала, пестила, оповідала казки, вірші, легенди, співала народні пісні сільська дівчина-няня. Хлопець уважно слухав, якщо подобалося, просив повторити. Завчав напам’ять, іноді віршував щось своє, вимислене, спонукане оповідями і підсилене враженнями від великого, неосяжного світу темного лісу і світлої місячної ночі. Грамоти навчався приватно, згодом батьки віддали Богдана до польської гімназії в Сяноці. Вчився він добре, відзначався постійно, ще з першого класу, за успіхи, бо рано припав до книжки. Любив збирати книги — витрачав на них усі гроші, надіслані батьками. Цікавився не лише літературою, мистецтвом, а й технікою, медициною, спортом. Особливо його вабила музика. Навчився грати на скрипці, навіть виступав на концертах. Хоча любив більше слухати, ніж говорити — часто загортав себе в задуму, проте товариство любив, радо спілкувався на різні теми, віддаючи перевагу студентству українського походження. Зі своїм лемківським діалектом Б.-І. Антоничу — студенту Львівського університету відділення слов’янської філології з 1928 pоку — було нелегко зблизитися з радикальними студентами-українцями, бо декотрі, особливо дівчата, за спогадом І. Вільде, «бокували зразу від нього, вважаючи його за поляка, що робиться “приємним” для нас, українок». Та він уперто й послідовно, з особливою жадобою пізнання вивчав українську літературну мову, українську і світову літератури, слов’янські мови, мову англійську, німецьку, іспанську… Виписує незнайомі слова, синоніми, метафори, конспектує праці з історії, літератури, філософії, мистецтва, перекладає і пише вірші…

Праця над словом захоплює юного Антонича. На картки він записує фрази із творів українських письменників, розставляє наголоси, складає словнички болгарської, білоруської, чеської, словацької, російської та давньоруської мов, старанно поглиблює знання польської.

Антонич відвідує гурток студентів-україністів при науковій секції товариства «Прихильники освіти», вступає до товариства «Любителі польської мови». Заглиблений у себе, нерідко замкнутий, наїжачений, гордовитий, самовпевнений і водночас — зніяковіло усміхнений, сором’язливий. Ті, хто із захопленням і подивом читали його перші поезії, що з’являлися в журналах «Вогонь», «Вісник», «Студентський шлях», «Дажбог», «Дзвони», з деяким розчаруванням дивилися на білявого, невисокого на зріст юнака, тисли мляву руку молодого поета, розглядаючи його обважнілу, схильну до товстіння постать, а отже, з драматичним «натяком» на слабосиле серце, велику, з полисінням голову, яку обважнювали масивні рогові окуляри. Невже це той «хлопчина з сонцем на плечах», «п’яний дітвак із сонцем у кишені»? Невже це той, що казав про себе: «Я є рушниця, радістю набита, якою вистрілю на честь життя», «Я не людина, я рослина, а часом я мале лися», «звір’я сумне і кучеряве»? Невже це він написав такі гарячі, гострі, мов промені сонця, рядки:

Я, сонцеві життя продавшиЗа сто червінців божевілля,Захоплений поганин завжди,Поет весняного похмілля?Що ж, важко «накладався» образ чарівника слів і звуків на живу постать Б.-І. Антонича, бо ж Божий

дар поета він носив у собі, у своїй душі, у своєму серці, яке немилосердно вистукувало невблаганний час.Він прислухався до себе, отого внутрішнього, жадібного до пізнання таїни природи і космосу,

неспокійного у своєму бажанні виповідання незбагненної музики, якою звучать поріднені уявою слова-метафори, і чекав, які метафори, які несподіванки вигулькнуть із його неспокійного духовного «задзеркалля».

Цей стан народження ще в напівсонній уяві — на межі сну, ще не пробудженої свідомості та навальної з’яви реальних елементів дійсності, нових образів, ритмів, звуків — Антонич переживав чи не щодня.

«…Мушу признатись, що значна частина моїх, і то бодай найкращих поезій повстала… напів у сні,— розповідав Б.-І. Антонич в редакції журналу “Назустріч” у 1935 pоці.— Найкраща пора писати для мене, це ранній ранок. Напівпробуджений, ще в ліжку складаю вірші. Тоді уява викликує образи небагато ріжні від сонних мрій, тоді маю дослівно враження, мовби мені хтось у сні нашіптував якісь дивні слова. Буджуся вже цілком, одягаюсь і записую якнайскоріше зложені в цей спосіб поезії. Так повсталі вірші здебільше не потребують згодом майже ніяких поправок і змін. Все на своєму місці, нічого не можна переставити».

У Б.-І. Антонича мистецький акт спричинений, інспірований і стимульований чуттєвою інтуїцією, тим, що Паскаль називав «тонким розумом», який здатний вловлювати невловиме, мозаїчне, розкрилене,

93

мерехтливе, те, для словесного вираження якого не вистачає слів. Не випадково Антонич так багато, послідовно і систематично працював над поглибленням української мови, так багато часу приділяв перекладам, так переймався творчістю П. Тичини — прислухався уважним музичним подивом до звучання його ронделів, тріолей, октав «у космічному оркестрі».

Благословенні:матерія і просторінь, число і міра!Благословенні кольори, і тембри, і огонь,огонь, тональність всього світу,огонь і рух, огонь і рух!«Співаючи хвалу надлюдським і рослинним бурям», поет прагне не стільки пізнати, скільки

відтворити, образно виразити язичницький шал народження-вмирання, відродження-згасання всього сущого в природі, яка живе за непізнаними законами («..за законами нам невідомих формул вирують дні й міста, й вирують бормашини»).

Збіркою «Привітання життя» (1931) розпочалися міфопоетичні «прояснення» сутності життя. Проте марно шукати таємну пружину механізму життя, бо ж «його основа є невпійманна». Життя тому таке гарне, звабливе, химерне, дивне, примхливе, що володіє магією вічної таїни. Для молодого Антонича життя гарне «у тій своїй безпанській вередливості, у тій ніким не кермованій химерній грі, у тій необлічальності пригоди, у тій загадочній змінливості, у тій бунчужній зачіпливості, у тій солодкій розкоші небезпеки».

Закінчення університету збіглося в Антонича з видатною подією в його житті — виходом у світ другої збірки «Три перстені». Ця книжка поставила Антонича в перший ряд західноукраїнських письменників. У ній були вже всі малярські відкриття, філософські розгалуження, блискучі мовні перемоги його поезії. Простота «Трьох перстенів» співвідноситься з образною ускладненістю деяких інших його творів, як промінь сонця з променями прожекторів у тумані.

Б.-І. Антонич під час отримання літературної премії Львівського товариства письменників та Журналістів 31 січня 1934 р. за свою збірку «Три перстені» шокував шанувальників поезії несподіваними для них міркуваннями: «Я не мандолініст ніякого гуртка. Не вистукую верблів на барабані дерев'яного пафосу. Знаю добре, що криця й бунтарство, котурни й сурми наших поетів — це здебільше векслі без покриття». Не тільки читачі, а й письменники були збентежені таким відвертим зізнанням, яке йшло врозріз із традиційним уявленням про роль і місце національного митця в культурі бездержавної нації, власне України.

Антонич-прозаїк начебто умліває від розкошування образними порівняннями, які мовби набігають одне на одне, нарощуючи темп оповіді і водночас демонструючи марність вираження повноти настрою, відчуття митця, невтомної спраги нового слова, нового образу. (За М. Жулинським)

Життя відміряло Б.-І. Антоничу всього 28 років (помер 1937 року від запалення легенів). Але яскрава зоря його творчості не втомлюється вабити нові й нові покоління, відкривати красу поетичного слова й самого буття у всіх його виявах.

Завдання 3. Виразно прочитайте вірш «Автопортрет» і виконайте його ідейно-художній аналіз. Матеріал для опрацювання.

«Автопортрет» за жанром — медитація. Митець міркує над своїми пракоренями. Цей вірш за обсягом невеликий — усього дві строфи, проте вислов-лені в ньому думки важливі для розуміння світоглядних та естетичних засад творчості Б.-І. Антонича. Як відомо, поет народився на Лемківщині — у самобутньому незвичайному краї, природа, звичаї та обряди, пісні якого не могли не вплинути на обдарованого юнака, його творчу уяву. За визначенням поета, це земля, у якій дивовижно переплелися залишки язичницьких вірувань, давнини й незбагненно-чарівний світ природи. У перших рядках вірша якраз і звучить мотив захоплення людини красою природи: «...невже ж тобою не п'яніти?».

Наступна строфа —про те, що він — людина, для якої Богом є природа. Ця думка підсилюється самовизначенням автора: « ...я — закоханий в житті поганин».

94

Язичництво поета не тільки зумовлене суб'єктивними уподобаннями митця, а й прагненням висвітлити свій ідеал, свій духовний вимір, намалювати ситуацію, схожу на первісну, справжню, освітивши її своїми думками й почуттями. Таким було його естетичне бачення й розуміння світу й людини. В основі Антоничевого світовідчуття лежить та картина світобудови, у якій є місце й еллінському відчуттю буття як гармонії, і первісне, язичницьке бачення світу, і духовно-активне його освоєння, невіддільне від розумного про-никнення в йогр таємниці. Прикметно, що як епіграф до поезії «Автопортрет» узяті рядки з поезії «Автобіографія» (з книжки «Привітання життя»).

Міфологізм — спосіб поетичної реалізації міфу у творах оригінальної літератури. Значення міфу в літературному творі не тотожне його семантиці в першозразку й залежить від культури епохи, задуму письменника, жанру твору. Відображення в літературному творі давніх міфологічних уявлень часто опосередковане через трансформовані форми поетичного переосмислення, зокрема через символ.

Асоціативність — певна суміжність, можливо навіть паралельність існуючих у цій суміжності явищ і предметів, здатних утворити зв'язок між собою. У своїй генетичній основі зародження художній образ утворюється саме за законом асоціативності. Певний асоціативний ряд утворює цілісну систему знаків, здатних нести в собі узагальнюючі властивості, відновлення в пам'яті образу за законом асоціативної суміжності, уподібнення, контрасту.

Завдання 4. Виразно прочитайте вірш «Зелене Євангеліє» та виконайте його ідейно-художній аналіз.

Мотив незнйщенноеті матерії переходить з «Книги Лева» в «Зелену Євангелію», книжку, суцільно підкорену ідеї пантеїстичного тлумачення при-роди. Ніщо тут не було щасливою випадковістю. Книжка була відредагована поетом, і деякі вірші її публікувалися за його життя в пресі. Захищаючи їх від «обурених» читачів, він писав: «Антонич — така сама частина природи, як трава, вільхи, зозулі, лисиці тощо. Частина, органічно зв'язана з загальним біологічним ростом». Але ці слова можуть бути першок» нотою в багатій поліфонії філософської творчості поета як величавої пісні про вищі істини людини й природи.

Поезія Антонича — це розпізнавання активного й «потойбічного» буття людини через її перетворення в рослину і, таким чином, включення її життєвих сил у сили насіння, пилка, блідого кільчика, не скореного асфальтами й плитами залізобетону зародка майбутнього дерева.

Чому Антонич так часто й так пристрасно «вивчає» взаємини людини й рослини? Справа, здається, у тому, що рослина має недосяжну вірність місцеві народження, дитячу безвідповідальність за своє життя, мінливу зовнішність і вищий смак у створенні своєї індивідуальності. У рослин немає звірячої брутальності й хитрості при відстоюванні своїх прав на життя, зате вони мають мовчазну терпеливість і загадкову витривалість у лютих не сприятливих для життя місцинах. Та найважливіше — це їхня краса, така відмінна від краси людини як тваринної істоти, і божевільна щедрота та безкорисливість, ніби розрахована на людський пожиток, на допомогу людині. Усе це будить захват поетичної уяви. У віршах книги поет робить глибокі філософські висновки — усе мусить падати, гнити, нищитися, ставати лоном для нового. І ці закони однакові для всіх, хто населяє землю. «Дерево музики» – так можна назвати кожен вірш збірки. Так спів не тільки переходить у повінь, не лише у квітковий пил, але обертається і в запах, і окріп мелодії. Збірка переповнена зоровими й слуховими образами, які надають їй оригінальності.

95

Завдання 5. Виразно прочитайте вірш «Вишні» та виконайте його ідейно-художній аналіз.

Свідомість автора поезії «Вишні» сягає глибин часових шарів, доходить до коренів вірувань і появи міфів. Естетично митець орієнтується на психологічне перевтілення, уособлення, уподібнення ліричного героя явищам природи. Тоді світ людини і світ природи зливаються, міф пояснює сьогодення. Між Б.-І. Антоничем та читачами його поезій часто виникали непорозуміння. Виховані на сприйнятті класичного вірша описового характеру з обов'язковими формальними атрибутами (строфа, рима, розмір тощо), на народницькому його тлумаченні як естетизованої ілюстрації певної ідеї, як виконавця виховної чи пізнавальної ролі за рахунок художньої, вони не могли сприйняти Антоничевої лірики. Те, іцо достеменне мистецтво живе передовсім за законами краси, що воно витворює нову естетичну дійсність, рівновелику будь-якій іншій, для них не було визначальним. Тому поетичні тексти Б.-І. Антонича не знаходили належного прочитання.

Зокрема, певне утруднення викликали колоритні метафори вірша «Вишні»: Антонич був хрущем і жив колись на вишнях, на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко. Насправді нічого «незрозумілого» тут не спостерігалося. Поет, хоч як це звучало парадоксально, виявився прихильником літературної традиції, але забутої, занедбаної, вилученої зі свідомості не лише широкого читацького загалу, а й митців. Мовиться про вживання імені чи прізвища певного автора в написаному ним творі. Поет керувався іншими настановами. Він уважав себе рівновеликим будь-якій істоті чи рослині, був позбавлений амбітних уявлень про людину як «царя природи». І все ж невипадкове його «перевтілення» в «хруща», адже йдеться про входження у всесвіт Шевченківської лірики, у якій Б.-І. Антонич; посідає скромне місце, уособлюючись в образі хруща (пригадаймо відомий вірш «Садок вишневий коло хати, Хрущі над вишнями гудуть»). Поет чітко вказує на джерела своєї творчості, тому завжди «цвітуть натхненні вишні, кучеряво й п'янко».

Вишня — символічне для українців дерево. Про нього складено багато пісень, балад, на його гілочках ворожили: ставили гілочку взимку в хаті й чекали, щоб зацвіла, пророкуючи дівчині швидке щасливе заміжжя, а родині — врожай та добробут. Вишневий сад — це й окраса сільського подвір’я, й ознака заможності, потягу господарів до краси.

Віршовий розмір: шестистопний ямб з допоміжною стопою пірихієм. Вірш написано 16 квітня 1935 р.

Завдання 6. Опрацюйте таблицю.Заповніть таблицю, виписавши образи поезії, пояснивши їхнє значення та визначивши художні засоби їх творення.

Образ и поезії «Вишні»Образ Значення Художній засіб

Антонич —хрущ

Ліричний герой відчуває себе скромним малим створінням, невіддільним від природи, яку оспівав Шевченко. Підкреслюєтьсяспадкоємність поколінь

Метаморфози

Україна Пряме значення, рідний край, у який разом з автором залюблений ліричний герой

Епітети, інверсія, поетичне звертання

Вишні Символічне значення рідного дому, краю, батьківщини, природи;

Символ, епітети,інверсія, метафора

96

образ має життєрадісний, життєстверджуючий пафос

Завдання 7. Виразно прочитайте поезію «Різдво» та вивчіть її напам’ять. Знайдіть у поезії риси двовір’я.

Б.-І. Антонич не погоджувався, коли його називали «безрозсудним поганином самого почування», адже він не вдавався до «оязичення християнства» чи — навпаки. Часто в одному творі з'являлися мотиви двох вір, як у вірші «Різдво», де сюжет християнської містери, тонко помережаний язичницькими елементами, розгортався в українському середовищі.

Волхви уподібнювалися до лемків: «Прийшли лемки у крисанях і принесли місяць круглий», тобто хліб. Справді, на Різдво лемки з хлібом й свяченою водою обходять обійстя й освячують його. Згаданий тут символ місяця пов'язувався здавен із дохристиянським святом Різдва. До речі, язичницький місячний знак — «золотий горіх» опинився в долоні Матері Божої, утаємниченої в долю її небуденного Сина. Вона знає його трагічне майбутнє, але нічого вдіяти не може, покладаючись у всьому на Господнє провидіння.

Те, що Біблійну легенду про народження Христа Б.-І. Антонич розкрив по-своєму, не треба розуміти, як святотатство, це відчуття близькості своєї до Сина Божого, єдності з тим, хто взяв на себе гріхи людства й постраждав за нього.

Християнство Язичництво— Біблійна легенда про народження Христа в печері.— Народження Сина Божого привітали волхви, пастухи, принесли подарунки

— Бог народився на санях в лемківському містечку.— Лемки в крисанях принесли місяць круглий.— У долоні Матері Божої — місяць — золотий горіх(язичницький місячний знак)

Завдання 8. Виконайте тестове завдання.

1. Б.-І. Антонич народився А Гуцулыцина Б Лемківщина

В Покуття Г Волинь

2. Перша збірка Б.-І. Антонича А «Три перстені» Б «Книга Лева»

В «Привітання життя» Г «Зелена Євангелія»

3. Цикл «Бронзові м'язи», присвячений рідкісній в українській літературі спортивній темі, є в збірці Б.-І. Антонича А «Привітання життя» Б «Три перстені»

В «Ротації»Г «Книга Лева»

4. На збірці Б.-І. Антонича «Ротації» позначилися естетичні засади літературної течії А неоромантизмуБ сюрреалізму

В футуризму Г символізму

5. Словами «Мої пісні — над рікою часу калиновий міст, я закоханий в житті поганин» закінчується поезія Б.-І. Антонича А «Автобіографія» Б «Привітання життя»

В «Автопортрет» Г «Село»

97

6. Соціальні мотиви найвиразніше звучать у збірці Б.-І. Антонича А «Три перстені» Б «Ротації»

В «Привітання життя» Г «Книга Лева»

7. Збірка «Три перстені» була написана А 1934 р.Б 1933 р.

В 1932 р. Г 1935 p.

8. Поетичну закоханість у світ Я, сонцеві життя продавши За сто червінців божевілля захоплений поганин завжди, поет весняного похмілля виражає ліричний герой із твору Б.-І. Антонича

А «Молитва до зір» Б «Заспів»

В «Автобіографія» Г «Автопортрет»

9. Рядки: «Антонич був хрущем і жив колись на вишнях, на вишнях тих, іцо їх оспівував Шевченко» з поезії А «Автобіографія», В «Вишні»

В «Автопортрет» Г «Село»

10. В уривку з поезії Б.-І. Антонича «Закінчуючи» Хто ж потребує слів твоїх? Чи той, що важить хліб і сіль, чи той, що відсотки рахує, чи той, що у безсонну ніч бунтарські зазиви друкує, чи той, кого гарячка палить із голоду запеклий вже, чи той, що чорні тюрми валить, чи той, що тюрми береже? ужито

А анафору й риторичне запитання Б епіфору

В риторичний окликГ паралелізм

11. Поезії «Пісня про вічну молодість», «Зриви йкрила», «Пісня мандрівника», «Романтизм», «Молодий поет» із збірки А «Три перстені» Б «Книга Лева»

В «Привітання життя» Г «Зелена Євангелія»

12. У кожному рядку чотиривірша з поезії Б.-І. Антонича «Запрошення» Вже спалюється день на вугіль ночі, росою вечір трави з попелу полоще, і ляк, мов свердел, твоє серце точить, і місяць тіні згублені полошить... повторюється троп

А порівняння Б метафора

В метонімія Г гіпербола

98

ПЗ №23. Осип Турянський. Загальний огляд творчостіПлан

1. Читання віршів Б.-І. Антонича напам'ять. 2.Ознайомлення із життєвим і творчим шляхом О. Турянського.3. Ідейно-художній аналіз повісті «Поза межами болю».

Контрольні питання1. Чому автор вирішив написати про своїх загиблих товаришів? 2. Як визначив жанр свого твору О. Туринський? 3. Перелічіть друзів у нещасті. Зачитайте, як у передньому слові автор зазначає, що вони стали жертвою злочину. 4. Чому люди були приречені на смерть? Щоб вижили інші... Хто повинен був померти? Як визначити найслабшого? Яка одна-єдина думка була під час руху в кожного з чоловіків? 5. Що допомогло вижити героєві-оповідачеві? 6. Хто як себе поводив під час танцю? 7. Найслабшим виявився Бонні. Назвіть його останнє прохання. Що зробили з одягом Бонні? 8. Що засуджує письменник у своєму творі?


Завдання 1. Підготуйте повідомлення про життєвий і творчий шлях Осипа Турянського.

Майбутній письменник народився в с. Оглядів Радехівського району на Львівщині в селянській сім'ї. Був найстаршим серед восьми дітей. За допомогою сільського вчителя вступив до Львівської української гімназії, потім закінчив філософський факультет Віденського університету. Там же захистив докторську дисертацію. Перші оповідання були опубліковані 1908 р.

З 1910 р. Осип Туринський викладає українську мову та літературу в Перемишльнській гімназії. Восени 1914 р., учителя української мови та літератури Перемишльської гімназії, випускника філософського факультету Віденського університету, мобілізовано до війська та відправлено на сербсько-австрійський фронт, де О. Туринський потрапляє в полон. Він один з 60 тисяч австрійських полонених, яких відступаючі напівживі серби етапують засніженими горами, й один з небагатьох, кому пощастило вижити. Пережите в таборі для інтернованих на італійському острові Ельбі письменник відтворив у повісті поемі «Поза межами болю». Після повернення з Італії до Австрії О. Туринський викладає право у Віденському університеті, потім працює в Галичині, займається видавничою та педагогічною діяльністю.

Недаремно Осип Туринський повернувся з війни «диваком», що розгублено й непевно почувався в постапокаліптичному світі («болото,— як він висловлювався,— здорове для легенів, але вбивче для душі»). Коли 1921 р. у Відні нарешті вийшла друком його книжка, «невдячний» Туринський влаштував видавцеві скандал через те (а сприймалося як «лише через те»), що той на обкладинці (в якій, за визнанням тогочасного критика, не було «ні сліду якоїсь буденної журналістичної тенденції») вмістив рекламу модної кравецької фірми. Свідок того, як вимерзали інші люди трагічно без шкірі,

99

сприймав цілком узвичаєну суспільством комерціалізацію як цинічне блюзнірство. Підірване сербським полоном здоров'я швидко тануло, і 1933 р. письменника не стало. Тільки через п'ятдесят років його ім'я та літературна праця були гідно пошановані.

Завдання 2. Складіть «сюжетний ланцюжок», перекажіть ключові епізоди твору.

«Я й мої товариші впали жертвою жахливого злочину. Це був злочин, якого люди і природа допустилися на нас і який і нас приневолив стати злочинцями супроти духа людства. І судилося нам пройти за життя пекло, яке кинуло нас поза межі людського болю — у країну божевілля і смерті».

Автор вирішив написати про своїх загиблих товаришів, тіні яких йому з’являються у сні і наяву. Це буде їм жалобним вінком, а спільні муки хай «падуть прокльоном на старий світ, який ще досі тоне в морі крові й нікчемності».

«Хай ясна ідея… веде… все вище й вище на сонячний шлях волі і щастя великого українського народу й до вселюдського братства й любові. І коли наша боротьба за волю така важка і кривава, то не падаймо ні на хвилю в темряву розпуки, бо

Через сльози і терпінняШлях веде до просвітління:Хто боровся, скутий тьмою,Тому сонце — мрія мрій».Штранцінгер, який просувався зі своїми шістьма товаришами, раптом зупинився. Він був сліпий, і

скрипка — те єдине, що лишила йому воєнна доля. Іти більше не міг, сказав, що залишиться тут. Товариші сказали, що залишаться з ним. Підійшов старий серб-охоронець, націлився на Сабо. Той ударив його палицею по голові. У сумці в стражника були патрони, але ні крихітки їстівного. Навколо були засніжені гори, урвища й безодні, скрізь чигала смерть. Ніде й сліду людей. Якщо й зустрінуть хату албанця, то й там їх чигає куля. Втома тягне всіх додолу, але сідати не можна — замерзнеш одразу. Тільки наче з-поза сумерків, з безкраїх засвітів, із-за океану ніжно тихенько щось гомонить: «Тату, тату!» Син. Треба вогню, без нього загинуть. Знайшли якийсь корч, відірвали від нього, що могли, але мокрі гілочки не загорялися. Книжки Шекспіра, Ґете, Канта спалили ще три дні тому. Кожен відірвав від себе шмат сухого одягу, але й це не допомогло. Потрібний був цілий одяг. Значить, хтось заради загального добра мусив померти. Але всі хотіли жити. Тоді вирішили, що помре найслабший.

Вони будуть скакати, танцювати навколо того корча, поки хтось не впаде. «Без найменшої тіні спротиву почали скакати людські скелети, замерзлі з морозу, смертельно вичерпані голодом, бігати і скакати довкола корча. Лиш одна думка вводила в рух їх закостенілі ноги: “Скачи, скачи і витримай… а то, може, твої власні товариші тебе доб’ють!” Почався дикий танець. Героєві-оповідачеві хотілося впасти, скочити в безодню, але слабенькі ручки сина, які він ніби відчував на шиї, тримали його.

Добровський сміявся й показував елегантні фігури танцю, бо був колись балетмейстером. Сказав, щоб товариші уявили собі, що танцюють на балу з прекрасними дамами, котрим говорять компліменти, яких цілують.

Один упав знесилений, але зараз же підхопився, як м’ячик, боячись виявитися найслабшим. Бояні заплакав і став кликати маму. Добровський розмовляв з коханою жінкою, говорячи, щоб не лякалася його теперішнього вигляду. «Адже ви знаєте, звідкіля у мене мертвецькі руки і щоки? З грому гармат, із тяжких ран душі і тіла, з голоду й розпуки вони. З геройської боротьби за ваші товстенькі щоки й руки, за ваші золоті намиста й жемчуги.

Та коли я гинув серед куль у ямі, вам не стало терпцю ждати на мене». Тепер він уже не плаче, як тоді, лише сміється. Бояні не міг більше скакати, хотів кинутися в прірву, але йому не дали. Він подивився на кожного з товаришів і закликав маму на порятунок. Сабо глянув на нього й сказав співчутливо, що й він людина, хай той не думає погано про нього. Бояні всміхнувся, попросив передати якісь гарні слова його мамі й заспокоїти її, що помер він у теплій хаті на м’якій постелі.

Товариші стягли з трупа вбрання і розпалили вогонь. «Важке мовчання перебив Добровський: “Оце має бути людська доля! Вродилася людина, плакала, сміялася, співала, навчилася ходити і причимчикувала, сердешна, аж сюди, щоби після найстрашніших мук покластися тут, у тій проклятій льодовій пустині на спочинок”.

— Прокляте те життя, в котрому слабший мусить згинути, щоб дужчий міг жити».

Завдання 3. Визначте тему твору та порушені в ньому проблеми.Орієнтовна відповідь

Теми:

100

— показ антигуманності війни;— розкриття ролі чинників, що підтримують волю людини до життя;— зображення психологічного стану душі людини, що потрапила в межову, екстремальну ситуацію;— аналіз ціннісних орієнтирів людини.

Проблеми:— війни і миру;— волі людини та біологічних інстинктів;— життя і смерті;— гуманізму та жорстокості;— загальнолюдських цінностей та ідеалів.

Завдання 4. Письмова робота за картками.Картка №1 Поясніть, з якою метою О. Туринський дав два заголовки твору: «Картина з

безодні» й «Поза межами болю»? (Орієнтовна відповідь. Якщо «Поза межами болю» вказує на безграничне буття героїв, їхню тимчасову й просторову сутність, то «Картина з безодні», будучи пов'язана із конкретним місцем і часом події, відображає ізольований світ людини).

Картка № 2 Поясніть структурні особливості ліричного суб'єкта, що виражаються у

співвідношенні: автор — оповідач — герой. (Орієнтовна відповідь, О. Турянський є водночас автором «Поза межами болю», оповідачем і героєм, виступаючи під прізвищем Оглядівський (мабуть, у твореного від назви його рідного села Оглядів), що у подальшій творчості письменника стане одним із його літературних псевдонімів. Така жанрова модель триєдиного образу митця притаманна поемі в прозі й характеризується рівновагою між реальним середовищем й алегоричним вимислом).

Завдання 5. Творча робота. Орієнтуючись на текст, складіть усну розповідь про роль жінки, сім'ї в долі кожного з персонажів. Доведіть, що жіночий образ є символом життя.

Орієнтовна відповідь. Успішне чи невдале створення сім'ї в житті героїв є мірилом їх власної долі. Дружини Добровського й Пшилуського — повії. У Штранцінґера дівчина наклала на себе руки. Сабо нікого не має. Про сімейне життя Бонні та Ніколича не згадується. Лише в Оглядівського щасливо склалося власне подружжя. До речі, про зовнішність жінки оповідача у творі не згадується жодним словом. Цікаво, що герой стільки марить своєю сім'єю, дружиною, але не описав кольору очей, волосся чи ще чогось, що є звичайною, навіть обов'язковою річчю для закоханої людини. Такий підхід до образу дає підстави вважати цей факт однією зі специфічних рис його символізування, що містить у собі психоаналітичну основу. Автор, захоплюючись ідеєю матері з дитиною як продовження, наче забув, що в його дружини є щось жіноче, інтимне. На перший погляд ідея такого роду здається ледь не нав'язливою догмою, що порушує природне взаємопочуття людей. Але в художній інтерпретації образ виконує своє символічне призначення. Під час «танцю смерті» авторові замість куща ввижається мати з дитиною: марення, що спричинило до його загадкового виживання. Тому надія героїв на виживання пов'язана із любов'ю до жінки.

Завдання 6. Самостійна робота за варінтами 1 варіант. Пояснити роль пейзажу у творі (на прикладах). 2 варіант. Пояснити роль тропів у творі (на прикладах

101

Завдання 7. Чи можна щодо ідей твору О. Турянського провести певні аналогії із сучасним життям?

ПЗ №24. Осип Турянський. «Поза межами болю». ТестуванняВаріант ІРівень І

Визначте правильне твердження.

1. У час свого розквіту театр «Березіль» налічував ... акторських студій А Шість Б Сім

В Вісім Г Десять

2. Національно-визвольний рух в Україні часів революційного перевороту та його результати показано у творі Ю. Яновського А «Майстер корабля» Б «Вершники»

В «Чотири шаблі» Г «Жива вода»

3. «Шість прикмет має людина: трьома вона подібна на тварину, а трьома на янгола...» є епіграфом найвідомішого твору В. Підмогильного: А «Остап Шаптало» Б «Невеличка драма»

В «В епідемічному бараці» Г «Місто»

4. «Королем українського тиражу» сучасники називають А В. Підмогильного Б Остапа Вишню

В Б.-І. Антонича Г О. Туринського

5. Таврійське містечко Олешки посідає особливе місце в літературному розвитку А В. Підмогильного Б Ю. Яновського

В Отапа Вишні Г М. Куліша

6. Прозовим твором Б.-І.Антонича є А «Зелена євангелія» Б «Книга Лева»

В «Привітання життя» Г «Три мандоліни»

Рівень IIДайте розгорнуту відповідь. 1. Розкрийте особливості розвитку драматургії й театру 1920-х pp. 2. Порівняйте мисливські усмішки з пейзажними описами в інших творах (за вибором). 3. Висловіть власну думку про вартість мистецтва, грошей, почуттів людини (за твором «Поза межами болю» О. Туринського).

Рівень IIIНапишіть твір-мініатюру за однією з тем:

• «Природа в новелах «Подвійне коло» й «Шаланда в морі» Ю. Яновського»; • «Ліризм «Мисливських усмішок» Остапа Вишні»; «Над чим сміється М. Куліш у комедії «Мина Мазайло».

Варіант 2Рівень I

Визначте правильне твердження. 1. Тема «Трьох синів» П. Тичини й «Матері» М. Хвильового — тема згуби матері, роду, нації постає у творі Ю. Яновського А «Майстер корабля» Б «Подвійне коло»

102

В «Чотири шаблі» Г «Жива вода» 2. «Він був яскравою творчою індивідуальністю... Він знав людську силу, велич її розуму, її здібності, але також усвідомлював усі її слабкості...»,— так писав ще в 50-х pp. XX ст. Г. Костиш у діаспорі про А Ю. Яновського Б Остапа Вишню

В В. Підмогильного Г М. Куліша

3. Однією з найдотепніших усмішок Остапа Вишні, присвяченої М. Рильському, є А «Як засмажити коропа»Б «Як варити і їсти суп із дикої качки» В «Дика гуска» Г «Дикий кабан, або вепр» 4. Органічний зв'язок п'єс «97» та «Комуна в степах» М, Куліша особливо відчутний з творчістю А М. Старицького Б І. Карпенка-Карого

В О. Олеся Г В. Винниченка

5. «Учнівською» першою збіркою Б.-І. Антонича вважають А «Три перстені» Б «Зриви і крила»

В «Вітражі й пейзажі» Г «Привітання життя»

6. 31 березня 1922 р. прийнято вважати датою народження А Наддніпрянського українського професійного театру Б Українського етнографічно-побутового театру В Харківського театру імені І. Франка Г Театру «Березіль»

Рівень IIДайте розгорнуту відповідь. 1. Охарактеризуйте маргінальний образ українського інтелігента. 2. Висвітліть актуальність проблем, порушених У п' єсах М, Куліша. 3. Поясніть роль народнопісенних тропів у «Вишнях», специфіку пейзажів, символіку образів «Дороги» (за творчістю Б.-І. Антонича).

Рівень IIIНапишіть твір-мініатюру за однією з тем: «Ідейний смисл назви новели «Подвійне коло» Ю. Яновського»; «Поза межами болю» — трагічне пророцтво про загибель інтелігентної чуттєвості»

(О. Турянський); «Поетика міфу на зламі світів» (за творчістю Б.-І. Антонича).

ПЗ №25. “Празька поетична школа” української поезії та її представники

План1. Історія «Празької поетичної школи». 2. Творчість видатних представників «Празької школи». 3. Життєвий і творчий шлях Є. Маланюка.

Контрольні питання1. Які історичні обставини вплинули на формування «Празької школи»?2. На яких естетичних засадах була сформована поетична творчість поетів представників «Празької школи»?3. Кого з українських письменників, які жили в еміграції ви знаєте? 4. Окресліть джерела й тематичне коло лірики Юрія Дарагана. 5.Висвітліть основні віхи життя Олега Ольжича. Визначте провідні риси його лірики.6. Схарактеризуйте самобутність ліричної героїні Оксани Лятуринської.7. Окресліть історіософічні мотиви поетів –«пражана».


Завдання 1. Складіть есе «Мої думки та почуття при прочитанні поеми в прозі О. Турянського “Поза межами болю”».

Завдання 2. Законспектуйте статтю, в якій висвітлюється історія «Празької поетичної школи»

«Нашого цвіту — по всьому світу»,— говорить народне прислів’я. І це справді так. З різних причин і різними способами доля закидала українців далеко за межі рідного краю. Та закладена в генах любов до батьківщини не зникала, будила почуття патріотизму, прагнення прислужитися народові своїм талановитим художнім словом.

Потужна енергія «розстріляного відродження» виявилася незнищенною. Водночас існувало ще одне відгалуження української літератури на теренах еміграції — «Празька школа». До неї входили Ю. Дараган, Є. Маланюк, О. Ольжич, Л. Мосендз, О. Теліга, Н. Лівицька-Холодна, О. Лятуринська, О. Стефанович та ін. Вона не мала ні статуту, ні членства, ні структури, як, скажімо, «Гарт» чи ВАПЛіте. Чимало її представників жило не тільки в Празі, а й у Варшаві, Львові, Мюнстері та інших містах Європи. Основу «Празької школи»

складали вчорашні учасники визвольних, нещасливих для України, змагань 1917–1921 pоків, інтерновані в табори, зокрема на землях Польщі. Тут, поблизу м. Каліш, було зроблено спробу об’єднати творчу енергію погромленого українства на основі художньої літератури. У травні 1922 року гурток таборових письменників (Ю. Дараган, М. Селегій та ін.) провів організаційні збори і разом із літературно-мистецьким товариством «Вінок» прийняв програму журналу «Веселка» (1922–1923). На цій базі виникло й однойменне літературне угруповання, де виразно окреслювалися постаті Ю. Дарагана та Є. Маланюка.

Після того як Польща почала надто неприязно ставитися до українців, більша їх частина подалася до Чехословаччини. Адже тут, у Празі, діяв Український вільний університет при Карловім університеті, Український педагогічний інститут ім. М. Драгоманова, у Подєбрадах — Українська господарська академія та ін. У цих закладах навчалися Є. Маланюк, Н. Лівицька-Холодна, Ю. Дараган, О. Теліга, О. Ольжич, О. Лятуринська та ін. То було покоління, що складало досить сильний інтелектуальний пласт української еміграції, впливало на перебіг та кристалізацію національного руху. То були свідомі сили, які сприйняли поразку національної революції 1917 року як національну ганьбу, але не впали в розпач на противагу старшому поколінню (О. Олесь, М. Вороний, В. Самійленко та ін.). З’явилися «нові характери, виповнені напругою вольових імперативів. Вони формувалися на межі українського та європейського світів, пронизуваною потужними вітрами західної культури та стимульованою ними історичною пам’яттю рідного народу.

На підставі цього й виникла їхня історіософічна (тобто, позначена мудрістю історії) лірика. І хоча для Європи вона лишилася непоміченою, в контексті української літератури окреслилась як яскраве художнє явище. Це явище дещо відмінне від галицького письменства, яке переживало тоді кризу символістського світобачення, начебто долало вплив стрілецьких мотивів (мова йде про пісні українських січових стрільців).

Протистояла «Празька школа» і творчості об’єднання «пролетарських» письменників «Горно» (В. Бобинський, А. Іванчук, С. Тудор, Антоніна Матулівна та ін.).

«Празька школа», збагачена здобутками наддніпрянської лірики, за спостереженнями Б.-І. Антонича, «вражала своєю цілісністю». Вона переймалася не лише «тугою за втраченою батьківщиною», а й «розлитим широкою рікою історизмом». Її творчі пошуки позначались і на західноукраїнській ліриці, зокрема Б.-І. Антонича, Б. Кравціва, С. Гординського та ін. Від сучасників не приховалося й те, що «пражани» зазнавали впливу Д. Донцова, ідеолога українського націоналізму, який надавав їм змогу друкуватися на сторінках свого журналу «Літературно-науковий вісник» (1922–1933), a з 1933 року — «Вісник».

Д. Донцов закликав, на противагу естетиці «жалібників», тобто традиційній українській літературі, зосередженій на оплакуванні безталанної сирітської долі, до романтичного пориву в «моря безкраї», де панують «риск, боротьба, упоєння нею». Водночас він трактував митця невідповідно до природи його таланту. Є. Маланюк ще під час періоду «Веселки» намагався послідовно відмежовувати художню літературу від некоректних спроб підпорядкування її позахудожніми ідеологічними силами. Він виступав протии приниження ролі митця, мислення якого відбувається «на його власній, єдиному йому відомій мові», до рівня виконавця службової повинності.

«Пражани» витворили довкола себе потужні силові поля «аристократизму духу», стали осередком формування нового типу українця, який зумів інтелектуалізувати чуттєву стихію української ментальності, дисциплінував її, ввів у тверді береги перспективної форми, наддав українському рухові чіткого спрямування. Митці працювали в різних стилях. Так, О. Теліга тяжіла до чітко вираженого неоромантизму, О. Стефанович та Ю. Клен — до необароко. Ю. Клен поєднував у своїйпоезії риси «неокласики», неоромантизму та експресіонізму. У «празькій школі» спостерігається органічний синтез переосмисленої традиції та критично поцінованого новаторства, зокрема модернізму. Не виключалися, навіть певні здобутки авангардизму, хоч його нігілістичні настанови засуджувалися.

Першими ластівками на небосхилі «Празької школи» були збірки Галі Мазуренко «Акварелі» та Ю. Дарагана «Сагайдак», що з’явилися 1925 року. Якщо книжечка Галі Мазуренко, позначена безпосередністю переживань, не вплинула на творчість «пражан», то дебют Ю. Дарагана сприймався їхнім заспівом. Його збірка під символічною назвою «Сагайдак» містила, як зауважив Б.-І. Антонич, «всі елементи, які згодом розвиватиме решта поетів еміграції: яскравий історизм, варяги, дикий степ, сонячний Дажбог, настрої вигнанця». Дараганівська лірика відновлювала героїчний епос (билини, думи, історичні пісні тощо) києво-руських та козацьких часів.

Найяскравіші історіософічні осяяння — у творчості О. Стефановича, автора самобутніх збірок «Поезії» (1927), «Stethanos І» (1938) та ін. У своєму доробку він заглиблювався в осмислення історичної долі України, де перехрещувалися язичницьке та християнське світобачення. Це справді дивно, адже поет постійно мешкав у містах, не помічаючи їх. Намагання вийти за межі видимої буденності, зосередитись у надреальному світі осучасненої минувшини та природи зумовлювали естетичну ненормативність його лірики, інтерес до винахідливого віршованого звукопису та ритмомелодики, несподіваного словотворення на основі архаїчного словника. Недарма в його доробку трапляються вірші з органічним відтворенням колориту києво-руського мовлення, приміром, «З літопису».

Вміння поєднувати суворість історичного мислення з «амазонською» ніжністю жінки-войовниці притаманне О. Лятуринській (збірки «Гусла», 1938; «Княжа емаль», 1941). Її занурення в праукраїнську добу сталося невимушено. Поетесі пощастило уникнути стилізації. Вона писала вірші так, немовби княгиня

Ольга чи Ярославна. Для О. Лятуринської неначе не існувало часових меж, оскільки історична протяжність «стискалася» в одній точці ліричного сюжету. Це ж стосується і Наталі Лівицької-Холодної, яка вразила своїх сучасників «міццю почувань» (Є. Пеленський), що виповнювали її першу збірку «Вогонь і попіл» (1933). У ній постав образ волелюбної степовички, «сотниківни» в червонім намисті, здатної боротися за своє щастя.

Історіософічні мотиви є центральними і для О. Ольжича, синауславленого українського лірика О. Олеся. Археолог за фахом, він заглиблювався в праісторичну добу (збірка «Рінь», 1935). Одночасно О. Ольжич звертався до виру буремної сучасності, яку називав так: «доба жорстока, як вовчиця». Знаходив героїчні риси у поколінні міжвоєнного двадцятиліття (збірка «Вежі», 1940). Тут, зокрема в циклі «Незнаному Воякові», формулювалися вольові вимоги національно свідомого українства: «Державу не твориться в будучині, Державу будується нині»; «Захочеш і будеш. В людині, затям, Лежить невідгадана сила» та ін.

В єдиній поетичній збірці Ю. Клена «Каравели» (1944) постала Україна в широкій історичній протяжності — від Київської Русі до періоду більшовицьких експериментів над нею. У своїй ліриці поет поєднував мотиви західноєвропейської лицарської романтики, античної героїки, української барокової та «неокласичної» культури. Він сприймався ніби живим мостом між київською «неокласикою» та «празькою школою», між якими виявилося чимало спільних рис. Найвагомішою у доробку Ю. Клена вважається незакінчена епопея «Попіл імперій» (1943–1947) — художній документ високого гуманізму, в якому з переконливою силою розкрито природу однаково антилюдських тоталітарних систем — більшовицької та нацистської, вказано на їхню спільну, небезпечну для світу суть, завбачено неминучість краху імперій зла, на уламках яких має виникнути, відродитися, як фенікс із попелу, нова Україна. Поет затаврував тоталітаризм надзвичайно виразно:

Страшні, нечувані ще гаслашпурляє він, мов кості псам,і за майбутній сир у маслікупує душ дешевий крам. (О. Теліга)Поезія «Празької школи» характерна тим, що в її текстах віднайшов своє випробування вольовий тип

українця, котрий невдовзі утверджувався в житті, яке потребувало «трагічних оптимістів». Гаряче дихання драматичної дійсності і міжвоєнного двадцятиліття (1921–1939) відчувається в невеликій за обсягом, але місткій за змістом поетичній спадщині О. Теліги (поки що віднайдено 38 її віршів), здатної по-спартанськи переживати найтяжчі хвилини спраглої невичерпної повноти життя.

Дороги представників «Празької школи» часто перетиналися, а надто О. Теліги та О. Ольжича. Обоє свідомо офірували свій талант, свою долю справі визволення України. Обоє стали найдіяльнішими активістами ОУН (Організації українських націоналістів) — єдино можливої на той час структури, спроможної об’єднати розпорошене українство, сконцентрувати його волю для відновлення історичної справедливості. Вони боролися проти німецьких окупантів і загинули: гестапівці розстріляли О. Телігу в Бабиному яру в Києві 21 лютого 1942 pоку, а 20 червня 1944-го замордували О. Ольжича в концтаборі Зоксенгаузен. Його збірка «Підзамча», де втілилися роздуми поета, який виріс до одного з керівників українських визвольних змагань і витримав гестапівські тортури, з’явилася посмертно (1946), як і ліричні книжки О. Теліги — «Душа на сторожі» (1946) та «Прапори духу» (1947). (За Р. Мовчан)

Завдання 3. Підготуйте повідомлення на одну з тем.Ю. ДАРАГАН

Ю. Дараган (1894-1926) — перший поет, в якого виразно окресливcя комплекс ідей і почувань, характерний для «пражан»; прожив мало, лише тридцять два роки. У таборах інтернованих, куди він потрапив після поразки військ УНР, захворів на туберкульоз, який 1926 року звів його в могилу. Поетеса О. Лятуринська, яка надзвичайно високо оцінювала поезію Ю. Дарагана, написала зворушливий спогад: одна з її приятельок мала збірочку його віршів «Сагайдак» (єдину, яку поет встиг видати за рік до смерті) з дарчим написом «Милій панночці з фіалками». Потім ця «панночка» в роковини смерті ходила на його могилу в Ольшанах, щоб на неї покласти букетик свіжих квітів. Її наступниця — вже сама О. Лятуринська — одного разу не знайшла могили: рів зрівняли, бо минув десятирічний термін її «оренди». «Навіть кущ, буйний і здичавілий, посаджений невідомо чиєю рукою, викорчували і насадили інші квіти… Не лишилось ані сліду».

Ю. Дараган не розгортає перед читачем конкретних сюжетів з минулого (крім хіба поеми «Мазепа»), він оспівує стихію природи, пройняту духом язичницьких уявлень давніх русичів («Дажбог лякає білі коні…»). Гострота переживання посилюється літописною ремінісценцією:

Бисть тишина — в Шипюрні у шпиталі,Бисть тишина та тіні-козаки,

Що від сухот мовчазними вмирали…Бисть тишина безмежної тоски…— Хто не зробив? — пригадуєш, не знаєш.— Чи Гуня, чи Павлик, чи Гордієнко Кость? —Стояв олуплений трагічний «Каліш»,Ридав і — нічегоже бисть! («З літопису днів біжучих»)Так в усіх цих асоціаціях, видобутих з глибин історичної чи доісторичноїпам’яті,

домінує боротьба: явища природи набувають ознак лицарів у бойових обладунках, вони сповнені «радощами нової борні»; місяць «в латах легких і ясних, як жар», а вечір, мов переможений воїн, «одкинув свій червоний щит». Характерним є вірш «У Празі». Поет стоїть на старому Карловому мосту, але снить «забутим краєм», і в уяві його картина, де

Мечі гриміли у танку,І шал борні червоно-білихГукав і плакав, як дикун,і вже важко сказати, чи та борня «червоно-білих» почалася колись тут, біля старого

мосту в Празі, а чи десь у херсонських степах, де червоно-білі кольори мали не історичне, а зовсім інше, конкретне забарвлення, і сприймалися як натяк на події, у котрих він брав безпосередню участь.

Щось подібне бачимо навіть і в поемі «Мазепа», фрагменти якої увійшли до збірки «Сагайдак», де нема відкритої проекції на власні настрої, а є прагнення передати своє розуміння постаті гетьмана на тлі його епохи, показати картини боїв, руйнування Петром І Батурина і невгасне бажання свободи. Але фінал твору:

І тільки спрага, спрага воліТак стисне горло, здавить так,ІЦо знов би, знов у дике поле!Знов коні стріли, бранні голі,Шаблі та повний сагайдак —уже від самого поета. Риси як людського, так і творчого обличчя Ю. Дарагана досить

проникливо передав його приятель і колега по перу Є. Маланюк:Смаглявість від того вогню,Грузинські очі, сухість вилиць,Слова, що цокались і бились,Продзьобуючи вихід дню.Раз — оргій клекіт, раз — стріла,Раз — вірна куля. І ніколиНе змусив хам короткочолийСхилити гордого чола.

Гірська душа зійшла в степи,Де вітер і козацькі чоти,І щось, либонь, від Дон-Кіхота,Бувало, в постаті тремтить.Щось старовинне, щось п’янке,Як пісня, як лицарство й слава,Щось разом ніжне і тужаве.Мов криця — тверде і крихке.

О. ЛЯТУРИНСЬКАО. Лятуринська народилася в 1902 році на Волині, померла в 1970-му у м.

Міннеаполісі (США). Особиста доля поетеси склалася драматично. Дитинство її минуло серед щедрої волинської природи поблизу хутора Вишневця недалеко від м. Кременця. В її батьків (далеким предком батька є француз Лятур) було восьмеро дітей, Оксана серед них наймолодша. Видана у сімнадцятирічному віці силоміць заміж, вона втекла від нелюбого чоловіка й з пригодами дісталася до Чехословаччини. Завершивши середню освіту в Українській гімназії, вчилася в Карловому університеті, Українській мистецькій студії та Чеській вищій промисловій школі в Празі. Була талановитим скульптором, брала участь у художніх виставках, та 1945 року під час воєнних подій твори її пропали, а саму авторку спіткало лихо — вона майже зовсім втратила слух. По війні переселилася до США, де жила самотньо до смерті. Поетична творчість О. Лятуринської міжвоєнного періоду обмежується двома збірками: «Гусла» (1938) та «Княжа емаль» (1941), які, проте, поставили її ім’я серед найталановитіших представників «Празької школи».

О. Лятуринська назвала свою першу збірку «Княжа емаль», і ця назва найкраще, найточніше передає характер її світосприймання. Авторка добре обізнана з княжою епохою, де пущі й нетрі, де «зуб, ратище, копито, пазур» постійно чатують на людину, де

«муж ішов на силу вражу», де і «гучні, меткі на гони, Перуна стріли, коні», але — «упали вежі, впали стіни, і зрівняно вали».

Ця язичницько-ранньохристиянська атмосфера — не архаїка, а спосіб оживити історію. Спресованість зображення обумовлює лаконічність вислову, у якому немає ні розлогої метафори, ні навіть емоційно забарвленого епітета, а сам вірш стиснений, мов пружина. Смисловий простір поезії О. Лятуринської створює те, що за кожною деталлю проступають ниті зв’язку особистості зі світом пущ, з оживленою природою, великим світом, що простягся перед очима і відбився у душі, закарбувався в пам’яті. За спостереженням Ю. Шевельова, поезію О. Лятуринської пронизує традиційна обрядовість, завдяки котрій здійснюється живий зв’язок, особистості не тільки з людським гуртом, а зі всесвітом; «обряд робить людину частиною світу», і так стає можливою перспектива —

Сім зірок, одне весельце,а між ними місяць…Історична реалія в її віршах — ключ до розшифрування смислових кодів, ланка

зв’язку споріднених явищ, що об’єднують віддалені між собою епохи:Підводилися руки вгору,сухі уста переривали:«За тих, що згинули від мору…За тих, які в боях упали». («Підводилися руки вгору…»)День догоряв так світозарно!Душа просила корабля.Десь біля голосила Карна,тужила Жля. («Жилились стязі, пнулись вгору…»)Це не історія, це щось більше: гіркі уроки минулого не раз повторювалися, додаючи

роботи Карні і Жлі (символи плачу й скорботи за полеглими на полях битв за свої, а частіше чужі інтереси, померлими від стихійного, а частіше штучно створеного голодомору). Можливо, що викликав з історичної пам’яті цих Карну і Жлю організований великим вождем і страшний голодомор 1933 року, від трагічних наслідків якого здригалось не тільки серце, а й сама земля.

«Гусла» О. Лятуринської мовби продовжують пісні тих гуслярів, що співали і про «золочені щити», і про «червоне поле бою», і про Карну та Жлю… А далі язичницькі символи зрощуються з християнськими («Василечки і чорнобривці за Миколою святим», «Щитом Господнім заслони, мечем Архистратига!»), а також кольорами національної історичної символіки («синьо-сині сподом, верхом, золоті, все йдуть хресним ходом, мов корогви ті»).

Поезія О. Лятуринської вражає органічним поєднанням мужності й ніжності, за словами відомого літературознавця того часу П. Зайцева, що рецензував збірку «Гусла», в ній є «щось від якоїсь особливої “амазонської” ніжності — ніжності жінки-войовниці, коли вона відкладає стріли й лук і віддається пестощам мрій, ще не стративши напруження м’язів».

Такий образ, таке враження — єдність мужності й ніжності — склалися й в уявленні інших авторів, обізнаних з її творчістю. Так, літературознавець Ю. Лавріненко назвав есе про поетесу: «Князівна, що обходить шатра», а поет Є. Маланюк їй присвятив такі рядки:

Аж пуща зашумить волинськай на оксамит і златоглавв сап’янцях легких ЛятуринськаВиходить годувати пав.Художня палітра поетеси збагачується, про це свідчать назви розділів, її поетичних

збірок, а саме: «Печерні рисунки», «Княжа емаль», «Волинська майоліка», а відтак, уже в пізніші часи,— «Веселка»… Повне видання творів поетеси вийшло в Торонто 1983 року.

Н. ЛІВИЦЬКА-ХОЛОДНАПоезія Н. Лівицької-Холодної постає в еротичному вияві, через витончену,

внутрішньо складну, але зовні прозору образну структуру. В її віршах не знайдемо ні

традиційних персонажів слов’янської міфології, як у О. Лятуринської, ні героїки походів княжої дружини, ні насичення пейзажу язичницькою символікою. Лірична героїня Н. Лівицької-Холодної відчуває в собі темний голос крові й уявляє себе то «поганкою з монгольських степів», то бранкою татарина, яка наділена відьомським хистом любовного привороту, що несе з собою смерть, вона мовби посестра гоголівської сотниківни. Однак грань між реальним людським переживанням і художньою містифікацією настільки тонка, що відкривається не кожному навіть досвідченому оку. Тим-то збірка поетеси «Вогонь і попіл», де ці мотиви яскраво втілені, викликала дуже неоднозначну оцінку. Наприклад, поет і критик Л. Мосендз не сприйняв поетичної умовності, «маски» героїні, і його вирок був не те що суворий, а нещадний:

«…з цього безрадісного ясира плоскості і виходить душа такою маленькою, з обтятими крилами.В серці порожньо, тьмяно, глухопо пожежі нічних екстаз,і душа моя, мов старчиха,і думки мої не крилаті.Жорстокий самосуд, але справедливий… Однак чи треба в тридцятих роках

двадцятого віку цю збірку видавати? Кликати на той пропащий шлях! Не “старчихи”, але “крилаті” по нім простуватимуть». Які знайомі інтонації! Хто тільки не кликав поезію на поміч і хто тільки не відбирав у неї право залишатися собою! Не дивно, що така поезія в 30-х роках ХХ ст. не могла бути сприйнятою ні по той, ні по цей бік Збруча. Та й чи тільки в 30-х.

Н. Лівицька-Холодна і своєю біографією, і поглядами була подібна до інших своїх ровесників із «Празької школи». Дочка визначного політичного діяча Української Народної Республіки Андрія Лівицького (деякий час був міністром УНР), вона виїхала на Захід, не встигнувши навіть закінчити гімназії, і середню освіту здобула вже в Подєбрадах, відтак вивчала романістику в Карловому університеті в Празі, а після переїзду до Варшави там закінчувала університетські студії. Після Другої світової війни переїхала до США. Як митець вона не піддавалася спокусі прямолінійної політичної риторики, прагнула зберегти право на творчу й людську індивідуальність, повноту емоцій з погляду жінки. Це не завжди знаходило прихильність і розуміння у той складний, до краю заідеологізований час.

Тож не дивно, що тільки значно пізніше збірка «Вогонь і попіл» була оцінена як неординарне художнє явище, що виникло на перехресті літературних впливів і взаємозв’язків. Б. Рубчак у статті «Серце надвоє роздерте», передмові до книжки вибраного поетеси «Поезії старі й нові», тлумачив еротизм лірики Н. Лівицької-Холодної як явище, породжене літературною традицією, явище, в якому перехрещуються національне джерело і впливи європейської поезії. (З «Історії української літератури ХХ ст.»)

Є. МАЛАНЮКЄвген Филимонович Маланюк народився 20 січня 1897 року в Ново-Архангельську

на Херсонщині в сім’ї українських інтелігентів. Спочатку він навчався в реальній школі в Єлисаветграді, а потім — у Петербурзькому політехнічному інституті. У 1914 році юнак подав документи до Київської військової школи, яку закінчив, отримавши звання офіцера, і став начальником кулеметної команди 2-го Туркестанського стрілецького полку на Південно-Західному фронті.

1917 року він перейшов у розпорядження полковника Мішковського, котрий під час встановлення гетьманської влади в Україні став керівником оперативного відділу Генерального штабу (побачене в цей час потім відбивалось і на творчості Є. Маланюка).

У 1920 році разом з Армією УНР Є. Маланюк емігрував, спочатку жив у Каліші в таборі для інтернованих українських частин. 1922 року він разом з Ю. Дараганом заснував журнал «Веселка». Наступного року закінчив Подєбрадську академію в Чехословаччині, отримав диплом інженера, працював за фахом у Польщі. 1925 року в Подєбрадах вийшла

поетична збірка Є. Маланюка «Стилет і стилос», 1926-го в Гамбурзі — книжка «Гербарій». 1929 року Є. Маланюк очолив у Варшаві літературне угруповання «Танк». Протягом 1930–1939 pоків у Парижі та Львові виходили збірки «Земля й залізо», «Земна мадонна», «Перстень Полікрата».

1945 року Є. Маланюк опинився в Західній Німеччині, увійшов до складу МУРу (Мистецький Український Рух), 1949-го — переїхав до США. У 1951–1966 роках вийшли такі його твори: збірки «Влада» (Філадельфія, 1951); «Поезії в одному томі» (Нью-Йорк, 1954); «Остання весна» (Нью-Йорк, 1959); «Серпень» (Нью-Йорк, 1964); поема «П’ята симфонія» (Нью-Йорк, 1953), два томи есеїстки «Книги спостережень» (Торонто, 1962. Т. 1; Торонто, 1966. Т. 2).

1958 року Є. Маланюк став почесним головою об’єднання українських письменників «Слово». 16 лютого 1968-го помер у передмісті Нью-Йорка.

Завдання 4. Змалюйте «психологічний портрет» Є. Маланюка, виділивши, на ваш погляд, головні його риси.

У лютому 1993 року відзначалося 25-річчя від дня смерті Є. Маланюка. Тоді думалося, що мине ще зовсім небагато часу — і вже не треба буде коло цього імені давати ніяких означень: видатний, великий, геніальний — просто вимовлятимемо два слова: Євген Маланюк.

Українська земля, як не раз бувало в нашій історії, зродила собі сина — на свою оборону й славу. Щедро обдарувала його талантами, та не дала талану-долі. Але він сам збудував свою долю — всупереч усім перешкодам. Саме такі й стають великими. Із відпущеного Богом 71 року Є. Маланюк прожив на чужині 50. Там і вмер. Але невтолима любов до батьківщини сотворила чудо: його душа ніколи не розлучалася з отчою землею й вилилася в таке жагуче, могутнє мистецьке слово, рівного якому годі знайти в нашій літературі XX ст.

Він був із тих, хто поєднав чин і слово. Як воїн армії УНР боровся з більшовицькими ордами, що напали на Українську Народну Республіку, як митець продовжив боротьбу за незалежність України в період еміграції. Мабуть, ніхто з українських поетів після Т. Шевченка так гостро не виповів пекучий біль і тугу за втраченою державністю, так суворо не «вчиняв бичем» свій народ за малоросійську кволість і брак твердої волі в національно-визвольних змаганнях, як Є. Маланюк.

Невже ж калюжою РосіїЗавмре твоя широчина? —з розпачем запитував він свою Батьківщину. І він же непохитно вірив:Ти не загинеш, мій народе,Пісняр, мудрець і гречкосій.Ще в молоді роки Є. Маланюк вичерпно точно визначив свою політичну й людську

позицію: «Я волю полюбив державну». Вона й стала йому провідною зіркою, що осявала життєву й творчу путь поета до кінця його днів.

Нам, хто дожив до омріяного і вистражданого поетом дня незалежності України, треба затямити просту й геніальну формулу патріотизму, яку вивів Є. Маланюк,— зрозуміти:

Що ця хата, цей шлях і цей обрій — це Мати-Земля,Що її ображати ніхто не сміє —Ні каган, ні король, ні мешканець Кремля.Що не треба заплутано метикуватиВ залежності від нагод і годин,—Тільки знати:Вона — Мати,Ти — син.Поет це завжди знав. У 1920 році він пішов з України переможеним, повернувся —

переможцем. Бо був вірним сином своєї Матері-Землі.

…Так, Є. Маланюк повернувся. Його творчість вивчається в школі, в гуманітарних вузах. Ім’я поета надано вулицям наших міст і сіл. Але, хоч як прикро, він і досі не став тим, ким мав і має стати: нашим прапором і нашим духовним поводирем у побудові незалежної Української держави. Ми так і не перейнялися його полум’яним пафосом: «Я волю полюбив державну…»

Якось так вийшло, що це ім’я, це вулканне серце ніби тихенько «приватизували»: у шкільній програмі поставили поруч з тими, хто в радянські часи ганьбив його й вимагав кари на поетову голову, заробляючи на цьому гидотному колінкуванні перед владою політичний капітал, вулиця, що носить ім’я Є. Маланюка, може з доброго дива сусідити з вулицею якогось більшовицького душогуба,— одне слово, «приватизатори» були недуже перебірливі, вони так і Україну ладні прибрати до рук і з молотка пустити…

Отож Є. Маланюк повернувся додому, але ще не посів належного йому місця в наших неприкаяних душах, особливо в душах тих, хто забув, якого вони роду-племені. (За А. Шевченком)

Завдання 5. Інтерактивна вправа «Мікрофон». Дайте відповіді на такі питання:

— Значення української еміграційної літератури, на мій погляд, полягає в тому…— Найбільше мене вразила постать…— Переваги творення літератури за кордоном в тому.., а недоліки… (Могли вільно

висловлювати критичні думки, але не завжди володіли реальною ситуацією на Батьківщині.)

Завдання 6. Прокоментуйте звернення Є. Маланюка в передмові першого тому «Книги спостережень».

«…Навчіть їх любити, а не ненавидіти один другого. Скажіть їм, що Україна — це не рай земний,— бо раю на землі не може бути,— а найкраще виконаний обов’язок супроти Бога і людей. І скажіть їм, що Україна не створиться хитрими спекуляціями, а тільки великим і організованим ідейним поривом… Тільки великим хрестовим походом Духа на українське пекло тілесних пристрастей і хаосу матерії можна створити Україну».

ПЗ №26. Євген Маланюк. “Під чужим небом”, “Стилет чи стилос?..”План

1. Загальна характеристика творчості Євгена Маланюка.2. Ідейно-художній аналіз поезій «Під чужим небом», «Стилет чи стилос?»3.Виразне читання віршів Євгена Маланюка.

Контрольні питання1. Розкажіть про життєвий шлях поета Є. Маланюка2. Якими рисами відрізняється творчість раннього Маланюка від пізнішого етапу?3. Які мотиви властиві ліриці Є. Маланюка?4. Якими рисами поет подібний до інших представників «празької школи»?5. У чому полягає історіософічність лірики поета? 6. Чи близькі сучасним українцям мотиви поезії Євгена Маланюка?


Завдання 1. Виразно прочитайте поезію Є. Маланюка «Під чужим небом» і дайте відповіді на такі питання (робота виконується письмово): Зі скількох частин складається твір? Чим вони відрізняються? (З п’яти частин; мають різну ритмомелодику й тональність, настрій — від теплих спогадів до відчаю; об’єднує мотив ностальгії.)

Які рядки звучать найбільш щиро, задушевно, чим особливі? (Спогади про річку дитинства Синюху, рідний дім, матір; запам’ятовуються конкретні деталі — «мати, сидячи на призьбі, Вже не очікує мене», «Давно Євгена поминає За упокій старенький піп», «мати слухають ночами Бронхітне гавкання Бровка» та ін.) До яких протиставлень вдається поет, у чому їх парадоксальність? (Там — «свист херсонського простору», стара хата під стріхою (але добре!); тут — затишна квартира — «в вікні опустиш штору» (але погано, самотньо).)

Завдання 2. Визначте віршові розміри різних строф поезії «Під чужим небом».Все| да|лі| ви|си|ха| Си|ню|ха|Й ли|ня| ї|ї| ве|се|ла| синь|,А| ві|тер| за|го|ло|сить| глу|хо|І| про|лі|та|є| в да|ле|чі|нь|.

| ∪ — | ∪ — | ∪ — | ∪ — | ∪| ∪ — | ∪ — | ∪ — | ∪ —| ∪ — | ∪ — | ∪ — | ∪ — | ∪| ∪ — | ∪ — | ∪ — | ∪ — |

Відповідь: Чотиристопний ямб.По| я|ких| ще| до|ро|гах| шу|ка|ти| при|чин|но|ї| до|лі|?Пе|ре|ко|ти|по|лем| блу|ка|ти| в я|ких| сте|пах|?Ві|тер| гра|є| ве|се|лий|, хви|лю|ю|чись| по| роз|дол|лю|,Від| зруч|но|ва|них| міст| роз|ві|ва|є| го|рі|лий| пах|.| ∪ ∪ — | ∪ ∪ — | ∪ ∪ — | ∪ ∪ — | ∪ ∪ — | ∪| ∪ ∪ | ∪ ∪ — | ∪ ∪ — | ∪ ∪ — | ∪ —| ∪ ∪ — | ∪ ∪ — | ∪ ∪ — | ∪ ∪ | ∪ ∪ — | ∪| ∪ ∪ — | ∪ ∪ — | ∪ ∪ — | ∪ ∪ — | ∪ —Відповідь: Чотиристопний та п’ятистопний анапест.Снить|ся| го|мін| ду|бів| пра|ді|дів|ських| та| річ|ка|,Бі|ла| ха|та| та| теп|ла| до|ло|ня| сест|ри|…Тіль|ки| б рід|но|го| по|ля| зво|руш|ли|ва| стріч|ка|!Тіль|ки| б сі|ра| со|ло|ма| пра|бать|ків|ських| стріх|!| ∪ ∪ — | ∪ ∪ — | ∪ ∪ — | ∪ ∪ — | ∪| ∪ ∪ — | ∪ ∪ — | ∪ ∪ — | ∪ ∪ — || ∪ ∪ — | ∪ ∪ — | ∪ ∪ — | ∪ ∪ — | ∪| ∪ ∪ — | ∪ ∪ — | ∪ ∪ — | ∪ ∪ — |Відповідь: Чотиристопний анапест.

Завдання 3. Підготуйте доповідь про образ України у творчості Є.Маланюка

НЕОДНОЗНАЧНІСТЬ ОБРАЗУ УКРАЇНИ УТВОРЧОСТІ Є. МАЛАНЮКАУ чому виявляється неоднозначність образу України у творчості Є. Маланюка?Головна тема поезій митця, визнаного українського «імператора» залізних строф,

співця «абстрактів і контрастів»,— Батьківщина, Україна, проблема її державності в минулому, сучасному й майбутньому:

Внук кремезного чумака,Січовика блідий праправнук,Я закохавсь в гучних віках,Я волю полюбив державну.Для поета, який народився і виріс серед безмежжя херсонських степів, образ рідної

Вітчизни постає як символ степової Еллади. Змальовуючи його, Є. Маланюк висловлює широку гаму почуттів: від захвату й болю за втраченим раєм рідної домівки, рідної землі («О моя степова Елладо, ти й тепер антично-ясна… А мені ти — фата-моргана на пісках емігрантських Сахар…») до обурення («Куди ж поділа, степова Елладо, варязьку сталь і візантійську мідь?») і навіть гіркої зневіри («…Коли ж, коли ж знайдеш державну бронзу, проклятий край, Елладо степова?!»). У цих рядках — синівські почуття справжнього патріота, який вболіває за Вітчизну, за шлях її розвитку, за народ. На думку поета, ставлення до Батьківщини кожного має виражатися в найприродніших стосунках:

…не треба заплутано метикуватиВ залежності від нагод і годин,—

Тільки знати:Вона — Мати,

Ти — син.Є. Маланюк віддає перевагу слову «Еллада», а не «Україна». Це пояснюється його

поглядами на процеси розбудови держави, її роль і місце в цивілізованому світі. Поет вважає, що Україна географічно й політично знаходиться на перехресті доріг із «варяг у греки», а її історія сягає скіфських часів. І коли він називає Україну Елладою, то має на увазі «соняшну» Елладу, в якій торжествують сили цвітіння, тобто панують гармонія, краса, порядок, добро. Проте лагідному, умиротвореному образу Вітчизни протистоїть інший — образ державницького Риму. І, як слушно зазначає Д. Павличко, «поетове серце

тягнулось до України-Еллади, але його розум був на боці України-Риму», тобто сильної і міцної держави: «І виросте залізним дубом Рим з міцного лона скитської Еллади».

Є. Маланюк вірить у свій народ, його творчі сили, здатність збудувати омріяну віками незалежну державу. Водночас він бачить його негативні риси: байдужість, пасивність, вічні нарікання на нещасливу долю, риси малороса, «тюхтія-хохла», виплекані роками довгої неволі.

Так почуття любові змінюється почуттям ненависті, віра в державницьку ідею («Та вдарить день і загуде Дніпро й хрестом своїм ми ідола розколем») — передчуттям апокаліпсису («Літаки закрутяться, мов листя, башти захитаються й падуть. Десь зі сходу, з-поза передмістя білим сонцем стане Страшний Суд»).

На протиставленнях поет створює й образ України: вона — кохана й розпусниця, свята й відьма. За допомогою таких різних характеристик яскравіше окреслюється образ, він набуває великої експресивної сили. Недаремно Д. Донцов називав Є. Маланюка «трагічним оптимістом». Справді, поет і вболіває за рідну землю, за зневажений неволею народ, і вірить у його силу, міцність духу, розум, так необхідні для побудови незалежної держави:

…вороги не згинуть, як роса,Раби не можуть взріти сонця волі,Хай зникне ж скитсько-еллінська красаНа припонтійськім тучнім суходолі,Щоб власний Рим кордоном вперезавІ поруч Лаври — станув Капітолій.

І, нарешті, варто навести ще одне висловлювання відомого літературознавця І. Дзюби, який схарактеризував стиль Є. Маланюка: «Він свідомо протистояв сентиментальності й мелодраматизмові, “українській” розляпаності й солодкавості, культивував стиль строгий і лапідарний, дисципліну вислову; він не потопав у емоціях, а формував їх напругою думки; з цієї ж напруги народжувалася і його чітка разюча метафорика… Недарма ж поета називають “імператором залізних строф”.

Завдання 4. Виразно прочитайте поезію Є. Маланюка «Стилет чи стилос?..». І дайте відповідь на питання: «Чому ліричний герой надає, на вашу думку, перевагу — стилету чи стилосу? Своє твердження доведіть».

Матеріал для опрацювання.Тема митця і мистецтва є однією з визначальних у творчості Є. Маланюка. Він добре

розумів трагізм долі митця в українському суспільстві, тому писав: «Геній поневоленої нації завжди є скаліченим Прометеєм», вважаючи, що поет зносить, з одного боку, муки творчості, котрі нагадують самоспалення, а з іншого — самотній і несприйнятий суспільством, якому служить:

Все протикає зір. Гірка і марна втіха —Все бачити і чуть і в людях, і в речах,Іти крізь галас дня, крізь хаос сліз і сміху,І слухать самоту в безрадісних ночах.

І все ж, попри песимізм становища митця, крах сподівань щодо своєї держави, Маланюк знаходить джерело натхнення й життя. Ними стає боротьба зі злом у сподіванні майбутнього:

Не задля зла, не задля слави,—Той дар гіркий віддай юрбі,—Ні. Ось смолоскип поета(В нім м’язи й мозок мій горить)Несу туди, де мріють мети,Де з крові родиться зоря.

У ліриці останніх років (збірки «Серпень», 1964; «Перстень і посох», 1972) ліричного героя Є. Маланюка — бунтаря й борця — перемагає філософ, що обирає конструктивну, а не руйнівну силу:

І зло бушує, як повінь,І зло поглинає світ…Поможи мені лезом любовіВиконати заповіт.

Завдання 5. Виконайте художнійаналіз одного вірша (письмово), бажано «Сучасники» або «Шевченко».

ПЗ №27. Проза У.Самчука, Т.Осьмачки, Д.Гуменної, Наталени КоролевоїПлан

1. Розвиток української прози першої половини ХХ ст. за кордоном: основні тенденції, найвідоміші представники2. Загальна характеристика творчості У.Самчука, Т. Осьмачки, Д. Гуменної, НАталени Королевої. 3. Порівняльний аналіз легенди «Перунове прокляття» і

Контрольні питання1. В яких умовах розвивалася українська літератури ХХ ст.. за кордоном. Чи вплинули події середини ХХ ст. на тематику, світогляд українських письменників в еміграції, що їх турбувало, чи так само гостро боліла Україна в їхніх душах?2. Яку роль в літературного процесі виконував МУР? Назвіть його наяскравіших представників. 3. Як, на вашу думку, розвивалася б творчість Уласа Самчука, якби він жив в УРСР?4. У чому, на ваш погляд, новаторство Самчука-романіста?5. Які факти творчої біографії Тодося Осьмачки й Докії Гуменної вас вразили найбільше?6. У чому полягає новаторство Наталени Королевської?


Завдання 1. Законспектуйте статтю. Українська література збагатилася талановитими прозовими творами, що з’явилися

з-під пера західноукраїнських письменників та митців-емігрантів. Серед потоків модерних стильових течій У. Самчук обрав собі шлях класичного реалізму. Відомий прозаїк, духовно близький до представників «Празької школи», він своєю повістю «Марія» (1933) довів невичерпні можливості цього стилю, в річищі якого працювали І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, І. Франко та ін. Письменник одним із перших звернувся до художнього осмислення найбільшого лиха українського народу — голодомору 1932–1933 pоків, розкривши його на прикладі гіркої долі селянської родини. Події розгортаються довкола центрального персонажа — Марії (від її сирітського дитинства до сумної старості), котра постає символом української жінки, втілюючи в собі національний культ матері та євангельський образ Божої Матері. Повість «Марія» — звинувачувальний літературний документ проти широкомасштабного нищення українського села, свідомо реалізованого більшовиками. Прагнення прозаїка бути «літописцем українського простору» з усією повнотою здійснилося в романі-трилогії «Волинь» (1928–1937), що детально розкриває життєвий шлях Володька Довбенка на драматичних зламах національної історії першої половини XX ст.

Поглиблений інтерес до минувшини рідного краю, що його переживала творча інтелігенція міжвоєнного двадцятиліття, зумовив появу низки повістей і романів, в основу яких покладалася героїчна тематика києво-руського чи козацького періодів. Увагу тогочасного читача привернули повісті Катрі Гриневичевої («Шоломи на сонці», 1928; «Шестикрилець», 1935), спрямовані на художнє осмислення подій у Галицько-Волинській землі на межі XII—XIII ст., зокрема непересічна постать князя Романа Мстиславича та боротьба за утвердження запроваджуваних ним державотворчих ідей, коли його справу довелося продовжувати вже простим галичанам — полонинським пастухам на чолі з Дужем.

Помітною в прозі тих літ виявилася трилогія Б. Лепкого «Мазепа», яку він почав писати ще у 20-х роках. Монументальний твір про героїчну спробу українства визволитися з-під московського ярма характеризувався перевагою романтичної манери зображення над аналітичним осягненням подій початку XVIII ст., спричиняючи ліризацію оповіді, посилення в ній ефекту авторської присутності.

Унікальним явищем в українській історичній прозі 30-х років був доробок Наталени Королевої, в жилах якої текла іспанська та українська (сіверська) кров. Захопившись археологічними студіями, письменниця цілком свідомо обирала коло своїх літературних мотивів, переосмислювала або євангельські сюжети про Ісуса Христа («Во дні они», 1935; «Quid est veritas?», тобто «Що є істина?», 1939), або гостродраматичні події пізнього Середньовіччя, коли було винайдено порох — «диявольський вогонь» (повість «1313», 1935), або ж фатальні сторінки з періоду панування римського імператора Публія Енія Адріана з ІІ ст. н. е. («Сон тіні», 1938), або ж родова хроніка іспанського пращура письменниці з XVI ст.— Карлоса Лачерди, який завдяки Адамові Дуніну-Борковському оселився на благодатній Волині («Предок», 1937). (За Р. Мовчан)

Завдання 2. Підготуйте доповідь про письменника, використовуючи опорний матеріал, а також додаткові інтернет-джерела.

УЛАС САМЧУКУкраїнський прозаїк, який жив і писав в еміграції. Реаліст, проте сповідує ідеал

сильної української особистості, більш притаманний романтикам. ця особистість може й уміє протистояти злу, знайти вихід з будь-якого становища, захистити свою гідність.

У літературній творчості У. Самчук був літописцем змагань українського народу протягом сучасного йому півстоліття. Улас Самчук своє перше оповідання «На старих стежках» опублікував у 1926 р. у варшавському журналі «Наша бесіда». У найвидатнішому творі Самчука — трилогії «Волинь» (1932-1937) виведений збірний образ української молодої людини кінця 1920 — початку 1930 pp., яка прагне знайти місце України у світі й шляхи її національно-культурного й державного становлення. Робота над першою й другою частинами тривала з 1929 по 1935 рр., над третьою — з 1935 по 1937 рр. Саме роман «Волинь» приніс 32-річному письменнику світову славу.

Як стверджує дослідник творчості Уласа Самчука Степан Пінчук: «У 30-х роках вживалися певні заходи щодо кандидування Уласа Самчука на Нобелівську премію за роман «Волинь» (як і Володимира Винниченка за «Сонячну машину»). Але, на жаль, їхніх імен немає серед Нобелівських лауреатів: твори письменників погромленого й пригнобленого народу виявились неконкурентноздат-ними не за мірою таланту, а через відсутність перекладів, відповідної реклами». У романі «Марія» (1934) відтворена

голодова трагедія українського народу на центральних і східноукраїнських землях 1932–1933 рр. Жах трагедії передається крізь призму образу Марії, яка на сімдесятому році життя зазнає разом з рештою українців страшного геноциду. У цій жінці уособлена сама Україна. Несхитна у своїх принципах та переконаннях, але беззахисна перед злом. Тому однією з основних проблем твору є протистояння добра й зла.

Автор засуджує зло в різних його виявах, але найбільше — зло, творене руками уряду СРСР, який цілеспрямовано винищив декілька мільйонів українців, змусивши їх гинути голодною смертю. У публіцистичній статті «Нарід чи чернь?», написаній у 1941 р., автор запитує: «Хто ми? Нарід чи чернь? Нація чи маса?», порушуючи питання національної свідомості. Ідеєю статті є думка, що чинником, який об’єднає українців, має стати пробуджена свідомість нашої нації з її великою історією, культурою, мовою. Тому за українцями право вибору: бути вічно приниженою «черню» чи «спільною історичною силою».

Темами останніх книг Самчука є боротьба УПА на Волині (роман «Чого не гоїть вогонь», 1959) і життя українських емігрантів у Канаді («На твердій землі», 1967). Переживанням Другої світової війни присвячені спогади «П’ять по дванадцятій» (1954) і «На білому коні» (1956).

ТОДОСЬ СТЕПАНОВИЧ ОСЬМАЧКАЗдобув середню освіту в рідному селі: писати поеми розпочав ще в школі. У 1920-х

pp. закінчив Київський інститут народної освіти, працював учителем у київських школах, увійшов до літературного угрупування «Ланка».

Видав три збірки поезій: «Круча» (1922), «Скитські вогні» (1925), «Клекіт» (1929). З 1926 р. Т. Осьмачка належав до організації МАРС (Майстерня революційного слова). У 1930-х рр. з початком сталінських репресій намагався перейти західний кордон, але був спійманий, відсидів у Бутирці, Лук’янівській в’язниці, проходив курс примусового лікування в Кирилівській психіатричній лікарні, звідки втік і переховувався в рідному селі.

У 1942 р. Осьмачка приїхав до Львова, а звідти потрапив на Захід.Гнаний манією переслідування, жив у таборах для переміщених осіб: постійно

переїжджав з місця на місце — жив у країнах Європи, США. У цей період побачили світ збірки поезій: «Поет» (1947, 1954), «Китиці часу» (1953), «Із-під світу» (1954) та три повісті: «Старший боярин» (1946), «План до двору» (1951) та «Ротонда душогубців» (1956). ПрозаТодося Осьмачки — вагома й самобутня, не схожа ні на яку іншу сторінку української епіки. Повість «Старший боярин» позначена казковістю й ліричністю розкутого поетичного самовираження. Майже на початку твору письменник примушує читача замислитись над тим, що людина здебільшого самотня, слабка, мізерна супроти Всесвіту, їй хочеться бачити себе центром світу, але на кожному кроці вона переконується, що повністю залежить від природи й для природи зовсім байдужа. «План до двору» й «Ротонда душогубців» — літопис злочинного винищення українства в період примусової колективізації, усіх жахливих жорстокостей НКВС. ці твори, особливо повість «Ротонда душогубців», збурили хвилю критичних обговорень.

Активно співпрацював з організацією письменників-емігрантів «Мистецький український рух». Здійснив блискучі переклади із Оскара Уайльда та Вільяма шекспіра.

ДОКІЯ ГУМЕННА

Українська письменниця, член ОУП «Слово». Літературна діяльність почалася в Україні в середині 1920-х рр. Літературна спадщина становить понад 30 томів.

У 1924 р. з’явився друком перший нарис «У степу». Її репортажі «Стрілка коливається» (1930) та «Ех, Кубань, ти Кубань хліборобная» (1931), повість «Кампанія» звернули на себе увагу партійної цензури. З хвилею терору Докія Гуменна мусила замовкнути аж до початку Другої світової війни. Під час війни письменниця залишилася в Києві. Тут вона налагоджує стосунки з членами Спілки українських письменників. У 1941 р. на сторінках додатку до літературного тижневика «Українське слово», що виходив за редакцією Олени Теліги, Гуменна опублікувала новелу «Пахощі польових квітів». Утім, невдовзі фашисти розігнали Спілку письменників України та її чільних представників (подружжя Теліг, Ірлявського, Рогача) розстріляли в Бабиному Яру під Києвом. Оскільки Докія Гуменна на людях майже не з’являлася, у Києві подейкували, що вона замордована гестапо.

Пізніше письменниця виїхала до Львова, далі — до Австрії, де почала упорядковувати свій літературний доробок, який не мала змоги друкувати в Україні. У Зальцбурзі виходить книга новел «Куркульська вілія» (1946), а згодом друкується її головний чотиритомний твір-епопея «Діти чумацького шляху» (Мюнхен–Нью-Йорк, 1948–1951). Переїхавши до СшА, Докія Гуменна продовжує активну літературну працю. Авторка понад 20 прозових книг, що ставить її в ряд найплідніших українських письменників еміграції. Письменниця цікавилась історією та археологією України, давнім мистецтвом, шукаючи там генези духовного життя предків, прагнучи, за її словами, наблизити давні епохи до сучасності.

Загалом літературна спадщина Докії Гуменної становить понад 30 томів. КОРОЛЕВА НАТАЛЕНА АНДРІАНІВНА

(Кармен-Альфанса-Естрелья-Наталена Королева) не належить до української еміграції. Не українка за походженням і освітою, вона прийшла в українську літературу, випробувавши свої сили в літературі французькій. Сталося так, що доля зв’язала її з українським письменником Василем Королівом-Старим, який уже в зрілому віці схилив талановиту письменницю до української літератури. Вона все життя була вдячна чоловікові за те, що вивів її «з інших далеких шляхів На шлях українського письменства». Гірко переживала вона свою самотність після смерті В. Короліва-Старого, не могла змиритися із забуттям, що супроводжувало її у 1940 — на початку 1960 рр. Спадщина письменниці не вивчена, частина її творів ще не видана, але й те, що свого часу побачило світ і доступне нині для прочитання, свідчить, що Н. Королева — видатне явище в історії української літератури. Основні твори: «Гріх (З пам’ятної книги)», збірка легенд «Во дні они», повість «1313», «Без коріння», збірка оповідань «Інакший світ», повісті «Предок», «Сон тіні», «Легенди старокиївські», повість «Quidestveritas? ». Вона внесла в українську прозу нові теми з античного і європейського світу, успішно продовживши традиції Лесі Українки.

У цьому найбільша її заслуга. Опрацьовуючи історичні та біблійні теми, письменниця свідомо обходила українську історію, але намагалася бодай якимись невидимими гранями пов’язати світ стародавніх Скіфії, Русі й України зі світом античності й середньовіччя. Н. Королева обновила деякі прозові жанри в українській літературі: довела до класичної віртуозності жанр історичної повісті, розкувала жанр літературної легенди, вдало поєднавши язичницький, античний, скіфський і староруський

світи з біблійним, християнським. Вона знайшла в українській літературі свій індивідуальний художній світ, для якого характерний симбіоз східної й західної культур, язичництва й християнства, синтез романського, арабського, греко-римського, візантійського й слов’янського стилів.

Як учений-археолог, ерудит, людина новітньої європейської культури, пишучи твори на світові теми, Н. Королева зовсім не переслідувала пізнавальні й популяризаторські цілі. У центрі її уваги — людина, її духовний світ. Герої творів письменниці — люди непересічні, біблійні, античні й міфологічні постаті, лицарі, винахідники, яких об’єднує жадоба знань, пошук істини, утвердження високих ідеалів загального добра, братерства й любові. За зовнішньою оболонкою світових тем творів Н. Королевої ми повинні побачити саме це, основне, що є наслідком болісних шукань письменниці, виявом її високого благородства, чистоти й шляхетності.

Завдання 3. Дайте характеристику циклу Наткалени Королівської «Легенди старокиївські».

Цикл «Легенди старокиївські» - це 25 легенд-оповідань, написання яких було завершено на початку 40-х років минулого століття. А вже перша частина циклу з життя стародавнього Києва і Київської Русі була надрукована ще на початку 30-х років ХХ ст. у празькому українському журналі «Пробоєм». 1942 року вони вийшли окремою книжкою у двох частинах з присвятою у першій частині:

«Мойому дружині В.Короліву-Старому, що вивів мене з інших далеких шляхів на шлях українського письменства, присвячую ці легенди. Авторка»

Кожен твір циклу містить цілий комплекс ідей, думок, фактів, спостережень, художніх перевтілень. Тематично вони поділені на: легенди скіфські, легенди княжої Русі і легенди, пов’язані з Києво-Печерським монастирем.

Авторка не скрізь у своїх легендах дотримується відомих історичних фактів. Це зумовлюється не лише малодоступністю для неї достовірних першоджерел, а й особливостями жанру легенд.

Завдання 4. Прочитайте легенду «Перунове прокляття», що входить до циклу Наталени Королевської «Легенди старокиївські». Визначте схему, за якою розгортається сюжет легенди. Чи є розбіжності в змісті новели, що належить першу письменниці, й фактів, викладених у «Повісті минулих літ».

Орієнтовна відповідь. Схема сюжету легенди

Поверження Перуна. Всеволод Ярославович приходить до «ясновидки Богдарки» - «щоб був я батькові

за братів миліший. Мені щоб спадщину отчу дістати і над братами сісти». Князь Ярослав Мудрий працює над «Руською правдою». Князь Ярослав креслить плани храму Святої Софії.

Легенда «Перунове прокляття» тематично належить до легенд княжої Русі. Наталена Королева використала у цьому творі історичні факти із «Повісті минулих літ». Під датою 988 року читаємо такий запис: « Коли ж він (Володимир) прийшов у Київ, то звелів повалити ідолів – одних порубати, а інших спалити. Перуна ж наказав прив’язати коневі до хвоста і волочити його з гори крутим Боричевим узвозом до річки Почайни. І

поставив дванадцять дружинників, щоб вони били Перуна палицями. Робилося це не тому, що дерево що-небудь почуває, а для наруги над бісом, який облещував людей у подобі цій, щоб він тепер дістав покару від людей.

Великий ти, Господи, і чудні діла твої!Вчора ще був шанований людьми, а сьогодні зганьблений!Коли тягли Перуна до Почайни, оплакували його невірні люди, всі ті, хто не був ще

охрещений. І, притягнувши до берега, кинули його в Дніпро.Володимир же послав людей і сказав їм:- Якщо пристане десь до берега, то відпихайте його. А коли промине пороги,

тоді тільки облиште його.Вони ж виконали все, що було їм звелено. І коли пустили Перуна і проминув він

пороги, викинуло його вітром на рінь, і від того прозвалось те місце Перунова рінь, і назва ця й досі живе в народі.

У легенді ці факти відтворені майже повністю. У цій частині твору письменниця використала такі малозрозумілі слова – гзмиз (різьблений стовп), Понт Евксін (Чорне море), Мокош (у давньоруській язичницькій міфології – жіноче божество родючості й домашнього господарства), притик (стовп, до якого прив’язували корабель), що відображає авторську манеру літературного письма.

А от наступні факти про те, що Всеволод Ярославович приходить до «ясновидки Богдарки» - «щоб був я батькові за братів миліший. Мені щоб спадщину отчу дістати і над братами сісти», є певною мірою вигадкою. Вони ще й порушують хронологічну послідовність . Адже далі у творі йдеться про князя Ярослава Мудрого. Виходить, що ще ненароджений син, дбає про своє майбутнє. Зазначимо, що у «Повісті минулих літ» сказано, що «Всеволод Ярославович сів у Києві на столі батька свого» 1078 року.

Але ж це пояснюється жанром твору. Нагадаємо, що легенда – це епічний твір, у якому про певні події, явища, особи розповідається у фантастичному, казковому плані. Саме такою є розповідь про візит Всеволода Ярославовича до баби Богдарки.

Пророчі слова, вкладені у вуста баби Богдарки( « - Цим сонного батька свого, господина Ярослава – князя покропиш. Стріли ж, - ох! Княжичу! – стріли з «холму Перунового» розмечеш в різні боки… Київський стіл твоїм буде, Ярославовичу. Але, знай,княжиче ясний: ворожнечу братню у землі цій ти сієш!.. а вона – прокляттям Перуновим так уже тут довіку і загніздиться…») , мають історичне підґрунтя.

Звертаємося знову до літописа: «Літо 1030. Народився четвертий син Ярослава, і нарекли його іменем Всеволод», «Літо 1054… всеволод був тоді при батькові, бо любив його батько більше за всіх синів і завжди тримав при собі», « Літо 1073. І звів диявол чвари поміж братами Ярославовичами», «Всеволод сів у Києві, на столі батька свого, взявши владу над усією Руською землею».

Хочемо звернути увагу на малозрозумілі слова у цій частині легенди. П’ястуки( кулаки ), берло( палиця, оздоблена коштовним камінням і різьбою; символ влади), барма( ), тектина (рідина).

Наступні історичні факти, використані письменницею, подані у хронологічній послідовності і мали місце у «Повісті минулих літ». «В літо 1037. Заклав Ярослав місто велике, біля того міста Золоті ворота. Заклав і церкву Святої Софії». «Літо 1054. Помер великий князь руський Ярослав».

Охрещенню киян передувало яскраво змальоване нашим літописцем знищення загальнодержавного пантеону язичницьких божеств. Глумлива розправа над Перуном була вчинена для «знеславлення біса». Однак в системі морально-етичних цінностей язичницького суспільства ця акція насправді була обрядовим дійством, яке символізувало урочисте «вигнання» чи «поховання» кумира найповажнішого язичницького божества. Його не випадково перенесли до води, адже вона у стародавніх слов'ян віддавна пов'язувалася зі смертю, «потойбічним», «тим» світом. Окрім того, вода відіграє тут очисну магічну роль. Побиття Перуна палицями теж було символічним: ідола необхідно було фізично знищити. Перуна проводжали аж до дніпровських порогів, за якими відкривався чужий простір — світ кочового «Поля». Тобто кияни відпровадили його до крайньої межі своєї землі. Це означало, що за межі їхньої держави випроваджувалося язичництво. Як бачимо, народжуване християнське царство ніби «розгортається» із новоосвяченого центру, утворюючи довкола нього такий же освячений простір.

Християнізація Русі означала входження її до світової християнської спільноти, віднайдення нею свого, чітко визначеного, місця серед християнських держав. З прийняттям християнства Київська Русь ніби очистилась від скверни, знайшла духовне прозріння (просвітлення) й відтак із недержави, якою вона була в очах християнських правителів, стала державою.

У центрі нового міста, на полі, де Ярослав розбив печенігів, було збудовано Софійський собор. Він повторював назву знаменитого храму святої Софії в Царгороді. Уславлюючи діяння Ярослава, перший руський за походженням митрополит Іларіон порівнює князя з біблійним царем Соломоном: «Не говорячи, а діючи, він докінчив те, що не було докінчене, як Соломон діла Давидові. Він збудував великий дім Божий Святої Премудрості Його — на святість і освячення... города, прикрасивши його всякою красою: золотом, і сріблом, та дорогим камінням, і священним начинням, — таку подиву гідну й славну церкву серед усіх навколишніх країн, що іншої такої не найти в цій північній половині землі від сходу й до заходу».

Цим будівництвом київський князь прагнув утвердити велич своєї держави і її столиці, рівноправної, радше рівночесної, Царгороду. Ці прагнення володаря київського трону не залишилися поза увагою сучасників, яких це найбільше місто тогочасної Русі вражало могутністю оборонних укріплень, пишністю монументальних споруд, сяйвом золотих церковних бань, зокрема храму св. Софії. Старокиївські книжники називали Київ оздобою або принадою світу — Другим Єрусалимом, а західні хроністи — суперником константинопольського скіпетра.

Між старшими братами Ярославичами не було повної злагоди й раніше. Ката -строфа 1068 р. поклала початок такому розбрату, виявивши неприязнь молодших Ярославичів до старшого брата. Після трагічної й загадкової загибелі Ізяслава в міжусобицях 1078 р. київський стіл посів, цілком у відповідності до Ярославового заповіту, третій за старшинством княжич — Всеволод. Йому доводилося докладати чималих зусиль, аби стримати владні амбіції та претензії молодших родичів. Його смерть і поклала кінець, сказати б, чинності заповіту Ярослава.)

Очевидно, усі ці розрізнені факти мають на меті показати читачеві: християнізація Русі означала входження її до світової християнської спільноти,

віднайдення нею свого, чітко визначеного, місця серед християнських держав. будівництвом Софії Київської київський князь Ярослав прагнув утвердити

велич своєї держави і її столиці, рівноправної, радше рівночесної, Царгороду. князь Всеволод – продовжувач Ярославового заповіту.

Усі вони достойні уваги широкого кола читачів. Водночас стилістика легенди відображає й авторську манеру літературного письма: інтелектуалізм (треба глибоко розуміти певні історичні факти, співставляти їх і з’єднувати в єдине ціле); історичне підгрунтя розповіді одухотворене піднесено-романтичними інтонаціями.

ПЗ №28. І. Багряний. «Тигролови» проблематика твору. Характеристика образів

План1.Життєвий і творчий шлях І. Багряного.2. Автобіографічні джерела написання, жанр, художня майстерність твору І. Багряного «Тигролови»3.Виголошення доповідей.

Контрольні питання1. Розкажіть про життєвий і творчий шлях і. Багрядного.2.У чому виявляється романтичне світовідчуття письменника?3. Розкрийте історію появи роману «Тигоролови».4. Які елементи художньої структури роману дозволяють віднести його до пригодницького жанру?5. У чому полягає символічність назви роману «Тигролови».


Завдання 1. Підготуйте тестове завдання про життєвий і творчий шлях І.Багряного, використовуючи опорний матеріал.

І. БАГРЯНИЙ (1906–1963)Інші псевдоніми — Полярний, Дон Кочерга та ін. Справжнє ім’я — Іван Павлович Лозов’яга

(Лозов’ягін). Іван Багряний народився 2 жовтня 1906 року в с. Куземин на Полтавщині (тепер Сумська область) у родині робітника-муляра.

У 1912–1916 роках хлопець навчався в церковно-парафіяльній школі в Охтирці, згодом у вищій початковій школі та у Краснопільській художньо-керамічній школі. У 1920 році він став свідком жорстокої розправи чекістів із його дядьком і 92-річним дідом на пасіці (кололи багнетами, стріляли з револьверів), їх смерть страшенно вразила хлопця. До того ж іншого дядька вислали на Соловки, звідки він не повернувся. Усе це народжувало протест у душі Івана.

У 1922–1926 pоки він викладав малювання, працював на шахтах Донбасу, а 1924 року вступив до Охтирської філії організації селянських письменників «Плуг». Учителював, заробляючи на прожиток. Писав вірші. Побував у Криму, на Кубані, в Кам’янці-Подільському, де редагував місцеву газету. Протягом 1926–1930 pоків Багряний навчався в Київському художньому інституті, але диплома не отримав, бо виявив себе «політично неблагонадійним». По-перше, «сумнівна» ідеологічна позиція прочитувалася між рядками його віршів, опублікованих у журналах «Глобус», «Життя й революція», «Червоний шлях», «Плужанин». По-друге, він входив до попутницької організації МаРС, до якої належали Г. Косинка, Є. Плужник, В. Підмогильний, Б. Тенета, Б. Антоненко-Давидович, Т. Осьмачка, Д. Фальківський. А також товаришував із М. Хвильовим, М. Кулішем, Остапом Вишнею, М. Яловим.

У 1928 році І. Багряний написав роман у віршах «Скелька», де використав почуту в дитинстві легенду про те, як у XVIII ст. селяни села Скелька (що на Полтавщині), протестуючи проти засилля московських ченців, спалили чоловічий монастир. Наступного року з’явилася друком збірка поезій І. Багряного «До меж заказаних», яка вже в самій назві містила активний протест, не кажучи про зміст творів, що був своєрідною прискіпливою оцінкою пореволюційної дійсності. Наступні книжки «В поті чола» і «Комета» потрапляють тільки до портфеля НКВС. Того ж року він написав поему «Аве Марія», де в присвяті розмістив таке звернення: «Вічним бунтарям і протестантам, всім, хто родився рабом і не хоче бути ним, всім скривдженим, зборканим і своїй бідній матері крик свого серця присвячує автор». Цікаво, що книжка

вийшла у світ без усякого цензурного дозволу, до того ж зі вказівкою неіснуючого видавництва «САМ». Поки справжні наглядачі зорієнтувалися й наказали зняти книжку з продажу, кількасот примірників встигли розкупити. Зрозуміло, що подібний твір не міг залишитись непоміченим владою.

У 1930 році харківське видавництво «Книгоспілка» видало роман у віршах «Скелька». Волелюбний пафос твору привернув увагу офіційної критики — «Скельку» було конфісковано. Наступного року з’явилась стаття О. Правдюка «Куркульським шляхом», яка свідчила про наміри влади щодо бунтівливого, ідеологічно невпокореного І. Багряного. Після цієї статті твори письменника було вилучено з бібліотек і книжкових крамниць.

У 1932 році І. Багряний був заарештований у Харкові в присутності колег В. Поліщука і О. Слісаренка «за політичний самостійницький український ухил в літературі й політиці…», засуджений на п’ять років концтаборів БАМЛагу (Байкало-Амурский лагерь). У 1936 році І. Багряний утік, переховувався між українцями Зеленого Клину на Далекому Сході (враження від цього періоду життя відбито в романі «Тигролови»). Через два роки письменник повернувся додому, був повторно заарештований, сидів у Харківській в’язниці 2 роки й 7 місяців (пережите в ув’язненні він пізніше описав у романі «Сад Гетсиманський»).

1940 року з відбитими легенями й нирками був звільнений під нагляд. Знову оселився в Охтирці, працював декоратором у місцевому театрі, редагував газету «Голос Охтирщини», після початку війни потрапив до народного ополчення, працював в ОУН: малював листівки, плакати, складав пісні, виступав перед воїнами УПА.

Згідно з німецьким курсом щодо української національної інтелігенції 1942 року мав бути розстріляний, але випадково врятувався. У 1944-му І. Багряний розійшовся в поглядах з керівництвом УПА і сам, без родини, емігрував до Словаччини, а згодом — до Німеччини. Новий Ульм стає місцем його постійного перебування в еміграції. Завдяки І. Багряному це місто перетворюється на центр українського культурного відродження, демократично-визвольного руху. Він у 1945 році заснував газету «Українські вісті». При ній почали діяти кілька видавництв, зокрема «Україна», «Прометей», у яких з’являються заборонені в СРСР книжки українських письменників, переклади зарубіжної літератури українською мовою. Багряний бере участь у створенні МУРу (Мистецький Український Рух), який згодом у США перетворився на oб’єднання українських письменників «Слово» із центром у Нью-Йорку.

1946 року письменник перейшов на легальне становище. У памфлеті «Чому я не хочу вертати до СРСР?» (1946) І. Багряний виклав вражаючу правду про істинне становище людини в СРСР. Цим самим він привернув увагу світової громадськості, урятувавши від репатріації не одного нещасного. 1948 року Багряний заснував Українську Революційну Демократичну партію (УРДП), очолив Українську національну раду, заснував ОДУМ (Об’єднання демократичної української молоді).

За кордоном побачили світ романи «Тигролови» (1944, «Звіролови» — 1946), «Сад Гетсиманський» (1950), «Огненне коло» (1953), «Буйний вітер» (1957), «Людина біжить над прірвою» (1965), п’єси («Генерал», «Морітурі», «Розгром»), поема «Антон Біда — герой труда», збірка «Золотий бумеранг», твори для дітей.

Помер письменник 25 серпня 1963 року у санаторії Блазієн у Шварцвальді (Західна Німеччина). 1991 року Івана Багряного посмертно реабілітовано, відтоді почала перевидаватися його творча спадщина. (З довідника)

Завдання 2. Підготуйте повідомлення на одну із запропонованих тем, доповнивши довідковий матеріал цікавими фактами.

ПОЯВА УКРАЇНЦІВ НА ДАЛЕКОМУ СХОДІ ТА ЇХНЄ СЬОГОДЕННЯЯк свідчать історики, наші співвітчизники з’явились на Далекому Сході ще в другій половині XVII

ст., коли українські козаки разом з російськими землепрохідниками проникали на простори Сибіру, Далекого Сходу. Український переселенець Никифор Чернігівський розбудував оборонний пункт Албазін. У Нижньому Селігінську перебував висланий разом з родиною гетьман лівобережної України Дем’ян Многогрішний. Кількість переселенців збільшилась після зруйнування Запорозької Січі. Однак такі поселення — це передісторія того краю, який пізніше називатимуть Зеленим Клином.

Як це не дивно, але поява Зеленого Клину певною мірою пов’язана з особою Тараса Шевченка. Перебуваючи на засланні, він в Оренбурзі познайомився з генералом Унтербергером, бував у нього дома. У розмовах із Шевченком генерал високо відгукнувся про хліборобський талант українців. Ті розмови добре запам’ятав син генерала. Пізніше, коли він став губернатором Приморськогокраю і перед ним постала проблема організації заселення неродючого Примор’я, він подбав про безкоштовне перевезення сюди

переселенців з України, сподіваючись, що саме вони зуміють освоїти неозорі землі краю. У себе на батьківщині українські селяни страждали від малоземелля, і тому їх вабила перспектива отримати безкоштовні земельні наділи на Далекому Сході.

Переселення почалось у 1882 році. З кількох українських губерній селяни збиралися в Одесі, де вантажилися зі своїм нехитрим скарбом на пароплав. Їм судилася довга і важка морська дорога. Про таку подорож розповідає в романі старий Сірко — один із персонажів «Тигроловів»: «Рідну землю покидали, уклін їй складали, береги сльозами поливали і довго-довго руками та шапками з моря Чорного махали, у краї чужі, далекі, за тридесять земель — морів, на край світу мандрували, щастя-долі шукали… Коло Індії їх дощі обмивали — мочили, біля Цейлону вітри пекли-сушили. У Бомбеї вони воду пили, в Сінгапурі сльози лили… Китай обминали — на голому чердаку купою лежали, пальці гризли і сльози запивали. Та віри в щастя своє щербате, і в силу свою двожильну не втрачали. Ні, ні! Отак і пливли. Здорово мандрували. А в край дикий, аж під Японію, як прибули, та на землю стали, та все його кляли-проклинали. Чи їли, чи спали — все свій край далекий, ясний споминали. Для початку з половини померли. А далі позвикали. А позвикали й зажили. Ще й як зажили!»

Тільки-но українці з’явилися на Далекому Сході, там піднялися села з біленьких хат, заврожаїлися поля, завелось багато худоби. Щороку прибували нові поселення, засновувалися й розросталися нові села. І ось настав час, коли поселенці з України почали складати більшість населення краю. Наприклад, у 1907 році серед жителів Приморського краю вони становили 75–80 %, Амурщини — 60–65 %. Таку величезну територію на Далекому Сході, що була заселена переважно українцями, почали називати Зеленим Клином. Царська влада хоч і давала поселенцям певні пільги економічного характеру, все ж чинила серйозні перешкоди національному й культурному розвитку майже півмільйонної української громади. Проте у 20-ті роки відбулося бурхливе піднесення українського суспільно-політичного та культурного життя. Почали виходити часописи, у школах викладання здійснювалось українською мовою, відкрився навіть педагогічний інститут. У кількох районах державною мовою була українська.

У 1932 році протягом лічених днів шляхом суворих заборон було фактично припинено національний розвиток українського населення Зеленого Клину. Почалась інтенсивна русифікація цього краю. Одночасно розгорнулась боротьба з «кулаком» як із «класовим ворогом». А «кулак» — це добрий господар, який за довгі роки важкої і впертої праці набув елементарного достатку.

В романі «Тигролови» бачимо, як родина Сірків змушена була залишити село і перебратися в лісові нетрі Сіхоте-Аліня — таким способом Сірки намагались уникнути розкуркулення та колективізації. Протягом багатьох десятиліть українці Зеленого Клину були позбавлені можливості зберігати свою культуру, мову, традиції, оскільки не існувало національних шкіл, преси, радіо.

Відомо, що і до цього часу по багатьох селах Далекого Сходу ще можна чути українську мову, а з отриманням незалежності України національне життя українців Зеленого Клину почало оживати. У багатьох містах утворились культурні товариства, люди збираються, відзначають визначні дати національної історії, по-українському святкують Різдво, Великдень, насолоджуються спілкуванням рідною мовою.

АВТОБІОГРАФІЧНІ ДЖЕРЕЛА НАПИСАННЯ, ЖАНР, ХУДОЖНЯ МАЙСТЕРНІСТЬ ТВОРУ І. БАГРЯНОГО «ТИГРОЛОВИ»

І. Багряний перебував на Далекому Сході трохи більше п’яти років. Спочатку — як висланець, якому заборонили протягом трьох років проживати в Україні, а потім — як каторжанин БАМЛагу. Задум твору виношувався ним саме під час перебування в концтаборі, коли, втікаючи, він блукав тайгою та переховувався в оселях мужніх далекосхідних мисливців — звіроловів, нащадків вихідців з України.

«Тигролови» мають усі прикмети пригодницького роману:— персонажі розділені на позитивних і негативних;— захоплюючий сюжет;— мисливські пригоди;— кохання до дівчини, яка зросла в умовах дикої природи;— і, звичайно, happy end — щасливий кінець.Але твір І. Багряного посідає окреме місце серед багатьох пригодницьких романів того часу, тому що

він збагатив жанр глибокими аналітичними розробками і справді мистецькими відкриттями. На думку Ю. Шереха, новаторство Багряного в тому, що він «стверджує жанр українського пригодницького роману», українець всім своїм духом, усім спрямуванням, усіма ідеями, почуттями, характерами.

На мою думку, основною особливістю твору є те, що попри карколомні втечі, захоплюючі полювання на ізюбрів і оленів, попри сміливі й спритні лови живцем хижих тигрів, головною темою його є ніщо інше, як історична конкретика сталінської доби.

І тайга, і люди, і події — все в цьому романі позначене твором епохи, і саме ця історична реальність виражається через своєрідність пригод, зміни в житті професійних мисливців. Саме це лежить в основі поділу героїв на позитивних і негативних (що є обов’язковою умовою пригодницького жанру). Не гонитва

за скарбом, не поділ успадкованих маєтностей, не пошук золота і діамантів, а саме ідеологічна позиція жене слідчого НКВС Медвина й інших представників системи по слідах ідейного супротивника.

Історична конкретика позначилась на розв’язанні обов’язкового для цього жанру щасливого кінця. Колишній в’язень Григорій Многогрішний виходить переможцем у двобої із силами тоталітарного зла. Він не тільки зберіг своє життя, не став ще однією жертвою системи, а й укріпився духовно й тілесно, зустрів своє кохання.

Про художню майстерність письменника говорити завжди важко. У справді талановитого письменника, на наш погляд, ці художні засоби мають бути непомітними, але, з іншого боку, повинні сприяти запам’ятовуванню відтворених за їх допомогою словесних образів. Що стосується роману, то в ньому можна знайти прикмети і традиційного, і новаторського. Із традиційних автор часто вживає епітети, колоритні порівняння тощо. У творі трапляються й метафори різних видів, часті антитези. Мова роману багата на фразеологізми, прислів’я афористичні вислови та пісні. У творі наявні елементи драми — діалоги, монологи, риторичні окличні та питальні речення.

До творчих знахідок Багряного належить оригінальний початок у формі казки — настільки фантастично страшної, наскільки й правдивої. Антитеза не лише словесна, а й образна. Два світи — один в арештантському драконівському поїзді, інший — у комфортабельному експресі. Дві України — справжня сплюндрована та ідилічна, патріархальна держава давніх українських поселенців на Далекому Сході. Чимало його образів виростають до символів. Поїзд — «дракон», шлях Григорія — шлях України, тигри в клітках — доля головного героя. Навіть прізвища автор вживає старовинні, козацькі: Многогрішний, Сірко, Мороз. (За А. Сухоруковою)

ЖАНР ПРИГОДНИЦЬКОГО РОМАНУ В ІНТЕРПРЕТАЦІЇІ. БАГРЯНОГО (ЗА РОМАНОМ «ТИГРОЛОВИ»)

Пригодницький роман. Уже сама назва жанру викликає зацікавлення читача, особливо молодого. Пригоди — це завжди романтика, мрія. Недаремно сам автор, потрапивши в досить скрутне становище (арешт, слідство, висилка на Далекий Схід), писав: «Охотське море. Тайга. Тундра. Звіроловство. Були там поселення давно осілих наших людей з України. Все це, сказати щиро, було мені навіть цікаво».

Взагалі пригодницький жанр в українській літературі представлений не дуже широко і майже незнайомий учням, бо шкільна програма практично не передбачає його вивчення. Мабуть, це данина традиції радянських часів — знайомити молодь лише із «серйозними», «ідеологічно вивіреними» творами, а не з пригодницькою літературою чи фантастикою.

Особливістю ж роману І. Багряного «Тигролови» є те, що він поєднав у собі дуже серйозні, глибокі проблеми з романтикою пригод. Пригоди, у свою чергу, зображені різні за своєю вагою та значущістю: від таких, як втеча головного героя з ешелону смерті і боротьба за виживання в диких тайгових нетрях, до смішних (спостереження над лісовими мешканцями — козою з козеням, гадюкою, колонком) і до пригод «почуттєвих» (Григорій випадково підгледів, як купається Наталка, і мучиться, чи вона не помітила його й не образилась).

Відповідно до законів жанру в романі повинна бути велика кількість дійових осіб, кілька сюжетних ліній, життя героїв зображене протягом значного відрізку часу. В І. Багряного цього немає, тому «Тигролови» скоріше мали б бути повістю. Але масштаби проблем, їх широта й глибина (Україна колишня — Дем’ян Многогрішний, перші поселенці — Україна 30-х років XX ст.; Україна, задавлена сталінським терором, і Україна лісова, ідилічна «Сіркова держава», БАМЛаг, заробітчани) дають підставу вважати твір романом.

Характер головного героя Григорія Многогрішного вже на початку подається цілісним, сформованим. Але й він розвивається, як і належить характерові позитивного героя пригодницького твору, по лінії благородства. Юнак тікає з ешелону смерті — і в сотень інших арештантів піднімається дух, з’являється надія хоч не на порятунок, так на помсту своїм мучителям. Блукає в нетрях у пошуках порятунку й безпечного місця — і рятує дівчину-мисливця від розлюченої ведмедиці, хоча сам був на межі смерті від фізичного виснаження. Користується гостинністю Сірків — і стає їм за сина та брата, партнера у полюванні. Закохується в Наталку, страждає, але приховує свої почуття, щоб не наражати дівчину на небезпеку,— і дає їй врешті-решт омріяне щастя взаємної любові.

Роман закінчується щасливо, бо навіщо ж тоді всі ті пригоди? Але читач із завмиранням серця не тільки слідкує за перипетіями сюжету, пригодами героя, а й дізнається багато чого з історії, географії, ботаніки, зоології, українознавства й політики тоталітарного режиму. Тому твір виходить за межі пригодницького роману й містить у собі великий пізнавальний та виховний потенціал.

Отже, незважаючи на те, що роман «Тигролови» був фактично першою пробою пера І. Багряного як прозаїка і мав певні недоліки (розтягнутість описів, захоплення деталями мисливської справи, декларативність, багатослівність), він мав і має великий успіх у читачів, що свідчить про неабияку художню майстерність автора.

ХУДОЖНЯ МАЙСТЕРНІСТЬ І. БАГРЯНОГО В РОМАНІ «ТИГРОЛОВИ»

Про художню майстерність письменника завжди говорити важко. Адже існує певний набір художньо-виражальних засобів, що ними послуговується будь-який автор. Справа лише в тому, в яких пропорціях це подається і чому митець надає перевагу, які його улюблені засоби, наскільки вони оригінальні чи традиційні. У справді талановитого письменника, на наш погляд, ці художні засоби мають бути непомітними, але відтворювати такі художні словесні образи, які запам’ятовуються, вражають, роблять неповторною словесну тканину, творять індивідуальний стиль.

Що стосується роману І. Багряного «Тигролови», то тут можна знайти прикмети і традиційного, і новаторського.

Із традиційних засобів автор часто вживає епітети, інколи навіть дуже нагромаджує їх. Наприклад, тайга у І. Багряного височенна, чотириярусна, буйна, непролазна, зачарована. І це тільки в одному реченні! Любить письменник і колоритні порівняння (тайга, як африканський праліс; ліщина, мов щітка; повалені дерева, мов велетні на полі бою; тиша, як у дивному храмі дивного бога тощо). Трапляються й метафори різних видів (сонце… ткало золоті прошви на білій скатертині; тюбетейки грубо перепрошували, виправдовуючись перед френчем), часті антитези (ударники і літуни, прокурори, розтратники, відповідальні відряженці і безвідповідальні рвачі). Мова роману багата на фразеологізми, прислів’я, афористичні вислови та пісні (ні пари з уст; геройське діло не кожен зробить; козача кров; Бог не без милості, козак не без щастя; у сміливих завжди щастя є). Вжито також елементи драми — діалоги, монологи, риторичні окличні та питальні речення. Синтаксис різноманітний — від серії коротких односкладних речень до складних конструкцій на кільканадцять рядків. Постійно трапляються детально виписані пейзажі, інтер’єри. Скрізь присутній майже іронічний підтекст. Але є й те, що належить до творчих знахідок Багряного. Оригінальний початок у формі казки — настільки фантастично страшної, наскільки й правдивої. Письменник використовує антитезу не лише на словесному рівні, а й на образному. Два світи — один в арештантському драконівському поїзді, інший — у комфортабельному експресі. І все це під загальною назвою «соціалістіческоє отечество». Дві України — справжня, стероризована й сплюндрована, та ідилічна, патріархальна держава давніх українських поселенців на Далекому Сході. Хоч інколи письменник буває багатослівним і декларативним, чимало його образів виростають до символів. Наприклад, поїзд — «дракон», шлях Григорія — шлях України, тигри в клітках — доля головного героя. Навіть прізвища тут не прості, а старовинні козацькі: Многогрішний, Сірко, Мороз.

І. Багряний — не безсторонній оповідач. Скрізь у романі відчувається біль автора за свій нещасний народ і гнів на тих, хто занапастив його долю. Це помітно і в патетиці висловів, і в іронічній транскрипції російських слів (дєло слави, дєло честі, доблесті і геройства; експрес, которий возіт дрова і лєс; соціалістіческоє отечество; ви умерлі, но дєло ваше живьот!). Поряд із «золотими арабесками» автор вживає просторічні, навіть лайливі слова.

Отже, завдяки художній майстерності письменника ми маємо й енциклопедію життя українців Далекого Сходу, і багатопроблемний політичний роман, і чудову пригодницьку книжку зі щасливим, майже фантастичним кінцем, і твір, що дає читачеві естетичну насолоду.

ГНІВНИЙ ОСУД ТОТАЛІТАРНОГО РЕЖИМУ В РОМАНІ І. БАГРЯНОГО «ТИГРОЛОВИ»

Тоталітарний режим, сталінщина, радянська імперія. Для молодого покоління ці слова вже належать до архаїзмів, історичного минулого. Декому ж не дають спокою страхітливі спогади, а ще інші жалкують за тією системою, бо вона будувала комунізм «для окремо взятих осіб», серед яких були й вони, а для мільйонів — те, що закінчувалося на «лаг». Бамлаг, Сєвлаг, Дальлаг і в цілому — ГУЛаг. Пригадаймо майстерно зображений у романі І. Багряного «Тигролови» «Світ на колесах» та пасажирів комфортабельного експресу, який котився, «м’яко погойдуючись, як у мрійному вальсі, пишаючись шовком фіранок на вікнах, мерехтячи люстрами… ніби разок блискучих коралів».

У салон-вагоні «на сніжно-білих столиках у такт поїздові видзвонювали малиновим дзвоном пляшки: червоне «Бордо», і пиво, коньяк, і лікери, і золотоверхові портвейни… Обабіч пляшок стоять скляні вази з помаранчами, цукерками, плитками шоколаду, пастилою, тістечками — мерехтять, випромінюючи з боків веселку і снопи проміння». Запопадливі кельнери вгадують наперед кожне бажання клієнта… «Далебі це єдине місце у цілій тій фантастичній “шостій частині світу”, де можна зустріти щось подібне. Скільки фасону, скільки шляхетності і багатств і скільки піклування про людину»,— іронізує автор. І це тоді, коли переважна більшість громадян цієї ж країни голодує, надривається від непосильної праці на «ударних будовах» — каторгах, якот місто Комсомольськ чи Байкало-Амурська магістраль. І тоді, коли тими ж коліями мчать поїзди-дракони зі своїми жертвами-в’язнями в череві, а «крізь заґратовані діри» дивляться «тоскно грона мерехтливих очей» людей, відірваних від рідного краю, замучених і зневажених. Можливо, це злочинці, вбивці, грабіжники? Ні! Це чесні трударі — полтавські, катеринославські й херсонські «куркулі», «державні злодії», суджені «за колоски» та й всякі «вороги» — вчені, вчителі, селяни і робітники… Григорій Многогрішний, один з таких арештантів, утікач, розповідає Наталці про причину свого жорстокого вчинку щодо майора ОГПУ — НКВС: «Цей пес відбивав мені печінки, ламав кості, розчавлював мою молодість і намагався подряпати серце, якби дістав. Так довгих-довгих два роки він мене

мучив. А потім спровадив до божевільні. І все за те, що я любив свою батьківщину. І я ще тоді поклявся іменем матері моєї, що відірву йому голову. Я втік з божевільні… Потім мене знову піймали і знову мучили такі, як він,— його поплічники… А потім присудили до двадцяти п’яти років каторги. І все тільки за те, що я любив свій нещасний край і народ…»

Усі, хто відчував себе людиною мислячою, а тим більше свідомим українцем, безжально винищувалися тоталітарною системою, якій потрібні були лише безвільні, безголосі раби, що, не пам’ятаючи свого роду й племені, повністю були б віддані «вождю».

Найогиднішим втіленням сталінізму є образ майора ОГПУ — НКВС Медвина. Цей слідчий зробив собі кар’єру на кістках, крові та стражданнях людей. І пишався цим: «Диво — це він! І легенда — це він! Тут — під блискучою уніформою — сховані такі речі, що перед ними поблідли б сам Арсеньєв… і навіть всі тигри». «Він дисциплінований, і точний, і не схильний вдаватися у дрібниці». Такі, як честь і саме життя в’язнів. Медвин не марнує часу: у поїзді, їдучи на нову високу посаду, п’є вино і студіює промову вождя. Цитатами з неї про «бдітєльность» можна прикрити будь-який свій злочин, тортури й знущання беззахисних арештованих. Добитися повної влади над тілом і душею в’язня, змусити його падати на коліна, просити й благати — ось кредо цього служаки. Та очі цих замучених все життя переслідували його, не давали спати. Гине Медвин як боягуз від справедливої помсти Многогрішного.

Разом з вождем згинула і система тоталітаризму. Наш народ невпинно рухається шляхом до демократії. Але ні-ні, та й чується зітхання за «твердою рукою». Ці люди забувають, що народові ота «тверда рука» обійшлася мільйонами життів і невимовними стражданнями.

Своїм гнівним осудом тоталітарної системи І. Багряний застерігає від помилок прийдешні покоління. Разом з тим письменник виражає глибоку віру в краще майбутнє свого народу, адже в нього завжди були і є такі лицарі духу, як Григорій Многогрішний.

Які гріхи спокутував Григорій Многогрішний?Наші далекі предки, без сумніву, мали підстави давати один одному промовисті прізвища. Так чинить

і більшість письменників, називаючи своїх героїв. Тож які гріхи у Григорія Многогрішного і за що йому випав такий тернистий шлях? А гріхів, як на тоталітарну систему, що душила все живе й мисляче, доволі багато: розум, гідність, національна самосвідомість, сміливість. І найбільший гріх — любов до батьківщини, до Матері-України та її замученого, обдуреного народу.

Автор робить свого героя нащадком славного гетьмана Дем’яна Многогрішного, першого політичного засланця Сибіру. І це глибокий символ невимовно тяжкої долі українського народу, який споконвіку страждав від нападів ворогів зовнішніх, а потім був стероризований, напівзнищений ворогами внутрішніми, новітніми варварами.

Образ молодого інтелігента 30-х років, та ще й змальованого в героїко-романтичному плані, для української літератури новий. Ми захоплюємось юнаком, що став легендою, гордим соколом для в’язнів ешелону смерті, підпилявши неймовірними зусиллями дошки вагону і вистрибнувши на ходу зі скаженного поїзда. Він став «дияволом» і страшною легендою для свого мучителя — слідчого Медвина, бо під страшними тортурами не зламався, не просив, а тільки проклинав або мовчав.

Григорій Многогрішний ішов безмежними тайговими нетрями, без їжі, одягу, без будь-яких засобів для оборони чи полювання, без напряму, і все-таки не втрачав віри: «Проте відчай не брав його. Дуже-бо багато він перетерпів, щоб ще впадати в відчай. …Його гнала вперед надзвичайна впертість, сто раз випробувана і загартована мужність. Вперед, наперекір всьому!» Виснажений, зголоднілий втікач знайшов у собі сили, щоб врятувати не лише себе, а й дівчину від лютого звіра.

Згодом Григорій виявляє себе чудовим мисливцем, навіть бере участь у полюванні на тигрів. Його девіз: «Бог не без милості, козак не без щастя». І щастя його знаходить — він завойовує серце гордої й прекрасної дівчини — Наталки. Вони разом, сміливо кинувши виклик долі, з дивовижними пригодами переходять кордон і опиняються в безпечному місці. Дівчина згодна йти з коханим навіть в його Україну, наражатися на небезпеку. Адже він поклявся собі повернутися на батьківщину, однак уже не як вигнанець, а «як месник».

Історія ця може здатися неймовірною, фантастичною, коли б не була частиною життя самого автора. Звичайно, у даному випадку перед нами не автобіографія, а художнє узагальнення, хоч основні факти дійсно збігаються (втеча, переховування в українських переселенців і навіть одруження та повернення на батьківщину).

Отже, Григорій Многогрішний стає живою ланкою, що поєднує дві України — омріяну, сонячну, ясну і нещасливу, стероризовану, скривджену. Тому його образ набирає символічного звучання. Він втілює в собі непокірну й горду молодість та молодість сплюндровану, страчену, яка спокутує, мабуть, гріхи батьків і дідів — покірність, політичну байдужість, непослідовність, довірливість та брак національної самосвідомості.

ДОЛЯ УКРАЇНИ ТА УКРАЇНЦІВ ЗА РОМАНОМ І. БАГРЯНОГО «ТИГРОЛОВИ»У романі І. Багряного «Тигролови» ми бачимо дві України. Одна — у спогадах Григорія

Многогрішного — справжня, прекрасна, з лісами, степами широкими, як море, весною із жайворонками, солов’ями, зозулями, з веселими хлоп’ячими забавками на Трійцю та інші свята, з піснями матері й сестри,

різдвяними колядками та щедрівками. Щоправда, тепер уже «садки вишневі повирубувані, ріки збаламучені, степи сльозами обпоєні, і небо ясне людям потемніло…». Тож Григорій і не хотів розповідати старій Сірчисі про таке лихо, яке звалилося на його рідний край, щоб вона любила предківську землю такою, якою пам’ятає.

Друга Україна — поселенська — постає з розповіді Наталчиної матері: «Це була наша друга Україна, нова Україна, синку, але щасливіша. І назви наші люди подавали тут свої, сумуючи іноді за рідним краєм: Київ, Чернігівка, Полтавка, Україна, Катеринослав, Переяславка…» Григорій слухав матір, і йому було дивно приємно: «Така вона, як і там, на Україні, і не така. Розборкана — он яка. Скільки тієї мужності простої, скільки тієї певності, може, неусвідомленої, а звичайної, стихійної. І скільки гордості волелюбної, природної, як оті могутні кряжі гір!» От що робить з людьми воля!

Таке саме враження справила на Григорія і зустріч з іншими вихідцямиз України — сім’єю Морозів: «А люди — ті самі. …Всім такі, лише одним не такі — поглядом, життєвим тембром, іншою якістю. Ці — суворі і загартовані. Безжалісні стрільці, веселі і безпощадні звіролови, мускулисті диктатори в цій зеленій, первісній державі, хижі і горді завойовники цієї, ще не загнузданої стихії. Життя геть випекло з них сентиментальні риси й вайлувату ліниву млявість, насталивши їх, вигартувавши в безперервнім змаганні за своє існування…»І тут же, поряд, розповідь старого Мороза «про місто каторги, про пекло новітніх канальських робіт, вигачуване костями українськими»,— про Комсомольськ. Він говорив «…про колони виснажених арештантів на лютім морозі…Про безліч зтероризованого, на повільну смерть приреченого люду; а надто про силу-силенну «своїх людей» — земляків з далекої тієї України нещасливої… Про голод і цингу. Про надлюдські терпіння і труд каторжний, а надто взимку, при 50-ступневому морозі напівголих, напівбосих людей, чесних трударів — полтавських та катеринославських, та херсонських «куркулів», «державних злодіїв», суджених «за колоски», та й всяких «ворогів» — вчених, вчителів, селян і робітників, бородатих дідів і таких же бородатих юнаків, що й не розбереш, скільки людині віку… Про жорстоку смерть без похоронів, як худоби,— смерть від знущання, голоду, пошестей і журби…»

Повертаючись додому на Різдво, мисливці натрапили на нові бараки для лісозаготівельників. Один з бараків — для репресованих. Григорій чує, як дівчата під брутальну лайку начальників пиляють дрова і співають ніжними й журливими, як чайчине ячіння, голосами українську пісню:

…Ой, куди ж, куди, кудиЯ тепер попала,—Замело й малі слідиТам, де я ступала…Серце головного героя наповнюється невимовною тугою і гнівом. Він не витримує й подумки

звертається до неба: «Боже! Куди ж ти дивишся?!!» Ще гіркіші роздуми опановують Многогрішного, коли його разом із побратимом везе до Хабаровська поїзд — «експрес, которий возіт дрова і лєс»: «Григорієві здавалось, що він потрапив додому. Вагон говорив усіма діалектами його — Григорієвої — мови: полтавським, херсонським, чернігівським, одеським, кубанським, харківським… Ба, тими діалектами говорив весь цей “експрес”, і то не тільки тепер, а, либонь, протягом цілої своєї історії. Основний контингент його пасажирів — Україна, ота зірвана з місця і розкидана по всіх світах — поза геттю. І хоч цей “експрес” ходив за маршрутом “Владивосток—Москва”, але то була своїм мовним і пісенним фольклором та й всім іншим — Україна. Екстериторіальна Україна. Україна “без стерна і без вітрил”. А ще “Бамлаги”, “Сєвлаги”, “Дальлаги”… Уся країна — суцільний ГУЛаг (головне управління таборів). Одні ешелони мчать на схід з арештантами, інші з ними ж — на захід. Як при великому переселенні народів. Недаремно якась жінка у вагоні зітхала: “Боже-Боже!.. І що воно в світі робиться?! І де те людське пристановище наше? Га?!”»

Кожен намагався врятуватися, як міг. У ресторані Григорій зустрів двох дівчат — втомлених, бідно одягнених. Говорили вони між собою українською мовою. Йому «ніби хто врізав батогом по серці, ніби обухом по карку: «Та це ж вони!!! — дочки розкуркулених батьків, розкиданих по сибірах! Це ж вони, втікаючи, рятуються! Рятуються від голоду й холоду, від безправ’я і смерті,— рятують життя ціною краси і молодості, ціною честі і материнського щастя…»

Отже, І. Багряний устами свого героя висловлює глибокий жаль і обурення з приводу геноциду української нації. Очевидно, завданням системи було зробити так, щоб ніколи і ніяк не поставало «українське питання». «Малою Україною» на Далекому Сході письменник переконливо показує, чого можуть досягти вільні люди своєю працею. Але всю Україну не переселиш у глухий закуток, не обгородиш високим парканом і не закриєш на замок від ворогів і «друзів», за них гірших. Тому недаремно найбільшою мрією патріотів, таких, як Григорій Многогрішний, було повернутися в рідний край месником і визволителем.

Хай же виплеканий палким серцем письменника роман допоможе нам піднятися над негараздами сучасного життя й належно поцінувати нашу державність та незалежність. Бо хіба не для цього повернувся в Україну сьогодні І. Багряний — виразник українського оптимізму?

ПРО ЛИЦАРСЬКУ ЛЮБОВ І ДІВОЧЕ СЕРЦЕ(ТЕМА КОХАННЯ В РОМАНІ І. БАГРЯНОГО «ТИГРОЛОВИ»)

Про кохання написано тисячі книг. Здавалося б, уже нічого нового про нього не скажеш. Але через неповторність людських характерів та особистостей воно кожного разу дає новий сюжет, нову небачену картину життя.

Так і в книзі І. Багряного «Тигролови». Випадково на життєвій дорозі зустрічаються юнак і дівчина. Він — її рятівник від лютого звіра, герой. Потім вона та її сім’я рятують хлопця. Обоє молоді, красиві, розумні, сміливі. І ніякоготретього між ними, як це часто буває. Але дуже непросто складаються стосунки молодих людей. Григорій — освічений (інженер, авіаконструктор), досвідчений не лише в житті взагалі, а, мабуть, і в коханні. Ось його роздуми, як вчинити зі своєю любов’ю до Наталки: «Борюкався сам з собою, не знав, як бути. Піти уторованим шляхом і добиватися приязні, залицятися, зваблювати, задурювати він не смів і не міг. Та й ба, всі засоби з випробуваного запасу всесвітніх залицяльників тут були б безсилі. Це не та людина, це щось інше». Вона ж — лісовичка. Суворе тайгове життя загартувало її характер, зробило гордою. Мати про неї говорить: «…і в кого тільки вдалась? Їй би на коні, та на полозках, та з гвинтівкою, та з собаками… І пре туди, куди й чоловік не насмілиться».

Григорієві здавалось, що Наталка «навіть у голову собі не клала того, що з ним діялось. Вона — дитя ще не займаного спокою. Вона, здавалось, навіть не розуміла, що воно таке, те кохання». Постійно кепкувала з хлопця, гостро й нетерпляче реагувала на вияви Григорієвих почуттів. Ніби боялася розслабитися, поступитися в чомусь чоловікові (бо в усьому іншому, особливо на полюванні,— не поступалася).

Проте дівчина таємно піклувалася про Григорія. То послала свого собаку, коли той ледь не заблукав, полюючи на рябців. То приїхала сама аж на схили Сіхоте-Аліня: «Кінь під нею був мокрий і аж тремтів — тож гнала без сталого відпочинку, без зупинок, либонь. А сама… сама була спокійна. Побачила ще здалеку, що хлопці живісінькі, і була спокійна, весела. А до Григорія навіть байдужа. Не наближалася до нього, уникала зустрічатися поглядами». Іншим разом врятувала від снігової заметілі й диких звірів, ледь не заблукавши з ним і сама. Але образилася за мимовільний Григоріїв поцілунок, коли вона спала.

Григорій дуже переживав тоді, не йшов до табору, аж поки не почув веселий сміх цієї «химерної» дівчини. Григорій, закохавшись у Наталку, милувався нею «(Спостерігав година-ми. Гнучка, як вуж, граційна, як мавка, вона таїла в собі дивну силу, ця дівчина. Поєднання дівочої краси та чар з дикістю майже первісною, неприступною)». Як міг хлопець боровся зі своїм почуттям. Тікав у ліс, занурювався в річку, стояв під водоспадом. Бо «з його становищем він просто не мав права. Хто він? Вепр, що сховався в хащах від мисливців. Без права на життя, без пашпорта. Вепр! Завтра його вислідять, і треба буде кидатись напропад, ламаючи кущі головою. Або йти грудьми на видиму смерть. І якби дівчина відповіла на його почуття, то це було б велике нещастя для обох».

Але кохання не покидало його. І розум підкорився серцю. Один з розділів роману так і називається — «Заколот і капітуляція». Григорій терпів, але коли б йому запропонував хто покинути все і піти, навряд чи зміг би й чи схотів би, бо «він був щасливий біля неї. Він відчував, як у нім кипіла і вирувала кров від самого звучання її голосу. Голос той відгукувався у нім дивним, багатим відгуком, з болем, з мукою. І це було щастя. Болюче, але велике, майже не досяжне для розуму щастя. І розум капітулював».

Це щастя і спокій зникли в одну мить, коли сталося несподіване. Вперше, мабуть, у житті Сірковий мисливський намет пограбували. За деякими прикметами Григорій Многогрішний дізнався, що в тайзі перебуває його запеклий ворог, слідчий Медвин, якому він поклявся помститися й за себе, й за тисячі замучених ним людей. Акт справедливої помсти відбувся. А цей вчинок поклав край всьому: «Все відтяв за одним разом — і ворогів, і друзів, і спокій, все…»

Першим, що побачив юнак після цього, були… очі закоханої Наталки. Мусив пояснювати свій вчинок, розказувати свою страшну таємницю арештанта й втікача. Дівчина серцем повірила, що Григорій вчинив справедливо, що інакше не можна було, але не могла змиритися з розлукою. Вона переборола свою дівочу сором’язливість і виказала разом усе, що так довго приховувала: «…враз нагло раптом припала до нього і вибухнула буйним плачем. Безпорадно, по-дитячому. Ясно — це розставання. Це навіки. Боже мій! І поцілувала… Ой, як шалено! Все вклала в цей поцілунок, всю душу».

Бачачи неминучість розлуки, Наталка зібрала всю свою мужність і гордість, віддала Григорієві власний вінчестер, порадила, куди йти, і пішла зі слізьми геть. Григорій рушив до кордону, змагаючись із самим собою: зайти чи не зайти попрощатися із сім’єю, яка замінила йому рідну? Зайти — наразити на небезпеку себе і їх, травмувати ще раз серце коханої; не зайти — навіки образити близьких людей. Благородне серце Григорія обирає небезпечніше, але людяніше. Він цілу ніч ішов і, нарешті, став на порозі Сіркової хати, де панувала гнітюча мовчанка, як після якоїсь непоправної втрати. Мати аж заплакала, а батько й Грицько зраділи, що не розчарувалися у своєму другові.

Наталка ж вийшла до хатини, потім ввійшла одягнена як на полювання. Стала проти Григорія і мить дивилася йому у вічі з мукою, із запитанням. І, знайшовши там відповідь — любов, взяла коханого за руку й опустилася перед враженими батьками навколішки для благословіння.

Батько суворо подивився на юнака, але дівчина не дала йому сказати: «Григорій не має права говорити! Я знаю, що він скаже! Але він збреше! Він зрадить сам себе ради вас. …Я мовчала довгі місяці, як камінь. Я змагалась із собою… Я не знала, а сьогодні — я бачу, тепер я бачу, що загину. То ж ваша кров у мені. Ви ж знаєте, що я ваша дочка… Не губіть же мене!»

Старий Сірко бачив, що тут уже нічого не вдієш — його кров заговорила.А Григорій, розуміючи, до чого може дійти, «мовчки опустився на коліна поруч, тяжко похиливши голову, як під сокиру; бачив, що дівчина може переступити батьківське слово заради нього».

Чому ж юнак тяжко голову похилив, «як під сокиру»? Мабуть, розумів, на яку жертву йде кохана, нехтуючи власною безпекою та благополуччям. Закінчується ця історія щасливо. Молодята, благословенні батьками, завдяки своїй сміливості й винахідливості успішно переходять кордон й опиняються в безпечному місці. Тут вони дають волю почуттям, так довго стримуваним: «І дуріли обоє, опиваючись тим щастям до нестями». Наталочка аж шаліла «в нападі безумної радості, невисловленої любові, безоглядної вірності.— Ми підем… Ми підем тепер… На тую… на твою Україну!» Дівчина готова йти за своїм коханим на будь-яку небезпеку, на будь-які випробування, навіть на смерть.

Наталку та її обранця зв’язало справжнє щире кохання, основане не тільки на палких почуттях, а й на спорідненості двох сміливих душ. Ми не знаємо, як складеться доля героїв у подальшому житті, але віримо, що такі люди, як вони, зуміють зберегти свою любов.

ПРИРОДА І ЛЮДИНА В РОМАНІ І. БАГРЯНОГО «ТИГРОЛОВИ»Природа — то колиска людської цивілізації. завжди вона давала людині матеріальний достаток та

насолоду від спілкування з нею. І при дбайливому до себе ставленні віддячувала стократ. Ще Г. Сковорода закликав жити в гармонії з природою. Але природа для слабких духом, невмілих та недосвідчених може бути жорстокою, навіть згубною.

У романі І. Багряного «Тигролови» пейзажам приділено багато уваги. В основному це опис далекосхідної тайги, і починається він з напівгумористичної легенди про те, як Господь створив цей дивовижний край: «Отже, як творив наш Бог мир, то йшов він із заходу на схід і розселяв по землі, де що треба за планом.

Як той сівач, ніс він у мішку всякої тварі і всякого насіння до лиха і розтикав по землі, де що приходилось… І прийшов він аж у той край, що грець його й зна, де. І зупинився він на хребті Сіхоте-Аліня — гори такі є. Аж бачить — земля вже скінчилась, а в нього у мішку ще до лиха всього є!

Дивився, дивився Бог. Вертатись далеко… Так він узяв та й висипав геть з мішка усе тут.— Живи тут!.. Ну, відтоді і почалось. І поперло. І погнало!»

Детально, зі знанням справи описує І. Багряний чотирьох’ярусну тайгу, хребти й становики, що міняють свій колір, річки, паді й водоспади, наводить легенди про походження їх назв. З любов’ю й неабиякою художньою майстерністю описує автор лісових мешканців, інколи ледве не від їх імені. Ось «на поваленій кедрині тремтіли сонячні зайчики. Смугастий звірок-бурундук почав бавитися з ними, задравши хвостика, як той драгун султана, перестрибував через них». Там козеня знайомиться з жабою, а ще далі — зустріч з дивною гадюкою, що рятувала своїх дитинчат у власній пащі. Найзахопливіші розповіді — про володаря уссурійських нетрів — тигра, про бій ізюбрів, полювання та риболовлю.

Природа у письменника завжди жива, одухотворена: «Перед хатою цвітуть гвоздики: насаджені дбайливою дівочою рукою, вони змагаються з пишними тубільними саранками — червоними, жовтими, фіалковими, що розбіглися ген скрізь по схилу річки і аж у ліс і перегукуються пишними кольорами серед безлічі інших квітів в морі яскравої зелені, буйної і соковитої. Великими суцільними масивами рожевіє плакун. А з-за хати повиходили черемхи — повтікали з тайги і стоять, як дівчата, запишалися, заквітчані».

І. Багряний зображує природу в різні пори року, в різний час. Дика вона, могутня і часто страшна. Можна згадати чимало епізодів, коли герої роману опинялися на грані смерті чи у великій небезпеці. Детально описує письменник паутів — страшне лихо для людей і всіх лісових мешканців. Або змальовує таку картину: «Тиша зімкнулася знову. Напружена і зрадлива тиша нетрів. Десь нагло розітнувся дикий рев. Лютий і страшний. І покотивсь, покотивсь. Урвавсь…Гавкнуло десь із другого боку, так само хижо і тужно… Закричав спросоння глухар… Зрадливі звуки, притаєні шелести… Через самий місяць шугнула нечутно сова. Тайга лише починала жити. Місяць поблід і квапився вгору». Читачеві стає ясно, що виживатиме тут сильніший.

І все ж воля людини, її працьовитість перемагають. Недаремно цей край називали «золотим Ельдорадо». Дійсно, багата земля, ліс і вода давали людині все, коли вона докладала своїх зусиль. Біда лише в тому, що одні люди не дали спокійно жити іншим, нав’язали нову суспільну систему й загубили всі здобутки.

Так розпалася «Сіркова держава», і тільки її залишки ховалися в густих нетрях від заздрісного й хижого ока можновладців. Таким чином, природа в романі «Тигролови» також є одним з головних узагальнених образів і служить прекрасним фоном для розгортання сюжету та образотворення, підкреслення рис характеру героїв.

ПЗ №29. І. Багряний. «Тигролови»: аналіз образів романуПлан

1. Бесіда за змістом прочитаного. 2. Сюжет роману. 3. Ідейно-художній аналіз роману «Тигролови»

Контрольні питання1. Визначте ключові епізоди роману. 2. Яка тема й ідея роману? 3. Доведіть, що за жанром «Тигролови» є пригодницьким романом. 4. Чи впливає на композицію твору жанр? Яким чином? 5. Визначте систему персонажів твору.


Завдання 1. Дайте відповіді на питання:1. Чому роман став настільною книгою німецької молоді?2. Про який час йдеться у романі?3. Кому належать ці слова:

Жить!Відплатить!

Або вмерти! (Григорію Многогрішному)4.Як ви вважаєте чи випадково автор дає своєму героєві прізвище Многогрішний?

Чи це Закономірно?Орієнтовна відповідь. Многогрішний Дем‘ян Гнатович – гетьман Лівобережної

України (1668–1672 рр.), ставши спільником Дорошенка, почав неприязні дії проти Москви. Сам висловив великоруському гінцю Танєєву намір нізащо не віддавати Києва полякам і разом з Дорошенком воювати з Польщею. Перш ніж московський уряд вирішив, як вчинити з доносами на Многогрішного, проти останнього було організовано змову... 13 березня, вночі, змовники схопили Многогрішного і відправили до Москви, де гетьмана було катовано. Дем‘ян відкидав звинувачення у зраді, але зізнався, що п‘яному стані говорив "несамовиті промови". Старшини від імені всього малоросійського народу просили стратити колишнього гетьмана і його брата. Засуджених вивели на страту у Москві однак цар вислав гінця з повідомленням, що він змінює смертну кару засланням у Сибір. Н. Григорій Многогрішний – українець, його рід має славні традиції в особі першого каторжника Сибіру гетьмана Дем‘яна Многогрішного.

5. Які образи – символи створені у романі?Орієнтовна відповідь. Перший розділ свого роману І. Багряний називає "Дракон".

"Вирячивши вогненні очі, дихаючи полум’ям і димом, потрясаючи ревом пустелі і нетрі, вогненним хвостом замітаючи слід, летів дракон. Не з китайських казок і не з пагод Тибету – він знявся десь з громохкого центру країни "чудес", вилетів з чорного пекла землі людоловів і гнав над просторами..." це символічна картина паралельного майже незалежного існування в одній державі двох світів – світу пітьми, пекла і світу ілюзорного раю, ілюзорного вільного життя. І ці два світи уособлені в символічних образах двох експресів, котрі мислено летять у невідоме, у чорну сибірську ніч, на край світу.

6. Що зробило Г. Многогрішного символом? Символом чого?Орієнтовна відповідь. З волі автора Г. Многогрішний здійснює неможливе –

вистрибує майже у смерті із черева скаженого дракона і цим божевільним протестом підживлює в тисячах знеособлених в’язнів почуття людської гідності, надії, переконання,

що серед них, приречених, є такі, що не здаються, воліють "ліпше вмерти біжучі, ніж жити гниючи!". Для побратимів по нещастю Григорій стає "символом непокірної і гордої молодості, символом тієї волелюбної і сплюндрованої за те Вітчизни".

7. Хто ще їде цим же експресом з арештантами і Григорієм Многогрішним?Орієнтовна відповідь. Цим же експресом – тільки на інше полювання їде майор

ОГПУ-НКВД Медвин "Його не зворушують ніякі екзотики, ніякі най ексцентричніші історії, ба навіть тигри. Він не те бачив. Не те знає. І не те може. Такого полювання, якого він сам є і був майстром, не зрівняти ні з яким іншим...".

8. Григорій поряд із основною проблемою свого життя – не залишитись нулем в історії, ставить ще одну – знищити Медвина як зло. Як вирішує Григорій цю проблему?Чи можемо розцінювати перемогу Многогрішного як помсту?

Завдання 2. Складіть сюжетний ланцюжок роману «Тигролови».

Завдання 3.Визначте тему, ідею та сюжетно-композиційні особливості роману «Тигролови».Орієнтовна відповідь. Тема роману:

трагедія України в тоталітарному режимі; відображення впливу сталінського терору на долю окремої людини - молодого

українського інтелігента, авіатора Григорія Многогрішного; показ жорстокості й ницості прислужників режиму; змалювання побуту, традицій українських переселенців; романтичні стосунки Григорія і Наталки.

Ідея: Автор переконує і запевняє в тому, що за будь-яких обставин, людина може і повинна бути Людиною. І. Багряний усе життя біг над прірвою з вірою в людину, прагнучи запалити в ній невгасиму іскру, яка б висвітлила шлях із чорної прірви зневіри, приниження в безсмертя.

Проблематика твору: виживання людини в умовах жорстокого терору; добра і зла; життя і смерті; справедливості і кари; морального вибору; волі до життя й цілеспрямованості; стосунків людини і природи; родинних взаємин; вірності віковим традиціям предків; кохання.

Жанр твору: пригодницький роман.Роман – це найбільш поширений у XVIII-XX ст. епічний жанровий різновид,

місткий за обсягом, складний за будовою Прозовий (рідше віршований) епічний твір, у якому широко охоплені життєві події, глибоко розкривається історія формування характерів багатьох персонажів.)

Приго́дницький рома́н (фр. roman d'aventures) — роман, сюжет якого насичений незвичайними подіями й характеризується їхнім несподіваним поворотом, великою динамікою розгортання. Для пригодницького роману характерні мотиви викрадення й

http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%BE%D1%82%D0%B8%D0%B2

http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%8E%D0%B6%D0%B5%D1%82

http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D0%BD_(%D0%B6%D0%B0%D0%BD%D1%80)

http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D1%80%D0%B0%D0%BD%D1%86%D1%83%D0%B7%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B0

переслідування, атмосфера таємничості й загадковості, ситуації припущення й розгадування.

Сюжетно-композиційні особливості роману.Композиція роману зумовлена жанровими особливостями: твір складається з 12

розділів, ряду підрозділів, схожих на новели, що мають інтригуючи назви: «Дракон», «Світ на колесах», «Навзаводи зі смертю», «Заколот і капітуляція», «Бог кохання», «Весела робінзонада», «Не ходи босий» та інші. Вони сповна відображають «ритми» життя головного героя. Поза сюжетні елементи – пейзажі. Портрети, сценічні моменти – завжди романтично забарвлені. Особливо захоплюють уяву читача екзотичні панорами Сіхоте-Аліне, описи, краєвидів на Зміїній та Голубій Падях. Інтер'єри подано точно й барвисто, з багатьма промовистими деталями. Цікаві історичні екскурси. Що їх вкладено в уста різних персонажів.

Роман має надзвичайно захоплюючу зав'язку, яскраву кульмінацію, щасливу розв'язку. Постійно прослідковується хронотоп дороги: всі події відбуваються саме під час подорожування. Доцільні й усі позасюжетні композиційні елементи: екскурси в минуле, паралелі у спогадах Сірків і Многогрішного про покинуту рідну землю, портрети, ліричні відступи, вставні частини розділів, наприклад, про Дядорова, цікаві побутові деталі.

У «Тигроловах» дві сюжетні лінії. Перша, пригодницька – це лінія перебування в тайзі Григорія Многогрішного, яка часто сприймається за єдину. Але це не так. Є ще одна лінія - лінія сталінських репресій, вона подекуди уривчаста, штрих-пунктирна, але цікава і об'єктивна.

Завдання 4. Робота в групах Група І

Випишіть цитати до образу Г. Многогрішного. На основі цитат побудуйте монолог-розповідь від першої особи про головного героя роману.

Група IIВід першої особи охарактеризуйте майора Медвина.

Група IIIСкладіть цитатну характеристику образу Наталки.

Група IVСірчиха, розказуючи про своє життя на Далекому Сході, говорить: «Жили ми тут

ліпше, як дома. Це була друга Україна, нова Україна, синку, але щасливіша». Наталка зазначає: «Ми підем… Ми підем тепер… На тую… на твою Україну!». У творі автор змалював дві України: Україну Сірків і Україну Многогрішного. Складіть цитатні характеристики цих образів України.

Завдання 5. Виконайте тестову роботуРівень І

1. Справжнє прізвище Івана Багряного:А) Фітільов;Б) Очерет;

В) Лозов’ягін;Г) Рудченко

2. Головна тема ро-ману - зображення:

А) радянських політ-в’язнів 50-х рр. ХХ ст. Б) протистояння людини-особистості тоталітарній системіВ) красивого почуття кохання Григорія до НаталкиГ) способу життя українців-переселенців на Далекому Сході3. Остання станція потягу-«дракона»:А) СибірськаБ) Океанська

В) КолимськаГ) Магаданська

4. Хто був першим політичним засланцем у Східний Сибір, у Забайкалля:А) протопіп Авакум;Б) гетьман Дем’ян Многогрішний;

В) гетьман Виговський;Г) митрополит Іларіон

5. У тексті зустрічаються слова «панти», «пантовка». Що таке «панти», за якими виїжджали на полювання Сірки:А) молоді роги кіз, ізюбрів, сохатих;Б) шкура молодих кіз та оленів;В) дуже пухнасті хвости лисиць, вивірок тощо;Г) взуття, яке робили з хутра молодих тварин6. Про Заливая у тексті сказано: «…цим псам і ціни немає… головне в тім, що… вони тигрят ники». Про яку породу йдеться:А) німецька вівчарка;Б) шотландська коллі;

В) уссурійський гольд;Г) якутська лайка.

7. У яке місто вирушив Григорій із Грицьком, уперше «виходячи у світ» з тайги:А) Москву;Б) Хабаровськ;

В) Магадан;Г) Колиму.

8. «Зоологічним націоналістом, дияволом в образі людини» у творі названо:А) Григорія Многогрішного;Б) майора Медвина;

В) Дениса Сірка;Г) Йосипа Сталіна.

Рівень ІІ

9-12. Установіть відповідність.

Герой Зовнішня(внутрішня) характеристика

1. Денис Сірко А) Високий, як батько,дебелий красень. Молодий – років 25. На ньому військо- вий старий френч, на ногах ічаги, на голові набакир кепка, а з-під неї буйний чуб кучерявиться.

2.Григорій Многорішний

Б) Юнак – 25 літ, русявий, атлет, авіатор тчк…Суджений на 25 років тчк

3. майор Медвин

В) …дебелиий, спокійний голос. Бать кінський. Такий сердечний, а гуде, як з барила… Кремезний, броватий, волохаті груди в пазусі.

4. Гриць Сірко

Г) Золотий чоловік, пантовщик – яких мало! І от такий, можна сказати, хрест несе. Мало, що Бог дав жіночку, так ще й «їроплану» кинув.

5. Д) Він дисциплінований, і точний, і не схильний вдаватись у дрібниці. Тим часом не марнує часу на теревені: п’є отак собі бордо і студіює промову вождя.

Рівень ІІІ

Напишіть твір-роздум на тему «Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами» або «Сміливі завжди мають щастя» (на матеріалі І. Багряного «Тигролови»).

ПЗ №30. Олександр Довженко. Загальний огляд творчостіПлан

1. Українська література 1940–1950-х рр. Участь українських письменників у Другій світовій війні.2. Активізація патріотичної тематики, героїчного пафосу, посилення філософічності літератури. 3. Засилля соцреалізму в мистецтві повоєнного періоду. 4. О. Довженко — видатний кінорежисер, письменник.

Контрольні питання1. Дайте характеристику літературного процесу під час Другої світової війни. 2. Яким чином змінилася тематична палітра творів, написанних під час війни і після неї? Чи можна говорити про лібералізацію літературного процесу?3. Що таке соцреалізм? Яким чином ідеологічні настанови формували літературу повоєнного часу? 4. Визначте основні етапи життя й творчості О. Довженка.


Завдання 1. Законспектуйте статтю. Початок війни, необхідність боротися із загарбниками згуртувала національні сили,

піднесла патріотичний дух. Частина письменників добровільно пішла на фронт; мужньо воювали на фронтах та в партизанських загонах, отримували важкі поранення, мали бойові нагороди, деякі пройшли шлях від рядового до офіцера — О. Гончар, М. Стельмах, Г. Тютюнник, Ю. Збанацький та ін. О. Довженко, А. Малишко, М. Бажан, Л. Первомайський, С. Олійник, К. Гордієнко працювали співробітниками фронтових газет і на радіо, виборюючи перемогу полум’яним словом.

Багатьох митців разом із сім’ями було евакуйовано до Уфи та Саратова, де вони продовжували свою працю, намагаючись внести частку в перемогу над фашизмом. І. Кочерга, наприклад, написав п’єсу «Ярослав Мудрий» (1944), в основу якої було покладено ідею згуртованості національних сил. Синівські почуття, сповнені любові до свого народу, віри в його безсмертя й ненависті до ворогів, відтворили у віршах М. Бажан («Клятва»), П. Тичина («Я утверджуюсь»), А. Малишко («Україно моя»), В. Сосюра

A B В Г Г1234

(«Лист до земляків»). Ці твори друкувалися в листівках, які розкидали з літаків на окупованих територіях.

Звичайно, тоталітаризм і соцреалізм нікуди в цей період не зникли, тому більшість творів були ура-патріотичними, що продовжували славити вождів, без яких наш народ самостійно «і кроку не міг ступити». Але жива правда все ж пробивала собі дорогу в мистецтво.

Письменники, які з різних причин і в різний час опинилися за кордоном, мали змогу говорити відкрито, на повний голос. Помітну роль у літературному житті українців відіграло об’єднання МУР (Мистецький Український Рух), членами якого були І. Багряний, Є. Маланюк, У. Самчук, В. Барка, О. Лятуринська та ін. Головні теми їхніх творів — викриття сталінського тоталітарного режиму. Як приклад можна навести твори І. Багряного «Тигролови», «Сад Гетсиманський», В. Барки «Жовтий князь», У. Самчука «Марія». Відчутно вразив читача реалістично-психологічними картинами роман В. Винниченка «Слово за тобою, Сталіне!». Письменник зумів тонко і правдиво відтворити атмосферу страху, безправ’я, духовної задухи в СРСР.

Тільки після смерті Сталіна й викриття культу особи настає певна лібералізація в житті письменників. 1954 року М. Рильський, О. Довженко, А. Малишко виступили із закликами перенести центр уваги митців на людину, її переживання, радості та страждання, активніше звертатися до національних традицій.

Перемога в Другій світовій війні, до якої український народ (що б там не говорили тепер політики сусідньої держави!) доклав величезних зусиль, сприяла зміцненню його морального духу, піднесенню гордості та національної самосвідомості. Наші люди в складі радянської армії, рухів опору зарубіжних європейських країн познайомилися з іншим способом життя — цивілізованих, відкритих для демократії країн. І це привело до переконання, що після величезних жертв і перемоги український народ, як і інші народи СРСР, заслуговує на поліпшення свого матеріального становища, справедливе демократичне суспільство.

Сталінський режим відреагував на такі настрої посиленням ідеологічного тиску, репресіями. Ситуація ускладнювалася ще й післявоєнною розрухою та голодом 1947 року. Саме через «цензуру» жорстокі реалії війни, труднощі повоєнного лихоліття не були описані на сторінках літературно-художніх видань. «Соцреалізм» зобов’язував лише славити партію та її вождя, під мудрим керівництвом якого (і тільки завдяки йому!) відбувалися значні успіхи й перемоги.

Однак і за таких несприятливих умов українським письменникам вдалося створити чимало яскравих та колоритних полотен на зразок трилогії О. Гончара «Прапороносці», першої частини роману М. Стельмаха «Велика рідня» — «На нашій землі», «Київських оповідань» Ю. Яновського, гуморесок Остапа Вишні та ін.

Завдання 2. Підготуйте доповідь про письменника, чия діяльність припала на роки Вітчизняної війни, або про історію одного з найвідоміших творів того періоду.

ПИСЬМЕННИКИ НА ВІЙНІПисьменники-фронтовики Письменники-

партизани, підпільники

Загиблі Найвідоміші твори

Кореспонденти військових газет, радіо і т. ін.: О. Довженко, М. Бажан, А. Малишко, Первомайський,С. Олійник, Я. Галан, П. Паня,О. Копиленко, К. Гордієнко та ін.Воїнами Червоної армії були О. Гончар, М. Стельмах,

М. Вороний,В. Земляк,Ю. Збанацький

М. Трублаїні, О. Десняк,К. Герасименко — на фронтах.С. Тудар, О. Гаврилюк — під бомбардуванням.Л. Старицька-Черняхівська розстріляна за наказом НКВС.О. Теліга — розстріляна у

Вірші «Я утверджуюсь!»П. Тичини; «ЛюбітьУкраїну» В. Сосюри; кіноповість «Україна в огні» О. Довженка; цикл поезій «Україна» А. Малишка; драма «Ярослав Мудрий»І. Кочерги; поеми

Г. Тютюнник, І.Багмут, П.Воронько, П. Глазовий, П. Загребельний А. Дімаров та ін.

Бабиному яру. О. Ольжич — у фашистському концтаборі

«Похорон друга» П. Тичини, «ДанилоГалицький» М. Бажана, «Мандрівка в молодість» М. Рильського та ін.

Завдання 3. На основі хронологічної таблиці, а також відгуків літературних критиків складіть уявне інтерв’ю з О. Довженком про життя і творчий шлях.

1894 Народився 10 вересня в містечку Сосниця на Чернігівщині.1903 Малого Сашка віддають до Сосницької чотирикласної парафіяльної школи. Захоплюється

читанням.1907 Зарахований до Сосницького міського чотирикласного училища. Вчиться відмінно, найбільше

полюбляє креслення та малювання.1911 Вступає до Глухівського вчительського інституту.1914–1917 Учителює в м. Житомирі, одружується з учителькою Варварою Семенівною Криловою.1917–1919 Вчителює і навчається у ВНЗ Києва — комерційному інституті та в Академії мистецтв.1920 Завідує партійною школою в Житомирі, потім працює секретарем Київського губернського

відділу міської освіти, згодом — комісаром театру ім. Т. Г. Шевченка.1921–1923 На дипломатичній роботі у Варшаві та Берліні в консульствах УРСР. Вступає до

приватного художнього училища професора Еккеля в Берліні.1923–1926 Працює в Харкові в редакції газети «Вісті ВУЦВК» як художник-ілюстратор та

карикатурист. Зближується з діячами літературно-мистецьких угруповань «Гарт» і «Плуг».1926 Доля «посилає» О. Довженка до Одеси, яка в ті роки була колискою українського кіномистецтва.

Ю. Яновський був тоді головним редактором й одразу відчув та зрозумів, що саме кіно — природна стихія цього романтичного шукача мистецьких скарбів. У новелі «Історія майстра» Ю. Яновський так скаже про це: «О. Довженко знайшов те, чого він шукав і чого йому не дала ані берлінська наука, ані перо журналіста. Він знайшов полотно, на якому постаті та образи, покладені пензлем, рухаються, живуть, ненавидять і кохають. Його прямування довело його до правдивих шляхів і до живих обріїв».

1926–1927 Працює режисером на Одеській кінофабриці. Ставить комедії за власними сценаріями — «Ягідка кохання», «Вася-реформатор» (1926), пригодницький фільм «Сумка дипкур’єра» (1927).

1928 Одружується вдруге з відомою актрисою Юлією Іполитівною Солнцевою.1928–1930 Творча робота на Київській кіностудії. З’являються кінофільми «Арсенал» (1928),

«Звенигора» (1929), «Земля» (1930).1930–1931 Туристська подорож за кордон (Франція, Німеччина, Англія, Чехословаччина).1932 Великий успіх «Землі» на фестивалі у Венеції.1933–1935 Працює на кіностудії «Мосфільм». Виїздить у творчу подорож на Далекий Схід. Пише

кіноповість і ставить фільм «Аероград» (1935).1936–1938 Голова Всесоюзної творчої секції працівників кіно. Організовує в Москві Будинок кіно.1939 Ставить фільм «Щорс».1939–1940 Працює в Галичині політпрацівником.1941 Пише кіноповість «Тарас Бульба».1942–1945 Живе в Москві. Виїздить на фронт. Працює спецкором газети «Красная звезда» та

співпрацює в газетах Південно-Західного фронту. Пише нариси й оповідання — «Ніч перед боєм», «На колючому дроті», «Відступник», «Стій, смерть, зупинись», «Народні рицарі» та ін. Створює документальні кінострічки «Битва за нашу Радянську Україну» (1943), «Перемога на Правобережній Україні» (1944). Пише кіноповісті «Україна в огні» та «Повість полум’яних літ» (1944–1945), веде щоденник.

1943 О. Довженко завершує кіноповість «Україна в огні», яку Сталін заборонив друкувати і ставити за нею фільм тому, що автор у ній не прославляв «вождя народів», а намагався з’ясувати причини ганебного відступу і колосальних утрат радянського народу у війні. Це був страшенний удар для митця.

1946–1948 Працює на студії «Мосфільм». Пише кіноповість «Мічурін»(1946), потім переробляє її на п’єсу «Життя в цвіту». Ставить документальний фільм «Країна рідна».

Готує нотатки епопеї «Золоті ворота».1949–1952 Читає лекції у Всесоюзному державному інституті кінематографії. Написав кіносценарій

«Прощай, Америко» (1949), низку статей з кіномистецтва. Закінчує кіноповість «Антарктида» (1952).1952–1956 Виїзди на будівництво Каховської ГЕС. Пише кіноповісті «Зачарована Десна» (1954–1955)

та «Поема про море» (1955–1956), за останню посмертно (1959) удостоєний найвищої державної премії. Розпочинає писати низку інших кіносценаріїв.

1956 Помер 25 листопада в Москві. Похований на Новодівичому кладовищі.1958–1964 Ю. Солнцева здійснює постановку широкоформатних фільмів за кіноповістями

О. Довженка — «Повість полум’яних літ», «Поема про море», «Зачарована Десна» і «Незабутнє».

ВІДГУКИ КРИТИКІВ ПРО ЛІТЕРАТУРНУ СПАДЩИНУ О. ДОВЖЕНКА«Олександр Довженко був напрочуд широко обдарованою людиною, нагадуючи цим художників доби

Ренесансу. З художниками Відродження, з митцями романтичної школи чи романтичного характеру, із усіма співцями живого,повнокровного життя його споріднювала і любов до яскравих тонів, до виразних онтрастів, любов до видимого світу з його безмежною грою кольорів і світлотіней, з його трепетною й теплою красою. …Був він письменником високої сили й високої своєрідності, з глибоким почуттям драматургічного. Він був цільним художником, новатором з голови до ніг…

…Його “Зачарована Десна” — це задушевна лірична сповідь, по вінця напоєна любов’ю до рідного краю, до трудового народу, до України з її великим, але скорбним минулим…» (М. Рильський)

«Сьогочасна світова культура небагато може назвати митців такого широкого дихання, такої дерзновенної мислі й сміливості шукань, які були притаманні Довженкові. Самою своєю природою він відкривач, експериментатор, утверджувач нового, митець, чиї твори, будучи гостро сучасними, водночас були мовби призначені для майбутніх поколінь — до них, до найдальших прагнув він донести пристрасті людей свого часу, шквали епохи, її грози, інтелектуально-філософську напругу.

…З тих він митців, які, осягаючи поглядом життя народів і людство в цілому, не гублять у ньому окрему особистість, понад усе ставлять самоцінність і вершинну красу людини.

Мистецьку самобутність його творів не зрозуміти у відірваності від того національного народного ґрунту, соками якого вони живились, з якого так буйно виростали.

…Світ дитячої чистоти і святості, що з такою силою вибухнув у “Зачарованій Десні”, він носив його, виявляється, в собі ціле життя, від батьківської Сосниці починалась його дорога до планети, до людства, про яке він так напружено думав, для якого так самовіддано й натхненно творив». (О. Гончар)

ПЗ №31. Олександр Довженко. «Щоденник». Кіноповість „Україна в огні”: відображення у творі найтрагічніших сторінок історії вітчизняної війни в Україні

План1. Соцреалістичний канон і новаторський естетичний пошук.2. Національні та загальнолюдські проблеми.3. Поєднання лірико-романтичного, виражального начала з публіцистикою. 4. Доля народу крізь призму авторського бачення й оцінки.

Контрольні питання1. Що нового в розумінні особистості О. Довженка дало вам прочитання його щоденникових записів? 2. Розкрийте трагічність історії створення кіноповісті «Україна в огні». 3. У чому полягає специфіка жанру кіноповісті? 4. Хто, на вашу думку, є головним образом роману?5. Чому кіноповість не сподобалась Сталіну?


Завдання 1. Прочитайте «Щоденник» О. Довженка. Запишіть в зошит те, що вас найбільше вразило в міркуваннях письменника, а також довідкову інформацію, подану нижче

1)”Щоденник”- документ доби, свідчення про потворну природу тоталітаризму, трагічної долі України та її народу.

2)Охоплює період 1941-1956р.р.3)Художні особливості: -фрагментарність; -емоційно-оцінні вислови; -має багато криптонімів.

Криптонім (від грецьк-.прихований , ім”я.)-літера чи літери, які замість підписів ставлять іноді автори під своїми творами.

4)Право розпоряджатися записами „Щоденника” після смерті О.Довженка перейшло до Ю. Солнцевої, дружини.

5) На основі щоденникових записів створювались твори про Велику вітчизняну війну. Так з”явились нариси й оповідання „Ніч перед боєм”, „На колючому дроті”, „Відступник”, „Стій, смерть, зупинись”,”Мати”, „Воля до життя”, „Незабутнеє”. Документальні стрічки „Битва за нашу Радянську Україну”, „Перемога на Правобережжі”. Пише кіноповісті „Україна в огні”. „Повість полум”яних літ”.

Завдання 2. Підготуйте доповідь про історію стоврення кіноповісті О.Довженка «Україна в огні».

ІСТОРІЯ НАПИСАННЯ КІНОПОВІСТІ «УКРАЇНА В ОГНІ »Кіноповість «Україна в огні» була написана О. П. Довженком швидко, так само

швидко знято й фільм. Замість визнання і вдячності кінофільм і повість були осуджені й заборонені. Фільм взагалі не вийшов на екрани (досі єдиний примірник його зберігається в архівах московського держфільмофонду), а повість уперше опублікована вже після смерті письменника.

Майже за всі фільми кінорежисера критикували. Але такого терору, такої тотальної наруги, як за «Україну з огні», він ще не зазнавав. Досить сказати, що для розгляду кіноповісті 31 січня 1944 року було скликано спеціальне засідання політбюро ВКП(б), на якому і розпинали Довженка. Його звинувачували у всіх смертних гріхах, а передусім — в ревізії ленінізму та критиці політики компартії. «Україну в огні» назвали ревізіоністським, націоналістичним, антирадянським твором, виявом вузької національної обмеженості автора, який насправді сказав гірку правду і про колгоспну систему, і про Червону Армію, і про партноменклатуру, командний склад органів прокуратури, КДБ, УВС.

У своєму творі Довженко таврував колгоспний лад передусім не за те, що через нього багатого колись українського хлібороба доведено до крайньої межі зубожіння і безправ’я, а за те, що збив у людях гідність і почуття національної гордості. У доповіді Сталіна це названо «нахабним глумлінням з правди», а самого Довженка — «куркульським підголоском і відвертим націоналістом». На завершення генсек зажадав, аби від автора цього твору «залишилося тільки мокре місце».

Довженко не став на коліна, не благав прощення в Сталіна ні на тому засіданні-судилищі, ні пізніше. У своєму зверненні до нього письменник говорив: «Товаришу Сталін, коли б ви були навіть богом, я й тоді не повірив би вам, що я націоналіст, якого треба плямувати і треба тримати в чорному тілі. Невже любов до свого народу є націоналізм? Чи націоналізм… у невмінні художника стримати сльози, коли народу боляче?»

У своєму «Щоденнику» О. Довженко пише: «Моя повість “Україна в огні” не вподобалася Сталіну, і він її заборонив для друку і для постанови… Прикрита і замкнена моя правда про народ і його лихо. Значить, нікому, отже, вона не потрібна і ніщо не потрібно, крім панегірика… Блюстителі партійних чеснот, чистоплюї і перевиконавці завдань бояться, щоб не збаламутив я народ своїми критичними висловлюваннями…»

«Заборона «України в огні» сильно пригнобила мене. Ходжу засмучений і місця собі не знаходжу. І все ж таки думаю: хай вона забороняється, Бог із ним, вона все одно написана. Промову виголошено. Я знаю добре, наскільки похитнеться добре до мене ставлення зверху. Може, я ще й поплачуся за це… У цьому оповіданні я якось напівсвідомо, себто цілком органічно, заступився за народ свій, що несе тяжкі втрати на війні.

Один із найправдивіших творів про Другу світову війну — Довженкова кіноповість «Україна в огні» — не втрачає свого значення і нині. Насамперед — через вражаючу правду життя і віру в безсмертя народу, в його світле майбутнє.

Здається, вже розібралися з поняттям «націоналізм», що дослівно означає любов до свого народу, і в нашому парламенті спокійно співпрацює з іншими партія з такою назвою. Але час від часу все ж можна почути від опонента це слово, як і раніше, в лайливому, образливому значенні. Або почуєш ностальгійні спогади про героїчне, але прекрасне минуле, в якому все було добре і справедливе, а під час війни — лише героїчно-піднесене. Тож таким людям слід би почитати ще раз Довженкову «Україну в огні».

Завдання 3. Дайте визначення і запишіть у конспект такі поняття, як: кіноповість, публіцистичність.

Кіноповість — повість, написана з урахуванням специфіки кіно як сценарій кінофільму. Діалоги й монологи в ній поєднуються з поетичною розповіддю (ліричними відступами); відбувається вільне переміщення в просторі й часі. Від кіносценарію в ній — фрагментарність, монтажна композиція (нагадує окремі кадри), лаконізм дієслів, динамізм сюжету. Від повісті — епічний принцип зображення життя, метафоричність, авторські відступи, яскраві пейзажні картини.Важливу роль відіграє оповідач, у вуста якого автор вкладає своє бачення життя, проблем, а також ліричні, філософські чи публіцистичні відступи, що є тим листком, котрий поєднує окремі епізоди-кадри.

Публіцистичність — риса, притаманна публіцистиці — особливому роду літератури та журналістики, що звернений до найактуальніших проблем, вирішення яких має велике значення для суспільства.

Завдання 4. Складіть «сюжетний ланцюжок» повісті й запишіть його в читацький щоденник. Система персонажів твору:Селяни під окупацією.Тетяна Запорожець Лаврін ЗапорожецьМотря ЛевчихаПасічник

Зрадники, дезертири.ЗабродаСини Купрі яна Хуторного Іван Гарковенко

Жіночі образиОлеся- поетична душа України Христя- її трагічна доля

Представник влади-Лиманчук

Воїни Радянської армії Вороги Василь Кравчина Ернст Крауз Роман Запорожець Людвіг Крауз Іван Запорожець Густав Шмуцке Сіроштан

Завдання 5. Виконайте тестове завданняІ варіант

Виберіть правильну відповідь1. «Слов’янство поки що дало світові в кінематографі одного великого митця,

мислителя і поета – Олександра Довженка», - сказав:А О. Пудовкін Б Карло Лідзані

В Чарлі ЧаплінГ С. Ейзенштейн

Д С. Параджанов 2. На міжнародному кінофестивалі у Брюсселі (1958р.) серед кращих 12 фільмів «усіх

часів і народів» був названий фільм Довженка:А «Звенигора» Б «Україна в огні»В «Земля»

Г «Поема про море»Д «Ягідка кохання»

3. «Сьогодні роковини моєї смерті. 31 січня 1943р. мене було привезено в Кремль. Там мене було порубано на шмаття і окровавлені частини моєї душі було розкидано на поталу й ганьбу на всіх зборищах…» - писав у «Щоденнику» О. Довженко про кіноповість:

А «Україна в огні» Б «Повість полум’яних літ»В «Зачарована Десна»

Г «Звенигора»Д «Мічурін»

4. Скільки дітей було у Лавріна Запорожця? А чотири; Б п’ять;

В шість; Г сім

5. Композиційним епіцентром кіноповісті О. Довженка «Україна в огні»...А Є відступ радянських військ на схід.Б Українське село Тополівка.

В Винищення Ернстом фон Краузом невинних людей.Г Доля Христі Хутірної

6. Ахіллесовою п’ятою українського народу німець Ернст фон Краузе у кіноповісті «Україна в огні» вважає:

А надзвичайну співучість;Б сентиментальність і сльозливість;В невміння хазяйнувати на власній землі;Г невміння прощати один одному незгоди;Д звичка в усьому покладатися на випадок.7. Ернст фон Краузе пропонував синові скоштувати:

А українську паляницю;Б українську землю;В український борщ;

Г українське сало;Д українське молоко.

8. Христю Хутірну за те, що вона вийшла заміж за німецького офіцера:А осміяли всім селом;Б викликали на судилище;В вигнали з села;

Г посадили в тюрму;Д не випустили з Німеччини

9. Про кого сказано: «Цей темний неук не раз ошарашував навіть свого старого вовка-батька одчайдушного своєю рішучістю і брутальною винахідливістю …»:

А. Людвіга фон КраузаБ. Івана Гаркавого;

В. Павла ХуторногоГ .Ернст фон Крауз

Три варіанти відповіді:10. До представників зовнішньої еміграції не належить:А О. Довженко; Б О. Олесь;В В. Винниченко; Г І. Багряний ;Д Микола Куліш; Е Остап Вишня.11. Кіноповість «Україна в огні» була піддана нищівній критиці з боку радянського керівництва за:А спотворене зображення переможного ходу війни;Б правдиве зображення трагедії українського народу;В реалістичне зображення найскладнішого періоду війни;

Г жанрову недосконалість твору;Д виправдання фашизму;Е яскраво виражені національні риси головних героїв .12. О. Довженко наділяє українців у кіноповісті «Україна в огні» такими визначними рисами:А терплячістю; Б песимізмом;В мужністю; Г байдужістю;Д синдромом рабства; Е зрадливістю.

ІІ варіант Виберіть правильну відповідь

1. Єдиний офіційний дозволений в СРСР «творчий метод» радянської літератури називається:А революційний романтизм; Б революційний реалізм;В сюрреалізм; Г соціалістичний реалізм;Д постмодернізм.2. Не був екранізований і не друкувався майже 50 років твір О. Довженка: «Україна в огні» Б «Повість полум’яних літ»В «Зачарована Десна» Г «Земля» Д «Незабутнє» 3. Перша звукова картина Олександра Довженка:

А. «Звенигора»Б. «Іван»

В. «Арсенал»Г. «Сумка дипкур’єра»

4. Улюблена пісня, яку виконує родина Запорожців у першому розділі твору О. Довженка «Україна в огні».А «Ой піду я до роду гуляти».Б «Ой матінко-зірко».В «Із-за гори вітер віє».Г «Вилітали орли з-за крутої гори».11. У «Щоденнику» О. Довженко відтворив...5. Ідея кіноповісті «Україна в огні» - це…А уславлення мужності людини, яка захищає батьківщину;Б засудження фашистської ідеології;В осуд війни, агресії, що призводить до загибелі родів та родин;Г уславлення ролі комуністичної партії та її членів у перемозі над фашизмом;Д збереження історичної пам’яті та засвоєння уроків історії.6. Ернст фон Краузе сказав синові, що українців «не можна підкорити, їх треба…»:А обдурити; Б приручити; В знищити; Г принизити; Д підкупити.7. Через зневіру й розчарування Лаврін Запорожець знімає з покуття:А портрет Леніна;Б портрет Сталіна;В образи;

Г ікону Божої Матері;Д фотографію дружини

8. На кіноповісті «Україна в огні» О. Довженка позначились мотиви творчості:А І. Франка; Б Л. Українки; В І. Вишенського;Г Г. Сковороди; Д Т. Шевченка.9. На міжнародному кінофестивалі в Брюсселі в 1958р. серед кращих 12 фільмів «усіх часів і народів» був названий і фільм О.Довженка…

А. «Звенигора»Б. «Арсенал»

В. «Земля»Г. «Сумка дипкур’єра»

Три варіанти відповіді:10. Назвіть найхарактерніші риси, притаманні соціалістичному реалізмові: А войовничий бунт проти консервативної і регламентованої суспільної моралі;Б агітаційність і помітна заданість сюжету;В заглиблення у внутрішній світ персонажа для осмислення його як індивіда;Г «лакування» дійсності і безконфліктність ;Д безпосередня фіксація вражень, настрою і спостережень;Е штучний пафос.11. У кіноповісті «Україна в огні» домінують:А пафосний характер розповіді; Б ідеологічний контекст;В поєднання ліричного й епічного начал; Г політична заангажованість;Д опертя на національну символіку; Е авторський коментар.12. Персонажами, які загинули, у кіноповісті «Україна в огні», є:А Василь Кравчина; Б Олеся Запорожець;В Савка Запорожець; Г Купріян Хутірний;Д Мотря Левчиха; Е Лаврін Запорожець.

ПЗ №32. Олександр Довженко. Кіноповість „Україна в огні”: уособлення долі українського народу в образах родини Запорожців; жанрова специфіка твору

План1.Ідейно-художній аналіз кіноповісті «Україна в огні». 2. Проблематика кіноповісті. 3. Актуальність твору в наш час.

Контрольні питання1. Чому твір О. Довженка має назву «Україна в огні»? (Це священний вогонь віри, любові до Батьківщини, який веде до перемоги)2. Які образи-символи використані у творі? (Прізвище Запорожці; п’ять синів; Тополівка; рід залишився жити – символ безсмертя українського народу)

3. У чому полягає актуальність кіноповісті в контексті сучасності?4. Зверніть увагу, як починається й закінчується твір. Як називається такий художній прийом? (Обрамлення)5. Заключний акорд кіноповісті: у сплюндрованій ворогом рідній Тополівці знову зібралися Запорожці, незважаючи на всі трагічні обставини. Яка ж ідея й основна думка твору?


Завдання 1. Виконайте ідейно-художній аналіз повісті «Україна в огні» (письмово), використовуючи опорний конспект. 1. Тема кіноповісті. Трагедія українського народу в Другій світовій війні:

- картини початку війни;- безладний відступ військ та його причини;

143

- фашистська окупація;- вивіз молоді в німецьке рабство;- партизанська боротьба проти окупантів;- панорамна батальна картина перелому в ході війни та звільнення Тополівки.

2. Ідея. «Козацькому роду нема переводу».3. Основна думка. Утвердження непереможності й незнищенності українського народу;

заклик любити свій рідний край, берегти його, робити все, щоб у ньому людям жилося краще.

4. Проблематика твору.Людина і війна, патріотизм народних мас, любов до Батьківщини й ненависть до ворогів, причини зрадництва, історична пам'ять народу, питання єдності роду, кохання, морального вибору, безсмертя народу, трагічна доля жінки на війні.

5. Особливості сюжету й композиції.

Сюжет кіноповістіЕкспозиція: святкування 55-річчя від дня народження матері.Повість починається ідилічною картиною, коли в садку біля рідної хати зібралися

чотири покоління великого роду Запорожців: Лаврін – голова колгоспу, мати Тетяна, сини Роман (лейтенант прикордонних військ), Іван (воїн, артилерист з прикордону), Савка (чорноморець), Григорій (агроном), Трохим (щасливий батько 5 дітей), донька Олеся, дід Демид (чорноморець).

Зачин повісті звучить одночасно як українська народна дума і лірична пісня. Схвильовано звучать повчальні слова матері: «Пошли нам, Боже, щасливу долю та сили в руки, щоб виповнити свій довг перед миром, щоб возвеличити трудами красну землю нашу українську, аби цвіла вона багатством і згодою, а вам, мої діточки, і тобі, доню, і вам, синочки…»

Зав’язка: початок війни, старий Запорожець везе п’ятьох синів на війну.6. Наступна картина починається тими ж словами, але звучать вони в іншому,

трагічному ключі: «… синочки мої, сини! Діточки мої! А Боже мій, Боже мій! Ой прощавайте, прощавайте, діти мої…»

7. Як називається такий художній засіб? (Контраст)Розвиток дії: евакуація населення, смерть Савки, вчинок Олесі, прихід німців у село

(окупація), поліцаї, староста Лаврін, відступ радянських військ, знущання німців над населенням, смерть діда Демида, вивіз людей до Німеччини, доля Олесі й Христі, дії партизанського загону, двобій Лавріна й Заброди, смерть Ернеста фон Крауза.

Розв’язка: зустріч Олесі з Василем; зустріч усього роду; Олеся знову проводжає на війну весь свій рід.

У центрі твору – трагічна доля хліборобської родини Лавріна Запорожця; весь український народ, зганьблений, розтоптаний окупантами.

Сюжет побудовано на «окупаційному» матеріалі (О. Довженко чи не єдиний в українській літературі зобразив долю простої людини на війні і в тилу).

8. Що поєднує всі сюжетні лінії? (Війна)

144

Композиція: події розгортаються надзвичайно динамічно, у внутрішньому взаємозв’язку; ліричні відступи, роздуми автора про історичну долю України, про український народ у цій страшній війні.

Завдання 2.Дайте відповіді на питання, підтверджуючи думку цитатами з тексту кіноповісті. Матеріал для довідок. 1. У чому полягала загарбницька політика Німеччини?

«Ви знаєте про незміряні багатства цієї країни. Ви можете повірити, що я витягну з цієї країни все, я витягну з неї останнє, щоб тільки забезпечити всіх вас і ваших рідних…» (З промови Еріха Коха, новопризначеного чорного отамана України»).

«Він (Ернст фон Крауз) запропонував фюрерові модернізувати знищення населення завойованих провінцій шляхом побудови на сході заводів для планового спалювання людей, щоб добувати туки й спеціальні масла й жири».2. Які страшні картини війни зображує Довженко у своїй кіноповісті?

«Горять жита на многії кілометри, палають, топчуться людьми, підводами. І ярина толочиться множеством тисяч бездомних коней і корів. Бредуть корови, вівці, коні без числа і краю. Вершники біжать великими житами, оглядаючись назад, на чорне димне небо. Ревуть аероплани. Мечуть бомби. Розсипаються вершники по полю, мов птиці. Пролітають над Олесею ворожі літаки. Бомбардують шлях. Вершники шарахаються на всі боки. Крик, і плач, і височенний зойк поранених коней. Страшно Олесі».

«Величезне, значно більше, ніж може вмістити людська душа, горе впало на народ, придушило його, погнало».3. В яких епізодах твору розкриваються страшні будні війни?

«Яка була ріка!.. Вона стала невпізнанна. Вона була збезчещена, зґвалтована й спотворена ворогами. Вода текла в ній каламутна й кривава, з дохлою рибою, трупами й іншими останками страждань. Снаряди бовтались у воду і рвалися на дні, і з глибоких тихих ям і затонів виверталися жовто-білими черевами розірвані величезні соми, сазани, щуки та інший загублений риб’ячий рід.

Хиталися на кручах столітні тінисті дерева і падали в річку корінням угору.Яка була річка! І грязь, і каламуть, і кров у річці, і смерть!Це була вже не ріка, а стік нечистот».

«Літали зграї переляканих, знавіснілих птиць над боєм. У повітряних хвилях, як у тайфуні, їх кидало від вибухів з боку в бік, вперед – назад, вперед – назад! Вони падали від грізних ударів на землю, шукаючи захисту від чужих і старших людей. Лисиці дрижали в смердючих лисячих норах. Вовки в кущах, наївшись людського м’яса, припадали черевами до землі і волочились, гидячи її в відчайдушному проклятому вовчому переляку. Від жаху у них віднялися ноги і шлунки, і закарлючились хвости під животами. Вони валялися по кущах, як дохлі, і повзали, не сміючи навіть вити, і клацали зубами. Вовчиці плакали.

Такий страшний був світ у бою.Одна лише людина могла витерпіти бій.Тут боролись безсмертя зі смертю».

4. В яких епізодах відтворено глибину народного горя в окупації? Довелося й орати замість коней і волів, і віддавати цвіт нації в Німеччину на каторжні

роботи, зазнавати принижень, гинути у вогні пожеж, під дулами фашистських автоматів, на шибеницях.

145

Смерть діда Демида. «Збиралися вішати старого пасічника Запорожця… Його бджоли на смерть закусали чотирьох солдат».

«Стояло село по горло в воді під млином», коли обирали старосту.«У затінку били й катували людей. Чути було крики і стогін. Постріли, і падіння, і

вдари об стіну. Когось виносили і вкидали в яму».Помста фон Крауза за смерть сина. «Клали цілі родини додолу вряд і стріляли,

підпалюючи хати. Вішали, регочучи од клінічної пристрасті, ганялися за жінками, однімали дітей у них і клали в огонь… Високе полум’я гуло у саме небо, тріщало… Повішені дивилися вгору з страшних своїх шибениць… Горіло все село. Все. Що не встигло втекти до лісу, в очерети, в потайні ями, - все загинуло. Не стало прекрасного села».

«Незліченними ешелонами вивозили в Німеччину українських людей. Горе розлилося по недобитих вокзалах і стогін розлук». «Шість матерів убогих упали на рейки, піднявши руки до неба. Поїзд не спинився. Та з півдесятка чоловіків тут же розстріляли, між іншим, для порядку».

Покарання Лавріна Запорожця за зраду. «Я сам виколю тобі очі, обрубаю руки і ноги і одріжу язик. Я не можу просто обійтися з тобою…», - говорив фон Крауз.

Ернст фон Крауз, переслідуваний партизанами, погано спав, а розплата за це була страшна. «Сотні нещасних людей, розстріляних, покалічених, з вирізаними на грудях і на лобі зірками, зоріли тієї ночі в селі, замкнуті в палаючих клунях і церквах. Розплатилися за німецький хворобливий сон тяжкими муками у вогні українські діти».5. Як зображує письменник евакуацію та окупацію населення України?

Війна підняла на ноги всю Україну. Тисячі біженців, переважно жителі міст, їхали на схід. Селяни, «прив’язані тисячоліттями до землі», не могли всі виїхати, тому говорили: «А куди ж вони ото їдуть, бодай їм добра не було! Щоб вони бігли й не переставали! Та нащо ж їх везуть машинами? Може б, машини на щось інше пригодилися!»

Ті, що їхали в тил, питали один одного: «Слухайте, чому вони не тікають? Ви бачите? Вони не тікають? – Ну, ясно. Чого ж їм тікати? Вони ждуть німців».

Так розколювалася нація зсередини.Державні діячі середньої руки, утікаючи самі, звинувачували інших у паніці,

приховуючи правду.Василь Кравчина, почувши розмову голови виконкому одного містечка Н. Лимарчука

з двома дівчатами про відступ, з гіркотою вигукнув їм: «Тікайте, сестри мої, тікайте. Бо прийдуть німці, понівечать вас, заразять хворобами, поженуть у неволю, а цей незгораємий шкаф, - показав Василь на голову, - що збирається тікати, повернеться потім та й судитиме вас за розпусту».

Так і сталося потім з героїнею твору Христею й сотнями інших дівчат, яким довелося пройти всі кола фашистського пекла, а потім ще й постати перед судом тих праведників.

Суд партизанів над Христею, яка стала дружиною фашистського капітана Пальми.На питання Лимарчука, де її національна гордість і гідність, відповіла : «Я знаю, що

мені не вийти звідси живою. Щось мені тут…каже, що прийшла моя смерть, що зробила я щось запретне, зле і незаконне, що нема в мені ні отієї, що ви казали, національної гордості, ні честі, ні гідності. Так скажіть мені хоч перед смертю, чому ж оцього в мені нема? А де ж воно, людоньки? Рід же наш чесний!»6. На що покладає надії у цій війні досвідчений загарбник фон Крауз?

146

Про ахіллесову п’яту українського народу знають навіть вороги. Німецький офіцер Ернст фон Крауз говорить своєму синові Людвігу: «Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в ім’я інтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту… Ти знаєш, вони не вчать історії. Дивовижно. Вони вже двадцять п’ять літ живуть негативними лозунгами одкидання бога, власності, сім’ї, дружби! У них від слова «нація» остався тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників…»7. Що говорить у творі про причини зрадництва, трагічного початку війни сам письменник?

Одна з причин, на думку автора, та, що радянським воїнам «…ніхто не став їм у пригоді з славних прадідів історії, великих воїнів, бо не вчили їх історії. Не помогли й близькі ріні герої революції, бо не шанували їх пам'ять у селі. Серед перших ударів долі загубили вони присягу свою, бо слово «священна» не дзвеніло в їх серцях урочистим дзвоном. Вони були духовно беззбройні, наївні й короткозорі».8. Як проявив себе Довженко-романтик у змалюванні сцени двобою-полеміки біля колючого дроту Запорожця й Заброди? Що додало сил Запорожцеві перемогти?

Довженко з романтичним гіперболізмом показує, що героїчне минуле його народу додає сил Лаврінові Запорожцю. «І стрепенулася у Запорожця нелюдська жадоба до життя. З широких українських степів, з ярів і темних байраків повіяло на нього смалятиною історії, головешками, димом і кривавою парою», стрепенулася в ньому «нелюдська жадоба життя» і він не тільки здолав Заброду, а й став невразливим для ворогів месником.

Завдання 3. Дайте характеристику образу Олесі Запорожець. - Якою змальовує автор Олесю на початку твору? Запишіть цитату в зошит. Для чого Довженко підкреслює високу моральність і найкращі риси характеру Олесі?- Чому Олеся, бездоганно вихована чесним родом, наважується на незвичайний вчинок?- Чи можна до стосунків Олесі і Василя застосувати слова Ліни Костенко: «Це була любов, а не розпуста».Зачитайте і запишіть цитати-епізоди, в яких автор підкреслює чистоту почуттів молодих людей. Що пережила Олеся під час війни? Якою знайшов її Кравчина? Що ж сказав, побачивши її?Завдання 4. Випишіть по 5 цитат, що характеризують образи: а) Лавріна Запорожця як символ нескореності українського народу; б) Василя Кравчини – воїна-патріота.

ПЗ №33. Олександр Довженко. Кіноповість „Зачарована Десна”: автобіографічна основа; особливості оповіді; символічність назви

План1.Автобіографічна основа кіноповісті «Зачарована Десна».2. Сюжетно-композиційні особливості кіноповісті. 3. Особливості оповіді у творі.

Контрольні питання1. Яке враження справила на вас повість?2. Які епізоди найбільше запам’яталися?

147

3. Про кого та про що ця повість? Чим був наповнений його світ? Знайдіть, що любив, а що не любив хлопчик?4. Що говорить письменник про вірування його односельчан, рідних? До яких вірувань вони близькі? Про що це свідчить? ( про дальнє коріння роду).5. У яких картинах, епізодах найбільше виявляється ставлення Сашка до Бога?6. На кого був схожий Бог та інші святі? 7. Яка картина у домі наводила на хлопчика найбільший страх? Розкажіть про жахливу історію гріхопадіння Сашка. Як мріяв поновити він свою святість? 8. Як реагує на бабині прокльони хлопчик?


Завдання 1. Підготуйте доповідь на одну із запропонованих тем, доповнивши опорний конспект цікавими фактами

ІСТОРІЯ ЗАДУМУ, ПРОБЛЕМАТИКА, АВТОБІОГРАФІЧНІСТЬ ТВОРУ «ЗАЧАРОВАНА ДЕСНА»

За словами критика Л. Новиченка, «Зачарована Десна» — «найвидатніша в сучасній літературі розповідь про те, від яких духовно-поетичних “берегів” відчалюють народи — і разом із ними їхні художники — на переломі нової епохи, що вони беруть від свого історичного “дитинства” у майбутнє і що залишають у минулому».

Задум написати такий твір виник у Довженка ще в роки Другої світової війни. Автор обдумує твір досить довго, говорить про це в листах до рідних, у щоденнику, маючи намір видати таку книжку, яка б «принесла людям утіху, відпочинок, добру пораду і розуміння життя». 30 березня 1948 року письменник уже чітко заявляє про свій намір «написати докладно і абсолютно відверто, як труд цілого фактичного життя, з великими екскурсами в біографію, в дитинство, в родину, природу, пригадати всі чинники, які створювали й визначали смак, тонкість сприймання».

Проте «Зачарована Десна» з’явилася лише в 1955 році, за рік до його смерті. Кіноповість «Зачарована Десна» — твір новаторський за художньою формою, за розв’язанням проблем: які основні фактори формування людської особистості, в чому духовне джерело справжнього таланту, яка роль праці в житті людини. Новаторським цей твір можна назвати ще й тому, що він висвітлює глибокі філософські категорії про шляхи народу й людини до щастя, прекраснее й потворне в житті, покликання, сутність людини, її можливості, добро і зло, життя і смерть.

«Зачарована Десна» — твір автобіографічний. Але не тільки «свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел» показав автор, а й переконливо довів, що дитинство — найщасливіша і водночас найвирішальніша пора в житті кожного. Те, якою зросте людина, залежить від багатьох факторів, які впливають на неї в перші роки життя, коли формуються її смаки, принципи та переконання. Отже, в «Зачарованій Десні» ми можемо прочитати не лише про дитячі роки Довженка, а й про дитинство тисяч селянських дітей, що зростали в радості навпіл із горем та печаллю.

Справедливості ради слід зазначити, що О. Довженко уникає виграшного композиційного прийому — показу свого малого героя в стосунках з однолітками, і зосереджується на внутрішньому світі хлопчика.

Оповідач у творі — сам письменник, який виступає у двох образах: як автор і як герой кіноповісті — маленький Сашко. Відповідно і розповідь має двоплановий характер. Перший план — це своєрідне поетичне відтворення світу в дитячій свідомості; другий — філософські роздуми зрілої людини-митця про смисл людського буття, роль дитинства у формуванні особистості. Саме в роздумах найбільше розкривається літературна особистість автора.

148

Письменник прагне показати межу між добром і злом, красивим і потворним, велич духовних можливостей простої людини і тягар трагічних випробувань, що чомусь завжди випадає на її долю.

СЮЖЕТ, КОМПОЗИЦІЯ, ЖАНР ТВОРУДеякі дослідники зазначають, що в кіноповісті «Зачарована Десна» «чіткий сюжет

відсутній», однак це не перешкоджає читати книжку з неослабною увагою. У пошуках необхідної для форми втілення художнього задуму, кращої організації матеріалу О. Довженко звертався до випробуваних часом джерел — фольклору і класичної літератури. Саме від фольклору значною мірою йде звернення автора до так званого «нанизування мотивів, використання ліричних і публіцистичних відступів, традиційних зачинів і закінчень, обрамлення, поетичної антитези і зіставлення, ретардацій» (ретардація — штучне уповільнення дії для звернення уваги читача на дану подію, епізод, думку).

Композиція кіноповісті «Зачарована Десна» складна. Весь твір — це органічне поєднання ліричних і філософських роздумів літнього Довженка з романтичним, відкритим світу поглядом малого Сашка. Умовно твір можна поділити на окремі новели («Город», «Хата», «Смерть братів», «Смерть баби», «Повінь», «Сінокіс», «Коні», «До школи» плюс ліричні та публіцистичні відступи), але це зруйнує цілісність твору. «Зачарована Десна» — немов суцільний плин думок, спогадів, що напливають одні на інші, це зображення умов, в яких формувався світогляд майбутнього митця. Особливості композиції «Зачарованої Десни» зумовлені ще й жанром твору — кіноповість. Звідси й фрагментарність, швидка зміна «кадрів», планів. Однак знову ж таки зазначимо, що це не впливає на цілісне сприйняття ліричної, сповненої тонкого гумору авторської сповіді. Сам О. Довженко як кіносценарист вважав, що «сценарій [а кіноповість «Зачарована Десна» є одночасно сценарієм до однойменного фільму] треба писати двома руками: в одній маленький тонкий пензель для виписування очей і вій, а в другій — великий пензель для широкого, розмашистого письма стокілометрових просторів, пристрастей, масових рухів».

ОБРАЗ ОПОВІДАЧА. ДЖЕРЕЛА СТАНОВЛЕННЯ ОСОБИСТОСТІ ПИСЬМЕННИКА, ЙОГО ТАЛАНТУ

Як ми знаємо, оповідач у кіноповісті — то малий Сашко, то літній митець Довженко. І їхні розповіді органічно переплітаються навіть у характеристиках героїв. Так, хлопчик любить батька за працьовитість і красу, а зрілий письменник відзначає, що батько зневажав начальство і царя, любив гостре, влучне слово, розумів такт і шанобливість. На образі Сашка простежуються шляхи формування особистості письменника і його таланту. Одне з таких духовних джерел — це, безумовно, краса природи. Але найсильніший, на наш погляд, фактор — краса людської праці.

З дитинства Сашко був оточений людьми, що не мислили свого життя без праці. Батько, мати, дід, односельці — хлібороби та косарі — багато справ переробили за своє життя. І робота для них була не тільки необхідністю, а й потребою душі. Хлопчик спостерігав також, як трудяться бджоли, співчував коням, яким доводилося тяжко працювати, трудився й сам. Перші мозолі з’явилися на дитячих руках ще тоді, коли малий ходив у тютюні, мов у лісі. А взірцем працьовитості завжди були найближчі люди. Батько Сашка «скільки… землі впорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий!»

Невтомною трудівницею була й мати, яка любила «саджати що-небудь у землю, щоб проізростало». Дід Семен «пахнув… теплою землею і трохи млином», мав сухі натруджені руки, якими вмів ловити линів без всяких рибальських приладь. Особливо захоплювався Сашко роботою дядька Самійла — косаря. Він «орудував косою, як добрий маляр пензлем,— легко і вправно. Коли б його пустили з косою просто, він обкосив би всю земну кулю…» Тож недаремно в ранньому дитинстві для О. Довженка найкращою музикою була музика праці: «Коли тихого вечора, десь перед Петром і Павлом, починав наш батько клепати косу під хатою в саду, ото й була для мене найчарівніша музика».

149

На все життя зберігає письменник почуття сорому за тих, хто в гарячу косовицю обирає собі поблизу місце відпочинку, вважає це нетактовним: «…мені й досі так соромно відпочивати там, де працюють люди».

Маленький Сашко дитячим чутливим серцем розумів, що батькам жилося нелегко, та не міг пояснити причин. А ставши дорослим, із сумом згадував: «Було в минулому житті моїх батьків занадто багато неладу, плачу, темряви й жалю… Всі прожили свій вік нещасливо, кожен по-своєму — і прадід, і дід, і батько з матір’ю». Він завжди помічав, що в очах у батька повно смутку через «тяжкі кайдани неписьменності і несвободи». Та не дивлячись ні на що, уроки людяності й доброти хлопчик одержував саме від своїх рідних.

Від батька Сашко перейняв шанобливість до старших, працьовитих і чесних людей. Тому не хоче знімати шапки перед хитрим крамарем Масієм, не співчуває старцю Холоду, якого й батько не любив «за марно погублену силу чи за пропащий богатирський голос». І навпаки, любив, як і батько, старця Кулика за талант до пісень. Петро Довженко безкорисливо рятував людей від повені, і його син допомагав гребти так, що було «жарко од труда і весело».

Ніжності вчився Сашко у матері. Проводжаючи його з батьком та дідом на косовицю, вона зозулею «кувала розлуку». А скільки мудрості й доброти було в дідові Семенові! Хлопцеві подобалося, як, показавши дорогу незнайомому подорожньому, дід хвилинку мовчав, а потім зітхав і казав: «Добра людина поїхала, дай їй Бог здоров’я». Дід був прекрасним оповідачем. Своїми казками він просто заворожував онуків: «…ми переставали дихати і бити комарів на жижках і на шиї, і тоді вже комарі нас поїдом їли, пили нашу кров, насолоджуючись, і вже давно вечір надходив, і великі соми вжескидалися у Десні між зірками, а ми все слухали, розкривши широко очі, поки не повергались у сон у запашному сіні…» Видно, талант майстерно розповідати у О. Довженка спадковий. У прадіда Тараса «голос… був такий добрий, і погляд очей, і величезні, мов коріння, волохаті руки були такі ніжні, що, напевно, нікому й ніколи не заподіяли зла на землі, не вкрали, не вбили, не одняли, не пролили крові. Знали труд і мир, щедроти і добро».

Малого Сашка від перших літ оточував неповторний світ народних вірувань, традицій і звичаїв. Особливо поетично змальовує Довженко обряд колядування.

«— Пустіть колядувати! — чую голос дівочий знадвору. Я — зирк у вікно: то не повний місяць з зоряного неба засвітив у хату перед Новим роком. В маленькім віконці, якраз проти печі, рожевіє на морозі дівоче лице». Мати дозволяє і просить заколядувати Сашкові, бо колядки й щедрівки суворо персональні — кожному членові сім’ї, кожному станові (чи дівчині, чи молодиці, чи вдовиці, чи сиротині). І ось уже Сашко — не Сашко, а молодець, який ходить по торгу та продає свого старого коня, а кінь просить не продавати і згадати, як разом билися з ордою, виручали один одного. Тоді хлопець вирішує ніколи не продавати свого товариша — коня. А сивий митець зазначає: «Так і не продав я його по сей день. Ой коню, коню, не продам я тебе. Як би часом не було мені трудно, як турки й татарове не обступали на торгу мене, не розлучуся з тобою ні за яку ціну». Йдеться ж тут, звичайно, про вірність своєму народові і про все те, що дороге письменникові, як і оцей звичай колядувати людям на Новий рік. Отже, філософськи осмислюючи дитячі роки, О. Довженко доходить висновку, що саме тут криються джерела становлення його як особистості, тут криниця його таланту митця. Наддеснянські хлібороби навчили його, ще малого,трудитися, поважати старших, розуміти і цінувати прекрасне, любити людей і свою землю, творити добро. Завдяки чарівній Десні і рідним людям він упродовж усього життя «не втрачав щастя бачити… зорі навіть у буденних калюжах на життєвих дорогах».

ОСОБЛИВОСТІ ХУДОЖНЬОЇ ФОРМИ ТВОРУКіноповість «Зачарована Десна» складається з об’єднаних між собою місцем дії і

героями маленьких оповідань про дитинство хлопчика Сашка і публіцистичних та ліричних письменницьких відступів.Значне місце тут відведене описам природи. Усі вони динамічні. Нема у творі жодного статичного і не оживленого присутністю людини пейзажу. У них завжди діє або сам Сашко — мрійник і фантазер, або хтось із його рідних чи знайомих.

150

Птахи, тварини, зорі, трави — все говорить чи принаймні розуміє мову людей. «Справді, два деркачі, що почали перегукуватися в траві над Десною, раптом притихли, немов почуваючи, що мова йде про їхню деркацьку долю». Або: «О! Вже кульгає…— кряче було стара качка своїм каченятам.— Киш у ситняк!»

Сашко живе разом з усім, що оточує його: «Я пливу за водою, і світ пливе наді мною, пливуть хмари весняні — весело змагаються в небі, попід хмарами лине перелітне птаство — качки, чайки, журавлі. Летять чорногузи, як чоловіки у сні. І плав пливе. Пропливають лози, верби, в’язи, тополі у воді, зелені острови».

Твір пройнятий народним гумором. Згадаймо, як хлопчик іде «шанувати великих людей», епізод з освяченням пасок або опис «собачого артиста» Пірата.

Підсміюється, але дуже тактовно, автор і над релігійними переконаннями своїх односельців: «Самого ж бога не те щоб не визнавали, а просто з делікатності не наважувались утруждати безпосередньо. Повсякденні свої інтереси прості люди хорошого виховання, до яких належала і наша сім’я, вважали по скромності недостойними божественного втручання. Тому з молитвами звертались до дрібніших інстанцій, до того ж Миколая, Петра та інших».

Кіноповість «Зачарована Десна» відзначається всепроникаючим ліризмом. Це досягається широким вживанням народнопісенних зворотів, фольклорних образів-символів: «Коло хати мати-зозуля кує мені розлуку. Довго-довго, не один десяток років буде проводжати мене мати, дивлячись крізь сльози на дорогу, довго хреститиме мені слід і стоятиме з молитвами на зорях вечірніх і ранішніх, щоб не взяла мене ні куля, ні шабля, ні наклеп лихий», «Із стріх вода капле, із стріх вода капле…»

Форма звернення оповідача створює враження причетності до описуваного читача: «Але сідаймо ще раз у вербові човни, прошу вас. Візьмемо весла ясенові і вернімось на Десну…»

Твір багатий різноманітними художніми засобами. Так, тютюн для Сашка цвів поповими ризами, кукурудза нагадувала стрункі тополі. Отця Кирила батько втяг, «як сома в свій ковчег до корів і овечок», кашель у дідових грудях клекотів, мов лава у вулкані. Як бачимо, порівняння увиразнюють зображені предмети і картини, роблять їх зримими і водночас розкривають оригінальність бачення героєм навколишнього світу.

Вже в ранньому віці майбутній митець виявив у себе здатність порівнювати: «Все жило в моїх очах двоїстим життям. Все кликало на порівняння, все було до чогось подібне, давно десь бачене, уявлене й пережите».

Не можна обійти увагою й специфічні довженківські гіперболи. Ось Сашко слухає колядки, в яких дівчата «…довго й повільно, ніби линучи в безмежну далечінь часу, на сімсот, може, літ виспівують мені талан». Або бійка на сінокосі.

До реальних подій уява хлопчика домальовує фантастичне: «Вже замахнувся діда Самійла сокирою… Тоді я не витримував і затуляв очі, а вони рубали один одного сокирами, як дрова. Кров лилася з них казанами…» Це очевидне перебільшення виправдане всім змістом твору, в центрі якого знаходиться Сашко з його фантастичним сприйняттям навколишнього світу. Притаманний письменникові і такий прийом, як контрастне зображення подій і явищ. Пригадаємо, як одного дня в хаті Довженків народжується дитина і помирає прабабуся Марусина. Або монолог-міркування Сашка про приємне та неприємне, де так достовірно передано дитяче сприйняття світу. Зображені контрасти спонукають читача до філософських роздумів про сенс людського буття.

Слід відзначити реалізм автора в зображенні побутових деталей. Наприклад, описуючи буяння городини й саду, письменник зауважує, що в завжди напівголодних дітей, які поласують фруктами, «цілий день живіт як бубон». Реалістично описує він свою хату, схожу на «стареньку білу печерицю», тісну для великої сім’ї, картини монастирів у ній і особливо картину «страшного Божого суду», не забувши сказати, що «її мати купила за курку на ярмарку на страх лютим своїм ворогам — бабі, дідові і батькові». Реалістичні і разом з тим

151

трагічні описи смерті чотирьох Сашкових братів від епідемії, затоплення повінню села та багато інших сцен та епізодів.

У публіцистичному відступі письменник, розповідаючи про нелюдські злочини фашистів, ніби кидає світові глибоко хвилюючі й пристрасні слова: «Горів і я тоді у тім вогні, загибав усіма смертями людськими, звірячими, рослинними: палав, як дерево чи церква, гойдавсь на шибеницях, розлітався прахом і димом од вибухів катастрофічних». Це метафоричне висловлювання виростає до глибокого символу. За словами критика Ю. Барабаша, саме тут видно «злиття художника зі своїм народом, яке визначає глибоку народність його [О. Довженка] творчості».

ОБРАЗ ПРИРОДИНа все життя О. Довженко зберіг у своєму серці образ ріки дитинства, яку він називає

зачарованою. «А на Десні краса! Лози, висип, кручі, ліс — все блищить і сяє на сонці. Стрибаю я з кручі в пісок до Десни, миюся, п’ю воду. Вода ласкава, солодка. П’ю ще раз, убрівши по коліна і витягнувши шию, як лошак, потім стрибаю на кручу і гайда до сінокосу. І вже я не ходжу, тільки літаю, ледве торкаючись лугу. Вбігаю в ліс — гриби. У лози — ожина. В кущі — горіхи. В озері воду скаламучу — риба».

Така поліфонічна картина незайманих багатств природи дивує і чарує читача, особливо сучасного. Письменник же не лише відтворює красу улюбленої річки та її берегів, а й утверджує взаємозв’язок людини і природи як необхідну умову духовності, показує благотворний вплив природи на людські розум і почуття, особливо дитячі.

Спостережливий, наділений почуттям прекрасного, Сашко з літа в літо бачив, якими барвами вигравав город, і вбирав ті кольори й запахи у свою чутливу душу: «…огірки цвітуть, гарбузи цвітуть, картопля цвіте. Цвіте малина, смородина, тютюн, квасоля. А соняшника, а маку, буряків, лободи, укропу, моркви!» Знав, яка рослина як пахне і який смак має квітка. Хлопчик любив усе в природі: «пташиний щебет у саду і в полі. Ластівок любив у клуні, деркачів — у лузі. Любив плескіт води весняної. І жаб’яче ніжно-журливе кумкання в болоті, як спадала вода весняна».

Картинами неповторної природи наповнена вся кіноповість «Зачарована Десна». Це і описи повені, сіножаті з «фамільною вороною», і змалювання собак, коней, і полювання дядька Тихона, і ще безліч перлинок — міні-пейзажів на зразок: «Дивлюся у воду — місяць у воді сміється», «чумацький віз тихо рипить піді мною, а в синім небі Чумацький Шлях показує дорогу» чи «хмари по небу пливуть вибагливо й вільно і, пливучи в просторах голубих, вчиняють битви і змагання…»

Завдання 2. Визначте тему та ідею твору.Орієнтовна відповідь• Тема:— щира сповідь письменника про дитинство, сповнене радощів і смутку, як джерело його духовності й мистецького таланту;— кревний зв’язок з народом і рідною землею; минулого із сучасним та майбутнім.• Ідея:— заклик любити життя, цінувати й берегти все те прекрасне, що робить людину духовно багатою і щасливою;— не забувати, якого ти кореня і що тобі дав народ, батьки, щоб ти став їх гідним сином;— уславлення працелюбства, людської гідності, кращих звичаїв та традицій народу, морально-етичних норм;— необхідність усвідомлення кожним своєї особистої відповідальності за сьогодення та майбутнє.

152

Завдання 3. Дайте відповідь на питання: «Яку мету ставив перед собою О. Довженко, геніальна людина, котра прожила яскраве, сповнене масштабних, цікавих подій життя, вирішивши описати своє дитинство і враження від нього?»

Завдання 4. Дайте характеристику персонажів, використовуючи опорні схеми.Дід Семен

1. Він був високий і худий, і чоло в нього високе, хвилясте довге волосся сиве, а борода біла. ( схожий на бога)

2. І була в нього велика грижа ще з молодих чумацьких літ. Пахнув дід теплою землею і трохи млином. ( багато і важко працював)

3. Він був письменний по-церковному і в неділю любив урочисто читати псалтир. Ні дід, ні ми не розуміли прочитаного, і це завжди хвилювало нас, як дивна таємниця, що надавала прочитаному особливого, небуденного смислу.

4. Любив дід гарну бесіду й добре слово. Любив людей ( зустріч з подорожніми). Коли прабаба сварилася, він лише посміхався.

5. Він був наш добрий дух лугу і риби. Гриби й ягоди збирав він у лісі краще за нас усіх і розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, з старою грушею і дубом - з усім живим, що росло і рухалось навколо.

6. Більш за все на світі любив дід сонце. Він прожив під сонцем коло ста літ, ніколи не ховаючись у холодок. Так під сонцем на погребні, коло яблуні, він і помер, коли прийшов його час. (сонце-символ життя)

Матір1. Що найбільше любила мати? Як це відповідає її природному призначенню на Землі?2. Кому можуть належати такі слова: Сашкові - хлопчику чи дорослому Олександру?

Якими почуттями наповнені ці слова. Про що вони?Коло хати мати-зозуля кує мені розлуку. Довго-довго, не один десяток років буде

проводжати мене мати, дивлячись крізь сльози на дорогу, довго хреститиме мені слід і стоятиме з молитвами на зорях вечірніх і ранішніх, щоб не взяла мене ні куля, ні шабля, ні наклеп лихий.

Батько

БатькоБатько•• ““ЗЗ ньогонього можнаможна булобуло писатиписати лицарівлицарів, , БогівБогів, ,

апостолівапостолів…”…”

•• СкількиСкільки вінвін земліземлі виораввиорав, , скількискількихлібахліба накосивнакосив! ! ЯкЯк вправновправно робивробив, , якийякий бувбув дужийдужий іі чистийчистий. . ТілоТіло білебіле, , безбез єдиноїєдиної точечкиточечки, , волоссяволосся блискучеблискуче, , хвилястехвилясте, , рукируки широкіширокі, , щедріщедрі. . ЯкЯкгарногарно ложкуложку нісніс додо ротарота, , підтримуючипідтримуючизнизузнизу скоринкоюскоринкою хлібахліба, , щобщоб ненепокрапатьпокрапать ряднорядно наднад самоюсамою ДесноюДесноюнана травітраві. . ЖартЖарт любивлюбив, , точенеточене, , влучневлучнесловослово. . ТактТакт розуміврозумів іі шанобливістьшанобливість. . ЗневажавЗневажав начальствоначальство іі царяцаря. . ЦарЦарображавображав йогойого гідністьгідність миршавоюмиршавоюрудоюрудою борідкоюборідкою, , нікчемноюнікчемною постаттюпостаттюіі щощо нібитонібито мавмав чинчин нижченижче зазагенералагенерала..

МалюнокО.Довженка

Мойсей. фрагмент скульптури

Мікеланджело

Дядько СамійлоДядько Самійло не був ні професором, ні лікарем, ні інженером. Не був він, як уже

можна догадатись по одному його імені і по тому, що тут писалось, ні суддею, ні справником, ні попом. Він нездатний був на високі посади. Він навіть не був добрим

153

- Порівняйте портрет батька із зображенням Мойсея. Що спільного між ними?- Які риси виділяє в ньому письменник?- В яких епізодах він вам найбільше запам’ятався?( коли рятував людей, коли плакав над своїми дітьми і проклинав Бога, і Бог мусив мовчати)- Як ставиться батько до старців? Чому?

хліборобом. Він вважавсь поганим хліборобом. Його розумових здібностей не вистачало на сю складну і мудру професію.

Але, як і кожна майже людина, він мав свій талант і знайшов себе в ньому. Він був косар. Він був такий великий косар, що сусіди забули навіть його прізвище і звали його Самійло-косар, а то й просто Косар. Орудував він косою, як добрий маляр пензлем,- легко і вправно. Коли б його пустили з косою просто, він обкосив би всю земну кулю, аби тільки була добра трава та хліб і каша.

Завдання 5. За цитатою з тексту впізнайте персонаж твору О. Довженка «Зачарована Десна».

персонаж опис

...Жарт любив, точене, влучне слово. Такт розумів і шанобливість. Зневажав начальство і царя. Цар ображав його гідність миршавою рудою борідкою, нікчемною постаттю і що нібито мав чин нижче за генерала.

...Їй можна було по три дні не давати їсти. Але без прокльонів вона не могла прожити й дня. Вони були її духовною їжею. Вони лились з її вуст невпинним потоком, як вірші з натхненного поета, з найменшого приводу. У неї тоді блищали очі й червоніли щоки. Це була творчість її палкої, темної, престарілої душі.

...Заводив нас у такі казкові нетрі старовини, що ми переставали дихати і бити комарів на жижках і на шиї, ї тоді вже комарі нас поїдом їли, пили нашу кров, насолоджуючись...

- Нічого в світі так я не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проізростало. Коли вилізає саме з землі всяка рослиночка, ото мені радість...

...Брав мене на руки і розповідав мені про Десну, про трави, про таємничі озера – Дзюбне, Церковне, Тихе, про Сейм. А голос у нього був такий добрий, і погляд очей, і величезні, мов коріння, волохаті руки були такі ніжні, що, напевно, нікому й ніколи не заподіяли зла на землі, не вкрали, не вбили, не одняли, не пролили крові. Знали труд і мир, щедроти і добро.

Завдання 6. Виконайте самостійну роботуОлександр Довженко. «Зачарована Десна». «Україна в огні»

Самостійна робота(І варіант)

Примітка : 1) усі тестові питання мають одну правильну відповідь; 2) питання 1, 2,3,6,7,8,9,13 – оцінюються в 0,5 бала, питання 4,10,11,12,13 – 1 бал, питання 14,15 – 1, 5 бала.

1.Який фільм О. Довженка було названо найкращим на кінофестивалі Всесвітньої виставки в Брюсселі (1958 р.)?

А) «Іван»;Б) «Ягідка кохання»;В) «Арсенал»;Г) «Земля».

154

2. Особливість повісті «Зачарована Десна» в тому, що:А) повість має двох ліричних героїв;Б) має філософський підтекст;В) поєднано спогади героя і його роздуми;Г) кіноповість має присвяту річці Десна.

3. Укажіть персонажа твору «Зачарована Десна», якому належить фраза: «Фактично найсвятішим у цій родині був один - …»:

А) дід;Б) батько;В) Пірат;Г) я.

4. Визначте персонажа за авторською характеристикою: «З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіячів – він годивсь на все.»_______________________________________________________________________________5. Визначте персонажа за авторською характеристикою: «Їй можна було по три дні не давати їсти. Але без прокльонів вона не могла прожити й дня. Вони були її духовною їжею. Вони лилися з її вуст потоком, як вірші з натхненного поета, з найменшого приводу…»________________________________________________________________________________6. У творі «Україна в огні» сім’я Запорожця за святковим столом співала пісню:

А) «Ой летіли дикі гуси»;Б) «Ой піду я до роду гуляти»;В) «Горіла сосна»;Г) «Отчий дім».

7. Яким талантом Олесі милувалася Європа і Америка?А) глиняними статуетками;Б) портретами історичних осіб;В) вишивками;Г) збірниками народних пісень.

8. За що німці повісили Демида Запорожця:А) його бджоли закусали чотирьох німецьких солдат;Б) відмовився відвести німецького лейтенанта у місто; В) захистив від німців малолітню сироту;Г) не дав води напитися.

9. За що фон Крауз жорстоко побила Олесю:А) дівчина не розуміла німецької;Б) таким чином помстилась за вбивство українцями сина;В) Олеся не корилася наказам німкені;Г) красива рабиня стала коханкою її чоловіка.

10. Визначте персонажа за авторською характеристикою: « … маленька і чепурненька у святковій одежі. На ній була чиста сорочка, яку вона вже давно тримала у скрині про смерть, і старовинна довга безрукавка, і нова спідниця чорна у синіх дрібних квіточках. А на шиї навіть низочка дрібного коралового намиста з дукачем ще з дівочих літ.»________________________________________________________________________________11. Автор слів: «Так не підкорятися і так умирати, як умирають українці, можуть лише люди високої марки»:

155

А) Еріх Кох;Б) Ернст фон Крауз;В) Людвіг Крауз;Г)Лаврін Запорожець.

12. Хто сказав фразу: «А що мені Батьківщина?»А) Максим Заброда;Б) Роман Запорожець;

В) Іван Гаркавий;Г) Павло Хуторний.

13. Кого з братів зустрічає Олеся в кінці твору:А) Лавріна та Василя;Б) Романа та Івана;

В) Григорія та Демида;Г) Романа та Трохима.

156

14. Продовжіть речення. Ахіллесовою п’ятою українського народу Ернст фон Крауз називає:_________________________________________________________________________________________________________________________________15. Дайте відповідь на запитання. Хто така Мотря Левчиха? У якому епізоді твору вона з’являється? Яка її доля?________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________

Олександр Довженко. «Зачарована Десна». «Україна в огні»

Самостійна робота(ІІ варіант)

Примітка : 1) усі тестові питання мають одну правильну відповідь; 2) питання 1, 2,3,5,6,7,8,9, – оцінюються в 0,5 бала, питання 4,,10,11,12, 13 – 1 бал,

питання 14,15 – 1, 5 бала.

1.Укажіть перший звуковий фільм О. Довженка і рік його появи на екрані:А) «Земля», 1930 р.;Б) «Аероград», 1935 р.;В) «Іван», 1932 р.;Г) «Звенигора», 1928 р.

2. Укажіть жанр твору «Зачарована Десна»:А) кіносценарій;Б) новела;В) роман;Г) кіноповість.

3. Продовжте цитату із твору О. Довженка «Зачарована Десна»: «Але більше за все на світі любив я музику. Коли б спитав мене хто-небудь, яку я музику любив у ранньому дитинстві, який інструмент, яких музик, я б сказав, що більше за все я любив слухати…»

А) фортепіано;Б) спів жайворонка;В) клепання коси;Г) скрипку.

4. Укажіть персонажа за його характеристикою: «Нічого в світі так я не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проізростало. Коли вилізає саме з землі всяка росиночка, ото мені радість, - любила проказувати вона.»________________________________________________________________________________5. Скільки дітей мав Лаврін Запорожець?

А) 6;Б) 4;В)5;Г)3.

6. Хто з синів Запорожця загинув під час евакуації під фашистською бомбою:А) Василь;Б) Лаврін;В) Савка;Г) Демид.

7. Хто вбив Мотрю Лечиху:

А) Григорій Заброда;Б) Іван Гаркавий;В) Павло Хуторний;Г) Максим Заброда.

8. На розпродажу рабів Олесю купує:А) Купріян Хуторний;Б) Людвіг фон Крауз;В) Ф. Паулюс;Г) фрау Крауз.

9.. За що Христя потрапляє під партизанський суд?А) за розпусту;Б) за зраду Батьківщини;В) за допомогу пораненому німецькому солдату;Г) за замовчування важливих даних.

10. Назвіть персонажа за його характеристикою: « була тонкою, обдарованою натурою, тактовною, доброю, роботящою і бездоганно вихованою хорошим чесним родом. Легковажні хлопці трохи її соромились, вважаючи за горду і неприступну.________________________________________________________________________________11. Назвіть персонажа за його характеристикою: «… він був сліпий, але в цю хвилину йому судилося побачити весь світ»________________________________________________________________________________12. Вкажіть автора слів: «Їх не можна підкорити. Їх треба знищити»:

А) Еріх Кох;Б) фон Крауз (батько);В) фон Крауз (син);Г) Адольф Гітлер

13.Вкажіть автора слів: «Якщо ти людина, а не диявол, то мусиш знати, що часом в’язні і судді повинні битись поруч, коли Батьківщина гине.»:

А) Демид Запорожець;Б) Лаврін Запорожець;В) Василь Кравчина;Г) Олеся.

14. Дайте відповідь на запитання. За що Лаврін Запорожець потрапив до концтабору і засуджений до страти?________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________15. Чи зустрічалися Олеся з Василем вдруге. Якщо так, то за яких обставин?________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________

ПЗ №34. Твір План

1. Оголошення тем твору. 2. Рекомендації щодо написання твору.3. Написання твору. 4. Редагування написаного.

Теми творів1. Жіночі персонажі кіноповісті О. Довженка «Україна в огні» як втілення загального образу багатостраждальної та прекрасної батьківщини.2. Мої враження від Довженкової кіноповісті «Україна в огні»3. Сторінки історії в кіноповісті «Україна в огні»4. “Філософське осмислення краси природи і людини у кінопоемі О.Довженка “Зачарована Десна”.5. «Що зробив О. Довженко для України?»6. «Що зробив О. Довженко для мене особисто?», 7. Як «знайомство» з О. Довженко вплинуло на мене?8. Сповідь перед Олександром Петровичем.9. Гнівний осуд війни в кіноповісті О. Довженка «Україна в огні».10. Актуальність національних проблем у кіноповісті О. Довженка «Україна в огні».11. Жінка і війна (за кіноповістю О. Довженка «Україна в огні»).12. Про вміння «бачити зорі в калюжах» (за кіноповістю О. Довженка «Зачарована Десна»).13. Дитинства золота колиска (за кіноповістю О. Довженка «Зачарована Десна»).

Рекомендації щодо написання твору

Композиція твору:- вступ- основна частина- висновокВідсутність в творі одного з елементів композиції розглядається як помилка і

враховується при виставлянні оцінки. Композиція твору повинна бути продуманою і чіткою. Всі основні думки в творі необхідно ретельно обгрунтовувати, аналізуючи текст літературних творів.

ВСТУП — вводить в тему, дає попередні, загальні відомості про ту проблему, яка стоїть за запропонованою темою. У вступі може:- міститися відповідь на поставлене по темі питання- представлена ваша думка, якщо в назві теми є відсилання до думки абітурієнта (“як ви розумієте сенс назви...”)- міститися факт з біографії автора або охарактеризований історичний період, якщо ці відомості мають важливе значення для подальшого аналізу тексту- сформульовано ваше розуміння термінів літературознавств, якщо вони використані в назві теми (“тема долі...”, “образ героя...”)

ОСНОВНА ЧАСТИНА твору є аналізом літературного твору відповідно до заданої теми. У основній частині слід уникати:- переказу літературного твору;- виклад відомостей, що не мають прямого відношення до теми.

У основній частині необхідно продемонструвати знання літературного матеріалу, уміння логічно, аргументовано і стилістично грамотно висловлювати свої думки.

Основна частина — це перевірка того, наскільки вірно зрозуміла тема.

Завдання ВИСНОВКУ — підвести підсумок, узагальнити сказане, завершити текст, ще раз звернувши увагу на найголовніше. Завершальна частина повинна бути:

- короткою, але ємкою- органічно пов'язана з попереднім викладом

У висновку може бути виражене особисте ставлення твору, його героїв, проблеми. Воно повинне бути викладене коректно, без надмірних захоплених оцінок, мати чітко виражений певний сенс і повинно бути підготовлено матеріалом основної частини.

ПЗ №35. Українська література у другій половині ХХ ст. План

1. Українське «шістдесятництво».2. Нью-Йоркська група.3. Провідна історична тематика в прозі 70–80-х років ХХ ст.4. Українська література 90-х років ХХ ст.5. Пошукове стильове і жанрове розмаїття літератури другої половини ХХ — початку ХХІ ст. Тенденції постмодернізму.

Контрольні питання1. Яка основна причина появи «шістдесятництва» в літературі, чим закінчилася «відлига»?2. Як українські письменники потрапили до Нью-Йорка, якими почуттями вони керувалися, творячи літературу для своєї далекої батьківщини?3. Якою була політична обстановка в СРСР і, зокрема в Україні, у 70–80-ті роки? Як це відбилося на літературі?4. Назвіть характерні риси літератури 90-х. Як вплинуло на неї здобуття Україною незалежності?5. Про що свідчить наявність в українській літературі багатьох стильових і жанрових манер, розвиток постмодернізму?6. Яке місце, на ваш погляд, українська література посідає у світовому літературному процесі ХХІ ст.?


Завдання 1. Підготуйте доповідь на одну із запропонованих тем, доповнивши опорний матеріал цікавими фактами.

УКРАЇНСЬКЕ «ШІСТДЕСЯТНИЦТВО»Є. Сверстюк, один із найяскравіших представників покоління «хрущовської

відлиги», так характеризував світоглядно-психологічний переворот, що настав: «…люди раптом прокинулись від падіння страшного ідола і кинулись до пробоїни в стіні, де він упав. Цілі ідеологічні загони було кинуто на заліплення пробоїни. Однак одиниці кинулись її розширювати. З цього почалися шістдесятники…— ті, яким засвітилась істина і які вже не захотіли зректися чи відступитися від украденого світла». З’явилася надія на громадянську свободу, захищеність від беззаконня, від свавілля влади, на торжество справжньої демократії і права. Люди позбувалися страху, починали сміливіше й вільніше думати й говорити.

Першими відчули й усвідомили цю свободу — інтелігенти. Ще в 1953 році вийшла дебютна книга Д. Павличка «Любов і ненависть», а в 1957-му — Ліни Костенко «Проміння землі» — митців, які стали немовби «предтечами» шістдесятництва, а згодом на рівних влилися в цей широкий соціокультурний рух.

У 1961-му з’являється низка «кардинально» нових творів: М. Вінграновського «З книги першої, ще не виданої», вірші лікаря В. Коротича «Бетховен», І. Драча «Ніж у сонці. Феєрична трагедія в двох частинах», «Зелена радість конвалій» Є. Гуцала, публікації В. Симоненка, В. Стуса, Г. Тютюнника, Б. Олійника, Р. Іваничука… Молоді таланти збиралися, зокрема, на київській квартирі І. Світличного, яка на початку 60-х років стала своєрідним центром національної культури.

Наступного, 1962-го, гарматним залпом «вистрелили» у світ перші поетичні збірки М. Вінграновського («Атомні прелюди»), В. Симоненка («Тиша і грім»), І. Драча («Соняшник»), Б. Олійника («Б’ють у крицю ковалі»), книги малої прози В. Дрозда («Люблю сині зорі») та Є. Гуцала («Люди серед людей»). Саме цих авторів стали називати шістдесятниками.

Здивоване й мало не шоковане суспільство, відвикле від зухвалих новацій як вияву природної зміни поколінь, одначе, відразу збагнуло: з’явилася нова генерація творців, які прагнуть сказати власне, оригінальне слово. Та реакція на свідоме новаторство двадцятип’ятилітніх «порушників супокою» була різною. На М. Вінграновського, В. Коротича та особливо І. Драча посипався град звинувачень у навмисній незрозумілості, затуманеності поетичного мислення, силуваній оригінальності… Та в цій запальній полеміці пролунали й інші голоси — на захист новаторів 60-х стали посивілі новатори 20-х: П. Тичина та М. Рильський, трохи молодший від них А. Малишко…

Започатковане насамперед поетами, шістдесятництво невдовзі набуло масштабу універсального соціокультурного феномену: літературно-мистецького, філософсько-ідеологічного, наукового, суспільно-політичного. В осерді цього руху були такі митці: поети Д. Павличко, Ліна Костенко, В. Симоненко, І. Драч, М. Вінграновський, В. Коротич, Б. Олійник, В. Стус, І. Калинець; прозаїки Г. Тютюнник, Є. Гуцало, В. Дрозд, В. Шевчук, Р. Іваничук, H. Бічуя; майстри художнього перекладу (зі старших — М. Лукаш, Г. Кочур, з молодших — А. ІІерепадя й А. Содомора); літературні критики І. Світличний, І. Дзюба, Є. Сверстюк, М. Коцюбинська; малярі та графіки О. Заливаха, А. Горська, B. Зарецький, Г. Севрук, Л. Семикіна, В. Кушнір, Г. Якутович, I. Остафійчук, І. Марчук; кіномитці й театральні діячі (режисери C. Параджанов, Ю. Іллєнко, Л. Осика, Л. Танюк, актор І. Миколайчук); композитори В. Сильвестров, Л. Грабовський, Л. Дичко, М. Скорик, В. Івасюк; публіцисти та правозахисники В. Чорновіл, Л. Лук’яненко, В. Марченко, В. Мороз, О. Тихий, Ю. Литвин, М. Осадчий, Михайло та Богдан Горині, М. Зваричевська та багато інших.

Спочатку, як свідчить літературознавець О. Зарецький, шістдесятники «здебільшого… були лояльні радянські громадяни, які мали, як на порівняно молодих, досить високий соціальний статус — члени творчих спілок, аспіранти, науковці, їхні твори виставлялися та друкувались. У цей час письменників надихали новітні здобутки НТР: розщеплення атома, з’ясування молекулярної структури ДНК й особливо — польоти в міжпланетний простір. Проте з орбіти планета видалася такою крихітною й безборонною, що невдовзі на зміну романтиці нестримного освоєння космосу прийшло тверезе усвідомлення крихкої беззахисності загальної гармонії. Віра в людину й любов до людини втілювалися насамперед у щирій любові до України, впевненості в непоборній силі її народу, його провідній місії. Популярність Симоненка та Драча виходила за межі усталеного і викликала роздратування в офіціозних колах». Зіткнення «шістдесятників» із системою було неминучим. Назрівав відкритий конфлікт із режимом.

Тим паче, що на той час шістдесятництво вже гуртувалося не тільки довкола приватних «кухонних» осередків, але і в офіційно зареєстрованих громадськокультурних організаціях — зі статутом, «керівними органами», плановими заходами. У Києві це був

Клуб творчої молоді «Сучасник», у Львові — «Пролісок», імпульсом до створення якого став творчий візит 1962 року до галицької столиці І. Дзюби, М. Вінграновського та І. Драча. Тут збиралися, щоб обговорити мистецькі й громадські питання, послухати гарну поезію й музику; клуб організовував творчі вечори, вистави, виставки. Лунали гострі думки й «заборонені» слова — «Україна», «нація» (замість «УРСР», «радянський народ»), поширювалася «нерекомендована» чи й просто «крамольна» література, зароджувався «самвидав». Але період загальної ейфорії був досить коротким.

Тоталітарний режим зовні лібералізувався, але не розпрощався з тоталітарними методами. Уже в жовтні 1964 року зняли Хрущова; на його місце прийшов Л. Брежнєв. А в серпні-вересні 1965-го Україною прокотилася хвиля політичних арештів. Серед тих, хто потрапив за ґрати, переважно були шістдесятники: критик І. Світличний, маляр О. Заливаха, правозахисники В. Мороз, брати Горині… Почалася ера лицемірства й брехні, доносів і наклепів, закритих судів і публічних покаянь, тюрем і спецбожевілень, а то й фізичних розправ, замаскованих під кримінальні. А 4 вересня 1965 року під час прем’єри фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна» І. Дзюба виступив із заявою-протестом проти арештів української інтелігенції. Його підтримали В. Чорновіл, В. Стус, який, незважаючи на крики в залі, голосно вигукнув: «Хто проти тиранії, встаньте!». Відважні піднялися. Решта залишилися сидіти. Усі відчували: настав час вибору. Або відстоювати свої позиції «до кінця», або «пристосуватись» до нових умов життя, або «демонстративно» замовчати. Саме перед таким вибором постали шістдесятники. Їхня юність закінчилася разом з першими арештами. Друга хвиля арештів прокотилася 1972 року (тоді забрали В. Стуса, В. Чорновола, Є. Сверстюка, І. Світличного, І. Дзюбу, І. Калинця та ін.) — багатьох із них змусили передчасно посивіти.

80-ті роки — третя хвиля. Розпочалася жорстока боротьба комуністичного режиму з інтелігентами-гуманістами, яких зазвичай проголошували «буржуазними націоналістами». Головних варіантів виходу із цієї кризової, «межової» ситуації було всього три: дисидентство — активне інакодумство, відкрите протистояння тоталітарному режимові, цілковите неприйняття його псевдоідеалів і псевдоцінностей (В. Стус, І. Світличний, А. Горська та ін.); «внутрішня еміграція» — самоізоляція у власному внутрішньому світі, втеча в мовчання (Ліна Костенко, В. Шевчук, М. Коцюбинська та ін.); конформізм — намагання ціною моральних та ідейних поступок врятувати власне життя й кар’єру; пасивне сприйняття нав’язуваної ідеології, підпорядкування «правилам гри» тоталітаризму заради фізичного виживання (Д. Павличко, І. Драч, В. Коротич та ін.).

Проте навряд чи ми маємо моральне право засуджувати других чи третіх, тому що ніхто з нас не може бути впевненим, що на їх місці неодмінно залишився би героєм. Однак це не заважає нам схиляти голову перед тими, хто навіть у жахливих умовах «виправно-трудових», а насправді — концентраційних таборів і поселень продовжував писати твори неперевершеної художньої вартості: наприклад, «Гратовані сонети» І. Світличного, його поема «Курбас», що булла присвячена пам’яті українського режисера Леся Курбаса, знищеного на сумнозвісних Соловках, рукописні збірки І. Калинця, що з’явилися друком на початку 90-х у Варшаві, Балтиморі — Торонто і Києві із символічними назвами: «Пробуджена муза» та «Невольнича муза». У них неначе відбилася свідомість ровесників поета, котрі відчули подих «відлиги», перейнялися нею і за це були жорстоко покарані.

Досить розмаїто постає жанрова система «шістдесятників» (лірична поезія, балади, притчі, етюди, поеми, сонети, рубаї, ліричні новели, історичні романи, роман у віршах, химерна проза) і проблемно-тематичні обшири: традиційні (природа, Вітчизна, народ, історична пам’ять, людина у всьому багатстві її проявів — суспільне життя, моральність, кохання, творчість) та нові теми (підкорення космосу, етична правомірність НТР, стандартизація особистості за умов новітнього міщанства).

Отже, явище «шістдесятництва» було неоднозначним як за творчими постатями, так і за стильовими течіями та ідейно-естетичними вподобаннями. Тут є і модерністи (І. Драч, В. Голобородько, М. Воробйов), і неоромантики (М. Вінграновський, Р. Лубківський), і неонародники (В. Симоненко, Б. Олійник), і постмодерністи( В. Стус). Таке розмаїття свідчило про багатство відновлюваної української літератури. Воно не вкладалось у жорсткі рамки «соціалістичного реалізму», загрожувало його існуванню, і тому радянська влада та слухняна критика (М. Шамота та ін.) намагалися його дискредитувати, звинувачуючи в «естетизмі», «абстракціонізмі», відірваності від життя тощо.

З літературного обігу було вилучено роман О. Гончара «Собор» на тій підставі, що в ньому йшлося про потребу відновлення національної пам’яті, про право людини на свободу, засуджувалися прояви пристосуванства та національного нігілізму. Суттєві зміни стались і в поезії Д. Павличка. Лірика дедалі глибше виповнювалася розмаїттям барв і форм, пізнавала принади яскравої метафори, проймалася насолодою творчого експерименту. Свідчення цього — збірка «Гранослов» (1967).

Діаметрально протилежної позиції послідовно дотримувалася Ліна Костенко. Не подаючи своїх рукописів до видавництв і журналів, вона кинула виклик тогочасному суспільному ладові. В її доробку відсутні поетичні акорди про «щасливе життя» під «мудрим керівництвом» компартії. Після збірки «Мандрівки серця» (1961) лише 1977 року з’явилася її книжка під символічною назвою «Над берегами вічної ріки». Невдовзі в українській літературі сталась особлива подія, пов’язана з публікацією її історичного роману у віршах «Маруся Чурай» (1979). Читача вразила нова, свіжа інтерпретація відомого сюжету про легендарну співачку часів Хмельниччини. Ця перейнятість пам’яттю роду і народу перетворилася на провідну тему в поемах «Скіфська одіссея», «Дума про трьох братів неазовських» та у віршах, позначених історіософічною пристрастю («Лютіж», «Чигиринський колодязь», «Князь Василько», «Чадра Марусі» тощо). Поетеса змогла сфокусувати історичну перспективу в одну точку. Але, на відміну від представників «Празької школи», вона не так заглиблювалася в минуле, як переводила його в сучасне. В одну неподільну сув’язь поєднував долю давнього і нинішнього Києва П. Загребельний у романі «Диво», намагався поетапно висвітлити перебіг національного минулого («Первоміст», «Смерть у Києві», «Євпраксія», «Роксолана», «Я, Богдан» тощо). Письменники розширяли вікові рамки, зважувалися полемізувати з офіційною історіографією, яка відмовляла українству в знанні свого справжнього родоводу. Тому брутальній критиці було піддано романи «Мальви» Р. Іваничука та «Меч Арея» І. Білика. Давню традицію культурної опозиції продовжував В. Шевчук. У його творах часто зображені персонажі-книжники, наприклад, Семен-затворник («На полі смиренному»), Ілля Турчиновський («Три листки за вікном»). Подібна манера спостерігається і в його романах, присвячених сучасності («Дім на горі»). (За Ю. Хізовою, В. Щоголевою)

НЬЮ-ЙОРКСЬКА ГРУПАПерші спроби формування Нью-Йоркської групи з’явилися 1954 року (Б. Бойчук, Ю.

Тарнавський, Патриція Килима, Женя Васильківська, гурт малярів: Б. Певний, Ю. Соловій, Л. Гуцалюк). За згадкою Ю. Тарнавського, вона набула конкретних обрисів 21 грудня 1958 року. Мета цієї групи полягала у створенні власного видавництва, виданні щорічника «Нові поезії» (у 90-х роках перейменовано на піврічник «Світовид») за зразком американського часопису «Poetry». У неї не було організаційної структури, статутів, з’їздів, членства та інших адміністративних чинників, несумісних із творчістю. Натомість панувала «творча й інтелектуальна співзвучність» (Б. Бойчук), що спиралась у світоглядних засадах на філософію екзистенціалізму, а в естетичних — переважно на концепцію сюрреалізму. Художня діяльність зосереджувалася на проблемах буття, на його осягненні за допомогою невичерпних можливостей несвідомого.

Нью-Йоркська група зробила рішучий поворот до естетичних критеріїв мистецтва, визнання його як самоцінного духовного явища. Вона не лише продовжила справу модерністів, почату у XX ст., а й довела її до повного розв’язання: письменник мусить

відповідати своєму природному покликанню. Нью-Йоркська група декларувала свій «антитрадиціоналізм», навіть намагалася відмежуватися від «Молодої музи» та «Празької школи», з якими в неї було багато спільного.

Основним предметом посиленої критичної уваги заокеанських емігрантів поставнаціональний характер, схильний до надмірних емоцій, ліризму, романтизму тощо. Вважалося, що краса — основний шлях спілкування нашого народу з довкіллям, хоч би куди його закинула доля.

Обстоюючи свої переконання, представники Нью-Йоркської групи не називали себе «школою», скептично ставилися до поширених у колах літературної громадськості понять «учень» та «вчитель», твердили, що вони творять національне мистецтво на цілком новій основі.

Щоправда, такі «антитрадиціоналістські» декларації не завжди відповідали художній практиці. Проголошувалися, наприклад, маложиттєвими канонічні літературні форми на користь верлібру, який був поширений у ліриці Заходу, а насправді ж вони рясніли в доробку представників Нью-Йоркської групи. Так, Б. Рубчак заперечував давнє «бандурення» та не бажав «тягнутись знову на дебелій притчі назад, у вічність, мов дебелий витязь» («Лист додому»), але згодом змінив свій погляд на здобутки вітчизняної та світової класики. Його неопредмечена, «пливка» поезія, насичена умовними формами, поступово конкретизувалася, підлягала дисципліні канонічного вірша, переймалася інтимними переживаннями:

То не пташині непритомні треліІ не кларнет лісів чи бур сурма —То музики душа собі самаПроводить кришталеві паралелі.

Принципового розриву Нью-Йоркської групи з минулим, одначе, не сталося. Про це свідчить гостра полеміка Віри Вовк (Селянської) з Б. Бойчуком та Ю. Тарнавським. Поетеса боронила національну традицію, вбачала в ній «хребет нашого життя», збереження духу нації, а її опоненти, переповнені прагненням розвінчувати «національні фантоми», дотримувалися протилежних поглядів. Міркування Віри Вовк знайшли відображення і в її ліриці, оповитій серпанком чаклунської таємничості, заглибленої у фольклорну та міфологічну символіку. Своєрідність такого світосприйняття виявилася настільки яскравою, так невимушено накладалася на бразильські реалії, що мимоволі українізувала їх. Приміром, образ «Пальмо, ти сонячне колесо!» викликає враження трагічної рослини в поєднанні з образом крокового колеса в Україні. У збірці «Мандри» (1979) грецький орнамент, побачений українськими очима, асоціюється з кривим танцем (фольклорний хоровод на Великдень, що символізує сонце).

Подібна ситуація спостерігається і в урбаністичній ліриці та віршованих натюрмортах Емми Андієвської. Її творчість також живиться джерелами релігійної національної лірики. Тому не випадково вона переосмислює традиційні символи ріки, човна: «А я — ріка, де Бога й чорта — позов,— І човен». Йдеться про розчахнену суперечностями душу сучасника, зокрема українця, що змушений був долати протистояння рідної землі та імперії (Росії), Бога та диявола, буття та небуття. Відсторонене зображення подій, усунення особистісного «Я» з літературного тексту були характерними не лише для письменниці, а й для інших представників Нью-Йоркської групи, наприклад, Патриції Килини, ірландки за походженням.

Найпослідовнішим у цьому напрямку виявився Ю. Тарнавський. Він намагався «очистити» українську мову від традиційних поетизмів, пристосувати дійсність до себе: «Я шукаю дверей, що ведуть до моїх слів». Його спроби відмежувати мистецтво від невластивих йому функцій виявилися суголосними О. Зуєвському. Для Ю. Тарнавського найсприйнятнішим був верлібр. Але обминути національні реалії національної дійсності було неможливо. Це й засвідчила його поема «Урана» (тобто спотворене слово «Україна»). Особливо непокоїла Ю. Тарнавського ілюзорність довкілля, оманливого

світобачення еміграційного українства. Погляд поета на життя уподібнювався оберненому рухові, немов на кіноплівці, прокручуваній назад. Кожна хвилина присутності «заперечувалась» її цілком очевидною відсутністю:

Птах не сидів на гілці,Не прилетів птахДо гілки, видноНа ній тільки місцеДля його ніг, довкругиНеї порожнечу, подібнуДо саду, купи білогоПовітря, ширші вгору, балансуютьсяна її кожній бруньці.

Небезпідставно збірки Ю. Тарнавського дивують парадоксальними назвами: «Без Еспанії» (1969), «Поезії про ніщо й інші події на цю тему» (1970), «Ось як я видужую» (1978). Реалії в його поезії оголюються до першооснови, до абсурду буття, що потребує відповідного подолання. Така ж екзистенціальна проблематика бентежить Б. Бойчука. Він, за свого пізнавального скепсису, висвітлив гірку правду, здатну приголомшити будь-якого українця, котрий опинився поза рідною землею та світовою історією:

…так:десь дім стояв,а може, й не стояв:була десь ціль,а може, й не була.206Я йшов кудисьі знав:мій шлях — в нікуди;я йшов і знав:мій шлях життя. (За Р. Мовчан)

ПРОВІДНА ІСТОРИЧНА ТЕМАТИКА В ПРОЗІ 70–80-Х РОКІВ ХХ СТ.У різні часи зацікавлення історією зумовлювалося різними соціально-ідеологічними

й естетично-психологічними чинниками. В 70–80-х роках ХХ ст. історія, пам’ять заволоділи художньою свідомістю, передусім, в силу того, що це була одна із форм супротиву бездуховності й безпам’ятству застійних років. Було це нелегко, бо в часи «злиття націй» і формування «єдиного радянського народу» будь-які відгомони національної пам’яті, минулого українського народу трактувалися як крамольні, буржуазно-націоналістичні, а отже, антинаукові. А тому чесні художники слова писали або ж до шухляди (скажімо, В. Шевчук), або мусили вдаватися до іносказання, своєрідного кодування тексту, асоціативно-метафоричної манери письма. У передмові до книжки історичних повістей та есе «Скрипка, що грає тисячу літ» (1991) її автор, відомий прозаїк Р. Федорів писав: «Ні, не сиділи ми склавши руки, спостерігаючи, як гасла ватра нашого національного буття… як оббріхували, переписували історію… День за днем ми виходили на своє кам’яне поле й запрягались у плуги: хто писав історичні романи й, захистившись щитом минувшини, волав до читачів: не забувайте свого прадідівського кореня, пам’ятайте чиї ви діти…» Однак той захисний маневр був не цілком надійний, бо паралелі між минулим і сьогоденням проступали досить виразно, тож деякі твори піддавалися нищівній критиці. Саме так було з романами М. Стельмаха «Чотири броди» та Р. Іваничука «Журавлиний крик», багатьма творами В. Шевчука, окремими книгами Б. Харчука, Р. Іванченко та ін. письменників.

У 70–80-ті роки з’являється найбільше (порівняно з іншими жанрами) історичних романів і повістей. Були це, зрозуміло, книги нерівнозначні: й ілюстративно-описові, й певною мірою спекулятивні, писані до відповідних історичних дат, зокрема 1500-ліття Києва чи 1000-ліття хрещення Русі. А були й художньо повносильні, такі, що не збивалися на голу ілюстрацію до відомих історичних фактів, давали духовну поживу читачу. Це, передусім, твори П. Загребельного («Первоміст», «Євпраксія», «Роксолана», «Я, Богдан»),

Ю. Мушкетика («Яса»), Р. Федоріва («Отчий світильник», «Кам’яне поле», «Жорна», «Ворожба людська»), Р. Іваничука («Черлене вино», «Манускрипт з вулиці Руської», «Вода з каменю» «Четвертий вимір», «Шрами на скелі», «Журавлиний крик»), В. Шевчука («На полі смиренному», «Три листки за вікном», «Мислене дерево»). Історичний роман 70–80-х років продемонстрував цікаві форми «зв’язку часів», своєрідне переплетіння різних часових пластів, змалювання епохи через долю видатної особистості, патріотичний і моральний аспект її діяльності, аналітично-психологічний коментар історичних фактів і постатей. Відповідей на численні проблеми й питання сучасності письменники шукали в минулому, а тому реальність часто втілювалася в метафорі, бо оголена правда в ті часи, як ми вже зазначали, постати у слові не могла.

Наявність добре розвиненої традиції історичної прози стимулювала й художні процеси 90-х, розквіт цього жанру. В активний читацький обіг вводяться також заборонені досі твори українських письменників — і класиків, і сучасних. Ось деякі твори: «Черніговка» М. Костомарова, «Бояриня» Лесі Українки, роман-трилогія «Богдан Хмельницький» М. Старицького, п’ять книг Б. Лепкого під загальною назвою «Мазепа», «Чотири шаблі» Ю. Яновського, «Холодний Яр» Ю. Горліса-Горського та ін. Все це спричинило читацький бум, що відповідно наснажує й животворить і нині історичну художню прозу. (За С. Задорожною, Н. Бернадською)

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА 90-Х РОКІВ ХХ СТ.У кінці 80-х — на початку 90-х pоків XX ст. процес оновлення української

літератури набув значної сили. Зміни в суспільному житті країни, зокрема розпад СРСР, відбились і в розвитку літератури. Нове покоління письменників і поетів прагнуло подивитись на навколишню дійсність по-новому, а не під кутом методу «соцреалізму». У літературі почали з’являтись нові теми, змінився й підхід до творчості. Отже, говорячи про українську літературу кінця XX ст., традиційно наголошують на світоглядно-мистецькому напрямі, що в останні десятиліття прийшов на зміну модернізмові,— постмодернізму як основному художньому напряму літератури 90-х років XX ст. І хоча стосовно постмодернізму і досі не припиняються дискусії, більшість дослідників вважає, що український постмодернізм зародився у 1980-х і пов’язаний з іменами Ю. Андруховича, О. Ірванця, В. Неборака (літературне угруповання Бу-Ба-Бу), а пізніше і з представниками таких груп, як «Пропала грамота»: Ю. Позаяк, В. Недоступ; «ЛуГоСад»: І. Лучук, Н. Гончар; «Нова дегенерація»: І. Андрусяк, І. Ципердюк та ін.

До визначальних рис постмодернізму можна віднести поєднання різних стильових тенденцій, часткову опозиційність до традиції, універсальність проблематики, позачасовість і позапросторовість зображення, епатажність, зміну функцій автора та героя, культ незалежної особистості, потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого, прагнення поєднати істини різних націй, культур, релігій, філософій, іронічність, пародійність тощо.

АСОЦІАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВУтворена 6–8 березня 1997 року на установчих зборах АУП (118 учасників).

Організація АУП має за мету подолання структурно-ідеологічного змертвіння в письменницькому середовищі України, що виникло через неспроможність керівництва Спілки письменників України (СПУ) реформувати структуру та концептуальні засади Спілки письменників до рівня відповідності вимогам сучасної ситуації (як соціальної, так і світоглядної). Ставши в опозицію до СПУ, АУП проголосила своїми критеріями фаховість, подолання колоніального синдрому в українській літературі, відкритість світовим світоглядним та стильовим надбанням XX ст. Вступ до АУП відбувається на підставі запрошення від Координаційної ради АУП (23 особи). Президентом АУП було обрано Ю. Покальчука, віце-президентами В. Моренця, Ю. Андруховича, І. Римарука і Т. Федюка. 4–5 лютого 2000 року відбувся II конгрес АУП (68 учасників), на якому Президентом АУП було обрано Т. Федюка, віце-президентами І. Римарука, В. Моренця,

С. Жадана і О. Кривенка. З’їзд констатував наявність в Асоціації організаційної кризи, викликаної відсутністю працівників офісного апарату і професійних менеджерів.

БУ-БА-БУ«Бурлеск-Балаган-Буфонада». Літературне угруповання, що складається з

Ю. Андруховича (Патріарх), В. Неборака (Прокуратор) та О. Ірванця (Підскарбій). Літугруповання засноване 17 квітня 1985 року у Львові. Період найактивнішої діяльності Бу-Ба-Бу (23 концертні поетичні вечори) припав на 1987–1991 pоки. Апофеозом Бу-Ба-Бу став фестиваль «Вивих-92», коли головну фестивальну акцію склали чотири постановки (1–4 жовтня 1992) поезоопери Бу-Ба-Бу «Крайслер Імперіал» (режисер С. Проскурня). У 1996-му друкований проект «Крайслер Імперіал» («Четвер-6») практично завершив «динамічний період» існування Бу-Ба-Бу. В 1995-му у львівському видавництві «Каменяр» вийшла книга «Бу-Ба-Бу».

Літугруповання стало втіленням карнавального необарокового мислення, притаманного метаісторичній карнавальній культурі людства. Соціальним фундаментом метаісторичного карнавалу в Україні став підсвідомий масовий синдром зламу, що супроводжував розпад імперії і викликав дві метапсихічні складові: суспільну депресію і масову карнавальну сміхову рефлексію на катаклізм системи. Творчість учасників Бу-Ба-Бу в межах самого літугруповання стала ситуативно-концептуальним мистецьким відгуком на суспільну рефлексію. Бу-Ба-Бу заснувало свою Академію.

«МУЗЕЙНИЙ ПРОВУЛОК, 8»Літературний «неокласичний гурт». Виник 1990 року за ініціативою В. Бориспольця,

О. Бригинця та В. Жовнорука. 1992-го видано колективну збірку «Гуманітарна допомога/Humanitare Ніlfe» (українською та німецькою мовами).

«НОВА ДЕГЕНЕРАЦІЯ»Поетичне літугруповання, що існувало у 1991–1994 pоках та складалось із трьох

літераторів, вихідців з Івано-Франківської області — І. Андрусяка, С. Процюка та І. Ципердюка. У 1992 році літугруповання видало три перші збірки названих поетів під однією обкладинкою. Загальна назва цього проекту була також «Нова дегенерація». Передмову написав Ю. Андрухович. Тексти членів «Нової дегенерації» перебувають у дискурсивній сфері неомодерних літературних практик.

ОРДЕН ЧИНУ ІДІОТІВ (ОЧІ)Товариство літераторів, художників, культурологів, філософів. Входять зокрема: Н.

Гончар, Р. Козицький, В. Костирко, А. Крамаренко, І. Лучук, І. Драк. Декларація ОЧІ прийнята 31 липня 1995 року у Львові. Слово «ідіот» трактується товариством у первісному грецькому значенні цього слова: власник себе. Керівний орган — рада Двох (І. Лучук, Р. Козицький). «Гімн Ідіотів» складено приблизно на мотив сучасного австрійського гімну (автори: І. Лучук, І. Драк). Кожен із членів Ордену має світське і дійове звання, титул.

«ЛУГОСАД»Поетичний гурт, заснований у 1984 році львівськими поетами І. Лучуком, Н.

Гончаром, Р. Садловським. У 1986-му вони видали (все в одному примірнику) альманах «ЛуГоСад І» і «ЛуГоСад II», а також збірки Н. Гончара «Усміхнений Елегіон» та Р. Садловського «Антологія». «Методологічна основа» творчості «ЛуГоСаду» — теорія поетичного ар’єргарду (ідея і аргументування лугосадівсько-ар’єргардної теорії — Т. Лучук). У лютому 1994 року відбулася академічна наукова конференція «Літературний ар’єргард», присвячена 10-літтю «ЛуГоСаду» (Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАНУ). Окремі вірші лугосадівців перекладено німецькою, польською, білоруською, словацькою, болгарською, англійською, італійською мовами. До 15-річчя гурту було підготовлено тритомник «ЛуГоСаду».

«ПРОПАЛА ГРАМОТА»Літературне угруповання трьох київських поетів: Юрка Позаяка, Віктора Недоступа

та Семена Либоня. Існувала в кінці 80-х — на початку 90-х. «Пропала грамота» була

заявлена як авангардний проект. У 1991-му «Пропала грамота» випустила книгу з однойменною назвою.

«ПСИ СВЯТОГО ЮРА»Літературна майстерня, неофіційне творче об’єднання із семи українських

письменників, які таким чином вирішили шукати не стільки естетичної (із цієї точки зору всі вони були й залишаються досить різними), скільки професійно-цехової єдності (спільне обговорення рукописів, формування альманахів, взаємне редагування та коригування). Ідея такої спільноти виникла серед групи авторів (Ю. Покальчук, Ю. Андрухович, І. Римарук) під час міжнародного круїзу «Хвилі Чорного моря» на борту корабля «World Renaissance» й остаточно сформувалась у _вигляді маніфесту в стінах афінського готелю «Св. Юрій Ликаветський» (листопад 1994). До літмайстерні увійшли, крім згаданих, В. Герасим’юк, В. Медвідь, В. Неборак, О. Ірванець. Останній приблизно через рік із міркувань цілковитої творчої незалежності вийшов з майстерні, натомість до Псів приєднався Т. Федюк. Єдиний альманах «Пси Святого Юра» (Львів, 1997) зафіксував первинний склад майстерні, оскільки формувався ще 1995-го. Альманах являє собою досить симптоматичний зразок «поєднання непоєднуваного» і до сьогодні є одною з найжвавіше обговорюваних новинок сучасного літературного процесу. Концепційну добірку «псячих» творів також опубліковано «Сучасністю» (1997, № 3).

ТВОРЧА АСОЦІАЦІЯ «500»Об’єднання авторів та літдіячів за віком приналежних до постмодернізму 90-х років.

Утворилась 1993 року в Києві. Разом з Державним музеєм літератури України Творча асоціація «500» організувала ряд поетичних вечорів під гаслом «Молоде вино». Активними учасниками ТА в 1993–1994 роках були М. Розумний, С. Руденко, Р. Кухарук, В. Квітка, А. Кокотюха та ін. У 1993-му ТА упорядкувала і в 1994-му видала антологію поезії 90-х pоків «Молоде вино». 1995 року була видана антологія прози 90-х «Тексти». 1997-го під егідою ТА «500» проведено Всеукраїнський фестиваль поезії «Молоде вино». Співробітництво з видавництвом «Смолоскип» та численні літературні вечори, проведені активістами ТА у великих містах України у 1994–1996 pоках, сприяли популяризації творчого доробку учасників ТА.

«ЧЕРВОНА ФІРА»Літературна корпорація харківських поетів С. Жадана, Р. Мельникова та І.

Пилипчука, створена у 1991 році. Як вважає І. Бондар-Терещенко, літугруповання постало на хвилі «антисистемного» харківського андеграунду початку 90-х pоків (ArtLine 3’97). Літературною концепцією «Червоної Фіри» згідно із заявами її членів став неофутуризм. Провокативно-епатажні твори червонофірівців стали своєрідним східноукраїнським аналогом літературного карнавалу «Бу-Ба-Бу». Поєднання пародій на публіцистичні штампи створило своєрідний стиль «Червоної Фіри», у котрому гротеск здебільшого перемагає професійну роботу з текстом. (З довідника)

ПЗ №36. Поети-шістдесятникиПлан

1. «Шістдесятництво» як явище культурологічне та соціальне.2. Творчість найяскравіших представників шістдесятництва. 3 Життєвий і творчий шлях В. Симоненка.

Контрольні питання1.Які наслідки для мистецтва й літератури мала доповідь Хрущова «Про культ особи і його наслідки»?2. Дайте визначення поняття «шістдесятництво». 3. Назвіть імена шістдесятників, творчість яких вас вразила найбільше.

4. Які внутрішні течії «шістдесятництва» ви знаєте?5. Якими настановами керувались у своїй творчості поети-дисиденти. 6. Які процеси відбувалися в українській літературі в 70-х роках ХХ ст..?7. Якими ознаками харакретизувався процес оновлення української літератури у 80-х рр..?


Завдання 1. Законспектуйте навчальний матеріал. У 1953 р. помер «вождь усіх часів та народів» Йосип Сталін. А в 1956 р. на XX

з’їзді партії Микита Хрущов виступив із доповіддю «Про культ особи і його наслідки», засудивши злодіяння Сталіна та його прислужників і цим розпочавши період так званої хрущовської відлиги. З’явилася надія. Надія на громадянську свободу, захищеність від беззаконня, від свавілля влади, на торжество справжньої демократії і права. Люди позбувалися страху, починали сміливіше й вільніше думати й говорити.

Першими відчули й усвідомили цю свободу інтелігенти. Ще в 1953 р. вийшла дебютна книга Д. Павличка «Любов і ненависть», а в 1957 р. Л. Костенко «Проміння землі» — митців, які стали немовби «предтечами» шістдесятництва, а згодом на рівних улилися в цей широкий соціокультурний рух. У 1961 р. з’являється низка «кардинально» нових творів: М. Вінграновського «З книги першої, ще не виданої», вірші лікаря В. Коротича «Бетховен», І. Драча «Ніж у сонці. Феєрична трагедія в двох частинах», «Зелена радість конвалій» Є. Гуцала, публікації В. Симоненка, В. Стуса, Григора Тютюнника, Б. Олійника, Р. Іваничука… Молоді таланти намагалися позбутися нагляду й тиску КДБ, гуртувалися самочинно, виходячи зі справжніх ідейно-естетичних інтересів. Вони збиралися, зокрема, на київській квартирі І. Світличного, яка на початку 1960-х рр. стала своєрідним центром національної культури.

Наступного, 1962 р., гарматним залпом «вистрелили» у світ перші поетичні збірки М. Вінграновського («Атомні прелюди»), В. Симоненка («Тиша і грім»), І. Драча («Соняшник»), Б. Олійника («Б’ють у крицю ковалі»), книги малої прози В. Дрозда («Люблю сині зорі») та Є. Гуцала («Люди серед людей»). Це був таки справді — вибух. Хвиля творчої свободи явила Україні й світові плеяду митців, імена яких на той час були незнайомими й новими, а тепер є славою й гордістю нації. Саме їх стали називати шістдесятниками. Хоча, на думку Максима Рильського, охрестили так це гроно обдаровань дещо поспішно й невдало, та термін «шістдесятники» так і зостався в історії. Здивоване й мало не шоковане суспільство, відвикле від зухвалих новацій як вияву природної зміни поколінь, одначе, відразу збагнуло: з’явилася нова генерація творців, які прагнуть сказати власне, оригінальне слово — як виявилося згодом — не лише в мистецтві, але й у суспільному житті.

Реакція на свідоме новаторство двадцятип’ятилітніх «порушників супокою» була різною. Щойно читацька публіка трохи отямилася від перших вражень, розгорілися дискусії на вічні теми: батьки і діти, традиції чи новаторство. На М. Вінграновського, В. Коротича та особливо І. Драча посипався град звинувачень у навмисній незрозумілості, затуманеності поетичного мислення, силуваній оригінальності… Та в цій запальній полеміці пролунали й інші голоси — на захист новаторів 60-х стали посивілі новатори 20-х: П. Тичина й М. Рильський, трохи молодший від них А. Малишко…

Започатковане насамперед поетами, шістдесятництво невдовзі набуло масштабу універсального соціокультурного феномену: літературно-мистецького, філософсько-

ідеологічного, наукового, суспільно-політичного. В осерді цього руху були такі митці: поети (Д. Павличко, Л. Костенко, В. Симоненко, І. Драч, М. Вінграновський, В. Коротич, Б. Олійник, В. Стус, І. Калинець); прозаїки (Григір Тютюнник, Є. Гуцало, В. Дрозд, В. Шевчук, Р. Іваничук, Н. Бічуя); майстри художнього перекладу (зі старших — М. Лукаш, Г. Кочур, з молодших — А. Перепадя й А. Содомора); літературні критики (І. Світличний, І. Дзюба, Є. Сверстюк, М. Коцюбинська); малярі та графіки (О. Заливаха, А. Горська, В. Зарецький, Г. Севрук, Л. Семикіна, В. Кушнір, Г. Якутович, І. Остафійчук, І. Марчук); кіномитці й театральні діячі (режисери С. Параджанов, Ю. Іллєнко, Л. Осика, Л. Танюк, актор І. Миколайчук); композитори (В. Сильвестров, Л. Грабовський, Л. Дичко, М. Скорик, В. Івасюк); публіцисти та правозахисники (В. Чорновіл, JI. Лук’яненко, В. Марченко, В. Мороз, О. Тихий, Ю. Литвин, М. Осадчий, Михайло та Богдан Горині, М. Звари- чевська) та багато інших.

У 60-х pp. XX ст. відбувся перегляд морально-етичних цінностей у житті та літературі, загострилося питання правди та історичної пам’яті. Свій варіант зведення рахунків із несправедливим минулим і сучасністю запропонував М. Стельмах у романі «Правда і кривда». Він одним із перших в У PCP звернувся до забороненої теми — голодомору 1932-1933 pp. та сталінських репресій («Дума про тебе», «Чотири броди»), хоча повністю розкрити її з огляду на тогочасну цензуру йому не вдалося.

У цей час письменників надихали новітні здобутки НТР: розщеплення атома, з’ясування молекулярної структури ДНК й особливо — польоти в міжпланетний простір. Проте з орбіти планета видалася такою крихітною й безборонною, що невдовзі на зміну романтиці нестримного освоєння космосу прийшло тверезе усвідомлення крихкої беззахисності всезагальної гармонії. До того ж віра в людину й любов до людини втілювалися насамперед у несамовито-щирій любові до України, вірі в непоборну силу її народу, його провідну місію. Тому у своїх виступах і публікаціях І. Світличний, С. Сверстюк, І. Дзюба не дуже голосно, але іронічно й дошкульно критично оцінювали методологію соціалістичного реалізму; поезії В. Симоненка несли якийсь особливий новітній «шевченківський» дух. Популярність Симоненка та Драча виходила за межі усталеного й викликала роздратування в офіціозних колах». Зіткнення шістдесятників із системою було неминучим. Назрівав відкритий конфлікт із режимом. Тим паче, що на той час шістдесятництво вже гуртувалося не тільки довкола приватних «кухонних» осередків, але й в офіційно зареєстрованих громадсько-культурних організаціях — зі статутом, «керівними органами», плановими заходами. У Києві це був Клуб творчої молоді «Сучасник» (голова — Л. Танюк), у Львові — «Пролісок» (на чолі з М. Косовим), імпульсом до створення якого став творчий візит до галицької столиці І. Дзюби, М. Вінграновського та І. Драча 1962 р. Тут збиралися, щоб обговорити мистецькі й громадські питання, послухати гарну поезію й музику; клуб органзовував творчі вечори, вистави, виставки. Лунали гострі думки й «заборонені» слова— «Україна», «нація» (замість «УРСР», «радянський народ»), поширювалася «нерекомендована» чи й просто «крамольна» література, зароджувався «самвидав». Але період загальної ейфорії був досить коротким.

Уже в жовтні 1964 р. зняли Хрущова; на його місце прийшов Л. Брежнєв. А в серпні-вересні 1965 р. Україною прокотилася хвиля політичних арештів. Серед тих, хто потрапив за ґрати, переважно були шістдесятники: критик І. Світличний, маляр О. Зали- ваха, правозахисники В. Мороз, брати Горині… Почалася ера лицемірства й брехні,

доносів і наклепів, закритих судів і публічних покаянь, тюрем і спецбожевілень, а то й фізичних розправ, замаскованих під кримінальні злочини (наприклад, звірячі вбивства художниці А. Горської, композитора В. Івасюка). А 4 вересня 1965 р. під час прем’єри фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна» І. Дзюба виступив із заявою-протестом проти арештів української інтелігенції. Його підтримали В. Чорновіл, В. Стус, який, незважаючи на крики в залі, голосно вигукнув: «Хто проти тиранії, встаньте!». Відважні піднялися. Решта залишилися сидіти. Усі відчували: настав час вибору. Або відстоювати свої позиції «до кінця», або «пристосу-ватись» до нових умов життя, або «демонстративно» замовчати. Саме перед таким вибором постали шістдесятники. їхня юність закінчилася разом із першими арештами.

Друга хвиля арештів прокотилася 1972 р. (тоді забрали В. Сту са, В. Чорновола, Є. Сверстюка, І. Світличного, І. Дзюбу, І. Калинця…) — багатьох із них змусила передчасно посивіти.

1980-ті рр.— третя хвиля. Розпочалася жорстока боротьба комуністичного режиму з інтелігентами-гуманістами, яких зазвичай проголошували «буржуазними націоналістами».

Головних варіантів виходу з цієї кризової ситуації було всього три:- Дисидентство — активне інакодумство, відкрите протистояння тоталітарному режимові, цілковите неприйняття його псевдоідеалів і псевдоцінностей, опозиційна громадська діяльність — геройська відданість приречених на страту, свідомих своєї приреченості (В. Стус, І. Світличний, А. Горська…);- «внутрішня еміграція» — самоізоляція у власному внутрішньому світі, втеча в мовчання (Л. Костенко, В. Шевчук, М. Коцюбинська…);- конформізм — намагання ціною моральних та ідейних вчинків урятувати власне життя й кар’єру; пасивне сприйняття нав’язуваної ідеології, підпорядкування «правилам гри» тоталітаризму заради фізичного виживання (Д. Павличко, І. Драч, В. Коротич…)

Перші гнили по тюрмах і висловлювали свою незгоду з політикою тоталітаризму через виснажливі голодування й відкриті листи протесту; другі намагалися хоч якось підтримати своїх братів по той бік колючого дроту (хто плиткою шоколаду, хто книжкою чи випискою з важливої статті в періодиці, хто — просто добрим словом у листі, якимось дивом пропущеному в «зону») і писали «в шухляду» (часом навіть без щонайменшої надії на друк); треті в цей час друкували сотні віршів і статей в періодиці, видавали десятки книжок з обов’язковими «паровозами» (програмовими поезіями про партію й Леніна, які «витягували на собі цілу збірку», уможливлюючи її вихід у світ), обіймали високі посади у видавництвах, редакціях, творчих спілках, органах державної влади, отже, не тільки прямо не виступали проти системи, але й оспівували її. Проте навряд чи ми маємо моральне право засуджувати других чи третіх, тому що ніхто з нас не може бути впев-неним, що на їх місці неодмінно залишився б героєм. Однак це не заважає нам схиляти голову перед тими, хто навіть у жахливих умовах «виправно-трудових», а насправді — концентраційних таборів і поселень продовжував писати твори неперевершеної художньої вартості.

Серед світоглядних засад шістдесятників слід виділити:- лібералізм (культ свободи в усіх її виявах: свободи особистості, нації, свободи духу);- гуманізм та антропоцентризм (культ людської особистості — центру Всесвіту);

- духовний демократизм (культ простої, звичайної людини-трудівника);- духовний аристократизм (культ видатної творчої особистості);- моралізм та етичний максималізм (культ моральності як абсолютного мірила людських вчинків);- космізм (усвідомлення «планетарної причетності» людини як частинки Всесвіту до космічних процесів);- активний патріотизм (любов до Батьківщини й рідного народу) і національна самосвідомість, сакральне сприйняття рідної мови та історичної пам’яті як оберегів нації;- культурництво (відстоювання справжньої, високомайстерної культуротворчості).

Досить розмаїто постає жанрова система «шістдесятників» (лірична поезія, балади, притчі, етюди, поеми, сонети, рубаї, ліричні новели, історичні романи, роман у віршах, химерна проза) і проблемно-тематичні обшири: традиційні (природа, Вітчизна, народ, історична пам’ять, людина у всьому багатстві її проявів — суспільне життя, моральність, кохання, творчість) та нові теми (підкорення космосу, етична правомірність НТР, стандартизація особистості в умовах новітнього міщанства).

Отже, явище «шістдесятництва» було неоднозначним як за творчими постатями, так і за стильовими течіями та ідейно- естетичними вподобаннями. Тут є й модерністи (І. Драч, В. Голобородько, М. Воробйов), і неоромантики (М. Вінграновський, Р. Лубківський), і неонародники (В. Симоненко, Б. Олійник), і постмодерністи (В. Стус). Таке розмаїття свідчило про багатство відновлюваної української літератури. Воно не вкладалося в жорсткі рамки «соціалістичного реалізму», загрожувало його існуванню, і тому радянська влада та слухняна критика (М. Шамота й ін.) намагалися його дискредитувати, звинувачуючи в «естетизмі», «абстракціонізмі», відірваності від життя тощо.

Завдання 2.Підготуйте повідомлення про таких представників шістдесятництва, як художницю А. Горську, кінорежисера С. Параджанова, поета і композитора В. Івасюка. Свою розповідь доповніть презентацію, що репрезентує творчість митців.

А. ГОРСЬКАА. Горська. Напрочуд обдарована людина, художник широких творчих обріїв,

живописець, монументаліст, театральний художник, графік. Написала гарні портрети О. Довженка, В. Симоненка, Є. Сверстюка, І. Драча, В. Стуса. (Демонструються репродукції портретів.) Як театральний художник плідно співпрацювала з видатним режисером Лесем Танюком.

У своїй творчості А. Горська не визнавала ідеологічного замовлення, офіціозу. Її завжди цікавила тільки людина. Вона була душею «шістдесятництва», одухотвореною рушійною силою всіх його зачинань, у ті задушливі часи надихала на боротьбу проти сваволі й тотального залякування. У грудні 1970 року художниця загинула за нез’ясованих обставин. Це вбивство так і не було розкрито.

«Її постать яскравіша від легенди,— пишуть про А. Горську товариші,— сяйво її зірки не погасне на нашому небосхилі». В. Стус відгукнувся на смерть А. Горської поезією, сповненою болю та відчайдушної рішучості не звертати з обраного шляху.

Ярій, душе! Ярій, а не ридай.У білій стужі серце України.А ти шукай — червону тінь калини,На чорних водах — тінь її шукай.Бо — горстка нас. Малесенька шопта.Лише для молитов і сподівання.

Застерігає доля нас зарання,Що калинова кров — така густа,Така крута, як кров у наших жилах,У білій стужі білих голосіньЦе гроно болю, що паде в глибінь,На нас своїм безсмертям окошилось.

С. ПАРАДЖАНОВС. Параджанов — «божевільний геній» в українській пустелі. 1965 року в кінотеатрі

«Україна» відбулася прем’єра фільму «Тіні забутих предків» за повістю М. Коцюбинського. Фільм-легенда, якому в нашому кіно судилося стати сміливим новаторським експериментом кінорежисера. Саме на цій прем’єрі І. Дзюба виголосив промову на захист безневинно засуджених, а В. Стус запропонував вставанням продемонструвати свій протест проти сваволі влади.

Керівництво кінематографа намагалося «спрямувати» творчі зусилля Параджанова «в русло соцреалізму». Але це виявилося неможливим, і всесвітньо відомий майстер, талант якого був на злеті і прагнув реалізації, залишився без роботи. Натомість — судові процеси і принизливі звинувачення. У 1991 році С. Параджанов помер.

В. ІВАСЮКХто сьогодні не знає пісні «Червона рута»? Людям різного віку близька її мелодія,

так само як ім’я автора — В. Івасюка. Життя композитора — мов натягнута струна, мажорна мелодія якої змушувала митця робити її ще тугішою. «Івасюківський вибух» — яскравий, могутній, підхоплений його друзями — С. Ротару, Н. Яремчуком, В. Зінкевичем, так зворушив задрімані душі, що українці, які, здавалось, уже назавжди перекували свої голоси на чужу мову, заспівали рідною. Пісні Івасюка захоплювали нові й нові позиції на естраді, нагадували нам, чиїх батьків ми діти, долали національну байдужість. І це в той час, коли офіційна влада зустрічала в штики будь-який свіжий струмінь у нашійкультурі. В. Івасюк зник 24 квітня 1979 року, а 18 травня знайшли його тіло.

Роки тамують біль втрати, але пам’ять береже світле ім’я композитора-самородка, відкривача новітнього пласту української музичної культури. М. Івасюк, поет, батько Володі, писав:

Благословляю, сину, ті роки,Що розчинили тобі навстіж дверіУ царство творчості, і на паперіЛягли слова і ноти на рядки.

Завдання 3. Прочитайте статтю, присвячену життєвому й творчому шляху відомого поета-шістдесятництва В. Симоненка. На її основі напишіть твір-мініатюру «Яким я уявляю Василя Симоненка».

Василь Андрійович Симоненко народився 8 січня 1935 року на Полтавщині в невеличкому селі Біївці. Дитинство його припало на воєнні й повоєнні роки. Хлопець ріс без батька, мати день і ніч працювала, аби заробити шматок хліба, а Василя доглядали дідусь і бабуся, яких він дуже любив. З дідом ранками ходив косити траву, довгими вечорами слухав казки, яких той знав безліч. Вони були справжніми друзями. Та все ж таки Василькові дуже хотілося мати батька, і він усе своє дитинство його виглядав. Як згадка про цю його найзаповітнішу мрію з’явився вірш.

У Івася немає тата.Не питайте тільки чому.Лиш від матері ласку знатиДовелося хлопчині цьому.Він росте, як і інші діти,І вистрибує, як усі.Любить босим прогоготітиПо ранковій колючій росі.

Любить квіти на луках рвати,Майструвати лука в лозі,По городу галопом промчатиНа обуреній, гнівній козі.Але в грудях жаринка стука,Є завітне в Івася одно —Хоче він, щоб узяв за рукуІ повів його тато в кіно.

Ну нехай би смикнув за вухо,Хай нагримав би раз чи два,—Все одно він би тата слухавІ ловив би його слова…Раз Івась на толоці грався,Раптом глянув — сусіда йде.— Ти пустуєш тута,— озвався,—А тебе дома батько жде…Біг Івасик, немов на свято,І вибрикував, як лоша,І, напевне, була у п’ятахПелюсткова його душа.На порозі закляк винувато,Але в хаті — мама сама.— Дядько кажуть, приїхав тато,Тільки чому ж його нема?

Раптом стало Івасю стидно,Раптом хлопець увесь поблід —Догадався, чому єхидноЗахихикав сусіда вслід.Він допізна сидів у коноплях,Мов уперше вступав у гидь,З оченят, від плачу промоклих,Рукавом витирав блакить.А вночі шугнув через грядку,Де сусідів паркан стирчав,Вибив шибку одну з рогаткиІ додому спати помчав…Бо ж немає тим іншої кари,Хто дотепи свої в іржіЗаганяє бездушно в рани,У болючі рани чужі…

Багато прикростей випало на долю Василя. В школу йому довелося ходити за дев’ять кілометрів, зодягнений він був найгірше в класі, але не зважав на це: багато читав, учився краще за всіх, а потім поступив до Київського університету.

І в університеті, і пізніше, коли він працював журналістом у газетах на Черкащині, Василь писав вірші. Та друкувати їх не поспішав, бо були ці твори правдивими, говорилося в них про любов не до партіїі вождя, а до простих людей: діда, який працював усе своє життя, бабу Онисю, яка мала трьох синів — і всі полягли на фронті, дядька, який з голоду взяв щось на колгоспному полі і якого тепер судять.

Коли твори Василя стали друкувати, усі зачитувалися ними. Але разом зі славою почастішали погрози й наклепи. Багато людей, котрі називали себе друзями, відвернулися від поета. Поряд лишилися кохана дружина і маленький син Олесь, якого Василь Андрійович дуже любив. Тільки вони та ще мама, Ганна Федорівна, підтримували його, коли він тяжко захворів. Але поет не зачерствів душею, не озлобився. Разом зі славою і визнанням починається цькування митця, йому погрожують розправою, були навіть напади й побої. І багато колишніх друзів відвернулися від Симоненка, боялися не те що допомогти й підтримати, а й просто сказати добре слово, подати руку. Не всі, звичайно, були й справжні товариші — не дуже багато, але були. Серед них Ілля Бердник, поет і журналіст, редактор газети у Вінниці. Він запропонував Василеві кинути Черкащину і переїхати до них, у місто на Південному Бузі, обіцяв роботу і квартиру. Але невдовзі сам був звільнений зі своєї посади за низку проблемних критичних публікацій.

В. Симоненко належав до когорти «шістдесятників» — митців, які не боялися говорити правду, не хилили голови, не корилися владі. Їх називали відступниками і запроданцями, твори не друкували, забороняли, а самих поетів відправляли до психлікарень і концтаборів. Але справжню поезію не можна вбити. Нині вона повертається до нас у збірках і піснях. В. Симоненко постає перед сьогоднішнім читачем виразником народної совісті, правди, надії й віри. Силою свого поетичного таланту, даром образного узагальнення поет підніс життя звичайних людей до рівня загальнолюдських ідеалів і проблем, долучив до духовних здобутків світової культури.

В. Симоненко помер зовсім молодим, йому було тільки 28 років, але він залишив помітний слід у нашій літературі. За повернення творів поета із забуття боролися визначні майстри слова. Серед них був і О. Гончар. Його стаття мала назву «Витязь молодої української поезії». (За В. Кривкою)

Відгуки сучасників про поета«Не якимись формальними новаціями вразив Симоненко нас, не умільським

мереживом слів, а тією внутрішньою красою, істинністю почуття, інтелектуальною наповненістю, щирим юнацьким поривом, що властиві його найкращим поезіям». (О. Гончар)

«Несправедливо замовчувати не лише творчість цього поета, який був і є народною совістю в українській літературі, але також і його трагічну долю. Він був образом свого часу. А час вимагав не виховної, дидактичної літератури, а перетворюючої, діяльної, такої, яка б переробляла свідомість, творила нові, ціннісні орієнтації». (М. Жулинський, літературознавець)

«Симоненко вразив читача не запаморочливими, формалістичними новаціями, не вишуканим мереживом слів, а осяянням краси власної душі, справжністю почуттів, інтелектуальною високістю і молодечим завзяттям». (О. Мусієнко, літературознавець)

«І все-таки, мабуть, новаторство — це саме та якість, котрою позначена поезія В. Симоненка. Виявляється воно не в пошуках нових поетичних форм, жанрів, засобів образотворення, тропіки, а в самому змісті творів, у широкому, непідробному інтересі до внутрішнього світу так званої простої людини, в проникненні в її багатий внутрішній світ, у розумінні і художньому відтворенні її людської гідності, самоповаги, в розумінні неповторності кожної особистості, праві її на пошану, любов, на звичайне людське щастя за життя — та на добру пам’ять, коли вона піде з нього». (В. Неділько, літературознавець)

«Василь Симоненко писав афористично. Він ніби готував свої рядки для бронзових або гранітних літер. Він, здається, вимагав од поезії не лише нових відкриттів світу, а й створення моральних, політичних, загальнолюдських обов’язків і прав, які мають у майбутньому суспільстві заступити юридичні закони». (Д. Павличко)

«Центральною в його творчості слушно вважається патріотична тема — любові до України, її безталанного народу, висловленої з недвозначною відвертістю». (П. Хропко, літературознавець)У творчому доробку В. Симоненка і громадянська лірика, й інтимна, багато творів сатиричного спрямування. Є вірші для дітей (пригадайте «Цар Плаксій і Лоскотон»).

Завдання 4. Вивчіть напамять вірш В. Симоненка «Задивляють у твої зіниці», «Я…».

ПЗ №37. Василь Симоненко. “Задивляюсь у твої зіниці…”, «Я…»План

1. Читання віршів В. Симоненка напамять. 2. Ідейно-художній аналіз поезій «Задивляюь у твої зіниці», «Я…»3. Поетичний практикум.

Контрольні питання1.Якою була творча атмосфера в Україні, коли В. Симоненко дебютував як поет?2. Чому О.Гонча назвав В. Симоненка «витязем української поезії».3.Які художні засоби найбільше притаманні індивідуальному почеркові митця?4. Які ваші враження від інтимної лірики В. Симоненка?5. Яким постає образ коханої дівчини у поезії В. Симоненка?


Завдання 1.Прочитайте поезії В. Симоненка «Задивляюсь у твої зіниці…» і дайте письмові відповіді на питання. За потреби наведіть приклади з тексту: 1.У якій стильовій манері написаний вірш? (Традиційній реалістичній.)2.Які два види лексики вживає автор у поезії, з якою метою? (Пафосну, патетичну та просторічну, аж до лайливої; очевидно, для більшого емоційного впливу, контрасту та протиставлення; лексику абстрактну — «революції, бунти, повстання» та конкретну — «без лобів їх, без очей і рук».)3. Яким постає ліричний герой цієї поезії? (Людиною з активноюгромадянською позицією, гарячим патріотом своєї батьківщини, якою пишається до самозабуття.)

Отже, починається вірш В. Симоненка рядком, який налаштовує назустріч із коханою ліричного героя. Але ця кохана — Україна, мати, з якої герой не полишає дивуватися, котрою пишається, заради якої творить. Гордо і відверто заявляє поет, що батьківщина для нього — найважливіша, хоч і говорить він про це рідко через напружений сучасний темп життя, через те, що йому треба боротися з ворогами, бо «ще не всі чорти живуть на небі, Ходить їх до біса на землі». Але йому потрібні й друзі, бо без них він не уявляє свого життя. У цій поезії громадянські мотиви поєдналися з особистими, що свідчить про глибокий патріотизм автора, злиття в його душі найсвятішого образу матері з образом батьківщини.

Завдання 2.Виразне прочитайте поезію В. Симоненка «Я…». Дайте письмові відповіді на питання, за потреби підтверджуючи думку цитатами з тексту:Обмін враженнями щодо прочитаного, евристична бесіда.1.З яким твором поета перегукується цей вірш? («Ти знаєш, щоти — людина?».)2. Які рядки ви б назвали «крилатими», афористичними, близькими до основної думки, твору? (Ми — не безліч стандартних «я» / А безліч всесвітів різних; І тільки тих поважають мільйони, / Хто поважає мільйони «я».)3. Виділіть фразеологізми, вжиті в поезії, визначте їхню роль у творі. (Уявляти пупом, ладен розіпнути, не стати навколішки — автор досягає образності, емоційності вислову, навіть різкості, щоб передати почуття гніву, осуду, презирства.)

Вірш В. Симоненка — лірична сповідь поета про своє «я» — горде, безкомпромісне, гідне звання людини. Бездушне чиновництво намагалося зробити з народу «сіру слухняну масу», бездумного «гвинтика» великої машини, що їде в якесь міфічне «світле майбутнє». Кращі представники нації протестували проти цього, боролися, бо кожна людина — неповторна, і «Ми — не безліч стандартних «я», а безліч всесвітів різних». Тож треба навчитися поважати себе, тому що «тільки тих поважають мільйони, хто поважає мільйони “я”».

Завдання 3. Визначте віршові розміри поезій В. Симоненка.За|див|ля|юсь|, у| тво|ї| зі|ни|ці|Го|лу|бі|, три|вож|ні|, ні|би| рань|.Кре|шуть| з них| чер|во|ні| блис|ка|ви|ці|Рев|во|лю|цій|, бун|тів| і| пов|стань|.

| ∪ ∪ | — ∪ | — ∪ | — ∪ | — ∪ || ∪ ∪ | — ∪ | — ∪ | — ∪ | —| — ∪ | — ∪ | — ∪ | ∪ ∪ | — ∪ || — ∪ | — ∪ | — ∪ | ∪ ∪ | —

Відповідь: П’ятистопний хорей із жіночою та чоловічою перехресною римою.Ми| — це| на|ро|ду| од|віч|не| ло|но|,Ми| — о|ке|ан|на| все|люд|ська| сім|’я |.І| тіль|ки| тих| по|ва|жа|ють| міль|йо|ни|,Хто| по|ва|жа|є| міль|о|ни| «я»|.

— ∪ ∪ — ∪ ∪ — ∪ —| — ∪ ∪ | — ∪ ∪ || — ∪ | — ∪ | ∪| — ∪ ∪ | — ∪ ∪ || — ∪ ∪ | ∪—| — ∪ ∪ | — ∪ ∪ || — ∪ ∪ | — ∪| — ∪ ∪ | — ∪ ∪ || — ∪ | —

Відповідь: За основним чергуванням — дактиль; у залежності від логічного наголосу та виконавського завдання, у першому й останньому рядках можливий інший поділ на строфи — дактиль з хореєм або дактиль з усіченою стопою. Рима перехресна.

Завдання 3. Вивчіть напамять вірш Д. Павличка «Два кольори».

ПЗ №38. Дмитро Павличко. “Два кольори”План

1. Життєвий і творчий шлях Д. Павличка. 2.Ідейно-художній аналіз поезії «Два кольори».3. Читання віршів напам’ять.

Контрольні питання1. Наведіть цікаві факти з біографії поета, які характеризують його як особистість?2. Дайте загальну характеристику творчості Д.Павличка?

3. В яких поезіях Д. Павлички розкрита тема кохання? 4. Яке символічне значення мають червоний і чорний кольори в однойменній поезії?5. Які рядки з поетичної творчості Д. Павличка вам запам’яталися?


Завдання 1. Підготуйте повідомлення про життєвий і творчий шлях Д. Павличка, доповнивши опорний конспект цікавими фактами.

ШЛЯХ СУЧАСНОГО ПИСЬМЕННИКА ЛІТЕРАТУРОЗНАВЦЯ Й ПЕРЕКЛАДАЧАД. Павличка і в житті, і в літературі, і в громадській діяльності був надзвичайно

складним. Таким він залишається, мабуть, і досі, зважаючи на наш непростий час. Були в його житті злети й падіння, гоніння, покарання та нагороди, переоцінка цінностей.

Дмитро Васильович Павличко народився 28 вересня 1929 року в с. Стопчатові на Івано-Франківщині в багатодітній селянській сім’ї. Початкову освіту майбутній поет здобув у польській школі села Яблунів. Вчився в Коломийській гімназії та радянській десятирічці, а 1948 року вступив до Львівського університету. Студентом він очолював літературну частину Львівського театру юного глядача. 1953 року Д. Павличко вступив до аспірантури, досліджував сонети І. Франка, але невдовзі залишив наукову роботу. Того ж року вийшла його перша збірка поезій «Любов і ненависть». З 1954-го Д. Павличко — член Спілки письменників СРСР. У 1957–1959 роках завідував відділом поезії журналу «Жовтень». Тоді ж вийшли друком поетичні збірки «Моя земля» (1955) і «Чорна нитка» (1958). Збірка «Правда кличе» (1958) була визнана «ідеологічно ворожою», а весь її тираж повністю знищений. 1964 року Д. Павличко переїхав до Києва і очолив сценарну майстерню кіностудії ім. О. Довженка. Ним були написані сценарії кінофільмів «Сон» (1965) і «Захар Беркут» (1970). З 1966 по 1968 роки Д. Павличко працюваву секретаріаті Спілки письменників України. Етапною для поета стала збірка «Гранослов» (1968), у якій він осмислював ідеї, багато в чомуспільні для покоління шістдесятників: проблема людини, її взаємин з природою і навколишнім світом, проблема історичної пам’яті народу тощо. Протягом 1971–1978 років Д. Павличко редагував журнал «Всесвіт». Серед багатьох поетичних книжок, що виходили у 1970–1980-ті роки, можна виділити збірки «Сонети подільської осені» (1973) і «Таємниця твого обличчя» (1979). Поезіям Д. Павличка властиві філософізм, глибина роздумів над сутністю людського буття, звернення до канонічних строф (сонет, терцина, рубаї) та творче використання фольклорних образів і мотивів.

Д. Павличко — лауреат Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка 1977 pоку, автор багатьох літературно-критичних статей, один із засновників Народного руху України, Демократичної партії України, у 1990–1994 роках — депутат Верховної Ради, певний час був послом України в Канаді. У збірці «Покаянні псалми» (1994) поет прагне переосмислити власне життя, розмірковує над історією та майбутнім України.

Д. Павличка цікавлять усі теми й проблеми, що йому сучасні. Так, образно-притчевий зріз часу ми бачимо у вірші «Коли помер кривавий Торквемада». До речі, через цей вірш було знищено всю збірку, видану 18-тисячним тиражем, і автор мав великі неприємності. Томас Торквемада — кривавий тиран минулого — асоціюється з особою Сталіна. Тирана не стало, але залишилися прибічники тоталітарного режиму й засобизастрашення народу, тому ніхто не поспішав радіти. І небезпідставно. Поет завжди переймався проблемами збереження національної свідомості рідної мови. Тому болем душі пройняті його вірші про це.

Завдання 2. Розгляньте малюнки, на яких зображено вишиванки й створіть асоціативний ланцюжок кольорів.

кохання горе

Червоний радість Чорний смуток

материнська любов журба

щастя печаль

За давніми переказами й легендами чорна гама символізує жіночу тугу, журбу, печаль.

Завдання 3. Прослухайте пісню «Два кольори». 1. Які почуття викликала у вас пісня і вірш?2. Визначте: жанр твору (ліричний вірш); вид лірики (особиста); провідний мотив

(доля людини й материнська любов); віршовий розмір (ямб); тип римування (перехресне).3.Про які кольори йде мова у творі? Чому саме їх обрав автор? (Людину все життя

супроводжують два кольори: червоний — то любов, а чорний — то журба. Такими ж нитками, за народною традицією, вишивали рушники та сорочки. Проводжаючи сина в дорогу, мати дала вишитий рушник, як оберіг, як символ своєї любові. І це була найдорожча річ, яку він зберігав протягом довгих років, бо мати ніби вгадала синову долю, вишила її на полотні.Пронесені крізь роки й відстані, як заповіт, як материнська пісня любові й зажури, два кольори вийшли із згорточка старого полотна і стали глибоко поетичним образом. Вони — ніби символи самого життя, що водило поета по світах і кли-кало додому, переплітаючи сумні й радісні дороги, як узори на материнім гаптуванні).

4. Чому пісня Д. Павличка «Два кольори» стала народною? (Поет дібрав такі задушевні слова, так зумів виразити почуття багатьох людей, що вірш став улюбленою народною піснею для багатьох поколінь. Справді, ця пісня близька до фольклорної традиції і символікою барв, і чисел, і філософією життя. Основний мотив твору — мотив дороги як символу людської долі поєднаний із мотивом материнського благословення…

Червоне й чорне — найпоширеніше поєднання кольорів в українській вишиванці, що асоціюється з радощами й печалями, злетами й смутками людського життя…

Ліричний герой, пройшовши через життєві випробування, зберіг найдорогоцінніший скарб — «згорточок старого полотна». Вишиту сорочку — як часточку маминої душі, оберіг, «свої пороги» — як початок і кінець людської долі, її духовні начала Д. Павличко поетизує за допомогою простих і довершених художніх

засобів — народної символіки, нечисленних епітетів і метафор. Для поета важливий не зовнішній словесний візерунок, а глибина думок і почувань).

Два кольори — дві тривоги, дві нитки душі, що з’єднують в одному візерунку пам’ять про батьків і турботу про дітей, про сучасне й майбутнє. Вони, як живі джерела, що передають від покоління до покоління скарби й багатство пам’яті свого роду, бо саме вони духовно єднають людину з рідною землею.

Завдання 4. Визначте віршовий розмір пісні «Два кольори».Як| я| ма|лим| зби|рав|ся| на|вес|ні|Пі|ти| у| світ| не|зна|ни|ми| шля|ха|

ми|,Со|роч|ку| ма|ти| ви|ши|ла| ме|ні|Чер|во|ни|ми| і| чор|ни|ми| нит|ка|ми|.

| ∪ — | ∪ — | ∪ — | ∪ — | ∪ — || ∪ — | ∪ — | ∪ — | ∪ — | ∪ — | ∪| ∪ — | ∪ — | ∪ — | ∪ — | ∪ — || ∪ — | ∪ — | ∪ — | ∪ — | ∪ — | ∪

Відповідь: П’ятистопний ямб із чоловічою та жіночою перехресними римами.

Завдання 5. Напишіть твір-мініатюру «Червоне — то любов, а чорне — то журба».

Завдання 5. Вивчіть напам’ять вірш І. Драча «Балада про соняшник».

ПЗ №39. Іван Драч. “Балада про соняшник” План

1. Життєвий і творчий шлях І.Драча. 2. Ідейно-художній аналіз поезії «Балада про соняшник».3. Читання віршів напам’ять.

Контрольні питання1. Поясніть причину яскравого поетичного дебюту І. Драча. 2. Окресліть творчу еволюцію І. Драча. 3. У чому простежується новаторство Івана Драча? (В одному поетичному творі спостерігається новаторство І. Драча в жанрі балади, у ритмічно-інтонаційних особливостях твору й неординарному розкритті теми.4. Поясніть тропи «Балади про соняшник». 5. У чому полягає оновлення жанру балади, здійснене І.Драчем?


Завдання 1. Складіть хронологічну таблицю, що відображає життєвий і творчий шлях І. Драча. Доповніть опорний матеріал цікавими фактами (наприклад: http://www.gordon.com.ua/tv/drach/)

Іван Федорович Драч народився 17 жовтня 1936 року в с. Теліжинці, що на Київщині, в сім’ї робітника. Закінчив середню школу в Тетієві. Працював учителем, перебував на громадській роботі. Навчався на філологічному факультеті Київського університету (1957–1962), згодом працював у «Літературній Україні». Через два роки закінчив сценарні курси в Москві.

Перша збірка поезій «Соняшник» побачила світ 1962 року й одразу принесла авторові визнання. Після неї — з певними інтервалами — вийшли «Протуберанці серця» (1965), «Поезії», «Балади буднів» (1967), «До джерел» (1972), що виявили оригінальність

художнього мислення поета, його постійні шукання нового. Згодом з’явилися збірки віршів і поем «Київське небо» (1976), «Дума Вчителя» (1977), «Соловейко-Сольвейг», «Сонце і слово» (1979), «Теліженці» (1985).

І. Драч відомий і як кінодраматург: за його сценаріями поставлено фільми «Криниця для спраглих», «Камінний хрест» (на основі новел В. Стефаника), «Іду до тебе» (про Лесю Українку), «Пропала грамота», «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» (за оповіданнями М. Гоголя), «І в звуках пам’ять відгукнеться», «Зона» (у співавторстві з М. Мащенком; за однойменною п’єсою М. Куліша).

І. Драч перекладає твори вірменських, грузинських, башкирських, литовських, латиських, російських та західноєвропейських поетів. У той же час його твори перекладені багатьма європейськими мовами. Критичні статті І. Драча зібрані у книжці «Духовний меч».

Драч очолював Київську організацію СПУ, був організатором і першим головою Народного Руху України. Нині продовжує працювати на літературній ниві.

Як і для кожного митця, для І. Драча завжди була актуальною тема митця та мистецтва. До неї він підійшов творчо, по-новому переосмисливши жанр балади. Перша збірка, перші вірші — і читач вражений, так само, як і ліричний герой «Балади про соняшник».

Завдання 2. Законспектуйте статтю, дайте письмові відповіді на такі питання:— Чому — «соняшник»?— Чому — «балада»?— Де рима, віршовий ритм?— То це, можливо, й не вірш?На початку 60-х творчість поета сприймалася неоднозначно, багато кого дратувала

асоціативність, метафоричність, символізм його творів, незвичні словосполуки, сміливе введення в мову вірша наукової лексики. Цікавою видається вже перша збірка поета «Соняшник», в якій оспівувалась доля звичайної людини, невичерпність людського генія на теренах науки й техніки, бажання розгадати таємниці буття. І до сьогодні «візитковими» для І. Драча є твори, які ще на початку 60-х захоплювали читачів неординарністю поетичного мислення: «Балада про соняшник» (котра дала назву й дебютній збірці) та «Етюд про хліб». І. Драч назвав свій твір про соняшник баладою, але балада, зокрема фольклорна,— вид ліро-епічної поезії фантастичного, історико-героїчного або соціально-побутового змісту з драматичним сюжетом. Тобто «Балада про соняшник» не вкладалася в загальноприйнятому розумінні в рамки цього жанру, маючи ознаки то притчі, то медитації, то невеликої поеми. «Балада про соняшник» — твір незвичний. Йому притаманні баладні елементи фантастики (зокрема, олюднення образів соняшника і сонця, їх «одивнення» за рахунок навмисного заземлення, спрощення), особливий драматизм (адже справжнє потрясіння переживає химерний персонаж із зеленими руками й ногами від дивовижного видива — сонця на велосипеді). Сюжет твору доволі кумедний: живее соняшник, своєю поведінкою він нагадує звичайного хлопчика, який бігає наввипередки, рве на груші гнилиці, купається біля млина, стріляє горобців з рогатки тощо. Єдину відмінність відзначає автор: у соняшника було шорстке зелене тіло. І от якось після купання, стрибаючи на одній ніжці, щоб вилити з вуха воду, він побачив сонце «у червоній сорочці навипуск, що їхало на велосипеді, обминаючи хмари у небі».

І соняшник, застигши в німому захопленні, просить, щоб сонце або дало покататись на велосипеді, або посадило його на раму. На перший погляд, цей вірш — просто весела забавка. Але своєрідний висновок твору примушує визнати, що перед нами — не потішна оповідка про дивні події,а притча про красу й силу поезії:

Поезіє, сонце моє оранжеве!Щомиті якийсь хлопчиськоВідкриває тебе для себе,

Щоб стати навіки соняшником.П. Тичині в «Баладі про соняшник» сподобалось, що добре відома в літературі тема

— обдарованості й таланту — була подана цілком по-новому: тільки той творець зможе відкрити сонце поезії, хто, поглянувши на це сонце, навіки ним захопиться. Досить цікавим є вибір образів на роль поезії та поета. Якщо сонце — символ світла, тепла, чистоти, життя — цілком підходить на роль поезії, то на соняшник як образ поета вибір випав через його національну символіку. Можна говорити, що заглиблений корінням в землю соняшник, який тягнеться голівкою до сонця і нагадує його (сонце) формою і кольором, досить точно передає думку автора: поет має прагнути високості в поезії, але при цьому «закорінюючись» у рідний ґрунт, національну творчість. Також новим у цьому творі було ще й те, що І. Драч звернувся не до класичного римованого вірша, а до верлібру — тобто вірша без рими і розмірів з довільним чергуванням рядків різної довжини. Отже, тільки в одному поетичному творі збірки «Соняшник» спостерігається новаторство І. Драча в жанрі балади, ритмічно-інтонаційних особливостях твору й неординарному розкритті теми.

Завдання 3. Дайте визначення поняття «верлібр». Як ви оцінюєте таку поетичну форму?

Верлібр (фр. Vers libre — вільний вірш ) — це неримований нерівнонаголошений вірш, що має версифікаційні джерела у фольклорі (замовляння та інші форми неримованої чи спорадично римованої народної поезії). У художній літературі верлібр поширився в добу середньовіччя, а пізніше — у німецькій (Генріх Гейне ) та бельгійській (Еміль Верхарн) поезії й творчості французьких символістів (Поль Верлен, Артюр Рембо, Шарль Бодлер, Стефан Малларме та ін.). Видатним майстром верлібру був Уолт Уїтмен (США). В Росії верлібром писали Афанасій Фет, Валерій Брюсов, Олександр Блок, Андрій Бєлий та ін.

В українській літературі, що мала потужну верліброву основу в фольклорі, верлібр почав розвиватися наприкінці XIX століття (І. Франко, Леся Українка), активізувався у 20-х роках XX століття (М. Семенко, М. Рильський, В. Поліщук, В. Бобинський, Я. Савченко, Г. Шкурупій, О. Близько та ін.). Але максимального прискорення як ритмоструктурі, так і в образно-стильовому звучанні верлібру надали поети київської школи та нью-йоркської групи, і як наслідок, український вільний вірш, починаючи з 80-х років XX століття, займає рівноправне місце в сучасній українській літературі, успішно конкуруючи з римованою поезією, не даючи їй «спочивати на лаврах».

Завдання 4. Робота в групах. Завдання для учнів1. Назвіть образи, змальовані у творі. Охарактеризуйте їх. (Івана Драча соняшник і сонце наділені людськими властивостями, олюднені, як у

фольклорі, у народному світосприйманні, за яким довколишня дійсність трактувалася такою ж живою, як і людська, тому в Україні здавна до рослин ставилися, як до істот, наділених душею, що відбилося в багатьох легендах та піснях, а також у літературних творах. Соняшник — завезена рослина, яка відразу вписалася в український краєвид, стала квіткою національного світовідчування. Очевидно, не останню роль тут відіграла її досконала короно-подібна форма, схожа на сонячну, а також жовтий колір як невід’ємна частина національної символіки. До речі, П. Тичина, ознайомившись із текстом балади І. Драча, записав у своєму щоденнику, що жовтогаряча барва («сонце моє оранжеве») відповідає «характерові творчого сприймання світла українського народу». Водночас

соняшник немовби підтверджував магічну силу сонця, постійно повертаючи до нього свою квітку, уособлюючи небесне світило на землі.

2. Проаналізуйте алегоричність образів соняшника й сонця в баладі І. Драча. (Алегоричні образи соняшника й сонця чітко вказують, про кого та про що йдеться — про поета й поезію, які самостверджуються на основі буденних реалій. Вони розкривають приховані можливості творчого життя за законами краси, духовного злету. Такий рух пробудженого таланту від «земного» до «небесного» здійснюється у творі І. Драча через образи соняшника, що поєднує в собі ці дві сфери: порив до високості із закоріненням у рідний ґрунт. Вибір образів на роль поезії та поета є досить цікавим. Якщо сонце — символ світла, тепла, чистоти, життя й цілком підходить на роль поезії, то на соняшник як образ поета вибір випав через його національну символіку (хоча рослина й була завезена в Україну).

3. Розкрийте сюжет балади. (Сюжет твору доволі кумедний: живе соняшник, своєю поведінкою він нагадує звичайного хлопчика, який бігає наввипередки, рве на груші гнилиці, купається коло млина, стріляє горобців з рогатки тощо. Єдину відмінність відзначає автор: у соняшника було шорстке зелене тіло. І одного разу після купання, стрибаючи на одній ніжці, щоб вилити з вуха воду, він побачив сонце, «у червоній сорочці навипуск, що їхало на велосипеді, обминаючи хмари у небі». І соняшник, застигши в німому захопленні, просить, щоб сонце або дало покататися на велосипеді, або посадило його на раму. Хлопчина-соняшник уже ніколи не міг відвернути свою золоту голову від цього видива, від чарів, що навіки полонили його, від звіданих почувань: згадаймо, що наприкінці 50-х років XX ст. велосипед ще був незнаною розкішшю, до якої так хотілося долучитися кожному сільському підліткові. І тоді стає зрозумілішим і ближчим цей образ сонця-поезії, хвилинного осявання, бажання подовжити це осявання («Дайте покататися, дядьку!»)).

4. Проаналізуйте кульмінаційну думку. (Ліричний сюжет зводиться до кульмінаційної думки: Поезіє, сонце моє

оранжеве! / Щомиті якийсь хлопчисько / Відкриває тебе для себе, / Щоб стати навіки соняшником.

На перший погляд, цей вірш — просто весела забавка. Але своєрідний висновок твору примушує визнати, що перед нами не потішна оповідка про дивні події, а притча про красу й силу поезії. Павлові Тичині в «Баладі про соняшник» сподобалося, що добре відома в літературі тема обдарованості й таланту була подана цілком по-новому: тільки той творець зможе відкрити сонце поезії, хто, поглянувши на це сонце, навіки ним захопиться).

5. Охарактеризуйте художні особливості твору. (У баладі великого значення надається ритмічно-інтонаційним особливостям

віршування, смисловій точності слів та словосполучень, синтаксичному паралелізмові, що властиво верлібру (вірш без рими й розмірів з довільним чергуванням рядків різної довжини:

В соняшника були руки і ноги,Було тіло, шорстке і зелене,Він бігав наввипередки з вітром,Він вилазив на грушу і рвав у пазуху гнилиці).

Завдання 5. Напишіть твір-мініатюру «Для мене поезія – це…».

Завдання 6. Літературний диктант.

1.Який жанр домінує у творчості І.Драча? У яких творах він звертається до нього? Яка особливість? 2. Кого представлено в алегоричних образах соняшника і сонця в «Баладі про соняшник»? 3. Який художньо-виражальний засіб використовує І.Драч у вислові: «Поезіє! Сонце моє оранжеве!» 4. На якому тропі базується модернізований жанр балади у І.Драча? 5. Вкажіть прізвище педагога, якому поет присвятив драматичну поему «Думу про вчителя» 6. Яку поему-симфонію присвячено Т.Шевченку? 7. Назви фільмів, знятих за сценаріями І.Драча.8. У яких творах розкрита чорнобильська трагедія в літературі? 9. Чим вірізняється поезія І.Драча від віршів інших авторів? 10. Що таке верлібр?

Завдання 7. Вивчіть напамять вірш М. Вінграновського (на вибір).

ПЗ №40. Микола Вінграновський. “Сеньйорито акаціє, добрий вечір...”План

1. Життєвий і творчий шлях М. Вінграновський. 2. Ідейно-художній аналіз поезії «Сеньйорито акаціє, добрий вечір...”».3. Читання віршів напам’ять.

Контрольні питання1. Які риси характеру М.Вінграновського є визначальними?2. Що ви знаєте про кінематографічну діяльність поета?3. Які почуття й емоції викликали у вас вірші М.Вінграновського?


Завдання 1. Підготуйте повідомлення про життєвий і творчий шлях М.Вінграновського.

ЯСКРАВА ОСОБИСТІСТЬ ПОЕТА М. ВІНГРАНОВСЬКОГО, УЧНЯ О. ДОВЖЕНКА ЯК ДЖЕРЕЛО ТАЛАНТУ

Микола був другою дитиною в родині Степана й Зінаїди Вінграновських. А всього дітей у них було четверо.

Народився 7 листопада 1936 року в м. Первомайську на Миколаївщині, куди батьки в час розкуркулення переїхали із с. Кумарі. Коли розпочалася війна з фашистами, Степан і Зінаїда вирішили повернутися в рідне село. Поруч з Вінграновськими жив шанований у селі дід Рятушняк. Це був чоловік розумний, компанійський, дотепний. Дуже любив його юний Миколка. У діда хлопчик завжди знаходив добру пораду, захист і підтримку. Тому згодом в оповіданнях і повістях М. Вінграновського так часто зустрічається колоритний образ діда Рятушняка.

У Кумарях Миколка пережив роки німецько-румунської окупації. Нелегкі то були часи. Кумарівська початкова школа тоді працювала нерегулярно. Тут і розпочав хлопець своє навчання.

Ще з дитинства Микола відзначався допитливістю та веселою вдачею. До війни батько купив йому велосипед. У селі це була дивина. Однолітки заздрили Миколі. Але він залюбки давав хлопцям покататися. А коли їхав сам, голосно проказував: «Повертаю праворуч — їду на Одесу», «Повертаю ліворуч — їду в Первомайськ», «Їду на північ — там Київ». «І як то він усе знає?»,— дивувалися хлопчаки.

І ще мав Микола надзвичайний хист помічати те, що інші не завжди помічають, відчувати неповторну красу природи, доброту людську. Ровесники Вінграновського згадують, що Микола, пасучи череду, завжди був душею компанії юних пастухів: таку історію цікаву розкаже, що аж роти пороззявляють. І до хитрощів був удатний. «Ви,— каже до хлопців,— за мене корови попасіть, а я вам за це увечері ще цікавішу історію розкажу…» Та й ходить замріяний по степу, щось бурмочучи собі під ніс. Либонь, оту обіцяну історію вигадує…

Закінчилася війна. Повернувся батько з фронту. Справи сімейні пішли на краще. Микола вчився добре, дуже любив читати.

Згодом сім’я Вінграновських знову переїхала до Первомайська. Жили на околиці міста, на Богополі. Тут Микола успішно закінчив середню школу № 17.М. Вінграновському йшов 19-й. Дуже хотілося стати артистом. Хлопець твердо вирішив вступити до театрального інституту. А був той інститут у Києві.Згодом письменник згадуватиме: «Дорога від нашої хати до Київського театрального інституту пролягає між скіфськими могилами по старому Чумацькому шляху з Криму на Чернігів. З новим коричневим магазинним чемоданом я вийшов на ту дорогу, на її сухий світанковий асфальт… У Києві стало страшнувато: на вулицях людей було більше, ніж недільними днями на базарі в Умані і навіть у Саврані…

Під кінець складання екзаменів моє економічне становище впало нижче рівня слаборозвинутих країн. Гроші на дорогу додому недоторкано лежали в кишені й обпалювали мою душу. …У дворі чорніла колонка з водою. Вранці я напивався води на цілий день — і бігом до інституту. Від щоденного пиття з колонки хлорованої води мої кістки і тіло пропахли хлоркою так, що на мене боялися сідати мухи. Та перед останнім екзаменом я був порятований: у прибиральниці нарвав на руці палець і мити підлогу в гуртожитку взявся я. За це одержав «гонорар»: кавун, оселедець, а хліба — скільки з’їси.

Одне слово, на останній екзамен я прийшов у бойовій готовності. Складали ми етюди… Мені треба було зіграти глядача, який дивиться в кінотеатрі фільм Чарлі Чапліна… Чаплін смішний, то мені, глядачеві, належало сміятися. Та по очах членів приймальної комісії я побачив, що цей етюд давали вже не одному абітурієнтові. Роздумувати було ніколи, я сів на стілець, покліпав очима перед уявним кіноекраном і заснув. З кожною хвилиною сон мого персонажа міцнів, в уявному залі знімалась буря, на

неї я, не розплющуючи очей, намагався відповідно реагувати і разом з тим дивився і далі свій сон натомленої людини. Отже, поставили мені п’ятірку…»

Так у 1955 році М. Вінграновський став студентом акторського факультету Київського театрального інституту. Десь із середини вересня йому запропонували, крім занять з акторської майстерності, відвідувати заняття ще й з режисури. Надалі він став навчатися і там, і там. Почалися усілякі режисерські розробки, аналізи п’єс, креслення мізансцен — хлопець накинувся на цю роботу, як вогонь на суху солому…

А невдовзі в кабінеті ректора відбулася перша зустріч молодого Вінграновського з великим Довженком. Олександр Петрович м’яким, уважним поглядом розглядав юного студента. Щоб зняти напруження у зніяковілого хлопця, Довженко розпитував, звідки він, хто його батьки, скільки в сім’ї дітей, як називається їхня річка… Вінграновський згадує:

«Довженко запитав, що я читав на екзаменах. Я читав “Гонта в Умані” — трагічний розділ з поеми Шевченка “Гайдамаки”. Він попросив прочитати. Я прочитав. І коли закінчив читати, Довженко раптом рвучко встав …беззаперечним, владним голосом сказав, що забирає мене з собою в Москву, в кіноінститут».

Спостережливий митець одразу ж помітив, що бідний студент відклеєні підметки своїх черевиків пришив мідною дротиною. Наступного дня, під час другої зустрічі з Миколою, він дав юнакові гроші на нове взуття. Згодом, уже в Москві, Довженко не випускав з поля зору свого студентаулюбленця. Передусім примушував наполегливо працювати над собою, багато й системно читати, цікавився його першими поетичними спробами, підтримував матеріально. Не випадково ж геніальний митець обрав Миколу на роль Івана Орлюка в «Повісті полум’яних літ», а про Орлюка Олександр Петрович говорив, що це він сам, Довженко. (За спогадами Д. Кота)

У поезію М. Вінграновський ввійшов першою публікацією в журналі «Дніпро» (1957, № 2) та наступними — у журналі «Жовтень» (1958, № 8) та «Літературній газеті» (1961, 7 квітня). 1962 року побачила світ перша збірка поезій «Атомні прелюди», яка викликала захоплення у читачів і неприхильну критику навкололітературних чиновників. У творчості тридцятирічного поета ідеологічна критика побачила (о, жах!) абстракціонізм та сюрреалізм. І тут «помітив» молодого поета вже інший метр — М. Рильський, який і захистив його, вказав на «виняткову національну виразність його лірики» і відзначив окремі невдалі образи.

Художній світ М. Вінграновського — у його ліриці. Вона по-своєму кінематографічна: коли на першому плані ліричне осягнення, інтимне переживання, то на другому — глибинне філософічне осягнення сутності, чи навпаки. Вінграновський — шістдесятник за суттю цього поняття, за ємкістю ідей та образів у його творчості. У цьому переконують нас його книги: «Сто поезій», «Поезії», «На срібнім березі», «Київ», «Губами теплими і оком золотим», «Цю жінку я люблю», «З обійнятих тобою днів», низки книжок для дітей та роман «Северин Наливайко».

Завдання 2. Законспектуйте матеріал, доповнивши його своїми роздумами й враженнями від поезії.

Інтимна лірика поета представлена у збірках: «Губами теплими і оком золотим», «Цю жінку я люблю», «З обійнятих тобою днів».

Автор у них намагається говорити з читачем про прекрасне, таємниче і вічне – про любов, яка дає сенс людському життю. У збірці виразно простежується ключова ідея: справжнє кохання прекрасне, дає надію, земна душа здатна перейти у вічність, вона – безсмертна.

Поет осмислює любов у трьох взаємопов’язаних вимірах:- особистісному: кохання як глибина, нерозгадана таємниця серця, що одухотворює;

- суспільному: любов до Батьківщини, рідної нації, до людини, близької і далекої, знайомої і незнайомої як основи людяності, моралі;

- космічному: любов як серцевий закон Всесвіту, основа єдності, гармонії, джерело творення.

Вірші розміщені не за часом написання, а за логікою розвитку почуття, тонко змальовуючи різні його стадії і грані, кольори та звуки.

Поет простежує різний «вік» кохання. Зародження почуттів у нього називається «передчуттям любові»:

Передчуттям любові і добраІ в ці рази я тішусь і радію.

Боячись сполохати, ніби пташку, ліричний герой закликає:Не зрадь хоч раз, не проминися даром,Один хоч раз, передчуття моє.

В інтимній ліриці поетове «Я» сповнене благородства і лицарства. До жінки він звертається на Ви, до коханої йде з віків, а глибокі почуття до неї «ніс Роден і Мікеланджело, Рембрант, Моне і Гойя…» (вірш «Осяяння»).Вас так ніхто не любить. Я один.Я Вас люблю, як проклятий. До смерті.Земля на небі, вечір, щастя, дим,Роки і рік, сніги, водою стерті, -Вони мені одне лиш: Ви і Ви...Димлять століття, води і народи...Моя Ви пам'ять степу-ковили,Зорі небесний голос і свободи.Дивіться, гляньте: мій - то голос Ваш:Як світиться він тепло на світанні...Я Вас люблю, як сіль свою Сиваш,Як ліс у грудні свій листок останній.

Почуття любові виступає у М.Вінграновського силою, що надихає й відроджує, що може врятувати людське серце від зубожіння, бо любов – не зло.

А у вірші «Зупинилась тиша тиха і незабудка» закликає:Йди ж, моя любове, доки твоя воля,Коли навіть пройдеш і саму себе...,

тому щоЄ ще в світі душі і печальні очі,В спраглому чеканні виглядають нас.

Завдання 3. Робота в групах. І група — традиційний аналіз поезії.ІІ група — пообразний аналіз поезії.ІІІ група — проблемно-тематичний аналіз поезії (або есе).IV група — аналіз за автором (послідовний).

ОРІЄНТОВНІ ВІДПОВІДІІ група

Поезія М. Вінграновського «Сеньйорито акаціє, добрий вечір…» належить до жанру інтимної лірики. Її тема — зустріч закоханих через багато років, відчуття й переживання

ліричного героя через цю зустріч, спогади про щасливий час і неможливість його повернути. Образи в поезії є як реальними — ліричний герой та його колишня кохана, так і символічними — акація, котра асоціюється з духмяним білим цвітом та колючками; осінь — зрілі літа людини; пожежа, вогонь — пристрасті, кохання; мости, дороги — життєвий шлях. Головну думку (справжнє кохання — солодке почуття, яке не забувається з роками) поет утверджує через метафору — метаморфозу. Його кохана — «сеньйорита акація» — поєднання вишуканого, гордого з трохи насмішкуватим, ущипливим.

Минули роки, настала осіння пора в природі і в житті героїв, а вона — все така ж «пожежа», «вогонь по плечі». Любов із часом «відболіла», але несподівана зустріч відродила почуття — «і солодше любити знов…» Щирі, свіжі почуття ліричного героя автор передає через метафори різних видів, оксюморон «колюче щастя», звертання «пожежо моя», гру слів «забув був вас», повтори, риторичні питання та інші художні засоби.

Вірш викликає гаму відчуттів, почуттів та роздумів — від філософського усвідомлення плинності часу й вічності кохання до естетичного задоволення, замилування красою поетичних рядків.

ІІ групаЦентральним образом поезії М. Вінграновського «Сеньйорито акаціє, добрий

вечір…» є ліричний герой. Це людина зрілого віку, у котрої «У годину суху та вологу відходились усі мости». З юності закоханий у «сеньйориту акацію» — очевидно, горду, примхливу дівчину, «колюче щастя». Але шляхи їхні розійшлися. Довго «боліло» й «горіло» серце юнака, тільки з роками притупився цей біль, ці почуття, і він, змучений, «перехрестивсь». А випадкова зустріч (чи не випадкова?) — і «Я забув, що забув був вас». Важче любити далеке, але «солодше любити знов». Шкода лише, що «Осінь… і останній я…»

Лірична героїня — «сеньйорита акація» — свіжий і неповторний образ. Він асоціюється зі звичайністю, витривалістю, запашними квітами та гострими колючками — не кожен наважиться мати з нею справу.

Метафори — називання «пожежо моя», «вогонь по плечі» вказують, очевидно, не лише на колір волосся, а й на запальний, пристрасний характер. Екзотичне звертання «сеньйорито» теж «промовляюче» — тут і шляхетність, і ніжність, і та ж пристрасність. Їхні з ліричним героєм дороги розійшлися (а може, взаємності й не було?), та щось усе ж таки примушує її повернутися, згадати, і, можливо, пожалкувати (але це — «за кадром!»). Поряд із реалістичними образами, овіяними романтикою почуття, у поезії багато символічних.

Осінь — у перекладі на людське життя — глибока зрілість; вогонь, пожежа — пристрасті, почуття; мости, дороги — життєвий шлях; година суха та волога — час життєвих радощів, перемог, удач та невдач. І реальні, й символічні образи подані в емоційному ключі, через сприйняття головного героя й розкривають головну думку: почуття любові, кохання надзвичайно важливі в житті людини, відправні точки на шляху до щастя.

ІІІ групаТема кохання в літературі — вічна. І розкрита вона давно, повно та різнобічно.

Тисячі віршів написано про взаємне кохання, яке дає крила людині, підносить її, робить щасливою. Ще більше творів про нерозділене кохання, трагедії, з ним пов’язані. А є кохання — світлий спогад юності, весни, яким треба «переболіти». Ніхто не знає, яким залишилося б це перше почуття, коли б дійшло до логічної фази — шлюбу.

Чи не стерлося б, не зміліло під впливом буденності, побутових труднощів, як це часто трапляється в житті?

Тому проблема кохання теж вічна: чи справжнє воно, чи витримаєвипробування часом, життєвими негараздами, різними спокусами. Як бачимо, у вірші М. Вінграновського ліричний герой проніс через усе життя світле й сильне почуття кохання

до свого «колючого щастя», «сеньйорити акації». Можна було б уже й забути, але ні. Побачив — і пожежа в душі спалахнула знову. Як солодко «любити знов», хоч лягла вже на плечі осінь — тягар прожитих літ («осінній я»). Проблему кохання автор розглядає як проблему щастя, дару Божого, що осяває життя, робить його багатим, духовно наповненим.

IV група«Сеньйорито акаціє, добрий вечір. Я забув, що забув був вас»,— такими

розмовними, трохи іронічними інтонаціями починається поезія М. Вінграновського. І неясно, про кого, про що йдеться — чи про кохану жінку, яку випадково зустрів після багатьох років розлуки, чи це дерево, біля якого в юності зустрічалися з коханою. У словах-звертаннях «сеньйорито», звучить стільки захоплення, поваги («ви») й навіть остороги, бо ж «колюча»! Минули роки («осінній час»), любити світлу мрію все важче, але ж і «солодше»! Хоча, хто може сказати напевно, що «воно за таке любов?», адже кожен відкриває її для себе заново і по-своєму. Багато в житті пережито ліричним героєм, «відболіло, прогоріло», почали загоюватися душевні рани. Зітхнув із полегшенням. І раптом — зустріч! Пожежа! Але вогонь горить рівно, тепло, зігріваючи «осінню» душу закоханих (чи закоханого?). Читаючи цю поезію, отримуєш естетичне задоволення від краси почуттів, краси художніх слів, так майстерно дібраних автором.

Завдання 4. Поетичний практикум. Визначте віршовий розмір і вид римування. Цю жінку я люблю. Така моя печаль…Така моя тривога і турбота.У страсі скінчив ніч і в страсі день почав.Від страху і до страху ця любота.

Вид римування – перехресне.Віршований розмір – п’ятистопний ямб.

Завдання 5. Вивчіть напам’ять один із віршів Ліни Костенко.

ПЗ №41. Ліна Костенко. Поезії: «Страшні слова, коли вони мовчать...», «Вже почалось, мабуть, майбутнє», «Українське альфреско»

План1. Життєвий і творчий шлях Ліни Костенко. 2. Ідейно-художній аналіз поезії «Страшні слова, коли вони мовчать…», «Вже почалось, мабуть, майбутнє»3. Читання віршів напам’ять.

Контрольні питання1. Які факти з життя Ліни Констенко вас найбільше вразили? На вашу думку, чим було викликано багаторічне мовчання поетеси в період Незалежності України?2. Як ви розумієте слова «Біографія поета – в його поезії»?3. Що ви довідалися про дитинство й сім’ю Ліни Костенко? Коли вона почала писати вірші? Де вперше їх публікувала?4. Де Ліна костенко здобула вищу освіту? Як це позначилося на формуванні її світогляду?5. Назвіть три перші збірки Ліни Костенко. Який резонанс вони мали?

6. Як Ліна Костенко виявила громадянську мужність у часи «хрущовської відлиги»? Дайте оцінку першого етапу її творчості та поясніть причини протистояння поетеси тоталітарній системі?


Завдання 1. Підготуйте повідомлення про життєвий і творчий шлях Ліни Костенко. Доповніть свою оповідь цікавими фактами і запишіть в конспект (http://life.pravda.com.ua/person/2012/04/10/100348/ ; http://fakty.ua/55731-lina-kostenko-quot-hochetsya-chuda-i-trishki-vina-quot ; http://vklik.org.ua/tag/lina-kostenko ; http://litakcent.com/2011/09/21/humanitarna-aura-liny-kostenko/).

Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930 року на Київщині, у Ржищеві.1936 року родина Костенків перебирається до Києва, де Ліна закінчує школу й

вступає до педагогічного інституту ім. М. Горького (нині — Національний педагогічний університет ім. М. Драгоманова). Тут, у Києві, вона вдається до одного зі своїх вирішальних кроків: 1951 року залишає педінститут та їде до Москви у Літературний інститут ім. О. М. Горького, який 1956 року закінчує із відзнакою. Період навчання в Літінституті залишився у віршорядках і поезіях пам’ятними асоціаціями, що «прописані» молодістю духу, безпосередністю вражень, письменницькими іменами, колористичністю природи:

Там Пастернак, а там живе Чуковський,а там живе Довженко, там Хікмет.Все так реально, а мороз — чукотський,а ми на лижах — і вперед, вперед!Ще всі живі. Цитуємо поетів.Ми ще студенти, нам по двадцять літ.Незрячі сфінкси снігових заметівперелягли нам стежку до воріт. («Підмосковний етюд»)

Л. Костенко дуже рано відчула потяг до поезії. Вірші вона писала з дитинства. Як свідчать історики літератури, перша її публікація припала на юнацький вік і сталася 1946 року. В повоєнний час Ліна Костенко друкувалася в часописі «Дніпро», молодіжних літературних альманахах. У другій половині 1950–1960-х років її вірші публікувалися в часописах «Вітчизна», «Дніпро», «Прапор» (нині «Березіль»), «Жовтень» (нині «Дзвін»), «Літературна газета» (нині «Літературна Україна»).

Перша збірка її поезій — «Проміння землі» (1957) — вийшла друком тоді, коли в митцеві поєднуються свіжість думки й початки світоглядної зрілості. Услід за цим побачила світ збірка «Вітрила» (1958). Невдовзі було опубліковано й збірку «Мандрівки серця» (1961).

1963 року підготовлено до друку нову збірку Ліни Костенко — «Зоряний інтеграл», проте тоді вона не побачила світ, бо її було розсипано. 1972 року та ж своєчасно «невтілена» доля випала й збірці «Княжа гора», що стало свідченням складності стосунків поетеси із чинною системою.

Недрукування поетичних книжок Ліни Костенко тривало шістнадцять років. У цей час Українським видавництвом «Смолоскип» ім. В. Симоненка було випущено збірку Ліни Костенко «Поезії» (1969, Балтімор — Париж — Торонто), до якої увійшли твори з усіх написаних на той час книжок, у тому числі й «Зоряного інтегралу».

«Відлига» у ставленні влади до постаті й творів Ліни Костенко позначилась виходом збірки віршів «Над берегами вічної ріки» (1977).

Після цього було випущено історичний роман у віршах «Маруся Чурай» (1979), що став однією з найвищих і найвражаючих «пірамід» у творчості Ліни Костенко, та збірку «Неповторність» (1980). Книжка «Сад нетанучих скульптур» (1987) вкотре засвідчила тяжіння поетеси до жанрової поліфонії, явивши у своїй структурі як ліричні вірші (розділ

http://vklik.org.ua/tag/lina-kostenko

http://fakty.ua/55731-lina-kostenko-quot-hochetsya-chuda-i-trishki-vina-quot

http://fakty.ua/55731-lina-kostenko-quot-hochetsya-chuda-i-trishki-vina-quot

http://life.pravda.com.ua/person/2012/04/10/100348/

«Невидимі причали»), так і нові для письменниці форми — драматичні поеми «Сніг у Флоренції», «Дума про братів неазовських», поему-баладу «Скіфська одіссея».

До «Вибраного» (1989) увійшли як твори з опублікованих раніше книжок, так і вірші із «Зоряного інтегралу» та «Княжої гори», а також найновіший цикл під назвою «Інкрустації». Історичний роман «Берестечко» (1999) також став духотворною культурною подією.

До цього переліку варто додати літературознавчу розвідку Ліни Костенко «Поет, що ішов сходами гігантів», у якій розглядаються драматичні поеми Лесі Українки й видрукувану як передмову до книжки «Леся Українка. Драматичні твори» (1989). Окремим виданням вийшла лекція, що була прочитана поетесою 1 вересня 1999 року в Національному університеті «Києво-Могилянська академія» і мала назву «Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала» (1999).

Виявом повномасштабного визнання творчості Ліни Костенко варто вважати відзначення її 1987 року Державною премією Української РСР ім. Т. Г. Шевченка за історичний роман у віршах «Маруся Чурай» і збірку «Неповторність».

1994 року Ліна Костенко стала лауреатом престижної премії Франческо Петрарки (Італія), якою її відзначили за поетичну збірку «Інкрустації».

Може скластися уявлення, що Ліна Костенко є художником, який сповідує канони мистецького традиціоналізму. Проте ситуація тут є значно складнішою. В її художньому єстві живе, нуртує динамічний потяг до нового, експериментального, неочікуваного. У цьому сенсі прикметною вже стала дебютна збірка — «Проміння землі», третій вірш якої становить собою цілком експериментальну форму, ненав’язливо й водночас концептуально стираючи межі поміж поезією та прозою:

На одному з малих полустанків я чекаюпоїзда зранку. Влаштувалась в кутку на лаві,щоб мене не знайшли цікаві. Протяг маєв’їдливий присмак паровозного сизого диму,і стоїть неумитий присмерк за розхитаними дверима.Десь там брязкіт і скреготіння, залізничнийпостійний шум…Я поклала папір на коліно, я стривоженівірші пишу. Наче прозу пишу — без розбивки на рядківрозмаїті пласти, щоб здавалось на перший погляд,що пишу я звичайні листи.Власне, це недалеко від правди.Інша форма — той самий зміст. Адресованілюдям вірші — найщиріший у світі лист.(«Лист»)Циклом «Летючі катрени» Ліна Костенко зробила наголос на синтезі оригінальної

форми й смислової навантаженості вірша. У збірці «Сад нетанучих скульптур» п’ятий з дванадцяти «летючих катренів» звучить так:

Побільше музикипоменше міркуваньІ взагалі — не говорити всуєУсе життя на рівні витриваньА час — він мудрийфікції скасує. («Побільше музики…»)

Академік НАН України М. Жулинський, визначаючи специфіку постаті й творчості поетеси, висловлює влучну й характерологічну думку: «Ліна Костенко нагадує нею ж витворений образ «пілігрима віків», який подорожує дорогами історії, прямуючи до свого Слова. А це чи не єдиний спосіб переживання свободи. І її набуття». (За Я. Голобородьком)

Завдання 2. Які з поетичних рядків Ліни Костенко сподобалися вам найбільше? На його основі напишіть невеличке ессе (на 6-10 речень)

Митцю не треба нагород,його судьба нагородила.Коли в людини є народ,тоді вона уже людина.«Не треба думати мізерно»Поезія — це свято, як любов.

О, то не є розмова побутова!І то не є дзвінкий асортиментметафор, слів,— на користь чи в догоду.А що, не знаю. Я лиш інструмент,в якому плачуть сни мого народу. («Яка різниця — хто куди пішов?»)

Ви думали — поетні за холодну воду.Сидить собі поетпописує «стишка»?

Поети — це біографи народу,а в нього біографія тяжка. («Летючі катрени»)

Я вибрала Долю собі сама.І що зі мною не станеться —

у мене жодних претензій немадо Долі — моєї обранці. («Доля»)

Завдання 3. Виконайте ідейно-художній аналіз поезії «Страшні слова, коли вони мовчать…», використовуючи опорну схему.

Літературний рід; лірика.Жанр: ліричний вірш.Вид лірики: філософська.Провідний мотиві ліричний роздум про значення слова в житті людини, суть

мистецтва.Віршовий розмір: ямб.Тип римування: перехресне.Художні засоби: епітети (страшні слова, безсмертний дотик); метафори (слова

мовчать, причаїлись); антитеза — (краса й потворність, асфальти й спориші) тощо.Світ рятувало Слово. У Великобританії вже більше 50 років у шпиталях лікують

поетичними текстами, поетичними записами. У стародавніх цивілізаціях поезія супроводжувала всі сакральні й взагалі значимі для історії народу процеси: народження і смерть, війна і мир, ритуальні свята й наукові відкриття. Це є розуміння мови як складової здоров’я людини, а відтак і здоров’я нації.

У вірші «Страшні слова, коли вони мовчать» поетеса написала про те, як важко інколи знайти слова, які б не «були уже чиїмись». Так, і справді, багато що повторюється в цьому світі — краса і потворність, зрада і самопожертва, «асфальти й спориші», навіть слова втрачають свій первозданний смисл, запозичені нами один в одного. Але поезія є по-справжньому неповторним явищем духовного життя української нації. Торкаючись наших душ, вона пробуджує в них світлі й радісні почуття, робить їх благороднішими, чистішими.

Завдання 4. Прочитайте вірш «Вже почалось, мабуть, майбутнє». Дайте відповіді на питання й виконайте художній аналіз поезії, використовуючи опорний матеріал.

1.Чому вірш має таку назву?2.Які вічні цінності пропонує брати з собою в майбутнє поетеса?3. Якою назвою їх можна об’єднати?4.Які фрази можна назвати афористичними? 5. Визначте в тексті ключове слово, аргументуйте свій вибір.

У Л. Костенко немає плакатних патріотичних віршів, немає гасел, вона не часто навіть вживає слово «Україна». А проте своїм підтекстом майже кожна поезія цієї авторки є високодуховною і патріотичною.

Яскравим зразком поезії, що ілюструє цю думку, є вірш «Вже почалось, мабуть, майбутнє…». Складний філософський зміст його стосується,як до проблеми історичної пам’яті, так і до проблеми людської духовності. До того ж ця поезія - зразок медитативної лірики.

Медитація - форма філософської лірики, в якій поет висловлює свої роздуми над проблемами людського буття.

Фронда – громадсько - політичний рух проти абсолютизму у Франції в 17 ст., похідним від нього є значення непринципової, несерйозної опозиції.

Жіронда - політична партія часів Французької буржуазної революції кінця 18ст., що перейшла на бік контрреволюції. Переносно - партія, що схиляється до угоди з контрреволюцією.

Майбутнє починається кожної миті. Наше життя - це миттєвість між минулим і майбутнім. І ми з безперервного потоку днів, що минають, повинні брати у майбутнє все те найкраще, що становить наші духовні цінності. Серед них і «посмішка Джоконди» ( ознака жіночності, довіри і доброти), погляд « рафаелівської Мадонни» ( любов до сина, якого вона тримає на руках, тривога за його майбутнє і готовність усе зрозуміти і простити ). Для поетеси важливими життєвими цінностями є природність почуттів і близькість до природи:

Любіть травинку, і тваринку, І сонце завтрашнього дня,

вечірню в попелі жаринку, шляхетну інохідь коня.

Треба у собі постійно виробляти високі життєві правила (етику) і жити за ними: Нехай тендітні пальці етики торкнуть вам серце і вуста.

Ключовим у цьому вірші є словом «люблю», воно має стати вашим найважливішим життєвим компасом. Любіть світ довкола себе – він прекрасний у великому і в малому. Через любов лежить найкоротший шлях до пізнання. І лише через любов можна відчути тендітні пальці етики.

Завдання 5. Виразно прочитайте вірш «Українське альфреско». Зверніть увагу, що альфреско називають настінний живопис водяними фарбами по сирій штукатурці (див. приклад). Прочитайте початок ессе та продовжте його своїми роздумами з приводу прочитаного та почутого.

Старі нагадують Філемона і Бавкіду — старе гостинне подружжя з давньогрецької міфології, які жили довго та дружно й захотіли померти в один день. Боги перетворили їх на дуба й липу. Поетеса в цій поезії виводить «вічні» українські фольклорні типи, по-новому переосмислює традиційну ситуацію. Її образи — архетипи (праобрази) самотніх діда з бабою, що сумують без дітей, мисляться як атрибути української свідомості (без дітей і світ немилий).

Елегійну і разом із тим зворушливу картину малює Ліна Костенко у своїй поезії «Українське альфреско», навіяну, очевидно, казкою, а також роздумами про людську долю. Одних вона щедро обдарувала дітьми та онуками, іншим — не дала їх. Тільки сусідським дітям можуть дід та баба подарувати свою ласку, дати гостинця. А потім — бути один для одного як «остання в світі казка», що на неї, ставши навшпиньки, задивляються жоржини.

Завдання 6. Вивчіть вірші «страшні слова, коли вони мовчать» і «Українське альфреско» напам’ять.

ПЗ №42. Ліна Костенко. „Хай буде легко. Дотиком пера...”: „Недумано, негадано...”: оригінальність пейзажного малюнка як вияв особливості авторського стилю

План1. Читання віршів Ліни Костенко. 2. Ідейно-художній аналіз віршів „Хай буде легко. Дотиком пера...”: „Недумано, негадано...”3.

Контрольні питання1. Які риси притаманні ліричній героїні Ліни Костенко? Що таке стоїцизм, максималізм? 2.Як довести, що лірика Ліни Костенко – це бунт проти стандартизації людини й утвердження неповторності особистості?

3. Чим викликані аполікапсичні мотиви в поезії Ліни Костенко і як вони художньо втілені? Знайдіть у її віршах приклади сарказму, трагічної іронії.4.У чому полягає ідея вірша «Страшні слова, коли вони мовчать». Якою мірою ця пересторога Ліни Костенко стосується сучасних митців?5. Розкрийте тематику і проблематику поезій «Хай буде легко. Дотиком пера..» й «Недумано, негадано..». 6. Які образи вам запам’яталися як найбіль несподівані та яскраві. Якими художніми засобами виражено стан закоханості ліричної героїні? Чи завжди кохання приносить щастя людині?


Завдання 1. Виконайте тестове завдання. 1. Рік народження Ліни Костенко 2. Місце народження поетеси 3. Рік переїзу до Києва 4. 1956 року закінчила вищий навчальний заклад 5. Ліна Костенко належить до напрямку 6. 1968 року написала листи на захист 7. У 1961 році вийшла збірка, яка закріпила її ім’я на теренах поезії 8. У 1987 році отримала премію за цей твір 9. Скільки років Ліна Костенко була вилучена з літературного процесу 10. Як називалася лекція, виголошена Ліною Костенко 1999 року перед студентами

Києво-Могилянської академії й надрукована пізніше 11. У 1994 року Ліна Костенко стала лауреатом престижної премії Франческо

Петрарки (Італія) за збірку….12. Як називається єдиний (на цей момент) прозовий роман ліни Костенко?

Завдання 2. «Поезія — це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі»,— пише Л. Костенко. Взявши цей вислів як тему, проаналізуйте вірші «Хай буде легко. Дотиком пера..», «Недумано, негадано», використовуючи опорний матеріал, і напишіть твір обсягом 200-250 слів.

„Хай буде легко. Дотиком пера...”Зразок любовної лірики зрілої авторки. У творі йдеться про прелюдію кохання,

момент закоханості, народження почуттів, у які ще не зовсім віриться й самій ліричній героїні («Хай буде легко. Це був тільки сон, \ що ледь торкнувся пам’яті вустами» ).

Звертанння до обранція на «Ви» навіть подумки підкреслює благородство героїні, а постійні паралелі її настрою з картинами природи увиразнюють почуття. Аналізуючи вірш, ми маємо нагоду відчути феноменальну спостережливість Ліни Костенко, адже окремі мазки чудового весняного пейзажу гідні пензля великого художника (Цей білий світ – березова кора, / по чорних днях побілена десь звідтам»; «Сьогодні сніг іти вже поривавсь. / Сьогодні осінь похлинулась димом»).

Вражають акварельніть, пастельніть барв, уміння авторки сказати про любов камерно, задушевно.

„Недумано, негадано...” Вірш «Недумано, негадано» відтворює кульмінацію любові, що охопила ліричну

героїню полум’ям, змусила сп’яніти від щастя. Переповнена сокровенними почуттями

душа ліричної героїні шуках прихистку у вечоровому лісі, де дає вихід емоціям. Закохана переживає екстах від повноти і всевладності любовного почуття: «Недумано, негадано / забігла в глухомань, / де сосни пахнуть ладаном / в кадильниці світань // Де вечір пахне м’ятою, / аж холодно джмелю. / А я тебе / а я тебе, / а я тебе / люблю! / Ловлю твоє проміння / крізь музику беріз. / Люблю до очманіння, / до стогону, до сліз».

Краса могутнього лісу, де вчувається «музика беріз». А соснова живиця пахне, як ладан під час ббогослужіння, де холодна м’ята (народна назва цієї рослини) справді така студена, що «аж холодно джмелю», налаштовує душу читача на співпереживаня щастя, активує власні спогади, переконує, що світ прекрасний, якщо в ньому панує любов.

Завдання 3. Дайте письмову відповідь на питання: «Чим співзвучні картини природи з переживанняи ліричних героїв у пейзажних віршах Ліни Костенко?»

Завдання 4. Вивчіть вірш Ліни Костенко напам’ять (1 на вибір).

ПЗ №43. Ліна Костенко. „Маруся Чурай”: історико-фольклорна основа роману у віршах; тематика та проблематика твору

План1.Історико-фольклорна основа твору. 2. Сюжетні особливості роману в віршах «Маруся Чурай». 3. Тематика та проблематика роману в віршах.

Контрольні питання1.Пригадайте, що ви знали про Марусю Чурай раніше й розкажіть, як змінилося ваше уявлення про піснетворку після прочитання роману Ліни Костенко. 2.Які з персонажів роману є історичними особами? 3. Що вас найбільше вразило в романі?


Завдання 1. Підготуйте повідомлення, доповнивши опорний матеріал цікавими фактами (http://poltava-arenda.com.ua/read/marusja-churaj ; https://sites.google.com/site/domivkaukrmovi/osobistosti/marusa-curaj).

ЛЕГЕНДАРНА ПІСНЯРКА МАРУСЯ ЧУРАЙМаруся (Марина Гордіївна) Чурай народилася в Полтавському посаді в сім’ї

урядника Полтавського козацького полку Гордія Чурая 1625 року. Будинок Гордія Чурая, як розповідають народні легенди, стояв на березі Ворскли, недалеко від того місця, на якому 1650 року було засновано полтавський Хрестовоздвиженський монастир, що зберігся до наших днів.

Батько Марусі, Гордій Чурай, був людиною хороброю, чесною. Він палко любив свою Батьківщину і ненавидів її ворогів. Брав участь у походах протии польської шляхти. Під час бою під Кумейками (1637) козаки зазнали поразки.

Гордій Чурай разом з гетьманом Павлюком та іншою козацькою старшиною потрапив до рук польського коронного гетьмана Потоцького. Полонених привезли до Варшави і там стратили 1638 року.

http://poltava-arenda.com.ua/read/marusja-churaj

Пам’ятаючи про героїчну загибель Гордія Чурая, народ оточив його вдову та дочку теплом і увагою. Цьому значною мірою сприяла й обдарованість Марусі — дівчини з чарівною зовнішністю й добрим серцем. Маруся мала чудовий голос і майстерно співала пісні, які складала з різних приводів, і часто навіть у звичайній розмові викладала свої думки віршами.

Один із сучасників, свідчення якого дійшли до наших днів, зазначив, що Маруся була справжньою красунею. Чорні очі її горіли, як вогонь у кришталевій лампаді, обличчя було біле, як віск, стан високий і прямий, як свічка, а голос…Ах, що то за голос був! Такого дзвінкого і солодкого співу не чувано ні від кого. Голівку дівчини покривало розкішне чорне, як смола, волосся, заплетене заду в широку косу до колін. У Марусі Чурай було круте, трохи випукле, гладеньке, сухе чоло і трохи дугоподібний, енергійний, з горбиком ніс.

Образ Марусі Чурай (прізвище, очевидно, походить від слова «чура», що означає, як свідчить П. Білецький-Носенко,— «Зброєносець. Гридень, вірний слуга»; власне, це те саме, що й відоме всім нам «джура») живе у пам’яті українського народу. Легенди про неї розповідають від Дінця до Дунаю; пісні, про які кажуть, що вони «Марусині», співають від Слобожанщини до Прикарпаття.

Цікаво, що в різних місцях України зовсім різні письменники на основі переказів, легенд намагалися ще в минулому столітті складати твори про цю поетесу. Цікаво й те, що всі ці твори розповідали по суті про одне: великий талант, велике кохання і трагічну загибель дівчини…

Ми чуємо голос нашої поетеси на кожному кроці. Ось співають жінки на буряках:Посадила огірочкиБлизько над водою,Поливала огірочкиДрібною сльозою.

Ростіть, ростіть, огірочки,В чотири листочки!..Не бачила миленькогоАж три вечорочки…

Ось зі старої грамофонної платівки голосом Оксани Петрусенко лунає:Ой у полі вітер віє,А жито половіє.А козак дівчину та й вірненько любить,Та зайнять не посміє…

І ми розуміємо — вона з нами завжди, юна козачка Маруся. Йде з нами понад три століття така ж юна, прекрасна в любові, трагічна в смутку… Ми чуємо твій голос, Марусю! (За С. Тельнюк)

ІСТОРИЧНА ОСНОВА РОМАНУ У ВІРШАХ «МАРУСЯ ЧУРАЙ»Роман розповідає про події часів хмельниччини. В основу покладено історичні факти

про оборону Полтави, а також про життя полтавки Марусі Гордіївни Чурай (за переказами, мешкала у Полтаві 1625–1650 років). Та автор роману цікавиться не тільки фактами суто історичного характеру, а й історією особистого життя уславленої співачки й авторки багатьох пісень Марусі Чурай, пісні якої співала вся Україна. Таким чином, розповідь про долю цієї дівчини подано на тлі історичних подій, сучасницею яких вона була. Що ж це за події?

Напередодні грізного 1648 року, коли вибухнуло козацьке повстання під проводом Богдана Хмельницького, Річ Посполита перебувала в дуже вигідному становищі. Всі сусіди Польщі були ослаблені тією чи іншою кризою: Німеччина і Швеція — участю в 30-літній війні; Угорщина гнулася в турецькому ярмі; Московщина ще не загоїла ран «Смутного часу»; Туреччина страждала від частих династичних переворотів та добре пам’ятала Хотинську кампанію 1621 року.

Козаччина, як здавалося, приборкана остаточно. Міцний мир назовні сприяв економічному добробуту, джерелом якого стали головні українські провінції. За короткий час були сколонізовані широкі задніпрянські простори — теперішня Полтавщина, багата на ліси колишня Сіверщина (нині Чернігівщина). Релігійні суперечки на деякий час затихли. До того ж панувала «золота» шляхетська свобода. Більшість істориків вбачають

саме в цій шляхетській свободі больове місце держави, бо виконавча влада не мала сили, фактично діяло право сильного.

Королівська влада Владислава IV була обмеженою. Сам король — щирий патріот — любив військову справу, вмів керувати і воювати. Ще влітку 1646 року він зібрав військо для походу на Туреччину, але справа розбилася через рішучий опір сейму. І все ж саме ці дії короля знайшли відгук серед української козаччини. Короля в козацьких колах стали вважати немов за спільника в боротьбі протии магнатів і шляхти. Одержані від Владислава IV грамоти і клейноди козацька старшина зберігала у великій таємниці як запоруку королівських симпатій до козаччини. Новий козацький рух наростав непомітно через режим, заведений після погрому козаччини у 1638 році. Призначені для реєстрових козаків замість виборної старшини полковники зі шляхти держали козацтво в «залізних рукавицях», багатіли за рахунок жорстокої експлуатації підлеглих та й просточерез грабіж їхнього майна. Усе це викликало невдоволення. Для організації повстання бракувало лише ватажка. І він з’явився в особі чигиринського сотника Б. Хмельницького. Ця історична постать стала легендарною в Україні і, незважаючи на різні тлумачення дій Хмельницького істориками, він завжди користувався народною любов’ю та повагою.З весни 1637 року в Україні спалахують повстання козаків та селян проти польської шляхти під проводом Я. Острянина, Д. Гуні та Скидана. А з січня 1648 року ці розрізнені вибухи народного гніву перетворюються на визвольну війну, яку й очолив обраний гетьманом Б. Хмельницький. Під його керівництвом українське військо одержало визначні перемоги під Жовтими Водами, Корсунем та Пилявцями. У серпні 1649 року між Б. Хмельницьким та польським королем Яном II Казимиром укладено Зборовський мирний договір. Але через деякий час він був порушений, і війна спалахнула з новою силою. Одним із наслідків тих страшних часів стала пожежа в Полтаві, у вогні якої і згоріли документи, пов’язані із життям Марусі Чурай.

Завдання 2. Складіть «сюжетний ланцюжок» роману, запишіть його в читацький щоденник. За складеною схемою необхідно переказувати зміст прочитаного.

Твір складається з 9 розділів, різних за розміром. Сюжет розгортається двома лініями: кохання Марусі та Гриця; боротьба українського народу, очолюваного Богданом Хмельницьким, проти польських загарбників. Позасюжетні елементи: портрети героїв, пейзажі, опис саду, пісні, діалоги, монологи, авторські відступи.

Розділ ІЯкби знайшлась неопалима книга

Такого-то року й такого-то дня Маруся Чурай на лаві підсудних і півПолтави свідків під дверима. Маруся стоїть перед судом тому, що її звинувачують у навмисному отруєнні свого коханого Гриця Бобренка. Один за одним свідки розповідають, що бачили, як Гриць і Маруся зустрічалися, як дівчина кинулася через кохання в річку, і її врятував Іван Іскра. Мати Гриця привела аж сімнадцять свідків, які стверджують, що Маруся — відьма. Горбань вважає, що Чураївна, дізнавшись про одруження свого нареченого з іншою, Галею Вишняківною, спеціально напоїла його отрутою. Сама ж Маруся стоїть і мовчить. А Бобренчисі так хочеться бачити її приниження, каяття. Вона розповідає, що не заважала їхнім зустрічам, щоб син не бігав до жінок легкої поведінки.

Яким Шибалист розповів громаді, як ріс Грицько, якого Чураї і годували, й на розум наставляли, бо матері його все ніколи було: «воювала — за курку, за телицю, за межу». Діти зростали разом, покохали одне одного. Маруся — щиро, самовіддано, а от у Гриця в душі двоїлося: «Від того кидавсь берега до того. Любив достаток і любив пісні».

До суду прибув посланець із Січі з листом про необхідність допомоги Хмельницькому. Він послухав справу і сказав, що треба подивитися ще з боку зради:

«Зрадити в житті державу — злочин, а людину — можна?!»Найбільше страждає Іван Іскра, козак, що любить Марусю. Але він, перш за все,

патріот, тому говорить: «Ця дівчина не просто так Маруся. Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа… Коли в поход виходила батава,— її піснями плакала Полтава… Людей такого рідкісного дару хоч трохи, люди, треба берегти!» Але судді ухвалили вирок — страту на шибениці.

Розділ IIПолтавський полк виходить на зорі

Спливає час. Усюди битви. У боях вирішується доля народу: «Там бій гримить. Там гине наша воля. Там треба рук, і зброї, і плечей». І що там, здавалося б, чиєсь маленьке життя. Але Полтава мовчить, приголомшена власним вироком. Сумно, без пісень, виходить Полтавський полк на зорі в похід. Іскра мчить посланцем до гетьмана Хмельницького.

Розділ ІІІСповідь

Очікуючи страти, Маруся думає: «Пройшло життя. Не варто було й труду. Лише образи наберешся вщерть». Вона зневірена, покинута, до того ж і не вина у смерті Гриця. Картає себе, що загинув хлопець не по-людськи, усі з ним прощаються, тільки до неї нікому немає діла. Пригадує дитинство, працю разом із Грицем, розповіді діда Галерника про війну, про полон, щедрування, святкування в ніч на Івана Купала.

Згадує й перше горе — смерть батька, який був справжнім героєм, лицарем. Коли вона почула, як про Гордія Чурая співає кобзар, у неї в душі задзвеніли пісні. Любов її батьків одне до одного була для дівчини взірцем, тому вона й вимріяла, вигадала собі кохання: «Моя любов чолом сягала неба, а Гриць ходив ногами по землі». Парубкові не стільки сподобалася інша дівчина, як набридли щоденні материні нарікання на нестатки. Гриць і Марусі часто говорив: «Затям, любов любов’ю, а життя життям». А він же був хоробрим козаком! Але: «Не так ті кулі козаку страшні, як це щоденне пекло метушні».

Бобренчиха весь час говорила синові, що Маруся — надто розумна для дівчини. І Гриць обирає Галю Вишняківну. «Нерівня душі гірша, ніж майна!» Але виявилося, що вдавати кохання теж нелегко. І одного разу він приходить до Марусі, щоб полегшити свою душу. Благає простити, клянеться в коханні. Та Маруся йому не вірить. Але не хоче помсти: «Я не труїла. Те прокляте зілля він випив сам. Воно було моє».

З розпачу дівчина зібрала зілля, про яке знала від бабусі. Вона не хотіла жити, і смерть була для неї як жадане забуття, спочинок.

Розділ IVГінець до гетьмана

Палає Україна, скрізь точаться бої. Іван Іскра поспішає до Білої Церкви, де перебуває Богдан Хмельницький. Нарешті дістався. У гетьмана — безсонням обпалені очі, старшини — в рубцях, у клоччі, прямо з бою. І все ж Іван, повідомивши гетьмана, що полк у дорозі, розповів йому про Марусю Чурай. Той згадав славного Гордія Чурая, пісні Марусі, які співала вся Україна. І написав наказ про помилування славної піснярки. Та чи встигне козак до Полтави вчасно?

Розділ VСтрата

На світанку Маруся вже була готова до страти. Мати принесла їй чисту сорочку, намисто. Безжальна юрма потяглася в степ на видовисько. Маруся йшла гарна, як завжди, й горда. Сліз немає. Та раптом вершник — гінець від гетьмана з помилуванням: «В тяжкі часи кривавої сваволі смертей і кари маємо доволі. …Її пісні — як перло многоцінне, як дивен скарб серед земних марнот. Тим паче зараз при такій війні…». Маруся мовби скам’яніла: цієї кари для неї було досить.

Розділ VIПроща

Мати не витримала такого випробування і незабаром пішла із життя. Відчуваючи невимовну пустку в душі, Маруся зібралася на прощу. Йшла дорогами чорна, худа, дивилася на світ порожніми очима. Тільки з часом краса рідної природи трохи відлікувала душу: «Буває, часом сліпну від краси. Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,— оці степи, це небо, ті ліси, усе так чисто, гарно, незрадливо, усе як є — дорога, явори, усе моє, все зветься — Україна». Дорогою дівчина зустріла мандрівного дяка, який поставився до неї, як до дитини. Маруся не сміла відкритися йому, хто така, розповісти про свою долю. Дорогою вони бачать міста, де проливалася кров за волю України. Страшні картини обпаленої землі, сплюндрованої війною, примушують Марусю на деякий час забути про особисте горе. Вона складає пісню про Байду, інших славних захисників вітчизни, а дяк дивується з її голосу. Доходять до Києва — суцільної руїни на той час. Дяк роздумує над тим, хто ж святі. І висловлює думку, що козаків-оборонців теж можна до них причислити. Треба вчитися на прикладах власної історії. Розповідає, що й він колись кохав панну, але та його мову назвала «хлопською», тому зрікся своєї любові до чужої йому по духу людини. Дяк залишив Марусі в дарунок хустку, і їхні шляхи розійшлися.

Розділ VIIДідова Балка

Зима в Полтаві була тривожна. Скрізь порожньо, тихо, сумно. Тільки димок куриться з Дідової Балки. Там живе дід Галерник. Двадцять років він пробув у неволі на галерах. Дід виробляє з дерева ополоники, ложки та різні немудрі хатні речі. До нього завітав Іван Іскра, щоб порадитися щодо Марусі. Вона самотня, горда, ніякої турботи од людей не приймає. А він же хотів зробити її щасливою, відчувати велику спорідненість душ і долі.

Розділ VIIIОблога Полтави

Незабаром під брамами Полтави зупинилося вороже військо. Його, за угодою, мали б впустити, але брама зачинена, міцна, і на валах козацтво походжає. Вороги лютують, а їм подають універсал, в якому говориться, що український і польський народи є рівними, полк стоїть у полковому місті, «це значить — стоїмо ми на своїй землі».

На валу стоїть Іскра, думає про Марусю. Вона відмовилася стати йому за дружину, говорячи: «Моє життя — руйновище любові, де вже ніякий цвіт не процвіте».

Над Полтавою нависла загроза. Вороги рубають віковічний Пушкарівський ліс. Стріляти не можна. Голод. На базарі — дві качки, одна хлібина й безліч матерії, різних приправ, тільки приправляти нічого, навіть на Різдво. Іван був у Марусі, а вона навіть не зраділа, сама як тінь. Облогу зняли. Полтава ожила.

Розділ IXВесна, і смерть, і світле воскресіння

Після тяжкої зими прийшла весна, принесла надію на спасіння. «Цвіте земля, задивлена в свободу. Аж навіть жити хочеться мені»,— радіє Маруся, хоч хвора на сухоти. У неї кашель, лихоманка. Прийшов Іван, посидів мовчки і пішов, бо «Богдан підняв козацтво за свободу, універсалом обіслав полки».

Маруся стояла край шляху, як колись, а повз неї проходив полк, співаючи її пісні: «Зелененький барвіночку», «Не плач, не журися, за свого миленького Богу помолися», «Ой не ходи, Грицю».

Завдання 3. Дайте письмові відповіді на питання:— Чому твір Ліни Костенко визначається за жанром як історичний роман? (Великий

за обсягом, кілька сюжетних ліній, охоплює історичні події, хоч і крізь призму сприйняття головної героїні.)

— Чи можна назвати Марусю Чурай історичною особою? (Хоч про Марусю Чурай немає достовірних відомостей, це напівлегендарна особа, все ж талановиті піснярі були в

нашого народу, і свідчення цьому — їхні пісні, яких у нашого народу чи не найбільша кількість серед інших.)

— Які проблеми твору суголосні нашому часові? (Моральної відповідальності, ролі митця в суспільстві, духовного розвитку, війни і миру та ін.)

ПЗ №44. Ліна Костенко. „Маруся Чурай”: образи Марусі, Івана Іскри, Богдана Хмельницького як утілення найвищих духовних чеснот українців

План1. Образ Марусі Чурай2. Система персонажів твору. 3. Написання твору-мініатюри.

Контрольні питання1. З якими історичними романами в українському красному письменстві можна порівняти «Марусю Чурай»?2. Як ви розумієте життєву максиму Чураївни «Я чекаю не кого, а месника. Я ж лицаря чекаю, козака»?3. Доведіть, що головною героїнею роману є народна піснярка Маруся Чурай і навколо цього образу вибудовуються і сюжет, і композиція твору. 4. Порівняйте сім’ї Марусі Чурай і Галі Вишняківни, зробіть висновки про вплив виховання на характери дівчат.5. Наведіть приклади афористичності мови роману.6. Чому роман «Маруся Чурай» вважать найпомітнішим явищем в українській літературі другої половини ХХ століття?


Завдання 1. Дайте короткі (до трьох речень) письмові відповіді на питання:

— Розкажіть про історичні події, що відбувалися в Україні в період життя Марусі Чурай. Як, на вашу думку, вони впливали на становлення духовного світу дівчини?

— Чи можна сказати, що Маруся стояла осторонь визвольних змагань свого народу, адже вона не бере участі у війні? У чому виявляється її суспільна активність?

— Знайдіть у тексті твору виступ Івана Іскри перед суддями на захист Марусі (розділ «Якби знайшлась неопалима купина») та універсал Богдана Хмельницького аналогічного змісту (розділ «Страта»). Прочитайте і запишіть рядки, в яких Іван Іскра та Богдан Хмельницький оцінюють значення творчості поетеси: а) для духовного життя народу; б) для підтримки високого морального духу воїнів — борців за незалежність; в) для увічнення героїки національно-визвольних змагань.

— Як сама Маруся Чурай бачить місце людини в житті свого народу?

Завдання 2. Визначте тему роману у віршах Ліни Костенко.Орієнтовні відповіді

— Зображення головної героїні Марусі Чурай як легендарної народної поетеси й талановитої співачки з Полтави;— відтворення духовного життя України XVII ст.;— всенародна участь у національно-визвольній війні під проводом Богдана Хмельницького.

Завдання 3. Робота в групах. Схарактеризуйте образи.І група — Маруся Чурай.ІІ група — Гриць Бобренко.ІІІ група — Іван Іскра.IV група — Полтавська громада.V група — образ України.

Матеріали для роботи в групахОбраз Марусі

Головний персонаж роману — Маруся Чурай, через спогади в III розділі твору письменниця відтворила життя українського суспільства XVII ст.

Дитинство Марусі не було безхмарним. Не повернувся з війни батько, і вдвох з матір’ю, холодні й голодні, вони одні перебули зиму. А через півроку звістка про батька заплакала піснею кобзаря «Орлику Чураю, ой забили тебе ляхи у чужому краю». Душа дванадцятилітньої дівчини сколихнулась, що її батько «пішов у смерть і повернувся в думі, і вже тепер ніхто його не вб’є».

Власне горе злилось з народним і породило пісні, які сприйняло всім серцем козацтво, вся Україна. Через спогади Марусі ми дізнаємося про звичаї, побут, родинні та громадські стосунки між людьми різних станів українського суспільства. Не останнє місце серед цих стосунків посідає й любов.

Ідеалом кохання для Марусі є подружнє життя її батьків, яких доля звела наче в нагороду за те, що вони мали незглибимі душі. Чурай не сушив собі голови земельними наділами, а бачив «свою долю — ось ти, ось я, тепер нас буде двоє».

Такою ж безоглядною і сильною була любов Марусі до Гриця. Трагедія дівчини в тому, що вони з Грицем по-різному сприймали життя:

Моя любов сягала неба,А Гриць ходив ногами по землі.Гриць зраджує Марусю, та вона не дорікає його за дводушництво, а карає себе, бо не

розпізнала раніше, що вони з Грицем нерівня по духу, а «нерівня душ — це гірше, ніж майна».

Марусине кохання виросло, як пісня, з повноти душі. Та, на жаль, урвалось, як струна, на найвищій ноті, спаливши душу, де вже не могло прорости натхнення, не могла народитися пісня, а без них вона не могла жити. Коли Гриць повертається до дівчини з каяттям, вона говорить йому:

Іди до неї, будеш між панами.А я за тебе, Грицю, не піду.Кохання, як і мистецтво, виростає тільки на ґрунті абсолютної страсті і повноти

почуттів, розтоптане ж зрадою,— не відроджується, для Марусі воно було єдине, і навіть руїни його для дівчини є священними, і топтатися по них вона не дозволить нікому. Тому й мовчить на суді. Свою таємницю довіряє лише сонцю:Я завтра, сонце, буду умирати.Я перейшла вже смертницьку межу.Спасибі, сонце, ти прийшло крізь ґрати,Я лиш тобі всю правду розкажу,

Не помста це була, не божевілля.Людина спроста ближнього не вб’є.Я не труїла. Те прокляте зілляВін випив сам. Воно було моє.

Це звучить як гімн коханню. Людина, здатна перелити кохання піснею, не може помститися, тим більше вбити. Великодушна у ставленні до людей, Маруся прагне

зрозуміти й Бобренчиху, якій хотілося бачити свого сина багатим, і Галю, чварну бездуховну ляльку. Однак вона не може прийняти моралі, коли люди йдуть на компроміс із совістю.

Від розправи за вироком суду Марусю рятує козак Іван Іскра, який є рідним двійником дівчини («Ми з нею діти однії печалі, себе читаю у її очах»).

Прочитавши розділ «Страта», ми розуміємо, що Маруся не вбивця, а жертва драматичного конфлікту. Вона вже сприймається нами не як конкретна особистість, а як митець, носій духовності народу, поет, не захищений перед безпощадністю юрби.

Образ героїні, що йде на ешафот, розростається до широких узагальнень, які викликають асоціації про розп’яття Христа. На Голгофу йде не просто Маруся, а поезія — душа України. Ця сцена є найсильнішою в романі. Іван спиняє натовп і проголошує іверсал. Хтось плаче, хтось голосно сміється, хтось біжить до Марусі. Тільки в смертельно пораненої дівчини не було «ні радості, ні чуда. Лиш тихий розпач: вмерти не дали».

Між легендою про Марусю Чурай і сюжетною лінією роману Л. Костенко є певна розбіжність. Письменниця подає свою інтерпретацію легенди про Чураївну. Та цим не принижується значення роману, бо і в легенді, і в романі Маруся — не просто дівчина: «це голос наш. Це — пісня. Це — душа».

Образ ГрицяОбраз Гриця — один із найцікавіших. Характер його вимальовується поступово в

різних епізодах: як через коментар самого автора, так і завдяки думкам багатьох людей. Ось на суді просить слова Яким Шибилист, що знав Григорія змалку, «ще у сповітку». Пригадуючи дитинство Гриця, він зазначає:

То те дитя й на ноги зіп’ялося,і розуму дійшло у Чураїв.Та чи увібрав він науку Чураїв, чи такою ж чистою була душа його, як у Марусі?

Грицько ж, він міряв не тією міркою.В житті шукав дорогу не пряму.Він народився під такою зіркою,

що щось в душі двоїлося йому.Від того кидавсь берега до того.Любив достаток і любив пісні.

Ось як говорить про нього наречена Галя:А він такий, що він брехать не буде.Грицько був чесний, не якийсь бабій.

Він сам казав, що вже її забуде.У домі в нас він був уже як свій.

Що в цьому правда? Зовнішнє сприйняття. У наведеному монолозі подвійна характеристика — і не дуже розумної та чутливої Галі, і небрехливого Гриця.

Та чи він брехав Галі? Ні. Скоріше, він брехав собі. Хотів умовити себе забути незабутнє: кохання, що заполонило душу не тільки Марусі, але і його. «Бездонне небо і безмежний світ». Саме такими були їх з Марусею ночі, і не раз згадуються вони йому, а надто, коли він уже з Галею:

Вже ми удвох ночуємо в коморі.Дивлюсь до ранку на холодні зорі…Три бочки меду, вісім куф селітри,та ми удвох на шльонських килимах.Ось тепер які його ночі. Так важко карає його саме життя за оту роздвоєність. Хіба

він не бачить, що світ речей заполонив його душу, обмежив її, вільну, страшними кайданами?

Говорить з дівчиною, що його кохає безмежно,— з Марусею, що віддала йому молодість, кохання і ладна віддати життя,— про що?Погане літо, не було врожаю.Та ще й тягтись на чоботи й кожух.Однак Маруся нічого не бажала бачити.

Та він же в світі отакий один.Він, мамо, гордий. Він козак. Він лицар.І що для нього гроші, мамо? Дим.

Таким він здавався Марусі в найпалкішу пору її кохання. Але із часом, згадуючи Гриця, Маруся сама собі дивується, як могла так помилитися в людині:Гриць був інакший. Щирими очима він так дивився приязно на світ!

Це, Грицю, що, була твоя личина? Яку ж ти душу приховав під спід?Щоб це зрозуміти, спробуємо заглянути до Гриця в хату. Батько його колись був

таким козаком, як і Чурай. Та, одружившись, він потрапив у полон власницького характеру своєї дружини. Це через неї він «став домашніх хоругов хорунжим» і «втратив серце до козацьких справ». Загинув же, провалившись під лід разом з конем і возом. А Бобренчиха відтоді «лютіша стала до роботи вдвоє». Здавалося б, ну й що в цьому поганого? Нічого. Окрім того, що всьому мусить бути своя міра. Син повернувся з походу. Живий. Чого б ще треба! А мати йому докоряє:

От ти прийшов з великого походу,а не приніс ні слави, ні добра.Вона постійно точить Гриця:— Якби ти взяв ще дівчину не вбогу, то, може б, якось ми і прожили.Відтак у словах Гриця з’явилося оце розважливе міркування, яке так ображало

Марусю: «Затям, любов любов’ю, а життя життям».То, може, Гриць і був отакий нікчемний у всьому? І це не так. Ми дізнаємось про

його хоробрість у бою зі спогадів Марусі:Під Берестечком бився ти сміливо.Під Зборовом також і под Пілявоюсвоє ім’я ти не покрив неславою.Виявляється, що легше було триматися на висоті в бою, ніж у мирний час, коли не

всі витримують «оте щоденне пекло метушні»:Душа розм’якла якось, заморилась,хоч коники ліпи, як з м’якуша.До всього звикла, із усім змириласьі від життя схотіла бариша.Це вже дещо пояснює. Гриць схотів добробуту. І те можна зрозуміти. Тільки

заплатив він за нього страшну ціну — понівечене кохання і життя:А вже Бобренки з тим усім не крились.Не встигла їм душа й почервоніть.Гриць зробив вибір на користь багатства, та не так легко примусити душу кохати. І

от він уже шукає порятунку від мук совісті. Де? Звичайно ж, у Марусі:Тобі дано і вірити, й кохати.А що мені? Які такі куші?!Нелегко, кажуть, жити на дві хати.А ще нелегше — жить на дві душі.Оце і є його суть — роздвоєність душі, роздвоєність сумління і життя. Саме ця

роздвоєність і призвела Гриця до загибелі.Образ Івана Іскри

Особливі почуття викликає образ Івана Іскри. Він син знаного гетьмана Якова Остряниці. Та ніде не намагається скористатися славою батька. В нього є своє ім’я, здобуте в боях, хоч слави батька він не зрікається і шанує його пам’ять. Так само поводиться Маруся, яка не бажає називати себе перед мандрівним дяком. Головне — що ти сам у житті важиш. Тим і підтвердиш, чи гідний славних батьків. Не випадково цю духовну близькість підкреслює сам Іван:

Ми з нею рідні. Ми одного кореня.Мабуть, один лелека нас приніс.Батьки у нас безстрашні й невпокореніі матері посивіли од сліз.Шляхетність духу, вірність у дружбі й коханні, як і вірність Батьківщині — ось

найважливіші риси характеру Івана Іскри.Образ полтавської громади

Письменниця не ідеалізує свій народ. Люди, що його складають, дуже різні. Є серед них обережний Горбань, що перш за все думає про себе. Є й поважний пан Вишняк, що ладен змовитися зі шляхтою.

Хто — за Богдана, хто — за короля.А він за тих, которії не проти.А поруч його дочка Галя, що не соромиться топтати людську гідність. Та й

Бобренчиха не краща. Все життя вона «воювала — за курку, за телицю, за межу». Життя прожила, а тільки й зрозуміла одне: доки живеш, треба нахапати якнайбільше.

Мабуть, саме з таких осіб, байдужих до всіх, крім себе, і склалася юрба цікавих, охочих до видовищ людей, що зібралися подивитися на страту Марусі.

Що їх веде — і доброго, і злого?Де є та грань — хто люди, хто юрма?Ліна Костенко чітко змальовує цю грань. Це — людяність. Хто її втрачає, втрачає і

право називатися людиною. Тому й нема співчуття до названих героїв. Але не вони складають той народ, про який говорять у світі з пошаною. То хто ж?

Чесний і прямий Яким Шибилист, що не боїться стати за правду проти неправого суду людського. Він судить з огляду на вікові моральні застави свого народу, піддаючи осуду власницьку психологію, що нівечить душу. Вірить йому полковник Мартин Пушкар, що не дав згоди на тортури Марусі. Але він не є якимось винятком. Так само поводяться його бойові побратими — козаки, з якими не раз Іван ділив труднощі походів. Такий і Лесько Черкес. Змалку жив сиротою, не знав ні батька, ні матері. Та була у хлопця Батьківщина — люди, які виховали в ньому лицарський дух, чесність і відвагу.

Коли виповнилося йому 17 років, пішки відправився за військом, бо сором було сидіти вдома, коли всі йдуть у похід. Леська відзначає весела вдача, притаманна усьому нашому народові. Під час облоги Полтави серед голоду і зневіри обнадійливо лунають його слова:

— Хіба це голод? Ні.Це просто піст. На те ж воно й Пилипівка.Такою ж вдачею наділений і старий дід Галерник. Двадцять років перебував він у

полоні, та зберіг свою гідність, свідомість найвищих життєвих цінностей. Він повернувся додому, має змогу працювати серед своїх людей, а не на чужині. Це немало для щастя. А вороги, що йдуть повз його хати в балці,— що ж, хай ідуть собі. Хіба мало він бачив їх у битвах, поки мав змогу тримати шаблю! А тепер і поготів не боїться. Не одну навалу пережив. Отож і здається дід Галерник символом невмирущості і незборимості свого народу. Саме він промовляє до Івана в час журби:

Душа у тебе має бути крицею.Так плакати не гідно козака.Усі ці герої об’єднані відчуттям приналежності до українського народу. Над усе

цінує національну гідність і мандрівний дяк, про якого розповідається в розділі «Проща». Його очима бачить читач зруйновані міста і села України.

З його вуст дізнаємося ми разом із Марусею про славетні імена і події з минулого України, бо він щиро вболіває за свій народ, за свою Батьківщину. Це видно з кожного слова, з кожного вчинку. Коли ще в молодості кохана дівчина дорікнула йому за те, що розмовляє «хлопською мовою», він рішуче відмовився від цього кохання. Бо не можна пов’язувати життя з духовно чужою людиною:

Немає щастя — можна жити без.В душі людській, крім видимого неба,Є одинадцять всячеських небес.Теплішає на душі у Марусі після довгих розмов зі старим дяком від його турботи й

уваги. Такими людьми тримається народ.

Завдання 4. Проведіть дослідження художньої майстерності роману у віршах «Маруся Чурай»: спираючись на опорний матеріал, визначте основні позиції та випишіть з тексту приклади (можна у формі таблиці).

Матеріал для дослідницької роботиМова роману «Маруся Чурай»

Мова роману «Маруся Чурай» містить у собі все багатство стильових різновидів живої української мови — від розмовної, офіційної до вишуканих взірців літературної.

Лексичне багатство роману вражає: тут і високий стиль інтелектуальної мови автора, і суха суддівська мова, пересипана канцеляризмами та русизмами, і розмовна мова міщан, козаків.

Мелодійна структура твору — поєднання багатьох голосів. Кожна дійова особа наділена особливою, тільки їй властивою лексикою і способом висловлюватися. Ось бере слово незвичний до промов Яким Шибилист. Сама структура мовлення, в якому переважають речення з непрямим порядком слів, вказує на щирість простої людини. У таких людей що на думці, те й на язиці. Мовлення запорожця, що прибував до Полтави у справах, також вказує на те, що це людина відверта і не ховає за словами думок:

А запорожці — люди без круть-верть,Все кажуть щиро на своє копито.Не випадково суддя, відповідаючи козакові, ніби забуває про свою офіційність:

«Знаскока тут не можна». Так побудовано увесь роман. Прийом індивідуалізації мовлення героїв не новий у літературі, та Ліна Костенко продемонструвала широку обізнаність з найрізноманітнішими проявами багатої української мови. Стиль мовлення, добір лексики вражає точністю вживання. Живий діалог у сцені суду змінюється ліричним внутрішнім монологом героїні. А в другому розділі автор бере слово, щоб високим стилем громадянина говорити про велич подій, на тлі яких розгортається особиста трагедія героїв. Письменниця вступає в діалог з героями і читачем. Часом уживає несподівані порівняння, що коренями сягають глибин народної образності: «зірками ніч висока накрапала», «слова самі на голос навертались, як сльози навертаються на очі», «душа до ранку смутком осипалась» та ін. Із цих порівнянь народжується метафора, яка також часто трапляється в тексті.

Гармонійне поєднання різних пластів живої народної мови, чутливість до слова — ось головні риси мови і стилю Ліни Костенко, що так яскраво виявились у романі «Маруся Чурай». Емоційній виразності слова сприяє також форма віршування.

В основному автор використовує шестистопний ямб, але разом з тим у романі можна побачити приклади римованої прози. Усе це — не самоціль.

Така багата палітра художніх засобів робить твір Ліни Костенко по-справжньому талановитим, підносить його на рівень найкращих взірців світової художньої літератури.

Завдання 5. Напишіть твір-мініатюру (обсяг 1 сторінка) на тему «Нерівність душ – це гірше, ніж майна» (Ліна Костенко).

Завдання 6. Вивчіть напам’ять уривок з роману.

ПЗ №45. Василь Стус. Автобіографічність лірики. “Мені зоря сіяла нині вранці...”, “Крізь сотні сумнівів я йду до тебе...”

План

1. Життєвий і творчий шлях Василя Стуса. 2. Автобіографічність лірики В. Стуса. 3. Ідейно-художній аналіз віршів. 4. Написання твору-мініатюри.

Контрольні питання1. Що вас схвилювало в життєвій долі Василя Стуса? 2. У яких умовах формувався світогляд молодого поета?3. Схарактеризуйте його київський період життя і творчості. 4. Як поводився Стус під час арешту в серпні 1972 року?5. Які стоїчні риси характеру виявилися у В. Стуса? Як вони відбилися в поезії?6. Чим пояснити те, що поет свідомо наражався на небезпеку, відкрито йшов проти влади, знаючи, яке жорстоке покарання на нього чекає?7. Які збірки поета були заборонені? Де вони побачили світ?


Завдання 1. Прочитайте уривок з виступу Є. Сверстюка на вечорі пам’яті В. Стуса 4 вересня 2000 року (усно).

В. Стус — висока постать, що піднялася над часом, над мілинами часу.В. Стус — вольова людина: йому вдалося зреалізувати свій талант за умов, де інші

гаснуть і посилаються на складнощі життя.В. Стус — щаслива людина: його спадщина не пропала, хоча лежала в пропасті.

Знайшлося кому рятувати його творчість — збирати, опрацьовувати, видавати. І то в наш час, коли скрізь бракує розумних рук.

Загиблий В. Стус зробив більше за багатьох інших, кому поталанило вернутися.Він справді «у смерті повернувся до життя».ВІДЛУННЯ СМЕРТІЯкщо говорити про зворотну луну його загибелі — вона була великою. То був час,

коли грім було далеко чути. Усі радіостанції світу повідомили про загибель українського поета. Комуністи заметушились.

Цей грім вдарив і по його друзях — і теж пробудив. Чимало сміливих акцій проходило під його іменем — за законом зеківської солідарності.

«Стуса ми не здамо» — висіло в повітрі.«Стуса не забудуть» — це стало зрозуміло тим, хто дозволив без шуму видати

книжку «Дорога болю».«Від Стуса краще відійти, умивши руки»,— здогадалися кагебісти після кількох

спроб виправдати свій вирок.Стус був найбільшим, найбільш відвертим ворогом КДБ, бо, здається, тільки він

написав звинувачення тій бездушно жорстокій і антиукраїнській потворі. Звинувачення від імені свого народу.

Воно звучить. Воно завжди звучатиме.Нарешті, коли труна з його прахом з’явилася в Києві під синьо-жовтими знаменами в

руках друзів, гідних тримати ці знамена,— стало зрозуміло, що Стус таки переміг.То було перше диво його повернення до життя.ВИСОКЕ СЛОВОСлово В. Стуса зайняло свою висоту й утримує її. Маніфестація вільного поетичного

слова зі сцени в українську глушину прийшла з іменем Стуса. Ще в кінці 80-х Львівський молодіжний драматичний театр виступав у містах України з віршами В. Стуса та інших опозиційних поетів, і ще був відзначений премією В. Стуса. То був початок перемог: поет владно зайняв високу нішу, яка чорніла в самоті: нішу великої вільної справжньої поезії.

Та премія теж була викликом режимові, який визнавав тільки державні нагороди і терпіти не міг якихось громадських інституцій.

ГЕРОЇЧНА ПОСТАТЬДля масової свідомості Стус залишається легендарною постаттю незламного борця

за волю України.Є люди, яким здається фальшивим таке «використання» поета. Вони обурюються з

«примітивізації» і з «перетворення особи на прапор».Вони, певно, мають рацію. Але їм можна виставити батальйон опонентів — майорів,

прапорщиків, вертухаїв і стукачів, які конвоювали поета на його хресній дорозі. І вони будуть свідчити, що Стуса як поета не знають, а знають його як запеклого націоналіста — «всегда говорил по-украински», вічного борця і справді небезпечного для держави ворога. «Он ваш герой» — скажуть вони.

І їхні свідчення будуть правдиві. Це ж їм він казав: «И вы не смоете всей вашей черной кровью поэта праведную кровь». Україна потребувала героя — і він з’явився. Бо таки справді В. Стус був чи не найпослідовнішим борцем проти комуністичного режиму, боровся самовіддано і загинув на барикадах протистояння.

ПОЛЕ ЛІТЕРАТУРИВ. Стус працює вже з десять років на ниві літературознавчої думки, і то в двох

іпостасях: як непересічний літературний критик і як об’єкт дослідження. Він належить до числа небагатьох авторів, навколо яких є постійний рух, текстологічні дослідження, суперечки — створюється простір активної думки. Тимчасовий аспірант Інституту літератури повертається в той інститут і урухомлює його омертвілу структуру. Немає фінансування, але й немає нагляду. То саме пора Стуса. Він будить, тривожить і не дає спокою тим, хто доторкнувся до його «палімпсестів».

І ось виходить при тому ж інституті 9 книжок творів Стуса. Нічого подібного за десять років там не бувало: це єдиний живий нерв і джерело, що б’є в цій занепалій ідеологічній сторожці.

Уявімо собі: п’ятнадцять років тому хтось в Інституті літератури на Вченій раді сказав, що таке трапиться до 2000 року з іменем і творчістю з/к, убієнного в камері зони 36 4 вересня 1985-го!

Усі розумні визнали б такого навіть не гідним психлікарні!ІНФОРМАЦІЙНИЙ ПРОСТІРЗа п’ятнадцять років Стус великою мірою наповнює також український

інформаційний простір, зокрема ефірний простір України. Пісні на його слова лунають в усіх концертних залах, може, за винятком урядових концертів у Палаці «Україна».

І то не просто данина імені — то дух, який підняв до високої творчості багатьох молодих виконавців і композиторів. Зі словом В. Стуса в залі проскакує іскра. І ніщо не гасить її, окрім важкої навколишньої сірості.

СТУСА ЛЮБЛЯТЬНе всі. Таких і не повинні любити всі. Але він любив — і його люблять. І знають:

йому нічого ні від кого не треба. А підіймати чи понижувати Стуса, прославляти чи замовчувати — це вже клопіт інших.

Завдання 2. Підготуйте доповідь про життєвий і творчий шлях В. Стуса, використовуючи опорний матеріал.

Розпочався життєвий шлях поета-борця Василя Семеновича Стуса під час Різдвяних свят, 6 січня 1938 року в с. Рахнівка Гайсинського району на Вінниччині. Батьки його були селянами. Дитинство, яке сам він назвав «гарним», проходило в атмосфері добра та любові. А ще — народної пісні.

«Перші уроки поезії — мамині. Знала багато пісень і вміла дуже інтимно їх співати… Найбільший слід на душі — од маминої колискової “Ой люлі-люлі, моя дитино”. Шевченко над колискою — це не забувається. А співане тужно “Іди ти, сину, на Україну, нас кленучи” — хвилює й досі». Із чистого джерела

народної пісні черпав майбутній поет любов до добра, краси, від мами і від пісні вчився над усе ставити чисту совість і слово правди.

Навчався спочатку в місцевій школі, потім — у Донбасі, куди сім’я переїхала, коли Василько був ще маленьким хлопчиком. Пам’ять по собі школа залишила безрадісну. «Шкільне навчання — вадило. Одне — чужомовне, друге — дурне»,— згадував пізніше Василь. Проте саме в школі прокинулася в нього потреба віршувати: «В четвертому класі щось заримував про собаку. По-російському. Жартівливе. Скоро минуло. Відродилося в старших класах, коли прийшла любов».

Вищу освіту В. Стус дістав на історико-філологічному факультеті Донецького державного педагогічного інституту. Студентські роки він пізніше назвав «трудними». Стосувалося це, очевидно, й матеріального буття, і, ще більшою мірою, казенного схоластичного навчання, зокрема тієї фальші у висвітленні історичного минулого нашого народу, якою була просякнута тогочасна офіційна наука, а передовсім — історія. Мабуть, не випадково, після слів про «трудні» інститутські роки поет говорить, що його «перша публіцистика віршована — позови з історією».

Студентом Стус глибоко зацікавився світовою літературою, передусім поезією. Серед улюблених письменників — М. Рильський і В. Свідзинський, Б. Пастернак і Й. В. Ґете, P. М. Рільке, С. Квазімодо. Він прагне осягнути таємниці художньої майстерності таких різнопланових письменників, якими були Л. Толстой і В. Стефаник, А. Камю та В. Фолкнер.

Як би там не було, та В. Стус зумів узяти навіть із тогочасного обкроєного вузівського навчання дуже багато. Закінчивши інститут, молодий учитель їде в сільську Таужнянську семирічну школу Гайворонського району на Кіровоградщині, «стужілий за справжньою (не донецькою) Україною», він там «витеплів душею, звільнився від студентського схимництва».

Як учитель, В. Стус залишив по собі теплі спогади в колишніх учнів і колег, хоч і працював він там усього два місяці — до призову в армію. «До Василя учні горнулися — це вам всі скажуть… Після уроків він залишався з учнями, хотів більше грамоти навчить…» — згадував його колега-вчитель.

Після служби в армії (1959–1961), де «вірші, звичайно, майже не писалися», В. Стус у 1961–1963 роках учителює в Горлівці на Донбасі, працює літредактором газети «Соціалістичний Донбас». Ці роки він назвав «часом поезії». Захоплюється вершинними досягненнями світової та української літератур, багато пише сам. Перший вірш надрукований у 1959 році.

У 1961 році В. Стус вступає до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка, працює над дисертацією на тему «Джерела емоційності художнього твору (на матеріалі художньої прози)».

У ті роки поет багато друкується, з’являються його поезії в журналах «Вітчизна», «Дніпро». Першою публікацією, якою він заявив про себе як про цікавого, неординарного поета, була добірка віршів у «Літературній газеті» (тепер — «Літературна Україна») 22 грудня 1959 року. Окрилило його й те, що тепле вступне слово до неї написав А. Малишко.

Перша половина шістдесятих років була позначена помітним, хоч і недовготривалим, розквітом духовного життя в Україні. Це було покоління новаторів, яке будило національну самосвідомість народу, принесло із собою не тільки свіжі теми й мотиви, оцінки найскладніших виявів життя, безкомпромісне висвітлення соціальних суперечностей, а й рішуче зламало офіційні, казенні шаблони соціалістичного реалізму, вивело українську літературу на широкі обрії світового мистецтва.

Задушлива атмосфера панувала тоді й в Інституті літератури АН України, директором якого був М. Шамота. Певна річ, що В. Стус із його загостреним почуттям справедливості, правдолюбством, здатністю відчувати чужий біль гостріше, ніж власний, не міг ужитися в такій обстановці, і його у вересні 1965 року виключають з аспірантури. Формальною причиною послужив випадок, що стався в кінотеатрі «Україна» на прем’єрі кінофільму С. Параджанова «Тіні забутих предків».

Після перегляду картини до глядачів звернувся В. Стус і запропонував вставанням висловити протест проти незаконних дій уряду та КДБ. А в наказі М. Шамоти значилося, що Стус звільнений «за систематичне порушення норм поведінки аспірантів і працівників наукового закладу…»

І почалися поетові поневіряння. На роботу його не брали ніде, довелося працювати навіть кочегаром. Друкувати його, звичайно, перестали. Рукопис першої збірки віршів «Круговерть» у 1968 році дістав негативну рецензію у видавництві «Молодь», і книга не побачила світу. Особливо болісно пережив він те, що й другий рукопис — «Зимові дерева», який п’ять років «залежував місце» у видавництві «Радянський письменник» і навіть був схвалений до друку, теж зазнав долі «Круговерті». «Така збірка мені була психологічно потрібна, оскільки без такої я не міг іти далі…» — писав В. Стус.

Одначе, незважаючи на утиски та переслідування, В. Стус продовжував і поетичну творчість, й активну громадську діяльність, виступав на захист прав людини, проти свавілля й беззаконня брежнєвських років. Поет знав, який тернистий шлях йому судився, та не прагнув «сховатися од долі». Як згадує письменник Ю. Покальчук, у розмові з ним Василь сказав одного разу: «Я просто інакше не можу! І жити не можу спокійно і не зможу! Я знаю, що за мною одного разу прийдуть, знаю свою долю, але я почуваю, що мушу її пережити саме ось так». І лихе передчуття збулося. Стус був заарештований і звинувачений у тому, що, як говориться у вироку київського обласного суду від 7 вересня 1972 року, «систематично виготовляв, зберігав і розповсюджував антирадянські наклепницькі документи, що порочили радянський державний лад,

а також займався антирадянською агітацією в усній формі». Поета було засуджено до позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму на п’ять років і заслання на три роки.

Жорстоке і несправедливе покарання В. Стус відбував у мордовських таборах, заслання — в Магаданській області.

Відбувши покарання, 1979 року В. Стус повертається в Україну. Роки неволі не зломили його. За цей час за кордоном виходять друком дві його збірки: «Зимові дерева» (1970) та «Свіча в свічаді» (1986). Його ім’я стало широко відомим у цілому світі, поезії перекладаються англійською, німецькою, російською, іспанською та іншими мовами світу.

А поет продовжує боротьбу за національне визволення народу, за права людини. Усього вісім недовгих місяців судилося побути йому на волі в колі сім’ї, друзів.

Потім — знову арешт, звинувачення у належності до Української Гельсінкської групи і ще більш жорстокий і немилосердний присуд: десять років позбавлення волі у таборах суворого режиму, п’ять років — заслання. Усього — двадцять три роки неволі за сорок сім — як сорок сім і у Т. Шевченка — життя. Тільки ж Кобзареві судилося відбути десять років солдатчини, Стусові — десять років гулагівських таборів і померти в неволі. Хоч на захист поета, за його звільнення виступала прогресивна громадськість цілого світу, в тому числі відомий німецький письменник, лауреат Нобелівської премії Г. Белль, академік А. Сахаров, який сказав, що навіть на трагічному тлі тогочасних беззаконь «вирок українському поетові В. Стусові вирізняється своєю нелюдяністю» і закликав скасувати його. І в умовах неволі В. Стус не зломився, виступав проти свавілля, чиненого табірною адміністрацією, за що був додатково караний. І помер він у карцері, в ніч з 3 на 4 вересня 1985 року. А через чотири роки Василь Семенович Стус був повністю реабілітований, виправданий по всіх статтях звинувачення «за відсутністю складу злочину». (За В. Неділько)

Завдання 3. Виконайте художній аналіз поезії “Мені зоря сіяла нині вранці...”. Визначте: вид поезії, тему, образ, що є внутрішнім стрижнем твору, зміст і значення символів, мовні засоби, що сприяють емоційному наснаженню вірша, авторську оцінку зображуваного, провідну думка твору, духовно-естетичну цінність поезії.

Жанр: медитація, міркування ліричного героя над своєю долею, яку уособлює зоря. Автор вибрав поступально-кільцеву композицію, за допомогою якої концентрує

гаму почуттів ліричного героя, його роздуми, викликані образом ранкової зорі. Обрамлення ліричного сюжету утворює своєрідну рамку і тісно пов'язується з

внутрішніми мотивами розвитку оповіді героя. Образ зорі наповнюється багатозначним смислом. У народній міфології він

асоціюється з образом коханої, дружини, долі. У стуса образ зорі асоціюється із народженням Ісуса Христа та його терновим шляхом: «Ота зоря – то тільки скалок болю, що вічністю протятий, мов огнем, Ота зоря – вістунка твого шляху, хреста і долі, ніби вічна мати, вивищена до неба».

Зоря, що уособлює Божу Матір, прощає в'язню – борцю за правду – хвилину розпачу.

Усе життя В. Стус прагнув стати тим, ким він є. Ця позиція поета чітко окреслена у вірші «Мені зоря сіяла нині вранці…»:

…Жити — то не є долання меж, а навикання і самособоюнаповнення.У «самособоюнаповненні» — суть Стусового світовідчуття. Саме це було метою

поета, до здійснення якої він увесь час поривався й прагнув, незважаючи на перешкоди. «Самособоюнаповнення» націлене на самопізнання, самовизначення, самовдосконалення особистості. Протягом життя відбувається безперервний розвиток власного самособоюнаповнення. Стус постійно відкриває себе, ніби самонароджуючись, віднаходить у собі нові можливості людської індивідуальності.

«Самособоюнаповненням» В. Стус відмежовувався від довколишнього світу, дозволяючи собі розкошувати у власній царині духу. Усвідомлена потреба самоти виявляє філософське заглиблення поета в споглядання внутрішнього життя. Він з неминучістю

робить висновки: відсутність у світі зовнішньому вкрай необхідна для заглиблення у світ внутрішній.

В умовах того часу для ліричного героя такий спосіб життя виявляється оптимальним. Адже усвідомлення того, що самота не вимагає зовнішніх борінь, дозволяє зосередитися на внутрішньому самовдосконаленні, що сприяє досягненню гармонії із собою. Таким чином, усамітнившись, Стус здобувається на внутрішню рівновагу. Його енергія долає будь-які життєві перешкоди, дозволяючи ліричному героєві залишатися внутрішньо непереможним. Навіть у стражданнях він має своєрідне задоволення й спокій, адже в самоті, приречений на осібне існування, залишається собою.

Самозаспокоєння й внутрішню рівновагу поет відчуває, зближуючись із природою. Саме природа допомагає митцю віднайти виважений спокій. Цим спокоєм тамується внутрішній біль, завданий зовнішніми чинниками. Осмислення природи — ще один шлях самопізнання й самовдосконалення. Моменти єднання з природою стають виявами органічного стану його душі.

Образ матері як хранительки роду В. Стус пов’язує з вічністю, прагне в собі втримати морально-етичні якості, властиві їй, адже вони не підвладні часові, історичним зрушенням, вони належать вічності: «Лиш мати — вміє жити, аби світитися, немов зоря».

З роками поет збагнув секрет материнської мудрості: у будь-яких життєвих ситуаціях вона залишалася собою. Стусові з часом також властиво звіряти своє життя із батьківським, що є символом роду, відчуттям власного коріння, доростанням до осмислення себе.

Щоб відтворити складні питання буття, поет вдався до білого вірша, тобто неримованого вірша з чіткою ритмікою.

Завдання 4. Виразно прочитайте поезію “Крізь сотні сумнівів я йду до тебе...”, дайте письмові відповіді на питання. Свою думку підтверджуйте цитатами з тексту.

Словникова робота.Щовб — сходинка, перекладина драбини; хлань — безодня; врочить — передрікає;запрагла — захотіла.

— Яку мету ставить перед собою ліричний герой твору — автор?(Домагатися Добра й Справедливості для свого народу чи хоча б прокласти дорогу

прийдешнім поколінням.)— Який пафос поезії? (Піднесений — «душа запрагла неба», «в буремнім леті», «держить путь на стовп високого вогню».)— Що відчуває ліричний герой на цьому шляху? (Сумніви, зневіру і разом із тим — тверде переконання у своїй високій меті «предтечі».)

— Який цікавий синтаксичний прийом використовує автор у творі? (Перенесення рядка.)

В. Стус свідомо обрав свою життєву дорогу — це шлях добра і правди. Але там чекають його «сотні сумнівів», «сто зневір» і треба вперто, наполегливо долати щабель за щаблем («йти з щовба на щовб»), щоб досягти мети або хоча б прокласти дорогу іншим, бо він — «предтеча».

Завдання 5. Прокоментуйте відгук рецензента КД Б М. Нагнибіди на першу збірку В. Стуса «Круговерть».

«Молодий поет Василь Стус, судячи по окремих віршах, строфах, а то — і рядках — людина талановита…Можна навести чимало вдалих поезій, гарних строф з поезій Васи

ля Стуса. Але вони, на жаль, визначають форму, зміст, дух всієї книги… Перечитуєш… і дивуєшся з того, як молода людина, сучасник наших буремних, героїчних, а часом і драматичних подій, зуміла відмежуватися від них, заховатися від них у світ своїх дрібних переживань і невиразних прагнень.

Нова, найголовніша риса нашого суспільства — почуття колективізму, почуття спільності боротьби та інтересів, наче і невідомі автору…Світ сповнений подіями історичного значення, працею мільйонів людей соціалістичного табору, які зусиллями своїми перетворюють світ, людину, дивують своїми відкриттями, подвигами все людство. Життя сповнене чудодійними проявами людського героїзму в ім’я великої мети.Але все це (в більшості поезій рукопису) поза увагою В. Стуса.

Його цікавить дріб’язок, далекий від життя. Його ліричне “я” захоплене дрібними переживаннями, умовною філософічністю, яка нічого спільного немає зі справжньою філософією, яка вторгається в життя, в переживання людей, в їхні долі. Чи не тому в книзі зустрічаємо мало сюжетних поезій, а в ліриці переважає байдуже “міркувальництво”, яким поет абстрагується від живого життя, його героїв.

Хай не ображається Василь Стус за цю правду, бо саме в ній, на мою думку, найголовніший недолік рукопису». (Ясніше не скажеш. Несприйняття існуючого світу, протиставлення цьому світові власного, що проріс з маминих пісень, дитячих образків несправедливості, набутого досвіду «дорослого» життя — саме це найбільше налякало «рецензента». М. Нагнибіда відзначає «намагання поета навмисно ускладнити вірш, вивернути слово не по-людському».)

«Коли уважно вчитаєшся в нарочито ускладнені поезії В. Стуса,— веде далі М. Нагнибіда,— то помічаєш, що мисль у них куца, думки — на гріш».

Завдання 6. Прочитайте листи В. Стуса. Напишіть твір-мініатюру «Хто такий Стус?»

ЛИСТ В. С. СТУСА ДО ПЕРШОГО СЕКРЕТАРЯ ЦК КОМПАРТІЇ УКРАЇНИ П.Ю. ШЕЛЕСТ А

Шановний Петре Юхимовичу!

У житті бувають ситуації, коли виникає прагнення говорити, як на духу. Сьогодні, сидячи в слідчому ізоляторі УКДБ, я відчуваю саме таку ситуацію. Колись Шевченко писав:

Я так люблю Мою Україну убогу, що проклену святого бога, за неї душу погублю.Я повторив би ці слова, замінивши слово «Україна» словом «істина як

справедливість».У мене загострене, може, навіть хворобливо загострене почуття справедливості,

яку я завжди хотів бачити повною, ідеальною. Я вважаю, що така справедливість повинна бути в нашій країні, а для народів усього світу мусить правити за взірець.

І коли я бачив факти несправедливості, особливо ж практику, коли чесній, принциповій, добрій людині гірше живеться якраз через її найкращі людські властивості, я тоді доходив розуміння, що це — дуже небезпечна практика.

Я не націоналіст. Навпаки, я вважаю за потрібне робити так, аби серед певної частини українців розвіяти дурман самозакоханості, антисемітизму, загумінкованої обмеженості. Так само за потрібне я вважав робити так, щоб серед певної частини росіян, євреїв і т.д. розвіяти дурман неповаги до української мови, культури, історії, неповаги до праці селянина, що ґречно причащає усіх нас хлібом і сіллю від своїх мозолів.

Вважаю, що єдиний мій гріх у тому, що я надміру прагнув абсолютної справедливості, яка сьогодні, може, ще не зовсім можлива.

Отож, я не прошу помилування. Висловлюю останнє своє прохання. Дуже Вас прошу — зробити так, щоб люди, які щиро прагнуть робити добро для рідного народу і його культури, могли це робити на повну силу, з цілковитою віддачею своїх ясних розумів і чесних душ.

Я вірю, що ви хочете справедливості й добра. Прошу повірити й мені, що я хочу (і щиро, завзято, до смерті хочу!) тієї ж самої справедливості і того ж таки добра — для трудівників, для людини, для людства, хай буде більше взаєморозумінь, а не порозумінь.

З повагою ВАСИЛЬ СТУС 18.01.1972 року.

ПЗ №46. Василь Стус. “О земле втрачена, явися...”. ТестуванняПлан

1. Ідейно-художній аналіз поезій В. Стуса. 2. Порівняльний аналіз творчої манери В. Стуса та В. Симоненка. 3. Виконання тестового завдання.

Контрольні питання1. Які жанрові різновиди лірики наявні в творчому доробку В. Стуса.2.Дайте письмове визначення таких понять, як метафора, метонімія, синекдоха. Приклади зазначених засобів знайдіть у поезії В. Стуса. З’ясуйте їх художню функцію. 3. Які філософи вплинули на світогляд В. Стуса. 4. Дайте визначення поняття «екзистенціалізм». Назвіть основних представників екзистенціалізму.


Завдання 1. Виразно прочитайте поезію «Як добре те, що смерті не боюсь я», дайте письмові відповіді на питання:

Чим вам імпонує поезія? Яка її тема та ідея? Які екзистенцій ні питання порушує Стус? Як пробудовано твір? Простежте розвиток ліричного сюжету у вираженні провідних мотивів. З якою

метою автор звертається до образів тяжкого хреста, суддів? Чому антигуманний світ виявився безсилим перед високим духом і стоїцизмом

ліричного героя? Прокоментуйте пророчі слова поета: «Народе мій, до тебе я ще верну, і в смерті обернуся у життя».

Схарактеризуйте образ ліричного героя.

Завдання 2. Виразно прочитайте вірш «О земле втрачена, явися…» і дайте письмові відповіді на питання.

Які образи проходять перед поетом, коли він згадує рідний край? Розкрийте роль питальної інтонації у вірші. Яким постає образ України в поезії В. Стуса? Чи відрізняється він від образу України у В. Симоненка? Визначте: жанр твору, вид лірики, провідний мотив, віршовий

розмір, художні засоби.

Завдання 3. Зробіть порівняльний аналіз образу України у В. Симоненка та В. Стуса.

СПІЛЬНЕ ТА ВІДМІННЕ В ОБРАЗІ УКРАЇНИ У В. СИМОНЕНКА ТА В. СТУСАВ. Стус В. Симоненко

«Ярій душе! Ярій, а не ридай!У білій стужі серце України.»

«Україно! Ти для мене — диво!І нехай пливе за роком рік,

(«Ярій, душе!..»)«Стенаються в герці скажені сини України,той з ордами ходить, а той накликає Москву,заллялися кров’ю всі очі пророчі.З руїнивже мати не встане…»(«За літописом Самовидця»)«Народе мій, до тебе я ще вернуі в смерті обернуся у життя…Як син, тобі доземно уклонюсь…»(«Як добре те, що смерті не боюсь я…»)

Буду, мамо горда і вродлива,З тебе дивуватися повік.»(«Задивляюсь у твої зіниці…»)«Народ мій є! В його гарячих жилахКозацька кров пульсує і гуде!»(«Де зараз ви, кати мого народу?»)«І якщо впадеш ти на чужому полі,Прийдуть з України верби і тополі,Стануть над тобою, листям затріпочуть,Тугою прощання душу залоскочуть.»(«Лебеді материнства»)«Бо у мене стукотить у грудяхГрудочка любимої землі.»

(«Грудочка землі»)Спільне

Любов до України, рідної землі, народу, невіддільність себе як поета і людини від неї; дві України

Відмінне

Жаль, біль через роз’єднаність і зрадливість із давніх часів, безкомпромісність; активна життєва позиція в ставленні до системи

Захоплення Україною, її славним козацьким минулим, віра в неї; дещо споглядальна позиція, хоча є й сильний критичний струмінь

Завдання 4. Доведіть, що В. Стус — новатор змісту і форми в поезії, письменник світового рівня (наведіть самостійно дібрані приклади).

Завдання 5. Виконайте тестове завдання «Творчість Д.Павличка, В. Симоненка, Л. Костенко, І. Драча».

ВАРІАНТ І1. Яка з наведених ознак не відображає світоглядних засад «шістдесятників»?

А Гуманізм і антропоцентризм (культ людської особистості як центру Всесвіту);Б моралізм та естетичний максималізм (культ моральності як абсолютного мірила людських вчинків);В активний патріотизм (любов до Батьківщини й рідного народу, формування національної свідомості);Г активне впровадження підсвідомого, інтуїтивного сприйняття дійсності (сновидіння, хворобливі галюцинації, світ таємних інстинктів, невиразні мрії, примхливі асоціації тощо).2. До якого покоління українських митців належить В. Симоненко?А «П'ятдесятники»; Б «Шістдесятники»; В «Вісімдесятники»; Г«Розстріляне відродження».3. Укажіть рік виходу першої збірки В. Симоненка «Тиша і грім»:А 1964р.; Б 1962 р.; В 1961 р.; Г 1960 р.4. Дмитро Павличко є автором усіх названих збірок поезій, окрім:А «Гранослов»; Б «Неповторність»; В «Покаянні псалми»; Г «Бистрина».5. Дмитро Павличко переймається проблемами рідної мови в усіх названихпоезіях, окрім:А «О рідне слово, хто без тебе я?»; Б «Ти зрікся мови рідної»; В «Якби я втратив очі, Україно»; Г «Дзвенить у зорях небо чисте...».6. Музику до поезії Д. Павличка «Два кольори» написав :

А О. Білаш; Б Л. Ревуцький; В Г. Майборода; Г П. Майборода; Д А. Штогаренко.7. Який твір Д. Павличка спрямований проти Сталіна і сталінської системи?А «О рідне слово, хто без тебе я?»; Б «Коли помер кривавий Торквемада...»;В «Дзвенить у зорях небо чисте...»; Г «Полечу я до Монголії»; Д «Ціну свободи знає тільки раб...».8. Укажіть назву твору, який не входить до творчого доробку В. Симоненка:А «Де зараз ви, кати мого народу?»; Б «Я не бував за дальніми морями...»; В «Коли ми йшли удвох з тобою...»; Г «Моя мова»; Д «Кирпатий барометр».9. Установіть відповідність між назвою поезії та її автором:

1.Д. Павличко А «Два кольори»;2. Л.Костенко Б. «Люди – прекрасні» 3.І. Драч В «Українське альфреско»;4. В.Симоненко Г. «Сеньйорито акаціє, добрий вечір»;

Д. «Лист до калини…»; 10. Установіть відповідність між фрагментом поезії Дмитра Павличка і тропом (засобом поетичного синтаксису), ужитим в ньому:1.«Моя ти - пісня, сила і відвага,Моє ти - людсько-ленінське ім'я...

А антитеза;

2. «Два кольори мої, два кольори:Червоне - то любов, а чорне — то журба»

Б епітети;

3. «Моя душа над снігом стала,Неначе яблуня в плодах»

В епітети, перифраз, патетичне звертання;

4. «Коли ми йшли удвох з тобою

Вузькою стежкою по полю,Я гладив золоте колосся...»

Г метонімія;

5 «А ви, мої освічені моголи,Нагі внучата княжої землі, _Все віддали — і рідну мову, й школиЗа знак манкурта на низькім чолі»

Д анафора;

Е метафора, порівняння.

11. Розмістіть етапи життя і творчості В. Симоненка в правильному хронологічному порядку:А вихід збірки поезій «Тиша і грім»;Б В. Симоненко - студент факультету журналістики Київського університету, секретар університетської багатотиражки;В вихід збірки «Земне тяжіння»; Г вихід збірки оповідань і новел «Вино з троянд».12. Перша поетична збірка Ліни Костенко має назву:А «Проміння землі»; Б «Над берегами вічної ріки»;В «Вітрила»; Г «Зоряний інтеграл».13. Укажіть назву книжки, за яку Ліна Костенко була удостоєна преміїФранческо Петрарки у 1994 р,:А «Неповторність»; Б «Інкрустації»;В «Сад нетанучих скульптур»; Г «Вибране».14. «Кирпаті сільські аргонавти, голуб'ята», які стали жертвою «смертоносного відлуння» війни, — герої твору Ліни Костенко:

А «Тут обелісків ціла рота»; Б «Пастораль XX сторіччя»;В «Життя іде і все без коректур»; Г «Вже почалось, мабуть, майбутнє».15. Роздуми над швидкоплинністю часу, цінністю коленого прожитого дня спостерігаємо у рядках поезії Ліни Костенко:А «Лежать наморені солдати, А не проживши й півжиття!» («Тут обелісків ціла рота» ); Б «Вона росте Іде, завтра буде вишенька. Але печаль приходить завчасу». («Світлий сонет» ); В «...я залишуся в серці твоєму На сьогодні, на завтра, навік» («Розкажу тобі думку таємну»);В «Життя іде і все без коректур, І час летить, не стишує галопу...» («Життя іде і все без коректур»16. Укажіть найбільш влучне жанрове визначення твору Л. Костенко «Маруся Чурай»:А історична пісня; Б драматична поема;В соціально-психологічний роман; Г історична драма; Д історичний роман у віршах.17. Який з наведених фрагментів поезій не належать перу Ліни Костенко?А «Здається ж, люди, все у них людське, але душа ще з дерева не злізла»; Б «Кораблі! Шикуйтесь до походу! Мрійництво! Жаго моя, живи!..»; В «Що не народ - одне й те саме горе. Що не поет - одна і та ж печаль»; Г «Нехай тендітні пальці етики торкнуть вам серце і вуста»; Д «Моя любове! Я перед тобою. Бери мене в блаженні свої сни… ». 18.Установіть назву поезії Л. Костенко за поданим фрагментом:Людині бійся душу ошукать,Бо в цьому схибиш - то уже навіки, А «Пастораль XX сторіччя»; Б «Світлий сонет»; В «Тут обелісків ціла рота»; Г «Життя іде і все без коректур»; Д «Кольорові миші».19. Укажіть твір Івана Драча, у якому він, відчуваючи свою відповідальність перед людьми, зболено промовляє:Я заздрю всім, у кого є слова.Немає в мене слів. Розстріляні до слова;Мовчання тяжко душу залива.Ословленість — дурна і випадкова. А «Чорнобильська мадонна»; Б «Балада про соняшник»; В «Етюд про хліб»; Г «Крила»; Д «Смерть Шевченка» 20. Перша збірка І. Драча, у якій відбулося зближення «космічних» і «земних» мотивів, має назву: А «Соняшник»; Б «Балади буднів»; В «Американський зошит»; Г «Сонячний фенікс».21. До специфіки творчої манери письма І.Драча належать всі, окрім:А охоплення світу в усіх масштабах; Б кіномонтажне поєднання образів;В оновлення модерним мисленням; Г словесний мінімалізм і пісенні ритми;Д превалювання неологізмів й техноцизмів22. Установіть відповідність між назвою поезії Івана Драча і жанром, до якого вона належить:1.«Балада про соняшник» А модифікована балада 2. «Крила» Б.вірш-епістола 3. «Ніж у сонце» В. балада-казка 4. «Лист до калини» Г. прозова вставка-епістолярій

Д поема

23. Про які крила йдеться в однойменному творі Івана Драча?А Крила могутнього птаха; Б Божественний дарунок, талант; В крила ангела; Г крила кохання; Д крила мрій.24. В алегоричних образах соняшника і сонця в «Баладі про соняшник»представлено:А поета і поезію; Б Україну і українців;В «материкових» українців і емігрантів; Г реальне і фантастичне; Д матір і дитину.25.Доведіть або спростуйте тезу: «Можна все на світі вибирати, сину, / Вибрати не можна тільки Батьківщину»(В.Симоненко) або «Людина в щасті рівна богові»(Сафо)

ВАРІАНТ ІI

1. Хто з українських митців дав таку характеристику поету Дмитрові Павличку:«Поет має гостре око, він уміє не тільки дивитись, а й бачити»? А М. Рильський; Б Л. Костенко; В І. Драч; Г В. Стус.2. Перша збірка поезій Дмитра Павличка має назву:А «Любов і ненависть»;Б «Моя земля»;

В «Таємниця твого обличчя»;Г «Правда кличе!».3. Яку назву має антологія перекладів Дмитра Павличка?А «Гранослов»; Б «Покаянні псалми»;В «Світовий сонет»; Г «Сонети подільської осені».4. Визначте жанр твору Д. Павличка «О рідне слово, хто без тебе я?»:А ода; Б сонет; В послання; Г ідилія; Д медитація. 5. Домінантами творчості Василя Симоненка є всі названі, крім:А кожна особистість - неповторна і являє собою окремий космос; увага до звичайної людини, до буденного життя;Б критика сталінського режиму в казковій, фантастичній формі; В порушення проблем історичної пам'яті; Г синівська відданість, глибокий патріотизм.6. Для дітей призначені усі названі твори Василя Симоненка, крім:А «Цар Плаксій і Лоскотон»; Б «Подорож у країну Навпаки»; В «Казка про Дурила»; Г «Дума про щастя».7. Відкривати «духовні осторови» в інтелектуальному морі свого народу поетзакликає «Колумбів і Магелланів» у творах збірки:А «Тиша і грім» ; Б «Вино з троянд»;В «Земне тяжіння»; Г «Поезії»; Д «Лебеді материнства».8. Материнська тривога за долю сина, перед яким відкривається дійсність, -головний мотив поезії В. Симоненка:А «Світ який! Мереживо казкове...»; Б «Ти знаєш, що ти - людина...»;В «Піч»; Г «Лебеді материнства»; Д «Вона прийшла...».9. Якою темою об'єднані Симоненкові поезії «Піч», «Баба Онися», «Дід умер»?А Страждання українського народу під час Другої світової війни;Б голодомор 1932 - 1933 рр.;В доля простої людини;Г згубні наслідки техногенної революції XX ст.;Д братовбивча війна після революції 1917 р.10. Про кого (що) йдеться у творі «Задивляюсь у твої зіниці...»?А Про кохану; Б про Україну;В про матір; Г про поезію; Д про вишню біля хати.11.Укажіть твір Дмитра Павличка, ідейний зміст якого передають слова:Не усміхались навіть крадькома;Напевно, дуже, добре пам'ятали,Що здох тиран, але стоїть тюрма! А «Якби я втратив очі, Україно...»; Б «Покаянні псалми»; В «Дзвенить у зорях небо чисте..»; Г «Полечу я до Монголії»; Д «Коли помер кривавий Торквемада...».12. Словами: «Дзвени в моїм і правнуковім домі» Дмитро Павличко звертається до:А Батьківщини; Б української мови; В української пісні; Г скрипки; Д історичної пам'яті.13. Установіть відповідність між фрагментом поезії В. Симоненка і художньо-виражальним засобом, використаним у ньому (підкреслене):1. «І з тобою було б нам гірко, Обіймав би нас часто сум...»

А звертання;

2. Україно! Ти для мене диво!І нехай пливе за роком рік.Буду, мамо горда і вродлива,З тебе дивуватися повік...»

Б епітет;

3. «Маю я святе синівське правоЗ матір'ю побуть на самоті»

В анафора;

4.«Ти знаєш, що ти - людина?Ти знаєш про це чи ні?»

Г епіфора;

5.«Усмішка твоя - єдина,Мука твоя - єдина,Очі твої - одні»

Д персоніфікація

Е гіпербола.

14. Яку філософську думку висловлює Ліна Костенко у фіналі поезії «Пастораль XX сторіччя»?А Необережність призводить до лиха - діти завжди повинні слухатися дорослих;Б життя приходить на зміну смерті - життя вічне і безперервне; В все залежить від Бога; Г жодна людина не застрахована від нещастя.15. Укажіть назву твору Ліни Костенко (написаний у 1999 р.), у якому присутній символ однієї з найбільших національних трагедій (події 1651р.):А «Маруся Чурай»; Б «Берестечко»;В «Пастораль XX сторіччя»; Г «Життя іде і все без коректур»; Д «Світлий сонет».16. Укажіть твір, у якому Ліна Костенко доводить думку, що:Всі хочуть булави, всі борються за власть.Та й буде булава - як макова голівка.Отак поторохтять. І знову хтось продасть,Не той, так той. Там зрада, там злодійство. А «Берестечко»; Б «Маруся Чурай»; В «Життя іде і все без коректур»; Г «Тут обелісків ціла рота»; Д «Пастораль XX сторіччя».17. Установіть відповідність між назвою збірки Л. Костенко і роком виходу їїу світ:1.«Проміння землі» А 1977 р.;2. «Вітрила» Б 1957 р.;3.«Мандрівки серця» В 1958 р.;4.«Над берегами вічної ріки» Г 1963 р.;5.«Зоряний інтеграл» Д 1961 р.18. Розмістіть назви перших п'яти розділів твору «Маруся Чурай» у правильному порядку:А «Полтавський полк виходить на зорі»;Б «Сповідь»;В «Страта»;Г «Гінець до гетьмана»;Д «Якби знайшлась неопалима книга».Е «Весна, і смерть, і світле воскресіння»19. Іван Драч належить до:А МУРу; Б « шістдесятників »;В «Розстріляного відродження»; Г Нью-Йоркської групи.20. Який жанр домінує у творчості І. Драча?А Поема; Б балада;

В медитація; Г сонет21. Нагадуванням людству про те, що через власні гріхи, через недбале ставлення до природи, трапляються катастрофи, що виносять людину замежі існування, — ідея твору Івана Драча:А «Балада про соняшник»; Б «Етюд про хліб»:В «Сонячний етюд»; Г «Балада про соняшник»;Д «Чорнобильська мадонна»22. Укажіть прізвище педагога, якому І. Драч присвятив поему «Дума проВчителя»:А В. Сухомлинський; Б А. Макаренко; В К. Ушинський; Г Ш. Амонашвілі.23. Установіть відповідність між назвою твору Івана Драча та уривком із нього жанром:1.«Ніж у сонці» А «Поезіє,сонце моє оранжеве!»2. «Лист до калини» Б « …ти живи!Вві сні і наяву/ Приходжу я до тебе…./ 3. «Крила» І рідною матусею зову» 4. «Балада про В. «Щоб тебе доля побила,/А Кирилові - не пощастить же..»; соняшник Г. «Б’ють кропом у ніздрі старезні базари» ; Д. «Навіщо я?Куди моя дорога? І чи моя тривога проросла…»24. Який реальний образ «перевтілюється» в соняшник (за «Баладою про соняшник»)?А Сам поет; Б дід поета;

В хлопець; Г мати поета; Д Т. Шевченко25.Доведіть або спростуйте тезу: «Ми – не безліч стандартних «я», а безліч всесвітів

різних»(В. Симоненко) або « Нерівність душ ще гірше, ніж майна» (Ліна Костенко)

СЛОВНИК ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧИХ ТЕРМІНІВ

Художньо-стильові напрями й течії в літературіМодернізм Загальна назва сукупності літературних тенденцій нереалістичного характеру на межі XIX—XX ст.

Головні ознаки: • перевага інтуїтивного, ірраціонального начала над логічно-раціональним; • вищість таланту й мистецтва; • головним знанням уважалася не наука, а поезія, краса* що здатна проникати в глибини буття; • звільнення мистецтва від практичних цілей («мистецтво для мистецтва») та від жорстких канонів. Модернізм виник у Франції, пов'язаний з іменами Ш. Бодлера, А. Рембо, П. Верлена, Е. Верхарна, М.

Метерлінзка, В. Врюсова, О. Блока, Р.-М. Рільке. В українській літературі модернізм набув специфічних рис, ставши перш за все рухом до новітніх європейських течій, Українські модерністи: поети «Молодої музи» (П. Карманський, В. Пачовський, О. Луцький), «Української хати» (М. Вороний, О. Олесь, М. Євшан, Г. Чупринка).

Модернізму притаманні конструктивність, віра в прогрес та гуманістичні ідеали, чим він принципово відрізняється від постмодернізму. У межах модернізму виділяють такі літературні течії: символізм, імпресіонізм, експресіонізм, футуризм, авангардизм (деякі вчені вважають авангардизм окремим явищем через його деструктивну направленість), сюрреалізм, неоромантизм.

Символізм Напрям у мистецтві, відгалуження модернізму. Виник у Франції в 70-х pp. XIX ст. (С. Малларме, А.

Рембо, П. Верлен). Основні риси: для символістів мистецтво не відображення життя (як для реалізму), а «медіум», посередник між цим світом і вищим ірраціональним, доступним лише на рівні інтуїції, через натяк і символ. Відповідно у творі за зовнішнім конкретним змістом повинен ховатися інший, таємний. Об'єкт мистецтва — символ, що асоціюється з іншими, вищими сферами. «Інший» світ може бути відкритий через мистецтво поезії й музики, звідси намагання внести в письменство «дух музики». Література, на думку символістів, є не функціонером, а самоцінним виявом прекрасного, тобто естетична функція ставилася на перше місце.

В українській літературі символізм з'явився на початку XX ст. Повністю розкритися не зміг через несприятливі історичні умови, проте його риси бачимо в поезії представників «Молодої музи» (В. Бирчак, П. Карманський, Б. Лепкий, О. Луцький, В. Пачовський, С. Чернецький) та «Української хати» (О. Олесь, М. Вороний, М. Євшан, Г. Чупринка), після революції — «Музагет» (П. Тичина, Д. Загул, М. Терещенко, О. Слісаренко, Я. Савченко, В. Кобилянський), останнім «спалахом» вважається творчість групи «Митуса» (Р. Купчинський, В. Вобринський, О. Бабій, Ю. Шкрумеляк).

Імпресіонізм Напрям у мистецтві, відгалуження модернізму. Завдання імпресіонізму — передати світ таким, яким

його відчуває автор, відтворити мінливі відчуття та переживання. Первісно виник у малярстві (назва — від картини К. Моне «Імпресія. Схід сонця»), у літературі чіткої поетики не виробив, наближаючись то до натуралізму чи реалізму (в прозі), то до символізму (в поезії). Основні риси: уривчастий, фрагментарний суб'єктивний опис, багатий кольоро- та звукопис, передача різних внутрішніх станів автора.

Представники: брати Гонкури, А, Доде, Гі де Мопассан, С. Цвейг. В українській літературі елементи імпресіонізму спостерігаємо у М. Коцюбинського, Г. Михайличенка, М. Хвильового.

Експресіонізм Напрям у мистецтві, відгалуження модернізму, Також уважається течією авангардизму. Протистоїть

реалізму та імпресіонізму. Головним завданням експресіонізму є відображення максималізованого авторського переживання через напругу переживань та емоцій. Для експресіонізму характерні: загострена «нервова» емоційність* ірраціональність, гіперболічність* гротеск, фрагментарність письма, одноколірність чи протиставлення барв. Часто у творчості експресіоністів поєднуються зовні протилежні явища: буденність і космічність, вульгарність і пафос, пацифізм і революційність. Представ-ники: Г. Тракль, Б. Брехт, М. Брод. В українській літературі — В. Стефаник (окремі риси), Ю. Клен, М. Хвильовий, М. Куліш.

Футуризм Один із напрямів авангардизму початку XX століття, відгалуження модернізму. Головні ознаки:

деструктивна направленість щодо класичних художніх зразків, урбанізм (зображення й естетизація міста як головного місця подій), епатажність, прагнення створити мистецтво майбутнього (звідси й назва). Футуристи намагалися абсолютно оновити мистецтво на всіх рівнях — аж до словотворення, поєднання письменства з малярством та кіно.

Першим теоретиком футуризму був італієць Т. Марінетті. У Росії його представляли І. Северянін, В. Хлєбніков, В. Маяковський, в українській літературі — М. Семенко, Г. Шкурупій. Виконавши прогресивну на певному етапі деструктивну роль, футуризм, як і загалом авангардизм, відійшов у минуле.

Певні риси футуризму простежуються в неоавангардистів кінця 80-х — початку 90-х pp. XX ст., зокрема групи «Червона фіра».

Авангардизм Поєднання течій у мистецтві, що виникають у кризові періоди, коли певний напрям або стиль уже

вичерпав себе, а створені ним «канонічні зразки» перетворилися на кліше. Авангардизм заперечує та викриває їх Шляхом висміювання, пародіювання, гротескового поєднання. Головна функція авангардизму — деструктивна, його мета — «очищення шляху» для нового, що має прийти в мистецтво. Авангардизм не є конструктивним, не здатен на створення власних цінностей. Тому він виникає «хвилями» , з часом, виконавши свою місію, зникає. З погляду історії літератури авангардизм XX століття вважають одним із відгалужень модернізму. Його риси бачимо в кубістів, експресіоністів, дадаїстів.

В українській літературі XX століття авангардизм виникав Двічі: у 20-х роках, коли виникла потреба оновлення народницької літератури (пов'язаний з іменами поетів-футуристів М. Семенка, Г. Шкурупія) і в кінці 80-х — на початку 90-х (неоавангардизм), викривши штучні та зужиті аспекти літератури соцреалізму (групи «Бу-Ба-Бу», «ЛуГоСад», «Нова деґенерація»).

Неоромантизм Стильова течія модернізму в українській літературі початку XX ст. Леся Українка називала його

«новоромантизмом». На відміну від класичного романтизму, який проголошував розрив між дійсністю та ідеалом, неоромантизм вважав за можливе їх поєднання завдяки силі волі людини, її потягу до втілення мрії, здійснення неможливого. В українській літературі неоромантизм виявився в драматургії Лесі Українки, творчості митців «розстріляного відродження» (О. Близько, М. Йогансен, Ю. Яновський) та «празької школи» (О. Ольжич, О. Теліга), у романі «Тигролови» І. Багряного. У зарубіжній літературі він виявляється у творах Р. Шилінга, Р.-Л. Стівенсона, Г. Ібсена, Е.-Л. Войцрч, Дж. Лондона, К. Гамсуца, М. Гумільова.

Неокласики, неокласицизмНеокласики — група українських поетів та письменників-модерністів початку XX століття. На відміну від інших груп, «неокласики» не дбали про своє організаційне оформлення й не виступали

з ідейно-естетичними маніфестами. Проте їхня присутність у літературному житті була досить вагомою, що позначилося не лише на творчому рівні, а й під час літературних дискусій 1925-1928 pp.

Неокласицизм, (з грецької новий і зразковий) — течія в літературі та мистецтві, що з'явилася значно пізніше занепаду класицизму як літературного напряму й знайшла Свій вияв у використанні античних тем і сюжетів, міфологічних образів і мотивів, проголошенні гасел «чистого» мистецтва та культу позбавленої суспільного змісту художньої форми, в оспівуванні земних насолод.

Неокласицизм виник у західноєвропейській літературі в середині XIX ст. До групи українських неокласиків у 20-х роках XX ст. належали М. Зеров, М. Драй-Хмара, М. Рильський П. Филипович, Юрій Клен (О. Бургардт). Вони відмежовувалися від так званої пролетарської культури, прагнули наслідувати мистецтво минулих епох, віддавали перевагу історико-культурній та морально-психологічній проблематиці.

Те, що неокласики прагнули впроваджувати у своїй творчості форми та методи грецького й римського мистецтва, представникам влади здалося невизнанням радянської дійсності. Тому в 1935 р. були заарештовані М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара, яких звинувачували в шпигунстві на користь чужоземної держави, у підготуванні й спробі вчинити терористичні замахи на представників уряду та партії і в приналежності до таємної контрреволюційної організації, очолюваної професором Миколою Зеровим.

Проходив у цій справі неокласик М. Рильський, але через деякий час був звільнений. Юрій Клен (О. Бургардт), скориставшись своїм німецьким походженням, виїхав до Німеччини на лікування й не повернувся. А М. Зеров був розстріляний 1937 р., П. Филипович загинув на Соловках того ж 1937 p., М. Драй-Хмара помер у концтаборі на Колимі в 1939 p.

Неокласики позиціонували себе як естетів і жорстко протиставляли себе народництву й романтизму. Крім художньої творчості, члени групи були також активними літературними критиками та теоретиками українського.

Неокласики належать до так званих письменників доби «розстріляного відродження». Справді масовими літературними організаціями того часу стали Спілка селянських письменників «Плуг» (1922 р.) та Спілка пролетарських письменників «Гарт» (1923 p.).

Соцреалізм Соціалістичний реалізм. Псевдохудожній метод, проголошений єдино можливим і найдосконалішим

у радянській літературі, по суті — набір жорстких догм і шаблонів. Визначальними для нього були позалітературні й позаестетичні принципи: партійність (висловлення у творі позиції Компартії як єдино можливої ідеї), перекручені поняття народності та інтернаціоналізму, крайня заангажованість.

Поняття прекрасного могло застосовуватися тільки для прославлення радянського ладу та його містифікованих, реально не існуючих героїв (Павлик Морозов, Олександр Матросов), потворне — у зображенні всіх представників інших суспільних устроїв та ворогів ладу. З погляду поетики прикметними рисами (точніше, вимогами, які формулювалися на з'їздах і висловлювалися в постановах) соцреалізму є: історичний оптимізм (кінцевим результатом історичного прогресу є комунізм); конфлікт у радянській дійсності є боротьбою хорошого зі ще кращим, а потворне — окремими недоліками, обов'язково

подоланими у творі; вузька робітничо-селянська тематика; сакралізація радянської історії та вождів; обов'язковою була наявність позитивних героїв (комуністів) і негативних. Соцреалістична критика твори сучасників оцінювала винятково з точки зору втілення догм, у випадку їх недотримання творчість отримувала ярлики «буржуазна» та «націоналістична», вилучалася з бібліотек, надалі не публікувалася, автор піддавався цькуванню в пресі, а за значні відхилення — репресіям. Твори класики оцінювалися з точки зору «передбачення» радянського ладу, у випадку неспівпадіння — генії перетлумачувалися у вигідному світлі й навіть містифікувалися (Т. Шевченко — атеїст), митці меншого масштабу просто замовчувалися.

У той же час у середовищі соцреалізму з'являлися високомистецькі твори, які відповідали деяким його вимогам, але ставили гуманізм вище партійності (наприклад, «Собор» О. Гончара). Загалом соціалістичний реалізм був набором догм, створених для контролю партії над письменниками, перетворення літератури в агітацію.

Заангажованість Насиченість літератури пафосом суспільно-політичної, громадянської чи національної проблематики.

Заангажованість літератури — прояв суспільної відповідальності митця за результати своєї творчості. Панівна в СРСР теорія партійності літератури призвела до крайнього ступеня заангажованості письменства, до продукування творів за попередньо розробленими ідеологічними зразками та нормами (соцреалізм). Це спричинило появу великої кількості малохудожніх творів — псевдолітератури.

Заангажованість літератури зростає в період змагань поневолених народів за незалежність. Критики-народники (С. Єфремов та ін.) надавали заангажованості великого значення, протиставляючи її естетиці. Талановиті митці, зокрема, «празької школи» змогли поєднати заангажованість. з високою художністю, давши приклад удалого розв'язання проблеми.

Постмодернізм Загальна назва сукупності літературних тенденцій другої половини XX — початку XXI ст., що

виникли після модернізму. Постмодернізм став реакцією на ідеологічну кризу гуманізму після Другої світової війни, також увібрав авангардистську «втому від культури», пересиченість культури («все вже написало»).

Ідейні риси: історична іронія; зневіра в прогрес; ідея циклічності часу і вічної повторюваності; зневіра в будь-яку ідею, яка бачиться знаряддям маніпуляції; відчуття пересиченості західної цивілізації. Риси поетики: інтертекстуальність (творення свого тексту з чужих); колаж і монтаж («склеювання» різнорідних — фрагментів); гра з часом, з історією; широке використання алюзій; іронія, яка пронизує весь твір; тяжіння до прози ускладненої форми (романи з «вільним» розташуванням розділів). Першим постмодерніетом вважається Гюнтер Грасс («Бляшаний барабан», 1947 p.). Визначні представники: У. Еко, Х.Л. Борхес, М. Павич, М. Кундера, П. Зюскінд, В. Пєлєвін, Й. Бродський, Ф. Бегбедер.

В українській літературі (як і в російській пост-СРСРівській) Постмодернізм став реакцією на диктат соцреалізму, органічно поєднавшись з неоавангардизмом. Представники: Ю. Андрухович, О. Ірванець, Ю. Іздрик, Т. Прохасько.

Розстріляне відродженняРозстріляне відродження літературно-мистецьке покоління 20-х — початку 30-х pp. XX ст. в Україні,

яке дало високохудожні твори в галузі літератури, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним сталінським режимом.

Термін «розстріляне відродження» вперше запропонував діаспорний літературознавець Юрій Лавріненко, уживши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 1920-1930-х pp. За це десятиліття (1921-1931 pp.) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема (на 1 жовтня 1925 р. в Україні нараховувалося 5000 письменників).

Початком масового нищення української інтелігенції вважається травень 1933 p., коли 12-13 травня стався арешт Михайла Ялового й самогубство Миколи Хвильового.

Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 р. Тоді «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у (Половецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки розстріляний Лесь Курбас. У списку «українських буржуазних націоналістів», розстріляних 3 листопада, також були Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші. Загалом, в один день за рішенням несудових органів, було страчено понад 100 осіб представників української інтелігенції — цвіту української нації.

КларнетизмКларнетизм— світоглядно-естетична концепція Павла Тичини, унікально виражена за допомогою

багатьох поетичних засобів: звукових (асонанс, алітерація, звуконаслідування, анафора й епіфора), зорових

(епітет, метафора, індивідуально-авторські слова), формальних (розміщення строф і рядків у них) тощо. Термін, запропонований Ю. Лавріненком та В. Баркою для позначення стильової якості синтетичної

лірики раннього П. Тичини й походить від назви його збірки «Сонячні кларнети» (1918). Кларнетизм указує на «активно ренесансну одушевленість життя» (Ю. Лавріненко). Синтетичне мислення схильного до «кольорового слуху» та «слухового кольору» П. Тичини («Арфами, арфами...», «Гаї шумлять...», «Пастелі» та ін.) зумовлювало одночасну «мальовничу музичність» і «музичну мальовничість» його лірики. Водночас кларнетизм виявився містком, що перекидався від ідейно-естетичних, почасти врізнобіч спрямованих пошуків попередніх поколінь до синтетичного типу мислення, що не вкладалося в жодну стильову течію. Так, органічний для П. Тичини символізм переплітався з елементами авангардизму, імпресіонізму, імажинізму, про що поет писав у щоденнику, а разом з тим — і неоромантизму, неореалізму та необароко. Вплив тичининського кларнетизму на українську літературу XX ст. виявився одним із визначальних.

Роман (фр. готапроманський) — літературний жанр, найбільш поши-рений у XVIII—XX ст.; великий за обсягом, складний за будовою епічний твір, у якому широко охоплені життєві події, глибоко розкривається історія формування характерів багатьох персонажів.

Новела (іт. novella, від лат. novellus — новітній) — невеликий за Обсягом прозовий епічний твір про незвичайну життєву подію з несподіваним фіна-лом, сконденсованою та яскраво вимальованою дією.

Роман у новелах - складний за побудовою і великий за розміром епічний прозовий твір, у якому широко охоплені життєві події певної епохи; складається з окремих новел, об'єднаних спільним задумом.

Відображаючи дійсність, мистецтво не може не відображати і просторо-часові форми її існування. Художній простір і час є відтворенням, ідеальним простором і часопросторові. Простір і час у

мистецтві — це універсальні визначення художнього образу. Специфіка художнього простору полягає в тому, що він є художньо відображеним простором і має

естетичний зміст. Митець у своєму творі, відтворюючи реальний простір, разом із тим формує певний художній простір, у якому відбуваються події. Цей простір може бути великим, і охоплювати кілька країн або виходити за межі земної планети, або ж навіть звужуватися до тісних меж однієї кімнати.

Художній час є способом існування мистецтва, одним із засобів оволодіння соціальним та індивідуальним часом, його відтворення та творення, збереження та перетворення. У XX ст. відбуваються суттєві зміни в художній практиці. Поширюється вільна (монтажна) форма композиції літературних творів. Майже одночасно з'являються безсюжетна література, безпредметний живопис, атональна музика, абстрактна скульптура.

В основу мистецтва покладена умовність зображення, оскільки не міг би відбутися сам факт відображення дійсності, яким передбачено відторгнення реально або ж уявно існуючих явищ і речей шляхом їх відтворення у змалюванні, а не ототожнення з прототипом

Екзистенціалізм — філософський напрям, який сформувався у французькій філософії та літературі в першій половині XX ст. Його основоположником є датський філософ Серена К'єркегор (кінець XVIII ст.), який уважав, що наука недостатньо звертає увагу на конкретну людину, її переживання та страждання, емоції та думки. Як філософська течія екзистенціалізм сформувався після Першої світової війни у Франції та Німеччині.

XX століття принесло людству дві світові війни, багато локальних конфліктів, революцій, переворотів; світову економічну кризу 1929-1933 pp. Це все зробило актуальним проблему людського виживання, збереження психологічної повноцінності, віднайдення себе в екстремальних ситуаціях.

Представники екзистенціалізму звернули свою увагу саме на внутрішній світ людини в екстремальних ситуаціях; вони вважали, що немає людини, яка б не відчувала хоч трохи відчаю; немає людини, у чиїх сокровенних надрах не приховувалася б якась стурбованість, тривога, дисгармонія, якийсь страх перед невідомим або чимось таким, що його вона навіть не бажає усвідомлювати. Цих почуттів не здатні усунути жодні зовнішні події, вони можуть їх поглибити й загострити. Кожен має свою внутрішню сутність, свою індивідуальність, своє «я», свою екзистенцію.

Екзистенціалізм у творчості українських письменників широкого поши-рення не набув, як скажімо, у Франції чи Німеччині, Після утвердження, радянської влади й створення Радянського Союзу контакти українських письменників із Заходом були обмежені, тому екзистенціалізм у творчість українських письменників не міг потрапити із західноєвропейських філософських трактатів. Екзистенціальні ідеї яскраво проявились у творчості українських письменників на межі XIX—XX ст. у п'єсах Лесі Українки та Володимира Винниченка, новелах Михайла Коцюбинського,та Василя Стефаника, а в середині XX ст.— у романах Івана Багряного та Василя Барки, Але коли ми говоримо про екзистенціалізм, то перше ім'я, яка спадає на думку, це Валер'ян Підмогильний.

Маргінальність —характеристика образу чи героя, що перебуває «на межі» між двома станами. Герой-маргінал зазвичай — виходець з нижчого класу, який намагається завоювати вищі сфери суспільства, піднятися по драбині успіху. Традиція таких героїв йде від О. де Бальзака. В українській літературі типовим маргінальним героєм є Степан Радченко з роману В. Підмогильного «Місто» — уже не селянин, але ще не інтелігент, що хоче «підкорити» місто, стати відомим письменником.

Психологізм — заглибленість у творі в душу персонажів, їх психологію. У психологічному творі увага автора переноситься із зовнішнього (подієвого) сюжету на внутрішній (психологічний), він відслідковує всі порухи душі своїх героїв, намагається розкрити їх роздуми й мотивацію вчинків, показати нелегкий шлях внутрішніх колізій. Психологізм почав входити в літературу в добу реалізму з його аналітичністю, а в час модернізму Він набув популярності. В українській літературі психологізм притаманний творчості М. Хвильового, В. Підмогильного, драматургії Л. Костенко.

Іронія — засіб художньої виразності, прихована насмішка, коли за зовні позитивним висловлюванням ховається висміювання. Найчастіше використовується в сатирі. В українській літературі іронію використовували Т. Шевченко, І. Франко, М. Хвильовий, Остап Вишня, М. Куліш, Є. Дудар, Ю.Андрухович, О. Ірванець.

Комічне — результат контрасту, розладу, протистояння прекрасного — потворному, низького -піднесеному, внутрішньої пустоти — зовнішньому вигляду, що претендує на значущість. Комічне, як і будь-яке естетичне явище є соціальним. Воно перебуває не в об'єкті сміху, а в тому, хто сприймає про-тиріччя як комічне. Комічне пов'язане із загальною культурою людини.

Форми комічного: • гумор (використання дотепності та гри слів); • сатира (критика недоліків, суперечностей); • іронія (прихований сміх, замаскований серйозною формою); • сарказм («зла іронія», що має руйнівну силу).

Фейлетон це художньо-публіцистичний жанр, у якому комічна сутність негативних явищ і ситуацій дійсності розкривається шляхом інверсій-ної, асоціативної розробки теми з використанням авторських та фольклорних комічно-сатиричних образів.

Гумореска — невеликий, віршований, прозовий чи драматичний твір з комічним сюжетом, відмінний від сатиричного твору легкою, жартівливою тональністю. Тут сміх постає у вигляді доброзичливої, емоційно забарвленої естетичної критики в дотепній, парадоксальній, подеколи оксюморонній формі, в аспекті морально-етичних критеріїв, хцо унеможливлюють цинізм. У гуморесках письменник змальовує події та персонажів чудернацько, часом недоречно, і саме це є основою смішного. Типовими художніми прийомами, що використовуються в гуморесці є неправильне тлумачення якогось явища, події, предмета, уживання слів і виразів жартівливого характеру, пестливих слів.

Усмішка — різновид фейлетону та гуморески, уведений в українську літературу Остапом Вишнею. Своєрідність жанру усмішки — у поєднанні побутових замальовок із частими авторськими відступами, у лаконізмі й дотепності.

Автобіографічне оповідання — опис власного життєвого шляху (наближений до мемуарів).

ДРАМАТУРГІЯ

• Коме́дія (грец. komodia, від komos — весела процесія і ode — пісня) — драматичний твір, у якому засобами гумору та сатири викриваються негативні суспільні та побутові явища, розкривається смішне в навколишній дійсності чи людині.

• Репліка (лат. replico — повертаю назад, відбиваю) — вислів одного з учасників драматичного діалогу або розмови, суперечки чи сварки, який є реакцією на чуже висловлювання і перебуває з ним у тематичному і значеннєвому зв'язку.

• Ремарка [французьке remarque - «зауваження», «примітка»] — вказівка місця і часу дії, а також сценічних вчинків і психологічного стану персонажів.

• Гротеск — тип художньої образності, який ґрунтується на примхливому поєднанні фантастичного і реального, прекрасного і потворного, трагічного і комічного, життєподібного і карикатурного, вищий ступінь комічного. За допомогою гротеску митець створює специфічний «гротескний» світ, аномальний і дивний світ, в якому реальне та нереальне несподівано постають в органічній єдності.

• Сатира — гостра критика чогось, окремих осіб, людських груп чи суспільства з висміюванням, а то й гнівним засудженням вад і негативних явищ у різних ділянках індивідуального, суспільного й політичного життя, суперечних із загальнообов'язковими принципами чи встановленими ідеалами.

• Сарказм (від грец. σαρκασμός, від грец. σαρκάζω, буквально «розривати [м'ясо]») — зла й уїдлива усмішка, вищий ступінь іронії, троп і засіб комічності, в основі якого лежить гострий дошкульний глум, сповнений презирства. Сарказм заснований не лише на посиленому контрасті між тим, що мається на увазі і тим, що висловлюється, але і на безпосередньому навмисному оголенні того, що мається на увазі.

• Іро́нія (грец. είρωνεία — лукавство, глузування, прихований глум) — художній троп, який виражає глузливо-критичне ставлення митця до предмета зображення.

• Водевіль (фр. vaudeville) — різновид легкої комедії з куплетами, які виконуються під музику. Невелика комедійна п'єса (переважно одноактна), якій притаманна проста композиція, динамічний сюжет, дотепність, у ній розмови героїв чергуються з піснями, танцями.

Архетипні образи (першообрази) – це первинні образи символи, які існують у підсвідомості кожної людини й передаються з покоління в покоління як особливо значущі. Архетипними образами для українців є мати, дитя, родина, біла хата, рідна земля, лелека, соловейко, жайворонок, зозуля. Митці чсто використовують у своїй творчості архетипні образи. Наприклад, у вірші «Садок вишневий коло хати» Тараса Шевчека архетип ними образами є вишневий садок, старенька мати, дочка на виданні, втомлені цілоденною працею в полі плугатарі, велика селянська сім’я, мирна родинна вечеря, вечірні пісні дзвінкоголосих дівчат, тьохкання соловейка.

Роман у віршах – великий ліро-епічний твір, в якому ліризовану розповідь викладено у віршовій формі. Роман у віршах має багато спільного з поемою, але йому притаманні значно більший обсяг, велика кількіст персонажів, щонайменше дві сюжетні лінії, органічна єдність ліричного, епічного й драматичного. Першим українським історичним романом у віршах окремі літературознавці вважають «Гайдамаки» Тараса Шевченка, але більшість дослідників називають «Марусю Чурай» Ліни Костенко.

Метафора (від гр. metaphora — перенесення) — один з найпоширеніших тропів і засобів творення художньо-образної мови, оснований на принципі схожості. В основі метафори — здатність слова до своєрідного подвоєння в мові номінативної функції.

У метафорі виділяють низку аспектів: наочний — уподібненні за допомогою метафори реалії утворюють «наочні пари», у яких загальною ознакою можуть бути колір, форма й інші властивості; логічний — метафора як операція з супідрядними поняттями; психологічний — метафора як асоціація вистав, що належить до різних сфер сприйняття,— зорової, слухової, смакової («кислий настрій»), лінгвістичний — трактування метафори з погляду семасіології, граматики, стилістики; літературознавчий — метафора як поетичнии засіб, її залежність від творчої індивідуальності, напряму, національної культури.

Сфери вживання метафори: мова нехудожня — стилі повсякденно-побутовий, газетно-публіцистичний, науково-популярний (про сіль: «їстівний камінь»); мова художня — фольклор (багато загадок і прислів’їв метафоричні) й художня література, особливо поезія.

Поетичні метафори, які відображають емоційний стан, допускають багатообразне розуміння й часто близькі до символу. Метафори можуть бути одиничними й розгорнутими, такими, що охолюють низку фраз, абзаців.

Documents

kafukrfil.ucoz.ru · Web viewЗМІСТ . ПЗ №1. Вступ. Українська література 1920-1930 рр. Поезія (огляд). 6. 1. Суспільно-історичні