Кам`янська районна державна адміністраціяКам`янська районна та міська ради

Відділи освіти та культури райдержадміністраціїКам`янський державний історико-культурний заповідник

Кам`янська районна громадська організація „Спілка краєзнавців”

Пам`яті видатногокраєзнавця М.Шкаліберди

ВИПУСК 1

НАУКОВО-ПОПУЛЯРНЕ ВИДАННЯ

(Матеріали першої науково-практичноїкраєзнавчої конференції присвяченої 355-річчю м.Кам`янки)

КАМ`ЯНКА2004

1

До уваги авторів!При підготовці статей необхідно дотримуватися таких вимог:І Статті повинні мати обсяг не більше 5 сторінок. Мова - українська.2. Підготовленні статті попередньо розглядаються на засіданні наукової ради

Кам’янського державного історико-культурного заповідника, яка рекомендує (або не рекомендує) їх до друку.

3. До друку рукописи статей подаються в одному примірнику в електронному і роздрукованому варіантах.

4. Електронний варіант повинен відповідати таким вимогам:Формат аркуша паперу - А4, орієнтація - книжна.Поля: ліве - 3,5 см; праве -1; верхнє, нижнє -2 см.Стаття подається у одній колонці (Місгosoft Word).Шрифт – Times New Roman Cyr.Розмір шрифту -12.Інтервал - одинарний.Назва статті друкується по центру сторінки, під нею зліва - ім'я і прізвище

автора та назва навчального закладу.Малюнки та фотографії подаються у вигляді окремих файлів уфоматі ТІFF або ВМР з поданням Їх назв на ярлику дискети, що вміщує

комп’ютерний варіант статті.Тволиця та її номер розташовується праворуч (друкується жирним

шрифтом), а її заголовок - по центру (жирним шрифтом);Посилання на джерела в тексті даються у квадратних дужках, Перша цифра

вказує номер за переліком посилань, що даються згідно порядку їх появи в тексті. Номер посилання на одне й те саме джерело дублюється. Після коми дається друга цифра, яка відповідає номеру сторінки, Перелік посилань має назву «Література» і наводиться в кінці статті через один інтервал після статті («Література»).

В разі відступу від зазначених вимог рукописи не приймаються до розгляду.

2

Шановні учасники конференції !

Щиро вітаю всіх з яскравою подією національно-культурного життя Кам’янщини - відкриттям першої районної науково-практичної краєзнавчої конференції „ З історії рідного краю”!

Символічно, що конференція присвячується 355 річчю м.Кам’янки , приємно констатувати, що метою конференції є надання можливості обдарованій молоді висловити свої дослідження з історії рідного краю.

Бажаю учасникам та організаторам конференції здобутків, успіхів, натхнення у здійсненні творчих задумів та ідей, миру і злагоди!

Народного депутата України Тимошенка В.А.

3

Шановні учасники конференції !

В умовах утвердження державності і національно-культурного розвитку українського народу все більшого значення набуває краєзнавство – дієвий засіб патріотичного виховання і формування національно-історичної свідомості громадян нашої держави. За останні роки значно зросла кількість людей, які за велінням серця ведуть активну дослідницьку і пошукову роботу, вивчаючи минуле і сучасне своїх регіонів. Самовіддана, подвижницька праця дослідників рідного краю набуває дедалі більшої ваги, стає важливою складовою частиною сучасних процесів державотворення.

Відрадно, що у розвиток різних форм краєзнавчого руху і регіональних досліджень все вагоміший внесок роблять краєзнавці багатого своєю славною історією краю. Свідченням цього є Перша науково-краєзнавча конференція в нашому районі, присвячена 355-річчю утворення м.Кам`янки. Цією представницькою конференцією районна громадська організація „Спілка краєзнавців” започаткувала масштабну роботу по створенню на основі ґрунтовних наукових досліджень повноцінної історії свого району – унікального історичного регіону нашої держави.

Переконаний, що починання кам`янських краєзнавців знайде широку підтримку, а матеріали цієї і наступних конференції сприятимуть поширенню знань про минуле і сучасне рідного краю і вихованню у її жителів почуття гордості за свій край і державу, глибокої поваги до історії і культури українського народу.

Висловлюю щиру вдячність всім, хто причетний до підготовки, проведення Першої науково-краєзнавчої конференції Кам`янщини. Бажаю ентузіастам краєзнавчого руху невтомного наукового пошуку, звершення творчих планів і задумів.

Голова районної державної адміністраціїСолошенко М.І.

4

Шановні учасники та гості конференції !

В умовах утвердження державності і національно-культурного розвитку українського народу історичне краєзнавство один з елементів сучасної освіти, набуває якісно нового змісту. Воно стає дійовим засобом громадянського виховання, формування патріотизму і національно-історичної свідомості підростаючого покоління. Цей багатогранний пізнавально-виховний процес в сучасних умовах забезпечується широкою законодавчою базою, основу якої складає Основний Закон держави – Конституція України.

Важливим кроком для активізації цієї роботи став Указ Президента України Л.Д.Кучми “Про заходи щодо підтримки краєзнавчого руху в Україні.”

Відповідно до цього районною радою в минулому році затверджено програму розвитку краєзнавства на період до 2010 року. Метою програми є популяризація краєзнавчих документів, залучення широких кіл учнівської молоді до вивчення культурної спадщини. В рамках цієї програми і проводиться сьогодні наша перша науково-практична краєзнавча конференція “З історії рідного краю”. Такі заходи віднині стануть щорічними. З метою активізації в районі краєзнавчих досліджень найширшої тематики в грудні 2003 року районною радою засновано спільну з райдержадміністрацією щорічну районну краєзнавчу премію імені Марії Шкаліберди та дві заохочувальні премії.

Шановні товариші!Від імені районної ради дозвольте мені побажати успіхів у вашій нелегкій, але такій

потрібній справі, яка сприятиме формуванню свідомого громадянина і патріота. Зичу школярам успішно здати екзамени, учителям - щедрих ужинків на освітянській ниві.

Працівників державно історико-культурного заповідника вітаю з наступаючим Міжнародним днем музеїв. Усім бажаю бадьорості і оптимізму, життєвої сили і снаги, здоров’я і щастя, миру і добра !

Голови районної радиШвець І.М.

5

Дорогі учасники конференції !

Ми живемо на святій землі, багатій історичними подіями. Щиро любимо свій край, свою рідну землю, гордимося тим, що територія Кам`янки входила до Чигиринського полку і селяни та козаки воювали під стягами Б.Хмельницького, у визвольній війні проти Польської шляхти.

Саме з Жаботина розпочався гайдамацький похід по всій Правобережній Україні. Черкащина дала світові пророка української нації, геніального Тараса Шевченка, і наші місця також пов`язані з цим уславленим іменем – Холодний Яр, Лузанівка, Баландине, Михайлівка. Надзвичайно багате історичне минуле самої м.Кам`янки.

Деякі сторінки минулого краю більш досліджені, вивчені – інші ще до цього часу залишаються білою плямою. Заповнити ці білі плями і є основним завданням краєзнавців. Я з 1931 року займаюся краєзнавством, наполегливо крок за кроком досліджую історію рідного краю. Спочатку це було захопленням, а потім стало справою всього життя.

Дослідження мої втілювалися не тільки в статтях і книгах, але й в поставлених пам`ячниками жертвам голодомору в кожному населеному пункті нашого району, а також пам`ячником Т.Г.Шевченку в м.Кам`янці. А це нелегка, кропітка, виснажлива, але благородна справа.

Тож бажаю всім краєзнавцям цікавих досліджень, наполегливості і терпіння у вивченні історії рідного краю, творчих Вам успіхів.

краєзнавеця, ветерана Великої Вітчизняної війни,дослідника теми голодомору в Україні в 1932-1933 р.р,

Гудзенко К.Н.

6

Шановні друзі !

Дозвольте мені сердечно вітати Вас з успішним проведенням науково-практичної краєзнавчої конференції.

Думаю, що сьогоднішній захід є не випадковим а закономірним, так як в цьому році Кам`янка відмічає свій 355-річний ювілей.

Хотілось відмітити змістовні виступи наших краєзнавців.Хотілось відмітити, що в Кам`янці є люди, які не зупиняються на досягнутому і крок за

кроком вивчають її історію, відкривають все нові і нові історичні свідчення про наше місто, про особистостей, які жили, творили добрі справи і залишили після себе великі надбання.

Слід відмітити активну участь у конференції наших діток, які продовжують справи старших і це є важливим їх надбанням,так як вони свої досягнення передадауть наступним поколінням.

Надіюсь, що такі заходи стануть в Кам’янці традиційними.Щиро бажаю всім учасникам конференції натхнення в роботі, творчих успіхів, нових

наукових відкриттів, а в родинах добра і взаєморозуміння .Міський голова м.Кам`янки

Плешкань М.С.

7

В.М. МЕЛЬНИЧЕНКО,голова обласної організації Всеукраїнської спілки

краєзнавців, кандидат історичних наук, доцентЧеркаського національного університету імені

Богдана Хмельницького

КРАЄЗНАВСТВО ЧЕРКАЩИНИ: ЗДОБУТКИ ТА ПРОБЛЕМИ

В 2004 році виповнилося 50 років утворення Черкаської області, яка за час свого існування утвердилася не лише як адміністративно-територіальна одиниця, а й важливий економічний і культурний регіон, що відіграє помітну роль в державотворчих процесах сучасної України. 50-річний період існування області став невід’ємною часткою життя черкащан, більшість з яких народилися в цей час і своїми справами продовжує славні традиції рідного краю. Вони по праву гордяться областю – своєю “малою” Батьківщиною, вкладаючи у це велике і світле поняття глибокий віковічний зміст. Адже на цій благословенній землі з давніх часів жили і трудилися мужні люди, захищаючи її від ворога і щиро вболіваючи за її долю. Тут зароджувалися і міцніли державотворчі традиції українського народу, формувалися морально-етичні засади нації. З унікальним історичним краєм пов’язано багато вікопомних подій вітчизняної історії, життя і діяльність геніальних постатей України – Богдана Хмельницького і Тараса Шевченка.

Важливу роль у всебічному вивченні багатої історії Черкащини та її сьогодення відіграє краєзнавство, яке за роки існування області пройшло шлях від любительських студій окремих ентузіастів до системних, грунтованих на наукових засадах, досліджень місцевої історії. Краєзнавство в області за цей час оформилося у специфічну систему професійної і аматорської діяльності, широкий громадський рух, який має не тільки пізнавальне, а й велике виховне значення.

Аналізуючи його розвиток за час існування області, ми ставимо за мету не тільки з’ясувати основні напрямки і здобутки краєзнавства, а й розкрити внесок у дослідження краю окремих подвижників краєзнавчого руху, узагальнити набутий досвід.

В перші роки існування області на Черкащині, як і в цілому в Україні, спостерігається пожвавлення історико-краєзнавчої роботи, початок якого розпочався в повоєнні роки, коли всенародного характеру набуло увічнення пам’яті полеглих співвітчизників під час ще близької в часі війни. Увага до подій воєнних років, які в тій чи іншій мірі торкнулися кожного жителя нашого краю, пробуджувала у них інтерес до історії, в тому числі й місцевої. Цьому сприяла і розпочата після смерті Сталіна лібералізація суспільного життя та зростання у різних його сферах ролі українського фактора.

В 1950-х роках потяг до вивчення історії рідного краю проявлявся переважно у різних формах шкільного краєзнавства, яке дало чимало прикладів змістовної дослідницько-пошукової роботи учнів шкіл області. Їх діяльність спрямовувалася на встановлення імен воїнів, які визволяли міста і села краю, налагодження зв’язків з іх родинами, пошук місць захоронення полеглих земляків, обладнання музеїв, залів та кімнат бойової слави.

Особливе значення для оздоровлення духовної атмосфери в середовищі черкаських краєзнавців і всієї інтелігенції краю мало повернення на свою “малу батьківщину” після багаторічних ув’язнень і заслань відомих дослідників історії Черкащини Н.В.Суровцевої і Г.Ю.Храбана. Повернувшись у 1957 році до Умані, Н.В.Суровцева допомагала впорядковувати фонди місцевого музею, збирала матеріали до збірника про видатних людей краю, досліджувала історію парку “Софіївка” і життя Софії Потоцької, організовувала виставки майстрів народної творчості. ЇЇ оселя стала осередком культурного життя Умані, куди приїжджали відомі українські письменники М.Бажан, Ю.Смолич, Л.Первомайський.

Після реабілітації з величезною наснагою займався дослідженням історії рідного краю Г.Ю.Храбан. Очоливши Уманський краєзнавчий музей, він брав активну участь в археологічних розкопках, вивчав архівні документи, публікував велику кількість наукових статей. Вінцем його багаторічної подвижницької праці стала фундаментальна монографія “Спалах гніву народного” про історію повстання “Коліївщина”.

8

Починаючи з 1960-х років визначальним напрямком краєзнавства на Черкащині стало музейництво. Обласний краєзнавчий музей разом з іншими державними музеями, насамперед Уманським краєзнавчим, Т.Г.Шевченка у Каневі, історії Корсунь-Шевченківської битви, Кам’янським літературно-меморіальним О.С.Пушкіна і П.І.Чайковського об’єднує і активно залучає до вивчення історії та культури краю широкі верстви громадськості, поступово перетворюючись у науково-методичний центр краєзнавчого руху в області.

В райцентрах, селах, а також у виробничих колективах, установах та навчальних закладах молодої області з допомогою музейних працівників розгорнувся збір краєзнавчих матеріалів, почали створюватися громадські музеї та музейні кімнати. За цю справу, як правило, бралися справжні ентузіасти, які, незважаючи на існуючу тоді жорстку ідеологічну регламентацію, внесли вагомий внесок у розгортання на базі громадського музейництва широкого краєзнавчого руху. Ними виявлено і збережено багато оригінальних експонатів.

Одним з перших був відкритий районний музей в Золотоноші. Для розробки і формування його експозиції та організації роботи була створена музейна рада, яку впродовж майже 20 років очолював місцевий вчитель М.Ф.Пономаренко, якого ми по праву називаємо народним академіком краєзнавства. За його безпосередньою участю було зібрано й науково опрацьовано кілька тисяч музейних експонатів, проведено археологічні дослідження, краєзнавчі експедиції і численні просвітницькі заходи.

Справжнім осередком української минувшини і своєрідною краєзнавчою лабораторією став сільський музей у селі Боровиці Чигиринського району, організований вчителем української літератури місцевої школи Г.К.Міхненком, який за успіхи у освітньо-громадській роботі був удостоєний звання Героя Соціалістичної праці.

Згідно звітності органів культури лише в 1967 році в області було створено майже 100 громадських музеїв і музейних кімнат, а на початку 1980-х років їх мережа громадських музеїв досягла 623. В них налічувалося близько 330 тисяч експонатів. Навіть за умов надмірної заідеологізованості їх експозицій, вони справляли помітний вплив на формування історико-краєзнавчого світогляду населення, сприяли поширенню знань про минуле населених пунктів і окремих колективів краю. А в процесі збору і опрацювання матеріалів краєзнавці набували навичок науково- дослідницької роботи.

З утворенням області на Черкащині пожвавилася пам’яткоохоронна робота, зокрема по увічненню пам’яті Т.Г.Шевченка і упорядкування місць, пов’язаних з його життям і діяльністю. У березні 1956 року в Моринцях було встановлено бюст поета, а в Шевченковому – пам’ятний знак на місці хати, в якій пройшло його дитинство. Згодом відкрито пам’ятник у селі Шевченковому, упорядковано могили його батьків і могилу художника І.М.Сошенка в Корсунь-Шевченківському, а також інші шевченківські місця – хату дяка, в якій він навчався грамоти, дуби у селі Будищах та Прохорівці.

Ця робота тривала і в наступні роки, активізуючись, як правило, до ювілейних дат, на святкування яких прибувало багато делегацій, в тому числі і зарубіжних. В 1961 і 1964 роках в селах Моринці, Шевченковому і Будищах, окрім меморіальних, було збудовано чимало соціально-побутових об’єктів. У той час такі заходи при усій їх ідеологічній зашореності мали велике значення для збереження національно-історичної пам’яті населення.

Організаційні засади краєзнавчого руху зміцнилися з утворенням в 1967 році обласної організації Українського товариства охорони пам’яток історії і культури, статутна діяльність якої органічно ув’язувалася з краєзнавчими дослідженнями і сприяла посиленню уваги до вивчення та охорони історико-культурної спадщини краю. Першим головою обласної організації був В.Т.Шпак.

Помітний внесок у поширення краєзнавчих знань вносили засоби масової інформації. Хоча після утворення області історико-краєзнавча тематика, як показує аналіз, не відразу пробила собі шлях на сторінки преси. Зокрема, в єдиній на той час обласній газеті “Черкаська правда” – друкованому органу обкому партії і облвиконкому в 1954 – 1955 рр. з’явилося лише кілька невеликих публікацій, які досить умовно можна віднести до краєзнавчих. І лише в 1956 і наступних роках на сторінках газети починають публікуватися краєзнавчі матеріали, в тому числі й проблемні. Серед них – публікації, присвячені родині талановитих вчених – помологів Симиренків – “Чому замовкли пісні про садоводів?” Петра Жука у березні 1957 року, “Чому забуті

9

їхні імена?” його і Василя Симоненка у червні 1958 року. Запам’яталися різножанрові краєзнавчі матеріали уманського журналіста Комарницького, канівського краєзнавця І.Сорокапуда, В.Хоменка із Звенигородки.

В 1958 році обласним радіо було започатковано щомісячний радіожурнал “Чи знаєте ви Черкащину?”, в якому журналісти, використовуючи такі жанрові форми як репортажі, виступи, зарисовки, розповідали про минуле і сучасне краю. Обласні та районні газети у 1967 році опублікували понад 70 статей, по обласному радіо виступали краєзнавці, які розповідали про історико-культурні пам’ятки та визначні місця Черкащини, про створення краєзнавчих музеїв і музейних кімнат.

Газета “Черкаська правда” оголосила конкурс на кращий нарис про історичні місця краю, а звенигородська районна газета “Шевченків край” у 1970 року створила громадський відділ по пропаганді пам’яток історії і культури, до якого увійшли музейні активісти і краєзнавці. Лише за один рік ними було підготовлено 28 сторінок “Скарби народні”. Матеріали цих сторінок, а також вікторини “Моя Звенигородщина” та “Чи знаєте ви Звенигородщину?” у квітні 1971 року за підсумками республіканського конкурсу були відзначені першою премією. Другої премії удостоїлись обласна газета “Молодь Черкащини” та обласний радіожурнал “Люби і знай свій рідний край”, третьої – золотоніський радіожурнал “Скарби народу” і рубрика “З історії рідного краю” чигиринської районної газети.

З кінця 1950-х років матеріали досліджень місцевих краєзнавців починають видаватися окремими працями. Одним з перших видань у 1958 році став короткий історичний нарис “Черкаси” ректора Черкаського педінституту О.Тканка і журналіста С.Найдена. З наступних видань слід виділити путівники “Шевченківські місця Черкащини” М.Ліхцова, “Звенигородщина” М.Іванченка і В.Хоменка, “Стеблів” С.Хавруся, “Умань” Г.Храбана і П.Заграничного, брошури “Наш рафінадний” (Про Черкаський цукрово-рафінадний завод), “Віхи зростання” (про Черкаську тютюнову фабрику). В цей же час з’являються перші збірники архівних документів, довідкових та статистичних матеріалів з історії краю, що, сприяло формуванню наукової бази для розгортання краєзнавчих досліджень. Незважаючи на помітну однобічність та кон’юнктурність у підборі вміщених у них матеріалів, вони вперше дали можливість широкому загалу громадських і професійних дослідників працювати і вводити в науковий обіг значний масив джерел з історії краю.

Виключно важливу роль у відродженні і становленні історичного краєзнавства на Черкащині мала дослідницько-пошукова та наукова робота по створенню тому “Черкаська область” із 26-томної серії “Історія міст і сіл Української РСР”, широкомасштабна робота над яким розпочалася у 1964 році і завершилася у 1972 році. До редакційних колегій і комісій, які були створені у всіх районах та містах обласного підпорядкування – Умані і Смілі, було включено 20 викладачів вищих навчальних закладів, близько 400 учителів шкіл, 11 наукових співробітників архівів і музеїв, 12 журналістів і письменників, велика кількість місцевих краєзнавців.

Для розширення джерельної бази дослідження історії міст і сіл Черкащини обласною редколегією було організовано виявлення документів в архівах України і Радянського Союзу. Під час відряджень та у відповідь на запити надійшло 2500 виписок з документів, 320 кадрів мікрофільмокопій, 80 машинописних копій документів. На звернення через газету “Черкаська правда” до жителів області надійшло понад 1000 оригінальних фотодокументів.

Робота велася у тісній співпраці і при допомозі Головної редколегії та структурних підрозділів Академії наук, насамперед Інститутів історії, археології, мистецтвознавства, фольклору та етнографії. Творча співпраця краєзнавців-аматорів з представниками академічної науки заклала підвалини для подальшої спільної роботи над проблемами історії регіону.

Щодо змісту тому “Черкаська область”, то він із сучасних позицій оцінюється неоднозначно. З одного боку, йому характерні недоліки, що були притаманні у той час усій історичній науці. Впадає в очі надмірно ідеологізований схематизм тексту, прагнення прикрасити дійсність. Крім цього мають місце тенденційні оцінки окремих суспільно-політичних явищ історії, подій і окремих осіб, пропуски “незручних” з ідеологічних міркувань історичних сюжетів, таких як виникнення у 1917-1918 рр. на території краю Вільного козацтва, існування “Холодноярської республіки”, наслідки голоду 1932-1933 рр та інших.

10

З іншого боку, том “Черкаська область” і на сьогодні є найповнішим комплексним літописом міст і сіл краю. В ньому введено в науковий обіг важливі для краєзнавчих досліджень і не підвладні кон’юнктурі часу довідкові матеріали, які уточнюють час виникнення населених пунктів, основні події в різні періоди їх історії, містять інформацію про археологічні, архітектурні, історико-культурні пам’ятки тощо. Під час роботи над томом сформувалася унікальна за своїм змістом і системністю джерельна база. В державному архіві області фонд обласної редколегії налічує понад 600 справ.

В процесі роботи над матеріалами тому з краєзнавчого активу, залученого до їх підготовки, у кожному місті і районі викристалізувалися групи самовідданих дослідників місцевої історії, які, набувши значного дослідницько-пошукового і організаторського досвіду, в майбутньому багато зробили для розвитку масового краєзнавчого руху в області. Серед них – люди різних професій: згадувані вже директор Уманського краєзнавчого музею Г.Ю.Храбан, вчитель іноземної мови із Золотоноші М.Ф.Пономаренко, працівники музеїв П.П.Соса з Черкас, М.А.Шкаліберда з Кам’янки і М.Д.Гупало із Корсунь-Шевченківського, лісничий О.А.Найда із Чигиринського району, письменник М.Т.Негода, архівні працівники О.Г.Якименко і О.К.Попова з Черкас, журналісти Л.П.Шитова, К.І.Традюк та багато інших.

В цілому ж, характеризуючи історичне краєзнавство на Черкащині у 1950-х – першій половині 1980-х років, передусім слід виділити такі його особливості як поступальність розвитку, розширення форм і методів роботи, зростання ролі в культурно-освітньому та громадському житті регіону. Незважаючи на надмірну опіку і контроль, краєзначий рух привертав до вивчення історії і культури все більше дослідників рідного краю, людей різного віку і професій, формував у них навички пошукової та науково-дослідної роботи, а головне – сприяв пробудженню у широких верств населення національно-історичної пам’яті як важливого чинника наступних процесів творення української державності.

Починаючи з другої половини 1980-х років на Черкащині, як і в інших регіонах України, історичне краєзнавство посідає все помітніше місце як самостійний напрямок руху громадськості за оновлення суспільства. В центр цієї діяльності ставилось вирішення актуальних проблем духовного життя суспільства – відтворення маловідомих сторінок історії, збереження і охорона історико-культурних пам’яток регіону. Гостротою відзначалися дослідження і оприлюднення замовчуваних раніше подій і фактів, виступи в пресі з проблем національного-духовного відродження.

Зростання ролі краєзнавчих досліджень у суспільному житті диктувало нагальну необхідність посилення координації зусиль і організаційного об’єднання аматорів і фахівців-краєзнавців, вироблення програмних засад їх подальшої роботи.

З цією метою у 1989 році за ініціативою відомих краєзнавців П.П.Соси, М.Ф.Пономаренка, С.І.Кривенка, Я.С.Воловика, М.І.Пшеничного, працівників обласного краєзнавчого музею, об’єднання “Черкаситурист”, товариств охорони пам’яток, “Знання”, відділення Українського фонду культури розпочалася підготовка до проведення установчої конференції обласного краєзнавчого товариства, яка відбулася 9 грудня. Вона була досить представницькою і засвідчила значний науково-організаційний потенціал краєзнавства на Черкащині.

На ній вперше було зроблено грунтовний і всебічний аналіз стану краєзнавства, сформульовано основні напрямки практичної роботи краєзнавців області, обрано керівні органи громадського об’єднання. Першим головою товариства було обрано П.П.Сосу, який дуже багато зробив для подальшого розгортання краєзнавчого руху на Черкащині. Після утворення у березні 1990 року Всеукраїнської спілки краєзнавців Черкаське обласне товариство набуло статусу її обласної організації і відтоді діє на основі статуту Спілки.

З проголошенням незалежності України перед обласною організацією Спілки відкрилися широкі можливості для згуртування на демократичних засадах ентузіастів краєзнавства і проведення цілеспрямованої дослідницької і просвітницької роботи. Краєзнавці виступають ініціаторами і активними учасниками проведення в області Всеукраїнських, регіональних та обласних науково-практичних конференцій з проблем дослідження історії регіону, в тому числі VII Всеукраїнської наукової конференції з історичного краєзнавства, яка відбулася в Черкасах.

У справі організаційного зміцнення краєзнавчого руху важливу роль відіграло започаткування у 1990 році випуску збірника “Краєзнавство Черкащини”, який став популярним

11

серед читачів, широко використовується у навчальному процесі. В ньому мали змогу опублікувати свої матеріали близько 100 авторів.

Краєзнавчий рух активізувався з відкриттям у 1994 році історичного факультету в Черкаському державному університеті ім.Б.Хмельницького, історичні кафедри якого стали центром формування наукових засад в історико-краєзнавчих дослідженнях краю. Пожвавленню цієї роботи сприяло також створення у 1995 році на базі університету Центру дослідження історії Середнього Подніпров’я Інституту історії України НАН України, заснування на історичному факультеті фахових наукових видань “Вісник Черкаського університету” з рубрикою “Історичне краєзнавство” та журналу “Український селянин”.

Сучасний стан історичного краєзнавства характеризується демократичністю і незаангажованістю при виборі тематики досліджень, розвитком видавничої справ. За останнє десятиріччя в області видано близько 200 краєзнавчих видань.

Сьогодні майже в половині міст і районів області підготовлено і видано комплексні праці з історії своїх регіонів. Першими з’явилися в 1995 році такі праці в Монастирищенському (автор – І.І.Волошенко), Тальнівському (М.С.Дігтяренко) районах, місті Сміла (В.С.Княжев), пізніше – в Лисянському (В.М.Щербатюк), колективні праці з історії Уманщини, Жашківщини.

В 1990-і роках з-під пера дослідників місцевої історії з’явився ряд оригінальних краєзнавчих видань про життя і діяльність відомих земляків, передусім тих, чиї заслуги належним чином не були оцінені. Одним із ініціаторів започаткування такого напрямку виступив професор Черкаського державного технологічного університету М.І.Бушин. Він – автор біографічного довідника “Вчені Черкащини” і засновник серії “Черкаський край в особах”. Вже побачили світ видання цієї серії по Лисянському, Золотоніському, Чигиринському, м.Золотоноші та інших районах, на черзі – усі райони області.

Повнішому використанню документальних джерел сприяло здійснене вперше в історії краєзнавства області видання 5 хрестоматійних збірників з історії Черкащини, в яких вміщена велика кількість архівних документів, фрагментів наукових праць. Це 2 збірники “Наш рідний край” і 3 збірники “Духовна спадщина Черкаського краю”. Велика за обсягом і складністю робота була виконана в інституті післядипломної освіти педагогічних працівників за участю краєзнавчого активу, а безпосереднім організатором і упорядником збірників був кандидат історичних наук Г.В.Суховершко.

Як важлива складова частина краєзнавчого руху продовжує розвиватися шкільне краєзнавство, основні напрями якого сформульовані в державній програмі “Освіта Черкащини”. На її виконання в плани навчальних закладів введено краєзнавчі курси, започатковано конкурси-захисти учнівських наукових робіт з історичного краєзнавства, які сьогодні привертають найбільшу кількість учасників. Розвитку набуває шкільний краєзнавчий туризм, активізується робота станцій юних туристів, туристсько-краєзнавчих гуртків.

16 квітня 2003 року в Черкасах відбулася Перша науково-краєзнавча конференція Черкащини “Черкащина в контексті історії України”, якою обласна організація Всеукраїнської спілки краєзнавців та історичні кафедри Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького започаткували системну і масштабну роботу по створенню повноцінної і науково обгрунтованої історії Черкащини. Такі конференції з виданням збірників їх матеріалів передбачається проводити кожні два роки. Відрадно, що така практика набуває все більшого підтримки у містах і районах області.

Дієвою формою поширення знань про історію рідного краю стали засоби масової інформації. Послідовно і кваліфіковано ведеться історико-краєзнавча тематика на сторінках обласних газет “Нова доба”, “Черкаський край”, районних та міських – “Чигиринські вісті”, “Сміла”, „Поросся” (Корсунь-Шевченківський), „Трудова слава” (Кам’янка), “Дніпрова зірка” (Канів), “Златокрай” (Золотоноша). Історія краю висвітлюється в телепередачах телекомпанії “Рось”, зокрема “В серці України”.

Сьогодні ми маємо немало прикладів активної краєзнавчої роботи на місцях. Добрі традиції має і Кам’янський район, де ще в 1950 – 1960 рр. зусиллями громадських дослідників, насамперед вчителів і музейних працівників, велось вивчення місцевої історії, створювалися музеї і музейні кімнати, працювали історико-краєзнавчі гуртки в школах, проводилися екскурсії рідним краєм. Координуючим центром краєзнавчого руху тут виступали працівники музею О.С.Пушкіна і

12

П.І.Чайковського, а нині – Кам’янського державного історико-культурного заповідника (Г.М.Таран).

Особливого розвитку краєзнавство в районі набуло в роки незалежності. Дослідники історії краю об’єдналися в районну організацію Всеукраїнської спілки краєзнавців (голова – лауреат обласної краєзнавчої премії імені М.Максимовича О.Г.Шамрай), в практиці якої – проведення науково-практичних конференцій за участю науковців, видання краєзнавчої літератури і наукових збірників, виступи в засобах масової інформації, інші заходи історико-патріотичного спрямування. Активно працюють на ниві краєзнавства К.Н.Гудзенко, Ф.П.Людний, О.В.Ветров,...Ю.Ю.Ляшко, Висоцька Л.Г.та інші дослідники. Приємно відзначати, що робота краєзнавців знаходить всебічну підтримку і розуміння з боку районної і міської влади (М.І.Солошенко, М.І.Швець, М.С.Плешкань)

Чимало добрих справ на рахунку Лисянської районної спілки краєзнавців „Витоки”, краєзнавчих товариств “Тясмин” зі Сміли, “Артанія” із села Мошни Черкаського району, краєзнавчих осередків в Звенигородці, Золотоноші, Маньківці, Тальному, Городищі, Каневі та в інших містах і районах Черкащини.

Водночас в процесі розширення історико-краєзнавчих досліджень і виходу їх за рамки традиційного краєзнавства минулих років, поряд із незаперечними здобутками, окреслились і проблеми, які вимагають більш пильної уваги. Зокрема, на змісті окремих досліджень позначається недостатня фахова підготовка краєзнавців, які беруться за справу. Майже третина видань останнього десятиріччя готувалася без консультацій науковців і відповідного рецензування.

На наш погляд, потребують розширення хронологічні і тематичні рамки краєзнавчих досліджень. Настав час більш грунтовного вивчення і наукового осмислення новітньої історії нашого краю, зокрема період останнього 50-річчя. Для цього є усі можливості – відкритість архівних фондів, наявність періодичної преси, статистичних джерел, а головне – ще живі очевидці багатьох подій, що надає особливої цінності запису і публікації спогадів.

Не варто обмежуватись питаннями лише соціально-політичної історії. На часі всебічне вивчення економічних, демографічних, культурно-мистецьких, етнографічних проблем, історії освіти, преси, досвіду організації місцевого самоврядування.

Завершуючи стислий огляд розвитку краєзнавства в утвореній 50 років тому Черкаській області, відрадно констатувати, що діяльність краєзнавчих осередків і в цілому краєзнавчого руху на Черкащині знаходить останнім часом все більше розуміння і підтримку органів державної влади. Свідченням цьому є затвердження обласною Радою програми розвитку краєзнавства в області до 2010 року. Ще у 1994 році обласна адміністрація і обласна Рада встановили обласну літературно-краєзнавчу, а з 2001 року – краєзнавчу, премію ім. М.Максимовича для відзначення кращих дослідників історії краю. Таке ж ставлення до краєзнавчого руху характерне і для більшості міст та районів. Краєзнавчі премії встановлено в Лисянці (імені І.Шульги) та в Кам’янці (імені М.Шкаліберди).

Немає сумніву, що громадські дослідники історії краю, об’єднані у Всеукраїнську спілку краєзнавців, і надалі докладатимуть усіх зусиль для подальшого розвитку краєзнавства як важливого засобу виховання високих громадянсько-патріотичних якостей у жителів Черкащини.

13

Ю.Ю.Ляшкозавідуючий Кам”янським історичним

музеєм, старший науковий співробітник Черкаської обласної археологічної інспекції

ПОСЕЛЕННЯ СКІФСЬКОЇ ДОБИ НА ТЕРИТОРІЇ КАМ’ЯНСЬКОГО РАЙОНУ ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Територія сучасного Камянського району займає південно –східну частину Черкаської області. Загальна площа 0.7 тис.кв.км.Цей район знаходиться в басейні річки Тясмин і її приток.

Увагу любителів старовини і науковців цей край привернув ще з дореволюційних часів. В другій половині ХІХ поч. ХХ ст. тут працювали граф О.О. Бобринський і професор Київського університету В.В.Хвойко, які проводили розкопки курганів біля с.Пруси (Михайлівка) 1898р. , а також в районі м.Жаботина 1913-1914р.р.[1] В радянський перріод тут проводили ряд досліджень науковці ІА АН УРСР І.В.Фабріціус, Є.Ф.Покровська, О.І.Териножкін (1945-1957р.р.)[2].

В процесі розвідок слов”янських пам”яток в районі м.Сміли у 1946 році скіфське поселення біля с.Жаботин (ур.Дерчаків) відкрив В.П.Третьяков[3].

У 1952 році розкопки поселення біля с.Лубенці здійснив О.І.Тереножкін[4]. Однак найбільшу популярність зазнав наш район в період дослідження грандіозного пам”ятника передскіфської і ранньоскіфської доби-поселення в ур. Тарасова Гора (с.Жаботин), які з 1950 по 1958 проводила тут Є.Ф.Покровська[5].

У 1980-1981 роках у сіл Жаботин , Флярківка Г.Т.Ковпаненко провела розкопки курганів передскіфського і ранньоскіфського часу в тому числі і чудову пам`ятку скіфського часу кургану Червона Могила у с.Флярківка, в розкопках якого брав участь автор статті[6].

З причини того, що більшість вітчизняних дослідників звертали свою увагу на дослідження поховань скіфської доби, а також в цьому регіоні була досліджена одна з найвідоміших пам”яток цього періоду (поселення на Тарасовій горі). На другий план відійшло подальше дослідження цієї території в плані виявлення нових пам”яток. Цією метою і задався автор. Тому в продовж 1981-2003 рік включно , ним проводилось обстеження цієї території. І як результат, на сьогоднішній день, тут виявлено 33 неукріплених поселення. Із них 5 поселень доби бронзи переважно ІІ тис . до н.е.,одне Чорноліської культури Х-ХІ ст. до н.е., 8- Черняхівської культури – 2-5 ст., а також 19 поселень скіфського періоду, що охоплює час з 7 по 3 ст. до н.е.. Тобто весь час існування скіфської етнокультурної спільності від її виникнення до занепаду.

Введення в науковий обіг і опис цих пам”яток є матеріалом для даної статті. Раніше ряд цих поселень вже був описаний в науковій літературі тому, тут лише буде їх

названо і зроблено зноску в якому виданні опублікована інформація про них. Найвідомішою пам”яткою цього регіону і взагалі всього Центрального Подніпров”я є

поселення 8-6 ст. до н.е. в урочищі Тарасова Гора, с.Жаботин[7]. Далі за значимістю іде поселення в урочищі Скабове (Скибове) 7-4 ст. до н.е.,

с.Жаботин[8] потім поселення в урочищі Дерчаків[9], поселення 4-3 ст. до н.е. в урочищі Підлисинкова Гора. - с.Жаботин, поселення в урочищі Гайдамацька Гора 6-5 ст. до н.е. біля с.Лубенці[11], а також поселення в районі цегельного заводу, в урочищі Ляхівка, Бутишене, с.Жаботин , та група поселень біля х.Сокирне[12].

Однак за останні роки в цьому районі було відкрито, ще ряд поселень, які за своїм матеріалом відносяться до пам”яток скіфської доби:

1. с.Жаботин, урочище Тарасова Гора. Селище розміщене на найвищій точці пагорба, який домінує над долиною р.Жаботинки. Відкрите у 1981 році автором статті. Поселення представляє собою площу розміром 300х30 м, що хвилебодібно простягається по гребню пагорба із півночі на південь. Це поселення на 50 м знаходиться вище над пам”яткою дослідженою в 50х роках поселенням на Тарасовій Горі. Можна припустити, що населення, яке в архаїчному періоді жило в низині в більш пізніший час піднялося на вищу терасу, тим самим забезпечивши собі природній захист і круговий обзор прилеглої території.

На поверхні пам”ятки зустрічаються, у вигляді кількох скупчень, фрагменти ліпної кераміки, уламки чорно колірних і сіроколірних амфор, кісток тварин, обмазка жител. Іноді

14

трапляються металеві вироби:бронзові трьохгранні наконечники стріл, проколки, залізні ножі. Тут у 1996 році була знайдена залізна тесловидна сокира подібна до знайденої біля с.Мала Офірна Фастівський р-н, Київської обл. (ИА АН України).

Серед фрагментів ліпного посуду слід виділити типи пізньоскіфського часу з домішками в тісті піску і кварцу. Серед посуду переважає груба кухонна (горщики, глечики, корчагообразні посудини тощо) та столова посуда (миски, черпаки, кубки). Серед античної кераміки трапляються фрагменти гераклейських і хіоських амфор.

В сідлообразній низині , яка знаходиться в нижній частині гребеню по якому зустрічається підйомний матеріал, знайдено скупчення кераміки характерної для періоду бронзи , а можливо і доби енеоліту. Визначити керамічний матеріал важко за малою фрагментарністю уламків і їх невиразністю. За знайденим матеріалом описане поселення можна датувати 5-3 ст. до н.е.

2.с. Жаботин, урочище Петращеве. Селище розміщене в пологій долині між пагорбами, які простягаються із півночі на південь і входять в систему дуже порізаного ярами і балками рельєфу даної ділянки території.

Селище відкрите у 1991 році автором статті . Підйомний матеріал зустрічався на площі 100х50 м. Серед знахідок переважає фрагменти кераміки , кістки тварин, перепалене каміння. Речових знахідок не виявлено. Культурний шар має дуже слабовиражений характер, що характерно для поселень недовготривалого існування.По керамічному матеріалу можна виділити грубий кухонний посуд з великим вмістом товченого каменю. Античної кераміки не виявлено. За знайденим матеріалом пам”ятку можна віднести до пізньоскіфського часу.

3.с.Жаботин, Чапаєво-1 . Селище розміщене на плато, що зигзагоподібно знижується в долину струмка, що впадає в р.Жаботинку. По обидві сторони цього плато знаходяться глибокі яри. Відкрита пам”ятка у 1985 році, автором статті. Підйомний матеріал зустрічається на площі 250х100 метрів, що поступово звужується по мірі пониження плато з напрямку струмка.

Серед знахідок переважає груба ліпна кераміка з великим вмістом товченого кварциту. Характерними, є горщики з наліпним слабовиділеним валиком по вінчику металевих і інших виробів не виявлено. Культурний шар слабовиділений із причини задернованості цієї ділянки і довгого її не використання в с\г. Поселення можна віднести до 3-4 ст.до н.е.

4.с.Жаботин, урочище Молошний садок . Відкрите у 1982 році автором статті. Селище розміщене на плоскому плато, що займає домінуючий пагорб над заболоченою долиною струмка, що впадає в ставок(с.Завадівки). На поверхні зустрічається підйомний матеріал у вигляді ліпної кераміки, обмазки жител. Культурний шар прослідковується на площі 50х70 метрів і знаходиться на крайній східній оконечності пагорба. Можна припустити, що дана пам”ятка є продовженням селища в урочищі Скабове, що знаходиться на протилежному пагорбі, а можливо це окрема пам”ятка, так як, з”єднаності культурного шару не виявлено. Керамічний матеріал виявлений дуже слабо, знайдено кілька залощених фрагментів посуду чорного кольору з геометричним орнаментом, І грубі нелощені, фрагменти кухонного посуду. За характером вінчика і кольором кераміки, селище можна датувати 5-4, а можливо 3 ст.до н.е.

5.х.СОКИРНЕ . Селище розташоване на полі з півночі-західної околиці населеного пункту біля бувшого МТФ. Однак досконало вивчити пам”ятку дуже важко в зв”язку з значною задернованістю цієї ділянки. За знайденою керамікою поселення можна датувати 5-4 ст.до н.е. Селище відкрите у 1994 році автором статті.

6.с.ФЛЯРКІВКА, урочище ТЕРЕНОК. Селище розміщене на гребені пагорба, який полого знижується в західному напрямку в заболочену долину. Пам”ятка відкрита у 1990 році, автором статті. Підйомний матеріал зустрічається на площі 100х150 метрів, однак можна допустити що культурний шар тягнеться по пагорбу в долину, але прослідити це можна лише шурфовкою, так як більша площа пагорба задернована багатолітніми травами. На обстеженій території зустрічається підйомний матеріал у вигляді ліпної кухонної і столової кераміки, обмазки жител, кісток тварин тощо. Серед кераміки слід виділити великі ліпні горщики з наліпним валиком по вінчику і сквозними проколами. Черпаки сірого кольору з геометричним різним орнаментом і штампом затертим білою пастою. Миски сірого і чорного кольору з добре виділеним вінчиком і напівпроколами, що утворюють на звороті горохоподібні виступи. На поверхні також знайдено великий уламок зернотерки із сірого граніту і кілька розтиральників овальної форми. Тут в 80х

15

роках було знайдено бронзовий трьохгранний наконечник стріли. За знайденими матеріалами селище можна датувати 7-5 ст.до н.е.

7.с.КУЛИКІВКА. Селище розташоване на північно-східній околиці населеного пункту на плоскому плато, що знаходиться на правому високому березі р.Жаботинки. Пам”ятка відкрита у 2001 році автором статті. На поверхні розміром 120х100 метрів зібрано підйомний матеріал у вигляді фрагментів кераміки, кісток тварин тощо.

Серед кераміки виділяється ліпна посуда з наліпним валиком під вінчиком і сквозними проколами, а також горщики з прямими стінками (банковидна ф-ма). Зустрічаються фрагменти стінок червоноколірних амфор.

За знайденим матеріалом пам”ятку можна датувати 5-4 ст. до н.е.8.с.ГРУШКІВКА.Селище розташоване на східній околиці населеного пункту в районі

старого лісництва на межі лісового масиву і орного поля. Відкрите у 2002 році автором статті. Через пам”ятку проходить польова дорога в напрямку х.Буда, Чигиринського р-ну. На поверхні на невеликій ділянці знайдено фрагменти ліпної кераміки, античних амфор, уламок залізного ножа з вигнутою спинкою. Можна констатувати, що більша частина селища потрапила під лісонасадження Грушківського держлісгоспу. За попередніми данними пам”ятку можна датувати 5 ст. до н.е.

Виходячи із представленого матеріалу можна зробити попередні висновки відносно поселень розташованих на території Кам”янського району.

Більшість поселень Скіфської доби 7-3 ст.до н.е. цього району мають розміщення на підвищеннях вододілів і високих берегах струмків. Більшість з них використовує особливості природного рельєфу, як форму захисту під час нападів ворогів (урвища, яри, найвищі точки розташування). Однак невелика частина селищ Грушківка, Петрашеве (Жаботин) знаходяться в місцях, які не мають захисних функцій рельєфу. Можливо це пов”язано з малотривалим періодом існування селищ, або з особливостями того історичного періоду в який вони з”явились в даному регіоні, а можливо на це вплинули обидва фактори. Особливістю цього району є і те, що всі селища прилягають до великої сільської округи великого Мотронинського городища, що разом з ним становлять єдиний заселений регіон Центрального Подніпров”я доби Скіфського часу 7-3 ст. до н.е.. Остаточно висновок в цьому аспекті, можуть дати лише грунтовні археологічні розкопки цих пам”яток.

Література:1. Хвойка В.В. Раскопки курганов в окрестностях м.Райгород и с.Прусы Черкасского

уезда и с.Ярового Чигиринского уезда АЛЮР.М., 1900.-Т.2.-С.8-9.// Бобринский А.А. Отчет о раскопках в Киевской губернии в 1913 году ИАК.//-СПБ 1916.-

Вып.60-с. 1-6.2.Г.Т.Ковпаненко, С.С.Бессонова, С.А.Скорий Памятники Скифской эпохи Днепровского

лесостепного Правобережья, К.Наукова думка, 1989, с.8.3.Там же.с.9.4.Там же.с.9.5.Покровская Е.В.Раскопки поселения скифского времени у с.Жаботин Черкасской области

КСИА АН УССР//-1955.Вып.4 с.88-90.6.Ковпаненко Г.Т. «Червона могила» у с.Флярковки Древности Эвразии скифосарматского

времени./-М.Наукова думка.1984. с.107-113.7.Покровская Е.М. Раскопки поселения скифского времени у с.Жаботин, Черкасской обл.

КСИА АН УССР-1955.-Вып.4 с.88-90.8.Ковпаненко Г.Т. Бессонова С.С., Скорый С.А. Памятники Скифской эпохи Днепровского

лесостепного Правобережья, ИА АН УССР, -1989.-К., Наукова думка. С.159.9.Там же.с.159.10.Петренко В.Г. Культура племен Правобережного Приднепровья в 4-3 в.в. до н.э. ИА-

1961-№96.с.59.11.Тереножкин А.И.Поселения и городища басейна р.Тясмин.//КСИИМК//- 1952.Вып.43.12.Ляшко Ю.Ю.Новые поселения скифского времени в районе Жаботина.// Кимерийцы и Скифы, ИА АН Украины// -

1992, Мелитополь. С.51-53.

16

О.Г.Шамрай,Заступник голови Кам`янської райдержадміністрації,

голова правління районної громадської організації “Спілка Краєзнавців”, член Всеукраїнської спілки краєзнавців,

лауреат обласної краєзнавчої премії ім.М.Максимовича

ШКВАРЕЦЬ ВАЛЕНТИН ПАВЛОВИЧ

Народився 25 жовтня 1935 року в містечку Кам'янка (тепер місто) крайнього південного сходу Черкащини в родині службовців, коріння якого сягало в сиву далечінь старокозацьких часів. Батько - агроном, журналіст, мати - вчителька. З юних літ і на все життя увібрав у себе насамперед материнські почуття її національної ідентичності, національної свідомості і обов`язку, глибокого патріотизму, а з боку батька, його рідних - міцної толерантності і поваги до представників інших народів.

Звичайно, на В.П.Шкварця як особистості, майбутнього історика і громадянина, не могли не вплинути історичне минуле краю, його своєрідна і досить позитивна аура.

У 1941-1950 рр. В.П.Шкварець проживав у сусідньому, рідному селі батьків Ревівці, потім у селі Михайлівка Кам'янського району, куди направили на роботу батька. Був учнем, слухачем, солдатом, вчителем, студентом, лаборантом, аспірантом, докторантом, викладачем...

Після 7-го класу Михайлівської ЗОШ, закінчив Черкаське педучилище, вчителював у Кам'янській ЗОШ №3. Потім - армія (1954-1957 рр.). знову вчителював у тій же школі в 1957-1959 рр. Закінчив у 1963 р. Чернівецький національний університет ім. Ю.Федьковича, де був залишений спочатку ст. лаборантом, потім - викладачем. Після навчання в аспірантурі при Київському національному університеті ім. Т.Шевченка, де захистив кандидатську дисертацію, був направлений на роботу в Тернопільську академію народного господарства, де працював викладачем, ст. викладачем, доцентом, завідуючим кафедри історії, проректором з навчальної роботи, 4 роки обирався незвільненим секретарем парткому академії, членом міськкому і обкому партії[2]. У 1972-1984 рр. завідував відділом науки та навчальних закладів Тернопільського обкому партії. З кінця 1984 до початку 1991 року завідував кафедрою соціально-політичних наук Тернопільської медичної академії ім. І.Горбачевського[5]. З травня 1991 року пройшов за конкурсом до Миколаївського державного університету на посаду завідувача кафедри політичної історії, реорганізованої з 1 жовтня 1993 в кафедру українознавства. З 1 вересня 1998 року завідувач кафедри українознавства Миколаївського навчально-наукового центру Одеського національного університету ім. І.І.Мечникова.

Після докторантури в Київському національному університеті ім.Т.Шевченка, там же наприкінці 1998 р. захистив докторську дисертацію з проблем історії України[4].

Член спеціалізованої Вченої ради Одеського національного університету ім. І.І.Мечникова по захисту кандидатських та докторських дисертацій історії України і всесвітньої історії, член вченої ради Миколаївського державного університету ім.П.Могили по захисту кандидатських дисертацій з політології, входить до редколегії ряду місцевих і центральних видань, з 1994 р. - член журі з присудження премії імені М.М.Аркаса, активіст Всеукраїнського товариства "Просвіта" ім.Т.Шевченка, позапартійний[6].

40 років працює у вищих навчальних закладах України. В коло його наукових інтересів входять проблеми історії України, національної культури, історії держави і права України, українського державотворення та його етапів, української еміграції, історичного краєзнавства, а також питання всесвітньої історії[1]. Є автором більше 400 наукових праць, серед них 52 - монографії, книги, навчальні посібники. З-поміж них можна назвати, зокрема, такі: "Історія України в особах" в двох частинах (1993-1994рр.), "Короткий довідник з історії України" (1994 р.), "Шануючи пам'ять патріота України. Документи і матеріали про життя і творчість М.М.Аркаса"(1996р.), "Миколаївщина: погляд крізь віки. Нарис історії" (1994 р.), "Історія держави і права України" (1998 р.), "Корифеї української науки. Нариси про визначних діячів науки і техніки" (2000р.),"Етапи державотворення в Україні" (2002 р.), "Історія української еміграції" (2002р.), "Миколаївщина першого десятиліття незалежної України" (1991-2001). (2002 р.), "Історія рідного краю. Миколаївщина: погляд крізь віки" (2002р.), "Микола Миколайович Аркас: життя, творчість, діяльність" (2002р.),"Ілля Львович Борщак: життя, діяльність, творчість" (2003 р.) та ін. Тільки в 1994-2002 рр. брав участь у 10-ти Міжнародних наукових конференціях (Київ, Кіровоград, Львів, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Ніжин, Одеса, Донецьк, Харків, Чернівці)[3].

В.П.Шкварець має державні нагороди - орден "Знак Пошани" (1979 р.), медалі "За доблесну працю" (1970 р.) і "За трудову відзнаку" (1983 р.). В 1990 р. Державний Комітет СРСР з народної освіти нагородив медаллю "За відмінні успіхи у розвитку вищої школи СРСР"[5].

Доктор історичних наук, професор, академік, завідувач кафедри українознавства Миколаївського навчального центру Одеського національного університету, з червня 2000 року - заслужений діяч науки і

17

техніки України, лауреат культурологічної премії імені Миколи Аркаса за 1996 р. - за книгу "Історія української культури", а також за 2002 р. - за книгу до 65-річчя Миколаївської області "Миколаївшина: лі-топис історичних подій"[7].

Література:

1. Перша монографія про Миколу Аркаса./ газета “Щотижня”, число №33, 15 серпня 2002 р.2. В.П.Шкварець. Автобіографія.3. Исповедь Академика: из прошлого в будущее. / газета «Южная правда, 15 мая 2003 г.4. Вечір пам`яті Миколи Аркаса. / газета “Вечірній Миколаїв”,23 січня 2003 р.5. Шкварець.В.П. М.М.Аркас. - Миколаїв-Одеса, 2002.6. Шкварець.В.П. Ілля Борщак. - Миколаїв, 2002.7. Краєзнавці України. Довідник. - Т.1, - Київ-Кам`янецьк-Подільський, 2003.- с.259.

18

Ф.П. Людний ,краєзнавець,

ветеран Великої Вітчизняної війни

МАРІЯ АНТОНІВНА ШКАЛІБЕРДА – ВДЯЧНІ КАМ`ЯНЧАНИ Рішенням Кам`янської районної ради від 29.12.2003 р. №12-10 засновано спільно з

районною державною адміністрацією щорічну району краєзнавчу премію імені Марії Шкаліберди. Хто ж така Марія Антонівна, за що її така повага і честь?Понад сорок років свого свідомого

життя і наполегливої праці віддала, присвятила вона своїй улюбленій справі – роботі в музеї.Без перебільшення можна сказати, що значна частина експонатів музею пройшла через її

руки, очі, а багато з них появилися в музеї дякуючи їй настирливості , копіткій праці, постійному прагненню дізнатись, докопатись до істини. І, що характерно, вона живий свідок багатьох подій, які відбулися в 30-і передвоєнні роки, в роки Великої Вітчизняної війни і в післявоєнний період аж до кінця XX століття в нашому краї.

За 40 років праці в музеї Марія Антонівна проводила велику пошукову роботу про діяльність декабристів, перебування у Кам`янці О.С. Пушкіна і П.І. Чайковського, про минуле і сучасне міста, кам`янчан – творців історії Кам`янки і краю.

Діапазон її наукової і пошукової роботи сягає багатьох міст, музеїв, архівів. Спочатку в основному вела роботу по тематиці музею в науковій бібліотеці АН УРСР м. Києва, в Київському і Черкаському архівах. А коли почала збирати матеріали про історію Кам`янки і району то стала працювати в Кіровоградському обласному архіві і обласних бібліотеках міст Черкаси, Кіровограда, багато матеріалів замовляла і одержувала по МБА районної бібліотеки.

В результаті вивчення друкованих матеріалів різних років і архівних документів Марія Антонівна написала історико-економічний нарис про Кам`янку, який видруковано в книзі „Історія міст і сіл – Черкаська область” і зібрала окремі дані про історію сіл району і Кам`янки ХІХ століття.

Так, в друкованій літературі про декабристів подають три різні роки смерті дружини декабриста Олександри Іванівни Давидової. По документах вона встановила точну дату її смерті і місце поховання – 27 лютого 1895 року, і що вона похована на старому погості Покровської церкви м. Кам`янці.

Встановила дату смерті і місце поховання брата декабриста, Олександра Львовича Давидова – генерал-майора, учасника Вітчизняної війни 1812 року, йому присвятив свої вірші О. С. Пушкін.

Документально доказала вона і про перебування у Кам`янці С. П. Трубецького, відшукала важливі дані про реформу 1861 року, про промислові підприємства району, про життя кріпаків в час перебування у Кам`янці декабристів, О. С. Пушкіна.

А скільки цікавих фактів і дат з періоду революційних подій Великої Жовтневої соціалістичної революції і громадянської війни, революції 1905 – 1907 р. р.

Багато сил, енергії віддала Марія Антонівна, щоб зібрати матеріали з історії розвитку культури району, головних політичних подій. Характерною рисою в роботі Марії Антонівни було прагнення дійти до істини. Іноді пошуки починалися всупереч офіційних даних.

Таким шляхом йшов пошук Героя Радянського Союзу Івана Олександровича Дриженка, родом із села Олянино, Кам`янського району.

Ще в дні Великої Вітчизняної війни, відразу після звільнення села Олянино в січні 1944 року на декілька годин завітав І. О. Дриженко до батьків з радісною звісткою, що він живий і йому за форсування Дніпра присвоєно звання Героя. Після війни І. О. Дриженко жив далеко від України, а батьки померли.

Музей посилає запит у військовий архів Міністерства оборони у м. Подольськ з проханням прислати копію нагородного листа про присвоєння І. О. Дриженку звання Героя Радянського Союзу. Отримують відповідь: „Іван Олександрович Дриженко не числиться в списках Героїв”. Така відповідь здивувала Марію Антонівну. Вона не заспокоїлась, другий раз посилає запит, надіючись, що це прикра помилка. Та і на цей раз така ж відповідь.

19

Тоді вона звертається у Кам’янський райвійськкомат і просить зробити запит. Та і на цей раз... „не значиться”. На цьому вона не заспокоїлась, розшукує брата Героя. Він майже не мав зв`язків з братом Іваном, який на той час два роки тому як помер. Його дружина ще жива, дає її адресу. Марія Антонівна встановлює з нею зв`язки і нарешті вдова присилає довгожданий нагородний лист І. О. Дриженка, в якому описано його бойовий подвиг і присвоєння йому звання Героя Радянського Союзу. - Цей приклад пошуку, - говорила Марія Антонівна, - дав нам урок у житті, щоб не зупинятись в пошуках і тоді, коли іноді і в офіційних документах допускаються неточності.

- Кожна нова знахідка завжди приносить мені радість і збагачення знань з історії рідного краю, міста, - говорила Марія Антонівна.

- Ми знайшли афіші постановок драматичного театру в 1910 – 1912 роках, фотографії аматорів, зокрема Т. Ф. Онопи. Він як працівник інституту етнографії ім.. М. Рильського зібрав багато фотографій, різних речей, які нам передала його дружина, особливо дорогі для солдат: саморобні запальнички, ножі, портсигари, солдатські ложки, старі шинелі, пояси, каски тощо.

Марія Антонівна людина громадянського обов`язку. Вона виконувала обов`язки секретаря новоствореного районного товариства „Знання”, багато років була членом правління товариства охорони пам`ятників історії, товариства охорони природи, книголюбів позаштатний лектор, обиралася народним засідателем районного і обласного судів, головою райкому профспілки культпрацівників, обиралася депутатом райради, 15 років працювала секретарем дільничної комісії по виборах у Верховну і місцеві ради.

За досягнуті успіхи в культурному обслуговуванні населення в 1966 році Президія Верховної Ради УРСР присвоїла Марії Антонівні Шкалі берді почесне звання Заслуженого працівника культури України.

Її прізвище занесено в книгу почесних громадян району. Портрет Марії Антонівни декілька разів заносився на районну Дошку пошани, два рази – на обласну Дошку пошани. З 1955 року вона позаштатний кореспондент районної газети „Трудова слава” і з цього часу дописує в обласну газету „Черкаська правда”.

Марія Антонівна змогла підняти роботу Кам`янського меморіального музею О. С. Пушкіна і П. І. Чайковського на такий рівень, що він здобув славу, визнання і популярність серед професіоналів і шанувальників творчості О. С. Пушкіна і П. І. Чайковського у багатьох куточках бувшого СРСР і світу.

Відвідувачі, екскурсанти, туристи з близького і далекого зарубіжжя мають можливість на власні очі побачити особисті речі Давидових, предмети пушкінського часу, живописну пушкініану, твори О.С. Пушкіна і П.І. Чайковського над якими вони працювали в Кам`янці і відчути атмосферу високої духовності, яка була притаманна висококультурній сім`ї Давидових.

В різні роки в музеї побувало багато видатних людей, які записали свої враження від побаченого і почутого у книгах відгуків. 29 травня 1949 року (напередодні 150- річчя від дня народження О. С. Пушкіна) у Кам`янці побувала делегація українських письменників, поетів, композиторів. В її складі були: Павло Тичина, Максим Рильський, Андрій Штогаренко, Борис Пономаренко, Дмитро Косарик, В. Завадський та інші.

Ось що вони залишили для історії: „Чудесна історія цього будиночка. З ним зв`язані найвеличніші спогади нашої історії – це незабутній пам`ятник. Нам удалось потрапити в музей в той час, коли тут був Юрій Львович Давидов – онук декабриста Давидова, і ми почули історію їхньої родини з перших рук. Тут збиралися декабристи, тут писав Пушкін, тут творив Чайковський. Які тут зустрічались люди! Який дорогий цей куточок кожному серцю людини, яка любить свою Вітчизну! А в кінці цього запису зеленим чорнилом дописано: „Все чудесно, ми уклінно просимо нашим і екскурсію вести на українській мові. Дмитро Косарик.”

Останні слова варто нагадати і сьогодні багатьом народним депутатам і державним службовцям – шануйте державну мову, виконуйте Закон про українську мову!

А ось відгук і самого Юрія Львовича Давидова: „...Тут в цих стінах палко проповідуючи ідеї свободи був великий російський боян, геній і слава всіх народів...О. С. Пушкін, який створив в цих стінах безсмертний твір „Кавказький бранець” ... слава чесним, добросовісним працівникам музею, які з любов`ю пестують і з любов`ю відносяться до дорученої справи.

20

Від душі низько кланяюсь їм. Спасибі вам Микола Миколайович Кладковий ( директор – Ф.Л.) і вашій помічниці Марії Антонівні Шкалі берді за ту любов до музею і його процвітання, які відчуваєш на кожному кроці”.

В наші дні музей, як і вся країна переживає труднощі, але працівники музею творчо працюють, поповнюють його новими експонатами і достойно продовжують справу Марії Антонівни. Чисельнні розмови, консультації, участь разом з Марією Антонівною в багатьох громадських і політичних заходах залишили в мене глибоку повагу про її працю, ерудицію, людяність і її особистість.

21

Т.П.Чупакстарший науковий співробітник

музею О.С.Пушкіна і П.І.Чайковського

ВОЛОДИМИР ЛІХАРЬОВ – ЧЛЕН КАМ’ЯНСЬКОЇУПРАВИ ПІВДЕННОГО ТОВАРИСТВА

29 грудня 1825 року в будинку Й.В.Поджіо в с.Янівці був заарештований член Кам’янської управи Південного товариства підпоручик В.МЛіхарьов. В 1825 році Й.Поджіо і В.Ліхарьов одружились на сестрах Марії та Катерині, доньках сенатора Бороздіна. Таким чином, вони стали родичами кам’янського декабриста В.Л.Давидова, бо одружились на його племінницях. Адже дружиною сенатора, матір’ю Марії і Катерини, була Софія Львівна Давидова – рідна сестра декабриста.Стосунки братів Поджио і Ліхарьова з Давидовим і до встановлення офіційних родинних з’язків були більше, ніж товариськими. Саме В.Л.Давидов прийняв Й.Поджио і В.Ліхарьова до таємного товариства.

Володимир Миколайович Ліхарьов (1800-1840рр.) походив із дворян Тульської губернії. До 15 років виховувався дома у батьків під керівництвом Деліля, потім у пастора Галлера. Прекрасно знав 4 мови, на яких вільно говорив і писав. Вступив колоновожатим до Московського учбового закладу для колоновожатих. Після закінчення призначений прапорщиком в Головну квартиру1-ї армії, а в 1821 році відряджений до генерал-лейтенанта графа Палена в колоноєгерську дивізію.Згодом призначений в Єлизаветград у військові поселення.

Декабристи розглядали військові поселення, як реальну і надійну військову силу для збройного виступу. В 1819-1820 роках Пестель сам намагався перейти на посаду начальника штабу південних військових поселян. І відмовився від цього наміру голова Південного товариства тільки в зв’язку з перспективою призначення командиром Вятського піхотного полку.

Можливість Кам’янської управи впливать на поселян визначалась територіальною близкістю до них. Пестель неодноразово вказував керівнику управи – Давидову на необхідність постійної уваги до цого питання. Давидов за сигналом про початок збройного повстання повинен був відразу ж виїхать в поселення і підняти їх.

Через того ж Давидова Пестель доручив Ліхарьову, який служив у вйськових поселеннях, підготувати записку про їх стан. Документ, названий Ліхарьовим “Погляд на військові поселення”, був підготовлений, та, на жаль, не зберігся.За спогадами, він був великий за об’ємом.

Ліхарьов виконав доручення старанно. Записка була витримана в дусі товариства. В ній був зроблений висновок: поселенці готові виступить в будь який момент. Систематично відвідуючи Кам’янку та маєток Поджіо с.Янівку, Ліхарьов доповідав Давидову і братам Поджіо про настрої поселян. Збір цих свідчень був чи не єдиним звинуваченням, пред’вленним Ліхарьову царським судом.

У квітні 1825 року до Ліхарьова був підісланий агент-провокатор Башняк. Він увійшов в довір’я молодого офіцера і згодом дізнався від нього про існування Південного товариства.Слідчому комітету в перший же день його роботи стало відомо про це. 8 січня 1826 року Ліхарьов був доставлений на головну гауптвахту в Петербург.Про свій вступ в таємну організацію він говорив, як про випадковість, яка виникла в результаті прохання Бошняка передати Давидову пропозицію генерала Вітта про допомогу декабристам. До цього він ніби-то нічого про таємне товариство не знав.Після допиту Микола I наказав відправити Ліхарьова в Петропавловську фортецю, з дозволом писати.Звідти декабрист написав генерал-ад’ютанту Левашову листа з поясненням своїх дій, як проявом патріотичних почуттів.»Я в заблуждениях моих видел добро и мыслил, что с развитием просвещения и постепенным развитием умов водворится Свобода и что она составит Народное счастье. Но это было неизъяснимое чувство, которое любил я, желание моего сердца, но неясное и без всякой определенной цели! Я столько мнения мои почитал невинными и благородными, что теперь не ужас бедствий, меня окружающих, не страх наказаний, висящих над моей головой, заставляет меня отречься от оных, но одно искреннее убеждение, что последствия были бы пагубны моему Отечеству. Любовь моя к нему и неопытность увлекли меня, но намерения мои били чисты и безпорочны…».

22

В письмових вiдповiдях Слiдчому комiтету Лiхарьов стверджував, що мета Пiвденного товариства - встановлення в Росiї республіки- йому була невідома. Після розгляду письмових свідчень декабриста довго не турбували.Перебуваючи у фортеці, він користувався більшими правами, ніж інші в’язні.Так, 26 січня і 6 лютого відбулися побачення Ліхарьова з генералом Раєвським. Але 10 лютого вияснились обставини, які свідчили про неправдивість окремих свідчень декабриста.В цей день Й.Поджіо повідомив, що його брат Олександр в листі до Волконського пропонував підняти 19 дивізію і, звільнивши Пестеля, розпочати повстання. При зачитанні копії листа в будинку Давидова був присутній Ліхарьов. Й. Поджіо вказував на нього,як на свідка пропозиції брата вбити Миколу I. Погоджуючись із свідченнями Поджіо,Ліхарьов продовжував стверджувати, що політична мета таємного товариства йому була невідома.

Верховний суд не прийняв до уваги заперечення Ліхарьовим знання республіканських цілей Південного товариства. Він був засуджений до позбавлення чинів і дворянства і заслання на каторгу на 2 роки. Згодом указ 22 серпня скоротив термін каторги до 1 року.

В квітні 1827 року Ліхарьов прибув в Читинський острог. Через рік поселений в м. Кондинськ Тобольської губернії. Пізніше мати і дружина Ліхарьова клопоталися про його призначення рядовим в діючу армію. На прохання матері в 1830 році був переведений в Курган Тобольської губернії, а згодом відправлений в Тобольськ для видалення кулі із правого бедра. Коли Ліхарьов повернувся в Курган після операції, отримав сумну звістку. Його дружина вийшла заміж і ця обставина так подіяла на нього, що при блискучих здібностях і великому запасі знань, він не бажав використовувати їх. В 1837 році за клопотанням спадкоємця престолу Олександра Миколайовича, який відвідав в червні Курган, Ліхарьов разом з товаришами: Наришкіним, Назімовим, Лорером отримав дозвіл 23 червня вступить на військову службу рядовим в Окремий Кавказький корпус. На Кавказі Ліхарьов був зарахований в Куринський піхотний полк, який стояв біля містечка Моздока, а згодом переведений в загін М.М.Раєвського. У вересні 1838 року Федоров зустрів Ліхарьова в Тамані, в госпіталі, і говорив, що на вигляд йому було “не більше 35 років”, він був “худорлявий, хворобливого вигляду, мовчазний” і постійно читав або розкладав пас’янс. В тому ж році Ліхарьова і його товаришів-декабристів бачив на Кавказі М.Огарьов, який присвятив їм прекрасні вірші: «О, если б мне пришлось прожить еще года», «Я видел вас, пришельцы дальних стран».

За участь в експедиціях Ліхарьов отримав підвищення – чин унтер-офіцера, та наказ уже не застав його серед живих: «пуля черкесская положила конец его тревожной жизни в цепи застрельщиков в деле под Валериком». М.А.Назимов 21 грудня 1840 року писав А.фон-дер Бріггену із Прочного Окопа, що Ліхарьов “убит в начале весны под Валериком. Тело его погребено на месте боя. Жаль, что при кончине его не было никого из товарищей, чтобы передать родным и сыну его прозьбы и желания. Беляевы и Вегелин были на его могиле прошлой осенью».

О.П.Бєляев розповідав, що, проходячи через Валерик, він побачив, що могили вбитих при Валерику розриті, тіла їх оголені, пограбовані і понівечені чеченцями. Тут же їх поховали знову.

Дружина В.М.Ліхарьова вийшла заміж в 1836 році за Льва Шостака і мала синів Євгена і Олександра. ЇЇ син від шлюбу з Ліхарьовим – Микола Володимирович – був мировим посередником в Ранненбургському повіті Рязанської губернії, а з 1868 року – мировим суддею 5-ї дільниці того ж повіту і мав чин прапорщика. Катерина Андріївна Шостак померла, коли діти її були ще малолітніми, про їх подальшу долю піклувалась Анна Михайлівна Раєвська, їх двоюрідна тітка.

Література: 1.Восстание декабристов.Документы. т. XII. М. “Наука”, 1969 г., (Дело Лихарева).2.Архив Раевских. Издание Раевского П.Н., СПб, типография Александрова М.А., т.I, 1908.3.Записки Волконского С.Г. СПб 1902г. Декабристы. Биографический справочник. М.,

«Наука», 1988г.4.Восстание декабристов. «Русская правда П.И.Пестеля и сочинения ей предшествующие»,

т.VII. М., Госиздат политической литературы, 1958.5. Восстание декабристов. Материалы. т.Х. Ленинград, Госполитиздат, 1953г.

(Следственные делаВолконского С.Г., Давыдова В.Г.).

23

Надія Шолька,учениця 11 класу загальноосвітньої школи №1м.Кам`янки,

науковий керівник - вчитель історії загальноосвітньої школи №11м.Кам`янкиПоліщук М.В.

Історія Кам`янської Євангелістської церкви

Початок XX століття відзначився великим духовним пробудженням. Люди розуміли, що їм потрібен Бог, потрібна духовність для формування здорового суспільного життя. Європа була охоплена полум’ям Першої світової війни. Житель с. Вербівка, молодий солдат російської армії Яків Іванович Несененко потрапив у полон до Угорщини. Серед сірої маси озлоблених, брудних полонених, виділявся чоловік, обличчя якого випромінювало якийсь дивний спокій. Серед брудної лайки та непристойних жартів дивними здавалися його спокійні слова. Особливо вражали пісні, що співав цей дивний чоловік. Яків сам був гарним музикантом та співаком, любив грати на гармошці. Одного разу, добре хильнувши “оковитої”, він почав чіплятися до того незвичайного полоненого. Яків почав випитувати, що за книжечку, той весь час читає. У відповідь він почув, що це Євангеліє, історія про життя, діяльність, смерть та воскресіння Ісуса Христа. Спокій та впевненість віруючого-євангеліста зачепили п’яного Якова, і він вчинив бійку, сам не розуміючи для чого...

Так відбулося їхнє перше знайомство, яке згодом переросло у дружбу.Через певний час Яків Іванович був охрещений за обрядом эвангельських християн-

баптистів.Два роки перебування в угорському полоні повністю змінили життя молодого чоловіка. Додому Яків повертався зі своїми братами по вірі, а саме головне з новим серцем, сповненим бажанням ділитися Божою любов’ю з людьми.

Згодом християнами-бабтистами стали Яшині батьки, брати та сестри, а також багато односельчан. Ремонтуючи та виготовляючи взуття, він мав змогу зустрічатися з людьми та свідчити їм про Бога. Потім, назбиравши необхідну суму грошей, Яків Іванович придбав у Кам’янці пів-будиночка, куди переїхав жити. На стіні будинку відразу ж з’явилася вивіска: „Будинок Молитви”. Це і була перша в Кам’янці Євангельська церква. Постійно проводилися богослужіння, багато людей, залишавши гріховне минуле, знаходили мир та спокій у Бога.

Та не подобалося це комуністичній владі, яка вела жорстоку атеїстичну політику. Сім’я Якова Івановича відчувала постійні утиски, частими гостями стали представники НКВС. Для того, щоб прогодувати сім’ю Яків Іванович вночі, потай, виготовляв нехитре взуття, а дружина вранці, під страхом покарання влади, несла їх на базар, щоб на виручені гроші придбати необхідні продукти. Складне було життя, та громада наповнювалась новими людьми, в окремі роки, хрещення приймали по 10-20 чоловік одночасно. Відкриті релігійні обряди категорично заборонялися, але віруючі проводили хрещення потай, вночі, в потаємних місцях, а іноді навіть взимку. Через постійні гоніння, віруючі змушені були змінювати місця зборів, але незмінним лідером громади залишався Яків Іванович Несененко.

У післявоєнні роки тиск атеїстичної влади знову посилився, адже віра в Бога несумісна з ідеями будівництва комунізму. Особливо важким був період 50х років, коли тодішній керівник держави, генеральний секретар ЦК КПРС Микита Сергійович Хрущов обіцяв показати по телебаченню останнього віруючого в СРСР. Це означало, що хоч за радянською конституцією кожен громадянин і мав свободу релігійних поглядів, але насправді влада робила все, щоб знищити віру. Та люди все одно відвідували богослужіння, які проводилися таємно. На зміну Якову Івановичу Несененко, на чолі громади став Гречаний Михайло Ілліч, який керував церквою з 1953 по 1986 роки. Громада продовжувала збиратися в нього вдома по вулиці Тясминській.

Яків Іванович Несененко залишався активним членом церкви до останніх днів свого життя. Відійшов він у вічність 6 грудня 1975 року. Тиск влади посилився в Брежнєвські часи: віруючих не брали на роботу, найкращі робочі місця, на які можна було розраховувати—це двірник, кочегар, сторож. Так продовжувалося аж до часів перебудови. З 1986 року на чолі громади став Шолька Петро Дмитрович, який і є пастором до цих днів.

З 1977 по 1979 роки він навчався в Москві на Заочних Біблійних курсах. Після закінчення цього закладу, випускник міг стати пастором місцевої церкви, або старшим пастором по області. В

24

1986 році Шолька Петро Дмитрович був обраний пастором церкви Євангельських Християн-баптистів м. Кам’янки. Кількість членів церкви налічувала близько 54 осіб і служіння проходили в приватному будинку. Коли відбулися зміни в нашій державі, до церкви стали ставитись більш лояльно, дозволяли будувати культові споруди і тоді постало питання про будівництво храму для Кам’янської громади.

Але щоб збудувати гарний і просторий дім в м. Кам’янці потрібні були кошти, яких бракувало і ось з цим питанням Шолька Петро Дмитрович та Гречаний Михайло Ілліч поїхали в союз Євангельських Християн-баптистів міста Москви. Звернувшись до керівників Союзу, отримали від них велику фінансову підтримку, а також їм дали адреси всіх церков Радянського союзу. І ось в усі куточки колишнього Союзу, в усі 15 республік, до віруючих було відправлено тисячі листів з проханням про допомогу для будівництва храму Божого. Їх отримували люди, які не знали і не чули про Кам’янку. Не пройшло багато часу, як почали надходити грошові перекази поштою. Протягом року було одержано більше 100 тис. рублів. Разом з переказами надсилались листи з подякою, що і вони можуть внести свою частку в будівництво храму Божого. Але були великі проблеми з місцевою владою. Три роки не давали дозволу на будівництво.

Домагаючись дозволу, паралельно йшла робота по добуванню матеріалів, які зберігалися в різних місцях, дворах віруючих людей. В 1991 році отримали дозвіл на будівництво, і відразу приступили до роботи. Місцева влада пропонувала місця для будівництва в проваллях, смітниках. Кількість цих місць становила 32, але на 33 зупинилися. Це місце біля будинку культури цукрокомбінату. На той час там були сараї, в яких люди зберігали свої речі, а також тримали худобу. Для того щоб знести ці сараї, потрібно було побудувати нові, що було зроблено за гроші віруючих. Після цього нарешті розпочалися роботи по будівництву.

Цей дім будувався 7 років і дуже багато історій можна описати, які відбувалися в цей період. Закінчивши роботи в куполі церкві, потрібно було розбирати ліса, зверху донизу. Для цього потрібно було відрізати арматуру від купола. Трапилось велике нещастя: при відрізанні арматури автогеном загорілись дерев’яні конструкції і скловата, яка була між конструкцією. Спалахнула пожежа, швидко досягнувши самого верху купола. Три дні боролися з вогнем пожежні усього району. Лише в кінці 3 дня вдалося загасити вогонь, розібравши конструкції, за допомогою ломів та сокир. Робота по будівництву храму зупинилася на тривалий час. Після цього розпочалася робота по ліквідації наслідків пожежі.

Член церкви Безпалий Григорій Федорович, якому на той час було 75 років, ризикуючи своїм життям, ремонтував дах купола. І так через деякий час ці наслідки були ліквідовано, робота йшла далі.

Найбільш тяжкою була праця перед самим закінченням будівництва. Робота йшла цілодобово. Люди приходили і працювали в декілька змін.

3 серпня 1997 року стало знаменним днем в історії церкви. О 10 годині ранку був сонячний день, приїхали гості з різних країн світу, грав духовий оркестр. Це був довгоочікуваний день для всієї громади. Сльози радості застилали очі кожного віруючого, пастор помолився Богу, дякуючи за те, що будівництво храму завершилося. Петро Дмитрович Шолька висловив подяку керівникам Кам’янських підприємств за те, що вони не залишилися байдужими. Зокрема, багато допомагали дирекція Кам’янського цукрового комбінату—Сосновський Іван Петрович, директор Косарського спиртозаводу—Коломієць Дмитро Миронович, голова колгоспу „Дніпро” с. Радиванівки— Шевченко Сергій Петрович, директор машинобудівного заводу— Жевченко Олександр Вікторович та багато інших.

Протягом 7 років працювали віруючі, віддаючи весь свій вільний час та сили. І ось у Кам’янці з’явився красень-храм, який прикрашає Кам’янку не тільки архітектурно. Церква відіграє важливу моральну роль в становленні особистості. На сьогоднішній день церква нараховує 110 членів, серед прихожан різні люди: школярі, студенти, робітники, службовці, пенсіонери та інтелігенція.

За останні роки утворилося три дочірні церкви у Кам’янському районі. Зокрема, церква у с. Телепине, яка налічує 20 чоловік. Також при церкві функціонує дитячий християнський клуб „АВАНА”, проводиться також робота з молоддю.

Нещодавно зареєстрована церква у с. Ревівка. Проводиться заняття з дітьми у недільній школі, а також з дорослими. Є церква і у с. Грушківка.

25

Останні півроку у с. Баландине проводиться спілкування з молоддю за програмою „Молодіжні християнські клуби”, які відвідують досить багато молоді. Проходять євангелізаційні зібрання і у с. Косарі.

У Кам’янській центральній церкві велика увага приділяється роботі з дітьми, функціонує недільна школа, працюють гуртки, різноманітні розважальні програми, такі як „КВК”.

Впродовж уже 8 років разом із церквою м.Оватонна (США) щоліта організовується дитячий „Табір пригод”.

Два роки тому утворилася благодійна організація „Віфанія”. Місія цієї організації заключається у тому, що вона піклується про дітей-інвалідів нашого району, маючи їх усіх на обліку. Люди, які працюють в організації вкладають в свою працю всю теплоту своєї душі, зігріваючи їх Божою любов’ю.

21 жовтня Кам’янська громада Євангельських християн-баптистів святкує свій день народження. Цікавим було народження церкви, не менш цікавим та водночас складним був шлях становлення громади.

26

М.В.Поліщук,вчитель історії Кам`янської ЗШ № 1, член

районної громадської організації „Спілка краєзнавців”

ІСТОРІЯ ЗАГАЛЬНООСВІТНЬОЇ ШКОЛИ №1Розвиток освіти в Кам’янському районі має глибокі коріння і бере початок ще з ХІХ

століття. Тоді, Кам’янка належала Чигиринського повіту Київської губернії, мала 2 церковнопарафіяльні школи (одна – на Покровській, інша – на Миколаївській стороні), одну двокласну міністерську школу та єврейську синагогу. Дітей навчали піп, дяк та три вчителі. Навчались читати, писати, арифметики. Головним предметом в церковноприходській школі вважався “Закон Божий”.

1 вересня 1916 р. в районі була відкрита двокласна земська школа, тепер це школа №3. У школах панувала сувора дисципліна, використовувалась жорстока міра покарання – різки.

З перших років Радянської влади поліпшувались умови викладання в навчально-освітніх закладах. Протягом 1920-1922 рр. колишні міністерська та церковнопарафіяльна школи перетворено в семирічну та чотирирічну школи.

В 1924 р. семирічна школа мала назву називалася Трудова школа імені ІІІ Інтернаціоналу, учні якої закінчували 7 груп (класів). Саме з церковнопарафіяльної школи, реформованої в семирічку, в центрі міста і бере початок історія Кам’янської ЗОШ №1. У 1933 році її було надано статусу середньої, учні отримали змогу закінчити 10 класів.

У 1931-1932 рр. місцева влада, ведучи атеїстичну пропаганду, розібрала Миколаївську церкву, яка знаходилася на місці сучасного Будинку культури. Цегли з розібраної споруди вистачило для будівництва школи №1 і Будинку культури. Близько 4 років йшло будівництво школи. У 1937 році учнів зі старого приміщення (сучасний магазин №16, в минулому – це приміщення суду), було переведено до нового двоповерхового приміщення (старе приміщення школи №4). У 1937 році проводилися Пушкінські дні (з нагоди сторіччя з дня смерті геніального поета). Школі в ці дні було присвоєно ім’я великого поета О.С.Пушкіна. Це була лише одна середня школа в районі. Тут навчалися діти з Ревівки, Баландино, Косар, Юрчихи, Тимошівки. Крім звичних предметів викладалися тригонометрія, арифметика, креслення.

Першим директором середньої школи був Логвінов О.І.Середня заробітна плата вчителя становила 70-80 крб., піонерська вожата отримувала

50крб.50коп.На той час активно працювали гуртки: хоровий, танцювальний. Драматичний гурток

очолювала Харлама Френя Сидорівна – вчителька української та німецької мови. Цей гурток відвідував Задніпровський(Буряченко) Михайло Олександрович в майбутньому Народний артист України. Також діяв авіамодельний гурток та струнний гурток.

Школа складалася тільки з половини нинішнього старого приміщення школи №4. Права сторона від балкону. До школи був добудований хімічний кабінет і спортивний зал. Актового залу не було. Всі заходи проводилися на другому поверсі. В цій школі навчалася старша ланка, молодші класи навчалися в приміщенні бувшого суду. При школі діяв філіал Корсунського педагогічного технікуму.

У роки Великої Вітчизняної війни школа не працювала, а її приміщення викостовувалося німцями, як пересильний пункт молоді до Німеччини. Молодь зганялася з усього району. На першому поверсі була кімната хлопців , на другому – кімната дівчат.

У 1944 році у приміщенні школи №1 в роки Великої Вітчизняної війни розміщався „Військовий госпіталь” .

Налагодження шкільної справи після вигнання гітлерівців наштовхнулося на великі труднощі. Не було наочних посібників лабораторних приладів, зошитів, підручників , карт, класних дощок . Учителі воювали на фронтах . Постало завдання в стислі терміни відбудувати школу і охопити навчання усіх дітей шкільного віку .

Не дивлячись на всі негаразди в 1945 році школа знову відчинила двері для навчання . Крім денної форми навчання при школі з 1948 року діє вечірня школа . Незмінним директором вечірньої школи була Коваленко Василина Олексіївна . Вечірня школа була переповнена . Навчалося паралельно по 3 класи : 9-ті, 10-ті та 11-ті . У вечірній школі освіту здобували

27

представники робітничої молоді кам’янського машинобудівного , цукрового , спиртового заводів, представники селянської молоді , які не мали можливості навчатися в роки війни або мусили рано почати трудову діяльність.

Велике бажання молоді здобувати освіту привело до 2-х , 3-ох змінного навчання . Це спонукало дирекцію школи та владу району до розширення приміщень . В 1959 році

була добудована ліва сторона школи №1 (актовий зал та 10 класних кімнат ). Траншеї під фундамент копали учні та вчителі . У підвалі розміщалися котельні. Добудова здійснювалася при директору школи Матвєєву Володимиру Васильовичу . Йому прийшлося їхати у Сибір і привезти вагон лісу для будування даху . Це будівництво стало можливим при підтримці директора спиртового заводу Куценка А.С. , який звернувся до депутата Верховної Ради УРСР Сидора Ковпака за допомогою .

Лише при такій вагомій підтримці, при максимальній допомозі вчительського , батьківського , учнівського колективів була здійснена добудова школи . Перед школою стояв гіпсовий пам`ячник О.С.Пушкіну

У 50-70-х роках тут працюють молоді серйозні , самовіддані вчителі : Македонська В.А. , Кулініч С.Ю. , Людна У.С. , Синько М.В. , Перемишленко П.В. та Перемишленко А.О. , Дерун П. А.. У школі діяв танцювальний гурток, який виборював призові місця в районі та області . Був створений хор із 100 осіб та власний духовий оркестр. У 1966 році відбувається перехід з 11-річного навчання на 10-річне . У цей рік випускалося 8 класів , 1948 – 1949 років народження . Класи були переповнені по 36 учнів . Кожен з випускних класів налічував близько 10 золотих і срібних медалістів . У школі діяв виробничий комбінат. Велике перевантаження школи приводить до будівництва нового приміщення, яке і починається з 1976 року при директору Осінському П.П. Вчителі, батьки, учні допомагали в будівництві та упорядкуванні школи та класних кімнат. Учні здійснили озеленення школи. 2 лютого 1980 року школа урочисто відчинила двері 1242 учням. Ця триповерхова споруда нараховувала добре обладнані кабінети: 2 фізичні, хімічний, медичний, було підведено воду.

Для молодших класів було відведено ліве крило школи, а для нульового класу зручний блок (спальня, ігрова кімната, клас, спортивний зал, коридор, туалети). Все заведено для зручності першокласників. Їдальня обладнана всім необхідним на 240 місць, де харчувалось майже 700 дітей.

Актовий зал був обладнаний кіноапаратурою. Класи були радіофіковані. Обладнані спортивний та ігровий майданчики. У 1986 р. перед школою був встановлений бронзовий пам’ятник О.С. Пушкіну, а також збудований басейн та теплиця.

У школі зараз працює 53 вчителі (із них – 14 випускників нашої школи; 20 чоловік молодшого обслуговуючого персоналу, із них 7 випускників школи). Випускники школи №1 свої знання підтверджують при вступі у вищі навчальні заклади. Багато з них відомих діячів культури, науки, політичних діячів, підприємців.

Література:1. Історія міст і сіл (Черкаська область).2. Місто на скелястих берегах Тясмину. м.Кам`янка.,-1999 р.- С.75-77 3. Свідчення очевидців: педагогів, що працювали в школі.

28

Вікторія Міхеєва,учениця 10 класу Косарської загальноосвітньої школи.

науковий керівник – вчитель історії Косарської загальноосвітньої школи, Глагола О.М.

„ЖИТТЯ І ДІЯЛЬНІСТЬ О.М.МОДЕСТОВА”

В селі Косарі з 1912 року працює дільнична лікарня і мешканці Косар та навколишніх сіл до цього часу бережуть пам`ять про першого лікаря цієї лікарні. Цим лікарем був Олександр Миколайович Модестов.

В даній роботі я хочу розповісти про цього лікаря, про лікаря, з великої літери, про якого завжди згадують з гордістю і вдячністю. Хочу довести, що лікарі професіонали є не тільки в наш час, час високого рівня технологій і діагностики, а були і набагато раніше. І такі лікарі заслуговують на вічну шану і пам`ять свого народу. Заслуговують на те, щоб їх ім`я не загубилося у віках, а було гордістю нащадків.

О.М.Модестов, син дрібного чиновника з Твері, закінчив медичний факультет Юр`ївського університету. Працював деякий час в с. Глинському Полтавської губернії. В 1912 році Чигиринське повітове земство вирішило створити земську лікарню в с.Косарі і на посаду лікаря запросили Олександра Миколайовича, який розпочав роботу по підготовці лікарні до прийому пацієнтів.

Ось що пише сам Модестов з приводу обладнання лікарні: „ ...На первых порах земство оказалось довольно щедрым, и с апреля я преступил к приспособлению обширного здания к его новому назначению и оборудованию его по последнему слову тогдашней медицинской техники”[1]. Нова лікарня почала працювати з 10 жовтня 1912 року. Це була перша лікарня в нашому районі, яка обслуговувала населення Телепинської і Кам`янської волостей (17 населених пунктів). Розташовувалась вона у великому будинку купленому земством у косарського поміщика Володимира Рості шевського. Територія лікарні становила 5 га. В обов`язки земського лікаря того часу входило: вести лікарню, приймати амбулаторних хворих, виїжджати на екстренні і тяжкі випадки, приймати паталогічні пологи, перевіряти фельдшерські пункти і 2 рази на рік оглядати всі земські школи.

Всю цю роботу О.М.Модестов виконував сам. Амбулаторні прийоми уже в кінці року доходили до 100 людей на день. В наступному році в лікарні пройшли лікування 521 чоловік, зроблено 85 операцій.

В 1915 році Олександр Миколайович іде добровольцем на фронт, де служить у складі Земського хірургічного батальйону у восьмій армії Брусилова. Учасник знаменитого Брусиловського прориву. Був нагороджений орденом Володимира і Станіслава орденом св. Анни. Війну закінчив у Румунії[3].

Повернувшись в Косарі, Модестов застає лікарню без майна, без медикаментів і без персоналу. Він починає все знову з початку, хоча в набагато складніших умовах, адже навкруг вирувала громадянська війна. Для Модестова у цій війні всі були просто пацієнти, яким необхідна лікарська допомога, до якого б табору вони не належали. Він оперував і холодноярців, і більшовиків, допомагав жертвам єврейських погромів. В 1919 році Модестов особисто переховував єврея-лікаря з сім`єю і допоміг їм виїхати.

В цей період дуже ускладнилась санітарно-епідеміологічна обстановка в краї. Епідемії тифу та „іспанки” змушували Олександра Миколайовича працювати вдень і в ночі. Та й самому лікарю не вдалось уникнути тифу. Дуже короткий час в 1924 році Модестов працював у Кам`янці, але вже на різдво 1925 року лікаря забрали назад до Косарі поселили його в окремому будинку, що належав колишньому священику.

Важкими, як і для всіх українців видались для Модестова 30-ті роки. Передусім голодомор 1933 року. Та Модестов продовжував працювати, хоча був обурений, що в час такого страшного голодомору Косарський спиртзавод працював на хлібові (ячмені), який можна було врятувати значну кількість людей.

Загалом з 1925 по 1941 роки Косарська лікарня на чолі Модестовим пролікувала 15258 хворих, проведено було 9142 операції, з них 3833 на шлунку. Під час Великої Вітчизняної війни

29

Модестов залишався в лікарні спочатку лікував поранених червоноармійців, а коли прийшли німці, допомагав партизанам. Він допоміг також багатьом юнакам і дівчатам уникнути відправки до Німеччини, ставлячи їм діагнози хвороб, яких у них не було[2].

Після війни О.М.Модестов продовжував рятувати хворих. Загалом О.Модестов 45 років пропрацював головним хірургом Косарської лікарні, зробив 20 тисяч операцій.

Олександр Миколайович був почесним жителем села Косар, неодноразово обирався депутатом районної і обласної ради депутатів трудящих. Він був удостоєний високого звання „Заслужений лікар УРСР”. Помер О.Модестов в 1973 році.

Література:1. Модестова Н.О. Історія Косарської лікарні. –Рукопис,-с.42. Музей історії села Косарі. Документи по Косарській лікарні/3. Місто на скелястих берегах Тясмину. м.Кам`янка.,-1999 р.- С.104-105.

30

О.М.Глагола,вчитель історії

Косарської загальноосвітньої школи

СЕЛО ПІД ЧАС ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ (1941-1945 р. р.)

Не обминуло лихоліття війни і наше село . В перші роки війни сотні косарчан пішли захищати Батьківщину з 22 червня 1941 року почалась евакуація цінного обладнання з косарського спиртового заводу. Через тиждень воно було відправлено в м. Куйбишев. Заховала у кручі своїй трактор перша трактористка Скляренко Мотря і пробув він там всі роки окупації. 5 серпня 1941 року німці увійшли в село. Все що було зібрано на полях вивезли до Німеччини . Селянам залишились овочі зібрані на городах: буряки , картопля, гарбузи, морква. Не було тільки хліба. Окупаційні війська назначили старостою Гапченка С.С., зганяли людей на роботу до громадського двору і не платили за неї грошей.

11 липня 1941 року італійські бомбардувальники розгромили військовий ешелон і лікарі підібрали там 91 пораненого солдата. В Косарській лікарні було надано першу медичну допомогу і направляли поранених в Чигирин для подальшої евакуації. Останню партію було відправлено 3 серпня 1941 р.

За роки війни фашистські окупанти нанесли тяжкі рани селу: зруйнували завод, сплюндрували школу, спалили будинок учителів, забрали в колгоспників всю худобу, знищили будівлі. Але найбільша втрата-людські життя. Німцями було розстріляно 60 осіб, по – звірячому розправились з 18 жителями вулиці Тясминської. Більше як 50 юнаків і дівчат було вивезено в рабство до Німеччини. Є їм про що згадати : і табір „Людвігсфельд”, „Шмаусбер” під Берліном і роботи на металургійному алюмінієвому заводах, гнули спину на німецьких бауерів. Але ніщо не могло зламати волелюбність народу, не хотіли терпіти ворога на рідній землі, десятки косарців поповнили партизанські загони в лісах Комсомольського лісництва та Холодному Яру.

В кінці 1943 р. цілими сім’ями пішли в ліс, а потім разом із загоном Дубового пішли на з’єднання з нашими військами поблизу Черкас.

На підпільній роботі в загоні підривників перебували Котенко В.Д.,Завізіон Д.М., Кропива С.Г., Хоменко М.К.. Цей загін на чолі з Котенком В.Д. переправляв

вибухівку в Холодний Яр. Одного разу на території центральної садиби бувшого колгоспу ім.Кірова Василя Даниловича зупинили два поліцаї. Котенко вступив з ними в нерівний бій відібрав в одного поліцая гвинтівку, другого смертельно поранив, але і сам одержав поранення. Потім добрався до Грушівки і переховався у лісі. За завданням партизан Василь Данилович відправився в Брянські ліси, де в загоні Федорова воював кулеметником.

Після закінчення війни Котенко Василь Данилович працював в одному з міністерств Латвії, як провідний економіст надавав допомогу урядам Чилі та Афганістану.

Активну участь в партизанському загоні Петра Дубового брали: Воропай П.П., помічник командира, Скічко П.П., Гирич І.Т., Ратушний О.Є. та інші.

Зв’язкова Воропай Н.Ф. і учитель школи Лучук Т.Е. одержували в лікарні медикаменти і переправляли їх партизанам.

Все населення села намагалось допомогти партизанам продуктами, одягом, передачею відомостей, навіть діти викрадали у німців і поліцаїв патрони і передавали їх партизанам, серед них був і Костенко Петро Андрійович. Якою радістю була звістка про те, що в Грушівці замайорів червоний прапор і контролюють село партизани.

Ворог жорстоко розправлявся з непокірними. Від рук катів загинули Завіз іон Данило, Хоменко Макар, Кропива Свирид.

В роки Великої Вітчизняної війни 516 жителів села пішли на фронт,72 косарці пройшли війну від 1941 по 1945 рік. Серед них Діденко А.Т., Діденко М.Л., Францішко Д.Л., Захаренко Є.С., Герасименко Г.К. та багато інших.

Від Сталінграда до Берліна пролягає шлях війни Хоменко М.О.. Почав службу політруком, а закінчив у званні полковника політуправління фронту . Лейтенант Іщенко М.В. почав свою військову біографію ще з фінської війни. Далі його шлях поряд з „катюшею” пролягав через

31

Сталінград, Курську дугу, брав участь в Яссо – Кишинівській операції, звільняв Східну Прусію де і зустрів День Перемоги.

В усіх великих битвах воювали наші земляки. В перші хвилини війни вступив у бій у фортеці над Бугом-Бресті – Прозор Яків Агафонович, в листопаді - грудні 1941р. захищали Москву Гниляк Яків Андрійович, Качур Андрій Петрович, в блокадному Ленінграді боровся Скічко Дмитро Феодосійович. За звільнення Кавказу воювали Душейко Макар Опанасович, Качур Олександр Денисович, Орлик Федір Пилипович. Старший матрос Коваленко Онисим Львович воював за звільнення Севастополя і Кавказу. За визволення Будапешту, Відня , Праги та інших європейських міст боролися 12 наших земляків 18 косарців, полягали смертю хоробрих у Корсунь – Шекенківській битві.

Всього за роки війни полягло 332 жителі нашого села.І ось настав довгожданий день. 7 січня 1944 р. війська 2-го Українського фронту під

командуванням маршала Конєва, в складі яких були 52,53 армії, 5-а Гвардійська танкова армія під командуванням генерала Ротмістрові звільнили наше село.

Першим з косарців у складі у складі танкової армії ввійшов у село Іщенко Остап Степанович.

Закінчилась війна. Повернулись додому солдати. На грудях у кожного виблискують нагороди.16 косарців нагороджено орденом Червоної Зірки, 36- медаллю „За відвагу”, 12- медаллю „За бойові заслуги”.

Не можна не згадати добрим словом і працівників місцевої лікарні. В період війни лікарня стає військовим шпиталем, допомагає медикаментами і переховує партизан. О.М. Модестов врятував від каторги не одну сотню юнаків і дівчат за що німецька вербувальна комісія хотіла відібрати в нього право видавати довідки . В останні місяці окупації озвірілі фашисти знущалися над хворими, медперсоналом, але Модестов відхилив прохання партизан переховуватись у лісі, і всю війну залишався на своєму посту.

Восени 1945 року за доблесну працю під час Великої вітчизняної війни О.М.Модестову було присвоєно звання Заслуженого лікаря республіки і нагороджено орденом „Трудового Червоного прапора”.

Література :

1. Спогади очевидців тих подій2. Музей історії села Косарі. Документи спогади.3. Місто на скелястих берегах Тясмину. м.Кам`Янка.,-1999 р.- С.56-69

32

Альона Рачевська,учениця 10 класу еколого-економічного ліцею,

науковий керівник – Гетьман Л.І.Є ПРОФЕСІЇ ОСОБЛИВІ І НЕБЕЗПЕЧНІ

Життя людини до смішного коротке.Як? Одні наполегливо

відхиляються від життя, інші цілісноприсвячуються себе йому. Перші на

схилі днів будуть нижчі духом і спогадами, другі багаті і тим і іншим.

М.ГорькийВибрану тему я присвячую близькій мені людині. Я не стверджую, що людина, про яку я

хочу розповісти є героєм якогось певного вчинку, але прожите ним життя дуже багатогранне. Свою розповідь ябуду вести про Івана Юхимовича Гвоздика. Народився він 2 грудня 1937 року в селі Ребедайлівці, у сім`ї селянина. Дитячі та юнацькі роки провів у рідному селі, де закінчив сім класів місцевої школи. А згодом восьмий клас у Кам`янській середній школі ім. О.С.Пушкіна.

Після закінчення восьми класів вирішив самостійно шукати подальшу долю. Отримавши необхідні документи зі школи, він потягом поїхав на станцію ім. Т.Г.Шевченка, де намагався поступити в залізничне училище. Але його не прийняли, посилаючись на невідповідність віку. Не зупиняючись на цьому, поїхав в Олександрійське ремісниче училище. Та його чекала та сама відповідь.

У 1955 р., закінчивши училище механізації сільського господарства у м.Штергрес, що на Донеччині та отримавши паспорт, поїхав на освоєння цілинних земель в Кустанай. У 1956 р. повернувся в рідне секло і поступив на роботу в колгосп, де працював мотористом на дизельній електростанції. У липні цього року був призваний до лав Радянської Армії. Від рядового до старшого сержанта, від рядового до командира відділення, такий його шлях більш як трирічної служби в армії. За сумліну службу він отримав дві відпустки до рідних.

Я хочу цим сказати, що більшість людей старшого покоління виміряли своє життя не по кількості придбаних іномарок, відкритих банківських рахунків в іноземних банках, а по тому, що вони зробили для людей, щоб не соромно їм було дивитися у вічі простій людині. Тут необхідно сказати, що девіз Івана Юхимовича: жити чесно. Відразу ж після приїзду з армії він написав заяву з проханням прийняти його на службу в міліцію. Перевірка його особи тривала більше трьох місяців. Почав службу на посаді рядового міліціонера у звані старшого сержанта міліції. Не маючи спеціальної для роботи освіти, іІван Юхимович поставив собі за мету будь що поступити до юридичного закладу.

У 1962 році поступив в Черкаський педагогічний інститут на заочне відділення. На той час при цьому інституті був філіал Київського ордена Леніна державного університету ім.Т.Г.Шевченка. У березні 1971 року Івану Юхимовичу запропонували посаду старшого слідчого в кам`янському райвідділі. До речі 1969 році він закінчив Київський державний університет ім.Т.Г.Шевченка і отримав кваліфікацію юриста. Праці старшого слідчого він віддав 29 років життя, з яким Кам`янському РВВС 24 роки і 5 років на посаді старшого слідчого по особливо важливих справах УВС України і Черкаській області. І ось, описуючи цей період бачимо виклики на пригоди в будь-який час доби, огляд місць пригоди в будьяку пору року. Страшні картини зі смертельними наслідками, підпали житла з людськими жертвами, тяжкі тілесні ушкодження зі смертельними наслідками, крадіжки з магазинів, квартир, розкрадання державного майна, рекет – це далеко не весь спектр злосинів, які приходилось розслідувати. Бувало так, що не встиг дійти до домівки, як вже чергова машина чекає його біля двору, щоб їхати на чергову пригоду.

Про його людяність, чуйність свідчать і статті в місцевій та обласній газетах, він єдиний хто був занесений з працівників органів внутрішніх справ району на Дошку Пошани, відмінник органів внутрішніх справ, його портрет вмсів на Дошку Пошани в УМВС м.Черкаси. За період служби в органах внутрішніх справ Гвоздик І.Ю, захочувався 55 разів, із них 5 медалями: медаль „За бездогану службу” 3-го ступеня, медаль „50 років Радянській міліції”, медаль „За бездогану службу”2-го ступеня, медаль „За бездогану службу”, орденом „Знак пошани”, нагрудним знаком „Відмінник міліції”.

33

З 11 січня 1996 року наказом МВС України Гвоздику Івану Юхимовичуприсвоєно чергове звання – полковник міліції. Сам Іван Юхимович свій прожитий і пройдений шлях оцінює так: „Від рядового міліціонера до рядового полковника, від міліціонера до старшого слідчого по посаді”. Він додав, що все те, що він досяг – це не по протекції якогось дяді, а прагнення, воля і законопослушність. Він сказав, що йому довелося у службі міліції не за плугом ходити, а плуга тягти.

Ось вам люди часів сталінщини, хрущовщини, Брежнєва, Горбачова, згодом Кравчука та Кучми. Все своє життя, як свідчать документи – це активна життєва позиція.

Література:1. Спогади Гвоздика І.Ю.2. Матервали РВ УМВС в Кам`янському районі Черкаської області.

34

Ольга Коломієць,учениця 10 класу Кам`янської загальноосвітньої школи № 1,

науковий керівник – вчитель історії Кам`янської загальноосвітньої школи № 1Рибалка М.Д.

КОЛОМІЄЦЬ ДМИТРО МИРОНОВИЧ

Його ім"я знане й відоме не тільки у нашому районі, далеко за межами України. Його цінили і любили насамперед за високі моральні людські якості - розум, працьовитість, справедливість, доброту, чесність. Доля цієї людини була складовою історії нашого народу. Волею долі він став свідком і активним учасником подій життя XX століття. Про цю занадто скромну, працьовиту, виховану, добру душею, люблячу людей і свою рідну Україну людину, я й почну розповідати.

Дмитро Миронович Коломієць є членом великої родини Коломійців. Я, Ольга Коломієць належу до четвертого покоління цієї родини по родинному дереву мого татуся. Мій татусь є сином Сергія Мироновича Колом і й ця - рідного молодшого брата Дмитра Мироновича. Ось, використовуючи розповіді дідусів та бабусі Катерини (мами мого татка), я поведу розповідь про нашого всіма люблячого Дмитра Мироновича Коломійця. Дитячі роки моїх дідів пройшли в селі Тимошівці, що розташоване на південь від нашої Кам"янки за 7 км.

Ось в цьому селі 8 листопада 1923 р. в хаті Мирона Маркевича та Марини Федорівни (мої прадідусь і прабабуся) народився син і нарекли його Дмитром. Ріс сміливим, допитливим і розумним хлопцем. В 1930 році мій дідусь Дмитро Миронович Коломієць пішов в 1 клас Тимошівської 7-річної школи і закінчив її на відмінно в 1937 р. На його долю припав (пережити і вижити) 1933 голодний і холодний рік. З яким невимовним болем згадував він ті тяжкі в житті часи, їхня сім"я складалась тоді з п"яти осіб: батька, матері та трьох синів., На кінець 1932 р. запасів будь-якої їжі в селянських оселях не було, колгосп на трудодні нічого не давав. В кого залишалась якась зернина, то "посланці" з району витрушували із горшків, скринь, запічків до зернини.

Сім"я голодувала: їли листя, акацію, калачики (бур"яни), а коли в погребі закінчилась картопля, мати варила борщ із гички буряків, оладки пекла із листя липи, а кашу - із браги, яку приносили із села Косар. Ця брага була неприємна, але рятувала багато сімей. Не знав ще тоді хлопець Дмитро, що пізніше Косарському спиртзаводу він віддасть основні роки свого життя, а поки що за ЗО км. разом з односельцями носив брагу для їжі, щоб не вмерти з голоду. Чудом вижила сім"я Коломійців. А в селі вимирали люди цілими сім"ями. Перед очима дідуся, як згадував він, стояла болюча картина захоронення померлих від грлоду. По 15-20 чоловік в одну яму загортали щодня. А під тинами можна було бачити вмираючих, пухлих від голоду дітей і дорослих. А коли прийшов час іти до школи, то замість двох - трьох класів ледве набирався один.

-Таких жахів не маємо права забувати, - говорив Дмитро Миронович. А потім став ініціатором і споносором спорудження пам"ятника в рідному селі Тимошівці жертвам голодомору в 1993р.

Потім Дмитро Миронович допоміг видати книгу "Трагічні голоси", про голодомор 33р. в усіх селах Кам"янського району. Ця трагічна книга, автора Гудзенка К. Н., стала історичною правдою про лихоліття, яке пережив український народ внаслідок сталінського тоталітаризму.

Після закінчення Тимошівської 7р. школи було навчання в Черкаському технікумі механізації сільського господарства. Та нагло ввірвалося страшне слово "війна". Юнаком 18-ти років дідусеві довелося стати на захист рідної землі від фашистської навали.

Коли війна наблизилась до Черкащини, Дмитру Мироновичу доручили відповідальну справу - відправляти сільськогосподарську техніку на схід, у тил, щоб не дісталась ворогові. В той час він проходив виробничу практику у Кам"янській МТС. Та вже на Полтавщині, за Дніпром ворожі війська перерізали шлях, і їм довелося повернутись додому. А в рідному селі вже хазяйнували фашисти, треба було переховуватись. В 1942р. німці розпочали масовий набір молоді на каторжні роботи до Німеччини, куди попав і Дмитро. Чотири рази забирали його. Але весь час таланило йому тікати і рятуватися від неволі. Після останньої втечі вирішив іти в партизанський

35

загін їм. Ворошилова. Партизанський загін очолював Андрій Степанович Куценко. Хлопцями — розвідниками Коломійцями він гордився, будь-яке партизанське доручення виконували блискавично. А в грудні 1943р., - як розповідав дідусь Дмитро, - партизанський загін ім.Ворошилова йшов на останній бій:-на з'єднання з військами Радянської Армії.Після з'єднання з регулярними військами мої дідусь Дмитро і Микола були призвані до лав Радянської Армії і зараховані розвідниками 928 стрілецького полку 252-ої Червонопрапорної Харківської стрілецької дивізії.

Пригадуються його розповіді про Корсунь-Шевченківську битву, про визволення Умані, про його бойові шляхи на захід, про друзів, які гинули в котлі Корсунь-Шевченківської битви та на дорогах війни.

Скільки однополчан, друзів прийшлося хоронити дідусеві на фронтових дорогах, а пам"ятав усіх поіменно, епізоди розповідав до деталей. А скільки сумних історій переповідав нам боєць-розвідник: про бої на заході, участь його в Яссо-Кишинівській операції, за що був нагороджений орденом Слави II ступеню, воював в Югославії, Угорщині, згадував довгі і кровопролитні бої на озері Балатон. Недалеко до Перемоги у тому страшному пеклі загинули ще сотні наших бійців, там загинув двадцятирічний сміливий розвідник Микола Коломієць, брат дідуся, з яким вони пройшли всю війну майже пліч о пліч. Про цю страшну подію Дмитру Мироновичу напише пізніше в листі Євген Симонов, командир розвідки, бойовий товариш. Дідусь не був свідком смерті брата, він навчався в той час в танковому училищі м.Харкова, в яке відправлений був просто з фронту. Пожовклий від часу трикутник, лист Симонова, зберігається тепер в мого дідуся Сергія Мироновича. Ось деякі "виписки із того страшного листа:

"Здрастуй, дорогий друг Митя! Нас спіткало велике горе. Не стало половини наших старих бойових друзів (ідуть імена, прізвища), а 15 лютого 1945 бійці виконували завдання по прочистці висоти і наткнулися на велику кількість ворожих солдат (близько 250). Німці підпустили нас впритул і відкрили шалений вогонь. В цьому бою загинули Боря Зайцев і ... твій брат Коля та ще багато бійців...

Майже водночас з Дмитром Мироновичем про смерть сина дізналися і батьки Мирон Маркович і Марина Федорівна та два молодші сини Петро і Сергій, їм прийшла похоронка, яка до цього часу зберігається в нашій сім"ї: Повідомлення: Коломійцю Мирону Маркевичу... Ваш син червоноармісць Коломієць Микола Миронович, уродженець села Тимошівки Кам"янського району в бою за соціалістичну Батьківщину, вірний військовій присязі, проявив героїзм і мужність, загинув 15 лютого 1945р. Похованні"! з відданням військових почестей на кладовищі в могилі №2 південної околоці села Пелішсентіван Угорщини...

В 1970р. (через 25років) Дмитру Коломійцю випала нагода відвідати Угорщину в службових справах . Так, поїхав, відшукав могилу брата, низько вклонився друзям -"бійцям, хвилиною мовчання вшанував пам"ять загиблих. Для батьків привіз фото з могили та жменьку землі, яку вони довго берегли і заповіли по їх смерті висипати її на їх могили. Сини виконали заповіт батьків.

Д.М.Коломієць мав прекрасну пам"ять, багато читав, прекрасно знав історію, любив українську пісню, літературу, годинами міг читати напам"ять Шевченка, Пушкіна, любив природу, землю, працю. Не забував рідне село Тимошівку, де пройшли його дитячі та юнацькі роки, добре знав історію нашого рідного міста Кам"янки, де довгий час перебував і писав свої твори П. І. Чайковський, Пушкін, декабристи, шанував наші музеї Пушкіна і Чайковського, кр?єзнавчий, допомогав їм виживати в цей скрутний час. Цінили, берегли і любили всі дідуся Дмитра. Він кавалер орденів Слави II і III ступенів, Вітчизняної війни 1ст., Жовтневої революції, Знаку Пошани, Лауреат Державної Премії України.

Повернувшись з війни, Дмитро Коломієць дізнається, що директором Кам"янського спиртового заводу працює колишній його командир партизанського загону ім.Ворошилова Андрій Степанович Куценко, вирішує влаштуватись працювати на цьому заводі. Працював апаратником, завіідуючим гаражем, технологом, завідуючим виробництвом і навчався в Московькому технологічному інституті на заочному відділенні. Тут, на заводі, зустрічає свою долю, одружується і поселяється жити в м.Кам"янці. А в 1962р., Дмитро Миронович одержує призначення директора Косарського спиртзаводу.

36

Косарський спиртовий завод бере початок 1872року з маленької ґуральні з дерев"яними будівлями типу сараїв, укритих соломою. Працювало гам до 25 чоловік і вироблялося 40 відер спирту на Добу. Минали роки, вдосконалювалось виробництво, зростала потужність.

Проводиться повна реконструкція спиртового цеху, теплоелектростанції, робота по комплексній автоматизації виробничих процесів. Методом народної будови споруджується будинок культури на 350 місць з бібліотекою, кімнатами для роботи гуртків.

Косарський спиртзавод стає базовим підприємством по розробці і впровадженню комплексної системи управління керівництва якістю продукції. Постійно надаючи значну увагу якості продукції, колектив заводу уже в 1977р. удостоєний Державного Знаку Якості, а через рік присвоєно звання "Підприємство високої культури виробництва". Колективом заводу під керівництвом Дмитра Мироновича здійснюються заходи по забезпеченню умов для високопродуктивної праці, створюються хороші санітарно-побутові і житлові \мови. Будуються квартири для робітників, дитсадок на 90 місць, вводиться в дію адміністративно-побутовий корпус із організацією в ньому душових, ванн, кімнат гігієни, кімнати приймання кисневих і вуглекислотних ванн, медпункт, обладнаний всім необхідним для роботи, для профілактики захворювань.. Побудовано в середині - заводську їдальню на 75 місць, стадіон, спортивний комплекс. Чудове приміщення заводської їдальні, де розміщено (2поверх) актовий зал па 300 місць, дегустаційна кімната та зал-музей. Косарський спиртовий завод надав допомогу в будівництві другого корпусу середньої школи села Косар та дільничної лікарні, допоміг обладнанням. Дмитро Миронович віднайшов кошти для харчування сільських школярів в заводській їдальні. Завод і колектив, який він очолював, був справою його життя. Мудрий керівник виплекав дружний колектив, підібрав кваліфіковані, віддані своїй справі кадри. Підприємство міцно стало на ноги. Незабаром одне з кращих підприємств почали відвідувати делегації, колеги інших підприємств і заводів. Рівень технології, культура виробництва були високі, і вони привертали увагу і заслуговували високої оцінки гостей.

Здобутки косарських заводчан стають добре відомі не тільки Міністерству харчової промисловості СРСР, але й зарубежем. Протягом 1972-1980 років завод відвідують делегації з фірми "Сігрелі" - Канада, НДР, Польщі, Угорщини, Чехословаччини, Югославії, Куби, СІНА. З мудрим і професіональним керівником вдалося вистояти колективу спиртовиків і в 1985р. коли був даний "бій" - ліквідувати горілчані заводи. Спільними зусиллями зуміли довести свою правоту і відновити в 1991р. спиртове виробництво вже в більш розширеному плані. Знову міцніють зв"язки з підприємствами України та близького і далекого зарубіжжя. Працює італійська лінія розливу горілчаних виробів високої якості: "Холодний Яр", "Крижана", "Казка Холодного Яру", "Максим Залізняк", "Косарі" та інші. Лист з Італії засвідчує: "...Маючи нагоду, хочу висловити задоволення якістю вашої горілки, яку я вважаю за найкращу з усіх смакових мною до сих пір під час усіх моїх відряджень по горілчаних заводах і ґуральнях. З повагою і сподіванням скорої зустрічі - Альберто Вертані."

А ось .піст з Іспанії 29 січня 1997р., в якому повідомляються, що 21 квітня 1997р. в Мадриді відбудеться церемонія вручення міжнародної європейської нагороди - Золота Зірка за найвищу якість продукції трудовим колективам із 127 держав світу, в тому числі і Косарському спиртзаводу, і запрошення відвідати Мадрид. Заводську продукцію визнали Франція, Німеччина, Бельгія, США. Все своє життя дідусь любив працю, любив нас усіх, а найбільше любив Україну з її працьовитими згорьованими людьми, ішов до знедолених, не забував дітей, допомагав школам, лікарням, будинкам пристарілих, ветеранам війни та праці, бойовим побратимам, інвалідам. Підтримував культуру, науку. На заводі створено навчальну базу для студентів технологічних вузів. Дмитру Мироновичу вручено Диплом, що його обрано дійсним членом Міжнародної Академії комп'ютерних систем, присвоєно шаїшя академіка. Він по праву вважався патріархом харчової- промисловості України, був грамотним спеціалістом і директором від Бога, як говорить про нього колектив заводу.

2 червня 1996р. Дмитру Мироновичу вручено Диплом і Золоту медаль почесного члена кафедри промтеплоенергетики України за сприяння справі науки та освіти. Ще багато подяк, нагород колективу зберігаються в музеї заводу.

В річницю смерті колектив Косарського спиртзаводу запросив всіх: рідних, друзів, колег, всіх, хто знав і шанував Дмитра Мироновича на відкриття барельєфу покійного.

37

Із стіни заводоуправління спадає біле покривало. Перед присутніми постає на фоні дубового листя, кетягів калини і достиглого колосся барельєфне зображення дорогої всім людини, під ним напис:

"Заслужений директор Косарського спиртового завод КОЛОМІЄЦЬ ДМИТРО МИРОНОВИЧ Працював на підприємстві з 1962 по 1998р.

Йдуть роки. Не заростає доріжка до могилки дідуся. Не забувають його рідні, друзі, колеги по роботі і великий дружний колектив Косарського спиртзаводу. Провідують, низько схиляють голови, стоять довго втираючи сльози. Устеляють могилу квітами 9 травня - в день Перемоги, 8 листопада - в день його народження, 29 листопада - в день його смерті. Таких людей забувати не можна. Дмитро Миронович залишився з нами назавжди.

Література:1. Людний Ф.П. ”Шляхами відродження ”.2. „Трудова слава” районна газета, спогади людей.3. Музей історії с .Косарі.4. Матеріали родинного архіву сім`ї Коломійці.

38

Інна Бондар,учениця 7 класу Михайлівської ЗОШ,

Науковий керівник – вчитель української мови Михайлівської ЗОШКонарєва Т.Д.

КОЛИСКОВІ ПІСНІ СЕЛА МИХАЙЛІВКИНеповторні пісенні мелодії . Це матусині пісні - колискові. . Сьогодні з жалем доводиться

чути, як під тиском „масової культури" і мікрофонного завивання забуваємо, якщо не забули ці скарби!

Але вже настав час нашого духовного пробудження. І перше, що ми покликані зробити, це відродити наші найперші джерела - наші колискові пісні, з яких починається наша духовність. Хай в кожній оселі, в дошкільному закладі і школі чується українськадитяча пісня, що прийшла до нас із глибин віків. Бо в пісні цій мудрість народу, його тисячолітній пошук істини.

В українських народних колискових піснях мого села Михайлівки неодмінно співається про „Кота-воркота", який приносить сон і спокій дитині. „Кіт-коточок" часто займається якоюсь справою - чи то збирає солому дитині під голову, чи ловить качку, щоб з її пір'я зробити дитині подушечку, чи підмітає сіни, чи ловить мишку, щоб дитина нею гралася...

Отже, ці пісні мають на меті не лише забавляти дитину, а й розповісти про працю.Ой котику, котику, котику,Мальований хвостику,Не ходи кругом хати,Не збуди дитяти,Дитятко маленьке,Поспати раденьке. А-а-аНародні колискові пісні мого села чарують своєю художньою досконалістю, мудрим

лаконізмом, влучністю епітетів і метафор, дотепністю, майстерним поєднанням змісту і форми:Прилетіли гулі,Та й сіли на люлі.Стали думати-гадатиЧим дитину забавляти:Чи їй ляльку в руки дати,Чи їй квіточку зірвати?Ой ви, гулі, не гудіте, —Спить дитина, не збудіте. Колискові пісні, записані в моєму рідному селі, надзвичайно красиві поетичні зразки

народної творчості. Популярність їх завжди була величезна.Цей особливий фольклорний жанр позначений високим поетичним світосприйняттям,

глибиною мелодійного звучання, багатством образів:Люлі, люлі, люлі...Колисала ненька дівчинку маленьку:„Виростай, дитинко, маленька зоринко.Ой на ручки не турботи,на голівку не клопоти,а на ніжки нема втоми.На устоньки смішечки,на оченьки блискітки,на кісоньки стрічечки.Виростай швиденько,моя дорогенька.Люлі, люлі, люлі, люлі...Лагідний материн наспів засівав дитячу душу любов'ю до людей, до природи, до всього

живого. Під спів неньчиної пісні виростали поети і композитори, хлібороби й захисники рідної землі, філософи та мудреці.

39

Схилилась над колискою молода мати. Колисає синочка:Люлі, люлі, люлечки, Шовкові вервечки,Золотії бильця, —Колихала матиСвого чорнобривця.У такт пісні погойдує колиску, нашіптує: „ Сон у колиску, дрімки у віченьки, здоров'я на

росточок, спи, мій синочок”. У народі існувало повір’я: Якщо народиться донька то колисати її треба у вербовій, калиновій люльці. Буде бадьорою, жвавою.

Пошле доля сина —хай батько завчасно люлечку зробить з явора або дуба. Це найкращі „чоловічі" поради дерев. Вони додають сили, а ще, кажуть, і розуму в голівку. А щоб ніжним зріс, то краси його серденьку додасть ясен.

Сплять горобчики і зайчики,Білки сплять уже давно.Дощові паль чуні-пальчикиТихо дзвонять у вікно.Вкрийся маминою ласкою,Спи, як ті маленькі всі.Спи, як ті, повиті казкою,Сині трави у росі.Класти спати дитину треба голівкою на схід сонця. А щоб чуйною до людей була і до

природи, торкайся руками з північного боку: „ Тихесенько, люлечко, тихесенько, вже вечір близесенько на північ люльку колисаю, а з півдня тепла чекаю".

Для донечки-зіроньки матрацик у люлечку клади з соломи пшеничної, для синочка- з житньої. Подушечку роби з гусячого пуху. Про квіти не забувай. Під подушечку клади чебрецю, м'яти, безсмертника, материнки, полину. Вони, чудасію творять: зле з очей знімають, сон дитині оберігають. Може, десь хміль бачитимеш, що розливається над річкою, то промов до нього слово й зріж квіти - шишечки, але небагато сім, дванадцять. Зрізай і приказуй: „ Хмелику хмельовий, служнику землі-матері! Прошу тебе шишок дати, сон в колисоньку з вечірньою зорею накладати". Принеси його додому, зав'яжи на мотузочках-вервечках. Сон дитини буде глибоким та міцним, і ростиме вона здоровою.

До нашої теплої хатиПриходила казочка спати.Та чи спала, чи не спала,Колисочку колихала.А як рано діти встали,То гостинці гарні мали:Тому— зайчик-стрибайчик,Тому — котик-воркотик,А найменшому — Іванку —Дала казка вишиванку.Добре було б, простирадличко, наволочку, сорочинку дитині вишити. Ниточка до ниточки

— та й квіточка, а ниточки, як і квіточки оберігають дитя від наслання: „ Кладу ниточку на щастя, на здоров'я сину, щоб ріс міцним та красивим, як зоря довіку. Жовту нитку в сонця візьму, а зелену — в трав. Подарує небо синю, зіронька — багряну".

А-а-а-а! Котів два:Сірі, білі, волохатіНе ходіте коло хата,Не будіть нам дитяти.У нас дитя маленьке,Воно спати раденьке.Хоч раденьке, та не спить,Треба його дубцем бить.А хоч треба, та не б'єм,

40

Малюсіньке - жалуєм.Споконвіку у народі існував звичай: колиску, що вийшла з ужитку, ніколи не викидали, а

берегли доти, доки люди жили в оселі. А з якого дерева робили їх? Із клена, калини або ясена, щоб діти були дужими та співучими.

Література:1. Закувала зозуленька . Антологія української народної творчості. -К ."Веселка", 1989. 2. Мазур П . „ Не ходи по хаті , не буди дитяти ", газ . „Зірка "1993 13. 3. Берегиня роду, „ Народознавство" 1992

4. Колискові і розповіді записано від жителів села Михайлівки Солод О. Г., Сірої Н. М. Овсієнко М. І., Матвєєвої Г. В. Кузуб О .К, Порубай міх М. І., Коляди М.Ф., Веремієнко О.О. Бондар В. О.

41

Людмила Пляченко,учениця 7 класу Михайлівської ЗОШ,

Науковий керівник – вчитель української мови Михайлівської ЗОШКонарєва Т.Д.

ВІДОМІ ЛЮДИ СЕЛА МИХАЙЛІВКИДля кожного із нас велика Батьківщина починається з маленького.В с.Михайлівці

народилося чимало відомих в усій Україні людей, відомі люди пов'язали своє життя з нею. Про них я і хочу нагадати у своїй роботі.

З іменем Тараса Григоровича Шевченка пов'язаний переказ про те, що 1845 року Кобзар, ідучи в Холодний Яр, проходив через село, вітався з селянами, що працювали в полі за селом. Як пам'ять про нього росте в урочищі Писарське старезний дуб і жебонить Тарасова криничка.

А селянські заворушення 1905-1907 років у нашому районі пов'язані з ім'ям Тихона Івановича Осадчого - уродженця зі Звенигородки, відомого українського економіста і письменника. Він зібрав і опрацював великий практичний матеріал з питань розшарування селянства на півдні України. В 1891 році вийшла його ґрунтовна праця „Описання Щербановської волости Єлисаветградского узда Херсонськой губернии" . В ній автор з великим знанням змальовує середовище батраків, заробітчан і заможних селян.

Т.І. Осадчий з 1902 року завідував школою в(Прусах) Михайлівці. Вона готувала земських спеціалістів для сільського господарства. Тут він організував революційний гурток з учнів.

Підпільники збиралися в зарослому підземеллі колишньої заводської котельні. У них була бібліотека революційної підпільної літератури. Тут складали вони прокламації для селян. Більшість імен учасників гуртка зберігалась у таємниці. Як свідчать перекази, підпільників зрадив один з учителів. Зненацька наскочила в школу поліція, зробила обшук. Було знайдено заборонену літературу. Тихона Осадчого було заарештовано, а школу закрито.

Сьогоднішня загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів, як встановлено з документів, починає свою історію 1899 року. Спершу це була церковно- приходська, а потім земська трикласна школа. Той, хто; закінчував її, вважався дуже грамотною людиною. Йшли роки, змінювалась влада, мінялося життя на селі. У тридцяті роки школа стала десятирічкою. Охочих мати середню освіту виявилося стільки, що не вистачало приміщень, і вчити дітей доводилося у дві зміни. Працювала ще й вечірня школа.

Саме з нашої школи, яку одного разу газета „Сільські вісті" назвала „Школою, де розквітають таланти" , вийшло чимало відомих талантів. Серед них Максименко Іван Кирилович — доктор біологічних наук, дійсний член Академії наук Туркменистану, автор книги з селекції бавовнику, за яку 1960 року було присвоєно золоту медаль ім. І. Мічуріна, а через 5 років — високе звання Героя Соціалістичної Праці. А заслуга його в тому, що він вивів високоврожайний, тонковолокнистий кольоровий (зелений, блакитний, бурий) бавовник.

У нашому селі народилися і закінчили школу три письменники: Микита Михейович Шумило, Петро Полікарпович Гандзюра, Михайло Михайлович Острик.

М.М.Шумило відомий в українській літературі своїми книгами оповідань та нарисів „Вода", „Голубий зеніт", „Академік Власюк", „Сталевий оплот", „Щедрі серцем", „Я - твій брат", „Прокурор республіки", сценаріями, перекладами. Михайло Михайлович Острик більше відомий як літературний критик, кандидат філологічних наук, лауреат республіканської премії в галузі літературно-художньої критики. Він автор критико-біографічного нарису „Леонід Смілянський", збірника „Критичні етюди", а також співавтор багатотомної „Історії української літератури". Писав наш земляк і вірші, які, на жаль, ще не опубліковані.

Петро Полікарпович Гандзюра нині проживає в Києві. Серед читачів, мабуть, немає таких, хто б не прочитав хоч один з його романів: „Поле не спить" , „Назустріч бурі", „Розгнівана земля", „Похмура осінь", „Багряні ночі", „Маленька Марі", „Партизанський кур'єр", інші.

У свій час Гандзюра П.П. працював у редакціях журналів „Дніпро", „Зміна", у видавництві, був редактором газети „Друг?;читача".

А хто не знає нашого земляка, заслуженого майстра народної творчості - Макара Корнійовича Муху! Він створив більше 5 тисяч оригінальних робіт у стилі україського декоративного орнаменту. Понад 90 з них експонувалися на виставках у Києві, Москві, у Франції, ЧехоСловаччині, Болгарії, Польщі, США, Канаді. Чимало килимів, написаних майстром, і сьогодні

42

зберігається по хатах у Михайлівці. А ще Муха М.К. створював портрети з зерен рослин, робив витинанки. За свою роботу наш земляк нагороджений Почесною грамотою Верховної Ради України, орденом „Знак Пошани", удостоєний високого звання Заслуженого майстра народної творчості

Михайлівським соловейком називають Федора Абрамовича Жарка – заслуженого артиста України. Починав він свою пісенну кар`єру з сільського хору. Був учасником художньої самодіяльності, поки не виступив у Москві на всесоюзній олімпіаді художної самодіяльності профспілок, де виконував „Пісню про Дніпро" Марка Фрадкіна та російську народну пісню „Есть на ВолгеІ утес". Був надзвичайний успіх і Жарка Ф.О. запросили в державну капелу бандуристів. Швидко навчився грати на бандурі. В його репертуарі було майже 300 різних пісенних творів, а всесоюзна фірма „Мелодія" випустила сім платівок з народними думами, сотню пісень записано на радіо, з його участю поставлені кінофільми „Співуче дерево української бандури", „Дума Кобзарева", „Дружба народів". 28 років Ф.О.Жарко був солістом державної заслуженої капели бандуристів, він упорядкував кілька збірників українських народних пісень у супроводі бандури під назвою „Українські народні пісні з репертуару Федора Жарка". Сталінсько-брежнєвські репресії не обминули і його. За необачно проспівану пісню „Ще не вмерла Україна" одержав 10 рок в Сибіру.

Народна мудрість твердить, що одні люди в упертому мовчанні оволодівають професією вчителя, а інші мають до цього природний хист як художник чи музикант. Це про Оксану Максимівну Руденко. В 1944 році Оксана Максимівна переступила поріг Михайлівської школи як учитель біології. Важкі то були часи, голодні й холодні, але молода вчителька працювала з натхненням. У школі діяла найкраща в районі кролеферма, теплиця, виноградник, на дослідних ділянках проводились досліди про вплив добрив на врожай, на території школи буяли квіти всіх видів, юннати брали участь у районних, обласних і навіть всесоюзній виставках врожаю.

За багаторічну сумлінну працю і великий педагогічний талант Руденко О.М. нагороджувалася медалями, орденом „Знак Пошани", а в липні 1970 року Указом Президії Верховної Ради УРСР їй було присвоєно почесне звання „Заслужений вчитель УРСР". Таке звання було єдиним в усій Черкащиніна той час.

Гордяться в моєму селі повним кавалером орденів Слави, учасником боїв проти білофінів. Василем Макаровичем Оришечком. Цей чоловік перебував на війні з 1939 року по 1945 рік, обороняв Ленінград, був тяжко поранений. Додому повернувся інвалідом II групи, але продовжував працювати лісником. Це під його керівництвом з'явилися лісонасадження на Поповій горі, в Бугановому, на Шпилях, в урочищі Писарське.

Військовій справі присвятив своє життя Синицький Афанасій Григорович, який був полковником, військовим радником у В'єтнамі, викладачем Московської військової Академії. Йому випала честь готувати розвідників для Іспанії, В'єтнаму, Китаю. В час Великої Вітчизняної війни він був керівником військової повітряної розвідки. Про це він написав у своїх мемуарах „Крьілатьіе разведчики" та „Разведчикам ошибаться нельзя".

Бойовим командиром пройшов важкими дорогами війни кавалер багатьох орденів і медалей полковник Андрій Хомович Хідченко. А льотчиком - випробовувачем нових моделей літаків став колись тихенький, сумирний хлопчина Дмитро Кодола. Йому випало жити і працювати в Зоряному містечку, пліч-о-пліч з космонавтами.

Пам'ятає й шанує вдячна Білорусь нашого славного земляка - Коваленка Івана Пилиповича,

кандидата сільськогосподарських наук, селекціонера по виведенню нових сортів картоплі, пшениці, трав.

Не можна не згадати і Максименка Д.М , який тривалий час був головою Кіровоградського облвиконкому. Кандидатом історичних наук став Варивода Володимир Петрович. Він викладав у Національному київському університеті. У далекій Чукотці в м. Тіксі навчає англійської мови наша землячка, заслужена вчителька Росії Чуприна Галина Андріївна.

І це далеко не всі відомі наші односельчани.

Література:1. Український Радянський Енциклопедичний Словник, тті-1-3. К.,1968.

43

2. Історія міст і сіл УРСР. Черкаська область. К.1972.3. Українська літературна енциклопедія. 1-2 т К1988.4. Письменники Радянської України. К.1976.5. Місто на скелястих берегах Тясмину. Історико-економічний нарис. м.Кам’янка.

1999.6. Історичні постаті. Газ „Нова доба"7. Добірки статей газ. „Трудова слава".8. Спогади, розповіді односельчан.

44

Наталія Субочева,учениця 11 класу Михайлівської ЗОШ,

Науковий керівник – вчитель української мови Михайлівської ЗОШКонарєва Т.Д.

ХОЛОДНИЙ ЯР В ХУДОЖНІЙ ЛІТЕРАТУРІХолодний Яр — край оповитий легендами, овіяний славою українських вояків і ганьбою

завойовників, скутий мовчанкою і таємницею, щедро политий кров'ю і збагачений металом від куль...

Історія знає часи, коли Холодний Яр починав грізно дихати у пориві до волі. Немеркнучі імена Богдана Хмельницького, Максима Залізняка..Визвольна боротьба в 1918-1922 роках, такий близький до нас, такий сумний і повчальний, такий загублений і замовчаний час, волає до нас — розкажіть! Просять могили, просить людська пам'ять. Але потрібно більш за все це нам, живим. Ми маємо право знати правду про свою історію, мусимо її знати аби йти вперед...

Найпершим про Хлодний Яр згадав наш невмирущий Кобзар, коли змалював його у поемі " Гайдамаки", як місце, звідки починалось всенародне повстання 1768 року, відоме в історії як Коліївщина.

А де ж люде!... Над Тясмином У темному гаю. Недалеко від того місця стоїть Мотронинський монастир, в якому колись Ігумен

Мелхіседек благословив селян на повстання, посвятивши зброю.Молились щиро козаки, Як діти, щиро..." Нехай ворог гине!Беріть ножі! освятили."Ударили в дзвони,Реве гаєм:" Освятили!"Т.Г.Шевченко хоч і засуджував братовбивчу війну, в той же час і гордився, що його народ

не корився мовчки недолі, а вмів постояти за себе. Не один раз, очевидно, Тарасу Григоровичу доводилось бувати в Холодному Яру. Так чи інакше, а в нашому селі Михайлівці і досі живуть перекази про те, як Т.Г. Шевченко йшов через село, за селом привітався з косарями, здійнявши капелюха. А за селом, в урочищі Писарське, свято оберігається криничка, нібито вирита самим Шевченком. І називають її Тарасовою. А біля неї стоїть пам'ятний знак з написом, що 1845 року Т.Г.Шевченко, прямуючи до Холодного Яру, залишив нам у спадок оту криничку. А потім цією ж дорогою повертався назад, прямуючи до священика Ієремія Обидовського в Лузанівку.

Того ж 1845 року, очевидно, після відвідин святих Йому місць, Кобзар пише поезію " Холодний Яр", де з болем говорить про те, що стежки до Холодного Яру позаростали:

Хоч і Яр той; вже до йогоІ стежки малоїНе осталось; і здається,Що ніхто й ногоюНе ступив там; а згадаєш,То була й дорогаЗ монастиря МотриногоДо Яру страшоного.В Яру колись гайдамакиТабором стояли...З пересторогою Кобзар попереджає людських кровопивць: І повіє вогонь новий З

Холодного Яру.Отже, для Т.Г.Шевченка Холодний Яр став своєрідним символом селянської революції. Та

надовго затих Яр Холодний. Аж до 1919 року, коли воскресли давноминулі дні боротьби за нашу державність і, це вже символічно, що саме там же, в Холодному Яру розгорнулася іскра вогню великого за народне визволення. Про це розповідь у романі Юрія Горліса - Горського "Холодний Яр". Тут, на Чигиринщині, в селах і лісових масивах, починаючи з 1919 і до 1922 року, був

45

повстанський край. Історики українських визвольних змагань вважають, що боротьба в Холодному Яру дещо відрізнялася від численних повстанських спалахів, що загоралися тоді по всій Україні.

Холодний Яр, на відміну від інших околиць, діяв як бойова селянська організація, яка воювала не лише "за своє село", а й мала на меті визволення з-під кормиг червоних зайд усієї України.

Роман "Холодний Яр " передусім унікальний. Автор нічого не вигадує — він пише історію так, як її бачив. Він розповідає переважно про ті епізоди боротьби, у яких сам брав участь або ж був свідком.

Автор у романі пише: " Назва "Холодний Яр" — перестала бути назвою лише одного з численних ярів, а стала назвою цілої місцевості, всієї бойової організації...

А ось як змалював Ю. Горліс - Горський цю заповітну місцевість, як людина прибула: "... з краю села (Головківки) дуже гарний краєвид. Видно Медведівку, Тясмин і побережжя Дніпра, видно куполи Мотриного монастиря над лісами. Місцевість — маленький Кавказ: гори, яри, все вкрите лісом."

Ю.Горліс - Горський, автор даного роману був одним із тих романтиків - холодноярців із дубових пущ Чигиринщини, які сподівалися, що повстанським обрізом і кулеметом „максимом " можна протистояти добре організованій і до того ж засліпленій фанатичною вірою у "світовий комунізм" більшовицькій неволі.

І. Багряний у романі "Тигролови" змальовує зовсім невеликий, але такий значний епізод з життя головного героя Григорія Многогрішного.

Герой у мареннях пригадує: " Це вдома. А він лежить виснажений, поранений. Це ж під Жаботином, в тім Холоднім Яру... Як так воно вийшло? Ага ... Той пес рудий, недовірок, партійний, кинув гранату йому, під ноги, він її підхопив і... Ха - ха!... їх було четверо... Як воно і його зачепило?" Малий епізод, але він допомагає читачеві зрозуміти, що Григорій Многогрішний із тих, хто в Холодному Яру у 1919 — 1922 роках боронив державну незалежність.

Герой Радянського Союзу Г.М.Гончар, відтворює у документальній повісті "Заграви над Тясмином" боротьбу підпільних організацій, парашутно -десантних груп і партизанських загонів на території Чигиринського, Кам'янського і Смілянського районів нашої області. Головний персонаж твору — образ партизанського вожака Петра Антоновича Дубового, людини надзвичайної сили волі.

" Над Холодноярським партизанським краєм зійшла зоря перемоли. Давно позаростали лісові стежинки — німі свідки жорстоких боїв. Та не згладяться в пам'яті народній звершені в ім'я Вітчизни подвиги, не забудуться імена патріотів, які безстрашно стали на герць з грізним ворогом , які полягли заради мирного щасливого життя всіх людей,"—закінчує свою повість Г.М.Гончар.

Сучасний поет, наш земляк Д.А.Кононенко теж присвятив свою поезію цьому краєві:За Чигирином, де ліси, — Бринять пташині голоси, Немов сльоза, роса на листі. Після травневі грози.Там, де Мотронин монастир, Шумить - гуде зелений вир. Торішні жолуді у трави Роняє нелинь - богатир, —пише він у поезії "Холодний Яр". І не тільки він. Бо кожен поет, побувавши в цьому

загадковому, легендарному краєві, вважає за честь скласти рядочки шани Холодному Ярові.

Література:1. Шевченко Т."Кобзар"2. Шевченківський словник К.,19873.Недільний Г.Л. ТарасШевченко життя і творчість. - К,-19884. Багряний І. 'Тигролови”.- К.,- 20005. Горліс-Горський Ю. "Холодний Яр".- Л, -1992

46

6. Негода М."Холодний Яр"7. Федоров Р."Про документ часу... у книзі: Ю.Горліса-Горського "Холодний Яр"8. Кононенко Д. "З любові і добра" –С., -19899. Гончар Г.М. "Заграви над Тясмином" –К.,- 197810. Ушета І.Стежками Холодного Яру11. Гирич В.П. "Через круті схили". – С.,- 1997

47

Н.А.Петренко,науковий працівник музею

О.С.Пушкіна та П.І.Чайковського Кам`янського заповідника

ПРЕДАТЕЛЬСТВО ИЛИ ВЕРНОСТЬ ПРИСЯГЕ.

Неумолимое время все дальше уносит нас от событий, связанных с декабристским движением. Но годы лишь ярче высвечивают благородный облик декабристов. О тех же, чьи доносы способствовали раскрытию тайной организации мы либо не вспоминаем, либо говорим вскользь.

Имена главных доносчиков многим хорошо известны -Шервуд, Бошняк, Майборода. Все трое имеют непосредственное отношение к Южному обществу, Шервуд и Бошняк – к Каменской управе.

Первый донос на общество поступил Александру 1 еще в 1821 году, новая волна вспыхнула во 2 половине 1825г. и, коснулась, главным образом южного общества.

Следует обратить внимание на то, что все авторы доносов были связаны с армией. Вероятней всего, именно там- в офицерской среде, среди военных, часть которых являлись участниками тайной организации , они и узнали о существовании общества., и как люди хитрые , ловкие, желающие выслужиться, взяли след. Дальше каждый из них шел своим путем.

Осенью 1825 года должен был проходить царский смотр Южной армии, но он не состоялся. Были обстоятельства , которые этому помешали.

Накануне , в июле лейб-медик царя получил анонимное письмо, в котором была записка с просьбой вручить его императору. В конце концов письмо было вручено государю. Под ним стояла подпись унтер-офицера 3 укр. полка Шервуда. Он настоятельно просил об аудиенции, говоря о том , что располагает важными сведениями. Вскоре встреча состоялась.

Анализируя все данные об осведомленности этого , по сути добровольного шпиона, нужно сказать, что он, действительно, обладал важной информацией о существовании в некоторых полках 1 и 2 армии секретного общества , но, к счастью, малым количеством имен.

В записке на высочайшее имя Шервуд изложил, каким образом предполагает действовать для раскрытия общества и для получения дальнейших сведений был уволен со службы на год и уехал на Юг.

Несколько слов о жизни Шервуда. По национальности – англичанин. В России – с юных лет. По причине нам неизвестной , поступает на службу в армию. Шел 6 год службы, чин всего-навсего унтер-офицер, вероятно хотелось выслужиться. Каким образом Шервуду удалось добыть факты о существовании тайной организации. В этой части биографии молодого англичанина остается много неясного, а история Каменки тесно связана с его именем.

Одна из самых общеизвестных легенд нашего города, которая была связана с доносом Шервуда, имеет отношение к памятнику старины , который в обиходе называют зеленой мельничкой.

Согласно преданиям семье Давыдовых именно там возле мельнички механик Шервуд подслушивал разговоры декабристов.

утверждение, которое содержит статья И. Стрелецкого «История Каменки времен Пушкина» гласит, что в Каменке была построена не мельница , а помещение для конспиративных собраний по образцу масонского знака. И ее постройка была поручена эмигранту Шервуду, позднее автору доноса.

И, наконец, в архиве Давыдовых сохранился контракт на постройку мельницы между мастерами Гавриловым и Дмитриевым. Дата заключения соглашения 18 июля 1825г.это время, вероятней всего, следует считать началом строительства здания. Кстати , материалы и размеры постройки совпадают с размерами и материалами существующего памятника.

Маловероятно, что заседания декабристов происходили в недостроенном здании, тем более, что в декабре уже произошли известные начальные события. По версии С.Г.Волконского Шервуд пребывал в Каменке по делам Александра Львовича Давыдова как человек сообразительный и наблюдательный из услышанного и увиденного сделал соответствующие выводы. Он же- Волконский говорит, что в Каменке Шервуд мог быть и по заданию начальника

48

Южных войск генерала Витта. Доказательствами этого утверждения мы, к сожалению, не располагаем.

Но еще один интересный материал о том , как Шервуд мог узнать о заговоре содержиться в статье П.Е.Ерцема.

Автор утверждает, что некто П.П.Ларий, в прошлом служивший в новомиргородском полку, впоследствие вспоминал как, однажды , офицеры его же полка Яков Булгари и Поджио по дороге на Киев остановились на станции Лисянка и узнав, что приезжих никого нет ,кроме унтер-офицера их же полка Шервуда, спавшего за перегородкой и, не предполагая в нем знания итальянского языка., затеяли разговор о предполагавшемся заговоре Шервуд на второй день поехал к Витту и рассказал об услышанном. Так это было или нет сказать трудно. Факты же гласят , что Шервуд для получения необходимых сведений попытался вкрасться в доверие участника организации Ф. Вадковского, человека неглупого, но очень доверчивого. После встречи с царем он возвращается сюда же , чтобы , якобы, действовать в пользу тайного общества. Вскоре – он уже член общества и знает многие подробности об организации, что дает ему возможность заполнить сведениями новый рапорт царю, датированный 18 ноября 1825 года.

Между тем, пока Шервуд плел сети вокруг Вадковского начальник генерального штаба Дибич получил сообщение от генерала Витта о существовании тайной организации, о том что подобные собрания бывают в имении Давыдовых. Сведения эти были даны графу Витту верным человеком. Так на арене появляется ставленник Витта, интриган и доносчик Александр Карлович Бошняк.

Как и в случае с Шервудом его жертвой оказывается член Каменской управы Владимир Лихарев. Знакомство Лихарева и Бошняка состоялось в Златополе на обеде у генерала Высоцкого.

Вскоре их беседа становиться более откровенной и Бошняк, приняв на себя личину бунтовщика начинает проповедовать ненависть к правительству. Усладив таким образом слух Лихарева, он узнал от него ряд сведений об организации.

Вскоре он был принят Лихаревым в общество и тот не замедлил познакомить его с В.Л. Давыдовым. Давыдов отнесся к этому предложению очень недоверчиво, но встреча все же состоялась. В беседе с Давыдовым Бошняк сообщает, что граф Витт желает вступить в общество, но как лицо, обладающее огромной властью открыто сделать этого не может, поэтому Бошняк будет его представлять .При этом граф Витт в качестве всех военных поселений, что составляло около 50 тысяч войск.

Разумеется, предложения Бошняка были переданы руководству Южного общества. Реакция Пестеля и Юшневского была отрицательной, но их решение было компромиссным: вопрос вступления Витта в общество стараться отклонять, не высказывая недоверия, а в отношении военной помощи говорить, что время открытых действий еще не пришло.

Видя недоверие Давыдова, Бошняк проявлял огромную настойчивость: он 3 или 4 раза был в Каменке, требовал обьяснений, открытий, настаивал на начале действий. Чтобы убедить Давыдова в искренности сообщил, что граф Витт располагает доносом на общество, в котором подробности его деятельности , а также список участников и даже, что у Пестеля есть шпион в полку.

Поверил ли Давыдов Бошняку – сказать трудно, однако, можно предполагать, как ему отвечающему за подготовку к восстанию военных поселений, было нелегко отказаться от реальной помощи , котору4ю предлагал Витт.

Наверное потому, как бы оставляя пути к отступлению он не решился порвать с ним окончательно, обещая свидеться на ближайших киевских контрактах. Не желая подвергать организацию опасности, Давыдов и Лихарев стали убеждать Бошняка , что общество более не существует. Но не обращая внимание на их недоверие, он продолжал получать информацию и результатом стал донос, датированный 3 августа 1825.

В середине августа в Петербурге уже располагали доносами Шервуда, Витта, Бошняка, но вскоре Витт заболел, а смерть императора остановила его действия.

Последним звеном в этой цепи стал донос капитана Вятского пехотного полка Аркадия Майбороды. Самое страшное было в том, что этот человек работал в непосредственной близости с Пестелем и тот ему всецело доверял. Именно его информация заставила правительство начать активные действия.

49

Для проверки его сведений в Тульчин был послан генерал Чернышов. В показаниях Майбороды много разоблачений, а в списке участников организации 46 человек и 8 значится – отставной полковник Давыдов. Его фамилия значится в числе самых влиятельных членов общества.

Тучи над обществом сгущались. И последнее. Каким же образом сложились судьбы доносчиков? Получили ли они желаемые повышения по службе и царские милости.

Бошняк – служил во время польских событий, как сказано в официальном документе «с пользой для общества», был убит в 1831 году за открытие заговора декабристов.

Майборода – за донос был награжден Императором Николаем 1 , а 1884 году покончил жизнь самоубийством.

Судьба Шервуда была весьма прихотливой. В начале , кроме повышения по службе и многочисленных наград было высочайше повелено: в ознаменование подвигу именоваться Шервуд – Верный, а в 1826 году был утвержден герб Шервуда.

Однако потом судьба повернулась к нему обратной стороной. За ложный донос он продолжительное время содержался в Шлиссельбургской крепости, потом пребывал под секретным надзором , от которого был освобожден лишь по амнистии декабристов.

Однако , это было лишь малой толикой платы за те грехи, которые он совершил в молодости.

Ну а о том терзали ли доносчиков угрызения совести и являлись им в страшных снах те, кого они предали, - история, к сожалению, умалчивает.

Литература:

1. Нечкина м.В.Движение декабристов т. 1-11. - М. ,-1955 .2. Декабристы . Биографический справочник.- М.,-1988.3. Лорер Н.И. Записки. - М., -1931.4. Записки С.Г.Волконского С.-П., -1902.5. Русский архив. 1889. № 11-12.6. Восстание декабристов. Материалы. Т. Х. М.-1953. 7. Восстание декабристов. Документы. Т.-Х11. М.-1969.

50

О.В. Вєтров- заступник міського голови,

член Всеукраїнської Спілки краєзнавців.

ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ КАМ’ЯНКИ ЯК ПОСЕЛЕННЯ В КОНТЕКСТІДОСЛІДЖЕННЯ РЕГІОНАЛЬНОЇ ІСТОРІЇ СЕРЕДНЬОГО ПРИДНІПРОВ’Я.

На Україні є багато визначних малих історичних міст-одне із них м.Кам’янка на

Черкащині. Досить тривалий час зберігається тенденція на застарілі та науково необґрунтовані погляди щодо часу його заснування, місця початкового заселення, встановлення першопоселенців та походження назви міста.

Перші поселення на кам’янській землі з’явились біля IV-III тисяч років до н.е. У жовтні 1997 р. на околиці м.Кам’янки було знайдене захоронення людини періоду III тис. до н.е. А на березі річки Тясмину часто трапляються крем’яні знаряддя праці стародавніх людей.

В період раннього залізного віку цей регіон відносився до ареалу великого племінного союзу скіфів землеробів. Тут досліджено більше 50 пам`яток даного періоду. В добу великого переселення народів тут відомо до десятка поселень Черняхівської культури. Кордон з диким полем вплинув на запустіння цих місць в період Київської Русі, але вже в ХІУ-ХУ ст.. тут активно розпочинається колонізація нових земель. І першими поселенцями цього краю стали утікачі від феодального свавілля шляхти, їх називали козаками[1].

Із року в рік кількість козаків на Наддніпрянщині зростала, займаючись господарством вони боронилися від степовиків[2].

23 січня 1633 р. коронний гетьман Станіслав .Конецпольський купив землі в районі р.Тясмину на них знаходилися Мліїв, Орловець, Тясмин (Сміла), Балаклій, Городище, Жаботин і частина Медведівки[3]. Для заселення своїх земель після спустошення їх татарами, С.Конецпольський залучав селян-втікачів пільгами: на термін від 20 до 40 років вони звільнялися від сплати податків і не відпрацьовували панщину. Таким чином вдалося неймовірно швидко заселити ці землі. Безпосередньо С. Конецьпольським було закладено 50 слобід. Чи була серед них Кам’янка свідчень на жаль поки що не виявлено.

Вже в 1640 році Радивонівщина і Мліївщина стали складатися із Млієва, Балаклеї, слобідки Тясмина або Юськова (теперішня Сміла), Городища “згорілого” і з Жаботина, який тільки тепер на урочищі давнього Радивонового перший раз заселився[4]. Як доводять аналогії з іншими населенними пунктами, поселення після чергового татарського погрому досить швидко відроджувалися на попередньому, вже обжитому місці. Логіка підказує: тут вказані тільки 5 крупніших опорних поселень, які виникли раніше, отже Кам’янка вірогідно могла входити до складу тих 50 слобід закладених Конецпольським.

Вивчаючи історію багатьох населенних пунктів правобержжя Черкащини та північної частини Кіровоградщини, особливо на р.Тясмин та його притоках, я дійшов висновку, що виникнення Кам’янки, слід відносити орієнтовно до проміжку середини 30-х – початку 40-х років XVII століття.

В результаті польових досліджень місцевості, вивчення історичних джерел, географічних, гідрологічних, геологічних матеріалів на предмет-якою була ця місцевість в сиву давнину, я зробив ще один висновок: Тясминський каньйон мав унікальний природній ландшафт, перші поселенці ймовірно спочатку сідали землянками в пустих урочищах по балках, що виходили в р.Тясмин. Заселялася територія з лівої сторони р.Тясмин (Покровська сторона-авт.-О.В.). Пояснюється це тим, що з степового правобережжя була постійна загроза набігів татар, тож досить широка, на той час річка з високими скелястими берегами, була цьому перепоною, крім того давала не тільки захист, але й постійну їжу. Високий правий берег захищав з півночі від снігів та вітрів, в той час як на лівому березі поселення між буграми балок прогрівалися в затишку сонячним теплом.

Лівобережна частина ріки, більш низька, порізана водотоками. З цього боку прикриттям був в той час суцільний лісовий масив-Чорний ліс. Крім того з південного-сходу під обидва високі кам’янисті береги підступала болотиста, важкопрохідна місцевість представлена давньорусловим болотнім масивом. А визначальним фактором для вибору місць під поселення була наявність

51

великої кількості джерел на березі Тясмину в балках та байраках. Про це свідчить і народне прислів’я “де вода і байрак, там і козак”.

Дослідження історичних джерел, письмових згадок про Тясмин дає мені підставу зробити висновок, що річка була колись глибока та рибна, далеко не така як тепер. В плавнях і байраках скрізь понад Тясмином був дрімучий ліс, лоза, очерет, непрохідні терни. Звіру, птиці по річці було бачено-небачено, було безліч диких кабанів та кіз. Перші поселенці ловили рибу, плодили скотину, коней, бджолу.

Специфічність природного ландшафту вплинула на формування перших поселень за «кутковим» принципом. Куток-як окрема місцевість об’єднував у своїй основі окремі родини, до яких з часом приєднувалися інші. Спочатку першопоселенці жили в землянках, з часом будували невеликі хатки. З окремих кутків виникали хутори. Кутки і хутори мали іменні назви. Поряд із родинними назвами з’являлися специфічні. Це взагалі традиційно для українців, коли все повинно мати свою назву. Навіть яри, байраки, урочища і т.п. пізніше отримували назви аналогічні куткам.

В 1924 році священник Покровської парафії м.Кам’янки Микола Кузьменко записав спогади 84-літнього діда Миколи Лісовія, якому розповідав його дід: “…до Коліївщини м.Кам’янки базар і крамниці і взагалі головна частина міста була на Покровській стороні між теперішнім заводом (цукровим-О.В.) і руднею (спиртзаводом-О.В.), по дорозі на Телепину і Ревівку. Де тепер грунт заводу-там було людське кладовище. Недалеко заводських казарм був костел один, недалеко старої волості по дорозі на Олександрівку стояв другий костел, фундамент которого і зараз замітно. Гайдамаки вирізали жидів і ляхів, поруйнували і попалили їхні будинки, тоді уже населялись жиди і всякі чужинці там, де і тепер існує місто Кам’янка.” [5].

Отже, поселення існувало, тільки, очевидно, після одержання грамоти поляками на володіння воно одержало офіційну назву.

Звідки пішла назва поселення, питання спірне і малодосліджене. Існує дві гіпотези. 1).Назва прозора. Її перенесено з річки на осаду. Кам’янка-річка з кам’яними берегами

протікає на окраїні (борту) Українського щита-брилового підняття кристалічного фундаменту південної частини Східно-Європейської платформи.

Гідронім утворено від прикметника “кам’яний” і суфіксу “к” зі вказівкою на його походження. Отже “Кам’янка”-кам’яна річка. Порівняймо: “кам’янка”-брукований шлях. Отже, назва відбиває природні особливості місцевості.

“Словник гідронімів України” фіксує кілька сот гідронімів із коренем “камінь”, зокрема, 31 назву “Кам’яна”, і 60 назв “Кам’янка”. Маємо також: “Кам’яна, Кам’янець, Кам’яний, Кам’яниста, Кам’янецька, Кам’яні ворота, Кам’янувата, та інші. [6].

Не можна перекреслювати думки тих, хто пов’язує назву міста зі словом “камінь”. В Україні є понаж 11 ойконімів (назв осад) “камінь”. Адже ж Кам’янка перебуває у справжній кам’яній стихії[7].

Маємо в Україні 204 назви осад із коренем “Камінь”, 69 із них-Кам’янка, тобто тезки міста[8].

І у Л. Похилевича в “Сказаниях о населенных местностях Киевской губернии» до речі, відмічається: “Каменка, местечко по обеим сторонам реки Тясмина… Тясмин течет среди каменистых скал, давших название местечку»[9].

У першій половині другої декади травня 1648 року населення, що мешкало на території Кам’янки і її околиць, скинуло з себе польсько-шляхетське ярмо. Рятуючись від народного гніву власник Кам’янки Житкевич утік до Польщі[10].

В 1648-1657 р.р.-Кам’янка належала до Чигиринського полку [11]. В привілеї польського короля Яна Казиміра Богдану Хмельницькому зустрічається перша письмова згадка про Кам’янку як населений пункт від 27 березня 1649 року, в якому король пише: ...”умислили есмі ему местечки или городки: Медведовку, Жаботин с слободою Каменкою и с лесами Бовтишем и Нерубаем, замеряя по Черный Ташлик и далее правом поместным вечным дати и даровати”[12].

Відомий український історик М.Максимович про цю подію написав слідуюче: «В 1649 году король Ян Казимир, желая задобрить Хмельницкаго, дал ему жалованную грамоту на потомственное владение разными имениями; из числа их названы: Жаботин с слободою Каменкою и лес Болотыш. Впрочем грамота эта осталась повидимому без применения.»[13].

52

В своїй праці «О Богдане Хмельницком сочинение» Буцинский П.М. писав: “...від Яна Казимира 1649 р. гетьман отримав «местечки: Медведовку, Жаботин, Барки и Каменку с лесом, со всеми землями и полями, рыбными ловлями, звериными и бобровыми гонами, с поддаными и их работами, уроками и повинностями, и всеми окольными местами. Он сам Хмельницкий, жена и дети, пока их от колена будет, имеют держать и владеть так, как прежде владели тем прежние помещики»[14].

Вже пізніше слобідка Кам’янка мала ряд інших власників і в залежності від історичних обставин отримувала різні статуси: городка, села і нарешті міста. Виникнення міста-це виникнення (споконвічно-звичайне відгороджування) особливого простору, що живе за своїм власним життям. Будь яке справжнє місто-це особлива хронологічна конструкція, це вісь, що пронизує обіг часів, що утверджує місто як буття особливого роду. На цю вісь намотується просторова структура, яку можна читати, немов річні кільця на розпилі стовбура дерева. Стійкість міста в часі не тільки дозволяє вибудовувати його особливу топографію-завдяки їй і складається міське середовище, саме те, яке важко описати, але цілком вітчутний настрій, який властивий тому чи іншому місту, його атмосфері, його характеру.

Не згасає інтерес до сивої давнини, до багатої історії м.Кам’янки. Отже, місто заслуговує на продовження вивчення і кропіткого дослідження своєї багатовікової історії яка приховує ще багато “білих плям”.

Література:1. Бондар М. Прошлое Канева и его окресностей. К.: 1971. С.26-28. 2. Мельник Л.Г. Козацтво на Україні (друга половина ХV-ХVІ ст.) //Історія України. Курс лекцій.К., 1991.-С.117.

3. Крип`Якович І.Б. Богдан Хмельницький . – Львів: Світ,, -1990., -С.109 4. Словнік географічни Крулевства Польського.-Варшава.-1895.-С.722. 5. Микола Кузьменко.Історія Кам’янської Покровської парафії на Черкащині.1924 рік. //Родовід. Друге число. 1991. С. 53. 6. М.Пономаренко. Звідки ця назва: “Кам’янка”.// Богданів край №2. Березень 1998 р. 7. М.Пономаренко. Ставити крапку рано.//Богданів край №1. Січень 1999 р. 8. М.Пономаренко. Звідки ця назва: “Кам’янка”.// Богданів край №2. Березень 1998 р. 9. Л.Похилевич. Сказания о населенных местностях Киевской губернии.-К., 1864. 10. Архив ЮЗР, т.10.- С.462. 11. М.Н.Петровський. Нариси історії України. Випуск IV. 12. Архив ЮЗР, т.10, с.463. 13. Максимович М. Собрание сочинений.-Т.1.-С.669. 14. Буцинский П.М. О Богдане Хмельницком сочинение. Харьков.- 1882.-с.169.

53

Василь Левенець, учень 9 класу загальноосвітньої школи №2 м.Кам`янки

науковий керівник: вчитель історії загальноосвітньої школи №2 м.Кам`янки Левенець І.В.

„ ПОДВИГ ГЕРОЯ – ВИЗВОЛИТЕЛЯ А.М.КАЗАРЯНА”

Говорять, що історія починається з пізнання історії рідного краю. Кожна людина має знати історію міста чи села, в якому народилася і живе. Приємно, що зусиллями місцевих істориків і краєзнавців, таких як Гудзенко Костянтин Наумович, Людний Федір Петрович, Таран Галина Михайлівна, Шамрай Олександр Григорович, Ляшко Юрій Юрійович останнім часом зібрано багатий краєзнавчий матеріал, що дало змогу випуску цінних посібників з історії Кам’янщини. Але уважний читач, мабуть, помітив, що в краєзнавчих матеріалах дуже мало відомостей про село Юрчиху. Історія села, можна сказати, є білою плямою в історії нашого рідного краю. І на мою думку, є доцільним створити літопис мого рідного села, тому що багата юрчинська земля і на історичні події і на видатних людей, є в селі і архітектурні пам’ятки, які заслуговують на увагу: це і місцева церква, і стара садиба Давидових, і млин, якому скоро виповниться сто років.

Сьогодні в своєму виступі я хочу на двох аспектах з історії Юрчихи . Аспект перший. В Юрчинській землі вічним сном спить син сонячної Вірменії Герой

Радянського Союзу Амаяк Леонович Казарян. В своїй книзі “Їх подвиг житиме вічно” О.Г.Шамрай розповідає про Казаряна, про те , що високе звання йому присвоєно за особливий героїзм і вміле керування боями, за розширення плацдарму на правому березі Дніпра. І що форсував Амаяк Леонович Казарян Дніпро уже будучи Кавалером Ордена Олександра Невського.

Коли і за що Амаяк Леонович отримав Орден Олександра Невського.Про це детально розповів в своїх спогадах, нині покійний Федір Романович Положай,

визволитель Кам’янки і, як з’ясувалось, однополчанин Казаряна. Аульський плацдарм в районі Дніпродзержинська восени 1943 р Казарян і Положай штурмували разом, вони обоє служили 818 стрілецькому полку, яким командував М.О.Ментюков. В 1984 році в Юрчиху приїздила позаштатний кореспондент вірменської газети “Комуніст” М.Мнацаканян. Вона привезла на могилу героя пригірщ рідної вірменської землі. Зустрілась з Положаєм, а потім його розповідь про героя була опублікована в газеті “Комуніст”.

Розповідь Положай: - ...Був жаркий серпневий 1943 рік, йшли тяжкі бої під Харковом. Німецьке командування зосередило значні сили в районі Сіверського Донця, намагаючись зупинити наступ радянських військ. В районі міста Змієва фашисти міцно закріпились: нашим завданням було захищати залізничну гілку Мерефа – Харків. Безперервні бої точилися тиждень. Перші дні наступу були безуспішними, ворожа авіація притисла піхоту до землі. Чекали поповнення. Казарян повів свій батальйон в атаку, щоб прорвати оборону гітлерівців. Командир полку Микола Олексійович Ментюков наказав: “Амаяк, повертайся!!!” “Буду зубами приматися, але позиції не здам “. Спочатку потужним вогнем, а потім і в рукопашних боях батальйон відтіснив фашистів. Незабаром прийшло поповнення: танки, артилерія. Батальйон Казаряна підтримали інші підрозділи. Почуття радості і горя змішувалось. Було тяжко за полеглих товаришів і радісно за перемогу в тяжкому бою. 23 серпня Харків було звільнено. Саме тоді прийшов наказ про нагороду командира Амаяка Леоновича Казаряна Орденом Олександра Невського за мужність і вміле керування боєм.

В цій статті є спогади жительки села Юрчихи, яка працювала в військовому шпиталі і доглядала пораненого молодого смаглявого капітана. “Шпиталь розміщувався в приміщенні школи. Саме сюди після операції був евакуйований Казарян. Чорнявий красивий капітан з Кавказу. Чи то грузин чи вірмен.” – згадувала нині покійна Лушпіган Наталка Пантелеймонівна. Анкетних даних не заповнювали, бо поранених було дуже багато і не знали, що Казарян-герой. Рани у нього були тяжкі. Біль переносив мовчки. Вже коли готували дані для повідомлення про смерть, дізналися все. Корили себе, що не врятували героя. Ховали Казаряна всім селом, з усіма почестями. Йшли юрчани, щоб стати у стрій, на місце загиблих, і відомстити фашистам... Після того, як дружина героя Катерина Євграфівна Богданова і слідопити 23-ї Єреванської середньої школи імені Шота Руставелі в 1967 р побували в Юрчисі на могилі Казаріна, матеріали

54

пошукового загону Юрчиської школи поповнилися короткою біографією Амаяка Леоновича. Він народився в 1907 р в Хараконісі Ванського повіту. В 1914 р його батьки переїжджають в Єреван, де Амаяк закінчив школу імені Шота Руставелі. В 1929 р Казарян поступає в Бакинське 3-річне піхотне училище, після закінчення якого він служив у Вірменській дивізії. Початок Великої Вітчизняної війни Амаяк Леонович Казарян зустрічає в Білоруській Радянській Соціалістичній республіці м. Мінськ.

І з перших днів бере участь в боях проти німецьких окупантів. В цих боях Казарян двічі був поранений, та знову повертався в ряди своїх бійців. В 1984 році вірменська журналістка відшукала і зв’язалася з командиром 818 стрілецького полку Миколою Олексійовичем Ментюковим. Його лист із спогадами про Казаряна знаходиться в кімнаті бойової Слави в Будинку Культури села Юрчихи. Ось що пише про Казаряна в своєму листі Ментюков: “Про нього можна сказати строгий, тактовний, турбується про підлеглих. Він вмів воювати і прикладом надихав солдатів, офіцерів. Він гарно знав ворожу тактику, він дружив з особистим складом. Його поважав штаб 818 полку, інколи він вчив і підказував, як краще нанести удар ворогові.

І другий аспект. На околиці Юрчихи під розлогим кленом щороку напередодні свята Перемоги немов з землі виростає п’ятикутна зірка і хтось інколи кладе сюди скромний букет бузку чи айстрів. Що це за місце, що і через 60 років комусь болить і бентежить. Історію зірки розповідає в своїх спогадах Бордун Віра Макарівна 1929 р.н жителька Юрчихи: Зима 44р закарбувалась назавжди в пам’яті Віри Макарівни. Їй, тоді 13-річній дівчинці, доводилось під дулом автомата гріти чай для німецьких солдатів, і хоронити тіла загиблих радянських воїнів. А там, де зірка, зимою 44року німці знищили радянський танк, танкіст також загинув. Вірі довелося разом із сусідами поховати тіло загиблого танкіста прямо серед сусідського городу. А потім навесні 44, коли жито було до коліна, згадує Віра Макарівна ,- жінки і діти збирали по полях рештки тіл загиблих радянських воїнів( то руки в кожушаному рукаві чи ногу в чоботі, або просто в солдатських обмотках). Ці рештки були закопані на тому місці де був підбитий танк. І тієї ж весни В.Д.Мальований посадив два клени.

По закінченню війни, тіло загиблого танкіста було перепоховано до Братської могили. При ньому були документи на прізвище Павлова Костянтина Костянтиновича. На сьогодні старе засохле дерево яким була помічена страшна братська могила – спиляне. Постаріли люди, які знають, що це місце священне. Мабуть, потрібно встановити тут якийсь пам’ятний знак, що і нащадки пам’ятали.

Література:1.Шамрай О.Г. “Подвиг житиме у віках”2. Газета “Комуніст” 24 жовтня 1984 року.3. Спогади ветерана Великої Вітчизняної війни Положая Ф.Р.4. Спогади жителів с. Юрчихи Лушпіган Н.П. та Боргун В.М.5. Лист командира 818 стрілецького полку Ментюкова М.О.

55

Ірина Перепічка,учениця 8 класу Тимошівської ЗОШ

науковий керівник, директор Тимошівської ЗОША.П.Могилка

СПАДЩИНА КАРОЛЯ ШИМАНОВСЬКОГО

Більша частина життя видатного польського композитора Кароля Шимановського пройшла в нашому селі Тимошівка. Саме тут він сформувався як композитор, саме тут він почав сприймати світ і людей, саме тут міцніло і давало свої результати його ставлення до мистецтва. Та обстановка, яка оточувала молодого Кароля сприяла творчості, його натхненню. Це в Тимошівці постала ціла низка знаменитих творів Шимановського, таких як Перший скрипковий концерт, Перша, друга і Третя симфонії, значна частина пісень та фортепіанних п`єс.

Моє завдання дослідити ті конкретні сліди творчості Кароля, його особисті речі та речі його сім`ї, які збереглися до нашого часу. До Жовтневого перевороту родина Шимановських мешкала в Тимошівці. Тимошівське помістя було дуже гарним. Як згадували сучасники.

„Маєток стояв посередині великого села, в великому саду, оточений з усих сторін сільськими будівлями. З одної сторони сад сходив до великого, красивого ставу, по іншу сторону виднівся парк і двір Кароля Розчишевського”.

„Будинок тимошівський був великий і трохи похмурий. Широкий коридор проходив як хребет через всю довжину будинку. Будинок був одноповерховий, з світлим дахом, з однієї сторони оточений липами, а з іншої закритий також липами і двома старими горіхами, які щороку були осиплені плодами. Через майже всю праву частину, розкинулася біла веранда, обплетена густим диким виноградам. Будинок був повний старих меблів привезених з вілли в Швейцарії, які дід Освальд Корвін Шимановський, подарував з колекцією чудових пам`яток, батькові Кароля.

В старому різьбленому гданському буфеті, а також у старій різьбленій чеській скрині безпечно зберігались пам`ятки старовини. Там були: ріг з слонової кості, запонка у вигляді цаплі короля Польщі Яна Собеського. Була колекція цінних автографів, гусяче перо Клементини з роду Хофманів, знаходилась колекція табакерок і порцегарів.

Були на великих пергаментах надання від уряду Корвін-Шимановським з підписами і печатками

королів Владислава ІУ, Августа Мійного, Станіслава Августа Понятовського. Була колекція коштовних пістолетів і шабель, гетьманська булав з великим топазом. Була історична кавалерійська зброя, із кінською каймою на шоломі. Була колекція стародруків на пергаментах 16-17 століття. В їдальні стояв дубовий стіл і різьблені крісла на простих, похилих ножнах, криті Шафраном. На стінах висіли портрети, були там: єпископ і краля, гарні молоді жінки в білих, широких декольте і портрет найстаршого з роду: Мацея Корвін-Шимановського”.

Восени 1917 року родина Шимановських переїхала до Єлисаветграда і оселилася в булинку, який був їх власністю. Туди було перевезено частину меблів і реліквій. Під час буремних років 1917 р. помістя Шимановських було розграбовано і знищено місцевими жителями. Що ж збереглося і що вціліло з родинної спадщини композитора і знаходиться в селі Тимошівка? Меблі, срібло, портрети, старовинна зброя, бібліотека, що налічувала близько тисячі томів ( в тому числі стародруків 16-17 ст.), цінні рукописи державного значення ( з королівськими підписами і печатками) – залишилися в Єлисаветграді.

В музеї Кароля Шимановського в с.Тимошівка зберігається бронзова медаль з барельєфом Шопена на 50-річчя від дня смерті композитора. Зберігається також в музеї шафа і вішалка, столик, дзеркало з помістя, знайдено місце знаходження ліжка з маєтку. В селі Грушівці губиться слід ще однієї шафи з помістя. Окремо слід зупинитися на виписці з кріпосної книги Київського Нотаріального архіву по Чигиринському повіту за 1906 рік (оригінал, якого зберігається в нашому музеї). В ній згадується Станіслав Феліксович Шимановський і цілий ряд селян прізвища цих селян зустрічаються до цього часу в селі: Титаренко, Лікаренко, Власенко, Курінний, Косюченко, Чумаченько, Крищенко, Коваленко, Козаченко, Зелінський. Тут також зазначено землі, які продано вище вказаним селянам з помістя Шимановських. А також зазначається, що частина Тимошівки відійшла до батька Кароля в 1880 році.

56

Цей документ потребує більш ретельного дослідження в питанні приналежності тої чи іншої землі нащадкам. Завершаючи огляд спадщини Кароля Шимановського для якої доля була милостивою, слід зазначити, що це багатство вціліло не лише для польської культури, а й для української. Наше головне завдання зберегти її для наступних поколінь.

Література:1. Матеріали иузейної кмнати Тимошівської загальноосвітньої школи.

57

Л.Г.Висоцька,науковий працівник історичного

музею Кам`янського заповідника

КАМ”ЯНКА КОЛИСЬ І ТЕПЕР

Кам”янка – місто в якому ми живемо. Сьогодні ми ходимо його вулицями, милуємось парком, заходимо в різні будівлі. З кожним роком вигляд його змінюється. З”являються нові будинки, перебудовуються старі, змінюються фасади, інтер”єри. І, мабуть , кожному кам”янчанину цікаво, який вигляд мало його місто в різні періоди своєї історії.

Знайомство з різними документами, фотографіями, спілкування з людьми, дало змогу розпочати роботу над науковою темою, що має назву “Кам”янка колись і тепер”.

Мета цієї роботи – встановити, яким було наше місто в різні періоди свого розвитку. Кам”янка пройшла кілька етапів свого становлення. Звичайно , змінюючи свій статус ,

вона змінювала і зовнішній вигляд. В середині ХУ11 ст. Кам”янка названа слободою. А саме,в привілеї польського короля Яна

Казиміра Богдану Хмельницькому від 27 березня 1649 року. Слободами називалися нові поселення, в яких селяни мали волю від робіт і даней на 10-20 років, щоб могли організувати своє господарство. Тоді на кам”янистих берегах річки Тясмину тулилися одна біля одної хати-мазанки під очеретом.

В 1756 році Кам”янці були даровані привілеї містечка, на вольності і управління по Магдебурзькому праву, при сприянні князя Любомирського грамотою польського короля Станіслава Августа 111. За кількістю населення містечко було невеликим. За своїм зовнішнім виглядом Кам”янка того часу мало чим відрізнялася від подібних невеличких міст польських володінь, що були навкруги Жаботина, Чигирина, Сміли та інших. Основна частина містечка була обнесена високою дерев”яною стіною і сторожовими баштами. Перед стіною був глибокий рів. В середині Кам”янського замку стояв дерев”яний будинок для губернатора і різні службові приміщення.

В ХУ111 ст. окрасою містечка став великий двоповерховий будинок, побудований польськими магнатами Любомирськими, схожий на середньовічний замок. Він стояв, приблизно, на тому місці, де зараз приміщення музичної школи. Навколо будинку був створений красивий парк , за розповсюдженою тоді модою, з рядом довгих алей, з архітектурними прикрасами – гротом, альтанками. В парку були різні породи листяних та хвойних дерев, безліч декоративних рослин.

З початку Х1Х ст. Кам”янку місцем свого постійного проживання обирає Катерина Миколаївна Самойлова ( в першому шлюбі – Раєвська, в другому – Давидова), якій містечко подарував її дядько – князь Потьомкін. Окрасою містечка в цей час стала Миколаївська церква (1817р.) Зараз на її місці побудований районний будинок культури. А в парку, для особистого користування панів Давидових, була побудована дерев”яна церква (розібрана в 20-х роках ХХст.). На тому місці, де вона стояла, зараз в парку стоїть дерев”яний хрест.

В другій половині Х1Х ст. Кам”янка вже являла собою жваве торгове містечко, яке складалося з трьох частин:

-власне містечко (зараз це центр міста); -північної сторони, яка називалась Миколаївською; -південної сторони, що називалась Покровською.Традиції цих назв залишилися і зараз. Називались вони так за назвою церков, які

розміщувались по обидві сторони міста. В цей період Кам”янка розміщувалась по один бік залізниці. І прикрашали її три найвищі будівлі – дві церкви і синагога (стояла вона на тому місці, де зараз площа перед автостанцією). І у “власне містечку” була велика скупченність населення. Невеликі будиночки дрібних ремісників, чиновників, єврейської бідноти тулилися один біля одного в хаотичному безладді. Зелені було мало, вузенькі вулички брудні.

На початку ХХ ст. містечко майже не змінилося. Уявлення про цей період розвитку Кам”янки доповнюють малюнки Ю.К.Котенка – вчителя малювання і креслення, який працював в школах №1 і №3. Малюнки зберігаються в фондах Кам”янського державного історико-

58

культурного заповідника. Ці роботи вперше експонувалися на виставці , яка проходила в історичному музеї і була присвячена 350-ти річчю нашого міста. На ній були представлені цікаві фотографії, малюнки, різні речі, які розповідали про історію Кам”янки. Але саме малюнки Ю.К.Котенка викликали неабияку зацікавленість. На них зображена панорама центральної вулиці нашого міста в 20-х роках ХХ ст.

Розглянемо декілька з них. На малюнку 1 ми можемо побачити сучасну вулицю Декабристів. З правого боку видно

частину парку, огороджену дерев”яним тином, в глибині парку – церква панів Давидових. З лівого боку – бачимо куполи Миколаївської церкви. Ближче, сучасне приміщення історичного музею. В 60-х роках Х1Х ст. – це був будинок управляючого Кам”янським маєтком; в роки становлення радянської влади тут розміщувалась НК (Надзвичайна комісія). На передньому плані малюнку зображено територію огороджену тином. Тут були стайні панів Давидових, а в кінці 20-х роках ХХ ст. перший автогараж. Зараз на цьому місці двоповерхові житлові будинки.

Сучасну територію магазину “Світанок”, ощадного банку, універмагу на початку ХХ ст. займали різноманітні магазинчики (мал.2). Дістатись до них (з центральної дороги) можна було лише перейшовши глибоку канаву, яка була по обидві сторони вулиці, по саморобним дерев”яним місточкам.

Із спогадів Н.О.Модестової: “Продавалось в этих лавочках что душе угодно – от сукон (очень даже хороших и даже импортных) и прочих тканей, до бакалеи – мыла, овощей, пряников и непременной селедки, бочки с которой приветствовали покупателя своим ароматом».

На малюнку 3 зображено будиночок, де жила дружина декабриста О.І.Давидова. За часів становлення радянської влади в цьому будинку був Ревком. Він стояв на тому місці, де зараз сучасне заводоуправління машзаводу.

На малюнку 4 зображено довге приміщення. На початку ХХ ст. тут діяв гурток художньої самодіяльності, організатором і керівником якого був М.Ф.Салабай. Він згуртував біля себе міцне ядро кам”янських любителів театрального мистецтва ( Йосипа Узленка, Харитона Кравченка та ін.) Гурток діяв при організації “Просвіта” і сприяв розвитку і популяризації української культури. Все обладнання, театральні костюми створювались самими аматорами. Декорації малювали молоді художники Тимофій Онопа та Юрій Котенко .

Далі по сучасній вулиці Леніна (ліва сторона) , стояли різні склади, майстерні (мал.5). Зараз це територія частини заводоуправління машзаводу, площа перед банком “АВАЛЬ”, рестораном.

Ось такий вигляд мала Кам”янка на початку ХХ ст., а також ми познайомились з тим, якою вона була в ХУ11, ХУ111, Х1Х століттях. Звичайно це тільки знайомства з частиною напрацьованого матеріалу. Дослідження і збір матеріалів продовжується.

59

60

Малюнок 1

Малюнок 2

61

Малюнок 3

Малюнок 4

Література:1. Радянська енциклопедія історії України. Т.4, Головна редакція УРЕ, К., 1972. (ст.115).2. Історія міст і сіл УРСР. Черкаська область.Головна редакція УРЕ Академії наук УРСР,

К., 1972.(с.296).3. Шкаліберда. М.А. Кам”янка, збірник матеріалів.машинопис, фонди КДІКЗ.4. Місто на скелястих берегах. Річки Тясмину. Історико-економічний нарис. Кам”янка,

1999. (с.11,с.23-25).5. Давидов О. Воспоминания. Париж, 1983. (с.9-31).6. Спогади Н.О.Модестової, фонди КІМ (с.23).

62

Малюнок 5

ВИПУСК 1

Матеріали першої науково-практичноїкраєзнавчої конференції

присвяченої “355-річчю м.Кам`янки”

НАУКОВО-ПОПУЛЯРНЕ ВИДАННЯ

Відповідальні за випуск:Шамрай О.Г.Таран Г.М.БондаренкоЛ.О.ЛяшкоЮ.Ю.

Рецензент випуску:Мельниченко В.М. – кандидат історичних наук, доцентЧеркаського національного університету ім..Б.Хмельницькогоголова обласної організації Всеукраїнської спілки краєзнавців

Ком`ютерна верстка і макет – Коректура – Коваленко А.О.

Друк: Кам`янське поліграфічне підприємство,м.Кам`янка,вул.Пушкіна,56. Наклад – 100 е

63