ЗІРКА

МАРІЇЗАНЬКОВЕЦЬКОЇ

НАРОДИЛАСЯ МАРІЯ АДАСОВСЬКА

(ЗАНЬКОВЕЦЬКА) В МАЛЬОВНИЧОМУ

СЕЛІ ЗАНЬКИ НА ЧЕРНІГІВЩИНІ

4 СЕРПНЯ 1854 РОКУ

БАТЬКО – КОСТЯНТИН КОСТЯНТИНОВИЧ

АДАСОВСЬКИЙ – МАВ ГАРНИЙ БАРИТОН, ГРАВ НА ФОРТЕПІАНО,

СКРИПЦІ, ГІТАРІ. У МАЄТКУ ОРГАНІЗУВАВ ХОР КРІПАКІВ.

УДВОХ З БАТЬКОМ МАРІЯ ЧАСТО СПІВАЛА СТАРОВИННІ ПІСНІ І

РОМАНСИ ПІД ВЛАСНИЙ АКОМПАНЕМЕНТ

ПІСЛЯ ДОМАШНЬОЇ ОСВІТИ ПРОТЯГОМ 1862-1863 РОКІВ МАРІЯ НАВЧАЄТЬСЯ У ВІДОМОМУ ТОДІ НА НІЖИНЩИНІ “УЧИЛИЩІ ПАНІ ШОУ”, ПІСЛЯ ЧОГО ДІВЧИНУ ВІДДАЛИ НА

НАВЧАННЯ ДО ПРЕСТИЖНОГО ПАНСІОНУ С.Ф.ОСОВСЬКОЇ У

ЧЕРНІГОВІ

СТАНОВЛЕННЯ ХАРАКТЕРУ І СВІТОГЛЯДУ МАРІЇ ЗАНЬКОВЕЦЬКОЇ

МИКОЛА АНДРІЙОВИЧ ВЕРБИЦЬКИЙ

ВІДОМИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ПОЕТ,

ПЕДАГОГ ОДРАЗУ ПОМІТИВ НЕАБИЯКІ СЦЕНІЧНІ ЗДІБНОСТІ

МАРІЇ І ПЕРШИЙ НАДАВ ЇЙ ЗІГРАТИ РОЛЬ ДІВЧИНКИ-

СИРОТИ У СВОЄМУ СПЕКТАКЛІ “ДОЧКА

КОЩЕЯ”

“ЩЕ БУДУЧИ ПАНСІОНЕРКОЮ, Я БРАЛА УЧАСТЬ В

УЧНЕВИХ ВИСТАВАХ І ЗВЕРНУЛА НА СЕБЕ

УВАГУ ВСІХ ВЧИТЕЛІВ, ЯКІ РАДИЛИ МЕНІ

ПРОХАТИ СВОЇХ БАТЬКІВ ВІДДАТИ ДО ТЕАТРАЛЬНОЇ

ШКОЛИ,” - ЗГАДУВАЛА АКТРИСА.

ПІСЛЯ НАВЧАННЯ МАРІЯ ПОВЕРНУЛАСЯ

ДО БАТЬКІВ, АЛЕ ТЕАТР НЕ ПОЛИШАВ ЇЇ ДУМОК. НЕВДОВЗІ БУЛА ЗАПРОШЕНА РАКОВИЧЕМ ДЛЯ

ВИСТУПУ НА АМАТОРСЬКІЙ СЦЕНІ

ПІСЛЯ ПІДПИСАННЯ ЕМСЬКОГО УКАЗУ, ЯКИЙ ФАКТИЧНО

ЗАБОРОНИВ УКРАЇНСЬКУ МОВУ, МАРІЯ ПОЛИШИЛА

СЦЕНУ, ВИЙШОВШИ ЗАМІЖ ЗА ОЛЕКСІЯ

ХЛИСТОВА, АРТИЛЕРІЙСЬКОГО

ОФІЦЕРА

МИКОЛА САДОВСЬКИЙ (ТОБІЛЕВИЧ)

ЖИТТЯ ПОДАРУВАЛО

МАРІЇ СПРАВЖНЄ ПОЧУТТЯ ДО

МИКОЛИ САДОВСЬКОГО,

ЩО СТАЛО ДЖЕРЕЛОМ ЇЇ

ЩАСТЯ

Одного разу в гостях, сидячи за фортепіано, вона тихенько наспівувала:

«Коло млина, коло броду,Два голуби пилу воду...»

Раптом почула, що до її співу приєднався другий голос – чоловічий, дужий, сильний:

«Вони пили, вуркотіли,Тай знялися, полетіли.»

Озирнувшися, Марія побачила високого офіцера з георгіївським хрестом на

грудях. Він назвався: «Тобілевич. Я з Херсонщини. З Єлисаветграда». – «А я –

чернігівка».Так в Бендерах відбулося знайомство двох

майбутніх видатних діячів театру – Марії Заньковецької та Миколи Садовського.

Іскра почуття, що зажевріла в Бендерах, розгорілася полум'ям великого кохання.

Марія на перший поклик Садовського зіграти в декількох виставах трупи Кропивницького згоджується, їде з

далекої північної фортеці Свеаборг, що біля Гельсінгфорса, до Єлисаветграда. 27 жовтня 1882 р. з успіхом дебютує в ролі

Наталки у п'єсі «Наталка Полтавка» І. Котляревського. Ролі ліричні чергуються з комедійними – Галя в «Назарі Стодолі» Т. Шевченка, Ївга Цвіркуна в «Чорноморцях» М. Старицького. Вона чудова і в танку, й у

співі, й у пластиці.

Тема людського страждання визначальна у творчості М.

Заньковецької. Симон Петлюра – один із перших біографів актриси – 1907 р.

Писав «Заньковецька є реальним втіленням ідеї страждання. Здається,

показати всю силу, яку воно поки що має в нашому

житті, вибрало ніжну, як мімоза, душу артистки, щоб

понівечити її і в сценічній інтерпретації на очі

кожному явити всю глибину того руйнуючого впливу, який вона має на людей.

Вона – артистичний символ цього горя, сценічне втілення тих мук, які

доводиться зазнавати українській нації.»

У виставі «Наймичка» І. Карпенка-Карого М. Заньковецька одну сцену подавала в суто натуралістичному

вимірі, яку під час гастролей у Петербурзі зафіксував видатний російський театральний критик

Олексій Суворін. «Загнана, ображена, з жадібністю до життя,

Харитина тільки один раз розкривається і не контролює себе, коли Цокуль говорить, що її цноти

не повернеш. Це страшне розуміння кидає дівчину в такий мученицький відчай, який можна бачити хіба що у

житті, тай то тільки у виняткових випадках. Ридання, гнів на себе і на

весь світ, стогони відчаю і муки ввергнули глядачів у заціпеніння...

Це був такий відчай, такі муки, коли жінка забуває про все, навіть про пози, про рухи, про свою зачіску –

вона пам'ятає тільки про свої страждання. Від відчаю Харитина переходить до люті, кидається на

свого звабника. «Це була тигриця, в якої забрали тигреня, – стільки було промовистості в її високо піднятому обличчі, у блиску очей, у гнівному

голосі й стрімких рухах».

На перших гастролях 1886 р. В Петербурзі трупа М.

Кропивницького показала 66 вистав, із них – 22 рази на сцені

тріумфувала «Наймичка». Елітна театральна публіка

аристократичного й бюрократичного Петербурга

аншлагово відвідувала вистави за участю Заньковецької.

Якраз у північній столиці завдяки підтримці брата Євтихія, який

мешкав тут і мав зв'язки, Марія Костянтинівна змогла вирішити питання про зняття заборони на

існування українських труп. О. Суворін шанував Марію Заньковецьку: «Це актриса з

талантом великим, самостійним, оригінальним;

натура, вся зіткана з найчутливіших нервів.»

У творчому доробку актриси особливою є роль Наталі у п'єсі «Лимерівна» Панаса Мирного. Це вольова натура: усі душевні сили Наталя використовує для захисту своїх моральних засад,

свободи особистості. Вона здатна на компроміс і в цій

боротьбі обирає смерть. Запам'ятовувалася мімодрама

М. Заньковецької перед дзеркалом, коли визріває

останнє рішення героїні. Така концепція ролі відповідала всім

ознакам нової театральної епохи. Це стало особливо

відчутним під час гастрольного показу вистави «Лимерівна» 30

грудня 1891 р. В Петербурзі. Саме цього дня одночасно із

Заньковецькою гастролювала італійська актриса Елеонора

Дузе в ролі Нори в однойменній п'єсі Ібсена. Того театрального вечора в північній столиці на сценах малого і Панаєвського театрів італійська і українська

актриси грали свої коронні ролі.

Творчість заполонила все серце, витіснила

особисте. Заньковецька й Садовський, працюючи у

важких умовах мандрівного театру,

виховують своє акторське покоління.

Коли у Миколи Карповича 1906 р. Народилася ідея створити нову

театральну трупу, яка стаціонарно працювала б

у Києві, Заньковецька підтримує чоловіка в

його антрепренерській діяльності. Марія

Костянтинівна передає в новостворену трупу своїх

вихованців із ніжинського

аматорського драмгуртка.

І знову в житті Марії виникає любовний трикутник. Третьою стала .... її

ніжинська учениця Марія Малиш-Федорець. Молодість, «дикий темперамент», «очі

чорнушки» звабили Миколу Карповича; ця друга Марія

стає для нього першою. Марія Костянтинівна 1909 р.

Залишає київський театр, працює в різних мандрівних театральних трупах. У неї

немає талановитого режисера, який би допоміг

реалізувати її творче начало. Садовський у цей

період виріс і як актор, і як режисер. Зі своєю

ученицею-улюбленицею ставить і грає в дуеті

головні ролі у виставах «Мазепа» Ю. Словацького, «Камінний господар» Лесі

Українки тощо.

Та творчі перемоги є і в Марії. Вона на

відміну від інших драматичних

актрис, які боялися зніматися у кіно, рішуче стає під

софіти синематографа –

знімається у фільмах «Наймичка» й «Остап Бандура».

Вона створювала образи, проникнуті справжнім драматизмом і запальною комедійністю;

уславляла своєю грою звичайних простих людей, розкриваючи безмежність їхніх душ.

Маючи чудовий голос — драматичне сопрано, незрівнянно виконувала у спектаклях

українські народні пісні. Артистка створила блискучу галерею сценічних образів:

знедолену, безталанну, багатостраждальну українську жінку, наймичку-кріпачку,

оганьблену „покритку”. Усі вони сповнені духом соціального протесту проти тиранії і

жорстокої сваволі куркулів та поміщиків. Вона розкрила духовне багатство жінки з народу, її життєстверджуючий оптимізм, гумор, її потяг

до світла, щастя. 

 У 1893 році П.Чайковський, перебуваючи в Одесі,

виступив як диригент у постановці опери „Пікова

дама”. Після вистави Марія Заньковецька з групою

українських акторів вітала російського композитора й подарувала йому вінок із живих квітів з написом на

стрічці: „Смертні – безсмертному”. Невдовзі П.Чайковський дивився виставу „Безталанна” І.

Карпенка-Карого, де роль Софії виконувала Марія

Костянтинівна. Композитор вийшов на сцену й урочисто

підніс актрисі вінок, на якому були такі слова: „М.К.Заньковецькій –

безсмертній від смертного”.

Після революції Марія Заньковецька брала активну участь у становленні нового українського театру. Будучи відомою

актрисою вона дуже багато робила для розповсюдження знань і досягнень передової

театральної культури серед трудового люду. З її допомогою в Ніжині було створено народний

хор, симфонічний оркестр. Вона очолювала Народний театр у Ніжині. Разом з

Саксаганським організувала Народний театр у Києві, на базі якого у 1922 році було створено

Театр ім.Заньковецької (тепер Львівський український драматичний театр ім.Марії

Заньковецької). Їй першій в Україні присвоєно звання народної артистки республіки.

Померла велика артистка 4 жовтня 1934 року в Києві.