Українське народнемузично-пісенне мистецтво

в житті та творчостіТараса Шевченка

(за мемуарними джерелами)

Беззуб Юрій Віленович,старший викладач кафедри методикисуспільно-гуманітарної освіти та вихованняІППО Київського університету імені Бориса Грінченка

В.Г. Шевченко. «Споминки про Т.Г. Шевченка»•“… 1845 p., Тарас знов був у Кирилівці, і на цей раз мені пощастило

поговорити з ним. Трапилось це під храмове свято у кирилівській церкві, цебто під свято Івана Богослова (26 сентября). Церковний титар Ігнат Бондаренко запросив нас до себе на мед. День стояв теплий, ясний; у титаря було велелюдно, і ми, сівши в саду під яблунею, кружали мед (про цей мед Тарас і після згадував в однім з своїх листів). У титаря медував якийсь сліпий лірник; Тарас зараз до нього: «Співай думи». Лірник ніяких дум не знав. Тарас став просити, щоб співав пісні, і сам підтягав за ним. Далі лірник заграв «козачка»; Тарас підмовив жінок і дівчат — і пішов танець!”

•“… Живучи в мене, Тарас Григорович щиро полюбив мою сім’ю, особливо 11-літнього сина мого Андрія: чи їде було куди, чи йде, Тарас раз у раз брав з собою мого Андрія. Андрій співав йому наші пісні, котрими Тарас, як сам було говорить, “впивався”, і розказував хлопцеві, що означає яка пісня.

•“… Я не знаю чоловіка, котрий би любив наші пісні більш, ніж Тарас. Оце було як тільки ввечері вернуся я з роботи додому, зараз Тарас і веде мене в садочок і давай співати! А співаки з нас були безголосі: добрих голосів у нас не було, але Тарас брав більш чувством: кожне слово його в пісні виливалося з таким чистим, щирим чувством, що ледве який артист-співак виразив би краще від Тараса! Найлюбішою піснею Тараса була: «Ой зійди, зійди, зіронько вечірня...». Скінчивши цю пісню, він зараз починав другу: «Зійшла зоря ізвечора, не назорілася, прийшов милий із походу, я й не надивилася».

Пишучи оці споминки через шістнадцять літ, я наче тепер чую, як Тарас увечері при місяці у мене в садочку співав, як у голосі його виливається чувство, як його пісня говорить... Наче тепер бачу, як інколи, було, під кінець пісні затремтить його голос і на довгі вуса його скотяться з очей сльози.

(Про «Ой зійди, зійди, зіронько вечірня...» як улюблену пісню Т. Шевченка згадує й Ф. Лобода: “Короткочасне знайомство моє з Т.Г. Шевченком і мої про нього спогади”)

Варфоломій Шевченко з онукою Олександрою. 1891 р.

Троюрідний брат Тараса Шевченка. У 1840-х Варфоломій став ще й свояком поета, оскільки поетів

брат Йосип одружився з Мотрею – сестрою Варфоломія.

•“… Не можу не згадати вечір 19 серпня 1845 р. (тоді Шевченко відвідав Козачковського в Переяславі). Товариство, переважно молодь, гамірно бенкетувало за столом, Шевченко був у справжньому натхненні; напроти нього, на протилежному кінці столу, стояв, не зводячи погляду з поета, з келихом у руці пан поважного віку, походженням німець, віросповіданням протестант. «Оце – батько! їй-богу, хлопці, батько! Будь здоров, батьку!» — високо підіймаючи келих, проголосив німець, і потім ми всі називали його батьком.

Пісні українського народу симпатичні тому, що сповнені глибокого смислу. Крім багатства змісту, в їхніх то живих, грайливих, веселих, то сумних, але ніколи не безнадійно сумних мотивах, як у витончених звукових формах, відбилася вся Україна з її патріархальним побутом, із сповненим простоти й героїзму характером, з її почуттями, з її славною і разом з тим сумною історією, з її чарівною природою. Ось чому українська пісня є для простолюдина підсвідомим джерелом самоповаги і створює ту моральну силу, яка завжди оберігала його народність...

Ось чому німець-протестант, який постарів на Україні, побачивши народного поета, в особі якого, в його думах, втілилося все найкраще другої його батьківщини, перший назвав його «батьком».

Андрій Осипович Козачковський. «Із спогадів про Т.Г. Шевченка»

Андрій Осипович Козачковський(1812-1889)

Художник Віктор Васильович Ковальов (1822 -1894) . «Спогади про Т.Г. Шевченка»В.В. Ковальов 1844 р. відвідував рисувальні класи Академії мистецтв і познайомився з Шевченком. У 1844 p. – до

весни 1845 р. жив з Шевченком та І. Гудовським, М. Карпом і К. Роговим у будинку Бема на Васильєвському острові. Допомагав Шевченкові у виданні й продажу «Живописной Украины». 1851 р. одержав звання некласного художника. Був викладачем малювання в Полтаві й Одесі. Зустрівшись з Ковальовим після повернення з заслання в Петербурзі, Шевченко подарував йому офорт «Приятелі» («Компанія»).

“… Ми, як новачки, що тільки вступили до академії, дивилися на Тараса Григоровича з благоговінням, у наших очах це був уже справжній художник, до того ще й поет, який уже став відомий серед малоросів. Траплялося, що Тарас Григорович, коли, бувало, схочеться розважити душу народною піснею, виходив до нас за перегородку, сідав на єдиний у кімнаті дерев’яний диван і казав: «Анумо, хлопці, заспіваймо!» Карпо брав свою скрипку, Гудовський тримав баса – і за допомогою наших молодих тоді голосів лунала пісня, і ми забували наші тяжкі злидні. Найчастіше співали пісню на слова Тараса Григоровича: «Ой повій, вітре, з великого лугу та розвій нашу тугу», цю пісню він і співав з нами, і керував співом; і мотив до неї був підібраний ним же, співали, певна річ, без нот”.*

*(...«Ой повій, вітре, з великого лугу та розвій нашу тугу»...  – неточно процитовані рядки з поеми Шевченка «Гамалія»).

М. Тихорський. Рецензія на поему Т.Г. Шевченка «Гайдамаки» (1842).

“… Так, в «Гайдамаках» вся народна малоросійська поезія з усіма її достоїнствами й недоліками: часом вірші без рим, часом, де треба, римована проза…, але скрізь особлива співучість малоросійського вірша, який порівняно з російським, те саме, що італійський, порівняно з французьким. Багато сторінок я, власне, не читав, а співав, читаючи вголос, зовсім не бувши співаком. І це – головна неоціненна перевага поеми і найкраще випробування обдарування. Прочитавши уважно поему, ви скажете: “Так, це справді співав “Кобзар!”. Так і видно запорозький дух. Не багато поем, при всій правильності, майстерності й дзвінкості віршів, можуть похвалитися тим, що вони відтворили так вірно народні мотиви – свою народність, як Шевченко…”.

Гудовський Іван Васильович (пом. 1860 р.) – український художник і фотограф, родом із Пирятина. 1844 р. вчився в Академії мистецтв, допомагав Шевченкові готувати до видання і розповсюджувати «Живописную Украину». Під час перебування в Києві у 1859 р. поет жив у нього на квартирі. Збереглися три фотографії, які тоді зробив Гудовський.

Олександр Степанович Афанасьєв-Чужбинський. «Спогади про Т.Г. Шевченка»

• “… Перебуваючи в річній відпустці у Полтавській губернії, я чекав відставки з військової служби, щоб зайнятися вивченням української народності, що було заповітною моєю мрією…”.

• Згадує, що у 1843 р. улюбленою піснею Шевченка була «Та нема в світі гірш нікому, як сироті молодому».

• “… Взимку [1845 р.] ми з’їхалися у Закревських. Шевченко був у них як свій і охоче жив у їхньому гостинному домі. Іноді з’їжджалися до Віктора Олексійовича деякі поклонники Бахуса, і відбувалися славнозвісні свята. Але Тарас Григорович любив і жіноче товариство, нерідко просиджував у вітальні господині в дружньому колі, весело розмовляючи, слухаючи музику або гучним своїм голосом співаючи сумовитих українських пісень. Тоді ніякі зусилля поклонників Бахуса не в змозі були відняти його в нас, і кінчалося тим, що Віктор Олексійович з товаришами приходив з флігеля і ми всі разом просиджували далеко за північ”.1843 р. познайомився з Тарасом

Шевченком, якого у 1845–1846 рр. супроводжував у подорожі Лівобережною Україною.

Спогади В. Рєпніної висвітлюють перебування Т. Шевченка в Україні 1843 р., тобто в період підготовки до створення збірки “Три літа” і “Живописной Украины» і мають велику цінність.

Т. Шевченко читав В. Рєпніній свою поему “Слепая”.

“… І яка м'яка, чарівна манера читати! Це була чарівна музика, що співала мелодійні вірші нашою красивою і виразною мовою. Пізніше, коли я могла говорити, я сказала йому: “Коли Глафіра [Г.І. Псел] продасть свою першу картину і віддасть мені ці гроші, як вона обіцяла я замовлю на них золоте перо і подарую його вам”.

… Взявшись переписувати для Шевченка вірші, з одного боку аркуша Рєпніна написала: “Не багатьом судилася ліра і сопілка, але ті, що мають серце, люблять прислухатися до звуків співців, захоплених або жалібно голосячих, і в відповідь за їх золото є в них … таємна молитва і щирі побажання…”

Варвара Рєпніна.Художник Г.І. Псел. 1839 р.

Варвара Рєпніна. Спогади про Т.Г. Шевченка в листі до Шарля Ейнара

22 січня 1847 р. П. Куліш одружився на Олександрі Михайлівні Білозерській. Боярином на весіллі був співучий, дотепний, веселий друг Пантелеймона – Тарас Шевченко.

“… Там знали Шевченка по його творах та його любій, то жартівливій, то поважній або сумній розмові. Ніхто ще не знав, що він предивний, може, найлуччий співака народніх пісень на всій Україні обох дніпровських берегів, і сам я не думав, що почую в його піснях щось ще нечуте ба й у гостині в хуторного поета, де, правду сказати, п’яні гості приглушували голоси тверезих.

Новий його талант виявився того ж таки вечора. Тоді між українським панством рідко ще хто вмів розмовляти рідною мовою, і сам Шевченко говорив у гостях у панів мало не все по-російськи. Хіба знаходив дуже спочутну собі людину поміж земляками… Тоді забував про всяке інше ухо, і з чужоземного бесідника робивсь українським златоустом.

Такою людиною сталась йому того вечора, та й до кінця весілля, «молода княгиня» [наречена О.М. Білозерська]. Почав з нею розмовляти по-нашому і, на велику собі радість, побачив, що в своїй розмові не шпетила вона рідного слова. Тоді Шевченко заходивсь екзаменувати її з рідних пісень. Репертуар «молодої княгині» виявлявся значним і звеселив «старшого боярина» ще більше, а як показала вона йому голос і самий текст пісень, котрих він у неї допитувавсь, він похвалив чи подякував її по-свойому: сам почав їй співати і це зробив так просто, як сказав про себе один з його рідних братів поетів: “Ich singe, wie der Vogel singt... [Я співаю, як пташка... (нім.)].

Позакладавши назад руки, почав ходити по залі, мов по гаю, і заспівав:Ой зійди, зійди,Ти зіронько та вечірняя;Ой вийди, вийди,Дівчинонько моя вірная…

Пантелеймон Олександрович Куліш. «Спогади. Історичне оповідання»

П.О. Куліш

“… Доволі було тоді гостей у тім поважнім здавна домі. Гули вони по всіх кутках, мов ті джмелі, щебетали, мов горобці. Як же почули Шевченкове співання, ущухли всі так, наче зостався він один під вечірнім небом, викликаючи дівчиноньку свою вірную.

Як у ту пору своєї жизні співав Шевченко, а й надто як він співав у той вечір, такого або рівного йому співу не чув я ні в Україні, ні по столицях. Порвались разом усі розмови і між старими і між молодими. Посходились із усіх світлиць гості до зали, мов до якої церкви. Пісню за піснею співав наш соловей, справді, мов у темному лузі, серед червоної калини, а не в зимному захисті серед народу. І, скоро вмовкав, зараз його благали ще заспівати, а він співав і співав людям на втіху, а собі самому ще й на більшу. Ти б казав, звеселився поет гіркого плачу і докору, що знайшов modus vivendi з очужілими земляками, що знайшов modus животворящої розмови з тими людьми на Вкраїні, до котрих покликав у своїм посланні до мертвих і живих і ненароджених:

Умийтеся! Образ божийБагном не скверніте,Не дуріте дітей ваших,Що вони на світіНа те тілько, щоб панувать...

Душа поета, об’явившись посеред чужого щастя своїм щастям, обернула весілля поклонниці його великого таланту в національну оперу, яку, може, ще не скоро чутимуть на Вкраїні. І всіх більш розкошувала нею щаслива своїм таємним подвигом «молода княгиня».

Прощаючись з Шевченком, вона подарувала йому на спомин ще один дорогий клейнод, найдорожчий з усього добра, яке мала коли: свою вінчальну квітку. Сим задушевним подарунком вона в мислях своїх знаменувала на нім і вітала його грядуще величчя, котрого так гаряче жадала для щастя України”.

Портрет П. Куліша.Художник Тарас Шевченко.

(1843–1847 рр.)

“… У перших числах червня 1846 р. мене обрали одноголосно на кафедру російської історії в університеті св. Володимира, примусивши прочитати пробну лекцію на задану тему. То був для мене радісний і вікопомний день; поділитися своєю радістю довелося мені з першим Тарасом Григоровичем. Виходячи з університету, на пустирі, що відділяв тоді університет від Старого міста, я зустрів Тараса Григоровича; ми пішли з ним удвох містом, і Шевченко, висловивши мені свою радість з приводу того, що радувало мене тоді, заспівав пісню про козака, який повінчався з дівчиною, не знаючи, що ця дівчина була його сестра, і потім обоє перетворились у двоцвітну квітку, за малоруською назвою «брат-і-сестра», а по-великоруськи «Иван-да-Марья». Повз нас проходила публіка, а Шевченко, не звертаючи уваги на те, що навколо нього діялось, виводив свою пісню мало не на все горло. Це був пароксизм дивацтва, що нагадувало давніх запорожців і прохоплювалось у нашого поета, втім, досить рідко”.

“… Тим часом влаштований під нас підкоп зробив свою справу. 31 березня 1847р. у мене відправили в Петербург. Через кілька днів після того Шевченко повертався до Києва зі своєї поїздки в Чернігівську губернію і ледве зійшов на пором, що ходив під Києвом по Дніпру під час повені від одного берега до другого, як раптом його затримав поліцейський чиновник. … Не знаємо, чи залишався Шевченко якийсь час у Києві, чи одразу ж з порому його повезли до Петербурга. Але ті, що бачили його по дорозі від Києва до Петербурга, куди він слідував під наглядом поліцейського чиновника, казали, що він був дуже веселий, весь час жартував, реготав, співав пісні і взагалі так поводився, що на одній станції доглядач, записуючи подорожню, у якій значився чиновник з арештованою особою, зауважив, що важко з вигляду розрізнити, хто з подорожніх арештований, а хто везе арештованого. Протягом усього слідства Тарас Григорович був незмінно бадьорий, здавався спокійним і навіть веселим”.

Костомаров Микола Іванович(1817-1885) –

ад'юнкт-професор Імператорського університету Св. Володимира,

визначний український історик та письменник, історіограф, ідеолог слов'янського відродження, діяч

українського національно-визвольного руху

Микола Іванович Костомаров.Спогади про Т.Г. Шевченка. Із «Автобіографії»

Микола Іванович Костомаров. «Спогад про двох малярів»

•“… Деякі короткозорі цінителі прекрасного порівнювали його з Кольцовим і навіть ставили останнього вище. Це сталося тому, що вони не розуміли, що таке народний поет, і не могли піднестись до усвідомлення його величі і значення. На їхню думку, народний поет — це той, хто може вдало зображувати народ і заговорити в його тоні. Таким і був Кольцов; у деяких своїх творах він чудово впорався з цим завданням, і його ім’я гідно сяє серед славетних імен російської літератури. Не такий був Шевченко, і не таким було його завдання. Шевченко не наслідував народних пісень. Шевченко не мав на меті ні описувати свій народ, ні підладжуватись під народний тон: йому не було потреби підладжуватись, бо він по природі своїй інакше не розмовляв. Шевченко як поет — це був сам народ, що продовжував свою поетичну творчість. Шевченкова пісня була сама по собі народною піснею, тільки новою, такою піснею, яку міг би заспівати тепер увесь народ, яка повинна була вилитись з народної душі відповідно до стану сучасної народної історії. З цього боку Шевченко був обранцем народу в прямому значенні цього слова; народ немовби обрав його співати замість себе. Народні пісенні форми переходили у вірші Шевченка не внаслідок вивчення, не від розмірковування, де що вжити, де який вислів варто поставити, а від природного розвитку в його душі всієї нескінченної нитки народної поезії; не тому, що Шевченко хотів їх ввести і встановити, а тому, що вони, за суттю народної поезії, самі укладалися так, а не інакше. Шевченко висловив те, що висловила б кожна людина з народу, якби її народне єство могло піднестись до здатності висловити те, що таїлося в глибинах її душі. Святий скарб, він ховався там під тягарем житейської прози і був для самого народу невидимий, непомітний, доки животворні звуки генія не торкнуться заповітних тайників душі і не порушать безмовності думки своєю чарівною мелодією і не покажуть почуттям того, що становило їх надбання і не відчувалося ними доти”.

М.І. Костомаров

“… Пробуджена від своєї прозаїчної апатії голосом такої поезії, людина з народу готова вигукнути з трепетом і захопленням: «Це саме я щойно готовий був сказати точнісінько так, як сказано поетом!» Цього не дано було ні Кольцову, ні якомусь іншому російському поету, крім одного Пушкіна (але не для простого народу, а для вищого російського класу). Кольцов промовляє в народному тоні; Шевченко говорить так, як народ ще й не говорив, але як він готовий був уже заговорити і тільки ждав, щоб із його середовища знайшовся творець, який оволодів би його мовою і його тоном; і слідом за таким творцем так само заговорить і весь народ і скаже одноголосно: «Це — моє»; і буде повторювати довго-довго, доки не виникне потреба нової видозміни його поетичної мови. Поезія Шевченка в безпосереднє продовження народної поезії; і недарма з’явилась вона тоді, коли дотеперішні народні пісні почали забуватися. Поезія Шевченка — законна, люба донька давньої української поезії, сформованої в XVI і XVII віці, так само як ця остання була такою ж донькою давньої південноруської поезії, тієї далекої від нас поезії, про яку здогадливо можемо судити з творів Ігоревого співця.

Народна українська поезія, очевидно, наближається до згасання. Багато дум козацьких часів, на щастя, записані в 30-і роки і збережені для літератури, нині вже зовсім зникли в народі. Уже й пісні сімейного побуту зникають потроху або псуються: така доля поезії. Поезія згасав не інакше, як підупадаючи у своїх кращих рисах, розтліваючись, і тим-то найновіші переробки старих пісень і найновіші плоди малоруської народної творчості відзначалися браком вишуканості. Народ не може творити всією масою, бо для цього треба було б, щоб яке-небудь сильне потрясіння покликало його до творення нової поезії. А потім і в такі епохи потрясінь всюди бувають особистості, що володіють талантом першотворчості; у сфері побутуючих народних пісень ці творчі особистості зникли в масі: їх заспіви переформувались протягом довгого часу; до них приєднувались нові мотиви; таким чином складалися і перескладалися твори, що існували в нескінченних уривках, з’єднуваних народом за законами народного смаку. Тим часом потреба самооживлення відчувається в народі, народ почуває, мислить; багато чим переповнилась його душа, багато страждань у ній нагромадилось, багато бажань він готовий висловити: він шукає самовираження; він знаходить його у своїх обранцях, поетичних особистостях, які живуть життям народу, стоять вище від кожного, зокрема за обдарованням, і тому здатних висловити належним чином те, що всі відчувають, думають, бажають. Ось такою особистістю був Шевченко”.

Микола Іванович Костомаров. Спогад про двох малярів

Юліан Беліна-Кенджицький. «У Шевченка в Києві. 1846 р.»

Юліан Беліна-Кенджицький (1827 -1889) — польський письменник, революціонер. У 1846-1851 рр. навчався в Київському університеті. 1846 р. познайомився з Тарасом Шевченком та іншими членами Кирило-Мефодіївського товариства.

У спогадах Беліна-Кенджицького чимало місця відведено зустрічам з Шевченком.

Найцінніше в спогадах  — розповіді про дискусії між  Костомаровим і Шевченком, у яких виявилось різне розуміння програмних засад Кирило-Мифодіївського товариства.

“… Сиджу на Козиному болоті тихо… Що найдивніше, що в будиночку напроти, через дорогу тільки, зустрів я дуже веселого товариша, з яким ми познайомились дивним способом. Це маляр і поет в одній особі. Зветься Тарас Шевченко.

Одного вечора, коли я сидів біля вікна і пив чай, чую замашний снів дуже гарним і чистим голосом:

Гей, на горі там женці жнуть, (два рази)А попід гороюЯром-долиноюКозаки йдуть.А попереду ДорошенкоВеде своє військоСлавне запорізькеХорошенько.

Потім співак перейшов на ліричний тон. Пісеньки сипались з його уст одна за одною. Свідків і слухачів не було. Над ним зоряне небо, коло нього гущавина дерев, а навкруги пустка й тиша.

Співи повторювалися часто, іноді — на два голоси, але співаків я не бачив ніколи. Проходили, видно, стежкою, що вела од Софійського собору через Козине болото до Хрещатика. Отож ті співи незнайомого співака чи швидше двох, як мені здавалося на слух, розколихали і мою душу. Пригадалась мені Ковалівка, моє дитинство, викохане українською піснею, і я, користуючись з того, що пані М. не було дома, затяг і собі:

Ой у лузі криниченька, орли воду п’ють,А вже ж мою миленькую до шлюбу ведуть...

Може, через півгодини згодом стоїть хтось перед ганком нашого дворика — мужчина середнього росту, досить кремезний, з лиця дуже звичайний, сказати б, навіть негарний, бо вуста мав вузькі і затиснеш, а ніс, як у нас кажуть, кирпатий. Зате очі мав незвичайні — великі, чорні, бистрі, блискучі, повні жвавості. Сяяло з них розумом. На голові мав бриль (капелюх, плетений з житньої соломи), а з-під бриля спадали в безладді густі пасма чорного волосся. Я сидів сам на ганку, коли той незнайомий підійшов до мене і зняв капелюх, дивлячись на мене з добрим усміхом, трохи допитливо, трохи недовірливо. Тоді я помітив гарне чоло в незнайомого, завелике, як мені здалося, до малого худорлявого лиця…”.

Років зо два тому я зустрічав Шевченка у Гребінки. Шевченко завжди виявляв велику прихильність до своєї батьківщини – Малоросії. ... Усе малоросійське його радувало і захоплювало. Мотив чи пісня малоросійська викликали сльозу з очей патріота.

Він середній на зріст, широкоплечий і взагалі міцної, сильної статури, в талії широкий через особливу будову кісток, але аж ніяк не товстий; обличчя кругле, борода і вуса завжди поголені, а бакенбарди облямовують усе обличчя, волосся підстрижене по-козацькому, але зачесане назад; він не чорнявий і не білявий, але ближче до чорнявого – не лише волоссям, а й кольором червонястої шкіри; риси обличчя звичайні; міміка і загальний вираз фізіономії виявляли відвагу, невеликі очі блищали енергією. Йому тепер років десь із сорок чи тридцять п’ять, але скоріше – тридцять п’ять.

М.О. Момбеллі (1823-1902) – поручик лейб-гвардії Московського полку. Один з найактивніших учасників гуртка петрашевців. 1849 року його засуджено до розстрілу, який замінено 15-річним засланням на каторгу з позбавленням усіх громадянських прав. Згодом він був звільнений від каторжних робіт і відправлений рядовим на Кавказ.

Познайомився з Шевченком у 1844-1845 рр. в Є. Гребінки. У 50-х рр. служив у Окремому Оренбурзькому корпусі, солдатом якого був і Шевченко.

Ймовірно, вони знали про становище один одного. Момбеллі високо цінував твори Шевченка.

Микола Олександрович Момбеллі. «Записки – 1847 рік»

 Портрет братів Ф.М. та М.М.Лазаревських.

Художник Т. Шевченко.Оренбург. 11.XII.1849

Знайомство Шевченка з братами Лазаревськими відбулося на засланні під час його перебування в Оренбурзі (9-14.VI.1847 і XI.1849-IV.1850).У цей час Ф.М. Лазаревський служив урядовцем в Оренбурзькій прикордонній комісії, а М.М.Лазаревський – попечителем прилінійних казахів у Троїцьку.

Федір Матвійович Лазаревський. «Із спогадів про Шевченка»

“… Через два дні (події відбувалися в Оренбурзі в 1847 р.) Шевченко прийшов до нас на квартиру. Я зустрів його, як брата, як найближчу людину. Зі мною жив тоді Левицький, і Тарас Григорович з обома нами був сердечно простий, і ми зразу ж стали друзями. Говорили багато й жваво. Між іншим, він повідомив нас, що був у Матвєєва, на його запрошення, і що той дуже сподобався йому. Гість залишився в нас ночувати. Знявши з ліжок матраци, ми поклали їх на підлозі і всі троє полягали на підлозі покотом. Шевченко прочитав нам напам’ять свої поеми «Кавказ», «Сон» та ін., проспівав кілька улюблених своїх пісень: незмінну «Зіроньку», «Тяжко-важко в світі жити»; але з найбільшим почуттям він виконав пісню:

Забіліли сніги,Заболіло тіло,Ще й головонька,Ніхто не заплачеПо білому тілуПо бурлацькому...і т. д.

Ми всі співали. У Левицького був дуже приємний тенор, і співав він з великим почуттям. Були хвилини, коли сльози самі собою котилися з очей, а гість наш просто ридав…

Літня ніч, таким чином, пролетіла непомітно… Рано-вранці Т. Гр. попрощався з нами, сказавши, що одержав уже призначення в Орську фортецю, куди він днями повинен вирушити”.

Портрет М.М. Лазаревського.Художник Т. Шевченко.

[Н. p. 28.III]. 1858

Михайло Матвійович Лазаревський. “Із спогадів про Шевченка”

“… У 1847 році, через відому всім історію, його [Т.Г. Шевченка] було заслано рядовим в Оренбурзький корпус. Йому, як народному поетові й художникові, за конфірмацією було заборонено брати в руки перо й олівець. Жандарм привіз його до Оренбурга в червні 1847 року, вночі, просто в ордонансгауз, де Шевченко проспав ніч у передпокої на голій підлозі. Вранці його прийняв комендант Ліфлянд і відправив у казарми 3-го Оренбурзького лінійного батальйону.

Того ж дня поширилася в Оренбурзі чутка про приїзд Шевченка. Земляки його відразу пішли в казарми й випросили його до себе на квартиру. Зустріч із Шевченком була незвичайною: і він, і всі навколо нього плакали, не знаю, чи з горя, чи з радості, що побачили свого рідного поета. Цілий день пробув він у колі земляків, співав народних пісень, читав дещо із своїх віршів, здавався не дуже сумним; проте помітно було, що він багато що таїв у душі й хотів, на зло долі, бути вищим за неї. У дорозі від Петербурга до Оренбурга він був лише дев’ять днів, і від цієї незвичної для нього дороги, від безсоння і зміни клімату його трохи лихоманило. Другого дня стало вже відомо, що його призначають в Орську кріпость. Земляки радили йому, як хворому, лягти в лазарет тижнів на два і за цей час сподівались виклопотати, щоб його залишили в Оренбурзькому батальйоні, де життя для Шевченка було б хоч трохи легше. Але він відмовився від цього як через відразу до лазаретів, так і тому, як він казав, що ніколи ще нікого не обдурював, а лягти в лазарет — це, на його думку, обдурити начальство, оскільки міг обійтися без допомоги лікаря. А просити за себе він не дозволив, не бажаючи за таких обставин принижувати себе проханням. Днів через три його одягли в солдатську форму. Коли він приміряв штани, мундир і шинель, аж тоді уявив своє майбутнє, і в нього набігла сльоза; але він зумів не виказати своїх почуттів у казармі. Він був такий необізнаний із життям, і особливо з життям солдата, що коли йому принесли одяг, пошитий за рахунок казни, спитав унтер-офіцера, скільки він коштує: той, і оком не змигнувши, відповів «сорок карбованців» (тоді розрахунки в Оренбурзі велися на асигнації), і Шевченко відразу ж заплатив гроші. Щоправда, якийсь офіцер, дізнавшись про це, забрав у унтер-офіцера гроші й повернув Шевченкові”.

Микола Дементійович Новицький. «На Сир-Дар’ї у ротного командира»

Будучи молодим офіцером, М.Д.Новицький зустрічався з Т.Г.Шевченком у Петербурзі.

У 1883 р. Новицький у службових справах заїхав на кілька днів до м.Казалінська, де несподівано познайомився з колишнім ротним командиром Єгором Михайловичем Косарєвим, під началом якого Шевченко перебував у Новопетровському укріпленні.

На прохання Новицького Косарєв розповів йому свої спогади про Шевченка.

“… Я вже говорив вам, панове, що 1852 року (в Новопетровському укріпленні) Шевченко став усе більше зближатися з нашим маленьким товариством, яке нарешті так полюбило його, що без нього не влаштовувало бувало вже нічого: чи то були обід чи вечеря з будь-якої нагоди, аматорська вистава, поїздка на полювання, просто яке-небудь зборище холостяків або хорові співи.

Хор цей улаштовували офіцери, і Шевченко, маючи приємний, чистий тенор і знаючи багато чудесних українських пісень, був постійним учасником цього хору, який ,справді таки, дуже й дуже непогано співав і російських, і українських пісень, а на свята то й у церкві, на криласі”.

За згадками Косарєва, Шевченко дуже вдало грав у виставі “Свої люди – порозуміємося!” та брав участь у кількох водевілях, виступаючи в ролі режисера.

Олександр Матвійович Лазаревський.«Новопетровський форт»

О.М. Лазаревськийу 1858 та 1865 рр.

“… Уперше я побачив Тараса Григоровича, коли він приїхав навесні 1858 р. із заслання до Петербурга. Приїхавши сюди, він оселився на квартирі брата М.М.Лазаревського, на Мойці, в будинку графа Уварова. У цьому ж будинку мешкав і я в окремій квартирі, поряд з «музеєм» графа Уварова, оскільки і цей музей, і петербурзька бібліотека графа О. С. Уварова були тоді під моїм доглядом. Живучи з молодшим братом-студентом у цій музейній квартирі, ми обідали або, як кажуть у Києві, — «столувались» у Михайла Матвійовича. У нього ж обідав і Тарас Григорович. Отже, щодня за обідом ми сходилися з Шевченком і щодня мали можливість слухати його щиру бесіду, яка, проте, здебільшого точилася навколо подій дня, навколо зустрічей поета з його давніми приятелями і нарікання на безперервні знайомства з новими, які поспішали відзначати це дорогими обідами у всіляких Дононів. У цей час майже щодня зустрічався я з Тарасом Григоровичем до літа 1858p., коли, закінчивши університет, переселився, разом з музеєм і бібліотекою графа Уварова, до Москви. Скільки пам’ятаю, в ці перші місяці свого перебування в Петербурзі Тарас Григорович провадив життя досить безладне, головною причиною чого була, мабуть, відсутність свого кутка. Зовсім інше життя повів Тарас Григорович, коли переселився в Академію мистецтв, де йому відвели в довгому коридорі велику кімнату (з антресолями), причому на дверях цієї кімнати поет написав крейдою великих розмірів монограму — III (розумій: Т і Ш). В Академії мистецтв застав я Тараса Григоровича в 1860 p., коли повернувся в Петербург. … У цей час ми знов почали щодня зустрічатися з Тарасом Григоровичем за обідом у Михайла Матвійовича, у якого «столувались» і Тарас Григорович, і я з молодшим братом-студентом. Пам’ятаю добре цей час, як, бувало, ми з молодшим братом, голодні, чекали повернення старшого брата зі служби, щоб сідати за стіл... Саме в цей момент приходив на обід і Тарас Григорович. Заходив він у кімнату, звичайно наспівуючи якусь пісню, найчастіше співав він тоді: “Понад морем-Дунаєм, Вітер явір хитає, Вітер явір хитає, Мати сина питає: Ой сину мій Іване, Дитя моє кохане, Як я тебе родила, Світом важко нудила” і т. д.”.

Катерина Юнґе. «Спогади про Т.Г. Шевченка»

Катерина Юнґе (1843-1913). Російська малярка, донька графа Ф.Толстого; до 1887р. жила в Києві, організувала рисувальну школу (1882) й керувала нею. Під час перебування Т.Шевченка в Петербурзі у Толстих вчилася у нього малювання. Надрукувала спомини про Шевченка (1883, 1905), повністю опубліковані у кн. «Воспоминания» (1913).

“… Раза два приезжал навестить своего друга Щепкин. Он превосходно читал поэмы Шевченка; но самым выдающимся событием этого времени был приезд в столицу африканского трагика Айры Олдриджа. Шевченко не мог не сойтись с ним, в них обоих было слишком много общего: оба — чистые, честные души, оба — настоящие художники, оба имели в воспоминаниях юности тяжелые страницы угнетения. Один, чтобы попасть в страстно любимый театр, вход куда был запрещен с собакам и неграм», нанялся в лакеи к актеру, другой был высечен за сожженный за рисованием огарок... Они не могли объясняться иначе, как с переводчиком, но они пели друг другу песни своей родины и понимали друг друга. Олдридж, затруднявшийся произносить русские имена, не иначе называл Тараса Григорьевича, как «the artist» [художник]. Часто присоединялся к ним Антон Григорьевич Контский, аккомпанировал Шевченке малороссийские песни, наводил тихую грусть торжественными звуками моцартовского «Requiem’а» и вновь оживлял присутствующих мазуркой Шопена. Иногда все гости наши хором пели «Вниз по матушке». Музыка приводила Олдриджа в восторг, русские песни и особенно малороссийские нравились ему.

Г-н Чалый говорит по поводу посещений Олдриджем мастерской Шевченка, который рисовал его портрет: «Являлся Олдридж, комната запиралась на ключ, и бог их знает, о чем они там говорили». Впрочем, знаю несколько и я, так как всегда присутствовала при этом, и охотно делюсь с читателями. Приходили мы к Шевченке втроем: Олдридж, моя десятилетняя сестра, которую Олдридж, после того как она заявила, что хотя он и негр, но она сейчас пошла бы за него замуж, называл своей «little wife», и я. Трагик серьезно садился на приготовленное место и сидел несколько времени торжественно и тихо, но живая натура его не выдерживала, он начинал гримасничать, шутить с нами, принимал комически-испуганный вид, когда Шевченко смотрел на него. Мы все время хохотали. Олдридж получал позволение петь и затягивал меланхолические, оригинальные негритянские мелодии или поэтические старинные английские романсы, совсем у нас неизвестные. Тарас слушал и заслушивался, а карандаш праздно опускался на колени. Наконец, Олдридж вскакивал и пускался плясать какую-нибудь «gig», к вящему восторгу моей сестренки. Потом мы все отправлялись к нам пить чай. Несмотря на оригинальность таких сеансов, портрет был скоро окончен, подписан художником и моделью и находится теперь у меня».

Михайло Корнійович Чалий. «До біографії Т.Г. Шевченка»

“… Думки і почуття, що хвилюють душу кожного з нас у цю хвилину, не потребують багато слів для їх висловлення: ми стоїмо біля труни нашого славетного співця.

Скорбота наша надто велика, щоб передати її словами, і надто глибока, щоб поглиблювати її сумними закликами. Хоч би що ми говорили про нашу велику втрату, ми не скажемо нічого, про що стократ сильніше й красномовніше не промовляло б нам безсмертне ім’я Тараса Шевченка.

Слава цього імені не вмре серед нащадків. Воно житиме в народі довго-довго й зникне хіба що з останнім звуком малоросійської пісні, а народна пісня не вмирає. Не вмруть разом із нею і твори нашого народного Поета! У них, як у фокусі, поєдналися, з одного боку, вся краса, уся сила й усе багатство української мови, а з другого – глибоке почуття й енергія характеру, властиві малоруському племені; в них – природна чарівність і простота народних пісень – поряд з високою художністю творів, що належать періоду нашої цивілізації”.

М.К. Чалий (1816-1907) — українськийпедагог і громадсько-

культурний діяч, біограф Т.Г. Шевченка

Михайло Корнійович Чалий. «До біографії Т.Г. Шевченка»

“… А що сказати про ті перлини його поезії, в яких він такими барвами змальовує українську природу? Втішаючись її одвічною красою, він відпочивав душею від тяжких вражень, від рідної старовини, але ненадовго: цей ясний промінь радості, який раптово освітлював похмуру ніч його смутку, сяяв ніби для того, щоб ще яскравіше відтінити страшну картину народних злигоднів.

Велике значення нашого поета як у житті, так і в літературі південноросійській. Попередники Шевченка, пародіюючи мову і народність нашу, не тільки не сприяли розвитку молодої української словесності, але своїм передражнюванням тільки допомагали нашим недругам глумитися з народних звичаїв і своєрідності народного характеру, зводячи нащадка славного козацтва до рівня ідіота. Антагоністи нашої національності, які, за своїм суспільним і соціальним станом, звикли вважати простолюдина своєю робочою силою, доходили часом до того, що, подібно до американських плантаторів, заперечували в цьому обдарованому племені, – яке багатством пам’яток народної поезії наочно довело свою здатність до духовного зростання в майбутньому, – заперечували, кажу, в ньому будь-яку здатність до вищого розумового розвитку. Нехай їм бог прощає таку образу! Тут, біля труни нашого славного поета-художника, вихованого і випестуваного народом під тужливі звуки української пісні, – нехай буде покладено край цим несправедливим наклепам!»

Микола Михайлович Білозерський. «Тарас Григорович Шевченко за спогадами різних осіб (1831-1861 pp.)»

М.М. Білозерський (1833 -1896) – український фольклорист і етнограф.

Брат Василя Білозерського і Ганни Барвінок.

У статті «Тарас Григорьевич Шевченко по воспоминаниям разных лиц (1831-1861 г.)» («Киевская Старина», 1882, № 10) опублікував свої записи спогадів знайомих Т.Шевченка – В.М.Забіли, В.В.Тарновського (старшого), О.Ф.Сенчила-Стефановського, А.І.Лизогуба, М.М.Лазаревського та інших.

ПРО ШЕВЧЕНКА У КИЄВІ“Олексій Флорович Сенчило-Стефановський –

іконописний живописець і вчитель малювання в Києво-Подільському училищі у 1840-1860-х роках (родом з Ніжина), був великим приятелем Шевченка. Про перебування Шевченка в Києві (в 1845-1846 pp.) він розповів мені таке:

1) Шевченко любив з ним кататись по Дніпру в човні, і тоді вони виспівували одну з найулюбленіших пісень Шевченка:

Та по тім боці, та на толоціЦвіте горошина,А в дівчини та чорнії брови,Як у Волошина…”

Микола Михайлович Білозерський. «Тарас Григорович Шевченко за спогадами різних осіб (1831-1861 pp.)»

ПРО ПЕРЕБУВАННЯ ШЕВЧЕНКА В БОРЗНЯНСЬКОМУ ПОВІТІ ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ГУБЕРНІЇ

“У Борзнянському повіті він гостював у Качанівці в Григорія Степановича Тарновського, де збиралися літератори, художники: крім Шевченка, Забіла, Глінка; він також бував у В. М. Забіли (на околиці Борзни), а в січні 1847 року, запрошений П.О.Кулішем і В.М. Білозерським як боярин Куліша, зупинився у В.М. Забіли, а інколи проживав у М.Д. Білозерського і Ол. Мик. Білозерської на хут. Миколаєві під Борзною і гостював у сім’ї Сребдольських на хуторі Сорока під Борзною, на хут. Мотронівка, також під Борзною, а в Борзні бував у Надії Миколаївни Забіли і стряпчого Д.М.Щербини. Гостюючи в борзенців, він тішив їх слух своїм чарівним співом і забавляв гумористичними анекдотами. В цей час він написав кілька невеликих портретів олівцем: з В.М. Забіли, з Ю.Г. Сребдольської два, з хлопчика К.І.Білозерського. Всі три портрети збереглися. 22 січня 1847 року у Вознесенській церкві села Оленівки він тримав вінець під час вінчання П. О. Куліша з однією з моїх сестер, був у боярах. Коли молоді приїхали від вінця на хутір Мотронівку, то Шевченко, підходячи з поздоровленням до молодої, наслідуючи одну колядку, вигукнув: «Чи ти царівна, чи королівна?» На це жених жартома відповідав йому народним прислів’ям: «На чужий коровай очей не поривай да собі дбай!”.

Микола Михайлович Білозерський. «Тарас Григорович Шевченко за спогадами різних осіб (1831-1861 pp.)»

ПРО ПЕРЕБУВАННЯ ШЕВЧЕНКА В БОРЗНЯНСЬКОМУ ПОВІТІ, ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ГУБЕРНІЇ“Шевченко дуже дорожив тією квіткою, яку молода [О.М. Білозерська] пришпилила йому до сюртука. У

брата мого в Петербурзі кілька років зберігався лист, у якому серед підписів різних осіб, що були на весіллі, був і підпис «боярина Т. Шевченка».

Мабуть, Шевченко в Борзнянщині гостював довго, і 28 січня, з його слів, у Мотронівці було записано три з найулюбленіших його пісень.

Мою матір (пом. 1857 р.) особливо чарував Шевченко своїм співом: ходить, бувало, по залі, заклавши руки назад, нахиливши вниз думну голову; шия зав’язана шарфом, вираз лиця смутний, голос тихий і тонкий; мати, бувало, плаче від його пісень.

Ось його найулюбленіші тоді пісні:1) «Ой зійди, зійди, ти зіронько та вечірняя!»2) «У Києві на ринку п’ють чумаки горілку».3) «Ой горе, горе, який я вдався, брів через річеньку та й не вмивався...»4) «Де ж ти, доню, барилася, барилася?» – «На мельника дивилася, дивилася».Цих пісень він навчив і моїх сестер, і мати, бувало, сердиться на нього за останню, вважаючи її

непристойною.Н. А. Власенко пригадує, яке сильне враження Шевченко справляв на слухачів своїм співом; Шевченко

гостював у Сребдольських, і в будуарі однієї з дівчат Сребдольських у присутності М.Д. Білозерського, людини дуже строгої, заспівав: і цей незворушний старий заплакав... Про спів Шевченка згадує М.О.Максимович (Собр. соч., І, с. 529) і В. П. Маслов («Биографич. очерк», с. 54 і 49).

До найулюбленіших пісень Шевченка належала й пісня про Морозенка.З віршів Шевченка, покладених на голос, найулюбленішими в Борзнянському повіті в 1850-1860-х роках

були такі:1. «Нащо мені чорні брови, нащо карі очі».2. «Тяжко-важко в світі жити сироті без роду».

Лев Михайлович Жемчужников.«Спогади про Шевченка, його смерть і похорон»

Лев Михайлович Жемчужников (1828-1912) – російський художник, творчість якого була тісно пов’язана з Україною. Відвідуючи місця, в багатьох із яких бував і Шевченко, Л.Жемчужников збирав український фольклор, захопився поезією Шевченка, за мотивами якої створив картину «Кобзар на шляху» (1854) та офорт «Покинута» (1860).

Особисто познайомився з Шевченком 1860 р. в Петербурзі, брав участь у його похороні, зберіг і передав музеям кілька його малярських і літературних творів.

Був активним співробітником журналу «Основа», підготував до друку першу публікацію Шевченкового щоденника із своєю супровідною статтею, опублікував спогади про поета.

У 1861-1862 рр. випустив (як додаток до «Основи») альбом офортів, слідом за Шевченковим виданням названий «Живописная Украина».

Шевченко, ще до повернення в Петербург, дізнавшись про захоплення Л. Жемчужникова українським фольклором, згадував його в щоденнику і листах. Згодом зустрічався з ним у Петербурзі, намалював його портрет (нині не відомий), подарував кілька своїх малюнків.

Л.М. Жемчужников

Лев Михайлович Жемчужников.«Спогади про Шевченка, його смерть і похорон»

“... Не стало Шевченка... Смерть розлучила нас назавжди... З'явилася ще одна нещасна жертва, що передчасно загинула від потворного укладу вашого життя...

Минулися мої сльози;Не рветься, не плачеПоточене старе серце;І очі не бачать...Тарас Шевченко народився серед степів дніпровських, і там з молоком матері

всмоктав любов до батьківщини, її легенди, її поетичні пісні.… Сумна пісня звучала в убогій хаті; гойдалася вбога колиска; мати уривала

спів... і гарячі, щирі сльози капали на його обличчя; мати брала на руки, сповитого в лахміття, і пленталась із ним на панщину в спеку і негоду.

Підростаючи, він слухав уже козацькі пісні й розповіді старого діда, – сучасника, а може, й сподвижника гайдамаків, і зринали перед його очима криваві сцени, сповнені жаху й відваги.

Усе гартувало цю душу. Життя його, від народження, було сповнене то горем, то драмою, то поезією. Життєві знегоди були для нього не розповіддю, а дійсністю; злидні й лиха доля переслідували і його, і все, що було йому близьке. Поетичне і дійсне життя народу, зливаючись в одне, відбивалося в його душі”.

Лев Михайлович Жемчужников.«Спогади про Шевченка, його смерть і похорон»

“Невсипуще горе» не змінило його; він зостався чистий серцем, він був людиною – у повному розумінні цього слова. Поет, громадянин, живописець, гравер, співак – він скрізь ішов чесно й розумно.

Ці таланти поєдналися в ньому так само на відраду і спокій у тяжкому житті, як і на гірке усвідомлення свого безрадісного існування. У декого можна полічити в житті лихі дні, у нього – щасливі дні.

Життя Шевченка, від початку й до кінця, – це сумна, високохудожня пісня. Вирваний із народу, він являє собою найпоетичніший його відгомін.

Добрий до наївності, простодушний, люблячий, він був водночас твердий, сильний духом – як ідеал його народу. Навіть передсмертні муки не вирвали з його грудей жодного стогону. І тоді, коли він тамував у собі нестерпний фізичний і моральний біль, у нього вистачило самовладання, щоб з усмішкою вимовити «спасибі» тим, хто згадав про нього далеко, на батьківщині, надіслав йому телеграму з побажанням якнайшвидшого видужання.

Життя своє Шевченко до кінця віддав народові, до смерті стояв у нього на сторожі. Він прагнув визволити народ від безглуздого тупоумства, боровся проти примусової, навмисно спотвореної освіти, яка загрожувала його народові, і віддавав йому свою трудову копійку. Він був силою, що сплавила нас із народом...

Ми дорожили кожним словом поета за його життя; тепер – це святий обов’язок кожного. Нехай кожен пригадає що-небудь – тепер усе дороге. Нехай кожен додасть щось для його вінка. Настав час збирати його значущий життєпис. Від нього ми вже не почуємо нічого. Він забрав із собою багато такого, про що не мав сил розповісти.

Ой, зійди, зійди,Ти, зіронько та вечірняя.Ой, вийди, вийди,Дівчинонько моя вірная.

Рада б зірка зійти, -Чорна хмара та й наступає,Рада б дівка вийти,Так матуся не пускає.

Ой, зірочка зійшла -Усе поле та й освітила.А дівчина вийшла -Козаченька та й звеселила.

- Ох і ти, козаче,Ти хрещатий, ти барвіночку,Хто ж тобі постелеУ дорозі постілочку?

- Ой, стелеться меніШирокий лист та бурковина,А під головиГолубая та жупанина.

Ой, що через межуТа зелений горошок поплівся,Козак до дівчиниЧерез люде ой та укллонився:

Ох і поклонітьсяОй, ви, добрі та люде,Нехай моїй милійТам легенько буде.

«Ой, зійди, зійди, ти, зіронько та вечірняя…» –

улюблена пісня Тараса Шевченка