2

В. КРИНИЦЬКИЙ

ВОЛОДИМИРВЕЛИКИЙ:український

чи російський?

КИЇВ - 2015

2

ББК 63.1(4Укр)УДК 930.2(477)“20”К82

Криницький В.Володимир Великий: український чи російський? / Володимир

Криницький. – К. : ВМБ, 2015. – 90 с.

Останнім часом ми все частіше чуємо про належність спадщини Київської Русі сусідній державі, про сакральне значення Хнрсонесу, де Володимир «Росію охрестив», про плани побудувати в Москві пам'ятник князеві Володимиру Святославовичу, щоб закріпити його за «правильною» столицею. А чи ж має Москва який стосунок до Воло-димира І - тих правителів не цікавить. Ми ж спробуємо розібратися на прикладах кон-кретних історичних праць. Приєднуйтеся.

© Володимир Криницький, 2015© ВМБ, 2015ISBN 9781310613081

33

Вступ

На сучасному етапі розвитку історичної науки стосовно

певних тем та проблем нашої історії спостерігається ситуація,

коли наявні писемні джерела практично вичерпали свої ін-

формативні можливості, а поява нових джерел є справою ма-

лоймовірною1. Саме в такому стані зараз перебуває вивчен-

ня історії Київської Русі, що зумовлює потребу звернутись до

питань історіографічних. Вивчення надбань попередніх по-

колінь істориків може дати значний обсяг цікавого матеріа-

лу з огляду на те, що кожне покоління науковців має свої прі-

оритети у опрацюванні тієї чи іншої тематики, свою методи-

ку та методологію. Тому історіографічні дослідження наразі є

надзвичайно важливими з огляду на можливість оцінити як

минуле історичної науки, так і спробувати визначити шляхи

її подальшого розвитку. Стосовно конкретно-історичної про-

блематики така робота допомагає оцінити результати попе-

редніх напрацювань, сформулювати перспективи та завдання

наступних досліджень.

На нашу думку, особливо актуальними наразі є розвідки з

історіографії останнього часу, яка ще слабко вивчена та опра-

цьована у науковій літературі. Це зумовлено тим, що кожна на-

укова концепція чи теорія, як і друковані праці, в яких вони ви-

кладені, спершу мають стати надбанням широких кіл науко-

вої громадськості, пройти певну перевірку часом та здобути ви-

знання. Лише після цих етапів концепція (теорія) починає своє

повноцінне наукове життя – стає об’єктом наслідування, допо-

внення та подальшої розробки, або навпаки спростування. По-

слаблені наукові зв’язки між Росією та Україною, незначний

обмін друкованою продукцією, обмежені наклади (у більшості

4

випадків) опублікованих праць теж не сприяють ознайомлен-

ню істориків двох країн з досягненнями колег. Певною мірою

російські науковці намагаються ігнорувати праці українських

дослідників (особисто для автора – без вагомих на те причин,

оскільки рівень досліджень історії Київської Русі в Україні не

нижчий за відповідний рівень у Росії), що відзначають вітчиз-

няні історики2, помічено це й у ході нашої роботи.

Історіографія кінця ХХ ст. (1991-2000 рр.) в Україні та Ро-

сійській Федерації характеризується значною динамічніс-

тю та великою кількістю змін. На тлі докорінного перелому в

соціально-економічному та політичному житті суспільства, та

й самого виходу на світову арену замість відносно єдиної ра-

дянської спільноти українського та російського народів, істо-

рична наука та історики не могли залишатись бездіяльними.

Змінилась структура науки історії, виникли нові наукові уста-

нови та організації, з’явилась можливість досліджувати забо-

ронені раніше теми. Історики почали користуватися все біль-

шою свободою діяльності, переймати найкращі (і найгірші)

зразки закордонного історіописання. Проте, на нашу думку, іс-

торична наука не стала вільнішою від ідеологічних переконань

історика, хоча на зміну одній ідеології (ідеології-методології)

прийшла їх багатоманітність. Таким чином, історична наука в

обох країнах перебуває у стані, що багатьма дослідниками ви-

значається як період зміни парадигм. Так характеризує сучас-

ну історичну науку один з визначних українських фахівців у га-

лузі історіографії професор Л. Таран, вказуючи, що це є станом

кризи3. Схожі думки висловив Я. Грицак, оцінюючи українську

історіографію 1991-2001 років, хіба що акцентуючи не на кри-

зовому стані, а на змінах, які стались у пострадянське десяти-

ліття4. У подібній ситуації посилюється соціальний та полі-

тичний вплив на розвиток історичної науки, і тиск суспільних

5

чинників є досить значним, хоча, здавалось би, після тоталі-

тарної епохи це вже неможливо. Однак, вивчаючи праці істо-

риків останнього десятиліття ХХ ст., як нам здається, можна

побачити весь плюралізм думок, ідей та поглядів, що існують

у науковому співтоваристві та суспільстві (як в Україні, так і в

Росії).

Мета цієї роботи – порівняння поглядів українських та ро-

сійських істориків на постать Володимира Великого, його дер-

жавну діяльність та особисті якості.

Виходячи з цього, завдання роботи такі:

- визначити переважні на даному етапі в дослідженнях

українських та російських істориків аспекти діяльності князя;

- встановити, які особисті риси Володимира досліджені

більше, які менше;

- з’ясувати теоретико-методологічні підстави роботи істо-

риків над студіями з історії Русі доби Володимира Великого;

- порівняти погляди російських та українських науковців

на постать князя;

- охарактеризувати можливий вплив позанаукових чинни-

ків на результати досліджень істориків.

На початку роботи ми висуваємо гіпотезу, згідно з якою сус-

пільні, економічні та політичні перетворення в Україні та Росій-

ській Федерації значною мірою вплинули на створення істори-

ками їхніх історичних дискурсів, вагома частина яких на сучас-

ному етапі покликана обґрунтувати як існування цих держав,

так і певні амбіції та претензії державних утворень в цілому та

окремих політичних сил зокрема. Так, російські історики зна-

чною мірою продовжили творення наукових та напівнаукових

концепцій, що стосуються походження східнослов’янських на-

родів, проблеми історичної спадщини Київської Русі, співвідно-

шення європейського та євразійського напрямів у політичній та

6

культурній орієнтації Русі, Росії та Східної Європи. Подібні теорії

мали місце в імперські часи, дещо видозмінились у радянській

історіографії, розвиваються на сучасному етапі. Значна частина

російських істориків повернулась до схем історіописання на зра-

зок теорій М. Погодіна, або навіть його попередників – В. Таті-

щева, М. Карамзіна. Українські історики переважною мірою по-

вернулись до концепції М. Грушевського, перейнявши не лише

ідею історичного розвитку українського народу, а й відповідні

способи та методи історичних досліджень5. На кінець ХІХ – по-

чаток ХХ століття методологія М. Грушевського була не просто

актуальною, а й рухалась синхронно з розвитком історичної на-

уки у Європі. Але з плином часу ці зразки виявились законсер-

вованими, а пізніше навіть небезпечними для окремого істори-

ка, тому їх подальшого розвитку не відбулось. Світова історич-

на наука не стояла на місці, радянська ж історіографія розвива-

лася в одному напрямі – розробки марксистської (у сталінсько-

му варіанті) методології. Пострадянське сприйняття концепції

Грушевського на тлі затяжного безальтернативного шляху радян-

ської науки наразі означає відсутність руху вперед для української

історіографії. Лише кілька останніх років можна зауважити праг-

нення і спроби наслідувати найвагоміші досягнення світової нау-

ки, які показують приклади висвітлення історичного процесу аб-

страговано від поточної кон’юнктури. Західні дослідники мають

і на даному етапі більшу свободу дій, ніж пострадянські. Також

вони звикли до більшої самостійності у виборі тематики, методо-

логії дослідження, тощо. Згідно ж із нашою гіпотезою, пострадян-

ська історична наука в особі її представників – істориків – набага-

то більше залежна від політичної, а особливо – економічної ситуа-

ції у державі, що знаходить відбиток у наукових працях. В резуль-

таті перевірки нашої гіпотези маємо отримати та обґрунтувати іс-

торіографічну теорію, що є спробою пояснити конкретні процеси

7

конструювання історичного знання в конкретних соціальних, ін-

телектуальних та культурних умовах6.

Об’єктом цього дослідження виступають історичні знання

(тут – про Володимира Великого), представлені у монографі-

ях, статтях, доповідях і лекціях українських та російських істо-

риків, а також процес їх створення і поширення. Особливо ці-

кавим є питання, наскільки проникнення в пострадянську іс-

торіографію західної методології (радше – методологій) відо-

бразилось на рівні дослідження постаті Володимира Велико-

го. Чи спробував хтось із науковців створити психологічний

портрет князя, оцінити мотивації його діяльності тощо?

Предмет дослідження – постать київського князя Володи-

мира Великого, його діяльність та особисті риси.

Хронологічні межі дослідження: у цій роботі аналізуються

історіографічні джерела (праці українських та російських іс-

ториків), що побачили світ в останнє десятиліття ХХ ст. (1991-

2000 рр.). Саме в цей період, на нашу думку, найяскравіше

відбились у науковій літературі розбіжності у поглядах істо-

риків України та Росії. У роботі здійснено також значний від-

ступ від хронологічних рамок дослідження, оскільки ми праг-

нули показати передумови сучасного стану історичної науки в

Україні та Росії, для чого навели короткі аналітичні характе-

ристики здобутків попередніх поколінь істориків.

Територіальні межі: історіографічні джерела, взяті за

об’єкт аналізу, створені істориками, які живуть і працюють

відповідно в Україні та Російській Федерації та опубліковані

на території однієї чи іншої держави. При цьому слід зробити

окремі зауваження:

- деякі праці українських істориків опубліковані в Росії, а

російських – в Україні7;

- підібрані для аналізу праці українських істориків більш

8

повно представляють регіони країни, ніж російська наукова

література представляє суб’єкти РФ. Також у кількісному від-

ношенні праці українські значно переважають російські пу-

блікації. Така ситуація зумовлена тим, що значна частина лі-

тератури не потрапляє до України. За таких обставин ми ви-

мушені користуватись тим обсягом інформації, який наразі є

доступним. Однак зазначимо, що основний масив доступної

наукової літератури з нашої теми нам вдалося дослідити.

Для використання у нашій роботі ми обрали обмежену

кількість історичних джерел для певного порівняння наве-

дених в історіографічному джерельному сегменті відомостей

з інформацією давніх пам’яток. Зроблено це свідомо, оскіль-

ки проблемно-історіографічне дослідження (згідно із заува-

женням Л. Зашкільняка8) насправді таїть у собі деяку небез-

пеку перетворення на аналіз конкретно-історичних проблем

через призму відповідної наукової літератури, чого ми нама-

гаємось уникнути. Тому історичні джерела не є визначальни-

ми для нашого дослідження, що зумовлює обмеженість їх ви-

користання.

З певного попереднього досвіду роботи з українською та ро-

сійською науково-історичною літературою з питань історії Ки-

ївської Русі знаємо, що радянські та пострадянські історики не

дуже полюбляють залучати до своїх досліджень іноземні джере-

ла. Як нам здається, зумовлено це декількома причинами, серед

яких слабке знання іноземних мов, традиційна радянська недо-

віра до всього «не нашого» (разом з побоюванням звинувачень

у космополітизмі), певною мірою небажання аналізувати мен-

тальні відмінності іноземних авторів для зрозуміння їхніх тек-

стів. На нашу думку, такої ширини залучення іншомовних дже-

рел, якої досяг у своїх дослідженнях М. Грушевський, не вдалося

досягти нікому з його сучасників та істориків пізніших поколінь.

9

Особливо ж сучасна ситуація в історичній науці не сприяє висо-

кому рівню джерелознавчої роботи, через що у значній кількос-

ті наукових праць використовується обмежена джерельна база,

здебільшого та, що з усіх боків вивчена і загальновизнана в на-

уковому світі. Це зумовлено ще й тією атмосферою, яка склала-

ся серед науковців, коли різні групи дослідників ніяк не можуть

знайти спільну мову. Дуже часто нові праці стають об’єктом ни-

щівної критики з будь-якого найменшого приводу, і дослідни-

ки намагаються убезпечити себе таким чином. Наслідком цього

є вперте тупцювання історичної науки у питаннях давньорусь-

кої історії на місці, повторювання з дослідження у дослідження

не лише тих самих фактів, а навіть і формулювань, хоча залучен-

ня незвичних джерел, окрім помилок, могло б дати й позитивні

результати. Однак цього не відбувається, значною мірою через

тиск наукового оточення на окремого вченого. Треба погодитись

з думкою В. Підгаєцького, що «наукові рецензії» наразі більше

шкодять розвитку науки, ніж приносять користь, оскільки сіють

ворожнечу серед наукової спільноти9. Саме з огляду на викладе-

ні вище міркування ми вирішили обмежити коло залучених іс-

торичних джерел, використавши лише ті, що найчастіше наво-

дяться у списках літератури у розглянутих нами працях.

Головним джерелом для вивчення історії Київської Русі є дав-

ньоруський літопис, відомий під назвою «Повість минулих літ»

у різних його редакціях. Складність його використання полягає

у тому, що первісного варіанту літопису не збереглося, дослід-

ники мають змогу вивчати лише значно пізніші за часом ство-

рення списки та компіляції. Наявність багатьох редакцій ставить

під сумнів джерельну вартість літописних зводів. Але через від-

сутність більш достовірного джерела доводиться користуватись

тим, що є. Існує також група дослідників, які практично не став-

лять під сумнів відомості літопису, хоча їх недосконалість була

10

остаточно доведена ще у кінці ХІХ ст. Крім багатьох недоречнос-

тей та суперечливих свідчень, у літописі наявні значні лакуни,

тому не всі періоди рівномірно висвітлені у тексті. Таким чином,

використання літопису вимагає залучення й інших джерел, що

історики не завжди роблять.

Іншу групу джерел, що найчастіше залучаються до дослі-

джень з історії Русі, складають документи церковного похо-

дження. До них відносяться «Слово про закон і благодать» ми-

трополита Іларіона, «Пам'ять і похвала» Іакова Мніха, «Житіє

святого рівноапостольного князя Володимира», «Устав князя

Володимира», «Тропар благовірному князю Володимиру». Ці

документи мають досить давнє походження і значним чином

можуть доповнити відомості літописів, хоча ґенеза цих дже-

рел досі не вивчена достатньо для того, щоб можна було роз-

ділити достовірну інформацію, вірогідну (умовно достовірну)

та недостовірну. Однак у дослідженні релігійних аспектів ді-

яльності князя Володимира саме церковні джерела подають-

ся як найбільш цінні, хоча це й доволі сумнівний підхід.

Для нашої роботи найголовнішою частиною джерельної бази

є історіографічні джерела, тобто опубліковані та неопубліковані

(архів історика) історичні праці, документація історичних уста-

нов, державно-правові акти, мемуарні та епістолярні джерела іс-

ториків та про істориків. У нашому конкретному випадку ми під

історіографічними джерелами розуміємо, перш за все, опублі-

ковані науково-історичні твори. Як вважає Л. Зашкільняк (і ми

схильні з цим погодитись), будь-який історичний текст водно-

час є й історіографічним джерелом, оскільки він містить у собі

інформацію – інколи явну, інколи приховану – про його творця

та загальну історіографічну ситуацію10. Докладно історіографіч-

ні джерела будемо аналізувати у 2-му та 3-му розділах, тому тут

обмежимось лише деякими зауваженнями:

11

- критеріями об’єднання окремих досліджень у категорію

«історіографія» (як сукупність літератури) слугують наступні

ознаки:

1) проблемний підхід (у дослідженнях висвітлюється ді-

яльність та особисті риси Володимира Великого);

2) регіонально-хронологічний принцип (дослідження про-

ведені істориками з України та Російської Федерації, опубліко-

вані у одній з названих країн у період з 1991 до 2000 р. включ-

но).

Що ж стосується наукового дослідження нашої теми попе-

редниками, слід зауважити, що за наявності окремих спроб

аналізу шляхів розвитку історичної науки в Росії та Україні,

постановки проблеми подібної до нашої наразі ми не зустрі-

чали. Загальну характеристику російської історіографії другої

половини ХХ – початку ХХІ ст. дав Л. Зашкільняк у навчаль-

ному посібнику «Сучасна світова історіографія». Але жодному

конкретному моменту автор не дав свого трактування і ґрун-

товного розкриття, можливо через формат підручника, що не

дає змоги дослідити докладно окреме явище. Слід зробити

зауваження, що на нашу думку, сама назва посібника сфор-

мульована некоректно, оскільки присвячено його не історіо-

графії (переважна більшість істориків розуміє цей термін, як

СІД, історію історичної науки, сукупність наукової літератури,

і лише потім – як власне історичну науку), а розвитку істо-

ричної науки. Тому більш правильною була б назва на кшталт

«Сучасний стан історичної науки у світі», яка таким чином

більше відповідала б змісту підручника. Додамо, що подібні

думки стосовно інших праць Л. Зашкільняка висловила дещо

раніше І. Колесник11.

Порівняння російської та української історіографій (на тлі

французької) неодноразово проводила Л. Таран12. Роботи автора

12

теж не розглядають конкретних проблем, зосереджуючись на за-

гальних теоретичних питаннях, тому для нас більше слугують на-

очним прикладом історіографічного дослідження, ніж джерелом

якихось конкретних сентенцій за темою. Дуже фахово проаналі-

зував стан сучасної української історіографії Я. Грицак. Незважа-

ючи на відсутність конкретики, автор дав цікавий приклад кіль-

кісного аналізу тематики досліджень українських науковців13. Ця

робота, а також деякі публікації В. Підгаєцького14 дали поштовх

до спроби застосування подібного підходу у нашому дослідженні.

Цікаві думки стосовно поглядів росіян на історію України висло-

вив М. Кучинко15. На жаль, стаття у більшій мірі присвячена підруч-

никам, затвердженим Міністерством освіти РФ, не розглядаючи ін-

ших видів наукових публікацій, що виключає всебічний аналіз.

Значну увагу теоретичним питанням приділяють і російські істо-

рики. Одним з найбільших теоретиків серед представників історич-

ної науки Росії до цього часу залишається А. Гуревич. Певна части-

на його праць присвячена проблемі кризи історії як науки та дослі-

дженню шляхів її розвитку16. Декілька російських монографій ра-

дянських часів присвячені спеціально історіографії історії Київської

Русі17, і можуть бути певною моделлю для нашої роботи. Але загалом

і в російській історичній літературі відсутня праця, що досліджує іс-

торіографію з погляду висвітлення постаті Володимира Великого.

Таким чином, маємо констатувати, що ні російська, ні українська

історіографія не приділили достатньої уваги темі нашої роботи, що

дає нам певну свободу дій у цьому напрямку, і в питанні застосуван-

ня методів також.

Під час реалізації поставлених завдань автор застосовував різно-

манітні методи, що належать до різних галузей та дисциплін науко-

вого знання.

Загальнонаукові методи. До цієї групи належать мето-

ди, що використовуються в будь-якому процесі наукового

13

пізнання, незалежно від предметної сфери та об’єктів дослі-

дження. Із загальнонаукових ми застосували наступні методи:

- аналізу та синтезу. Дає змогу виділити з наявної інформа-

ції окремі факти (у тому числі за допомогою методик обчис-

лення – кількісно-статистичних) та синтезувати на їх основі

конкретну теорію (узагальнити фактологічну базу);

- логічний. Кожне висловлювання повинно бути логічно аргумен-

тованим та обґрунтованим, вписуватися у загальну логіку дискурсу.

Здійснено процедуру із арсеналу загальнонаукових мето-

дик, коли дослідженню передує формулювання наукової гіпо-

тези, пошук та відбір фактів для її підтвердження, оцінка ре-

зультатів (у вигляді створення теорії). До цієї ж групи методів

наукового пізнання відноситься метод моделювання18.

Загальноісторичні методи. Це методи, які використову-

ються конкретно в історичних дисциплінах, хоча при сучас-

ному поширенні міждисциплінарності інші науки теж їх пе-

реймають. До них відносяться:

- історико-генетичний метод, що дає можливість вивчати

явище у його еволюції – від витоків через просторово-часову

ґенезу до занепаду та зникнення;

- історико-порівняльний метод – для виокремлення осо-

бливостей кожного з аспектів української історіографії дослі-

дженого періоду через порівняння з аналогічними позиціями

російської історіографії. Для коректного застосування цього

методу необхідно, щоб явища чи ознаки, що порівнюються,

були рівнозначними за своїми складниками;

- історико-системний – метод, за допомогою якого отрима-

ні знання (історіографічні) систематизуються, оскільки одні-

єю з ознак науковості знань є їх системність.

Спеціально-історіографічні методи. Сучасні дослідники

виділяють два основних рівні названих методів:

14

- методи конкретного історіографічного аналізу (викорис-

тані для аналізу соціальних, культурних, психологічних, мов-

них та інших складників історичних знань). Такий вид аналі-

зу є обов’язковим для нашого дослідження, оскільки дозволяє

виявити конкретні впливи кожного з чинників історіографіч-

ного процесу на стан та розвиток історичної науки.

- методи конкретного історіографічного синтезу – спрямо-

вані на узагальнення знань, виокремлених у результаті вище-

зазначених видів аналізу.

Таким чином, для досягнення поставленої мети та вико-

нання завдань роботи задіяно досить широкий спектр методів

наукового пізнання, що дозволило нам усебічно опрацювати

наявну джерельну базу та наукову літературу.

Для нашої роботи вважаємо оптимальною таку структуру:

- перший розділ присвячується аналізові попереднього

стану вивчення життя та діяльності Володимира Великого у

російській та українській історіографії до початку ХХ ст. та в

радянській історичній науці;

- у другому розділі нашої роботи розглядається висвітлен-

ня державницької діяльності Володимира Великого в укра-

їнській та російській історіографії (науковій літературі) кін-

ця ХХ ст., визначення найбільш значимих її аспектів (на дум-

ку істориків), оцінки цієї діяльності науковцями, порівняння

українських та російських позицій;

- третій розділ присвячено аналізу поглядів українських та

російських істориків дослідженого періоду на людські риси

Володимира Великого, їх порівняння;

- загальні підсумки роботи, формулювання історіографіч-

ної теорії наведені у «Висновках».

Ми розуміємо, що певним недоліком такої схеми є часте

звертання у кожному розділі та підрозділі до тих самих прізвищ

15

і назв. Тому ми намагались стосовно кожного конкретного ас-

пекту вибирати лише найхарактерніші праці, які б якнайповні-

ше розкривали підняту проблематику й на їх основі здійснюва-

ти аналіз. Сподіваємось, що ці заходи покращили розробку та

сприйняття матеріалу та нівелювали неминучі недоліки.

__________

1. Моця О.П. Київська Русь: результати та перспективи дослі-

джень // УІЖ. – 1996. – № 4. – С. 41.

2. Гаґен М., фон. Росія – Радянський Союз – Евразія // Україна

Модерна. Ч. 9. – К.; Львів, 2005. – С. 186; Кучинко М. Українська іс-

торія очима північно-східних сусідів // Розбудова держави. – 2004.

– № 1-3. – С. 73.

3. Таран Л.В. Провідні тенденції світової історіографії в ХХ ст.

та проблема кризи сучасної української історичної науки // Україн-

ський історичний журнал. – 1998. – № 5. – С. 34.

4. Грицак Я. Українська історіографія. 1991-2001: десятиліття

змін // Україна Модерна. Ч. 9. – К.; Львів, 2005. – С. 47.

5. Там само. – С. 52; Дашкевич Я. Михайло Грушевський – істо-

рик народницького чи державницького напряму? // Воля і Батьків-

щина. – 1998. – Ч. 1. – С. 60.

6. Зашкільняк Л. Сучасна світова історіографія: Посібник для

студентів історичних спеціальностей університетів. – Львів, 2007.

– С. 16.

7. Напр.: Горський А.А. Ще раз про роль норманів у формуван-

ні Київської Русі // УІЖ. – 1994. – № 1. – С. 3-9; Из статьи Г.С. Ле-

бедева «Русь Рюрика, Русь Аскольда, Русь Дира» (Старожитності

України-Русі. Київ, 1994) // Славяне и Русь: Проблемы и идеи. Кон-

цепции, рожденные трехвековой полемикой в хрестоматийном из-

ложении / Сост. А.Г. Кузьмин. – 2-е изд. – М., 1999. – С. 404-410.

8. Зашкільняк Л. [Рец. на:] В.В. Петровський. Українсько-

російські взаємини в сучасній західній науковій літературі (1991-

16

2001 рр.) // Україна Модерна. Ч. 9. – К.; Львів, 2005. – С. 345.

9. Підгаєцький В. «Орач льодовика» і його «історії» як метафо-

ри минулих часів // Україна Модерна. Ч. 9. – К.; Львів, 2005. – С.

117.

10. Зашкільняк Л. Сучасна світова історіографія: Посібник для

студентів історичних спеціальностей університетів. – Львів, 2007.

– С. 14.

11. Колесник І. Методологія історії чи історія методології: ме-

тафори історіографічного дискурсу // Український гуманітарний

огляд. Вип. 5. – К., 2001. – С. 83.

12. Таран Л.В. Проблеми епістемології історії: від позитивізму

до постмодернізму (на прикладі французької, російської, україн-

ської історіографії) // Український історичний журнал. – 2007. – №

2. – С. 185-197; Її ж. Провідні тенденції світової історіографії в ХХ ст.

та проблема кризи сучасної української історичної науки // Укра-

їнський історичний журнал. – 1998. – № 5. – С. 30-39; 1999. – №

1. – С. 85-91.

13. Грицак Я. Вказ. праця. – С. 51.

14. Підгаєцький В. Модернізм і постмодернізм: уявне минуле чи

інваріантне майбутнє? // Україна Модерна. Ч. 5. – Львів, 2000. –

С. 289-316; Його ж. «Орач льодовика» і його «історії» як метафори

минулих часів. – С. 106-124.

15. Кучинко М. Вказ. праця.

16. Гуревич А.Я. О кризисе современной исторической науки //

Вопросы истории. – 1991. – № 2-3. – С. 20-36.

17. Советская историография Киевской Руси/ АН СССР; Инсти-

тут истории СССР; Ред. кол.: В.В. Мавродин (отв. ред.), Н.Е. Носов,

М.Б. Свердлов и др. – Л., 1978. – 280 с.; Фроянов И.Я. Киевская Русь:

Очерки отечественной историографии. – Л., 1990. – 328 с.

18. Підгаєцький В. «Орач льодовика» і його «історії» як метафо-

ри минулих часів. – С. 121.

1717

ІІсторія Київської Русі: розвиток досліджень

до 1990-х років

Започаткований давньоруськими книжниками процес лі-

тописання став початком справи вивчення історії Київської

Русі. Руські літописці висвітлювали у своїх творах ті події та

явища, які були найбільш важливими на їх погляд. Діяльність

Володимира Великого отримала різнопланове відображен-

ня в літописних звістках як сюжети про прихід князя до вла-

ди, військові походи з метою збирання земель, реформуван-

ня давньоруської язичницької віри та запровадження христи-

янства, оборона руських земель від набігів кочовиків. Значну

увагу руські літописці звернули на особливості характеру кня-

зя Володимира, його внутрішній світ.

Тривалий час літописи перебували на узбіччі пізнавальних

зусиль. І лише ХVІІІ століття стало періодом віднайдення важ-

ливих історичних джерел та пробудження цікавості до них з

боку істориків. Одним з яскравих проявів розвитку російської

історичної науки першої половини ХVІІІ ст. стала праця В. Та-

тіщева «Історія Російська з найдавніших часів». Автор був пе-

реконаним прихильником самодержавної влади у Росії і свою

працю, крім обґрунтування легенд про спадкоємність Росії від

Русі та Москви як Третього Риму, присвятив доведенню теорії

про те, що найкращою й історично виправданою формою прав-

ління для Росії є монархія. У цьому ключі він стверджував, що

часи Володимира Великого – характерний зразок спадкової

18

монархії або повного єдиновладдя. Згідно з періодизацією В.

Татіщева доба Володимира відноситься до центрального від-

тинку раннього періоду монархії – від Рюрика до Мстислава

Мономаховича.

У середині ХVІІІ ст. (1749–1750 рр.) представники німець-

кої (Ґ. Міллер, Ґ. Байєр) та російської (М. Ломоносов) науки

розпочали дискусію, що перманентно триває до цього часу –

суперечка щодо норманської теорії походження Давньорусь-

кої держави відновлюється від покоління до покоління істо-

риків.

Значним внеском до вивчення історії Русі стали праці М.

Щербатова, І. Болтіна, М. Карамзіна. Зокрема, князь М. Щер-

батов розробив свою періодизацію історії Русі, за якою доба

Володимира виявилась розділеною між підперіодами, з яких

один – від Рюрика до Володимирового хрещення, наступ-

ний – від хрещення до розподілу земель між синами Яросла-

ва Мудрого. М. Карамзін, навпаки, правління Володимира та

Ярослава об’єднав у одному періоді, надаючи їм виняткового

значення у слов’янській історії.

Праці істориків ХVІІІ ст. заклали підвалини для подаль-

ших досліджень давньоруської історії в Російській імперії.

1.1. Вивчення життя та діяльності князя Володи-

мира Великого російськими істориками ХІХ – почат-

ку ХХ ст. Розвиток російської історичної науки у ХІХ століт-

ті проходив під знаком трьох визначних постатей – М. Пого-

діна, С. Соловйова та В. Ключевського. Це не означає, що в

Росії більше не було істориків, що досліджували історію Київ-

ської Русі. Істориків в імперії вистачало. Але особистості цих

вчених справили на російську історичну науку такий вплив,

як ніхто інший.

19

Ще у 1820-х роках розпочав свій науковий та педагогічний

шлях М. Погодін, і, як більшість тогочасних професорів, був

він послідовним ревнителем запровадженої графом Уваро-

вим формули «офіційної народності»; для цієї когорти нау-

кових діячів нові течії європейської філософської та науково-

історичної думки були чужими й зустрічали вони їх непри-

язно1. Історичні погляди М. Погодіна були досить своєрідни-

ми, а відданість «офіційній народності» призвела до висунен-

ня теорії, згідно з якою корінним населенням Києва і загалом

Русі були великороси, які покинули батьківські землі під тис-

ком татарської навали. На місце ж автохтонних русичів при-

йшли племена середньовічних українців з Карпатських гір.

Самі ж київські великороси, на думку вченого, були продук-

том злиття скандинавських норманів та автохтонних слов’ян

(значної ролі фіно-угорському елементу Погодін не відводив).

Погляди історика неодноразово зазнавали критики інших

вчених, зокрема – М. Максимовича2 та М. Костомарова3. На

дискусію між М. Костомаровим та М. Погодіним жваво від-

гукнувся, між іншим, Н. Чернишевський, який цілковито під-

тримав як наукову позицію М. Костомарова, так і критику ін-

ших науковців на застарілі концепції М. Погодіна4.

Покоління університетських професорів 1830-х – 1840-х

років уже більш відкрито ставились до проникнення в росій-

ську науку західноєвропейських філософських та історичних

концепцій. Професори Т. Грановський, К. Кавелін, П. Кудряв-

цев вітали ліберально-буржуазні ідеї, просвітництво, у диску-

сіях західників та слов’янофілів підтримували західників.

У цей період переживав період свого світоглядного станов-

лення С. Соловйов. Як учень М. Погодіна, він спочатку пере-

бував під сильним впливом слов’янофілів, певний час друку-

вався у журналі Погодіна «Москвитянин». Проте до другої

20

половини 1840-х років С. Соловйов уже твердо стає на позиції

західників, дружні відносини зв’язують його з головним за-

хідником Московського університету – Т. Грановським5. Сер-

гій Михайлович серйозно студіював праці Гегеля, Ґізо; під час

своєї поїздки за кордон слухав лекції провідних на той період

істориків та філософів у німецьких, французьких університе-

тах. Тому погляди С. Соловйова не стали продовженням ідей

його вчителя, а поєднали у собі найкращі для того часу зразки

гегельянської діалектики, еволюціонізму, початки позитивіз-

му. Історик принципово опрацював ідеї заміни родових від-

носин державними в історії Русі6, значний вплив географіч-

ного фактору на розвиток народу7, ставши таким чином не

лише одним з перших історіографів серед російських вчених,

а й першим, хто став займатись проблемами історичної гео-

графії. Про Володимира вчений каже, що князь «Ясне Соне-

чко» – улюблений герой Давньої Русі, апостол і просвітитель

землі Руської. Але не лише релігійні заслуги князя призвели

до такої слави серед народу. Головним чином оборона від сте-

пових варварів, стримування їх зазіхань на новоявлену київ-

ську державність стали головним аспектом діяльності Воло-

димира8. Однак християнській, релігійній складовій княжої

роботи, впливу релігії на формування народного духу та мен-

талітету русичів історик приділяє значну увагу не лише вира-

зами (дефініціями), а й за обсягом. Так, у згаданій праці ав-

тор відводить питанню запровадження християнства майже

10 сторінок (ледве не чверть обсягу), що дає підстави підтри-

мати висновки радянських історіографів про значну релігій-

ність С. Соловйова, що межувала з провіденціоналізмом9. За-

галом для С. Соловйова Володимир Великий – справді вели-

кий правитель, причому не Русі, а Росії10.

Опрацьовану С. Соловйовим концепцію про тріаду визна-

21

чальних чинників формування народу (географічні (природ-

ні) умови; народний дух – сучасною мовою менталітет; вплив

сусідніх народів) у подальшому розвинув учень Сергія Михай-

ловича Соловйова – В. Ключевський. Внесок Василя Осипо-

вича Ключевського до російської історичної науки навіть ра-

дянські вчені визнавали видатним11. В. Ключевський більше,

ніж С. Соловйов підтримував норманську теорію – це може

свідчити про те, що історик значно більше покладався на дані

руських літописів, ніж критично настроєні попередники. Схо-

жі з учителем позиції мав Ключевський стосовно процесу за-

міни родових відносин державними. На цьому шляху Володи-

мир І виконав негативну роль: система престолонаслідування,

закладена князем, вела до децентралізації державної влади.

Проте набагато визначальнішим було запровадження хрис-

тиянства, яке послугувало поштовхом до витворення культур-

ної та релігійної спільності – руського народу12. Зусилля Воло-

димира в обороні земель від агресії кочовиків остаточно дали

йому право навіки залишитись у пам’яті народній.

Радянські історіографи концепції розвитку східно-

слов’янських народів Соловйова-Ключевського назвали «ве-

ликоросійськими»13. Справді, концепція «общерусского един-

ства» якнайкраще відповідала месіансько-асиміляторським

намірам імперського керівництва, а Володимирові Великому

була відведена одна з ключових ролей, як будівничого саме Ро-

сійської (не Руської) держави.

Особливої актуальності писання про Володимира набули з

наближенням 1888 року – 900-літнього ювілею хрещення Русі.

Цікаво, що відзначення цієї дати найбільшого розмаху набуло

не у Києві, а у Петербурзі та Москві, а акцент при розгляді ре-

троспективи подій хрещення робився на «общеруськості» цьо-

го явища, держави, народу та постаті головного виконавця –

22

київського великого князя Володимира Святославовича14.

Необхідно згадати також і праці вчених, яких з повним пра-

вом можна віднести як до російської, так і української історі-

ографії; однак на нашу думку, більше за своєю самосвідоміс-

тю та ідеологічною направленістю вони належать науці росій-

ській, або точніше – загальноімперській. Мова йде насамперед

про роботи П. Хавського, В. Юргевича та Ф. Успенського, відо-

мих серед російських істориків фахівців. Усі ці вчені були чле-

нами Одеського товариства історії і старожитностей, палкими

поширювачами історичних знань серед громадськості. П. Хав-

ський на основі відомих на ту пору джерел та опублікованих

наукових праць дослідив питання про час охрещення Володи-

мира. Як і попередникам, йому не вдалось вирішити поставле-

ного завдання – визначити дату хрещення, при цьому автор на-

віть не висловив чітко своєї гіпотези стосовно проблеми15.

Дещо пізніше вийшла друком праця В. Юргевича, де автор

долучився до вже згаданої дискусії між М. Погодіним з одно-

го боку та М. Максимовичем і М. Костомаровим – з іншого. На

підставі багатьох аргументів, головно лінгвістичних, В. Юрге-

вич критикував схему норманістів, відстоюючи угорське похо-

дження династії Рюриковичів16. Принагідно автор розглядав і

певні моменти з доби Володимира Великого, втім не сказав-

ши нічого нового за темою.

Проводячи паралелі між літописними звістками та ві-

зантійськими джерелами, заторкнув питання русько-

візантійських відносин в добу Володимира Ф. Успенський17.

У статті дуже мало тексту присвячено великому князеві, але

оцінка автора зрозуміла – Володимир був одним з найвидат-

ніших правителів Росії (!).

Таким чином, у ХІХ – на початку ХХ ст. російська істо-

рична наука у справі вивчення історії доби Володимира вже

23

виконувала замовлення держави, обґрунтовуючи право Ро-

сійської імперії на спадщину Київської Русі.

1.2. Постать Володимира Великого в українській іс-

торіографії ХІХ –початку ХХ століття. Зараз легко фор-

мулювати подібні заголовки й теми, адже на цей час як укра-

їнська, так і російська наукова спільнота переважно визначи-

лись у питанні, кого відносити до науки російської, кого – до

української. Проте, у ХІХ – на початку ХХ століття багато вче-

них самі не могли чітко визначитись зі своєю національною, а

більше – культурною приналежністю. Є особистості, які чітко

ідентифікуються з українством – вони вивчали саме історію

України, з українських позицій та українською мовою. До цієї

когорти можна віднести П. Куліша, М. Костомарова, М. Дра-

гоманова, М. та О. Грушевських, М. Аркаса, І. Левицького, Г.

Коваленка, та багатьох інших. Однак більшість істориків того

часу не проводили чіткої грані між творчістю своєю та інших

науковців імперії. Працювали вони у загальному науковому

полі, у межах панівної концепції, писали та викладали росій-

ською мовою. Головними осередками історичної науки були

університети, ситуація в яких відзначалась дуалізмом своєї

природи. З одного боку – радикалізм студентства («універси-

тети – розсадники вільнодумства»), з іншого – консерватизм

професорсько-викладацького складу, однієї з опор офіційної

ідеології. Тому наразі основним критерієм віднесення істо-

ричних праць до української історіографії є їх територіальне

походження, тобто, поява друком на території України.

Однією з найраніших і найпомітніших спроб укладен-

ня історії України є праця М. Маркевича. Для нашої теми

вона мало корисна, адже Володимирові присвячено лише

3 рядки18. Проте ця книжка – провісник саме української, а

24

радше – україноцентричної історіографії, що дала взірець

національного історіописання.

Заслужено вважається українським істориком М. Костома-

ров. Праці «Князь Володимир Святий», «Риси народної пів-

денноруської історії» таки давали привід багатьом недобро-

зичливцям звинувачувати автора у чому завгодно – від сепа-

ратизму до націоналізму. Історик часто показував, наскільки

відмінні характер, мова, культура південних та північних ру-

сичів, доводячи цим, що витоки руської державності саме у

Києві, в Україні. Найбільшу увагу у постаті Володимира вче-

ний зосередив на його особистих рисах. Дуже цікавою темою

для М. Костомарова було інтимне життя князя, його любов-

ні походеньки. За цією, такою пікантною історією, дослідник

часто забував звертати увагу на інші, не менш важливі деталі

життя свого героя.

Першою відомою нам працею про Володимира Великого

українською мовою стала книжка І. Левицького «Перші ки-

ївські князі: Олег, Игорь, Святослав і Святий Володимир і его

потомки»19. Загалом, праця виписана повністю за звістка-

ми «Повісті минулих літ», і швидше є науково-популярною,

ніж науковою. Головними діяннями Володимира автор вва-

жав хрещення Русі та оборону земель від печенігів. Книга ці-

кава саме тим, що видана українською, причому сумнозвісно-

го 1876 року.

Окремою групою йдуть праці учнів В. Антоновича з «об-

ласним» напрямом досліджень. Так, П. Голубовський вивчав

історію Сіверщини, І. Линниченко – взаємовідносини Русі

та Польщі (історію Західних земель – Червоної Русі), М. Гру-

шевський – історію Київщини, О. Грушевський – Турово-

Пінського князівства. У кожному з цих досліджень певна ува-

га була звернена на добу Володимира Великого, а відтак – на

25

самого князя та його роботу. На думку П. Голубовського, саме

Володимир першим звернув увагу на набіги кочівників та

здійснив заходи щодо їх нейтралізації20. Тобто, саме оборо-

на земель бачилась автору головною ознакою діяльності кня-

зя. І. Линниченко значно більше присвятив місця роздумам

про військову складову діяльності Володимира21, оскільки ві-

йна є одним з аспектів зовнішніх відносин держави. Приблиз-

но у цьому ж ключі розглядав політику Володимира і О. Гру-

шевський22. Крім усього іншого Олександр Сергійович під час

своєї роботи в Новоросійському університеті читав спецкурс

«Історія Київської Русі та Литовсько-Руського князівства», де

доба Володимира посідала помітне місце.

Але найдетальніше дослідив постать Володимира усе ж

таки М. Грушевський. У «Нарисі історії Київської землі», а

особливо – у перших двох томах «Історії України-Руси» ви-

датний український історик проаналізував усі відомі на той

час джерела та наукові праці з теми. У цих роботах повною мі-

рою виявились позитивістські якості Грушевського-історика:

праці стали крім повноцінного наукового дослідження чудо-

вою довідковою літературою, звідки можна отримати відо-

мості про більш-менш значні дослідження з кожного роз-

глянутого питання, але майже не давали можливості зрозу-

міти погляди самого автора. За широченною канвою фактів,

дат, цитат з найрізноманітніших джерел, відсилань до праць

інших авторів часто можна загубити не лише провідну нит-

ку розповіді, а й свої власні думки. Однак з часом манера іс-

торіописання М. Грушевського стає зрозумілішою, й певною

мірою її можна проаналізувати23. Ми окремо вивчали висвіт-

лення постаті князя у творах М. Грушевського й прийшли до

висновку, що Володимир – перший з історичних діячів, осо-

бистістю котрого історик відверто захоплювався, відзначав

26

його непересічну вагу в українській історії, хоча загалом Гру-

шевський – противник героїзації історії. У таких оцінках ми

змушені погодитись із надзвичайно влучними висновками

Н. Яковенко (щодо аналізу лексичних форм характеристик

різних історичних постатей у творчості М. Грушевського)24.

Дещо пізніше, ніж згадані вище твори вийшла популяр-

на «Історія України-Руси» М. Аркаса25. Автор, історик-аматор,

дуже ревно ставився до свого улюбленого дитяти, на яке він

витратив практично усі свої статки. М. Грушевський досить

критично відгукнувся на появу такої книги, можливо навіть

з особистих причин – певною мірою було порушено його мо-

нополію на написання української історії, до того ж не фахів-

цем. М. Аркаса це чіпляло за живе, однак він усвідомлював,

що його книжка робить свою справу – знайомить широкі се-

лянські аудиторії з головними сторінками історії рідної землі

доступною для них мовою. Можна сказати, що «Історії» Арка-

са та Грушевського були у той час відображенням двох уосо-

блень історичної науки, про які говорила Н. Яковенко – пер-

ша, так би мовити, для широкого вжитку, друга – для вузько-

го кола фахівців26. Тому вони й не могли бути конкурентами,

оскільки займали різні чарунки у загалі історичної літерату-

ри. М. Аркас події доби Володимира передав суцільно за літо-

писними звістками, не вдаючись до мудрувань, тому, звичай-

но, ніяких відкриттів не зробив, лише озвучивши у доступній

формі відомі науковцям речі.

На відзначення 900-ліття з дня смерті Святого Володими-

ра підготував доповідь про нього В. Ляскоронський, видавши

її окремою брошурою 1916 року27. Розпочинаючи доповідь, ав-

тор зазначив: «Щоб зрозуміти суть епохи Володимира, треба

розглянути цю епоху в межах історичної перспективи»28. Тре-

ба відзначити, що дуже правильна на словах позиція так на

27

словах і залишилась. Автор обмежився цитатами з літописів

та церковних творів, а перспективу залишив іншим. Однак те,

що Володимир – російський правитель, автор підкреслювати

не забував.

Як бачимо, праці, які ми зараз відносимо до української іс-

торіографії, умовно можна поділити на дві групи, одна з яких

представлена роботами «общеруського» спрямування (праці

П. Голубовського, І. Линниченка, В. Ляскоронського), інша –

орієнтованими на історію України творами (роботи М. Кос-

томарова, І. Левицького, М. Грушевського, М. Аркаса). Тоб-

то, у ХІХ – перших десятиліттях ХХ століття українські за сво-

єю свідомістю історики вже були чітко відмежовані від росій-

ських і мали свої зразки національного історіописання.

1.3. Радянська історіографія доби Володими-

ра Великого. Дослідження історіографії князівської доби

східнослов’янської історії неодноразово ставало предметом

вивчення для радянських істориків та історіографів. Зокре-

ма, якісні роботи з історіографії історії України створили М.

Марченко та Л. Коваленко29. На жаль, суспільно-політична

обстановка в країні не дала авторам змоги проаналізувати іс-

торичні праці вчених попередніх поколінь без ідеологічних

штампів зразка «буржуазно-дворянський» або «буржуазно-

націоналістичний». Згадані роботи не були доведені до більш

пізніх радянських часів, зупинившись переважно на періоді

другої половини ХІХ – початку ХХ ст. В подальшому ґрунтов-

но дослідив радянську історіографію Київської Русі І. Фроянов

у спеціально присвяченій цьому питанню монографії30. Ця ро-

бота концептуально стала продовженням більш ранньої моно-

графії «Радянська історіографія Київської Русі» (видання Ака-

демії наук СРСР, відповідальний редактор В. Мавродін), тобто,

28

виконана в руслі марксистсько-ленінської методології, хоч і не

такої ортодоксальної, як академічна. Авторський колектив під

керівництвом В. Мавродіна зумів навіть твори М. Грушевсько-

го віднести до «загальних праць з історії Росії», щоправда, жод-

ної з них не називаючи31. І. Фроянов за радянських часів був ві-

домий, як один з руйнівників сталінських схем у гуманітарних

науках, тому його твори певною мірою відрізняються від тво-

рів багатьох інших радянських істориків. Так, автор часто ви-

користовує витяги з робіт М. Костомарова, М. Грушевського

(причому назви творів у примітках наведені українською мо-

вою без помилок, що трапляється не завжди), інколи полемізу-

ючи, а інколи й погоджуючись з дефініціями «буржуазних на-

ціоналістів». Таке міг дозволити собі не кожен представник ра-

дянської наукової спільноти. А відповідність І. Фроянова посту-

латам марксизму-ленінізму виявлялась у особливій увазі до со-

ціальної та економічної історії (Київської Русі), майже без огля-

ду на інші чинники.

Таким чином, в радянські часи були здійснені серйозні

спроби дослідити історіографію історії Київської Русі, проте

спеціальних історіографічних досліджень постаті Володими-

ра не проводилось.

Повернемось до історичних праць конкретної проблема-

тики. Життя та діяльність Володимира Великого істориками

розглядались у загальних працях з історії Русі, синтетичних

курсах історії СРСР, Росії, Української РСР, спеціально при-

свячених князеві творах.

Одну з перших спроб висвітлити історію Русі з позицій

марксизму здійснив М. Покровський у загальному курсі «Ро-

сійської історії» (1920-ті роки). Володимирові було присвяче-

но дуже мало у цій праці, оскільки діяльність панівних кла-

сів не вважалась серед тодішніх марксистів визначальною в

29

історичному процесі, значно важливішим завданням було ви-

вчення суспільних рухів та класової боротьби. З цих причин

не можна вважати, що у працях М. Покровського було зро-

блено якісь кроки у справі дослідження діяльності Володи-

мира. Приблизно з середини 1920-х років Руська доба взага-

лі перестала бути цікавою темою для істориків, поступившись

місцем історії різноманітних революцій, особливо Жовтневої.

Відновлення студій з історії Русі почалось перманентно у кін-

ці 1930-х років32, не встигнувши розвинутись через початок

Другої Світової війни.

1940-ві не принесли значного пожвавлення досліджень цьо-

го напрямку, хоча певні праці у цей період виходили33. До цьо-

го часу вже досягли певного рівня професіоналізму такі вчені,

як В. Мавродін, С. Юшков, Б. Греков, В. Пашуто, Л. Черепнін та

інші. Кінець десятиліття був ознаменований появою нової кон-

цепції походження східнослов’янських народів та розвитку їх

державності. Автором її став В. Мавродін, який трансформував

наявні раніше ідеї «общерусской» історії в так звану «теорію

давньоруської народності», яка начебто існувала за часів Київ-

ської Русі і стала «колискою» трьох східнослов’янських народів.

Концепція Мавродіна мала багато спільного з побудовами М.

Погодіна та С. Соловйова і викликала великий потік критики

з боку інших істориків. Проте схема історії Русі за Мавродіним

знайшла підтримку і розвиток у партійних органах. Сумнозвіс-

ні «Тези ЦК КПРС...», присвячені 300-літтю «возз’єднання»

України з Росією, історію українського народу змалювали як ві-

ковічне прагнення до злиття з російським етносом, утворення з

ним єдиної нації. Для обґрунтування цих тез теорія «єдиної ко-

лиски» підходила якнайкраще, а висловлена у партійному до-

кументі стала дороговказом для основної маси працівників на-

уки. Після 1954 р. голоси критики стихли зовсім. Навіть за рік

30

до виходу «Тез...» Б. Греков уже робив висновки в дусі «теорії

єдиної колиски», критикуючи М. Грушевського за його праг-

нення створити осібну від російської історію України34.

Б. Рибаков на відміну від попереднього автора, більше ува-

ги приділив конкретно-історичним питанням, ніж теоретико-

методологічним. У своїй монографії, присвяченій історії Дав-

ньоруської держави, історик оцінює добу Володимира, як пе-

ріод розквіту ранньофеодальної монархії35. Однією з головних

заслуг князя автор бачив оборону Руської землі від зовнішніх

ворогів, що проявилось у розширенні місцевого представни-

цтва у дружині на заміну іноземцям, посилених заходах обо-

ронного будівництва, зміні завойовницької стратегії на обо-

ронну. Часи Володимира дуже віддалені від поточного мо-

менту, тому для Б. Рибакова київський князь – персонаж ціл-

ком позитивний, хоч і монарх.

Дещо інакше бачив постать князя вже згадуваний В. Мав-

родін. Для нього Володимир – феодал, який поборами та екс-

плуатацією примножує свої багатства36. Тут, як бачимо, яскра-

во виражено безапеляційну прихильність автора теорії змі-

ни суспільно-економічних формацій, набагато більшу, ніж у

Б. Рибакова.

Ще менше залежність від марксистсько-ленінської методоло-

гії помітна у 1980-х роках у згаданого раніше І. Фроянова. Хоча

головну увагу він зосереджує на традиційних для марксистів

соціально-економічних аспектах, проте він не ставиться так упе-

реджено до здобутків попередніх поколінь істориків, як деякі

більш ортодоксальні радянські історики. Так, у монографії «Ки-

ївська Русь. Нариси соціально-політичної історії» автор 13 разів

посилається на праці Грушевського, а не погоджується з ним – 1

раз37. До речі, відповідальним редактором монографії виступав В.

Мавродін, який украй негативно ставився до М. Грушевського та

31

його «націоналістичної школи», що, втім, не стало перепоною на

шляху виходу у світ книги. Треба думати, що у Москві та Ленінгра-

ді свобода досліджень все ж таки була ширшою, ніж загалом по

країні. Стосовно постаті Володимира І. Фроянов упевнено вислов-

лював позитивні оцінки.

Нейтрально оцінював діяльність Володимира М. Свердлов.

У книзі «Ґенеза та структура феодального суспільства у Дав-

ній Русі» автор досить мало місця відвів добі його князюван-

ня, й ще менше – самому діячеві. Певним чином історик про-

аналізував політику Володимира щодо бояр та «старців» (на-

магання князя вирішувати важливі справи спільно з «кращи-

ми мужами»)38. Досить негативно оцінив М. Свердлов прак-

тику посаження синів у князівствах, що приводила, на думку

вченого, до сепаратизму39. На жаль, більшість важливих ас-

пектів доби Володимира не знайшли ні відображення, ні від-

повідної оцінки у згаданій праці.

Як бачимо, всі згадані вище автори представляють най-

більші наукові центри СРСР – Москву та Ленінград. Одним з

небагатьох українських дослідників давньоруської тематики,

що здобули загальне визнання, став П. Толочко. На протязі

1970-х – 1980-х років ним було опубліковано декілька моно-

графій з історії Київської Русі. Одна з них багато в чому від-

творює проблематику згаданої вище книги І. Фроянова, на-

віть назви у двох праць майже ідентичні – робота П. Толоч-

ка називається «Давня Русь: Нариси соціально-політичної іс-

торії»40. А от одна з останніх монографій історика, виданих за

радянських часів – «Історичні портрети: Із історії давньорусь-

кої та європейської політики» – вже стала значним кроком

вперед, зробивши спробу українські (за версією автора – дав-

ньоруські) історичні реалії вписати до загальноєвропейського

контексту. Оцінка П. Толочка для постаті Володимира є най-

32

більш емоційною серед усіх попередніх – автор вважає, що на

першому етапі розвитку Русі його можна визнати найбільш

близьким до ідеалу державного діяча41. П. Толочко аналізував

різні аспекти внутрішньої та зовнішньої політики Володими-

ра Святославовича, але не звернув уваги на особистість князя,

що значно знизило пізнавальну вартість праці. Недоліком ро-

боти стало також значно менше поєднання руських та євро-

пейських чинників, ніж це було задекларовано у назві.

З переліку тих робіт, що ми проаналізували, видно, що го-

ловним центром наукових досліджень з історії та історіогра-

фії Київської Русі у радянський період був Ленінград. На друго-

му місці за обсягом опублікованих праць знаходилась Москва, і

лише потім розташувався Київ. Для нас така ситуація видаєть-

ся досить дивною, але вона лише підтверджує тезу про значну

провінційність української радянської історичної науки. Ра-

дянські історики значно ширше використовували термін «Дав-

ня Русь» («Давньоруська держава»), ніж «Київська Русь», що

може свідчити про небажання акцентувати на провідній ролі

Києва у формуванні державності у східних слов’ян (це могло

скидатися на концепції М. Костомарова та М. Грушевського).

Значна кількість радянських істориків не приділяли достат-

ньої уваги оцінці ролі особистості в історії, зокрема, внеску Во-

лодимира в розвиток Русі. Однак, у деяких випадках радян-

ські автори давали оцінку постаті князя Володимира Великого,

його діяльності. Переважно, оцінки залежали від ступеня за-

лежності вченого від пануючої в радянській науці методології.

Отже, якщо в часи Російської імперії сформувались дві ви-

разні течії у вивченні історії Русі – великоросійська та украї-

ноцентрична, то в радянські часи ці течії були повністю підпо-

рядковані єдиній ідеології. Більше того, Київ перестав нале-

жати до провідних центрів давньоруських досліджень.

33

__________

1. Дмитриев С.С. Соловьев – человек, историк // Соловьев С.М.

Чтения и рассказы по истории России / Сост. Дмитриев С.С. – М.,

1989. – С. 10.

2. Максимович М. О мнимом запустении Украины в нашествия

Батыево и населении ее новопришлым народом (Письмо М.П. По-

годину) // Максимович М. Киевъ явился градом великимъ...: Ви-

брані українознавчі твори / Упоряд. та авт. іст.-біогр. нарису В. За-

млинський; приміт. І.Л. Бутича; перед. слово В.В. Скопенка. – К.,

1994. – С. 179-190.

3. Костомаров Н. Записка на возражения о происхождении

Руси. – Б/м, б/г. – С. 413-417; Его же. Последнее слово г. Погодину о

жмудском происхождении первый русских князей. – Б/м, б/г. – С.

73-83.

4. Чернышевский Н. Заметка на «Последнее слово г. Погодину»

г. Костомарова. – Б/м, б/г. – С. 84-88.

5. Дмитриев С.С. Указ. соч. – С. 11.

6. Соловьев С.М. Предисловие (к «Истории России с древней-

ших времен») // Соловьев С.М. Чтения и рассказы по истории Рос-

сии / Сост. Дмитриев С.С. – М., 1989. – С. 27.

7. Соловьев С.М. Взгляд на историю установления государствен-

ного порядка в России до Петра Великого // Соловьев С.М. Чтения

и рассказы по истории России / Сост. Дмитриев С.С. – М., 1989. – С.

159.

8. Там само. – С. 175.

9. Очерки истории СССР. Период феодализма ІХ – ХV вв.: В 2-х

ч. – Ч. І. ІХ – ХІІІ вв. / Под ред. Б.Д. Грекова, Л.В. Черешнина, В.Т.

Пашуто. – М., 1953. – С. 42.

10. Соловьев С.М. Взгляд на историю установления государ-

ственного порядка в России до Петра Великого. – С. 176.

11. Очерки истории СССР. Период феодализма ІХ – ХV вв.: В 2-х

34

ч. – Ч. І. ІХ – ХІІІ вв. – С. 42.

12. Ключевский В. Древнерусские жития святых как историчес-

кий источник. – М., 1871. – С. 19.

13. Фроянов И.Я. Киевская Русь: Очерки отечественной истори-

ографии. – Л., 1990. – С. 7.

14. Залізняк Л. Україна серед світових цивілізацій. – К., 2001. –

С. 54.

15. Хавский П. Изследование о времени крещения святого и рав-

ноапостольного великого князя Владимира // ЗООИД. – 1853. – Т.

ІІІ. – С. 67-78.

16. Юргевич В. О мнимых норманнских именах в русской исто-

рии. – Одесса, 1866. – С. 54.

17. Успенский Ф. Первые страницы Русской летописи и визан-

тийские перехожие сказания // ЗООИД. – 1915. – Т. ХХХІІ. – С. 199-

228.

18. Маркевич М. Історія Малоросії / Відп. ред. і авт. передм. Ю.С.

Шемшученко; прим. О.В. Кресіна. – К., 2003. – 664 с.

19. Левіцький І. Перші київські князі: Олег, Игорь, Святослав і

Святий Володимир і его потомки. – К., 1876. – 76 с.

20. Голубовский П. История Северской земли до половины ХІV

столетия. – К., 1881. – С. 52.

21. Линниченко И. Взаимные отношения Руси и Польши до

половины ХІV столетия. – Ч. І. Русь и Польша до конца ХІІ века. –

К., 1884. – С. 72-85.

22. Грушевский А. Очерк истории Турово-Пинского княжества

Х-ХІІІ вв. – К., 1901. – С. 26-27.

23. Бузейчук В.М. Володимир Великий в працях М.С. Грушев-

ського // Україна наукова: Матеріали 2-ї всеукраїнської науково-

практичної Інтернет-конференції. Київ, 21-23 грудня 2006 року. Ч.

3. – К., 2006. – С. 19.

24. Яковенко Н. Особа, як діяч історичного процесу в історіогра-

35

фії Михайла Грушевського // Михайло Грушевський і українська

історична наука. Матеріали конференцій / За ред. Я. Дашкевича.–

Львів, 1999. – С. 86-97.

25. Аркас М. Історія України-Руси / Вст. слово і комент. В.Г. Сар-

бея. – Факс. вид. – К.,1990. – 456 с.: іл.

26. Яковенко Н. Історія пізнана й непізнана // День. – 1996. – 25

вересня. – С. 3.

27. Ляскоронский В. Главнейшие черты общественно-

политической и церковно-религиозной деятельности князя Влади-

мира Святого и его заслуг в отношении Русской Земли. – Нежин,

1916. – 24 с.

28. Там само. – С. 3.

29. Коваленко Л.А. Історіографія історії Української РСР від най-

давніших часів до Великої Жовтневої соціалістичної революції.– К.,

1983. – 120 с.

30. Фроянов И.Я. Киевская Русь: Очерки отечественной истори-

ографии. – Л., 1990. – 328 с.

31. Советская историография Киевской Руси/ АН СССР; Инсти-

тут истории СССР; Ред. кол.: В.В. Мавродин (отв. ред.), Н.Е. Носов,

М.Б. Свердлов и др. – Л., 1978. – С. 177.

32. Жданов Р.В. Крещение Руси и Начальная летопись // Исто-

рические записки. – 1939. – Т. 5. – С. 3-30.

33. Черепнин Л.В. «Повесть временных лет», ее редакции и

предшествующие ей летописные своды // Исторические записки. –

1948. – Т. 25. – С. 293-333.

34. Греков Б.Д. Киевская Русь. – Л., 1953. – С. 281.; Там само. – С.

292.

35. Рыбаков Б.А. Древняя Русь. Сказания. Былины. Летописи. –

М., 1963. – С. 59.

36. Мавродин В.В. Образование Древнерусского государства и

формирование древнерусской народности. – М., 1971. – С. 89.

36

37. Фроянов И.Я. Киевская Русь: Очерки социально-

политической истории / Отв. ред. В.В. Мавродин. – Л., 1980. – С.

137.

38. Свердлов М.Б. Генезис и структура феодального общества в

Древней Руси / Под ред. И.П. Шаскольского. – Л., 1983. – С. 38.

39. Там же. – С. 35.

40. Толочко П.П. Древняя Русь: Очерки социально-политической

истории. – К., 1987. – 246 с.

41. Толочко П.П. Історичні портрети: Із історії давньоруської та

європейської політики Х – ХІІ ст. – К., 1990. – С. 3.

3737

ІІДержавницька діяльність

Володимира Великогоу працях українськихі російських істориків

кінця ХХ ст.

У цьому розділі розглянемо, як вітчизняні та російські іс-

торики оцінювали діяльність Володимира-правителя, на які

аспекти княжої роботи більше звертали уваги, до яких висно-

вків приходили у результаті своїх досліджень. Вважаємо до-

цільним попередньо проаналізувати зацікавленість давньо-

руською тематикою серед істориків двох країн. Для цього ми

вирішили порівняти кількісні показники публікацій за темою

у двох провідних фахових виданнях України та Росії. Підстави

такого порівняння пояснено нижче.

Також ми спробуємо виявити, чи вплинули суспільні та

політичні перетворення у Російській Федерації та Україні на

фактологію та концептуальне оформлення досліджень сто-

совно постаті Володимира Великого.

2.1. Поширення досліджень про Володимира І серед

істориків України та Росії у 1991-2000 роках (порів-

няльний аналіз кількісних показників). Одним з важли-

вих чинників нашого дослідження вважаємо порівняння сту-

пеня зацікавленості істориків у проведенні досліджень з нашої

тематики. Оскільки загальні кількісні показники публікацій в

38

обох країнах підрахувати наразі неможливо (з причин, які ми

вказували у «Вступі»), ми вирішили вдатися до методу моде-

лювання. Застосування цього методу полягає в тому, що певні

факти, які є складовою більш широкого явища, ми приймаємо,

як вірогідну модель останнього, і на підставі аналізу меншого

робимо висновки про більше1. «Український Історичний Жур-

нал» в Україні та «Отечественная история» в Російській Федера-

ції є основними фаховими періодичними виданнями, здійсню-

ються аналогічними науковими установами (Інститутом історії

України НАН України та Інститутом російської історії РАН), пу-

блікують на своїх сторінках результати найновіших досліджень

провідних істориків, а тому, на нашу думку, можуть значною мі-

рою виступати репрезентантами сучасного стану історичної на-

уки в країнах, тобто, моделями відповідної історіографічної си-

туації. Таким чином, ми вважаємо цілком можливим порівнян-

ня згаданих структурних одиниць історіографічного процесу на

вказаних підставах, тобто, як однорідні елементи.

Різні аспекти життя та діяльності Володимира можуть бути

висвітлені як у дослідженнях з історії Русі загалом або окремих її

проблем, так і в спеціально присвячених постаті князя роботах.

Ми пропонуємо розглянути кількісні показники публіка-

цій в «УІЖ» за 1991-2000 роки, наведені у таблиці 1.

Як бачимо, жодного року кількість публікацій щодо історії

Київської Русі не перевищувала 9 (1996 р.), що становило мен-

ше 10% від загальної кількості оприлюднених матеріалів. У

1992, 1994, 1995, 1998, 1999, 2000 роках праці з давньоруської

39

тематики складали менше 5% обсягу публікацій «УІЖ». Най-

менше робіт даної тематики на сторінках журналу вийшло

1999 року (1 – 1,05%).

Загалом за десятиліття 1991-2000 рр. було опубліковано 41

працю стосовно історії Київської Русі, що склало 3,68% від за-

гальної кількості публікацій. Наведені цифри вказують, що

українські історики виявляють низьку зацікавленість у прове-

денні досліджень з історії Київської Русі. Цю ситуацію конста-

тував і Я. Грицак у своїй оцінці української історіографії по-

страдянського періоду2. Треба відзначити, що праць, присвя-

чених Володимирові не було опубліковано жодної.

Для здійснення аналізу кількісних показників публікацій

з історії Київської Русі на сторінках журналу «Отечественная

история» за період 1991-2000 рр. пропонуємо ознайомитись

з даними, наведеними в таблиці 2.

Російські історики також не спромоглися у своєму фахо-

вому виданні опублікувати хоч одну статтю про Володимира

Святославовича. Лише певні аспекти його життя та діяльнос-

ті знайшли відображення у проблемних працях.

Найбільшу кількість матеріалів з історії Русі (як у кількісно-

му вираженні, так і у процентному) журнал «Отечественная ис-

тория» друкував у 1993 р. – 5 (5,85%), найменше (2 – 1,1%) – у

1999 р. Таким чином, максимальні річні показники публікацій

в «ОИ» майже вдвічі нижчі за аналогічні показники «УІЖ».

На жаль, у фондах бібліотек відсутні номери «Отечественной

истории» за 1994 р., тому підрахунок показників за десятиліття

40

змушені робити на основі даних за 9 років (відповідно для по-

рівняння показників двох видань зі статистики «УІЖ» вилучи-

мо показники 1994 року).

Отже, без урахування публікацій 1994 р. «Український іс-

торичний журнал» надрукував 1028 статей; з проблем історії

Київської Русі – 37 статей, що становило 3,6%. Як бачимо, ви-

лучення показників 1994 р. вплинуло на загальні відсотки не-

суттєво.

«Отечественная история» за 9 років випустила у світ 1256

статей, з яких давньоруської проблематики торкалося 29 пу-

блікацій. У відсотковому вираженні це становить 2,3% від за-

гальної кількості публікацій. Таким чином, частка статей з іс-

торії Київської Русі в «УІЖ» на 1,3% більша за відповідний по-

казник «Отечественной истории». Якщо прийняти судження

про модельну природу даного порівняння, зі значною мірою

вірогідності можемо стверджувати: крім низької зацікавле-

ності історією Русі серед вчених обох країн, російські історики

менше досліджують давньоруську проблематику.

2.2. Українські історики 1991-2000 рр. про Володи-

мира Великого, як державного діяча. Кожен історик у

ході дослідження аналізує історичні джерела й на основі їх да-

них реконструює події минулого відповідно до своїх світогляд-

них та наукових позицій. Співвідносно з цими позиціями вче-

ний найбільшу увагу звертає на ті події чи явища, які йому ви-

даються найбільш важливими. Релігійна реформа та запрова-

дження християнства, як офіційної релігії Київської Русі здавна

звертали на себе посилену увагу дослідників. Досліджували це

коло проблем вчені Російської імперії, Радянського Союзу, три-

ває їх дослідження й на сучасному етапі. Одним з важливих пи-

тань було визначення причин прийняття християнства.

41

Так, Л. Пилявець відзначає, що головною причиною ста-

ло те, що язичництво – перепона на шляху феодалізму3. Тому

потрібно було ввести нову всезагальну об’єднуючу релігію, як

фактор консолідації суспільства. Але такі твердження є явно

натягнутими і віддзеркалюють традиційні погляди радян-

ського науковця з прихильністю до стадіальної теорії розви-

тку суспільства. Це зараз ми маємо такі поняття, як «феода-

лізм» та «суспільно-економічна формація», а от звідки про

них знав Володимир – відомо лише авторові.

З подібних позицій виступав у 1991 р. В. Ричка, який на під-

ставі марксистсько-ленінської методології аналізував події

християнізації Русі. Автор вважає випробування вір актом, при-

писаним книжниками пізніше, насправді цієї події не було4.

На основі значної кількості літописних свідчень та із засто-

суванням археологічних джерел оцінював язичницьку рефор-

му та хрещення Русі Я. Боровський у праці «Світогляд давніх

киян» 1992 р5. Язичницька реформа, на думку автора, була спро-

бою Володимира об’єднати землі під проводом Києва. Зумовле-

на темою роботи зосередженість на релігійних мотивах обмежи-

ла оцінку автором інших чинників навіть подій хрещення.

«Мала історія України» за редакцією О. Кучерука (1992 р.)

зосереджує увагу читача на комплексі подій часів Володими-

ра. Тут вказано на такі явища: укріплення кордонів (збирання

земель), прийняття Христової віри, заходи по обороні земель,

заведення освіти (шкільництва)6. Незначний обсяг книжки не

дозволив глибоко розкрити аспекти державницької діяльнос-

ті київського князя, до того ж наведення свідчень у виданні

повністю відповідає «Повісті минулих літ», як за стилем ви-

кладу, так і за фактажем.

В. Горський у праці «Святі Київської Русі» провів класифі-

кацію святих Руської церкви, серед яких виділив 5 категорій:

42

рівноапостольні, святителі, мученики, преподобні, праведні7.

Але на тлі цієї докладної класифікації Володимир чомусь не

втрапив до жодної з груп святих, хоча відомо, що церква на-

зиває його «святим рівноапостольним». У В. Горського свя-

тий Володимир належить до чину «благовірних князів», хоча

такої категорії автор попередньо не наводив. Розглядаючи за-

гальний перебіг християнізації Русі, розповсюдження релігій-

ного світогляду та моралі, В. Горський не вніс нічого нового у

справу вивчення проблеми.

Одним з головних діячів руської історії постає Володимир

у праці В. Рички, адже саме християнство у візантійському ва-

ріанті стало визначальним чинником формування етнічної

самосвідомості русичів, а заслуга поширення Христової віри

належить саме йому8.

Р. Іванченко, яка вивчає проблему становлення україн-

ської державності9, претендуючи на новаторство у цій галу-

зі досліджень, все ж таки досить традиційно висвітлює про-

блему Володимирових релігійних реформ. Запровадження

«шестибожжя» автор слідом за деякими іншими дослідни-

ками оцінює, як відповідь на вимоги язичницької еліти, що

привела князя до влади10. Головним фактором тут є бороть-

ба язичницького та християнського угруповань у двовірному

(дуже спірне твердження) Києві. Р. Іванченко в одному місці

головною заслугою Володимира називає адміністративну ре-

форму (Київська Русь... – С. 42), в іншому стверджує про най-

більше значення релігійної реформи (Київська Русь... – С. 43).

Таким чином, з тексту книги не зовсім зрозуміло, яке з діянь

Володимира автор ставить на перше місце. Визначальним є

те, що автор визнає Русь Володимира саме Україною, підтри-

муючи концепцію М. Грушевського. Такої ж позиції дотриму-

ється Ю. Терещенко11.

43

Християнству у вигляді православ’я головної ролі в станов-

ленні державності Русі надавали Л. Долгополова та П. Музи-

ченко12. На відміну від В. Рички, автори вважають випробу-

вання вір реальним актом, і взагалі, всі звістки літописів та

церковної літератури стосовно хрещення – дуже правдиві та

достовірні13. Загалом праця складає враження пропагандист-

ського виступу, а не наукового дослідження. Зокрема, насто-

рожують твердження про існування в часи Володимира пра-

вославної церкви, що є нісенітницею, яка розповсюджується

лише священниками РПЦ.

Дослідження проблеми русько-візантійських зв’язків у

контексті розповсюдження християнства стало предметом

статті «Київські витоки ідеї Руського королівства»14. П. Бонда-

ренко розглядає співвідношення культурного та політичного

чинників у процесі християнізації Русі, роблячи цілком спра-

ведливі (на нашу думку) висновки, що Візантія вкладала у цей

акт передусім політичне значення. Володимир, навпаки, на-

магався знівелювати політичний вплив ромеїв, організовую-

чи Руську церкву відмінно і від візантійської, і від римської.

Іншим визначальним аспектом діяльності київського пра-

вителя є збирання слов’янських земель та заведення міжна-

родних зв’язків Русі. Саме на зв’язки (торгівельні) робить ак-

цент у своєму дослідженні О. Сидоренко15. Зокрема, автор ви-

суває досить доказову гіпотезу, що славнозвісного шляху «з

варяг у греки» як безперервної транзитної лінії сполучення

не існувало. Натомість, у цьому відтинку вміщувалось декіль-

ка регіональних торгівельних доріг16.

За назвою роботи міжнародне становище держави Русь му-

сив розглянути О. Головко17. Проте, ми не побачили європей-

ського контексту у даній праці, окремі події міжнародного жит-

тя Русі описані майже винятково за руськими літописами і лише

44

з погляду внутрішнього спостерігача. Хоча Володимир немало

зробив для міжнародного утвердження Русі, події цього періоду

розглянуто звужено порівняно з добою Ярослава Мудрого.

О. Корчинський констатує існування 100-літньої дискусії

істориків про літописне плем’я хорватів, що пов’язано з похо-

дами Володимира на західні рубежі Русі18. На жаль, лише кон-

статацією автор і обмежився, не запропонувавши свою версію

розв’язання цієї проблеми.

Військовий історик В. Бережинський досліджував важли-

вий аспект зовнішньої політики Володимира Великого – війни

з торками, волзькими болгарами, печенігами19. Автор з’ясовує

питання взаємозв’язку нападів кочівників з впливом Візантії

та її зацікавленістю в ослабленні Русі. Окремо В. Бережинський

розглянув звістки про залучення Володимиром деяких пече-

нізьких орд на службу Києву, часто – шляхом їх охрещення20.

Красномовно охарактеризували внесок Володимира у роз-

виток Руської держави О. і П. Толочки в монографії «Київська

Русь» (1998 р.)21. За висловом авторів: – «Саме Володимир ство-

рив Русь у її відомому обрисі...», до Володимира територія була

значно меншою. І справа тут не стільки у військових походах,

скільки у дипломатичних, економічних, культурних заходах. Ав-

тори також аналізували монетарну політику князя. На їхню дум-

ку, випуск Володимиром монет – питання престижу, а не роз-

витку економіки22. Тут доречно навести іншу думку – інженера

з металообробки А. Луціва. На підставі технічних розрахунків,

реконструкції умов карбування монет, створення графіків по-

ширення монет на різних територіях автор доводить (достатньо

аргументовано), що монет за Володимира було викарбувано не

декілька тисяч, а від сотні тисяч до мільйона екземплярів23. Та-

ким чином, існує відмінна від загальновизнаної теорія монетної

справи на Русі, яка ще знайде продовження свого дослідження.

45

З огляду на українсько-російські наукові зв’язки часів Не-

залежності цікавою є републікація частини статті Г. Лєбєдє-

ва «Русь Рюрика, Русь Аскольда, Русь Дира» у московському

збірнику «Славяне и Русь»24. Київський автор цілком доказово

розглядає витоки київської князівської традиції, пов’язуючи

їх передусім з Південною Руссю, підкріплює свої погляди при-

кладами з часів Святослава, Володимира, Ярослава. Але ціка-

во не це, а реакція на зміст статті російського укладача збірни-

ка. А. Кузьмін (укладач) критикує автора за спроби пов’язати

історію Київської Русі з «самостийной» (так в оригіналі) укра-

їнською наукою25. Як бачимо, прийоми критики радянських

істориків зберігаються і в нові часи серед істориків російських.

Таким чином, серед українських істориків найбільш зна-

чимими діяннями Володимира визнаються хрещення Русі,

збирання земель та оборона рубежів від кочівників. У сво-

їх дослідженнях українські автори використовують переваж-

но літописні звістки, значно рідше – іноземні джерела, дані

археології. На відміну від вчених радянських, значно ширше

українські вчені починають визнавати Русь саме Україною, а

не «єдиною колискою». Теорія про існування давньоруської

народності поступово витісняється твердженнями про належ-

ність Русі історичній спадщині українського народу.

2.3. Погляди російських істориків кінця ХХ ст. на дер-

жавну діяльність Володимира. На початок 1990-х років

суспільно-політична ситуація ще не змінилась настільки карди-

нально, щоб відобразитись в наукових працях. У 1991-1992 рр. з

друку ще виходили книги, підготовлені у радянські роки. У той же

час, журнали та газети вже публікували статті з новими поглядами.

Видана 1991 р. книга А. Дегтярьова та І. Дубова «Початок

Вітчизни» була підготовлена до друку ще в 1989-1990 рр., коли

46

жодних катаклізмів не передбачалось. Тому стала вона типо-

вою радянською книжкою, розрахованою на широке коло чи-

тачів. Звістки руських та іноземних джерел перемежовані лі-

ричними відступами з елементами письменницької фантазії,

що повинно було сприяти більшій доступності матеріалу. Ав-

тори відзначають, що в часи правління Володимира на пер-

ше місце виходять питання внутрішнього устрою держави,

яка з клаптиків починає зшиватись в єдине покривало. Згада-

но адміністративну реформу, яку провів Володимир, реформу

язичницьких вірувань та прийняття християнства. Укріплен-

ня державного устрою та хрещення – головні аспекти діяль-

ності Володимира26.

Спеціально вивченню поширення християнства на Русі

присвятив свою монографію М. Новіков. Автор відзначає, що

основна заслуга Володимира не в хрещенні киян, а у вирішен-

ні державних, політичних та соціальних проблем, де христи-

янство – лише засіб вирішення цих завдань27. Вольові та ін-

телектуальні якості Володимира дозволяють характеризувати

його, як видатного державного діяча своєї епохи.

Церковний історик В. Ципін ознайомлює читачів журна-

лу «Вопросы истории» з розвитком християнської церкви на

Русі від хрещення до нашестя Батия. Автор визнає хрещення

Русі за Володимира поворотним моментом, але чомусь в іс-

торії російського народу28. І в подальшому В. Ципін проголо-

шує процес поширення християнства історією Російської пра-

вославної церкви. Відношення до такої постановки питання

ми висловлювали дещо раніше.

Цікаве явище в російській історичній літературі пред-

ставляє праця «Російська історія: популярний нарис» І. За-

їчкіна та І. Почкаєва. Важко сказати про розділи, присвяче-

ні іншим діячам, але щодо Володимира Великого головним

47

джерелом (!) виступає роман С. Скляренка «Володимир»

(так вказують самі автори)29. Незважаючи на низький науко-

вий рівень всього твору, автори твердо переконані, що Київ-

ська Русь – це Росія30.

Ототожнює історію Русі з історією Росії В. Петрухін. Дуже

мало в книзі присвячено Володимирові, зате чудово видно пе-

реконання автора в тому, що давньоруська народність – ре-

альна спільнота31. До речі, на наш погляд, навіть назва моно-

графії сформульована некоректно, оскільки «Початок етно-

культурної історії Русі ІХ-ХІ ст.» вказує на те що цей самий

початок автор розтягує аж на три століття. Свідчити це може

лише про те, що автор не розуміє, що досліджує, або про не-

вміння визначити «початок».

І. Фроянов, який за радянських часів проголошував-

ся вченим, що не дотримувався традиційної марксистсько-

позитивістської методології, після відмови від неї більшості

науковців виявився одним з небагатьох, хто й далі її дотри-

мувався у своїх дослідженнях. Так, головними причинами, а

заразом і значенням військових походів Володимира (як вка-

зує автор – на підставі літописів та билин) професор визнає

утвердження феодалізму на Русі32, що також викликає вра-

ження, начебто Володимир знав, що таке феодалізм, і чому

його потрібно утверджувати. Сюжети військових походів Во-

лодимира повторюються декілька разів, але слабко доводять

дефініції автора про їхнє виняткове значення.

Видана 1996 року книга «Історія держави Російської: Жит-

тєписи. ІХ-ХVІІ ст.» вражає вже першою фразою статті, при-

свяченої Володимирові. Початок фрази звучить наступним

чином: «Х-те століття російської історії...»33. У читача вини-

кає правомірне припущення, що до цього «Х-го» століття було

ще дев’ять століть тієї ж таки російської історії. Який історик,

48

що поважає свій фах, дозволить собі таке написати? Однак,

виявляється, книга видана у серії «Російська національна бі-

бліотека», а офіційний інтернет-сайт цієї серії видань вказує,

що «РНБ» заснована за сприяння Федеральної агенції з на-

ціонального розвитку та патріотичного виховання громадян

РФ для «відновлення національної самосвідомості громадян

шляхом видання друкованої продукції, наукових та популяр-

них видань та агітаційних матеріалів»34. До слова, за планом

цієї ж агенції продуковані відомі наразі мультиплікаційні «іс-

торичні саги» про Іллю Муромця, Добриню Нікітіча, Альо-

шу Поповича, створені явно за шаблонами «Волт Дісней Пік-

черз» – спеціально для патріотичних росіян. Так що почерк

вгадується безпомилково.

Ще одна магістраль сучасної російської історіографії – єв-

разійство – чітко простежується у праці одного з речників

цього напряму В. Кожинова. «Історія Русі й русского (оригі-

нал – В.К.) Слова. Сучасний погляд» проголошує континуїтет

Київська Русь – Росія – Російська імперія35. Автор книжки –

швидше за все послідовник Л. Гумільова та його теорії пасіо-

нарності, але у варіації «особливої російської пасіонарності».

Саме Росія отримала пасіонарний імпульс Русі й розвинула

його. Найзначнішим правителем Русі автор вважає Ярослава

Мудрого, але не пояснює – чому. Володимир за своїм значен-

ням перебуває на другому місці.

Згадана праця не єдина, написана з великодержавних пози-

цій. Книжка Б. Пашкова навіть назву має «Русь – Росія – Росій-

ська імперія. Хроніка правлінь та подій 862-1917 рр.». Таким чи-

ном, Русь без варіантів проголошується початковим етапом саме

російської історії, причому Україна – окраїна Росії ще з давньо-

руських часів. Володимир залишив слід в історії насамперед же-

нолюбством, військовими походами та введенням християнства

49

(в такій ієрархічній послідовності подається у автора)36. За таких

обставин дуже важко зрозуміти, яких наукових позицій дотри-

мується автор, хоча ідеологічні видно досить ясно.

Як не дивно, але досить поширеними серед російських іс-

ториків є норманістські погляди. Одним з їх носіїв можна

вважати Р. Скриннікова, автора монографії «Хрест і корона.

Церква й держава на Русі ІХ-ХVІІ ст.». Він вбачає, що пупови-

ну, яка тісно зв’язувала Скандинавію та Русь (який поетичний

образ зв’язку матері й дитини!) розірвав лише Володимир37.

Головним же його діянням автор вважає хрещення руського

народу, і взагалі, це стало стрижневою подією історії Русі38.

Загалом князь Володимир, як державний діяч, отримав пози-

тивну оцінку у згаданій праці.

Таким чином, праці російських істориків відрізняють-

ся від українських більшим різноманіттям світоглядних та

методологічних позицій, що варіюються від марксистсько-

позитивістського напряму радянського зразка до таких, як

концепція євразійства та модерні версії великодержавних те-

орій (добре забуте старе, що видається за нове). Вчені Росії

найважливішими подіями правління Володимира визнають

хрещення Русі, утворення єдиної держави та оборону земель

від зовнішньої агресії. Визначальним моментом є те, що пере-

важна більшість авторів сучасних наукових праць ототожню-

ють Русь із Росією, монополізуючи історичну спадщину Русі.

Отже, як в українській, так і в російській історіографії кінця

ХХ ст. ми можемо спостерігати ситуацію повернення до тих сві-

тоглядних та наукових поглядів, що існували на початку минуло-

го століття, коли вже оформились виразні українські та велико-

російські позиції. А. Сахаров, характеризуючи стан російської іс-

торичної науки початку ХХІ століття, відзначав, що розбіжності

між істориками, що сповідують різні підходи до вивчення історії

50

Росії, стосуються лише узагальнених концептуальних висновків.

Тим часом трактування окремих фактів мало відрізняється одне

від іншого39. Вважаємо, що те ж може стосуватись й розбіжностей

між поглядами українських та російських істориків. Також тре-

ба відзначити, що російські історики віддають перевагу терміну

«Давня Русь» (як це було за радянських часів), тоді як українські

частіше вживають «Київська Русь». Вважаємо, що в Україні волі-

ють більше наголошувати на ролі Києва в східнослов’янській істо-

рії, а мета російських вчених – вивищувати північний фактор, як

головний в процесі державотворення.

__________

1. Підгаєцький В. «Орач льодовика» і його «історії» як метафори

минулих часів // Україна Модерна. Ч. 9. – К.; Львів, 2005. – С. 121.

2. Грицак Я. Українська історіографія. 1991 – 2001: десятиліття

змін // Україна Модерна. Ч. 9. – К.; Львів, 2005. – С. 51.

3. Пилявець Л.Б. Джерела вільнодумства східних слов’ян. – К.,

1991. – С. 13.

4. Ричка В.М. За літописним рядком: Історичні оповіді про Київ-

ську Русь. – К., 1991. – С. 82-84.

5. Боровський Я.Є. Світогляд давніх киян. – К., 1992. – С. 56.

6. Мала історія України / За ред. О. Кучерука. – Дрогобич, 1992.– С. 8.

7. Горський В.С. Святі Київської Русі. – К.,1994. – С. 18.

8. Ричка В.М. Київська Русь: Проблеми етнокультурного розви-

тку (конфесійний аспект) / Інститут історії України НАН України.

Серія «Історичні зошити». – К., 1994. – 34 с.

9. Іванченко Р.П. Витоки української державності і війська //

Військо України. – 1993. – Ч. 5. – С. 49-54; Її ж. Історія без міфів: Бе-

сіди з історії української державності. – К., 1996. – 335 с.

10. Іванченко Р.П. Київська Русь: початки Української держави:

Посібник з історії. – К., 1995. – С. 41.

11. Терещенко Ю.І. Україна і європейський світ: Нарис історії від

51

утворення Старокиївської держави до кінця ХVІ ст.: Навчальний

посібник. – К., 1996. – С. 26.

12. Долгополова Л.Ф., Музыченко П.П. Роль православия в ста-

новлении государственности Киевской Руси: Учебное пособие. –

Одесса, 1998. – 20 с.

13. Там же. – С. 14.

14. Бондаренко П.В. Київські витоки ідеї Руського королівства //

Записки історичного факультету. Вип. 10. – Одеса, 2000. – С. 135-136.

15. Сидоренко О.Ф. Українські землі у міжнародній торгівлі (ІХ–

середина ХVІІ ст.) / АН України; Інститут історії України; Відп. ред.

М.Ф. Котляр. – К., 1992. – 332 с.

16. Там само. – С. 60.

17. Головко О.Б. Русь у міжнародному житті Європи ІХ-Х ст. /

Інститут історії України НАН України. Серія «Історичні зошити». –

К., 1994. – 30 с.

18. Корчинський О. Стільський град // Київська старовина. –

1994. – № 5. – С. 60-61.

19. Бережинский В.Г. Войны Киевской Руси с торками / Научно-

исследовательский центр гуманитарных проблем Вооруженных

Сил Украины; Отв. ред. Н.Ф. Карпенко. – К., 2000. – 25 с.; Его же.

Походы Киевской Руси на Каспий / Научно-исследовательский

центр гуманитарных проблем Вооруженных Сил Украины; Отв. ред.

А.П. Моця. – К., 2000. – 100 с.; Бережинський В.Г. Війни Київської

Русі з волзькими болгарами. – К., 1998. – 44 с.; Його ж. Війни Київ-

ської Русі з печенігами // Український історичний журнал.– 1996. –

№ 6. – С. 115-120.

20. Бережинський В.Г. Війни Київської Русі з печенігами. – С. 117.

21. Толочко О.П., Толочко П.П. Київська Русь. – К., 1998. – 352 с.

22. Там само. – С. 119.

23. Луців А. Велика Русь – вільній Україні. – Тернопіль, 1999. – 144 с.

24. Из статьи Г.С. Лебедева «Русь Рюрика, Русь Аскольда, Русь

52

Дира» (Старожитності України-Русі. Київ, 1994) // Славяне и Русь:

Проблемы и идеи. Концепции, рожденные трехвековой полемикой

в хрестоматийном изложении / Сост. А.Г. Кузьмин. – 2-е изд. – М.,

1999. – С. 404-410.

25. Там же. – С. 410.

26. Дегтярев А.Я., Дубов И.В. Начало Отечества: Исторические

очерки / Худож. А. Бенедский. – М., 1991. – С. 91.

27. Новиков М.П. Христианизация Киевской Руси: методологи-

ческий аспект. – М., 1991. – С. 59.

28. Цыпин В. От крещения Руси до нашествия Батыя // Вопросы

истории. – 1991. – № 4-5. – С. 34.

29. Заичкин И.А., Почкаев И.Н. Русская история: популярный

очерк. ІХ – середина ХVІІІ в. – М., 1992. – С. 43.

30. Там само. – С. 45.

31. Петрухин В.Я. Начало этнокультурной истории Руси ІХ – ХІ

веков. – Смоленск; М., 1995. – С. 245.

32. Фроянов И.Я. Древняя Русь. Опыт исследования социальной

и политической борьбы. – М. – СПб, 1995. – С. 49.

33. История государства Российского: Жизнеописания. ІХ-ХVІ

вв. / Российская национальная библиотека. – М., 1996. – С. 56.

34. www.rnb.library.ru

35. Кожинов В.В. История Руси и русского Слова. Современный

взгляд. – М., 1997. – 528 с.

36. Пашков Б.Г. Русь – Россия – Российская империя. Хроника

правлений и событий 862 – 1917 гг. – 2-е изд. – М., 1997. – С. 39-40.

37. Скрынников Р. Крест и корона. Церковь и государство на

Руси ІХ – ХVІІ вв. – СПб, 2000. – С. 21.

38. Там же. – С. 23.

39. Сахаров А. О новых подходах к истории России // Вопросы

истории. – 2002. – № 8. – С. 4.

5353

ІІІОсобисті риси

Володимира у висвітленні істориків Росії та України

1991 – 2000 рр.

Державна діяльність Володимира досить широко дослі-

джена й має вагому історіографію, хоча значного поступу у

цій справі останнім часом не виявлено. Переважна більшість

праць або просто повторюють раніше відомі речі, або акцен-

тують увагу на певних аспектах цього широкого кола проблем.

Окрему нішу в історичних дослідженнях зараз займають сту-

дії з вивчення особистих якостей індивідуума, його психоло-

гічних особливостей, мотивації, тощо. Спробуємо розглянути,

якою мірою ці аспекти знайшли відображення в українській

та російській історіографії історії Київської Русі.

3.1. Українська історіографія кінця ХХ ст. про Воло-

димира як особистість. Одним з найбільш цікавих аспектів

особистісних характеристик Володимира здавна було питан-

ня про його женолюбство. Дуже докладно зупинявся на цьо-

му М. Костомаров (здається, цей момент цікавив його більше,

ніж проблеми політичні чи соціальні), приділив увагу М. Гру-

шевський, багато інших істориків. Питання справді дуже ціка-

ве, адже літописний переказ свідчить про фантастичну кіль-

кість жінок, яких князь тримав, як своїх наложниць1. Перека-

зи ці через свою пікантність неодноразово приковували увагу

54

різноманітних коментаторів. На нашу думку, найбільш вива-

жену оцінку дав цій інформації М. Грушевський, який вважав,

що для людей раннього середньовіччя велика кількість інтим-

них зв’язків не могла бути показником розбещеності чи гріхов-

ності, тому навряд чи сучасники князя звертали б на це значну

увагу. Більше того, активність в інтимних справах була для су-

часників свідченням великої життєвої сили, що повинно було

слугувати лише позитивною характеристикою в їхніх очах2. Та-

ким чином, лише християнські автори могли писати про це, як

про ознаку поганської поведінки, тобто дописано це було зна-

чно пізніше, після вкорінення християнських еталонів моралі

на руському ґрунті.

В радянські часи на це звертали дещо меншу увагу, як і вза-

галі на постать князя, тому особливого поступу в дослідженні

цього питання не було. З одного боку, тематика інтимних сто-

сунків соромливо замовчувалась, поступаючись місцем більш

важливим темам – суспільним рухам, соціально-економічному

розвиткові, тощо; з іншого боку, достатньо вкоренилась дум-

ка, що в даному питанні літописець наводить достатньо досто-

вірні відомості.

Не дуже далеко пішли від наведеної ситуації історики в не-

залежній Україні. Якщо на Заході дослідження про взаємовід-

носини між статями чи сексуальну мораль (особливо королів-

ських дворів та шляхетських станів) стають дедалі розповсю-

дженішими, в Україні найпередовішими з цієї галузі поки що

є «жіночі студії», які до того ж мають хронологічними меж-

ами максимум пізнє середньовіччя. Тому серйозного дослі-

дження подібної тематики нам доведеться ще почекати, мож-

ливо навіть досить довго.

Певним чином розглянув шлюбні та позашлюбні стосунки

Володимира М. Слабошпицький. Він погоджувався, що князь

55

міг мати велику кількість наложниць, що це могло впливати

на його сімейні відносини. Особливу увагу автор звернув чо-

мусь на шлюб із Рогнідою, вказуючи, що ці стосунки завжди

залишались складними, адже будувались не на любові, а на

примусі3. У зв’язку з цими твердженнями виникає бажан-

ня запитати в автора, а які саме шлюби Володимира були по-

будованими на коханні – чи зможе він на це відповісти? Які

шлюби інших правителів – не лише Русі, а й іноземних дер-

жав – були влаштовані не з державних інтересів, а за покли-

ком серця? Сумніваємось, що можна віднайти у світовій істо-

рії багато подібних прикладів.

Також М. Слабошпицький стверджує, що пізніше у Воло-

димира залишилась єдина законна дружина – Анна, бо Рогні-

ди він «позбувся»4. Але позбувся він однієї Рогніди, а куди по-

ділись інші дружини – автор не вказує. Причому, на нашу дум-

ку, всі інші дружини теж цілком законні, адже шлюби уклада-

лись згідно зі звичаєвим правом (на наявність таких звичаїв

прямо вказують ще найдавніші літописні звістки). Незакон-

ними вони можуть вважатись лише з погляду християнських

законів, але шлюби ці укладались до прийняття Володими-

ром хрещення.

Є й ще одне казуїстичне питання до М. Слабошпицького,

який так наполягає на законності чи незаконності. Не лише

він, а й багато інших авторів уважають, що Ярополк був хрис-

тиянином5. Як відомо з літопису, він уже мав дружину (після

захоплення Києва її взяв до себе Володимир). Та це не зава-

жало Ярополкові посвататись до Рогніди. Як такі міркування

ув’язуються із законністю та християнською мораллю? Як ба-

чимо, автор намагався створити історію нещасної жінки, за-

стосувавши свою значну фантазію та досвід сучасності, але не

враховуючи умов того часу.

56

Як женолюбця та розпусника охарактеризовано Володи-

мира у книзі П. Мацкевича «Імперія Рюриковичів»6. Автор

повністю підтримав традиції російської церковної історіогра-

фії, не піддавши ці погляди критичному осмисленню. На його

думку, лише хрещення виправило нечестивця Володимира.

Взагалі, авторові незрозуміло, чому такого грішника возведе-

но до чину святих православної церкви.

Загалом більшість істориків, пишучи про Володимира Ве-

ликого, відзначало його женолюбство і зазвичай пов’язували

це з впливом язичництва. Охрещення князя стало причиною

того, що Володимир став справжнім одруженим чоловіком, ві-

рним своїй єдиній дружині. Крім того, він став дуже милосерд-

ним та благодійним. Адже саме так повинна впливати свята

віра на людину, не може ж бути, щоб це було фантастикою (це

іронія).

Ще одним поширеним напрямом досліджень на Заході є

так звана «психоісторія». Цей напрям займається вивченням

психологічних особливостей людей минулого, їх мотивацій,

певним чином – впливу на мотивації менталітету та інших

чинників. Ця галузь історичного пізнання перебуває на межі

історії, історії ментальностей та психології. В Україні вона до

цього часу слабко розвинена.

Своєрідні спроби вивчення мотивації діяльності істори-

ки здійснювали, розглядаючи питання про походження Во-

лодимира. В такому плані характеризували прагнення кня-

зя до влади автори праці «Історія України в особах: ІХ-ХVІІ

ст.». Вони вказували, що Володимир як незаконнонародже-

ний син князя, відчував нерівність зі своїми братами, що ста-

ло причиною посиленого прагнення довести свою спромож-

ність7. Відповідно, це прагнення дало змогу Володимирові по-

сісти провідне місце серед потомків Святослава.

57

Походження князя розглядав і М. Слабошпицький, про-

буючи розібратись у перипетіях життя Володимирового бать-

ка Святослава. Так, автор вказує, що матір Володимира не

була знатного роду, стосунки Святослава й Малуші були по-

зашлюбними, тому син їх був незаконним8. Але вже на на-

ступній сторінці під іншим заголовком автор називає Малушу

донькою князя, а потім стверджує, що князь Мал (батько Ма-

луші) був таємно присутнім на весіллі Святослава й Малуші9.

Тому виникають закономірні зауваження:

- чи була все ж Малуша князівною?

- як міг бути незаконнонародженим син, який народився у

пари, в якої, за твердженням автора, було весілля?

- звідки автор взяв відомості про весілля Святослава та Ма-

луші, тим більше про присутність там Мала?

Всі ці запитання-зауваження залишаються без відповіді,

оскільки історичні погляди автора зі змісту книги зрозуміти

важко. На нашу думку, книга М. Слабошпицького зібрана зі

статей, написаних у різний час і без якогось певного плану.

Більше того, пишучи наступну статтю, автор не перечитував

свої ж попередні писання.

До речі, про одруження Святослава з Малушею згадує й

Р. Іванченко, теж не вказуючи, звідки взяті такі відомості10. Є

й інший аспект у цій праці, який характеризує Володимира,

як людину мудру та далекоглядну, а виявились ці риси під час

вирішення проблеми з подальшою долею варязьких найман-

ців, коли ті почали вимагати Київ собі на відкуп11.

О. Толочко та П. Толочко розвинули паралель порівнян-

ня між Володимиром та біблійним царем Соломоном12. Але

на думку авторів, порівняння ці не означають тотожності цих

двох постатей, а скоріше тотожність створених книжниками

їх образів. Тобто, Володимир не обов’язково відповідав тому

58

портрету, що зображав його, та біблійному відповідникові.

Реальний Володимир мав бути більш прозаїчним та прагма-

тичним, ніж його образ.

Заходи Володимира по впровадженню у грошовий обіг

власної монети, якщо приймати їх як прагнення підвищити

престиж Русі на міжнародній арені, можуть свідчити про на-

явність у князя значного самолюбства. Карбування на моне-

тах свого портрету вивищувало князя не лише у власних очах,

а й в очах підданих та володарів інших держав, що неабияк

повинно було втішати Володимира.

Численні дослідження військової діяльності формують в

аудиторії уявлення про наявність у Володимира таких чеснот,

як військова доблесть, вірність своєму обов’язкові, дружині,

даному слову. Такі уявлення підтверджують літописні сюже-

ти про те, як Володимир цінував свою дружину; як дотримав

свого слова про побудову храму у місці, де врятувався від заги-

белі під час печенізького нападу13.

Прагнення до свободи дій, незалежності вгадується у нама-

ганнях влаштувати Руську церкву таким чином, аби не підпас-

ти під вплив іншого володаря, що констатує П. Бондаренко14.

Багатьма істориками досліджені сюжети про взаємовідно-

сини між Володимиром та його опікуном Добринею. П. Мац-

кевич навіть увів Добриню до складу династії Рюриковичів15,

щоправда, незрозуміло, на яких підставах. Автор стверджує,

що кожен зі Святославовичів отримав від батька опікуна: Яро-

полк – Свенельда, Володимир – Добриню. Кого отримав опі-

куном Олег, автор не вказує, тому вважаємо наведене твер-

дження неправомірним. Щодо Добрині, то навряд чи правиль-

но включати його до династії Рюриковичів на підставі родин-

ного зв’язку через материнську лінію з одним з представників

роду. Важливо ж для нас інше – багато дослідників з характеру

59

взаємовідносин між Володимиром та Добринею виводять сен-

тенцію про те, що князь досить легко піддавався впливові авто-

ритету (яким дядько, безумовно, був для небожа; таким самим

безумовним авторитетом могла бути для Володимира княгиня

Ольга – її досвід, за літописним свідченням, був одним з аргу-

ментів на користь прийняття християнства).

Таким чином, дослідження психологічних та інших осо-

бистісних рис Володимира українськими істориками прово-

дились, хоч і в опосередкованій формі. Будь-який аспект ха-

рактеру та особистого життя князя не є на даний момент до-

статньо дослідженим. Жодної спеціальної розвідки на цю

тему нами виявлено не було, що свідчить про наявність зна-

чних пробілів у справі вивчення постаті Володимира в Укра-

їні. Н. Яковенко 1999 року оприлюднила своє дослідження

словесних характеристик, які використовував для оцінки іс-

торичних діячів М. Грушевський16. Серед інших діячів укра-

їнської історії було проаналізовано й епітети для Володимира

Великого. Варто було б провести подібну роботу і щодо сучас-

ної історіографії постаті Володимира, але поки що цього не

зроблено. Сподіваємось, така праця не забариться.

Як ми можемо судити з вивченої нами літератури, особис-

тісні характеристики значно рідше ставали предметом дослі-

дження українських істориків, ніж державна діяльність. Зда-

ється, що пов’язано це з проблемами в оволодінні методика-

ми психологічного та мотиваційного аналізу. Адже вивчення

внутрішнього світу людини потребує зовсім інших підходів,

ніж аналіз політичної чи соціально-економічної ситуації.

3.2. Особистісні характеристики Володимира Велико-

го в російській історіографії 1991 – 2000 рр. Російська історі-

ографія завжди більшою мірою, ніж українська, звертала головну

60

увагу на проблеми державності, політики та економіки. Спробуємо

розібратись, наскільки особистість Володимира виявилась цікавою

для російських дослідників.

Як людину вольову, владну характеризують Володимира ав-

тори книги «Початок Вітчизни». А. Дегтярьов та І. Дубов вказу-

ють, що волею батька були обмежені дії його синів-намісників

руських земель17. Також автори слідом за В. Мавродіним нази-

вають Володимира «останнім князем-воїном дружинної Русі»,

що повинно символізувати відданість князя ідеалам дружин-

ного побратимства18. Прослідковується також наявність впли-

ву на рішення Володимира авторитету княгині Ольги. Автори

не звернули уваги на сімейні та позашлюбні відносини Воло-

димира, якісь аспекти його відношення до дітей (крім вищев-

казаного), дружин, наложниць. Справи державної ваги для них

важливіші. Таким чином, особистий світ Володимира Велико-

го залишається для згаданих істориків невідомим.

Інакше розглядає це питання В. Амельченко. Автор нари-

су «Дружини Давньої Русі» згадує літописні звістки про жено-

любство та потяг до пияцтва великого князя київського. Але

на думку автора, не зовсім реалістичним було таке зображен-

ня Володимира. Князь часто влаштовував бенкети для своїх

дружинників та бояр. На бенкетах випивалось багато хмільних

напоїв і не завжди поведінка присутніх відповідала поняттям

пристойності. Саме у цих застіллях і криються корені легенди

про розбещеність Володимира19. Заразом автор відзначає і вій-

ськову доблесть князя – дружинника та полководця. «Завдяки

мудрій оборонній доктрині Володимира тисячі сіл та містечок

були позбавлені жахів печенізьких набігів»20. І ще одна риса

характеру Володимира привернула увагу історика – це праг-

нення допомогти бідним та знедоленим21; рису цю автор нари-

су назвав благодійністю, що цілком можемо підтримати й ми.

61

Таким чином, незважаючи на військово-історичний характер

нарису, не останнє місце у ньому займає аналіз особистих якос-

тей одного з головних персонажів – київського князя Володи-

мира Святославовича.

Ми згадували у попередньому розділі про те, що Б. Пашков у

своїй книзі «Русь – Росія – Російська імперія» женолюбство кня-

зя поставив на перше місце серед усіх інших характеристик22.

Причини такого розміщення залишаються незрозумілими для

нас, можливо, це перше, що кинулось авторові у вічі при вивчен-

ні літопису. Далі історик виділив військові походи князя, відмі-

тивши при цьому визначні воєначальницькі здібності Володи-

мира. Автор погоджується, що Володимир – князь-дружинник,

продовжувач лицарських традицій свого батька Святослава. У

цьому висловлюванні вгадується вплив поглядів В. Мавродіна,

можливо П. Толочка23. З обороною земель від печенігів автор

пов’язує не лише дотримання державних інтересів, а й піклу-

вання про населення своєї землі. Запровадження навчання ді-

тей письму може бути потрактовано, як проекція певного потягу

самого князя до освіти24. Загалом автор достатньо ґрунтовно до-

слідив постать Володимира, присвятивши йому 4 сторінки тек-

сту. Для порівняння: Святославу присвячено 2,5 сторінки, Яро-

полкові – 1 сторінку, Ярославові – 5 сторінок.

Лише невеличкі уривки з праці Р. Скриннікова «Історія Ро-

сійська. ІХ-ХVІІ ст.» можна назвати спробами аналізу характе-

ру Володимира. Як і більш пізня монографія цього автора (зга-

дана раніше «Хрест та корона»), книга мало висвітлює ці пи-

тання. Головну увагу звернено на християнізацію Русі, а тому

Володимира показано у дещо провіденціоналістському варіан-

ті – з сентенціями про прозріння та Божу благодать, які, зда-

ється, самим автором не сприймаються серйозно25. Незначну

увагу Р. Скринніков звернув на карбування Володимиром Ве-

62

ликим власної монети, з певними акцентами не лише на еко-

номічну чи іміджеві необхідність, а й для підтвердження влас-

ної значущості. Автор цілковито підтримує тих істориків, що

заперечують суто меркантильні інтереси Володимира у спра-

ві захисту земель від степової навали. На його думку, не лише

це спонукало князя до дії, а й прагнення захистити населення

Русі, що неможливо для жорстокого та байдужого володаря26.

З матеріалу, який ми розглянули вище, можемо зробити

висновки, що російські історики дещо менше переймались

питаннями про внутрішній світ героя свого дослідження, його

особистісні характеристики, ніж питаннями розвитку дер-

жавного будівництва чи суспільних процесів. Тому, досить до-

кладно висвітлюючи політичні, економічні, соціальні пробле-

ми та шляхи їх розв’язання даною особою у конкретний пері-

од, вони залишають осторонь Людину – хоч то князь чи селя-

нин. Не бачимо ми життя та живих людей у переважній біль-

шості історичних творів. Вважаємо, що це може додатково

свідчити на користь думки про широке побутування в сучас-

ній російській історичній науці марксистсько-позитивістської

методології27, яка передусім звернена у бік вивчення суспіль-

них процесів, мало зважаючи на індивідуальне. Тому нам до-

сить складно навіть позначити ті аспекти особистісного, які

вивчались чи вивчаються наразі істориками Росії при роботі

над історією Володимира Великого.

3.3. Аналіз дослідницької активності у вивченні дав-

ньоруської історії: чи з’являються нові «світила»? В кож-

ному періоді, у кожній галузі історичних досліджень були вчені,

яких прийнято називати «світилами», «істориками першого пла-

ну», «метрами», тощо. Такими постатями в українській історіо-

графії ХІХ – початку ХХ століття вважаються М. Грушевський,

63

В. Антонович, М. Маркевич, М. Костомаров. Російська історична

наука пишається доробком М. Карамзіна, С. Соловйова, В. Клю-

чевського. Серед представників радянської науки, що займались

вивченням історії Київської Русі значного авторитету зажили

такі історики, як Б. Греков, В. Мавродін, Б. Рибаков, Л. Черепнін,

В. Пашуто, М. Тихомиров та інші. Кожен з цих вчених є автором

сотень, а дехто – навіть тисяч друкованих робіт, які давно й міцно

перебувають у науковому обігу, що свідчить про їх певну наукову

вартісність і раніше, й у теперішній ситуації.

Одним з важливих (хоч і не визначальних) показників

продуктивної роботи в обраній галузі історичних студій є об-

сяг опублікованих наукових праць. Особливо на сучасному

етапі багато дослідників, можливо, прагнучи надати більшої

ваги власній персоні, все частіше на обкладинках своїх кни-

жок чи іншим чином акцентують увагу читача на кількос-

ті праць, опублікованих автором. Не маємо бажання ставити

знак рівності між кількістю публікацій та їхньою якістю, біль-

ше того – інколи якість обернено пропорційна кількості. Про-

те випустити в світ значну кількість наукових праць – це до-

сить складне завдання, яке під силу не кожному науковцеві,

особливо за сучасних фінансових умов (точніше – сучасного

фінансування науки). Тому вважаємо важливим проаналізу-

вати, хто зі згаданих нами авторів спромігся видати більшу

кількість наукового продукту.

У своєму дослідженні ми використали 41 працю українських

істориків. Найбільш плідними авторами, роботи яких увійшли

до нашого списку, в період 1991-2000 рр. можна вважати:

1) В. Бережинський – 4 назви (9,7% від загальної кількості

використаних історіографічних джерел);

2) М. Котляр – 4 назви (2 у співавторстві; 9,7%);

3) П. Толочко – 4 назви (1 у співавторстві; 9,7%);

64

4) Р. Іванченко – 3 назви (7,3%);

5) Л. Залізняк – 2 назви (4,8%);

6) В. Ричка – 2 назви (4,8%);

7) О. Толочко – 2 назви (4,8%).

Разом ці 7 істориків створили 21 наукову працю з істо-

рії Київської Русі (звичайно, враховуються лише ті твори, які

нам вдалося знайти), що складає 51,2% від загальної кількос-

ті праць у нашому списку. Інші 20 авторів видали по 1 роботі

(по 2,4%). Тобто, в українській історичній спільноті існує пев-

на група дослідників, що створює приблизно половину нау-

кових праць з давньоруської проблематики, хоча кількісно

ці дослідники становлять близько чверті всього корпусу вче-

них цього напряму. Треба сказати, що такі історики, як П. То-

лочко, В. Ричка, М. Котляр, О. Толочко вже давно вважаються

елітою української історичної науки, тобто входять до числа

тих самих «метрів», про яких ми говорили на початку. В. Бе-

режинський, Л. Залізняк, Р. Іванченко потенційно можуть по-

повнити їх лави, як втім і будь-хто інший.

Подібну статистику спробуємо підрахувати і для російської

частини нашого списку. Щоправда, ці підрахунки ми схиль-

ні сприймати з більшою засторогою, ніж попередні, оскільки

значно більша частина історіографічних джерел залишилась

поза нашою увагою. Ми змогли використати лише 28 праць

російських істориків, що відчутно менше за частку науковців

вітчизняних.

Отже, до числа найбільш активних російських авторів

1990-х років увійшли:

1) А. Горський – 2 назви (7,1% від загальної кількості вико-

ристаних історіографічних джерел);

2) В. Петрухін – 2 назви (7,1%);

3) Р. Скринніков – 2 назви (7,1%).

65

Інші роботи були створені 22 істориками по одній кожним.

Як бачимо, «група лідерів» російської частини нашого аналізу

вдвічі менша за її український відповідник; сукупний обсяг на-

укового продукту даної групи складає менше чверті від загаль-

ної кількості всієї аналізованої літератури – лише 21 відсоток.

Вчених, що входять до цієї групи, наразі ніяк не можна відне-

сти до провідної когорти істориків (хоча, можливо, хтось вважає

інакше, але тут ми подаємо відверто суб’єктивну думку). Лише А.

Горський зараз має певний авторитет серед дослідників давньо-

руської історії і є досить відомим у фахових колах не лише Ро-

сії, а й України. Щоправда, російських науковців взагалі більше

поважають в Україні, ніж українських – в Росії, що видно навіть

за кількістю посилань на російських авторів у працях вітчизня-

них вчених, і навпаки. Справа тут в культурності, менталітеті чи

сумлінності – зараз сказати важко, але помічаємо цю ситуацію

не вперше. Таким чином, ситуація з поповненням наукової еліти

у Російській Федерації нам бачиться складнішою, ніж в Україні.

Цей аналіз є, перш за все, лише можливою моделлю кон-

кретної історіографічної ситуації, потребує перевірки та уточ-

нення, що має місце у наших перспективних планах. Проте,

вважаємо, що і в такому вигляді він має право на існування,

як гіпотеза та керівництво на майбутнє.

Підсумовуючи все вищесказане, можна стверджувати, що

в період 1991-2000 рр. внутрішній світ та особисті якості Воло-

димира більше цікавили українських істориків, ніж російських.

Проте і серед вітчизняних дослідників дана проблематика пе-

ребувала на периферії наукових інтересів, поступаючись місцем

вивченню державних заходів князя. Історики як в Україні, так і в

Росії не створили жодного спеціального дослідження, де б мали

місце висвітлення психології, менталітету, мотивацій князя. По-

дібні студії наразі є нерозораним полем для наукової діяльності.

66

__________

1. Полное собрание русских летописей. – Т. 9-10. Патриар-

шая или Никоновская летопись. – М., 1965. – С. 158.

2. Грушевський М.С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. /

Редкол.: П.С. Сохань (голова), та ін. – Т. 1. – К., 1991. – 736 с.

3. Слабошпицький М.Ф. З голосу нашої Кліо (Події і люди

української історії). – К., 1993. – С. 32.

4. Там само.

5. Горський В.С. Святі Київської Русі. – К., 1994. – С. 60.

6. Мацкевич П.А. Империя Рюриковичей. – Б/м.: Б/и,

2000. – С. 73.

7. Історія України в особах: ІХ – ХVІІІ ст. / В. Замлинський

(кер. авт. кол.), І. Войцехівська, В. Галаган та ін. – К., 1993. – С. 48.

8. Слабошпицький М.Ф. Вказ. праця. – С. 32.

9. Там само. – С. 33.

10. Іванченко Р.П. Київська Русь: початки Української дер-

жави: Посібник з історії. – К., 1995. – С. 35.

11. Там само. – С. 42.

12. Толочко О.П., Толочко П.П. Київська Русь. – К.: Альтер-

нативи, 1998. – С. 102.

13. Попович В. Місто на Стугні // Київська старовина. –

1994. – № 2. – С. 123.

14. Бондаренко П.В. Київські витоки ідеї Руського королівства

// Записки історичного факультету. Вип. 10. – Одеса, 2000. – С. 136.

15. Мацкевич П.А. Указ. соч. – С. 62-63.

16. Яковенко Н. Особа, як діяч історичного процесу в істо-

ріографії Михайла Грушевського // Михайло Грушевський і

українська історична наука. Матеріали конференцій / За ред.

Я. Дашкевича. – Львів, 1999. – С. 86-97.

17. Дегтярев А.Я., Дубов И.В. Начало Отечества: Истори-

ческие очерки / Худож. А. Бенедский. – М., 1991. – С. 87.

67

18. Там само.

19. Амельченко В.В. Дружины Древней Руси. – М., 1992. –

С. 125.

20. Там же. – С. 135.

21. Там же. – С. 137.

22. Пашков Б.Г. Русь – Россия – Российская империя. Хрони-

ка правлений и событий 862 – 1917 гг. – 2-е изд. – М., 1997. – С. 39.

23. Мавродин В.В. Образование Древнерусского государства

и формирование древнерусской народности. – М., 1971. – С. 149.;

Толочко П. Дворцовые интриги на Руси. – К., 2001. – С. 33.

24. Пашков Б.Г. Указ. соч. – С. 42.

25. Скрынников Р.Г. История Российская. ІХ – ХVІІ вв. –

М.: Весь мир, 1997. – С. 115.

26. Там же. – С. 21.

27. Гуревич А.Я. О кризисе современной исторической на-

уки // Вопросы истории. – 1991. – № 2-3. – С. 24.

6868

Висновки

Життя та діяльність Володимира Великого здавна були ці-

кавою темою для істориків. Наукові дослідження пов’язаних з

Володимиром джерел та створення відповідних дискурсів ре-

гулярно мають місце ще з ХVІІІ століття, хоча й з різною ін-

тенсивністю та якістю. Свого апогею такі студії досягли в кінці

ХІХ ст. у зв’язку з відзначенням 900-річчя хрещення Русі. Що-

правда, центрами цих заходів стали російські столиці – Санкт-

Петербург та Москва, а не справжня батьківщина події Київ.

Історична наука Російської імперії розвивалась, також рос-

ло і самоусвідомлення українських науковців, і вже у другій

половині ХІХ ст., а на початку ХХ ст. – остаточно утворюються

два окремих напрями давньоруських студій: великодержавно-

общеруський та україноцентричний. Фактично ці напрями

були антагоністичними, бо стверджували взаємовиключаю-

чі світогляди, а відповідно й наукові позиції. Боротьба йшла

за право називати своєю історичну спадщину великої держа-

ви – Русі. Великоросійські автори на підставі того, що лише

росіяни спромоглись створити модерну державу, доводили,

що спадщина Давньої Русі належить саме їм. Українці нама-

гаються вибороти якщо не монополію, то хоча б свою частку

давньоруської спадщини.

Прапором та рупором української позиції став Михай-

ло Грушевський зі створеною ним концепцією осібної істо-

рії східнослов’янських народів1. На думку Грушевського, істо-

рію кожного народу треба вивчати окремо, оскільки на роз-

виток форм їх суспільного, економічного, політичного жит-

тя впливали різні чинники. Спроби росіян штучно подовжи-

ти свою історію шляхом пришивання історії Київської Русі до

69

історії Росії, як початкового її етапу, лише принижують росій-

ський народ. Набагато перспективніше було б віднайти свої

справжні корені, ніж присвоювати чужі2. Своїх противників

М. Грушевський знайшов серед більшості велико- та малоро-

сійських істориків.

Постать Володимира не можна вивчати відірвано від його

доби та його держави, як й історію держави не можна дослі-

дити, виключивши з неї одного з головних героїв. Тому й жит-

тя князя, його праця розглядались через призму переконань

того чи іншого історика, які викладались у вигляді відповід-

них теорій та концепцій. Найширше висвітлювались ті аспек-

ти, які кожному з істориків видавались найважливішими.

Ситуація продовжила розвиватись у такому ж руслі і після

знищення обох світоглядних таборів – великоросійського й

українського. Призма залишилась одна на всіх – марксистсько-

ленінська методологія. На зміну концепцій М. Грушевсько-

го та С. Соловйова – В. Ключевського прийшла теорія «єди-

ної колиски» та новоутворення ХХ століття – давньоруська

народність. Фактичне ж наповнення історії Русі включно з іс-

торією Володимира Великого змін майже не зазнало, ґрунту-

ючись переважно на давньоруських джерелах. Іноземні доку-

менти не становили значної частки джерельної бази більшос-

ті розвідок.

Приблизно таку ситуацію отримали у спадок вітчизняні

та російські історики після розпаду Радянського Союзу та по-

стання незалежних держав – України та Російської Федера-

ції. На зміну панівній методології прийшов майже безмеж-

ний плюралізм, який виявив нездатність багатьох науковців

до сприйняття сучасних ідей, методів, концепцій3.

На тлі цього невміння, яке до того ж наклалось на потребу від-

находити свої національні корені у минулому, заповнювати «білі

70

плями» своєї історії, сучасні науковці звернулись до посиленого

вивчення спадщини своїх попередників, яка за радянських ча-

сів майже не використовувалась. «Нові» старі ідеї значною мі-

рою почали формувати шляхи розвитку сучасної історичної на-

уки в обох країнах. Було заново оформлено концепції тяглості

історичного процесу Київська Русь – Галицько-Волинське ко-

ролівство – ВКЛ – Козацька держава (для України) та Давня

Русь – Володимиро-Суздальське князівство – Московія – Ро-

сія – Російська імперія (для Росії). Причому прибічники кож-

ної з концепцій стверджували хибність іншої. Аби підкресли-

ти, що роль Києва, як центра формування Руської держави, не

була визначальною, вивищити внесок північних земель Русі, а

відтак і перенести центр державотворення з півдня на північ –

до Володимиро-Суздальщини – російські історики намагаються

відходити від використання терміну «Київська Русь» на користь

назви «Давня Русь»4. Читаючи книжки чи статті українських

та російських науковців, часто помічаємо таку картину: у той

час, як українські вчені уважно стежать за новими досягнення-

ми своїх російських колег, користуються їхніми здобутками у

своїй роботі, історики Росії неначе принципово відмовляються

помічати дослідження колишніх товаришів. Тим часом, бага-

то дослідників відзначають, що подібна поведінка та напівна-

укові дискусії є незрозумілими для західних фахівців з давньо-

руської історії. Переважна більшість з них не вважає Київську

Русь попередницею ні Росії, ні України, дотримуючись «золо-

тої середини»5. Такі погляди є досить близькими до радянської

традиції, що може пояснюватись впливом «моди на Радян-

ський Союз», яка існувала на Заході з 1960-х років (коли зна-

чна частина теперішніх професорів була студентами і захоплю-

валась ліворадикальними ідеями та протестувала проти війни

у В’єтнамі) майже до кінця століття, а також сильним впливом

71

російських емігрантських кіл на західну науку. Проте, зовсім

невелика група істориків в Україні та дещо більша в Росії зали-

шились на позиціях, які вони відстоювали за радянських часів.

Названі нами розбіжності у поглядах та наукових підходах, на

нашу думку, виявились покликаними до життя лише зовніш-

німи умовами, тобто, політичними та соціально-економічними

зрушеннями в країнах, потребою обґрунтування історичного

права відновлених держав на існування в такому вигляді. Та-

кий висновок можна зробити з огляду на те, що практично нія-

ких розходжень у фактології не з’явилось, змінились лише кон-

цептуальні засади наукових праць. Якщо в Україні посилилось

тяжіння до націоцентричних схем історіописання, то росій-

ська історична спільнота виявляє більшу різноманітність. На-

разі там існують виклади історії: марксистського типу, заснова-

ні на модернізаційному та цивілізаційному підходах, постмо-

дерністські твори. Цікаве явище являє собою такий російський

варіант цивілізаційного підходу, як євразійство, що поступово

починає набувати обрисів російської національної ідеї6. Як і в

Радянському Союзі, начебто наукова теорія зливається з напів-

офіційною політикою держави, підтримується урядом та впли-

вовими політичними силами. На сьогодні євразійська ідеоло-

гія поступово стає модерним варіантом уваровської «офіційної

народності». Пропагування активного просування таких ідей

на території своїх найближчих сусідів викликають з їх боку до-

сить недвозначну реакцію7.

Якщо аналізувати конкретне дослідження постаті Володи-

мира Великого в історії Давньоруської держави, можна дійти

висновку, що більшу увагу дослідників зосередили на собі ді-

яльність князя та його внесок у розбудову руської державності.

Психологія та особистість князя потрапили у затінок вказаних

аспектів його життя та діяльності. Рівною мірою це стосується і

72

Росії, й України. Різниця полягає в тому, що українські істори-

ки дещо більше створюють досліджень з давньоруської історії,

ніж їх російські колеги, що видно з аналізу публікацій у провід-

них фахових журналах двох країн8.

Серед виявів державницької діяльності Володимира най-

більшу увагу викликали такі акції, як хрещення Русі (най-

більше висвітлення), заходи по збиранню земель та організа-

ції державної системи, оборона рубежів Русі від степових орд.

Треба відзначити, що комплексного твору з аналізом абсо-

лютно усіх відомих діянь князя не було створено ні в Росій-

ській Федерації, ні в Україні.

Особисті риси Володимира знайшли значно менше відобра-

ження в історіографії, хоча дещо більше звертали на них свої по-

гляди історики України. Серед найпоширеніших сюжетів – сек-

суальна активність київського князя, перетворення, що стались

з ним після хрещення та ступінь впливу на його рішення дум-

ки інших осіб. Таким чином, немає на сьогодні наукової праці,

яка б розкривала з будь-яких позицій мотивації Володимира до

дій, аналіз його психології, тощо. Було б цікаво на підставі дослі-

джень менталітету різних національностей спробувати визначи-

ти, до якої з них наближається Володимир Святославович за сво-

їми психологічними особливостями. Досить перспективно було

б порівняти відношення до «незаконнонароджених», або поза-

шлюбних, дітей різних європейських правителів приблизно того

ж періоду (напередодні прийняття християнства), аби дещо на-

близитись до вирішення проблеми: чи могло для Володимира та

його сучасників щось важити позашлюбне народження князя, чи

воно просто ігнорувалось? Перспективним може бути досліджен-

ня лексичних виразів, вживаних істориками для характеристики

Володимира Великого (на кшталт розвідки Н. Яковенко9). Таким

чином, перспективи досліджень даного напрямку існують.

73

Поки що ми бачимо, що переважна більшість українських

та російських істориків загалом схвально оцінюють наслідки

правління Володимира Великого, з певними відмінностями у

ступенях позитиву – від абсолютних захоплень до стримано-

го ставлення. На жаль, з плином часу нам не відкриваються

нові факти з минулого цього періоду. Можна й треба зважа-

ти на невелику вірогідність появи нових писемних джерел10.

Але... Один знайомий історик якось сказав: «Якщо немає до-

кументів – значить, я десь недопрацював». Навіть ті джере-

ла, які давно перебувають у науковому обігу й тисячу разів до-

сліджувались, інтерпретувались та цитувались, під час тисяча

першого прочитання можуть сказати щось нове. І на це нео-

дноразово звертало увагу багато знаних фахівців11. Адже кож-

не нове покоління ставить перед істориками такі запитання,

які не спадали на думку попередникам12. Тому й історичні, й

історіографічні дослідження повинні й обов’язково триватим-

уть надалі.

__________

1. Грушевський М.С. Звичайна схема «русскої» історії й справа ра-

ціонального укладу історії Східного Слов’янства // Політологія. Кінець

ХІХ – перша половина ХХ ст.: Хрестоматія. – Львів, 1996. – С. 167-172.

2. Там само. – С. 171.

3. Демуз О.І. Становище сучасної української історичної на-

уки та вивчення національної проблематики // Україна науко-

ва: Матеріали 2-ї Всеукраїнської науково-практичної Інтернет-

конференції. Київ, 21-23 грудня 2006 року. Ч. 3. – К., 2006. – С. 22.

4. Кучинко М. Українська історія очима північно-східних

сусідів // Розбудова держави. – 2004. – № 1-3. – С. 70.

5. Зашкільняк Л. [Рец. на:] В.В. Петровський. Українсько-

російські взаємини в сучасній західній науковій літературі (1991 –

2001 рр.) // Україна Модерна. Ч. 9. – К.; Львів, 2005. – С. 347-348.

74

6. Приклади: Кожинов В.В. История Руси и русского Сло-

ва. Современный взгляд. – М., 1997. – 528 с.; Озерский В.В.

Правители России. От Рюрика до Путина: История в портре-

тах. – Ростов-на-Дону, 2000. – 352 с.: ил.; Сурманидзе Д. Над-

ежда России: Соединенные Штаты Евразии // Международ-

ная жизнь. – 1992. – № 7. – С. 110-118.; Про розвиток євразій-

ства у Росії: Гаґен М., фон. Росія – Радянський Союз – Евра-

зія // Україна Модерна. Ч. 9. – К.; Львів, 2005. – С. 184-211.

7. Гузенков С. Україна в контексті «російської цивілізації»

(за матеріалами російських підручників) // Історія в школі. –

2007. – № 10. – С. 6-11.; Кісь Р. Нова євразійська тюрма наро-

дів (про ще одну доктрину московського неоколоніалізму) //

Воля і Батьківщина. – 1998. – Ч. 3. – С. 4-13.

8. Висвітлення постаті Володимира Великого на сторінках

«Українського історичного журналу» (1991-2000 рр.) (спроба кіль-

кісного аналізу історіографічних джерел) // Соціум. Наука. Куль-

тура: Матеріали 3-ї Всеукраїнської науково-практичної Інтернет-

конференції. Київ, 29-31 січня 2008 року. Ч. 1. – К., 2008. – С. 67-68.

9. Яковенко Н. Особа, як діяч історичного процесу в істо-

ріографії Михайла Грушевського // Михайло Грушевський і

українська історична наука. Матеріали конференцій / За ред.

Я. Дашкевича. – Львів, 1999. – С. 86-97.

10. Моця О.П. Київська Русь: результати та перспективи дослі-

джень // Український історичний журнал. – 1996. – № 4. – С. 41.

11. Гуревич А.Я. О кризисе современной исторической нау-

ки // Вопросы истории. – 1991. – № 2-3. – С. 32; Филюшкин А.

Какими глазами смотреть на историю Древней Руси? // Укра-

їнський гуманітарний огляд. Вип. 5. – К., 2001. – С. 108.

12. Котляр М.Ф. [Рец. на:] П. Толочко. Київська Русь //

Український історичний журнал. – 1996. – № 6. – С. 128.

7575

СПИСОК

ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ

Джерела

Опубліковані джерела з історії Київської Русі

Иларион, Митрополит. Слово о законе и благодати //

Прометей: Историко-биографический альманах. – Т. 16.

Тысячелетие русской книжности / Сост. Е. Бондарева. – М.:

Молодая гвардия, 1990. – С. 176-187.

Письмо архиепископа Бруно к германскому императору

Генриху ІІ // Хрестоматия по истории СССР : С древнейших

времен до конца ХV века / Под ред. М.Н. Тихомирова. – М.:

Издательство социально-экономической литературы, 1960. –

С. 181-184.

Полное собрание русских летописей. – Т. 1. Лаврентьев-

ская летопись. – М.: Языки русской культуры, 1997. – 496 с.

Полное собрание русских летописей. – Т. 2. Ипатьевская

летопись. – М.: Издательство восточной литературы, 1962. –

938 с., 87 с.

Полное собрание русских летописей. – Т. 9-10. Патриар-

шая или Никоновская летопись. – М.: Наука, 1965. – 256 с.,

244 с.

Тропарь благоверному князю Владимиру // Прометей:

Историко-биографический альманах. – Т. 16. Тысячелетие

русской книжности / Сост. Е. Бондарева. – М.: Молодая гвар-

дия, 1990. – С. 94.

Устав князя Владимира // Хрестоматия по истории СССР /

Под ред. В.В. Мавродина. – М.: Учпедгиз, 1957. – С. 192-194.

76

Історіографічні джерела

Праці українських істориків

Бережинский В.Г. Войны Киевской Руси с торками /

Научно-исследовательский центр гуманитарных проблем

Вооруженных Сил Украины; Отв. ред. Н.Ф. Карпенко. – К.:

НИЦ ГП ВСУ, 2000. – 25 с.

Бережинский В.Г. Походы Киевской Руси на Каспий /

Научно-исследовательский центр гуманитарных проблем

Вооруженных Сил Украины; Отв. ред. А.П. Моця. – К.: НИЦ

ГП ВСУ, 2000. – 100 с.

Бережинський В.Г. Війни Київської Русі з волзькими бол-

гарами. – К.: Академія Збройних Сил України, 1998. – 44 с.

Бережинський В.Г. Війни Київської Русі з печенігами //

Український історичний журнал. – 1996. – № 6. – С. 115-120.

Бондаренко П.В. Київські витоки ідеї Руського королів-

ства // Записки історичного факультету / Одеський наці-

ональний університет ім. І.І. Мечникова. Вип. 10. – Одеса:

Друк, 2000. – С. 134-141.

Боровський Я.Є. Світогляд давніх киян. – К.: Наукова дум-

ка, 1992. – 176 с.: іл.

Головко О.Б. Русь у міжнародному житті Європи ІХ-Х ст. /

Інститут історії України НАН України. Серія «Історичні зоши-

ти». – К.: Інститут історії України, 1994. – 30 с.

Горський В.С. Святі Київської Русі. – К.: Абрис, 1994. – 176 с.: іл.

Долгополова Л.Ф., Музыченко П.П. Роль православия в

становлении государственности Киевской Руси: Учебное по-

собие. – Одесса: Астропринт, 1998. – 20 с.

Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. – К.:

Абрис, 1994. – 256 с.: іл.

77

Залізняк Л. Україна серед світових цивілізацій. – К.: Зна-

ння, 2001. – 72 с.

Из статьи Г.С. Лебедева «Русь Рюрика, Русь Аскольда, Русь

Дира» (Старожитності України-Русі. Київ, 1994) // Славяне и

Русь: Проблемы и идеи. Концепции, рожденные трехвековой

полемикой в хрестоматийном изложении / Сост. А.Г. Кузь-

мин. – 2-е изд. – М.: Флинта; Наука, 1999. – С. 404-410.

Іванченко Р.П. Витоки української державності і війська //

Військо України. – 1993. – Ч. 5. – С. 49-54.

Іванченко Р.П. Історія без міфів: Бесіди з історії української

державності. – К.: Український письменник, 1996. – 335 с.

Іванченко Р.П. Київська Русь: початки Української держа-

ви: Посібник з історії. – К.: Всеукраїнське товариство «Просві-

та», 1995. – 96 с.: іл.

Історія України в особах: ІХ – ХVІІІ ст. / В. Замлинський (кер. авт.

кол.), І. Войцехівська, В. Галаган та ін. – К.: Україна, 1993. – 396 с.

Історія України: Короткий огляд. – Тернопіль: Збруч, 1991. – 64 с.

Каныгин Ю.М. Вехи священной истории: Русь-Украина. –

К.: А.С.К., 2000. – 430 с.: ил.

Коринный Н.Н. Переяславская земля, Х – первая полови-

на ХІІІ века / АН Украины; Институт истории Украины; Отв.

ред. Ф.П. Шевченко. – К.: Наукова думка, 1992. – 312 с.

Корчинський О. Стільський град // Київська старовина. –

1994. – № 5. – С. 60-61.

Котляр М., Кульчицький С. Шляхами віків: Довідник з іс-

торії України. – К.: Україна, 1993. – 380 с.

Котляр М.Ф. Полководці Давньої Русі. – К.: Україна, 1996. – 152 с.

Котляр М.Ф., Смолій В.А. Історія в життєписах / Пер. з рос.

Н.Г. Сидяченко. – К.: Час, 1994. – 328 с.

Луців А. Велика Русь – вільній Україні. – Тернопіль: Збруч,

1999. – 144 с.

78

Мала історія України / За ред. О. Кучерука. – Дрогобич:

Відродження, 1992. – 46 с.

Мацкевич П.А. Империя Рюриковичей. – Б/м.: Б/и, 2000. – 120 с.

Моця О.П. Київська Русь: результати та перспективи дослі-

джень // Український історичний журнал. – 1996. – № 4. – С. 41-49.

Пилявець Л.Б. Джерела вільнодумства східних слов’ян. –

К.: Видавництво товариства «Знання» України, 1991. – 32 с.

Попович В. Місто на Стугні // Київська старовина. – 1994.–

№ 2. – С. 123-126.

Ричка В.М. За літописним рядком: Історичні оповіді про

Київську Русь. – К.: Радянська школа, 1991. – 206 с.: іл.

Ричка В.М. Київська Русь: Проблеми етнокультурного роз-

витку (конфесійний аспект) / Інститут історії України НАН

України. Серія «Історичні зошити». – К.: Інститут історії

України, 1994. – 34 с.

Сидоренко О.Ф. Українські землі у міжнародній торгівлі

(ІХ – середина ХVІІ ст.) / АН України; Інститут історії Украї-

ни; Відп. ред. М.Ф. Котляр. – К.: Наукова думка, 1992. – 332 с.

Слабошпицький М.Ф. З голосу нашої Кліо (Події і люди

української історії). – К.: Фірма «Довіра», 1993. – 255 с.: іл.

Терещенко Ю.І. Україна і європейський світ: Нарис істо-

рії від утворення Старокиївської держави до кінця ХVІ ст.: На-

вчальний посібник. – К.: Перун, 1996. – 496 с.: іл.

Толочко А.П. Князь в Древней Руси: власть, собственность,

идеология / АН Украины; Институт истории Украины; Ин-

ститут украинской археографии; Отв. ред. Н.Ф. Котляр. – К.:

Наукова думка, 1992. – 224 с.

Толочко О.П., Толочко П.П. Київська Русь. – К.: Альтерна-

тиви, 1998. – 352 с.

Толочко П. Дворцовые интриги на Руси. – К.: Видавничий

дім «Альтернативи», 2001. – 208 с.: іл.

79

Толочко П.П. Володимир Святий. Ярослав Мудрий. – К.:

АртЕк, 1996. – 216 с.: іл.

Толочко П.П. Кочевые народы степей и Киевская Русь. –

К.: Абрис, 1999. – 200 с.: ил.

Юшков С.В. Нариси з історії виникнення і розвитку феода-

лізму в Київській Русі. – К.: Наукова думка, 1992. – 350 с.

Яковенко Н.М. Нарис історії України з найдавніших часів

до кінця ХVІІІ ст. // www.history.franko.lviv.ua

Праці російських істориків

Амельченко В.В. Дружины Древней Руси. – М.: Воениздат,

1992. – 144 с.: 8 л. ил.

Асов А.И. Атланты, арии, славяне: История и вера. – М.:

ФАИР-ПРЕСС, 2000. – 560 с.: ил.

Васильев М.А. Великий князь Владимир Святославович: от

языческой реформы к крещению Руси // Славяноведение. –

1994. – № 2. – С. 38-55.

Горский А.А. Государство или конгломерат конунгов? Русь в пер-

вой половине Х века // Вопросы истории. – 1999. – № 8.– С. 43-52.

Горський А.А. Ще раз про роль норманів у формуванні Київської

Русі // Український історичний журнал. – 1994. – № 1. – С. 3-9.

Гумилев Л. От Руси к России. – М.: Аспект Пресс, 1992. – 560 с.

Дегтярев А.Я., Дубов И.В. Начало Отечества: Историчес-

кие очерки / Худож. А. Бенедский. – М.: Советская Россия,

1991. – 384 с.: ил.

Заичкин И.А., Почкаев И.Н. Русская история: популярный

очерк. ІХ – середина ХVІІІ в. – М.: Мысль, 1992. – 797, [1] с.: 1 л. ил.

История государства Российского: Жизнеописания. ІХ-

ХVІ вв. / Российская национальная библиотека. – М.: Изда-

тельство «Книжная палата», 1996. – 480 с.: ил.

80

Капнинский А. Первые киевские князья. – Х.: Око, 1994. – 88 с.: ил.

Карпов А.Ю. Владимир Святой. – М.: Молодая гвардия –

ЖЗЛ; Русское слово, 1997. – 446 [2] с.: ил.

Клибанов А.И. Духовная культура средневековой Руси. –

М.: Аспект Пресс, 1996. – 368 с.

Кожинов В.В. История Руси и русского Слова. Современный

взгляд. – М.: ЧАРЛИ, 1997. – 528 с.

Мельникова Е.А., Петрухин В.Я. Скандинавы на Руси и в

Византии в Х – ХІ вв.: к истории названия «варяг» // Славя-

новедение. – 1994. – № 2. – С. 56-69.

Никон, иеромонах. Монастыри и монашество на Руси (Х –

ХІІ вв.) // Вопросы истории. – 1991. – № 12. – С. 23-36.

Новиков М.П. Христианизация Киевской Руси: методоло-

гический аспект. – М.: Издательство МГУ, 1991. – 174 с.

Новосельцев А.П. Образование Древнерусского государства и

первый его правитель // Вопросы истории. – 1991. – № 2-3. – С. 3-20.

Озерский В.В. Правители России. От Рюрика до Путина: Ис-

тория в портретах. – Ростов-на-Дону: Феникс, 2000. – 352 с.: ил.

Пашков Б.Г. Русь – Россия – Российская империя. Хроника

правлений и событий 862 – 1917 гг. – 2-е изд. – М.: ЦентрКом,

1997. – 640 с.: ил.

Петрухин В.Я. Начало этнокультурной истории Руси ІХ –

ХІ веков. – Смоленск: Русич; М.: Гнозис, 1995. – 320 с.

Святая Ольга. Владимир Святой: Сборник / Сост.: Н.Н. Ли-

совой, М.Б. Поспелов. – М.: Новатор, 1996. – 400 с.: ил.

Седов В.В. Славяне и Древняя Русь в раннем средневеко-

вье. – М.: Слово, 1995. – 430 с.

Скрынников Р.Г. История Российская. ІХ – ХVІІ вв. – М.:

Весь мир, 1997. – 496 с.

Скрынников Р. Крест и корона. Церковь и государство на

Руси ІХ – ХVІІ вв. – СПб: Искусство – СПб, 2000. – 463 с.

81

Сурманидзе Д. Надежда России: Соединенные Штаты Ев-

разии // Международная жизнь. – 1992. – № 7. – С. 110-118.

Торопцев А.П. Киевская Русь: Исторические рассказы /

Ил. И. Дзыся, И. Савченкова, А. Капнинского; Оформл. А. Єф-

ремова. – М.: РОСМЭН, 2000. – 143 с.: ил.

Фроянов И.Я. Древняя Русь. Опыт исследования социальной

и политической борьбы. – М. – СПб: Златоуст, 1995. – 703 с.

Цыпин В. От крещения Руси до нашествия Батыя //

Вопросы истории. – 1991. – № 4-5. – С. 34-42.

Література

Бантыш-Каменский Д.Н. История Малой России от водворения сла-

вян в сей стране до уничтожения гетманства. – К.: Час, 1993. – 656 с.: іл.

Бережинський В.Г. Книжка про озброєння і військову

справу Волзької Болгарії // Військово-історичний альманах.

Ч. 1. – К.: Преса України, 2000. – С. 156-160.

Боровський Я.Є. [Рец. на:] О.П. Моця, В.М. Ричка. Київ-

ська Русь: від язичництва до християнства // Український іс-

торичний журнал. – 1996. – № 6. – С. 132-133.

Брицький П., Бочин П. Відомості німецьких мандрівни-

ків і послів – важливе джерело історії українського народу //

Пам’ять століть. – 2003. – № 6. – С. 4-11.

Бузейчук В.М. Висвітлення постаті Володимира Великого в укра-

їнській історіографії 1991 – 1998 рр. // Міжнародна наукова конферен-

ція «Сучасна україністика: наукові парадигми мови, історії, філософії»

(Харків, 16-18 квітня 2008 року). Ч. 3 / За загальною редакцією канд. фі-

лол. наук, доцента О.С. Черемської. – Х.: Вид. ХНЕУ, 2008. – С. 18-22.

Бузейчук В.М. Висвітлення постаті Володимира Велико-

го на сторінках «Українського історичного журналу» (1991 –

2000 рр.) (спроба кількісного аналізу історіографічних дже-

82

рел) // Соціум. Наука. Культура: Матеріали 3-ї Всеукраїнської

науково-практичної Інтернет-конференції. Київ, 29-31 січня

2008 року. Ч. 1. – К.: ТОВ «ТК Меганом», 2008. – С. 67-68.

Бузейчук В.М. Володимир Великий в працях М.С. Гру-

шевського // Україна наукова: Матеріали 2-ї всеукраїнської

науково-практичної Інтернет-конференції. Київ, 21-23 груд-

ня 2006 року. Ч. 3. – К.: ТОВ «ТК Меганом», 2006. – С. 18-20.

Бузейчук В.М. Історія Київської Русі на сторінках журналу

«Отечественная история» у 1991 – 2000 рр. (кількісний аналіз

публікацій) // www.blogs.korrespondent.net/ users/ buzeychuk/

2330.htm

Володихин Д.М. [Рец. на:] Р.Г. Скрынников. История Россий-

ская. ІХ – ХVІІ вв. // Вопросы истории. – 1999. – № 7. – С. 163-164.

Гаґен М., фон. Росія – Радянський Союз – Евразія // Укра-

їна Модерна. Ч. 9. – К.: Критика; Львів: Інститут історичних

досліджень Львівського національного університету ім. І.

Франка, 2005. – С. 184-211.

Греков Б.Д. Киевская Русь. – Л.: Госполитиздат, 1953. – 568 с.

Грицак Я. Українська історіографія. 1991 – 2001: десятиліт-

тя змін // Україна Модерна. Ч. 9. – К.: Критика; Львів: Інсти-

тут історичних досліджень Львівського національного універ-

ситету ім. І. Франка, 2005. – С. 43-68.

Грушевский А. Очерк истории Турово-Пинского княжества Х –

ХІІІ вв. – К.: Литотипография Н.Т. Корчак-Новицкого, 1901. – 80 с.

Грушевський М.С. Звичайна схема «русскої» історії й спра-

ва раціонального укладу історії Східного Слов’янства // Полі-

тологія. Кінець ХІХ – перша половина ХХ ст.: Хрестоматія /

За ред. Семківа О.І. – Львів: Світ, 1996. – С. 167-172.

Грушевський М.С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. /

Редкол.: П.С. Сохань (голова), та ін. – Т. 1. – К.: Наукова дум-

ка, 1991. – 736 с.

83

Грушевський М.С. Нарис історії Київської землі від смерті

Ярослава до кінця ХІV сторіччя. – К.: Наукова думка, 1991. – 560 с.

Гузенков С. Україна в контексті «російської цивілізації»

(за матеріалами російських підручників) // Історія в школі. –

2007. – № 10. – С. 6-11.

Гумилев Л.Н. Древняя Русь и Великая Степь. – М.: Мысль,

1989. – 764 с.: карт., табл.

Гуревич А.Я. О кризисе современной исторической науки //

Вопросы истории. – 1991. – № 2-3. – С. 20-36.

Давидченко А.В. Аскольдові походи на Візантію як першо-

причина хрещення Русі // НОВИК: Сборник научных трудов по

военной истории Научного Одесского военно-исторического

клуба. Вып. 1. – Одесса: Студия «Негоциант», 2008. – С. 11-18.

Данилевич В. Очерк истории Полоцкой земли до конца

ХІV столетия. – К.: Типография Императорского Университе-

та Святого Владимира, 1896. – 260 + ХХІІІ с.: 1 к.

Дашкевич Я. Михайло Грушевський – історик народницького чи дер-

жавницького напряму? // Воля і Батьківщина. – 1998. – Ч. 1. – С. 48-63.

Демуз О.І. Становище сучасної української історичної на-

уки та вивчення національної проблематики // Україна на-

укова: Матеріали 2-ї Всеукраїнської науково-практичної

Інтернет-конференції. Київ, 21-23 грудня 2006 року. Ч. 3. – К.:

ТОВ «ТК Меганом», 2006. – С. 21-25.

Денисенко В. Освіта і шкільництво у Давній Русі-Україні //

Пам’ять століть. – 2005. – № 3-4. – с. 15-24.

Дмитриев С.С. Соловьев – человек, историк // Соловьев

С.М. Чтения и рассказы по истории России / Сост. Дмитриев

С.С. – М.: Издательство «Правда», 1989. – С. 5-22.

Ефименко А.Я. История украинского народа / Сост. и авт.

ист.-биогр. очерка В.А. Смолий; примеч. Н.Н. Яковенко. – К.:

Лыбидь, 1990. – 512 с.: ил.

84

Жданов Р.В. Крещение Руси и Начальная летопись // Ис-

торические записки. – 1939. – Т. 5. – С. 3-30.

Зашкільняк Л. [Рец. на:] В.В. Петровський. Українсько-

російські взаємини в сучасній західній науковій літерату-

рі (1991 – 2001 рр.) // Україна Модерна. Ч. 9. – К.: Критика;

Львів: Інститут історичних досліджень Львівського націо-

нального університету ім. І. Франка, 2005. – С. 345-353.

Зашкільняк Л. Виклики сучасної історіографії: світовий та

український контексти // Україна Модерна. Ч. 9. – К.: Крити-

ка; Львів: Інститут історичних досліджень Львівського націо-

нального університету ім. І. Франка, 2005. – С. 7-14.

Зашкільняк Л. Сучасна світова історіографія: Посібник для

студентів історичних спеціальностей університетів. – Львів:

ПАІС, 2007. – 312 с.

Кісь Р. Нова євразійська тюрма народів (про ще одну доктрину мос-

ковського неоколоніалізму) // Воля і Батьківщина. – 1998. – Ч. 3. – С. 4-13.

Ключевский В. Древнерусские жития святых как истори-

ческий источник. – М.: Издательство К. Солдатенкова; Типо-

графия Грачева, 1871. – 124 с.

Коваленко Л.А. Історіографія історії Української РСР від

найдавніших часів до Великої Жовтневої соціалістичної рево-

люції. – К.: Вища школа, 1983. – 118 с.

Колесник І. Методологія історії чи історія методології: ме-

тафори історіографічного дискурсу // Український гуманітар-

ний огляд. Вип. 5. – К.: Критика, 2001. – С. 55-85.

Кононенко Т. Диспозиція начал українознавчого дослі-

дження // Українознавство. – 2005. – № 4. – С. 235-236.

Котляр М.Ф. [Рец. на:] П. Толочко. Київська Русь // Україн-

ський історичний журнал. – 1996. – № 6. – С. 128-132.

Костомаров Н. Записка на возражения о происхождении Руси. –

Б/м, б/г. – С. 413-417.

85

Костомаров Н.И. Князь Владимир Святой // Костомаров

Н.И. Исторические произведения. Автобиография / Сост. и

ист.-биогр. очерк В.А. Замлинского; примеч. И.Л. Бутича. – К.:

Издательство при Киевском университете, 1989. – С. 198-203.

Костомаров Н.И. Черты народной южнорусской истории //

Костомаров Н.И. Исторические произведения. Автобиография /

Сост. и ист.-биогр. очерк В.А. Замлинского; примеч. И.Л. Бутича.–

К.: Издательство при Киевском университете, 1989. – С. 8-107.

Костомаров Н. Последнее слово г. Погодину о жмудском

происхождении первый русских князей. – Б/м, б/г. – С. 73-83.

Крип’якевич І.П. Історія України / Відп. редактори Ф.П. Шевчен-

ко, Б.З. Якимович. – Вид. 2-е, перероб. і доп. – Львів: Світ, 1992. – 560 с.

Кучинко М. Українська історія очима північно-східних су-

сідів // Розбудова держави. – 2004. – № 1-3. – С. 68-75.

Кузеванова Л.М. Библиография статей и материалов,

опубликованных в «Российском историческом журнале»

(1993-2003) // Российский исторический журнал. – 2003. –

№ 2. – С. 56-64.

Левіцький І. Перші київські князі: Олег, Игорь, Святослав і Святий

Володимир і єго потомки. – К.: Типография М.П. Фрица, 1876. – 68 с.

Линниченко И. Взаимные отношения Руси и Польши до

половины ХІV столетия. – Ч. І. Русь и Польша до конца ХІІ

века. – К.: Типография Университета, 1884. – 216 + VІІІ с.

Луговий О.М. Північноєвропейські найманці у Візантії //

НОВИК: Сборник научных трудов по военной истории Нау-

чного Одесского военно-исторического клуба. Вып. 1. – Одес-

са: Студия «Негоциант», 2008. – С. 19-28.

Ляскоронский В. Главнейшие черты общественно-политической

и церковно-религиозной деятельности князя Владимира Святого и

его заслуг в отношений Русской Земли. – Нежин: Типолитография

«Печатник», 1916. – 24 с.

86

Мавродин В.В. Образование Древнерусского государства

и формирование древнерусской народности. – М.: Высшая

школа, 1971. – 200 с.

Маркевич М. Історія Малоросії / Відп. ред. і авт. передмо-

ви Ю.С. Кресіна. – К.: Концерн «Видавничий дім «Ін Юре»,

2003. – 664 с.

Максимович М. О мнимом запустении Украины в наше-

ствия Батыево и населении ее новопришлым народом (Пись-

мо М.П. Погодину) // Максимович М. Киевъ явился градом

великимъ...: Вибрані українознавчі твори / Упоряд. та авт.

іст.-біогр. нарису В. Замлинський; приміт. І.Л. Бутича; перед.

слово В.В. Скопенка. – К.: Либідь, 1994. – С. 179-190.

Максимович М. Очерк Киева // Максимович М. Киевъ явил-

ся градом великимъ...: Вибрані українознавчі твори / Упоряд.

та авт. іст.-біогр. нарису В. Замлинський; приміт. І.Л. Бутича;

перед. слово В.В. Скопенка. – К.: Либідь, 1994. – С. 32-43.

Максимович М. Волынь до ХІ в. // Максимович М. Киевъ

явился градом великимъ...: Вибрані українознавчі твори /

Упоряд. та авт. іст.-біогр. нарису В. Замлинський; приміт. І.Л.

Бутича; перед. слово В.В. Скопенка. – К.: Либідь, 1994. – С.

174-178.

Мілевич С.В., Раковський М.Ю., Щетников В.П. [Рец. на:]

История Отечества: люди, идеи, решения. В 2-х ч. // Україн-

ський історичний журнал. – 1993. – № 3. – С. 118-123.

Мещеряков В.Ф., Міхеєв В.К., Посохов С.І. Всеукраїнська

наукова конференція «Історична наука на порозі ХХІ ст.: під-

сумки та перспективи» // Український історичний журнал. –

1996. – № 6. – С. 150-152.

Очерки истории СССР. Период феодализма ІХ – ХV вв.: В

2-х ч. – Ч. І. ІХ – ХІІІ вв. / Под ред. Б.Д. Грекова, Л.В. Череш-

нина, В.Т. Пашуто. – М.: Издательство АН СССР, 1953. – 984 с.

87

Підгаєцький В. Модернізм і постмодернізм: уявне минуле

чи інваріантне майбутнє? // Україна Модерна. Ч. 5. – Львів:

Інститут історичних досліджень Львівського національного

університету ім. І. Франка, 2000. – С. 289-316.

Підгаєцький В. «Орач льодовика» і його «історії» як ме-

тафори минулих часів // Україна Модерна. Ч. 9. – К.: Крити-

ка; Львів: Інститут історичних досліджень Львівського націо-

нального університету ім. І. Франка, 2005. – С. 106-124.

Поморський Я. Між наукою і мистецтвом: історія на зламі

тисячоліть // Україна Модерна. Ч. 9. – К.: Критика; Львів: Ін-

ститут історичних досліджень Львівського національного уні-

верситету ім. І. Франка, 2005. – С. 34-42.

Рыбаков Б.А. Древняя Русь. Сказания. Былины. Летописи. –

М.: Издательство АН СССР, 1963. – 362 с.

Рибер А. Сучасні підходи до вивчення світової історії //

Україна Модерна. Ч. 9. – К.: Критика; Львів: Інститут історич-

них досліджень Львівського національного університету ім. І.

Франка, 2005. – С. 15-33.

Ричка В.М. Київська Русь: проблеми, пошуки, інтерпретації

// Український історичний журнал. – 2001. – № 2. – С. 23-29.

Руднев В.А. Слово о князе Владимире. – М.: Советская Рос-

сия, 1989. – 240 с.: 8 л. ил.

Свердлов М.Б. Генезис и структура феодального общества в Древ-

ней Руси / Под ред. И.П. Шаскольского. – Л.: Наука, 1983. – 240 с.

Советская историография Киевской Руси/ АН СССР; Ин-

ститут истории СССР; Ред. кол.: В.В. Мавродин (отв. ред.),

Н.Е. Носов, М.Б. Свердлов и др. – Л.: Наука, 1978. – 280 с.

Соловьев С.М. Взгляд на историю установления государ-

ственного порядка в России до Петра Великого // Соловьев

С.М. Чтения и рассказы по истории России / Сост. Дмитриев

С.С. – М.: Издательство «Правда», 1989. – С. 159-203.

88

Соловьев С.М. Предисловие (к «Истории России с древнейших

времен») // Соловьев С.М. Чтения и рассказы по истории России /

Сост. Дмитриев С.С. – М.: Издательство «Правда», 1989. – С. 25-30.

Степанович П.С. Религиозно-этические аспекты отноше-

ний знати и князя на Руси в Х – ХІІ веках // Отечественная

история. – 2004. – № 1. – С. 3-18.

Таран Л.В. Проблеми епістемології історії: від позитивізму до по-

стмодернізму (на прикладі французької, російської, української історіо-

графії) // Український історичний журнал. – 2007. – № 2. – С. 185-197.

Таран Л.В. Провідні тенденції світової історіографії в ХХ

ст. та проблема кризи сучасної української історичної науки

// Український історичний журнал. – 1998. – № 5. – С. 30-39;

1999. – № 1. – С. 85-91.

Терно С. Нові підходи у вивченні історії: прогрес в науці чи шлях в ніку-

ди? // Історія в школах України. – 2003. – № 1. – С. 45-49.; № 2. – С. 45-51.

Тихомиров М.Н. Древняя Русь. – М.: Наука, 1975. – 394 с.

Ткаченко В.А. Хреститель Русі // Трибуна лектора. – 1990. – № 1. – С. 40-51.

Толочко П.П. Древняя Русь: Очерки социально-

политической истории. – К.: Наукова думка, 1987. – 246 с.

Толочко П.П. Історичні портрети: Із історії давньоруської та єв-

ропейської політики Х – ХІІ ст. – К.: Наукова думка, 1990. – 272 с.: іл.

Успенский Ф.И. Первые страницы Русской летописи и визан-

тийские перехожие сказания // Записки Одесского общества ис-

тории и древностей. Т. ХХХІІ. – Одесса, 1915. – С. 199-228.

Филюшкин А. Какими глазами смотреть на историю Древ-

ней Руси? // Український гуманітарний огляд. Вип. 5. – К.:

Критика, 2001. – С. 108-124.

Фроянов И.Я. Киевская Русь: Очерки отечественной исто-

риографии. – Л.: Издательство ЛГУ, 1990. – 328 с.

Фроянов И.Я. Киевская Русь: Очерки социально-политической исто-

рии. – Л.: Издательство Ленинградского университета, 1980. – 256 с.

89

Хавский П. Исследования о времени крещения святого и рав-

ноапостольного великого князя Владимира // Записки Одесского

общества истории и древностей. Т. ІІІ. – Одесса, 1853. – С. 67-78.

Чернышевский Н. Заметка на «Последнее слово г. Погоди-

ну» г. Костомарова. – Б/м, б/г. – С. 84-88.

Чореф М. Наскельні свідчення про перебування військ Володи-

мира Святославовича у Південно-Західному Криму (давньокиїв-

ські тризубці у Тавриці) // Друга наукова геральдична конференція.

Львів, 19 – 21 листопада 1992 р.: Збірник тез повідомлень та допові-

дей. – Львів: Українське геральдичне товариство, 1992. – С. 84-85.

Шевцов В.Ю. Русь: погляд з минулого в майбутнє. – Дні-

пропетровськ: Арт-Прес, 2003. – 168 с.

Шевченко В. Українознавство у структурі наук в Україні //

Українознавство. – 2005. – № 4. – С. 210-219.

Шип Н.А. Дискусія про термін «Русь» // Український істо-

ричний журнал. – 2002. – № 6. – С. 92-108.

Юргевич В. О мнимых норманнских именах в русской исто-

рии. – Одесса: Городская типография Х. Алексомати, 1866. – 74 с.

Юсова Н.М. Ґенеза концепту «давньоруська народність» в

радянській історичній науці // Український історичний жур-

нал. – 2001. – № 6. – С. 65-68.

Яковенко Н. Історія пізнана й непізнана // День. – 1996. –

25 вересня. – С. 3.

Яковенко Н. Особа, як діяч історичного процесу в історі-

ографії Михайла Грушевського // Михайло Грушевський і

українська історична наука. Матеріали конференцій / За ред.

Я. Дашкевича. – Львів: Інститут історичних досліджень ЛДУ

ім. І. Франка; Інститут української археографії та джерелоз-

навства ім. М. Грушевського НАН України, Львівське відді-

лення, 1999. – С. 86-97.

90

Криницький В.Володимир Великий: український чи російський? / Володимир

Криницький. – К. : ВМБ, 2015. – 90 с.

Останнім часом ми все частіше чуємо про належність спадщини Київської Русі сусідній державі, про сакральне значення Хнрсонесу, де Володимир «Росію охрестив», про плани побудувати в Москві пам'ятник князеві Володимиру Святославовичу, щоб закріпити його за «правильною» столицею. А чи ж має Москва який стосунок до Воло-димира І - тих правителів не цікавить. Ми ж спробуємо розібратися на прикладах кон-кретних історичних праць. Приєднуйтеся.