У п’ятницю 23.10 20015 року для учнів 9-11 класів нашої школи відбулася презентація проекту

«Математики у долі України» з таким епіграфом: «Наука захоплює нас тільки тоді, коли зацікавившись

життям великих дослідників, ми починаємо стежити за долею їх відкриттів» (Д. Максвелл). Тож давайте

відправимось у подорож сторінками нашого проекту.

1 сторінка «Геній з українським серцем»

Остроградський Михайло Васильович народився 12 (24) вересня 1801 року на Полтавщині в сім’ї

збіднілих дворян козацького-старшинського роду. Дитинство проходило у рідному селі Пашенівці. Уже

в ранньому віці у нього проявилося значне зацікавлення до математичних обчислень і він вимірював

різні предмети: вози, дерева, глибину ярів та криниць.

1809 року його відвезли до Полтави в гімназію, де він навчався до 1816 року, коли надумав стати

військовим. Однак, їдучи до Петербурга, де Михайло мав вступити у гвардію, вони з батьком заїхали до

дядька, і той намовив Остроградського вступати до Харківського університету.

Восени 1816 став вільним слухачем Харківського університету, а з 1817 — студентом фізико-

математичного факультету. Навчався на «відмінно» і як кращому випускникові 1820 року йому

присудили ступінь кандидата. Однак реакційна частина харківської професури,

користуючись казуїстикою, домоглася позбавлення юнака атестата кандидата наук. Домагаючись

справедливості юнак складає необхідні іспити втретє і 30 квітня 1821 Рада присуджує йому вчений

ступінь кандидата наук. Однак міністр духовних справ і народної освіти не затвердив рішення Ради і

йому запропонували складати іспити вчетверте. Мотивувалося це його «вільнодумством» і

невідвідуванням лекцій із богослов’я.

Колеж де Франс у Латинському кварталі Парижу

Обурений Михайло відмовився не тільки ще раз складати іспити, а й від диплому університету з

вимогою викреслити його ім'я зі списків колишніх студентів. Здавалося б усе втрачено, кар’єра

зруйнована. Однак талановитий юнак їде навчатися до Парижу, хоч у Росії закордонні дипломи ніякого

значення не мали.

У 1822–1828 рр. вдосконалював свої студії у Collège de France у Парижі, де слухав

лекції Ампера, Коші, Лапласа, Пуассона та ін. Незабаром він зробив перші серйозні спроби своїх сил у

математиці і особливо у інтегральному численні, за що отримав особливу похвалу від Коші.

Працював переважно у Франції та Росії. З 1828 р. професор вищих шкіл у Петербурзі.

Учень Лапласа, Ампера. Викладач Колегії Анрі IV (Париж), професор Петербурзького університету та

Морського кадетського корпусу, член Петербурзької АН (з 1830, у віці 29 років), Паризької (з 1856 р.),

Римської й Туринської Академій наук. Автор 40 праць з математичного аналізу (нескінченно-малих,

інтеґрування раціональних функцій), математичної фізики (диференціальні рівняння поширення тепла у

рідких твердих тілах), теоретичної механіки (принцип можливих переміщень, варіаційні принципи

механіки, теорія удару, теорія пружності, поширення хвиль на поверхні рідини тощо), написаних

переважно французькою мовою, друкованих у «Мемуарах» і «Бюлетенях» Петербурзької АН.

Остроградський встановив формулу перетворення інтеґрала по об'єму в інтеґрал по поверхні, названу

його ім'ям (формула Остроградського, 1828, опублікована 1831) Світ знає його дослідження з теорії

чисел, алгебри, теорії імовірностей та варіаційного числення. Приятелював з Тарасом Шевченком.

Член-кореспондент Паризької Академії наук, Російської, Туринської, Римської, Американської

академій, почесний доктор Київського, Московського та багатьох інших університетів.

ЮНЕСКО у 2001 році внесла М. Остроградського до переліку видатних математиків світу.

2 сторінка «Математики дійсні члени Наукового товариства ім. Т. Шевченка»

Науко́ве товари́ство імені Шевче́нка (акронім: НТШ) — всесвітня українська академічна організація,

багатопрофільна академія наук українського народу. Рушійна сила формування та розвитку української

науки кінця ХІХ — першої половини XX ст.

Утворене 1873 року у Львові, як Літературне товариство імені Т. Шевченка, у 1892 назву змінено на

Наукове товариство ім. Т. Шевченка (своєрідна академія наук). Особливого розквіту досягло в період

головування Михайла Грушевського (1897–1916). У 1920-30-х роках зазнавало переслідувань від

польської влади, 1939 зліквідована радянською владою; відновлена 1947 року в Західній

Європі та Сполучених Штатах Америки, де стала відома як Shevchenko Scientific Society. З 1989 року

організація знову діє на території України.

В українській історії перша суспільна установа, яка, сповідуючи Шевченкові ідеї служіння Україні,

присвоїла собі його ім'я (початкова назва інституції — «Товариство ім. Шевченка»). Після першого

етапу розвитку, пов'язаного з розбудовою видавничої літературної діяльності, Товариство за оновленим

статутом, прийнятим у 1892, перетворюється в багатопрофільну академію наук — з пріоритетом до

проблем українознавства.

3 сторінка «Світ не знав лише, що він українець»

Миха́йло Пили́пович Кравчу́к (*27 вересня (9 жовтня) 1892, Човниця, Волинь — †9

березня 1942, Колима) — український математик, академікАН УРСР (з 1929). Доктор фізико-

математичних наук (з 1924), Професор Київського Політехнічного Інституту, вчитель Архипа

Люльки — конструктора реактивних авіадвигунів та Сергія Корольова — конструктора радянських

космічних кораблів, майбутнього академіка Володимира Челомея. Методи М. Кравчука використані в

США, Японії та інших країнах при моделюванні кібернетичної техніки. Наукові праці М. Кравчука

широко використовували американські автори першого у світі комп'ютера.

Учасник багатьох міжнародних математичних конгресів. Мав широкі контакти із світовою

математичною громадськістю. Співавтор першого тритомного словника української математичної

термінології. Наукові праці стосуються алгебри, математичного аналізу, диференціальних та

інтегральних рівнянь, теорії функцій та інших розділів математики.

3 сторінка «Галицька трійця»

Володи́мир Йо́сипович Леви́цький (* 19 (31) грудня 1872, Тернопіль — † 13 липня 1956, Львів) —

український математик. Доктор філософії.Професор Львівського університету. Голова, дійсний

член НТШ.

Володимир Левицький народився 31 грудня 1872 року в Тернополі у сім'ї юриста. Сім'я була

наполовину польською, наполовину українською.

Коли Володимирові минуло 5 років, померла мати. Тоді родина Левицьких переїхала з Тернополя

до Золочева. Там у 5 з половиною років Володимир пішов до першого класу чотирирічної народної

школи, так званої «штуби». 1882 року він вступив до Золочівської гімназії, в якій закінчив чотири

класи.

У Золочені по сусідству з Левицькими жили отець Єзерський та радник Рожанківський із дружиною

Шухевичівною — відомі українські патріоти. Вони вдома розмовляли українською мовою, мали

українські часописи та книжки. Спілкування з цими людьми, а також часті відвідини українського

театру у Золочеві, за словами Володимира Левицького, «розвивали в мені і моїх братів несвідому ще

українську ідею».

Далі Володимир навчався в Тернопільській гімназії. Про її викладачів він писав у спогадах:

«Математики в Тернополі вчили мене великі учителі, педагоги, що розвинули в мені охоту до „цариці

усіх наук“. Се був директор доктор Дністрянський, а по його відході до Львова професор Плешкевич.

Тому нічим дивного, що я, який побивався між замилуванням до філології і математики, вибрав вже в

VI класі математику і остав їй вірний на все».

Улітку 1889 року Левицькі переїхали до Львова. Тут записався до польської гімназії Франца Йозефа,

наступного року з відзнакою закінчив цю гімназію.

Навчання в університеті та викладацька діяльність

Від 1890 року, після закінчення польської Львівської гімназії, навчався на філософському

факультеті Львівського університету. 1895 року склав іспит на звання вчителя математики та фізики в

середніх школах.

У 1894–1918 роках викладав у державних гімназіях (австрійських, українських і

польських) Тернополя та Львова.

1901 року Володимир Левицький у Львівському університеті здобув ступінь доктора філософії. Згодом

два роки перебував на науковому стажуванні у Берліні та Геттінгені.

Оскільки Левицький був українцем, уряд Польщі не допускав його до роботи в університеті. У 1920–

1925 роках викладав математику в Таємному українському університеті.

Від 1939 року (з перервою на війну) працював у Львівському університеті. Брав участь в організації

фізико-математичного факультету університету. 1940 року Левицького затвердили у вченому

званні професора.

Помер 13 липня 1956 року у Львові. Могила — на Личаківському цвинтарі.

Народився Микола Чайковський 2 січня 1887 р, у Бережанах, невеличкому повітовому містечку

Східної Галичини (тепер Тернопільської області), де його батько довгі роки був адвокатом, займаючись

одночасно письменницькою роботою та віддаючи чимало часу громадській діяльності. Мати Миколи,

Наталія Гладилович, працювала вчителькою. Навчався М. Чайковський в Бережанській початковій

школі, а потім в Бережанській гімназії, яку закінчив з відзнакою у 1905 р, В гімназії, крім рідної мови,

вивчав німецьку, латинську, грецьку, а приватно — французьку. Математикою почав цікавитися уже в

молодших класах, коли, граючись циркулем, відкрив відому ще в Х ст. істину, що сторона правильного

семикутника, вписаного в коло, наближено дорівнює половині сторони правильного трикутника,

вписаного в те ж коло. Великий вплив на розвиток математичних здібностей М. Чайковського

мав учитель математики Т. Цвойдзінський, вихованець Берлінського університету, який часто займався

з Миколою, допоміг йому засвоїти багато розділів вищої математики.

Але не тільки математикою захоплювався Чайковський у гімназії. У сім'ї Чайковських було семеро

дітей, які жили у злагоді та дружбі. Микола був найстарший, тож він і був, за його висловом, «заводієм

усіх пустощів і забав». Спочатку це були звичайні дитячі забави, але коли в 1893 p. до Бережан приїхав

мандрівний театр «Руська Бесіда», всі діти «загорілися» театром, й пізніше Миколі (якому не було ще

десяти років) довелося писати різні театральні п'єси.

У великій пошані в родині Чайковських була музика. Батьки грали на гітарі та з малих років залучали

до музики дітей. Двоє старших синів разом з батьком співали під акомпанемент гітари популярні

українські пісні «Ой пущу я кониченька в саду», «Закувала та сива зозуля», «Ой наступила та чорна

хмара» та інші.

При співучасті Андрія Чайковського та відомого українського композитора і диригента Остапа

Нижанківського в Бережанах було відкрито хорове то вариство «Бережанський Боян», яке стало

центром культурно-освітнього життя. Деякий час у «Бережанському Бояні» працював відомий

композитор Денис Січинський.

Спів у гімназії був факультативним предметом: його вели керівники Бережанських хорів. Але

підготовкою до концертів керували самі учні. Коли М. Чайковський навчався в двох останніх класах

гімназії, диригентська паличка перейшла до його рук. Відтоді любов до музики та рідної пісні ніколи не

покидала його. Уже будучи відомим математиком, він у складі Української республіканської капели під

керуванням талановитого українського композитора і диригента Олександра Кошиця вирушає в 1919 p.

в концертну подорож по Європі, де виконує обов'язки адміністратора хору. Капела побувала в

Чехословаччині, Австрії, Швейцарії, Франції, Бельгії, Англії, Німеччині. Про цю подорож М.

Чайковський згадує у газетній статті, присвяченій 90-річчю від дня народження О. Кошиця: «…Мені

довелося бути свідком виступів О. Кошиця за кордоном, коли його хорова капела гастролювала по

країнах Європи. Мета цієї подорожі була досить-таки химерна, однак виступи хору під керівництвом

прекрасного диригента залишили в моїй пам'яті незабутні враження. Це був воістину тріумфальний

рейд української пісні по світу… О. Кошиць умів зачаровувати весь колектив, накидати йому свою

волю й добувати з нього все, що хотів. Він диригував руками, пальцями, очима; співаки розказували, що

він їх просто гіпнотизував: вони бачили тільки його великі очі, які говорили все. Хор звучав як ідеально

настроєний чотириструнний інструмент, на якому він один умів грати». (* Талант диригента: До 90-

річчя від дня народження О. Кошиця//Літературна Україна. 1966. 14 верес.)

Щира дружба єднала Чайковського з відомим українським композитором і

диригентом професором Миколою Колессою.

Із гімназії Микола Чайковський виніс ґрунтовні знання з української літератури, був обізнаний зі

світовою класикою. Його вчителями були видатний український письменик Богдан Лепкий та відомий

мовознавець Іван Зілинський, які згодом стали професорами Краківського університету. У спогадах

«Мої Бережани» (** Жовтень. 1969. № 8.) М. Чайковський писав: «Я змалечку жив серед книг; вони

стали для мене свого роду святістю. У батька була велика бібліотека — майже вся українська

література, правда, її тоді не було ще занадто багато. Крім цього, було в нас чимало польських,

німецьких та російських книг». В гімназії Чайковський брав участь у таємному гуртку, де учні

займались вивченням української історії й літератури, а також цікавилися суспільними проблемами.

Великий інтерес М. Чайковський проявляв до фізики та астрономії. Ще навчаючись у гімназії, він пише

свою першу науково-популярну роботу «Сонячні та місячні затміння», яка була надрукована в1905 році

в журналі «Руска хата».

Після закінчення гімназії Микола Чайковський їде до Праги, де вчиться в Німецькій вищій технічній

школі, а згодом в університеті; повністю віддається вивченню улюблених предметів — математики і

філософії. У Празі Чайковський знайомиться з місцевою українською громадою, зустрічається із своїми

видатними земляками, уродженцями Західної України, яким не судилося працювати на рідній землі,—

згаданим вище фізиком Іваном Пулюєм та всесвітньовідомим біохіміком Іваном Горбачевським.

Пройде більше ніж півстоліття, і Чайковський виступить із спогадами про цих вчених, які залишили

глибокий слід в історії нашої науки і техніки. «Я з великою приємністю згадую,— пише він,— що,

проживаючи в Празі в 1905–1906 pp., гостював кілька разів у обох наших видатних учених; такі

відвідини були прийняті загально, бо ж українська колонія в Празі була доволі малочисельна. У

професора Пулюя познайомився я з сестрою Лесі Українки Ольгою, дружиною видатного українського

діяча Михайла Кривинюка. Був я знайомий теж з найстаршою дочкою Пулюя, піаністкою Наталкою,

але як молодий студентик не мав відваги „крутитися“ біля дочки видатного професора. Вона вийшла

заміж за композитора Василя Барвінського. У Горбачевських бував я частіше. Іноді в літні післяобідні

години гуляв з професором та його двома дочками, Ольгою і Асею, по чудових передмістях Праги». (*

Чайковський М. Варті пам'яті і шани // Молодь України. 1968. 11 трав.)

Празький Німецький університет не задовольнив сподівань Чайковського, і через рік він перейшов на

філософський факультет Віденського університету, в якому провчився три роки. Останній рік навчання

М. Чайковського проходив у Львівському університеті. У Відні він слухає лекції з математики, фізики,

астрономії, працює у фізичній лабораторії, багато часу віддає громадській роботі. В той час Віденський

університет був найбільшим в Австрії та одним із найбільших університетів у Європі. З глибокою

повагою Чайковський згадував про високий рівнень викладання математики в цьому університеті, про

блискучі лекції професора Ф. Мертенса, відомого знавця теорії Галуа (* Еварист Галуа (1811–1831) у

віці двадцяти років віддав життя за Французьку республіку. За тридцять годин до смерті він написав

декілька сторінок алгебраїчних рівнянь, які зробили його одним із найвидатніших математиків. усік

часів.), під керівництвом якого він виконав дисертацію з вищої алгебри на тему: «Про рівняння степеня

р 2».

У Відні М. Чайковський стає членом українського студентського товариства «Січ», у якому за три роки

був секретарем, заступником голови, головою. 1908 р. товариство «Січ» святкувало 40-річчя свого

існування. Ця дата була відзначена виданням ювілейної книги—"Альманах Віденський", до редакції

якої входив М. Чайковський. В цьому альманасі Чайковський надрукував свою першу роботу з

математики «Розвій чисельних систем в історії людської культури», яка поклала початок плідній праці

вченого в галузі математики та її історії, методики викладання математики, розробки української

наукової термінології, бібліографії математики, розвідок з історії української науки та культури.

Працював Чайковський також в українському прогресивному робітничому товаристві «Поступ» і один

рік був його секретарем; виступав у ньому з лекціями, а один раз брав участь у театральній виставі за

п'єсою «Майстер Чирняк» Івана Франка.

Весною 1911 p. Чайковський успішно захистив у Віденському університеті дисертацію і здобув ступінь

доктора філософії, а через рік склав іспит на звання вчителя математики і фізики середньої школи. В

цей час він займається популяризацією математики та її історії на сторінках місцевих українських

журналів, веде активну наукову роботу як член НТШ.

У 1910–1929 pp. викладає математику в середніх школах Галичини — у Львові, Тернополі, Раві-Руській,

очолює приватні гімназії в Яворові та Рогатині.

16 червня 1912 p. Микола Чайковський одружується з Наталією Іларіонівною Тунівною, а незабаром

отримує від австрійського міністерства освіти стипендію для наукового відрядження до Берліна, куди

виїжджає разом із дружиною. «Берлінський виїзд,— писав він,— був наче продовженням нашої

пошлюбної подорожі». Академічний рік у Берліні проводив разом із другим міністерським

стипендіатом психологом Степаном Балеєм з Тернопільщини, своїм давнім знайомим, який згодом став

доктором філософії й медицини, членом Польської Академії наук, а з 1927 p.— професором

Варшавського університету.

1918 p. гетьманський уряд України заснував у Кам'янці-Подільському університет, до якого були

запрошені у жовтні 1918 p. четверо молодих учених-галичан: історик Іван Крип'якевич, хімік Юліан

Гірняк, фізик Володимир Кучер і математик Микола Чайковський. Однак тільки один Чайковський аж у

січні 1919 p. (у зв'язку з воєнними подіями в Галичині) зміг приїхати до Кам'янця-Подільського; троє

інших вчених залишились у Львові, обложеному польською армією. У лютому 1919 p. М. Чайковський

як приват-доцент новоствореного університету почав читати лекції з вищої математики. «Я можу з

великою гордістю сказати,— згадував він пізніше про цей період діяльності,— що був другим, хто

викладав вищу математику українською мовою; першим був Михайло Пилипович Кравчук у Києві…»

Після дворічної мандрівки по Європі з хором Олександра Кошиця Микола Чайковський в 1922–1924 pp.

читає курси вищої математики у Львівському таємному українському університеті. У «Збірнику

математично-природописно-лікарської секції НТШ» він друкує свої роботи: «Метациклічні рівняння та

їх групи» (1910 p.), де перший у слов'янському світі дає виклад теорії Галуа; «Методи Ерміта

інтегрування вимірних функцій» (1910 p.), «Причинок до теорії стіжкових перекроїв» (1912 р.), «Студії

з теорії конгруенцій» (1913), «Фелікс Кляйн, некролог» (1926 p.) та інші. В той час постає в усій

складності питання про необхідність розробки української математичної термінології. У рефераті

«Діальність математично-природописно-лікарської секції НТШ та її директора і редактора перших 25

томів „Збірника“ д-ра Володимира Левицького», виголошеному на ювілейному засіданні секції 3 квітня

1927 p., М. Чайковський, згадуючи перші кроки роботи секції, писав: «До того часу в ділянці

математично-природничих наук, крім шкільних підручників та кількох популярно-наукових розвідок,

не було в нас нічого; отже треба було класти підвалини до власної наукової літератури, до наукової

праці на рідній мові».

Поряд із суто науковими дослідженнями з математики Чайковський приділяє багато уваги питанням

української наукової і, зокрема, математичної термінології, а також підготовці підручників з

математики українською мовою. Результатом цієї праці були:

«Чотирицифрові таблиці логарифмів і тригонометричних функцій» (у співавторстві з відомим

українським фізиком, дійсним членом НТШ Володимиром Кучером), які витримали чотири видання

(1917, 1920, 1923 і 1931 pp.), «Систематичний словник української математичної термінології» (1924

p.), «Тригонометрія, підручник для середньої школи та для самоосвіти» (1921 p.), «Алгебра, підручник

для середньої школи та для самоосвіти» (том 1, 1925 p., том II, 1926 p.).

26 травня 1923 p. M. Чайковський виступає на II Загальному з'їзді українських інженерів і техніків у

Львові з рефератом «Завдання української наукової й технічної термінології», який був надрукований в

1924 p. у Празі в журналі «Нова Україна». Основні положення цієї роботи є актуальними і на

сьогоднішній день. Процитуємо деякі з них:

«Говорити широко про вагу й потребу української наукової термінології — річ цілком зайва. Легко

прийти до переконання, що добра й одноцільна наукова термінологія необхідна для існування

національної культури так само, як одноцільна літературна мова та однопільний правопис. Ще більше:

можна з деяким правом твердити, що для розвитку нашої науки термінологічна справа багато

важніша…

Не раз доводиться нам чути, що справу термінології з обсягу стислих та прикладних наук треба

вирішити принципово. Одні кажуть, що всі наукові терміни треба вживати так, як вони прийнялися в

інших європейських мовах; зате другі раді б конче кожне слово за всяку ціну перекласти на українське.

Поборюючи інтернаціоналізаторів нашої наукової мови, ми далекі від того, щоб підписатися під другою

крайністю: перекладанням кожного терміну, без виїмку, на українське. Ця вимога при ближчій

застанові покажеться теж неможливою. Не кожний термін дається перекласти… До того багато чужих

слів здобуло собі в нашій мові право громадянства, й ми зовсім не маємо потреби їх викидати…

Термінологія ніколи не може бути твором одної людини; вона мусить вийти як вислід спільної праці

всіх фахівців, що потребують тієї термінології, разом із знавцями живої мови, які помагають їм

узгіднювати термінологію з рештою живої мови. Повинно повстати на всіх землях України разом із

еміграцією велике термінологічне об'єднання, метою якого було б зібрати народні термінологічні

матеріали й доповнити їх новими.

Попри те не вільно нам забувати, що вся наша праця по цей бік Збруча може мати тільки підготовчий

характер. Нам не вільно вирішувати такого важливого питання, як термінологія. Бо поза ризькою лінією

живуть люди, які теж покликані до цього діла, й їхнє слово теж мусить тут заважити; а ми знаємо, що в

багатьох велико-українських установах іде гаряча праця в тому напрямку. Якби ми наважилися

створити на власну руку нашу власну західно-українську наукову мову, то тим тільки спричинились би

до дальшого роз'єднання великої нації; замість усіма силами йти до її зближення та остаточного злиття

в одну цілість».

Маючи значні наукові здобутки в галузі математики та неабиякий педагогічний хист, M. Чайковський,

однак, як українець в умовах панування польського шовінізму у Східній Галичині не міг мріяти про

роботу у вищій школі на рідній землі. Працюючи в 1924–1929 pp. у приватних українських гімназіях,

він терпів усякі політичні утиски влади та постійні матеріальні нестатки.

Листуючись із київським професором математики Михайлом Кравчуком, Чайковський з радістю

сприймає інформацію про можливості, які відкрилися для розвитку української національної культури і

науки на Радянській Україні, мріє про переїзд на Велику Україну. У своїх листах М. Кравчук заохочує

його до цього. В 1929 p. здійснилось бажання М. Чайковського переїхати до Радянського Союзу. Про

цю подію він так писав у своїх спогадах:

«Після того, як я побував кілька місяців у Кам'янці на Поділлі, мене завжди тягло на Велику Україну.

Своєю роботою в Галичині я не був задоволений. Я працював 5 років на посаді директора приватної

української гімназії, що її утримувало товариство [[Рідна школа (товариство)|„Рідна школа“]], спершу в

Яворові, потім у Рогатині. Адміністративної роботи я не терпів; виховна робота давала мені деяке

вдоволення, але я прагнув чогось іншого — тягнувся до наукової роботи. Громадської роботи мав я теж

удовіль: ми з учителем історії в Рогатині Юліаном Каменецьким та ще кількома товаришами і деякими

старшими гімназистами* розпочали широкий протиалкогольний рух серед молоді цілої країни і мали

деякі видні результати.

Проте працювати в українській приватній гімназії в умовах панської Польщі було надзвичайно важко;

над гімназією постійно висіла загроза арештів учителів і учнів. Досить було невеликої провокації,

підкинення якоїсь протидержавної брошури — і сотні молодих залишались без змоги отримувати

освіту… Такі були причини, які спонукали мене дивитись на Схід. Реалізувати свою мрію вдалося мені

в 1929 p., коли одеська українська громада звернулася до мене з пропозицією, щоб я туди приїхав на

вакантну посаду професора математики в Інституті народної освіти, що звільнилася після смерті проф.

Шатуновського…

Батько дуже добре розумів мене, ніколи не нав'язував мені своєї волі. Коли ми виїжджали на Радянську

Україну, він побоювався цього — у нас про „більшовицьке царство“ ходили якнайжахливіші чутки —

але не заявляв свого протесту».

Активно підтримував Миколу Чайковського в його намірі переїхати за Збруч молодший брат Андрій,

член Комуністичної партії Західної України. Про перший рік перебування сім'ї Чайковських в Одесі

довідуємось із спогадів дочки вченого Катерини Чайковської (журналіст за професією, жила в м.

Каневі), де, зокрема, вона пише: «Тоді батькові було 42 роки, був у розквіті фізичних і творчих сил, в

перспективі була цікава й бажана робота у вищому навчальному закладі на Великій Україні, куди

завжди линули думки всіх галичан… Батько багато працював в Інституті народної освіти, читав лекції

по-українськи, а на німецькому відділенні (були ще тоді такі!) — по-німецьки».

Через рік Чайковський бере активну участь в організації нового фізико-хіміко-математичного інституту,

де призначається першим завучем. У стінах цього інституту, що готував викладачів вузів, близько трьох

років проходила його основна діяльність.

Напружена організаторська, викладацька та громадська робота в Одесі не завадила Чайковському

займатися і наукою. В цей період він публікує в академічному журналі статті «До теорії дискримінанта

алгебраїчного рівняння» (1932 p.), «Про зчисленність множини раціональних чисел» (1932 p.), видає

цінну для історії вітчизняної математики «Українську математичну наукову бібліографію» (1894–1927

pp., 1930 p.); у республіканській комісії під головуванням академіка Кравчука бере участь у розробці

проекту українського термінологічно-фразеологічного математичного словника, готується до

організації праці над математичною частиною Української Радянської Енциклопедії.

Однак активна, багатогранна і натхненна праця М. Чайковського раптово була перервана. Він став

жертвою сталінського терору. 19 березня 1933 p. його заарештували та засудили до 10 років ув'язнення

за сфабрикованою справою «УВО» (Українська військова організація, яка нібито звила собі кубло за

спиною наркома освіти УРСР Миколи Скрипника).

Працюючи у Казахстані, М. Чайковський пише ряд науково-методичних робіт, працює над

монографією «Квадратні рівняння» (посібник для вчителів та студентів педінститутів), бере активну

участь у наукових конференціях педвузів Уральської зони, організовує математичні олімпіади. Тут

йому довелося читати всі основні математичні курси, але з особливим задоволенням він вів курси

елементарної математики, вміло — в дусі відомого реформатора навчання, німецького математика

Фелікса Кляйна, модернізуючи їх зміст.

У 1945 p. йому було надано звання доцента.

1956 p. приніс також M. Чайковському реабілітацію. Військовий прокурор Одеського військового

округу повідомив Миколу Чайковського: «Ваша справа припинена, і Ви реабілітовані. Постановою

військового трибуналу 13 листопада 1956 року справа, за якою Ви були засуджені в 1933 році,

припинена за необґрунтованістю звинувачень».

У вересні 1956 року повернувся до Львова.

З 1961 p. Чайковський працює доцентом, а потім професором Львівського університету. Вчене звання

професора йому було надано 1962 p. В цей час він тісно співпрацює з Дрогобицьким педінститутом, де

систематично читає спецкурси. Дуже любив Чайковський бувати на концертах чоловічого хору

«Бескид» цього інституту. Він також читав спецкурси в Івано-Франківському педінституті.

Відійшов із життя Микола Чайковський 7 жовтня 1970 р. Поховано його на Личаківському цвинтарі

у Львові.

Дитячі і шкільні роки

Народився 21 травня 1889 р. в с.Могильниця, в тогочасній Австро-Угорській імперії (нині це село

в Теребовлянському районі Тернопільської області) в родині сільського священика.

Мирон був первістком у сім'ї, народився кволою дитиною і змалку дуже часто хворів, однак розумово

розвивався дуже швидко. Виявляв велику зацікавленість до природи, дуже любив квіти. Згодом батьки

його переїхали до Нового Села, тепер Підволочиського району.

Початкову школу Мирон закінчив у с. Кривому в свого діда Антона Слоневського, та ще до неї він

самотужки навчився читати, писати і рахувати.

У 1899 р. він поступає до першого класу Бережанської гімназії. Навчання давалось йому дуже легко, і

перші два класи він закінчив на «відмінно». У Бережанах він уперше побачив великий став, який дуже

його зацікавив, навчився плавати і пірнати, чим спричиняв багато турбот бабусі, тому на третьому році

навчання його перевели до Тернопільської української гімназії.

Прагнучи до знань, хлопець багато читає (але тільки те, що його цікавить), працює самотужки, зокрема

над математикою, значно випереджуючи своїх товаришів. Тому на багатьох уроках у гімназії йому було

нецікаво, чого не могли зрозуміти деякі вчителі, і з того виходили часто непорозуміння. Після одного з

таких конфліктів Мирона виключили з 5-го класу Тернопільської гімназії і він поїхав додому у Нове

Село, де пробув цілий рік. Тут самостійно наполегливо вчився і в 1905 р. без жодної допомоги

підготував і здав екстерном з добрими оцінками іспити за 6-й клас Тернопільської гімназії та поступив

до 7-го класу класичної гімназії в Перемишлі.

У Перемиській гімназії Мирон зацікавився грецькою філософією, багато часу присвячує вивченню

грецьких та латинських класиків, але твори, включені в програму гімназії, він вивчав поверхово, і знову

були певні конфлікти. Деякі викладачі гімназії вагалися, чи допускати його до випускних іспитів, а він

зробив їм несподіванку і все здав на «відмінно».

Студентські роки

У 1907 р. Мирон Зарицький поступає до Віденського університету, де слухає лекції з природознавства

та філософії. Як великий аматор музики, він часто відвідує у Відні концерти та оперу, витрачаючи на

квитки багато грошей з того, що батьки висилали йому на прожиток. Це відбилося на його здоров'ї, і

тому після закінчення першого курсу батьки Мирона, побачивши його таким змарнілим, вже не пустили

його більше до Відня, і він змушений був перевестися до Львівського університету. Тут він студіює

переважно математичні та фізичні дисципліни, а також продовжує займатись філософією, самотужки

вивчає французьку мову.

У Львові Мирон Зарицький стає членом студентського товариства «Академічна громада», дещо пізніше

входить до складу «Українського студентського союзу».

На той час провідними математиками Львівського університету були Юзеф Пузина та Вацлав

Серпінський. Під впливом професора Серпінського Мирон Зарицький захопився теорією множин та

теорією функцій дійсної змінної, брав участь у математичному семінарі. Ці студентські захоплення

визначили пізніший напрямок його наукової діяльності.

На студентських канікулах Мирон Зарицький часто бував у Карпатах, де збирав рослини і завів собі

гербарій. Любов до природи, до карпатських гір та лісів не покидала його впродовж усього життя. В

1912 р. він закінчив університет, а через рік склав учительський іспит і отримав звання вчителя середніх

шкіл з математики і фізики.

1912–1939

Маючи великий нахил до наукової праці, Мирон Зарицький, проте, як і багато інших вчених українців, в

умовах австро-угорської монархії та міжвоєнної Польщі не міг отримати роботу у вищій школі і тому

почав свою працю на ниві пропагування математичних знань у різних середніх школах Галичини. Він

учителює у приватних українських гімназіях Белза та Збаража, потім, із деякими перервами в роки

Першої світової війни, у державних гімназіях Коломиї і Тернополя. Уже тоді робить перші кроки в

науковій роботі з математики. Були то праці невеликого масштабу, але в них уже містилися елементи

оригінальної творчості. Через певний час Мирон Зарицький показав ці роботи у приватному порядку

відомому польському математикові, професору Львівського університету Г. Штейнгаузу, який схвалив

їх і турбувався про його переїзд до Львова.

У 1925 Мирон Зарицький переїжджає до Львова, де працює спочатку в польській, а згодом у державній

українській гімназії. Він продовжує займатися науковою роботою, відвідує в університеті лекції з

психології та філософії — професора К. Твардовського, з математики — професора Г. Штейнгауза, з

астрономії — професора М. Ернста й ін.

24 березня 1927 р. М. Зарицького обирають дійсним членом Наукового Товариства ім. Т. Шевченка, і

від того часу він стає активним співробітником його математично-природописно-лікарської секції. У

25-му томі «Збірника» цієї секції була надрукована перша його праця «Метод запровадження доброго

впорядкування у теорії множин» (1926 р.). За працю «Quelques notions fondamentales de l'Analysis Situs

au point de vue de l'Algèbre de la Logique» («Деякі основні поняття аналізу положення з точки зору

алгебри логіки»), надруковану в 9-му томі журналу «Fundamenta Mathematicae» (1927 р.), Львівський

університет 25 жовтня 1930 р. присудив М. О. Зарицькому вчений ступінь доктора філософії.

У цей час він зблизився з видатними польськими математиками Г. Штейнгаузом, С. Банахом, В.

Стожеком, С. Мазуром, які працювали у Львові, був прийнятий до львівського відділу польського

математичного товариства, його обирають також членом Німецького математичного товариства.

Мирон Зарицький брав участь у роботі І-го польського математичного з'їзду, що відбувся у Львові 1927

p., де виступив із науковою доповіддю «Когеренції та адгеренції Кантора», а в 1930 p. він був делегатом

Наукового Товариства ім. Т. Шевченка на І-й математичний з'їзд Радянського Союзу в Харкові.

З квітня 1927 p. на ювілейному святі математично-природописно-лікарської секції Наукового

Товариства ім. Т. Шевченка, присвяченому 30-річчю роботи секції, Мирон Зарицький виголошує

доповідь філософського змісту «Правда, краса і математика».

Серед гімназійних учнів Зарицького був Станіслав Лем, про що польський фантаст написав у своїй

книзі «Високий замок».[1]

До 1939 p. Зарицький надрукував близько 20 наукових праць у львівських та іноземних виданнях і в цей

період сформувався як серйозний математик з філософським ухилом.

1939–1961

Після приєднання Західної України до УРСР М. О. Зарицький з грудня 1939 p. починає працювати у

Львівському університеті. У 1939–1941 pp. був продеканом, а в 1945–1947 pp. — деканом фізико-

математичного факультету, керував кафедрою теорії ймовірностей, а з 1948 p.— кафедрою загальної

математики. В цей період працював старшим науковим співробітником Львівського філіалу АН УРСР.

У 1941 p. виступав з доповідями на конференціях Академій наук УРСР та ГрузРСР у Києві та Тбілісі. 21

квітня 1945 p. М. О. Зарицькому було присвоєно звання професора, а 6 липня 1946 p. — вчений

ступінь кандидата фізико-математичних наук.

Роботу у Львівському університеті М. Зарицький поєднував з читанням лекцій у Львівському

політехнічному інституті (1944–1946 pp.) та в новоствореному Ужгородському університеті (1950–1955

pp.), надаючи велику допомогу в організації математичних кафедр цього університету. В 1942–1944 pp.

М. О. Зарицький читав лекції з вищої математики на професійних технічних курсах, організованих на

базі Львівської політехніки.

Гордістю і болем Мирона Зарицького була єдина дочка Катерина, згодом — відома діячка ОУН, голова

підпільного Українського Червоного Хреста, особиста зв'язкова командира УПА Романа Шухевича,

багатолітній в'язень польських і радянських в'язниць. Її чоловіком став Михайло Сорока, теж член ОУН.

Саме він заснував у Воркуті підпільну організацію «ОУН-Північ» і був автором гімну

учасників Кенгірського повстання 1954 року — «У гарячих степах Казахстану». Їхнє коротке як спалах

спільне життя у 1939–1940 роках подарувало сина Богдана. Мирону Зарицькому з дружиною

Володимирою довелося виховувати й виводити в люди хлопця, нині відомого львівського художника-

графіка, адже батьки довгі роки поневірялися серед сибірських снігів.[2]

Помер Мирон Зарицький 19 серпня 1961 p., похований на Личаківському цвинтарі у Львові.

Наукові інтереси

Наукові інтереси М. О. Зарицького охоплюють, головним чином, теорію множин з алгеброю логіки та

теорію функцій дійсної змінної. Він досліджує похідні множини методами алгебри логіки, виходячи

тільки з кількох основних аксіом і не користуючись іншими геометричними міркуваннями. Крім того,

М. О. Зарицький займався теорією вимірних перетворень множин, тобто таких гомеоморфних

перетворень, які переводять довільну вимірну множину в іншу множину такого ж роду. У зв'язку з цим

він також займався деякими теоретико-числовими питаннями і надрукував статтю «Деякі числові

послідовності та їх застосування» (1957).

Мирон Онуфрійович був великим знавцем історії математики, особливо античної, читав курси лекцій з

історії математики у Львівському університеті, надрукував кілька праць з історії точних наук. Сюди

належить «Хрестоматія грецької математики» (польською мовою, 1936), у якій вміщені невеликі уривки

з творів Евкліда, Архімеда, Аполонія Пергійського, Клавдія Птоломея та Діофанта в грецькому

оригіналі та латинському перекладі, невеликий етюд «Зауваження до проблеми наближених обчислень

у грецькій математиці» (1947), нарис «Астрономія в старовину» (польською мовою, 1935).

Астрономія зацікавила М. О. Зарицького ще з молодих літ. Його дядько (священик) мав велику

астрономічну бібліотеку; він навчив Мирона Онуфрійовича перших азів астрономії, збудивши інтерес

до глибокого вивчення цього предмета. Працюючи в гімназіях, М. О. Зарицький заохочував учнів до

занять астрономією, дуже часто сам ходив вечорами до астрономічної обсерваторії Львівського

університету спостерігати зоряне небо. І, вже будучи відомим математиком, Мирон Онуфрійович

задумав написати нарис про зародження астрономії у стародавніх народів Близького Сходу. Щоб

ознайомитись із першоджерелами, йому довелося вивчити в потрібному обсязі староєврейську мову.

Цікаві також його нариси з методики математики у зв'язку з історією, що друкувалися в польському

журналі «Математика і школа».

Як філософ М. О. Зарицький цікавився теорією ймовірностей та математичною статистикою. Його

стаття «Про коефіцієнт кореляції в теорії математичної статистики» (1937) присвячена спробі аналізу

балансів західноукраїнських кооперативів.

Будучи людиною з гострим почуттям громадського обов'язку, М. О. Зарицький проводив широку

пропаганду наукових знань у пресі. Так у газетах «Діло», «Вільна Україна», «Радянська Україна»,

«Czerwony sztandar» ним було надруковано близько 20 статей.

Він підготував до друку монографію «Теорія множин», яка, на жаль, не була надрукована, а рукопис її

загубився у стінах Львівського державного університету ім. І. Франка; переклав із французької мови

українською книгу С. Банаха «Курс функціонального аналізу». В українському перекладі ця книга

вийшла з друку у видавництві «Радянська школа» в Києві 1948 p. (через три роки після смерті С.

Банаха). З невідомих причин прізвище перекладача в книзі не вказано. В домашньому архіві Мирона

Онуфрійовича залишились підготовлені до друку декілька брошур та ряд рукописів, серед них:

«Математика та формальна логіка», «Історія античної математики», «Культурні перетворення в

Західних областях УРСР». Із сказаного видно, наскільки різноманітні і широкі були інтереси вченого.

Наукові висліди М. О. Зарицького стояли на передньому краю світової науки. На них є посилання,

зокрема, в таких відомих монографіях: К. Куратовский. Топология. — Т. 1 (М.: Мир, 1966) і Zbigniew

Semadeni «Banach Spaces of continuons functions, V. I» (Warschawa; PWN, 1971). Про значимість

наукових здобутків М. О. Зарицького згадував його сучасник професор М. А. Чайковський, який писав,

що про це «може свідчити хоча б той факт, що на праці українського вченого посилаються або цитують

їх окремі положення французькі та німецькі математики Фреше та Гільберт, колишній вчитель нашого

земляка професор В. Серпінський та інші».

Коло зацікавлень Мирона Онуфрійовича не замикалось однією математикою. Він був обізнаний з

природничими науками, світовою літературою, філософією, захоплювався поезією. Любив Шекспіра і

Пушкіна. Окремі розділи поеми Пушкіна «Євгеній Онєгін» переклав українською мовою. Це направду

був тип класичного українського інтелігента.

Володів вільно польською, німецькою і російською мовами. Крім того, писав математичні статті

англійською, французькою, італійською та іспанською мовами.

Мирона Онуфрійовича називали «поетом формул». Наука у нього — це творчість, натхнення і радість,

котрою він хотів поділитися з кожним, хто цього бажав.

5 сторінка «Математична реліквія родом зі Львова»

Будівля, на першому поверсі якої

була розташована «Шотландська

кав’ярня» (проспект Шевченка у

Львові)

Фрагменти Шотландської книги.

Шотландська або Шкоцька книга (poln. Księga Szkocka) — товстий зошит, в якому львівські

математики занотовували нерозв’язані математичні проблеми під час своїх зустрічей у Шотландській

Кав’ярні. Спочатку всі свої викладки математикам доводилося робити на паперових серветках, а коли

не вистачало й тих — все писалося прямо на мармурових столах. Так продовжувалося, доки дружина

професора Стефана Банаха не купила їм зошит, що пережив Другу світову війну і який зараз

знаходиться в фамільній власності в Німеччині.

Записи в книзі велися протягом 1935—1941 рр. і лише з приходом нацистських військ було проведено

фінальну риску. Загалом у книзі записано 193 математичні задачі, серед котрих є як фундаментальні

проблеми функціонального аналізу, так і просто цікаві головоломки.

Книга зберігалася в гардеробі кав’ярні, а за розв’язок однієї із задач було встановлено приз — живого

гусака. Сам приз дістався молодому шведському математику Перу Енфло (Per Enflo).

Улітку 1939 р. професори Станіслав Мазур (Stanisław Mazur) і Станіслав Улам (Stanisław Ulam)

вирішили, що у випадку війни книгу необхідно закопати, сховавши в невеличкій скриньці. Зараз

невідомо, чи сталося все саме так, але достеменно відомо, що дружина професора Банаха, Люція

(Łucja), перевезла книгу зі Львова до Варшави під час примусового переселення 1945 р., а по закінченні

війни професор Улам отримав копію книги. Протягом 1945—1948 колишні львівські математики вели

«Нову Шотландську Книгу» у Вроцлаві.