Микола Зеров. Життя та творчість. Поезії

Київські “ неокласики ”. Різногранний творчий шлях М. Зерова. Микола Зеров. “ Київ – традиція ”, “ Обри”.

Класична пластикаІ контур строгийІ логіки залізна течія –Оце твоя, поезіє, дорога. М.Зеров

Словникова робота

Неокласицизм (з грецької новий і зразковий) — течія в літературі та мистецтві, що з'явилась значно пізніше занепаду класицизму як літературного напряму і знайшла свій вияв у використанні античних тем і сюжетів, міфологічних образів і мотивів, проголошенні гасел «чистого» мистецтва та культу позбавленої суспільного змісту художньої форми, в оспівуванні земних насолод.

Неокласицизм Неокласицизм виник в західноєвропейській

літературі в середині XIX ст. До групи українських неокласиків у 20-х роках XX ст. належали М. Зеров, М. Драй-Хмара, М. Рильський, Петро Филипович, Юрій Клен (О. Бургардт). Вони відмежовувались від так званої пролетарської культури, прагнули наслідувати мистецтво минулих епох, віддавали перевагу історико-культурній та морально-психологічній проблематиці.

Українські “ неокласики ” Їх називають «п’ятірним гроном».

Світоглядні позиції Це були по-європейськи освічені люди,

тогочасна елітна українська інтелігенція. Неокласики позиціонували себе як

естетів і жорстоко протиставляли себе народництву й романтизму. Крім художньої творчості, члени групи були також активними літературними критиками та теоретиками української літератури.

Микола Зеров – “закоханий у вроду слів”

Основоположник неокласичної школи поетів, перекладач, історик літератури, літературний критик

Широченна ерудиція в античній, західноєвропейській, українській і російській літературах, ґрунтовні знання з історії, тонкі естетичні відчуття, глибокий аналіз і розуміння літературних явищ, строгий критичний розум, феноменальна пам’ять, вільне володіння стародавніми й новими мовами (близько 20), блискучий ораторський талант, тонко вигострене слово – ось багатющий арсенал, яким володів Микола Зеров.

Дитинство Микола Костьович Зеров народився 26

квітня 1890 року в повітовому місті Зінькові на Полтавщині в багатодітній сім'ї вчителя місцевої двокласної школи. «Батько вчитель, потім — завідуючий городською школою, нарешті — 1905 року — інспектор народних шкіл, мати — з дрібного землевласницького роду Яреськів — з-під Диканьки, роду козацького, але доказующого дворянство», — пише М.Зеров в автобіографії.

Молодший брат Миколи — Михайло став поетом і перекладачем, відомим під літературним псевдонімом Михайло Орест. Ще один молодший брат — Дмитро Зеров — став ботаніком, академіком АН УРСР.

Початкова освіта

Початкову освіту М.Зеров здобув у Зіньківській школі та Охтирській гімназії. 1903 року вступив до першої Київської гімназії, яку закінчив 1908 року.

Освіта і перші публікації По закінченій Зіньківської школи, де його

однокласником був майбутній гуморист Остап Вишня, Зеров учився в Охтирській та Першій Київській гімназіях (1903—1908). У 1908—1914 роках — студент історико-філологічного факультету Київського університету Святого Володимира, де здобув фундаментальні знання античних та європейських мов і літератур, що значно вплинуло на формування його поетичного дару.

1912 року з'явилися друком перші статті та рецензії М.Зерова в журналі «Світло», газеті «Рада». З 1914 року за наказом попечителя Київського навчального округу М.Зерова призначено викладачем історії до Златопільської чоловічої, а з жовтня 1916 року — ще й жіночої гімназії.

На педагогічній ниві З 1917 року М.Зеров учителює в Другій Київській

гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства та викладає латину у Другій українській державній гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства в Києві. У 1918—1920 роках викладає українознавство в Архітектурному інституті, працює редактором бібліографічного журналу «Книгарь» (до початку 1920 року).

1 жовтня 1923 року Микола Зеров став професором української літератури Київського інституту народної освіти (так звався тоді Київський університет). Про лекції Зерова серед студентів ходили легенди. Одночасно викладав українську літературу в кооперативному технікумі та торгово-промисловій школі.

1920 року Микола Зеров одружився із Софією Лободою і почав серйозно думати про наукову працю; вийшли підготовлені ним «Антологія римської поезії» та «Нова українська поезія», що стали помітним явищем у тогочасному літературному житті.

1924 року було надруковано «Камену» — першу збірку віршів М.Зерова.

Камена – у давньоримській міфології муза, яка кликала поета у високості поезії. Збірка М.Зерова «Камена» містила 19 оригінальних віршів та численні переклади з І. Буніна, французького поета Жозе Марії де Ередіа, римських класиків Вергілія, Горація, Тібулла, Овідія, Марціала.

Обкладинка збірки М.Зерова "Камена"

ЗБІРКА «КАМЕНА» — видатне явище української лірики доби національного відродження. Її «світова зоорієнтованість», бережне плекання української мови, інтелектуалізм, естетична досконалість у літературному процесі доби відігравали своєрідну роль катарсису, що підкреслив М.Рильський у рецензії на книгу побратима. Збірка М.Зерова заповнювала у суспільному бутті духовну порожнечу, пропагувала ті гуманістичні цінності, які ним нищилися. Тут пропагувалися ідеали свободи, людинолюбства, краси, гармонії, громадянської мужності, розумної волі й самоорганізованості. Це була не більшовицька, жорстока й людиноненависницька, а гуманістична концепція буття, що в свій центр поставила Людину, цінність її життя, красу.

Автограф сонету М. Зерова "Саломея", що увійшов до збірки

«Камена»

1925 року почалася відома літературна дискусія, яка тривала до 1928 р. Початком її вважають статтю Г. Яковенка «Про критиків і критику в літературі» (Культура і побут 1925, 20 квітня) та відповідь на неї М. Хвильового. Зеров-критик стає на бік Миколи Хвильового. Програма М. Зерова вимагала усвідомлення, осмислення й засвоєння багатств української національної традиції, адже це дасть змогу тверезо й реально оцінити багатьох сучасних літературних авторитетів, перенести на український ґрунт кращі твори європейської класики й сучасної літератури, що, в свою чергу, піднесе «планку художності» і, врешті-решт, встановить атмосферу здорової літературної конкуренції

Від 1926 року М.Зеров виступав лише як літературний критик, зосередивши основні зусилля на перекладах та історико-літературних студіях. Того ж року офіційна влада звинуватила «неокласиків» в антипролетарських настроях.

У 1936 р. М. Зерову інкримінували керівництво українською контрреволюційною націоналістичною організацією і згідно з тодішніми статтями кримінального кодексу УРСР трибунал визначив йому міру покарання: десять років позбавлення волі у виправно-трудових таборах з конфіскацією приналежного йому майна

Наприкінці зими М.Зерова було відправлено до Карелії за традиційним маршрутом: «Ведмежа Гора-Кем-Соловки». В пункт призначення прибув у червні 1936. Спершу режим у таборі був "ліберальним". За станом здоров'я М. Зеров не міг працювати лісорубом і тому прибирав кімнати господарської служби. Після закінчення роботи, у комірчині сторожа міг займатися перекладами та історико-літературними студіями. За багатьма свідченнями, він завершив багаторічну роботу над українською версією «Енеїди» Вергілія. (Рукопис цього перекладу пропав або знищений). Про це пише в листах до дружини. Останній з них датований 19 вересня 1937 року.

9 жовтня 1937 «справа Зерова та ін.» була переглянута особливою трійкою УНКВС по Ленінградській області. М.Зерова засуджено до розстрілу. Убитий в ур. Сандармох 3 листопада 1937 року.

Соловки - місце ув'язнення М. Зерова.

Ухвалою Військової Колегії Верховного Суду СРСР від 31 березня 1958 року вирок Військового трибуналу КВО від 1-4 лютого 1936 р. і постанова особливої трійки УНКВС по Ленінградській області від 9 жовтня 1937 року скасовано, справу припинено «за відсутністю складу злочину».

Символічна могила М.Зерова знаходиться на Лук'янівському кладовищі в Києві (ділянка 12) разом із справжньою могилою сина Котика (Констянтина)

Зерова.

Словникова робота Сонет –ліричний вірш, що складається з 14

рядків п’ятистопного або шестистопного ямба, власне, двох чотиривіршів (катрени) з перехресним римуванням та двох тривіршів(терцети) з усталеною схемою римування: абаб, абаб, ввд, еед або (рідше) перехресною абаб, абаб, вде, вде чи абаб, абаб, ввд, еед тощо. Микола Зеров називав сонет формою «ліроепічної мініатюри окремої схеми».

Словникова робота

Філософічність – філософське осмислення світу, людини в ньому, вияв філософських поглядів ліричного героя на проблеми буття.

КИЇВ — ТРАДИЦІЯ (1923) Ніхто твоїх не заперечить прав. Так, перший світ осяв твої висоти, До тебе тислись войовничі готи, І Данпарштадт із пущі виглядав.

Тут бивсь норманн, і лядський Болеслав Щербив меча об Золоті ворота, Про тебе теревені плів Ляссота І Левассер Бонплан байки складав.

І в наші дні зберіг ти чар-отруту: В тобі розбили табір аспанфути — Кують, і мелють, і дивують світ.

Тут і Тичина, голосний і юний, Животворив душею давній міт І "Плуга" вів у сонячні комуни.

Сонет “Київ - традиція” Оспівує золотоверхе вічне місто

– свідчення високої культури народу. Автор змальовує образ Києва як прадавнього могутнього державного й культурного центру України, Європи, у якому й нині продовжуються славні предковічні традиції творчості. Автор наголошує на свободі творчості, що панує в стародавньому Києві.

Ідея – утвердження незнищенності стародавнього Києва, культури, духовних вимірів народу, його безсмертя.

Обри (1921) Весна цвіте в усій своїй красі, Вже одгриміли зевсові перуни, Дощу буйного простяглися струни, Зазеленів сподіваний рижій. На полі катятся веселі вруна, В кущах лящить - співає соловій, А по шляху, немов казковий змій, На зсипище сільська ватага суне! І в селах плач. Герої саг і рун, Возкресли знов аварин, гот, і гун, Орава посіпацька, гадь хоробра... Сільської сироти останній трен, Усюди лемент - крик дулібських жен Під батогом зневажливого обра.

Обри (1921) Вірш закодовано порушує суспільну проблему –

показує причини й винуватців голодомору 1920-1921 рр. в Україні. Однак автор не вдається до публіцистичних прийомів, а вміло використовує езопівську мову, що дає можливість не лише порятуватися (на певний час) від нецензурних переслідувань, а й розглянути явище більшовизму на широкому історичному тлі, увиразнити генетичну спільність новітніх заброд із давніми – готами, гунами, обрами – і в підтексті висловити впевненість, що нові мучителі обов’язково щезнуть без сліду й про них скажуть: “погибоша аки обре”.