УДК 303.733/[35.07+101] В. В. Корженко, ПАРАДИГМАЛЬНО ... · Делез, Р. Рорті та ін.). Одним із ключових понять постмодернізму,

Державне будівництво. – № 1/2016 ISSN 1992-2337

© Корженко В. В., 2016 1

УДК 303.733/[35.07+101]

В. В. Корженко, д.філос.н., проф., професор кафедри політології і філософії ХарРІ НАДУ, м. Харків

ПАРАДИГМАЛЬНО-ЦІННІСНІ ОРІЄНТИРИ СУСПІЛЬНОГО

ПОСТУПУ ТА ПУБЛІЧНЕ УПРАВЛІННЯ

Проаналізовано проблеми зміни парадигмально-ціннісних орієнтирів у процесі

історичного розвитку суспільства. Акцентовано увагу на затребуваності науки для практики державного управління, постмодерністському сприйнятті дійсності, трансгресіях постмодерна та шляхах їх подолання в українському суспільстві, специфічних особливостях програмно-цільового публічного управління.

Ключові слова: європейський гуманітарний та адміністративний простір, трансгресії постмодерна, сучасне «інтелектуальне суспільство», парадигмально-ціннісні орієнтири суспільного розвитку, внутрішній ринок, публічне управління, програмно-цільове управління.

Постановка проблеми. Філософська розробка проблеми формування

теорії і практики публічного управління в контексті зміни парадигмально-

ціннісних орієнтирів у процесі історичного розвитку суспільства має важливе

значення для осмислення основних принципів європейського гуманітарного та

адміністративного просторів, забезпечення комунікації українського та

світового наукового середовища, а також для упровадження сучасних

соціальних технологій управління територіальним розвитком.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Близько десяти років тому в

українському науковому просторі з’являється ідея, а протягом останніх п’яти

років спостерігається певний сплеск в актуалізації проблем публічного

управління, з’ясуванні специфічних особливостей публічного врядування,

виявленні спільного та відмінностей, що стосується державного управління та

публічного адміністрування (В. Бакуменко, В. Воронкова, М. Іжа, М. Лахижа,

Н. Мельтюхова, О. Оболенський, Ю. Шаров та ін.).

Окремі теоретичні положення переважної більшості авторів не

викликають заперечення, є плідними, евристичними для теорії і практики



управління державою. Разом із тим, дослідникам часто не вистачає заглиблення

в історичний контекст проблеми з метою виявлення логіки розвитку процесу і

поняття «державного управління».

Мета статті – аналіз змін парадигмально-ціннісних орієнтирів в історії

розвитку суспільства та практики управління суспільством.

Виклад основного матеріалу. Відомо, що недостатня результативність

впливу наукових досліджень, зокрема, на роботу органів державного

управління та органів місцевого самоврядування, перш за усе, пов’язана з

відсутністю реального запиту соціальних практик урядування в державі на

наукові пошуки.

Чи можна звинувачувати національну філософію, як форму суспільної

свідомості, де кореняться архетипи культури, в байдужому ставленні

української еліти та громадян до науки, а відтак, у відсутності протягом

тривалого часу помітних, науково обґрунтованих соціально-економічних

трансформацій? Звичайно, такі звинувачення можна вважати зайвими, проте,

слід враховувати, принаймні, декілька важливих чинників, що стосуються

філософії та культури державного управління.

По-перше, цілком помітним є архетип «філософії серця» («філософії

переживання») Г. Сковороди та П. Юркевича. За усіх можливих її переваг та

культурно-історичного значення, «філософія серця» не може вважатися

необхідною і достатньою передумовою для осягнення надзвичайно складного

сучасного цивілізаційного соціально-економічного простору. Українське

суспільство, яке декілька разів у своїй історії «випадало» із контексту

природно-еволюційного розвитку, а саме: не відбулося у більш давній

історичний час як незалежна держава, не знало європейської традиції «культу

Розуму», надовго поринуло у будівництво «невловимого», за висловом

К. Маркса і Ф. Енгельса у відомому «Маніфесті…», привида-комунізму, – має

власними зусиллями розуму помислити своє сучасне буття, тобто повернутися в

лоно світової суспільної думки, що володіє розумінням дійсних соціально-

економічних, політичних та культурно-цивілізаційних змін в ході історії.



Навіть сьогодні європейський гуманітарний простір наповнений

смислами, які важко збагнути не лише пересічному українському громадянину,

а й представникам політичної еліти. Зокрема, це стосується понять «новий

державний менеджмент», «громадянське суспільство», «соціальна держава»,

«публічне управління», «правова держава», «свобода людини і громадянина»,

«демократія», «місцеве самоврядування», «внутрішній ринок», «соціально

орієнтований бізнес», «державно-приватне партнерство» тощо, які

сприймаються як «абетка» в цивілізованому європейському співтоваристві.

По-друге, навіть сучасні розвинуті суспільства «страждають», як наголошує

відомий соціальний філософ і соціолог Ніклас Луман (1927–1998), на «тавтологію

і парадокс у самоописах сучасного суспільства» [7]. Відтак, немає нічого дивного

у тому, що в дослідженнях українських фахівців у сфері науки державного

управління (як, до речі, і в економічній науці, соціології, політології,

культурології, філософії, літературознавстві, історії тощо) із публікації в

публікацію (статті, монографії, навчальні посібники, підручники та ін.) «кочують»

одні й ті ж ідеї, смисли, факти, інтерпретації, які стосуються «загального», отже,

мало впливають на соціальні практики суспільних трансформацій в Україні

(практичний досвід суспільного буття не «копіюється» механічно). В

українському соціально-гуманітарному просторі домінує термін «відродження», в

той час як стратегією розвитку України має стати «створення» абсолютно нового,

якісно відмінного, небувалого, що саме собою потребує наукового осмислення,

«включення» до модернізаційних процесів усього наукового потенціалу держави.

По суті йдеться про дві паралельні, незалежні одна від одної сфери, буття

яких є характерним для сучасного українського суспільства: сфери соціальних

практик, реальної життєдіяльності громадян та сфери «духовного

виробництва», науки. Важливим можна вважати те, що їх «перетин» чи бодай

«дотичність» майже не проглядається ні в недалекому минулому, ні в

найближчому майбутньому.

Подібні ситуації «паралелізму» стають предметом для аналізу в розвідках

постмодернізму (фр. postmodernisme – після модернізму) у другій половині ХХ ст.,



тобто в постіндустріальну епоху, що характеризується «розпадом» цілісного

погляду на світ, «руйнуванням» систем (світоглядно-філософських, економічних,

політичних тощо). Постмодерністське сприйняття дійсності, як відомо,

виявляється у прагненні до «реконструкції», децентралізації, відмові від

авторитетів будь-якого рангу, у запереченні норм і традицій раціоналізму (Ж.-

Ф. Ліотар, Ж. Делез, Р. Рорті та ін.). Одним із ключових понять постмодернізму,

яке фіксує феномен переходу непрохідної межі, і перш за усе – межі між

можливим і неможливим є поняття трансгресії («трансгресія – це жест, що

спрямований на межу». – М. Фуко; «подолання нездоланної межі». – М. Бланшо).

Зазвичай тут мається на увазі «старе», або світ наявного даного, який окреслюючи

сферу відомого людині можливого, замикає його своїми кордонами, кладучи край

будь-якій перспективі «нового». Цей «обжитий» і звичний «відрізок історії» лише

продовжує і збільшує вже відоме [8, с. 842]. Отже, сучасні виклики для

державного управління в Україні пов’язані, на наш погляд, з феноменом

трансгресій постмодерна, що активно обговорюється сьогодні в європейських

наукових колах.

Специфічною особливістю української дійсності є наявність декількох

«непрохідних» чи надзвичайно важко прохідних меж (і у зв’язку з цим

наважимось назвати їх трансгресійними): між старим «соціалістичним» і новим

ринковим суспільством, між старими надбаннями в соціально-економічних та

гуманітарних науках і слабкими імпульсами окремих науковців до отримання

нових знань в умовах сучасної модернізації суспільства, між соціально-

економічним буттям і буттям духовного (зокрема, науки), між різними

культурними традиціями та ціннісними орієнтирами в українському

мультикультурному суспільстві. Подолання такої кількості меж є, на нашу

думку, можливим лише для орієнтованої на інтелект людності, для

суспільства, що здатне вчасно вирішувати проблеми та динамічно реагувати на

постійно виникаючі суспільні «виклики» власним розумом.

Що це означає? Для того, щоб відповісти на це питання, звернемося до

аналізу парадигмально-ціннісних орієнтирів суспільного поступу.



В античному суспільстві, де людина вважалася, за висловом Арістотеля,

«політичною істотою» (термін «політика» від грец. πολιτικά – державна діяльність),

а самостійними державами – міста-республіки (термін «місто-держава» грец. –

πόλη-κράτος), зокрема Афіни, Спарта тощо, де поступово з’являється Римське право

й разом з ним окремі міста-республіки отримали приклад і досвід «публічно-

правового врядування», основним засобом пізнання було «живе споглядання»,

«замішане» на «діалектичному» мисленні (умінні вести полемічну бесіду,

застосовуючи логічні докази для обґрунтування істини) і таким чином досягалася

(складалася) цілком визначена система (сукупність) понять і уявлень, які властиві

саме тому періодові розвитку культури і цивілізації («золотий вік» культури і

цивілізації) та образу «протонауки» у тому сенсі, що його, услід за Т. Куном,

називають парадигмою. Окрім того, людина уже тоді стає не тільки активним

учасником усіх політичних подій міст-республік, а й «мірою усіх речей» (думка

відомого софіста Протагора (481 – бл. 411 рр. до н. е.)) – натяк на високу, можливо

вирішальну, цінність людини. Стосовно ж пізнання світу, то воно мало починатися,

з точки зору давніх філософів, з пізнання людини («Пізнай самого себе» – древній

афоризм, викарбуваний на колоні при вході до храму Аполлона у Дельфах).

У подальшому протягом тривалого часу середньовіччя пересічна людина

втрачає свою «політичну сутність» і навіть аристократи стають просто

безіменними заможними рицарями та дамами. Пріоритет Божої істини (віри)

перед науковою істиною, здобутою людиною «з Божою допомогою», надовго

«замикає» європейську людськість у наявному бутті без будь-якого натяку на

щось якісно «нове». Схоластика як філософія та релігійний світогляд

(парадигма), а також силогістика як основний метод пізнання укупі з

елементами дедукції не ставлять на меті вийти за межі осмислення узвичаєної

людської життєдіяльності.

Динамічний розвиток спочатку простої капіталістичної кооперації, а

згодом і мануфактурного виробництва, з упровадженням ремісничої техніки та

поділу праці між найманими робітниками здійснює «прорив» у до того

неможливе – докорінно іншу парадигму знання і спосіб його досягнення та до



дійсно гуманістичних цінностей (захист та обґрунтування ідеалу людини як

активного творця «свого» земного буття, здатного осягнути і використати собі

на благо все багатство оточуючого його світу без посягання на право «іншого»

зробити те ж саме). Новий спосіб виробництва та гуманізм привносять із собою

значний, потужний потенціал світськості і раціоналізму, що відкривало шлях до

затребуваності наукового знання та наукового пізнання. У Новий час людської

історії знання стає вирішальною силою суспільного поступу (Ф. Бекон).

Поступово відбувається повний розрив зі схоластикою та силогістикою,

відновлюються неформальні зв’язки з античною культурою («золотим віком»

історії). Проте, лише епоха Просвітництва свідчить про прагнення людськості

до справжнього демократизму, що пов’язується з необхідністю залучення всіх

громадян до культури і організованого набуття наукових знань, виховання, а

також до раціоналізму не лише як способу мислення, а й як способу життя, що

означає віру в необмежені можливості людського розуму. Відбувається, на

думку І. Канта, вихід європейця із «стану неповноліття», тобто нездатності

користуватися своїм власним розсудком без керівництва когось іншого.

Просвітництво спонукало кожну конкретну людину на мужність застосовувати

у своїй життєдіяльності власний розум [2, с. 137–138, 661–662]. Потужними

темпами зростає «культ Розуму» в суспільному бутті, головний принцип якого

сформулював Г. В. Ф. Гегель (1770–1831): «Усе дійсне набуває розумності, а

розум стає дійсністю».

Проте пройде небагато за історичними мірками часу, коли француз Огюст

Конт (1798–1857) у своєму шеститомнику «Курс позитивної філософії» (1830–

1842), разом з німецьким філософом Артуром Шопенгауером (1788–1860) у його

конкурсній праці «Про свободу людської волі» (1839 р.) спробують вчинити

«тихий» «бунт проти Розуму». Перший – на противагу «абстрактному

теоретизуванню» тодішньої філософії І. Канта (1724–1804), Г. Гегеля та інших

мислителів пропонує до визнання лише так звану «позитивну філософію»,

створює теорію соціального розвитку на засадах еволюції, оригінальну

концепцію соціальної статики і соціальної динаміки, систему засадничих



принципів соціології [2, с. 384]. Другий – на противагу раціоналізмові пробує

довести визначальну роль волі суб’єкта у пізнанні: «світ є моє уявлення» чи

зображення, він дається людині в уявленнях і виступає у формі, що залежить від

пізнавальної здатності суб’єкта. Оскільки воля належить до сфери несвідомого,

то вона абсолютно байдужа, на думку Шопенгауера, до своїх творінь у світі

явищ, до живих істот, в тому числі й до людей, відтак, усі вони є «покинутими

напризволяще випадкових обставин» [Там само, с. 945].

Разом з тим, справжній «бунт проти Розуму» починається з Фрідріха

Ніцше (1844–1900). Саме він, як відомо, закладає основи «філософії життя».

Першою книгою 28-річного Ніцше є «Народження трагедії, або елінство і

песимізм» (1872 р.). У ній прослідковується уся історія людства у контексті

протилежних начал: аполонівського начала («порядок», оптимістична радість,

логіка членування, ідея прекрасного) та діонісійського («хаос», трагіко-

оргіастичне, життєп’яняче). Щодо тодішнього для автора сьогодення, то він

звертає увагу на «проблему рогача» (його вислів), маючи на увазі «науку й

розум» як небезпечні проблеми, як силу, що «підриває» людське життя [Там

само, с. 563–564].

Здавалось би, мала б реабілітуватися «довіра до розуму» на рубежі ХІХ–

ХХ ст., коли виявляється обмеженість механіки І. Ньютона, з’являються нові

сфери наукового знання, що були якісно іншими: електродинаміка Джеймса

Клерка Максвелла, спеціальна теорія відносності Альберта Ейнштейна тощо,

проте все відбувається навпаки, розчарування та песимізм щодо науки зростає у

зв’язку з можливістю використання її здобутків проти людини і людства. Отже,

усе ХХ ст. супроводжується в суспільній думці ірраціоналізмом і навіть

антисаєнтизмом (від англ. science – наука), особливо, після трагедії Хіросіми і

Нагасакі в 1945 р., хоч і після цього окремими фахівцями захищаються

оптимістичні ідеї постіндустріального та інформаційного суспільства, які

реально втілюються в соціальних практиках.

Нібито «повну втрату віри в розум» спростовують нищівні кризові

соціально-економічні явища сучасного ринкового суспільства (ХХ ст.), що



змушують суспільну думку шукати перспективні шляхи «прориву» в раніше

неможливе: суспільство знань, інтелектуальну економіку, інноваційну

діяльність тощо. Йдеться про поступове формування абсолютно нової

парадигми суспільного поступу, що ґрунтується на «культі Інтелекту» та

самоцінності людини (наважимось сформулювати основний принцип цієї

парадигми так: «Без людини, як "міри суспільних змін", будь-що, зокрема,

державно-управлінська чи будь-яка інша діяльність втрачає сенс; лише людина

і цивілізоване людське буття надають смислу для модернізації суспільства»,

тобто мова про соціально спрямовану економіку, якісні управлінські послуги,

взаємну довіру влади та громадян і т. ін.).

Таким чином, навіть обмежений аналіз суспільного поступу дозволяє

виокремити його основні історичні етапи та з’ясувати найбільш суттєві

парадигмально-ціннісні орієнтири:

– культ «живого споглядання»: опора на «критичне мислення», визнання

людини «політичною істотою» (причетною до влади) та «мірою усіх речей»

(античне суспільство);

– «культ Віри»: схоластика, широке використання силогістики,

стражденна земна людина – засіб задоволення не своїх та своїх потреб (епоха

середньовіччя);

– «культ Розуму»: виникнення науки у сучасному її розумінні,

становлення науки як продуктивної сили суспільства, ставлення до людини як

до самоцінності, як мети творення усього земного і ніколи як до засобу (Новий

час, становлення ринкового суспільства);

– «бунт проти Розуму»: свободна людина у своїй екзистенції, але

самотня, сповнена песимізму (друга половина ХІХ – перша половина ХХ ст.);

– «культ Інтелекту» (йдеться про «суспільство інтелекту», що здатне до

«атаки» задля вирішення соціально-економічних, політичних, воєнних та інші

«викликів» сучасного мультикультурного суспільства): висока якість життя,

задіяння механізмів соціальних гарантій, наукоємне виробництво,

конкурентоспроможна освіта, доступне якісне медичне обслуговування,



домінування інноваційних підходів, свободна людина у суспільстві добробуту,

реалізація принципів «post New Public Management» («post NPM»), що

стосуються сучасної ери цифрового управління («Digital Governance Era»)

(остання третина ХХ–ХХІ ст.)1.

Ми свідомо не акцентували увагу на трансгресіях, тобто межах переходу

від одного етапу до іншого, що може бути предметом для окремого

дослідження. Проте, наведений аналіз дозволяє відповісти на поставлені з

самого початку питання, які стосуються українського суспільства. Щоб вийти

на «вісь епохи» (К. Ясперс), необхідно лише одне: воля до реалізації

найсуттєвішої з людських здатностей, як сказав би М. Гайдеггер, – здатності до

помислення ще не мислимого в українській дійсності, тобто до раціонального,

наукового осмислення специфічних особливостей побудови нового ринкового

суспільства та ефективної моделі публічного управління на основі «культу

Розуму» та «культу Інтелекту».

Як це треба розуміти?

По-перше, подолання трансгресій звичайним, еволюційно-природним

шляхом в українському суспільстві є абсолютно безглуздим, неможливим, адже

це вимагає невиправданої втрати часу, проте само собою зрозуміло, що повна

відсутність інфраструктури та інституціонального забезпечення ринку і

цивілізованих ринкових відносин може бути подоланою лише за наявності

раціонального, науково осмисленого державного управління.

1 Не зовсім вірно, на наш погляд, сучасний етап розвитку постіндустріального

суспільства (початок ХХІ ст.) називати, як це роблять окремі науковці, «суспільством знань» [5, с. 887–888]. По-перше, якщо й говорити про «суспільство знань», то воно, безперечно, починається з епохи Нового часу, коли Френсіс Бекон (1561–1626) у своєму відомому афоризмі «Знання – це сила» (від лат. Scientia potentia est) висловлює велику гідність науці. Призначенням науки він вважає примноження сили та могутності людей, забезпечення для них достойного й багатого життя. По-друге, іще давньогрецький філософ Геракліт (Геракліт Ефеський), що жив приблизно в 520–460 рр. до н. е., як відомо, висловлював думку, спрямовану проти вченості Піфагора: «Багато знань розуму не прибавляє…». Мати багато знань ще не означає бути розумним. З розумом пов’язана здатність людини до проникнення в сутність речей, явищ, процесів, до аналізу й до самостійної оцінки дійсності, творчості. Істинний мудрець не той, хто багато знає, а той, хто ефективно використовує знання, знаходить своїм знанням нове застосування, при цьому, удосконалюючи власне буття і розширюючи знання.



По-друге, не можна бездумно обожнювати ринкові самоорганізацію та

самовдосконалення. Насправді, ринок завжди прагне до монополізації у

виробництві товарів та послуг, перекладання відповідальності за низьку

конкурентоспроможність виробника на плечі споживача, він є повністю

«байдужим» до вирішення соціальних питань, не завжди «зацікавлений» у

підвищенні суспільної корисності товарів і послуг (прагне безконтрольного

поширення генетично модифікованих та не якісних продуктів харчування,

товарів і послуг тощо під виглядом «лібералізації» ринкових відносин).

Науково опрацьовані державні механізми управління [3; 6]2 є ефективною

протидією зазначеним вадам і можуть позитивно сприяти функціонуванню

ринкових механізмів самоорганізації.

По-третє, слід ураховувати те, що багато чого в ринковій економіці, як

заявляють окремі дослідники і з чим не можна не погодитись, є

«утаємниченим» її власною природою (об’єктивна вартість товарів та послуг),

або свідомо прихованим (доходи, їх джерела, інформація про отримувачів

доходів). У цілому ринкова економіка є занадто версійною [1, с. 92], отже не

можна «на слово» довіряти будь-якій економічній теорії чи відомим експертам /

аналітикам від економіки. Держава повинна стати, якщо мати на увазі сучасну

соціальну державу, потужним «гравцем» у ринковому середовищі, сприяючи

«зсередини» стабільному суспільному розвитку й пропонуючи свої версії для

цього завдяки реалізації сучасних засад програмно-цільового управління

(розмови з боку уряду про максимальну приватизацію успішних, стратегічно

важливих промислових підприємств з метою забезпечення їх ефективного

функціонування можна вважати, на наш погляд, недоречними, оскільки з точки

зору логіки здорового глузду не зрозуміло, що уряд залишає собі «для

управління»).

По-четверте, ринкові відносини за своєю природою не терплять

системності (є динамічно змінними, швидко удосконалюються, оскільки за їх

2 Тут слід враховувати як дію «механізмів державного управління» [4], так і необхідність

упровадження в ринковому суспільстві «державних механізмів управління»[6].



«статики» існує загроза можливих фінансових втрат виробників товарів та

послуг). А це означає, що будь-яка цілеспрямована адміністративно-правова

діяльність з вирішення окремих питань чи проблем розвитку ринку сама собою

сприяє формуванню системи-в-системі (синергетика) і лише бездіяльність не є

природною (у даному разі бездіяльність можна визнати злочинною). Чи можна

вважати таку адміністративно-правову діяльність органів державного

управління та місцевого самоврядування в ринковому суспільстві «ручним»

управлінням? Швидше за усе, це є публічним адмініструванням у західній

транскрипції та державним управлінням в українській версії.

По-п’яте, суб’єкт-об’єктна концепція державного управління уже давно

втратила свою актуальність, оскільки згідно з нею активним, творчим, дієвим

началом володіє лише суб’єкт управління. За таких умов унеможливлюється

реалізація в українському суспільстві основних принципів європейського

адміністративного простору: народ – джерело влади, відкритість влади, її

прозорість та ефективність тощо. Відносини між владою і громадянами можуть

будуватися виключно на партнерських засадах як надавача і споживача

управління послуг, взаємній довірі та правовій відповідальності. Побудувати

таку систему взаємин може лише держава на основі сучасної комунікативної

парадигми публічного адміністрування.

По-шосте, орієнтація в державному управлінні ринковою економікою в

Україні на якусь одну економічну теорію (меркантилізм, класична політична

економія, маржиналізм, кейнсіанство, монетаризм, неолібералізм,

інституціоналізм, глобалізм тощо) не є можливою, оскільки йдеться про

трансформаційне суспільство, що передбачає упровадження «несподіваних» і

непопулярних управлінських рішень. Зокрема, пріоритетність політики

підтримки «великого» виробника, тобто експорту, є політикою «заробляння

валюти» (меркантилізм XVI ст.). Вона повинна проводитись, але не на шкоду

потужного розвитку внутрішнього ринку країни. Якісні товари та послуги, що

пропонується на внутрішньому ринку, мають відповідати найвимогливішим,

світовим стандартам і поступово «перетікати» на зовнішні ринки.



Окрім того, найважливішою формулою («абеткою») ринкових відносин

слід вважати відносну відповідність між попитом (європейський рівень

заробітних плат та пенсій власного населення, обігові кошти виробників

товарів та послуг) і пропозицією (власний виробник, мале і середнє

підприємництво). Критичне порушення балансу між попитом і пропозицією, як

відомо, призводить до криз. Усі інші економічні ідеї та усталені положення, які

вже апробовані розвинутими соціальними практиками, можна використовувати

як засоби для реалізації даної формули. Що стосується державного управління,

то його основним завданням стосовно сталого розвитку ринкової економіки, є

моніторинг зазначеного балансу та підтримка його економіко-правовими та

мінімальними адміністративними механізмами. Це означає, що насправді

забезпечення балансу між попитом і пропозицією товарів та послуг в

ринковому українському суспільстві, можна вважати однією із найважливіших

функцій уряду.

І, нарешті, відповідь на питання з чого починати, якщо мати на увазі

межу між можливим і неможливим (трансгресії щодо української дійсності) та

важкий кризовий стан економіки.

Відомо, що рубіж ХХ–XXІ ст. пов’язаний з викликами навіть для

розвинутих держав, їх регіонів, територіальних громад, управлінців-практиків

щодо забезпечення сталого розвитку суспільства. Відтак, сьогодні набувають

особливого значення технології та механізми стратегічного планування

розвитку територій, кожного окремого територіального утворення.

Отже, на питання з чого починати, напевно, існує декілька варіантів

відповіді, проте можна запропонувати принаймні одну із найважливіших, з

урахуванням контексту останнього етапу із проаналізованих попередньо

парадигмально-ціннісних орієнтирів суспільного поступу. Йдеться про

застосування урядом засадничих принципів програмно-цільового управління,

про розробку та упровадження проектів модернізації основних сфер

суспільного життя за технологією проектного менеджменту, що сприяє

максимально ефективному використанню наявних ресурсів (людські,



матеріально-технічні, фінансові, інформаційні, інтелектуальні тощо) та

доцільному здійсненню їх розподілу, використанню, поновленню і

поповненню.

Планування як функція менеджменту включає, як відомо, стратегію і

тактику управління розвитком територій (керованого об’єкта) й пов’язана з

науково обґрунтованою розробкою програмних дій органів державного

управління та місцевого самоврядування, а також їх підрозділів. При цьому,

тактичне (поточне) планування має бути спрямованим не лише на вирішення

«рутинних» питань, а переважно на забезпечення виконання стратегічних цілей

і планів. В свою чергу, стратегічні цілі, перш за усе, стосуються докорінної

зміни «якості життя» на окремій території, що передбачає досягнення таких

результатів: високооплачувана робота (якщо її можна співвіднести з

європейськими вимірами), гарантовані якісні послуги охорони здоров’я,

соціальних гарантій та соціального захисту, комфортне екологічно безпечне

житло, громадська безпека, суспільно-політична стабільність, можливості

отримати конкурентоспроможну на європейському ринку праці освіту, доступ

до культурних цінностей, наявність умов для цивілізованого дозвілля та

відпочинку, безпечне харчування, сприятливе для життєдіяльності навколишнє

середовище.

Основою для динамічного зростання «якості життя» має стати науково

обґрунтована політика місцевих влад, що стосується розвитку територіального

ринку, сільськогосподарського виробництва, малого і середнього

підприємництва. Саме ефективна економіка (сучасна «інтелектуальна

економіка») здатна забезпечити зростання продуктивності праці, розширення

ринків збуту, виробництво нових «наукоємних» товарів і послуг, високий

рівень зайнятості населення. Заходи стратегії з підтримки територіальної

економіки мають стимулювати розвиток ринку праці, зростання доходів

домогосподарств, попиту і пропозиції, отже, й відповідне наповнення бюджету.

Звичайно, досягнення зазначених цілей потребує відповідних коштів,

отже, однією із найголовніших цілей стратегічного планування є досягнення



«фінансової спроможності», «фінансової незалежності» органу державного

управління чи місцевого самоврядування як бажаного результату (під

«фінансовою спроможністю» мається на увазі здатність досягти балансу

власних доходів і витрат та якісного рівня життя громадян).

Досягнення «фінансової незалежності» вимагає, по-перше, упровадження

технології «корпоративних підходів» у плануванні та діяльності: кожний член

управлінської команди органу державного управління чи місцевого

самоврядування, незалежно від своїх функціональних інтересів, має працювати

на реалізацію основних положень стратегії, діяти самому і «бачити» при цьому

дії інших; по-друге, забезпечення жорсткого контролю за утворенням і

використанням матеріальних, трудових і грошових ресурсів, що є необхідною

передумовою для зміцнення фінансового стану.

В цілому досягнення «фінансової спроможності» пов’язане з осмисленим

розвитком як господарської діяльності, так і соціальної сфери в їх єдності.

Основними завданнями, які вирішуються на шляху до забезпечення

«фінансової спроможності», на наш погляд, можна вважати:

– залучення до розробки і реалізації науково обґрунтованої стратегії

розвитку окремих територій усіх структурних підрозділів органів державного

управління чи місцевого самоврядування, всіх підприємств, організацій і

установ, усіх громадян;

– визначення основних сфер діяльності для отримання прибутку і

можливих чинників його збільшення;

– визначення сфер і механізмів співпраці з бізнесом на основі Закону

України «Про державно-приватне партнерство»;

– забезпечення співпраці із зарубіжними партнерами щодо отримання

грантів на розвиток туризму, гуманітарної та соціальної сфер тощо.

Розробка стратегії вимагає наукового аналізу впливів зовнішнього

середовища і внутрішніх можливих ресурсів для розвитку окремої території

(рис. 1).



Рис 1. Внутрішні та зовнішні впливи на розвиток суб’єктів фінансово-

економічної і господарської діяльності окремих територій

Зовнішнім середовищем вважається те, на що не можуть впливати жителі

тієї чи іншої території. Отже, до «зовнішніх» належать такі фактори:

– економічна ситуація в країні і в регіоні;

– наукова обґрунтованість і впливовість політики територіального

розвитку держави;

– соціальні й гуманітарні орієнтири розвитку держави;

– політика держави стосується «технологічного прориву» чи

«технологічної консервації»;

– міжнародні чинники (співпраця, інформаційний вплив тощо).

Економічні чинники, перш за усе, пов’язані зі станом ринкової економіки

в державі (ВНП, стан ринку праці та показники безробіття, рівень інфляції,

стабільність національної валюти, цінова політика, рівень доходів населення).

Політичні – стосуються ефективності політики децентралізації, дієвості

нормативних рішень та адміністративних підходів, реального упровадження

«верховенства права».

Внутрішній стан (існуюче), ресурси та

потенціал (можливості)

Впливи зовнішнього середовища

Фінансово-економічна і господарська діяльність

Сфери життєдіяльності

громадян

Управління територією (сучасний державний та

муніципальний менеджмент)



Соціальні й гуманітарні – орієнтир на упровадження технологій

«соціальних гарантій» (конституційна норма), а не «соціальної допомоги» чи

масових субсидій, забезпечення належної якості охорони здоров’я та освіти,

підтримка розвитку національної культури.

Технологічні чинники стосуються створення умов для розвитку

інноваційного «суспільства інтелекту»; інформаційного забезпечення, тобто

освоєння, розвитку і впровадження інформаційно-комунікативних технологій в

усі сфери життєдіяльності відповідно до міжнародних стандартів.

Суттєвими внутрішніми чинниками можна вважати:

– соціально-економічний стан домогосподарств;

– готовність і здатність громадян до запровадження інновацій в усіх

сферах життєдіяльності;

– взаємну довіру між управлінськими структурами та громадянами;

– наявні реальні ресурси та потенціал як можливості для розвитку

території тощо.

Висновки та перспективи подальших досліджень. При проведенні

аналізу змін парадигмально-ціннісних орієнтирів в історії розвитку суспільства

та практик управління суспільством не ставилося за мету дати визначення

понять «державне управління» чи «публічне управління». Зміст зазначених та

інших термінів («європейський гуманітарний та адміністративний простір»,

«сучасне інтелектуальне суспільство», «новий державний менеджмент»,

«громадянське суспільство», «соціальна держава», «правова держава»,

«свобода людини і громадянина», «демократія», «місцеве самоврядування»,

«внутрішній ринок», «соціально орієнтований бізнес», «державно-приватне

партнерство» та ін.) потребує подальших наукових досліджень, в тому числі й з

боку автора даної статті. Методологічною основою для цього може слугувати

філософія державного управління, що вже знайшла своє застосування в

Україні, а також публікації зарубіжних авторів [9 та ін.], в яких оцінюються

результати від упровадження майже за п’ятдесят останніх років «нового

державного менеджменту» (New Public Management), включаючи й можливості

«post NPM» або сучасну еру цифрового управління («Digital Governance Era»).



Список використаних джерел: 1. Базидевич В. Д. Метафізика економіки: [монографія] / В. Д. Базидевич, В. В. Ільїн. –

К. : Знання, 2007. – 718 с. 2. Большой энциклопедический словарь: философия, социология, религия, эзотеризм,

политэкономия / [глав. науч. ред. и сост. С. Ю. Солодовников]. – Мн. : МФЦП, 2002. – 1008 с. 3. Веймер Девід Л. Аналіз політики: концепції і практика / Девід Л. Веймер, Ейден Р.

Вайнінг ; [пер. з англ. І. Дзюб, А. Олійник] ; наук ред. О. Кілієвич. – К. : Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2000. – 654 с.

4. Державне управління та менеджмент : [навч. посіб. у таблицях і схемах] / Г. С. Одінцова [та ін.] ; за заг. ред. д-ра екон. наук, проф. Г. С. Одінцової. – Х. : ХарРІ УАДУ, 2002. – 492 с.

5. Енциклопедія освіти / Академія пед. наук України ; голов. ред. В. Г. Кремень. – К. : Юрінком Інтер, 2008. – 1040 с.

6. Корженко В. В. Категорії «державний механізм управління» та «механізм державного управління»: порівняльний аналіз / В. В. Корженко, Т. М. Лозинська // Теорія та практика державного управління : зб. наук. праць. – Х. : Вид-во ХарРІ НАДУ «Магістр», 2008. – Вип. 2 (21). – С. 16–24.

7. Луман Н. Тавтология и парадокс в самоописаниях современного общества / Н. Луман // Социо-логос. – М. : Прогресс, 1991. – Вып. 1: О-во и сферы смысла. – С. 194–216.

8. Постмодернизм. Энциклопедия. – Мн. : Интерпрессервис; Книжный Дом, 2001. – 1040 с.

9. Lapsley I. New Public Management: The Cruellest Invention of the Human Spirit? / Irvine Lapsley // Abacus. – Vol. 45. – Issue 1. – P. 1–21, March 2009.

Korzhenko V. V. Paradigm-Axiological Guides of Social Advance and Public

Administration. The paper analyzes the problems of transformation of paradigm-axiological landmarks in

the historical development of the society. The emphasis is laid on the need for science in the practice of public administration, postmodern perception of the reality, transgressions of postmodernity and ways to overcome them in the Ukrainian society, and specificity of public administration by objectives.

Key words: European humanitarian and administrative space, transgressions of postmodernity, contemporary “intellectual society”, paradigm-axiological guides of social development, domestic market, public administration, management by objectives

Корженко В. В. Парадигмально-ценностные ориентиры общественного развития

и публичное управление. Проанализированы проблемы изменения парадигмально-ценностных ориентиров в

процессе исторического развития общества. Акцентировано внимание на востребованности науки для практики государственного управления, постмодернистском восприятии действительности, трансгрессиях постмодерна и путях их преодоления в украинском обществе, специфических особенностях программно-целевого публичного управления.

Ключевые слова: европейское гуманитарное и административное пространство, трансгрессии постмодерна, современное «интеллектуальное общество», парадигмально-ценностные ориентиры общественного развития, внутренний рынок, публичное управление, программно-целевое управление.

Надійшла до редколегії 22.06.2016 р.

Documents

УДК 303.733/[35.07+101] В. В. Корженко, ПАРАДИГМАЛЬНО ... · Делез, Р. Рорті та ін.). Одним із ключових понять постмодернізму,