Вигодованець Н. І. Літературне бароко

Наталія ВИГОДОВАНЕЦЬ

Í à ò à ë ³ ÿ Â È Ã Î Ä Î Â À Í Å Ö Ü

ББК 83.3(4УКР) В 41

У пропонованому збірнику статей, окремі з яких

публікувалися раніше, автор та видавці прагнули домогтися певної цілісності змісту та його відповід-ної рецепції. Концептуальним стрижнем тут обрано теоретичну парадигму літературного Бароко в За-карпатті.

Книжка може прислужитися як навчальний по-сібник для вищої школи та для вчителів.

Видання здійснено коштом МПП «Ґражда»

ISBN 978-966-8924-81-1

© Наталія Вигодованець, 2010 © Світлана Куртан, дизайн, 2010

2

© Видавництво «Ґражда», 2010

Ë²ÒÅÐÀÒÓÐÍÅ ÁÀÐÎÊÎ ÇÀÊÀÐÏÀÒÒß

ВСТУП

СТАН І ПЕРСПЕКТИВИ ВИВЧЕННЯ ЛІТЕРАТУРНОГО БАРОКО ЗАКАРПАТТЯ

Н овітнє звільнення національної свідомості від стереотипів і догм минулого спричинило на-

уковий інтерес до заборонених чи небажаних тем, однією з-поміж яких ще донедавна було літера-турне бароко. Через 25 років після аргументації Д. Чижевським положення про існування епохи Бароко в Україні, на VI Конгресі славістів у Празі 1968 року, учені порушили питання слов’янського бароко. Українське літературне бароко тут обсто-ювали З. Ґеник-Березовська і київські дослідники І. Іваньо, Д. Наливайко, В. Крекотень, В. Колосова. Та мине ще добрий десяток літ, поки водночас у Києві [1] і Пряшеві [22] з’являться друком два збір-ники барокової поезії, перекладеної сучасною ук-раїнською мовою. Власне, ними і започаткується безперервний міжнародний контекст наукового освоєння літературного бароко в Україні.

3


Об’єктивний науковий метод досліджень зумовив нові методологічні підходи. Перш за все, це було звільнення від лженаукової концепції інтернаціоналізму культури, за якої «мрія про людину і людство, відірване від усього національ-ного, є жадобою погашення цілого світу цінностей і багатств», і це за обставини, коли «культура ніколи не буде абстрактно-людською, вона завжди конкретно-людська, тобто націо-нальна, індивідуально-народна і тільки в такій своїй якості буде підніматися до вселюдськості...» [5, 95-96].

Водночас комплексний підхід до порушеної проблеми уможливив віднесення літературного бароко в Закарпатті до Галицької українсько-руської фази (1500-1848), бо саме цей період нашої етнічної історії, як пише М. Тиводар, «ха-рактерний входженням русинів-українців до різних полі-тичних утворень, їх прямою участю чи причетністю до бурх-ливих соціальних і політичних подій. У цей час змінюються феодальні порядки, відбувається велике антифеодальне по-встання Д. Дожі (1514) в Угорщині, розгром угорської армії під Могачем (1526) і початок активного впливу Туреччини на етнополітичні процеси в Карпатах, проникнення коза-цьких повстанських загонів у Галичину і Закарпаття, Люб-лінська унія, участь козаків у справах Ужанського наджу-пана захопити престол Трансільванії (1616), Ужгородська унія (1646), визвольна війна угорського народу проти Габс-бургів і участь у ній закарпатських русинів-українців, ре-форми Марії-Терезії, розвиток капіталістичних відносин, розвиток просвітительсько-будительської діяльності і гро-мадсько-політичних рухів» [4, 479].

Ідентифікуючи XVIII – першу половину ХІХ ст. у зазна-ченій М. Тиводаром фазі як період винятково плідного роз-витку культури в краї, виділяємо постать незаслужено забу-того мукачівського єпископа о. Андрія Бачинського (1732-1772-1809), завдяки якому «на початку XIX століття карпат-ські українці мали набагато краще шкільництво на території угорського королівства, ніж інші національності» [5, 301].

Повернувся із спецсхронів могутній пласт багатовікової конфесійної культури в Україні, реабілітовано багатющу

4


15


КУЛЬТУРНО-ПРОСВІТНИЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ ТА СОБОРНІ ПОСЛАННЯ о. АНДРІЯ БАЧИНСЬКОГО ЯК ДУХОВНА ПРЕДТЕЧА НОВОЇ ЗАКАРПАТОУКРАЇНСЬКОЇ ПРОЗИ

В

иповнилось 275 років від дня народження та 235 із часу висвячення владики о. А. Бачин-

ського. Ще за життя визнаний у його геніальності, він, як ніхто інший у культурі Закарпаття, був тен-денційно відкинутий і забутий, незважаючи ні на загалом високий рівень історіографії в краї, ні на щораз активніше залучення української постко-муністичної науки у європейський контекст [1, 21], ні на реабілітацію багатої греко-католицької культури, яка, зокрема, в Закарпатті досить-таки ефективно доповнювала загнане в злидні право-слав’я, коли «духовник дуже мало ріжнився от се-лянина» [5, 65], ні на відомі пророцтва та оцінки його молодшими сучасниками і однодумцями.

16


17

Так, Василь Довгович у творі «134. Епікедій на смерть йо-го преосвященства пана Андрія Бачинського, єпископа Му-качівського, 1810 року» слушно твердив, що настала «нова доба», освячена іменем «Великого Андрія», і пророчив йому «мармурову статую» «на унгварській площі, на високім Па-горбі...» [2, 118-121]. Розлогіше і більш вмотивовано, пого-джуємось із проф. Д. Данилюком [3, 50], обґрунтував заслу-ги А. Бачинського Михайло Лучкай [4, 130]. Своєрідно імі-туючи весь драматизм нелегкої боротьби дискусій (і не тіль-ки!) між Мукачевом і Еґером, зосереджуючи увагу на тому, що в особі А. Бачинського єп. І. Брадач мав достойного наступника, Михайло Лучкай переконує, що йдеться все-таки, кажучи сучасною термінологією, про людей бароково-просвітницького гарту, вправних політиків і дипломатів, всебічно розвинутих, непоступливих у власній національній гідності.

Харизма А. Бачинського вабила дослідників нового часу. Так, І. Кондратович у 20-х роках XX ст. констатує: «Як повѣ‐ренник Брадача и духовенства в дѣлѣ канонізаціѣ єпископ-ства провадив у Вѣдні переговори і єго незвичайну образо-ванность узнала и королева Марія Терезія» [5, 78]; «от Ma-pіѣ Терезіѣ одержав все, що потрібно до архіерейского сана и до архіерейского священнодѣйствія» [там само]; «особливу за-слугу має Бачинскій, що основав библіотеку, котра єще за єго живота числила 9000 томов. Всѣ епархіяльнѣ церкви об-даровав старославяньскими книгами и возбуждав духовен-ство прилежно читати их» [5, 79].

Сучасний історик церкви о. А. Пекар також прагне об’єк-тивно оцінити і пояснити джерела сили і мужності А. Бачин-ського – людини і культурного діяча. Він, зокрема, зосере-джує увагу на постійній протидії владики Ватікану, коли звідти надходили розпорядження, які не мали під собою жодної канонічної підстави (ерекційна булла Климента XIV-го) [6, 18]; на відстоюванні офіційної назви «греко-католики», що «опісля прийнялося також і в Галичині» [6, 40]; на синоді


47


ЛІТЕРАТУРНА МАЙСТЕРНІСТЬ «ЦЕРКОВНИХ БЕСІД НА ВСІ НЕДІЛІ РОКА НА ПОУЧЕНІЄ НАРОДНОЄ» о. МИХАЙЛА ЛУЧКАЯ

48

М

истецька сутність давніх українських літе-ратурних текстів усередині ХХ ст. активно

досліджувалась в Україні, і уже на 1972 рік в Ін-ституті літератури АН була завершеною праця «Художність давньої української літератури», од-нак світу вона не побачила. Поміщена тут стаття В. І. Крекотня «Художність давньої української прози (ХVІІ-ХVІІІ ст.)», що мала важливе методо-логічне значення для подальших наукових пошу-ків, вперше була опублікована лише у 1999 році [9, с. 14-140]. Вона і в цілому, і в частині барокових студій має безпосереднє відношення до нашої теми, бо, як слушно твердить проф. Д. Наливайко, «бароко стало першим спільним «великим» стилем усього континенту, яким не була ані ґотика, ані


83


ДО ПРОБЛЕМИ МЕТОДОЛОГІЧНИХ ПЕРЕДУМОВ ПОЕТИКИ ВАСИЛЯ ДОВГОВИЧА

Н

а кінець XX століття незаперечним стало те, що барокова спадщина знову почала функ-

ціонувати у свідомості українського читача. По-при десятки наукових праць та антологій бароко-вої літератури ХVІ-ХVШ ст., надруковано чимало взірців т. зв. необарокової зорової чи візуально-графічної поезії [1, 8-536]. Що ж стосується елі-тарної культури Бароко (ХVІІ-ХІХ ст.), то, маючи глибоке історичне коріння, вона суттєво звузила своє соціальне функціонування після відомих «реформ» в Україні. Після них суспільність посту-пово втратила читача-поліглота, і так, тривалий час, аж до половини XX століття у літературознав-стві домінувало упереджене ставлення до новола-тинського письменства. Вважалося, що викори-стання латини гальмувало розвиток літератури на-ціональними мовами, бо саме тоді останні розгля-далися як ознака величі й творчих сил народу.

84


85

Ще з доби романтичної історії літератури йде нехтуван-ня латиномовною спадщиною, як гіршою, написаною мо-вою, не зрозумілою народові. До того ж, на думку окремих дослідників, новолатинська література грішила недостатнім відтворенням дійсності.

Сучасна об’єктивна наука про літературу не визнає по-дібних звинувачень і, кваліфікуючи виражальні можливості латинської мови більшими, ніж виражальні можливості то-гочасних національних мов, констатує, що «новолатинське письменство було попередником літератур національними мовами не лише історично, а й онтологічно, тому що його вивчали особи, які згодом ставали творцями... Латиномов-на творчість була своєрідною школою, в якій формувалися національні літератури, передусім поезія... Навики латин-ського віршування і його теоретичне осмислення гуманісти різних країн переносили на ґрунт літературного розвитку національними мовами» [2, 9].

Належачи до країн північного Відродження, Україна не становила жодного винятку в тому, що тут навіть у XIX ст. продовжувала творитися поезія латинською мовою, яка «розмірковувала на релігійні, моральні теми, повідомляла про радісні й скорботні події в житті окремої людини, міста чи держави» [2, 7] При цьому слід акцентувати, що поняття «ренесанс», з яким ще й донині подекуди ототожнюють по-няття «гуманізм», близьке до загальновживаного «людяність», зазнало у науці істотних переоцінок «Сьогодні гуманізм як історичний термін означає інтелектуальну течію з перева-гою культурного й літературного спрямування над філософ-ським» [3, 240].

Помилковою слід також вважати думку, що в курсах «поетики й риторики вивчення літератури стояло на першо-му місці» [4, 75]; натомість, тут «літературна теорія підпо-рядковувалася процесові освоєння латинської мови» [4, 75]. Відповідно, «за всім, що треба було знати культурній люди-ні, доводилося звертатися до письменства латинського, польського – одним словом, «католицького» [5, 103].


ЗМІСТ ВСТУП СТАН І ПЕРСПЕКТИВИ ВИВЧЕННЯ ЛІТЕРАТУРНОГО БАРОКО ЗАКАРПАТТЯ 3 І. ЄПИСКОП АНДРІЙ БАЧИНСЬКИЙ

1. КУЛЬТУРНО-ПРОСВІТНИЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ ТА СОБОРНІ ПОСЛАННЯ о. АНДРІЯ БАЧИНСЬКОГО ЯК ДУХОВНА ПРЕДТЕЧА НОВОЇ ЗАКАРПАТО- УКРАЇНСЬКОЇ ПРОЗИ 16

2. ЕСТЕТИЧНА ПРИРОДА ПОСЛАНЬ МУКАЧІВСЬКОГО ЄПИСКОПА о. АНДРІЯ БАЧИНСЬКОГО 33

ІІ. МИХАЙЛО ЛУЧКАЙ – ПРОЗАЇК

1. ЛІТЕРАТУРНА МАЙСТЕРНІСТЬ «ЦЕРКОВНИХ БЕСІД НА ВСІ НЕДІЛІ РОКА НА ПОУЧЕНІЄ НАРОДНОЄ» о. МИХАЙЛА ЛУЧКАЯ 48

2. БАРОКОВИЙ ДИСКУРС «ЦЕРКОВНИХ БЕСІД…» о. МИХАЙЛА ЛУЧКАЯ 67

ІІІ. ВАСИЛЬ ДОВГОВИЧ – ПОЕТ

1. ДО ПРОБЛЕМИ МЕТОДОЛОГІЧНИХ ПЕРЕДУМОВ ПОЕТИКИ ВАСИЛЯ ДОВГОВИЧА 83

2. МІФОЛОГЕМА ІМЕНІ ЯК ЗАСІБ САМОІДЕНТИФІКАЩЇ АВТОРА У «ПОЕМАТІ ВАСИЛЯ ДОВГОВИЧА...» 91

3. КЛЮЧОВІ ТОПОСИ АВТОРЕФЛЕКС1Ї У «ПОЕМАТІ ВАСИЛЯ ДОВГОВИЧА» 105

4. ДОВГОВИЧ (1783-1849): ПИТАННЯ ІДЕНТИФІКАЦІЇ ТА САМОІДЕНТИФІКАЦІЇ 113

135

5. СВІТ ПОЕЗІЇ ВАСИЛЯ ДОВГОВИЧА 122


Наукове видання

Наталія ВИГОДОВАНЕЦЬ

ЛІТЕРАТУРНЕ БАРОКО

ЗАКАРПАТТЯ

Редактор Наталія Ребрик Художнє оформлення Світлани Куртан

Художньо-технічна редакція Світлани Ялч Коректура Олесі Русин

Видання здійснено коштом МПП «Ґражда»

Підписано до друку 15. 04. 2010.

Формат 60х84/32. Гарнітура Bookman Old Style. Друк офсетний. Облік.-вид. арк. 6,0. Замовлення № 37. Наклад 300 прим.

МПП «Ґражда»

Свідоцтво про державну реєстрацію видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції.

Серія 3т № 22 від 1 вересня 2005 р. 88000, м. Ужгород, вул. Капітульна, 18, т./факс 61-52-76

Вигодованець Наталія Іванівна

В 41 Літературне Бароко Закарпаття: Літеартурознавчі статті. – Ужгород: Ґражда, 2010. – 136 с. ISBN 978-966-8924-81-1 У пропонованому збірнику статей, окремі з яких уже публі-

кувалися раніше, автор та видавці прагнули домогтися певної цілісності змісту та його відповідної рецепції. Концептуальним стрижнем тут обрано теоретичну парадигму літературного ба-роко в Закарпатті.

Книжка може прислужитися як навчальний посібник для вищої школи та для учителів.

ББК 63.3(4УКР)6-8

136

Documents

Вигодованець Н. І. Літературне бароко