Романцевої Оксани

2 група, 2 курс магістратури

Григорій Михайлович Косинка (Стрілець)

(1899-1934)

План

1. Життєвий і творчий шлях Г. Косинки, його трагічна доля.

2. Стильове розмаїття новелістичного мислення письменника.

3. Проблемно-тематичний діапазон, культурософські алюзії з

української класики.

Література

1. Косинка Г. Гармонія: Оповідання. Публіцистика. Спогади про

Григорія Косинку. – К: Дніпро,1988.

2. Косинка Г. Заквітчаний сон: Оповідання. Спогади про Григорія

Косинку. – К: Веселка, 1991.

3. Наєнко М. Григорій Косинка: Літературно-критичний портрет. –

К., 1989.

4. Наєнко М. “Трепетний, як життя” : Штрихи до портрета Григорія

Косинки // Дивослово. – 2001. – №6.

5. Штонь Г. Григорій Косинка // Гроно нездоланих співців. – К.,

1997.

6. Жулинський М. Григорій Косинка // Жулинський М. Із забуття в

безсмертя. – К., 1990.

7. Агєєва В. Українська імпресіоністична проза: Михайло

Коцюбинський. Григорій Косинка. Андрій Головко. – К., 1994.

1

“Слово – це діамант: то сяє і сміється, то обернеться мутною

сльозою, то виблискує яскраво – гнівно або ласкаво, спокійніше, з

добротою, то спалахне, мов зірка провідна, яка народжує надії, мрії,

сподівання, або й веселкою заграє й так бадьоро запалає, неначе вабить,

і кличе, й навіть надихає”. Так писав у своєму синьому зошиті Григорій

Косинка – самобутній майстер художнього слова, оригінальний стиліст,

видатний прозаїк, виразник найпотаємніших людських прагнень.

Феномен творчості письменника полягає у створенні цілісної образної

системи духовних імперативів селянського менталітету, які належать до

вічних і нетлінних первнів українського народу. Пошанування вартості

життя, цінування традиційних морально-етичних категорій,

закарбованих в народнім слові, світосприйнятті, в оцінці крізь призму

селянської психології добра і зла та чимало інших характерологічних

рис притаманно героям Косинкових творів. Мікро- і макросвіт

письменника, його естетичне кредо розчинені, за висловом Г.Штоня, в

“етично-духовному макрокосмі народу…”. Гуманізм естетичних

критеріїв, детермінованих селянським менталітетом, Григорій Косинка

стверджував і виражав на рівні загальнолюдських цінностей. Тою чи

іншою мірою письменник втілює генезу селянської душі, пов’язаної з

довічним первнем життя – землею. За життя Григорія Косинки було

опубліковано більше тридцяти оповідань та новел. У центрі уваги його

творів – доля і внутрішній світ селянина, життя і психологію якого

письменник знав і розумів так глибоко, як і Стефаник. Косинка бачив

світ недосконалим, але по-своєму прекрасним. Він поклонявся людині

такій, якою вона була, не ідеалізував її, не нав’язував своїх поглядів,

був гуманістом.

2

Григорій Михайлович Стрілець народився у бідній селянській

родині 29 листопада 1899 року в с. Щербанівка, нині Обухівського

району на Київщині. Рід Стрільців – древній, з глибоким чумацьким

корінням, але зубожілий. “Я з роду чумацького, але батькові моєму

довелося вже чумакувати з торбами по наймах” – писав Косинка в

“Автобіографії” (1925 р.). Сім’я жила надзвичайно бідно. Батько щоліта

мандрував на заробітки, а восени наймався до Григорівської

цукроварні. І все мріяв про кращі часи, “про землі вільні”. 1928 року

родина виїхала на Далекий Схід. Оселилися Стрільці на березі Амуру,

навіть хату почали будувати. Та скоро туга за Україною повернула їх

назад. Жити стало ще важче. Тепер довелося працювати й найстаршому

– Григорію. Пас людську худобу, дві зими гарував із батьком на

цукроварні, ходив на заробітки до панських економій – “на буряки”, як

згодом зватиметься його перша новела. “Молодість свою – оті літа

красні, що ніколи вже не повторяться, – я прожив у надзвичайній

матеріальній скруті, часто й густо запеклій боротьбі за шматок хліба”,–

згадував письменник.

Навчанням малого Грицька опікувався дід по матері Роман

Онищенко, що жив у сусідньому селі Красному. Зимою, в перерві між

заробітками, він відправляв онука до школи, й оту Краснянську школу

відтак назве Косинка своїми “першими університетами”. Саме дідусь

навчив майбутнього письменника грамоті й заохотив до читання.

Грицькові дуже подобалося вчитися, він був надзвичайно старанним і

виявляв неабиякі здібності.

А ще неабиякою школою для Григорія були народні пісні. Дід

Роман подарував якось хлопцеві три тоненьких зошити, в які той

згодом позаписував народні пісні, які знав. 3

Коли батько майбутнього письменника їздив у справах до Києва,

Грицько завжди просив привезти йому книжку. Оскільки ж батько був

неграмотний, то найчастіше привозив різноманітну пригодницьку

літературу російською мовою – “Шерлок Холмс, Нат Пінкертон, Бова

Королевич” – “дешеву – раз, а найголовніш з малюнками… Путньої

книжки не можна було дістати, – та й не знав гаразд, чи є такі книжки”.

І ось одного разу “приніс батько дивну книжку “Конотопську відьму”

Грицька Квітки…”. “Конотопська відьма” – перша книжка,

українською мовою писана, що потрапила мені до рук; Квітчина

повість мене дуже вразила й здивувала: є, виходить, люди, що пишуть

по-простому, по-мужицькому, а про те, що це книжка українського

письменника, я не подумав, де там, я довго ще після “Конотопської

відьми” не знав “хто ми та чиї ми діти” – згадував пізніше Г.Косинка.

Також неабиякий вплив на самоосвіту та формування світогляду

Косинки мав його рідний дядько по матері, письменник Калістрат

Анищенко, нині, на жаль, призабутий. Вони тривалий час листувалися,

і в листах Калістрата Романовича можна знайти чимало цінних порад

про літературу, про те, які книжки небожеві слід було б прочитати, а то

й рекомендації із творчої письменницької лабораторії, приміром такі:

“Оцінюй усе, що бачиш перед собою… прагни до швидкої і правильної

оцінки становища”, “Не бійся огрому майбутньої праці”, “Приступай до

робрти, маючи вже певний комплекс образів, ситуацій та ін.

Найголовніший принцип: не мудрствуй лукаво”, “Треба боротися до

переможного кінця – домовини…”, “Не залітай у хмати-облака…

Держись-но грішної земельки. І реалізуй свої фантазії”. Як ми знаємо,

Григорій Косинка протягом усієї своєї творчості слідував мудрим

4

порадам Калістрата Анищенка, чіпко й грунтовно тримаючись

селянської тематики – “грішної земельки”.

У 1913 році після закінчення Краснянської земської школи

Григорій працює писарчуком у волості. 1914 року їде на заробітки до

Києва. Мріє вчитися. Але спочатку чистить черевики на вулицях –

нічого кращого для хлопця з провінції не знайшлося. Невдовзі доля

усміхнулася йому – взяли кур’єром-реєстратором до земської управи.

Це дало змогу закінчити вечірні гімназійні курси, скласти успішно

іспити й одержати право вступу до вищої школи.

На жаль, збереглося дуже мало відомостей про життя Косинки в

революційні, 1917-1918 роки. Як він сприйняв постання Центральної

Ради, проголошення незалежної Української держави та подальші

драматичні події аж до захоплення нашої столиці комуно-

більшовицькими бандами Муравйова, яку насправді участь брав у

громадянській війні – про це нам майже нічого не відомо.

Дуже цікавий спогад про тогочасного Косинку залишив

письменник Віктор Домонтович: “ На початку 20-х років він мав вигляд

селянського парубка, носив піджачок, який носять писарчуки, був

кремезний, присадкуватий, різкий у своїх відгуках і оцінках, з міцними

руками, що перед тим, як взятись за перо, вміли тримати не тільки косу

або ціпа, але й обріз. Од нього віяло подихом степів, сонця, нічних

вітрів і нічних заграв з селянської війни, що її вів у ті роки український

народ проти більшовизму”.

Навчаючись у КІНО, Косинка з “головою” поринає у бурхливий

вир літературного життя. Уже в 1920-му році він – член літературно-

мистецької групи “Гроно”, до якої також належали письменники Павло

Филипович, Дмитро Загул, Гео Шкурупій, художник Григорій Нарбут 5

та ін. Гронівці хоч і проголошували модні на той час ідеї

“пролетарського мистецтва”, однак погляди їхні насправді не

відзначалися “гіпертрофованою революційністю”. Свої критичні

зусилля вони зосередили на жорсткій полеміці з “пролеткультівцями”,

що закликали творити нове, пролетарське мистецтво, так би мовити, з

“чистого листа”, жодним чином не зважаючи на класичні надбання і

взагалі на все, зроблене попередниками. Гронівці ратували за сучасне

осмислення здобутків світового й українського мистецтва, виступали на

сторінках свого альманаху за якнайшвидше видання української

класики. Члени цієї групи декларували своє намагання синтезувати всі

можливі стильові методи й художні течії, називаючи таку ідею

“спіралізмом”. Утім, на практиці найближчими для них були футуризм

та імпресіонізм, причому Косинка відверто тяжів до останнього.

Через матеріальні нестатки Косинка не зміг закінчити повний курс

навчання, але студентські роки (1921-1923) важили для нього дуже

багато: він здобув певні історико-філологічні знання, чітко визначився

у своїх світоглядних орієнтаціях. Працює письменник редактором у

різних журналах, відповідальним секретарем ВУФКУ, у сценарному

відділі Київської кінофабрики, актором на радіо. У 1924 р. знайомиться

з майбутньою дружиною, студенткою Київського інституту

кінематографії Тамарою Мороз, яка залишилася йому вірною до

глибокої старості, зберегла в складні роки пам’ять про нього, дбайливо

впорядковувала посмертні видання його творів. Жило подружжя на

Володимирській вулиці в одному з будинків на території Софіївського

собору.

Сучасники згадують велику життєлюбність Григорія Косинки,

його веселу, товариську вдачу, прямолінійність суджень і оцінок, 6

нетерпимість до посередностей і підлабузництва, ненависть до

партійних ортодоксів (він називав їх “мародерами і голобельниками”).

Скептично ставився до авторитетів.

Щоправда, двом “великим” поклонявся, у двох “великих”, як

зізнавався, вчився – у В. Стефаника, з яким листувався і який називав

його “своїм сином із Дівич-гори”, і у В. Винниченка, з яким також

підтримував зв’язки. Високо цінував О. Кобилянську, С. Васильченка,

норвезького письменника Кнута Гамсуна.

На сторінках альманаху, який мав таку ж назву, як і група –

“Гроно” (1920 р.) – Григорій Косинка опублікував три свої твори –

“Мент”, “Під брамою собору”, “За земельку”. Вони, разом із першою

його опублікованою новелою “На буряки” (газета “Боротьба” за 4

травня 1919 року), привернули до молодого письменника увагу критики

й читачів. Тоді не так багато в українській прозі було творів, у яких

знайшло б відображення сучасне життя, зміни, які спричинили в

Україні революція та не вповні ще завершена громадянська війна. Крім

того, “бавилися в пролетарських письменників” тоді чимало людей,

котрі й грамоти толком не знали, тож з’ява молодого автора, котрий

блискуче володів стилем і відзначався глибиною проникнення в

тонкощі психології своїх героїх, не могла бути непоміченою.

Він часто виступає на літературних вечорах, зібраннях ВУАН

(Всеукраїнської академії наук). Його ім’я стає відомим, особливо

полюбляють слухати оповідання письменника в авторському

виконанні: дзвінко, чітко карбуючи слова, письменник емоційно

збагачує своєю дикцією діалоги. У його помешканні збирається

товариство київських літераторів: В.Підмогильний, Б.Антоненко-

Давидович, Є.Плужник, Т.Осьмачка. З останнім Григорій товаришував 7

особливо, за що жартома їх називали “Косьмачкою”. Ці митці не

оспівували більшовизм, тому їх називали “попутниками”. Над усе вони

цінували талант, свободу творчості й ретельно дбали про високу

художню якісь своїх творів.

Свій перший твір Григорій Стрілець підписав псевдонімом

“Косинка”. Він взяв його за назвою скромних польових квітів –

червоних косинців, які дуже любила його мама. Дехто з товаришів

говорив Григорію Михайловичу: “У тебе таке хороше прізвище –

Стрілець, воно й пасує тобі, і раптом такий нецікавий псевдонім. Не всі

ж знають, що ти взяв його від квітки, думають, що це – хусточка…”.

Він відповідав: “Мені байдуже, що думають. Квітка ця маловідома, а

вона така красива й ніжна, скромна і разом з тим велична. Квіти

приносять радість і збуджують у душі людській тільки хороше… Але

справа не в тому, що на світі є така квітка. Для мене – це дитинство,

моя мати, все, що залишається в пам’яті на все життя… Називаючи себе

так, я зближуюсь з людьми… Псевдонім залишається, от і все…” (Зі

спогадів дружини Т.М. Мороз-Стрілець).

У 1922 році Григорій Косинка видає першу збірку новел “На

золотих богів”, котра не лише підсумувала його ранні творчі пошуки,

але й засвідчила те, що в літетутуру прийшов справді самобутній

прозаїк, котрий вдало засвоїв класичну традицію і крізь її призму

здатний осмислювати сучасні проблеми, виробивши власний

стилістичний почерк. Це насамперед стосується найбільш зрілих творів

у цій книжці – “Троєкутний бій” та “ На золотих богів”, темою яких

стали щойно пережиті події громадянської війни. Ось як Сергій

Єфремов відгукнувся про ці новели: “побут б’є з них, іскриться своїми

типовими рисами й дає справжній образ сьогочасного, може, не 8

глибокий, трохи одноманітний, але свіжий, живий, яскравий. Велика

наших часів боротьба знайшла в Косинці вдумливого спостережника, –

саме оця боротьба, а не дрібний щоденний побут, і через те деяка плівка

героїчності, молодого романтизму лежить на цих коротеньких, але

обточених нарисах-малюнках. Боротьба ця в свідомості Косинки не

приходить одразу, раптом, – автор подає свої спостереження в

перспективі, немов підготовляє заздалегідь читача. Ця збірка – це

коротка, прагматично об’єктивна історія страдницького народу, який

втягнуто в вир революції та громадянської війни, що стає жертвою

завойовницьких погромів, розперезаних хижацьких інтересів”.

Про страшні, криваві події громадянської війни оповідається і в

інших творах Косинки зі збірки “На золотих богів” – “Темна ніч”,

“Десять”, “Місячний сміх”. Власне, саме ці новели, а також дещо

пізніші – “Постріл”, “В житах”, “Анархісти”, “Голова ході” та інші –

спричинили надзвичайно різку критику на адресу письменника.

Започаткував її Володимир Коряк рецензією на дебютну Косинчину

збірку, де писав зокрема таке: “Прекрасна мова, гартований стиль,

виклад об’єктивний до того, що читач не розбере – за кого є, власне,

автор – з революцією, чи проти неї, чи споглядає як стороння людина.

Це загалом вважається верхом “художності”, коли твір можна розуміти,

хто як хоче”.

Після книжки “На золотих богів” новели Косинки, як би їх не

оцінювала тодішня критика, користуються надзвичайною популярністю

в читачів. Письменник Олександр Ковінька згадував, що їх “їй-бо не

перебільшую – з рук виривали”.

Другу книгу письменника – “Новели дезертира” (1924 р.) вже

відмовилися друкувати. Це стало предметом занепокоєння автора та 9

літературної громадськості Харкова. Микола Хвильовий у листі до

Миколи Зерова писав про цей факт, як про кричуще порушення

літературної етики, а Григорію Михайловичу не залишалось нічого

іншого, як працювати над новими творами.

Одна за одною виходили нові книжки – “В житах” (1926 р.),

“Політика” (1927 р.), “Вибрані оповідання” (1928,1929). У нових книгах

Косинка постає перед читачем вже сформованим майстром

реалістичного стилю. Високу оцінку творам письменника дали

Мирослав Ірчан, Максим Рильський, Сергій Єфремов та ін.

М.Рильський наголошував, що новели Косинки “з часом у певну

гармонію злившись, дадуть епопею революції”. Цензура раз-у-раз

затримує його твори, а в пресі чимдалі більше лунають погрози. Не

маючи змоги жити з літератури, Косинка заробляє на життя у

сценарному відділі Київської кінофабрики. На початку 30-х років

випускає збірку “Серце”, яку в останній момент затримав Головліт.

“Цькування, мислю я, повинно мати якісь межі, а виходить, що ні, що я

помиляюсь…Все-таки я держуся. Не втрачаю ґрунту під ногами, хоч

його давно вже можна було б згубити, бувши на моєму місці”, – пише

Косинка 16 квітня 1932 року.

Письменник активно розвиває жанр новели, лише мріючи колись

“замахнутися” на більші за обсягом речі. Але зате в цьому жанрі

досягає неабияких успіхів. “Новела – твердить він сам, – тільки тоді

буде істинно художнім твором, коли її коротка, кидькома подана

яскравими мазками, образна оповідь несе в собі і здатна викликати

ширші уявлення і поглибити почуття у читача”. Найбільшими

здобутками новеліста нині бачаться твори “Заквітчаний сон” (1923 р.),

“Фавст”(1923 р.), “В житах” (1925 р.), “Мати” (1925 р.), “Політика” 10

(1926 р.), “Серце” (1926 р.), “Гармонія” (1933) та ін.

Новели – “Фавст” і “Гармонія” є художніми роздумами про

драматичні випробовування людини й народу в добу

післяреволюційного перевороту 1917-го року.

Косинку хвилювали проблеми українського села, ті біди, що

приніс хліборобам “соціалізм з примусу”, який на селі обертався

політикою гонінь на кожного, хто вболівав за землю і хто її любив і

цінував не за самі центнери для хлібоздачі. Безперечно ж, у цій любові

було багато від мрій про відрубний од держави селянський “рай”, повну

незалежність землевласника. Але ж хіба селянин у переважній своїй

масі воював за ідеали революції лише заради того, щоб годувати себе і

дітей самими ними.

Косинка вчасно помітив протиріччя сільського життя, котрі

вихлюпнулися пожежею громадської війни. Класова ненависть

засліпила очі і замінила всі писані та неписані закони. Загальнолюдські

цінності, мораль були відкинуті як непотріб, і обстоювати їх було

особливо важко. Косинка пам’ятав і закликав ніколи не забувати і про

те, яких численних і досить часто безвинних жертв коштували

українському селу і місту роки громадської війни, що розкидала народ

на різних арміях, бо ж незачепленим цією війною не міг залишиться

ніхто. А перемога ж у ній кувалась тільки для одних і одна. І щоб стати

історично гуманною, ця перемога повинна була ростити в читачеві

зерна добра, навчати його за мирних уже днів співчутливості, вміння за

помилками бачити живу людину і прощати їй те, що може і повинно

бути прощеним, якщо творилось воно не з власної волі.

Подих соціальних катаклізмів безпосередньо відчувається майже

у кожній новелі письменника. Він стверджує, що в кривавій різанині 11

забуто про найвищу цінність – людське життя.

Письменник від твору до твору проводить проблему: що є мірилом

істинності? Можливо, совість. Які почуття переважають, коли людина в

екстремальних ситуація стає перед необхідністю поступатися

духовними здобутками заради матеріального буття, боротись за

виживання ставати перед проблемою вибору? Чи може мораль бути

загальнолюдською і класовою?

Новела “В житах” Григорія Косинки пройнята наскрізним

пафосом життєствердження. Заувага про те, що новела досить

коротенька за обсягом, має досить суттєве значення, оскільки саме ця

риса є найхарактернішою у письмі Косинки: він умів декількома

фразами, нюансом світлотіней, образом або символом передати

найширшу гаму почуттів, думок, ідей.

Фабула новели незвичайно простенька: герой, який дезертирував

із царської армії, вимушений переховуватися в житах, аби не бути

розстріляним. Під час перебування у сховку з ним відбуваються дві

історії: він спостерігає за багатієм та зустрічається зі своєю колишньою

коханою Уляною – це, власне, і все, про що розповів нам Косинка у

новелі. А далі розпочинається розповідь Корнія – героя новели, яка

власне не є розповіддю, а це, радше, череда спогадів, асоціативний ряд,

вибудовуваний ним на основі протиставлення мирного й повстанського

життя, це глибоке почуття ненависті до багатія і так само глибока

закоханість у дівчину. І все це постійно переплітається з образом жита.

Звичайнісінький злак у канві новели набуває яскраво

символічного звучання. Житнє поле – єдиний свідок поневірянь героя,

єдиний друг і захисник його – перетворюється у спогадах, свідомості

героя у своєрідного повіреного у всі земні таїни, навіть більше: житнє 12

поле стає самим життям. Життям, яке байдуже, а, може, й з біллю

сприймає смерть своїх дітей, і так само спокійно дивиться на їхні

радощі. Так, наприклад, поряд з тінню розстріляного Корнієвого

товариша, що ніби проходить житами перед очима героя, з’являється і

повна сил і краси Уляна. І вона не лише не тінь, а плоть і кров, вона

самі соки землі, саме жито-життя, які здатні пробудити, повернути до

сприйняття земних радостей і мертвих, і живих. А саме на межі між

цими двома станами перебуває Корній, адже для себе він живий, а для

інших – мертвий, та й песимістично-притлумлене, ледь не тваринне

існування його до зустрічі з Уляною швидше нагадувало смерть, аніж

повноцінне життя. Але почуття любові до Уляни врешті перемагає

страх за, хай і огидно плазунське, життя. Корній забуває про небезпеку,

що йому загрожує, і піднімається із землі назустріч любові, навперейми

справжньому життю. І хоч не довгим було щастя Корнія та Уляни, та

все ж у серці героя назавжди залишився дух жита і непереможне

прагнення жити.

Ця новела заглиблена у драматичну ситуацію, де внутрішня

глибина ліричного “я” з надлишком покриває зовнішнє своє життя;

прагнення жити повноцінно, без страху спонукає Корнія прийняти

остаточне рішення про повернення в село. Внутрішньо

відсторонюючись від життя дезертира як неадекватного його

особистості (“коли згадую своє дезертирське життя… мені хочеться

плакати, мов дитині, або співати, як співають старі, коли згадують

молодість, а я ще хочу співати!”), герой разом з тим не заперечує

власну причетність до зовнішнього буття й особисту відповідальність

за нього (“Питаєте про Матвія Киянчука? Розкажу, але не зараз, бо в

житах загубилася моя доля”). Драматична надмірність існування 13

(“П’яні жита розступіться! Плювать на смерть Гострого, я співать хочу,

чуєш, степе?!”) подоба до трагічної, але між ними є принципова

відмінність: драматичне “я” самоцінне своїм протистоянням не

світоустрою, а другому “я”.

Жито, жити, любити… – це весь Косинка, це його поезія.

“В житах” – це один із найліричніших творів письменника, в

якому передано надзвичайно тонкі душевні порухи, суголосні з

глибинним відчуттям природи. Саме цю новелу Григорія Михайловича

чи не найчастіше просили читати на літературних вечорах.

У пізніх текстах Григорія Косинки – “Політиці”, “Серці”, а

особливо “Гармонії” – вже немає тієї безсторонності, що в новелах із

перших книжок, де автор не дає “ідеологічної оцінки” вчинкам своїх

персонажів, лише емотивно підводить читача до висновків, у суті своїй

гуманістичних, а не ідеологічних.

1934 року в харківському будинку письменника була проголошена

“настановча” доповідь Івана Кулика, який говорив про завдання

письменників у зв’язку з перемогою Сталіна. У дискусії виступив і

Косинка. Замість того, щоб обмежитися трафаретними словами

вимушених заяв, як це робили інші, він вибухнув зливою скарг,

нарікань, протестів. З різкою і запальною люттю він говорив, що в

умовах “соціального замовлення”, коли людину взяли за горлянку, вона

не може творити. То була не промова, то був крик відчаю в самотній

порожнечі пітьми. Зала завмерла від страху; кінець промови комуністи

вкрили свистом, вигуками обурення, погрозами, а гальорка аплодувала.

4 листопада 1934 року письменника було заарештовано. З в’язниці

він писав до дружини: “Пробач, що так багато горя приніс тобі за

короткий вік. Прости, дорога дружино, а простивши – прощай. Не 14

тужи, кажу: сльозами горя не залити. Побажаю тобі здоров’я.

Побачення не проси, не треба! Передачу, коли буде можливість,

передавай, але не часто. Оце, здається, все. Я дужий, здоровий!”.

15 грудня 1934 року, “виїзна сесія Військової колегії засудила

Григорія Косинку-Стрільця до розстрілу”. Косинка гордо зустрів вирок

у якому говорилося, що “більшість обвинувачених (письменника

засудили разом з 28 іншими представниками української інтелігенції)

прибули в СРСР через Польщу, а частина через Румунію, маючи

завдання по вчиненню на території УРСР ряду терористичних актів.

При затриманні у більшості обвинувачених забрані револьвери і ручні

ґранати”. Зрозуміло, що судова аргументація була повною

нісенітницею. Ніхто з розстріляних за цим вироком – ні Григорій

Косинка, ні Дмитро Фальківський, ні Олекса Влизько або Роман

Шевченко, за винятком Крушельницьких (батька й синів) ніколи в

житті не були ані в Польщі, ані в Румунії. Що ж до Крушельницьких, то

вони стали жертвою своєї довірливості. Вони були комуністами, й

прибули в Україну за запрошенням совєтського уряду.

18 грудня 1934 року в приміщенні колишнього Інституту

шляхетних дівчат (згодом – Жовтневий палац культури, нині –

Міжнародний центр культури і мистецтв) засуджених розстріляли. За

однією з версій, тіла розстріляних закопано в кінці Лук’янівського

цвинтаря.

Григорій Косинка став жертвою сваволі й беззаконня в часи

культу Сталіна. Йому виповнилося лише 35 років…

Тільки 1957 року Г.М. Косинку було реабілітовано.

15

Хаос революційної дійсності, динаміка, а також пафос змін

імпульсували новаторські пошуки Григорія Косинки щодо нових форм

і засобів дійсності. Найбільш адекватними для вираження атмосфери

тих часів стали засоби поетики, притаманні експресіонізму. Показовим

є вже навіть обраний митцем вид змістової форми – жанр новели, який,

завдяки таким якостям, як гострота сюжету, динамічна інтрига,

несподівана розв’язка, вираження внутрішнього світу персонажів через

зовнішню дію – ознаки, які наближають новелу до драматичного

способу відтворення дійсності, став для експресіоністів улюбленим.

У творах Григорія Косинки знайшли відображення трагічні події

життя українського села у післяреволюційний період. Така тематика

органічно узгоджується із експресіоністичним культом примітивізму, за

яким усе первинне і просте набирає особливої цінності та виняткового

значення. Автора цікавить не лише індивідум, а й людина в цілому,

усвідомлення поняття екзистенції та універсалій людського існування.

Навколишня дійсність у прозі Косинки – це світ дисонансів, кричущих

суперечностей як у сфері суспільній, так і в людській душі. Поміж

героїв не вщухають суперечки, “б’ється червона селянська воля”.

Так звана “громадянська” (братовбивча) війна в Україні була

трагедією всього народу, а не тільки якоїсь однієї його верстви, тому

немає у Григорія Косинки однолінійних трактувань певної соціально-

політичної ситуації, чого вимагали від нього провідники класово-

партійної лінії в літературі. Митець не робить висновків щодо

опозиційних персонажів, натомість схильний поєднувати в одній

людській особистості добро і зло, прекрасне і потворне, прагнучи

правдиво віддзеркалити реальну дійсність. Ці полярні начала не

можуть, на думку експресіоністів, існувати одне без одного, адже “без 16

темряви світло було б невидимим, без ночі людина не могла б помічати

день, а без зла і бридоти не відчувала б добро і красу”. В основі дійсно

експресіоністичного твору неодмінно лежить психічна дисгармонія, яка

бурхливо переживається, а поведінка Косинчиних героїв свідчить про

внутрішній дуалізм.

Григорій Косинка мало цікавиться поверховими проявами

людської душі, зовнішньою залежністю явищ, натомість намагається

побачити те, що живе підсвідомо, “з складного, часом хаотичного

комплексу психіки персонажів – натяком, підкресленням дрібної

рисочки – яскраво виявляє найголовніше, найприкметніше, те, що рухає

людськими вчинками і дає правдивий, справжній образ людини”

(Я.Савченко “Григорій Косинка. Мати”).

Ідеалом письменника стала революція духу. Він був глибоко

переконаний, що тільки з чистого серця може зародитись суспільство,

яке не знає розбою, несправедливості. Митець прагнув розбудити

людяність, тому й показував життя без прикрас. Аналогічні положення

спостерігаємо й у експресіоністів, які вважали, що людство може

вижити тільки за умови внутрішньої зміни людини. Григорій Косинка

намагається розпізнати дорогу визволення, яка б привела до

всезагального оновлення і налаштувала світ на гуманістичний лад.

Тому його герої не застиглі в часі, навпаки – активні, дієві, захоплені

шаленим темпом подій. Кожен із них намагається по-своєму опанувати

післяреволюційний хаос і знайти місце у суперечностях суспільного

життя. “Г.Косинка, – підкреслює Ю.Лавріненко, – співець селянської

революційної війни, яка протягом 1917-1921 років бушувала на Україні,

з безпрецедентною силою звертаючи свій вогонь на всіх зовнішніх

напасників (німців, білих росіян, альянсів, червоних росіях); вкінці той 17

пекельний вогонь палив також і саме селянство внутрішньою

боротьбою, анархією, розпадом, якому сприяла московсько-

більшовицька демагогія… Косинка не ідеалізує людей; навіть тих, що

любить, подає у силі “брутального реалізму”, жорстокої правди”

(Ю.Лавріненко. Розстріляне відродження: Антологія 1917-1933 років:

Поезія – проза – драма – есей).

Розкриваючи психологію героїв у хвилини найвищого

напруження, автор найчастіше зосереджував увагу на кульмінаційному

моменті. Це давало можливість найглибше розкрити душу людини.

Поетика експресіонізму в творчості Косинки виявляється і в

системі формальних розв’язань, адже експресіонізм, був криком душі,

висловлюванням митця, атакуючою матерією. Виростав з основ

світоглядних, але форма творів мала підпорядковувати собі філософію.

То була репродукція світу в гострій, демаскуючій формі. З метою

осягнення максимальної експресії, створення відповідного емоційного

настрою спостерігаємо характерні для письменника рвійний мотив

оповіді, який нагадує телеграфічний стиль, заздалегідь

запрограмований на скорочення та напружену звукову характеристику

зображуваного, що супроводжується криком, зойком тощо.

Образність у письменника набирає такої самої експресивності,

колірної насиченості, виняткової напруги. Спектр кольорів у Косинки

зводиться до трьох основних: сірого, чорного і червоного.

Продовжуючи традиції Василя Стефаника, Григорій Косинка

запозичує у нього характерну для експресіоністичного стилю

“параболічну методу вислову” (за стислою розповіддю приховується

глибокий зміст). Розвиток фабули нерідко заступає хаотичне

нагромадження сцен, подій, фрагментів розмов, які змінюються в 18

нестримному калейдоскопічному русі. Особливої цінності набувають

психологізація оточення і динамічні діалоги, які розкривають дешевні

стани людини на фоні швидкоплинних подій.

Пейзаж у Григорія Косинки сприймається як узагальнений

символічний образ, адже, відтворюючи живі й неживі об’єкти,

експресіоністи прагнули досягнути не натуралістичної подібності до

реальних речей, а ставили за мету художньо подати своє бачення

положення і призначення цих об’єктів й світі, їхньої взаємозалежності.

Природа, оповита страхом, символізує суспільство, в якому також

панує невідомість, відчай, жах.

Звернення письменника до експресіонізму – течії, яка виразно

реагує на історичні тенденції, часто включається у соціальні та

політичні конфлікти – було, зважаючи на авторську свідомість, цілком

закономірним. Саме в такому механізмі творення прози, власне через

посередництво ліричного героя, в екзистенцій ній свідомості якого

відчай, страждання, самотність стали співвимірними створюваним

образам, виявляється одна з основних особливостей національного

варіанту експресіонізму як естетичного явища в українській літературі

першої половини ХХ ст.

Григорій Михайлович, як художник “від Бога”, виступає водночас

“за всіх” і “проти всіх”, йому болять і рани бідності найбільш

окраденого селянина (“На буряки”), і кров переконаного партійця

(“Десять”, “Темна ніч”), і безпросвітність декласованих спекулянтів та

“вічних” міщан (“Місячний сміх”). Обраний Григорієм Косинкою

об’єктивно-драматичний загальнолюдський погляд на відтворювану

дійсність не обіцяв йому, звичайно, спокійного життя в літературі, яку

новонароджена офіційна критика (за допомогою цензури) дедалі 19

активніше штовхала на шлях ортодоксальної одновимірності. Зовсім не

випадково Євген Григорук лякав письменника, що коли той буде

пропонувати більшовицькій пресі новели такого плану як “На золотих

богів”, то “рукопис піде до ЧК”.

Об’єктивність художнього письма Косинки і гострота

відтворюваних ним життєвих конфліктів викликали здивування серед

критиків, а відверті вульгаризатори з-поміж них навіть публічно

звинуватили письменника в поетизації ворожих радянській дійсності

сил, в прихильності до куркульства, бандитизму і т.п. Володимир Коряк

писав, що з новел Косинки не ясно, з ким він і проти кого. Я.Савченко

вважав, що з усіх сучасних йому письменників Косинка є

“найкривавіший”, а Степан Щупак та Олександр Полторацький

кваліфікували Григорія Косинку як куркульського агента в радянській

літературі.

Твори Григорія Косинки, з’явившись, одразу ж привернули до

себе увагу. Його перші новели дозволяють констатувати, що він

прилучився до традицій модерної новелістики саме стефаниківського

типу.

Г. Косинка як художник досяг “своєї сили” в середині 20-х років

XX століття. Форма його творів набувала реалістичної “чистоти”, а

зміст їх, виростаючи з окремих життєвих мотивів, ставав

всеохоплюючим.

20

Григорій Косинка відображав селянську стихію в зламний

історичний момент, розчинявся в індивідуальнім світосприйнятті

селянина, в його онтологічних рівнях свідомості, бо така природа його

непересічного, рокового таланту. Тому-то в окресленім часопросторі

він досягнув виняткової майстерності у змалюванні споріднених із

собою характерів. На жаль, в умовах контролю художнього мислення

естетична концепція письменника не булла зреалізована повністю.

Григорій Косинка беззаперечно мав талант, тому посів гідне місце

в українській літературі. 30 років його твори не перевидавали, а ім’я

замовчували або згадували з негативною оцінкою. Лише у 1962 році

М.Рильський і М.Стельмах підготували до друку збірку “Новели”.

Відтоді ми маємо змогу читати твори Григорія Косинки. М. Рильський

написав передмову до цього видання – “Слово про Косинку”, про

одного з друзів своїх давніх, про письменника, який так пристрасно

зазвучав, удруге прийшовши до нових читацьких поколінь.

21