“Цивільне право України”1. Предмет цивільного права.2. Метод цивільно-правового регулювання.3. Поняття цивільного права.4. Система цивільного права України.5. Поняття та види джерел цивільного права України,

їх характеристика.6. Дія цивільних законів.7. Аналогія закону і аналогія права.8. Види суб'єктів цивільного права України.9. Поняття цивільної правоздатності.10.Зміст правоздатності громадян.11.Обмеження правоздатності громадян.12.Визнання громадянина безвісно відсутнім.13.Оголошення громадянина померлим.14.Поняття дієздатності громадян.15.Обсяг дієздатності неповнолітніх.16.Обмеження дієздатності громадян.17.Визнання громадянина недієздатним.18.Поняття місця проживання.19.Порядок здійснення цивільних прав і обов'язків

недієздатних і обмежено дієздатних громадян.20.Поняття та ознаки юридичної особи.21.Порядок створення юридичних осіб.22.Правоздатність юридичних осіб.23.Відповідальність юридичних осіб за невиконання

чи неналежне виконання договорів та спричинення позадоговірної шкоди.

24.Порядок припинення юридичних осіб.25.Види юридичних осіб.26.Поняття об'єктів цивільних прав.27.Види об'єктів цивільних прав.28.Поняття речей та їх класифікація.29.Продукти творчої діяльності як об'єкти цивільних

прав.30.Особисті немайнові блага як об'єкти цивільних

прав.31.Дії як об'єкти цивільних прав.32.Поняття представництва.33.Види представництва.34.Поняття повноважень представника.35.Довіреність.36.Представництво без повноважень.37.Поняття угоди.38.Види угод.39.Умовні угоди. Відкладальні та скасувальні умови. 40.Форма угоди.41.Умови дійсності угоди.42.Види недійних угод.43.Нікчемні та заперечні угоди.44.Мнимі та удавані угоди.45.Угоди, укладені з метою, що суперечить інтересам

держави та суспільства.46.Угоди юридичної особи, що суперечать її цілям.47.Угоди, укладені з порушенням тих вимог, які

законодавець висуває до осіб, що їх здійснюють.48.Угоди, при укладенні яких мали місце "пороки

волі" учасників цих угод.49.Поняття та значення позовної давності.50.Строки позовної давності.51.Початок перебігу строків позовної давності.52.Призупинення перебігу строку позовної давності.53.Перебування перебігу строку позовної давності.54.Наслідки закінчення строку позовної давності.55.Вимоги, на які позовна давність не

розповсюджується.56.Власність як економічна категорія.57.Поняття права власності.58.Право власності в об'єктивному і суб'єктивному

розумінні.59.Форми власності та їх класифікація за

законодавством України.60.Підстави виникнення та припинення права

власності.61.Момент виникнення права власності. Ризик

випадкової загибелі речі.62.Право виключної власності народу України.63.Право приватної власності громадян.64.Право колективної власності.65.Право державної власності.66.Право спільної власності.67.Спільна часткова та спільна сумісна власність.68.Цивільно-правові способи захисту права власності

та інших речових прав.69.Позов про витребування майна із чужого

незаконного володіння (віндикаційний позов).70.Захист права власності від порушень, не пов'язаних

з позбавленням володіння (негаторний позов).71.Поняття та значення договору як підстави

виникнення зобов'язань.72.Інші підстави виникнення зобов'язань.73.Позадоговірні зобов'язання та зобов'язального

права.74.Елементи зобов'язання.75.Відмінність зобов'язальних відносин від речових.76.Види договорів.77.Зміст договору (істотні та інші умови).78.Стадії укладення договору.79.Переддоговірні спори.80.Поняття та принципи належного виконання

зобов'язань.81.Суб’єкти, місце та строк виконання зобов’язань.82.Дострокове виконання зобов'язань.83.Способи виконання зобов'язань.84.Виконання дольового та солідарного зобов'язання.85.Виконання альтернативного зобов'язання.86.Поняття забезпечення виконання зобов'язання.87.Види забезпечення виконання зобов'язань.88.Поняття неустойки та її значення .89.Види неустойки.90.Поняття та види застави.91.Поняття поруки.92.Гарантія. Відмінність гарантії від поруки.93.Завдаток. Відмінність завдатку від авансу.94.Поняття цивільно-правової відповідальності.95.Умови цивільно-правової відповідальності.96.Невиконання та неналежне виконання зобов'язань.97.Поняття шкоди та збитків. Види збитків.98.Поняття та форми вини в цивільному праві.99.Підстави звільнення боржника від

відповідальності.100. Склад цивільного правопорушення.101. Види цивільно-правової відповідальності.102. Договірна та позадоговірна відповідальність.103. Дольова, солідарна та субсидіарна

відповідальність.104. Розмір цивільно-правової відповідальності.105. Випадки зменшення розміру цивільно-правової

відповідальності.106. Прострочка боржника та її наслідки.107. Прострочка кредитора та її наслідки.108. Способи припинення зобов’язання.109. Купівля-продаж.110. Міна.111. Дарування.112. Поставка.113. Оренда (майновий найм). Безоплатне

користування майном.114. Найм житлового приміщення.115. Підряд.

116. Перевозка.117. Зобов’язання по страхуванню.118. Розрахункові й кредитні відносини.119. Договір доручення.120. Договір комісії.121. Договір схову.122. Договір довічного утримання.123. Спільна діяльність.124. Поняття та види позадоговірних зобов’язань.125. Зобов’язання, що виникають з публічного

обіцяння винагороди (оголошення конкурсу).126. Зобов’язання, що виникають внаслідок

заподіяння шкоди.127. Зобов’язання, що виникають внаслідок

рятування чужого майна.128. Зобов’язання, що виникають внаслідок

придбання або зберігання майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав.

129. Поняття і джерела авторського права.130. Об’єкти і суб’єкти авторського права.131. Суміжні права.132. Використання творів науки, літератури і

мистецтва. Авторський договір.133. Захист авторських прав.134. Поняття та джерела патентного права.135. Об’єкти і суб’єкти патентного права.136. Право на відкриття, винахід, раціоналізаторську

пропозицію та його захист.137. Право на промислові зразки, товарні знаки,

знаки обслуговування, фірмові найменування та його захист.138. Поняття спадкового правонаступництва.139. Спадкування за законом.140. Прийняття спадщини та відмова від спадщини.

1. Предмет цивільного права.Відповідно до ст.1 ЦКУ предметом цивільно-

правового регулювання є наступні суспільні відносини: 1)майнові відносини – пов’язані із належністю майна певним особам або із переходом майна від одних осіб до інших; 2)пов’язані з майновими особисті немайнові відносини; 3) особисті немайнові відносини не пов’язані з майновими. Майнові – це конкретні вольові економічні відносини з приводу належності, використання, переходу засобів виробництва, предметів споживання та інших матеріальних благ. Майнові відносини поділяються на 2 види: 1) відносини речового характеру; 2) відносини зобов’язального характеру. Речові відносини поділяються на 2 види: а) відносини власності; б) інші відносини речового характеру. Відносини власності пов’язані з належністю майна певній особі (власнику), тоді як інші речові права пов’язані із знаходженням майна у осіб на інших підставах (інші майнові права). Другу групу майнових відносин складають зобов’язальні відносини, які пов’язані з переходом майнових благ від одних осіб до інших.

2. Метод цивільно-правового регулювання.Метод цивільно-правового регулювання – це спосіб

впливу з боку держави на певні суспільні відносини. Методом ЦП є метод рівності сторін (диспозитивний метод), який полягає в тому, що сторони цив. правовідносин мають формально однакові права та обов’язки. Ознаки методу відображені в: 1) загальному юридичному становищі суб’єктів сучасного ЦП, тобто суб’єкти ЦП перебувають один щодо одного в юридично однаковому становищі. Юридична рівність сторін у цивільно-правових відносинах є правовим виразом економічної рівності учасників товарно-грошових відносин. Зміст юридичної рівності полягає в тому, що кожна зі сторін має свій комплекс прав та обов’язків і не підпорядковується іншій. 2) у специфіці юридичних фактів. Характерними юридичними фактами, які породжують цивільні права та обов’язки, є дії громадян, організацій. Це вияв їхньої волі зовні. Основним видом таких дій є угоди. Для ЦП характерно виникнення цивільно-правових відносин у результаті вольових дій (договорів, односторонніх угод) їх учасників. 3) У диспозитивних началах цивільного законодавства, які надають можливість вибору між кількома варіантами поведінки в межах, встановлених законом, а також у відповідних випадках визначити зміст цивільних прав та обов’язків, розпоряджатися суб’єктивними правами на свій розсуд. 4) в особливостях цивільно-правових санкцій. Майновий характер відносин, які регулюються ЦП, наперед визначає відповідну функцію цивільно-правових санкцій, зокрема відповідальності та її форми: відновлення становища, яке існувало до порушення права, відшкодування збитків, сплата штрафних санкцій. Відновна функція цивільно-правової відповідальності вказує на існування у ЦП в ряді випадків відповідальності без вини. Особливості методу цивільно-правового регулювання – це юридичний вираз економічних особливостей суспільних відносин, що становлять предмет ЦП

3. Поняття цивільного права.ЦП – це сукупність цивільно-правових норм, які

регулюють на засадах юридичної рівності відносини власності в різноманітних формах, товарно-грошові відносини і деякі особисті немайнові відносини за участю громадян, організацій та інших соціальних утворень з метою повнішого задоволення матеріальних і духовних потреб громадян. ЦП властиві особливі ознаки, які тісно пов’язані із специфічними рисами предмета і методу: 1) ЦП як сукупність юр-них норм регулює відносини власності, товарно-грошові відносини та особисті немайнові відносини, тобто певне коло суспільних відносин, що становлять предмет цивільно-правового регулювання; 2) регламентація зазначених відносин здійснюється на засадах юридичної рівності, яка є характерною рисою методу цивільно-правового регулювання суспільних відносин; 3) сторонами в цивільно-правових відносинах є громадяни, організації, держава, АРК, інші соціальні утворення; 4) метою цивільно-правового регулювання є повніше задоволення матеріальних і духовних потреб громадян.

4. Система цивільного права України.Базовим елементом будь-якої системи права є правова

норма. Базовим елементом ЦП є цивільно-правова норма, тобто певне правило поведінки, встановлене або санкціоноване компетентним державним органом. Цивільно-правовий інститут – це сукупність цивільно-правових норм, що регламентують відносно самостійну систему суспільних відносин. Підгалузями ЦП є право власності та зобов’язальне право. Від системи ЦП потрібно відрізняти систему цивільного законодавства як сукупність нормативних актів. ЦП поділяється на 2 частини: загальна і особлива. В загальній частині містяться норми, що визначають предмет і метод ЦП, правовий статус суб’єктів ЦП, відносини представництва та довіреності та інші аспекти участі суб’єктів цивільно-правових відносин. Особлива частина ЦП містить норми, що регулюють відносини власності та інші речові права, зобов’язальні відносини, відносини пов’язані із спадкуванням, відносини інтелектуальної власності, питання застосування іноземного ЦП на території України.

5. Поняття та види джерел цивільного права України, їх характеристика.

Джерела ЦП – це спосіб вираження норм права, що приймаються компетентними органами держави і призначені регулювати майнові відносини, пов’язані з майновими особисті немайнові відносини та особисті немайнові

відносини не пов’язані з майновими. Найважливішими нормативними актами є закони. Вони поділяються на основні (конституційні) і звичайні. До основних законів належить КУ (28. 06. 96). КУ має найвищу юр-ну силу. Закони та інші нормативні акти приймаються на основі КУ і мають відповідати їй. КУ містить у собі норми різних галузей права, втому числі норми ЦП. Після КУ вищу юр-ну силу мають закони. Закон – це нормативно-правовий акт, що приймається ВРУ. Основним актом цивільного законодавства України є ЦК України, затверджений ВРУ 16.01.03, що вступив в дію з 01.01.04. він є єдиним кодифікованим актом цивільного законодавства. ЦК складається з 6 книг, норми кожної окремої книги становлять окремі цивільно-правові інститути. Актам цивільного зак-ва є також інші кодекси і закони: Сімейний кодекс, Земельний кодекс, „Про власність”, „Про заставу” тощо. Також до джерел цивільного права відносяться підзаконні акти: укази ПУ, постанови КМУ, відомчі нормативно-правові акти.

6. Дія цивільних законів.Дія у часі. Закон набирає чинності після 10 днів з його

офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом. але не раніше дня його опублікування, Закон публікується державною та російською мовами Президією ВР у “Відомостях ВРУ”, а також у газеті “Голос України” і є офіційною публікацією. Укази і розпорядження Президента України набирають чинності через 10 дня після їх опублікування в газеті “Урядовий кур’єр”, якщо інше не встановлено в самому указі чи розпорядженні. Укази і розпорядження, які не підлягають опублікуванню, набирають чинності через 3 дні після їх підписання, якщо інше не встановлено в самому указі чи розпорядженні. В постановах КМ У нормативного характеру має бути вказаний строк введення їх у дію. Якщо в постановах уряду не вказано строк введення у дію, вони набирають чинності з моменту їх прийняття. Розпорядження КМУ набирають чинності з моменту їх прийняття і опублікуванню у Зібранні постанов Уряду не підлягають. Нормативні акти, які видають міністерства, інші органи державної виконавчої влади, органи господарського управління та контролю і які стосуються прав, свобод і законних інтереси громадян або мають міжвідомчий характер, підлягають державній реєстрації. Державну реєстрацію зазначених актів здійснює міністерство юстиції У. Нормативні акти відділів, управлінь, інших служб обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а також органів господарського управлінь і контролю набирають чинності через10 днів після їх реєстрації, якщо в них не встановлено пізнішого строку надання їм чинності. Дія у просторі і за колом осіб. Закони ВРУ, укази президента У, постанови і розпорядження КМУ, нормативні акти міністерств і відомств поширюють свою дію на всю територію України. Разом з тим орган, що видав цивільно-правовий нормативний акт може обмежити територію дії даного акта. Дія цивільного законодавства України поширюється на всіх осіб, що перебувають на їй території, тобто громадяни У, юр особи, держава, територіальні громади, іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні юр особи. Якщо дія цивільно-правового нормативного акта поширюється на певну територію України, то він діє тільки щодо тих осіб, які перебувають на даній території. Іноді в акті передбачено або випливає з його змісту, що він застосовується лише до певної групи суб’єктів.

7. Аналогія закону і аналогія права.Цивільному законодавству відомий інститут аналогії.

У ЦКУ сказано, що цивільні права та обов’язки виникають з дій громадян та організацій, які хоч не передбачені законом, але внаслідок загальних засад і змісту цивільного законодавства породжують цивільного права та обов’язки. Із змісту зазначеної норми випливає, що цивільні правовідносини виникають також з дій, зокрема угод громадян і організацій, хоч і не передбачених законом, але таких, що відповідають загальним засадам і змісту цивільного законодавства. Отже, в таких випадках керуються не конкретною нормою цивільного законодавства, а лише загальними засадами, змістом цивільного законодавства. Такий засіб заповнення прогалин закону називається аналогією права. Поряд з цим застосовується і аналогія закону – поширення на відносини, які безпосередньо не врегульовані в законі, правових норм, що регламентують подібні відносини. Цивільне законодавство регулює правомірну, суспільно корисну діяльність громадян та організацій. При цьому важливо передбачені всі можливі випадки вчинення правомірних дій. До того ж обмеження правомірної діяльності суворими межами закону призвело б до скасування розумної господарської ініціативи учасників цивільного обороту, що негативно позначилося б на розвитку майнових відносин, які виникають з метою задоволення мат і дух потреб громадян і організацій. В умовах радикальної економічної реформи законодавець заохочує ділову заповзятливість в економічній, комерційній діяльності. Аналогія права і закону в ЦП знаходить нове обґрунтування в принципі: дозволено все, що не заборонено законом.

8. Види суб'єктів цивільного права України.Суб’єктами цивільного права можуть бути фіз.

особи(громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства), юридичні особи (державні підприємства та установи, кооперативи, громадські організації),держава, інші організації(релігійні, спільні підприємства, за участю укр. та іноземних юридичних осіб, іноземні організації). Правовий статус суб’єктів цивільних правовідносин визначається їх правосуб’єктністю (правоздатністю і дієздатністю). Активний суб’єкт – це суб’єкт права, пасивний суб’єкт – це суб’єкт обов’язку. Проте таких цивільно-правових відносин, у яких є лише суб’єкт права і лише суб’єкт обов’язку дуже мало. Як правило, кожен з учасників має суб’єктивні права і несе обов’язки.

9. Поняття цивільної правоздатності.Правоздатність – передбачена нормами права

здатність (можливість) індивіда мати суб'єктивні юридичні права і виконувати суб'єктивні юридичні обов'язки. Правоздатніть виникає з моменту народження і призупиняється зі смертю особи (ст.25 Цивільного кодексу України). Правоздатність – це не кількісне вираження прав суб'єкта, а постійне громадянський стан особистості; не саме володіння правами, а здатність володіння правами, набувати суб'єктивні права.

Цивільна правоздатність — це здатність мати цивільні права та обов'язки. Вона є необхідною передумовою правоволодіння у правовідносинах.

Цивільна правоздатність не може обмежуватись. Винятком цього є тимчасове обмеження правоздатності на підставі чинного законодавства. Наприклад, деякі категорії державних службовців не можуть займатися підприємницькою діяльністю(працівники правоохоронних органів, державні службовці як такі). Поняття правоздатності включає в себе право особи вчиняти будь-які дії, що не протирічать законодавству.

10. Зміст правоздатності громадян.Здатність мати цивільні права та обов’язки мають усі

фізичні особи. Це означає, що фізичні особи мають здатність бути суб’єктом цивільних прав і обов’язків, мати будь-яке право чи обов’язок з тих, що надаються чи допускаються

законом, тобто юридичну можливість, що витікає із закону. Лише за наявності правоздатності можливе виникнення конкретних суб’єктивних прав і обов’язків. Правоздатність є лише основою для володіння, вона ще не означає фактичну, реальну наявність в особи конкретних прав і обов’язків з числа тих, що передбачені чи допускаються законом. Кожна особа може мати безліч майнових і немайнових прав, однак конкретна особа ніколи не може мати їх усі, вона має лише їх частину.

11. Обмеження правоздатності громадян.Відповідно до Закону громадянин не має права

відмовитись від правоздатності або обмежити її. Угода, спрямована на обмеження правоздатності, є недійсною. Проте допускається обмеження правоздатності у випадках і в порядку, передбачених Законом. Обмеження правоздатності можливе, як покарання за вчинений злочин, причому громадянин за вироком суду може бути позбавлений правоздатності не в цілому, а лише здатності мати деякі права – обіймати певні посади, займатися певною діяльністю.

12. Визнання громадянина безвісно відсутнім.Відсутність безвісти – посвідчений в судовому порядку факт тривалої відсутності громадянина в місці його проживання, якщо не вдалося встановити місце його перебування. Фізична особа може бути визнана судом безвісно відсутньою, якщо протягом одного року в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування. У разі неможливості встановити день одержання останніх відомостей про місце перебування особи початком її безвісної відсутності вважається перше число місяця, що йде за тим, у якому були одержані такі відомості, а в разі неможливості встановити цей місяць - перше січня наступного року. На підставі рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою нотаріус за останнім місцем її проживання описує належне їй майно та встановлює над ним опіку. За заявою заінтересованої особи або органу опіки та піклування над майном фізичної особи, місце перебування якої невідоме, опіка може бути встановлена нотаріусом до ухвалення судом рішення про визнання її безвісно відсутньою. Якщо фізична особа, яка була визнана безвісно відсутньою, з'явилася або якщо одержано відомості про місце її перебування, суд за місцем її перебування або суд, що постановив рішення про визнання цієї особи безвісно відсутньою, за заявою цієї особи або іншої заінтересованої особи скасовує рішення про визнання фізичної особи безвісно відсутньою.

13. Оголошення громадянина померлим.Здійснюється за рішенням суду за умов відсутності за місцем проживання громадянина протягом 3 років, якщо місце його перебування невідоме та спроби виявити його не дали результату. Закон передбачає 2 спеціальні строки відсутності інформації: 1) якщо громадянин пропав безвісти при обставинах, що загрожували смертю або давали підстави це передбачати в строк 6 місяців; 2) якщо військовослужбовець або інша особа пропала у зв’язку з військовими діями, строк становить 2 роки з дня закінчення військових дій. На підставі рішення суду визнання громадянина померлим, органи ЗАГСу видають зацікавленим особам посвідчення про смерть. Днем смерті вважається день прийняття судом рішення, якщо в рішенні не зазначений інший день можливої смерті. Оголошення громадянина померлим встановлює лише презумпцію, а не сам факт смерті, і не впливає на правоздатність особи, якщо вона фактично жива. Спадкоємці фізичної особи, яка оголошена померлою, не мають права відчужувати протягом п'яти років нерухоме майно, що перейшло до них у зв'язку з відкриттям спадщини. Нотаріус, який видав спадкоємцеві свідоцтво про право наспадщину на нерухоме майно, накладає на нього заборону відчуження.

14. Поняття дієздатності громадян.Дієздатність - передбачена нормами права здатність

індивіда самостійно, своїми свідомими діями, здійснювати (використовувати і виконувати) суб'єктивні юридичні права, обов'язки і нести відповідальність. Різновидами дієздатності є угодоздатність, тобто здатність (можливість) особисто, своїми діями укладати цивільно-правові угоди, і деліктоздатність — передбачена нормами права здатність нести юридичну відповідальність за вчинене правопорушення. У деяких випадках деліктоздатність передує настанню повної дієзатності. Наприклад, кримінальній відповідальності піддаються особи, яким до скоєння злочину виповнилось 16 років, а за деякі види злочинів вона настає з 14 років. Потрібно зауважити, не досягнувши повної дієздатності, ці особи – деліктоздатні. Передумовою деліктоздатності є «вменяемость», тобто здатність в момент скоєння суспільно небезпечного діяння розуміти свої дії і керувати ними.

Цивільна дієздатність — це здатність громадянина своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов'язки. На відміну від правоздатності, яка виникає у момент народження громадянина, набуття дієздатності залежить від віку і стану здоров'я. Вона виникає у повному обсязі з настанням повноліття, тобто після досягнення 18-річного віку. У Цивільному праві є градація різних ступенів дієздатності:

1.неповна(відносна) дієздатність: 14-18років2.часткова дієздатність: до 14років. До 14 років дитина

самостійно може здійснити лише дрібні побутові угоди: придбати хліб, газету, книгу тощо.

3.обмежена дієздатність виражається в наступному:а) обмеження прав і свобод людини і громадянина

законом держави передбачена в тій мірі, в якій це необхідно для захисту основ конституційного ладу, духовності, здоров’я, прав і законних інтересів інших осіб, забезпечення оборони і безпеки країни;б) обмеження прав і свобод людини і громадянина можливе за рішенням суду внаслідок зловживання спиртними напоями чи наркотичними засобами. У цьому випадку особа позбавляється права розпоряджатися майном, коштами; самостійно вона може здійснювати лише дрібні побутові угоди, всі ж інші дії особа повинна здійснювати під контролем спеціально призначеного піклувальника.

4.абсолютна недієздатність встановлена для тих осіб, що визнані недієздатними за рішенням суду внаслідок психічного захворювання, відсталого розумового розвитку.

15. Обсяг дієздатності неповнолітніх.За неповнолітніх (до 14 років) угоди укладають від

їх імені батьки (усиновителі) або опікун. Останні є також учасниками правовідносин, що виникають з таких угод. Цивільні права та обов'язки, яких набувають батьки(усиновителі), опікуни у цивільних правовідносинах, нале-жать неповнолітнім.

Роль представників неповнолітніх полягає у тому, що вони виконують обов'язки і у відповідних випадках здійснюють права за неповнолітніх. У ряді випадків неповнолітні самі здатні здійснити належні їм права (наприклад, право користування жилим приміщенням).

Неповнолітні віком від 14 до 18 років мають певний обсяг цивільної дієздатності. Вони можуть при цьому бути учасниками багатьох цивільних правовідносин, що виникають з угод (наприклад, з договорів купівлі-продажу, майнового найму, дарування, страхування тощо), факту винаходу, раціоналізаторської пропозиції, створення творів науки, літератури, мистецтва. У віці з 14 до 18 років неповнолітній може самостійно здійснювати дрібні побутові

угоди та розпоряджатися власними доходами – зарплатою, стипендією. Але розширення прав завжди пов’язяно з підвищенням відповідальності – неповнолітній у віці з 14 до 18 років зобов’язаний з власного доходу відшкодувати завдану ним шкоду .

Законодавством передбачена можливість оголосити неповнолітнього, який досяг 16 років, повністю дієздатним, якщо він працює за трудовим договором, у тому числі за контрактом, чи займається підприємницькою діяльністю. Оголошення неповнолітнього повністю дієздатним (акт емансипації) відбувається за рішенням органу опікунства і піклувальництва – за згодою батьків, всиновників чи піклувальників, а за відсутності такої згоди – за рішенням суду. Якщо особа до настання 18 років бере шлюб, вона може теж достроково отримати повну дієздатність.

16. Обмеження дієздатності громадян.Обмежена дієздатність виражається в наступному:а) обмеження прав і свобод людини і громадянина законом держави передбачена в тій мірі, в якій це необхідно для захисту основ конституційного ладу, духовності, здоров’я, прав і законних інтересів інших осіб, забезпечення оборони і безпеки країни; б) обмеження прав і свобод людини і громадянина можливе за рішенням суду внаслідок зловживання спиртними напіями чи наркотичними засобами. У цьому випадку особа позбавляється права розпоряджатися майном, коштами; самостійно вона може здійснювати лише дрібні побутові угоди, всі ж інші дії особа повинна здійснювати під контролем спеціально призначеного піклувальника.

Ніхто не може бути обмеженим у дієздатності інше як за рішенням суду у відповідності закону. Відсутніть у дітей і психічно хворих власної дієздатності замінюється дієздатністю інших, спеціально визначених осіб – батьків, опікунів, чи піклувальників. Звідси правосуб’єктність - категорія цільна, і в області цивільного права вона також утворює єдність правоздатності і дієздатності: тут заміть правоздатної, але недієздатної особи може виступати її законний представник.

Обмежено дієздатні громадяни можуть бути учасниками цивільно-правових відносин, що виникають з угод. Але вони укладають угоди з розпорядження майном, своєю заробітною платою, пенсіями та іншими доходами за згодою піклувальника (саме в цьому полягає обмеження дієздатності громадян, які зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами).

17. Визнання громадянина недієздатним.Громадянин визнається недієздатним,

якщо він в наслідок душевної хвороби або недоумства не може розуміти значення своїх дій або керувати ними. Вказане правило свідчить про те, що громадянин може бути позбавлений цивільної дієздатності з урахуванням його психічного стану і неможливості розсудливо вести свої справи. Інші обставини, зокрема сліпоглухонімота, параліч тощо, не спричинюють настання такого наслідку. Лише наявність судового рішення дає підставу вважати громадянина недієздатним. Повнолітній громадянин визнається недієздатним, якщо він не має повноцінної психіки, а тому не здатний розсудливо вести свої справи. За загальним правилом, громадянин вважається недієздатним з часу набрання сили рішення суду про визнання його недієздатним. Опікун може укладати угоди від імені недієздатного. Також опікун або організація, які зобов’язані здійснювати за недієздатним нагляд, відповідають за шкоду заподіяну недієздатним, якщо опікун не доведе, що шкода виникла не з їхньої вини. За певних умов таких, як одужання, значне поліпшення здоров’я, громадянин може бути поновлений у дієздатності рішенням суду.

18. Поняття місця проживання.При реалізації правоздатності, набутті і

захисті суб’єктивних прав суттєве значення має місце проживання фізичної особи. Наприклад, воно враховується при визнанні особи безвісно відсутньою, визнання її померлою і т.д. За законодавством місце проживання – це місце, де громадянин постійно або переважно проживає. Якщо таке місце визначити неможливо, то місцем проживання вважається місце знаходження майна особи або основної частини її майна. Повнолітня дієздатна особа самостійно вибирає собі місце проживання, реалізуючи тим самим особисте немайнове право вибору місця проживання. Однак неповнолітні, тобто ті, що не досягли 14 років, а також недієздатні такої можливості не мають. Місцем їх проживання визнається місце проживання батьків, усиновителів або опікунів. Слід відзначити, що прописка, реєстрація і т.д. не є визначними факторами при встановлення місця проживання. Місцем проживання буде вважатися місто фактичного знаходження громадянина.

19. Порядок здійснення цивільних прав і обов'язків недієздатних і обмежено дієздатних громадян.

Цивільне законодавство України передбачає можливість визнання громадянина недієздатним, якщо він внаслідок душевної хвороби або недоумства не може розуміти значення своїх дій або керувати ними. Суд має надіслати копію рішення про визнання громадянина недієздатним органові опіки та піклування для призначення над ним опікуна. Від імені недієздатного укладає угоди опікун (видача довіреності, заповіт), договори пов’язані з особою громадянина, визнаного недієздатним (договір доручення), припиняють свою дію. За шкоду, заподіяну цим громадянином, відповідають його опікун або організація, які зобов’язані здійснювати за ним нагляд, якщо не доведуть, що шкода виникла не з їхньої вини. Будь-які дії особи, визнаної недієздатною, не мають юридичного значення і не тягнуть за собою будь-яких правових наслідків. Разом з тим після визнання громадянина в судовому порядку недієздатним він не виключається із числа суб’єктів права, тому що є правоздатним. Обмежена дієздатність полягає в тому, що зменшується обсяг дієздатності, який мала особа. Обмежено дієздатний громадянин лише за згодою піклувальника може: а) укладати угоди з розпорядження майном (купівля-продажу, позики, дарування, комісії тощо); б) одержувати заробітну плату, пенсію або інші види доходів і розпоряджатися ними, за винятком дрібних побутових угод.

20. Поняття та ознаки юридичної особи.Юридична особа є самостійним суб’єктом

правовідносин і існує незалежно від фізичних осіб, які її утворили, і хоча це колективне утворення і визнається суб’єктом правовідносин, однак як юридична особа вона може бути носієм лише таких прав і обов’язків, які не пов’язані з природними властивостями людей.

Поняття та ознаки юридичної особи розкриваються в ЦК України: Юридичними особами визнаються організації, які мають відокремлене майно, можуть від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав, нести обов’язки, бути позивачами і відповідачами в суді.

З вищесказаного визначення можна виділити наступні ознаки:

Організаційна єдність. Юридична особа — це колективне утворення, певним чином організований колектив людей (організація). Наявність відокремленого майна. Кожна юридична особа має своє майно, відокремлене, по-перше, від майна членів трудового колективу даної організації; по-друге, від майна держави чи автономного утворення, адміністративно-територіальної

одиниці; по-третє, від майна інших організацій, в тому числі вищестоящих органів. Виступ у цивільному обороті від свого імені. Кожна юридична особа має своє найменування (ім’я). Від свого імені вона набуває майнових і особистих немайнових прав і несе обов’язки, вступаючи в різноманітні цивільно-правові відносини з іншими організаціями та громадянами. Здатність нести самостійну майнову відповідальність. Здатність організації від свого імені брати участь у цивільних правовідносинах, самостійно набувати майнових і особистих немайнових прав і нести обов’язки зумовлює і самостійну майнову відповідальність юридичної особи за своїми зобов’язаннями. Здатність бути позивачем або відповідачем в суді, арбітражному чи третейському суді. Широка участь господарських організацій в майнових і особистих немайнових відносинах, можливість покладення на них цивільно-правової відповідальності за порушення зобов’язань, заподіяння майнової шкоди іншим особам спричиняють потребу в захисті порушених цивільних прав, а у зв’язку з цим і необхідність звернення з позовом до суду.

21. Порядок створення юридичних осіб.Юридична особа в цивільному праві вважається

створеною з моменту її державної реєстрації в органах юстиції.

Виникнення юр. особи неможливе без певних установчих документів, якими можуть бути: розпорядчий акт або статут, або установчий договір і статут, або протокол зборів, тощо. Прийнято виділяти такі основні способи утворення юр. осіб: розпорядчий, нормативно-явовий, дозвільний і договірний. Суть розпорядчого порядку полягає в тому, що власник майна або уповноважений ним орган приймає рішення про створення організації та затверджує її статут або положення про неї. Нормативно-явовий порядок полягає в тому, що умови створення юр. особи зафіксовано у законі у вигляді загального дозволу держави, але для виникнення конкретної організації потрібен вияв ініціативи її організаторів і реєстрація у відповідному органі. Юридичні особи можуть утворюватися на договірній основі, тобто шляхом укладення установчого договору громадянами чи організаціями, що добровільно об’єднуються для досягнення певних цілей. Дозвільний порядок утворення юр. особи означає, що однією з необхідних умов її виникнення є дозвіл відповідного органу чи підприємства.

22. Правоздатність юридичних осіб.Як суб’єкт майнових та особистих немайнових

відносин ЮО наділяється цивільною правоздатністю і цивільною дієздатністю . Правоздатність юридичних осіб називається спеціальною, оскільки встановлюється відповідно до цілей кожної юридичної особи, тоді як громадяни мають однакову для всіх правоздатність. У юридичних осіб цивільна право-дієздатність виникають водночас. Правоздатність юридичних осіб виникає з моменту її державної реєстрації, а у випадках, передбачених законодавчими актами, - з моменту реєстрації статуту. В цей момент виникає й цивільна дієздатність юридичних осіб. Правоздатність юридичних осіб є спеціальною, тобто вона має цивільну правоздатність відповідно до встановлених цілей ї діяльності. Юридична особа має право займатися будь-яким видом діяльності, не забороненою законодавством, яка відповідає цілям у статуті. Деякими видами діяльності юридична особа має право займатися лише на основі спеціального дозволу (ліцензії). Цивільні права та обов’язки юридичної особи виникають з різних підстав: угод (договорів), односторонні угоди (заповіт), неправомірних дій (заподіяння шкоди). У зміст цивільної правоздатності юридичної особи входить також здатність її мати особисті немайнові права та обв’язки. До них належить право на найменування, виробничу марку, знаки для товарів і послуг, право на честь, гідність і ділову репутацію. Найменування присвоюється юридичній особі в момент її створення і виступає засобом індивідуалізації цього утворення в цивільному обороті. Юридична особа набуває цивільних прав і бере на себе цивільні обв’язки через свої органи, що діють у межах прав, наданих їм за законом або за статутом (положенням). Порядок призначення або обрання органів юридичної особи визначається їх статутом. Органи ЮО можуть бути єдиноначальними та колегіальними. Вищим органом господарських товариств (АТ, ТОВ, ТДВ) є загальні збори акціонерів (учасників). Виконавчими органами є правління або дирекція, які діють як колегіальні органи ЮО. У кооперативних організаціях вищим органом управління є загальні збори, які обирають голову, а у великих кооперативах – також правління.

Особливості виникнення і змісту праводієздатності юридичних осіб зумовлені тим, що юридичні особи — це організації. А щодо організацій питання про вік, стан здоров'я відпадає. Кожна організація має свої завдання і цілі діяльності.

23. Відповідальність юридичних осіб за невиконання чи неналежне виконання договорів та спричинення позадоговірної шкоди.

Виступаючи від імені ЮО, орган виражає її волю, волю всього колективу, тому дії органу – це дії ЮО. Відповідальність за дії має нести сама ЮО (орган), що їх вчинила. Вчинення органами ЮО дій від імені ЮО, але з перевищенням своїх повноважень тягне за собою відповідальність ЮО відповідно до чинного законодавства. Цивільні права та обв’язки ЮО можуть виникати і внаслідок дії її представників, належним чином уповноважених. Але управлінська, виробничо-господарська та інша діяльність ЮО виявляється не лише в діях її органів і представників, а й у діях та рішеннях усього трудового колективу і кожного працівника. Тому в законі закріплено правило про те, що організація повинна відшкодувати шкоду, заподіяну з вини її працівників під час виконання ними своїх трудових обов’язків.

24. Порядок припинення юридичних осіб.Підставами припинення ЮО є:

досягнення поставлених перед нею цілей – закінчення певного строку, на який було розраховано діяльність ЮО – визнання банкрутом – якщо прийнято рішення про заборону діяльності підприємства внаслідок невиконання умов, встановлених законодавством, і у передбачений рішенням строк не забезпечено виконання цих умов або не змінено вид діяльності - якщо рішенням суду визнані недійсними установчі акти про створення підприємства; з інших підстав, передбачених законодавством. Припинення державних організацій, що є ЮО, здійснює орган, за рішенням якого вони утворюються. Ліквідація і реорганізація ЮО здійснюється за рішенням власника майна або органу, уповноваженого створювати такі підприємства, або за рішенням суду чи господарського. Громадські організації, що є ЮО, припиняють свою діяльність на підставах, передбачених у їх статутах. Формами припинення ЮО є: ліквідація – реорганізація. При ліквідації ЮО припиняє свою діяльність без правонаступництва, тобто переходу прав та обов’язків до інших осіб. Ліквідація ЮО здійснюється ліквідаційною комісією, що її створює власник, а у разі банкрутства – господарський суд. При реорганізації справи і майно переходять до іншої ЮО у порядку загального правонаступництва. Формами реорганізації є: злиття, приєднання, поділ, виділення або перетворення. Злиття має місце тоді. коли дві або більше ЮО об’єднуються в одну нову і при цьому припиняють своє існування. Приєднання має місце тоді, коли одна ЮО включається до складу іншої ЮО, що продовжує існувати й

далі, але вже в більшому масштабі. Приєднувана організація припиняє свою діяльність. поділ означає що на базі однієї ЮО виникає дві або більше ЮО, а ця перша припиняється. При виділенні немає припинення ЮО. З її складу виділяється нове соціальне утворення, яке має права ЮО. Перетворення полягає в тому, що на основі ЮО створюється нова ЮО, яка має інший профіль, цілі діяльності, але приймає всі активи і пасиви свого попередника. Філії і представництва не мають прав ЮО, їх керівники діють на підставі довіреності, одержаної від ЮО.

25. Види юридичних осіб.Юридичні особи можна поділяти на окремі види за

різними ознаками. Залежно від існуючих форм власності в Україні юридичні особи поділяються на:

а) приватні;б) колективні;в) державні;г) змішані.Стосовно суб’єктного складу юридичні особи можуть

бути поділені на:а) українські;б) спільні за участю іноземного інвестора;в)

іноземні; г) міжнародні організації та об’єднання.Чинне законодавство України також визначає для

юридичних осіб, що діють в цивільному обороті, організаційно-правову форму: підприємства, господарські товариства, кооперативи.

Залежно від форм власності, встановлених Законом “Про власність”, можуть діяти підприємства таких видів: приватне;сімейне; колективне; державне комунальне; державне; спільне підприємство; підприємство, засноване на власності юридичних осіб і громадян інших держав.

Господарські товариства - такі юридичні особи, які створені шляхом об’єднання на підставі договору майна (або майна і підприємницької діяльності) фізичних та юридичних осіб з метою одержання прибутку. Відповідно до ст. І Закону України про господарські товариства в Україні можуть створюватися акціонерні товариства, товариства з обмеже-ною та додатковою відповідальністю, повні та командитні товариства.

Господарські товариства можна поділити на дві групи: об’єднання капіталів та об’єднання осіб. До першої групи відносяться такі товариства, які при їх створенні передбачають об’єднання майна засновників та учасників, і необов’язково — особистої участі (тобто підприємницької діяльності). До другої групи належать товариства, в яких їх засновники беруть участь не тільки майновими внесками, але й безпосередньо особистою участю.Для участі в цивільних правовідносинах з метою одержання прибутку створюються і виробничі кооперативи.Кооперативи створюються і діють в сільському господарстві, промисловості, будівництві, на транспорті, в торгівлі, громадському харчуванні, у сфері платних послуг та інших галузях виробництва і соціально-культурного життя. Виробничим кооперативом визнається заснована на членстві громадян організація для спільного ведення підприємницької діяльності шляхом особистої трудової участі та об’єднання майна його членів. На кооперативних засадах часто утворюються і здійснюють свою діяльність колективні сільськогосподарські підприємства.Серед названих організаційно-правових форм господарюван-ня з використанням інституту юридичної особи слід виділити селянські (фермерські) господарства, які є (формою підприємництва громадян України, що виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою і реалізацією.

26. Поняття об'єктів цивільних прав.Об'єкт правовідносин - це матеріальні і нематеріальні

блага, з приводу яких суб’єкти вступають у правовідносини, здійснюють свої суб'єктивні юридичні права і суб'єктивні юридичні обов'язки.

Об'єкт правовідносин найтіснішим чином пов'язаний з інтересом управомоченої сторони і є благом, що знаходиться в його розпорядженні й охороняється державою. Об'єктами можуть бути різноманітні предмети, що представляють цінність для суб'єкта права. Наприклад, за житловим законодавством для наймача об'єкт — житлове приміщення, необхідне йому для проживання. В залежності від цього об”єкти поділяються на 3 групи: 1 речі (материальні явища, предмети природи, як у природному стані, так і пристосовані людиною до споживання, гроші і цінні папери) 2 діяльність (роботи, послуги, результати творчої діяльності) 3 особисті немайнові блага (честь, ділова репутація). Із прийняттям закону про власність режим право власності почав поширюватись на результати творчої діяльності, що мають нематеріальну природу. Нематеріальну природу мають також права вимоги. Таким чином умовно речі можна поділити на “матеріальні і нематеріальні”. В цив. праві існує також поняття майна як об’єкта цив. прав. Воно вживається як для визначення конкретних речей, так і при визначенні сукупності майнових прав і обов’язків суб’єкта. Це має місце зокрема при спадкуванні майна громадян, коли до спадкового майна входять як права так і обов’язки.

27. Види об'єктів цивільних прав.Громадяни та організації укладають угоди і, отже,

вступають у цивільно-правові відносини з метою задоволення своїх інтересів. Залежно від змісту останніх можна говорити, що виникнення цивільно-правових відносин пов'язано з необхідністю придбання, перевезення речей, надання послуг, публікації творів науки та літератури, захисту честі і гідності тощо. З цього можна зробити висновок, що об'єкт цивільно-правових відносин — це те, на що спрямовано суб'єктивне право і суб'єктивний обов'язок з метою задоволення інтересів громадян та організацій. Тобто об'єктами цивільних правових відносин є: а) речі (об'єкти речових правовідносин, що виникають з договору застави. Речі також об'єкти цивільно-правових відносин, що виникають з договорів купівлі-продажу, обміну, даруван-ня);б) дії, у тому числі послуги(об'єкт цивільно-правових відносин, які виникають з договорів. Так, об'єктом цивільно-правових відносин з договору перевезення є діяльність (система дій) перевізника, зобов'язаного здійснювати перевізний процес. Ця діяльність набуває характеру транспортної послуги, тобто не пов'язаної зі створенням матеріальних благ. Послуги можуть мати юридичний характер. Об'єктом цивільно-правових відносин, що виникають з договору доручення, є певні юридичні дії, оскільки за цим договором повірений укладає угоди, оформляє спадкові права, одержує поштові перекази, кореспонденцію тощо; в) результати духовної та інтелек-туальної творчості(За чинним цивільним законодавством факти створення літературних, наукових, драматичних творів, сценаріїв кінофільмів, радіо- і телевізійних передач тощо є юридичними фактами, що породжують авторські правовідносини. Їх об'єктом будуть визнані й інші твори, на які поширюється авторське право); г) особисті немайнові благ ( вони регулюються нормами цивільного права, і тому це різновид цивільно-правових відносин. Їх об'єкт — особисті немайнові блага: честь, гідність, ім'я, життя, здоров'я тощо.

28. Поняття речей та їх класифікація.Речі — найпоширеніший об'єкт цивільно-правових відносин, оскільки за їхньою допомогою задовольняються істотні потреби громадян та організацій. Речі є об'єктами речових правовідносин, що виникають з договору застави. Речі також об'єкти цивільно-правових відносин, що виникають з договорів купівлі-продажу, обміну, дарування. Тут суб'єктивні обов'язки продавця, дарувальника спрямовані на передачу права власності на річ і самої речі. І хоч при цьому

виникають не речові, а зобов'язальні відносини, об'єктом останніх поряд з діями боржника (в нашому прикладі — продавця) є речі. Іноді в літературі в наведених прикладах речі називаються об'єктами другого порядку (дії боржника — об'єкт першого порядку).

З врахуванням цільового призначення об’єктів цив. прав та відмінностях у правовому режимі речі класифікуються по групам:

1. Засоби виробництва і предмет споживання (сировина – втрачають свої споживчі властивості у результаті одного технологічного циклу). 2. Індивідуально визначені та родові речі (родові речі – характеризуються кількістю, мірою, вагою, є замінними: цукор, цемент. При втраті боржником родової речі він повинен повернути кредиторові таку ж саму річ. Індивідуально-визначені речі – характеризуються лише їм властивим ознакам (антикваріат, твори архітектури), є незамінними. При втраті боржником такої речі він повинен повернути кредиторові вартість втраченої речі у грошовому виразі). 3. Подільні і неподільні речі (Якщо річ можна поділити і вона при цьому не втрачає свого функціонального призначення, вона є подільною). 4. Рухомі і нерухомі речі. 5. Споживні і неспоживні речі. 6. Головні речі і приналежності. 7. Плоди і доходи (Під плодами розуміють нові речі, які виникають в результаті органічного розвитку інших речей (врожай, сам приплід худоби). Під доходами розуміють надходження, які отримує особа в силу того, що відповідна річ передана нею іншій особі у власність або в користування на оплатній основі). 8. Речі, дозволені в обігу, обмежені в обігу, вилучені з обігу (речі, дозволені в обігу – є об’єктом цив. правових відносин; обмежені в обігу – мають спеціальний правовий режим або набуваються за особливим дозволом (зброя); вилучені з обігу – не можуть бути предметом угод (надра землі, лісовий фонд)). 9 гроші і цінні папери (гроші оцінюються в цив. обігу не кількістю грошових знаків, а числом плюс виражених цим знаком грошових одиниць. Гроші є законним платіжним засобом).

29. Продукти творчої діяльності як об'єкти цивільних прав.

Продукти творчої діяльності є об’єктами цивільних прав. Продукти творчої діяльності – витвори мистецтва, літератури, живопису, кіно, інформація, комп’ютерні програми ті інші результати інтелектуальної діяльності, що захищаються законом . За чинним цивільним законодавством факти створення літературних, наукових, драматичних творів, сценаріїв кінофільмів, радіо- і телевізійних передач тощо є юридичними фактами, що породжують авторські правовідносини. Їх об'єктом будуть визнані й інші твори, на які поширюється авторське право. Аналогічно до цього винахід, раціоналізаторська пропозиція, промисловий зразок є об'єктами винахідницьких відносин, що виникають на підставі фактів створення винаходу, розробки раціоналізаторської пропозиції, промислового зразка.

Лише автор може замінювати свій твір, давати право на використання. В разі використання твору (публікація книги чи статті, показ фільму чи спектаклю, виконання музичного твору, пісні та ін) автор має право на відповідну винагороду. З приводу них виникають правовідносини у суб’єктів права – громадян, відвідуючих музеї, виставки, бібліотеки, поетичні вечори, а також тих, що купляють книжки, комп’ютерні програми і т.п. Тут у суб’єкта інтерес до об’єкта духовний, інтелектуальний;

Питанням розвитку усіх видів творчості надає великої уваги Конституція України. У ст. 54 вона проголошує, що громадянам гарантується свобода літературної, худ., наукової, технічної творчості. Держава гарантує захист інтелектуальної власності, авторських прав громадян, їх моральних і матер. Інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної дія-ті. За КУ кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої дія-ті. Ніхто не може використовувати або поширювати зазначені результати без згоди їх власника, лише за винятками, встановленими законом. Творчість – це цілеспрямована інтелектуальна дія-ть людини, результатом якої є щось якісно нове, що відрізняється неповторністю, оригінальністю і сусп-історичною унікальністю. Творчість властива будь-якій дія-ті людини: технічній, художній, літературній, науковій, виробничій тощо. За цілеспрямованістю творчість можна поділити на духовну і науково-технічну. Духовна творчість охоплює літературу, науку, мистецтво, звукозапис, радіо, телебачення та інші види творчої дія-ті гуманітарного характеру. До результатів наук-тех належать винаходи в усіх галузях людської дія-ті, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг, знаки обслуговування, інформаційна продукція тощо. Це такі результати наук-тех творчості, які можна використовувати будь-яким способом, що не суперечать закону, в господарській дія-ті – промисловості, с/г виробництві тощо.

30. Особисті немайнові блага як об'єкти цивільних прав.

Одним з видів суспільних відносин, які становлять частину предмета цивільного права, є особисті немайнові відносини, не пов'язані з майновими. Вони регулюються нормами цивільного права, і тому це різновид цивільно-правових відносин. Їх об'єкт — особисті немайнові блага: честь, гідність, ім'я, життя, здоров'я тощо.

Особисті немайнові блага: особисте життя громадян, честь, гідність і т. п 3 об'єктів правовідносин виключено дії. Наприклад, між учнем і керівництвом школи виникають правовідносини. Їх об’єктом є не атестат, а освіта. Між громадянином, який набув путівку в санаторій, і адміністрацією санаторія виникають правовідносини, їх об’єкт - здоров’я громадянина; у домі відпочинку об’єктом правовідносин є відпочинок власника путівки і т.п. Вони, на думку авторів зазначених міркувань, не можуть бути об'єктами правовідносин, оскільки дії зобов'язаної особи — це фактична поведінка, яка формується шляхом виконання юридичного обов'язку. Але останній є частиною змісту правовідносин.

Особисті немайнові блага характеризуються тісним зв’язком із особою їх носія, невід’ємністю від особи. Зазначені блага не можна передати іншим особам. Зазначені блага не мають прямого зв’язку із майновими відносинами. Особисті немайнові блага: 1. Особисті немайнові права спрямовані на індивідуалізацію уповноваженої особи (право на ім’я, на захист честі, гідності і ділової репутації). 2. Особисті немайнові права спрямовані на забезпечення особистої недоторканості громадян(недоторканість і охорона життя і здоров’я, недоторканість зовн. вигляду та особистого зображення). 3. Особисті немайнові права спрямовані на забезпечення недоторканості і таємниці особистого життя громадян (право на недоторканість житла, особистих документів, на таємницю особистого життя, на адвокатську, мед таємницю, таємницю особистого спілкування).

31. Дії як об'єкти цивільних прав.Дії - об'єкт цивільно-правових відносин, які виникають з договорів. Так, об'єктом цивільно-правових відносин з договору перевезення є діяльність (система дій) перевізника, зобов'язаного здійснювати перевізний процес. Ця діяльність набуває характеру транспортної послуги, тобто не пов'язаної зі створенням матеріальних благ. Зміст дій як об’єктів цив прав полягає в їх нема тер природі, оскільки об’єктом права виступає сама дія-ть, а не її матер результат. Незважаючи на нема тер характер вказаних об’єктів цив прав, вони

обєктивізуються за допомогою мат носіїв і мають правовий зв’язок із майновими відносинами. Дії поділяються: 1. Роботи; 2. Послуги; 3. Результати творчої дія-ті. Кінцевим результатом роботи є створення мат об’єкту, який має певну цілісність. При наданні послуг мат об’єкт не створюється. Важливий в даному випадку є соц-екон ефект, який отримує замовник послуг.

Послуги можуть мати юридичний характер. Об'єктом цивільно-правових відносин, що виникають з договору доручення, є певні юридичні дії, оскільки за цим договором повірений укладає угоди, оформляє спадкові права, одержує поштові перекази, кореспонденцію тощо.

Об'єктом цивільно-правових відносин, які виникають з деяких договорів підряду, є дії, спрямовані на досягнення певного результату роботи (ремонт взуття, пошиття одягу, хімічна чистка тощо).

32. Поняття представництва.Представництво – такі відносини, за яких

угода, укладена однією особою (представником) від імені іншої особи (яку представляють) створює права і обов’язки безпосередньо для особи, яку представляють. Суть представництва полягає в дія-ті представника щодо реалізації повноважень в інтересах і від імені особи, яку представляють. Однак не всякі угоди можуть бути вчинені представником. ЦК передбачає, що не допускається укладення через представника угоди, яка за своїм характером може бути укладена лише особисто та ін угод, зазначених у законі (заповіт має бути підписаний особисто заповідачем і нотаріально посвідчений). Мета представництва – здійснення представником угод та ін юрид дій в інтересах і за рахунок особи, яку він представляє. Угоди, які вчиняються представником, є його власними, самостійними вольовими діями, які створюють, припиняють чи змінюють цив права та обов’язки у іншої особи – особи, яку представляють. У відносинах представництва беруть участь 3 суб’єкти: особа, яку представляють, представник, третя особа. Особою, яку представляють, може бути будь-який суб’єкт цив права – гром, юр особа, незалежно від наявності у них дієздатності. Представником є гром або юр особа, які мають повноваження на здійснення юр дій від імені особи, яку представляють. Представником має бути дієзд-й гром, за винятком осіб, які досягли труд повноліття(16 років).Третьою особою, з якою внаслідок дії представника встановлюються, змінюються або припиняються цив права та обов’язки, може бути будь-який суб’єкт цив права. Відносини представництва регулюються договором доручення або довіреністю.

33. Види представництва.Розрізняють такі види представництва:

1. Представництво, яке ґрунтується на договорі; 2. Представництво, яке ґрунтується на законі; 3. 

Представництво, яке ґрунтується на адміністративному акті. Договірне або добровільне представництво виникає за волею особи, яку представляють і яка визначає особу представника. Особа, яку представляють, самостійно визначає повноваження представника шляхом видачі довіреності або шляхом укладення договору(договір доручення). Різновидом добровільного э комерційне представництво. Представництво, яке виникає на підставі закону та адмін акта є обов’язковим, оскільки воно встановлюється незалежно від волі особи, яку представляють. Коли відносини прдс-ва виникають за прямою вказівкою закону, цей вид предс-ва називають законним. Так, законними представниками неповнолітніх дітей виступають батьки, усиновителі та опікуни. Особливістю цього виду представництва є те, що особа, яку представляють, не бере участі у призначенні представника, а повноваження представника безпосередньо визначаються законом. Представництво, при якому повноваження представника виникають із адмін розпорядження особи, яку представляють або із акта органу юрид особи, являє собою представництво, яке ґрунтується на адмін акті. Таке представництво виникає, наприклад, внаслідок видання органом юрид особи наказу про призначення працівника на посаду, пов’язану із здійсненням представницьких фун-й, зокрема з укладенням угод.

34. Поняття повноважень представника.Представник здійснює від імені особи, яку він представляє, певні юрид дії внаслідок повноваження. Повноваження представника – це права і обов’язки, які покладаються на нього. За ЦК повноваження можуть ґрунтуватися на довіреності, законі, адмін акті, а також випливати з обстановки, в якіц діє представник. Наявність у представника повноважень є обов’язковою умовою будь-якого представництва. Угода, укладена від імені другої особи, особою не уповноваженою на укладення угоди або з перевищенням повноважень, створює, змінює і припиняє цив права та обов’язки для особи, яку представляють, лише в разі дальшого схвалення угоди цією особою. Наступне схвалення угоди особою, яку представляють, робить угоду дійсною з моменту її укладення. Схвалення може бути здійснено як у письмовій формі, так і шляхом вчинення дій, які свідчать про виконання угоди(прийняттям виконання).Таке схвалення має бути зроблено в межах нормального необхідного строку або встановленого при здійсненні угоди.

35. Довіреність.Довіреність – документ, який посвідчує

право однієї особи представляти іншу особу у відносинах із 3-ми юрид та фіз особами. За своєю юрид природою довіреність являє собою односторонню угоду, яка визначає повноваження представника. Зміст довіреності визначається межами правозд-ті особи, яку представляють. За загальним правилом, дов-ть може видаватися тільки дієзд-м гром. Неповнолітні гром можуть самостійно видавати дов-ті тільки в обсязі тих прав, які вони можуть здійснювати самостійно. Довіреність юрид особі може бути видана тільки на укладення угод, що не суперечить її статутові або загальному положенню про організації даного виду. Довіреність має бути укладена тільки в письмовій формі. Довіреність є завжди строковою угодою. Розрізняють 3 види довіреності: 1. генеральна – надає право вчиняти ряд неоднорідних дій. 2. спеціальна – надає право виконувати ряд однорідних дій. 3. разова – довіреність на виконання однієї дії. У деяких випадках довіреність має бути посвідчена нотаріусом. У довіреності необхідні такі реквізити: дата її вчинення, підпис довірителя, а для довіреності, яка видається від імені юрид особи – печатка цієї юрид особи. Строк дії довіреності не може перевищувати 3 роки. Якщо строк у довіреності не зазначений, вона зберігає силу протягом 1 року з дня її вчинення. Чинність довіреності припиняється внаслідок: закінчення її строку; скасування довіреності особою, яка її видала; відмови особи, якій видано довіреність; припинення юрид особи, від імені якої видано довіреність; припинення юрид особи, на ім’я якої видано довіреність; смерті гром, який видав довіреність, визнання гром недієзд-м, обмежено дієзд-м або безвісно відсутнім; смерті гром, якому видано довіреність, визнання гром недієзд-м, обмежено дієзд-м або безвісно відсутнім.

36. Представництво без повноважень.Наявність у представника повноважень є

обов’язковою умовою будь-якого представництва. Угода, укладена від імені другої особи, особою, не уповноваженою

на укладення угоди або з перевищенням повноважень, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов’язки для особи, яку представляють, лише в разі дальшого схвалення угоди цією особою. Наступне схвалення угоди особою, яку представляють, робить угоду дійсною з моменту її укладення. Схвалення може бути здійснено як у письмовій формі, так і шляхом вчинення конклюдентних дій, які свідчать про виконання угоди (напр. прийняттям виконання). Таке схвалення має бути зроблено в межах нормального необхідного строку або встановленого строку при здійсненні угоди. Як свідчить судова та арбітражна практика непоодинокими є випадки, коли представники укладають угоди з перевищенням наданих їм повноважень або взагалі не маючи повноважень. У разі коли угода укладена представником юр. особи або керівником її відокремленого підрозділу без належних повноважень на її укладення або з перевищенням цих повноважень вона має бути визнана недійсною, як така, що не відповідає вимогам закону. При цьому припущення про те, що сторона, з якою укладено угоду, знала або повинна була знати про відсутність у представника юр. особи або керівника відокр. підрозділу повноважень на укладення угоди, ґрунтується на її обов’язку перевіряти такі повноваження.

37. Поняття угоди.В області цивільного права, що регулює різноманітні і динамічні відносини економічного обороту, цивільні права й обов'язки найчастіше виникають у результаті цілеспрямованих і правомірних дій громадян і організацій. Угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних чи прав обов'язків

Нормативне визначення угод, яке дано у ЦК, має вагоме практичне значення: воно визначає предмет, регулювання якого здійснюються нормами розділу 3 Цивільного кодексу, а також іншими правовими нормами, діючими відносно угод. Угоди є найбільш розповсюдженою підставою виникнення цивільних правовідносин, тому вони займають особливе місце в системі юридичних фактів цивільного права. У юридичній літературі угодам присвячена безліч статей і монографій.

З визначення поняття угоди насамперед виявляється, що наслідком здійснення угоди є встановлення, зміна або припинення цивільних правовідносин.Всі угоди є юридичними фактами, але при цьому вони володіють цілим рядом ознак, що відрізняють їхній від інших юридичних фактів.

Таким чином, угодою називається правомірне, тобто дозволене законом, а також хоча і не передбачене законом, але не суперечне йому дія громадян чи юридичних осіб, спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав і обов'язків. Угоди – це вольові і правомірні дії, безпосередньо спрямовані на досягнення правового результату, а саме на: встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. В угоді виявляється воля її учасників, яка має пізнаватися іншими особами, а тому повинна бути виражена, виявлена зовні. Зовнішній вияв волі називається волевиявленням. Це – суть угоди. Без волевиявлення немає угоди. Іноді для укладення угоди, крім волевиявлення, необхідно вчинити фактичні дії. Наприклад, для укладення угод позики необхідні не лише взаємне волевиявлення позикодавця і позичальника, а й фактична передача майна, визначеного родовими ознаками. Закон допускає різні форми зовнішнього вияву волі: словами (усно), письмовим актом, поведінкою особи. В останньому випадку йдеться про конклюдентні дії, тобто дії, у яких втілюється воля особи укласти угоду. Мовчання визнається виявом волі укласти угоду у випадках, передбачених законодавством. ЦК України виходить з того, що у разі продовження користування майном після закінчення строку договору майнового найму за відсутності заперечень з боку наймодавця договір вважається поновленим на невизначений строк. Угоди мають велике значення у народногосподарському житті країни. Побудова ринкової економіки зумовлює посилення і розширення сфери застосування угод, у тому числі договорів. Товарно-грошовий характер відносин економічного обігу виявляється в тому, що реалізація товарів здійснюється тільки в результаті досягнутої угоди між товаровир. і споживачем. Саме договір як різновид угоди є такою згодою. Значна роль угод у повсякденному житті громадян: користування комунальним транспортом, послугами аптек, приватних або акціонерних лікувальних закладів, одержання майна напрокат, відвідування видовищних установ. У цих і подібних випадках укладаються відповідні угоди.

38. Види угод.Діюче цивільне законодавство і наука цивільного права проводять визначену класифікацію угод, підрозділяючи їх на окремі види, що має велике теоретичне і практичне значення. У залежності від того, чи випливає дія, спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних правовідносин, від одного, двох чи більш осіб, угоди підрозділяються на однобічні, двосторонні і багатобічні.

Односторонньою є угода, для здійснення якої досить волі і дії тільки однієї сторони. Однобічними угодами є заповіт, прийняття і відмовлення від спадщини, видача доручення, заява наймача про припинення договору житлового наймання, оголошення конкурсу і т.д. Двосторонньою (взаємною) називається угода, що складається з погоджених між собою зустрічних волевиявлень (дій) двох сторін. Двостороння угода іменується договором. Він представляє собою домовленість сторін. Двосторонні угоди – найбільш розповсюджений вид угод; ними є договори купівлі-продажу, постачання, підряду, майнового наймання, страхування, авторські й ін. Наприклад, волевиявлення однієї сторони (покупця) купити майно і зустрічне (тобто протилежне за змістом) волевиявлення іншої сторони (продавця) продати майно є двосторонньою угодою купівлі-продажу або договором купівлі-продажу.Багатосторонньою є угода, що складається з погоджених між собою волевиявлень (дій) трьох чи більше сторін. Причому права й обов'язки по угоді виникають у всіх її учасників одночасно. Прикладом може служити договір між декількома підприємствами про спільну діяльність для зведення якого-небудь будинку.По співвідношенню виникаючих з угоди прав і обов'язків сторін вони підрозділяються на платні і безоплатні.Платною називається угода, у якій майновому наданню однієї сторони (передача грошей чи майна, виконання робіт, надання послуг) відповідає зустрічний обов'язок іншої сторони.У безоплатних угодах наданню однієї сторони немає зустрічного задоволення, надання. У таких угодах обов'язок зробити дії майнового характеру лежить лише на одній стороні, що не вправі вимагати зустрічного майнового надання.У залежності від моменту, з якого угоди вважаються укладеними, тобто в сторін виникають права й обов'язки, вони підрозділяються на консенсуальні і реальніКонсенсуальна угода вважається укладеною з моменту досягнення сторонами угоди, тобто сторони повинні узгодити своє волевиявлення, спрямоване на встановлення, зміну чи припинення правовідносини.Реальна угода вважається укладеної при досягненні сторонами угоди по всіх істотних умовах і передачі речі однією стороною іншій. До реальних угод належать договори позики, перевезення, дарування

За значенням підстави угоди для її дійсності всі угоди підрозділяються на каузальні й абстрактніКаузальними називаються угоди, у яких правова підстава очевидна зі змісту угоди або підставу її можна зрозуміти по самому типу даної угоди. До них відноситься більша частина цивільно-правових угод (купівлі-продажу, майнового наймання, підряду, міни, комісії й ін.).Абстрактними називаються такі угоди, зі змісту яких не можнаустановити, заради якої мети вона укладена. Отже, угода абстрагована (відірвана, відвернена) від підстави. Абстрактною угодою є, наприклад, вексельУ цивільному праві є і деякі інші види угод: розпорядницькі угоди, що не породжують триваючих наслідків, як наприклад, безповоротна передача речі, платіж і т.д., зобов'язальні угоди, що тягнуть за собою такі наслідки, як тимчасова передача речі і т.д.; фідуціарні угоди (від слова fiducia — довіра). Ці угоди засновані на довірі.

39. Умовні угоди. Відкладальні та скасувальні умови.

Умова - це така обставина, про яку в момент укладання угоди сторонам невідомо, наступить воно в майбутньому (після здійснення угоди) чи не наступить. На відміну від терміну, що завжди настає, щодо умови мається лише імовірність його здійснення. Однак загальним у них є те, що вони спричиняють правові наслідки.Відповідно умовними називаються угоди, згідно з якими виникнення, зміна чи припинення прав і обов'язків поставлено в залежність від настання чи ненастання в майбутньому події, щодо якої сторонам невідомо, наступить чи не наступить. Умовною угодою, наприклад, буде договір наймання, відповідно до якого власник здає житлове приміщення наймачу з умовою, що у випадку приїзду його дітей наймач повинний звільнити займане приміщення.

Умови в угодах також підрозділяються на відкладальні й скасувальні. Угода визнається укладеною за відкладальною умовою, якщо права й обов'язки, передбачені угодою, повинні виникнути з настанням умови, щодо якої невідомо наступить вона чи ні. Наприклад, власник передасть у користування майно, якщо його син закінчить вуз. Угода визнається укладеною за скасувальною умовою, якщо сторони поставили припинення прав і обов'язків у залежність від настання умови. Так, наймач житлового приміщення зобов'язується негайно звільнити його у випадку приїзду родичів наймодавця.

При скасувальній умові угода відразу ж породжує правові наслідки. Але з настанням умови дія угоди припиняється, а права й обов'язки, що виникли раніше припиняються на майбутній час. Наслідки, породжені угодою до настання умови, зберігаються (наприклад, отримана до настання умови квартплата, винагорода за підрядну роботу не підлягають поверненню).

40. Форма угоди.Форма угоди – спосіб, за допомогою

якого виражається воля сторін при здійсненні угоди. Угоди можуть укладатися усно чи в письмовій формі (простій чи нотаріальній).

Можливість укладання угод в усній формі передбачена законом для тих них, що відбуваються на невелику суму чи з приводу яких рідко виникають суперечки. Це угоди громадян між собою на суму, яка не перевищує, триразовий розмір мінімальної заробітної плати, угоди з будь-яким суб'єктним складом і незалежно від суми, але виконуються при самім їхньому здійсненні, як, наприклад, договір купівлі-продажу за готівку. У цьому випадку будь-якій фізичній чи юридичній особі, що оплатило товари чи послуги на підставі усної угоди з іншими юридичними чи фізичними особами, за його бажанням повинний бути виданий документ, що підтверджує підставу і суму отриманих грошей.

Угода вважається укладеною в писемній формі, якщо її зміст зафіксований в одному документі, листах, телеграмах чи за допомогою використання інших технічних способів зв'язку. Угода повинна бути власноручно підписана сторонами, що здійснюють угоду, чи належним чином уповноваженими ними особами. Угода, чинена юридичними особами, підписується уповноваженими на те особами і скріплюється печаткою.

Для угод, що виходять за межі звичайних і торкаються істотних інтересів громадян, закон передбачає кваліфіковану письмову форму - форму письмового документа, нотаріально засвідченого. Саме така форма передбачена законом для угод, на основі яких відбувається передача права власності на житловий будинок, заповітів, деяких доручень, застави нерухомості, договору довічного змісту й інших угод, передбачених у законі. За бажанням сторін будь-яка угода може бути убрана в нотаріальну форму. На практиці сторони найбільш часто засвідчують у нотаріальному порядку такі договори як договір займу, договір найму житлового приміщення, договір зберігання і т. і.

Угода, для якої визначена форма строго обов'язкова, вважається укладеною лише з часу втілення її в цю форму. Але якщо сторони домовилися укласти договір у визначеній формі, то він також вважається укладеним лише з моменту надання йому домовленої форми, хоча б за законом вона і не була потрібна для даного роду договорів.

У випадку недотримання запропонованої законом нотаріальної форми однобічної угоди, така угода визнається недійсної, а особа, що одержала майно по такій угоді, зобов'язана його повернути. У виняткових випадках суд може визнати таку угоду дійсною, якщо буде встановлена її відповідність дійсній волі особи, що її укладала, а нотаріальному посвідченню такої угоди перешкоджала обставина, що не залежала від волі особи.

41. Умови дійсності угоди.Угоди – це вольові і правомірні дії, безпосередньо спрямовані на досягнення правового результату, а саме: на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків. Існує багато видів угод. За ступенем недійсності розрізняють такі угоди: 1. Абсолютно недійсні або нікчемніУмови дійсності угод - передбачені законом вимоги, яким повинні відповідати чинені угоди.Ці вимоги (умови) різноманітні і нерідко залежать від характеру тієї чи іншої угоди. Так, якщо для деяких угод законом встановлено особливий порядок укладання (наприклад, можливість продажу громадянам коштів самозахисту тільки через спеціалізовані магазини) чи передбачена реєстрація їх у відповідних державних органах (наприклад, автомобілів у ДАІ), то ці вимоги також охоплюються поняттям умов дійсності угод. Поряд із цим існує і ряд загальних вимог, яким повинна відповідати будь-яка угода. До них відносяться наступні вимоги.

По-перше, зміст угоди не може суперечити цивільному законодавству і моральним принципам суспільства. Громадяни і юридичні особи, здійснюючи угоди, повинні враховувати межі допустимості угод і призначення їх у суспільстві, дотримуватись вимогам цивільного законодавства.

По-друге, необхідно, щоб особи, що здійснюють угоди, володіли достатнім для укладання цих угод обсягом цивільної дієздатності, тобто воля яких характеризується достатньо психічною зрілістю.

По-третє, угода повинна укладатися за умов вільної і повної згоди її учасників. Це означає, що виражена в угоді воля повинна бути вільним волевиявленням. Тому у випадку, коли в угоді воля

виражена не вільно (мало місце насильство, особа піддавалася погрозі, обману і т.д.), угода не може вважатися дійсної.

По-четверте, угода повинна бути реально спрямована на виникнення обумовлених нею правових наслідків, тобто повинна бути єдність волі й волевиявлення. Тому волевиявлення, зроблене лише для виду, тобто не утримуюче в собі дійсну волю на встановлення яких-небудь правовідносин або таке, що прикриває собою інше волевиявлення, не може мати значення дійсної угоди.

По-п'яте, при здійсненні угоди обов'язково дотримання передбаченої законом форми (простої чи нотаріальної), якщо порушення цієї форми спричиняє за законом визнання угоди недійсної.

42. Види недійних угод.Угоди – це вольові і правомірні дії, безпосередньо спрямовані на досягнення правового результату, а саме: на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків. Існує багато видів угод. За ступенем недійсності розрізняють такі угоди: 1. Абсолютно недійсні або нікчемніНедійсними угодами є дії організацій і юридичних осіб, хоча і спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав і обов'язків, але не створюють цих юридичних наслідків внаслідок невідповідності зроблених дій вимогам закону.

Відступ від запропонованих законом умов, необхідних для дійсності угод, можуть виявлятися по-різному. Тому цивільному праву відомі різні види недійсності угод, і для них установлені різні правові наслідки.

Недійсною через невідповідність закону може бути визнана тільки угода що відбулася. У випадках, коли сторони ще домовляються і не уклали в писемній формі попереднього договору, а знаходяться в стадії переговорів, їхні дії не можна вважати угодами. Питання про юридичне значення цих дій зважується за правилами, що регламентують порядок висновку угод, а не по нормах, що визначають їхню дійсність.

Будь-яка угода, якщо вона не відповідає хоча б одному з вимог закону, визнається недійсною. Термін «закон» у даному випадку варто тлумачити в широкому змісті, тобто як будь-яку норму права. Недійсною може бути вся угода або її частина. В залежності від того, яким з особливо зазначених у законі вимог угода не відповідає, недійсні угоди підрозділяються на певні види.

Перший вид, чи групу з числа таких недійсних угод складають угоди, що були укладені з метою, свідомо противною інтересам держави і суспільства (ст. 49 ЦК), чи, як було б вірніше їх назвати - противні по своєму змісті цивільному законодавству і моральним принципам суспільства.

Другий вид недійсних угод складають угоди, укладені особами, що не володіють достатнім обсягом дієздатності для їхнього укладання. До цих недійсних угод відносяться угоди, укладені малолітніми особами, неповнолітніми, обмежено дієздатними, недієздатними, з виходом при їхньому висновку за границі (обсяг) дієздатності, установленої для перерахованих осіб законом. Такі недійсні угоди інакше ще називаються угодами з пороками суб'єктного складу.

Третій вид недійсних угод - це угоди з пороками волі, що міститься в них. До їхнього числа відносяться угоди, укладені внаслідок омани, обману, насильства, зловмисної угоди представника однієї сторони з іншою стороною, при збігу важких обставин, а також укладені дієздатною фізичною особою (громадянином), у момент укладання нездатним розуміти значення своїх дій (ст.ст.55-57 ЦК). Усі ці угоди вважаються недійсними, тому що вони не відображають справжньої волі чи сторін однієї з них.

Четвертий вид недійсних угод складають угоди, у яких відсутня єдність волі і волевиявлення учасників цих угод на встановлення, зміну чи припинення цивільних правовідносин, тобто коли сторони не бажають укладати угоду і не переслідують виникнення певних юридичних наслідків, хоча зовні виражають таку волю. До числа цих угод відносяться (мнимі й удавані угоди).

П'ятий вид недійсних угод складають угоди з пороками форми. Маються на увазі угоди, що повинні в силу закону наділятися у визначену письмову форму (просту чи нотаріальну) і які через недотримання цієї форми у випадках, прямо зазначених у законі, вважаються недійсними.

43. Нікчемні та заперечні угоди.Угоди – це вольові і правомірні дії,

безпосередньо спрямовані на досягнення правового результату, а саме: на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків. Існує багато видів угод. За ступенем недійсності розрізняють такі угоди: 1. Абсолютно недійсні або нікчемні

Угоди нікчемні - це такі угоди, недійсність яких не залежить від розсуду і бажання сторін, що їх уклали. Вони вважаються недійсними по самому факті їхнього укладання. До таких угод відносяться угоди, противні по своєму змісту цивільному законодавству і моральним принципам суспільства; протистатутні угоди юридичних осіб; угоди, недійсні через недотримання запропонованої законом форми; укладені з особами у віці до 15 років; угоди з недієздатними; мнимі й удавані угоди. Для визнання всіх цих угод недійсними немає необхідності враховувати які-небудь інші обставини, крім невідповідності їх законодавству, тому судового рішення про признання угоди недійсною не потрібно.

Угоди заперечні - це угоди, що вважаються недійсними тільки в тому випадку, коли вони за заявою зацікавлених осіб визнані такими судом чи арбітражним судом. До заперечних відносяться угоди з неповнолітніми особами – у віці від 14 до 18 років без згоди батьків або попечителів; обмеженими в дієздатності; особами, що знаходилися в момент укладання угоди в стані тимчасового розладу психіки; угоди, укладені внаслідок обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї з сторін з іншою стороною або збігу тяжких обставин і т.д.

Недійсними, усі ці угоди можуть вважатися лише за умови доведеності фактів (відсутності згоди попечителя на укладання угоди, наявність обману, насильства, погрози, омани і т.д.), що свідчать про порочність даних угод. Враховувати ці факти, природно, може тільки суд.

Однак і угоди нікчемні, і угоди заперечні вважаються недійсними з того самого моменту - з моменту їх укладання.

44. Мнимі та удавані угоди.Угоди – це вольові і правомірні дії,

безпосередньо спрямовані на досягнення правового результату, а саме: на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків. Існує багато видів угод. За ступенем недійсності розрізняють такі угоди: 1. Абсолютно недійсні або нікчемні

Мнима угода - це угода, укладена лише для виду, без наміру створити юридичні наслідки. У цій угоді є воля, але вона спрямована не на те, щоб створити між її учасниками який-небудь юридичний зв'язок, а на те, щоб створити лише видимість цього зв'язку (видимість розділу майна, видимість передачі будинку, дарування, яке має на меті уникнути конфіскації за вироком суду і т.д.).

Тому інакше ще дані угоди називаються фіктивними. Вони, як правило, здійснюються в протизаконних цілях, зокрема, щоб сховати майно від арешту (опису), незаконно одержати позичку від банку і т.д. бувають випадки, коли мнима угода укладається у зв'язку з обставинами, далекими від порушення законів. Наприклад, громадянин укладає мниму угоду продажу свого майна, щоб створити у своїх родичів враження про відсутність у нього майна. Але мнимі угоди є недійсними незалежно від мети їх викладання.

Удавана угода - це угода, що укладена з метою прикрити іншу угоду, яку сторони дійсно мали на увазі. Наприклад, купівля-продаж частини дома прикривається договором дарування, щоб не надавати співвласникові права майнової покупки. Отже, тут завжди має місце дві угоди - угода, укладена з метою створити визначені юридичні наслідки, і угода, укладена з метою прикрити першу угоду, представити її в очах навколишніх не такою, яка вона є насправді. Угода, в якій сторони не мали на увазі, укладаючи її, і називається удаваної. У ній відсутня воля сторін, спрямована на встановлення яких-небудь правовідносин, і тому вона завжди недійсна.

45. Угоди, укладені з метою, що суперечить інтересам держави та суспільства.

Одним з видів недійсних угод є угода, укладена з метою, що суперечать інтересам держави і суспільства. Для них характерні такі ознаки: а) вчинення їх об’єктивно призводить до порушення інтересів держави і суспільства в цілому. Тут йдеться про недодержання нормативних актів, які визначають соціально – економічні основи нашої держави і суспільства; б) така угода характеризується суб’єктивним наміром сторін порушити закон. Вона укладається з метою, яка явно суперечить інтересам держави і суспільства. Для недійсності цих угод потрібно встановити вину сторін (або принаймі однієї) в формі умислу. До таких угод, зокрема, належать угоди, укладені, спрямовані на використання колективної, державної чи чиєїсь приватної власності з корисливою метою, приховування фізичними та юридичними особами від оподаткування доходів, використання майна, що знаходиться у їх власності або користуванні, на шкоду правам, свободам і гідності громадян, на незаконне відчуження землі або незаконне нею користування, розпорядження чи придбання всупереч встановленим правилам предметів, вилучених з обігу або обмежені в обігу. Якщо така угода укладена при наявності обох сторін – в разі виконання угоди обома сторонами – в доход держави стягується все одержане ними за угодою, а вразі виконання угоди однією стороною з другої сторони стягується в доход держави одержане нею і все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності ж умислу лише у однієї сторони одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується в доход держави.

46. Угоди юридичної особи, що суперечать її цілям.Угода, укладена в супереч цілям юридичної особи є недійсною, незалежно від наявності і форми вини її учасників. Якщо така угода була укладена з метою, завідомо суперечної інтересам держави і суспільства, до сторони,яка діяла умисно, застосовуються наслідки, передбачені: в разі виконання угоди обома сторонами – в доход держави стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання угодою однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею і все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності ж умислу лише у однієї сторони все одержане нею за угодою повинно бути повернено другій стороні, а одержанне останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується в доход держави. При відсутності умислу застосовуються наслідки, передбачені ЦКУ: кожна з сторін зобов’язана повернути дргій стороні все одержане за угодою, а при еможливості повернути одержане в натурі – відшкодувати його вартість у грошах. Зазначені наслідки визнання угоди недійсною застосовуються і в тому разі, коли стороною в угоді є громадянин. Угоди юридичної особи, що суперечать її цілям не випливають із статутної діяльності підприємства, а тому в літературі мають назву позастатутні

47. Угоди, укладені з порушенням тих вимог, які законодавець висуває до осіб, що їх здійснюють.

Недійсними є угоди: а)укладені неповнолітніми, які не досягли 14 років. Така угода є недійсною, крім дрібних побутових угод. Кожна сторона за такою угодою зобов’язана повернути іншій все одержане за угодою, а при неможливості повернення одержаного в натурі відшкодувати його вартість в грошах. Дієздатна особа також повинна відшкодувати другій стороні понесені нею витрати, втрату або пошкодження її майна, якщо вона знала або повинна була знати про недієздатність другої сторони; б) угода, укладена недієздатним громадянином через душевну хворобу або недоумство.; в) угода, укладена неповнодітнім віком від 14 до 18 років без згоди батьків (усиновителів) або піклувальників, за позовом батьків (усиновителів) або піклувальників. Наслідки – стаття ЦКУ; г) угоди, укладені громадянином, обмеженим у дієздатності внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами. Така угода визнається недійсною, якщо вона була укладена такою особою без згоди піклувальника, за позовом піклувальника. Наслідки – стаття ЦКУ. Ці правила не поширюються на дрібні побутові угоди; д) угода, укладена громадянином, нездатним керувати своїми діями. Коли громадянин уклав угоду в момент, коли не міг розуміти значення своїх дій або керувати ними, така угода за позовом цього громадянина може бути визнана недійсною.

48. Угоди, при укладенні яких мали місце "пороки волі" учасників цих угод.

Важливим елементом угоди є воля та її зовнішній вияв – волевиявлення. Зовнішній вияв волі (волевиявлення) повинно відповідати внутрішній волі. Коли волевиявлення і внутрішня воля не співпадають – це означає, що справжнього бажання немає. Така угода називається “з пороком волі”. Таке розходження може виникнути предусім у разі коли угода укладається під впливом насильства. Насильство – фізичний або психічний вплив на особистість учасника угоди або його близьких з метою спонукати до укладання угоди. Отже, таке волевиявлення виходить не від особи, яка укладає угоду. Немає відповідності внутрішньої волі і волевиявлення і при укладені угоди під впливом погрози. Погроза – це вплив на чужу волю особи під загрозою заподіяння майнової або немайнової шкоди. На відміну від випадків укладання угоди під впливом насильства, тут потерпілий виявив свою волю, але оскільки це відбувається під впливом погрози, то вона не збігається із справжнім його бажанням. Таким чином і тут є розходження. Погроза за своїм змістом має бути серйозною, реальною, протиправною. Погроза може бути підставою для визнання угоди недійсною. Угода з недоліками волі (пороками) має місце і тоді, коли вона укладається з метою, щоб умисно ввести в оману іншу, повідомляючи її про факти, які не відповідають дійсності. Обман має місце тоді, кола одна із сторін замовчує обставини, які мають істотне значення для угоди. Угода, що укладається під впливом обману може бути визнана недійсною. Має місце невідповідність внутрішньої волі особи та її волевиявлення, якщо представник цієї особи укладає угоду з іншою, завідомо знаючи, що шкодить інтересам особи, яку представляє. Можливі випадки, коли громадянин змушений укласти угоди на вкрай невигідних

для себе умовах внслідок збігу тяжких обставин. Для характеристики таких угод важливі дві обставини: а) економічна невигідність для однієї із сторін, тобто угода укладається не на еквівалентних підставах; б) збіг тяжких обставин для однієї із сторін в угоді або для її родичів та інших близьких осіб (крайня нужденність, хвороба тощо). Потерпіла сторона може пред’явити позов щодо недійсності угоди на підставі невідповідності волевиявлення внутрішній волі. Якщо угоду визнано недійсною за однією з підстав, то друга сторона повертає потерпілому все одержане нею за угодою, а за неможливості повернути все в натурі – ідшкодовує вартість.

49. Поняття та значення позовної давності.Позовна давність – це строк для захисту

прав за позовом особи, право якої поркшено. Позовна форма захисту цивільних прав є основною формою їхнього захисту у суді. Позовна давність застосовується незалежно від позову сторін. За загальним правилом норми позовної давності поширюються на всі цивільно – правові відносини. Але у законі є й винятки з цього правила. Строки у позовній давності поділяються на: 1. Загальні; 2. Скорочені. Загальний строк– три роки. Скорочені строки: встановлюються для окремих видів вимог. Скорочені строки давності тривалістю в шість місяців діють, зокрема за позовами: 1) про стягнення неустойки (штрафу, пені); 2) про недоліки проданих речей; 3) що випливають з поставки продукції недостатньої якості; 4) про явні недоліки в роботі, виконаній за договором підряду; 5) про недоліки в роботі, виконаній за договором побутового замовлення. Та деякі інші права. Перебіг строку починається з дня виникнення права на позов. Право на позов – коли особа дізналась чи повинна була дізнатися про порушення свого права. У деяких випадках відбувається призупинення та периривання строків позовної давності. Призупинення – це час протягом якого існує обставина, яка є підставою призупинення не зараховується в строк позовної давності. Після того, як вказана обставина припиняє існування, строк давності продовжується. Частина строку, яка пройшла до настання цих обставин включається у позовну давність. Строк припиняється внаслідок дій боржника або кредитора (підтвердження боржником свого боргу). Після переривання, строк позовної давності починається спочатку, а строк який тривав до переривання, не враховується. Згідно ЦКУ передбачається можливість відновлення пропущеного строку давності, якщо буде визнано поважною причиною. Згідно ЦК застосування строку позовної давності є обов'язковим.

50. Строки позовної давності.Позовна давність-це період часу протягом

якого можна вимагати примусове здійснення і захисту порушеного права через суд, господарський суд або третейський суд. Строки позовної давності поділяються на загальні (– загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в 3 роки) і скорочені (– скорочені строки позовної давності встановлюються законодавством У. Для окремих видів вимог, що випливають з відносин, регулювання яких віднесене до відання У., і цим кодексом – для інших вимог. Скорочені строки давності тривалістю в 6 місяців діють, зокрема, за позовами : 1)про стягнення неустойки (штраф, пеня) 2)про недоліки проданих речей 3)що випливають з поставки продукції неналежної якості 4)про явні недоліки в роботі виконані за договором підряду 5)про недоліки в роботі, виконаній за договором побутового замовлення. До позовів про приховані недоліки в роботі, виконані за договором підряду, застосовується скорочений строк давності в 1 рік, крім договорів підряду на збудування будинків і споруд, однією із сторін яких є громадянин. До позовів, що випливають з перевози вантажів, пасажирів, багажу, застосовуються скороченні строки давності (6 місяців)). Якщо для даної вимоги не встановлений скорочений строк давності, то застосовується загальний строк. Позовна давність починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася, чи повинна була дізнатися про порушення свого права.

51. Початок перебігу строків позовної давності.Згідно з ЦКУ – перебіг строку позовної

давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася, або повинна була дізнатися про порушення свого права. Винятки з цього правила, а також підстави зупинення і перериву перебігу строків позовної давності встановлюється законодавством

52. Призупинення перебігу строку позовної давності.

Призупинення строку позовної давності означає, що час протягом якого існує обставина, яка є підставою призупинення, не зараховується в строк позовної давності. Після того, як вказана обставина припиняє існування строк давності подовжується. Частина строку, яка прийшла до настання цієї обставини включається до строку позовної давності. Такими обставинами можуть бути : стихійні лиха, військові дії, тимчасова втрата дієздатності, як сторони правопорушника, так і потерпілої сторони. Згідно з ЦКУ - перебіг строку позовної давності зупиняється : 1)якщо пред’явленню позову перешкоджала надзвичайна і невідворотна за даних умов подія (непереборна сила) 2)в силу встановленої законодавством У. відстрочки виконання зобов’язань (мораторій). 3)якщо позивач або відповідач перебувають у складі Збройних Сил У., переведених на воєнний стан. Перебіг строку позовної давності зупиняється, якщо зазначені обставини виникли або продовжували існувати в останні 6 місяців строку давності, якщо цей строк менший 6 місяців – протягом строку давності.

53. Перебування перебігу строку позовної давності.

Строк позовної давності переривається в силу певних дій божника, або кредитора. Згідно ЦКУ - перебіг строку позовної давності переривається пред’явленням позову в установленому порядку. По спорах, в яких однією або обома сторонами є громадяни, перебіг строку позовної давності переривається також вчиненням зобов’язаною особою дій, що свідчать про визнання боргу. Після перериву перебіг строку позовної давності починається спочатку; час, що минув до перериву, до нового строку не зараховується. Пред’явлення позову, залишеного без розгляду, не перериває перегляду строку позовної давності.

54. Наслідки закінчення строку позовної давності.

Згідно ЦКУ – закінчення строку позовної давності до пред’явлення позову є підставою для відмови в позові. Якщо суд, господарський або третейський визнає поважною причиною попуск строку позовної давності, порушене право підлягає захистові. Закінчення строку позовної давності припиняє право на позов в матеріальному розумінні, тобто можливість примусового здійснення порушеного цив. права, однак не припиняє саме суб’єктивне право, оскільки боржник може виконати своє зобов’язання і після закінчення строку позовної давності. Згідно ЦКУ – застосування судами строку позовної давності є обов’язковим, тобто позовна давність застосовується судом незалежно від заяв сторін.

55. Вимоги, на які позовна давність не розповсюджується.

ЦКУ – позовна давність не поширюється : на вимоги, що випливають з порушення особистих немайнових прав, крім випадків, передбачених законом; на вимоги держ. організацій про повернення держ.майна з незаконного володіння колгоспів та ін. кооперативних та інших громадських організацій або громадян; на вимоги вкладників про видачу вкладів, внесених у держ. трудові ощадні каси і в НБУ; у випадках, встановлюваних законодавством У., і на інші вимоги.

56. Власність як економічна категорія.У кожній державі центральним правовим інститутом є інститут власності. Його регламентація визначає характер регулювання інших інститутів цивільного права. Экономічні відносини власності отримують юридичне закріплення у праві власності, що виникає внаслідок правового регулювання певних економічних відносин. Правове регулювання відносин власності є одним з найважливіших напрямків нормативної діяльності держави. За допомогою права держава регулює належність тих або інших об'єктів власності певному суб'єкту – громадянину, колективу, державі; обсяг і зміст суб'єктивних повноважень власника, порядок та форми їхньої реалізації щодо різноманітних об'єктів; засоби правової охорони відносин власності.

Економічний зміст власності полягає в належності матеріальних благ одним особам і їх відчуженості від інших осіб. Право власності є юридичним вираженням економічних відносин власності. Право власності – це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. Відносини пава власності є похідними щодо економічних відносин власності як складової частини виробничих відносин. Саме власність є умовою функціонування організованого виробництва в межах загального комплексу виробничих відносин, а відтак і їх головною складовою частиною. Роль економічних відносин власності полягає у закріпленні стану належності матеріальних благ індивідам, відображаючи статичний момент того чи іншого способу суспільного виробництва.

57. Поняття права власності.Право власності закріплює матеріальну

основу будь-якого суспільства - економічні відносини власності. Тому відносини власності і право власності - взаємопов'язані категорії. Право власності є юридичним вираженням, формою закріплення економічних відносин власності. Можна сказати, що власність являє собою відносини між людьми з приводу матеріальних благ, що полягають в приналежності даних благ одним особам (або їх колективам) і у відчуженості від них всіх інших осіб. Приналежність або присвоєнність матеріальних благ складає суть відносин власності, що складаються з їх приводу між людьми. ЦКУ – право власності – це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. Право власності в Україні охороняється законом. Держава забезпечує стабільність правовідносин власності. Власність в Україні виступає в таких формах : приватна, колективна, державна. Усі форми власності є рівноправними. Відносини власності регулюються ЗУ “Про власність”, ЦКУ, іншими законодавчими актами. - це сукупність правових норм, що закріплюють, регулюють та охороняють стан належності матеріальних та інших благ конкретним особам.

58. Право власності в об'єктивному і суб'єктивному розумінні.У кожній державі центральним правовим інститутом є інститут власності. Його регламентація визначає характер регулювання інших інститутів цивільного права. Экономічні відносини власності отримують юридичне закріплення у праві власності, що виникає внаслідок правового регулювання певних економічних відносин. Правове регулювання відносин власності є одним з найважливіших напрямків нормативної діяльності держави. За допомогою права держава регулює належність тих або інших об'єктів власності певному суб'єкту – громадянину, колективу, державі; обсяг і зміст суб'єктивних повноважень власника, порядок та форми їхньої реалізації щодо різноманітних об'єктів; засоби правової охорони відносин власності. Сукупність даних правових норм, що регулюють відносини власності, визначають право власності у об'єктивному розумінні. Суб'єктивне право власності визначається законом України «Про власність» від 07.02.91 р. і Цивільним кодексом як врегульовані законом суспільні відносини володіння, користування та розпорядження майном. Володіння – закріплення матеріальних благ за конкретними власниками – індивідами та колективами, фактичне утримання речі у сфері господарювання даних осіб. Користування – отримання з речей корисних властивостей, що дадуть можливість задовольнити відповідні потреби індивіда або колективу. Розпорядження – це визначення власником юридичної або фактичної долі речі. Індивід або колектив здійснює володіння, розпорядження і користування речами (матеріальними благами) у своїх інтересах незалежно від волі та бажань інших людей.

59. Форми власності та їх класифікація за законодавством України.

Право власності – це сукупність правових норм, що закріплюють, регулюють та охороняють стан належності матеріальних та інших благ конкретним особам. Власність в Україні існує в 3 формах : приватна, колективна, державна. Всі форми власності є рівними. Право приватної власності закріплює індивідуальну належність матеріальних та інших благ.

60. Підстави виникнення та припинення права власності.

Виникнення і припинення права власності відбувається при настанні певних юридичних фактів і з вимогами законодавства. У більшості випадків виникнення права власності на конкретне майно у однієї особи означає припинення права власності на це майно у іншої особи, тому одні і ті ж юридичні факти, як правило, є підставами як виникнення так і припинення права власності. Способи виникнення права власності : первісні і похідні. До первісних способів відносяться такі, при яких право власності виникає, або вперше, або незалежно від волі попереднього власника. Похідними є такі способи, при яких право нового власника виникає за згодою попереднього власника. Існує, але не передбачений ЗУ такий спосіб виникнення права власності, як набуття за давністю володіння. В залежності від того чи можуть способи виникнення права власності використовуватися всіма власниками або певним колом власників, вони поділяються на : загальні та спеціальні. Загальні способи : отримання продукції і доходів, набуття майна за договором. Спец. способи : конфіскація (примусове безоплатне вилучення майна, яке забезпечується як санкція за вчинене правопорушення), націоналізація (примусове вилучення майна із приватної у державну власність, яке приймається відповідними держ. органами, як макроекономічний засіб регулювання економіки – оплатна та безоплатна), реквізиція (примусове оплатне вилучення майна, у випадку техногенних та екологічних катастроф, а також військових дій). Спец. засоби може застосовувати тільки держава.

Момент виникнення права власності у набувача майна за договором виникає із фактичною передачею речі, якщо інше не передбачене ЗУ, або договором. Передачею визнається вручення речей набувачу, а також передача транспортній організації для відправки набувачу. Якщо договір про відчуження майна підлягає держ. реєстрації або нотаріальному посвідченню, то паво власності виникає у набувача в момент реєстрації, або нотаріального посвідчення договору, незалежно від того коли фактично річ буде передана. Підстави припинення права власності : 1)обставини пов’язані із припиненням існування об’єкта права власності (використання сировини, загибель речей) 2)обставини пов’язані із припиненням суб’єкта права власності 3)примусове відчуження майна власника без його волі на підставі передбачених в законодавстві.

61. Момент виникнення права власності. Ризик випадкової загибелі речі.

Право власності (право оперативного управління) у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено ЗУ або договором. Передачею визнається вручення речей набувачеві, а так само здача транспортній організації для відправки набувачеві і здачі на пошту для пересилки набувачеві речей, відчужених без зобов’язання. Ризик випадкової загибелі або випадкового зіпсування відчужуваних речей переходить до набувача одночасно з виникненням у нього права власності, якщо інше не встановлено ЗУ або договором. Якщо відчужував прострочив передачу речей або набувач прострочив прийняття їх, ризик випадкової загибелі або випадкового зіпсування несе сторона, що прострочила.

62. Право виключної власності народу України.Особливим видом власності є виключна

власність народу України (ст.9,10 ЗУ про власність), об’єктами якої є земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, а також природні ресурси континентального шельфу та виключної морської економічної зони. Суб’єктами права власності в Україні є народ, громадяни, юр. особи, держава, (громадяни, юридичні особи іноземних держав і самі іноземні держави).

63. Право приватної власності громадян.Суб’єктами права приватної власності в Україні є

громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства. Іноземні громадяни та особи без громадянства користуються правами і несуть обов’язки щодо належного їм на території України майна на рівні з громадянами України, якщо інше не передбачене законодавством. Об’єктами права приватної власності є жилі будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, продуктивна та робоча худоба, земельні ділянки, засоби виробництва, вироблена продукція, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення. Склад, кількість і вартість майна не обмежується, крім випадків передбачених законом (не може бути у власності зброя, боєприпаси, вибухові та бойові отруйні речовини, наркотичні, психотропні засоби та інше). Майно може належати громадянам на праві спільної власності (сумісної чи часткової). Майно придбане у наслідок спільної праці членів сім’ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане у наслідок спільної праці громадян, що об’єдналися для спільної діяльності є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі. Важливим аспектом здійснення громадянами права приватної власності є право використовувати належне їм майно для ведення господарської та іншої діяльності.

Таким чином, держава законодавчо встановлює форми власності: державна, колективна та приватна. Кожній з цих форм власності притаманні тільки їй характерні риси (суб'єкти, засоби придбання, об'єкти). В основі розподілу на види лежить суб'єктивний склад даного права, так як суб'єктом, припустимо, загальнодержавної власності є держава в особі Верховної Ради України, республіканської – Республіка Крим, комунальної адміністративно-територіальної одиниці в особі обласних, районних, сільських, селищних, міських Рад Народних Депутатів. У державній власності знаходиться більш широке коло об'єктів, ніж у колективній та приватній власності. Суб'єктами колективної власності є окремі організаційно-оформлені колективи та інші колективні організації, такі як господарські товариства, трудові колективи, релігійні організації, громадські об'єднання та ін., які є юридичними особами. Як і у праві приватної власності коло об'єктів визначене законодавчо. Існують ряд об'єктів, що не можуть бути у приватній та колективній власності. Суб'єктами права приватної власності в Україні є громадяни України, іноземці та особи без громадянства. Усі форми власності мають свої переваги та недоліки.

64. Право колективної власності.Колективна власність охоплює майно, що належить

окремим організаційно оформленим колективам громадян, а також інших колективних організацій. Члени таких організацій об’єднують свою працю і свої кошти для досягнення певних цілей. Вони безпосередньо або через створюванні органи визначають порядок використання майна, управління ним та розподілу доходів. До кола суб’єктів колективної власності відносять трудові колективи державних підприємств, колективи орендарів, колективні підприємства, кооперативи, акціонерні товариства, господарські товариства та інші громадські об’єднання, релігійні організації, що є юридичними особами. Трудовий колектив державного підприємства може бути суб’єктом права колективної власності, щодо частини чистого прибутку державного підприємства, яка може передаватися йому у випадках передбачених статутом підприємства. Порядок розподілу і використання цієї частини прибутку здійснюється радою або зборами трудового колективу.

Колективу орендаторів належить право власності на виготовлену на основі орендованого майна, продукцію, інше майно, набуте створеним ним підприємством, господарським товариством тощо, а також на доход, одержаний орендарем.

Слід розмежовувати право власності організації орендарів і право повного господарського відання, створеного нею підприємства, товариства.

У власності колективного підприємства є вироблена продукція, одержані доходи, а також інше майно, придбане на підставах незаборонених законом. Вклади працівників, визначаються залежно від його трудової участі в діяльності державного або орендного підприємства, а також участі у збільшенні майна колективного підприємства після його створення. Об’єктом права власності акціонерного товариства є майно, придбане за рахунок продажу акцій, одержане в результаті його господарської діяльності, а також інше майно, набуте на підставах, незаборонених законом. Об’єктом права власності господарського об’єднання підприємств і організацій є майно, добровільне передане йому підприємствами й організаціями, а також набуте в результаті господарської діяльності, а також інше майно, набуте на підставах, незаборонених законом. Об’єктами права власності громадських об’єднань, професійних спілок, благодійних та інших громадських фондів, є кошти та інше майно, необхідне для здійснення їх статутної діяльності, в тому числі майнового, культурно-освітнього та оздоровчого призначення та інше. Право власності об’єднань громадян

реалізують їх вищі органи управління в порядку, передбаченому законодавством України та статутними документами. Політичні партії створюванні ними установи і організації не мають права засновувати підприємства, крім засобів масової інформації, та займатися господарською та іншою комерційною діяльністю, за винятком продажу суспільно-політичної літератури та інших пропагандисько-агітаційно матеріалів. Релігійні організації мають право власності на майно придбане або створене ними за рахунок власних коштів, пожертвувані громадянами, організаціями або передане державою.

65. Право державної власності.До державної власності в Україні належать загальнодержавна, республіканська власність і власність адміністративно-територіальних одиниць. Суб’єктом права загальнодержавної власності є : держава – в особі Верховної Ради України, республіканської – Республіка Крим, суб’єктами права комунальної власності – адміністративно-територіальні одиниці, в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських Рад народних депутатів.

Повноваження з управління державним майном що є у загальнодержавній власності покладено на уряд – Кабінет Міністрів України. Виходячи з різного ступеня усуспільнення державного майна його значення для народу держави законодавство відносить до об’єктів права загальнодержавної власності: землю; майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України, та утворюваних нею державних органів; майно Збройних сил, органів державної безпеки, прикордонних військ і внутрішніх військ; оборонні об’єкти; єдину енергетичну систему; систему транспорту загального користування, зв’язку та інформації, що мають загальнодержавне значення; кошти державного бюджету; Національний банк та його установи і створювані ними державні кредитні ресурси; республіканські, резервні, страхові та інші фонди; майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів; майно державних підприємств; об’єкти соціально-культурної сфери або інше майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток., майно, що забезпечує діяльність відповідних Рад і утворюваних ним органів; кошти місцевих бюджетів, державно житловий фонд, об’єкти житлово-комунального господарства; майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров’я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв’язку та інформації включаючи раціоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям; інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території. У зв’язку с розподілом державної власності на загальнодержавну та комунальну Кабінетом Міністрів України прийнято постанову від 05.11.95 року « Про розмежування державного майна України між загальнодержавною власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць», якою затверджене перелік державного майна України, яке передається до власності адміністративно-територіальних одиниць. Постановою також встановлено порядок розмежування майна між власністю областей, міст, районів та інших адміністративно-територіальних одиниць.

66. Право спільної власності.Майно може належати на праві власності

не лише одній, а кільком особам (суб-м права вл-ті) одночасно. У такому разі між ними виникає спільна власність. Право спільної вл-ті – це право двох або більше осіб на один О-т. Право СВ здійснюється кількома особами, яких прийнято називати співвлас-ми. Спільний О-т може складатися з однієї або сукупності речей. Вони можуть бути подільними або неподільними, проте як О-т права вл-ті вони утворюють єдине ціле. Це означає, що право кожного із співуч-ів поширюється на весь О-т у цілому, а не на його частину. Об’єднане майно може, належати на праві спільної часткової або спільної сумісної власності одночасно кільком особам, незалежно від форми власності. 3 правової точки зору між двома різновидами спільноі власності існують певні вдмінності. Так, кожен учасник спільної часткової власності має чітко визначену наперед частку у праві власносп на спільне майно. Частки можуть бути рівними або нерівними, що не впливае на обсяг повноважень співвл-ів. У разі загибелі, пошкодження частини майна, якою користувався один із співвл-ів, він не втрачає права спільної власності, оскільки відбувається відповідне зменшення часток цих співвл-ів. У спільній сумісній вл-ті учасники не мають наперед визначених часток. Тут право кожного із співвл-ів рівною мірою поширюється на все спільне майно. Вони мають рівні права володіння, користування, а за певних умов і розпорядження ним. Частки тут можуть бути визначені при виділенні або поділі майна з додержанням принципу їхньої рівності, крім випадків, прямо передбачених законом. Об'єктами права СВ можуть бути: жилі будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення та ін.

67. Спільна часткова та спільна сумісна власність.

Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі. Володіння, користування і розпорядження майном при спільній частковій власності провадиться за згодою всіх учасників, а при відсутності згоди - спір вирішується судом. Кожний учасник спільної часткової власності відповідно до своєї частки має право на доходи від спільного майна, відповідає перед третіми особами по зобов'язаннях, пов'язаних з спільним майном, і повинен брати участь у сплаті всякого роду податків і платежів, а також у витратах по утриманню і зберіганню спільного майна. Кожний учасник спільної часткової власності має право на оплатне або безоплатне відчуження іншій особі своєї частки в спільному майні. При продажу частки в спільній власності сторонній особі решта учасників спільної часткової власності має право привілеєвої купівлі частки, що продається по ціні, за якою вона продається, і на інших рівних умовах, крім випадку продажу з прилюдних торгів. Кожний з учасників спільної часткової власності має право вимагати виділу своєї частки з спільного майна. Майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними; майно, придбане внаслідок спільної праці гр-н, що об’єдналися для спільної діяльності, якщо письмовою угодою передбачено поширення на нього режиму сумісної вл-ті та ін. Право ССВ подружжя займає центральне місце у сис-мі майнових відносин між ними. Визначальним тут є принцип спільності нажитого у період шлюбу майна. Закон надає подружжю рівні права на спільно набуте майно під час шлюбу (коли зарплата чи інші доходи подружжя не однакові за розміром; коли один із них займався веденням домашнього господарства, доглядом дітей або з інш. поважних причин не мав самостійного заробітку).Один з подружжя може одноособово набувати за спільні кошти майно на підставі цивільно-правових угод. У цьому разі момент виникнення права спільної власності на придбане за угодою майно збігатиметься з моментом

виникнення права вл-ті у одного з подружжя, який був набувачем такого майна. Розпоряджаються вони ним за спільною згодою. Чоловік і жінка, як співвл-ки, мають право здійснювати різні цивільно-правові угоди щодо спільного майна. При цьому учасникам таких угод слід додержуватися, крім норм цивільного зак-ва про правила укладення угод, також спеціальних вимог, передбачених сімейним зак-вом. Порушення правил про укладення угод може призвести до визнання їх недійсними.

68. Цивільно-правові способи захисту права власності та інших речових прав.

Захист права власності має велике значення вже тому, що власність в її різних формах є основою економічного розвитку суспільства. Дане право – одне з найважливіших невід’ємних прав людини, і його забезпечення – важливе завдання всіх органів правової держави.

Особливості цивільно-правового захисту права власності, порівняно з іншими видами, пов’язані з тим, що він має на меті відновлення порушених прав, попереднього майнового стану особи, права якої порушено.

Прикладом звернення громадянина або юридичної особи до цивільно-правового захисту свого права власності може бути пред’явлення власником позову про витребування речі, яку в нього вкрадено. Також, якщо про усунення перешкод у користуванні нею. Далі, якщо власник з тої чи іншої хтось заважає власникові користуватися своєю річчю, власник може пред’явити позов причини не може витребувати річ, що вийшла з його володіння, він може за певних умов вимагати відшкодування завданих йому збитків і поновити свій попередній стан у такий спосіб.

Різні норми й інститути цивільного права відіграють неоднакову роль у справі захисту права власності. Тому всі їх можна умовно поділити на три категорії.

Правові норми першої з них встановлюють або закріплюють приналежність (привласненість) матеріальних благ певним суб’єктам і беруть іх, таким чином, під захист закону. До цієї групи норм належать, зокрема, норми Конституції України, Закону “Про власність”, який чітко визначає можливість існування різних форм державної, колективної та індивідуальної власності.

Норми права, що належать до другої групи, забезпечують умови для здійснення власниками належних їм прав. Вони також відіграють важливу роль у захисті права власності. Прикладами можуть бути норми, що встановлюють конкретний цивільно-правовий режим окремих об’єктів права власності – необхідність їх регламентації, можливості відчуження тощо.

Нарешті, третя категорія охоплює норми, що встановлюють відповідальність за скоєння незаконних дій з чужим майном, за завдавання матеріальної шкоди власникові і т.і. Ці норми безпосередньо охороняють і захищають повноваження власника від протиправних посягань.

Таким чином, хоча більшість цивільно-правових норм так чи інакше пов’язана з захистом права власності, але є й спеціальні засоби цивільного права, спрямовані на його безпосередній захист.

Витребування власником майна з чужого незаконного володіння (віндикація) являє собою найважливіший цивільно-правовий засіб захисту права власності. Таке витребування здійснюється шляхом пред’явлення позову в суд чи арбітраж. Такий позов називають віндикаційним.

69. Позов про витребування майна із чужого незаконного володіння (віндикаційний позов).

Витребування власником майна з чужого незаконного володіння (віндикація) являє собою найважливіший цивільно-правовий засіб захисту права власності. Таке витребування здійснюється шляхом пред’явлення позову в суд чи арбітраж. Такий позов називають віндикаційним.Віндикаційний позов – позов про витребування майна вл-ком із чужого незаконного володіння. Віндикаційний позов базується на визнанні права власності абсолютним правом, яке не втрачається з незаконним вибуттям речі з володіння власника і переходом у володіння інших осіб. Позивачем за віндикаційним позовом може бути неволодіючий власник, у якого майно власника перебувало у законному володінні за відповідною правовою підставою ("титулом"), позивач має підтвердити своє право власності на витребувану річ або інше титульне право на річ, посилаючись на ті чи інші докази (свідоцтво про право власності, свідоцтво про право на спадщину, тощо). Відповідачем за віндикаційнчм позовом має бути незаконний володілець майна власника, який може і не знати про неправомірність свого володіння та утримання такого майна. Предмет віндикаційного позову становить вимога неволодіючого майном власника до незаконно володіючого цим майном невласника про повернення індивідуальновизначеного майна з чужого незаконного володіння. Підставою віндикаційного позову є обставини, які підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому майна з чужого незаконного володіння (це факти, що підтверджують право власності на витребуване майно та ін.). Важливою умовою звернення з віндикаційним позовом є відсутність між позивачем і відповідачем зобов'язально-правових відносин. За віндикаційним позовом може бути витребувана лише індивідуально-визначена річ, оскільки призначенням такого позову є повернення лише такого майна, яке було у вл-ті особи, що неможливо у разі вибуття з володіння власника речей, визначених родовими ознаками. Для вирішення віндикаційного позову істотне значення має добросовісність (недобросовісність) незаконного володільця, яка характеризує його суб'єктивне ставлення до обставин вибуття майна з володіння власника та правомірності його придбання (добросовісним має вважатися той набувач, який не знав і не повинен був знати, що набуває майно у особи, яка не має права його відчужувати, недобросовісним володільцем – та особа, яка знала або повинна була знати, що її володіння незаконне).

70. Захист права власності від порушень, не пов'язаних з позбавленням володіння (негаторний позов).

Захист права власності має велике значення вже тому, що власність в її різних формах є основою економічного розвитку суспільства. Дане право – одне з найважливіших невід’ємних прав людини, і його забезпечення – важливе завдання всіх органів правової держави. Певною мірою захист права власності здійснюється за допомогою норм права, що належать до різних галузей законодавства. Скажімо, окремі види протиправної поведінки, що загрожує порушенню права власності, розглядаються кримінальним правом як злочини і передбачають застосування відповідних санкцій з боку правоохоронних органів.Негаторний позов – вимога вл-ка або інш. законного володільця про усунення перешкод, що заважають здійсненню його права, не пов’язаних з позбавленням володіння майном. Характерною особливістю цього позову, як правило, є відсутність спорів з приводу належності позивачеві майна на праві власності чи іншому титулі. Позивачем цього позову може бути власник або титульний володілець, у якого перебуває річ, щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем – лише особа, яка перешкоджає позивачеві у здійсненні його законного права користуватися чи розпоряджатися річчю. Речово-правовий характер негаторного позову полягає в тому, що цей вид

позову може бути поданий лише щодо індивідуально-визначеного майна, яке с об'єктом права власності як абсолютного права, від порушення якого повинні утримуватися усі оточуючі особи. Характерною ознакою негаторного позову є протиправне вчинення третьою особою перешкод власникові у реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном. предмет негаторного позову становитиме вимога володіючого майном власника до третіх осіб про усунення порушень його права власності, що перешкоджають йому належним чином користуватися, розпоряджатися цим майном тим чи іншим способом (шляхом звільнення виробничих приміщень власника від неправомірного перебування у них майна третіх осіб тощо). Підставою негаторного позову слугують посилання позивача на належне йому право користуватися і розпоряджатися майном та факти, які підтверджують дії відповідача у створенні позивачеві перешкод щодо здійснення ним цих правомочностей.

71. Поняття та значення договору як підстави виникнення зобов'язань.Договором визнається угода двох чи більше осіб, яки спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних правовідносин. Іноді під поняттям "договір" розуміють саме цивільні правовідносини (зобов'язання), що виникли з договору як юридичного факту, або мають на увазі правовий документ, яким зафіксовано факт виникнення договірного зобов'язання з волі його учасників. Договір виступає засобом регулювання поведінки сторін у цивільних правовідносинах. Перехід до ринкової економіки і саме функціонування ринкового механізму можливі лише за умови, що основна маса товаровиробників – підприємств, громадян має свободу господарської діяльності та підприємництва. Результати ж цієї діяльності реалізуються на ринку товарів і послуг на договірних засадах. Перехід до ринку супроводжується звуженням планово-адміністративного впливу держави на майнові відносини і, отже, розширюється свобода вибору партнерів у господарських зв'язках і визначення змісту договірних зобов'язань. Це стосується насамперед договорів, спрямованих на забезпечення потреб організацій та громадян у матеріальних, енергетичних, продовольчих ресурсах (купівля-продаж, поставка, контрактація, міна – бартер, постачання енергії тощо).

72. Інші підстави виникнення зобов'язань.Підставами виник-ня зоб-нь є певні юридичні факти або їх поєднання, з настанням яких закон пов’язує виникнення тих чи інших прав та обов’язків. Виходячи з норм чинного зак-ва, сучасної практики, можна сказати, що серед підстав виникнення зобов’язань є договір та інші підстави. Отже можна навести такий перелік обставин, що є підставами для виникнення зобов’язань: 1) угоди (дог-ри); 2) адмін. акти; 3) заподіяння шкоди, а також інші неправомірні дії; 4) окремі дії громадян та організацій; 5) події, з яким законодавець пов’язує цивільно-правові наслідки; 6) судове рішення. Серед підстав винкнення зоб-нь центральне місце належить дог-ру. Саме дог-р є основною правовою формою зв’язку між володільцями тих чи інших речей. Зобов’язання можуть виникати і з односторонніх угод. Так, публічна обіцянка сплатити винагороду за надання інф-ції щодо особи, яка вчинила тяжкий зл-н, породжує обов’язок сплатити винагороду. Підставою виникнення цивільних правовід-н можуть бути й адмін. акти, якщо вони тягнуть за собою настання цивільно-правових наслідків. Заподіяння шкоди покладає на заподіювача шкоди обов’язок відшкодувати її в повному обсязі. Придбання чи збереження чужого майна без достатніх підстав зобов’язує такого володільця повернути його, а якщо це неможливо – відшкодувати вартість майна. Серед інших дій гром-н та організацій, які можуть бути підставою виникнення зоб-нь, можна назвати дії по рятуванню майна, ведення чужих справ без доручення. Події, з яким законодавець пов’язує цивільно-правові наслідки, самі по собі не породжують зоб-нь, а є підставами виникнення обов’язків в рамках певних вже визначених зоб-нь. Так, пожежа, як страховий випадок, зобов’язує страхову компанію відшкодувати збитки страхувальнику. Підставою виникнення зоб-нь може бути і судове ріш-ня. Так, якщо сторони передадуть на розгляд арбітражного суду урегулювання розбіжностей, які виникли при укладенні дог-ру, то ріш-ня суду породжує обов’язок сторін укласти дог-р на визначених судом умовах.

73. Позадоговірні зобов'язання та зобов'язального права.Позадоговірною (або недоговірною) є відповідальність, що настає за вчинення протиправних дій однією особою щодо ін. при відсутності між ними договору або незалежно від наявних між ними договірних відносин. Така відповідальність настає за порушення обов’язку, встановленого законом або підзаконним актом, і найчастіше виражається у формі відшкодування збитків. Юр. підставою позадоговірної від-ті є склад цивільного правопорушення, одним із елементів складу якого є шкода. Шкода – зменшення або втрата (загибель) певного особистого чи майнового блага. Розрізняють майнову і немайнову (моральну) шкоду. Грошовий вираз майнової шкоди називають ще збитками. Під збитками розуміють витрати, зроблені кредитором, втрата або пошкодження його майна, а також неодержані кредитором доходи, які він одержав би, якби зобов’язання було виконане боржником. Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо законом або договором не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Якщо особа, що порушила право, одержала завдяки цьому доходи, то розмір збитків, які відшкодовуються потерпілій особі у зв’язку з неодержанням нею доходів, не може бути меншим від тих доходів, що їх одержав порушник права. Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає в межах заявлених вимог залежно від характеру та обсягу заподіяних позивачеві моральних і фізичних страждань, з урахуванням в кожному конкретному випадку ступеня вини відповідача та інших обставин. Зокрема, враховується характер і тривалість страждань, стан здоров'я потерпілого, тяжкість завданої травми, наслідки тілесних ушкоджень, істотність вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації (останнє залежить від характеру діяльності потерпілого, посади, часу й зусиль, необхідних для відновлення попереднього стану, наміру, з яким діяв заподіювач шкоди тощо). Розмір відшкодування моральної шкоди не може бути меншим від мінімальних розмірів з\п, максимальний її розмір не обмежується.

74. Елементи зобов'язання.Будь яке зобов’язання є цивільним правовідношенням, тому будь яке зобов’язання складається з тих самих елементів, що формують цивільни правовідносини. Таким чином, елементами зобов’язання є: суб’єкти і об’єкти та зміст, т-то суб’єктивне цивільне право та суб’єктивний цивільний обов’язок. Суб’єктами ЦПВ є їх учасники, а саме: гром-ни Ук., іноземці, особи без гром-ва, юр. особи, Українська держава, інші організації. Гром-ни та юр. особи повинні бути наділені цивільною правосуб’єктністю, т-то цив. праводієздатністю. Цив. правозд-ть – це здатність мати цив. права та обов’язки, а цив. дієзд-ть – це здатність гром-ни

своїми діями набувати цив. прав та створювати для себе обв’язки. Але правозд-ть юр. осіб є спеціальною, оскільки встановлюється відповідно до цілей кожної юр. особи, тоді як гром-ни мають однакову для всіх праовзд-ть. Дієзд-ть юрє осіб виникає водночас з правозд-тю. Об’єктами цив. правовід-н є: речі; дії (послуги); результати духовної та інтелектуальної творчості; особисті немайнові блага. Суб’єктивне цив. право – це міра можливої (дозволеної) поведінки упов. особи, яка забезпечується виконанням обв’язків іншими суб’єктами і можливістю застосування до них державного примусу. Суб’єктивному право властива своя стр-ра. Воно склад. з трьох прав (повноваженя): право на власні дії (користування, розпорядження якоюсь власною річчю); право на чужі дії (користування і розпорядження чужим майном); право вимагати застосування засобів примусу до зобов’язаних осіб. Суб’єктивне право пов’язане з суб’єктивним обов’язком, оскільки його здійснення залежить від поведінки зобов’язаних осіб. Суб’єктивний обов’язок – це міра необхідної поведінки зобов’язаної особи для задоволення інтересів уповн. особи. Залежно від х-ру зв’язку між суб’єктивним правом і суб. обов’язком зобов’язана особа відіграє: - активну роль, тобото виконує певні дії (передає майно, сплачою гроші тощо) - пасивну роль, тобто у відновинах вл-ті зобов’язана особа повинна утримуватися від посягання на право вл-ті, не перешкоджату здійсненню вл-ком своїх прав.

75. Відмінність зобов'язальних відносин від речових.Всі майнові від-ни прийнято поділяти на дві осн. групи: речові і зоб-ні. Між ними є багато спільного, хоч би те, що в сукупності вони склад. предмет майнового права. Проте між ними є й багагато істотних відмінночстей. Так, об’єктом реч. прав завжди є річ, а об’єктом зобов’яз. права завжди є дія. Реч. від-ни відрізняються абсол. х-ром, зоб-ні відносним - відносним, що зумовлено х-ром правовід-н. Суб’єкт реч. правовід-шення вступає в правовий зв’язок з усіма, хто його оточує. Напр., власник має право на річ, а всі хто його оточує, зобов’язанні поважати це право, не порушувати його, нести відповід-ть за його порушення. Отже, і порушником права вл-ті може бути будь-хто з тих, що оточують вл-ка, т-то абсолютно кожний, і правовий захист права вл-ті заст. абсолютно проти кожного. Інша справа в зобов’язально-правових від-нах, в яких сторони визначені, відомі і порушником зоб-ня може бути одна із сторін цього зоб-ня, т-то особа конкретна, зазадалегідь визначена і правовий захист заст. відносно цієї кокретної особи, тому цей захист назив. відносним. Реч. права в більшості не обмежені строками, т-то вони безстрокові. Напр., право вл-ті, яке строком не обмежене, може припин. в будь-який час за волею вл-ка. А зобов’язально-правові від-ни встановлюються на певний конкретно-визначений строк. Якщо строку зоб-ня не зазаначено, то це не означає, що таке зоб-ня є вічним, воно обмежується строком, що визнач. вимогою кредитора. Речові, зоб-ні права відрізн. також змістом і обсягом. Зміст реч. прав, як правило встановл. з-ном, зобов’язальних – договором. За своїм обсягом реч. права набагато ширші від зоб-них, напр., право вл-ка і право наймача речі. Суб’єкт реч. права має можливість безпосередньо впливати на свою річ. Той же вл-к особисто здійсн. свої правомочності – володіння, корист. і розпорядж. майном. Наймач речі здійсн. надані йому дог. права від імені вл-ка, т-то не безпосередньо. Право вл-ті може припин. тільки сам вл-к, крім випадків, що передбач. з-ном. Зоб-не правовідношення може припин. кожна із сторін. Але при цьому вл-к не несе ніякої від-ті за припин. права вл-ті, а сторони в зоб-ні можуть нести майнову від-ть за припин. зоб-ня по їх волі.

76. Види договорів.Договором визнається угода двох і більше осіб, яка спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних правовідносин. Оскільки договір є різновидом угоди, то класифікація дог-рів може проводитися за тими ж критеріями, що й клас-я угод. Так, дог-ри поділяються на платні і безоплатні. У платному дог-рі дії однієї сторони відповідає обов’язок іншої сторони вчинити зустрічну дію, пов’язану з наданням будь-якого майна. У безоплатному обов’язок здійснити те чи інше майнове надання покладається на одну сторону. Напр., перадача майна за дог-ром дарування. В залежності від моменту виникнення дог-ри поділ. на консесуальні і реальні. Для укладення консе-го дог-ру достатньо погодження волі уч-ків дог-ру. В момент, коли узгодження волі проведено відносно всіх суттєвих умов, угода вважається укладеною. Більшість угод є консе-ми. Для уклад. реального дог-ру одного волевиявлення сторін недостатньо. Потрібно також вчинити фактичні дії і лише після їх вчинення дог-р вваж. укладеним.(передати річ). За значенням підстав для дійсності дог-ру вони поділ. на казуальні та абстрактні. Напр, дог-р майнового найму дає можливість наймачеві одержати чужу річ у тимчасове користування за плату, а за дог-ром дарування дарівник передає безоплатно другій стороні майно у власність. Ці договори, а також більшість є казуальними, оскільки мають на меті досягенння певного правового результату. В абстактному дог-рі допускається замовчування мети дог-ру. Але дог-м властиві й певні особливості, що зумовлюють наступний їх поділ. Так, за правилами формування змісту дог-ри поділ. на іменні і безіменні. Іменні дог-ри це ті, які мають легальну назву, представлені в ЦКУ або в інших н.а., що визнають їх поняття, коло прав та обв’язків сторін. Безименні дог-ри безпосередньо зак-вом не регулюються, але сторонами на практиці застосовуються (агентський дог-р, інжиринг.) За ознакою розподілу прав та обв’язків між сторонами розрізняють односторонні і двосторонні. В односторонньому дог-рі одна сторона має лише суб”єктивні права, а інша лише суб’єктивні обов’язки (дог-р позики, дарування). У двосторонніх дог-рах права та обов’язки поклад. на обидві сторони (к-продаж, поставка). Розрізняють також дог-ри комутативні і алеаторні. Комутативні – це дог-ри, при укладенні яких сторонам відоме співвідношення та обсяг прав та обов’язків сторін. Алеаторні – це дог-ри на ризик, тобто при укладенні дог-ру сторони не можуть чітко визначити межі вионання своїх обов’язків, а втрата чи збагачення однієї із сторін залежіть від випадку.

77. Зміст договору (істотні та інші умови).Дог. є осн. підставою виникн. зобов’язально-правових від-н, який встановл. певні суб’єктивні права і суб’єктивні обов’язки для сторін, що їх уклали. Змістом будя-якого договору є права та обов’язки сторін встановлені ним. Зміст будь-якого дог. характерез. його умовами. Прийнято розрізняти істотні, звичайні і випадкові умови дог. Істотними визнаються таки умови дог., без яких дог. не може вважатися укладеним. Відсутність істотних умов означає, що сторони не досягли угоди з цього приводу, отже нема й дог. Істотними є ті умови дог., які визнані такими за з-ном або необхідні для дог. даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї із сторін досягнуто згоди. Зміст кожного конкретного дог. визнач. тими ек. від-нами, які опосередковані цим дог. Так, в дог. купівлі-продажу іст. ум-ми будуть предмет, ціна і строк, а в дог. дарування ціна знач. немає. В ряді випадків іст. умови як обов’язкові передбач. типовими дог-ми. До звичайних умов віднос. ті, які самі по собі передбач., напр., місце викон-ня дог. Якщо вони не включені до дог., то діє заг. норма ЦК. Якщо сторони забажають встановити інше місце вик-ня дог., то це повинно бути обумовлено в дог. Випадковими визначаються таки умови дог., які звичайно в дог. такокго виду непередбач., але можуть бути встановлені дог. сторін. Напр., винагорода

повіреному в дог. дарування за вик-ня доручення йому дій не передбачаються, але, якщо сторони передбачають умрву про винагороду, то повірений має право вимагати її виплати. Т.ч. і випадкова умова яка включена до дог. має бути виконана.

78. Стадії укладення договору.Дог. вважається укладеним, коли сторони досягли по всім умовам згоди і належним чином оформили угоду. Процес укладення дог. має дві послідовні стадії, а саме пропозиція укласти дог.(оферта) і прийняття пропозиції (акцепт). Відповідно і називають котрагента: особа, яка запропонувала укласти дог. – оферент, а особа, що прийняла пропозицію – акцепт. ЦКУ визначає з якого моменту дог. вважається укладеним. Коли пропозиція укласти дог. зроблена усно без зазначення строку для відповіді, дог. вважається укдаденим., якщо друга сторона негайно заявила особі, яка зробила пропозицію, про прийняття цієї пропозиції. Якщо така пропозиція зроблена в письмовій формі, дог. вважається укладеним, коли відповідь про прийняття пропозиції одержана протягом необхідного часу. Часто сторони самі визначають момент вступу дог. в юр. силу, т-то момент з якого дог. вважається укладеним, про що прямо зазначено в дог.- дог.вступає в силу з такого дня, місяця і року. Напр., дог. купівлі-продажу жил. будинку має бути нотаріально посвідчений але юр. сили він набуває лише з моменту його реєстрації в місцевих органанх упр-ня. Момент набуття дог. чинності має важливе значення, оскільки з цим моментом пов’язані певні юр. наслідки- перехід права вл-ті до покупця, ризик випадкової загибелі речі і т.і.

79. Переддоговірні спори.Відповідно до ЦКУ розбіжності, що виникають при укладенні договору, який ґрунтується на обов'язковому для обох сторін державному замовленні, розв'язуються судом, якщо хоча б однією з сторін є колгосп, міжколгоспне, державно-колгоспне підприємство, організація, об'єднання, і відповідним арбітражем (третейським судом), якщо сторонами є державні, кооперативні та інші громадські організації (крім колгоспів, міжколгоспних, державно-колгоспних підприємств, організацій, об'єднань), оскільки законом не встановлено інше. Розбіжності між названими організаціями, що виникають при укладенні договору, який не ґрунтується на обов'язковому для обох сторін державному замовленні, можуть розв'язуватися відповідно судом або арбітражем, якщо це спеціально передбачено законом або погодженням сторін. Відповідно до Арбітражно-процесуального кодексу розбіжності, що виникають між підприємствами, організаціями при укладанні господарських договорів, розглядаються керівниками чи заступниками керівників підприємств та організацій або за їх уповноваженням іншими особами. При наявності заперечень щодо умов договору підприємство чи організація, які одержали проект договору, складають протокол розбіжностей, про що робиться застереження в договорі, та у 20- денний строк надсилають другій стороні два примірники протоколу розбіжностей разом з підписаним договором. Підприємство, організація, які одержали протокол розбіжностей, зобов'язані протягом 20 днів розглянути його, вжити заходів до врегулювання розбіжностей з другою стороною, включити до договору всі прийняті пропозиції, а ті розбіжності, що залишились неврегульованими, передати в цей же строк на вирішення господарського суду. Якщо підприємство чи організація, які одержали протокол розбіжностей щодо умов договору, заснованого на державному замовленні, не передадуть розбіжності, що залишились неврегульованими, на вирішення арбітражного суду в зазначений строк, то пропозиції другої сторони вважаються прийнятими. В інших випадках договір вважається не укладеним.

80. Поняття та принципи належного виконання зобов'язань.Виконання зобов’язання полягає у здійснені боржником на користь кредитора обумовленої зобов’язанням дії або в утриманні від здійснення певних дій. Дії, які мають бути вчинені одним учасником зобов’язання на користь іншого, називаються предметом виконання. Особливості предмета виконання повністю залежать від особливостей конкретного зобов’язання, а відтак вони визначаються підставами виникнення зобов’язання (договором, адміністративним актом, на яких засновані зобов’язання) і тими нормами, що регламентують зобов’язання певного виду. Предметом зобов’язання є те що зобов’язаний надати боржник (речі, роботи, послуги). Принципи виконання зобов'язань: 1. принципи належного виконання (виконати зобов’язання належним чином означає виконати належною особою належні дії в належному місці, в належний строк, належним способом, передати належний предмет належної якості. Цей принцип передбачений ЦКУ зобов'язання повинні виконуватися належним чином і в установлений строк відповідно до вказівок закону, акту планування, договору, а при відсутності таких вказівок - відповідно до вимог, що звичайно ставляться.). 2. принцип реального виконання (означає, що стягнення штрафних санкцій не звільняє боржника від виконання зобов’язання і боржник зобов’язаний надати кредиторові саме той предмет, який перед зобов’язанням, а не заміняти його грошовою компенсацією. До грошових зобов’язань принцип реального виконання недійсний). 3. принцип ділового співробітництва та взаємодопомоги учасників зобов’язання. 4. принцип економічності.

81. Суб’єкти, місце та строк виконання зобов’язань.Суб’єктами зобов’язання є кредитор і боржник. Зазвичай вони є тими особами між якими відбувається виконання зобов’язання. Це безпосередньо випливає із визначення, закріпленого ЦКУ: одна особа (боржник) зобов'язана вчинити на користь іншої особи (кредитора) певну дію, як-от: передати майно, виконати роботу, сплатити гроші та інше або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Виконання зобов’язання особисто боржником передбачено у таких випадках: коли це передбачено законом, встановлено угодою сторін, випливає із суті зобов’язання. За загальним правилом, виконання зобов’язання особисто боржником не впливає ні на характер, ні на якість виконання зобов’язання. Для кредитора за звичай не має значення, чи він отримує гроші або інше майно безпосередньо від боржника або від будь-якої іншої особи, що діє за його дорученням. Виконання зобов’язання третій особі передбачено ЦКУ виконання зобов'язання може бути покладене в цілому або в частині на третю особу, якщо це передбачено встановленими правилами, а так само якщо третя особа зв'язана з однією з сторін адміністративною підлеглістю або відповідним договором. Від передоручення і переадресування слід відрізняти заміну осіб у зобов’язанні. Заміна осіб у зобов’язанні означає заміну одного кредитора іншим, або одного боржника іншим у зобов’язанні, яке продовжує існувати. Уступка вимоги (заміна кредитора)- являє собою заміну кредитора шляхом укладення угоди між новим і попереднім кредитором. Кредитор, який уступив вимогу іншій особі, зобов'язаний передати їй документи, що свідчать про право вимоги. Первісний кредитор відповідає перед новим кредитором за недійсність переданої йому вимоги, але не відповідає за невиконання цієї вимоги боржником. Згода боржника на уступку вимоги не вимагається, але його необхідно повідомити про заміну кредитора, інакше він вправі виконати первісному

кредиторові і таке виконання буде визнане виконанням належному кредиторові. Переведення боргу (заміна боржника) – перехід обов’язків від одного боржника до іншого. Перевід боржником свого боргу на іншу особу допускається лише за згодою кредитора. Новий боржник вправі висувати проти вимоги кредитора всі заперечення, основані на відносинах між кредитором і первісним боржником. Місце виконання зобов’язання. Зобов'язання повинно бути виконане в тому місці, яке зазначено в законі, договорі, акті планування, на підставі якого виникло зобов'язання, або виходячи з суті зобов'язання. Якщо місце виконання зобов'язання не визначене, виконання повинно бути проведене: 1) по зобов'язанню передати будівлю - за місцем знаходження будівлі; 2) по грошових зобов'язаннях - за місцем проживання кредитора в момент виникнення зобов'язання, а якщо кредитор в момент виконання зобов'язання змінив місце проживання і повідомив про це боржника, то в новому місці проживання кредитора з віднесенням за рахунок кредитора всіх витрат, зв'язаних із зміною місця виконання; 3) по всіх інших зобов'язаннях - за місцем проживання боржника, а якщо боржником є юридична особа - за місцем її знаходження. Строк виконання зобов’язання. Якщо строк виконання зобов'язання не встановлений або визначений моментом витребування, кредитор вправі вимагати виконання, а боржник вправі провести виконання в будь-який час. Боржник повинен виконати таке зобов'язання в семиденний строк з дня пред'явлення вимоги кредитором, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із закону, договору або із змісту зобов'язання. Боржник вправі виконати зобов'язання до строку, якщо інше не випливає із закону, договору або змісту зобов'язання

82. Дострокове виконання зобов'язань.Строк виконання встановлюється законом або договором. При недосягненні сторонами угоди про строк виконання (так само як і по інших умовах договору) строки можуть бути визначені органом, що розглядає певний договірний спір. Строки можуть бути визначені і невизначені. Якщо строк виконання зобов'язання не встановлений або визначений моментом витребування, кредитор вправі вимагати виконання, а боржник вправі провести виконання в будь-який час. Боржник повинен виконати таке зобов'язання в семиденний строк з дня пред'явлення вимоги кредитором, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із закону, договору або із змісту зобов'язання. У законодавстві регулюється питання про можливість дострокового виконання зобов'язання. Так, ЦКУ передбачає, що боржник вправі виконати зобов'язання до строку, якщо інше не випливає із закону, договору або змісту зобов'язання. Дострокове виконання зобов'язань між державними, кооперативними та іншими громадськими організаціями допускається у випадках, якщо це передбачено законом або договором, а також за згодою кредитора. Проте існує цілий ряд таких зобов'язань, які за своїм змістом не можуть бути виконані достроково. Так, при достроковому врученні поздоровної телеграми або, скажімо, подарунка ювілярові втрачається самий сенс дострокового виконання зобов'язання.

83. Способи виконання зобов'язань.В юридичній літературі проведено класифікацію

способів забезпечення виконання зобов’язання за різними ознаками. Так, враховуючи юридичну конструкцію способів забезпечення виконання зобов’язання, їх поділяють на :

а) такі, що пов’язані з попереднім виділенням майна для можливої примусової реалізації обов’язку порушника;

б) такі, що не пов’язані з попереднім виділенням майна для можливої примусової реалізації обов’язку порушника;

До першої групи належать застава та завдаток, до другої – неустойка та порука.

За правовою природою способи поділяються на :а) такі, що є засобами юридичної відповідальності;б) такі, які не є засобами юридичної

відповідальності.До першої групи належать неустойка та завдаток,

до другої – застава та порука.У новому ЦК України способи забезпечення

виконання зобов’язань поділяються на дві великі групи :1) зобов’язально-правові способи, до яких належать

неустойка, завдаток, порука та гарантія;2) речово-правові способи, що об’єднують

заставу і утримання.

84. Виконання дольового та солідарного зобов'язання.Суб'єктами зобов'язання водночас можуть бути кілька боржників або кілька кредиторів, або водночас кілька боржників і кілька кредиторів. Такі зобов'язання, у яких беруть участь не один, а кілька боржників або кредиторів, дістали назву зобов'язань із множинністю осіб. Такі зобов'язання можуть бути активними, пасивними та змішаними. З точки зору способу виконання зобов'язання з множинністю осіб (активні, пасивні та змішані) поділяються на часткові (дольові) та солідарні. У частковому активному зобов'язанні кожен із кредиторів має право вимагати від боржника виконання зобов'язання лише у певній частці. Кредитор, який одержав належне йому виконання, із зобов'язання вибуває, але воно зберігає свою силу для решти кредиторів доти, поки вони не здійснять належне їм право. У частковому пасивному зобов'язанні кожен із боржників зобов'язаний надати кредиторові виконання лише у певній частці з тим, щоб боржник, який виконав зобов'язання, вибував, але воно зберігало силу для решти боржників, поки вони не виконають покладений на них обов'язок перед кредитором. У змішаному частковому зобов'язанні поєднуються обидва принципи: в такому зобов'язанні кожен із кредиторів може вимагати виконання в певній частці від кожного із боржників. Відповідно до ЦКУ солідарна вимога виникає, якщо передбачена договором або встановлена законом і зокрема з неподільності предмету зобов'язання. При солідарному зобов'язанні боржників, кредитор має право вимагати виконання зобов'язань як одночасно так і від кожного з них зокрема як повністю так і частині боргу. Кредитор який не отримав повного виконання від одного із солідарних боржників має право вимагати неотримане від інших солідарних боржників. Солідарні боржники залишаються зобов'язаними поки зобов'язання не погашене повністю. При солідарності вимоги кожен із солідарних кредиторів вправі висувати до боржника вимоги в повному обсязі. Виконання зобов'язань повністю одному із солідарних кредиторів звільняє боржника від виконання зобов'язання іншим солідарним співкредиторам.

85. Виконання альтернативного зобов'язання.Відповідно до ЦКУ виконання

альтернативного зобов'язання визначається як боржникові, зобов'язаному виконати одну з двох або кількох дій, належить право вибору, якщо з закону, договору, або змісту зобов'язання не випливає інше.

86. Поняття забезпечення виконання зобов'язання.

Традиційний підхід до визначення способів забезпечення виконання зобов’язань закріплений у ЦК України, відповідно до якої виконання зобов’язань може забезпечуватися згідно з законом або договором

неустойкою ( штрафом, пенею ), заставою і поручительством. Крім того, зобов’язання між громадянами або з їх участю можуть забезпечуватися завдатком, а зобов’язання між соціалістичними організаціями. Такий перелік є вичерпним, інші механізми, за допомогою яких можуть задовольнятися вимоги кредитора, які тією чи іншою мірою сприяють забезпеченню виконання зобов’язань, формально до способів забезпечення не належать.Способами забезпечення виконання зобов’язань – є передбачені законом або договором спеціальні заходи, які спрямовані на додаткове стимулювання належного виконання зобов’язання боржником. Способи забезпечення виконання зобов’язань: неустойка (штраф, пеня); застава, порука, завдаток і гарантія. Ці способи розрізняють за ступенем впливу на боржника і методами досягнення мети виконання зобов’язання належним чином. Загальною рисою способів забезпечення зобов’язань: Загальна спрямованість, яка полягає у наданні кредиторові певних гарантій стосовно задоволення його вимог. Встановлення кожного із способів забезпечення зобов’язань призводить до того, що крім головного зобов’язання (того, що забезпечується) виникає ще одне зобов’язання. Воно є особливим зобов’язанням. Кожен із способів забезпеч. Виконання зобов’язань припиняється у випадку припинення головного зобов’язання. Підставою виникнення будь-якого способу забезпечення зобов’язання є договір. Лише відносно неустойки і застави передбачено, що вони можуть також встановлюватись безпосередньо законом. Угоди про будь-який спосіб забезпечення виконання зобов’язань повинні бути під загрозою їх недійсності укладені в письмовій формі. Деякі з них потребують також нотаріального посвідчення. І лише відносно завдатку існує інше правило: недотримання простої письмової форми позбавляє сторони права в разі спору посилатися для підтвердження угоди на показання свідків,але не тягне за собою недійсність угоди.

Меті забезпечення виконання зобов’язань може слугувати застосування не тільки тих способів, що позначені в ЦК України, а й будь-яких інших, передбачених законом або договором правових заходів, які сприяють виконанню обов’язків боржника за договором або обов’язків з боку боржника інтереси потерпілої сторони, і в такому розумінні коло цих способів забезпечення виконання зобов’язань можна тлумачити значно ширше. Виходячи з цього, в ст.570 нового ЦК України передбачається, що виконання зобов’язання може забезпечуватися не тільки тими способами, які прямо передбачені Цивільним кодексом, іншими правовими актами, а й тими, які встановили сторони в самому договорі.

Що стосується додаткових способів забезпечення, які сторони можуть передбачати в самому договорі, то до них належать і випадки виконання боржником зобов’язання, пов’язаного із внесенням певної грошової суми на депозит третьої особи, а також використання в договорі можливостей, що закладені диспозитивними нормами Цивільного кодексу України. Так, нормою передбачено, що ризик випадкової загибелі речі або випадкового пошкодження майна несе його власник, якщо інше не передбачено законом або договором. У зв’язку з цим власник, зацікавлений у своєчасному поверненні контрагентом його майна, яке передано в тимчасове володіння або користування, має право передбачити в договорі покладення ризику випадкової загибелі або випадкового пошкодження майна на контрагента. Аналогічно може бути розв’язано питанні щодо витрат, які пов’язані з утриманням майна.

Таким чином, можна зробити висновок про те, що сучасні тенденції розвитку законодавства про способи забезпечення виконання зобов’язання передбачають значне розширення кола таких правових засобів, якими може скористатися кредитор з метою встановити додаткові гарантії, спрямовані на забезпечення виконання зобов’язання.

87. Види забезпечення виконання зобов'язань.Способами забезпечення виконання зобов’язань – це передбачені зак-м або дог-м спеціальні заходи, які спрямовані на додаткове стимулювання належного виконання зобов’язання боржником. Способи забезпеч. викон. зобов: неустойка(штраф, пеня); застава, порука, завдаток і гарантія. Ці способи розрізняють за ступенем впливу на боржника і методами досягнення мети виконання зобов’язання належним чином. Загальні риси способів забезпеч. зобов’язань: Загальна спрямованість, яка полягає у наданні кредиторові певних гарантій стосовно задоволення його вимог. Встановлення кожного із способів забезп. зобов-нь призводить до того, що крім головного зобов-ня (того,що забезпечується) виникає ще одне зобов-ня. Воно є особливим зобов-ям. Кожен із способів забезпеч. викон. зобов-нь припиняється у випадку припинення головного зобов’язання. Підставою виникнення будь-якого способу забезп. зобов-ня є договір. Лише відносно неустойки і застави передбачено, що вони можуть також встановлюватись безпосередньо законом. Угоди про будь-який спосіб забезпечення виконання зобов-нь повинні бути під загрозою їх недійсності укладені в письмовій формі. Деякі з них потребують також нотаріального посвідчення. І лише відносно завдатку існує інше правило: недотримання простої письмової форми позбавляє сторони права в разі спору посилатися для підтвердження угоди на показання свідків, але не тягне за собою недійсність угоди

88. Поняття неустойки та її значення.Неустойка завжди вважалася одним з найбільш поширених і популярних способів забезпечення виконання зобов’язання. Відповідно до ЦК України неустойкою ( штрафом, пенею) визнається законом або договором грошова сума, яку боржник повинен сплатити кредиторові в разі невиконання або неналежного виконання зобов’язання, зокрема в разі прострочення виконання. Неустойкою (штрафом, пенею) може забезпечуватися лише 1дійсна вимога. Кредитор не вправі вимагати

В новому ЦК України додатково визнається, що неустойкою може бути не тільки грошова сума, а й інша майнова цінність. У зв’язку із формою неустойки (грошової або майнової ), що хоч в основних нормах про предмет завдатку, відступного неустойки йдеться тільки про грошову оцінку, це робиться у зв’язку з потребами викладення, тобто юридико-технічними аспектами, а також і тому, що здебільшого їх дійсно виплачують у грошах. Однак і завдаток, і відступне, і неустойка можуть полягати у будь-якому роду речах і діях, причому відносини, що виникають в цьому випадку нічим по суті не відрізняються від відносин грошового характеру, а тому на них поширюються відповідні правила.

89. Види неустойки.Неустойкою (штрафом, пенею) визнається визначена законом або договором грошова сума, яку боржник повинен сплатити кредиторові в разі невиконання або неналежного виконання зобов’язання, зокрема,в разі прострочення виконання. Угода про неустойку (штраф, пеню) повинна бути укладена в письмовій формі. Недодержання письмової

1

форми тягне недійсність угоди про неустойку (штраф, пеню).

Залежно від джерела встановлення неустойка поділяється на :а) законну, тобто встановлену в нормативному порядку – в законі або іншому правовому акті ;

б) договірну, яка встановлюється безпосередньо і нормах договору (угоди), укладеного між сторонами. ЦК України встановлює класифікацію неустойок залежно від можливого стягнення збитків. Відповідно до цього критерію неустойки поділяються на чотири види :

1) залікова ( неустойка, що передбачає можливість стягнення як неустойки, так і збитків, але в тій частині, яка не покрита сумою неустойки).

2) штрафна (неустойка, яка підлягає сплаті понад розмір збитків, які заподіяні невиконанням або неналежним виконанням зобов’язання);

3) виключна (неустойка обмежує відповідальність за невиконання або неналежне виконання зобов’язань тільки сплатою неустойки і взагалі виключає можливість стягнення збитків);

4) Альтернативна (неустойка передбачає можливість стягнення або неустойки, або збитків ; але в цьому випадку кредитор повинен зробити вибір ще до того, як буде допущено порушення зобов’язання і встановлено розмір збитків. Кредитор відповідно має визначитися з тим, чи буде стягуватися неустойка, чи будуть стягуватися збитки ще до того, як боржником було допущено порушення виконання зобов’язання).

90. Поняття та види застави.Відповідно до ст.1 Закону України “ Про

заставу”, застава - це спосіб забезпечення зобов’язань. Існує декілька підстав виникнення застави : договір ; закон ; судове рішення ; заповіт.

Сторонами договору застави є заставодавець і заставодержатель. Відповідно до ст.. 11 Закону України “Про заставу” сторонами договору застави ( заставодавцем і заставодержателем ) можуть бути фізичні особи та держава. Заставодавцем може бути як сам боржник, так і третя особа (майновий поручитель). Застава майна означає також і надання заставодержателю права звертати стягнення на предмет застави у разі, якщо в момент настання строку виконання зобов’язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконане.

Заставодавцем може бути і сам боржник, а також третя особа (майновий поручитель). При цьому відносини між таким заставодавцем і основним боржником мажуть мати різну природу і значення для застави не мають.

Предметом застави не можуть бути:- національні культурні та історичні цінності, що перебувають у державній власності і занесені або підлягають занесенню до Державного реєстру національного культурного надбання;- вимоги, які мають особистий характер, а також інші вимоги, застава яких забороняється законом;- об’єкти державної власності, приватизація яких заборонена законодавчими актами, а також майнові комплекси державних підприємств та їх структурних підрозділів, що знаходяться у процесі корпоратизації.

Як самостійні види застави Закон України “По заставу” виділяє наступні : іпотеку. Договір про іпотеку повинен бути нотаріально посвідчений. Державний нотаріус, якщо це передбачено договором, одночасно з посвідченням договору накладає заборону на відчуження предмета іпотеки ; заставу товарів в обороті або у переробці. Договір застави товарів в обороті або у переробці повинен визначати вид товару, інші його родові ознаки, а також види товарів, якими може бути замінено предмет застави. При заставі товарів в обороті або у переробці заставодавець зберігає за собою право володіти, користуватися та розпоряджатися предметом застави ; заклад- застава рухомого майна, при якій майно, що складає предмет застави, передається заставодавцем у володіння заставодержателя. ; заставу майнових прав У договорі застави прав повинна бути вказана особа, яка є боржником по відношенню до заставодавця. Заставодавець зобов’язаний повідомити свого боржника по здійснену заставу прав. Строкове право вимоги, яке належить заставодавцю-кедитору, може бути предметом застави тільки до закінчення строку його дії. У договорі застави прав, які не мають грошової оцінки, вартість предмета застави визначається угодою сторін; заставу цінних паперів. Застава цінного паперу, який не передається шляхом індосаменту, здійснюється за угодою заставодежателя і особи, на ім ’я якої було видано цінний папір. За угодою сторін заставлені цінні папери можуть бути передані на зберігання в депозит державної нотаріальної контори, приватного нотаріуса або банку.

91. Поняття поруки.Порука належить до традиційних

способів забезпечення виконання зобов’язання, що застосовуються як у відносинах з участю громадян, так і юридичних осіб. Відповідно до ЦК України за договором поруки поручитель зобов’язується перед кредитором іншої особи відповідати за виконання нею свого зобов’язання в повному обсязі або в частині. Порука може забезпечувати лише дійсну вимогу. Договір поруки повинен бути укладений у письмовій Фомі. Недодержання письмової Фоми тягне недійсність договору поруки.

Як видно із визначення, закріпленого у ЦК України, забезпечувальний механізм поруки полягає в залученні додаткового боржника, який поряд з основним відповідає перед кредитором за виконання зобов’язання.

ЦК України передбачає, що в разі невиконання зобов’язання боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо інше не встановлено договором поруки. Поручитель відповідає в тому ж обсязі, як і боржник, зокрема, відповідає за сплату процентів, за відшкодування збитків, за сплату неустойки, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які разом поручились, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки.

Таким чином, при укладенні договору поруки виникає множинність осіб на боці боржника, і законодавець визначає солідарні обов’язки для цих боржників. Хоч договір може передбачати й інший характер відповідальності - часткову або субсидіарну.

Якщо у зв’язку з невиконанням основного зобов’язання боржником кредитор звертається до поручителя, який виконає зобов’язання, поручитель за таких умов набуває всіх прав кредитора по цьому зобов’язанню. Таким чином, поручитель як новий кредитор у зобов’язанні зберігає право вимоги до боржника. У цілому зобов’язання не припиняється, в ньому лише змінюється кредитор, який має право вимоги до боржника.

Якщо кілька поручителів виконали зобов’язання перед кредитором, то кожн з них має право зворотної вимоги до боржника в розмірі виплаченої цим поручителем суми.

92. Гарантія. Відмінність гарантії від поруки.

У чинному цивільному законодавстві гарантія як спосіб забезпечення виконання зобов’язання фактично не має чіткого визначення, але формально, виходячи із ЦК України, гарантія зберігає статус самостійного способу забезпечення виконання зобов’язання, фактично правовий режим застосування забезпечувальних механізмів передбачає субсидіарне застосування правил, які регулюють поруку , що призводить до того, що гарантія практично майже не застосовується.

Разом з тим, на відміну від поруки, гарантія встановлювалася лише у відносинах між соціалістичними організаціями, для застосування гарантії характерним був спеціальний суб’єктний склад учасників.Відрізняється від поруки і характер відповідальності у відповідальності гарантії. На відміну від поручителя, гарант виступає не солідарним, а субсидіарним боржником. Тобто гарант несе відповідальність лише за умови, коли основний боржник не може відповідати за невиконання зобов’язання у зв’язку з відсутністю у нього майна.

У новому Цивільного кодексу гарантії як способу забезпечення виконання зобов’язання надано новий зміст. Гарантією визнається письмове зобов’язання банку, іншої кредитної установи, страхової організації тощо ( гаранта ), яке видається на прохання іншої особи ( принципала ), за яким гарант зобов’язується сплатити кредиторові принципала ( бенефіціарові ) відповідно до умов гарантійного зобов’язання грошову суму після подання бенефіціаром письмової вимоги про її сплату.

Гарантія, на відміну від поруки, є самостійним і незалежним від основного зобов’язання зобов’язанням. Гарантія не може бути відкликана гарантом, якщо в ній не передбачено інше. Належне бенефіціарові за гарантією право вимоги до гаранта не може бути передане іншій особі, якщо в гарантії не передбачено інше.

З цього слідує, що гарантію в контексті нового ЦК України слід розглядати як стороннє зобов’язання, відповідно до якого гарант зобов’язаний сплатити бенефіціарові - кредитору за забезпеченим гарантією зобов’язанням відповідну грошову суму. Право бенефіціара може бути реалізоване шляхом подання позовної вимоги, що має відповідати умовам, передбаченим у самій гарантії.

Стосовно обсягу відповідальності гаранта, то передбачене гарантією зобов’язання обмежується сплатою суми на яку видано гарантію.

Підставами для припинення гарантії визнаються :1) сплата бенефіціарові суми, на яку видано

гарантію ;2) закінчення визначеного в гарантії строку, на

який її видано ;3) відмова бенефіціара від своїх прав за

гарантією і повернення її гарантові ;4) відмова бенефіціара від своїх прав за

гарантією за допомогою письмової заяви по звільнення від його зобов’язань.

Такими є основні положення нового ЦК України про гарантію як самостійний спосіб забезпечення зобов’язання.

Така оновлена гарантія може розглядатись як один з надійніших способів, які гарантують права кредиторові.

93. Завдаток. Відмінність завдатку від авансу.Завдаток належить до тих способів

забезпечення виконання зобов’язань, які найбільш активно застосовуються у відносинах з участю громадян. Відповідно до Цивільного кодексу України завдатком визнається грошова сума, що видається однією з договірних сторін в рахунок належних з неї за договором платежів другій стороні в підтвердження укладення договору і в забезпечення його виконання. Якщо за невиконання договору відповідальною є сторона, яка дала завдаток, він залишається у другої сторони. Якщо за невиконання договору відповідальною є сторона, яка одержала завдаток, вона повинна сплатити другій стороні подвійну суму завдатку. Крім того, сторона, відповідальна за невиконання договору, зобов’язана відшкодувати другій стороні збитки з зарахуванням суми завдатку, якщо в договорі не передбачено інше.

Таким чином, завдаток можна віднести до зобов’язально-правових способів забезпечення виконання зобов’язання.Завдаток виконує кілька функцій. Завдаток виконує три функції: платіжну, засвідчувальну і забезпечувальну. По-перше, оскільки завдаток видається в рахунок належних платежів, він виступає передусім засобом платежу. По-дуге, сам факт передачі завдатка від однієї до іншої договірної сторони підтверджує, що між сторонами укладено угоду, що й закріплюється передачею завдатку. По-третє, завдаток виступає як спосіб забезпечення виконання зобов’язання. Платіжна -гроші передані однією стороною іншій стороні, ідуть до заліку тих сум, які належать за договором. Засвідчу вальна – міститься у передачі завдатку, що свідчить про наявність між сторонами головного зобов’язання. Забезпечувальна-виражається в тому, що законом передбачені майнові наслідки, тобто визначається доля переданої грошової суми в разі невиконання однією із сторін зобов’язання, що забезпечено завдатком. Якщо за невиконання договору відповідальною є сторона, яка дала завдаток, він залишається у другої сторони. Якщо за невиконання договору відповідальною є сторона, яка одержала завдаток, вона повинна сплатити другій стороні подвійну суму завдатку. Крім того, сторона, відповідальна за невиконання договору, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки з зарахуванням суми завдатку, якщо в договорі не передбачено інше. Завдаток слід відрізняти від авансу. Аванс виконує лише платіжну функцію і становить собою грошову суму, яка передається однією стороною інщій в рахунок майбутніх платежів. Якщо зникають підстави платежу по договору, аванс підлягає поверненню. Для надання грошовим сумам якості завдатку сторонам необхідно спеціально обумовлювати цей факт. Слід зазначити, що на відміну від застави предметом завдатку не можуть бути речі, а лише гроші.Недоліком чинного законодавства є те, що угода по завдаток не вимагає обов’язкової письмової форми.

94. Поняття цивільно-правової відповідальності.ЦП – як система правових норм регулює майнові і особисті немайнові відносини. В св. нормах воно містить ряд засобів впливу на поведінку громадян і організацій через їхні інтереси і за допомог. цих інтересів. 1 з засобів впливу – застосування до правопорушників майнових санкцій (напр. ЦП відповідальності). ЦП відповід – покладення на порушн. основаних на ЗУ невигідних П наслідків, які виявляються в позбавленні його певн. П або в заміні невиконаного обов’язк. новим (чи приєднанні додаткового обов’язк) - напр. при пред’явл вимог про відшкод шкоди (збитків) або сплату неустойки (штрафу, пені). Міра ЦП відповід. – також є втрата завдатку 1 стороною або повернення його 2 стороні в подвійному розмірі. Від ЦП відповід. слід відрізняти засоби оперативного впливу (оперативні санкції – не відновлюють майнового стану потерпілої сторони, а спрямовані на запобігання конкретн П-пор в майбутньому, мають застережний хар-р, можуть застосовув в оперативн

порядку 1-сторонньо у П-моченою стороною). Значення ЦП відпов розкривається через функції: • встановл обов’язок П-пор відшкод збитки і відновити порушене П -) компенсаційна роль ЦП відпов; • загроза застосув засобів відповід -) попереджувальна функція; • як вид юр-відповідальності ЦП відпов -) негативна реакція Д на скоєне П-пор (кара для П-порушника); • застосування мір відповідальності до особи, що поруш зобов’яз) може негативно позначитись на її мат. становищі -) є сигналом про фін. Неблагополуччя організації; Ефективність ЦП відпов залежить від її застосування, реалізації до конкретних осіб, винних у скоєні П-пор. Застосування ЦП відповід за Ц ЗУ є П, а не обов’язок суб’єкта ЦП відносин.

95. Умови цивільно-правової відповідальності.Юр підстава для застосування ЦП відпов є ЗУ, фактична підстава – склад ЦП- порушення. Умови: 1. ПротиП поведінка суб’єкта (яка порушує приписи ЗУ чи інш., та виявляється у невик. або неналежн вик зобов’яз – напр. прострочення вик Кт і Бр); 2. Шкідливий результат поведінки особи (шкода – зменш або втрата певн особистого чи майнового блага – є майнова (грн вираз є збитки) і немайнова шкода); 3. Причинний зв’язок між (1) і (2) (проти П дія чи поведінка є причина виникн збитків). 4.  Вина особи П-порушника (психічне ставлення особи до св. протиП поведінки і її наслідків) – в ЦП діє презумпція вини особи, яка вчинила П-пор). 1, 2, 3 – є об’єктивні умови; 4 – суб’єктивна. Іноді невиконання зобов’яз є наслідок поведінки обох сторін – змішана вина (тоді суд може зменшити відповід Бр). Шкода може бути заподіяна з необережності. Вона буває – легка і груба (критеріїв розподілу немає). Відповідальність може настати і без вини – напр. Бр який прострочив вик зобов’з, відповідає перед Кт за завдані збитки і за неможливість його вик, навіть якщо вини Кт в невиконанні немає. Підстави звільнення від ЦП відпов: • випадок – коли псих стан особи порушн хар-ся відсутністю вини. • Неперборна сила (форс-мажор) надзвичайна і невідворотня за даних умов подія (стихійні явища).

96. Невиконання та неналежне виконання зобов'язань.ЦК – зобов’язання повинні виконуватись належним чином і в установлений строк, передбачений ЗУ, договором. див. Належне виконання зобов’язань, але навпаки. Належне виконання зобов’язання – виконання зобов’язання в строк, вказаний в зобов’язанні, належному суб’єкту, передача йому предметів, саме такої кількості і якості, вказаної в зобов’язанні, і т.п. Суб’єкт виконання – особи, які від св. імені здійсн. виконання зобов’язання або приймають таке виконання. Вони можуть не співпадати з суб’єктами зобов’язання – Бр і Кт. (вик може бути здійсн інш особою замість Бр, або прийняте не Кт, а за його вказівкою – 3-й особі, або шляхом внесення боргу в депозитарій нотаріальної контори). За суб’єктами вик. Виділяють види вик. Зобов’язань: • вик Кт-ові; • вик 3-й особі; • вик 3-ою особою; • вик внесенням боргу до депозитарію нотар. Контори; Вик Кт-ові – прямий обов’язок Бр. Здіснити вик. Інш особі можливе лише у відповідності із вказівкою Кт і у порядку, встановленому ЗУ. Вик 3-й особі за вказівкою Кт – переадресація виконання. Вик 3-й особі слід відрізняти від договору на користь 3-ї особи: - при вик на користь 3 особи – вик договору може вимагати і Кт і 3-я особа; при переадресації вик. Самостійн вимог до Бр у 3 особи немає; - договір на кор 3-ї особи може бути укл попередньо із внесенням у нього спец умов; переадресація здійсн і при відсутності такої спец умови; Вик зобов’язання 3-ми особами – має місце, коли вик здійсн особою, яка не є стороною зобов’язання. Такі відносини базуються на взаємовідн. Бр і 3-ї особи (особистими або офіційними). Вик зобов’язання внесенням боргу в депозитарій нотар. Контори (ЗУ “Про нотаріат”) – у випадку відсутності Кт, або ухиляння його від прийняття виконання, прострочках з боку Кт, відсутності представника недієзд Кт. Бр при існуванні грн. зобов’язання або зобов’язання передати цінні папери має П. Внести грн. Або цінні папери в депозитарій нотар. Контори. При отриманні цінностей нотаріус, що приймав їх, повідомляє Кт і за його вимогою видає вказані цінності. Нотаріус не зобов’язаний виясняти, чи є в дійсності причини у Бр вносити грн. Чи цінності в депозитарій (приймає внесення без перевірки). Якщо у майбутньому виявиться відсутність таких підстав -> виконання вважається неналежним. Вик зобов’язання подібним чином є П, а не обов’язком Бр. Предмет вик. Зобов’язання – мат або дух. Блага, у зв’язку з ств. Яких встановлюються зобов’язання. Вимоги до предмету визн ЗУ або договором (мають бути максимальні і конкретні). • якість – сукупність хар-к, яким відповідає предмет зобов’язання; • строк – встановл ЗУ або договором. Можуть бути визначені календарною датою, закінченням відповідного періоду часу або певною подією; Якщо строк не встановлено – Кт має П вимагати вик зобов’язання у будь-який час, а Бр виконати (протягом 7 днів, якщо інше не передб ЗУ або договором). Може бути виконане достроково, якщо це не протирічить ЗУ чи договору. Прострочка у вик -> неналежне виконання; • місце виконання – визн договором, ЗУ, актом планування чи витікає із змісту зобов’язання.

97. Поняття шкоди та збитків. Види збитків.В ЦП шкода – будь-яке зменшення особистого та майнового блага суб’єкта. Збитки – грн. вираження шкоди (витрати потерпілого в результаті П-пор, втрата чи пошкодж майна, неотримані прибутки, які Суб’єкт отримав би в інш. умовах).

98. Поняття та форми вини в цивільному праві.Вина в ЦП – психічне ставлення (оцінку) особи до вчинюваних нею протиправних дій чи бездіяльності та її можливих наслідків. Вина тісно пов’яз з протиправністю. Форми вини: - умисел (усвідомлення особою можливих негативних наслідків св. діяльності, але свідоме її допущення). - необережність (особа, що вчинила П-пор, передбачала можливість настання негативних наслідків, але розраховувала на їх відвернення, або не передбачала, хоча повинна була передбачити. Буває проста (ПротиП-ність діяння полягає в порушенні складних правил поведінки – ступінь передбачення наслідків малий) і груба (особа порушує елементарні правила поведінки, а ступінь шкідливих наслідків дуже великий). В ЦП – презумпція вини.

99. Підстави звільнення боржника від відповідальності.В ЦП Бр може бути звільнений від відповідальності за неналежне або невиконання зобов’язання, коли невиконання або неналежне виконання зобов'язання обумовлено умислом або необережністю кредитора, якщо інше не встановлене ЗУ.

100. Склад цивільного правопорушення.Склад цивільного правопорушення – сукупність типових умов, характерних для нього: 1) протиправність поведінки (дії чи бездіяльності) особи; 2) наявність шкоди або збитків; 3) причинний зв’язок між протиправною поведінкою правопорушника та наслідками, що наступили; 4) вина правопорушника. Перші три складові є об’єктивними, а четверта – суб’єктивною підставою цивільно-правової відповідальності. Протиправною вважається така поведінка особи, яка порушує приписи закону чи іншого нормативного акту, або виявилася у невиконанні або неналежному виконанні договірного зобов’язання. Шкода є другою неодмінною умовою цивільно-правової відповідальності у

формі відшкодування збитків. Під шкодою розуміють зменшення або втрату (загибель) певного особистого чи майнового блага. Залежно від об’єкта правопорушення розрізняють майнову та немайнову (наприклад, моральну) шкоду. Грошовий вираз майнової шкоди називають збитками. Наступною умовою є наявність причинного зв’язку між протиправною поведінкою особи і збитками потерпілої сторони, тобто протиправна дія або бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, що виникли у потерпілої особи – наслідком протиправної поведінки заподіювача. Для покладення відповідальності за цивільне правопорушення необхідна ще одна умова – вина, тобто психічне ставлення особи до своєї протиправної поведінки та її наслідків. Особливістю цивільно-правової відповідальності є те, що вона може настати і без вини, якщо це передбачено законом або договором. Для притягнення особи до цивільно-правової відповідальності потрібен або повний склад правопорушення, що складається з чотирьох елементів, або у випадках, зазначених у законі або договорі, - неповний, усічений склад – протиправність та вина (при стягненні неустойки тощо).За відсутності хоч би одного з цих елементів цивільна відповідальність не настає. Але у випадках, прямо передбачених законом, навіть за наявності всіх ознак вчиненого правопорушення особа не несе відповідальності. Випадок (казус) має місце тоді, коли психічний стан особи, що порушила зобов’язання, характеризується відсутністю її вини, тоді відповідальність не настає, якщо тільки законом або договором не передбачено відповідальність без вини. Непереборна сила (форс-мажорні обставини) – надзвичайна і невідворотна за даних умов подія, тому при дії непереборної сили теж нема вини боржника. Цивільне право виходить з презумпції вини правопорушника, це означає, що потерпілий не зобов’язаний доводити вину порушника, оскільки вона і так передбачається законом, а правопорушник повинен довести відсутність вини.

101. Види цивільно-правової відповідальності.Цив.-правова відповідальність - один із видів юрид. відп-ті, якій властиві всі ознаки, що характеризують юр. відп-ть і має свої особливості. Ознаки юр.відп-ті: 1) це одна із форм державно-примусового впливу на правопорушника; 2)застосовується до осіб, що допустили правопор-ня; 3)застосовується уповноваженими на те компетентними органами; 4)полягає у застосування до правопор-ка передбачених законом санкцій. Особливості цив.-пр. відп-ті: 1) майновий характер; 2) відповідність розміру відп-ті розміру спричиненої шкоди; 3) рівна відп-ть за однотипні правопор-ня; 4) майнові санкції стягуються, як правило, на користь потерпілої сторони і у випадках, передбачених законодавством, допускається звернення в доход держави. У цив. праві існує 4 види санкцій: 1) конфіскаційні санкції - безоплатне вилучення державою майна як санкцію за правопор-ня; 2) стимулюючі (штрафні) - стягуються на користь потерпілої особи і можуть бути встановлені як законом, так і угодою сторін (неустойка, штраф, пеня); 3)компенсаційні санкції - виконують функцію відновлення майнового стану потерпілого, відшкодування йому витрат у вигляді збитків, шкоди і ущерба; 4)відмова в захисті - санкція особливого виду, яка застосовується у випадках зловживання правом уповноваженої особи. В залежності від джерел цив.-правова відп-ть: договірна та позадоговірна. В залежності від кількості суб’єктів на стороні відповідача та особливостей взаємовідносин між ними: дольова, солідарна та субсидіарна (додаткова).

102. Договірна та позадоговірна відповідальність.Договірна та позадоговірна відповідальність є видами цивільно-правової відп-ті. Договірною вважається відп-ть у формі відшкодування збитків, сплати неустойки, втрати завдатку або позбавлення суб’єктивного права за невиконання або неналежне виконання зобов’язання, яке виникло з договору. Наприклад, за поставку товарів, які виявилися недоброякісними (брак), постачальник сплачує покупцеві штраф у розмірі 20% від вартості цих товарів, повертає суму - вартість товарів, якщо вона була сплачена покупцем, а також відшкодовує витрати, завдані покупцеві у звязку з проведенням експертизи, зберіганням товарів тощо. Відп-ть тут є договірною, бо вона настає за порушення обовязків, які основані на договорі поставки. Позадоговірною (або недоговірною) є відп-ть, що настає за вчинення протиправних дій однією особою щодо іншої за відсутності між ними договору або незалежно від наявних між ними договірних відносин. Така відп-ть настає за порушення обовязку, встановленого законом або підзаконним актом, і найчастіше виражається у відшкодуванні збитків.

103. Дольова, солідарна та субсидіарна відповідальність.У цивільно-правовому зобовязанні з боку кредитора або боржника можуть діяти дві або більше осіб. Залежно від розподілу прав та обовязків між субєктами зобов’язання із множинністю осіб розрізняють часткові (пайові), солідарні та субсидіарні (додаткові) зобовязання. Відп-ть за порушення цих зобов’язань теж буває частковою, солідарною та субсидіарною. Часткове зобов’язання має місце тоді, коли в ньому беруть участь кілька кредиторів або кілька боржників і кожен із кредиторів має право вимагати виконання, і кожен з боржників повинен виконати зобов’язання в певній частці. При частковій відп-ті кожна із зобов’язаних осіб відшкодовує збитки і сплачує неустойку пропорційно до розміру своєї частки спільного боргу. Солідарні зобов-ня виникають тоді, коли вони передбачені договором, встановлені законом чи іншими правовими актами. Отже при порушенні солідарного обовязку настає солідарна відп-ть, при якій кредитор може вимагати сплати неустойки або відшкодування збитків як від всіх боржників разом, так і з кожного з них окремо. Так, за договором поруки в разі невиконання зобов-ня боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, причому поручитель відповідає в тому самому обсязі, що й боржник. Субсидіарна відп-ть настає тоді, коли існують основне і додаткове до нього зобов’язання і одне, і друге порушено.

104. Розмір цивільно-правової відповідальності.Цив. законодавство виходить з того, що особа, яка спричинила шкоду повинна відшкодувати її в повному обсязі, тобто виходить з принципу повної цив.-правової відп-і. В ряді випадків в законі або договорі може бути передбачено підвищення або зменшення розміру відп-ті. Межі цив.-правової відп-ті обєктивно визначаються розміром спричиненої шкоди. У ЦК встановлюється що, якщо за невиконання або неналежне виконання зобов-нь встановлена неустойка (штраф, пеня),то збитки відшкодовуються в частині, непокритій в неустойці. Виключення: 1) коли допускається стягнення тільки неустойки без збитків; 2) коли збитки стягують в повному обсязі поверх неустойки; 3) коли за вибором кредитора можуть бути стягнені або збитки, або неустойка.

105. Випадки зменшення розміру цивільно-правової відповідальності.Якщо невиконання або неналежне виконання зобов’язання виникло з вини обох сторін, суд, арбітраж або третейський суд відповідно зменшує розмір відп-ті боржника. Вони також вправі зменшити розмір відп-ті боржника, якщо кредитор з необережності або навмисно сприяв збільшенню розміру збитків, завданих невиконанням або неналежним

виконанням зобов’язання, або не вжив заходів до їх зменшення. Правила ЦК застосовуються і у випадках, коли боржник в силу закону або договору несе майнову відп-ть за невиконання або неналежне виконання зобов’язання незалежно від своєї вини.

106. Прострочка боржника та її наслідки.Якщо невиконання або неналежне виконання зобов’язання виникло з вини обох сторін, суд, арбітраж або третейський суд відповідно зменшує розмір відп-ті боржника. Вони також вправі зменшити розмір відп-ті боржника, якщо кредитор з необережності або навмисно сприяв збільшенню розміру збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов’язання, або не вжив заходів до їх зменшення. Правила ЦК застосовуються і у випадках, коли боржник в силу закону або договору несе майнову відп-ть за невиконання або неналежне виконання зобов’язання незалежно від своєї вини.

107. Прострочка кредитора та її наслідки.Кредитор визнається таким, що прострочив, якщо він відмовився прийняти належне виконання зобов’язання, запропоноване боржником, або не зробив дій, до вчинення яких боржник не міг виконати свого зобов’язання. Прострочення кредитора дає боржникові право на відшкодування завданих простроченням збитків, якщо кредитор не доведе, що прострочення не викликано умислом або необережністю його самого або тих осіб, на яких в силу закону або доручення кредитора було покладено прийняття виконання. Боржник не визнається таким, що прострочив, поки зобов’язання не може бути виконано внаслідок прострочення кредитора. Після закінчення прострочення кредитора боржник відповідає на загальних підставах. По грошовому зобов’язанню боржник не повинен платити проценти за час прострочення кредитора

108. Способи припинення зобов’язання.Під припиненням зобов’язання слід розуміти припинення існування прав та обов’язків його учасників, які становлять зміст зобов’язання. Зобов’язання може бути припинено не тільки тоді, коли його мета досягнута, тобто при виконанні зобов’язання, а й тоді, коли ця мета не досягнута. Наприклад, у зв’язку з неможливістю виконання, при прощенні боргу. Для припинення зобов’язання необхідна наявність певної підстави – юридичного факту, з настанням якого закон або договір пов’язують припинення зобов’язання. У главі 19 ЦКУ містяться загальні способи припинення зобов’язань: виконання, зарахування, збіг боржника і кредитора в одній особі, угода сторін, зміна плану, неможливість виконання, смерть громадянина або ліквідація юридичної особи. Деякі підстави передбачені в інших главах ЦКУ, що регулюють окремі види зобов’язань (невиконання продавцем обов’язку передати річ, продаж речі неналежної якості, попередження про розірвання безстрокового договору тощо). Одні правоприпиняючі факти виникають з волі учасників зобов’язання, причому, як правило, задовольняючи майновий інтерес кредитора. До них належать: належне виконання, зарахування, угода сторін. Інші припиняють зобов’язання незалежно від волі учасників і стадії його виконання: смерть громадянина, що є учасником зобов’язання особистого характеру, ліквідація юридичної особи – учасника зобов’язання, збіг боржника і кредитора в одній особі, неможливість виконання. Крім наведеної класифікації, способи припинення зобов’язань розрізняють в залежності від підстав, які характерні для всіх зобов’язань, і підстави, характерні для окремих видів зобов’язань; підстави, що є угодами і підстави, що не є угодами; підстави, для яких необхідна згода обох сторін зобов’язання, і підстави, для яких досить бажання однієї сторони, та ін.

109. Купівля-продаж.Договір купівлі-продажу – це угода, за якою продавець зобов’язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов’язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. Це оплатний двосторонній консенсуальний договір, спрямований на безповоротне відчуження продавцем майна і перехід його у власність покупця. Вартість відчужуваного майна сплачується лише у грошовому вигляді. Права та обов’язки сторін виникають у момент досягнення згоди щодо всіх істотних умов, хоча існують і певні види види договорів, щодо яких передбачені спеціальні вимоги до оформлення, без додержання яких договір є недійсним. Сторонами договору купівлі-продажу є продавець і покупець. Ними можуть бути будь-які и цивільних правовідносин – громадяни, юридичні особи або держава. Однак умови участі кожного з цих суб’єктів у договорі купівлі-продажу не завжди однакові, що залежить від обсягу правоздатності і дієздатності конкретного суб’єкта, форми власності відчужуваного майна, його правового режиму та інших обставин. Право продажу майна крім випадків примусового продажу належить власникові, який може діяти через представника. Для певних видів договорів законом може бути встановлено особливий правовий статус продавців і покупців. Істотними умовами договору є умови про предмет і ціну. Доки сторони не дійдуть згоди щодо цих умов, договір не може вважатися укладеним, незважаючи на досягнення згоди щодо інших умов. Інші умови можуть набувати значення істотних якщо щодо них за заявою 1 із сторін має бути досягнуто згоди. Предметом договору є будї-яке майно, визнане законом об’єктом права власності і не вилучене з товарообігу. Це можуть бути як як окремі речі або їх сукупність (об’єкти природи або створені людиною матеріальні блага), так і певні зобов’язальні права, пов’язані з можливістю реалізації зафіксованих у них повноважень на отримання майнових вигод (зафіксованих, зокрема, у цінних паперах). Змістом договору є права і обов’язки сторін. Так, одним з найважливіших обов’язків продавця є передача майна у власність покупця, а останній набуває право вимагати передачі йому цього майна. У свою чергу покупець зобов’язаний прийняти від продавця придбане майно і сплатити за нього обумовлену ціну, а продавець має право відповідної вимоги. У сторін можуть виникнути й інші обов’язки, зумовлені предметом та різновидом договору купівлі-продажу, особливостями місця і способу виконання та іншими обставинами, які визначені актами законодавства чи договором або випливають із змісту останнього.

110. Міна.За договором міни між сторонами проводиться обмін одного майна на інше. При цьому кожний з тих, хто бере участь у міні, вважається продавцем того майна, яке він дає в обмін, і покупцем майна, яке одержує. Договір міни спрямований на невідворотне відчуження кожною із сторін належного їй майна. У сторони, яка за договором міни набуває майно, відповідно виникає право власності. За своїми юридичними ознаками договір міни є оплатним, двостороннім і конценсуальним. Договір міни за змістом і формою має багато спільного із договором купівлі-продажу. Найістотнішою ознакою для їх розмежування є те, що у договорі купівлі-продажу за продаване майно продавцеві сплачується відповідна його вартість лише у грошовому виразі. За договором міни у разі нерівноцінності обмінюваного майна сторона, яка отримує річ більшої вартості, може компенсувати іншій стороні різницю відповідною сумою. Однак, за таких умов договір міни не перетворюється на договір купівлі-продажу. Більше того, така вартсіна різниця може бути також компенсована виконанням певних робіт та наданням певних послуг.

Відповідно до ЦКУ правове регулювання договору міни має здійснюватися за правилами про договір купівлі-продажу, якщо інше не випливає із змісту відносин сторін. Таким чином вирішуються питання про форму та умови договору міни, про права, обов’язки та відповідальність сторін за недоліки обмінюваного майна тощо. Правила купівлі-продажу, не властиві договору міни, або ті, що суперечать його змісту, до договору міни не застосовуються.

111. Дарування.За договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність. Договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому. Дарування громадянами майна державним, кооперативним або іншим громадським організаціям може бути обумовлено використанням цього майна для певної суспільно корисної мети. Договір дарування на суму понад 500 грн. а при даруванні валютних цінностей – на суму понад 50 грн. повинен бути нотаріально посвідчений. Договір дарування громадянином майна державній, кооперативній або іншій громадській організації укладається в простій письмовій формі. Договір дарування жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Договір дарування жилого будинку підлягає реєстрації у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів.

112. Поставка.Договором поставки є договір, за яким поставник, що є підприємцем, зобов’язується передати в строк, який не збігається з моментом укладення договору покупцеві товари у власність покупця для використання у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов’язаних з особистим, домашнім, сімейним або іншим подібним використанням, а покупець зобов’язується прийняти товари і сплатити за них певну грошову суму. До договору поставки застосовуються правила договору купівлі-продажу, якщо інше не передбачено договором або не випливає з характеру відносин сторін. Сторонами цього договору є постачальник і покупець, які займаються підприємницькою діяльністю. Суб’єктами підприємницької діяльності можуть бути: громадяни України, інших держав, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності; юридичні особи усіх форм власності. Предметом договору є товар, який призначається для підприємницької діяльності або в інших цілях, не пов’язаних з особистим, домашнім, сімейним або іншим подібним використанням. Договір є оплатним, двостороннім і конценсуальним. Вважається укладеним з моменту досягнення згоди щодо всіх істотних умов. Договір укладається в письмовій формі і оформлюється як шляхом складання одного документа, підписаного сторонами, так і шляхом обміну листами, телеграмами тощо, підписаними стороною, яка їх надсилає. В договорі обов’язково обумовлюються кількість, асортимент, якість, строки поставки, ціна товару, відвантажувальні платіжні реквізити. У разі відсутності цих умов договір не може вважатися укладеним. На вимогу однієї з сторін можуть бути визнані істотними і інші умови.

113. Оренда (майновий найм). Безоплатне користування майном.За договором майнового найму одна сторона (наймодавець) зобов’язується надати другій стороні (наймачеві) майно у тимчасове користування за плату. У законодавстві та літературі поряд з терміном “майновий найм” широко вживаються інші терміни, якими позначають однотипні за своєю юридичною природою договори, кожен з яких має певні особливості, обумовлені предметом найму. Так, предметом оренди можуть бути цілісні майнові комплекси державних підприємств або їх структурних підрозділів, окремі будівлі та споруди, або приміщення у них, земля; предметом лізингу – устаткування, транспортні та інші засоби; предметом прокату – як правило, рухомі речі, що їх використовують для задоволення побутових невиробничих потреб; предметом фрахтування – водні суда, чртеру – суда повітряні. На правилах майнового найму здійснюється і надання майна в безоплатне користування, єдиною відмінністю якого є відсутність оплати. Договір майнового найму відрізняється від суміжних договорів такими ознаками: • Наймач отримує майно не у власність а лише у тимчасове користування; • Оскільки майно підлягає поверненню, предметом майнового найму можуть бути лише індивідуально визначені неспоживні речі. • Оплатність. Договір є оплатним, двостороннім і конценсуальним. Сторонами договору майнового найму можуть бути як юридичні так і фізичні особи, проте щодо окремих його видів законом передбачені спеціальні суб’єкти. Договір може бути укладено як в усній так і в письмовій формі. Змістом договору є у першу чергу обов’язок наймодавця надати наймачеві майно, що відповідає умовам договору та призначенню майна, а також право наймача на відповідну вимогу. Якщо наймодавець не надає у користування наймачеві зданого в найм майна, наймач вправі витребувати це майно і вимагати відшкодування збитків, завданих затримкою, або з свого боку відмовитися від договору і вимагати відшкодування збитків. Наймодавець зобов’язаний проводити капітальний ремонт зданого ним в найм майна. Наймач повинен своєчасно вносити плату за користування майном, а також користуватися майном відповідно до договору і підтримувати його у справному стані. У договорі можуть бути обумовлені і інші права та обов’язки сторін.

114. Найм житлового приміщення.За договором найму жилого приміщення одна сторона (наймодавець) зобов'язана надати іншій стороні (наймачу) за плату жиле приміщення для проживання в ньому. Договір найму жилого приміщення є двостороннім і сплатним та має багато спільного з договором майнового найму, проте в системі договорів займає самостійне місце. Це зумовлене тим, що договір найму жилого приміщення спрямований на забезпечення постійної потреби громадян у житлі та правильного використання для цього житлового фонду. Договір найму жилого приміщення укладається в письмовій формі, хоч недодержання цієї форми не тягне за собою недійсність договору на невизначений строк, оскільки у частині другій статті 9 Житлового кодексу передбачено, що жилі приміщення надаються громадянам у безстрокове користування. Від імені наймодавця стороною в договорі найму жилого приміщення виступає житлово-експлуатаційна організація, а інтереси всіх включених до ордера членів сім'ї наймача представляє особа, на ім'я якої виданий ордер і яка укладає договір найму. Договір найму жилого приміщення укладається на підставі Типового договору, в якому зазначено, хто є сторонами в договорі, характеристику предмета договору, права, обов'язки та відповідальність сторін за договором. Згідно з Типовим договором найму жилого приміщення в будинках державного та громадського житлового фонду в Україні наймодавець зобов'язується забезпечити належне утримання жилого будинку та прилеглої до нього території, своєчасно проводити ремонт жилого будинку, забезпечувати роботу його технічного обладнання, на час капітального ремонту надавати наймачеві та членам його сім'ї інше жиле приміщення тощо. Наймач зобов'язаний виконувати правила користування жилими приміщеннями, своєчасно сплачувати квартирну плату, дотримуватися правил пожежної безпеки, своєчасно проводити поточний ремонт тощо.У Типовому договорі передбачені також права сторін. Умови договору найму жилого приміщення, що обмежують права наймача та членів його сім'ї, порівняно з умовами, передбаченими

Житловим кодексом, Типовим договором найму жилого при-міщення та іншими законодавчими актами, є недійсними. Так, наприклад, якщо у договорі буде обумовлено строк його дії, чи неможливість проведення обміну тощо, то ці умови є недійсними і при розгляді спору це беруться до уваги. Предметом договору найму жилого приміщення в будинках державного житлового фонду може бути лише приміщення - окрема квартира, інше окреме ізольоване жиле приміщення, що складається з однієї чи кількох кімнат, а також одноквартирний жилий будинок. Предметом договору найму жилого приміщення повинно бути жиле приміщення, призначене для проживання в ньому, яке упорядковане відповідно до умов даного населеного пункту і яке відповідає встановленим санітарним та технічним вимогам. Не може бути самостійним предметом договору найму жиле приміщення, яке хоч і є ізольованим, але за розмірами нижче встановленого для надання одній особі, частина кімнати чи кімната, зв'язана з іншою спільним ходом, а також підсобні приміщення (кухня, коридор тощо). Розміри жилих приміщень, що надаються в нашій країні, передбачені статтею 47 Житлового кодексу і не повинні перевищувати 13,65 м2 на одну особу, але не можуть бути менше рівня середньої забезпеченості громадян у даному населеному пункті.

115. Підряд.За договором підряду підрядник зобов'язується виконати на свій ризик певну роботу за завданням замовника з його або з власних матеріалів, а замовник зобов'язується прийняти і оплатити виконану роботу. Договір двосторонній, консенсуальний, оплатний. Істотними умовами договору підряду є його предмет, ціна і строк виконання робіт. Предметом договору підряду є готовий результат роботи, який має бути переданий замовникові. Ціна визначається угодою сторін. Договір підряду може бути розірваний в односторонньому порядку на підставах, передбачених законом. Додаткові умови розірвання договору підряду також можуть бути зазначені в договорі. Підставами розірвання договору замовником можуть бути неналежна якість виконання робіт, невчасний початок роботи та затримання окремих етапів роботи і перевищення кошторису. Різновидом договору підряду є договори побутового замовлення. Замовником в цьому випадку є громадянин. Особливим видом договору підряду є договір підряду на капітальне будівництво. Це двосторонній, консенсуальний і оплатний договір. За договором підряду на капітальне будівництво організація підрядчик зобов'язується власними силами і засобами побудувати і здати організації замовнику передбачений договором об'єкт відповідно до затвердженої проектно-кошторисної документації в установлені строки. А замовник зобов'язується надати підрядчикові будівельний майданчик, передати йому затверджену проектно-кошторисну документацію, забезпечити своєчасне фінансування будівництва, прийняти закінчені об'єкти і оплатити роботу. Особливістю договорів підряду на капітальне будівництво є те, що сторонами в них виступають юридичні особи. Підрядчик для виконання робіт за договором підряду вправі наймати співвиконавців і укладати з ними договори субпідряду (регламентується ЦК).

116. Перевозка.Відповідно до ЗУ “Про транспорт” – перевезення пасажирів, вантажів, багажу, експлуатація та ремонт шляхів сполучення здійснюються залізницями пароплавствами, автомобільними, авіаційними, дорожніми підприємствами, якщо це передбачено їх статутами. Підпр-ва транспорту здійснюють перевезення пасажирів і вантажів шляхом укладення державних контрактів і договорів на надання таких послуг. Надання перевізних послуг, залежно від видів транспорту, яким воно здійснюється, поділяються на: залізничні річкові, морські, повітряні, автомобільні, а також перевезення місцевого, прямого і прямого змішаного сполучення. За договором перевезення вантажу транспортна організація (перевізник) зобов’язується доставити ввірений їй відправником вантаж до пункту призначення і видати його уповноваженій на одержання вантажу особі (одержувачеві), а відправник зобов‘язується сплатити за цю послугу встановлену плату. Отже ДП-ня конкретного вантажу є реальним (вважається укладеним з моменту здачі вантажу для перев-я транспортній організації), оплатний та двосторонній (обидві сторони мають права і обов‘язки). Але договори на організацію таких перев-нь є консенсуальними – вважаться укладеними з моменту надання угоді сторін належної (письмової) форми. Сторонами такого Д є перевізник (трнсп. організація) і відправник вантажу (який має право власності, право повного госп.відання, право оперативного управління (чи ін. підства) на вантаж). Крім них Існує таке поняття як вантажоодержувач учасник перевезення, який перебуває у договірних відносинах з відправником вантажу і в силу свого зобов‘язання повинен прийняти доставлений йому вантаж. Перевезення вантажу оформляється спец. документом - накладна – у якому зазначаються найменування учасників, характеристика вантажу, дата прийому його для перевезення тощо. За договором перевезення пасажираперевізник зобов'язується перевезти пасажира до пункту призначення, а в разі здачі пасажиром багажу - також доставити багаж до пункту призначення і видати його управомоченій на одержання багажу особі; пасажир зобов'язується сплатити встановлену плату за проїзд, а при здачі багажу - і за провіз багажу. Договори перевезення пасажирів укладаються усно. Доказом укладення договору є пасажирський квиток. Проте квиток не можна вважати письмовою формою договору, оскільки на ньому не має підписів протилежних сторін. Дог. пер-ня укладається і шляхом вчинення конклюдентних дій без видачі квитка (опускання жетона в метро). Умови перевозки вантажів, пасажирів та багажу і відповідальність сторін по цих перевозках визначаються статутами (кодексами) окремих видів транспорту і правилами, що видаються у встановленому порядку.

117. Зобов’язання по страхуванню.Правовідносини страхування являють собою зобов'язання, згідно з яким одна сторона - страхувальник - має право отримати грошову суму при настанні у визначений строк страхового випадку і несе зобов'язання щодо сплати страхових платежів, а інша сторона - страховик - зобов'язана сплатити вказану суму. В коментованих справах ідеться про добровільне майнове страхування відповідальності за неповернення кредиту. Для виникнення страхового зобов'язання необхідно укласти договір. Для укладення договору страхування страхувальник подає страховикові письмову заяву за формою, встановленою страховиком, або іншим чином заявляє про свій намір укласти договір страхування. Ст. 16 Декрету встановлює можливість підтвердження факту укладання договору страхування страховим свідоцтвом (полісом, сертифікатом). Страхове свідоцтво повинно містити: назву документа, назву та адресу страховика, прізвище, ім'я, по батькові або назву страхувальника, його адресу; зазначення об'єкта страхування; розмір страхової суми; зазначення страхового ризику; строк дії договору; порядок зміни і припинення дії договору; інші умови за згодою сторін; підписи сторін. У страховому зобов'язанні беруть участь дві сторони: страхувальник і страховик. Страховиками визнаються юридичні особи, створені у формі акціонерних, повних, командитних товариств, товариств з додатковою відповідальністю з урахуванням особливостей, передбачених Декретом, а також такі, що одержали ліцензію на здійснення страхової діяльності. Страхувальники - це юридичні особи

та дієздатні громадяни, які уклали із страховиками договори страхування або є страхувальниками відповідно до актів законодавства України. Учасниками страхового зобов'язання можуть також бути треті особи: застрахований і вигодонабувач. Основними елементами страхового зобов'язання є: об'єкт страхування, страхова сума, страховий випадок, страхове відшкодування, страховий платіж. Страховим випадком є передбачувана договором страхування або законодавством подія, яка відбулась і з настанням якої виникає обов'язок страховика здійснити сплату страхової суми страхувальнику, застрахованій або іншій третій особі . Страхувальник зобов'язаний сповістити страховика про настання страхового випадку у термін, передбачений договором та правилами страхування. Страхова сума - грошова сума, в межах якої страховик відповідно до умов страхування зобов'язаний провести сплату при настанні страхового випадку. Страхове відшкодування - грошова сума, яка виплачується страховиком за умов майнового страхування при настанні страхового випадку. Страхове відшкодування не може перевищувати розмірів прямих збитків, яких зазнав страхувальник. Непрямі збитки вважаються застрахованими, якщо це передбачено договором страхування. Страховий платіж (внесок, премія) - плата за страхування, яку страхувальник зобов'язаний внести страховику згідно з договором страхування. Слід зазначити, що договір страхування набирає чинності з моменту внесення страхового платежу, якщо інше не передбачено умовами страхування, оскільки невнесення платежу робить договір таким, що не відбувся. Несплата страхувальником страхових платежів у встановлені договором терміни припиняє дію договору. В коментованих справах ми знаходимо два види договорів страхування: договір страхування відповідальності позичальника за непогашення кредиту і договір страхування ризику непогашення кредиту.

118. Розрахункові й кредитні відносини.Платежі за зобов'язаннями між державними організаціями, підприємствами, об‘єднаннями, установами та організаціями будь-якої форми власності провадяться в порядку безготівкових розрахунків через кредитні установи, в яких зазначені організації відповідно до закону зберігають свої кошти. Безготівкові розрахунки між підприємствами здійснюються за: 1) платіжними дорученнями; 2) платіжними вимогами-дорученнями; 3) чеками; 4) акредитивами; 5) векселями. Юридичні особи та фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності розпоряджаються коштами, що зберігаються на їх рахунках у банках, згідно з цільовим призначенням цих коштів. Без згоди юридичних осіб та фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності списання (стягнення) коштів, що знаходяться на їх рахунках у банках, не допускається, за винятком випадків, установлених законами України, а також за рішенням суду, арбітражного суду та за виконавчими написами нотаріусів. Кредитна система України – це мережа кредитних установ на чолі з НБУ та інші організації (кредитні спілки, ломбарди, комерц. банки тощо) Кредитування державних організацій, підприємств, об‘єднань, установ та організацій будь-якої форми власності провадиться згідно з затвердженими планами шляхом видачі цільових строкових позичок. Допускається, у випадках встановлених зак-вом, кредитування однієї організації іншою у натуральній або грошовій формі, в тому числі видача авансів. Позички громадянам видаються банками, кредитними спілками, ломбардами та ін. кредитними установами. Громадяни можуть зберігати кошти в державних ощадних касах та в інших кредитних установах, розпоряджатися вкладами, одержувати по вкладах доход у вигляді процентів або виграшів, провадити безготівкові розрахунки відповідно до статутів кредитних установ та виданих у встановленому порядку правил. Держава гарантує таємницю вкладів, їх збереження і видачу за першою вимогою вкладника. Стягнення на вклади громадян може бути звернено на підставі вироку чи рішення суду, яким задоволено цивільний позов, що випливає з кримінальної справи, рішення суду чи постанови народного судді про стягнення аліментів (при відсутності заробітку або іншого майна, на яке можна звернути стягнення) або рішення суду про поділ вкладу, який є спільним майном подружжя. Конфіскація вкладів громадян у зазначених кредитних установах може бути проведена на підставі вироку, що набрав законної сили, або винесеної відповідно до закону постанови про конфіскацію майна

119. Договір доручення.За договором доручення одна сторона (повірений) зобов'язується виконати від імені й за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Характерним для договору доручення є те, що повірений виконує юридичні дії від імені і за рахунок довірителя. Згідно з цим усі права та обов‘язки, що виникають внаслідок юридичних дій повіреного, - це права та обов‘язки довірителя, а не повіреного. Довіритель зобов'язаний виплатити повіреному винагороду лише в тому разі, коли вона передбачена договором або затвердженими в установленому порядку правилами. Повірений зобов'язаний виконати дане йому доручення відповідно до вказівок довірителя. Повірений вправі відступити від цих вказівок, якщо за обставинами справи це необхідно в інтересах довірителя і повірений не міг попередньо запитати довірителя або не одержав своєчасно відповіді на свій запит. В цьому разі повірений зобов'язаний повідомити довірителя про допущені відступи, як тільки повідомлення стало можливим. Повірений зобов'язаний виконати дане йому доручення особисто. Він вправі передати виконання доручення іншій особі (заступникові) лише у випадках, коли він уповноважений на те за договором або примушений до того силою обставин з метою захисту інтересів довірителя. В цьому разі повірений відповідає тільки за вибір заступника. Довіритель вправі у будь-який час відвести заступника, обраного повіреним. Повірений зобов'язаний: 1) повідомляти довірителеві на його вимогу всі відомості про хід виконання доручення; 2) по виконанні доручення без зволікання подати довірителеві звіт з доданням виправдувальних документів, якщо це вимагається характером доручення;3) без зволікання передати довірителеві все одержане в зв'язку з виконанням доручення. Довіритель зобов'язаний без зволікання прийняти все виконане повіреним відповідно до договору. Довіритель зобов'язаний також, якщо інше не передбачено договором: 1) забезпечити повіреного коштами, необхідними для виконання доручення; 2) відшкодувати повіреному фактичні витрати, які були необхідні для виконання доручення; 3) по виконанні доручення сплатити повіреному винагороду, якщо вона належить. Договір доручення припиняється, крім загальних підстав припинення договорів, також внаслідок: 1) скасування його довірителем; 2) відмови повіреного; 3) смерті довірителя або повіреного, визнання будь-кого з них недієздатним, обмежено дієздатним або безвісно відсутнім; 4) припинення юридичної особи, що бере участь у договорі. Довіритель вправі скасувати доручення, а повірений відмовитись від нього у всякий час. Угода про відмову від цього права недійсна.

120. Договір комісії.Договір комісії – вид договору, за яким одна сторона (комісіонер) зобов'язується за дорученням другої сторони (комітента) за певну винагороду укласти одну або кілька угод від свого імені за рахунок комітента. Правове регулювання Д. к. здійснюється відповідно до гл. 35 Цивільного кодексу України. Д. к. належить до

консенсуальних, сплатних договорів. Комісіонер, укладаючи угоди з третіми особами, діє від свого імені, а не від імені комітента, що істотно відрізняє цей договір від договору доручення, де повірений виступає від імені довірителя. Предметом Д. к. є укладення юридичних угод. Законом не встановлено вичерпного переліку угод, які можуть здійснюватися на комісійних засадах. Д. к. має бути укладений у письмовій формі. За угодою, укладеною комісіонером з третьою особою, комісіонер набуває права і стає зобов'язаним, навіть якщо комітент названий в угоді або вступив з третьою особою у безпосередні відносини по виконанню цієї угоди. Майно, яке надійшло до комісіонера від комітента або набуте комісіонером за рахунок комітента, є власністю останнього. Комісіонер відповідає перед комітентом за втрату чи пошкодження цього майна, якщо не доведе, що це сталося не з його вини. Взяте на себе доручення комісіонер зобов'язаний виконати на умовах, найвигідніших для комітента. Комісіонер може відступити від вказівок комітента, якщо це необхідно в інтересах останнього і комісіонер не міг попередньо запитати комітента або не одержав своєчасної відповіді на свій запит. Комісіонер, який продав майно за ціною, нижчою, аніж та, що призначалася комітентом, зобов'язаний відшкодувати останньому різницю, якщо він не доведе, що неможливо було продати майно за призначеною ціною і продаж за нижчою ціною запобіг би ще більшим збиткам. Комітент зобов'язаний прийняти від комісіонера все виконане за дорученням, оглянути майно, придбане для нього комісіонером, сповістити останнього без зволікання про виявлені в цьому майні недоліки та виплатити винагороду, розмір якої обумовлюється за погодженням сторін.

121. Договір схову.Договір схову – цивільно-правовий договір, за яким одна сторона (охоронець) зобов'язується зберігати майно, передане їй другою стороною, і повернути це майно в цілості. Д.с. може бути як сплатним, так і безоплатним. Він вважається укладеним з моменту передачі майна на зберігання, тобто реальним. У випадках, коли охоронець відповідно до умов договору зобов'язується прийняти на збереження майно, яке передасть йому поклажодавець, Д.с. вважатиметься укладеним з моменту досягнення згоди сторін щодо істотних умов договору, тобто буде консенсуальних. Залежно від розподілу прав і обов'язків Д. (може бути двостороннім, а інколи – одностороннім. Цивільним зак-вом (зокрема, гл. 36 Цивільного кодексу України) передбачено особливі вимоги щодо форми Д.с., визначено права і обов'язки сторін, а також відповідальність охоронця за незбереження майна. Так, у разі втрати чи нестачі майна охоронець відповіді у розмірі вартості втраченого майна або чаї тини нестачі, а при пошкодженні – в розмірі суми, на яку знизилася вартість майна. Підвищену відповідальність передбачено для організацій, що здійснюють схов у силу своєї професійної статутної діяльності (ломбарди, камери схову тощо). Вони звільняються від відповідальності за незбереження майна лише у ви падку, коли це сталося внаслідок непереборно сили. Готелі, будинки відпочинку, санаторії гуртожитки і подібні юр. особи відповідають за збереження майна гр-н, яке знаходиться у відведених їм приміщеннях, навіть якщо майно, крім грошей і коштовностей, не було здано на збереження цим організаціям. Особа, яка здала на схов майно, зобов'язана після закінчення строку, зазначеного в договорі, або строку, встановленого охоронцем, взяти назад здане нею на схов майно. При ухиленні від зворотного одержання цього майна охоронець, якщо таким є гр-нин, має право в судовому порядку вимагати продажу цього майна. Якщо охоронцем майна є організація, то продаж невитребуваного майна провадиться у порядку, передбаченому в її статуті (положенні). Суми, виручені від реалізації майна, видаються тому, хто здав майно на схов, за відрахуванням сум, належних охоронцеві.

122. Договір довічного утримання.За договором довічного утримання одна сторона, що є непрацездатною особою за віком або станом здоров'я (відчужувач), передає у власність другій стороні (набувачеві майна) будинок або частину його, взамін чого набувач майна зобов'язується надавати відчужувачеві довічно матеріальне забезпечення в натурі у вигляді житла, харчування, догляду і необхідної допомоги. Договір довічного утримання повинен бути нотаріально посвідчений (стаття 47 цього Кодексу). В договорі довічного утримання повинна бути зазначена оцінка відчужуваного будинку, що визначається за згодою сторін, а також види матеріального забезпечення, що надаються набувачем майна відчужувачеві, та їх грошова оцінка, яка визначається за згодою сторін. Відчуження будинку набувачем за життя відчужувача не допускається. Випадкова загибель будинку, одержаного набувачем майна від відчужувача, не звільняє набувача майна від обов'язків, взятих ним на себе за договором. Договір довічного утримання може бути розірваний: за вимогою відчужувача, якщо набувач майна не виконує обов'язків, взятих ним на себе за договором; за вимогою набувача майна, якщо з незалежних від нього обставин його майновий стан змінився настільки, що він не має змоги надавати відчужувачеві обумовлене забезпечення. При розірванні договору з зазначених вище підстав будинок повинен бути повернутий відчужувачеві. Витрати по утриманню відчужувача, зроблені набувачем майна до розірвання договору, не відшкодовуються. В разі смерті набувача майна обов'язки за договором переходять до тих спадкоємців, до яких переходить відчужений за договором довічного утримання будинок. При відсутності у набувача майна спадкоємців або при відмові їх від договору довічного утримання будинок, що був відчужений з умовою довічного утримання, повертається відчужувачеві.

123. Спільна діяльність.За договором про сумісну діяльність сторони зобов'язуються сумісно діяти для досягнення спільної господарської мети, як-то: будівництво і експлуатація міжколгоспного або державно-колгоспного підприємства або установи (що не передаються в оперативне управління організації, яка є юридичною особою), будування водогосподарських споруд і пристроїв, будівництво шляхів, спортивних споруд, шкіл, родильних будинків, жилих будинків і т. ін. Громадяни можуть укладати договір про сумісну діяльність лише для задоволення своїх особистих побутових потреб. Договори про сумісну діяльність між громадянами і соціалістичними організаціями не допускаються. Ведення спільних справ учасників договору про сумісну діяльність здійснюється за їх загальною згодою. Якщо учасники договору про сумісну діяльність за згодою між собою доручили керівництво їх сумісною діяльністю одному з учасників договору, на нього ж покладається і ведення спільних справ учасників договору. Особа, якій доручено ведення спільних справ учасників договору про сумісну діяльність, діє на підставі довіреності, підписаної іншими учасниками договору. Для досягнення мети, зазначеної у статті 430 цього Кодексу, учасники договору про сумісну діяльність роблять внески грошима чи іншим майном або трудовою участю. Грошові та інші майнові внески учасників договору, а також майно, створене або придбане в результаті їх спільної діяльності, є їх спільною власністю. Учасник договору про сумісну діяльність не вправі розпоряджатися своєю часткою у спільному майні без згоди інших учасників договору. Порядок покриття витрат, передбачених договором про сумісну діяльність, і збитків, що виникли в результаті сумісної діяльності, визначається договором. Якщо

договором такий порядок не передбачений, спільні витрати і збитки покриваються за рахунок спільного майна учасників договору, а суми, яких не вистачає, розподіляються між учасниками договору пропорційно їх внескам у спільне майно.

124. Поняття та види позадоговірних зобов’язань.1) Публічна обіцянка винагороди без оголошення конкурсу. Особа має право публічно пообіцяти винагороду (нагороду) за передання їй відповідного результату (передання інформації, знайдення речі, знайдення фізичної особи тощо).2) Публічна обіцянка нагороди за результатами конкурсу. Предметом конкурсу може бути результат інтелектуальної, творчої діяльності, вчинення певної дії, виконання роботи тощо. За результатами конкурсу видається нагорода (премія). Кількість призових місць, вид нагороди (сума премії) за кожне призове місце тощо визначаються в умовах конкурсу.3) ВЧИНЕННЯ ДІЙ В МАЙНОВИХ ІНТЕРЕСАХ ІНШОЇ ОСОБИ БЕЗ ЇЇ ДОРУЧЕННЯ. Якщо майновим інтересам іншої особи загрожує небезпека настання невигідних для неї майнових наслідків, особа має право без доручення вчинити дії, спрямовані на їх попередження, усунення або зменшення.4) Зобов'язання, що виникають внаслідок рятування здоров'я та життя фізичної особиШкода, завдана особі, яка без відповідних повноважень рятувала здоров'я та життя фізичної особи від реальної загрози для неї, відшкодовується державою у повному обсязі.5) Зобов'язання, що виникають внаслідок рятування здоров'я та життя фізичної особи Шкода, завдана особі, яка без відповідних повноважень рятувала здоров'я та життя фізичної особи від реальної загрози для неї, відшкодовується державою у повному обсязі.

125. Зобов’язання, що виникають з публічного обіцяння винагороди (оголошення конкурсу).Зобов'язання, що виникають з публічного обіцяння винагороди – різновид односторонніх правочинів. Таке обіцяння повинно відповідати певним вимогам: воно мусить бути публічним, тобто зверненим до невизначеного кола осіб; винагорода встановлюється за дії, які повинні бути правомірними; в оголошенні має зазначатися особа, яка обіцяє винагороду. Винагорода може бути у вигляді як певної грошової суми, так і майнової цінності. Не може вважатися винагородою звичайна оплата виконання певної роботи або лише моральне заохочення. Зобов'язання для особи, яка публічно пообіцяла винагороду, виникає не з моменту оголошення такої обіцянки, а з моменту досягнення особою, що претендує на винагороду, бажаного результату. Особа, котра пообіцяла виплатити винагороду, стає зобов'язаною за умови, що виконана дія точно відповідає дії, за яку обіцяно винагороду, і здійснена в обумовлені строки, якщо такі строки були встановлені публічним оголошенням. На обов'язок виплатити винагороду не впливають обставини виконання обумовленої дії. Так, особа, що знайшла загублену річ, за яку власником обіцяна винагорода, має право на отримання винагороди незалежно від того, знала така особа про винагороду чи ні. Особа, яка публічно пообіцяла винагороду, має право публічно відмовитись від своєї обіцянки, за винятком випадків, коли: сам зміст заяви (обіцянки) свідчить про неможливість відмови; в оголошенні вказано строк для здійснення обумовленої дії; вказана дія вже кимось виконана. Різновидом зобов’язання, що виникає з публічного обіцяння винагороди, є оголошення про конкурс, тобто публічне обіцяння спеціальної винагороди (премії) за краще виконання якоїсь роботи, що має бути спрямована на досягнення суспільне корисних цілей. Як правило, конкурси оголошуються на створення творів науки, л-ри, мистецтва. Цивільний кодекс України докладно регламентує тільки відносини з оголошення конкурсу як різновид публічного обіцяння винагороди. Обіцяння винагороди в інших випадках, якщо ці відносини не суперечать загальним засадам і змістові цивільного законодавства, мають юридичну силу згідно зі ст. 4 ЦК і до них застосовуються загальне правила щодо угод.

126. Зобов’язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди.Однією з підстав виникнення зобов'язань згідно зі ЦК України є заподіяння шкоди іншій особі. На відміну від інших зобов'язань, які виникають із правомірних актів, цей вид зобов'язань виникає з неправомірних актів, яким є правопорушення, тобто протиправне, винне заподіяння шкоди деліктоздатною особою. Зобов'язання, що виникло внаслідок заподіяння шкоди, називають деліктними. Заподіяння шкоди іншій особі не завжди породжує деліктне зобов'язання. Воно виникає там, де заподіювач шкоди і потерпілий не перебували між собою у зобов'язальних відносинах або шкода виникла незалежно від існуючих між сторонами зобов'язальних відносин. Відсутність між потерпілим і заподіювачем зобов'язальних відносин до заподіяння шкоди не означає, що між ними не існувало ніяких цивільно-правових відносин. Вони перебували в абсолютних цивільних правовідносинах, змістом яких є абсолютне суб'єктивне цивільне право та абсолютний суб’єктивний цивільний обов'язок. Абсолютність суб'єктивного цивільного права полягає в тому, що воно охороняється від усіх і кожного, хто підпорядкований даному правовому режиму. До абсолютних прав належать: право власності право на недоторканність життя і здоров'я, честі і гідності особистої свободи, право на охорону здоров'я тощо. Якщо абсолютне суб'єктивне право охороняється від усіх і кожного, то кореспондуючий юридичний обов'язок також покладається на всіх і кожного. Абсолютний юридичний обов'язок характеризується пасивністю, його змістом є необхідність утримуватися від порушення чужого абсолютного суб'єктивного права. Невиконання такого обов'язку завжди призводить до порушення чужого суб'єктивного права і за наявності передбачених законом інших підстав породжує деліктне зобов'язання. Деліктне зобов'язання – це зобов'язання, в якому особа що протиправно і винно заподіяла шкоду особистості громадянина або його майну чи майну організації, зобов'язана її відшкодувати, а потерпілий має право на відшкодування заподіяної шкоди у повному обсязі. Суб'єктами деліктних зобов'язань можуть бути будь-які учасники цивільних правовідносин. Як і в інших цивільно-правових зобов'язаннях, їх називають кредитором і боржником. Кредитор – це особа, якій заподіяно шкоду (потерпілий). Ним може бути будь-який громадянин України (дієздатний, недієздатний, неповнолітній, який не досяг 14 років, іноземець та особа без громадянства). Ним може бути також організація незалежно від того, чи користується вона правами юридичної особи, чи ні. Боржник – це особа, яка відповідає за заподіяну шкоду. Як правило, нею є заподіювач шкоди. У деяких випадках, передбачених законодавством, боржником виступає не заподіювач шкоди, а особа, винна за поведінку заподіювача. Об'єктом деліктних зобов'язань є відшкодування, яке боржник зобов'язаний надати потерпілому. Відповідно до ЦК України воно полягає у поновленні майнової сфери потерпілого в натурі (надати річ того самого роду і якості, виправити пошкоджену річ і т. ін.) або в повному відшкодуванні заподіяних збитків. При ушкодженні здоров'я та заподіянні смерті відшкодування здійснюється у формі грошової компенсації втраченого заробітку, а також інших витрат. Зміст деліктного зобов'язання становлять право кредитора та обов'язок боржника. Згідно зі ЦК України обов'язком боржника є

вчинення дій, за допомогою яких майнова сфера була б поновлена до такого рівня, в якому вона перебувала до її порушення, а право кредитора – одержати таке відшкодування.

127. Зобов’язання, що виникають внаслідок рятування чужого майна.Шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, яка без відповідних повноважень рятувала від реальної загрози майно іншої особи, яке має істотну цінність, відшкодовується державою в повному обсязі. Шкода, завдана майну особи, яка без відповідних повноважень рятувала від реальної загрози майно іншої особи, яке має істотну цінність, відшкодовується власником (володільцем) цього майна з урахуванням його матеріального становища. Шкода відшкодовується з урахуванням майнового становища власника (володільця) майна, якому завдана шкода. Розмір відшкодування шкоди не може перевищувати вартостімайна, яке рятувалося.

128. Зобов’язання, що виникають внаслідок придбання або зберігання майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав.Зобов’язання із безпідставного придбання або збереження майна - це один з видів позадоговірних зобов’язань. На підставі цього зобов’язання особа, яка одержала чи зберегла майно за рахунок іншої особи без достатньої підстави, встановленої законом чи договором, зобов’язана повернути безпідставно придбане чи збережене майно цій особі, а остання вправі вимагати від зобов’язаної особи виконання її обовв’язку. Існують такі юридичні факти, що породжують даний вид позадоговірних зобов’язань: А) збільшення або збереження майна однієї особи за рахунок іншої особи; Б) збільшення або збереження майна повинно бути безпідставним.Безпідставність полягає в тому, що придбання чи збереження майна має місце без достатньої підстави,встановленої законом або договором або за підставою, яка згодом відпала. Учасниками цих зобов’язань можуть бути : 1) громадяни; 2) організації. Предметом зазначених зобов’язань є дії зобов’язаних осіб. Особа, яка безпідставно одержала майно за рахунок іншої особи, зобов’язана повернути його потерпілому. У випадку невиконання цього обов’язку безпідставно одержане майно підлягає стягненню із зазначеної організації в примусовому порядку через суд або господарський суд. Заходи державного примусу, що застосовуються до подібних осіб, є цивільно-правовою санкцією. Наявність вини в діях зобов’язаної особи не вимагається, бо безпідставно придбане майно може бути не лише результатом поведінки зобов’язаної особи, а й результатом подій, поведінки самого потерпілого, третіх осіб. Коли неможливо повернути майно в натурі, проводиться грошова компенсація. При цьому приймаються до уваги ціни, що діяли на момент розгляду справи. Є випадки, коли безпідставно одержане майно не підлягає поверненню. НЕ є безпідставно одержаним: 1) майно, передане на виконання зобов’язання до настання строку виконання ; 2) майно, передане на виконання зобов’язання після закінчення строку позовної давності у випадках, якщо таке виконання допускається ЦК України. Існує й така цивільно-правова санкція, як стягнення безпідставно придбаного майна в доход держави.Така санкція застосовується до незаконних володільців, якщо особа, за рахунок якої придбано майно, або невідома, або за чинним законодавством втратила право вимагати повернення належного їй майна

129. Поняття і джерела авторського права.Зобов’язання із безпідставного придбання або збереження майна - це один з видів позадоговірних зобов’язань. На підставі цього зобов’язання особа, яка одержала чи зберегла майно за рахунок іншої особи без достатньої підстави, встановленої законом чи договором, зобов’язана повернути безпідставно придбане чи збережене майно цій особі, а остання вправі вимагати від зобов’язаної особи виконання її обовв’язку. Існують такі юридичні факти, що породжують даний вид позадоговірних зобов’язань: А) збільшення або збереження майна однієї особи за рахунок іншої особи; Б) збільшення або збереження майна повинно бути безпідставним.Безпідставність полягає в тому, що придбання чи збереження майна має місце без достатньої підстави,встановленої законом або договором або за підставою, яка згодом відпала. Учасниками цих зобов’язань можуть бути : 1) громадяни; 2) організації. Предметом зазначених зобов’язань є дії зобов’язаних осіб. Особа, яка безпідставно одержала майно за рахунок іншої особи, зобов’язана повернути його потерпілому. У випадку невиконання цього обов’язку безпідставно одержане майно підлягає стягненню із зазначеної організації в примусовому порядку через суд або господарський суд. Заходи державного примусу, що застосовуються до подібних осіб, є цивільно-правовою санкцією. Наявність вини в діях зобов’язаної особи не вимагається, бо безпідставно придбане майно може бути не лише результатом поведінки зобов’язаної особи, а й результатом подій, поведінки самого потерпілого, третіх осіб. Коли неможливо повернути майно в натурі, проводиться грошова компенсація. При цьому приймаються до уваги ціни, що діяли на момент розгляду справи. Є випадки, коли безпідставно одержане майно не підлягає поверненню. НЕ є безпідставно одержаним: 1) майно, передане на виконання зобов’язання до настання строку виконання ; 2) майно, передане на виконання зобов’язання після закінчення строку позовної давності у випадках, якщо таке виконання допускається ЦК України. Існує й така цивільно-правова санкція, як стягнення безпідставно придбаного майна в доход держави.Така санкція застосовується до незаконних володільців, якщо особа, за рахунок якої придбано майно, або невідома, або за чинним законодавством втратила право вимагати повернення належного їй майна

130. Об’єкти і суб’єкти авторського права.Об’єктом авторського права є твір науки,

літератури, мистецтва, виражений у будь-якій об’єктивній формі. Ст.5 Закону України “Про авторське право” вміщує перелік об’єктів авторського права та їх загальні ознаки. Це можуть бути усні твори, письмові, музичні твори, переклади, сценарії, твори образотворчого мистецтва тощо. Об’єктом авторського права може бути не будь-який твір, а лише той, який: 1)має творчий характер; 2)виражений в об’єктивній формі; 3)є результатом творчої праці автора. Об’єктами авторського права можуть бути хореографічні твори і пантоміми;збірники творів народних пісень, законів, судових рішень тощо. До об’єктів авторського права відносять різні види музичних творів з текстом або без нього, а також музично-драматичні твори. Отже, твір як об’єкт авторського права втілений у певну матеріальну форму: рукопис, ноти, скульптура, картина тощо. Суб’єктом авторського права можуть бути :автор твору, інші фізичні і юридичні особи, для яких авторське право може виникати в силу закону, договору або спадкування. Авторське право автора прийнято називати первісним, а авторське право правонаступників-похідним. Якщо два або кілька авторів спільною працею створюють твір, відносини між ними називаються співавторством(ст.12 Закону “Про авторські правові суміжні права”). Для визначення співавторства потрібні наступні умови: 1)твір, створений спільною творчою працею співавторів, повинен бути єдиним цілим, таким, що не може існувати без складових частин як ціле; 2)спільна праця співавторів твору має бути творчою; 3)має бути угода про спільну працю над твором; 4)винагорода за

використання твору належить співавторам у спільних частках,якщо в угоді не передбачено інше. Суб’єктом похідного авторського права може стати будь-яка фізична чи юридична особа, до якої авторське право перейшло на підставі цивільної угоди,відповідно до Закону “Про авторське право”. Твори, на які авторське право скінчилося або які ніколи не охоронялися на території України, вважаються суспільним надбанням.

131. Суміжні права.Назву”Суміжні права”має розділ3 Закону

України”Про авторське право і суміжні права”.До прийняття цього закону,цивільне законодавство України не знало правової охорони суміжних прав. Особливістю суміжних прав є те,що вони базуються на використанні авторських прав.Суміжні права випливають із творчої діяльності по реалізації,повикористанню вже обнародуваних творів літератури і мистецтва. Суміжні права-це права на результати творчої діяльності виконавців,права виробників фонограм та права організацій мовлення.пов’язані з використанням творів літератури і мистецтва,авторські права на які належать іншим особам. Об’єктами суміжних прав є: 1)виконання для фіксації,відтворення і розповсюдження за допомогою технічних засобів; 2)записи виконання та інші записи за допомогою технічних засобів; 3)трансляція в ефір по кабелю. Суб”єкти суміжних прав: 1)виконавці; 2)виробники фонограм; 3)організації мовлення. Виконавцями можуть бути громадяни України,іноземні громадяни,особи без громадянства,незалежно від віку. Виробниками фонограм можуть бути ті самі фізичні особи,а також юридичні особи,які вперше здійснили запис будь-якого виконання на фонограмі. Суб”єктами суміжних прав за Законом є також організації мовлення,тобто тільки юридичніособи,які використовують твори літератури і мистецтва у своїх програмах передач як в ефірі,так і по проводах.Це можуть бути організації мовлення як державні,так і приватні чи інших форм власності.

132. Використання творів науки, літератури і мистецтва. Авторський договір.

Основною правовою формою використання творів науки,літератури і мистецтва є цивільно-правові договори, які дістали назву авторських договорів. Використання твору автора іншими особами(користувачами)здійснюється відповідно до Закону ”Про авторське право” на підставі авторського договору. За авторським договором автор повинен створити відповідно до договору і передати замовлений твір для використання,а користувач зобов’язаний використати або почати використання твору передбаченим договором способом в обумовленому обсязі,у визначений строк і виплатити автору встановлену договором винагороду. Це самостійна група договірних зобов’язань,які відзначаються певними особливостями: 1)суб’єктами вказаних договорів завжди є автор(співавтори)або їхні правонаступники,та певна організація(з іншого боку),яка за родом своєї діяльноситі може використати твір обумовленим у договорі способом. Якщо на боці автора виступають дві або більше осіб,то для укладення договору необхідна згода всіх цих суб2єктів.Без такої згоди твір не можна використовувати. При укладенні авторського договору з кількома співавторами слід з”ясувати характер співавторства-роздільний чи неподільний. Автор може передати право на використання свого твору як на території України. так і за її межами будь-яким громадянам і юридичним особам,у тому числі й іноземцям.Важливою особливістю авторських договорів є те,що що об’єктами їх виступають нематеріальні блага-твори науки,літератури чи мистецтва. Авторський договір повинен бути укладений у письмовій формі,якщо законодавством не передбачено інше(п2 ст.29Закону “Про авторське право і суміжні права”). 2 типи авторських договорів: 1)на передавання твору для використання; 2)авторський ліцензійний договір. Авторський договір-це консенсуальна угода,за якою автор або правонаступники передають готовий твір певній організації для використання або автор бере на себе обов’язок створити певний твір і передати його для використання обумовленим в договорі способом.

133. Захист авторських прав.Захист майнових і особистих немайнових

прав авторів здійснюється нормами різних галузей права-кримінального, адміністративного, цивільного.Але найчастіше застосовуються цивільно-правові засоби захисту авторських прав Порушення прав автора можуть бути пов’язані з порушенням його майнових інтересів або тільки особистих прав. Але часто порушення особистих прав автора завдає йому і майнових збитків(використання твору без згоди автора і без виплати йому винагороди).Порушення майнових прав тягне за собою обов’язок порушника відшкодувати автору завдані збитки. Захист інтересів автора та його правонаступників в Україні і за кордоном здійснює Державне агенство України з авторських та суміжних прав,яке наділене широкими повноваженнями.Це агенство представляє і захищає інтереси літереторів,художників,журналістів,кінематографістів. У разі порушення авторського права,суд чи господарський суд може постановити рішення про знищення або відчуження всіх примірників твору обо фонограми,визнаних контрафактними. У разі порушення авторського права,потерпілі мають право вимагати: -

відшкодування збитків,завданих порушенням,у тому числі втраченої вигоди; - вилучення та спрямування на їх користь прибутків порушника,одержаних ним в результаті порушення авторського права,замість відшкодування збитків. Потерпілі мають право також вимагати відшкодування моральної шкоди в розмірі,що визначається судом.

134. Поняття та джерела патентного права.Право на винахід, корисну модель чи

промисловий зразок охороняється державою і засвідчується патентом. Патент-це техніко-юридичний документ, який засвідчує визнання заявленої пропозиції винаходом, корисною моделлю чи промисловим зразком,авторство на них,пріоритет і право власності на зазначені об’єкти. Оформлення прав на винаходи,корисні моделі і промислові зразки потребує виконання ряду формальностей. Це,по-перше,подання належним чином оформленої заявки до Держпатенту України.Потім-проведення спеціальних експертиз поданої заявки в тих випадках,коли це передбачено.Останній етап-занесення до спеціального державного Реєстру об”єктів,які відповідають умовам патентоспроможності.Після державної реєстрації видається спеціальний правоохоронний документ-патент. Право на подання заявки на винахід,корисну модель,промисловий зразок має автор,роботодавець,правонаступники як авторів,так і роботодавців,а також Фонд винаходів України.Заявка складається українською мовою,повинна містити заяву про видачу патенту на винахід,корисну модель чи промисловий зразок,опис,формулу,креслення винаходу,корисної моделі чи промислового зразка.У заяві на видачу патенту має бути вказано прізвище заявника,його адресу,а також автора. Через 18 місяців після дня подання заявки на винахід Держпатент України публікує в офіційному бюлетені визначені ним відомості про заявку за умови,що вона не відхилена і не відкликана,з метою сповіщення всіх зацікавлених осіб про заявлений винахід для якнайшвидшого його використання в господарстві України. Строк дії петенту на винахід становить 20 років від дати подання заявки до Держпатенту України. До джерел

патентного права відносять:Паризьку конвенцію про охорону промислової власності,постанови Кабінету Міністрів України,Закон України”Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” і “Про охорону прав на промислові зразки”.

135. Об’єкти і суб’єкти патентного права.Суб'єктами права інтелектуальної власності на винахід, корисну модель та промисловий зразок є: 1) винахідник, автор промислового зразка; 2) інші особи, які набули прав на винахід, корисну модель та промисловий зразок за договором чи законом. Майновими правами інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок є: 1) право на використання винаходу, корисної моделі, промислового зразка; 2) виключне право дозволяти використання винаходу, корисної моделі, промислового зразка (видавати ліцензії); 3) виключне право перешкоджати неправомірному використанню винаходу, корисної моделі, промислового зразка, в тому числі забороняти таке використання; 4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом. Майнові права інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок належать володільцю відповідного патенту, якщо інше не встановлено договором чи законом.

136. Право на відкриття, винахід, раціоналізаторську пропозицію та його захист.

Право на винахід, корисну модель чи промисловий зразок охороняється державою і засвідчується патентом. Патент-це техніко-юридичний документ, який засвідчує визнання заявленої пропозиції винаходом, корисною моделлю чи промисловим зразком,авторство на них,пріоритет і право власності на зазначені об’єкти. Оформлення прав на винаходи,корисні моделі і промислові зразки потребує виконання ряду формальностей. Це,по-перше,подання належним чином оформленої заявки до Держпатенту України.Потім-проведення спеціальних експертиз поданої заявки в тих випадках,коли це передбачено.Останній етап-занесення до спеціального державного Реєстру об”єктів,які відповідають умовам патентоспроможності.Після державної реєстрації видається спеціальний правоохоронний документ-патент. Право на подання заявки на винахід,корисну модель,промисловий зразок має автор,роботодавець,правонаступники як авторів,так і роботодавців,а також Фонд винаходів України.Заявка складається українською мовою,повинна містити заяву про видачу патенту на винахід,корисну модель чи промисловий зразок,опис,формулу,креслення винаходу,корисної моделі чи промислового зразка.У заяві на видачу патенту має бути вказано прізвище заявника,його адресу,а також автора. Через 18 місяців після дня подання заявки на винахід Держпатент України публікує в офіційному бюлетені визначені ним відомості про заявку за умови,що вона не відхилена і не відкликана,з метою сповіщення всіх зацікавлених осіб про заявлений винахід для якнайшвидшого його використання в господарстві України. Строк дії петенту на винахід становить 20 років від дати подання заявки до Держпатенту України. До джерел патентного права відносять:Паризьку конвенцію про охорону промислової власності,постанови Кабінету Міністрів України,Закон України”Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” і “Про охорону прав на промислові зразки”.

137. Право на промислові зразки, товарні знаки, знаки обслуговування, фірмові найменування та його захист.

Промисловий зразок-це нове конструктивне вирішення виробу, що визначає його зовнішній вигляд і придатне для здійснення промисловим способом. Об’єктом промислового зразка може бути форма, малюнок чи розфарбування або їх поєднання, що визначають зовнішній вигляд промислового виробу і призначенні для задоволення естетичних та ергономічних потреб. Промисловий зразок визнається промислово придатним, якщо його можна використати у промисловості або в будь якій іншій галузі діяльності. Товарний знак-це знак, який допомогає відрізнити продукт одного підприємства від такого самого продукту. Продукт у цьому разі вживається у значенні товар, тобто все, що продається. Цей товар повинен мати розпізнавальний знак, аби покупець міг вибрати потрібний товар серед подібних. Товарні знаки виконують в основному 4 функції: 1) вирізнення товару або послуг серед інших подібних, що перебувають у цивільному обороті; 2) вказівка на походження товару або послуг; 3) вказівка на певну кількість товарів і послуг; 4) рекламування даного товару і послуг.

138. Поняття спадкового правонаступництва.При спадкуванні перехід права та

обв’язків спадкодавця до його спадкоємціввідбувається в порядку спадкового правонаступництва, яке матиме місце тільки за наявності ряду умов. Правонаступництво не вібувається, якщо особа, про спадкування після якої йдеться, не померла чи вона не оголошена померлою у судовому порядку. Правонаступником має виступати особа, яка в наслідок зазначених у законодавстві фактів визнається спадкоємцем. Необхідоно також, щоб спадкоємці були закликані до спадкоємства, адже в іншому разі правонаступництво не виникає. У цивілістичній науці спадкове правонаступництво характеризується рядом ознак, які дають змогу відрізнити його від правоноступництва після смерті, а саме: 1) спадщина периходить до спадкоємця як єдине ціле; 2) спадкоємець набуває спадщину завжди безпосередньо; 3) спадкоємець набуває всіх прав та обв’язківвідразу і водночас.

139. Спадкування за законом.Досить часто спадкодавці не складають заповітів. Тут діє деже просте правило: спадкоємство відбувається за законом, оскільки оскільки воно не змінено заповітом. Спадкоємцями за законом є діти, дружина, батьки померлого, онуки і правнуки; брати і сестри; дід і бабуся як з боку батька, так і збоку матері. Однак всі ці спадкоємці спадкують права та обов’язки померлого в порядку черги. До числа спадкоємців за законом належать також непрацездітні особи, що перебували на утриманні померлого не менше як один рік до його смерті. Вони успадковують нарівні зі спадкоємцями тієї черги, яка закликається до спадкємства. У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки. У другу чергу право на спадкування за законом мають рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері. У третю чергу право на спадкування за законом мають рідні дядько та тітка спадкодавця. У четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини. У п'яту чергу право на спадкування за законом мають інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення.

Якщо немає спадкоємців ні за законом належать також непрацездатні особи, ні за заповітом, або жоден із спадкоємців не прийняв спадщини, або всі спадкоємці позбавленні заповідачем спадщини, майно померлого переходить до держави. Зазначемо, що й у разі,

якщо через відсутність спадкоємців за законом заповідана тільки частина майна спадкодавця, то решта майна переходить до держави

140. Прийняття спадщини та відмова від спадщини.

Для того щоб спадкоємець став власником належногойому майна, він має прийняти спадщину. При цьому законом передбачено, що недопускається прийняти спадщину під умовою або з застереженнями. Вважається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1)якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Спадкоємець забов’язаний вчинити ці дії протягом 6 місяців з дня відкриття спадщини. Особи, для яких право спадкоємства виникає лише у випадку неприйняття спадщини. Іншими спадкоємцями, можуть заявити про свою згоду прийняти спадщину протягом строку, що залишився для прийняття спадщини. Якщо строк, що залишився, менше від 3 місяців, він продовжується до трьох місяців. Строк, встановлений для прийняття спадщини, може бути продовжений судом, якщо він визнає причини пропуску строку повноваженими. Інколи трапляються випадки, коли спадкоємець помирає після відкриття спадщини, не встигнувши її прийняти. У цьому разі право на прийняття належної йому частки спадщини переходить до його спадкоємців. Спадкоємець за законом або заповітом вправі відмовитись від спадщини протягом шести місяцівз дня відкриття спадщини. При цьому він може заявити, що відмовляється від спадщинина корись кого-небудь з інших спадкоємців, закликанах до спадкоємства за законом або за заповітом, а також на користь держави або окремих державних, кооперативних або інших громадських організацій. наступне скасування спадкоємцем такої заяви не допускається. Вважається, що відмовився від спадщини також той спадкоємець, який не вчинив жодної здій, що свідчать про прийняття спадщини.