Переклад за виданням: Lore Dardanello Tosi. Piccola guida verso la gioia. Per chi l’ha persa strada facendo. Eff ata Editrice, 2010.

УДК 17.031 ББК 88.336-44 Л 78

З італійської переклав Костянтин Зінченко

Видавництво спирається на “Український правопис. Проєкт найновішої редакції”

Інституту української мови НАН України, 1999

Тосі Дарданело ЛореЛ 78 Маленький путівник до радости / Лоре Тосі Дарданело ;

пер. з італ. К. Зінченко. – Львів : Свічадо, 2013. – 160 с. ISBN 978-966-395-704-3 Невелика книжка з духовности присвячена темі радости

та способам її осягнення. Авторка пише, що віднайти радість можна дотримуючись простих принципів у буденних ситуаціях, які складають наше життя. Завдання це водночас і складне, і просте. Складне, бо заохочує подивитися на себе, людину, та на світ по-новому, і просте, бо згадані принципи притаманні самій природі людини, визначені наперед Творцем. Стиль опо -віді легкий та доступний. Корисною буде кожному, хто на-магається краще пізнати себе та з’ясувати своє покликання.

УДК 17.031 ББК 88.336-44

© 2010 Eff atà Editrise Via Tre Denti, 1 10060 Cantalupa (Torino)© Видавництво “Свічадо”, українське видання, 2013ISBN 978-966-395-704-3

5

ЗАПРОШЕННЯ

Цим сторінкам притаманні певні риси, і мій обов’язок якнайкраще представити їх.

Насамперед вони мають голос. За ним та в ньому прихована одна постать, одна душа. Цей голос і не хо-вається, і не виставляє себе напоказ. Він пропонує свої слова і свою мову природно та просто з колоритним та щиросердним акцентом. Сьогодні це доволі рідкіс-ний стиль, він надає цим сторінкам переконливости та випромінює приязність.

По-друге, ці сторінки сповнені позитивного заряду, який не є показним чи компромісним, а насичений впевненістю та досвідом. Надто часто ті, хто прагне нас вести чи просто спрямовувати, махають хустин-кою на прощання нашому потягу, що вирушає, а самі зостаються на пероні вокзалу. Натомість, цей малень-кий «конвой» стає нашим попутником, який, розпо-відаючи нам про свій світ, допомагає проникнути йому в наші душі, нехай і не одразу, але переконливо, конкретно та плідно. Цим варто скористатися.

І наостанок. Ці сторінки – легкі. Вони схожі на гір-ські струмки, які хоч і мають свої пороги та водоспа-ди, однак вирують також і поміж травами, даючи їм у щедрий дар свої води. Дивовижні струмки – деколи магічні, а деколи звичайнісінькі, – які забезпечують

спраглих подорожніх смачною цілющою вологою. Саме тому в уважного читача повинно виникнути спонтанне бажання поділитися нею з іншими.

Я запрошую до гарного читання про гарні речі. До-сить навіть трішки торкнутися цих сторінок, щоб від-чути себе оновленим та зміцнілим.

П’єро Грібауді

Присвячується всім тим, кого ДОЛЯ

привела на мій шлях

9

ВСТУП

Цій книзі бракує основного розділу – про радість.Я намагалася написати його. На жаль, мені це

не вдалося.Однак я зрозуміла одну важливу річ: радість

є метою.Я не змогла написати цей розділ, оскільки ще не

досягла цієї мети.Але я продовжую йти.Я була змушена задовольнятися тим, що у кожно-

му розділі залишала ті маленькі квіточки радости, які віднайшла в різних куточках під час подорожі.

Пропоную вам невеликий букетик цих квітів, ра-зом із заохоченням іти та шукати їх у своєму житті. Зазвичай, щоб побачити їх, треба лиш відкрити очі.

Л. Д. Т.

11

ЗРЕЧЕНІСТЬЄ ТОЙ, ХТО ПОДБАЄ

Мабуть, це не випадковість, що книга відкриває найбільший секрет радости вже у першому розділі: зреченість. Було б логічно дійти до нього крок за кро-ком, навчившись спочатку долати етапи щораз біль-шої відповідальности, щоб наблизитися до мети за-гартованими та готовими отримати «об’явлення».

Але, спитаєте ви, що спільного у радості та зрече-ності? Багато чого, адже зреченість є автострадою, яка веде прямо до віри: необхідно зробити крок, щоб осягнути ідеальний спокій у серці.

Отже, зреченість. Цей термін, на перший погляд, немовби ставить

нас перед глухою стіною, такою довгою і високою, що викликає бажання одразу ж закрити книгу зі словами: я з цим не впораюся! Зреченість виглядає найскладні-шою річчю у світі.

Але власне тут і ховається проблема: ми легковаж-но думаємо, що у світі існує щось неможливе. А це велика помилка, бо якби ми вирішили йти за Законом світу – Законом набагато більшим та вищим, ніж ті жалюгідні спроби, на які ми спромоглися у цій ца-рині; Законом, поруч з яким стаємо сліпими, глухи-ми, скептично налаштованими та смішними, без най-

12

меншого здогаду про те, якого великого багатства ми позбавлені через власну короткозорість… – якби ми вирішили принаймні раз піти за цим Законом, то най-перше наше відкриття було б таке: нічого неможливо-го не існує! З цього висновок: можливим стає навіть навчитися зрікатися.

Зрозуміло, що зреченість йде першою в нашому переліку, оскільки від початку варто пізнати цей сво-го роду приспів, це часто повторюване поняття, яке ми зустрінемо в багатьох, якщо не у всіх розділах книжки: деколи явне, деколи – приховане, деколи – ледь-ледь відчуте інтуїтивно. За таких умов можна спокійно говорити про те, що ми почали з кінця.

Зреченість передбачає насамперед прийняття всьо го того, що ми змінити не в змозі. Прийняття, яке, своєю чергою, передбачає усвідомлене зусилля волі. Термін «прийняти» часто плутають з приреченим підкоренням. Але ж відчуйте різницю самі! Прийнят-тя, тріюмфуюче і впевнене, гордо тримає себе, воно не має нічого спільного з другим терміном, знедоле-ним і відкиненим на узбіччя: жалюгідна подоба, блі-да, неначе привид.

Підкорення виступає таким собі синонімом від-мови. Пересічна людина уявляє собі підкорених осіб такими, що відмовилися від боротьби. Піднято білий прапор і, зі зв’язаними руками й ногами, можна спо-кійно відправлятися у полон. Підкорення свідчить про відмову від надії, мовчазну згоду з тим, що нам чуже; і, врешті-решт, воно просто рівносильне зраді душі.

Підкоряється той, хто не визнає, що йому бракує мужности, аби відтяти від свого життя все те, що сто-їть на заваді, обираючи натомість повну капітуляцію, на яку вдягають маску мудрости.

13

Я вірю, що всередині кожного з нас слово «підко-рення» викликає відчуття провалу та поразки, хоча багато осіб, спасувавши перед страхом, часто під-даються спокусі втілити його в життя. Як результат, наша душа зменшується до бідної тремтливої тварин-ки, з кляпом у зубах, з розсіяним поглядом та з погас-лим холодним серцем.

Прийняття, натомість, народжується зі здорового реалізму, який припускає, що не контролює безвихід-ної ситуації, тому вибирає єдину можливу альтерна-тиву – довіру. Іншими словами, довіряє те, що немож-ливо змінити, Тому, Хто може змінити все. З цього випливає, що за таких умов потрібна повна довіра.

У цьому місці, на мій превеликий подив, я була змушена на мить відкласти ручку, оскільки усвідоми-ла, що для окреслення поняття зречености залишило-ся не так уже й багато слів. Та досить лише чотирьох: нехай буде воля Твоя.

Зреченість, звісно ж, є своєрідною відмовою від бо-ротьби з тим, що змінити неможливо. Це – прийняття реальности в ту мить, коли вона насувається на нас силою неминучости. Зректися – означає погодитися з чимось, зректись самого себе, щоб довіритися ко-мусь. Погодьтеся, хіба всі ці означення не вкладають-ся у згадані вище чотири чарівних слова?

Тоді, коли мене стривожила ця блискавична істи-на, я надибала – під навіянням чогось, що тільки на перший погляд здавалось випадковим, – деякі молит-ви, які народилися в серці одного священика завдя-ки прямій дії благодаті, дарованої Христом. Йдеться про отця Доліндо Руотоло, який, разом зі святим от-цем Піо з П’єтрелчіни, був колесом вагону Церкви минулого століття. Наведу кілька слів, щоб ви зро-зуміли, про кого мова: «Чудотворець, який нічим не

14

поступався брату-капуцину, стигматик Христа і лю-блений Богородицею син, втаємничений у мудрість Святого Письма…»

Одна з цих ефективних молитов ідеально відпові-дає на наше запитання. Ця молитва – Акт зреченос-ти. Проти тривог і скорбот.

Отож, усе те, що нам перешкоджає і можна змі-нити – навіть ціною відгризеної лапи, як це робить лисиця в пастці, – необхідно змінити, щоб не опинити-ся на узбіччі, а зреченість є ніщо інше, як прийняття того, що приготувала для нас Доля.

За таких умов молитва отця Руотоло стає рятів -ним плотом, який, якщо ми не здамося, ніжно запро-вадить нас до спасення, вимагаючи від нас не над-звичайних зусиль, а простої покори і прийняття. Ісус Христос дає підказку такими словами:

«Чого ви тривожитесь і турбуєтесь? Дозвольте мені подбати про ваші справи і все заспокоїться.

Істинно кажу вам, що кожен ваш вчинок справж-ньої, сліпої, повної зречености в мені сприятиме здій-сненню того, що ви бажаєте, та вирішить найскладніші проблеми. Ваша зреченість у мені не означає здатися, засмутися і впасти у відчай, звертаючи потім до мене стривожену молитву, щоб я вас вислухав і перетво-рив тривогу в молитву.

Зректися – означає закрити спокійно очі душі, від-вернути думки від переживань та поринути в мене, оскільки лише я можу вас віднайти на іншому березі, неначе дітей, заснулих у материнських обіймах.

Те, що вас тривожить та завдає неймовірного бо -лю, – лиш ваші роздуми, думки і клопоти: прагнення будь-що самотужки впоратися з тим, що вас турбує.

Скільки речей я роблю, коли душа у своїх мате-ріяльних і духовних потребах звертається до мене

15

з проханням: “Подбай Ти про це”. А потім вона закри-ває очі і спокійно засинає!

Ви отримуєте мало дарів, коли турбуєтеся про те, щоб їх мати багато; і матимете їх пребагато, якщо в молитві покажете повну довіру до мене. Ви, коли вас тривожить біль, молитеся, щоб я позбавив вас від страждань, але як я маю це зробити, якщо ви хочете підлаштувати мене під ваші ідеї? Ви подібні до хво-рих, які не просять в лікаря допомоги, а дають йому поради, як себе лікувати.

Не робіть цього, натомість моліться так, як я вас навчив у молитві Отче наш: “Нехай святиться ім’я Твоє”, – тобто нехай воно прославиться у цій моїй потребі. “Нехай прийде царство Твоє”, – тобто нехай у нас й у світі все прагне до цього Царства. “Нехай буде воля Твоя”, – тобто подбай, Господи, про це все саме Ти.

Я втручаюся з усією моєю всемогутністю, вирі-шуючи найскладніші питання. Ти бачиш, як хвороба підбадьорює, а не розчаровує? Не турбуйся, закрий очі і скажи мені довірливо: “Подбай Ти про це!”. Обі-цяю тобі, що я подбаю.

Обіцяю тобі, я втручуся, як лікар, і, якщо буде не-обхідно, вдамся до чуда. Не будьте малими дітьми, що вимагають від мами подбати про їхні потреби, а самі намагаються вирішити все власноруч, пере-шкоджаючи своїми ідеями та капризами маминій роботі.

Закрийте очі і довіртеся течії моєї благодаті, за-крийте очі і дозвольте мені вирішити проблеми, за-крийте очі та відженіть від себе, неначе спокуси, дум-ки про майбутнє.

Відпочиньте в мені, віруючи в мою доброту, і я обі-цяю вам моєю любов’ю, коли ви проситимете мене

16

подбати, то про все подбаю якнайкраще, втішу вас, звільню вас і провадитиму вас.

І коли мені треба буде вивести вас на дорогу, яка відрізняється від тієї, яку бачите ви, я буду поруч з вами, оскільки немає кращих ліків, ніж моя любов. Але я зможу про все подбати лише тоді, коли ви за-криєте очі.

Вас не бере сон, ви хочете все оцінити, все пізна -ти, все обдумати. Ви довіряєте лише людським мож-ливостям. І це стає на заваді моїм словам та бачен -ню. О, як я прагну від вас зречености, щоб збагатити вас, і як я поспішаю до вас, коли бачу вас стурбо-ваними!

Діє, як Бог, той, хто повністю довірився Йому. Ко-ли бачиш, що ситуація ускладнюється, скажи з за-критими очима душі: “Ісусе, Ти подбай про це”.

І розслабся, оскільки твій розум напружений, тобі важко побачити зло. Довіряй мені частіше, відволіка-ючись від себе самого. Чини так завжди, коли є якась потреба. Чиніть так усі й побачите великі тихі чуда. Я обіцяю це вам моєю любов’ю: я про все подбаю, обіцяю!

Якщо ти залишишся зі мною, нікуди не поспішаю-чи, не переживаючи про мільйон речей, а покладеш на мене всю твою довіру, я дам тобі все необхідне відповідно до мого вічного задуму. Я дам тобі почут-тя, яких очікую від тебе; я дам тобі велику любов до ближнього, і ти робитимеш та казатимеш все те, чого я побажаю. Саме так, усе, що ти робитимеш, наро-джуватиметься з моєї любови.

“Коли ж ви в мені перебуватимете, і мої слова в вас перебуватимуть, – просіть тоді, чого лиш забажаєте, і воно здійсниться для вас” (Йо. 15, 7)».

17

Який дивовижний спокій прихований у цих сло-вах! Коли вони припинили кружляти між стінками клітки, в якій ми самі себе ув’язнили, ці заклики до зречености – до справжнього прийняття – знімають з наших плечей тягар, який ми не повинні нести, а по-тім наповнюють нас справжнім спокоєм серця.

Від нас вимагають лише зробити вибір. Вільний вибір – дар неймовірної цінности, яким ми збагачені як люди, – полягає власне у свободі зробити чіткий вибір за будь-яких умов, в яких ми опинимося про-тягом життя.

Життя пропонує нам лише дві можливості: ілю зію та Реальність. Іншими словами, ми постійно повинні вирішувати, чи розраховувати на власні сили – єдине, чому ми довіряємо, – чи все ж таки готові довірити всі наші проблеми Силі, яка набагато перевищує на -ші можливості, хоч, як ми знаємо, завжди в нас при-сутня.

Сила, яка може діяти в нашому житті за умови, що ми звільнимо місце в нашому серці, відсунемо себе набік, дозволяючи здійснюватися через нас і незва-жаючи на нас завданню, яке ми отримали в цьому світі.

Отже, прийняти щось – це природний наслідок зре-чености і довіри до Провідника, про якого ми знаємо, що Він надійний та мудрий, що Він завжди захистить нас, і якому ми довіряємося з вільного вибору, ставши нарешті готовими зростати, підніматися, підноситися вгору аж доти, доки, розчинені в радості, не відчуємо, що літаємо!

І ще раз процитую отця Руотоло, який дає нам «ключ, щоб у скрутну хвилю відкрити двері Божої любови:

1 – Господи, нехай буде воля Твоя.2 – Я довіряю Тобі.3 – Подбай Ти про все.4 – Прийми мою зреченість.5 – За посередництвом Пресвятої Богородиці.

Не бійся! Цим ключем ти відкриєш двері Божої благодаті».

64

ІДЕНТИЧНІСТЬМАК БАКЛАЖАНОВОГО КОЛЬОРУ

Якого кольору мак?Ви, звісно ж, скажете, що червоного. А я відповім

вам, що вони не завжди такі. На острові Ельба, напри-клад, є маки баклажанового кольору. Ці маки, ви вже повірте мені, – чиста поезія. Немовби вони, на відміну від інших подібних між собою маків, сповнені духом свободи та мають божественне право на те, щоб, під подихом Природи, бути поетичним голосом Бога.

Та повернімося до маків, про які вам говорила. Я так називаю їх, бо це їхня назва. Однак мушу від-крити один секрет: маки не знають про те, що їх так назвали. Маки ростуть собі, хитаючись на вітрі, і якби ми пішли до них та сказали, що в них є якесь ім’я, вони б і далі залишилися на місці, геть байдужі до всього. Вони б нічого не зрозуміли з того, що ми їм сказали б. Маки були створені без імени. І якби ми не знали їх назви, то як би я розповіла вам про те, що на Ельбі ростуть маки баклажанового кольору? Мені довелося б докласти чимало зусиль, аби їх вам описати.

Я запитала б, чи ви можете собі уявити пшеничні поля? Колись були дівчата з волоссям такого кольору. Цікаво, куди вони всі поділися?.. Я знову відволіклася. Я запитала, чи ви можете уявити собі, якого кольору

65

є стигле зерно в липні? А ще пригадайте собі, що є кві-ти насиченого червоного кольору з такими ніжними пелюстками, які облітають, коли їх зірвати? Ці квіти неможливо збирати, хіба що ви хочете їх убити. Це веселі квіти, й водночас дуже тендітні. Вони живуть доти, доки тримаються землі, але коли їх зривають, зразу ж гинуть.

А тепер наступне запитання: слухаючи цей мій опис, ви впізнали мак? Так? Добре. Тоді я відкрию вам ще одну таємницю: мак назвали так, щоб зеконо-мити час.

Якщо я запитаю, чи ви можете уявити мак, перед вашими очима одразу ж постає ця квітка. Вам на це знадобилася доля секунди. Та за таких умов уся по-етичність маку, який не знає про те, що в нього є на-зва, вся його ніжність, прив’язаність до землі… все це просто зникає. Але час було зекономлено. Все, що я вам сказала дотепер, може бути висловлено кіль-кома словами:

– Якого кольору мак?– Червоного.– Не завжди. На Ельбі ростуть маки баклажано -

вого кольору.Стоп! Це все? Так, це все. Ми зекономили пів годи-

ни, оскільки мак має назву.Але… за всім цим має бути щось більше: імена, які

ми дали предметам, вдягають на них маску. Назви хо-вають від нас їх самих. Вони не цікавляться їхніми таємницями. Або ж, іншими словами: вони ігнорують той факт, що кожна річ приховує певну таємницю. Отже, назви вбивають поетичність речей. Подумайте, яким прекрасним видався б мак, якби ми побачили його вперше, не знаючи його назви. Перша зустріч… Діти, наприклад, бачать маки саме таким чином.

66

До чого ж я веду, розповідаючи вам про мак? До того, що всі ми в один прекрасний момент нашого життя опиняємося на роздоріжжі: ми прагнемо зеко-номити час чи хочемо пізнати і зрозуміти світ таким, яким він є насправді? Вибір за нами. Відповідальність теж покладено на нас.

Щоразу, коли ми прагнемо щось зрозуміти, нама-гаймося очистити розум та погляд від усіх імен, які надали речам, дивлячись на них так, ніби бачимо їх уперше. Так, ніби дотепер вони не існували. Так, ніби ми взагалі нічого про них не знали. Так, як на них по -дивився б марсіянин, щойно прилетівши на нашу планету. Або ж сліпий, який щойно прозрів.

Повірте мені: світ змінився б. Ще й як!Він одразу б наповнився барвами, світлом та загад-

ковістю… Він видався б нам геть невідомим: все тре -ба ще пізнати. Ми б уперше побачили світ саме таким, яким він є, а не таким, яким його уявляємо.

До чого ж тут ідентичність?Це легко пояснити.Якщо з нашого розуму зникають усі назви та іме -

на, то ми повинні керуватися тим, якими вони є на-справді, а не тим, що ми про них думаємо. Саме так перед нами з’являється одне фундаментальне запи-тання: хто я?

Я теж з’явилася на світ без жодного імени. Це вже потім мені дали його. І я перетворилася на моє ім’я.

Якби у мене не було імени, ким би я була?Хто приховується за моїм іменем?Яка таємниця захована в мені?Ким же я є насправді?Західний світ має багато засобів, які б допомогли

відповісти на це запитання. Вибір такий великий, а кожен засіб такий персоналізований, що я виріши-

67

ла запропонувати вам тільки один, вибраний навгад. Деколи він спрацьовує, деколи – ні. Тож, якщо ви не впораєтеся, не переймайтесь: йдеться про один ди-летантський тест.

Отже. У вас є улюблений вид спорту? Але такий, яким ви займаєтеся? Теніс? Велоспорт? Тренажерний зал? А може, вам подобаються походи? Припустімо, що саме це вам до вподоби. Так подобаються, що коли ви вирушаєте в похід, то забуваєте про себе самих. Необхідно відчути момент, коли ви втратили власну ідентичність і перетворились на те, що робите. Так от, в цю мить, хто вирушає в похід? Ваше тіло чи ваш розум?

Дехто відповість, роздумавши хвильку-другу, що в похід йде тіло.

Нехай. Питання ось в чому: хто всередині вас знає, що саме в цю мить у похід йде тіло?

Звісно ж розум, відповісте ви мені зі співчутливою усмішкою.

Ще одне запитання: а хто всередині вас знає, що саме розум вирішує, що в похід іде тіло? Або ж – якщо б ви відповіли, що в похід йде розум, – хто всередині вас знає, що в похід пішов саме розум?

Є два варіянти виходу з цієї ситуації: або ви не зна-ходите відповіді, або ж знаходите… своє третє «я».

Це нове «Я» – яке пишу з великої літери – не тіло і не розум, оскільки воно може розпізнати та суди -ти про них і їхню роль відсторонено.

Це нове Я не є нічим іншим, як зворотнім «Себе», спокійним, терпеливим, тихим та осяяним. Свідок, який завжди поруч, супроводжуючи нас в усіх жит-тєвих ситуаціях, завжди готовий втрутитися, щоб да-ти пораду, вказати напрямок, допомогти усвідомити цю присутність і довіритися їй.

68

«Я» перебуває всередині нас і терпеливо очікує на визнання. Це прихований голос, який дозволяє нам відрізнити добро від зла: голос, який ніколи не зра-джує.

Я закликаю вас шукати цього «Себе» всередині кожного з вас, щоб воно забезпечило вас різноманіт-ними захопливими несподіванками, які зможуть пе-ретворити ваше життя на дивовижний земний рай. Але не поспішаймо…

Чому так важко розпізнати власне «Себе»?Чому воно так приховане? І що його приховує?В реальності щоразу, коли один Промінь цієї при-

сутности виринає з наших глибин назовні, одразу ж з’являється бар’єр, який намагається знищити будь-який його прояв та спогад про нього. Цим бар’єром є наше маленьке «я», яке отримало ім’я, бо «Себе» імени не має.

Щоразу, як нам вдається вивільнити його хоча б на мить, з наших очей одразу ж спадає полуда, що при-ховувала від нас істину, і ми дізнаємося, ким ми є.

То хто ж ми?Ми є «Собою»: вічним і незмінним, присутнім і не-

порушним, спокійним і приязним.Дар-Себе-Богу: наш Провідник, наш Порадник,

наша Допомога, яка нам так потрібна, Зцілення нашої душі.

Ми є нашим «Собою» без імени та без масок: влас-не такими, як є, а не такими, якими думаємо бути.

На жаль, маленьке «я» пролазить всюди, аби за-вжди бути перед нашими очима, щоб ми більше ні-чого не побачили. Це йому часто вдається, бо ми під-даємося спокусі задовольнятися тим, що маємо перед собою, хай яке воно мале, лиш би не треба було до-кладати зусиль, щоб шукати деінде. Воно спонукає

нас забувати, що треба побачити зовсім інші речі, пе-реконує в тому, що маленьке «я» – єдине можливе.

А «Себе» залишається осторонь, у найвіддалені-ших закутках, очікуючи з нетерпінням, щоб настала мить, коли воно, неначе блискавка, нагадає нам про те, ким ми є насправді. Без імени, завжди присутнє в кожному з нас.

Пам’ятаєте? Я, як і маки, народилася без імени. Отримала його лиш потім. І я стала моїм іменем. Але тієї миті, коли я це згадаю (і в кожного з нас така мить настає), переді мною постане одне запитання, на-гальне та неминуче.

Хто стоїть за моїм іменем?Яку таємницю я приховую?Ким я є насправді?Тепер я можу здогадатися. Тепер, здається, я це

знаю.Я – Духовне Створіння.Я – Творіння Боже.Я – як і кожен з нас – Божа Дитина.Це і є наша справжня ідентичність.

70

ІЛЮЗІЯПО-СПРАВЖНЬОМУ ЧУДОВИЙ ДЕНЬ

Тривога змушує мене вийти на вулицю. Тягар на серці можливо розвіється, якщо я трішечки пере-йдуся.

Крок за кроком, я все глибше поринаю в конфлікт, який мене тривожить. Я могла опинитися будь-де: не бачу нічого з того, що навколо мене. Мене поло -нив суцільний страх.

Я аналізую проблему, розглядаю її в усіх можли -вих ракурсах, ставлю себе на місце всіх задіяних осіб, але вузол проблеми не розв’язується. І страх не зникає.

Страх. Де народжується мій страх?Я намагаюся йти проти течії моєї тривоги, щоб діс-

татися джерела. І віднаходжу там, де народжується отруєна вода, одне бажання. Я все ще не бачу його об-рисів, не можу розпізнати його, аж доки воно раптом не об’явилося мені – це прагнення влади. Корінням усіх моїх проблем є бажання панувати. Я прагну, щоб усе відбувалося так, як цього хочу я. Щоб усе йшло до того, що я уявляю своїм щастям. І навіть якщо на обрії майорить щастя інших, я, без найменшого від-тінку сумніву, знаю, що воно є лише засобом у по-шуках мого.

71

Я хочу, але не можу. Так розпалюються чвари та суперечки, породжені відчуттям власної безпорад-ности.

Приходжу до тями на мить, зауваживши, що вхо-джу в міський парк. Сідаю на лавку перед галяви ною і дивлюся на квітучу зелень. Тут я знову повертаюся у світ своїх тривог.

Отже, я хочу, але не можу.Чому не можу? Чому я не можу скерувати свій чо-

вен туди, куди прагну? Штурвал у моїх руках, і я ске-ровую човен у потрібному напрямку, та він завжди пливе деінде. Чому? Я намагаюся повернути його, але нічого не можу вдіяти: човен мене не слухається. Стає очевидно, що ним керує Хтось інший.

Отже, моя влада – повна ілюзія. Човен мене не слухається, оскільки не відчуває

моєї влади, бо її насправді у мене немає. Як наслідок, човен – моє життя – виконує накази

Сили, яка не є моєю. Коли ж я це нарешті зрозумію?Зрозумію, можливо, тоді, коли врешті прийму влас-

ну безпорадність. Коли усвідомлю, що я не контро-люю речі, не контролюю власне серце, не контролюю інших.

Моя влада – ілюзія, яка не має обсягів чи міри. Та-кої міри не має і правда. Ілюзія або є, або її немає. Так само й правда: вона або є, або відсутня.

Отже, якщо в ілюзії немає градації чи міри, то це означає, що тривога, спричинена моїм внутрішнім кон фліктом, повинна бути такою ж і в разі нещас-тя загальнолюдського масштабу. Кожен землетрус, кожна війна, катастрофа, несправедливість, про які б я дізналась, повинні піднімати в мені таку ж тривогу, такий самий страх, як той, що опанував мене зараз.

72

Але так не є. І це, звісно ж, везіння.Отже, якщо припустити, що мої шанси вирішити

світові конфлікти явно ілюзорні, то, оскільки всі ілю -зії однакові, таким же ілюзорним є припущення, що я можу впоратися з власними проблемами.

Ви не вважаєте цю істину заспокійливою? Не мені треба вирішувати всі проблеми.

Матінко, і як я не зрозуміла цього раніше? Та є одне але: якщо я не повинна вирішувати проблеми, то що взагалі роблю в цьому світі?

Мабуть, життя полягає у вирішенні проблем, які виникають з часом. Чи таке бачення життя не є дещо обмежене? Окрім того, життя, яке ґрунтується на конфліктах, виглядає не чудовою можливістю, а жах-ливим покаранням.

Я вже чітко зрозуміла, що Бог бажає для мене чо-гось іншого. Він не хоче, щоб я керувала човном свого життя. Він не хоче, щоб я переживала за вирішення всіх проблем. І вже напевно Він не хоче, щоб я впала в прірву ілюзій.

Тож чого Бог хоче від мене? Яка Його воля?Я відкриваю очі і бачу галявину, що об’являє мені

свої барви. Скільки ж тут маргариток! Простих і та -ких гарних. Тут і там розкидані купки фіялок та скромних незабудок. Яка ж прекрасна галявина. Я си-джу вже майже годину і дотепер не зауважила всієї цієї краси. Але ж галявина була тут, переді мною. Вона була тут, а я її не бачила.

Божа воля… І раптом здогад блискавкою промай-нув в моїх думках, простий, як маргаритка: Божа воля є волею моєю!

Чого я, затиснена всіма своїми переживання -ми, прагну? Влади, яка б допомогла мені бути щас-ливою.

73

Чого хоче Бог – наш Отець – для нас? Щоб ми бу -ли щасливі!

Яка ж різниця між моєю волею і Його? Лише Він має владу втілити все це в життя.

Доки я, прив’язана до штурвалу свого човна, від-мовлятимусь піти іншим курсом, переконана в тому, що у мене є влада самотужки вирішувати, куди ви-рушати в пошуках щастя, доти Бог буде змушений приймати – а Він вміє це робити – мій вибір, бо дав мені свобідну волю.

Та коли я нарешті усвідомлю, що перебуваю в по-лоні ілюзій, і вирішу дозволити вести себе деінде, до-вірившись Його волі, тоді мій курс провадитиме мене до щастя. До справжнього та глибокого щастя, а не якоїсь ілюзії: єдине щастя, що зможе наповнити мене спокоєм.

Оскільки Його воля є моєю волею.Тож як впоратися з ілюзією влади, якої в мене

немає?Я ніколи не віднайду спокій, якщо постійно боро-

тимусь. Досить побачити ілюзію, щоб увійти в істи-ну. Розпізнати та усміхнутися, немовби щойно проки-нувся після страшного сну, і полегшено зітхнути.

Я знову дивлюся на галявину навпроти. Насичені зелені кольори трави де-не-де виблискують сонячним промінням. Світло дає життя кожній стеблині, кож-ному листку та пелюстці квітки. Раптом і я відчула потребу в цьому світлі: відкриваюся перед ним, щоб його отримати. Саме це світло потрібне мені. Лише не-стача цього світла – і ця думка мене вражає – лежить в основі всіх моїх тривог і страхів.

І справжнє щастя приховане власне у цьому світлі.

Я знову на мить закриваю очі. Моє серце говорить лише одне слово: відрікаюсь. І саме це слово напов-нює мене почуттям свободи.

Я відрікаюсь, Отче: я передаю себе в Твої руки.Я стаю осторонь.Я обираю Твій провід.Я спустошую себе.Я стану інструментом у Твоїх руках.Нехай Твоя Божественна Сутність діє через мене. Отче, нехай буде воля Твоя.Яка є і моєю.Я озираюся навкруги. Час повертатися додому.

Я встаю і вирушаю.Цей день був по-справжньому чудовим.

147

ОДНАКОВІСТЬЄДИНА ДУША

До вчорашнього дня я була впевнена в тому, що чітко уявляю собі, що таке однаковість. І якби хтось попросив мене пояснити це поняття, я, без тіні сум-ніву, дала б таку відповідь.

Найперше, сказала б, я не вірю в те, що всі ми од-накові. Навіть відчуваю легку образу, що вже вкотре мушу це наголошувати, адже все так очевидно.

Досить роззирнутися навколо: хіба ж я така, як ти? Хіба ти такий, як я?

Є люди високі і низькі, брюнети і блондини, худі і товсті, темношкірі і білі, хворі і здорові. Є жінки і чоловіки, хтось має карі очі, хтось – блакитні.

Отже, відштовхуючись від зовнішнього вигляду людини, можна легко прийти до порозуміння, чи всі ми однакові.

А коли йдеться про дух?Хтось симпатичний, а хтось не дуже, хтось щед-

рий, а хтось – скнара. Хтось дивиться на світ через ро жеві окуляри, а хтось через чорні; є альтруїсти і егоїсти; у когось серце ніжне, а в когось тверде, мов камінь. Хтось поблажливий, а хтось вимогливий; хтось покірний, а хтось пихатий; хтось розумний, а хтось так собі.

148

Отже, і огляду на духовний аспект, також бачимо, що ми геть не однакові.

Врахувавши те, що людина складається з тіла і ду-ші, то де ж ми тоді однакові?

Якби хтось, до вчорашнього дня, сказав би, що, можливо, під «однаковістю» розуміємо щось зовсім інше: наприклад, мати однакові можливості, мати од-накові зацікавлення, тоді б я відповіла, що навіть якби це було так, то навряд чи щось змінилося б.

Уявімо, що всі ми вишикувалися на старті. Усі зо-середжені, всі однакові. Бах! Стартовий пістолет дав сигнал… І ми вже не однакові.

Худому бігти легше, ніж товстому. Той, хто розум-ніший знає, куди бігти, а менш кмітливий обирає не-правильний шлях. Альтруїсти поступаються місцем, а егоїсти розштовхують усіх ліктями. Песимісти зупи-няються посеред дороги, а оптимісти вже дісталися фінішу. Одним словом, кілька секунд й однаковістю та рівністю вже й не пахне.

Тож хтось нарешті мені пояснить, в чому ж ми од-накові?

Є ще один аспект, який необхідно врахувати. Якщо всі ми однакові, то це означає, що я нічим не відріз-няюся від Гітлера. І від Сталіна. (Мені здається, що в якомусь з попередніх розділів я вже говорила про це, але в іншому контексті…)

Мене це не влаштовує. Вибачте, але тут я тримаю дистанцію. З цими двома у мене немає нічого спіль-ного. І це, як на мене, річ незаперечна.

Знаю, і це варто наголосити, що й з Матір’ю Тере-зою з Калькутти у мене немає нічого спільного. І ду-маю, що й вона була б переконана в тому, що ми з нею різні. Я навіть не претендую на однаковість з нею. На-

149

впаки! Доти, доки я усвідомлюю цю різницю, не ри-зикую сплутати добро і зло.

Така була б моя відповідь до вчорашнього дня. Не знаю, як ви, але я чітко усвідомлюю різницю між доб-ром і злом. Якщо переважає добро, мені спокійно, якщо переважає зло, я почувалася б ні в сих ні в тих.

Хтось каже, ніби злочинці так звикли до зла, що навіть не усвідомлюють, що чинять погано. Цілком можливо. Людина звикає до всього. Але не намагайте-ся мене переконати в тому, що зло може так глибоко в людині пустити коріння, що вона перестане розріз-няти добро і зло. Людина завжди знатиме, що саме вона робить.

Це називається голос сумління. Так, сумління мож-на засліпити, приглушити, ампутувати, обманути, зрадити, але його не можна заперечити, так само, як не заперечити те, що в нас є дві руки і дві ноги, мозок для того, щоб думати, і серце для того, щоб любити.

Отже, мені здається очевидним, що кожен з нас, принаймні в загальних рисах, усвідомлює, що є доб-ро і що є зло. І саме тут однаковість між нами почи-нає набувати нового значення. Але чому ж тоді існує стільки непорозумінь?

Мені важко сказати, що я, наприклад, дуже добра людина, та принаймні намагаюся бути доброю. Де-коли мені це вдається, деколи – ні. Коли мені вдаєть-ся, я почуваюся переможцем, а коли ні – тоді мені сумно…

Ніхто не казав мені, що все має бути саме так: це визначає закон, що перебуває всередині мене. Закон, який винайшла не я, і не я помістила його у своє сер-це: він там уже був. Закон, який є однаковим для всіх нас, незалежно від того, ми приймаємо його чи ні. В цьому ми, без сумніву, всі однакові. Ніхто й ніколи

150

мене не переконає в тому, що можна зробити щось погане і не усвідомити цього принаймні якоюсь час-тинкою свого серця.

Я не збираюся виправдовувати зло, бо тоді ри-зикувала б більше його не розпізнати, ризикувала б переплутати справжніх друзів з ворогами. Якщо ж я навчуся дивитися злу прямо у вічі й обирати пра-вильний шлях, то, рано чи пізно, моє серце наповнить справжній спокій.

Таким було моє переконання аж до вчорашнього дня. А про спокій я могла б ще говорити і говорити.

Спокій і мир. Невичерпна тема для розмов.Ми всі за мир. Я вважаю, що ті, хто обирає війну,

це люди з психічними відхиленнями.Хто обирає бурю, а не спокій? Кому легше від того,

що він з усіма свариться? Погодьтеся, ми почуваємося набагато краще тоді, коли любимо, а не тоді, коли не-навидимо.

Якщо ви згодні, то це означає, що ми всі за мир. У цьому ми з вами однакові.

Але я ні. Тобто, я не завжди. Поясню.Мир без «якщо» й «але» важко зрозуміти. Що це за

мир, якщо не має жодних умов?Мир, який ми намагаємося зберегти, коли хтось іде

на нас з війною.Мир, коли нас ображають.Мир навіть тоді, коли посягають на тих, кого ми

любимо.Якщо з цим погодитися, тоді ті, кого ми любимо,

та й ми самі, не мають жодної цінности. Навіть захи-щати не варто.

Ви з цим погоджуєтеся? Ось вам і «якщо». Ось вам і «але».

151

Адже захищати – означає боротися, а це антонім миру.

Можна боротися, використовуючи мозок, тоді зна-ряддям боротьби стають слова й аргументація. Коли ж ця зброя виявляється неефективною, ми починаємо шукати іншу, якщо переконані в тому, що не можемо допустити поразки.

Якщо мене ображають, то мені вже не до миру: я намагаюся захистити себе.

Я захищаю своїх дітей, осіб, яких люблю, свою свободу і гідність, своє майно… А хіба не так має бути? Я ж це не вкрала. Коли я захищаю щось своє, це означає, що хочу сама вирішувати, чи ділитися цим, чи – ні.

Отже, я захищаюся, та ще й як! А якщо мене по-збавляють цього права, тоді куди ж поділася моя свобода?

Так, я за мир, але за умови, що повага до свободи інших осіб буде взаємною.

До вчорашнього дня я сказала б, що той, хто так не вважає, нехай підніме руку. З цією особою я спере-чалася б до останку про поняття свободи, не оминув-ши й однаковість з рівністю, з твердим переконанням, що в цій царині знаю все. І то досконало.

Та віднедавна я відчуваю легку тривогу, легку, не-наче коріння, що здається тендітним, а насправді міц-но тримається землі. Відчуваю тривогу, оскільки вірю в людину: в людину, яка є дивовижним створінням, має значний потенціял, в якій переплітаються земне й небесне, добро і зло. Я захоплююся людиною та її здібністю досягати найбільших висот і глибин. А її те-перішня пародія з поділом на лівих чи правих сповнює мене смутком і жалем. Що це за історія з правими і лівими? Невже людина розділилася навпіл? Деколи

152

мені здається, що якби людство розділили на верхніх і нижніх або на передніх і задніх, то ми отримали б той самий результат.

Чому ж людину звели до такого?Людина ж не дивиться лише направо чи наліво.

Вона повинна дивитися в усі напрямки. Піднімати по-гляд вгору, опускати його вниз. Відчувати напрям ві-тру і йти туди, куди підказує серце. Людина не може бути правою чи лівою, передньою чи задньою, верх-ньою чи нижньою, високою чи низькою, поганою чи доброю… адже людина є всім цим.

Складається враження, що останнім часом на лю-дей наліплюють етикетки, які практично заганяють їх в клітку. Ось чому я стривожена: людину ув’язнено.

А свобода священна. Без свободи людина пропадає.Ви бачили погляди живих осіб, яких ув’язнюють?

Пустий, погаслий, без жодного вогника. Очі, в яких не відображається душа. Чому? Тому що її витиснули і викинули геть.

Душа живе, доки є надія. У в’язниці всі надії вми-рають.

Тож я благаю вас: звільніть людину!Відчиніть всі двері, зніміть кайдани. Дозвольте їй

літати!Для вільної людини можливо все. В цьому ми

справді всі однакові. Всі вільні… уявляєте? Всі люди вільні – бути, творити, – і так по всьому світу!

От ми й дісталися мети: єдиною справжньою «од-наковістю» на Землі є свобода!

До вчорашнього дня я думала інакше. Я гадала, що знаю вже все про рівність та однаковість людей. І ніхто не зміг би переконати мене в протилежному.

Але вчора, коли я сиділа у вагоні метро, всі мої пе-реконання і ментальні схеми, мої здогади, аргументи

153

і логіка… все це різко змінилося в одну мить, тріснув-ши, неначе мильні бульбашки.

Вчора в метро я дивилася людям в очі і з великим подивом зрозуміла: те, що робить нас однаковими, це не питання добра і зла. Не треба мати сотню дипло-мів з філософії, аби дійти до цього. Наша однаковість є не припущенням, а очевидністю. Очевидністю, яку неможливо заперечити чи проігнорувати. Досить від-крити очі і подивитися.

Ви дивилися колись в очі тих, хто сидить в одному з вами вагоні метро, трамваю чи в залі очікування? Спробуйте!

Подивіться уважно в ці очі, але так, щоб вони вас не помітили. Вас не повинні побачити. Ви прочитаєте там широку гаму почуттів та емоцій. Але не намагай-тесь їх зрозуміти, достатньо лиш розпізнати. Спро-бую пояснити, що я маю на увазі.

Вчора в метро я розпізнала в очах людей ті ж са-мі переживання і почуття, які часто приховую в собі. Чи треба їх перераховувати? Ми знаємо, про що йдеться, адже всі ми переживаємо практично одне й те саме.

Кожну емоцію, яка виблискувала в очах інших лю-дей, я не просто бачила, а «відчувала». «Відчувала», бо вона належала й мені. Неначе можна було б впіз-нати щось таке, що є чужим для мене…

Ось так, вражена, я дивилася в очі інших осіб: їхній колір, обрис, розмір… Від цих поглядів в мені зали-шилася лише їхня глибина, яка поєднувалася з моєю, неначе хвилі в океані. Почуття, які я бачила в чужих поглядах, були моїми, власними, почуттями.

Вчора в метро мій розум несподівано увійшов у ви мір вічности, де побачила, що я там не сама. Там я була одночасно з усіма іншими людьми, в очі яких

зазирнула. Водночас мені здавалося, що вже не має поділу на інших і на мене, адже всі ми стали одним згустком енергії, частинки якої наповнюють наші душі. Спільна Енергія, що походить з одного і того ж Джерела. Енергія, що наповнює нас однаковою мі -рою, щоб спричинити одну і ту ж саму спрагу.

Вчора в метро я на мить перетворилася на єдину зі всіма душу.

Саме це і є єдина можлива однаковість для всіх нас, Синів одного Бога.

155

ЗМІСТ

ЗАПРОШЕННЯ (П’єро Грібауді) ........................................ 5

ВСТУП .................................................................................... 9

ЗРЕЧЕНІСТЬЄ ТОЙ, ХТО ПОДБАЄ ......................................................... 11

ДУШАПОЛЕ І ДІВЧИНКА ..............................................................19

ЦЕНТРДАМОКЛІВ МЕЧ ................................................................. 25

ВІРАБОГ НЕ ЗРАДЖУЄ ..............................................................31

ДОВІРАЯ ТЕЖ ХОЧУ ЗНАТИ! ....................................................... 38

БРАТЕРСТВОПОЛЬОВА КВІТКА ............................................................. 43

ВАГІТНІСТЬМИ НЕ САМІ .......................................................................49

ІСУСДУЖЕ ОСОБЛИВЕ МІСЦЕ ................................................ 55

156

БЛАГОДАТЬЖИТТЄДАЙНА СИЛА .......................................................59

ІДЕНТИЧНІСТЬМАК БАКЛАЖАНОВОГО КОЛЬОРУ .............................64

ІЛЮЗІЯПО-СПРАВЖНЬОМУ ЧУДОВИЙ ДЕНЬ.......................... 70

ПРЕСВЯТА БОГОРОДИЦЯБАРВИ МЕДЖУГОР’Є ....................................................... 75

ДІВА МАРІЯДОСИТЬ ОДНОГО ЛИШЕ СЛОВА ....................................81

ЧУДОГРИБ ТОМАЗО .................................................................... 87

СМЕРТЬДВОЄ ДІТЕЙ І ОДНА БАБУСЯ ........................................ 93

СТРАХСОН АЛЕСАНДРИ ..............................................................99

ПРОЩЕННЯОДИН ГРАМ НЕВИННОСТИ .......................................... 106

МОЛИТВАСПІЛКУВАННЯ МОЖЛИВЕ ............................................ 113

ЗЛОПАМ’ЯТНІСТЬЗІВ’ЯЛА КВІТКА ГЕРАНІ ................................................ 118

РЕАЛЬНІСТЬНЕІСНУЮЧИЙ ВІЗ ............................................................123

СВЯТІСТЬЗАПАХ ЖАСМИНУ ..........................................................128

ВІДДІЛЕННЯМУРАШКА, ЗІРКИ І ТИ .................................................. 133

ЧАССУПЕР-ХЛОПЕЦЬ ДЖЕРАРДО ...................................... 141

ОДНАКОВІСТЬЄДИНА ДУША ...................................................................147

НАУКОВО-ПОПУЛЯРНЕ ВИДАННЯ

Тосі Дарданело ЛореМАЛЕНЬКИЙ ПУТІВНИК ДО РАДОСТИ

Літературний редакторМикола Янів

Технічний редакторПетро Клим

Підписано до друку 11.11.13. Формат 84x108 1/32.Папір офс. Офс. друк. Ум.-друк. арк. 8,4.

Ум. фарбовідб. 8,8. Обл.-вид. арк. 4,9. ТзОВ Видавництво «Свічадо»

(Свідоцтво серії ДК №1651 від 15.01.2001)79008, м. Львів, а/c 808, вул. Винниченка, 22.

Тел.: (032) 244-57-44, факс: (032) 240-35-08e-mail: post@svichado.com, url: www.svichado.comВіддруковано згідно з наданим оригінал-макетом

у друкарні ТзОВ «Зерцало» (Свідоцтво серії ААВ № 219930 від 30.01.2013 р.)

вул. Січових стрільців, 35а, с. Кротошин, Пустомитівський р-н, Львівська обл.