Журнал думки і чину "Листи до Приятелів", вип. 2 (2), грудень 2009 р

Українці,пам’ятаймо:

Духживотворить!

№ 2

(2) /

200

9

Оберігаймонаціональні ресурси 15

Історія українськоїродини, яка повернуласяз Австралії додому 28

Космічні маршрутиУкраїни40 років тому людина вперше ступила на Місяць 54

Неоціненнийдуховний спадокРозмислення Архієпископа Кир Ігоря Возняка 41

Закон над закони — зміцнення ГЕНОФОНДУ рідного народу

Продаж ЗЕМЛІ — злочин перед буттям нації, рабство у чужинців

«Залишається визнати, що народові українському властива особлива воля чи якась метафізична сила, що спонукає його боронити свою самобутню національну індивідуальність... Отже, якщо прагнення України до своєї самобутньої культури — Божа справа, — то жодні земні сили його не поборють... Всякий істинно куль-турний рух є вияв Духа Божого в людині, і тому він святий, а насилля над ним є гріх».

Поміркуймо...

Богдан КИСТЯКІВСЬКИЙ

Благодійна організація «Архан-гел Михаїл» — засновник і видавець журналу «Листи до Приятелів» — у квітні 2009 року, з благословення Стрийського єпископа-ординарія Кир Юліана Ґбура, розпочала бу-дівництво дитячого будинку для хлопчиків та дівчаток «Наш рідний дім». Ми маємо намір у благосло-

Дім надії

ЗМІСТ НОМЕРА

НА СВІТЛИНІ: Проектна пропозиція дитячого будинку.

РЕДАКЦІЙНЕ [ Світоглядні орієнтири ]Сенс буття націїПереднє словоголовного редактора ..................... 4[ Думки/факти ]Юрій Липа пропризначення України .......... 4 Приваба вершин і спокуса безодніДумки Євгена Сверстюка ....... 5[ Від редакції ]Схиляємо до традиційМиколи Шлемкевича ............ 6СУСПІЛЬСТВО

[ Слово редактора розділу ]Етичний ідеалчи політичний тиск? .............. 7[ Вибір ХХІ століття ]Ксенофобія?Коліївщина завтра? ................. 8[ Судження молоді ]Чим би я пожертвуваву своєму житті і заради чого?Мозаїка студентських опіній (ІІІ курс) ............................ 10[ Економіка ]Світова фінансова криза:причини і перебіг ................... 12Справжня«Велика вісімка»:хто, де і скільки? ....................... 12ПРИРОДА – НАШ СКАРБ

[ Слово редактора розділу ]Війна за землю ............................ 15

[ Лісове господарство ]«Зелені» легені України:чому степ не стане лісом?Лісова політика Українипід прицілом критикифахівців .............................................. 16[ Наш спадок ]Перші етнографічнімапи України .............................. 18[ Есе на тему... ]Успіх ..................................................... 19ІСТОРІЯ

[ Слово редактора розділу ]Політика історії ......................... 20[ Постаті ]Наша спадщина:актуальність ідеї ..................... 21[ Мудрість віків ]«Бути щасливим —це пізнати себе»Уявна розмоваз Григорієм Сковородою ........... 22[ Таланти нації ]Ігор Сікорський:авіатор і проповідник ......... 24[ Героїчні сторінки ]Епічні герої живуть серед насКиїв—Львів: листуванняпротягом 15 років ...................... 26[ Діаспора ]Українська діаспораАвстралії святкує своє60-річчя .......................................... 28Австралія допомоглапізнати Україну Розмова з українкою Лідією Годич, яка повернуласяз «південного раю» ................. 28

венній красою сільській місцевос-ті (с. Лютинка Жидачівського р-ну, Львівської обл.) крок за кроком ство-рити дитячо-молодіжне містечко із реколекційним осередком, церквою, колегіумом, власним сільським гос-подарством, майстернями. Воно має стати місцем, де формуватимуться не тільки інтелектуальні здібності дітей, але й християнські чесноти та національно-патріотична свідомість.

Сьогодні організація опікується кількома діточками, які після закін-чення будівництва дитячого будин-ку «Наш рідний дім» стануть його першими вихованцями. Загалом будівля розрахована на повноцінне проживання п’ятнадцяти дітей.

* * *Суспільно-релігійне видання

«Листи до Приятелів» виходить завдяки добровільним пожертвам громадян. Усіх, кому небайдужі ав-тентичні християнські вартості, гар-монійне влаштування українського суспільства, перспективи духовної візії світу, просимо переказувати ко-шти на наш банківський рахунок:

р/р 2600814186ЛОД ВАТ «Райффайзен

банк Аваль»МФО — 325570

Код ЗКПО — 35047786(із зазначенням

«Добровільна пожертва»).* * *

Відтепер журнал думки і чину «Листи до Приятелів» можна чи-тати і в мережі Інтернет:

www.lysty.com.uaДізнайтеся адреси місць розповсюдження журналу![ ]

№2(2)/20092 ЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ

ЗМІСТ НОМЕРА

НА СВІТЛИНАХ: Європа від краю до краю. Собор Святого Юра у Львові; Катедральний собор у Кельні.

ЖУРНАЛ ДУМКИ І ЧИНУ

ЗАСНОВНИК І ВИДАВЕЦЬ: Благодійна організація«Архангел Михаїл»

СВІДОЦТВО ПРО ДЕРЖАВНУ РЕЄСТРАЦІЮ: КВ 15207-3779Р

ПОШТОВА АДРЕСА РЕДАКЦІЇ:а/с 23, м. Львів, 79000ТЕЛ./ФАКС: (032) 239-46-20, (032) 239-47-75E-MAIL: [email protected]

РЕДКОЛЕГІЯ:Йосип Лось (головний редактор),Тарас Лильо, Мар’ян Лозинський (заступники головного редактора),Ігор Полянський (відповідальний сек ретар),Лідія Годич (виконавчий директор),Анна-Марія Волосацька (літературний редактор),Андрій Мельник, Галина Гевків, Ганна Гопко, о. Петро Камінський (редактори розділів).

Активну участь у випуску журналу беруть студенти і випускники фа-культету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка, священики, науковці, культурологи, політики, бізнесмени, представники інших сфер життя.

Редакція може не поділяти позиції авторів публікацій.Редакція залишає за собою право скорочувати текст, змінювати назви матеріалів, але сенс їх залишає в авторському тлумаченні.За достовірність фактів відповідають автори.

Це число журналу вийшло за фінансового сприяння:п. Олега Сухоребського («Прикарпатський Торговий Дім»),п. Сергія Бойка(ЛОД ВАТ «Райффайзен банк Аваль»),п. Ігоря Мельничука.

ДРУК: ДП «Видавничий дім «Укрпол».НАКЛАД: 3000 прим.ЗАМОВЛЕННЯ №

КУЛЬТУРА

[ Слово редактора розділу ]Пізнай себе ................................... 30[ Лицарі нації ]Скрипаль словаіз «серцем у руках» ................. 31[ Пісня — код України ]Гурт «Соколи»:талант від Бога ........................... 32[ Світ у фотооб’єктиві ]Фоторепортажі нашихкореспондентів ........................ 34[ Смисли буття ]Карби одвічних істинОлександра Жовни .............. 36Силою і розумом —ми українці .................................. 36[ Мистецтво молодих ]Львівське, колоритне... ...... 38РЕЛІГІЯ

[ Слово редактора розділу ]Єдина непереможна ........... 40[ Актуальне інтерв’ю ]Найвищий обов’язок —служитиАрхієпископ Львівський КирІгор Возняк про себе, місіюхристиянина в сучасномусвіті, візію України .................... 41[ Наші святині ]Найдавніша архітектурнапам’ятка Київської Русі ..... 44[ Вибір ]Молитва душі ............................ 46Поки у тебе ще є час... .......... 46

[ Сакрум душі ]«Я жертва недорозквітоїквітки...» ......................................... 48[ Меценатство ]«Те, що віддав, — твоє!..» ... 50НАУКА І ЖИТТЯ

[ Слово редактора розділу ]Вічний поклик .......................... 53[ Космос ]Великий малий крок40 років тому людина впершеступила на поверхню іншоїпланети. Місяць став новоюнадією для Землі... .................... 54Країна мрій ................................... 55[ «Космічний» українець ]«...Ось я сокіл, і ось я літаю!»Помер перший українець-космонавтПавло Попович ........................... 60СПОРТ/ЗДОРОВ’Я

[ Мудрість віків ]Перебудуймо свідомість ... 61ПорадиВалерія Синельникова ...... 61[ Море вабить сміливих ]«Пресвята Покрова»знову в Атлантиці .................... 62[ Футбол ]«Є все-таки сенси життя!»40 років тому футбольнакоманда «Карпати» здобулаКубок СРСР ..................................... 64[ Невідомий олімпізм ]По той бік олімпійськихмедалей ............................................. 66

Національна ідея — це ідеали, закодованів суцільній історичній пам’яті народу

ЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ №2(2)/2009 3

Слово головного редактора

Йосип ЛОСЬ

СВІТОГЛЯДНІ ОРІЄНТИРИ

З-поміж істин, вистражданих істо-рією людства, для нас, українців, константним має стати таке розу-

міння й сприйняття: МИ НЕ ЗМАР-НУВАЛИ СВОЄЇ ІСТОРІЇ. Різними способами і з різних принагідностей про це нагадували речники нації. Під сучасну пору вбачаємо свій обов’язок наголосити на цьому з кількох при-чин. По-перше, недруги України і «наші» посіпаки чи слабодухи накрес-люють нам безрадісну перспективу, бо — «ми не мали своєї держави, укра-їнці — меншовартісний народ», хоч очевидність нашого життєтривання спростовує цей стереотип. По-друге, жодного тотального занепаду — мате-ріального, політичного, духовного та й культурного, врешті, генетичного по-сутньо не було і не може бути.

А що ж тоді з нами трапляло-ся на маршрутах історії? — логічно запитаєте ви, приятелі. Можна на це відповісти так: СПРАВЖНЬОЮ РЕА ЛЬНІСТЮ З ОРІЄНТИРОМ НА ПЕРСПЕКТИВУ БУЛИ КРИСТАЛІ-ЗАЦІЯ ДУХУ, ШЛІФУВАННЯ ВОЛІ, ПІЗНАННЯ ВАРІАНТІВ РОЗВИТКУ СВІТОВОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ, ЗАГАРТУ-ВАННЯ ГЕНОФОНДУ, ЗБЕРЕЖЕННЯ В НАЙЕКСТРЕМАЛЬНІШИХ УМО-ВАХ СВОЄЇ СУТІ. Хіба, бодай, на день українці втрачали свою красу, добро-ту, пісню, працелюбність, довіру до Бога, надію на те, що «Встане Україна, світ правди засвітить!»? Так, витолочу-вали, грабували, принижували, пере-інакшували. Хто це чинив — гине!

Щодо мови: «подякуймо» тим, хто її «забороняв», — наша пречудова українська мова як найвища субстан-ція не брала участі в обґрунтуванні зла, що ним заполонили вселенський простір «цивілізатори» у нові часи. І не ремствуймо, що чужинці не хочуть вив чати нашої мови, — ну й Слава Богу, бо ж свій сокровенний культурний код категорично не можна розтринь-

Сенсбуттянаціїкувати; якби окупанти різних мастей добре вивчили українську мову, нас давно витіснили б з нашої землі, роз-віяли світами. Щодо держави: справ-дешньої Держави Духу українці ні-коли не втрачали: наша сокровенна сутність докрайвіку буде нашою не-знищенною державою.

Тепер гляньмо на проблему з точ-ки зору наукових принципів. Силовий потенціал держави визначають геопо-літичне становище, кількість населен-ня, його здоров’я, вікова структура, природний приріст, загальна і полі-тична культура, інтелект, якість уря-ду і дипломатії. Так, генетична війна проти українців триває і боляче то-лочить нашу субстанцію, але — огов-туємося. Так, до кожної партії, блоку чи іншої структури хитромудро при-смокталися ті, хто віддавна чигає на наші землі й хоче звести нас зі світу, нацьковує українців одних на одних. Відтак політична культура кульгає, однак — зло саморозвінчалося. Тих, хто вже стійко самоусвідомлює себе українцем й господарем нашої дер-жави, стає щораз більше. Так, якість уряду й дипломатії нижча від якості думання і чину пересічного українця, та все ж це вже стало очевидним, діа-гноз поставлено, отже — й цю болячку національного організму вилікуємо.

[З]осталася на Україні пам’ять, і з тої пам’яти завжди може вирос-

ти наново і мобілізація мас, і очищен-ня від чужинців, і стихійна боротьба. Українські маси легко пригадують свою одність, і виразно відділяться від чу-жинців, і підуть на боротьбу. Лишень чи потрапить тепер українська еліта вкласти в ту відновлену боротьбу свій глибокий зміст, стратегію і тактику? Чи потрапить дати свідомість, місію, орга-нізацію тим масам?

[...] Трипільці є основоположниками українських сіл, вони сформували села. Не тільки села, але й психологію сіл... Ця терпеливість, мовчазна відвага, пе-редбачливість, скромність, обережність, невідступність від обраної лінії, холод-ність при невдачах — чи це не образ осі-лости й одночасно не тип українського селянина?

Цей характер — це підложжя українського характеру. Бо народи-предки — це не тільки архітектура, мо-гили, звичаї, ритуали. Це — характери, що кружляють у крови сучасних укра-їнців, і завжди їх діла, їх здобування в них можуть відродитися.

[У]рочисте прийняття христи-янства Володимиром Святим

прийшло по кількох століттях зросту християнства над Дніпром і Чорним морем. Не можна собі уявити потужних постатей Ярослава Мудрого й Осмомис-ла без попередньої, дуже довгої системи традицій. Богдан Хмельницький завер-шував два-три століття козацької стра-тегії й устрою. Навіть Симон Петлюра не висловив би того, що висловив, без попередньої, майже столітньої мураши-ної праці української еліти.

[...] Прагнення до чогось вищого, кращого, сильнішого від окремої люди-ни довіку буде жити в українцях. Зна-ряддя цього прагнення є раса — в тому ціла моральність її існування. В існу-ванні України висловлюється і буде висловлюватися найгарніше, що має людство, і в тому є моральність бути українцем... А час є слушний. Є всі фі-зичні дані для того, щоб по світі англо-саксонськім, римськім, германськім повстав світ четвертої великої раси в Європі, понтійської, української раси. Але ні кількість, ні багатство, ні фізич-ні можливости не творять світу. Творять його моральні підстави. Це спадщина.

Призначення України

Юрій ЛИПА

ДУМКИ,ФАКТИ

«Нація — вища моральність, проникли вість... Нація — це невмираючий і невигубний вічний дух, що добровільно бере на себе відповідальність за минуле, сучасне й майбутнє всього етнографічного організму».

Чабуа АМІРЕДЖИБІ (грузинський письменник)


СВІТОГЛЯДНІ ОРІЄНТИРИ

Наш маршрут у ХХІ столітті:

САМОУСВІДОМЛЕННЯ І САМОСТВЕРДЖЕННЯ Розпросторити поєднання сво-

го досвіду буття і динамізму Виплекати священне ставлен-

ня до світу Світоглядно скристалізувати

триєдину сутність: ЛЮДИНА—НАЦІЯ—ЛЮДСТВО

Встановити рівновагу культури і цивілізації, «зовнішньої» і «внутрішньої» людини

Плекати красу, ушляхетнювати розум, омелоджувати довкілля

Мусимо врахувати й контекст, в якому опинилася Україна у ХХІ сторіччі. Європа — ко-

лись пасіонарний мотор світової циві-лізації нових часів — піддалася мамо-ні, потішаючись ерзац-релігією, тобто захистом прав людини. Цілком по-годжуємось з думкою французького культуролога Жоржа Ніви, який до-водить абсурдність цієї ерзац-релігії: «Вона має суттєвий недолік: людина бачить дефект не в собі, а в сусіді. Ця ерзац-релігія кардинально відрізня-ється від правдивого християнства, адже сповідь починається все ж таки із себе, а не із сусіда».

Отож, інновації духовного плану варто шукати у своєму сокровенному єстві. Оскільки найвищим аргументом людського життя є можливість розви-ватися, зберігаючи моральний ритм національного організму, який «пливе з тисячоліть» (Юрій Липа), НАМ ПОРА ДЛЯ УКРАЇНИ ЖИТЬ! (Іван Франко). Це означає позбутися запаморочення різними варіантами матеріалістич-ного нігілізму. Історичний «перепо-чинок», екзистенційна пауза дана нам для того, щоб відновити генофонд (нас, українців, залишилося у світі 70 млн, а мало вже бути понад 130 млн), упо-рядкувати довкілля, очистивши наші чорноземи від паскудства індустріалі-зації, побудувати господарку як куль-туру економічних і політичних відно-син у системі «свій до свого по своє», посилити фундаментальний чинник освіти, відкинувши усілякі новації, які мають метою «опустити нас», щоб лег-ше було завоювати наші землі й вилу-щити з національного організму най-талановитіших і найенергійніших.

І ще одне міркування: у вселенсько-му конфлікті, який невмолимо назріває через захланність і пиху

тих, хто заволодів спекулятивним ка-піталом і прагне здобути контроль над ресурсами, нас знову хочуть «підста-вити». Тож позбудьмося нарешті «орі-єнтаційної сверблячки» (Іван Багря-ний). Якщо ми уникнули тотального винищення кримінальним більшовиз-мом і нацизмом, то не будьмо такими довірливими, щоб накладати на свою шию ярмо фальшивого лібералізму, який національне й релігійне сумлін-ня відсунув за історичний горизонт.

Без зусиль окремої особистості за-для всієї спільноти не виживе жодний національний організм. Свобода, у контекст якої ми знову увійшли, не по-винна мати нічого спільного зі свавіл-лям захланного й цинічного зайди чи «нашого» політичного ліліпута, марно-тратника життя і хама. Свободі потріб-ні ґрунтовні знання і розуміння влас-них традицій, цінностей та ідеалів. Це стане найважливішою передумовою для обґрунтованої критики сучасної «злої системи речей» та для мислення альтернативними категоріями.

Кожен із нас зобов’язаний послі-довно, цілеспрямовано підви щувати рівень відповідальності за свою УКРА-ЇНСЬКУ ДЕРЖАВУ ЯК НАЙВИЩИЙ МОРАЛЬНО-ПРА ВО ВИЙ ІДЕАЛ усіх часів. Кожен повинен виконувати свій обов’язок перед спільнотою одухотво-рених душ і шляхетної дії. Перед Україною, у якій не повинно бути «ні холопа, ні пана».

Року 1914 в друкарні «Діла» ви-йшла дуже цікава книжка Івана Лу-ценка «Україна... правітчина арий-ської культури». Вона закінчується такою мрією-візією: новим словом, яке має сказати новий пророк і яке нові покоління мають сприйняти, випес-тити у своєму серці і понести потім широкому загалові людства, яке жа-дібно чекає вісників Божого слова, — буде ДУХОВНІСТЬ. «Може, якраз з-поміж слов’янських племен україн-ському племені, не менше від інших арійських племен духовно обдарова-ному, але найбільше від усіх інших слов’янських племен зневаженому, водночас — зате й найменше зіпсо-ваному отрутою влади над іншими народами, можливо, якраз нашому племени доля судить стати головним матеріалом для утворення нової раси, яка повинна виробити і випестити духові властивості людської душі, щоб дати людськости змогу справж-нього дальшого поступу».

Чому б ні!? Хіба історія не дово-дить, що «перші стають останніми, а останні першими»?

[К]оли читаєш самовиправдання службовців чи журналістів, які

зрадили задля більшої зарплати, ніби-то задля сім’ї, то здається, ніби падаєш з верховин у болото. І що світ уже йде з базару...

Але знов і знов несподівано з’яв ля-ються лицарі чести і просто порядні й чисті люди, які відновлюють у собі об-раз і подобу Божу — і живлять надію.

І тут постає питання: звідкіля вони приходять? Від самої природи? Від вихо-вання? Від Духа? Але ж дитина щоден-но отримує уроки добрі і лихі, бачить приклади гідні і мерзенні, переживає радість, прикрість і сором. І це школа, якої не уникнути. Що не кажіть, але і в часи постмодернізму мученики високої дороги супроводжують нас на життєвих перехрестях, і їхні мовчазні обличчя промовляють до нашого серця більше, ніж галасливі герої вільного ринку і пе-релесники, окрилені успіхом.

Часи змінюються, але людські долі повторюються. За принципи, за висо-ку дорогу, за нонконформізм — за все треба платити. І за вступ на дорогу слу-жіння теж треба платити. Але поза слу-жінням життя втрачає сенс і тратить висоту.

[Н]евдячність Богові веде до не-вдячности ближньому. І йдеть-

ся не так про форми вдячности, як про закорінену культуру вдячности, яка збереглася серед народу більше, ніж се-ред інтелігенції. Вдячність, як чуйний стан душі…

Найбільш спрофанованим у наш час є служіння. А без нього нема ні свя-щеника, ні вчителя, ні громадянина.

Мені пригадується у повісті Fata morgana М. Коцюбинського сцена само-суду селян над Прокопом Кандзюбою. Він віддавав громаді збережене ним її добро і статечно прощався з громадою поклоном. Чийсь боягузливий голос ви-правдовувався: «[Ти] служив досі грома-ді, послужи їй востаннє. Страшно нам... військо іде... не всім бути в одвіті... тобі заплатить Бог...».

Прокіп — це теж приклад того се-лянського аристократизму і гідности, яка не розмінюється...

(Із промови на випускних урочистос-тях в Українському Католицькому Універ-ситеті 18 червня 2005 р.)

Приваба вершині спокуса безодні

Євген СВЕРСТЮК



1. Великі річниціНа цей травень припадають річ-

ниці, що перемагають утому суспіль-ства від поминок і ювілеїв. 100-ліття на-родин і 40-ліття смерти Івана Франка, великого духа України початку нашо-го сторіччя. І 30-ліття трагічної смерти Симона Петлюри, великого державни-ка України початку сторіччя...

В обох, і в духові, і в державнико-ві, у Франка і в Петлюри, було щось глибше за вченість і за блиск: — була внутрішня незламність характеру, що знайшовши свій шлях залишив-ся йому вірним до самовідречення, до смерти... Оба росли і виросли понад партії, що їх самі творили і їм служи-ли. Візія вічного революціонера-духа змінилася у Франка візією великого провідника духа, Мойсея. Петлюра, революціонер РУП і УСДРП, з огляду на інтерес нації став її провідником і понадпартійним державником.

Листи до Приятелів.1956, травень. Ч. 5.

2. «Консолідаційні наради»

Висловом думок Митрополита (Андрея Шептицького. — Ред.) було «ПОСЛАННЯ, дане у Львові, дня 10 липня 1941 року». Поруч інших справ, які порушено в посланні, було в ньому місце, присвячене прибулим із еміграції представникам молоді

Рівно 56 років тому з’явився перший номер щомісячного журналу «Листи до Прияте-лів», що його за кордоном видавав відомий

філософ, публіцист, громадсько-політичний діяч Микола Шлемкевич. Провідною ідеєю філософії та публіцистичної творчості ви-датного майстра слова, шляхетної думки і ре-ального чину (книги, участь у багатьох орга-нізаціях, виданнях, створення Українського Публіцистично-Наукового Інституту та ін.) був пошук правди. Переконаний ідеаліст, він прагнув до здійснення ідеалів Тараса Шевченка та Івана Франка про добро, правду і красу, про нову українську людину, озброєну ідеєю націо-нальної свідомості й соборності. М. Шлемкевич шукав нових шляхів для українського суспільства, для його морального зміцнення і дер-жавного оформлення.

Подаємо кілька думок свого предтечі. Звісно, маємо врахувати ча-сову та екзистенційну дистанції. Ми живемо вже в умовах відновленої державності, у період трансформаційної кризи людства. Однак чільні ідеї Миколи Шлемкевича донині актуальні. Судіть самі.

вали почин до великого українського симпозіона і так тісніше в’язали нас в одне суспільство духа.

Не збираємося применшувати ціну популярних періодиків і книж-кових видань Але сучасне, розвинуте суспільство не може вдоволитися тіль-ки ними. Писав Іван Франко про мову українського народу: — не дармо в слові твоєму іскряться м’якість і сила, дотеп і потуга, і все, чим може вгору дух підняться... Щоб підніматися угору, на це таки треба бодай трохи зусилля. Не вимагаймо від україн-ського слова, щоб воно було тільки і виключно словом духових долин.

Листи до Приятелів.1956, червень. Ч. 6.

4. «Сльози України»...Коли судили Христа, Божа Мати

зготовила кілька писанок, щоб дати їх Пилатові і просити за життя Сина. А як писала ті писанки, то сльози ка-пали і робили ясні плями. Прийшла Божа Мати і впала на коліна перед Пи-латом. А писанки покотилися з її фар-тушка на землю, і котилися далі і ко-титимуться, поки не обійдуть світу...

Цю легенду оповіла п. Олена, дружина нашого приятеля інж. В. Березюка, редакторам часописів ра-йону копалень заліза в Міннесоті. Часописи «Free Press» (Chilsholm), «The Hibbing Daily Tribune» (Hibbing) поміс-тили після цього широкі інформації про Україну, її культуру та її долю.

Публічна бібліотека в Chilsholm влаштувала спеціальну виставку пи-санок на тлі інших зразків української народньої культури. Під час виставки професоp Junior College в Hibbing, Юрій Пундик, доповідав, зацікавлюючи численну й добірну публіку духо-вим життям і визвольною боротьбою України. Успіх тієї виставки дав по-штовх до дальших подібних імпрез. В Hibbing має бути повторена та вистав-ка і преса вже її заповідає. Проф. Пун-дик дістав запрошення дати подіб ні доповіді в кількох вищих школах.

Всі ці інформації й виставки ви-кликають теплі симпатії до Укра-їни серед американців. Особливо гарним виявом їх є, наприклад, те, що є вже фірми, які, друкуючи стін-ні календарі, відмічують 22 січня як День української самостійности.

Уявім собі, що всюди, де є нині українські колонії в світі, ведеться така спокійна і розумна робота? Уявім собі, скільки правди про Україну можна по-дати і скільки симпатій для України можна здобути такою гідною працею!

Листи до Приятелів.1956, червень. Ч. 6.

Схиляємо до традицій Миколи Шлемкевича

(так називали та ще й сьогодні так на-зивають себе провідники ОУН):

«Вітаючи цілим серцем ту нашу молодь, яка була змушена опустити впродовж двох останніх літ рідний край і удатися на еміграцію, а тепер вертаються до нас працювати для доб-ра нашого народу і для здійснення на-ших національних ідей, признаючи її щирі зусилля в цім напрямі й понесені жертви, мусимо від усіх домагатися за-лишення раз-на-все всяких партійних роздорів, внутрішньої боротьби. Хто приносить нам домашню війну, той шкодить народній справі навіть тоді, якщо б для неї мав великі заслуги. Bсі, що пережили большевицьку навалу, свідомі того, що партійні роздори є національним злочином, якого не можемо терпіти».

Кость Паньківський.Листи до Приятелів.

1956, травень. Ч. 5.

3. Пошана словаЯк виглядатиме суспільство, що

вдовольняється, згори донизу, тільки ріденькою газетною юшечкою, яка так перепещує мозок, що він уже не приймає соліднішої духової поживи? Як виглядатиме суспільство, коли його духова сіль — інтелігенція — втратить силу і охоту думати!.. Ми хо-тіли б, щоб Ви, Дорогі Читачі, думкою включалися в ту тиху розмову. Ми хо-тіли б, щоб «Листи» і «Проблеми» да-

ВІД РЕДАКЦІЇ


Відеоблог президента Росії, як і реакція на його звернення, вкот-ре стали виявом незрілості су-

часних політиків, їхньої неготовності окреслювати явища, які в політиці є надчасовими, спільними для різних епох і народів. За усім цим не важко побачити елементарну невдячність перед спадщиною політичної філосо-фії людей, які зуміли глянути на кіль-ка десятиліть, а то й століть наперед, запропонувати універсальні принци-пи міжнаціональної співпраці, пере-конати, що любов до ближнього мож-лива й на політичному рівні. Серед таких особистостей — легендарний редактор польськомовної «Культури» (Париж) — Єжи Ґедройць.

Автори місячника переконува-ли, що в центрі політики має бути етичний ідеал. Щоб здобути свобо-ду й утвердити її, потрібна справжня посвята багатьох людей, яких навряд чи підніме прагматизм, раціональні гасла, аргументи. Матеріальна пере-вага паралізує починання тільки тих, хто вірить у матеріальні засоби полі-тики. Журнал виступав за поєднання прагматизму і романтизму в політиці (прагматики реалізують мрії роман-тиків), однак застерігав, що безідейні люди — цілком беззахисні перед на-сильством і є найкращим матеріалом для масового продукування рабів.

Єжи Ґедройць не мав жодного сумніву, що найбільшою загрозою для радянського імперіалізму є на-ціональні рухи, а для комуністичної ідеології — національна свідомість, її здатність еволюціонувати. Він за-перечував можливість імпорту сво-боди — ідеологему, яка в реаліях на-шого часу є, зазвичай, прикриттям експансіонізму. Журнал «Культура» переконував, що фатальну перевагу

СРСР над Польщею можна нейтралі-зувати, якщо польській політиці нада-ти морального виміру, зокрема через прищеплення полякам солідаризму з іншими народами континенту. «Ви-ведення радянських військ не гаран-тує суверенітету. Потрібні незалежні Україна, Білорусь, Литва».

«Культура» ж ніколи не тракту-вала Росії як метафізичне зло. Єжи Ґедройць чітко відрізняв антирадян-ськість від русофобії, оскільки ситуа-ція російського народу реально не відрізнялася від ситуації інших наро-дів імперії. Концептуально ці акцен-ти розставив Юліуш Мєрошевський: «Наша доброзичливість стосовно росі-ян рівнозначна з поборенням совєтиз-му». Крім того, Є. Ґедройць часто циту-вав Ципріяна Норвіда: «Тільки вільні люди, тільки ті, які від колиски не тав-ровані словом «раб», знають про те, що при наявності кордону з Росією треба мати в ній свою «партію» (російський народ. — Т. Л.), інакше стикаються два моноліти, які не мають дотичностей між собою... Як наслідок, лишається ницість й остаточне зіткнення».

Тема Росії — одна з головних для журналу. Є. Ґедройць першим зруй-нував стереотипи про те, що радян-ський — це те саме, що російський, український, білоруський. Трактую-чи російську проблему, Редактор по-водився як провідник, який знає, що з печери є вихід. Звідси і довіра до ро-сіян, до автентичної Росії, з новими поглядами на яку він пов’язував нові перспективи Польщі. Є. Ґедройць за-хищав чеченців, як і росіян, які стали меншістю в державах — колишніх республіках, намагався створювати образ Росії без погорди і ненависті, але на основі солідарності та співчуття, з огляду на подібність долі. На думку

авторів журналу, нещастям Росії є те, що не слухається своїх письменників. Три номери часопису «Культура» ви-йшли російською мовою. У вересні 1999 року Є. Ґедройць реалізував чи не останній свій успішний проект — заснував російськомовний журнал — «Новая Польша» (Варшава). Задовго до того Редактор видав «Доктора Жи-ваго», «Архіпелаг ГУЛАГ», «Раковий корпус». Згідно з останньою волею Є. Ґедройця, після його поховання на католицькому цвинтарі була відправ-лена панахида у православному храмі Олександра Невського в Парижі.

Середовище журналу «Культура» також виробило модель примирення між поляками та німцями. Ще 1946 року під керівництвом Єжи Ґедрой-ця Літературний інститут надруку-вав «Щоденник подорожі до Австрії і Німеччини» Єжи Стемповського, де є перша післявоєнна спроба побачити щось людське в німцях. У повоєнний період спокійно вести діалог про «ні-мецьке питання» було важко. Однак

Слово редактора розділу

Тарас ЛИЛЬО

СУСПІЛЬСТВО

Етичний ідеал чи політичний тиск?

«Уряд, що бреше, є небезпечнішим за вбивцю, якому він за законом відрубує голову; а злочин, тобто брехня, є найпотворніша з провин».

Астольф де КЮСТІН («Правда про Росію»)

Щоб здобути свобо-ду й утвердити її, потрібна справжня посвята багатьох людей, яких навряд чи підніме прагма-тизм, раціональні гасла, аргументи.

Редактор був переконаний, що є ба-гато німців, які раціонально мислять і готові до співпраці. Водночас він пе-реконував німців, що будь-які спроби виторгувати в поляків західні землі за Львів і Вільнюс — марні. Журнал дотримувався чіткої позиції: майбут-ня суверенна Польща на сході має межувати з незалежними Україною, Литвою, Білорусією, а на заході — з об’єднаною Німеччиною. Така полі-тика журналу була прогностичною і послідовною: 1989 року журнал знову підтримав об’єднання Німеччини.

За понад п’ятдесят років свого іс-нування журнал «Kultura» пройшов нелегкий еволюційний шлях: зміню-вався світ, його кон’юнктура і зміню-валося обличчя видання. Однак фун-даментальні ідеологеми залишалися незмінними. Одна з них полягала в тому, що політична думка повинна мати контакт із автентичними куль-турою та ментальністю..., які не зав ж-ди спроможні проникати крізь товсті стіни кремлівської фортеці.


Так із поля зору випадає первин-не значення і призначення ксе-нофобії (з грец. ξένος (xenos) —

чужий і φόβος (phobos) — страх), яка є виявом екзистенційного страху перед чужим (цінностями, світоглядом та їхніми носіями). Важливою перед-умовою цього страху є не просто на-явність чужого поряд, а передовсім його загрозливе наближення, його зухвала поведінка. З погляду біосоціо-логії, ксенофобія є суспільною про-екцією інстинкту самозбереження людини, нації, раси. Відтак незначні вияви страху є природними, бо, як ка-зав Іван Франко, «хто з всіма добрий хоче буть, той швидко втратить добру путь». Ці слова були сказані дещо в іншому контексті, але мають універ-сальну проекцію на суспільні реалії сьогодні.

Такий факт. Численні вихідці з арабських країн віддавна прожи-вають у кварталах Брюсселя. Однак після їхніх вимог проголосити згідно із засадами мультикультуралізму ще однією офіційною мовою... арабську, столиця об’єднаної Європи запротес-тувала…

Ще одним маніпулятивним при-йомом під час розгляду зазначеної проблеми є усунення справжнього контексту ксенофобських виявів в Україні, який неодмінно міг би навес-ти нас не на зоологічну та ідеологічну термінологію, а на поняття справед-ливості. Помітна спроба подати ксе-нофобію як самодостатній вияв хворої уяви, психіки чи, принаймні, заздрос-ті, браку освіти та низького матеріаль-ного рівня. Реально ж ксенофобія має глибші причини. Саме тому розгляд проблеми ксенофобії потребує не зви-чайної констатації, реєстрації факту, а підходу, який би встановив причи-ни виявів страху перед чужинцями у народі, що тривалий час перебував в умовах виживання на своїй землі. Прикладом коректної аргументацій-ної повноти є послідовність творення образу Яреми Галайди у «Гайдамаках» Тараса Шевченка. Під час різанини в Лисянці Ярема волав:

Дайте ляха, дайте жида!Мало мені, мало!Дайте ляха, дайте кровіНаточить з поганих!Крові море, мало моря...

З огляду на сучасні правові ка-тегорії такі слова дуже просто квалі-фікувати як схвалення насилля над людьми й заклик до кривавих між-національних порахунків. За такі слова газета «Washington Post» запро-понувала демонтувати у Вашингтоні пам’ятник Тарасові Шевченку. Однак починати треба не з «Бенкету у Ли-сянці», а з «Галайди»:

Яремо! Герш-ту, хамів сину?Піди кобилу приведи,Подай патинки господиніТа принеси мені води,Вимети хату, внеси дрова,Посип індикам, гусям дай,Піди до льоху, до корови,Та швидше, хаме!.. Постривай!…Отак уранці жид поганийНад козаком коверзував.

І найголовніше:О, Боже мій милий!Тяжко жить на світі,

а хочеться жить...Не можна однозначно стверджу-

вати, що становище (контекст буття) Яреми сповна виправдовує його вчин-ки. Бо у таких випадках завжди є не-винні жертви. Проте воно істотно про-яснює дію учасників Коліївщини, які повстали не проти якогось народу чи народів, а конкретно — проти по-неволювачів та визискувачів. У сво-їх паризьких лекціях Адам Міцкевич констатував, що в історії слов’ян один і той самий акт повторюється. Народ довго терпить поневолення, а потім знищує гнобителів. У випадку Коліїв-щини образа посилювалася ще й тим, що поневолювач часто був чужинцем. Саме тому сьогодні своє право на існу-вання не лише в ЗМІ, а й у словниках та енциклопедіях відстоює термін ки-ріофобія (з грец. κύριος (kyrios) — гос-подар і φόβος (phobos) — страх), суть якого полягає у ворожому ставленні гостей до господаря землі. Поступо-во його необхідно запроваджувати й для аналізу міжнаціональних від-носин заради належного розуміння

СУСПІЛЬСТВО|Вибір ХХІ століття

Ксенофобія. Упро-довж останніх років про неї згадують у пресі що-раз частіше. У більшості випадків її означують як вияв радикального націоналізму, расизму, нацизму, тваринного інстинкту тощо. Нас то переконують, що ксено-фобія в українців у крові, то запевняють, що хворо-ба ця — ознака перехідної стадії суспільства: від тоталітарного до демокра-тичного…

Ксенофобія?..Коліївщина завтра?

«Денаціоналізація сходить на погане виховання, на моральну хворобу. [...] На ослаб лення енергії думки; на мерзоту запустіння на місці витіснених, але нічим не заступлених форм свідомості…».

Олександр ПОТЕБНЯ


n РЕФЛЕКСІЇ

Трагічна помилка Заходу

Вацлав КЛАУС

Мультикультуралізм — фаль-шива ідеологія і трагічна помилка Заходу... Мультикультуралізм — ідеологія, яка каже, що ви пови-нні емігрувати і відстоювати там свою цивілізацію, групові та ет-нічні інтереси. Масова міграція виникла як фальшива ідеологія, що є якесь право, загальнолюдське право блукати світом... Таким чи-ном порушуються права корінних жителів.

природи конфліктів й ефективного їх розв’язання. Тим паче в суспільстві, де є досить могутня та розгалужена етнічна злочинність у середовищі ко-лишніх і недавніх іммігрантів — неза-лежно від того, чи у них подвійне гро-мадянство, чи взагалі його нема.

Симптоми цієї підступної неду-ги чітко виявилися три роки тому під час серії публікацій

карикатур пророка Магомета у кіль-кох впливових виданнях, здавалося б, християнської Європи. Суть пробле-ми у тому, що під впливом інтерна-ціоналізації медіакапіталу більшість із них уже давно перетворилася на транснаціональні чи наднаціональні інститути, а отже, на автономні від культивованої у будь-якій національ-ній культурі відповідальності перед унікальністю та різноманітністю. Од-

СУСПІЛЬСТВО|Вибір ХХІ століття

[З]а даними газети «The Daily Tele-graph», 2008 року найпопуляр-

нішим іменем для новонароджених у Лондоні стало ім’я Мухаммед. Міністер-ство статистики Великобританії ствер-джує, що за популярністю Мухаммед випередив такі традиційні для країни чоловічі імена, як Джек, Томас і Деніел. За рік Мухаммедами назвали 1828 дітей, які народилися у Лондоні, тоді як Дені-елами — лише 844.

Столиця Об’єднаного Королівства не є винятком. У багатьох британських графствах ім’я Мухаммед перебуває якщо не на першому місці, то в трійці найпопулярніших імен. Видання за-уважує, що Лондон — не перша євро-пейська столиця з такою тенденцією. Британців уже випередили мешканці Брюсселя, Амстердама, Копенгагена й Осло, де хлопчиків називають Мухам-медами найчастіше. За даними екс-пертів, у світі проживає 15 мільйонів Мухаммедів, що робить це ім’я найпо-пулярнішим на планеті. Мусульман-ське населення Великобританії зростає вдесятеро швидше від інших груп. При цьому кількість християн у країні за останні чотири роки зменшилася більш ніж на два мільйони, і зараз становить 42,6 мільйона осіб.

[У]країнах Європейського Союзу понад 40% усіх іммігрантів не є

європейцями з походження, і ця цифра тільки зростатиме. За даними всеукра-їнського перепису населення 2001 року було встановлено, що постійно в Украї-ні проживає 168 тисяч громадян інших країн. Осіб без громадянства налічува-ли близько 83 тисяч, а тих, хто не вказав громадянства — 40 тисяч.

Поступово в України формуються етнічні діаспори, які ще за часів СРСР не були властивими для етнічного скла-ду нашої країни. Наприклад, експерти вказують, що в Києві зростають етнічні громади китайців та азербайджанців, у Харкові збільшується етнічна спільнота в’єтнамців.

Водночас кількість осіб, які легаль-но та офіційно реєструються після сво-го приїзду в Україну для трудової діяль-ності, в середньому становить 10 тисяч осіб на рік. Скільки іноземців фактично перебуває в Україні — достеменно вста-новити дуже складно, хоча деякі екс-перти вказують на цифру, що дорівнює майже мільйону щорічно. У звіті гене-рального секретаря ООН за 2006 рік, по-даному на розгляд учасникам 39-ї сесії Комісії з народонаселення і розвитку, зазначалося, що Україна входить у пер-шу п’ятірку країн, де проживають між-народні мігранти, і займає 4-те місце в цьому списку.

За матеріалами ЗМІ

між народами-сусідами: українським і російським, польським і україн-ським. Вони свідомо провокують ксе-нофобію і спроможні розширювати її спектр від звичайної неприязні аж до ворожнечі. Типовими прикладами цього є відверто провокаційні публі-кації у газетах на зразок «Столичных новостей», де читачеві систематично нав’язують такий «синонімічний ряд»: автохтонність, титульна нація, чисто-та нації, неприязнь до чужинців...

Посилена фальшивим соліда-ризмом преси у тиражуванні образливих карикатур без-

карність ЗМІ має солідне прикриття у вигляді хвилі псевдосвободи сло-ва, законів, декларацій. Сьогодні в журналістській практиці ширма для осквернення зіткана з елементів по-зитивістської доктрини, серед яких чільне місце займає деритуалізація (скептицизм щодо віри, традиційних символів, високих ідей, героїзму). Як наслідок, маємо глузливе трактуван-ня принципових для національної та релігійної гідності понять. Ось і ви-ходить, що українці — «ксенофоби», яких зневажають на своїй землі…

Людина, яка відчуває глибини рідної культури, закорінена у неї, ніколи не трактуватиме приниз-ливо інших народів та їх надбання. Це відчуття — основа справжньої аргументаційної та поведінкової корект ності, суспільної злагоди. І навпаки: зáйди, які зневажили рідну землю, як правило, перетво-рюють чужу на середовище парази-тування. А шлях паразита завжди веде до самознищення.

Тарас ЛИЛЬО

Ксенофобія?..Коліївщина завтра?

ним із наслідків цієї відповідальності є смирення й повага у процесі пізнання та інтерпретації символів інших на-родів. Відсутність поваги спричиняє аргументаційну провокативність, екс-периментування на самоповазі інших. Малювати мішені на власній хаті, а то й чолі, якось не зовсім безпечно. Це властивість тимчасового мешканця, який ховається за чужим фасадом або спиною. Так створюють ідеальну пози-цію для стрільби по чужих символах, яку ведуть на нібито універсальних засадах плюралізму, демократичності та позарелігійності, а рикошетить по національних та загальнолюдських цінностях та інтересах.

Це може позначитися й на став-ленні до християнського світу за-галом. Таке траплялося не раз. Саме колоніальна поведінка так званих ви-хідців з християнського світу спричи-нила підозріле ставлення до христи-янства навіть у такої величної постаті, як індус Махатма Ганді...

В українських реаліях проблема ксенофобії має чітко виражений ме-дійний аспект. Тут деякі ЗМІ часто ви-ступають третьою стороною, яка узур-пує роль посередника у взаєминах



«БОГ-ЛЮБОВ — єдине, заради чого можу пожертвувати усім, навіть життям. Моя жертва не позбавляє, а збагачує». «Бог — у кожному з нас, отже, якщо треба, буду жертовною для людей. Бог — у природі, я жерт-вую заради природи. Бог — у дружбі, я віддаюся дружбі. Бог у моєму серці, але своє серце я віддаю людям». «Я була здатна позбавити свідомо себе батьківського тепла, аби тато одужав, але він помер». «Я приїжджаю у си-ротинець бавитись із дітьми, але це не жертва, а набування безцінного досвіду, це присвята, а не пожертва». «Тоді пожертва дійсна, коли вона ано-німна». «Земля жертвує своєю плот-тю для того, щоб ми жили». «Жертву-вати можна лише заради достойних, країна — не достойна». «На жертви треба йти з розумом, враховуючи всі важливі аспекти та подальші наслід-ки». «Ми спраглі жертв від інших». «Коли щира любов — жертовність не обтяжує, байдуже, чи ти жертву-єш недоспаною ніччю, а чи ниркою». «Можу пожертвувати грошима зара-ди гарної забави чи здоров’ям заради того, щоб об’їздити весь світ». «Діли-тися треба в міру своїх можливостей». «Я готова пожертвувати багато чим, але що в мене є?» «Я би жертвувала заради того, що існуватиме довше від мене». «Пожертва серцем має най-більшу силу». «Треба робити добро людям без жертовності, бо для мене жертовність має відтінок пихи влас-ної значущості». «Люди не потребу-ють жертв, вони потребують любові і розуміння, або просто, щоб їх ви-слухали». «Коли людини вже немає, жертва вже не потрібна». «Що від-дати навзаєм дитячій усмішці: руку, ногу? — Серце». «А чи хтось віддасть за мене життя?» «Чого більше тре-ба: цукерок чи поцілунків, одягу чи обіймів?» «Я б жертвувала за те, що настає весна, за доб ре слово». «Жерт-вувала б амбіціями створити кар’єру заради створення сім’ї». «Я б без ва-гань пожертвував чимось матеріаль-ним заради чогось доброго». «Якби в мене були матеріальні статки, я би інвестувала їх на благочинність». «На жаль, у мене ніколи не було дружньої сім’ї, тож я пожертвую всім, аби створити таку сім’ю для моїх ді-тей». «Потрібно опинитись в такій ситуації, щоб дати відповідь». «Я роз-різняю жертви необхідні та жертви за бажанням, жертви розумні та від-верто дурні — це жертви, породжені виключно почуттям власного егоїз-му, а це, зокрема, суїцид». «Це надто

інтимна тема для шматочка паперу». «За щось із списку вічного (спасіння світу, наприклад), єдиний імператив у цім випадку — солідарність із сові-стю». «Я б віддала усе, аби незрячий побачив світ, глухий його почув, ка-ліка зміг ним ходити, німий — про нього розповідати, а неповносправ-ний подарував цьому світу себе». «Тоді ще я не замислювалася над тим, чим можу пожертвувати для свого

Із 543-х нових депутатів індій-ського парламенту 150-ом вису-нуто кримінальні звинувачен-ня за фальшування документів і вбивства.

Три мільйони нелегальних емі-грантів мешкає у Москві; це 25 відсотків мешканців російської столиці.

Щоденно у світі народжується 200 тисяч людей.

400 тисяч осіб у Німеччині про-фесійно займається проституці-єю.

Нелегальна торгівля особисти-ми даними становить у світі по-над 50 мільярдів доларів.

Кожний восьмий мешканець США — іммігрант; це найви-щий показник від 20-х років ХХ століття.

В Інтернеті діє сьогодні понад 100 мільйонів блогів.

147 мільярдів доларів, або 10% річних витрат американців на охорону здоров’я поглинає бо-ротьба з ожирінням.

90 тисяч одиниць багажу щезає щоденно в аеропортах світу, зо-крема — 10 тисяч у Європі.

40% португальців і 30% іспан-ців прагнуть об’єднати обидві країни.

20 відсотків дітей у Європей-ському Союзі страждає від над-мірної ваги.

1 800 000 осіб покинуло Берлін від часу об’єднання Німеччини. На їх місце приїхало 1 900 000 осіб, у тому числі 255 000 моло-дих.

43% французів стверджує, що не цікавиться політикою.

44% фірм у країнах Європей-ського Союзу має у своєму керів-ництві тільки чоловіків.

570 тисяч євро витрачено на утримання учасників наради G20 у Лондоні.

30 виставок щомісяця відбува-ється на станціях метро у столи-ці Мексики. Відвідує їх 5 міль-йонів пасажирів щоденно, що робить з цієї інституції най-більший музей світу.

600 тисяч дорожніх мостів в ава-рійному стані налічується у сві-ті; з них 75 тисяч — у США.

Лише 6 відсотків режисерів фільмів — жінки.

Серед студентських від-повідей на це інтимне і неймовірно складне за-

питання було все: відвертість і пиха, альтруїзм і егоїзм, вагання і готовність, приклади з власного досвіду і відповіді питанням на питання, і як багато крилатих висловів! Словом, палітра думок настільки калейдоскопічна, що вважаємо за доцільне подати просто мозаїку різних опіній, без жодних коментарів, — в них і так все сказано. Втім, також зауважу, що з-поміж тих (того), заради кого (чого) готові жертвувати, вказано таке (у порядку спадання): Бог, батьки (найчастіше мама), діти (власні діти, сироти), рідні, коха-ні, друзі, неповносправні, бідні, безпритульні (люди й тварини), держава, добро, ідея, благородна справа, справедливість, щастя, спокій на Землі тощо. З-поміж того, чим ладні жертвувати (най-поширеніше): життям, здоров’ям, часом, кар’єрою, освітою, увагою, матеріальними благами (грошима, їжею, одягом, взуттям), комфор-том (задоволенням своїх потреб), мріями, честю, талантом, розумом, енергією, кров’ю, звичками…

МОВОЮ ЦИФР Чим би я

пожертвував у своєму житті і заради чого?

СУСПІЛЬСТВО|Судження молоді


15 мільйонів американців — одинаки.

Три тисячі водіїв вантажних авто машин вмирають щороку в Пів денно-Африканській Рес-публі ці через СНІД.

16 хвилин вистачає пересічному мешканцю французького села, щоб доїхати до найбільшого ма-газину, школи чи урядової уста-нови.

6 тисяч бурих ведмедів і 4 тися-чі вовків налічують у Карпатах.

6 ударів палицею і 1 400 доларів штрафу — таку кару присудив малайзійський суд моделі Сарі Деві Сукарно за те, що вона ви-пила пиво у нічному клубі.

300 000 тисяч французів без прав водія сідає щороку за кер-мо автомашини.

7,5 млрд набоїв до вогнепальної зброї виготовлено торік у США. Цього року ця кількість зросте на 2 мільярди.

10% молодих британців вживає наркотики принаймні раз на мі-сяць. Це найвищий показник у Європі.

40 млрд доларів — стільки що-року дають хабарів у світі.

102 особи покарано торік в Сау-дівській Аравії через стинання голови.

34% французів задекларувало, що є «дуже щасливими».

100 000 португальців емігрува-ло до Анголи, щоб скористати з наслідків нафтового буму.

На думку експертів, 40% насе-лення КНДР потерпає від голо-ду.

Міжнародна неурядова орга-нізація «Репортери без кордо-нів» оприлюднила щорічний рейтинг свободи преси у світі. У Данії найкраще дотримують-ся цієї демократичної норми, в Еритреї — найгірше. Україна — на 89 місці, Росія — на 153-му.

За останні 10 років на 85% зрос-ла кількість злочинів у США, які здійснюють особи у віці по-над 50 років.

Японія стала першою країною, де у продаж надійшли троянди натурального синього кольору. Новий сорт називається «Бурх-ливі оплески». Одна квітка кош тує 22–35 доларів.

МОВОЮ ЦИФР

хворого брата, я просто молилась, щоб Бог краще забрав мене, але так, ніби мене ніколи й не було, щоб не сумувала моя мама». «Я б навіть по-жертвувала п’ятіркою з іспиту, щоб «Шахтар» виграв кубок UEFA». «Я б жертвувала заради людей: хворих-здорових, сильних-слабких, добрих-поганих. Так робив Христос, і так повинні робити ми». «Я б — заради бездомних домашніх тварин». «Я не

буду геройствувати, бо я не вважаю, що я чимось жертвую, коли відві дую дітей в інтернаті та онкохворих ді-точок, бо цього я потребую сама». «Я не буду лицемірити — я не відчуваю, що живу справжнім життям, але ду-маю, що пожертвувати зміг би, щоб окропити життя сенсом». «Хочемо ми того чи ні, але світ завжди змушує нас жертвувати чимось добровільно чи силоміць, більшою чи меншою мірою, усвідомлено чи ні». «Не хочу писати про це, бо думки матеріалізу-ються». «Потрібно об’єктивно оціню-вати ситуацію перед тим, як жертву-вати». «Подарована любов набагато сильніша від подарованої іграшки». «Звичайно, плануючи свій день, ми не вписуємо у нього графу, яка б мала звучати приблизно так: сказати рід-ній людині, яка вона для мене важли-ва і яке щастя дарує мені щоденно». «Я би могла пожертвувати лише тим, що належить мені, а отже, не життям, бо воно від Бога; не здоров’ям, не щас-тям, бо навіщо жертвувати таким?» «Якби Бог дав мені сил, я би могла пожертвувати усім. Можливо, в мене є ці сили, але я про них не знаю». «Віддавати Богові і людям — сьогод-ні, віддавати найдорожче, віддавати найкраще». «На днях у мене вкрали гаманець, можливо, гроші, які там були, будуть комусь більш корисні та необхідні, аніж мені». «Часто мож-на почути таке: «Якби я був мільйо-нером, я би багато грошей віддавав на благочинність», я не вірю таким людям, бо вони маючи 1000 гривень, не віддають 10-ти». «Я не маю сміли-вості віддати своє здоров’я, молодість і красу просто так, заради щастя ін-шої людини». «Я готова жертвувати, знати б тільки, кому потрібна моя жертва». «На жаль, до самопожертви ми звикли ставитися як до благород-ного вчинку, що мусить очистити наше сумління». «Я б пожертвувала коханою людиною заради своєї роди-ни, яка його не сприймала, аби тіль-ки мої рідні не сварились між собою через мене». «Сумно, що я не можу нічим допомогти, бо й сама чекаю на допомогу». «Чи ладна я пожертвува-ти своє життя заради країни? Ні, не тому, що в мені немає власного по-чуття патріотизму, а тому, що моє життя тут нічого не змінить!» «Я не претендую на роль спасителя душі, але для мене немає вищого дарун-ку, як ще один удар серця, ще один подих, ще одна ніч, наповнена жит-тям». «Я би пожертвувала себе дітям із неблагополучних сімей — таке ма-леньке, а вже НЕ ВІРИТЬ!»

Підготувала Марія ТИТАРЕНКО

Мозаїка студентських опіній (ІІІ курс)

НА СВІТЛИНІ: «Жертвоприношення Ісаака» Лодовіко Карді (1559–1613). Тема жертовності — одна із найпо-ширеніших у світовому мистецтві.

Чим би я пожертвував у своєму житті і заради чого?

СУСПІЛЬСТВО|Судження молоді


Криза американських банків пов’язана із політикою США в секторі, якому американ-

ський уряд приділяв особливу увагу, а саме — фінансування будівельних об’єктів. Американський уряд уже від часів Клінтона намагався сприяти будівлі приватних будинків (не квар-тир) шляхом надавання т. зв. «sub-prime-кредитів», які, на відміну від першокласних «prime», не вимагали особливих («першокласних») гаран-тій від дебеторів. Така практика дове-ла до стану, який американська преса називає «sub-prime» криза.

Емісійний банк США під час президентства Алена Гріншпана знизив процентну ставку до 1% (!) і таким чином збільшив попит на кредити, особ ливо на будівлю або купівлю будинків. При цьому нехту-вали основними критеріями оцінки платоспроможності позичальників. Наприклад, не ставили вимог, щоб вони мали власний капітал, і банки фінансували будівництво або купів-лю до 100%.

Передумовою для отримання кредитів була зайнятість, що в умо-вах зростаючого в США безробіття не давало банкам жодної гарантії опла-ти кредитів і процентів. При постій-но зростаючому попиті банки оці-нювали цей факт як кон’юнктурну експансію і з конкуренційних моти-вів що раз то більше «пом’якшували» критерії для надання кредитів. Така політика привела до створення т. зв. «іммобільного міхура» (іммобіль-ний — нерухомий. — Ред.), який

тріснув, коли ринок нерухомості був перенасичений, і в результаті буді-вельні об’єкти почали втрачати вар-тість. Таким чином виникла вже зга-дана «sub-prime» криза.

У результаті такого розвитку по-дій банкам загрожувала інсольвенція і вони були змушені шукати шляхи, щоб поповнити свої грошові резерви, які були вичерпані.

У банківському секторі існу-ють різні можливості зароби-ти т. зв. «свіжі гроші» (fresh

money). Особливо улюбленим є ме-тод продажу кредитних претензій, можливо, без будь-яких гарантій у формі пакету цінних паперів. Їх на-зивають «кредитні горщики». Такі цінні папери атестували професійні агентства оцінок «Rating-Agenturen», надавали кредитним банкам найви-щий ступінь бонітету цих паперів «AAA» («Triple А»), і таким чином вони зацікавили банки Європейсько-го Союзу та Швейцарії, які шукали вигідні вклади для свого капіталу. Коли виявилося, що номінальна вар-тість цінних паперів американських кредитних установ не відповідає дій-

СУСПІЛЬСТВО|Економіка

Слово експерта

Іво ПОЛУЛЯХ, д-р економіки (Мюнхен, Німеччина)

Світова фінансова криза:причини і перебіг

Сучасна фінансова криза, причиною якої була легковажність та безконтрольність надання кредитів американськими фінан-совими інститутами в галузі нерухомості, довела до великих

втрат і банкрутства банків спочатку в США, а потім в Європі та в Азії.

Ця фінансова криза спричинила втрату довіри не тільки до ме-неджменту кредитно-фінансових інститутів, але теж і до державних установ, які не виконали своїх контрольно-наглядових обов’язків.

«Ті, хто задля перемоги не гребує ніякими засобами й скочується до визиску більш слабких народів та людей, деградують не лише самі, а й тягнуть за собою людство».

Махатма ГАНДІ

СПРАВЖНЯ «ВЕЛИКА ВІСІМКА»:ХТО, ДЕ І СКІЛЬКИФормально до групи промислово найрозвиненіших країн світу (т. зв. G8) належать Великобрита-нія, Франція, Німеччина, Італія, Японія, Сполучені Штати Амери-ки, Канада і Росія (з політичних міркувань). Однак реалії сучасно-го швидкоплинного світу свідчать: справжня «Велика вісімка» дещо інша, а в більшості важливих по-зицій роль лідера перебрав на себе Китай.

ЛЕГЕНДА:

члени G8

інші

Викиди СО2(у відсотках від світового показника)

Видатки на озброєння (у млрд дол., 2008 р.)

КАНАДА

20,34

20,02

5,67

4,46

4,33

2,94

1,92

1,92

США

США

КИТАЙ

КИТАЙ

РОСІЯ

ІНДІЯ

ЯПОНІЯ

ЯПОНІЯ

НІМЕЧЧИНА

НІМЕЧЧИНА

ВЕЛИКОБРИТАНІЯ

ВЕЛИКОБРИТАНІЯ

ФРАНЦІЯ

РОСІЯ

ІТАЛІЯ

607,0

84,9

46,3

46,8

65,3

65,7

58,6

40,6


злиття банків. Наприклад, у США т. зв. будівельні каси та іпотечні бан-ки (Фанні Meй та Фреді Мек), а також найбільша у світі страхова компанія Ей Ай Джі (AIG) отримали допомогу від уряду у розмірі багатьох мільярдів доларів і таким чином не проголоси-ли про банкрутство. У зв’язку з цим виникло принципове питання: «Чи справедливо приватизувати доходи, а втрати соціалізувати?».

Прихильники методу держав-них субвенцій аргументують свої погляди сподіванням, що

впродовж років втрати будуть ком-пенсовані доходами і таким чином державі повернуться витрати, а також проценти. Противники таких дер-жавних заходів дотримуються погля-ду, що фінансові допомоги надаються за рахунок податків, які сплачують громадяни, а коли врятовані страхові

сягли фантастичних сум. Наприк-лад, Швейцарський інвестиційний банк UBS в першій половині 2008 р. втратив 40 млрд франків. Земельний банк Саксонії оголосив про своє бан-крутство і, щоб врятувати установу, його купив Земельний банк Баден Вюртенберґ. Баварський земельний банк втратив 15 млрд євро. Варто зазначити, що німецькі банки, як правило універсальні, а не спеціалі-зовані, не постраждали так, як аме-риканські. Німецькі втрати виникли головно внаслідок купівлі неправиль-но атестованих цінних паперів аме-риканських банків.

Оскільки великі американські спеціалізовані інвестиційні банки були синонімом «WALL-Street» — серйозна преса коментувала їхнє бан-крутство як кінець «вол-стріту». Так не сталось, але глобальні впли-ви американського капіталу по-


Світова фінансова криза:причини і перебіг

сності, бо реальна вартість не тільки набагато нижча номінальної, але що надалі відбувається спад показників, виникла критична ситуація, яка ви-кликала масову паніку.

Втрата довіри повністю зруйнува-ла ринок міжбанківських трансакцій і стала рушійним колесом кризи. В результаті цих драматичних подій у банківському секторі та секторі неру-хомості необхідно було зробити пере-оцінку формування курсів на ринках. Спад курсів викликав не тільки в Аме-риці, але і в Европі загрозу існування кредитних установ, що спричинило необхідність державних допомог та

установи чи банки почнуть на місці червоних чисел писати чорні — всі прибутки загарбають приватні під-приємці. Така поведінка уряду є ан-тисоціальною, як і факт, що всі вину-ватці, особливо «рейтинг агентури», не будуть покарані. Вони вимагають щоб:

— держава посилила контроль ді-яльності менеджерів банків;

— менеджери відповідали матері-ально за свої хибні рішення;

— держава регулювала кредитну та інвестиційну політику банків.

Втрати банків — не тільки в США, але теж в Європі та в Азії до-

с.14

ВВП (у млрд дол., 2008 р.)

США 14204

КИТАЙ 3860

ЯПОНІЯ 4909

НІМЕЧЧИНА 3653

ВЕЛИКОБРИТАНІЯ 2646

ФРАНЦІЯ 2853

ІТАЛІЯ 2293БРАЗИЛІЯ 1613

ВВП на одного жителя(в дол., 2008 р.)

НОРВЕГІЯ

ШВЕЙЦАРІЯ

КАТАР

ДАНІЯ

ІСЛАНДІЯ

ІРЛАНДІЯ

ОАЕ

ШВЕЦІЯ

95062

67345

93204

62626

55462

61810

54607

52790

Запаси нафти (у млрд барелів, 2008 р.)

САУД. АРАВІЯ

ІРАК

ІРАН

КУВЕЙТ

ОАЕ

ВЕНЕСУЕЛА

РОСІЯ

ЛІВІЯ

264

115

138

102

98

99

79

44

Видобуток золота (у тоннах, 2007 р.)

КИТАЙ

АВСТРАЛІЯ

ПАР

США

РОСІЯ

ПЕРУ

ІНДОНЕЗІЯ

КАНАДА

270

245

252

244

157

170

118

102



мітно зменшилися — це факт. У парі з грішми пересувається

і політична сила. Вирішальними є ре-зерви іноземної валюти.

Отож:1. Китай — 1956 млрд $2. Японія — 1057 млрд $3. Росія — 384 млрд $4. Індія — 252 млрд $5. Європейський Союз (ЄС) — 203

млрд $6. США — 45 млрд $.Як бачимо, найбільше іноземної

валюти (девіз) «накопичив» Китай, який таким чином має можливості не тільки купувати солідні цінні па-пери, а й цілі рентабельні підприєм-ства навіть у США. У результаті такої ситуації в Америці виникло питання про загрозу національної безпеки — проб леми, якою в Україні, на жаль, ніхто серйозно не цікавиться. Реаль-на ситуація така, що внаслідок вза-ємозалежності економіки та політики, країни з потужними резервами іно-земної валюти, передусім долара, здо-бувають щораз більше вирішальних впливів на міжнародні економічні та політичні процеси.

Попри всі намагання подолати кризу, ситуація майже не змі-нилася. Величезні багатства,

майно знищено. На біржах панує не-стабільність. Причина в тому, що фі-нансова криза негативно вплинула на сектор реальної економіки. Яскравим прикладом цього є автобудівельна га-лузь, конкретно «General Motors». Ін-сольвенція цього підприємства дове-ла до майже банкрутства німецький «Opel» та шведський «Saab». Зрозумі-ло, що в критичну ситуацію потрапи-ли теж підприємства-постачальники, які залежать від цих виробничих об’єктів.

Вирішальним критерієм для по-кращення ситуації буде повернення довіри до банково-фінансового сек-тору. Без цього неможливо поновити нормальне функціонування транс-акцій між державними, фінансово-кредитними інститутами та при-ватними інвесторами. Надійним засобом ліквідації критичного стану є державні т. зв. «допоміжні пакети». Це фінансова допомога урядів для забез-печення існування та безперебійної діяльності банків за допомогою суб-венцій. Ці фінансові інститути мали б можливість надавати кредити під-приємствам і таким чином загальму-вати безробіття, що зростає.

США виділили на цю мету $ 780 млрд. Європейська Унія вирішила за-стосувати заходи, які сперті на двох стовпах:

1. Вирішено надати державні га-рантії для вкладів приватних осіб, теж в банках, які постраждали від кризи.

2. В окремих випадках націона-лізувати інститути, діяльність яких з різних причин безперспективна.

Оскільки фінансові трансакції ма-ють глобальні масштаби, доцільним було б створення міжнародної конт-рольної установи, якою міг би бути, наприклад, Банк для міжнародного вирівнювання платіжностей (Bank für Internationalen Zahlungsausgleich) в Базелі (Швейцарія).

Підсумовуючи, можна встанови-ти, що безмежна свобода, яку про-пагує неолібералізм, не тільки не гарантує стабільності в фінансово-економічному секторі, але має руйнів-ну дію. Цю систему використовують антисоціальні елементи для заспо-коєння жадібності максималізувати свої доходи. Свобода — так, але обме-жена законами, які унеможливлюють дії одиниць на шкоду загалу. Держа-ва мусить мати законні компетенції виключати із економічно-фінансових процесів деструктивні елементи. Така система — сутність соціального рин-кового ладу, який ґрунтується на те-орії ордолібералізму, упорядкованого і регульованого державною економіч-ною політикою, і який в другій поло-вині минулого століття був гарантом добробуту громадян Німеччини.

НА СВІТЛИНІ: Банк для міжнародного вирівнювання платіжностей (Базель, Швейцарія) мав би стати найбіль-шим світовим фінансовим контролером.

с.13Експорт

(у млрд дол., 2008 р.)

КИТАЙ

США

НІМЕЧЧИНА

ЯПОНІЯ

ФРАНЦІЯ

НІДЕРЛАНДИ

ІТАЛІЯ

БЕЛЬГІЯ

1484

1300

1465

783

607

634

540

478

Населення(в млн осіб, 2008 р.)

КИТАЙ

США

ІНДІЯ

ІНДОНЕЗІЯ

ПАКИСТАН

БРАЗИЛІЯ

БАНГЛАДЕШ

НІГЕРІЯ

1328

304

1148

238

166

192

160

146

Валютні резерви (у млрд дол., 2008 р.)

КИТАЙ

РОСІЯ

ЯПОНІЯ

ТАЙВАНЬ

ПІВДЕННА КОРЕЯ

ІНДІЯ

БРАЗИЛІЯ

НІМЕЧЧИНА

1956

384

1057

313

227

252

207

201

Видатки на підтримання кон’юнктури (у відсотках ВВП)

ЯПОНІЯ

США

КИТАЙ

ІТАЛІЯ

ЛАТВІЯ

СЛОВЕНІЯ

ІСПАНІЯ

УГОРЩИНА

17,7

7,7

17,3

5,5

5,1

5,1

5,1

4,7



Ганна ГОПКО

ПРИРОДА — НАШ СКАРБ

Триває війна за землю! «На на-ших очах відбувається страшна боротьба, яка не має ніякого по-

рівняння з усіма цими політичними баталіями», — думки відомого філосо-фа Сергія Кримського стають дедалі актуальнішими у глобальному вимі-рі. Україна із майже семи відсотками світових запасів чорноземів стає епі-центром боротьби. Підтвердження — публікації у провідних медіа світу: Der Spiegel, BBC, The Guardian. Зокрема, статтю «Страхи за найбідніші країни світу, бо багаті швидко захоплюють у них землі для вирощування продук-тів» The Guardian ілюструє важливою для розуміння картою, на якій серед Росії, Казахстану, країн Африки — Україна.

Автор статті, відомий журналіст-еколог Джон Відаль пише: «Захоплен-ня сільськогосподарських земель у найбідніших країнах багатими краї-нами та транснаціональними корпо-раціями є пришвидшеним, набуває загрозливих масштабів. Новий звіт ООН та аналітики в Індії, Вашингтоні та Лондоні оцінюють так: щонаймен-ше 30 млн га придбані для вирощу-вання їжі для Китаю та країн Перської затоки. І це стосується придбання не лише в таких країнах із родючими землями, як Бразилія, Україна, але і в Камеруні, Ефіопії, Мадагаскарі та Замбії.

Як зазначено у звіті, ціна на зем-лю зростатиме. Деякі найбільші у світі компанії з виробництва їжі, фі-нансові корпорації та виробники машин почали інвестувати в землю. Alpcot Agro (із Швеції) купив 120 000 га в Росії, South Korea’s Hyundai заплатив $6,5 млн Khorol Zerno, який володіє 10 000 га у Східному Сибіру, а інвести-ційний банк Morgan Stanley придбав

40 000 га в Україні. Згідно з даними американського аналітичного цен-тру Міжнародного інституту із до-сліджень харчової політики, від 20 до 30 млрд доларів щороку витрачають багаті країни на купівлю землі в краї-нах, які розвиваються.

Глобальна продовольча криза лише в зародковому стані. Справжня війна за харчі у світі розпочнеться не-забаром. Адже, за даними ООН, по-треба у зернових до 2030 року зросте на 50%, а до 2050 року — уже на всі 100%. Як прогнозує більшість експер-тів визнаних організацій, населення планети у середині ХХІ сторіччя сяг-не 9,5 млрд осіб. Зазначмо, що при сьо-годнішніх 6,5 млрд тиск на природу шалений, не вистачає землі, води. До того ж — глобальні зміни клімату.

Погляньмо на ситуацію в Украї-ні. Боротьба за родючі землі сільсько-господарського призначення розпо-чалася давно. Міжнародні компанії шукають різні схеми для придбання землі. Щоб узаконити награбоване, необхідно лише зняти мораторій із продажу земель сільськогосподар-ського призначення. Тоді в умовах «демократії» та глобального ринку відібрати чи то у латифундистів, чи то у ТНК землі, щоб прогодувати українців, буде юридично неможли-во. Може скластися ситуація, коли українці голодуватимуть, маючи найродючіші чорноземи. Джеймс Мейс, відомий дослідник українсько-го Голодомору, попереджав про но-вітнє лихо у статті «Трагедія, що на-зріває» (День. — 2004. — 24 лют.) ще кілька років тому. Він порушив украй важливу проблему — наслідків нео-бдуманого продажу землі. «Селяни, які, по суті, перетворилися на рабів згідно із сталінською версією соціаль-

ної справедливості, залишились ні з чим. А тепер, здається, їх готують до виселення із землі, яка годувала їх та їхніх прадідів».

Українські вчені говорили про цінність землі для України як страте-гічного ресурсу, дарованого Богом. Це як нафта для Арабських країн, Брунею чи Азербайджану. Тільки нафта має здатність вичерпуватися, а земля — НІ. Хоча зниження родючості ґрунтів може перетворити наші чорноземи на асфальти. Тому думайте самі — що робитиме Україна якщо замість орен-ди продаватиме по 100 000 га різним країнам. Продала і все?

Закон про мораторій на продаж землі, дія якого закінчується 1 січня 2010 року, де-юре є основним стри-мувальним чинником скуповування українських чорноземів іноземцями. Де-факто на українських полях уже давно господарюють іноземці, пере-важно впливові транснаціональні корпорації.

Політики втягнуті у «священну війну» — вибори-2010. Усі обіцяють забезпечити гідне життя кожному. Однак вже зараз видно, що бачення

Продаж землі — миттєвий виграш для олігархічних груп, програш для держави.

розвитку потенціалу чорноземів у кожного різне. Президент «за» перет-ворення землі на товар, Голова ВР — «проти», а Тимошенко — остаточно не визначилася. «Не ЄС, не НАТО, не долар, а українська земля — наша пер-спектива», — так думає кожний чесний і турботливий українець. І справді, з введенням ринку землі «дехто намага-тиметься легалізувати землю, яка вже давно перейшла у їхню власність».

Продаж землі — миттєвий виграш для олігархічних груп, програш для держави. 50 найбагатших олігархів, які не зникають із рейтингу журналу «Корреспондент», фактично відібра-ли у нашого народу більшість корис-них копалин, що приносять мільярд-ні статки їхнім власникам. Залишився чи не найстратегічніший ресурс — земля. Бережімо її як зіницю ока!

Водночас нагадаємо Шевченкове:«Не дуріте дітей ваших,Що вони на світіНа те тілько, щоб панувать...»Відплата неминуча!

Війна за землю

«Кожна рослина, яку не посадив мій Отець небесний, буде вирвана з корінням. Лишіть їх: це сліпі проводирі сліпих! Коли ж сліпий веде сліпого, обидва впадуть у яму».

Мт15:14


ПРИРОДА — НАШ СКАРБ|Лісове господарство

Ви коли-небудь чули про ре-зультати виконання державної програми «Ліси України» на

2002–2015 рр.? Вам відомо, скільки грошей було витрачено і як поліп-шився стан лісів? Однак знаю на-певне — що українці втомилися ди-витися та фіксувати масштабні для ока туриста «залисини» суцільного вирубування в Карпатах, спостері-гати за збільшенням кількості без-межних парканів біля лісів, купами сміття в горах, появою маєтків та па-лаців на заповідних територіях.

Кардинальні зміни в лісовій га-лузі назріли уже давно. Недарма ж набирають обертів та підтримки у пересічного українця всеукраїнські громадські кампанії: «Ліси — влас-ність українського народу», «Збе-режемо українські степи» (щодо неприпустимості знищення при-родних степових ландшафтів Украї-ни шляхом заліснення) та інші.

І тут до Дня працівників лісу — замість звіту, — черговий політич-ний піар! Уряд ухвалює нову дер-жавну програму «Ліси України» на 2010–2015 рр. Нагадаємо, що про-грама передбачає збільшення площі лісів майже на півмільйона гектарів. На цю благородну справу планують витратити 8 млрд грн із державного бюджету. На всю програму — близь-ко 22 млрд гривень. А саме на інвен-таризацію та сертифікацію лісів від-повідно до міжнародних стандартів, запровадження електронного обліку лісів та започаткування супутнико-вого спостереження за вирубуванням дерев, що унеможливлюватиме не-санкціоноване вирубування лісу.

Такі заходи уже давно варто було б здійснити, вважають екологічні гро-мадські організації. На думку голови Всеукраїнської громадської організа-ції «Національний екологічний центр України» Ігоря Сіренка, «щоб не зві-

тувати за недоліки виконання попе-редньої програми «Ліси України» на 2002–2015 рр., до якої є багато заува-жень і, зокрема, в Рахункової палати України, була прийнята нова програ-ма. Ні з громадськістю, ні з фахівцями із лісової галузі та науковцями ця про-грама публічно не обговорювалася».

Коротко розглянемо основні проб леми.

В Україні не існує таких лісів, у яких було б повністю заборонено ру-бання. Тим часом українські ліси досі не відновились після жахливих пе-рерубів для післявоєнної відбудови. Досі переважну частину вирубувань проводять так званим суцільним спо-собом (суцільне рубання), тому тери-торія стає практично непридатною для існування лісових мешканців. У гірській місцевості це має катастро-фічні наслідки у вигляді повеней та селів, збитки від яких становлять сот-ні мільйонів доларів.

«Зелені» легені України:чому степ не стане лісом?


ПРИРОДА — НАШ СКАРБ|Лісове господарство

Уряд Юлії Тимошенко вирішив розв’язати енергетичну проблему в країні, принісши в «жертву»… біоріз-номаніття у лісах! Кабінет міністрів ви-ділив 25 млн грн Держкомлісгоспу на придбання 10 виробничих комплексів з переробки деревини. Таке рішення ухвалене 16 вересня на засіданні уря-ду. Потужність одного комплексу дає змогу щорічно отримувати 20 тис. куб. м енергетичної тирси, як альтернатив-ного джерела палива. Реалізація цих планів стане початком катастрофи: ліси України з природних екосистем перетворяться на парки — екосистеми штучно створені й особливо вразливі до зовнішніх впливів.

Ліси в Україні займають 15% тери-торії держави і є найбільш збереженим природним ландшафтом. При цьому природні комплекси включають і ду-плисті, загиблі дерева та тисячі видів рослин, тварин, грибів і лишайників, а не лише дерева, які є ресурсом ді-лової деревини. Дуплисті та загиблі дерева — середовище існування біль-шості видів грибів та значної частини лісових тварин. Більшість видів лісо-вих птахів будує гнізда в дуплах ста-рих дерев.

Найбільше обурення науковців та громадськості викликали наміри

40% території України займає степова зона (південний, східний та цент ральний регіони). Саме ця те-риторія є найбільш розораною час-тиною країни. Рівень розораності деяких районів сягає 85–90% від їхньої загальної площі. Головним негатив-ним наслідком цього є вкрай низький рівень збереженості типових для регі-ону біотопів. А тут ще й заліснення!.. У Луганській області запланували за-ліснити 100 000 га степових територій! Багато цінних природних ділянок заліснено вже цього року. Особливо резонансною стала справа щодо заліс-нення території чи не найбагатшого на раритетну фауну і флору степово-го заказника Запорізької області «За-плава річки Чингул» та інших цілин-них степових ділянок у Токмацькому районі.

Майбутнє лісу — в ефективній співпраці державних чиновників, нау ковців та громадськості. Інакше — у лісі, лісі темному незатишно буде хитрому лису та ялиночкам! А якщо серйозно, то потрібен громадський ау-дит всього лісового відомства та його діяльності, потрібне фінансування незалежних наукових інституцій, а не тільки відомчих лісівничих!

Ганна ГОПКО

«Зелені» легені України:чому степ не стане лісом?

Лісова політика України під прицілом критики фахівців

Держкомлісгоспу щодо заліснен-ня степів у рамках виконання Ука-зу Президента України від 04.11.09 № 995/2008 «Про деякі заходи щодо збереження та відтворення лісів і зе-лених насаджень». В Україні мають бути створені додаткові 5% (від пло-щі держави) лісів. Як стверджують фахівці, треба негайно внести зміни до Указу і заборонити садити ліс у степах України — світовому скарбі! Оскільки 1/3 Червоної книги Укра-їни — це степові види. Особливо це стосується флори. Якщо степи будуть знищені — зникнуть і ці види. До того ж ліси не можуть рости в степах. Як приклад, «із 7000 тис. гектарів, до висадки яких долучився і Президент два роки тому на Херсонщині, біль-шість цього року згоріла», — каже Василь Анатолійович Костюшин, заві дувач відділу моніторингу та охо-рони тваринного світу Інституту зо-ології НАН України.

НА СВІТЛИНІ: Заказник «Корналовичі» (Самбірський р-н Львівської обл.). Тут зберігся один із останніх у Європі дубовий праліс — ліс, якому понад 200 років. 8 грудня 1999 року Львівська обласна рада за підтримки псевдонауковців виклю-чила 18 об’єктів (серед них і «Корналовичі») зі складу природно-заповідного фонду України (рішення № 226 «Про впоряд-кування природно-заповідного фонду Львівської області»), законодавчо дозволивши нищити унікальну екосистему. Крім 200-літніх дубів, «під ніж» пішли десятки червонокнижних видів. У 2005 році зусиллями громадських організацій вдалося на деякий час зупинити варварське вирубування. Однак 2007 року вирубування відновили.

На думку науковців, цей ареал дубових лісів біля річки Дністер має величезне значення у формуванні клімату, а та-кож є загальновизнаним еталоном природи. Світова практика еталонних (модельних) ділянок має виключну наукову цін-ність. В умовах зростаючого антропогенного тиску на довкілля тільки за допомогою еталонних ділянок можна дізнатись «як було», щоб сказати «як буде».

НА СВІТЛИНІ: Наш кореспондент Ганна Гопко обіймає 200-літнього дуба. Двох рук замало! Як і двох людей, щоб обхопити цього красеня...


ОЙКУМЕНА|Наш спадок

Уже в першій і особливо у другій половині XIX ст. в українській спільноті зріс інтерес до пробле-

ми розселення нашого народу. Це було пов’язано з наростанням національно-визвольного руху у поділеній між Ро-сійською та Австро-Угорською імпе-ріями території України. Кінцевою метою руху передбачалось створення національної держави: в одних випад-ках самостійної, в інших — у складі де-мократичних федеративних держав.

Необхідними умовами створення держави повинні бути дві речі: наяв-ність нації, яка усвідомлює свою іден-тичність, потребу у власній державі і наявність корінної території, заселе-ної цією нацією. Україна і українці відповідали цим вимогам історично і географічно. Однак ці умови потре-бували передовсім наукового обґрун-тування.

Перше обґрунтували етнографи та історики (П. Чубинський, В. Анто-нович, М. Грушевський, В. Кошовий та ін.), друге — головно географи — Г. Величко, С. Рудницький, В. Ґерино-вич, а потім — В. Кубійович.

Піонером серед них був доктор філософії у царині географії Григо-

рій Величко (1863–1932), уродженець Львівщини, випускник Львівського університету. Він був першим україн-цем, який захистив докторат (1893).

Г. Величко за завданням «Просвіти» підготував і видав «Народописну кар-ту українсько-руського народу» (1896). На карті було представлено суціль-ний геопросторовий масив, заселений українською нацією від Підляшшя і Лемківщини на заході до Слобідщини і Кубані (включно) — на сході, від Ста-родубщини — на півночі до Криму — на півдні. Позначено також українські анклави (включення в інонаціональні масиви) у Молдові, Югославії, на Пів-нічному Кавказі, Поволжі, Північному Казахстані, Далекому Сході.

На карті «читачі» побачили: 1) ве-ликопростірність української націо-нальної території, на якій може бути побудована велика європейська дер-жава; 2) територію заселяють близько 18 представників інших національ-них груп, які не є автохтонними.

Карта відіграла важливу роль у становленні національної і держав-ницької самосвідомості українців.

Олег ШАБЛІЙ,професор ЛНУ імені Івана Франка

Перші етнографічні мапи України

НА СВІТЛИНАХ: Карта англійських дослідників Ро-берта Макрама, Вільяма Крена і Роберта Макнійла у книжці «The Story of English» (вставка вгорі), на якій схематично зображено поширення індоєвропейських мов від Середньої Наддніпрянщини; внизу — одна з найвідоміших етнографічних мап України, видана у діаспорі (укладачі — В. Кубійович, М. Кулицький).


ДУМКА ЕКСПЕРТА|Есе на тему

Олександр ЗАВАДКА, к. м. н., доцент

бажання без належних основ та реа-лій створюють соціально небезпечні типи осіб з шаленим бажанням ви-знання. Кожен вважатиме Успіхом до-сягнення лише власних цілей, тоді як правильною об’єктивністю є лише позитивна оцінка щиро захопленої аудиторії. Військові звитяги однієї сто-рони передбачають поразку іншої; у спортивний чи інтелектуальний дво-бій ще на старті закладене лише одне перше місце. Це — просто Перемога. Справжнім Успіхом можна вважати результат справи, де немає поразки і переможених, а виграють усі, де збере-жені Правила, продемонстровані гарні манери і як дарунок — народна любов і пам’ять поколінь. Такими могли б бути експедиція на Марс, подолання раку, здобуття еліксиру молодості або ж енергетична незалежність у вигляді штучного холодного сонця. Хоч і тут не уникнути двоякості Успіху людства і поразки мікропопуляції «обраних», що хотіли б вічно підтримувати пато-логічну залежність від усього, що під-лягає монополізації й сприяє прибутку.

Оцінювати Успіх ліпше не за пе-ревагами, які отримав, а з урахуван-ням складності завдань та ризиків, обмежень, пройденого шляху... Успіх, на відміну від удачі, є результатом вкладеної роботи, вмінь і знань. Хоча не обходиться й без усмішки Форту-ни. Ну і, звісно ж, Божого промислу...

Може, річ у символах? Символи удачі — Фортуна і веселка, символ Успіху — крилата богиня Ніка. Сим-волізм допомагає відчути складність, багатофакторність і примхливість ве-ликого Успіху, який багатьом доступ-ний лише раз у житті. Багаторазовий Успіх, Харизма, значущість і велич-ність зробленого заслужено перетво-рюють людину звичайну на Велику. Олександр Великий, Великий Цезар, Карл Великий, Володимир Великий, Великий Князь Ярослав Мудрий, Ве-ликий Піст та Пасха... Їх не так уже й багато на всю історію людства.

Можливо, під Ватерлоо Наполео-нові якраз і забракло Удачі у вигляді

Піднімаючи келих іскристого на-пою з традиційним тостом за Успіх, чи завжди ми уявляємо,

що ж врешті-решт може бути реалізова-не: подвиг, праця на благо суспільства, продов ження життя людини, генера-ція нових ідей, значні наукові здобут-ки чи щось абсолютно протилежне й неприй нятне? Як підкинута монета одночасно перебуває у двох квантових станах, що непередбачувано змінюють-ся залежно від «експериментатора», так у кожного з нас своє розуміння Успі-ху — залежно від мрій, бажань, мож-ливостей, способів втілення. Відтак і результати оцінюють по-різному.

У традиціях аналогічних умовнос-тей трактують й історію України, яку «неможливо читати без брому»: було багато Героїв, але замало предметного Успіху. Розквіт, Катарсис Мазепи й Руї-на після поразки створили контраст-ний ґрунт для українського історично-го полотна. Людство досягло б повного розквіту вже багато століть тому, якби керувалося лише позитивними сцена-ріями. Але все чомусь заплутується, хибність шляху підтверджують кри-зи і катаклізми, а науково-технічний прогрес лише ускладнює існування семимільярдної популяції. Де ж тала-новиті системні мислителі, здатні ви-вести людство з лабіринту? Імператор Август вважав своїм Успіхом те, що отримав Рим у камені й занепаді, а за-лишив його в мармурі й розквіті. Марк Аврелій свій цивілізаційного масшта-бу й значення філософський доробок вважав слабкістю для успішного воло-даря, тому його опублікували й оціни-ли лише після смерті.

Напевне, фінал не кожної справи варто оцінювати критеріями Успіху. Зазвичай Успіх — категорія зрілості, хоч геніальний Моцарт надихає ба-гатьох батьків замість всебічного й поступового розвитку дитини якнай-швидше дати їй музичну освіту. Не можна позбавляти задоволень дитин-ства, юності, бо лише гармонія розвит-ку й талант закладають фундамент для майбутніх Успіхів. Непомірні ж

підмоги маршала Ґруші, який дарем-но очікував сигналу, тоді як імператор сподівався, що його наказ буде пору-шено. Незворотна мить Слави для Ґру-ші була упущена, і веселка з’явилась для Веллінґтона (Блюхер привів прус-ську допомогу першим). Зробивши все правильно, Наполеон програв (тому й не дотягнув до Великого). Історія піш-ла іншим шляхом, а прекрасна статуя Ніки без голови і рук символізує не лише Лувр, а й французьку історію.

Під час Другої світової війни Го-ловним штабом Британського адмі-ралтейства керував сер Дадлі Паунд, друг Черчілля. Незважаючи на блис-кучу освіту, він провалював більшість справ, за які брався. Паунд всесвітньо «прославився» потопленням карава-ну PQ17 й отримав прізвисько «Дадлі не роби цього», його звинуватили в боягузтві й ледарстві, хоча він щиро намагався йти до Успіху. Що ж тоді говорити про зумисні способи досяг-нення політичного чи фінансового

Справжнім Успіхом можна вважати результат справи, де немає поразки і переможених...

успіху шляхом захоплення чи руйна-ції якоїсь галузі економіки чи навіть коштом державної незалежності? Тут уже не суспільство, а Феміда та Кліо мали б застосовувати свої критерії.

Чомусь так несправедливо утвер-дилось, що Історію пишуть переваж-но за діяннями правителів, хоч не завжди їхні Успіхи приводили до бла-годенства та «світлого майбутнього». На мою думку, важливішими є ци-вілізаційні Успіхи без огляду на сан. Ґанді, цей «войовничий напівголий факір», за допомогою простих кроків і геніального чуття потрібного випадку досягав Успіхів значно більших, ніж могли б дати сотні політичних хитро-сплетінь і військових протистоянь.

Часто щасливий поворот долі по-лягає в тому, що не вдалося здійснити задуманого. Лише одиниці здатні про-зріти майбутнє, Удача ж є дороговказом мрій. Кінь, що приходить до фінішу на секунду раніше, коштує на мільйон до-рожче; у людей навпаки — одна секун-да витримки частіше приносить Успіх і вартує значно більше. Зустрічаймося з цікавими людьми, спілкуймося, час-тіше піднімаймо фужер за кураж і ба-жаймо Успіху в сподіванні правильно-го застосування цього слова.

ЩОБ ЗДИВУВАТИСЬ, ПОТРІБНА ЛИШ МИТЬ, А ЗДИВУВАТИ — ЗУСИЛЛЯ ТИТАНА.

Успіх

«Успіх — це вміння від однієї невдачі до іншої рухатися з незмінним ентузіазмом».

Вінстон ЧЕРЧІЛЛЬ


Від минулого не сховатись. Але той факт, що його можна приховати чи щонайменше спотворити, уко-

тре доводить низка ювілеїв визначних подій, доленосних для української іс-торії. 300-річчя Полтавської битви, 200 років від дня народження М. Гоголя, 350 літ від перемоги військ гетьмана І. Виговського над московитами під Конотопом, 70-ті роковини укладення пакту Молотова-Ріббентропа та почат-ку Другої світової війни. А на цьому тлі — створення Комісії з боротьби із фальсифікацією історії на шкоду ін-тересам Росії при президенті РФ...

Невже ми стали свідками небува-лого загострення уваги до історичної проблематики, до відродження істо-ричної пам’яті, до гідного пошануван-ня минулого? На жаль, ні. Медійний супровід цих подій продемонстрував, що їх використано із політтехнологіч-ною метою. Перед масовим глядачем/слухачем/читачем постала карти-на, сповнена протистояння, агресії, лихослів’я. У промовах речників, які взялися коментувати надзвичайно дражливі аспекти цих ювілеїв, відчу-валися канонади давноминулих боїв. На Україну посипались звинувачення у реабілітації нацистських злочинців, «націоналізації» Голодомору... Харак-терно, що низка діячів, що й досі ма-ють честь називати себе українськи-ми, взялись підспівувати закордонним закидам. Усе це свідчить про те, що політика в її найганебнішому вияві втручається в історію — деякі наші сучасники беруть на себе роль суддів, оголошуючи вироки тим, хто вже не може сказати слова на власний захист.

Люди, у яких вистачає нахабства й цинізму, без зайвих сумнівів розпо-ловинюють душу Гоголя, називають пакт Молотова-Ріббентропа фунда-ментом української соборності, звину-

вачують у розв’язанні найсмертонос-нішої війни в історії людства Польщу, яка не забажала вдовольнити терито-ріальних претензій Гітлера, назива-ють Сталіна «ефективним управлін-цем», під мудрим керівництвом якого вдалося індустріалізувати СССР.

Таке занурення у далеку й недав-ню історію та використовування окре-мих подій та імен у політтехнологіях свідчить про одне — про крах здат-ності уявляти, проектувати і творити власне майбутнє. Минуле, записане у підручниках і монографіях, — це готове поле для перетасовувань. Для майбутнього потрібне зусилля — від здатності мріяти й до «без надії таки сподіватись». Минуле можна викорис-тати, майбутнє треба творити. Для тих, хто звик «грати в історію», мину-ле насправді мертве, тому його мож-на безболісно препарувати. Відчуття живої взаємопов’язаності минулого й майбутнього абсолютно нехарактерне для тих, хто із легкістю роздає істо-ричним персонажам звання «героїв» чи «зрадників».

Чорно-біле трактування минулого зумовлює таке ж бачення сучасності й майбутнього. Ділити і панувати — це єдина заповідь для тих, хто у політиці вбачає винятково боротьбу за владу. Ця боротьба засліплює, а тому на по-літичній шахівниці з’являються ті, хто мав би зайняти почесне місце в пантео-ні. Один місцевий чиновник, напри-клад, пропонує провести референдум щодо спорудження пам’ятника Іванові Мазепі в Полтаві. Виявляється, історія також повинна мати свій електорат...

Викривлення історії, відкидання історичної правди — це одна із форм забуття. На такій формулі зручно зво-дити утопії, що, зрештою, й робили тоталітарні режими впродовж ХХ сто-ліття. Тепер ми маємо справу із дещо

іншою історією, яка примандровує до нас через ЗМІ уже з певними акцен-тами, переважно ідеологічними, які розфарбовують історичних персона-жів у партійні кольори. Якщо Ви при-хильник Виговського чи Мазепи — Ви правий, якщо Хмельницького, то є серйозні підстави підозрювати Вас у симпатії до лівих. Навіть якщо Ви за лівих Петлюру й Хвильового, Вас на-звуть не інакше, як «махровим націо-налістом»...

Ідеологічний поділ минулого справді свідчить про те, що у нас є проблеми з історією, адже нам не про-сто забороняли її писати чи перепо-відати. Її писали замість нас. Процес реального життєперебування та істо-ріописання було розірвано. «Поющее и пляшущее племя» не могло себе описати, вивчити, це робили замість нього цивілізатори. Найстрашніше, що ця постколоніальна свідомість досі


Андрій МЕЛЬНИК

Для майбутнього потрібне зусилля — від здатності мріяти й до «без надії таки сподіватись». Минуле можна використати, майбутнє треба творити.

існує не лише серед тих, хто й далі прагне панувати; вона затруює тих, над ким панували впродовж століть і хто досі не може опанувати себе.

«Не стріляй в минуле з пістоле-та, бо майбутнє вистрелить у тебе із гармати». Серед багатьох публіцис-тів побутує думка, що в політичних дискусіях не варто використовувати історичних паралелей, бо історія — двосічний меч, завжди виникатиме чергове «але», і будь-яке спільне рі-шення буде приречене на провал. Але це хибний аргумент. Політики зобов’язані минулому, вони — його невідплатні боржники. Але вони не мають права використовувати мину-лого у боротьбі за владу, адже таким чином витворюється надзвичайно хиткий фундамент для майбутнього. Що робитимуть наступні покоління із поділеною історією? Вони продо-вжуватимуть її ділити, якщо у нас не вистачить мужності пробачити, а не звинувачувати, запалити свічку пам’яті, а не воювати із тінями.

ІСТОРІЯ

Політика історії

«Ницість ніколи не творила історії. Історію творить велика Правда, гордість за неї і мужність в її ім’я».

Іван БАГРЯНИЙ


Є таке поняття: брати з історії вогонь, а не по-піл. Якщо говорити про знакові особистості, то оцінювати їх спадок, діяльність, результати зу-силь і слів найкраще за мотивами і тим вогнем,

що його вони запалили у душах українського народу. Пам’ятаймо: абсолютну рацію має тільки Господь Бог. Отже, оцінюючи мотивацію, домінанти життя емб-лематичних постатей нації, керуймося принципом: вони — за незалежну, самостійну, соборну Україну, за справедливе, гідне життя на рідній землі для усього громадянства, без холопа і пана — чи ні. Якщо такі осо-бистості відповідають першому критерію, берімо від них у маршрути віків те, що до будови нашої націо-нальної держави пасує і під сучасну пору, і на перспек-тиву. Докоряти, тим паче, знищувати репресивною критикою, — несправедливо, непродуктивно. Адже ті, хто відійшов навіки, жили в інші часи, вже не можуть

пояснити нам, чому за певних обставин діяли так чи інакше, не можуть ні оправдатися, ні застерегти інших від помилок, неминучих у вихорі подій.

Отож, не ставаймо непомильними арбітрами, а терпеливо збираймо докупи усю спадщину україн-ства, яка допоможе нам:

1. ЗГАДАТИ СЕБЕ, відтак — збагнути велич тися-чоліть.

2. ПОВІРИТИ У ТЕ, що ми ніколи й ні в чому не були аутсайдерами; держави духу ми ніколи не втра-чали, а це є вирішальним в історичному процесі.

3. ЗБЕРЕГТИ СВОЮ ІДЕНТИЧНІСТЬ у барвистому букеті народів, культур, долучити до надбань люд-ства свою красу, талант і доброту.

Подаємо думки знакових постатей українства: Олени Пчілки (160 років від дня народження), Симо-на Петлюри (130 років) і Степана Бандери (100 років).

Важкий шлях, народе України, до твого щастя… Тернями встеляють його твої воро-ги і, як дикі звірі, вичікують хвилі, коли б кинутися на тебе й своїми забрудненими пазурами впитися в твоє молоде тіло… й ссати з нього твою святу кров. А ти, зневі-рений і втомлений, блукаєш серед цього бруду, чуток, провокацій, підлесливих обі-

цянок, котрі тільки розпорошують твої сили й розбивають дух твій. Зневір’ю, роз-чаруванню не може бути місця в час, коли на довгі літа вирішується твоя доля, твоє щастя і твій добробут. Тільки міць, єдність та тверде непохитне стремління до повної незалежности й свободи може бути нашим побратимом.

Симон Петлюра (1879—1926)

До населення всієї соборної України

При нашім бажанні бути самими собою, мати право бути хоч трохи «самім по собі», розгляньмося, як споглядають на нас близькі до нас люди, яке маємо оточення… «Час все розсудить!» — мовляв Віктор Гюго. І вже на-стала пора роздивитися пильніше на наших «друзів» — усякої масті. Далі від лицемірів,

наших потайних ворогів! Нехай наші «Про-світи», та й інші гніздечка тим часом малі, убогі, але краще нести хоч пір’їнку до свого кубельця, ніж посилювати заходи тих, що лише згори позирають на нашу гірку працю та розкорінюють каліцтво поміж нашим на-родом, засівши «на нашій не своїй землі».

Олена Пчілка (1849—1930)

Наше оточення

В Україні, отже, вже завершився процес політичної консолідації усіх самостійниць-ких національних елементів на платфор-мі УГВР. Як ця консолідація оформилась і як вона здійснювалася? Там, у противагу до большевицького режиму та його систе-ми, є тільки один самостійницький табір. Об’єднуючим чинником є спільна визволь-на боротьба, в якій беруть безпосередню чи

посередню участь, або бодай з нею соліда-ризуються і співчувають їй, усі що є проти большевизму, а за Самостійну Українську Державу. В УПА борються добровільці-революціонери незалежно від своєї партій-ної орієнтації. А в УГВР є найчільніші діячі, провідники активісти з різних політичних середовищ.

Підготувала Вікторія КУЛИК

Степан Бандера (1909—1959)

До проблеми політичної консолідації

ІСТОРІЯ|Постаті

Наша спадщина:актуальність ідеї


— Григорію Савичу, як повинна жити і що має робити людина, щоб назвати себе щасливою?

— Люди в житті своїм працюють, метушаться, щось від когось утаюють, а нащо — багато хто й сам не тямить. Коли помислити, то в усіх людських ділах, скільки їх там тисяч різних не є, буде один кінець — радість серця.

Чи не легше живитися самим зі-ллям суворим і при тому мати злагоду й утіху на серці, ніж над розкішним столом сидіти гробом повапненим, повним жеровитої черви, що день і ніч безнастанно гризе душу? Чи не ліпше покрити тіло найзлиденнішою одежиною і з тим мати серце, в ризу спасіння й убрання веселощів одяг-нуте, ніж носити золоткані шати і тим часом терпіти геєнний вогонь у душі, що бісівською печаллю спопе-ляє серце? Яка утіха від статків чи від гарної обстави, коли серце занурене в найтемніший морок невдоволення...

Коли хто втрапив у рів чи прірву водяну, не повинен думати про важ-коту, а про звільнення. Коли ставиш дім, будуй його для обох частин сво-го єства — душі і тіла. Коли вдягаєш і прикрашаєш тіло, не забувай і про сер-це. Дві хлібини, два будинки і дві оде-жі: два роди всього є, всього є по двоє...

Це і є бути щасливим — пізнати себе чи свою природу, взятися за своє споріднене діло і бути з ним у злагоді

із загальною потребою. Така потре-ба — це благодійство і послуга.

— Але ця справа — самопізнан-ня — потребує надто багато часу й зусиль…

— На землі народжений най-швидше потрапляє в нещастя через своє поспішливе нахабство, і скажу на додаток, що той, який не радить-ся, терпить найбільшу біду; міцні-бо для людини її слова, і потрапляє вона в полон глаголів вуст своїх. Поглянь-те на людську юрбу і побачите, що не лише літні, але й наймолодші уле-щують себе, що вони озброєні рогом однорога, який рятує їх від нещасть, і вважають, що, як очам їхнім не по-трібні окуляри, так і світло й порада не потрібні їхньому серцю.

Дуже часто той, хто в якусь науку залюблений і встиг уже й славу здобу-ти, надаремно мріє, що вже всі знання віддані йому, як посаг нареченої. Ху-дожник, наприклад, про всі ремесла виголошує суддівську сентенцію, не тямлячи, що й однієї науки добре на-вчитися ледве стане цілого людського життя.

Про жодну науку не судять час-тіше та відважніше, як про ту, що ро-бить людину щасливою, і це тому, я гадаю, що вона кожному потрібна, як кожному і жити випадає.

Не дивина шлях свій віднайти, але ніхто не хоче шукати, кожен своїм

Григорій Сковорода належить до персоналій, яких сміливо можемо називати архетипними для українства. Проте часто ореол постатей-символів стає на перешкоді адекватному піз-

нанню їхнього спадку. Г. Сковорода, Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка потребують не лише риту-ального пошанування, але насамперед щоденного від-криття, постійного замислення над їхніми ідеями.

Останніх двадцять п’ять років свого життя Г. Сковорода присвятив мандрівній філософії, «странствованіям» рі дною Слобожанщиною. Це був період створення «Саду божественних пісень», «Байок харківських», знаменитих діалогів «Наркіс», «Кільце», «Абетка світу», «Вдячний Еродій». Сьо-

годні цілком справедливо саме цей відтинок життя українського мудреця викликає найбільше заці-кавлення — його називають втіленням абсолютної свободи, досягненням гармонії з природою, ідеалом поєднання ідей і життєвої практики.

Попри значну кількість досліджень, присвяче-них Сковороді, його постать залишається невлови-мою для остаточного осягнення. «Пізнаний і непіз-наний Сфінкс» — саме так назвав свою книжку про Г. Сковороду видатний український письменник Валерій Шевчук. Кожне покоління має прочитува-ти його, відкриваючи для себе щоразу нові виміри багатогранності. Загадковість українського мудреця зумовлює його непроминальну актуальність.

«Бути щасливим — це пізнати себе»

Уявна розмова з Григорієм Сковородою

n ІНТЕРВ’Ю З ІСТОРІЄЮ

шляхом іде й іншого тягне,— в цьому і трудність. Проповідує щастя історик, благовістить хімік, провіщають шлях до благості фізик, логік, граматик, землемір, воїн, відкупник, годинни-кар, вельможний і низький, багатий і убогий, живий і мертвий... Всі сіли на сідало вчителів; кожен науку цю собі привласнив.

Але чи їхня справа вчити, судити, знати про блаженство?..

— Сьогодні люди шукають для себе праці з найбільшими прибут-ками, вважаючи, що лише так змо-жуть досягти повноти життя, стати успішними.

— Найдобріша людина тим не-спокійніша і нещасніша, чим більшу посаду вона займає, але до неї не на-роджена. Та й як їй не бути нещас-ною, коли загубила той скарб, що дорожчий за все на світі: «Веселощі серця — життя для людини, і радість людська — є довгоденність»

Ніхто не пожне твердої слави від будь-якого мистецтва, коли пра-цюватиме без насолоди і нахтнення. Той найвірніший приятель званню своєму, коли і прибутків небагато, і злидні, огуда, гоніння не можуть при-гасити його любові. Але без природи праця ніяк не може бути солодка.

ІСТОРІЯ|Мудрість віків

НА СВІТЛИНІ:Портрет Григорія Сковороди (невідомий художник).


Багато хто, потоптавши природу, вибирає для себе ремесло наймодні-ше і найприбутковіше, але цим вони лише ошукують себе. Прибуток не є утіхою, але мусить слугувати для за-доволення тілесних потреб, а коли це й утіха, то не для серця; утіху для сер-ця матимете у спорідненій праці. Тим ця справа приємніша, чим спорідне-ніша. Коли б утіха була від розкоші, то чи було б так мало багатих? Але спокійних і бадьорих серед них мало.

Багатством живиться лише тіло, а душу звеселяє споріднена праця. Ось де зала солодкого її бенкетування. Тут вона, наче хитра машина, що оберта-ється на повний хід, тішиться і, обхо-дячись лише житнім хлібом та водою, не заздрить на царські хороми.

Народженого до добра неважко навчити добру,— навчити, чи прина-турити, чи призвичаїти. Навчений, принатурений, призвичаєний — це одне і те ж. Від природи, як від мате-рі, легесенько сама собою розвивається наука. Вона всерідна, справжня і єдина навчителька. Коли все будує премудра природа, чи не єдина вона і вигоює, і навчає? Усяка справа має успіх, коли природа сприяє. Не заважай лише природі і, коли можеш, знищуй пере-пони, очищаючи їй шлях; воістину все вона чисто і вдало зробить. Клубок сам собою покотиться з гори, забери лише камінь, що лежить на перепоні. Не вчи його котитися, а лише допомагай.

Це і є остаточна істина — поба-чити, який у кожному ділі гніздиться

дух: чи благий, а чи злий. Не судити за обличчям, як облудники. Часто під недобрим лицем і під негарною маскою притаєне божественне сяєво і блаженне серце, в обличчі ж світлім, ангельському — сатана.

— У чому суть дружби?— Одні піклуються про одне, інші

про інше; я ж турбуюся про прихиль-ні до мене, дружні мені душі отроків і юнаків. Але де труд, там і спочинок. Де турбота, там і радощі. Скупий тур-бується про золото, страждає через золото, але іноді і тішиться золотом і, щоб тішитись, віддається турботам і радіє, втомлений турботами. Так і я люблю тривожитися душею за благо-получчя друзів, щоб коли-небудь за-знати також і втіхи, хоч я її зазнаю уже й тепер. Бо що може бути солодшим, як коли тебе любить і прагне до тебе добра душа? Що може бути приємні-шим, ніж любов друга? Я не люблю ніякого дару, якщо він не пов’язаний з любов’ю і доброзичливістю. Для мене нема нічого дорожчого чи солодшого, ніж душа, яка мене любить, хоч би бракувало всього іншого. А моя тур-бота, і радощі, і слава, і, я сказав би, життя, при тому вічне життя,— що це таке? Дружня душа, душа, що любить мене, душа, що пам’ятає про мене — її я ціную більше, ніж піраміди, мавзо-леї та інші царські пам’ятники. А що є благорозумнішим від благородної душі і що більш вічне?

— Які чесноти треба плекати у собі насамперед?

— Чесноти у повному розумін-ні — це віра, надія і найвеличніша з усіх і безкінечна любов... Всі вони без кінця творять. Властивість віри по-мічати або розуміти, а що більше хто помічає, то більше плекає надії, а що більше плекає надії, то полум’яніше любить, з радістю творить добро в якнайширшому, наскільки можливо, обсязі, безмежно і безмірно.

Щастя в серці, серце — в любові, а любов — у законі вічного.

Підготував Андрій МЕЛЬНИК(Уривки з творів Г. Сковороди по-

дано за перекладом із староукраїнської Валерія Шевчука)

Ральф Волдо ЕМЕРСОН (США)

ІСТОРІЯ|Мудрість віків

«Те, чого прагнеш, з тобою:Воно, друже, — всередині тебе,Якщо ти задоволений долею, будеш спокійний. Не той щасливий, хто бажає кращого, а той, хто задоволений тим, чим володіє».

Григорій СКОВОРОДА(з латиномовного вірша «Дізнайся, що називаю щасливим життям»)

АФОРИЗМИ

Іноді гроші дуже дорого кошту-ють.

Нагорода за добру справу — у само-му її здійсненні.

Скільки в людини доброти — стіль-ки в неї й життя.

Спроможність бачити чудове у зви-чайному — незмінна ознака муд-рості.

Товаришем є така людина, з якою я можу бути щирим. У її присутності я можу думати вголос.

Знання існує для того, щоб його по-ширювати.

Музика показує людині ті можли-вості величі, які є в її душі.

Справжнього генія ви можете піз-нати по тому, що всі нікчеми за його появи влаштовують змову проти нього.

Нічого великого ніколи не було до-сягнуто без ентузіазму.

Думка — квітка, слово — сув’язь, ді-яння — плід.

Великі люди примітні більше сво-їм розмахом і широтою, ніж оригі-нальністю.

Природу неможливо застати нео-хайною і напівроздягнутою, вона завжди прекрасна.

Секрет успішного виховання — по-вага до учня.

Великий Розум — виявити свою силу не тільки в умінні мислити, але й в умінні жити.

Кожна людина у чомусь мене пере-вершує, і у цьому сенсі мені є чого у неї навчитися.


ІСТОРІЯ|Таланти нації

Справді, лише незашкаруб-ла душа може перейнятися мрією підкорити повітря-

ний простір. Хрестоматійний вірш українського романтика Миколи Петренка «Дивлюсь я на небо…» може передати відчуття не лише споглядальної відстороненості від світу, але й внутрішні пориви лю-дини, яка спроможна переплавити мрії у цифри математичних фор-мул. Джерелом подібного відчуття у випадку І. Сікорського був Жюль Верн та його «Робур-завойовник», а також фантазії Леонардо да Вінчі. Характерно, що перший його політ відбувся уві сні — і усю подальшу ді-яльність авіатора можемо розглядати як втілення цього дитячого марева.

Високий суспільний статус (бать-ко майбутнього авіатора був відомим психіатром, професором Київського університету Святого Володимира) дозволив І. Сікорському здобувати ґрунтовну освіту в Петербурзі та Парижі, хоча справжньою alma mater для нього усе ж стала Київська полі-техніка, яку він закінчив 1914 року. У студентські роки І. Сікорський кон-струює перші моделі літаків та гелі-коптерів, а вже 1911 року досягає не-ймовірного результату — перевершує рекорд швидкості на власноруч скон-струйованому і пілотованому літаку С-6. Це був початок тріумфального злету.

Постать І. Сікорського привертає увагу організаторів авіаційної спра-ви, його запрошують до столиці — Петербургу, де він стає головним

Ігор Сікорський:авіатор і проповідник

Українська земля дала світові багатьох видатних людей, яких сьогод-

ні вважають своїми інші держави. Перед нами постає досить непросте за-питання: як ставитися до тих, у кого не прокинулось національне чуття, хто свідомо чи під тиском обставин перейшов у табір недругів, хто просто збайдужів чи й навіть не намагався прислужитись українській справі? Тре-ба наголосити — це цілком закономірне запитання для країни, яка часто втрачала своїх талановитих особистостей. Постать Ігоря Сікорського, який народився 120 років тому в Києві, може викликати подібні застереження. Хоча його діяльність, про багатогранність якої ми лише дізнаємось, безпе-речно, заслуговує на вдячну і вдумливу згадку.

Ми знаємо Ігоря Сікорського як геніального авіаконструктора, який подарував світові декілька неперевершених моделей літаків та гвинтокри-лів. На жаль, технічні відкриття відсунули на задній план внутрішній світ цієї особистості. Його релігійні роздуми, утілені в кількох творах, сприй-маються на тлі строгих креслень та сухих математичних розрахунків як органна фуга під акомпанемент ритмічних ударів відбійного молотка. Але це поверхневе враження. Пригадаймо великого француза Блеза Паскаля, який від захоплення фізичними законами та механічними винаходами цілком органічно перейшов до натхненного одкровення своїх «Думок» чи голландця Бенедикта Спінозу, який свою етичну систему намагався ви-класти у вигляді математичних теорем.

конструктором авіаційного відді-лення Петербурзького акціонерного товариства «Русько-Балтійський ва-гонний завод». Упродовж двох років він створює три знамениті моделі багатомоторних літаків-велетнів — «Ґранд», «Руський витязь» та «Ілля Муромець», на останньому з яких у червні 1914 року здійснює безпреце-дентний переліт Петербург—Київ—Петербург. Сенсація, тріумф авіа-ційної справи, незаперечна першість! Проте вже через місяць пафос цієї епохальної події затьмарить постріл в Сараєво, луна якого виллється у смертоносну Першу світову війну. Відтак винаходи І. Сікорського відт-епер мали прислужитись військовій справі, перетворившись із опоетизо-ваних підкорювачів небесних сфер на знаряддя убивства.

«Іллю Муромця» називають най-кращим літаком Першої світової вій-ни, хоча сам винахідник основним призначенням своїх апаратів вважав

допомогу людям — швидке подо-лання значних відстаней, рятувальні операції (особливо, якщо йдеться про гвинтокрили, які могли досягнути раніше неприступних місць.)

1917-й став переломним у житті І. Сікорського: монархічні погляди фактично не залишали йому вибору і він змушений був емігрувати — спо-чатку у Францію, а потім до США. За океаном з допомогою інших вигнан-ців (зокрема й видатного композитора Сергія Рахманінова) він організовує власну справу. Через матеріальну скруту перші «американські» літаки І. Сікорський змушений був зводи-ти у приміщенні птахоферми. Проте успіх не забарився. Одна з найкращих моделей, що принесла своєму роз-робникові комерційний успіх і ви-знання на чужині, S-38 — повітряна амфібія — літак, що легко міг сідати на воду. Літаки І. Сікорського мали неабияку популярність насамперед у пасажирських перевезеннях.


ІСТОРІЯ|Таланти нації

У Штатах він також повертаєть-ся до свого давнього київського за-хоплення — гвинтокрилів. Власне, саме вони стали візитівкою Sikorsky Aircraft Corporation, адже могли ви-конувати різноманітні призначен-ня — перевозити і надважкі тягарі, і американських президентів. Перший гвинтокрил злетів у повітря 1939 року, а вже 1941-го американська армія озброїлась саме машинами І. Сікор-ського. Найуспішнішими стали моде-лі S-55, який 1952 року вперше в історії перетнув Атлантичний океан, та S-58, багатофункціональність якого давала змогу йому тривалий час залишатись найпопулярнішим гелікоптером у світі.

1957 року І. Сікорський іде з поса-ди головного конструктора компанії, залишаючи для себе скромне місце технічного консультанта. Усього він розробив 17 базових моделей літаків і 18 — гвинтокрилів, зо що отримав понад 80 різноманітних нагород. По-

мер геніальний авіаконструктор 1972 року. Сьогодні ми можемо упевне-но сказати, що масове виробництво гвинтокрилів у світі — заслуга І. Сі-корського, який цілком справедливо отримав прізвисько «містер Гелікоп-тер».

У 1940-х роках світ побачила низ-ка творів І. Сікорського, у яких він виявив іншу грань свого та-

ланту. Досить часто їх називають бо-гословськими, але доцільніше їх було б означити як проповідницькі та пуб-ліцистичні. У них онук православ-ного священика розглядає не лише винятково релігійні питання (напри-клад, у творі «Послання молитви Гос-подньої» він скрупульозно аналізує кожен рядок молитви «Отче наш…»), але й намагається простежити долю

релігійних цінностей у сучасному суспільстві. Його судження, оцінки набувають неповторного звучання на тлі безупинних нарікань на трудно-щі, пов’язані з економічною кризою. Ось кілька витягів із нарису «Незри-ма боротьба», що з’явився 1947 року, у яких він підсумовує першу половину ХХ сторіччя:

«У наш час людство проходить че-рез періоди кризи небачених розмірів. Руйнівні війни і революції три остан-ніх десятиріччя потрясали світ — але це тільки зовнішні вияви глобальної нестабільності, головну причину якої треба шукати у внутрішньому й гли-бокому безладі у духовній і моральній сферах життя».

«Ми живемо в один із найбільш похмурих періодів в історії людства. Незважаючи на пришвидшений розвиток індустріальної цивілізації і науково-технічний прогрес, зна-чення духовних цінностей у всіх так званих «цивілізованих» націй падає з

Від історичних узагальнень ав-тор переходить до оцінок сьогодення, шукаючи причини духовного зане-паду: «Сучасна цивілізація в особі більшості її впливових діячів або прямо відкидає Христа, або ввічливо не звертає на Нього уваги, у той же час приймаючи переважну частину тих принципів, які Він засудив і від яких відмовився».

Висновок, який робить людина, що майже усе життя працювала з ме-талом, надаючи йому придатної для польоту форми, спочатку навіть дещо спантеличує — адже ми вже десь чули такі заклики. Проте у вустах та-кої людини, як Ігор Сікорський, вони набувають подвійної ваги: «Духовно мертва матерія здатна тільки зігнити і розпастись. Вона не може знову поча-ти функціювати, якщо тільки Влада вищого порядку не повернула їй жит-тя. Світ може врятувати тільки все-загальне, достатньо дієве релігійне і моральне відродження».

чималою швидкістю. Через це сучас-на цивілізація встановила жахливий рекорд. За короткий період між 1914 та 1945 роками дві світові війни і Чер-вона революція забрали, ймовірно, понад 100 мільйонів людських жит-тів. Сьогодні матеріального багатства в руках людства зосереджено більше, ніж у всі попередні часи, і усе ж кіль-кість жінок та дітей, яких навмисно знищують голодом і мором, яким можна було б запобігти, у наші дні набагато більша, ніж була у будь-які тридцять чи сто років історії людства. Рівень наукових знань і загальної освіченості ніколи не був для білої раси таким високим, як сьогодні. І усе ж рідко, якщо узагалі коли-небудь, біла людина так само сліпо і згубно помилялась, ніж в останні тридцять років».

НА СВІТЛИНАХ: «Ілля Муромець» — найбільший багатомоторний літак початку ХХ сторіччя; гвинтокрил S-38 — остання розробка Ігоря Сікорського.

«Я впевнений, що, згідно з Божим задумом, сила життя й правди у тисячі разів більша, ніж сила зла. Я вважаю, що неосяжність, організованість і кра-са неба-всесвіту, який ми бачимо, — це лише тьмяні відблиски пишноти й гармонії, які панують у всеперемож-ному, вічному всесвіті вищого поряд-ку. У якому б вигляді зло не прийшло до нас у нашому житті, воно відступає перед величчю, могутністю і блис-кучістю матеріального і духовного Всесвіту. Усі наші здобутки видають-ся недосяжними порівняно з вічною цінністю людини — Божого дітища, якому долею передбачено перемогти над брехнею, болем і смертю. Ніхто й ніколи не забере у нас цього значення життя, і це — найголовніше».

ПідготувавАндрій МЕЛЬНИК


ІСТОРІЯ|Героїчні сторінки

Ігор Ткаченко родом із села Білозір’я на Черкащині. Згодом батьки пе-реїхали на Київщину в село Рудня,

де вчителювали. «Матуся викладала українську мову й літературу у стар-ших класах, тато — географію та іс-торію в молодших класах. У 1943 році мама, хвилюючись за долю своєї стар-шої сестри Євдокії, у якої на той час на руках було п’ятеро дітей, пішки при-чимчикувала до Києва. Влаштувалася там на роботу, хоч не за фахом. Згодом одержала квартиру, привезла до себе тата, свою матусю Ірину та мене. Тут я закінчив середню школу, Київсь-кий інженерно-будівельний інститут, опісля багато літ пропрацював у про-ектному інституті «Союзгазпроект», тепер — «Укргазпроект», проектуючи різні системи газопостачання та газо-ві мережі. Матуся, хвалити Господа Бога, ще жива, здорова, має 81 рік. Тата у жовтні минулого року не стало, царство йому небесне, пішов від нас у віці 88 років. Великий був трудівник, майстер на всі руки. Я живу з 1959 зі своєю щирою, лагідною, вирозумілою дружиною Тетяною, з якою ми вихова-ли двох синів: Андрія і Тараса, які вже одружені, мають свої сім’ї, діточок».

У першому листі до Мар’яна Чури, який ще раніше написав до Ігоря Тка-ченка, розповівши про свого одно-сельця героя Крут Григорія Піпсько-го, музей у Добромильській школі, киянин І. Ткаченко, на квартирі бать-ків якого мешкав свого часу Григорій, пише далі: «Пане Мар’яне, наша сім’я схиляє голови перед Вами за подвиж-ницьку працю у збереженні пам’яті героїв Крут, зокрема світлої пам’яті Григорія Піпського. Вашого листа я дав прочитати матусі, тітці Дусі, які були вкрай розчулені. Знову відно-вилися у нас спогади про ті часи, роз-мови про Григорія, діда Йосипа і ба-буню Ірину. Знову я мав задоволення чути від тітки про те, що Григорій був дуже добрим, лагідним, дуже гарним, струнким, високим на зріст світлово-лосим юнаком (волосся хвилясте). За її твердженням, він був інтелігентною людиною, вірую чим. Вона бачила, як Григорій молився, простоював перед

КРУТИ.Вектор історії

Епічні герої живуть серед насКиїв–Львів: листування протягом 15 років

Унікальне листування Ігоря Ткаченка з Києва і Мар’яна Чури із сели-ща Нижанковичі на Львівщині може слугувати прикладом того, що правдиві українські серця ніколи не припиняють свого життєдай-

ного, оптимістичного, турботливого биття. Свого часу Микола Шлемке-вич наголошував, що у добу поширеного пустомельства оригінальні дум-ки й почини стають цілющою джерельною водою, яка збадьорює: крихта турботливості, нової, свіжої ідеї має завжди більшу ціну, ніж потоки пере-мелених фраз і накинутих формул, що ними скриті та явні вороги відво-лікають від творення своєї духовної сутності. Рівно ж сама мотивація цих листів є вельми повчальною. Василь Барка у поезії «Скорбота», схиляючи до «лебединої, всевідважної совісті», яка покликана збудити «приспаний

іконами. Дуже гарно малював, майже як художник-професіонал. Після поховання крутян, серед них і Григорія Піпського на Ас-кольдовій могилі, на квартиру нашу завітала дівчина на ймення Наталка Ковгаріна і відрекомен-дувалася як приятелька Григорія, натякаючи на взаємні симпатії та дружні стосунки між ними. Наталка попросила відшукати щоденник, що його вів Григорій. Тітка, на жаль, не змогла його зна-йти, але студентка медичного фа-культету Київського університету Святого Володимира справила на неї гарне враження своєю вихованістю і турботливістю. Потім деякий час вона мешкала на квартирі дідуся та бабусі, готуючи, між іншим, тітку Дусю до вступу у гімназію, що мало позитив-ний результат. Потім Наталка виїха-ла в інше місто. Тітка стверджує, що Григорій також вчився на медичному факультеті, бо «відпрацьовував в ап-теці». Але це вимагає ретельної доку-ментальної перевірки. Документи, що їх знайшли фахівці в архівах Києва, доводять лише те, що Григорій Піп-ський постановою засідання педаго-гічної ради від 1 вересня 1917 року був зарахований до 7-го класу Української гімназії імені Кирило-Мефодіївського товариства. Від’їжджаючи до Крутів, відчував, що вже не повернеться жи-вим і говорив про це, прощаючись з дідусем і бабусею. Був він життєра-дісним юнаком, його кохали і він ко-хав — це відчувалося».

Дякуючи Мар’янові Чурі за за-прошення відвідати Добромиль, Ни-жанковичі та Мальговичі, де народив-ся Г. Піпський, Ігор Ткаченко нагадує: «Мене завжди цікавили Галичина, Лемківщина, люди, що населяють ці регіони, події, що розгорталися там

НА СВІТЛИНАХ: Ігор Ткаченко і Мар’ян Чура — друзі-однодумці.

НА СВІТЛИНІ: На усіх заходах, присвячених героям Крут, Ігор Ткаченко неодмінно був зі світлиною Г. Піпського.


ІСТОРІЯ|Героїчні сторінки

Епічні герої живуть серед насКиїв–Львів: листування протягом 15 років

всесвіт», висловлював упевненість у тому, що «блискав-ка Господня зможеться роздерти огнем колодія-ножа печінку сатанинської звірюки і скремсати кайдани, що царівні-правді до кісток роз’їли руки». Не шукаючи тихого острова для свого сумління, двоє гарних, розум-них, турботливих патріотів за Божими заповідями вті-люють найвищий ідеал: СЛУЖИТИ!

Це подвижницьке листування упродовж 15 ро-ків, чільні думки й факти якого ми вміщуватимемо у нашому журналі щономера, підтверджує думку тих експертів-істориків, ретельних політиків, фахівців

інших сфер, які наполягають на тому, що КРУТИ — ПЕРЕДОВСІМ ТРІУМФ, А НЕ ТРАГЕДІЯ. Адже само-пожертвування крутян додало Центральній Раді дорогоцінного часу, що дав змогу в останній момент (проти ночі 9 лютого, коли уряд вже евакуювався зі столиці) укласти в Бресті мирний договір з німцями, які зобов’язалися вибити більшовиків з України; це реальний успіх, подібний до перемог Богдана Хмель-ницького під Пилявцями, Івана Виговського під Ко-нотопом. Інша річ, що ми, українці, не вміємо корис-тати з наших звитяг.

в часи між 1939 і 1956 роками. Це і героїчні бої УПА за волю України, і операція «Вісла». Ясна річ, не згасли зацікавлення подіями 1917–1920 років, пов’язані з моїм дідусем. Але до цього ще повернуся іншим разом. Обіцяю вислати світлину Григорія Піпського. Водночас підберу деякі публікації до Вашого музею. Зі свого боку запро-шую Вас до Києва. Ще раз сповіщаю адресу: 252050, Київ-50, вул. М. Пимо-ненка, будинок 3, кв. 84 (14 поверх). З даху будинку видно як на долоні увесь Київ, 5 церков та соборів».

8 червня 1995 р.

Мар’ян Чура народився у селі Мальговичі коло смт Ни-жанковичі Старосамбірсько-

го району на Львівщині (тепер село Мальговичі належить до Польщі, а Перемишльський район після війни ліквідований, оскільки Перемишль теж відійшов до Польщі). Після закін-чення Львівського університету імені І. Франка у 1961 році працював вчите-лем хімії і біології Боринської СШ Тур-ківського району. З 1962 по 1964 рік — у війську, очолював радіостанцію, «заго-ряв» на Кубі протягом декількох міся-ців. Знову школа, тепер у Добромилі. Категорично відмовлявся вступати у КПРС, хоч світила кар’єра директора школи. Відважно розвінчував облуд-ну комуністичну пропаганду, зокрема щодо греко-католицької церкви.

Саме завдяки Мар’янові Чурі вда-лося підготувати спогади про його земляка Григорія Піпського у газеті «За вільну Україну» ще у 1995 році, згодом передруковану у нашому жур-налі за березень 2009 року. Після листа Ігоря Ткаченка, опублікованого тоді ж, й почалося регулярне листування двох українців, яких воістину можна назвати епічними героями, оскільки

без демагогії служать своє му народо-ві, відтворюючи правду нашої історії.

Тепер — слово панові Мар’янові.«Ми у Нижанковичах продов жує-

мо відновлювати національно-патріо-тичні традиції. Товариство «Просві-та» проводить вечори до днів пам’яті Т. Шевченка, Л. Українки, І. Франка, інших славетних письменників, вче-них, героїв Крут, воїнів УПА. Мину-лого року було відзначено 600-річчя від надання селищу Магдебурзького права.

Щоб відновити греко-католицьку віру, національні обряди, наша грома-да збудувала свою церкву — її освятив єпископ Самбірсько-Дрогобицької єпархії Вороновський. Люди не раху-валися з часом, та найбільше трудили-ся на спорудженні храму пенсіонери Леонтій Ярема, Роман Шмигельський, Петро Береза, Тарас Красник, Свято-слав Бурковський, Петро Гиз, Остап Ярослав. Найбільше часу провів на

будові місцевий дяк Павло Герчук». Додамо: також Мар’ян Чура.

Саме завдяки йому вдалося зібра-ти дані про сім’ю Григорія Піпського. Його батька звали Іван, матір — Те-кля. Хоч вона була полячкою, але ви-ховувала своїх дітей в українському націо нальному дусі. Родина — бага-тодітна. У Григорія були: брат Гнат, який потім мешкав у Канаді, сестри Софія, Емілія, Марія, Галина. Деякі сестри поховані у Нижанковичах на цвинтарі на вул. Шевченка. Племін-ник і племінниця по одній із сестер живуть у Мальговичах. До виходу на пенсію племінник працював директо-ром школи у селі Германовичі (Поль-ща). Ще одна з племінниць живе у селі Новосади (раніше — Військо), до пенсії вчителювала, її чоловік — ліс-ничий. Є ще племінниця, яка мешкає в Польщі, недалеко від Кракова, іноді приїжджає до Нижанкович, теж до родини Піпських.

Те, що герой Крут Григорій Піп-ський вчився у Перемишльській гім-назії як син незаможного селянина і виходець з багатодітної сім’ї, засвідчує про його неабиякі здібності й напо-легливість. Ця гімназія дала Україні багато особистостей, які прославили свій рідний край.

Йосип ЛОСЬ

З глибоким сумом і співчуттям усій родині сповіщаємо, що 28 вересня ц. р. відійшов у вічність Ігор Ткаченко. Киянин, щирий український па-тріот, шляхетний інтелігент, зразковий сім’янин (9 липня 2009 року зі своєю дружиною Тетяною вони відзначили «золоте весілля»), справед-лива й чесна людина, дослідник історії України, особливо кутянських подій, — І. Ткаченко своїм подвижницьким життям довів: передаючи один одному наснажуючі звістки, кладучи свій камінь, допомагаєш бу-дувати Світ Добра.

У жовтні 2009 року я одержав листа від Мар’яна Чури, в якому він розповів про останні події свого подвижницького життя. Незважаючи на міцний гарт, роки даються взнаки — пан Мар’ян поважно занедужав. Але завдяки старанням медиків Самбора він знову «на плаву». Складну опе-рацію зробив лікар Руслан Іванович Настьошин у присутності асистентів Миколи Мироновича Кундиса, Володимира Михайловича Кострицького, медсестер та іншого медперсоналу. Сердечно вітаємо Мар’яна Чуру з оду-жанням. Бажаємо бадьорості на довгі-довгі літа і виконуємо його побажан-ня: через журнал сердечно дякуємо талановитим медикам! Будьмо солі-дарними завжди! Це — традиція українства.

P.S.


— Як саме Ви потрапили до Ав-стралії?

— До Австралії нас із чоловіком запросили незнайомі нам тоді укра-їнці Микола та Віра Добротвори. Самі вони виїхали з України в часи Другої світової війни. Весь той час прожили, вболіваючи за рідну Україну. Прожи-ваючи у різних країнах світу, вихова-ли дітей українцями, гордими за своє походження. Сьогодні це поважані у громаді, успішні, заможні люди. За-

nСлово Австралія походить від ла-тинського Australis — південна.nАвстралія — це найменший кон-

тинент, або найбільший острів на нашій планеті, а також шоста за площею країна після Росії, Ка-нади, Китаю, США і Бразилії.nЗа офіційними даними, в Австра-

лії (територія — 7,7 млн кв. км, населення — 18,5 млн осіб) про-живає понад 30 тисяч українців.

ми якраз закінчували навчання в університеті. Тоді була затяжна зима. Це були часи економії електроенер-гії, невиплати зарплат. А в Австралії ми наче потрапили у рай: завжди со-нячна погода, охайні квітучі подвір’я, під хатою парк з потічком, озерцем і дикими качками, вдосталь свіжого повітря з присмаком евкаліптів, ко-льорові папуги літають, наче гороб-ці, ввечері співають цвіркуни, вночі під вікном на пальмі муркочуть опо-суми, зранку з парку долинає сміх кукобари, величезний вибір свіжих овочів, фруктів і — найважливіше — надзвичайно привітні, доброзичливі люди на вулицях. Жили ми у пре-стижному районі у цілковитому до-статку. І справді, чого сімейній люди-ні у житті треба?

nВидатною постаттю в українсько-австралійських взаєминах зали-шається Микола Миклуха-Мак-лай, визначний мандрівник, океанограф та етнолог, що у 1870-х роках досліджував Нову Ґвінею, острови Малайського архіпелагу, перебував у Сіднеї, де одружив-ся з австралійкою, й вніс вели-кий вклад у вивчення тубільних культур та географії Австралії.

ІСТОРІЯ|Діаспора

Українська діаспора Австралії святкує своє 60-річчяnДіаспора Австралії цього року

святкує своє 60-річчя. Основна кількість українців прибула на територію Австралії після Другої світової війни у 1948–1950-х рр.nСоціолог Джейн Мартін оцінила

українську спільноту як найкра-ще організовану та відпірну до асиміляції серед усіх емігрант-ських спільнот зі Східної Євро-пи.

Австралія допомогла пізнати УкраїнуРозмова з українкою Лідією Годич, яка разом із сім’єю прожила понад три роки в Австралії, але повернулась на Батьківщину

просили вони нас для того, щоб по-єднати знання, можливості, досвід; запросили тому, що пам’ятали про «своїх». Прийняли нас зі справжнім родинним теплом.

Ми прожили у місті Мельбурні більше трьох років. У нас народилась там доня. Спочатку ми не знали, на який термін приїхали, чи вдасться нам там бути довший час, чи хочемо ми цілком імміґрувати. Це були по-чатки нового тисячоліття. В Україні

НА СВІТЛИНІ: Сім’я Годичів — Лідія, Олесь і Софійка.

Шлях до себе інколи буває досить довгим і складним. Із культури в культуру мандрує відомий сюжет про шукача скарбу, який, подо-лавши значні відстані у його пошуках, зазнавши численних ви-

пробувань, знаходить його біля своєї домівки. Це не означає, що тернистий шлях був марним. Навпаки, він допоміг збагнути цінність того, що ми вже маємо.

Розмова з українкою Лідією Годич укотре доводить цю давню істину.


— Туга за Україною давала про себе знати?

— Тоді ми ще не тужили за Укра-їною, хотіли більше ознайомитись саме з Австралією. Але Україна, яку ми зустріли на чужій землі, була тро-хи іншою — якоюсь ріднішою, збе-реженою такою, якою вона була, оче-видно, ще до нашого народження, в якій хотіли б жити і ми. Її мова, хоч і з акцентом, не містила зрусифікованих слів. І не лише в самих мовних тонко-щах це відчувалося, а й в категоріях, якими мислили.

— Чи можна сказати, що укра-їнці в Австралії зуміли зберегти ті цінності, які хотів винищити тота-літарний режим в самій Україні?

— У тій Україні, яку ми зустріли в Австралії, були і повага до старших,

за текстом, чи то за мелодіями — аж ніяк, бо виплекані українським наро-дом пісні набагато вище стоять у своїй духовності та оригінальності. Тільки чомусь треба було аж до Австралії по-їхати, щоб остаточно переконатись у цьому.

— Що саме спонукало Вас по-вернутись в Україну?

— Що більше ми спілкувались з українцями в Австралії, то більше закохувались у свою Україну. У мене тоді з’явилось таке бажання, щоб усі українці могли побачити те, що і ми, приїхати хоча б на рік і зрозуміти, що в Україні можна мати і творити так само, і навіть набагато краще, бо на рідній, на своїй землі.

З народженням донечки Бог вклав у нашу свідомість величезну відпові-дальність за її виховання. Ми замис-лились, що можемо і що повинні дати їй ми — батьки — у житті. Ми зрозу-міли, що «українськість» охоплює все для того, щоб наша дитина виросла щасливою, розумною і могла реалі-зувати себе у «цім широкім вольнім світі».

Проживши в Австралії три з по-ловиною роки, навчившись кращого і від українців, і від австралійців, ми зрозуміли, що наші справжні ціннос-ті — це історія, культура, традиції, земля, а не матеріальні статки. Це не раз чуємо у житті, але сприймаємо як гучні промови новозміненої ідеології. Ми справді переконались у правди-вості цих слів, коли сповна отримали матеріальні переваги розвиненої краї-ни, а на свої духовні — споглядали як туристи. Ми зрозуміли, що маємо перебувати там, де наше коріння. І не тому що в нас доля така, а тому, що наше коріння міцне, могутнє, славне. Нам, українцям, вже можна починати знову квітнути!

Розмовляв Андрій МЕЛЬНИК

ІСТОРІЯ|Діаспора

Українська діаспора Австралії святкує своє 60-річчяnУ 1950 р. було створено Союз Укра-

їнських Організацій в Австралії, який сьогодні об’єднує громади й інші організації, нараховуючи 24 члени: молодіжні («Пласт», «СУМ»), жіночі (Союз українок Австралії), освітні (Українська державна центральна шкільна рада Австралії), мовні (Фундація українознавчих студій в Австра-лії), наукові (НТШ), мистецькі

(Спілка українських образотвор-чих митців Австралії), спортивні та ін. організації, кредитові коо-перативи.nВід 1983 р. в університеті ім. Мо-

наша у Мельбурні запроваджено першу університетську програму з українознавства.nУ Мельбурнській міській консер-

ваторії гру на бандурі визнано як матуральний предмет.

і любов до малих, взаємоповага у по-дружжі, взаємодопомога, приязнь, доброта. Найпошанованіші свята — це українські Різдво і Великдень. Їх у Мельбурні насамперед святкують спільною молитвою. На Маланку що-року молодь збирається в одне чи-мале товариство і співає українських пісень, танцює українські танці для власного задоволення. У багатьох сім’ях до Великодня малюють писан-ки. На дні народження обов’язково співають «Многая літа». Навчання у суботній школі починається з «Отче наш» і «Ще не вмерла Україна». Цю ранкову зустріч діти зовсім не сприй-мають як нудну чи нав’язливу — учні вимовляють слова з відвертою поша-ною, бо таке виховання батьків і пра-батьків, які це свято шанували, про-тягом усього життя.

Пам’ятаю, як була вражена, коли Михайло Жилан, запросивши нас до свого дому, показав величезний ко-шик, наповнений писанками. Це були писанки, які вони усією сім’єю нама-лювали за багато років. І ніхто у сім’ї не є ані писанкарем, ані художником, ані народознавцем. Ці писанки ма-лювали для розваги, для спільного сімейного святкування. Це просто любов до рідного, гарного і доброго. Ми у Австралії навчились малювати писанки і продовжуємо цю традицію й сьогодні в Україні.

Михайло та Оленка Яреміяки не раз запрошували нас до свого відпо-чинкового будинку в горах. Збудува-лись у горах, щоб відчувати дух сво-їх карпатських родичів, яких лише недавно змогли вперше відвідати в Україні. Обоє колись танцювали українські народні танці. У їхній хаті нас завжди приймали як рідних. Там ми почули безліч українських пісень, відчули справжню любов до них. А справді, чи можна їх порівняти з су-часними світовими хітами — чи то

НА СВІТЛИНІ: На центральному майдані Мельбурна — українські прапори.


На перший погляд думка, що людина сама себе зовсім не знає, може здатися абсурд-

ною. Хто ж знає нас краще, аніж ми самі? І як ми можемо пізнавати світ, якщо не спроможні пізнати себе? Ці питання набувають колосального сенсу, коли відверто ставити їх собі і намагатися знайти щиру відповідь. Що таке людина і хто такий я як ін-дивід? Які чинники формують мене, що приходить до мене іззовні, а що є моєю суттю? Відповіді на ці запитан-ня особа шукає впродовж усього жит-тя і саме такий пошук є справжнім життям. Данський філософ Сьорен Кіркегор, розмірковуючи над сенсом і спрямованістю людського існування, над поєднанням у ньому думки й дії, виснував: «Іти вперед — означає втра-тити душевний спокій, зостатися на місці — однаково що втратити себе. У найвищому сенсі рух вперед означає пізнання себе».

Коли говоримо про те, що себе потрібно бачити чи пізнавати, має-мо на увазі осягати думкою і серцем, розуміти. Пізнати себе означає від-крити правдивий світ навколо, зняти з очей оману і віднайти істину. Сучас-ні споживацькі інтереси, економічна конкуренція, колосальна нерівність серед людей і примітивна масова культура закривають від людини її саму. В результаті твориться нова модель індивідуума, яка вже не має нічого спільного із поняттям «люди-на», оскільки у цій новій моделі голо-вне місце займають достаток, успіх, популярність, впливовість, а любов, доброта, відважність і справедливість цілком відсутні. Так людина втрачає шанс віднайти в собі те істинне око, яке здатне бачити ще й невидиме. Цілі суспільства провалюються в духовну порожнечу, адже пусте око

може бачити лише порожнечу. Зга-даймо: «Але коли б ти мав у собі іс-тинну людину, міг би її оком в усьому побачити істину» (Г. Сковорода).

Людина — це не зовнішня обо-лонка; людський дух, серце і дум-ка — ось де людська сутність, а за словами Г. Сковороди, «головна наша людина», місце нашого справжнього перебування. Намагаючись пізнати себе, поміркуймо над тим, якими ми бачимо ідеальні стосунки у світі і які взаємини між людьми ми вважаємо достойними. Людська природа є така, що ми не хочемо бачити страждання інших і не бажаємо зла своїм ближнім задля власної користі. Памфіл Юрке-вич стверджував, що людина починає свій моральний розвиток з рухів сер-ця, яке бажало б усюди бачити добро, щастя, солодку гру життя, усюди хоті-ло б зустрічати істот, які радіють, грі-ють одна одну теплотою любові, що є зв’язані між собою приязню та вза-ємним співчуттям. Кожна особистість прагне спілкуватися з іншими і та-ким чином доповнювати себе духов-но. Людина має моральний потяг до людини, для того, щоб від її слова і від її думки дістати внутрішні побу-ди, і для того, щоб відкрити їй свою душу, свої думки, бажання, радощі та страждання.

Ось у чому полягає сенс людя-ності, внутрішньої суті людини, яка виявляється у ставленні до себе, до ін-ших і до навколишнього світу. Досвід історії людства має багато аргументів для того, щоб спробувати заперечи-ти людяність як таку, але усі страшні метаморфози, які пережив людський дух, не знищили його світлого нача-ла. Навіть сучасна людина, егоїстич-на і як ніколи самотня, не може керу-ватися у своїх вчинках і у ставленні до інших виключно своїм егоїзмом.

Війни, страждання наших ближніх, несправедливість, знищена природа викликають у нас жаль і біль. У душі людини за будь-яких умов є пережи-вання, які не те що не поєднуються з егоїстичними інте ресами, а навіть шкодять їм. Так особа пізнає себе у вмінні допомагати, співчувати, жерт-вувати собою заради добра інших. Саме це Памфіл Юркевич називає богоподібним в людині: «Людина визнає право речей, як таких, ціка-виться ними (стремить до їх пізнан-ня) незалежно від того, чи має це для неї якусь користь. Тим більше визнає людина право живих істот на життя, цікавиться їх долею, яка і викликає в серці людини співчуття, зацікавлен-ня і любов».

Пізнавати себе означає передусім відкривати в собі людину і відтак ро-зуміти, що таке людина. Це базовий етап нашого духовного саморозвитку,


Галина ГЕВКІВ

Людина — це не зовнішня оболонка; людський дух, серце і думка — ось де людська сутність, а за словами Сковороди, «головна наша людина», місце нашого справжнього перебування.

після якого — плекання власної лю-дяності, самовиховання і світоглядне зростання. Віра в Бога допомагає лю-дям повірити в себе як у боготвірний феномен. І всі незгоди та сутички між людьми, невідхильні в житті, не зга-сять в ньому почуття духовної спорід-неності, правди і любові.

Нині, у час фрагментаризації осо-би, коли нав’язують постулат «роби, що хочеш», перед справжньою лю-диною виринає виклик: як подолати дочасне, розпачливе, безталанне? По-стає одинокий вибір: «Ніщо або Бог». Не маємо права допустити до зне-цінення думки, вартостей та ідеалів. Суто наукове тлумачення світу по-збавляє його сенсу. Оскільки людину створено, вона одержує справдешній сенс життя, а не дає його сама собі. Отже — берімо участь у Його немерк-нучому творенні повноти буття, щас-тя й любові.

Пізнай себе

«Бачиш тінь свою, просто кажучи, порожнечу свою і ніщо. А самого себе ти зроду не бачив».

Григорій СКОВОРОДА

КУЛЬТУРА


КУЛЬТУРА|Лицарі нації

Лемківщина — «земля вівса і ялівцю» — стала батьківщиною для Б.-І. Антонича 5 жовтня 1909 року, коли він народився у селі Новиця Горлицького повіту. Його батько — сільський священик Василь Кіт, який змінив своє прізвище напередодні народження єдиного в родині сина. Ще малим Богдан-Ігор дуже любив слухати вірші та запам’ятовувати їх. Через хвороби початкову освіту хлоп-чик здобув вдома, а вихователька-«пестунка», яка знала безліч пісень, казок та легенд, прищепила інтерес до слова. Часто на основі прочитаного та завдяки багатющій уяві малий Ан-тонич творив нові образи. Умів цікаво оповідати, але не любив хизуватися, дбав, щоб не затьмарити інших, дати змогу ще комусь відзначитися.

Старанний учень щоразу диву-вав своїми здібностями професорів польської гімназії в Саноці, які за-вжди ставили Антонича за взірець. Під час навчання багато читав, при-збирував бібліотеку, бо ж не було для нього більшої приємності, аніж нові книжки, на які часто витрачав усі свої заощадження.

Крім світової літератури, ціка-вився технікою, медициною, маляр-ством і спортом, але його внутрішній світ виколисувала музика. У сьомому класі виступав із скрипковим соло на Шевченківському концерті. Та доля подарувала йому значно могутнішу зброю — слово.

Закінчивши з відзнакою гімназію, 1928 року Богдан-Ігор став студентом Львівського університету, де вив-чав славістику. Тоді університет був польським, але Антонич вступив до гуртка україністів, наполегливо вив-чав українську літературну мову, яка надто відрізнялася від його рідного лемківського діалекту. Йому швидко вдалося перевершити своїх друзів-галичан, які говорили про нього: «Чи ж то справді лемко міг так ґрунтовно мовно переродитися на правдивого наддніпрянця?»

Ще у студентські роки видав пер-шу збірку поезій «Привітання жит-тя», яку досить прихильно сприйня-ла критика. Він шукає відповідь на кожне явище життя й природи. Нова-торською для галицької поезії була й спортивна тематика та мандрівниць-кі мотиви першої збірки Б.-І. Антони-ча. Більшість віршів, сповнені звуко-писом та модерністю, стали першими кроками шукання власного вислову, окремого стилю поета, який відчував значення й вагу кожної літери у сло-ві.

Його талант зростав на очах, як і все в природі, з якою ніколи не роз-лучався поет: «Росте Антонич і росте трава», «Антонич був хрущем і жив колись на вишнях, на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко».

«Хлопчина з сонцем на плечах» 1934 року отримав літературну на-городу Товариства письменників і журналістів за збірку «Три перстені». І хоча слава прийшла до поета у ран-ньому віці, та він залишався таким скромним і тихим, як і раніше.

Скрипаль слова із «серцем у руках»

Поет Богдан-Ігор Антонич, відчувши силу і багатство рідної землі, зу-мів у своїй поезії створити симфонію Всесвіту, де «вливається день до долини, мов свіже молоко до миски». Його вважають найкращим

поетом-імажиністом, тим, хто найвлучніше оповідає образами, мислить внутрішньо, пише метафорою. Кажуть, що його талант пов’язаний з Лем-ківщиною — місцевістю, якій властиві риси язичницького світовідчуття, самобутнє мистецтво, безцінні звичаї і дзвінка мова.

Свій неосяжний талант поет проя вив у збірках «Книга Лева», «Зе-лена євангелія», «Ротації». В Антони-ча вся природа оживає, мислить:

«Воли рогами сонце колютьаж з нього кров тече багряна.Зачервонілись трави в полю — це захід куриться, мов рана».Через раптову хворобу 6 липня

1937 року поет відійшов у ліпші світи. Залишилися незакінчена новела «Три мандоліни» та повість «На другому бе-резі». Його поезія чарує нас крізь деся-тиліття і є одним із найкращих зразків українського письменства ХХ століття.

Ярослав ТАБІНСЬКИЙФото автора

НА СВІТЛИНІ: У селі Бортятин (Мостиський район Львівської області) відновлено музей-садибу родини Антоничів.

НА СВІТЛИНІ: Меморіальна таблиця на будинку у Львові (вул. Городоцька, 50), де жив письменник.


Карпат», «Пласт», «Горішня брама», «Обрій», «Гомін», «Хлопці як соколи», і зрештою просто «Соколи», що так і пристала до гурту з легкої руки жур-наліста Романа Пастуха.

Чітко визначились і з тематичною концепцією гурту. Це мали бути піс-ні про козаків, січовиків, УПА під за-гальним лозунгом: «Бог і Україна».

«Соколи» високо й достойно під-няли українську патріотичну пісню й вписали свій репертуар у золотий фонд української національної куль-тури. Долі братів Мацялків та моло-дої дівчини Марії Шалайкевич звело

Боже Провидіння, звело й перев’язало українським духовно-патріотичним перевеслом. Всі троє — вихідці з села, а де ж, як не в селі, міститься те жит-тєдайне джерело народних звичаїв, традицій, культури.

Марійка Шалайкевич ще з моло-ком матері увібрала потребу в народ-ній пісні. Відколи себе усвідомлює, відтоді й співає: спершу приспівувала мамі, далі виспівувала у дворі, у шко-лі, в музучилищі, в інституті.

Іван Мацялко ще хлопчаком ін-туїтивно відчував, що буде співаком. Він часто розповідав про такий, зафік-

Гурт «Соколи»:талант від Бога

КУЛЬТУРА|Пісня — код України

А починалося все такНаприкінці 1989 року в місті Дро-

гобичі формувалося ядро майбутньо-го гурту: Михайло та Іван Мацялки, Марія Шалайкевич та Ярослав Дуб. Ці люди вже мали музичний досвід, відповідну освіту, навички у різних творчих колективах, а ще — у всіх генетично була закладена безмеж-на любов до української пісні, мови, культури.

Довго вибирали назву майбут-нього гурту, переглянули понад 100 варіантів, серед яких були: «Джерела

Сьогодні славнозвісний український гурт «Со-коли», висловлюючись мовою шоу-бізнесу, — в неформаті. Чому?! Адже ще не так давно їм аплодували «зі Львова до Мукачева, з Мукачева

до Києва...», в Україні фактично не було жодного рай-центру, де б не побували ці «хлопці, як соколи». Із най-віддаленіших українських сіл лунало: «Рости, рости че-ремшино», «Тихий Дунай», «Десь там далеко на Волині» тощо.

Промовистий факт: 1999 року всеукраїнське турне гурту, яке тривало 9 місяців, мало понад 170 сольних

виступів. Цього рекорду, мабуть, й досі не побив жод-ний інший український гурт чи виконавець.

Тисячі українців за кордоном у такт підспівували: «Усі ми прагнемо любові», бо «Соколи» гастролювали і Європою, і Азією, і Америкою.

Що ж трапилось? Чому все рідше згадують про цей унікальний мистецький колектив? Чому так тихо чут-но той «соколиний» спів, що свого часу збадьорював мільйони українців, об’єднував, вселяв у людські душі Віру, Надію й Любов? Що цьому завадило: доля, фатум? Людська слабкість чи всесильне безвладдя?!


сований у пам’яті кадрик дитинства: «Моїми першими слухачами були... корови. Уявляєте таку картину: ось уже під обід, корівки повлягалися напасені, розморені, час до часу об-ганяють надокучливих ґедзів. Я вмо-щуюся трохи подалі і повище них, на підгорбку, вростаю, як тоді по-пулярний Дмитро Гнатюк, у землю, стаю широко і на повні груди беру верхні ноти славнозвісної пісні «Всю-ди буйно квітне черемшина». А ще, Іван часто в дитинстві імітував гру на скрипці, брав два патички і затято вимахував — вигравав. Вже пізніше вдосконалював свою майстерність на музично-педагогічному факультеті Дрогобицького педінституту.

А от старший брат Михайло на-віть з роками не може пояснити того, як, взявши вперше до рук акордеон, вдався по-дитячому й водночас так вміло розтягувати його, як слухняно бігали пальці по чорно-білих схід-цях — і полилася напрочуд дивна ме-лодія. Михайло Мацялко часто згадує, як то гарно було засинати під живу, на-туральну музику, коли до батьківської хати сходилися музики: «Солодшого сну не видумати, коли грали скрипка, акордеон, бубон — без усіляких синте-заторів, підсилювачів, мікрофонів».

Закономірно, що основою високо-го й змістовного мистецтва є народна творчість, те незбагненно вічне дже-рельце, що не міліє. Для «Соколів» таким джерелом була народна пісня, яку гурт не просто передавав мело-дійно й змістовно, а й інтерпретував сакрально, свято, глибиною голосу, що зачаровує, магією рухів й поглядів.Стрімкий «Соколиний» злет

Стартував гурт з Першого між-народного фестивалю української

пісні «Громада» у Львові 1990 року, де отримав звання лауреата. Невдовзі цей колектив благословив на благо-родне, духовне діло блаженної пам’яті Архиєпископ УГКЦ Володимир Стер-нюк: «Як сокіл високо злітає, так нехай «Соколи» своїм серцем підносяться аж до найвищого Абсолюта — Бога, яко-му будуть служити душею й тілом для більшої його слави і для добра україн-ського народу в Незалежній Україні...». І українські «Соколи» стрімко злетіли в пісенне небо України й світу. У 1990-х роках гурт радо вітали і в Югославії, і в Німеччині, Канаді, США, Англії, Сло-ваччині, Польщі, Білорусії, Росії.

Колектив тричі брав участь у Між-народному фестивалі «Слов’янський базар», став лауреатом всеукра їнських пісенних вернісажів — 93, 94, 95. На їхніх сольних концертах побували і українські президенти, уряд високо оцінив творчий доробок «Соколів», присвоївши двом солістам і худож-ньому керівнику звання «Народний артист України». У 1990–1992 роках «Соколи» давали понад 40 концер-тів щорічно у Канаді, США. У 1992 році здійснили всеукраїнське турне «Захід—Схід», присвячене 50-річчю УПА. А 1999 року встановили абсо-лютний рекорд, то був пік їхньої попу-лярності, тоді їхнє всеукраїнське тур-не тривало 9 місяців, за цей час вони дали понад 170 сольних концертів.

У такому шаленому робочому ритмі, безперечно, встояти важко, та учасників гурту об’єднувала одна спільна риса. Всі вони — надто відда-ні своїй справі, а ще — дисциплінова-ні. «Все чого я досяг у житті і на мис-тецькій дорозі, — стверджує керівник гурту Михайло Мацялко, — перш за все, то за рахунок високої власної дис-ципліни, організованості і порядку». Марія Шалайкевич, надзвичайно

тендітна душею, вразлива жінка, до-бре розуміє, що яким би не був вели-ким талант, його слід завжди піджив-лювати щоденною копіткою працею. Світлої пам’яті Іван Мацялко (помер 28. 07. 2007 від важкої недуги), усві-домлюючи вимоги, жертовність мис-тецтва, завжди був вірний своїй місії: віддавав себе, свій голос, внутрішню мелодику душі людям, і працював, працював невтомно аж до самозре-чення.

Кожну свою пісню солісти гурту переживали образно, тонко відчували душею, передавали серцем. Мабуть, в цьому і є таємниця їхньої слави й по-пулярності, унікальність звучання го-лосу, співу, що пронизує усе єство, що з найвіддаленіших закутків душі ви-носить неповторне, сакральне, співу, що змушує замислитись й мимовіль-но втирати сльозу, таку до болю рід-ну, солодко-солону, таку національно свідому... прадідівську. «І талант, і здібність наша дані нам від Бога...»

Сьогодні «Соколи» звучать по-но-вому. Мало хто їх впізнає, уже без Івана Мацялка, який, до речі, залишив гурт ще в 1995 році, коли на перші ролі в групі вийшла солістка Марія Шалай-кевич. В їхній творчості вже відчут-ні новаторські балканські, іспанські, грецькі мотиви. А на українські народ-ні пісні все частіше роблять ремікси.

Вони все рідше гастролюють районними центрами України, еко-номно частують українців в діаспорі таким рідним, мелодійним репертуа-ром. Хоча, і далі працюють, правда, уже без щедрих й поважних мецена-тів. Торік відбувся всеукраїнський тур гурту, присвячений 100-літтю Сте-пана Бандери. За словами Михайла Мацялка, «Соколи» не зникли з поля зору українського слухача, і досі чин-на їхня репетиційна база при Палаці залізничників «Роксі», це попри те, що контракт про співпрацю із «Львів-залізницею» закінчився ще у 2004 році. Як не парадоксально, та провід-ні радіо станції західного і східного регіонів України час до часу розван-тажують своїх слухачів від надмірно попсового, здеморалізовано-дикого «воплю» представників модерного шоубізу, вставляючи в ефір, до речі безкоштовно, пісні з репертуару «Со-колів».

І їх з радістю наспівують батьки й залюбки слухають діти. Бо ніщо не здатне вбити в людині людського, природне прагнення щирості, милоз-вучності, доброти, бо «Усі ми прагне-мо любові...»

Христина ДАВИДЧАК

КУЛЬТУРА|Пісня — код України

НА СВІТЛИНАХ: На зйомках першого відеокліпу «Соколів» у Карпатах (ліворуч); зліва направо: Михайло Мацялко, Марія Шалайкевич та Іван Мацялко.


КУЛЬТУРА|Світ у фотооб’єктиві

Віра АНТОЩАК — фотомитець-профе-сіонал. Після закінчення ЛНУ імені Івана Франка — десятиліття творчої праці в сам-бірських газетах, участь у престижних кон-курсах, загальне визнання її доробку най-авторитетнішими майстрами. Це наслідок шляхетної мотивації — засвідчити істину часу, кожної людини, непересічної події.

У скількох українських піснях ти оспіваний, вірний коню; легенд про тебе — безліч. Наталія Криницька із села Ясениця, що на Старосамбір-щині Львівської області, додає ще одну похвалу для кобили Машки — навчена катати верхи і дітей, і дорослих.

Село Розлуч Турківського району на Львівщині віддавна славиться не тільки пречудовими гір-ськими краєвидами, але й масовими заходами, які звідусіль збирають тисячі людей. Традиційні вечор-ниці на туристичній базі «Бойківське подвір’я» причаровують одвічними народними звичаями, культурно-духовною солідарністю українців. Світ-лини, які запропонувала пані Віра, промовляють самі за себе — маємо берегти цю красу докрайвіку, адже вона віддзеркалює високість народної душі.

34 №2(2)/2009 ЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ

КУЛЬТУРА|Світ у фотооб’єктиві

Таллінн (Естонія):

національний одяг буде

модним завжди.

Женева (Швейцарія): народні мелодії зачаровують...

Прага (Чехія): знаменитий Карлів міст. Типова картина.

Флоренція (Італія): будинок Данте – одного з найвидатніших поетів світу.

Надія УХАНСЬКА — випускниця фа-культету журналістики ЛНУ імені Івана Франка. Наш журнал у репрезентатив-ному номері вмістив ї ї вельми цікаву розповідь про Фінляндію — «Мандрівка до полярного кола». У цьому номері наш спеціальний кореспондент пропонує кілька світлин з різних країн Європи.

35№2(2)/2009ЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ

КУЛЬТУРА|Смисли буття

українські простори і незрозуміле нам, тоді ще дітям, кохання.

Пронісши крізь роки любов до пісні, бабуся Ганна і сьогодні весела й співуча. Лише зрідка і стиха обурю-ється сучасною молоддю. «Перероди-лись, — каже з відчутною журбою. — Колись і пісні співали, і старших поважали. А як бува весілля на селі, то і хлопці, і дівчата так в танку за-кружляють, що голова йшла обертом. А сьогодні — важко й говорити. Спі-вають щось таке незрозуміле, а тан-цювати зовсім розучилися».

Мені стало соромно. Не тільки за себе — за всіх нас, молодь. Невже

Хтось із сучасників запитає чому? Адже його ми не бачимо на літера-турних вечорах, промоцією його тво-рів не займаються літературні аген-ти, врешті — він не розкручений, як інші письменники. Вважаю, особисто він цього не потребує. Самодостат-ність як категорія не потребує по-рівняння. В сучасній літературній свідомості його тексти залишають випалені карби. Карби болю, карби небайдужості, карби одвічних істин. І саме тому його твори задаватимуть духовний камертон наступним поко-лінням.

В особі О. Жовни поєднуються письменник, режисер і сценарист, який мешкає в Новомиргороді на Кі-ровоградщині. Для когось він дивак, який відмовився від столичного жит-тя на користь провінції, для когось «майстер інфернальних станів», а для когось — «Юрович приїхав» — і це весь всесвіт. Адже Жовна за фахом дефектолог, який з 1982 року працює вихователем у дитячому будинку-інтернаті для дітей з обмеженими можливостями. На запитання, що його тримає на такій непростій ро-боті, — відповідає: «Тут починаєш

життя» — тонко резонує з головною заповіддю любові «Люби ближньо-го свого, як самого себе». Події твору розгортаються півтора століття тому на загубленому серед лісів хуторі, де панував голод. Маленький хлопчина на ім’я Пилипок, залишившись сиро-тою, потрапляє до монастиря, де чен-ці навчають його іконопису. Якось до монастиря приїжджає француз з хво-рою донькою його ж віку. З цієї хви-лини він живе тільки образом тихого смутку ніжно-голубих очей і жагою «неус танної помочі». Намалював-ши образ мученика Пантелеймона-

А ось і піснярка. Звичайна бабу-ся з задуманими очима, жменькою квасолі в руках та співучою душею. Сідаю біля старенької. Доспівую. Очі бабусі усміхнулися. «Невже знаєш?» — дивлячись мені у вічі, запитала здиво-вано. А в очах блиснув ледь видимий вогник задоволення. Старенька мене не впізнала. А я… На хвилинку я забу-ла про все. В пам’яті проплили роки.

Бабуся Ганна ще молодою жінкою виспівувала в селі найкраще. Бувало, візьме за руки дітлахів, водить хорово-ди. Так прививала любов до рідного через пісню. Злітали з її уст слова про Батьківщину, про батьківську хату,

Силою і розумом — ми українці!

Карби одвічних істин Олександра Жовни

Приїхала до рідного села. Йду знайомими стежками, де бігало колись моє дитинство. Так добре тут, на цій маленькій батьківській зем-лі. Сонце сліпить очі, всміхається сусідське вікно. На крилах вітру

розноситься вулицями давно забута пісня. Знайомий, до болю знайомий голос. Іду далі. Серце огортає якесь незрозуміле відчуття. Бажання поба-чити ту, яка отак серед заклопотаних буднів здатна розвеселити людську душу. Ноги самі несуть мене вуличками туди, звідки лунає пісня. Голосні-ше, чіткіше чую її звуки, слова.

справді виглядаємо збоку як одноріч-на квітка, яка, покрасувавшись і насо-лодившись життям, кане в небуття?

Коли наші нащадки підсумовуватимуть ХХІ ст., укладаючи енцикло-педії знакових імен української літератури, зерно відсіється від по-лови. Ми не знаємо, який літературний напрям буде панівним, які

будуть читацькі смаки і вподобання, у якій формі — електронній чи па-перовій, — наші правнуки пізнаватимуть смисли буття. Можливо, хтось з українських письменників отримає Нобелівську премію, а пересічний читач, не вагаючись, назве десяток імен Шевченківських лауреатів у ца-рині літератури. Багато запитань — мало відповідей. Єдине, що можна ствердити, що допоки житиме людина як Боготвірний феномен, доти іс-нуватиме література. Той духовний вимір, який віками олюднює людину. І серед імен на «високій полиці» української літератури обов’язково буде ім’я Олександра Жовни.

вчитися відчувати серцем. Ці люди з маленьким розумом, але з дуже вели-ким серцем». Шляхетне лицарство на щодень: в слові і в чині, з «мовчазного обов’язку», за Є. Сверстюком.

Тому і тексти його читаєш сер-цем, а не холодним розумом, ви-соковольтна напруга яких зачіпає кожну фібру душі. Тонкий психо-логізм, драматичність і міжрядкова апеляція до вічних істин. Кажу це без пафосу. Його повість «Маленьке


КУЛЬТУРА|Смисли буття

пило спрацьовану руку і весело під-співувало.

«Онук! — тішилася бабуся. — Гар-но співає!»

Справді гарно… Я зачудовано ди-вилася на двох людей. Я було вдячна цій згорбленій старенькій і цьому жвавому хлопчику. Я вклонилася їм і пішла. Пішла з серцем, сповненим ра-дості та здивувань. В цьому хлоп’ятку, в цій веселій дитинці — наше майбут-нє. Надія є! І віра! Тому що силою і розумом ми — українці.

Ганні Ярем цьогоріч минуло 74 роки. Ще в молодому віці поховала вона чоловіка, залишившись з шістьо-ма дітьми, старенькою невеличкою хаткою та клаптиком городу біля неї. Ставши передовою ланковою, труди-лася вона в колгоспі на совість. Гурту-

вала людей до праці піснею, яка наче зачаровувала і притягувала до неї з незрозумілою силою. Зуміла вона збудувати хату, поставити на ноги ді-тей. Без нарікань, без докорів долі. З легкістю зносили життєві негаразди її маленькі жіночі плечі. Сьогодні вона звичайна бабуся з мізерною пенсі-єю, що ледь вистачає їй на життя, та клаптиком городу біля хати. Та не-здоланний життєвий оптимізм не дає їй зламатися. «Треба завжди вірити в краще, — повторює вона повсякчас з ледь видимою усмішкою. Якщо не нам, то внукам буде краще, — і знову усміхається. Треба лише вірити».

І справді, лише така віра допомагає радіти життю, допомагає пройти його з усмішкою в серці і піснею на устах.

Оксана ЛОБОДЯК

Силою і розумом — ми українці!

екранізував. Щобільше, цей фільм започаткував масштабний соціаль-ний проект «Велике серце маленько-го життя» за підтримки Української православної церкви та Міністерства у справах сім’ї, молоді та спорту, щоб привернути увагу громадськості до проблем дітей-сиріт.

Інший твір «Партитура на мо-гильному камені», який екранізував режисер Ярослав Лупій, актуалізує ще одну Божу заповідь — «Не кра-ди». Йдеться про композитора на ім’я Лейбович-Сарський, який в момент творчої кризи, навіть депресії, на

старому монастирському кладовищі знаходить партитуру реквієму. Свого часу вона належала реґентові собо-ру, музику якого ніхто не виконував, оскільки це порушувало церковні канони. Не один рік чернець викар-бовував ноти на камені, заповівши його як могильний. І ось сучасний композитор присвоює авторство собі, а надгробок вирішує знищити. Слава. Успіх. Гординя. Всі земні блага. Але монах починає переслідувати його,

була в руках. Віддалась нам не пру-чаючись. Ніяких сумнівів у її істин-ності», — писатимуть згодом в листах одне до одного й боляче картатимуть себе за те, що прирекли одне одного на великомучення. Дівчина виходить заміж за нелюба на вмовляння бать-ків. «Я не люблю його. Я це знаю… А мені так хотілося б любити. Іноді мені здається, що саме в цьому моє призна-чення, і нічого іншого мені не треба. Мене заспокоюють і кажуть, що все минеться. А раптом не минеться? Що тоді? Тоді навіщо життя? Навіщо все?» — питатиме вона себе і світ? Сі-мейне життя, будні, депресія, невилі-ковна хвороба і листи. Листи-сповідь, листи-причастя, в яких екзистенційні переживання вкотре змушують чита-ча зупинитися і замислитися про сенс життя, «проаналізувати свою сутність і необхідність». «Для чого була? Що залишиться на згадку? Кому стало легше від мого існування, кому допо-могла, хто згадає, так, без імені?»

А суджений мучитиме себе доко-рами за запізніле прозріння, за нері-шучість, що таки не зустрілися бодай востаннє, за брехню про сім’ю, якої ніколи не мав, за самотність назавжди в цьому світі.

А все могло бути по-іншому. Адже ми маємо завжди свободу вибору і остаточне рішення тільки за нами. Самотність і страх ми долаємо тіль-ки в любові, з любов’ю і через любов. І хоч пам’ять нас «кличе в ті дні…», та їх «ніколи не повернеш»…

Ольга КВАСНИЦЯ

Чого ми варті насправді? Чим зали-шимось у пам’яті дорогих людей? Що навчилися і перейняли від батьків, дідів, прадідів? Що передамо нашим дітям? Чи щось залишиться? Бо чи можна передати те, чого не взяли? Чи забули взяти?

Краплинки болю роз’їдали моє серце. Роз’їдали вони серце і бабусі Ганни. Але вона співала, переспівува-ла свою журбу, заспівувала болі. Один за одним злітали з її уст рядки невідо-мих мені пісень, пісень її молодості.

Якби нам так навчитися! Якби нам так навчитися любити своє, рідне, прикипіти до нього серцем і пронести крізь життя своїм дітям, онукам.

Я слухала, жадібно ловила кожне слово бабусиних пісень. З хати вибі-гло хлоп’я. Сіло біля старенької, схо-

Олександр ЖОВНА народився 15 лютого 1960 року в місті Новомиргород Кі-ровоградської області. 1982 року закінчив Київський педагогічний інститут імені Горького (нині — Національний педагогічний університет імені Михайла Драгома-нова).

Автор книжок «Партитура на могильному камені», «Вдовушка», «Експеримент», «Маленьке життя», «Її тіло пахло зимовими яблуками». Лауреат кількох літератур-них премій, зокрема на Всеукраїнському конкурсі романів і кіносценаріїв «Корона-ція слова» 2000 року здобув диплом за кіносценарій «Дорога», 2001 — за сценарій «Експеримент», 2003 — за сценарій «Вдовушка».

19 серпня 2008 року отримав звання Заслуженого діяча мистецтв України.

зцілителя, щоночі, мерзнучи просто неба, прикладає обличчя святого до морозяної шиби, благаючи: «Допомо-жи їй одужати. Ти сильний. Ти все мо-жеш». Дівчинка одужує, але Пилипка Господь призиває до себе. Хтось ска-же — це несправедливо. Хтось — не по-дитячому свідоме самозречення. Хтось — милосердя і любов. І для кожного з нас це буде часточка прав-ди, своєї правди і свого розуміння. До речі, цей твір Жовна як режисер

допоки Лейбович не опиняється в божевільні, де накладає на себе руки. Трагічно. Але це пересторога в сучас-ній образній інтерпретації.

З останньої збірки оповідань та повістей «Її тіло пахло зимови-ми яблуками», що вийшла в серії «Українська модерна проза», не можу оминути увагою однойменної епіс-толярної повісті. В ній ідеться про випадкову зустріч молодих людей в купе поїзда «Київ—Львів», яка була провидінням для обох і яке вони фа-тально втратили, не відважившись змінити свого життя. «Адже доля


КУЛЬТУРА|Мистецтво молодих

«Приходжу раз на виставку моїх робіт і зустрічає мене кілька при-вабливих панянок, які... ну просто поїдають мене очима. Мені стає не-зручно: «О! Це — Долинська! — чую вже захоплені вигуки, — ...та що ви, вона закінчила пітерську арт-школу, учениця знаменитого Шишкіна, її роботи це дихання етносу»... І по-дібне. Все це супроводжує мене, аж поки не сховаюсь в сусідній кімнаті. Що вони можуть бачити в моїх робо-тах, коли їх лиш цікавлять кричущі імена, які вони собі ж і творять. Бо шкіл я ніяких не закінчувала, і вза-галі жодних шкіл з малювання, тим

паче, ніколи не була нічиєю уче-ницею, не було можливості. Я про-сто відтворюю реальність, яка мені подобається, і все. Що я закінчила? Факультет журналістики ЛНУ... Зрозуміла, що не можу бути журна-лістом — і ситуація віднайшла мене художницею.

...Натхненники у мене були, але вони радше псували, аніж допома-гали... Професійно займаюсь з 2002 року і тепер більше нічого робити не хочу — тільки малювати — це моє.

Я не прихильниця... концепцій, навіть мистецьких. Звісно, я цим за-робляю гроші, бо іншого робити не хочу.

Львівське,

Депресія мені не властива, живу радісно і роблю те, що хочу — я ма-люю...

Що для мене українське? Це надто абстрактно, любові до всієї країни не може бути, любиш щось конкретне.

Не люблю міст на кшталт Дні-продзержинська, містечок — Крас-ний Луч, Ленінське, Червонопарти-занськ... Окрім неприйнятної для мене гнітючої естетики цих міст, ментальність їхніх жителів незро-зуміла для мене... Тож це місця дис-комфорту — на відміну від нашого міста.

Але є міста, вулиці які ти знаєш напам’ять і крізь вікно маршрутки ти по бордюрах впізнаєш на якій вулиці ти є, чи навіть коло якого бу-динку... Ти спостерігаєш за знайоми-ми тобі вікнами незнайомих будин-ків, вони настільки для тебе дорогі, що запам’ятовуєш штори, абажури світильників, добру господиню, яка завжди клопочеться в тій самій го-дині на кухні, і коли вона вигляне на вулицю, я вітаю її як давно зна-йому особу, хоча вона бачить мене вперше. Я люблю місця, які мають ненав’язливу естетику...

Кажете мої роботи схожі на фо-тографії?.. — це правда, я намагаюсь відтворити реальність, вона не те що

ісень моїх не чують ніжні душі,Що слухали пісні юнацьких днів;Розвіялись бесіди наші дружні,Їх відгомін давно вже відбринів.Кругом чужі, хоч, може, й не байдужі,Та їх хвала не радує чуттів;А ті, що їх мов рідні, привітають, — Розкидані десь по світах блукають.

(Й.-В. Ґете)

П

Народилася у Львові 1980 року. Після закінчення школи обрала для себе професію журналіста, але, ще навчаючись, надала перевагу пензликові й палітрі. Диплом журналіста отримала 2003 року.

Навесні 2007 відбулася виставка «Сирітка Дзвіна, Небес-ні Тіла, Привид Анатолій і їхні Діла». Тут було проілюстровано правдиву історію з життя однієї дівчинки, яку переказала та замалювала ремісницька родина Пирожків (Ю. Долинська, М. Пирожок).

Юлія Долинська


КУЛЬТУРА|Мистецтво молодих

красива, вона — прекрасна, але це треба вміти бачити.

У мене завжди були хороші сто-сунки з батьками, тому мене тягне до батьківського, до етнічного.

Свій день починаю о 10:00, най-перше йду змити запах ночі, хочу привітатись зі своїми тваринками свіжою. Та-а!.. У мене є мої улюблен-ці: кролик, якого мені всунули в

Мене обурює політична ситуа-ція, тому я є, можна сказати, аполі-тична, не вірю що люди в політику йдуть з чистими серцями чи з вели-кою любов’ю до людей.

Моя сім’я — це двоє людей та двоє звіряток. Ні, це правда: мій ко-тик Більбо й кролик Муцик — це моя гордість. Ну і мій талановитий чоловік, також, — Мар’ян, якого у

непривабливу примітивну цивіліза-цію.

Я дивлюсь на людей незалежно від їхньої професії. Сприймаю людей за вчинками... Дуже важко правиль-но судити про людину за творенням і за її оточенням, бо насправді вона може бути повністю протилежна. Сократ дуже любив красу, він про неї говорив і через це його почали з нею ототожнювати... але насправді він був потворним на вигляд.

Я люблю «хлам», шістдесяті-сімдесяті роки о!, це моє. Подобаєть-ся ментальність Англії й України, тому що повертаються до свого...

О, чи я люблю готувати? Навіть дуже, тому що роблю це лиш кілька разів на рік (сміється). На свій день народження готую сама, люблю га-ляретковий торт, пісочні тістечка з ябками і з румбамбаром.

Захоплююсь геральдикою, люб-лю Стівена Слейте, з українських — М. Коцюбинського, М. Хвильового, І. Франка з позашкільної програми.

Мої побажання для журналу? Не хотіла б, щоб він був суспільно-примусовим. Хай щастить!»

Записав Петро КАМІНСЬКИЙ

зоо магазині, я тільки поцікавилась, як мені відразу ж запакували і тиць-нули в руки: «Ви не пошкодуєте, він вам дуже сподобається... з вас 150», мені нічого не залишалось як вийня-ти гроші і дати цій продавчині. Зі-знаюсь — вона справді професіонал своєї справи. А кролик став членом нашої сім’ї і класним другом моєму котику Більбо. Потім, коли приві-таюсь із звірятками, наводжу в хаті «ґлянц», не можу працювати в без-ладі.

Львові серед митців знають як Пи-рожок (усміхається).

Сім’я для мене — це два любля-чих подруги, які одне одного допов-нюють. Тому сім’я тільки допомагає творчості. А діти?.. Ми ще молоде подружжя, а батьківство — це своє-рідне покликання, дар.

Що більше люблю й шаную осо-бистість, індивідуальність, то менше люб лю світ. Людина — глибинна істота, а поверхневість, приземлен-ність, побутова буденність створила

колоритне...

nНа ярмарок. n Той, що милого возить. n Сніданок.

nНа ґанку. n А я сьогодні перша встала... n Казка поруч.


РЕЛІГІЯ


о. Петро КАМІНСЬКИЙ

Єдина непереможна«Громадській думці часто зда-

ється скандальним уже на-віть те, що християнська

віра й надалі видає себе за істинну, стверджуючи, що Христос є не просто видатною постаттю, але Богом. На-скільки важливими чи небезпечними є ці настрої та тенденції для Церк-ви?» — запитав під час інтерв’ю Святі-шого Отця Венедикта XVI журналіст німецької газети «Зюддойче Цай-тунґ» Петер Зевельд (див.: Рацінґер Й. Сіль землі. — Львів: Місіонер, 2007. — С. 129). Чи є ця думка «дaмокловим мечем» над теперішнім та майбутнім Церкви? Чи Христос і сьогодні є Бо-гом? Чому Він не залишився в пам’яті людства просто як історична постать людини-просвітителя?

Думки і настрої людей матеріаль-ні, тому — дочасні. Церква ж побу-дована не на людських думках, але з думки Божої, тому Вона — понад ча-сом.

Великі мислителі людства наро-джували геніальні (рятівні) думки, даючи суспільству пораду для оздо-ровлення, для поглиблення життя. Але людство, у своїй масі, відкинуло саме бажання ці думки знати. У при-мітивності свого існування багато хто не потребує глибоких думок, відт-ак рівень суспільства — поверховий. Плаває на поверхні реальності, гойда-ється на хвилях дочасности й гріється на сонці задоволень — без мети, без історії, без життя... суспільство існу-ючих. Цьому суспільству не потрібне майбутнє, тому так звану еліту дратує

життєздатність Церкви, Її есхатоло-гічне мислення. «Ось. Живи! Бери і споживай, насолоджуйся і будь щас-ливим тепер... Ти — в раю! Ось він, рай, створений людиною! Для чого ще більшого!? Церква це все нищить, вона перекреслює справж ність матері-ального, вона запевняє перевагу духу над матерією, вона кличе у незвідану глибину, вона — руйнівник «прекрас-ного»! Вбити її! Розп’ясти!» — кричить забезпечене суспільство. Але...

Але є дійсність, дарована христия-нам, яка починається кожного дня і простягається до безконечности. Ось уже більше двох тисяч літ Христа нема між нами тілесно, але Дух Свя-тий своєю діяльністю робить Його присутність живою. Дух Святий сьо-годні береже Церкву, робить Її святою та незнищенною.

Мілітарні системи — за всієї своєї дисципліни та вишколу наповнюва-лись демонічним, тваринним розкла-дом (атрофованістю). Могутній Рим, Імперія Наполеона, Німеччина Гіт-лера, Совітська «імперія смерти», лі-беральна Америка — все сходить на-нівець. Подивімось на Церкву Божу: попри всі свої помилки, послаблення і збочення окремих її членів Вона міц-но і авторитетно стоїть над свідоміс-тю людства. Це численна структура, хоча в Її ідеології нема насильства. Навпаки — невинна, безкорислива, Вона сильна відданістю Своїх дітей аж до смерти.

Не кожен герой (правдивий ге-рой — святий) пошанований церков-

ним визнанням, не кожен чесний свя-щеник чи єпископ одержав належне пошанування, але хіба Церква втра-тила на силі чи святості? Хіба призу-пинилась сила її впливу чи звузились її кордони? Не забуваймо: релігія по-сутньо не може занепадати. Хіба це не промовляє до нас, що у Церкві діє інша сила та інший принцип єднан-ня й стимулювання, аніж у сильних установах чи імперіях. І цим чинни-ком є жива присутність Христа через Духа Святого! Це — Бог! Бог, який опікується найзабутішим, найопуще-нішим. Бог, який знає потреби всіх і кожного благословляє за його відда-ність.

«Не має жодного перебільшення у тому, коли ми кажемо: наша мати Церква Господня. Вона вела дитину від народження і хрищення — крізь усі свята й будні аж до останнього прощального дзвону... Українська Церква протягом віків була нашою

Церква побудована не на людських думках, але з думки Божої, тому Вона — понад часом.

колискою духовности. Нашим на-ціональним прапором у боротьбі за право бути собою. Вона виявила муд ру терпимість до закорінених у народі прадавніх обрядів і звичаїв. У народнопісенну, естетичну мелодію молитви і гімну. В народнє маляр-ство вона внесла елемент витонче-ної духовної краси. Вона звеличила землю урочистою красою соборів та церков», — оспівує Церкву один із вірних її дітей Євген Сверстюк (див. докладніше: Сверстюк Є. Правда поли-нова. — Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2009. — С. 31). А такі, як митрополит Іларіон, Петро Могила, Лев Кішка, Антін Ангело-вич, Андрей Шептицький, Мстислав Скрипник — творили цю Українську Церкву, тепер її мають тримати свят-ці сьогодення.

Мучена й розстрілювана укра-їнська Церква й надалі творитиме історію майбутности, бо не мучи-телі, а мученики творять її. Господь обіцяв Церкві, що не зоставить її сиротою, і в кожному історичному періоді завжди буде просвічена Бо-жою любов’ю особа, яка вестиме цей корабель-державу до вічних приста-ней.

«Ми маємо стати собою, усвідомити, хто ми, які і звідки. Тільки тоді ми можемо стати всім довкола приятелями та співрозмовниками. Якщо ми є безликою групою безликих — ми не можемо бути приятелями. Ми не можемо будувати єдність. [...] Я хочу, щоби всі були у Христі одне. Єдність не може бути інакшою, як спілкування різних і рівних. Це є ідеал церкви. Нас об’єднує Христос, а не якісь зовнішні речі».

Блаженніший Патріарх Любомир ГУЗАР


РЕЛІГІЯ|Актуальне інтерв’ю

— Преосвященний Владико Ігоре, як змінились Ваші стосун-ки з Богом від часу, коли Ви були простим сільським хлопчиком з Липиць, ченцем-редемптористом, священиком... і тепер, коли Ви Ар-хієпископ Львівський, який возсі-дає на Святоюрській горі, що є своє-рідною Голгофою нашої Церкви?

Найвищий обов’язок — служити!Архієпископ Львівський Кир Ігор Возняк про себе, місію християнина в сучасному світі, візію України с. 42

Найперше, що вражає у три-валій розмові з Архієписко-пом Львівським Преосвя-

щенним Ігорем (Возняком), — його безпосередність, щирість. Владика висловився так: «Коли розмова йде від серця, то діє Дух Святий, а там, де Дух — там завжди легко і там відпочинок. Скажу по правді, якби не обмеження у часі, я б не перери-вав у жодному разі наших розмов».


— Апостол Павло казав, що коли був дитиною, то думав по-дитячому, говорив по-дитячому, а коли став до-рослим, то ця дитячість відійшла (1 Кр. 13. 11). Я вважаю, що це з кожною людиною так діється, тому що кожна людина зростає, і у віруючої люди-ни, яка йде з Богом, цей зв’язок також зростає, він змінюється якось якісно. Людина наповнюється від Бога різни-ми дарами і ті дари слід розвивати.

...Я ніколи не думав про те, що буду тут, на Святоюрській горі. Зна-ємо, які були часи, не були вони легкі, часи коли наша Церква була укрита. Хоча внутрішнє покликання відчував навіть тоді, коли ще не знав священи-ків. Наш тато, коли ще учителював, виховував нас у християнському дусі. Завжди давав якусь книжку читати і при читанні таких книжок я відчу-вав, з одного боку, страх до самітнього життя, коли читав про пустельників, а з іншого — заохоту, знак того, що Господь Бог глибоко говорив у душі. Чи змінювалось ставлення до Господа Бога? Воно хіба що скріплювалось, по-глиблювалось.

І очевидно свідомий, що я на Святоюрський горі, і що про це бу-дуть писати, аналізувати, говорити ... я завж ди вважаю себе найменшим серед усіх попередників. Це, з одного боку, страшно перед відповідальніс-тю, а з іншого... знаєте, я ніколи не мав «манії величі». Радше, на серці лежить відповідальність як провідника Львів-ської Архієпархії, а також — і за своє духовне зростання. Я це дуже добре розумію, що тут не можна перенести відповідальности, думаючи за Церкву, за священиків, за мирян, а забути про обов’язок праці над собою, що від цьо-го можу бути вільним, бо я єпископ, ні. Обов’язків — щораз більше, тому прошу про поміч священиків, щоб вони були присутні там, де я не можу, така дійсність. А щодо молитви, вона завжди на першому місці. Зізнаюсь, що молитви я не опускаю ніколи і це вже виховання з дитинства. Щоранку маю Службу о 7:30. Служу в Соборі св. Юра, молюсь з нашими священи-ками, з вірними, які приходять вран-ці, вечірні ж молитви відмовляю тут, у нашій каплиці. Так що мій зв’язок з Господом Богом зростає і, попри всі мої слабкості, котрих я, як людина, маю немало, вважаю, що йду до Бога.

Часто сходжу до крипти, де спо-чивають великі попередники, припа-даю особливо перед гробівцем нашо-го митрополита Андрея, він тут був довгий час... прошу, щоб допомагав мені. Не раз роздумую, як він, хворий чоловік, не міг пересуватися, але зу-мів добре організувати провадження

ванням його звільнили з роботи на-чебто за те, що не готується до уроків як слід. Але ж мій батько був принци-повим, він щоразу писав конспекти, я аж дивувався, що все ж повторюється щороку, але він завжди на кожен день складав плани уроків.

Мій батько був з інтелігенції, вчи-телем, назавжди запам’ятав його сло-ва: «Буду виконувати найостаннішу роботу, але ікон не зніму». Батько на-зивався Михайло, уродженець с. Біль-че, але працював у с. Липиці. Після вчителювання пішов у колгосп, але й там йому чинили перешкоди, да-вали важку роботу, щоб таким чином його зламати. Вже тоді він намагався налагодити зв’язки з підпільними священиками. Були люди, які по-знайомили його з отцями, деякі вже тоді повернулись із в’язниць. Батько горнувся до них, а відтак вони взяли його до підпільної семінарії студіюва-ти богослов’я. Одного разу батько взяв із собою мене до Львова, я вже був у десятому класі. Коли ми повертались, зайшли до костелу помолитись, а там проповідував отець Рафаїл Кирниць-кий, пізніше він став єпископом римо-католицької єпархії. Під час проповіді отця Рафаїла я відчув якесь світло і голос: «Якби ти був таким проповід-ником, якби ти так проповідував». Це стало першим серйозним покликом до священства.


своєї митрополії. Це були інші часи... його довге сидіння тут на престолі... його візії, дари є дуже великими, не можу рівнятись з ним. Я виховувався в інший період історії, інші чинники впливали на становлення моєї душі, це велика відмінність виховання, у якому формувався граф Роман Шеп-тицький. Я часто перечитую його твори, коли готую якесь слово чи так, приватно... і вірю, що Владика допо-магає, коли я до нього звертаюсь по допомогу.

— Ваш батько був священиком, він мав значний вплив на форму-вання Вашого покликання. Розка-жіть про родинний уклад, атмос-феру виховання.

— Наш батько був вчителем. Пам’ятаю, 1963 року вже була пізня осінь, до нас прийшов парторг із су-сіднього села Горуцького, були з ним і люди з Миколаєва. Ми тоді вина-ймали помешкання, парторг знав, що у нас були ікони. Казали, що коли не знімемо ікон, то батька виженуть з ро-боти. Він важко переживав це. Ми взя-ли позику в банку, бо будували хату. Потрібно було повертати кредит, а зарплата вчителя для батька — єди-ний зарібок. І все ж ікон він не зняв, не відрікся віри. Я тоді був у п’ятому класі, було сніжно, коли приїхали за батьком, щоб везти на педраду до с. Колодрук. Там загальним голосу-

с. 41

НА СВІТЛИНАХ: Церква — важлива духовна інституція, уваги якої запобігають і Президент України В. Ющенко,


Вдома щовечора ми молились о 21-й годині, і нам це подобалось. Пригадую, одного разу я пішов до сусіда пограти в шахи і затримався. Коли повернувся, то родина вже скін-чила молитви, і я відчув глибокий смуток за втраченим чимось вели-ким. У неділю ми щоранку слухали Службу Божу по радіо. Батько давав нам обов’язок одну годину читати катехизм чи інші релігійні книжеч-ки і ми, двоє моїх братів і сестра, це виконували.

Деколи в неділю ми йшли до ста-рої церкви, вона була недіюча. Але батько як колишній учитель розпо-відав людям, вони це передавали одне одному, їх щоразу збиралося більше. Потім хтось повідомив вла-ду і батькові заборонили це робити. Вже коли він став священиком, то їздив на села, до Львова підпільно служити. Коли він був висвячений? Я донині не знаю. Пам’ятаю тіль-ки, одного вечора до нас прийшов священик-редемпторист отець Ми-хайло Винницький, зібрав всіх нас та й сказав: «Отже, тепер ваш батько священик, віддавайте йому належну шану і нікому про це не говоріть, бо накличете неприємності на родину». Відтоді кожного дня батько служив вранці Літургію, на мене випадало йому прислуговувати, я був старшим серед дітей. Молодші не були до кін-

ця відправи, вони швидше виходи-ли, щоб встигнути на уроки. Після Служби Божої я біг до школи, бо мав звичку не спізнюватись. Підсумову-ючи, скажу, що християнський гарт, одержаний у сім’ї, донині скристалі-зовує мій світогляд.

— Тепер прошу Вас висловити свою думку щодо сьогоднішньо-го стану християнства. Культура глобалізації, космополітизму, ре-лятивізму чи, радше, безкультур’я розмивають суттєве покликання Христової Церкви — місію спасін-ня. Чи не слабне Церква у своєму покликанні?

— Я гадаю, що місія Церкви не губиться, попри час. Так, люди мо-жуть відходити, це правда. І оче-видно сучасний світ, можливості мас-медіа, інтернет-мереж дають лю-дям нагоду до вишукування різних шкідливих матеріалів. Хоча можна знайти там і корисне, тому, як казав Ісус, кожна людина зі свого серця ви-носить: добра — добре, а зла — зле. Пригадаймо, коли Христос говорив про споживання свого Тіла і своєї Крові, тоді відійшло багато людей. Каже Святе Писання, що дуже багато учнів спротивилося: «...хто може це слухати» (Йо. 6. 60). Але Христос не засмутився цим. Він навіть апостолів своїх запитував чи не хочуть вони ві-дійти, залишаючи їм свободу вибору

(Йо. 6. 67). Христос не відмовлявся від своїх слів, не підлаштовувався під думку інших. Церква залишається стояти на своїх позиціях. Можливо, хтось відходить, заламується, дає по-ганий приклад, але так було і серед апостолів.

Я переконаний, що Церква свою місію спасіння виконує так, як і при Ісусі Христі. Безперечно, є місця, де ця активність дії Церкви гасне, але десь, наприклад, в Африці, Індії, Індонезії, на Філіппінах вона розви-вається. Є нові покликання, нові му-ченики, як це було в Іраку. З іншого боку, бачимо, що у Європі церкви пустують, здебільшого приходять люди літнього віку.

— Владико, Євангеліє пропо-відують всім однаково, але якісно вона не досягає чисельности, маємо якусь протилежну закономірність.

— Важко про це говорити... Лю-дина обирає добробут. Стається як у притчі про сіяча: зерно сіється, але людина зустрічає багато перешкод у своїй душі, у світі, який оточує її; також і злий дух «допомагає» їй не прий мати Слова. І людина відходить, вибирає що інше, легше. Ніби шука-ючи свободу, вона приймає сумнів-не, неморальне, вільне від обов’язків життя, гадає, що їй все дозволено і так стається, що, відходячи від Церкви, людина потрапляє у тенета почуттє-вого світу.

Сьогодні люди не хочуть брати на себе відповідальности. Бачимо це на прикладі сімей, які не бажають відповідати одне за одного. І хоч те-пер всі вони проходять обов’язкову передшлюбну катехизацію, але кіль-кість розлучень не зменшується. Священики покидають служіння, особливо у Західній Європі. Людина сьогодні стає щораз духовно слаб-шою. Чому так стається? Важко одно-значно відповісти. Одного разу спи-тали Святішого Отця Івана Павла ІІ: «Святіший Отче, стільки священиків відходить, і відповідальність лягає на Вас». Він відповів, що так, але біль-шою мірою відповідає сам священик, який готувався до служіння, прий-няв рукоположення і потім не хоче нести відповідальности, не хоче при-йняти хреста. Христос говорив: «Хто хоче йти за Мною, нехай візьме свій хрест». Не кожен готовий прийняти цей поклик... Христос же залишає свобідну волю.

Інтерв’ю вели о. Петро КАМІНСЬКИЙ,

Лідія ГОДИЧ

Закінчення розмови — у наступно-му числі журналу.


... і прем’єр-міністр України Ю. Тимошенко. Особливо — напередодні чергових виборів...


Планувально-просторове рішен -ня собору унікальне: подіб-ної конструкції не має жоден

із відомих давньоруських храмів. У ньому поєднано схему візантійського хрестово-купольного храму з елемен-тами романської базиліки.

Це можна пояснити тим, що фун-датор Спасо-Преображен сь ко го собору князь Мстислав (брат Яро сла ва Мудро-го), який до Чернігова кня зював у Тму-таракані, запросив звідти майстрів, які були обізнані з традиціями культового будівництва в Малій Азії та Закавказзі, де на той час і були поширені подіб-ні храми. Отож чернігівський князь Мсти слав Тмутараканський заклав со-бор у Чернігові на кілька років раніше, ніж його брат Ярослав Мудрий розпо-чав у Києві спорудження Софійського собору. А саме — близько 1030 року.

За переказами, кам’яний храм збудовано на місці дерев’яної церкви,

Найдавніша архітектурна пам’ятка Київської Русі

яка була зведена на місці язичниць-кого капища. Літописи ж уточнюють: після вдалого походу Мстислава Тму-тараканського і Ярослава Мудрого на Червону Русь (сучасну Галичину) і приєднання її землі до давньоруської держави і було розпочато будівниц-тво в середині князівського дитинця величної споруди. Але, як розповідає той же літопис, 1036 року Мстислав вийшов на полювання, захворів і по-мер. При ньому були виведені лише стіни на висоту «скільки можна діс-тати рукою, стоячи на коні». Однак князя було поховано в цьому недобу-дованому храмі.

Можливо, храм добудовували вже не за часів входження Чернігівського князівства в державу Ярослава Мудро-го, а при наступному чернігівському князеві Святославові, якого також було поховано в цьому храмі, хоча Святос-лав і помер Великим князем у Києві.

Навіть до завершення будівни-цтва цей храм став головною святи-нею Чернігово-Сіверської землі: тут зберігалися мощі святих та чудо-творні ікони, тут упокоювалися князі і духовні владики єпархії. Майже 900 років Спасо-Преображенський собор був кафедральним собором Чернігів-ської єпархії, і центром громадського і державного життя: цілуванням хрес-та і присягами тут скріплювали дого-вори між князями.

Цей собор тринефний, його ширина 22,4 м, довжина з ап-сидами — 35,25 м, висота від

підлоги до низу склепіння централь-ної бані — 30 метрів. Внутрішній розмір храму відповідає сучасному дев’ятиповерховому будинку, широ-кий фундамент заглиблений у ґрунт на 2,8 м, стіни завтовшки 1,4 м до на-шого часу дожили майже непошко-

РЕЛІГІЯ|Наші святині

Найдавнішою пам’яткою архітектури часів Київської Русі, старшою за Софійський собор у Києві, яка добре зберег-лася до наших днів і продовжує функціонувати, є Спасо-Преображенський собор у Чернігові. Це — не просто окраса Чернігова, святиня давнього Чернігово-Сіверського князів-ства, а й справжнє архітектурне диво.


дженими. А складність просторово-планувальної конструкції споруди досі примушує фахівців сперечатися з приводу того, до якого ж типу вар-то віднести храм: чотири-, шести- чи восьмистовпного.

Інтер’єри собору вражають велич-чю: криволінійні поверхні численних арок ритмічно повторюються, під-креслюючи висоту середньої частини храму. Усі внутрішні поверхні стін, склепінь і стовпів мали фресковий розпис. Дуже багатою була кольорова палітра інтер’єру, розписи якого до-повнювала яскрава підлога з кольо-рового каміння та полив’яних кера-мічних плиток — смальти. Хори було огороджено різьбленими плитами червоного кольору, колони було зроб-лено з білого мармуру і вони мали різьблені капітелі.

З літописів відомо, що в соборі (крім його засновника з дружиною Анастасією і сином Євстафієм) покої-лися чернігівський, а потім київський князь Святослав Ярославович, його син Гліб, Олег Святославович, Воло-димир Давидович, Святослав Ольго-вич, Всеволод Свято славович. У соборі знайшли вічний спокій ієрархи Чер-нігівської єпархії Лазар Баранович та Амвросій Дубкевич. Також тут був по-

хований місцевий чернігівський свя-тий Ігор Ольгович.

Головними святинями собору, що зберігалися тут до 1917 року, були мощі князя Ігоря Ольговича і митро-полита Костянтина, які містилися в землі біля стін храму, а також мощі святителя Феодосія Углицького, чер-нігівського архієпископа, які лежали відкритими в соборі (у срібній раці вагою понад 240 кг).

Крім мощів тут зберігали й дуже шановану на Чернігівщині чудотвор-ну ікону Ріпкинської Божої Матері.

Окремо варто згадати й про Смо-ленську ікону Божої Матері. За часів Київської Русі зображення

Одигітрії до Спасо-Преображенського собору Чернігова привезла 1046 року донька візантійського імператора Кос-тянтина Мономаха Анна, яка вийшла заміж за князя Всеволода Ярославови-ча. Їхній син Володимир Мономах у 1097 році почав князювати в Смолен-ську, де збудував храм, у який пере-віз із Чернігова цю ікону і яка відтоді почала називатися Смоленською. Вва-жають, що завдяки їй у 1239 році хан Батий не зміг узяти Смоленськ.

Спаський собор протягом століть зазнав багато руйнацій та перебудов,

РЕЛІГІЯ|Наші святині

але наприкінці ХІХ століття собор був відреставрований та набув сучасного вигляду.

Здавна за стародавнім звичаєм у соборі вивішували прапори захисни-ків міста. Навіть на початку ХХ століт-тя тут зберігалися козацькі прапори: 18 прапорів чернігівського ополчення часів війни з Наполеоном і 11 прапо-рів ополчення часів Кримської війни 1853–1856 років.

У ризниці храму зберігалося ба-гато богослужбових предметів із кош-товних матеріалів, подарованих у різ-ні часи жителями міста та почесними гостями. Ці предмети мали велику художню та історичну цінність, але, на жаль, залишилося їх дуже небага-то. І нині вони в Чернігівському істо-ричному музеї. Серед них є унікальна робота місцевих ювелірів 1771 року — оклад Євангелія з рельєфними зобра-женнями. З опису в літературі відомо, що у вівтарі храму була срібна з по-золотою дарохранильниця у вигляді двохярусного саркофага вагою 16,5 кг, подарована храму в 1782 році, а також хрест від 1638 року, соборне крісло на горнім місці, що подарувала імпера-триця Катерина під час її перебування в Чернігові 1787 року, велика кількість старовинних риз, серед яких і вбран-ня святителя Феодосія Чернігівського (Углицького).

1923 року в соборі було виявлено фреску ХІ століття із зображенням пів-постаті святої Фекли (Теклі). Фреска була під товстим шаром тиньку, кот-рий рятував її від численних пожеж. 1926 року фреску було знято зі стіни і перенесено в Чернігівський крайовий історичний музей, де вона зберігалася до війни 1941 року. Під час війни екс-понати музею згоріли. На щастя, зали-шилася дуже вдала і точна копія, ство-рена в 1934 році, яка нині зберігається в Софійському заповіднику Києва.

У 1926 році радянська влада за-боронила богослужіння в Спасо-Преображенському соборі і на початку 30-х передала споруду в розпоряджен-ня бази «Головросмасложирзбуту», де було влаштовано склад. 1937-го собор передано в розпорядження історич-ного музею. В 1942 році окупаційна німецька влада відновила богослу-жіння і храм діяв до 1961 року. Згодом знову належав музею, і лише напри-кінці 80-х років минулого століття, під кінець періоду так званої «пере-стройки», повикидавши з храму на вулицю музейне начиння, громада УПЦ (МП) насильно захопила спору-ду і в ній знову врешті було поновле-но богослужіння.

Підготувала Марія КУВАЛДІНА


РЕЛІГІЯ|Вибір

12 липня. Хтось святкує іме-нини, хтось просто святкує. Наша сім’я цього дня живе

болем втрати. Вже рік, як його нема серед нас. Але і досі ніхто не вірить, що так могло бути. Не вірить ніхто. Проте...

Цей день зустрів нас теплим сонцем, по-літньому гарячим, по-святковому приємним. Люди лю-блять свята. Церковні дзвони; весела молодь; метушливе село.

А його нема. Вже понад рік його нема. Іноді здається, що він просто десь поїхав, що ще один рік — і по-вернеться. Бо життя кидало його по-всюди. Життя не було привітним до нього. Були лише окремі миті, що приносили радість і заспокоєння. Ми звикли, що довго не бачимо його, не чуємо. Але...

Усвідомлення того, що більше ніколи не побачимо і не почуємо. Це болить... смерть не вибирає. Смерть не ділить на категорії і класи. Вона — це жорстокий злодій. Раптово прихо-дить. Бере найдорожче, найрідніше і йде. Без зупинок, без вагань. Смерть не вибирає. Якщо злодій ще поверне вкрадену прикрасу, то смерть ніколи не віддасть награбоване. Але й для себе не залишить. Вона змушує нас закопувати в землю те найдорожче і найрідніше. Назавжди. Безповорот-но.

Я не хочу говорити про смерть. Бо життя — це перевага, це перемо-га. Хоча. Важко сказати, що для нього було б кращим. Я хочу говорити про його життя.

Він був, як усі. Немовлям, ди-тям, школярем, солдатом, закоханим юнаком, студентом. І була в його житті Вона — та, яку він любив увесь час, до останнього дня. Однак разом бути не судилося. Крім неї, не було нікого. Ніхто не міг знайти місця в його серці. Був період, коли дні і ночі вони не розлучалися. Був пері-од, коли він виховував її, але не свого

Насторожливі сутінки задум-ливої ночі. Тиша. Згасають останні вогники прогресу,

а на зміну їм повагом з’являється оте справжнє, послане Богом, сяй-во. Сонна тиша. Тільки здалеку чути шепіт: «В ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь». Ти молиш-ся. Тремтливо, богобоязно осіняєш себе хресним знаменням. Смиренно припадаєш на коліна з щирим бла-ганням до Бога «бути милостивим». Милостивим і милосердним до тебе грішної, до Тебе і до нас, заклопота-них буденним матеріальним зем-

ним життям; до нас, котрі шукають виправдання своїм гріхам, замість того, щоб попросити у Бога про-щення: як отой митар, що стояв в куточку, бив себе в груди і молив-ся: «Боже, милостивий будь до мене грішного». А ти молишся. Тихо ше-почуть твої вуста: «Святий Боже, дай терпіння, сили волі вистояти, протистояти злу; Святий Кріпкий пошли зцілення сил душевних і ті-лесних, щоб змінити можливе; Свя-тий Безсмертний, даруй мудрість, щоб уникнути помилок. Господи, помилуй нас».

Збережи і помилуй нас, Госпо-ди. Захисти від «напасті духа зла», охорони душу і тіло, розум і думку. Боже, як добре бути з Тобою, відчу-вати Твою допомогу і підтримку... та не завжди цінували її. Прокида-ється совість, сором... і страх. Боюсь втратити Тебе, Господи; боюсь, що

Поки у тебе ще є час...

сина. Тоді він був щасливий. Маючи заради кого жити, він був щасливий. Минулося...

Був щасливий він і тоді, коли час-тину його життя займав Бог. Велику, важливу частину. І той час нам усім здавався найпрекраснішим. Ми ві-рили, що він нарешті буде не сам. Сила Божа творить чудеса, для неї

немає неможливого. Ми вірили і хоті-ли, щоб у нього була сім’я, улюблена дружина, дітки. Ми знали, що Бог не залишить його, якщо він не залишить Бога... Але...

Він зламався... Напевне, його вто-мило чекання. «Вже і зараз» рідко бу-ває. А так хотілося. Доля нагородила його лише самотністю. Будучи серед

Молитва душі


РЕЛІГІЯ|Вибір

цілого світу, він був один. Він зламав-ся і знайшов розраду в пляшці.

Важко говорити про близьку лю-дину такі слова. Однак і його життя, і його смерть ще стануть для інших яскравим прикладом добра і зла, любові й ненависті. Він був один із склянкою в руці. Не зупинився, не оглянувся і не кинув. А в серці жив Бог. Біля ліжка Біблія, яку він ніколи не переставав читати. І більше нічого й нікого. Ні друзів, ні сім’ї. Він навіть не мав з ким поговорити. Не наважу-вався. Йому здавалося, що він просто втрачений для цього світу. Однак ми його любили. Ми любили його так сильно, так щиро, як він любив нас. Ми знали, що він допоможе, коли по-трібно, що він зробить все можливе. І в полі, і біля хати. Він міг, він вмів ба-гато. Він був добрим, тому, попри все, його любили родичі, сусіди і просто знайомі.

Він ніколи не відмовляв у допомо-зі. Ніколи. Однак його ніколи не по-лишала самотність. Серед цілого сві-ту він був один. Зі склянкою в руці.

Скільки прекрасного забирає від життя алкоголь. Скільки дорогих людей, приємних моментів, скільки пережитого, і скільки того, що ще не відбулося. Скільки здоров’я забирає алкоголь.

Оце було тим одним, чого варто позбутися. Я не знаю, я не беруся су-дити його, його вчинки, слабкі чи не-обдумані. Мені просто шкода. Жаль, що його нема. А міг би бути. Він міг би приходити до нас і допомагати, як раніше, він міг би й надалі залиша-тися для бабусі першим і улюбленим внуком. Ми могли б втішатися його малечею, радіти, щиро радіти за ко-жен прекрасний день його прекрасно-го життя. Все сталося не так. Все було інакше з точністю до навпаки. Коли серцем і розумом він відчував потре-бу зупинитися, руки самі тяглися до пляшки. Бо тоді й друзі з’являлися, з якими можна було випити. Ті друзі,

яких в іншому випадку не було б. І ті друзі, які крок за кроком вели його в прірву. Спочатку до втрати самоконт-ролю, потім — до в’язниці, зреш тою — до смерті...

Він був дуже гарний. Ми так раді-ли, коли він усміхався. Ми так тіши-лися, коли він приходив у гості. Ми всі-всі... хотіли для нього найкращого.

Останні дні він лежав хворий. Дуже хворий. Далося взнаки все: і шумні вуличні «гулянки», і в’язниця, і алкоголь. Відмовлявся від їжі. Лише іноді кудись виходив. Бабуся часто йшла до нього, коли його матері вдо-ма не було. Сестра ходила. А я так давно бачила його. Він ввечері при-ходив до нас. Мене не було. А зранку я вже бачила його серед квітів. У світ-лому костюмі. Він був дуже гарний. Але...

Смерть не вибирає. Однак ви-брала його. Чому? Чи не тому, що він втомився від цього світу, від життя і від себе самого, втомився і не мав сили боротися далі. Ми не вірили, ми відмовлялися визнавати і усвідомлю-вати, що його більше нема. Що є ще кілька годин, останніх годин його перебування на землі. Як ми без ньо-го? Як?

Не так давно бабуся втішалася сво-їм першим внуком. А через коротких 37 років вона ховала його. Того, хто, часто залишаючи хлопців на вулиці, біг допомагати нести траву. Того, хто ще школярем йшов замість неї коро-ви доїти. Того, хто ще недавно казав: «Бабо! Бабо! Як я вас люблю!»

12 липня 2008 року я востаннє бачила свого брата. Цього року у мій

50 Псалом царя Давида, бо тільки серцем смиренним Бог не погордує. Тільки молитва серця і упокорен-ня — це жертва, яку приймає Гос-подь.

А ти молишся... Твої коліна за-клякли, а уста тремтять; твої руки хрестоподібно лягають на груди, а голову покірно хилиш до землі, бо віруєш «В Єдиного Бога Отця... і Сина... і Святого Духа... І нам би та-кої віри — віри з гірчичне зерно, та не для того, щоб зрушувати гори з місць чи ходити по воді, а для того, щоб вірити, просто вірити, щоб ні-

день народження його не було. Але я пам’ятала тогорічний. Я бачила, я чітко бачила, де він сидів, я чула, що він говорив. Ще тоді він був біля нас. Тепер нема. Його більше нема. А ми й досі не віримо.

У світі багато таких, як він. Таких, що від безсилля і самотності вдають-ся до крайнощів. А ще більше тих, що просто, не думаючи про наслідки, під-німають склянку і п’ють за «здоров’я», оте здоров’я пропиваючи.

Світ ідеальний. Він створений Богом досконало. Але людина, гріхов-на людська сутність, робить цей світ пов ним зла й розбрату. Земний, тілес-ний Адам настільки немічна і слабка людина, що боротьба за право жити «як хочеться» закінчується небуттям. Закінчується смертю. Улюблений тост «Дай, Боже!» — сміх, знущання над Святим і Люблячим Батьком, що подарував тобі життя. Що Бог ще дасть тобі до твоєї пляшки? Що? Може, солених огірочків? Чи наступ-ну склянку? Отже, знай, що наступна твоя склянка — щедрий подарунок сатани, якому належить тепер твоє життя, твоє здоров’я, твоя воля і без-вольність.

Зупинися. Просто візьми і зупи-нися. Бо тебе зупинить смерть — і тоді вороття нема. Єдине, чим ти во-лодієш — це час. Твій час, що нале-жить тобі, відміряний для тебе і ви-користаний тобою. Невже ти візьмеш цей час і по частинках топитимеш у пляшці? Вибір за тобою. Поки в тебе є час, ти ще можеш вибирати. Поки в тебе ще є час...

Людмила ДОСІНЧУК

коли не закралась і крихта сумніву в наші серця, що Бог з нами завжди: і тоді, коли ми радіємо, і тоді, коли ми сумуємо.

А ти віриш... і молишся. І швид-коплинність часу не має значення. Нічого, що глибока ніч, нічого, що вранці розпочнеться новий день випробувань, — все нічого. Голо-вне — ти з Богом, а Він з тобою.

Ти заснула? Спиш? Ні. Схилив-ши голову, в думках шепочеш мо-литву. Ніхто не знає і не чує, тільки Той, кому вона призначена.

Олена ЛЕЖНЯК

очі мої стануть тьмяними і вка-жуть ногам моїм звернути з істин-ного Господнього шляху. Прости, Господи, що боюсь.

А Ти продовжуєш мою думку: «Помилуй мене, Боже, з великої ласки Твоєї і безмежного милосер-дя Твого». Злітає з уст Покаянний

«Це більше діло, щоб грішник став правед-ним, ніж сотворити небо й землю, бо небо і земля минуться, а душа — безсмертна».

Св. Августин

Молитва душі


Уже одинадцятий рік її очі не бачать гір, які вона так гаря-че любила, рідної Криворівні.

Параска Плитка-Горицвіт померла в Страсний тиждень, бо й життя її було сповнене страждань заради вищого ідеалу. Спочатку поневіряння у Ка-захських степах, а потім — самотність аж до кінця свого життя. Зі сторінок її «Молитовної книжечки» долинають рядки про власну долю: «Я жертва по-гарищної війни. О, Боже Cв’ятий! Лис-точок одірваний недорозвинутим із гіллі — рідної деревини, що не успіла довиспівувати… Я жертва недорозкві-тої квітки, що бурею утрощена. Я — жертва викупом і таких, що вільність собі здобули і возвеличення — зара-ди запротору моєї недосокованої мо-лодості». Жертва, яка змогла загоїти власні рани, яка змогла подарувати Гуцульщині неперевершені твори про її людей, звичаї. Твори, які не лише описують те, що було. В них ти вичитуєш і те, що є нині, і те, як треба жити, аби не наробити помилок. Вона все своє життя просила миру, аби зно-ву не повторилася ця безглузда війна.

До її слів треба прислухатися, бо в серці Параски завжди жив Гос-подь. Це Він промовляє до нас устами цієї стражденної, святої жінки. «На всіх пересторогах життя бичуючи судьб немилуючих… десятилітнього ув’язнення... в далеких сторонах чу-жини… проживаючи під наглядною сторожею… на Уралі… в Азії… Серед опеченої землі казахської, в степах за-пісочених… душею і серцем завжди кликала Молитовно до Всевишньо-го Господа Святого: «Не згуби мене в цім узамоччю… не згуби… Отче Наш,

Буденне існування, неначе пустельне сонце, випалює твою душу. Не встигнеш отямитися, як потрапляєш у пастку суєтності. І пли-веш отак повсякдень за течією, аж поки одного дня не схаменешся

і не зрозумієш марноти й безглуздості власного буття. Схаменешся, а вирватися не так легко. Розумієш — і не можеш. Бо як висохла земля, щоби знову зазеленіти, прагне дощу, так і душі потрібна живильна сила духов ної зливи, щоби знову бачити істину. Саме такі творчі особистості як Параска Плитка-Горицвіт (на фото) і є тим життєдайним дощем, піс-ля якого в серцях проростають квіти добра і радості.

«Я жертва квітки...»недорозквітоїлюдинолюбен… будь мені на кожно-му узанудженому поступі — навіть і незрячому, не твердому і занедужа-ному… крепостю і преблагим поря-тунком. Щоби не здатися на убієніє смертне.

Боже Св’ятий, не одніми від мене з пам’яті о тім: що померти мені в цих обставинах — це гріхом! Так сплива-ло це слово в пам’яті, час від часу, і допомагало вистоювати на кожному кроці забруднень. О, Боже Св’ятий! Як тільки рятував людину? Щоб не за-гинула без вістки… І щоб чужина не поглинула останні надії — щоб не по-мерти у чужині…». І так ціле її життя було пронизане молитвою. Вона дала обітницю — служити утвердженню миру на землі. Й виконала її.

Народилася 1 березня 1927 р. в с. Бистрець (Верховинщина) у сім’ї коваля. Потім родина

переїхала до с. Криворівня. З повно-літтям доля привітала її досить суво-рим «подарунком»: Параску заареш-тували за зв’язки з ОУН–УПА. Далі були спецтабори: Урал, Казахстан. Звільнилася за амністією неповноліт-ніх у 1954 році̧ а потім до останнього дня — 16 квітня 1998 року прожила на самоті в маленькій хатині. Здавалось, ну ось, життя можна вмістити в кіль-ка рядків — і все. Але ж, насправді, її творчість не вміщається в декілька власноруч списаних книжок, а її лю-бов до рідного краю, людей і, найго-ловніше, — до Бога, здається, не може вмістити одна душа. Та тільки в цій тендітній, смиренній жінці, котра присвятила себе праці, як вона сама визначила «За мир Божий на землі»,

РЕЛІГІЯ|Сакрум душі


більше сили, ніж у сильних світу цьо-го.

Чимало списано і переписано про поневіряння наших людей на заслан-ні. Це страшні муки, біль і нелюдські умови. Довелося пережити ці жахіття і Парасці Плитці-Горицвіт, пережи-ти, аби вижити і сказати людям своє слово. Хай поки що воно лине тільки на її рідній Гуцульщині, але з часом, впевнена, достукається до сердець ба-гатьох. Адже вона так вірила в це, так вірила. Всі свої твори упорядкувала в книги: сама малювала до них ілю-страції, зшивала, клеїла палітурки. Це була титанічна праця. І хоч на той час ніяких надій на їх видання не було, все ж вона не полишала писати. Віри-ла, що колись, хай навіть після її смер-ті, твори видадуть і вони знайдуть своїх читачів. Параска завжди віри-ла. Її творча спадщина становить 20 книг по 500–600 аркушів кожна.

Загальна назва всього циклу — «За мир Божий на землі».

А ще вона створила чудові кар-тини, ікони, котрі виводила не самим пензлем, а почуттями

любові й віри. Крім релігійної тема-тики, в неї є серія світських малюнків «Доля гуцулки», «Доля гуцула».

«…Станемо ми не ницими духом, не каліками, які забилися у захище-ний від вітру куточок, не боягузами, які панічно бояться потрясінь, але провідниками людства, його спасите-лями і благодійниками, які підкори-ли себе Всемогутньому і виступили в бій проти Хаосу та Тьми». Слова Емер-сона — це про неї, про тендітну милу жіночку, котра пішла супроти звич-ного ритму сільського життя, проти волі батьків, самотужки назустріч усім життєвим незгодам, аби присвя-тити себе служінню вищій ідеї, аби прославляти ім’я Боже. «Черниця в

миру» — так відгукувалися про неї. Параска Плитка-Горицвіт, повернув-шись із заслання, так і не створила власної сім’ї. Вона все життя прожи-ла у своїй хатині, молилася, постила і творила. Писала, писала — завжди наодинці з собою та Богом. Навіть священика не впускала до оселі, коли творила новий твір. Вона була осо-бливою і часто незрозумілою іншим, бо не вписувалася в звичайні рамки життя, бо жила так, як диктувало сер-це, а не люди.

Світ Параски Плитки-Горицвіт зіт каний зі слів, які дихають любов’ю, повняться мудрістю гуцульської душі, котра йде за покликом Духа, кот ра кладе життя на його вівтар. «Любов тай згідність у життю люди-ни з людиною — то є св’єте діло», — пише «гуцульський Гомер» (так на-звав Параску науковий працівник Криворівнянського музею М. Дзурак). Здається, ця жінка сама була зіткана з любові. Сьогодні її не вистачає бага-тьом. І тим, хто добре її знав, і тим, хто лише частково відкрив для себе цю неординарну постать.

Сила її творчості в тому, що чер-пала із життєдайного джере-ла — гуцульських традицій,

звичаїв, мудрості наших предків. Тво-ри Параски Плитки-Горицвіт — то-ненька, але міцна ниточка між мину-лим і сучасним, між уже пройденими шляхами і ще нетоптаними стежина-ми. Вони — епос гуцульського життя. Часом — це смішні бувальщини, ін-коли — сумні розповіді, перекази, але вони несуть у собі цілісну ідею — те, чого шукає душа, котра прагне світла. Вона намагалася своїм життям, слова-ми переконати людей плекати духо-вне, істинне в собі. З любов’ю і сумом докоряла: «Ми так зайняті своїми ви-догідними тілесуперевидогодження-ми, що Духовністю — нема часу насо-лоджуватись».

З кожним днем ритм життя все частішає. Всі ми кудись спішимо, самі не знаючи куди. І крізь оту метушню у моїй уяві виринає образ Параски: проста, зі смиренним виразом на об-личчі жінка, котра подає тобі власно-руч зроблені книги, немов промовля-ючи: «Оце істинне, оце те, чого тобі не вистачає».

Ярослава МАКСИМ’ЮК смт Верховина

НА СВІТЛИНАХ: Образ «Радуйся, Георгію, Великий По-бідоноснику» (папір, акварель, 60х51); образ «Княгиня Рівно-Апост. Св. Ольга-Єлена. Хрещення Руси-України 957 р.» (папір, гуаш, туш, 28,5х20).

РЕЛІГІЯ|Сакрум душі


Народився Петро Писарчук 6 червня 1955 року в селі Че-меринці Перемишлянсько-

го району на Львівщині. У 1977 році з відзнакою закінчив Львівський політехнічний інститут за фахом інженер-теплоенергетик. Згодом пра-цював у пасажирському депо станції Львів та комсомольських структурах, на будівництві Кансько-Ачинського паливно-енергетичного комплексу в Красноярському краї. Від 1986 року — на ізоляторному заводі: заступник, а потім начальник цеху. Згодом — головний інженер, віце-президент акціонерного товариства «Галичи-на». У квітні 1991 року, як і більшість львів’ян, залишився без роботи.

Новим етапом у трудовій діяль-ності Петра Писарчука був 1993 рік, коли він разом зі своїми однодумцями започаткував розбудову ринку «Пів-денний». Взявши кредити під заставу всього свого майна, почав будувати торговельний комплекс, який не має аналогів в Україні. У 1990-ті, за страш-ної фінансової скрути, тисячі львів’ян лише завдяки «Південному» змогли заробити собі на життя. Саме «Півден-

ний» можна назвати тим місцем, де на-родився малий і середній бізнес Львова. 17 тисяч працівників — торговельний комплекс уже багато років утримує по-зиції лідера за показником працевла-штованості та сплати податків.

Це немов місто в місті, де все зроб-лено з думкою про львів’ян. Тут усе по-європейськи: ефективна система управління, завжди чисто, відсут-ня злочинність. «На «Південному» охоронців більше, ніж міліціонерів у Франківському райвідділі», — влучно зауважує Петро Писарчук. Комплекс не раз перемагав на всеукраїнських конкурсах як найкраще підприємство України. Тут відкрито перший в об-ласті виносний пункт приймання по-даткової звітності та надання консуль-тацій; функціонує кілька відділень різних банків; працюють ресторани, кафе, перукарні, автосервіс; діє ме-дичний центр «Фіторія» із сучасною діагностичною технікою та каретами швидкої допомоги; відкрито спортив-ний комплекс «Олімпік»; функціонує перший збудований за роки незалеж-ності дитячий садочок на 150 місць із

Петро Писарчук:

«Те, що віддав, — твоє!..»

Сьогодні дуже модно говорити про соціальну відповідальність бізнесу. На жаль, переважно

це не більше, ніж піар-хід. Для на-родного депутата України Петра Писарчука суспільна діяльність — сутність життя. Масштаби його меценатської діяльності вражають: сотні відреставрованих храмів, відбудовані замки, театри, лікарні, школи, дитячі садки… Тисячам львів’ян пан Писарчук надав до-помогу — на лікування, навчан-ня, видання книжок. Ця робота настільки масштабна та системна, що заслуговує на окреме видан-ня…

Відбудовані храми, театри, лікарні, школи, дитячі садки, замки...

НА СВІТЛИНІ: Пам’ятник жертвам голодомору та депортацій українців ХХ століття, біля церкви Покрови Пресвятої Богородиці у Львові.

РЕЛІГІЯ|Меценатство

«Не потоком шумних і галасливих фраз, а тихою невтомною працею любіть Україну».

Митрополит Андрей ШЕПТИЦЬКИЙ


чотириразовим харчуванням, сучасно обладнаний, із цікавою дошкільною програмою, що передбачає вивчення англійської мови. При садочку функ-ціонують гуртки за різними тематич-ними напрямами.

Петро Писарчук дотримується традицій українського меце-натства. За його фінансової

підтримки відреставровано та спору-джено храми різних конфесій, цінні історичні пам’ятки. Як благодійник Петро Писарчук долучився до ви-дання унікальних книжок з історії та культури України. «Моя віра в Бога — це не пусті слова. Знаю, що таке бути між життям і смертю, і впевнений, що отримав шанс не просто так. Тому намагаюся робити більше добра, аби змінювати на краще людей та світ, який навколо. Насправді багатство — це велике випробування. У Святому Письмі сказано: «Те, що віддав — твоє, а що взяв собі — пішло намарне», — так пояснює свою доброчинну діяль-ність Петро Писарчук.

в’їзним знаком. «Я уродженець цих країв, — зазначає Петро Іванович. — Моє рідне село розташоване за десять кілометрів від Золочівського замку. Ця визначна історична перлина за-лишилася назавжди в моїй пам’яті, і я просто не міг байдуже спостерігати за руйнацією замку. Часто ставало со-ромно за те, що відбувалося. 2002 року познайомився з директором Львів-ської галереї мистецтв Борисом Воз-ницьким, з колективом, що там пра-цює. Подивився — це ж не звичайні люди, а ентузіасти своєї справи. І я не міг залишатися осторонь. Потихень-ку намагався допомогти вирішувати проблеми: з опаленням, благоустроєм території. Аж урешті визріла ідея від-новити оборонну частину замку, спо-руди, Китайський палац і равелін. Це великі проекти, які вдалося поетапно здійснити за ці роки».

Навіть під час фінансової кри-зи Петро Писарчук не згорнув своєї благодійної діяльності. У 2009 році реалізовують відразу декілька мас-штабних соціальних проектів. Зокре-

Петро Писарчук:

«Те, що віддав, — твоє!..»

Олени Степанівни у с. Вишнівчик, на-родного дому в с. Гірське.

Понад 50 млн грн спрямовано на зміцнення матеріально-технічного стану лікувальних закладів Львів-ської області. Зокрема: облаштовано реанімаційне відділення Львівської міської лікарні швидкої допомоги та Центр сімейної медицини у м. Львові на вулиці Виговського, 45; проведено ремонтні роботи у 5-й міській лікар-ні м. Львова, пологовому відділенні Перемишлянської районної лікарні; придбано автомобілі для Жовківської районної лікарні, Дунаївської кущової лікарні Перемишлянського району, Миколаївського районного товариства Червоного Хреста; надано будівельні матеріали для ремонту Золочівської районної лікарні, районної санстанції, кабінету гінекології районної поліклі-ніки, поліклініки на вул. П. Орлика в м. Львові, відділення матері і дитини Львівської обласної державної клініч-ної лікарні «ОХМАТДИТ», гінеколо-гічного відділення Львівської обласної лікарні позалегеневого туберкульозу;

Відбудовані храми, театри, лікарні, школи, дитячі садки, замки...

Завдяки його допомозі відрестав-ровано майже 100 храмів не лише на Львівщині, а й у Тернопільській, Хер-сонській, Одеській, інших областях Східної України. Зокрема, спорудже-но церкву, побудовано сім каплиць, відновлено храм Пресвятої Трійці; ініційовано відновлення храму Свя-того Духа; реставровано храми в Зо-лочеві, селах Колтів, Золочівці, Во-роняки, Червоне, Підлипці, Ушня, Солова, Підгороднє й інших; спору-джено пам’ятник князеві Свято славу поблизу Славського Сколівського району, на місці, де, за археологічни-ми дослідженнями та історичними документами є могила Святослава. Проект «Свято слав» — одна з кра-щих робіт геніального українського скульптора Теодозії Бриж і заслуже-ного художника України, лауреата Шевченківської премії, співавтора проекту Євгена Безніска; споруджено пам’ятний знак жертвам Голодомору 1932–1933 рр.; зроблено ремонти у те-атрі ім. М. Заньковецької, приміщенні Львівської організації Національної спілки письменників України, музеї

закуплено набір кардіохірургічного інструменту для обласної клінічної лікарні, якісний медичний одяг для низки лікувальних закладів області; придбано інвентар для Стрийської ра-йонної лікарні; профінансовано ство-рення апарату «СЕМ-1» для лікування опорно-рухового апарату в міжнарод-ній клініці В. Козявкіна; надано адрес-ну матеріальну допомогу на понад 400 тис. грн для лікування, придбання ліків і проведення оперативного втру-чання мешканцям Львова й області.

Понад 20 млн грн Петро Писар-чук пожертвував на відновлен-ня Золочівського замку. Ар-

хітектурний комплекс постав із руїн лише завдяки фінансовій підтримці народного депутата… За ці кошти рес-таврували Китайський і Королівський палаци, проклали системи водо- та теплопостачання, відновили фасад Великого палацу, побудували тунель із брамою для в’їзду, равелін, підйом-ний міст. Поряд із замком відкрили пам’ятник сакрального мистецтва «Джерело», який став символічним

НА СВІТЛИНІ: Петро Писарчук (основний меценат рес-тавраційних робіт) із Героєм України Борисом Возниць-ким у Золочівському замку.

с. 52



ма, відбувається капітальний ремонт у Львівській національній бібліотеці ім. В. Стефаника. Уже скоро читачі зможуть отримувати літературу з відремонтованих книгосховищ рід-кісних видань ХІХ–ХХ ст., а також у повному обсязі побачать результати впровадження у бібліотеці автома-тизованої системи ALEPH, світового лідера на ринку програмного за-безпечення для бібліотек та архівів. Колишня будівля Національного закладу ім. Оссолінських, пам’ятка архітектури ХІХ ст., що є взірцем кла-сицизму в архітектурі, довший час перебувала в аварійному стані і по-требувала реставрації. Окрім того, біб ліотека відчувала гостру потребу в розширенні своїх приміщень. «У час, коли сподіватись на фінансову підт-римку з боку держави не доводиться, ми особливо цінуємо допомогу Петра Писарчука, який погодився реалізу-вати такий вартісний проект, — каже Генеральний директор бібліотеки Мирослав Романюк. — Звичайно, ми мріємо про те, що колись укра-їнська влада допоможе збудувати бібліотечно-інформаційний центр ХХІ століття, де кожен — від дитини до професора, — отримає доступ до потрібної йому інформації».

У навчально-реабілітаційному центрі «Джерело» коштами народно-го депутата будують центр гідротера-пії для неповносправних. Планується, що у цьому центрі вихованці «Дже-рела» зможуть проходити лікування у басейні за спеціальною методикою гідрокінезотерапії. «Я вражений по-баченим у «Джерелі». Схиляю голову перед людьми, які на власному ентузі-азмі створили такий центр і рятують сьогодні сотні неповносправних дітей. Радий, що можу допомогти таким лю-дям», — зазначив Петро Писарчук під час відвідин закладу. Окрім того, на-родний депутат профінансує оплату праці кільком працівникам центру.

З ініціативи Петра Писарчука у Львові відкрито перше в Україні «Вікно життя» — спеціальний

пункт, де матері можуть анонімно залишити новонароджену дитину. Це — початок реалізації масштабного соціального проекту «Вікно життя», покликаного звернути увагу суспіль-ства на проблему жорстокого став-лення до небажаних новонароджених дітей. «З початку року лише у Льво-ві було зафіксовано 3 випадки, коли новонароджених дітей знаходили на смітниках або намагалися вбити, — зазначив ініціатор проекту Петро Писарчук. — На жаль, у кращому ви-падку ми жахаємось, але не думаємо, як вирішувати цю проблему, а вона є дуже комплексною». Власне тому, каже Петро Писарчук, й виникла ідея такого проекту — унікального для нашої країни, але не для Євро-пи. Став у пригоді польський досвід, де вперше з’явилось «Вікно життя» з ініціативи церкви. Такі пункти зараз відкрито у найбільших містах Польщі і вони врятували життя десяткам но-вонароджених дітей. Львівський про-ект має на меті не просто обладнати такі пункти, а й реалізувати комплекс просвітницьких, інформаційних за-ходів, покликаних звести до мінімуму кількість цих страшних випадків.

Поза увагою народного депутата України не залишаються й найбільш незахищені верстви населення: пен-сіонери, інваліди, сироти, ветерани війни, воїни УПА, репресовані. Для них було виділено 800 тис. грн адрес-ної матеріальної допомоги. Установле-но опіку над 10 сиротинцями області: проведено ремонти, закуплено меблі, одяг, виділено кошти на харчування дітей. Завдяки допомозі Петра Писар-чука газифіковано понад двадцять сіл і хуторів області, серед них: Борщів, Лісові, Мерещів, Болотне, Багів, Се-леська, Сновичі, Вільховець та інші.

Наталія КУЛИК

НА СВІТЛИНІ: Дитячий садочок на «Південному».

с. 51



Вигнати купців із святині«Ісус увійшов у храм, і вигнав,

усіх, що продавали й купували, в храмі; перевернув столи міняйлів і ослони із тих, що продавали го-лубів, і сказав їм: — Написано: дім мій домом молитви буде зватись; ви ж чините з нього печеру розбійни-ків» (МТ 21:12-13).

Настала криза неоліберальної еко-номіки моралі. Але ця криза не є ви-ключно справою захланних банкірів, скорумпованих парламентарів і зви-чаєвої свободи, це тільки фрагменти поверхні значно глибших тенденцій. Ми усі спричинилися до прояву цієї проблеми. Справжнім винуватцем є в даному разі гіперіндивідуалістич-ний, матеріалістичний гедонізм, що ним просякнута наша культура.

Барак Обама, який визнає чіткі засади Авраама Лінкольна і Мартіна Лютера Кінга, здається, розуміє цю правду. Чи розуміє її також вихова-ний на плебанії Гордон Браун? Коли визнає, що неоліберальна візія була не тільки помилковою, але на додачу не-моральною? Коли відважиться, щоб без викрутасів сказати, як це зробив Франклін Делано Рузвельт у своїй інавгураційній промові, що настав час вигнати купців із святині?

Давид МАРКВАНД (David Marquand).

The Guardian. — 26.05.2009.P.S. Матеріал в англійській газеті «Страж» (The Guardian) має промовис-тий заголовок — «Наша вина» з таким уточненням: «Допоки усі не вдаримося у груди, економіка не почне керуватися моральними засадами».

Мати — щоб бутиЗа комунізму людина себе втра-

чає: вона розчиняється в месіанській монолітності. У західному демокра-тичному суспільстві людина колапсує у власне тілесне «его», втрачаючи осо-бистісне «Я»...

Мати — щоб бути, бути — щоб жити вічно! Ось гасло оновленої, до-бродійної, думаючої людини. Воно має стати гаслом України. Якщо лю-дина чи нація обирають «мати» як пріоритет, як головне, — то вони обирають смерть, тому що кладуть в основу тлінне.

Олександр СУГОНЯКО.День. — 19.11.2009.



Ігор ПОЛЯНСЬКИЙ

НАУКА І ЖИТТЯ

Дух першовідкривача — в при-роді людини. Незважаючи на ризики, загрозу нерозуміння

чи й осуд сучасників, вона завжди ви-рушає на пошуки інших світів, інших життів. І чого ж вона прагне довести своїм вічним горінням?.. Може, нею керує благородне прагнення поліп-шити життя своїм нащадкам, напов-нити його новими відтінками знань? Так і є, але здебільшого це усвідомлен-ня приходить згодом, коли спадає га-рячка пориву і настає час пояснювати суспільству, на що ж було витрачено стільки ресурсів. Однак головна, пе-реважно неусвідомлена, мотивація людини-першопрохідця — елемен-тарне ірраціональне прагнення ви-значити собі ціну.

За якими ж критеріями визнача-ти ціну людських здобутків і людства загалом? Один із незвичних, але дуже перспективних методів — подумки перенестися в майбутнє і з позицій того часу оцінити те, що відбувається зараз. Отож, майже півстоліття тому людина зробила рішучий крок до того, щоб забезпечити собі Вічність, як біологічному видові. Вона вийшла в космос. І якщо тоді, в 1960-х роках, по-літ Юрія Гагаріна, а згодом — успіш-ні «аполлонівські» місії розглядали переважно крізь призму політичного радянсько-американського протисто-яння, то нині ці події однозначно по-стають як прорив глобального масш-табу, як нова надія людства.

Справді, безпосереднє проник-нення в космос назавжди змінило світогляд і психологію людини ХХ сторіччя. Вона перестала почувати себе обмеженою, ув’язненою на Землі. Принципова можливість досягнення інших планет, інших світів незмірно розширила сферу нашого мислення. Опираючись на історичний досвід, можемо стверджувати, що наслідки виходу людини в космос, як і інші ве-

личні звершення людства, у далекій перспективі багатократно перевер-шать нинішній безпосередній ефект і феноменально вплинуть на весь по-дальший перебіг еволюції нашої ци-вілізації. Відтепер ми можемо значно впевненіше глянути у вічі майбутньо-му, адже космос відкриває перед нами грандіозні можливості. Вони почина-ються з цілком прагматичних проек-тів відправки радіоактивних та хіміч-них відходів на Сонце, щоб у такий спосіб очистити Землю, й закінчуючи фантастичними візіями розселення людства в інші зоряні системи, що стане, зрештою, доконечною потре-бою, коли наше Сонце вичерпає своє водневе пальне.

Ключова тема блоку «Наука і життя» у цьому номері нашого жур-налу — 40-річний ювілей висадки людини на Місяць. Сьогодні (особли-во після виявлення на Місяці води) вже не здаються ненауковою фантас-тикою ні розроблені ще наприкінці 1970-х проекти місячних баз, ні пла-ни використання нашого природного супутника як стартового майданчика для подальшого просування людства в космос, ні перспективи принципово нових методів отримання й перетво-рення сонячної енергії та передачі її на Землю. Завдяки Місяцю людська уява осміліла, навіть пересічна люди-на почала мислити у воістину вселен-ських масштабах.

Прикладів такого мислення мож-на віднайти чимало. Один із них пов’язаний із самим фактом існуван-ня Місяця. Мова про захопливу гі-потезу, логіка якої підкуповує навіть натренованих скептиків, — штучне походження нашого нічного світила. Її суть стає зрозумілою після нетради-ційного погляду на деякі давно відомі факти: Місяць видно з будь-якої точ-ки земної поверхні; унікальне співвід-ношення періодів обертання Місяця

навколо Землі й Землі навколо Сонця; практично однакові кутові розміри видимих із нашої планети дисків Мі-сяця і Сонця. Завдяки цьому можли-ві сонячні й місячні затемнення, які можна трактувати як своєрідні сигна-ли, дуже розтягнуті в часі...

Інший зразок космічних масш-табів мислення сучасної людини — трактування Всесвіту як цілком ма-теріальної іпостасі Бога. Мабуть, не залишилося сьогодні освіченої лю-дини, яка уявляла б собі Вищу Силу в образі сивобородого дідуся на хма-ринці. Ключ до розуміння Всесвіту-Бога дає квантова фізика. Видатний український фізик, професор Київ-ського національного університету імені Т. Г. Шевченка Сергій Сітько на запитання «Що є Бог?» відповідає: «Це нескінченна ієрархія квантових структур». Таким чином божественна нескінченність Всесвіту, часточкою

Наслідки виходу людини в космос у далекій перспективі багатократно пере-вершать нинішній безпосередній ефект і феноме-нально вплинуть на весь подальший перебіг еволюції нашої цивілізації.

якого є і Сонячна система, і планета Земля, і все живе на Землі, проростає у кожній людині, виявляється в не-стримному прагненні найвідчайдуш-ніших із нас вирватися (принаймні в думках) із заздалегідь окреслених рамок суто земного існування. Саме в такому аспекті цілком зримо постає теза про Боготвірність людини...

Втім досі є скептики-матеріалісти, схильні розглядати освоєння космо-су лише як тріумф передової техніки. Насправді ж більшість із нас вчуває у цьому дещо значно важливіше. Одвіку людина вдивлялася в зоряне небо, мрі-ючи колись піднятися над буденністю, реалізувати глибоко затаєне прагнен-ня просторово наблизитися до Бога. Сорокарічний ювілей першого малого кроку людини на цьому нескінченно-му шляху назавжди залишиться в іс-торії як небувалий злет творчої думки і свідчення величі людського духу.

Вічний поклик

«Будь-яке людське знання починається з інтуїції, переходить до понять і завершується ідеями».

Іммануїл КАНТ


НАУКА І ЖИТТЯ|Космос

Великий малий крок40 років тому людина вперше ступила на поверхню іншої планети. Місяць став новою надією для Землі...

НА СВІТЛИНІ: Прощальне фото на Місяці. Астронавт Гаррісон Шмітт («Аполлон-17») позує з американським прапором. На задньому плані — Земля.

№2(2)/200954 ЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ54 ЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ№2(2)/2009


Великий малий крокДванадцять «апостолів»Так жартома називають тих 12 астронавтів,

яким довелося побувати на Місяці

«Apollo-11», 20.07.1969

Нейл Армстронг(05.08.1930)

Едвін Олдрін(20.01.1930)

«Apollo-12», 18.11.1969

Чарльз Конрад(02.06.1930–08.07.1999)

Алан Бін(15.02.1932)

«Apollo-14», 5.02.1971

Алан Шепард(18.11.1923–21.07.1998)

Едґар Мітчелл(17.09.1930)

«Apollo-15», 30.07.1971

Девід Скотт(06.06.1932)

Джеймс Ірвін(17.03.1930–08.08.1991)

«Apollo-16», 21.04.1972

Джон Янґ(24.09.1930)

Чарльз Дюк(03.10.1935)

«Apollo-17», 11.12.1972

Юджин Сернан(14.03.1934)

Гаррісон Шмітт(03.07.1935)

Країна мрій

НА СВІТЛИНІ: Наш кореспондент Юрій Мельник у Х’юстонському космічному центрі, звідки 40 років тому керували знаменитим польотом «Apollo-11».с. 56

с. 56

n НА ВЛАСНІ ОЧІ

Сполучені Штати Америки — країна, в яку стікаються у пошуках щастя люди з усього

світу. Звісно ж, ми знаємо, що вабить їх туди: безмежні перспективи, свобода, долари, расова терпимість, двохсотлітня демократія, урбаніс-тичні краєвиди неземної краси. Але в душу закрадається сумнів: що довше блукаєш склопластиковими лабіринтами небосягів, хайвеїв та мегамаркетів, то виразніше постає думка, що все це несправжнє, що ця країна — повітряний замок.

Нейл Армстронг ступив на поверхню Місяця сорок років тому. Того дня людство здійснило свою давню і, мабуть, найвідчайдушнішу мрію. Це сталося 20 липня 1969 року.

Понад 500 мільйонів телеглядачів у всьому світі стали свідками почат-ку нової ери в довгому змаганні людини із силами природи. Досягнення програми космічних досліджень «Аполлон» стали можливими завдяки ге-нію таких людей, як Костянтин Ціолковський, Герман Оберт і Роберт Год-дард. Про це промовисто сказав командир «Аполлона-8» астронавт Френк Борман, який першим облетів навколо Місяця: «Ми піднялися сюди на плечах гігантів».

Історія зберегла для нас чимало документів, свідчень очевидців та офіційних звітів учасників тих доленосних подій. Пропонуємо шановним читачам здійснити уявну мандрівку в минуле, щоб краще збагнути полі-тичний, економічний і технологічний аспекти цього визначного здвигу людського духу.

Космічні перегониВисадка на Місяць стала справж-

нім випробуванням для американ-ської політики, економіки і, перед-усім, науки. У 1958 році Конгрес США прийняв рішення про створення На-ціонального управління з аеронавти-ки і досліджень космічного просто-ру (НАСА). Американцям довелося поспішати, адже знекровлений не-давньою війною Радянський Союз всупереч усім прогнозам здійснив справжній технологічний прорив, за-пустивши 4 жовтня 1957 року перший штучний супутник Землі. Наступний крок СРСР — політ у космос Юрія

Гагаріна — змусив НАСА ще більше прискорити реалізацію програми «Аполлон», яку було започатковано в 1960 році як заключну фазу програми польотів на Місяць.

Усі попередні теоретичні й при-кладні розробки потребували комп-лексної програми, яка об’єднала б зусилля промислових фірм, універ-ситетів і державних установ США. І держава не шкодувала для цього ні людських, ні матеріальних ресурсів. У розпал реалізації проекту «Аполлон» в 1960-х роках у нього було залучено 390 000 осіб у різних галузях індустрії, 33 000 фахівців у космічних центрах і 10 000 — в університетах. Ця програма

ЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ №2(2)/2009 5555ЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ №2(2)/2009

Не знаю як вам, а мені видаєть-ся, що історія США займає занадто короткий проміжок

часу для такої великої кількості запи-тань без відповідей... Прийнято вва-жати, що в листопаді 1941 року япон-ські війська атакували американську воєнно-морську базу Перл Харбор, завдяки чому США були так дореч-но для себе втягнені в Другу світову війну, щоб через чотири роки вда-ло закінчити її в рядах переможців, не зазнавши при цьому серйозних втрат (навпаки, знач ною мірою зба-гатившись фінансово). З плином часу лише зростає кількість тих, які вважа-ють напад «японців» на Перл Харбор інсценізацією, яку організував Білий Дім. Не будемо перераховувати всі ар-

гументи, якими вони керуються, про них написано вже чимало. Зазначмо лише, що Сполученим Штатам було життєво необхідно, аби Японія здій-снила цей напад.

Інша біла пляма в історії США — вбивство президента Джона Кеннеді, а згодом — його брата Роберта (який, якби не куля в голову, скоріше за все став би президентом 1968 року). Оби-дві судові справи були зведені до аб-сурду: розслідування і не ворухнуло-ся, щоб виявити замовників, мотиви, що спонукали вбивць залишилися невстановленими, офіційні заяви об-межилися банальностями. Було зроб-лено все, щоб відхід родини Кеннеді з політичного життя країни громад-ськість сприйняла як веління Небес.

Хоча тільки сліпий може не бачи-ти у цих вбивствах цілеспрямованого знищення родини, яка зробила вели-чезний вклад в побудову американ-ської наддержави, але яка стояла на заваді комусь, хто волів мати на пре-зидентському кріслі слабохарактерну, полохливу, не здатну на самостійні рішення маріонетку.

Третій приклад — 11 вересня 2001 року. Подумати тільки: два супер-маркети впали і Білий Дім отримав пречудовий привід завойовувати не-підконтрольні йому держави. Амери-канські матері почали спокійніше від-пускати своїх синів-солдатів в Ірак, в Палестину, Афганістан чи ще кудись, адже ті воюватимуть там проти теро-ризму і заради миру в усьому світі. Виходить, 11 вересня було на руку мі-літарним амбіціям США. А що після цієї атаки отримав Бен Ладен? Анало-гія з Перл Харбором очевидна.

Країна мрійс. 55


НА СВІТЛИНІ: Одне з найвідоміших місячних фото має свою історію. Едвін Олдрін (саме він зображений на фото, а не «перша людина на Місяці», як багато хто думає) розповідав: «Я йшов від місячного модуля, і Нейл раптом сказав мені: «Завмри, Баз!» Я зупинився й обернувся, а Нейл зробив цю фотографію, яку пізні-ше назвали «Щиток». Мені подобається це фото, тому що на ньому зафіксовано момент, коли людина стоїть на тлі місячного горизонту далеко від дому, а в щитку відображаються наш модуль і Нейл. Тут ми були най-далі від Землі й ризикували як ніхто інший. І все-таки ми були одним цілим із сотнями мільйонів людей, які спостерігали за нами на відстані 380 тисяч кілометрів. Цієї миті цілий світ об’єднався в ім’я миру на Землі».

обійшлася країні в 25 мільярдів доларів (сьогодні це понад 150

мільярдів).Однак головною проблемою зали-

шалося те, що, оголосивши про плани до кінця 1960-х років висадити люди-ну на Місяць і повернути її на Землю (це, як відомо, зробив Джон Кеннеді 25 травня 1961 року — через двадцять днів після польоту першого американ-ського астронавта в космос), НАСА ще не мало остаточного технічного вирі-шення процедури висадки на поверх-ню іншої планети, не кажучи вже про повернення астронавтів додому.

Український план висадкиЗагалом існувало три цілком ре-

альних шляхи до Місяця. Перший пе-редбачав використання суперракети «Нова» (на момент старту програми «Аполлон» вона існувала лише в ескіз-ному варіанті — махіна зі стартовою вагою понад 4500 тонн і діамет ром першого ступеня близько 15 мет рів), яка могла б забезпечити прямий політ за маршрутом Земля–Місяць–Земля. Другий і третій — ґрунтувалися на скромнішій і дешевшій ракеті «Са-турн-5» (злітна вага приблизно 3000 тонн, діаметр першого ступеня — 10 м). У другому варіанті від корабля, виведеного на орбіту штучного су-путника Землі, відділялася місячна кабіна (модуль), яка летіла до Місяця, сідала на нього, злітала, повертала-ся до Землі і стикувалася з основним кораблем, який чекав її на орбіті. У третьому варіанті основний корабель летів до Місяця разом із модулем і че-

с. 55 кав його повернення вже не на орбіті Землі, а на орбіті Місяця.

Сьогодні, коли ми знаємо, як на-справді відбулася висадка, цей третій варіант виглядає найбільш очевид-ним. Але в ті роки інженерний аналіз доводив, що всі три методи мали свої плюси, тож вибір належало ретельно аргументувати. Наприклад, за на-дійністю на першому місці був метод прямого польоту. Він також був най-менш вимогливим до систем керуван-ня і зв’язку. Однак у випадку прямого польоту доводилося піднімати в кос-мос 68 тонн вантажу, а за умови зустрі-чі на місячній орбіті — лише 36 тонн. Крім того, третій варіант, порівняно з двома іншими, виявився приблизно на 10 відсотків дешевшим.

Цей варіант — зустріч на місячній орбіті — був відомий ще з 1960 року. Його запропонував доктор Джон Хо-болт з дослідницького центру Ленглі. До речі, самі американці зазначають, що ідея Хоболта не оригінальна. Аналогічну схему задовго до нього роз робив українець, відомий учений Юрій Васильович Кондратюк, і Хо-болт навіть називав себе послідовни-ком Конд ратюка.

Слід зазначити, що спочатку схему стикування на орбіті Місяця сприйняли дуже неприязно. Обгово-рення різних варіантів відбувалися напружено, і одного разу розробники мало не побилися в присутності пре-зидента Кеннеді. Однак керівники НАСА розуміли, що будь-які науко-ві супе речки повинні закінчуватися вчасно, інакше в словах може захли-


Утім влітку цього року на слуху був інший важливий момент в історії Сполучених Штатів, який

теж, як і наведені вище, обріс сумніва-ми і запитаннями. 20 липня виповни-лося сорок років від дня славнозвісної висадки американських астронавтів на Місяць. Відзначення круглої річ-ниці тріумфу американської косміч-ної науки в США було подією досить-таки помітною. Газета «Washington Times» виступила з вельми цікавим матеріалом, спровокованим повідом-ленням на російському телебаченні, за яким факт висадки астронавтів на поверхню Місяця не є таким вже й беззапереч ним. «Washington Times» пояснила це повідомлення небажан-ням росіян миритися з поразкою: «Коли Ніл Армстронг ступив на по-верхню Місяця, для Радянського Со-юзу це була перша поразка від США в космічній гонці. Минуло сорок років,

а пам’ять про цю невдачу, схоже, досі гнітить російську душу».

Одним із найяскравіших вираз-ників цього російського пригнічення є Юрій Мухін, сучасний російський журналіст, письменник, редактор га-зети «Дуель», який у своїй книзі про політ американців на Місяць украй саркастично описує це космічне досяг-нення, звівши його до спільного про-екту Американського уряду, НАСА і Голівуду. Як наголошує Ю. Мухін, в космічній гонці СРСР залишив Аме-рику далеко позаду, тому остання ви-рішила врятувати свій престиж у та-кий нечесний спосіб.

Проте, що дуже важливо, впер-ше запідозрив американський уряд і НАСА у фальші не заздрісний росі-янин, а саме американський дослід-ник. Ще 1976 року письменник Білл Кейсінг видав книжку «Ми ніколи не були на Місяці», у якій навів декілька

важкоспростовних аргументів щодо фіктивності цього польоту. Насам-перед — фотографії, які нібито при-везли Армстронг та Олдрін з Місяця.

НА СВІТЛИНІ: Перший слід людини на Місяці. Багато хто вважає всю програму «Аполлон» великою фальсифікацією.

с. 58


НА СВІТЛИНІ: Ракету «Сатурн-5» заввишки 363 метри із космічним кораблем «Аполлон-11» вивозять із Космічного Центру Кеннеді у Флориді 20 травня 1969 року.

нутися весь проект. Тож 1962 року варіант №3 було офіційно затвердже-но — абстрактне політичне завдання набуло інженерної конкретики.

Перш ніж закінчити розповідь про суперечки з будівництвом «мос-та на Місяць», варто згадати про ще один проект, який, хоч і не сприйня-ли серйозно, цікавий для характерис-тики «космічних настроїв» того часу.

Фірма «Белл Аеросистем» запро-понувала терміново послати людину на Місяць, не переймаючись... її по-верненням на Землю. Такий проект давав змогу гарантовано випередити СРСР у місячній гонці. Нещасний астронавт повинен був жити на Мі-сяці у спеціальному контейнері доти, доки не буде створена система, здатна

повернути його додому. Щороку він мав отримувати 22 посилки по 415 кг кожна з запасами повітря, води та їжі. Погодьтеся, такий варіант більше пасує для сюжету «фільму жахів», ніж для інженерних розробок.

Втім, «Белл Аеросистем» була не одна у своїх жахливих маревах. У західній пресі не раз обговорювали пропозиції відправити на Місяць «без зворотного квитка» невикліковно хво-рих людей чи засуджених до смерті злочинців — зрозуміло, не без їхньої згоди, що, однак, зовсім не примен-шує людиноненависницької природи таких затій.

«Орел» на Базі Спокою...Перший «Аполлон» з екіпажем

на борту полетів у космос через вісім років після старту самої програми. У жовтні 1968 року троє астронавтів на борту «Аполлона-7» провели на орбіті 11 днів. Наступний корабель, «Апол-лон-8», вперше облетів навколо Міся-ця. Екіпаж «Аполлона-9» випробував місячну кабіну на навколоземній ор-біті, а запуск «Аполлона-10» став гене-ральною репетицією, під час якої по-садочний модуль було випробувано на селеноцентричній орбіті.

І ось настав той довгоочікува-ний день — теплий недільний ранок 16 липня 1969 року. Близько мільйона людей з’їхалося на мис Канаверал у Флориді, щоб стати свідками історич-ної події: побачити, як «Аполлон-11» відірветься від Землі. Сотні мільйонів глядачів у всьому світі прикипіли до своїх телеекранів.

За дві з половиною години до старту на борт «Аполлона-11» під-нялися Нейл Армстронг і Майкл Коллінз. Астронавтів під’єднали до систем життєзабезпечення і пристеб-нули ременями до крісел. Після того до командного відсіку зайшов Едвін Олдрін і зайняв своє місце між Арм-стронгом і Коллінзом. Троє астро-навтів на борту «Аполлона-11» усві-домлювали, що впродовж тижня за будь-якого результату польоту вони займуть своє місце в історії. Якщо все закінчиться успішно, вони відкриють нові горизонти для освоєння космосу. Якщо ж станеться непоправне — такої можливості також не відкидали, не-зважаючи на всю ретельність підго-товки й розрахунків, — вони загинуть внаслідок вибуху або ж будуть прире-чені на вічне плавання в міжзоряному просторі.

Запуск пройшов успішно. Це ста-лося о 9 годині 32 хвилини за місцевим часом, коли запрацювали двигуни ракети-носія «Сатурн-5». Вісім секунд двигуни набирали обертів. Раптом ферми пускової кабельної вежі віді-йшли, і земля здригнулася, коли кос-мічний корабель зринув у небо. Через 12 хвилин «Аполлон-11» уже був на навколоземній орбіті.

Через дві з половиною години піс-ля старту екіпаж почав вирішальний маневр — перехід на місячну траєк-торію. Запустивши двигуни третього ступеня ракети «Сатурн-5» і розігнав-шись до швидкості 40 000 км/год., астронавти подолали тяжіння Землі й лягли на курс до Місяця. с. 58


Майже на кожній з них монтажери припустилися грубих помилок: аме-риканський прапор, який ефектно тріпочеться на вітрі, хоча у вакуумі нічого подібного бути не могло, від-сутність на знімках зірок, геометрич-но неможливі тіні предметів і багато іншого. Також Кейсінг доводить, що здійснити такий політ в ті роки було неможливо технічно. Теорія Кейсінга

отримала широкий розголос. Чима-ло дослідників розвивали її, наводя-чи нові докази фальсифікації, най-вагоміший з-посеред яких — масові звільнення співробітників Центру космічних досліджень до і після по-льоту Армстронга (в тому числі — незрозуміле звільнення Вернера фон Брауна — світила американської кос-монавтики). Очевидно, проводилась чистка рядів від людей, які віддавали перевагу правдивим космічним до-слідженням.

Американський журналіст Па-уль Якобс написав про книгу Кейсінга: «Можливо, Білл Кей-

сінг божевільний. Але його версію місячної програми треба читати і ви-вчати уважно. Бо якщо це правда, то пояснює багато непояснених містерій і таємниць. Якщо Кейсінг має рацію, нас всіх обдурили знову». Наприкін-

НА СВІТЛИНІ: Американський письменник Білл Кейсінг — автор теорії «місячної змови».

НА СВІТЛИНІ: Головний конструктор ракети «Сатурн-5», яка виводила на орбіту всі «Аполлони», Вернер фон Браун. У 1970 році, в розпал місячної програми, його звільнили з по-сади директора Центру космічних досліджень ім. Маршал-ла й відсторонили від керівництва ракетними розробками.

с. 57

с. 57


НА СВІТЛИНІ: Вид на командний і службовий модулі на тлі місячної по-верхні з головного місячного модуля на орбіті Місяця. Це останнє фото, зроб лене з місячного модуля перед початком примісячення.

У середу 19 липня «Аполлон-11» вийшов на початкову селеноцентрич-ну орбіту. Наступного дня Армстронг і Олдрін перейшли в місячну кабі-ну «Орел» і відстикувалися від «Ко-лумбії» — основного блоку корабля. Увімк нувши спусковий двигун, вони взяли курс на Море Спокою.

Дивлячись униз, Армстронг за-уважив, що система самонаведення «Орла» націлила його на посадку в широкому місячному кратері, всія-ному масивними валунами. Тоді астронавт узяв управління на себе і пролетів далі над кратером, вишукую-чи рівну площину. За кілька хвилин Армстронг побачив рівний і доволі просторий майданчик. Годинник у Центрі управління космічними по-льотами в Х’юстоні показував третю годину пополудні, коли командир «Аполлона-11» доповів:

— Ми на Базі Спокою. «Орел» сів.

«Пустельна розкіш»Людина на Місяці. Весь світ за-

тамував подих. Світ не знав, що паль-ного в баках посадочного модуля мі-сячної кабіни залишилося лише на 20 секунд роботи двигуна...

Співробітники НАСА наївно спо-дівалися, що Армстронг і Олдрін поо-бідають і відпочинуть в місячній кабі-ні, перш ніж вийти на поверхню. Але астронавтам хотілося якнайшвидше опинитися на Місяці. Вони одягнули скафандри і розгерметизували ка-біну. Армстронг відкрив люк і почав спускатися східцями.

З останньої сходинки він ступив на Місяць. Телевізійна камера переда-

ла на Землю перший крок лю-дини на місячній поверхні.

Незабаром до Армстронга приєднався Олдрін. Астро-навти захоплено розглядали місячний пейзаж, який Олд-рін описав співробітникам Центру в Х’юстоні і телегляда-чам усього світу як «пустельну розкіш».

Але пора було братися до роботи. Астронавти встанови-ли апаратуру для визначення складу сонячного вітру — по-току частинок, що бомбар-дують Місяць. Вони зібрали зразки породи і ґрунту. Також встановили рефлектор для відбивання лазерних проме-нів з наземних обсерваторій, що уможливило перше точне вимірювання відстані від Зем-лі до Місяця. Крім того, вони встановили сейсмометр для реєстра-ції місяцетрусів.

Хвилиною мовчання Армстронг та Олдрін вшанували пам’ять астро-навтів, які загинули під час випробу-вань космічного корабля «Аполлон-1». Вони встановили прапор Сполучених Штатів і поговорили по радіо з Прези-дентом Ніксоном. Після цього астро-навти закріпили на одному зі стояків стартового відсіку, який мав залиши-тися на Місяці, табличку з написом: «Ми прибули сюди з миром від імені всього людства».

Втомлені, але радісно збуджені, астронавти повернулися в місячну кабіну після «прогулянки», що три-вала близько двох з половиною годин.

Коли все було готове для старту з Мі-сяця, з’ясувалося, що один із тумбле-рів запалювання злітного двигуна «Орла» не працює. Один із астронав-тів пошкодив його, зачепивши у тис-няві своїм ранцем.

Армстронг доповів про ситуацію в Центр управління космічними польо-тами. Один із співробітників Центру порадив вставити в тумблер стержень кулькової ручки і користуватися ним як держаком. Ідея спрацювала, і зліт-ний блок піднявся з поверхні Місяця, пробувши там 21 годину 31 хвилину.

Астронавти вивели місячну ка-біну на селеноцентричну орбіту для стикування з «Колумбією». Коли Арм-стронг і Олдрін перейшли в головний


ці своєї репліки Якобс додав «знову». Не можемо знати точно, на що він на-тякав, але дуже ймовірно, що на ту ж саму тенденцію, про яку оце розмір-ковуємо ми з вами. Не всі американці настільки вузьколобі, як може видава-тися їхній владі, дехто з них ще щось тямить. Але основна маса жителів Сполучених Штатів переконанa, що 11 вересня 2001 року Бен Ладен здій-снив терористичну атаку на Нью-Йорк, тоді як для решти світу це давно спростовано. Американці досі вірять в офіційну версію Перл Харбора, як і в офіційну версію смерті братів Кенне-ді. Звісно, що на тлі цих містифікацій один із найсерйозніших предметів їхньої національної гордості, пілото-ваний політ на Місяць в липні 1969 року, виглядає доволі правдоподібно. Ми не маємо достатніх підстав запере-чувати факт польоту, але принаймні

фотографії, нібито зроблені на Мі-сяці, таки є підробкою, — це довели дослідники, — до того ж, підробкою недбало виконаною. А вже виходячи з цієї констатації, можна сміливо ствер-джувати, що американська влада об-дурювала власний народ, — а заразом і весь світ, — виготовляючи ці фаль-шивки (і, що найсумніше, продов жує це робити).

Закінчити хотілося б одним із найвідоміших висловів Авраама Лін-кольна, американського президента, який, як бачимо, відчував, що в май-бутньому влада в його державі може потрапити в недостойні руки: «Мож-на обдурювати частину народу весь час. Можна обдурювати весь народ деякий час. Але не можна обдурюва-ти весь час весь народ».

Юрій МЕЛЬНИК,Львів—Х’юстон


Космічна гонка 1960-х років замінила двом супердержавам війну. Принаймні — за витратами на неї. Американці привезли з Місяця 383 кілограми каменів. Росіяни — лише 0,3 кг. Така ж кількість діамантів обій-шлася б урядам у десятки разів дешевше...

Травень 1961 р. — Президент Дж. Кеннеді проголошує початок американської космічної програми, мета якої — висадка екіпажу на Мі-сяці.

22 липня 1967 р. — «Аполлон-1». Випро-бування космічного корабля закінчилося ката-строфою на пусковому майданчику. Троє астро-навтів загинули.

11–22 жовтня 1968 р. — «Аполлон-7». Перший політ Аполлона на земній орбіті.

21–27 грудня 1968 р. — «Аполлон-8». Пі-лотований обліт навколо Місяця.

3–13 березня 1969 р. — «Аполлон-9». Перший політ «місячного модуля».

18–26 травня 1969 р. — «Аполлон-10». Репетиція примісячення.

16–24 липня 1969 р. — «Аполлон-11». Перше примісячення. Море Спокою.

12–24 листопада 1969 р. — «Аполлон-12». Океан Бур.

11–17 квітня 1970 р. — «Аполлон-13». Не-вдала спроба. Екіпаж дивом вижив після того, як на борту корабля стався вибух.

31 січня – 9 лютого 1971 р. — «Апол-лон-14».

26 липня – 7 серпня 1971 р. — «Апол-лон-15». Дослідження місячних Апеннін.

16–27 квітня 1972 р. — «Аполлон-16».7–19 грудня 1972 р. — «Аполлон-17».

Останній політ на Місяць. Через рік президент Ніксон офіційно закрив програму.

МІСЯЧНА ХРОНОЛОГІЯ

НА СВІТЛИНІ: Старт ракети «Сатурн-5» з Н. Армстрон-гом, М. Коллінзом, Е. Олдріном і 3 039 000 кг пального та обладнання на борту. Курс — на Місяць (16.07.1969).

місячний модуль, Коллінз відстикував місячну кабіну. На тридцятому вит-ку навколо Місяця Коллінз ввімкнув маршовий двигун орбітального кораб-ля, могутній ривок зняв корабель з мі-сячної орбіти, і «Колумбія» вийшла на траєкторію польоту до Землі.

24 липня «Аполлон-11» привод-нився в Тихому океані на південний схід від Гаваїв, де його підібрав аме-риканський авіаносець «Хорнет». Весь світ вітав трьох героїв. Однак спочат-ку з ними поводились як із зачумле-ними. Хто зна, а раптом вони привез-ли на Землю якусь невідому хворобу? Тож перших 18 днів вони провели в ізоляторі.

Дванадцять «апостолів»Програма «Аполлон» була офі-

ційно закрита в грудні 1972 року. До того часу ще п’ять американських космічних екіпажів побувало на Мі-сяці. Вони привезли на Землю зразки скельних порід і ґрунту загальною вагою 383 кг. Екіпажі кораблів «Апол-лон-12» і «Аполлон-14» після повер-нення також помістили в карантин. Надалі цей застережний захід скасу-вали, коли остаточно з’ясували, що на Місяці немає життя. Астронавти місячних експедицій 15, 16 і 17 розши-рили радіус досліджень, пересуваю-чись на чотириколісних електромобі-лях — місяцеходах.

Один із найдраматичніших епі-зодів програми «Аполлон» стався під час тринадцятої експедиції, яка так і не досягнула Місяця. У квітні 1970 року корабель «Аполлон-13» був на відстані 320 000 км від Землі, як рап-

том у машинному відсіку основного блоку вибухнув бачок з киснем. Троє астронавтів — Джеймс Ловелл, Джон Суїджерт і Фред Хейс — опинилися без кисню, електроенергії та води. По-рятунок був один — перебратися в місячну кабіну, відімкнути всі друго-рядні пристрої, щоб мінімізувати ви-трати енергії.

Тим часом сотні вчених, інжене-рів та астронавтів гарячково розрахо-вували траєкторії польоту, щоб вряту-вати астронавтів. У результаті екіпаж за допомогою невеликих ракетних двигунів місячної кабіни відкоригу-вав траєкторію і, здійснивши петлю навколо Місяця, ліг на зворотний курс до Землі. Шість діб астронавти мерзли (температура близько нуля) і потерпали від зневоднення. Набли-зившись до Землі, вони перейшли у мертвий командний відсік і, викорис-тавши залишки заряду акумуляторів, успішно приводнилися.

* * *Місячна епопея не закінчилась.

Ми ще неодмінно повернемося на наш унікальний супутник — з но-вими завданнями і з новою надією. Незмінним має залишитись завзя-тий дух першопрохідця, який знову приведе нас туди. Юджин Сернан, командир «Аполлона-17», останнього корабля проекту «Аполлон», закінчив свою доповідь Центрові управління і всьому Всесвітові дуже промовисти-ми словами: «Ми покидаємо Місяць з тим, з чим і прибули сюди, — з миром і надією для всього людства».

Підготував Ігор ПОЛЯНСЬКИЙ


НАУКА І ЖИТТЯ|«Космічний» українець

«Мені було дуже приємно, я навіть пишався, що став першим українцем, який побував у космосі. Першою піс-нею, яка пролунала на орбіті під час нашого польоту, була чудова лірична пісня «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю...». Правда, далі я її дещо пере-фразував: «...ось я сокіл, і ось я літаю!». Тоді Ніколаєв затягнув російську піс-ню про Волгу. Хоча, взагалі, «Соколом» був він, а я мав кодове ім’я «Беркут», — згадував Павло Романович. Чудовий оповідач, дотепник і надзвичайно при-язна людина — таким він запам’ятався усім, хто знав його за життя.

Коли в травні 1959 року в СРСР почали формувати перший загін кос-монавтів, із майже 3500 льотчиків ді-брали 347 молодих офіцерів у званні від лейтенанта до капітана. Всі комісії пройшли лише 20 кандидатів. Загін поділили на дві частини: ударну шіст-ку, яка продемонструвала найвищі ре-зультати і другу групу з 14 льотчиків. У шістку ввійшли Юрій Гагарін, Гер-ман Титов, Григорій Нелюбов, Вале-рій Биковський, Андріан Ніколаєв і Павло Попович. «Ми познайомилися

«...Ось я сокіл,і ось я літаю!»

Кожна нація має або принаймні мріє мати, крім «внутрішніх» героїв, ще й таких, які вийшли на загальносвітову арену, яких знають поза межами національного ареалу. Зробивши свій видатний внесок у зо-

лоту скарбницю людства, ці люди стають своєрідною візитівкою країни і народу. Наших сторінок у світовій «візитниці» достатньо, але особливий предмет гордості українців — саме космос. К. Ціолковський, Ю. Конд-ратюк, С. Корольов — у жилах цих всесвітньо визнаних першопрохідців текла українська кров. Шостою людиною в світі, яка перетнула межу неба й вирвалася в космос, був наш земляк, простий хлопець із Узина, що під Києвом, Павло Попович. На жаль, 29 вересня Павла Романовича не стало...

вати перед усім світом дружбу народів СРСР», — сказав Корольов».

Політбюро схвалило такий ідеоло-гічно грамотний вибір. Ніколаєв стар-тував 11 серпня 1962 року, Попович — наступного дня. Балістики так точно розрахували траєкторію, що після ви-ходу на орбіту «Восток-4» опинився за якихось 4–5 км позаду «Востока-3». У відповідь на позивні Ніколаєва до По-повича «Беркут», я — «Сокіл»! Ти мене чуєш?», останній, не приховуючи емо-цій, вигукнув на весь космос: «Андрю-шо, я тебе бачу!!! Ти — праворуч від мене, наче маленький Місяць!».

Через 12 років, у 1974-му, Павло Попович знову побував у космосі, здій-снивши з Юрієм Артюхіним 16-добо-вий політ на орбітальній станції «Са-лют-3». Мало хто знає, що насправді під цивільний «Салют» було замас-ковано військову орбітальну станцію «Алмаз», яка збирала інформацію про військові об’єкти на території США.

«Ви віруюча людина?» — запита-ли Поповича під час одного з інтерв’ю. «Так, я й охрещений, — відповів кос-монавт. — Перебування в космосі тіль-ки збільшило мою віру в Бога. Коли звідти дивишся на Землю, то вона ви-дається маленькою цяточкою. (...) Саме відчуття твоєї мізерності, дрібності й оточуючої величі дає настійливе пе-реконання: щось є! Що це? Я не знаю. Одні називають його Богом, інші — центром світотворення, треті — небес-ним розумом. Головне, що існує вища за нас сила, незбагненно величніша».

У цій нерозривній гармонії ве-личного духу і раціонального розуму Павло Попович прожив до останніх днів. Постійно мешкаючи у Москві, він, немов передчуваючи, незадов-го до смерті приїхав на лікування до Криму. Тут, у Гурзуфі, за тиждень до свого 79-річчя перший «космічний українець» і відійшов в інші світи.

Підготував Ігор ПОЛЯНСЬКИЙ

в авіаційному госпіталі, куди я при-їхав на медичну комісію, — розповідав Павло Романович. — У нашій палаті зібралися майже всі з першої шістки. Літали переважно на реактивних ви-нищувачах. Але на надзвукових дове-лося тільки мені. Це трохи тішило, але я мовчав, аби не видаватися якимсь хвальком».

Конкуренція за право полетіти першим була дуже жорсткою. Причо-му вирішальну роль відігравали зов-сім не успіхи у навчанні, а так звані «політичні міркування», прихильність начальства, зовнішня привабливість і навіть національність. Четверо в «чу-довій шістці» були росіянами, Нікола-єв — чуваш, Попович — українець.

Павло Попович згадував: «Пря-модушний Ніколаєв заявив Корольо-ву: «Я розумію, що в космосі першим повинен бути росіянин, а коли ж чу-ваш?». У результаті Головний розпо-рядився, що першим стартує Гагарін, другим — Титов. Далі — груповий по-літ «Востока-3», яким командує Ніко-лаєв, і «Востока-4», на якому полетить Попович. «Будете в космосі демонстру-

Павло Попович: штрихи до біографіїНародився 5 жовтня 1930 року в м. Узин Білоцерківського району Київської області.У 1951 році закінчив Магнітогорський індустріальний технікум та Магнітогорський аероклуб. Від 1951 р. —

на службі в армії. Протягом 1951–1952 рр. навчався в Сталінградському військовому авіаційному училищі та в 52-му військовому авіаційному училищі у Возжаєвці. 1954 року закінчив Вищу офіцерську авіаційно-інструкторську школу ВПС у м. Грозному. У 1968 році закінчив інженерний факультет Військово-повітряної ака-демії ім. Жуковського.

До складу радянських космонавтів був зарахований 1960 року. Здійснив два космічні польоти: як пілот на космічному кораблі «Восток-4» за програмою першого групового польоту (12–15 серпня 1962 р.) і як командир космічного корабля «Союз-14» і військової орбітальної станції «Салют-3» (3–19 липня 1974 р.).

Був обраний депутатом Верховної Ради УРСР 11-го скликання (1984–1988).Двічі Герой Радянського Союзу, льотчик-космонавт СРСР, генерал-майор авіації, заслужений майстер спор-

ту СРСР, почесний громадянин міст Біла Церква, Запоріжжя, Полтава, Узин (Україна); Гур’єв, Калуга, Ковров, Ле-нінськ, Магнітогорськ, Южно-Сахалінськ (Росія); Торговище (Болгарія).

Після розпаду СРСР Павло Попович залишився в Москві, займався громадською діяльністю. Був президен-том Українського союзу космонавтів, президентом Асоціації музеїв космонавтики Росії та почесним головою Товариства української культури «Славутич» у Москві. До вересня 2009-го Попович працював головою ради ди-ректорів Всеросійського інституту сільськогосподарських аерофотогеодезичних досліджень.


Як довели авторитетні фахівці, люди-на — самовідновлювана система, але багато що залежить від вектора спря-

мованості нашої енергії. Мобілізовуючи свої зусилля на добро, ми робимо себе сповне-ними сил та енергії. Навпаки, спрямовуючи енергію на негативне, — слабкими. Енерге-тику можна відновити і навіть посилити. Цьому допомагають: налаштованість душі, спілкування з природою, твори мистецтва. І все ж таки найбільше допомагають у віднов-ленні нашого енергетичного потенціалу по-зитивні, добрі думки про інших, про благо всього світу. Такі думки чинять наші випро-мінювання яскравішими і суцільнішими. Моральність і здоров’я тісно переплітають-ся. Бути альтруїстом — не тільки корисно, але й вигідно для подовження свого життя.

Як мислимо — так і живемо. Треба усвідомити відповідальність за

особисте життя. Сила позитивного мислен-ня, кожна наша думка є матеріальною суб-станцією, вона здатна притягувати схожі думки, які вибудовуватимуть наше буття. Між нашою свідомістю і матеріальним сві-том існує найтісніший зв’язок. Маємо стати частиною відкритого і динамічного Всесві-ту, самостійно розвивати активний творчий підхід до обставин своєї долі. Підрахунок думок проводить Всесвіт.

Фахівці визначили п’ять кроків для перебудови свідомості:

1. Збагнути, що світ ба-гатий, природа щедра; по-рахуйте кількість зірок на небі, погляньте на дикі квіти;

2. Стверджуйте: життя приносить радість і задоволення, потрібно багато трудитися. Але сприймати життя як при-году. Кожна проблема має своє розв’язання. Не сприймати своєї проблеми як чужої злої волі;

3. Треба проблеми сприймати як мож-ливості для розвитку;

4. Допомагати іншим — обов’язок лю-дини;

5. Асоціювати себе з людьми успішни-ми — і реальними, і вигаданими. Викорис-товуйте успішні ідеї.

Наближайтеся до ідеалу, якого прагнув Господь, створюючи Вас.

Перебудуймо свідомість

Здоров’я — певний процес. Все-світня організація охорони здоров’я дає йому правильне тлумачення: це стан фізичного, душевного і со-ціального благополуччя. Людина здорова, коли живе у гармонії із собою і навколишнім світом. Наші предки про це знали. Вони жили у гармонії з Природою, розумію-чи, що категорично не можна по-рушувати вселенські, божественні закони природи. А який був у них розпорядок дня? Вони жили за Ра, тобто за Сонцем. Наприклад, мама підходить до дитини і каже: «Вста-вай, по-ра». Отже, Сонце зійшло. Дитина розплющує очі і каже: «Рано ще». Тобто нема ще Ра. «Що ти мене будиш, ще немає Сонця, я ще посплю». Чому слід вставати рано? Це зв’язано з певними кос-

мічними процесами. Наші мудрі предки казали: «Хто рано встає, тому Бог дає». Що дає? Здоров’я, радість, щастя, сили, енергію. У Ведах написано, що людина по-винна вставати приблизно за пів-тора години до світанку. У цей час з Космосу надходить благотворна енергія. Людина, яка прокидаєть-ся в такий час, відчуває природний приплив сил. Активна сонячна енергія ще не діє, це дуже сприят-ливий час для духовної практики. Тобто для молитви, роздумів, для того, щоб налаштуватися на цілий день. Адже як почнеш день — так його і проживеш. Це правильно також із суто медичного погляду. Починаючи з 5 до 7 години ранку активним є меридіан товстої киш-ки, тобто спорожнення відбуваєть-ся природним способом.

Лягати також треба вчасно. Обов’язково з 21 до 24 години.

Чому? Активність Сонця припинилася, у свої во-лодіння вступає Місяць.

Він дає людині умиротворення, відпочинок психіці. Якщо людина не лягає спати до 22 години, у неї психіка не відновлюється.

Харчуватися також потрібно відповідно до природних ритмів. Максимальне прийняття їжі — у полудень. Це тому, що Сонце дає людині сили й енергію перетрав-лювати їжу. Обідня перерва майже у всіх країнах світу — о 12 годині. Щодо сніданку, то він має бути по-мірним; бажано, щоб був солодкий смак. Після 6 години вечора вже не потрібно їсти.

Валерій Синельников — ав-тор багатьох авторитетних праць, які допомагають зро-

зуміти сутність життя, здоров’я. Він живе в Криму. До нього час-то звертаються журналісти ба-гатьох країн. Пропонуємо деякі його поради.

Поради Валерія Синельникова

СПОРТ. ЗДОРОВ’Я. ПОДОРОЖІ|Мудрість віків

ЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ №2(2)/2009 61ЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ 61№2(2)/2009№2(2)/2009

СПОРТ. ЗДОРОВ’Я. ПОДОРОЖІ|Море вабить сміливих

«Пресвята Покрова» знову в Атлантиці

Мандруючи хвилями морів та оке-анів, козацька чайка «Пресвята

Покрова» гордо несе нашу історію світові. А де ж чайка сьогодні? Розпо-відає капітан човна Гриць Козій…

— Пане Григорію, розкажіть, будь ласка, про створення чайки…

— У 1991 році група молодих лю-дей, переважно художників, розпоча-ла будувати козацьку чайку. Почало-ся все із походів на каяках, козацького вертепу, «Товариства Лева», і козаць-кого товариства «Кіш». Ця ідея витала Україною дуже давно, про це згадував і Шевченко, але коли ми в козацьких строях і обладунках із справжніми шаблями, пістолями і гарматою про-йшли на байдарках річкою Тясмин до Дніпра через Трахтимирів, Суботів, Черкаси — славні козацькі місця, — ця ідея визріла сама собою...

Два роки роботи — і влітку 1992-го «Пресвята Покрова» стала на воду.

— У яких водах, країнах уже встигла побувати чайка?

— Чайка обійшла навколо Єв-ропи. Це 18 тисяч морських миль. Чорне, Середземне море, протока Ла-Манш, Атлантика, Північне, Бал-тійське море… Про Україну як мор-ську державу дізналися майже у всіх країнах Європи. Ми ввели в каталог світових кораблів такий тип човна, як «козацька чайка». Вийшло понад 200 публікацій в газетах і журналах.

— Ви ж цьогоріч стали головою товариства «Кіш» і капітаном кораб-ля. Важко з усім давати раду?

— Особливо нічого не змінило-ся, бо цим я займаюся ще від почат-ку побудови чайки. Був фактично у всіх походах «Пресвятої Покрови», зараз багато часу забирає ремонт; після восьми років походів довелося пов ністю замінити палубу, планшир, такелаж. Пройшов від хорунжого (від-повідальний за прапори), гармаша («фур-фурт ладував»), стернового і помічника капітана.

— Які цікаві історії траплялися з вами за час мандрівок?

— Було багато дуже цікавих і на-віть курйозних випадків за ці 17 ро-ків мандрів. Наприклад, у 93-му році сильний шторм гнав нас до берега, чайку вдалося заякорити буквально за кілька метрів від скель... Коли хо-тіли дістати якір, ми побачили, що


«Пресвята Покрова» знову в Атлантиці

НА СВІТЛИНІ: Під час гостювання у подружжя Херсе: Руслан Музика, Андрій Мамалига, Марк Херсе, Наталі Херсе та Олександр Дячук.

глядачі побачили, як козаки обійма-ються з піратами... Завдяки цій сцені ми зустріли нових друзів, отрима-ли можливість оглянути фортецю і чайка стояла у Сен-Мало три доби безкош товно. Приїхало двоє членів за-логи, і ми вирушили до дуже гарного порту Лаберт Урак. Там відремонту-вали пошматоване штормом вітрило. Вийшли в Атлантику, минули Брест, Дуарнене, Аудієрн, і на день раніше запланованого прийшли у серце Бре-тані — Лоріє. На фестиваль «Interseltik 2009». Завдяки Наталі Херсе, яка попе-редньо дзвонила капітанові порту, ми опинилися в самому центрі подій. Де-сять днів «Пресвята Покрова» стояла в порту Плезанс на чільному місці пе-ред палацом конгресу. Шотландці, ір-ландці, кельти Вельсу, Іспанії, острова Мен відвідали нашу чайку. І вони, і ми дізналися, що, можливо, перші кельти були в Україні. Кельтські музики радо ім провізували на палубі чайки.

Ми побачили парад кельтів ці-лого світу. Цього року вперше була представлена іспанська Галіція. Мож-ливо, найцікавіший павільйон з вели-ким екраном, музиками, виставками художників і традиційних ремесел. Хотілось би на наступний ювілейний 40-й фестиваль представити «новий кельтський регіон» Галичину!

До речі, Наталі Херсе, наша давня приятелька із Шербурга, президент

вати: дали нам теплий одяг, нагодува-ли і завели у морський клуб, де за дві години вже грала українська музика і лунали козацькі пісні.

На фестивалі в Бресті (французь-ка Бретань) ми зайняли перше місце серед історичних кораблів, стали най-кращим співучим екіпажем.

А на вітрильній регаті «Baltik Sale» ми були другими, вперед про-пустили лишень голландську, втричі більшу, дуже добре оснащену яхту.

— Кажуть, що збудували ще один корабель «Спас», який час-то плутають із вашою чайкою. Це люди, які відійшли із вашої коман-ди і створили власний корабель. Утім часто, на жаль, приписують ваші заслуги йому, а також їхні — вам, наприклад, що чайка то пере-вернулася, то потонула.

— Це дуже погано, що плутають, бо це зовсім інший корабель, збудо-ваний зовсім не як такий тип човна. Так, вони одного разу перевернулися, а недавно навіть затонули, а це погано впливає на імідж. І взагалі — це дуже сумна історія. Вони набрали в екіпаж і спонсорів порядних, і поважних лю-дей, а самі ставляться до справи не-серйозно, можна сказати, від самого початку безвідповідально, але це вже окрема розмова.

— А яким був ваш останній по-хід?

в цьому місці на сотні метрів дна — голий пісок, і лише один камінь, за який зачепився якір, що так і назива-ється — «Святий камінь».

А наступного року при переході через Ла-Манш нам зламало стерно, і штормова хвиля щораз заливала до півтонни води на палубу. Доводилось вичерпувати воду відрами. Хитавиця так замучила залогу чайки, що лишень четверо могли це робити. Коли ми все ж таки дійшли до берега, французи не повірили, що ми прийшли з Лондона, тому що навіть великі кораб лі цього дня не виходили з порту. Дзвонили в док «Святої Катерини» (яхтовий клуб біля Tower Bridge), щойно тоді, захопле-ні нашою відвагою, взялися нас ряту-

— Ми вийшли з Шербур-га, де, завдяки капітанові пор-ту і родині Херсе, чайка про-стояла зиму. Взяли курс на потужну піратську фортецю Сен-Мало, де зустріли доб-ре знайомий нам піратський фрегат «Ренар». Далі як у кіно: в порт ввійшов корабель. Ми поспіхом почали заряджа-ти гармати. Коли піратський корабель порівнявся з нашим човном — на «Ренарі» не було видно жодного матроса. І тільки з бокових люків вигля-нули жерла гармат.

Почалась шалена стрі-лянина. Ко ли розвіявся дим,

асоціації, що побудувала «Dreknor», княжого галицького роду. Її бабця, бойківчанка, родом з села Стрілки (з історії знаємо, що Стрілки та Стріл-ковичі були бойовими форпостами кельтів-боїв ще до княжих часів). Хоча вона вважає себе норманкою, бо її чо-ловік — родовитий вікінг-завойовник (в генеалогії норвезьких конунгів є прізвище Херсе). Цього року ми гос-тювали в Шербурзі і підготували чайку до походу невеликою залогою: Олександр Дячук, Андрій Мамалига, Руслан Музика, Юрко Занік та я.

Також пройшлися на їхньому «Dreknor», який з’явився завдяки на-шому втручанню: побачивши «Пре-святу Покрову», Наталі та її чоловік Марк загорілися ідеєю збудувати «Dreknor». Наш писар і довголітній багаторазовий отаман Юрко Воло-щак розробив перше креслення і зі-брав потрібну літературу, підвів їх до можливості побудови кораб ля. В результаті нашої співпраці через 7 ро-ків в Нормандії з’явився «Dreknor» — найдостовірніша репліка корабля норманів-завойовників. З порту ви-йшла «Пресвята Покрова» і її місце зайняв «Dreknor».

Розмовляла Марія КОЗІЙ

СПОРТ. ЗДОРОВ’Я. ПОДОРОЖІ|Море вабить сміливих


— Пане Ростиславе, що Ви від-чували напередодні фінального матчу: як людина, як футболіст, як українець? Які напучування Мік-льоша, Юста пам’ятаєте?

— Я вам скажу так: перед матчем з командою СКА «Ростов» все робило-ся для того, щоб нас заспокоїти, аби психологічно ми були врівноважені. Такий матч ходить за тобою. Постій-но бачиш його перед собою, а нерви з’їдають людину. Вони нам організу-вали виїзд у ліс, рибалку. А що говори-ли? Як зараз пам’ятаю: основне наше завдання — спокійно вийти і грати у футбол; не думати, що то фінальний матч, не боятися суперника.

Ми ж перший раз потрапили у Москву на центральну арену в Луж-никах. Хоча на тому стадіоні бували не раз в ролі глядачів. Та й якоюсь мі-рою нас лякав суперник, бо в його ря-дах було багато сильних футболістів.

Юст моделював гру, то його функ-ція як головного тренера. Як стояти, кого страхувати, як розвертати атаку… А в Мікльоша завданням було психо-логічно нас налаштувати на конкрет-ний матч, а саме на фінальну гру.

— А особистість його впливала заспокійливо?

— Коли Карло Мікльош прийшов у команду, відразу у 1968 році нові ре-зультати почалися. Перший раз був прогрес. І вони — що тренер, що на-чальник команди, — на нас впливали позитивно. Ми мали від них потуж-ний заряд енергії. Їх присутність на тому матчі вселяла в нас впевненість.

— Скільки вболівальників зі Львова приїхало на матч?

— Кілька тисяч. А потім була зу-стріч у львівському аеропорту — убо-лівальники принесли море квітів.

— Нас цікавить психологічний момент. Ви виграли. А наші вболі-вальники заспівали «Черемшину».

— То навіть під час матчу чутно було. Народу на стадіоні — десь до 55–60 тисяч. Наступного року ми ви-йшли у вищу лігу. І ці вболівальни-ки продовжували за нами їздити. На матчах у Прибалтиці їх бачив, у Ки-єві. Це був буквально кінець сезону. Кожен матч ставав вирішальним. Ста-діони заповнені. Я тоді навіть касир-ку заледве не на колінах просив, щоб вона знайшла ще хоч два квиточки для моїх друзів.

— На жаль, не всі дожили до на-ших днів...

— Я вам зараз скажу. Турпак — раз, Габовда — два, Булгаков — три. НА СВІТЛИНІ: Меморіал на стадіоні «Україна» у Львові на честь славної перемоги 1969 року.

СПОРТ. ЗДОРОВ’Я. ПОДОРОЖІ|Футбол

40 років тому футбольна команда «Карпати» здобула Кубок СРСРРостислав Поточняк:

«Є все-таки сенси життя!»


нують у кільканадцять разів більшу, то, може, поїде.

— А як же патріотизм?— Скажу вам одну просту річ. Роз-

мовляв з лікарем, який теж цікавився, чому вони підуть з команди. Я йому й пояснив: «От ви працюєте в лікарні і вам платять, умовно, 2000 гривень, а через дорогу заплатять 5 тисяч. Пере-йдете туди?» — «Перейду». — «От ви перейдете, а хочете, щоб футболіст лишився. Він патріот Львова, але якщо хочете, щоб він тут грав, то створіть відповідні умови. А їх же нема».

— Ви були одним із найкращих захисників. Вас порівнювали з відо-мими європейськими захисниками, із знаменитим Бекенбауером.

— Мене і з Бобі Муром порівню-вали.

— Кого з відомих футболістів Ви знали особисто?

— Особисто не знав, але вітався з Альбертом, Еусебіо, Джані Ріверо, коли з «Міланом» грали. Тоді позна-йомилися, вимпелами обмінялися.

— Окрім виступів за збірну, Ви виховували дітей. Скількох футбо-лістів підготували?

— Не скажу, що я їх виховав, але через мене вони перейшли. Був у мене Даниловський, Кабанов. Зараз я тренер-методист ДСШ № 4 на Погу-лянці (олімпійський резерв). Я їхній куратор. Дітей там поза триста. У нас є всі вікові групи, починаючи від 8 ро-ків і закінчуючи старшими. Діти із за-доволенням туди ходять.

Є ще окрема проблема: у нас нема стадіонів, де можна провести хоч якийсь матч. «Торпедо» знищи-ли, «Сільмаш», «Юність», «Кінескоп» бур’яном поросли. Є ще «Сокіл», але його ФК «Львів» забрав, там нічого без дозволу не проведеш. Є «Україна», куди нас навіть на матч із командою артистів не пустили. Димінський хо-тів показати хто тут господар, позну-щатися з людей: «Захочу — дам пря-ника, а не захочу — ні».

— Львів втримається серед міст до Євро-2012?..

— Львів — одне з найкрасивіших міст у Європі, колись бруківкою посту-пався лише Парижу. А зараз те все по-закатували в асфальт, порозкрадали. Я за те, щоб Євро-2012 було у Львові, але новий стадіон не треба було буду-вати. Є стадіон СКА, приведіть його в порядок — хай там «Карпати» грають. А на «Україні» проводяться матчі єв-ропейського чемпіонату. Це вже істо-ричне місце. А якщо вони побудують новий стадіон, вгрохають в нього 600 мільйонів гривень — він там або про-паде, або, якщо на ньому хтось грати-ме, то глядачі туди не поїдуть.

— Розкажіть коротко про свою сім’ю.

— Батьки вже повмирали. Тато був зі Стрия. Діти його брата живуть у Х’юстоні, мій брат теж туди поїхав. Брат батька працював у НАСА, його син у Нью-Йорку спеціаліст з наф-тової хімії, їздить по всьому світі. А мама на тютюновій фабриці 40 років відпрацювала. Починала ще за Поль-щі. Усі мої брати позакінчували уні-верситети, переважно іноземні мови. Багато з нас фізкультурники. У мене двоє дітей, вони закінчили німецьку філологію, добре знають ще й англій-ську мову. Донька Марта вийшла за-між в Америці, а потім переїхала до Німеччини. Закінчила Фрайбурзький університет і зараз там працює. Часто приїжджає сюди, але повертатися на-зовсім наразі не збирається. Син Бог-дан (йому вже 30 років минуло) має свою фірму. Дрібний підприємець, дає собі раду.

— Бібліотеку вдома маєте?— Жартую, що «у вас в креденсах

є кришталь, а в мене два креденси за-биті книжками». Перечитую Шевчен-ка, Франка, зарубіжну літературу. Як хочу настрій поліпшити, то читаю О’Генрі. Потім багатьом переповідаю уривки з його творів. Купую букваль-но всю пресу, яка є.

Ми повинні вести виховну робо-ту. Тарас Шевченко — наш прапор. Мій брат був в Іспанії і там українець кидає фразу: «А що мені Шевченко, хіба він мені ковбасу дав?» Так це ж дух нації! Шевченка знає цілий світ. А у декого все вимірюється ковбасою. Що з ним говорити?..

Розмовляли Йосип ЛОСЬ, Оксана ЗЬОБРО

Ще Данильчук... Чотири футболісти з тодішніх «Карпат» померло.

— У 1989 році вперше на стадіо-ні «Україна», під час матчу зі збір-ною Грузії вболівальники вивісили прапор України…

— Це було двадцять років тому і все ще в пам’яті. Тоді хороший матч товариський був з грузинами. Вони хотіли, щоб ми їм Лендела віддали. Казали, що в них таких нема. Я відпо-вів: «У нас теж нема». Лендел згодом поїхав в Америку і там залишився. Рафальчук потім його форму привіз назад до Львова.

— Команда ФК «Львів» націо-нальна, порівняно з іншими…

— Це українська команда, яка була створена з усіх наших вихован-ців. Там і мої грають. Той же Віталік Романюк, що забив гол в останньому матчі з «Карпатами», Ігор Ільків. В ін-ших командах також є мої вихованці. У Донецьку грає Іщенко, в «Карпа-тах» — Петровський.

Великою мірою львівський фут-бол зруйнував Дячук-Ставицький. Ві-сім років минуло, як вони появилися тут на чолі з Димінським із такими заявами, що ми, мовляв, заледве не чемпіонами світу будемо. Наобіцяли, наобіцяли, а в результаті — пшик. Чим вони почали займатися? Циніч-но заявили: «Навіщо мені та місце-ва команда, я за 500 доларів привезу футболіста чи з Житомира, чи ще звідкілясь».

Подивіться на склад команди, хто там є зі Львова? Та нікого! То не львів-ська команда. Я їх не знаю, не ходжу на матчі, дивлюся хіба по телевізору. Мене тепер менше всього їхні здобут-ки хвилюють. Я їм сказав: «Моя ко-манда закінчилася у 80-х роках».

— «Львів» не розпадеться як ко-манда?

— Невідомо. Річ у тому, що там є кілька перспективних футболістів. На них також є попит. Тут він отри-мує певну суму, а якщо йому запропо- НА СВІТЛИНІ: 1969 рік. Два дні Кубок «гостював» у Львові.

n ФОТОФАКТ

СПОРТ. ЗДОРОВ’Я. ПОДОРОЖІ|Футбол

40 років тому футбольна команда «Карпати» здобула Кубок СРСРРостислав Поточняк:

«Є все-таки сенси життя!»


По той бік олімпійських медалей

«Один світ — одна мрія», — таке гасло торішніх Олімпійських ігор ки-

тайського виробництва. Проте спа-лахи протестів, що своїм полум’ям затьмарюють світло олімпійського вогню, перетворюють оптиміс-тичний настрій девізу на невдало створену утопію. Світ, можливо, й один, проте у нього багато антаго-ністичних мрій, які не дають одна одній надії на виживання.

Спортивні змагання світового рівня — часом єдиний шанс пока-зати мільярдам очей, прикутим до екранів, свою правду. Ця правда кидає тінь на світлу мету інтеграції світу в одну мирну цілісність, про-те сповна керується олімпійським принципом: «Швидше, вище, сильніше…» Що сильніше ти про себе заявиш, то вище тебе почують і швидше дадуть відповідь. Хоча інколи такою відповіддю ставало багаторічне старанне мовчання.

Бойкот по-олімпійськи

Про ілюзорність розмежування спорту і політики можна було говори-ти вже у 1920 році, коли підняти свій прапор над олімпійським стадіоном у Брюсселі заборонили Німеччині, Ав-стрії, Угорщині, Болгарії та Туреччи-ні. Так тріумфатори Першої світової війни на практиці втілювали дореч-ність вислову «Переможців не судять». Через чотири роки Франція виріши-ла ще раз поставити в «олімпійський куток» Веймарську республіку.

Проте вже через дванадцять років Берлін дочекався власного спортив-ного тріумфу. Американські газети, серед яких всесвітньо відома «New York Times», влаштували Німеччині овації за проведені Олімпійські ігри 1936 року і закликали повернути її у сім’ю націй. Публіцистка з США Енн Епплбаум вважає, що це був неймовір-ний успіх гітлерівської пропаганди. Вже тоді німецькі війська вступили в Рейнську область, а в концтаборі Да-

хау прощались з життям сотні в’язнів. Це був перший в олімпійській історії випадок, коли аплодисменти атлетам заглушили німий крик про допомогу.

Наступними спорт на політику перетворили китайці. У 1956 році під час урочистої церемонії відкриття Олімпіади в Мельбурні тайванські спортсмени вітали глядачів радісни-ми усмішками, поки... не побачили, що за їхніми спинами майорить пра-пор Китаю. Атлети під свист публі-ки підбігли до стяга й зірвали його з держака. У відповідь китайці відмо-вились від участі в змаганнях. На 24 роки... Більше того, вони прагнули кинути виклик всьому олімпійсько-му рухові, створивши власну Псевдо-олімпіаду — GANEFO (Games of the new emerging forces). Псевдоолімпій-ський вогонь запалили лиш раз — у Джакарті 1963 року.

Мода на олімпійські бойкоти тривала близько трьох десятків сезо-нів. Саме у третій чверті ХХ століття чорна Африка бурхливо боролась за

білі права. Єдиний товариський матч з регбі між збірними Нової Зеландії та ПАР призвів до повного ігнору-вання більшістю африканських країн спортивних змагань протягом 1968–1976 років. Річ у тім, що Південно-Африканську Республіку світове то-вариство засуджувало за багаторічну державну політику апартеїду.

Талісман-ведмедик Міша і сльози радості всіх жителів СРСР — у біль-шості саме такі асоціації пов’язані з московським святом олімпійського спорту. Можуть бути й інші — згадка про один із піків світової біполярності, коли в спекотну літню пору в міжна-родній політиці з’являлись примороз-ки «холодної війни». Міжнародний олімпійський комітет зробив СРСР гос-подарем чергової Олімпіади у час за-кінчення воєнних дій у В’єтнамі, після підписання договору між США і СРСР про обмеження стратегічних озброєнь. На горизонті промайнув натяк на мир, проте він миттєво зник у тіні Афганіс-тану. Теоретично війська Демократич-ної Республіки Афганістан воювали з опозиціонерами-душманами, на практиці — Радянський Союз зіткнув-ся зі Сполученими Штатами. Ульти-матум президента США Картера з вимогою вивести радянські війська з ДРА в Союзі проігнорували. Анало-

«Серйозний спорт не має нічого спільного з чесною грою».

Джордж ОРВЕЛЛ

СПОРТ. ЗДОРОВ’Я. ПОДОРОЖІ|Невідомий олімпізм


По той бік олімпійських медалей

О пів на четверту ранку робітни-ки пошти, які працювали в селищі, помітили, як одягнуті в спортивні костюми люди перестрибують через паркан. Поштарі забули «кумедний випадок» вже через хвилину. А че-рез годину згадали, щоб, напевне, запам’ятати назавжди.

О 4:30 група арабських терорис-тів з організації «Чорний вересень» захопила в заручники 11 членів збір-ної Ізраїлю. Їхні вимоги — звільнення 234 арабських терористів і кількох не-арабських взамін на дев’ять людських життів, оскільки двоє заручників — тренер з боротьби Моше Вайнберг і штангіст Йосеф Романо — були роз-стріляні одразу під час вторгнення:

професійні атлети зробили те, що вміли найкраще, — боролись.

Голда Меїр, тодішній прем’єр-міністр Ізраїлю, вразила своєю катего-ричністю: жоден арабський терорист не вийде на волю. Влада Німеччини почала одразу готувати операцію з врятування заручників. У цей про-цес намагався втрутитись голова із-раїльської спецслужби із зовнішньої розвідки «Моссад» Цві Замір, проте господарі Олімпіади не дозволи-ли гостям взяти відповідальності за життя спортсменів у свої руки. Два гелікоптери доправляли заручників і терористів до мюнхенського аеро-порту, де їх, начебто, чекав обіцяний літак. На злітній смузі було занадто мало світла, тому німецькі снайпери майже всліпу почали обстрілювати людей, що вийшли з гелікоптерів. Те-рористи виявились більш влучними: гранати, кинуті до зв’язаних ізраїль-тян, поставили у цій історії крапку. Офіційно, як невеликий постскрип-тум зазначається: Олімпіаду при-зупинено лише на один день. Трьох

терористів, які залишились живи-ми, випущено на вимогу арабів, що через півтора місяці захопили літак «Люфтганзи».

А далі лише багато знаків запи-тання, у відповідь на які — мовчання. Шокуючим парадоксом у позбавленій будь-якого олімпійського оптимізму історії є те, що будинок, де жили із-раїльтяни, не охороняли. А спортсме-нам, щоб увійти на територію сели-ща, не доводилось навіть показувати посвідчення, бо вони, зазвичай, пере-лізали через паркан. Саме так потра-пили на Коннолліштрассе терористи: перестрибнули через огорожу разом із представниками збірної США. Ще один парадокс: німецький експерт з

психології злочинців Георг Сібер роз-робляв 26 можливих небезпечних сце-наріїв, які й повинна була в разі потре-би зупинити служба охорони. План, за яким діяв «Чорний вересень», у списку Сібера був під номером 21.

Дуже багато суперечливих відо-мостей є про дії «Моссаду» у відповідь на терористичний акт. Вважають, що таких операцій зі знищення араб-ських терористів було дві: «Весна мо-лодості» та «Гнів Божий». Лише протя-гом 1972 року «Моссад» відібрав життя 13 палестинців з «Чорного вересня». Таку політику Ізраїлю називають дер-жавним тероризмом, проте пошепки, бо що було насправді, напевне, зали-шиться для загалу таємницею.

Олімпійські ігри проводили що-року, проте про вересневу трагедію згадали лише в 2005 році, коли Стівен Спілберг створив для світових кіно-екранів «Мюнхен». У фільмі знайшли чимало недоліків як ізраїльтяни, так і палестинці. Керівник операції «Весна молодості», а потім й прем’єр-міністр Ізраїлю Ехуд Барак говорить: «Те, що робили ми, було абсолютно проти-лежним тому, що чинили палестинці в Мюнхені». Людина, яка спланувала мюнхенський теракт, Мухаммед Дауд відповідає: «Спілберг розповідає ле-генду. Правда зовсім інша».

Ось і останній парадокс: один світ — безліч правд, невідомо, як ви-брати, у яку повірити.

Олімпійська надія ТибетуЗакованих у наручники людей

водять вулицями тибетської столи-ці Лхаси. У березневих вуличних за-ворушеннях 2008 року, стверджують тибетці, вбито 80 осіб. Влада Китаю заперечливо хитає головою і каже: «Лише шістнадцять». Планета Земля розривається між підтримкою куль-турно і ментально, частково історично індивідуального народу та традицій-ною олімпійською вірою в ілюзорний «мир у всьому світі». Лідер Тибету Далай-лама, що вже майже п’ятдесят років є вигнанцем з рідної землі, за-значає: «Світова громадськість повин-на нагадати владі, що країні, яка зби-рається приймати Олімпійські ігри, треба з совістю поставитись до такого питання, як порушення прав і свобод людини».

А девіз Олімпіади, нагадую, той самий, що й був у першому абзаці: «Один світ — одна мрія». Світ, мабуть, найбільше мріє про те, щоб всі праг-нення мали право на повноцінне іс-нування, а насамперед, щоб таке пра-во отримала кожна людина.

Ірина КУЗЬМІНА

гічно вчинили й 65 із 148 держав, ого-лосивши бойкот як ведмедикові Міші, так і його батьківщині. Лише декілька західних країн дозволили обирати «бути чи не бути» на Олімпіаді самим спортсменам.

Через чотири роки колишні гос-подарі не забажали їхати у гості до США. Компанію СРСР у бойкоті скла-ли ще 15 держав східного блоку.

Чорна олімпіада від «Чорного вересня»

Є одна сторінка в історії олім-пійського руху, яку любителі штуч-ної гармонії прагнуть швидше пере-горнути або навіть вирвати. На цій сторінці вмістилась жахлива своєю реальністю трагедія, що відповідає класицистичному принципові дра-матургії — єдності часу, місця і дії. Час дії можна вказати з точністю до хвилини — 5 вересня 1972 року з 4-ої ранку до 23:15. Місце дії — вулиця Коннолліштрассе, 31 в олімпійському селищі поблизу Мюнхена.

НА СВІТЛИНАХ: Члени збірної Ізраїлю — 11 захоплених у заручники і вбитих; Олімпійські ігри в Пекіні були шансом для Тибету нагадати про себе світові.

СПОРТ. ЗДОРОВ’Я. ПОДОРОЖІ|Невідомий олімпізм

89

6 37

54

2

1

1011


Листи до Приятелів

Letters to Friends

Listy do Przyjaciół

Le lettere agli Amici

Briefe an Freunde

Kartas a los amigos

Письма к приятелям

Les lettres ᾱ mes amis

ΕΠIΣTOΛEΣ ΣTOYΣ ΦIΛOYΣ

[М]и віримо у святу, невблаганну,

панівну ідею Обов’язку, єдине мірило життя. Це Обов’язок, який обіймає у кожному Родину, Батьківщину, Людство. Родина — це олтар Батьківщини; Батьківщина — святилище людства; Людство є частиною Всесвіту, а також храмом, зведеним Богові, який створив Всесвіт, храмом, що має наближати до Нього.

Джузеппе Мацціні

Documents

Журнал думки і чину "Листи до Приятелів", вип. 2 (2), грудень 2009 р