306

...

1

Листи до Ольги

První ukrajinské vydání Dopisů Olze od Václava Havla vychází za podpory Velvyslanectví České republiky v Ukrajině a Ministerstva kultury České republiky

Перше українське видання«Листів до Ольги» Вацлава Гавела виходитьза підтримки Посольства Чеської Республіки в Україні та Міністерства культури Чеської Республіки

2

VÁC L AV H AV E L

D O P I S Y O L Z E

KYJEV

L AURUS

2015

...

3

В А Ц Л А В ГА В Е Л

Л И С Т И Д О О Л Ь Г И

Переклад з чеської

КИЇВ

L AURUS

2015

4

ББК 84.4 ЧЕІ Г 70

Гавел, Вацлав.Г 70 Листи до Ольги / Пер. з чеської І. Мельниченка і Т. Окопної. — К.:

Лаурус, 2015. — 386 с.

ISBN 978-966-2449-73-0

«Листи Ользі» знаменитий чеський дисидент і політик Вацлав Га-вел писав своїй дружині з в’язниці наприкінці сімдесятих — на по-чатку вісімдесятих років. Ці розлогі документи душі і епохи відкри-вають внутрішній світ Гавела, його думки і надії. Убивство Джона Ленона, нові джазові платівки, спогади про старе життя у Празі — Гавел підходить до реальності по-джойсівськи і фіксує найменші порухи думки і пам’яті. Українською мовою публікується вперше.

ББК 84.4 ЧЕІ

Переклад з чеської Ігоря Мельниченка (1–128) і Тетяни Окопної (129–144, післямови)

Літературний редактор Анна Процук

Перекладено за виданням: Havel, Václav. Dopisy Olze // Havel, Václav. Spisy. — Tom 5. — Praha: Torst, 1999 (ISBN 80-7215-091-X)

Усі права застережено. Відтворювати будь-яку частину цього видання у будь-якій формі та в будь-який спосіб без письмової згоди правовласників заборонено.

© Václav Havel — heirs c/o DILIA, 1990 ISBN 978-966-2449-73-0 © Видавництво «Лаурус»,

український переклад, 2015

...

5

З М І С Т

Частина першаЛисти 1–128 (червень 1979 — травень 1982) . . . . . . . . . . . . . . . 11

Частина другаЛисти 129–144 (квітень — серпень 1982) . . . . . . . . . . . . . . . 307

Від упорядниківМартін Путна. «Листи до Ольги»:

контексти і підтексти . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .361

Петрушка Шустрова. Про солідарність і партнерство . . . 380

6

...

7

22–23 жовтня 1979 року в Міському суді Праги відбулося судове засідан-ня у справі проти шести ув’язнених підписантів «Хартії 77» і членів Комі-тету захисту несправедливо переслідуваних.

Судова колегія на чолі з доктором юридичних наук Антоніном Каш-пареком визнала винними обвинувачених у кримінальному злочині за статтею «Підрив державного ладу республіки» (§ 98/1, 2, пункти а, б, або ж § 98/1 Карного кодексу). Їхній злочин полягав у написанні, публікації та поширенні на території ЧССР і за її межами текстів, які судова коле-гія розцінила як шкідливі. Насамперед ішлося про дані, оприлюднені у звітах Комітету захисту несправедливо переслідуваних, тобто інформа-цію про несправедливі судові та позасудові провадження.

Колегія призначила покарання:Отті Беднаржовій — три роки позбавлення волі,Вацлаву Бенді — чотири роки позбавлення волі,Їржі Дінстбіру — три роки позбавлення волі,Вацлаву Гавелу — чотири з половиною роки позбавлення волі,усім — у першій виправно-трудовій групі;Дані Нємцовій — два роки позбавлення волі з відстроченням відбу-

вання покарання на п’ять років,Петру Углу — п’ять років позбавлення волі у другій виправно-трудо-

вій групі.<...>Прага, 23 жовтня 1979 року

...

9

Частина перша

Листи1–128

Попереднє ув’язнення — Рузинє;відбування покарання — Гержманіце та Пльзень-Бори;червень 1979 — травень 1982

...

11

№ 1 / 4 червня 1979

Любий батьку, любий Пузуку, люба Квєто,шлю вітання зі свого нового пристановища в Рузинє. Не переймайтеся за мене, я не пропаду. Надсилаю вам лист для Ольги, бо не знаю, де вона і як працює пошта в Градечеку1.

В.

Люба Ольго,виявляється, астрологи правду казали, коли віщували мені на цей рік в’язницю, та ще й спекотне літо. Тут справді дуже гаряче, така собі вічна сауна. Так прикро, що через моє ув’язнення тобі тепер додасться проблем. Як на мене, тобі варто було б лишитися в Градечеку, хазяйнувати там, дбати про город, утримувати будинок, гуляти з псами до ставка тощо. З тобою завжди міг би бути хтось із рідних чи друзів, хто захоче провести там відпустку. Немає сенсу сидіти в Празі — мені ти все одно нічим не зарадиш, а куди себе дівати цілими днями? Тим паче, квартиру ми вже здали. Добре було б, якби ти почала водити машину, могла б їздити ску-повуватись абощо. І не мусила би постійно від когось залежати. Словом, ти маєш жити так, наче я десь просто подорожую, тобто цілком нормаль-но. Так ти допоможеш мені найбільше: я знатиму, що тобі добре і про тебе подбали. Чи довго триватиме ця подорож, я не знаю, ілюзій не пле-каю, і насправді я про це майже не думаю. Узагалі про нашу «справу» ба-гато не думаю, бо тут немає про що думати: усе з нею ясно, і я знаю (уже маю досвід), що та як робити. Я розмірковую про зовсім інші речі. І дуже шкодую, що не можу про них писати. Загалом ув’язнення страшенно не-

1 Заміський будинок Гавелів у селі Влчіце (округ Трутнов), що в гірському масиві Крконоше. — Прим. пер.

12

приємне — не велика втіха днями сидіти, втупившись у стіну. Але з кож-ним новим місцем я переношу неволю дедалі легше: чимало з тих речей, які колись виводили мене з рівноваги, тепер уже не дивують і не зачіпа-ють. Найбільше мене непокоїть, чи не потерпають через мене люди зо-вні; будь ласка, напиши мені про це.

Я дуже радий, що мене захищає доктор Даніш, хоча, вочевидь, це не-надовго. Мої вітання Aндулці, і дай їй, будь ласка, прочитати мій лист. Так прикро, що я не можу їй написати, але, напевно, вона мені може. Що-вечора слухаю, як бавляться діти на дитмайданчику неподалік, тож бо-дай якийсь контакт із зовнішнім світом у мене є. Намагаюся трохи за-йматися йогою, але тут затісно, кожен рух треба розрахувати до міліме-тра. І ще тут для цього надто спекотно. Якщо відправлятимеш посилку, то як завжди: розчинні соки, лимони, нарізаний сир, сигари, трохи ка-као і т. д. А головне — багато пиши мені. Сама знаєш, яка тут важлива будь-яка інформація. Наприклад, про те, як наш газон переживає посуху. Наразі закінчую. Про всяк випадок лишаю місце, може, ще щось згадаю.

Цілую, Вашек

Переказуй вітання друзям! Яні Тумовій, обом Брабенецам, Марті (ціка-во, хто в неї народиться), Здені та всім. Ще Toнді! (Остання «таємна ве-черя» була прекрасна, шкода тільки, що я надто розслабився і, можливо, завдав комусь прикрощів.)

P. S. Важливо! Я купив гарну картину Трінкі! Треба відправити йому 5 000!

Вівторок / 5

Нарешті дощ! Гроза! На тутешній внутрішній клімат це суттєво не впли-ває, але все ж якесь полегшення! Я боявся, що задихнуся! Тепер я в добро-му гуморі. Завжди писатиму тобі в доброму гуморі, а коли в мене депре-сія — триматиму її при собі. Дуже шкодую, що між двома ув’язненнями2 знову не встиг написати п’єсу. Це не творча криза — мені подобається писати, пишу постійно (а найбільше кортить, коли немає змоги), — а

2 Перше ув’язнення Вацлава Гавела в слідчому ізоляторі тривало з 14 січня до 20 трав-ня 1977 року (у справі, спільній з Отою Орнестом, Їржі Ледерером і Франтішеком Павлі-чеком; засуджений до 14 місяців умовно в жовтні 1977 року). Друге ув’язнення в слідчому ізоляторі тривало з 28 січня до 13 березня 1978 року (із Ярославом Кукалом і Павлом Лан-довським; справу закрито у квітні 1979 року). Третє ув’язнення почалося з арешту 29 трав-ня 1979 року. — Прим. Міхаела Шпіріта (далі М. Ш.).

...

13

радше своєрідна криза ідей. «Фауста»3 я продумав і навіть наполовину записав, але не надто задоволений. Хочу знову написати щось однознач-не, щоб не тільки для диваків (як «Гірський готель»). Спробую ще тро-хи подумати над «Фаустом». Сподіваюся, зможу тут вивчати англійську мову, було б дуже добре. * Можливо, ти вже виявила, що в нашій празь-кій квартирі нова вкладка в замку. У мене тут є два ключі, один у сусід-ки для нашого орендаря — з нього можна зробити дублікати. Довело-ся його замінити, бо старий ключ не підходив. Він не підходив, бо того ж ранку вкладку вже раз замінили. Мені пояснили, нібито Служба без-пеки думала, що я був удома і не відчиняв — тому, коли вони проникли всередину і не знайшли мене, замінили замок, який пізніше, під час об-шуку, знову замінили. Мене не було вдома, тому що я гуляв містом, на-солоджувався свободою — знав, що скоро її втрачу. Вони знайшли мене в гостях. Я при цьому висловлювався в стилі Гонзи Нємца, що не зовсім властиво моїй спокійній вдачі, але нічого дотепнішого на думку не спа-ло. То був емоційний вияв безпорадності, а вони пояснили його тим, що я буцімто хотів причарувати присутню там дівчину. Але нічого. Побачи-мо. Середа — ранок: усе ще спека — сон про Формана —

№ 2 / 19 червня 1979 (уривок)

<...>Загалом це своє ув’язнення я сприймаю ані так трагічно, як 77 року (тоді було значно гірше, і до того ж я був переляканим новачком), ані як жарт (як минулорічне); я сприймаю його радше якось фатально, як щось, що мені давно судилося пережити. Здається, тільки тепер, після двох невда-лих забігів, на третій раз нарешті сталося те, до чого я так довго йшов. Якби цього не сталось, я, певно, ставав би дедалі знервованішим, бо під-свідомо весь час чекав би. Відчуваю, коли все це закінчиться, я набуду внутрішньої рівноваги і променітиму спокоєм.<...>

№ 3 / 24 червня 1979 (уривок)

<...>Про свою справу я, звісно, не зможу тобі повідомити жодної деталі. Але дві речі, мабуть, можу написати: 1) Усе просувається незвично швидко, тож не цілком виключено, хоча безпосередньо із ситуації це й не випли-

3 Див. п’єсу Вацлава Гавела «Спокуса», написану 1985 року. — М. Ш.

14

ває, що у відносно недалекому майбутньому відбудеться процес. (До цьо-го ще повернуся.) 2) Різні ознаки вказують на те, що цього разу мене таки запроторять за ґрати на кілька років, тому що, принаймні у моїй справі, нарешті хочуть підвести риску й усе підсумувати (а отже, і бага-то старого мені пригадають). Але найцікавіше, що все це мене анітрохи не бентежить, я змирився з такою перспективою, не впадаю в депресію, це мене не шокує. Чи підтвердяться мої припущення, звісно, не знаю, і так само не знаю, як я це сприйматиму на інших етапах, однак на поточ-ному етапі мій добрий настрій дуже важливий, бо перші відчуття неаби-як визначають подальший стан людини. <...>

№ 4 / 8 липня 1979 (уривок)

<...>Що ще розповісти про моє життя? Прочитав книжку про етрусків, читаю книжку про Карфаген, трохи вивчаю англійську, трохи займаюся йогою, а іноді граю в шахи (але мій партнер надто добре грає, тож цього я не лю-блю), борюся з браком денного світла та нічної темряви. Сни в мене за-вжди кольорові, у них з’являються найнеймовірніші особи та місця моєї юності, нещодавно з’явилася ти, але це радше виняток, бо ті, про кого я думаю найбільше, у снах фігурують рідко. Я дещо вигадав до п’єси про Фауста, загалом мені подобається, і маю велике бажання творити. Я не-багато тут написав, у цій обстановці не дуже й вдається, якийсь я ску-тий — ще більше, ніж на волі. (До речі: ти поговорила з Рудольфом про ту нашу одноактівку?)<...>

P. S. Коли перечитую свій лист, мені здається, що настрій у ньому більш ностальгійний і приречений, ніж мій стан насправді. Але, мабуть, це доля всіх листів з ув’язнення, зважаючи на контроль, вимогу писати розбір-ливо (тобто трохи дитячим почерком) і подібні чинники, які на це, воче-видь, упливають. Щодо своїх обвинувачень я, скажімо так, «чемно непо-хитний», я впевнений у своїй правоті, а отже, ні про що не шкодую. <...>

№ 5 / 21 липня 1979

Люба Ольго,сьогодні, у суботу по обіді, я прочитав у газеті, що ціна на нафту зростає. Я щойно влаштував бенкет із залишків першої посилки, викурив сигару та й сів тобі писати, бо наближається день відправки листів. * По-перше,

...

15

як завжди, я забув привітати тебе з днем народження. Згадав про це че-рез кілька хвилин після того, як віддав попередній лист. Вибач! Я вже ні-чого не вдію зі своєю забудькуватістю. Вітаю тебе зараз, навздогін! По-дарунок тобі куплю, коли буду на волі, бо подарунки з в’язниці (хлібні), як пригадую, тобі не до душі. * Чи ти отримала мої попередні листи — 3) і 4)? У листі 3) я дав вказівки на випадок процесу, а в листі 4) був талон на посилку. Якщо до середи не буде від тебе звістки, що ти отримала лист 3), то для певності повторю. Про те, що ти отримала лист 4), я довідаюсь, коли прийде друга посилка. (Не знаю, чи з неї не заберуть продуктів, тут якісь заходи, бережуть нас від жовтяниці). Звісно, було би добре, якби ти підтверджувала листівкою отримання кожного листа, щоб у мене був список. * Минулого разу я підтвердив отримання твого першого листа, після того отримав ще два. Перший мене дуже потішив і, зокрема, заохо-тив до творчості (ти писала у ньому про те, як ви читали мої п’єси). Дуже дякую за це! Натомість другий (загалом третій) мене дещо занепокоїв: ти написала, що не поцілуєш мене, і що я, мовляв, знаю, чому. Я не знаю, чому! Зате знаю, що ти не мала би такого писати — мені по тому кілька днів було зле. Листи — це все, що тут є в людини. Перечитуєш їх по де-сять разів, обдумуєш так і сяк, радієш кожній дрібниці або, навпаки, не-покоїшся й усвідомлюєш свою безпорадність — словом, старайся писати мені добрі листи! І нумеруй їх, став дату, а головне — пиши докладно й розбірливо! Це ж не так складно — знайти час, сісти за машинку й опи-сати все, що з тобою відбувається! * Як я вже тобі писав, ———————

——-4. По завершенні розслідування я почав отримувати кореспонден-цію, хоча, звісно, не знаю, чи отримав усе. Прийшло кілька листівок від войтєха, зокрема й вирізка з інтерв’ю з Мілошем Форманом, переказуй йому подяку! —————————-5 звістки від Вєри, від Марти — подя-куй усім, і Тóбі теж — і один кумедний лист із Трутнова, який тебе, певно, потішив би. Перекажи Пузуку, що я нетерпляче чекаю на листи від пані Паммрової (в одному родинному фотоальбомі є фотографія, як я йду за її труною). Вітання батькові. Я дякую йому за лист із лікарні та нетерп-ляче чекаю на звістку, що він знову вдома здоровий. Від Яни я отримав лист, написаний після операції, — бідолаха розбила коліно, коли несла його до поштової скриньки. Вітання їй! * Мене дуже зацікавила карти-на «Пані Гавелова, соус, соус»6. Можеш її мені описати? І як тобі карти-на Tрінкі? Ти її бачила? Вітання Марії! * Щодо твоїх запитань із третього листа: бойлер перемикається другим від дверей тумблером. Униз денний

4 Цензуровано майже цілий рядок, 50–60 знаків рукопису. — М. Ш. 5 Цензуровано піврядка, близько 35 знаків. — М. Ш. 6 Ідеться про картину Юліани Стрітцкової-Їроусової «Біля ліжка хворого». — М. Ш.

16

потік вимикається, а вгору вмикається. Якщо хочеш (у разі від’їзду) ви-мкнути і нічний потік — натисни вниз інший тумблер, під яким не дуже чітко вибито «boiler». Світло-синя (джинсова) сумка тут у мене, у ній різ-на білизна, моя шкіряна похідна сумка теж у мене. Усе решта тобі, при-пускаю, повернули. Адвокатом я задоволений. Червона фарба була при-значена для дверей, але можна нею й карнизи пофарбувати. Вказівки щодо наступної посилки напишу, коли буде актуально. Гадаю, всі листи до мене дійшли. * Гроші я отримав, наступні надішлеш наприкінці серп-ня. * Мої запитання: хто ще був у Градечеку? Чи були Meйла з Клімою? Чи приїде батько? Ти вже забезпечена товариством на літо? Які в тебе плани, чи поїдеш у Прагу? Якщо була в Празі, то де зупинялася? Як там наша машина? Як живеться псам? Хто тобі пише? Що роблять різні друзі? Тощо, тощо, тощо. * Про мене: розумово я у формі, фізично теж. Боюся погладшати (обід і вечеря — от і всі події, які тут відбуваються щодня!). Я дочитав першу англійську книжку («Тріумф» — за лаштунками амери-канської зовнішньої політики). Загалом усе зрозумів, хоча там було ба-гато незнайомих слів. Шкода, що не маю англійсько-чеського словника; цей оксфордський, що мені надіслав Пузук, не цілком задовольняє мої потреби, тож не можу бути певним, що все зрозумів правильно. Нехай адвокат, коли до мене прийде, принесе малий англійсько-чеський слов-ник (маю такий у Градечеку). Англійські книжки я тут можу брати. З ці-кавішого, що я тут читав, — «Втрачені ілюзії», зараз читаю «Піквікський клуб». З інших оглядів ув’язнення мене не тішить. Тут темно, порожньо і вже навіть не чути дитячого галасу за вікном. Іноді роблю нотатки до п’єси. Але в такому одновимірному просторі ідей у мене небагато. * Про свою справу я тобі вже дещо писав, але не знаю, чи ти отримала ті лис-ти. Тому повторюся: розслідування вже майже місяць тому закрили, тож процес може початися кожної миті, але тут, звісно, немає гарантії. На-справді я небагато знаю. Але мушу бути готовим до того, що скоро про-цес відбудеться і мене засудять. Думаю, до такого варіанту я внутріш-ньо готовий. А ти готова? Моє прохання про звільнення відхилили, я це оскаржив. На прохання про відвідування відповіді не дали. Наступного тижня минає термін мого ув’язнення, і, певно, його подовжать, як то за-ведено. * Мене бентежить, що Зденєк, Ландяк та інші друзі не надсила-ють мені листівок. Можливо, хтось і надсилав, але я не отримав. Хоча пе-реважно листівки доходять. Мене трохи розважила ситуація, коли я під-писував підтвердження того, що до мене не дійшов лист від Їрки Палласа.

* Ти за мною сумуєш? Я вже 14 днів не отримував від тебе листівок! Ти ж можеш надіслати листівку коли завгодно, хоч із села, хоч із міста. Це що-разу мене ощасливлює! * Бачив у газеті фотографію нового уряду Ніка-рагуа — вони схожі на гурт веселих студентів філософії, а тому виклика-

...

17

ють симпатію. Утім, не знаю, чи досить наявної інформації, щоб робити висновки. * Ще про мою творчість, трохи конкретніше: усього «Фауста» я продумав наново — нове місце дії, нові мотиви, нові персонажі, нова структура тощо. Проект уже дуже докладний. Лишається тільки написа-ти, але саме це мені якось не вдається. Проте відчуваю (можливо, це ома-на), що якби вийшов, написав би все легко й швидко. На сьогодні бувай!

22 липня 1979

Сьогодні неділя, і я продовжую. Прочитав доволі хорошу книжку «Убити пересмішника». Іноді навідує дивне відчуття: наче насправді я не дуже хочу звідси вийти. Принаймні зараз. Тут людина впадає в якусь «зимову сплячку», у таку собі солодку психічну млість, підпорядковується стере-отипам в’язничного життя і вже трохи боїться необхідності повертати-ся у злий світ, який постійно вимагає приймати рішення, протистояти чомусь. З іншого боку, я був би щасливий знову опинитися в осінньому Градечеку. Ти ж знаєш, як я люблю осінь. Побачимо. Все може бути. До-бре, що внутрішньо я вже змирився з найгіршою перспективою, бо на-йдурніше — плекати невиразні надії, а потім розчаровуватись. Якби я ли-шився тут надовго, може, трохи вщухли би всілякі прикрощі, які нас ото-чували останнім часом, і твоє життя стало би спокійнішим. Ну, нічого. Закінчую свою медитацію, треба лишити трохи місця на випадок, якщо в понеділок чи вівторок станеться щось, про що не можна не написати.

P. S. На додачу до моєї попередньої медитації. Я усвідомив дещо важли-ве: у тутешньому світі набагато більше правди, ніж у світі зовнішньому. Речі та люди тут розкриваються у своїй істинній суті. Брехні й лицемір-ству немає місця. Коли вийду на волю, розповім тобі багато цікавого.

Понеділок 23 липня 1979

Лист можна віддати тільки завтра (у вівторок), тож у мене є остання на-года дописати. Сьогодні я не отримав жодного листа (напевне, отри-маю, щойно відправлю цей, тобто знову не зможу оперативно відпові-сти). Утім, з певних причин я в доброму гуморі. Нагадую, що робити в разі процесу: після нього ще буде апеляційний суд, але, попри все, будь готова до мого переїзду в місце «відбування покарання». Там людині до-зволено мати більше речей, ніж тут, та й потребує вона більше, але, з ін-шого боку, там немає грошей, за які все це можна купити. Розпитай Ма-ґора або когось, хто там бував, як це робиться, чи вдасться після суду

18

якось передати речі та що там можна мати при собі. Передавати посил-ки там дозволено не так часто, тож було б чудово привезти зі собою що-найбільше речей — бодай тому, що спершу в мене взагалі не буде гро-шей. Точно знадобляться якісь дешеві засоби для гоління, запас зубної пасти, зошити, папір для листів, ножиці, люстерко, мило і т. д. А голо-вне — багато цигарок. Якщо дозволено книжки, то англійські словники, підручники з німецької, книжки англійською мовою (Кассірер) тощо. Можливо, я передчасно непокоюся, але мій досвід ув’язнення — досвід цілком серйозний — навчив, що завжди вигідніше бути наперед гото-вим до всього. Ще тобі, мабуть, доведеться забрати речі, які в мене тут (сумку з білизною). Але на суд, звісно, прийди, і було б дуже добре, якби прийшов і ——-7. Я пишу про це тому, що теоретично процес може поча-тися і через хвилину. Поки що, мабуть, усе, мушу закінчувати. Будь здо-рова, не забувай мене, як я не забуваю тебе, усім переказуй вітання, а головне — будь здорова!

Цілую, Вашек

вівторок уранці 24 липня 1979

Сьогодні ти мені снилася! Ми орендували палац у Венеції! Я досі втіше-ний. Пиши мені добрі листи й листівки, я їх берегтиму.

№ 7 / 11 серпня 1979

Люба Ольго,зараз п’ята година, субота, я вже повечеряв, п’ю сік і міркую, що зараз робиш ти. Напевно, сидиш на подвір’ї — сподіваюся, з друзями, — п’єш собі каву, перш ніж піти в кухню, запалити в пічці та приготувати щось на вечерю. Доводиться отак додумувати твоє життя, бо нічого реально-го я про нього не знаю: після третього твого листа, який я отримав по-над місяць тому, не прийшло більше жодного. І жодного листа від Пузу-ка чи від когось іще — тільки вчора я отримав перший за місяць лист, від Вєри. Майже третина тексту замазана чорним. Тож нічого особливого я з нього не довідався. Десь лише вловив взаємозв’язки, а десь ні, але, голо-вне, я не зрозумів, навіщо його покреслили (у багатьох місцях це просто окремі та не надто важливі слова). Крім того, минулого місяця я отри-мав твою листівку № 10 (теж наполовину покреслену) та відмову у від-повідь на мою скаргу про вилучення водійських прав. До тебе доходять

7 Цензуровано одне слово, близько 5 літер. — М. Ш.

...

19

мої листи? Ти мала отримати листи 5 і 6; у другому був талон на посил-ку. Так погано бути ізольованим від усіх новин із дому. Спробуй написа-ти все основне про себе і надіслати Пузуку, а він хай попросить, щоб ад-вокат переказав мені, коли прийде наступного разу.

Я дізнався, що на додачу до звичайних посилок (щомісяця) люди-на тут має право на посилку з фруктами раз на два місяці. Тож попрошу, якщо отримаєш лист із талоном на посилку, хай собі буде, а ти надішли мені лише фрукти й овочі (лимони, яблука, солодкий перець — на твій розсуд). В наступному листі має бути талон на звичайну посилку.

Що розповісти про моє тутешнє життя? Останніми днями мене му-чить якийсь ішіас, чи ревматизм, чи бозна-що, мені важко підвестися, сісти тощо. Про йогу взагалі не йдеться. Сподіваюся, найближчим часом це мине, колега робить мені масаж. Зараз я живу навіть замкненіше, ніж раніше, — якщо це можливо, — бо в мене новий колега, з яким так не на-говоришся, як із попереднім. Думок у мене в голові доволі, але писати не виходить: психологічні бар’єри (радше підсвідомі), адже людину тут без-надійно зв’язують по руках і ногах. Зі своєю справою нічого не роблю, ні-чого нового про неї не знаю. Тут незатишно, сумно, люди байдужі, але не переймайся, я все це переживу і вцілію. З огляду на свій досвід пережи-ваю все це критично, більше дбаю про себе, тож, гадаю, в’язничний пси-хоз мені не загрожує. Я намагаюся боротися з усіма в’язничними паст-ками, тому й пишу тобі сьогодні своїм нормальним почерком, а не гар-ними бісерними літерами, як раніше; думаю, такі нюанси важливі — у дрібному акуратному почерку є якась дратівливість і скутість, що, звісно, теж упливає на людське самовираження та спосіб мислення.

Цього разу доручень тобі не даватиму, в інших листах їх чимало, а в попередньому листі я їх повторив. Якщо виконаєш бодай частину, буде більш ніж досить. Мабуть, одне попрошу: залишити в Пузука мої туалет-ні приналежності, якусь білизну й одяг — на випадок, якщо його раптом пустять (на що я, однак, не розраховую), щоб у Празі в мене теж щось було і я міг, наприклад, сходити в сауну, змити разом із потом в’язничні запахи.

Я вже читаю третю англійську книжку, але незнайомих слів ще бага-то. Читав біографію Війона й думав, що порівняно з ним у мене все не так і погано. Ще читав «Страсний тиждень» Араґона, нічого особливого. Верфель («40 днів») чудовий, почитай і собі.

Хотів би я написати тобі щось відверте, але цьому паперу не довіряю. Тому сама здогадайся. А поки що цілую тебе, згодом ще допишу — твій

Вашек

20

Понеділок, 13 серпня 1979

Мій ішіас минає, завдяки масажу. Вочевидь, мені тут бракує руху. Нама-гаюся рухатись більше, від завтра поновлюю заняття йогою. Не полишає відчуття, що я забагато їм. Треба з цим щось робити. Переказуй вітання Андрею й Aндулці. Мої найкращі побажання. Як вони назвуть дочку? А як назвали всіх інших дочок, які народилися за цей час? Не забудь докладно записати всю можливу інформацію про себе і передай її через адвоката! Залишу місце на випадок, якщо завтра щось відбудеться.

Бувай — В.

P. S. У мене зараз такий період, коли мені не подобається нічогісінько з того, що я будь-коли написав. Картаюся, що не писав більше й краще. Можливо, ці сумніви на користь: я досить чітко уявляю, що і як хочу на-писати в майбутньому — цікаво, що з цього вийде. Тут я не напишу ні-чого, це вже ясно, тут просто не можу. Але планувати, нотувати в мене виходить. Бодай щось.

Вівторок 14 серпня 1979

Нічого особливого не відбулося. Мабуть, єдина новина — у мене новий колега, тож масажі скінчилися. Та це нічого, мій ішіас відходить. Нічого страшного зі мною не сталося. Цікаво, чи прийде від тебе посилка. Якщо все добре, мала би бути найпізніше в кінці тижня. Сподіваюся на це. Ві-тання всім друзям, подругам, знайомим, родичам — всіх не називатиму, ти чудово знаєш, про кого йдеться. Напиши мені, як квітнуть троянди, як поживають усі ті рослини, які ми посадили й посіяли.

Будь веселою, розважливою, веди здоровий і товариський спо-сіб життя, сумлінно виконуй доручення, стеж за новинами, не пе-реймайся речами, які того не варті, думай про мене і вболі-вай за мене, з усіма підтримуй добрі стосунки!

Вітаю тебе та цілую! В.

№ 9 / Субота 8 вересня 1979

Люба Ольго,наше побачення мене дуже наснажило та зміцнило; я потім аж світився. Передусім я втішений, що в нас збігаються погляди стосовно подорожі до США, тож і загалом щодо всієї справи я тепер виразно впевненіший. Перебуваючи тут, справді складно враховувати всі нюанси — тому я тро-

...

21

хи нервувався, але після твоїх відвідин всю знервованість як рукою зня-ло: тепер я переконаний, що все сприймав правильно й інакше не міг. Та й з інших оглядів наша розмова додала мені, так би мовити, інтересу до життя. Шкода, що ми не можемо бачитися частіше.

Сьогодні зранку почав робити прикрасу. Намалюю її тобі на випа-док, якщо не зможу передати з адвокатом. Не думав, що ти оціниш таку річ, інакше давно зробив би. Ту, що в А., робив значно вправніший коле-га, хоч і за моїм проектом. Цікаво, чи цього разу вдасться. Може, зроблю якусь дрібничку і для Яни. Ти, звісно, переказала мої вітання Андулці, то й дітей її щиро вітай. Забув тебе попросити.

Одразу після побачення я отримав твій лист, доданий до посилки з фруктами. Дякую за нього. Він взагалі не покреслений, дійшов відносно швидко. Разом з ним отримав і дві твої листівки. Здається, зв’язок між нами налагоджується? Від усіх решта досі нічого не отримую.

У цьому листі, мабуть, буде талон на посилку. Вказівки з попереднього листа лишаються в силі. Хочу додати таке: 1) Пасти не надсилай (та, яку ти привезла, чудова!). 2) Якщо залишиться місце, надішли якогось джему (в паперовому стаканчику). Мармеладу мені тут уже не дають, а я встиг до нього звикнути. 3) Какао необов’язково. 4) Особливу увагу приділив би вітамінам — чимбільше — різних видів (щоб зберігалися місяць). З ними я тут краще почуваюся. 5) Не надсилай нічого у важкій упаковці, щоб не марнувати ваги. Це, напевно, все.

Посилка з фруктами була першокласна, яблука дуже смачні, і сливи я з’їв залюбки. За кілька днів уже нічого не лишилося.

А тепер знову трохи настанов:Добре, що наприкінці вересня ти переїздиш у Прагу. Узимку сама в

Градечеку ти не впораєшся. Попри це, Градечек лишай у такому стані, щоб із будь-якого моменту там можна було жити. Що, як мене раптом відпустять додому? В такому разі я побув би якийсь час із тобою в Пра-зі, але потім все ж хотів би поїхати туди. Тому що я хочу писати, а в Пра-зі я не напишу ані рядка. Тож Градечек має бути готовий до того, що ми туди, можливо, колись повернемось (хоча моє звільнення малоймовір-не, особливо зараз). Це означає, що треба подумати про запас солярки, а насамперед — розібратися з опаленням. Інж. Е. є в телефонній книжці в моєму кабінеті, одразу напиши йому і попроси, щоби приїхав з паном У., якщо встигнуть, поки ти там будеш. Опалення в неробочому стані, без ремонту взимку там буде дуже тяжко. У Прагу забери магнітофон, підси-лювач, плівки, шнури в все решта. Може, грамофон теж, якщо несправ-ний. І мою електричну друкарську машинку, щоб здати в ремонт. А ще ж нові книжки, документи, рукописи. Якось хитромудро замкни і забий. Не завадить, щоб іноді навідувався Т. для перевірки. Візьми в Прагу кар-

22

тину Юліани. Знову забув спитати, чи тобі подобається картина Трінкі? Чи ти йому заплатила, і взагалі як він там? Уже поїхав?

Переглянь перелік усіх доручень, про які я тобі писав, і поміркуй, що з того можеш виконати. У Празі спілкуйся з людьми, ходи в театри, в кіно, до друзів, по крамницях (антикваріат, посуд) тощо, тощо.

Стеж за різними культурними заходами — ти знаєш, що я маю на ува-зі. Усе занотовуй, щоб повідомляти мені.

Такі мої настанови.А тепер — як завжди — трохи про моє тутешнє життя. Колеги в мене

загалом хороші, люблять мене, але нескінченно теревенять, аж я не можу читати, розмірковувати абощо. Заборонити їм я, звісно, ніяк не можу. Бу-ває просто нестерпно. Та коли вони замовкають бодай на 10 хвилин — моя прихована лють відступає, настрій різко кращає. Тобто серйозні пси-хічні розлади на цьому ґрунті мені не загрожують. Певно, коли вийду на волю, у мене буде страшенна алергія на розмови про жінок.

продовження — неділя

Схоже, прикраса таки більш-менш вдалася, але я її тобі не малюватиму. Хай буде сюрпризом. Я намагався внести в неї трохи модерну. Сподівай-мося, що затвердне як слід (вона суцільно з хліба, з іншими матеріалами не вмію працювати). Шнурок доведеться самій причепити.

До речі, поки не забув, вода в Градечеку вимикається так: 1) вимкну-ти насос, або натисканням червоної кнопки контактора насоса, або на потрійному запобіжнику, де вибито (нечітко) «насос»; 2 ) відкрити кран на труби в кутку підвалу і спустити воду; 3 ) відкрити всі крани в будинку (не забудь про комору), щоб труби наповнились повітрям і ніде не було води. І так залишаєш. Бажано (якщо надовго) чимось вичерпати воду з унітаза, щоб не тріснув. У туалетах теж спусти воду, щоб бачки були по-рожні. Нагрівач вмикається і вимикається поворотом червоного і зеле-ного перемикачів на котлі.

Хочу ще раз наголосити, як сприятливо на мене вплинули твої відвід-ини. Так значно легше переносити ув’язнення.

Учора ввечері спробував встановити з тобою телепатичний зв’язок — мені порадили один спосіб, — але, здається, не вдалося. Немає в мене здібностей (на відміну від інших). Ішіас уже минув, зате відчутно непо-коїть геморой. Роблю з ним, що можу.

Чи знаєш, коли буде прем’єра у Відні?Вітання матері, Яруні, Oлінці, Станді тощо. І всім друзям, як завжди.Шлю тобі вітання, цілую — до середи, можливо, ще щось допишу —Вашек

...

23

P. S. Дякую за гроші, уже отримав. Але можеш потроху надсилати ще — зважаючи, як довго це триває.

Цукерок мені надсилати не треба — заважкі. Може, тобі вдасться діс-тати ті дрібні білі драже, вони легкі й смачні. Ароматизовані хусточки!

Як прекрасно було, коли ти сказала, що підеш зі мною куди завгод-но, навіть у тюрму!

Інж. Е. можеш подзвонити (або хай Т. йому дзвякне).

(продовження — вівторок увечері)

Нічого особливого не відбулося. Єдина значуща подія в моєму житті — сьогодні був у лікаря зі своїми запаленими гемороїдальними вузлами, він мені прописав п’ять днів лежати і прикладати до заду теплу воду. Я дуже радий полежати п’ять днів. Це буде неабияка зміна (мучуся, коли мушу нескінченно сидіти на тутешніх стільцях), до того ж обіцяють при-наймні часткове одужання. Ще про посилку: трохи какао все-таки при-шли (я додаю його до манки). Твоя прикраса готова, не знаю, чи тобі сподобається і чи не буде надто крихкою. Якщо не складеться — зроблю щось інше. Для Яни я зробив невеликий якірець. Обидві речі на вигляд дуже в’язничні.

Привіт Пузуку та його сім’ї!Шкода, що цієї осені я не побачу барвистого листя в Градечеку.Будь здорова!Бувай! В.

P. S. Колеги вважають, що я несповна розуму, бо такі «повільні» мої дії щодо дозволу для виїзду за кордон.

Прикрасою я не цілком задоволений. Мабуть, візьмуся за нову. (Аби тільки не наврочили!)

Ж.-П. Сартр: «Пекло — це інші». Людина цілковито усвідомлює це тут, де на шести квадратних метрах люди змушені безперервно співжити — значно інтимніше, ніж у подружньому житті. І цього ніяк не уникнути. Добре, що я зі своєю вдачею уживаюся з ким завгодно і вмію стримува-ти які завгодно емоції. (Буває дуже важко, але давати емоціям вихід — ще більше пекло). Читав у «Червоному праві» статтю про експерименти науковців, які досліджують психологічні наслідки тривалого співжиття людей у закритому просторі. Лише всміхнувся. У них тут така лаборато-рія — а вони, певно, і не здогадуються.

24

№ 10 / Субота 22 вересня 1979

Дорогий Пузуку,цього разу пишу Ользі на твою адресу, бо днями вона переїжджає в Пра-гу, тож якщо надішлю лист у Градечек чи Дейвіце, боюся, він плутано блукатиме з Праги до Влчіце, а з Влчіце до Праги, що затягне і без того тривалу доставку.

Дякую тобі за лист із фотографією з похорону. Якщо ти мені відтоді писав, то я не отримав нічого. Спробуй написати разом з Ольгою, щоб це вважалося одним листом, — можливо, це збільшить шанси. Про те, як мені живеться, ти, мабуть, знаєш від Ольги. Подій тут небагато, життя не надто розмаїте. Читаю вже четверту англійську книжку, але, за моїми відчуттями, вона читається не краще за першу. Навпаки. Здається, не-знайомих слів дедалі більше, а запам’ятовую їх дедалі менше. Найкраще вдається, коли прочитане мене розважає.

Переказуй вітання Квєті та хлопчикам!Найкращі побажання з нагоди дня народження!В.

----------------------------Люба Ольго,от уже знову субота, і в мене є можливість бодай у такий спосіб побути з тобою.

Передусім, деякі ознаки свідчать, що скоро мене таки судитимуть і засудять, тож мушу остаточно відмовитися від потаємних надій, що мене відпустять. Водночас починаю розуміти, що до чого зі США. Схоже на те — принаймні так мені здається, — що якби я реагував трохи по-іншому, то з моєю справою зараз усе було б значно краще і, ймовірно, узагалі не було б неприємних наслідків, яких я найбільше боявся. Ціл-ком можливо, що я був надто обережним і припустився помилки. Утім, докоряти й шкодувати я не можу: мої побоювання були обґрунтовани-ми, і якщо вони виявились надмірними, то наперед я не міг цього зна-ти, а тому не міг чинити інакше. Звісно, я не думав, що така доволі м’яка позиція може призвести до серйозних змін, висновків чи претензій. Зре-штою, тепер теж немає певності, що все складеться так добре, як здаєть-ся зараз. Так чи так, я все одно вже нічого не зміню, тож немає сенсу об-говорювати всілякі «якби». Зо три дні я, щоправда, не міг не переймати-ся, але вже заспокоївся. (Про всяк випадок я трохи більше їв, тепер знову їстиму менше). Та й не так важко було заспокоїтися, бо від початку — як ти знаєш — я був готовий до найгіршого. Можливо, зараз моя пози-ція здаватиметься нерозважливою, і щоб вона такою не здавалася, я ви-рішив вдатися до певного кроку (із захисником уже обговорив). Роблю

...

25

це передусім сам для себе, щоб саме я поставив по справі жирну крап-ку. Трохи смішно було підійти до розв’язки саме тоді, коли дедалі часті-ше ловив себе на міркуваннях про Америку, про те, як я до неї готувався би, що там робив би. Зараз я знову починаю думати насамперед про те, як впоратися з життям на «зоні». Але, повторюю: без докорів. Та й не з тих я людей, яким вдається дурити власну долю. (У контексті потаємних думок про Америку бачив дуже яскравий сон про Гонзу Т. — і подумав, що варто тобі при нагоді зайти до Х. і поцікавитися, як йому живеться.)

*Щодо мого тутешнього життя: здається, п’ять днів у ліжку справді заради-ли — геморой більш-менш відпустив. Проблема з балачками (безперерв-ними) моїх колег досі актуальна (вони й зараз теревенять), але поки що я від них не збожеволів, тож вірю, що й це переживу. Чудове тренування самоконтролю, а самоконтроль мені ще напевно знадобиться. До того ж це додаткове джерело ідей для п’єси, яку вже давно обмірковую (на дода-чу до міркувань про Ф.). А загалом я фізично та психічно здоровий, хоча останнім часом помічаю за собою лінощі та пасивність — нічого не хо-четься робити (учитися, читати, писати, займатися йогою). Гадаю, це така захисна реакція організму на неможливість зосередитися. Наступ-ного тижня чекаю на посилку (талон мав бути в попередньому листі), у п’ятницю в мене свято, тож сподіваюся в суботу влаштувати невеликий бенкет із продуктів, які ти мені надішлеш. До речі: наступного тижня, у день мого 43-річчя, моє нинішнє перебування тут зрівняється за три-валістю з ув’язненням 77-го — 4 місяці й тиждень. Того ж дня загально-го терміну набіжить 10 місяців! Цікаво, що питання США виринуло піс-ля арешту, як і 77-го — тодішні інтриги8, а до всього я опинився в камері

8 У газеті Rudé právo вийшла під виглядом новини Чеського інформагентства від 20 трав-ня 1977 року замітка про припинення слідства у справі Оти Орнеста, Їржі Ледерера, Вацла-ва Гавела та Франтішека Павлічека і про звільнення двох останніх із-під варти. Стаття «Лист Вацлава Гавела Генеральній прокуратурі» дискредитувала Гавела: «Обвинувачений Вацлав Гавел у своєму власноруч написаному листі до Генеральної прокуратури ЧССР... вказує, що... у контексті хартії 77, він дійшов однозначного висновку, що його дії не завжди були правиль-ними, і що деякі його вчинки внаслідок “тенденційної інтерпретації закордонних ЗМІ” було використано проти ЧССР. ...заявляє, що “уникатиме будь-якої діяльності, яка може розціню-ватись як злочинна”. <...> ...Гавел заявив, що надалі не хоче своїми діями сприяти... анти-чехословацьким і антисоціалістичним політичним акціям і вдома, і за кордоном, а тому “він відмовився від своїх повноважень речника хартії 77” і не братиме участі в акціях, які можна використати в кампанії проти ЧССР».

Того ж дня Гавел видав заяву у відповідь, якої, звісно, у чехословацькій пресі не опублі-кували. «Хартія 77» у своїй відповіді щодо відставки Гавела з посади речника визнала його позицію прийнятною, а інтерпретацію в чехословацькій пресі назвала «тенденційною спро-бою очорнити ім’я чесної людини». У «Заочному допиті» (книжка інтерв’ю 1985–1986 років) Гавел розповідає: «Найгірше я переживав останній тиждень, коли вже відчував, що мене от-

26

з тією ж книжкою, «Доктором Фаустусом» Т. Манна. І наскільки гірши-ми були для мене ті дні порівняно з теперішніми! Наді мною світало, а я мучився в пеклі (починав потроху усвідомлювати, як безглуздо вплу-тався) — а зараз усе майже навпаки: наді мною темно, а я внутрішньо спокійний! Щодо читання: я читав «Орельєна» Араґона і був дуже зди-вований, яка це низькопробна книжка (навіть гірша за «Страсний тиж-день»). Чогось виняткового я від неї не очікував, але й досі спантеличе-ний. Особливих літературних вражень немає. З неофіційного листування за останні 14 днів я отримав твою листівку, підписану після повернен-ня в Градечек. Дякую тобі за неї! Одне прохання: якщо зустрінешся з ад-вокатом — передай через нього товстий зошит у лінійку; свої зошити я швидко спишу; сподіваюся, мені дозволять їх мати. Зробив для тебе три прикраси, два дні над ними бився, але вони все ще недосконалі; краще в мене вже навряд чи вийде. Принаймні в них є в’язничний дух. Споді-ваюся, зможу передати їх адвокату. (Найбільшу прикрасу, мабуть, буде незручно носити, але можна десь почепити). У «Молодому світі», який я тут отримую, учора натрапив на дівчат Фарових. Невеличкий привіт із нашого світу.

*Припускаю, ти успішно переїхала в Прагу. Напиши мені докладніше, у якому стані ти залишила Градечек (опалення? ринви?), у якому стані за-стала празьку квартиру і взагалі про все, що відбувається. Найближчим часом віддай у ремонт підсилювач, а може, і грамофон, купуй усілякі речі для дому (машину, яка робить каву без гущі) та чимбільше спілкуйся з людьми! Якщо тобі трапиться якісний темно-коричневий вельвет, мо-жеш купити — хочу після повернення пошити собі франтівський костюм.

*Наразі, мабуть, усе, залишу останню сторінку — може, до середи щось відбудеться або щось згадаю. Поки що закінчую —

Понеділок уранці — з цими прикрасами біда якась! Якщо тобі не сподобаються, віддай комусь або викинь. А якщо сподобаються, але поб’ються, їх легко склеїти хорошим клеєм. До великої прикраси дода-ється підвіска9. Ця прикраса радше для дому. Якщо її носити, треба кра-ще приладнати підвіску. Може, хтось вправніший (як Міша) зможе тобі доробити. З мене, вочевидь, ювеліра не вийшло би. * Я почав менше їсти

от випустять на волю, проте вийду я осоромлений, і що в цьому чимала частка моєї ж про-вини. <...> Але ганьба виявилася значно більшою, ніж я очікував: до моїх слів додали, на-приклад, що у в’язниці я склав повноваження речника, хоча це неправда». Див. також лист Гавела № 138 від 25 липня 1982 року в цьому виданні. — М. Ш.

9 В оригіналі листа додається малюнок. — Прим. упор.

...

27

й більше тренуватися. Час від часу починаю «нове життя» — як на волі. Понеділок увечері: отримав твою листівку зі святковими побажання-ми. Дякую! (З неї неясно, чи ти отримала мій останній лист зі вказівками щодо посилки — але мені здається, що листівки доходять швидше, і якби ти завжди того ж дня відповідала на мій лист листівкою, я міг би, отри-мавши її, відписати вже в наступному листі, і наше спілкування значно прискорилося б і стало би гнучкішим). Поруч зі мною плаче колега над першим листом із дому; я його втішаю. Я вже старий СУХАР.

*ВІВТОРОК — ВЕЧІР — Нічого особливого не відбулося. Отримав добрий лист від Маркети — але, на жаль, не знаю, від котрої. Певно, від Здень-кової.

*Треба доглянути усипальню. Можемо разом із сім’єю Пузука запровади-ти традицію ходити туди в День усіх спочилих.

*Постійно падає дощ — що ти робиш? Гриби сушиш? А трави? У мій день народження рівно о 19 годині згадай про мене! І я про тебе подумаю!

Вітання всім близьким!Будь здорова!Цілую, В.

№ 11 / 6 жовтня 1979

Люба Ольго, знову писатиму своїм дрібненьким в’язничним почерком, бо тем багато, мушу заощаджувати папір.1) Ти, певно, знаєш свіжі новин від адвоката після його вчорашніх відвід-

ин. Його прихід — така приємна подія в мій день народження. Споді-ваюся, він передав тобі мої вироби неушкодженими. Може, навіть но-ситимеш їх. Якщо тобі не сподобаються — роздай (Яні, Здені Т., Тере-зі тощо). Щодо листа пану П., то ти отримаєш — як ми домовилися з адвокатом — копію. Прошу звірити з оригіналом, чи немає помилок. Мені важливо, щоб усе було точно. Дякую. Зошит, який приніс адво-кат, мені дуже згодився.

2) У свій день народження о 19 годині я інтенсивно думав про тебе. Але телепатичного зв’язку ми, схоже, не встановили. Я влаштував ще ма-леньке святкування сьогодні вранці.

3) Коли я писав тобі попередній лист, у мене була дуже викривлена ін-формація, тобто про певні речі я міг тільки здогадуватися, не завжди точно; і тому мені уявлялося, що поворот на краще, який міг відбути-

28

ся в моєму житті, якби я однозначніше реагував на справу зі США, був би набагато м’якшим, ніж могло бути насправді. І хоча мені досі зда-ється, що все могло минути м’якше, ніж здавалося спочатку, розумію, що зовсім без проблем не обійшлося би. Виявляється — хоч як пара-доксально, — що для мене це вигідне відкриття, адже утверджує мене в думці, що я мав рацію та діяв правильно, і відкидає сумніви, чи не був я надмірно обережним. Якщо у зв’язку з цим питанням у моєму попередньому листі були сумні нотки, цим я їх заперечую. Сумнівів у своїй позиції я не висловлював, а тільки припускав, що мої страхи — хоч і зрозумілі, — можливо, виявилися перебільшеними; нині я розу-мію, що й надто перебільшеними вони не були. Так мені спокійніше та бадьоріше. (Але це не впливає на мою впевненість, що мене, во-чевидь, скоро засудять — зрештою, я від самого початку цього й очі-кував. Мій спокій стосується водночас ще дечого: я розумію, що від-чуття, ніби я свідомо щось зіпсував, справді невиправдане). Остаточ-ну крапку в цій історії має поставити мій лист до пана П., у якому все належно роз’яснено, щоб не виникало припущень, ніби я навіжений, який розтоптав власне щастя, що я невдячний або, навпаки, мученик.

4) Після попереднього листа я отримав — відносно швидко — дві лис-тівки з Градечека (одну з приїзду А. + T.), одну з Праги (часовий ре-корд: відправлена 1.10, а отримана 5.10). Так само швидко отримав лист № 7 від Пузука. Додам коротку відповідь йому. Крім того, ще одну листівку отримав від А. За всі ці прекрасні вітання — дякую.

5) Сподіваюся отримати твій обіцяний лист. Дуже хочу, щоб там були від-повіді хоч на деякі з моїх численних запитань із різних моїх листів. Будь ласка, переглянь їх і спробуй відповісти на мої запитання, а ще повідом, як просувається виконання різних моїх прохань. Мене цікавлять речі, які тобі, людині зі сум’яття нормального світу, можуть здатися триві-альними. Мене цікавить усе, бо я не знаю нічого. Як тобі жилося в Гра-дечеку, як ти переїхала в Прагу, як живеться в Празі тощо, тощо.

6) Див. кінець — Ти переслала мені грошей, як я просив? Серйозно непо-коюся, що в мене тут гроші закінчаться. Тоді буде просто трагедія (ку-ріння). Може, адвокат щось з’ясує. Якщо я тут усе витрачу і ще довго нічого не отримуватиму (буває, і по місяцю зараховують!), треба тобі чи адвокату спробувати принести гроші сюди і домогтися негайного за-рахування. Якийсь спосіб напевно має бути. Але мені це з’ясувати не-просто. Краще більше (1 000), щоб не виникло знову таких проблем.

7) Дуже дякую за посилку! Вона таки прибула надвечір у мій день наро-дження, тож я зміг влаштувати святкування, як і хотів. Вміст чудовий, усе точно як я просив. Тільки вітамінів я не там не виявив. Можливо, ти забула покласти. А вітаміни дуже важливі. Наступного разу наді-

...

29

шли (див. пункт 8). Тимчасом я лікуюся соками, заощаджую їх, щоб вистачило на місяць. Риба знову пом’ялася і трохи забруднила все ре-шта. Проте ми залюбки її з’їли. Вона нічого не зіпсувала. Решту вміс-ту посилки (крім соку та сигар) я спожив за два дні! Так довго перед тим стримувався. Пишу побажання щодо наступної посилки (пункт 8) у надії, що її вмісту вистачить надовше.

8) Сподіваюся, в цьому листі буде талон на жовтневу посилку. Збери її уважно, як і попередню (усі збирай УВАЖНО). Можеш наліпити на-пис КРИХКЕ, щоб її так не кидали. Мої побажання: а) вітаміни (ка-жуть, окремі вітаміни А, В, С, D і так далі кращі за «Спофавіт» — споді-ваюся, знайдеться лікар, який допоможе тобі дістати їх чимбільше! — У листопаді хвороби напосідають, геморой загострюється тощо.); б) сигари (і якщо залишиться місце, цигарки «Стайвесант»); в) аро-матизовані хусточки; г) розчинні соки; ґ) сир (на твій розсуд — різ-них сортів — але, звісно, «Едем» чи інший нарізаний в упаковці, щоб довше зберігався); є) риба (попередні набори були чудові, але дово-дилося з’їдати швидко, за одним присідом, — та ще й риба зазвичай мнеться. Тому цього разу, певно, надішли лосося в оригінальній упа-ковці, пасту з анчоусів, оселедців «Матьє» в пакеті — ти мені такі вже надсилала, — можливо, ще рибні рулетики. Сардин, мабуть, не треба. Словом, ти розберешся)*; е) трохи какао; є) трави (але сушені, свіжі в пакеті псуються); ж) паштет у тюбику; з) теплі зимові шкарпет-ки, краще гольфи; и) якщо залишиться місце, то ще чогось смачнень-кого, що довго зберігається і важить небагато (часник тощо). Джем мені вже не потрібен, лимонів теж не надсилай (вони важкі, вітаміни їх замінять); цукерок не надсилай, хіба що десь дістанеш білі драже (завбільшки зі шпилькові голівки). Якщо вітаміни будуть у склі, ви-тягни їх і лиши в самих коробках. Це, мабуть, усе. У листопаді ще раз попрошу про окрему посилку з фруктами. Будуть особливі вимоги до грудневої посилки (Різдво), але всьому свій час. Дякую наперед!

9) Я обмірковував нашу ситуацію з житлом і дійшов висновку, що вар-то здійснити операцію, яку пропоную твоїй увазі. Тобто: обміняти-ся квартирами з Рацковими. Постараюся викласти всі аргументи на користь такого рішення: 1) Рацкові дуже хочуть жити в нашій, а нам усе одно, чи жити там, де живемо ми, чи там, де живуть вони. 2) Вони готові купити всі наші меблі! Це виняткова і, мабуть, єдина можли-вість позбутися меблів, та ще й не задурно. 3) Технічно реалізація не становить проблеми. 4) Офіційне оформлення теж без проблем: коо-ператив згоду дасть, бо ми задовольняємо потреби іншого члена ко-оперативу. 5) Наша квартира в Дейвіце в будь-якому разі тимчасова, ми радо обміняємо її на квартиру в Празі. Тому нестрашно, що квар-

30

тира Рацкових гірша. Для обміну (майбутнього) вона навіть краща: не обтяжені проблемою меблів, ми легко її обміняємо — це квартира першої категорії, а нам у центрі досить буде і нижчої категорії (так чи так облаштуємось). Нашу квартиру з меблями буде важко обміня-ти, бо за меблі нам ніхто не заплатить. 6) Поки що в празькій квар-тирі ми майже не живемо (Градечек, в’язниця, США тощо, і в най-ближчому майбутньому вона не надто знадобиться, тому краще мати меншу квартиру, ніж більшу. 7) Мене захоплює перспектива жити в порожній квартирі — тільки картини, книжки, килими. Решта ре-чей — ліжко, письмовий стіл і таке інше — були б або тимчасовими (з базару або старі родинні), або остаточними, для майбутньої квар-тири в центрі; якщо друге, то це має бути результат нашого ретель-ного відбору, на відміну від цього архітектурного непорозуміння. Об-лаштували би нижню квартиру ненав’язливо, просто, дешево, бо-гемно, тимчасово — і зараз, у проміжний період, коли це не має для нас особливого значення, так нам більше сподобалося б, ніж у нашо-му нинішньому міщанському помешканні. Спальня і затишний ро-бочий кабінет — що ще нам потрібно? 8) Собакам було би простіше виходити на вулицю. 9) Якщо я сидітиму довго, ти, замість марнува-ти час на сумні спогади, мала би творче завдання, яке тебе напевно потішить: цілковито на власний розсуд облаштувати нову квартир-ку, куди я згодом до тебе повернуся. Усе це не так складно організу-вати. Не треба біганини по конторах, складних переїздів, полюван-ня на майстрів тощо, тощо. З нижньою квартирою цілком упораєть-ся Міша, друзі Андрея допоможуть перенести наші речі згори вниз. (Просту бібліотеку з дощок можна зробити пізніше — з розрахунком забрати її в нашу остаточну квартиру.) 10) Не забувай, наші меблі знецінюються, бо меблі ламаються, виходять із моди абощо. У Прагу ми остаточно переїдемо щонайменше через рік, а за рік вартість ме-блів може впасти до нуля. Напевно, це останній шанс. 11) У нашій бо-ротьбі з кооперативом нічого на гірше не зміниться. Навіть навпаки. Якщо в нас відберуть квартиру, то гіршу. Це буде не такою великою втратою, і ми менше побиватимемось, якщо її конфіскують без на-лежної компенсації. 12) Іншого шансу я зараз не бачу, тому що оста-точний обмін квартири поки що заскладний (питання меблів) і на-вряд чи можливий, принаймні щоб вигідно та без ускладнень. Пізні-ший обмін нижньої квартири має бути значно простішим (але після мого повернення). 13) Тощо, тощо, тощо. Отже: вірю, що переконав тебе. Але навіть якщо ні — піди до Рацкових і поговори з ними попе-редньо. Поясни їм мою позицію і з’ясуй, чи ще актуальна їхня (така вигідна!) пропозиція.

...

31

10) Електричною друкарською машинкою поки що може користуватися Пузук, йому вона потрібніша, ніж тобі. Заразом він міг би здати її в ремонт.

11) Моє тутешнє життя: з моїми колегами клопоту вже немає; нас мен-ше; вони починають мимоволі звикати до мене, а я звикаю до них. Зараз живу відносно добре (більше простору, більше тиші). Англій-ська в режимі очікування, з незрозумілих причин мені відмовляють-ся видавати англійські книжки. Я відчутно просунувся в обдумуван-ні п’єси: з десятків концепцій, які мав, розробив однозначно найкра-щу. Я поєднав мотиви Фауста з іншими темами, які обмірковував, усе це спростив і продумав, а тепер дивуюся, як мені таке раніше на дум-ку не спало. Усілякі мої сумніви в той чи інший спосіб відпали. Тепер мені лишилося тільки написати про те, на чому я наголошував і в по-передніх сюжетах, але цього разу бажання сильніше, ніж будь-коли доти, і мені здається, що під час написання муситиму розв’язувати менше проблем, ніж раніше. Побачимо.Поки що закінчую. Уже звично залишаю місце і цілую тебе.Вітання всім близьких, і особливі вітання переказуй Терезі й Андулці.Твій Вашек

* це лише варіанти — не думай, що я хочу все одразу

P. S. Хотів приклеїти тобі на згадку свою першу сиву волосину, але тех-нічно не спромігся. Для мене це надто тонка робота10.

Раджу купити: Г. фон Гофмансталь, «Пісня мандрівки» і — можливо — роман Гюїсманса «Навпаки».

З друкарською машинкою такі проблеми: 1) автоматичне перемо-тування стрічки; 2) замалий міжрядковий інтервал; 3) при збільшен-ні копій валик, здається, трохи викривляється? Як на мене, копії вихо-дять неякісні.

ПОНЕДІЛОК — Я щойно розписався про отримання 500 крон. Дя-кую! Дарма панікував — якщо це, звісно, не результат втручання адво-ката. Так чи так, краще відправ зараз іще грошей — так мені буде спо-кійніше. Дякую.

ВІВТОРОК: Я щойно дізнався про Павела. Якщо хтось із ним розмов-лятиме, перекажи мої вітання та вибачення за злий лист. Павел проли-ває цілковито нове світло на мою справу. Тепер ясно. Я написав додаток

10 Словосполучення «тонка робота» вирізане з газетного заголовка та вклеєне в лист. — Прим. упор.

32

до листа пану П. і надіслав адвокату, щоб він його доповнив, перш ніж надсилати в МЗС.

Або надішли безпосередньо йому листівку: «Вашек переказує щирі ві-тання і просить вибачення за той злий лист».

Додаток: лист брату.

№ 1211

Люба Ольго,зараз вечір вівторка, я щойно повернувся із суду, уже як засуджений. Хо-четься багато-пребагато написати тобі про різні почуття, переживання та думки, які супроводжували мене під час процесу, але я виснажений, дуже втомлений — а в такому стані не знаю, що написати. Зараз, мабуть, якось упорядкую думки, а наступного разу, можливо, напишу про це більше. Знай, що я в доброму гуморі, я радий, що все скінчилося, про самогуб-ство не думаю, у майбутнє дивлюся з оптимізмом. Не знаю, можливо, згодом і депресія прийде, але я припускаю, що ні. У наступному листі ви-кладу трохи міркувань про те, що для нас означає цей вирок, як ти маєш жити без мене і все таке. Мені здається, що ти не отримала листа 11. На-полегливо вимагай отримати його в Муніципальному суді, а якщо тобі не віддадуть листа, нехай дадуть принаймні дозвіл на отримання посил-ки — я маю на неї право. Навіть не знаю, чи писав я там щось проти чо-гось. Чимало місця зайняли міркування про квартиру — я вважаю, що варто обмінятися квартирами з Рацковими, і навів близько 15 причин на користь такого рішення, але зараз не в змозі їх відтворити. Наступ-ного разу надішли мені, будь ласка, грошей — принаймні 1 000 — щоб я був спокійний. З ними завжди якісь труднощі. І ще почни збирати для мене «табірну посилку». Маґор чи хтось інший підкаже, що туди поклас-ти. Знадобиться ВСЕ — бо в таборі у мене не буде нічого, навіть грошей, щоб щось купити. Попереднього разу я написав ще лист Пузуку. Пере-казуй вітання. Дякую вам обом, що були в суді. Будь сміливою і розваж-ливою! Вітання всім, кого я люблю, — ти знаєш, кому.

Цілую, Вашек

P. S. За останні 14 днів з усієї кореспонденції отримав тільки МУХУ № 2 від тебе. Прекрасна епопея12, але ми ще нескоро разом на неї подивимося. Хай адвокат принесе мені багато лінійованого паперу.

Одну дев’яту покарання я вже відбув.Спробую попросити дозвіл на посилку з фруктами.

11 Недатований. Дата на штемпелі — 13 листопада 1979 року. — Прим. упор. 12 Ідеться про «Слов’янську епопею» — цикл робіт Альфонса Мухи про давніх слов’ян. — Прим. пер.

...

33

Середа — ранок

Нашвидкуруч декілька речень.Укотре спав як убитий — так сильно втомився. Тепер я знову бадьорий.

Якщо ти справді не отримала мого останнього листа, але дозвіл тобі віддали, то надішли мені, будь ласка, насамперед вітаміни в таблетках (усіх видів і багато). Минулого разу ти їх не надіслала. Риби цього разу не надсилай, хіба що пасту з анчоусів, лосося чи щось таке. Твої набори чу-дові, але їх треба з’їдати одразу, до того ж у посилці риба щоразу мнеться. Мармеладу теж не треба. Насамперед соки, сири, сигари тощо (какао ні).

Тобі сподобалися мої вироби? Боюся, що ти вважаєш їх потворними, інакше надягла би щось із того в суд. Якщо це так — усе роздай. У пер-ший день суду ти всміхалася мені якось особливо, наче передражнювала. Можливо, я здався тобі надто відчуженим, але я не міг ні з ким вітатися, ні на кого дивитися тощо. Якщо дізнаєшся, що мене перевели в Панкрац, відправ гроші туди — кажуть, звідси туди їх передають страшенно довго. У мою «таборову посилку» поклади хоча б дві-три пасти, три креми піс-ля гоління — і досить. Ще нову зубну щітку. Продукти харчування — ні. Усе склади в якусь стару сумку. У табір уже не можна буде так часто від-правляти посилки, як сюди. Гоління, папір, ручку (кулькову). Цю посил-ку, мабуть, зможеш передати після апеляційного суду. Можливо, потім нам дозволять побачення. Коли я нарешті отримаю від тебе лист? Бозна-відколи нічого не приходило. Тому я нічого про тебе не знаю. Пузуку на-пишу наступного разу (оскільки лист 11 не дійшов). Це своє покарання я сприймаю, можна сказати, по-філософському. Певно, Господь карає мене за гординю і, можливо, випробовує. Дратуюся, що, вочевидь, не зможу писати, хоча мушу (уже писав тобі про це), ту п’єсу, яку постійно обмір-ковую і вже дуже добре продумав. (Знову все кардинально змінив). Будь здорова, наступного разу напишу більше. Бувай —

В.

№ 13 / Субота, 3 листопада 1979

Люба Ольго,я досі під враженням після твоїх учорашніх відвідин, які стали для мене, як завжди, певним допінгом, або, як кажуть у в’язниці, наркотою. Відчу-ваю, що цього разу я здавався тобі неуважним, розгубленим, незосеред-женим, а прямо кажучи — дивним. Та коли до людини раптом приходять і на півгодини витягують у її світ, вона почувається трохи спантеличе-ною, ні в сих ні в тих. Це просто зовнішнє і про істинний душевний стан не свідчить. Усе, що ти мені сказала, я добре почув, мені все було цікаво,

34

я все запам’ятав, та ще й узагальнив і проаналізував. Усі хороші новини мене потішили, як і належить. Якщо тобі здалося, що до чогось я був бай-дужим, то ця байдужість оманлива, а причина у збентеженні, яке прори-вається назовні, коли намагаюся не показувати всіх емоцій.

Після побачення я дуже тішився всіма подарунками, які ти принесла. Давно вже нічого домашнього не мав, тож усе оцінив уповні.

Того ж вечора я отримав купу накопиченої кореспонденції. Пере-важно ваші листівки, лист Пузука № 8, кілька симпатичних листівок (д-р Сек., Їтка В., сім’я Нємеців, А.) і твій лист від 04.10. Усе це, таке дов-гоочікуване, надзвичайно мене порадувало.

У твоєму листі було вже менше дорікань, із чого випливає, що мій лист № 10 справив враження, наче я пошкодував про своє рішення щодо США і «знову» вплутуюся в якісь невиправдані афери. Це непорозумін-ня спричинене, мабуть, тим, що ти неправильно зрозуміла мою місцями заплутану мову, бо я намагався висловлюватися натяками. Я писав той лист у ситуації, коли, спираючись на певні хибно потрактовані уривки інформації, міг повірити, ніби неправильно зрозумів усю цю історію зі США і де-факто жодного реального вибору не мав, а йшлося про таку собі «гру», тож я мав би набути вигляду шаленця, якому це не вдалося. Утім, про своє рішення я тоді не шкодував, знаючи, що не міг діяти по-іншому (про що я однозначно писав). Однак невдовзі після написання листа я зрозумів, що моє враження про «гру» було цілковито хибним, і що всю цю історію я чітко зрозумів на початку. Подальші події лише додавали впев-неності в цьому. Якби я знав, які далекосяжні висновки ти з цього зро-биш, то не писав би про це взагалі. Отож дорікала ти мені справді дарем-но. Учора під час побачення ти запитала: якби така можливість з’явилася знову, чи варто було б її розглядати? Я був трохи заскочений. Що зміни-лося з початку вересня? Факт, що я кілька років сидітиму у в’язниці? Я ще тоді це знав! Це рішення далося не зовсім легко, тільки тоді й тільки тому. Проте ми прийняли рішення спонтанно (незалежно одне від одно-го, думки у нас збігалися!), і я не бачу причин раптом його змінювати. Звісно, не знаю, що я думатиму через рік чи два, але поки що вважаю, що наше рішення правильне і немає підстав його переглядати. (Зрештою, у суді я публічно пояснив, чому хочу бути тут.) От бачиш, у листі ти дорі-кала мені за сумніви (хай навіть уявні), а тепер я знову повертаю їх тобі. Зрозумій мене: я знаю, що ти хочеш якнайкращого, і знаю, що ти дбаєш передусім про мене, — тому це, власне, і не докори, а радше з’ясування питань. Ще й доволі теоретичне, адже ніхто мені нічого не пропонує і в осяжному майбутньому навряд чи пропонуватиме.

Тепер щодо мого вироку: я був морально готовий, тож це мене не зди-вувало і не захопило зненацька. Проте мій настрій після процесу змінив-

...

35

ся: рештки знервованості мене облишили (що зрозуміло, адже людина не-рвується від невизначеності, а не від упевненості); зросла моя нехіть ду-мати про цю справу і щось із нею робити; загалом мене охопило доволі виразне безсилля; не тішили ні вправи, ні схуднення, ні навчання, ні об-думування п’єси — здалося раптом, що всі ці дрібні зусилля втратили сенс. Я не впав у депресію чи у відчай, але в пасивність і апатію. Вирок означав насамперед певний злам, я опинився в принципово новій екзистенційній ситуації, у якій мусив якось обживатися, тобто сформувати цілковито нову систему цінностей і нові погляди на все, інші надії, іншу мету, інші інтере-си, інші радості; віднайти нове відчуття часу і геть нову концепцію життя.

Ця фаза безсилля (спричиненого, зокрема, утомою після нервового напруження до суду й під час нього) поступово відступає, і я починаю освоюватися в новій ситуації.

Мене засудили до чотирьох із половиною років. З урахуванням моїх обставин, на які слід зважати, це означає, що я маю відсидіти у в’язниці 64 місяці без одного тижня, тобто до 22 вересня 1984 року. Воче-видь, є ймовірність, що мене випустять раніше, але не варто на це роз-раховувати і зайве про це думати. На початку грудня мине лише одна де-сята терміну покарання.

Коли міркую про свій відносно великий термін покарання, не можу позбутися враження, що насправді це покарання за все, що я робив в останні роки (навіть якщо у вироку про це не йдеться). Це змушує поста-вити приватне запитання: чи я, бува, не припустився якихось помилок, чи зробив щось неправильно. Загалом, думаю, ні. Комусь може здатися, що деяким проблемам я приділяв забагато уваги, що в мене було доволі внутрішніх резервів, а я не був досить обачним. Цілком можливо, і якби це було неправдою, усе склалося б інакше. Але людина не може змінити свою вдачу; якщо я вже щось роблю, то роблю на повну силу, не лиша-ючи шляхів для відступу. Пригадаймо, скільки часу та нервів у мене ві-дібрали різні дурниці, коли я працював у театрі «На поручнях», або як я провів три роки свого життя в боротьбі за часопис «Обличчя» і за рефор-ми в Спілці письменників! Однак за останні два роки з’явився ще один мотив: повернувшись із в’язниці 77-го, я був нещасний, навіть у розпа-чі від того, як усе спохмурніло, і для мене головним було показати, що я не женуся за власним комфортом. Можливо, через це я бував ексцен-тричним, надривним, у певних питаннях втрачав здоровий глузд і над-то в них занурювався (ти сама не раз мені на це вказувала). Можливо, я справді дещо «відчайдушний», як хтось написав про мене. Я не міг дов-го витримати наодинці з собою, впадав у тривалі депресії й тікав від них у різні види діяльності, до яких брався з певною впертістю. Не надто хо-роша ситуація, і так не могло тривати.

36

Навіщо я пишу про все це: не тому, що жаліюся, чимось собі дорікаю чи про щось шкодую. Я пишу про це, бо, як уже казав, освоююся в новій ситуації, і одне із завдань, які хочу поставити перед своїм перебуванням у в’язниці, — так собі «самоконсолідація». Коли я починав писати п’єси, ще не був таким внутрішньо пригніченим, як в останні роки, у мене було на-багато більше «хлопчачої» уяви, я був внутрішньо значно врівноважені-шим, бачив деякі речі в правильніших пропорціях, мав здоровий погляд із висоти пташиного польоту й гумор, не було й сліду вимушеності, істерії, запліснявілості, я не абсолютизував своєї точки зору, не вдавався до без-перервного самокопання. Я не тонув у своїх почуттях абощо — і все ж мав більше гармонійної внутрішньої впевненості; постійне проблематизуван-ня самого себе — зворотний бік монети «одержимості». Усе це я хочу в собі відновити. Мабуть, тебе здивує, що цій самореконструкції мені має сприя-ти ув’язнення, але справді відчуваю, що мене на тривалий період вирвали зі всіх зв’язків, якими я сам себе скував, щоб я міг стати внутрішньо віль-нішим, набути нової незалежності. Тут, звісно, ідеться не про ревізію мого світогляду, а радше про належніше виконання вимог, які переді мною ста-вить світ. Я не хочу змінюватися, а хочу краще бути собою. (Це трохи нага-дує надії, з якими йшли у в’язницю герої Достоєвського, — але в мене ані так патетично, ані так абсурдно, ані так релігійно). Я хочу у свої сорок ві-сім років бути не жовчним стариганем, яким останнім часом потроху ста-вав, а веселим хлопчаком, яким я був колись. Можливо, це омана, але, мір-куючи про будь-які плани на найближчі п’ять років, завжди зрештою при-ходжу до цього як до головного завдання, яке визначає всі решта. І мені здається, що коли людина мого типу мусить це пережити, то єдиний спо-сіб — наповнення ситуації якимось своїм сенсом.

Якщо ти мені зараз дорікаєш, що в листі я «занадто щирий», то мушу сказати: мені байдуже, чи це хтось читає. Для мене важливо, щоб ти була свідком мого способу мислення — мені потрібне спілкування, — і я не хочу, щоб ми втратили взаєморозуміння тільки через гордовите приховування свого приватного життя. Ти в таких питаннях принциповіша за мене, це правда, але в цьому разі я вважаю відкритість життєво важливою. Але годі вже про себе, спробую поміркувати про те, що чекає на тебе.

Мабуть, ти надовго залишишся сама. Усі ті клопоти, які ти мала у зв’язку з моєю справою (арешт, адвокат, посилки, побачення, суд і так далі), залишаться в минулому, настануть довгі будні «солом’яної вдо-ви». Думаю, тобі треба виробити певну життєву концепцію. Кілька ду-мок на цю тему:1) Не гнівайся і не переймайся. Цим ти нікому не зарадиш, лише псува-

тимеш собі нерви. Візьмися за якусь активну діяльність, так ти мене найбільше потішиш.

...

37

2) Роби й далі все, що робиш. Книжки, концерти, спілкування, відстежу-вання подій і таке інше — усе це чудово, і можливості безмежні. Зби-рай книжки й тексти, магнітофонні записи, роби нотатки про події тощо.

3) Дбай про наш дім, насамперед про Градечек. Певно, влітку ти там бу-деш постійно. Стеж за будинком, щоб не руйнувався. Що для цього потрібно в перспективі, ти сама знаєш, я про це не раз писав. Щоріч-не фарбування, побілка, покриття паркана оліфою, можливо, миття вікон, нова (вельветова) оббивка меблів і так далі. Звісно, з тобою там будуть родичі й друзі, які залюбки допомагатимуть. А я радо уяв-лятиму, як там усе квітне. (Полагодити систему опалення, а солярку вже якось вдасться роздобути.)

4) Щодо празької квартири я вже викладав свої міркування в листі 11. Розумію, що зараз тобі не до переїзду. Але згодом, коли настане «бу-денність», обдумай це ще раз. Як на мене, переваги однозначні. Зре-штою, нічого страшного в тому, щоби просто попередньо поговорити з Расковими. Приділи цьому якусь хвилину. А втілити можна пізніше, будь-коли. Поки що досить якоїсь концепції на перспективу. На май-бутнє, як то кажуть.

5) Вочевидь, життя вимагатиме від тебе дедалі більше практичності й самостійності в тих сферах, якими опікувався я (і де, як ти сама часто нарікала, не давав тобі вивити ініціативу). Тобі доведеться дбати про автомобіль, навчитися вправно кермувати, звикнути до періодичних контактів з установами, самостійно організовувати (а не відкладати) багато справ, бодай трохи орієнтуватися в деяких технічних питан-нях (електрика, вода, опалення, грамофон, магнітофон, друкарська машинка тощо).

6) Розумію, що в тебе є свої клопоти і проблеми, що всілякі мої поради, інструкції та завдання, звернені до тебе з цієї нори, часто здаються геть недоречними, якщо взагалі не абсурдними та нікчемними. Усе це зрозуміло і, мабуть, із часом стане ще очевиднішим. Попри це, я все ж вважаю, що тобі варто не ігнорувати мої пропозиції та бодай частково до них дослухатися. По-перше, щоб я тут не збожеволів, по-друге — якщо дослухатимешся до моїх думок, я буду неабияк втіше-ний. Як і під час попередніх ув’язнень, я виразно відчуваю, що зна-чно легше все це переживу, коли знатиму, що в нас удома все гаразд, і що навіть на відстані я можу брати участь у домашніх справах.

7) Гадаю, твоя культурна діяльність, твоє товариське життя (до речі, може, поновиш «жіночі посиденьки»?) і твоя турбота про наші по-мешкання завантажить тебе достатньо, щоб ти не сумувала за робо-тою. Тобі буде непросто щось знайти, а я волію, щоб ти цілком при-

38

святила себе нашим проблемам. Але якщо тобі захочеться якоїсь ін-шої праці, то, безумовно, це має бути не більше, ніж тимчасова робота в Празі на зиму. Щось на зразок тих театральних постановок. Щось, що буде тобі цікавим.

8) На мене чекає велике цебро гіркоти. Я мушу всю її випити немину-че, нічого не вдієш; тут мені ніхто не допоможе. Якось здолаю. Але нехай тебе це не пригнічує, не вибиває з колії, не псує тобі життя. Думай про мене, але не про мою гіркоту. Досить того, чого зазнаю я, не треба ще й тобі нівечити життя. Мене це дуже гнітило би. Най-більше мені зарадить знання, що ти добре пораєшся, що ти життє-радісна, активна, знаєш, чого хочеш, і не впадаєш у відчай. (Під час учорашнього побачення мені здалося, що ти втратила надію — це якось не пасувало до хороших новин. Ти була не такою піднесеною та врівноваженою, як минулого разу, і сумніви щодо переїзду мене збентежили).Ми й не таке переживали, переживемо і це! Кожен матиме власні тур-

боти, кожному доведеться долати їх по-своєму. Треба підбадьорювати, а не пригнічувати одне одного. Загалом твоїх турбот я не применшую, у певному сенсі тобі навіть важче, ніж мені. Лише розмірковую про те, як, на мою думку, ти можеш протистояти проблемам.

----------------------------Це була загальна частина мого листа. Тепер перейдімо до деяких кон-кретних моментів, які спадатимуть мені на думку:1) Припускаю, що ти вже отримала мої листи 11) і 12) із дозволами на по-

силки, і що посилки десь у дорозі. Побажань про те, що туди поклас-ти, у тебе, думаю, уже досить.

2) У цьому листі буде ще один дозвіл, ніяких вказівок цього разу не да-ватиму, вміст посилки залишаю на твій розсуд. Орієнтуйся на попе-редні побажання. Твої посилки завжди чудові. Тільки наголошу на вітамінах у таблетках. Надішли їх мені чимбільше, щоб вистачило на пару тижнів, — вітамінів різних, навіть незвичних. У А. є подруга-лікарка, вона може дістати їх для тебе, якщо вони відпускаються без рецепта. Наступна посилка буде різдвяна, щодо неї напишу тобі по-бажання.

3) Ти зауважила, що я закликав тебе підтримувати контакт із моїм ад-вокатом? Він — мій єдиний зв’язок зі світом, тож найкраще знає, що мені потрібно і що мене непокоїть. Тут деякі дрібниці важливіші для психічної рівноваги людини, ніж ви можете собі уявити на волі. Спо-діваюся, це ти розумієш.

4) Про свої збори в табір багато не писатиму, уже писав кілька разів, і ми це обговорювали, тож тепер можу лишити це на твій розсуд. Га-

...

39

даю, після апеляційного суду тобі дозволять ще одне побачення, під час якого зможеш передати мені все необхідне. Або адвокат принесе та подбає, щоб усе долучили до моїх речей. (Здається, уперше я про це писав уже в листі 3) — будь ласка, переглянь його).

5) Не розумію, навіщо фарбувати машину. Мені все одно, я все автома-тично схвалюю. Колір вибери сама, на гроші надто не зважай, це ж чудово, що хтось подбає про наш автомобіль. Лиш не знаю, чим зу-мовлена потреба перефарбовувати. Якщо машина побилася, ти мо-гла спокійно мені про це сказати!

6) Якщо пан професор справді хотів щось про мене написати, звертаю увагу передусім на те, що в нього вдома вже кілька років лежить сум-ка з усіма моїми п’єсами, де є, зокрема, деякі унікальні твори, яких у мене вже немає, і з часом я хотів би їх повернути. (Напр., «Важко зо-середитися» з післямовою Шафарика, мій коментар до «Змовників» тощо). Якщо йому потрібно ще щось, раджу мої статті в часописі «Те-атр» (але тільки загальні про мистецтво і театр — насамперед «Зача-роване коло» й «Особливості театру», — вони в празькій квартирі; можливо, «Щодо напівосвіченості» та «Чеська доля?» в журналі «Об-личчя»), ще «Протест» (мабуть, залишився в Градечеку, але копія має бути в Лопатки), ще «ПОГЛЯДИ 1» (може позичити Йозеф Топол), ще дисертацію про мене (хорошу), яку написав пан Mрачек (вона має бути у квартирі, якщо немає — то Їндра знайде, вона працює з паном М. у Театральному інституті) — мабуть, це все. Ага, ще канадське ви-дання, там моя післямова.

7) Якщо поїдеш у Градечек: не завадить покликати з собою фахівця з опалення, щоб довести все до ладу. Зазирни в мою бібліотеку і, може, привези те, що й у Празі стане в пригоді («Погляди», канадське ви-дання, «Обличчя» з моїми статтями, Мрачека /?/, інші матеріали ар-хівного характеру — на твій розсуд). Не забудь підсилювач і шнури! Можливо, і грамофон із платівками?

8) Я вже змирився з тим, що ти неохоче пишеш листи. Мені й листівок досить — вони завжди доходять і тішать. Однак: може, хоч іноді над-силатимеш мені докладні відповіді? Чи бодай записуй по пунктах, а потім віддай Пузуку, хай додасть до свого листа. І добре було б, якби ти при нагоді переглянула мої листи і спробувала відповісти на різні мої запитання, пропозиції, настанови тощо. Нестрашно, якщо твоя реакція буде негативною, мені важливо знати, що все це ти принай-мні відзначила для себе.

9) Пузуку дуже подякуй за лист 8), за старанне управління справами нашої родини, за те, що подбав про моє майно. Вітання К. та хлоп-чикам. Якщо Пузук опиниться у фінансовій скруті (втратить робо-

40

ту), допоможи йому! До речі: я чимало грошей напозичав друзям і не вимагаю чимшвидше повертати, багатьом уже списав борги, про-те стосовно двох — якщо їм раптом спаде на думку повернути борг і буде така можливість, то я не відмовлюся: ідеться про Павела, який, на мою думку, розбагатів, і про — але ні. Я тут було розізлився на од-ного друга, який, кажуть, почав казати дурниці, але потім передумав, увімкнув самоцензуру і стер ціле речення. На волі бурчати на друзів —діло звичне, але в листі з в’язниці все-таки зайве.

----------------------------На сьогодні закінчую. Якщо спаде на думку ще щось, то додам, а заключ-ну частину листа напишу вже перед відправкою, адже в мене тут, імовір-но, щось відбудеться.

Неділя, 4 листопада 1979Похмурий недільний ранок, для читання надто темно (і в мене немає жодної хорошої книжки), я нетерпляче чекаю на дві події: вечірнє час-тування з того, що ти мені принесла, з нагоди свята мого сусіда та за-втрашній душ.

Згадав кілька дрібниць:1) Не забудь надіслати обіцяне фото.2) Було б дуже добре, якби ти змогла звести Маґора з Яхимом. Я почав

це організовувати, але не встиг.3) Реалістичніше за нагадування про борги — позабирати позичені

книжки. Список десь у мене був. Дехто з друзів уже так довго тримає доволі цінні книжки, що міг уже й забути про них!

4) Може, якось розберешся з тим дизпаливом? Скажімо, д-р Д. допоможе тобі написати скаргу в дирекцію «Бензіни»13? Як мені відомо, це пер-ший випадок, коли торговельна організація відмовилася щось про-давати сім’ї ув’язненого громадянина. Ідеться не лише про дизпали-во, а й про те, що це може бути прецедентом чогось дуже нехорошо-го. (Франц Кафка: «Людина — вічний бунтар».)

5) Ще стосовно посилки: мені потрібен надійний (твердий) футляр для окулярів. Той, що в мене є, — м’який, у ньому можуть і розбитися. Футляр потрібен доволі великий, щоб окуляри вмістилися.

6) На це ув’язнення маю ще інші плани, крім просто стати «веселим хлопцем», але про це наступного разу.

7) Якщо телефонуватимуть із віденського театру — там має бути прем’єра — можеш почекати біля телефона в Пузука і з’ясувати, як

13 Мережа чеських автозаправок, до 1989 року —державна. — Прим. пер.

...

305

Частина друга

Листи 129–144

Пльзень-Боритравень — вересень 1982

306

...

307

№ 129 / 22 травня 1982

Люба Ольго,народження з материнського лона як момент, коли людина вирушає у свою життєву путь, дуже точно відображає вихідний стан людства: стан відділення. Звільнення. Відірваності. Відпадання. Виокремлення люд-ського роду з царства тварин; виникнення нової клітини в мертвому океані; унезалежнення планети, яку колись заселить людство, — у цьо-му всьому можна прочитати історію чи передісторію цього постійно при-сутнього й оприсутнюваного стану відділення. У своїх думках ми знову й знову в різні способи повертаємося до того, що людський дух і розум конструюються ніби через відторгнення якоїсь частини від приховано-го духу та розуму буття, і що народження людської суб’єктивності — це де-факто вихід із цілості буття та самовільної участі в ньому. Ця ідея що-найменше віддзеркалює «відторгнення» як певний базовий людський досвід самої себе та свого життя на Землі. Однак завдяки людству ви-никає щось суттєво нове, що врешті вже ні на що інше не перетворю-ється; щось, що хоча й існує, але вже не як самовільне «буття як таке»; щось, що існує, але якось «інакше» — усупереч усьому й усупереч само-му собі. Буття, яке ставить перед собою буття як питання, буття під пи-танням, буття поза буттям, залишене віч-на-віч із самим собою. Заро-джується диво суб’єкта. Таємниця «я». Усвідомлення себе самого. Усві-домлення світу. Загадка свободи і відповідальності. Людина, яка запитує в себе, хто вона, звідки і куди йде. Людина як хтось, хто існує і водночас знає, що існує, але при цьому так до кінця й не розуміє свого існування, хоча, з іншого боку, не може не хотіти розуміти це. Суб’єкт як осередок обернення буття на світ, за яким від нього — і тільки від нього — буття ховається, щоб водночас мовою світу закликати шукати себе; суб’єкт як осередок цих пошуків. Людина як буття, що випало з буття, а тому по-

308

стійно до нього прагне; як те єдине, перед чим буття розкрилося як пи-тання, як таємниця і як сенс.

Здається мені, що завдяки ідеї відділення як вихідного стану людства можна зорієнтуватися, досліджуючи сцену, на якій формується людське існування та розвивається його драма.

Під час відторгнення виникає глибоко суперечлива ситуація: людина вже не є тим, до чого вона вирушила, чи, може, тим, що його переживає те, до чого вона вирушила: ця місцевість — світ — чужа для неї; щокро-ку людина наражається на свою «інакшість» у світі й інакшість світу сто-совно неї. Ця місцевість лишається для людини неясною, незрозумілою, тривожить її, здається небезпечною; ми сприймаємо її як щось, нам не притаманне, із чого треба спершу видобути сенс, щоби потім воно по-стійно позбавляло нас цього сенсу. Коли ми вже не можемо покладати-ся на захист самовільної причетності до буття, тому що наш вільний дух відділив нас від його системи, ми вже не можемо ховатися в «невідділе-ній» приналежності до нього, ми поставлені перед тим, на що перетво-рилося буття в результаті нашого відділення, — перед реальним світом. Ми стоїмо перед ним, і ми вразливі. З іншого боку, і ми вже навіть не те, від чого ми відділилися: безумовність і певність буття, спочивання в його цілісності, всеохопності й універсальності, складова його ціліс-ної «ідентичності», ідентична з ним. Ми з ним уже чужі, ми переживає-мо його не безперешкодно «зсередини», а лише як власну йому чужість. Певність нашого буття в бутті незворотно стала минулим, небо затягло-ся хмарами, ми закинуті в непевність світу. І хоча спогади про це мину-ле, його родима пляма та незмивна печать нашого звідти походження су-проводжують нас щокроку, проте й це нам певною мірою вже чуже (бо-дай тому, що ми це осмислюємо), воно саме по собі вже стало складовою того, куди нас закинули, або ж у чому ми загрузли, і що заганяє нас — у чужому світі — у ситуації, які ми не цілком розуміємо, у яких страждає-мо, але й не можемо їх уникнути.

Внутрішнє відлуння назавжди втраченої домівки чи втраченого раю — як визначальна складова нашого «я» — окреслює сферу того, чого нам фатально бракує, і до чого ми не можемо не прагнути: хіба не зрос-тає наша спраглість до сенсу як до відповіді на питання, яким ми самі — стаючи самими собою — стали, завдяки спогаду про відокремлення бут-тя зі стану первинного буття в бутті? Але водночас і чужий світ, у який нас закинуто, кличе нас і спокушає: з одного боку, ми в ньому постійно зазнаємо спокуси зректися всіх своїх запитань і пристосуватися до ньо-го такого, яким він сам перед нами постає, загрузнути в ньому, прийня-ти його, уникаючи зайвих проблем, забутися в ньому і в такий спосіб відкараскатися від самих себе та своєї «інакшості», спростивши собі іс-

...

309

нування; проте водночас ми раз у раз переконуємося, що можемо праг-нути до сенсу тільки у вимірах цього світу, який простирається перед нами, і тільки через цей світ ми можемо доторкнутися до сенсу, відкри-ваючи його відкривання в ньому.

Людину — закинувши у світ — відірвали від буття, саме тому вона згоряє від туги за його цілістю (яку вона сприймає як сенсовність), від бажання злитися з ним, а отже, і від власної абсолютної трансцендент-ності; але людина як така відірвана і від світу, у якому опинилася, який тягне її вниз і ув’язнює. Людина — чужинець у світі, тому що безперерв-но пов’язана з буттям і вирвана з буття, тому що її помістили у світ. Люд-ська драма полягає у роздвоєнні між прагненням «угору» і «назад» та по-стійним провалюванням «униз» і в «зараз». Людина оточена обрієм світу, звідки немає виходу, і водночас вона згоряє від жаги цей обрій проломи-ти і подолати.

Абсурдність буття на перетині цієї подвійної закинутості у світ, або ж подвійного вигнання, певна річ, може стати для людини підставою (чи виправданням) упокорення. Також людина може прийняти цю ситуацію як єдине завдання, що стоїть перед її свободою. Тобто як заклик вируша-ти — лишаючись вірною всім своїм закинутостям — у багатозначну ман-дрівку між буттям і світом (а заразом і окреслювати обриси своєї ідентич-ності); щоб людина вирушила в мандрівку, усвідомлюючи недосяжність своєї мети і те, що саме й тільки недосяжність цю мету відкриває, умож-ливлює, а зрештою і наділяє сенсом; щоби по-справжньому, розсудливо, лишаючись вірною всьому від початку доброму, а отже, діяльному, люди-на прийняла свою долю і цим винятково виконала невідоме призначен-ня людства в історії буття, і щоб цілком зрозуміле прийняття цілком не-зрозумілого призначення було для цієї людини джерелом мудрої радості.

<...>Цілую, Вашек

№ 130 / 29 травня 1982

Люба Ольго,кілька днів тому я дивився прогноз погоди (дивлюся його регулярно, бо прогноз щодня передує теленовинам), і от у студії сталася якась полом-ка, зник звук, а зображення й далі нормально транслювалося (тобто не з’явилося ні відповідного напису, ні фотографії природи, як то зазвичай буває). Працівниця Метеорологічного інституту, яка вела прогноз, не-вдовзі зрозуміла, що сталося, але, не маючи навичок професійної веду-чої чи редакторки, не знала, як вийти із ситуації. І тут відбулася дуже

310

дивна річ: серпанок звичності впав, і вмить перед нами постала розгу-блена, нещасна жінка, геть збита з пантелику: вона вже нічого не каза-ла, тільки розпачливо дивилася на нас і кудись по боках, але допомога не надходила. Присоромлена, зопріла, вона нікуди не могла сховатися і придушувала в собі плач. Виставлена на глум мільйонів людей, сама-одна, кинута в незнайому, непередбачувану та безвихідну ситуацію, не спроможна хоч якось, хоч мімікою показати, що вона вища від цієї ситу-ації (скажімо, знизати плечима й усміхнутися), вона опускалася на самі-сіньке дно зніяковіння, вона стояла перед нами в первісній голизні люд-ської безпорадності, віч-на-віч зі злим світом і сама зі собою, з абсурд-ністю свого становища і розпачливим питанням, як їй себе опанувати, як зберегти власну гідність, як вистояти, як бути. Можливо, це звучати-ме надто пишномовно, але я добачив у цій сцені картину вихідної ситу-ації людства: ситуацію відділення, вигнання в чужий світ, постання пе-ред питанням себе самих. Та й це ще не все: як я зрозумів уже згодом, я майже фізично пережив — хай і на якусь мить — увесь жах ситуації ра-зом із тією жінкою, разом із нею я геть розгубився, зашарівся, мені було за неї ніяково, і я теж ледь не плакав. Незалежно від своєї волі я піддався незбагненно сильному співпереживанню з цією чужою мені людиною (і що дивно, саме тут, де мимоволі піддаєшся властивій в’язням схильності сприймати всяке телебачення як частину ворожого світу, який запрото-рив їх за ґрати): я побивався, що ніяк не можу їй допомогти, підтримати, опинитися там замість неї чи бодай погладити по волоссі.

Чому раптом — усупереч усякій логіці — я відчув таку сильну відпові-дальність за людину, коли, по-перше, я її не знаю, а по-друге, її нещастям я перейнявся за посередництва телепрограми? Яке мені, власне, до того діло? Невже це мене якось — хай і віддалено — стосується? Чи, може, я спостережливіший або вразливіший за інших? (Цілком можливо, але хіба це щось пояснює?) А якщо й так, чому мене вразило саме це, коли сьогодні та щодня я бачу довкола себе страждання незрівнянно більші?

Поки що, прочитавши тільки один невеликий уривок, я не здатен оцінити розмах, характер і глибину значення, якого набуває у філосо-фії Левінаса поняття відповідальності. Проте, якщо Левінас стверджує, що відповідальність за інших — це те первинне й важливе, із чим ми на-роджуємося і чим уже від самого початку виходимо за власні межі, і що відповідальність передує нашій свободі, волі, вибору та самоформуван-ню, то я цілковито поділяю його думку; власне, я завжди це так відчував, навіть якщо остаточно саме в такій формі не усвідомлював і не вислов-лював. Так, необмежена й немотивована відповідальність, «екзистенція поза власною екзистенцією» — це, безперечно, одна з властивостей, із якими ми вже народжуємося, які нас формують; ця відповідальність —

...

311

істинна, ще нічим не фільтрована, позбавлена будь-яких спекуляцій, ви-переджає всяке вже осмислене «брання на себе», відповідальність, якої ніяк не передати і жодною психологічною схемою не пояснити, — вона з’явилася тут ще раніше за мене самого: спершу я в ній опиняюся, і лише згодом — так чи так приймаючи або відхиляючи цю даність — я утвер-джуюсь як той, хто я є.

Випадок із ведучою прогнозу погоди як такий нічого не вартий, а втім, мені він показово підтвердив усе вищесказане на прикладі мого ж мінідосвіду — не лише тому, що це відбулося, поки я був ще під вражен-ням після читання уривків із Левінаса, але насамперед тому, що цей ви-падок пов’язаний із лапідарною картиною засадничої людської вразли-вості й чутливості. А те, що на якусь мить я відчув таку велику відпові-дальність саме за цю жінку і так сильно співпереживав із нею (хоча суто логічно й розумів, що вона перебуває в безперечно кращій ситуації, ніж я, і що вона мене — навіть якщо й знає про мене — найімовірніше, ніко-ли не згадає), вочевидь, пояснюється так: що очевидніша та прозоріша ця вразливість, чутливість і безсилля людства, то наполегливіше його не-щастя закликає до співучасті; ця майже драматично оголена вразливість іншого, позбавлена всіх окозамилювальних нашарувань і всіляких «ви-димостей», оприявнює і розкриває для людини її власну перворідну й на-півзабуту вразливість, кидає назад у цю вразливість і вмить дає зрозумі-ти, що й сама ця людина, саме оця — самотня, усіма облишена, без до-помоги й порятунку, що це відображення її власної засадничої ситуації, або ж ситуації нас усіх, нашої спільної облишеності, облишеності люд-ства, закинутого в цей світ, облишеності, яка однаково ранить нас усіх, незалежно від того, кого конкретно ранять.

Я сам дуже здивувався, коли так несподівано й дещо безглуздо почав співчувати цій жінці. Однак і це характерно: відповідальність за іншого як невід’ємна складова нашого вторгнення в цей світ, яка тут з’являється «раніше за “я”», визначає певний простір сцени, на якій я формуюся як істота допитлива, і яка потім мене самого дивує; і саме з цього здивуван-ня (відчуження від світу та від себе самого) виростає допитливість, дух, а отже, і «я» як суб’єкт усіх запитань.

Буття в цілості буття — яке в процесі вторгнення в чужість світу пере-творюється на спогад чи ідеал — проростає крізь нас своїм відблиском чи відзвуком, це наше «друге» вторгнення. І як неможливо покинути світ, де нам судилося жити, так і немає порятунку від нашого нездійсненого зв’язку з універсальністю буття, від болісної присутності його відсутнос-ті в нас, від постійного заклику до трансцендентності, від поклику на-шого походження й мети. Та коли я замислююся про те, звідки береть-ся вона — нескінченна, безмежна, безкомпромісна, дорозумова і допри-

312

чинна відповідальність за іншого й за інших, — то розумію, що, власне, тут може йтися лише про один із виявів пам’яті відділеного буття про ко-лишнє буття в бутті, його досуб’єктивну пов’язаність з усім, його сутнісне спонукання припинити ув’язнюватися в собі самому, вийти за межі себе і знову влитися в цілість буття. Отже, вразливість і чутливість іншої лю-дини стосується нас не лише тому, що в них ми розпізнаємо власні враз-ливість і чутливість, а й із причини незмірно глибшої: оскільки вразли-вість ми пізнаємо саме в такий спосіб, то саме з неї — гучніше, ніж деін-де, — долинає до нас «голос буття»: його присутність у нашій тузі за ним і в нашому прагненні повернутися до нього нібито зустрічається сама з собою так, як відкривається у вразливості іншого. Поклик із глибин долі іншого нас тривожить, пробуджує зі сну, мобілізує наші прагнення до трансцендентності власної суб’єктивності, звертається безпосередньо до нашої латентної пам’яті про «пренатальний» стан буття в бутті; ска-жімо так, він сильніший за все решта («розумне») в нас — і ми раптом, заохочувані до самоідентифікації з буттям, провалюємося у власну від-повідальність. З цього погляду відповідальність за іншого постає як від-роджена чи актуалізована відповідальність «за все», за буття, за світ, за його сенс; пробуджена участь у бутті, або ж ідентифікація з тим, чим ми не були й не є, і що нас не стосується; приголомшливий прадосвід нас самих у бутті й буття в нас; вияв глибинної інтенції огорнути світ своєю власною суб’єктивністю. Співчуття, любов, спонтанна допомога ближ-ньому — усе, що виходить за межі всякої спекулятивної турботи про власне проживання у світі або їй передує, — це істинні «глибини серця», які можна розуміти як виняткову складову того, на що перетворюється, розвиваючись і розквітаючи у світі людської суб’єктивності, закинутість цієї суб’єктивності у першооснови цілості буття, і чим вона знову й зно-ву тягнеться до цілості та повертається — і сама ж раз у раз цьому диву-ється, як я дивувався своєму співчуттю до ведучої, яку заскочили знена-цька негаразди зі студійною технікою.

<...>Цілую, Вашек

№ 131 / 5 червня 1982

Люба Ольго,мабуть, доволі очевидно, що закинутість у першооснови буття і закину-тість у світ — це не дві цілком самостійні та незалежні одна від одної ка-тегорії, а навпаки, вони взаємно утворюються, і це, власне, лише два ви-міри одного й того самого життя чи два паралельні вияви однієї й тієї са-

...

313

мої події, а саме акту «відділення»: закинутість у першооснови буття ми відчуваємо тільки в процесі відділення від цілості в чужість світу, тим-часом як закинутість у чужість світу ми відчуваємо, навпаки, уже тіль-ки через свою «інакшість» як буття, відділеного в нього; без першооснов буття ми не мали би досвіду закинутості у світ, а без перебування у світі ми не мали би досвіду першооснов у бутті. Бути і бути закинутим — це аж ніяк не одне й те ж саме: (квазі)непроблематизоване проживання у світі — це щось інше, ніж закинутість відокремленого буття у світ; буття «всередині» буття — це щось інше, ніж закинутість у спогад про першо-основу в ньому та бажання знову з ним злитися. Унаслідок розпаду бут-тя на «я», що формується, і «не-я» (тобто світ), що його оточує, виникає, з одного боку, досвід світу, його чужості та закинутості в нього, а з іншо-го — досвід вирваності з буття й закинутості в «тугу» за ним. І лише пе-реборовши їх, «я» зможе знову злитися — точніше, квазізлитися — зі сві-том, а отже, з буттям.

Відділення — як стан, що простягається між буттям і світом, утворю-ючи каркас «сцени», на якій формується «я», — у самій своїй суті є ста-ном глибоко суперечливим, що природно відбивається і на обох закину-тостях формованого «я», які творять одна одну: ці закинутості глибоко парадоксальні — до того ж у трьох напрямках:1) Щодо закинутості у відповідальність за іншого я написав, що вона

виникає тут «раніше за саме “я”». Це стосується і всіх наших закину-тостей загалом, проте водночас, хоч як дивно, щодо них справджу-ється і протилежне: щоб закинутість була, власне, закинутістю, має бути щось, що було закинутим; щоби будь-яка закинутість — власне, певний досвід — взагалі була досвідом, має бути щось, що його пе-реживає. Тобто закинутість випереджає «я», але водночас «я» випе-реджає закинутість. Це найважливіше: адже через закинутість, нею, на ній (на її «сцені») і формується саме «я», — а чим є це «формуван-ня», якщо не виникненням, виокремленням, утвердженням, дозрі-ванням, — тобто йдеться про одночасність неіснування й існування, або ж існування виходить із неіснування? Напруження між несфор-мованістю і сформованістю «я», що формується на «сцені» своєї заки-нутості, можна вважати її першим парадоксом.

2) Сутнісною ознакою «я» — у кожній його фазі (хоча в кожній по-різному) — є усвідомлення, усвідомлення себе та світу, рефлексія і са-морефлексія, те, що «я» існує і водночас знає, що існує, — тобто зокре-ма й більш чи менш розвинене усвідомлення власних закинутостей. Те, що називається «духом», уздовж і впоперек (хоча щоразу з різною інтенсивністю) пронизує наше «я» і все, що з ним чи довкола нього відбувається: так «я» саме собою стає власним виміром. Однак дух як

314

споглядання передбачає певну дистанцію, відступ. Другий парадокс закинутості — напруження між її буттям і його самоспогляданням, тобто між закинутістю як тим, у чому «я» просто є і не може не бути, і певною дистанцією, яку передбачає та реалізовує його осмислення й дух, тобто те, що закинутість як закинутість відкриває і пізнає.

3) Третій парадокс закинутості полягає в суперечності між тим, у що «я» крізь її призму занурюється, до чого з власної волі прагне і з чим хоче цілковито ідентифікуватися (тобто буттям, або ж світом), з од-ного боку, і з фатальною недосяжністю такої ідентифікації, що випли-ває вже з самої суті «відділення», з іншого боку. Цілковито злитися з цілістю буття чи, навпаки, зі світом означало би, власне, скасувати «відділення», а отже, і «я» таке, яким воно формується та формувалося, а отже, і сам світ, що розгорнувся довкола в процесі цього формуван-ня. (Тому вище я говорив про «квазізлиття» і «квазінепроблематизо-ване» проживання у світі.) «Я» — це також і обрій «я»; «я» без меж — це кінець «я», світу і, звісно, усіх закинутостей.Думаю, ці три парадокси — які ми простежуємо на території нашої за-

кинутості в першооснови в цілості буття — відсилають нас до трьох вия-вів закинутості, які можна собі в поміч, тобто лише в цьому конкретно-му контексті, розрізнити в певній «історичній» послідовності:1) Про перший із них я писав минулого разу: це самовільна відпові-

дальність «за все», що актуалізується у відповідальності за іншого й інших. Можна сказати, що такий вияв закинутості в першооснови в бутті «історично найстарший»: до цілості буття тут намагається до-тягнутися суб’єктивність суб’єкта, яка лишень починає зароджувати-ся; саме зароджуване «пра-я», праядро нашого «я» чи його «генетич-ний код»; це «допершоосновне» я, яке нібито ще навіть достатньо не бачило і не осмислювало світ, а отже, і себе у своїй відокремленості й ув’язненості в собі; «я», яке щиро й безмірно підставляє себе (Леві-нас: «підставляючи свою вразливість»), не дотримуючись меж і обрі-їв, не зважаючи на власну чутливість і саму закинутість у світ; воно прагне без обмежень бути в усьому і за всім, бути «всередині» всьо-го й усім, без огляду на результати і наслідки для перебування у світі, бути в бутті так, щоб демонструвати свіжість і незатертість спогадів про «пренатальний» стан невідділеності. Чи можна вважати це «до-я» вже нашим «я»? Звісно, у певному розумінні наше «я» вже тут — бо, власне, що інше переживало би (хай із самовільною швидкістю) свою відповідальність «за все»? ― хоча в повному сенсі його тут ще не-має: вочевидь, воно ще не побачило чітко своїх обрисів і меж, своєї відділеності та її унікальності, роздільної лінії, яка пролягає між ним і «не-я», а отже, і реальності того, чим воно є. Повнота і безумовність

...

315

«самості» цього «я» поки що доволі слабо просвітлена духом, самоос-мисленням; і хоча воно існує, до того ж у найповнішому вияві, якого може набувати відділене буття, проте поки що дуже невиразно знає, що воно існує, і головне, як існує, — а насправді «я» стає самим со-бою тільки через усвідомлення власного буття як буття відділеного! Перед цим «я» поки що не відкрилася його власна свобода, воно, так би мовити, стоїть перед нею, перед своїм вибором і самовибором, пе-ред власною відповідальністю за самого себе, перед власною ідентич-ністю. Хоча це «я» і справжнє, проте ще не повноправне. Мені навіть хочеться сказати, що в певному розумінні воно ненадійне. Безпосе-редня та непроблематизована трансцендентність цього «я» чи «до-я» не лише в тому, що вона поки ще навіть не ідентифікується як транс-цендентність (не знаючи своїх меж, не знає, що перетинає щось — і що саме) і, більш того, ще навіть не зазнає випробування пізнанням категоричної недосяжності того, до чого прагне. Тобто: я хочу бути ведучою прогнозу погоди і не знаю, що це неможливо. Дивовижно двозначний цей стан людства: з одного боку — це тло для всього шля-хетного, що є у світі, а з другого боку, саме з нього починається — як я спробую показати згодом — шлях до більшості жахіть історії люд-ства.<...>Цілую і сумую за тобою,Вашек

№ 132 / 12 червня 1982

Люба Ольго,2) якщо спершу я, так би мовити, без вагань став тією ведучою, то зго-

дом цю ідентифікацію — або ж квазіідентифікацію — спостеріг, усві-домив і назвав: я з’ясував, що це «відповідальність за іншого» (чи то співчуття, бажання взяти цей конфуз «на себе», співучасть, співпе-реживання, страждання від страждання іншого), і мене такий стан дуже здивував, навіть стало за нього трохи соромно (тобто мені було соромно за мій сором, чи радше «співсором»), я трохи відступив від нього (тобто від себе самого, від свого «до-я»), усвідомив його неа-декватність, але водночас і те, що я не міг його позбутися, я запитав сам у себе, що це, власне, було й означало, а згодом уже розглянув цей випадок як приклад незначного оприсутнення закинутості у відпові-дальність «за все». Цей тривіальний приклад дуже добре ілюструє, що рефлексія, дух, свідомість — другий вияв закинутості в першооснови

316

в бутті, як на нього вказує другий парадокс наших закинутостей, — здаються нам ніби «історично молодшими», а отже, «прогресивніши-ми» вимірами нашого «я». (Жоден вимір суб’єкта неможливо просто взяти й вилучити з нього; усі вони його супроводжують — хай навіть лише як певна схильність — від самого першопочатку і постійно; про-те деякі знову виринають, розвиваються та реалізовуються ніби піз-ніше за інші: стосовно цього я тут уживаю поняття «історичність», і тому беру його в лапки.)Що ж це таке — дух, рефлексія, свідомість? Я сказав би, про цей ви-

мір «я» можна говорити як про певне «дублювання» буття відділеного буття. Відділившись, відділене буття незворотно втратило прапершоос-новну «додуховну» і «досуб’єктивну», самовільну і непроблематизовану співпричетність до цілості буття, співпричетність, яка не мала потреби запитувати про буття, тому що вона цілковито ним була і в якийсь спо-сіб його в собі «мала»; відділене буття в певному розумінні буття втрати-ло, проте водночас — корінячись у ньому своїми першоосновами — воно несе в собі цю втрату як частину своєї сутності: воно закинуте в неї, тоб-то в «тугу» за цілістю буття і бажання знову її «мати», охопити, упійма-ти. Про дух як про вияв нашої закинутості я тут говорю тому, що — так мені здається — він у своїй суті є нічим іншим, ніж іще одним аспектом зусиль суб’єкта знову «мати» повноту буття. Наша нестримна потреба виходити за всі ситуативні обрії (формулювання Р. П.), запитувати (все-таки ми «допитливі істоти»), пізнавати, розуміти, розлущувати шкаралу-пу явищ, проникати в них, відкривати їх — це потреба, якої неможливо позбутися (адже ми в неї закинуті), і яка очевидно виходить за межі будь-якого вузького призначення з погляду проживання у світі та власного в ньому виживання, — а що це, якщо не знову одна з форм нескінченного прагнення до втраченої цілості буття, бажання «я» знову якось умістити в себе буття чи в нього влитися, побороти своє відділення, повернутися в буття і через повноту буття в бутті якось уповні «зрозуміти» його зсере-дини? Тобто ми «так трошки» тримаємося в бутті, а тимчасом «так трош-ки» перебуваємо поза ним, і наш дух — це такий собі міст, який хоче пе-рекрити це «поза» тим, що заміняє, відновлює, наново створює те, ким ми не є або чого не маємо, а воно на іншому березі нашого «поза». І хоча в бутті ми перебуваємо тільки «наполовину», зате певною мірою і дві-чі, причому другим «напівбуттям» ми намагаємося компенсувати брак, що його означує перше напівбуття: споглядання, пізнання, бачення, ро-зуміння, усвідомлення — це все рівні чи модуси тяжіння нашого «напів-буття» до своєї забраклої другої половини, прагнення сотворити її нано-во. Світ — як він формується формуванням «я» і як ми намагаємося його зрозуміти — це, власне, (окрім усього решта) і те, на що для нас зміню-

...

317

ється втрачена повнота буття, за чим ми її відчуваємо, у чому її шукає-мо, крізь що ми намагаємося до неї проникнути і що — так, як це крізь нас формується, — повторює диво буття, диво сотворіння.

У сутності духу, знову ж таки, є трансцендентність, спроба перейти через усі обрії. З цього випливає, що він руйнує і межі себе самого: ми рефлексуємо свою рефлексію; ми знаємо, що знаємо; знаємо, що знає-мо, що знаємо; ми знаємо, що ми відділені, знаємо про свої закинутос-ті, знаємо про недосяжність того, до чого ми прагнемо, і про те, що ми не можемо цього не прагнути; ми знаємо, що не знаємо і що не можемо знати, — тобто що старанніше ми виходимо за рамки своїх обмежень, то краще їх пізнаємо, то виразніше їх перетинаємо.

Якщо «відповідальність за все» як «історично найстарший», у певно-му значенні найглибший вияв нашої закинутості в буття ще демонстра-тивніше нехтує нашими обмеженнями, межами нашої суб’єктивності та нашого ув’язнення в самих собі, «реальністю» нашої закинутості у світ (що означає, як уже, мабуть, зрозуміло, реальність нашої закинутості у власну перспективу як фактичного творця світу, через якого відбува-ється диво нового сотворіння буття у світі), то дух уже знає й оцінює ці межі, сприймає нашу відділеність, розуміє цінність для проживання у світі всього, що «затіває» «я», уже починає випробовувати таємниці часу, тяглості, тривання, розвитку, причин і наслідків, випадковостей і необ-хідностей, свого взаємного перетинання й обмежування з «не-я». Тобто, визначивши свої духовні виміри, «я» починає зріліше вдивлятися і саме в себе, у свої можливості, альтернативи, відповідальність за себе. Так дух нарешті відкриває перед «я» його свободу, творить її, допомагає на-лагодити зв’язки із самим собою, самовизначення і самоідентифікацію (яка можлива лише на тлі дистанції), розкриває йому його власну заки-нутість, стає інструментом його споглядання себе самого, вищих рівнів його самоутвердження, стає ключем, який відчиняє двері до його вибо-ру й самовибору. Дух лишень починає відкривати — у прямому значен-ні слова — простір для цієї загадкової події, якою є наше «я». Ні на що не перетворюване, нічим поза собою до кінця не пояснюване — справ-жня, найглибша таємниця нашого «я» ― з усією своєю силою втілюється, розвивається та виявляється тільки в тому середовищі, яке саме для себе створює своїм знанням, своїм духом. Диво «я» зароджується і відбуваєть-ся — сьогодні й щодня, щосекунди — на сцені, яку ми можемо намагати-ся так чи сяк описувати (те, що я тут роблю, і є одна з таких — напівпо-етичних — спроб), проте саме воно не є цією сценою, а отже, на ній і не підлягає поясненню. Проте спогляданням цієї сцени наше «я» — до того ж — невтомно себе формує і «робить». Головний інструмент цього спо-глядання — свідомість, дух як постійний вихід із себе самого, дистанцію-

318

вання від себе, ніби «продубльоване буття», яке невід’ємно супроводжує й опосередковує подію, яку ми називаємо «я». І лише дух дає нам змогу побачити всі глибинні закинутості й інтенції нашого «до-я», опрацюва-ти їх і якось застосувати.

Без моєї свідомості, через яку моє «я» вивищилося над самим собою, щоб у моїй трохи кумедній відповідальності за ведучу прогнозу відкри-ти й осягнути свою відповідальність «за все», спроектувати її в простір, час і світ, і так зрештою взяти на себе «відповідальність за свою відпо-відальність», — без цих дій моєї свідомості моя відповідальність просто не була би відповідальністю. Коли Левінас каже, що справжня відпові-дальність з’являється тут раніше, ніж саме слово і мовлення, це не зовсім слушно: так, «трохи» раніше — у своєму «допершоосновному» пориві, а насправді повно, у всьому радіусі дії — як щось справді людське — вона з’являється в момент, коли в «я» міцну позицію посідає дух, яким «я» себе і свою відповідальність як власне відповідальність пізнає та називає, ста-вить перед собою як питання, переносить її з безчасся та безмежжя мрій і бажань в обмеженість простору й часу світу і реальності людських за-вдань. Зрештою, найкраще це доводить сам Левінас: тобто він сам це зро-бив, коли висловив те, що висловив, розворушивши думки одного в’язня десь у Пльзені, укотре змусивши його замислитися над питаннями, які він обмірковує постійно, і завдяки чому той в’язень став — можливо — трошечки кращим, ніж був доти.

<...>Цілую, Вашек

№ 133 / 19 червня 1982

Люба Ольго,3) знову відтворюю в пам’яті давній епізод у Гержманіце, коли спекотно-

го безхмарного літнього дня я сидів на купі іржавого залізяччя і дивив-ся на крону могутнього дерева, яке з піднесеним спокоєм височіло над усіма парканами, дротами, ґратами і сторожовими вежами, які відді-ляли мене від нього. Я споглядав, як ледь помітно тремтить його листя на тлі нескінченного неба, і поволі мене цілковито опанувало відчуття, яке доволі складно описати: здавалося, що раптом я піднявся високо над усіма координатами свого поточного проживання у світі, до яко-гось надчасу абсолютної «співприсутності» всього прекрасного, що я колись бачив і пережив; умиротворена, навіть ніжна згода з невідво-ротним перебігом речей, що його переді мною відкривало моє стано-вище, поєдналася в мені з безтурботною готовністю до останнього про-

...

319

тистояти всьому, чому треба протистояти; захват від верховенства бут-тя переходив у запаморочення від нескінченного падіння в прірву його таємниці; безмежна радість від того, що я є, що живу, що мені було дано пережити все, що я пережив, і що все це, вочевидь, має якийсь глибо-кий сенс, уже доволі давно заручилися в мені з непевним переляком перед неохопністю і недосяжністю всього, до чого саме цієї миті, стоя-чи на самісінькому «краю скінченності», я так упритул наближаюся; на мене накотилася хвиля найповнішої щасливої суголосності зі світом і самим собою, із цим моментом, з усіма моментами, які мені пригаду-ються, і з усім неозорим, що стоїть за ними і що вони означають. На-віть можна сказати, що в цьому всьому була якась «хвиля любові» ― не знаю точно, до кого чи до чого. Колись у котромусь листі я вже мірку-вав про цей свій досвід; тепер здається, що я його — принаймні з пер-спективи своїх міркувань — краще розумію.Вочевидь, існує певний досвід, у якому наче найзріліше і найповніше

реалізовується бажання відділеного буття знову злитися з цілістю буття; такий досвід типово та глибинно людський: це досвід сенсу і сенсовнос-ті. І хоч якої вони набувають форми, сили чи глибини, хоч які вони ви-значені чи невизначені, і хай навіть мають, скажімо, форму лише туман-ного відчуття браку «чогось», без чого немає сенсу жити, потреба сен-су та пошуки сенсу супроводжують людське «я» від його першопочатку, постійно і аж до його кінця як невід’ємний і до певної міри найважливі-ший (адже містить у собі всі решта) вимір і як найзріліший, найповні-ший вияв і засіб його самостановлення; наче тільки через них і ними «я» найвиразніше стає саме собою, набуває свого найвластивішого змісту і цілковито реалізовується у своїй винятковості; у такому прагненні до ці-лості буття ніби формується і цілість самого «я». Імовірно, можна сказа-ти, що й саме «я» — це пошук сенсу: сенсу речей, учинків, власного жит-тя, себе самого. Звісно, такий вимір прагнення до «буття в бутті», або ж такий вияв його закинутості в першооснови в бутті, виринає «найпізні-ше»: це щось більше, ніж просто самовільна інтенція «до-я», у якому ще лишається відгомін «пренатального» стану невідділеності, це навіть щось більше, ніж порив духу, який намагається упіймати буття, роздивившись його й пояснивши; і хоча ці інтенції в ньому наявні, проте не поясню-ють його вичерпно: «я» переростає їх — наприклад, уже тільки тим, як поєднує їх у собі, взаємно посилюючи та довершуючи: у ньому йдеть-ся — парадоксально — про повноту участі, але участі уважної, уже сві-домої себе; про абсолютність злиття, але, кажімо так, абсолютність, сві-дому своєї нездійсненності.

Отже, досвід сенсу є, по суті, найзрілішою та «найвищою» формою ква-зіідентифікації «я» з цілістю буття. Це досвід справжнього «дотику» до бут-

320

тя, але дотику як чогось своєрідного та невід’ємного — нехай і як завгод-но парадоксального. Можливо, це можна описати як досвід контрапунк-ту «голосу буття» в «я» (у його першооснові) та «голосу буття» в «не-я» (у світі), при цьому значення цього контрапункту полягає не лише в певній суголосності, що посилює початкову якість, а й у новій якості, яку привно-сить і якої не знає жоден з обох голосів, що зустрічаються: тільки в цьо-му контрапункті можна було би (хай і на якусь частку секунди) почути не знайомий досі мотив із симфонії буття, натяк на нього чи його відлун-ня. Напівприсутність буття в «я» і його прихована присутність у «не-я» зу-стрічаються тут на якусь мить як наш «погляд», радісне відчуття співучас-ті та запаморочення від неї. Відображення буття в «я» відкриває нас таєм-ниці буття в «не-я»; буття, приховане у світі, чи буття світу відкривається нам. Це зустріч двох відкритостей — але відкритостей для себе і тільки на себе взаємно орієнтованих: не лише ми тут ніби заради буття, а й буття тут ніби заради нас. Найбільша досяжна близькість повноти і цілості бут-тя зумовлює, схоже, найвищий рівень повноти і цілості «я».

Мабуть, уже зрозуміло, чому я пов’язую досвід сенсу з тим, що я озна-чив як третій парадокс наших закинутостей: найтісніше наближення до повноти буття найбільш явно вказує і на її недосяжність; найзріліша іден-тифікація найвиразніше виказує себе як квазіідентифікація. До радості домішується страх, до спокою — тривога, щастя приречене мати трагіч-ний відтінок. Цей досвід показує нам, що безкомпромісна ідентифікація, абсолютний погляд, повнота щастя — це кінець «я», смерть. Аж ніяк не випадковість, що на вершинах сенсовності, щастя, радості й любові за-вжди окреслюється, неминуче й особливо різко, силует смерті. Від менш зрілих виявів нашого прагнення до буття досвід сенсовності відрізняєть-ся зокрема тим, що — на диво, навіть анітрохи не втрачаючи при цьо-му свого верховенства — він найбільше містить у собі розуміння марно-сті. Та чи не це найбільше наближає його до суперечливої сутності люд-ської долі та призначення?

Буття, утілене в мені, і буття, утілене у світі, можуть будь-коли, будь-де і будь-як простягнути одне одному руки: коли я задивляюся на вер-хівку дерева чи в очі іншої людини, коли мені вдається написати тобі до-брий лист, коли мене зворушує якась опера по телевізору, коли мої дум-ки розворушить якась цитата з Левінаса, коли нам вдається побачитися, коли я розумію сенс свого співчуття до ведучої прогнозу, коли я комусь допоможу чи коли хтось допоможе мені, коли відбувається щось важли-ве і коли не відбувається взагалі нічого особливого. Та хоч де й коли це буває, триває воно зазвичай одну мить, дуже коротку й безцінну. Інакше за всієї суперечливості буття, звісно, й бути не може, що тільки на краще, адже винятковість і непередбачуваність таких моментів визначає їхню

...

321

роль — роль «острівців сенсовності» в океані нашого поневіряння, роль вуличних ліхтарів, які проливають світло на темряву нашого життєвого шляху, освітлюють його — у всій багатовекторності його спрямування.

<...>Цілую, Вашек

№ 134 / 26 червня 1982

Люба Ольго,можливо, ти пригадуєш, як мене дратувало, що земляни залишили по собі на Місяці таке свинство, ніби міщани, які недільного вечора поки-дають береги ставка засміченими обгортками з-під сосисок і баночками з-під гірчиці? Те, що не могли забрати, щоб вкластися в обмеження за ма-сою, чи те, що вже стало непотрібним, космонавти просто розкидали до-вкола посадкової капсули; але й поза тим там валяються всілякі метале-ві уламки (спрацьовані місяцеходи, різні ракети тощо). По тому, як наша цивілізація припинить своє існування, і зітруться останні її сліди на зем-ній кулі, на Місяці ще мільйони років залишатиметься в незмінному ви-гляді, наче сумний свідок розвиненої цивілізації, це сміття, яке вона там залишила. Цей факт засмучує мене не тому, що я обожнюю порядок, а з причин значно глибших: у цьому всьому я вбачаю доволі сумний сим-вол. Згадую про це, тому що мої роздуми поволі скеровуються — поміж іншим — на аналіз ситуації, яку цей символ ілюструє.

Утім, щоб бути трохи систематичнішим: якщо досі я міркував про са-моформування «я» (або ж про сцену цього самоформування) з того боку, який я назвав «закинутістю в першооснови в бутті», то тепер мушу — в аналогічній послідовності — розглянути цей дивовижний процес з іншо-го боку, а саме з погляду нашої «закинутості у світ».1) Як на мене, природна протилежність самовільної, «додуховної», без-

межної «відповідальності за все», що ігнорує всяку відділеність (я вже описав мікрозразок її вияву на прикладі свого співчуття до ведучої про-гнозу), — досвід чужості світу. Ще недозріле «я», це «до-я», яке (не знаю, чи слушно) я впізнаю в Левінаса у філософській категорії «юність», без роздумів і з прекрасною радикальністю прагне до світу, наче цей світ, це «не-я», є самою повнотою й абсолютністю буття, наче «я» від ньо-го ніколи фатально не відділялося, наче можна знову «просто так» до нього повернутися і цілковито з ним ідентифікуватися. Цей початко-вий і для всього процесу самоформування «я» надважливий, або, ма-буть, узагалі найважливіший порив, звісно, раз у раз неминуче зазнає краху й катастрофи, тому що раз у раз наражається на невблаганний

322

вал відділеності. Ці напливи й поразки «до-я» — ще не здатне як слід відсторонитися від себе самого (тобто ще не озброєне як слід духом) — не може переживати по-іншому, ніж як накочування чужості та незро-зумілої, неосяжної несхильності долі. До «історично найстаршого» чи в певному значенні найглибиннішого стану «я» неодмінно належить і прапочаткове здивування, нерозуміння, тривога, відчуття безпорад-ності та безпорадної вразливості, закинутості у вороже оточення та загубленості в ньому, і як наслідок, звісно, — зростання схильності до втечі, фрустрації та самовільної капітуляції. У мене складається вра-ження, що в прагненні дитини повернутися в обійми матері, у віднай-денні сховку від злого світу у фалдах спідниці чи в схильності нищити все, у чому вона вбачає чужість і безвихідь, певні свідчення щодо пра-досвіду «я» прочитуються так само чітко, як, скажімо, у фатальному та незбагненному всесиллі, яким примітивні племена наділяють приро-ду чи божеств. Очевидно, що саме в цьому шарі нашого вихідного до-свіду світу найглибше кріпиться своїм корінням гіллясте дерево всіх розмаїтих і часто дуже окультурених різновидів відмови «зрілого “я”» від буття чи відсторонення від нього, зради своєї першооснови в бут-ті чи заперечення своєї буттєвої орієнтації на нього, відмови від буття, яка означає, однак, не більше й не менше, ніж капітуляцію перед сві-том, яким він постає і сприймається, тобто насамперед перед світом ре-чей, поверховості, стереотипів, уявлень, метушні, егоїзму, байдужості та практик, перед тим світом і таким світом, що його — і тільки його — оптика цієї відмови від буття виявляє довкола «я».Як бачимо, парадокс «я», яке хоч уже й відділилося, але ще не усві-

домило остаточно своєї відділеності, не оцінило і не прийняло її, ще не цілком оговталося від того, що воно вже не може непроблематизовано долучатися до буття «зсередини», — цей парадокс «я», яке «так трошки» вже існує і водночас «так трошки» ще не існує, позначається на його сво-єрідно подвійному і дуже неврівноваженому ставленні до своїх закину-тостей: так чудово й зворушливо «я» хоче бути «всім» і за все без винят-ку бути відповідальним, проте водночас воно постійно приголомшене, безнадійно шоковане перманентним і незрозумілим крахом своєї мрії; крім того, тією ж мірою, якою воно схильне зараз, ураз і цілковито взя-ти на себе завдання забезпечити світові «хороший кінець» чи навіть без-посередньо цим «хорошим кінцем» стати, воно схильне коли завгодно впасти перед світом на коліна й обернутися на суцільний розпач від того, що «все це неможливо». Перебуваючи наполовину ще в позачассі, у не-просторі та не-світі, це «до-я» не має і ще ніяк не може мати розвиненого чуття власної тяглості — елементарної передумови й параметра людства і всякої людської ідентичності (Сартр: «Людина — це історія людини»):

...

323

іноді, ширяючи у висотах «квазі-квазіідентифікації» (тобто квазіідентифі-кації, не свідомої свого «квазі»), воно врешті падає на самісіньке дно ка-пітуляції перед чужістю світу і незаперечними фактами своєї відділенос-ті. Тобто це «незріле “я”» через свою непередбачуваність і справді вкрай ненадійне, у певному розумінні аж моторошне: від нього можна очіку-вати чого завгодно, але немає жодної підстави на нього сердитися. І хоч у його інтенції цілковито самого себе трансцендентувати містяться, во-чевидь, найприродніші джерела моралі, добра, людськості та всіх «пізні-ших» сенсовностей (адже з неї виростає сам стовбур усієї пишної історії «я», людства та людської ідентичності — тобто справжня зріла відпові-дальність), водночас саме в ньому містяться й генетично закодовані пе-редумови найрозмаїтішого зла і, мабуть, зла найнебезпечнішого — шлях до якого, кажуть, устелений добрими намірами. І власне це «до-я» — хай і безмежно відповідальне — одночасно є й дивовижно, разюче безвідпо-відальним: не цілком розуміючи власну обмеженість, воно ще навіть не здатне повною мірою нести відповідальність за самого себе (як за відді-лене буття), а отже, і за свою відповідальність, тобто за її тяглість і на-слідки в просторі й часі (а чим є відповідальність, яка сьогодні не може поручитися за своє ж учора?); за свій початок і кінець, за свої межі й лі-міти, за те, що безмежність його «допершоосновної» відповідальності не обернеться на безмежність відчайдушності. Нехтуючи своєю відділе-ністю, або ще остаточно не проживаючи і не усвідомлюючи її, а отже, і своїх обріїв, «до-я» занурюється ще глибше в «пренатальну» розмитість меж між самим собою як відділеним буттям і цілістю буття, від якої воно відділилося; власне, «до-я» не переживає і навіть ще не може цілковито пережити найважливіше: абсолютний обрій власної трансцендентнос-ті, тобто неозорий, але саме тому найважливіший з-поміж усього обрій буття, яке існує радикально поза ним і до нього — як до єдиної інстанції, уповноваженої приймати рішення, — саме (скероване «відображенням» своєї першооснови) своєю відповідальністю прагне. Іншими словами: відповідальність цього «юного “я”» всупереч власній чистоті та необме-женості — і почасти саме завдяки їм, — по суті, безвідповідальна, адже вона ще не є цілком і по-справжньому відповідальністю «перед». Тіль-ки справжнє (свідоме, «уважне») входження у світ, час і простір, і тільки споглядання власної відповідальності перед ними та в них формує від-повідальність як співвідношення і допомагає з’ясувати, що відповідаль-ність — не лише за щось, а й перед чимось; що це не просто розливання «я» по його нескінченних околицях, ніби й не було жодного «поза», але також це голос «ззовні», який вимагає від «я» звітувати.

<...>Цілую, Вашек

324

№ 135 / 3 липня 1982

Люба Ольго,коли прагнення віднайти втрачену цілість буття вперше наштовхується на бар’єр власної відповідальності, зародок «я» отримує свій перший до-свід. У цьому досвіді, крізь нього і на ньому де-факто формується і те, що переживається (світ і «я» в ньому), і те, що переживає («я», яке знає про світ і про себе): «я» починає існувати як суб’єкт — тобто як суб’єкт цього досвіду — і стає «екзистенцією», тобто відокремленим буттям, яке знає про себе та своє відділення. Спершу це несвобода, залежність, сліпа (чи ще засліплена) закинутість; «я» як об’єкт своєї закинутості та як середо-вище, з якого воно лишень має вирости (тобто сцена власного самофор-мування). Як бачимо, його перший досвід — власне, перший «екзистен-ційний» досвід — при цьому майже цілковито перетворює «я» на «екзис-тенцію» насамперед у той спосіб, що пробуджує до життя його свідомість, рефлексію, дух — тобто ті вияви закинутості в першооснови в бутті, за-вдяки яким «відділене буття» стає буттям допитливим (воно запитує про втрачену приналежність до цілості буття, про масштаби і зміст сво-єї відділеності), при цьому дух, постаючи, навпаки, бере дедалі вагомі-шу участь у досвіді, через який він постає. Це означає, що «я» — уже зна-ючи, що воно існує, — постійно виходить із самого себе, щоби постійно до себе ж повертатися і, отак циркулюючи, зріти — дозрівати до себе. Ек-зистенційний досвід, відкриваючи перед «я» часопросторовий світ, цим відкриває і його «внутрішній світ» — театр життя, що ним є «я», і стає рушієм цього життя: «я» починає розуміти свою закинутість, позбуваю-чись сліпої залежності від неї чи приреченості на неї, воно звільняється, починає приймати рішення, вибирати, бажати, писати свою історію — і так визначати свою ідентичність.

Життєва орієнтація «я» на буття означає, звісно, волю бути. Коли «я» починає оглядати свою ситуацію й усвідомлювати свою відділеність, то починає розуміти й те, що бути для нього означає бути у світі, тобто проживати в ньому. Або ж: орієнтуватися, облаштовуватися, заселяти-ся, дбати про себе. І тут постає нова форма глибоко парадоксальної сут-ності людської екзистенції: до того буття, якого прагне «я» (тобто буття в цілості буття), воно може наблизитися лише своїм буттям у світі, тобто своїм проживанням і способом проживання; воно не може перескочити проживання чи обійти його, ухилитися від нього чи нехтувати ним; од-нак, з іншого боку, орієнтуватися винятково на саме лише проживання, підмінивши мету засобом її досягнення, означає неминуче віддалятися від цілості буття; комплексно застрягнути в проживанні означає комп-лексно заблокувати можливість контакту з буттям, означає втратити бут-

...

325

тя, не бути. Тому екзистенція — це таке собі безперервне балансування між недосяжністю буття та застряганням у проживанні, постійний по-шук того, чого повністю ніколи і ніяк не знайти: способу якнайкраще за-довольнити всі вимоги проживання і при цьому в ньому не застрягну-ти, способу завжди прагнути до буття, проте не коштом проживання чи його заперечення, але через нього і ним самим. Проживання — це спо-куса й принада: воно зіштовхує людину у світ речей, поверховості, ме-тушні, самоцільного дбання про себе, щоразу пропонує «я», здавалося б, вигіднішу альтернативу — «осісти» серед побутових потреб, ототожни-тися з ними, забутися в них, — і цим постійно відводить «я» від себе са-мого, від орієнтації на буття. Тож саме те, до чого проживання має вести людину, воно успішно від неї приховує і, створюючи ілюзію забезпечен-ня шляху до буття, веде якраз у зворотний бік: до дріб’язковості, ніщоти і небуття. Адже піддатися проживанню — це, власне, піддатися «не-я»: відмовляючись від трансцендентного виміру свого «я», людина відмовля-ється від своєї найпарадоксальнішої сутності, знімає основне напружен-ня, з якого виростає її екзистенція, суб’єктивність, а згодом ідентичність, людина розчиняється в ролях і речах, які сама собі визначила й створила, і зрештою в них губиться: стає механізмом, функцією, річчю, якою мані-пулює її ж маніпуляція. Найпідступніший спосіб опуститися до «не-я» — той, що здається найдієвішим способом подолати чужість світу: він спо-нукає людину взяти світ — як середовище свого проживання, а отже, і єдиний справжній об’єкт своєї орієнтації, — так би мовити, «штурмом», заволодіти ним, опанувати його, проте у фіналі такого уявного оволодін-ня світом є тільки поневолення себе самого. Людина, сподіваючись опа-новувати світ і в такий спосіб звільнятися — під орудою своєї «оруди», — лише втрачає свободу, стає заручницею власних проектів «проживання», розчиняється в них, а опісля з’ясовує, що удаваним усуванням бар’єрів, які заважали її проживанню, їй вдалося тільки успішно знищити саму себе: утрачено цілість вільного «я», завжди відкритого до повноти бут-тя, яке знову й знову — з первинним запалом своїх «допершоосновних» інтенцій і всупереч їхній кінцевій марності — до неї тягнеться; утраче-но й тяглість та ідентичність; уже немає суб’єкта, його свободи й волі; залишилася тільки точка перетину різних чинників «не-я»: «суб’єкт уже не належить до категорії причин», «людина перебуває зовні» (Левінас), «я» манівцями повернулося до своєї первинної несвободи і перетворило-ся на чужість світу (тривогу та чужість я чи не найбільше відчуваю тоді, коли діло доходить до наукового «тлумачення» мого «я», причому байду-же, у якій подобі — біологічній, психічній чи політичній).

Коли людина остаточно стає екзистенцією, перед нею як одне з визна-чальних завдань постає необхідність змиритися зі своїми закинутостя-

326

ми — в орієнтацію на буття і в перебування у світі. І щомиті перед нами постають два основні варіанти вибору: або шукати такий спосіб прожи-вання, за якого ми дістанемо змогу контактувати з буттям, а не відверта-тися від нього, систематично дослухатися до «невимовленого в мові сві-ту» і в такий спосіб постійно приймати світ як напівпрочинені двері до буття; або ж просто відвернутися від буття, прийняти своє проживання як власну найвищу орієнтацію та сенс (а насправді псевдосенс), цілко-вито піддатися проживанню і відмовитися від важкодоступного для ро-зуміння й доволі складного «голосу буття» у собі й у світі, тобто від себе самого як суб’єкта і «відділеного буття», відсторонитися від найвласти-вішої собі таємничої сутності.

Звісно, ці варіанти — це й варіанти відповідальності людини: або ж першоосновна «безвідповідальна» «відповідальність за все» в процесі проживання «я» у світі, просторі й часі поступово набуває і виміру від-повідальності «я» за себе самого та відповідальності «перед» (тобто стає «відповідальністю людини за її відповідальність»), і цим веде людину до тривалого та дедалі ближчого контакту з цілістю буття; або ж людина від-ступиться від такої відповідальності, відсторониться (через барвисту па-літру різних способів самообману), підмінить її раціональністю, яку тяг-нуть за собою вимоги проживання. Мораль такої людини стає мораллю «гіпотетичного імперативу» (наприклад, вона дбає про інших — включ-но з прийдешніми — лише тієї мірою, якою це буде раціонально і прак-тично з погляду її власного проживання), або ж мораллю «уречевленою», тобто такою, що вимірюється не систематичним, щоразу енергійним і радикальним протиставленням власній першооснові в бутті та досвіду дотичності до його цілості (тобто постійною наявністю інтенцій «до-я» як вихідних точок, для яких зріле «я» завжди має бути таким собі правом); ця мораль вимірюється вже тільки вірністю їй самій як людському про-дукту, який, хоч і постає з істинної трансцендентності щодо буття, уже давно живе автономним життям звичайної речі, яку людина сприймає як одну з формальностей свого проживання у світі. Я ще спробую про-демонструвати, як мораль, консервуючи давні інтенції «до-я», створює ілюзію, ніби все ще йдеться про саму інтенцію, і так обдурює людину, що зрештою дозволяє їй іменем добра чинити будь-яке зло.

<...>Цілую, Вашек

...

327

№ 136 / 10 липня 1982

Люба Ольго,3) орієнтація на буття переходить у питання сенсу — основне екзистен-

ційне питання. Це не пошук призначення чи функції якоїсь субстан-ції з огляду на іншу субстанцію в рамках так чи сяк сконструйовано-го світу, але питання, що виходить за обрій усіх субстанцій і за обрій світу: власне, у це питання людина вкладає світ як цілість і себе саму як суб’єкт своїх пошуків; запитує всією свою сутністю, яка сама цілко-вито перетворюється на це питання, і так само на нього цілковито пе-ретворюється світ; це питання скероване до самого буття. Та оскільки це екзистенційний досвід, на нього не може бути ґрунтовної відпові-ді: єдиною відповіддю, знову ж таки, є досвід — досвід сенсовності як радісне переживання єдності голосу буття в нас і голосу буття у сві-ті, переживання, яке лиш тепер ці два голоси остаточно пробуджує й озвучує, відкриваючи нам буття світу і нас для цього буття. Тобто: світ перед людиною, яка перебуває в пошуку сенсу, і справді осмислю-ється — і не просто як зміст її досвіду, який чекає на своє заселення, але водночас і як саме це заселення, тобто результат активного вхо-дження «я» в первинну чужість світу і відображення його проживан-ня в цьому світі. І справді: світ «я», орієнтованого на буття, зовсім ін-ший, ніж світ «я», загрузлого в проживанні: у ньому нічого не визна-чається тільки функцією, але все неявно виходить за межі цієї функції та самого себе; усе наче повертається до буття, до його гармонії, не-скінченності, усеохопності й таємниці; усе в ньому наче віддзеркалює відкритість суб’єкта, який заселяє цей світ, його покірний захват вер-ховенством буття, страх перед ним, прагнення до нього доторкнути-ся, його нестримну надію. Світові «я» категорично бракує саме цих вимірів, які, попри всю складність їх фіксації, залишаються надваж-ливими: це світ функцій, завдань і механізмів, світ, орієнтований на себе і закритий сам у собі, порожній за всієї своєї зовнішньої барвис-тості, беззмістовний за всієї ілюзорної пишності, неcвідомий у своєму потопанні в потоку інформації, холодний, відчужений і в результаті абсурдний. (Яскравим його символом є спальний район, який забез-печує житлом в обмін на відмову від домівки: без genius loci як вихо-ду за межі своєї житлової функції таємниця міста перетворюється на звичайнісіньку побутову проблему: тут шукати когось — не пригода, а втомливе марнування часу. Це світ екстеріорності, екстенсивності та експансії, світ управління, оволодіння та добування: ми здобуваємо континенти, багатства надр, повітряний простір, закладену в матерії енергію, космос. Проте добування здійснюється через завоювання, у

328

результаті якого неминуче розгортається знайомий пейзаж завойо-ваних територій: континенти зруйновані, земні надра розграбовані, повітря забруднене, закладена в матерії енергія втілена у формі ти-сяч атомних боєголовок, здатних десятикратно знищити цивілізацію і всю поверхню планети. У результаті успішного завоювання космо-су Місяць засмічений металобрухтом — це невеликий прообраз того, що ця цивілізація хоче вчинити з планетою, на якій вона зародилася.Загрузання в проживанні — це порушення рівноваги буттєвих інтен-

цій екзистенції, а врешті й заперечення її драматично суперечливої сут-ності; суперечність, яка могла би бути — якби була визнана — рушієм розквіту екзистенції, стає — витіснена за її межі — її труною. Тобто світ цього загрузання виростає з кризи людської цілісності, з кризи внутріш-нього світу, з кризи суб’єкта як суб’єкта; це вияв кризи людської відпо-відальності, яка через це дедалі поглиблюється. Отже, загрузання в про-живанні — це падіння в блудне коло, де безсилля, компенсоване оргія-ми сили, множить саме себе, щоб людина зрештою — як учень мага у «Фаусті» — з нерозумінням дивилася на твір, який вийшов з-під пера її самовдоволеної ілюзії розуміння.

Як розірвати це блудне коло? Здається, існує тільки один спосіб: рево-люційний поворот до буття. Першою передумовою такого повороту буде, звісно, розпізнання блудності цього кола. Сучасна людина, на мою думку, уже дійшла до такого розпізнання: воно міститься в досвіді абсурдності.

Квітка, рибина, галактика, нейтрино, нервова система людини — будь-що, що не є людським витвором, — може викликати в нас подив, страх, радість і найрозмаїтіші відчуття, проте самі по собі вони не можуть викликати відчуття абсурдності. Його спричиняє завжди щось, створене людиною: людська інституція, думки, вироби, взаємини, учинки тощо. Це, власне, досвід того, як щось, що прагнуло чи мало би прагнути до сенсу, — тобто щось людське у своїй сутності — уже до сенсу не прагне або втрачає його. Це досвід втрати дотичності до буття, досвід проваль-ної смислотворчості, досвід людства, яке розуміє, що бреше саме собі, «збилося на манівці», — і яке са́ме так знову повертається на свій шлях: коли приходить усвідомлення безсенсовності, знову озивається прагнен-ня сенсу. І якщо «сенс» — категорія наскрізь людська, то щодо «безсен-совності» це правило діє дворазово: цей досвід людський не лише тому, що набуває його людина, а й тому, що людина набуває нового досвіду лише віч-на-віч із тим, що вона вже набула. Це досвід «я», орієнтованого на буття, із «я», застряглим у проживанні; це досвід людини із самою со-бою. І навіть якщо в ній озивається чи вона пригадує прапочаткову чу-жість світу, це не досвід абсурдності — як відносно пізній досвід наскрізь «зрілого “я”», — віддалено тотожний із цим спогадом: адже чужість світу

...

329

в ньому — зовсім не те, чим вона мала бути і куди нас закинули ще «до-початково», а навпаки — те, чого тут бути не має і куди ми ніби самі себе закидаємо. А може, саме тут починається справжній абсурд?

Місяць сам по собі — не абсурдний. Абсурдне завалище брухту, яке там залишила по собі людина. Не Місяць, а звалище позбавлене навіть натяку на пов’язаність із буттям і його таємничим ладом, позбавлене на-віть найменшого відблиску захвату, прийняття і надії людини, яка праг-не до буття. У ньому лишилася тільки порожнеча речей, вирваних із кон-тексту, зарозумілість завойовників, які розраховують на те, що після них прибиратимуть полонені та переможені, безнадія тих, хто орієнтується не на вічність, а на поточний момент. Абсурдна — тому що сміховинно невідповідна своїй зарозумілості — і експансія заселеності, за яку запла-чено втратою обжитості. Людина в цьому світлі постає не тим, хто при-ходить у космос як мудрий співучасник всесвітньої системи, а навпа-ки — її зловмисним винищувачем, який приносить у всесвіт лише не-відповідність, безлад і марноту. Це посвідка деградованого людства, яке викинуло з модуля свого проживання — ніби щось заважке й непотріб-не — найважливіше, тобто його сенс, і цим поставило під загрозу зник-нення саме́ буття — на власний запізнілий подив. Отак відмова від бут-тя у філософському розумінні призводить до небуття аж надто нефіло-софського.

<...>Цілую, Вашек

№ 137 / 17 липня 1982

Люба Ольго,уже багато років, коли я розмірковую про відповідальність або з кимось на цю тему розмовляю, мені щоразу спадає на думку один тривіальний приклад: уночі я сідаю в останній вагон трамваю, щоби проїхати одну зупинку. У вагоні нікого немає, навіть кондуктора; щоб заплатити за проїзд, треба опустити монету в спеціальну скриньку (якщо не помиля-юся, зараз у празьких трамваях цієї системи вже немає). Кинути моне-ту в скриньку я можу, але не мушу: якщо я її не вкину, цього ніхто не по-бачить, ніхто про це не дізнається, ніхто не зловить мене на гарячому. І тут переді мною — байдуже, скільки в мене грошей — постає дилема: платити чи не платити? З погляду мого проживання у світі очевидно ро-зумним буде не платити: кинути монету в скриньку — це як кинути її в канал, тобто цілком добровільно даремно втратити крону. Проте я все одно розгублююся, вагаюся, замислююся чи, навіть можна сказати, про-

330

сто мучуся. Чому? Що все-таки спонукає мене віддати крону? Це точно не страх можливих наслідків несплати — однозначно виключено, що моє порушення хтось помітить і викриє; це й не бажання продемонструва-ти комусь сумлінне виконання громадянського обов’язку: як немає кому викрити мою несплату, немає й нікого, хто може оцінити сплату. Друзі, співвітчизники і сама держава в цей момент сплять міцним сном, вони цілковито поза контекстом дилеми, і брати до уваги будь-яку їхню дум-ку, певно, було би безглуздям. Це суперечка тільки й винятково моя, і чи важлива для мене будь-чия думка, тут узагалі не відіграє ролі. Та річ не лише в цьому: у виборі не відіграє суттєвої ролі й те, чи важливо мені ді-яти на користь суспільства: цілком очевидно, що нічний рейс трамвая коштуватиме суспільству однаково незалежно від того, заплачу я чи ні, і так само ясно, що на балансі коштів на рахунку перевізника загалом ніяк не відобразиться те, чи додасться до нього моя одна крона. То що ж усе-таки спонукає мене заплатити? Або чому я відчуваю докори сумлін-ня, якщо вирішив не платити?

Це глибша проблема, ніж здається на перший погляд. Я знаю, що маю чинити так, як мали би чинити всі, знаю, що заплатити — це правильно, що так прийнято, мене так учили, я звик саме так це сприймати, я по-важаю тих, хто мене цього навчив і хто сам так робить. Моє виховання, порядність, мої звички, відчуття обов’язку і відповідальності за все, яке мені прищеплювали впродовж усього життя, — усе це напевно відіграє свою роль у моїй дилемі, проте ця роль лише фонова, фактично така ж зовнішня, як інші умови: скажімо, скільки коштує проїзд, скільки в мене при собі грошей, чи далеко я їду, чи може мене хтось побачити і так далі. Уплив виховання чи міра мого прийняття загальних моральних норм пояснюють суть моєї дилеми так само частково, як решта зовнішніх об-ставин: панорама цих обставин має не більше спільного із власне про-блемою, ніж лаштунки, сцена й прожектори — з п’єсою, для постановки якої їх використовують.

Тож проаналізуймо структуру цієї драми: думаю, усі з власного до-свіду розуміють, що йдеться про діалог. Діалог мого «я» як суб’єкта влас-ної свободи (я можу заплатити і не заплатити), моїх рефлексій (я вага-юся, що мені робити) і мого вибору (заплачу або не заплачу) із чимось, що перебуває поза цим «я», із чим вони розділені та не ідентифікуються. Однак цей «партнер» не стоїть біля мене, я не можу його побачити, про-те не можу й позбутися: його погляд і голос супроводжують мене скрізь; я не втечу від нього, не обману його: він знає все. Чи це той «внутріш-ній голос», чи це моє «над-я», чи моя «свідомість»? Упевнений в одному: коли я чую, як він апелює до моє свідомості, я чую цей заклик усередині себе, у своїй душі та своєму серці — це мій, дуже глибоко мій досвід, хоч

...

331

він і відрізняється від того досвіду, який опосередковує сенси. Проте це не змінює факту, що голос звертається до мене і вступає зі мною в діалог, тобто приходить до мого «я» — сподіваюся, не шизофренічного — ззовні.

Хто ж зі мною розмовляє? Хтось, хто для мене, як бачимо, важливі-ший за перевізника, за моїх найкращих друзів (це ми побачили б, якби голос вступив у суперечку з їхньою думкою) і навіть почасти важливі-ший за мене самого, чи то за мене як суб’єкта власного проживання та носія «життєвих» інтересів (до яких належить і цілком природне бажан-ня заощадити крону). Хтось, хто «все знає» (тобто всевидячий), скрізь є (тобто всюдисущий) і все пам’ятає; хтось, хто все розуміє і водночас ніко-ли не робить поблажок; хтось, хто для мене є найбільшим і непорушним авторитетом у всіх моральних питаннях, тобто він і є сам Закон; хтось вічний, хто через себе робить вічним і мене, тож я не можу сподівати-ся настання моменту, коли все скінчиться, включно з моєю від нього за-лежністю; хтось, із ким я цілковито співвідношуся і для кого, зрештою, ніби все й робив. Причому цей «хтось» звертається до мене адресно, осо-бисто (тобто в жодному разі не як до анонімного пасажира-громадяни-на, як це робить перевізник).

І хто ж це? Бог? Є дуже багато тонких нюансів, з огляду на які я не наважуюся вживати це слово; певну роль тут відіграє і сором (точно не знаю, за що, чому й перед чим), проте насамперед, мабуть, побоюван-ня, що таким надто чітким називанням (або ж твердженням, що «Бог є») я проектував би свій наскрізь особистий, суто внутрішній і доволі роз-митий (хоч який глибокий і незаперечний) досвід однозначно «назо-вні» — на проблематичний проекційний екран так званої «об’єктивної дійсності» (З. Н.), у такий спосіб помітно виходячи за її межі. Є Бог чи немає — у тому значенні, як його розуміють у християнському суспіль-стві, — я не знаю і не можу знати, я не знаю навіть, чи доречно назива-ти цим словом заклик до відповідальності, який я чую. Знаю одне: бут-тя (чиє існування припускати значно легше, ніж існування Бога) у сво-їй цілості, повноті й нескінченності як принцип, напрямок і суть усього сущого, як найглибша і водночас найширша «середина» всього сущого (докладніше про це ще писатиму) набуває у сфері нашого внутрішньо-го досвіду, про який я тут пишу, виразно людських обрисів: нам здаєть-ся, що голос, який ми здатні вловити завдяки нашій «налаштованості на його довжину хвилі» (тобто завдяки першооснові в ньому і своїй на ньо-го орієнтації), виходить із його особливої «невіддільної» суб’єктивності, наділеної власною безмежною пам’яттю, усюдисущим духом і безмірно великим серцем. Іншими словами: у той момент, коли ми на цьому рів-ні зустрічаємося з універсальністю буття, воно вмить набуває людської подоби і через неї ніби звертається до нас. Власне, якою мірою його на-

332

діляє цією подобою лише наша вкрай обмежена і, звісно, завжди глибо-ко антропоморфна уява, або, якщо точніше, що з нашого досвіду запису-ється на рахунок того, хто його творить, а що — на рахунок того, щодо чого він твориться, певна річ, неможливо оцінити, та й безглуздо нама-гатися: це вимагало би вийти за межі свого досвіду і за межі всіх інших досвідів, тобто покинути себе самого, свою відділеність і свою людяність, стати Богом. Хай там як, дещо для мене напрочуд зрозуміле: наше «я» — поки йому ще не цілком вдалося заглушити свою скерованість до буття і повністю розчинитися в проживанні — несе відповідальність тільки й винятково тому, що всією своєю сутністю тяжіє до буття, у якому воно відчуває цілісний контекст, сенс і певне пояснення всього сущого, якого просто не може не бути; тому що чує в собі та довкола себе цей «голос», який звертається до нього й кличе, і в цьому голосі «я» впізнає поклик свого джерела та мети, свою справжню приналежність і справжню відпо-відальність, і цей голос у його сприйнятті важливіший за будь-що інше.

<...>Цілую, Вашек

№ 138 / 24 липня 1982

Люба Ольго,п’ять років тому зі мною відбулася одна пригода62, яка з багатьох оглядів мала для мого подальшого життя ключове значення. Починалося все до-волі пересічно: мене вперше заарештували, і якось увечері після допиту я написав прокурору прохання про звільнення. Такі заяви ув’язнені пи-шуть постійно, і я сам сприймав це радше як рутинну, незначну й насам-перед гігієнічну процедуру: звісно, я чудово розумів, що на рішення, ви-пускати мене чи ні, упливають геть інші чинники, і аж ніяк не факт напи-сання заяви. Утім, розслідування, вочевидь, тупцяло на місці, і я вирішив, що варто скористатися нагодою і нагадати про себе. Заяву я написав, як мені тоді здавалося, дуже акуратно й продумано: я не написав у ній нічо-го, чого насправді не думав, жодної неправди, та от лишень якось «проґа-вив», що правда — це не тільки те, що сказано, а й те, хто, кому, чому, як і за яких обставин це каже. Завдяки цьому дрібному «недогляду» (точніше, невеличкому самообману) мої висловлювання — нібито випадково — загрозливо наблизилися до того, що хотів почути адресат. Найабсурдні-ше в цьому всьому те, що мотивацією до цього маневру була не моя на-дія на певний результат, а лише професійно-інтелектуалістська й трохи

62 Див. примітку до листа № 10.

Від упорядників

...

361

Мартін Путна

«Листи до Ольги»: контексти і підтексти

З погляду звичайного «тілесного» людського досвіду початок вісімдеся-тих років був для Вацлава Гавела, мабуть, найгіршим періодом життя. Кілька років, із 1979 до 1983, він провів у в’язниці. В’язничний досвід — одна з архетипних ситуацій випробовування та переосмислення погля-дів особистості на світ і на себе саму. Буває, що під упливом нового меж-ового досвіду сформоване раніше світосприйняття лише утверджується та зміцнюється. Вацлав Бенда, співкамерник Гавела, писав своїй дружи-ні Камілі листи з в’язниці, у яких знаходилося місце і для палких вислов-лень любові до жінки та дітей, і для філософських роздумів, які мали б утверджувати і відправникову, і адресатову християнську віру як своє-рідний гарант сенсу діяльності дисидентів як такої — боротьби із зем-ним виявом метафізичного зла. Буває й навпаки: людина набуває досві-ду, який так розширює її світосприйняття, що вона кардинально змінює свої погляди на світ. Коли йдеться про творчих особистостей, такий до-свід і зміни означають ще й серйозний імпульс до творчості. У випадку Вацлава Гавела так з’явився один із найважливіших у його доробку тек-стів — «Листи до Ольги».

«Листи до Ольги», які вперше побачили світ у самвидавній серії «Екс-педиція» ще 1983 року, — один із загалом небагатьох чеськомовних тво-рів, які глибоко ввійшли у світовий контекст. Його перекладено десят-ками мов. Він ставав як об’єктом академічного філософського і політо-логічного аналізу, так і культовим текстом у середовищах дисидентів, правозахисників, громадських активістів із різних країн та континен-тів. Причина такої популярності криється як в особі автора та драма-тичних обставинах написання текстів, так і в їхньому змісті та посланні. Саме тому доцільно розглянути цей твір у контексті його створення, що допоможе краще зрозуміти як зміст і посил тексту, так і самого автора.

«Листи до Ольги» писалися, власне, per nefas — як книжка, якої автор початково не планував, як спроба скористатися єдиною доступною мож-

362

ливістю писати в умовах в’язниці. У першій частині текстів в’язничної кореспонденції автор заочно розмовляє з дружиною про всілякі побутові речі, дає розпорядження, розпитує щодо робіт по дому й дачі, пише про свої щоденні в’язничні потреби. Проте з 1980 року автор поступово роз-гортає в листах до дружини виклад філософського трактату про глибше значення в’язничного досвіду, про внутрішнє переживання таємничого світового ладу і про відчуття відповідальності, яке випливає з цього пе-реживання. «Листи до Ольги» накреслюють обриси етики відповідаль-ності як у контексті ув’язнення чи дисидентського руху, так і тогочасно-го суспільства загалом — суспільства неетичного і безвідповідального. При цьому автор іноді покликається на загальновизнаних авторитетів філософської думки, насамперед Мартіна Гайдеґґера та Емануеля Леві-наса. У працях, присвячених «Листам до Ольги», уже не раз зауважено, що Гавел — не філософ sensu stricto, він лише послуговується філософ-ською термінологією, тобто є — у позитивному й первинному значенні цього слова — «аматором» філософії. Проте найважливіше в «Листах до Ольги» — не їхня «наукова» складова, не посилання на Гайдеґґера чи Ле-вінаса, а базовий «філософський досвід», що його в собі несуть ці листи.

Цей досвід, основна ідея «Листів до Ольги», дуже простий: рефлек-сії щоденних особистих переживань ведуть мислячу людину до усвідом-лення відчуття співпричетності до єдності людства й космосу, до відчут-тя співвідповідальності за все, що відбувається у світі. Це відчуття від-повідальності перед універсальним принципом, який стоїть за всім, що діється. Цей принцип можна було б назвати «Богом», проте це поняття здається авторові аж надто конкретним.

Усе найважливіше на цю тему, найхарактерніше ядро в’язничних вра-жень Вацлава Гавела і духовний поворот, який із цього випливає, сфор-мульовано в листі № 41 від 7 серпня 1980 року: Перебуваючи тут, немину-че ставиш собі запитання, чи є в усьому цьому сенс і який. <...> Я змалку відчуваю, що не був би самим собою — людською істотою — якби не жив у тривалому та багатоликому напруженні з цим своїм «обрієм», джерелом сенсу й надії: ще з юності я не впевнений, ідеться тут про «досвід Бога» чи ні. Хай там як, я очевидно не є добрим християнином і католиком (як чимало близьких мені людей), різних причин тут багато — скажімо, я не схиляюся перед своїм Богом і просто не розумію, чому маю перед ним схи-лятися. Тим, ким він є — обрієм, без якого ніщо не мало би сенсу, і мене теж не існувало би, — він є вже у своїй суті, а не завдяки потужній вла-ді, яка змушує себе шанувати. Навряд чи зразковим його пошануванням мені вдалося би поліпшити світ. <...> Я дитя доби знань, а не міфоло-гічного мислення, тому і мій Бог, коли я змушений про нього говорити (що не надто люблю), виявляється чимось цілковито абстрактним, ту-

...

363

манним і, певно, малопривабливим (тим паче, моє до нього ставлення непросто вловити). Таким він постає лише перед тими, кому я намага-юся про нього розповідати, — цей досвід, певна річ, живий, щирий і кон-кретний, можливо (завдяки багатоликості, яка щоразу вражає), живі-ший за будь-чий, у кого є свій «нормальний», споряджений усіма належ-ними атрибутами Бог (і хто часто, хоч як дивно, від нього затуляється замість наближатися). Що ще властиво моєму Богу: він майстер очіку-вання, що часом виводить мене рівноваги. Він влаштовує мені різні мож-ливості й мовчки чекає, що ж я робитиму. <...> Тепер його Страшний суд відбувається безперервно, постійно, і суд цей щоразу останній, зно-ву й знову: усе, що відбулося, уже ніколи не буде іншим, усе залишається в «пам’яті буття», залишуся там і я, засуджений довічно бути наодин-ці із собою — таким, який є, яким сам себе створюю.

Усі подальші міркування — це, власне, лише варіації цієї теми. З од-ного боку є принцип, перед яким людина відчуває відповідальність, його названо «ладом буття», «глобальним дивом буття», іншими термінами. А з іншого боку є «не-я», «спокуса Ніщоти», «самохідна структура» тощо — так названо не-ідентичність, не-особистість або принцип заперечення загалом. Автор доводить, що він передусім письменник, а лише потім — мислитель. Доводить це тим, що «сильний бік» його листів філософсько-го спрямування — те, що закарбується в пам’яті читача, — не філософ-ські виклади чи терміни, а короткі історії, якими автор ілюструє головну тезу «Листів до Ольги»: моральна дилема поїздки в трамваї, куди точно не ввійде контролер, а все одно перед людиною постає питання, чи пла-чувати квиток, або ж відчуття співвідповідальності стосовно «незнайо-мої ведучої прогнозу», коли в прямому ефірі зникає звук, і вона стоїть безпомічна й розгублена перед зосередженими на ній поглядами міль-йонів глядачів.

Зрештою, Гавел описує і найприватніший спогад про свої докори сум-ління у зв’язку з тим, що під час першого арешту навесні 1977 року він спробував піти на певні поступки тоталітарному режиму, даремно спо-діваючись, що з цією силою можна зіграти в таку собі гру (і виграти). Тоді, 1977 року, Гавелу вдалося вийти на волю взамін на заяву з «покаян-ням», яку сам він сприймав як рафіновану, двозначну словесну гру. Про-те режим, удавшись до брудної пропаганди, використав цю заяву проти її автора, домігшись, щоб і в суспільстві загалом, і в середовищі громад-ських активістів вважали, ніби Гавел відмовився від своєї участі в «Хар-тії 77». Його соратник-хартієць, професійний філософ і євангельський християнин Ладіслав Гейданек у «Листах до друга» захищає Гавела, ви-правдовує його вимушене збочення з визначеного шляху, посилаючись і на його багаторічну позицію та діяльність, і на винятковість в’язничної

364

ситуації — проте це все одно реакція на погіршення ставлення до Гаве-ла, ба навіть на розмови про «зраду», які на той час активно точилися в хартійному середовищі.

Хоч як парадоксально, автор сприймає свою помилку як імпульс до усвідомлення й осмислення етики відповідальності: ...лише тепер я по-чинаю розуміти, що — принаймні з мого боку — то не було якимось не-розважливим промахом, який приніс мені стільки даремних страждань, а був то для мене досвід глибоко позитивний, просто-таки очисний, і я мав би за нього подякувати долі, а не проклинати її. Цей досвід кинув мене хай і в досить жорстке, але саме тому дуже змістовне протистав-лення зі самим собою, так би мовити, струснув моє «я», щоб «витрясти» з нього глибший погляд на самого себе, серйозніше прийняття й розумін-ня всієї ситуації, ...щоб згодом привести мене до нового, зваженішого по-гляду на проблему людської відповідальності.

Якщо говорити про літературний жанр «Листів до Ольги», то на пер-ший погляд здається, ніби вони належать до традиції текстів, що пере-дають філософські, релігійні чи мистецькі погляди автора у формі листа, адресованого конкретній особі. Проте насправді ця особа є адресатом лише формально, адже листи від початку призначалися для поширення та публікації. Автор не сподівається на відповідь формального адресата, такі відповіді або взагалі ніколи не існували, або втрачені, або ж вважа-ються несуттєвими для широкого кола читачів. Класичними приклада-ми цього жанру можна вважати «Моральні листи до Луцілія» Луція Аннея Сенеки, присвячені практичній етиці та її філософським, а саме стоїч-ним засадам. Зазвичай ніхто не переймається тим, що не може прочи-тати й «Листи від Луцілія».

Традиція змістово насичених листів, коли бракує — хоча насправді ні-кому не бракує — відповіді від другої сторони, тобто формального адре-сата, набула з розвитком культури багатьох форм і варіацій. Тут можна згадати й новозавітні листи апостола Павла, призначені місцевим хрис-тиянським общинам чи й окремим його однодумцям, завдяки яким «у похідних умовах» сформовано першу систему — і літературний стиль — християнської теології. Сюди належать і листи Ієроніма Стридонського (Святого Ієроніма), адресовані різним людям із його оточення, які репре-зентують культурний світ освіченого християнина періоду пізньої анти-чності, а послідовниками Ієроніма ставали чимало інших літераторів і гуманістів упродовж століть. Тут маємо й листи, що їх видатні особистос-ті писали з в’язниці, намагаючись у передчутті близької смерті вкласти в них свої послання, зокрема й духовні або теологічні: серед найвідомі-ших зразків — листи Яна Гуса з Констанца, листи Дітріха Бонгьоффера з нацистської в’язниці (які, зрештою, уже навіть порівнювали з листами

...

365

Гавела). У середовищі чеських дисидентів, у безпосередній близькості до Вацлава Гавела та з певним часовим випередженням (у 1977–1978 ро-ках) побачили світ самвидавні тексти філософів Радіма Палоуша та Ла-діслава Гейданека, що поклали початок відновленню традиції «сенеків-ських» етичних листів до конкретного адресата — проте цього разу вже анонімного, до якого зверталися «друже» чи «похреснику».

«Листи до Ольги» здебільшого прочитуються sub specie цієї традиції. Автор-мислитель веде філософський монолог, подібний на монологи Се-неки чи Ієроніма, а про Ольгу, власне, узагалі не йдеться. Однак, якщо читач Гавелових листів стежить у тексті не лише за перебігом думок ав-тора, а й за супутньою «робочою» інформацією, він зможе відчути, що реальний контекст, у якому писано текст, реальний Sitz im Leben був на-справді значно складнішим: «Листи до Ольги» — це не зовсім монолог.

Автор, нехай і побіжно, та все ж згадує, що Ольга теж щось йому пише, хоча вкрай рідко реагує на зміст її листів. Утім, скажімо, у листі № 44 від 31 серпня 1980 року він ділиться своїми рефлексіями щодо її текстів. До-волі прямолінійно, навіть різко він стверджує, що літературний з літера-турного погляду листи Ольги досить слабкі: Не приховую, що мені як не-стерпному педанту не цілком подобається їхня невиразна телеграфність, брак системності та композиційної логіки, надмір синтаксичної, грама-тичної та графічної недбалості. Проте водночас визнає, що ці листи для нього дуже важливі — і не лише з причин екзистенційно-емоційних, а й змістових: Певно, завдяки тому, що ти не обмежуєш себе зайвою увагою до зовнішньої форми, засобів вираження та композиції, твої листи дуже безпосередні й загалом, мабуть, змістовніші за мої, над якими я так ста-ранно й вимогливо морочуся. Тобто: не намагайся покращувати свої лис-ти, ...для мене важливий дух і внутрішнє «послання» твоїх листів, якщо назвати це дещо патетично.

Та коли Гавел починає трансформувати свої листи в трактат, Ольга Гавелова, тобто особистість із величезною внутрішньою силою та при-родженою інтелігентністю, проте все-таки «практичнішої» вдачі, уже не може бути відповідним співрозмовником. Тож на її місце заступає інший партнер за листуванням. І хоча листи адресовано Ользі, однак відписує на них, відповідає на змістове наповнення, стає другою стороною в діа-лозі інша особа — брат автора, Іван.

Зовнішні умови писання з в’язниці та у в’язницю були такі: перебу-ваючи в слідчому ізоляторі в Рузинє (червень–грудень 1979 року) Вац-лав Гавел міг (теоретично) листуватися з будь-ким. А в місцях відбуван-ня покарання в Гержманіце та Борах (січень 1980 —лютий 1983) — уже тільки з найближчими родичами. Оскільки на той час батьків Гавела вже не було серед живих (мама померла давно, а батько — у липні 1979 року),

366

у категорію «дозволених» адресатів потрапили тільки троє — дружина Ольга, брат Іван та Іванова дружина Квєта. «Дозволене» ім’я швагрової Квєти Вацлав Гавел принагідно використовував як шифр для своєї то-дішньої коханки Анни Когоутової, колишньої дружини Павела Когоута.

Усі троє близьких родичів писали свої листи окремо. Як бачимо з листів Вацлава та загального контексту, Ольга і Квєта писали насампе-ред про практичні родинні питання, про господарство абощо. Іван, на-впаки, ще від початку вирішив, що своїми листами бодай трохи ком-пенсуватиме брату брак інтелектуальних стимулів. У першому ж листі в ув’язнення він повідомляє Вацлаву про такі наміри — і водночас натя-кає на свої очікування, що братові листи з в’язниці теж будуть філософ-ськими. Він просто-таки закликає філософствувати: Здається мені, по якомусь часі знову доведеться мені з тобою листуватися, щоб ти там душевно не зачерствів. <...> Сподіваюся, ти вигадуватимеш нові п’єси і глибоко міркуватимеш над філософськими питаннями. Пиши час від часу, що ти вигадав. А я іноді писатиму, наприклад, про якісь цікаві книжки, які читаю. І одразу ж у першому листі Іван розпочинає свою програму дистанційного навчання.

Спершу здається, що це буде лише Іванів монолог. У Вацлава, воче-видь, на першому етапі ув’язнення немає енергії на сприймання й осмис-лення інтелектуальних тем, тому Іванові він майже не відповідає. Бра-тові він напише лише один раз, коли не буде впевнений у поточному місцеперебуванні Ольги (лист № 10 від 22 вересня 1979 року), і один раз докладе до листа Ользі окремий додаток для Івана (лист № 11 від 6 жов-тня 1979 року). І лише остаточно «осівши» у в’язниці в Гержманіце, Гавел спрямовує свої думки в те річище, куди його намагався скерувати Іван — у філософські міркування. У листі № 37 від 22 червня 1980 року він пише Ользі, що готовий «бодай спробувати написати лист із міркуваннями». І починає розвивати роздуми про розпад людської ідентичності. При цьо-му він наводить аналогії з фізичними явищами, і навіть пише в листі до Ольги контрольне запитання Іванові: «Іване, чи це правда?». Таке непри-мітне «Іване, чи це правда?» стає початком діалогу між братами — того справжнього філософського діалогу в посланнях із в’язниці й у в’язницю, який приховано точиться в «Листах до Ольги».

Діалог цей, звісно, нерівномірний. Не лише тому, що Вацлав у в’язниці, а Іван на волі, біля своєї багатої бібліотеки. А ще й тому, що формально Вацлав і далі звертається переважно до Ольги. Лише зрідка він ставить якісь уточнювальні запитання на зразок цитованого вище, і лише у виняткових випадках «обмовляється», як-от у листі № 65 від 24 січня 1981 року: «...можливо, ти чи Іван поставите питання, де, на мою думку, існують такі явища, як “абсолютний обрій”, “пам’ять буття” тощо».

...

367

Потім ще раз, у листі № 108 від 26 грудня 1981 року, він відкрито реагує на зітхання брата щодо нерівномірності цього листування, але знову пише Ользі: Іван нарікає, що я мало реагую на його листи, і це правда. Чита-ти його листи мені завжди дуже цікаво, і якщо я не відписую на них до-сить докладно, то лише тому, що погоджуюся з викладеними думками, або ж вони стосуються сфер, у яких я можу тільки запитувати й слу-хати, а ще трохи через страх перервати нитку моїх власних викладів.

Звісно, важко не замислитися, у чому ж причина такого послідовного адресування листів винятково Ользі. Напрошуються дві відповіді. Перша: Гавел як в’язень не мав змоги і/або сили писати більше, ніж один лист, у який він вкладав усе, що було на серці, не зважаючи на тему чи жанр. І друга: знайшовши свою «велику тему» і взявшись активно її розвива-ти, він уже достеменно знав, що пише ані для Ольги, ані для Івана, але для «світу». Адже надалі він уже стилізував листи під літературний твір. У листах «пізнього» періоду ув’язнення Вацлав навіть дає інструкції, як слід сприймати цілісний твір, як його редагувати, як презентувати. Ці інструкції не ввійшли в «канонічний» текст «Листів до Ольги». Уривки з них опубліковані лише в додатках до повного зібрання творів Вацлава Гавела 1999 року. Одна із зауваг стосується й вибору назви для «Листів до Ольги». Ця ідея початково належить Івану. Вацлав пристав на неї, з одного боку, для декларативної демонстрації своїх подружніх стосунків, а з іншого — «тому що це схоже на “Листи до Мілени” Кафки». Неухиль-не дотримання звертання до Ольги як єдиного адресата — це передусім цілеспрямована літературна стратегія автора. Утім, звернімо увагу й на те, що у в’язницю писав хоч і прихований, але при цьому реальний спів-розмовник, тобто Іван. Це важливо зокрема тому, що й ім’я відправника «Іван М. Гавел» невдовзі стало шифром: сам Іван поволі втягнув у листу-вання з ув’язненим братом цілу низку співавторів, чиї тексти перепису-вав у свої листи. Поступово усталилися ролі в діалогах: Вацлав Гавел при-ходить зі своєю оригінальною рефлексією особистого екзистенційного досвіду, що його він намагається перевести в площину філософських по-нять. Іван Гавел і його співавтори приносять його роздумам «поживу» у формі наукових уточнень, контрольних запитань і розлогих цитат із фі-лософських джерел, а Гавел надалі це все опрацьовує. Вибір співавторів, текстів і тем був пов’язаний, з одного боку, зі змістом листів Вацлава Га-вела, а з іншого — з інтелектуальним колом, у яке входив Іван, тобто із середовищем Кампадемії.

Кампадемія — самоназва учасників неофіційного філософського се-мінару. «Академія», тому що вони вважали себе послідовниками акаде-мії Платона, а «Кампа», тому що збиралися в помешканні Радіма Палоу-ша на однойменному празькому острові. До Радіма Палоуша, з огляду на

368

його роль господаря та поважний вік, навіть зверталися доволі «міфоло-гічно», грецьким словом на позначення директора школи — «схоларх».

Переконання, начебто гурток філософів-дисидентів у Празі періоду нормалізації, у Чехословаччині ХХ століття — це «перевтілення» саме того гуртка, що його зібрав навколо себе Платон в Афінах IV століття до нашої ери, спершу може здатися зарозумілим і сміховинним. А все ж: по-перше, така думка справді суголосна платонівській традиції, якій влас-тива віра в безперервне духовне передання платонівської науки та пла-тонівського «посвячення», хай навіть це «передання» не завжди можна довести на конкретних фактах зовнішньої, «матеріальної» історії. Віднов-лення давньогрецької платонівської академії в ренесансній Флоренції XV століття, до чого відсилає цитата зі спогадів Даніела Кроупи, — це найві-доміший, проте аж ніяк не єдиний випадок такого штибу долучення до духовного «апостольського успадкування» платонівської традиції (Ново-тний, 1970). До того ж ніде не сказано, що одночасно лише одна спільно-та може претендувати на таке успадкування. Радше навпаки: інтелекту-альна історія Європи нового часу фіксує безліч фактів існування найроз-маїтіших приватних академій, які в різний час і в різних місцях плекали платонівську філософію (а також інші духовні й культурологічні дисци-пліни, які в широкому значенні слова були суголосні з платонізмом), ува-жаючи себе гілками того прадавнього дерева традицій, яке росло в афін-ському гаї Академія. Змінювалися час, місце й теми академічних обгово-рень, проте зазвичай лишався незмінним принцип незалежних, вільних дебатів і спілкування, які мають дуже мало чи й зовсім нічого спільного з офіційними університетами, якими в середовищах приватних акаде-мій гордували як осередками бездушної освіти і (читай: схоластичного) формалізму. І якщо саме в Празі періоду нормалізації, де з університетів остаточно вивітрилося незалежне й вільне мислення, філософи-дисиден-ти долучаються до традиції приватної платонівської академії — це по-двійно актуально. Зрештою, і по тому, як із чеських університетів вико-рінили комуністичну ідеологію, залишається — а з наступом «наукоме-трії» тільки зростає — небезпека такої бездуховної схоластики, «науки заради науки» і «науки для грантової звітності». Ідея відкривати приват-ні академії як прихистки свободи думки поза офіційними університета-ми лишається актуальною і на початку ХХІ століття.

Крім того, хоча учасники дуже серйозно ставилися до міфічної ін-терпретації себе як академії, у цьому було й немало ігрових елементів, як і в усій діяльності Кампадемії. Її учасники влаштовували «серйозні» спільні читання творів Платона й інших текстів, а паралельно — «вилаз-ки на Святого Яна» на природу, під час яких дуже по-філософському ін-терпретували «банальні» враження від прогулянок серед чеських пейза-

...

369

жів. Згодом, у 1980-х роках, додалися й «consultationes» у Гавела в Граде-чеку, супроводжувані химерними записами і малюнками. До написання власних філософських текстів кампадеміки ставилися цілковито поваж-но, однак деякі тексти стилізували, наприклад, під клоунські пародії на платонівські діалоги: тут найкращим прикладом може слугувати запис розмови Івана М. Гавела зі Зденєком Нойбауером. Кампадеміки травес-тіювали власні імена, часто перекладаючи їх латиною чи грецькою (Ґа-уденцій — Радім Палоуш, Сідоній — Зденєк Нойбауер, Каліпто — Томаш Галік), а іноді вдавалися до непростих культурних ремінісценцій (Сака-тека, другорядний персонаж Кастанеди, — Іван Гавел). Найбільше пріз-виськ вони вигадали за мотивами «Володаря перснів» Толкіна: Даніел Кроупа був «Фродо», тому що заснував Кампадемію, а отже, був трима-чем «перснів» традиції. Томаш Галік був «Ґандальфом», тому що прино-сив духовні, тобто теологічні знання з «інших світів». Радім Палоуш був «Елрондом», тому що його сільський будиночок у Младій Вожіці слугу-вав сховком, таким собі Рівенделлом. Павел Братінка був «Ґімлі» просто через свою огрядність; і так далі.

Ця приватна гра в Толкіна, яка на чверть століття випередила толкі-номанію в Чехії, була пов’язана з вірою кампадеміків у сенс відродження та прищеплення міфів у сучасному суспільстві, а також із «профанною» потребою конспіруватися від поліції. Такі ігри, міфологізація та клоуна-да були не лише виявом зовнішньої стилізації, а й внутрішнього зв’язку кампадеміків зі світом. З огляду на те, що в їхніх працях часто йшлося про поєднання того, що в дискусійній площині вважається непоєднува-ним, вони часто вибирали гру як метод, який дає змогу «поєднати непо-єднуване» і так, проживаючи актуальну ситуацію, входити туди, куди суто раціональний метод не сягає.

Саме в цьому інтелектуальному середовищі перебував Іван Гавел, у межах своїх можливостей передаючи відповідні ідеї братові у в’язницю. Передусім це світ феноменологічної філософії, культивованої у традиції Яна Паточки. Так він переписав у листах есе Гайдеґґера «Розмова на по-льовій дорозі» та інші, переклад яких розпочали кампадеміки, а також уривки з книжки Левінаса «Гуманізм іншої людини».

Не менш важлива тут і «нова наука». Іван Гавел переказує братові де-які нові наукові теорії, що виходять за рамки того позитивістсько-мате-ріалістичного розуміння науки, яке на той час пропагувалося на офіцій-ному рівні в комуністичній Чехословаччині: явище автореференції, яке описав фізик, теоретик пізнання і творчості Дуглас Гофштадтер у книжці «Ґьодель, Ешер, Бах», дисипативні структури хіміка Іллі Пригожина, ан-тропний принцип у структурі всесвіту і теорії великого вибуху, поступо-во з’являються згадки про Пірсіґа та Налімова. У листи переписувалися

370

й цілі тексти з найсвіжіших самвидавних перекладів: дослідження «Екс-пресивність» Раймонда Руєра, який прославився книжкою про «нову нау-ку» La gnose de Princeton, або уривок із тексту «Душа рослин — тварин — людей» від учениці Гуссерля Едіт Штайн, яка згодом стала кармеліткою, поєднавши світ сучасної філософії зі світом віри. Отаким був світ авто-рів, які в Кампадемії вважалися класикою: Іван подає містичне так, як про нього на матеріалі індіанського шаманізму писав Карлос Кастанеда або Толкін у своєму «Гобіті».

Ішлося завжди про мислителів чи науковців, які з різних ракурсів «фа-хово» розробляли ті теми, що їх Гавел розвиває вже «по-аматорськи» у своїх листах із в’язниці: відкриття всесвітніх закономірностей у конкрет-них явищах, відчуття глибокої пов’язаності суб’єкта сприймання з довко-лишнім світом, етика відповідальності. З позицій феноменологічної філо-софії та філософської етики ці концепти формулюють Гайдеґґер і Левінас. Долучаються до них і всі названі вище науковці, які руйнують позити-вістсько-наукометричні уявлення про світ як щось винятково матеріаль-не, причинно-наслідкове і раціональне, де вже немає місця для таких по-нять, як сенс, лад чи або дух. La Gnose de Princeton Руєра, антропологіч-ні дослідження Кастанеди, які вилилися в містичний досвід; антропний принцип і великий вибух у космології — усе це свідчення, що підтвер-джують «ззовні» досвід світу сенсовного, єдиного цілого з таємничими взаємозв’язками, як його розглядає Вацлав Гавел у «Листах до Ольги».

Іван у своїх листах приділяє стільки уваги науковцям та їхній аргу-ментації з кількох причин. По-перше, Іван сам передусім науковець. По-друге, Вацлав сам розпочав свої філософські міркування із зауваг про фі-зику, і принагідно раз у раз повертався до наукових проблем. По-третє, виклади науковців світового рівня на захист нематеріалістичного трак-тування світу — надзвичайно важливі в історичному і політичному кон-тексті, у якому обоє братів писали свої листи: адже комуністичний ре-жим стверджує, що його офіційна марксистська ідеологія, «діалектичний матеріалізм», який заперечує все духовне, — це НАУКОВА світова думка. Брати Гавели не вступають у відкриту полеміку з марксизмом: по-перше, це було просто неможливо з огляду на цензурування в’язничних листів, а по-друге, вони не хочуть марнувати на це свої зусилля й час, які їм зна-чно потрібніші для пошуку світоглядних альтернатив. Проте приховано в їхньому пристрасному захопленні «іншою» наукою відчувається ра-дість від того, що ці найновіші наукові дослідження підривають ідеоло-гічне підґрунтя режиму, «наукову світову думку».

Згодом Іван Гавел звертається до двох своїх друзів із Кампадемії Ра-діма Палоуша та Зденєка Нойбауера з проханнями написати комента-рі до філософських роздумів у в’язничних листах — потім він перепису-

...

371

вав ці зауваги у свої листи. Радім Палоуш, «схоларх» Кампадемії, у своїх коментарях пропонує розвинути певні ідеї, викладені в листах Вацлава. Тон його зауваг загалом схвальний, навіть захоплений. Значно відчут-ніше на Вацлава Гавела вплинуло долучення до розмови Зденєка Нойба-уера, який вступив із ним в активну полеміку.

Біолог і філософ Зденєк Нойбауер був мислив найоригінальніше з-поміж усіх учасників Кампадемії. У його текстах більшість суто кам-падемічних тем подано в дуже концентрованій, загостреній формі. Він максимально радикалізував клоунсько-наївну стилізацію, аж у ній саме життя філософа ставало виставою, філософською грою. Це він упрова-див прізвиська за Толкіном, він ініціював появу «окцидентологічної сек-ції» та філософське трактування «вилазок на Святого Яна». Він несисте-матично досліджував міф як метод сприймання і навіть творення світу.

Міф для Нойбауера — це історія, яка об’єднує, повертає сучасну ра-ціональну людину до її коренів, до світу архетипів, праісторій про пошу-ки її місця у всесвіті, про шлях до духовної зрілості та переміни. Так лі-тературний текст завдяки ініціації стає текстом-посвяченням. Звідси й дослідження теми «сходження в потойбіччя» у Гомера, Вергілія, Данте і Толкіна, а також у середньовічних сюжетах про Грааль (див. працю Ной-бауера «Роздуми та розповіді про святий Грааль»; Pojednání a vyprávění o svatém Grálu). Автор міфів — деміург, що як суб’єкт не лише перетво-рює, а буквально створює світ. Звідси й зацікавлення Нойбауера таки-ми на позір «антикатолицькими» авторами, як Фрідріх Ніцше та Ладіс-лав Кліма (див. його статті «Біологічна онтологія Ніцше»; Nietzschova biologická ontologie; і «Свято — гра — суб’єктивність»; Slavnost — hra — subjektivita). Нойбаеурова рефлексія науки прямо пов’язана з перео-цінкою міфу і творчої суб’єктивності. Позитивістську, об’єктивну нау-ку Нойбауер вважає вже пройденим етапом пізнання. Він протиставляє їй новий, наступний етап «нової науки», що почала розвиватися в Бер-клі, Прінстоні та інших (не лише) американських університетах у 1960-х і 1970-х роках ХХ століття, і якій притаманне розмивання меж між сус-пільними і природничими науками, навіть між наукою і релігією та мі-фом. Передвісники цієї «нової науки», на думку Нойбауера, — батько кібернетики й антрополог Ґреґорі Бейтсон, автор теорії «зміни наукової парадигми» Томас Кун, а пізніше й автор «Дао фізики» Фрітьоф Капра чи автор гіпотези Геї Джеймс Лавлок.

Дещо згодом сам Нойбауер в усній бесіді з автором цієї післямови описав, як розпочався їхній із Гавелом діалог: Прийшов до мене Іван і каже: «Слухай, я отримую такі дивні листи від свого брата. Він трохи вдарився у філософію, чи що, а я не дуже знаю, що тепер із цим робити. Можеш це прочитати і щось мені підказати?». Ну, а я, нічого не підозрю-

372

ючи, написав усякого-різного, де підрізав, де підгавкнув, щиро вважаючи, що Іван ламає голову над тим, як йому грамотно відповісти ув’язненому брату. Тому я писав це радше для самого Івана, такі собі шпаргалки, у яких ніяк себе не стримував. Я спробував трохи оживити його текст, суто практичні фахові зауваги. А Іван узяв, переписав усе це й надіслав. Це психічно дуже травмувала Вашека, він раптом подумав, який він по-вний дурень, і що взагалі не варто було пхати носа у філософію, якщо будь-який фахівець йому на пальцях за лічені хвилини доведе, що це дурня й епігонство. Бідолашний Вашек у в’язниці, видасть щось отаке від себе, щось щире — а потім отримає таку-от нещадну критику, яку ще й чи-тає сам, в ізоляції, без контексту.

Ці критичні «підрізання й підгавкування» збереглися в листі Івана від 17 січня 1982 року, а «травму», про яку згадує Нойбауер, описує сам Гавел у листі № 113 від 30 січня 1982 року: ...лист Івана довершив згуб-не діло: блискучі, глибокі й при цьому короткі зауваження Зденєка Н. до моїх перших листів про театр викликали в мене тотальну відразу до власних листів із міркуваннями, що почали здаватися мені якоюсь ба-нальною пустопорожньою балаканиною. Однак наступного дня в цьо-му ж листі Гавел допише, що депресія минула, а виклад своїх думок у наступному листі, № 114, він починає прямим відсиланням до однієї із зауваг Нойбауера.

Уже надалі Гавел, вочевидь, трохи побоювався Нойбауерової крити-ки — точнісінько так само важко він сприймав і будь-яку, крім цілковито позитивної, критику на свою п’єсу «Гірський готель», яку тоді саме ста-вили у Відні. Власне, спершу Іван переписував у листи до брата всі ре-цензії, аж доки дістав у відповідь чітку заяву: «Негативну критику на ГГ не хочу навіть читати!». Тому в листі № 76 Іван надсилає коментарі від Нойбауера з приміткою: «Не бійся, вони переважно схвальні». Утім, Зде-нєк Нойбауер дещо уточнив свої початкові зауваження, які нібито сто-сувалися лише окремих формулювань, але аж ніяк не загального змісту й викладу міркувань Вацлава Гавела. Проте це Нойбауер усвідомив вже значно пізніше, описавши це так: «Надзвичайно цікавий досвід — ця різ-ниця перспектив: то педантична прискіпливість, то душевність і розумін-ня». Нойбауер узявся коментувати тексти Гавела, проймаючись дедалі більшою до них повагою, і навіть почав «міркувати паралельно». Розду-ми Гавела про досвід як взаємопов’язаність явищ із «абсолютним обрієм буття» (авторський термін) перетнулися з власне Нойбауеровою темою «онтології суб’єктивності», над якою той тоді активно працював. Тобто він намагався не лише надихати Вацлава Гавела, розширюючи й уточ-нюючи його виклади, а й сам надихався його спостереженнями та реф-лексіями для своїх «фахових» філософських текстів.

...

373

Приблизно в останній третині Іванових листів Нойбауер стає вже не просто одним із багатьох час від часу цитованих авторів, але фак-тично третім співрозмовником. Уривки з його текстів — це й прямі відповіді на міркування Вацлава, і самостійні тексти на дотичні теми. Схожу ситуацію спостерігаємо і з іншого боку, коли наприкінці «Лис-тів до Ольги» Зденєк Нойбауер стає — поряд із Левінасом і Гайдеґ-ґером — одним із найчастіше згадуваних авторів. Це ще помітніше, якщо не обмежуватися «канонічним» текстом «Листів до Ольги», який завершується листом № 144, а взяти до уваги й листи № 145–165, які туди не ввійшли. У цій завершальній «післяканонічній» частині «Лис-тів до Ольги» найважливішим мотивом стає саме діалог Вацлав Гавел зі Зденєком Нойбауером.

Ба більше: коли вже компонування планованої книжки філософських листів (і термін покарання автора) помалу добігали кінця, Вацлав Га-вел, ретельно продумуючи всі супровідні питання щодо її видання, ви-рішив, що саме Зденєк Нойбауер має стати першим публічним, «кано-нічним» тлумачем його твору. Він попросив свого співкамерника, домі-ніканського монаха (а з 2010 року — празького архієпископа) Домініка Дуку, який саме виходив на волю, щоб той знайшов Зденєка Нойбауера і переказав йому відповідне доручення. Нойбауер доручення виконав — і так вийшла у світ стаття Consolatio Philosophiae hodierna, яку неодмін-но вміщували в усі перші самвидавні та закордонні видання «Листів до Ольги» як невід’ємну складову.

Проте в променях успіху цього хепі-енду не можна забувати, що мір-кування Вацлава Гавела і Зденєка Нойбауера, які багато в чому збігають-ся, мають і чимало відмінностей. І річ справді не в ступені оригінальнос-ті, філософської «фаховості» чи точності формулювань у текстах Вацлава Гавела, які були причиною початкового непорозуміння. Текст Нойбауе-ра «Про твердий і м’який стиль у філософії», написаний 1988 року, хоч у ньому і не згадано імені Гавела, можна вважати апологією гавелівського філософствування. Автор розглядає явище взаємної доповнюваності сти-лю «твердого», тобто логічно чіткого й точного, і стилю «м’якого», або ж поетичного, метафоричного, есеїстичного. На думку Нойбауера, кожен філософський текст мусить містити бодай окремі елементи терміноло-гічної «твердості» (тобто науковості й точності), проте основний стиль тексту при цьому цілком може бути «м’яким», тобто поетичним, як, на-приклад, у «Бенкеті» Платона чи «Так казав Заратустра» Ніцше: Те, про що йдеться у філософському тексті — від найтвердішого до найм’якішого, — це не просто передання сенсу, це досвід пошуку різних шарів сенсу і те, до чого відсилає кожне усвідомлення: це контекст, який оживає в процесі читання. <...> Від філософського тексту [читач] очікує, що за його до-

374

помогою він усвідомить або принаймні краще й глибше уявлятиме собі щось, що насправді — можливо, і з власного досвіду — він знає вже давно, здається, ще від народження, проте раніше не усвідомлював, що знає це, і не міг цього сформулювати.

Тут річ в іншому: у змісті й глибині філософського послання «Листів до Ольги». Вацлав Гавел і Зденєк Нойбауер погоджуються в думці про те, що однієї лише позитивістсько-матеріалістичної парадигми пізнання не досить, і обидва сприймають «нову науку» як спільника в боротьбі з цією парадигмою; спільні також їхні погляди на досвід людини як шлях до піз-нання глибшого сенсу й ладу, на відчуття особистої співвідповідальнос-ті за цілість світу. Проте думки авторів розходяться стосовно того, що ж у результаті випливає з цього досвіду та з цієї відповідальності. Скажімо прямо: вони розходяться щодо того, що досвід, який Вацлав Гавел опи-сує в листах із в’язниці, — це досвід релігійний.

Іван Гавел особисто не вступає в жодну релігійну чи навіть теологіч-ну дискусію. Проте в листах до брата дає висловитися тим, кого вважає авторитетнішими знавцями в цій сфері. До них, безперечно, належать Зденєк Нойбауер і Радім Палоуш — обоє філософи, католики за вірос-повіданням, які у своїй науковій діяльності розглядають (зокрема) теми віри та релігії в сучасному світі.

Окрім них, Іван Гавел у листі № 154 закликає ще одного «свідка» — не згадуваного в листах Петера Гаєка, свого колегу, математика, євангеліс-та за віросповіданням. Петер Гаєк не надто вникає в тексти Вацлава Га-вела. Іван Гавел переповідає тільки те, що «він вважає світ твоїх думок шляхетним і гуманістичним», а потім переписує Гаєкове визнання віри: «Мабуть, тобі буде цікаво знати, чому вони Господу Богу вклоняються». Далі текст Петера Гаєка містить класичне християнське, а точніше, єван-гелістське визнання віри в Христа як відкупника гріхів: «Християнин, на мою думку, — це не той, хто вивчив догматику і прийняв аксіоми; це на-віть не той, хто неодмінно пережив якесь спектакулярне диво. Христия-нин — це той, хто захоплюється Христом».

Так прямо й чітко сформульована, така виразно христоцентристська віра кардинально розходиться з досвідом, термінологією та стилем ви-кладу міркувань Вацлава Гавела. Він коротко оцінить слова «Іванового друга», проте ніяк на них не відповість. Він відповідає на слова Палоуша та Нойбауера, тому що знає, ЯК на них реагувати: адже вони послугову-ються не формулюваннями прибічника віри, а філософсько-феномено-логічною мовою, яку він може й хоче розуміти. І саме на прикладі цієї «мови невірянина» Нойбауер доходить висновку, що досвід, який описує Вацлав Гавел, досвід, що формує ядро його міркувань, відповідає фено-мену віри в Бога: «Вірити означає також і побороти абсурдність і трагіч-

...

375

ність вигнання… у веселощі й щастя дітей Божих. <...> У В. Г. жива віра перебуває поза всякими сумнівами».

Вацлав Гавел раз у раз не наважується прийняти таке однозначне трактування свого досвіду. Востаннє він говорить про це в листі № 159 від 18 грудня 1982 року, який лишився поза «каноном» «Листів до Ольги»: Так, я справді відчуваю, що день у день починаю краще розуміти христи-янські символи (тим паче, Зденєк, та й інші, рекомендували мені трохи глибше розібратися в їхніх значеннях); проте я не практикуючий като-лик і навряд чи колись ним стану. <...> А якщо про мене кажуть, що я став вірянином, — це неправда, або м’якше: це не зовсім так. <...> Коли я й не наважуюся вживати слово «Бог», то тільки й винятково тому, що це слово — особисто для мене — надто однозначно конкретизує цей досвід в істоту, і цим певною мірою його викривляє — навіть попри те, що у вигляді «нуміноза» («голосу буття», як я це називаю) він і справді схожий досвід якоїсь істоти чи набуває форми такого досвіду. (Тут і далі виділення мої. — М. С. П.)

Зденєк Нойбауер відповідає, що зовнішня зміна віросповідання чи кон-фесії, про яку говорить Гавел, — це не те саме, що зміна внутрішня, яку має на увазі він сам: «Я навмисне уникав слова “навернення”, бо знаю, що його найчастіше тлумачать як категоричний перехід до наперед визначе-ного релігійного способу життя. Проте цей крок абсолютно ніяк, у жодно-му мислимому сенсі, не пов’язаний з описаним досвідом: це зовсім інший, навіть можна сказати, незалежний, реальний “тілесний” вимір». Щодо ва-гань Гавела, то в певному розумінні це теж вияв «релігійного досвіду», це «відповідальність перед самим досвідом». Щодо страху Гавела вживати по-няття «Бог» через його надмірну історичну та церковну перевантаженість, Нойбауер наголошує, що й інші, загальніші поняття, які Гавел намагається дібрати на позначення власного досвіду, «теж не позбавлені уявлень і ме-тафізичних висновків, які насправді цьому досвіду геть чужі».

У заключних текстах «Листів до Ольги», які досі лишалися для читачів таємницею, точиться двобій за інтерпретацію в’язничного досвіду Гаве-ла. Двобій дружній, проте жоден із «фехтувальників» не зуміє перемог-ти, не «поранивши» чи не «вбивши» другого. До цього двобою стали не лише Вацлав Гавел і Зденєк Нойбауер, а й дві великі світоглядні концеп-ції, дві великі чеські (а в контексті — і світові) культурно-історичні тра-диції. З одного боку християнство у своєму католицькому вияві, з друго-го — традиція просвітницька, деїстична і масариківська. Обидві репре-зентують найкращі гравці — «фехтувальники» з широким колом знань і глибокими думками, відкриті до сприймання інших позицій і переко-нань. Та все одно цей двобій може завершитися тільки нічиєю: кожен за-лишиться при своїй думці.

376

Найкраще це проілюструвати прикладом, як обоє опонентів інтер-претують ключове поняття єврейсько-християнської традиції — Боже ім’я Єгова. Гавел відстоює власну зацикленість на понятті «обрій бут-тя» (із листа № 159): «Зрештою, якщо я не помиляюся, друг Д. казав колись, що “Єгова” означає “той, хто є”, а отже, саме буття. Тому — з християнського погляду — я не розрізняю “джерела справжнього буття” і “справжнього буття” як такого». Нойбауер йому опонує, що ім’я Єгова означає не «є», а «я є»: «Боже Я Є не можна так собі взяти й об’єктивувати в просто Я: Бог — це внутрішній досвід, на який не мож-на посилатися чи його проголошувати. <...> Бог являється також і в ТИ... з давніх-давен слово “Бог” звично вживається в контексті досвіду, як ми це бачимо і у В. Г.». Гавел у своєму наступному листі, № 160, реа-гує доволі роздратовано («...від останнього коментаря З. Н. до моїх лис-тів мене здолало відчуття, що я лізу в те, у чому нічогісінько не тямлю»), а тоді повертає діалог у загальнішу філософську площину. Так «самі про-ти себе» лишилися стояти поняття Бога як шифру для буття, Бога-буття метафізичного, статичного, sit venia verbo деїстичного чи масонсько-го, «Бога філософії», а з іншого боку — розуміння Бога як живого, ди-намічного, діалогічного, sit venia verbo християнського, католицького, «Бога Авраама, Ісаака та Якова». «Самі проти себе» — чи, може, краще сказати «самі повз себе». Символічною крапкою по цьому діалозі-дво-бої міг би стати доброзичливий і гострий вірш іншого дисидента й ка-толика Івана Мартіна Їроуса на адресу іншого дисидента, філософа й «некатолика» Еґона Бонді:

Хлопче, чому ти його називаєшОнтологічним полем?Так отупів від алкоголю,Що боїшся сказати Єгова?

Вацлав Гавел у «Листах до Ольги» і справді наче «боїться сказати Єго-ва». Тут ми бачимо, що він переймає підхід до релігії, якого дотриму-вався Томаш Ґаррік Масарик під упливом американського унітаризму, в Вацлав Гавел — під упливом Масарика, а паралельно й американсько-го ліберального протестантизму Юнацької християнської організації (YMCA): ядро всіх релігійних починань — це етична відповідальність і всі дії, що з неї випливають. Світ має певний загальний сенс, прихова-ний за явищами, але про цей сенс не можна сказати майже нічого кон-кретного. Слово «Бог» вживати можна, але не обов’язково. Про Христа можна говорити як про вчителя етики, але, очевидно, не як про втілен-ня Бога. Існування якоїсь обов’язкової релігійної думки (догми) виклю-чено як таке. А сам Гавел ще стриманіший у виражальних засобах, ніж

...

377

його ідейні попередники, адже для Масарика вживання слова «Бог» не становило проблеми.

Томаш Галік, інший учасник Кампадемії, пов’язує релігійність Гавела з іще давнішою традицією — типово чеською «смиренною набожністю». На думку Галіка, саме вона поєднувала (попри чималі розбіжності в тер-мінології) не лише Масарика і Гавела, а й Карела Гавлічека-Боровсько-го, Франтішека Палацького, Карела Чапека, Франтішека Ксавера Шалду, Яна Паточку та інші видатні постаті новітньої чеської духовної історії. У цій традиції розуміння духовного ладу світу і відповідних етичних потреб супроводжується цілковитим неприйняттям церковності.

Утім, щодо одного аспекту релігійного підґрунтя такого способу мис-лення є між, з одного боку, Томашем Масариком і Вацлавом М. Гавелом63 (а також усією традицією «смиренної набожності»), а з другого боку, Вац-лавом Гавелом принципова відмінність: перші розуміли як принципову, невід’ємну умову розвитку нового, сучасного спіритуалізму чи релігій-ності саме відхід від традиційного католицизму. Спіритуалізм чи релігій-ність, як вони їх собі уявляли, мали стати альтернативою католицизму як системи високих учень та «ірраціональної» набожності, яку до того ж підтримують авторитарні владні інституції. Вони збирали довкола себе людей, які так само розійшлися з католицизмом.

Проте Гавел зустрічається з католицизмом в іншій історичній, соці-альній і ментальній формі — з католицизмом як самоідентичністю, яку для себе обрала більшість дисидентської спільноти, і чимало його най-ближчих друзів із власної волі визнають свою приналежність до неї, хоч це й ризиковано. А головне, він не боїться асоціювати цю ідентичність із сучасними філософськими течіями, як-от феноменологія, і з найнові-шими ідеями природничих наук. Тому, хоч Гавел зберігає певну скептич-ність стосовно «офіційної» католицької церкви, політичних і моральних компромісів, на які йдуть її представники, він уже не має стосовно като-лицизму такого «базального» спротиву, як його попередники. Якщо він і згадує про якісь специфічні складові католицького вчення, то лише з повагою: До того ж віра в християнського Бога передбачає чимало су-путніх вимог: віру в божественну сутність Христа, у непорочне зачат-тя Діви Марії тощо — усе це для мене надто серйозно, щоб видавати за віру всілякі більш-менш образні сприйняття цих явищ.

У в’язниці Гавел навіть долучається до виразно «традиційних», «домо-дерних» набожних процедур (які таємно організовував його співкамер-

63 Вацлав Марія Гавел (1897–1979) — батько Вацлава Гавела, підприємець, інтелектуал, пре-зидент празького Ротарі-клубу, автор книжки спогадів; приятелював із Т. Ґ. Масариком. — Прим. пер.

378

ник Домінік Дука), скажімо, до великоднього посту: «У Чистий четвер о 16 годині я розпочав суворий піст... а щойно — тобто у Велику суботу зранку — я його завершив». Тож не лише християнство, а й безпосеред-ньо католицизм Гавел сприймає серйозно (і навіть у наведених вище ци-татах несвідомо ототожнює поняття «християнський» і «католицький»!), але саме тому й відмовляється цілковито з ним ототожнитися.

Звернення Гавела до духовних тем, яке відобразилося в «Листах до Ольги», згодом дістало «друге життя», зокрема у формі активного обго-ворення в дисидентському середовищі. По-перше, і самвидавне, і закор-донні видання «Листів до Ольги» виходили з післямовою Сідонія, тобто Нойбауера, де стверджувалося, що формулювання Гавела за своєю ідей-ною структурою відповідають традиційно релігійним, однак обрані фі-лософський жанр і стилістика не дають змоги вдатися до іншої мови, ніж «нерелігійна»: Ідеться про свідчення в дусі Філософії... аж ніяк не релігії. <...> У людській і божественній природі буття, яку так докладно роз-глядає автор, насправді немає нічого, що давало би йому право ототож-нити своє уявлення з Богом у біблійному розумінні.

А проте, незважаючи на вкрай тонкі відмінності в баченні самого і його «офіційного» інтерпретатора Нойбауера, у середовищі усно ширив-ся спрощений варіант «історії в’язня», а саме твердження, що Гавел на-вернувся в християнство. Про це нагадують знову ж таки вірші Їроуса:

У дикий світ пляшокПовертається навернений ВашекІ пляшки йому дзвонять Te Deum

Цей вірш було написано теж у в’язниці, до того ж його автор, перебуваю-чи в ув’язненні, сам надовго навернувся в католицизм. Тож звістка, хай і недостовірна, нібито «Гавел увірував», демонструє моральне значення такого вибору для людини в такій ситуації, а також для всієї дисидент-ської спільноти: тут повернення до традиційного християнства стає од-нією з альтернативних ідентичностей.

Використана література

Benda, Václav; Bendová, Kamila. Dopisy přes mříže. — Kostelní Vydří: Karmelitánské nakladatelství, 2007.

Havel, Ivan M. a kol. Dopisy od Olgy. — Praha: Knihovna Václava Havla, 2010.

Havel, Ivan M.; Neubauer, Zdeněk. Sidonia a Sakateky Čtrnáctero vykročení. — Praha: Sofis, 2004.

Havel, Ivan M.; Palouš, Martin; Neubauer, Zdeněk. Svatojánský výlet. — Praha: Malvern; B. Just, 1999.

...

379

Havel, Václav. Eseje a jiné texty z let 1970–1989. Dálkový výslech. Spisy 4. — Praha: Torst, 1999.

Havel, Václav. Dopisy Olze. Spisy 5. — Praha: Torst, 1999.

Hejdánek, Ladislav. Dopisy příteli. — Praha: OIKOYMENH, 1993.

Kroupa, Daniel. Dějiny Kampademie. — Praha: Knihovna Václava Havla, 2010.

Neubauer, Zdeněk. Consolatio Philosophiae hodierna. K Šestnácti dopisům Václava Havla. — Praha: Knihovna Václava Havla, 2010.

Neubauer, Zdeněk; Putna, M. C. “Když píšu, je to výrazem toho, že jsem něco zahlíd...”: Rozhovor o svatojánském výletě a o Kampademii, o Consolatio Philosophiae a o Hrádečku, a taktéž o katolicismu, lysohlávce či Tolkienovi // Zdeněk Neubauer. Consolatio Philosophiae hodierna. K Šestnácti dopisům Václava Havla. — Praha: Knihovna Václava Havla, 2010. — S. 33–57.

Palouš, Radim. Dopisy kmotřenci. — Praha: Zvon, 1990.

Putna, Martin C. Václav Havel a poezie českého undergroundu // Měli jsme underground a máme prd. Podzemní básníci o Havlovi. — Praha: Knihovna Václava Havla, 2009. — S. 7–9.

Putna, Martin C. Dopisy od Olgy — vlastně od Ivana — vlastně od Zdeňka. Rozkrývání skryté kapitoly českých intelektuálních dějin // Ivan M. Havel a kol. Dopisy od Olgy. — Praha: Knihovna Václava Havla, 2010. — S. 9–25.

Putna, Martin C. Václav Havel. Duchovní portrét v rámu české kultury. — Praha: Knihovna Václava Havla, 2011.

380

Петрушка Шустрова

Про солідарність і партнерство

В одному з перших листів, уміщених у цьому виданні, Вацлав Гавел по-біжно згадує про своє попереднє перебування за ґратами. Пригадаймо, про що конкретно йдеться, щоб краще уявити атмосферу, у якій погруз-ла Чехословаччина сімдесятих і восьмидесятих років ХХ століття, а також мотивацію людей, яких прийнято називати «дисидентами».

Якщо говорити про ув’язнення, під час якого й писалися листи до Оль-ги, Вацлава Гавела — як і більшість учасників Комітету захисту неспра-ведливо переслідуваних — заарештували вранці 29 травня 1979 року. Доти він уже двічі пережив ув’язнення: уперше — навесні 1977 року, а вдруге — на початку 1978 року. Саме цей нетривалий другий арешт послугує нам ключем для розуміння деяких особливостей дисидентської ментальності.

Напередодні арешту, 28 січня 1978 року, у приміщенні Національно-го дому в празькому районі Виногради відбувся бал залізничників. Кіль-кадесят підписантів «Хартії 77» придбали квитки на цей захід, щоб разом повеселитися. Із залізничниками вони не мали геть нічого спільного, а втім, і не планували там політичних чи хоч якось заангажованих висту-пів: мета в них була одна — розважитися, і з-поміж численних празьких балів (був саме сезон) вони випадково обрали саме цей. Отже, одного разу надвечір вони гуртом подалися на бал.

Проте виявилося, що Держбезпека (тогочасний політичний орган державної безпеки Чехословаччини) вважає таку безневинну забаву не-припустимою, тому майже всім «небажаним відвідувачам» вхід у банкет-ну залу було заборонено. Декому — кого поліція не впізнала — усе-таки пощастило потрапити всередину, але, наприклад, коли прийшов драма-тург Павел Когоут і показав свій квиток, організатор («чоловік із миши-ним обличчям», як написав Когоут) забрав квиток, витягнув із кишені со-рок крон (стільки коштував вхід) і сказав йому: «Робітники не хочуть тан-цювати поряд із ворогами соціалізму!». Звісно, зайве з’ясовувати, чого хотіли чи не хотіли «робітники», яких, звісно, ніхто про це не запитував,

...

381

а також чи був Павел Когоут «ворогом соціалізму». Значно важливіше, що в тогочасній Чехословаччині підписанти «Хартії 77» — як і деякі інші групи населення — були другосортними громадянами, яким забороня-лося те, що дозволялося іншим. Ба більше: не вважалося за потрібне по-відомляти їм про це заздалегідь.

У фойє Національного дому збиралося дедалі більше небажаних від-відувачів, а тоді поліцейські сформували кордон і силоміць витіснили їх із приміщення. Удари при цьому летіли навсібіч.

Вацлав Гавел усередину взагалі не потрапив. Підійшовши до Національ-ного дому, він помітив, що його друг, актор Павел Ландовський, саме розмовляє з двома поліцейськими, які хочуть його затримати. Гавел сам запропонував піти з ними у відділок і там засвідчити, що Ландовський не брав участі в хуліганських акціях, а просто прийшов на бал. Проте у відділку Гавел дізнався, що його теж заарештовано. Безперечно, обоє поплатилися за те, що поліцейські впізнали їх у лице й вирішили, що з них вийде хороша мішень. Третій затриманий, електрик Ярослав Ку-каль, теж поплатився за свою зовнішність: у нього було довге волосся й борода, які складно не помітити. Певна річ, неможливо навіть припус-тити, що вони разом десь хуліганили, — зрештою, єдині, хто поводився ексцентрично і привертав до себе увагу, були «тихарі» в цивільному. Ре-акція співкамерників на трьох своїх нових сусідів, які опинилися за ґра-тами в бальних костюмах, точно була гідною увіковічення в котрійсь із п’єс Вацлава Гавела.

Невдовзі після цього трагікомічного інциденту група дисидентів по-становили докласти всіх зусиль, щоб витягти з в’язниці своїх друзів і ко-лег. 17 лютого вони заснували Комітет захисту Вацлава Гавела, Яросла-ва Кукаля та Павела Ландовського, почали збирати свідчення очевидців про те, що ж сталося 29 січня 1978 року на площі Миру та в приміщен-ні Національного дому, плануючи влаштувати такий собі «паралельний процес». Зголосилися кількадесят свідків, і учасники комітету були пе-реконані, що на шпальтах самвидавної та закордонної преси їм вдасть-ся довести, що обвинувачені ні в чому не винні, а весь інцидент (хоча насправді у справі цих трьох обвинувачених про жоден інцидент узага-лі не йшлося) спричинили самі представники органів правопорядку. Хоч як дивно, того разу владні структури таки дослухалися до думки, що об-винувачення й ув’язнення цих трьох громадян щонайменше безглузде і принесе режиму хіба що насмішки й ганьбу, тому приблизно через шість тижнів Гавела, Ландовського і Кукаля звільнили.

Ідеться не про один дріб’язковий епізод чи кілька тижнів, абсурдно зга-яних у слідчому ізоляторі. Звісно, це ще питання, чи слідчі органи не ви-

382

знали б абсурдності ситуації й самі, проте учасники комітету, певна річ, вихід на волю своїх колег розцінили як власний чималий успіх, тож вирі-шили розвивати ініціативу на постійній основі. Заява щойно створеного Комітету захисту несправедливо переслідуваних (КЗНП) вийшла у світ 28 квітня 1978 року. У ній зазначалося, що комітет створено в дусі «Хартії 77», і основна його мета — «стежити за справами осіб, яких політично переслі-дували чи ув’язнили за висловлювання власної думки та переконань, або які стали жертвами поліцейського чи судового свавілля». Активісти обіця-ли «ознайомлювати з цими справами громадськість і державні установи, а також у межах своїх можливостей допомагати потерпілим». А між ряд-ків цієї заяви однозначно можна прочитати слово «солідарність», яке вже зовсім скоро з’явиться на логотипі польської профспілки.

КЗНП робив усе, що було взагалі можливо в наявних умовах. Його учасники писали заяви, описуючи конкретні випадки переслідування громадян, відвідували судові засідання і намагалися допомагати роди-нам переслідуваних. Саме за цю діяльність через тринадцять місяців біль-шість із них опинилися за ґратами.

Вацлав Гавел у своїх листах часто закликає Ольгу писати йому про «весе-лі вечірки» і всіляко розважатися. Ольга так само, як інші солом’яні вдо-ви — так у дисидентському середовищі називали дружин ув’язнених, — прагнула розваг: вона не вважала необхідним сидіти вдома й журити-ся, хоча, звісно, тяжко переживала ув’язнення Вацлава. Ольга старалася дотримуватися принципу, що й у ненормальних обставинах людина має поводитися нормально: так принаймні можна хоч трохи покращити собі настрій. Коли людина постійно побивається над страхіттями довколиш-нього світу і власними стражданнями, нічого доброго з цього не вийде: треба вміти боротися і зі своїми стражданнями.

Тож Ольга з кількома друзями створила неформальне угруповання, члени якого самі себе називали «Гробниця», або ж «Нова макулатура». Спершу вони планували через самвидав поширювати «дешеву» літерату-ру (тобто жіночі романи, хлопчачі романи про ковбоїв, детективи і твори інших низьких жанрів, від яких багато хто верне носа, але й чимало лю-дей захоплювалися ними в дитинстві чи досі читають), проте згодом ви-рішили, що буде безглуздям марнувати зусилля на розмноження такого чтива, адже є стільки значно серйозніших документів і творів, які необ-хідно тиражувати й поширювати. Так сформувалася «всього лише» ма-кулатурна бібліотека, куди учасники сумлінно зносили все, хто що мав удома чи знайшов у букіністичній книгарні.

Подальша і, власне, основна діяльність «Нової макулатури» —влашту-вання веселих вечірок. Їх проводили в дисидентському середовищі й ра-

...

383

ніше (узагалі-то в такий спосіб люди розважаються з прадавніх часів). Спільні проводи старого та зустрічі нового року в помешканні у когось із дисидентів скоро стали традицією — ці вечірки завжди були костюмо-вані й тематичні: «Вечірка мільйонерів», «Останні з останніх» або «Мо-нархію — всім!». Невід’ємною складовою були живі картини (які відріз-няються від своїх родичів на полотні тим, що матеріалом слугують живі люди та реальні предмети), що їх могли готувати наперед за кілька тиж-нів або імпровізувати безпосередньо впродовж святкувань.

Традицією стали і святкування в Градечеку днів народжень Ольги Га-велової — «лендлордки Ольги». Градечек, звісно, аж ніяк не був маєтком, то була звичайна дача в передгір’ї, проте розташована осторонь поселень, на хуторі, тому шум звідти нікому не заважав. Туди з’їздилися десятки людей, і, як то часто буває в різних товариських колах, обов’язок дбати про гостей лягав не лише на господиню: завжди знаходилося вдосталь простягнених рук допомоги, які охоче мили посуд, готували чи приби-рали. Святкування днів народжень теж були тематичними: «Дожинки», «Останнє лечо — фанфари!» чи «Прихід пращура Чеха на гору Ржіп». Ці-каво, що саме до останнього святкування (Вацлав на той час уже вий-шов із в’язниці) Ольга перебрала на себе роль свого чоловіка і написала коротку театральну п’єсу, де виклала «справжню» версію появи чехів на чеській землі. Гості, які завітали на святкування дня народження, озбро-ївшись добрим гумором і зарядом веселощів, поставили цю п’єсу в сад-ку біля будинку.

Думаю, згадка про це товариство (яке, звісно, аж ніяк не обмежувалося «Гробницею» чи спробою гуртом сходити на бал) дуже влучно ілюструє, як переслідувані дисиденти намагалися боротися з меланхолією та при-гніченням. Варто зазначити, що Вацлав Гавел відігравав дуже важливу роль у формуванні цієї атмосфери, про яку досі так люблять згадувати всі, кому пощастило її відчути. Саме він привніс нову складову в щойно сформований «опозиційний», чи радше незалежний рух, у якому напри-кінці 1976 року виникла «Хартія 77».

Після окупації Чехословаччини в серпні 1968 року в чехословаць-кій культурі та публіцистиці дуже ретельно придушувалася будь-які па-ростки незалежних ініціатив. Було укладено список заборонених авто-рів, у Національній бібліотеці навіть буквально сформували відділ libri pohibiti, де збирали всі вилучені з бібліотек книжки. Нетерпимість ре-жиму зайшла так далеко, що вилучалися навіть твори іноземних авто-рів, перекладені «неблагонадійними» перекладачами — тобто тими, хто не бажав відмовлятися від своїх заяв і принципів часів Празької весни 1968 року; або ж переклади, до яких ті ж таки «неблагонадійні» чехосло-

384

вацькі автори написали передмови чи післямови. (Перекладач Ярослав Коржан у в’язниці в Борах виріза́в із тисяч уже надрукованих примірни-ків книжки сторінку, де було вказане його ім’я як перекладача, а нато-мість вклеював нову, де зазначалося просто: «Переклад з англійської»).

Інтелектуали у відповідь почали видавати свої нові твори в машино-писних копіях, і в результаті виникло кілька самвидавних серій: Серія «Засув» (Edice Petlice) як відповідь на серію чеської прози видавництва «Чехословацький письменник» під назвою «Ключ», у якій уже не могли публікуватися заборонені автори; Серія «Експедиція» (Edice Expedice), яку вів Вацлав Гавел, і назва якої відсилає до славнозвісного видавни-цтва періоду національного відродження ХІХ століття «Чеська експеди-ція»; і багато інших. З’являлися самвидавні журнали, у яких друкували-ся заборонені автори, а під псевдонімами — і «дозволені», яким вдалося утриматися в різних офіційних структурах, проте які вважали неофіцій-ні дискусії значно цікавішими й важливішими, ніж стерильні дозволені.

Петля, накинута на шию незалежної культури й думки, затягувалася й довкола чогось явно менш інтелектуального — рок-гуртів, які рясно по-вигулькували, мов гриби, в умовах пом’якшення політичного клімату шістдесятих років. Щоб мати змогу грати й далі, слід було виконати ви-моги: підстригтися, відмовитися від англомовних назв і текстів, сповіль-нити ритм. На це погодилися не всі. До кількох неслухняних належав і гурт The Plastic People of the Universe на чолі з художнім керівником Іва-ном «Маґором» Їроусом.

І саме Plastic People навесні 1976 року стали мішенню для режиму: улітку заарештували й ув’язнили цілу низку музикантів та їхніх друзів, восени того ж року відбулися судові засідання, і кільком обвинуваченим було призначено покарання у формі позбавлення волі. Вацлав Гавел був одним із тих, хто став на їхній захист. Зараз доволі кумедно уявляти, як поважні професори Вацлав Черні або Ян Паточка, які прославилися ще в міжвоєнній Чехословаччині, могли розважатися на рок-концерті ра-зом із десятками довговолосих хлопців і дівчат, проте вони чудово ро-зуміли, чому слід стати на їхній захист. За легендою, професор Паточка з відчутною ноткою тривоги в голосі запитав: «Але ж їхню музику я не мушу слухати?».

На засіданні суду восени 1976 року, за результатами якого молодих му-зикантів було відправлено за ґрати, зібралися представники всіх груп, що становили лише зароджуваний дисидентський рух. Роль Вацлава Гавела тут безумовна: він цілком слушно усвідомив, що для того, аби мати змо-гу жити в опозиції до режиму, кожен противник авторитаризму й гніту не має бути окремим острівцем — необхідна спільнота. А щоб спільно-

...

385

та могла вільно дихати, їй потрібні були вже згадувані «веселі вечірки». Так виник маніфест «Хартії 77», так у нього потрапило це чарівне слово «спільнота» — і так досить швидко сформувалася й спільнота «Хартії 77». Звісно, то не була одноосібна заслуга Вацлава Гавела, одній людині сфор-мувати спільноту не під силу, проте масштаби його діяльності саме в цьо-му разі значно перевершують інших. Прикро, дуже прикро, що нині ми ніяк не можемо заблукати в часі й потрапити на одну з дисидентських зустрічей, щоб поспостерігати, як старий комуніст, якого в 1968 року ви-гнали з партії та з роботи, теревенить із патлатими юнаками чи з като-лицьким або євангелістським священиком, яких він — якби лишився в партії, — найімовірніше, вважав би другосортними громадянами. І що вони там обговорюють із людиною, яка ще кілька років тому була най-підозрілішим представником «істеблішменту». Я й сама залюбки послу-хала б, про що ж вони тоді розмовляли.

386

Літературно-художнє видання

В А Ц Л А В ГА В Е Л

Л И С Т И Д О О Л Ь Г ИПереклад з чеської

Переклад з чеської Ігоря Мельниченка (1–128) і Тетяни Окопної (129–144, післямови)

Літературний редактор Анна Процук

Обкладинка Олени Старанчук

Відповідальний за випуск Микола Климчук

Підписано до друку 20.04.2015. Формат 70 × 100 1/16, гарнітура CharterITC, Circe. Папір офс. Друк офс.

Видавництво «Laurus». ДК № 4240 від 23.12.201104114, Київ, вул. Дубровицька, 28Телефон: 0 (44) 234-16-30laurus.info@yahoo.comwww.laurus.uaІнші книжки видавництва — www.issuu.com/laurus_press

306