5 січня 2007 р.

Залізницяу творах відомих митців

Іван ФРАНКО, уривок з поеми “Нове життя”

Швейк козирнув, обер-нувся за статутом і

попрямував у кінець коридора. Там він примостився в кутку на сидінні кондуктора і почав розмову з якимось залізничником:

– Пробачте, чи можна вас про

щось запитати?Залізничник, здава-

лось, не виявив ніякого бажання до розмови, бо лише слабо і апатично кивнув головою.

– До мене часто заходив, – почав Швейк, – один знайомий, на прізвище Гофман, то він завжди запевняв, нібито гальма на випадок тривоги ніколи не діють, одно слово, тягни, не тягни за цю ручку – завжди вийде пшик. Я, правду кажучи, ніколи цими справами не ціка-вився, та коли вже сьогодні звернув увагу на цей гальмовий апарат, то хотів би знати, що в ньому до чого. Ану ж колись треба буде його вжити.

Швейк підвівся і разом із залізничником підійшов до гальма з написом: «На випадок небезпеки».

Залізничник вважав своїм обов’язком по-яснити Швейкові принцип дії гальмового ме-ханізму:

– Він вам правильно казав, що треба по-тягти за ручку стоп-крана, але брехав, буцімто апарат не діє. Поїзд завжди зупиниться, бо ме-ханізм має зв’язок через усі вагони з локомо-тивом. Гальмовий апарат мусить обов’язково діяти.

При цьому обидва тримали руки на держа-ку стоп-крана, і хто його знає, як це трапилось, але вони його смикнули, і поїзд зупинився. Обидва ніяк не могли погодитися, хто це, влас-не, зробив і дав сигнал тривоги.

Швейк запевняв, що ні в якому разі не він. Нащо йому, мовляв, це робити. Хіба ж він хлоп-чисько з вулиці?

– Я й сам здивувався, – добродушно го-ворив Швейк кондукторові, – чого це поїзд не-сподівано зупинився. Їхав-їхав і раптом став.

Мені це навіть неприємніше, ніж вам.

Тоді якийсь поважний пан заступився за залізничника: він, мовляв, чув, як цей вояк пер-ший почав розмову про сигнали тривоги. Проте Швейк не вгаваючи говорив про свою чесність та про те, що він абсолютно не зацікавлений, щоб поїзд спізнився, бо він же їде на війну.

– Наш начальник станції в цьому розбе-руться, – вирішив кондуктор, – і вам це кошту-ватиме двадцять крон.

А пасажири тим часом виходили з вагонів, головний кондуктор свистів, а якась переляка-на пані бігла з валізою через залізничну колію в поле.

– Це справді варто двадцяти крон, – роз-судливо сказав Швейк, зберігаючи цілковитий спокій. – І це, я вам скажу, ще дешево. Одного разу, коли найясніший цісар відвідав Жижків, якийсь Франта Шнор затримав його карету, впавши перед цісарем навколішки посере-дині дороги. Потім поліцейський комісар того району, плачучи, дорікав панові Шнору, що він не повинен був цього робити в його районі, а коли вже так хотів, то міг упасти навколішки на одну вулицю нижче, у районі поліційного рад-ника Кравса. Там, мовляв, міг би виявити свою пошану монархові. Потім цього пана Шнора посадили. Швейк поглянув навколо саме тоді, коли до юрби слухачів приєднався головний кондуктор.

– Ну, досить, їдьмо краще далі, – сказав Швейк, – адже не багато честі, якщо поїзд спіз-нюється. Коли б це було в мирні часи, то про мене, будь ласка, але коли війна, то тут уже всі повинні знати, що в кожнісінькому поїзді їдуть військові особи, генерал-майори, обер-лейте-нанти, денщики. Всяке таке спізнення пахне неприємностями. Наполеон під Ватерлоо спіз-нився на п’ять хвилин і опинився в нужнику з усією своєю славою.

Цієї миті крізь юрбу слухачів проштовхався надпоручник Лукаш. Страшенно блідий, він міг вимовити лише одне слово:

– Швейку!Швейк козирнув і відізвався:– Насмілюсь доповісти, пане обер-лейте-

нанте, на мене звалили, нібито я зупинив поїзд. Залізничне управління має дуже дивні пломби на стоп-кранах. До них краще не підходити, бо вскочиш у халепу, і від тебе вимагатимуть

двадцять крон, як ось тут від мене.Головний кондуктор вийшов, засюрчав, і

поїзд знову рушив.Слухачі розійшлися по всіх купе, надпоруч-

ник Лукаш, не сказавши більше ні слова, теж пішов на своє місце,

Залишилися тільки кондуктор, Швейк і залізничник. Кондуктор витяг записну книжку й почав складати рапорта про цей випадок. Залізничник вороже дивився на Швейка; той спокійно спитав:

– Ви вже давно працюєте на залізниці?Залізничник не відповідав, але Швейк

гнув далі, він, мовляв знав одного Франтішка Млічека з Угржіневсі під Прагою, який одного разу також потягнув за аварійне гальмо і так налякався, що на два тижні втратив мову й за-говорив лише тоді, коли, прийшовши в гості до городника Ванека в Гостіварж, зняв там бучу і той відчухрав його батогом.

– Це трапилось, – додав Швейк, – у травні тисяча дев’ятсот дванадцятого року.

Залізничник відчинив двері вбиральні й там замкнувся.

Із Швейком залишився кондуктор. Він по-чав домагатися від Швейка сплати двадцяти крон штрафу, бо інакше він буде змушений за-вести його в Таборі до начальника станції.

– Ото буде добре! – сказав Швейк. – Страх як люблю розмовляти з освіченими людьми й буду дуже радий познайомитися з таборським начальником станції.

Він витяг із кишені мундира люльку, набив її солдатським тютюном, закурив і, пускаючи їдкий дим, вів далі:

– Колись у Світаві начальником станції був пан Вагнер. О, той уже вмів сотати жили зі своїх підлеглих і знущався з них, як тільки міг. Найбільше прискіпувався до одного стрі-лочника Юнгвірта, аж той бідолаха з розпачу пішов і втопився в річці, але перед тим написав начальникові станції листа: «Я тебе, – каже, – лякатиму ніч у ніч». І він, хоч вірте, хоч ні, сво-го слова дотримав. Сидить якось уночі милий наш начальничок біля телеграфного апарата, коли раптом пролунав дзвоник і начальник приймає телеграму: «Як маєшся, сволото? Юнгвірт». Так тривало цілий тиждень, і врешті начальник станції почав по всіх лініях посилати

у відповідь цьому духові такі службові телегра-ми: «Прости мені, Юнгвірте». А вночі апарат вистукав йому таку відповідь: «Повісся на се-мафорі біля мосту. Юнгвірт». І пан начальник його послухав. Потім через це заарештували телеграфіста зі станції, що перед Світавою. Як бачите, між небом і землею є речі, про які нам навіть і не снилося.

Поїзд підійшов до станції Табор, і Швейк, перед тим як зійти в супроводі кондуктора з поїзда, по-військовому доповів надпоручникові Лукашеві:

– Насмілюсь доповісти, пане обер-лейте-нанте, мене ведуть до пана начальника стан-ції.

Надпоручник Лукаш не відповів. Його опа-нувала цілковита апатія. Промайнула думка, що найкраще начхати на все – і на Швейка, і на того облізлого генерал-майора навпроти. Ось так сидіти спокійно до Будейовиць, а там зійти з поїзда, з’явитися в казармах і поїхати на фронт з першою-ліпшою маршовою ротою. На фрон-ті знайти при нагоді смерть і спекатися цього мізерного світу, де товчеться така потвора, як Швейк.

Коли поїзд рушив, надпоручник Лукаш виг-лянув у вікно й побачив на пероні Швейка. Той захоплено вів серйозну розмову з начальником станції. Швейка оточила юрба людей, серед яких було видно кілька залізничників у формі.

Надпоручник Лукаш зітхнув. Але не від жалю. Йому стало легко на серці від того, що Швейк залишився на пероні.

Володимир СОСЮРА

Я між рейок стальних у задумі стояв, і здалось: підійшла ти до мене…Крок зробив я назад, і повз мене промчавчорний поїзд, як буря шалена…

Як це сталось, не знаю… Та в спомині знов я натруджене серце тривожу, як мене врятувала від смерті любов в юні дні, що забуть я не можу.

Пролітають машини за синім вікном у залізному денному шумі…Знов згадалось те місто над сивим Дніпромі між рейок юнак у задумі… В вагоні

Мов сполохана, без тями, Так земля з-під моїх ніг

Утіка – стовпи, смереки Гонять, тільки миг-миг-миг.

Наче полотно простерте Велетенськая рука

Враз стяга, так лан за ланом, Сад за садом утіка.

Тільки я стою, та зорі, Що високо там горять,

Не втікають, мов на доказ, Що є в світі стійкість, лад.

І сміються вічні зорі, Іронічно миготять;

“Ми і ти! — неправда? — доказ, Що є в світі стійкість, лад!”

В чудову ніч через Підгір’я сонне,Мов лютий звір зірвавшись з пут, женеЯкеєсь диво чорне, невгомонне,Могуче, гримотяче і грізне.Під ним земля тремтить і глухо стогне,Простір край нього втече, лиш мигне, Кривавий взір його свердлує пітьму пізню,І сто залізних ніг дуднить о путь залізну.За ним зриваєсь вітер з дрімоти,Але запізно схопився в погоню.

Куди летиш, куди чвалаєш тиЗ могучим розмахом, залізний коню?Земля тісна для твої бистроти,Крізь гори ти пробіг, мов по болонню,І межі ти прорвав, предвічні перешкоди,В одну сім’ю з’єднав всі землі, всі народи!

Ось мигнув блиск – се з вартової будки.Ось тінь густіша – се дрімучий ліс.Ось шум глухий – ріка вблизі десь тутки.Ось стогне міст під грохотом коліс.Ось тут село: в тихесенькі закуткиЗ труби стальної посвист ся проніс,Аж пси завили враз, затрясся лист рокити,Ще свист – і потвір став на п’ять минут спочити.Тень-тень-тень-тень! – зазойкав проразливоДзвінок над входом сонного двірця.В червоній шапці, сопучи ліниво,Начальник вийшов, буркнув два слівцяДо машиніста і пройшовсь важливоЗдовж поїзда. Теленькав без кінцяБринячий телеграф, неначе чміль великий,І чувсь машини сап і кондукторів крики.Там видавали посилку листовну,Тут знов з двірця тягли пакунків міх;Кондуктор від вагона до вагону,Кричачи: “Хто вилазить?” – живо біг.В вагонах гості спали всі, котромуНе стало лавки, той під лавку ліг.

Ярослав ГАШЕК, уривок з твору “Пригоди бравого вояка Швейка”