НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ БІОРЕСУРСІВ І ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ УКРАЇНИ

ВІДОКРЕМЛЕНИЙ ПІДРОЗДІЛ НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ

БІОРЕСУРСІВ І ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ УКРАЇНИ

«ІРПІНСЬКИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ КОЛЕДЖ»

Організаційно-методична

робота з молодими

викладачами

ІРПІНЬ – 2012

2

УДК – 373.034 ББК – 74.58

Видання містить матеріали методичної ради, циклових комісій

навчального закладу щодо організації роботи методичного об’єднання

молодих викладачів, педагогічного лекторію, викладачів-наставників. На

допомогу молодому викладачеві подані методичні рекомендації щодо

організації та проведення навчальних занять, аналізу відвідуваного заняття,

укладання навчально- методичного комплексу з дисципліни.

Розглянуто і рекомендовано до друку методичною радою ВП НУБіП України

«ІЕК»

Протокол № 2від 10.09.2012р.

Укладачі: Н.В. Ільченко, викладач-методист, спеціаліст вищої кваліфікаційної

категорії, заступник директора з навчальної роботи;

А.Г. Заболотна, викладач-методист, спеціаліст вищої кваліфікаційної

категорії, методист.

Рецензенти: В.П. Сидорко, спеціаліст вищої кваліфікаційної категорії,

заступник директора з навчальної роботи ВП НУБіП України

«Боярський коледж екології і природних ресурсів».

НАВЧАЛЬНЕ ВИДАННЯ

Організаційно-методична

робота з молодими

викладачами

Укладачі: А.Г. Заболотна, Н.В. Ільченко

Редактор: А.Г. Заболотна

Технічний редактор: І.І. Кузьменко

Видавничий центр ВП НУ БіП України «ІЕК»

08200, м. Ірпінь, вул. Гагаріна, 9

Ум. друк. арк. 14,7, Обл.-вид. арк.14,7, Наклад 50.

3

Зміст

Вступ 4

1. Структура методичної роботи з педагогічними кадрами 5

2. Система методичної роботи з молодими викладачами

2.1. Організація наставництва 9

2.2. Робота методичного об’єднання молодих викладачів 12

Додаток 1 Методична розробка відкритого заняття Бідун О.В. 38

Додаток 2 Методична розробка відкритого заняття Литвинець Ю.І. 48

Додаток 3 «Збірник методичних матеріалів на допомогу молодому

викладачу»

89

Додаток 4 Пам’ятка «Поради викладачеві коледжу» 130

Додаток 5 Лекція «Види і форми навчальних занять у вищих

навчальних закладах»

146

Додаток 6 Лекція «Сутність, організація і методичне забезпечення

самостійної роботи студентів»

162

Додаток 7 Лекція «Культура публічної монологічної мови» 176

Додаток 8 Пам’ятка «Інтерактивні методи навчання» 195

Додаток 9 Анкета оцінювання лекції студентами 223

Додаток 10 Анкета оцінювання якості проведення лекції членами

комісії

225

Додаток 11. Анкета оцінювання якості проведення семінарського,

практичного заняття членами комісії

226

Додаток 12 Анкета оцінювання семінарського, практичного заняття

студентами

227

Додаток 13 Тематика наукових робіт і рефератів для членів

методичного об’єднання молодих викладачів

229

4

ВСТУП

Реформування вищої освіти в Україні в контексті положень Болонської

декларації, соціально-економічні перетворення, що відбуваються в державі,

вимагають докорінних змін в системі освіти.

Нова освітня ситуація, що склалася в Україні у зв’язку з орієнтиром на

європейський освітній простір, внесла суттєві корективи в пріоритети, зміст і

напрями методичної роботи. Нині посилена увага до підвищення методичної

культури педагогів, професійного самовдосконалення, впровадження ними

інноваційних технологій. Методична рада коледжу, педагогічний колектив у

постійному пошуку шляхів і методів вдосконалення системи методичної,

навчально-виховної роботи.

Щоб підготувати конкурентоспроможних фахівців, необхідно дати їм не

тільки міцні знання, уміння й навички, але навчити їх самостійно жити,

самореалізуватися, самостійно здобувати знання і вдосконалювати практичні

навички і вміння. Саме в цьому і полягає покликання сучасного викладача ВНЗ

І-ІІ рівнів акредитації. Проте далеко не кожен викладач, який має глибокі

теоретичні знання з спеціальних дисциплін і досвід практичної роботи за

фахом, володіє педагогічною майстерність і здатний навчати молодь. Наявність

у педагогічних колективах технікумів і коледжів викладачів, які не мають

педагогічної освіти, спонукає адміністрацію, методичні ради навчальних

закладів до пошуків форм і методів їх навчання, до організації методичних

об’єднань чи шкіл молодих викладачів та наставництва.

У педагогічному колективі ВП НУБіП України «Ірпінський економічний

коледж» поруч з 23 молодими викладачами, стаж роботи яких до 5 років,

працює 8 кандидатів наук, 25 спеціалістів вищої кваліфікаційної категорії, 6

спеціалістів вищої кваліфікаційної категорії, які мають педагогічне звання

«викладач-методист», 1 спеціаліст вищої кваліфікаційної категорії – старший

викладач, 31 спеціаліст першої та другої категорії, 10 викладачів навчається в

аспірантурі. На педагогічному факультеті Національного університету

біоресурсів і природокористування України за спеціальністю «Професійна

освіта» ОКР «Спеціаліст» навчається 8 викладачів. Середній вік педагогічних

працівників коледжу – 40 років, викладачів віком до 35 років у колективі 33.

Значна частина колективу (15 викладачів і 7 лаборантів) – його випускники

різних років, які вболівають за свій навчальний заклад, продовжують і

збагачують його кращі традиції у справі виховання і навчання студентської

молоді, формування конкурентоспроможних фахівців. Передати молодим

викладачам знання і досвід, підтримати і навчити їх ветерани праці, досвідчені

викладачі вважають своїм обов’язком.

5

1. Структура методичної роботи з педагогічними кадрами та її

забезпечення

Глобальні зміни, що відбулися в системі вищої освіти України, зокрема

впровадження Болонського процесу з кредитно-модульною системою

оцінювання, вимагають нових підходів до створення моделі методичної роботи.

Формуванню всебічно розвиненої особистості сприяє реалізація

індивідуального та диференційованого підходу до змісту освіти й організації

навчання. Науково-педагогічний колектив навчального закладу розуміє, що

якість освіти є національним пріоритетом і передумовою національної безпеки

держави, дотримання міжнародних стандартів. Саме тому одним із важливих

завдань сучасної педагогіки вважаємо пошук ефективної системи освіти, яка

відповідала б потребам соціально-економічного і культурного розвитку

суспільства, допомогла студентові самовизначитися і самореалізуватися в

соціально-культурному середовищі.

Успіх становлення і розвитку навчального закладу значною мірою

визначається знаннями і творчим потенціалом, професійною майстерністю і

загальною педагогічною культурою викладачів. У сучасних умовах значення

творчості в роботі науково-педагогічного працівника значно підвищується, і це

спонукає викладачів коледжу до розв`язання складних і багатогранних завдань,

від яких значною мірою залежать ефективність педагогічної праці, якість

навчально – виховного процесу.

Як зазначено в Законі України «Про освіту», метою освіти є загальний

розвиток людини як особистості і щонайвищої цінності суспільства, розвиток її

таланту і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей,

формування людей, здатних до творчого суспільного вибору, збільшення на цій

основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу. Реалізація

цієї мети є основним завданням педагогічного колективу, виконання якого в

свою чергу вимагає творчого зростання педагогічних працівників, створення

умов для постійного підвищення їхнього освітнього і кваліфікаційного рівнів,

удосконалення педагогічної майстерності.

Відомо, що від рівня педагогічної майстерності викладача залежить

розвиток студента і, як наслідок, рівень підготовки фахівця. Тому

удосконалення навчально-виховного процесу, підвищення кваліфікації і

формування методичної культури викладачів постійно на контролі методичної

ради навчального закладу.

Коледж здійснює підготовку фахівців ОКР «Бакалавр» за напрямами

«Облік і аудит», «Товарознавство і торгівельне підприємництво» та ОКР

«Молодший спеціаліст» за спеціальностями «Бухгалтерський облік»,

«Оціночна діяльність», «Товарознавство і комерційна діяльність»,

«Обслуговування комп`ютерних систем і мереж», «Фінанси і кредит»,

«Маркетингова діяльність».

Підготовку спеціалістів забезпечують науково-педагогічні працівники,

об`єднані в циклові комісії. Роботу циклових комісій координує і контролює

методична рада коледжу.

6

Методична рада коледжу, методичний кабінет опікуються розвитком

педагогічної та професійної майстерності викладачів, їх загальної культури,

створенням мотивації і умов для професійного вдосконалення шляхом

безперервної освіти, стажування, налагодження зв’язків із профільними

кафедрами Національного університету біоресурсів і природокористування

України для проведення спільної роботи, спрямованої на удосконалення

навчально-виховного процесу.

Методичною радою коледжу розроблений зміст і визначені напрями

методичної роботи в цілому і з молодими викладачами зокрема, виходячи із

завдань, що стоять сьогодні перед науково-педагогічними працівниками вищих

навчальних закладів України, з урахуванням особливостей безперервної

ступеневої підготовки фахівців, розробки та запровадження стандартів освіти,

науково-методичного забезпечення навчального процесу; виходячи з

інноваційних технологій та можливостей їх реалізації в умовах навчального

закладу.

Зміст методичної роботи реалізується за технологічним, педагогічним,

управлінським та науковим напрямами діяльності.

Методична робота у коледжі реалізується за рівнями: викладач – циклова

комісія – методична рада. В основі методичної роботи лежить її планування,

яке здійснюється на діагностичній основі й оформляється у формі плану

методичної роботи на перспективу і поточний навчальний рік, з урахуванням

особливостей усіх структурних підрозділів та визначенням конкретних

виконавців і термінів виконання.

Головною метою планування є відпрацювання єдності дій керівників

підрозділів, педагогічних і методичних працівників у вирішенні поставлених

завдань, спрямованих на забезпечення якості підготовки фахівців.

Планування методичної роботи розпочинається з розробки

індивідуальних планів викладачів і планів роботи циклових комісій, у яких

передбачено розділ «Методична робота». В основу розробки цих планів

покладаються матеріали попереднього анкетування викладачів, їх

індивідуальні запити, результати атестації педагогічних працівників;

враховуються досягнення педагогіки вищої школи, кращого вітчизняного і

зарубіжного досвіду та перспективи розвитку навчального закладу.

Методична робота з молодими викладачами – спеціалістами здійснюється

і, відповідно, планується педагогами – наставниками, головами циклових

комісій, керівником методичного об`єднання молодих викладачів, методистом

– організатором педагогічного лекторію. З урахуванням змісту цих планів і

відповідних нормативних документів розроблюються зведений план науково-

методичної роботи коледжу та план роботи методичної ради.

Методична робота носить безперервний, систематичний характер,

пов`язана з проблемами, над якими працює педагогічний колектив. Зокрема,

науково-методичною проблемою методичного об`єднання молодих викладачів

на сьогодні є «Інноваційні технології як складова особистісно орієнтованого

навчання».

7

Методичною радою коледжу приділяється значна увага методичній

культурі викладачів, яка формується при максимальному виявленні творчості

педагога. Методична культура – це не тільки глибокі знання викладача, а й

майстерність, мистецтво, зумовлені індивідуальністю викладача, вміння

пояснювати, зацікавлювати наукою, озброювати студентів практичними

навичками.

Формування методичної культури, розвиток методичної майстерності,

вдосконалення професійних здібностей викладачів коледжу відбувається

завдяки самоосвіті, навчально-методичній роботі, науковій та науково-

дослідній роботі, проходженню курсової підготовки, що створює умови для

безперервної післядипломної освіти викладачів, формування педагогічної

майстерності, особистої і професійної культури.

Методична робота викладача сприяє його професійному зростанню,

розвитку загальнопедагогічної і методичної культури. Для цього у коледжі

створені всі умови: кожен викладач має комп`ютеризоване робоче місце,

бібліотека передплачує усі необхідні періодичні видання.

У методичному кабінеті до послуг викладачів видання «Освіта.

Технікуми. Коледжі», «Проблеми освіти», «Нові технології навчання»,

«Шкільний світ», «Освіта», «Педагогічна газета», «Аграрна освіта»,

«Університетський кур’єр».

Сформовано довідниково-інформаційний фонд наукової і методичної

літератури, оформлені стенди та тематичні виставки: «Атестація педагогічних

працівників», «Інноваційні технології навчання», «Увага: цікавий досвід»,

«Концептуальні засади розвитку освіти в Україні», «Здобутки наших колег»,

«На допомогу молодому викладачеві», «На допомогу кураторові групи»,

«Методична рада інформує» та ін. Методисти коледжу систематично

проводять індивідуальні бесіди – консультації з викладачами, розробляють

рекомендації щодо оформлення навчальної документації, організовують

заняття методичних об`єднань молодих викладачів, кураторів груп,

педагогічного лекторію. Форми методичної роботи в коледжі різноманітні:

колективні (семінар, круглий стіл, науково-практична конференція, тренінг,

фестиваль авторських занять, педагогічні читання, методичний фестиваль,

лекція, групова консультація, творчий звіт викладачів, день відкритих дверей

викладача – методиста, відвідування виставки передового педагогічного

досвіду і творчості молоді науково – методичного центру аграрної освіти,

виставок «Сучасна освіта України», «Міжнародна агропромислова виставка»)

та індивідуальні (бесіда, консультація, аналіз заняття і методичні рекомендації

щодо усунення виявлених недоліків, індивідуальні поради кураторам і молодим

викладачам).

За 2011 р. видавничий центр коледжу підготував до друку і видав 67

навчально – методичних видань загальним тиражем 3100 екземплярів .

Викладачі коледжу також опублікували 11 статей та 1 підручник з

грифом Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України. Підготовлено 3

типових навчальних програми.

8

2.1 Організація наставництва

Хто хоче вчити інших, сам має багато вчитись.

Григорій Сковорода

Одним з напрямів методичної роботи з молодими викладачами є

організація наставництва. Призначення наставників для викладачів-початківців

адміністрація коледжу здійснює на основі вивчення педагогічних праць

В.А. Сухомлинського, В.Ю. Кричевського, О.Є. Лебєдєва, Н.В. Немової,

В.Б. Сухобської. Щоб наставництво не носило формального характеру, в

процесі його впровадження враховуються принцип добровільності,

педагогічний клімат в колективі, психологічний комфорт у процесі навчання.

В основу організації наставництва у коледжі покладено висновки

педагога Г. Льюїса, який розглядає наставництво «як систему відносин і ряд

процесів, коли одна людина пропонує допомогу, пораду і підтримку іншій» і

визначає такі особливості наставництва в колективі:

- гнучкість в організації (може здійснюватися у найрізноманітніший спосіб і в

будь-якій ситуації);

- має індивідуальний характер;

- дозволяє ефективно адаптуватися до професії, причому на будь-якому етапі

професійної кар’єри;

- спрямоване на підвищення професіоналізму;

- може здійснюватися в різних формах: координуючій, стимулюючій,

керуючій;

- є методом надання підтримки в процесі здобуття педагогічного

наставництва;

- є формою професійного навчання, що передбачає зворотний зв’язок.

З огляду на особливості наставництва визначені вимоги до молодих

педагогів:

- знання методики викладання дисциплін;

- володіння новинками в галузі психології і педагогіки;

- комунікабельність;

- творчість у вирішенні різних завдань;

- постійне прагнення до самовдосконалення.

На підставі вивчення практики організації педагогічного наставництва в

психолого-педагогічній літературі та досвіду роботи інших ВНЗ І–ІІ рівня

акредитації і здійснюється наставництво у ВП НУБіП України «Ірпінський

економічний коледж»

Робота педагогів-наставників систематично аналізується на засіданнях

циклових комісій, методичної ради коледжу та оцінюється атестаційною

9

комісією педагогічних кадрів коледжу. Вона є постійною, цілеспрямованою і

плановою.

У коледжі багато років плідно і самовіддано працюють його випускники

– нині досвідчені педагоги Білоус Г.І., Кириленко Т.Я., Мєднікова С.В.,

Редько О.А., Талько Т.В., Чайка Л.В., Черненька Л.В., які, виконуючи обов’язки

кураторів груп, голів циклових комісій , завідувачів лабораторій, обіймаючи

посади завідувачів відділень, зробили вагомий внесок у створення навчально-

методичного забезпечення дисциплін, обладнання кабінетів і лабораторій,

організацію роботи циклових комісій і відділень. Вони зберігають, розвивають і

примножують кращі традиції навчального закладу, однією з яких є повернення

випускників після здобуття вищої освіти до рідного навчального закладу.

Поруч з досвідченими педагогами сьогодні працюють 6 випускників коледжу –

викладачів-початківців, які не мають педагогічної освіти, практичного досвіду

роботи за фахом і потребують поради, підтримки, консультативної допомоги

наставників.

Як показує практика, формальне «прикріплення» молодого викладача до

наставника, примусове вивчення педагогом-початківцем досвіду старшого

колеги, який інколи не володіє високим рівнем комунікативності чи не має

бажання допомогти молодому фахівцеві набути досвіду, знижує ефективність

наставництва. Тому адміністрація коледжу, перш ніж призначити наставників,

знайомиться з результатами анкетування потенціальних наставників і молодих

викладачів, які працюватимуть перший рік і ще не мають наставників. Досить

часто відповіді на запитання співпадають: наставник і молодий викладач з

числа випускників коледжу «обирають» один одного.

Коли наставниками педагогів-початківців є їх викладачі, куратори груп в

минулому, яких вони добре знають і поважають, тому постійно відчувають їх

емоційну і психологічну підтримку, їх співпраця є найбільш результативною.

Для них наставник – старший друг, помічник, але не «нянька». Про це слід

завжди пам’ятати.

«Прикріплення» наставників до педагогів-початківців, які не є

випускниками навчального закладу, не знають своїх потенціальних

наставників, здійснюється з урахуванням навчальних дисциплін, які

викладатимуть, спільності інтересів, особливостей характерів, темпераменту, а

також віку і статі та результатів анкетування. Тільки після проведення

методистами, головами циклових комісій під керівництвом заступника

директора з навчальної роботи аналітичної роботи директор коледжу видає

наказ про призначення наставників з числа викладачів-методистів, спеціалістів

вищої кваліфікаційної категорії.

10

Наставництво носить індивідуальний характер. Серед молодих

викладачів є й педагоги за освітою, які не мають досвіду практичної роботи, і

викладачі, які мають певний досвід роботи у загальноосвітній школі. Всі вони

повинні ознайомитися з методикою проведення занять у ВНЗ І-ІІ р.а., знати і

реалізувати на практиці завдання, що стоять перед науково-педагогічними

працівниками вищої школи. І в цьому їм покликані допомогти наставники,

правильно організувавши сумісну діяльність, обравши дієві форми і методи

роботи. Найбільш дієвою і перспективною, на нашу думку, формою

підвищення кваліфікації молодих викладачів є взаємовідвідування

викладачами і наставниками занять та їх аналіз. Це сприяє підвищенню

викладацької майстерності як молодого викладача, так і наставника.

Наставники – спеціалісти вищої кваліфікаційної категорії, викладачі –

методисти – вміло використовують інноваційні форми і методи навчання і

вчать молодих колег наслідувати, впроваджувати їх досвід:

- проектні технології, робота в парах, «мікрофон», «акваріум», робота в

групах, «мозковий штурм», «ажурна пилка» (наставник

Малинська Г.Д. – молодий викладач Бідун О.В);

- рольові та ділові ігри (наставник Талько Т.В. – молодий викладач

Березовський В.І.; наставник Кириленко Т.Я. – молодий викладач

Литвинець Ю.І.);

- конференції (наставник Манзюк Т.С. – молодий викладач Мусієнко Л.М.,

наставник Вдович В.Г. – молодий викладач Вінник І.В.);

- круглі столи (наставник Городенко С.В. – молодий викладач

Ткачук Г.О.).

Викладачі-методисти Коваль Ж.П., Манзюк Т.С., Русан Л.І. вчать своїх

підопічних створенню навчальних відеофільмів (відеофільм Манзюк Т.С.

«Григорій Кочур – поет, перекладач, історик і теоретик українського

художнього перекладу» занесено до каталогу кращих конкурсних робіт ВСП

НМЦ аграрної освіти «Навчально-методичний центр» у 2012 р.), слайдових

презентацій, написанню навчально-методичних посібників, організації і

створенню навчально-методичного забезпечення самостійної роботи студентів.

Своїм досвідом наставники діляться з колегами під час індивідуальних

бесід, у процесі самоаналізу власних відкритих занять та аналізу відвіданих з

метою надання методичної допомоги занять молодих викладачів, у виступах і

доповідях на заняттях методичного об’єднання, педагогічного лекторію,

семінарах, круглих столах.

Обмін педагогічним досвідом збагачує практику навчання й виховання як

наставників, так і молодих викладачів, сприяє розвитку педагогічної думки,

будучи найнадійнішим критерієм істинності вироблених педагогікою

11

теоретичних положень, принципів, правил, методів, форм навчання й

виховання. Результатом вивчення досвіду викладачів-наставників та тісної

співпраці їх з підопічними є впровадження молодими викладачами в навчально-

виховний процес інтерактивних, мультимедійних та інформаційно-

комунікаційних технологій навчання, що пов’язані зі створенням мультимедіа-

продуктів: електронних посібників, мультимедійних презентацій та форм

тестового контролю. Свідченням цього є проведення в рамках декади

методичного об’єднання молодих викладачів на належному і високому

науково-методичному рівні відкритих занять молодими викладачами другого

року навчання:

Бідун О.В. – урок засвоєння нових знань з предмета «Біологія» (Додаток 1);

Литвинець Ю.І. – візуальна лекція з дисципліни «Гроші та кредит»

(Додаток 2);

Кошик В.В. – візуальна лекція з елементами бесіди та наочності з

дисципліни «Інформаційні системи і технології в обліку».

Заходи декади методичного об’єднання молодих викладачів, що

проводиться наприкінці навчального року, є підведенням підсумків роботи

наставників і молодих викладачів за рік, визначенням основних завдань на

перспективу.

2.2. Робота методичного об`єднання молодих викладачів

«Як вогню бійтеся інтелектуального закостеніння. Серця і уми

юнацтва можна завоювати в наші дні тим сплавом моральної краси та

інтелектуального багатства, який відкриває перед юнацтвом усе нові й нові

якості людини».

Василь Сухомлинський

Навчальний процес у ВНЗ – спільна діяльність студентів і викладачів,

ефективність якої залежить, у першу чергу, від високої компетентності та

професійної майстерності науково-педагогічних працівників.

Методична робота з молодими викладачами являє собою спеціальний

комплекс взаємопов`язаних заходів, спрямованих на розвиток творчого

потенціалу педагогів, їх безперервну педагогічну та професійно – методичну

освіту, яка зорієнтована в кінцевому результаті на підвищення рівня

освіченості, розвинутості та вихованості студентів.

Мета роботи методичного об`єднання молодих викладачів – прищепити

випускникам ВНЗ бажання до творчої педагогічної діяльності, що поєднує

постійну працю над своїм інтелектуальним і духовним збагаченням; надати

допомогу педагогам – початківцям в оволодінні професійною майстерністю, в

адаптації до навчально – виховного процесу в коледжі.

Основні напрямки методичної роботи з молодими викладачами коледжу:

12

- поглиблення знань з теорії педагогіки і психології, методики навчання та

виховання, етики, естетики;

- удосконалення методики застосування посібників, технічних засобів

навчання, дидактичних матеріалів, впровадження інформаційно –

комунікаційних технологій;

- вивчення та практичне застосування теоретичних положень загальної

дидактики, методів і прийомів активізації навчальної діяльності

студентів, формування в них наукового світогляду, виходячи з норм

етнопедагогіки;

- вивчення і впровадження передового педагогічного досвіду.

За останні роки в навчальному закладі розроблена і впроваджується

система роботи з молодими викладачами, складовими якої є організація,

методичне забезпечення і контроль діяльності циклових комісій, викладачів-

наставників, керівника методичного об`єднання молодих викладачів,

методистів коледжу (рис. 1).

Організація роботи і контроль діяльності методичного об’єднання молодих

викладачів

Перспективний план роботи методичного

об’єднання молодих викладачів

План роботи методичного об’єднання на

навчальний рік

Документація

Журнал відвідування занять членами

методичного об’єднання молодих викладачів

Журнал обліку індивідуальної роботи з

молодими викладачами

Методичні рекомендації з підготовки і

проведення лекцій

Збірники

методичних

матеріалів на

допомогу

молодому

викладачу,

тематичні папки,

виставки

зразкових

Методичні рекомендації з підготовки і

проведення семінарських занять

Методичні рекомендації з підготовки і

проведення лабораторних та практичних

занять

Кредитно-модульна система навчання

13

навчально-

методичних

комплексів та

кращих

методичних

матеріалів

викладачів

коледжу

Контроль знань студентів, його види та

методи

Методичні рекомендації з створення

навчально-методичних комплексів

Інноваційні технології навчання Рис. 1. Організація роботи і контроль діяльності методичного об’єднання молодих викладачів

Молодий викладач повинен приділяти значну увагу розвитку власних

здібностей, поглибленню знань, формуванню необхідних педагогові вмінь:

- розглядати навчання, виховання в розвитку та їх діалектичному зв`язку і

єдності;

- зосередити увагу студентів і зацікавити новим матеріалом;

- враховувати вікові й психологічні особливості студентів, рівень їх

розвитку, забезпечувати індивідуальний і диференційований підхід;

- будувати свої відносини зі студентами на гуманній, демократичній

основі;

- поєднувати теорію і практику у викладанні навчальної дисципліни;

- вивчати і використовувати в своїй роботі досягнення науки і техніки;

- досконало володіти української мовою;

- критично мислити і мати чітку громадянську позицію, органічно

поєднувати слова, переконання і справи;

- володіти традиційними й інноваційними технологіями навчання.

Як свідчать спостереження, на ефективність педагогічної діяльності

суттєвий вплив має психологічний мікроклімат в колективі. Злагодженій роботі

педагогічного колективу сприяє чітка організація навчально-виховного

процесу, усвідомлення соціальної значущості викладача, доброзичливість колег

і моральне та матеріальне стимулювання. Щоб молодий викладач залишився

працювати в колективі надовго, адміністрація, профспілковий комітет,

методична рада коледжу, колеги з перших днів його роботи в навчальному

закладі роблять «десять кроків назустріч успіху»:

1. Представлення директором молодого викладача на засіданні

педагогічної ради.

2. Вручення заступником директора з навчальної роботи «Збірника

методичних матеріалів на допомогу молодому викладачу» ( Додаток 3).

14

3. Вручення методистом пам`ятки «Поради викладачеві коледжу»

(Додаток 4).

4. Надання кімнати в гуртожитку коледжу у блоці для викладачів і

співробітників (у разі потреби ).

5. Виділення робочого місця.

6. Прикріплення наставника.

7. Огляд – пропозиція бібліотекарем наявної в бібліотеці коледжу

навчальної, фахової, методичної літератури з навчальної дисципліни,

яку викладатиме педагог – початківець.

8. Знайомство з членами циклової комісії.

9. Ознайомлення з історією і традиціями навчального закладу в його

музеї.

10. Запрошення до команд викладачів коледжу з брейн-рингу, волейболу,

баскетболу, до колективів художньої самодіяльності та до відвідування

тренажерного залу кодежу.

Індивідуальна бесіда – знайомство молодого викладача з методистом –

керівником методичного об`єднання молодих викладачів та перше

(організаційне) засідання методоб`єднання завершуються анкетуванням.

Відповіді на запитання анкети враховуються при складанні планів роботи

наставників, методичного об`єднання молодих викладачів, педагогічного

лекторію.

На запитання «Рівень яких компонентів професійної компетентності Ви

бажаєте вдосконалити?» відповіді членів методичного об’єднання розділилися

таким чином:

професійна компетентність – 12 %;

комунікативна компетентність – 20 %;

інформаційна компетентність – 20 %;

психологічна компетентність – 18 %;

методична компетентність – 27 %;

інші компетентності – 3 %.

Результати опитування свідчать, що молоді викладачі віддають перевагу

методичній, інформаційній, психологічній, комунікативній, професійній

компетентностям, «забуваючи» при цьому про важливе значення інших. Але

тільки за умови поєднання усіх тісно пов’язаних між собою компетентностей

можна досягти високого рівня професійної компетентності та майстерності у

педагогічній справі.

Серед ключових компетентностей, якими повинен оволодіти педагог,

пріоритетне значення має етична компетентність. Процес формування її

достатньо складний та суперечливий. Змістовною основою етичної

15

компетентності є педагогічна етика, що включає особливості, зміст, принципи

та функції педагогічної моралі, характер діяльності педагога та його моральних

взаємин у педагогічному середовищі, розробляє педагогічний етикет.

Ще в Древній Греції народилися такі етичні цінності, як краса, добро,

чесність, сумлінність. Протягом тисячоліть у світовій і українській педагогіці

сформувались основні вимоги до справжнього педагога: любити дітей; мати

педагогічний такт і високі моральні якості; знати свій предмет (навчальну

дисципліну) і вміти викладати так, щоб у студентів виникло прагнення до

знань; бути ентузіастом своєї справи, захоплюватися нею; мати сильну волю,

бути вимогливим, суворим і справедливим.

Безумовно, навчити молодого викладача відповідності визначеним

вимогам до педагога практично неможливо, але дати необхідні теоретичні

знання з основ етики, психології, педагогіки і бути прикладом для молоді у

своїй практичній діяльності покликані всі члени педагогічного колективу.

Знання основ психології, психодіагностики, методики навчання –

фундамент професійної підготовки викладача-початківця, його педагогічної

культури. Тому роботу педагогічного лекторію орієнтуємо на забезпечення

обов’язкового обсягу, рівня знань, умінь і навичок, потрібних для педагогічної

діяльності викладачеві, який не має педагогічної освіти. Протягом першого

року роботи в педагогічному колективі молодим викладачам пропонується

прослухати цикл лекцій, підготовлених заступником директора з навчальної

роботи, методистом, викладачем української мови, викладачем основ

психології і педагогіки на теми:

1. Болонський процес і освіта в Україні.

2. Види і форми занять у вищих навчальних закладах (Додаток 6).

3. Сутність, організація і методичне забезпечення самостійної роботи

студентів (Додаток 6).

4. Культура публічної монологічної мови (Додаток 7).

5. Пам'ять. Правила поводження з пам’яттю.

6. Психологічний аналіз конфлікту.

7. Увага.

8. Принципи навчання.

Ця робота продовжується на заняттях методичного об’єднання.

Наприклад, перед лекцією перед слухачами ставились завдання, аналіз і

обговорення виконання яких відбувався на семінарі:

1. Заповнити «білі плями» у тексті прослуханої лекції з психології:

- скласти порівняльну таблицю видів уваги;

- скласти схему «Види пам’яті»;

- скласти порівняльну характеристику типів темпераменту.

16

2. Підготувати міні-доповіді на теми: «Темперамент», «Пам’ять»,

«Здібності», «Сутність навчання» та ін.

У роботі з молодими викладачами використовуються як традиційні, так і

нові ефективні форми і методи навчання: дискусії, майстер-класи, «мозковий

штурм», семінари, виставки-презентації, ділові ігри, колоквіуми, конкурси,

«мікрофон» та ін. На зміну традиційним формам методичної роботи в коледжі

поступово приходять сучасні. Передаючи молодим викладачам власний досвід,

залучаючи їх до участі в методичних заходах, наставники, голови циклових

комісій і методисти коледжу водночас на практиці знайомлять з інноваційними

технологіями навчання.

Ефективною формою проведення занять з молодими викладачами є

дискусійний клуб, на засіданні якого відбувається вільний обмін думками,

враженнями від перших успіхів, пошук шляхів подолання труднощів і

перешкод. Водночас педагоги на практиці вивчають методику проведення

дискусії, дебатів, фронтального опитування, бесіди. Теми різноманітні.

Наприклад: «У кому чи в чому причини незадовільної успішності окремих

студентів?», «Куратор групи – наставник, порадник чи контролер?».

Тематика засідань методичного об’єднання молодих викладачів охоплює

різноманітні напрями організації навчально-методичної роботи: організація

самостійної роботи студентів, науково-дослідної і пошукової роботи, вивчення і

впровадження новітніх технологій навчання, використання ефективних форм і

методів контролю знань студентів, вивчення і використання інформаційно-

комунікаційних технологій, удосконалення навиків роботи з різним

програмним забезпеченням.

Розв’язок нестандартних педагогічних ситуацій на заняттях методичного

об’єднання молодих викладачів – улюблена справа багатьох його членів. При

цьому досить часто приклади нестандартних ситуацій добирають вони як з

педагогічної літератури, так і з власного досвіду. Конфлікти діяльності,

конфлікти поведінки, конфлікти взаємин та шляхи їх усунення розглядаються з

участю методиста і викладача психології.

Кожен з нас завжди повинен пам’ятати народну мудрість: «Перш, ніж

грюкати дверима, подумай, як потім знову зайдеш до аудиторії». Молоді

викладачі вчаться запобіганню конфліктних ситуацій завдяки правильній

психологічній тактиці в спілкуванні зі студентами, уникненню протистояння з

ними.

У контексті питань, які ставляться на обговорення методоб’єднання,

обов’язково плануються відкриті заняття досвідчених викладачів з

використанням різноманітних форм, методів та засобів навчання. Аналіз і

17

обговорення відкритих занять – результативна форма роботи, що сприяє

підвищенню методичної культури педагогів-початківців.

Нестандартною формою методичної роботи є методичний фестиваль,

метою проведення якого є обмін досвідом досвідчених педагогів з викладачами-

початківцями. Фестиваль активізує творчу ініціативу, підвищує засвоєння

теоретичних знань і професійних умінь, спонукає молодь до самоосвіти,

самовдосконалення. Наприклад, методичний фестиваль «Інтерактивні методи

навчання» продемонстрував результати вивчення і узагальнення методистами,

членами методичної ради коледжу педагогічного досвіду викладача-методиста,

спеціаліста вищої кваліфікаційної категорії Малинської Г.Д., її педагогічну

майстерність та досягнення в оволодінні інтерактивними методами навчання

Бідун О.В., наставницею якої є Малинська Г.Д.

Проведення методичного фестивалю потребує копіткої тривалої роботи:

- вивчення педагогічного досвіду викладача шляхом відвідування занять,

ознайомлення з опублікованими в періодичних виданнях навчально-

методичними матеріалами викладача;

- ознайомлення молодих викладачів коледжу з виставкою методичних

розробок, навчальних посібників викладача та студентських пошукових і

творчих робіт, підготовлених під його керівництвом;

- самостійне вивчення молодими викладачами інтерактивних методів

навчання за рекомендованою методистом літературою та інтернет-

ресурсами;

- оформлення в методичному кабінеті виставки наукової, педагогічної

літератури та публікацій в періодичних виданнях «Освіта. Технікуми.

Коледжі», «Проблеми освіти», «Нові технології навчання», «Шкільний

світ», «Освіта»;

- визначення ефективності впровадження інтерактивних методів навчання

шляхом аналізу результатів успішності студентів.

Завдання методичного фестивалю:

1. Формування мотивації до впровадження інтерактивних методів

навчання.

2. Ознайомлення з передовим педагогічним досвідом викладача.

3. Ознайомлення з особливостями впровадження інтерактивних методів

навчання.

4. Залучення молодих викладачів до інновацій.

Завершенням методичного фестивалю стало проведення презентаційного

тренінгу, учасниками якого були члени методичного об’єднання молодих

викладачів, та вручення їм пам’ятки «Інтерактивні методи навчання» (Додаток 8).

18

На засіданнях методоб’єднання з питань організації самостійної роботи

студентів молоді викладачі знайомляться з методичними матеріалами, що були

занесені до Каталогу кращих конкурсних робіт ВСП НМЦ аграрної освіти

«Навчально-методичний центр» у 2010-2012 роках.

А також молоді викладачі презентують власні розроблені методичні

рекомендації, посібники у вигляді словників термінологічної лексики, робочих

зошитів, практикумів до практичних занять, збірників тестових завдань тощо.

Однією з актуальних проблем у роботі з викладачами вищих навчальних

закладів України на сьогодні є проблема мовленнєвого розвитку. Сучасна

методична наука ґрунтується на тому, що мовленнєвий розвиток відбувається у

процесі мовленнєвої діяльності. До показників мовленнєвого розвитку

належать комунікативність, тобто здатність спілкуватися, що зумовлює активне

використання засобів мови, вміння сприймати та відтворювати зміст чужого

висловлювання і продукувати власне, тобто вміння осмислено сприймати і

продукувати усні й письмові тексти. Саме мовленнєвий розвиток забезпечує

досконале, повноцінне культурне спілкування людей за допомогою мови.

Неодмінним компонентом мовленнєвого розвитку є виховання мовленнєвого

етикету.

Особистість педагога розкривається в єдності слова і поведінки. У слові

він виявляє себе, свою моральність, ставлення до виховання і вихованців, свою

емоційно-мовленнєву культуру. Культура мовлення педагога віддзеркалює його

ціннісні орієнтації, рівень професійних знань, комунікативних і морально -

психологічних можливостей, характеризує його вихованість, уміння

висловлювати думки, дотримуватись етичних норм спілкування.

У педагогічному колективі коледжу є викладачі, які в свій час

виховувалися в російськомовних родинах, здобували освіту в російськомовних

навчальних закладах, використовують при підготовці до занять наукову і

навчальну літературу, видану російською (інколи англійською) мовою або

інформацію з інтернет-джерел, тому недосконало володіють українською

мовою. Оскільки передумовою ефективності професійної та особистісної

комунікації є опанування педагогом культурою мови і мовлення, методична

рада, методисти коледжу проводять цілеспрямовану роботу по формуванню у

викладачів високої культури мови. Бездоганно правильному користуванню

лексичними, граматичними і синтаксичними нормами літературної мови, а

також правильній вимові слів і вживанню нормативних наголосів у словах,

культурі педагогічного спілкування, дотриманню мовленнєвого етикету молоді

викладачі вчаться на заняттях педагогічного лекторію, відкритих заняттях

викладачів української мови, української мови (за професійним спрямуванням),

виконуючи «роботу над помилками» у власних навчально-методичних

19

посібниках, методичних розробках після внесення правок редактором

видавничого центру коледжу. Володіння викладача українською мовою,

культура мови – один із критеріїв оцінки відкритого заняття адміністрацією,

колегами і студентами (Додатки 9-11).

Невід’ємною складовою навчання і підготовки кваліфікованих фахівців є

науково-дослідна і пошукова робота, яка сприяє формуванню готовності

майбутніх фахівців до творчої реалізації одержаних у ВНЗ знань, умінь і

навичок, допомагає оволодіти методологією наукового пошуку, набути

дослідницького досвіду. В роботі методичного об’єднання молодих викладачів

коледжу цьому напряму діяльності педагогічного колективу приділяється

значна увага: здатність до педагогічної творчості – важливий компонент

професійно – педагогічної культури викладача.

Основною метою організації і розвитку науково-дослідної діяльності є

підвищення рівня наукової підготовки викладачів, виявлення та розвиток

здібностей обдарованих студентів для подальшого навчання і здобуття

викладачами вищих рівнів кваліфікації та наукових ступенів. Щорічно студенти

коледжу під керівництвом викладачів (зокрема, і молодих) беруть участь у

студентських науково-практичних конференціях у коледжі, Київському

національному торговельно-економічному університеті, Донецькому

національному університеті економіки і торгівлі ім. Михайла Туган-

Барановського, Національному університеті біоресурсів і природокористування

України. Їх роботи опубліковані у збірниках матеріалів конференцій «Знання –

стратегічний ресурс сучасної економіки», «Консумеризм та якість товарів

народного спожитку», «Проблеми нездорового харчування та безпечності

споживчих товарів в Україні» та у «Студентському науковому віснику ВП

НУБіП України «Ірпінський економічний коледж» (випуск 1, серія

«Товарознавство»; випуск 2, серія «Економіка і підприємництво»).

За три роки участі в роботі методичного об’єднання молодих викладачів

кожен його член виконує і презентує індивідуальну наукову роботу (Додаток

13), захист якої є логічним завершенням процесу навчання.

ВИСНОВКИ

Результи контролю методичної і навчальної роботи молодих викладачів

другого і третього років навчання, їх досягнення в навчально-виховній,

науково-дослідній, методичній роботі свідчать про те, що розроблена і

впроваджена в коледжі система роботи з педагогами-початківцями є дієвою і

ефективною. На третьому році навчання викладачі беруть активну участь у

тижнях циклових комісій, декаді молодого викладача вже як організатори

20

олімпіад, конкурсів, учасники брейн-рингів, методичних семінарів, круглих

столів, науково-практичних конференцій; проводять відкриті заняття; беруть

участь у різноманітних виставках. Молоді викладачі і як куратори студентських

груп мають високий рейтинг і користуються авторитетом і повагою в колективі

навчального закладу.

Запорукою успіху молодих викладачів стала їх сумлінна самостійна

робота, наполеглива праця викладачів-наставників, досвідчених колег – усіх

учасників процесу підготовки педагогів-початківців до самостійної творчої

педагогічної діяльності. Інтелектуально розвинені, духовно багаті, молоді

викладачі володіють високим рівнем знань, здатні самостійно приймати

важливі рішення, передбачати можливі наслідки своїх дій як для себе особисто,

так і для суспільства; постійно розвиваються самі і тим самим забезпечують

можливості для розвитку своїх студентів. Саме це є основним результатом

сумісної роботи кожного молодого викладача і колективу в цілому.

21

Додаток 1

Методична розробка відкритого заняття

Тема: Карбонатна кислота. Карбонати.

Мета: вивчити склад та властивості карбонатної кислоти на основі знань про

загальні властивості кислот і солей, з’ясувати умови взаємного перетворення

карбонатів, розширити знання про кислі солі, ознайомитись з поняттям

«твердість води», розглянути кругообіг карбону в природі, розвивати навички

самостійного пошуку знань, уміння робити висновки, уміння оцінювати,

стимулювати творчі здібності студентів, формувати навички екологічно –

грамотної поведінки в побуті.

Тип заняття: засвоєння нових знань.

Форми роботи: робота з опорним конспектом, захист міні – проектів,

поцінування відповідей.

Обладнання та матеріали: зразки карбонатів(крейда, сода, черепашки

молюсків), програмне забезпечення «Хімічна лабораторія»

План

І. Організаційний момент

ІІ. Актуалізація і корекція опорних знань

ІІІ. Повідомлення теми, мети, мотивація.

IV. Вивчення нового матеріалу.

4.1. Карбонатна кислота.

4.2. карбонати та гідрогенкарбонати.

4.3. Твердість води

4.4. Кругообіг Карбону в природі.

V. Узагальнення і систематизація знань.

VI. Підсумки заняття. Домашнє завдання.

22

Хід заняття

І.Організаційний момент.

« Вона вийняла з вуха одну з тих величезних перлин і занурила її в рідину.

Запанувала тиша, вражені гості, завмерши, спостерігали, як незрівняна перлина

повільно розчиняється в рідині. Ось від неї не залишилося і сліду, і тоді

Клеопатра підняла келих і випила напій весь до останньої краплини», - це

уривок з книги Г.Р. Хаггарда «Клеопатра»

- Який напій випила Клеопатра?

- Що сталося з перлиною?, - відповіді на ці запитання і багато інших ми

з’ясуємо в процесі заняття.

ІІ. Актуалізація і корекція опорних знань.

(А зараз я пропоную вам виконати цікаве завдання – кросворд, якщо правильно

дасте відповідь на питання, отримаємо назву нашої теми). Студенти

виконують завдання, розв’язуючи кроссворд (студенти діляться на три

групи)

ІІІ. Повідомлення теми та мети.

Очікувальні результати (Що ви чекаєте від нашого заняття?)

IV. Вивчення нового матеріалу.

4.1. Н2СО3 – добре розчинне у воді, не стійка, існує лише в розчині. Дисоціює

ступінчасто:

І. Н2СО3 = Н+ + НСО3-

ІІ. НСО3 -= Н+ + СО32-

Демонстрація пляшки мінеральної води. Чому під час відкривання пляшки

спостерігаємо як вуглекислий газ у вигляді бульбашок виходить з води.

4.2. Солі карбонатної кислоти. Є середні карбонати: Na2CO3, CaCO3, MgCO3

Кислі гідрогенкарбонати: NaHCO3,Ca(HCO3)2, Mg(HCO3)2

Дослідимио розчинність їх у воді.(див. таблицю розчинності)

Хімічні властивості

1. Розкладаються у процесі нагрівання:

23

Mg(HCO3)2 = MgCO3 + CO2 + H2O

MgCO3 = MgO + CO2

2. Взаємодія з кислотами:

MgCO3 + 2HCl = MgCl2 + H2O +CO2

Mg(HCO3)2 + 2 HCl = MgCl2 + 2H2O + 2CO2

3. Перетворення гідрогенкарбонатів:

MgCO3 + H2O + CO2 = Mg(HCO3)2

Захист міні- проектів( Студенти оцінюють проект за критеріями:

Актуальність проблеми(3б)

Практична значущість (3б)

Творчий підхід (3б)

Якість доповіді(3б)

Сума балів виставляється у бланки оцінювання, після яких отримують середній

бал над проектом.)

І проект. Тема: «Застосування карбонатів і гідрогенкарбонатів»

Мета і завдання: зібрати зразки карбонатів і гідрогенкарбонатів, з’ясувати їх

застосування.

Актуальність теми: карбонати і гідроген карбонати мають широке практичне

застосування .

Демонстрація зразків: крейда, черепашки молюсків, яйце, сода.

СаСО3 – мармур, крейда, вапняк – будівництво.

Na2CO3 – кальцинована сода, застосовується в медицині(інгаляції, полоскання,

зниження кислотності шлунку), в побуті, харчовій промисловості.

К2СО3 - поташ, використовується у виробництві мила,скла, у фотографії.

Запитання для обговорення:

1. Яка реакція відбувається під час гасіння соди оцетом під час випікання?

(виділення СО2)

24

2. Як очистити яйце не розбиваючи шкарлупу?(обробити розчином оцтової

чи хлоридної кислоти)

Зробити виставку карбонатів.

4.3. Твердість води.

ІІ. Інформаційний проект «Твердість води»

Мета і завдання: з’ясувати, що називається твердістю води, способи її

усунення.

Актуальність проблеми: тверда вода не придатна для промислових і

господарських потреб( у ній погано намилюється мило, утворюється

накип на стінках парових котлів, погано розварюються овочі.)

Демонстрація таблиці. Твердість – явище, зумовлене наявністю йонів

Ca2+ та Mg2+ у воді.

Карбонатна ( тимчасова)

1. Зумовлена наявністю:

Са(НСО3)2

Mg(HCO3)2

Некарбонатна(постійна)

СаСl2

MgCl2

CaSO4

MgSO4

2. Усувається

а) Кип’ятіння.

б)Додаванням гашеного вапна.

а)додаванням соди

б) додаванням фосфатів.

Запитання для обговорення:

Отже, ми з’ясували, що накип у чайнику не що інше як СаСО3 Як же

його позбутися?

Студенти демонструють: сода, лимонна кислота, Coca – cola. Бабусі

використовували сироватку, тому що там є молочна кислота.

ІІІ. Дослідний проект. Тема: «Визначення твердості води»

25

Мета і завдання: дослідити одиниці вимірювання твердості води, порівняння

твердості води з різних джерел: водопровідна вода, вода з криниці, морська

вода.

Шляхи реалізації:

а) теоретичний: тв. Води вимірюється в міліекв(1 міліекв. = 20,04 мг\ г йонів

Са 2+ або 12,16 мг/г йонів Mg 2+

Менше 4 міліекв/л – м’яка вода.

4-8 міліекв/л – середня твердість води.

8-12 міліекв/л – тверда вода.

б)практичний: відібрати зразки води, у кожному зразку розчинити шматочок

господарського мила (2-3 сірникові голівки) У всіх випадках вийде лужний

розчин. Потім у кожен зразок через трубочку продувають повітря. Найбільша

піна у водопровідній воді, а у морській воді – відсутня.

Запитання для обговорення:

1.Як, на вашу думку, можна пояснити велику твердість морської води?

IV. Дослідницький проект. Тема: Дослідження впливу засобів побутової

хімії»

Мета і завдання: дослідити дію Calgon та Cillit Bang), з’ясувати, які реакції

відбуваються під час їх використання.

(Студенти роблять буклети про заходи поводження з Cillit Bang)

Cillit Bang – видаляє вапняні відкладення, тому що до його складу входять дві

кислоти, одна з яких – ортофосфатна.

Calgon – містить у своєму складі соду Na2CO3 і фосфати, що усувають твердіть

води.

Запитання для обговорення:

1.Про які правила техніки безпеки слід пам’ятати, працюючи з Cillit Bang ?

( поводження з кислотами)

2.Чому засіб не можна використовувати для поверхні з мармуру?

26

V творчий проект. Тема: «Кругообіг карбону в природі»

Мета і завдання: з’ясувати як відбувається кругообіг карбону в природі за

матеріалом підручника Буринська, Ярошенко, а також підготувати малюнок,

що зображує кругообіг карбону не копіюючи той, що є в підручнику.

Запитання для обговорення:

1.Які заходи протидії «парниковому» ефекту.

V. Узагальнення і систематизація знань.

1. Що сталося з перлиною Клеопатри?

2. Який напій вона випила?

VI. Підсумки і домашнє завдання .

Рефлексія:

Що нового для себе я відкрили ви на занятті?

Яка інформація була найцікавішою?

Д\з: конспект, § , стр.

Оцінювання міні – проектів.

Характеристика проекту Бали

Назва проекту:

1. Актуальність проблеми

2. Практична значущість

3. Творчий підхід

4. Якість доповіді

27

1. Найтвердіша природна речовина на планеті.

2. Фізіологічна дія оксидів карбону на організм.

3. Агрегатний стан карбон(ІІ) оксиду.

4. Алотропна форма карбону.

5. Елемент IV групи головної підгрупи.

6. Елемент IV групи, побічної підгрупи, атомна маса

якого 73.

7. В який клас сполук можна віднести такі речовини:

Na2SO4, CaCO3, MgCl2.

8. Тема нашого заняття.

Дописати можливі рівняння реакції та розв’язати задачу.

1 команда(10-11б)

2 команда(7-9б)

3 команда(4-6б)

28

CaCO3 + NaOH —> H2SO4+ HCl —> H+ + OH- —>

NaOH + H2SO4 —> CaCO3 + H2SO4 —> K2 SO4 + CO2 +H2O —>

CaCO3 —> CaCO3 +KOH —> CaO + CO2 —>

Ca2+ + CO3-2 —> CaCO3 +? —> ? + CO2

+H2O

CaCl2 ++ NaOH —>

Задача:

При нагріванні 86 г

натрій карбонату та

гідроген карбонату

виділилось 0,5 моль

газу. Визначте масові

частки кожної солі у

суміші.

Задача:

Визначити об’єм

вуглекислого газу(н.у),

який виділяється при

спалюванні 500 кг

вугілля, що містить 8%

негорючих домішок.

Задача:

Обчисліть масу кальцій

карбонату кількістю

речовин 2 моль.

Навчально – методична картка заняття №8

Предмет: хімія

Дата 05.12.2011 Група 106-ф

Тема заняття: Карбонатна кислота. Карбонати.

Мета заняття:

а)навчальна:вивчити склад та властивості карбонатної кислоти на основі знань

про загальні властивості кислот і солей, з’ясувати умови взаємного

перетворення карбонатів, розширити знання про кислі солі, ознайомитись з

поняттям «твердість води», розглянути кругообіг карбону в природі.

б)розвивальна: розвивати навички самостійного пошуку знань, уміння робити

висновки, уміння оцінювати, стимулювати творчі здібності студентів.

в)виховна: формувати навички екологічно – грамотної поведінки в побуті.

Міжпредметні зв’язки: екологія, біологія.

Забезпечення заняття:

Наочні посібники: _________________________________________________

Роздатковий матеріал: картка оцінювання міні-проектів, питання для розв’язку

кросворду, мультимедійні засоби.

29

Обладнання:

________________________________________________________________

Література: Буринська Н.М хімія 10 клас, Ярошенко О.Г. хімія 10 клас.

Додаткова: О.Г.Ярошенко, В.І.Новицька Завдання і вправи з хімії.

Зміст і завдання заняття:

І. Організаційна частина (відстрочена відгадка).

ІІ. Актуалізація і корекція опорних знань(« Веселий кросворд»)

ІІІ. Повідомлення теми та мети.

IV. Вивчення нового матеріалу.

План

1. Карбонати та гідроген карбонати.

2. Твердість води.

3. Кругообіг карбону в природі.

V. Узагальнення та систематизація знань (бесіда)

VI. Підсумки і домашнє завдання (вивчити дану тему згідно з зазначеними

вище джерелами інформації, виконати завдання на картках).

Викладач: _______________ О.В. Бідун

Картка розглянута на засіданні циклової

комісії загальноосвітніх та гуманітарних дисциплін.

Протокол №4 від 18.11.2011р.

30

Додаток 2

Методична розробка відкритого заняття

ТЕМА: ІНФЛЯЦІЯ ТА ГРОШОВІ РЕФОРМИ

Мета заняття: Навчальна: вивчити суть, види та закономірності розвитку інфляції, розкрити

основні причини і наслідки інфляції.

Виховна: пробудження пізнавального та наукового інтересу через розширення

теоретичного кругозору і наукової ерудиції майбутніх фахівців.

План

1. Сутність, види та закономірності розвитку інфляції

2. Причини і наслідки інфляції

3. Державне регулювання інфляції

Самостійне вивчення:

4. Сутність та види грошових реформ

5. Особливості проведення та результати грошової реформи в Україні

Література:

Основна:

1. Коваленко Д. І. Гроші та кредит: Навч. посібник. – К.: Центр учбової

літератури, 2011. – ст. 119-145

2. Савлук М. Гроші та кредит: Підручник / Київський національний

економічний ун-т ім. Вадима Гетьмана / Михайло Іванович Савлук (заг.ред.). —

4 вид., перероб. і доп. — К. : КНЕУ, 2006. – ст. 212-250

3.Щетинін А. І. Гроші та кредит: Підручник/ А. І. Щетинін М-во освіти і науки

України. - К.: ЦНЛ, 2009. – ст. 164-195

Додаткова:

4. Гроші та кредит: підручник / М. І. Крупка, М. С. Мрочко, Б. М. Вишивана та

інші [за редакцією доктора економічних наук, професора М. І. Крупки]. – Львів:

ЛНУ імені Івана Франка, 2011. – 420 с.

5. Колодізєв О. М. Гроші і кредит: підручник / О. М. Колодізєв, В. Ф.

Колесніченко. – К.: Знання, 2010. – 615 с.

Інтернет-ресурси:

1. www.ukrstat.gov.ua

2. www.pidrychniki.com.ua

31

Ключові терміни та поняття

• Інфляція

• Прихована інфляція

• Відкрита інфляція

• Повзуча інфляція

• Галопуюча інфляція

• Гіперінфляція

• Супергіперінфляція

• Інфляція попиту

• Інфляція витрат

• Очікувана інфляція

• Неочікувана інфляція

• Антиінфляційна політика

• Дефляційна політика

• Політика доходів

1. Сутність, види та закономірності розвитку інфляції

Сутність інфляції. Інфляція — це тривале і швидке знецінення грошей

внаслідок надмірного зростання їх маси в обороті. “Інфляція” (від лат. inflatio

— здуття).

При цьому стрімке зростання грошової маси може бути як абсолютним, так і

відносним. Наприклад, збільшення маси грошей за місяць на 15% протягом

двох-трьох років неминуче викличе інфляційне знецінення грошей, оскільки

економіка жодної країни не в змозі забезпечити відповідне збільшення

фізичних обсягів пропозиції на товарних ринках. Таким же буде результат,

коли грошова маса залишається незмінною чи зростає незначно, наприклад на

5% за рік, зате фізичні обсяги виробництва товарів і послуг скорочуються

щорічно на 10—15% протягом кількох років, тобто постійно грошова маса буде

швидко зростати відносно cпадаючих обсягів виробництва у натуральному

виразі.

Незважаючи на очевидність зв’язку інфляції зі знеціненням грошей, сутність

цього явища не знайшла однозначного трактування в економічній літературі.

Найчастіше її трактують як знецінення грошей через зростання цін або

просто як процес зростання цін.

Проте таке визначення інфляції не дає відповіді на цілий ряд запитань:

— Чи є зростання цін єдиною ознакою інфляції?

Інфляція можлива і без зростання цін, якщо знецінення грошей набуває

форми хронічного товарного дефіциту за фіксованих державою цін. У цьому

разі грошова одиниця формально може не знецінюватися, зате знецінюються в

цілому грошові доходи економічних суб’єктів через так звані “примусові”

заощадження, оскільки вони не мають можливості витратити їх на купівлю

дефіцитних товарів. Коли такі заощадження набувають великих розмірів,

виникає так званий “інфляційний навіс”, під тиском якого держава планово

підвищує ціни, як це неодноразово було в СРСР. Найрадикальнішим заходом

проти “інфляційного навісу” є лібералізація цін без індексації заощаджень,

унаслідок чого вони просто “згоряють” від інфляції, як це сталося в Україні в

32

період гіперінфляції 1992—1994 рр. Отже, і без явного зростання цін

суспільство може пережити очевидні прояви і тяжкі наслідки інфляції, якщо

порушується рівновага на ринках між товарним і грошовим обігом і

знецінюються гроші у будь-якій формі.

— Чи за будь-яких темпів зростання цін виникає інфляція?

Не можна однозначно відповісти на це запитання. Якщо зростання цін є

короткочасним, наприклад сезонним, і змінюється наступним їх зниженням, то

інфляційних наслідків воно не має.

Не зовсім коректно називати інфляцією і процес тривалого підвищення цін,

якщо воно досить повільне, мало помітне в суспільному житті та дає

можливість економічним суб’єктам легко компенсувати свої втрати від такого

зростання цін підвищенням ефективності своєї діяльності. Це зовсім інше за

своїми економічними і соціальними наслідками явище. На жаль, у літературі

воно не знайшло поки що специфічної назви і більшістю дослідників

розглядається як особливий вид інфляції.

— Чи за будь-яких причин зростання цін можлива інфляція?

Це питання є ще більш складним і дискусійним ніж попередні. Одні

економісти вважають, що тільки те зростання цін може розглядатися як

інфляційне, яке спричинене надмірним випуском неповноцінних грошей.

Визначаючи сутність інфляції, вони роблять наголос на переповненні каналів

обігу паперовими грошима, на його розбуханні, а зростання цін розглядають як

наслідок і прояв інфляції.

Деякі економісти вважають, що зростання пропозиції грошей не завжди

призводить до інфляції, і шукають більш глибокі її причини, такі як, наприклад,

зростання витрат виробництва. Виходить так, що зростання витрат виробництва

нібито безпосередньо спричинює зростання цін, а останнє зумовлює

збільшення маси грошей в обороті і переповнення нею каналів обороту. Сама

економіка оголошується інфляційною, і зростання цін та інфляція стають

неминучими, незалежними від монетарної політики держави. Таку інфляцію

називають інфляцією витрат.

Інфляція — явище досить складне за формою її прояву та за сукупністю

чинників, що її спричинюють. Зовні вона виявляється в зростанні цін на товари

і тарифів на послуги, у падінні валютного курсу національних грошей, у

поглибленні товарного дефіциту. Усі ці явища є проявом знецінення грошей,

незалежно від причинно-наслідкових зв’язків між грошима і товарами на ринку.

Як відомо, поступове зростання цін спостерігається протягом усієї історії

розвитку товарного виробництва і ринку. В епоху функціонування повноцінних

грошей воно зумовлювалося псуванням монет або зниженням вартості золота,

чи першим і другим одночасно. В усіх цих випадках зменшувалася вартість

самої монети, що зумовлювало згідно з вимогами закону вартості зростання

товарних цін. Проте відбувалося воно надзвичайно повільно і поступово, було

майже непомітним протягом одного людського життя. Більше того, періоди

підвищення цін змінювалися періодами їх спаду. Тому таке знецінення грошей

33

не викликало істотних економічних пертурбацій чи соціальних потрясінь і не

розглядалося як самостійне економічне явище.

Помітного суспільного “звучання” зростання цін набувало в умовах

запровадження нерозмінних паперових грошей, коли переставав діяти механізм

автоматичного забезпечення сталості грошей. Якраз у ці періоди виникали

стрімкі злети цін і падіння вартості грошей, що призводило до відчутних

соціальних збурень. Ці процеси стали привертати до себе пильну увагу

науковців і практиків, які розгледіли в ньому складне економічне явище і

назвали його “інфляція” (від лат. inflatio — здуття).

Як правило, інфляційні процеси були пов'язані безпосередньо з війнами або

епідеміями, тривалими неврожаями та іншими стихійними лихами, що

зумовлюють політичні та соціальні потрясіння.

Інфляція була характерна для грошового обігу:

США – у період війни за незалежність 1775-1783 рр.;

Франції – у період Французької революції 1789-1791 рр.;

Англії – під час війни з Наполеоном на початку ХІХ ст.;

Росії в 1769-1895 рр.

Особливо високих темпів інфляція набула у Німеччині після Першої світової

війни, коли восени 1923р. Грошова маса в обігу досягла 396 квінтильйонів

марок, а грошова одиниця знецінилась у трильйон разів.

Уперше термін “інфляція” почав вживатися в 70-ті роки ХІХ ст. стосовно

грошового обігу в Північній Америці, переповненого паперовими знаками, які

випускалися для ведення громадянської війни. Остаточно цей термін було

введено в науковий обіг з метою теоретичного відображення певного стану

економіки після Другої світової війни.

Ці історичні приклади доводять, що інфляція не є породженням сучасності, а

мала місце і в минулому.

Сучасній інфляції притаманний ряд характерних особливостей.

Якщо раніше вона була локальною, то зараз вона всеохоплююча;

Раніше вона охоплювала певний період, тобто мала періодичний характер, а

зараз – хронічний;

Сучасна інфляція перебуває під впливом не тільки грошових факторів

(розбалансування грошової системи, надмірної грошово-кредитної емісії,

валютних відносин тощо), а й не грошових факторів (монополізації економіки,

здороження енергоносіїв, сировинних матеріалів тощо).

Закономірності інфляційного процесу. Інфляція не виникає раптово, а

розвивається поступово як тривалий процес, який можна розділити на кілька

стадій. Відрізняються ці стадії співвідношенням темпів зростання пропозиції

грошей і темпів їх знецінення.

Перша стадія темпи зростання пропозиції грошей випереджають знецінення

грошей, причому це випереджання поступово зменшується, наближаючись до

вирівнювання. Таке співвідношення і його тенденція зумовлюються кількома

причинами.

34

Одна з них полягає в тому, що надмірна пропозиція грошей поглинається

оборотом за рахунок уповільнення їх обігу. Суб’єкти ринку певний час не

відчувають надмірності в обігу грошей і використовують їх для нагромадження

чи зберігання. Це тимчасово відволікає зайві гроші з обігу, послаблює

інфляційний тиск на товарні ціни, і вони певний час залишаються незмінними

чи підвищуються повільніше, ніж зростає маса грошей.

Указані процеси зумовлюють ще один чинник послаблення інфляційних

наслідків надмірної емісії. Зростання грошових нагромаджень і зберігань у

період, коли не виявилася тенденція до знецінення грошей, посилює стимули

активізації підприємництва, товарно-грошових відносин, підвищення

продуктивності праці, що призводить до розширення виробництва та реалізації

товарів і поліпшення співвідношення між попитом і пропозицією на товарних

ринках.

Друга стадія темпи знецінення грошей випереджають темпи зростання їх

пропозиції. Це зумовлюється такими чинниками:

— у певний момент власники грошових нагромаджень починають розуміти їх

надмірність і пред’являють на ринок для купівлі товарів. Це прискорює

швидкість руху грошей у поточному обігу та збільшує платоспроможний попит

порівняно з поточною емісією;

— одночасно зменшується відплив у нагромадження нових пропозицій грошей,

унаслідок чого ще більше зростає швидкість обігу всієї грошової маси;

— виникають і швидко поширюються бартерні операції, звужуючи товарну

основу грошової маси в обігу;

— знецінення грошей призводить до відпливу робочої сили зі сфери

виробництва у сферу спекулятивного обміну, що зумовлює падіння

виробництва і товарообороту, через що зменшується попит на гроші.

Унаслідок дії зазначених чинників з’являються так звані інфляційні

очікування, коли економічні суб’єкти починають усвідомлювати неминучість

майбутнього підвищення цін. Щоб уникнути пов’язаних з ним майбутніх втрат,

вони починають негайно купувати товари не тільки для поточного споживання,

а й для майбутнього. Для цього на ринок “викидаються” не тільки всі поточні

доходи, а й заощадження попередніх періодів. Неминучим наслідком стає

випереджаюче зростання рівня цін порівняно зі зростанням грошової маси і

падіння рівня монетизації валового внутрішнього продукту.

Види інфляції. Залежно від стадій та закономірностей розвитку інфляції

розрізняють її види.

Є десятки різних формулювань видів інфляції, але найбільш коректною, на

нашу думку, формою є класифікація видів інфляції за такими критеріями:

- За формами прояву:

Цінову, що проявляється у формі зростання цін;

Інфляцію заощаджень коли знецінення грошей проявляється у зростанні

вимушених заощаджень при зафіксованих державою цінах і доходах;

Девальвацію, за якої знецінення грошей проявляється у падінні їх курсу до

іноземних валют.

35

За темпами знецінення грошей звичайно виділяють три види інфляції:

— повзучу, що характеризується прискореним зростанням маси грошей в

обороті без помітного підвищення чи з незначним зростанням цін — до 5% на

рік;

— помірну, відкриту, яка проявляється у прискоренні знецінення грошей у

формі зростання цін, що коливається в межах 5—20% на рік. Така інфляція стає

відчутною для економічних суб’єктів, і вони починають вживати адаптаційних

заходів. Найбільше це вдається підприємствам монополізованих секторів

економіки, особливо “природним монополістам”. Зайняті тут підприємці

починають прискорено підвищувати ціни на свої товари у відповідь на

зростання попиту. Їх покупці починають нести додаткові витрати, а тому

підвищують ціни на свої товари. Поступово інфляція поширюється на всі

сектори економіки, порушуючи рівновагу всього ринку;

— галопуюча інфляція, коли зростання цін досягає 20—50%, а інколи 100%

на рік. Для цього виду інфляції характерне стрибкоподібне, вкрай нерівномірне

зростання цін, яке важко передбачити і яке не піддається регулюванню. Від

такої інфляції важко захиститися, і вплив її на економіку різко негативний;

— гіперінфляція, що характеризується надзвичайно високими темпами

зростання цін — більш як 100% на рік. На цій стадії гроші починають втрачати

свої функції, купюри низьких номіналів та розмінна монета зникають з обігу,

падає роль грошей в економіці, поширюється бартер. Порушується кредитний

механізм, посилюються стихійні процеси в економіці тощо.

— супергіперінфляція, що характеризується катастрофічним зростанням цін

— до 1000% за рік і більше. На цій стадії гроші починають втрачати всі свої

функції, купюри низьких номіналів та розмінна монета зникають з обігу, падає

роль грошей в економіці, розвивається платіжна криза та поширюється бартер.

Рис. 5.1. Види інфляції

36

За формами

прояву Цінова

Інфляція

заощаджень Девальвація

За темпами

знецінення

грошей

Повзуча

Помірна

Галопуюча

Гіперінфляція

Супергіперінфляція

Прискорене зростання маси грошей в обороті

без помітного підвищення цін – до 5% на рік

Прискорене знецінення грошей у формі

зростання цін від 5 до 20% на рік

Зростання цін досягає 20-50%, а інколи

100% на рік

Надзвичайно високі темпи

зростання цін – більш як на 100%

Катастрофічне зростання цін –

до 1000% за рік і більше

Залежно від

зростання

цін

Залежно від

ступеня

передбачення

Залежно від

поширення

інфляційних

процесів

Незбалансована інфляція

(визначає зміну цін різних

товарів щодо один одного в

різних пропорціях)

Неочікувана інфляція

(не прогнозоване зростання

цін)

Світова інфляція

(охоплює групу країн

або цілі регіони)

Збалансована

(визначається

пропорційною

зміною цін на різні

товари)

Очікувана

(прогнозоване

зростання цін)

Локальна

(має місце в рамках

окремих країн)

Залежно від

поширення

інфляційних

процесів

Інфляція попиту Інфляція витрат

37

За чинниками, що спричиняють інфляцію, виділяють два види:

— інфляцію витрат;

— інфляцію попиту.

Інфляція витрат спричинюється тиском на ціни з боку зростання

виробничих витрат.

Це передусім зростання заробітної плати, витрат на енергетичні й сировинні

ресурси, а також падіння продуктивності праці, посилення монополізації

виробництва і ринку.

В умовах України в період гіперінфляції 1992—1994 рр. найбільш відчутними

витратними чинниками тиску на ціни були:

— зростання цін на енергоносії, насамперед імпортні. У четвертому кварталі

1994 р. ціни на природний газ були вищими від цін аналогічного періоду 1992

р. у 1237 разів, на нафту — в 467 разів. Таке зростання цін на енергоносії було

пов’язане з переведенням на світові ціни імпортованих з Росії енергоносіїв;

— посилення страйкової боротьби окремих груп працівників (шахтарі,

працівники електротранспорту та ін.) за підвищення заробітної плати. Вимоги

страйкуючих підтримувалися профспілками, й уряд змушений був піти на

задоволення вимог страйкарів;

— розрив усталених господарських зв’язків, падіння рівня організації

виробництва, погіршення технологічної, трудової та фінансової дисципліни

призвели до “шокового” скорочення реальних обсягів виробництва та товарної

пропозиції: в 1992 р. — майже на 10%, у 1993 — більш ніж на 14%, у 1994 р. —

майже на 23%, а за три роки в цілому — на 40,4%.

Інфляція попиту спонукається тиском на ціни з боку грошей унаслідок

зростання їх пропозиції банківською системою і зумовленого цим збільшення

платоспроможного попиту на товарних ринках.

Визначальним чинником цієї інфляції є зростання пропозиції грошей, тому її

ще називають монетарною інфляцією.

На перший погляд складається враження, що інфляція попиту розвивається

цілком самостійно відносно інфляції витрат. Насправді вони між собою тісно

пов’язані, по суті є двома проявами одного й того самого явища інфляції як

глибокої і тривалої розбалансованості економіки.

Вимірювання інфляції. Інфляція в її відкритому варіанті виявляється у

підвищенні цін, але їх зростання може бути різним. Тому для вимірювання

інфляції використовують її показник він розраховується різними способами. На

практиці інфляцію можна обчислити за допомогою індексів цін:

— індекс цін споживчих товарів (індекс споживчих цін);

— індекс цін на засоби виробництва (індекс цін виробників);

— індекс цін ВВП, або дефлятор ВВП;

— загальний індекс інфляції.

Індекс - це економічний і статистичний показник, що виражає (як правило, у

відсотках) співвідношення величин якого-небудь економічного явища в часі

або просторі.

38

Індекс інфляції – це відношення рівня інфляції звітного періоду до рівня

інфляції базового періоду.

Однак найпоширенішим способом є визначення рівня інфляції за зміною цін

на товари, що входять до “споживчого кошика” і обчислюються за допомогою

індексу споживчих цін (індексу Ласпейреса).

ІСЦ=

Ринкова вартість фіксованого "кошика"

в поточному році (∑ 𝑃1𝑔0)Ринкова вартість фіксованого "кошика"

в базовому році (∑ 𝑃0𝑔0)

х 100%

де Р0 і Р1 — ціни одиниці товарів (послуг) базового і звітного періодів

відповідно;

g0 — кількість товарів у “споживчому кошику” базового періоду.

Споживчий кошик – це набір товарів, що характеризує типовий рівень і

структуру місячного (річного) споживання людини або сім'ї. Використовується

для розрахунку мінімального споживчого бюджету (прожиткового мінімуму),

виходячи із вартості споживчого кошика у діючих цінах. А відповідно до рівня

прожиткового мінімуму встановлюється мінімальний рівень пенсій, соціальної

допомоги та мінімальної заробітної плати.

Відмітимо, що ІСЦ характеризує зміну в часі загального рівня цін на товари

та послуги, які купує населення для особистого споживання.

Цей показник найчастіше використовується для характеристики інфляції,

оскільки він досить точно виражає не тільки економічні, а й соціальні аспекти

інфляції, зокрема її вплив на рівень життя населення, а тому його називають ще

індексом вартості життя. ІСЦ широко застосовується в практиці

регулювання державної фінансової і соціальної політики, аналізу і

прогнозування цінових процесів, регулювання курсу національної валюти

тощо. Ви як бухгалтери щомісяця здійснюватимете індексацію заробітної плати

відповідно до рівня ІСЦ. А також враховуватимете при вирішенні правових

спорів, тобто збільшуватимете суму заборгованості на індекс інфляції.

Об'єктивність індексу споживчих цін напряму залежить від структури

споживчого кошику, який в Україні є далеким від досконалості. Востаннє

структуру споживчого кошика переглядали у 2000 році (по закону раз на 5

років). У 2012 році влада вирішила переглянути споживчий кошик та додати до

нього 39 нових товарів та послуг без яких нинішнє життя ми вже неуявляємо,

зокрема хліб заварний і багет, олія оливкова, ківі, капуста пекінська,

кондиціонери, блендер, міксер, дриль, тонометр, підготовчі курси до вступу у

ВНЗ, послуги няні, послуги лікарень, манікюр, оренда житла, страхування

особистого транспорту, миття легкового автомобіля, дизельне паливо,

ноутбуки, флешка, памперси дитячі, годинник наручний, парасольки… і

загалом складе 335 позицій. В деякій мірі це дасть змогу більш точно

розраховувати ІСЦ, але остаточно проблеми не вирішує оскільки наприклад у У

США споживчі кошики розробляють за бюджетом Геллера, заснованому на

39

наборі тих товарів і послуг, які суспільство вважає необхідними для

нормального життя. За структурою бюджету Геллера продукти харчування не

повинні перевищувати 30% "кошика", непродовольчі товари - 47%, інші товари

і послуги - 23%. В українському споживчому кошику комунальні послуги

складають тільки близько 11%, а продукти харчування - понад 50%.

Незважаючи на широке застосування ІСЦ, він не досить точно виражає

інфляційний процес і його вплив на вартість життя. Річ у тім, що ІСЦ

розраховується за фіксованим набором товарів, який залишається незмінним

протягом тривалого часу. В умовах же інфляції населення часто замінює в

споживанні товари, що найбільше подорожчали, дешевшими. Як наслідок,

структура споживання істотно змінюється порівняно з тією, яка була

зафіксована при визначенні “кошика”. Тому в умовах високої інфляції потрібно

частіше змінювати структуру “споживчого кошика”.

Індекс цін на засоби виробництва (цін виробника) характеризує зміну в часі

загального рівня цін на засоби виробництва, які купують юридичні особи для

виробничого споживання. Цей індекс виражає зростання оптових цін, темпи

якого не завжди збігаються з темпами зростання роздрібних цін, за якими

визначається ІСЦ. Індекс цін виробника чутливіший до зміни витрат на

виробництво, ніж до зміни попиту. Тому його часто використовують при

характеристиці інфляції витрат, особливо коли зростання оптових цін

відбувається в часі попереду зростання роздрібних цін. Цей індекс

застосовується більш обмежено, ніж ІСЦ.

Визначається індекс цін виробника за формулою агрегатного індексу цін

Ласпейреса:

ІСВ =∑(𝑝₁𝑔₀)

∑(𝑝₀𝑔₀)

де Р1 і Р0 — рівень цін одиниці товару (послуги) поточного і базового

періодів відповідно;

g0 — кількість товарів (випадків надання послуг) у базовому періоді, що

взяті в розрахунок.

Дефлятор ВВП характеризує зміну в часі загального рівня цін на всі товари і

послуги, що реалізовані кінцевим споживачам. Це найбільш широкий показник,

який характеризує інфляційні зміни всіх цін. Тому дефлятор ВВП може помітно

відхилятися від ІСП та ІЦВ, оскільки він точніше враховує реальну структуру

особистого і виробничого споживання, ніж попередні індекси. Визначається

дефлятор ВВП за допомогою індексу Пааше.

𝐼𝑝, 𝐷ввп =∑(𝑝₁𝑔₁)

∑(𝑝₀𝑔₁)=

ВВПн

ВВПр,

40

де g₁ — кількість товарів (надання послуг) у поточному (розрахунковому)

періоді;

ВВПн — номінальний ВВП;

ВВПр — реальний ВВП.

5.2. Причини і наслідки інфляції

Питання щодо причин інфляції є найбільш дискусійним у проблемі інфляції.

Це можна пояснити не тільки значною множинністю чинників, що

спричинюють тиск на ціни, а й досить складними і різнонапрямленими

соціально-економічними і політичними наслідками інфляції.

Об’єктивне з’ясування причин інфляції має важливе значення для

правильного розуміння самої її сутності, а також для розроблення ефективної

антиінфляційної політики, яка повинна бути спрямована насамперед на

подолання причин інфляції.

У сучасних умовах серед економістів досить поширеним є комплексний

підхід до аналізу інфляції як явища. Його суть полягає в тому, що інфляція —

це наслідок дії цілої низки причин, які лежать як у сфері грошового обігу, так і

у сфері самого виробництва. Зрозуміло, що чинники інфляції не діють окремо,

вони неоднорідні і різні за своєю спрямованістю. Проте незважаючи на їх

велике різномаїття, у цілому їх можна певним чином класифікувати на

внутрішні та зовнішні.

До внутрішніх причин інфляції можна віднести:

- насамперед надмірна емісія грошей;

- криза державних фінансів;

- високий рівень монополізації економіки (за наявності великих

монополістичних об'єднань, тобто при зосередженні виробництва того чи

іншого товару на одному або кількох великих підприємствах, у них з’являється

реальна можливість штучно підвищувати ціни.)

- значні обсяги розміщення державних ЦП (Їх покупці — переважно комерційні

банки. Дуже часто вони реагують на це випуском кредитних грошей під

забезпечення їх державними цінними паперами. Тим самим вони можуть

суттєво збільшувати обсяг цих платіжних засобів у загальній грошовій масі.

- необґрунтоване підвищення заробітної плати без урахування росту її

продуктивності;

- надмірні військові витрати;

- деформація економіки;

- активізація «тіньової» економіки (через посилення податкового тиску на

доходи).

До зовнішніх чинників належать:

- імпорт інфляції з однієї країни в іншу. Високий ступінь інтеграції економіки

багатьох країн, а це особливо характерно для країн, що входять у регіональні

економічні блоки (Європейський союз, СНД та ін.), складає основу, на

41

котрій інфляційний процес з однієї країни швидко переходить в іншу. Як

правило, імпорт інфляції здійснюється через ціни імпортованих товарів, хоча

при цьому можливі й інші способи її імпорту.

- скорочення надходжень від експорту;

- від’ємне сальдо зовнішньоторговельного балансу;

- структурні світові кризи, пов’язані зі зменшенням природних ресурсів;

- війни;

- зростання зовнішнього боргу.

Інфляція призводить до відчутних наслідків у багатьох сферах суспільного

життя, насамперед у соціальній та економічній. Якраз через ці наслідки

інфляція постійно перебуває в центрі суспільної уваги, викликає занепокоєння

в підприємців, політиків, усієї громадськості.

У соціальній сфері інфляція створює передумови для перерозподілу доходів

між найманими працівниками та підприємцями на користь останніх. Зростання

товарних цін як прояв інфляції безпосередньо сприяє збільшенню прибутків

підприємців і зменшує реальні доходи робітників, службовців та інших верств

населення, які змушені купувати товари за зростаючими цінами.

Проте в реальній дійсності ця закономірність не завжди реалізується так

однозначно. Адже підприємці не тільки продають, а й купують товари за

зростаючими цінами, а працівники не тільки купують товари, а й продають свій

товар — робочу силу, ціна на яку в період інфляції теж зростає. Тому виграш

чи втрати від інфляції можуть мати представники будь-якої соціальної групи.

Проте є соціальні групи населення, які не мають можливості захистити себе

від втрат унаслідок інфляції. Це передусім пенсіонери, особи, що живуть за

рахунок виплат по соціальному страхуванню, усі працівники з фіксованим

доходом, зокрема службовці державних установ, науковці, студенти та ін.

Особливо негативно впливає інфляція на матеріальне становище людей

похилого віку, що нерідко живуть за рахунок своїх заощаджень. Унаслідок

інфляції ці заощадження помітно знецінюються чи навіть зникають зовсім.

Крім прямих втрат, яких зазнає через інфляцію значна кількість економічних

суб’єктів, її негативними соціальними наслідками є також загальна

невпевненість підприємців і всіх працівників у перспективі свого економічного

становища, загострення соціальних суперечностей, посилення групового

егоїзму. Все це спричинює соціальну і політичну нестабільність у суспільстві,

що нерідко закінчується бурхливими потрясіннями, унаслідок яких

установлюється в тій чи іншій формі диктатура.

Соціальні наслідки інфляції:

- зменшення доходів у тих верств населення, що живуть за рахунок бюджетних

коштів (педагоги, медики, держслужбовці та ін.);

- зменшення доходів у пенсіонерів;

- зменшення доходів у осіб, що живуть за рахунок виплат по соціальному

страхуванню (інваліди);

- знецінення заощаджень;

- зниження життєвого рівня населення із фіксованими доходами;

42

- невпевненість працівників щодо працевлаштування;

- невпевненість підприємців щодо перспектив свого економічного становища;

- скорочення платоспроможного попиту населення;

- загострення соціальних суперечностей у суспільстві.

Ще ширший діапазон негативних наслідків інфляції в економічній сфері.

Особливо відчутно вона впливає на сферу виробництва, торгівлю, кредитну і

грошову системи, державні фінанси, валютну систему і на платіжний баланс

країни.

Спочатку, зокрема на стадії повзучої інфляції, остання забезпечує тимчасове

стимулювання розвитку виробництва завдяки тому, що держава шляхом

дефіцитного фінансування розширює свої замовлення підприємствам,

допомагає їм у поновленні основного капіталу, у створенні соціально-

економічної інфраструктури тощо. Водночас виникає особлива економічна

ситуація, в якій, з одного боку, зростає попит на інфляційне фінансування, а з

іншого — притупляється відчуття небезпеки надмірного насичення обороту

грошовими коштами, внаслідок чого інфляція піднімається на вищий щабель і

перетворюється у гальмо економічного розвитку, якщо її своєчасно не

зупинити.

Інфляція спричинює посилення хаотичності і диспропорційності розвитку

суспільного виробництва. Позичкові капітали спрямовуються переважно в

галузі із швидким зростанням цін і відволікаються з інших галузей, де може

настати застій і занепад виробництва. Скорочуючи платоспроможний попит

населення, інфляція зумовлює звуження ринку збуту товарів народного

споживання, що може викликати скорочення обсягів виробництва.

Часті коливання і стрибки цін посилюють економічний ризик інвестицій, що

викликає скорочення нових капіталовкладень і затухання науково-технічного

прогресу. Технічному регресу сприяє також те, що в період інфляції ціна

робочої сили нерідко зростає повільніше, ніж ціна засобів виробництва, і

застосування ручної праці виявляється вигіднішим, ніж техніки.

В умовах інфляції економічним суб’єктам невигідно тримати свої активи в

грошовій формі. Це негативно впливає на кредитні відносини та грошовий обіг.

Власники грошових коштів не будуть вкладати їх у банки, якщо депозитний

процент не компенсує інфляційних втрат. Якщо ж банки збільшуватимуть

депозитний процент, то це неминуче призведе до подорожчання банківських

позичок, наслідком чого буде скорочення попиту на них та подальше

підвищення цін підприємцями з метою компенсацій своїх додаткових витрат на

оплату процентів. Згортається також комерційний кредит, оскільки кредиторам

невигідно і ризиковано продавати свою продукцію з відстрочкою платежу.

Отже, відбувається розбалансування банківської системи та скорочуються

обсяги міжбанківського кредитування;

- поширення бартерних операцій; У власників товарів поступово знижується

бажання реалізовувати їх за знецінені гроші, і вони переходять на бартерні

операції чи продають їх за іноземну валюту. Натуралізація обміну прискорює

43

інфляційне знецінення грошей, оскільки звужується матеріальна основа їх

обігу.

- девальвація національної валюти;

У міру поглиблення інфляції, особливо на гіпервисокій стадії, виникає

“голод” на грошові знаки, бо дрібні купюри зовсім втрачають свою вартість і

перестають функціонувати. Тому швидко зростає потреба у великих купюрах,

за якою не встигає їх випуск емісійним центром. Створюється парадоксальна

ситуація, коли за наявності в обігу великої маси зайвих грошей усі економічні

суб’єкти відчувають недостачу платіжних засобів (грошовий “голод”).

Поступово цей “голод” поширюється і на оборот грошового капіталу, внаслідок

чого у дедалі більшої частини підприємств посилюється недостача основного й

оборотного капіталу. Розвивається глибока криза неплатежів.

- зменшення реальної вартості державних доходів;

- здійснення неконтрольованої емісії грошей;

Негативно впливає інфляція і на фінансову систему, особливо на другій

стадії, коли емісія грошей не встигає за їх знеціненням. Реальна вартість усієї

суми державних доходів постійно зменшується. Тому держава змушена весь

час використовувати друкарський верстат, щоб компенсувати фінансові втрати

від інфляції. Оскільки зробити це неможливо, то їй доводиться так чи інакше

зменшувати свої витрати, передусім на соціальні потреби, що ще більше

загострює соціально-політичну нестабільність у країні. На певній стадії

інфляції подальше зростання емісії стає фінансово невигідним і соціально

небезпечним.

Особливої уваги заслуговує питання впливу інфляції на

зовнішньоекономічні зв’язки. Найбільш узагальненим наслідком її є падіння

курсу національної валюти відносно валют країн, де інфляція відсутня чи

розвивається нижчими темпами.

Падіння курсу відбувається нерівномірно і неадекватно зниженню

купівельної сили грошей на внутрішньому ринку. При спробах держави

втручатися у зовнішньоекономічні і валютні відносини виникають розбіжності

між офіційним і ринковим курсом валюти, формується кілька ринкових курсів

тощо. Усі ці явища дезорганізують зовнішньоекономічні зв’язки, вносять до

них значний спекулятивний елемент, стримують приплив іноземного капіталу,

погіршують платіжний баланс країни, її валютне становище, підривають її

позиції на світовому ринку.

5.3. Державне регулювання інфляції

Зважаючи на такі негативні наслідки до яких призводить інфляція держави

починають вживати заходів для подолання інфляції та стабілізації грошового

обігу.

Основні форми боротьби з інфляцією – грошові реформи та антиінфляційна

політика.

Грошова реформа – це повне чи часткове перетворення грошової системи,

що здійснює держава з метою впорядкування та налагодження грошового обігу.

44

Антиіфляційна політика – це повне чи часткове перетворення грошової

системи, що здійснює держава з метою впорядкування та налагодження

грошового обігу

Історично сформувалися два шляхи такої політики:

Дефляційна політика та політика доходів.

Дефляційна політика включає ряд методів обмеження платоспроможного

попиту через фіскально-бюджетний і кредитно-грошовий механізми. Для того

щоб зменшити надходження зайвих грошей в оборот, скорочуються витрати

державного бюджету, передусім на субсидії підприємствам, соціальні потреби,

інфраструктуру, на потреби військово-промислового комплексу.

З метою вилучення з обороту зайвих грошей, які надійшли туди раніше,

широко використовується посилення податкового тиску на доходи. Проте

мобілізовані в бюджет через податки кошти можуть знову надходити в оборот у

вигляді державних витрат. Щоб цього не сталося, необхідно реально

зменшувати бюджетні витрати, насамперед невиробничого призначення. Для

вилучення частини зайвих грошей форсується випуск державних позик.

Здійснюється обмеження грошової маси через кредитна рестрикція та

пряме лімітування випуску готівки в оборот. Підвищуючи облікову ставку

центрального банку, регулюючи процентні ставки за пасивними й активними

операціями комерційних банків, збільшуючи норму обов’язкових резервів та

іншими методами, держава скорочує банківське кредитування економіки і цим

стримує зростання грошової маси та платоспроможного попиту.

Політика дефляції при послідовному і жорсткому її проведенні може дати

бажаний антиінфляційний ефект, проте реалізація її пов’язана з певними

труднощами, оскільки посилює соціальне напруження в суспільстві, викликає

загрозу економічних спадів, зменшення зайнятості. Тому урядам нерідко

доводиться маневрувати, оперативно змінюючи дефляційні методи

інфляційними.

Другий напрям антиінфляційної політики — політика доходів —

передбачає державний контроль за заробітною платою і цінами. Такий

контроль може зводитися до фіксації зарплати і цін на певному рівні, або

встановлення темпів їх зростання в певних межах, найчастіше в межах темпів

приросту продуктивності праці. Широко цей метод використовувався в

Радянському Союзі. У країнах Заходу далеко не всі уряди наважувалися

застосовувати його, зважаючи на можливі негативні соціальні наслідки, адже

заморожування цін — це пряме втручання в приватне підприємництво й у

сферу ринку, що призводить до деформації дії його механізму. Першим

негативним наслідком цього є поява товарного дефіциту. Заморожування ж

зарплати ставить у скрутне становище трудящих, викликає їх незадоволення

урядовою політикою, посилює соціальне напруження.

Більшість країн Заходу відмовилася від прямого втручання в ціни і зарплату і

спрямувала свої антиінфляційні заходи на створення сприятливих умов для дії

законів ринку і всіляке стимулювання приватного підприємництва. Це, зокрема,

проведення жорсткої антимонопольної політики, заохочення ринкової

45

конкуренції, скорочення державної підтримки малорентабельних і слабо

конкурентних підприємств і галузей, введення гнучкої податкової політики,

стимулюючої підприємницьку активність і зростання грошових заощаджень

населення.

Досвід державного регулювання інфляції, накопичений розвинутими

країнами протягом 60—90-х років має велике значення для економічної теорії і

практики.

По-перше, інфляція може легко з контрольованої перетворитися в

неконтрольовану, досягти галопуючих темпів і призвести до тяжких

економічних і соціальних наслідків. Тому більш надійною виявилася чітко

виражена антиінфляційна політика.

По-друге, антиінфляційна політика дає тим більший ефект, чим менше вона

вдається до прямого втручання у виробництво, чим кращі умови створюються в

країні для розвитку підприємництва і дії ринкового механізму. Тому вона не

може обмежуватися дефляційними заходами, а повинна бути комплексною,

включати й заходи, спрямовані на всебічне сприяння розвитку виробництва на

ринкових засадах.

По-третє, антиінфляційна політика теж може викликати певне напруження

в економіці, незадоволення нею певних сил, які сподівалися на фінансову

підтримку з боку держави і не одержали її. Тому проведення такої політики

вимагає від її творців значної мужності і політичної волі, певних жертв з боку

суспільства. Проте вони повністю окупляться завдяки забезпеченню економіки

стабільними грошима.

46

Додаток 3 ІРПІНСЬКИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ КОЛЕДЖ

НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ БІОРЕСУРСІВ І ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ

УКРАЇНИ

ЗБІРНИК

МЕТОДИЧНИХ МАТЕРІАЛІВ

НА ДОПОМОГУ МОЛОДОМУ ВИКЛАДАЧУ

ІРПІНЬ-2011

47

Даний збірник розрахований на допомогу молодому викладачу і

містить матеріали щодо організації та проведення навчальних занять,

укладання навчально-методичного комплексу з навчальної дисципліни,

рекомендації щодо проведення аналізу відвіданого заняття.

У збірнику використано матеріали видання НМЦ по підготовці молодших

спеціалістів МАП України «Освіта. Технікуми. Школи. Навчально-методичний

журнал» (2004-2006 рр.) та «Організація навчально-виховного процесу» (І-VІІ

випуск), матеріали газети «Завуч. Шкільний світ» тощо.

Розглянуто і рекомендовано до друку методичною радою коледжу.

Протокол № 2 від 10.10.2011р.

Укладач: Ільченко Н.В., заступник директора з навчальної роботи.

Рецензент: Заболотна А.Г., спеціаліст вищої кваліфікаційної категорії, методист

коледжу.

НАВЧАЛЬНЕ ВИДАННЯ

Збірник методичних матеріалів на допомогу молодому викладачу

Укладач: Н.В. Ільченко

Редактор: А.Г.Заболотна

Видавничий центр ВП НУБіП України «ІЕК»

08200, м.Ірпінь, вул. Гагаріна,9

48

Зміст

Вступ

1. Пам'ятка викладачу

2. Психологічні основи навчання

3. Культура і техніка педагогічного спілкування

4. Орієнтовна структура навчально-методичного комплексу дисципліни

5. Види навчальних занять, їх орієнтовна структура та методи

6. Технологія проведення заняття (лекції)

7. Приклади формулювання навчальної мети заняття

8. Приклади формулювання виховної мети заняття

9. Методи навчання і виховання студентів

10. Психолого-педагогічний аналіз заняття

Додатки

49

ВСТУП

Викладачем може працювати тільки та людина, яка любить молодь,

володіє педагогічною майстерністю, постійно пробуджує в юному серці

бажання бути сьогодні кращим, ніж учора, виховує почуття поваги до себе.

Вищій школі необхідні викладачі-майстри. Педагогічна майстерність – це

професійне вміння оптимізовувати всі види навчально-виховної діяльності,

цілеспрямовувати їх на всебічний розвиток особистості.

Викладачу-початківцю потрібно оволодіти педагогічною майстерністю

практичного втілення ідей педагогічної науки, щоб потім, у свою чергу,

збагачувати її новими ідеями.

Процес формування майстерності складний і нелегкий. Організація

роботи з формування педагогічної майстерності у коледжі починається з

надання допомоги молодим викладачам у засвоєнні педагогічних знань, умінні

користуватися ними на практиці під час організації навчальних занять,

позааудиторних заходів. Теоретичні відомості з педагогіки, психології,

методики отримують молоді викладачі на заняттях методичного об’єднання

молодих викладачів.

На цих заняттях викладачі-початківці одержують індивідуальні

консультації, вчаться аналізувати власні та відвідані заняття досвідчених колег.

Щоб доля педагога склалася, треба дотримуватися певних заповідей. Науково

їх не поясниш. Треба просто вірити в них і дотримуватися їх

Заповіді молодим викладачам:

Перша заповідь – вірте в студента. Вірити треба навіть тоді, коли

опускаються руки, коли зробив усе, а нічого не виходить. Пам’ятайте, що доля

молодої людини часто залежить тільки від вас…

Друга заповідь – вірте в себе. Я викладач, я вихователь, я фахівець. Якщо не я,

то хто допоможе студентові? Якщо вірите в себе, обов’язково знайдете вихід

із будь-якого становища…

Третя заповідь – вірте в науку. Педагогіка – велика наука, можливо,

найважливіша.

Пам’ятайте: якщо раптом побачите, що не зможете повірити в дитину,

олюднити довкілля й розгледіти себе в дитині, залишайтеся справжньою

людиною, ідіть зі школи. Вам будуть вдячні за цей мужній крок.

«Не нашкодь!» - заповідь лікаря ще з часів Гіппократа. Не будьте сірістю. Не

шкодьте. Майте громадянську мужність. Залиште клас, знайдіть інше поле

діяльності – ви потрібні суспільству, а не школі» - писав Шота Амонашвілі.

50

ПАМ'ЯТКА МОЛОДОМУ ВИКЛАДАЧУ

Приходьте в кабінет (аудиторію) вчасно. Переконайтесь, чи все готово до

заняття. Прагніть до організованого його початку.

Не витрачайте часу на пошуки сторінки вашого предмета в журналі,

відмітьте його закладкою раніше, привчайте чергових залишати на столі

викладача рапорт або список відсутніх студентів.

Починайте заняття енергійно. Не задавайте питання про те, хто не

виконав домашнє завдання. Заняття ведіть так, щоб кожен студент з самого

початку його і до кінця був зайнятий справою.

Захоплюйте студентів змістом матеріалу, контролюйте теми заняття,

допомагайте “слабким” повірити в свої сили. Особливо слідкуйте за тими, у

кого увага нестійка. Попереджуйте відразу ж наміри порушити робочий ритм

заняття.

Звертайтесь частіше з питаннями до тих, хто може на занятті

відволіктись.

Мотивуйте поставлені оцінки, скажіть студентові, над чим йому слід

попрацювати ще. Це буде привчати до дисциплінованої праці. Студент буде

звикати до того, що вказівки викладача потрібно виконувати обов'язково.

Закінчуйте заняття загальною оцінкою роботи групи і окремих студентів.

Нехай всі відчують почуття задоволення від результатів праці. Постарайтесь

помітити позитивне в роботі недисциплінованих студентів, але не робіть це

занадто часто.

Припиняйте заняття разом з дзвоником, нагадайте черговому про його

обов'язки. Утримайтесь від зайвих зауважень.

Звертайтесь за допомогою до самих студентів. З порушником, якого

група не підтримує, легше справитись.

Не допускайте конфліктів з цілою групою чи зі значною частиною її, а

якщо конфлікти виникли, не затягуйте їх, шукайте розумні шляхи розв'язання

їх.

ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ НАВЧАННЯ

Навчання являє собою соціальну функцію передачі й засвоєння

нагромадженого соціального досвіду та перетворення суспільного досвіду в

надбання особистості.

Навчання – акт взаємодії викладача і студента.

Викладання – діяльність викладача, спрямована на засвоєння студентами

матеріалу.

Вчення – діяльність студента, спрямована на оволодіння знаннями.

Метод – це постійне дотримання порядку, тобто система вивчення

предмета.

51

Методи навчання містять в собі логічність методів тієї дисципліни,

яка вивчається. Кожний із методів має одну і ту ж послідовність дій, яка

веде від незнання до знань.

Викладач по-творчому модулює метод відповідно до мети заняття, змісту

матеріалу, контингенту студентів і т.д.

Обов'язковою частиною педагогічного процесу є перевірка знань

студентів. Показуючи кожному студенту його досягнення (або відставання),

викладач спонукає його відповідально відноситись до навчання, виховує

працелюбність, добросовісне виконання всіх видів навчальних завдань.

Перевірка знань студентів виконує і діагностичну функцію, сприяє розвитку

логічного мислення і може мати стимулююче значення.

Кожен із типів методики викладання має свої психологічні особливості.

КУЛЬТУРА І ТЕХНІКА ПЕДАГОГІЧНОГО СПІЛКУВАННЯ 1.

За її наявності викладач:

- спрямований на відкрите педагогічне спілкування; манера спілкування

стримана;

- активний в організації спілкування, взаємостосунків у групі як

колективного, так і парного (викладач – студент);

- чітко індивідуалізує свої контакти-взаємодії;

- завжди знає мету спілкування і розуміє, що і його власній поведінці

сприятиме досягнення мети;

- уміє вступати в діалог з опонентами, ставати на позицію іншого;

- емпатійний (здатний допомагати іншим), повсякчасно виявляє

співчуття та співпереживання, може виразно демонструвати це у формі

реальної допомоги;

- розуміє та сприймає кожного студента, адекватно оцінюючи його

достоїнства та недоліки, що допомагає встановити і підтримувати

продуктивні контакти; знаючи ставлення студентів до себе, сприяє

налагодженню зворотного зв'язку.

- діалог із студентами веде невимушено, безпосередньо, в

доброзичливому тоні;

- уміє швидко та правильно орієнтуватись у конкретних ситуаціях і

умовах спілкування;

- володіє умінням проектувати спілкування, визначати його зміст і

засоби для передачі;

- будує комунікацію так, щоб у ході взаємодії був обмін враженнями,

ідеями, уявленнями, настроєм, почуттями;

- спілкуючись, демонструє свою ввічливість, привітність, толерантність,

педагогічний такт, коректність. Він – компетентна, ерудована людина,

з якою цікаво вести спілкування на різноманітні теми;

- ретельно готується до спілкування, наперед продумує структуру,

можливі реакції та результати;

52

- враховує вікові та індивідуальні особливості своїх вихованців, сімейні

обставини, здоров'я, темперамент і характер;

- створює умови для успішного спілкування: приміщення, світло,

музика, час;

- відчуває психічний стан студента завдяки його міміці та жестам,

залежно від цього будує комунікацію;

- самостійний у висловленні суджень і висновків, враховує

неповторність спілкування;

- не поспішає приймати остаточне рішення, всебічно аналізуючи

ситуацію; прийняте рішення доводить до логічного завершення;

- спілкуючись, уміє створювати навколо себе довірливу, теплу,

миролюбну атмосферу;

- часто довіряє своїй інтуїції, яка має яскраво виражену професійну

спрямованість;

- надає партнерам можливість спільно з ним шукати шляхи виходу із

складної ситуації;

- бачить бар'єри в спілкуванні, розуміє їх причини, бачить шлях

уникнення та подолання перешкод;

- усвідомлює власні помилки та прорахунки; при моделюванні

наступного спілкування враховує їх;

- веде бесіду з позиції “ми”, що забезпечує єдність співрозмовників і

причетність до вирішення проблеми;

- уміло переводить ситуації, що виникають спонтанно, у потрібне русло

до взаємодії;

- розмову із студентами починає з питань, з яких простіше досягти

узгодження;

- орієнтується у відповідях співрозмовника, доречно продовжуючи його

думки;

- уміє слухати студента;

- доцільно використовує невербальні засоби спілкування (мову жестів),

пластику, міміку, пантоміміку;

- мовлення яскраве, емоційне, образне.

ОРІЄНТОВАНА СТРУКТУРА

НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНОГО КОМПЛЕКСУ ДИСЦИПЛІНИ

1. Типова програма з дисципліни.

2. Робоча програма з дисципліни, в якій зазначається:

- ким та на підставі чого ( типової програми або освітньо-професійної

програми підготовки фахівців певного освітньо-кваліфікаційного рівня,

напряму , спеціальності) розроблено робочу навчальну програму;

- мета і завдання дисципліни;

- місце і роль дисципліни в процесі підготовки фахівців;

53

- вимоги до знань і умінь;

- зміст дисципліни за модулями (темами).

3. Протокол узгодження робочої програми з дисциплінами спеціальності.

4. Структурно-логічна схема вивчення дисципліни.

5. Календарний план вивчення дисципліни.

6. Розподіл навчального часу на лекції, практичні (семінарські) заняття,

самостійну роботу.

7. Критерії оцінки знань студентів.

8.Список літератури, інтернет-джерел (підручники, навчальні посібники,

методичні розробки):

нормативна;

основна;

додаткова.

9. Конспект лекцій.

10. Навчальне-методичне забезпечення самостійної роботи студентів.

11. Індивідуальні завдання.

12. Тести для контролю знань ( окремо по кожній темі модулю і по дисципліні

в цілому).

13. Навчально-методичне забезпечення практичних (лабораторних) занять.

Прим. Електронний навчально-методичний комплекс здається в бібліотеку

коледжу.

ВИДИ НАВЧАЛЬНИХ ЗАНЯТЬ, ЇХ ОРІЄНТОВАНА СТРУКТУРА ТА

МЕТОДИ

Види занять Типи Структура Методи

Лекція –

інформаційно-

повідомлювальний

виклад матеріалу з

елементами

проблемності і

наочності

- вступна,

- проблемна,

- з елементами

бесіди,

- настановча,

- інформаційна,

- заключна

Вступна частина:

- формування мети і

завдань;

- коротка

характеристика

основної проблеми;

- встановлення

міжпредметних

зв'язків;

- список літератури.

2. Виклад лекційного

матеріалу:

- встановлення,

аналіз, доказ подій і

явищ;

- лекція,

- бесіда,

- проблемний

виклад,

- ілюстрація,

- демонстрація,

- поточний

контроль знань.

54

- розгляд факторів;

- характеристика

певних точок зору на

це питання;

- зв'язок з практикою,

майбутньою

професією.

3. Висновок

- формування

висновків;

- постановка завдань

для самостійної

роботи;

- методичні поради;

- відповіді на

запитання студентів.

Семінарське

заняття –

створення певних

проблем з метою

розвитку

продуктивного

мислення

- семінар-

диспут,

- семінар-

колоквіум,

- семінар-бесіда,

- семінар-

обговорення

доповідей,

рефератів,

- класичний

семінар

(семінар із

виступами

студентів)

1. Організаційна

частина:

- ознайомлення з

темою та планом

заняття.

2. Навчально-

дискусійна частина:

- диспут на визначену

тему за відомим

планом;

- виступи доповідачів

та їх опонентів;

- робота із

студентами, що не

взяли участі в диспуті,

але готові до

відповідей;

- висновок,

узагальнення з

кожного питання.

3. Заключна частина:

- мотивована оцінка

роботи студентів.

- доповідь,

- бесіда,

- диспут,

- рецензування та

обговорення

рефератів,

- “мозковий

штурм”,

- поточний

контроль знань

Лабораторне і

практичне заняття:

- удосконалення

початкових

навиків та умінь,

- індивідуальне

виконання

завдань,

- робота

ланками,

1. Організаційна

частина

2. Вступний

інструктаж

- контроль вихідного

- вправи,

- імітаційно-

ігровий,

- експеримент,

- дослідження,

55

практичне

засвоєння

теоретичних

положень

навчальної

дисципліни

- фронтальне

виконання

завдань

рівня знань студентів;

- актуалізація

опорних знань;

- ознайомлення з

основними

технологічними

прийомами,

операціями, з

правилами техніки

безпеки;

- пояснення

особливостей

виконання завдань.

3. Поточний

інструктаж:

- самостійне

виконання студентами

завдань.

4. Завершальний

інструктаж

- аналіз роботи групи,

ланок, студента;

- письмовий звіт;

- підготовка до

семінарів.

- лабораторні,

практичні роботи,

- поточний

контроль знань

Самостійна робота:

- спланована,

пізнавальна

організаційно – і

методично-

направлена

діяльність

студентів, яка

здійснюється без

прямої допомоги

викладача

- доаудиторна

самостійна

робота,

- аудиторна

самостійна

робота,

- позааудиторна

самостійна

робота

- лабораторне,

практичне заняття;

- створення опорних

конспектів,

методичних

рекомендацій із

самостійної роботи та

ін., курсове і

дипломне

проектування.

- виконання

упереджувальних

завдань,

- проблемний,

поточний

контроль знань,

- виконання

лабораторних,

практичних робіт,

- поточний

контроль,

- конспектування,

- реферати,

- ділові ігри,

- підсумковий

контроль

Консультація –

консультація

студентів з питань

- індивідуальна

(семестрові

завдання),

- курсове та дипломне

проектування,

- пояснення

- проблемно-

пошуковий,

- дослідницький,

56

курсового,

дипломного

проектування,

теоретичних

питань навчальної

дисципліни або

певних аспектів їх

практичного

навчання

- групова

(екзаменаційні,

поточні

завдання)

теоретичних питань

навчальної

дисципліни, або

певних аспектів їх

практичного

застосування.

- ігрове

проектування,

- самостійна

робота,

- підсумковий

контроль знань

ТЕХНОЛОГІЯ ПРОВЕДЕННЯ ЗАНЯТТЯ-ЛЕКЦІЇ

Основними компонентами для складання плану заняття-лекції є

сприйняття, розуміння, обдумування, запам'ятовування, узагальнення і

систематизація знань. Заняття повинно узгоджуватися з цими компонентами,

враховуючи логіку навчального процесу і окремих факторів, які впливають на

результат.

Зміст заняття визначається за ознакою поступового розвитку навчально-

пізнавальних задач, які являють собою окремі ступені на шляху досягнення

дидактичної мети. Основні елементи:

актуалізація опорних знань студентів;

мотивація навчальної діяльності студентів;

викладення нового матеріалу;

узагальнення та систематизація знань;

підведення підсумків;

повідомлення домашнього завдання.

Актуалізація опорних знань студентів

Сприйняття нового навчального матеріалу повинно спиратись на пам'ять

студентів, на їх чуттєвий досвід, знання, якими вони оволодіють у процесі

самостійних спостережень або під час вивчення на попередніх заняттях з даної

дисципліни, або споріднених дисциплін.

Актуалізація опорних знань може проводитись різними методами.

Мотивація навчальної діяльності студентів

Мотивація як окремий елемент заняття не виділяється, а здійснюється

протягом усього заняття. Мотивація проводиться для того, щоб викликати

інтерес до заняття. Це здійснюється шляхом:

оцінювання знань;

переконання приклада з власного досвіду викладача;

постановкою далекої і близької перспективи у навчанні;

складання проблемних ситуацій;

57

повідомлення студентам практичного і теоретичного значення

матеріалу, який вивчається;

створення ситуації успіху студентів у навчанні.

Виклад нового матеріалу

Для викладання нового матеріалу треба розглядати його як дидактичний

процес з точки зору сприймання. Для цього необхідно раніше визначитись, за

допомогою яких методів можна досягти найбільшої повноти, чіткості та

глибини відображення у свідомості студентів найбільш суттєвого засвоєння

науково-технічних знань, зв'язків і співвідношень.

Сприймання нового матеріалу як дидактичний процес може бути

чуттєвим і раціональним. Ознайомлення з новим матеріалом може бути

мимовільним і немимовільним.

Мимовільне сприйняття визначається різними зовнішніми ефектами,

сильно діючими на органи чуття компонентами, незвичайними предметами, або

його зображенням, контрастністю. Мимовільне сприйняття посилюють і

переважаючі інтереси студентів. Воно відіграє значну роль у розвитку

студентів у процесі формування уяви, накопичення і збагачення чуттєвого

попиту.

Для немимовільного сприйняття нового матеріалу викладач повинен

використовувати натуральні зразки, різні явища, тощо для свавільного

сприймання матеріалу.

Сприйняття тісно пов'язане з пам'яттю, мисленням і мовленням.

Методів проведення лекцій багато, і викладач сам вирішує, який із них

вибрати.

Узагальнення та систематизація знань

Узагальнення та систематизація надають навчальному матеріалу певної

послідовності й підпорядкування понять на основі установлених між ними

суттєвих значень і співвідношень, допомагають визначити місце вивченого

поняття в системі відповідних знань.

Узагальнення і систематизація – складні, тісно пов'язані між собою

процеси.

Ефективним засобом узагальнення і систематизації навчального

матеріалу традиційна дидактика вважає порівнювання і складання

систематизуючих таблиць, бесід викладача зі студентами з різних питань,

завдання студентам для самостійного виконання.

Підведення підсумків заняття

Викладач коротко повідомляє, про що нове довідалися студенти, якими

знаннями оволоділи, оцінює роботу групи і окремих студентів, за якими

проводилось спостереження протягом заняття.

58

Повідомлення домашнього завдання

Домашнє завдання можна видавати на початку заняття, відповідно до

логіки навчального процесу, або в кінці. Під час повідомлення домашнього

завдання треба пояснити зміст роботи, засоби і послідовність її виконання. В

окремих випадках потрібно перевірити, як студенти зрозуміли зміст роботи.

Приклади формулювання навчальної мети заняття

Використайте при складанні плану навчальних занять!

ВИРОБИТИ вміння, навики

ВИВЧИТИ основні положення, етапи; основні етапи творчого шляху.

ВИЯВИТИ рівень знань, умінь, навиків, здібностей.

ДОСЛІДИТИ залежність, явище; залежність у процесах і явищах.

ДОСЯГТИ оволодіння, поглиблення, засвоєння; виконання, рівня.

ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНО довести, виявити.

ЗАВЕРШИТИ формування, вивчення, дослідження.

ЗАЛУЧИТИ до самостійної творчої роботи.

ЗАКРІПИТИ знання, уміння, навики, новий матеріал.

МОТИВУВАТИ розвиток умінь, прийомів роботи, здібностей, навиків.

НАВЧИТИ аналізувати, виділяти, готувати, відрізняти, користуватися,

проводити.

ОПАНУВАТИ знаннями, уміннями, навиками.

ОЗНАЙОМИТИ з принципами, діями, будовою, змістом.

СТВОРИТИ атмосферу прийому.

СФОРМУВАТИ знання, уміння.

ОЦІНИТИ підготовленість, рівень знань.

ОХАРАКТЕРИЗУВАТИ зміст, положення, погляди.

ПОЧАТИ вивчення, формування, узагальнення.

ПРИБЛИЗИТИ до самостійного рішення.

ПОКАЗАТИ взаємозв'язок, роль, значення, переваги, недоліки.

ПРОВЕСТИ контроль, аналіз.

ПЕРЕВІРИТИ ступінь засвоєння, виконання.

ПОЯСНИТИ властивості, фізичну суть, принцип, процес, явища, організацію.

ПРОДОВЖИТИ вивчення, опрацювання, формування.

РОЗВИНУТИ уміння, навики.

РОЗКРИТИ значення, роль; взаємозв'язок, положення, ідеї.

СИСТЕМАТИЗУВАТИ знання, уміння.

СПРИЯТИ формуванню.

УЗАГАЛЬНИТИ знання, навчальний матеріал, уміння, навики.

УСТАНОВИТИ взаємозв'язок, залежність, рівень.

59

ПРИКЛАДИ ФОРМУЛЮВАННЯ ВИХОВНОЇ МЕТИ ЗАНЯТТЯ

Реалізація виховного потенціалу навчання повинна здійснюватися через

заняття, а також через його виховну мету.

Виховну мету заняття можна сформулювати так: аргументувати положення;

викликати почуття задоволення, гордості, інтересу, відповідальності,

співчуття, радості, поваги;

виробити, виробляти уміння мислити, звички, риси характеру;

виховати, виховувати патріотизм, любов до Батьківщини, любов до

обраної професії, гуманність, терпимість, милосердя, працелюбство,

чесність, безстрашність, пильність, тактовність, певні погляди,

активність, охайність, ввічливість, великодушність, діловитість,

дисциплінованість, життєрадісність, ініціативність, любов до природи і

землі, критичність, культуру, допитливість, наполегливість, відвертість,

привітність, принциповість, пунктуальність, заощадливість, рішучість,

стриманість, скромність, сміливість, справедливість, старанність,

тактовність, хоробрість, почуття нового, прогресивного;

виявити погляди, нахили, здібності;

мотивувати необхідність знань;

завершити формування, вивчення, відпрацювання;

ознайомити із суспільно-політичними подіями;

охарактеризувати історичні умови, ідеї, погляди;

підвести до висновку, розуміння важливості, цінності;

оцінити навики, уміння, працездатність;

пробудити пізнавальний, науковий, творчий, трудовий інтерес;

розвинути, розвивати пізнавальні можливості, самостійність,

самоудосконалення, увагу, пам'ять, здібності;

розкрити роль, ідейну суть;

сприяти розвитку уміння подолання труднощів, звичок, зміцненню

переконань;

продовжувати формування ідей, поглядів, звичок.

МЕТОДИ НАВЧАННЯ І ВИХОВАННЯ

Методи навчання або дидактичні методи – це способи, за допомогою

яких здійснюється процес навчання, тобто озброєння студентів знаннями,

уміннями, навиками.

1. За джерелами передачі і сприймання навчальної інформації:

- словесні : розповідь, лекція, бесіда;

- наочні : ілюстрація, демонстрація;

- практичні :досліди, вправи, навчально-виробнича праця.

2. За логікою передачі та сприймання інформації:

- індуктивні;

60

- дедуктивні.

3. За ступенем самостійності мислення студентів при оволодінні знаннями:

- репродуктивні;

- проблемно-пошукові.

4. За ступенем управління навчальною роботою студентів:

- самостійна робота студентів на занятті під керівництвом викладача;

- самостійна робота студентів у позааудиторний час.

5. Методи стимулювання інтересу до навчання:

- пізнавальні ігри;

- навчальні дискусії;

- створення різних ситуацій та ін.

6. Методи стимулювання обов'язкової відповідальності:

- переконання у значимості навчання;

- пред'явлення вимогливості;

- вправи на виконання вимог;

- заохочення та покарання.

7. Методи письмового контролю та самоконтролю:

- фронтальне (індивідуальне) опитування;

- усний залік;

- усний самоконтроль.

8. Методи письмового контролю та самоконтролю:

- письмові контрольні роботи;

- письмові заліки;

- програмований контроль;

- письмовий самоконтроль.

9. Методи лабораторно-практичного контролю та самоконтролю:

- машинний контроль;

- лабораторно-практичний самоконроль.

Під методами виховання розуміють способи взаємопов'язаної діяльності

педагогів і студентів.

1. Методи організації діяльності та формування досвіду громадської

поведінки:

- бесіда;

- лекція;

- диспут;

- методи прикладу;

- педагогічні вимоги;

- громадська думка;

- вправа;

- створення ситуацій.

2. Методи стимулювання поведінки та діяльності:

- змагання;

- заохочення;

61

- покарання.

Для викладача-початківця обов’язковою є наявність розгорнутої

навчально-методичної карти заняття (плану заняття). Орієнтовна структура

плану заняття наведена в додатках 1-4.

ПСИХОЛОГІЧНО-ПЕДАГОГІЧНИЙ АНАЛІЗ ЗАНЯТТЯ

Об'єкт

відвідування

Мета відвідування Молоді викладачі - Надання методичної допомоги в організації та

проведенні основних типів занять.

- Надання методичної допомоги в оволодінні навичками проведення самоаналізу та аналізу відкритих занять.

- Контроль за впровадженням у навчальний процес основних методичних вимог.

Викладачі зі стажем роботи понад 5 р. років

- Вивчення, узагальнення досвіду роботи викладача.

Викладачі-

новатори

- Контроль за впровадженням нових педагогічних технологій у навчальний процес.

Викладачі-

сумісники

- Контроль за діяльністю викладача. - Рівень викладання. - Якість знань та вмінь студентів.

Елементи аналізу заняття, що відвідується

І. Загальні відомості про заняття

Дата, відділення, група, прізвище та ініціали викладача, кількість

студентів по списку, скільки присутніх, номер заняття. Обстановка в аудиторії:

чистота, освітленість приміщення, порядок в групі, готовність студентів до

заняття (наявність конспектів, підручників, ручки і т. ін.).

Обладнання: підготовлені наочні посібники, технічна апаратура, їх

доцільність на занятті для дослідження поставлених цілей і завдань.

Організація групи.

Тема заняття. Мета заняття (дидактична, виховна): чи визначає викладач

мету, чи повідомляє її, як це робить. Мета відвідування.

II. Типи і структура заняття

Який обраний тип заняття. Доцільність вибору з точки зору теми в цілому і

дидактичної мети заняття. Місце заняття в системі знань по цілому розділу.

Зв'язок заняття з попереднім; як він здійснюється. Структура заняття: чи

62

відповідає воно даному типу заняття, які помічені відхилення і чим вони

викликані. Послідовність окремих етапів заняття. Забезпечення цілісності і

завершеності заняття. Підведення підсумків.

III. Зміст заняття

Відповідність змісту програми і сучасному рівню розвитку науки. Як

формуються у студентів науковий світогляд, погляди, переконання. Чи

достатньо використано у виховних цілях зміст навчального матеріалу. Як

пов'язаний навчальний матеріал із сучасністю, життям, місцевим оточенням і

життєвим досвідом студентів. Встановлення міжпредметних зв'язків. Як

здійснюється розвиток інтелектуальних здібностей, моральних і естетичних

почуттів студентів. Використання дидактичних матеріалів і обладнання для

одержаних знань для здійснення ціленаправленого сприйняття студентами

нової інформації. Як студенти осмислюють зв'язки і відношення в предметах і

явищах реального світу. Як формуються конкретні уявлення, як вони

відповідають поняттям, що формуються на занятті.

Способи педагогічного керівництва процесом узагальнення і систематизації

знань.

Чи досягнуто збільшення обсягу або вдосконалення знань, навичок і вмінь

на основі раніше вивченого?

IV. Методи і прийоми навчання

Яка система методів застосовується, які методи і прийоми в ній

поєднуються? Чи відповідають методи і прийоми навчання змісту матеріалу,

тексту, меті, завданням заняття і віковим особливостям студентів? Як

виконуються основні вимоги до заняття: виховні, дидактичні, психологічні,

санітарно-гігієнічні? Наскільки доцільно використані наочні посібники, ТЗН,

ІКТ, чи відповідають вони дидактичній меті заняття, чи не дублюють одна

одну? Взаємозв'язок репродуктивної і творчої діяльності студентів на занятті.

Як розвиваються спостережливість і логічне мислення студентів? Чи

використовуються прийоми порівняння, протиставлення, узагальнення і

систематизації? Види і форми самостійної роботи студентів з підручником, як

здійснюється формування у студентів вміння вчитись, поповнювати свої

знання, орієнтуватись у науковій і політичній інформації? Як

використовуються для самостійної роботи дидактичні матеріали? Постановка

перед студентами пізнавальних завдань. Прийоми забезпечення зворотного

зв'язку для керівництва процесом засвоєння. Формування у студентів вмінь

ставити питання викладачу і товаришам. Рецензування відповідей товаришів.

Забезпечення розвитку у студентів продуктивного мислення. Способи

індивідуалізації і диференціації завдань для студентів у залежності від їх

особистих і вікових особливостей і підготовки.

63

Оцінка знань студентів. Чи здійснюється індивідуалізація і диференціація

домашніх завдань.

V. Поведінка студентів

Наскільки студенти залучені до активної розумової праці. Направленість і

концентрованість їх уваги. Наскільки студенти зацікавлені, активні,

дисципліновані.

Поведінка студентів на занятті, чим вона визначається (характером

навчального матеріалу, обстановкою, настроєм викладача).

VІ. Поведінка викладача

Вміння володіти аудиторією, організувати її на роботу, підвищити

активність, інтерес, увагу, підтримувати дисципліну, відношення до окремих

студентів із урахуванням індивідуальних властивостей кожного. Стиль і тон в

роботі (живий, бадьорий, рішучий, повільний, байдужий).

Педагогічний такт. Культура мови, хода, міміка, жестикуляція.

VІІ. Результати заняття

Висновки і пропозиції. Досягнення мети. Виконання плану. Виховне і

освітнє значення заняття, що цінне з даного заняття можна рекомендувати

іншим. Поради викладачеві для усунення недоліків.

Основні критерії аналізу навчального заняття

I. Організаційний аспект

1. Готовність викладача до заняття: - наявність методичного забезпечення; - готовність матеріалів контролю; - ілюстративногоматеріалу,наочності; - своєчасність початку заняття, його кінця, перерви. 2.Готовністьстудентів: -зовнішнійвигляд; -своєчасність приходу; Наявність конспектів,підручників, канцелярського приладдя тощо. II. Програмно-цільовий аспект 1.Відповідність теми заняття робочій програмі. 2.Правильність визначення навчальних цілей з урахуванням спеціалізації з формуванням рівнів засвоєння. 3.Усвідомленість цілей студентами.

64

4. Забезпечення мотиваційної сторони при засвоєнні теми.

Способи мотивації:

- розкриття значення теми для майбутньої професійної діяльності; -актуальність і новизназмісту; - емоційне забарвлення викладання; - застосування методу порівняння і аналогії; - наочність і ілюстративність; - приклади з власної практики; -застосування ділових ігор, дискусій, кросвордів тощо, застосування ТЗН, засобів мультимедії. 5.Реалізація міждисциплінарних зв'язків. 6.Розподіл часу на занятті.

III.Виховний аспект 1.Соціально-економічний. 2.Екологічний. 3.Патріотичний. 4.Професійної відповідальності. 5.Правовий. 6.Етичний, моральний. IV.Контрольно-корекційний аспект 1.Забезпечення самостійної підготовки студентів. 2.Відповідність методів контролю необхідному рівню засвоєння знань, умінь, навичок. 3.Різноманітність методів контролю. 4.Уміння правильно поєднувати різноманітні методи контролю і обирати оптимальне поєднання. 5.Рівень об'єктивності і вимогливості викладача в оцінці знань студентів. V.Науково-змістовний аспект

1.Відповідність змісту заняття цілям навчання. 2.Науковість змісту. 3.Зв'язок теорії і практики. 4.Професійна спрямованість. 5.Володіння викладачем матеріалом дисципліни. VI. Методичний аспект 1.Різноманітність методів навчання і контролю, їх відповідність типу заняття і цілям. 2.Методичне забезпечення заняття. 3.Ступінь активізації студентів на занятті. 4.Реалізація індивідуального підходу до студентів. 5.Оволодіння студентами прийомами самостійної роботи.

65

6.Методична завершеність заняття. 1.

VII. Риторико - комунікативний аспект 1.Уміння пояснювати матеріал. 2.Зрозумілість, правильність, логічність, виразність, образність, емоційність, наявність логічного і смислового акцентів, техніка мовлення. 3.Культура записів і коментарів на дошці. 4.Стиль спілкування зі студентами, динамічність. 5.Знання індивідуальних особливостей студентів. 6.Ступінь взаєморозуміння. VIII. Висновки, пропозиції, рекомендації 1.Ступінь досягнення мети. 2.Основні позитивні і негативні сторони. 3.Узагальнення оцінки заняття. 4.Рекомендації.

66

Додаток 1

ПЛАН ЗАНЯТТЯ № ________

Вид заняття лекція

Тема

Мета заняття: а) навчальна

______

б) виховна

______

Методи

Матеріально-технічне забезпечення

та дидактичні засоби, ТЗН, засоби мультимедії

______

Література (основна та додаткова)

Структура заняття

Відведений

час

1. Організаційна частина

2. Актуалізація опорних знань

3. Повідомлення теми, формування мети та основних завдань

4. Мотивація навчальної діяльності (питання, задачі,

проблемні ситуації тощо)

5. План заняття

67

6. Підведення підсумків

- узагальнення матеріалу

- видача завдання для самостійної роботи студентів

Викладач

Картка розглянута на засіданні циклової комісії

Протокол № від “ ”

Голова комісії

Додаток 2

ПЛАН ЗАНЯТТЯ № ________

Вид заняття лабораторне заняття

Тема

Мета заняття: а) навчальна

______

б) виховна

______

Методи

Матеріально-технічне забезпечення

та дидактичні засоби, ТЗН, засоби мультимедії

______

Література (основна та додаткова)

Структура заняття

Відведений

68

час

1. Організаційна частина

2. Повідомлення теми, формування мети та основних завдань

3. Контроль вихідного рівня знань студентів (питання

контролю)

4. Вступний інструктаж:

- Мотивація навчальної діяльності (питання)

- Ознайомлення з основними теоретичними положеннями,

технологічними прийомами, операціями

- Інструктаж з техніки безпеки на робочому місці

5. Самостійне виконання студентами завдань лабораторної

роботи

Зміст завдання

6. Поточний контроль виконання роботи, консультативна

робота

7. Захист звітів про роботу

8. Підведення підсумків, узагальнення матеріалу (аналіз,

узагальнення та систематизація занань, умінь, навиків)

9. Видача завдання для самостійної роботи

10. Прибирання робочих місць

Викладач

Картка розглянута на засіданні циклової комісії

Протокол № від “ ”

Голова комісії

69

Додаток 3

ПЛАН ЗАНЯТТЯ № ________

Вид заняття практичне заняття

Тема

Мета заняття: а) навчальна

______

б) виховна

______

Методи

Матеріально-технічне забезпечення

та дидактичні засоби, ТЗН, засоби мультимедії

______

Література (основна та додаткова)

Структура заняття

Відведений

час

1. Організаційна частина

2. Повідомлення теми, формулювання мети та основних

завдань

3. Актуалізація опорних знань (питання контролю)

4. Контроль вихідного рівня знань студентів

5. Інструктаж вступний

70

Формування умінь та навиків. Перелік практичних завдань

6. Поточний контроль виконання роботи

7. Інструктаж заключний

8. Завдання для самостійної роботи

Викладач

Картка розглянута на засіданні циклової комісії

Протокол № від “ ”

Голова комісії

71

Додаток 4

Зразок картки заняття

ВП НУБіП України

«ІРПІНСЬКИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ КОЛЕДЖ»

ПЛАН ЗАНЯТТЯ

Предмет (дисципліна)

Дата Група

Тема заняття:

Вид заняття (тип уроку)

Мета заняття

а) навчальна

б) виховна

Міжпредметні зв'язки:

забезпечуючі:

забезпечувальні:

Забезпечення заняття:

Наочні посібники:

ТЗН, засоби мультимедії:

Література:

основна

додаткова

72

Зміст і хід заняття

№

елемент

а

Елементи заняття. Навчальні питання,

методи навчання і засоби забезпечення

заняття

Додатки, зміни,

доповнення

1. Організаційна частина

1.1. Доповідь чергового про присутність

студентів на занятті

1.2. Перевірка готовності студентів до

заняття

2. Вступна частина

2.1. Формування теми і мети заняття

2.2. Оголошення плану заняття

План

1.

2.

3.

4.

2.3. Джерела інформації для вивчення

даної теми

2.4. Встановлення міжпредметних

зв”язків

3. Виклад навчального матеріалу

відповідно до плану

4. Заключна частина: загальні висновки

з даної теми

5. Відповіді на запитання студентів.

6.

Домашнє завдання

1. Вивчити дану тему згідно з

зазначеними вище джерелами

інформації

2. Розглянути виробничу ситуацію

Викладач

Картка розглянута на засіданні циклової комісії

Протокол № від “ ”

Голова комісії

73

Додаток 5

ВП НУБіП України

"Ірпінський економічний коледж"

200_/200_ н.р.

Аналіз заняття

Група __________ Аудиторія __________ Викладач __________ Дата «____»

___________200__ р.

Предмет (дисципліна)

____________________________________________________________________

____

Мета відвідування

____________________________________________________________________

_

1. Тип заняття: лекція, практична робота, лабораторна робота, комбінований,

інші _______________

____________________________________________________________________

________________

2. Перевірка присутніх

Відсутніх ___________ чол. Спізнилось ___________ чол.

3. Дисципліна на занятті: відмінна, добра, задовільна, погана, дуже погана.

4. Стислий аналіз орг. моменту

_________________________________________________________

____________________________________________________________________

________________

5. Опитування попереднього матеріалу:

а) метод: біля дошки, з місця, програмовий, (по картках), комбінований, на

ЕОМ, інші ____________

____________________________________________________________________

_________________

б) форма: індивідуальна, групова, фронтальна, посьмова, комбінована.

в) формування запитань: чітке, ясне, конкретне, вичерпне, недостатньо чітке,

неконкретне.

г) оцінки: об’єктивні, завищені, занижені, мотивовані, немотивовані.

д) опитано __________ чол., витрачено __________ хв., виставлено оцінки

_____________________

е) стислий аналіз опитування

____________________________________________________________

6. Викладання нового матеріалу:

Тема заняття

____________________________________________________________________

_____

_________________ оголошена (усно, письмово, на дошці), не оголошена,

актуалізована, не актуалізована.

74

а) науковий рівень: високий, достатній, середній, задовільний, низький.

б) доступність викладання: повна, обмежена, важка.

в) мова викладача: багата, бідна, грамотна, неграмотна, чиста, засмічена,

лаконічна, багатослівна, логічна, недостатньо логічна.

г) побудова фраз: послідовні, непослідовні, чіткі, нечіткі, плутані.

д) зв’язок з життям і виробництвом: тісний, середній, слабкий, відсутній.

е) зв’язок з іншими предметами

_________________________________________________________

є) активізація студентів при викладанні: висока, добра, середня, низька,

відсутня.

ж) викликано студентів ___________ чол., витрачено часу __________ хв.

з) використання наочності: достатнє, недостатнє, середнє, надмірне, відсутнє.

і) вид наочних посібників: плакати, моделі, стенди, таблиці, муляжі,

репродукції, креслення, художній текст, інші

__________________________________________________________________

____________________________________________________________________

_________________

к) використання ТЗН: достатнє, середнє, надмірне, відсутнє.

л) види ТЗН: кінофільм, діапозитиви, діафільм, звукозапис, телебачення, ЕОМ,

інші ____________

____________________________________________________________________

_________________

м) роздатковий матеріал

_______________________________________________________________

____________________________________________________________________

_________________

7. Зворотній зв’язок – постійний, слабкий, відсутній:

а) метод: опитування після пояснення, наведення прикладів, розв’язання задач,

письмове, програмоване опитування, елементи ділової гри, виробничі ситуації,

інше _____________________

____________________________________________________________________

_________________

б) засвоєння навчального матеріалу: відмінне, добре, задовільне, слабке.

в) увага студентів: висока, добра, середня, низька, відсутня.

8. Стислий аналіз викладача

____________________________________________________________

____________________________________________________________________

_________________

9. Висновки, пропозиції

________________________________________________________________

____________________________________________________________________

_________________

10. Наявність і стан навчальної документації на занятті

_____________________________________

75

____________________________________________________________________

_________________

Заняття відвідав ___________( _________ ) З аналізом ознайомився

__________ ( ________

76

Додаток 6

ВП НУБіП України

"Ірпінський економічний коледж"

200 ______________________________ /200 ___ н.р.

АНАЛІЗ ЗАНЯТТЯ

(лекція)

Дата ___________ група __________ курс ______ спеціальність ___________________

Предмет (дисципліна) ______________________________________________________

Викладач _______________________________________________________________

Хто відвідує заняття ______________________________________________________

Методична мета відвідування _______________________________________________

Тема заняття ____________________________________________________________

Тип заняття _____________________________________________________________

Аналіз організаційного

моменту___________________________________________________________________

__________________________________________________________________________

__________________________________________________________________________

________________________________

Мотивація навчальної

діяльності_________________________________________________________________

__________________________________________________________________________

______________________

Структура

заняття____________________________________________________________________

__________________________________________________________________________

77

__________________________________________________________________________

__________________________________________________________________________

__________________________________________________________________________

__________________________________________________________________________

________________________________________________________________

Відповідність матеріалу, що вивчається, програмі дисципліни

__________________________________________________________________________

__________________________________________________________________________

______________________

Застосовані форми і методи

роботи____________________________________________________________________

__________________________________________________________________________

______________________

Використані джерела

інформації_________________________________________________________________

__________________________________________________________________________

____________________

Активність студентів та контакт викладача з аудиторією, рівень самостійності суджень

студентів__________________________________________________________________

__________________________________________________________________________

______________________

Об’єктивність та мотивація оцінок знань

студентів__________________________________________________________________

__________________________________________________________________________

______________________

Досягнення мети

заняття____________________________________________________________________

__________________________________________________________________________

__________________________________________________________________________

________________________________

Стан навчально-методичного забезпечення

заняття____________________________________________________________________

__________________________________________________________________________

_____________________

Висновки і

пропозиції_________________________________________________________________

__________________________________________________________________________

__________________________________________________________________________

__________________________________________________________________________

__________________________________________________________________________

__________________________________________________________________________

78

__________________________________________________________________________

__________________________________________________________________________

__________________________________________________________________________

__________________________________________________________________________

_________________________

Відвідав заняття _______________________________________________________________

Прізвище, ім'я, по батькові

З аналізом ознайомився _________________________________________________________

Прізвище, ім'я, по батькові

’’______’’ _______________200__р.

Додаток 7

ВП НУБіП України

"Ірпінський економічний коледж"

200 __ /200 ___ н.р.

АНАЛІЗ ЗАНЯТТЯ (практичне, семінарське

заняття)

Дата ___________ група __________ курс ______ спеціальність ___________________ Предмет (дисципліна) ____________________________________________________ Викладач _______________________________________________________________ Хто відвідує заняття _____________________________________________________ Методична мета відвідування ______________________________________________ Тема заняття ________________________________________________________ Тип заняття _____________________________________________________________

Елементи заняття

1. Аналіз організаційного моменту ________________________________

2. Повідомлення теми і плану заняття ____________________________

3. Постановка мети (дидактична, виховна) і завдання заняття __________

4. Актуалізація опорних знань (бесіда, проблемні завдання,

внутрішньопредметні та міжпредметні зв'язки) ____________________

5. Мотивація навчальної діяльності ______________________________

6. Опитування вивченого матеріалу:

метод: _____________________________________________________________ форма опитування (індивідуальна, групова, фронтальна, письмова); формування питань (якісне і чітке, вичерпне, недостатньо чітке, чітке): опитано студентів __ , виставлено оцінок ______ ;

79

об’єктивність оцінок (правильні, завищені, занижені, мотивовані (коментовані), немотивовані затрачено часу на опитування ________ хв; методичний рівень, фундаментальність та методична спрямованість, рівень

узагальнення_______________________________________________________

__________________________________________________________________

______________________________

відповідність матеріалу, що вивчається, програмі даного курсу

__________________________________________________________________

__________________________________________________________________

_________________________

використання наочних посібників та технічних засобів у процесі

практичного (семінарського)

заняття_____________________________________________________________

______________

інформаційне, методичне та наукове

забезпечення_______________________________________________________

__________________________________________________________________

__________________________________________________________________

_______________________________________________

активність студентів та контакт викладача з аудиторією, рівень

самостійності суджень,

студентів________________________________________

закріплення вивченого матеріалу, оцінка засвоєння студентами

основних положень практичного (семінарського) заняття та перевірка

конспектів

першоджерел______________________________________________________

__________________________________________________________________

_______________________________

самостійна робота

студентів__________________________________________________________

__________________________________________________________________

______________________________

7. Обладнання,наочність______________________________________

_________________________________________________________

80

_________________________________________________________

_________________________________________________________

_________________________

8. Заключна частина заняття, домашнє

завдання_________________________________________________

_________________________________________________________

_______________________________________________________

9. Досягнення мети

заняття:__________________________________________________

_________________________________________________________

________________________________________________________

10. Стан навчальної документації

викладача________________________________________________

_________________________________________________________

_________________________________________________________

_________________________________________________________

___________________________

11. Висновки і пропозиції

_________________________________________________________

_________________________________________________________

_________________________________________________________

_________________________________________________________

_________________________________________________________

_________________________________________________________

_________________________________________________________

_________________________________________________________

_________________________________________________________

_________________________________________________________

_________________________________________________________

_____

Відвідав

заняття___________________________________________________________

Прізвище, ім'я, по батькові

З аналізом ознайомився ______________________________

Прізвище, ім'я, по батькові

81

" ____ " ____________ 200_ р.

Додаток 8

ВП НУБіП України

"Ірпінський економічний коледж"

200 ___ /200 ___ н.р.

АНАЛІЗ

проведення лабораторного,

практичного заняття

Дата____________група___________курс__________спеціальність___________

_________

Предмет

(дисципліна)_________________________________________________________

_

Викладач____________________________________________________________

_________

Хто відвідує

заняття____________________________________________________________

Мета

відвідування_________________________________________________________

_____

Тема

лабораторного(практичного)заняття_____________________________________

____________________________________________________________________

__________________

Елементи заняття

1. Аналіз організаційного

моменту________________________________________________________

_______________________________________________________________

________________

2. Повідомлення теми і плану

заняття_________________________________________________________

_______________________________________________________________

________________

3. Постановка мети і завдання

заняття_________________________________________________________

_______________________________________________________________

________________

4. Оцінка лабораторного обладнання з точки зору відповідності змісту і

мети заняття сучасному рівню техніки; наявність ТЗН та використання

ЕОМ___________________________________________________________

_______________________________________________________________

________________

83

5. Забезпеченість студентів методичними посібниками, розробками та

інструкціями по даній лабораторній(практичній)роботі, оцінка їх

якості__________________________________________________________

_______________________________________________________________

________________

6. Узгодженість календарного плану проведення

лабораторного(практичного)заняття з календарним планом читання

лекцій______________________________________

_______________________________________________________________

_______________________________________________________________

________________

7. Організація виконання лабораторних робіт(кількість студентів, які

виконують лабораторну роботу на одному пристрої, установці; система

перевірки студентів та виконання лабораторної

роботи)___________________________________________

_______________________________________________________________

_______________________________________________________________

________________

8. Порядок оцінювання виконаної студентами лабораторної роботи

(оформлення звітів, вирахування точності експериментальних величин,

що визначаються, співбесіда викладача із студентами в момент подачі

звітів тощо)________________

_______________________________________________________________

_______________________________________________________________

________________

9. Оцінка знань та практичних(експериментальних)навиків студентів, яких

вони набувають під час виконання лабораторної роботи(за результатами

співбесіди із

студентами)_____________________________________________________

_______________________________________________________________

_______________________________________________________________

_______________________________________________________________

_______________________________________________________________

________________________________________

10. Зауваження по проведенню лабораторної(практичної)роботи (методичний

рівень та виховна спрямованість порядку проведення та звітності

студентів по лабораторній

роботі)_____________________________________________________

_______________________________________________________________

_______________________________________________________________

________________

11. Пропозиції щодо поліпшення якості проведення лабораторної

(практичної) роботи

84

_______________________________________________________________

_______________________________________________________________

_______________________________________________________________

_______________________________________________________________

_______________________________________________________________

_______________________________________________________________

_______________________________________________________________

_______________________________________________________________

_______________________________________________________________

_______________________________________________________________

_______________________________________________________________

_________________

Відвідав заняття

_________________________________

_______________________

прізвище, ім’я, по батькові

З висновками ознайомився

______________________________________

_______________________

прізвище, ім’я, по батькові

’’______’’ _____________________200__р.

Додаток 4

Поради викладачеві коледжу

1. Не проводьте жодного заняття без підготовки.

2. Завчасно з'ясуйте для себе, що потрібно підготувати до заняття.

3. Потім прочитайте і відтворіть навчальний матеріал, який необхідно

повідомити і роз'яснити студентам; розділіть його на частини за

змістом й обміркуйте, як краще познайомити з кожною із них

студентів.

4. При цьому, користуючись рекомендованою літературою, Ви повинні

до такого ступеня ознайомитись з матеріалом, засобами викладання

його і розподілом, щоб при поясненні в аудиторії вільно обходитись

без літератури.

5. Приклади, що необхідні для первинних вправ і висновків, потрібно

85

вибрати з літератури або самостійно скласти і засвоїти так, щоб під

час викладання користуватися ними вільно.

6. Якщо при підготовці до заняття зустрінеться інформація, яку потім

потрібно буде дати студентам для заучування, наприклад, якесь

визначення, тексти, вірші, то Ви повинні обов»язково вивчити їх або

повторити так, щоб володіти вільно.

17. Оскільки все нове, що слід пояснити студентам, необхідно пов'язати із тим,

що їм уже відомо, то намагайтеся вчасно відновити у своїй пам'яті

навчальний матеріал настільки, щоб легко застосувати свої знання під час

його пояснення.

8. Починайте і закінчуйте заняття точно у відведений час.

9. Навчіться правильно ставити запитання: нехай вони будуть ясні за

змістом, короткі за формою і правильні граматично. Якщо помітите, що

запитання поставлене невдало, то перед тим, як вимагати відповіді,

запропонуйте інше запитання, більш конкретне.

10. Уникайте запитань, на котрі повинна бути відповідь лише «так» або «ні».

11. Не перебивайте студента при першому неповному або цілком

неправильному висловлюванні, дайте йому закінчити речення.

12. Не запитуйте того, що студенти не можуть знати. Ви повинні твердо

пам'ятати, що можуть і повинні знати студенти, щоб не було зауважень і

заяв типу : «Ми цього ще не вивчали».

13. Намагайтеся зацікавити студентів змістом і формою викладу матеріалу, і

тоді не потрібно буде докладати особливих зусиль для підтримки

дисципліни в аудиторії.

14. При поясненні завжди користуйтеся наочними приладами: плакатами,

картинами, моделями тощо, аудіо- і відеозасобами, ТЗН, комп’ютерною

технікою, дошкою.

15. Якщо Ви знервовані, зробіть невеличку паузу, змініть вид роботи,

заспокойтеся і продовжуйте далі. Знервованість викладача шкодить

справі навчання.

16. Старайтесь працювати якнайкраще, вдосконалюйте свою майстерність,

завжди пам»ятайте слова видатного українського педагога :»Ми,

педагогічні працівники, маємо справу з найскладнішим, неоціненним,

найдорожчим, що є в житті, - з людиною…».

86

Додаток 5

Лекція на тему: ВИДИ І ФОРМИ НАВЧАЛЬНИХ ЗАНЯТЬ У ВИЩИХ

НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДАХ

ПЛАН

1. Закон України «Про вищу освіту» про види і форми навчальних занять

у ВНЗ.

2. Лекція як основна форма навчальних занять у вищому навчальному

закладі.

3. Види лекцій.

4. Структура та методика проведення лабораторного заняття.

5. Методика підготовки і проведення практичних занять

6. Інші форми навчальних занять.

Література

1. Закон «Про освіту».

2. Алексюк А.М. Педагогіка вищої освіти України: Історія. Теорія. – К.:

Либідь, 1998.

3. Кобиляцький 7.7. Методи навчально-виховної роботи у вищій школі. –

Л.: Вид-во ЛДУ, 1970.

4. Навчальний процес у вищій педагогічній школі / За ред. О.Г. Мороза. –

К.: НПУ ім. М. Драгоманова, 2001.

5. Низамов Р.А. Дидактические основы активизации учебной

деятельности студентов. – Казань, 1975.

6. Рогинский В.М. Азбука педагогического творчества. – М.: Высш. шк.,

1990.

7. Слепкань 3. Наукові засади педагогічного процесу у вищій школі. – К.,

2000.

8. Шуркова М. Практикум по педагогической технологии. – М., 1998.

1. Закон України «Про вищу освіту» про види і форми навчальних

занять у ВНЗ

Згідно з Законом України «Про вищу освіту» (№2984-ІІІ, із змінами від

19.01.2010р.) основними видами навчальних занять у вищих навчальних

закладах є:

лекція;

лабораторне, практичне, семінарське, індивідуальне заняття;

консультація.

87

Вищим навчальним закладом може бути встановлено інші види

навчальних занять.

Навчальний процес у вищих навчальних закладах здійснюється у таких

формах: навчальні заняття, виконання індивідуальних завдань, самостійна

робота студентів, практична підготовка, контрольні заходи.

Форма організації навчання - певна структурно-організаційна та

управлінська конструкція навчального заняття залежно від його дидактичних

цілей, змісту й особливостей діяльності суб'єктів та об'єктів навчання.

Форми організації навчання мають упорядкувати навчальний процес.

їхньою провідною ознакою для класифікації є дидактичні цілі. Водночас кожна

організаційна форма навчання може мати кілька дидактичних цілей.

У дидактичному процесі найчастіше виокремлюють чотири групи

організаційних форм;

■ навчальні заняття;

■ практична підготовка;

■ самостійна робота;

■ контрольні заходи.

До першої групи навчальних занять належать: лекція, семінар,

лабораторне заняття, практичне заняття, індивідуальне заняття, навчальна

конференція, консультація, навчальна гра та ін; Ці організаційні форми

навчання мають свої особливості.

2. Лекція як основна форма навчальних занять у вищому

навчальному закладі

Лекцiя - основна форма проведення навчальних занять у вищому

навчальному закладi, призначених для засвоєння теоретичного матерiалу. Як

правило, лекцiя є елементом курсу лекцiй, який складає основний теоретичний

матерiал окремої або кiлькох тем навчальної дисциплiни. Тематика курсу

лекцiй визначається робочою навчальною програмою. Можливе читання

окремих лекцiй з проблем, якi стосуються даної навчальної дисциплiни, але не

охопленi навчальною програмою. Такi лекцii проводяться провiдними вченими

або спецiалiстами для студентiв та працiвникiв вищих навчальних закладiв в

окремо вiдведений час.

Лекцii проводяться лекторами - професорами i доцентами (викладачами)

вищого навчального закладу, а також провiдними науковцями або

спецiалiстами, запрошеними для читання лекцiй. Лекцiї проводяться у

вiдповiдно обладнаних примiщеннях - аудиторiях для однiєї або бiльше

академiчних груп студентiв.

88

Лектор, якому доручено читати курс лекцiй, зобов’язаний перед

початком вiдповiдного семестру подати на кафедру (предметну або циклову

комiсiю) складений ним конспект лекцiй (авторський пiдручник, навчальний

посiбник), контрольнi завдання для проведення пiдсумкового контролю,

передбаченого навчальним планом i програмою для даної навчальної

дисциплiни.

Лектор, який вперше претендує на читання курсу лекцiй, може бути

зобов’язаний завiдувачем кафедри (головою предметної або циклової комiсiї)

до проведення пробних лекцiй за участю викладачiв та наукових спiвробiтникiв

кафедри. Лектор зобов’язаний дотримуватися навчальної програми щодо тем

лекцiйних занять, але не обмежується в питаннях трактування навчального

матерiалу, формах i засобах доведення його до студентiв.

Матеріал під час лекції подають науково, концентровано, логічно й

аргументовано. У підготовці до заняття враховано зміст, структуру, добір

прикладів та ілюстрацій, методичне оформлення, розрахунок часу, склад та

особливості студентів тощо.

Дидактичні цілі лекцій: повідомлення нових знань, систематизація й

узагальнення накопичених, формування на їхній основі ідейних поглядів,

переконань, світогляду, розвиток пізнавальних і професійних зацікавлень.

Загальна структурна лекції - формулювання теми, повідомлення плану і

літератури, яку рекомендовано для самостійної роботи, а потім - чітке

дотримання плану.

Основні вимоги до читання лекції:

■ високий науковий рівень викладеної інформації, яка має, як правило,

світоглядне значення;

■ значний обсяг систематизованої й методично опрацьованої сучасної

наукової інформації;

■ доказовість і аргументованість висловлюваних суджень;

■ достатня кількість переконливих фактів, прикладів, текстів і

документів;

■ ясність викладення думок та активізація мислення слухачів,

формулювання питань для самостійної роботи з обговорюваних проблем;

■ аналіз різних поглядів у розв'язанні поставлених проблем;

■ виведення головних думок і положень, формулювання висновків;

■ роз'яснення нових термінів, а також назв; .

■ надання студентам можливості слухати, осмислювати й коротко

записувати інформацію;

■ уміння встановити педагогічний контакт з аудиторією; використання

дидактичних матеріалів і технічних засобів;

89

■ застосування основних матеріалів - тексту, конспекту, блок-схем,

креслень, таблиць, графіків.

3. Види лекцій

У педагогічній практиці для здійснення навчального процесу доцільно

окреслити такі види академічних лекцій:

вступна;

інформаційна;

оглядова;

настановна;

підсумкова.

Часто до видів лекцій зараховують також проблемну лекцію, лекцію-

візуалізацію; лекцію із запланованими помилками, бінарну лекцію (лекцію

вдвох), лекцію-прес-конференцію тощо.

Однак, на думку вчених, це не зовсім правильно, оскільки йдеться не про

вид лекції, а метод її викладання: проблемна лекція – на основі проблемного

методу; бінарна (лекція вдвох) – методу діалогу; лекція-візуалізащя – методу

наочності; лекція із запланованими помилками – методу пошуку помилок;

лекція-прес-конференція – методу запитань-відповідей.

На практиці кожну лекцію – вступну, інформаційну, оглядову,

настановну, підсумкову – можна викласти з допомогою вказаних методів.

Вступна лекція дає перше цілісне уявлення про навчальний предмет і

орієнтує студента в системі роботи з цього курсу. Лектор ознайомлює студентів

з метою і завданнями курсу, його роллю і місцем у системі навчальних

дисциплін та в системі підготовки фахівця. Подає короткий огляд курсу, етапи

розвитку науки і практики, досягнення у цій сфері, імена відомих учених,

викладає перспективні напрями досліджень. Лектор висловлює методичні й

організаційні особливості роботи в межах курсу, а також подає аналіз

навчально методичної літератури, яку рекомендовано студентам, уточнює

терміни і форми звітності.

Інформаційна лекція орієнтована на викладення і пояснення студентам

наукової інформації, яку потрібно осмислити й запам'ятати. Це найбільш

традиційний тип лекцій у практиці вищої школи.

Оглядова лекція - систематизація наукових знань на високому рівні,

вона потребує чимало асоціативних зв'язків у процесі осмислення інформації,

яку викладають під час розкриття внутрішньопредметних і міжпредметних

зв'язків, крім деталізації й конкретизації. Зазвичай, стержень викладених

теоретичних положень становить науково-понятійна й концептуальна основа

всього курсу чи великих його розділів.

90

Настановна лекція - вид лекції у вищій школі, спрямований на

розкриття підходів, принципів, умов, форм, методів та особливостей діяльності

студентів з метою оволодіти, насамперед самостійно, сукупністю знань,

навичок і вмінь.

Настановні лекції найчастіше проводять із студентами заочної та

дистанційної форм навчання.

Підсумкова лекція - вид лекції, який використовують наприкінці

вивчення навчальної дисципліни, блоку навчальних дисциплін, курсу тощо з

метою підбивання підсумків із питань аналізу діяльності студентів; змісту

глибини й широти здобутих знань, навичок і вмінь, розкриття шляхів їх

реалізації в житті; висвітлення проблем наукових питань та ін.

Кожен вид лекції у вищій школі можна прочитати, використовуючи різні

методи.

Наприклад, на основі проблемного методу викладають так звану

проблемну лекцію.

Під час цієї лекції нові знання повідомляють через проблемність питання,

завдання чи ситуації. Процес пізнання студентів у співпраці й діалозі з

викладачем наближається до дослідницької діяльності. Зміст проблеми

розкривають через організацію пошуку її розв'язання чи підсумовування й

аналізу традиційних і сучасних поглядів.

На основі методу наочності викладають так звану лекцію-

візуалізацію. Це форма подавання лекційного матеріалу засобами аудіо-,

відеотехніки. Читання такої лекції - розгорнуте чи коротке коментування

візуальних матеріалів (натуральних об'єктів - людей у їхніх діях і вчинках, у

спілкуванні й у розмові; мінералів, реактивів, деталей машин; картин,

малюнків, фотографій, слайдів; символічних, у вигляді схем, таблиць, графіків,

моделей).

На основі діалогічного методу викладають бінарну лекцію - різновид

читання лекції у формі діалогу двох науково-педагогічних працівників (або як

представників двох наукових шкіл, або як ученого і практика, викладача і

студента і т.д.).

На основі методу пошуку помилок викладають так звану лекцію із

заздалегідь запланованими помилками, яка розрахована на стимулювання

студентів до постійного контролю пропонованої інформації (пошук помилки:

змістової, методологічної, методичної, орфографічної). Наприкінці лекції

проводять діагностику слухачів і аналіз зроблених помилок.

На основі методу запитань і відповідей викладають лекцію-

конференцію. ЇЇ проводять як науково-практичне заняття, із поставленою

проблемою й системою доповідей, тривалістю 5-10 хв. Кожен виступ

91

репрезентує логічно завершений текст, заздалегідь підготовлений у межах

запропонованої викладачем програми. Сукупність представлених текстів дасть

змогу всебічно висвітлити проблему. Наприкінці лекції викладач підбиває

підсумки самостійної роботи й виступів студентів, доповнюючи чи

уточнюючи запропоновану інформацію, і формулює основні висновки.

Лекція-консультація може відбуватися за різними сценаріями. Перший

варіант - за типом "запитання - відповіді". Лектор відповідає упродовж

лекційного часу на запитання студентів за матеріалами всього розділу чи всього

курсу. Другий варіант такої лекції, яку можна організувати за типом

"запитання - відповіді - дискусія", є трояким сполученням: викладення нової

навчальної інформації лектором, задавання запитань і організація дискусії у

пошуку відповідей на сформульовані питання.

У практиці вищої школи використовують також інші види лекційної

форми навчання.

4. Структура та методика проведення лабораторного заняття

Лабораторне заняття - форма навчального заняття, при якому студент

пiд керiвництвом викладача особисто проводить натурнi або iмiтацiйнi

експерименти чи дослiди з метою практичного пiдтвердження окремих

теоретичних положень даної навчальної дисциплiни, набуває практичних

навичок роботи з лабораторним устаткуванням, обладнанням, обчислювальною

технiкою, вимiрювальною апаратурою, методикою експериментальних

дослiджень у конкретнiй предметнiй галузi.

Лабораторнi заняття проводяться у спецiально обладнаних навчальних

лабораторiях з використанням устаткування, пристосованого до умов

навчального процесу (лабораторнi макети, установки тощо). В окремих

випадках лабораторнi заняття можуть проводитися в умовах реального

професiйного середовища (наприклад, у школi, на виробництвi, в наукових

лабораторiях).

Лабораторне заняття проводиться з студентами, кiлькiсть яких не

перевищує половини академiчної групи. Перелiк тем лабораторних занять

визначається робочою навчальною програмою дисциплiни. Замiна

лабораторних занять iншими видами навчальних занять, як правило, не

дозволяється.

Лабораторне заняття включає проведення поточного контролю

пiдготовленостi cтудентiв до виконання конкретної лабораторної роботи,

виконання завдань теми заняття, оформлення iндивiдуального звiту з виконаної

роботи та його захист перед викладачем. Виконання лабораторної роботи

оцiнюється викладачем. Пiдсумкова оцiнка виставляється в журналi облiку

виконання лабораторних робiт. Пiдсумковi оцiнки, отриманi студентом за

92

виконання лабораторних робiт, враховуються при виставленнi семестрової

пiдсумкової оцiнки з даної навчальної дисциплiни.

Структура лабораторного заняття: проведення поточного контролю

підготовленості студентів до виконання конкретної лабораторної роботи,

виконання її завдань, підготовка індивідуального звіту про виконану роботу і

захист його перед викладачем. Виконання лабораторної роботи оцінюється

викладачем. Підсумкові оцінки за виконання лабораторних робіт враховуються

при визначенні семестрової підсумкової оцінки з відповідної навчальної

дисципліни.

Плани, технологію та методику проведення лабораторних робіт

розробляють відповідні кафедри. Кількість годин на лабораторні заняття з

окремої дисципліни визначається навчальним планом. Перелік тем

лабораторних занять визначено робочою навчальною програмою дисципліни.

Заміна лабораторних занять іншими видами навчальних занять не допускається.

Кількість студентів на лабораторному занятті не повинна перевищувати

половини академічної групи. Кожен студент має самостійно виконати всі

лабораторні роботи й оформити їх результати.

Лабораторні роботи (від лат. labor ~ труднощі, робота; laboro -

трудитися, працювати, долати труднощі, турбуватися) - один з видів

самостійної навчальної роботи студентів, яка проводиться за завданням

викладача із застосуванням навчальних приладів, інструментів, матеріалів,

установок та інших технічних засобів. Зміст лабораторних робіт пов'язаний з

іншими видами навчального експерименту (демонстраційними дослідами,

розв'язанням експериментальних задач)та науковими спостереженнями. Одна з

важливих переваг лабораторних занять у порівнянні з іншими видами

аудиторної навчальної роботи полягає в інтеграції теоретичних знань з

практичними уміннями і навичками студента в єдиному процесі діяльності

навчально-дослідницького характеру. Виконання лабораторних робіт вимагає

від студента творчої ініціативи, самостійності у прийнятті рішень, глибокого

знання і розуміння навчального матеріалу, надає можливості стати

"відкривачем істини", позитивно впливає на розвиток пізнавальних інтересів та

здібностей.

Поєднання теорії і практики, що відбувається в спеціально обладнаному

апаратурою і матеріалами приміщенні-лабораторії, зміст і зовнішній вигляд

якої має активізувати пізнавальну діяльність студентів, надає конкретного

характеру вивченому на лекціях та при самостійній роботі, сприяє детальному і

більш глибокому засвоєнню навчальної інформації. Лабораторії повинні

відповідати вимогам технічної естетики та ергономіки: необхідно методично

доцільно і ергономічно правильно обладнати робочі місця студентів, що

93

сприятиме вихованню у них культури праці. Можна використати так зване

"методичне розфарбування" установок (об'єкт дослідження пофарбувати

червоним, деталі - синім і т.д.). Корисно додати до кожної установки наочний

методичний плакат, де чітко і лаконічно викласти зміст лабораторної роботи, її

мету, ідею і завдання, методи їх реалізації, які доцільно деталізувати у

відповідній "Інструкції" чи "Методичних рекомендаціях". У такому випадку

лабораторні і практичні роботи будуть органічно доповнювати лекції та

семінарські заняття, на яких основним каналом сприйняття інформації є "вухо-

мозок". А це входить у протиріччя з психологічними вимогами до організації

навчального процесу, адже відомо, що близько 80-90% людей звикли

отримувати інформацію через зоровий аналізатор "око-мозок" і пропускна

можливість якого в 100 разів вище слухового каналу ("вухо-мозок"). Про це

свідчать і надбання народної педагогіки, яка стверджує, що "краще один раз

побачити, ніж сто разів почути". Отже, методичне обґрунтування лабораторних

занять мусить бути одним з тих важливих чинників, який може позитивно

вплинути на якість навчально-пізнавальної діяльності студентів і їх практичну

підготовку.

Різновидом лабораторних робіт у вищій школі є лабораторний практикум

- система спеціально розроблених, змістовно і методично об'єднаних

лабораторно-практичних занять за великим розділом, темою чи цілісним

навчальним курсом. Під час практикуму студентам зазвичай пропонують

складніші і трудомісткіші роботи, які повинні сприяти формуванню фахівця, в

арсеналі якого мають посісти чільне місце дослідницькі вміння у відповідній

практичній галузі.

При проведенні лабораторно-практичних занять кількість студентів не

може перевищувати половини академічної групи. На мистецько-творчих

спеціальностях практичні заняття з фахових навчальних дисциплін можуть

проводитися з одним, двома чи трьома студентами. Психологічно важливо

створити для студентів такі умови діяльності на практичних заняттях, які б

викликали у них бажання працювати творчо. Тому важливо щоб навчально-

допоміжний персонал, зокрема препаратори і лаборанти, мали фахову і

педагогічну підготовку. Вони повинні розуміти коли, чим і як можна допомогти

студенту, а за яких обставин "допомога" може завдати лише шкоди. Наприклад,

якщо лаборант надасть у розпорядження студента одну з раніше виконаних

схем проведення експерименту, у той час як викладач планував це одним із

завдань лабораторної роботи, то це буде не допомога, а принаймні безплідне

для студента витрачання часу. Тому викладач повинен постійно працювати над

формуванням у своїх помічників відповідального відношення до організації

навчальної роботи студентів в лабораторії.

94

Методика підготовки і проведення лабораторних і практичних робіт

охоплює декілька етапів:

Попередня підготовка до лабораторної роботи полягає у вивченні

студентами теоретичного матеріалу у відведений для самостійної роботи час,

ознайомлення з інструктивними матеріалами з метою усвідомлення завдань

лабораторної роботи, техніки безпеки при роботі з електричними приладами,

хімічними та вибуховими речовинами тощо.

Консультування студентів викладачами і допоміжним персоналом з

метою надання вичерпної інформації, необхідної для самостійного виконання

запропонованих викладачем завдань, ознайомлення з правилами техніки

безпеки при роботі в лабораторії.

Попередній контроль рівня підготовки студентів до виконання

конкретної роботи (отримання так званого "допуску" до виконання роботи).

Самостійне виконання студентами завдань відповідно до окресленої

навчальною програмою тематики.

Опрацювання, узагальнення отриманих результатів лабораторної роботи і

оформлення індивідуального звіту.

Контроль і оцінювання викладачем результатів роботи студентів.

У практиці вищих навчальних закладів сформувалися різні підходи до

методики проведення лабораторних занять:

1. За місцем лабораторних робіт у структурі навчальної дисципліни:

виконання лабораторних робіт чи тематичного лабораторного практикуму після

теоретичного курсу (послідовний метод);

2. За організаційними особливостями: фронтальні лабораторні роботи

(коли всі студенти виконують одне й те ж завдання на одному обладнанні) та

групові лабораторні роботи (коли студенти поділені на підгрупи з 2-4 осіб, які

виконують різні за тематикою, планом і змістом роботи).

Фронтальні і групові форми лабораторних і практичних занять мають

свої недоліки і переваги, які слід враховувати. До переваг фронтальних

лабораторних робіт можна віднести:

- безпосередній зв'язок з матеріалом, що вивчається, і засвоюється

одночасно усіма студентами;

- реалізацію принципів систематичності і послідовності;

- сприятливі умови для викладача: усний інструктаж перед початком

роботи і в процесі її виконання, підготовка типового обладнання, досить легкий

контроль за виконанням студентами лабораторної роботи та її результатами.

Обговорення результатів, яке здійснюється на даному чи наступному

занятті, дозволяє їх узагальнити у процесі колективного обговорення, виявити

типові помилки студентів та здійснити їх корекцію.

95

Однак при фронтальних лабораторних роботах найчастіше

використовується досить просте обладнання: 25-30 однотипних комплектів

устаткування, і тому для проведення більш складних експериментальних

досліджень доцільно організовувати індивідуально-групові роботи з

використанням більш складного, сучасного обладнання. Вони мають різне

дидактичне спрямування та вимагають різного рівня самостійності студентів.

Науковці-методисти В.І. Мокін, В.О. Папьєв, О.В. Мокін пропонують

використовувати такі різновиди лабораторних робіт як:

1. Ознайомчі лабораторні і практичні роботи, що передбачають

формування вмінь і навичок користування приладами, пристроями, необхідних

для виконання професійних завдань.

2. Підтверджуючі лабораторні і практичні роботи, виконання яких має на

меті підтвердження правильності отриманих теоретичних знань.

3. Частково-пошукові лабораторні і практичні заняття, що стимулюють

самостійність та творче мислення студентів. В інструкціях та методичних

рекомендаціях до таких робіт окреслюється тема, мета, завдання, загальний

план досліджень та орієнтований перелік запитань, на які слід знайти відповіді.

Студенти самостійно деталізують план дослідження і вибирають траєкторію

руху для досягнення мети дослідження.

4. Дослідні лабораторні роботи мають лише мету дослідження, усі інші

етапи роботи студенти планують самостійно. Такий вид лабораторних робіт

вимагає великих часових затрат, високої інтелектуальної напруги і передбачає

відповідне оцінювання.

Передовий педагогічний досвід свідчить про можливість і необхідність

диференційованого підходу до студентів при виконанні лабораторних і

практичних робіт. У цьому випадку можлива система багатоваріантних завдань

з правом вибору студентом рівня складності завдання і відповідної оцінки за

його правильне виконання. Для виконання лабораторних і практичних робіт

різного рівня складності студентів можна об'єднувати в гомогенні групи з

урахуванням рівня їх підготовки (високий, середній, низький).

Індивідуалізуючи завдання, викладач має окреслити рівень знань та умінь, який

відповідає завданням вищої школи, і забезпечити безперервне його підвищення

для кожної групи. При цьому заняття повинні організовуватися таким чином,

щоб кожен студент (сильний, середній, слабкий) відчував підвищення рівня

своєї підготовки. Індивідуалізуючи завдання лабораторно-практичних робіт,

слід, зберігаючи цілісність системи теоретичної і практичної підготовки, їх

взаємозв'язок, розглядати їх як єдине ціле, у якому кожне заняття - це

тематично завершена ланка навчального процесу.

96

Останнім часом у навчальний процес у ВНЗ впроваджуються так звані

«віртуальні» лабораторні роботи. Як вважають методисти і викладачі, для цього

є багато причин. Наприклад, викладач Дніпропетровського радіобудівного

коледжу Олексій Юров у статті «Впровадження комп’ютерних технологій»

(«Освіта. Технікуми. Коледжі», 1 (11)’) визначає недоліки і переваги

віртуальної лабораторної роботи.

У процесі організації та проведення лабораторних робіт викладачеві

необхідно акцентувати увагу на таких моментах: змістовність лабораторних

занять; забезпечення лабораторій, кабінетів новітнім обладнанням, яке

відповідає технологіям сучасного виробництва; матеріалами, реактивами,

приладами, апаратами; забезпечення самостійності студентів у ході виконання

лабораторних робіт; дотримання правил техніки безпеки; навчання студентів

методів виконання цього виду робіт.

По-перше, лабораторне обладнання старіє фізично і майже не

відновлюється.

По-друге, воно старіє морально і майже не замінюється більш сучасним.

По-третє, широкий діапазон лабораторних робіт виконується на одному й

тому ж обладнанні.

По-четверте, віртуальні елементи і "горять" внаслідок необережних або

навмисних дій віртуально. Як завжди, недоліки є продовженням достоїнств.

Універсальність обертається меншою наочністю, а той факт, що елементи

схеми не можна фізично вивести з ладу, не виховує в студентові почуття

відповідальності за свої дії.

Слід сказати також про лабораторні роботи, пов'язані з дослідженням,

наприклад, процесів, що відбуваються в складних комутаційних пристроях,

роботи з пошуку несправностей тощо.

Якщо навчальний заклад і може придбати, наприклад, телефонну

станцію, то далеко не останнього покоління. Це по-перше.

По-друге, мало студентів одночасно можуть виконувати лабораторну

роботу на обладнанні, що є в одному екземплярі. Двоє – троє, не більше.

Скільки часу їм знадобиться? Мінімум дві години. Усього для академічної

групи необхідно 2x25=50 годин. Де їх взяти, якщо все зменшено так, що не

вистачає часу навіть на лекції?! Індивідуальне проведення таких лабораторних

робіт на комп'ютерах із застосуванням відповідних програм є виходом із

становища, хоча, природно, не ідеальним.

5. Методика підготовки і проведення практичних занять

Практичні заняття (грец. prakticos - діяльний) - форма навчального

заняття, на якому педагог організує детальний розгляд студентами окремих

97

теоретичних положень навчальної дисципліни і формує уміння і навички їх

практичного застосування шляхом виконання відповідно поставлених завдань.

У структурі практичного заняття домінує самостійна робота студентів.

Практичні і лабораторні заняття отримали поширення в університетській освіті

у другій половині XIX ст. Зусиллями М.В. Ломоносова лекція знайшла

поєднання з практичними заняттями і науково-дослідною роботою.

Перелік тем практичних занять визначається робочою навчальною

програмою дисципліни. Практичними заняттями називають заняття із

розв'язування задач з вищої математики, фізики, теоретичної механіки,

нарисної геометрії та інших предметів, виконання вправ на побудову схем,

графіків, діаграм, виконання розрахунково-графічних робіт із спеціальних

дисциплін, виконання вправ на читання, наприклад, аудіювання, розмовне

мовлення при вивченні мов.

Правильно організовані практичні заняття мають важливе виховне та

практичне значення (реалізують дидактичний принцип зв'язку теорії з

практикою) і орієнтовані на вирішення таких завдань:

- поглиблення, закріплення і конкретизацію знань, отриманих на лекціях і

в процесі самостійної роботи;

- формування практичних умінь і навичок, необхідних в майбутній

професійній діяльності;

- розвиток умінь спостерігати та пояснювати явища, що вивчаються;

- розвиток самостійності тощо.

За дидактичною сутністю практичні роботи близькі до лабораторних

робіт. У деяких випадках використовується термін "лабораторно-практичні

роботи" (наприклад, в фізиці, хімії, геодезії, тощо).

Практичне заняття - форма навчального заняття, при якiй викладач

органiзує детальний розгляд студентами окремих теоретичних положень

навчальної дисциплiни та формує вмiння i навички їх практичного застосування

шляхом iндивiдуального виконання студентом вiдповiдно сформульованих

завдань. Практичнi заняття проводяться в аудиторiях або в навчальних

лабораторiях, оснащених необхiдними технiчними засобами навчання,

обчислювальною технiкою.

Практичне заняття проводиться з студентами, кiлькiсть яких не

перевищує половини академiчної групи. Перелiк тем практичних занять

визначається робочою навчальною програмою дисциплiни. Проведення

практичного заняття грунтується на попередньо пiдготовленому методичному

матерiалi, тестах для виявлення ступеня оволодiння студентами необхiдними

теоретичними положеннями, наборi завдань рiзної складностi для

розв’язування їх студентами на заняттi. Вказанi методичнi засоби готуються

98

викладачем, якому доручено проведення практичних занять, за погодженням з

лектором даної навчальної дисциплiни.

Практичне заняття включає проведення попереднього контролю знань,

умiнь i навичок студентiв, постановку загальної проблеми викладачем та її

обговорення за участю студентiв, розв’язування завдань з їх обговоренням,

розв’язування контрольних завдань, їх перевiрку, оцiнювання. Оцiнки, отриманi

студентом за окремi практичнi заняття враховуються при виставленнi

пiдсумкової оцiнки з даної навчальної дисциплiни.

У процесі проведення практичних занять використовуються різні методи

навчання. Оскільки головним завданням цього виду навчальної роботи є

формування умінь і навичок, провідне місце має відводитися різноманітним

вправам (підготовчим, пробним, за зразком, тренувальним, творчим,

практичним, графічним, усним, письмовим, професійним, технічним таін.).

Практичні заняття мають відповідати таким вимогам:

1. Забезпечення розуміння студентами необхідності володіння базовими

теоретичними знаннями.

2. Усвідомлення необхідності вироблення вмінь і навичок, що мають

професійну спрямованість.

3. Забезпечення оптимальних умов для формування умінь і навичок

(санітарно-гігієнічних, дидактичних, виховних).

4. Навчання студентів раціональних методів оволодіння вміннями й

навичками.

5. Забезпечення самостійної діяльності кожного студента.

6. Дотримання систематичності й логічної послідовності у формуванні

умінь та навичок студентів.

7. Розробка завдань для практичних занять з чіткою професійною

спрямованістю.

8. Широке включення в систему практичних занять завдань творчого

характеру.

9. Систематичний контроль виконання студентами практичних завдань.

10. Постійне заохочення практичної навчальної діяльності студентів.

Слід відмовитися від практики, коли практичні заняття мають

колективний характер: один студент виконує завдання на дошці, а інші

працюють на своїх робочих місцях. Необхідно йти більш доцільним і

ефективним шляхом: викладач має чітко визначити завдання, ознайомити

студентів з методами самостійної діяльності, допомогти їм усвідомити

алгоритм дій. І далі необхідно організувати самостійну роботу кожного

студента.

99

6. Інші форми навчальних занять

Семiнарське заняття - форма навчального заняття, при якiй викладач

органiзує дискусiю навколо попередньо визначених тем, до котрих студенти

готують тези виступiв на пiдставi iндивiдуально виконаних завдань (рефератiв).

Cемiнарськi заняття проводяться в аудиторiях або в навчальних кабiнетах з

однiєю академiчною групою. Перелiк тем семiнарських занять визначається

робочою навчальною програмою дисциплiни.

На кожному семiнарському заняттi викладач оцiнює пiдготовленi

студентами реферати, їх виступи i активнiсть у дискусiї, умiння формулювати i

вiдстоювати свою позицiю тощо. Пiдсумковi оцiнки за кожне семiнарське

заняття вносяться у журнал. Отриманi студентом оцiнки за окремi семiнарськi

заняття враховуються при виставленнi пiдсумкової оцiнки з даної навчальної

дисциплiни.

Індивідуальне навчальне заняття проводиться з окремими студентами з

метою підвищення рівня їх підготовки та розкриття потенційних творчих

здібностей. Цей вид занять організовується за окремим графіком з урахуванням

індивідуального навчального плану студента.

Форми, види, обсяг, методи проведення індивідуальних навчальних

занять, форми й методи поточного і підсумкового контролю (крім державної

атестації) визначаються індивідуальним навчальним планом студента.

Індивідуальні навчальні заняття можуть проводитися з однієї, декількох

дисциплін або з певної частини дисципліни.

Консультація (лат. consultatio — звертання за порадою) — форма

навчального заняття, що передбачає надання студентам потрібної допомоги у

засвоєнні теоретичних знань і виробленні практичних умінь і навичок шляхом

відповіді викладача на конкретні запитання або пояснення окремих

теоретичних положень чи аспектів їх практичного застосування. За

спрямованістю вона має скеровуватися на допомогу студентам в оволодінні

методологією теми чи розділу, а також методами самостійної навчальної

роботи. Кількість годин на консультації визначається навчальними планами й

індивідуальними планами викладачів. Консультації проводять викладачі, які

читають відповідний навчальний курс, за графіком, що встановлює кафедра за

погодженням з деканатами. Викладачі можуть надавати консультації групам

студентів або окремим студентам.

Важливе місце в організації навчальної роботи студентів належить

колоквіуму. Колоквіум (лат. colloguium — розмова, бесіда) — це вид

навчальної роботи, що передбачає з´ясування рівня засвоєння студентами

знань, оволодіння вміннями й навичками з окремої теми чи розділу. На

колоквіум викладач запрошує в позанавчальний час групу студентів і в процесі

100

співбесіди з´ясовує рівень засвоєння матеріалу. Це дає змогу вносити корективи

в лекційний курс і практичні заняття.

У практику навчальної роботи вищих навчальних закладів поступово

впроваджується тьюторський вид роботи зі студентами.

Тьютор (лат. tutor, англ. tutor — спостерігаю, піклуюсь) — це педагог-

наставник, опікун, який керує невеликою групою студентів, допомагає їм у

навчанні, стежить за їхньою навчальною діяльністю, керує професійною

підготовкою. Тьюторські заняття виникли в коледжах та університетах Великої

Британії (Оксфордському, Кембриджському) і в університетах США (Гарвард-

ському, Брістольському).

У вітчизняних вищих навчальних закладах система тьюторства

застосовується мало. Вона практикується здебільшого у консерваторіях,

театральних ВНЗ, де професійна підготовка з основної спеціальності (вокал,

режисура) здійснюється під керівництвом конкретного викладача впродовж

усього періоду навчання. У ході приєднання національної системи освіти до

Болонського процесу, входження в європейський освітній простір система

тьюторства широко застосовуватиметься у вищій школі.

Додаток 6

Лекція на тему: СУТНІСТЬ, ОРГАНІЗАЦІЯ І МЕТОДИЧНЕ

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ СТУДЕНТІВ

План

1 . З історії вивчення видатними педагогами ролі самостійної роботи у

навчанні.

2. Організація самостійної роботи студентів згідно з положенням “Про

організацію навчального процесу у вищих навчальних закладах України.”

3. Класифікація видів та завдання самостійної роботи студентів.

4. Роль і функції методичного забезпечення самостійної роботи студентів.

5. Особливості дидактичної взаємодії викладачів і студентів в процесі

організації самостійної роботи.

Література

1. Закон України “Про освіту.” – К.: Генеза, 1996.

2. Положення про організацію навчального процесу у вищих навчальних

закладах : наказ МОНу № 161 від 2 червня 1993 року / Вища освіта України :

нормативно-правове регулювання. – 2003.

3. Алексюк А.М. Педагогіка вищої школи. – К., 1988.

4. Алексюк А.М., Аюрзазолін А.А. Підкасистий П. Організація самостійної

роботи студентів в умовах інтенсифікації навчання. – навч. посібник. – К.,

1993.

5. Бойко Н.І. Форми та шляхи організації самосійної роботи студентів. –

Соціальна робота. –2002. – № 11.

101

6. Бондар В.І. Дидактика: ефективні технології навчання студентів. – К.,

1996.

7. Вієвська М., Красовська Л. Соціально-психологічні аспекти діяльності в

системі вищої економічної школи. – Вища школа. – 2002. – № 2-3.

8. Ковалевский И. Организация самостоятельной работы студентов. –

Высшее образование в России. –2000. – № 1.

9. Козачок В.А. Самостоятельная работа студентов и её информационное

методическое обеспечение. – К., 1990.

10. Кузьмінський А.І. Педагогіка вищої школи : навч. посіб. – К. : Знання,

2005.

11. Логвиненко В.Г. Пізнавальна самостійність студентів вузів : стан

проблеми. – Зб. наукових праць. – Харків УГПА, 2003. – вид. 5.

12. Міжпредметна інтеграція та самостійна робота, їх роль в активізації

пізнавальної діяльності студентів. – Коледжанин. – 2003. – № 12.

13. Молчанов Л., Онріщенко Я. Управління самостійною роботою студентів.

– Освіта, технікуми, коледжі. – Навчально-методичний журнал, 2007.

14. Організація самостійної роботи студентів в умовах інтенсивного

навчання. – К., 1997.

15. Самостоятельная деятельность учащихся. – М., 1972.

16. Суліма Є. Україна у Болонському процесі. – Урядовий кур’єр. – 2005. –

№ 92. – 20 травня.

17. Ушинський К.Д. Твори : В 6т. – К. : Рад. шк., 1952. – Т. 1,4.

18. Черних В.П., Калідалова І.А., Зупанець І.А. та ін. Самостійна робота

студентів(Методичні рекомендації для викладачів), Харків, – 1999.

На сучасному етапі прискореного соціально-економічного розвитку

суспільства, що характеризується поступовою й неухильною інтеграцією

України в європейські політичні, економічні й культурні структури, винятково

важливого значення набуває підвищення освітнього рівня підготовки

висококваліфікованих спеціалістів для всіх галузей діяльності, збагачення

інтелектуального та творчого потенціалу.

Зростаючий розрив між обсягом знань, призначених для вивчення, й

можливістю їх засвоєння, може бути подоланий, головним чином, шляхом

розвитку розумових здібностей студентів, формування в них здатності

самим регулювати процес засвоєння нових знань і підвищення ефективності

навчання. Самостійність у навчальній діяльності зумовлена структурою планів

вищих навчальних закладів, у яких значна частина навчального часу виділена

на самостійну роботу студентів.

Слід зазначити, що перші спроби вирішення питання самостійного

оволодіння знаннями знаходимо в працях Сократа, Демокріта,

Я.А. Коменського і Ж.Ж. Руссо. Пізніше ця проблема розглядається

видатними педагогами – А.С. Макаренком, К.Д. Ушинським,

В.О. Сухомлинським, психологами – Л.С. Виготським, Н.І. Жинкіним та

іншими.

102

Педагоги завжди звертали увагу на особливу роль самостійної роботи у

навчанні. Так, на необхідність «розвивати в собі здатність проникати в корінь

речей і виробляти істинне розуміння і вживання їх» вказував Ян Амос

Каменський. І. Песталоцці вважав корисним розвивати і підтримувати в

навчанні власну розумову діяльність людини. А. Дистервег приділяв велику

увагу вихованню самостійності учнів. Він підкреслював, що тільки ті знання й

уміння є цінними, що отримані самостійно. «Розум наповнити нічим не

можна. Він повинний самостійно усе охопити і переробити». Йому

належить і відоме висловлення, що визначає роль вчителя в навчальному

процесі: «...поганий учитель підносить істину, гарний - учить її

знаходити». Самостійну діяльність учнів у процесі навчання вважав «єдино

міцною підставою всякого плідного навчання» К Ушинський. Він писав, що

навчальний процес необхідно організувати так, «щоб діти, по можливості,

трудилися самостійно, а вчитель керував цією самостійною працею і давав для

неї матеріал». Високо оцінюючи роль самостійної роботи в процесі навчання,

Ян Амос Каменський наголошував: «Альфою та омегою нашої дидактики

нехай буде пошук і відкриття способу, за якого б учителі менше навчали, а учні

більше б училися». Сучасні дослідники проблем вищої школи по-різному

трактують сутність самостійної роботи, по-різному її визначають.

Зокрема, П. Підкасистий вважає, що самостійна робота - «це не форма

організації навчальних занять і не метод навчання. Її правомірно розглядати

скоріше як засіб залучення учнів до самостійної пізнавальної діяльності, засіб

організації та виконання учнями визначеної пізнавальної діяльності».

Думка про те, що основою навчання має бути самостійна робота,

розвивалася всіма педагогами як минулого (Я. Коменський, І. Песталоцці,

Д. Дьюі), так і сучасності (Б. Єсіпов, П. Підкасистий, А. Алексюк, В. Козаков,

О. Савченко та ін.). Незважаючи на значні досягнення в теоретичних і

практичних дослідженнях проблеми самостійної роботи студентів, за словами

вчених, «…проблема оптимального управління систематичною роботою

студентів протягом усіх років навчання у ВНЗ лишається дуже гострою»,

вважає А. Алексюк.

На сьогодні проблема визначення своєрідності самостійної роботи

у вищих навчальних закладах є досить актуальною і розглядається вченими в

таких аспектах:

- активізація пізнавальної діяльності учнів і студентів (М. Князян,

Н. Коваль, О. Савченко);

- організація самостійної роботи студентів з урахуванням вимог

Болонського процесу (В. Буряк, М. Солдатенко);

- розгортання самостійної роботи в умовах особистісно

орієнтованого, модульного навчання (В. Грубінко, В. Луценко);

- дидактичні та психолого-педагогічні умови організації самостійної

роботи у вищих навчальних закладах (Г. Романова, І. Шимко).

103

У структурі самостійної роботи студентів О. Рогова виокремлює такі

компоненти:

- орієнтаційно-мотиваційний;

- інструктивно-настановчий;

- процесуальний;

- корекційний;

- контрольно-оцінювальний.

Корекційний і контрольно-оцінювальний компоненти передбачають

діяльність з боку викладача у формі надання рекомендацій студентам щодо

організації навчально-пізнавальної діяльності, здійснення контролю та оцінки

їхньої самостійної роботи. На основі вивчення окреслених вище наукових

позицій вчені зробили висновок, що важливими компонентами самостійної

роботи студентів виступають мотиви, інтереси, потреби майбутніх фахівців,

знання та уміння, здатність до рефлексивної діяльності, котрі забезпечують

всебічний розвиток особистості та сприяють її становленню як професіонала.

Згідно з Положенням «Про організацію навчального процесу у вищих

навчальних закладах України», затвердженим наказом Міністерства освіти

України №1661 від 02 червня 1993 року, самостійна робота студента є

основним засобом оволодіння навчальним матеріалом у час, вільний від

обов'язкових навчальних занять. Вона спрямована на закріплення теоретичних

знань, отриманих студентами за час навчання, на їх поглиблення, набуття і

удосконалення практичних навичок та умінь щодо відповідної спеціальності.

Навчальний час, відведений для самостійної роботи студента, також

регламентується цим Положенням і повинен становити не менше 1/3 та не

більше 2/3 загального обсягу навчального часу, відведеного для вивчення

конкретної навчальної дисципліни. При складанні робочої навчальної програми

з навчальної дисципліни викладач повинен визначити окремі теми чи питання,

які студенти мають вивчити самостійно. Вибір змісту частини програмного

матеріалу, який виноситься на самостійне опрацювання, здійснюється із

урахуванням складності теми, ступеню висвітлення матеріалу у підручнику,

неможливості його вивчення під час аудиторних занять, а також рівня

пізнавальної самостійності, на якому повинен бути засвоєний цей матеріал.

При цьому слід пам'ятати, що індивідуальна робота студентів обов'язково

забезпечується всіма навчально-методичними засобами, необхідними для

виконання поставлених завдань: підручниками, навчальними та методичними

посібниками, конспектами лекцій, навчально-лабораторним обладнанням,

електронно-обчислювальною технікою тощо. Студентам також рекомендується

для самостійного опрацювання відповідна наукова література та періодичні

видання.

Згідно з положенням про організацію навчального процесу в

кредитно-модульній системі, самостійна робота студентів охоплює:

- підготовку до аудиторних занять (лекцій, практичних,

семінарських, лабораторних тощо):

104

- виконання завдань з навчальної дисципліни протягом семестру;

- роботу над окремими темами навчальних дисциплін відповідно до

програми;

- підготовку до практики та виконання завдань, передбачених

практикою;

- підготовку до всіх видів контрольних випробувань, у тому числі до

курсових, модульних і комплексних контрольних робіт;

- підготовку до підсумкової державної атестації;

- виконання випускної кваліфікаційної роботи бакалавра, спеціаліста

та магістра;

- роботу в студентських наукових гуртках, семінарах;

- участь у наукових і науково-практичних конференціях,

олімпіадах, інтелектуальних конкурсах.

Самостійна робота студентів з кожної дисципліни навчального

плану повинна забезпечити:

- системність знань та засобів навчання;

- володіння розумовими процесами;

- мобільність і критичність мислення;

- володіння засобами обробки інформації;

- здатність до творчої праці.

Контроль над самостійною роботою студента здійснює викладач. Він

визначає обсяг і зміст самостійної роботи, узгоджує її з іншими видами

навчальної діяльності, розробляє методичні засоби проведення поточного та

підсумкового контролю, аналізує результати самостійної навчальної роботи

кожного студента.

Ефективність самостійної роботи студента залежить від:

- науково правильної її організації;

- наявності необхідної навчальної, наукової й методичної літератури та

інших джерел інформації;

- вмілого керівництва і своєчасного контролю з боку викладача.

При розробці методичних рекомендацій до самостійної роботи студентів з

навчальної дисципліни чи підготовці навчально-методичних посібників для її

забезпечення викладач повинен врахувати специфіку навчальної дисципліни,

види самостійної роботи, ефективні методи та прийоми. Умовами успішності

самостійної роботи студентів є забезпечення, організація і своєчасний контроль.

Класифікація видів самостійної роботи студентів 1. За характером керівництва з боку викладача: опосередкована,

безпосередня.

2. За ступенем самостійності завдань: низька, середня, висока.

3. За проявом студентами самостійних дій: обов'язкова, бажана.

105

4. За тривалістю виконання: короткочасна, довготривала.

5. За видами діяльності: навчально-пізнавальна, професійна.

6. За формами організації: фронтальна, групова, індивідуальна.

7. За місцем у навчальному процесі: аудиторна, позааудиторна.

8. За цільовим призначенням СРС – це:

- вивчення нового матеріалу: читання та конспектування

літературних джерел інформації, перегляд відеозаписів, прослуховування

аудіолекцій та інші види занять;

- поглиблене вивчення матеріалу: підготовка до контрольних,

лабораторних, практичних робіт, семінарів; виконання типових задач та

інші види занять;

- вивчення матеріалу з використанням творчості: проведення

лабораторних робіт з елементами творчості; розв'язання нестандартних,

ситуаційних задач; виконання розрахунково-графічних і курсових проектів;

участь у ділових іграх і в розборі проблемних ситуацій; складання

рефератів, доповідей, інформацій з заданої теми; інші види занять;

- вдосконалення теоретичних знань і практичних навичок в умовах

виробництва: усі види практик; навчальні практикуми; інші види занять.

Завдання самостійної роботи студентів: - розвивати у студентів навички самоуправління;

- навчити студентів самостійно працювати над літературою;

- забезпечувати засвоєння студентами теоретичного матеріалу;

- забезпечувати оволодіння студентами практичними навичками;

- творчо сприймати навчальний матеріал і його осмислювати;

- набути навички щоденної самостійної роботи в одержанні та

узагальненні знань.

Ефективність самостійної роботи студента залежить від таких умов: - взаємини між викладачами і студентами в освітньому процесі;

- рівень складності завдань для самостійної роботи;

- залучення студентів у формуючу діяльність майбутньої професії;

- формування способів логічного аналізу джерел навчальної

інформації;

- оволодіння продуктивними способами розв'язування навчальних

задач;

- здійснення своєчасного контролю за ходом і результатом виконання

завдання і об'єктивність оцінки роботи.

В умовах опосередкованого керівництва навчальною діяльністю студента

зростає рівень його самостійності і відповідальності, результативність

індивідуальної роботи.

106

У структурі самостійної роботи студента виділяють такі етапи:

- отримання завдань, запропонованих викладачем для самостійної

роботи;

- прийняття запропонованого або власного плану дій, що здійснюється

в процесі самостійної роботи;

- вибір методів, засобів і форм навчальної діяльності;

- самоорганізація навчання, виділення спеціального часу, здійснення

навчальних дій, спрямованих на вирішення поставлених завдань;

- самоконтроль у процесі навчальної діяльності;

- саморегулювання навчання;

- самоаналіз результатів своєї роботи і співвіднесення їх з поставленим

завданням.

Щоб система самостійної роботи студента була дієвою і

результативною, студент повинен:

- усвідомити мету діяльності, тобто кінцеві результати, яких він має

досягти в процесі вивчення певної теми чи дисципліни в цілому;

- мати певний мотиваційний настрій, інтерес та переконаність у

значущості й необхідності отримання вмінь і навичок;

- мати відповідні програми, підручники, посібники, методичні

рекомендації, методичні вказівки та інше, що організують його навчання і

нададуть всю необхідну інформацію для виконання завдання, досягнення

поставленої мети.

Отже, самостійна робота студента вищого навчального закладу

неможлива без забезпечення його методичними рекомендаціями щодо її

виконання. У методичних рекомендаціях конкретно зазначається назва теми;

вказуються питання, що виносяться на самостійне вивчення; дається перелік

основної і додаткової літератури; подаються питання, задачі, вправи тощо,

тестові завдання і ключі - відповіді для самоконтролю; подаються

індивідуальні, групові, фронтальні довгострокові та короткострокові завдання і

вказується методика їх виконання.

Разом з підручниками, науковою літературою, іншими джерелами

інформації методичні матеріали (рекомендації, вказівки, посібники) повинні

виконувати інформаційну, організаційно-контролюючу, керуючу і направляючу

функції і сприяти ефективності самостійної роботи студентів.

Тому методичні розробки (рекомендації, вказівки, посібники) до

самостійної роботи студентів з навчальної дисципліни, як правило, складаються

з трьох частин:

- перша містить інформаційний матеріал;

- друга - конкретні завдання і методику їх виконання;

- третя - ключі-коментарі на поставлені в попередній частині

запитання, відповіді до задач, вправ тощо.

107

Самоконтроль за допомогою ключів-відповідей дає можливість

усвідомити помилку і самостійно її виправити.

Проте наявності навчальних матеріалів організаційно-контролюючого і

керуючого типу недостатньо для організації СРС. Здійснення самостійної

пізнавальної діяльності стає можливим, якщо студенти вміють працювати з

навчальними і методичними посібниками, а також з іншими джерелами

інформації (а це бібліографічні системи, конспекти, автоматизовані пошукові та

навчаючі засоби, радіо, телебачення, новітні електронні інформаційні засоби,

включаючи Інтернет), в яких зібраний, узагальнений і зберігається накопичений

людством соціальний досвід.

Уміння працювати з основними джерелами інформації дозволяють

правильно і оперативно орієнтуватися у величезних обсягах нових знань,

вибирати головне, що відповідає меті професійного удосконалення і са-

мостійного навчання, внутрішнім потребам особистості.

Уміння працювати з книгами та іншими джерелами інформації - це

орієнтування в різноманітних об'єктах інформації, психологічна готовність

правильно оцінити функ-ціональні можливості як окремого джерела, так і

сукупності джерел, вибрати на цій основі доцільні засоби для пошуку і

засвоєння нових знань, культура сприйняття інформації та раціональний її

запис, культура засвоєння інформації при роботі із зробленими записами,

уміння використовувати підручники, посібники, конспекти тощо при

самоконтролі та самооцінці якості результатів навчання.

Потрібно вчити студентів психологічно настроюватись на роботу,

переключити себе на сприйняття конкретного матеріалу підручника, лекції,

конспекту, оскільки психологічно настроєне сприйняття тексту, з

усвідомленою метою, значно ефективніше непідготовленого.

Уміння орієнтування в літературі допомагає вибрати найважливіші

матеріали, які студенти будуть вивчати особливо ретельно, а орієнтація в

структурі книги (назва, анотація, вступ, розділи, висновки) допомагає виділити

найсуттєвіші моменти і забезпечити усвідомлений підхід до самостійної

роботи з навчальним матеріалом.

Щоб будь-яка нова інформація дійсно збагачувала, слід робити її

глибокий аналіз, обмірковувати і засвоювати прочитане. Студенту треба

навчитися виділяти головне в тексті книги, орієнтуватися в

закономірностях і висновках. Тож перед викладачами стоїть завдання -

навчити студентів прийомів усвідомлення змісту і взаємозв'язків навчального

тексту, переробки, систематизації та закріплення фактів і висновків, методів

запам'ятовування, прийомів співвіднесення теорії з практикою.

Одна з найважливіших характеристик розумової праці та складова

самостійної навчальної роботи студента - уміння вести записи, працюючи з

інформаційними матеріалами. У процесі навчання студенту доводиться вести

різні види записів: простий і розгорнутий плани, виписки, тези, конспект, ано-

тації, реферати, бібліографічні довідки та ін.

108

Записи прочитаного повинні бути завершенням глибокого продумування

і засвоєння матеріалу. Слід пояснювати студентам, що записи

допомагають відновити в пам'яті зміст раніше прочитаного, до того ж

письмове викладення думок розвиває усі види пам'яті, зорова доповнюється

руховою, що також сприяє кращому запам'ятовуванню. Важливо навчити

студентів при веденні записів та їх опрацюванні використовувати

скорочення, систему умовних позначень, підкреслювання головного, складати

графіки, схеми, таблиці для систематизації матеріалу.

Значний потенціал у навчанні студентів вищих навчальних закладів

методам і прийомам самостійної роботи, плануванню, організації та само-

контролю в процесі самостійної пізнавальної діяльності, а також правилам

роботи з джерелами навчальної інформації мають програмні дисципліни:

«Вступ до спеціальності», «Українська мова» та вступні лекції і заняття з

окремих дисциплін, які можуть враховувати специфіку вивчення літератури.

Сформовані уміння та навички самостійної пізнавальної діяльності,

вміння користуватися різноманітними інформаційними джерелами і, в першу

чергу, навчальною літературою, дозволяють сучасному фахівцю підтримувати

високий рівень своєї професійної компетентності та ефективно виконувати

професійні обов’язки протягом всього життя.

Найпоширенішими під час вивчення вузівських дисциплін є такі

позааудиторні види самостійних робіт, які визначаються кінцевою метою

навчання: закріплення та поглиблення матеріалу, що вивчався на аудиторних

заняттях; самостійне вивчення окремих тем та розділів дисциплін; підготовка

до наступних аудиторних занять. Визначені види самостійних робіт над

навчальним матеріалом, виступаючи процесом засвоєння знань, умінь і

навичок, здійснюються через систему етапів (процесів): сприйняття, розуміння,

осмислення, закріплення, застосування. Домінуючий етап або процес прямо

впливає на вибір змісту, методів і форм організації навчання, визначаючи

характер дидактичної взаємодії викладача і студента в процесі навчання.

Здійснюючи в ході цієї взаємодії орієнтацію студентів на самостійну

діяльність, викладач поступово зменшує свою допомогу у виконанні

навчальних завдань. До самостійної роботи як особливої навчальної

діяльності потрібно вести студентів поступово. Тому самостійну роботу

можна розглядати як якісну характеристику ступеня дидактичної

взаємодії викладача і студента в процесі навчання, яка визначається

рівнем самостійної діяльності студентів у навчанні. Рівень самостійної

роботи визначається педагогічно виправданим поєднанням управління

навчальною діяльністю з боку викладача та самостійною діяльністю студентів.

І. Чередов за рівнем самостійної діяльності студентів у навчанні виділив три

етапи навчального процесу, орієнтовані на поступовий перехід до самостійної

діяльності: робота під і безпосереднім керівництвом педагога і з його

допомогою, напівсамостійна сумісна робота та повністю самостійна робота.

Наприклад, особливості дидактичної взаємодії викладачів та студентів

розкриваються в процесі організації самостійної підготовки до аудиторних

109

занять: лекцій, лабораторних та практичних занять. Основне завдання

викладача - оволодіння інноваційними педагогічними технологіями, які

передбачають зміну репродуктивної діяльності студентів на активну та

інтерактивну.

Мета підготовки студентів до лекції - формування інтересу до дисципліни

через взаємозв'язок нового матеріалу з наявним запасом знань Важливо

навчити студентів перед новою лекцією звертатися до перегляду попереднього

матеріалу. Наприкінці заняття викладач називає студентам тему, план і

рекомендовану літературу до наступної лекції. Регламентація самопідготовки

студентів до лекційних занять передбачає наведення в додатку до плану кожної

лекції переліку завдань для підготовки студентів, визначення питань для

самостійного опрацювання, і тих, які винесені на практичні та лабораторні

заняття (за підручником і додатковою літературою).

У ході підготовки до активного слухання лекції студенти можуть

складати такі види планів прочитаного:

1. Предметний або логічний план у формі переліку основних питань за

текстом підручника.

2. Тематичний (зведений) план складається на підставі вивчення

декількох літературних джерел з теми під час підготовки до лекції.

3. План-конспект включає план теми і письмовий переказ з доказами,

помітками на підставі з'ясування зв'язку між основними частинами

прочитаного, зв'язує його в єдине ціле.

Така випереджаюча самостійна підготовка студентів дозволяє проводити

лекційні заняття на рівні проблемного узагальнення, більше уваги приділяти

складним питанням, їх обговоренню, ширшому використанню засобів

унаочнення, активізації навчальної діяльності студентів, їх включенню не

тільки у сприйняття, а й в осмислення нового матеріалу. Окрім того,

розкриваються широкі можливості для забезпечення на лекції зворотного

зв'язку, що було б неможливим без попередньої самостійної роботи.

Сучасна лекція не може служити лише формою передачі студентам

науково-теоретичної інформації через призму суб'єктивного досвіду викладача.

З метою формування інтересу до дисципліни, спонукання студентів до

активної самостійної роботи викладачі використовують такі методичні

прийоми формування самостійного творчого мислення:

1. Лекції з елементами бесіди, під час яких одне з питань замість ви-

кладача висвітлює студент, що заздалегідь індивідуально підготувався під

керівництвом викладача-лектора.

2. Проблемний, а в можливих випадках концептуально-аналітичний

виклад лекції із залученням до її підготовки студентів із проблемних та

багатоваріативних питань).

Але така методика лекційного заняття стає можливою лише після

сумлінної попередньої самопідготовки студентів із тісним пов'язуванням теорії

з конкретними життєвими ситуаціями, наведенням різноманітних прикладів.

110

Одним із різновидів є лекція з "навчальними помилками".

За кілька днів викладач попереджає студентів про те, що лекція з основ

правознавства читатиметься з навмисно зробленими помилками. Виявити та

виправити їх мають студенти. Напередодні вони повинні ознайомитися з

матеріалом за підручником та додатковою літературою.

За 15 хвилин до закінчення заняття студенти, прослухавши і записавши

лекцію, вносять корективи і знаходять помилки. Це сприяє підвищенню

зацікавленості, активності та самостійності студентів.

На особливу увагу заслуговують лекції з елементами проблемності.

Використовується метод розігрування ситуації за ролями. Мета методу -

визначити ставлення студента до конкретної життєвої ситуації, допомогти

набути досвід шляхом гри.

Студенти повинні: чітко дотримуватися своєї ролі, намагатися слухати

партнерів по грі. не коментувати дії інших, вийти з ролі по закінченні сцени,

взяти участь в обговоренні розіграної ситуації, поділитися своїми враженнями.

Поглибленню вивчення науково-теоретичних навчальних дисциплін і

оволодінню сучасними методами експериментування із застосуванням

технічних засобів призначені такі аудиторні форми організації навчання, як

лабораторні заняття. Аналіз проведення лабораторних робіт засвідчив недоліки,

які виявляються в навчальній діяльності деяких студентів: недостатньо роз-

винуте усне мовлення; невміння робити аналіз, систематизацію та узагальнення

теоретичного матеріалу, використовувати першоджерельну літературу,

розподіляти свої сили і час.

Для того, щоб попередити ці недоліки, необхідно надати студентам під

час підготовки до лабораторних робіт допомогу - навчити їх раціонально

організовувати і виконувати навчальну діяльність.

Основою для підготовки студентів до лабораторних занять є плани і ме-

тодичні розробки занять. Їх зміст визначає питання для вивчення та перелік

основної і додаткової літератури, а також методичні посібники, призначені для

надання допомоги студентам в організації індивідуальної роботи під час

самопідготовки.

Самостійна підготовка студентів до лабораторних занять включає такі

завдання:

1. Професіоналізація навчального матеріалу, яка передбачає підготовку

студентів до кожного заняття з урахуванням майбутніх професійних інтересів.

2. Самостійне і свідоме попереднє планування: з'ясування теми нас-

тупного заняття, вивчення змісту плану, оцінювання обсягу роботи.

3. Оволодіння методикою проведення дослідів і експериментів, які

входять до змісту лабораторної роботи, шляхом короткого викладу в робочому

зошиті поставленого перед студентом завдання.

4. Повторення наявних знань з теми: спочатку відновити в пам'яті зміст

записів конспекту лекцій, а потім за підручником уточнити зміст вивченого

програмного матеріалу.

111

5. Поглиблення знань з теми через ознайомлення з рекомендованою

літературою, вказаною в плані: спочатку основною, потім додатковою з

виконанням робочих записів із кожного пункту плану, незрозумілих питань,

термінів і понять.

6. Складання розгорнутого плану звіту відповідно до особливостей

кожного виду лабораторної роботи.

Залежно від місця теми в навчальному процесі підготовка студентів до

лабораторної роботи може виконувати функцію поглиблення і конкретизації

знань, одержаних на лекції, або ж випереджаючого засвоєння інформації, яка

забезпечує можливості розкриття теми наступної лекції на рівні проблемного,

концептуально-аналітичного узагальнення із забезпеченням зворотного зв'язку

під час лекції. Теоретична підготовка до виконання лабораторних робіт, які

випереджають вивчення певних тем у змісті лекцій, виконується студентами

виключно самостійно. Тут важливо, щоб студенти опрацювали літературу,

відповіли на контрольні запитання. Тому до кожної лабораторної роботи треба

мати методичні рекомендації, в яких, крім теми, мети, робочого завдання,

плану виконання ходу роботи, необхідно також вказати конкретні теоретичні

питання, які потрібно опрацювати під час самопідготовки. В окремих

випадках методичні рекомендації доповнюють короткими теоретичними

консультаціями під час аудиторних занять. Вони повинні не замінювати

посібники, а доповнювати їх, допомагати в підготовці студентів до роботи над

вирішенням запланованих в змісті лабораторної роботи практичних завдань.

Особливе значення при цьому має систематичний контроль за самостійною

теоретичною підготовкою студентів. Тільки успішно засвоївши теоретичний

матеріал, студент одержує допуск до виконання лабораторного завдання.

Оцінка підготовчої роботи проводиться за прийнятою системою оці-

нювання знань і вмінь. Цей етап проводиться методами бесіди, усного

опитування, простого або програмованого тестування.

Така форма підготовки до лабораторних занять не тільки підвищує

ефективність самостійної роботи, але й спонукає студентів систематично

готуватися до занять з вивчення вузівських дисциплін і працювати над собою.

Мета аудиторної форми організації вузівського навчання - практичних

занять - формування пізнавальної активності, самостійності студентів, уміння

вислуховувати інших і висловлювати та аргументувати свої думки, розвивати

мислення, мову, сприяти формуванню фахових практичних умінь та навичок.

Успіх проведення практичних занять залежить від їх підготовки.

Розглянемо основні завдання самостійної підготовки студентів до

практичних занять:

1. Ознайомлення з планом заняття - розподілення завдань і питань для

самостійного вивчення з наведенням переліку основної і додаткової

літератури.

2. Визначення алгоритму побудови бесіди, доповіді, повідомлення,

виконання практичних робіт.

112

3. Закріплення, поглиблення і розширення знань, одержаних на лекції.

4. Зв'язок теоретичних питань для самостійного вивчення з конкретними

ситуаціями та прикладами з життя, практики професійної діяльності.

5. Здійснення індивідуальних консультацій під час підготовки до прак-

тичного заняття з формуванням умінь самостійно працювати з основною і

додатковою літературою (виписки з книг, складання планів, простих та

складних тез, конспектів, анотацій, рецензій, рефератів).

6. Озброєння знаннями про способи виконання фахових трудових

процесів і дій.

Сучасний спеціаліст повинен вміти працювати самостійно сам і орга-

нізовувати на таку роботу інших. Тому фахівець, який не займається

самоосвітою і зупинився на досягнутому, не забезпечить відповідну сучасним

вимогам якість і продуктивність праці. Виходячи з цього, самостійна робота

студента під час підготовки до аудиторних занять має бути спрямована на

формування майбутнього фахівця. У цьому плані ефективні практичні

заняття.

Використання такої форми роботи дає можливість викладачеві

перевірити знання студентів з теми, їх вміння і навики перебувати в

незвичайних ситуаціях, знаходити шляхи вирішення проблеми.

Вищезазначені методи і форми самостійної роботи студентів

використовуються для самостійної аудиторної роботи. Крім цього, невід'ємною

частиною навчального процесу є самостійна позааудиторна робота студентів.

Форми і методи, які використовуються в позааудиторній самостійній

роботі: підготовка повідомлень, рефератів, складання інформаційних текстів,

оформлення наочних посібників (альбомів), аудіозапис, запис відеофільму

тощо.

Ефективність самостійної роботи залежить і від контролю та оцінки її

викладачем. Про це потрібно завжди пам’ятати викладачеві і постійно

працювати над вдосконаленням системи організації самостійної роботи

студентів.

Додаток 7

Лекція на тему: Культура публічної монологічної мови.

План

1. Сутність і специфіка публічної монологічної мови.

2. Родо-жанрова диференціація сучасної монологічної мови.

3. Підготовка промови.

4. Структура професійної публічної промови.

5. Виголошення публічної промови.

113

Література

1. Ботвина Н.В. Міжнародні культурні традиції: мова та етика ділової

комунікації: Навчальний посібник. – К.: Артек, 2002. – 205 с.

2. Гриценко Т.Б. Українська мова та культура мовлення. – Вінниця: Нова

книга, 2003. – 472 с.

3. Карнегі Д. Як здобувати друзів і впливати на людей. – К.: Видавництво

«Молодь», 1990. – 166 с.

4. Куцевол О.М. Теоретико-методичні основи розвитку креативності

майбутніх учителів літератури: Монографія. – Вінниця: Глобус-Прес,

2006. – 348 с.

5. Мацько Л.І., Мацько О.М. Риторика: Навчальний посібник. – К.: Вища

школа, 2003. – 311 с.

6. Мацько Л.І., Кравець Л.В. Культура української фахової мови:

Навчальний посібник. – К.: Видавничий центр «Академія», 2007. – 359

с.

7. Сербенська О. Культура усного мовлення: Практикум: навчальний

посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – 216 с.

Інтернет-ресурси

Українська мова в Інтернеті: – htpp://www.novamova.com.ua

1. Сутність і специфіка публічної монологічної мови

Культура публічної мови сформувалася ще в античні часи водночас із

риторикою. В античному світі публічна мова була тісно пов'язана із

політичним, життям, рівнем освіченості людей, способом мислення, з

особливостями розвитку культури народу, що створив їі. Вона була

популярною у середовищі освічених людей. Гостра, життєво необхідна

потреба в красномовстві, культ живого, а не писаного слова сприяли

піднесенню культури публічної мови у Давній Греції і Давньому Римі на

надзвичайно високий рівень. Саме культура публічної мови античності лягла в

основу гуманітарного розвитку Європи з часів Ренесансу аж до XVIII ст. Нині

публічна мова є однією із форм ділового спілкування. Володіння нею

передбачає високий рівень мовного розвитку людини.

Публічною вважається мова, адресована широкому загалу. Одним із її

основних різновидів є ораторська мова, що "функціонує як форма живого

спілкування промовця з колективним слухачем з метою впливу на нього і

переконання. У мовознавстві ораторська мова співвідноситься з поняттями

«риторика», «красномовство», «елоквенція», «ораторський стиль», у

літературознавстві – «ораторська проза».

Ораторська мова – систематизована сукупність мовних засобів

граматичного, лексичного та фонетико-орфоепічного рівнів, дібраних

114

відповідно до потреб стилю, підстилю, жанру і організованих у живий

(промову) або писаний текст за законами риторики.

Ораторська мова вибудовується у формі монологу, тобто розгорнутого

мовлення однієї особи, зверненого до багатьох слухачів, до суспільства і

розрахованого на безпосередню реакцію слухача. Це індивідуальна мовленнєва

діяльність, своєрідна творчість. Монологічна форма спілкування може

реалізуватися безпосередньо як усне мовлення і опосередковано як писемне

(через книгу, часопис, газету тощо).

Ознаками ораторської мови є наявність у ній:

а) логосу (грец. logos – слово, думка) – мова виражає думку, йде від розуму і

апелює до нього;

б) етосу (грец. ethos – звичай, характер) – морально-етичні якості;

в) пафосу (грец. pathos – біль, страждання, почуття, пристрасть) –

натхнення, викликане глибокою переконаністю оратора.

Ораторську мову використовують у різних сферах громадського,

мистецького життя, в політиці, науці, освіті.

На думку Д. Карнегі, добре підготовлена промова – це майже

проголошена промова.

Про значення імпровізації під час промови писав В. Гюго: «Імпровізація –

не що інше, як раптове і довільне відкриття резервуару, який називається

мозком, але треба, щоб цей резервуар був повний, від повноти думки залежить

багатство мовлення. По суті, те, що Ви імпровізуєте, здається новим для

слухачів, але є старим для Вас; говорить добре той, хто поширює роздуми

цілого дня, тижня, місяця, а іноді і цілого свого життя у мовленні, яке триває

годину».

Античні ритори вважали, що публічна мова повинна: а) навчати; б)

подобатися; в) зворушувати. Цим вимогам мають відповідати і сучасні

промови. Навчати публічна мова може тоді, коли ґрунтується на науково

достовірних знаннях про предмет, логічних судженнях, відображає реальні

факти, явища, події тощо, має практичне спрямування. Подобатися слухачам

буде правильна, точна, чиста, логічна, змістовна, доступна, ясна, виразна,

милозвучна, естетична, багата публічна мова. Досягти цього можна тільки за

умови високої мовної культури оратора. Зворушуватиме слухачів натхненна

емоційно-оцінна промова, яка збуджуватиме почуття, глибоко хвилюватиме

порушеними проблемами й небайдужим ставленням до них промовця.

Досягти впливу на слухачів публічною мовою, переконати їх у чомусь

можливо тільки у тому разі, якщо в ній гармонійно поєднані візуальні,

вербальні і вимовні складники публічного спілкування (приємний вигляд

мовця, образна мова, вправна дикція, майстерне виголошення промови тощо).

2. Родо-жанрова диференціація сучасної монологічної мови

У сучасній риториці роди і види публічної мови виділяють залежно від

сфери комунікації – наукової, ділової, інформаційно-пропагандистської,

115

соціально-побутової, релігійної. Відповідно розрізняють такі роди красномов-

ства: академічне, соціально-політичне, дипломатичне, судове, соціально-

побутове та церковно-богословське. Кожен з цих родів на основі конкретних

ознак поділяють на види

Цей поділ має ситуативно-тематичний характер, оскільки враховує

ситуацію виступу, тему і мету.

Академічне красномовство – рід професійної публічної мови, що

спрямований на формування наукового світогляду і характеризується науковим

викладом, глибокою аргументованістю, логічною культурою.

До цього роду належать наукова доповідь, лекція, науковий огляд,

наукове повідомлення, науково-популярна лекція.

Наукові доповіді, огляди, повідомлення, лекції містять теоретичні

положення з актуальної проблеми чи питання, докази і факти, ілюстративний

матеріал. Виклад матеріалу в них має бути об'єктивним, глибоким, незалежним

від уподобань доповідача, добре аргументованим. Вони позбавлені емоцій, їм

властива доказовість, логічність міркувань і закономірність результатів.

Промовець також має бути стриманим. Такі доповіді, лекції, як правило,

монологічні.

3. Підготовка промови

Підготовка промови є важливим і відповідальним етапом в діяльності

будь-якого оратора, особливо початківця. Вона вимагає натхнення,

вдумливості, цілеспрямованості, наполегливості, допитливості, терпіння, а

також ґрунтовних професійних знань, широкої ерудиції, мовної майстерності,

комунікативної компетенції. Підготовка промови є творчим процесом, який

приносить радість, пробуджує імпровізаційний азарт. В античному

риторичному каноні виділені такі етапи роботи над промовою:

— інвенція, або винайдення. На цьому етапі формують задум, визначають

тему, ідею, мету, вибудовують концепцію, збирають, систематизують і

критично осмислюють необхідний для майбутньої промови матеріал,

досягають максимальної обізнаності в темі;

— диспозиція, або розташування. Автор промови обмірковує матеріал,

структурує його, пов'язує деталі, готує коментарі до матеріалу;

— елокуція, або словесне оформлення думки. У цій частині здійснюється

перша редакція ключових слів, стилістичне оформлення основної частини,

формування вступу і кінцівки, остаточна редакція тексту;

— меморія, або запам'ятовування. На цьому етапі необхідно запам'ятати

написаний текст, можливо, навіть вивчити його напам'ять і спробувати

опанувати його риторично, тобто виділити місця, де необхідні паузи,

модуляції голосу, невербальна підтримка тексту та інші елементи ін-

дивідуального ораторського стилю;

116

— акція, або публічне виголошення промови. Тут важливі інтонування

тексту, темп мовлення, дихання, тембр голосу і його звучність, дикція,

володіння орфоепічними навичками вимови звуків і звукосполучень,

структурно-інтонаційне та логічне наголошування, використання жестів,

міміки, поза промовця, його манери, зовнішність, контакт із аудиторією тощо;

— релаксація, або ослаблення напруження, самоаналіз власних успіхів та

невдач.

Це загальні правила риторичної науки, які стосуються підготовки будь-якої

промови. Якщо випустити з уваги хоча б одне з них, промова буде невдалою.

На першому е т а п і п і д г о т о в к и промови необхідно визначити

мотивацію прослуховування її іншими людьми, з'ясувати, що корисного і

цікавого почують вони. Обираючи тему, слід враховувати не лише

зацікавленість аудиторії, а й власний досвід та обізнаність. Бажано, щоб

обрана тема пропагувала гуманізм, добро, справедливість, здоровий спосіб

життя. Не варто обирати надто популярну тему, що всім набридла. На вибір

теми впливає також місце, час і настрої публіки, актуальність конкретного

моменту.

Важливе значення має назва теми. Вона повинна бути зрозумілою, чіткою

і короткою, виражати зміст промови і зацікавлювати слухачів. Вдале

формулювання теми виступу певним чином налаштовує аудиторію, готує її до

сприйняття майбутньої промови. Довгі формулювання, які містять незнайомі

слова, відштовхують слухачів. Не слід використовувати надто загальні назви

теми, бо це зобов'язує промовця висвітлювати дуже широке коло питань, через

що випускаються конкретні питання.

Готуючи промову, оратор має визначити мету промови не тільки для

себе, а й для своїх слухачів. Наявність чіткої мети полегшує сприйняття

виступу, певним чином налаштовує слухачів, а також впливає на формування

концепції.

Для успішного публічного виступу необхідно вивчити літературу з

визначеної теми, знайти цікаву інформацію, зібрати переконливі факти, цифри,

приклади. У цьому допоможуть офіційні документи, наукові і науково-

популярні праці, енциклопедії, різні типи словників, статистичні збірники,

художні твори, статті із газет, журналів, наукових збірників, матеріалів

конференцій, результати соціологічних досліджень тощо. Потужним джерелом

різнопланової інформації є також Internеt. Щоб виступ був змістовним, слід

використовувати кілька джерел. Опрацьовуючи літературу, оратор має також

критично проаналізувати зміст праць, перевірити, чи збігається його погляд на

проблему з поглядом автора, інших авторитетних осіб; вибрати для виступу

найцікавіші факти, приклади. Важливо під час читання літератури аналізувати і

систематизувати матеріал, робити необхідні висновки. Ознакою розуміння про-

читаного є вміння переказувати його. Це важливо для оратора, бо він постійно

117

ділиться своїми знаннями з аудиторією. Переказування прочитаного тренує

оратора, збагачує його лексичний запас, вдосконалює ораторську майстерність.

Важливо пам'ятати, що підготовка промови – це не стільки збір інформації,

скільки виношування власних думок з певної теми, глибоке осмислення її. Тому

не можна залишати опрацювання літератури на останні один-два дні.

Готуючись до виступу, слід обов'язково записувати прочитане, зокрема

те, що стосується досліджуваного питання, та власні думки з цього приводу.

Найзручніше це робити, звичайно, на комп'ютері. Можна, наприклад, створити

окремий файл і заносити в нього все, що заслуговує на увагу. Корисно час від

часу перечитувати записи. Роблячи записи, неохідно зазначати джерело, тобто

вказувати автора, назву праці, місто, видавництво, рік видання, загальну

кількість сторінок та сторінку, на якій міститься цитата.

На другому етапі п і д г о т о в к и промови автор структурує зібраний

матеріал, компонує промову. Цей етап полягає у підготовці викладу предмета і

його аргументації. Для цього необхідно правильно дібрати:

а) моделі викладу – лінійну (аb avo – «від яйця») або інтриго-фабульну (in

medias res – «в середину речей»);

б) методи викладу:

- дедуктивний (лат. deductio – виведення): полягає у послідовному

розгортанні повідомлення і руху тексту від загального до часткового;

- індуктивний (лат. inductio – збудження): обернений до дедуктивного.

Він полягає в переорієнтації ходу думки від конкретного до загального;

- аналогійний (лат. analogia – відповідність, подібність): варіант

індуктивного; полягає у зіставленні подій, явищ, ознак, фактів з метою

виявлення подібності;

- стадійний (лат. stadia – сходинка, рівень): рух мовного повідомлення від

стадії до стадії за логікою розвитку думки;

- концентричний (лат. con – об'єднання і сепіхит – центр, зосередження):

полягає у тому, що навколо проблеми, яку ставлять у центр уваги, групують

споріднені,близькі проблеми, питання, події, факти тощо;

в) відповідну процедуру аргументації:

- логічну: з дотриманням законів тотожності, протиріччя, достатньої

підстави;

- аналогійну: пропорційна й атрибутивна;

- опосередковану: аргумент від авторитету, часу, події, культури тощо.

У професійній публічній промові не можна допускати неточні

визначення і логічні помилки, змішувати чи підмінювати поняття,

порушувати причинно-наслідкову відповідність.

Професійна публічна промова передбачає елегантний або підсумковий

доцільний фінал, типологічні з фоном або перспективою висновки чи

118

апелювальні висновки. Підготовлений таким чином виступ далі підлягає

елокутивному (лат. elocutio – спосіб викладу) обробленню, зазнає деталізації:

номінування суб'єктів і об'єктів, дій, процесів, ознак, обставин, відношень і

залежностей та граматикалізації і образності, тобто досконалого лексико-

граматичного оформлення і художнього увиразнення.

Майстерність професійної публічної мови виявляється у вмілому

використанні обох форм людського мислення: логічної і образної. Розумова й

емоційна сфери сприйняття людини тісно взаємопов'язані. Якщо промова діє

тільки на здатність логічного сприйняття й оцінювання явищ, не задіюючи

чуттєву сферу людини, то вона не справить сильного враження. Ідея промови, її

зміст краще усвідомлюються через емоційну сферу. Почуття, переживання зав-

жди впливають на розум, збуджують думки, змушують осмислювати почуте.

Крім того, промова, що складається з самих міркувань, сухих логічних побудов,

швидко забувається; якщо ж вона емоційно наснажена, образна, то за-

пам'ятається надовго. Оратор, щоб вплинути на почуття слухачів, має дбати про

вишуканість вислову, його естетичну довершеність. Цьому сприяють засоби

фігурального вираження думки (тропи і фігури), а також емоційно забарвлена

лексика, синоніми, антоніми, багатозначні слова, фразеологізми, різні

стилістичні прийоми тощо. Вони деавтоматизують висловлювання,

привертають увагу до відтінків думки, емоційних оцінок сказаного.

На етапі словесного оформлення виступу оратор повинен користуватися

сучасною українською літературною мовою і не вживати ті мовні одиниці, які

ускладнюють сприйняття промови, погіршують її якість. Такими є, наприклад,

зужиті слова: більш-менш, нормально, нічого; слова-паразити: так би мовити,

скажемо так, типу, типу того, чисто, конкретно, як би, значить; жаргонізми:

тусовка, круто, класно, прикольний, відпад, відтягнутися, відірватися;

розмовна лексика: комуналка, електричка, мобільник, відик; іншомовні

«вкраплення»: о'кей, ноу-проблем, вау; суржикові елементи: канєшно, в курсі

дєла, тормозити, строїти тощо. Не варто вживати в промові незнайомі слова;

якщо ж вони необхідні, то слід відразу їх пояснити.

Досвідчені оратори радять завжди записувати промову, особливо це

корисно робити початківцям. За певних умов (багатий досвід публічних

виступів, глибока обізнаність у проблемі теми промови, знайома аудиторія

тощо) можна обмежитися написанням розгорнутого плану-конспекту.

Написаний текст має багато переваг: його можна перевіряти, редагувати,

показувати колегам, фахівцям тощо. Написана промова краще запам'ятовується

і дисциплінує оратора.

Після написання і вдосконалення тексту оратор має запам'ятати його,

щоб зуміти відтворити перед слухачами. Не варто розраховувати на те, що

текст можна буде прочитати. Такий виступ, за винятком окремих випадків, не

принесе промовцю успіху: відсутність безпосереднього контакту зі слухачами

негативно впливає на сприйняття промови.

Однак не завжди можна вивчити текст напам'ять. Якщо він великий за

обсягом, то краще виступати, спираючись на написаний текст. Доцільно

119

ключові фрагменти виділити іншим кольором. Текст виступу повинен

візуально легко сприйматися. Виступ з опорою на текст справляє враження

вільного володіння матеріалом і додає впевненості оратору.

Досвідчений оратор може обмежитися в підготовці промови детальним

конспектом, планом, в якому представлена система орієнтирів для розгортання

змісту.

Отже, майстерність публічного виступу приходить з досвідом роботи за

фахом. Проте довідатися про головні «секрети» ораторського мистецтва і їх

застосування корисно якомога раніше.

4. Структура професійної публічної промови

Професійне публічне мовлення ефективне лише за наявності чітких

смислових зв'язків у викладі думки. Плутане, непослідовне мовлення справляє

негативне враження на аудиторію і перешкоджає досягненню поставленої мети.

Слухачі залишаються байдужими, часом не розуміють, про що йдеться. Тому

публічну промову слід обов'язково заздалегідь обміркувати і чітко

структурувати.

Структура професійної публічної промови – закономірне, мотивоване

змістом і задумом розміщення всіх частин виступу і доцільне їх

співвідношення; система організування матеріалу.

Незалежно від роду і виду промови, в її структурі виділяють три частини:

вступ, основну частину, висновок. Це класична схема, яка сформувалася ще в

античні часи. Зважаючи на особливості публічної комунікації, виокремлюють

також зачин і кінцівку. Кожна частина промови має свої особливості, які

необхідно враховувати під час підготовки до виступу. Ці особливості зумовлені

специфікою сприйняття мовленнєвого повідомлення.

Кожна промова починається із зачину. Поява оратора, його поведінка,

жести і міміка, перші слова звернення до слухачів мають створити позитивний

образ промовця, ауру доброзичливості і спонукати присутніх до слухання

виступу. Для себе промовець повинен відразу ж відзначити, чи саме на таку

аудиторію слухачів і на такі умови спілкування зорієнтований його виступ.

Зачин промовця має заінтригувати слухачів. Цього можна досягти

майстерно вибудуваним початком промови. Найчастіше це етикетні формули,

стисла розповідь про якийсь випадок, якийсь парадокс, дивину, пов'язані з те-

мою промови. Особливості зачину визначаються темою виступу і аудиторією.

Продуманий зачин створює чітке уявлення слухачів про ставлення оратора до

них, напрям і тему виступу. Промовець у зачині може навіть зробити

комплімент слухачам, що допоможе завоювати їх прихильність. Перші слова

промовця мають бути простими, доступними, зрозумілими і цікавими,

незалежно від того, кому вони адресовані. Водночас зачин має бути функціо-

нально зумовлений і тематично мотивований.

Вступ покликаний психологічно підготувати слухачів до суті промови і

ввести їх у процес сприйняття її змісту. Вступ виконує кілька функцій:

120

психологічну – закріплення контакту, уваги і зацікавленості, які були викликані

зачином, створення необхідного настрою; змістову – опис цільової настанови

промови, повідомлення теми, перелік і коротка характеристика проблем, які

аналізуються в основній частині; концептуальну – наголошення на специфіці

теми, визначення її актуальності і суспільної значущості.

В основній частині висвітлюють зміст промови. Для цього промовець

використовує факти, логічні докази, аргументацію, наводить різні теоретичні

положення, аналізує приклади тощо. Вибір аргументів має бути мотивований

ситуацією спілкування і складом аудиторії. Вони будуть переконливими, якщо

діятимуть не лише логічно, а й емоційно. Основна частина передбачає виклад

матеріалу, доказ, спростування.

1. Виклад матеріалу. У цій частині промови використовують кілька

функціональних типів мовлення: розповідь, опис, роздум.

Розповідь – це динамічний функціонально-змістовий тип мовлення, що

виражає повідомлення про послідовний розвиток подій. Як правило, це історія

питання, ознайомлення із суттю проблеми, основні факти чи події, що

сприятимуть висвітленню проблеми і можуть стати вихідною позицією при

доведенні. Цим типом мовлення користуються і тоді, коли потрібно

підтвердити висловлені оратором положення конкретними прикладами або при

аналізі окремих ситуацій. За допомогою розповіді оратор передає послідовність

подій з необхідною точністю. При цьому він може говорити як учасник подій,

викладати події зі слів третьої особи або моделювати ряд подій, не називаючи

джерела інформації. Розповідь, як правило, динамічна, що позитивно впливає

на слухачів. Динаміка передається значеннями дієслів (найчастіше

використовуються дієслова конкретної дії), їх різними часово-видовими

формами, послідовністю використання, віднесеністю до одного суб'єкта, а

також обставинними словами зі значенням часу, сполучниками тощо.

За характером змісту виокремлюють конкретну, узагальнену й

інформаційну розповіді. Конкретна розповідь – це розповідь про розчленовані,

хронологічно послідовні конкретні дії однієї чи кількох осіб, наприклад у

судовій промові; узагальнена – про конкретні дії, але характерні для багатьох

типових ситуацій, наприклад у науковому викладі; інформаційна –

повідомлення про якісь дії чи стани без їх конкретизації і детальної хро-

нологічної послідовності; найчастіше має форму переказу.

Розповідь, використана в промові, може мати тричленну структуру

(зав'язка, розгортання дії і розв'язка), але може бути й згорнутою (якась частина

відсутня).

Опис – це систематизований виклад предмета промови, його частин,

особливостей. За його допомогою промовець готує слухачів до доказу. Описи

різноманітні за змістом і формою: загальні, конкретні, предметні, інтер'єрні,

художні, розмовно-оповідні.

Розрізняють статичний і динамічний описи. Статичний опис представляє

об'єкт у статиці, а його названі ознаки можуть бути як тимчасовими, так і

постійними. Наприклад, опис місця скоєння злочину в судовій промові або

121

опис об'єкта в політичній промові. Динамічні описи трапляються рідше,

наприклад опис проведення досліду в науковій промові.

В описі вживаються форми теперішнього, минулого і майбутнього часу.

Наприклад, для судової промови типовими є форми минулого часу, для

академічної – теперішнього.

Опис може бути розгорнутим, докладним і стислим, коротким;

об'єктивним і суб'єктивним. Так, описи досліду в академічній промові чи місця

злочину в судовій промові будуть об'єктивними, а опис ситуації в політичній

промові – суб'єктивним, бо оратор, як правило, виражає власне ставлення до

об'єкта.

Роздум – це тип мовлення, за допомогою якого доводять або

спростовують якісь тези, розкривають зв'язки між явищами дійсності. Він

характеризується особливими логічними відношеннями між судженнями, які

входять до його складу і утворюють умовиводи. У роздумі переважають

речення з причинно-наслідковими зв'язками. Роздуми дають змогу активізувати

увагу слухачів, збуджуючи думки та викликаючи зацікавленість до теми

промови.

У промовах названі типи мовлення здебільшого переплітаються,

доповнюючи один одного.

2. Доказ. Докази є логічним доведенням чогось. Вони, залежно від теми,

постають у різних формах: пояснення, прикладів, силогізмів, дослідів,

ілюстрацій. В аргументації вони мають бути центральними. Саме за допомогою

доказів промовці переконують слухачів.

3. Спростування. Це доказ від протилежного, аргумент від опонента, який

бачить істину інакше або в чомусь іншому. Спростування може спричинити

полеміку або суперечку. Виокремлення доказу і спростування як структурних

елементів основної частини пояснюється полемічною природою публічної

промови. Оратор вибудовує свою промову, протиставляючи її зміст уже

існуючим текстам, наповнюючи елементами аргументативної структури та екс-

пресією. Це дає підстави визначати публічну промову як спрямовану на

переконання.

У висновках промови підсумовують сказане, узагальнюють думки,

висловлені в основній частині. Можна також стисло повторити основні

положення виступу чи пов'язати в єдине ціле його частини, ще раз акцентувати

на головній думці виступу і важливості для слухачів розглянутої теми; можуть

бути поставлені перед слухачами якісь завдання тощо. Висновки мають бути

обґрунтованими і чітко сформульованими, випливати із змісту промови.

Психологи стверджують, що останні слова оратора запам'ятовуються

найкраще. Це зобов'язує ретельно продумати закінчення свого публічного

виступу, адже в ньому має бути зосереджена сила могутнього емоційного

впливу.

Кінцівка, як і зачин, містить етикетні формули, але іншого змісту.

Повідомляють, що наразі це все, час вичерпано, зустріч добігла кінця, дякують

122

за увагу, доброзичливість, співпрацю, висловлюють сподівання зустрітися в

майбутньому тощо. У цій частині можуть міститися формули заклику,

побажання, повідомлення тощо. Обсяг висновків і кінцівки значною мірою

залежить від теми, матеріалу, часу, слухачів, виду і роду виступу тощо.

Характер кінцівки визначає мета промови: вплинути на емоційну сферу

слухачів чи на інтелектуальну.

Структурування промови – це творчий процес, який майже не підлягає

стандартизації. Але в процесі підготовки промови слід пам'ятати, що

ораторська мова мусить бути послідовною, зв'язною, індивідуальною і

проникливою, а її частини – пропорційними, зокрема вступ і висновок сумарно

повинні становити не більше 1/3 виступу. Всі частини промови мають

узгоджуватися одна з одною, тобто бути інтегрованими (об'єднаними) для

досягнення цілісності. Цілісність публічної промови твориться завдяки

зв'язності.

Зв'язність публічного виступу є текстово-дискурсивною категорією і

розглядається як властивість, що забезпечує інформаційний обмін на основі

взаємодії всіх частин дискурсу (лат. discours – бесіда, розмова; франц. discours –

промова, виступ) – зв'язний текст в контексті багатьох конституючих і фонових

чинників – соціокультурних, психологічних та ін. Вона досягається

узгодженістю роду, числа, відмінка, особи, часу, способу, виду, синтаксичних

позицій; шляхом використання мовних засобів зв'язку (лексичних повторів,

синонімів, антонімів, займенників і прислівників, прийменників, сполучників,

часток, вставних слів і словосполучень, окличних і питальних речень тощо),

стилістичних і образних засобів, семантичного узгодження частин тексту, а

також інтонації, пауз, логічних наголосів тощо. Крім того, зв'язність творять

позамовні чинники та вербально невиражене знання. Зв'язність пронизує ввесь

інформаційний простір, забезпечуючи інформаційний баланс. Зв'язність

промови формують також ситуація, умови спілкування, наявність певного

спільного фонду знань, досвіду, пам'яті, досконале володіння мовою.

Публічний виступ буде зрозумілий слухачам не тільки за умови літературного

зв'язного мовного оформлення, а й при долученні свідомості промовця і

слухачів (носіїв однієї мови і культури) та тексту промови до загального куль-

турного простору, буття. Отже, текст промови як матеріальне утворення несе в

собі також нематеріальний зміст. Тому, готуючи промову, потрібно

дотримуватися оптимального поєднання вербального і невербального виражен-

ня інформації. Промовець повинен врахувати рівень обізнаності, культури,

інтелектуального розвитку слухачів, щоб не вербалізувати добре відому

аудиторії інформацію і тим не переобтяжити виступ, і навпаки, не випустити

інформацію, яка потребує пояснення.

Досягти зв'язності промови, а також активізувати увагу слухачів дають

змогу такі композиційні прийоми, як ретроспекція і проспекція. Ретроспекція –

це експресивний композиційний прийом, що відсилає слухачів до попередньої

змістової інформації. Промовець може використовувати фонові знання (знання

реалій і культури, якими володіє більшість слухачів), посилатися на ситуативну

123

інформацію, завдяки чому формується зв'язок промови із загальним

інформаційним контекстом, згадувати уже сказане в попередніх виступах або у

цьому виступі тощо. Ретроспекція може виражатися словами і словосполу-

ченнями різного типу: Як відомо, Як ви знаєте, Як було сказано раніше, Це

нагадує нам, Згадайте тощо.

Проспекція – це експресивний композиційний прийом, що відсилає

слухачів до змістової інформації, яка буде подаватися в наступних частинах

виступу, тобто це забігання наперед, відступ від закономірної послідовності

подій. Промовець може говорити про свої наміри, про майбутні виступи інших

ораторів тощо. Проспекція дає змогу слухачу усвідомити зв'язок і

взаємозумовленість думок та ідей, викладених у промові.

Отже, структурування промови є важливим етапом у підготовці до

виступу. Воно вимагає від автора не тільки ґрунтовних знань з предмета

мовлення, а й уміння працювати з матеріалом, аналізувати і систематизувати

його, викладати думки послідовно і в доступній формі, враховуючи специфіку

аудиторії. Правильно побудована промова дасть змогу оратору виконати

комунікативні завдання і досягти поставленої мети.

5. Виголошення публічної промови

Завершальним етапом ораторської дії є виголошення промови. Основу

його формують з'ясування умов спілкування, особливості особистості оратора й

аудиторії, методичне застереження, інтонування тексту, паралінгвістичний

супровід, психологічний тренінг, техніка дихання і техніка мовлення, тобто все

те, що, як зазначав Цицерон, дає змогу «достойно» виголосити промову.

Методичне застереження. Підготувавши промову, зміцнивши її в пам'яті,

визначивши порядок і послідовність думок та «прив'язавши» їх до можливих

ситуацій, оратору необхідно психологічно налаштуватися на її виголошення.

Успіх промови залежить від багатьох чинників, які ораторові слід обов'язково

взяти до уваги. Насамперед слід пам'ятати, що навіть дуже приємний голос

може втомлювати слухачів. Тому не слід безперервно говорити більше сорока

хвилин, а краще – до 20–30 хв.

Якщо підготовлено все те, що треба сказати, то промовець мусить

застерегти себе від того, чого не треба казати, бо майстерним вважають такого

оратора, який уміє дотримуватися цієї вимоги. Іноді трапляється так, що

промовець захоплюється, йде на хвилі живого мовлення і заговорюється,

виходить за межі запланованого, внаслідок чого збільшується ймовірність

мовних помилок, прикрих обмовок і зайвих фраз. Тому краще виголошувати

промову, спираючись на написаний текст.

Техніка мовлення. Важливим критерієм оцінювання промовця є техніка

мовлення: дихання, голос, дикція, темп, пауза, інтонація, а також володіння

орфоепічними навичками вимови звуків і звукосполучень, структурно-

інтонаційне та логічне наголошення.

124

Передумовою звучання є вдихання повітря в легені. Утворення голосу і

звучання починається з видихування повітря. На цій видихувальній хвилі

розгортається тембр, розкриваються властивості голосу, ритмомелодика фрази

(інтонування, розмір, наголошення).

Для успішного виголошення промови треба дбати про основні вимоги та

правила використання кожного з цих чинників.

Дихання. Перед виступом треба звернути увагу на розмір приміщення,

його провітрюваність, кількість слухачів. Несвіжим, сухим, як і надмірно

вологим, повітрям буде важко дихати. Повітря має бути чистим.

Найкращою позою для виголошення промови є нескуте стояння за

столом, кафедрою, трибуною з трохи піднятою головою й розправленими

плечима. Мовні органи в такій позі будуть вільними, не затисненими.

Перед виголошенням слід безшумно через ніс набрати повітря і почати

говорити на плавному видиху. Повітря в легені потрібно набрати стільки, щоб

його вистачило на вимову певної структурно-логічної частини тексту. Цю

частину промовець має або відчувати, або знаходити у заздалегідь

почленованому рисками тексті. Витрачають повітря рівномірно і не допускають

повного видиху, бо звучання може перейти на неприємний для слухачів фаль-

цет (італ. falsetto, від falsо – неправильний, помилковий). Щоб не втратити

темпу мовлення, треба використовувати природні зупинки (паузи) між блоками

тексту для добирання повітря в легені. Поповнювати запас повітря слід вчасно і

непомітно. Промовець має відчувати, яку кількість його необхідно набрати для

потрібного звучання, бо як нестача, так і надлишок повітря перешкоджатимуть

звучності і плавності мовлення.

Голос. Виступ краще починати не дуже голосно, щоб була перспектива за

потреби логічного наголошення його підсилювати і щоб вистачило духу, голосу

і сили пристойно завершити виступ.

Такі ознаки як повнозвучність, сила, милозвучність та тон є природними

даними нормального голосу, але, безумовно, для повноцінного їх вияву

потрібні орфоепічні тренінги і суворі правила поводження з голосом, щоб

вдосконалювати звучання протягом усього життя. Крім того, кожен промовець

повинен знати можливості і межі свого голосу і не перенапружувати голосові

зв'язки, щоб не стати смішним. Говорити потрібно так, щоб у слухачів склалося

враження, що промовець може виступати ще довго і цікаво.

Дикція (лат. dictio – вимова) – чітка, виразна вимова звуків. Дикційна

нормативність є важливим компонентом культури мови. Дикція забезпечує

артикуляційну точність, нормованість, активізує процес спілкування із

аудиторією. Оратор з поганою дикцією буде змушувати слухачів або

перепитувати інформацію, або «пропускати» її. Для вироблення виразної дикції

існують спеціальні вправи (виголошення в різному темпі скоромовок, спе-

ціальні техніки дихання тощо). Кожен оратор повинен дбати про свою дикцію,

яка є важливим засобом впливу на слухачів.

Темп (італ. tempo, від лат. tempus – час) – часова характеристика усного

мовлення, його швидкість. Гарна дикція тісно пов'язана із темпом.

125

Індивідуальний темп мовлення залежить від мовленнєвої звички, психічного

складу мовця, ступеня володіння ним усним мовленням та національної мовної

традиції (наприклад, темп української мови дещо повільніший від російської).

Темп буває повільний, уповільнений, середній, пришвидшений, швидкий.

Повільний темп промовця розхолоджує, заколисує слухачів і не активізує до

роботи, а надто швидкий сприймається як несерйозний, важкий, бо слухачі не

встигають сприймати зміст тексту або в них складається враження, що

скоромовкою говорять про щось другорядне. Промовцю важливо вміти

змінювати темп: якщо потрібно на чомусь наголосити, щось виділити, темп

необхідно сповільнити; якщо ж викладається другорядна інформація, темп

можна пришвидшити.

Пауза (лат. pausa – зупинка, затримка, припинення) являє собою

своєрідну перерву в мовному потоці. Акустично – це відсутність звучання,

фізіологічно – перерва в артикуляції органів мовлення. К. Станіславський

вважав, що пауза є найважливішим елементом мовлення, одним із його

головних козирів. Тому до пауз потрібно ставитися уважно, вчитися ними

користуватися. Пауза у мовленні виникає з різних мовнокомунікативних

причин: потреби зробити вдих (фізіологічна або люфт-пауза), завершити

процес мовлення або певний мовленнєвий відтинок (синтаксична), дібрати

потрібне слово (пауза хезитації), увиразнити, виділити думку, закладену в

тексті (логічна пауза), виразити якісь почуття (емотивна, або, за К.

Станіславським, психологічна пауза) або може бути результатом перебивання

(ситуативна пауза) тощо. Найважливішими для оратора є логічна і психологічна

паузи. Логічна пауза формує промову і допомагає виявити її смисл, а психоло-

гічна дає життя думці, фразі і тексту, виражає підтекст. Без логічної паузи

мовлення безграмотне, а без психологічної воно позбавлене життя. Логічна

пауза пов'язана з розумом, а психологічна – з почуттям. У публічному виступі

мають використовуватися обидва види пауз, бо вони взаємодоповнюють і

підсилюють один одного.

Важливе значення у викладанні промови має тривалість паузи. Слід

пам'ятати, що короткі паузи, які часто повторюються у мові оратора, можуть

свідчити про нерішучість, хвилювання, страх тощо; довші паузи вказують на те,

що промовець обмірковує слова, шукає потрібні або закінчив говорити. У

промові слід застосовувати паузи різної тривалості, але кількість їх має бути

помірною. Часті паузи здатні зруйнувати цілісність виступу, зробити його

уривчастим і незв'язним. Промовцям також слід уникати звички заповнювати

паузи звуками е-е-е, а-а, гм-м. Ще античні оратори вказували на те, що мова

має бути стриманою, а мовчання – красномовним. Уміле використання пауз

увиразнює промову, робить її чіткішою, глибшою і підтримує увагу слухачів.

Інтонація (лат. intonare – голосно вимовляти) – сукупність звукових

мовних засобів, завдяки яким передається смисловий, емоційно-експресивний і

модальний характер висловлення, комунікативне значення та ситуативна

зумовленість, стилістичне забарвлення тексту, індивідуальність виражальних

прийомів мовця. Інтонацію формують мелодика, інтенсивність, тривалість

126

звучання, фразовий і логічний наголоси, ритм, тембр, паузи. За допомогою

інтонації виражають основні комунікативні значення: ствердження, запитання,

вигук, спонукання. Навіть невелика зміна інтонації міняє значення висловлю-

вання (наприклад, із запитання на здивування). Оратор повинен досконало

володіти інтонацією: робити логічні акценти, підвищувати і знижувати тон,

надавати промові мелодійної розмаїтості, а також вміло користуватися паузами.

Це дає змогу ораторові урізноманітнювати мовлення, передавати тонкі

семантичні та емоційно-експресивні відтінки думки, виражати підтекст, а також

активізувати та підтримувати увагу аудиторії. Слід пам'ятати, що інтонації, з

якою вимовлена фраза, часто довіряють більше, ніж словам, тобто буквальному

значенню фрази. Вадою публічного виступу є інтонаційна одноманітність,

монотонність звучання. Такі промови не зацікавлюють присутніх, не зачіпають

їхню свідомість, а втомлюють, відволікають. Отже, публічну промову потрібно

інтонаційно урізноманітнювати, що підвищить її якість і позитивно вплине на

результат.

Наголос – виділення складу в слові (словесний наголос); слова в синтагмі,

тобто в мовленнєвому такті, що складається з одного чи кількох слів,

об'єднаних у смисловому та інтонаційному відношеннях (синтагматичний на-

голос); синтагми у фразі (фразовий). У професійній публічній мові

використовуються усі три типи наголосів. Крім того, у ній активно

функціонують логічний та емфатичний наголоси. Словесний наголос

призначений фонетично об'єднувати слова, іноді він виконує ще й смислороз-

різнювальну функцію (орган – орган, деревина – деревина, терен – терен тощо).

Неправомірна зміна словесного наголосу погіршує якість мовлення, утруднює

спілкування. Синтагматичний наголос падає переважно на останнє слово

синтагми, а фразовий – на останню синтагму фрази. Логічний наголос падає на

важливе в смисловому відношенні слово або словосполучення, яке може стояти

на будь-якому місці в синтагмі. Змінюючи логічний наголос, можна передавати

різні смислові відтінки фрази. Емфатичний наголос виділяє певні емойціно

важливі слова. Він наявний у схвильованому мовленні, а також в урочистому,

пафосному. За допомогою емфатичного наголосу передається ставлення до

співрозмовника або до сказаного ним, виражається захоплення, здивування,

недовіра, презирство, зверхність. Засобом емфатичного наголосу є висота тону,

часовий фактор та подовження звука. Емоційно важливе слово, особливо

наголошений склад, подовжується або скорочується. Наприклад, у слові так

при вираженні впевненості, переконаності або роздумів подовжується а (Та-

ак!), а в разі категоричного ствердження – коротка і максимально енергійна

вимова. Позитивні емоції, наприклад захват, зворушення, ніжність,

задоволення, захоплення, фонетично виражаються у подовженні наголошеного

голосного, а негативні, наприклад обурення, роздратування, гнів, погроза,

можуть виявлятися в подовженні приголосного, що стоїть на початку

наголошеного складу або на початку слова. Тобто, якщо логічний наголос

виявляє позицію, наміри промовця, то емфатичний – його безпосередні

127

почуття. Синтагматичний, фразовий, логічний і емфатичний наголоси є

складовими інтонації.

Результат публічного виступу залежить не тільки від змісту і форми

промови, а й від враження, яке оратор справляє на слухачів, бо будь-яка

промова сприймається ще й візуальним шляхом. Враження про оратора склада-

ється уже з перших хвилин його появи перед аудиторією. Зовнішній вигляд,

стиль, манери, жести і міміка промовця формують його імідж, який істотно

впливає на готовність аудиторії слухати і сприймати промовця.

Зовнішність промовця повинна відповідати вимогам слухачів та умовам

спілкування і має бути передусім охайною: волосся чистим і зачесаним, руки

доглянутими, взуття начищеним, одяг випрасуваним і застебнутим. Готуючись

до виступу, слід виявляти стриманість у використанні косметичних засобів,

ювелірних прикрас, біжутерії. їх надмірність буде розцінена як свідчення

невисокого рівня загальної культури, що знизить статус промовця.

Важливим елементом зовнішності є одяг. При формуванні першого

враження про оратора він завжди фіксується присутніми як знак привабливості

чи непривабливості. З погляду психології, правильно вдягатися – означає гра-

мотно творити власний імідж, бо одяг презентує людину, несе різнопланову

інформацію про неї. Найбільш інформативними в одязі є: вартість; силует (чим

більше силует одягу оратора наближений за формою до витягнутого прямо-

кутника, тим вищий його статус в очах слухачів; такий силует має діловий

одяг); колір (для професійних публічних виступів найкраще підходять

нейтральні неяскраві кольори). Одяг, призначений для публічного виступу, не

повинен бути екстравагантним, бо це викличе неоднозначну реакцію слухачів і

розсіє їхню увагу. Помірність і стриманість є свідченням справжнього

естетичного смаку і високої культури. Одяг і взуття мають бути також комфор-

тними і не відволікати увагу оратора. Він повинен зробити все, щоб уникнути

дисбалансу між тим, що говорить, і тим, як виглядає.

Манери промовця не менш важливі для успішного публічного виступу, ніж

зовнішність. Оратор зобов'язаний дотримуватися правил ділового етикету, тобто

з повагою ставитися до слухачів, не зловживати їх увагою, вчасно починати й

закінчувати виступ, вміло відповідати на запитання, ввічливо реагувати на

зауваження, тактовно висловлювати незгоду з опонентом тощо. Також він пови-

нен вміти створювати дружню, доброзичливу і водночас ділову атмосферу,

тримаючись впевнено, вільно і спокійно, розправивши плечі і піднявши голову,

іноді усміхаючись. Побороти хвилювання допоможе рівне глибоке дихання.

Жести і міміка промовця посилюють емоційність промови,

сконцентровують увагу на важливості інформації, але їх необхідно

контролювати і застосовувати тільки в разі потреби і за призначенням. Вони

мають бути точними і переконливими. Неприпустимо тримати руки в кишенях,

ховати їх за спину, перебирати сторонні предмети. Усе це демонструє

зверхність, нещирість або власну невпевненість. Найкраще обрати вільну,

відкриту позу.

128

Міміка бере безпосередню участь у вираженні емоцій. Якщо під час

промови обличчя нічого не виражає, то це викликає в слухачів байдужість і

нудьгу. Слід пам'ятати, що емоційна оцінка повідомлення на 55% залежить від

міміки оратора. Тому важливо під час виступу мати приємний вираз обличчя і

злегка усміхатися. Перехід до кожної нової теми бажано супроводжувати

особливою зміною на обличчі: трішки підняти брови або повести очима,

повільно повернути голову.

Одним із важливих етапів публічного спілкування є встановлення

контакту з аудиторією. Тільки за наявності емоційного зв'язку оратора із

слухачами виступ буде успішним. Контакт з аудиторією потрібен для того, щоб

привернути увагу слухачів до висвітлюваної проблеми та вплинути на їхні дії.

Він починається із паузи перед початком виступу, поки присутні не

зосередилися. Пауза дає змогу психологічно підготувати себе і налаштувати на

спілкування аудиторію. Не можна заспокоювати слухачів, робити зауваження

тим, хто запізнився.

Перед початком виголошення промови потрібно уважно оглянути залу,

придивитися до присутніх, зупинитися поглядом на декількох з них, щоб

обрати візуальні опори, «маячки» виступу. У такий спосіб встановлюється візу-

альний контакт з аудиторією. Після цього можна починати говорити.

Серед мовних засобів, що сприяють встановленню контакту, чільне місце

посідають мовні етикетні формули. Вони мають відповідати умовам і

обставинам спілкування (офіційні і неофіційні; нейтральні та емоційні). Виступ

традиційно починається звертанням до слухачів вітальними словами. Якщо

оратора не представили, то він має зробити це сам, виявляючи ввічливість.

Закінчується виступ також етикетними формулами, серед яких найпоширені-

шим є лаконічне Дякую за увагу.

Важливим засобом контактності промови є особові займенники, зокрема

я, ми, ви. Я – стосується промовця і дієве тільки в його мові, але ним не можна

зловживати. Адже у слухачів теж є власне Я. Постійне наголошування на

своєму Я свідчить про нехтування їхнім Я. Це замість приязні викликає

роздратування, а то й антипатію.

На Ви промовець звертається до слухачів. За українською традицією

займенником Ви виражають повагу до співбесідника.

Ми – має кілька значень: лекторське «ми»; «ми» промовця і слухача;

«ми» промовця і особи, що стосуються його. Саме займенник ми допомагає

створити і передати атмосферу взаєморозуміння між промовцем і слухачами.

Водночас цей займенник обов'язковий у тих жанрах красномовства, які мають

ознаки наукового стилю, що характеризується відсутністю вказівки на особу

автора. У публічних промовах часто вдаються до використання займенникових

конкретизаторів, які посилюють ступінь контактності: ми з вами, ми разом, ми

всі, разом з вами тощо. Застосування цих прийомів дає змогу досягнути до-

вірливої атмосфери, об'єднати позиції оратора і слухачів.

Засобом контактності є також дієслівні форми, які сприяють залученню

слухачів до участі в обговоренні фактів, явищ, подій тощо. Дієслова можуть

129

мати різне значення, наприклад визначати напрям висловлювання: з'ясуємо,

конкретизуємо, уточнимо, пояснимо, відзначимо тощо, але всі вони мають

комунікативний зміст.

Контактність промови формується також за допомогою вставних

конструкцій, звернених до слухачів: як ви знаєте, як ви розумієте, як ви

здогадуєтеся, як ви вже помітили, погодьтеся, уявіть тощо. Вони є

своєрідним закликом до концептуальної солідаризації і водночас готують

слухачів до сприйняття нової інформації.

Контакт із слухачами налагоджується і за допомогою спонукальних

речень, які звернені до слухачів і спонукають їх до певних дій через різні

волевиявлення: заклик, побажання, пораду, наказ тощо.

Ефективним засобом підтримування контакту з аудиторією у вибраній

тональності є запитання – відповіді, за допомогою яких створюється атмосфера

невимушеного безпосереднього спілкування. Промовець ставить запитання і сам

відповідає на них, активізуючи в такий спосіб увагу слухача та спрямовуючи хід

його міркувань у потрібне русло.

Вміло використані жарти, дотепи також викликають прихильність

слухачів, оскільки свідчать про те, що оратор є людиною інтелектуальною,

доброзичливою, життєрадісною. Однак із жартами треба бути дуже

обережними, щоб не образити жодного слухача.

Важливе значення має зоровий контакт з аудиторією впродовж усього

виступу. Погане враження справляє промовець, який дивиться у вікно, кидає

погляд на стіни, опускає очі, підводить їх до стелі, розглядає свої руки або

взагалі з «відсутнім» поглядом. Гарний зоровий контакт під час виступу

створюється повільним переведенням погляду з однієї частини аудиторії на

іншу. Саме за такої умови можна розраховувати на успіх.

Налаштовують слухачів проти оратора і руйнують контакт зарозумілість,

менторський тон, зневага, зверхність, публічні зауваження, вираження своїх

симпатій і антипатій тощо.

Отже, на встановлення контакту з аудиторією впливають і мовні, і

позамовні чинники. їх використання залежить від знань, досвіду і майстерності

оратора.

Успіх і ефект промови залежать від рівня підготовленості оратора, від

того, як він виконує свої комунікативні завдання, зокрема як долає дистанцію

між собою та слухачем. Вплинути на слухачів, переконати їх у чомусь

публічним виступом можна лише за умови гармонійного поєднання вербальних

і невербальних складників публічного спілкування.

130

Додаток 8

ПАМ’ЯТКА «ІНТЕРАКТИВНІ МЕТОДИ

НАВЧАННЯ»

Міні-лекція

Обсяг - до 20 хв.

Мета - ввести в тему / обговорити наявні тенденції / зіставити погляди на

проблему / зробити висновки.

Активність учасників мінімальна. Взаємодія між учасниками обмежена.

Можливі цілі лекції:

- інформативна - надати інформацію, пояснити явище, сформувати поняття,

виявити тенденції;

- переконати - аргументувати, обговорити, зіставити погляди;

- конструктивна - прийняти рішення, вирішити проблему, залучити до дії.

Можливі ролі лектора:

- керівник для підлеглих;

- підлеглий для керівництва;

- фахівець, представник групи;

- представник групи.

Можливі види лекцій:

- діалог (двосторонні питання-відповіді);

- презентація (висвітлення ключових положень з подальшим обговоренням);

- дискусія (обмін думками, позиціями);

- проблемна (спрямована на вирішення конкретної проблеми шляхом

висвітлення і обміну думками);

- консультація (роз'яснення складних, важливих чи незрозумілих моментів на

основі запитань від слухачів);

- круглий стіл чи конференція (обговорення за участю експертів, фахівців

широкомасштабних тем);

- теоретична співбесіда (розгляд теоретичного матеріалу шляхом контролю

знань слухачів);

- установча або підсумкова.

Рекомендації:

- поєднувати з іншими інтерактивними методами;

- забезпечувати візуалізацію матеріалу, що надається (слайди, схеми тощо);

- фіксувати мету та результати (висновки) лекції.

Корисні поради:

Приверни увагу (жартом, неочікуваним твердженням, надзвичайним

повідомленням). Переконай, що тебе варто слухати (поясни, що хочеш

сказати).

131

Дотримуйся впорядкованості (назви, послідовність дій, висновки). НЕ

порушуй в одній лекції більше ніж три проблеми. Пам’ятай, що говориш не

тільки словами, а й позою, мімікою, тембром голосу тощо. На завершення лек-

ції коротко повтори найважливіше. Пам'ятай, що лише 7 % інформації про

навколишній світ ми отримуємо зі сказаних слів, а 55 % надходить через зорове

сприймання.

Дискусія

Мета - з'ясувати погляди на проблему / пошук істини, шляхів вирішення

проблеми /обговорення проблеми.

Сприяє:

- розвитку установок;

- формуванню власного погляду;

- зіставленню різних думок;

- отриманню зворотного зв'язку;

- розвитку навичок комунікації.

Етапи дискусії:

відкриття:

- привітання, представлення учасників, оголошення теми, мети, правил

дискусії;

вступ:

- формулювання запитань, завдань, проблем для вирішення;

основна частина:

- виконання завдань, вирішення проблем, оформлення результатів;

- закінчення:

- оголошення результатів;

- узагальнення (спільне, різне);

- підбиття підсумків;

- завершення дискусії.

Види дискусії:

лінійна (запитання-відповідь):

- потребує встановлення чіткої послідовності запитань, відповіді на які

дозволяють групі досягти поставленої мети;

- також використовується для з'ясування незрозумілих моментів;

керована:

- тренер веде дискусію, визначає її напрями, зміст, підбиває підсумки;

некерована / вільна:

- тренер лише встановлює тему і не втручається в хід дискусії;

- тренер спостерігає, як група шукає розв'язок;

- тренер спільно з учасниками обговорює перебіг і результати дискусії.

132

Рекомендації:

- до проведення дискусії повідомити учасникам її тему, надати необхідні

інформаційні матеріали, завдання, інструкції, тези тощо;

- запропонувати учасникам у письмовій формі опис завдання, тези для

обговорення, проблеми, які необхідно вирішити;

- дотримуватися погоджених правил проведення дискусії для

забезпечення спокійної, конструктивної, робочої атмосфери.

Корисні поради:

Дискусія - це не можливість висловитися всім охочим, а інструмент для

того, щоб знайти реальне рішення. Учасники відмовляються брати участь у

дискусії, оскільки:

• для обговорення пропонуються очевидні речі:

• не вірять у результат;

• ситуація є однозначною;

• некоректно поставлене запитання;

• обговорення переходить на особистості.

Мозковий штурм

Належить до методів розв'язання проблем.

Мета - пошук ідей для розв'язання конкретної проблеми.

Час - до 90 хв.

Сприяє:

- розвитку творчого мислення учасників;

- інтеграції навчальної групи;

- підвищенню ініціативності учасників, впевненості в собі.

Етапи «класичного мозкового штурму»:

вступ:

- формулювання проблеми (конкретно і стисло);

- оголошення принципів мозкового штурму; виголошення ідей:

- оголошення ідей учасниками;

- фіксація ідей асистентом;

з 'ясування ідей:

- оголошення всіх отриманих ідей;

- виявлення незрозумілих ідей;

- з'ясування незрозумілих ідей (роз'яснення надає лише автор ідеї);

оцінювання ідей:

- впорядкування ідей (визначення спільного, об'єднання подібних);

- голосування з метою формування короткого списку з трьох ідей;

- уточнення короткого списку.

133

Рекомендації:

- використовувати для вирішення конкретної проблеми;

- проводити в однорідних групах кількістю не більше, ніж 12 осіб;

- не порушувати проблеми загального плану.

Принципи участі в «мозковому штурмі»:

- не критикувати ідеї;

- формулювати стисло і конкретно;

- фіксувати точно;

- не обмежувати кількість ідей на етапі їх виголошення.

Метод «Човник»

Модифікований «мозковий штурм».

Належить до методів розв'язання проблем.

Мета - пошук ідей для розв'язання конкретної проблеми.

Час - до 90 хв.

Сприяє:

- розвитку творчого мислення учасників;

- розвитку конструктивної критики;

- інтеграції навчальної групи;

- підвищенню ініціативності учасників, впевненості в собі.

Етапи:

вступ:

- учасники діляться на дві групи - групу генерації ідей і групу критики;

- формулювання проблеми (конкретно і стисло);

- оголошення методики методу;

вироблення ідей (групою генерації ідей):

- оголошення ідей учасниками;

- фіксація ідей асистентом;

- з'ясування незрозумілих ідей (роз'яснення надає лише автор ідеї);

- відбір оптимальної ідеї;

критика ідеї (групою критики ідей):

- аналіз;

- формулювання і виголошення позитивних і негативних оцінок щодо ідеї,

зауважень, рекомендацій та побажань;

- повторення процесу доти, поки не буде знайдено оптимального рішення.

Рекомендації:

- використовувати для вирішення конкретної проблеми;

- не виносити проблеми загального плану;

- формулювати ідеї стисло і конкретно;

134

- фіксувати точно;

- критикувати ідеї, а не учасників;

- критикувати конструктивно, аргументовано;

- пам'ятати, що метою критики є не «завалити» ідею, а покращити її.

Метод «Снігова куля»

Метод колективного пошуку спільного погляду на об'єкт.

Мета - формування нових понять, спільних цілей, спільного рішення.

Час – 90 хв.

Сприяє:

- входженню в тему;

- врахуванню досвіду кожного учасника;

- виявленню сильних і слабких сторін групи;

- інтеграції групи.

Етапи:

вступ:

- виголошення цілі, методики методу;

- формулювання завдання (наприклад, записати 5 (формулювань об'єкту,

його риси тощо);

індивідуальна робота:

- самостійне виконання завдання учасниками протягом 5 хв;

командна робота (3- 5 осіб):

- формулювання спільного рішення;

групова робота (дві команди):

- формулювання спільного рішення групи;

- визначення представника групи для презентації рішення;

підсумкова дискусія:

- представники груп презентують рішення;

- ведучий пропонує порівняти, знайти спільне і відмінне;

- вибір остаточного варіанту (наприклад, шляхом порівняння з

визначенням з енциклопедії).

Рекомендації:

- уникати надмірного узагальнення проблеми, визначення тощо;

- формулювати визначення, рішення конкретно, точно, однозначно, щоб

запобігти довільній інтерпретації.

Метод «Килимок ідей»

Мета - розв'язання реальної проблеми.

Час - 90 хв.

Сприяє:

- зміненню реальної ситуації;

135

- мотивації кожного учасника до реалізації конкретних дій;

- мобілізації для прийняття особистого рішення, вироблення особистої

позиції щодо участі в розв'язанні проблеми.

Етапи:

вступ:

- виголошення цілі, методики методу;

- презентація проблеми у вигляді стверджувального речення;

- розподіл учасників на 3-4 групи (по 4-6 осіб), причому кожна група повинна

сидіти за окремим столом;

визначення проблеми та аналіз причин (10 хв):

- групи аналізують причини шляхом відповіді на запитання: «Чому так?»;

- визначені та сформульовані причини записують на смужках паперу одного

кольору (1 причина -1 смужка);

- смужку наклеюють одну під одною на великому аркуші паперу з написом

«ПРИЧИНИ»;

- представник від групи презентує результати аналізу причин;

пошук розв 'язків:

- спираючись на визначені причини, групи шукають розв'язки шляхом

відповіді на запитання: «Що треба зробити, щоб усунути причину?»;

- визначені та сформульовані розв'язки записують на смужках паперу

іншого кольору (1 розв'язок -1 смужка);

- для однієї причини група може запропонувати й кілька розв'язків;

- смужки наклеюють одну під одною на великому аркуші паперу з написом

«РОЗВ'ЯЗКИ» навпроти відповідної причини;

- представник від групи презентує результати аналізу причин;

індивідуалізація дій:

- кожен учасник самостійно, спираючись на запропоновані розв'язки,

визначає конкретні власні дії для розв'язання, відповідаючи па запитання: «Що

я зроблю, щоб сприяти розв'язку проблеми?»;

- визначені та сформульовані індивідуальні дії (2-3 дії на учасника, період

реалізації дій - 3-6 місяців) записують на смужках паперу іншого кольору (1 дія

-1 смужка);

- смужки розміщують горизонтально на великому аркуші паперу з написом

«Дії» навпроти відповідного розв'язку;

- ідеї, що повторюються, розміщують одна під одною;

опрацювання ідей:

- учасники презентують особисті ідеї в межах групи;

- кожному учаснику видають чотири відмітки (дві червоні та дві сині);

136

- учасники оцінюють ідеї один одного та визначають ті з них, які виконають

обов'язково (відмітка червоного кольору); і ті, які намагатимуться виконати

(відмітка синього кольору). Учасники не обирають свої ідеї;

підсумок:

- представники груп оголошують зобов'язання, які були найчастіше обрані

учасниками;

- ведучий підсумовує, роблячи наголос на важливості реалізації дій для

розв'язання проблеми.

Рекомендації:

- обирати проблему, що безпосередньо стосується учасників та в якої немає

розв'язку або розв'язок проблеми знаходиться поза можливостями учасників;

- формулювання проблеми повинно відповідати загальноприйнятим

переконанням;

- використовувати метод у групі, де учасники добре знають один одного,

серйозно ставляться до проблеми та відчувають взаємну довіру;

- робити особливий наголос на тому, що власні зобов'язання мають бути

фактичними, а не формальними;

- концентруватися на змісті проблеми, а не на загальному вигляді «килимка»;

- використовувати метод на кінцевій фазі тренінгу для з'ясування конкретних

дій учасників після тренінгу для впровадження його результатів у професійну

діяльність.

Необхідні матеріали:

- папір А4 трьох кольорів (30-40 аркушів кожного кольору);

- великі аркуші наперу (для фліпчарту);

- клей-олівець (1-2 на кожну групу);

- наклейки червоного і синього кольору (по 2 для кожного учасника);

- слайд, з формулюванням проблеми;

- слайд з етапами роботи.

Навчальні ситуації

Мета - розвиток аналітичних навичок.

Час - 30-90 хв.

Сприяють:

- залученню учасників;

- інтеграції групи:

- кращому засвоєнню нових знань;

- формуванню кращого розуміння професійної сфери;

- створенню безпечного середовища для учасників, у якому можна

обговорювати проблеми та труднощі, що виникають;

- аналізу помилок і недоліків інших

137

Види:

- широкомасштабна ситуація (кейс-стадія);

- мікроситуація (стислий опис, що точно описує суть проблеми);

- ситуація-ілюстрація (використовується як приклад для вивчення нового

матеріалу).

Етапи:

- ознайомлення із ситуацією;

- аналіз та оцінка розв'язку ситуації.

Рекомендації:

> пропонувати для розгляду реалістичні навчальні ситуації;

> досліджувати те, що справді відбулося або могло відбутися. Це дає змогу

учасникам легше пов'язати матеріал з реальним життям.

Пам'ятайте, що:

> використання методу потребує дуже короткої попередньої підготовки;

> відкриті запитання є найкориснішими для навчальних ситуацій, але

інколи питання можуть бути зорієнтованими на конкретний елемент у

ситуації.

Структурований досвід та ігри

Структурований досвід та ігри (включаючи симуляцію та інші практичні

заняття) надають учасникам змогу вчитися радше за допомогою практичної

діяльності, аніж за рахунок читання, спостереження або слухання інших.

Слухачі навчаються, коли вони набувають нового досвіду, а не за рахунок

змісту самої гри.

Чому слід використовувати структурований досвід та ігри?

1. Щоб надати можливість учасникам навчатися за допомогою практичної

діяльності, а не лише за рахунок читання, спостереження або

вислуховування інших.

2. Бо під час їх проведення створюються умови, які відображають реальні

ситуації та надають змогу практично застосувати свої вміння (наприклад,

якщо гра спрямована на формування відповідних умінь).

3. Адже вони залучають усіх учасників до активної діяльності.

4. Оскільки вони надають можливість ділитися власним досвідом, який

найкраще запам'ятовується учасниками.

Коли слід використовувати структурований досвід та ігри?

Для розгляду нової теми;

- щоб привернути увагу та підкреслити поняття;

- щоб змінити темп навчання;

- щоб застосувати нові вміння, знання, узагальнити вивчений матеріал.

Як слід використовувати структурований досвід та ігри?

138

Обговорити «уроки» після завершення гри;

- зосередитися на тому, що було вивчено за рахунок процесу, а не сюжету

гри;

- уникати спокуси самому брати участь у грі або практичному

занятті.

Приклади ігор:

Головоломки. Головоломки бувають різних видів. Вони можуть бути

спрямовані на стимулювання творчості, допитливості або вміння вирішувати

проблеми.

Приховані квадрати. Учасникам пропонують головоломку з великою

кількістю квадратів, які треба полічити, відповідно до того, хто скільки їх

бачить. Тренер записує цифри на дошці (фліпчарті). Ця гра може

використовуватися для виховання толерантного ставлення до різних поглядів

(жодна відповідь не є неправильною, відповідь базується виключно на тому, що

людина зараз бачить), заохочує до творчості, зосереджує на елементах

планування та вирішення проблем (наприклад, організація учасниками

підрахунку квадратів).

Ігри з будівництва. Групам пропонують матеріал (кубики, газети та

журнали або конструктор), з якого необхідно збудувати певну конструкцію.

Мета такої вправи - спонукати в межах малої групи до розвитку навичок,

спрямованих на аналіз, планування, лідерство, комунікацію, співпрацю,

активну участь у прийнятті рішень і роботу в команді.

Гра «У корзину». Гра «у корзину» спрямована на розвиток умінь

вирішувати проблеми та приймати рішення. З набором із 15~20 предметів,

більш або менш пов'язаних між собою, слід провести певні маніпуляції за

відносно короткий період часу і під відчутним тиском.

Рольова гра

Рольові ігри активно залучають учасників і дозволяють розвивати нові

вміння, спробувати зробити щось інакше. Учасники також мають змогу

висловлювати критичні зауваження стосовно активних дій товарищів по грі,

що, у свою чергу, висвітлює прояви ефективної або неефективної поведінки.

Чому слід використовувати рольові ігри?

1. Щоб сформувати практичні вміння, наприклад, як давати раду сердитій

людині.

2. Щоб вивчити або закріпити принципи комунікації, управління конфліктами,

проведення інтерв'ю тощо або для того, щоб оцінити результати навчання з

цих питань.

3. Вони надають можливість практики в безпечному середовищі.

4. Вони змінюють погляди учасника (наприклад, ставлять учасника в нову

139

роль або в роль особи, яка має іншу думку).

5. Оцінюють те, наскільки ефективно учасник використовує відповідні

прийоми або підходи до викладення матеріалу.

6. Вони створюють ефект дзеркала (за допомогою зворотної реакції), коли

учасники можуть подивитися на себе очима інших людей.

Коли слід використовувати рольову гру?

1. П і з н і ш е, у ході програми, коли у ч ас н и к и будуть краще

ставитися один до одного і зважаться ризикувати.

2. Інколи, після вивчення навчальної ситуації, для того щоб запровадити

рекомендації або шляхи вирішення, що були напрацьовані.

Як проводити рольову гру?

1. Запитайте, чи хоче хто-небудь бути добровольцем. Не кожному хочеться

виступати перед усією групою.

2. Обговоріть повчальні моменти гри.

3. Перш ніж запропонувати групам дати свої коментарі, запитайте учасників

про те, як пройшла гра. Це розвіює захисні тенденції і спонукає до

обмірковування та самоаналізу.

4. Розгляньте можливість самому виконати якусь роль, якщо ви хочете

наголосити на певному явищі або продемонструвати прийом.

5. Підкресліть приклади позитивної поведінки і привітайте виконавців

ролей.

6. Подякуйте членам групи за участь.

Приклади різних видів рольових ігор:

• неформальні, без надання ролей (учасники «грають» самі);

• структуровані, з короткими інструкціями або детальним описом ролей;

• засідання, зустрічі;

• такі, що проводяться втрьох, коли двоє людей грають ролі, а одна особа

спостерігає:

• зворотні ролі: викладач – студент, контролер - начальник;

• приклади хорошої або поганої поведінки з призначеними спостерігачами.

Як записувати спостереження під час гри?

Спостерігаючи за групою, занотовуйте свої спостереження.

Будьте готові відповісти на такі запитання:

• Як ви охарактеризували б спілкування під час виконання вправи ?

• Чи всі учасники були залучені до активного обговорення? Якщо ні, то чи міг

би лідер групи щось зробити інакше, щоб підвищити рівень участі членів

групи в роботі?

• Наскільки вдалою була робота групи щодо визначення цілей і завдань?

• Які фактори сприяли успіхові групи?

140

• Які фактори стримували просування групи до виконання завдання?

• Чи лідер групи допомагав іншим дотримуватися виконання поставленого

завдання? Як?

• Що лідерові групи вдавалося робити добре?

• Чи було щось, що лідер групи міг би зробити інакше,

щоб досягти кращих результатів?

Ігри один з одним

Належать до класу імітаційних методів навчання.

Мета - відпрацювання вмінь, відповідної поведінки.

Сприяють:

- закріпленню отриманих знань;

- застосуванню практичних навичок;

- зміненню старих уявлень і формуванню нових цінностей, установок;

- відпрацюванню нових правил діяльності, поведінки;

- формуванню індивідуальної відповідальності за роботу всієї команди.

Види:

- рольові ігри;

- ділові ігри (імітації).

Ризики / негативи:

- штучність ситуації знижує ступінь відповідальності учасника за свою

поведінку чи рішення, що приймається;

- штучний характер гри провокує супротив з боку дорослих учасників;

підвищує емоційні переживання учасників.

Рекомендації:

- використовувати тільки тоді, коли вони справді допомагають досягти

навчальної мети і завдань;

- обов'язково обговорювати з групою результати гри, відчуття;

- орієнтуватися на формат і тему тренінгу.

Пам'ятати, що:

ігри можуть не відповідати тематиці чи формату тренінгу:

короткострокові тренінги не дозволять за браком часу провести гру. З

усіх методів тренінгу гра, як правило, вимагає найбільшого рівня попередньої

підготовки і довіри між учасниками групи і, зазвичай, повинна проводитися

до того, як учасники познайомилися.

Проведення практичних занять

Правильно вибраний метод тренінгу (або вправа) стає ефективним тільки

у разі, якщо добре представлений, проведений і опрацьований. Підказки,

наведені нижче, допоможуть звернути увагу на всі ці аспекти.

141

Готуйтеся ретельно. Перед початком кожного заняття перегляньте

тексти для читання та план заняття, зміст і практичні завдання. Спробуйте

передбачити запитання, що можуть виникнути в учасників, та можливі

ускладнення, зверніть особливу увагу на ті аспекти, в яких ви не зовсім

упевнені. Плануйте ретельно, але залишайте простір для гнучкої поведінки,

щоб можна було змінити плани, відповідно до потреб вашої групи. Зберіть усі

матеріали й обладнання, що вам знадобляться для проведення заняття.

Пам’ятка може стати вам у пригоді, щоб ви впевнилися у цілковитій

готовності.

Повторіть цілі. У більшості випадків заняття потрібно розпочинати з

огляду запланованих цілей і вправ. Поясність учасникам, чого вони навчаться,

беручи участь у певному практичному занятті, та як цілі заняття пов'язані із

загальною метою вивчення дисципліни. Ви можете заохотити слухачів до

участі, запитавши учасників про те, який вони мають досвід стосовно теми, що

розглядається.

Надавайте чіткі інструкції. Дуже важливо пояснювати учасникам ваші

очікування на кожному окремому практичному занятті. Їм потрібно знати, що

вони повинні робити, як слід це зробити і скільки часу на це буде виділено.

142

Додаток 9

Анкета

оцінювання лекції студентами

Відділення__________________________________________________________

Напрям підготовки (спеціальність)____________________________________

Курс________________________________________________________________

Група_______________________________________________________________

Назва дисципліни____________________________________________________

Тема лекції__________________________________________________________

ПІБ лектора ________________________________________________________

Дата анкетування____________________________________________________

№ з/п Критерій оцінювання Бали

1 Логічний зв'язок матеріалу лекції із попереднім

1 2 3 4 5

2 Організація проведення лекції, ефективність використання часу заняття

3 Логічна послідовність викладання навчального матеріалу

4 Дохідливість і зрозумілість викладання навчального матеріалу

5 Темп викладання навчального матеріалу

6 Методика проведення лекції, утому числі використання наочних, технічних, аудіо-, відео засобів тощо

7 Контакт лектора з аудиторією 8 Культура мови та поведінки лектора

9 Доброзичливість, повага і такт по відношенню до студентів

10 Реалізація в повній мірі плану лекції

Всього балів

Ваші додаткові зауваження та пропозиції

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

143

Увага: анкету слід заповнювати друкованими літерами. Варіант відповіді за 5-и

бальною шкалою позначати хрестиком у клітинах таблиці (1 – найнижча

оцінка, 5 – найвища оцінка)

Додаток 10

АНКЕТА

оцінювання якості проведення лекції членами комісії

Дата

Викладач

Відділення

Група

Навчальна дисципліна (предмет)

Тема заняття

№

п/п

Показник Оцінка, бали

Максимальна Фактична

1. Організаційний момент 5

2. Визначення теми лекції, її значення, плану

викладання матеріалу. Мотивація навчання

5

3. Логічний зв'язок із попереднім навчальним

матеріалом, змістом споріднених дисциплін

5

4. Науковий рівень володіння матеріалом

дисципліни

10

5. Актуальність та сучасність змісту лекції 10

6. Різноманітність методів та прийомів

подання навчального матеріалу

10

7. Доступність змісту лекції для студентів 10

8. Систематичність та логічна послідовність

викладання матеріалу

10

9. Темп викладання матеріалу 5

10. Використання лектором технічних засобів

навчання

5

11. Використання засобів унаочнення 5

12. Емоційний рівень викладання, контакт з

аудиторією

5

13. Уміння лектора зацікавити та активізувати

роботу студентів

5

144

14. Культура мови лектора 5

15. Уміння лектора підтримувати дисципліну в

аудиторії

5

Всього балів 100

Висновок

(заняття проведено на високому, середньому, достатньому, низькому рівні)

Член комісії (робочої групи)

Підпис ПІБ, посада, підрозділ

Додаток 11

АНКЕТА

оцінювання якості проведення семінарського, практичного заняття

членами комісії

Дата

Відділення

_____

Курс_________________________ Група_________________________________

Навчальна дисципліна (предмет)

______

Тема заняття

_

_

Викладач

№

п/п

Показник Оцінка, бали

Максимальна Фактична

1. Організація проведення заняття,

ефективність використання часу заняття

5

2. Мотивація навчальної діяльності студентів 10

3. Актуалізація опорних знань 10

4. Актуальність, проблемність завдань 10

5. Використання викладачем засобів

мультимедії, засобів унаочнення

10

6. Використання інноваційних технологій 10

145

навчання

7. Реалізація мети заняття 10

8. Активність студентів та контакт викладача з

аудиторією

10

9. Формування у студентів навичок

самостійної роботи і формування

професійних умінь

10

10. Об’єктивність та мотивованість оцінок

знань студентів

10

11. Культура мови викладача 5

Всього балів 100

Висновок

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

__________________

(заняття проведено на високому, середньому, достатньому, низькому рівні)

Член комісії (робочої групи)

(підпис) (ПІБ, посада)

Додаток 12

Анкета

оцінювання семінарського, практичного заняття студентами

Відділення__________________________________________________________

Напрям підготовки (спеціальність)____________________________________

Курс_________________________ Група_________________________________

Назва дисципліни____________________________________________________

Тема заняття________________________________________________________

____________________________________________________________________

ПІБ викладача ______________________________________________________

Дата анкетування____________________________________________________

№ з/п

Критерій оцінювання Бали

1 2 3 4 5

1 Організація проведення заняття, ефективність використання часу заняття

2 Різноманітність форм і методів контролю

146

знань студентів

3 Здійснення міжпредметних зв’язків

4 Логічна послідовність викладання навчального матеріалу

5 Дохідливість і зрозумілість викладання навчального матеріалу

6 Використання наочних, технічних, аудіо-, відеозасобів тощо

7 Культура мови та поведінки викладача, контакт з аудиторією

8 Доброзичливість, повага і такт по відношенню до студентів

9 Уміння викладача зацікавити студентів

Всього балів

Ваші додаткові зауваження та пропозиції

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

Увага: анкету слід заповнювати друкованими літерами. Варіант відповіді за 5-и

бальною шкалою позначати хрестиком у клітинах таблиці (1 – найнижча

оцінка, 5 – найвища оцінка)

Додаток 13

ТЕМАТИКА НАУКОВИХ РОБІТ І РЕФЕРАТІВ

для членів методичного об’єднання молодих викладачів

1. Зміст Державної національної програми «Освіта України XXI століття».

2. Психолого-педагогічні та соціальні аспекти підвищення якості підготовки

кадрів економічного профілю.

3. Становлення багаторівневої системи підготовки кадрів в університеті.

4. Цілі, види і форми контролю якості навчання.

5. Професійна майстерність викладача.

6. Диференціація контролю знань, умінь і навичок студентів.

7. Створення навчально-методичного комплексу з дисципліни.

147

8. Інноваційні технології навчання у вищій школі.

9. Психологія взаємовідносин студентів і викладачів при аудиторній роботі.

10. Проблеми уваги у студентській аудиторії.

11. Упровадження модульно-рейтингової технології навчання.

12. Індивідуальна робота в умовах групового навчання.

13. Засоби навчання. ТЗН у навчальному процесі.

14. Самостійна робота студентів у процесі навчання.

15. Мотивація і стимули відмінного навчання студентів і ефективної роботи

викладачів.

16. Педагогічні експерименти. Передовий досвід у навчальному процесі.

17. Методи активізації навчання та організація їх впровадження.

18. Розвиток демократичних основ навчального процесу.

19. Організація процесу самоуправління навчально-творчою діяльністю.

20. Ефективність впровадження інформаційно-комунікаційних технологій в

навчальний процес.

148

149

150

151

152

153