НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ ПРИ ПРЕЗИДЕНТОВІ УКРАЇНИ ХАРКІВСЬКИЙ РЕГІОНАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

На правах рукопису

Білоконь Михайло Вячеславович

УДК 354 : 321.015

Демократичне державотворення в Україні

в умовах глобалізації

Спеціальність 25.00.01 – теорія та історія державного управління

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата наук

з державного управління

Науковий керівник (консультант)

Солових Віталій Павлович,

доктор наук з державного управління,

професор

м. Харків – 2017

ЗМІСТ

ВСТУП ............................................................................................................... 3

РОЗДІЛ 1 ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ В КОНТЕКСТІ ІНТЕГРАЦІЇ ТА

НАРОДОВЛАДДЯ .................................................................................................... 11

1.1. Системні підходи до державотворення в розрізі публічного

управління.................................................................................................................. 11

1.2. Ліберальні та неліберальні аспекти державотворення......................... 26

1.3. Інтеграція суспільно-державних систем у контексті глобалізації ...... 45

Висновки до першого розділу........................................................................ 62

РОЗДІЛ 2 ДЕФОРМАЦІЇ, ТРАНСФОРМАЦІЇ ТА РЕЛЕВАНТНІСТЬ

ДЕРЖАВОТВОРЧИХ ПРОЦЕСІВ В УКРАЇНІ ЗА ЧАСІВ ЇЇ НЕЗАЛЕЖНОСТІ......... 64

2.1. Трансформації складних систем у сфері публічного управління ....... 64

2.2. Релевантність державотворення та трансформаційних процесів у

системі публічного управління в Україні................................................................ 81

2.3. Тенденції розшарування суспільно-державних систем у контексті

глобалізації................................................................................................................. 97

Висновки до другого розділу ....................................................................... 112

РОЗДІЛ 3 ШЛЯХИ УДОСКОНАЛЕННЯ МОДЕЛІ ДЕМОКРАТИЧНОГО

ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ В УКРАЇНІ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ ................... 116

3.1. Структура публічної взаємодії в контексті демократичного

державотворення ..................................................................................................... 116

3.2. Інтенсивність системної та мережевої взаємодії базисних елементів

суспільно-державної системи ................................................................................ 131

3.3. Напрями розвитку динаміки структурних зв’язків суспільно-

державної системи у процесі демократичного державотворення...................... 147

Висновки до третього розділу...................................................................... 165

ВИСНОВКИ................................................................................................... 167

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ..................................................... 171

ДОДАТКИ ...................................................................................................... 193

ВСТУП

Актуальність теми. У сучасному світі міждержавна взаємодія та

пов’язана з нею кооперація стали невід’ємною частиною розвитку людства,

набувши рис глобальної міжнародної інтеграції. Економічним і політичним

лідером транснаціональних інтеграційних процесів як протягом усього ХХ ст.,

так і на початку ХХІ ст. залишається так званий «Західний світ», де константою

світосприйняття історично закріпилися свобода особистості та демократія.

Проте сучасні геополітичні виклики та загрози змушують повертатися до

розгляду, здавалося б, усталених норм існування та співіснування сучасних

суспільно-державних систем, базованих на «західному» сприйнятті ідеального

світу. У теоретичному сенсі, інтенсифікація геополітичної взаємодії, як

складова глобалізації сучасного світу, за певних умов здатна поставити під

сумнів демократію як оптимальний режим стабільного та гарантованого

розвитку системи публічного управління не лише окремих держав, а й усього

глобалізованого світу.

Державотворчі процеси, що відбуваються на території Української

держави останні три десятиріччя в контексті трансформації пострадянської

політико-економічної системи, зовнішньої агресії та ментально-ціннісної кризи

українського суспільства, привели, незважаючи на вищеозначені перепони, до

формування цілісної мети існування системи публічного управління. Визнання

європейського шляху розвитку та європейських цінностей як спільних для всієї

української нації уже дало свої результати у вигляді й безвізового режиму, і

політико-економічної асоціації України та ЄС. Проте криза розвитку

Української держави багато в чому визначається слабким рівнем розвитку

політичних інституцій як суб’єктів демократичного державотворення, що, у

свою чергу, формує необхідність наукового обґрунтування стратегічних

напрямів цього процесу.

Загальновідомо, що інтенсивність будь-якого процесу напряму пов’язано

зі швидкістю, а подеколи – і з можливістю досягнення мети, задля якої цей

4

процес відбувається. Більше того, за допомогою визначення інтенсивності

процесу дуже часто можна визначити і стабільність усієї системи, у межах якої

він проходить. Якщо інтенсивність занадто висока або занадто низька –

визначений процес може або викликати руйнівні для системи наслідки, або,

навпаки, зупинити досягнення мети її існування. Тож, актуальним питанням

сучасної науки державного управління стає визначення стабільних напрямів

розвитку системи публічного управління в контексті демократизації політичних

режимів в умовах глобалізації.

Стан наукової розробки проблеми. Дослідженню проблем, пов’язаних із

державотворенням, зокрема й опрацюванню теорії демократії, та

трансформацією суспільно-державних систем присвячено праці В. Бакуменка,

В. Бульби, К. Ващенка, В. Гошовської, В. Дзюндзюка, Ю. Древаля,

Ю. Кальниша, К. Козлова, В. Корженка, О. Котукова, О. Крутій, О. Крюкова,

Ю. Куца, В. Мартиненка, Н. Мельтюхової, О. Орлова, Л. Пашко, О. Радченка,

О. Салієнко, В. Сичової, Л. Сморгунова, В. Соловиха, С. Телешуна,

В. Тертички, В. Токовенко, Л. Хашиєвої та ін.

Розробленню теорії демократії присвячено роботи Р. Даля, М. Дюверже,

Р. Дарендорфа, Дж. Вольфа, К. Макферсона, Дж. Менсбриджа та ін.

Формуванню ліберальної та неоліберальної теорій присвячено роботи А. Сміта,

Дж. Медісона, А. Лінкольна, А. де Токвіля, Дж. С. Мілля, Г. Спенсера,

О. Герберта, Г. де Молінарі, Дж. Дьюї, Ф. фон Хайєка, А. Етціоні, М. Е. Глендо

та ін. Особливості процесів державного управління в умовах глобалізації

розглядаються в наукових працях З. Бжезінського, Р. Войнович, В. Іноземцева,

Ф. Фукуями та ін.

Незважаючи на значну кількість наукових праць із питань демократичного

державотворення в умовах глобалізації, у них не знайшли належного наукового

розроблення проблеми зв’язку процесів деформації та трансформації суспільно-

державних систем, узаємодії їхніх базисних елементів, відповідного визначення

інтенсивності процесу державотворення в умовах глобалізації. Усе це й

зумовило актуальність дисертаційного дослідження, його мету і завдання.

5

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертаційну роботу виконано на кафедрі політології та філософії Харківського

регіонального інституту державного управління Національної академії

державного управління при Президентові України в межах науково-дослідних

робіт «Публічне управління у сучасній державі» (державний реєстраційний

номер 0112U001159) та «Публічне управління в умовах глобалізації»

(державний реєстраційний номер 0116U007246). Особистий доробок здобувача

полягає у визначенні можливих напрямів удосконалення структурних зв’язків

суспільно-державної системи у процесі демократичного державотворення в

Україні, за першою темою, та у визначенні можливих напрямів трансформацій

структурних зв’язків суспільно-державних систем в умовах глобалізації – за

другою.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є

визначення теоретичних засад та основних напрямів демократизації системи

публічного управління України в умовах глобалізації.

Досягнення поставленої мети зумовлює вирішення таких завдань:

– узагальнити теоретичні підходи до визначення сутності

демократичного державотворення в умовах глобалізації;

– з’ясувати сутність трансформаційних процесів у сфері публічного

управління в контексті теорії складних систем;

– з’ясувати та описати характер перетворень у системі публічного

управління України за період її незалежності;

– визначити основні етапи та закономірності державотворення в

Україні, враховуючи процеси демократизації політичного режиму в умовах

глобалізації;

запропонувати напрями вдосконалення системи публічного управління в

контексті демократичного державотворення в Україні в умовах глобалізації.

Об’єктом дослідження є державотворчі процеси в Україні.

Предметом дослідження є демократичне державотворення в Україні в

умовах глобалізації.

6

Методи дослідження. Для забезпечення наукової об’єктивності

дослідження було застосовано широкий спектр загальнонаукових і спеціальних

методів. Методологічною основою дисертації послужили універсальні методи

наукового пізнання, що використовувалися на всіх етапах роботи для розкриття

закономірностей демократичного державотворення в Україні в умовах

глобалізації. Для конструктивного й детального дослідження зазначеної

проблеми було використано спеціальні методи: індукції й дедукції, аналізу і

синтезу, узагальнення, прогнозування та моделювання, формально-логічний,

порівняльно-правовий та ін. За допомогою системного підходу, структурно-

функціонального, компаративного та інституціонального методів сформовано

евристичну модель суспільно-державної взаємодії.

Діалектичний метод дозволив усебічно розглянути державотворення як

безперервний процес розвитку суспільної структури від стадії взаємозв’язку

невеликої групи індивідів до формування складної суспільно-державної

системи. Методи теоретичного аналізу та синтезу дозволили з’ясувати

взаємозв’язок деформаційних та трансформаційних процесів у суспільно-

державних системах, метод теоретичного моделювання – побудувати динамічну

модель суспільно-державної системи в контексті глобалізації, метод

структурного аналізу – визначити інтенсивність державотворення цієї моделі.

Теоретичну основу дисертаційного дослідження становлять

напрацювання вітчизняних та зарубіжних дослідників у царинах державного

управління, філософії, політології, геополітики, соціології, теорії держави і

права, що торкаються окремих питань демократії, державотворення та

глобалізації.

Робота базується на узагальненні досвіду демократичного

державотворення в умовах глобалізації в різних країнах, аналізі вітчизняних та

зарубіжних інтеграційних процесів та процесів, пов’язаних із деформацією та

трансформацією суспільно-державних систем.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в комплексному

дослідженні процесу державотворення в умовах демократичної форми

7

управління та побудові моделі стабільної взаємодії базисних елементів

суспільно-державної системи в Україні. Результати дисертаційного дослідження

підтверджуються таким:

уперше:

– запропоновано математичний інструментарій лінійних алгебраїчних

рівнянь для аналізу процесів демократичного державотворення в умовах

глобалізації, що базується на з’ясуванні мінімального і максимального

показників відповідних процесів, а також недостатніх, достатніх та надмірних

показників інтеграції, що надало можливість визначити рівень інтенсивності

взаємодії базисних елементів суспільно-державної системи для забезпечення

стабільного процесу розвитку;

удосконалено:

– теоретичні обґрунтування природи та походження явищ деформації

та трансформації системи державного управління з визначенням її місця в

публічному управлінні, що дозволило кваліфікувати їх як складові якісних змін,

джерелом яких виступають зовнішні фактори, що змушують систему

адаптуватися (доводиться, що будь-які зміни системи – це реакція на певний

новий фактор. Під впливом зовнішніх факторів система деформується, а згодом

унаслідок адаптації до нових умов – трансформується. Тож, деформація – це

реакція на зміну умов, а трансформація – це реакція на деформацію);

– складові евристичної моделі суспільно-державної взаємодії (на

відміну від загальновживаних – приватна, публічна та формально-владна)

шляхом доповнення їх глобалізаційною складовою та характеристику

інтенсивності взаємодії таких субелементів та впливу їх на загальний стан

системи публічного управління в Україні;

дістали подальшого розвитку:

– з’ясування взаємозв’язку понять «державне будівництво»,

«державотворення», «державне управління» та «публічне управління»,

доведено, що державотворення виступає родовим поняттям і поєднує культурні,

політичні, економічні та інші аспекти державного будівництва, публічного та

8

державного управління. Відповідно, державотворення пропонується розглядати

як безперервний процес розвитку соціальної структури суспільства, починаючи

від стадії формування представницької влади і до створення складної

суспільно-державної системи з усіма необхідними атрибутами державності;

розуміння демократії як сучасного політичного режиму з відповідними

характерними ознаками. Встановлено, що демократія може мати як ліберальні,

так й неліберальні прояви та значно впливати на процес державотворення, тоді

як загальні характеристики політичного режиму визначають характер

взаємовідносин громадян і держави через сукупність методів і засобів реалізації

політичної влади (тобто демократія забезпечує можливість існування та

подальшого розвитку суспільно-державної системи шляхом генерування

можливості горизонтальної, а не лише вертикальної, взаємодії громадянина,

суспільства та держави).

Практичне значення одержаних результатів полягає в можливості

використання їх у подальших дослідженнях загальнотеоретичного характеру

щодо питань актуальності ліберальної демократії для сучасних держав в умовах

глобалізації, а також для вдосконалення структурного аналізу інтенсивності

державотворення як в окремій країні, так і в світі.

Висновки і рекомендації дослідження можуть використовуватись як

суб’єктами державного управління, так і суб’єктами громадянського

суспільства для зміцнення структурних зв’язків між ними.

Пропозиції, сформульовані в дисертації, використано в роботі органів

державної влади, що підтверджено відповідними довідками:

− Міжрегіонального управління Національного агентства України з

питань державної служби в Харківській та Сумській областях (довідка про

упровадження від 6 жовтня 2016 р. № 01-07/1245). Узагальнення та розвиток

теоретичних і методичних підходів, а також розроблення практичних

рекомендацій щодо вдосконалення взаємодії суспільства та органів влади в

контексті демократизації державних інститутів та глобалізації знайшли своє

відображення у практичній діяльності під час виконання Міжрегіональним

9

управлінням завдань та функцій, визначених Законом України «Про державну

службу» щодо реалізації державної політики у визначених сферах

життєдіяльності;

− Управління масових комунікацій Харківської обласної державної

адміністрації (довідка про упровадження від 26 жовтня 2016 р. № 01-25/3123).

Урахування особливостей моделі взаємодії базисних елементів суспільно-

державної системи в контексті структурного поєднання різних сфер

життєдіяльності громадянина використано у практичній діяльності у процесі

комунікації з суспільством;

− Харківського регіонального інституту державного управління

Національної академії державного управління при Президентові України (акт

про упровадження в навчальний процес від 13 жовтня 2016 р. № 01-1298/01).

Результати дисертаційного дослідження використано під час розроблення

складових навчально-методичного комплексу за такими дисциплінами:

«Публічна політика», «Інституціональні особливості та технології сучасних

політичних процесів», «Громадсько-політичні об'єднання як суб'єкти

політичного процесу», «Етнополітичні процеси і конфлікти в сучасній Україні».

Окрім того, результати дисертаційного дослідження використовуються під час

проведення практичних і семінарських занять на кафедрі права та європейської

інтеграції за такими дисциплінами: «Європейська інтеграція та міжнародна

співпраця», «Механізми управління та адміністрування горизонтальними

політиками», «Порівняльний аналіз вироблення політики у США/Канаді,

країнах ЄС та Україні», «Політика європейської інтеграції».

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження є самостійною

науковою працею, сформульовані в роботі положення та висновки обґрунтовані

здобувачем особисто.

Апробація результатів дисертації. Основні результати дисертаційного

дослідження доповідались і обговорювались на науково-комунікаційних

заходах: XII Міжнародному науковому конгресі «Державне управління та

місцеве самоврядування» (м. Харків, 2012 р.), XIII Міжнародному науковому

10

конгресі «Публічне управління: виклики XXI століття» (м. Харків, 2013 р.),

XIV Міжнародному науковому конгресі «Публічне управління XXI століття: від

соціального діалогу – до суспільного консенсусу» (м. Харків, 2014 р.), науково-

практичних конференціях («Державне управління та місцеве самоврядування:

історія та сучасність» – м. Харків, 2010 р., «Державне управління та місцеве

самоврядування: сучасні вектори розвитку» – м. Харків, 2014 р.,

«Парламентські читання» – м. Київ, 2014 р., «Підготовка фахівців у галузі знань

«Державне управління»: вимоги до змісту та відповідність сучасним викликам»

– м. Харків, 2014 р.), міжнародному форумі «Україна – Європейський Союз:

новий рівень кооперації» (м. Харків, 2014 р.), на тематичних семінарах

(«Розвиток і забезпечення ефективного функціонування місцевого

самоврядування в Україні» – м. Дніпропетровськ, 2014 р., «Децентралізація

влади: сучасні підходи, технології та інструменти» – м. Львів, 2015 р., а також

під час стажування здобувача за програмою «Drushba Serdehz» (м. Марбург,

2014 р.).

Публікації. Основні положення дисертаційної роботи висвітлено у 14

наукових публікаціях, 8 з яких – у наукових фахових виданнях у галузі науки

«Державне управління». Загальний обсяг публікацій становить 6,3 авт. арк.

Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох

розділів, висновків, списку використаних джерел та додатків. Її загальний обсяг

становить 193 сторінки, у тому числі рисунків – 5 (на 5 сторінках), таблиць – 4

(на 4 сторінках), додатків – 1 (на 3 сторінках). Список використаних джерел

налічує 228 найменувань (на 22 сторінках).

РОЗДІЛ 1

ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ В КОНТЕКСТІ ІНТЕГРАЦІЇ ТА

НАРОДОВЛАДДЯ

1.1. Системні підходи до державотворення в розрізі публічного

управління

Кожна людина у світі має громадянство тієї чи іншої держави, а подекуди

– й декількох. Природно, що кожен громадянин, певною мірою відчуває вплив

на своє життя процесів, що відбуваються навколо, процесів державотворення та

державного будівництва, оскільки держава – це явище, що безпосередньо має

відношення до життя кожної людини. Проте найчастіше людина відчуває себе

не інституційною змінною, а частиною об’єднання осіб – певного суспільства.

Як зазначає О. Орлов, специфікою державного управління є те, що

суспільство – це система, здатна до самоорганізації [1, с. 8]. Відповідно, будь-

яке системне об’єднання людей не здатне стабільно існувати просто так, без

явної чи неявної мети. А якщо суспільне об’єднання має мету, то для її

досягнення необхідна також і певна структура, що визначає характер

функціонування. Організацію управління структурою можна назвати її

політикою, для впровадження якої необхідні певні формальні сектори

управління цією структурою. Таким чином, суспільні системи й стають

публічними. Відповідно, якщо сфокусувати процес розбудови публічної

системи на державну структуру, то доцільним стає акцентування уваги на

державному будівництві.

Американський соціолог Ч. Тіллі у 1975 р. запропонував термін

«державне будівництво», що мав би дати описову характеристику процесам, які

відбувалися в Західній Європі після XVI ст. Масове застосування пороху у ті

часи призвело до зміни парадигми ведення воєн і значного зростання видатків

на них. В наслідок цього виникла потреба в укрупненні публічних об’єднань,

потреба в їх структуруванні та посиленні формальної ролі державних структур

12

у взаємодії суспільства та влади [2].

З точки зору конституційного права (загальноприйнятого засобу

регулювання суспільних відносин у публічних системах й між ними) «державне

будівництво» – це узагальнена назва сфери формальної діяльності, до якої

належать питання політичного устрою країни, відносин центру та периферії,

формування системи державних органів, організація їхньої діяльності,

забезпечення публічних і приватних прав громадян [3].

Проте, розуміння процесу державотворення потребує підходу значно

ширшого ніж до інституціонального процесу як тривалого, комплексного

явища, що поєднує культурні, політичні та інші процеси. Державотворення

нерозривно пов’язується з природою та структурою системи управління в країні

– своїм походженням і роллю у подальшій трансформації цієї структури.

Відповідно, дослідження особливостей державотворення з’ясування причин

виникнення державних утворень та наслідків їх функціонування.

На початку XX ст. відомий філософ і соціолог В. Хвостов наголошував на

тому що й в період античності мислителі вже активно теоретизували –державна

система є продуктом природнім чи штучним, свідомо та цілеспрямовано

створеним людиною [4]. Залежно від того, чи є людська воля неодмінною

умовою виникнення й існування державної структури, ставлення до

державотворення розділилося на два підходи. Більше того, усі подальші наукові

дослідження, аж до нового часу, в контексті безпосереднього існування держави

та процесів державотворення базувалися на концепціях їх штучності або

природності.

Історично склалося так, що сутність такого поняття, як «держава», має

два смислових значення. У широкому сенсі це явище сприймається як країна

або конкретна публічна система, еквівалентні державі. Коріння такого

сприйняття сягає періоду античності, коли держава та суспільство були

практично одним й тим самим. Свого часу Платон припускав, що сенс

виникнення будь-якого державного утворення полягає у неможливості

задоволення своїх життєвих потреб кожною людиною окремо від інших.

13

Виходячи з цього твердження, окремі особи разом створюють суспільство (яке,

в такому разі, є еквівалентним державі) та доповнюють можливості одне-

одного. Відповідно, держава створюється штучно, в залежності від волі

людини [5]. Платон вважав, що будь-яке державне об’єднання несе у собі

доповнення недосконалої людської природи, що додає їй нові можливості

задоволення психофізичних потреб. Власне, держава – це немов би унія

індивідів, що є необхідною в якості джерела корисних можливостей інших

людей. Сенс державності – це генерація синергетичного ефекту можливостей

людей у суспільстві. Виходячи з цього, того що державу можна розуміти як

певну структуру, що існує задля задоволення потреб громадян, які стають, по

суті, бенефіціарами у широкому сенсі цього значення. Іншими словами,

громадяни передають частину власних матеріальних та нематеріальних ресурсів

державі, маючи від цього зиск в якості ресурсів інших громадян, що консолідує

та забезпечує для них держава.

Виходячи з теорій Платона, держава та суспільство є еквівалентними

поняттями. Таким чином, кожен конкретний член суспільства – це скоріше

об’єкт ніж суб’єкт публічної взаємодії. Для гарантії свого нормального

існування людина змушена служити досягненню цілей усієї публічної системи.

У своїй роботі 1945 р. «Відкрите суспільство та його вороги» К. Попер

трактував політичну філософію Платона як утопічну, звинувачуючи Платона в

історизмі, та розглядав його як першого з тоталітаристів [6].

З іншого боку, учень Платона – Аристотель вважав, що людина – це істота

політична за своєю природою, а отже, виникнення державної системи є

закономірним і природним процесом. Соціальну взаємодію закладено в людині

на рівні тваринного інстинкту, що й призводить до виникнення суспільства.

Відповідно, і держава є результатом природного еволюційного процесу. На його

думку сенс і причина існування людини – це її внутрішня сила – ентелехія, що

потенційно має у собі мету й кінцевий результат [7]. Якщо, виходити з теорії

Аристотеля, то держава та суспільство природні для людства, а публічна

система існує в контексті досягнення особистих цілей кожного конкретного

14

індивіду. Таким чином, кожен конкретний член суспільства – це скоріше

суб’єкт, ніж об’єкт, а публічна система необхідна для досягнення його цілей.

Не зважаючи на певні відмінності у поглядах, і Платон, і Аристотель

вважали державу структурою, що об’єднує, організує та керує суспільством.

По-суті, різними визнавалися лише обсяги охоплення цією структурою сфер

публічної взаємодії: державна структура була структурою всього суспільства, чи

лише структурою управління цим суспільством.

У вузькому сенсі поняття «держава» – це певний відносно автономний

інститут у межах суспільства – власне, структура у структурі. Таке розуміння

держави одним з перших запропонував християнський теолог і філософ

А. Аврелій. Він вважав, що держава виникає внаслідок застосування засобів

насильства, яке є державною сутністю [8]. Теологи періоду раннього

християнства протиставляли реальний світ «духовному». Відповідно, держава,

як людське творіння, протиставлялося церкві. Римську державу намагалися

описати як «вавилонську блудницю», споруду, засновану на людському гріху.

Августин Аврелій вбачав в основі державної системи інститут насильства,

намагаючись уявити щось більш «духовне». Таке сприйняття сутності держави

залишалося актуальним майже до доби Нового часу. Проте, у часи пізнього

середньовіччя відбулися деякі зміни поглядів на державні утворення.

Визнаний філософ і теолог періоду середньовіччя Т. Аквінський базував

своє сприйняття світу на дослідженнях Аристотеля. Як і Аристотель,

Т. Аквінський стверджував, що в людині є суспільний початок [9], що все що

має певну мету повинно мати й початок що здійснює керування його діями.

Відповідно, й будь-яке публічне об’єднання має потребу в управлінні, бо має

мету свого існування. Державотворення в такому випадку – це справа не лише

природи, але й культури. Звичайно, слід використовувати все найкраще, що

існує в природі, та брати з неї приклад. Таким чином, під впливом Аристотеля

Т. Аквінський частково ішов в руслі концепції природного походження держави.

Різноманітність підходів до концепції держави та державотворення

актуалізувала вчення Платона про державу в період пізнього середньовіччя.

15

Одним із таких підходів є теорія держави Н. Макіавеллі, який вважав, що в

основі політичної поведінки лежать зиск і сила, що в політиці слід спиратися на

силу, а не на мораль, якою можна й знехтувати за наявності благої мети.

Н. Макіавеллі розглядав державу в якості політичного стану суспільства:

ставлення індивідів, що панують, й індивідів, що підкоряються, наявність

відповідним чином влаштованої, організованої політичної влади, закладів,

законів [10]. Держава виникає з волі або аборигенів, або чужинців. При цьому

стимул аборигенів – безпека існування. Мета чужинців – підкорення аборигенів.

На першому етапі формування держави, на думку Н. Макіавеллі, громадяни

визнають як володарем найбільш інтелектуально-розвинену та найбільш

соціально-справедливу особистість, але на наступному етапі влада стає

спадковою та вироджується до тиранії. Таким чином, виникають антагоністичні

до влади трансформації у суспільстві, що й актуалізує тих лідерів, яким

вдається скинути тиранію. Відтак, виникає аристократичний політичний режим.

Аристократія, під впливом часу й за браком стимулів розвитку, вироджується до

олігархії, що приреченої на повалення народом. Проте, Н. Макіавеллі вважав,

що демократія також є приреченою на виродження в силу схильності громадян

ставати жертвою розбещеності, після чого виникає необхідність повернення до

монархії. Будь-яка країна або проходить такий цикл, або стає завоюванням

чужинців. Держави, що виникають випадково, не мають міцного історичного

коріння і можуть бути знищені внаслідок першої ж кризи. З цього випливає

твердження, що публічну структуру з вільними індивідами (елементами

системи) легше захистити силами цих осіб (громадян), ніж будь-яким іншим

засобом [11].

На підставі аналізу наукової думки, що зачіпає суспільну сферу, можна

формалізувати різні концептуальні підходи стосовно існування держави.

Наприклад, емісарами «договірної» концепції, що була найбільш актуальною у

XVII-XVIII ст., в різні часи були Г. Гроцій, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо,

Ш. Монтеск’є. Ключем до її розуміння є концепції природного права,

природного закону, природного стану та суспільного договору. Усе це набуло

16

широкого поширення у дослідженнях філософів проблем державного

управління XVII – XVIII ст.

Природне право та природний стан – це первинна для людини реальність

до утворення держави. Голландський юрист і філософ Г. Гроцій вважав, що

природне право базується на природній схильності людини до соціальної

взаємодії, оточення себе іншими особами. Держава формується під час

усвідомлення людьми користі від кооперування з іншими людьми, що

призводить до усвідомлення необхідності дотримання умов соціального

договору [12]. Інколи Г. Гроція називають одним з перших теоретиків у галузі

міжнародних відносин і міжнародного права.

Англійський філософ-матеріаліст Т. Гоббс представив ширшу концепцію

суспільного договору. До формування суспільства люди живуть у природному

стані, без жодного структурованого об’єднання. За таких умов кожен існує

заради досягнення персональної користі, ставлячись до інших індивідів з

позиції егоїзму. В такому разі всі персоналії є рівними, всі мають право на все.

В процесі зіткнення інтересів володіння одними й тими ж самими ресурсами

визрівають конфлікт, війна усіх проти всіх. Доки усі люди рівні така війна не

може логічно завершитись та мати певних підсумків. Таким чином виникає

необхідність укладення відповідної суспільної угоди задля забезпечення

безпеки. Держава (як Левіафан) може виникнути або природним шляхом

(завоюванням одного соціуму іншим), або штучним (укладення добровільної

угоди між людьми). Проте, для осіб, що опинилися на чолі процесу, природне

право зберігає актуальність, оскільки воно є моральним законом, що вимагає від

них у рішеннях і діях керуватися суспільним благом. Виходячи з цього, Т. Гоббс

вважав державу творінням людського розуму та штучною структурою [13].

Англійський педагог і філософ Дж. Локк, спираючись на ідеї Т. Гоббса,

розвинув власну концепцію, що припускає природний стан людини у повній

свободі. Проте, така свобода є далекою від ситуації війни усіх проти всіх,

оскільки люди не мають права позбавляти будь-кого життя та переступати

обов’язковий для всіх природний закон. Індивіди добровільно передають

17

частину власної свободи суспільству, укладаючи соціальну угоду. При цьому

Дж. Локк стверджував, що державна влада, не є абсолютом і належить,

насамперед, законодавчим органам. Таким чином, законодавчі структури влади

є вищим владним органом в країні. Забезпечення панування закону в

суспільстві має пріоритетне значення для можливості існування держави [14].

Г. Гроцій, Дж. Локк і Т. Гоббс називали державою політичну організацію

соціуму, визначаючи її як єдність держави і суспільства. Проте, Ж.-Ж. Руссо, не

зважаючи на відданість концепції соціального договору, побачив зовсім інший

зміст існування держави. Він припускав природний стан людини в

ненасильницькому суспільстві, суспільстві, де відсутня кривда. За таких умов

люди повинні мати найбільш сприятливі можливості реалізації своїх природних

прав. Держава виникає внаслідок морального виродження соціуму. Початок

цьому негативному процесу, на думку Ж.-Ж. Руссо, поклали процеси розвитку

знарядь праці та диференціації індивідів за виробничими ознаками: на

мисливців, рибалок, воїнів. Така диференціація породила нерівність, яка до того

не мала значного впливу на соціальну взаємодію людей. Виникнення приватної

власності, на його думку, було результатом захоплення, що спричинило

виникнення ще й майнової нерівності між людьми. Ж.-Ж. Руссо вважав

приватну власність причиною всіх людських вад. Найхитріші члени соціуму, що

володіють найбільшою власністю, вигадали соціальну угоду. Вони переконали

суспільство в тому, що ця угода є необхідною для створення та врегулювання

соціальних правил і законів. Відповідно, держава виникла у той момент, коли у

соціумі зміцнилося переконання про необхідність закріплення влади одних осіб

над іншими для охорони права на приватну власність. З цього випливає, що

держава є продуктом нерівності. Ж.-Ж. Руссо був переконаний, що природний

стан, для людини є єдино вірним станом. Користуючись плодами цивілізації, він

сприймав їх джерелом нерівності та людських вад [15].

Проте, з точки зору критики концепції негативного впливу приватної

власності на подальший розвиток людства можна навести протилежну (до точки

зору Ж.-Ж. Руссо) аргументацію природного стану людини. Якщо уважно

18

відслідкувати становлення особистості індивіда (від народження й до стану

зрілої особистості), можна помітити зворотну картину на відміну від тієї, що

припускав Ж.-Ж. Руссо. Дитина на початку свого життєвого шляху сприймає

все навколишнє як таке що належить їй. Тобто її бачення своєї власності

поширюється на весь навколишній світ. І лише в процесі дорослішання настає

розуміння диференціації навколишнього світу на матеріальні речі, що належать

конкретній людині, та такі, що перебувають під впливом волі інших осіб. Таким

чином, можна припустити, що приватна власність є природним елементом

сприйняття реальності людською істотою.

За сучасних реалій теорію про виникнення держав внаслідок певних угод,

можна трансформувати й на міжнаціональний рівень. Зміна суб’єктності угоди

«індивід-індивід», «суспільство-держава» на «держава-держава», зумовляє

виникнення міждержавної публічної супер-системи з наднаціональною

структурою. Природним чином постає питання про розшарування та

перерозподіл функцій державного суверенітету для найбільш продуктивного

розв’язання викликів глобального характеру.

Розгляд наведених вище теорій походження держави з точки зору

системного підходу та теорії складних систем дозволяє помітити, що спільним

для них є бачення еволюції суспільства в русі від егалітаризму до елітаризму, а

згодом прагнення назад. Первісне егалітарне суспільство, у якому всі особи

мають рівні можливості, трансформується в елітно-центричне, де з певних

причин у одних людей можливостей стає більше, ніж у інших. Природно, що ті,

у кого можливостей (політичних, економічних, фізичних) менше, не є елітою в

елітно-центричному суспільстві і прагнуть змінити своє становище. Саме так в

публічних системах виникає вектор прагнень до теоретичного абсолюту

егалітарного суспільства.

Заслуговує на увагу комп’ютерна модель дослідників з університету

Люцерна авторами якої є С. Пауерса і Л. Леманна, яка наочно показує, як і чому

в епоху неоліту суспільний лад людства почав різко змінюватися. Сутність

трансформації полягала в укрупненні безлічі невеликих егалітарних груп у

19

великі соціальні об’єднання, керованими невеликими елітарними групами або

певним деспотом [16].

Відповідно до моделі, спочатку відносно невеликі групи індивідів

представляли собою громади мисливців і збирачів. А оскільки групи були

малочисельними, а ресурси простими, то й продукти їх праці були не надто

складними. Відповідно, зайвою була потреба у складних структурах

виробництва, управління виробництвом і суспільством. Такі групи не

диференціювались, а права та обов’язки людей залишалися приблизно

еквівалентними. По суті, це був егалітарний соціум. З часом такий лад

припинив своє існування, групи стали більшими, з видимою елітно-центричною

структурою. Парадокс полягає в тому, що поява нової еліти суттєво обмежила

свободу та можливості індивідів які до еліти не належали. Унікальність

зазначеної вище комп’ютерної моделі полягає в тому, що вона враховувала

імітацію розвитку суспільних об’єднань в епоху неоліту. З огляду на безліч

факторів, зокрема передавання ціннісних категорій від покоління до покоління,

запуск моделі засвідчив, що процес трансформації суспільства пов’язаний з

антропогенною зміною навколишнього середовища. Такі процеси вимагали

ускладнення структури виробництва, що створило необхідність централізації

управління. Чим серйозніше ставилися завдання, тим більше осіб залучалося до

процесу, і тим більш чисельними ставали соціальні групи. Представники еліти

отримували все більше можливостей обмежувати свободу інших членів

суспільства, що й зумовлювало поширення деспотизму в результаті досягнення

найвищого піку побудови елітно-центричного суспільства.

Аналіз функціонування держави в історичній ретроспективі та в контексті

широкого і вузького змістів уможливлює розуміння процесу безпосередньої

еволюції такого явища, як держава. У різні історичні періоди держава

асоціювалася з суспільством, або, навпаки, сприймалася як окремий інститут.

Власне, дилема існування держави й досі залишається невирішеною, проте у

державному управлінні переважає інституціональний підхід до вивчення

держави.

20

Важливе місце в дослідженні публічних трансформацій займає проблема

етапів розвитку держави, де є декілька різних підходів. За часів існування СРСР

панував, виникший ще у XIX ст., формаційний підхід, що передбачав

послідовну зміну соціально-економічних формацій, спричинену зміною засобів

виробництва та класового базису. Він базувався на визначенні певних

історичних етапів, через які проходить суспільство,: від первісного ладу, через

рабовласницький, феодальний, капіталістичний – до комуністичного. Комунізм,

на думку адептів марксистсько-ленінської теорії, означав подолання приватної

власності на засоби виробництва, відсутність диференціації соціуму і

суспільних класів, загальну рівність громадян та їх свободу. З них мають

трансформуватися публічні системи в результаті революційних змін формацій.

Власну концепцію держави, яку цілком не можна віднести ані до

широкого, ані до вузького розуміння державності, мав яскравий представник

німецької класичної філософії Ґеорґ Вільгельм Фрідріх Геґель. Її розгляд

розширює уявлення про існування держави як явища. Ґ. Геґель виокремлював

три важливі компоненти свого ідеалізму: абсолютну ідею, природу, суспільне

життя. Абсолютна ідея – це світовий дух, первинний у своєму існуванні,

сутність ставлення до природи; природа – це вторинне утворення від

абсолютної ідеї; суспільне життя – це те, що виникло після природи. Таким

чином, абсолютна ідея трансформується в абсолютний дух. Ґ. Геґель

стверджував, що історичний процес реалізується не за волею людини, а

відповідно до своєї внутрішньої логіки. Проявом об’єктивного духу є конкретні

інститути (сім’я, держава), але не окремі особи. Ґ. Геґель описував державу,

підпорядкованою логіці об’єктивного духу, наслідком закономірності, а не

штучного творіння людства [17].

На думку Ґ. Геґеля, держава – це духовна система, сукупність індивідів,

що об’єднуються в народний дух засобом сполучення спільних свідомості та

волі. Таке бачення держави суттєво вплинуло на К. Маркса та Ф. Енгельса.

Запропонована ними концепція виходила з того, що економіка є базисом, а

держава – надбудовою над ним. Тобто економіка є первинною і будь-які

21

суспільні структури є свідченням економічних взаємозв’язків. Виробнича

діяльність, на думку К. Маркса, визначає будь-яку між-індивідуальну

взаємодію, а отже – й усі суспільні процеси. Диференціація виробництва

спричиняє диференціацію громадянського суспільства на певні страти, класи,

суспільні стани. Відповідно, тип виробництва зумовлює політичний лад. За

твердженням К. Маркса та Ф. Енгельса, держава – це інститут, що формується

під впливом розвитку виробничих сил за результатом поділу праці в соціумі, що

зумовлює появу приватної власності, класів і взаємин між ними. Держава, в

такому разі, виникає як інструмент примусу й експлуатації одних осіб іншими.

Відповідно, усі процеси в державі можна описати з точки зору класової

боротьби [18].

Детермінацію держави адепти марксизму зводили до розуміння її як

структури, що існує для класової експлуатації. Таке визначення, звичайно, не

могло бути повним, оскільки класовий антагонізм може бути присутнім лише в

окремих історичних періодах. Крім того, як вже зазначалося вище, приватна

власність видається природним елементом людського сприйняття світу, а це

певною мірою підтверджує точку зору що комунізм – це не більше ніж утопія,

заснована на глибокій омані, що людина може бути вільною без приватної

власності. Більше того, на думку Н. Гоффе, абсолютна рівність не лише

неможлива, але й шкідлива, оскільки вона може паралізувати прогрес

суспільства, позбавивши його членів стимулів до ефективної економічної

діяльності [19, с. 66].

Якщо виникнення держави, в концепції марксистів, це спонтанний і

необхідний процес створення інституту насильства однієї групи осіб над

іншими, то на противагу цьому, анархізм не вважає державу необхідним

явищем. Навпаки, анархісти вважають державу шкідливою для соціуму

структурою, джерелом суспільного зла і джерелом насильства, що позбавляє

людину свободи.

У подальшому, сформувалися й інші підходи, що припускають відхід від

формаційних теорій як єдино-можливих. В їх числі – так званий цивілізаційний

22

підхід, прихильників якого є відомий історик-етнолог Л. Гумільов. Він розумів

державу як замкнуте суспільство з особливими політичними, економічними та

культурними характеристиками. Будь-який етнос, на його думку, проходить

етапи розвитку, а процес еволюції від одного етапу до іншого обґрунтовується

мірою пасіонарності конкретного етносу. Пасіонарність – це певна внутрішня

енергія особи або групи людей, що належать до певного етносу. Ця «внутрішня

енергія» визначає спроможність до державотворення. Таким чином, можна

дійти висновку, що із збільшенням чисельності пасіонаріїв у конкретному

етносі розширюються можливості побудови сильної країни. І навпаки,

зменшення «внутрішньої енергії» в етносі поступово призводить до його

ослаблення та зникнення. З точки зору Л. Гумільова, з тимчасових соціальних

груп, об’єднаних певними спільними цілями, спочатку формуються консорції

(унії людей з єдиною історичною долею), які з часом або розпадаються, або

трансформуються у конвіксії (унії людей з одно-характерним побутом та

сімейними зв’язками) [20]. Науковець стверджував, що кожен етнос проходить

шість стадій розвитку: фази піднесення, перегріву, надлому, інерції, зниження

(зникнення) та меморіалу [21].

Американський соціолог і політолог С. Гантінгтон у своєму історично-

філософському трактаті про взаємодію цивілізацій стверджує, що різні

суспільні утворення мають і різні етнокультурні характеристики. Географічне

сусідство цивілізацій часто зумовлює їх протистояння та навіть конфлікти між

ними, які зазвичай, відбуваються на межі рубежів цивілізацій. Іноді їх можна

передбачати, виходячи з логіки розвитку та взаємодії цивілізацій, проте глибока

інтеграція їх не є можливою [22].

Розвиваючи ідеї Ґ. Геґеля з використанням результатів досліджень

О. Кожева [23], американський філософ і політолог Ф. Фукуяма описує процеси,

що відбуваються в соціумі під час формування держави, як війну за престиж.

Людина виділяється з тваринного світу прагненням визнання рештою індивідів

свободи особистості. Вона ладна битися за це визнання – власне, за престиж.

Таким чином, започатковуються диференціація суспільства, цивілізація, й

23

відповідно історичний процес. В сучасному світі ліберальна демократія

задовольняє жагу до визнання особистості людини, визнає усіх осіб вільними,

обмеженими лише свободою інших людей. Це, у свою чергу, приводить

людство до завершення історії у тому сенсі, в якому вона відома, –

співіснування цивілізацій [24].

Різні дослідники використовують і різні підходи до визначення

інституційної сутності держави. Наприклад, М. Вебер визначає державу як

інституту насильства, стверджуючи, що держава – це суспільство, яке

претендує на монополію законного застосування фізичної сили всередині

певної території і розглядає себе як єдине джерело правомірного застосування

насилля [25]. Проте, монополія на насилля – це скоріше характеристика

сучасної держави, оскільки більшу частину історії людства таке право доволі

часто мали й у окремі особи.

Англійський філософ Е. Гелнер детермінував державу через категорію

порядку. Він стверджував, що держава – це низка інституцій, основне завдання

яких полягає в охороні порядку. Коли в соціумі виділяються спеціальні

структури підтримання порядку (поліція, суд), тоді й виникає держава [26].

Є. Классен припускав, що держава – це самостійна організація

централізованого регулювання взаємин у суспільстві, яка формується у

складному, структурованому соціумі, має певну територіальну прив’язку і

розділяє суспільство на тих індивідів, які управляють, та тих, якими

управляють. Взаємозв’язки та взаємовідносини між основними стратами

суспільства характеризуються пануванням одних і підлеглістю інших. Такий

стан забезпечується на рівні закону засобами пануючої в суспільстві ідеології та

утвердженням принципу взаємності в обміні послугами [27]. Звісно, таке

визначення держави не є актуальним на сьогодні хоча б тому, що диференціацію

соціуму на правителів та підданих за умов демократії припустимо за дуже

великої частки умовності.

З точки зору існування інституту суспільного управління, державу можна

визначити як спеціалізований інститут управління соціумом, що закономірно

24

виникає на певному етапі його еволюції [28].

Як стверджує В. Солових, сприйняття організації та функціонування

системи державного управління пройшло певний шлях змін і трансформацій.

Кожній історичній епосі притаманне певне уявлення про зміст, напрямки та

структуру управління державною системою. Ці елементи логічно пов’язуються

з культурологічними особливостями кожної країни та відповідної історичної

епохи, проте не зважаючи на відмінності у підходах до розуміння сутності

державного управління у різних країнах, було сформовано його принципи та

відповідні моделі [29].

Таким чином, аналіз розвитку наукової думки про державу та

державотворення приводить до розуміння того що сьогодні не існує абсолютно

єдиного бачення цих питань. Це зумовлено тим, що саме існування держави не

знаходить єдиного сприйняття ані у суспільстві, ані у наукових колах. Дефініція

самої держави, зважаючи на різні (подекуди суперечливі) твердження, є ще

більш складним завданням. Та й безпосередньо термінологія у кожного

дослідника дещо різниться, що дозволяє по-різному трактувати й процес

державотворення. Відповідно, спроба дати універсальне визначення держави та

державотворення стикається з проблемою спільного сприйняття самого

існування держави, що не видається достатньо простим.

Проте, усі розглянуті вище теорії державотворення не можна однозначно

називати продовженнями заочної дискусії Платона та Аристотеля про штучність

чи природність походження держави. У практичному вимірі особливостей

публічної системи не можуть існувати певні абсолютні значення «або-або» і

лише на основі поєднання протилежностей можна генерувати визначену

реальність. Відповідно, суспільну взаємодію можна кваліфікувати і як

закладену у природу людини, і як вимушено-генеровану для досягнення певної

мети, що лежить за межами можливості окремого індивіда.

Виходячи з наведеного вище, державу логічно розуміти як частину

публічної сфери, складну управлінську та політичну систему формальної

організації суспільства зі складною структурою державного управління. Проте,

25

для більш об’єктивованого розуміння процесу державотворення важливим має

бути ретельний розгляд сучасних поглядів на взаємозв’язок публічної та

приватної сфер існування людини.

Наприклад, лібералізм є політичною філософією та світоглядом

заснованим на ідеях свободи та рівності, і в цілому представляє собою віру

політику, здатну захистити індивідуальні права і максимізувати свободу вибору

людини [30]. Більш радикальне лібертаріанство, або лібертаризм – це певна

політична філософія, яка базована на ідеї первинності свободи окремого

індивіду, та відповідної мінімізації розміру державної сфери [31].

З іншого боку, комунітаризм (як філософська течія, яка підрозуміває

зв’язок між людиною та суспільством), на відміну від лібералізму та

лібертаризму, комунітаризм концентрується на формуванні кожної окремої

людини громадою а не громади людиною, і не вважає за можливе розглядати

індивіда автономно від суспільства, у якому він живе та у якому він

виховувався [32]. Публічна сфера, таким чином, стає визначальною у процесі

формування сфери приватної.

Відтак, класичні теорії про походження держави переходять в сучасних

умовах на новий рівень дискусії про доцільність та необхідну інтенсифікації

процесу державотворення. Розгляд взаємодії суспільства та держави подекуди

поступається місцем розгляду взаємодії індивідуальної і приватної сфери, з

одного боку, та публічної, – з іншого. Державотворення – це безперервний

процес розвитку публічної структури від стадії взаємозв’язку індивідів у

невеликої групі до створення складної публічної системи (з державною

субсистемою), а також процес подальшого розвитку цієї системи. У такому разі

перебіг еволюційного процесу, що призведе до трансформації умовного

суспільства в умовну сучасну державу виглядає наступним чином:

1. Консолідація окремих осіб у сталу соціальну систему, що спричиняє

самоорганізацію структури управління та відповідну трансформацію суспільної

системи в публічну. Відповідні процеси проходять на тлі формування

інститутів управління егалітарного соціуму, що зумовлює диференціацію й

26

елітарізацію суспільства.

2. Виникнення етнічного утворення – історично сформованої суспільно-

культурної групи осіб, що відрізняється від решти груп неполітичними

характеристиками.

3. Природна суспільна еволюція зумовлює формування політичної нації

– публічної спільноти, що не обов’язково має однакову для всіх членів етнічну

основу, але має переважно єдину основу самоідентифікації.

4. Остаточне формування структур самоуправління нації в країні.

Відповідні процеси проходять на основі гуманістичних принципів та під

впливом соціальної диференціації, внаслідок чого суспільство починає тяжіти

до лібералізму.

5. В процесі лібералізації суспільства змінюється вектор руху від

елітаризму до егалітаризму. Звісно, такий рух може здійснюватись лише в

процесі перерозподілу функцій управління між представниками еліти та

рештою членів соціуму, й зумовлює актуалізацію демократичних процесів.

1.2. Ліберальні та неліберальні аспекти державотворення

Термін демократія набув у сучасних умовах значного поширення, часто,

але не завжди він відповідає своєму дійсному значенню. Головною проблемою

сучасної теорії народовладдя є відсутність загального визначення сутності

влади народу, оскільки, за твердженням професора Австралійського

національного університету В. Мейлі, поняття «демократія» часто розуміється

невірно та пропонує недостатньо пов’язаний з реальністю ідеалізований образ

того, що здатна гарантувати демократія як організаційна складова

суспільства [33, c. 14]. У середині ХХ ст. ЮНЕСКО закликала вчених виробити

узагальнене визначення поняття «демократія», але й до цього часу усе

залишилося на місці. Вузьке розуміння демократії як певного політичного

режиму має об’єктивну точність, проте не може бути виключним визначенням

набагато ширшої сфери народовладдя як такого.

27

Історично цей термін виник в античній Греції і буквально означав «владу

народу». У сучасному розумінні демократія – це політичний режим, за якого

рішення ухвалюються колективно – за умови еквівалентності впливу індивідів

на результат [34]. Такий спосіб колективного ухвалення рішень може

застосовуватись у багатьох сферах людського життя, проте найчастіше

передбачає державну сферу використання. У цьому сенсі, суб’єктами ухвалення

рішень є усі громадяни – або безпосередньо, або через своїх представників.

Відповідно, нівелювати значущість політичного – це політичний режим, в

основі якого лежить метод колективного управління з рівним впливом

учасників на результат процесу [34].

Як відомо, антагоністичним явищу демократії вважається явище

автократії. До того ж, народовладдя можна назвати ще й певною мірою

антонімічним аристократії (владі еліти), проте з часом відмінності

розмились [35]. Наприклад, у політичній системі античних Афін, яку іноді

називають ідеальним прикладом прямої демократії, у процесі ухвалення рішень

брали участь лише вільні громадяни-чоловіки. Жінки і раби з цього процесу

виключалися. Отже можна стверджувати, що в певному сенсі вільні, громадяни-

чоловіки були представниками еліти (власне – аристократією). Майже всі

демократичні процеси і в історичній, і в модерній ретроспективі стосувались

аристократичних груп індивідів. І лише в XIX-XX ст. в більшості демократій

з’явилися виборчі права для усіх дорослих громадян. Лише за такої умови

демократію можна сприймати як повноцінним політичним режимом заснованим

на владі народу.

Народовладдя – це певний аспект управління суспільною системою, а

будь-яка публічна система є складною та саморегульованою. Зовнішні фактори,

що впливають на таку систему, не можна повною мірою вважати каталізаторами

управління, оскільки будь-яка система має власну обмежену окреслену мету

існування та розвитку. Якщо зовнішні фактори не сприяють досягненню

відповідної мети, то система може стати схильною до деградації та руйнації.

Відповідно, державна влада не здатна протягом тривалого часу бути окремим

28

зовнішнім апаратом управління суспільством, але має залишатися елементом

самої системи.

Як зазначає Ю. Куц, «державне управління» – це управління, що

здійснюється в загальнодержавному масштабі спеціальними суб’єктами –

органами державної влади. Таке управління, будучи механізмом реалізації

державної влади, і є власне процесом реалізації політичної влади. У цьому

аспекті простежується певне співвідношення влади й управління [36]. Будь-яка

окрема соціальна група чи все суспільство в цілому складаються з індивідів –

людей, яких можна визначити як складні психофізичні субсистеми публічної

системи. Н. Мельтюхова зауважує, що цілеспрямованість побудови і

функціонування перетворює сукупність елементів в систему, поєднання

централізації та децентралізації забезпечує цілісність і гнучкість,

взаємозалежність об’єкта та суб’єкта управління відображає внутрішню

діалектику, розподіл праці та відповідність повноважень і відповідальності

створюють умови для виконання функцій, творча активність людини є саме

тією рушійною силою, яка забезпечує рух системи [37].

Мета публічної системи апріорі є складовою філософії функціонування її

елементів. Більше того, якщо розглядати певне суспільне утворення, то можна

помітити, що сукупність його членів визначає й мету системи. Кожна людина –

це частина суспільства і одночасно його продукт, оскільки несе в собі,

закладену взаємодією в межах системи філософію та мету існування свого

суспільства. Виховання з дитячого віку, освіта, вплив оточення визначають

базову ментальність кожного індивіда. Відповідно, розглядаючи державу як

систему, а сукупність громадян як її елементи, можна дійти висновку, що їх

взаємодія є фактором саморегуляції. Загальна сукупність членів суспільства, як

фактор саморегуляції, визначає мету та засоби її досягнення, розподіляє

ресурси, тобто де-факто є владою. В Конституції України визначено, що єдиним

джерелом влади є народ, та фактично інакше бути й не може.

Публічна система, що виникає внаслідок державотворчих процесів, має

прагнути до саморегуляції, як і будь-яка інша система. Народ здатен

29

реалізовувати свою владу або безпосередньо, або за допомогою відокремленого

органу, який може свідомо створюватись народом, або такий що задовольняє

загальну філософію існування системи. Інакше кажучи, навіть у

недемократичних державах, за умови відсутності можливостей прямого впливу

народу на владу в межах цілісної системи, владний організм контролюється

загрозою виникнення революційних тенденцій в суспільстві.

Якщо розглянути гіпотетичну диктатуру, можна дійти висновку, що

диктатор здатен мати всю повноту влади та виконувати всі владні функції, але

при цьому він залишається під тиском влади народу через загрозу того що при

дисгармонії мети диктатора та мети публічної системи диктатор або буде

скинутий, або система буде зруйнована. За час існування цивілізації прикладів

першого та другого варіантів розвитку подій було безліч. Наприклад, можна

згадати історичну картину першої половини ХХ ст: революційні події в

Російській монархії дисфункціонували владну верхівку у 1917-1924 рр. (1924 р.

– прийняття конституції СРСР), після чого вже у 1930-х рр. – дисгармонізована

система була зруйнована владою Й. Сталіна. Нова держава СРСР, що виникла у

ті часи, мала зовсім іншу публічну систему, ніж Російська імперія.

Проте, за сучасного рівня розвитку людства саморегуляція все частіше

розуміється не як засіб повалення правителів і урядів, які не задовольняють

систему, а як засіб забезпечення явища стабільного народовладдя. Умовами

забезпечення влади народу в країні є отримання громадянами повної

відповідної інформації, та налагодження відповідного зворотнього зв’язку –

прийняття управлінських рішень народом в межах конституційних вимог.

Виходячи з цього, свободу совісті, свободу слова та чесні вибори можна

кваліфікувати як механізмами забезпечення справжнього народовладдя та

необхідну умову нормального функціонування сучасної демократичної держави

як публічної системи. Відтак, якщо в державі бракує свободи слова та вільного

доступу громадян до суспільної інформації, то реалізація влади народом не

може бути адекватною актуальним проблемам. За такої ситуації (навіть, якщо

гіпотетично підсумки виборів підведено з чесним підрахунком голосів)

30

управлінське рішення в системі без інформування суб’єкта управління (народу)

прийнятим бути не може.

Сувереном в концепції демократії виступає народ як багатопланове

поняття, що має різні значення. У першому розділі, 1 ст. Статуту Організації

Об’єднаних Націй стверджується, що народи мають право на

самовизначення [38]. З огляду на це положення, народ – це, щонайменше,

суспільство, у якому його елементи мають певною мірою схожі характеристики.

Лише за дотримання цієї умови можливе виникнення об’єднання групи людей у

політичну націю.

Відомий білоруський етнолог, історик і культуролог П. Терешкович

визначає термін «нація» як соціально-економічну, культурно-політичну та

духовну спільноту індустріальної епохи [39]. А ось, британський дослідник

феноменів нації та націоналізму Е. Сміт, розрізняючи громадянські та етнічні

типи націй, вважає, що усі нації мають певне етнічне ядро і стверджує, що

націоналізм – це модерний феномен, а нації мають не модерне а історичне

походження [40].

З точки зору В. Кварцахелія, у сучасних західних концепціях нація

ототожнюється з державою. Націю визначає народ – громадяни цієї держави.

Класичним прикладом цього можна вважати США, де громадянами країни є

представники американської нації, яких об’єднує конституція країни, закони,

спільна справа, спосіб життя [41]. З іншого боку, цей же дослідник зауважує, що

нація – це не політичне явище, тому її не можна вважати державним

об’єднанням, хоча держава й віграє найважливішу роль у справі існування та

діяльності нації. Держава є обов’язковою умовою консолідації та взаємозв’язку

нації і політико-правового утворення, яке об’єднує громадян. Нація – це союз

громадян, культурно-історична єдність осіб. Історико-культурний процес

спільного життя людей є підґрунтям утворення націй. Основна ознака нації –

батьківщина, яка являє собою не лише територію, тобто землю, а й єдність

матеріальних та культурних цінностей, що складають культуру, яка впродовж

століть створювалася пращурами [41].

31

Належність до певній нації тісно пов’язується з самоідентифікацією

індивіда, з певною спільнотою. Так, розглядаючи європейску

самоідентифікацію Б. Успенський у своєму філологічному аналізі знаходить її

культурні корені у генеруванні відчуття належності громадянина до

європейської спільноти, тож європейська ідентичність може поширюватися

двома шляхами, а саме: за допомогою природної культурної експансії та

штучного процесу культурної орієнтації [42, с. 10]. Європейської нації поки що

не існує, проте принципи поширення культурної самоідентифікації

запропоновані Б. Успенським, можна вважати універсальними та відповідно

актуальними й для національного аспекту.

Поняття «нація» принципово відрізняється від поняття «національність» –

етнічної належності. У сучасному світі актуальності поступово набувають лише

політична нація та « громадянський націоналізм». Таким чином, можна

стверджувати, що нація, як народ що усвідомив себе суб’єктом управління

своєю долею та своєю державою, існує об’єктивно.

Фактично будь-яке суспільство прагне спершу до усвідомлення себе

спільнотою, а згодом – до самоврядування і народовладдя. Отже, навіть

авторитарна держава, чи більш того – тоталітарна, матиме вектором свого

розвитку рух у бік демократизації. У цьому контексті можуть бути різні

трансформаційні темпи – і еволюційні, і революційні. Можливі й певні

відхилення, якщо зайшов розвиток занадто далеко чи розпочався занадто рано.

Проте, як і будь-який здоровий індивід, сукупність індивідів що усвідомили

себе спільнотою мають прагнути до своєї суб’єктності.

Проте, якщо існують народи без власної державності, то можуть існувати

й держави без остаточно сформованої політичної спільноти. За відсутності

єдиної й конкретизованої політичної волі суверена (народу), він не зможе

успішно реалізувати процес управління. Закономірно постає питання про

більшу об’єктивну конструктивність демократичного державотворення чи

побудови демократичної держави сильною авторитарною волею? Щоб

відповісти на нього слід, насамперед визначити основну позицію сприйняття

32

держави в контексті даного питання: демократична держава – це лише

інституційна структура адміністрування публічних процесів чи й система

публічного управління суспільством та структурами самоврядування. Тобто,

варто повернутись до умовної дискусії між Платоном і Аристотелем та

з’ясувати – чи існує суспільство окремо від структури управління ним, або все

це єдина система, розділяти яку не має жодного сенсу. Проте, якщо мова йде

про демократію, то мається на увазі певний ступінь самоврядування

суспільства. Відповідно, державні структури та інституції є об’єктами

управління народу як джерела суб’єктності. В той же час державні

структуривиступають і суб’єктами управління конкретними суспільними

процесами. Тому, у взаєминах структур демократичної держави та суспільства

завжди будуть суб’єкт-суб’єктні зв’язки.

Якщо процес державотворення – це рух від невеликих суспільних

об’єднань (сім’ї, роду, племені) до великих, то наявність свободи волі,

автономності волі індивідів, та суб’єкт-суб’єктні взаємин між ними – це

природна умова спільного існування. Відповідно, створення складних структур

державного управління цілком може відбуватись на паритетних засадах, що

забезпечить суб’єктність народу та демократичність процесів державотворення.

Там, де існує комунікація між індивідами, існує й суспільство. Більш того,

комунікація є обов’язковою умовою (власне, середовищем) існування будь-

якого об’єднання людей. Обмін соціальною інформацією між індивідами

обумовлює процеси генерування, накопичення, та збереження параметрів

суспільного об’єднання. А будь-яке таке об’єднання – це система, що має

потребу в структурі управління. Як тільки започатковується управлінський

процес, відразу суспільне утворення структурується в систему і може з повним

правом вважатися суспільством. По-суті, будь-яке суспільне об’єднання

повинне або автоматично мати таку характеристику, як системність, або бути

надто короткостроковим, щоб вважатися суспільством. Відповідно,

закономірним є логічний ланцюжок: комунікація індивідів – суспільне

об’єднання – суспільна система – інституціоналізація процесу управління –

33

публічна система.

Таким чином, формування структур публічного управління (точніше,

самоуправління) – це природний процес, який створює субсистеми публічного

управління, в результаті чого суспільство стає публічною системою. Якщо до

цього додати територію, деякі обов’язкові атрибути, то можна отримати готовий

генезис природної держави. Елементи штучності в державу приносять стороння

(позасистемна) воля і відсутність ліберальності у зв’язках між елементами

системи.

Як відомо, демократія може бути або прямою, або представницькою.

Більше того, в політичній практиці використовується значна кількість теорій і

моделей демократичного устрою, з більшою чи меншою успішністю

реалізованих у тих чи інших країнах. В найширшому узагальненні

виокремлюється дві «сім’ї» демократій – ідентитарні та конкурентні [43].

В основі лібералізму лежить індивідуальна свобода. Потреби в реалізації

особистості кожного окремого індивіду визначаються як пріоритетні по

відношенню до реалізації потреб суспільства в цілому, хоча й складеного з тих

самих індивідів. На даний час народовладдя у більшості розвинених країн

ототожнюється з ліберальною формою представницької та конкурентної

демократії. При конкурентній формі народовладдя державна влада переходить

виключно за результатами політичної конкуренції та політичної боротьби між

різними групами населення в контексті слідування чітким законодавчим

процедурам [43, c. 54]. Така форма характеризується не просто як влада

більшості, але і як максимальна можливість дотриманням прав меншості. При

цьому необхідно мати на увазі, що мова йде не про жорстко сформовану

меншість населення з постійно визначеною суперечною суспільству позицією.

Меншість, у межах публічної системи може бути лише ситуаційною. В іншому

випадку меншість постає як чужорідний елемент системи. Таким чином, участь

всього суспільства у виконанні управлінських функцій гарантує стабільність та

дотримання прав кожної людини – члена цього суспільства.

Представницьку демократію можна характеризувати делегуванням

34

народом управлінських функцій певним органам та особам. Така форма

державного устрою є найбільш розповсюдженою у сучасному світі. Ліберальна

концепція народовладдя базується на парадигмі автономії особистості та її

первинності щодо народу, на вимозі обмеження зовнішнього тиску на

індивідуальну свободу, на твердженні, що вся політична влада в результаті

знаходиться в руках громадян. Слабкими сторонами ліберальної моделі є

абсолютизація можливості участі усіх громадян в управлінні, в той час, як

виправдання майнової поляризації населення робить цю можливість важко

здійсненною для нижчого класу суспільства [44, c. 125].

З огляду на досвід України, актуальним для конструктивного

функціонування держави та розвитку ліберальної демократії можна назвати

посилення парламентаризму, а також стверджувати, що це буде новим досвідом.

Подекуди, науковці, повертаючись до історичного коріння Української держави,

висловлюють думку, що народні віча, козацькі ради були певними формами

прото-парламентаризму. З таким твердженням важко погодитись, оскільки ці

явища були проявами прямого народовладдя. Від моменту набуття Україною

незалежності держава де-юре функціонує за принципом президентсько-

парламентської республіки, а де-факто – президентської. Після помаранчевої

революції 2005 р. намагалися неодноразово трансформувати систему влади в

напрямку парламентаризму. Але й сьогодні Україна знаходиться лише на

початку цього шляху і схоже, що це найбільш пряма дорога до встановлення

системи ліберальної демократії та подальшої інтеграції у західний ліберальний

світ.

Рейтингова форма виборів обумовлюється перемогою кількох політичних

груп і розширює можливості представництва політичної волі громадян.

Парламентські республіки – це найкраще середовище для захисту прав і свобод

меншин, а отже, й існування ліберального народовладдя. Таким чином,

порівнюючи парламентську та президентську республіки, можна дійти

висновку, що парламентаризм є більш наближеним до ліберальної демократії.

Проте, цілком природно, що у кожному явищі присутні як сильні, так і слабкі

35

сторони. Розгляд деяких з них відкриває можливості порівняння ефективності

парламентаризму в контексті життєдіяльності демократичної держави та

публічної системи.

Однією з безумовних переваг парламентаризму є те, що законодавча та

виконавча гілки влади функціюють в умовах близькості своїх позицій. Група

народних представників формує у парламенті більшість або коаліцію.

Представники такої політичної групи досить часто одержують як портфелі у

кабінеті міністрів, так і інші посади у виконавчій владі, оскільки парламент,

власне, й формує виконавчу владу. Такий порядок дій спрощує ухвалення

управлінських рішень, забезпечуючи виконання законів виконавчою гілкою

влади. Відповідно, консолідація політичного і професійного аспектів

державного управління зумовлює посилення впливу виборців на процеси

ухвалення управлінських рішень і підвищення рівня суб’єктності політичної

нації. З іншого боку, голова виконавчої влади в умовах парламентаризму, має

менше можливостей для узурпації влади. Парламент легітимно може усунути

кабінет міністрів від керівництва державою шляхом винесення йому вотуму

недовіри. Залежність кабінету міністрів від парламенту уможливлює

стримування не ліберальної, або не демократичної консолідації влади. Більша

політична залежність виконавчої гілки влади має й суттєві вади. Наприклад, за

такої системи народовладдя діяльність кабінету міністрів може тяжити до

популістської, а не технократичної. Піклування про лояльність електорату,

особливо напередодні виборів, може послабити конструкцію ухвалення

управлінських рішень суб’єктів влади. Відповідно, можна по-різному

сприймати явище та роль парламентаризму (як інституту, органу, системи), але

безперечним є те, що це явище відображає представницький характер

народовладдя у державі [45, c. 17].

З делегуванням управлінських функцій від народу до уряду (власне,

вибори) виникає особлива форма змагання суб’єктності індивідів (громадян):

буде домінування політичної волі в процесі державного управління. Якщо

конкретний переможець виборів буде максимально впливати на державну

36

політику, то й у змаганні суб’єктності громадян так-само перемагає конкретна

група індивідів. На цю групу, представлену у владі, поширюються принципи

представницької демократії, а на групу, що програла вибори – не поширюються.

Конкретним прикладом можуть бути вибори президента країни: громадяни, які

проголосували за переможця виборів, представлені у владі; ті, хто голосував за

переможених кандидатів, лишаються без фактичного представництва у владі.

Таким чином, державу, де президент обирається всенародно та має надмірний

обсяг влади (президентські республіки), можна віднести до такої, що тяжіє до

неліберального народовладдя. І чим меншим представництвом у владі є

меншість, тим далі просувається держава до диктатури більшості. Відповідно,

проблемою функціонування держави може стати дисфункція представницької

демократії, здатної призвести до прямих проявів неліберального народовладдя,

коли думка меншості не є важливою в контексті реалізації влади народом.

Таким чином, спричиняється ситуація, за якої прояви прямої влади народу

призводять до розбалансування публічної системи та генерується диктатура

певної політичної групи. Такий розвиток подій може закінчуватися руйнацією

структурних зав’язків у середині системи та розпадом на різнорідні за своєю

політико-ментальною сутністю субсистеми.

Пряма демократія характеризується можливістю громадян безпосередньо

приймати управлінські рішення в межах державної системи. Її проявом в

сучасних умовах можна назвати референдум, коли всі громадяни беруть

безпосередню участь у виробленні управлінського рішення. Але таким чином

напрям розвитку та мета існування держави як суспільної систем визначаються

більшістю соціуму. При цьому точка зору меншості враховується не завжди. До

того ж, постійна пряма участь громадян в управлінні державою стикається з

проблемами забезпечення функціонування влади, що ускладнює умови

технічного розвитку людства.

Свого часу американський футуролог, письменник і соціолог Е. Тоффлер

запропонував концепцію так званої «попереджувальної демократії», відповідно

до якої громадяни сучасних країн беруть безпосередню участь в управлінні

37

державою лише періодично, проте нові комунікаційні технології розширюють

можливості реалізації перманентної участі суспільства в управлінні державою.

У такому разі децентралізоване, глибоко інтегроване народовладдя буде певною

формою прямої демократії [46].

Історія людства свідчить, що прояви прямої демократії можуть

концептуалізуватись у формуванні певної ідентичності як визначального

чинника функціонування суспільства та виведення осіб без позитивної

ідентичності за межі сприйняття системою.

Ідентитарні теорії народовладдя (від лат. identitas – тотожність,

ідентичність) виходять з розуміння народу як певного цілісного утворення з

єдиною волею, яке має виражатись без опосередкованих ланок. Основний

акцент переноситься на пряму демократію, а принцип представництва

обмежується або заперечується взагалі. Суверенітет розуміється як здійснення

загальної волі, при цьому індивід нівелює свої права на користь суспільного.

Подібне трактування демократії бере початок в теорії Ж.-Ж. Руссо, знаходить

продовження у марксизмі і є реалізованим у соціалістичній практиці.

Негативними сторонами практичного втілення цієї форми народовладдя є

диктатура більшості, заборона на право мати відмінну від загальної точку зору,

власну думку, придушення опозиції, заперечення автономії особистості та

розгляд індивіду як частини цілого (класу, нації), зведення свободи особистості

до прийняття того, що визначене добрим для всіх [44, c. 125].

Сформована та конкретизована більшість народу здатна генерувати єдину

управлінську волю та нав’язувати її усім публічним групам, що залишаються у

меншості. Народовладдя, в такому разі, може перетворитись на диктатуру

більшості – неліберальну демократію, яка є простою владою більшості, не

враховує інтересів меншості, що може призвести до негативних наслідків в

життєдіяльності частини суспільства. Ситуація панування єдиної політичної

волі, не скутої обмеженнями потреби зважати на інші відмінні від домінуючої,

точки зору, зумовлює тотальне проникнення волі народу у сферу приватного

життя людини.

38

Британська енциклопедія визначає авторитаризм, як принцип сліпого

підпорядкування авторитету, що є протилежністю індивідуальній свободі. У

системі влади, авторитаризм означає будь-яку політичну систему, що

концентрує владу в руках лідера або невеликої елітарної групи [47].

Тоталітаризм – це форма взаємин у суспільстві, коли публічна воля

проникає в приватну сферу. Тотальний контроль над людським життям часто

уявляється як «сильна рука» держави та призводить до катастрофічних

наслідків у розвитку публічної системи, забезпеченні цілісності особистостей

громадян. Відомий австрійський економіст Ф. Гаєк вважав, що всі форми

колективізму, через логіку свого існування, завжди призводять до встановлення

тиранії. Він доводив, що у системі з централізованим плануванням, управління

ресурсами знаходиться під контролем порівняно малої групи людей, яка не

здатна ефективно обробляти інформацію, необхідну для адекватного розподілу

цих ресурсів. Недієздатність такої моделі централізованого управління змушує

керівну групу відшукувати додаткові повноваження для досягнення хоча б

якихось цілей. Таким чином, адепти даної форми устрою будуть переконувати

громадянське суспільство в необхідності надання державним органам більшої

влади та пропагувати модель «сильної руки», «міцного господарника», здатного

робити «реальні справи». Розвиток суспільства за такою логікою – це шлях у

тоталітарну систему [48].

В. Мартиненко визначає авторитарне врядування як процес здійснення

одноосібного (колективного) владарювання через формування та реалізацію

ієрархічної системи державних органів на всіх рівнях адміністративно-

територіального поділу країни. Відповідно, державне управління – це процес

здійснення авторитарного врядування в контексті застосування сукупності

способів, механізмів, методів владного впливу на суспільство. З іншого боку,

демократичне врядування є процесом здійснення народовладдя

(самоврядування) через формування та реалізацію системи представницьких

органів на всіх рівнях соціальної структуризації суспільства [49].

Централізоване управління та суб’єкт-об’єктні відносини в державному

39

управлінні можуть бути вкрай ефективними в досягненні конкретних цілей,

наприклад, пов’язаних з економічною або науково-технічною сферами.

Авторитарні лідери можуть бути достатньо освіченими для того, щоб поставити

перед собою й державою мету розбудови демократії. Проте, демократія

неможлива без створення єдиної політичної спільноти, нації, спроможної бути

суб’єктом управління. Відповідно, питання має стояти щодо можливості

створення стабільної публічної системи. В контексті прояву автократії такий

процес можливий лише за умови поступового та своєчасного транзиту

суб’єктності від авторитарних структур управління до суспільства. Якщо такого

транзиту не буде, то стан народу без суб’єктності, але з наявними механізмами

управління, сприятиме або руйнації публічної системи, або поверненню до

авторитаризму. Використання авторитарних методів може бути ефективним

лише на певному етапі розбудови держави. Концептуально, авторитаризм для

публічної системи є скоріше деструктивною, ніж конструктивною формою.

Причиною є те що незалежна від суспільства структура управління цим

суспільством апріорі є чужорідним елементом публічної системи.

Якщо існують структури демократичної держави, але суспільство

громадян не усвідомлює себе суб’єктом управління, то таким суб’єктом може

усвідомити себе обмежена частина народу. По-суті, це й є різниця між

аристократією (владою меншості народу) та демократією (владою більшості

народу). Більш того, в історії людства є чимало прикладів відступу в

демократичному розвитку, проте, досить часто це призводило до дисбалансу в

державній системі. Економічні досягнення нівелювалися публічними втратами,

що спричиняло руйнівні (більшою, чи меншою мірою) наслідки. Проте,

демократична публічна система може трансформуватися в авторитарну або

через зовнішні чинники, або через недостатню ефективність структури

самоврядування в системі. У будь-якому разі це буде реакцією на певні

об’єктивні загрози існуванню держави. Такий перебіг подій може бути

виключно тимчасовим явищем (у контексті втрати народом права суб’єктності) і

закономірно призведе до дисонансу існування політичної нації. Природним

40

результатом цього може бути або повернення до народовладдя, або руйнація

публічної системи, а отже, припинення існування держави та нації.

Таким чином, форми прямої демократії неспроможні повною мірою

відображати політичну волю народу. Актуальною виявляється винятково

суб’єктність певної, нехай більшої, але все ж таки частини спільноти громадян.

У такому разі, можна дійти до логічного висновку: у питаннях розвитку

народовладдя варто більшу увагу приділяти представницькій демократії. Проте,

в українських реаліях слід виокремити природний запит народу до прямого

впровадження своєї волі, але неоднорідна структура суспільства та історичний

досвід радянського минулого не може дозволити народовладдю в Україні стати

ідентитарним. З іншого боку, здається, що суспільство ще не готове повною

мірою до індивідуального світосприйняття та бачення подальшого шляхів його

трансформації. Певною мірою штучний розподіл суспільства на групи за

певними ознаками (перш за все, політичного та історичного характеру) ще

донедавна призводив до пожвавлення процесу конкуренції в політичній

боротьбі. Але закладене в менталітет українців тяжіння до ідентитарності не

дозволяло створити адекватне ментальне поле політичної конкуренції.

Новітню історію людства можна охарактеризувати поступовим

підвищенням чутливості суспільств до втілення своєї управлінської волі, що

вимагає необхідність поглиблення наукових досліджень теорії народовладдя.

Тож, ХХ ст. характеризувалось формуванням різнопланових теорій

народовладдя, серед яких виділяються мажоритарна, партисипаторна демократії

(демократії участі), плюралістична демократія, консенсуальна демократія,

елітарна демократія, плебісцитарна демократія та теорія поліархії [44, c. 125].

Теорія поліархії часто вважається найбільш досконалою концепцією

народовладдя. Цей термін запропонував під час виборів відомий американський

політолог Р. Даль для визначення інституціональних рішень. У перекладі з

грецької «polis» означає багаточисельний, «archi» – головний, старший. Отже,

поліархія – це влада багатьох. Р. Даль зазначав, що «поліархія – це політичний

порядок, що виокремлюється двома масштабними характеристиками:

41

громадянські права, надані відносній більшості дорослих, а самі ці права

дозволяють проявляти незгоду й шляхом голосування зміщувати найвищі

посадові особи в державному управлінні» [43, c. 60-67].

На противагу електоральній демократії, згадується теорія деліберативної

демократії у наукових працях Ю. Габермаса та його послідовників визначається

дискурсивною [50]. Політичний дискурс – це обмін обґрунтованими позиціями

та поглядами відповідно до певних правил, в результаті чого здійснюються

заходи щодо розв’язання суспільно значущих проблем. Таким чином,

деліберативна демократія спирається на ідеал спільноти вільних та рівних

індивідів, які в політичній комунікації визначають форми свого спільного

життя. Суб’єктами дискурсу виступають структури громадянського суспільства,

які протиставляються публічності та знаходяться у сфері приватного життя

громадян. Комунікативна взаємодія передбачає ведення діалогу громадянського

суспільства та держави, заснованого на паритетних засадах де немає місця

ієрархії та підпорядкованості. Відповідно, метою деліберативного дискурсу стає

досягнення певного консенсусу. Таким чином, можна помітити відмінність

деліберативної демократії від електоральної яка лише фіксує громадянську

думку, сухо констатує факт голосування та переводить процес прийняття

рішення у кількісну площину [50].

Критика демократії це зовсім не нова історія, у недемократичних

суспільствах – це природне явище. Найчастіше з демократією пов’язують не

ефективне використання адміністративного ресурсу в економіці, ідеалізацію

державного ладу, відмову від певних моральних цінностей, визнання за

індивідами права їх не дотримуватися. Аналіз демократії у такому контексті

зводиться до наступного:

1. Представницька демократія передбачає ухвалення громадянами

управлінського рішення щодо призначення на посади осіб відповідальних за

економічні дії. Проте, більшість виборців не є фахівцями в галузі економіки і

їхні політичні уподобання можуть бути ірраціональними [51].

2. Остаточні управлінські рішення, насправді, приймаються невеликою

42

групою індивідів (урядом) і можуть бути не підтриманими навіть їх виборцями.

Тобто, представницька демократія, власне, не дозволяє відображати реальну

волю суспільства [52].

3. Воля більшості громадян не завжди враховує волю меншості, що

зумовлює неліберальні прояви демократії.

4. Демократія передбачає часту зміну влади, що не сприяє лінійності,

стабільності та передбачуваності політики. В певних колах поширеною є точка

зору, згідно з якою демократія – це не найкращий вибір для країн, що

розвиваються, через можливе погіршення інвестиційного клімату під час зміни

влади [53].

Проте, в історичному процесі розвитку сучасної ліберальної демократії,

на деякі вищезазначені проблеми знайшлися відносно ефективні відповіді.

Можна помітити, що поділ влади на три гілки дозволяє не лише контролювати

її, а й захистити суспільство від занадто різких змін політичного та

економічного устрою. В більшості держав діють закони, що захищають права

меншості (диференційованої за расовими, статевими, релігійними та іншими

ознаками) у сфері взаємодії з більшістю громадян. Держава – це публічна

система, однією з функцій якої є саморегуляція, що означає, прагнення

суспільства до самоврядування за будь-яких умов. Демократії, як формі

правління, притаманні певні недоліки. Можна визначити модель

недемократичної влади, більш успішної в економічному, технічному сенсі та ін.

Але для кожного окремого індивіда, як і суспільства в цілому (сукупності

індивідів) демократія є оптимумом існування держави шляхом створення

паритету інтересів сторін політичного процесу: влади та народу.

Сучасні загрози для демократії не мають нічого надзвичайно нового й

унікального. Стандартні для всіх часів і народів корупція, авторитаризм і

невігластво лишаються актуальними й зараз. Тим більше, що загрози

народовладдю у державі можуть бути як внутрішніми, так і зовнішніми. Кризи

світової фінансово-економічної системи, екологічні зміни, міжнародний

тероризм, нео- та ретроімперіалізм певних країн – усе це створює недружнє

43

довкілля для сучасних демократичних публічних систем.

Часом, у співіснуванні індивідів у державі накопичується настільки

критична маса проблем, що може виникнути загроза стабільному існуванню

всієї публічної системи, а також відчуття того, що єдина авторитарна воля

здатна зупинити певний управлінський хаос і привести державу до сталого

розвитку та процвітання. Проте, історична правда полягає у тому, що якщо

забрати суб’єктність у народу та передати всю владу ухвалення управлінських

рішень певній незалежній групі індивідів, то ця група буде застосовувати її

більшою мірою для досягнення власних, суто особистих цілей.

По-суті, демократія – це краще, що змогло винайти людство для

забезпечення стабільності існування публічних систем. Парламентаризм же – це

яскраве відображення характеру ліберальної демократії та функціональної

відповідальності у розмежуванні влади на законодавчу виконавчу та судову

гілки.

Сучасний світ під впливом глобалізаційних процесів поступово сприймає

єдину модель політичного режиму в державі – демократичну, що

обумовлюється домінуванням цінностей європейської цивілізації з точки зору

економічних, політичних та культурних чинників. Необхідно враховувати, що

демократія та гуманістичні ідеї є історичним ментальним чинником всієї

європейської цивілізації. Таке твердження можна назвати суперечливим, але

якщо уважно проаналізувати історичну ретроспективу розвитку Європи з часів

французької революції, соціально-економічні передумови боротьби США за

незалежність, та громадянську війну між Північчю та Півднем, можна дійти

висновку, що західна цивілізація (частиною якої є й Україна) розвивається саме

шляхом публічної лібералізації демократизації. Але це не може означати, що

влада народу є абсолютом з точки зору навіть європейського та

північноамериканського суспільства. В силу складності та різнородності будь-

якого соціуму, природно виникає питання стабілізації демократичної системи,

запровадження спрощенних моделей влади більшості, що не враховують або

лише частково враховують інтереси меншості, виникнення відцентрових, навіть

44

анархічних тенденцій, що може призвести до руйнації загальної системи

суспільства та розпаду її на менші субсистеми. В сучасних умовах розвитку

людства ідеальна демократія є лише теоретичною моделлю, але така модель не

має альтернатив у публічній системі як влади народу (всієї сукупності

індивідів).

Демократія можлива лише в разі існування політичної спільноти

(політичної нації), здатної нівелювати значущість політичних об’єднань поза її

структурою управління. Демократія закономірно трансформується в ліберальну

форму, міжнаціональну інтеграцію ліберального світу. Виникає парадокс:

демократія неможлива без політичної нації, а зіткнення фактичних

національних інтересів не дозволяє розвиватися ліберальній демократії.

Відповідно, світ умовно можна розділити на ту частину де цей парадокс

вирішено (постісторичний світ ліберальної демократії, описаний

Ф. Фукуямою [24] на засадах інтерпретацій досліджень Ґ. Геґеля та

О. Кожева [23]) та ту частину, де його не вирішено (історичний світ зіткнення

цивілізацій, описаний С. Хантінгтоном [22]).

Таким чином, у сучасному світі усі суспільні явища більшою чи меншою

мірою існують або у контексті зіткнення публічних утворень, або в контексті

постісторичного процесу. Західна цивілізація ліберальної демократії, в

контексті найширшого залучення публічного потенціалу кожного громадянина

та максимального забезпечення свободи особистості, сприймається

універсальною, що сприяє розмиттю міжнаціональних кордонів між

публічними системами, що розвиваються у такому напрямку. Це цілком

закономірний і досить прогнозований процес. Проте, далеко не всі сучасні

держави є достатньо задіяними у цьому процесі. Якщо в конкретній державі

недостатньою мірою розвинуті демократичні інститути, то ця держава не може

вважатися демократичною, А це, що означає неспроможність державного

утворення бути частиною світових інтеграційних процесів, що базуються на

лібералізмі.

45

1.3. Інтеграція суспільно-державних систем у контексті глобалізації

Сутність публічної трансформації може мати різне значення в залежності

від ситуації та суб’єкта сприйняття. Проте прагнення до певних змін – це

характеристика властива будь-якій системі, оскільки інакше система не зможе

адаптуватися до змін умов існування – до можливої появи нових зовнішніх і

внутрішніх чинників її існування. Це однаковою мірою стосується будь-яких

типів систем, зокрема, й публічних. Щодо держави, то трансформація може

охоплювати зміни політичної чи інституціональної структур.

Безпосередньо термін «трансформація» прийшов до гуманітарних наук із

природничих, та означає перетворення виду та форми – перехід від одного

стану до іншого. Таким чином, публічні трансформації – це процес переходу

структури суспільства та держави з одного стану до іншого, що

супроводжується зміною як якості взаємовідносин суб’єктів, так і відносин

суб’єкт-об’єктного характеру. Відповідно, у державі виникають певні нові

публічні зв’язки та зникають певні старі. Трансформаційні процеси можуть

розвиватися з різною швидкістю. По суті, це інша інтерпретація еволюційних і

революційних змін у суспільстві.

На думку британського соціолога Е. Ґіденса, соціальна трансформація (у

контексті глобалізації) – це певна реакція на новий тип соціальних змін,

відповідно до яких суспільна система змінює свій характер під впливом

об’єктивної реальності, нелінійності соціальних процесів та внаслідок певної

цілеспрямованої політики [54].

В. Соловьев вважав світ глобальною реальністю всього людства, яка

формується за допомогою збереження спадкоємності розвитку цивілізації

шляхом перманентних, унікальних та особливих дій, що спонукають

породження цивілізацією диференційних та суперечливих якостей [55]. Проте,

об’єктивна реальність та ретроспектива історичного процесу свідчать, що

еволюційні зміни є природними та закономірними, а революційні – виникають

за умови спрямування певної сили на протидію природному процесу

46

трансформації системи. Призупинити на певний час природну еволюцію

суспільства (а відповідно, й держави) можна, проте, це сприятиме накопиченню

трансформаційного потенціалу, який все одно буде реалізовано. І чим пізніше

така реалізація відбудеться, тим більш кардинальними будуть зміни, що, звісно,

може супроводжуватися найтяжчими суспільними зрушеннями та катаклізмами.

Отже, перманентні трансформації публічних систем є природним

важливим елементом їх існування. Трансформація є реакцією на дію певних

зовнішніх і внутрішніх чинників, а подекуди – відповіддю на соціальні,

економічні, політичні та інші проблеми. Зовнішні чинники трансформації

генеруються, насамперед, іншими публічними системами. В сучасному світі це

явище є настільки ж актуальним, як й інші процеси, пов’язані з глобалізацією.

Відповідно, основним зовнішнім чинником трансформації поступово стають

інтеграційні процеси.

Якщо публічні системи є відкритими (а вони, зазвичай, є такими), то вони

мусять взаємодіяти одна з одною. Вплив однієї системи на іншу створює певні

результати, а саме – зміни їх стану. Відповідно, відкритість систем та їхня

подальша взаємодія генерують взаємні трансформації. Такий взаємний вплив

може або зближувати системи, або віддаляти їх одну від одної в залежності від

сили впливу. Якщо припустити, що торговельні та дипломатичні відносини – це

позитивна якість впливу, що зближує публічні системи, то може виникнути

ілюзія, що конфронтація – це завжди негативний вплив, який віддаляє ці

системи одна від одної. Проте, це не завжди так, оскільки результатами

конфронтації може бути й посилення впливу, й завоювання, й підпорядкування,

й інші форми зближення структур. Тобто, наслідком може бути посилення

впливу однієї публічної системи на іншу. Природно, інтеграційна

трансформація призведе до зближення характеристик та посилення

взаємовпливу. Як свідчить світова історія, позитивна взаємодія публічних

систем має місце набагато частіше, ніж негативна. Зближення країн, держав і

народів відбувається набагато частіше, аніж розділення народів і деструкція

держав.

47

Трансгресія (вихід за межі можливого) в певному сенсі означає набуття

системою не притаманної їй трансформаційної динаміки. В контексті

дослідження, трансгресія суспільно-державних систем можлива завдяки

синергії, що генерується міжсистемною інтеграцією, тобто, вона є неприродною

для окремо-взятого суспільства. Більше того, як вважає В. Корженко, подолання

трансгресій звичайним, еволюційно-природним шляхом є абсолютно

безглуздою витівкою, нездійсненним завданням, адже це вимагає невиправданої

втрати часу і ресурсів [56].

По-суті, публічна система в процесі переходу з одного стану до іншого

одночасно перебуває у процесі транзиту, в чому окремі дослідники вбачають їх

модернізацію. Проте трансформації публічних систем можуть бути як

необхідною умовою прогресу та модернізації, так і загрозою дестабілізації і

деградації. Як зазначає К. Козлов, «політична модернізація відбувається у

нерозривній єдності з еволюцією концепцій державного управління. В різні

періоди в основу політичної модернізації покладалися принципи тієї концепції,

яка була прогресивною для свого часу» [57].

В загальному сенсі модернізація – це приведення стану системи до такого

що є актуальним та адекватним певним новим (модерним) умовам існування. В

контексті державотворення та державного управління, – це комплексний процес

трансформації традиційного аграрного суспільства, який супроводжується

швидким процесом індустріалізації, урбанізації [58, c. 11] та поступовим

переходом від суспільного теїзму до секулярного гуманізму. Переважною

більшістю теоретиків він розглядається як соціальний та цивілізаційний процес

спрямованої трансформації суспільств, який розгортався протягом XVI-ХХ ст.

Традиційними вважається цілий спектр суспільств: від примітивних та

неписьменних – до племінних федерацій, патримоніальних, феодальних,

імперських систем, міст-держав тощо [59]. Натомість, модерними вважаються

суспільства, розвиток яких у загальних рисах спирається на науку (перш за все,

природознавство), техніку, індустрію та демократію [60]. Згідно з сучасними

теоріями модернізації, розвинутою можна вважати країну із значним рівенем

48

індустріалізації, стабільним економічним розвитком, високим рівнем та якістю

життя, досконалими політичними структурами, вагомою часткою середнього

класу у структурі населення. Суспільства, які не відповідають цим критеріям,

належать або до традиційних, або до перехідних [61]. Як зазначає П. Штомпка,

модернізація тісно пов’язана з капіталізмом, по суті капіталізація та

модернізація в західних суспільствах були одним і тим самим процесом [62].

Знаний фахівець в галузі порівняльних досліджень цивілізацій, соціолог

Ш. Ейзенштадт ще в 1966 р. сформулював визначення «модернізації» як

процесу зміни в напрямку тих типів публічних і економічних систем, що

розвивалися у Західній Європі з XVII по XIX ст., а потім були поширені й на

інші країни [63]. Розповсюдження процесів модернізації у світі зумовлювалося

тим, що більш потужні в економічному, військовому, й науково-технічному

плані публічні системи європейських держав, помітно впливали на

трансформаційні зміни в решті країн.

Як зауважує О. Радченко [64, с. 297], в класичній теорії явище

модернізації має своє логічне завершення. Процес призводить до якогось

результату (певного стану суспільно-державної системи), а що буде відбуватися

після перетворення старого у нове, залишається невідомим. На цьому тлі

суспільного розвитку з’являються такі концепції, як «Кінець історії» [24] та

«Смерть Заходу» [65].

П. Ратленд вважає, що глобалізація історично приходить на зміну

модернізації, відповідно, її не можна вважати фактором останньої. До початку

процесу глобалізації суспільний розвиток вважався послідовністю певних змін

у окремих суспільно-державних системах. Глобалізація трансформувала

розділені модернізаційні акти синхронними діями, не розкиданими у просторі

та часі [66, с. 15].

Країна, у якій розпочалися процеси модернізації пізніше розвинених

держав, апріорі не знаходиться в еквівалентних умовах. Проте, в контексті

глобалізації та відповідної їй міжнаціональної інтеграції суб’єкти міжнародної

кооперації, які відстають у своєму розвитку, мають можливість одержати вже

49

готові технології, та відповідно, не потребують проходження всього шляху

індустріальних, культурних, економічних трансформацій, який здолали свого

часу їх попередники. Вони одержують можливість перестрибнути відразу через

декілька умовних сходинок свого розвитку [67, с. 11]. Таким чином, в контексті

глобалізації, у країн, що розвиваються, завжди залишається шанс наздогнати

розвинені країни.

Процеси укрупнення суспільних структур від сім’ї до роду, від роду до

племені, від племені до держави продовжуються й за сучасної доби

перерозподілом ресурсів від держави до міждержавних об’єднань. Відповідним

чином, трансформується безпосередньо й інституціональна структура держави.

І чим більше держав, а відповідно, й публічних систем залучено до таких

процесів, чим більш глобальними вони стають, тим потужнішою стає їх

інтенсивність. Якщо взаємопроникнення цивілізацій до XIX ст. було питанням

сторіч, то у XX ст. це стало питанням десятиріч, а з настанням цифрової доби

інтенсивність взаємодії публічних систем перетворюється на питання років і

місяців. Власне, таким чином взаємопроникнення публічних систем перейшло

на загальносвітовий рівень та викликало процес глобалізації. Як зауважує

Р. Робертснон, глобалізація – це об’єктивний процес, який не має однозначного

негативного чи позитивного значення; головний сенс цього процесу – це

забезпечення безпосередньої системності світу (супер-системи людства) [68]. А

з точки зору С. Бетяєва, глобалізація – це об’єктивний загальнопланетарний

процес самоорганізації складної системи [69].

Глобалізація – це процес що яскраво проявився у другій половині XX ст.,

його актуальність з кожним роком збільшується. Мова йде про найбільш

комплексний і складний процес, що може існувати у будь-якій спільноті, адже

глобальний рівень взаємодії передбачає максимальну кількість задіяних у

структурі публічної системи елементів. Більш того, глобальна міжнаціональна

інтеграція – це природний і об’єктивний процес. Окремі дослідники вбачають у

ньому змін,и що започатковані задовго до доби Великих відкриттів у

Європі [70], [71].

50

Як вважає Ю. Шишков, першу стадію глобалізації можна помітити у

великих географічних відкриттях, винаходах, у розвитку друкарства, появі

капіталістичного суспільства та індустріальної революції у Західній Європі

XVI-XIX ст. [72, с. 58]. Таким чином дослідник поєднує процеси глобалізації та

модернізації, вважаючи їх або одним і тим самим, або частиною єдиного цілого.

Приблизно такої ж думки дотримується О. Котуков, оперуючи декількома

історичними стадіями глобалізації: прото-глобалізація (перманентна

інтенсифікація зв’язків між різними країнами та цивілізаціями до середини

ХVII ст.), ранньокапіталістична глобалізація (пов’язана з інтенсифікацією

процесів промислового виробництва середини ХVII – середини ХІХ ст.),

індустріальна глобалізація (екстенсивне зростання економіки та ведення війн за

сфери впливу середини ХІХ – середини ХХ ст.), глобалізація епохи «холодної

війни» (середина ХХ – початок 90-х років ХХ ст.), та постіндустріальна

глобалізація (розмиття національних кордонів, посилення впливу міжнародних

інститутів, інтенсивний розвиток інформаційних технологій і комунікацій від

90-х років ХХ ст. – й до сьогодні) [73].

Найчастіше під глобалізацією розуміється певне економічне підґрунтя, що

передбачає процес створення єдиного, загальносвітового економічного

простору з вільним ринком торгівлі, праці, та фінансів. Все це дискредитує

національно-політичні кордони заради отримання прибутку [74]. Відповідно,

глобальна міжнаціональна інтеграція не лише зближує публічні системи, але й

підвищує їх залежність одна від одної у контексті фінансово-економічних

аспектів. Проте, економічне сприйняття глобалізації, хоча і є найбільш

поширеним, але не є абсолютним і однозначним. Не існує єдиного погляду ані

на час виникнення, ані на інтенсивність перебігу, ані на глибину проникнення

всіх процесів, пов’язаних із глобалізацією.

Глобальна міжнаціональна інтеграція призводить до ослаблення

контролю за впливом держави на фінансову систему, відповідно відбувається

загальносвітовий перерозподіл фінансово-економічних ресурсів, що, зрештою,

здатне нівелювати всі соціальні нерівності, крім одної – нерівність,

51

обґрунтовану інтелектуальним ресурсом. Глобалізація – це механізм боротьби з

убогістю, оскільки за відсутності кордонів «золотий мільярд» поступово

розширюється до всього світу [75]. Глобальна міжнаціональна інтеграція веде

до скорочення участі держав у міжнаціональній взаємодії і підвищення ролі

транснаціональних корпорацій, а в подальшому – й до розмиття кордонів

політичних націй.

Якщо сучасний світ умовно розділити на світ цивілізацій і світ пост-

цивілізацій, можна помітити, що світ цивілізацій живе за законами «зіткнень»

С. Хантінгтона [22], а світ пост-цивілізацій – за законами «поза-історії»,

описаної Ф. Фукуямою [24], на засадах інтерпретацій досліджень Ґ. Геґеля та

О. Кожева [23]. Природно, що об’єктивна реальність не допускає жодних

абсолютних значень і, відповідно, сучасний світ не буде поділеним так жорстко

на певні цивілізаційну та пост-цивілізаційну частини. Проте, попри існування

безлічі варіацій можливих типів сучасних публічних систем, одні з них

фактично тяжіють до світу більш розділеного, а інші – до світу більш

інтегрованого.

Глобальна міжнаціональна інтеграція зближує культури, розмиваючи межі

між ними, створюючи як полікультурні, так і новоутворені складні

монокультурні спільноти. Моно-полярний світ – це світ балансу,

багатополярний світ – це світ конфліктів і великих воєн [75]. Кінцевим

результатом глобалізації може бути створення монокультурної загальносвітової

спільноти.

Окремі дослідники дотримуються думки, що термін «глобалізація»

несистематично згадувався, починаючи з 60-х років XX ст., й остаточно

сформувався у 1981 р. в заклику американського соціолога Дж. Макліна –

«Зрозуміти та пояснити історичний процес глобалізації суспільних

відносин» [76]. Прибічники іншої точки зору стверджують, що термін

«глобалізація» вперше був використаний у середині 1983 р. у статті Т. Левіта,

опублікованій у «Гарвард бізнес ревю», і означав феномен злиття ринків

окремих продуктів виробництва великих багатонаціональних корпорацій. Він

52

набув поширення після оприлюднення концепції Р. Робертсона та виходу у світ

книги «Світ кордонів» К. Омає.

Попри те, що глобальна міжнаціональна інтеграція остаточно

сформувалась у конкретний процес лише у другій половині XX ст., усі

історичні зближення та злиття цивілізацій закономірно вели до такого

результату. З огляду на це, можна стверджувати, що сучасний процес

глобалізації містить у своєму складі органічну частину – усі попередні процеси

інтеграції в історії людства. Без них глобальна міжнародна інтеграція не

виникла б, без неї б усі ці процеси не мали б логічного фіналу та були б

марними і не обґрунтованими. Остаточне оформлення процесу глобалізації

забезпечили розвинені держави європейської цивілізації. Якщо до останньої

чверті XX ст. під загальносвітовими інтеграційними процесами розумілася

інтернаціоналізація, то в 90-х роках ХХ ст.такі процеси повною мірою проявили

свої якості.

З точки зору І. Подберезського, формування загальносвітового

фінансового та інформаційного простору в контексті розвитку комп’ютерних

технологій є основною передумовою глобалізації, яка розпочалася у 90-х роках

ХХ ст., що й виділяє її із звичайного інтеграційного контексту, який був

присутнім на протязі всієї історії людства [77, с. 100]. У такому контексті

помилковим можна вважати розгляд історичних загальносвітових інтеграційних

процесів як прояв глобалізації, оскільки вона лише розпочинається зараз, а тому

ще надто рано говорити про її наслідки, які можна розглядати лише як певну

тенденцію.

Глобалізація – це процес міжнародної інтеграції, що випливає з обміну

світоглядів, продуктів, ідей та інших аспектів культури [78, c. 8]. Науково-

технічні досягнення в комунікації, логістиці та телекомунікаційній

інфраструктурі, у тому числі поява надшвидких засобів зв’язку (телеграфу,

мережі Інтернет), є головними чинниками глобалізації, що призводить до

подальшого зміцнення взаємозалежності економічної та публічної взаємодії

людства [79].

53

На думку Ю. Яковця, глобальна світова інтеграція є необхідною умовою

історичного процесу оскільки вона генерує взаємодію та синхронізацію різних

цивілізаційних утворень [80].

Глобальна міжнаціональна інтеграція як стратегічний, природний і

закономірний шлях розвитку людства охоплює безліч аспектів. З огляду на це

можна розглядати як загальний інтеграційний процес, так і економічну,

фінансову, культурну, політичну, інституційну глобалізації. Комп’ютерні та

телекомунікаційні технології «звужують» час та простір, зменшують значення

національних кордонів, створюють певну глобальну спільноту з громадян

різних держав [81]. Глобалізація «зменшує» світ, зближаючи людей, у процесі

розвитку засобів комунікації.

Культурна глобалізація охоплює передачу ідей, змістів і цінностей по

всьому світу з метою розширення й активізації суспільних відносин [82]. На

кінець XX – початок XXI ст., цей процес характеризується загальним

розповсюдженням культури споживання, інтернет-комунікації, культури засобів

масової інформації та міжнародних поїздок. Циркуляція культур дозволяє

людям брати участь в розширені суспільних відносин, що перетинають

національні та регіональні межі. Їх зміцнення спостерігається не лише на

матеріальному рівні. Культурна глобалізація передбачає формування загальних

норм і знань, з якими пов’язують індивідуальну та колективну культурну

самобутність, що сприяє більш тісному взаємозв’язку різних соціальних груп та

культур [83]. Наприклад, помітним аспектом культурної глобалізації є

поширення деяких національних кухонь: північноамериканської, мексиканської,

італійської та японської та ін.

Подекуди, дослідники припускають, що культурна глобалізація є

довгостроковим історичним процесом включення різних культур в систему

взаємозв’язку. Я. Пітерс, вважає її процесом залученням людини до інтеграції

через гібридизації і стверджує, що це можна помітити у змішуванні культур

різних континентів та регіонів ще багато століть тому [84]. Це відноситься,

наприклад, до руху релігійних обрядів, мови і культури що принесла іспанська

54

колонізація Америки.

Прибічники альтернативних поглядів на культурну глобалізацію

наголошують на перетворенні культур всього світу в єдину прозахідну

споживчу культуру [85]. Деякі критики стверджують, що домінування

американської культури впливає на весь світ та врешті призведе до кінця

культурного розмаїття. Глобальний вплив американських товарів, технологій і

культури на інші країни світу часто називають американізацією. Тому постає

питання: чи здатна глобалізація інтегрувати людство в єдине суспільне

утворення?

Х. Булл вважав, що глобальне суспільство – це транснаціональна

структура держав (міжнародне державне суспільство), яка генерується у тому

разі, якщо група держав на засадах спільних інтересів та цінностей формує

спільноту, в межах якої вони вважають себе пов’язаними загальним набором

правил, а також підтримують діяльність спільних інститутів [86].

Окремі дослідники заперечують саму можливість формування

глобального суспільства. Наприклад, В. Добреньков вважає, що глобальна

суспільна система, якщо й сформується (що є малоймовірним), то буде

абсолютно нестійкою та майже одразу розпадеться. Він не бачить таких

інтеграційних сил, здатних забезпечити стабільне існування такої великої

публічної системи [87, с. 4]. Як зауважує Р. Войтович, здебільшого глобалізація

породжує нову супер-систему, побудовану на вестернізації та масовізації

культурно-історичного розвитку, який забезпечує функціонування сучасної

цивілізації [88, c. 80].

З точки зору «зіткнення цивілізацій», культурна глобалізація може стати

джерелом міжнаціональних, міжрелігійних конфліктів. Тоді культурна

інтеграція може генерувати не лише досягнення світової культурної спільності,

а й актуалізує конфлікт відмінностей [22].

Результати дослідження World Values Survey, виконаному на базі аналізу

65 країн і 75% населення світу, показали, що основні культурні цінності

зберігаються, незважаючи на глобалізацію. Більш того, традиційні цінності,

55

змінені під впливом глобалізації та модернізації, можуть відновлюватися [89].

Інший важливий аспект глобалізації – це її фінансово-економічна

складова як об’єктивний процес, що відображає сучасні соціально-економічні

тенденції і позитивний ефект перетворень. Це помітно, зокрема, у мінімізації

виробничих витрат, міжнародній кооперації, ресурсній оптимізації, підвищенні

якості конкуренції і т.і. вона представляє собою багаторівневий комплекс

інтернаціоналізації та поділу виробництва, торгівлі, споживання товарів.

Ринкові механізми та закони ринку тут стають універсальними для всієї

сукупності публічних систем, що зумовлює інтенсивне поширення

інноваційних технологій виробництва.

В умовах глобалізації світова торгівля набуває нової якості свободи

обміну товарів, а виробництво ресурсно-географічних імперативів,

підпорядкованих вектору підвищення продуктивності суспільної праці. Доступ

до глобального ринку розширює фінансову систему й інтенсифікує обмін

інвестиціями та створення фінансово-промислових груп. Національна

економіка набуває більшої еластичності та гнучкості щодо реагування на

кон’юнктурні зміни умов ринку. Трудова міграція втрачає природні обмеження.

Проте, об’єктивні ефекти інтеграції глобального ринку супроводжуються

стримувальними процесами. Найчастіше у торгівлі даються ознаки елемента

протекціонізму, зумисне створення тарифних бар’єрів та інші обмеження, що

підживлюють економічний націоналізм і регіоналізм. У виробництві

трансформується соціальний поділ праці на технічний, екологічно-шкідливі

виробництва переносяться у країни, що розвиваються, поглиблюється

децентралізація індустрії. У сфері прямих іноземних інвестицій спостерігається

систематичне втручання публічної сфери в приватну, що не сприяє покращення

інвестиційної привабливості. Держава активно втручається у регулювання

ринку праці, трудову міграцію.

Революційний розвиток інформаційних технологій в останній чверті

XX ст. та на початку XXI ст. зумовив тенденції руйнації адміністративних

бар’єрів, об’єднання регіональних фінансово-економічних систем. Одним з

56

основних індикаторів процесу глобалізації є формування єдиного фінансово-

економічного простору, що зумовлює універсалізацію правил існування світової

системи. У зв’язку з цим ліберальний ринок і феномен конкуренції західної

економічної традиції призвели до отримання об’єктивної переваги та

домінування ліберальної моделі економіки у глобальній фінансово-економічній

системі. наслідком світових інтеграційних процесів стало формування

регіональних сегментів глобального ринку й інтеграція окремих фінансових

систем у глобальну.

Міжнародна фінансова взаємодія має значно меншу історію, ніж

економічна (торгівля конкретними товарами). Отже, національні відмінності у

регіональних фінансових ринках практично відсутні. Відносна легкість

глобального переміщення фінансових капіталів зумовлює об’єктивне

випередження фінансової міжнаціональної інтеграції над економічною.

Фактично швидкість руху капіталів у глобальній фінансовій системі є

еквівалентною швидкості руху інформації і часто перевершує швидкість її

аналізу.

Подекуди глобалізація тісно пов’язується з процесом централізації

суб’єктів управління (централізації влади). Проте, глобалізація здатна

поступово зменшити важливість національних держав. Наднаціональні

інститути (Європейський Союз, СОТ, G7, Міжнародний кримінальний суд та

ін.) частково замінюють або розширюють певні функції держави вже зараз [90].

Відповідно, політична глобалізація ослаблює національні держави і

сприяє скороченню їх фактичної незалежності. Спостерігається процес

поступової трансформації національних держав у контексті постмодерну. З

одного боку, це відбувається через те, що сучасні держави делегують все більше

повноважень впливовим міжнародним організаціям, а з іншого, – це

відбувається за рахунок ослаблення державного втручання в економіку.

Полегшення міграційних процесів і вільного переміщення капіталів за кордон

також зменшує вплив держави по відношенню до своїх громадян [91].

Все частіше неурядові організації спроможні посилюють вплив на

57

державну політику через національні кордони, у тому числі, за рахунок надання

гуманітарної допомоги та сприяння розвитку суспільства [92]. Благодійні

організації із глобальними місіями набувають великого значення в контексті

підвищення гуманітарної активності.

На противагу глобалізації, певні держави намагаються проводити

політика ізоляціонізму. Наприклад, уряд Північної Кореї слідує курсом

ускладнення транскордонної комунікації та взаємозв’язків своєї публічної

системи з рештою світу, що не сприяє публічному розвитку держави.

Сучасні глобалізаційні процеси стимулюють як добровільну, так і

вимушену передачу влади: по вертикалі – наднаціональним інститутам та

регіональним урядам, по горизонталі – суб’єктам вільного ринку [93]. На думку

М. Косолапова, регіоналізація – це формування на засадах розвитку

інтенсивних і глибоких (для свого часу) транснаціональних зв’язків, нових ще

глибших інтеграційних структур (союзів, конфедерацій й ін.) [94, с. 73]. Таким

чином політична глобалізація та регіоналізація проявляється в

інституціоналізації міжнародних політичних структур.

Процес глобалізації носить, насамперед, інтеграційний характер, а це

означає, що виникають не лише публічні та соціально-економічні взаємні

трансформації але й інституційні зміни. Найяскравіше це можна простежити на

прикладі європейської інтеграції, що є складним та суперечливим соціально-

економічним процесом налагодження тісного співробітництва європейських

держав. Він є одним із проявів провідної тенденції сучасного історичного

розвитку – посилення всебічної взаємозалежності держав, передусім, в

економічній сфері та подальшого зближення цивілізаційно споріднених

національних спільнот [95].

Інституційним проявом європейської інтеграції та інституційної

модернізації є twinning – інструмент інституціональної розбудови та нова форма

безпосереднього технічного співробітництва органів влади держав-членів ЄС та

країн-бенефіціарів. Twinning має на меті допомагати країнам-бенефіціарам

покращувати та підсилювати адміністративне функціонування органів

58

державної влади, їх структуру, людські ресурси, управлінський потенціал, що

має сприяти апроксимації законодавства ЄС. Впровадження інструменту

Twinning було започатковано Європейською Комісією в 1997 р. у контексті

розширення Європейського Союзу. Цей новий інструмент інституціональної

розбудови був створений з метою інтеграції законодавства ЄС у законодавство

країн-бенефіціарів. На сьогодні впроваджено більше двох тисяч проектів

Twinning. У травні 1998 р. розпочалася реалізація інструмента Twinning, яка

сприяла розбудові професійної мережі державних службовців органів влади

країн-членів ЄС і тих країн, де були імплементовані проекти Twinning [96].

Таким чином, можна стверджувати що глобалізація охоплює всі галузі

міжнародного розвитку: фінансово-економічну, соціальну, культурну, науково-

технологічну, політичну та інституційну. Соціальна глобалізація передбачає

посилення транскордонного руху робочої сили, вирішення демографічних

проблем, боротьбу з бідністю та захворюваннями. Розвиток цього явища в

культурному і духовному житті означає зближення традицій і звичаїв різних

народів, обмін досягненнями у галузі мистецтва тощо. Глобалізація науки та

технологій в усіх галузях знань є результатом інтенсивного поширення

інновацій у міжнародних компаніях, що з’єднують державні та приватні

науково-дослідні центри, а також результати уніфікації стандартів. Політична та

інституційна глобалізація проявляється у створенні міжнаціональних інститутів

управління світовим і регіональним співробітництвом. А також у зближенні

форм взаємодії держави, суспільства, та громадянина.

Стрімкий розвиток людства за останні десятиліття у всіх сферах може

свідчити про позитивний вплив на суспільство процесів, пов’язаних із

глобалізацією. Проте, не можна оминути своєю увагою й актуальну критику

глобалізації, та можливі її негативні ефекти. Чим швидше нарощуються темпи

глобальних інтеграційних процесів, тим яскравіше проявляються опозиційні

йому рухи антиглобалістів. Противники глобалізації шукають у

загальносвітовій інтеграції джерело зростання соціальної несправедливості,

деградації традиційних цінностей і загрозу забруднення навколишнього

59

середовища. Таке негативне сприйняття глобалізаційних процесів є

характерним не лише для країн, що розвиваються, а й для економічно успішних

держав. Наприклад, дешева робоча сила «третього світу» спонукає деякі

компанії переносити туди виробничі потужності, відповідно, на територіях

розвинених країн це призводить до скорочення робочих місць і зростання

безробіття.

Доволі часто критики глобалізації звертаються до явища культурної

експансії «західного світу», стверджуючи, що це може призвести до негативних

наслідків за умов існування тубільних (по відношенню до глобальної) форм

культури.

Критика глобалізації – це джерело натхнення не лише для політиків і

антиглобалістів, але й для відомих науковців та публіцистів. Наприклад, знаний

критик глобалізації Д. Стіґліц в наслідках глобальних інтеграційних процесів

вбачає падіння промислового розвитку, підвищення рівня безробіття, бідність і

нові екологічні проблеми. В акцентує увагу на зменшенні світового паритету

інтересів на користь деяких розвинених держав засобом політики глобальних

інститутів – таких, як СОТ і МВФ [97].

Окремі дослідники шукають у глобалізації причини виникнення

надмірної спекулятивної активності на світових фінансових ринках,

виробничих і торговельних монополій і навіть так званого «золотого

мільярда» [98]. Інші знаходять причини погіршення демографічної

ситуації [99].

На противагу точки зору про природність процесів, пов’язаних із

світовою інтеграцією, критики глобалізації переконані, що потужні держави

здатні уповільнити останню. Вони пропонують обмежити зовнішню торгівлю,

фінансову взаємодію, імміграцію, тобто, шлях до політики міжнаціонального

ізоляціонізму. У такому разі альтернативою глобальній фінансово-економічній

системі могли б стати декілька десятків національних та регіональних

автономних економічних утворень.

Проте, будь які системи мають певну мету існування, на досягнення якої

60

витрачаються чималі ресурси. Відповідно, закриті системи тяжіють до

вичерпання внутрішніх ресурсів не маючи доступу до зовнішніх, тобто,

тяжіють до ентропії та самознищення.

Відомий економіст і соціолог В. Іноземцев вважає, що немає нічого

страшного в локальних інтеграційних відступах у процесі глобалізації, оскільки

в результаті інтеграція систем лише посилюється. Публічні системи, що

виключають себе з глобальних процесів, зменшують, або й зовсім втрачають

синергетичні ефекти і як наслідок, відстають у своєму розвитку від

інтегрованих систем, програють їм і повертаються до інтеграції [75].

Інтенсифікація глобальних інтеграційних процесів призводить до

глибоких трансформацій у системах державного управління, що може мати

наслідком навіть зміни у сучасному розумінні сутності державності. Російський

економіст та політолог О. Неклесса вважає, що деякі аспекти сучасних змін

«кодів управління» здатні підірвати певні інституції, відповідно,

трансформуючи звичні форми влади. Таким чином, «легальна влада» може

стати деякою мірою маргіналізованою в управлінській діяльності з точки зору

відходу від регуляції суспільства до неформальної, транснаціональної чи

геоекономічної влади [100, c. 230].

Однією з прикмет останніх десятиліть стала загальна незадоволеність

існуючими системами державного управління, що свідчить про зниження

ефективності їх функціонування. Під тиском світових інтеграційних процесів на

поверхню випливають певні проблеми, пов’язані з дисфункцією

адміністративно-бюрократичної держави. Радикальне підвищення кількості та

різноманітності соціальних систем супроводжує постіндустріалізацію та кидає

виклик сучасному глобальному суспільству. Проблемою різноманітності в

управлінні ще в середині минулого століття займався відомий англійський

фахівець в галузі кібернетики В. Ешбі, який сформулював принцип необхідної

різноманітності: щоб мати можливість керувати, керуюча система повинна

володіти не меншою різноманітністю, ніж керована [101].

Домінування промислового виробництва та урбанізаційна якість

61

індустріального суспільства реалізується, в тому числі, в традиційній моделі

державного управління. В постіндустріальну епоху дослідники акцентують

увагу на неефективності держави у реалізації власних функцій та наданні

суспільних послуг, що можна помітити у сучасному ставленні до терміна

«бюрократія» як до чогось громіздкого та неефективного.

Стрімкі зміни глобального публічного та фінансово-економічного

середовища примушують уряди багатьох країн до запровадження глибоких

структурних реформ. Професор Мерілендської школи публічної політики

Д. Кеттл припускає, що в 80-х роках ХХ ст. розпочався глобальний рух реформ

у держаному управлінні [102]. У багатьох розвинених країнах глобальний рух

модернізації державного управління став підґрунтям змін, що умовно можна

розділити на «вестмінстерську», «американську» та «гібридну» моделі

реформування [103]. «Вестмінстерська» модель застосовувалась у Новій

Зеландії і Великій Британії, «американська» – у США, «гібридна» – у

скандинавських країнах та країнах із перехідною економікою.

Проте, глобалізація не винна в неефективному державному управлінні.

Більше того, глобалізація змушує окремі держави підвищувати ефективність

державного управління або обмежувати роль держави в економіці. Глобалізація

робить світ більш взаємозалежним, а неефективне державне управління є

перешкодою на шляху до нормального функціонування глобального

суспільства [104].

Природне об’єднання людей за інтересами на початку історії спричинило

формування сучасних державних систем такими, якими вони відомі зараз.

Процеси саморегуляції складних публічних систем сприяли утвердженню

народовладдя, а самоідентифікація груп індивідів з певною соціальною

спільнотою трансформувалася у розвиток політичних націй, що поклало

початок міжнаціональним інтеграційним процесам та глобалізації.

Глобалізація відбивається на функціонуванні практично усіх інститутів

суспільства, держави і впливає на життя кожної людини. Вона трансформує не

лише структури публічних і фінансово-економічних систем, а й частково змінює

62

їх цілі, функції, методи, що веде до повного їх перетворення.

Дослідження процесів, пов’язаних із змінами в системі державного

управління у контексті глобалізації та глобального народовладдя, потребують

поглибленого аналізу та вивчення. Ці процеси спроможні кардинально змінити

як життя кожної людини окремо, так і світового співтовариства в цілому.

Висновки до першого розділу

1. Взаємозв’язок понять «державне будівництво» та «державотворення»

випливає з того, що державне будівництво виявилося більш вузьким явищем –

узагальненням особливостей сфери формальної діяльності, до якої належать

питання політичного устрою країни, взаємовідносини центру та периферії,

формування системи державних органів, організація їхньої діяльності,

забезпечення публічних і приватних прав громадян. На відміну від цього,

державотворення в контексті системного підходу – явище ширше за змістом,

історично тривале та комплексне, що поєднує культурні, політичні, економічні,

міфологічні та інші процеси. Відповідно, поняття «державотворення» можна

розглядати як безперервний процес розвитку соціальної структури суспільства,

починаючи від стадії формування представницької влади і до створення

складної суспільно-державної системи з усіма необхідними атрибутами

державності.

2. Порівняльний аналіз різних концепцій походження держави,

незважаючи на велику різноманітність їх, свідчить, що вони тяжіють або до

теорії штучності держави в інтерпретації Платона, або до теорії природності

держави в інтерпретації Аристотеля. Більш сучасні концепції державотворення

є певними комбінаціями теорій штучності та природності.

3. Узагальнено бачення різних концепцій державотворення – розвитку

публічної сфери життєдіяльності людини. Еволюція суспільства рухається від

егалітаризму до елітаризму, а згодом прагне свого повернення до попередньої

стадії розвитку. Первісне егалітарне суспільство, у якому всі індивіди мають

63

рівні можливості, розвивається в елітарне, де з певних причин в одних індивідів

можливостей стає більше, ніж у інших. Природно, що ті, у кого можливостей

(політичних, економічних, правових) менше, не належать до еліт елітарного

суспільства, тому прагнуть змінити такий стан, що і спричиняє виникнення

вектора прагнень до теоретичного абсолюту егалітарності.

4. З’ясовано походження поняття «демократія» та окреслено вузьку

сферу реалізації народовладдя як політичного режиму та більш широку – як

форму саморегуляції суспільно-державної системи. У цьому контексті з’ясовано

співвідношення понять «етнос», «народ» та «нація» в сучасному розумінні їх та

встановлено, що народовладдя можливе лише за наявності політичної спільноти

(нації), здатної нівелювати значущість політичного впливу поза її структурою

управління.

5. Проаналізовано ліберальні та неліберальні форми прояву

народовладдя, що дозволяє стверджувати: ліберальна демократія орієнтується

на кожного індивіда, тож і політичні рішення в суспільно-державній системі

приймаються з урахуванням точки зору та прав меншості; неліберальна

демократія орієнтується на все суспільство, тому політичні рішення більшості

можуть певною мірою ігнорувати бажання та права меншості.

6. Інтеграційне походження глобалізації та причини перетворення

сучасних суспільно-державних систем пов’язано з трансформацією як реакцією

на дію певних зовнішніх і внутрішніх чинників та, відповідно, на соціальні,

економічні, політичні й інші виклики. Зовнішні чинники трансформації – це

насамперед дія інших суспільно-державних систем. Отже, основним зовнішнім

чинником трансформації поступово стають інтеграційні процеси.

РОЗДІЛ 2

ДЕФОРМАЦІЇ, ТРАНСФОРМАЦІЇ ТА РЕЛЕВАНТНІСТЬ

ДЕРЖАВОТВОРЧИХ ПРОЦЕСІВ В УКРАЇНІ ЗА ЧАСІВ ЇЇ

НЕЗАЛЕЖНОСТІ

2.1. Трансформації складних систем у сфері публічного управління

Функціонування будь-якої структури об’єднання людей є непостійним та

важким для прогнозування. Зміни, що відбуваються в публічних системах,

найчастіше пов’язані з об’єктивною реальністю навколишнього світу більшою

мірою ніж із суб’єктивною волею сприйняття його таким, яким він не є.

Певний умовний об’єкт без акцентування уваги на його якісних

характеристиках може бути або умовною системою, або окремим її елементом

структури (якщо він є системою нижчого рівня). Певна позасистемна одиниця,

або елементарна (нероздільна) частина системи не має структури, а відповідно,

не може піддаватися структурним змінам. Будь-яка обґрунтована дія умовного

системного об’єднання є відповідною реакцією на зміну умов його стану. З

іншого боку, дія може бути й необґрунтованою (хаотичною). Але в такому разі

сама можливість хаосу притаманна природі системи, а отже, є невід’ємною її

частиною.

«Тригер» – це термін який буквально можна перекласти як «спусковий

гачок», і від початку використовувався у радіоелектроніці та у комп’ютерному

програмуванні для позначення кодованої процедури автоматичного виконання

певної дії в певних умовах. З огляду на це, принциповими стають функції «до»

(before) та «після» (after) [105], які власне й визначають певний стан з перебігом

часу. У сфері теорії складних систем цей термін можна інтерпретувати в цілому

як певну причину або фактор, подальших дій та відповідних їм змін системи.

Передумови змін можуть бути як зовнішніми, так і внутрішніми. Якщо

внутрішні причини закладені в умови існування структурного утворення, то

зовнішні – будуть чужорідними за своєю природою. Ефективність реакції на

65

зміну умов визначає здатність існування системного об’єднання. Таким чином,

зміна умов існування – це тригер змін в умовній системі. Природно, що повною

мірою це все є характерним і для суспільних, і для державних структур.

Кожна людина є частиною декількох різнорівневих систем взаємодії з

іншими людьми. Вони можуть публічно формувати структури управління та

самоврядування, або спрямовувати економічні чинники розвитку на досягнення

цілей матеріалізації людських бажань і потреб. Кожна людина знаходиться у

певній системі координат, що є історично та практично обґрунтованим.

Структура взаємовідносин людей (будь-то публічних чи економічних) створює

об’єктивну реальність. Проте, в силу величезної чисельності людей, вона стає

надто складною для простої схеми умовно-локального системного утворення.

Таким чином, загальнолюдська міжнародна взаємодія створює глобальну

суперсистему публічних, економічних, та культурних взаємовідносин. Тобто,

людство – це не просто набір чи певна структура індивідів, а суспільна

суперсистема, яка має глобальну мету та складається з систем нижчого рівня з

більш локальними цілями. Природно, що суперсистема може змінювати

структури нижчого рівня, підпорядковуючи їх цілям свого існування, і звичну

систему координат життя кожного конкретного індивіда.

Майже усі публічні системи є відкритими. Спроби побудувати закриті

суспільства (середньовічні Японія та Китай, СРСР, сучасна Північна Корея)

закінчувались деградацією систем, що зумовлювалось прагненням закритих

систем до вичерпання власної енергії у разі відсутності доступу до зовнішніх

джерел. Відкритість публічних систем підштовхує їх до взаємодії, що генерує

певні наслідки для них. Вони створюють одна для одної таке навколишнє

середовище, яке змушує їх або протидіяти, або адаптуватися до умов

перманентних змін. Адаптація системного об’єднання може виражатися у

трансформації структури під нові об’єктивні реалії, а такі процеси можуть бути

як контрольованими, так й неконтрольованими.

Достатньо об’ємна сучасна публічна система реалізує свою функцію

управління та самоврядування в існуванні власної державної структури. Тобто,

66

державні утворення можна розуміти у широкому сенсі, в контексті публічного,

економічного та культурного аспектів.

Трансформації, що відбуваються з суспільними структурами прямо

транслюються на зміни у системах нижчого рівня, зокрема, й системах

державного управління. Деформаційні та трансформаційні процеси можуть

призводити не лише до змін у державному управлінні, але до змін самої

структури держави.

Деформація (дослівно з латині «спотворення») – це зміна системної

структури, викликана взаємодією елементів цієї структури. Відповідно,

елементи, які змінили свою значущість для інших елементів, у структурі –

зазнають також іншого впливу і впливають на інші елементи, що, в свою чергу,

може призвести до спотворень структури всього системного утворення.

Деформації можуть бути пружними, тобто, такими, що згодом зникнуть.

У такому випадку система повернеться до стану, в якому вона перебувала на

початку змін. Проте, деформації можуть бути і незворотними, коли система

змінюється назавжди і якщо вона здатна витримати ці зміни, закріпити

необхідні для стабільного функціонування нові риси. Таким чином, можна

стверджувати, що деформації в системі публічного управління – це процес її

структурних змін публічної системи зворотного чи локального характеру.

Якщо публічні деформації відображаються в інституційних змінах

держави, то їх можна представити як засіб приведення формальних правил і

норм суспільно-державного утворення у відповідність з неформальними

практиками суспільної системи. Якщо історичний процес – це послідовність

змін, які найчастіше проявляється у публічних трансформаціях можна вважати

процесом структурних змін публічних систем (та систем їх управління), що має

незворотні наслідки та призводить до фактичного формування систем нової

(іншої) якості.

Деформації та трансформації в системі є взаємопов’язаними. Будь-які

зміни системної структури – це реакція на певний тригер. Під впливом

зовнішніх факторів система деформується, а згодом внаслідок адаптації до

67

нових умов трансформується. Відповідно, у певному сенсі, деформація – це

реакція на тригер, а трансформація – реакція на деформацію. Інакше система не

буде здатною адаптуватися до нових умов, і може виникнути питання про

здатність її структури для подальшого існування.

Як вважає В. Бакуменко, виникнення потреби у прийнятті управлінського

рішення пов’язується з появою певної проблемної ситуації. Якщо немає

проблеми, то немає й потреби у прийнятті відповідного рішення. Проблемна

ситуація з позиції системної філософії виникає внаслідок невідповідності

існуючого стану певної системи бажаному. Така проблемна ситуація у

державному управлінні найбільш гостро проявляється здебільшого у двох

випадках: у зв’язку з постановкою нових цілей розвитку (нормальний режим

управління) та внаслідок кризового розвитку подій у суспільній системі

(надзвичайне або кризове управління). Тобто, це або проблема досягнення

нового, кращого, ніж було, або проблема втрати досягнутого, перша з яких

пов’язана з усвідомлюваною зміною кордонів майбутнього, а друга – з

несподіваним порушенням кордонів існуючого [106].

Публічні деформації стають тригером для трансформації системи

публічного управління, а відповідно, – й системи державного управління, що

закріплює та структурує відповідні деформації у суспільстві. Розумінню

реалізації теоретичної послідовності тригер-реакції можуть допомагати

трансформаційні процеси в недалекій історії людства.

Наслідки Семирічної війни (1756-1763 рр.), яку іноді називають

справжньою першою світовою війною [107], для державних систем були

одними з основних тригерів що призвели до війни за незалежність

американських колоній (1775-1783 рр.). Повоєнна економічна слабкість

Великобританії спричинила підвищення податків для колоній, що викликало

невдоволення у них. Відповідно, повоєнна деформація економічної субсистеми

публічного структурного утворення призвела до суспільного вибуху, нової

війни і трансформації колоніальної Америки у нову суспільно-державну

систему – США. З точки зору системи державного управління, деформація

68

системи влади призвела до її трансформації у республіканську та демократичну.

Успіх американської революції не міг не підштовхнути революцію французьку

(1789-1799 рр.), невдачі якої, у свою чергу, зумовили «Переворот 18 брюмера»

на чолі з Наполеоном Бонапартом.

Поразка Німеччини у Першій світовій війні та Версальський мир

(сприйнятий німецькою публічною системою як ганебний) призвів до Другої

світової війни, невдачі російської армії підштовхнули до революції 1917 р. і

глибинних політичних, економічних та культурних змін на території колишньої

імперії. Поразка СРСР у «холодній війні» значною мірою спричинила розпад

радянського державного утворення.

Тобто, історичний процес – це послідовність тригерів і реакції системи на

них, абсолютно логічний причинно-наслідковий процес, де безпосереднім

наслідком є реакція державної системи на зміну навколишнього середовища.

Початок існування незалежної держави Україна якнайкраще можна

охарактеризувати початком транзиту політичного та фінансово-економічного

стану системи у бік демократії і ринкової економікм. Глибокі структурні зміни,

що відбулися внаслідок таких процесів транзиту, торкнулися практично усіх

сфер держави та суспільства. На час здобуття незалежності фінансово-

економічна система України опинилася на межі свого існування внаслідок

втрати виробничих зв’язків з колишніми радянськими республіками та

довготривалості планової економіки, яка фактично керувалася вручну і не була

саморегульованою. Одним з наслідків транзиту від економіки планового типу

до ліберального можна назвати початок первинного перерозподілу капіталів в

уже новій фінансово-економічній системі України. Період так званого «дикого

капіталізму» середини 90-х років ХХ ст. позначився не тільки збільшенням

економічних (і не лише) злочинів, а й на виникненні симбіотичної системи

державної влади та капіталу, внаслідок чого система влади в Україні набула

характеру олігархічної.

Природним прагненням будь-якого бізнесу є максимізація прибутку та

мінімізація ризиків, гарантією чого може бути створення штучної монополії в

69

певному секторі економіки. Власне, історія України середини 90-х років ХХ ст.

свідчить, що олігархічна система влади провокує виникнення неприродних

монополій, що не сприяє розвитку конкурентного середовища та відступу до

неліберальної економічної моделі. Становлення симбіозу олігархічної системи

та системи державного управління в Україні стало тригером для подальших

публічних процесів і в певний момент проявилося у русі «Україна без Кучми»

та «Помаранчевій революції». Проте, незважаючи на недостатні подальші

трансформації Української держави в контексті транзиту до ліберальних форм

демократії та економіки, вектор геополітичного розвитку країни став

однозначно про-західним.

Подальші об’єктивні фінансово-економічні проблеми розвитку країни,

пов’язані зі світовою фінансовою кризою 2008-2009 рр., можна кваліфікувати

як один з тригерів деформації електорального поля України та політичного

реваншу сил євразійської геополітичної спрямованості, що користувалися

підтримкою значної частини олігархічної системи (перш за все, через бізнес-

інтереси). Наступна трансформація публічної системи України – чергові

конституційні зміни та остаточна зміна геополітичного вектора наприкінці

2013 р., виступили тригерами до початку революції «Гідності» і подальшими

глибокими деформаціями системи публічного управління в країні.

Стан публічних систем до та після певних трансформаційних процесів

характеризують результати двох соціологічних досліджень різних років.

Перше – це експертне опитування, проведене Фондом «Демократичні

ініціативи» з 8 по 14 липня 2010 р., присвячене 20-річчю ухвалення Верховною

Радою УРСР «Декларації про державний суверенітет». Експерти з’ясували, що

не дивлячись на об’єктивний суверенітет України він не є достатнім через

серйозні загрози і виклики. Більше половини респондентів зазначили

реальність загрози втрати суб’єктності політичної еліти в Україні на користь

інших держав. Також у числі серйозних загроз називались енергетична

залежність, економічна криза, слабка конкурентоспроможність національного

товару, втрата культурно-національної ідентичності українського народу через

70

вплив інших держав. Певними, але не настільки значними загрозами було

названо сепаратизм, політичні розбіжності між східною і західною частинами

держави, фінансово-економічну залежність, втягування України в геополітичну

конфронтацію міжнародних суб’єктів, послаблення потенціалу силового блоку

й обороноздатності країни, неефективну монетарну політику, міжнародний

тероризм. Загроза розширення міжнародних конфліктів, а тим більше загроза

анексії частини території України іншими державами на той момент були

визнані повністю неактуальними [108].

Друге – це соціологічне дослідження Київського міжнародного інституту

соціології «Соціально-політична ситуація в Україні: березень 2015 року». Його

головними результатами стали дані щодо електорального, геополітичного та

емоційно-політичного сприйняття громадянами України об’єктивної реальності.

Електоральна перевага виявилася на боці політичних сил, що декларують

прозахідну та патріотичну позиції (понад 85% серед тих, хто визначився на

момент опитування). Курс України на євроатлантичну інтеграцію підтримала

більшість респондентів. Проте, залишилася ще досить помітною певна

диференціація за регіональною ознакою. Більша половина опитаних (51,4%)

визначила пріоритетною європейську інтеграцію – аж до вступу України в

Європейський Союз, незначна їх частка (10,5%) воліла б економічної інтеграції

з такими країнами як, Білорусь, Казахстан і Російська Федерація – аж до вступу

з ними в Митний союз. Чверть українців (24,7%) виявилися на позиціях відмови

від будь-якої міжнародної економічної інтеграції. Чисельність прихильників

майбутнього набуття членства України в НАТО (43,3%) виявилася більшою ніж

його противників (33,4%). Найближче майбутнє здалось більшості громадян

України не надто оптимістичним. Більше половини (майже 64%) опитаних

продемонстрували впевненість, що до кінця 2016 р. фінансово-економічна

ситуація у країні лише погіршиться. З іншого боку, населення України проявило

помірний економічний оптимізм щодо ситуації у довгостроковій перспективі:

42,2% респондентів впевнені у поліпшенні економічної ситуації у найближчі

5 років [109].

71

Якщо уважно розглядати революційні події в Україні кінця 2013 р. –

початку 2014 р., то можна розділити їх перебіг за принципом «тригер – реакція

(деформація) – трансформація». Мирна акція протесту «Євромайдан» та його

подальший розгін призвели до перетворення відноснопасивного стану

суспільства у бурхливий та протестний. Жорсткі дії влади лише підсилювали

деформацію до тієї межі, коли суспільна субсистема публічної системи

перейшла у революційний стан. Історично такий стан призводить або до зміни

влади, або до широкого застосування репресій з боку держави, або до

громадянської війни. Накопиченню деформаційного потенціалу також сприяло

негативне ставлення з боку суспільства до олігархічних та корупційних якостей

влади, що сформувалися у системі державного управління в Україні. У

подальшому «Євромайдан», який не знайшов широкої підтримки в деяких

південно-східних регіонах України, викликав потужну протидію третьої сили –

Російської Федерації. Тригером у даному випадку виступили геополітичні

опасіння та фантазії, що превалюють у російському політикумі та суспільстві, а

також реакція на остаточну відмову України від «євразійського» шляху

інтеграції. Окупація та анексія Кримського півострова, втрата контролю за

частиною Донецької та Луганської областей, а також тривала інформаційна,

економічна та диверсійно-терористична агресія проти України – такою стала

реакція сусідньої держави на внутрішні трансформаційні процеси в Україні.

На противагу твердженням про широкий сепаратистський рух у південно-

східному регіоні України, можна навести результати соціологічного

дослідження «Чи властиві українцям настрої сепаратизму?»

(загальнонаціональне опитування проведене у березні 2014 р. для ГС

«Громадська варта» за участі Фонду «Демократичні ініціативи ім. І. Кучеріва»).

Переважна більшість респондентів (89%) визначили Україну своєю

батьківщиною. При цьому, в західних регіонах цей показник сягнув 97%.

Відданість ідеї сепаратизму відзначила незначна частка опитаних. Зокрема,

бажання відділення своєї області чи регіону від України та приєднання до Росії

озвучило не більше 9,5% представників Півдня, 11% – Сходу і 27% Луганської

72

та Донецької областей. Ідею незалежності своєї області чи регіону підтримало

ще менше респондентів: не більше 6% у загальнонаціональному вимірі

населення, а по Луганській та Донецькій областям – 17%. Подальші події в

Україні складно формалізувати як «громадянська війна», проте більшими є

ознаки зовнішньої агресії проти України [110].

Перебіг подій 2014 р., геополітичні, фінансово-економічні, гуманітарні

тригери сприяли глибокій деформації публічної системи України та подальшій

поступовій трансформації, яка вимагає структурних реформ державного

управління. Показовим у цьому аспекті є проект VOX-Ukraine «Індекс

моніторингу реформ (іМоРе)», покликаний комплексно оцінювати зусилля

влади (Уряду, Президента, НБУ та ін.) щодо впровадження реформ. Його

реалізація показала повільність, недостатність та разом з тим наявність,

позитивність та перманентність подальших реформ і відповідних

трансформацій системи публічного управління в Україні [111].

Таким чином, можна дійти висновку, що деформації і трансформації як

публічних систем, так і систем державного управління мають причинно-

наслідкові зв’язки. Тимчасові неконтрольовані деформації, що відбуваються

внаслідок змін умов існування системи, виступають тригером для

трансформаційних процесів що змінюють її на постійній основі. Вся історія

людства, як і історія України, складається з етапів деформацій і трансформацій,

що чергуються. Зокрема, наразі в Україні розвиваються глибокі деформаційні та

трансформаційні процеси, що можуть мати непередбачувані наслідки. Як

емпіричний, так і теоретичний аналіз сутності змін у суспільно-державних

системах відкриває шлях до розуміння глибинних суспільних процесів і

практичного застосування таких знань.

Будь-який сучасний суспільний устрій можна умовно ранжувати за двома

основними групами якісних характеристик: економічна та політична. Доволі

часто можна почути про «праві» чи «ліві» ідеологічні течії. Насправді ж, такими

можуть бути й економічні, й політичні ідеології, значення яких буде істотно

відрізнятися.

73

Розгляд політичних систем «правого» толку так чи інакше пов’язується з

націоналізмом як його крайнім проявом (ксенофобії, ідеї національного

ізоляціонізму), так і як цілком пристойною політичною течією націонал-

демократії. Як відомо, націоналізм – це політична ідеологія, що припускає

самоідентифікацію індивіда зі своєю нацією як політичної спільнотою. Тобто,

націоналізм тісно пов’язується з національною ідентичністю. У цьому полягає

його відмінність від концепції патріотизму, яка припускає соціальну

обумовленість поведінки особистості, ідентифікацію себе з рішеннями та діями

держави [112]. Історично обумовленою є поява такого явища, як націоналізм на

етапі формування політичної спільноти, усвідомлення народом себе як суб’єкта

управління. Логічним було б припустити, що націоналізм виникає у момент

формування в державі демократичної форми правління з менш демократичних

монархії, диктатури, олігархії.

Відповідно, під лівими політичними ідеями розуміється космополітизм у

його різноманітних проявах. З точки зору ранжування економічних систем, під

«лівими» економіками розуміється соціалізм у всіх його проявах: від помірного

соціалізму до повної відсутності вільного ринку, ліберальної економіки, та

планової економічної системи. Комунізм – це соціальна, політична й економічна

ідеологія, метою якої є утвердження ідей структурованого соціально-

економічного порядку, суспільної форми власності на засоби виробництва,

відсутності соціальних класів, грошей і національної системи у сучасному

значенні [113]. З цього випливає, що «ліві» економічні ідеї ґрунтуються на

гарантуванні певного рівня життя індивіда, відповідно ведуть до зменшення

потреби у конкурентній боротьбі. З іншого боку, вони проголошують певні

обмеження економічних свобод, а отже й рівня лібералізму в цілому.

На відміну від «лівих», «праві» економіки – це ліберальні капіталістичні

системи, які поширюються на увесь спектр економік: від схильних до

поміркованих ліберальних ідей (мінімально необхідної участі держави в

економіці) до лібертаріанства, анархо-капіталізму, «дикого» капіталізму.

Економічний лібералізм ґрунтується на організації індивідуалістичної

74

економічної системи, за якої максимально можлива кількість економічних

рішень приймається індивідуально, а не колективно [114]. Відповідно, публічна

сфера менше проникає у приватну, що й гарантує вищий рівень свободи людини

в цілому. Великою загрозою для економічного лібералізму є монополія (у будь-

якому її прояві) – чи державна, створена штучно, чи природна, створена в

результаті вільної боротьби в контексті «виживає сильніший». Монополія

дозволяє диктувати умови, і відповідно, навіть у право-ліберальній економічній

системі вільного ринку природно створена монополія в результаті конкуренції є

джерелом деструктивних змін і здатна нівелювати переваги капіталістичного

устрою.

Якщо препарувати кожен параметр на декілька рівнів, то можна уявити

умовну систему координат, за якою ранжуються усі сучасні публічні системи.

Рівень тоталітаризму чи лібералізму можна пов’язати з інтенсивністю

втручання у приватну сферу життя людини та рівнем контролювання

приватного життя індивіда, тобто, з соціальною, культурною, психологічною та

будь-якою іншою свободою. Рівень домінування тієї чи іншої економічної

ідеології можна пов’язати з устроєм фінансово-економічної системи. Та всі ці

категорії, безперечно, пов’язуються між собою.

Як відомо, лібералізм – це філософська, політична та економічна теорія, а

також ідеологія, яка виходить з положення про те, що індивідуальні свободи

людини є правовим базисом суспільства та економічного ладу [115].

Відповідно, тоталітаризм – це форма відносин суспільства та влади, за якої

політична влада бере під тотальний контроль суспільство, формуючи з ним

цілісне утворення, повністю контролюючи всі аспекти життя людини [116].

Антагонізм тоталітаризму та лібералізму набагато чіткіше простежується

у відмінності «лівих» і «правих» економічних ідей, ніж політичних.

Заперечення приватної власності, що є присутнім у екстремальних

соціалістичних ідеях, – це пряме заперечення прав людини по відношенню до

прав усього суспільства. Якщо буде поєднання ще й з ідеологією націоналізму

(в негативному його прояві ксенофобії, ізоляціонізму), то автоматично

75

утворюється націонал-соціалістична політико-економічна система, при цьому

розповсюдження імперської ідеї генерує суспільно-державну систему з

ознаками фашизму. З іншого боку, якщо екстремально-соціалістичну

економічну систему поєднати з космополітизмом (у крайньому його прояві

заперечення політичних спільнот), то автоматично утворюється комуністична

тоталітарна система. Тобто у першому й у другому випадках вирішальну роль у

генеруванні тоталітаризму в суспільній системі відіграє саме екстремально-ліва

економічна система, а не політична. Негативні якості політичної системи лише

доповнюють ефект, але не визначають його.

Таким чином, відповідно до ступеня втручання публічної сфери у

приватну можна визначити ще один умовний вимір індивідуальної свободи та

несвободи людини, що вимірює антагонізм тоталітаризму та лібералізму.

Тоталітаризм може проявлятись у формах диктатури (влада концентрується в

одному центрі впливу), авторитаризму (недемократичний політичний режим,

для якого характерна сильна особиста диктатура однієї людини, або вузької

групи осіб), контрольованій демократії (першочерговість інтересів суспільства

та системи над особистістю є основою публічного устрою) [117, с. 17].

Лібералізм, в екстремальному прояві, може виявитись анархізмом (заперечення

держави та інших форм централізованого управління суспільством) [117, с. 45].

Якщо відобразити умовну систему координат за віссю, що визначає

політичні характеристики певної суспільної структури, та віссю, що визначає її

економічні характеристики, можна визначити розташування п’яти характерних

суспільно-державних систем (взятих як приклад) по відношенню одна до одної.

У цьому контексті заслуговує на увагу розгляд динаміки розвитку суспільств

США, КНР, СРСР та СНД, Скандинавських країн та арабського світу впродовж

другої половини ХХ ст.

США – ліберальна країна, що є безперечним еталоном капіталістичного

світу. Проте, тут поступово підвищуються соціальні гарантії держави (соціальні

реформи, ініційовані Б. Обамою), а тому можна говорити, що

трансформаційний вектор у динаміці є направленим від ліберальної економічної

76

структури у бік соціальної. За даними МВФ, економіка США генерує ВВП на

рівні 17 трильйонів американських доларів (станом на 2015 р.), що становить

17% світового ВВП, і робить її найбільшою економікою у світі [118]. Тож, не

можна говорити про якесь глобальне перетворення суспільної супер-системи,

тим більше такої великої та потужної. Проте, це уможливлює відслідкування

певних тенденцій та вектор трансформацій.

За даними МВФ, економіка ЄС генерує ВВП на рівні 16 трлн.

американських доларів (станом на 2014 р.), що робить її другою економікою у

світі [119]. Європейські країни вже давно є «враженими вірусом соціалізму»,

проте, залишаються по суті ліберальними. У даному випадку основою

перетворень можна вважати світову фінансову кризу першого десятиліття

ХХІ ст., що могла викликати руху від великих соціальних гарантій до

скорочення державних витрат. Найбільше це простежується у скороченні

бюджетного навантаження та інтенсифікації використання міжнародних

фінансових інструментів в економічній політиці ЄС, зокрема, Німеччини. Таким

чином, можна простежити певний вектор розвитку у бік більшої лібералізації

економіки. Німецький учений К. Харпрех зауважує, що ставлення до релігії

значним чином відрізняє Америку від Європи [88. c. 254]. Америці, в питаннях

релігії, є притаманним утилітарний підхід, оскільки «глибока набожність та

безмежна віра у світовий прогрес зводиться до прагнення свободи, яка

забезпечується місіонерською свідомістю» [120]. На думку І. Кристола, між

Америкою та Європою помітна значна відмінність, яка полягає у політичному

консерватизмі – високорозвиненому у США, та слабкому у Європі [121].

Близький Схід – це географічний термін, що приблизно відповідає

території «Західної Азії», під якою спочатку переважно розумілася територія

Османської імперії, проте, згодом цей термін вийшов з ужитку та замість нього

закріпився «Близький Схід», до якого іноді відносять і Середню Азію [122]. У

країнах Близького Сходу притаманний високий рівень авторитаризму, що

пов’язується з традиційністю суспільства. З іншого боку, в таких країнах

домінує приватна власність. Події так званої «Арабської весни» засвідчили

77

посилення ситуаційних тенденцій у політичній лібералізації суспільства.

Можна припустити, що так звана «Ісламська держава» створилася внаслідок

розвитку зворотніх процесів, проте несе разом підсилення потенціалу

формування політично-релігійної спільноти. Таким чином, вектор розвитку

Близького Сходу можна визначити як рух від диктатури окремих груп до

диктатури більшості (неліберальної демократії). Наявність жорсткого

військового конфлікту, майже повна відсутність громадянського суспільства та

різнорідність регіону стоять на заваді позитивних тенденцій розвитку, проте,

вектор трансформації є очевидним, про що свідчать послідовні падіння

місцевих диктатур та авторитарних режимів.

Найхарактернішими представниками суспільно-державних систем

азійського регіону можна назвати Японію, КНР та Індію. У другій половині XIX

– першій половині ХХ ст. в Японії відбувалися процеси формування політичної

нації. Японську публічну систему того часу можна назвати надто правою, тим

більше, що завершилися ці процеси військовою агресією та поразкою країни у

другій світовій війні. З огляду на частковий консерватизм, що є історично

обумовленим, у суспільстві є ізоляціоністське минуле, сучасну публічну

систему Японії швидше можна визначити помірковано-правою. Певною мірою

завдяки позитивному впливу США у повоєнні роки фінансово-економічна

система Японії сформувалась як ліберальна економіка.

Китай пережив територіальну агресію Японії, прихід до влади комуністів,

драматичну добу «культурної революції», але все ж не втратив історично

сформовану політичну націю. Тому, незважаючи на панівну в країні

комуністичну партію, космополітизм не став домінуючою ідеологією, публічна

система залишилася помірно-правою. З іншого боку, фінансово-економічна

система скоріше є лівою, оскільки присутній контроль держави над економікою,

який не ігнорується ані слабкою системою соціального гарантування з боку

держави, ані окремими елементами ліберальної системи.

В Індії історично склалася складна структура багатьох замкнених

суспільних груп, тому процес формування політичної нації є розтягнутим у часі

78

і ще не повністю завершений. Тому, публічну систему тут можна визнавати

правою. Можливо, через статус Британської колонії у минулому, фінансово-

економічна система Індії увесь час лишалася капіталістичною.

Незважаючи на тривалий історичний період політичної та економічної

залежності від західного світу, – Китай і Індія, багато в чому зберегли свою

цивілізаційну самобутність [123]. Таким чином, якщо говорити про весь регіон,

то публічні структурні утворення мають вочевидь-виражений правий вектор

розвитку.

Початок 90-х років ХХ ст. ознаменувався революційною зміною такої

суспільно-державної системи, як СРСР. Роздроблення такого утворення

прискорило суспільні процеси з початком так званої перебудови. Прояви

політичного та економічного тоталітаризму поступилися глибоким ліберальним

перетворенням у всіх сферах життя людей. Народ одержав владу, і почавши

природний процес формування політичних спільнот. Проте, в більшості держав

колишніх республік, що отримали незалежність на початку, на місці політичної

та економічної диктатури комуністичного ладу виникли диктатури олігархічних

режимів. З іншого боку, як показує практика національних антиолігархічних

революцій, і в Грузії, і в Україні процес формування демократичної форми

правління є нездоланним.

Падіння СРСР та його планової тоталітарної економічної системи

спонукало й іншу частину соціалістичного табору. Так КНР відмовилась від

нежиттєздатних занадто «лівих» ідей і почати поступово рухатись у межах

вектора лібералізації.

Як свідчать результати аналізу, трансформації публічних систем в більш

потужних геополітичних утвореннях є не значними і практично непомітними.

Проте, невеликі держави, чи держави, що програють геополітичну конкуренцію,

проявляють неприховане тяжіння до деформацій та трансформацій своєї

структури.

У своєму геополітичному дослідженні «Велика шахівниця»

американський політолог і соціолог З. Бжезінський охаректеризував такі

79

поняття, як «геополітичні центри» та «геостратегічні дійові особи», вважаючи,

що державні утворення, що мають достатній фінансово-економічний,

соціальний, та політичний ресурси (а також консолідоване національне

бажання) для здійснення впливу за межами своїх суверенних територій,

називаються геостратегічними дійовими особами. Далеко не всі значущі та

потужні держави автоматично є геостратегічними дійовими особами, проте, всі

геостратегічні дійові особи – це значущі та потужні державні утворення.

Держави, значущість яких визначається скоріше важливим географічним

положенням і здатністю до спротиву впливу з боку геостратегічних дійових

осіб, називаються геополітичними центрами [124]. Тобто, йдеться про

геополітичні суб’єкти й об’єкти взаємодії. Природно, що суб’єкт впливає на

об’єкт, трансформуючи його. Проте, і з точки зору складних суспільних

процесів, і з точки зору процесів управління такі зв’язки включають зворотну

реакцію, що й посилює вплив на суб’єкт взаємодії, підтверджуючи взаємність

трансформаційних процесів.

Незалежний канадський дослідник А. Бетлер вважає, що теоретично

багатополярна система може бути стійкою за рівних силових можливостей

центрів, але згідно із законом нерівномірного розвитку держав, практично

такого ідеального стану бути не може, оскільки обов’язково хтось стає лідером.

Як наслідок, почне діяти закон сили, який свідчить: як тільки держава досягає

рівня економічної могутності та значного воєнного потенціалу, адекватного

могутності держав-лідерів світу, вона вимагає для себе нового статусу, який

означатиме обмеження сфери світового впливу. Головною проблемою тут є

закономірне протистояння подібним вимогам великих держав, але набуття такої

сфери впливу, зазвичай, можливе лише шляхом руйнації існуючої структури

міжнародних відносин. Саме тому багатополярна міжнародна система з

кількома центрами сили є найбільш нестабільною геополітичною структурою.

Багатополярний світ – це світ хаосу, боротьби усіх проти усіх, що призводить до

розростання регіональних конфліктів [125].

При взаємодії відкритих систем посилюється ресурсний обмін

80

(інформаційний, економічний, будь-який інший порядок), відповідно,

відбуваються взаємні трансформаційні процеси. В такому разі, інтеграційні

процеси виникають за будь-якої «не деструктивної» взаємодії відкритих систем.

Коли інтеграція будь-якої якості (фінансово-економічна, політична, культурна)

стає явищем загальносвітового масштабу, тоді виникає глобалізаційний процес,

іншою мовою, – загальносвітовий інтеграційний процес.

Антагоністичним явищем націоналізму можуть бути не лише

недемократичні форми правління, коли народ не є джерелом влади, а й

формування глобальної політичної спільноти. Глобалізація об’єднує та зближує

народи в цілому та їх публічні системні утворення, зокрема. Глобальний

інтеграційний процес можна визначати як прояв не лише взаємних

трансформацій конкретних взаємодіючих систем, а й створення загальної

трансформаційної кон’юнктури. Це явище здатне змінити й інші структурні

утворення, але за умови їх знаходження у глобальному процесі.

Аналізуючи векторіальні зміни в розвиту різних систем публічного

управління, можна простежити, що всі вони тяжіють до умовно єдиної точки –

центру координат, але відбувається це з різною силою та за різної динаміки.

Така ситуація характеризується та пояснюється двома позиціями: глобалізацією

(що природно зближує публічні структурні утворення); різним політико-

економічним, військовим та соціально-психологічним ресурсним потенціалом

різних країн. З точки зору глобальної транснаціональної супер-системи, рівень

розвитку суспільства в межах кожної окремої національної держави є суттєво

диференційованим. Відповідно до цього, І. Валлерстайн стверджує, що

глобальне цивілізаційне ядро утворюють держави, які займають найбільш

привілейоване становище у світовій супер-системі, периферію – найбільш

непривілейовані, напівпериферію – регіони, які займають проміжне становище

між ядром та периферією [126].

Кожна сучасна держава має свій геополітичний простір, свій потенціал

впливу на інші державні утворення [88 с. 404], та відтак і можливість певного

експорту свого бачення геополітичного простору [127, с. 10]. Таким чином,

81

можна дійти висновку, що кожна публічна система, як «центр впливу», притягує

до себе увагу та змінює навколишнє середовище, враховуючи й інші «центри

впливу», але з різним темпом, що залежить від потужності (ресурсного

потенціалу) суспільно-державного об’єднання. Відповідно, усі державні

утворення притягують до себе увагу та змінюють інші. Але чим потужніша

країна, тим сильніше вона трансформує навколишнє середовище, тим меншою

мірою трансформується сама.

Поступове взаємне трансформування систем публічного управління

логічно зміщує умовний початок координат та, відповідно, загальносвітову

ментальність. Так, з точки зору російського вченого Ю. Афанасьєва, управляти

у майбутньому світом будуть складні багаторівневі системи, які будуть зовсім

не обов’язково державними [128]. Тобто, економічний, політичний та

культурний устрій світу, що існував 100 років тому, є неприйнятним для

сучасного глобального суспільства, а сучасний устрій буде неприйнятним у

майбутньому. Відповідно, знаючи зараз, що трансформації систем публічного

управління будуть відбуватися, якими будуть вектори трансформацій, з якою

інтенсивністю (що залежить від потужності окремих держав) будуть

відбуватися такі трансформації, можна прогнозувати зміни структури

глобального устрою в їх динаміці, що дає додатковий інформаційний ресурс

державі для кореляції відповідної державної політики.

2.2. Релевантність державотворення та трансформаційних процесів у

системі публічного управління в Україні

Деформації і трансформації у будь-якому публічному утворенні досить

часто базуються на певних інтеграційних процесах. Не є винятком і

загальносвітовий інтеграційний процес – глобалізація, з широким спектром

аспектів своєї природи ( політичних, культурних, інформаційних). Проте,

незважаючи на те, що економічні передумови виникнення глобалізації не

заперечують соціальний характер інтеграційних процесів публічних систем,

82

фінансово-економічна взаємодія є первинною та передбачає генерування

значних об’ємів статистичних даних про інтенсивність руху товарів, фінансів,

робочої сили [129]. Відповідно, для розуміння актуального стану, в якому

перебуває глобалізований світ у певний момент та у певному аспекті свого

розвитку, необхідно мати результати порівняння як стану окремих країн, так і

загального стану глобальної системи.

Ранжування різних держав по відношенню одна до одної, в залежності від

їх включення у світові інтеграційні процеси, ступінь їх глобальних зв’язків, і

взаємозалежності в різних формах суспільного співіснування щонайкраще

відображається через так звані індекси глобалізації. Найвідоміші з них – це

значення The A.T. Kearney/Foreign Policy Magazine’s Globalization Index,

значення KOF Index of Globalization, значення CSGR та значення

GlobalIndex [130]. Ці чотири індекси відображають конкретні значення для

конкретних держав, проте, як правило, необхідним є одержання середніх

значень для всього регіону, або світу в цілому. Розрахунок значень індексів

здійснюється на засадах загальних принципів, проте, є й особливості кожного з

них. З урахуванням теоретичної моделі загальносвітового інтеграційного

процесу визначаються конкретні індикатори, які далі стандартизуються через

різний масштаб економіки і населення різних держав. Потім індикатори

проходять процедуру «панельної нормалізації», що дозволяє співставити один і

одним показники різних систем. Далі проводиться їх факторний аналіз з метою

визначення значущості окремих змінних. Тільки тоді і здійснюється загальний

розрахунок конкретного індексу та визначається відповіднийо рейтинг держави.

Розрахунок індексу A.T. Kearney / Foreign Policy дозволяє порівняти

держави за показниками товарообігу, прямих іноземних інвестицій кількості

користувачів мережі Інтернет, кількості інтернет-хостів і безпечних серверів,

міжнародних поїздок та туризму, міжнародного телефонного трафіку,

трансферів приватних фінансових ресурсів, участі держави в міжнародних

організаціях, міждержавних угод. «Нормалізація» значень індикаторів

відбувається з орієнтацією на базовий 1998 р. (100%) [131].

83

KOF-індексі акцентує увагу на трьох вимірах глобалізації – економічному,

політичному та соціальному. Через субіндекси індикатори відображають

фактичні економічні потоки, обмеження при переміщенні товарів, персональні

контакти, інформаційні потоки, культурну близькість та ін. Цей індекс

передбачає культурне домінування західного світу і розраховується з

урахуванням присутності на ринку міжнародних торговельних знаків – таких,

як McDonald’s або IKEA [132], [133].

У CSGR-індекс введені географічні та демографічні індикатори, що є

базовими при визначені залежності зовнішнього товарообігу не лише від

політичної та економічної відкритості держави, але й від її географічного

розташування та чисельності населення. На цьому, наприклад, наполягає

економіст з Гарвардського університету Б. Локвуд [134].

Соціально-технічна глобалізація, що відображається у GlobalIndex,

передбачає розширення соціальної комунікації шляхом впровадження новітніх

інформаційних технологій. Глобалізація спрощує обмін інформацією та

створює загальний соціально-культурний та фінансово-економічний алгоритм

взаємодії. Мережа Інтернет, як зазначає М. Рааб, підриває і економічні, і

політичні прагнення маніпуляції суспільством і цензури. Західна цивілізація

характеризується вірою у відкрите суспільство, економічний розвиток і прогрес.

GlobalIndex відображає це «логікою експансії» та розповсюдженням

первинності прав людини, раціоналізму й універсалізму [135].

Включення нових держав у розрахунок основних індексів в умовах

інтеграції та глобалізації сучасного світу може тимчасово зменшувати їх середні

значення. Тимчасовість базується на тому, що глобалізація – це об’єктивний і

природний процес, відповідно, певне локальне зменшення середнього значення

індексів не означає значну паузу в самому процесі. Більше того, інтенсифікація

міжнародних інтеграційних процесів наприкінці ХХ ст. та на початку ХХІ ст.,

природно відображається у трансформаціях зовнішніх і внутрішніх функцій

держави. Чим більшою мірою інтеграційні процеси проникають у повсякденне

функціонування публічної системи країни, тим більше її внутрішня політика

84

пов’язується з зовнішньою. Логічним продовженням такого процесу можна

вважати неможливість розвитку сучасної держави виключно у контексті

національних інтересів – без урахування взаємовпливу з міжнародним

співтовариством.

З огляду на абсолютизацію значення демократії у світі, можна

констатувати, що, глобалізація здатна вносити істотні зміни у політичну

функцію держави. Міжнародний юрист і науковець І. Лукашук стверджував: «У

наш час здійснюється глобалізація демократичних цінностей, демократія

визнається принципом загального значення, право на неї стає глобальним

правом, що все більшою мірою буде підтримуватися міжнародною спільнотою в

цілому» [136, c. 23]. Більше того, з точки зору А. Мельвіля, основною умовою

виникнення нової політичної структури світу є демократизація старих

структур [137].

Україна впевнено йде в руслі усіх глобалізаційних процесів, відповідно, й

система публічного управління є актуальною сучасним реаліям, акцентуючи

увагу на розбудові демократичної та правової держави, парламентсько-

президентської республіки. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в

Україні є народ, що є ознакою існування саме публічної системи, яка поєднує

державну, суспільну та індивідуальну сфери життя кожного громадянина.

Відповідно, у вітчизняній науці державного управління головною політичною

функцією держави має вважатися гарантування народовладдя, що передбачає

опрацювання наукових засад реалізації народом свого права на формування

державних органів управління, що представляють суспільство, реалізації

народом свого права керувати державою, реалізації народом свого права

контролювати державну владу.

Одним із шляхів здійснення державного управління на наукових засадах у

сучасних умовах, зазначає О. Крутій, є втілення в практику діалогової природи

соціальної взаємодії, що забезпечує збалансований двосторонній зв’язок між

громадянами та владою. Діалогова взаємодія розпочинається з демократизації

державно-управлінської діяльності шляхом трансформації всієї системи

85

управління державою, запровадження демократичних механізмів врядування,

перебудови її структурних компонентів, що помітно стимулює представників

громадськості до активної взаємодії із владою. Це, у свою чергу, передбачає

певний рівень соціальної зрілості суспільства та здатності до участі у

розв’язанні проблем, що виникають, і відкриває реальні можливості переходу

від традиційної влади-впливу до сучасної влади-взаємодії, пов’язаної із

демократією як діалоговою формою державного управління [138].

Логічно припустити, що глобалізація значною мірою трансформує саме

правову субсистему держави, оскільки інституціонально народовладдя

закріплено саме в ній. Таким чином, взаємозв’язок і взаємовплив міжнародної і

національних правових систем посилюються відповідно до інтенсифікації

міжнародної інтеграції, а релевантність структури публічного управління в

контексті виміру рівня демократичної взаємодії у публічній системі країни

змінюється в залежності від об’єктивних обставин та перебігу історичного

процесу.

Найближче визначення поняття «релевантність» – це «адекватність», що

означає ступінь відповідності, практичності та придатності певної варіації

певної структури до реального застосування. В широкому сенсі, релевантна

модель демократії – це така, що найбільшою мірою відповідає очікуванням

суспільства.

Тоталітаризм та авторитаризм у СРСР де-факто стали природними

наслідками ідентитарного та неліберального народовладдя, проте, новітня

парадигма розвитку української системи публічного управління фіксувалась як

плюралістична, конкурентна та відкрита модель. Разом з тим, вплив ще

радянської (значною мірою – ідентитарної) політичної ментальності

трансформував теоретичну модель конкурентної демократії у пристосовану до

українських умов практичну форму. Для сучасної України релевантна модель

демократії – це скоріше поєднання декількох варіацій народовладдя. Тобто,

існуюча традиція ідентитарного світосприйняття суспільства корелюється та

поступово трансформується під впливом лібералізації української системи

86

державного управління та створення системи публічної взаємодії. Владно-

політичні групи змушені жорстко конкурувати під впливом дестабілізованого

стану публічної системи, що призводить до перманентної невпевненості у

стабільності електоральних уподобаннях суспільства. Конкуренція природно

наближається до відносно відкритого стану, але сама владна верхівка (не

цілеспрямовано, а у якості самозахисту) намагається нівелювати це.

Ментально-ідентитарна вимога суспільства концентрувати владу в єдиному

центрі, що буде відповідальним за стан системи державного управління,

знаходиться у тимчасовому симбіозі з ліберальним сприйняттям публічних

процесів. Таким чином, формується еволюційний вектор трансформації

суспільства у бік утвердження народовладдя, наближеного до поліархії.

Відповідно, характерними для релевантної моделі сучасної української

демократії можна було б назвати й потребу в сильній виконавчій владі (здатній

швидко та ефективно вирішувати короткострокові та середньострокові

проблеми) та потребу розширення свободи і плюралізму в суспільстві.

Для розуміння релевантності сучасної системи публічного управління в

Україні корисним може бути аналіз історичної ретроспективи розбудови

держави та демократії в країні, що можна умовно розбити на декілька етапів,

кожному з яких відповідає певний тип народовладдя з притаманними саме йому

набором особливостей фінансово-економічних, політичних, та культурних

трансформацій. Першим етапом можна назвати період «пострадянської»

демократії часів президентства Л. Кравчука; другим та третім – період

«керованої» демократія часів Л. Кучми; далі – етап становлення демократії

«помаранчевого» періоду. Останні – це етапи «декадентської» демократії часів

президентства В. Януковича та «революційної» демократії часів зовнішньої

агресії та президентства П. Порошенко. Такі визначення, не зважаючи на певну

емоційну забарвленість, мають сприяти ранжуванню періодів за певними

особливостями сприйняття суспільством стану системи публічного управління.

Розглядаючи перший етап, варто повернутись до процесів генезису

публічної системи Української держави. Більшість суб’єктів глобальної

87

міжнародної системи визнало суверенітет і незалежність України практично

відразу ж після проголошення Акта незалежності 24 серпня 1991 р. Верховною

Радою УРСР, і підтвердження його легітимності на Всеукраїнському

референдумі 1 грудня того ж року. Природним чином виникла проблема початку

конституційного процесу, необхідного для закріплення легітимності існування

Української держави. Після розпаду СРСР в українському суспільстві панували

достатньо оптимістичні настрої щодо майбутньої лібералізації держави. На

певний час (1991-1993 рр.) комуністична партія була заборонена,

трансформаційні процеси, що починались ще за часів перебудови, набрали

величезні темпи. Зміни у фінансово-економічному секторі Української держави

яскраво відобразили новий вектор розвитку. Приватизація державних

підприємств, створення акціонерних товариств, виникнення приватних банків і

кредитно-фінансових організацій – все це були безперечні ознаки формування

ліберальної економіки. Країна визначила нові орієнтири в економічній,

соціальній, культурній сферах. Перший період «пострадянської» демократії став

початком кардинальних змін всього радянського суспільства. Проте, під час

президентства Л. Кравчука суспільство ще не мало достатньої можливості

усвідомити всі ті трансформаційні процеси, що розпочались в державі.

З початку наступного 1992 р. в Україні розпочалась емісія національної

валюти. Купони-карбованці витіснили радянські рублі з валютного ринку. Того

ж року була підписана угода про гуманітарне, економічне та технічне

співробітництво з США. Конституційний процес набирав обертів. Перший

варіант проекту Конституції України було розроблено (з урахуванням

редакційних змін) до 29 січня 1992 р. 5 червня 1992 р. його прийняла

Конституційна комісія та відправила на розгляд до Верховної Ради України, яка

1 листопада відправила його на всенародне обговорення [139]. Проте,

економічні та політичні проблеми, що виникли внаслідок трансформації

системи публічного управління в Україні на початку 90-х років ХХ ст., не

дозволили знайти необхідні для конституційного процесу політичний

консенсус, проявити політичну волю Президента та Парламенту країни.

88

1993 р. ознаменувався початком перманентних енергетичних конфліктів з

РФ: у лютому «Газпром» на добу призупинив газові поставки, аргументуючи це

несплатою боргів. Конфлікт було розв’язано заявою про готовність України

перекрити транзит газу через свою територію до Європи. У березні 1994 р.

конфлікт відновився з новою силою. «Газпром» вже вимагав за рахунок боргу

одержати контроль над газотранспортною системою України, проте, нічого й не

домігся [140].

В українському суспільстві поширеною є суперечлива думка про те, що

між тоталітаризмом і демократією лежить певний перехідний період з режимом

сильної влади та поступовим введенням елементів демократичного управління.

Як влучно зауважує О. Крюков, коли в момент трансформації політичної та

економічної системи бажання старої еліти утримати владу домінує над

економічною та іншими сферами суспільного життя і в особі вищої

управлінської бюрократії прослідковується тенденція до формування прообразу

специфічного класу новітньої аристократії, то владарювання такого різновиду

політичних еліт (можливо, успішного за спокійних часів) стає неприйнятним і

може закінчитися повним крахом не лише для носіїв влади, а й для держави в

цілому [141]. Початок управлінської й економічної кризи та первинного

перерозподілу капіталів призвів до створення умов виникнення сильної влади.

Так звана «керована» демократія періоду двох каденцій президента Л. Кучми

характеризувалась процесами централізації влади, глибинними економічними

трансформаціями та зростанням потенціалу системи публічного управління.

У 1996 р. Україна вступила на шлях валютної реформи. В обіг, замість

карбованця, було введено гривню. За підсумками року падіння ВВП досягло

10%, інфляція склала 39,7%. Новий проект Конституції України було винесено

на обговорення Конституційної комісії в березні 1996 р. На засіданні Верховної

Ради України 4 червня Основний закон було прийнято у першому читанні

депутатами національного парламенту [142]. У подальшому уповільнення

конституційно процесу в парламенті (розгляд понад 6000 поправок) і

відсутність політичного консенсусу призвели до загострення протистояння

89

парламенту та президента. 26 червня глава держави підписав указ про

проведення Всеукраїнського референдуму відносно ухвалення нового

Основного закону [143]. У відповідь національний парламент наступної ж доби

проголосував постанову «Про процедуру продовження розгляду проекту

Конституції України у другому читанні» [144]. Політичне протистояння між

парламентом і президентом закінчилося після 24-годинної роботи Верховної

Ради України й ухвалення Конституції України 28 червня 1996 р. Після цього

президент скасував свій зазначений вище указ про проведення

референдуму [145].

Якщо перша каденція президента Л. Кучми стала періодом стабілізації

національної економіки, а концентрація влади сприяла цьому, то під час другої

каденції економіка стабілізувалась, а обсяги ВВП країни почали зростати.

Вперше підвищення значення ВВП у незалежній Україні було зафіксовано лише

у 2000 р. Проте, зміни стану сфери публічного управління важко назвати

продовженням позитивних змін у економіці. Режим так званої «керованої»

демократії став на заваді подальшого розвитку публічної системи, що призвело

до генерування протестних настроїв. Очікування українського суспільства

певного рівня лібералізації системи державного управління наприкінці 2004 р.

не відповідало реальному стану речей, що врешті підштовхнуло до масові акції

протесту. Рух «Україна без Кучми» та «Помаранчева революція» були

природними проявами неприйняття суспільством меж, у які його ставили, що

підтверджує важливу тезу: рівень релевантності моделі демократії може

призвести до відповідної протестної реакції народу як джерела влади. Можна

припустити, що на той час, найнижчий рівень релевантності моделі демократії в

Україні склався саме у 2004 р., що і стимулювало подальшу зміну влади та

початок наступного етапу розбудови демократії в Україні.

Починаючи з 2003 р., було ініційовано конституційну реформу, основна

ідея якої полягала в ослабленні ролі президента щодо формування виконавчої

влади. Україна мала остаточно оформитись як парламентська, а не

президентська республіка. Попри досить гостру критику такої трансформації

90

державного управління, після «Помаранчевої революції» 2004-2005 р.

конституційна реформа стала реальністю [146].

Це дозволило подолати попередню політичну кризу, оскільки у пакеті зі

змінами до Конституції України було прийнято проведення повторного другого

туру виборів президента, але зумовило майбутнє перманентне політичне

протистояння у владних колах та періодичне загострення конфліктів президента

та прем’єр-міністра країни.

Таким чином, початок каденції Президента України В. Ющенка можна

охарактеризувати як процес лібералізації системи публічного управління.

Але перманентний конфлікт «Президент-Уряд» та поспішне

започаткування недостатньо опрацьованої конституційної реформи призвели до

зниження рівня практичної продуктивності системи влади в Україні. Виниклі

проблеми державного управління призвели до чергового падіння довіри народу

до публічних структур та системи влади.

У періоді президенства В. Ющенка можна виокремити наступні

особливості:

– конфлікт між адміністрацією президента та та кабінетом міністрів;

– постреволюційний синдром;

– завищені очікування від нової влади (як результат – гіпертрофоване

розчарування у людей процесом демократизації держави);

– прагнення до очищення влади від олігархічного впливу (переважно на

початку періоду правління нової команди – проте, недостатня рішучість у

процесі очищення влади призвела до повної їїго фіаско).

Основними виробниками ВВП в Україні 2006 р. у були промисловість

(50,5%), сільське господарство (21,4%), будівництво (9,9%), комунікації (5,7%).

На приватний сектор припадає вже 56% промисловості, та понад 90%

банківської діяльності.

Після «Помаранчевої революції» енергетичний конфлікт між Україною та

РФ відновився з новою силою. У 2005-2006 рр. «Газпром» в односторонньому

порядку вирішив підвищити ціни на газ для України. У 2008 р. Україна

91

вступила до СОТ, а у наступному – приєдналася до європейської програми

«Східне партнерство». У тому ж 2008 р. почалася світова фінансово-економічна

криза, що позначилася негативно не лише на економіці України, але й на сфері

публічного управління. Національна валюта девальвувала відносно

американського долара більш, ніж у півтора рази, рівень інфляції склав 22,3%.

До кінця 2009 року ВВП України скоротився на 14,8%, а промислове

виробництво – на 25% [147], [148].

Характерною для періоду президентства В. Януковича була спроба

повернення до моделі так званої «керованої» демократії, що пояснюється

низкою факторів, передусім, економічних та політичних.

Глобальна світова економічна криза та економічна криза в Україні,

низький рівень життя та інше – це один аспект проблеми. Інший –

невпевненість у стабільності електоральних потреб суспільства та страх

представників влади втратити владу. Результатом став фактичний провал

демократичних перетворень в державі.

У періоді президенства В. Януковича можна виокремити наступні

особливості:

– концентрація влади у руках президентської вертикалі влади, та

представників Партії регіонів;

– втомленість суспільства від політичних перетворень (та відповідна

пасивність громадян), але при цьому – високий рівень заполітизованості та

зацікавленості населення щодо перебігу політичних процесів у державі;

– політичні переслідування опонентів влади;

– поглиблення корупції та монополізація усіх економічних та

політичних аспектів існування держави.

Проблемою стало те, що рівень лібералізації системи публічного

управління на початку президентства В. Януковича не можна порівнювати з

аналогічним рівнем першої каденції Л. Кучми. Моделі «керованої» демократії

2010-2013 рр. притаманні такі риси ліберальної держави, як свобода слова,

плюралізм думок, висока політична свідомість громадян та їх зацікавленість у

92

політичних процесах. За такої ситуації фактично можливими були три подальші

варіанти розвитку подій: або нове посилення революційних настроїв та масових

акцій протесту (що призвело б до ослаблення влади), або зниження темпів

концентрації влади та її певна деконцентрація (що призвело б до ослаблення

влади), або тоталітаризація чи подальша авторитарізація влади (що призвело б

до зростання революційних настроїв та повалення режиму). Обрано було третій

варіант дій, внаслідок чого після приходу Партії регіонів і В. Януковича до

влади, 30 вересня 2010 р., Конституційний суд України [149] скасував дію нової,

і відновив Конституцію України у редакції 1996 р. Цим рішенням

Конституційний суд України вніс зміни до чинного Основного закону, що може

робити лише вищий законодавчий орган (парламент) і що можна

інтерпретувати, в тому числі, як антиконституційний переворот. Зокрема, це

підтверджує й окрема думка суддів В. Шишкіна та П. Стецюка, які зазначили,

що Конституційний суд мав право визнати порушення в процедурі прийняття

закону № 2222 (Конституційної реформи), але не мав права на зміну існуючого

устрою влади в Україні, а міг лише рекомендувати Верховній Раді України

прийняти рішення про підтвердження Конституційної реформи, або про її

відміну. Таким чином, конституційний лад було поновлено лише 21 лютого

2014 р. прийняттям національним парламентом закону № 742-VII «Про

відновлення дії окремих положень Конституції України» [150].

До 2012 р. обсяги ВВП України так і не перевищив рівень 2008 р. У

2013 р. зростання ВВП зовсім припинилося. Подальша економічна, а згодом і

військова агресія РФ призвела до падіння обсягів ВВП України на 7-7,5% [147].

16 вересня 2014 р. було підписано Угоду про асоціацію та зону вільної

торгівлі України та Європейського Союзу. Проте, під тиском РФ набуття

чинності Угоди було відкладено на початок 2016 р. У 2015 р., не дивлячись на

власну економічну кризу, РФ продовжила військову агресію в Україні, де-факто

окупувавши територію Автономної Республіки Крим, а також частини

територій Донецької та Луганської областей. Природно, що за такої ситуації

падіння ВВП України продовжилося та склало 4-9%. Проте, у 2016 р.

93

прогнозоване зростання ВВП становило вже 1%.

У процесі набуття незалежності України та подальших трансформацій

системи публічного управління змінювалося й сприйняття громадянами країни

політичних та економічних аспектів об’єктивної реальності. Як вважає

Л. Хашиєва, у багатьох розвинених демократичних країнах підтримуються

певні типи колективної ідентичності, що утворюють домінантне ядро. У

державах, що переживають перехідний, з соціокультурної та цивілізаційної

точок зору, період та знаходяться у процесі пошуку власної ідентичності,

переважно слабке ядро (або повна його відсутність), що й створює значну

нестійкість національної ідентичності [151]. Падіння комуністичного режиму

на початку 90-х років ХХ ст. спричинило трансформацію неконкурентної

планової економіки Української РСР у капіталістичну модель сучасної України.

Проте, це зовсім не означало автоматичну трансформацію менталітету

громадян, тим більше тих, хто прожив значну частину свого життя в умовах

планової економіки.

Релевантність не лише моделі демократії, а й всіх інших аспектів

функціонування держави доволі прозоро можна прослідкувати за допомогою

соціологічного вимірювання. Соціологічне дослідження «Українське

суспільство: моніторинг соціальних змін» проведене Інститутом соціології та

Національною академією наук України, засвідчило, що більша частина

населення України дотримується патерналістського сприйняття держави,

вбачаючи в ній економічно ефективного власника. Крім того, більшість

населення країни не надто довіряє банківській системі та вважає за краще не

тримати свої фінансові ресурси у безготівковому вигляді [152]. Попри те, що

Україна вже чверть століття є країною з ринковою формою господарювання, її

ринок тривалий час був недостатньо відкритим, завдяки періоду первинного

перерозподілу капіталів і так званому періоду «дикого капіталізму». В

результаті майже у половини респондентів не сформувалась хоча б якась

економічна концепція бажаного розвитку держави. Про свої ліберальні

економічні погляди завили лише 13,5% респондентів, про соціалістичні

94

переконання – 15,6%. Понад чверть населення України переконані у можливості

поєднання ліберальної і соціалістичної економічних моделей. Приблизно

стільки ж відмовили у своїй підтримці обом економічним моделям.

Характерним є той факт, що з 1994 р. чисельність громадян, які не визначили

свої економічні переконання, практично не змінилася (тоді 23,7 – підтримали

обидві ідеології, 20% не підтримали жодної). З іншого боку, ставлення до

підприємницької діяльності змінилося у позитивний бік. Якщо на початку 90-х

років ХХ ст. таку діяльність схвалювало лише 24,1% респондентів, то до 2014 р.

це значення піднялося до 39,3% [152].

У 1992 р. перебіг процесів приватизації великих підприємств не

задовольняв 31,6% громадян України. На сучасному етапі негативне ставлення

до таких процесів виросло до 54,4%. Помітно погіршилося ставлення українців

до вільного ринку землі – з 13,9% до 52,9% противників. Таке негативне

ставлення до ліберальних перетворень в економіці, з одного боку, пояснюється

негативним досвідом періоду первинного перерозподілу капіталів, але з іншого,

– аномально не відповідає покращанню ставлення громадян України до

економічного стану держави. У 1994 р. негативно оцінювали економічний стан

країні 38,4% населення, у 2000 р. – 33,2%, у 2014 р. – 23,4%. Найбільш

оптимістичним населення України було у 2005 і 2012 р.р. [152] (рис.2.1.).

Фінансово-економічні і політичні зміни громадян України сприймають

далеко неоднаково. Якщо у 1993 р. домінували антиринкові та проросійські

настрої, то у сучасному українському суспільстві переважають проринкові та

прозахідні настрої. З іншого боку, у різних соціальних групах настрої істотно

варіюються [152]. Судячи з отриманих даних, українському суспільству імпонує

ліберальна економічна модель, але із збереженням вирішальної ролі держави у

регулюванні усіх процесів. Громадяни України очікують від держави значних

економічних гарантій, але, з іншого боку, не готові повною мірою сприймати

умови що нав’язуються цією ж державою. Їх не занадто конструктивну позицію

можна пояснити слабкою економічною освідченістю. Українське суспільство

формує неадекватні економічні очікування, а відповідно до цього – неадекватну

95

економічну поведінку. Періодична паніка, пов’язана із скуповуванням іноземної

валюти або товарів споживання населенням, – тому яскраве підтвердження.

Більше того, населення, здебільшого, не готове до приватної економічної

ініціативи у підприємницькій діяльності. Несхвалення капіталізму в принципі і

нерозуміння зв’язку розвитку бізнесу та власного добробуту, зокрема, – це

результат низької економічної освіченості населення. Природно, що така

ситуація негативно впливає і на публічні процеси в державі. Для зміни такого

становища – корисним могло б бути запровадження загальнонаціональних

просвітницьких програм, популяризація засад економіки у загальноосвітніх

закладах, а також максимальне практичне залучення громадян України у

приватний економічний сектор.

Рис. 2.1. Співвідношення патерналістськи (згори) та капіталістично (знизу) орієнтованих громадян України у 1994–2014 рр. (відповідно до даних соціологічного дослідження «Українське суспільство: моніторинг соціальних змін») [152].

Європейський вибір та європейська інтеграція частини держав

пострадянського простору створюють ментальну прірву між ними та іншими

колишніми республіками СРСР. Про це яскраво свідчать результати

соціологічного дослідження, представлені проектом «Барометр політики

сусідства ЄС – східне партнерство». Відповідні заміри соціальних показників

проводяться двічі на рік у таких державах, як Україна, Вірменія, Молдова,

Грузія, Азербайджан, Білорусь і Російська Федерація. Спираючись на дані

96

дослідження, можна констатувати наростаючий ментальний розкол між групою

європейськи орієнтованих держав (Україна, Молдова, Грузія) та державами з

авторитарною системою влади (Російська Федерація, Білорусь та

Азербайджан) [153]. Відповідно до даних опитувань, якістю демократичного

правління в своїй країні, станом на 2014 р., в Молдові задоволені 16%

населення, в Україні – 22%, в Грузії – 30%. В той же час, демократією у власній

державі задоволені 48% в Білорусі, 54% – в РФ і 56% в Азербайджані. Більше

того, цей показник у Білорусі, й у РФ продовжує зростати (у 2013 р. він

становив 43% і 35% відповідно). Значна різниця між сприйняттям об’єктивної

реальності присутня також і в оцінці рівня задоволеності життям, економічною

ситуацією та релевантністю напрямку розвитку держави. Більш позитивними ці

показники сприймають громадяни держав з авторитарною формою правління,

де спостерігається суттєве збільшення різниці між об’єктивною і суб’єктивною

реальностями. Наприклад, не зважаючи на стагнацію економіки РФ у 2014 р.,

задоволеність її станом у місцевого населення зросла на 17% [153].

Проте, як вважає В. Бульба, ані Україна, ані інша держава, незалежно від

рівня соціально-економічного розвитку, ніколи не зможе задовольнити усі

потреби індивіда [154], тобто, ментальний розкол між «про європейськими» та

«про євразійськими» державами на пострадянському просторі відбувається не

по геополітичній лінії, а по лінії сприйняття чи не сприйняття відкритого та

закритого суспільств. Одним з основних засобів розколу можуть бути ЗМІ. В

авторитарних системах мінімізується плюралізм думок, відповідно меншою

мірою представлено й критику існуючої владної системи. Таким чином, члени

відкритого суспільства можуть більш критично (а значить, і більш об’єктивно)

оцінювати процеси, ніж члени закритого суспільства.

Як зазначає В. Солових, реформа державного управління, взагалі, та

політично-управлінських відносин, зокрема, має розв’язувати низку

суперечностей, що склалися за роки незалежності України. Специфічність цієї

реформи полягає в необхідності комплексного підходу до неї, який полягає у

розкритті необхідності формування дієздатної системи державної влади, що

97

відповідає уявленням сучасного суспільства про функції, напрямки та принципи

її діяльності. Тому реформування має пов’язуватися з трансформацією відносин

не лише в середині державної влади, а й зі змінами у всьому суспільстві [148].

Відповідно, начальною проблемою сучасної української системи публічного

управління можна вважати те, що, з одного боку, існують значні очікування

громадянами своєї особистої свободи, а з іншого, – потреби у значних

соціальних гарантіях з боку держави та, відповідно, – у сильній владі. Частково

це обумовлюється певними очікуваннями членами суспільства підвищення

власного добробуту. Проте, Україна за чверть сторіччя своєї незалежності

пройшла складний шлях трансформації усіх аспектів свого існування і ще

більші зміни чекають її у процесах європейської інтеграції та вступі до

Європейського Союзу.

2.3. Тенденції розшарування суспільно-державних систем у контексті

глобалізації

Публічні системи, як і будь-які інші, засновуються на структурному

самоуправлінні, що забезпечує їх функціонування. Особливість процесу

управління в структурних об’єднаннях людей має конкретну назву – влада.

Відповідно, як процес управління, так і реалізація владних повноважень,

здійснюються шляхом передачі інформації по структурам системи від одних

елементів до інших. У будь-якій публічній системі гарантією безперервності

процесу функціонування служать легальність і легітимність, які, по-суті

забезпечують життєздатність існування владної структури у контексті її логіки.

Легальність – це формальна логіка, а легітимність – логіка фактична. З іншого

боку, реалізація влади потребує виконання ще однієї умови – забезпечення її

суверенності. Термін «суверенітет» означає найвищу владу певної суспільної

структури. Тобто, незалежність та верховенство в системі [155]. Суверенітет

може бути й національним, й народним, й особистісним, й громадянським [156].

Проте, якщо вести мову саме про публічну систему, радше мається на увазі

98

державний суверенітет.

На початку 1980-х років ХХ ст. Б. Андерсон опублікував концепцію нації

як соціально-сконструйованої спільноти, вигаданої людьми, які сприймають

себе її частиною. Він зазначав, що державний суверенітет має на увазі не

контроль над конкретною географічною локацією, а контроль усієї суспільно-

державної структури, до якої входять й усі громадяни даної держави, й усі

приватні та державні організації, незалежно від географічного ареалу їх

безпосередньої діяльності [157]. Суверенітет передбачає чотири основні

аспекти свого існування – це територія, населення, влада, легітимність

(визнання) влади [158], а з іншого боку, – це два його основні прояви (зовнішній

і внутрішній), охарактеризовані свого часу французьким політиком, філософом,

економістом і юристом Ж. Боденом [159].

Проте, як вважає професор Стенфордського Університету С. Краснер, в

існуванні явища суверенності влади можна виділити навіть чотири аспекти:

внутрішній – фактична влада всередині держави, що здійснюється через

відповідні органи влади; аспект взаємозалежності – взаємодія різних систем з

окремими суверенітетами; міжнародно-правовий – офіційне взаємне визнання

кордонів суверенітету різними суб’єктами міжнародної взаємодії;

вестфальський аспект – відсутність іншої влади в державі, крім

внутрішньої [160]. Найчастіше усі перераховані аспекти суверенітету присутні

одночасно, але це не означає їх обов’язковість, оскільки усі вони не є

визначальними. Відповідно, можна або знайти, або уявити історичні приклади

суспільно-державних систем з відсутньою суверенністю влади в одному

аспекті, але присутньою в іншому. Американський соціолог і філософ-

неомарксист І. Валлерстайн стверджує, що іншою фундаментальною

характеристикою суверенітету має бути його визнання усіма основними

суб’єктами публічної чи міжнародної системи [126]. Зовнішній прояв

державного суверенітету – це важлива риса міжнародної легальності держави,

що визначає її суб’єктність у відносинах з іншими публічними системами.

Насправді, правова рівність і незалежність суб’єктів міжнародної взаємодії – це

99

те, що визначає дане явище як безперечну основу сучасного міжнародного

права [161]. Внутрішній прояв державного суверенітету визначає верховенство

влади на своїй території. Тобто, суверенітет – це явище, що визначає межі

поширення влади кожної з держав, причому далеко не лише у територіальному

контексті. Можна стверджувати, що взаємоповага суверенності кордонів влади

забезпечує мир та добробут на Землі. Саме з цієї причини принцип поваги

суверенітету закріплено у Статуті ООН, в інших міжнародних правових актах.

16 липня 1990 р. було прийнято Акт про державний суверенітет України,

у якому можна виокремити такі ознаки суверенності, як примат, повнота,

універсальність, самостійність і незалежність державної влади в країні, що

цілком відображає як внутрішній, так і зовнішній прояви суверенності

Української держави.

Суверенітет, як і більшість публічних явищ, не сформувався в сучасному

розумінні відразу. Відповідно, можна виокремити декілька етапів трансформації

уявлень про нього. Перший з них –класичний. Римський юрист і прибічник

природного права Д. Ульпіан стверджував, що імперія людей підкоряється

закону, але вище за закон є імператор, який його (закон) формує. Не

використовуючи цей термін вочевидь, Д. Ульпіан вважав, що імператор реалізує

абсолютну форму суверенітету [162].

Наступний стан трансформації уявлень про суверенітет – це

середньовіччя. Ідеї Д. Ульпіана поширювались в Європі й після падіння

Західної Римської імперії, але абсолютним суверенітетом правителі того часу не

володіли. Феодальна аристократія, релігія, і звичаї істотно обмежували владу

соверенів [163].

Важливим етапом, без сумніву, була реформація, коли наприкінці XVI ст.

знову зросла значущість суверенітету. Перманентні громадянські війни та

релігійна конфронтація стали передумовою концентрації і абсолютизації влади

монархів. Саме в цей період, у контексті французьких релігійних воєн, Ж. Боден

сформував теорію суверенітету, що обґрунтовує необхідність концентрації

влади у формі абсолютної монархії. Ж. Боден стверджував, що монарх

100

(соверен) – вище людського закону (позитивного права), але він

підпорядковується природному та божественному законам. Відповідно, монарх

– це соверен, а джерелом його суверенітету є бог [159], [164].

Проте, регулювання міждержавних взаємин у Західній Європі римськими

понтифіками не допускало на той час абсолютизацію влади монархіями. Стан

речей почав змінюватися лише у 1648 р. з ухваленням Вестфальського миру,

який вперше визнав секулярні суверенні права усіх європейських держав [165].

З іншого боку, суверенні правителі все ще вважалися васалами імператора

священної Римської імперії, і не могли повною мірою здійснювати незалежну

зовнішню державну політику. Вони змушені були брати участь у імперських

інституційних процесах (засіданнях Рейхстагу, окружних зібраннях),

фінансувати імперську армію та установи, гарантувати виконання імперського

закону на своїй території. Суверенітет же гарантувався в аспекті внутрішньої

політики, митними і податковими процесами, формою організації армії.

Наступний етап трансформації уявлень про суверенітет – доба

Просвітництва, коли ідея «суспільного договору» почала сприйматись як

механізм реалізації суверенітету. Т. Гоббс у «Левіафані» стверджував, що для

подолання жорстокої природи людства необхідним є договір взаємного

співіснування, що стає джерелом суверенітету, а Жан-Жак Руссо описав

концепцію народного суверенітету, стверджуючи що народ є джерелом закону, а

закону без суверена не може бути [15].

Підсумовуючи еволюцію уявлень про суверенітет в процесі

державотворення, французький юрист й один із класиків французької

юридичної думки М. Оріу, виокремив три основні історичних етапи його

формування: початковий суверенітет асоціюється з правителем, що володіє

абсолютною владою; вторинний суверенітет асоціюється або з державою, або з

нацією; завершальний суверенітет стає основним життєво необхідним

атрибутом держави [166].

Поступова трансформація поглядів на суверенітет з плином історії

людства свідчить про можливість існування диференційованих світоглядних

101

імперативів суверенності. По-суті, історична ретроспектива демонструє

абсолютно полярні одне одному уявлення про це явище. Приналежність

суверенності переноситься від міфічних сил (бога) до правителів (елітаріїв), і

від правителів до народу (егалітаріїв).

В нетривалу добу абсолютної монархії в Європі божественний мандат

королів був важливим аспектом суверенності у суспільно-державних системах.

А, в Китаї, наприклад, аналогом цього був «Мандат Неба». За республіканської

форми правління джерелом суверенітету стає людина, відповідно, спадкова

передача влади (та розпоряджання суверенітетом) становиться не можливою.

Сучасні демократичні монархії (як, наприклад, Великобританія), за формою

лишаючись королівствами, давно вже стали за своєю сутністю республіками.

Республіканська концепція демократії базується або на активній ролі народу в

ухваленні політичних рішень (пряма форма), або на передачі суверенітету з

джерела (народу) представницькій владі.

Англійський філософ, економіст і політичний діяч Джон Стюарт Мілль

розглядав суверенітет як характеристику притаманну кожній вільній особі без

винятку [167]. З часом з появою інтернаціонального сприйняття світу з’явилася

інша точка зору, згідно з якою суверенітет застаріває, становиться непотрібним

і, навіть шкідливим, явищем, що перешкоджає досягненню «миру у всьому

світі». Це підтверджується поширеною тезою про те, що права людини зовсім

не обов’язково можуть бути гарантованими державою. Яскравими негативними

прикладами шкоди до якої може призвести явище суверенітету є сталінський

СРСР і гітлерівський Третій Рейх [168].

Ще у XVIII ст. французький філософ Ж.-Ж. Руссо описав суверена як

колективну істоту, що складається з індивідів, яких усіх разом можна назвати

народом [15]. Такий прояв суверенітету можна було б назвати народним,

оскільки народ є і джерелом, і носієм суверенітету. Проте, ця думка була

суперечить концепції суверенності монархії, заснованої на елітарній побудові

суспільства і зміцненій ментально-міфічними структурами.

У сучасних же суспільно-державних системах народний і державний

102

суверенітети мають різні значення і не суперечать один одному. У першому

випадку визнається вища влада держави, а в іншому – верховенство влади всієї

держави [169].

Проте, так само, у міжнародному праві існують такі поняття, як

«національний суверенітет», і «право нації на самовизначення». За своєю

сутністю, формування нації – це демократичний процес, що відбувається тоді,

коли народ усвідомлює себе політичною спільнотою та виявляє бажання бути

не лише джерелом влади, але і її суб’єктом. Виходячи з цього, можна зробити

висновок, що національний суверенітет є частиною народного суверенітету.

Відповідно, принцип національного суверенітету не означає абсолютного

прояву народного суверенітету у формі прямої демократії. Радше, сформована

нація змінює якісну сутність державного суверенітету в тому, що право на

державний суверенітет стає правом нації, в першу чергу.

«Суверенітет» і «незалежність» – це поняття близькі, проте, не

еквівалентні. Суверенітет не лише визначає межі незалежності суспільно-

державної системи, а й обмежує її. Правила міжнародних взаємин передбачають

повагу до суверенітету суб’єктів цих взаємин. З іншого боку, регіональний

(федеративний, конфедеративний) устрій держави передбачає обмеження

суверенітету (в певних аспектах державного управління) вже всередині

системи. Кожен з двох рівнів (локального і національного, або федерального),

має власний обмежений суверенітет. Проте, разом система виявляє повну якість

суверенності. Лише систему з повним суверенітетом можна назвати

незалежною в глобальній системі людства. У такому контексті глобалізація

накладає істотний відбиток на обмеження суверенітетів країн у міжнародних

взаєминах – багато в чому суверенітет розмивається та нівелюється. Свого часу

незалежні держави (штати) Північної Америки об’єдналися у систему з повним

суверенітетом. На початку XXI ст. дещо схожі процеси можна спостерігати і в

об’єднанні Європи у політико-економічну унію.

З точки зору Елвіна та Ханді Тоффлерів, подальша інформатизація

суспільства здатна призвести до радикальних деформацій в його структурі, й

103

відповідних цьому трансформацій, що згенерує абсолютно нову

цивілізацію [170].

Німецький соціолог і політичний філософ У. Бек вважав за необхідне

трансформувати національні держави у нову транснаціональну форму таким

чином, щоб вони в умовах глобалізації могли позбавитися частини свого

суверенітету, та за допомогою інтегрованої світової суперсистеми вирішити

частку своїх національних проблем [171, с. 117]. З такої точки зору, виходячи з

необхідності захисту національних інтересів, для держав було б доцільним

денаціоналізуватись та транснаціоналізуватись, тобто, відмовитись від частини

своєї автономності [172].

З точки зору А. Печчеі, інтеграція в єдиний світовий простір відкриває

шлях до більш ефективного регулювання міжнародної взаємодії і вона стає

також й ефективною формою співіснування [88, c. 371]. З іншого боку, така

інтеграція може не суперечити інтересам деяких потужних геополітичних

гравців, тому існує потреба трансформування ідеї національної держави – задля

визначення шляхів перетворення сучасної світової системи у інтегроване

світове співтовариство [173].

Майбутня інтенсифікація транснаціональних взаємовідносин може

призвести до поступового розшарування, обмеження та повного нівелювання

державних суверенітетів. Таким чином, міжнародна суперсистема, побудована

на засадах державного суверенітету, може трансформуватись або у всесвітню

федеративну державу, або в анархічне бездержавне суперсуспільство [121].

Транснаціональні стратегічні альянси, з точки зору Е. Кочетова, це основа

генерування умов формування міждержавних урядів [174, с. 73].

Сутність глобалізації полягає не лише у реалізації можливостей

глобальної суперсистеми людства, а й в універсалізації функціонування різних

суспільних груп. Такий процес супроводжує і політичний глобалізм, що

створює передумови потенційного нівелювання національного та державного

самовизначення народів. Більш того, такі тенденції здатні загострити кризи

ідентичності та самовизначення індивіда як частини певної національної або

104

публічної системи [175].

Е. Тоффлер вважає, що глобалізація виникла наприкінці 70-х років ХХ ст.

у результаті розширення сфери постіндустріальної цивілізації (за його

термінологією – «третьої хвилі»). На його думку, так звана третя хвиля здатна

змінити світ таким чином, що він опиниться у підпорядкуванні

транснаціональних корпорацій, а національні держави втратять свій

суверенітет [46].

Історична ретроспектива інтеграційних процесів дає можливість

припустити подальшу консолідацію світового співтовариства і стверджувати,

що в суспільно-політичних (в тому числі, у сфері державного та публічного

управління) науках незабаром можуть відбутися суттєві трансформації

сприйняття понять «суверенітет» та «суверенність». По-суті, глобалізація

зумовлює розмиття меж суверенітету далеко не лише в територіальному

значенні слова «межа». Характерним стає двосторонність такого процесу:

посилення чинників, що нівелюють державний суверенітет, поєднується з

добровільною інтеграцією більшості країн [176].

Проте, саме явище суверенітету може існувати лише в контексті

міжнародного правопорядку. Взаємоповага суверенних сфер впливу держав

забезпечує мир, стабільність, і процвітання сучасного світу. Зміцнення

міжнародної системи, певною мірою, гарантує дотримання прав середніх і

малих держав по відношенню до великих центрів впливу. Тоді як раніше, в

історії людсва, питання гарантування інтересів держав вирішувались виключно

агресивними методами [177, c. 165-167].

На початку ХХІ ст. під егідою ООН була створена міжнародна комісія з

питань втручання та державного суверенітету. Головною причиною

їївиникнення стало розуміння того, що суверенітет не лише забезпечує права

держави, але й накладає відповідальність захищати права людей на території

цієї держави. Так звані «уроки Руанді» сприяли розумінню того, що коли

держава з тих, чи інших причин не виконує свій обов’язок щодо захисту людей,

то цим має перейматися міжнародна спільнота. В результаті роботи комісії

105

з’явилася нова норма міжнародного права – обов’язок захищати [178].

Публічна система може мати суверенітет, але це зовсім не означає

автоматичного набуття незалежності. Фактичної незалежності можна досягти

після здобуття суверенітету, як це було у випадку з Камбоджєю, Лаосом та

В’єтнамом [179]. З іншого боку, незалежність можна втратити не втрачаючи

суверенітет, як це було у випадку окупації Іраку в 2003 р. Ірак не був

анексованим іншою країною, фактично залишився суверенним у своїх

кордонах. Проте, на рішення уряду безпосередньо почала впливати окупаційна

влада. Іноді подібний стан речей називають формальним суверенітетом,– але

ставити знак рівності між залежністю у прийнятті рішень і поширеністю влади

закону (суверенітетом) не можна.

Ще один характерний приклад потенційного зниження рівня суверенітету

– добровільні дії уряду в боротьбі з певною кризою в умовах, коли власних

ресурсів на цю боротьбу бракує. Нерівна боротьба Колумбії в 70-80-х роках

ХХ ст. з наркокартелями змусила уряд піти на неординарний крок. Громадяни

Колумбії, засуджені за наркоторгівлю, підлягали екстрадиції до США. У даному

випадку, хоча незалежність у прийнятті суверенних рішень держава Колумбія

не втратила, але сфера поширення суверенітету на своїх громадян була

добровільно звужена. В результаті, попри майже стовідсотковий рівень корупції

в державних органах, війна уряду з Медельїнським кокаїновим картелем і його

лідером Пабло Ескобаром завершилася повним крахом останніх.

Звичайно, якщо безпосередньо суверенітет є предметом суперечливим, то

питання про незалежність відсутнє взагалі. Внаслідок Другої світової війни

СРСР окупував та анексував території Литви, Латвії, й Естонії, уряди яких

опинилися в «екзилі». У 1991 р. ці країни здобули незалежність, проте,

успадкували владу від колишніх радянських республік [180]. Схожа ситуація

була й в Україні у першій половині XX ст. Радянська республіка, з центром у

м. Харкові поглинула території спочатку УНР, а після спільного нападу

Німеччини та СРСР на Польщу – й територію решти України. Проте, після

здобуття незалежності, правонаслідування та суверенітет держава отримала від

106

УРСР, а не від УНР. З іншого боку, й українського уряду в «екзилі» до 1991 р.

вже не існувало.

Складнішою ситуація з правонаступністю може бути, якщо суверенітет

попереднього політичного режиму є предметом суперечки. Наприклад, сучасна

Польська влада розглядає Народну Республіку Польща, що існувала у 1945 –

1989 рр., як незаконне утворення. Після 1989 р. Польська держава вважається

відновленою з Другої Польської Республіки, яка існувала до 1939 р. Проте,

територіально Польща визнає свій сучасний суверенітет у сучасних кордонах, і

не претендує на землі, що входять до складу України та Білорусі, і включає у

минулому східні німецькі, а зараз західні польські території.

Суттєві відмінності існують між поняттями «право на суверенітет» і

«суверенне право». Вони полягають в тому, що перше поняття – більш

політичне, а друге – більш юридичне.

Декларація про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх

взаємин і співробітництва між державами у відповідності до Статуту

Організації Об’єднаних Націй була ухвалена Генеральною Асамблеєю ООН

24 жовтня 1970 р. У ній зазначено, що держави не мають права ані

застосовувати, ані заохочувати до застосування політичні та економічні методи

з метою підкорення інших держав. Більше того, у декларації згадується рівність

суверенітетів країн: відповідно, усі держави є юридично еквівалентними та

мають рівні права й обов’язки у міжнародному співтоваристві, кожна держава

користується правами повного суверенітету [181].

Постіндустріальний та інформаційний розвиток людства останніх

десятиріч, свідчить про неоднозначність і суперечливість процесу глобалізації у

сучасному світі: з одного боку, глобалізація – це якісна трансформація сучасної

цивілізації, зближення країн і народів, створення інтегрованої суспільної

суперсистеми; з іншого, – це загострення протиріч у політичній та етнічній

сферах, природне при зближенні умовних позицій систем, та часом достатньо

болісне. Сприйняття глобалізації лише у її економічній формі від самого

початку було неповним, а тим більше зараз, коли взаємодія публічних систем

107

відбувається на культурному та політичному рівнях, що виливається й у

публічній деформації сучасної реальності. Природним є й те, що подальше

закріплення певних деформацій відповідними їм трансформаціями, призводить

до глобальної еволюції структур суспільно-державних систем. Очевидним стає

наростання суперечності між глобальною інтеграцією, з одного боку, та чітким

розмежуванням державних суверенітетів, з іншого, наслідком чого може стати

поступовий перерозподіл сфер впливу в міждержавних відносинах на користь

міжнародних організацій, уній, і транснаціональних корпорацій. Відповідно

такий процес спровокує створення наднаціональних структур управління та

регуляції. Найбільшими загрозами за такого стану речей може бути девальвація

внутрішніх суверенітетів, втрата державами монополії на силу, дезінтеграційні

процеси, що призведуть до порушення світового правопорядку та змін у

світовому порядку.

Не дивлячись на певну претензійність, можна звернутись до книги

С.Г. Кара-Мурзи «Маніпуляція свідомістю», у якій припускається, що головною

умовою збереження сучасного етносу може стати трансформація його

ідентичності. Відмова від застарілих культурних та релігійних форм, навіть

державності – може надати можливість народу вижити в умовах глобалізації як

етнокультурній спільноті [182].

Існує велика різниця між поняттями «світовий порядок» і «світовий

правопорядок». Перше – це дещо ширше явище яке описує структуру

міжнародних взаємин у всіх її проявах (соціальних, політичних, економічних,

культурних). З іншого боку, світовий правопорядок – це природний елемент

світового порядку, що охоплює систему міжнародного права, та його

реалізацію, яка полягає у питаннях боротьби з тероризмом, миротворчих

операцій, боротьби з організованою злочинністю. Природно, що світовий

правопорядок охоплює сфери взаємодії суверенітетів і певним чином унормувує

міжнародні інтеграційні процеси.

Посилення тенденцій, пов’язаних із формуванням транснаціональної

інтеграції і глобальної політики, має місце після кризи, що гальмує інтеграцію.

108

Прикладами цього є дві світові війни ХХ ст., наполеонівські війни, революції в

Америці та Франції XVIII ст., семирічна війна, яка зумовила революції. Слідом

за кризою починається відновлення й інтенсифікація процесів інтеграції, а

потім знову настає криза і знову слідує період відновлення. Все це нагадує рух

проти тренду – так звану корекцію ринку у фінансово-економічній сфері. Тож,

загальносвітову інтеграцію можна назвати трендом, а публічні кризи –

корекцією процесу глобалізації.

У сучасному світі можна виокремити дві глобально-політичні тенденції:

«відкритість» систем публічного та державного управління, що відповідає

тренду глобалізації; «закритість» систем публічного та державного управління,

що відповідає корекції, або стану проти тренду, та посиленню державного

суверенітету. Таким чином, якщо апелювати до фінансово-економічної аналогії,

то можна припустити й можливі зміни тренда. Проте, у глобально-світовій

суперсистемі гіпотетична зміна тренду можлива лише в умовах колосальних

загальносвітових потрясінь, що самі по собі здатні загрожувати існуванню

всього людства та природним чином формують непрогнозований стан будь-якої

системи. Відповідно, розгляд саме такої ситуації за саме таких умов є

малопродуктивним.

Міждержавна взаємодія створює також можливість дотику до сфер

суверенітетів, що природним чином обмежує їх, проте зовсім не виключає.

Більше того, передача певної частки суверенітету наднаціональним структурам

не призведе до його суттєвого зменшення. Нові загальносистемні властивості

наднаціонального об’єднання можуть розширити й сферу впливу, й системні

якості національного суверенітету.

Чи означає глобалізація занепад, вмирання національних держав? На

думку В. Дзюнздюка, – однозначно ні. Це, скоріше, свідчить про

трансформацію сутності та змісту держави у світі, нехай і істотну. Таким чином,

поступово виникає розуміння того, що нинішній етап глобалізації – це лише

поява того наднаціонального прошарку загальнолюдської цивілізації який

зовсім не вимагає одномоментної і повсюдної уніфікації, а представляє

109

досяжний на сучасному етапі цивілізаційного розвитку народів рівень згоди в

тому що стосується як духовних, так і матеріальних цінностей. Тому навряд чи

національним державам загрожує повна втрата суверенітету в економічних і

політичних відносинах на користь наднаціональних або міжнародних

утворень [183]. Відповідно, глобалізація не чинить руйнівного впливу на якість

національного права і не зменшує державний суверенітет. Очевидно, що

розширення міжнародно-правових обов’язків держави є частиною здійснення

державного суверенітету в контексті міжнародних інтеграційних процесів. Це в

жодному разі не зменшує та не обмежує його суверенітет, а лише трансформує

його, пристосовуючи до умов імперативності міжнародного права.

Політична та економічна інтеграція Європейського континенту призвела

до виникнення Європейського Союзу. Це добровільне об’єднання держав

нівелювало багато історичних протиріч як джерела гострих конфліктів і

глибоких криз. Проте, інтенсифікована інтеграція та створення

наднаціональних структур супроводжується також і трансформацією

національних суверенітетів країн-членів ЄС у напрямі формування

загальноєвропейського суверенітету.

Можна констатувати, що загальноєвропейська інтеграція впродовж другої

половини ХХ ст. – початку ХХІ ст. – не припинялася, а лише подекуди

уповільнюючись, подекуди інтенсифікуючись. Відповідно, можна припустити,

що однією з тенденцій розвитку ЄС є доповнення та поступове заміщення

національних суверенітетів європейських країн наднаціональним

загальноєвропейським суверенітетом як сфери національних політичних

структур, сфери політичної структури всього ЄС. Однак, очевидно, що

загальноєвропейські структури не формують нову якість суверенітету, але

доповнюють його національний прояв. Власне, передаючи частину структурних

функцій на наднаціональний рівень, держави-члени ЄС мають право й

можливість обмеження зовнішнього впливу на національну політику. Таким

чином, одночасне існування двох концепцій розвитку ЄС в майбутньому (як

федерація, або як глибоко-інтегрована міжнародна організація) не суперечать

110

одна одній [177, c. 196-198].

Розшарування суверенітету відбувається внаслідок підвищення

залежності держав та загострення антагонізму публічних систем. Міжнародні

інтеграційні процеси зближують ці системи, підвищуючи їх взаємозалежність,

що й призводить до зазначеного розшарування. Зменшення та розшарування

чогось – це аж ніяк не одне й те ж саме. Якщо в аспекті незалежності інтеграція

двох систем її очевидним чином скорочує, то в аспекті суверенності

відбувається не зменшення, а взаємопроникнення суверенітетів, що й

спричиняє зміни якості, а не кількості. А ось коли інтеграція завершується

утворенням нової публічної системи, то кількісні зміни переходять у якісні.

У питанні значущості суверенітетів міжнародних суб’єктів осторонь

залишається категорія міжнародного права – «обов’язок захищати». У 2005 р.

ООН була введена нова норма міжнародного права – «The responsibility to

protect» або «R2P» («обов’язок захищати»). Головною передумовою

запровадження цієї норми стало усвідомлення того, що суверенітет – це не

лише привілей міжнародних суб’єктів, але і їх обов’язок. Право на контроль

внутрішньодержавних процесів накладає ще й відповідальність за наслідки цих

процесів, а відповідно, й відповідальність за долю осіб, що знаходяться у межах

сфери поширення суверенітету [184].

У разі об’єктивної неспроможності держави захистити осіб, що

перебувають у межах кордонів свого суверенітету (або при небажанні цього

робити), «R2P» переходить до міжнародної спільноти [185]. У цьому випадку

«R2P», маючи гуманітарне обґрунтування, примушує (але не дає права)

міжнародну спільноту до втручання [186]. Відповідно, норма «R2P» заснована

на трьох основних позиціях:

– держава несе відповідальність за захист свого населення від геноциду,

етнічних чисток, військових злочинів і злочинів проти людяності;

– міжнародна спільнота зобов’язана сприяти державам у їх реалізації

норми «R2P» на своїй території;

– якщо держава вочевидь не здатна забезпечити захист осіб, що

111

знаходяться на її території, від зазначених вище масових злочинів, то

міжнародна спільнота зобов’язана втрутитись, використовуючи такі примусові

заходи, як економічні санкції, але військове втручання вважається крайнім

засобом [187]. Усвідомлення практичної необхідності нової норми

міжнародного права (R2P) стало наслідком нездатності міжнародної спільноти

адекватно реагувати на такі трагедії як геноцид в Руанді у 1994 р. та різанина у

Сребрениці в 1995 р.

У 2000 р. Генеральний секретар ООН К. Аннан у доповіді «We are the

Peoples» про роль ООН у XXI ст. поставив таке питання: «Якщо гуманітарна

інтервенція є неприйнятною щодо недоторканності суверенітету, то якою має

бути реакція на події в Руанді чи Сребрениці, якою має бути реакція щодо

брутального та систематичного порушення прав людини?» [188]. У вересні

2000 р. уряд Канади створив спеціальну міжнародну комісію під егідою ООН з

питань інтервенції та державного суверенітету. У лютому 2001 р. на третьому

засіданні цієї ж комісії у Лондоні Г. Еванс, М. Сахнун і М. Ігнатьєв

запропонували термін «обов’язок захищати» на противагу раніше вживаним

«права втручатися» або «обов’язок втручатися» для вирішення гуманітарних

криз [189].

Підсумкова доповідь спеціальної комісії «Відповідальність захищати»

(грудень 2001 р.) у певному сенсі пропонувала кардинально трансформувати

поняття суверенітету, визнаючи за державами не лише права, але й обов’язки та

відповідальність щодо захисту народу від серйозних порушень прав людини.

У 2003 р. К. Аннан створив так звану «Групу високого рівня», доповідь

якої у 2004 р. представляє доповідь «Більш безпечний світ: наша спільна

відповідальність» доводила, що принцип «невтручання у внутрішні справи» не

може використовуватись для прикриття злочинів проти людяності – таких, як

геноцид, етнічні чистки та ін. Особливу увагу «Група високого рівня» звертала

на те, що обов’язок гуманітарної інтервенції може бути не певної держави, а

всього міжнародного співтовариства в цілому. Відповідно, питання

застосування сили в контексті норми R2P може прийматися виключно Радою

112

Безпеки ООН [190]. Не зважаючи на те, що рік доповіді спеціальної комісії з

норми R2P був роком початку війни в Перській затоці, це не стало на заваді

прийняття нової норми міжнародного права вже у 2005 р. [191].

У наукових колах домінує точка зору, що норма R2P ще не знайшла чіткої

юридичної форми і не закріпилася у значній частині міжнародно-правових

актів [192]. Відповідно, норму «обов’язок захищати» можна сприймати у

міжнародному юридичному контексті лише такою, що знаходиться у процесі

формування [193]. Задля справедливості, потрібно зазначити, що існує точка

зору, згідно з якою норма R2P – це не більш, ніж нова назва гуманітарної

інтервенції [194].

Критичний аналіз R2P може наштовхнути на думку, що його реалізація

містить у собі загрозу обмеження національного суверенітету. Проте,

Генеральний секретар ООН – П. Гі-Мун, у своїй доповіді в 2009 р., спробував

навести контраргументи такої точки зору. В основі норми R2P лежить розподіл

відповідальності держави захищати людей на своїй території, і міжнародної

спільноти допомагати державі у цій справі. Відповідно, якщо держава не

виконує своїх обов’язків, які є частиною сутності суверенітету, то тільки тоді

міжнародна спільнота може дозволити собі втрутитися. У цьому сенсі норма

R2P – сприяє зміцненню суверенітету, а не його ослабленню [195].

З огляду на неоднозначність думок щодо практичного застосування норми

R2P, можна стверджувати, що питання про те, яким мє бути втручання

міжнародної спільноти (гуманітарним, економічним, військовим), залишається

відкритим.

Висновки до другого розділу

1. З’ясовано, що більшість суспільно-державних систем у світі є

відкритими, а спроби побудувати закриті суспільно-державні системи

найчастіше призводять до деградації останніх, що зумовлюється прагненням

113

закритих систем до вичерпання власної енергії в разі відсутності доступу до її

зовнішніх джерел.

2. Деформація систем публічного управління полягає у зміні

системної структури, спричиненої змінами у взаємодії її елементів. Відповідно,

елементи, які змінили свою значущість для інших складових структур, зазнають

також іншого впливу, посилюючи свій тиск на публічне управління, що, у свою

чергу, може призвести до певного спотворення структури всього системного

утворення. Таким чином, деформації в системі публічного управління – це

процес структурних змін суспільно-державної системи, що має зворотний або

локальний характер.

3. Визначено природу взаємозв’язку деформацій та трансформацій у

публічному управлінні, охарактеризовано зміст поняття «тригер» у контексті

системного підходу до публічного управління як певної причини або фактора,

що викликають подальші дії та відповідні до них зміни у стані системи. По суті,

будь-які зміни в системній структурі – це закономірна реакція на певний тригер.

Під впливом зовнішніх факторів система деформується, а згодом, унаслідок

адаптації до нових умов, – трансформується. Відповідно, у певному сенсі

деформація – це реакція на тригер, а трансформація – реакція на деформацію.

Тобто система не буде здатною адаптуватися до нових умов, а тому може

виникнути питання про здатність її структури до подальшого існування.

4. Описано особливості трансформаційних процесів у деяких

системах публічного управління в контексті політичних та економічних

ідеологій і доведено, що в умовах глобалізації їхньою основною тенденцією є

зближення відповідних станів систем. Трансформації суспільно-державних

систем більш потужних геополітичних утворень є незначними та практично

непомітними. Проте невеликі держави чи держави, що програють геополітичну

конкуренцію, проявляють неприховане тяжіння до деформацій і трансформацій

своєї структури. Відповідно, векторіальні зміни розвитку різних систем

публічного управління тяжіють до умовно єдиної точки – центру координат, але

відбувається це з різною силою та за різної динаміки. Тож, поступове взаємне

114

трансформування систем публічного управління логічно зміщує умовний

початок координат та, відповідно, загальносвітову ментальність.

5. Визначено основні етапи державотворчого процесу в Україні, які

характеризуються: відмовою від радянської системи управління (1991–

1994 рр.); формуванням ринкової та олігархічної політико-економічних систем

(1995–2004 рр.); інтенсифікацією формування української політичної нації в

контексті демократизації державного управління (2005–2010 рр.); «корекцією»

процесу демократизації, формуванням кризи олігархічної системи та

накопиченням протестного потенціалу в суспільстві (2010–2013 рр.);

остаточним формуванням української політичної нації, активною протидією

олігархічної системи та зовнішньою агресією проти Української держави (з

2014 р.). Таким чином, тенденції розвитку системи публічного управління в

Україні 1991–2016 рр. свідчать про посилення процесу поступового підвищення

рівня лібералізації українського суспільства з одночасним тяжінням до

ідентитарності народовладдя, що є притаманним етапу генерації нації,

громадянського суспільства та систем державотворення.

6. Розкрито характер впливу глобалізації на державні суверенітети і

з’ясовано що міжнародна взаємодія створює певний дотик сфер державної

влади різних суспільно-державних систем, що природно обмежує їхні

суверенітети, проте зовсім їх не виключає. Більше того, передача частки

суверенітету наднаціональним структурам суттєво його не послабить. Нові

властивості суспільно-державної системи можуть розширити і сферу впливу, і

системні якості національного суверенітету. Відповідно, глобалізація не руйнує

якість національного права, не нівелює державний суверенітет як явище.

Європейські прагнення України генеруються крізь призму глобалізації та

реалізуються у двох аспектах: по-перше, це пошук геополітичного місця країни,

по-друге – поступове самоусвідомлення суспільством себе як частини

європейської цивілізації. Відповідно, європейська інтеграція, інтенсифікована

останні декілька років, не є антагоністичною процесу формування політичної

115

нації та не є деструктивною для державотворчих процесів, проте навпаки –

сприяє їхньому прискоренню.

РОЗДІЛ 3

ШЛЯХИ УДОСКОНАЛЕННЯ МОДЕЛІ ДЕМОКРАТИЧНОГО

ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ В УКРАЇНІ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

3.1. Структура публічної взаємодії в контексті демократичного

державотворення

Прагнення до об’єднання у суспільні групи є закладеним у людську

природу за Аристотелем, людина – це суспільна тварина. Це не лише слова

античного філософа, але й безпосередня причина в силу якого виникла людська

цивілізація. [7].

Доісторичні родові об’єднання й об’єднання племен кам’яної доби,

створення перших античних міст-держав, імперій та модерних республік,

зрештою, глобалізація сучасного світу – це послідовні етапи систематичного

прагнення людини до взаємодії з іншими людьми. Окремі індивіди майже

завжди прагнуть інтегруватись у суспільні групи для досягнення своїх певних

цілей, навіть, якщо вони приховані від них самих (наприклад, підсвідомий

пошук захисту та безпеки, прагнення до особистого визнання, яке може дати

індивіду лише соціум).

Історія людської цивілізації свідчить, що процес суспільної взаємодії

генерує інтеграційні об’єднання та їх подальше укрупнення, яке поступово

зростає подібно лавині. Спочатку невеликі суспільні групи взаємодіють одна з

одною та створюють дедалі складніші суспільні системи.

Існує безліч уявлень про природу і сутність держави. Проте, у даному

контексті – це інституційна структура публічної системи, що виникає на

певному історичному етапі інтеграції суспільних груп. Відповідно, можна

припустити, що історично обґрунтований екзистенціальний сенс держави

полягає структуруванню та систематизації суспільних зв’язків і об’єднань, що

лавиноподібно розростаються. Взагалі, немає сенсу розглядати державу окремо

від суспільства, а суспільство – окремо від держави. У будь-якому разі ці

117

структурні елементи будуть співіснувати в єдиній публічній системі.

Система – це сукупність компонентів структури, яка має певні функції і

взаємодіє із зовнішнім середовищем. Таким чином, система генерує нові якості,

не притаманні компонентам, з яких вона складається [196, c. 9]. Публічні

системи, як й будь-які інші,можуть бути різного рівня. В процесі системного

аналізу, практично завжди присутні структурні субсистеми (аж до базових

елементів), безпосередньо-цільова система й певна суперсистема. Більше того,

сучасні реалії світу об’єднали майже все людство в глобальну суперсистему.

З’ясування комплексності усіх публічних систем вимагає побудови евристичної

моделі даного предмета дослідження. Демократія, державотворення, та

глобалізація – це ознаки публічної взаємодії, що мають відображатися в

структурі такої моделі. Відповідно, для аналізу динаміки евристичної моделі

державотворення у публічній системі оптимальним може бути використання

структурно-функціонального підходу, який уможливлює рішення проблем,

пов’язаних з існуванням, функціонуванням і підтримкою життєздатності

системи. Структурний аспект включає в себе визначення елементів, що

складають конкретну систему, та виявлення стійких зв’язків і відносин між

ними. Функціональний аспект включає вивчення внутрішніх механізмів

функціонування взаємодії елементів та загальних принципів існування системи

у навколишньому середовищі. Аналіз внутрішніх зв’язків та відносин у

взаємодії елементів системи дозволяє розкрити умови її функціонування та

життєдіяльності, встановити функціональні залежності її від зовнішнього

середовища [197, с. 12-13].

Отже, евристична модель, яка має впливати на весь процес

демократичного державотворення в контексті глобалізації, включатиме такі

структурні елементи, як індивід, суспільство, держава, влада, глобальний світ і

зв’язки між ними.

Людині притаманна велика кількість рис, що описують її існування,

проте, в гуманітарних науках фундаментальним об’єктом вивчення є її

індивідуальність. Сукупність індивідуальностей осіб формує характерні риси

118

тієї чи іншої публічної системи. З іншого боку, вирваний з контексту системи

індивід втрачає якості базового елемента цієї системи. Відповідно, тваринний

початок протиставляється суспільному, або існування природної особи

протиставляється існуванню особи легальної. Мультиплікація писаних і

неписаних норм, правил і законів створює легальну сферу, яка регулює життя

публічної структури, що складається з індивідів. Сприйняття чи несприйняття

членами суспільства існування цієї структури визначає її легітимність. Тобто,

виходячи з тези щодо формування характерних рис суспільства, можна

стверджувати, що взаємодія індивідів лежить в основі виникнення будь-якої і

суспільної, і публічної системи взагалі. Відповідно, при вивченні або аналізі

певної політичної, економічної, культурологічної категорії слід враховувати

базовий елемент будь-якого соціуму – індивіда.

У той момент, коли певна сукупність індивідів утворює публічну систему,

сукупність потреб тих самих індивідів формує і цілі даної системи. Виходячи з

піраміди потреб, можна визначати пірамідальну структуру цілей суспільства,

описану свого часу Абрахамом Маслоу [198].

Індивід стає частиною суспільного об’єднання задля досягнення своїх

цілей, відповідних його потребам, які можна розділити на три комплексні

групи:

– біологічні потреби у забезпеченні життєдіяльності організму;

– потреби забезпечення яких може гарантувати лише суспільство, – у

приналежності до чогось більшого за індивіда, у визнанні суб’єктності індивіда

іншими людьми;

– індивідуалістичні потреби – пізнання, естетики, самореалізації [198].

Осторонь залишається потреба в безпеці, яку можна віднести до першої

групи і яка досягається в сучасному світі досить часто, за допомогою

інструментів публічної системи.

Виходячи з розуміння суспільства як однієї з форм об’єднання людей,

можна зазначити, що елементарні одиниці, з яких складається будь-яка

суспільна група, – це індивіди. Відповідно, мета суспільної системи, якою, без

119

сумніву, є й група, відповідає екзистенційному базису її елементів. А з іншого

боку, сукупність сприйняття реальності індивідами визначає мету суспільної (та

відповідно, публічної) системи. Окремо вичлинена елементарна одиниця

системи (індивід) одночасно є джерелом публічних цілей і його продуктом.

Менталітет, як система переконань індивіда або суспільної групи [199],

формується під впливом навколишнього середовища, починаючи з дитячого

віку, і далі – впродовж усього життя. Отже, сукупність якісних характеристик

людей (членів спільноти) формує якісні характеристики спільноти.

Прагнення системи до досягнення своїх цілей продовжує нову категорію,

яку можна визначити як публічна воля. Група індивідів прагне до усвідомлення

себе спільнотою, формуванню спільної волі, в результаті чого виникає щось на

кшталт колективного розуму, що генерує «волю народу». Такий «колективний

розум» – це надто умовна дефініція, проте, колективна публічна воля прагне до

своєї суб’єктності, а відповідно й до свого існування.

Публічна система повинна мати як обов’язкову умову існування

структуру управління (самоуправління) та керуючу субсистему, без чого

неможливий організований процес досягнення цілей системи. В умовах

взаємодії індивідів, кожен з яких має не лише колективну, але й персональну

волю, керуюча субсистема стає залежною від сукупності усіх базисних

елементів системи. Варіант зовнішнього (позасистемного) управління може

реалізовуватись, передусім, відносно не надто об’ємних суспільних утворень і

лише за виконання певних умов. За інших обставин активізується функція

саморегуляції системи. У публічній сфері вона має суттєве значення в силу

прагнення базисних елементів (індивідів) до реалізації персональної

суб’єктності. Власне, таким чином і відбувається формування такої

інституціональної структури публічної системи, як держава. Думки щодо

переваг тієї чи іншої державної системи можуть мати певну розбіжність у

розумінні сутності явища. Державою прийнято називати в одному випадку

систему конкретних інституцій, а в іншому, – значно ширшу систему публічних

інститутів. Вужче визначення держави враховує не лише конкретну структуру

120

органів, але й її певну відокремленість від суспільства в цілому. Природно, що у

такому разі може виникнути протиставлення держави та народу, коли виникає

потреба у механізмах примусу до взаємодії обох антагоністів. Держава потребує

досконалого апарату насильства, а суспільство – розширення можливістей

революційних перетворень. Саме так гарантується дотримання принципу

єдності та боротьби протилежностей у дилогії держави та народу. У широкому

сенсі, держава набуває системної комплексності у контексті нерозривності

структури управління суспільством та безпосередньо самим суспільством.

Держава неспроможна існувати без суспільства в принципі, а суспільство без

держави, на даному історичному етапі, не спроможне досягти цілей свого

існування. У такому разі об’єктивнішою сферою держави в широкому сенсі й

буде суспільнодержавна, або публічна система.

Публічне утворення представляє собою певну мережу пов’язаних

об’єктів. У такому разі корисним є звернення до теорії графів (мереж), щоб

описати системні процеси, які розглядаються. Математичні засади теорії мереж

були закладені ще Л. Ейлером у XVIII ст., коли він запропонував до наукового

обігу термін «граф» (сукупність вершин і зв’язків між ними). До кінця XX ст. в

суспільних науках почала домінувати точка зору, згідно з якою публічні системи

не можуть повноцінно функціонувати, спираючись виключно на принципи

ієрархії і централізації. Контролюючі структури виявляються розпорошеними

між численними акторами що комунікують один з одним. Відповідно,

первинним стає горизонтальна взаємодія в умовах поліцентричності

системи [200].

Граф – це математична модель повної сукупності об’єктів, явищ і

процесів [201]. Відповідно, публічна мережа – це системна структура, що

складається з сукупності субсистем і зв’язків між ними. Таким чином, виходячи

з теорії графів, можна вважати, що функціонування публічної системи

ґрунтується на структурній взаємодії субодиниць. Абсолютна більшість людей у

світі є громадянами певних держав. Відповідно, кожен індивід є базисною

елементарною одиницею публічної системи, та функціонує в контексті

121

інституційної структури цієї системи. Основними логічними сполучними

ланками в такій системі можна вважати інформацію та владу.

Важливою характерною ознакою глобального інформаційного суспільства

є перетворення знань та інформації у базовий елемент суспільного

розвитку [88, с. 122]. На думку російського науковця М. Моісеєва, дуже

важливим є створення на планеті інформаційного суспільства – як умови,

критично-необхідної для продовження історії або, навіть, її нового етапу [202].

Інформація – це і джерело одержання даних усіма елементами системи, і

необхідна умова комунікації цих елементів між собою та з навколишнім світом.

А сполучною ланкою для людини, суспільства та держави, що дозволяє не лише

співіснувати, але і взаємодіяти, є влада, яка на думку Ф. Фукуями, означає

вплив одних людей на інших з метою нав’язати їм свою волю шляхом

використання або безпосереднього, або потенційного насилля [203].

Відповідно, це засіб не стільки передачі, скільки нав’язування системних дій.

Влада має інформаційну основу, але відрізняється від інформації за своєю

сутністю, яка полягає у транзакції волі суб’єкта до об’єкта.

Людина – це істота яка володіє суб’єктивним мисленням, а відповідно, й

персоніфікованою волею. Таким чином, суб’єктивність сприйняття реальності,

яка відрізняється від індивіда до індивіда, створює конкуренцію світоглядів, яка

призводить якщо не до перемоги, то до домінування однієї з позицій. А це може

породити владні стосунки. Отже, влада – це природне явище, яке може

виникнути лише при взаємодії індивідів.

У складних суспільних і державних системах владні суб’єкти (що

перемогли у конкуренції волі) можуть розраховувати лише на один

перманентний ресурс системи – сукупність індивідів. Відповідно, стабільним

джерелом влади може бути лише народ. Інші гіпотетичні джерела влади не

зможуть конкурувати з народом через його базисність для системи. Тобто,

конкурентна перемога над волею народу може бути вкрай ситуативною, інакше

вся публічна система буде деструктурована. Як зазначає В. Солових, політична

та адміністративна складові державного управління мають різні функціональні

122

навантаження. Через політичну складову легітимізується політичний курс, а

через адміністративну – процес його реалізації [204]. Людина заради

досягнення своїх цілей об’єднується з іншими людьми. Таким чином виникають

суспільство та суспільна система. У взаємодії елементів суспільної системи

(індивідів) виникають владні зв’язки, а відповідно, – й влада. Структурування

влади у суспільній системі зумовлює необхідність інституціонування процесів, і

таким чином виникає держава, яка через свої інститути впливає на громадянина

й упорядковує його життя в контексті публічної (суспільнодержавної) системи.

Цей процес можна назвати державотворенням в широкому сенсі (рис. 3.1).

Рис. 3.1. Генерування процесу державотворення через зв'язки між базисними елементами суспільнодержавної системи.

У гуманітарних науках і науці державного управління термін «енергія»

визначається не як фізична величину форми руху та взаємодії матерії. Проте,

123

якщо фізичні принципи транслювати в гуманітарну сферу пізнання, то під цим

терміном можна розуміти міру форм системних трансформацій, деформацій чи

взаємодій. У такому разі, до умовної закритої публічної системи можна

застосувати закон збереження енергії. Проте, на практиці такі умовно закриті

публічні системи продовжують втрачати енергію в контексті вичерпання

гуманітарних та інших системних ресурсів. Незворотне розпорошення енергії

називається ентропією та веде до поступової деградації і потенційної загибелі

системи. Якщо прийняти, що розглянуті публічні системи апріорі є відкритими,

то вони де-факто будуть взаємодіяти одна з одною в контексті обміну енергією

із зовнішнім світом. Така взаємодія призводить до взаємного впливу та,

відповідно, взаємних системних деформацій.

А. Панарін зауважував, що принцип збереження та перетворення енергії

передбачає вимір частини національної енергії, що переходить на глобальний

рівень, і частини, яка залишається у публічній системі, а вже потім – визначення

рівня деконцентрації, яка супроводжує процес міжнародної інтеграції. Саме

існування явища деконцентрації, на думку дослідника, має довести, що

глобальна інтеграція відбувається нерівномірно, у цьому процесі одночасно

беруть участь не всі елементи систем, які інтегруються [205].

Управління суспільними процесами здійснюю на основі системної

саморегуляції. На практиці політична влада існує лише задля досягнення мети

публічної системи. В іншому випадку політична влада змінюється (у той чи

інший спосіб), або система руйнується внаслідок недосягнення мети свого

існування. Отже, державне управління – це частина політичного управління

суспільством, що полягає у практичній системній реалізації прийнятих

політичною владою рішень. Більше того, само управління – це не безумовний

вплив суб’єкта на об’єкт, а вплив, зумовлений властивостями об’єкта та метою

системи, в межах якої він здійснюється.

Структура системи, як це видно на рис. 3.1., визначає розташування її

елементів та тип їх можливої взаємодії. Відповідно до цього, важливим

моментом є розгляд зв’язків між цими елементами. Їх взаємодія зумовлює

124

реалізацію потенціалу системи щодо досягнення своєї мети, а також можливі

деформації і трансформації. Тобто, взаємодія структурних елементів системи

генерує її енергію.

Комунікація та взаємодія, можуть проявлятися не лише в прямому

управлінні в межах моделі взаємодії умовного суб’єкта й умовного об’єкта, а й

у різноспрямованому інформаційному обміні. Більше того, без сполучення та

обміну інформацією не може бути взагалі жодної взаємодії. Відповідно, можна

стверджувати, що комунікації в публічних системах – це найважливіша умова

існування будь-якої цивілізації.

Взаємодія може бути як між суб’єктом і об’єктом, так і між суб’єктом і

суб’єктом (або об’єктом і об’єктом). Відповідно, такий стан речей можна

назвати вертикальною та горизонтальною взаємодією, що, автоматично

переводить евристичну модель у тривимірний простір. У такому разі

горизонтальні структурні з’єднання виступають сполучною основою

самостійного функціонування кожної субсистеми. А внутрішньоструктурна

децентралізація, відповідно, розширює потенційну автономність і підвищує

стійкість системи, зменшуючи одночасно значущість вертикальної взаємодії аж

до можливого ветування управлінського рішення вищих ланок з боку нижчих у

вертикалі владної комунікації.

Вертикальна взаємодія часто асоціюється з ієрархічністю відповідної

структури. Умовний суб’єкт управляє умовним об’єктом задля досягнення

спільних системних цілей. Насправді ж, кожна вертикальна взаємодія є

різноспрямованою хоча б у контексті зворотної передачі інформації. Наприклад,

суспільство в якості єдиної політичної нації керує державою за допомогою

демократичної форми правління. А держава, як інституційна та правова

структура, керує суспільством у контексті функціонування формальної

структури та забезпечення правових і морально-етичних правил і норм.

Сутністю існування вертикальної взаємодії в евристичній моделі, яка

розглядається, є різноспрямований зв’язок між субсистемами різних рівнів у

межах єдиної публічної системи, а не ієрархічна взаємодія елементів системи

125

державного управління. Там, де є влада, має місце і політика. Відповідно,

політичні зв’язки, або відносини – це взаємодія суб’єктів і влади в публічних

системах. О. Шпенглер стверджував, що мета політики – це розширення

власного життєвого простору (не лише у географічному значенні) за рахунок

іншого [206]. Вужчим явищем, що стосується питання формування та

функціонування конкретної інституційної структури держави, є формальна

політика. В той же час, неформальна політика – це безпосередня реалізація

влади в тій чи іншій формі, формування альянсів, захист та реалізація тих чи

інших ідей і цілей. Відповідно, неформальна політика пронизує усі аспекти

суспільної системи, та стосується безпосередньо кожної людини при її взаємодії

з іншими людьми [207].

Горизонтальні політичні зв’язки індивідів між собою проявляються

більшою мірою у формуванні базової суспільної взаємодії усередині або

родини, або певного соціального кола. Формальна політика, у даному випадку,

відіграє незначну роль. Вертикальні політичні зв’язки індивіда та суспільства

утворюють владну структуру прийняття рішень в системі. Суспільство

самоконструюється та перетворюється на життєздатний організм, наділений

суб’єктністю. Горизонтальні політичні зв’язки всередині публічної структури

набувають початкову формальність через потребу впорядкування владних

взаємин усередині будь-якої складної системи. Отже, виникає комплекс

вертикальних політичних зв’язків суспільства через владу. Керуюча субсистема

передає організуючу інформацію до субсистем нижчого рівня.

Горизонтальні політичні зв’язки всередині влади підштовхують людей до

конкуренції суб’єктності та реалізації у політиці принципу «перемагає

сильніший». Це не обов’язково стосується окремих осіб, а частіше – цілих

комплексів зв’язків у публічній структурі. Відповідно до цього, вертикальні

політичні зв’язки через владу формують державну стандартну систему.

Горизонтальні, внутрішньодержавні політичні зв’язки – це вже цілком

формальне відображення політики, чиста інституційна структура, пов’язана з

суспільством та з індивідом вертикальними зв’язками. Більше того, через

126

багатовимірність публічних систем, суб’єктність держави, суспільства та

людини, в контексті вертикальності зв’язків стає непостійною.

У широкому розумінні, економіка – це організація та управління

матеріальним виробництвом, ефективне використання ресурсів, розподіл,

обмін, збут і споживання товарів та послуг [208]. Тобто, економіка – це

субсистема суспільства, метою якої є перерозподіл і використання матеріальних

ресурсів. Відповідно, економічні зв’язки (відносини) є взаєминами людей у

процесах виробництва, розподілу, обміну та споживанні благ.

Горизонтальні економічні зв’язки індивідів між собою мають величезне

значення не лише як базис, але і як основний засіб досягнення економічних

цілей у капіталістичному суспільстві. Вертикальні економічні зв’язки індивіда

та суспільства структурують ринок, створюють не випадкове нагромадження

економічних перетинів, а систему зростання та розвитку. Важливим

інструментом цього процесу є фінанси – як ключова нематеріальна економічна

категорія. Якщо соціум виникає внаслідок укладання таємного суспільного

договору з метою досягнення індивідуальних потреб його учасників, то

фінансова система – це сукупність усіх взаємовідносин між людьми, які можна

відобразити у вимірній формі. Горизонтальні економічні зв’язки в межах

публічної системи визначають правила перерозподілу матеріальних і

фінансових ресурсів, вертикальні – дозволяють регулювати об’єктивну

стабільність системи, під якою розуміється здатність публічної системи до

подолання її деструктивного внутрішнього впливу [209].

Якщо влада – це контроль взагалі, то економічна влада – це контроль над

матеріальними і фінансовими ресурсами. Коли горизонтальні економічні владні

зв’язки формують конкуренцію, а отже, – і ринок, і всю систему

господарювання. Функціонування публічної системи продукує основний

предмет дискусії усіх економічних ідеологій – глибина втручання держави в

економічні відносини. Чи має держава залишатися осторонь, чи має регулювати

ринок, чи має вона планувати та перерозподіляти всі виробничо-торговельні

процеси? Горизонтальні економічні зв’язки в контексті інституційної системи

127

держави знаходяться в орбіті саме цих питань. А відповідь на них дає публічна

система, визначаючи характер і якість вертикальних економічних зв’язків

держави і людини.

Культура – це комплекс усього, що включає в себе знання, віру, мистецтво,

мораль, право, звичаї і будь-які інші особливості, придбані людиною, як членом

суспільства [210]. Вона є сукупністю стійких форм людської діяльності, без

яких не може відтворюватися і існувати [211 c. 18]. Таким чином, культурні

зв’язки, або відносини – це тип взаємодії між людьми, суспільством, і

державою, який продукує культурні цінності. Горизонтальні культурні зв’язки

індивідів між собою формують морально-етичний комплекс у суспільстві та

створюють різноманіття духовних цінностей та ідей. Вертикальні культурні

зв’язки індивіда та суспільства дають змогу створити культурний код суспільної

субсистеми, що відкриває шлях до культурного розмаїття у світі. Горизонтальні

культурні зв’язки всередині суспільства зміцнюють і проектують відповідні

морально-етичні й естетичні структури в субкультурні відображення.

Вертикальний культурний вплив суспільства через владу визначає

систему цінностей в межах якої знаходиться держава в цілому і кожна людина,

зокрема. Тому, морально-етичні імперативи сучасного суспільства можуть

кардинальним чином відрізнятися від імперативів попередніх історичних

періодів, а відповідно, – і від майбутніх.

Горизонтальні культурні зв’язки, що ідентифікують явище влади як такої,

радше визначають історично сформоване ставлення до неї індивідів.

Наприклад, таким чином формується природна схильність до демократії у

західному суспільстві, або до автократії у східному. Відповідно, реалізується

той чи інший політичний режим, і зміцнюються вертикальні культурні зв’язки в

державі – через владу.

В силу суто формальної природи держави, горизонтальні культурні

зв’язки в її структурі мають невелике значення. Проте, вплив культури на

формування відносин людини, суспільства і влади визначає також і прийнятну

форму взаємодії з державними інституціями.

128

Вертикальні культурні зв’язки держави і людини є взаємоспрямованими.

Держава, як формальне віддзеркалення публічної системи, визначає

інституційну структуру правових координат, у якій існує соціум. Вся сукупність

індивідів, як базисних елементів публічної системи, визначає структуру

ціннісних координат, у якій існує держава. Будь-які публічні системи

знаходяться у процесі постійного логічного розвитку – від визначення мети

свого існування й до ймовірного її досягнення. Відповідно, послідовність

циклів тригер-деформація-трансформація створює четвертий вимір евристичної

моделі суспільства, що відображає стан структури системи в часі. Вже

зазначалося, що суспільні зміни можливі лише за наявності відповідної

структури, здатної до перетворень та її поділ на базисні елементи, не здатні на

це. То мова може йти виключно про системну динаміку розвитку як зміну стану

чогось під впливом об’єктивних факторів. Динаміка розвитку системи визначає

структуру її трансформації, тобто, процес зміни стану системи в часі.

Державотворення, у вузько-інституціональному розумінні існування

держави, можна визначити як процес формування структури державних

органів, правових норм і суто практичної реалізації влади. Динаміка

державотворення, у такому разі, значно залежить від адекватності стану

державної структури об’єктивним потребам публічної системи. Відповідно,

державотворення в широкому розумінні існування публічної системи – це

значно ширший процес виникнення та функціонування всієї системи. Вектор

відповідної динаміки завжди має бути спрямований на досягнення мети

існування системи – забезпечення потреб народу в загальному сенсі, або

індивіда як частини цього загального. Деформаційні та трансформаційні

процеси, що віддаляють досягнення цілей існування системи, без сумніву,

призводять до деструктивної динаміки та можуть спричинити дестабілізацію

всієї системи.

З огляду на явища ентропії, життєздатність складних систем багато в чому

залежить від ступеня їх відкритості. А відкриті системи піддаються природно

обґрунтованому впливу навколишнього середовища – часом конструктивному,

129

часом ні. Отже, відкриті складні системи повинні мати властивість

саморегуляції, що дозволяє компенсувати зовнішній деструктивний вплив на

них.

В контексті публічних систем, на зовнішній вплив може формально

реагувати інституційна субсистема і вся сукупність індивідів. Природно, що

відхилення вектора трансформацій від загальносистемної мети забезпечення

потреб нації, виступає подразником і тригером подальшої відповідної реакції.

Повстання, революції, війни та інші трансформаційні процеси – це результат

деструктивних деформацій, прямо чи опосередковано спричинених змінами

навколишнього середовища, тобто це є спробою повернути вектор розвитку в

русло, що задовольняє систему.

У сучасному суспільстві, найважливішим інструментом саморегуляції

публічної системи є демократія. Її прямі форми перетворюють систему

відповідно до запитів більшості індивідів. Природно, що таким чином може

сформуватися політично неліберальна реалізація народовладдя, коли більшість

абсолютизує свою волю по відношенню до волі будь-якого індивідуума.

Ідентифікована таким чином опозиційна меншість стає деструктивом в системі

забезпечення потреб більшості. Якщо відносини та структура більшості і

меншості є ситуативними, то функціональні ризики в системі залишаються

малозначними. Проте, якщо відмінність поглядів на цілі системи істотна та

перманентна, то це може нести загрозу подальшій структурній цілісності.

Об’єднана воля більшості у забезпеченні своїх матеріальних і нематеріальних

потреб не є повним відображенням сутності всієї публічної системи. Більшість і

її воля – це не більше, ніж субсистема в контексті реалізації потенціалу всіх

структурних елементів. Таким чином, значно адекватнішими формами

демократії є політично ліберальні, коли воля меншості також враховується при

прийнятті управлінських рішень. Відповідно, конкуренція волі більшості та

меншості не призводить до абсолютизації останньої і не створює системний

деструктив із першої.

Отже, представницька демократія сприймається як єдина об’єктивно

130

можлива форма демократії у достатньо-великих публічних системах та

відповідних суспільно-державних структурах. Цей тип народовладдя, що виник

з «представницького уряду» Французької та Американської революцій кінця

XVIII – початку XIX ст., дозволяє політичній нації обирати своїх представників

у владі, та сублімувати свою волю в конкретну інституційну систему [212].

Лібералізація сучасної демократичної форми правління перетворює її на

поліархію – політичну систему, засновану на принципі конкурентності влади та

таку, що створює спільну для сучасних політичних режимів інституційну

структуру [213]. По-суті, поліархія, на відміну від демократії, значно вужче та

модерне явище. Тим більше, що історичні форми демократичного правління,

наприклад, у містах-державах стародавньої Греції чи Римської імперії,

вочевидь, не можуть бути адекватними сучасному політичному стану будь-якої

публічної системи. Проте, в контексті внутрішньо-суспільної взаємодії

меншості та більшості, обіч залишається взаємодія всього суспільства з його

базисним елементом – людиною. Право на індивідуальну свободу та

відокремлення власної особистості від цілісної структури суспільства – це

необхідна та достатня умова існування будь-якої ліберальної системи.

На підставі зазначеного вище, можна сконструювати евристичну модель

взаємодії елементів в публічному об’єднанні, коли певна людина (індивід),

соціум та його формалізовані інститути (не лише державні) безпосередньо

взаємодіють через владу. Тобто, один елемент евристичної моделі транслює

свою волю іншому, якщо він здатний це робити. З іншого боку, є й

опосередкована взаємодія, що не вимагає прямого нав’язування своєї волі, та

відповідно, не вимагає використання влади в тому чи іншому вигляді (рис. 3.2).

Структура публічної системи, представлена у даній евристичній моделі,

може бути використана при описі взаємодії громадянина, суспільства та

держави (як формального інституту). По суті, будь-яку суспільно-державну

систему можна розглядати як публічну, якщо вона враховує приватний фактор –

індивідуальну сферу. Причому мова може йти не лише про сферу життя

окремого громадянина, а й про соціум (групу громадян, які мають колективні,

131

проте, відособлені від решти громадянського суспільства, як частини публічної

сфери інтереси).

Рис. 3.2. Евристична модель публічної взаємодії базисних елементів

суспільно-державної системи

3.2. Інтенсивність системної та мережевої взаємодії базисних

елементів суспільно-державної системи

Взаємодію основних елементів публічної системи – індивіда, суспільства,

держави та влади – супроводжує процес державотворення не лише в контексті

його виникнення, а й у контексті його подальшої динаміки. Він визначає

сутність існування евристичної моделі, яка розглядається у даному розділі.

Взаємодія людини та суспільства є визначальною та фундаментальною при

формуванні конкретного публічного ладу та подальшому існуванні всієї

системи. Ті норми та правила, що встановлюються у процесі природного

об’єднання людей, створюють підґрунтя етичної, моральної і правової системи

132

у державі. Рівень лібералізму в публічній системі також формується на грунті

взаємодії.

Свого часу, А. де Токвіль дійшов висновку, що людей прагнення до

рівності бере верх над прагненням до свободи, оскільки ідея рівності є

універсальною та загальною, а свобода вимагає від людини чималих зусиль.

Цей французький державний діяч XIX ст. також вважав, що в одних народів

сильніше проявляється прагнення до свободи, а в інших – до рівності [214].

Відносини людини та влади завжди були диференційованими та непростими.

Жага до влади та зворотне йому небажання бути під чиєюсь владою

визначаються, зокрема, потребою у персональній реалізації ідей у суспільстві.

Також існує й зворотне підсвідоме прагнення відчувати певну вищу волю над

собою, що швидше пов’язано з потребою в безпеці. Проте, так чи інакше, кожна

людина шукає у владі і чекає від неї задоволення комплексу власних потреб.

Чимало аспектів у відносинах людини та суспільства (особливо через

владу) прямо транслюється на процеси державотворення. Інституційна

структура, насправді, лише формалізує ці процеси, не стаючи визначальною.

Природним є те, що в умовах недемократичної та неправової держави відсутній

взаємозв’язок між суспільною та державною реакцією на індивіда. Проте,

функціонування суспільної субсистеми перебуває у приспаному стані, а

державна структура стає інструментом придушення та підкорення народу, що в

результаті може призвести до деградації і обвалу всієї державної субсистеми.

Відносини суспільної та державної субсистем – це, насамперед, якісний

продукт стосунків між індивідумом і суспільством, з одного боку, і державою, з

іншого. Проникнення публічної сфери в приватну породжує тоталітаризм на

формальному, і на неформальному рівнях. Особиста свобода кожної конкретної

людини визначає рівень не лише персональної свободи, але і відповідний рівень

лібералізму всієї системи.

Досягаючи монополії на легітимне насильство в межах підвладної їй

території, держава отримує можливість реалізувати свої соціальні функції як

інституту впорядковування й управління суспільною взаємодією індивідів.

133

Держава стає самостійним суб’єктом управління у всіх формах соціальних

відносин, властивих суспільству, і є керуючою субсистемою соціуму,

функціонально підпорядкованою останньому та орієнтованою не на групові

(кастові, станові, класові, корпоративні, етнічні) інтереси, а на рішення

загально-соціальних проблем, на інтереси більшості. Держава затверджує

загальні правила та норми поведінки громадян та соціальних груп, які прагнуть

самостійно реалізувати власні інтереси [197, с. 16-17].

Процес формування будь-якого достатньо великого об’єднання людей

супроводжується диференціацією відносин у системі та природним

виникненням певної (проте не абсолютної) ієрархії. Відповідно, визначаються

політика та владні відносини. Тобто, у будь-якій публічній системі присутні

явища влади та управління. Врешті, виникнення кожної держави в історичній

ретроспективі було формалізацією владних відносин у середині суспільства.

Значною мірою, дана евристична модель і процеси управління

відображені в ній, мають мережеві ознаки. Так, наприклад, політична мережа,

на відміну від понять «система» або «структура» акцентує увагу на взаємодії

акторів, які формують політичне рішення і беруть участь у його

виконанні [197, с. 238-239]. З іншого боку, німецькі дослідники Х. Мартін та

Г. Шуман зазначили, що суспільний устрій у мережевій формі є найбільш

адекватним об’єктивній реальності через здатність мережевої структури до

самоорганізації, що є передумовою забезпечення «системної свободи» [215].

Публічні мережі мають характеристики, які відрізняють їх від інших форм

управлінської діяльності у сфері суспільних потреб та інтересів. По-перше,

мережі являють собою таку структуру управління публічними справами, яка

зв’язує державу та громадянське суспільство. Вона може бути емпірично

описана та теоретично детермінована як безліч різноманітних державних,

приватних, громадських організацій та установ, які мають певний загальний

інтерес. По-друге, публічна мережа виникає для вироблення угод у процесі

обміну наявними у її акторів ресурсами. Це означає, що існує взаємна

зацікавленість учасників мережі один в одному. Ресурси можуть розподілятись

134

нерівномірно, але незалежно від їх концентрації і певного домінування

учасників мережі останні змушені вступати у взаємодію. Між учасниками

мережі існує ресурсна залежність. По-третє, важливою характеристикою

публічної мережі виступає загальний кооперативний інтерес, на відміну від

ринку, де інтерес є індивідуальним. По-четверте, учасники мережі не мають

чітких ієрархічних зв’язків. По-п’яте, мережа є договірною

структурою [197, с. 240].

Вперше поняття «мережевого суспільства» було введено до наукового

обігу іспанським соціологом, пост-марксистом, професором Каліфорнійського

університету «Берклі» М. Кастельсом, який зазначав, що мережеве суспільство

– це особлива форма суспільної структури, яку можна охарактеризувати

приходом інформаційної доби, оскільки «влада інформаційних потоків

переважає над потоками влади» [88, с. 150], [216, с. 422].

У певному сенсі можна стверджувати, що мережа – це сукупність

суверенних особистостей, а не сукупність громадян [217]. Тобто, становлення

мережевого суспільства передбачає розширення суверенітету особистості за

рахунок послаблення суверенітету держави [218]. Поширеною є думка, що

сучасна держава має бути не національною, а мережевою, такою, що має

складну мережеву структуру розподілу влади та розподільчого прийняття

рішень між міжнародними, транс-національними, національними,

регіональними, локальними, недержавними політичними інститутами [219].

Сучасні реалії розвитку людської цивілізації вказують на новий фактор

об’єктивної реальності в процесі функціонування та взаємодії публічних

систем: загальносвітові комунікації стали настільки значними та комплексними,

що перетворилися в загальносвітовій єдиний процес – глобалізацію, тобто

фактор впливу як на кожну окрему субсистему, так і на всю суперсистему

людства, який має враховувати кожний елемент її евристичної моделі.

Отже, така евристична модель публічної системи існує у рівноважних

умовах прагнення нації до ліберально-демократичної форми правління.

Взаємодія людини, суспільства і держави через соціально обґрунтоване явище

135

влади формує ідеальний стан системи, через яку вона проходить у процесі

державотворення – від авторитарної до ліберальної моделі і навпаки. Усі

основні субсистеми евристичної моделі взаємодіють одна з одною не лише у

контексті прямого управління, а й у контексті опосередкованого взаємовпливу

через економічні, політичні та культурні зв’язки.

Проте, враховуючи обґрунтовану ентропією потребу щодо відкритості

публічних систем будь-яких форм і видів, не можна уявити дану евристичну

модель без її взаємодії із зовнішнім світом. За таких умов важливо враховувати

як окремі міжсистемні зв’язки, так і загальну взаємодію з глобальною

суперсистемою людства. Глобалізація, як загальносвітовий інтеграційний

процес, не лише наділяє загальнолюдську суперсистему властивістю константи,

але й підсилює субсистемні зв’язки на рівні взаємодії держав. Таким чином,

глобальний світ стає не просто зовнішнім середовищем для будь-якої публічної

системи, а і її структурною частиною, що істотно впливає на процес

державотворення.

Глобалізація значною мірою справляє неоднозначний деформаційний тиск

на сутність національної держави як основи існування демократії [220, с. 433-

434]. Уявлення про національну політичну спільноту, у якій панує демократичне

управління, поступово стає суперечливим, що може завдати шкоди концепції

ліберальної демократії у майбутньому. Як свого часу зауважили В. Іноземцев та

О. Кузнецова у спільній статті, ідеї мультикультуралізму відображають

банальну роздрібненість нації і фактично проповідують пріоритет прав

етнічних груп над правами окремих осіб, що неприпустимо з точки зору

класичної ліберальної теорії [221]. На думку І. Василенка, глобалізація формує

певні нові культурні системи що виходять за межі усталених суспільних

структур, при цьому жодним чином не корелюючи зі звичними національними

або державними сферами існування [222, с. 36].

Можна припустити, що міжнародна система взаємодії публічних

об’єднань існує завдяки зв’язкам і структурним взаємовпливам того ж

характеру, що й базисні зв’язки безпосередньо в самих публічних системах.

136

Природно, що в такому разі просте узагальнення міжнародного процесу як

взаємодії систем вищого рівня не може бути достатньо адекватним об’єктивній

реальності процесу глобалізації.

З огляду на властивості відкритості систем, її структура може відчувати

інформаційно-ресурсний зв’язок із зовнішнім світом не лише як цілісним

утворенням, а і як сукупністю окремих елементів. При цьому кожен елемент

системи може бути як окремим фактично незалежним актором у міжнародному

інтеграційному процесі, так і не надто істотною частиною загальної структури.

Таким чином, узагальнення взаємодії публічної системи з глобальним

світом як двох умовних суб’єктів не дозволяє з достатньою повнотою описати її

евристичну модель, що зумовлює необхідність деталізації міжнародного

глобально-політичного, глобально-економічного та глобально-культурного

впливу на кожен базовий елемент публічної системи.

Особливості міжнародної політичної системи, політичного аспекту

глобалізації і трансформації, державного суверенітету розглянуто у попередніх

розділах даного дослідження. Каменем спотикання при побудові евристичної

моделі публічної системи в контексті глобалізації може бути сутність ролей

держави та нації у міжнародних політичних взаємовідносинах. Більше того,

існують й інші суб’єкти міжнародних відносин – такі, як міжнародні

організації, транснаціональні корпорації тощо. Тому, структуру системи

міжнародних відносин доцільно прийняти як цілісне явище, що взаємодіє з

публічною системою в цілому та її елементами, зокрема.

Вектор розвитку міжнародної економічної системи в контексті

глобалізації спрямовується на забезпечення максимальної мобільності капіталу,

робочої сили, товарів виробництва та переробки. Багато в чому міжнародну

економічну інтеграцію стимулює прагнення до зниження політично

вмотивованих бар’єрів, тобто, зменшення політично обумовленої економічної

закритості публічних систем. Цей процес має давнє коріння, і за останні

60-70 років суттєво прискорив темпи розвитку. Проте, він ще дуже далекий від

свого завершення. Більше того, як вважає професор економіки П. Стрітен, світ

137

був більш інтегрованим у багатьох відношеннях ще до Першої світової війни

ніж зараз [223].

Видатний філософ, політичний теоретик, історик, основоположник теорії

тоталітаризму Х. Арендт вважала, що міжнаціональна інтеграція створила нову

модель суспільної структури, що зруйнувало традиційну соціальну ієрархію,

поклало край «класовій системі, яка була єдиною системою соціальної та

політичної стратифікації європейських національних держав» [224].

Культура як людська діяльність у широкому сенсі цього слова, – це явище

антропогенного, перш за все нематеріального характеру. Її матеріалізацію

можна розглядати як засіб збереження та передачі інформації. Відповідно, і

етика, і мораль – це частина культурного аспекту суспільних систем.

Культурному міжнародному процесу багато в чому властиві ті ж тенденції

розвитку, що і політичному, і економічному. Взаємодія публічних систем

супроводжується взаємопроникненням культур у формі культурного обміну чи

культурної експансії, а природне прагнення людини до нового породжує

трансформацію культурної взаємодії вже в самих системах. Як зауважує

Ф. Фукуяма, глобалізація формує глобальний суспільно-культурний простір,

посилюючи взаємозалежність країн та цивілізацій, їх взаємопроникнення та

переплетення [225]. Культурна глобалізація, як частина загальносвітового

інтеграційного процесу, в результаті взаємодії культурних антиподів призводить

до створення безлічі нових структур. Проте, розширення культурного розмаїття

– явище, радше тимчасового характеру через поступове зближення культурних

позицій. Тобто, не дивлячись на те, що кількість різноманітних культурних

структур може з часом зростати, їх якісні відмінності будуть нівелюватися, що

врешті призведе до утворення монокультури з єдиним морально-етичним

комплексом, що, в свою чергу, навряд чи є негативом, оскільки це нівелює

фактори транс-культурних конфліктів і суперечностей, практично не

зменшуючи культурну насиченість.

Взаємовідносини індивіда із зовнішнім світом на сучасному етапі

розвитку людства формуються в умовах високого рівня відкритості публічних

138

систем. Відповідно, людина у багатьох випадках не потребує ні суспільного, ні

державного посередництва для взаємодії із зовнішнім світом, що яскраво та

безпосередньо проявляється саме у культурних взаємостосунках, оскільки

нецентралізована (індивідуальна) комунікація зі світовим культурним

середовищем є суттєвішою, ніж може забезпечити будь-яка організована

державою активність. Більше того, спроби тоталітарного нав’язування

морально-етичного комплексу, відмінного від загальносвітового, може створити

передумови закриття системи з негативними наслідками. Успіх культурної

експансії західного способу життя у XX ст. – це, насамперед, перемога

цінностей демократії, свободи та відкритості суспільства, ніж привабливості

матеріально-естетичних структур. Фактично сучасна правова держава може

обмежувати лише негативні культурні впливи – такі, як релігійний екстремізм

та ін. Проте, як свідчить практика, пряме втручання держави у ці процесі є

малоефективним.

В умовах ліберальної економічної системи, гарантії недоторканності

приватної власності та права ведення підприємницької діяльності індивід може

взаємодіяти із зовнішніми фінансово-економічними агентами в обхід

внутрішніх економічних структур публічної системи. Проте, втручання держави

у ці процеси є надто поширеним, що ґрунтується її фіскальною політикою,

фінансово-економічною та соціальною стабільністю публічної системи.

Визначальним чинником стає балансування між лівими та правими

економічними ідеологіями, а відповідно, – й рівнем свободи ринку та мірою

втручання держави в економічну діяльність людини.

Принцип примату міжнародного права над національним легалізує новий

глобальний порядок, прийняття якого державами де-факто легітимізує правову

наднаціональну структуру, створюючи політико-правову систему вищого по

відношенню до будь-якої локально-публічної рівня. Європейська комісія,

Європейський суд з прав людини в Страсбурзі та інші міжнародні структури

сприяють участі індивіда в міжнаціональних політико-правових процесах в

обхід локальних публічних систем. Свобода слова та медійний ресурс

139

глобалізації генерують загальне світове інформаційне поле, яке часто більшою

мірою впливає на сприйняття світу громадянином, ніж це здатна зробити

держава.

Взаємодія суспільства з глобальним світом здійснюється на основі

історично сформованих транснаціональних зв’язків, що майже ніяк не

підпорядковуються державній структурі, але можуть нею опосередковано

регулюватися. Культурна взаємодія на етнонаціональному рівні багато в чому

визначає взагалі увесь базис диференціації людства. Таким чином генерується

культурне розмаїття у світі, а політичний аспект міжнаціональної взаємодії,

відходить на другий після культурного план. Проте, процеси утворення етносу

та політичної нації логічно пов’язані між собою первинністю об’єднання людей

за принципом «свій-чужий». В умовах суттєвих культурних відмінностей,

політичне об’єднання на початкових історичних етапах державотворення

відбувалося у найбільш простий спосіб – об’єднання за ступенем культурної

схожості та відповідності морально-етичному та релігійного комплексу.

Політична ідентифікація у подальшому набуває більшого значення та стає

первинною для сучасної цивілізації.

З точки зору Н. Шматко та Ю. Качанова, коли люди розглядають себе як

частину глобальної спільноти, вони, відповідно, приймають універсальність

культурних смислів. Таким чином, глобалізація впливає на зміни форми

свідомості членів суспільства, що призводить до трансформацій моделей

поведінки індивідів. Як правило, людині потрібна ідентифікація себе з якоюсь

певною структурою (політичною, етнічно-культурною чи географічно-

територіальною) і ці механізми ідентифікації базуються на протиставленні

«свій-чужий» [226]. Більше того, на думку М. Комлевої, національні інтереси –

це сформована у масовій свідомості потреба в певній геополітичній дії для

забезпечення виживання та розвитку нації як цілісної структури [227, с. 67].

Тобто, національний інтерес, на засадах якого передусім відбувається

міжнародна взаємодія, є досить суб’єктивним явищем. Тож, взаємодія держав на

міжнародній арені виявляється, передусім, на формальному рівні. Будь-які

140

неформальні міжнаціональні зв’язки так чи інакше структуруються державою,

визначаючи її зовнішню політику, а не навпаки.

Ставлення до влади в різних національних об’єднаннях ілюструє

історично обґрунтований розвиток суспільства в них. Якщо процес

демократичного державотворення – це природний процес для публічної

системи, то відхилення від нього є порушенням закономірностей розвитку

державного управління, що зумовлює порушення функціонування всієї

системи. В контексті взаємодії людства і глобальної суперсистеми на сучасному

історичному етапі її розвитку ігнорування принципів ліберальної демократії

провокує загострення структурного дисбалансу, внаслідок зовнішнього тиску, і

негативні для системи деформації.

Отже, можна вести мову про здоров’я публічної системи в контексті її

відповідності тренду розвитку людства, а також про хворобу публічної системи

у разі її розвитку проти тренду. Здорова система повною мірою може

використовувати ресурси глобального світу, оскільки буде відкритою

органічною частиною людства. Хвора система, навпаки, буде радше закритою,

незалежно від того, чи з власної волі, чи з волі світової спільноти. Але це може

призвести до виникнення в системі явища ентропії, негативних деформацій і

суспільно-державної деструкції.

Оцінка відповідності умовної публічної системи глобального тренду

державотворення потребує певного інструментарію. Найбільш перспективним

засобом оцінки здоров’я такої системи може стати аналіз зв’язків у публічній

системі, (рис. 3.3.) в контексті принципів ліберальної демократії, відкритості

суспільства та інтегрованості державотворення.

141

Рис. 3.3. Взаємодія базисних елементів суспільно-державної системи

Для спрощення процесу можна використати бінарну структуру

обчислення, де 0 – це відсутність здорових зв’язків, а 1 – їх наявність. Процес

взаємодії будь-яких систем породжує певні наслідки. Відповідно, будь-то

виникнення синергетичного ефекту чи деформацією системних структур, але

результат може бути відчутним. Отже, у контексті аналізу загальної

суперсистеми обсяги та частота взаємин між системними елементами

визначають глибину проникнення субсистем у сфери існування одна одної. Таке

явище можна назвати інтенсивністю взаємодії і описати відповідним

коефіцієнтом. Державотворення – це безперервний процес, що є не лише

передумовою виникнення держави, але й умовою подальшого існування всієї

публічної системи. В таких системах достатня інтенсивність взаємодії визначає

стабільність всієї структури зв’язків базисних елементів, а отже, й процесу

142

державотворення. Відповідно, недостатня інтенсивність може спричинити

деструктивні дезінтеграційні процеси, що ведуть до руйнації держави.

Надмірна взаємодія, навпаки, може сприяти тоталітаризації структури, що

негативно позначиться на рівні свободи та демократії і може посилити

тенденцію дезінтеграції. Бінарне відображення інтенсивності взаємодії здатне

математично передати мінімальний і максимальний показники відповідних

процесів. Ранжування значень коефіцієнта на недостатні, достатні та надмірні

показники природним чином дозволяє розділити одиницю від повної

відсутності взаємодії до умовного абсолюту інтеграції субсистем. Таким чином,

найбільш оптимальною, у контексті об’єктивізації значень коефіцієнта,

вбачається така градація:

– 0,0 – цілковита відсутність будь-якої комунікації, можлива у разі

відсутності будь-яких зв’язків, навіть, у контексті взаємодії елементів різних

систем. Відповідно, це теоретичне значення абсолюту практично не можливе у

сучасному глобалізованому світі;

– 0,1 – вкрай слабкі комунікація та взаємовплив, що властиві практично

невзаємодіючим системам;

– 0,2 – слабкий взаємовплив, властивий елементам, що мають

формальні та об’єктивно несуттєві зв’язки;

– 0,3 – глибока децентралізація у межах однієї системи, що не викликає

прямого дезінтеграційного ефекту та певним чином впливає на стабільність

системи;

– 0,4 – істотна децентралізація, але з урахуванням достатності

комунікації структурних елементів;

– 0,5 – нормальна інтенсивність взаємодії, оптимальна для стабільної

реалізації трансструктурного потенціалу;

– 0,6 – помірна централізація структури зв’язків;

– 0,7 – істотна централізація, що посилює автократичні тенденції у

процесі взаємодії елементів структури;

– 0,8 – глибока централізація та диктат волі одного елемента іншому;

143

– 0,9 – тотальний зв’язок елементів, що призводить до взаємного або

однобічного проникнення функціональних сфер базисних елементів та

порушення всієї структури зв’язків публічної системи;

– 1,0 – абсолютна інтенсивність зв’язків, можлива виключно

теоретично, що теоретично ж приводить до повної трансформації публічної

системи із істотним потенціалом подальшої деструкції.

Таким чином, можна констатувати, що критичні значення коефіцієнту

будуть від 0 до 0,29 та від 0,8 до 1,0; значення коефіцієнта, що показує загрозу

стабільності, від 0,3 до 0,39 та від 0,7 до 0,79; позитивні значення коефіцієнта –

від 0,4 до 0,69.

Взаємодія базисних елементів публічної системи може відбуватися за

допомогою прямих або опосередкованих зв’язків. І якщо прямий зв’язок – це

або безпосереднє управління, або певна регуляція, то опосередковані –

складніші та різноманітніші щодо свого впливу на суб’єкти взаємодії.

Публічним системам притаманні три основні типи опосередкованої

взаємодії: економічна, політична та культурна (до якої можна віднести етику,

мораль, релігію, естетику). Таким чином, можна припустити, що для

розрахунку коефіцієнта інтенсивності зв’язків між базисними елементами

публічної системи потрібно отримати середнє значення між показниками

прямого впливу (kd), опосередковано-економічного (ke), опосередковано-

політичного (kp) та опосередковано-культурного (kc). Відповідно, розрахунок

матиме такий вигляд: ki=(kd+ke +kp+kc)/4.

З іншого боку, просте середньоарифметичне значення не може містити

всю складність та комплексність зв’язків між елементами структури публічної

системи. Більш того, середньоарифметичне значення одержаного коефіцієнта не

здатне описати співвідношення та визначити питому вагу різних типів зв’язків.

Через складність публічних систем зв’язки між елементами в евристичній

моделі не можуть бути однозначними та рівнозначними. Один аспект взаємодії

завжди буде істотнішим за інший, або навпаки, – в залежності від конкретної

ситуації. Природно, що у такому разі може виникнути складна проблема

144

суб’єктивності даних, які використовуються, що потребує впровадження

коригувальних розрахунків. Тож, виникає питання про отримання об’єктивних

значень субкоефіцієнтів прямого та опосередкованого впливу. Отже, для

зменшення суб’єктивності оцінки інтенсивності взаємодії базисних елементів

важливим моментом має бути введення коефіцієнта суттєвості зв’язків у даній

моделі. Дану проблему можна вирішити прив’язавши відповідні показники до

оцінок незалежних експертів, міжнародних індексів, або самостійно

проаналізувавши відповідні процеси, що мають місце у даній системі.

Оскільки розглядається чотири основних типи взаємодії, то сумарний

коефіцієнт має дорівнювати одиниці що складається з чотирьох нерівнозначних

субкоефіцієнтів. Відповідно, можна прийняти:

– 0,4 – як коефіцієнт найбільшою суттєвості;

– 0,3 і 0,2 – як коефіцієнт середньої суттєвості;

– 0,1 – як коефіцієнт найменшої суттєвості.

Отже, використовуючи коефіцієнт як множник, можна визначити не лише

інтенсивність зв’язків між базисними елементами системи, але й динаміку їх

взаємодії на основі суттєвості тих чи інших структурних деформацій і

трансформацій.

З огляду на взаємний вплив різних елементів системи можна

стверджувати, що для внутрішньо-системної взаємодії найбільш суттєвими є

безпосередні зв’язки. Тому, їм має відповідати коефіцієнт найбільшою

суттєвості 0,4.

З іншого боку, прямий зв’язок базисних елементів із зовнішнім світом не

може бути настільки ж суттєвим. Фактично, система завжди виступає в ролі

умовного буфера в питанні взаємодії будь-яких її елементів і зовнішнього світу.

Відповідно, такий зв’язок буде завжди менш істотним, ніж опосередкований

вплив, і коефіцієнт, у такому разі, отримає значення 0,1.

У сучасному світі міждержавні інтеграційні процеси не лише значно

інтенсифікуються, але й посилюють вплив на внутрішньосистемні процеси у

державах. Відповідно, в умовах участі держави в транснаціональних

145

об’єднаннях, де важливими суб’єктами управління стають наднаціональні

органи, можна припустити, що коефіцієнт суттєвості зв’язку з зовнішнім світом

не може залишатися мінімальним. Проте, розглядаючи публічну систему, що не

бере участі у глибокому інтеграційному проекті (такому, як Європейський

Союз, наприклад), логічним буде визначення даного коефіцієнта мінімальним.

Розглядаючи опосередкований вплив індивіда на суспільство і навпаки,

можна констатувати, що культурний вплив є базисним у такій зв’язці, з огляду

на первинність самоідентифікації людини з певною групою на основі

міжособистісної взаємодії. Таким же чином, первинним аспектом впливу

суспільства на людину стає культурна привабливість, або ж навпаки, –

відторгнення надмірно чужорідних якостей. Відповідно, коефіцієнт суттєвості у

такій зв’язці базисних елементів буде максимальним – 0,3.

Матеріальний аспект взаємодії людини і суспільства ґрунтується на

основі міжособистісної взаємодії, таким чином забезпечуючи задоволення

фізіологічних потреб об’єднання людей. В умовах задоволення мінімальних

фізіологічних потреб функціонування організму людини, економічний взаємний

вплив можна визначити як вторинний після культурної ідентифікації і

прив’язати відповідний коефіцієнт – 0,2.

Суспільно-політичний зв’язок актуалізується вже на основі культурної

ідентифікації і задоволення матеріальних потреб. Відповідно, у взаємодії

людини та суспільства аспект політичного впливу отримує коефіцієнт

суттєвості, що дорівнює 0,1.

В контексті опосередкованого взаємного впливу індивіда й держави,

можна констатувати, що громадянин, насамперед, очікує від органів державної

влади гарантії безпеки і гарантії прав щодо реалізації персональних

можливостей. Інституційна структура значною мірою знеособлює й уніфікує

людські зв’язки. Таким чином, коефіцієнти суттєвості для взаємодії людини й

держави можна прийняти: 0,3 – для економічного взаємовпливу; 0,2 – для

політичного, 0,1 – для культурного впливу.

Вирішальним у питанні формування не лише політичної спільноти

146

громадян (нації), але й подальшого існування кожної держави є політичний

аспект існування публічної системи. Відповідно, коефіцієнт суттєвості у

політичному взаємовпливі суспільства й держави буде дорівнювати 0,3, у

морально-етичному (а відповідно, й культурному) – 0,2, в економічному (через

первинність індивідуальної економічної взаємодії громадянина й держави) –

0,1.

Порівнюючи відкриті і закриті публічні системи, можна помітити

невідповідність важливості взаємодії глобальному світу для перших і

несуттєвості – для других. Таким чином, логічно було б у розрахунках

інтенсивності державотворення для закритих систем повністю відмовитися від

урахування зовнішнього впливу, розуміючи посилення у подальшому тенденції

до виникнення у такій системі явища ентропії.

Основні передумови визначення власної позиції людини у процесі

взаємодії із світовою спільнотою, з огляду на опосередкований взаємовплив

індивіда й позасистемного середовища будуть ґрунтуватися на тих самих

засадах, що й взаємодії із локальним суспільством. Відповідно, коефіцієнт

суттєвості буде обумовлений тією ж логікою – врахування поправки на

позасистемну взаємодію. Таким чином, логічним буде припустити: 0,4 –

культурну взаємодію; 0,3 – економічну; 0,2 – політичну взаємодію.

Відповідно, можна ретранслювати опосередкований

внутрішньосистемний взаємовплив суспільства й держави на таку ж взаємодію

суспільства та позасистемного середовища. У даному випадку держава і

глобальний світ стають, певною мірою, чужорідним для суспільства актором.

Не зважаючи на різний сенс існування держави й глобального світу, коефіцієнт

суттєвості може бути розподілений за однаковим принципом: 0,4 – політична

взаємодія; 0,3 – культурна; 0,2 – економічна взаємодія.

З огляду на опосередкований взаємовплив держави й позасистемного

середовища, не можна не продовжити низку аналогій взаємодії базисних

структурних елементів і не порівняти логіку взаємного впливу індивіда і

держави та держави і глобального світу. Таким чином, для останньої пари

147

коефіцієнт суттєвості буде: 0,4 – економічним; 0,3 – політичним; 0,2 –

культурним (табл. 3.1).

Таблиця 3.1

Коефіцієнт суттєвості зв’язків елементів у суспільнодержавній системі

Суб’єкти відносин

Без

посе

редн

ій

впли

в

Фін

ансо

во-

екон

оміч

ний

впли

в

Пол

ітич

ний

впли

в

Кул

ьтур

ний

впли

в

Раз

ом

Індивід і суспільство 0,4 0,2 0,1 0,3 1,0

Індивід і держава 0,4 0,3 0,2 0,1 1,0

Суспільство і держава 0,4 0,1 0,3 0,2 1,0

Індивід і глобальний світ 0,1 0,3 0,2 0,4 1,0

Суспільство і глобальний світ 0,1 0,2 0,4 0,3 1,0

Держава і глобальний світ 0,1 0,4 0,3 0,2 1,0

Таким чином, більш об’єктивний показник інтенсивності зв’язків можна

вирахувати за формулою: Ki=ki*km, де ki – базовий коефіцієнт інтенсивності, а

km – відповідний коефіцієнт суттєвості.

3.3. Напрями розвитку динаміки структурних зв’язків суспільно-

державної системи у процесі демократичного державотворення

Якщо прийняти за факт парадигму домінування «західного світу» з його

системою цінностей і ліберально-демократичною структурою суспільства та

держави, перехід України від радянської системи державотворення до сучасної

можна назвати модернізацією, яка, на думку Л. Полякова, відбувається завдяки

суттєвій трансформації одного з базових принципів існування архаїчного

суспільства що й робить це суспільство сучасним [228, с. 13]. Як наголошує

О. Радченко, фундаментальних принципів існування суспільства не так вже й

148

багато, проте, на них тримається уся ціннісна система – зміна одного з них

безпосередньо впливає на світогляд та менталітет громадян, а відповідно,

призводить до глибоких структурних суспільно-державних

перетворень [64, с. 295].

Для перевірки функціональності запропонованої методики математичного

визначення інтенсивності публічної взаємодії елементів евристичної моделі

державотворення, можна виміряти відповідні процеси у публічній системі

України, починаючи розрахунки з моменту здобуття нею державного

суверенітету.

Як відомо, процеси модернізації розпочалися ще у колишньому СРСР із

запровадженням так званої «перебудови». Проте у 90-х роках ХХ ст.

трансформаційні процеси значним чином прискорили як деструктивні, так й

конструктивні тенденції розвитку публічної системи. Розглядаючи

взаємозв’язок індивіда та суспільства в Україні на той час, можна констатувати

різке уповільнення динаміки проникнення публічної сфери у приватну

(коефіцієнт безпосереднього взаємовпливу kd=0,3), проходження економічної

системи через процес перерозподілу капіталів і відповідно через етап «дикого

капіталізму», розбудови первинних ринкових структур (коефіцієнт

економічного взаємовпливу ke=0,3), лібералізації політичної (коефіцієнт

політичного взаємовпливу kp=0,5) та культурної (коефіцієнт культурного

взаємовпливу kc=0,6) самоідентифікації. Таким чином, коефіцієнт інтенсивності

(з урахуванням суттєвості кожного аспекту) такого типу відносин можна

прийняти як:

ki(І-С) = kd * km1 + ke * km2 + kp * km3 + kc * km4 =

= 0,3 * 0,4 + 0,3 * 0,2 + 0,5 * 0,1 + 0,6 * 0,3 = 0,41

Взаємовідносини індивіда та держави за таких умов будуть подібними

наведеному вище внаслідок суттєвої трансформації усієї публічної системи

незалежної України. Отже, зв’язок індивіда з державними структурами не є

149

очевидним (коефіцієнт безпосереднього взаємовпливу kd=0,3), як і економічна

залежність (коефіцієнт економічного взаємовпливу ke=0,3). Проте, тенденція

зростання політичного плюралізму сприяла поступовому формуванню

ліберального типу взаємодії громадянина та держави (коефіцієнт політичного

взаємовпливу kp=0,5). При цьому, внаслідок неприйняття абсолютизації

державної влади попереднього історичного періоду, культурний взаємовплив

суттєво зменшився (коефіцієнт культурного взаємовпливу kc=0,6), хоча й

залишився в межах норми. Таким чином коефіцієнт інтенсивності взаємодії

індивіда та держави можна розрахувати так:

ki(І-Д) = kd * km1 + ke * km2 + kp * km3 + kc * km4 =

= 0,3 * 0,4 + 0,3 * 0,3 + 0,5 * 0,2 + 0,4 * 0,1 = 0,35

Взаємовідносини суспільства та держави 90-х років ХХ ст.

характеризувалися майже цілковитою відсутністю громадянського суспільства.

До цього призвели економічні передумови та значне зниження рівня життя

населення, яке більшою мірою цікавилося власним виживанням, а не процесом

народовладдя. Відсутність можливості та бажання громадян брати участь у

процесі державотворення у власній країні наклало свій відбиток на якість

взаємодії суспільства та держави. Тож, можна припустити мінімальну

інтенсивність прямої взаємодії суспільства та держави того періоду (коефіцієнт

безпосереднього взаємовпливу kd=0,2). Номінально-високий рівень

економічного зв’язку нівелювався до практично повної ліквідації реальних

соціальних гарантій для населення та неспроможності здорового

функціонування фіскальної системи (коефіцієнт економічного взаємовпливу

ke=0,3). Диктатуру комуністичної партії було ліквідовано, що посилило

тенденцію демократизації публічної взаємодії (коефіцієнт політичного

взаємовпливу kp=0,4). Рівень інтенсивності культурного зв’язку все ж можна

назвати стандартним (коефіцієнт культурного взаємовпливу kc=0,5),

незважаючи на можливе його сприйняття як низького, внаслідок відходу від

150

радянської традиції надмірного поєднання суспільної та державної влади.

Таким чином, розрахунки інтенсивності взаємозв’язку суспільства та держави

приймають вид:

ki(С-Д) = kd * km1 + ke * km2 + kp * km3 + kc * km4 =

= 0,2 * 0,4 + 0,3 * 0,1 + 0,4 * 0,3 + 0,5 * 0,2 = 0,33

Зв’язок кожного окремого громадянина України того періоду із

глобалізованим світом було обмежено досить істотно, проте перш за все, через

економічні передумови. Пряму взаємодію для умовного статистично-

стандартного індивіда можна прийняти як несуттєву (коефіцієнт

безпосереднього взаємовпливу kd=0,2). Економічна взаємодія обмежувалося не

штучними бар’єрами, як за часів УРСР, а природними. В Україні, яка тільки-но

отримала незалежність, лише розпочиналися процеси трансформації

неліберальної економіки у ринкову, що супроводжувалося розривом

виробничих зв’язків з економікою колишнього СРСР, зниженням рівня життя й

індивідуальної економічної свободи громадян (коефіцієнт економічного

взаємовпливу ke=0,3).

З огляду на перехід публічної системи країни з закритого стану у

відкритий, політична взаємодія із зовнішнім світом поступово зростала

(коефіцієнт політичного взаємовпливу kp=0,4). Важливішим, у контексті

продовження культурної експансії Заходу, стало посилення впливу іноземних

акторів на індивіда в Україні (коефіцієнт культурного взаємовпливу kc=0,5).

Відповідно, розрахунок інтенсивності взаємодії індивіду та глобалізованого

світу буде таким:

ki(І-ГС) = kd * km1 + ke * km2 + kp * km3 + kc * km4 =

= 0,2 * 0,1 + 0,3 * 0,3 + 0,4 * 0,2 + 0,5 * 0,4 = 0,39

У першому десятиріччі існування незалежної України публічна система

151

теоретично стала відкритою, проте, фактичні бар’єри суттєво обмежували

взаємодію суспільства і глобалізованого світу, і вона залишалася мінімальною

(коефіцієнт безпосереднього взаємовпливу kd=0,2). Український народ

органічно вмонтувався до структури міжнародної культурної суперсистеми

(коефіцієнт культурного взаємовпливу kc=0,5), але політичний (коефіцієнт

політичного взаємовпливу kp=0,3) та економічний (коефіцієнт економічного

взаємовпливу ke=0,3) взаємовплив залишався майже таким, як за часів УРСР.

Таким чином, розрахунок інтенсивності взаємодії українського суспільства та

глобалізованого світу можна зробити таким чином:

ki(С-ГС) = kd * km1 + ke * km2 + kp * km3 + kc * km4 =

= 0,2 * 0,1 + 0,3 * 0,2 + 0,3 * 0,4 + 0,5 * 0,3 = 0,35

На відміну від взаємодії українського суспільства і глобалізованого світу,

держава, як більш формалізована система, відчувала суттєвіший зв’язок

(коефіцієнт безпосереднього взаємовпливу kd=0,3). Проте, жодної істотної

програми інтеграції України у західні структури не було запропоновано. З

одного боку не було ні «Плану Маршала» для відновлення економіки, ні

«дорожної карти» інтеграції до євроатлантичних структур. З іншого боку,

зв’язки з колишніми республіками СРСР так само почали нівелюватися.

Проте, процес трансформації планової економічної системи держави у

ринкову відкривав певні перспективи для країни (коефіцієнт економічного

взаємовпливу ke=0,4), а лібералізація політичної системи дозволила

запровадити «правила гри» глобалізованого світу і стати частиною

загальносвітового процесу політичної (коефіцієнт політичного взаємовпливу

kp=0,4) та культурної (коефіцієнт культурного взаємовпливу kc=0,4) глобалізації.

Таким чином, розрахунок інтенсивності взаємодії держави та глобалізованого

світу приймає вид:

ki(Д-ГС) = kd * km1 + ke * km2 + kp * km3 + kc * km4 =

152

= 0,3 * 0,1 + 0,4 * 0,4 + 0,4 * 0,3 + 0,4 * 0,2 = 0,39

Відповідні, результати проведених розрахунків динаміки взаємодії

базисних елементів евристичної моделі державотворення в Україні 90-х роках

ХХ ст. представлені у таб. 3.2.

Таблиця 3.2

Розрахунок стану публічної системи України у 90-х роках ХХ ст.

Суб’єкти kd km1 ke km2 kp km3 kc km4 Всього

І-С 0,3 0,4 0,3 0,2 0,5 0,1 0,6 0,3 0,41

І-Д 0,3 0,4 0,3 0,3 0,5 0,2 0,4 0,1 0,35

С-Д 0,2 0,4 0,3 0,1 0,4 0,3 0,5 0,2 0,33

І-ГС 0,2 0,1 0,3 0,3 0,4 0,2 0,5 0,4 0,39

С-ГС 0,2 0,1 0,3 0,2 0,3 0,4 0,5 0,3 0,35

Д-ГС 0,3 0,1 0,4 0,4 0,4 0,3 0,4 0,2 0,39

Показник інтенсивності державотворення: 0,37

Виходячи з даних табл. 3.2, показник інтенсивності державотворення

можна розрахувати так:

ПІД = ( ki(І-С) + ki(І-Д) + ki(С-Д) + ki(І-ГС) + ki(С-ГС) + ki(Д-ГС) ) / 6 =

= ( 0,41 + 0,35 + 0,33 + 0,39 + 0,35 + 0,39 ) / 6 = 0,37

Таким чином, можна зробити висновок, що перше десятиріччя існування

української державності характеризувалося процесами глибокої децентралізації

усіх аспектів публічної системи. Особливо помітно це виглядало на фоні

неліберального характеру державного управління в УРСР попереднього

історичного періоду. Показник «0,37» свідчить про те, що система вийшла за

межі стабільного існування, а деструктивні процеси не стали достатньо

суттєвими, щоб загрожувати її існуванню.

У другому десятиріччі незалежності України, в державному управлінні

153

переважали політичні акценти на відміну від економічних у першому

десятиріччі, що суттєво позначилося на характері трансформації суспільної

свідомості та особливостях державного управління.

Взаємозв’язок людини та суспільства в Україні на початку ХХІ ст. можна

розглядати у контексті формування повноцінної політичної нації, що підсилило

як прямий зв’язок (коефіцієнт безпосереднього взаємовпливу kd=0,4), так і

опосередкований політичний взаємовплив (коефіцієнт політичного

взаємовпливу kp=0,4) суспільства та людини. Проявом цього може бути перебіг

«Помаранчевої революції», яка заклала підґрунтя формування громадянського

суспільства. Економічна ситуація почала стабілізуватися вже у першій половині

десятиріччя, а між 2005 р. і 2008 р. це позначилося на зростанні соціальних

гарантій й особистої економічної свободи громадян (коефіцієнт економічного

взаємовпливу ke=0,4).

Культурний аспект зв’язку громадянина з суспільством також набув

значної інтенсивності (коефіцієнт культурного взаємовпливу kc=0,5), що

пов’язано з політичними трансформаціями, перетворенням радянського

культурної спадщини у нові форми, інтегровані у культурну систему

глобалізованого світу. Таким чином, розрахунок інтенсивності взаємодії

індивіда та суспільства приймає вигляд:

ki(І-С) = kd * km1 + ke * km2 + kp * km3 + kc * km4 =

= 0,4 * 0,4 + 0,4 * 0,2 + 0,4 * 0,1 + 0,5 * 0,3 = 0,43

Взаємозв’язок громадянина і державних структур у другому десятиріччі

незалежності сучасної України розвивався у контексті тих самих публічних

трансформацій. Завдяки відносній стабілізації економічної ситуації у країні

(коефіцієнт економічного взаємовпливу ke=0,4), громадяни України стали

більше довіряти владі і вже не думати про особисте виживання як про

виключно-персональну відповідальність. Тобто, прямий зв’язок можна

кваліфікувати як більш інтенсивний, ніж у попереднє десятиріччя (коефіцієнт

154

безпосереднього взаємовпливу kd=0,4).

Розпочатий раніше процес формування громадянського суспільства та

політичної нації в Україні стимулював не лише розширення участі громадянина

у політичних процесах (коефіцієнт політичного взаємовпливу kp=0,4), а й дав

старт трансформації державних структур не як окремих суб’єктів управління, а

як сервісних закладів, призначених служити інтересам суспільства та кожного

громадянина.

Культурний взаємовплив індивіда, як умовної психофізичної субсистеми,

та держави, як інституційної субсистеми управління й адміністрування

публічними структурами почали нормалізуватися (коефіцієнт культурного

взаємовпливу kc=0,5), після надмірної взаємодії у УРСР і мінімізованої у

90-х роках ХХ ст.. Таким чином, розрахунок інтенсивності для взаємодії

індивіда та держави приймає вигляд:

ki(І-Д) = kd * km1 + ke * km2 + kp * km3 + kc * km4 =

= 0,4 * 0,4 + 0,4 * 0,3 + 0,4 * 0,2 + 0,5 * 0,1 = 0,41

Початок формування громадянського суспільства значно інтенсифікував

його пряму взаємодію з державою (коефіцієнт безпосереднього взаємовпливу

kd=0,4). Призупинення процесу економічної деградації системи на початку

десятиріччя, пов’язане із провадженням нових правил ринку в Україні,

призвело до генерування економічного зростання (до настання світової

економічної кризи 2008 р.) і стабілізації взаємовпливу державних і суспільних

структур як у питаннях економічних процесів (коефіцієнт економічного

взаємовпливу ke=0,4), так і політичних (коефіцієнт політичного взаємовпливу

kp=0,4). У 2000-х роках можна було спостерігати процеси, пов’язані з

формуванням нової політичної спільноти та відходом від радянської культурної

ідентичності (коефіцієнт культурного взаємовпливу kc=0,4).

Якщо у 90-х роках ХХ ст. олігархічна система управління в Україні тільки

формувалася, то у 2000-х роках вона вже зіткнулася як із протиріччями

155

всередині себе, так і з протидією з боку негативно налаштованої до неї нації. З

іншого боку, спадком 90-х років стала первинність неформальних зв’язків у

публічній взаємодії, що вивело корупцію на базовий рівень процесу

державотворення, зробивши її частиною менталітету громадян. Таким чином,

розрахунок інтенсивності для взаємодії суспільства та держави приймає вигляд:

ki(С-Д) = kd * km1 + ke * km2 + kp * km3 + kc * km4 =

= 0,4 * 0,4 + 0,4 * 0,1 + 0,4 * 0,3 + 0,4 * 0,2 = 0,40

Зменшення природної ізоляції громадян України внаслідок падіння

загального рівня їх бідності, а також інтенсифікація самого процесу глобалізації

у світі зумовило зміцнення взаємодії умовного індивіда та глобалізованого світу

(коефіцієнт безпосереднього взаємовпливу kd=0,3).

Помітним змінам у світогляді громадян у бік, відмінний від патерналізму,

сприяла трансформація економічної системи у контексті лібералізації відносин.

Відповідно, пряма, в обхід решти публічної системи, взаємодія людини та

іноземних економічних акторів якщо не стала нормою, то принаймні, перестала

бути аномальною (коефіцієнт економічного взаємовпливу ke=0,4).

Вільний доступ до іноземних ЗМІ суб’єктів суспільних відносин спонукав

до розширення плюралізму політичних поглядів громадян (коефіцієнт

політичного взаємовпливу kp=0,4), а посилення домінування цінностей

європейської цивілізації в Україні поступово ставало константою. Тому зв’язок

України із глобалізованим світом також підсилювався (коефіцієнт культурного

взаємовпливу kc=0,5). Таким чином, розрахунок інтенсивності взаємодії

індивіда та глобалізованого світу приймає вигляд:

ki(І-ГС) = kd * km1 + ke * km2 + kp * km3 + kc * km4 =

= 0,3 * 0,1 + 0,4 * 0,3 + 0,4 * 0,2 + 0,5 * 0,4 = 0,43

Взаємодію українського суспільства і глобалізованого світу можна

156

описати тими самими процесами, що й взаємодію кожного конкретного

громадянина і суспільства. В результаті інтенсифікувався прямий зв’язок

(коефіцієнт безпосереднього взаємовпливу kd=0,3), економічна взаємодія

зміцнювалась пропорційно підвищенню рівня доходів населення (коефіцієнт

економічного взаємовпливу ke=0,4), народ України ставав політичною

спільнотою і вже на цій основі сприймав свій зв’язок із глобалізованим світом

(коефіцієнт політичного взаємовпливу kp=0,4). Проте, початок формування

сучасної української нації природним чином зумовив пошуку культурної

самоідентифікації, з чого випливає закономірне припущення про падіння

інтенсивності зв’язків із глобалізованим світом (коефіцієнт культурного

взаємовпливу kc=0,3). Таким чином, розрахунок інтенсивності взаємодії

суспільства та глобалізованого світу приймає вигляд:

ki(С-ГС) = kd * km1 + ke * km2 + kp * km3 + kc * km4 =

= 0,3 * 0,1 + 0,4 * 0,2 + 0,4 * 0,4 + 0,3 * 0,3 = 0,36

Взаємодія Української держави і глобалізованого світу відбувалась у

контексті європейської і євроатлантичної інтеграції. Хоча цей процес не призвів

до якихось значних результатів, участь України в програмі «Східне

партнерство», вступ її до СОТ, сам факт намагань інтенсифікувати процеси

інтеграції свідчить про розширення прямих зв’язків із зовнішнім світом

(коефіцієнт безпосереднього взаємовпливу kd=0,4), у порівнянні із попереднім

десятиріччям. й економічна (коефіцієнт економічного взаємовпливу ke=0,5).

Політична взаємодія (коефіцієнт політичного взаємовпливу kp=0,5) значною

мірою визначалися характером інтеграції у світову спільноту. З іншого боку,

процес формування української нації певною мірою консервував стан системи у

культурному аспекті, що значною мірою гальмувало розширення відповідного

взаємовпливу (коефіцієнт культурного взаємовпливу kc=0,4). Таким чином,

розрахунок інтенсивності взаємодії держави та глобалізованого світу приймає

вигляд:

157

ki(Д-ГС) = kd * km1 + ke * km2 + kp * km3 + kc * km4 =

= 0,4 * 0,1 + 0,5 * 0,4 + 0,5 * 0,3 + 0,4 * 0,2 = 0,47

Результати визначення динаміки взаємодії базисних елементів

евристичної моделі державотворення в Україні у 2000-х роках представлені у

таб. 3.3.

Таблиця 3.3

Розрахунок стану публічної системи України у 2000-х роках

Суб’єкти kd km1 ke km2 kp km3 kc km4 Всього

І-С 0,4 0,4 0,4 0,2 0,4 0,1 0,5 0,3 0,43

І-Д 0,4 0,4 0,4 0,3 0,4 0,2 0,5 0,1 0,41

С-Д 0,4 0,4 0,4 0,1 0,4 0,3 0,4 0,2 0,40

І-ГС 0,3 0,1 0,4 0,3 0,4 0,2 0,5 0,4 0,43

С-ГС 0,3 0,1 0,4 0,2 0,4 0,4 0,3 0,3 0,36

Д-ГС 0,4 0,1 0,5 0,4 0,5 0,3 0,4 0,2 0,47

Показник інтенсивності державотворення: 0,42

Виходячи із даних, наведених у таб. 3.3, показник інтенсивності

державотворення в Україні у 2000-х роках можна розрахувати за формулою:

ПІД = ( ki(І-С) + ki(І-Д) + ki(С-Д) + ki(І-ГС) + ki(С-ГС) + ki(Д-ГС) ) / 6 =

= ( 0,43 + 0,41 + 0,40 + 0,43 + 0,36 + 0,47 ) / 6 = 0,42

Таким чином, можна стверджувати, що друге десятиріччя існування

української державності характеризувалося започаткувало процеси розбудови

громадянського суспільства та формування політичної нації. Показник 0,42

свідчить про те, що публічна система України набулась до стабільності

адекватно відповівши на виклики 90-х років ХХ ст. Проте, надання переваг

вирішенню політичних питань на шкоду економічних, активізували

деформаційні процеси, висунувши на порядок денний державотворення в

158

Україні нові складні проблеми.

Розрахунки інтенсивності державотворення у третьому десятиріччі

незалежності України, мають враховувати, що деформаційний тиск, викликаний

революційними перетвореннями та антитерористичною операцією на Донбасі

зумовив значну трансформацію публічної системи України.

Взаємодія індивіда та суспільства в Україні 2010-х років відбувалась у

контексті остаточного формування нації та української політичної ідентичності.

Очевидно, що пряма взаємодія громадянина і суспільної субсистеми за таких

умов стає близькою до норми (коефіцієнт безпосереднього взаємовпливу

kd=0,5), позбуваючись надмірних тенденцій децентралізації і потенційного

тренду тоталітаризації. Політичний взаємовплив у такій ситуації можна

визначити як підвищений (коефіцієнт політичного взаємовпливу kp=0,7), що є

природним для революційних процесів у країні 2013-2014 рр. і сепаратистським

рухом на Донбасі у 2014-2016 рр. Отже, питання самоідентифікації, виходячи з

даної ситуації, набуває принципового значення, а сприйняття навколишнього

світу у низці «свій-чужий» за політичною ознакою переміщується із

суб’єктивної сфери в об’єктивну.

Економічний взаємовплив, який прийшов у норму у 2000-х роках, жодним

чином не змінився і в 2010-х роках (коефіцієнт економічного взаємовпливу

ke=0,4), а культурний перейшов до стану відносної рівноваги (коефіцієнт

культурного взаємовпливу kc=0,5), завдяки чому суспільство задає тренд

сприйняття реальності громадянином, але не нав’язує його. Таким чином,

розрахунок інтенсивності взаємодії індивіда та суспільства приймає вигляд:

ki(І-С) = kd * km1 + ke * km2 + kp * km3 + kc * km4 =

= 0,5 * 0,4 + 0,4 * 0,2 + 0,7 * 0,1 + 0,5 * 0,3 = 0,50

З точки зору якості процесу державотворення (коефіцієнт

безпосереднього взаємовпливу kd=0,4), пряма взаємодія громадянина та

держави у цьому десятиріччі змінилося мало. Олігархічна система влади

159

припустилася певних збоїв, проте своєї актуальності не втратила. Громадянське

суспільство зробило крок вперед у своєму розвитку, а ще є не таким що

остаточно відбулося.

Незважаючи на падіння рівню життя та доходів громадян, широка

державна програма субсидіювання комунальних витрат та соціальної допомоги,

а також значний волонтерський рух, пов’язаний з проведенням АТО на Донбасі,

наблизили позиції індивіда та офіційних інституцій. Отже, економічну

взаємодію у цьому випадку можна, з деякими застереженнями, характеризувати

як інтенсифіковану порівняно з минулим періодом (коефіцієнт економічного

взаємовпливу ke=0,6). Тим більше, революція та антисепаратистські дії

інтенсифікували політичну зацікавленість громадянин у державних процесах

(коефіцієнт політичного взаємовпливу kp=0,6).

Культурний аспект взаємодії людини та держави, починаючи з 2010 р.,

складно охарактеризувати таким, що виходить за межі нормального

взаємовпливу (коефіцієнт культурного взаємовпливу kc=0,5). Тому розрахунок

інтенсивності взаємодії індивіда та держави приймає вигляд:

ki(І-Д) = kd * km1 + ke * km2 + kp * km3 + kc * km4 =

= 0,4 * 0,4 + 0,6 * 0,3 + 0,6 * 0,2 + 0,5 * 0,1 = 0,51

Пряма взаємодія суспільства та держави першої половини десятиріччя

відбувалася повністю у контексті революційної ситуації (коефіцієнт

безпосереднього взаємовпливу kd=0,6), що склалася наприкінці 2013 р. Проте,

деформаційний тиск не зміг повною мірою реалізуватись у глибоку

трансформацію публічної системи. Основний взаємовплив у політичній сфері

мав місце у формуванні української політичної нації та усвідомленні народу

себе фактичним джерелом влади. Природно, що за такої ситуації інтенсифікація

зв’язків між суб’єктами суспільних відносин зростала (коефіцієнт політичного

взаємовпливу kp=0,7). Рівень культурної взаємодії в умовах факторизації

української ідентичності також можна окреслити як підвищений, але таким, що

160

становить норму (коефіцієнт культурного взаємовпливу kc=0,6). Інтенсивність

опосередкованого економічного взаємовпливу знаходилась весь час у межах

стабільних показників (коефіцієнт економічного взаємовпливу ke=0,5). Падіння

показника ВВП в розрахунку на душу населення в Україні не могло не

позначитися на рівні життя, що підірвало впевненість суспільства у

економічних можливостях держави. Проте, поступова мінімізація

патерналістських настроїв частково компенсувала негативний ефект з точки

зору інтенсивності взаємовпливу та взаємосприйняття економічних ролей

народу та держави в українській публічній системі. Таким чином, розрахунок

інтенсивності для взаємодії суспільства та держави приймає вигляд:

ki(С-Д) = kd * km1 + ke * km2 + kp * km3 + kc * km4 =

= 0,6 * 0,4 + 0,5 * 0,1 + 0,7 * 0,3 + 0,6 * 0,2 = 0,62

Пряма взаємодія громадянина України і глобалізованого світу, починаючи

з 2010 р., відбувалася на тлі широкої зацікавленості світової спільноти

внутрішніми процесами в Україні. Пов’язано це як з революцією, так і з

антитерористичною операцією на Донбасі. Проте, громадяни України

сприйняли це як частину загальноцивілізаційних процесів. Таким чином, можна

припустити що, вперше після набуття Україною незалежності – інтенсивність

взаємодії людини та глобалізованого світу піднялася на достатній для

стабільного державотворення рівень (коефіцієнт безпосереднього взаємовпливу

kd=0,4).

З іншого боку, падіння економіки та пов’язане з ним зниження рівня

життя громадянин звузило можливості індивіда самостійно взаємодіяти із

зовнішнім світом. Відповідно, можна припустити і падіння інтенсивності

опосередкованої економічної взаємодії (коефіцієнт економічного взаємовпливу

ke=0,3).

Враховуючи усталене самосприйняття геополітичної заангажованості

того чи іншого громадянина, політичний вплив глобалізованого світу в Україні

161

практично не змінився (коефіцієнт політичного взаємовпливу kp=0,4). Більше

того, остаточне формування політичної нації вплинуло певною мірою на

концентраційні процеси в культурній сфері, збільшило залученість чисельності

громадян України у внутрішні процеси та зменшуючи їх у зовнішні. Відповідно,

інтенсивність культурного взаємовпливу із зовнішнім світом дещо впала, але не

вийшла за межі стабільності процесу (коефіцієнт культурного взаємовпливу

kc=0,4). Таким чином, розрахунок інтенсивності взаємодії індивіда та

глобалізованого світу приймає вигляд:

ki(І-ГС) = kd * km1 + ke * km2 + kp * km3 + kc * km4 =

= 0,4 * 0,1 + 0,3 * 0,3 + 0,4 * 0,2 + 0,4 * 0,4 = 0,37

Українське суспільство у третьому десятилітті незалежності держави

змушене було пройти через важкі потрясіння, пов’язані з революцією,

боротьбою з сепаратизмом на частині території своєї країни. Це призвело до

інтенсифікації прямої взаємодії із глобалізованим світом (коефіцієнт

безпосереднього взаємовпливу kd=0,4). Але з іншого боку, в контексті тієї самої

логіки, зниження рівня життя громадян України обмежило інтенсивність

економічних зв’язків всього суспільства із зовнішнім світом (коефіцієнт

економічного взаємовпливу ke=0,3). Інтенсивність політичного взаємовпливу

мало змінилася (коефіцієнт політичного взаємовпливу kp=0,4), залишаючись в

межах норми, культурного же – стала ще меншою, ніж в індивідуальному

аспекті (коефіцієнт культурного взаємовпливу kc=0,3). Таким чином, розрахунок

інтенсивності взаємодії суспільства та глобалізованого світу приймає вигляд:

ki(С-ГС) = kd * km1 + ke * km2 + kp * km3 + kc * km4 =

= 0,4 * 0,1 + 0,3 * 0,2 + 0,4 * 0,4 + 0,3 * 0,3 = 0,35

Кардинально інші тенденції, як це не дивно, можна спостерігати в

інтенсивності зв’язків держави та глобалізованого світу. Сам факт вимушеного

162

залучення у геополітичні процеси громадян підвищив рівень прямих зв’язків

України з глобалізованим світом (коефіцієнт безпосереднього взаємовпливу

kd=0,5). Значне підвищення інтенсивності пов’язано з негативним

деформаційним тиском з боку Російської Федерації, з допомогою західного

світу у боротьбі Української держави за свій суверенітет.

Фінансова допомога Україні, надана західними партнерами, була досить

вагомою, особливо у порівнянні з попередніми десятиріччями, проте,

недостатньою для повної стабілізації економічної ситуації та подолання кризи

на ранніх етапах (коефіцієнт економічного взаємовпливу ke=0,4). Політична

взаємодія, з іншого боку, виявилася вищою за будь-яку попередню. Потужне

дипломатичне сприяння та підтримка, з боку партнерів України багато в чому є

безпрецедентною в історії держави (коефіцієнт політичного взаємовпливу

kp=0,6). За такої ситуації культурний взаємовплив можна прийняти як умовну

норму (коефіцієнт культурного взаємовпливу kc=0,5). Українська держава,

залишаючись безперечним членом світової культурної спільноти, продовжує

концентрувати відносно велику частину своїх зусиль на формуванні

внутрішнього культурного простору, що можна визначити як цілком адекватну

політику. Відповідно, розрахунок інтенсивності взаємодії держави та

глобалізованого світу приймає вигляд:

ki(Д-ГС) = kd * km1 + ke * km2 + kp * km3 + kc * km4 =

= 0,5 * 0,1 + 0,4 * 0,4 + 0,6 * 0,3 + 0,5 * 0,2 = 0,49

Результати розрахунків динаміки взаємодії базисних елементів

евристичної моделі державотворення в Україні у 2010-х роках представлені у

таб. 3.4.

163

Таблиця 3.4

Розрахунок стану публічної системи України у 2010-х роках

Суб’єкти kd km1 ke km2 kp km3 kc km4 Всього

І-С 0,5 0,4 0,4 0,2 0,7 0,1 0,5 0,3 0,50

І-Д 0,4 0,4 0,6 0,3 0,6 0,2 0,5 0,1 0,51

С-Д 0,6 0,4 0,5 0,1 0,7 0,3 0,6 0,2 0,62

І-ГС 0,4 0,1 0,3 0,3 0,4 0,2 0,4 0,4 0,37

С-ГС 0,4 0,1 0,3 0,2 0,4 0,4 0,3 0,3 0,35

Д-ГС 0,5 0,1 0,4 0,4 0,6 0,3 0,5 0,2 0,49

Показник інтенсивності державотворення: 0,47

Виходячи з даних, наведених у таб. 3.4, показник інтенсивності

державотворення для України у 2010-х роках можна розрахувати так:

ПІД = ( ki(І-С) + ki(І-Д) + ki(С-Д) + ki(І-ГС) + ki(С-ГС) + ki(Д-ГС) ) / 6 =

= ( 0,50 + 0,51 + 0,62 + 0,37 + 0,35 + 0,49 ) / 6 = 0,47

На підставі зазначеного вище, можна стверджувати, що третє десятиріччя

існування Української держави характеризується остаточністю формування

політичної нації, чому значною мірою сприяла зовнішня агресія, яка згуртувала

народ навколо ідеї незалежності, суверенності та європейськості України.

Революція, що передувала цьому, мала б спонукати до створення

громадянського суспільства та відмову від олігархічної системи управління

державою, проте, цей процес навряд чи показав би ту динаміку, на яку можна

було очікувати.

Показник «0,47» свідчить про те, що публічна система України

продовжила свій розвиток незважаючи на серйозні виклики. Навіть фінансово-

економічна, політична та військова кризи не змогли зашкодити стабільності

публічної системи. Негативний деформаційний тиск зумовив, як це не дивно,

позитивні трансформаційні зміни. Фактично це означає, що Україна відбулась

як сучасна держава, а український народ – як сучасна нація.

164

Отримані вище дані базуються на відносно суб’єктивній оцінці кожного

окремого типу взаємодії базисних елементів публічної системи. Тому до них

необхідно ставитись певною мірою обережно. Проте, застосований у даному

аналізі мережевий підхід до обробки оцінних даних дозволяє відслідкувати

прозорі трансформаційні тенденції, а відповідно, і динаміку побудованої

евристичної моделі демократичного державотворення в Україні в умовах

глобалізації. Таким чином, для візуалізації отриманих даних можна побудувати

графік динаміки взаємодії базисних елементів евристичної моделі (рис. 3.4).

1990-ті 2000-ні 2010-ті

0

0,1

0,2

0,3

0,4

0,5

0,6

0,7

0,8

0,9

1

0,37

0,42

0,47Інтенсивність

Тенденція

Рис. 3.4. Динаміка взаємодії базисних елементів теоретичної моделі

демократичного державотворення в Україні в умовах глобалізації.

Зміни інтенсивності взаємодії базисних елементів публічної системи

здатні забезпечити трансформування практичного характеру, взаємодію із

глобалізованим світом, безпосередньовнутрішній характер системи. Отже,

важливим завданням публічного управління стає втримання рівня інтенсивності

розглянутої взаємодії у межах певної норми з метою запобігання згубним для

держави процесам атомізації або зворотніх їм – тоталітаризації.

165

Перманентний моніторинг тенденцій змін у взаємодії елементів

приватної, публічної та формальної (квазі-публічної) сферах життя людей

уможливлює оперативну кореляцію державної політики в цілому та діяльність

органів публічної влади, зокрема, у напрямку посилення адміністративних та

управлінських процесів. Очевидним результатом таких дій може стати не лише

забезпечення сталого розвитку країни, а й підвищення її конкурентоздатності на

зовнішніх ринках.

Висновки до третього розділу

1. Розглянуто структуру суспільно-державної системи та побудовано

евристичну модель публічної взаємодії, яка включає такі базисні елементи, як

індивід (індивідуальна сфера життєдіяльності людини), суспільство (публічна

сфера), держава (формальна сфера), влада (через яку відбувається пряма

взаємодія елементів), глобальний світ (зовнішнє середовище) та

опосередкований (не через владу) взаємовплив цих елементів.

2. Охарактеризовано структуру публічного управління шляхом розгляду

особливостей горизонтальних зв’язків між її елементами. Публічна мережа – це

структура, що складається з сукупності субсистем і зв’язків між ними.

Виходячи з теорії графів (мережевої теорії), доведено, що функціонування

суспільно-державної системи ґрунтується на структурній взаємодії її

субодиниць, структура публічної взаємодії та відповідна модель мають як

мережеві ознаки, так і ієрархічно-системні (через владну взаємодію).

3. Визначено інтенсивність взаємодії базисних елементів публічної

структури в контексті стабілізації розвитку системи. Показано, що бінарне

відображення інтенсивності взаємодії здатне математично передати

мінімальний і максимальний показники відповідних процесів (де 0,00 – це

теоретична відсутність взаємодії, а 1,00 – її теоретичний абсолют). Ранжування

значень коефіцієнта на недостатні, достатні та надмірні показники дозволяє

визначити ступінь інтеграції в системі.

166

4. Доведено необхідність ранжування різних типів взаємозв’язків на

основі їхньої суттєвості для функціонування суспільно-державної системи та

введено відповідний коефіцієнт, який з огляду на наявність чотирьох основних

типів взаємодії в сумі має дорівнювати одиниці, оскільки складається з

чотирьох нерівнозначних субкоефіцієнтів. Відповідно, можна прийняти: 0,4 – як

коефіцієнт найбільшої суттєвості, 0,3 і 0,2 – як коефіцієнти середньої

суттєвості, 0,1 – як коефіцієнт найменшої суттєвості.

5. Суспільно-державним системам притаманні три основні типи

опосередкованої взаємодії: економічна, політична та культурна. Для розрахунку

коефіцієнта інтенсивності зв’язків між базисними елементами суспільно-

державної системи потрібно отримати середнє значення між показниками

впливу: прямого (kd), опосередковано-економічного (ke), опосередковано-

політичного (kp) та опосередковано-культурного (kc). Відповідно, розрахунок

матиме такий вигляд: ki = (kd + ke + kp + kc)/4. Таким чином, більш

об’єктивний показник інтенсивності зв’язків можна вирахувати за формулою

Ki = ki * km, де ki – базовий коефіцієнт інтенсивності, а km – відповідний

коефіцієнт суттєвості.

6. Для прикладу, умовно розраховано показники інтенсивності процесів

публічної взаємодії в Україні у 1990-х, 2000-х, та 2010-х рр. Відповідні

коефіцієнти (0,37, 0,42, 0,47) показали перманентність інтеграційної тенденції в

суспільно-державній системі України, що розвивалася попри серйозні виклики

часу. Негативний деформаційний тиск зумовив позитивні трансформаційні

зміни, що фактично означає: Україна відбулась як сучасна держава, а

Український народ – як сучасна нація.

7. Запропоновано практичне застосування моделі публічної взаємодії у

процесі державотворення. Перманентний моніторинг тенденцій змін у

публічній сфері взаємодії людини, суспільства та держави уможливлює

оперативну кореляцію державної політики в цілому та діяльності органів

публічної влади зокрема в напрямі посилення адміністративних і управлінських

процесів.

ВИСНОВКИ

У дисертаційному дослідженні визначено теоретичні засади та основні

напрями демократизації системи публічного управління України в умовах

глобалізації. На підставі одержаних результатів сформульовано такі

узагальнення, висновки і рекомендації:

1. Сутність теоретичних підходів до визначення характеру і змісту

демократичного державотворення в умовах глобалізації полягає в розгляді

процесу державотворення як етапів формування та розвитку суспільно-

державної системи, що історично виник унаслідок інтеграційних тенденцій у

первісних суспільних структурах. У результаті подальших суспільних

перетворень було створено систему інтеграційної кон’юнктури, що й відкрило

шлях до глобалізації у світі. Демократія як політичний режим визначає характер

інтеграційних процесів у вже сформованих суспільно-державних системах:

ліберальна демократія орієнтується на кожного окремого індивіда, відповідно,

політичні рішення в суспільно-державній системі приймаються з суттєвим

урахуванням приватної царини існування громадянина та з дотриманням прав

меншості; неліберальна демократія орієнтується на суспільство в цілому,

відповідно, політичні рішення більшості можуть певною мірою ігнорувати

бажання та права меншості.

2. З’ясування особливостей трансформаційних процесів у сфері

публічного управління в контексті теорії складних систем свідчить, що

комунікація акторів публічної взаємодії як елементів системи здатна

породжувати певні інтеграційні процеси, які, у свою чергу, змінюють саму

структуру системи. В умовах світової глобалізації більша частина суспільно-

державних систем є відкритими, оскільки спроби побудувати закриті

суспільства найчастіше призводять до посилення процесів деградації систем,

що зумовлюється прагненням їх до вичерпання власної енергії в разі

відсутності доступу до її зовнішніх джерел.

168

Трансформація є процесом, за своєю суттю пов’язаним тригерною

реакцією з деформацією. При цьому якщо суспільно-державна система та

пов’язана з нею система публічного управління зазнають тимчасових та

зворотних перетворень, що спричинені змінами у взаємодії їхніх елементів, то

деформації з часом можуть зникнути, і система повернеться до стану, у якому

перебувала до початку процесу. Таким чином, успішне реформування та

модернізування будь-якої системи публічного управління (враховуючи й

українську) має бути закріплене певними внутрішніми та зовнішніми

факторами, здатними утримати позитивні деформації та перетворити їх на

закріплені трансформації. Проте задля недопущення закріплення негативних

деформацій у системі необхідно нівелювати тригерні фактори, що може

допомогти поверненню системи до первісного стану.

3. Трансформація суспільно-державної системи України від часу

набуття незалежності відбувалась у контексті її відкритості та інтеграції в

загальносвітовий простір. В умовах глобалізації основною тенденцією

трансформаційних процесів є зближення станів суспільно-державних систем.

Відповідно, міжнародна взаємодія створює певне зіткнення сфер державної

влади різних систем, що природно обмежує їхні суверенітети, зовсім їх не

виключаючи. Передача певної частки суверенітету наднаціональним структурам

не обов’язково його зменшує. Нові загальносистемні властивості суспільно-

державної системи можуть потенційно розширити сферу впливу та покращити

системні якості національного суверенітету. Відповідно, глобалізація не

створює руйнівного ефекту щодо якості національного права і не нівелює

державний суверенітет як явище.

4. Основні етапи та закономірності державотворення в Україні в

аспекті демократизації політичного режиму в умовах глобалізації пов’язано з

тенденціями розвитку в державі системи публічного управління, що базується

на поступовому підвищенні рівня лібералізації державотворчих процесів і

враховує прихильність українського суспільства до ідентитарності

169

народовладдя, що є притаманним процесу генерації єдиної нації в будь-якій

країні.

Основними етапами державотворення в Україні можна визначити: період

відходу від радянської системи управління (1991–1994 рр.); період формування

ринкової та олігархічної політико-економічних систем (1995–2004 рр.); період

інтенсифікації формування української політичної нації в контексті

демократизації державного управління (2005–2010 рр.); період «корекції»

процесу демократизації, формування кризи олігархічної системи та

накопичення протестного потенціалу в суспільстві (2010–2013 рр.); період

остаточного формування української політичної нації, який характеризується

активною протидією олігархічної системи та зовнішньою агресією проти

Української держави (з 2014 р.). Відповідно, простежується чітка

закономірність у тому, що певні протиріччя, які виникають в українському

суспільстві, поступово розв’язуються із завершенням процесу формування

сучасної політичної нації.

5. Запропоновано, як напрям удосконалення системи публічного

управління в контексті демократичного державотворення в Україні в умовах

глобалізації, застосування методики визначення оптимального рівня

інтенсивності взаємодії базисних елементів суспільно-державної системи для

забезпечення стабільності державотворчих процесів в умовах глобалізації за

допомогою бінарного відображення, здатного математично передавати

мінімальний і максимальний показники суспільних процесів. Згідно з

методикою, ранжування значень коефіцієнта взаємодії елементів системи на

недостатні, достатні та надмірні дозволяє визначити ступінь інтегрованості

системи, а ранжування різних типів взаємозв’язків на основі значущості їх для

функціонування суспільно-державної системи та введення в розрахунки

відповідного коефіцієнта – підвищити рівень об’єктивності розрахунків.

Таким чином, практичне застосування евристичної моделі публічної

взаємодії у процесі державотворення потребує перманентного моніторингу

тенденцій змін у приватній, публічній та квазіпублічній сферах існування

170

громадянина, що може забезпечити оперативну кореляцію державної політики в

цілому та діяльності органів публічної влади зокрема, а також стійкої

стабільності функціонування держави.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Орлов О.В. Системний підхід до визначення ієрархії державно-

управлінських функцій [Електронний ресурс] / О. В. Орлов // Теорія та

практика державного управління. – 2011. – Режим доступу:

http://www.kbuapa.kharkov.ua/e-book/tpdu/2011-2/doc/1/15.pdf.

2. Тилли Ч. Принуждение, капитал и европейские государства / Ч. Тилли.

– М.: Книга по Требованию, 2015. – 324 с.

3. Конституционное право : энциклопедический словарь / С.А. Авакьян,

К. Ф. Гуценко, А. И. Ковлер, М. Н. Марченко. – М.: НОРМА, 2001. – 675 с.

4. Хвостов В.М. Социология. Исторический очерк учений об обществе /

Вениамин Михайлович Хвостов. – М.: Либроком, 2014. – 354 с.

5. Платон. Государство / Платон, пер. А. Н. Егунова. – М.: Академический

проект, 2015. – 398 с.

6. Поппер К.Р. Открытое общество и его враги. / К.Р. Поппер, пер.

В.Н. Садовский. – К.: Ника-Центр, 2005. – 800 с. – Т. 1. Чары Платона. – Т. 2.

Время лжепророков: Гегель, Маркс и другие оракулы.

7. Аристотель. Политика / Аристотель, пер. С. Жебелев. – М.: Азбука,

Азбука-классика, 2015. – 352 с.

8. Трубецкой Е. Философия христианской теократии в V веке. Учение

Блаженного Августина о граде Божием / Е. Трубецкой. – М.: Либроком, 2012. –

152 с.

9. Аквинский Ф. Сумма теологии / Summa theologiae: Pars prima

quaestiones 65-119 / Ф. Аквинский, ред. Н. Лобковиц, пер. А. Апполонова. – М.:

Эдиториал УРСС, Красанд, 2014. – 656 с. – Т. 2. Первая часть. Вопросы 65-119

10. Макиавелли Н. Государь / Н. Макиавелли. – Пер. Г. Муравьева,

Р. Хлодовский. – М.: Рипол классик, 2015. – 464 с.

11. Макиавелли Н. Рассуждения о первой декаде Тита Ливия /

Н. Макиавелли. – М.: Книга по требованию, 2011. – 52 с.

12. Гроций Г. О праве войны и мира / Г. Гроций. – М.: Ладомир, 1994. –

172

868 с.

13. Гоббс Т. Левиафан, или Материя, форма и власть государства

церковного и гражданского / Т. Гоббс. – М.: Мысль, 2001. – 480 с.

14. Локк Д. Два трактата о правлении / Д. Локк. – Пер. Е. Лагутин,

Ю. Семенов. – М.: Социум, 2014. – 484 с.

15. Руссо Ж.-Ж. Политические сочинения / Жан-Жак. Руссо. – ред.

И. Исаев. – Санкт-Петербург: Росток, 2013. – 640 с.

16. Powers S.T. An evolutionary model explaining the Neolithic transition

from egalitarianism to leadership and despotism [електронний ресурс] /

S.T. Powers, L. Lehmann // The Royal Society publishing. – 2014. – Режим доступа:

http://rspb.royalsocietypublishing.org/content/281/1791/20141349.

17. Гегель Г.В. Лекции по философии духа / Г.В. Гегель. – Пер.

К. Александров. – М.: Издательский дом «Дело» РАНХиГС, 2014. – 304 с.

18. Маркс К. Капитал. Квинтэссеция всех томов «Капитала» в одной

книге / К. Маркс. – Ред. Ю. Борхардт. – М.: Красанд, 2014. – 400 с.

19. Гофф Н. Социальная составляющая региональной политики на Западе

/ Н. Гоффе // Мировая экономика и международные отношения – М.: Наука,

2003. – № 4. С. 63-70.

20. Гумилев Л. Этногенез и биосфера Земли / Л. Гумилев. – М.: Айрис-

Пресс, 2016. – 560 с.

21. Гумилев Л. Конец и вновь начало / Л. Гумилев. – М.: Айрис-Пресс,

2015. – 384 с.

22. Хантингтон С.П. Столкновение цивилизаций / С. П. Хантингтон. – М.:

АСТ, 2014. – 576 с.

23. Кожев А. Введение в чтение Гегеля / А. Кожев. – Пер. А. Погоняйло. –

М.: Наука, 2013. – 792 с.

24. Фукуяма Ф. Конец истории и последний человек / Ф. Фукуяма,

М. Левина. – М.: АСТ, Neoclassic, 2015. – 576 с.

25. Вебер М. Избранное. Протестантская этика и дух капитализма /

М. Вебер. – Пер. М. Левина, А. Филиппов, П. Гайденко. – К.: Центр

173

гуманитарных инициатив, 2013. – 656 с.

26. Ґелнер Е.А. Нації та націоналізм / Е.А. Ґелнер. – К.: Таксон, 2003. –

300 с.

27. Классен Е. Древнейшая история славян и Славяно-Руссов до

рюриковского времени. / Е. Классен, – М.: Белые альвы, 2011. – 320 с. –

Выпуски 1-3. 1854-1861.

28. Становление классов и государства (Антология) / А. Першиц,

Ю. Семенов, Л. Куббель та ін. – М.: Наука, 1976. – 348 с.

29. Солових В.П. Становлення та загальна характеристика сучасних

моделей державного управління / В.П. Солових // Публічне управління: теорія

та практика. – 2014. – №1. – С. 18–25.

30. McLean I. The Concise Oxford Dictionary of Politics (Oxford Quick

Reference) 3rd Edition / I. McLean, A. McMillan. – Oxford: Oxford University Press,

2010. – 624 p.

31. Martin B. Eliminating state crime by abolishing the state [електронний

ресурс] / Brian Martin // University of Wollongong. – 1995. – Режим доступа:

http://www.uow.edu.au/~bmartin/pubs/95state.html.

32. Avineri S. Communitarianism and Individualism (Oxford Readings in

Politics and Government) / S. Avineri, A. de-Shalit. – Oxford: Oxford University

Press, 1992. – 248 p.

33. Мировой порядок, основанный на демократии и правах человека:

бюлитень [Електронний ресурс] // SHS, Сектор ЮНЕСКО социальных и

гуманитарных наук. – 2004. – Режим доступу: http://unesdoc.unesco.org/images/

0013/001354/135442r.pdf.

34. Hyland J.L. Democratic Theory: The Philosophical Foundations /

J. Hyland. – Manchester: Manchester University Press, 1995. – 224 p.

35. Wilson N.G. Encyclopedia of ancient Greece / N. Wilson. – New York:

Routledge, 2006. – 511 p.

36. Куц Ю.О. Природа та сутність державного управління / Ю.О. Куц. //

Теорія та практика державного управління: зб. наук. праць. – Х.: Вид-во ХарРІ

174

НАДУ «Магістр». – 2013. – Вип. №1.

37. Мельтюхова Н.М. Закони та принципи державного управління /

Н.М. Мельтюхова. // Актуальні проблеми державного управління: зб. наук.

праць. – Х.: Вид-во ХарРІ НАДУ «Магістр» – 2009. – №1 – С. 42–50.

38. Chapter I: Purposes and Principles [Електронний ресурс] // Charter of the

United Nations. – 1945. – Режим доступа: http://www.un.org/en/documents/

charter/chapter1.shtml.

39. Грицанов А. Новейший философский словарь / А. Грицанов. – Санкт-

Петербург: Книжный дом, 2003. – 1280 с.

40. Сміт Е.Д. Національна ідентичність / Е.Д. Сміт. – К.: Основи, 1994. –

224 с.

41. Кварацхелия В.А. Вопросы совместимости суверенитета и

глобализации [Електронний ресурс] / В.А. Кварацхелия // Человек:

соотношение национального и общечеловеческого. под ред. В.В. Парцвания. –

2004. – Выпуск 2. Сб. материалов международного симпозиума (г. Зугдиди,

Грузия, 19–20 мая 2004 г.) – Режим доступа: http://anthropology.ru/ru/text/

kvaracheliya-va/voprosy-sovmestimosti-suvereniteta-i-globalizacii.

42. Успенский Б.А. Историко-филологические очерки / Б.А. Успенский. –

М.: Языки славянской культуры, 2004. – 176 с.

43. Радченко О.В. Влада і вибори: інституційна взаємодія в

демократичному суспільстві: монографія / О.В. Радченко. – Х.: Вид-во ХарРІ

НАДУ «Магістр», 2006. – 244 с.

44. Юрій М.Ф. Політологія: навчальний посібник / М.Ф. Юрій. – К.:

Дакор, 2006. – 416 с.

45. Древаль Ю.Д. Парламентаризм у політичній системі України:

(політико-правовий аналіз) : монографія / Ю.Д. Древаль. – Х.: Нац. ун-т внутр.

справ, 2003. – 280c.

46. Тоффлер Э. Шок будущего / Э. Тоффлер. – М.: АСТ, 2008. – 557 с.

47. Authoritarianism [Електронний ресурс] // Encyclopedia Britannica –

Режим доступа: http://www.britannica.com/topic/authoritarianism.

175

48. Hayek F.A. The Road to Serfdom [Електронний ресурс] /

Friedrich A.Hayek // The Mises Institute. – 2016. – Режим доступа: https://

mises.org/library/road-serfdom-0.

49. Мартиненко В.М. Демократичне врядування: проблеми теорії і

практики [Електронний ресурс] / В.М. Мартиненко // Публічне управління:

теорія та практика. – 2010. – Режим доступа: http://kbuapa.kharkov.ua/e-book/

putp/2010-1/doc/1/03.pdf.

50. Котова А.И. Делиберативная демократия: обзор концепции

Ю. Хабермаса / А.И. Котова, В.В. Денисенко // Право: современные тенденции:

материалы III междунар. науч. конф. – Краснодар: Новация, 2016. – С. 10–13.

51. Фридман М. Капитализм и свобода / М. Фридман. – М.: Новое

издательство, Либеральная миссия, 2006. – 240 с.

52. Meltzer A.H. A Rational Theory of the Size of Government [Електронний

ресурс] / A. H. Meltzer, S. F. Richard // The Journal of Political Economy. – 1981. –

Режим доступа: http://www.people.fas.harvard.edu/~iversen/PDFfiles/Meltzer&

Richard1981.pdf?categoria=%22dinero%22.

53. Richburg K. Head to head: African democracy [Електронний ресурс] /

K. Richburg // BBC News. – 2008. – Режим доступа: http://news.bbc.co.uk/

2/hi/africa/7646295.stm.

54. Гидденс Э. Судьба, риск и безопасность [Електронний ресурс] /

Э. Гидденс // Thesis. – 1994. – Режим доступа: http://riskprom.ru/TemaKtlg/

RiskSociety/eh_giddens_sudba_risk_bezop_1991.pdf.

55. Соловьев В. Сочинения. В 2 томах / В. Соловьев. – М.: Мысль, 1988. –

986 с.

56. Корженко В.В. Територіальний розвиток в контексті трансгресій

постмодерна [Електронний ресурс] / В.В. Корженко // Матеріали IV

Міжнародної науково-теоретичної Інтернет-конференції «Місто. Культура.

Цивілізація». – 2014. – Режим доступа: http://fps.kname.edu.ua/images/phil/

Korgenko/14.pdf.

57. Козлов К.І. Політична модернізація: імплементація принципів Good

176

governance / К.І. Козлов // Теорія та практика державного управління: зб. наук.

праць. – Х.: Вид-во ХарРІ НАДУ «Магістр», 2010. – С. 135–140.

58. Kendall D. Sociology in Our Times: Ninth Edition [Електронний ресурс] /

Diana Kendall // Wadsworth, Cengage Learning. – 2013. – Режим доступа: http://

www.cengagebrain.com.au/content/9781133789864.pdf.

59. Eisenstadt S.N. Cultural Tradition, Historical Experience, and Social

Change: The Limits of Convergence [Електронний ресурс] / S.N. Eisenstadt // The

University of California, Berkeley. – 1989. – Режим доступа: http://tannerlectures.

utah.edu/_documents/a-to-z/e/eisenstadt90.pdf.

60. Лук’янець В.С. Філософський постмодерн: навч. посіб. / В.С. Лук’янець,

О.М. Соболь. – К.: Абрис, 1998. – 352 с.

61. Городяненко В.Г. Соціологія: підручник / В.Г. Городяненко. – К.: ВЦ

«Академія», 2008. – 544 с.

62. Штомпка П. Социология социальных изменений / П. Штомпка. – М.:

Аспект Пресс, 1996. – 416 с.

63. Eisenstadt S. N. Modernization: protest and change / Shmuel Noah

Eisenstadt. – New Jersey: Prentice Hall, 1966. – 166 p.

64. Радченко О.В. Ціннісна система суспільства як механізм

демократичного державотворення : монографія / О. Радченко – Х. : Вид-во

ХарРІ НАДУ «Магістр», 2009. – 380 с.

65. Бьюкенен П. Смерть Запада / П. Бьюкенен. – М.: АСТ, 2003. – 444 с.

66. Ратленд П. Глобализация и посткоммунизм / П. Ратленд // Мировая

экономика и международные отношения – М.: Наука, 2002. – № 4. – С. 15-18.

67. Шишков Ю. Глобализация - враг или союзник развивающихся стран? /

Ю. Шишков // Мировая экономика и международные отношения / Ю. Шишков.

– М.: Наука, 2003. – С. 3–14.

68. Robertson R. Globalization: Social Theory and Global Culture (Published

in association with Theory, Culture & Society) / R. Robertson. – London: SAGE

Publications Ltd, 1992. – 224 p.

69. Бетяев С.К. Прогностика: первые шаги науки / С.К. Бетяев // Вопросы

177

философии – М.: Наука, 2003. – № 4. – С. 3-13.

70. Frank A.G. ReORIENT: Global Economy in the Asian Age / A.G. Frank. –

Berkeley: University of California Press, 1998. – 416 p.

71. Gills B. Globalization and Global History (Rethinking Globalizations) /

B. Gills, W.R. Thompson. – london: Routledge, 2006. – 324 p. – (Rethinking

Globalizations; b. 2).

72. Шишков Ю. О гетерогенности глобалистики и стадиях ее развития /

Ю. Шишков // Мировая экономика и международные отношения – М.: Наука,

2001. – № 2. – С. 57-60.

73. Котуков О.А. Феномен глобалізації та його вплив на сучасне державне

управління [Електронний ресурс] / О.А. Котуков // Актуальні проблеми

державного управління. – 2014. – Режим доступа: http://

www.kbuapa.kharkov.ua/e-book/apdu/2014-1/doc/1/03.pdf.

74. Friedman T.L. Foreign Affairs. Revolt of the Wannabes [Електронний

ресурс] / T. L. FRIEDMAN // The New York Times. – 1996. – Режим доступа:

http://www.nytimes.com/1996/02/07/opinion/foreign-affairs-revolt-of-the-wannabes.html.

75. Иноземцев В.Л. Потерянное десятилетие [Електронний ресурс] /

В.Л. Иноземцев // Московская школа политических исследований. – 2013. –

Режим доступа: http://msps.su/files/2013/01/INOZEMCEV-1.pdf.

76. Иноземцев В.Л. Глобализация: иллюзии и реальность /

В.Л. Иноземцев. // Свободная мысль-XXI. – 2000. – №1. – С. 26–36.

77. Подберезский И. Глобализация - неотвратимая и желанная? /

И. Подберезский // Мировая экономика и международные отношения /

И. Подберезский. – М.: Наука, 2002. – С. 98–103.

78. Albrow M. Globalization, Knowledge and Society: Readings from

International Sociology / M. Albrow, E. King. – London: SAGE Publications Ltd,

1990. – 288 p.

79. Stever G.H. Science, Systems, and Society / G.H. Stever. // Journal of

Cybernetics. – 1972. – №2. – PP. 1–3.

80. Яковец Ю.В. Глобализация и взаимодействие цивилизаций /

178

Ю.В. Яковец. – М.: Экономика, 2003. – 416 с.

81. Уткин А.И. Глобализация: Процесс и осмысление / А.И. Уткин. –

Москва: Логос, 2001. – 253 с.

82. James P.W. Globalism, Nationalism, Tribalism: Bringing Theory Back in /

P.W. James. – london: SAGE Publications Ltd, 2006. – 392 p. – (Theory, Culture &

Society).

83. James P.W. Ideologies of globalism / P.W. James, M.B. Steger //

Globalization and culture / P.W. James, M.B. Steger. – london: SAGE Publications

Ltd, 2010.

84. Pieterse J.N. Globalization and Culture: Global Mélange / J.N. Pieterse. –

Lanham: Rowman & Littlefield Publishers, 2009. – 196 p.

85. Kraidy M.M. Hybridity: The Cultural Logic of Globalization /

M.M. Kraidy. – Philadelphia: Temple University Press, 2005. – 226 p.

86. Bull H. The Anarchical Society: A Study of Order in World Politics /

Hedley Bull. – NY: Columbia University Press, 2012. – 368 p.

87. Добреньков В.И. Вызовы глобализации и перспективы человечества /

В.И. Добреньков // Вестник МГУ: Социология и политология / М.: Издательство

Московского университета, 2004. – С. 3–21.

88. Войтович Р.В. Вплив глобалізації на систему державного управління

(теоретико-методологічний аналіз): монографія / За заг. ред. д-ра філос. наук,

проф. В.М. Князєва. - К.: Вид-во НАДУ, 2007. – 680 с.

89. Findings and Insights [Електронний ресурс] // World Values Survey. –

2015. – Режим доступа: http://www.worldvaluessurvey.org/WVSContents.jsp.

90. Scholte J.A. Globalization, Second Edition: A Critical Introduction /

J.A. Scholte. – Basingstoke: Palgrave Macmillan, 2005. – 400 p.

91. Самойлов О.Ф. Імперативи світової політики в добу глобалізації

[Електронний ресурс] / О.Ф. Самойлов // Вісник Київського міжнародного

університету.– 2010. – Серія: міжнародні відносини. – Режим доступа:

http://www.kymu.edu.ua/vmv/v/10/07.htm.

92. Zaleski P. Global Non-governmental Administrative System: Geosociology

179

of the Third Sector [Електронний ресурс] / P. Zaleski // Personal Site:

pzaleski.republika.pl. – 2006. – Режим доступа: http://pzaleski.republika.pl/2006%

20global%20nongovernmental%20administrative%20system.pdf.

93. Котова Ю.Р. Політична глобалізація та суверенітет держав

[Електронний ресурс] / Ю.Р. Котова, Д.І. Лук’яненко, Ю.А. Халілова–Чуваєва //

Донецький національний університет економіки та торгівлі ім. М. Туган-

Барановскьго. – 2010. – Режим доступа: http://www.rusnauka.com/36_PWMN_

2010/Politologia/76852.doc.htm.

94. Косолапов Н. Глобализация: сущностные и международно-

политические аспекты / Н. Косолапов // Мировая экономика и международные

отношения – М.: Наука, 2001. – № 3. – С. 69-73.

95. Мартинов А.Ю. Енциклопедія історії України. Європейська інтеграція

[Електронний ресурс] / А.Ю. Мартинов // Наукова думка. – 2005. – Режим

доступа: http://history.org.ua/LiberUA/ehu/3.pdf.

96. Twinning [Електронний ресурс] // Центр адаптації державної служби

до стандартів Європейського Союзу – Режим доступа: http://www.center.gov.ua/

pro-tsentr/proekti/twinning.

97. Stiglitz J.E. Globalization and Its Discontents / Joseph E. Stiglitz. – New

York: W. W. Norton & Company, 2003. – 304 p.

98. Харви Д. Краткая история неолиберализма / Д. Харви. – М.:

Поколение, 2007. – 288 p.

99. Кузовков Ю.В. Глобализация и спираль истории [Електронний ресурс]

/ Ю.В. Кузовков. – Издательство Анима-Пресс. – 2010. – Режим доступа:

http://www.yuri-kuzovkov.ru/first_book/.

100. Гальчинський А.П. Економіка знань: виклики глобалізації та Україна

/ А.П. Гальчинський, С.В. Льовочкін, В.П. Семиноженко. – К: НІСД, 2004. –

230 с.

101. Эшби У.Р. Введение в кибернетику / У.Р. Эшби. – М.: Ленанд, 2015. –

434 с.

102. Кеттл Д. Глобальная революция в государственном управлении

180

[Електронний ресурс] / Д. Кеттл // Отечественные записки. – 2004. – Режим

доступа: http://www.strana-oz.ru/2004/2/globalnaya-revolyuciya-v-gosudarstvennom-

upravlenii.

103. Hughes O.E. The Current Position of New Public Management

[Електронний ресурс] / O.E. Hughes // Jornal of Renmin University of China. –

2002. – Режим доступа: http://xsqks.ruc.edu.cn/Jweb_rdxb/EN/volumn/volumn_

1238_abs.shtml.

104. Сорос Д. Тезисы о глобализации [Електронний ресурс] / Д. Сорос //

Вестник Европы. – 2001. – Режим доступа: http://magazines.russ.ru/vestnik/

2001/2/sor.html.

105. Using Triggers [Електронний ресурс] // Oracle Database. – 2006. –

Режим доступа: http://docs.oracle.com/cd/B25329_01/doc/appdev.102/b25108/

xedev_triggers.htm#BABGJFGH,.

106. Бакуменко В.Д. Тенденции и факторы влияния трансформаций

государственного управления на принятие государственно-управленческих

решений [Електронний ресурс] / В.Д. Бакуменко // Государственное управление.

Электронный вестник. – 2007. – Режим доступа: http://unpan1.un.org/intradoc/

groups/public/documents/SSPE/UNPAN028625.pdf.

107. Bowen H.V. War and British Society 1688-1815. / H.V. Bowen –

Cambridge, United Kingdom : Cambridge University Press, 1998 – 114 p.

108. 20-річчя Декларації про державний суверенітет України: чи існує

сьогодні загроза державності? [Електронний ресурс] : за даними експертного

опитування. – Фонд «Демократичні ініціативи», 2010. – Режим доступа:

http://www.dif.org.ua/ua/archive/press_releases_archive/tryrthhrthth.htm.

109. Соціально-політична ситуація в Україні: березень 2015 року

[Електронний ресурс] : всеукраїнське опитування громадської думки. –

Київський міжнародний інститут соціології (КМІС), 2015. – Режим доступа:

http://www.kiis.com.ua/?lang=ukr&cat=reports&id=511&page=1.

110. Чи властиві українцям настрої сепаратизму [Електронний ресурс] :

загальнонаціональне опитування. – Фонд «Демократичні ініціативи», 2014. –

181

Режим доступа: http://www.dif.org.ua/ua/polls/2014_polls/chi-vlastivi-ukraincjam-

nastroi-separatizmu_-.htm.

111. Індекс моніторингу реформ (іМоРе) [Електронний ресурс]. – VOX-

Ukraine, 2015 – Режим доступа: http://imorevox.in.ua/?page_id=268.

112. Rothi D. National Attachment and Patriotism in a European Nation: A

British Study / D. Rothi, E. Lyons, X. Chryssochoou // International Society of

Political Psychology. – 2005. – №26. – P. 135–155.

113. Dagger R. Communism [Електронний ресурс] / Richard Dagger //

Encyclopedia Britannica. – 2014. – Режим доступа: http://www.britannica.com/

topic/communism.

114. Adams I. Political Ideology Today / I. Adams. – Manchester: Manchester

University Press, 2001. – 328 p.

115. Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки) /

П.П. Шляхтун. – К.: Либідь, 2002. – 541 p.

116. Синяков Л.К. Политология: Конспект лекций. Характеристика

основных типов политического режима. [Електронний ресурс] / Л.К. Синяков,

В.П. Никитин, В.И. Кравченко. – Режим доступа: http://uchebnik-online.com/133/

557.html.

117. Енциклопедичний словник з державного управління / уклад. :

Ю.П. Сурмін, В.Д. Бакуменко, А.М. Михненко та ін. ; за ред. Ю.В. Ковбасюка,

В.П. Трощинського, Ю.П. Сурміна. – К. : НАДУ, 2010. – 820 с.

118. Report for Selected Countries and Subjects: Gross domestic product of

United States [Електронний ресурс] // International Monetary Fund. – 2015. –

Режим доступа: http://www.imf.org/external/pubs/ft/weo/2015/01/weodata/weorept.

aspx?pr.x=33&pr.y=7&sy=2014&ey=2015&scsm=1&ssd=1&sort=country&ds=.&br

=1&c=111&s=NGDPD%2CNGDPDPC%2CPPPGDP%2CPPPPC&grp=0&a=.

119. Report for Selected Countries and Subjects: Gross domestic product of

European Union [Електронний ресурс] // International Monetary Fund. – 2014. –

Режим доступа: http://www.imf.org/external/pubs/ft/weo/2014/01/weodata/

weorept.aspx?pr.x=46&pr.y=16&sy=2014&ey=2014&sort=country&ds=.&br=1&c=

182

998&s=NGDPD%2CPPPGDP&grp=1&a=1.

120. Featherstone M. Global Modernities (Published in association with

Theory, Culture & Society) / M. Featherstone, S.M. Lash, R. Robertson. – London:

SAGE Publications Ltd, 1996. – 304 p.

121. Globalization and the Challenges of a New Century: A Reader /

P.O’Meara, H. Mehlinger, C. Mehlinger, M. Krain. – Bloomington, Indiana: Indiana

University Press, 2000. – 520 p.

122. Middle East, Near East [Електронний ресурс] // The National

Geographic Style Manual – Режим доступа: http://stylemanual.ngs.org/

home/M/middle-east-west-asia.

123. Колесников А.С. Философская компаративистика и диалог культур /

А.С. Колесников // Россия и Грузия: диалог и родство культур: материалы

междунар. симпозиума (Тбилиси, 3–6 сентября 2003 г.) / А.С. Колесников. –

Санкт-Петербург: Санкт-Петербургское философское общество, 2003. – С. 185–

205.

124. Бжезінський З. Велика шахівниця [Електронний ресурс] /

З. Бжезінський // Бібліотечно-бібліографічні ресурси – Режим доступа: http://lib.

rada.gov.ua/static/about/text/Shahivniz.html.

125. Бэттлер А. Контуры мира в первой половине 21 века и чуть далее

[Електронний ресурс] / А. Бэттлер // Рolite.com.ua. – 2005. – Режим доступа:

http://polite.com.ua/library/3682-.html.

126. Wallerstein I. World-Systems Analysis: An Introduction / I. Wallerstein. –

Durham: Duke University Press Books, 2012. – 125 p.

127. Замятин Д. Геополитические образы современного мирового

развития / Д. Замятин // Мировая экономика и международные отношения – М.:

Наука, 2001. – № 11. – С. 10-16.

128. Афанасьев Ю.Н. Опасная Россия / Ю.Н. Афанасьев. – М.: Российский

государственный гуманитарный университет, 2001. – 432 с.

129. Симонова М. Система показателей глобализации торговли развитых

стран. Методология анализа / М. Симонова. – М.: МГИМО-Университет, 2010. –

183

308 с.

130. Черкашина Т.Ю. Индексы глобализации: индикаторы и логика

построения [Електронний ресурс] / Т.Ю. Черкашина // Социология: 4М. – 2011.

– Режим доступа: http://ecsocman.hse.ru/data/2013/02/19/1251424121/

Cherkashina.pdf.

131. Kearney A.T. The Globalization Index 2007 [Електронний ресурс] /

A.T. Kearney // Foreign Policy. – 2007. – Режим доступа: http://www.viet-studies.

info/kinhte/Globalization_Index_2007.pdf.

132. Ritzer G. Globalization: The Essentials / G. Ritzer. – Hoboken: Wiley-

Blackwell, 2011. – 368 p.

133. KOF Index of Globalization [Електронний ресурс] // KOF Swiss

Economic Institute – Режим доступа: http://globalization.kof.ethz.ch/.

134. Lockwood B. How Robust is the Foreign Policy/Kearney Index of

Globalisation? [Електронний ресурс] / Ben Lockwood // Centre for the Study of

Globalisation and Regionalisation. – 2001. – Режим доступа: http://www2.warwick.

ac.uk/fac/soc/pais/research/researchcentres/csgr/papers/workingpapers/2001/wp7901.pdf.

135. GlobalIndex: a sociological approach to globalization measurement

[Електронний ресурс] / [M. Raab, M. Ruland, B. Schonberger та ін.] // Institute for

Social and Economic Research. – 2008. – Режим доступа: https://www.iser.essex.

ac.uk/research/publications/511691.

136. Лукашук И. Глобализация, государство, право, XXI век / И. Лукашук.

– М.: Спарк, 2000. – 280 с.

137. Мельвиль А.Ю. Демократические транзиты [Електронний ресурс] /

А.Ю. Мельвиль. – М.: МГИМО, – 2007. – Режим доступа: http://mgimo.ru/files/

31076/31076.pdf.

138. Крутій О.М. Державноуправлінський аспект діалогу органів влади та

громадськості: від форми спілкування до методологічної основи / О.М. Крутій //

Вісник академії митної служби України.– 2011. – №2. – С. 7–13. – Сер. :

Державне управління.

139. Постанова Верховної Ради України «Про проект нової Конституції

184

України» [Електронний ресурс] // Відомості Верховної Ради України. – 1992. –

Режим доступа: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/2525-XII.

140. Иванова Е. Газовая промышленность [Електронний ресурс] /

Е. Иванова. – М.: Издательский дом Комерсантъ, 2001. – Режим доступа: http://

www.kommersant.ru/doc/295883.

141. Крюков О.І. Демократична модернізація системи влади в контексті

діяльності політико-управлінської еліти [Електронний ресурс] / О.І. Крюков //

Актуальні проблеми державного управління: зб.наук.праць. – Х.: Вид-во ХарРІ

НАДУ «Магістр», – 2010. – Режим доступа: http://www.kbuapa.kharkov.ua/e-

book/apdu/2010-2/doc/1/01.pdf.

142. Постанова Верховної Ради України «Про проект Конституції

України» [Електронний ресурс] // Верховна Рада України: офіційний веб-

портал. – 1996. – Режим доступа: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/219/96-

%D0%92%D0%A0.

143. Указ Президента України № 467/96 (Опублікуванню не підлягає).

[Електронний ресурс]. – 1996. – Режим доступа: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.

nsf/link1/U467_96.html.

144. Постанова Верховної Ради України № 253/96-ВР «Про процедуру

продовження розгляду проекту Конституції України у другому читанні»

[Електронний ресурс] // Верховна Рада України: офіційний веб-портал. – 1996. –

Режим доступа: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/253/96-%D0%92%D0%A0.

145. Указ Президента України № 489/96 «Про визнання таким, що втратив

чинність Указ Президента України від 26 червня 1996 року N 467»

[Електронний ресурс] // Верховна Рада України: офіційний веб-портал. – 1996. –

Режим доступа: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/489/96.

146. Закон України № 2222-15 «Про внесення змін до Конституції

України» [Електронний ресурс] // Верховна Рада України: офіційний веб-

портал. – 2010. – Режим доступа: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/2222-15.

147. Ukraine [Електронний ресурс] // Central Intelligence Agency. – 2014. –

Режим доступа: https://www.cia.gov/library/publications/the-world-factbook/geos/

185

up.html.

148. Солових В.П. Політико-адміністративні відносини в демократичній

державі / В.П. Солових. // Теорія та практика державного управління:

зб.наук.праць. – Х.: Вид-во ХарРІ НАДУ «Магістр», – 2013. – №3. – С. 9–16.

149. Рішення Конституційного суду України у справі № 1-45/2010

[Електронний ресурс] // Верховна Рада України: офіційний веб-портал. – 2010. –

Режим доступа: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/v020p710-10.

150. Закон України «Про відновлення дії окремих положень Конституції

України» № 742-18 [Електронний ресурс] // Відомості Верховної Ради України.

– 2014. – Режим доступа: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/742-VII.

151. Хашиєва Л.В. Множинная ідентичність: реалії глобалізованого

суспільства [Електронний ресурс] / Л.В. Хашиєва // Державне будівництво. –

2013. – Режим доступа: http://www.kbuapa.kharkov.ua/e-book/db/2013-1/doc/

5/04.pdf.

152. Кравченко В. Економічна соціологія: лише 13,5% українців

підтримують капіталізм [Електронний ресурс] / В. Кравченко, Д. Кравченко //

Forbes Україна. – 2015. – Режим доступа: http://forbes.net.ua/ua/nation/1395748-

ekonomichna-sociologiya-lishe-135-ukrayinciv-pidtrimuyut-kapitalizm.

153. Шейко Ю. Ментальний розкол пострадянського простору

[Електронний ресурс] / Ю. Шейко // Deutsche Welle. – 2014. – Режим доступа:

http://www.dw.com/uk/%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D1%82%D0%B0%D0%BB

%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D0%B9-%D1%80%D0%BE%D0%B7%D0%BA%

D0%BE%D0%BB-%D0%BF%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%80%D0%B0%

D0%B4%D1%8F%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%B3%D0

%BE-%D0%BF%D1%80%D0%BE%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%80%D1%

83/a-17971306.

154. Бульба В.Г. Сучасний стан і проблеми реалізації соціальних функцій

держави / В.Г. Бульба // Теорія та практика державного управління:

зб.наук.праць. – Х.: Вид-во ХарРІ НАДУ «Магістр», 2012. – С. 254–262.

155. Большой французско-русский словарь ABBYY Lingvo – М.: АБИ

186

Пресс, 2010. – 944 с.

156. Ушаков Н.А. Суверенитет и его воплощение во внутригосу-

дарственном и международном праве / Н.А. Ушаков // Московский журнал

международного права. – 1994. – №2. – С. 3–4.

157. Андерсон Б. Воображаемые сообщества / Б. Андерсон. – М.: Канон-

Пресс-Ц, Кучково поле, 2001. – 288 с.

158. Biersteker T.J. State Sovereignty as Social Construct / T.J. Biersteker,

C. Weber. – Cambridge: Cambridge University Press, 1996. – 316 p.

159. Жуковский Ю. Политические и общественные теории XVI века.

Схоластика. Макиавелли и Томас Мор. Реформация. Лютер, Кальвин,

анабаптисты. Ж. Боден / Ю. Жуковский. – М.: Либроком, 2012. – 168 с.

160. Krasner S. D. Problematic Sovereignty: Contested Rules and Political

Possibilities / S.D. Krasner. – New York: Columbia University Press, 2012. – 388 p.

161. Моисеев А.А. Суверенитет государства в современном мире.

Международно-правовые аспекты / А.А. Моисеев. – М.: Научная книга, 2006. –

246 с.

162. Hinsley F.H. Sovereignty / F.H. Hinsley. – Cambridge: Cambridge

University Press, 1986. – 268 p.

163. Sovereignty [Електронний ресурс] // The Editors of Encyclopædia

Britannica. – 2014. – Режим доступа: http://www.britannica.com/topic/sovereignty.

164. Bodin J. Six Books of the Commonwealth. Book 1 [Електронний

ресурс] / J. Bodin // Alden Press. – 1955. – Режим доступа: http://www.constitution.

org/bodin/bodin_1.htm.

165. Kissinger H. World Order: Reflections on the Character of Nations and

the Course of History / H. Kissinger. – Bristol: Allen Lane, 2014. – 432 p.

166. Hauriou M. Principes de droit public: Réimpression de l’édition de 1910 /

Maurice Hauriou. – Paris: DALLOZ, 2010. – 734 .

167. Милль Д.С. Размышления о представительном правлении /

Д.С. Милль. – М.: Книга по требованию, 2012. – 365 с.

168. Osiander A. Sovereignty, International Relations, and the Westphalian

187

Myth / Andreas Osiander // International Organization. – 2001. – №55. – P. 251–287.

169. Еллинек Г. Общее учение о государстве / Г. Еллинек. – Санкт-

Петербург: Издание юридического книжного магазина Н.К. Мартынова, 1908. –

600 с.

170. Тоффлер Э. Создание новой цивилизации. Политика Третьей волны

[Електронний ресурс] / Э. Тоффлер, Х. Тоффлер // Цифровая библиотека по

философии. – 1996. – Режим доступа: http://filosof.historic.ru/books/item/f00/

s00/z0000266/.

171. Бек У. Что такое глобализация? Ошибки глобализма – ответы на

глобализацию / У. Бек. – М.: Прогресс-традиция, 2001. – 304 с.

172. Бек У. Общество риска: на пути к другому модерну / У. Бек. – М.:

Прогресс-традиция, 2000. – 383 с.

173. Печчеи А. Человеческие качества / А. Печчеи. – М.: Прогресс, 1985. –

312 с.

174. Кочетов Э. Осознание глобального мира / Э. Кочетов // Мировая

экономика и международные отношения – М.: Наука, 2001. – № 5. – С. 71-76.

175. История политических и правовых учений / [В.С. Нерсесянц,

В.Г. Графский, Н.М. Золотухина та и др.]. – М.: НОРМА-ИНФРА-М, 1998. –

736 с.

176. Гринин Л.Е. Глобализация и национальный суверенитет

[Електронний ресурс] / Л.Е. Гринин // История и современность. – 2005. –

Режим доступа: http://www.socionauki.ru/journal/articles/145683/.

177. Державний суверенітет в умовах європейської інтеграції : монографія

/ Нац. акад. прав. наук України, НДІ держ. буд-ва та місц. самоврядування ; за

ред.: Ю.П. Битяк, І.В. Яковюк. – К. : Ред. журн. «Право України», 2012.

178. Libya bitten, Syria shy [Електронний ресурс] // The Economist. – 2012.

– Режим доступа: http://www.economist.com/blogs/newsbook/2012/01/syria-and-un.

179. Talmon S. Recognition of Governments in International Law: With

Particular Reference to Governments in Exile / S. Talmon. – Oxford: Oxford

University Press, 2001. – 472 p.

188

180. Malksoo L. Illegal Annexation and State Continuity / L. Malksoo. –

Leiden: Brill Publishing, 2003. – 382p.

181. Декларация о принципах международного права, касающихся

дружественных отношений и сотрудничества между государствами в

соответствии с Уставом Организации Объединенных Наций [Електронний

ресурс] // ООН. – 1970. – Режим доступа: http://www.un.org/ru/documents/decl_

conv/declarations/intlaw_principles.shtml.

182. Кара-Мурза С.Г. Манипуляция сознанием. Век XXI / С.Г. Кара-

Мурза. – М.: Алгоритм, 2015. – 464 с.

183. Дзюндзюк В.Б. Зміна ролі держави в умовах глобалізації /

В.Б. Дзюндзюк. // Актуальні проблеми державного управління: зб.наук.праць. –

Х.: Вид-во ХарРІ НАДУ «Магістр», – 2011. – №2. – С. 10–18.

184. The Outreach Programme on the Rwanda Genocide and the United

Nations [Електронний ресурс] // United Nations – Режим доступа: http://

www.un.org/en/preventgenocide/rwanda/.

185. Report of the International Commission on Intervention and State

Sovereignty: The Responsibility to Protect [Електронний ресурс] // International

Development Research Centre. – 2001. – Режим доступа: http://responsibilityto

protect.org/ICISS%20Report.pdf.

186. Prevention of Genocide [Електронний ресурс] // United Nations –

Режим доступа: http://www.un.org/en/preventgenocide/adviser/index.shtml.

187. 2005 World Summit Outcome [Електронний ресурс] // United Nations. –

2005. – Режим доступа: http://www.who.int/hiv/universalaccess2010/worldsummit.pdf.

188. We the peoples: the role of the United Nations in the twenty-first century

– Report of the Secretary-General [Електронний ресурс] // United Nations. – 2000.

– Режим доступа: http://unpan1.un.org/intradoc/groups/public/documents/

un/unpan000923.pdf.

189. Haines S. Humanitarian Intervention: Genocide, Crimes against Humanity

and the Use of Force / S. Haines // The Ashgate research companion to modern

warfare / S. Haines. – Burlington: Ashgate Publishing Ltd, 2010. – P. 07–329.

189

190. Note by the Secretary-General [Електронний ресурс] // United Nations.

– 2004. – Режим доступа: http://daccess-dds-ny.un.org/doc/UNDOC/GEN/N04/

602/31/PDF/N0460231.pdf?OpenElement.

191. Integrated and coordinated implementation of and follow-up to the

outcomes of the major United Nations conferences and summits in the economic,

social and related fields [Електронний ресурс] // United Nations. – 2005. – Режим

доступа: http://www.who.int/hiv/universalaccess2010/worldsummit.pdf.

192. Bannon A.L. The Responsibility To Protect: The U.N. World Summit and

the Question of Unilateralism [Електронний ресурс] / A.L. Bannon // The Yale Law

Journal. – 2006. – Режим доступа: http://www.yalelawjournal.org/comment/

the-responsibility-to-protect-the-un-world-summit-and-the-question-of-unilateralism.

193. Hoffmann J. Responsibility to Protect From Principle to Practice

[Електронний ресурс] / J. Hoffmann, A. Nollkaemper // Amsterdam University

Press. – 2012. – Режим доступа: http://dare.uva.nl/cgi/arno/show.cgi?fid=361584.

194. Chomsky N. The Responsibility to Protect [Електронний ресурс] /

N. Chomsky // The Noam Chomsky Website. – 2009. – Режим доступа: http://

chomsky.info/20090723/.

195. Ban K. Implementing the responsibility to protect [Електронний ресурс]

/ K. Ban // United Nations. – 2009. – Режим доступа: http://responsibilityto

protect.org/implementing%20the%20rtop.pdf.

196. Афанасьев В.Г. Мир живого: системность, эволюция и управление /

В.Г. Афанасьев. – М.: Политиздат, 1986. – 334 с.

197. Государственная политика и управление. Концепции и проблемы

государственной политики и управления / Л.В. Сморгунов, А.П. Альгин,

И.Н. Барыгин та ін. – М.: РОССПЭН, 2006. – 384 с.

198. Маслоу А.Х. Мотивация и личность / А.Х. Маслоу. – Санкт-

Петербург: Питер, 2014. – 400 с.

199. Попович М.В. Проблема ментальности [Електронний ресурс] /

М.В. Попович // Публичные лекции Політ.UA. – 2010. – Режим доступа: http://

www.polit.ru/article/2010/04/14/mentality/.

190

200. Курочкин А.В. Теория политических сетей: предпосылки

становления и место в современной политической науке [Електронний ресурс] /

А.В. Курочкин // Исторические, философские, политические и юридические

науки, культурология и искусствоведение. Вопросы теории и практики. – 2011.

– Режим доступа: http://scjournal.ru/articles/issn_1997-292X_2011_8-3_26.pdf.

201. Козел А.М. Деякі застосування теорії графів для аналізу

міжнародних відносин / А.М. Козел // Україна в системі глобального

інформаційного обміну: теоретико-методологічні аспекти дослідження і

підготовки фахівців : Всеукраїнська наукова конференція, Львів, 27 травня

2011 р. / – Львів : Вид-во національного університету “Львівська політехніка”,

2011. – С. 82-86.

202. Моисеев Н. Расставание с простотой / Н. Моисеев. – М.: Аграф, 1998.

– 480 с.

203. Фукуяма Ф. Великий разрыв / Ф. Фукуяма. – М.: АСТ, 2008. – 480 с.

204. Солових В.П. Політична та адміністративна складові в державному

управлінні: ознаки, функції та суперечності взаємовідносин / В.П. Солових. //

Актуальні проблеми державного управління: зб.наук.праць. – Х.: Вид-во ХарРІ

НАДУ «Магістр», – 2010. – №1. – С. 122–128.

205. Панарин А.С. Постмодернизм и глобализация: проект освобождения

собственников от социальных и национальных обязательств [Електронний

ресурс] / А.С. Панарин // Научная цифровая библиотека ПОРТАЛУС. – 2005. –

Режим доступа: http://www.portalus.ru/modules/philosophy/rus_readme.

php?subaction=showfull&id=1108488442&archive=0211&start_from=&ucat=&.

206. Шпенглер О. Закат Западного мира. Очерки морфологии мировой

истории / О. Шпенглер. – М.: Академический проект, 2009. – 1424 с.

207. Painter J. Political Geography / J. Painter, A. Jeffrey. – london: SAGE

Publications Ltd, 2009. – 248 p.

208. Шимків А. Англо-український тлумачний словник економічної

лексики / А. Шимків. – К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»,

2004. – 429 с.

191

209. Богатуров А.Д. Очерки теории и методологии политического анализа

международных отношений [Електронний ресурс] / А.Д. Богатуров,

Н.А. Косолапов, М.А. Хрусталев // Научно-образовательный форум по

международным отношениям. – 2002. – Режим доступа: http://obraforum.ru/

Essays.htm.

210. Tylor E.B. Primitive Culture: Researches into the Development of

Mythology, Philosophy, Religion, Art, and Custom / E.B. Tylor. – Cambridge:

Cambridge University Press, 2010. – 440 p.

211. Митрополит Білоцерківський i Богуславський Августин (Маркевич).

Патріотизм у світлі християнського морального закону / Августин (Маркевич) //

Патріотизм у системі сучасних суспільних цінностей : матер. ХV наук.-практ.

конфер. – К.: ВНЗ «Національна академія управління», 2016. – С. 11 – 22.

212. Manin B. The Principles of Representative Government / B Manin. –

Cambridge: Cambridge University Press, 1997. – 256 p.

213. Dahl R.A. Politics, Economics and Welfare / R.A. Dahl, C.E. Lindbloom.

– Piscataway: Transaction Publishers, 1991. – 612 p.

214. Де Токвіль А. Давній порядок і революція / А. де Токвіль. – К.:

Юніверс, 2000. – 224 с.

215. Мартин Г.-П. Западня глобализации. Атака на процветание и

демократию / Г.-П. Мартин, Х. Шуманн. – М.: Альпина, 2001. – 330 с.

216. Кастельс М. Информационная эпоха: экономика, общество и

культура / М. Кастельс. – М.: Издательский дом ВШЭ, 2000. – 608 с.

217. Гордеев К. Сетевое общество - исторический тупик человечества

[Електронний ресурс] / К. Гордеев // Kongord.ru – Режим доступа: http://www.

kongord.ru/Index/Articles/netsochistdock.html.

218. Теория международных отношений: хрестоматия / Сост., науч. ред. и

коммент. П.А. Цыганкова. – М.: Гардарики, 2002. – 400 с.

219. Хабермас Ю. Будущее человеческой природы / Ю. Хабермас. – М.:

Весь мир, 2002. – 144 с.

220. Государственная политика и управление. Уровни, технологии,

192

зарубежный опыт государственной политики и управления / Л.В. Сморгунов,

В.А. Ачкасов, Л.Т. Волчкова та ін. – М.: РОССПЭН, 2007. – 495 с.

221. Иноземцев В.Л. Глобальный конфликт XXI века (размышления об

истоках и перспективах межцивилизационных противоречий) / В.Л. Иноземцев,

Е.С. Кузнецова // Полис. Политические исследования. – 2001. – №6. – С. 131–

139.

222. Василенко И.А. Политическая глобалистика / И.А. Василенко. – М.:

Логос, 2000. – 347 с.

223. Streeten P. Integration, Interdependence, and Globalization [Електронний

ресурс] / P. Streeten // Finance & Development (A quarterly magazine of the IMF). –

2001. – Режим доступа: http://www.imf.org/external/pubs/ft/fandd/2001/06/

streeten.htm.

224. Арендт Х. Истоки тоталитаризма / Х. Арендт. – М.: ЦентрКом, 1996.

– 672 с.

225. Фукуяма Ф. Доверие / Ф. Фукуяма. – М.: АСТ, 2008. – 736 с.

226. Шматко Н.А. Территориальная идентичность как предмет

социологического исследования [Електронний ресурс] / Н.А. Шматко,

Ю.Л. Качанов // Социологические исследования. – № 4. – 1998. – Режим

доступа: http://ecsocman.hse.ru/data/956/712/1217/011.SHMATKO.pdf.

227. Комлева Н. Геополитическое сжатие / Н. Комлева // Мировая

экономика и международные отношения – М.: Наука, 2003. – № 2. – С. 66-75.

228. Поляков Л. Методология исследования российской модернизации /

Л. Поляков // Политические исследования. – 1997. – № 3. – С. 5–15.

ДОДАТКИ

ДОДАТОК А

195

196