Д. М. Щербина, В.С. Щ64 · Щербина, В.С. Суб’єкти господарського права : монографія / В.С. Щербина. — К. : Юрінком

Щербина, В.С.Суб’єкти господарського права : монографія /

В.С. Щербина. — К. : Юрінком Iнтер, 2008. — 264 с. — Бібліогр.: с.248—263.

ISBN 978-966-667-302-5.Монографію присвячено дослідженню правового становища

суб’єктів господарського права.У ній розкриваються поняття та види суб’єктів господарсько-

го права, порядок їх утворення та припинення, характеризуєть-ся правовий статус окремих груп зазначених суб’єктів (суб’єктів господарювання, споживачів, органів державної влади і місцево-го самоврядування, учасників корпоративних відносин).

На основі аналізу чинного законодавства та практики його застосування сформульовані пропозиції щодо вдосконалення правового становища окремих учасників відносин у сфері гос-подарювання.

Розрахована на наукових працівників, викладачів, аспірантів та студентів, монографія може бути корисною суддям, адвокатам та іншим юристам-практикам.

ББК 67.9(4УКР)304+67.304

ББК 67.9(4УКР)304 Щ64

Рекомендовано Вченою радою юридичного факультету Київського національного університету

імені Тараса Шевченка(Протокол № 5 від 26 грудня 2007 р.)

РецензентиІ. Г. Побірченко – академік АПрН України, доктор

юридичних наук, професор, голова Міжнародного ко-мерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України;

Д. М. Притика – академік АПрН України, доктор юридичних наук, професор, народний депутат України.

ISBN 978-966-667-302-5© Щербина В.С., 2008© Видавництво «Юрінком Iнтер», 2008

Щ64

Відтворення всієї книги чи якої-небудь її частини будь-якими засобами або в якій-небудь формі, у тому числі в Інтернеті,

забороняється без письмового дозволу видавництва

3

З м і с т

Вступ ......................................................................................... 5

РоздIл 1. Суб’єкти господарського права як учасники відносин у сфері господарювання ................................................ 9

1.1. Поняття та види суб’єктів господарського права ........... 91.2. Утворення суб’єктів господарського права ...................... 261.3. Припинення суб’єктів господарського права .................. 44

РоздIл 2. Правове становище суб’єктів господарювання .......... 54

2.1. Правове становище підприємств ...................................... 542.1.1. Поняття підприємства як організаційної форми господарювання .................................................................. 542.1.2. Види та організаційні форми підприємств ............. 572.1.3. організаційна структура та управління підприємством .................................................................... 592.1.4. Правове становище державних підприємств ......... 612.1.5. Правове становище комунального унітарного підприємства ....................................................................... 682.1.6. Поняття, види та правове становище підприємств колективної власності .................................. 702.1.7. Правове становище приватних та інших підприємств ......................................................................... 73

2.2. Правове становище господарських товариств ................. 832.2.1. Поняття господарського товариства ....................... 832.2.2. Види господарських товариств ................................ 872.2.3. Майно господарського товариства .......................... 962.2.4. Права та обов’язки учасників господарського товариства .......................................................................... 1032.2.5. Управління господарським товариством ................ 104

2.3. Правове становище виробничих кооперативів................ 1112.4. Правове становище інших суб’єктів господарювання .... 118

2.4.1. Правове становище громадянина-підприємця ...... 118

Зміст

4

2.4.2. особливості правового статусу фінансових установ у сфері господарювання ....................................... 1202.4.3. особливості правового становища неприбуткових організацій у сфері господарювання ...... 144

2.5. Правове становище бірж як особливих суб’єктів господарювання ........................................................................ 149

2.5.1. Поняття та юридичні ознаки біржі ......................... 1492.5.2. Правове становище товарної біржі ......................... 1502.5.3. Правове становище фондової біржі ........................ 157

2.6. Правове становище господарських об’єднань ............... 1602.6.1. Поняття та види господарських об’єднань ........... 1602.6.2. Види та організаційно-правові форми об’єднань підприємств ....................................................... 1792.6.3. Функції та компетенція об’єднання підприємств. Управління об’єднанням підприємств ............................. 1822.6.4. Правове становище холдингів (холдингових груп) ............................................................ 1842.6.5. Правове становище промислово-фінансових груп ..................................................................................... 190

РоздIл 3. Правове становище органів державної влади та органів місцевого самоврядування як учасників господарських відносин ............................................................... 197

3.1. Правові форми та методи державного регулювання економіки .................................................................................. 1973.2. Господарська компетенція органів державної влади ...... 2093.3. Господарська компетенція органів місцевого самоврядування ......................................................................... 218

РоздIл 4. Правове становище суб’єктів корпоративних правовідносин ............................................................................. 223

4.1. Поняття та правова природа корпоративних відносин .. 2234.2. Елементи корпоративних правовідносин ........................ 2374.3. Суб’єкти корпоративних правовідносин .......................... 240

Висновки ................................................................................... 243

Список використаних джерел ...................................................... 248

Нормативно-правові акти ................................................. 248Спеціальна література ........................................................ 257

5

В с т у п

Питання щодо правового становища суб’єктів гос-подарського права належать до дискусійних у вітчиз-няній юридичній науці, що значною мірою обумовлено існуванням різних доктринальних підходів до правового регулювання відносин у сфері господарювання: цивіліс-тичного (приватноправового) і господарсько-правового.

з прийняттям нового Цивільного кодексу України (далі — ЦК) і Господарського кодексу України (далі — ГК) дискусії щодо поняття, видів, організаційно-право-вих форм учасників відносин у сфері господарювання (суб’єктів господарського права) набули нового форма-ту: від демонстрацій невідповідності положень ГК по-ложенням ЦК і обґрунтування доцільності приведення норм ГК у відповідність до ЦК до пропозицій щодо скасування ГК і надання ЦК характеру «економічної конституції»1.

останнім часом зріс науковий інтерес до дослідження правового становища окремих видів учасників відносин

1 Саме так охарактеризував новий Цивільний кодекс Росій-ської Федерації С. С. Алексєєв (див.: Алексеев С. С. Гражданс-кий кодекс. заметки из истории подготовки проекта. замечания о содержании Кодекса, его значении и судьбе // Гражданский кодекс России. Проблемы. Теория. Практика: Сб. статей памяти С. А. Хохлова / отв. ред. А. л. Маковский; Исследовательский центр частного права. — М.: Международный центр финансово-экономического развития, 1998. — C. 26).

Суб’єкти господарського права

6

у сфері господарювання1 та окремих аспектів, що характеризу-ють їх правовий статус як суб’єктів господарських відносин2, проте комплексного теоретичного дослідження правового ста-новища учасників відносин у сфері господарювання (суб’єктів господарського права) в Україні не проводилося.

Вживаючи термін «правове становище особи» (в тому числі щодо суб’єктів господарського права), ми не завжди уявляємо, які саме ознаки і в яких сферах суспільних відносин характе-ризують правовий статус3 того чи іншого суб’єкта права.

1 див., напр., Комах О. В. Правовий статус підприємств роздрібної торгівлі: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — донецьк, 1999. — 20 с.; Гринюк Р. Ф. Правовий статус комунальних підприємств в Україні: Авто-реф. дис. ... канд. юрид. наук. — донецьк, 2001. — 20 с.; Бондаренко I. М. Правова регламентація господарської діяльності казенних підприємств: Авто-реф. дис. ... канд. юрид. наук. — донецьк, 2001. — 18 с.; Блюмхардт О. органи акціонерного товариства (порівняльно-правове дослідження): Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — К., 2002. — 19 с.; Дерев’янко Б. В. Правове регулювання створення та діяльності промислово-фінансових груп: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — донецьк, 2004. — 20 с.; Була-тов Є. В. Правовий статус установи як учасника господарських відносин: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — донецьк, 2005. — 20 с.; Iсаков М. Г. Правовий статус підприємства як суб’єкта господарювання: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — донецьк, 2006. — 17 с.; Захарченко А. М. Господарська компетенція місцевих державних адміністрацій: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — донецьк, 2007. — 20 с.; Лукач I. В. Правове становище холдингових компаній за законодавством України: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — К., 2007. — 18 с.

2 див., напр., Марков В. І. Створення та реєстрація суб’єктів підприєм-ництва недержавного сектора економіки: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — донецьк, 2004. — 20 с.; Поєдинок В. В. Правове становище інвестора як суб’єкта господарських відносин: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — К., 2004. — 20 с.; Анохіна I. О. Правове регулювання діяльності суб’єктів при-родних монополій: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — донецьк, 2005. — 18 с.; Квасніцька О. О. Правове регулювання державної реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — донецьк, 2006. — 19 с.; Петренко В. С. Установчі документи суб’єктів господарюван-ня: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — донецьк, 2006. — 18 с.; Попова А. В. Правове становище професійних учасників ринку цінних паперів в Ук-раїні: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. — К., 2006. — 20 с.; Шпомер А. I. ліцензування господарської діяльності (господарсько-правовий аспект): Автореф. дис. … канд. юрид. наук. — К., 2006. — 20 с.

3 Статус [лат. — status] — правове становище, стан (див.: Кры-син Л. П. Толковый словарь иноязычных слов. — М.: Эксмо, 2007. — С. 736).

Вступ

7

зазвичай терміном «правове становище» («правовий ста-тус») позначається сукупність прав і обов’язків фізичних та юридичних осіб, тобто прав і обов’язків суб’єктів права1, хоч нерідко (що є неприпустимим) цей термін вживається в нау-ковому обігу для характеристики об’єктів права (інвестицій, цінних паперів, земельних ділянок2) тощо. Подібні недореч-ності можна зустріти навіть у законодавстві3.

На нашу думку, правове становище (правовий статус) суб’єкта господарського права можна визначити як сукуп-ність економічних, організаційних та юридичних ознак учас-ника відносин у сфері господарювання, встановлених в зако-нодавстві (закріплених в іншій правовій формі), що дозволя-ють індивідуалізувати його шляхом виділення з-поміж інших осіб — суб’єктів правовідносин — і кваліфікувати як суб’єкта господарського права.

основною, визначальною ознакою, що характеризує пра-вовий статус суб’єкта господарського права, є його госпо-дарська компетенція (господарська правосуб’єктність). Проте для повної характеристики правового статусу суб’єктів гос-подарського права велике значення мають і інші ознаки, що справляють вплив на обсяг господарської компетенції та її характер. Аналіз законодавства і узагальнення результатів на-укових досліджень дозволяють віднести до таких ознак (еле-ментів правового статусу) суб’єкта господарського права на-ступні:

1) мету і завдання суб’єкта господарського права;

1 див.: Юридична енциклопедія: У 6 т. / Редкол.: Ю. С. Шемшученко (гол.) та ін. 5 том. — К.: Укр. енциклопедія, 2003. — Т. 5. — C. 44.

2 див., напр., Лебідь В. І. Правове становище особистих селянських господарств в Україні: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — К., 2002. — C. 8.

3 Прикладом може слугувати закон України від 15 грудня 1993 р. «Про племінну справу у тваринництві» (див.: Відомості Верховної Ради України. 1992. — № 4. — Ст. 7), в якому термін «статус» вживається в розумінні певного стану (рівня) ведення селекційної-племінної роботи суб’єктами племінної справи у тваринництві. В іншому нормативно-пра-вовому акті вжито конструкцію «статус спеціальної зони» (див.: Пос-танова Кабінету Міністрів України від 3 жовтня 2007 р. № 1195 «Про затвердження Порядку надання статусу спеціальної зони з виробництва сировини, що використовується для виготовлення продуктів дитячого та дієтичного харчування» // офіційний вісник України. — 2007. — № 76. — Ст. 2819).


8

2) вид та організаційну (організаційно-правову) форму суб’єкта господарського права;

3) порядок утворення (набуття статусу) і державної реєст-рації суб’єкта господарського права;

4) правовий режим майна суб’єкта господарського права;5) основний вид діяльності (безпосереднє здійснення

господарської діяльності чи організація і управління госпо-дарською діяльністю);

6) характер прав і обов’язків (господарсько-виробничі) або повноважень (організаційно-господарські, організаційно-установчі);

7) юридичну відповідальність;8) порядок припинення суб’єкта господарського права (чи

його статусу).Саме з урахуванням зазначених елементів у цій роботі

окреслюється коло суб’єктів господарського права і дослі-джується їх правове становище, визначене нормативно-пра-вовими актами господарського законодавства.

Автор не ставив перед собою завдання дати вичерпну ха-рактеристику правового становища суб’єктів господарського права і розв’язати всі проблеми, що стосуються реалізації за-значеними суб’єктами своєї господарської компетенції, ус-відомлюючи, що низка проблем, порушених у науці госпо-дарського права (в тому числі і в цій роботі) щодо правового становища окремих видів його суб’єктів, може бути предме-том не одного, а кількох самостійних досліджень (незважаючи на вже існуючі наукові праці).

Головним завданням цього дослідження є комплексне, системне викладення засад правового становища суб’єктів господарського права і вироблення пропозицій щодо його вдосконалення шляхом внесення змін до чинного законо-давства.

Автор буде вдячний за конструктивні зауваження і пропо-зиції, висловлені читачами з приводу змісту цієї роботи.

9

Р о з д і л 1

СУБ’єКти гоСПодаРСьКого ПРаВа яК УчаСниКи ВідноСин

У СфеРі гоСПодаРюВання

1.1. Поняття та види суб’єктів господарського права

Поняття суб’єкта господарського права відсутнє в Господарському кодексі України. Натомість ГК та інші нормативно-правові акти оперують такими юридични-ми категоріями, як «учасники господарських відносин», «суб’єкти господарювання», «суб’єкти підприємницької діяльності» тощо.

Виходячи з того, що господарське право є системою норм, що регулюють господарські відносини1, тобто відносини, що виникають у процесі організації та здійс-нення господарської діяльності між суб’єктами господа-рювання та іншими учасниками відносин у сфері госпо-дарювання (ст. 1 ГК), є всі підстави розглядати терміни «суб’єкти господарського права» і «учасники госпо-дарських відносин» як тотожні. Разом з тим, оскільки залежно від мети і способу організації та здійснення

1 див.: Щербина В. С. Господарське право: Підручник. — 3-є вид., перероб. і доп. — К.: Юрінком Iнтер, 2007. — C. 6.

Р о з д і л 1

10

господарської діяльності законодавство (ч. 2 ст. 3 ГК) виділяє два її види — господарську комерційну діяльність (підприєм-ництво) і некомерційну господарську діяльність (некомерцій-не господарювання), у складі учасників господарських відно-син, що здійснюють зазначені види господарювання, можна виділити такий їх вид, як суб’єкти підприємницької діяльності (підприємці). Саме вони є тими суб’єктами господарюван-ня, що здійснюють самостійну, ініціативну, систематичну на власний ризик господарську діяльність з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку, яка іменується підприємницькою діяльністю, або підприєм-ництвом.

Суб’єкти господарського права — це учасники відносин у сфері господарювання, які організують і здійснюють госпо-дарську діяльність, реалізуючи при цьому свою господарську компетенцію, або споживають результати такої діяльності.

Примірний перелік суб’єктів господарського права міс-тить ст. 2 ГК, згідно з якою учасниками відносин у сфері господарювання є:

а) суб’єкти господарювання;б) споживачі;в) органи державної влади та органи місцевого самовряду-

вання, наділені господарською компетенцією;г) громадяни, громадські та інші організації, які виступа-

ють засновниками суб’єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на ос-нові відносин власності1.

Найбільшу і найважливішу для господарської діяльності групу суб’єктів господарського права складають суб’єкти гос-подарювання.

Частина 1 ст. 55 ГК визнає суб’єктами господарювання учас-ників господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов’язків), мають відокремлене майно

1 Певні заперечення викликає об’єднання в одну групу під загаль-ною назвою «суб’єкти господарського права, які здійснюють керівниц-тво господарською діяльністю, в т.ч. організацію такої діяльності» таких суб’єктів, як органи державної влади та органи місцевого самоврядуван-ня і промислово-фінансові групи, власники майна підприємств і фондові біржі тощо (див.: Вінник О. М. Господарське право: Курс лекцій. — К.: Атіка, 2004. — C. 59).

Суб’єкти господарського права як учасники відносин у сфері господарювання

11

і несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.

Наведене легальне визначення дає підстави виділити на-ступні ознаки суб’єкта господарювання:

— по-перше, цей суб’єкт є учасником господарських від-носин. звичайно, він може вступати і в інші відносини, що складаються у сфері господарювання (управлінські, природо-ресурсові, фінансові, податкові, цивільні тощо), проте лише в господарських відносинах він є суб’єктом господарського пра-ва, нормами якого і визначається його правове становище;

— по-друге, він безпосередньо здійснює господарську діяль-ність, тобто діяльність у сфері суспільного виробництва, спря-мовану на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають ці-нову визначеність (ч.1 ст. 3 ГК). Цим суб’єкт господарювання відрізняється від органів державної влади та місцевого само-врядування, які згідно з ч. 1 ст. 8 ГК не є суб’єктами госпо-дарювання;

— по-третє, він наділений господарською компетенцією (сукупністю господарських прав і обов’язків), яку реалізує при здійсненні господарської діяльності. Через цю ознаку суб’єкта господарського права в теорії господарського права розкри-вається його господарська правосуб’єктність�. Якщо в цивіль-ному законодавстві і цивільному праві «канонічними» є кате-горії право- і дієздатності, що у своєму поєднанні утворюють «праводієздатність»2 або більш поширену і звичну за назвою «правосуб’єктність»3, то в господарському законодавстві і гос-подарському праві України вживається термін «господарська компетенція»4.

1 див.: Теоретические проблемы хозяйственного права / Под ред. проф. лаптева В. В. — М.: Наука, 1975. — C. 66—84.

2 див.: Алексеев С. С. общая теория права. В 2 т.: Т. 2. — М.: Юрид. лит., 1982. — C. 139.

3 див.: Красавчиков О. А. Юридические факты в советском граждан-ском праве. — М.: Госюриздат, 1958. — C. 37—39.

4 див., напр., Мамутов В. К. о соотношении понятий компетенции и правоспособности государственных хозяйственных органов // Правоведе-ние. — 1965. — № 4. — C. 58—59. Пушкин А. А. Компетенция государствен-ных хозяйственных органов как особая форма проявления их админист-ративно-хозяйственной правосубъектности // Правоведение. — 1965. — № 3. — C. 39—40.

Р о з д і л 1

12

Відомий російський вчений В. В. лаптєв, зазначає, що в умовах планової економіки сукупність прав і обов’язків суб’єктів господарського права характеризувалася поняттям компетенції1. Сьогодні це поняття використовується щодо суб’єктів, які здійснюють регулювання (організацію) гос-подарської діяльності, а стосовно правової характеристики суб’єктів, які безпосередньо здійснюють господарську діяль-ність, здебільшого використовується поняття правоздатності, що зумовлено включенням норм, які регулюють підприємни-цьку діяльність, до цивільного законодавства, в якому засто-совується саме поняття правоздатності2.

Як зазначає інший російський вчений А. Є. Пілецький, якщо виходити з методу спрощення двох понять, що застосовуються для визначення одних і тих самих об’єктів (правосуб’єктності), то очевидно, необхідно визначати правосуб’єктність катего-ріями «правоздатність» і «дієздатність», тим більше, що ка-тегорія «компетенція» не знайшла широкого застосування в науковій літературі, практично не застосовується вона і в за-конодавстві3.

Проте наведені судження навряд чи можуть слугувати достат-нім аргументом стосовно господарської компетенції суб’єктів господарювання за законодавством України, яке розмежовує під-приємницьке (господарське) і цивільне законодавства, кодифі-куючи його в різних нормативно-правових актах відповідно — ГК і ЦК. Крім того, виділення (розмежування) правоздатності і дієздатності, як ознак правового статусу суб’єктів господарю-вання, позбавлене, на нашу думку, будь-якого сенсу, оскільки право- і дієздатність суб’єктів господарювання (як юридичних осіб, так і фізичних осіб—підприємців) виникає одночасно.

Слід звернути увагу на непослідовність ЦК у розмежуван-ні понять право- і дієздатності у випадку, коли йдеться про юридичну особу.

1 Подібного погляду дотримувався і сам В. В. лаптєв, розглядаючи господарську компетенцію суб’єктів господарського права (див.: Хозяйс-твенное право. общие положення / Под ред. В. В. лаптева. — М.: Наука, 1983. — C. 51).

2 див.: Предпринимательское (хозяйственное) право: Учебник / Под ред. В. В. лаптева, С. С. занковского. — М.: Волтерс Клувер, 2006. — C. 49.

3 див.: Пилецкий А. Е. Теоретические проблемы предприниматель-ской правосубъектности в смешанной экономике: Монография. — М.: ЧеРо, 2005. — C. 131.


13

Так, згідно з ст. 80 ЦК юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і цивільною дієздатністю. Частиною 3 ст. 91 ЦК «Цивільна правоздатність юридичної особи» встановлено, що юридична особа може здійснювати окремі види діяльності, пе-релік яких встановлюється законом, після одержання нею спе-ціального дозволу (ліцензії). Але ж одержання ліцензії на про-вадження певних видів господарської діяльності стосується не правоздатності, а дієздатності юридичної особи, оскільки саме в процесі такої діяльності юридична особа і здійснює свої права та обов’язки. У зв’язку з цим пропонуємо норму ч. 3 ст. 91 ЦК помістити в ст. 92 ЦК, яка має відношення до цивільної дієз-датності юридичної особи (хоч попри свою назву визначає не цивільну дієздатність юридичної особи, а способи її набуття1).

оскільки поняття компетенції є досить широким і засто-совується в різних правових галузях (конституційному, ад-міністративному праві тощо), в ГК йдеться саме про госпо-дарську компетенцію, якою позначається не лише сукупність прав і обов’язків суб’єктів господарювання, але і сукупність повноважень, прав та обов’язків органу державної влади або органу місцевого самоврядування при виконанні своїх функ-ціональних завдань у сфері господарювання2. Разом з тим, залежно від обсягу прав та обов’язків суб’єктів господарю-вання (організаційно-господарських повноважень державних органів та органів місцевого самоврядування) є всі підстави розрізняти загальну і спеціальну (у тому числі виключну) гос-подарську компетенцію3. останньою наділені, наприклад, ор-гани державної влади функціональної компетенції (державна комісія з цінних паперів та фондового ринку України, держ-компідприємництва, держкомфінпослуг, НКРЕ тощо), а та-кож такі суб’єкти господарювання, як фінансові установи, товарні і фондові біржі, аудиторські фірми тощо.

1 Н. В. Козлова припускає, що відсутність легального визначення поняття дієздатності юридичної особи в російському законодавстві зумо-влена можливо тим, то в силу штучної природи юридичної особи її дієз-датність реалізується через органи управління, створені з людей (див.: Козлова Н. В. Правосубъектность юридического лица. — М.: Статут, 2005. — C. 35).

2 Щодо господарської компетенції органів державної влади та ор-ганів місцевого самоврядування див. розділ 3 цієї монографії.

3 Наприклад, у ч. 1 ст. 207 ГК господарська компетенція учасника господарських відносин кваліфікується як спеціальна правосуб’єктність.

Р о з д і л 1

14

Саме при господарюванні, виходячи із специфіки здій-снення господарської діяльності у певній галузі чи сфері, законодавством і встановлюються певні межі здійснення суб’єктивних прав. Як зазначає Є. о. Суханов, участь у пра-вовідносинах юридичних осіб має певні межі. Правоздатність юридичних осіб припускається обмеженою (цільовою), ос-кільки юридична особа за загальним правилом може мати ли-ше такі цивільні права, які відповідають визначеній законом або установчими документами меті її діяльності, і відповідно може нести лише пов’язані з цією діяльністю обов’язки1. оче-видно тому ст. 9 ЦК встановлює, що законодавством можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання. Щоправда, ця стаття, на нашу думку, потребує внесення до неї змін, оскільки: незважаючи на назву статті, в ній відсутні норми щодо застосування ЦК до вре-гулювання відносин у сфері господарювання; ч. 2 цієї статті невиправдано обмежує особливості регулювання відносин у сфері господарювання лише майновими відносинами;

— по-четверте, суб’єкт господарювання має відокремлене від інших суб’єктів (у тому числі і від власника) майно. Як встановлено ч. 3 ст. 55 ГК, суб’єкти господарювання реалізу-ють свою господарську компетенцію на основі права власності, права господарського відання, права оперативного управлін-ня відповідно до визначення цієї компетенції у законодавстві. Наведена норма має принципове значення, оскільки зазначає на один із основоположних критеріїв визначення обсягу гос-подарської компетенції суб’єктів господарювання — речове право, на якому майно належить (закріплене) суб’єкту гос-подарювання. обмеження тих або інших повноважень (прав) суб’єкта господарювання щодо володіння, користування і розпорядження майном або покладення на нього пов’язаних з реалізацією зазначених повноважень позначається на обсязі його господарської компетенції.

Проте право власності (господарського відання, опера-тивного управління) складає лише основу правового режиму майна суб’єктів господарювання, на якій базується їх госпо-

1 див.: Гражданское право: В 2 т.: Том 1: Учебник / отв. ред. проф. Е. А. Суханов. — 2-е изд., перераб. и доп. — М.: Изд-во БЕК, 2000. — C. 189.


15

дарська діяльність1. Господарська діяльність може здійснюва-тися також на основі інших речових прав (права володіння, права користування тощо), передбачених Цивільним кодек-сом України (ч. 1 ст. 133 ГК).

Право володіння чужим майном виникає на підставі до-говору з власником або особою, якій майно було передане власником, а також на інших підставах, встановлених зако-ном (ст. 398 ЦК).

Право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ре-сурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб суб’єктів господарювання, які не можуть бути задоволені іншим способом (ч. 1 ст. 401 ЦК). Право ко-ристування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу зе-мельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропе-редачі, зв’язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо (ч. 1 ст. 404 ЦК).

Майно суб’єктів господарювання може бути закріплено на іншому, крім зазначених в ч. 1 ст. 133 ГК, праві відповідно до умов договору з власником майна. отже ч. 2 ст. 133 ГК перед-бачено можливість використання інших прав, які відносяться не до речових, а до зобов’язальних прав. одним з них є, на нашу думку, право оренди цілісного майнового комплексу дер-жавного (комунального) підприємства або його структурного підрозділу. Це право виникає на підставі договору суб’єкта господарювання з власником майна про здійснення на його (майна) основі цим суб’єктом самостійного господарювання.

до прав, щодо яких йдеться в ч. 2 ст. 133 ГК, можна від-нести іпотеку (заставу)2.

— по-п’яте, суб’єкт господарювання несе відповідальність за своїми зобов’язаннями у межах закріпленого за ним май-

1 основними чинниками, які, на нашу думку, визначають основи правового режиму майна суб’єктів господарювання, є: а) економічний зміст та цільове призначення майна; б) форма власності майна; в) пра-вовий титул, на якому майно набуте суб’єктом господарювання; г) вид майна; д) вид суб’єкта господарювання; е) сфера здійснення та вид здій-снюваної діяльності.

2 докладніше про правовий режим майна суб’єктів господарювання див.: Щербина В. С. Поняття та зміст правового режиму майна суб’єктів господарювання // Юридична Україна. — 2007. — № 1. — C. 70—80.

Р о з д і л 1

16

на, крім випадків, передбачених законодавством. ГК містить окремі норми, що врегульовують особливості відповідальності суб’єктів господарювання. Наприклад, відповідно до поло-жень ч. 2 ст. 218 ГК учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов’язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопору-шення (тобто учасник господарських відносин відповідає за наявності вини — В.Щ.), тоді як суб’єкт господарювання (якщо інше не передбачено законом або договором) за пору-шення господарського зобов’язання несе господарсько-пра-вову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконан-ня зобов’язання виявилося неможливим внаслідок дії непе-реборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності (таким чи-ном, суб’єкт господарювання відповідає без вини — В.Щ.).

Iнший приклад розмежування суб’єктів відповідальності містить ч. 3 ст. 217 ГК, яка встановлює, що крім відпові-дальності за порушення зобов’язань, які згідно зі ст. 610 ЦК можуть проявлятися у їх невиконанні або виконанні з по-рушенням умов, визначених змістом зобов’язання (нена-лежному виконанні) і за які до них можуть застосовуватися три види господарських санкцій, передбачені ч. 2 ст. 217 ГК (відшкодування збитків, штрафні санкції, оперативно-госпо-дарські санкції), до суб’єктів господарювання (єдиних з усіх учасників відносин у сфері господарювання) за порушення ними правил здійснення господарської діяльності застосо-вуються адміністративно-господарські санкції1. Примірний перелік адміністративно-господарських санкцій встановлено ст. 239 ГК.

Суб’єктами господарювання згідно з ч. 2 ст. 55 ГК є: 1) господарські організації — юридичні особи, створені від-

повідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до Господарського

1 У зв’язку з цим, на нашу думку, ч. 2 ст. 218 ГК має бути сформу-льована таким чином, щоб передбачала відповідальність учасника госпо-дарських відносин лише за невиконання або неналежне виконання гос-подарських зобов’язань, а відповідальність суб’єкта господарювання — як за невиконання або неналежне виконання господарських зобов’язань, так і за порушення правил здійснення господарської діяльності.


17

кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють госпо-дарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;

2) громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані від-повідно до закону як підприємці (у ЦК та в законі України від 15 травня 2003 р. «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців»1 вживається термін «фі-зична особа—підприємець», а в навчальній та науковій літе-ратурі — «індивідуальний підприємець»).

Суб’єкти господарювання — господарські організації, які діють на основі права власності, права господарського відання чи оперативного управління, мають статус юридичної особи, що визначається цивільним законодавством та ГК.

Вони мають право відкривати свої філії, представництва, інші відокремлені підрозділи без створення юридичної особи.

В теорії господарського права обґрунтована точка зору, що філії, представництва та інші відокремлені підрозділи гос-подарських організацій (структурні одиниці), утворені ними для здійснення господарської діяльності, також належать до суб’єктів господарювання. Це положення було закріплене в ч. 2 ст. 55 ГК України, проте законом України від 4 люто-го 2005 р. структурні одиниці без належних для того підстав і наукового обґрунтування були виключені з числа суб’єктів господарювання2. Більше того, з ч. 1 ст. 378 ГК, яка визначає суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, «за компанію» бу-ло виключено норму щодо підрозділів (структурних одиниць) іноземних суб’єктів господарської діяльності, які, втім, визна-ються суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності згідно з ч. 1 ст. 3 закону України від 16 квітня 1991 р. «Про зовнішньо-економічну діяльність»3.

Крім поділу суб’єктів господарювання, здійсненого в ч. 2 ст. 55 ГК, залежно від форми власності (і відповідно сектора економіки) суб’єкти господарювання поділяються на дві гру-пи: суб’єкти господарювання державного сектора економіки і суб’єкти господарювання комунального сектора економіки.

1 Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 31—32. — Ст. 283.2 див.: Щербина В. С., Ющик О. I. Хотіли як краще… а вийшло як

завжди // Юридичний вісник України. — 2005. — № 45.3 Відомості Верховної Ради УРСР. — 1991. — № 29. — Ст. 377.

Р о з д і л 1

18

до суб’єктів господарювання державного сектора економі-ки належать:

— суб’єкти, що діють на основі лише державної власності; — суб’єкти, державна частка у статутному фонді яких пе-

ревищує п’ятдесят відсотків; — суб’єкти, державна частка у статутному фонді яких стано-

вить величину, яка забезпечує державі право вирішального впли-ву на господарську діяльність цих суб’єктів (ч. 2 ст. 22 ГК).

Правовий статус окремого суб’єкта господарювання у ко-мунальному секторі економіки визначається уповноваженими органами управління відповідно до вимог ГК та інших законів. Відносини органів управління між зазначеними суб’єктами у випадках, передбачених законом, можуть здійснюватися на договірних засадах.

Суб’єктами господарювання комунального сектора еконо-міки є:

— суб’єкти, що діють на основі лише комунальної влас-ності;

— суб’єкти, у статутному фонді яких частка комунальної власності перевищує п’ятдесят відсотків;

— суб’єкти, у статутному фонді яких частка комунальної власності становить величину, яка забезпечує органам місце-вого самоврядування право вирішального впливу на госпо-дарську діяльність цих суб’єктів (ч. 2 ст. 24 ГК)1.

Наведене розмежування суб’єктів господарювання має практичне значення, зокрема, при застосуванні положень ч. 2 ст. 231 ГК, яка встановлює розміри штрафних санкцій у разі порушення господарського зобов’язання, в якому хоча б одна сторона є суб’єктом господарювання, що належить до держав-ного сектора економіки. Iнший приклад — можливість забез-печення зобов’язань суб’єктів господарювання, що належать до державного сектора економіки, державною гарантією у ви-падках та у спосіб, передбачених законом (ч. 2 ст. 199 ГК).

У зв’язку з цим слід звернути увагу на невирішеність Кабі-нетом Міністрів України питання щодо визначення суб’єктів господарювання, що належать до державного сектора еконо-міки2.

1 докладніше правове становище окремих організаційно-правових форм господарських організацій висвітлюється в розділі 2 цієї монографії.

2 див.: Підп. 4 п. 3 Розділу IХ Господарського кодексу України.


19

особливим видом суб’єктів господарювання є суб’єкти господарської діяльності у збройних Силах України. Відповід-но до закону України від 21 вересня 1999 р. «Про господарську діяльність у збройних Силах України»1 до них належать вій-ськові частини, заклади, установи та організації збройних Сил України, які утримуються за рахунок коштів державного бюджету України, ведуть відокремлене господарство, мають кошторис надходжень та видатків, рахунки в установах бан-ків, печатку із зображенням державного Герба України і своїм найменуванням.

Господарська діяльність у збройних Силах України — це специфічна діяльність військових частин, закладів, установ та організацій збройних Сил України (далі — військові частини), пов’язана із забезпеченням їх повсякденної життєдіяльності і яка передбачає ведення підсобного господарства, виробниц-тво продукції, виконання робіт і надання послуг, передачу в оренду рухомого та нерухомого військового майна (за винят-ком озброєння, боєприпасів, бойової та спеціальної техніки) в межах і порядку, визначених цим законом.

Господарська діяльність у збройних Силах України здійс-нюється з метою одержання додаткових джерел фінансування життєдіяльності військ (сил) для підтримання на належному рівні їх бойової та мобілізаційної готовності. Кошти, одержані від здійснення військовими частинами господарської діяль-ності, зараховуються до державного бюджету України та ви-користовуються виключно на національну оборону відповідно до кошторису Міністерства оборони України.

Порядок реєстрації військових частин як суб’єктів госпо-дарської діяльності у збройних Силах України визначений пос-тановою Кабінету Міністрів України від 3 травня 2000 р. № 749 «Про затвердження Порядку реєстрації військових частин як суб’єктів господарської діяльності у збройних Силах»2.

Наявність у ГК терміну «суб’єкти господарювання» викли-кало заперечення з боку окремих цивілістів (В. В. онопен-ко, I. В. Спасибо-Фатєєва), оскільки цей термін, мовляв, не узгоджується із уживаними в ЦК термінами «юридичні осо-би», «фізичні особи»3. Якщо слідувати логіці цих авторів і

1 Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 48. — Ст. 408.2 офіційний вісник України. — 2000. — № 18. — Ст. 752.3 При цьому чомусь не береться до уваги, що термін «суб’єкт госпо-

дарювання» вживається в ч. 4 ст. 13 Конституції України.

Р о з д і л 1

20

керуватися їхніми аргументами, слід було б відмовитися від понять «платник податку» і «податковий агент», «резидент» і «нерезидент», «учасник зовнішньоекономічної діяльності», «інвестор», «монополіст» тощо. Тим не менше, ці терміни, як і термін «суб’єкти господарювання»1, давно увійшли в юри-дичний лексикон і широко застосовуються для позначення спеціального правового статусу, що характеризує юридичну або фізичну особу як суб’єкта певних правових відносин, хоч і пов’язаних із цивільними відносинами, проте відмінних від них своїм економічним змістом.

Практика господарювання свідчить, що понять «юридична особа» і «фізична особа» (так само як і понять «товариство» і «установа»), якими цілком може задовольнитися цивільне за-конодавство при регулюванні особистих немайнових та майно-вих відносин, виявляється зовсім недостатньо для багатоманіт-ного господарського життя, учасники якого виконують різні завдання в різних сферах і галузях господарювання, для чого (з урахуванням економічного характеру їх діяльності) наділяють-ся різними за обсягом правами і обов’язками, що вирізняють їх з-поміж інших учасників господарських відносин.

Незважаючи на те, що ГК (ст. 2) відносить до учасників відносин у сфері господарювання споживачів, в подальшому їх правове становище в ГК не визначене, а термін «спожива-чі» вживається в кодексі, як правило, тоді, коли йдеться про захист їх прав та інтересів державою (статті 5, 6, 9, 10, 14, 18, 20 тощо), з чого можна припустити, що в цих випадках по-няття «споживач» очевидно характеризує «публічний» аспект правового статусу особи, на зміст якого справляє свій вплив діяльність суб’єктів господарювання і наслідки цієї діяльності2. В приватно-правових відносинах, опосередкованих відповід-ними договорами, ця особа виступає покупцем, замовником,

1 див., напр., закон України від 11 січня 2001 р. «Про захист еко-номічної конкуренції» // Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 12. — Ст. 64.

2 Якщо стосовно споживачів у розумінні закону України «Про за-хист прав споживачів» можна говорити про публічно-правове втручання держави з метою захисту прав слабкішої сторони у тому або іншому до-говорі, то споживач як суб’єкт господарського права такої участі держави не потребує, оскільки як учасник відносин у сфері господарювання він має певний арсенал можливостей, засобів і способів захисту свого права у разі його порушення.


21

клієнтом тощо. Так, ЦК вживає термін «споживач» лише що-до публічних договорів: у загальній щодо публічного договору ст. 633 ЦК, а також до договору роздрібної купівлі-продажу (ст. 698 ЦК), договору постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу (ст. 714 ЦК) та договору побутового підряду (ст. 865 ЦК), сторонам яких (покупцеві, замовнику, абоненту) надається захист.

У літературі висловлюються протилежні думки щодо змісту терміну «споживачі», вжитого в ст. 2 ГК. На думку Г. л. знаменського, оскільки ГК не дає визначення цього по-няття, слід скористатися тим визначенням, яке міститься в ін-шому акті господарського законодавства — законі України «Про природні монополії», ст. 1 якого визначає споживача товарів як фізичну або юридичну особу, що придбаває товар. Виходя-чи з цього, стає зрозумілим, вважає автор, що ГК, назвавши споживачів учасниками відносин у сфері господарювання, має на увазі юридичних осіб — організації, які споживають результати господарської діяльності, незалежно від того, чи є вони господарюючими, чи не господарюючими суб’єктами. Тому не є учасниками відносин у сфері господарювання спо-живачі—фізичні особи, права яких визначені законом Украї-ни «Про захист прав споживачів»1.

Протилежну думку висловила Н. о. Саніахметова, яка, ко-ментуючи ст. 2 ГК, вважає, що споживач визначений у законі України «Про захист прав споживачів» як фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов’язаних з підприємницькою діяльністю або виконан-ням обов’язків найманого працівника2.

Неоднозначно можна тлумачити термін «споживач» і в різ-них статтях ГК. Так, в контексті статей 44, 76, 267, 269, 275 ГК під споживачем слід розуміти суб’єкта господарювання або іншого учасника відносин у сфері господарювання. Виходячи зі змісту статей 128, 178, 180, 277, 407 ГК, очевидно можна говорити про споживача в широкому розумінні — як про учас-ника господарських відносин, так і про фізичну особу-спожи-

1 див.: Науково-практичний коментар Господарського кодексу Ук-раїни / Кол. авт.: Г. л. знаменський, В. В. Хахулін, В. С. Щербина та ін.; за заг. ред. В. К. Мамутова. — К.: Юрінком Iнтер, 2004. — C. 10—11.

2 див.: Хозяйственный кодекс Украины: Комментарий. — Харьков: ооо «одиссей», 2004. — C. 7.

Р о з д і л 1

22

вача. Аналогічний висновок випливає і з аналізу інших актів господарського законодавства. Так, закон України від 5 червня 1997 р. «Про видавничу справу»1 відносить до споживачів ви-давничої продукції приватних осіб, підприємства, установи та організації. У законі України від 27 червня 2004 р. «Про жит-лово-комунальні послуги»2 споживачем житлово-комунальних послуг визнається фізична чи юридична особа, яка отримує або має намір отримати житлово-комунальну послугу. Так са-мо споживачем теплової енергії закон України від 2 червня 2005 р. «Про теплопостачання»3 визнає фізичну або юридичну особу, яка використовує теплову енергію на підставі договору.

На невизначеність у законодавстві терміну «споживач» за-значається і в наукових публікаціях4.

Незважаючи на те, що в ГК є стаття (ст. 39), яка регулює відносини, пов’язані із захистом прав споживачів, включен-ня цієї статті до Глави 3 «обмеження монополізму та захист суб’єктів господарювання і споживачів від недобросовісної конкуренції» викликає серйозні заперечення. оскільки на-справді ст. 39 ГК України містить положення загального ха-рактеру щодо захисту прав споживачів, причому у розумінні закону України від 12 травня 1991 р. (в редакції закону Украї-ни від 1 грудня 2005 р.) «Про захист прав споживачів»5), тобто безвідносно до виду порушень, і жодним чином не пов’язана із захистом прав споживачів від недобросовісної конкуренції.

Таким чином, з одного боку, ст. 39 ГК України не відповідає положенням закону України від 7 червня 1996 р. «Про захист від недобросовісної конкуренції»6, який визначає правові заса-ди захисту господарюючих суб’єктів (підприємців) і споживачів від недобросовісної конкуренції, а з іншого (якщо розглядати її норми як загальні стосовно захисту прав споживачів) — поло-женням, ст. 4 закону України «Про захист прав споживачів». Тут

1 Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 32. — Ст. 206.2 Там само. — 2004. — № 47. — Ст. 514.3 Там само. — 2005. — № 28. — Ст. 373.4 див.: Поліщук О. Ю. до питання про визначення поняття «спожи-

вач» // Реалізація чинних Цивільного та Господарського кодексів Ук-раїни: проблеми та перспективи: зб. наук. праць (за матеріалами нау-ково-практичної конференції, м. Київ, 24 листопада 2005 р.) / Редкол.: о. д. Крупчан (гол.) та ін. — К.: НдI приватного права і підприємництва АПрН України, 2006. — C. 204—205).

5 Відомості Верховної Ради України. — 2006. — № 7. — Ст. 84.6 Там само. — 1996. — № 36. — Ст. 164.


23

варто додати, що закон України «Про захист прав споживачів» визначає споживача як фізичну особу, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов’язаних з підприємниць-кою діяльністю або виконанням обов’язків найманого працівни-ка. Таке значення терміну «споживач» є спеціальним, оскільки вживається лише в цьому законі і для його цілей.

Наявність у ГК двох статей (ст. 20 і ст. 39), норми яких покликані регулювати відносини щодо захисту прав суб’єктів господарювання і споживачів, породжує певні проблеми у за-стосуванні їх положень, які, як зазначалося вище, суперечать актам чинного законодавства. Тому з метою узгодження норм ГК і актів чинного законодавства вважаємо за доцільне:

по-перше, виключити з ГК ст. 391; по-друге, із назви та змісту ст. 20 ГК виключити слова «спо-

живач» та «споживачів», захист прав та інтересів яких, на нашу думку, має здійснюватися відповідно до положень Цивільного кодексу. Як один з аргументів на користь цієї пропозиції за-значимо, що норми Конституції України стосовно захисту де-ржавою прав суб’єктів господарювання і споживачів, вміщені не лише в різних статтях (відповідно статті 13 і 42), але і в різних розділах Конституції, причому ст. 42 міститься у Роз-ділі II «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина», в якому, як зазначив Конституційний Суд України, закріплені конституційні права, свободи і обов’язки насамперед людини і громадянина та їх гарантії. Про це свідчить як назва цього розділу, так і системний аналіз змісту його статей та частини другої статті 3 Конституції України2. Тому, якщо включати до

1 У направленому на доопрацювання законі України від 25.05.2006 р. № 0906 (від 27.11.2003 р. № 4445) «Про внесення змін до Господарського кодексу України» лише передбачено внести зміни до ст. 39 ГК України, що жодним чином не поліпшить ситуації стосовно цієї статті. У зв’язку з цим заслуговує на увагу пропозиція о. Безуха, на думку якого в ст. 39 ГК доцільно визначити поняття споживача і закріпити його дійсний статус як учасника господарських відносин (див.: Безух О. Проблеми захисту споживачів при спотворенні конкуренції // Українське комерційне пра-во. — 2007. — № 8. — C. 61).

2 див.: Рішення Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 р. у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конс-титуції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших норма-тивно-правових актів) // Справа № 1—7/99.

Р о з д і л 1

24

ГК статтю, яка б визначала правове становище споживача, як учасника відносин у сфері господарювання, то робити це слід не в ст. 39 ГК, а в спеціальній статті наприкінці Розділу II ГК. до цієї статті можна було б включити таке визначення поняття споживача: «Споживач, як учасник відносин у сфері господарювання, — це особа, яка споживає результати гос-подарської діяльності суб’єктів господарювання (продукцію, роботи, послуги) з метою подальшого їх використання у своїй господарській та(або) іншій діяльності».

особливості захисту прав і законних інтересів споживача як учасника відносин у сфері господарювання могли б бути встановлені в окремій частині ст. 20 ГК.

Важливе місце серед учасників відносин у сфері господа-рювання посідають органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією.

Як встановлено ч. 1 ст. 8 ГК, органи державної влади та органи місцевого самоврядування не є суб’єктами господарю-вання. для розуміння правового становища органів держав-ної влади та органів місцевого самоврядування як учасників відносин у сфері господарювання велике значення мають такі категорії господарського права як «господарська компе-тенція», «організаційно-господарські повноваження», «органі-заційно-господарські відносини» і «організаційно-господарські зобов’язання».

Кваліфікуючою ознакою органів державної влади та ор-ганів місцевого самоврядування, як учасників відносин у сфері господарювання, є наявність у них господарської ком-петенції. органи державної влади і місцевого самоврядуван-ня, не наділені господарською компетенцією, не визнаються учасниками відносин у сфері господарювання.

Компетенція [лат. competencia, від competо — взаємно праг-ну; відповідаю, підходжу] — це сукупність предметів відання, функцій, повноважень, прав та обов’язків органу державної влади, органу місцевого самоврядування або їх посадової осо-би чи службової особи, що визначаються конституцією1.

Таким чином, у контексті цього дослідження господарську компетенцію органів державної влади та місцевого самовря-

1 див.: Популярна юридична енциклопедія / Кол. авт.: В. К. Гіжев-ський, В. В. Головченко… В. С. Ковальський (кер.) та ін. — К.: Юрінком Iнтер, 2003. — C. 210.


25

дування можна визначити як сукупність повноважень, прав та обов’язків зазначених органів, які вони зобов’язані викорис-товувати для виконання своїх функціональних завдань у сфері господарювання (господарської діяльності). Це положення є важливим, оскільки згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень (курсив наш. — В. Щ.) та у спосіб, що передба-чені Конституцією та законами України.

для реалізації своєї господарської компетенції органи дер-жавної влади та органи місцевого самоврядування наділяють-ся відповідними організаційно-господарськими повноважен-нями, що дає підстави вважати їх суб’єктами організаційно-господарських відносин. ГК розуміє під ними відносини, що складаються між суб’єктами господарювання та суб’єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управ-ління господарською діяльністю1.

з урахуванням викладеного змістом господарської компе-тенції органів державної влади та органів місцевого самовря-дування слід визнати організаційно-господарські повноваження зазначених органів. органи державної влади та органи місце-вого самоврядування є учасниками відносин у сфері господа-рювання у разі якщо вони є суб’єктами організаційно-госпо-дарських відносин, в яких вони і реалізують свої організацій-но-господарські повноваження. Як випливає зі змісту ст. 176 ГК, правовою формою, в якій існують організаційно-госпо-дарські відносини, є організаційно-господарські зобов’язання, як один із двох основних видів господарських зобов’язань (ч. 3 ст. 173 ГК). змістом організаційно-господарського зобов’язан-ня є здійснення зобов’язаною стороною на користь управне-ної сторони певної управлінсько-господарської (організацій-ної) дії або утримання від певної дії. Відповідно, управнена сторона має право вимагати від зобов’язаної сторони вико-нання її обов’язку.

1 Слід, однак, зауважити, що коло суб’єктів організаційно-господар-ських повноважень не обмежується лише органами державної влади і органами місцевого самоврядування. до нього входять також власники (засновники суб’єктів господарювання), органи управління об’єднань підприємств і господарських товариств, холдингові компанії тощо (див. ч. 2 ст. 176 ГК).

Р о з д і л 1

26

В інших відносинах (майново-господарських) органи де-ржавної влади і органи місцевого самоврядування виступають споживачами продукції і товарів (робіт, послуг), що вироб-ляються і реалізуються (виконуються, надаються) суб’єктами господарювання, тобто не мають статусу суб’єкта організацій-но-господарських повноважень.

Як встановлено ст. 2 ГК, учасниками відносин у сфері господарювання (суб’єктами господарського права. — В.Щ.) є також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб’єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі від-носин власності.

особливість правового становища цих суб’єктів госпо-дарського права полягає в тому, що вони є учасниками спе-цифічного виду відносин у сфері господарювання — кор-поративних відносин, які за своєю правовою природою є поєднанням взаємопов’язаних і взаємообумовлених організа-ційно-господарських та майново-господарських відносин, що існують у нерозривній єдності1.

отже, з появою у сфері господарювання корпоративних суб’єк-тів господарювання з’явився і новий для господарського права вид суб’єктів — суб’єкти корпоративних відносин, що знайшло закріплення, зокрема, в статтях 2, 167, 176 та інших статтях ГК2.

1.2. Утворення суб’єктів господарського права

Термін «утворення» — це правове поняття господарсько-го права, що охоплює врегульовані нормами господарського права умови фактичного виникнення та легітимації суб’єктів господарського права, передусім суб’єктів господарювання, як основних учасників відносин у сфері господарювання.

Виходячи з того, що в економіці України створюються і функціонують суб’єкти господарювання різних організацій-но-правових форм, господарське законодавство визначає за-

1 див.: Щербина В. Правова природа корпоративних відносин // Ук-раїнське комерційне право. — 2006. — № 7. — C. 13.

2 докладніше про правове становище суб’єктів корпоративних від-носин див. розділ 4 цієї монографії.


27

гальний і спеціальний порядок їх створення. Так, згідно з ч. 1 ст. 56 ГК суб’єкт господарювання може бути утворений:

а) за рішенням власника (власників) майна або уповнова-женого ним (ними) органу (загальний порядок). Уповноважені органи, які можуть бути засновниками суб’єктів господарю-вання, визначає власник. Наприклад, щодо державних уні-тарних підприємств уповноваженими органами можуть бути Кабінет Міністрів України (щодо казенних підприємств), міністерства та інші органи виконавчої влади (уповноважені органи управління) — щодо державних комерційних підпри-ємств (закон України від 21 вересня 2006 р. «Про управління об’єктами державної власності»1).

Щодо суб’єктів господарювання комунальної власності уповноваженими органами із засновницькими правами є сільські, селищні та міські ради (п. 30 ст. 26 закону Украї-ни від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самоврядування в Ук-раїні»2), а також місцеві державні адміністрації (п. 1 ст. 19 закону України від 9 квітня 1999 р. «Про місцеві державні адміністрації»3).

засновники реалізують засновницькі права шляхом:обрання організаційної форми суб’єкта господарювання;

визначення цілей і предмета його діяльності; прийняття рішення про його створення; затвердження в

установленому порядку статуту; передачі безоплатно на баланс суб’єкта господарювання

основних фондів та обігових коштів; формування органів управління, визначення у статуті меж

їхніх повноважень тощо;б) у випадках, спеціально передбачених законодавством, —

за рішенням інших органів, організацій і громадян (спеціаль-ний порядок). Так, в окремих випадках (наприклад, щодо під-приємств будівельного комплексу) функції і повноваження щодо утворення державних унітарних підприємств Кабінет Міністрів України делегує господарським об’єднанням: кор-пораціям, концернам тощо. Наприклад, як виняток, функції з управління майном (а відтак і право утворювати державні підприємства), що є у державній власності, і закріплене за

1 Відомості Верховної Ради України. — 2006. — № 46. — Ст. 456.2 Там само. — 1997. — № 24. — Ст. 170.3 Там само. — 1999. — № 21—22. — Ст. 190.

Р о з д і л 1

28

підприємствами і організаціями, що входять до складу кор-порацій «Укрбуд», «Украгропромбуд», «Укрмонтажспецбуд», «Укрбудматеріали», «Укртрансбуд», «Укрметротунельбуд» та концерну «Укрцемент», було делеговано цим корпораціям і концерну (див.: декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. № 19—93 «Про управління майном, що є у загальнодержавній власності, в будівництві та промисловості будівельних матеріалів»1).

Ст. 56 ГК визначає також способи утворення суб’єкта гос-подарювання:

— шляхом заснування нового суб’єкта господарювання;— шляхом реорганізації (злиття, приєднання, виділення,

поділу, перетворення) діючого (діючих) суб’єкта господарю-вання;

— шляхом примусового поділу (виділення) діючого суб’єкта господарювання за розпорядженням антимонополь-них органів відповідно до антимонопольно-конкурентного законодавства. Так, примусовий поділ суб’єкта господарю-вання здійснюється згідно з рішенням Антимонопольного ко-мітету України, його територіальних управлінь. Рішення про поділ підприємства-монополіста є обов’язковим для власника (власників) або уповноваженого органу. Рішенням про при-мусовий поділ визначається строк утворення нових підпри-ємств, який не може бути менше шести місяців;

закон вимагає, щоб створення суб’єктів господарювання здійснювалося з додержанням вимог антимонопольно-конку-рентного законодавства.

Державна реєстрація суб’єктів господарювання — це за-свідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприєм-ця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.

згідно зі статтями 57, 58 ГК та законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб—під-приємців» порядок проведення державної реєстрації суб’єктів господарювання (юридичних осіб та фізичних осіб—підпри-ємців) включає, зокрема:

1 Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 17. — Ст. 188.


29

перевірку комплектності документів, які подаються де-ржавному реєстратору, та повноти відомостей, що вказані в реєстраційній картці;

перевірку документів, які подаються державному реєстра-тору, на відсутність підстав для відмови у проведенні держав-ної реєстрації;

внесення відомостей про юридичну особу або фізичну особу—підприємця до Єдиного державного реєстру;

оформлення і видачу свідоцтва про державну реєстрацію та виписки з Єдиного державного реєстру.

державна реєстрація суб’єктів господарювання прово-диться державним реєстратором виключно у виконавчому ко-мітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адмініст-рації за місцезнаходженням юридичної особи або за місцем проживання фізичної особи—підприємця.

Державний реєстратор на території відповідної адміністра-тивно-територіальної одиниці:

проводить державну реєстрацію юридичних осіб та фізич-них осіб—підприємців;

проводить резервування найменувань юридичних осіб; передає органам статистики, державної податкової служ-

би, Пенсійного фонду України та фондів соціального страху-вання повідомлення та відомості з реєстраційних карток про вчинення реєстраційних дій, які передбачені цим законом, у тому числі щодо створення або ліквідації відокремлених підрозділів юридичних осіб;

формує, веде та забезпечує зберігання реєстраційних справ; здійснює оформлення та видачу свідоцтв про державну

реєстрацію, а також їх заміну; оформлює та видає виписки, довідки з Єдиного держав-

ного реєстру; проводить державну реєстрацію змін до установчих доку-

ментів юридичних осіб та державну реєстрацію зміни імені або місця проживання фізичних осіб—підприємців;

проводить державну реєстрацію припинення юридичних осіб та державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичними особами—підприємцями;

звертається до суду із заявою про зміну мети установи у встановленому законом порядку.

Р о з д і л 1

30

для проведення державної реєстрації юридичної особи за-сновник (засновники) або уповноважена ними особа згідно з ч. 1 ст. 24 закону України «Про державну реєстрацію юри-дичних осіб та фізичних осіб—підприємців» (далі — закон) повинні особисто подати державному реєстратору (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) такі документи:

— заповнену реєстраційну картку на проведення держав-ної реєстрації юридичної особи. Реєстраційна картка — це документ встановленого зразка, який підтверджує волевияв-лення особи щодо внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру. Форма реєстраційної картки на прове-дення державної реєстрації юридичної особи, утвореної шля-хом заснування нової юридичної особи, затверджена наказом держкомпідприємництва від 9 червня 2004 р. № 67;

— примірник оригіналу або нотаріально посвідчену копію рі-шення засновників або уповноваженого ними органу про ство-рення юридичної особи у випадках, передбачених законом;

— два примірники установчих документів. Слід зазначити, що в законі не зовсім вдало визначене поняття установчих докумен-тів. Так, у ч. 1 ст. 24 закону вжито термін «установчі докумен-ти», з чого можна дійти висновку, що, по-перше, це мають бути щонайменше два види установчих документів (як це було рані-ше, коли відповідно до нині скасованого закону України «Про підприємництво», наприклад, при реєстрації господарського то-вариства подавалися і установчий договір, і статут), а, по-дру-ге, що примірник оригіналу чи копія рішення засновників або уповноваженого ними органу про створення юридичної особи не відносяться до установчих документів. з таким розумінням складу установчих документів не можна погодитися, оскільки воно суперечить положенням статей 87 і 88 ЦК та ст. 57 ГК.

1. згідно зі ст. 87 ЦК установчим документом товариства є затверджений учасниками статут або засновницький договір між учасниками, якщо інше не встановлено законом. При ць-ому договір про заснування акціонерного товариства, това-риства з обмеженою та товариства з додатковою відповідаль-ністю не є установчим документом (ч. 2 ст. 142, ч. 2 ст. 153 ЦК). Установчим документом зазначених товариств є статут (ч. 1 ст. 143, ч. 1 ст. 154 ЦК).

Таким чином, для державної реєстрації суб’єкта господа-рювання необхідно подати лише один установчий документ у


31

двох примірниках. Вид цього документа встановлюється за-коном, що визначає правове становище відповідного суб’єкта господарювання.

Ще одне питання, яке потребує вирішення, стосується створення товариства однією особою. Як встановлено абз. 2 ч. 2 ст. 87 ЦК, товариство, створене однією особою, діє на підставі статуту, затвердженого цією особою. Щоправда з цього правила є виняток, який стосується випадку створення командитного товариства одним повним учасником. Установ-чим документом такого товариства згідно з ч. 3 ст. 134 ЦК є одноособова заява (меморандум). оскільки це положення не знайшло свого закріплення в ч. 1 ст. 4 закону України «Про господарські товариства», згідно з якою акціонерне товарис-тво, товариство з обмеженою і товариство з додатковою від-повідальністю створюються і діють на підставі статуту, повне і командитне товариство — на підставі засновницького дого-вору, доцільно заповнити зазначену прогалину.

2. оскільки ч. 3 ст. 8 закону України «Про державну реєст-рацію юридичних осіб та фізичних осіб—підприємців» відно-сить до установчих документів юридичних осіб установчий акт, статут або засновницький договір, положення, виникає питання, як узгоджуються між собою абзаци 3 і 4 ч. 1 ст. 24 зазначеного закону у випадку реєстрації суб’єкта господарю-вання, тобто, чи відноситься рішення засновників, про яке йдеться в абз. 3 ч. 1 ст. 24 закону, до установчих документів, про які йдеться в абз. 4 ч. 1 ст. 24 закону.

згідно з ч. 1 ст. 57 ГК установчим документом суб’єкта господарювання є рішення про його утворення або заснов-ницький договір, а у випадках, передбачених законом, статут (положення) суб’єкта господарювання. отже, виходячи з на-веденої норми ГК, рішення засновників, про яке йдеться в абз. 3 ч. 1 ст. 24 закону, слід вважати установчим документом. Насправді віднесення рішення про утворення суб’єкта госпо-дарювання до установчих документів ґрунтується на нормі п. 3 Положення про державну реєстрацію суб’єкта підприємниць-кої діяльності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 р. (постанова втратила чинність після прийняття закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб—підприємців»). Цією нор-мою рішення про створення юридичної особи визнавалося

Р о з д і л 1

32

поряд із статутом одним із установчих документів, альтерна-тивою якому в разі якщо власників (засновників) було два і більше, визнавався установчий договір.

Сьогодні, коли установчий акт визнано установчим доку-ментом установи (ч. 3 ст. 87 ЦК, ч. 3 ст. 8 закону), рішення про створення суб’єкта господарювання (наприклад, рішення загальних зборів акціонерів про створення дочірнього підпри-ємства — пункт «е» ч. 5 ст. 41 закону України «Про госпо-дарські товариства») має бути виключено з переліку установ-чих документів, встановленого ч. 1 ст. 57 ГК. Тим більше, що назвавши серед установчих документів суб’єкта господарю-вання рішення про його утворення, ГК не розкриває змісту цього документа і не зазначає, стосовно яких саме суб’єктів господарювання таке рішення є установчим документом.

Натомість, ГК встановлено зміст засновницького договору, у якому засновники зобов’язуються утворити суб’єкт госпо-дарювання, визначають порядок спільної діяльності щодо його утворення, умови передачі йому свого майна, порядок розподілу прибутків і збитків, управління діяльністю суб’єкта господарювання та участі в ньому засновників, порядок ви-буття та входження нових засновників, інші умови діяльності суб’єкта господарювання, які передбачені законом, а також порядок його реорганізації та ліквідації відповідно до закону (ч. 3 ст. 57 ГК).

У зв’язку із закріпленням у законодавстві України (в тому числі — і в ГК) терміну «засновницький договір» видається невиправданим вживання в ГК терміну «установчий договір» у тих випадках, коли йдеться про відповідальність засновни-ків акціонерного товариства (ч. 7 ст. 81 ГК) та про установчі документи господарських об’єднань (ч. 3 ст. 119; ч. 2, 4 ст. 121; ч. 2, 4 ст. 123 ГК), який має бути замінений терміном «засновницький договір». Така заміна термінів, що спрямова-на на їх уніфікацію, має бути проведена і в інших норматив-но-правових актах, в яких ще вживається термін «установчий договір».

Статут суб’єкта господарювання повинен містити відо-мості про:

— його найменування; — мету і предмет діяльності; — розмір і порядок утворення статутного та інших фондів;


33

— порядок розподілу прибутків і збитків; — органи управління і контролю, їх компетенцію; — умови реорганізації та ліквідації суб’єкта господарювання; — інші відомості, пов’язані з особливостями організацій-

ної форми суб’єкта господарювання, передбачені законодавс-твом.

Статут може містити й інші відомості, що не суперечать законодавству.

Положенням визначається господарська компетенція органів державної влади, органів місцевого самоврядування чи інших суб’єктів у випадках, передбачених законом (ч. 4 ст. 57 ГК);

— документ, що засвідчує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації юридичної особи (ч. 1 ст. 24 закону). Відповідно до ст. 10 закону реєстраційний збір за про-ведення державної реєстрації справляється у такому розмірі:

десять неоподатковуваних мінімумів доходів громадян — за проведення державної реєстрації юридичної особи;

два неоподатковуваних мінімумів доходів громадян — за проведення державної реєстрації фізичної особи—підприємця.

за проведення державної реєстрації змін до установ-чих документів юридичної особи, державної реєстрації змі-ни імені або місця проживання фізичної особи—підприємця справляється реєстраційний збір у розмірі тридцяти відсотків реєстраційного збору, встановленого за проведення державної реєстрації.

за заміну свідоцтва про державну реєстрацію у зв’язку з його втратою або пошкодженням справляється реєстраційний збір у розмірі одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

Кошти, одержані як реєстраційний збір, зараховуються до місцевого бюджету за місцезнаходженням юридичної особи або місцем проживання фізичної особи—підприємця.

документом, що підтверджує внесення реєстраційного збору, є копія квитанції, виданої банком, або копія платіжно-го доручення з відміткою банку.

У разі, якщо проводилося резервування найменуван-ня юридичної особи, крім документів, які передбачені ч. 1 ст. 24 закону, додатково подається чинна довідка з Єдиного державного реєстру про резервування найменування юридич-ної особи.

Р о з д і л 1

34

У випадках, що передбачені законом, крім документів, які передбачені ч. 1 ст. 24 закону, додатково подається (надси-лається) копія рішення органів Антимонопольного комітету України або Кабінету Міністрів України про надання дозволу на узгоджені дії або на концентрацію суб’єктів господарю-вання.

У разі державної реєстрації юридичної особи, для якої законом встановлено вимоги щодо формування статутного фонду (статутного або складеного капіталу), крім документів, зазначених у ч. 1 ст. 24 закону, додатково подається доку-мент, що підтверджує внесення засновником (засновниками) вкладу (вкладів) до статутного фонду (статутного або складе-ного капіталу) юридичної особи в розмірі, який встановлено законом1.

У разі державної реєстрації відкритих акціонерних то-вариств крім документів, які передбачені ч. 1 ст. 24 закону, додатково подається звіт про проведення підписки на акції, засвідчений державною комісією з цінних паперів та фондо-вого ринку України.

У разі державної реєстрації фермерського господарства крім документів, які передбачені ч. 1 ст. 24 закону, додат-ково подається копія державного акта на право приватної власності засновника на землю або копія державного акта на право постійного користування землею засновником, або но-таріально посвідчена копія договору про право користування землею засновником, зокрема на умовах оренди.

У разі державної реєстрації юридичної особи, засновни-ком (засновниками) якої є іноземна юридична особа, крім документів, які передбачені частиною першою цієї статті, додатково подається документ про підтвердження реєстрації іноземної особи в країні її місцезнаходження, зокрема витяг із торговельного, банківського або судового реєстру, який від-повідає вимогам ч. 6 ст. 8 закону.

державному реєстратору забороняється вимагати додат-кові документи для проведення державної реєстрації юридич-ної особи, якщо вони не передбачені законодавством.

Якщо документи для проведення державної реєстрації по-даються засновником або уповноваженою ним особою осо-

1 Тут, як і раніше, залишається неврегульованим у законодавстві по-рядок підтвердження внесення вкладів у негрошовій формі.


35

бисто, державному реєстратору додатково пред’являються паспорт та документ, що засвідчує його (її) повноваження.

документи, які подані для проведення державної реєст-рації юридичної особи, приймаються за описом, копія яко-го в день надходження документів видається (надсилається рекомендованим листом) засновнику або уповноваженій ним особі з відміткою про дату надходження документів.

дата надходження документів для проведення держав-ної реєстрації юридичної особи вноситься до журналу обліку реєстраційних дій.

за відсутності підстав для відмови у проведенні держав-ної реєстрації юридичної особи державний реєстратор пови-нен внести до реєстраційної картки на проведення державної реєстрації юридичної особи ідентифікаційний код заявника відповідно до вимог Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України та внести до Єдиного державного реєс-тру запис про проведення державної реєстрації юридичної особи на підставі відомостей цієї реєстраційної картки.

дата внесення до Єдиного державного реєстру запису про проведення державної реєстрації юридичної особи є датою державної реєстрації юридичної особи.

Строк державної реєстрації юридичної особи не повинен перевищувати три робочих дні з дати надходження документів для проведення державної реєстрації юридичної особи.

Свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи по-винно бути оформлено і видано (надіслано рекомендованим листом за описом вкладення) засновнику або уповноваженій ним особі державним реєстратором не пізніше наступного ро-бочого дня з дати державної реєстрації юридичної особи. Ра-зом із свідоцтвом про державну реєстрацію юридичної особи засновнику або уповноваженій ним особі видається (надси-лається рекомендованим листом) один примірник оригіналу установчих документів з відміткою державного реєстратора про проведення державної реєстрації юридичної особи.

Бланки свідоцтв про державну реєстрацію юридичних осіб та бланки свідоцтв про державну реєстрацію фізичних осіб— підприємців є документами суворої звітності, мають облікову серію і номер.

У бланку свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи зазначаються:

Р о з д і л 1

36

— найменування юридичної особи; — ідентифікаційний код Єдиного державного реєстру під-

приємств і організацій України; — місцезнаходження юридичної особи; — місце проведення державної реєстрації; — дата проведення державної реєстрації; — прізвище та ініціали державного реєстратора. для проведення державної реєстрації фізична особа, яка має

намір стати підприємцем (заявник), повинна подати особисто (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) де-ржавному реєстратору за місцем проживання такі документи:

— заповнену реєстраційну картку на проведення держав-ної реєстрації фізичної особи—підприємця;

— копію довідки про включення заявника до державно-го реєстру фізичних осіб — платників податків та інших обо-в’язкових платежів;

— документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації фізичної особи—підприємця.

державному реєстратору забороняється вимагати додат-кові документи для проведення державної реєстрації фізичної особи—підприємця, якщо вони не передбачені законом.

Якщо документи для проведення державної реєстрації по-даються заявником особисто, державному реєстратору додат-ково пред’являється паспорт.

документи, які подаються для проведення державної реєстрації фізичної особи—підприємця, приймаються за опи-сом, копія якого в день надходження документів видається (надсилається рекомендованим листом) заявнику з відміткою про дату надходження документів.

дата надходження документів на проведення державної реєстрації фізичної особи—підприємця вноситься до журналу обліку реєстраційних дій.

державний реєстратор має право залишити без розгляду документи, які подані для проведення державної реєстрації фізичної особи—підприємця, якщо:

— документи подані за неналежним місцем проведення державної реєстрації фізичної особи—підприємця;

— документи не відповідають вимогам ч. 1 та 2 ст. 8 та ч. 5 ст. 10 закону;


37

— документи подані не у повному обсязі. Про залишення документів, які подавалися для проведення

державної реєстрації фізичної особи—підприємця, без розгляду заявнику в день надходження документів державним реєстра-тором видаються (надсилаються рекомендованим листом з описом вкладення) відповідне повідомлення із зазначенням підстав залишення документів, які подавалися для проведен-ня державної реєстрації фізичної особи—підприємця, без роз-гляду та документи, що подавалися для проведення державної реєстрації фізичної особи—підприємця, відповідно до опису.

залишення документів, які подавалися для проведення державної реєстрації фізичної особи—підприємця, без роз-гляду не перешкоджає повторному зверненню заявника до державного реєстратора в загальному порядку після усунення причин, що були підставою для залишення цих документів без розгляду.

державний реєстратор за відсутності підстав для залишен-ня документів, які подані для проведення державної реєст-рації фізичної особи—підприємця, без розгляду зобов’язаний перевірити ці документи на відсутність підстав для відмови у проведенні державної реєстрації фізичної особи—підприємця. Перевірка на відсутність підстав для відмови у проведенні дер-жавної реєстрації здійснюється з використанням відомостей Єдиного державного реєстру.

за відсутності підстав для відмови у проведенні державної реєстрації фізичної особи—підприємця державний реєстратор повинен внести до Єдиного державного реєстру запис про проведення державної реєстрації фізичної особи—підприємця на підставі відомостей реєстраційної картки на проведення державної реєстрації фізичної особи—підприємця.

дата внесення до Єдиного державного реєстру запису про проведення державної реєстрації фізичної особи—підприємця є датою його державної реєстрації.

Строк державної реєстрації фізичної особи—підприємця не повинен перевищувати два робочих дні з дати надходжен-ня документів для проведення державної реєстрації.

Свідоцтво про державну реєстрацію фізичної особи—підпри-ємця повинно бути оформлено державним реєстратором і ви-дано (надіслано рекомендованим листом) заявнику не пізніше наступного робочого дня з дати державної реєстрації.

Р о з д і л 1

38

У бланку свідоцтва про державну реєстрацію фізичної особи—підприємця зазначаються:

— ім’я фізичної особи—підприємця; — ідентифікаційний номер фізичної особи—платника по-

датків та інших обов’язкових платежів з державного реєст-ру фізичних осіб—платників податків та інших обов’язкових платежів;

— місце проживання фізичної особи—підприємця; — дата проведення державної реєстрації; — місце проведення державної реєстрації; — прізвище та ініціали державного реєстратора. Свідоцтво про державну реєстрацію підписується держав-

ним реєстратором та засвідчується його печаткою. державний реєстратор не пізніше наступного робочого

дня з дати державної реєстрації фізичної особи—підприємця зобов’язаний передати відповідним органам статистики, дер-жавної податкової служби, Пенсійного фонду України, фон-дів соціального страхування повідомлення про проведення державної реєстрації фізичної особи—підприємця із зазначен-ням номера та дати внесення відповідного запису до Єдино-го державного реєстру та відомості з реєстраційної картки на проведення державної реєстрації фізичної особи—підприємця для взяття останнього на облік.

Відомості про юридичну особу або фізичну особу—підпри-ємця включаються до Єдиного державного реєстру шляхом внесення записів на підставі відомостей з відповідних реєст-раційних карток (ч. 1 ст. 17 закону).

Єдиний державний реєстр створюється з метою забезпе-чення органів державної влади, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб та фі-зичних осіб—підприємців з Єдиного державного реєстру.

В Єдиному державному реєстрі містяться такі відомості щодо юридичної особи:

— повне найменування юридичної особи та скорочене у разі його наявності;

— ідентифікаційний код юридичної особи; — форма власності; — організаційно-правова форма; — центральний чи місцевий орган виконавчої влади, до

сфери управління якого належить юридична особа державної


39

форми власності чи юридична особа, в статутному фонді якої частка держави становить не менше 25 відсотків;

— місцезнаходження юридичної особи; — перелік засновників (учасників) юридичної особи, у то-

му числі ім’я, місце проживання, ідентифікаційний номер фі-зичної особи—платника податків, якщо засновник — фізична особа; найменування, місцезнаходження та ідентифікаційний код, якщо засновник — юридична особа;

— основні види діяльності; — прізвище, ім’я та по батькові осіб, які мають право вчи-

няти юридичні дії від імені юридичної особи без довіреності, у тому числі підписувати договори, їх ідентифікаційні номери фізичних осіб—платників податків;

— дані про наявність обмежень щодо представництва від імені юридичної особи;

— дані про розмір статутного фонду (статутного або скла-деного капіталу), у тому числі частки кожного із засновни-ків (учасників), а також розмір сплаченого статутного фонду (статутного або складеного капіталу) на дату проведення дер-жавної реєстрації та дата закінчення його формування;

— дата та номер запису про проведення державної реєст-рації юридичної особи, дати та номери записів про внесення змін до нього;

— підстави для відмови у проведенні державної реєстрації; — серія та номер свідоцтва про державну реєстрацію, дата

видачі або заміни свідоцтва про державну реєстрацію; — дані про установчі документи, дати та номери записів

про внесення змін до них; — підстави для відмови у проведенні державної реєстрації

змін до установчих документів; — дата та номер запису про скасування державної реєст-

рації змін до установчих документів юридичної особи; — дані про дату постановки на облік та дату зняття з обліку

в органах статистики, державної податкової служби, Пенсій-ного фонду України, фондів соціального страхування;

— дані про відокремлені підрозділи юридичної особи; — дані про перебування юридичної особи в процесі при-

пинення, зокрема дата реєстрації рішення засновників (учас-ників) або уповноважених ними органів про припинення юридичної особи, відомості про комісію з припинення (лікві-датора, ліквідаційну комісію тощо);

Р о з д і л 1

40

— дата та номер запису про державну реєстрацію припи-нення юридичної особи, підстава для його внесення;

— дата та номер запису про відміну державної реєстрації припинення юридичної особи, підстава для його внесення;

— місце проведення державної реєстрації, а також місце проведення інших реєстраційних дій, передбачених законом;

— місцезнаходження реєстраційної справи; — дані про видачу виписок, витягів, довідок з Єдиного

державного реєстру; — прізвище, ім’я та по батькові посадової особи, що

внесла до Єдиного державного реєстру запис про державну реєстрацію юридичної особи, внесла зміни до цього запису або внесла запис про державну реєстрацію припинення юри-дичної особи;

— дата передачі реєстраційної справи до державної архів-ної установи, адреса її знаходження (ч. 2 ст. 17 закону).

В Єдиному державному реєстрі містяться такі відомості про відокремлені підрозділи юридичної особи:

— ідентифікаційний код юридичної особи; — ідентифікаційний код філії, представництва; — повне найменування відокремленого підрозділу; — місцезнаходження відокремленого підрозділу; — основні види діяльності відокремленого підрозділу; — прізвище, ім’я та по батькові осіб, які мають право вчи-

няти юридичні дії від імені юридичної особи без довіреності, у тому числі підписувати договори, їх ідентифікаційні номери платників податків;

— дата постановки на облік та зняття з обліку в органах статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування;

— дата та номер запису про включення або виключення відомостей до(з) Єдиного державного реєстру, дата та номери запису про внесення змін до нього;

— місце проведення запису про включення або виключен-ня відомостей до(з) Єдиного державного реєстру;

— місцезнаходження реєстраційної справи юридичної особи;

— прізвище, ім’я та по батькові посадової особи, що вне-сла до Єдиного державного реєстру запис про включення ві-домостей про відокремлений підрозділ юридичної особи, вне-


41

сла зміни до цього запису або внесла запис про виключення відокремленого підрозділу юридичної особи.

В Єдиному державному реєстрі повинні міститися такі ві-домості щодо фізичної особи—підприємця:

— ім’я фізичної особи; — ідентифікаційний номер фізичної особи-платника по-

датків; — місце проживання; — основні види діяльності; — дата та номер запису про проведення державної реєст-

рації фізичної особи—підприємця, дати та номери записів про внесення змін до нього;

— підстави для відмови у проведенні державної реєстрації; — серія та номер свідоцтва про державну реєстрацію, дата

видачі або заміни свідоцтва про державну реєстрацію; — підстави для відмови у проведенні державної реєстрації

змін до відомостей про фізичну особу—підприємця; — дані про дату постановки на облік та дату зняття з обліку

в органах статистики, державної податкової служби, Пенсій-ного фонду України, фондів соціального страхування;

— дані про перебування фізичної особи—підприємця в процесі припинення підприємницької діяльності;

— дата та номер запису про державну реєстрацію при-пинення підприємницької діяльності фізичною особою—під-приємцем, а також підстава для його внесення;

— дата та номер запису про відміну державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичною особою—підприємцем, а також підстава для його внесення;

— місце проведення державної реєстрації, а також місце проведення інших реєстраційних дій, передбачених законом;

— місцезнаходження реєстраційної справи; — прізвище, ім’я та по батькові посадової особи, що вне-

сла до Єдиного державного реєстру запис про державну реєст-рацію фізичної особи—підприємця, внесла зміни до цього за-пису або внесла запис про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичною особою—підприємцем;

— дата передачі реєстраційної справи до державної архів-ної установи, адреса її знаходження (ч. 3 ст. 17 закону).

В Єдиному державному реєстрі містяться також відомості про відсутність юридичної особи за її місцезнаходженням, про

Р о з д і л 1

42

відсутність підтвердження відомостей про юридичну особу, а та-кож відомості про зарезервовані найменування юридичних осіб.

Порушення встановленого законом порядку створення суб’єкта господарювання або недостовірність чи невідповід-ність вимогам законодавства документів, що подаються для його реєстрації, є підставою для відмови в державній реєстра-ції суб’єкта господарювання. Переліки підстав для відмови у проведенні державної реєстрації суб’єктів господарювання — юридичних та фізичних осіб встановлено відповідно статтями 27 та 44 закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб—підприємців». Відмова у реєстрації суб’єкта господарювання з інших підстав не допускається.

Відмову в державній реєстрації суб’єкта господарювання може бути оскаржено в судовому порядку.

діяльність незареєстрованого суб’єкта господарювання, який підлягає державній реєстрації, забороняється. доходи, одержані таким суб’єктом, стягуються до державного бюдже-ту України у встановленому законом порядку.

законодавством України можуть бути встановлені спе-ціальні правила державної реєстрації окремих видів суб’єктів господарювання та інших учасників відносин у сфері госпо-дарювання. Наприклад, такі спеціальні правила встановлені сьогодні для фінансових установ (банків, страхових компаній, кредитних спілок тощо)1, товарних і фондових бірж2, про-мислово-фінансових груп3. зокрема, фінансові установи мо-жуть створюватися у будь-якій організаційно-правовій формі, якщо закони з питань регулювання окремих ринків фінансо-вих послуг не містять спеціальних правил та обмежень.

загалом державна реєстрація суб’єктів господарювання — юридичних осіб і фізичних осіб—підприємців є «формальним (зовнішнім) вираженням приватнопублічного характеру під-приємницької діяльності. При цьому публічний організацій-ний ефект підсилюється необхідністю у встановлених законом випадках ліцензувати господарську діяльність»4.

1 докладніше про це див. підрозділ 2.4 монографії. 2 докладніше про це див. підрозділ 2.5 монографії.3 докладніше про це див. підрозділ 2.6 монографії.4 Перевалов В. Д., Бублик В. А. Современное гражданское право —

баланс частного и публичного // Цивилистические записки: Межвуз. Сб. науч. трудов. Вып. 3. К 80-летию С. С. Алексеева. — М.: Статут; Екате-ринбург: Институт частного права, 2004. — C. 56—57.


43

особливості має також порядок утворення органів держав-ної влади та органів місцевого самоврядування, наділених гос-подарською компетенцією. зазначені органи або обираються шляхом проведення виборів (Верховна Рада України, місцеві ради), або формуються (створюються) розпорядчим актом ор-гану державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. остання проце-дура характерна для юридичних осіб публічного права (абз. 3 ч. 2 ст. 81 ЦК).

У зв’язку з цим помилковим є твердження, що усі держав-ні органи мають статус юридичної особи1, оскільки, напри-клад, ні Верховна Рада України (згідно зі ст. 76 Конституції України конституційний склад Верховної Ради України — чо-тириста п’ятдесят народних депутатів України, які обирають-ся на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування), ні Кабінет Міністрів Украї-ни (згідно зі ст. 114 Конституції України до складу Кабінету Міністрів України входять Прем’єр-міністр України, Перший віце-прем’єр-міністр, віце-прем’єр-міністри, міністри) такого статусу не мають. Натомість такий статус мають відповідно Секретаріат Верховної Ради України і Секретаріат Кабінету Міністрів України.

Як зазначено в листі держкомпідприємництва від 1 лис-топада 2004 р. № 7608 «Про державну реєстрацію органів дер-жавної влади та місцевого самоврядування», державна реєст-рація новостворених органів державної влади та органів міс-цевого самоврядування відбувається в порядку, визначеному ст. 24 закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб—підприємців».

Внесення до Єдиного державного реєстру органів держав-ної влади та органів місцевого самоврядування, які створені до набрання чинності зазначеним законом, відбувається шля-хом подання державному реєстратору реєстраційної картки за формою № 6 та копії довідки, виданої органом державної статистики про включення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України.

зрозуміло, що наведене роз’яснення держкомпідприєм-ництва стосується лише тих органів державної влади і місце-

1 див.: Совгиря О. В., Шукліна Н. Г. Конституційне право України: Навч. посібник. — К.: Юрінком Iнтер, 2007. — C. 314.

Р о з д і л 1

44

вого самоврядування, які згідно з законом є юридичними осо-бами.

Що стосується громадян, громадських та інших організа-цій, які виступають засновниками суб’єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повно-важення на основі відносин власності, то вони не утворю-ються як суб’єкти господарського права, а набувають цього статусу як учасники корпоративних відносин.

Відтак, щодо учасників корпоративних відносин законо-давством встановлено не реєстрацію їх як суб’єктів госпо-дарського права, а облік прав власності на іменні цінні папери (зокрема, акції) шляхом ведення реєстрів власників іменних цінних паперів або формування і ведення Реєстру корпора-тивних прав держави1.

1.3. Припинення суб’єктів господарського права

Припинення суб’єкта господарського права доцільно роз-глянути на прикладі припинення суб’єкта господарювання, оскільки саме щодо цих учасників відносини їх припинення врегульовані в законодавстві найповніше.

Припинення суб’єкта господарювання — одне з юридичних понять господарського права. Це специфічна правова робота. до змісту поняття «припинення» входять юридичні підстави («умови»), акти та процесуально-правові дії щодо припинення суб’єкта господарювання як суб’єкта права. Ці підстави, ак-ти та дії передбачені господарським законодавством. загальні підстави і форми припинення діяльності суб’єктів господа-рювання усіх видів визначені ст. 59 ГК. Стаття 60 ГК вста-новлює також загальний процесуальний (процедурний) по-рядок ліквідації суб’єкта господарювання. У разі банкрутства суб’єкта підприємництва відносини припинення регулюються законом України від 14 травня 1992 р. (в редакції від 30 чер-вня 1999 р.) «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

1 див.: Постанова Кабінету Міністрів України від 29 жовтня 2003 р. № 1679 «Про формування і ведення Реєстру корпоративних прав держа-ви» // офіційний вісник України. — 2003. — № 44. — Ст. 2303.


45

Норми, що регулюють відносини, пов’язані з припинен-ням юридичної особи, містяться також у статтях 104—112 ЦК.

особливі підстави і форми припинення суб’єктів госпо-дарювання окремих видів встановлені також законами про цих суб’єктів (наприклад, статті 19—22 закону України «Про господарські товариства», статті 87—98 закону України «Про банки і банківську діяльність» тощо) та іншими нормативними актами (зокрема, про корпоратизацію, приватизацію та ін.).

Слід зазначити, що вжитий в ст. 59 ГК термін «припинен-ня діяльності суб’єкта господарювання»1 є не зовсім корект-ним, і, крім того, не узгоджується з терміном «припинення юридичної особи», вжитим у ст. 104 ЦК та в законі Украї-ни «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб—підприємців». Тому, на нашу думку, більш правильним є термін «припинення суб’єкта господарювання», оскільки суб’єкт господарювання, незважаючи на те, що він припи-нив свою господарську діяльність (наприклад, у процедурі ліквідації при банкрутстві, або у разі якщо його виключний вид діяльності здійснюється на підставі ліцензії, строк дії якої закінчився), все ще залишається суб’єктом права. Водночас, припинення суб’єкта господарювання як суб’єкта права озна-чає і припинення його господарської діяльності.

На підставі викладеного вважаємо за доцільне замінити у ГК термін «припинення діяльності суб’єкта господарювання» терміном «припинення суб’єкта господарювання», а також внести відповідні зміни до закону України «Про господарські товариства» та інших нормативно-правових актів, у яких вжи-то зазначену юридичну конструкцію.

Ще одне застереження стосується виду суб’єкта госпо-дарювання, припинення якого регулюють ст. 59—61 ГК. зі змісту цих статей очевидним є висновок про те, що вони встановлюють підстави і визначають порядок припинення юридичних осіб (господарських організацій). Ні ЦК, ні ГК не регулюють відносин, пов’язаних з ліквідацією громадяни-на-підприємця, оскільки щодо фізичних осіб—підприємців закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та

1 Термін «припинення діяльності товариства» неодноразово вжи-вається в законі України «Про господарські товариства», хоч у той же час у ч. 2 ст. 20 цього закону (зі змінами, внесеними законом України від 27 квітня 2007 р.) вживається термін «припинення господарського товариства».

Р о з д і л 1

46

фізичних осіб—підприємців» говорить про набуття або поз-бавлення статусу підприємця фізичною особою.

Суб’єкт господарювання припиняється за рішенням влас-ника (власників) чи уповноважених ним органів, за рішен-ням інших осіб—засновників суб’єкта господарювання чи їх правонаступників, а у випадках, передбачених ГК та іншими законами, — за рішенням суду.

Таким чином, припинення суб’єкта господарювання за юридичними підставами може бути двох видів: добровільним і примусовим.

Юридичними підставами добровільного припинення суб’єкта господарювання є ініціатива власника цього суб’єкта чи уповноважених ним органів або передбачені законом чи установчими документами обставини (наприклад, у зв’язку із закінченням строку, на який він створювався, чи у разі досягнення мети, заради якої його було створено). Мотиви ініціативи суб’єкта господарювання закон не визначає. Це можуть бути: зміна профілю діяльності, конкуренція, затова-рення тощо.

Види юридичних підстав примусового припинення суб’єкта господарювання визначені в законодавстві у вигляді примір-ного переліку (наприклад, ч. 2 ст. 38 закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб—підприємців»).

Примусово суб’єкт господарювання припиняється від-повідно до судового рішення, постановленого на підставі:

— визнання недійсним запису про проведення державної реєстрації через порушення закону, допущені при створен-ні суб’єкта господарювання—юридичної особи, які не можна усунути;

— провадження суб’єктом господарювання діяльності, що суперечить установчим документам, або такої, що заборонена законом;

— невідповідності мінімального розміру статутного фонду суб’єкта господарювання—юридичної особи вимогам закону;

неподання протягом року органам державної податкової служби податкових декларацій, документів фінансової звіт-ності відповідно до закону;

наявності в Єдиному державному реєстрі запису про від-сутність суб’єкта господарювання—юридичної особи за вказа-ним її місцезнаходженням.


47

Крім того, згідно з ч. 1 закону «Про державну реєстра-цію юридичних осіб та фізичних осіб—підприємців» суб’єкт господарювання припиняється на підставі рішення госпо-дарського суду про визнання його банкрутом. Порядок такого припинення визначає закон України «Про відновлення пла-тоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Частина 1 ст. 59 ГК передбачає дві правові форми припи-нення суб’єкта господарювання: реорганізацію і ліквідацію.

Реорганізація передбачає виникнення на основі діючого суб’єкта господарювання одного або більше нових суб’єктів господарювання. У разі реорганізації суб’єкта господарюван-ня усі його права та обов’язки переходять до правонаступника (правонаступників). загалом законодавство визначає чотири правових способи реорганізації суб’єкта господарювання: злиття, приєднання, поділ та перетворення (ч. 1 ст. 59 ГК). з юридичної точки зору ці способи розрізняються залежно від того, до якого суб’єкта права переходять усі майнові права та обов’язки підприємства, що реорганізуються.

Злиття двох і більше суб’єктів господарювання в один означає перехід прав і обов’язків кожного з них до суб’єкта господарювання, що виник внаслідок правового акта злиття. У цьому випадку виникає новий суб’єкт господарювання, а суб’єкти господарювання, що злилися, припиняються.

Приєднання одного суб’єкта господарювання до іншого оз-начає, що до останнього переходять права і обов’язки приєд-наного суб’єкта господарювання. Новий суб’єкт господарю-вання внаслідок такої реорганізації не виникає, проте суб’єкт господарювання, який приєднався, припиняється.

Поділ суб’єкта господарювання є створенням на базі одно-го існуючого суб’єкта господарювання двох і більше суб’єктів господарювання як суб’єктів права. за таких умов відбуваєть-ся поділ усього майна суб’єкта господарювання. Такий спосіб реорганізації передбачає затвердження власником (уповно-важеним органом) роздільного акта (балансу). згідно з цим актом частини майна та відповідні права і обов’язки реор-ганізованого суб’єкта господарювання переходять до суб’єктів господарювання, створених внаслідок поділу.

Перетворення суб’єкта господарювання як спосіб реор-ганізації означає зміну її організаційно-правової форми, як правило, пов’язану з перетворенням однієї форми власності в

Р о з д і л 1

48

іншу (наприклад, державної або комунальної в колективну або приватну). Такий спосіб реорганізації масово застосовувався в процесах корпоратизації і приватизації майна державних підприємств. При перетворенні до суб’єкта господарювання, який щойно виник, переходять права і обов’язки колишнього суб’єкта господарювання.

Поза межами процесів приватизації перетворення як спосіб реорганізації застосовується, наприклад, при перетво-ренні закритого акціонерного товариства у відкрите (ч. 2 ст. 25 закону України «Про господарські товариства») або у това-риство з обмеженою відповідальністю (такі перетворення бу-ли досить поширені після встановлення контролю дКЦПФР за діяльністю закритих акціонерних товариств як емітентів цінних паперів), при перетворенні командитного товарист-ва у повне при вибутті з нього всіх вкладників (ч. 2 ст. 83 закону України «Про господарські товариства»). очевидно, що з обмеженням максимальної кількості учасників това-риства з обмеженою відповідальністю 10 особами (ч. 2 ст. 50 закону України «Про господарські товариства») частині цих товариств, а також товариств з додатковою відповідальністю доведеться або зменшити кількість учасників до 10 осіб, або перетворитися у закриті (або відкриті) акціонерні товариства.

У випадку ліквідації суб’єкт господарювання припиняєть-ся як суб’єкт права без правонаступництва.

Частина 8 ст. 59 ГК містить норму, згідно з якою оголо-шення про реорганізацію чи ліквідацію господарської органі-зації або припинення діяльності індивідуального підприємця підлягає опублікуванню реєструючим органом у спеціальному додатку до газети «Урядовий кур’єр» та(або) офіційному дру-кованому виданні органу державної влади або органу місце-вого самоврядування за місцезнаходженням суб’єкта госпо-дарювання протягом десяти днів з дня припинення суб’єкта господарювання.

загальний порядок ліквідації суб’єкта господарювання (ліквідаційну процедуру) встановлено ст. 60 ГК. Порівняль-ний аналіз норм цієї статті з нормами ст. 111 ЦК («Поря-док ліквідації юридичної особи») свідчить про те, що зако-нодавець по-різному визначає сукупність дій, що складають зміст ліквідаційного процесу: якщо ГК включає до загального порядку такі стадії (етапи) ліквідації як порядок утворення


49

ліквідаційної комісії, встановлення строку та порядку прове-дення ліквідації, дії ліквідаційної комісії, то згідно з ЦК лікві-дація юридичної особи починається після закінчення строку для пред’явлення вимог кредиторами складанням проміжного ліквідаційного балансу.

На нашу думку, ні ст. 60 ГК, ні ст. 111 ЦК, незважаючи на назви зазначених статей, не охоплюють всіх дій, пов’язаних з припиненням суб’єкта господарювання (юридичної особи).

Якщо розглядати припинення суб’єкта господарювання як підінститут інституту суб’єктів господарювання, то до ліквіда-ційної процедури слід включити такі стадії, на кожній з яких здійснюються певні заходи, передбачені законом:

— прийняття рішення про ліквідацію суб’єкта господарю-вання. згідно з ч. 6 ст. 59 ГК суб’єкт господарювання лікві-дується:

за ініціативою осіб, зазначених у ч. 1 ст. 59 ГК; у зв’язку із закінченням строку, на який він створювався,

чи у разі досягнення мети, заради якої його було створено; у разі визнання його в установленому порядку банкрутом,

крім випадків, передбачених законом; у разі скасування його державної реєстрації у випадках,

передбачених законом1. — негайне письмове повідомлення учасниками юридичної

особи або органом, що прийняв рішення про припинення юри-дичної, органу, що здійснює державну реєстрацію (ч. 1 ст. 105 ЦК). Такий же обов’язок встановлено і ч. 1 ст. 34 закону Ук-раїни «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб—підприємців»;

— утворення ліквідаційної комісії. ліквідація суб’єкта гос-подарювання здійснюється ліквідаційною комісією, яка ут-ворюється власником (власниками) майна суб’єкта господа-рювання чи його (їх) представниками (органами), або іншим органом, визначеним законом, якщо інший порядок її утво-рення не передбачений ГК. ліквідацію суб’єкта господарюван-ня може бути також покладено на орган управління суб’єкта,

1 Положення ч. 6 ст. 59 ГК не узгоджуються ні з положеннями ст. 110 ЦК, ні з положенням ч. 1 ст. 36 закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб—підприємців» (зокрема, згідно з законом ліквідація передує державній реєстрації припинення юридичної особи), а тому потребують невідкладного коригування.

Р о з д і л 1

50

що ліквідується. Частина 2 ст. 105 ЦК передбачає, що комісія з припинення юридичної особи (ліквідаційна комісія, лікві-датор тощо) призначаються за погодженням з органом, який здійснює державну реєстрацію;

— встановлення органом (особою), який прийняв рішення про ліквідацію суб’єкта господарювання, порядку та визна-чення строків проведення ліквідації, а також строку для заяви претензій кредиторами, що не може бути меншим, ніж два місяці з дня оголошення про ліквідацію;

— поміщення ліквідаційною комісією або іншим органом, який проводить ліквідацію суб’єкта господарювання, в дру-кованих органах відповідно до закону повідомлення про його ліквідацію та про порядок і строки заяви кредиторами пре-тензій, а явних (відомих) кредиторів повідомляє персонально у письмовій формі у встановлені ГК чи спеціальним законом строки;

— вжиття ліквідаційною комісією необхідних заходів щодо стягнення дебіторської заборгованості суб’єкта господа-рювання, який ліквідується, та виявлення вимог кредиторів, з письмовим повідомленням кожного з них про ліквідацію суб’єкта господарювання;

— оцінка ліквідаційною комісією наявного майна суб’єкта господарювання, який ліквідується. Слід зазначити, що від-повідно до закону України від 12 липня 2001 р. «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні»1 проведення оцінки майна у випадку ліквідації дер-жавних (комунальних) підприємств та підприємств (госпо-дарських товариств) з державною часткою майна (комуналь-ною часткою майна) має здійснюватися суб’єктами оціночної діяльності (ч. 2 ст. 7 закону).

згідно з ст. 5 зазначеного закону суб’єктами оціночної діяльності є:

суб’єкти господарювання — зареєстровані в установлено-му законодавством порядку фізичні особи — суб’єкти підпри-ємницької діяльності, а також юридичні особи незалежно від їх організаційно-правової форми та форми власності, які здій-снюють господарську діяльність, у складі яких працює хоча б один оцінювач, та які отримали сертифікат суб’єкта оціночної діяльності відповідно до цього закону;



51

органи державної влади та органи місцевого самовряду-вання, які отримали повноваження на здійснення оціноч-ної діяльності в процесі виконання функцій з управління та розпорядження державним майном та (або) майном, що є у комунальній власності, та у складі яких працюють оці-нювачі.

оцінка майна, виконана суб’єктами, які не є суб’єктами оціночної діяльності, визнається недійсною (ч. 4 ст. 8 закону);

— складання ліквідаційною комісією проміжного ліквіда-ційного балансу. Проміжний ліквідаційний баланс має містити відомості про склад майна суб’єкта господарювання, що лікві-дується, перелік пред’явлених кредиторами вимог, а також про результати їх розгляду. Проміжний ліквідаційний баланс затверджується учасниками юридичної особи або органом, який прийняв рішення про її ліквідацію (ч. 1 ст. 111 ЦК).

Юридичне значення проміжного ліквідаційного балансу полягає в тому, що саме від дня його затвердження почи-нається виплата грошових сум кредиторам юридичної осо-би, що ліквідується (за винятком кредиторів четвертої черги, виплати яким провадяться зі спливом місяця від дня затверд-ження проміжного ліквідаційного балансу (ч. 2 ст. 111 ЦК);

— проведення розрахунків з кредиторами. Майнові претен-зії кредиторів до суб’єкта господарювання, що ліквідується, задовольняються з майна цього суб’єкта, якщо інше не пе-редбачено ГК та іншими законами. При цьому законодавець припускає, що відповідного майна для задоволення претензій всіх кредиторів може не вистачити (презумпція недостатності майна). Тому черговість та порядок задоволення вимог креди-торів визначаються відповідно до закону.

Так, залежно від підстав ліквідації суб’єкта господарю-вання, встановлено два види черговості. Наприклад, якщо суб’єкт господарювання ліквідується у звичайному порядку, діє черговість, встановлена ст. 112 ЦК.

Якщо суб’єкт господарювання оголошений банкрутом, діє черговість, визначена ст. 31 закону «Про відновлення платос-проможності боржника або визнання його банкрутом».

звичайна черговість — це першочергові та інші борги під-приємства-боржника. згідно з ч. 1 ст. 112 ЦК у разі ліквідації платоспроможної юридичної особи вимоги її кредиторів задо-вольняються у такій черговості:

Р о з д і л 1

52

1) у першу чергу задовольняються вимоги щодо відшко-дування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, та вимоги кредиторів, забезпечені заста-вою чи іншим способом;

2) у другу чергу задовольняються вимоги працівників, пов’язані з трудовими відносинами, вимоги автора про пла-ту за використання результату його інтелектуальної, творчої діяльності;

3) у третю чергу задовольняються вимоги щодо податків, зборів (обов’язкових платежів);

4) у четверту чергу задовольняються всі інші вимоги. Вимоги однієї черги задовольняються пропорційно сумі

вимог, що належать кожному кредитору цієї черги. Суть черговості полягає в тому, що вимоги кожної на-

ступної черги виконуються після повного задоволення вимог попередньої черги. Якщо в межах однієї черги майна для пов-ного погашення боргів не вистачає, воно розподіляється між кредиторами пропорційно до заявлених ними і визначених ліквідаційною комісією сум.

У разі відмови ліквідаційної комісії у задоволенні вимог кре-дитора або ухилення від їх розгляду кредитор має право до за-твердження ліквідаційного балансу юридичної особи звернути-ся до суду із позовом до ліквідаційної комісії. за рішенням суду вимоги кредитора можуть бути задоволені за рахунок майна, що залишилося після ліквідації юридичної особи (ч. 2 ст. 112 ЦК).

Вимоги кредитора, заявлені після спливу строку, вста-новленого ліквідаційною комісією для їх пред’явлення, задо-вольняються з майна юридичної особи, яку ліквідовують, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, заявлених своєчасно (ч. 3 ст. 112 ЦК)

При ліквідації суб’єкта господарювання застосовується ка-тегорія так званих погашених претензій (ч. 3 ст. 61 ГК). У ч. 4 ст. 112 ЦК вони іменуються погашеними вимогами. Погаше-ними згідно з законом визнаються претензії:

а) не задоволені через відсутність майна суб’єкта господа-рювання;

б) не визнані ліквідаційною комісією, якщо їх заявники у місячний строк після одержання повідомлення про повне або часткове відхилення претензії не звернуться до суду з від-повідним позовом;


53

в) претензії, у задоволенні яких за рішенням суду креди-торові відмовлено;

— складання ліквідаційного балансу та подання його влас-нику або органу, який призначив ліквідаційну комісію. до-стовірність та повнота ліквідаційного балансу повинні бути перевірені у встановленому законодавством порядку;

— затвердження ліквідаційного балансу учасниками суб’єкта господарювання або органом, що прийняв рішення про його ліквідацію.

Майно, що залишилося після задоволення претензій кре-диторів, використовується за вказівкою власника.

державний реєстратор у порядку, встановленому законо-давством, повинен (як правило, не пізніше наступного ро-бочого дня з дати надходження відповідних документів про реорганізацію або ліквідацію юридичної особи) заповнити реєстраційну картку про державну реєстрацію припинен-ня суб’єкта господарювання — юридичної особи, внести до Єдиного державного реєстру запис про проведення державної реєстрації припинення юридичної особи та передати органам статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування повідомлення про внесення до Єдиного державного реєстру запису про прове-дення державної реєстрації припинення для зняття юридич-ної особи з обліку.

дата внесення до Єдиного державного реєстру запису про проведення державної реєстрації припинення суб’єкта госпо-дарювання—юридичної особи вважається датою його припи-нення як суб’єкта господарського права.

54

Р о з д і л 2

ПРаВоВе СтаноВиЩе СУБ’єКтіВ гоСПодаРюВання

2.1. Правове становище підприємств

2.1.1. Поняття підприємства як організаційної форми господарювання

домінуюче місце серед суб’єктів господарювання належить підприємствам. Це зумовлено особливими економічними і соціальними функціями підприємства в економічній системі, а саме функціями товаровироб-ника, який задовольняє суспільні потреби у продукції, роботах, послугах. Всі інші суб’єкти господарювання, які не є підприємствами (банки, страхові компанії, інші фінансові установи, біржі тощо), по суті, обслуговують підприємства, створюючи їм належні умови для здійс-нення виробничої, науково-дослідної, торговельної та іншої господарської діяльності.

Тому правовий інститут підприємства як суб’єкта господарювання є центральною частиною системи гос-подарського права України, його правовою основою. Усі основні закони та інші нормативно-правові акти господарського законодавства приймаються, виходячи з економічного та правового становища підприємства, його ролі в економіці України.

Правове становище суб’єктів господарювання

55

Поняття «підприємство» є узагальнюючим, або збірним. з одного боку, воно визначає підприємства як суб’єкти госпо-дарського права стосовно всіх форм і видів власності в Україні (організаційні форми і види підприємств), з іншого — взагалі визначає промислові (фабрики, заводи, шахти), будівельні, транспортні, сільськогосподарські, торговельні та інші під-приємства, і тому є загальногалузевим поняттям.

окремі цивілісти висловлюють критичні зауваження з приводу виділення таких суб’єктів господарювання, як під-приємства, мотивуючи свою критику тим, що відповідно до ст. 191 ЦК підприємство — це об’єкт цивільних прав. При цьому, по-перше, чомусь не береться до уваги, що ст. 191 ЦК знаходиться в Главі 13 «Речі. Майно» Розділу «об’єкти цивіль-них прав», норми якого визначають види об’єктів цивільних прав і встановлюють правовий режим цих об’єктів. По-друге, не враховується, що в самому ЦК передбачена можливість ут-ворення підприємств як юридичних осіб публічного права — державних (ч. 2 ст. 176 ЦК) і комунальних (ч. 2 ст. 169 ЦК) підприємств. По-третє, не можна ігнорувати і ту обставину, що згідно з ч. 1 ст. 83 ЦК юридичні особи можуть створюва-тися у формі товариств, установ та в інших формах, встанов-лених законом (курсив наш. — В.Щ.). ГК і є в даному випадку тим законом, який визначає підприємства як суб’єкти госпо-дарювання.

Підприємство як соціально-економічний і правовий ін-ститут має певну сукупність економічних, організаційних і юридичних ознак, за якими кваліфікується як суб’єкт госпо-дарювання і суб’єкт права. за допомогою цих ознак, система-тизованих ч. 1 ст. 62 ГК, уніфіковано визначається правове становище підприємств усіх форм власності і галузей народ-ного господарства.

згідно з ч. 1 ст. 62 ГК підприємство — це самостійний суб’єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб’єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, нау-ково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому ГК та іншими законами.

з цього визначення випливає, що, по-перше, підприємс-тво є самостійним суб’єктом. Самостійність у прийнятті гос-

Р о з д і л 2

56

подарських рішень є однією з основних і необхідних умов діяльності підприємства як товаровиробника. Юридичний ас-пект такого визначення полягає в тому, що підприємство при здійсненні своєї господарської діяльності має право приймати будь-які рішення, що не суперечать законодавству України.

По-друге, закон визначає, що підприємство — це суб’єкт господарювання. Суть визначення «суб’єкт господарювання» полягає в тому, що підприємство є товаровиробником, трудо-вий колектив якого на професійній основі (у вигляді промислу) виробляє і реалізує свій товар з метою одержання прибутку. Як суб’єкт господарювання підприємство здійснює виробничу, науково-дослідну, торговельну та іншу господарську діяльність. Як правило, підприємства належать до комерційних, спрямова-них на прибуток організацій (на відміну від неприбуткових ор-ганізацій — релігійних, об’єднань громадян тощо), хоча можуть створюватися і для некомерційної діяльності (ч. 2 ст. 62 ГК).

Підприємство — це статутний суб’єкт господарювання. Статут підприємства, як локальний акт господарського зако-нодавства, нормативно визначає цілі і предмет діяльності ок-ремого підприємства, відхилятися від яких без зміни статуту підприємству заборонено. Статут також визначає межі спе-ціальної компетенції підприємства.

Підприємство має необхідне для суб’єкта господарювання майно — основні і оборотні кошти, інші цінності, якими воно володіє, користується і розпоряджається на певному право-вому титулі (на праві власності, господарського відання чи оперативного управління). Це майно юридично відмежоване, як правило, від майна власника підприємства і закріплене за підприємством як суб’єктом права. основні і оборотні засоби знаходяться на самостійному балансі, гроші — на поточному рахунку підприємства в банку.

Підприємство має печатку із своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом.

Підприємство є самостійним суб’єктом права. з одного боку, закон визначає його компетенцію (права та обов’язки) як суб’єкта господарювання, з другого — зазначає, що під-приємство є юридичною особою, яка не має у своєму складі інших юридичних осіб (ч. 4, 5 ст. 62 ГК) Цим підприємство суттєво відрізняється від об’єднань підприємств, до складу яких входять юридичні особи.


57

2.1.2. Види та організаційні форми підприємств

законодавство України про підприємства оперує такими поняттями, як види, організаційні форми і категорії підпри-ємств. Кожне з них вживається для класифікації підприємств за певними ознаками.

Вид передбачає класифікацію підприємств залежно від форм власності, визначених Конституцією України та Госпо-дарським кодексом, і від способів розмежування в підприємс-твах окремих форм власності і управління майном. Юридичне значення цієї класифікації полягає в урахуванні у законодавс-тві (в першу чергу, в ГК і в спеціальних законах) особливос-тей правового становища підприємств окремих видів.

загалом вид і організаційна форма визначають суб’єкта, який має право присвоювати результати діяльності підпри-ємства.

залежно від форм власності ч. 1 ст. 63 ГК виділяє такі види підприємств:

— приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб’єкта господарювання (юридичної особи);

— підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності);

— комунальне підприємство, що діє на основі комуналь-ної власності територіальної громади;

— державне (в тому числі казенне) підприємство, що діє на основі державної власності;

— підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об’єднання майна різних форм власності).

У разі якщо в статутному фонді підприємства іноземна інвестиція становить не менш як десять відсотків, воно виз-нається підприємством з іноземними інвестиціями. Підприємс-тво, в статутному фонді якого іноземна інвестиція становить сто відсотків, вважається іноземним підприємством. Цю назву слід розглядати як умовну, оскільки іноземним підприємством є підприємство, створене за законодавством іншим, ніж зако-нодавство України1. Підприємство, про яке йдеться у другому

1 див.: Пункт 1 ст. 1 закону України від 19 березня 1996 р. «Про режим іноземного інвестування» // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 19. — Ст. 80.

Р о з д і л 2

58

реченні ч. 2 ст. 63 та в ст. 117 ГК, створюється за законодавс-твом України і діє на території України відповідно до її законо-давства, а тому є підприємством з іноземними інвестиціями1.

Слід мати на увазі, що відповідно до чинного на момент створення підприємств законодавства в Україні були створені і діють до цього часу й інші види підприємств: індивідуальні, сімейні, спільні (в тому числі з іноземними інвестиціями).

залежно від способу утворення (заснування) та формуван-ня статутного фонду ч. 3 ст. 63 ГК поділяє підприємства на унітарні та корпоративні. На нашу думку, унітарні та корпо-ративні підприємства можна розглядати як дві організаційні форми підприємств.

Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверд-жує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керів-ника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є підприємства державні, комунальні, підприємства, засно-вані на власності об’єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника (ч. 4 ст. 63 ГК).

Корпоративне підприємство утворюється, як правило, дво-ма або більше засновниками за їх спільним рішенням (догово-ром), діє на основі об’єднання майна та(або) підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Кор-поративними є кооперативні підприємства; підприємства, що створюються у формі господарського товариства; а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб (ч. 5 ст. 63 ГК).

1 з метою уникнення непорозумінь і узгодження норм ГК з норма-ми законів України «Про зовнішньоекономічну діяльність», «Про режим іноземного інвестування» та «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб—підприємців» уявляється за доцільне виключити з ч. 2 ст. 63 ГК друге речення і змінити назву та редакцію ст. 117 ГК, включив-ши до неї норми, що визначають правове становище філій і представ-ництв іноземних суб’єктів господарювання.


59

залежно від кількості працюючих та обсягу валового до-ходу від реалізації продукції за рік підприємства можуть бути віднесені до категорії малих підприємств, середніх або вели-ких (ч. 7 ст. 63 ГК).

Малими (незалежно від форми власності) визнаються під-приємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує п’ятдесяти осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує суми, еквівалентної п’ятистам ти-сячам євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні.

Великими визнаються підприємства, в яких середньооблі-кова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік пе-ревищує тисячу осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму, еквівалентну п’яти мільйонам євро за середньорічним курсом Національно-го банку України щодо гривні.

Усі інші підприємства визнаються середніми. У випадках існування залежності від іншого підприємства,

передбачених ст. 126 ГК, підприємство визнається дочірнім (ч. 8 ст. 63 ГК).

Юридичне значення виділення видів, організаційних форм та категорій підприємств полягає в тому, що для них законом можуть встановлюватися особливості господарювання.

2.1.3. організаційна структура та управління підприємством

В господарському законодавстві (ст. 64 ГК) вперше за-кріплено організаційну структуру підприємства.

Підприємство може складатися з виробничих структурних підрозділів (виробництв, цехів, відділень, дільниць, бригад, бюро, лабораторій тощо), а також функціональних структур-них підрозділів апарату управління (управлінь, відділів, бюро, служб тощо).

Функції, права та обов’язки структурних підрозділів під-приємства визначаються положеннями про них, які затвер-джуються в порядку, встановленому статутом підприємства або іншими установчими документами.

Підприємство самостійно визначає свою організаційну струк-туру, встановлює чисельність працівників і штатний розпис.

Р о з д і л 2

60

Підприємство має право створювати філії, представниц-тва, відділення та інші відокремлені підрозділи, погоджую-чи питання про розміщення таких підрозділів підприємства з відповідними органами місцевого самоврядування в установ-леному законодавством порядку. Такі відокремлені підрозділи не мають статусу юридичної особи і діють на основі поло-ження про них, затвердженого підприємством. Вони можуть відкривати рахунки в установах банків відповідно до закону.

діяльність розташованих на території України відокрем-лених підрозділів підприємств, що знаходяться за її межами, регулюється цим ГК та іншими законами.

згідно зі ст. 65 ГК управління підприємством здійснюється відповідно до його установчих документів на основі поєднан-ня прав власника щодо господарського використання свого майна і участі в управлінні трудового колективу.

Власник здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи відповідно до статуту підприємства чи інших установчих документів.

для керівництва господарською діяльністю підприємства власник (власники) або уповноважений ним орган призначає (обирає) керівника підприємства, з яким укладається договір (контракт).

Керівник підприємства без доручення діє від імені підпри-ємства, представляє його інтереси в органах державної влади і органах місцевого самоврядування, інших організаціях, у відно-синах з юридичними особами та громадянами, формує адмініст-рацію підприємства і вирішує питання діяльності підприємства в межах та порядку, визначених установчими документами.

Керівника підприємства може бути звільнено з посади до-строково на підставах, передбачених договором (контрактом) відповідно до закону.

На всіх підприємствах, які використовують найману пра-цю, між власником або уповноваженим ним органом і тру-довим колективом або уповноваженим ним органом повинен укладатися колективний договір, яким регулюються виробни-чі, трудові та соціальні відносини трудового колективу з ад-міністрацією підприємства. Вимоги до змісту і порядок ук-ладання колективних договорів визначаються законодавством про колективні договори (закон України від 1 липня 1993 р. «Про колективні договори і угоди»1).



61

Трудовий колектив підприємства становлять усі громадя-ни, які своєю працею беруть участь у його діяльності на ос-нові трудового договору (контракту, угоди) або інших форм, що регулюють трудові відносини працівника з підприємс-твом. Повноваження трудового колективу щодо його участі в управлінні підприємством встановлюються статутом або ін-шими установчими документами відповідно до вимог ГК, за-конодавства про окремі види підприємств, закону про трудові колективи.

Рішення з соціально-економічних питань, що стосуються діяльності підприємства, виробляються і приймаються його органами управління за участі трудового колективу і уповно-важених ним органів.

особливості управління підприємствами окремих видів (організаційних форм підприємств) встановлюються ГК та законами про такі підприємства.

2.1.4. Правове становище державних підприємств

одним із видів підприємств є державне унітарне підпри-ємство, яке утворюється компетентним органом державної влади в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини державної власності, як правило, без поділу її на частки, і входить до сфери його управління.

орган державної влади, до сфери управління якого вхо-дить підприємство (міністерства, державні комітети, інші під-порядковані Кабінету Міністрів України центральні органи виконавчої влади), є представником власника і виконує його функції у межах, визначених ГК та іншими законодавчими актами.

Майно державного унітарного підприємства перебуває у державній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання чи праві оперативного уп-равління.

Найменування державного унітарного підприємства по-винно містити слова «державне підприємство».

державне унітарне підприємство не несе відповідальності за зобов’язаннями власника і органу влади, до сфери управ-ління якого воно входить.

Р о з д і л 2

62

органом управління державного унітарного підприємства є керівник підприємства, який призначається органом, до сфери управління якого входить підприємство (Уповноваже-ним органом управління), і є підзвітним цьому органові1.

законом можуть бути визначені особливості статусу керів-ника державного унітарного підприємства, в тому числі вста-новлено підвищену відповідальність керівника за результати роботи підприємства.

державні унітарні підприємства діють як державні комер-ційні підприємства або казенні підприємства (ч. 8 ст. 73 ГК).

Розглянемо їх правовий статус детальніше, і почнемо з державного комерційного підприємства.

Як встановлено ч. 1 ст. 74 ГК, державне комерційне під-приємство є суб’єктом підприємницької діяльності. Цей суб’єкт діє на основі статуту і несе відповідальність за наслідки своєї діяльності усім належним йому на праві господарського ві-дання майном згідно з ГК та іншими законами, прийнятими відповідно до нього.

отже, майно державного комерційного підприємства закріп-люється за ним, як за суб’єктом права, на праві господарського відання. Саме ж державне підприємство як майновий комплекс є об’єктом права державної власності і може бути об’єктом купівлі-продажу, застави, оренди та інших правочинів (ч. 4 ст. 191 ЦК).

Частина 3 ст. 74 ГК вперше встановила, що в унітарному підприємстві утворюється статутний фонд. до прийняття цієї норми статутний фонд утворювався лише в деяких видах гос-подарських товариств. Статутний фонд державного комерцій-ного підприємства утворюється уповноваженим органом, до сфери управління якого воно входить, до реєстрації цього під-приємства як суб’єкта господарювання. Мінімальний розмір статутного фонду державного комерційного підприємства вста-новлюється законом (на сьогодні цей розмір не встановлено).

У разі якщо вартість активів державного комерційного підприємства за результатами його діяльності виявиться мен-шою, ніж розмір статутного фонду, передбачений статутом підприємства, орган, до сфери управління якого входить дане підприємство, зобов’язаний провести в установленому зако-нодавством порядку зменшення його статутного фонду, але не нижче встановленого мінімального розміру статутного фонду.

1 див.: Пункт 4 ч. 1 ст. 6 закону України «Про управління об’єктами державної власності».


63

держава та орган, до сфери управління якого входить де-ржавне комерційне підприємство, не несуть відповідальності за його зобов’язаннями, крім випадків, передбачених ГК та іншими законами.

збитки, завдані державному комерційному підприємству внаслідок виконання рішень органів державної влади чи ор-ганів місцевого самоврядування, які було визнано судом не-конституційними або недійсними, підлягають відшкодуванню зазначеними органами добровільно або за рішенням суду.

державне унітарне комерційне підприємство може бути перетворено у випадках та порядку, передбачених законом, у корпоратизоване підприємство (державне акціонерне товарис-тво). особливості діяльності корпоратизованих підприємств визначаються ГК та іншими законами.

особливості господарської діяльності державних комер-ційних підприємств визначені ст. 75 ГК.

Перша з них полягає у тому, що державне комерційне підприємство зобов’язане приймати та виконувати доведені до нього в установленому законодавством порядку держав-ні замовлення і державні завдання, враховувати їх при фор-муванні виробничої програми, визначенні перспектив свого економічного і соціального розвитку та виборі контрагентів. для закупівель матеріально-технічних ресурсів державне ко-мерційне підприємство застосовує процедури закупівель, виз-начені законом України від 22 лютого 2000 р. «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти»1.

Друга особливість діяльності державного комерційного під-приємства полягає в тому, що таке підприємство зобов’язане складати і виконувати річний та з поквартальною розбивкою фінансовий план на кожен наступний рік.

Фінансовий план підлягає затвердженню до 1 вересня ро-ку, що передує плановому:

— підприємств, що є суб’єктами природних монополій, та підприємств, плановий розрахунковий обсяг чистого при-бутку яких перевищує 50 мільйонів гривень, — Кабінетом Міністрів України;

— інших підприємств — органами, до сфери управління яких вони входять.

органи, до сфери управління яких входять державні ко-мерційні підприємства, надають центральному органу вико-


Р о з д і л 2

64

навчої влади з питань економіки до 1 серпня року, що пе-редує планованому, зведені показники фінансових планів та фінансові плани у розрізі окремих державних комерційних підприємств, які входять до сфери їх управління.

Форма та методичні рекомендації по розробці фінансо-вого плану затверджуються центральним органом виконавчої влади з питань економіки1.

Третя особливість: державне комерційне підприємство не має права безоплатно передавати належне йому майно іншим юридичним особам чи громадянам, крім випадків, перед-бачених законом. Відчужувати, віддавати в заставу майнові об’єкти, що належать до основних фондів, здавати в оренду цілісні майнові комплекси структурних одиниць та підроз-ділів державне комерційне підприємство має право лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно входить, і, як правило, на конкурентних засадах2.

Четверта особливість: кошти, одержані від продажу май-нових об’єктів, що належать до основних фондів державного комерційного підприємства, використовуються відповідно до затвердженого фінансового плану.

П’ята особливість: списання з балансу не повністю амор-тизованих основних фондів, а також прискорена амортизація основних фондів державного комерційного підприємства мо-жуть проводитися лише за згодою органу, до сфери управління якого входить дане підприємство3.

Шоста особливість — це встановлення в імперативному порядку переліку фондів, утворення яких є обов’язковим для державних комерційних підприємств. Вони утворюють за ра-хунок прибутку (доходу) спеціальні (цільові) фонди, призначені для покриття витрат, пов’язаних з їх діяльністю:

1 див.: Наказ Мінекономіки України від 21 червня 2005 р. № 173 (в ред. наказу від 31 березня 2006 р. № 117) «Про затвердження Поряд-ку складання, затвердження та контролю виконання фінансових планів державних підприємств, акціонерних, холдингових компаній та інших суб’єктів господарювання, у статутному фонді яких більше 50 відсотків акцій (часток, паїв) належать державі, та їх дочірніх підприємств» // офіційний вісник України. — 2005. — № 28. — Ст. 1667.

2 див.: Порядок відчуження об’єктів державної власності. затвердже-но постановою Кабінету Міністрів України від 6 червня 2007 р. № 803 // офіційний вісник України. — 2007. — № 43. — Ст. 1714.

3 див.: Порядок списання об’єктів державної власності. затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 8 листопада 2007 р. № 1314 // офіційний вісник України. — 2007. — № 86. — Ст. 3168.


65

— амортизаційний фонд; — фонд розвитку виробництва; — фонд споживання (оплати праці); — резервний фонд; — інші фонди, передбачені статутом підприємства. Порядок використання цих фондів визначається відповід-

но до затвердженого фінансового плану. Сьома особливість полягає в тому, що розподіл прибутку

(доходу) державних комерційних підприємств здійснюється відповідно до затвердженого фінансового плану з урахуван-ням вимог ГК та інших законів. В фінансовому плані за-тверджуються суми коштів, які направляються державі як власнику і зараховуються до державного бюджету України1. органи, до сфери управління яких відносяться державні ко-мерційні підприємства, до 15 липня року, що передує пла-новому, надають Кабінету Міністрів України інформацію про обсяги перерахування прибутку державних комерційних підприємств для їх врахування при формуванні державного бюджету.

Восьма особливість — це обов’язкове проведення ревізії фінансово-господарської діяльності підприємства в порядку, передбаченому законом, у разі зміни керівника державного комерційного підприємства.

законом визначаються і інші особливості господарської та соціальної діяльності державних комерційних підприємств.

особливим видом підприємства, заснованого на держав-ній власності, є казенне підприємство, яке здійснює некомер-ційну господарську діяльність, тобто діяльність, спрямовану на досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку2.

1 див.: Порядок відрахування господарськими організаціями до де-ржавного бюджету частини чистого прибутку (доходу). затверджено пос-тановою Кабінету Міністрів України від 29 січня 2007 р. № 68 // офіцій-ний вісник України. — 2007. — № 7. — Ст. 245.

2 I. М. Кучеренко розглядає наявність у ГК підприємств, які здійс-нюють некомерційну господарську діяльність як «порушення традицій-ної концепції визначення підприємства як підприємницької юридичної особи» (див.: Кучеренко I. М. Види підприємницьких юридичних осіб за новими Цивільним та Господарським кодексами // Вісник Хмельниць-кого інституту регіонального управління та права, 2002, № 2. — C. 22), не беручи до уваги існування в Україні державних казенних та комунальних некомерційних підприємств.

Р о з д і л 2

66

згідно з ч. 1 ст. 76 ГК казенні підприємства створюються у галузях народного господарства, в яких:

— законом дозволено здійснення господарської діяльності лише державним підприємствам;

— основним (понад п’ятдесят відсотків) споживачем про-дукції (робіт, послуг) виступає держава;

— за умовами господарювання неможлива вільна конку-ренція товаровиробників чи споживачів;

— переважаючим (понад п’ятдесят відсотків) є вироб-ництво суспільно необхідної продукції (робіт, послуг), яке за своїми умовами і характером потреб, що ним задовольняють-ся, як правило, не може бути рентабельним;

— приватизацію майнових комплексів державних підпри-ємств заборонено законом.

На відміну від державних комерційних підприємств, які утворюються органами державної влади, підпорядкованими Кабінету Міністрів, казенні підприємства створюються за рішенням Кабінету Міністрів. У рішенні про створення ка-зенного підприємства визначаються обсяг і характер основної діяльності підприємства, а також орган, до сфери управління якого входить підприємство, що створюється. Реорганізація і ліквідація казенного підприємства проводяться відповідно до вимог ГК за рішенням органу, до компетенції якого належить створення даного підприємства.

Майно казенного підприємства закріплюється за ним на праві оперативного управління в обсязі, зазначеному в статуті підприємства.

Казенне підприємство є юридичною особою, має відповід-ні рахунки в установах державного банку, печатку із своїм найменуванням.

орган, до сфери управління якого входить казенне під-приємство, затверджує статут підприємства, призначає його керівника, дає дозвіл на здійснення казенним підприємством господарської діяльності, визначає види продукції (робіт, послуг), на виробництво та реалізацію якої поширюється за-значений дозвіл.

Важливе значення для правового регулювання діяльності казенних підприємств мають постанови Кабінету Міністрів України від 30 червня 1998 р. № 987 «Про перетворення дер-жавних підприємств у казенні»1, якою визначено перелік дер-

1 офіційний вісник України. — 1998. — № 26. — Ст. 953.


67

жавних підприємств, що мають бути перетворені в казенні; від 16 червня 1998 р. № 914 «Про типовий статут казенного підприємства»1, якою затверджено Типовий статут казенно-го підприємства, та від 22 липня 1998 р. № 1129 «Про деякі питання управління казенними підприємствами»2, якою, зок-рема, затверджено Положення про складання плану розвитку казенного підприємства та Положення про складання фінан-сового плану казенного підприємства.

особливості господарської діяльності казенних підпри-ємств встановлені ст. 77 ГК.

Казенне підприємство здійснює господарську діяльність відповідно до виробничих завдань органу, до сфери управлін-ня якого воно входить.

Казенне підприємство самостійно організовує виробниц-тво продукції (робіт, послуг) і реалізує її за цінами (тарифа-ми), що визначаються в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, якщо інше не передбачено законом.

для закупівель матеріально-технічних ресурсів казенне комерційне підприємство застосовує процедури закупівель, визначені законом України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти».

орган, до сфери управління якого входить казенне під-приємство, здійснює контроль за використанням та збере-женням належного підприємству майна, і має право вилучити у казенного підприємства майно, яке не використовується або використовується не за призначенням, та розпорядитися ним у межах своїх повноважень.

Казенне підприємство не має права відчужувати або ін-шим способом розпоряджатися закріпленим за ним майном, що належить до основних фондів, без попередньої згоди ор-гану, до сфери управління якого воно входить.

джерелами формування майна казенного підприємства є: — державне майно, передане підприємству відповідно до

рішення про його створення; — кошти та інше майно, одержані від реалізації продукції

(робіт, послуг) підприємства; — цільові кошти, виділені з державного бюджету України; — кредити банків;

1 офіційний вісник України. — 1998. — 24. — Ст. 891.2 Там само. — 1998. — № 30. — Ст. 1120.

Р о з д і л 2

68

— частина доходів підприємства, одержаних ним за ре-зультатами господарської діяльності, передбачена статутом;

— інші джерела, не заборонені законом. Казенне підприємство одержує кредити для виконання

статутних завдань під гарантію органу, до сфери управління якого входить підприємство.

Казенне підприємство відповідає за своїми зобов’язаннями лише коштами, що перебувають у його розпорядженні. У разі недостатності зазначених коштів держава, в особі органу, до сфери управління якого входить підприємство, несе повну субсидіарну відповідальність за зобов’язаннями казенного підприємства.

Порядок розподілу та використання прибутку (доходу) ка-зенного підприємства визначається фінансовим планом, який затверджується у порядку, встановленому ст. 75 ГК для дер-жавних комерційних підприємств.

Iнші особливості господарської та соціальної діяльності казенних підприємств визначаються ГК, законом про держав-ні підприємства1 та іншими законодавчими актами.

2.1.5. Правове становище комунального унітарного підприємства

Правовому статусу комунального унітарного підприємс-тва присвячено ст. 78 ГК, згідно з якою комунальне унітарне підприємство утворюється компетентним органом місцевого самоврядування в розпорядчому порядку на базі відокремле-ної частини комунальної власності і входить до сфери його управління.

Відповідно до п. 30 ст. 26 закону України від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самоврядування в Україні» питання про створення, ліквідацію, реорганізацію та перепрофілювання підприємств, установ та організацій комунальної власності відповідної територіальної громади вирішується виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради.

орган, до сфери управління якого входить комунальне уні-тарне підприємство, є представником власника — відповідної територіальної громади і виконує його функції у межах, виз-начених ГК та іншими законодавчими актами.

1 Верховною Радою України 19 червня 2007 р. прийнятий за основу проект закону України «Про державні унітарні підприємства».


69

Майно комунального унітарного підприємства перебуває у комунальній власності і закріплюється за таким підприємс-твом на праві господарського відання (комунальне комерцій-не підприємство) або на праві оперативного управління (ко-мунальне некомерційне підприємство).

Статутний фонд комунального унітарного підприємства утворюється органом, до сфери управління якого воно вхо-дить, до реєстрації його як суб’єкта господарювання. Міні-мальний розмір статутного фонду комунального унітарного підприємства встановлюється відповідною місцевою радою.

Найменування комунального унітарного підприємства по-винно містити слова «комунальне підприємство» та вказів-ку на орган місцевого самоврядування, до сфери управління якого входить дане підприємство.

Комунальне унітарне підприємство не несе відповідаль-ності за зобов’язаннями власника та органу місцевого само-врядування, до сфери управління якого воно входить.

Комунальне унітарне підприємство очолює керівник під-приємства, що призначається органом, до сфери управління якого входить підприємство, і є підзвітним цьому органові.

збитки, завдані комунальному унітарному підприємству внаслідок виконання рішень органів державної влади чи ор-ганів місцевого самоврядування, підлягають відшкодуванню зазначеними органами добровільно або за рішенням суду.

особливості господарської діяльності комунальних уні-тарних підприємств визначаються відповідно до вимог, вста-новлених ГК щодо діяльності державних комерційних або казенних підприємств, а також інших вимог, передбачених законом.

Так, відповідно до ч. 8 ст. 5 закону України «Про віднов-лення платоспроможності боржника або визнання його бан-крутом» положення цього закону не застосовуються до юри-дичних осіб-підприємств, що є об’єктами права комунальної власності, якщо стосовно них виключно на пленарному за-сіданні відповідної ради органів місцевого самоврядування прийняті рішення щодо цього.

Цілком зрозумілим є те, що таке рішення рада, реалізую-чи права суб’єкта комунальної власності від імені відповідної громади, може прийняти лише щодо конкретного підприємс-тва, що є об’єктом комунальної власності, як правило, коли

Р о з д і л 2

70

проти такого підприємства порушено провадження у справі про банкрутство.

Хоча в згаданому законі ця обставина і не знайшла закріп-лення, проте в наукових колах існує небезпідставна думка про те, що в основі ідеї незастосування щодо комунального підприємства положень ч. 8 ст. 5 закону України «Про від-новлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» лежить обов’язок відповідної ради, яка приймає рішення, задовольнити вимоги кредиторів за рахунок коштів відповідного місцевого бюджету. Уявляється, що це положен-ня має знайти закріплення в ч. 8 ст. 5 зазначеного закону.

2.1.6. Поняття, види та правове становище підприємств колективної власності

Поняття підприємства колективної власності вміщене в ч. 1 ст. 93 ГК, згідно з якою підприємством колективної власності визнається корпоративне або унітарне підприємство, що діє на основі колективної власності засновника (засновників).

Iснування підприємств колективної власності в ГК Украї-ни викликає заперечення низки авторів, головним аргумен-том яких є відсутність в Конституції України і в ЦК згадки про колективну власність. На перший погляд, така позиція підсилилася і визнанням таким, що втратив чинність, закону України «Про власність», в якому були норми щодо колектив-ної власності1.

дійсно, за відсутності в Конституції України статті, яка б встановлювала форми власності в Україні, в ній є окремі згад-ки в різних статтях про право власності Українського народу (ст. 13), право приватної (частини 2, 4, 5 ст. 41), державної і комунальної власності (ч. 3 ст. 41; ст. 85, 142).

Відсутність у Конституції України терміну «колективна власність», на наш погляд, не може слугувати вагомим аргу-ментом для невизнання такої форми власності, оскільки роль і покликання Конституції полягає в тому, щоб встановити основні засади правового становища людини і громадянина, засади функціонування держави і суспільства, а не в тому,

1 див.: закон України від 27 квітня 2007 р. «Про внесення змін, та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів Ук-раїни у зв’язку з прийняттям Цивільного кодексу України» // офіційний вісник України. — 2007. — № 43. — Ст. 1703.


71

щоб регулювати суспільні відносини у сфері економіки (гос-подарювання). Цій меті і слугує саме Господарський кодекс.

Частина 2 ст. 93 ГК відносить до підприємств колективної власності:

— виробничі кооперативи1; — підприємства споживчої кооперації; — підприємства громадських та релігійних організацій; — інші підприємства, передбачені законом.Підприємства споживчої кооперації. Вся господарська

діяльність споживчої кооперації можлива лише завдяки функ-ціонуванню підприємств і організацій, що входять до її скла-ду. Саме результати їх діяльності і є тим фінансовим джере-лом, з якого «черпають воду» всі члени кооперації.

Виходячи з цього, ч. 7 ст. 111 ГК встановлює, що спо-живчі товариства, їх спілки (об’єднання) можуть утворювати для здійснення своїх статутних цілей підприємства, установи та інші суб’єкти господарювання відповідно до вимог ГК та інших законів.

згідно з ч. 2 ст. 93 ГК та ч. 8 ст. 111 ГК такі підприємс-тва називаються підприємствами споживчої кооперації. Ни-ми визнаються унітарні або корпоративні підприємства, ут-ворені споживчим товариством (товариствами) або спілкою (об’єднанням) споживчих товариств відповідно до вимог ГК та інших законодавчих актів з метою здійснення статутних цілей цих товариств, спілок (об’єднань).

Так, відповідно до ч. 2 ст. 11 закону України від 10 квітня 1992 р. «Про споживчу кооперацію»2 споживчі товариства та їх спілки виходячи із статутних вимог мають, зокрема, право:

— створювати (реорганізовувати, ліквідовувати) для здійс-нення своїх статутних завдань будь-які підприємства, устано-ви, організації, біржі, комерційні банки, фінансово-розрахун-кові центри, страхові товариства та інші об’єкти, діяльність яких не суперечить законам України;

— вступати як засновники або учасники до господарських товариств, спільних підприємств, асоціацій та інших об’єднань для розв’язання господарських і соціальних завдань.

Правове становище підприємств об’єднань громадян, релігій-них організацій визначається ст. 112 ГК, згідно з якою підпри-

1 особливості правового становища виробничого кооперативу роз-глядаються в підрозділі 2.3 цього розділу.


Р о з д і л 2

72

ємством об’єднання громадян, релігійної організації є унітар-не підприємство, засноване на власності об’єднання грома-дян (громадської організації, політичної партії) або власності релігійної організації для здійснення господарської діяльності з метою виконання їх статутних завдань.

Право власності об’єднань громадян реалізують їх вищі статутні органи управління в порядку, передбаченому зако-ном та статутними документами. Право власності релігійних організацій реалізується їх органами управління відповідно до закону.

з метою виконання статутних завдань і цілей зареєстровані об’єднання громадян можуть здійснювати необхідну госпо-дарську та іншу комерційну діяльність шляхом створення гос-прозрахункових установ і організацій із статусом юридичної особи, заснування підприємств у порядку, встановленому за-конодавством (ч. 1 ст. 24 закону України від 16 червня 1992 р. «Про об’єднання громадян»1).

згідно зі ст.35 закону України від 15 вересня 1999 р. «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»2, яка на-зивається «Право на господарську та фінансову діяльність профспілок, їх об’єднань», з метою реалізації статутних за-вдань профспілки, їх об’єднання, які є юридичними особа-ми, можуть здійснювати необхідну господарську та фінансову діяльність:

— шляхом надання безоплатних послуг, робіт; — створення в установленому законодавством порядку

підприємств, установ або організацій із статусом юридичної особи;

— формувати відповідні фонди, кредитні спілки. засновником підприємства об’єднання громадян є від-

повідне об’єднання громадян, що має статус юридичної осо-би, а також об’єднання (спілка) громадських організацій у разі, якщо його статутом передбачено право заснування під-приємств.

Релігійні організації мають право засновувати видавничі, поліграфічні, виробничі, реставраційно-будівельні, сільсько-господарські та інші підприємства, необхідні для забезпе-чення діяльності цих організацій (ч. 1 ст. 19 закону України

1 Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 34. — Ст. 504. 2 Там само. — 1999. — № 38. — Ст. 1889.


73

від 23 квітня 1991 р. «Про свободу совісті та релігійні органі-зації»1).

Підприємство об’єднання громадян, релігійної організа-ції діє на основі статуту і є юридичною особою, здійснюючи свою діяльність на праві оперативного управління або госпо-дарського відання відповідно до вимог ГК.

обмеження щодо створення та діяльності окремих видів підприємств об’єднання громадян, релігійної організації вста-новлюються законами. Так, політичним партіям та юридич-ним особам, що ними створюються, забороняється заснову-вати підприємства, за винятком засобів масової інформації, підприємств, що здійснюють продаж суспільно-політичної літератури, інших пропагандистсько-агітаційних матеріалів, виробів з власною символікою, проведення виставок, лекцій, фестивалів та інших суспільно-політичних заходів2.

2.1.7. Правове становище приватних та інших підприємств

згідно з ст. 113 ГК приватним підприємством визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та йо-го (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб’єкта господарювання—юридичної особи.

Порядок організації та діяльності приватних підприємств визначається ГК та іншими законами.

Таким чином, приватне підприємство може бути як уні-тарним, так і корпоративним.

Передбачена ГК можливість створення приватного уні-тарного підприємства при можливості створення товариства однієї особи викликає заперечення у противників ГК3. Уяв-ляється, що противники такого виду підприємств не хочуть бачити різниці ні в порядку заснування зазначених суб’єктів

1 Відомості Верховної Ради УРСР. — 1991. — № 25. — Ст. 283. 2 зауважимо, що це право політичних партій закріплене в законі Ук-

раїни «Про об’єднання громадян», але аналогічні норми відсутні в законі України від 5 квітня 2001 р. «Про політичні партії в Україні».

3 див., напр., И. Спасибо-Фатеева. Последняя попытка расшифро-вать «код да Винчи», т.е. Хозяйственный кодекс Украины // Юридичний радник. — 2006. — № 2. — C. 57—60.

Р о з д і л 2

74

(при цьому не враховуються обмеження, встановлені ЦК що-до створення товариства однієї особи), ні у взаємовідносинах засновника і створеної ним юридичної особи, ні у можливості відступлення своєї частки (її частини) або акцій в статутному капіталі, ні інших відмінностей, на які, наприклад, звертав увагу М. I. Кулагін1. Цікаво прокоментувала відсутність при-ватних підприємств у ЦК I. М. Кучеренко, розглядаючи про-блему визначення об’єкта спадкування після смерті особи, яка створила приватне підприємство, та відступлення своїх прав засновником приватного підприємства: «розробники ЦК вирішили це питання таким чином: немає унітарних підпри-ємств — немає і проблеми»2. Iншим шляхом пішли розробни-ки ГК — встановили, що кожне підприємство (в тому числі й унітарне) має статутний фонд, так само як і товариство однієї особи.

Фермерське господарство, як встановлено ст. 114 ГК, є фор-мою підприємництва громадян з метою виробництва, пере-робки та реалізації товарної сільськогосподарської продукції.

Відносини, пов’язані із створенням та діяльністю фер-мерських господарств, регулюються ГК, а також законом Ук-раїни від 19 червня 2003 р. «Про фермерське господарство»3, іншими законами.

закон України «Про фермерське господарство» (з його прийняттям втратив чинність закон України від 20 грудня 1991 р. «Про селянське (фермерське) господарство») визначає правові, економічні та соціальні засади створення та діяль-ності фермерських господарств як прогресивної форми під-приємницької діяльності громадян у галузі сільського госпо-дарства України.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 цього закону фермерське господар-ство є формою підприємницької діяльності громадян із ство-ренням юридичної особи, які виявили бажання виробляти то-варну сільськогосподарську продукцію, займатися її перероб-кою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону.

1 див.: Кулагин М. И. Избранные труды. — М.: Статут, 1997. — C. 228—230.

2 див.: Кучеренко I. М. Види підприємницьких юридичних осіб за новими Цивільним і Господарським кодексами. — C. 22.



75

На думку I. В. Спасибо-Фатєєвої, фермерські господарс-тва за своєю сутністю є господарськими товариствами, і у них відсутні специфічні риси, які дозволяють стверджувати про їх особливу організаційно-правову форму1.

дійсно, фермерське господарство, якщо розглядати його з позицій поділу суб’єктів цивільного права—юридичних осіб на товариства і установи, підпадає під досить широке, загальне визначення поняття товариства (ч. 2 ст. 83 ЦК), як організа-ції, створеної шляхом об’єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Проте на відміну від тради-ційних господарських товариств і виробничих кооперативів, фермерське господарство має певні ознаки, що не дозволяють беззаперечно ототожнювати його з товариствами, а точніше — дозволяють виокремити його з-поміж товариств.

Так, фермерське господарство має специфічний (обме-жений) склад його учасників, які іменуються членами фер-мерського господарства. Такими членами фермерського гос-подарства можуть бути подружжя, їхні батьки, діти, які досяг-ли 14-річного віку, інші члени сім’ї, родичі, які об’єдналися для спільного ведення фермерського господарства, визнають і дотримуються положень Статуту фермерського господарства.

I хоч законодавство передбачає можливість використан-ня фермерським господарством праці найманих працівників, проте особи, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом), не можуть бути членами фермерського госпо-дарства.

Право на створення фермерського господарства має не будь-яка особа (товариство може бути створене і юридичною особою, і іноземним громадянином або особою без грома-дянства), а лише дієздатний громадянин України, який до-сяг 18-річного віку, виявив бажання та пройшов професійний відбір на право створення фермерського господарства.

для ведення фермерського господарства громадянам Ук-раїни із земель державної або комунальної власності переда-ються у власність або надаються в оренду земельні ділянки. Це зумовлено тим, що предметом діяльності фермерського господарства є вироблення товарної сільськогосподарської продукції, її переробка та реалізація.

1 див.: И. Спасибо-Фатеева. Последняя попытка расшифровать «код да Винчи», т.е. Хозяйственный кодекс Украины. — C. 57.

Р о з д і л 2

76

На відміну від господарських товариств, які мають складну структуру органів товариства (наприклад, в акціонерному това-ристві це загальні збори акціонерів, наглядова рада, виконавчий орган, ревізійна комісія), фермерське господарство має лише го-лову фермерського господарства, який представляє фермерське господарство перед органами державної влади, підприємства-ми, установами, організаціями та окремими громадянами чи їх об’єднаннями, від його імені укладає угоди та вчиняє інші юри-дично значимі дії відповідно до законодавства України.

закон «Про фермерське господарство» не поширюється на громадян, які ведуть особисте селянське господарство або які використовують земельні ділянки для будівництва та обслуго-вування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибні ділянки), садівництва, городництва, сінокосін-ня та випасання худоби. Правові, організаційні, економічні та соціальні засади ведення особистого селянського госпо-дарства встановлені законом України від 15 травня 2003 р. «Про особисте селянське господарство»1, в якому визначено особисте селянське господарство як господарську діяльність2, яка проводиться без створення юридичної особи фізичною особою індивідуально або особами, що перебувають у сімей-них чи родинних відносинах і спільно проживають, з метою задоволення особистих потреб шляхом виробництва, пере-робки і споживання сільськогосподарської продукції, реалі-зації її надлишків та надання послуг з використанням майна особистого селянського господарства, у тому числі й у сфері сільського зеленого туризму.

Орендним підприємством згідно з ч. 1 ст. 115 ГК визнається підприємство, створене орендарем на основі оренди цілісного майнового комплексу існуючого державного або комунально-го підприємства чи майнового комплексу виробничого струк-турного підрозділу (структурної одиниці) цього підприємства з метою здійснення підприємницької діяльності.

орендарем є юридична особа, утворена членами трудо-вого колективу підприємства чи його підрозділу, майновий комплекс якого є об’єктом оренди.

1 Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 29. — Ст. 232.2 У зв’язку з цим некоректним є вживання конструкції «правове ста-

новище особистих селянських господарств» (див.: Лебідь В. I. Правове становище особистих селянських господарств в Україні: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — К., 2002. — 21 с.).


77

значно ширший перелік суб’єктів, які можуть бути орен-дарями, містить абз. 1 ч. 1 ст. 6 закону України від 10 квітня 1992 р. (в редакції закону від 14 березня 2005 р.) «Про оренду державного та комунального майна»1, згідно з яким оренда-рями можуть бути не лише господарські товариства, створені членами трудового колективу підприємства, його структурно-го підрозділу, але й інші юридичні особи та громадяни Украї-ни, фізичні та юридичні особи іноземних держав, міжнародні організації та особи без громадянства.

ГК не вважає зазначених осіб засновниками орендних під- приємств, хоч опосередковано визнає таку можливість, вста-новлюючи в ч. 3 ст. 115, що організація членів трудового ко-лективу, зареєстрована як юридична особа, має переважне право на укладання договору оренди майна того підприємства (структурного підрозділу), де створено цю організацію. оче-видно, що таке переважне право вона і має перед іншими особами, зазначеними в абз. 1 ч. 1 ст. 6 закону України «Про оренду державного та комунального майна».

Слід також зауважити, що закон України «Про оренду державного та комунального майна» не передбачає створен-ня організації членів трудового колективу як майбутнього орендодавця, оскільки після прийняття рішення про оренду цілісного майнового комплексу члени трудового колективу підприємства, його структурного підрозділу засновують від-повідно до чинного законодавства господарське товариство. Рішення трудового колективу про оренду цілісного майнового комплексу вважається прийнятим, якщо за нього проголосу-вало більше половини членів трудового колективу.

до реєстрації у встановленому порядку господарського то-вариства кожен член трудового колективу підприємства або його структурного підрозділу, цілісний майновий комплекс якого передається в оренду, має право вступити у зазначене господарське товариство на підставі особистої заяви.

зважаючи на цю обставину, а також виходячи з того, що визначення «орендне» у випадках, передбачених зако-нодавством, має кваліфікуючу ознаку при встановленні гос-подарської компетенції підприємства, а також відповідність переліку орендарів, встановленого абз. 1 ч. 1 ст. 6 закону України «Про оренду державного та комунального майна»,


Р о з д і л 2

78

дійсним відносинам, що склалися і складаються при орен-ді державного і комунального майна, вважаємо за доцільне внести відповідні зміни до ч. 3 ст. 115 ГК, узгодивши її зміст з положеннями закону України «Про оренду державного та комунального майна».

орендодавцями щодо майнових комплексів, які належать до державної або комунальної власності, є Фонд державного майна України і його регіональні відділення, а також орга-ни, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим, місцевими радами управляти майном, що належить відповідно Автономній Республіці Крим або є у комунальній власності.

оскільки ч. 4 ст. 115 ГК не розмежовує господарської компетенції орендодавців державного майна, доцільно звер-нутися до положень ст. 287 ГК.

Порівняльний аналіз норм ст. 5 закону України «Про оренду державного та комунального майна» та ст. 287 ГК Ук-раїни свідчить про існування між ними колізії.

Так, згідно з абз. 4 ст. 5 закону України «Про оренду дер-жавного та комунального майна» підприємства є орендодав-цями — щодо окремого індивідуально визначеного майна та нерухомого майна, загальна площа яких не перевищує 200 кв. м. на одне підприємство, а з дозволу органів, зазначених в абза-цах другому та третьому цієї статті, — також щодо структурних підрозділів підприємств (філій, цехів, дільниць) та нерухомого майна, що перевищує площу 200 кв. м.

В абзаці 2 ст. 5 закону України «Про оренду державного та комунального майна» названі такі органи — Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представниц-тва, а в абзаці 3 ст. 5 закону України «Про оренду державного та комунального майна» — органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування управляти майном.

Системний аналіз цих норм дозволяє стверджувати, що:а) дозвіл Фонду державного майна України, його регіо-

нальних відділень та представництв необхідний у разі укла-дання договорів оренди об’єктів, що належать до державної власності;

б) дозвіл органів, уповноважених Верховною Радою Ав-тономної Республіки Крим та органами місцевого самовря-


79

дування управляти майном — у разі оренди об’єктів, які від-повідно належать Автономній Республіці Крим або перебува-ють у комунальній власності.

Натомість, п. 3 ч. 1 ст. 287 ГК України встановлено, що державні (комунальні) підприємства є орендодавцями щодо окремого індивідуально визначеного майна, а з дозволу орендодав-ців, зазначених у пункті 2 цієї статті, — також щодо цілісних майнових комплексів, їх структурних підрозділів та нерухомого майна.

Наведена у п. 3 ч. 1 ст. 287 ГК України конструкція норми містить істотні вади1:

по-перше, у ній нечітко визначено об’єкти оренди — «що-до цілісних майнових комплексів, їх структурних підрозділів». Незрозуміло, про цілісні майнові комплекси яких суб’єктів іде мова — підприємств чи їх структурних підрозділів. Порів-няння цієї редакції з редакцією ст. 5 закону України «Про оренду державного та комунального майна» свідчить про те, що у цьому реченні після слова «комплексів» пропущено сло-во «підприємств»;

по-друге, у п. 2 ч. 1 ст. 287 ГК України, до якого відсилає п. 3 ч. 1 ст. 287 ГК України, названі орендодавці — органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування управляти майном, які не мають відношення ні до державних підприємств, ні до уп-равління державним майном, оскільки вони управляють від-повідно майном, що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності, і мають відношення до комунальних підприємств.

Таким чином, граматичне і логічне тлумачення положень ч. 1 ст. 287 ГК України свідчать про те, що відносини щодо одержання згоди орендодавців (Фонду державного майна Ук-раїни, його регіональних відділень і представництв) на укла-дання державними підприємствами договорів оренди цілісних майнових комплексів їх структурних підрозділів статтею 287 ГК України не врегульовані.

Підтвердженням невдалої редакції п. 3 ч. 1 ст. 287 ГК Ук-раїни може слугувати коментар цієї статті (автором якого є

1 На жаль, недоліки, про які йдеться, були закладені ще в проекті Господарського кодексу від 2 червня 2000 р. № 6370 (п. 3 ч. 2 ст. 287 проекту) і, незважаючи на неодноразові зміни до вже прийнятого ГК України, так і не були усунуті.

Р о з д і л 2

80

автор цієї монографії), в якому коментується, по суті, не п. 3 ч. 1 ст. 287 ГК України, а абз. 4 ст. 5 закону України «Про оренду державного та комунального майна»1.

Вищевикладене свідчить про доцільність узгодження по-ложень ст. 287 ГК з законом України «Про оренду державно-го та комунального майна».

до внесення запропонованих змін, за умови неврегульова-ності у ч. 1 ст. 287 ГК України відносин, пов’язаних із надан-ням згоди державним підприємствам на укладання договорів оренди цілісних майнових комплексів їх структурних підроз-ділів, для вирішення колізії між нормами ст. 287 ГК і ст. 5 закону України «Про оренду державного і комунального май-на» суб’єктам господарювання (а у разі виникнення спору — і суду), на нашу думку, слід керуватися положенням ч. 2 ст. 287 ГК України, згідно з якою організаційні та майнові відносини, пов’язані з передачею в оренду цілісних майнових комплексів державного сектора економіки, а також цілісних майнових комплексів, що є комунальною власністю, регулю-ються законодавством відповідно до цього Кодексу.

Наведена норма ГК України є логічною, оскільки Госпо-дарський кодекс є загальним нормативно-правовим актом, що містить лише окремі положення щодо регулювання відносин оренди, а закон України «Про оренду державного та комуналь-ного майна» — спеціальним нормативним актом, що регулює:

— організаційні відносини, пов’язані з передачею в орен-ду майна державних підприємств та організацій, підприємств, заснованих на майні, що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності (далі — підпри-ємства), їх структурних підрозділів;

— майнові відносини між орендодавцями та орендарями щодо господарського використання державного майна, май-на, що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності (ч. 1 ст. 1 закону)2.

законом визначаються об’єкти державної та комунальної власності, на основі яких не можуть створюватися орендні підприємства.

1 див.: Науково-практичний коментар Господарського кодексу Ук-раїни / Кол. авт.: Г. л. знаменський, В. В. Хахулін, В. С. Щербина та ін.; за заг. ред. В. К. Мамутова. — C. 441.

2 Тут має враховуватися відомий ще з римського права принцип «lex specialis derogate generale» (спеціальний закон скасовує загальний).


81

Передача в оренду майнових комплексів не припиняє пра-ва власності на це майно. Передавати цілісні майнові комп-лекси у суборенду забороняється.

орендне підприємство може бути визнано банкрутом в порядку, встановленому законом.

Порядок укладання договору оренди майнового комплек-су та інші відносини, пов’язані із створенням та діяльністю орендного підприємства, регулюються ГК, законом України «Про оренду державного та комунального майна» та іншими нормативно-правовими актами;

Підприємство з іноземними інвестиціями є досить пошире-ним в Україні видом підприємств. Це підприємство, створене відповідно до вимог ГК, в статутному фонді якого не менш як десять відсотків становить іноземна інвестиція (ч. 1 ст. 116 ГК). Підприємство набуває статусу підприємства з іноземни-ми інвестиціями з дня зарахування іноземної інвестиції на його баланс.

Iноземною інвестицією вважаються цінності, що вклада-ються іноземними інвесторами в об’єкти інвестиційної діяль-ності відповідно до законодавства України з метою отриман-ня прибутку або досягнення соціального ефекту. Iноземні інвестиції можуть вкладатися в об’єкти, інвестування в які не заборонено законами України.

Підприємства з іноземними інвестиціями мають право бути засновниками дочірніх підприємств, створювати філії і представництва на території України і за її межами з додер-жанням вимог законодавства України та законодавства від-повідних держав.

законом можуть бути визначені галузі господарювання та (або) території, в яких встановлюється загальний розмір участі іноземного інвестора, а також території, на яких діяльність під-приємств з іноземними інвестиціями обмежується або заборо-няється, виходячи з вимог забезпечення національної безпеки.

Правовий статус і порядок діяльності підприємств з інозем-ними інвестиціями визначаються, крім ГК, законом України від 19 березня 1996 р. «Про режим іноземного інвестування»1, законом України від 16 квітня 1991 р. «Про зовнішньоеконо-мічну діяльність»2 та іншими законодавчими актами;

1 Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 19. — Ст. 80.2 Відомості Верховної Ради УРСР. — 1991. — № 29. — Ст. 377.

Р о з д і л 2

82

Іноземне підприємство визначається ч. 1 ст. 117 ГК як унітарне або корпоративне підприємство, створене за зако-нодавством України, що діє виключно на основі власності іноземців або іноземних юридичних осіб, або діюче підпри-ємство, придбане повністю у власність цих осіб1.

Iноземні підприємства не можуть створюватися в галузях, визначених законом, що мають стратегічне значення для без-пеки держави.

діяльність філій, представництв та інших відокремлених підрозділів підприємств, утворених за законодавством інших держав, здійснюється на території України відповідно до за-конодавства України.

Умови і порядок створення, вимоги до організації та діяль-ності іноземних підприємств визначаються ГК, законом Украї-ни «Про режим іноземного інвестування», іншими законами.

На завершення розгляду правового становища підпри-ємств зазначимо, що чинне господарське законодавство (а та-кож податкове, фінансове, трудове та ін.), виходячи з реалій господарського життя з його багатоманітністю організаційних форм підприємств, містить чимало норм, дія яких поши-рюється лише на певних суб’єктів.

Наприклад, згідно з ч. 8 ст. 2 закону України від 22 грудня 1995 р. «Про державне замовлення для задоволення пріоритет-них державних потреб» державне замовлення є обов’язковим для державних підприємств, акціонерних товариств, у статутно-му фонді яких контрольний пакет акцій належить державі, орен-дних підприємств, заснованих на державній власності, якщо ви-конання державного замовлення не спричиняє їм збитків.

Цілком зрозуміло, що за допомогою поділу юридичних осіб на товариства та установи визначити суб’єктів госпо-дарювання, для яких виконання державного замовлення є обов’язковим, просто неможливо.

Відповідно до ч. 2 ст. 3 закону України від 3 березня 1999 р. «Про державне оборонне замовлення»2 у разі невизначення виконавця на конкурентній основі оборонне замовлення є обов’язковим, якщо воно не завдає збитків, і розміщується уповноваженим Кабінетом Міністрів України органом на:

1 На помилковість такого формулювання та спосіб виправлення цієї помилки ми вказували в підрозділі 2.1.2 монографії.



83

— казенних підприємствах; — державних підприємствах і організаціях; — акціонерних товариствах, у статутному фонді яких кон-

трольний пакет акцій належить державі; — орендних підприємствах і організаціях, заснованих на

державній власності; — суб’єктах господарювання, які є єдиними виробниками

або відповідно до законодавства України визнані такими, що зай-мають монопольне (домінуюче) становище на ринках тих видів товарів, які є предметом державного оборонного замовлення.

законом України від 19 березня 1996 р. «Про режим іно-земного інвестування» встановлені особливості створення (в т.ч. формування статутного капіталу) підприємств з іноземни-ми інвестиціями і реалізації ними продукції (робіт, послуг).

Iгнорувати ці види підприємств, керуючись лише норма-ми ЦК, які не мають на меті і загалом не покликані деталь-но регулювати відносини у сфері господарювання, не можна. Тому, проголошуючи пріоритет диспозитивних засад в регу-люванні цивільних відносин, необхідно слідувати цій ідеї, не обмежуючи вільне волевиявлення учасників відносин у сфері господарювання і не намагатися вкласти їх в «прокрустове ложе» товариств і установ.

Якщо для регулювання цивільних відносин за участю юри-дичних осіб не має значення, який суб’єкт (банк, виробничий кооператив, будівельна організація чи партія або релігійна ор-ганізація) «приховується» за оболонкою юридичної особи, то для інших відносин (передусім, господарських) вид і організа-ційна форма підприємства часто має кваліфікуюче, а інколи — і визначальне значення при застосуванні положень тих або інших нормативно-правових актів.

2.2. Правове становище господарських товариств

2.2.1. Поняття господарського товариства

одним із найпоширеніших видів суб’єктів господарюван-ня є господарські товариства. Їх правовий статус визначаєть-ся положеннями § 1 «Господарські товариства» Глави 8 ЦК, Глави 9 «Господарські товариства» ГК та законом України від

Р о з д і л 2

84

19 вересня 1991 р. «Про господарські товариства»1. Незабаром має бути прийнятий окремий закон «Про акціонерні товарис-тва», що не виключає необхідності внесення змін до закону України «Про господарські товариства», оскільки, незважа-ючи на зміни, внесені законом України від 27 квітня 2007 р. до закону України «Про господарські товариства», чима-ло норм останнього потребують подальшого вдосконалення і узгодження як з ЦК і ГК, так і з законом України «Про цінні папери і фондовий ринок».

Частина 1 ст. 113 ЦК містить досить загальне визначен-ня поняття господарського товариства, відзначаючи, разом з тим, його головні ознаки: наявність статусу юридичної особи і наявність статутного (складеного) капіталу, поділеного на частки між учасниками.

з інших статей ЦК випливають такі ознаки господарсько-го товариства як підприємницький характер його діяльності (ст. 84 ЦК), створення фізичними або юридичними особами (ч. 1 ст. 114 ГК).

Узагальнене визначення поняття господарського товарис-тва встановлене ГК. згідно з ч. 1 ст. 79 ГК господарськими товариствами визнаються підприємства або інші суб’єкти господарювання, створені юридичними особами та(або) гро-мадянами шляхом об’єднання їх майна і участі в підприємни-цькій діяльності товариства з метою одержання прибутку.

з наведеного визначення випливають наступні ознаки гос-подарського товариства:

а) це підприємство або інший суб’єкт господарювання;б) його засновниками є юридичні особи та(або) громадяни;в) товариство утворюється шляхом об’єднання майна за-

сновників; г) учасники товариства беруть участь в підприємницькій

діяльності товариства;д) товариство створюється з метою одержання прибутку.У випадках, передбачених законом, господарське товариство

може діяти у складі одного учасника. Це положення не поши-рюється на повні та командитні товариства (ч. 2 ст. 114 ЦК).

засновниками і учасниками товариства можуть бу-ти суб’єкти господарювання, інші учасники господарських відносин, зазначені у ст. 2 ГК, а також громадяни, які не є



85

суб’єктами господарювання. В той же час, учасниками повно-го товариства та повними учасниками (товаришами) коман-дитного товариства можуть бути згідно з ч. 7 ст. 80 ГК лише особи, зареєстровані як суб’єкти підприємництва.

обмеження щодо заснування та участі в господарських то-вариствах суб’єктів господарювання або інших осіб встанов-люються ГК та іншими законами.

Господарські товариства є юридичними особами1. Суб’єкти господарювання — юридичні особи, які стали засновниками або учасниками господарського товариства, зберігають статус юридичної особи, тобто вони продовжують діяти як суб’єкти права.

Господарські товариства можуть здійснювати будь-яку під-приємницьку діяльність, якщо інше не передбачено законом.

для закупівель матеріально-технічних ресурсів госпо-дарське товариство, державна частка у статутному фонді яко-го перевищує 50 відсотків, за рішенням органів управління такого товариства застосовує процедури закупівель, визначені законом України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти».

Відповідно до ст. 82 ГК установчим документом повно-го товариства і командитного товариства є засновницький договір. Установчим документом акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю і товариства з до-датковою відповідальністю є статут. У зв’язку з цим у законі України «Про господарські товариства» доцільно слова «уста-новчі документи» замінити словами «установчий документ» у відповідних відмінках.

В установчих документах господарського товариства від-повідно до ст. 4 закону України «Про господарські товарист-ва» мають міститися відомості про вид товариства, предмет і цілі його діяльності, склад засновників та учасників, найме-нування та місцезнаходження, розмір та порядок утворення

1 На нашу думку, замість виключення з ст. 1 закону України «Про господарські товариства» частини 4, яка встановлювала «Товариства є юридичними особами» (очевидно законодавець виходив з того, що про-сте товариство не є юридичною особою) зазначену частину можна було б викласти у такій редакції «Господарські товариства є юридичними особа-ми», оскільки навряд чи законодавство про господарські товариства най-ближчим часом піде шляхом невизнання юридичними особами повних і командитних товариств, як це має місце в деяких зарубіжних країнах.

Р о з д і л 2

86

статутного (складеного) капіталу, порядок розподілу прибут-ків та збитків, склад і компетенцію органів товариства та по-рядок прийняття ними рішень, включаючи перелік питань, з яких необхідна одностайність або кваліфікована більшість голосів, порядок внесення змін до установчих документів та порядок ліквідації і реорганізації товариства.

У статуті акціонерного товариства, крім відомостей, вка-заних у ст. 4 закону України «Про господарські товариства», мають міститися відомості про види акцій, що випускаються, їх номінальну вартість, співвідношення акцій різних видів, кількість акцій, що купуються засновниками, наслідки не-виконання зобов’язань по викупу акцій, строк та порядок виплати частки прибутку (дивідендів) один раз на рік за під-сумками календарного року.

У статуті товариства з обмеженою відповідальністю, крім відомостей, зазначених у ст. 4 закону України «Про госпо-дарські товариства», мають міститися відомості про розмір часток кожного з учасників, розмір, склад та порядок вне-сення ними вкладів, розмір і порядок формування резервно-го фонду, порядок передання (переходу) часток у статутному фонді. У статуті товариства з додатковою відповідальністю, крім цього, передбачається граничний розмір відповідаль-ності його учасників.

Статутом може бути встановлено порядок визначення розміру часток учасників залежно від зміни вартості майна, внесеного як вклад, та додаткових внесків учасників.

засновницькі договори про повне товариство і про коман-дитне товариство, крім відомостей, зазначених у ст. 4 зако-ну України Про господарські товариства», повинні визначати розмір частки кожного з учасників, форму їх участі у справах товариства, розмір, склад і порядок внесення ними вкладів. Стосовно вкладників командитного товариства в засновниць-кому договорі вказуються тільки сукупний розмір їх часток у майні товариства та розмір, склад і порядок внесення ними вкладів.

Найменування господарського товариства має містити зазначення виду товариства. Найменування господарсько-го товариства не може вказувати на належність товариства до органів державної влади чи органів місцевого самовряду-вання.


87

Найменування повного товариства має містити імена (найменування) всіх його учасників, слова «повне товарис-тво» або містити ім’я (найменування) одного чи кількох учас-ників з доданням слів «і компанія», а також слів «повне то-вариство».

Найменування командитного товариства має містити іме-на (найменування) всіх повних його учасників, слова «коман-дитне товариство» або містити ім’я (найменування) хоча б од-ного повного учасника з доданням слів «і компанія», а також слів «командитне товариство».

Якщо у найменування командитного товариства включе-не ім’я вкладника, такий вкладник стає повним учасником товариства.

до установчих документів можуть бути включені також ві-домості щодо інших умов діяльності господарського товарис-тва, які не суперечать закону. Якщо в установчих документах не вказано строк діяльності господарського товариства, воно вважається створеним на невизначений строк.

Установчі документи господарського товариства у перед-бачених законом випадках погоджуються з Антимонопольним комітетом України.

Порушення встановлених ст. 82 ГК вимог щодо змісту ус-тановчих документів господарського товариства є підставою для відмови у його державній реєстрації.

2.2.2. Види господарських товариств

Види господарських товариств узагальнено названі в ст. 80 ГК. Слід зазначити, що у назві ст. 113 ЦК вжито термін «ви-ди», а в ч. 2 цієї ж статті йдеться про «форми» господарських товариств — такі ж, як і види за ст. 80 ГК.

згідно з ч. 1 ст. 80 ГК і ч. 2 ст. 1 закону України «Про гос-подарські товариства» до господарських товариств належать:

— акціонерні товариства; — товариства з обмеженою відповідальністю; — товариства з додатковою відповідальністю; — повні товариства; — командитні товариства. 1. Акціонерне товариство — це так зване товариство ка-

піталів. особливості його правового статусу виражає визна-чення «акціонерне». Ці особливості обумовлені акціонерним

Р о з д і л 2

88

способом формування і функціонування статутного фонду товариства.

Акціонерним товариством є господарське товариство, яке має статутний фонд (слід відзначити, що в ЦК і законі Украї-ни «Про господарські товариства» терміну «статутний фонд» господарського товариства відповідає термін «статутний капі-тал»), поділений на визначену кількість акцій однакової но-мінальної вартості, і несе відповідальність за зобов’язаннями тільки майном товариства, а акціонери несуть ризик збитків, пов’язаних із діяльністю товариства, в межах вартості належ-них їм акцій (ч. 2 ст. 80 ГК).

з цього визначення випливають особливості акціонерного товариства, які обумовлюють специфіку його правового ста-тусу.

По-перше, статутний фонд акціонерного товариства (АТ) має акціонерну природу, формується шляхом емісії та роз-міщення акцій фізичним та(або) юридичним особам. Міні-мальний розмір статутного фонду АТ встановлено у розмірі, не менше суми, еквівалентної 1250 мінімальним заробітним платам, виходячи зі ставки мінімальної заробітної плати, дію-чої на момент створення товариства.

По-друге, акціонерне товариство має публічний статус емі-тента цінних паперів (акцій, облігацій). Iнші товариства не ма-ють статусу емітента акцій. Акціонерне товариство є юридич-ною особою, яка від свого імені випускає акції і зобов’язується своєчасно виконувати обов’язки, що випливають з умов їх ви-пуску. Шляхом випуску і розміщення акцій акціонерні това-риства і формують свої статутні фонди, і збільшують їх, якщо це необхідно. Акції відкритих акціонерних товариств допус-каються до вільного продажу на умовах, визначених законом України від 23 лютого 2006 р. «Про цінні папери та фондовий ринок», іншими актами про фондовий ринок.

По-третє, фізичні та юридичні особи, які придбали акції акціонерних товариств, фіксуються у реєстрі власників імен-них цінних паперів і набувають статусу акціонерів. Права та обов’язки акціонерів визначені статтями 116, 117 ЦК, ст. 88 ГК, статтями 10, 11 закону «Про господарські товариства».

По-четверте, особливою ознакою акціонерного товарис-тва є обмеження відповідальності акціонерів. Акціонери від-повідають (точніше — несуть ризик збитків) за зобов’язаннями


89

товариства тільки в межах належних їм акцій. за ознакою від-повідальності акціонерів акціонерне товариство належить до товариств з обмеженою відповідальністю.

Правове становище акціонерного товариства характери-зується і деякими іншими рисами. Так, це товариство має засновницькі права щодо створення господарських об’єднань (участі в існуючих об’єднаннях). Акціонерне товариство має право створювати дочірні підприємства, наділяти їх майном, яке належить товариству, призначати керівника та реалізува-ти інші права власника дочірнього підприємства.

законодавством передбачено, що акціонерне товариство має фірмову марку та товарний знак. Ці реквізити затверджу-ються правлінням товариства і реєструються в Торгово-про-мисловій палаті України.

за способом функціонування акцій ч. 1 ст. 81 ГК розрізняє відкриті (ВАТ) та закриті (зАТ) акціонерні товариства. Поділ АТ на відкриті і закриті містить також закон України «Про господарські товариства» (в ЦК такий поділ відсутній, що дало чергові підстави стверджувати про неузгодженість ЦК і ГК).

Акції відкритого акціонерного товариства можуть розпов-сюджуватися шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на біржах. Акціонери відкритого товариства можуть відчужувати належні їм акції без згоди інших акціонерів та товариства (ч. 2 ст. 81 ГК). Разом з тим перше розміщення акцій ВАТ є виключ-но закритим (приватним) серед засновників (ч. 4 ст. 28 закону України «Про цінні папери та фондовий ринок»). При цьому зберігає свою дію норма ч. 1 ст. 30 закону України «Про госпо-дарські товариства», згідно з якою засновники в будь-якому ви-падку зобов’язані бути держателями акцій на суму не менше 25 відсотків статутного капіталу і строком не менше двох років.

Акції закритого акціонерного товариства розподіляються між засновниками або серед заздалегідь визначеного кола осіб і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, купувати-ся та продаватися на біржі. Акціонери закритого товариства мають переважне право на придбання акцій, що продаються іншими акціонерами товариства (ч. 3 ст. 81 ГК)1.

1 У літературі робиться безпідставний, на наш погляд, висновок про те, що «правило переважного права можна поширювати також і на до-говір міни, який є різновидом договору продажу» (див.: Бабаларов С., Рябота В. Посібник «Статут зАТ: зразок, коментарі та поради». — К., Міжнародна фінансова корпорація, 2007. — C. 14—15).

Р о з д і л 2

90

з цього імперативного припису, який не може бути зміне-ний положеннями статуту зАТ, слідують, на нашу думку, такі права і обов’язки акціонера зАТ:

а) права акціонера, який є потенційним покупцем акцій зАТ:

— право на отримання інформації (повідомлення) про продаж акцій зАТ акціонером цього ж товариства;

— право на висловлення своєї волі (наміру) щодо прид-бання акцій;

— переважне право (перед товариством і третіми особами (неакціонерами товариства) на придбання акцій зАТ;

б) обов’язки акціонера-продавця акцій зАТ:— поінформувати (повідомити) всіх акціонерів зАТ про

намір продати належні йому акції або їх частину;— з’ясувати наміри (волю) кожного з акціонерів зАТ щодо

придбання запропонованих до продажу акцій або їх частини; — забезпечити реалізацію всіма акціонерами зАТ належ-

ного їм переважного права на придбання акцій з дотриман-ням принципів добросовісності і справедливості (ст. 3 ЦК України) при розподілі акцій між акціонерами, які бажають їх придбати.

2. Товариство з обмеженою відповідальністю — один з най-поширеніших видів господарських товариств в економіці Ук-раїни.

Відповідно до ч. 3 ст. 80 ГК товариством з обмеженою відповідальністю є господарське товариство, що має статут-ний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами, і несе відповідальність за своїми зобов’язаннями тільки своїм майном.

Максимальна кількість учасників товариства з обмеженою відповідальністю може досягати 10 осіб.

Учасники товариства, які повністю сплатили свої вклади, несуть ризик збитків, пов’язаних з діяльністю товариства, у межах своїх вкладів.

Учасники товариства, які не повністю внесли вклади, не-суть солідарну відповідальність за його зобов’язаннями у ме-жах вартості невнесеної частини вкладу кожного з учасників.

отже, називаючи цей вид товариства товариством «з обме-женою відповідальністю», законодавець не має на увазі обме-ження відповідальності товариства як суб’єкта господарського


91

права (юридичної особи) якимись певними розмірами майна або грошових коштів (наприклад, лише розміром статутного фонду). Насправді йдеться про обмеження відповідальності учасників товариства, які несуть ризик збитків у межах своїх вкладів до статутного фонду.

У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється статутний фонд, розмір якого повинен становити не менше суми, еквівалентної 100 мінімальним заробітним платам, ви-ходячи зі ставки мінімальної заробітної плати, діючої на мо-мент створення товариства.

до моменту реєстрації товариства з обмеженою відпові-дальністю його учасники зобов’язані сплатити не менше ніж 50 суми своїх вкладів, що підтверджується документами, ви-даними банківською установою. Частина статутного капіта-лу, що залишилася несплаченою, підлягає сплаті протягом першого року діяльності товариства (абз. 1 ч. 3 ст. 144 ЦК). Якщо учасники протягом першого року діяльності товарист-ва не сплатили повністю суму своїх вкладів, товариство по-винне оголосити про зменшення свого статутного капіталу і зареєструвати відповідні зміни до статуту в установленому порядку або прийняти рішення про ліквідацію товариства (ч. 3 ст. 52 закону України «Про господарські товариства»).

Учасник товариства з обмеженою відповідальністю має право продати чи іншим чином відступити свою частку (її частину) в статутному фонді одному або кільком учасникам цього товариства (ч. 1 ст. 147 ЦК).

Відчуження учасником товариства з обмеженою відпові-дальністю своєї частки (її частини) третім особам допускаєть-ся, якщо інше не встановлено статутом товариства.

Учасники товариства користуються переважним правом купівлі частки учасника, який її відступив, пропорційно їхнім часткам у статутному фонді товариства, якщо статутом то-вариства чи домовленістю між учасниками не встановлений інший порядок здійснення цього права. Якщо учасники това-риства не скористаються своїм переважним правом протягом місяця з дня повідомлення про намір учасника продати час-тку (її частину) або протягом іншого строку, встановленого статутом товариства, чи домовленістю між його учасниками, частка (її частина) учасника може бути відчужена третій особі (ч. 2 ст. 147 ЦК).

Р о з д і л 2

92

У разі передачі частки (її частини) третій особі відбуваєть-ся одночасний перехід до неї всіх прав та обов’язків, що нале-жали учаснику, який відступив її повністю або частково.

Частка учасника товариства може бути придбана самим товариством, яке протягом одного року зобов’язане реалізу-вати її іншим учасникам або третім особам у порядку, вста-новленому статутом і законом, або зменшити свій статутний капітал відповідно до ст. 144 ЦК.

Будь-який з учасників товариства з обмеженою відпові-дальністю має право вийти з товариства із сплатою йому вар-тості частини майна товариства, пропорційної його частці у статутному фонді. за домовленістю між учасником та това-риством виплата вартості частини майна товариства може бу-ти замінена переданням майна в натурі (ч. 2 ст. 148 ЦК).

3. Товариство з додатковою відповідальністю має правовий статус, аналогічний статусу товариства з обмеженою відпові-дальністю.

Товариством з додатковою відповідальністю є господар-ське товариство, статутний фонд якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів і яке несе від-повідальність за своїми зобов’язаннями власним майном, а в разі його недостатності учасники цього товариства солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність своїм майном у визначеному статутом товариства однаково кратному роз-мірі до вартості вкладу кожного з учасників1.

Граничний розмір відповідальності учасників передба-чається в статуті товариства.

до товариства з додатковою відповідальністю застосову-ються положення ЦК про товариства з обмеженою відпові-дальністю, якщо інше не встановлено статутом товариства і законом.

4. Повне товариство — таке товариство, всі учасники яко-го відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і несуть до-

1 Порядок визначення розміру додаткової відповідальності учасників товариства не передбачав і не передбачає встановлення такого розміру законом, тим не менше декретом Кабінету Міністрів України від 17 бе-резня 1993 р. «Про довірчі товариства» (див.: Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 19. — Ст. 207) встановлено, що учасники довірчого товариства відповідають додатково належним їм майном у п’ятикратному розмірі до внеску кожного учасника (ч. 4 ст. 2 декрету).


93

даткову солідарну відповідальність за зобов’язаннями това-риства усім своїм майном (ч. 5 ст. 80 ГК).

Наведене визначення поняття повного товариства, як і де-фініція ч. 1 ст. 66 закону України «Про господарські товарис-тва», є дещо некоректним, оскільки дає підстави вважати до-даткову відповідальність солідарною, тоді як у законодавстві і в теорії цивільного і господарського права вона іменується субсидіарною відповідальністю. Більш вдалим, на наш пог-ляд, є визначення поняття повного товариства в ч. 1 ст. 119 ЦК, яке і має бути відтворене в ГК і в законі.

Повне товариство створюється і діє на підставі засновни-цького договору (статуту цей вид товариства не має). У за-сновницькому договорі повного товариства, крім відомостей, загальних для всіх видів товариств, має бути визначено розмір частки кожного з учасників, форму їх участі у справах това-риства, розмір, склад і порядок внесення ними вкладів.

Такі вимоги випливають з особливого характеру товарис-тва, зокрема, з ведення його справ, яке здійснюється в по-рядку, встановленому ст. 122 ЦК, а саме: кожний учасник повного товариства має право діяти від імені товариства, якщо засновницьким договором не визначено, що всі учас-ники ведуть справи спільно або що ведення справ доручено окремим учасникам. Тому цей вид товариств не має органів управління.

У разі спільного ведення учасниками справ товариства для вчинення кожного правочину є необхідною згода всіх учасни-ків товариства. Якщо ведення справ доручено окремим учас-никам повного товариства, інші учасники можуть вчиняти правочини від імені товариства за наявності у них довіренос-ті, виданої учасниками, яким доручено ведення справ това-риства.

У відносинах з третіми особами повне товариство не може посилатися на положення засновницького договору, які об-межують повноваження учасників повного товариства щодо права діяти від імені товариства, крім випадків, коли буде до-ведено, що третя особа у момент вчинення правочину знала чи могла знати про відсутність в учасника товариства права діяти від імені товариства.

Учасник повного товариства, що діяв у спільних інтересах, але не мав на це повноважень, має право у разі, якщо його дії

Р о з д і л 2

94

не були схвалені іншими учасниками, вимагати від товариства відшкодування здійснених ним витрат, якщо він доведе, що у зв’язку з його діями товариство зберегло чи набуло майно, яке за вартістю перевищує ці витрати.

Статтею 125 ЦК встановлено, що зміни у складі учасників повного товариства можуть бути у зв’язку з:

1) виходом учасника повного товариства з його складу з власної ініціативи;

2) виключенням із складу учасників; 3) вибуттям із складу учасників з причин, що не залежать

від учасника. Порядок і особливості виходу, виключення та вибуття

учасників зі складу повного товариства визначаються від-повідно до статей 126, 128 та 129 ЦК, іншим законом та за-сновницьким договором.

Як уже зазначалося, учасники повного товариства несуть солідарну відповідальність за зобов’язаннями товариства усім своїм майном, на яке може бути звернене стягнення. Ме-ханізм такої відповідальності конкретизовано у ст. 124 ЦК. Важливим є те, що учасник товариства відповідає за борги останнього незалежно від того, чи виникли вони після або до його вступу до товариства.

Якщо борги товариства повністю сплатить один з учас-ників, він має право звернутися з регресною вимогою у від-повідній частині до інших учасників, які несуть перед ним відповідальність пропорційно своїм часткам у складеному ка-піталі товариства.

5. Командитне товариство — господарське товариство, в якому один або декілька учасників здійснюють від імені това-риства підприємницьку діяльність і солідарно несуть додатко-ву (субсидіарну) відповідальність за зобов’язаннями товарис-тва усім своїм майном (повні учасники або так звані комплі-ментарії), а інші учасники присутні в діяльності товариства лише своїми вкладами (вкладники або так звані командитис-ти) і не беруть участі в діяльності товариства.

згідно з ч. 1 ст. 134 ЦК командитне товариство створюєть-ся і діє на підставі засновницького договору. засновницький договір підписується усіма повними учасниками.

Якщо внаслідок виходу, виключення чи вибуття у ко-мандитному товаристві залишився один повний учасник, за-


95

сновницький договір переоформляється в одноособову заяву, підписану повним учасником. Якщо командитне товариство створюється одним повним учасником, то установчим доку-ментом є одноособова заява (меморандум), яка містить усі ві-домості, встановлені законом для командитного товариства (ч. 3 ст. 134 ЦК).

Правовий статус командитного товариства визначається нормами статей 133—139 ЦК, статей 67—74 закону України «Про господарські товариства» (ці статті закону стосуються правового статусу повних товариств) з урахуванням особли-востей, передбачених у спеціальних статтях (статті 78—83) за-кону України «Про господарські товариства», безпосередньо присвячених командитним товариствам.

оскільки правовий статус повних учасників було розгля-нуто раніше, тут доцільно зупинитися на особливостях участі вкладників у командитному товаристві.

Вкладник може вступати до командитного товариства шляхом внесення грошових або матеріальних вкладів.

згідно з ст. 137 ЦК вкладник командитного товариства має право:

1) одержувати частину прибутку товариства відповідно до його частки у складеному капіталі товариства в порядку, вста-новленому засновницьким договором (меморандумом);

2) діяти від імені товариства у разі видачі йому довіреності та відповідно до неї;

3) переважно перед третіми особами набувати відчужувану частку (її частину) в складеному капіталі товариства відповід-но до положень ст. 147 ЦК.

Якщо бажання викупити частку (її частину) виявили де-кілька вкладників, зазначена частка розподіляється між ними відповідно до їхніх часток у складеному капіталі товариства;

4) вимагати першочергового повернення вкладу у разі ліквідації товариства;

5) ознайомлюватися з річними звітами та балансами то-вариства;

6) після закінчення фінансового року вийти з товариства та одержати свій вклад у порядку, встановленому засновниць-ким договором (меморандумом);

7) передати свою частку (її частину) у складеному капіталі іншому вкладнику або третій особі, повідомивши про це то-вариство.

Р о з д і л 2

96

Передання вкладником усієї своєї частки іншій особі при-пиняє його участь у командитному товаристві.

Вкладники командитного товариства повинні вносити вклади й додаткові внески у розмірі, способами й порядком, передбаченими засновницьким договором, проте сукупний розмір їхніх часток не повинен перевищувати 50 відсотків майна товариства, зазначеного в засновницькому договорі. На момент реєстрації командитного товариства кожний з вклад-ників повинен внести не менше 25 відсотків свого внеску.

Таким чином, вкладники беруть участь у діяльності ко-мандитного товариства лише своїми вкладами, розмір яких визначає суму отримуваного ними прибутку. Будь-якої участі в управлінні товариством вони не беруть.

Управління справами командитного товариства здійс-нюється тільки повними учасниками. Якщо в товаристві є тільки один такий учасник, управління справами здійснюєть-ся ним самостійно.

Вкладники не мають права перешкоджати діям повних учасників з управління справами товариства.

Незважаючи на те, що за загальним правилом відповідаль-ність вкладника обмежується вкладом у майні товариства, в ок-ремих випадках, передбачених законом, він також несе повну відповідальність. Приміром, якщо вкладник вчиняє правочин від імені та в інтересах товариства без відповідних повнова-жень, і схвалення його дій командитним товариством не буде отримано, він відповідає перед третіми особами за вчиненим ним правочином усім своїм майном, на яке відповідно до за-конодавства може бути звернено стягнення (ч. 1 ст. 138 ЦК).

Крім загальних підстав припинення господарських то-вариств командитне товариство припиняється також у разі вибуття усіх вкладників. Повні учасники мають право у разі вибуття всіх вкладників замість ліквідації командитного това-риства перетворити його у повне товариство.

2.2.3. Майно господарського товариства

Господарське товариство як суб’єкт і об’єкт права влас-ності (майновий комплекс) характеризується складною май-новою і фінансовою структурою.

Ця структура різна для статутних (акціонерні товариства, товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю) і


97

нестатутних (повні та командитні товариства) товариств. Так, найскладнішою є майнова і фінансова структура акціонер-ного товариства, яка становить собою врегульовані правом відносини щодо об’єднання вкладів засновників та учасників у статутний фонд товариства, щодо випуску та обігу акцій, щодо розподілу майна у фонди товариства та виплати диві-дендів на акції.

Правові основи майнових відносин у господарському то-варистві загалом врегульовані ЦК, ГК та законом України «Про господарські товариства».

Поняття майна товариства використовується, зокрема, в ст. 115 ЦК, а також у ст. 80 ГК та ст. 24 закону «Про госпо-дарські товариства», відповідно до яких товариство «несе від-повідальність за зобов’язаннями тільки майном товариства».

Поняття «майно товариства» узагальнює всі види майна і майнових прав цього суб’єкта господарського права. зміст його необхідно визначати згідно з правилами ст. 190 ЦК, за якою майном як особливим об’єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки.

Відповідно до ч. 1 ст. 139 ГК, майном визнається сукуп-ність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються у діяльності суб’єктів господарювання та відображаються в їх балансі або враховуються в інших перед-бачених законом формах обліку майна цих суб’єктів.

залежно від економічної форми, якої набуває майно то-вариства у процесі здійснення господарської діяльності, воно належить до основних фондів, оборотних засобів, коштів, то-варів (ч. 2 ст. 139 ГК).

Майно товариства юридично відособлене від майна влас-ників товариства (акціонерів, учасників). Це майно є власніс-тю саме товариства як юридичної особи. Товариство в статусі суб’єкта права володіє, користується і розпоряджається май-ном товариства, відособлення якого здійснюється на праві приватної власності.

Юридично-технічною формою, яка постійно відображає майновий стан товариства, є його самостійний бухгалтерський баланс, тобто документ про його активи і пасиви. Грошові кошти товариства відображені на його поточному та інших рахунках в установах банків.

Р о з д і л 2

98

об’єкти права власності господарського товариства різні. а) згідно з ст. 85 ГК господарське товариство є власником

майна, переданого йому у власність засновниками і учасни-ками як внески. Це майно називається вкладами засновників та учасників до статутного (складеного) капіталу (ч. 1 ст. 115 ЦК). з економічної точки зору вклади засновників та учасни-ків — це фіксовані частки майнової участі цих осіб у статут-ному фонді (складеному капіталі) товариства.

згідно з ч. 1 ст. 86 ГК вкладами учасників та засновни-ків господарського товариства можуть бути будинки, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності, цінні папери, пра-ва користування землею, водою та іншими природними ре-сурсами, будинками, спорудами, а також інші майнові права (включаючи майнові права на об’єкти інтелектуальної влас-ності), кошти, у тому числі в іноземній валюті.

за загальним правилом, грошова оцінка вкладу учасника господарського товариства здійснюється за згодою учасників товариства, а у випадках, встановлених законом, вона підля-гає незалежній експертній перевірці (ч. 2 ст. 115 ЦК).

Наведена норма ч. 2 ст. 115 ЦК (майже дослівно запози-чена з ч. 6 ст. 66 ЦК Російської Федерації), яка без жодних змін перенесена до ст. 13 закону України «Про господарські товариства», має певні недоліки. Перший з них полягає в тому, що оцінка вкладу учасника товариства здійснюється, передусім, засновниками товариства на стадії його утворення, що не знайшло закріплення в статті, яка аналізується, а вже після створення товариства (наприклад, у разі прийняття до товариства нового учасника і відповідного збільшення статут-ного фонду) — його учасниками. другий недолік полягає в тому, що редакція ст. 115 ЦК не враховує існуючого в Україні порядку оцінки майна та майнових прав, встановленого зако-ном України від 12 липня 2001 р. «Про оцінку майна, майно-вих прав та професійну оціночну діяльність в Україні»1, якому невідоме ні поняття «незалежна експертна перевірка», ні його зміст. Натомість зазначений закон вживає термін «незалежна оцінка», під якою розуміє оцінку майна, проведену суб’єктом оціночної діяльності — суб’єктом господарювання.

Визначення вартості внесків учасників (засновників) гос-подарських товариств у разі, коли до статутних фондів за-



99

значених товариств вноситься державне (комунальне) майно, майно господарських товариств з державною часткою (част-кою комунального майна) у статутному фонді, здійснюється в нормативно врегульованому порядку — згідно з Методикою оцінки майна, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 10 грудня 2003 р. № 18911. Це означає, що вар-тість внесків усіх учасників та засновників господарських то-вариств, у тому числі в разі їх створення, визначається за ре-зультатами проведення незалежної оцінки. Незалежній оцінці передує проведення інвентаризації майна та аудиторської пе-ревірки (щодо цілісних майнових комплексів, які є внеском) у порядку згідно із законодавством з урахуванням особливос-тей, визначених цією Методикою.

отже, в чинному законодавстві України щодо грошової оцінки вкладів учасників господарського товариства застосо-вуються такі процедури, як незалежна оцінка та аудиторська перевірка, яка у встановлених випадках передує незалежній оцінці. У зв’язку з цим пропонуємо абз. 2 ч. 2 ст. 115 ЦК України та ч. 2 ст. 13 закону України «Про господарські това-риства» викласти в наступній редакції:

«Грошова оцінка вкладу учасника господарського това-риства здійснюється за згодою засновників (учасників) това-риства, а у випадках, встановлених законом, вона підлягає незалежній оцінці».

закон (ч. 3 ст. 86 ГК) забороняє використовувати для фор-мування статутного фонду товариства бюджетні кошти, кош-ти, одержані в кредит та під заставу.

Фінансовий стан засновників — юридичних осіб щодо їх спроможності здійснити відповідні внески до статутного фонду господарського товариства у випадках, передбачених законом, повинен бути перевірений належним аудитором (ау-диторською фірмою) у встановленому порядку. Так, згідно з п. 2 ст. 8 закону України від 22 квітня 1993 р. (в ред. закону України від 14 вересня 2006 р.) «Про аудиторську діяльність»2 проведення аудиту є обов’язковим для перевірки фінансово-го стану засновників банків, підприємств з іноземними ін-вестиціями, відкритих акціонерних товариств (крім фізичних осіб), страхових і холдингових компаній, інститутів спільного

1 офіційний вісник України. — 2003. — № 51. — Ст. 2669.2 Відомості Верховної Ради. — 2006. — № 44. — Ст. 432.

Р о з д і л 2

100

інвестування, довірчих товариств та інших фінансових посе-редників.

Майновий стан засновників-громадян має бути підтвер-джений декларацією про їхні доходи і майно, завіреною від-повідним податковим органом.

б) Крім вкладів, товариство виступає власником й іншого майна, яке на відміну від статутного фонду (капіталу) нази-вається власним капіталом товариства. Це продукція, вироб-лена в результаті господарської діяльності товариства; доходи, одержані від господарської діяльності товариства; інше май-но, набуте товариством на підставах, не заборонених законом (доходи від продажу акцій, облігацій; кредити банків, інвес-тиції під державні контракти, надходження від пожертвувань тощо).

Майно господарського товариства поділяється на фонди — передбачені нормами права види або частини майна товарис-тва відповідно до їхнього цільового призначення. Кожен фонд має певний правовий режим.

Статутний фонд (статутний капітал). законодавство (ч. 1 ст. 87 ГК) визначає статутний фонд господарського товарист-ва як суму вкладів засновників та учасників товариства.

Статутний фонд є однією з майнових гарантій стабільності товариства як ділового партнера. з цією метою законодавс-твом встановлено загальний для всіх акціонерних товариств та товариств з обмеженою відповідальністю мінімальний роз-мір статутного фонду (для акціонерних — у сумі, еквівалент-ній 1250, для товариств з обмеженою відповідальністю — 100 мінімальним заробітним платам, виходячи зі ставки мінімаль-ної заробітної плати, діючої на момент створення товарист-ва) та мінімальні розміри статутних фондів для окремих видів суб’єктів господарювання, створених у формі господарських товариств — банків, страхових компаній тощо. Статутний фонд товариства поділений на визначену статутом кількість акцій рівної номінальної вартості (в акціонерних товариствах) або на частки, розмір яких встановлюється статутом (в това-риствах з обмеженою та додатковою відповідальністю).

Статутний фонд у певному розумінні є неподільним май-ном господарського товариства, тому закон імперативно ре-гулює порядок його зміни — збільшення або зменшення. При цьому в ГК лише зазначається на право товариства змінювати


101

(збільшувати або зменшувати) розмір статутного фонду, а сам порядок зміни встановлено нормами ЦК та актами державної комісії з цінних паперів та фондового ринку України.

Так, згідно зі ст. 156 ЦК акціонерне товариство має право за рішенням загальних зборів акціонерів збільшити статутний капітал двома способами: 1) шляхом збільшення номінальної вартості акцій або 2) шляхом додаткового випуску акцій.

Збільшення статутного капіталу АТ здійснюється відповідно до Положення про порядок збільшення (зменшення) розміру статутного капіталу акціонерного товариства, затвердженого рішенням дКЦПФР від 22 лютого 2007 р. № 3871.

збільшення статутного капіталу акціонерного товариства допускається після його повної сплати. збільшення статутно-го капіталу товариства для покриття збитків не допускається.

У випадках, встановлених статутом товариства і законом, може бути встановлене переважне право акціонерів на прид-бання акцій, що додатково випускаються товариством.

Способи зменшення статутного капіталу АТ встановлені ст. 157 ЦК, згідно з якою акціонерне товариство має право за рішенням загальних зборів акціонерів зменшити статутний капітал шляхом зменшення номінальної вартості акцій або шляхом купівлі товариством частини випущених акцій з ме-тою зменшення їх загальної кількості. детально зменшення статутного капіталу АТ регулюється зазначеним Положенням про порядок збільшення (зменшення) розміру статутного ка-піталу акціонерного товариства.

зменшення статутного капіталу акціонерного товариства допускається після повідомлення про це всіх його кредиторів у порядку, встановленому законом. При цьому кредитори то-вариства мають право вимагати дострокового припинення або виконання товариством відповідних зобов’язань та відшкоду-вання збитків.

зменшення статутного капіталу акціонерного товариства шляхом купівлі та погашення частини акцій допускається, якщо така можливість передбачена у статуті товариства.

зменшення акціонерним товариством статутного капіта-лу нижче від встановленого законом розміру має наслідком ліквідацію товариства.


Р о з д і л 2

102

Стаття 144 ЦК встановлює порядок зміни статутного капі-талу товариства з обмеженою (з додатковою) відповідальніс-тю. Зменшення статутного капіталу товариства з обмеженою відповідальністю допускається після повідомлення в порядку, встановленому законом, усіх його кредиторів. У цьому разі кредитори мають право вимагати дострокового припинення або виконання відповідних зобов’язань товариства та відшко-дування їм збитків.

Збільшення статутного капіталу товариства з обмеженою відповідальністю допускається після внесення усіма його учасниками вкладів у повному обсязі. Порядок внесення до-даткових вкладів встановлюється законом і статутом това-риства.

Рішення товариства про зміни розміру статутного фон-ду набирає чинності з дня внесення цих змін до державного реєстру (ч. 3 ст. 87 ГК).

для покриття витрат, пов’язаних з відшкодуванням збит-ків, позаплановими видатками товариства, останнє створює резервний (страховий) фонд. Це фонд визначеного установчими документами розміру, але не менш як 25 відсотків статутного фонду товариства. Формується резервний (страховий) фонд за рахунок щорічних відрахувань, розмір яких визначається установчими документами, але не може бути меншим 5 відсо-тків суми прибутку товариства. Кошти фонду зараховуються на спеціальний рахунок в банку. Рішення про використання фонду приймає вищий орган управління товариства. Резер-вний (страховий) фонд має цільове призначення, тому його кошти на інші цілі не використовуються.

Товариство має право створювати й інші фонди, одним з яких є фонд сплати дивідендів. Це майновий фонд, який теж формується з чистого прибутку товариства.

Iнші фонди створюються, якщо це передбачено законо-давством або установчим документом товариства (наприклад, житловий фонд, валютний фонд тощо).

Господарське товариство, у статутному фонді якого більше 50 відсотків акцій (часток, паїв) належить державі, зобов’язане на кожний наступний рік складати і виконувати річний фі-нансовий план відповідно до ст. 75 ГК.


103

2.2.4. Права та обов’язки учасників господарського товариства

Право участі в господарському товаристві за змістом є комплексним. до нього входять як майнові права та обов’язки учасників товариства (акціонерів), так і членські (управлінсь-кі) права та обов’язки1.

Учасниками господарського товариства можуть бути суб’єкти господарювання, інші учасники господарських від-носин (органи державної влади та органи місцевого само-врядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації), які виступають засновниками (учасниками) товариства. отже, учасниками товариства можуть бути як юридичні особи, так і громадяни. обмеження щодо їхньої участі у господарських товариствах може бути встановлене законом.

Права і обов’язки учасників господарського товариства (незалежно від виду товариства) встановлені ст. 88 ГК, згідно з якою вони мають право:

брати участь в управлінні справами товариства в порядку, визначеному в установчих документах, за винятком випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами;

брати участь у розподілі прибутку товариства та одержува-ти його частку (дивіденди);

одержувати інформацію про діяльність товариства. На ви-могу учасника товариство зобов’язане надати йому для оз-найомлення річні баланси, звіти про фінансово-господарську діяльність товариства, протоколи ревізійної комісії, протоко-ли зборів органів управління товариства тощо;

вийти в передбаченому установчими документами поряд-ку зі складу товариства.

Учасники товариства мають також інші права, передбачені ГК, іншими законами та установчими документами товарист-ва. Так, згідно з п. 4 ч. 1 ст. 116 ЦК учасники товариства, крім перелічених прав, мають також право здійснити відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві, у порядку, вста-новленому законом.

1 Щодо прав і обов’язків учасників корпоративних відносин див. та-кож підрозділ 4.2 цієї монографії.

Р о з д і л 2

104

У ч. 3 ст. 88 ГК зазначені наступні обов’язки, покладені на учасників господарського товариства:

— додержуватися вимог установчих документів товарист-ва, виконувати рішення його органів управління;

— вносити вклади (оплачувати акції) у розмірі, порядку та коштами (засобами), що передбачені установчими документа-ми, відповідно до ГК та закону про господарські товариства;

— нести інші обов’язки, передбачені ГК, іншими закона-ми та установчими документами товариства (наприклад, не розголошувати комерційну таємницю та конфіденційну ін-формацію про діяльність товариства (п. 3 ч. 1 ст. 117 ЦК).

2.2.5. Управління господарським товариством

загальні положення щодо управління господарським то-вариством міститься у ст. 89 ГК, згідно з якою управління діяльністю господарського товариства здійснюють його органи та посадові особи, склад і порядок обрання (призначення) яких визначається залежно від виду товариства, а у визначених за-коном випадках — учасники товариства�. згідно з ч. 1 ст. 97 ЦК управління товариством здійснюють його органи. Ця загальна норма щодо всіх товариств (підприємницьких і не-підприємницьких) не відбиває реалій управління підприєм-ницькими товариствами, тому стосовно останніх ЦК містить спеціальні норми, якими визначає органи конкретного виду товариства і встановлює їх компетенцію.

Разом з тим порівняльний аналіз норм, викладених у ЦК, ГК і законі України «Про господарські товариства», дає під-стави для висновку про відсутність чіткого і системного ви-значення органів товариства стосовно окремих видів статут-них товариств, та їх компетенції.

Передусім, потребують більш чіткого розмежування ужи-вані в законодавстві поняття «органи товариства» і «органи управління товариством». Якщо виходити з порівняльного аналізу, наприклад, змісту ст. 145 ЦК, з одного боку, і ст. 146 ЦК — з іншого, то очевидно, що перше з них є ширшим, оскільки крім органів управління товариством з обмеженою відповідальністю (ними згідно зі ст. 145 ЦК є загальні збори

1 Тут маються на увазі учасники повного товариства і повні учасни-ки командитного товариства. закон не передбачає утворення в зазначе-них товариствах будь-яких органів управління і контролю.


105

учасників товариства і виконавчий орган) у зазначеному това-ристві може бути сформований орган, що здійснює постійний контроль за фінансово-господарською діяльністю виконавчо-го органу (контрольний орган).

Таким чином, органи товариства з обмеженою відпові-дальністю можна класифікувати залежно від виконуваної ни-ми функції на органи управління і контрольний орган (викла-дене стосується і товариства з додатковою відповідальністю).

Iнша справа — акціонерне товариство. В підрозділі 5 § 1 Глави 8 ЦК, норми якого визначають правове становище ак-ціонерного товариства, відсутня не лише загальна стаття щодо управління акціонерним товариством, але і згадка про конт-рольний орган. Тут законодавець пішов шляхом визначення повноважень кожного з органів — загальних зборів акціонерів (ст. 159 ЦК), наглядової ради (ст. 160 ЦК), виконавчого орга-ну (ст. 161 ЦК). Що стосується ревізійної комісії акціонерного товариства, то стаття про неї в ЦК відсутня. Натомість порів-няльний аналіз ст. 146 ЦК (щодо контролю за діяльністю ви-конавчого органу в товаристві з обмеженою відповідальністю) і ст. 160 ЦК (щодо повноважень наглядової ради, яка здійс-нює контроль за діяльністю виконавчого органу АТ) дає під-стави для висновку, що і спеціально створений контрольний орган в товаристві з обмеженою (додатковою) відповідальніс-тю (по суті, це традиційна ревізійна комісія), і наглядова рада в акціонерному товаристві виконують однакові повноваження щодо контролю за діяльністю виконавчого органу. зрозуміло, що повноваження цих органів різні, так само як і зрозумі-ло, що, незважаючи на відсутність в ЦК відповідної статті, ревізійна комісія в акціонерному товаристві створюється.

очевидно вся справа — в компетенції наглядової ради, як представницького органу, який в період між загальними збо-рами акціонерів представляє їх інтереси і здійснює контроль за діяльністю виконавчого органу (проте не захист прав акціо-нерів у розумінні норм Глави 3 ЦК, яка такого суб’єкта за-хисту цивільних прав та інтересів не передбачає), і ревізійної комісії, яка, на нашу думку, покликана здійснювати контроль за фінансово-господарською діяльністю товариства в особі йо-го органів — наглядової ради і виконавчого органу.

Тому в акціонерному товаристві утворюються органи уп-равління — вищий (загальні збори акціонерів, наглядова рада

Р о з д і л 2

106

і виконавчий орган, і контрольний орган — ревізійна комісія. Така структура органів АТ передбачена законом України «Про господарські товариства», такою вона має бути і в за-коні «Про акціонерні товариства».

Як зазначалося, управління діяльністю господарського то-вариства здійснюють також його посадові особи, яким згідно з законом визнаються голова та члени виконавчого органу, го-лова ревізійної комісії (ревізор), а у разі створення наглядової ради — голова і члени цієї ради. обмеження щодо поєднання однією особою зазначених посад встановлюються законом.

Посадовими особами господарського товариства не мо-жуть бути особи, службову або іншу діяльність яких визнано Конституцією України та законом несумісною з перебуван-ням на цих посадах, а також особи, яким перебування на від-повідних посадах заборонено рішенням суду.

Посадові особи відповідають за шкоду, заподіяну ними господарському товариству, в межах і порядку, передбачених законом та установчими документами товариства.

особливості управління діяльністю окремих видів госпо-дарських товариств, обумовлені порядком формування ста-тутного (складеного) капіталу і характером взаємовідносин між учасниками товариства, встановлені в ЦК.

Так, управління діяльністю повного товариства здійс-нюється за спільною згодою всіх учасників. засновницьким договором товариства можуть бути передбачені випадки, коли рішення приймається більшістю голосів учасників.

Кожний учасник повного товариства має один голос, якщо засновницьким договором не передбачений інший по-рядок визначення кількості голосів.

Кожний учасник повного товариства, незалежно від того, чи уповноважений він вести справи товариства, має право ознайомлюватися з усією документацією щодо ведення справ товариства. Відмова від цього права чи його обмеження, зок-рема за домовленістю учасників товариства, є нікчемною (ст. 121 ЦК).

Управління діяльністю командитного товариства здійс-нюється повними учасниками у порядку, встановленому ЦК для повного товариства.

Вкладники не мають права брати участі в управлінні діяльністю командитного товариства та заперечувати проти


107

дій повних учасників щодо управління діяльністю товариства. Вкладники командитного товариства можуть діяти від імені товариства тільки за довіреністю.

особливості управління товариством з обмеженою відпові-дальністю встановлені ст. 145 ЦК.

Вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є загальні збори його учасників.

У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється виконавчий орган — колегіальний (дирекція, очолювана ге-неральним директором) або одноособовий (директор), який здійснює поточне керівництво його діяльністю і є підзвітним загальним зборам його учасників. Виконавчий орган товарис-тва може бути обраний також і не зі складу учасників това-риства.

Компетенція виконавчого органу товариства з обмеженою відповідальністю, порядок ухвалення ним рішень і порядок вчинення дій від імені товариства встановлюються ЦК, інши-ми законами і статутом товариства.

до виключної компетенції загальних зборів учасників това-риства з обмеженою відповідальністю належить:

1) визначення основних напрямів діяльності товариства, затвердження його планів і звітів про їх виконання;

2) внесення змін до статуту товариства, зміна розміру його статутного капіталу;

3) створення та відкликання виконавчого органу това-риства;

4) визначення форм контролю за діяльністю виконавчо-го органу, створення та визначення повноважень відповідних контрольних органів;

5) затвердження річних звітів та бухгалтерських балансів, розподіл прибутку та збитків товариства;

6) вирішення питання про придбання товариством частки учасника;

7) виключення учасника із товариства; 8) прийняття рішення про ліквідацію товариства, призна-

чення ліквідаційної комісії, затвердження ліквідаційного ба-лансу.

Статутом товариства і законом до виключної компетенції загальних зборів може бути також віднесене вирішення інших питань.

Р о з д і л 2

108

Питання, віднесені до виключної компетенції загальних зборів учасників товариства, не можуть бути передані ними для вирішення виконавчому органу товариства.

Черговість та порядок скликання загальних зборів вста-новлюються статутом товариства і законом.

Так, згідно з законом «Про господарські товариства» збори учасників товариства з обмеженою відповідальністю склика-ються не рідше двох разів на рік, якщо інше не передбачено ус-тановчими документами. Такі збори вважаються повноважни-ми, якщо на них присутні учасники (представники учасників), що володіють у сукупності більш як 60 відсотками голосів.

Контроль за діяльністю виконавчого органу товариства з обмеженою відповідальністю здійснює ревізійна комісія (реві-зор), що створюється зборами учасників товариства.

Вищим органом акціонерного товариства є загальні збори акціонерів. У загальних зборах мають право брати участь усі його акціонери незалежно від кількості і виду акцій, що їм належать.

Акціонери (їхні представники), які беруть участь у загаль-них зборах, реєструються із зазначенням кількості голосів, що їх має кожний акціонер, який бере участь у зборах.

до виключної компетенції загальних зборів акціонерів на-лежать:

1) внесення змін до статуту товариства, у тому числі зміна розміру його статутного капіталу;

2) обрання членів наглядової ради, а також утворення і відкликання виконавчого та інших органів товариства;

3) затвердження річної фінансової звітності, розподіл при-бутку і збитків товариства;

4) рішення про ліквідацію товариства. до виключної компетенції загальних зборів статутом това-

риства і законом може бути також віднесене вирішення інших питань.

Питання, віднесені законом до виключної компетенції за-гальних зборів акціонерів, не можуть бути передані ними для вирішення іншим органам товариства.

Порядок голосування на загальних зборах акціонерів вста-новлюється законом. У чинному законодавстві закріплено принцип голосування на загальних зборах: одна акція — один голос.


109

Акціонер має право призначити свого представника для участі у зборах. Представник може бути постійним чи при-значеним на певний строк. Акціонер має право у будь-який момент замінити свого представника у вищому органі това-риства, повідомивши про це виконавчий орган акціонерного товариства.

Рішення загальних зборів акціонерів приймаються біль-шістю не менш як у 3/4 голосів акціонерів, які беруть участь у зборах, щодо:

1) внесення змін до статуту товариства; 2) ліквідації товариства. з інших питань рішення приймаються простою більшістю

голосів акціонерів, які беруть участь у зборах. загальні збори акціонерів скликаються не рідше одного

разу на рік. Позачергові збори акціонерів скликаються у разі неплато-

спроможності товариства, а також за наявності обставин, ви-значених у статуті товариства, та в будь-якому іншому випад-ку, якщо цього вимагають інтереси акціонерного товариства в цілому.

Порядок скликання і проведення загальних зборів, а та-кож умови скликання і проведення позачергових зборів та повідомлення акціонерів встановлюються статутом товарис-тва і законом.

В акціонерному товаристві може бути створена наглядова рада (в ч. 2 ст. 89 ГК вона іменується радою товариства або спостережною радою), яка здійснює контроль за діяльніс-тю його виконавчого органу та захист прав акціонерів това-риства.

Слід зазначити, що в законодавстві України зустрічаються терміни «спостережна рада»1, «наглядова рада»2 або і обидва одночасно3, що у ряді випадків можна пояснити специфікою

1 Крім ГК, цей термін вживається також в законах України «Про банки і банківську діяльність» (щодо кооперативних банків), «Про кре-дитні спілки», «Про кооперацію», «Про сільськогосподарську коопера-цію», а також у Положенні про спостережну раду, затвердженому поста-новою Кабінету Міністрів України від 19 липня 1993 р. № 556.

2 див.: закон України «Про господарські товариства», «Про банки і банківську діяльність» (щодо державних банків).

3 див.: закон України «Про інститути спільного інвестування (пай-ові та корпоративні інвестиційні фонди)».

Р о з д і л 2

110

правового становища суб’єкта господарювання (банк, вироб-ничий кооператив, корпоратизоване підприємство).

Слід зазначити, що термін «наглядова рада» вживається і в Конституції України (ч. 2 ст. 78, ч. 4 ст. 103, ч. 1 ст. 120) стосовно заборони народним депутатам України, Президенту України, членам Кабінету Міністрів та керівникам централь-них та місцевих органів виконавчої влади входити до складу наглядової ради підприємства чи організації, що має на меті одержання прибутку. У зв’язку з цим вважаємо за доцільне привести термінологію відповідних актів чинного законодавс-тва у відповідність до терміну, який вживається в Конституції України, і вживати єдиний для акціонерних товариств і ко-оперативів термін «наглядова рада».

Випадки обов’язкового створення в акціонерному това-ристві наглядової ради встановлюються законом. за чинним законом України «Про господарські товариства» створення наглядової ради є обов’язковим в акціонерному товаристві, яке налічує понад 50 акціонерів.

Статутом акціонерного товариства і законом встанов-люється виключна компетенція наглядової ради. Питання, віднесені статутом до виключної компетенції наглядової ра-ди, не можуть бути передані нею для вирішення виконавчому органу товариства.

Члени наглядової ради акціонерного товариства не можуть бути членами його виконавчого органу.

Наглядова рада акціонерного товариства визначає форми контролю за діяльністю його виконавчого органу.

Виконавчим органом акціонерного товариства, який здійс-нює керівництво його поточною діяльністю, є правління або інший орган, визначений статутом.

Виконавчий орган вирішує всі питання діяльності акціо-нерного товариства, крім тих, що віднесені до компетенції загальних зборів і наглядової ради товариства.

Виконавчий орган є підзвітним загальним зборам акціо-нерів і наглядовій раді акціонерного товариства та організовує виконання їхніх рішень. Виконавчий орган діє від імені ак-ціонерного товариства у межах, встановлених статутом акціо-нерного товариства і законом.

Виконавчий орган акціонерного товариства може бути ко-легіальним (правління, дирекція) чи одноособовим (директор,


111

генеральний директор). На нашу думку, утворення одноосо-бового виконавчого органу акціонерного товариства у вигляді генерального директора позбавлене логіки, оскільки загаль-новідомо, що генеральний директор очолює дирекцію, як ко-легіальний орган, що складається з кількох директорів.

2.3. Правове становище виробничих кооперативів

одним із видів підприємств колективної власності є ви-робничий кооператив.

Виробничий кооператив є одним з типів кооперативів (ін-шими типами кооперативів є обслуговуючі та споживчі коо-перативи), що можуть бути створені в Україні. Його правове становище визначається положеннями статей 163—166 ЦК, статтями 94—110 ГК, а також законами України від 10 липня 2003 р. «Про кооперацію»1 та від 17 липня 1997 р. «Про сіль-ськогосподарську кооперацію»2.

згідно з ч. 1 ст. 95 ГК виробничим кооперативом визнається добровільне об’єднання громадян на засадах членства з метою спільної виробничої або іншої господарської діяльності, що базується на їх особистій трудовій участі та об’єднанні май-нових пайових внесків, участі в управлінні підприємством та розподілі доходу між членами кооперативу відповідно до їх участі у його діяльності.

Аналогічне визначення містить і ч. 1 ст. 163 ЦК. обидва ці визначення називають серед ознак виробничого кооперативу таку ознаку, як особиста трудова участь громадян-членів ко-оперативу. Тому не можна погодитися з визначенням поняття виробничого кооперативу, що наведене в законі «Про коопе-рацію» (статті 2, 6 закону), за яким кооператив — це юридич-на особа, утворена фізичними та(або) юридичними особами. знехтувавши такою ознакою, як особиста трудова участь членів кооперативу, і передбачивши участь у кооперативі юридичних осіб, законодавець, по суті, ототожнив поняття виробничого кооперативу з поняттям господарського товариства.

Виробничі кооперативи можуть здійснювати виробничу, переробну, заготівельно-збутову, постачальницьку, сервісну і

1 Відомості Верховної Ради України. — 2004. — № 5. — Ст. 35.2 Там само. — 1997. — № 39. — Ст. 261.

Р о з д і л 2

112

будь-яку іншу підприємницьку діяльність, не заборонену за-коном (ч. 2 ст. 95 ГК).

Виробничі кооперативи створюються та здійснюють свою діяльність за такими принципами, закріпленими в ст. 96 ГК:

— добровільність членства громадян у кооперативі та віль-ний вихід з нього;

— особиста трудова участь членів кооперативу у діяльності підприємства;

— відкритість і доступність членства для тих, хто визнає статут кооперативу, бажає брати участь у його діяльності на умовах, встановлених статутом кооперативу;

— демократичний характер управління кооперативом, рів-ні права членів кооперативу при прийнятті рішень;

— розподіл доходу між членами кооперативу відповідно до їх трудової та майнової участі в діяльності кооперативу;

— контроль членів кооперативу за його роботою в поряд-ку, визначеному статутом.

Виробничий кооператив створюється його засновниками на добровільних засадах. Рішення про створення кооперативу приймається його установчими зборами і оформлюється про-токолом цих зборів.

Установчим документом виробничого кооперативу є його статут, проте слід зазначити, що питання щодо затвердження статуту кооперативу не отримало належного і однозначного правового закріплення в законодавстві.

Так, закон України «Про кооперацію» у ст. 8, в якій йдеться про зміст статуту кооперативу, не визначає, ким він має затверджуватися. Але ст. 15 цього закону відносить до компетенції загальних зборів членів кооперативу, зокрема, за-твердження статуту та внесення до нього змін. Схожу норму містить і ч. 1 ст. 164 ЦК, згідно з якою статут кооперативу затверджується загальними зборами його членів. На наш пог-ляд, обидві норми є некоректними, оскільки статут, як ус-тановчий документ, має подаватися серед інших документів для державної реєстрації кооперативу як юридичної особи. загальні збори членів кооперативу — як вищий орган управ-ління кооперативу — набувають статусу органу юридичної особи лише після державної реєстрації кооперативу, тому за-твердження статуту не може бути віднесене до їх компетенції. Такий висновок підтверджується і положенням ч. 1 ст. 102 ГК


113

про те, що загальні збори членів виробничого кооперативу вносять зміни до статуту кооперативу (курсив наш. — В.Щ.). однак, і ГК не вказує на те, хто ж все-таки приймає (затвер-джує) статут виробничого кооперативу.

Найбільш логічною і такою, що відбиває дійсний порядок створення кооперативу, в тому числі — прийняття його уста-новчого документу, на нашу думку, є норма закону України «Про сільськогосподарську кооперацію» (ч. 2 ст. 7), яка вста-новлює, що статут кооперативу приймається засновниками на установчих зборах, зміни та доповнення до нього вносять-ся загальними зборами його членів.

Виходячи з викладеного вважаємо за доцільне внести де-які зміни до законів, що регулюють порядок створення ви-робничих кооперативів, а саме:

— в ч. 1 ст. 164 ЦК слова «загальними зборами його членів» замінити словами «установчими зборами кооперативу»;

— частину 2 ст. 97 ГК після слова «зборами» доповнити словами «які затверджують статут кооперативу»;

— частину 1 ст. 8 закону України «Про кооперацію» викласти в такій редакції: «Установчим документом коопера-тиву є його статут, що затверджується установчими зборами кооперативу», а в абз. 2 ч. 2 ст. 15 цього закону слова «затвер-дження статуту кооперативу та внесення до нього змін» замі-нити словами «внесення змін до статуту кооперативу».

одна з особливостей кооперативів, як суб’єктів госпо-дарського права, полягає в особливостях правового режиму майна. Йдеться про види фондів, джерела формування і на-прями використання майна кооперативу.

Так, згідно зі ст. 20 закону України «Про кооперацію» для забезпечення статутної діяльності кооператив у порядку, передбаченому його статутом, формує пайовий, резервний, неподільний та спеціальний фонди1.

Пайовий фонд — майно кооперативу, що формується за рахунок паїв (у тому числі додаткових) членів та асоційованих членів кооперативу.

Неподільний фонд створюється в обов’язковому порядку і формується за рахунок вступних внесків та відрахувань від до-

1 зазначимо, що згідно з ч. 1 ст. 165 ЦК майно, що є у власності виробничого кооперативу, поділяється на паї його членів відповідно до статуту кооперативу. ЦК на відміну від ГК (частини 3, 4 ст. 100) не пере-дбачає поділу майна виробничого кооперативу на фонди.

Р о з д і л 2

114

ходу кооперативу. Цей фонд не може бути розподілений між членами кооперативу, крім випадків, передбачених законом. Порядок відрахувань до неподільного фонду частини доходу визначається статутом кооперативу.

Резервний фонд створюється за рахунок відрахувань від доходу кооперативу, перерозподілу неподільного фонду, по-жертвувань, безповоротної фінансової допомоги та за раху-нок інших не заборонених законом надходжень для покриття можливих втрат (збитків).

Спеціальний фонд створюється за рахунок цільових внесків членів кооперативу та інших передбачених законом надхо-джень для забезпечення його статутної діяльності і викорис-товується за рішенням органів управління кооперативу.

Таким чином, визначаючи в загальних рисах порядок формування зазначених фондів, законодавець лише щодо резервного фонду визначив мету його утворення і, відповід-но, напрямок використання — для покриття можливих втрат (збитків). Ні мета утворення (призначення), ні напрями вико-ристання інших фондів кооперативу законом не визначені.

зазначимо, що закон України «Про кооперацію» по-різ-ному визначає правовий режим неподільного фонду. Якщо ст. 20 допускає можливість розподілу неподільного фонду між членами кооперативу у випадках, передбачених законом1, то ч. 2 цього ж закону визначає неподільний фонд як обов’язковий фонд, що формується за рахунок вступних внесків та відраху-вань від доходу кооперативу і не підлягає розподілу між пайо-виками (курсив наш. — В.Щ.).

На відміну від закону України «Про кооперацію» закон України «Про сільськогосподарську кооперацію» (ч. 2 ст. 21) передбачає поділ майна кооперативу лише на два фонди — пайовий і неподільний, визначаючи при цьому порядок фор-мування лише неподільного фонду, але не визначаючи, як і закон України «Про кооперацію», призначення цього фонду і порядок його використання.

При ліквідації виробничого кооперативу майно неподіль-ного фонду згідно з ч. 7 ст. 29 закону України «Про коопе-

1 одним з таких випадків можна вважати розподіл майна сільсько-господарського кооперативу між членами кооперативу у разі його лікві-дації. Частина 4 ст. 38 закону України «Про сільськогосподарську коо-перацію» не містить жодних застережень щодо неможливості розподілу неподільного фонду.


115

рацію» не підлягає поділу між його членами і передається за рішенням ліквідаційної комісії іншій (іншим) кооперативній організації (кооперативним організаціям). При цьому у рі-шенні повинні бути визначені напрями використання зазна-ченого майна.

На нашу думку, наведена норма не узгоджується з по-ложеннями ст. 41 Конституції України, оскільки передба-чає, по суті, протиправне (хоч і встановлене законом) поз-бавлення права приватної власності членів кооперативу. У будь-якому разі таке передання коштів неподільного фонду іншій кооперативній організації суперечить законним інтере-сам власників.

Положення ч. 7 ст. 29 закону України «Про кооперацію» не узгоджуються також і з ч. 2 ст. 109 ГК, яка не містить подібних обмежень чи застережень щодо розподілу майна ко-оперативу при його ліквідації між членами кооперативу.

з огляду на викладене і з метою усунення зазначених су-перечностей вважаємо за доцільне виключити ч. 7 із ст. 29 закону України «Про кооперацію».

загалом норми закону України «Про кооперацію» і зако-ну України «Про сільськогосподарську кооперацію», якими визначається правовий режим майна виробничих і сільсько-господарських кооперативів, потребують взаємоузгодження і більш чіткого визначення в них переліку фондів кооперативів, мети (цільового призначення) і порядку їх утворення, а також напрямів використання коштів зазначених фондів.

з правовим режимом майна тісно пов’язані питання май-нової відповідальності як кооперативу, так і його членів.

У окремих авторів викликає заперечення наявність в ЦК і ГК норм, які інакше, ніж закон України «Про коопера-цію» регулюють відносини відповідальності членів коопера-тиву за зобов’язаннями останнього. Так, Р. В. Мавліханова пропонує вилучити із ЦК і ГК норму, яка встановлює суб-сидіарну відповідальність членів виробничого кооперативу за зобов’язаннями кооперативу, оскільки, на її думку, ці норми суперечать нормам закону України «Про кооперацію» і по суті перетворюють виробничий кооператив у господарське то-вариство з додатковою відповідальністю1.

1 див.: Мавліханова Р. В. Виробничі кооперативи як суб’єкти цивільно-го права: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — Харків, 2005. — C. 3—4, 14.

Р о з д і л 2

116

дійсно, згідно з ч. 2 ст. 163 ЦК члени виробничого коопе-ративу несуть субсидіарну відповідальність за зобов’язаннями кооперативу у розміру та порядку, встановлених статутом ко-оперативу і законом. Частина 1 ст. 108 ГК, крім того, виз-начає мінімальну міру такої відповідальності — у розмірі, не меншому пайового внеску членів кооперативу, якщо більший розмір відповідальності не передбачено законом або статутом кооперативу.

обидві наведені норми аж ніяк не суперечать закону Ук-раїни «Про кооперацію», ч. 2 ст. 27 якого передбачає, що чле-ни кооперативу відповідають за зобов’язаннями кооперативу в межах внесеного ними паю, якщо інше не передбачено ста-тутом кооперативу або законом, тобто припускає, що інший розмір відповідальності може бути визначений як статутом кооперативу, так і законом. Встановлення такої загальної норми в законі України «Про кооперацію» щодо визначення меж відповідальності кооперативу незалежно від його типу, не лише не виключає, а, навпаки, передбачає встановлення підвищеної відповідальності членів виробничого кооперативу, як суб’єкта підприємницької діяльності (до речі, майнова від-повідальність членів кооперативів за боргами кооперативу у сферах виробництва і послуг була встановлена і ст. 43 зако-ну СРСР від 26 травня 1988 р. «Про кооперацію». Порядок, розміри і умови такої відповідальності визначалися статутом кооперативу).

У зв’язку з цим, з метою забезпечення єдиного підходу до відповідальності членів виробничих кооперативів, вважаємо за доцільне внести зміни до ч. 1 ст. 23 закону України «Про сільськогосподарську кооперацію», виклавши її в такій ре-дакції:

«1. Кооператив відповідає за своїми зобов’язаннями всім належним йому майном. Члени обслуговуючого кооперативу несуть ризик збитків, пов’язаних з діяльністю кооперативу, в межах свого пайового внеску. Члени виробничого коопера-тиву несуть субсидіарну відповідальність за зобов’язаннями кооперативу у розмірах та порядку, встановлених статутом кооперативу і законом».

Iз внесенням зазначених змін ч. 1 ст. 23 закону України «Про сільськогосподарську кооперацію» буде приведена у від-повідність до ст. 163 ЦК та ст. 108 ГК.


117

Встановлення в ЦК і ГК субсидіарної (додаткової) від-повідальності членів кооперативу аж ніяк не перетворює йо-го в товариство з додатковою відповідальністю, як вважає Р. В. Мавліханова, оскільки є й інші особливі ознаки вироб-ничого кооперативу (відсутність статутного фонду у вироб-ничому кооперативі, особиста трудова участь його членів у діяльності кооперативу, рівні права при прийнятті рішень шляхом голосування за принципом: один член кооперативу — один голос тощо), що відрізняють його від товариства з до-датковою відповідальністю. Прирівнювати у даному випадку виробничий кооператив до товариства з додатковою відпові-дальністю лише за ознакою відповідальності членів коопера-тиву і учасників товариства, це все одно що прирівняти повне товариство до казенного підприємства, оскільки і в одному, і в іншому при недостатності майна додаткову повну відпові-дальність за зобов’язаннями цих суб’єктів господарювання несуть їх засновники.

згідно з ч. 1 ст. 29 закону України «Про кооперацію» ко-оператив ліквідується:

а) за рішенням загальних зборів членів кооперативу або зборів уповноважених;

б) за рішенням суду. ліквідація кооперативу здійснюється комісією, призна-

ченою органом, який прийняв рішення про його ліквідацію. Цим же органом визначається порядок діяльності ліквідацій-ної комісії.

з дня призначення ліквідаційної комісії до неї переходять повноваження з управління кооперативом.

ліквідаційна комісія зобов’язана провести роботу, пов’язану із стягненням дебіторської заборгованості кооперативу і вияв-ленням претензій кредиторів (з повідомленням останніх про ліквідацію кооперативу), встановити порядок і строки прове-дення ліквідації, а також строк для заявлення претензій кре-диторами, який не може бути меншим ніж два місяці з дня публікації інформації про ліквідацію кооперативу.

ліквідаційна комісія проводить ліквідацію кооперативу у порядку, встановленому законом. У зв’язку з цим безпідстав-ним уявляється твердження Р. В. Мавліханової про те, що окрім загальних засад припинення діяльності суб’єктів під-приємництва стосовно виробничого кооперативу передбачені

Р о з д і л 2

118

особливості, які обумовлені значним впливом економічних факторів, суб’єктним складом, характером прав та обов’язків кожної з груп засновників і довірчим характером відносин усередині певної соціальної групи1. Тим більше, що жодної з особливостей автор не називає.

Разом з тим, порядок ліквідації виробничого кооперати-ву має узгоджуватися із загальним порядком ліквідації юри-дичної особи, встановленим статтями 110 і 111 ЦК, для чого доцільно внести відповідні зміни як до закону України «Про кооперацію», так і до закону України «Про сільськогоспо-дарську кооперацію».

Майно кооперативу, що залишилося після задоволення вимог кредиторів кооперативу, здійснення виплат членам ко-оперативу паїв та виплат на паї, кооперативних виплат, опла-ти праці, розрахунків з кооперативним об’єднанням, членом якого він є, розподіляється між членами кооперативу у поряд-ку, визначеному статутом.

2.4. Правове становище інших суб’єктів господарювання

2.4.1. Правове становище громадянина-підприємця

Правовому становищу громадянина як суб’єкта господа-рювання присвячено ст. 128 ГК, яка називається «Громадя-нин у сфері господарювання».

згідно з ч. 1 цієї статті громадянин визнається суб’єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до ст. 58 ГК.

Громадянин-підприємець відповідає за своїми зобов’язан-нями усім своїм майном, на яке відповідно до закону може бути звернено стягнення (ч. 2 ст. 128 ГК).

Підприємницьку діяльність громадянин може здійснювати: — безпосередньо як підприємець або через приватне під-

приємство, що ним створюється (щоправда, в останньому випадку виникає питання: а хто ж є суб’єктом підприємництва (господарювання) — приватне підприємство, створене грома-дянином, чи він сам? На нашу думку, громадянин, який є

1 див.: Мавліханова Р.В. зазнач. праця. — C. 12—13.


119

засновником створеного ним унітарного приватного підпри- ємства, не є суб’єктом підприємництва, хоч і є учасником від- носин у сфері господарювання згідно з ч. 1 ст. 2 ГК;

— із залученням або без залучення найманої праці (нап-риклад, громадянин може здійснювати управління заснова-ним ним приватним підприємством безпосередньо або через керівника, який наймається за контрактом; так само він може залучати найману працю інших осіб (працівників приватного підприємства);

— самостійно або спільно з іншими особами. У разі здій-снення підприємницької діяльності спільно з іншими грома-дянами або юридичними особами, громадянин має права та обов’язки відповідно:

а) засновника та(або) учасника господарського товариства; б) члена кооперативу тощо; в) або права і обов’язки, визначені укладеним за його

участі договором про спільну діяльність без створення юри-дичної особи.

Громадянин-підприємець здійснює свою діяльність на за-садах свободи підприємництва та відповідно до принципів, передбачених ст. 44 ГК.

здійснюючи підприємницьку діяльність, громадянин-під-приємець зобов’язаний:

— у передбачених законом випадках і порядку одержати лі-цензію на здійснення певних видів господарської діяльності;

— повідомляти органи державної реєстрації про зміну його адреси, зазначеної в реєстраційних документах, предмета діяль-ності, інших суттєвих умов своєї підприємницької діяльності, що підлягають відображенню у реєстраційних документах;

— додержуватися прав і законних інтересів споживачів, забезпечувати належну якість товарів (робіт, послуг), що ним виготовляються, додержуватися правил обов’язкової сертифі-кації продукції, встановлених законодавством;

— не допускати недобросовісної конкуренції, інших пору-шень антимонопольно-конкурентного законодавства;

— вести облік результатів своєї підприємницької діяль-ності відповідно до вимог законодавства;

— своєчасно надавати податковим органам декларації про доходи, інші необхідні відомості для нарахування податків та інших обов’язкових платежів; сплачувати податки та інші

Р о з д і л 2

120

обов’язкові платежі в порядку і в розмірах, встановлених за-коном.

Громадянин-підприємець зобов’язаний також додержува-тися вимог, передбачених ст. 46 (щодо забезпечення соціаль-них гарантій найманих працівників) і 49 (не завдавати шкоди довкіллю, не порушувати права і інтереси громадян тощо) ГК, а також іншими законодавчими актами, і несе майнову та іншу встановлену законом відповідальність за завдані ним шкоду і збитки.

Громадянин-підприємець може бути визнаний судом бан-крутом відповідно до положень ГК та закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

2.4.2. особливості правового статусу фінансових установ у сфері господарювання

одним із видів суб’єктів господарського права, яких можна віднести до суб’єктів господарювання, є фінансові установи.

Відповідно до закону України від 12 липня 2001 р. «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансо-вих послуг»1 фінансова установа — це юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових пос-луг та яка внесена до відповідного реєстру у порядку, встанов-леному законом.

зазначений закон відносить до фінансових установ: бан-ки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг.

Фінансові установи діють відповідно до закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фі-нансових послуг» з урахуванням норм законів України, які встановлюють особливості їх діяльності. до таких законів на-лежать закони України «Про Національний банк України», «Про банки і банківську діяльність», «Про кредитні спілки», «Про страхування», «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)», «Про недер-



121

жавне пенсійне забезпечення», декрет Кабінету Міністрів України «Про довірчі товариства», окремі положення закону України «Про фінансовий лізинг» тощо.

ГК містить кілька різних за обсягом норм, що визначають правове становище деяких фінансових установ. При цьому одна стаття (ст. 130. Кредитні спілки у сфері господарювання) розміщена в Розділі II «Суб’єкти господарювання», і кілька статей (щодо правового становища банків та страховиків) — у Главі 35 «особливості правового регулювання фінансової діяльності» Розділу VI «особливості правового регулювання в окремих галузях господарювання».

Що стосується правового становища інших фінансових ус-танов, то воно взагалі нормами ГК не визначається. Такий стан правового регулювання фінансової діяльності Господарським кодексом зумовлює потребу в доповненні Глави 35 ГК нор-мами, що встановлювали б загальні вимоги щодо організації і регулювання ринку фінансових послуг, а також визначали правовий статус таких фінансових установ, як страхові та лі-зингові компанії, установи накопичувального пенсійного за-безпечення, інвестиційні фонди і компанії тощо. до Глави 35 ГК доцільно було б перенести із Розділу II статтю 130, яка регулює діяльність кредитних спілок.

Розглянемо правове становище фінансових установ до-кладніше.

Правовий статус банків визначається нормами ГК, зако-нів України від 20 травня 1999 р. «Про Національний банк України»1 та від 17 грудня 2000 р. «Про банки і банківську діяльність»2.

Банки в Україні створюються у формі відкритого акціо-нерного товариства або кооперативного банку, проте законо-давство про господарські товариства та про кооперацію поши-рюється на банки в частині, що не суперечить ГК та закону України «Про банки і банківську діяльність» (ч. 5 ст. 336 ГК).

Певні особливості правового статусу мають державні бан-ки, тобто банки, сто відсотків статутного капіталу яких нале-жать державі.

Як встановлено ч. 1 ст. 337 ГК, державним є банк, ство-рений за рішенням Кабінету Міністрів України на основі дер-жавної власності.

1 Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 29. — Ст. 238.2 Там само. — 2001. — № 5—6. — Ст. 30.

Р о з д і л 2

122

В законі про державний бюджет України на відповідний рік передбачаються витрати на формування статутного капіта-лу державного банку. Кабінет Міністрів України зобов’язаний отримати позитивний висновок Національного банку Украї-ни з приводу наміру заснування державного банку.

Статут державного банку затверджується постановою Ка-бінету Міністрів України.

держава здійснює і реалізує повноваження власника щодо акцій (паїв), які їй належать у статутному капіталі державного банку, через органи управління державного банку.

органами управління державного банку є наглядова рада і правління банку.

органом контролю державного банку є ревізійна комісія, персональний та кількісний склад якої визначаються нагля-довою радою державного банку.

Рішення про зміну розміру статутного капіталу державно-го банку та припинення його діяльності приймається Кабіне-том Міністрів України.

особливий порядок створення встановлено законом для ко-оперативного банку (ст. 338 ГК, ст. 8 закону України «Про бан-ки і банківську діяльність») та для банку з іноземним капіталом (ст. 21 закону України «Про банки і банківську діяльність»), тобто банку, у якому частка капіталу, що належить хоча б од-ному нерезиденту, перевищує 10 відсотків.

Кооперативні банки створюються за принципом тери-торіальності і поділяються на місцеві та центральний коопе-ративні банки.

Мінімальна кількість учасників місцевого (у межах облас-ті) кооперативного банку має бути не менше 50 осіб. У разі зменшення кількості учасників і неспроможності коопера-тивного банку протягом одного року збільшити їх кількість до мінімальної необхідної кількості діяльність такого банку припиняється шляхом зміни організаційно-правової форми або ліквідації.

Учасниками центрального кооперативного банку є місцеві кооперативні банки.

органами управління кооперативних банків є загальні збори учасників (пайовиків), спостережна рада банку та прав-ління банку. органом контролю є ревізійна комісія банку.


123

Створення банків здійснюється відповідно до вимог, вста-новлених нормами Глави 2 закону України «Про банки і бан-ківську діяльність».

зокрема, учасниками банку можуть бути юридичні і фі-зичні особи, резиденти та нерезиденти, а також держава в особі Кабінету Міністрів України або уповноважених ним ор-ганів.

Власники істотної участі у банку повинні мати бездоганну ділову репутацію та задовільний фінансовий стан.

Вимоги щодо ділової репутації та задовільності фінансо-вого стану засновників та акціонерів (пайовиків), які набува-ють істотної участі у банку, встановлюються законом України «Про банки і банківську діяльність» та нормативно-правови-ми актами Національного банку України.

Учасниками банку не можуть бути юридичні особи, в яких банк має істотну участь, об’єднання громадян, релігійні та благодійні організації.

державна реєстрація банків здійснюється Національним банком України відповідно до вимог закону України «Про банки і банківську діяльність» та Положення про порядок ство-рення і державної реєстрації банків, відкриття їх філій, пред-ставництв, відділень, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 31 серпня 2001 р. № 3751.

При цьому ст. 22 закону України «Про банки і банківсь-ку діяльність» встановлено особливості державної реєстрації банку з іноземним капіталом.

Банк має право здійснювати банківську діяльність тіль-ки після отримання банківської ліцензії, що надається На-ціональним банком України в порядку, встановленому ст. 19 закону України «Про банки і банківську діяльність» та По-ложенням про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих бан-ківських операцій, затвердженим постановою Правління На-ціонального банку України від 17 липня 2001 р. № 2752.

особливістю правового становища банків є передбачене законом призначення Національним банком України тимча-сової адміністрації банку, що можна кваліфікувати як за-стосування щодо останнього адміністративно-господарської

1 офіційний вісник України. — 2001. — № 44. — Ст. 1991.2 Там само. — 2001. — № 34. — Ст. 1601.

Р о з д і л 2

124

санкції організаційно-правового характеру1, а також відмінне від встановленої законом України «Про відновлення плато-спроможності боржника або визнання його банкрутом» про-вадження у справах про банкрутство банків. Певні особливості має і процедура ліквідації банку як в загальному порядку, так і в разі його неплатоспроможності.

Все більшого поширення в Україні набувають кредитні спілки, які відродилися в Україні, в якій вони існували протя-гом майже 70 років на рубежі ХIХ—ХХ сторіч, як специфіч-ний вид позабанківських установ, з початком економічних реформ2.

Відповідно до ч. 1 ст. 130 ГК громадяни, які постійно проживають на території України, можуть об’єднуватися у кредитні спілки. Слід проте мати на увазі, що згідно зі ст. 1 закону України від 20 грудня 2001 р. (зі змінами від 10 липня 2003 р.) «Про кредитні спілки»3 кредитна спілка може бути заснована не лише громадянами, а й професійними спілками та їх об’єднаннями.

Кредитною спілкою є неприбуткова організація, за-снована фізичними особами, професійними спілками, їх об’єднаннями на кооперативних засадах з метою задоволення потреб її членів у взаємному кредитуванні та наданні фінан-сових послуг за рахунок об’єднаних грошових внесків членів кредитної спілки.

Відповідно до ч. 1 ст. 6 закону України «Про кредитні спілки» кредитна спілка створюється на підставі рішення ус-тановчих зборів (це рішення оформляється протоколом ус-тановчих зборів, який підписують голова та секретар зборів). Чисельність засновників (членів) кредитної спілки не може бути менше ніж 50 осіб, які відповідно до закону можуть бу-ти членами кредитної спілки та об’єднані хоча б за однією з таких ознак: мають спільне місце роботи чи навчання або

1 див.: Щербина В. С. Адміністративно-господарські санкції органі-заційно-правового характеру: проблеми застосування // Університетські наукові записки. — 2006. — № 1. — C. 143.

2 див.: Орлюк О. П. Кредитні спілки як ланка кредитної системи України: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — К., 1997. — C. 15.

3 Відомості Верховної Ради України. — № 15. — Ст. 101. до прийнят-тя зазначеного закону правове становище кредитних спілок визначалося Тимчасовим положенням про кредитні спілки в Україні, затвердженим Указом Президента України від 20 вересня 1993 р.


125

належать до однієї професійної спілки, об’єднання професій-них спілок, іншої громадської чи релігійної організації або проживають в одному селі, селищі, місті, районі, області.

Кредитна спілка є юридичною особою. Статусу юридич-ної особи вона набуває з дня її державної реєстрації.

згідно з ч. 3 ст. 130 ГК кредитна спілка діє на основі стату-ту, який затверджується загальними зборами членів кредитної спілки (згідно з законом «Про кредитні спілки» — установчи-ми зборами, що є правильним). з метою забезпечення єдино-го методологічного підходу при розробці статутів кредитними спілками на виконання норм закону України «Про кредитні спілки» щодо перереєстрації діючих та державної реєстрації новоутворених кредитних спілок державна комісія з регулю-вання ринків фінансових послуг України Розпорядженням від 2 жовтня 2003 р. № 67 затвердила Примірний статут кредит-ної спілки1.

У статуті кредитної спілки обов’язково зазначаються: — найменування кредитної спілки та її юридична адреса; — мета створення і завдання кредитної спілки; — ознака членства у кредитній спілці; — порядок утворення та діяльності органів управління

кредитної спілки, порядок утворення філій та відділень, їх повноваження;

— права та обов’язки членів кредитної спілки; — умови і порядок вступу до кредитної спілки, порядок

припинення членства; — порядок сплати вступних та інших внесків; — джерела надходження і порядок використання коштів

та іншого майна кредитної спілки, в тому числі порядок і умови надання кредитів членам кредитної спілки, порядок формування та використання фондів, утворюваних спілкою;

— порядок звітності та здійснення контролю за діяльністю органів управління кредитної спілки;

— порядок внесення змін і доповнень до статуту кредит-ної спілки;

— порядок припинення діяльності кредитної спілки та вирішення майнових питань у зв’язку з її ліквідацією (реор-ганізацією);

— порядок покриття можливих збитків кредитної спілки;

1 Українська інвестиційна газета. — 2003. — № 50.

Р о з д і л 2

126

— порядок розподілу доходів кредитної спілки. Статут кредитної спілки може містити й інші положення

щодо організаційних, господарських та інших питань її діяль-ності.

Майно кредитної спілки є її власністю і складається з фондів кредитної спілки, коштів доходу та іншого майна.

Майно кредитної спілки формується за рахунок: — вступних, обов’язкових пайових та інших внесків членів

кредитної спілки (крім внесків/вкладів) на депозитні рахунки); — плати за надання своїм членам кредитів та інших пос-

луг, а також доходів від провадження інших видів статутної діяльності;

— доходів від придбаних кредитною спілкою державних цінних паперів1;

— грошових та інших майнових пожертвувань, благодій-них внесків, грантів, безоплатної технічної допомоги як юри-дичних, так і фізичних осіб, у тому числі іноземних;

— інших надходжень, не заборонених законодавством. Частиною 5 ст. 130 ГК кредитній спілці заборонено бути за-

сновником або учасником суб’єктів підприємницької діяльності. Правовий статус, порядок організації та здійснення госпо-

дарської діяльності кредитної спілки визначаються крім ГК, вже названим законом України «Про кредитні спілки» та іншими законами, а також нормативно-правовими актами державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України.

Ломбард — це фінансова установа, виключним видом діяльності якої є надання на власний ризик фінансових кре-дитів фізичним особам готівкою чи у безготівковій формі за рахунок власних або залучених коштів, крім депозитів, під заставу майна та майнових прав на визначений строк і під відсоток, а також надання супутніх ломбардних послуг2.

1 Відповідно до розпорядження держфінпослуг від 4 листопада 2004 р. № 2739 «Про встановлення виду державних цінних паперів, які можуть придбавати кредитні спілки» (офіційний вісник України. — 2004. — № 46. — Ст. 3076) кредитні спілки можуть придбавати облігації внутріш-ньої державної позики з терміном обігу до одного року, умови випуску яких передбачають обов’язкове погашення в грошовій формі.

2 див.: Постанова Кабінету Міністрів України від 20 листопада 2003 р. № 1800 «Про затвердження Порядку проведення внутрішнього фінансово-го моніторингу суб’єктами господарювання, що провадять господарську діяльність з організації та утримання казино, інших гральних закладів, і ломбардами» // офіційний вісник України. — 2003. — № 47. — Ст. 2441.


127

Відповідно до Положення про надання фінансових послуг ломбардами, затвердженого розпорядженням держфінпослуг від 26 квітня 2005р.1, до фінансових послуг ломбарду належать:

— надання фінансових кредитів за рахунок власних коштів; — надання фінансових кредитів за рахунок залучених коштів. до супутніх послуг ломбарду, якщо інше не встановлено

законом, належать: — оцінка заставленого майна відповідно до чинного зако-

нодавства та(або) умов договору; — надання посередницьких послуг зі страхування пред-

мета застави на підставі агентського договору зі страховою компанією;

— реалізація заставленого майна відповідно до чинного законодавства та(або) умов договору.

діяльність з надання фінансових кредитів за рахунок за-лучених коштів підлягає ліцензуванню згідно із законодавс-твом.

згідно з ч. 2 ст. 4 закону України від 7 лютого 1991 р. «Про підприємництво»2 проведення ломбардних операцій мо-же здійснюватися лише державними підприємствами та ор-ганізаціями, а також повними товариствами.

Установчі документи ломбарду повинні відповідати вимо-гам законодавства та містити вичерпний перелік видів фінан-сових послуг та супутніх послуг, які надає ломбард.

У повному найменуванні ломбарду повинно міститься слово «ломбард».

діяльність ломбарду повинна відповідати вимогам зако-нодавства про фінансові послуги. зокрема, ломбард повинен бути внесений до державного реєстру фінансових установ.

ломбард повинен мати власну облікову та реєструючу систему. облікова та реєструюча система ломбарду ведеться в електронному вигляді шляхом використання відповідного програмного забезпечення, що забезпечує облік споживачів послуг ломбарду та здійснює реєстрацію їх операцій.

дослідження правового статусу ломбардів, як фінансових установ, свідчить про необхідність прийняття спеціального закону «Про ломбарди та ломбардні операції».

1 офіційний вісник України. — 2005. — № 21. — Ст. 1146.2 У зв’язку з прийняттям Господарського кодексу України закон

України «Про підприємництво» втратив чинність з 1 січня 2004 р. крім статті 4 закону.

Р о з д і л 2

128

Лізингова компанія — юридична особа, яка передає право володіння і користування неспоживною річчю (предметом лі-зингу), визначеною індивідуальними ознаками та віднесеною згідно з законодавством до основних фондів, фізичній або юридичній особі (лізингоодержувачу) відповідно до договору лізингу. Таке визначення поняття лізингової компанії можна дати, виходячи зі змісту статей 3 і 4 закону України від 16 груд-ня 1997 р. (в ред. закону України від 11 грудня 2003 р.) «Про фінансовий лізинг»1, оскільки зазначений закон терміну «лі-зингова компанія» не вживає. Це пояснюється тим, що закон України «Про фінансовий лізинг» регулює, по суті, договірні відносини фінансового лізингу (з чим повною мірою міг би справитися ГК, якби до нього перенести відповідні норми з ЦК), але не визначає правового становища лізингових ком-паній і не регулює здійснення лізингової діяльності, як одного з видів господарської діяльності фінансових установ2.

зведення поняття фінансового лізингу до виду цивіль-но-правових відносин, що виникають із договору фінансо-вого лізингу, як це зроблено в ч. 1 ст. 1 закону України «Про фінансовий лізинг», не узгоджується ні з Конвенцією країн СНд від 23 листопада 1998 р. «Про міждержавний лізинг», ст. 1 якої визначає лізинг як вид інвестиційно-підприємницької діяльності, ні з ст. 292 ГК, відповідно до якої лізинг є госпо-дарською діяльністю (однією із форм господарсько-торговель-ної діяльності).

Погоджуючись із пропозицією о. В. Трофімової щодо за-кріплення в ГК та законі України «Про фінансовий лізинг»

1 Відомості Верховної Ради України. — 2004. — № 15. — Ст. 231.2 На нашу думку, абсолютно необґрунтованим є передбачене при-

йнятим Верховною Радою України 19 червня 2006 р. законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» виключення з ГК норм, що регулюють відносини лізингу (зокрема, статей 292, 351). оскільки лізингова діяльність здійснюється з метою одержання прибут-ку, тобто є підприємницькою діяльністю, місце норм, що її регулюють — в ГК, а не в ЦК, предметом регулювання якого не є відносини підпри-ємництва. У цьому зв’язку дивним виглядає коментар законопроекту, підготовлений Iнститутом проблем законодавства ім. Ярослава Мудрого, автори якого вбачають позитив законопроекту в тому, що «пропозиції проекту мають сприяти створенню необхідних передумов для розширен-ня можливостей використання суб’єктами господарювання (курсив наш. — В.Щ.) операцій лізингу, оновленню основних фондів» // Комп’ютерна правова бібліотека «ліга: закон».


129

визначення поняття лізингової діяльності, вважаємо за до-цільне включити до зазначеного закону норми, що визнача-ли б правове становище лізингових компаній як фінансових установ, у т.ч. організаційні форми, вимоги щодо мінімаль-ного розміру статутного капіталу, правовий режим фондів, вимоги щодо ліцензування лізингової діяльності (яка має бу-ти виключною) тощо. закон такого змісту міг би називатися «Про лізингову діяльність».

Довірче товариство — це господарське товариство з додат-ковою відповідальністю, яке здійснює представницьку діяль-ність відповідно до договору, укладеного з довірителями майна щодо реалізації їх прав власників. Майном — об’єктом догово-ру між довірчим товариством і довірителем є кошти, цінні па-пери, документи, які засвідчують право власності довірителя.

Правове становище довірчих товариств визначається за-коном України «Про господарські товариства» (загальні поло-ження та особливості правового статусу господарських това-риств з додатковою відповідальністю), а також декретом Ка-бінету Міністрів України від 17 березня 1993 р. «Про довірчі товариства».

особливості створення довірчого товариства визначені ст. 2 декрету. Так, його статутний фонд формується лише за рахунок коштів і цінних паперів учасників. Предметом діяль-ності товариства згідно з установчими документами є так звані довірчі операції, тобто послуги товариства довірителю. для громадян це збереження відповідного майна довірителів, представницькі, фінансово-посередницькі послуги з його об-слуговування. для юридичних осіб це агентські послуги, ве-дення банківських рахунків цінних паперів, господарське уп-равління переданими товариству голосуючими акціями шля-хом участі у загальних зборах акціонерних товариств. Якщо передбачено договором, товариство бере участь від імені ак-ціонерів-довірителів, державних органів приватизації-довіри-телів в управлінні акціонерними товариствами.

однією стороною договору є довіритель — юридична осо-ба або громадянин, які передають товариству повноваження власника належного їм майна згідно з умовами договору, дру-гою стороною — товариство як юридична особа.

довірчі операції від імені товариства здійснюють йо-го учасники — фізичні або юридичні особи (представники,

Р о з д і л 2

130

уповноважені цими особами), які називаються довіреними особами.

Товариство має розрахунковий рахунок у комерційному банку, що обслуговує довірчі операції і зберігає майно як то-вариства, так і довірителів. Відносини між товариством і бан-ком регулюються окремим договором на відповідне банківсь-ке обслуговування.

В установчому договорі довірчого товариства передба-чається домовленість про відповідальність товариства і його учасників за зобов’язаннями товариства перед банком і дові-рителями, а також про право довірених осіб на підпис чеків, отримання документів довірителів, що зберігаються у банку, та на інші операції.

Учасники товариства відповідають за його зобов’язаннями перед довірителями і банком у розмірі своїх внесків до статут-ного фонду. При недостатності цього майна учасники від-повідають додатково належним їм майном у п’ятикратному розмірі до внеску кожного учасника.

довірчі товариства є комерційними організаціями (суб’єктами підприємництва). джерелом прибутків товариства є плата, яку отримують довірені особи за здійснення довірчих операцій. Розмір плати встановлюється в договорі між довіри-телем майна і довіреною особою, якщо інше не передбачено законодавством.

оскільки декрет Кабінету Міністрів України «Про довір-чі товариства» ні за змістом його окремих норм, ні за своїм спрямуванням не відповідає потребам сьогодення (до того ж довірчі товариства скомпрометували себе під час так зва-ної сертифікатної приватизації, а також здійснюючи довірчі операції з грошовими коштами довірителів), давно назріла потреба у його заміні сучасним нормативно-правовим актом, який не давав би можливості зловживати з фінансовими ак-тивами довірителів. Наразі у Верховній Раді України знахо-диться на розгляді проект закону України від 7 грудня 2006 р. «Про довірче управління фінансовими активами», яким пе-редбачено, зокрема, утворення компаній з довірчого управ-ління активами, які мають прийти на заміну довірчим това-риствам.

Страхові компанії — це одна із назв (законом України «Про страхування» допускається вживання як тотожних назв


131

«страховик» і «страхова організація»1), якою позначаються фі-нансові установи, що створені у формі акціонерних, повних, командитних товариств або товариств з додатковою відпові-дальністю згідно з законом України «Про господарські това-риства» з урахуванням особливостей, передбачених законом України від 7 березня 1996 р. «Про страхування»2, а також одержали у встановленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяльності.

законом України «Про страхування» встановлено низку вимог, що характеризують особливості правового становища страхових компаній як суб’єктів господарського права.

Крім виду господарського товариства, це мінімальна кіль-кість учасників (не менше трьох), а також здійснення страхо-вої діяльності в Україні виключно резидентами України.

При створенні страховика або збільшенні зареєстрованого статутного фонду статутний фонд повинен бути сплачений виключно в грошовій формі. дозволяється формування статут-ного фонду страховика цінними паперами, що випускаються де-ржавою, за їх номінальною вартістю в порядку, визначеному спеціальним уповноваженим центральним органом виконав-чої влади у справах нагляду за страховою діяльністю, але не більше 25 відсотків загального розміру статутного фонду.

забороняється використовувати для формування статут-ного фонду векселі, кошти страхових резервів, а також кош-ти, одержані в кредит, позику та під заставу, і вносити нема-теріальні активи.

Мінімальний розмір статутного фонду страховика, який займається видами страхування іншими, ніж страхування життя, встановлюється в сумі, еквівалентній 1 млн. євро, а страховика, який займається страхуванням життя, — 1,5 млн. євро за валютним обмінним курсом валюти України.

Предметом безпосередньої діяльності страховика може бу-ти лише страхування, перестрахування і фінансова діяльність,

1 Ми погоджуємося з думкою Н. Б. Пацурії, яка вважає, що для ха-рактеристики страхової організації як суб’єкта господарювання доцільно застосовувати термін «страхова компанія», тим більше, що для цього є достатньо підстав (див.: Пацурія Н. Б. Страхове право України: Навч. посібник. — К.: Юрінком Iнтер, 2006. — C. 40—41). Термін «страховик» доцільно вживати тоді, коли йдеться про страхову організацію як сторону в договорі страхування.


Р о з д і л 2

132

пов’язана з формуванням, розміщенням страхових резервів та їх управлінням.

дозволяються виконання зазначених видів діяльності у вигляді надання послуг для інших страховиків на підставі ук-ладених цивільно-правових угод, надання послуг (виконання робіт), якщо це безпосередньо пов’язано із зазначеними ви-дами діяльності, а також будь-які операції для забезпечення власних господарських потреб страховика.

Підприємства, установи та організації не можуть стати страховиками шляхом внесення змін до статутних документів за умови, що вони попередньо займалися іншим видом діяль-ності, навіть у разі виконання положень ст. 2 закону України «Про страхування».

Частиною 2 ст. 2 закону України «Про ліцензування пев-них видів господарської діяльності» передбачено, що ліцензу-вання діяльності з надання фінансових послуг здійснюється згідно з законами, що регулюють відносини у цих сферах.

Як встановлено ст. 38 закону України «Про страхування», Уповноважений орган видає страховикам ліцензію на прове-дення конкретних видів страхування.

Страховики, які отримали ліцензію на страхування жит-тя, не мають права займатися іншими видами страхування. ліцензії на проведення страхування життя видаються без за-значення в них строку дії. Розмір плати за видачу ліцензій на проведення конкретних видів страхування (він коливається від 12 до 30 тис. грн. залежно від виду страхування) встанов-лений постановою Кабінету Міністрів України від 13 квітня 2005 р. № 286 «Про встановлення розміру плати за видачу ліцензії на проведення конкретного виду страхування»1.

Керівниками страховика (голова виконавчого органу та голо-вний бухгалтер страховика) мають бути дієздатні фізичні особи. Голова виконавчого органу страховика або його перший заступник повинен мати вищу економічну або юридичну освіту, а головний бухгалтер страховика повинен мати вищу економічну освіту.

для одержання ліцензії страховик подає до Уповноваже-ного органу заяву, до якої додаються документи, визначені ст. 38 закону України «Про страхування».

Уповноважений орган зобов’язаний розглянути заяву страховика про видачу йому ліцензії у строк, що не переви-



133

щує 30 календарних днів з часу одержання всіх передбачених цією статтею документів.

Про внесення змін у зазначені у цій статті документи страховик зобов’язаний повідомити Уповноважений орган в десятиденний строк з часу реєстрації цих змін у встановлено-му порядку.

Підставою для відмови у видачі юридичній особі ліцензії на здійснення страхової діяльності може бути невідповідність документів, що додаються до заяви, вимогам чинного законо-давства України.

Про відмову у видачі ліцензії Уповноважений орган пові-домляє юридичну особу в письмовій формі з зазначенням причини відмови.

Спори про відмову у видачі або відкликання1 ліцензії роз-глядаються в судовому порядку.

досліджуючи правовий статус страхових організацій, Р. Б. Сабодаш дійшов висновку, що встановлені законом України «Про страхування» вимоги щодо предмета безпосе-редньої діяльності страховика, а також щодо обов’язку отри-мання ліцензії на провадження страхової діяльності є обме-женням загальної (універсальної) правосуб’єктності, а тому норми, що встановлюють зазначені вимоги, слід виключити зі ст. 2 закону України «Про страхування»2.

Не підлягає сумніву, що цивільна правоздатність може бути обмежена лише за рішенням суду (саме цей аргумент наводить Р. Б. Сабодаш в обґрунтування своїх пропозицій. — В.Щ.), проте у випадках, що їх розглядає автор, йдеться не про правоздатність (щодо якої, на наш погляд, є некоректним вживання визначення «загальна» («універсальна»), а про дієз-датність, тобто здатність юридичної особи набувати цивільні права та обов’язки. Але при цьому не можна ігнорувати поло-ження ст. 13 ЦК, якою визначено межі здійснення цивільних

1 Термін «відкликання ліцензії» потребує узгодження з терміноло-гією ГК, в якому йдеться про зупинення дії ліцензії і анулювання лі-цензії (ст. 239 ГК). доцільно також у законі України «Про страхування» визначити порушення правил здійснення страхової діяльності, за які Уповноваженим органом може застосовуватися до страхової компанії адміністративно-господарська санкція у вигляді зупинення дії або ану-лювання ліцензії.

2 див.: Сабодаш Р. Б. Страхування кредитних ризиків: цивільно-пра-вові аспекти: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — К., 2007. — C. 12.

Р о з д і л 2

134

прав. Як встановлено ч. 1 ст. 13 ЦК, цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільно-го законодавства (якщо мати на увазі здійснення суб’єктивних прав у сфері господарювання, — то актами господарського законодавства, хоч термінологічні тонкощі у цьому випадку не так важливі). Тому обмеження цивільної правосуб’єктності юридичних осіб (як, між іншим, і фізичних) актами цивільно-го законодавства є цілком нормальним явищем.

Виходячи з цього, не можна вбачати, як це робить Р. Б. Са-бодаш, у ліцензуванні господарської діяльності чи у визна-ченні спеціальної правосуб’єктності юридичних осіб підставу для сумніву в існуванні універсальної правосуб’єктності.

Страховики, які здійснюють страхування життя, можуть надавати кредити страхувальникам, які уклали договори стра-хування життя.

Порядок, умови видачі та розміри кредитів і порядок фор-мування резерву для покриття можливих втрат встановлюють-ся Уповноваженим органом за погодженням з Національним банком України1.

Статтею 43 закону України «Про страхування» передбачено застосування щодо страховика примусової санації, яку, на нашу думку, слід розглядати як один із видів адміністративно-госпо-дарських санкцій, що застосовується органом державної влади за порушення правил здійснення господарської діяльності.

Уповноважений орган має право призначити проведення примусової санації страховика у разі:

— невиконання ним зобов’язань перед страхувальниками протягом трьох місяців;

— недосягнення ним визначеного законом розміру статут-ного фонду;

— настання інших випадків, визначених чинним законо-давством України.

Примусова санація передбачає: — проведення комплексної перевірки фінансово-господар-

ської діяльності страховика, в тому числі обов’язкової ауди-торської перевірки;

1 див.: Положення про порядок, умови видачі та розміри кредитів страхувальникам, які уклали договори страхування життя. затверджено розпорядженням держфінпослуг від 3 грудня 2004 р. № 2883. Всупереч вимогам ст. 2 закону України «Про страхування» зазначене Положення не погоджене з Національним банком України.


135

— визначення Уповноваженим органом управляючої осо-би, без згоди якої не може здійснюватися фінансове, госпо-дарське і кадрове управління страховиком;

— встановлення заборони на вільне користування майном страховика та прийняття страхових зобов’язань без дозволу Уповноваженого органу;

— встановлення обов’язкового для виконання графіка здійснення розрахунків із страхувальниками;

— прийняття рішення про ліквідацію або реорганізацію страховика. ліквідація страховика здійснюється в порядку, передбаченому чинним законодавством України.

Також певні особливості має і реорганізація страховика за рішенням Уповноваженого органу. Така реорганізація перед-бачає:

— реорганізацію у страхового посередника відповідно до нормативних актів, що регулюють діяльність страхових посе-редників;

— об’єднання кількох страховиків із визначенням порядку передачі страхових зобов’язань за умови погодження на це власників страховиків;

— залучення до числа учасників страховика інших стра-ховиків (у тому числі іноземних страховиків) за умови про-ведення ними всіх розрахунків за зобов’язаннями та боргами страховика, строк сплати яких уже настав.

При ліквідації страховика у разі, коли учасники страхови-ка прийняли таке рішення і страховик не має зобов’язань пе-ред страхувальниками, Уповноважений орган приймає рішен-ня про виключення страховика з Єдиного державного реєстру страховиків (перестраховиків).

ліквідація страховика, що має зобов’язання перед страху-вальниками, у разі визнання його банкрутом здійснюється у порядку, визначеному законом.

Виключення страховика з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб—підприємців органами дер-жавної влади і органами місцевого самоврядування у зв’язку з його ліквідацією або реорганізацією здійснюється тільки після внесення відповідних змін у Єдиний державний реєстр страховиків (перестраховиків).

Реорганізація страховика (злиття, приєднання, поділ, виді-лення, перетворення) проводиться у порядку, визначеному

Р о з д і л 2

136

чинним законодавством України, з урахуванням особливос-тей по забезпеченню правонаступництва щодо укладання до-говорів страхування, встановлених Уповноваженим органом.

Установи накопичувального пенсійного забезпечення — новий для сфери господарювання вид суб’єктів господарського права, поява якого спричинена реформуванням системи пенсійного забезпечення в Україні. В чинному законодавстві про пенсій-не забезпечення, зокрема в законах України від 5 листопада 1991 р. «Про пенсійне забезпечення»1, від 9 квітня 1992 р. «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб»2, від 9 липня 2003 р. «Про недер-жавне пенсійне забезпечення»3 та «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування»4 ознаки цих суб’єктів чіт-ко не визначені, так само, як і відсутня чітка вказівка на те, які саме суб’єкти відносяться до установ накопичувального пенсійного забезпечення.

Відповідно до абз. 2 ч. 2 ст. 2 закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» систе-му накопичувального пенсійного забезпечення становлять: а) накопичувальна система загальнообов’язкового державного пенсійного страхування і б) система недержавного пенсійно-го забезпечення.

Накопичувальна система загальнообов’язкового державно-го пенсійного страхування базується на засадах накопичення коштів застрахованих осіб у Накопичувальному пенсійному фонді, який є цільовим позабюджетним фондом, адміністра-тивне управління яким здійснює виконавча дирекція Пенсій-ного фонду, а управління пенсійними активами — компанії з управління активами.

звідси випливає, що до установ накопичувального пенсій-ного забезпечення, як суб’єктів господарського права, можна віднести лише недержавні пенсійні фонди.

Страхові організації, які уклали договори страхування довічної пенсії, страхування ризику настання інвалідності або смерті, а також банківські установи, які уклали договори про відкриття пенсійних депозитних рахунків, хоч і відносяться

1 Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 3. — Ст. 10.2 Там само. — 1992. — № 29. — Ст. 399.3 Там само. — 2003. — № 47—48. — Ст. 372.4 Там само. — 2003. — № 51. — Ст. 376.


137

до суб’єктів недержавного пенсійного забезпечення, проте не відносяться до установ накопичувального пенсійного забезпе-чення, так само, як і саморегулівні організації адміністраторів недержавних пенсійних фондів.

органи Пенсійного фонду України (головні управління Пенсійного фонду України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, управління Пенсійного фонду України у районах, містах і районах у містах) також не відносяться до установ накопичувального пенсійного забез-печення.

Недержавний пенсійний фонд — це юридична особа, ство-рена відповідно до закону України «Про недержавне пенсій-не забезпечення», яка має статус неприбуткової організації (непідприємницького товариства), функціонує та провадить діяльність виключно з метою накопичення пенсійних вне-сків на користь учасників пенсійного фонду з подальшим уп-равлінням пенсійними активами, а також здійснює пенсійні виплати учасникам зазначеного фонду у визначеному зако-ном порядку.

за видами пенсійні фонди можуть утворюватися як від-криті пенсійні фонди, корпоративні пенсійні фонди та про-фесійні пенсійні фонди.

Відкритий пенсійний фонд — це недержавний пенсійний фонд, учасниками якого можуть бути будь-які фізичні особи незалежно від місця та характеру їх роботи.

Корпоративний пенсійний фонд — це недержавний пенсій-ний фонд, засновником якого є юридична особа-роботода-вець або декілька юридичних осіб-роботодавців та до якого можуть приєднуватися роботодавці-платники. Учасниками цього фонду можуть бути виключно фізичні особи, які пере-бувають (перебували) у трудових відносинах з роботодавцями-засновниками та роботодавцями — платниками цього фонду

Професійний пенсійний фонд — це недержавний пенсій-ний фонд, засновником (засновниками) якого можуть бути об’єднання юридичних осіб-роботодавців, об’єднання фі-зичних осіб, включаючи професійні спілки (об’єднання про-фесійних спілок), або фізичні особи, пов’язані за родом їх професійної діяльності (занять). Учасниками такого фонду можуть бути виключно фізичні особи, пов’язані за родом їх професійної діяльності (занять), визначеної у статуті фонду.

Р о з д і л 2

138

особливість утворення недержавних пенсійних фондів полягає в тому, що до подання документів на державну реєст-рацію пенсійного фонду як юридичної особи згідно з зако-ном України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб—підприємців» статут пенсійного фонду, у тому числі пенсійні схеми, подається на реєстрацію до державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України (де-ржфінпослуг)1.

Також особливістю правового статусу недержавного пенсій-ного фонду є те, що він, оскільки не є суб’єктом підприємни-цької діяльності, не може бути оголошений банкрутом.

Стаття 7 закону України «Про недержавне пенсійне за-безпечення» розрізняє учасників і вкладників недержавних пенсійних фондів.

Так, учасником фонду є фізична особа, на користь якої сплачуються пенсійні внески до недержавного пенсійного фонду і яка має право або набуде право на одержання пенсій-них виплат з такого фонду. Учасниками фонду можуть бу-ти громадяни України, іноземці та особи без громадянства. Участь фізичних осіб у будь-якому недержавному пенсійному фонді є добровільною. Фізична особа може бути учасником кількох пенсійних фондів за власним вибором.

Вкладником фонду є особа, яка сплачує пенсійні внески на користь учасника фонду шляхом перерахування коштів до недержавного пенсійного фонду відповідно до умов пенсій-ного контракту. Вкладником фонду може бути сам учасник фонду, подружжя, діти, батьки, роботодавець учасника фонду або професійне об’єднання, членом якого є учасник фонду.

У будь-якому пенсійному фонді його учасники можуть бу-ти одночасно і вкладниками такого фонду.

Ні учасники, ні вкладники недержавного пенсійного фон-ду не є його засновниками. I в цьому полягає ще одна особ-ливість правового становища пенсійного фонду.

закон України «Про фінансові послуги та державне регу-лювання ринків фінансових послуг» називає серед фінансо-вих установ також інвестиційні фонди і компанії.

1 див.: Положення про реєстрацію статуту недержавного пенсійного фонду та пенсійних схем. затверджено розпорядженням держфінпослуг від 17 серпня 2004 р. № 2080 // офіційний вісник України. — 2004. — № 34. — Ст. 2301.


139

Утворення інвестиційних фондів та інвестиційних ком-паній в Україні було зумовлено потребами приватизаційних процесів, на початковому етапі яких переважала так звана «сертифікатна приватизація», тобто приватизація державного майна за приватизаційні майнові сертифікати, які отримали громадяни України. з метою забезпечення функціонування фондового ринку, який тільки зароджувався в Україні, та обі-гу приватизаційних паперів і створювалися інвестиційні фон-ди та інвестиційні компанії, які відігравали роль так званих інституційних інвесторів.

Правове становище цих учасників відносин у сфері госпо-дарювання визначалося Положенням про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії, затвердженим Указом Президента України від 19 лютого 1994 р.1

Положення визначало інвестиційний фонд як юридичну особу, засновану у формі закритого акціонерного товариства з урахуванням вимог, встановлених Положенням, що здійснює виключну діяльність у галузі спільного інвестування.

Iнвестиційною компанією визнавався торговець цінними паперами, який, окрім провадження інших видів діяльності, міг залучати кошти для здійснення спільного інвестування шляхом емісії цінних паперів та їх розміщення.

Iнвестиційна компанія створювалася у формі акціонерно-го товариства або товариства з обмеженою відповідальністю в порядку, встановленому для цих товариств, та здійснювала діяльність щодо спільного інвестування згідно з Положенням.

Разом з довірчими товариствами та іншими фінансовими посередниками інвестиційні фонди та інвестиційні компанії створювалися для обслуговування обігу приватизаційних па-перів, створення ринку цінних паперів та подальшого його обслуговування, зниження ризику покупців при розміщенні вкладів в об’єкти приватизації (ч. 1 ст. 9 закону України від 4 березня 1992 р. «Про приватизацію державного майна»).

Після того, як законом України від 18 травня 2000 р. «Про внесення змін до закону України «Про приватизацію держав-ного майна» було встановлено, що порядок створення і діяль-ності фінансових посередників визначається законом, було прийнято закон України від 15 березня 2001 р. «Про інсти-тути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвести-

1 Урядовий кур’єр. — 1994. — 24 лютого.

Р о з д і л 2

140

ційні фонди»)1, яким були запроваджені інститути спільного інвестування — пайові та корпоративні інвестиційні фонди. У зв’язку з закінченням у 1998 р. етапу приватизації з вико-ристанням приватизаційних цінних паперів та сертифікатів, що видавалися на суму індексації грошових заощаджень гро-мадян України в установах ощадного банку України і ко-лишнього Укрдержстраху, головним призначенням інститутів спільного інвестування було визначено не посередництво між продавцями і покупцями у процесах приватизації, а про-вадження діяльності, пов’язаної з об’єднанням (залученням) грошових коштів інвесторів з метою отримання прибутку від вкладення їх у цінні папери інших емітентів, корпоративні права та нерухомість.

Iнститут спільного інвестування (далі — IСI) залежно від порядку здійснення його діяльності може бути відкритого, ін-тервального та закритого типу.

IСI належить до відкритого типу, якщо він (або компанія з управління його активами) бере на себе зобов’язання здій-снювати у будь-який час на вимогу інвесторів викуп цінних паперів, емітованих цим IСI (або компанією з управління йо-го активами).

IСI належить до інтервального типу, якщо він (або ком-панія з управління його активами) бере на себе зобов’язання здійснювати на вимогу інвесторів викуп цінних паперів, емі-тованих цим IСI (або компанією з управління його активами) протягом обумовленого у проспекті емісії строку, але не рід-ше одного разу на рік.

IСI належить до закритого типу, якщо він (або компанія з управління його активами) не бере на себе зобов’язань щодо викупу цінних паперів, емітованих цим IСI (або компанією з управління його активами) до моменту його реорганізації або ліквідації.

IСI може бути диверсифікованого і недиверсифікованого виду.

Корпоративний інвестиційний фонд — це IСI, який ство-рюється у формі відкритого акціонерного товариства і прова-дить виключно діяльність із спільного інвестування.

Корпоративний інвестиційний фонд створюється від-повідно до законодавства з питань діяльності акціонерних



141

товариств з урахуванням особливостей, встановлених цим за-коном.

Корпоративний інвестиційний фонд не може бути засно-ваний юридичними особами, у статутному фонді (капіталі) яких частка держави або органів місцевого самоврядування перевищує 25 відсотків.

Початковий статутний фонд (капітал) корпоративного ін-вестиційного фонду формується за рахунок грошових коштів, державних цінних паперів, цінних паперів інших емітентів, що допущені до торгів на фондовій біржі або в торговельно-інформаційній системі, та об’єктів нерухомості, необхідних для забезпечення статутної діяльності.

Розмір початкового статутного фонду (капіталу) корпора-тивного інвестиційного фонду не може бути менше розміру, встановленого законодавством для відкритих акціонерних то-вариств.

збільшення статутного фонду (капіталу) корпоративного інвестиційного фонду здійснюється виключно за рахунок гро-шових коштів акціонерів, внесених шляхом придбання ними акцій.

органами корпоративного інвестиційного фонду є загаль-ні збори акціонерів та спостережна (наглядова) рада.

Утворення інших органів корпоративного інвестиційного фонду, не передбачених цим законом, забороняється.

Корпоративний інвестиційний фонд припиняє свою діяльність шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) або ліквідації з дотриманням вимог антимонопольного законодавства.

Реорганізація або ліквідація корпоративного інвестицій-ного фонду здійснюється відповідно до законодавства з пи-тань діяльності акціонерних товариств, з урахуванням особ-ливостей, встановлених цим законом.

Корпоративний інвестиційний фонд ліквідується, якщо: — внаслідок викупу акцій корпоративним інвестиційним

фондом вартість його активів стала меншою, ніж початковий розмір статутного фонду (капіталу);

— спостережною (наглядовою) радою корпоративного ін-вестиційного фонду у тримісячний строк з дня реєстрації його в реєстрі IСI не були укладені договори з компанією з управ-ління активами або зберігачем.

Р о з д і л 2

142

дКЦПФР може порушувати в судовому порядку питання про ліквідацію корпоративного інвестиційного фонду у разі, якщо:

— корпоративний інвестиційний фонд провадить свою діяльність без реєстрації в реєстрі IСI;

— корпоративний інвестиційний фонд провадить діяль-ність, заборонену законом.

до складу ліквідаційної комісії корпоративного інвести-ційного фонду обов’язково повинні входити представники дКЦПФР, а також можуть входити представники компанії з управління активами та зберігача.

з моменту прийняття рішення про ліквідацію корпоратив-ного інвестиційного фонду йому забороняється розміщувати та викуповувати свої акції.

Пайовий інвестиційний фонд — це активи, що належать інвесторам на праві спільної часткової власності, перебува-ють в управлінні компанії з управління активами та обліко-вуються останньою окремо від результатів її господарської діяльності.

Пайовий інвестиційний фонд не є юридичною особою і, відповідно, суб’єктом господарського права.

Натомість до фінансових установ можна віднести компанії з управління активами (КУА), які здійснюють управління ак-тивами IСI. Компанією з управління активами може бути юридична особа, що створюється відповідно до законодавс-тва України.

Частка держави в статутному фонді (капіталі) компанії з управління активами не може перевищувати 10 відсотків.

Поєднання діяльності з управління активами з іншими видами професійної діяльності на ринку цінних паперів за-бороняється.

КУА венчурного фонду бере участь в управлінні діяльніс-тю емітента, корпоративні права якого перебувають в активах фонду, активами якого ця компанія управляє.

КУА може одночасно здійснювати управління активами кількох IСI.

діяльність з управління активами IСI провадиться КУА на підставі ліцензії, що видається державною комісією з цінних паперів і фондового ринку в порядку, встановленому законо-


143

давством1, за поданням відповідної саморегулівної організації на ринку цінних паперів, яка об’єднує КУА.

Таким чином, аналіз законодавства про інститути спільно-го інвестування свідчить про те, що до суб’єктів господарсько-го права, які здійснюють господарську діяльність, пов’язану з об’єднанням (залученням) грошових коштів інвесторів з метою отримання прибутку від вкладення їх у цінні папери інших емітентів, корпоративні права та нерухомість, відносяться кор-поративні інвестиційні фонди і компанії з управління активами.

Підсумовуючи викладене, доходимо узагальнюючого вис-новку про те, що правове становище фінансових установ ха-рактеризується особливими ознаками, що відрізняють їх від інших суб’єктів господарювання. Серед таких ознак можна виділити наступні:

а) фінансовими установами можуть бути лише юридичні особи, які (незважаючи на назву2), як правило, є суб’єктами підприємницької діяльності (крім кредитних спілок і установ накопичувального пенсійного забезпечення);

б) надання фінансових послуг, як правило, є виключним видом діяльності фінансових установ;

в) організаційна форма фінансової установи, як правило, визначається імперативно (банки, страхові компанії, ломбар-ди тощо);

г) щодо фінансових установ — статутних господарських товариств законодавством встановлюється більш високий розмір статутного капіталу та певні спеціальні вимоги щодо його формування (зазвичай, у грошовій формі) у порівнянні з вимогами, встановленими законом України «Про госпо-дарські товариства»;

д) статусу юридичної особи фінансові установи набувають лише з моменту їх державної реєстрації у порядку, встановле-

1 див.: ліцензійні умови провадження професійної діяльності на фондовому ринку — діяльності з управління активами інституційних інвесторів (діяльності з управління активами). затверджені рішенням дКЦПФР від 26 травня 2006 р. № 341 // офіційний вісник України. — 2006. — № 31. — Ст. 2258.

2 Нагадаємо, що згідно з ч. 3 ст. 83 ЦК установою є організація, ство-рена однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об’єднання (виділення) їхнього майна для до-сягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна.

Р о з д і л 2

144

ному законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців», а статусу фінансової ус-танови суб’єкт господарювання набуває лише після внесення про нього запису до державного реєстру фінансових установ;

е) здійснювати господарську діяльність з надання фінан-сових послуг, що підлягають ліцензуванню, фінансові устано-ви мають право лише після отримання відповідних ліцензій.

2.4.3. особливості правового становища неприбуткових організацій у сфері господарювання

Певні особливості правового становища у сфері господа-рювання мають благодійні та інші неприбуткові організації.

Ці особливості визначаються ст. 131 ГК та відповідними законами, що регулюють правове становище благодійних ор-ганізацій, а також неприбуткову господарську діяльність ін-ших суб’єктів.

Передусім, слід зазначити, що виділення в ГК та інших актах господарського законодавства неприбуткових організа-цій як самостійних суб’єктів, що можуть здійснювати певні види господарської діяльності, має більше значення з погляду оподаткування цих осіб1. для господарського права таке виді-лення неподаткових організацій як окремого, самостійного суб’єкта, навряд чи може бути корисним для характеристики їх правового статусу, оскільки господарська компетенція та характер діяльності зазначених суб’єктів істотно відрізняють-ся (наприклад, благодійні організації і кредитні спілки, музеї і біржі тощо). одні з них є особливими суб’єктами господа-рювання (біржі), для інших (які переважно фінансуються з державного або місцевого бюджету) господарська діяльність обмежується наданням певних, визначених у законодавстві послуг, доход від яких є додатковим джерелом фінансування (навчальні заклади, музеї, архіви тощо). Тому, якщо і поділя-ти суб’єктів господарського права за критерієм мети їх діяль-ності, то це мають бути підприємницькі і непідприємницькі суб’єкти господарювання, оскільки прибутковість чи непри-

1 див., напр., п. 7.11 ст. 7 закону України від 28 грудня 1994 р. (в ред. закону України від 22 травня 1997 р.) «Про оподаткування прибутку підприємств» // Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 27. — Ст. 181.


145

бутковість є не метою, а результатом господарювання зазна-чених суб’єктів.

Що стосується розмежування підприємницьких і непід-приємницьких товариств у ч. 2 ст. 83 ЦК, то такий їх поділ теж до певної міри є умовним і не завжди витримується. На-приклад, з одного боку, створення підприємницьких товариств лише як господарських товариств (ст. 84 ЦК) зовсім не озна-чає, що будь-яке господарське товариство є підприємницьким (наприклад, товарні і фондові біржі); з іншого — непідприєм-ницькі товариства та установи можуть здійснювати підпри-ємницьку діяльність (ст. 86 ЦК). загалом же поділ товариств на підприємницькі і непідприємницькі в ЦК України, який не покликаний регулювати відносини у сфері підприємниц-тва, має своїм аналогом поділ юридичних осіб на комерційні і некомерційні в ЦК Російської Федерації, норми якого ре-гулюють відносини у сфері підприємництва, хоч і в російській літературі такий поділ оцінюється досить критично1.

Ст. 131 ГК окреслює в загальних рисах правовий статус лише одного із видів неприбуткових організацій — благодій-них організацій, а щодо інших юридичних осіб, які здійсню-ють неприбуткову господарську діяльність, обмежується по-силанням на закони, якими регулюється порядок діяльності цих суб’єктів.

згідно з ч. 1 ст. 131 ГК юридичні особи, незалежно від форм власності, а також повнолітні громадяни можуть ут-ворювати благодійні організації (благодійні фонди, членські благодійні організації, благодійні установи тощо).

Благодійною організацією визнається недержавна органі-зація, яка здійснює благодійну діяльність в інтересах суспіль-ства або окремих категорій осіб без мети одержання прибутків від цієї діяльності. Благодійні організації утворюються і діють за територіальним принципом і поділяються за своїм статусом на всеукраїнські, місцеві та міжнародні.

органи державної влади та органи місцевого самовряду-вання, а також державні та комунальні підприємства, уста-нови, організації, що повністю або частково фінансуються з бюджету, не можуть бути засновниками (засновником) та(або) членами благодійної організації.

1 див.: Гражданское право России. Курс лекций. Ч. 1 / Под ред. о. Н. Садикова. — М.: Юрид. лит., 1996. — C. 88 (автор глави — В. А. Рах-мілович).

Р о з д і л 2

146

Відповідно до ч. 1 ст. 20 закону України від 16 вересня 1997 р. «Про благодійництво та благодійні організації»1 бла-годійна організація здійснює господарську діяльність, спря-мовану на виконання її статутних завдань і цілей. закон не уточнює (як це зроблено в ч. 3 ст. 21 закону щодо фінансо-вої діяльності благодійницької організації), що господарська діяльність благодійної організації не розглядається як підпри-ємництво, тому важливим є уточнення, що міститься в ч. 5 ст. 131 ГК, згідно з яким благодійна організація має право здійснювати неприбуткову господарську діяльність (курсив наш. — В.Щ.), спрямовану на виконання її статутних цілей та завдань.

здійснення благодійними організаціями діяльності у ви-гляді надання певних послуг (виконання робіт), що підляга-ють обов’язковій сертифікації або ліцензуванню, допускаєть-ся після такої сертифікації або ліцензування в установленому законом порядку.

додаткові вимоги щодо створення, державної реєстрації, здійснення господарської діяльності та інших питань діяль-ності благодійних організацій встановлюються, крім ГК, вже згаданим законом України «Про благодійництво та благодійні організації» (далі — закон) іншими законами.

Відповідно до ст. 6 закону благодійні організації можуть утворюватися у таких організаційно-правових формах:

— членська благодійна організація; — благодійний фонд; — благодійна установа; — інші благодійні організації (фундації, місії, ліги тощо). Конкретна організаційно-правова форма благодійних ор-

ганізацій визначається засновниками (засновником). Як зазначено в ч. 1 ст. 5 закону засновниками (засновни-

ком) благодійної організації можуть бути громадяни Украї-ни, іноземні громадяни, особи без громадянства, які досягли 18 років, а також юридичні особи незалежно від форм влас-ності.

Благодійна організація діє на основі статуту (положення), що затверджується вищим органом управління благодійної організації, і є юридичною особою.



147

У статуті (положенні) згідно з ст. 12 закону зазнача-ються:

— назва, місцезнаходження, статус та організаційно-пра-вова форма благодійної організації;

— предмет, цілі, завдання та основні форми благодійної діяльності;

— порядок утворення і діяльності органів управління бла-годійної організації;

— джерела фінансування та порядок використання майна і коштів благодійної організації;

— порядок внесення змін до статуту (положення) благо-дійної організації;

— порядок реорганізації або ліквідації благодійної ор-ганізації, використання її майна і коштів в разі припинення діяльності;

— умови і порядок прийняття в члени благодійної органі-зації та вибуття з неї;

— права і обов’язки членів благодійної організації. до статуту (положення) можуть включатися інші поло-

ження, пов’язані з особливостями діяльності благодійної ор-ганізації, проте статут (положення) благодійної організації не повинен суперечити законодавству України.

Як встановлено ч. 7 ст. 131 ГК, особливості статусу інших юридичних осіб, що здійснюють неприбуткову господарську діяльність, визначаються відповідними законами, якими ре-гулюється порядок діяльності цих суб’єктів.

Так, відповідно до ч. 2 ст. 24 закону України «Про об’єднання громадян», політичні партії не мають права зай-матися господарською та іншою комерційною діяльністю, за винятком продажу суспільно-політичної літератури, інших пропагандистсько-агітаційних матеріалів, виробів із власною символікою, проведення фестивалів, свят, виставок, лекцій, інших суспільно-політичних заходів.

згідно зі ст. 35 закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» з метою реалізації статутних завдань профспілки, їх об’єднання, які є юридичними осо-бами, можуть здійснювати необхідну господарську діяльність шляхом надання безоплатних послуг, робіт.

Неприбуткову господарську діяльність у вигляді виконан-ня робіт або надання платних послуг (останні є більш по-

Р о з д і л 2

148

ширеним видом діяльності) здійснюють також установи (за-клади), що фінансуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів.

Так, відповідно до законодавства платні послуги за пере-ліками, встановленими Кабінетом Міністрів України, можуть, зокрема, надаватися:

— державними закладами охорони здоров’я та вищими медичними закладами освіти (відповідно до основ законо-давства України про охорону здоров’я та постанови Кабінету Міністрів України від 17 вересня 1996 р. № 1138 «Про затвер-дження переліку платних послуг, які надаються в державних закладах охорони здоров’я та вищих медичних закладах ос-віти»);

— державними навчальними закладами (відповідно до за-конів України «Про освіту», «Про дошкільну освіту», «Про позашкільну освіту», «Про професійно-технічну освіту», «Про вищу освіту» та постанови Кабінету Міністрів України від 20 січня 1997 р. № 38 «Про затвердження переліку платних пос-луг, які можуть надаватися державними навчальними закла-дами»);

— закладами культури і мистецтв (відповідно до основ законодавства України про культуру, закону України «Про музеї та музейну справу» та постанови Кабінету Міністрів Ук-раїни від 5 червня 1997 р. № 534 «Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися закладами культури і мистецтв, заснованими на державній та комунальній формі власності»);

— архівними установами (відповідно до закону України «Про Національний архівний фонд та архівні установи» та постанови Кабінету Міністрів України від 7 травня 1998 р. № 639 «Про затвердження переліку платних послуг, які мо-жуть надаватися архівними установами, що утримуються за рахунок бюджетних коштів»;

— науково-дослідними інститутами судової експертизи Міністерства юстиції (відповідно до закону України «Про судову експертизу та постанови Кабінету Міністрів України від 7 серпня 1999 р. № 1432 «Про затвердження переліку дер-жавних платних послуг, які надаються науково-дослідними інститутами судової експертизи Міністерства юстиції») тощо.


149

Платні послуги надаються на підставі договорів, укладе-них між виконавцями послуг і юридичними або фізичними особами.

Кошти, отримані цими установами і закладами, є одним із додаткових джерел фінансування і використовуються зазна-ченими суб’єкта відповідно до порядку, визначеного законо-давством.

Також неприбуткову господарську діяльність здійснюють товарні та фондові біржі, проте враховуючи, що вони є особ-ливими суб’єктами господарювання, їх правовий статус роз-глядається в наступному підрозділі.

2.5. Правове становище бірж як особливих суб’єктів господарювання

2.5.1. Поняття та юридичні ознаки біржі

Правовому регулюванню біржової торгівлі присвячені, зокрема, статті 278—282 ГК (щодо товарної біржі) та статті 360, 361 ГК (щодо фондової біржі).

Терміном «біржа» в літературі і практиці біржової торгівлі позначається: 1) сукупність осіб, що постійно в певному місці здійснюють торговельні операції; 2) місце їх зібрання; 3) су-купність угод, які укладаються у цьому місці.

Ці три значення поняття біржі узагальнені в законодав-чому його визначенні, що міститься в законі України від 10 грудня 1991 р. «Про товарну біржу»1. Цей закон визна-чає умови створення та діяльності товарних бірж на території України.

залежно від предмета діяльності розрізняють фондові і то-варні біржі.

Фондова біржа є організатором торгівлі на фондовому рин-ку. Вона провадить діяльність із створення організаційних, технологічних, інформаційних, правових та інших умов для збирання та поширення інформації стосовно попиту і пропо-зицій, проведення регулярних торгів фінансовими інструмен-тами за встановленими правилами, централізованого укла-дання і виконання договорів щодо фінансових інструментів,

1 Відомості Верховної Ради України . — 1992. — № 10. — Ст. 139.

Р о з д і л 2

150

у тому числі здійснення клірингу та розрахунків за ними, та розв’язання спорів між членами організатора торгівлі.

Правове становище фондової біржі визначається законом України «Про цінні папери та фондовий ринок».

об’єктами операцій фондової біржі є цінні папери, допу-щені до обігу на ній.

з точки зору правового становища фондова біржа являє собою суб’єкт господарювання у формі акціонерного това-риства, яке зосереджує в собі попит і пропозицію цінних па-перів, сприяє формуванню їх біржового курсу.

2.5.2. Правове становище товарної біржі

У ч. 1 ст. 278 ГК товарна біржа характеризується як спе-ціально утворена господарська організація, що спеціально ут-ворена для здійснення торговельно-біржової діяльності, яка має на меті організацію та регулювання торгівлі шляхом на-дання послуг суб’єктам господарювання у здійсненні ними торговельних операцій.

згідно з ч. 1 ст. 279 ГК товарна біржа є особливим суб’єктом господарювання, що і обумовлює дослідження її правового становища окремо від дослідження правового статусу інших суб’єктів господарювання, проведеного нами в попередніх підрозділах цього розділу роботи (підприємств, господарських товариств, виробничих кооперативів тощо).

згідно з ч. 1 ст. 1 закону «Про товарну біржу» товарна біржа є організацією, що об’єднує юридичних і фізичних осіб, які здійснюють виробничу і комерційну діяльність, і має на меті надання послуг щодо укладання біржових угод, вияв-лення товарних цін, попиту і пропозицій товарів, вивчення, упорядкування і полегшення товарообороту і пов’язаних з ним торговельних операцій. з цього визначення можна зро-бити такий висновок: біржа є господарською організацією, яка виконує певні, а саме ринкові регулятивні (організаційні та економічні) функції в економіці завдяки виявленню курсу товарних цін, попиту і пропозиції. основна її мета — спри-яти зведенню в одному місці (на біржі) попиту і пропозиції на певні товари, обслуговування їх обороту. Це характеризує біржу як економічну категорію.


151

Такі ж функції виконують ярмарки. Проте від ярмарку біржа відрізняється тим, що вона:

— є постійним (щоденним) місцем взаємодії попиту і про-позиції, тоді як ярмарок лише періодично виконує цю функ-цію;

— має постійний (зафіксований) контингент клієнтів і відвідувачів. Ярмарок, за загальним правилом, відкритий для всіх;

— ярмарок є місцем товарообороту: це ринок, де безпо-середньо виставляються на продаж товари. Товарооборот, якому покликана сприяти біржа, здійснюється поза нею; безпосередньо біржа товарів не виставляє, вона оперує зага-лом інформацією про них (про кількість, якість, ціни, угоди купівлі-продажу).

Товарні біржі можуть бути класифіковані на види залежно від ряду підстав.

Так, залежно від характеру асортименту товарів товарні біржі поділяються на вузькоспеціалізовані (предметом торгівлі на таких біржах є один вид товарів); спеціалізовані (предме-том біржової торгівлі є, як правило, однотипні групи товарів); універсальні (предметом торгівлі є широкий асортимент різ-номанітних товарів).

залежно від характеру біржових угод виділяють: біржі ре-ального товару, на яких предметом купівлі-продажу є реаль-ний товар (як вироблений, так і намічений для виготовлен-ня); ф’ючерсні, на яких здійснюється торгівля не реальними товарами, а контрактами на них; опціонні, предметом торгів на яких є тільки права на купівлю або продаж реальних то-варів або контрактів на них у наступному періоді; комплексні, на яких укладаються угоди щодо реального товару, а також ф’ючерсні та опціонні угоди.

залежно від ступеня відкритості (можливості участі в тор-гах) товарні біржі поділяються на відкриті (публічні), на яких крім членів біржі в біржових операціях можуть брати участь і відвідувачі торгів (постійні і разові), та закриті, на яких пра-во участі в біржових торгах і укладання біржових угод мають лише члени цієї товарної біржі. Товарні біржі в Україні відно-сяться до закритих бірж.

Р о з д і л 2

152

Функції (основні напрями діяльності) біржі випливають, насамперед, з поняття цієї спеціальної господарської органі-зації, а саме:

— товарна біржа виконує функцію товаророзподільчого каналу або механізму, завдяки якому товар розподіляється між споживачами за реальною ціною;

— товарна біржа є свого роду суб’єктом господарювання, який організовує ринок. Тому її ще називають організованим ринком. Вона створює необхідні умови учасникам біржових торгів у їх проведенні. На біржі здійснюються купівля-про-даж і обмін товарної маси, що характеризується взаємозамі-нюваністю і не потребує додаткового узгодження технічних характеристик. Продукція, що надходить на біржу, має від-повідати встановленим стандартам;

— товарна біржа — це місце, де узгоджуються попит і про-позиція на певний біржовий товар;

— товарна біржа є регулятором цін. завдяки коливанню біржового попиту і біржової пропозиції тут не може бути дер-жавного регулювання цін;

— товарна біржа стабілізує ціни на біржовий товар. Функ-ція стабілізації цін здійснюється через механізм біржової спе-куляції або гри на підвищення і зниження цін;

— біржа є місцем так званого біржового котирування цін. Біржове котирування — це реєстрація біржовими органами курсів цін, що виникають стихійно, на окремі біржові товари (цінні папери) з урахуванням укладених біржових угод;

— біржа здійснює збирання і обробку ринкової інформа-ції, тобто є інформаційним центром ринку щодо виробництва біржового товару, динаміки попиту на товари, цін на біржо-вих та інших ринках тощо. Біржа забезпечує інформаційне обслуговування своїх клієнтів, у тому числі шляхом видання біржового бюлетеня — періодичного органу, в якому публіку-ються курси цін на товари (цінні папери);

— товарна біржа розробляє товарні стандарти, встановлює сорти товарів, реєструє марки фірм, допущених до біржової торгівлі;

— товарна біржа виконує арбітражні функції, тобто роз-глядає спори між членами біржі, а також між членами біржі


153

та їх контрагентами. Рішення арбітражної комісії біржі є обов’язковими і мають силу виконавчого документа.

Відповідно до викладених функцій товарні біржі діють за певними принципами, користуються правами та несуть вста-новлені законом обов’язки.

Принципами діяльності бірж є:— рівноправність учасників біржових торгів;— застосування вільних (ринкових) цін; — публічне проведення біржових торгів.Товарна біржа має право:встановлювати відповідно до чинного законодавства влас-

ні правила біржової торгівлі та біржового арбітражу, які є обов’язковими для всіх учасників торгів;

— створювати підрозділи біржі та затверджувати положен-ня про них;

— розробляти з урахуванням державних стандартів власні стандарти і типові контракти;

— зупиняти на деякий час біржову торгівлю, якщо ціни біржових угод протягом дня відхиляються більше ніж на виз-начений біржовим комітетом (радою біржі) розмір;

— встановлювати вступні та періодичні внески для членів біржі, плату за послуги, що надаються біржею;

— встановлювати інші грошові збори;— встановлювати і стягувати відповідно до статуту біржі

плату за реєстрацію угод на біржі, штрафи та інші санкції за порушення статуту біржі та біржових правил;

— засновувати арбітражні комісії для вирішення спорів у торговельних угодах;

— укладати міжбіржові угоди з іншими біржами, мати своїх представників на них, у тому числі на біржах, розташо-ваних за кордоном України;

— вносити в державні органи пропозиції з питань, що сто-суються біржової діяльності;

— видавати біржові бюлетені, довідники та інші інформа-ційні та рекламні видання;

— здійснювати інші функції, передбачені статутом біржі.Стаття 4 закону України «Про товарну біржу» визначає

обов’язки цієї організації. Товарна біржа, зокрема, забезпечує

Р о з д і л 2

154

створення необхідних умов для біржової торгівлі, регулюван-ня біржових операцій, регулювання цін на підставі співвід-ношення попиту та пропозиції на товари, що обертаються на біржі.

Біржа зобов’язана надавати організаційні та інші послуги членам і відвідувачам біржі, здійснювати збирання, обробку і поширення інформації, пов’язаної з кон’юнктурою ринку.

загальні умови створення і державної реєстрації товарної біржі встановлені статтями 5—7 закону України «Про товарну біржу».

Як передбачено ст. 5 зазначеного закону, товарна біржа створюється на засадах добровільного об’єднання заінтере-сованих юридичних і фізичних осіб, яким це не заборонено чинним законодавством.

засновниками і членами товарної біржі не можуть бути органи державної влади та управління, а також державні ус-танови (організації), що перебувають на державному бюд-жеті.

заснування товарної біржі здійснюється шляхом укладен-ня засновниками угоди, яка визначає порядок та принципи її створення, склад засновників, їх обов’язки, розмір і строки сплати пайових, вступних та періодичних внесків.

Кожний із засновників сплачує пайовий внесок. Товарна біржа діє на підставі статуту, який затверджується

засновниками біржі. У статуті товарної біржі визначається: — найменування та місцезнаходження біржі; — склад засновників; — предмет і цілі діяльності біржі; — види фондів, що утворюються біржею, та їх розміри; — органи управління біржею, порядок їх утворення та

компетенція, організаційна структура біржі; — порядок прийняття у члени біржі та припинення член-

ства; права та обов’язки членів біржі та біржі перед третіми осо-

бами, а також членів біржі перед біржею та біржі перед її членами;

— порядок і умови застосування санкцій;— майнова відповідальність членів біржі;


155

— порядок припинення біржі. У статуті можуть передбачатися й інші положення, що

стосуються створення та діяльності товарної біржі. Як встановлено ст. 7 закону України «Про товарну біржу»,

державна реєстрація товарної біржі здійснюється в порядку, встановленому для підприємств (з урахуванням змін в законо-давстві про державну реєстрацію суб’єктів господарювання, — в порядку, встановленому законом України «Про держав-ну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб—підпри-ємців»).

Членами товарної біржі є засновники, а також прийняті до її складу згідно із статутом біржі вітчизняні та іноземні юридичні та фізичні особи. Порядок прийняття у члени біржі та вибуття із складу її членів визначається статутом товарної біржі.

Вступний внесок члена біржі має дорівнювати вартості «біржового місця», що визначається виходячи з попиту та пропозиції на «біржове місце». особа, яка сплатила пайовий або вступний внесок1, набуває управнення власника щодо «біржового місця» і може винаймати свої членські права, а також продавати ці права за правилами, встановленими бір-жовим комітетом (радою біржі).

Вищим органом управління товарної біржі є загальні збори її членів.

У період між загальними зборами членів товарної біржі управління нею здійснює біржовий комітет (рада біржі).

Контролюючим органом товарної біржі є контрольна (ревізійна) комісія.

Біржовий комітет (рада біржі) і контрольна (ревізійна) ко-місія обираються загальними зборами членів товарної біржі.

У літературі цілком справедливо звертається увага на від-сутність чіткої визначеності з організаційно-правовою фор-мою товарної біржі2. Створення на практиці товарних бірж у

1 На підставі порівняльного аналізу норм ч. 4 ст. 5 і ч. 2 ст. 8 закону України «Про товарну біржу» доходимо висновку, що пайовий внесок засновника аналогічний за призначенням вступному внеску члена біржі: результатом сплати одного й іншого є набуття повноважень власника «біржового місця».

2 див.: Бобкова А. Г., Моісеєв Ю. О. Біржове право: Навч. посібник. — Київ: Центр навчальної літератури, 2005. — C. 46—47.

Р о з д і л 2

156

формі статутних господарських товариств дало підставу для висновку щодо наявності колізії між законом України «Про господарські товариства», ст. 1 якого передбачає, що госпо-дарські товариства створюються з метою одержання прибутку, і ч. 3 ст. 1 закону України «Про товарну біржу», згідно з якою товарна біржа не займається комерційним посередництвом і не має на меті одержання прибутку.

Насправді, якщо проаналізувати норми двох зазначених законів, то можна констатувати відсутність будь-яких підстав щодо створення товарної біржі в організаційно-правовій фор-мі господарського товариства.

Так, особливість правового становища товарної біржі по-лягає у:

— добровільному об’єднанні заінтересованих юридичних і фізичних осіб (але не майна);

— заснуванні шляхом укладення засновниками угоди (яка не називається засновницьким або установчим договором);

— відсутності статутного фонду і формуванні майна біржі за рахунок пайових, вступних і періодичних внесків (а не шляхом внесення вкладів);

— особливих (хоч і схожих з органами статутного госпо-дарського товариства) органах управління товарною біржею;

— відсутності у членів біржі права на одержання частини прибутку, оскільки товарна біржа не є підприємницькою ор-ганізацією.

Так само, зазначені тут особливості правового статусу, хоч і меншою мірою, проте не дають підстав для створення товар-ної біржі у вигляді кооперативу.

Виходячи з цього, товарна біржа і визнається особливим суб’єктом господарювання. Разом з тим, після внесення від-повідних змін до законів України «Про товарну біржу» та «Про господарські товариства», на наш погляд, ніщо не пере-шкоджатиме утворенню товарної біржі у формі господарсько-го товариства.

Припинення товарної біржі відбувається за рішенням за-гальних зборів членів біржі, а також за рішенням суду або інших уповноважених на це державних органів у випадках, передбачених законодавством України.


157

2.5.3. Правове становище фондової біржі

Частиною 1 ст. 360 ГК встановлено, що фондова біржа утворюється для забезпечення функціонування ринку цінних паперів.

діяльність фондової біржі спрямовується виключно на ор-ганізацію укладання угод купівлі-продажу цінних паперів та їх похідних. Фондова біржа не може здійснювати операції з цін-ними паперами від власного імені та за дорученням клієнтів, а також виконувати функції депозитарію.

Таким чином, фондова біржа є організатором торгівлі на ринку цінних паперів (фондовому ринку). Вона провадить діяльність із створення організаційних, технологічних, інфор-маційних, правових та інших умов для збирання та поши-рення інформації стосовно попиту і пропозицій, проведення регулярних торгів фінансовими інструментами за встановле-ними правилами, централізованого укладення і виконання договорів щодо фінансових інструментів, у тому числі здійс-нення клірингу та розрахунків за ними, та розв’язання спорів між членами організатора торгівлі.

Правове становище фондової біржі (порядок утворення та провадження діяльності) визначається законом України «Про цінні папери та фондовий ринок».

Фондова біржа утворюється та діє в організаційно-пра-вовій формі товариства (крім повного, командитного товарис-тва і товариства з додатковою відповідальністю) або дочірньо-го підприємства об’єднання торговців цінними паперами, та провадить свою діяльність відповідно до ЦК, законів, що ре-гулюють питання утворення, діяльності та припинення юри-дичних осіб, з особливостями, визначеними у статтях 20—25 закону України «Про цінні папери та фондовий ринок».

Прибуток фондової біржі спрямовується на її розвиток та не підлягає розподілу між її засновниками (учасниками).

Фондова біржа утворюється не менше ніж двадцятьма за-сновниками — торговцями цінними паперами, які мають лі-цензію на право провадження професійної діяльності на фон-довому ринку, або їх об’єднанням, що налічує не менше ніж двадцять торговців цінними паперами. Частка одного торгов-ця цінними паперами не може бути більшою ніж 5 відсотків статутного капіталу фондової біржі.

Р о з д і л 2

158

для здійснення своєї діяльності фондові біржі повинні підтримувати власний капітал в розмірі, не меншому ніж 3 мільйони гривень, а для фондових бірж, що здійснюють кліринг та розрахунки, — не меншому ніж 6 мільйонів гри-вень.

Фондова біржа набуває статусу юридичної особи з момен-ту державної реєстрації. державна реєстрація фондової біржі здійснюється у порядку, встановленому законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців».

Фондова біржа має право провадити діяльність з організа-ції торгівлі на фондовому ринку з моменту отримання ліцензії державної комісії з цінних паперів та фондового ринку.

Слова «фондова біржа» та похідні від них дозволяється використовувати лише юридичним особам, які створені та функціонують відповідно до вимог цього закону.

діяльність фондової біржі як організатора торгівлі тимча-сово зупиняється державною комісією з цінних паперів та фондового ринку в разі, коли кількість її членів стала менш ніж 20 осіб, а якщо фондову біржу утворено у формі дочірньо-го підприємства об’єднання торговців цінними паперами — коли кількість членів такого об’єднання стала менше ніж 20. Якщо протягом шести місяців прийняття нових членів не від-булося, діяльність фондової біржі припиняється.

Членами фондової біржі можуть бути виключно торговці цінними паперами, які мають ліцензію на право провадження професійної діяльності на фондовому ринку та взяли на себе зобов’язання виконувати всі правила, положення і стандарти фондової біржі.

У разі анулювання отриманої торговцем цінними папера-ми ліцензії на право провадження професійної діяльності на фондовому ринку, його членство у фондовій біржі тимчасово зупиняється до поновлення ним ліцензії або надання на біржу листа щодо виключення його з членів біржі. Iнші підстави припинення або тимчасового зупинення членства у фондовій біржі визначаються правилами фондової біржі.

Членство у фондовій біржі припиняється у разі анулюван-ня ліцензії на право провадження професійної діяльності на фондовому ринку, виданої торговцю цінними паперами.


159

Кожний член фондової біржі має рівні права щодо органі-зації діяльності фондової біржі як організатора торгівлі.

Статут фондової біржі затверджується вищим органом фондової біржі.

У статуті фондової біржі зазначаються найменування і місцезнаходження фондової біржі, порядок управління і фор-мування її органів та їх компетенція, мета діяльності, підстави та порядок припинення діяльності фондової біржі, розподілу майна фондової біржі у разі її ліквідації.

Відповідно до ст. 23 закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» фондова біржа зобов’язана оприлюднювати та надавати державній комісії з цінних паперів та фондового ринку інформацію про:

— перелік торговців цінними паперами, допущених до ук-ладення договорів купівлі-продажу цінних паперів на фон-довій біржі;

— перелік цінних паперів, які пройшли процедуру ліс-тингу;

— обсяг торгівлі цінними паперами (кількість цінних па-перів, загальну вартість укладених договорів, курс цінних па-перів щодо кожного емітента окремо) за період, установлений державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

державна комісія з цінних паперів та фондового ринку встановлює порядок і форми подання інформації та здійснює контроль за розкриттям інформації фондовими біржами.

Як організатор торгівлі фондова біржа створює органі-заційні умови для укладання договорів з цінними паперами шляхом котирування цінних паперів на основі даних попи-ту і пропозицій, отриманих від учасників торгів на фондовій біржі.

У торгах на фондовій біржі мають право брати участь чле-ни фондової біржі та інші особи відповідно до законодавства.

Торгівля на фондовій біржі здійснюється за правила-ми фондової біржі, які затверджуються біржовою радою та реєструються державною комісією з цінних паперів та фон-дового ринку.

Як встановлено ч. 2 ст. 361 ГК, діяльність фондової біржі припиняється в порядку, встановленому для припинення діяльності господарських товариств, якщо інше не передбаче-

Р о з д і л 2

160

но законом. Наявність цієї норми пояснюється тим, що згідно з законом України «Про цінні папери і фондову біржу» (ч. 1 ст. 33) фондова біржа утворювалася як акціонерне това-риство.

законом України «Про цінні папери та фондовий ринок» передбачено створення фондових бірж також в організаційно-правовій формі товариства з обмеженою відповідальністю або дочірнього підприємства об’єднання торговців цінними папе-рами. Проте відповідні зміни відбулися лише у ч. 1 ст. 360 ГК, і не зачепили ч. 2 ст. 361 ГК, яку, на нашу думку, доцільно викласти в такій редакції: «Фондова біржа ліквідується в по-рядку, встановленому цим Кодексом, та іншими законами».

2.6. Правове становище господарських об’єднань

2.6.1. Поняття та види господарських об’єднань

для того, щоб успішно працювати в умовах ринкової кон-куренції, суб’єкти господарювання прагнуть об’єднуватись у промислові, промислово-фінансові та інші групи. законом України «Про підприємства в Україні» (ст. 3) підприємствам було надано право об’єднуватись у групи підприємств за га-лузевим, територіальним чи іншим принципом, якщо це не суперечить антимонопольному законодавству України.

Такі групи (об’єднання) суб’єктів господарювання ви-значаються в теорії господарського права як господарські об’єднання1, які слід відрізняти від господарських товариств, що є підприємствами, а не їх об’єднаннями. Наведене ви-значення з юридичної точки зору означає, що господарське об’єднання — це один з видів суб’єктів господарювання.

В ГК норми щодо правового становища господарських об’єднань розміщені в Главі 12, яка має назву «об’єднання

1 У російській літературі такі види об’єднань як промислово-фінан-сові групи і холдинги (в тому числі банківські холдинги і групи) належать до підприємницьких об’єднань (див.: Пилецкий А. Е. Теоретические про-блемы предпринимательской правосубъектности в смешанной экономи-ке. — C. 270—276), і іменуються виробничо-господарськими комплекса-ми (див.: Предпринимательское (хозяйственное) право: Учебник / Под ред. В. В. лаптева, C. С. занковского. — C. 157—168).


161

підприємств». Відповідно статті, що входять до Глави 12, регулюють, переважно, відносини щодо утворення і діяль-ності об’єднань підприємств. Виняток складають дві статті ГК: ст. 125 «Промислово-фінансові групи» і ст. 126 «Асоційовані підприємства. Холдингові компанії», дія яких поширюється на об’єднання, учасниками яких є (або можуть бути) не лише підприємства, але й інші суб’єкти господарювання—госпо-дарські організації.

На нашу думку, є невиправданим, що ГК, приділяючи го-ловну увагу правовому регулюванню організації і діяльності об’єднань підприємств лише окреслює правове становище інших господарських об’єднань. I хоча в ч. 6 ст. 112 ГК вста-новлено, що положення цієї глави (Глави 12 ГК. — В.Щ.) застосовуються також до об’єднань інших суб’єктів госпо-дарювання — юридичних осіб або об’єднань підприємств за участі таких осіб, якщо інше не передбачено цим Кодексом та іншими законами, проте наявність наведеного застереження, не вирішує повною мірою проблеми регулювання правового становища господарських об’єднань в інших сферах господа-рювання.

логічно було б надати нормам Глави 12 ГК характеру за-гальних норм щодо регулювання правового становища гос-подарських об’єднань — суб’єктів господарювання, виходячи з яких, у ГК та інших актах господарського законодавства визначалися б особливості правового становища об’єднань окремих видів суб’єктів господарювання (підприємств, ко-оперативів, фінансових установ тощо).

Аналіз актів чинного законодавства, що визначають пра-вове становище суб’єктів господарювання у різних сферах, свідчить про те, що крім, власне, об’єднань підприємств і промислово-фінансових груп, про які йдеться в Главі 12 ГК, можуть утворюватися також інші види об’єднань цих осіб (які і є господарськими об’єднаннями в широкому розумінні). за-значені господарські об’єднання можуть бути класифіковані наступним чином:

I. залежно від характеру діяльності учасників господарсько-го об’єднання можна виділити:

а) об’єднання товаровиробників:— об’єднання підприємств;

Р о з д і л 2

162

— об’єднання кооперативів; — об’єднання сільськогосподарських кооперативів; — об’єднання фермерських господарств; б) об’єднання учасників інфраструктури ринку: — банківські об’єднання,— об’єднання інших фінансових установ (саморегулівні

організації учасників ринку цінних паперів, кредитних спілок, страхових організацій, адміністраторів недержавних пенсій-них фондів тощо);

в) холдинги (холдингові групи);г) промислово-фінансові групи.II. залежно від мети утворення господарські об’єднання

можна поділити на:а) підприємницькі:— холдинги,— промислово-фінансові групи;б) непідприємницькі:— об’єднання товаровиробників;— об’єднання учасників інфраструктури ринку (крім бан-

ківських холдингових груп).Характеристику правового становища об’єднань товарови-

робників доцільно розпочати з об’єднань підприємств, оскіль-ки саме їх правовий статус врегульовано в ГК найповніше.

згідно з ч. 1 ст. 118 ГК об’єднанням підприємств є госпо-дарська організація, утворена у складі двох або більше підпри-ємств з метою координації їх виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних та соціальних завдань.

об’єднання підприємств утворюються підприємствами на добровільних засадах або за рішенням органів, які відповідно до ГК та інших законів мають право утворювати об’єднання підприємств. В об’єднання підприємств можуть входити під-приємства, утворені за законодавством інших держав, а під-приємства України можуть входити в об’єднання підприємств, що утворені на території інших держав.

об’єднання підприємств можуть утворюватися на невиз-начений строк або як тимчасові об’єднання (на визначений строк).

об’єднання підприємств є юридичною особою.


163

державна реєстрація об’єднання підприємств здійснюєть-ся відповідно до ст. 58 ГК та закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб—підприємців».

об’єднання як суб’єкт права має свої економічні, органі-заційні та юридичні ознаки, які відрізняють його від підпри-ємства.

По-перше, підприємства консолідуються в групи — об’єднання на основі певних матеріальних (економічних) ін-тересів (спільність інтересів). Частина 1 ст. 118 ГК визначає їх відкритим переліком. Це об’єднання виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних та соціальних завдань.

Матеріальні інтереси як основа об’єднання визначають-ся засновниками у договорі або статуті як мета, завдання та функції об’єднання. Установчий договір укладають між со-бою підприємства—засновники об’єднання. засновники об’єд-нання затверджують і його статут. Єдність матеріальних ін-тересів членів як основа об’єднання — це його економічна ознака.

По-друге, об’єднання як суб’єкт господарювання і суб’єкт господарського права має майно, юридично відособлене від майна членів об’єднання. Майном об’єднання є: а) основ-ні фонди і оборотні кошти, передані членами об’єднання на його баланс згідно з договором чи статутом; б) майно, набуте об’єднанням у результаті господарської діяльності; в) майно створених об’єднанням підприємств.

Учасники об’єднання підприємств можуть вносити на умовах і в порядку, передбачених його установчими докумен-тами, майнові внески (вступні, членські, цільові тощо).

Майно передається об’єднанню його учасниками у госпо-дарське відання або в оперативне управління на основі уста-новчого договору чи рішення про утворення об’єднання. Вар-тість майна об’єднання відображається у його балансі.

Майно учасників об’єднання не входить до складу май-на об’єднання. з урахуванням цього розмежовується від-повідальність об’єднання і його учасників як суб’єктів пра-ва: об’єднання підприємств не відповідає за зобов’язаннями його учасників, а підприємства-учасники не відповідають за зобов’язаннями об’єднання. Установчим договором або ста-

Р о з д і л 2

164

тутом об’єднання можуть бути передбачені винятки з цього правила.

Господарське об’єднання має право утворювати за рі-шенням його вищого органу управління унітарні підприємс-тва, філії, представництва, а також бути учасником (заснов-ником) господарських товариств. Утворені господарським об’єднанням підприємства діють відповідно до положень ГК, інших законів та статуту підприємства, затвердженого об’єднанням.

Після припинення діяльності об’єднання майно, яке зали-шилося після задоволення вимог кредиторів, розподіляється між його колишніми учасниками. Порядок розподілу (як пра-вило, відповідно до часткової участі) визначається договором або статутом. Цю ознаку об’єднання можна вважати економі-ко-юридичною ознакою.

По-третє, організаційно-правовою ознакою об’єднання є централізація в руках об’єднання як суб’єкта права функ-цій і повноважень його учасників. Склад функцій, які цент-ралізує об’єднання, визначають його засновники у договорі або статуті. Це можуть бути виробничо-господарські, нау-ково-технічні, комерційні, правозастосовчі (захисні) та інші функції. Юридичним вираженням їх централізації є делегу-вання учасниками об’єднанню у відповідних частинах на-лежних їм повноважень з метою централізованого керівниц-тва їхньою діяльністю з боку органів об’єднання. Правовою формою делегування таких повноважень є договір або статут об’єднання.

Четвертою ознакою об’єднання є особлива (складна) право-суб’єктність. Її особливість обумовлена організаційною струк-турою об’єднання. Учасниками об’єднання можуть бути лише підприємства (організації) — юридичні особи, кожне з яких при входженні до об’єднання зберігає статус юридичної осо-би незалежно від організаційно-правової форми об’єднання, і на них поширюються положення ГК та інших законів щодо регулювання діяльності підприємств.

Цим об’єднання відрізняється від підприємства, яке не має в своєму складі інших юридичних осіб. Тобто підприємства як учасники об’єднання залишаються самостійними суб’єктами господарського права. Разом з тим, об’єднання підприємств


165

також є самостійним суб’єктом права. об’єднання створюєть-ся і реєструється як суб’єкт права; діє на основі договору та(або) статуту; володіє майном, яке юридично відособлене від майна учасників об’єднання; має самостійний (власний) і зведений (спільний для членів) баланси, поточний та інші рахунки в установах банків, печатку зі своєю назвою, і є юри-дичною особою.

згідно з ч. 2 ст. 121 ГК підприємство — учасник госпо-дарського об’єднання має право:

— добровільно вийти з об’єднання на умовах і в порядку, визначених установчим договором про його утворення чи ста-тутом господарського об’єднання;

— бути членом інших об’єднань підприємств, якщо зако-ном, засновницьким договором чи статутом господарського об’єднання не встановлено інше;

— одержувати від господарського об’єднання в установ-леному порядку інформацію, пов’язану з інтересами підпри-ємства;

— одержувати частину прибутку від діяльності госпо-дарського об’єднання відповідно до його статуту. Підприємс-тво може мати також інші права, передбачені засновницьким договором чи статутом господарського об’єднання відповідно до законодавства.

дещо вужчі права мають підприємства, які входять до скла-ду державного або комунального господарського об’єднання. Такі підприємства не мають права без згоди об’єднання ви-ходити з його складу, а також об’єднувати на добровільних засадах свою діяльність з іншими суб’єктами господарювання та приймати рішення про припинення своєї діяльності (ч. 3 ст. 121 ГК).

отже, з точки зору правосуб’єктності, об’єднання стано-вить собою сукупність самостійних суб’єктів права, спільні майнові права та інтереси яких реалізує об’єднання. В тео-рії господарського права такі організаційні структури визна-чаються як господарські системи, в теорії цивільного та ад-міністративного права — як складні юридичні особи.

Виробничі кооперативи можуть об’єднуватися в коопера-тивні об’єднання відповідно до норм Розділу III закону Украї-ни «Про кооперацію» (далі — закон).

Р о з д і л 2

166

Кооперативне об’єднання — спілка, ліга, асоціація, аль-янс та інші форми добровільного об’єднання кооперативів за видами діяльності чи територіальною ознакою з метою ство-рення сприятливих умов для діяльності кооперативів, що вхо-дять до його складу, та їх членів.

Членом кооперативного об’єднання також може бути ін-ше кооперативне об’єднання.

Кооперативні об’єднання створюються та діють з міс-цевим (сільським, селищним, міським, районним, облас-ним, республіканським в Автономній Республіці Крим) або загальнодержавним статусом і є некомерційними організа-ціями.

Члени кооперативного об’єднання будь-якого рівня — ко-оперативи, кооперативні об’єднання — зберігають статус юридичної особи.

Як встановлено ст. 31 закону України кооперативне об’єд-нання створюється за рішенням установчих зборів, конфе-ренції, з’їзду уповноважених представників кооперативів, ко-оперативних об’єднань.

Установчі збори, конференція, з’їзд ухвалюють установ-чий договір, затверджують статут та обирають органи управ-ління кооперативного об’єднання.

Кооперативне об’єднання набуває статусу юридичної осо-би з моменту державної реєстрації, яка здійснюється в поряд-ку, передбаченому законом.

Установчий договір кооперативного об’єднання повинен містити:

— склад засновників кооперативного об’єднання, їх най-менування, дані про державну реєстрацію;

— порядок створення кооперативного об’єднання; — відомості про розміри та порядок сплати вступних,

членських та інших внесків; — рішення про обрання та повноваження посадових осіб,

відповідальних за створення, реєстрацію та організацію робо-ти кооперативного об’єднання;

— рішення про затвердження статуту кооперативного об’єднання;

— порядок формування і використання доходів коопера-тивного об’єднання;


167

— порядок виходу з кооперативного об’єднання. Установчий договір може містити інші положення з пи-

тань діяльності кооперативного об’єднання (ст. 32 закону). Кооперативне об’єднання діє на підставі статуту, який за-

тверджується установчими зборами (конференцією, з’їздом) уповноважених представників кооперативів, кооперативних об’єднань.

Статут кооперативного об’єднання повинен містити: — найменування, статус та місцезнаходження кооператив-

ного об’єднання; — перелік його членів; — порядок прийняття, внесення змін до статуту; — мету створення і завдання, а також вичерпний перелік

видів діяльності кооперативного об’єднання; — порядок створення та повноваження органів управління

та ревізійно-контрольних органів кооперативного об’єднання; — умови і порядок вступу та виходу з кооперативного

об’єднання; — права та обов’язки членів кооперативного об’єднання; — порядок встановлення розміру та сплати вступного,

членського та інших внесків; — порядок прийняття рішень органами управління коопе-

ративного об’єднання; — джерела формування, порядок розпорядження та вико-

ристання майна кооперативного об’єднання; — порядок утворення та використання фондів; — порядок розподілу доходів та погашення збитків коопе-

ративного об’єднання; — майнову відповідальність кооперативного об’єднання

та його членів; — порядок обліку і звітності в кооперативному об’єднанні; — порядок ліквідації та реорганізації кооперативного об’єд-

нання та вирішення пов’язаних з цим майнових питань. Статут кооперативного об’єднання може містити інші по-

ложення з питань його діяльності (ст. 33 закону). Сільськогосподарські кооперативи згідно з ст. 26 закону Ук-

раїни «Про сільськогосподарську кооперацію» за рішенням за-гальних зборів можуть на добровільних засадах об’єднуватися в кооперативні об’єднання для спільного здійснення будь-якої

Р о з д і л 2

168

не забороненої законодавством діяльності за галузевою або те-риторіальною ознакою. об’єднання мають статус юридичної особи, створюються на умовах, визначених у статті 5 зазначе-ного закону (на добровільних засадах, рішення про створен-ня приймається установчими зборами). об’єднання не мають права втручатися у господарську діяльність засновників.

об’єднання створюються за рішенням установчих зборів уповноважених представників кооперативів. об’єднання, які створюються за рішенням установчих зборів уповноважених представників обслуговуючих кооперативів, можуть мати асо-ційованих членів на тих самих умовах, що і обслуговуючі ко-оперативи. Створені об’єднання є неприбутковими.

Функції та компетенція об’єднань будь-якого рівня вста-новлюються в межах повноважень, делегованих кооперативами на установчих конференціях, з’їздах, і містяться в їх статутах.

Кооперативи, які увійшли до об’єднання, зберігають ста-тус юридичної особи та повну господарську самостійність і можуть добровільно вийти з об’єднання за рішенням загаль-них зборів членів кооперативу.

об’єднання формують органи управління, утворюють і поповнюють майнові фонди та фінансуються в порядку, ви-значеному установчими документами.

об’єднання є власником майна, добровільно переданого йому членами об’єднання, а також набутого внаслідок своєї діяльності та на інших підставах, не заборонених законом. до складу об’єктів права власності об’єднання не належить майно членів об’єднання. Власністю об’єднання є також май-но створених ним підприємств, які не мають права вийти із складу об’єднання без його згоди.

об’єднання не відповідає за зобов’язаннями членів об’єд-нання, а члени об’єднання не відповідають за зобов’язаннями об’єднання, якщо інше не передбачено статутом.

Реєстрація об’єднань здійснюється в такому самому по-рядку, як і реєстрація кооперативів.

Право фермерських господарств на обєднання в загальних рисах закріплене ст. 26 закону України «Про фермерське гос-подарство», згідно з якою фермерські господарства разом з іншими сільськогосподарськими товаровиробниками мають право створювати обслуговуючі сільськогосподарські коопе-


169

ративи, кооперативні банки, спілки, інші об’єднання, а також бути засновниками (учасниками) господарських товариств.

Як показує практика, суб’єкти господарювання—товаро-виробники об’єднуються і в інші об’єднання, які, проте, не носять характеру господарських обєднань (Український союз промисловців і підприємців, Cпілка орендарів і підприємців України, Спілка підприємців малих, середніх і приватизова-них підприємств тощо), а є громадськими об’єднаннями.

з становленням і розвитком інфраструктури ринку, по-кликаної організовувати і обслуговувати відносини за участю товаровиробників, все більшої питомої ваги серед учасників ринку фінансових послуг набувають об’єднання учасників інфра-структури ринку — банківські об’єднання та саморегулівні організації (СРо) інших фінансових установ.

з-поміж усіх об’єднань учасників інфраструктури ринку найповніше, на наш погляд, врегульовано правове становище банківських об’єднань.

загальні засади правового статусу цих об’єднань встанов-лені ст. 9 закону України «Про банки і банківську діяльність», відповідно до якої банки мають право створювати банківсь-кі об’єднання таких типів: банківська корпорація, банківська холдингова група, фінансова холдингова група1. Банки можуть бути учасниками промислово-фінансових груп з дотриманням вимог антимонопольного законодавства України.

Банківське об’єднання створюється за попередньою зго-дою Національного банку України та підлягає державній реєстрації шляхом внесення відповідного запису до держав-ного реєстру банків.

Порядок отримання дозволу на створення банківського об’єднання та порядок його державної реєстрації встановлю-ються Національним банком України2.

Банк може бути учасником лише одного банківського об’єд-нання. Учасники банківського об’єднання перед своєю влас-ною назвою вказують назву банківського об’єднання.

1 Власне банківськими об’єднаннями є лише перші два типи, оскіль-ки до фінансової холдингової групи входять, крім банків, і інші фінан-сові установи.

2 див.: Положення про порядок створення і державної реєстрації банківських об’єднань. затверджене постановою Правління Національ-ного банку України від 31 серпня 2001 р. № 377 // офіційний вісник України. — 2001. — № 43. — Ст. 1936.

Р о з д і л 2

170

Учасники банківського об’єднання можуть вийти з його складу із збереженням взаємних зобов’язань та дотриманням умов укладених договорів з іншими суб’єктами господарю-вання.

Банківське об’єднання зобов’язане публікувати в офіційних друкованих виданнях (газети «Урядовий кур’єр» або «Голос Ук-раїни») інформацію про створення банківського об’єднання за визначеною Національним банком України формою, про зміни в ньому та про припинення його діяльності, а також консолідовану звітність за обсягами та за формою, встановле-ними Національним банком України.

Учасники банківського об’єднання несуть відповідаль-ність за зобов’язаннями інших його учасників відповідно до укладеного між ними договору.

Банківське об’єднання ліквідується за рішенням його учасників або з ініціативи Національного банку України за рішенням суду у разі, якщо діяльність такого банківського об’єднання суперечить антимонопольному законодавству Ук-раїни або загрожує інтересам вкладників банків чи стабіль-ності банківської системи. ліквідація банківського об’єднання не припиняє діяльності банків — його учасників.

Банківська корпорація — це юридична особа (банк), за-сновниками та акціонерами якої можуть бути виключно бан-ки. Банківська корпорація створюється з метою концентрації капіталів банків—учасників корпорації, підвищення їх загаль-ної ліквідності та платоспроможності, а також забезпечення координації та нагляду за їх діяльністю.

Банківська корпорація підлягає реєстрації у Національно-му банку України і заноситься до державного реєстру банків. Статутний капітал банківської корпорації повинен відпові-дати загальним вимогам Національного банку України щодо статутного капіталу новостворюваного комерційного банку1.

1 У зв’язку з цим до Положення про порядок створення і державної реєстрації банківських об’єднань, яким встановлено мінімальний розмір статутного капіталу банківської корпорації і мінімальний розмір статут-ного капіталу для материнського банку банківської холдингової групи в сумі 5 млн. євро, необхідно внести зміни, пов’язані з тим, що згідно зі ст. 31 закону України «Про банки та банківську діяльність» мінімальний розмір статутного капіталу на момент реєстрації банку не може бути мен-ше 10 млн. євро.


171

Вимоги Національного банку України щодо надання бан-ківській корпорації ліцензій на виконання окремих операцій встановлюються на рівні загальних вимог для комерційних банків виходячи з розміру консолідованого капіталу.

Установчий договір та статут корпорації мають включати положення щодо забезпечення виконання корпорацією та її членами своїх фінансових зобов’язань і відповідальності за результати сумісної діяльності з метою забезпечення інтересів кредиторів та вкладників.

Банки, що увійшли до банківської корпорації, передають корпорації повноваження на здійснення окремих операцій та забезпечують централізацію виконання окремих функцій. Централізації у межах банківської корпорації підлягають:

— виконання розрахунків як серед членів корпорації, так і за її межами;

— операції на ринках грошей та капіталів; — встановлення та ведення кореспондентських рахунків

(у національній та іноземних валютах); — моніторинг кредитних ризиків; — розробка та прийняття загальних для членів банківської

корпорації правил і процедур виконання операцій та внутріш-ньої звітності;

— формування зовнішньої звітності; — внутрішній аудит. Перелік централізованих функцій може бути розширений

за згодою банків—членів корпорації. Передача повноважень щодо централізованого виконання зазначених вище функцій від банків-членів до банківської корпорації повинна бути за-фіксована як у статутах банків—членів корпорації, так і в ста-туті самої банківської корпорації.

Банківська корпорація виконує функції розрахунково-го центру для банків—членів корпорації і не веде безпо-середнього обслуговування клієнтів (фізичних та юридич-них осіб, крім банків та інших фінансових установ). Усі бан-ки—члени корпорації виконують свої розрахунки та платежі (як у національній, так і в іноземних валютах) виключно через свої кореспондентські рахунки, відкриті в Національ-ному банку України або безпосередньо у банківській корпо-рації.

Р о з д і л 2

172

Банки, що увійшли до банківської корпорації, зберігають свою юридичну самостійність у межах, обумовлених їх стату-тами та статутом банківської корпорації. Банки, що увійшли у банківську корпорацію, не можуть входити до інших бан-ківських об’єднань, крім як за згодою корпорації (виняток — участь у професійних асоціаціях, створених не на комерцій-них засадах). Банки, що увійшли до банківської корпорації, повинні в усіх своїх документах, укладених угодах тощо вка-зувати свою належність до корпорації.

Правове становище банківської холдингової групи визначене ст. 11 закону України «Про банки і банківську діяльність».

Банківська холдингова група — це банківське об’єднання, до складу якого входять виключно банки.

Материнському банку банківської холдингової групи має належати не менше 50 відсотків акціонерного (пайового) ка-піталу або голосів кожного з інших учасників групи, які є його дочірніми банками.

дочірній банк не має права володіти акціями материнсь-кого банку. У разі, якщо дочірній банк набув право власності на акції материнського банку, він зобов’язаний відчужити їх у місячний термін.

Банківські холдингові групи дозволяється створювати лише за умови, що угода про їх створення передбачає по-кладання на головний банк групи додаткових організаційних функцій стосовно банків—членів групи, а також створення системи управління спільною діяльністю.

Банківський нагляд за діяльністю банківської холдинго-вої групи здійснюється на індивідуальній та консолідованій основі. Материнський банк зобов’язаний подавати консолі-довано фінансовий та статистичний звіти групи відповідно до вимог законодавства.

Материнський банк банківської холдингової групи від-повідає за зобов’язаннями своїх членів у межах свого внеску в капіталі кожного з них, якщо інше не передбачено законом або угодою між ними.

На відміну від банківської корпорації банківська холдин-гова група є суб’єктом підприємницької діяльності.

Фінансова холдингова група, як встановлено ст. 12 закону України «Про банки і банківську діяльність», має складатися


173

переважно або виключно з установ, що надають фінансові послуги, причому серед них має бути щонайменше один банк і материнська компанія має бути фінансовою установою.

Материнській компанії має належати більше 50 відсотків акціонерного (пайового) капіталу кожного з учасників фінан-сової холдингової групи.

Материнська компанія фінансової холдингової групи зобов’язана подавати наглядовим органам консолідовано фі-нансовий та статистичний звіти групи відповідно до вимог цього закону.

Материнська компанія фінансової холдингової групи при здійсненні своєї діяльності з управління та координації діяль-ності його членів на виконання законодавства і норматив-но-правових актів Національного банку України має право встановлювати правила, що є обов’язковими для членів фі-нансової холдингової групи.

Материнська компанія фінансової холдингової групи від-повідає за зобов’язаннями своїх членів у межах свого внеску в капітал кожного з них, якщо інше не передбачено законом або угодою між ними.

Крім зазначених вище банківських об’єднань, банки з ме-тою захисту та представлення інтересів своїх членів, розвитку міжрегіональних та міжнародних зв’язків, забезпечення на-укового та інформаційного обміну і професійних інтересів, розробки рекомендацій щодо банківської діяльності мають право створювати неприбуткові банківські спілки чи асоціа-ції. одним із прикладів може бути Асоціація українських банків — недержавна, незалежна, добровільна, некомерцій-на організація, що об’єднує українські банки та банківські об’єднання1.

Банківські спілки та асоціації не мають права займатися банківською чи підприємницькою діяльністю і не можуть бу-ти створені з метою отримання прибутку.

Асоціація (спілка) банків є договірним об’єднанням бан-ків і не має права втручатися у діяльність банків — членів асоціації (спілки).

1 див.: Статут Асоціації українських банків. затверджений 8 червня 1995 р.

Р о з д і л 2

174

Відповідно до ст. 16 закону України «Про фінансові по-слуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фінансові установи мають право на добровільних засадах об’єднувати свою діяльність, якщо це не суперечить антимо-нопольному законодавству України та вимогам законів з пи-тань регулювання окремих ринків фінансових послуг. Право-вий статус, види, порядок створення, правовий режим функ-ціонування та припинення діяльності об’єднань визначається згідно із законами України.

об’єднання фінансових установ набуває статусу саморе-гулівної організації після внесення запису про неї до відповід-ного реєстру, який ведеться державними органами з питань регулювання діяльності фінансових установ та ринків фінан-сових послуг у межах їх компетенції.

Саморегулівною організацією є неприбуткове об’єднання фінансових установ, створене з метою захисту інтересів своїх членів та інших учасників ринків фінансових послуг та якому делегуються відповідними державними органами, що здійс-нюють регулювання ринків фінансових послуг, повноважен-ня щодо розроблення і впровадження правил поведінки на ринках фінансових послуг та(або) сертифікації фахівців ринку фінансових послуг. законами України з питань регулювання ринків фінансових послуг можуть бути передбачені додаткові повноваження, які можуть делегуватися саморегулівним ор-ганізаціям.

Так, учасники фондового ринку, які здійснюють професій-ну діяльність на фондовому ринку, об’єднуються в специфічні види об’єднань — саморегулівні організації (СРО).

згідно з ч. 2 ст. 2 закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» саморегулівна організація професійних учас-ників фондового ринку — це неприбуткове об’єднання учас-ників фондового ринку, що провадять професійну діяльність на фондовому ринку з торгівлі цінними паперами, управлін-ня активами інституційних інвесторів, депозитарну діяльність (діяльність реєстраторів та зберігачів), утворене відповідно до критеріїв та вимог, установлених дКЦПФРУ1.

1 див.: Положення про саморегулівну організацію ринку цінних па-перів. затверджене рішенням дКЦПФРУ від 11 листопада 1997 р. № 45 // Урядовий кур’єр. — 1998. — 18 червня.


175

Як встановлено ст. 48 зазначеного закону, СРо професій-них учасників фондового ринку утворюються за принципом: одна СРо з кожного виду професійної діяльності на ринку цінних паперів. Така СРо повинна об’єднувати більше 50 від-сотків професійних учасників фондового ринку за одним з видів професійної діяльності.

об’єднання професійних учасників фондового ринку на-буває статусу СРо з дня його реєстрації дКЦПФРУ. Порядок та умови проведення реєстрації СРо професійних учасників фондового ринку та анулювання реєстрації встановлюються дКЦПФРУ.

Метою діяльності СРо професійних учасників фондово-го ринку є забезпечення провадження діяльності професій-ними учасниками фондового ринку, які є членами СРо, розроблення і затвердження правил, стандартів професійної поведінки та провадження відповідного виду професійної діяльності1.

У кожному виді професійної діяльності дКЦПФРУ може делегувати СРо повноваження, визначені ч. 1 ст. 49 закону України «Про цінні папери та фондовий ринок».

СРо професійних учасників фондового ринку набуває делегованих їй дКЦПФРУ повноважень з дня опублікуван-ня в офіційному друкованому виданні дКЦПФРУ рішення дКЦПФРУ про делегування відповідних повноважень СРо.

Кредитні спілки з метою координації своєї діяльності, на-дання взаємодопомоги та захисту спільних інтересів мають право на добровільних засадах створювати асоціації кредитних спілок.

Відповідно до ст. 24 закону України «Про кредитні спіл-ки» можуть утворюватися:

— місцеві асоціації — у рамках однієї адміністративно-територіальної одиниці, визначеної статтею 133 Конституції України, якщо членами такого об’єднання є більш як третя частина кількості кредитних спілок, які діють на території та-кої адміністративно-територіальної одиниці, але у кількості не менше трьох кредитних спілок;

1 див.: Положення про діяльність саморегулівної організації ринку цінних паперів. затверджене рішенням дКЦПФРУ від 18 березня 2002 р. № 107 // офіційний вісник України. — 2002. — № 40. — Ст. 1896.

Р о з д і л 2

176

— всеукраїнські асоціації — асоціації кредитних спілок, діяльність яких поширюється на територію всієї України, за умови, що членами таких асоціацій є кредитні спілки більш ніж з половини адміністративно-територіальних одиниць, визначених ч. 2 ст. 133 Конституції України.

Рішення про створення асоціації кредитних спілок прий-має установча конференція представників кредитних спілок.

Асоціація кредитних спілок є юридичною особою, має са-мостійний баланс, банківські рахунки, які відкриваються і ви-користовуються згідно із законодавством у самостійно обра-них банківських установах, а також печатку, штамп та бланки із своїм найменуванням, власну символіку.

Асоціація кредитних спілок набуває статусу юридичної особи з моменту її державної реєстрації.

Асоціація кредитних спілок може бути засновником (спів-засновником) суб’єктів підприємницької діяльності для вико-нання своїх статутних завдань.

Асоціація кредитних спілок утримується виключно за ра-хунок внесків кредитних спілок — своїх членів і не здійснює підприємницької діяльності, за винятком отримання пасив-них доходів у вигляді процентів, дивідендів, страхових виплат і відшкодувань та роялті. Асоціація має право розміщувати вільні кошти на депозитних рахунках у банківських установах та в об’єднаній кредитній спілці.

Асоціація кредитних спілок діє на підставі статуту, який затверджується рішенням конференції представників кредит-них спілок.

Відповідно до ч. 5 ст. 24 закону України «Про кредит-ні спілки» державна реєстрація асоціацій кредитних спілок проводиться у порядку, передбаченому законом України про об’єднання громадян, з чим погодитися не можна, оскільки асоціації кредитних спілок за своєю суттю є об’єднаннями не громадян, а суб’єктів господарювання—господарських органі-зацій (господарськими об’єднаннями), а тому мають реєстру-ватися у порядку, встановленому законом України «Про дер-жавну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб—підпри-ємців». для цього до ч. 5 ст. 24 закону України «Про кредитні спілки» доцільно внести відповідні зміни.

Відносини між кредитними спілками та їх об’єднаннями будуються на договірних засадах.


177

за рішенням Уповноваженого органу одній із всеукраїнсь-ких асоціацій кредитних спілок може бути надано статус СРо кредитних спілок — членів асоціації.

СРо кредитних спілок у межах та в порядку, визначених Уповноваженим органом, може:

— розробляти разом із кредитними спілками програми їх фінансового оздоровлення та контролювати виконання цих програм;

— здійснювати методичне забезпечення діяльності кре-дитних спілок;

— здійснювати навчання та сертифікацію фахівців кредит-них спілок;

— розробляти і впроваджувати правила поведінки кредит-них спілок на ринках фінансових послуг;

— проводити збір, узагальнення та попередній аналіз фі-нансової звітності кредитних спілок;

— здійснювати інші функції відповідно до статусу СРо. Статут та внутрішні положення СРо кредитних спілок у

частині здійснення функцій, делегованих Уповноваженим ор-ганом, підлягають погодженню з його боку. Уповноважений орган здійснює моніторинг реалізації делегованих ним СРо кредитних спілок функцій і у разі необхідності має право при-пиняти або відкликати відповідні повноваження включно до позбавлення асоціації кредитних спілок статусу СРо.

На базі членства асоціації кредитних спілок може створю-ватися об’єднана кредитна спілка, мінімальна кількість учас-ників якої має бути не менше десяти кредитних спілок.

об’єднана кредитна спілка — це неприбуткова організа-ція, заснована кредитними спілками на кооперативних за-садах з метою сприяння фінансовій стабільності кредитних спілок та об’єднання тимчасово вільних коштів своїх членів для їх взаємокредитування. Таким чином, об’єднана кредит-на спілка насправді є кредитною спілкою, а не об’єднанням кредитних спілок.

ліцензування окремих видів діяльності об’єднаної кредит-ної спілки здійснюється Уповноваженим органом відповідно до законодавства України про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг.

Свої об’єднання під загальною назвою «об’єднання стра-ховиків» можуть утворювати і страхові компанії.

Р о з д і л 2

178

Як встановлено ст. 13 закону України «Про страхуван-ня», страховики можуть утворювати спілки, асоціації та інші об’єднання для координації своєї діяльності, захисту інтересів своїх членів та здійснення спільних програм, якщо їх утво-рення не суперечить законодавству України. Ці об’єднання не можуть займатися страховою діяльністю.

об’єднання страховиків діють на підставі статутів і набу-вають прав юридичної особи після їх державної реєстрації. орган, що здійснює реєстрацію об’єднань страховиків, у де-сятиденний строк з дня реєстрації повідомляє про це Упов-новажений орган.

Страховики, яким дозволено займатися страхуванням авіаційних ризиків, та страховики, яким дозволено займати-ся страхуванням морських ризиків, можуть створити Авіацій-не страхове бюро та Морське страхове бюро, які мають бути юридичними особами, що утримуються за рахунок коштів страховиків.

Страховики, які мають дозвіл на страхування відповідаль-ності операторів ядерних установок за шкоду, що може бути заподіяна внаслідок ядерного інциденту, зобов’язані утворити ядерний страховий пул, який має бути юридичною особою, що утримується за рахунок коштів страховиків.

згідно зі ст. 39 закону України від 1 липня 2004 р. єдиним об’єднанням страховиків, які здійснюють обов’язкове страху-вання цивільно-правової відповідальності власників назем-них транспортних засобів за шкоду, заподіяну третім особам, є Моторне (транспортне) страхове бюро України (далі — МТСБУ). Участь страховиків у МТСБУ є умовою здійснення діяльності щодо обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів.

МТСБУ є непідприємницькою (неприбутковою) організа-цією і здійснює свою діяльність відповідно до цього закону, законодавства України та свого Статуту.

Статут МТСБУ затверджується зборами засновників (членів) МТСБУ, погоджується з Уповноваженим органом та реєструється відповідно до вимог законодавства1.

1 див.: Розпорядження держфінпослуг від 1 лютого 2005 р. № 3470 «Про погодження Статуту Моторного (транспортного) страхового бюро України» // Українська інвестиційна газета. — 2007. — № 30.


179

Відповідно до ст. 33 закону України «Про недержавне пенсійне забезпечення» адміністратори недержавних пенсій-них фондів можуть утворювати на добровільних засадах само-регулівні організації або набувати членства в існуючих саморе-гулівних організаціях.

СРо адміністраторів недержавних пенсійних фондів — це неприбуткова організація (непідприємницьке товариство), що створюється з метою встановлення професійних стандартів діяльності з адміністрування недержавних пенсійних фондів, захисту та представлення інтересів своїх членів, а також учас-ників недержавних пенсійних фондів.

СРо адміністраторів недержавних пенсійних фондів ство-рюються відповідно до закону України «Про фінансові послу-ги та державне регулювання ринків фінансових послуг».

державна комісія з регулювання ринків фінансових пос-луг України у визначеному нею обсязі та на встановлених нею умовах може делегувати окремі повноваження цим СРо.

особливими видами об’єднань суб’єктів господарювання є холдинги (холдингові групи) і промислово-фінансові групи. об’єднання учасників в зазначені групи, які не мають статусу юридичної особи, здійснюється на інших засадах, має на меті провадження підприємницької діяльності, що і зумовлює по-требу в спеціальному дослідженні їх правового становища1.

2.6.2. Види та організаційно-правові форми об’єднань підприємств

Господарський кодекс вперше провів поділ об’єднань підприємств на види та організаційно-правові форми, хоч в практиці господарювання такі об’єднання існували і до при-йняття ГК.

Залежно від порядку заснування об’єднання підприємств можуть утворюватися як:

— господарські об’єднання; — державні господарські об’єднання;— комунальні господарські об’єднання (ч. 1 ст. 119 ГК).Господарське об’єднання — це об’єднання підприємств, ут-

ворене за ініціативою підприємств, незалежно від їх виду, які

1 Правове становище холдингових і промислово-фінансових груп розглядається в підрозділах 2.6.4 і 2.6.5 цієї монографії.

Р о з д і л 2

180

на добровільних засадах об’єднали свою господарську діяль-ність. Господарські об’єднання діють на основі установчого договору та(або) статуту, який затверджується їх засновника-ми. Господарські об’єднання — це договірні об’єднання.

Державне (комунальне) господарське об’єднання — це об’єднання підприємств, утворене державними (комунальни-ми) підприємствами за рішенням Кабінету Міністрів України або, у визначених законом випадках, рішенням міністерств (інших органів, до сфери управління яких входять підприємс-тва, що утворюють об’єднання), або рішенням компетентних органів місцевого самоврядування.

державне (комунальне) господарське об’єднання діє на основі рішення про його утворення та статуту, який за-тверджується органом, що прийняв рішення про утворення об’єднання. державні (комунальні) об’єднання — це статут-ні об’єднання.

особливості правового становища державних (комуналь-них) господарських об’єднань полягають у тому, що:

— засновниками їх є власники і уповноважені органи, а не самі підприємства. зокрема, це стосується державних кон-цернів і корпорацій. Так, українські корпорації та концерни державної власності створюються, реорганізуються та лікві-дуються рішеннями Кабінету Міністрів України (декретами, постановами). Склад учасників і статути цих об’єднань за-тверджують відповідні галузеві міністерства і держкомітети (безпосередньо або за погодженням з Антимонопольним ко-мітетом, Мінекономіки, Мінфіном України). державні гос-подарські об’єднання галузевого масштабу створюють без-посередньо галузеві міністерства і держкомітети (Мінтранс, Мінпаливенерго тощо). Комунальні господарські об’єднання створюються, реорганізуються і ліквідуються відповідними радами чи держадміністраціями;

— державні (комунальні) господарські об’єднання діють на підставі затверджених засновниками статутів, тобто не ма-ють установчих (засновницьких) договорів. отже, предмет і цілі їхньої діяльності визначають власники (уповноважені ор-гани), а не самі учасники об’єднань;

— особливістю правового становища державних (кому-нальних) господарських об’єднань є, як зазначалося вище, обмежене право виходу підприємств з них.


181

Частина 1 ст. 120 ГК встановлює такі організаційно-правові форми об’єднань підприємств:

— асоціації;— корпорації; — консорціуми; — концерни; — інші форми об’єднання інтересів підприємств, передба-

чені законом (союзи, спілки, асоціації підприємців тощо). Асоціація — це договірне об’єднання, створене з метою по-

стійної координації господарської діяльності підприємств, що об’єдналися, шляхом централізації однієї або кількох виробничих та управлінських функцій, розвитку спеціалі-зації і кооперації виробництва, організації спільних ви-робництв на основі об’єднання учасниками фінансових та матеріальних ресурсів для задоволення переважно госпо-дарських потреб учасників асоціації. У статуті асоціації по-винно бути зазначено, що вона є господарською асоціацією. Асоціація не має права втручатися у господарську діяльність підприємств — учасників асоціації. за рішенням учасників асоціація може бути уповноважена представляти їх інтереси у відносинах з органами влади, іншими підприємствами та організаціями.

На наш погляд, визначення асоціації як об’єднання, ство-реного з метою постійної координації господарської діяль-ності підприємств, що об’єдналися, шляхом централізації однієї або кількох виробничих та управлінських функцій, є не зовсім вдалим, оскільки в такому вигляді асоціація мало чим відрізняється від корпорації. Якщо асоціація не має права втручатися у господарську діяльність підприємств—учасників асоціації, то навряд чи доцільно централізувати виробничі та управлінські функції.

зважаючи на це, із ч. 2 ст. 120 ГК доцільно виключити слова «централізації однієї або кількох виробничих та управ-лінських функцій».

Корпорація — це договірне об’єднання, створене на основі поєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів підприємств, що об’єдналися, з делегуванням ними окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кож-ного з учасників органам управління корпорації.

Р о з д і л 2

182

Концерн — це статутне об’єднання підприємств, а також інших організацій, на основі їх фінансової залежності від одно-го або групи учасників об’єднання, з централізацією функцій науково-технічного і виробничого розвитку, інвестиційної, фінансової, зовнішньоекономічної та іншої діяльності. Учас-ники концерну наділяють його частиною своїх повноважень, у тому числі правом представляти їх інтереси у відносинах з органами влади, іншими підприємствами та організаціями. Учасники концерну не можуть бути одночасно учасниками іншого концерну.

Консорціум — це тимчасове статутне об’єднання підпри-ємств для досягнення його учасниками певної спільної гос-подарської мети (реалізації цільових програм, науково-техніч-них, будівельних проектів тощо). Консорціум використовує кошти, якими його наділяють учасники, централізовані ре-сурси, виділені на фінансування відповідної програми, а та-кож кошти, що надходять з інших джерел, у порядку, визна-ченому його статутом. У разі досягнення мети його створення консорціум припиняє свою діяльність.

2.6.3. функції та компетенція об’єднання підприємств. Управління об’єднанням підприємств

Функції та компетенція об’єднання підприємств за загаль-ним правилом визначаються в індивідуальному порядку — ти-ми актами, якими створюється об’єднання.

об’єднанню підприємств, як правило, притаманні такі функції:

— виконання завдань, визначених договором, статутом, актом про створення об’єднання (промислова діяльність, бу-дівництво, транспортна діяльність та ін.);

— вирішення спільних для групи підприємств питань, зокрема питань соціально-економічного розвитку;

— проведення спільної для галузі науково-технічної полі-тики (поліпшення якості продукції, підвищення технічного рівня виробництва, ефективне використання потужностей, зовнішньоекономічна діяльність тощо);

— виконання при необхідності планових функцій, якщо це передбачено статутом або засновницьким договором;


183

— координаційні;— захист прав та інтересів підприємств об’єднання тощо.Iснує також практика делегування Кабінетом Міністрів

України окремим об’єднанням підприємств функцій і пов-новажень центральних органів виконавчої влади. зокрема, це здійснено декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. «Про управління майном, що є у загальнодержавній власності, в будівництві та промисловості будівельних ма-теріалів». Цим декретом державним корпораціям, створеним у будівництві та промисловості будівельних матеріалів, надано статус центральних органів виконавчої влади, тобто вони є вищестоящими органами щодо підприємств, які входять до об’єднання.

делегування функцій і відповідних повноважень означає, що об’єднання діють у відносинах з підприємствами, які до них входять, як вищестоящий орган. Це означає, що вони виконують такі функції і реалізують такі повноваження:

— приймають рішення про створення, реорганізацію і ліквідацію підприємств і організацій;

— затверджують статути цих суб’єктів;— контролюють дотримання підприємствами статутів;— вживають заходів до керівників підприємств у випадках

порушення статутів;— здійснюють контроль за ефективним використанням і

збереженням майна, закріпленого за підприємствами;— укладають і розривають контракти з керівниками під-

приємств;— дають згоду Фонду державного майна України на ство-

рення спільних підприємств, у статутні фонди яких передаєть-ся майно, що є державною власністю, тощо.

Корпораціям як центральним органам державного уп-равління заборонено безпосереднє втручання в господарську діяльність підприємств, вищестоящими органами щодо яких вони є.

основні положення щодо управління об’єднанням під-приємств встановлені ст. 122 ГК, згідно з якою господарські об’єднання мають вищі органи управління (загальні збори учас-ників) та утворюють виконавчі органи, передбачені статутом господарського об’єднання.

Р о з д і л 2

184

Вищий орган господарського об’єднання: — затверджує статут господарського об’єднання та вно-

сить зміни до нього; — вирішує питання про прийняття в господарське об’єднан-

ня нових учасників та виключення учасників з його складу; — утворює виконавчий орган господарського об’єднання

відповідно до його статуту чи договору; — вирішує фінансові та інші питання відповідно до уста-

новчих документів господарського об’єднання. Виконавчий орган господарського об’єднання (колегіаль-

ний чи одноособовий) вирішує питання поточної діяльності, які відповідно до статуту або договору віднесені до його ком-петенції.

Певні особливості встановлені ГК щодо управління дер-жавним (комунальним) господарським об’єднанням. Управ-ління цими суб’єктами здійснюють правління об’єднання і ге-неральний директор об’єднання, який призначається на посаду та звільняється з посади органом, що прийняв рішення про утворення об’єднання. Склад правління визначається ста-тутом об’єднання. Порядок управління державним (кому-нальним) господарським об’єднанням визначається статутом об’єднання відповідно до закону.

здійснення управління поточною діяльністю об’єднання підприємств може бути доручено адміністрації одного з під-приємств (головного підприємства об’єднання) на умовах, передбачених установчими документами відповідного об’єд-нання.

2.6.4. Правове становище холдингів (холдингових груп)

особливим видом господарських об’єднань є холдинг� (холдингова група), до складу якого входить холдингова (ма-теринська) компанія і корпоративні (дочірні) підприємства. Як зазначає I. В. лукач, холдингова компанія в сукупності з дочірніми підприємствами утворює холдингову групу2.

1 Holding — англ. володіння, утримання.2 див.: Лукач I. В. Правове становище холдингових компаній за зако-

нодавством України: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — К., 2007. — C. 8.


185

В законодавстві України термін «холдингова група» вжи-вається лише стосовно банківських і фінансових холдингових груп1, хоч фактично холдинги створюються і в інших галузях і сферах господарювання — машинобудуванні, будівництві тощо.

Слід зазначити, що законодавством про бухгалтерський облік та фінансову звітність встановлено, що підприємства, що мають дочірні підприємства, крім фінансових звітів про власні господарські операції, зобов’язані складати та подавати консолідовану фінансову звітність, тобто фінансову звітність, яка відображає фінансове становище, результати діяльності та рух грошових коштів юридичної особи та її дочірніх підпри-ємств як єдиної економічної одиниці2.

У більшості актів господарського законодавства йдеть-ся про холдингові компанії. окремі норми, що визначають правове становище холдингових компаній, вміщені в ст. 126 ГК, а загальні засади функціонування холдингових компаній в Україні, а також особливості їх утворення, діяльності та ліквідації регулюються законом України від 15 травня 2006 р. «Про холдингові компанії в Україні»3 та іншими нормативно-правовими актами.

Холдингова компанія є головною організацією виробни-чо-господарського комплексу, яким є холдинг4. Саме через правове становище холдингової компанії спробуємо досліди-ти правовий статус холдингу.

закон України «Про холдингові компанії в Україні» визна-чає холдингову компанію як відкрите акціонерне товариство, яке володіє, користується та розпоряджається холдинговими корпоративними пакетами акцій (часток, паїв) двох або біль-ше корпоративних підприємств. При цьому корпоративним підприємством визнається господарське товариство, холдин-говим корпоративним пакетом акцій (часток, паїв) якого во-лодіє, користується та розпоряджається холдингова компанія,

1 Правове становище цих груп розглядалося в підрозділі 2.6.1 цієї монографії.

2 див.: Ст. 1, 12 закону України «Про бухгалтерський облік та фі-нансову звітність в Україні».

3 Відомості Верховної Ради України. — 2006. — № 34. — Ст. 291.4 див.: Предпринимательское (хозяйственное) право: Учебник / Под

ред. В. В. лаптева, С. С. занковского. — C. 159.

Р о з д і л 2

186

а холдинговим корпоративним пакетом акцій (часток, паїв) — пакет акцій (часток, паїв) корпоративного підприємства, який перевищує 50 відсотків чи становить величину, яка забезпечує право вирішального впливу на господарську діяльність кор-поративного підприємства.

Холдингові компанії можуть утворюватися: а) органами, уповноваженими управляти державним май-

ном, державними органами приватизації самостійно або ра-зом з іншими засновниками шляхом об’єднання у статутно-му фонді холдингових корпоративних пакетів акцій (часток, паїв);

б) іншими суб’єктами на договірних засадах. У випадках, передбачених законодавством, холдингові

компанії утворюються за умови попереднього отримання доз-волу відповідного органу Антимонопольного комітету України або Кабінету Міністрів України на концентрацію, узгоджені дії суб’єктів господарювання. Проекти установчих документів холдингових компаній, які утворюються за умови отримання зазначеного дозволу, підлягають погодженню з відповідним органом Антимонопольного комітету України.

Рішення про утворення холдингової компанії приймається власниками холдингових корпоративних пакетів акцій (час-ток, паїв) та оформлюється відповідним договором.

Статутний фонд холдингової компанії формується за ра-хунок вкладів засновників у формі холдингових корпоратив-них пакетів акцій (часток, паїв), а також додаткових вкладів у формі майна, коштів та нематеріальних активів, необхідних для забезпечення діяльності холдингової компанії. Частка у формі майна, коштів та нематеріальних активів, необхідних для забезпечення діяльності холдингової компанії, не повин-на перевищувати 20 відсотків статутного фонду холдингової компанії.

Таким чином, утворення холдингової компанії є одно-часно і утворенням холдингу (холдингової групи), до складу якого і входять ті корпоративні підприємства, за рахунок кор-поративних пакетів акцій яких формується статутний фонд холдингової компанії.

державна реєстрація холдингових компаній проводиться державним реєстратором у порядку, встановленому Кабіне-


187

том Міністрів України відповідно до закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб—під-приємців» та інших нормативно-правових актів.

Спеціально уповноважений орган з питань державної реєстрації забезпечує ведення державного реєстру холдинго-вих компаній України.

Певні особливості має утворення державних холдинго-вих компаній, які утворюються органами, уповноваженими управляти державним майном, та(або) державними органами приватизації.

Єдиним акціонером державної холдингової компанії від моменту її утворення до завершення процедури приватизації або припинення є держава.

засновниками державних холдингових компаній у процесі корпоратизації державних підприємств є органи, уповнова-жені управляти державним майном. засновниками держав-них холдингових компаній у процесі приватизації державних підприємств є органи, уповноважені управляти державним майном, та(або) державні органи приватизації відповідно до законодавства.

Статутний фонд державної холдингової компанії фор-мується за рахунок належних державі акцій (часток, паїв) від-повідних господарських товариств у встановленому законо-давством порядку.

Порядок утворення державних холдингових компаній у процесі корпоратизації та приватизації затверджений наказом Міністерства економіки України і Фонду державного майна України від 11 серпня 2008 р. № 275/12521.

ліквідація холдингової компанії здійснюється згідно із за-конодавством, а також у разі:

— ліквідації всіх корпоративних підприємств холдинго-вої компанії та залишення у статутному фонді холдингової компанії холдингового корпоративного пакета акцій (часток, паїв) тільки одного корпоративного підприємства;

— скасування відповідним органом Антимонопольного комітету України або Кабінетом Міністрів України дозволу на концентрацію, узгоджені дії суб’єктів господарювання;

1 див.: офіційний вісник України. — 2006. — № 36. — Ст. 2516.

Р о з д і л 2

188

— прийняття загальними зборами акціонерів холдингової компанії рішення про її ліквідацію.

з ліквідацією холдингової компанії припиняє своє існу-вання і холдингова група.

дослідження характеру взаємовідносин між холдинговою компанією і корпоративними підприємствами дає підстави для висновку про те, що, по-суті, ми маємо справу з асоційо-ваними підприємствами.

згідно з ч. 1 ст. 126 ГК асоційовані підприємства (госпо-дарські організації) — це група суб’єктів господарювання — юридичних осіб, пов’язаних між собою відносинами еконо-мічної та(або) організаційної залежності у формі участі в ста-тутному фонді та(або) управлінні.

отже, саме відносини залежності є тим критерієм, що дозволяє виокремити холдингові групи з-поміж інших видів господарських об’єднань. Виходячи з цього, не можна пого-дитися з I. В. лукач, на думку якої, критерієм відмежування холдингових компаній від інших суб’єктів господарювання (фактично, йдеться про контроль у холдинговій групі) є кон-троль1. Контроль — це одна із форм впливу холдингової ком-панії на господарську діяльність корпоративних підприємств. Правовою підставою наявності у холдингової компанії кон-трольної функції і є існування економічної та(або) організа-ційної залежності між нею та іншими учасниками холдингу.

Але чи будь-яка економічна та(або) організаційна залеж-ність між асоційованими підприємствами є підставою кваліфі-кувати групу цих підприємств як холдинг?

Як встановлено ч. 1 ст. 126 ГК, залежність між асоційова-ними підприємствами може бути простою і вирішальною2.

Проста залежність між асоційованими підприємствами виникає у разі якщо одне з них має можливість блокувати прийняття рішень іншим (залежним) підприємством, які по-винні прийматися відповідно до закону та(або) установчих документів цього підприємства кваліфікованою більшістю го-лосів.

1 див.: Лукач I. В. зазнач. праця. — C. 9—10. 2 Як встановлено ч. 8 ст. 63 ГК, у випадках існування залежності

від іншого підприємства, передбачених статтею 126 ГК, підприємство визнається дочірнім.


189

Таким чином, для виникнення простої залежності, нап-риклад в акціонерному товаристві, достатньо, щоб один із ак-ціонерів володів пакетом акцій у розмірі 25 %+1 акція.

Вирішальна залежність між асоційованими підприємства-ми виникає у разі якщо між підприємствами встановлюються відносини контролю-підпорядкування за рахунок переваж-ної участі контролюючого підприємства в статутному фонді та(або) загальних зборах чи інших органах управління іншо-го (дочірнього) підприємства, зокрема володіння контроль-ним пакетом акцій. Нагадаємо, що в законі України «Про холдингові компанії в Україні» саме йдеться про пакет акцій корпоративного підприємства, який перевищує 50 відсотків1 чи становить величину, яка забезпечує право вирішального впливу на господарську діяльність корпоративного підпри-ємства (холдинговий корпоративний пакет акцій).

Таким чином, асоційовані підприємства складатимуть хол-дингову групу, в якій одне з них буде холдинговою компанією, а інші (як мінімум — два) — корпоративними (залежними) підприємствами, якщо холдингова компанія володіє паке-тами акцій, кожен з яких перевищує 50 відсотків чи стано-вить величину, яка забезпечує право вирішального впливу на господарську діяльність корпоративних підприємств. У всіх інших випадках (простої залежності, переважної участі кон-тролюючого підприємства в загальних зборах чи інших орга-нах управління іншого (дочірнього) підприємства) холдингова група не виникає. Так само вона не виникає, якщо одне з асоційованих підприємств володіє пакетом акцій (часткою) лише одного підприємства, або контролююче підприємство не є відкритим акціонерним товариством.

Подібного поділу залежності на просту і вирішальну не пе-редбачає ЦК, встановлюючи критерій визначення залежного товариства. згідно з ч. 1 ст. 118 ЦК господарське товариство (товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) є залежним, якщо іншому (головно-му) господарському товариству належать двадцять або більше

1 У державній програмі приватизації на 2000—2002 роки контроль-ним пакетом акцій визнається пакет акцій розміром більш ніж 50 від-сотків статутного фонду ВАТ, який дає можливість юридичній або фі-зичній особі здійснювати вирішальний вплив на діяльність відповідного суб’єкта господарювання.

Р о з д і л 2

190

відсотків статутного капіталу товариства з обмеженою або до-датковою відповідальністю чи двадцять або більше відсотків простих акцій акціонерного товариства1.

Підсумовуючи викладене, можемо констатувати, що в ГК правове становище холдингу (холдингової групи), а також правове регулювання відносин між учасниками холдингової групи визначені недостатньо повно. Відсутність цих норм в ГК ніяким чином не компенсується нормами закону Украї-ни «Про холдингові компанії», оскільки зазначений закон головним чином визначає правове становище холдингових компаній, в тому числі — державних, меншою мірою — пра-вове становище корпоративних підприємств, і фактично не регулює відносин всередині холдингової групи.

зазначені прогалини в законодавстві могли б бути запов-нені шляхом внесення відповідних змін до ст. 126 ГК.

2.6.5. Правове становище промислово- фінансових груп

Промислово-фінансові групи (ПФГ) є специфічним видом господарських об’єднань, що характеризуються особливим правовим статусом2.

Ця специфіка знаходить свій прояв в наявності характер-них ознак ПФГ, основними з яких є:

а) особлива мета створення ПФГ. Відповідно до ч. 2 ст. 125 ГК та п. 1 ст. 1 закону України від 21 листопада 1995 р. «Про промислово-фінансові групи в Україні»3 (далі — закон про ПФГ) ПФГ створюється з метою реалізації державних прог-рам розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки України (стратегічна мета), а також ви-робництва кінцевої продукції (тактична мета).

1 залишається загадкою, чим керувався законодавець, встановлюю-чи мінімальний 20-відсотковий розмір частки чи пакета акцій, оскільки кваліфікована більшість при прийнятті рішень загальними зборами гос-подарського товариства складає 75 %. Хіба що аналогічним розміром, встановленим ст. 106 ЦК Російської Федерації.

2 див.: Правові проблеми створення та діяльності промислово-фі-нансових груп в Україні: Монографія / за ред. М. К. Галянтича. — К.: Науково-дослідний інститут приватного права і підприємництва, 2005. — C. 6.



191

У проекті закону України «Про промислово-фінансові групи», одержаному Верховною Радою України 13 травня 2004 р. (далі — Проект), метою утворення ПФГ визначено «технологічну або економічну інтеграцію для реалізації ін-вестиційних проектів і програм, спрямованих на посилення конкурентоспроможності і розширення ринків збуту товарів та послуг, підвищення ефективності виробництва, створення нових робочих місць». Таке формулювання, на нашу думку, не можна визнати вдалим, оскільки:

по-перше, з одного боку, воно протиставляє технологічну інтеграцію економічній, а з іншого — допускає діяльність ПФГ, учасники яких взагалі можуть бути не пов’язані технологічно;

по-друге, запропоноване формулювання не визначає ме-тою діяльності ПФГ виробництво кінцевої продукції (ця мета випливає з визначення терміну «кінцева продукція ПФГ»), що, по суті, є головною відмінною ознакою ПФГ.

зайвим уявляється також зазначення у коментованому визначенні поняття ПФГ на те, що такі групи утворюються з метою створення нових робочих місць, оскільки техноло-гічна інтеграція, що, як правило супроводжується спеціалі-зацією і концентрацією виробництва, далеко не завжди має своїм наслідком створення нових робочих місць. Скоріше, навпаки, з метою усунення дублювання ряду технологічних процесів на споріднених підприємствах, що входять до складу ПФГ, може виникнути потреба у скороченні робочих місць. Щоправда, створення нових робочих місць може відбутися у разі створення головного підприємства учасниками ПФГ, проте навряд чи новоутворювані ПФГ ітимуть таким шляхом, адже значно простіше утворити ПФГ на базі вже існуючого виробника кінцевої продукції.

Виходячи з цього і враховуючи актуальність вирішення проблеми зайнятості населення, пропонуємо створення нових робочих місць розглядати не як мету утворення, а як завдання ПФГ, для чого внести відповідні зміни до Проекту.

б) обмежений склад учасників ПФГ з виділенням серед них го-ловного підприємства. до складу ПФГ відповідно до ч. 3 ст. 125 ГК можуть входити:

— промислові та інші підприємства (їх види та організа-ційні форми встановлені ст. 63 ГК);

— наукові і проектні установи;

Р о з д і л 2

192

— інші установи і організації усіх форм власності (із змісту статей закону про ПФГ можна зробити висновок, що йдеть-ся, зокрема, про банки та інші фінансові установи).

обов’язковою ознакою ПФГ є визначення у її складі го-ловного підприємства. зі ст. 1 Проекту випливає, що головне підприємство може створюватися учасниками або визначати-ся ними з уже існуючих підприємств. Головним підприємс-твом може бути лише українське підприємство (мається на увазі підприємство, створене за законодавством України).

Головне підприємство виконує дві основні функції: тех-нологічну, яка полягає у виробництві ним кінцевої продукції ПФГ, і юридичну, в якій що головне підприємство є офіцій-ним представником ПФГ. Саме виходячи з технологічної та економічної інтеграції учасників ПФГ Проект передбачає, що головним підприємством ПФГ не може бути банк, інша кре-дитна установа.

На завершення характеристики суб’єктного складу ПФГ необхідно звернути увагу на дві обставини: 1) до складу ПФГ не можуть входити громадяни-підприємці; 2) підприємство, установа, організація може бути учасником або головним під-приємством лише однієї ПФГ;

в) особливий порядок прийняття рішення про створення ПФГ. Рішення про створення ПФГ приймає Кабінет Міністрів Ук-раїни в порядку, встановленому спеціальним законом, в той час як інші види об’єднань підприємств утворюються або са-мими підприємствами на добровільних засадах (асоціація, кор-порація), або за рішенням органів, наділених компетенцією щодо утворення таких об’єднань (консорціум, концерн).

Кабінет Міністрів України приймає до розгляду проекти створення ПФГ за умов розрахункового обсягу реалізації кін-цевої продукції ПФГ, еквівалентній сумі в сто мільйонів до-ларів США за рік, починаючи з другого року після створення ПФГ. Цей термін може бути продовжено окремою постано-вою Кабінету Міністрів України у разі створення ПФГ для виробництва новоосвоюваних видів кінцевої продукції та з довгостроковим циклом виробництва.

Кабінет Міністрів України в місячний термін приймає рі-шення про створення ПФГ або відмову в її створенні.

Щодо створення транснаціональної ПФГ рішення прий-мається у двомісячний термін;


193

г) тимчасовий (строковий) характер діяльності ПФГ. згід-но з чинним законодавством закінчення затвердженого тер-міну діяльності ПФГ є підставою для її ліквідації (ст. 7 закону про ПФГ).

Iнші види об’єднань підприємств утворюються без визна-чення строку їх діяльності. Винятком є консорціум як тимча-сове статутне об’єднання підприємств, що припиняє свою діяльність у разі досягнення мети його створення (ч. 4 ст. 120 ГК). Таким чином, часовий проміжок діяльності консорціуму визначається не конкретним строком при його створенні, а реалізацією мети створення. Тому при створенні консорціуму його учасники точно не знають, який час вони будуть діяти спільно;

д) особливий установчий документ, яким є Генеральна уго-да про діяльність ПФГ. Хоч прямо на це в законі про ПФГ не вказується, проте договірний характер та зміст Генераль-ної угоди дають підстави вважати її установчим документом, подібним до установчого (засновницького) договору.

Так, Генеральна угода включає: назву ПФГ; перелік за-тверджених в установленому порядку державних програм, з метою реалізації яких створюється ПФГ; визначення голов-ного підприємства ПФГ; місцезнаходження головного під-приємства ПФГ; кандидатуру президента ПФГ, його права та обов’язки, порядок звільнення з посади; перелік учасни-ків ПФГ; перелік кінцевої продукції ПФГ; термін дії угоди; взаємні зобов’язання учасників ПФГ; порядок прийняття рі-шень; порядок виходу зі складу ПФГ; інші умови діяльності ПФГ, які визнають необхідними ініціатори її створення.

для інших об’єднань підприємств установчими докумен-тами є установчий договір та(або) статут;

е) відсутність статусу юридичної особи. На це прямо вказується в ч. 4 ст. 125 ГК. Це означає, що учасники ПФГ об’єднані технологічно і економічно, але юридичний зв’язок між ними визначається не організаційно-структурним, а до-говірним характером взаємовідносин.

У ч. 4 ст. 125 ГК також встановлено, що ПФГ не підлягає державній реєстрації як суб’єкт господарювання1.

1 Сьогодні така реєстрація здійснюється відповідно до ст. 58 ГК та закону України від 15 травня 2003 р. «Про державну реєстрацію юридич-них осіб та фізичних осіб—підприємців».

Р о з д і л 2

194

Втім, незважаючи на відсутність у ПФГ статусу юридичної особи, вона володіє певною господарською правосуб’єктністю, що дозволяє вважати її учасником відносин у сфері господа-рювання і, відповідно, суб’єктом господарського права1.

є) відсутність органів управління ПФГ. Чинним законодав-ством про ПФГ не передбачено можливості створення органів управління ПФГ, які у вигляді вищих органів управління (за-гальних зборів учасників) та виконавчих органів створюються в інших об’єднаннях підприємств (ч. 1 ст. 122 ГК). Це ще раз підкреслює суто технологічно-економічну інтеграцію учасни-ків ПФГ, а також відсутність організаційної єдності, відокрем-леного майна ПФГ та інших атрибутів, що давали б підстави для визнання ПФГ суб’єктом цивільних правовідносин.

Разом з тим, ПФГ як об’єднання є учасником господар-ських відносин, про що прямо зазначено в ч. 3 ст. 125 ГК. Тут слід звернути увагу, що хоч в ч. 3 ст. 125 ГК і зауважено, що головне підприємство має виключне право діяти від імені промислово-фінансової групи як учасника господарських відносин, проте серед учасників відносин у сфері господа-рювання (ст. 2 ГК) місця промислово-фінансовим групам не знайшлося.

Наявність розглянутих вище ознак і обумовлює специфіку правового регулювання створення, діяльності та припинення ПФГ. Саме тому в ч. 5 ст. 125 ГК встановлено, що порядок утворення та інші питання діяльності ПФГ визначаються за-коном про ПФГ, іншими нормативно-правовими актами.

Сьогодні порядок утворення та інші питання діяльності ПФГ визначаються законом про ПФГ та Положенням про створення (реєстрацію), реорганізацію та ліквідацію ПФГ, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 20 липня 1996 р. № 7812.

Так, зазначеними нормативно-правовими актами вста-новлено, що ініціаторами створення ПФГ виступають підпри-ємства, банки, наукові і проектні установи, інші установи та

1 В літературі відзначається дискусійний характер питання щодо на-явності у ПФГ господарської правосуб’єктності (див.: Дерев’янко Б. В., Грудницька С. М. державне регулювання функціонування промислово-фінансових груп у сфері підприємницької діяльності: Монографія / за ред. М. К. Галянтича. — К.: Науково-дослідний інститут приватного пра-ва і підприємництва, 2005. — C. 31—36).

2 зП України. — 1996. — № 15. — Ст. 398.


195

організації всіх форм власності. Iніціатори на добровільних засадах проводять загальні збори, на яких вони:

— приймають протокольне рішення про намір створення ПФГ;

— приймають Генеральну угоду про сумісну діяльність у виробництві кінцевої продукції ПФГ;

— розробляють та затверджують техніко-економічний проект обґрунтування створення ПФГ;

— розробляють проекти двосторонніх угод про поставки проміжної продукції ПФГ (або надання відповідних послуг);

— визначають уповноважену особу ініціаторів створення ПФГ.

Уповноважена особа подає Генеральну Угоду та техні-ко-економічне обґрунтування створення ПФГ відповідному галузевому міністерству чи відомству, Мінекономіки, Фонду державного майна та Антимонопольному комітету, які у дво-місячний термін повинні скласти висновки стосовно поданих документів.

з метою визначення можливості монополізації ринків у результаті створення ПФГ і складання відповідних висновків Антимонопольний комітет відповідно до встановлених зако-нодавством повноважень може запитати також інші докумен-ти, перелік і порядок розгляду яких визначається Комітетом.

Уповноважена особа подає на ім’я Прем’єр-міністра Ук-раїни такі документи:

— доручення ініціаторів представляти в Кабінеті Міністрів України проект створення ПФГ;

— Генеральну угоду про сумісну діяльність у виробництві кінцевої продукції, підписану всіма ініціаторами створення ПФГ;

— техніко-економічний проект обґрунтування створення ПФГ;

— висновки відповідного галузевого міністерства чи ві-домства, Мінекономіки, Фонду державного майна та Антимо-нопольного комітету про доцільність створення ПФГ, стосов-но техніко-економічного обґрунтування та Генеральної угоди;

— документ про перерахування до державного бюджету державного мита.

Реєстрація ПФГ проводиться Мінекономіки на підставі постанови Кабінету Міністрів України про створення ПФГ

Р о з д і л 2

196

та затвердженої Генеральної угоди про сумісну діяльність у двотижневий термін. Після реєстрації ПФГ видається свідоц-тво встановленого зразка.

ліквідація ПФГ здійснюється шляхом прийняття постано-ви Кабінету Міністрів України:

— у зв’язку із закінченням затвердженого строку її діяль-ності;

— через неможливість реорганізації ПФГ у випадках, пе-редбачених ст. 6 закону про ПФГ;

— з ініціативи учасників ПФГ.Пропозиції щодо ліквідації ПФГ надсилаються до Кабіне-

ту Міністрів України.Постанова Кабінету Міністрів України про ліквідацію

ПФГ є підставою для виключення ПФГ з Реєстру промисло-во-фінансових груп України.

Слід зазначити, що за роки незалежності в Україні було створено лише одну промислово-фінансову групу «Титан» з головним підприємством — державною акціонерною ком-панією «Титан» (утворена постановою Кабінету Міністрів Ук-раїни від 16 травня 2001 р. № 5471) терміном на п’ять років. Кінцевою продукцією цієї ПФГ було визначено двоокис ти-тану. Проте постановою Кабінету Міністрів України від 28 жовтня 2004 р. № 1420 постанову від 16 травня 2001 р. було скасовано.


197

Р о з д і л 3

ПРаВоВе СтаноВиЩе оРганіВ деРжаВної Влади та оРганіВ

МіСцеВого СаМоВРядУВання яК УчаСниКіВ гоСПодаРСьКих ВідноСин

3.1. Правові форми та методи державного регулювання економіки

Головним завданням (і основною функцією) органів державної влади і органів місцевого самоврядування є державне регулювання економіки, що здійснюється у пев-них правових формах і за допомогою певних методів1.

Господарська компетенція органів державної влади та органів місцевого самоврядування реалізується від імені відповідної державної чи комунальної установи. Безпосередня участь органів державної влади та органів місцевого самоврядування у господарській діяльності може здійснюватися лише на підставі, в межах повно-

1 В економічній науці до механізму державного регулювання ринкової економіки включають поточні та стратегічні цілі, ос-новні форми, об’єкти, методи та інструменти впливу тощо (див.: Черничко Т. В. оптимізація механізму державного регулювання економіки України // Університетські наукові записки. — 2006. — № 3—4. — C. 392—396), не враховуючи при цьому положень ГК та інших нормативно-правових актів господарського законодавства.

Р о з д і л 3

198

важень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України (ч. 3 ст. 8 ГК).

Головними об’єктивними чинниками, що спричиняють необхідність державного регулювання господарського життя, а, відтак, і участі в цьому регулюванні органів державної вла-ди і органів місцевого самоврядування, є:

а) виконання державою соціальних функцій — забезпе-чення умов для нормальної життєдіяльності суспільства, в тому числі — у сфері економіки (відповідно до ст. 13 Конс-титуції України держава забезпечує соціальну спрямованість економіки);

б) забезпечення екологічної безпеки і підтримання еко-логічної рівноваги на території України (ст. 16 Конституції України);

в) забезпечення економічної безпеки України (ст. 17 Кон-ституції України);

г) забезпечення захисту конкуренції у підприємницькій діяльності; захист прав споживачів, здійснення контролю за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт (ст. 42 Конституції України).

Таким чином держава виконує функцію організації госпо-дарського життя суспільства.

Участь органів державної влади та місцевого самовряду-вання в управлінні відповідно державним та комунальним секторами економіки, особливості якого встановлені стаття-ми 22—24 ГК, обумовлена також наявністю у держави та те-риторіальних громад на праві власності ще досить значного масиву майна (передусім, засобів виробництва).

Як носій політичної влади і як власник певної частини засобів виробництва, держава реалізує економічну і соціальну політику в сфері господарювання у двох формах — у формі довгострокової (стратегічної) політики і у формі поточної (так-тичної) політики, що спрямовані на реалізацію та оптимальне узгодження інтересів суб’єктів господарювання і споживачів, різних суспільних верств і населення в цілому (ч. 1 ст. 9 ГК).

Економічну стратегію визначено в ч. 2 ст. 9 ГК як обра-ний державою курс економічної політики, розрахований на тривалу перспективу і спрямований на вирішення крупномас-штабних економічних та соціальних завдань, завдань куль-турного розвитку, забезпечення економічної безпеки держа-

Правове становище органів державної влади та органів місцевого самоврядування...

199

ви, збереження і примноження її економічного потенціалу і національного багатства, підвищення народного добробуту. Економічна стратегія включає визначення пріоритетних цілей народного господарства, засобів та способів їх реалізації, вра-ховуючи зміст об’єктивних процесів і тенденцій, що відбу-ваються в національному та світовому господарстві, а також законні інтереси суб’єктів господарювання.

Економічна тактика згідно з ч. 3 ст. 9 ГК — це сукупність найближчих цілей, завдань, засобів і способів їх досягнення для реалізації стратегічного курсу економічної політики в конкретних умовах, що складаються в поточному періоді роз-витку народного господарства.

Правове закріплення економічної політики здійснюється шляхом визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики, у прогнозах і програмах економічного і соціального розвитку України та окремих її регіонів, програмах діяльності Кабінету Міністрів України, цільових програмах економічного, науко-во-технічного і соціального розвитку, а також відповідних за-конодавчих актах (ч. 4 ст. 9 ГК).

Аналіз чинного законодавства та узагальнення результатів проведених досліджень дають підстави виділити такі правові форми здійснення державного регулювання економіки:

І. Державне прогнозування та розроблення програм еконо-мічного і соціального розвитку України. Прогнозування та пла-нування економічного і соціального розвитку є одним із ос-новних напрямів економічної політики Української держави і однією з правових форм державного управління економікою. зважаючи на це, у своїй діяльності суб’єкти господарювання враховують показники прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку.

Як встановлено ч. 2 ст. 11 ГК, принципи державного про-гнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України, система прогнозних і програмних докумен-тів, вимоги до їх змісту, а також загальний порядок розроблен-ня, затвердження та виконання прогнозних і програмних до-кументів економічного і соціального розвитку, повноваження та відповідальність органів державної влади і органів місцевого самоврядування у цих питаннях визначаються законом.

згідно з ст. 1 закону України від 23 березня 2000 р. «Про державне прогнозування та розроблення програм економічно-

Р о з д і л 3

200

го і соціального розвитку України»1 державне прогнозування економічного і соціального розвитку — це науково обґрунто-ване передбачення напрямів розвитку країни, окремих галу-зей економіки або окремих адміністративно-територіальних одиниць, можливого стану економіки та соціальної сфери в майбутньому, а також альтернативних шляхів і строків досяг-нення параметрів економічного і соціального розвитку. Про-гноз економічного і соціального розвитку є засобом обґрунту-вання тієї чи іншої стратегії та прийняття конкретних рішень органами законодавчої та виконавчої влади, органами місце-вого самоврядування щодо регулювання соціально-економіч-них процесів.

основними формами державного планування господарської діяльності є державна програма економічного та соціального розвитку України, державний бюджет України, а також інші державні програми з питань економічного і соціального роз-витку, порядок розробки, завдання та реалізація яких визнача-ються законом про державні програми (ч. 3 ст. 11 ГК).

Програма економічного і соціального розвитку України — це документ, в якому визначаються цілі та пріоритети економіч-ного і соціального розвитку, засоби та шляхи їх досягнення, формується взаємоузгоджена і комплексна система заходів органів законодавчої і виконавчої влади, органів місцево-го самоврядування, спрямованих на ефективне розв’язання проблем економічного і соціального розвитку, а також харак-теризуються очікувані зміни у стані економіки та соціальної сфери.

Система прогнозних і програмних документів економіч-ного і соціального розвитку складається з:

прогнозів економічного і соціального розвитку України на середньо- та короткостроковий періоди;

державної програми економічного і соціального розвитку України на короткостроковий період;

прогнозів економічного і соціального розвитку Автоном-ної Республіки Крим, областей, районів та міст на середньо-строковий період;

програм економічного і соціального розвитку Автономної Республіки Крим, областей, районів та міст на короткостро-ковий період;



201

прогнозів розвитку окремих галузей економіки на серед-ньостроковий період;

програм розвитку окремих галузей економіки (ст. 5 за-кону України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України»).

Державний бюджет можна визначити як план формування та використання фінансових ресурсів для забезпечення завдань і функцій, які здійснюються органами державної влади1.

Державна цільова програма — це комплекс взаємопов’язаних завдань і заходів, які спрямовані на розв’язання найважливі-ших проблем розвитку держави, окремих галузей економіки або адміністративно-територіальних одиниць, здійснюються з використанням коштів державного бюджету України та уз-годжені за строками виконання, складом виконавців, ресурс-ним забезпеченням.

Як приклади можна назвати закони України від 7 березня 2002 р. «Про затвердження державної програми зайнятості населення на 2001—2004 роки»2, від 20 лютого 2003 р. «Про державну програму авіаційної безпеки цивільної авіації»3, від 5 лютого 2004 р. «Про загальнодержавну програму створення військово-транспортного літака Ан-70 та його закупівлі за дер-жавним оборонним замовленням»4.

державні цільові програми поділяються на: загальнодержавні програми економічного, науково-техніч-

ного, соціального, національно-культурного розвитку, охоро-ни довкілля — це програми, які охоплюють всю територію дер-жави або значну кількість її регіонів, мають довгостроковий період виконання і здійснюються центральними та місцевими органами виконавчої влади;

інші програми, метою яких є розв’язання окремих проблем розвитку економіки і суспільства, а також проблем розвитку окремих галузей економіки та адміністративно-територіаль-них одиниць, що потребують державної підтримки5.

1 див.: Ст. 2 Бюджетного кодексу України від 21 червня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 37—38. — Ст. 189.

2 Відомості Верховної Ради України. — 2002. — № 31. — Ст. 215.3 Там само. — 2003. — № 17. — Ст. 140.4 Там само. — 2004. — № 19. — Ст. 274.5 див.: Ст. 1 закону України від 18 березня 2004 р. «Про державні ці-

льові програми» // Відомості Верховної Ради України. — 2004. — № 25. — Ст. 352.

Р о з д і л 3

202

На плановій основі згідно з державною програмою прива-тизації здійснюється приватизація державного майна1.

Суб’єктам господарювання, які не враховують суспільні інтереси, відображені в програмних документах економічно-го і соціального розвитку, не можуть надаватися передбачені законом пільги та переваги у здійсненні господарської діяль-ності (ч. 5 ст. 11 ГК);

2. Управління — як правова форма державного регулювання економіки — означає прийняття компетентним органом юри-дично значущих рішень для суб’єктів господарювання з опе-ративних питань господарського життя. Такі рішення голов-ним чином пов’язані із застосуванням встановлених законом засобів регулюючого впливу держави на діяльність суб’єктів господарювання: державного замовлення, ліцензування пев-них видів господарської діяльності2 і видачі документів доз-вільного характеру3, технічного регулювання4, регулювання цін і тарифів5, встановлення лімітів використання природних ресурсів, ліцензування і квотування зовнішньоекономічних операцій тощо.

Відповідно до законів уповноважені органи державної влади здійснюють управління у певних сферах (на певних ринках) господарювання (трансфер технологій, імпорт сільсь-когосподарської продукції, обіг дорогоцінних металів і доро-гоцінного каміння, ринок цінних паперів, ринки фінансових послуг тощо);

3. Державний нагляд (контроль) — це діяльність уповно-важених законом центральних органів виконавчої влади, їх

1 див.: державна програма приватизації на 2000—2002 роки. затвер-джена законом України від 18 травня 2000 р. «Про державну програму приватизації» // Відомості Верховної Ради України. — 2000. — № 33—34. — Ст. 272.

2 див.: закон України від 1 червня 2000 р. «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» // Відомості Верховної Ради України. — 2000. — № 36. — Ст. 299.

3 див.: закон України від 6 вересня 2005 р. «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» // Відомості Верховної Ради України. — 2005. — № 48. — Ст. 483.

4 див.: закон України від 1 грудня 2005 р. «Про стандарти, технічні регламенти та процедури оцінки відповідності» // Відомості Верховної Ради України. — 2006. — № 12. — Ст. 101.

5 див.: закон України від 3 грудня 1990 р. «Про ціни і ціноутворен-ня» // Відомості Верховної Ради УРСР. — 1990. — № 52. — Ст. 650.


203

територіальних органів, органів місцевого самоврядування, інших органів у межах повноважень, передбачених законом, щодо виявлення та запобігання порушення вимог законодавс-тва суб’єктами господарювання та забезпечення інтересів сус-пільства, зокрема належної якості продукції, робіт та послуг, прийнятного рівня небезпеки для населення, навколишнього природного середовища1.

отже, контроль у сфері господарювання — це сукупність організаційно-технічних і правових заходів, спрямованих на визначення компетентними органами ступеня відповідності фактичних напрямів і результатів діяльності суб’єктів госпо-дарського життя встановленим державою правилам, нормам і нормативам, а також виявлення порушень у діяльності цих суб’єктів, вжиття заходів щодо їх усунення, в тому числі за-стосування господарсько-правових санкцій.

Відповідно до ст. 19 ГК держава здійснює контроль і на-гляд за господарською діяльністю суб’єктів господарювання у таких сферах:

— збереження та витрачання коштів і матеріальних цін-ностей суб’єктами господарських відносин — за станом і до-стовірністю бухгалтерського обліку та звітності2;

— фінансових, кредитних відносин, валютного регулю-вання та податкових відносин — за додержанням суб’єктами господарювання кредитних зобов’язань перед державою і розрахункової дисципліни, додержанням вимог валютного за-конодавства, податкової дисципліни3;

— цін і ціноутворення — з питань додержання суб’єктами господарювання державних цін на продукцію і послуги4;

1 див.: Ст. 1 закону України від 5 квітня 2007 р. «Про основні заса-ди державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» // офіційний вісник України. — 2007. — № 44. — Ст. 1771.

2 див.: закон України від 26 січня 1993 р. «Про державну контроль-но-ревізійну службу в Україні» // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 13. — Ст. 110; закон України від 16 липня 1999 р. «Про бух-галтерський облік та фінансову звітність в Україні» // Відомості Верхов-ної Ради України. — 1999. — № 40. — Ст. 365.

3 див.: Ст. 2 закону України від 4 грудня 1990 р. «Про державну по-даткову службу в Україні» // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 6. — Ст. 37.

4 див.: закон України «Про ціни і ціноутворення».

Р о з д і л 3

204

— монополізму та конкуренції — з питань додержання ан-тимонопольно-конкурентного законодавства1;

— земельних відносин — за використанням і охороною земель; водних відносин і лісового господарства — за вико-ристанням та охороною вод і лісів, відтворенням водних ре-сурсів і лісів;

— виробництва і праці — за безпекою виробництва і праці, додержанням законодавства про працю; за пожежною, еко-логічною, санітарно-гігієнічною безпекою; за дотриманням стандартів, норм і правил, якими встановлено обов’язкові ви-моги щодо умов здійснення господарської діяльності2;

— споживання — за якістю і безпечністю продукції та по-слуг3;

зовнішньоекономічної діяльності — з питань технологіч-ної, економічної, екологічної та соціальної безпеки.

Крім ГК, правові та організаційні засади, основні прин-ципи і порядок здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності, повноваження органів де-ржавного нагляду (контролю), їх посадових осіб і права, обов’язки та відповідальність суб’єктів господарювання під час здійснення державного нагляду (контролю) визначені та-кож законом України «Про основні засади державного нагля-ду (контролю) у сфері господарської діяльності».

Незаконне втручання та перешкоджання господарській діяльності суб’єктів господарювання з боку органів держав-ної влади, їх посадових осіб при здійсненні ними державного контролю та нагляду забороняються.

органи державної влади і посадові особи зобов’язані здійснювати інспектування та перевірки діяльності суб’єктів

1 див.: Ст. 4 закону України від 11 січня 2001 р. «Про захист еко-номічної конкуренції» // Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 12. — Ст. 64.

2 див., напр., закон України від 14 жовтня 1992 р. «Про охорону праці» (в ред. закону України від 21 листопада 2002 р.) // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 49. — Ст. 668; закон України від 17 грудня 1993 р. «Про пожежну безпеку» // Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 5. — Ст. 21; Положення про державний архітектур-но-будівельний контроль, затверджене постановою Кабінету Міністрів Ук-раїни від 25 березня 1993 р. // зП Уряду України. — 1993. — № 9. — Ст. 179.

3 див.: закон України від 12 травня 1991 р. (в ред. закону України від 1 грудня 2005 р.) «Про захист прав споживачів» // Відомості Верхов-ної Ради України. — 2006. — № 7. — Ст. 84.


205

господарювання неупереджено, об’єктивно і оперативно, до-тримуючись вимог законодавства, поважаючи права і законні інтереси суб’єктів господарювання.

Суб’єкт господарювання має право на одержання інфор-мації про результати інспектування і перевірок його діяль-ності не пізніш як через тридцять днів після їх закінчення, якщо інше не передбачено законом. дії та рішення державних органів контролю та нагляду, а також їх посадових осіб, які проводили інспектування і перевірку, можуть бути оскаржені суб’єктом господарювання у встановленому законодавством порядку.

Усі суб’єкти господарювання зобов’язані здійснювати первинний (оперативний) та бухгалтерський облік резуль-татів своєї роботи, складати статистичну інформацію, а також надавати відповідно до вимог закону фінансову звітність та статистичну інформацію щодо своєї господарської діяльності, інші дані, визначені законом. забороняється вимагати від суб’єктів господарювання надання статистичної інформації та інших даних, не передбачених законом або з порушенням порядку, встановленого законом;

4. Нормативне регулювання — як правова форма держав-ного регулювання економіки — означає встановлення ком-петентними державними органами правил здійснення госпо-дарської діяльності. Воно здійснюється шляхом визначення правового статусу суб’єктів господарювання; правового режи-му їхнього майна; правових засад і гарантій підприємництва; правил конкуренції та норм антимонопольного регулювання; порядку укладання та виконання господарських договорів, заходів майнової відповідальності за порушення у здійсненні господарської діяльності; засад зовнішньоекономічної діяль-ності тощо.

Такий напрям державної політики, спрямований на вдоско-налення правового регулювання господарських відносин, а та-кож адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб’єктами госпо-дарювання, недопущення прийняття економічно недоцільних та неефективних регуляторних актів, зменшення втручання держави у діяльність суб’єктів господарювання та усунення перешкод для розвитку господарської діяльності, називається державною регуляторною політикою у сфері господарської діяль-

Р о з д і л 3

206

ності1. здійснюється державна регуляторна політика в межах, у порядку та у спосіб, що встановлені Конституцією та зако-нами України.

Правові форми державного регулювання економіки реалі-зуються за допомогою певних способів впливу на поведінку суб’єктів господарювання. Такі, передбачені законодавством, способи впливу держави на поведінку суб’єктів господарського життя з метою отримання необхідного суспільству результа-ту іменуються методами державного регулювання економіки2.

Традиційно в науці господарського права виділяють дві групи методів впливу держави на економіку, на поведінку суб’єктів господарювання — адміністративні і економічні3.

Адміністративні методи — це такі способи впливу держави, при яких необхідний суспільству результат досягається шляхом прямого наказу (обов’язкового припису) компетентного органу, що підлягає виконанню суб’єктом господарювання, незалежно від того, чи вигідно це виконання йому економічно, чи ні.

Економічні методи — це такі способи впливу держави на економіку, на суб’єктів господарювання, при яких необхідний суспільству результат досягається шляхом стимулювання сус-пільного виробництва, через економічний інтерес виконавців (як за допомогою матеріального заохочення, так і за допо-могою майнової відповідальності за результати господарської діяльності).

Адміністративні і економічні методи застосовуються в межах чинного господарського законодавства залежно від конкретних економічних, політичних та інших умов, а також виходячи з мети і завдань, що стоять перед державою і сус-пільством на певному історичному проміжку часу.

здійснюючи державне регулювання економіки у зазначе-них правових формах із застосуванням економічних чи ад-

1 див.: закон України від 11 вересня 2003 р. «Про засади держав-ної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» // Відомості Верховної Ради України. — 2004. — № 9. — Ст. 79.

2 У зв’язку з цим уявляється зайвим виділення правових методів як самостійних методів державного регулювання економіки (див.: Черничко Т. В. зазнач. праця. — C. 393).

3 Помилковим, на нашу думку, є ототожнення методів державного регулювання економіки і методів господарського права (див.: Предпри-нимательское (хозяйственное) право: Учебник / Под ред. В. В.лаптева, С. С. занковского. — C. 347).


207

міністративних методів, держава (її уповноважені органи) використовують різноманітні правові інструменти, які в ГК отримали назву «засоби регулюючого впливу держави».

Відповідно до ст. 12 ГК основними засобами регулюючого впливу держави на діяльність суб’єктів господарювання є:

— державне замовлення; — ліцензування, патентування і квотування; — сертифікація та стандартизація; — застосування нормативів та лімітів; — регулювання цін і тарифів; — надання інвестиційних, податкових та інших пільг; — надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та

субсидій. Умови, обсяги, сфери та порядок застосування окремих

видів засобів державного регулювання господарської діяль-ності визначаються цим Кодексом, іншими законодавчими актами, а також програмами економічного і соціального роз-витку.

Таким чином, проведене дослідження правових форм і ме-тодів впливу держави на економіку, аналіз засобів і механізмів, що їх застосовує держава для реалізації економічної політики, виконання цільових економічних та інших програм, дає під-стави для висновку про те, що такий вплив здійснюється шля-хом державного регулювання економіки, а не шляхом державно-го керівництва (економікою, господарською діяльністю)1.

Певний вплив на процес зміни сутності державного керів-ництва економікою на рубежі 80—90-х років минулого століт-тя справили такі чинники:

а) ліквідація переважної більшості галузевих органів уп-равління (міністерств, відомств, всесоюзних і республікансь-ких промислових обєднань тощо), які щодо суб’єктів госпо-дарювання відігравали роль вищестоящих органів, та нові принципи об’єднання підприємствами виробничої, наукової, комерційної та інших видів своєї діяльності (шляхом утворен-ня об’єднань підприємств);

1 з урахуванням термінології, що її вжито в Господарському кодексі (статті 5, 6, 12 та ін.) сьогодні, на нашу думку, немає жодних правових під-став для застосування конструкції «державне керівництво господарською діяльністю» (див.: Вінник О. М. Господарське право: Курс лекцій. — C. 15—23).

Р о з д і л 3

208

б) звільнення суб’єктів господарської діяльності від дик-тату планових завдань; надання підприємствам права само-стійно планувати свою господарську діяльність і визначати перспективи свого розвитку; перехід до договірної основи встановлення і виконання державних замовлень;

в) законодавче закріплення переліку органів, що здійсню-ють контроль за діяльністю підприємств, та основних прин-ципів контрольної діяльності1.

державне регулювання економіки здійснюється органа-ми державної влади і органами місцевого самоврядування, які можна поділити на органи загальної компетенції і органи спеціальної компетенції. останні, в свою чергу, можна поді-лити на органи галузевої компетенції (центри господарських систем) і органи функціональної компетенції. Поділ органів господарського керівництва на органи загальної, спеціальної і функціональної компетенції запропонував I. Г. Побірченко, який відніс до органів функціональної компетенції органи пла-нування, матеріально-технічного постачання, банки тощо2.

органи загальної компетенції (Верховна Рада України, Ка-бінет Міністрів України, Верховна Рада Автономної Республі-ки Крим, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, облас-ні, Київська і Севастопольська міські ради, обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, місцеві ради і їх виконавчі органи) здійснюють не лише державне регулю-вання економіки на певній території, але і управління в інших сферах суспільного життя (освіта, культура, охорона здоров’я тощо).

органи спеціальної (галузевої) господарської компетенції (міністерства, державні комітети) здійснюють державне регу-лювання економіки в окремих галузях народного господарства (в промисловості, на транспорті, в агропромисловому секторі, в будівництві тощо).

1 див.: Щербина В. С. Попередження господарських правопорушень. — К.: либідь, 1993. — C. 7—8.

2 див.: Побірченко I. Господарсько-правові питання управління про-мисловістю // Радянське право. — 1969. — № 11. — С. 109; Побірченко I. Г. Правові питання економічної реформи. — К., 1970. — C. 4—5; Побирченко И. Г. Разрешение хозяйственных споров и защита хозяйственных прав / В кн.: Хозяйственно-процессуальное законодательство. — К.: Вища шко-ла, 1976. — C. 31. Ця класифікація згодом знайшла підтримку в літературі (див.: Хозяйственное право: общие положения. — C. 80—82).


209

органи спеціальної (функціональної) господарської компе-тенції (міністерства, комітети, державні комісії, державні служби тощо) керують певним видом діяльності, виконують певні функції у масштабах всієї економіки (їх діяльність має міжгалузевий характер).

3.2. господарська компетенція органів державної влади

Як вже зазначалося у ст. 2 ГК, до учасників відносин у сфері господарювання органи державної влади та органи міс-цевого самоврядування, наділені господарською компетенцією. органи державної влади та органи місцевого самоврядуван-ня не є суб’єктами господарювання (ст. 8 ГК). Частина 3 ст. 52 ГК уточнює, що зазначені органи та їх посадові особи не можуть здійснювати також некомерційну господарську діяль-ність. У зв’язку з цим уявляється за доцільне виключити з абз. 12 ст. 1 закону України «Про захист економічної конкуренції» друге речення, в якому йдеться про те, що суб’єктами госпо-дарювання визнаються також органи державної влади, органи місцевого самоврядування, а також органи адміністративно-господарського управління та контролю в частині їх діяльності з виробництва, реалізації, придбання товарів чи іншої госпо-дарської діяльності, оскільки ця норма суперечить ст. 8 ГК.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парла-мент — Верховна Рада України.

Компетенція Верховної Ради України визначається Конс-титуцією України, аналіз положень якої дає підстави віднести до організаційно-господарських повноважень наступні:

— прийняття законів;— затвердження державного бюджету України та внесення

змін до нього, контроль за виконанням державного бюджету України, прийняття рішення щодо звіту про його виконання;

— визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики; — затвердження загальнодержавних програм економічно-

го, науково-технічного, соціального, національно-культурно-го розвитку, охорони довкілля;

— затвердження рішень про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним

Р о з д і л 3

210

організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених державним бюджетом України, здійснення контролю за їх використанням;

— затвердження переліку об’єктів права державної влас-ності, що не підлягають приватизації, визначення правових засад вилучення об’єктів права приватної власності.

Щодо прийняття законів, то в контексті цього досліджен-ня йдеться про закони як нормативно-правові акти госпо-дарського законодавства. Так, виключно законами України визначаються правовий режим власності; правові засади і гарантії підприємництва; правила конкуренції та норми ан-тимонопольного регулювання; засади зовнішніх зносин, зов-нішньоекономічної діяльності, митної справи.

Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Ка-бінет Міністрів України, який спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади.

організаційно-господарські повноваження Кабінету Міністрів України визначені в ст. 116 Конституції України та в п. 1 ч. 1 ст. 21 закону України від 21 грудня 2006 р. «Про Кабінет Міністрів України»1 (законом вони віднесені до пов-новажень у сфері економіки та фінансів), відповідно до яких Кабінет Міністрів України, зокрема:

— забезпечує проведення державної економічної політи-ки, здійснює прогнозування та державне регулювання націо-нальної економіки;

— забезпечує розроблення і виконання загальнодержав-них програм економічного та соціального розвитку;

— визначає доцільність розроблення та виконання де-ржавних цільових програм з урахуванням загальнодержавних пріоритетів;

— здійснює відповідно до закону управління об’єктами державної власності, в тому числі корпоративними правами, делегує в установленому законом порядку окремі повнова-ження щодо управління зазначеними об’єктами міністерс-твам, іншим центральним органам виконавчої влади, місце-вим державним адміністраціям та відповідним суб’єктам гос-подарювання; забезпечує розроблення і виконання державних програм приватизації; подає Верховній Раді України пропо-



211

зиції стосовно визначення переліку об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації;

— сприяє розвитку підприємництва на засадах рівності перед законом усіх форм власності та забезпеченню соціаль-ної спрямованості національної економіки, здійснює заходи щодо демонополізації та антимонопольного регулювання еко-номіки, розвитку конкуренції та ринкової інфраструктури;

— забезпечує розроблення і виконання програм структур-ної перебудови галузей національної економіки та інновацій-ного розвитку, здійснює заходи, пов’язані з реструктуризацією та санацією підприємств і організацій, забезпечує проведення державної промислової політики, визначає пріоритетні галузі промисловості, які потребують прискореного розвитку;

— забезпечує захист та підтримку національного товаро-виробника;

— визначає обсяги продукції (робіт, послуг) для держав-них потреб, порядок формування та розміщення державного замовлення на її виробництво, вирішує відповідно до зако-нодавства інші питання щодо задоволення державних потреб у продукції (роботах, послугах); утворює згідно із законом державні резервні фонди фінансових і матеріально-технічних ресурсів та приймає рішення про їх використання;

— забезпечує проведення державної аграрної політики, продовольчу безпеку держави;

— забезпечує проведення державної фінансової та подат-кової політики, сприяє стабільності грошової одиниці Ук-раїни;

— розробляє проекти законів про державний бюджет Ук-раїни та про внесення змін до державного бюджету Украї-ни, забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України державного бюджету України, подає Верховній Раді України звіт про його виконання;

— приймає рішення про використання коштів резервного фонду державного бюджету України;

— обслуговує державний борг України, приймає рішен-ня про випуск державних внутрішніх та зовнішніх позик, дер-жавних грошово-речових лотерей;

— організовує державне страхування; — забезпечує проведення державної політики цін, здійс-

нює державне регулювання ціноутворення;

Р о з д і л 3

212

— забезпечує проведення зовнішньоекономічної політики України, здійснює в межах, визначених законом, регулюван-ня зовнішньоекономічної діяльності тощо.

Кабінет Міністрів України спрямовує і координує діяль-ність міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, які забезпечують проведення державної політики у від-повідних сферах суспільного та державного життя, виконання Конституції та законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, додержання прав і свобод людини та громадянина.

Відповідно до ст. 26 закону України «Про Кабінет Міністрів України» Кабінет Міністрів України наділений певними пов-новаженнями у відносинах з державними господарськими об’єднаннями, підприємствами, установами та організаціями.

Так, Кабінет Міністрів України в межах коштів, передба-чених у державному бюджеті України, може утворювати, ре-організовувати та ліквідовувати відповідно до закону державні господарські об’єднання, підприємства, установи та організації, зокрема для здійснення окремих функцій з управління об’єктами державної власності. Кабінет Міністрів України затверджує по-ложення та статути державних господарських об’єднань, під-приємств, установ та організацій, розмір асигнувань на їх утри-мання і граничну чисельність працівників, призначає на посаду та звільняє з посади їх керівників та заступників керівників, застосовує до них заходи дисциплінарної відповідальності.

Кабінет Міністрів України визначає методологію затвер-дження фінансових планів державних господарських об’єд-нань, підприємств, установ та організацій і обчислення обсягу доходів бюджету від управління державними корпоративними правами.

Кабінет Міністрів України у передбачених законодавс-твом межах координує та контролює діяльність зазначених державних господарських об’єднань, підприємств, установ та організацій.

Керівники державних господарських об’єднань, підпри-ємств, установ та організацій, утворених Кабінетом Міністрів України, несуть персональну відповідальність перед Кабіне-том Міністрів України за результати роботи цих об’єднань, підприємств, установ та організацій, ефективне використання державного майна.


213

до системи центральних органів виконавчої влади України входять міністерства, державні комітети (державні служби) та центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом. Центральні органи виконавчої влади можуть мати свої тери-торіальні органи, що утворюються, реорганізовуються і лікві-дуються в порядку, встановленому законодавством.

На думку о. д. Крупчана, компетенція центрального ор-гану виконавчої влади як організаційно-правова категорія є точним переліком його повноважень, тобто прав і обов’язків, визначених відповідним органом державної влади (Президен-том України, Верховною Радою України) у певному норма-тивно-правовому акті, реалізуючи які центральний орган ви-конавчої влади здійснює свою діяльність1.

Види центральних органів державної виконавчої влади визначені Концепцією адміністративної реформи України, за-твердженою Указом Президента України від 22 липня 1998 р. «Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні»2.

Міністерства — це центральні органи виконавчої влади, покликані формувати та реалізувати державну політику у від-повідних сферах суспільного життя (секторах державного уп-равління).

державні комітети — це центральні органи виконавчої вла-ди, які, безпосередньо не формуючи урядову політику, покли-кані сприяти міністерствам та уряду в цілому в реалізації цієї політики шляхом виконання функцій державного управління, як правило, міжгалузевого чи міжсекторного характеру.

Господарська компетенція міністерств та державних комі-тетів визначається загальним положенням про міністерство, інший центральний орган виконавчої влади України, затвер-дженим Указом Президента України від 12 березня 1996 р., положеннями про конкретні міністерства3 та інші центральні органи виконавчої влади, а також законами, що регулюють суспільні відносини в окремих галузях (сферах) господарю-

1 див.: Крупчан О. Компетенція центральних органів виконавчої вла-ди // Вісник Академії правових наук України. — 2002. — № 2. — C. 59.

2 офіційний вісник України. — 1999. — № 21. — Ст. 943.3 див., напр., Положення про Міністерство промислової політики

України, Положення про Міністерство фінансів України, Положення про державний комітет ядерного регулювання України та ін.

Р о з д і л 3

214

вання і визначають правовий статус відповідного органу ви-конавчої влади в цій галузі1.

Центральні органи виконавчої влади (далі — ЦоВВ) із спе-ціальним статусом — це новий вид органів виконавчої влади, який входить до групи ЦоВВ. особливість даного виду органів полягає, зокрема, в тому, що всі питання їх правового стату-су та взаємовідносин з іншими органами мають вирішуватися шляхом прийняття законів, що визначають повноваження і порядок діяльності саме цих ЦоВВ. У вже прийнятих законах, що регулюють відносини у певних галузях (сферах) господарю-вання (про страхування, про цінні папери і фондовий ринок, про фінансові послуги тощо), зазначені органи позначаються спільною для них назвою «Уповноважений орган».

отже, особливістю норм, що визначають господарську ком-петенцію центральних органів виконавчої влади, є їх розпоро-шеність по різних законах, що регулюють відносини або щодо певного виду функціональної діяльності (наприклад, закони Ук-раїни від 16 липня 1999 р. «Про бухгалтерський облік та фінан-сову звітність в Україні», від 21 вересня 2006 р. «Про управління об’єктами державної власності»2), або у певній галузі чи сфері господарювання (наприклад, закони України від 10 листопада 1994 р. «Про транспорт»3, від 4 липня 1996 р. «Про залізничний транспорт»4, від 4 жовтня 2001 р. «Про поштовий зв’язок»5, від 18 вересня 1991 р. «Про інвестиційну діяльність»6, від 16 квітня 1991 р. «Про зовнішньоекономічну діяльність»7 тощо).

Таке явище особливо очевидне, коли йдеться про мініс-терства та інші центральні органи державної влади (упов-

1 Спроба визначити повноваження центральних органів виконавчої влади у законі «Про Кабінет Міністрів України та центральні органи виконавчої влади» не мала успіху, оскільки відповідний законопроект так і не був прийнятий Верховною Радою України у зв’язку з прийнят-тям закону України «Про Кабінет Міністрів України». згадане загальне положення про міністерство, інший центральний орган виконавчої влади України, затверджене Указом Президента України до прийняття чинної Конституції України, не узгоджується ні з Конституцією України, ні з законом України «Про Кабінет Міністрів України».

2 Відомості Верховної Ради України. — 2006. — № 46. — Ст. 456.3 Там само. — 1994. — № 51. — Ст. 446.4 Там само. — 1996. — № 40. — Ст. 183.5 Там само. — 2002. — № 6. — Ст. 39.6 Там само. — 1991. — № 47. — Ст. 646.7 Відомості Верховної Ради УРСР. — 1991. — № 29. — Ст. 377.


215

новажених органів), це призводить до неузгодженостей і су-перечностей при визначенні господарської компетенції зазна-чених органів1 щодо вирішення тих або інших питань госпо-дарського життя.

У зв’язку з цим уявляється актуальним прийняття закону України «Про міністерства та інші центральні органи вико-навчої влади», як компетенційного акту, що визначав би за-гальні повноваження всіх міністерств та інших центральних органів виконавчої влади України (в тому числі — повнова-ження у сфері господарювання).

оскільки центральні органи виконавчої влади, наділені господарською компетенцією, поділяються на органи, які є центрами господарських систем (галузеві господарські мініс-терства), і функціональні органи (наприклад, Мінекономіки, Антимонопольний комітет тощо)2, залишається актуальною і сьогодні пропозиція Г. В. Пронської, висловлена нею понад двадцять років тому, щодо прийняття загального положення про господарські міністерства і приведення у відповідність до цього загального положення індивідуальних положень про ці органи3. Прийняття такого акту дозволить до певної міри розмежувати повноваження галузевих і функціональних цен-тральних органів державної влади.

до системи місцевих органів виконавчої влади входять міс-цеві державні адміністрації, які здійснюють виконавчу владу в областях, районах, районах Автономної Республіки Крим, у містах Києві та Севастополі.

Місцева державна адміністрація в межах своїх повнова-жень здійснює виконавчу владу на території відповідної ад-міністративно-територіальної одиниці, а також реалізує пов-новаження, делеговані їй відповідною радою.

1 Прикладом таких неузгодженостей і суперечностей є, зокрема, норми законів, що встановлюють повноваження компетентних держав-них органів щодо застосування адміністративно-господарських санкцій (див.: Щербина В. Адміністративно-господарські санкції майнового ха-рактеру: проблеми застосування // Вісник Академії правових наук Украї-ни. — 2006. — № 2. — C. 97—106).

2 докладніше про це див.: Хозяйственное право. общие положения / Под ред. В. В. лаптева. — М.: Наука, 1983. — C. 80—82.

3 див.: Пронская Г. В. Правовая организация отраслевых хозяйствен-ных систем (на примере Украинской ССР). — К.: Выща школа, 1985. — C. 50—51.

Р о з д і л 3

216

закон України від 9 квітня 1999 р. «Про місцеві державні адміністрації»1, який визначає організацію, повноваження та порядок діяльності обласних, районних, Київської та Севасто-польської міських державних адміністрацій, встановлює такі основні галузеві повноваження місцевих державних адмініст-рацій, що складають їх господарську компетенцію і характе-ризують їх як учасників відносин у сфері господарювання:

— у галузі соціально-економічного розвитку місцева державна адміністрація, зокрема, розробляє проекти програм соціально-економічного розвитку і подає їх на затвердження відповідній раді, забезпечує їх виконання, звітує перед відповідною ра-дою про їх виконання; забезпечує ефективне використання природних, трудових і фінансових ресурсів; складає необхідні для управління соціально-економічним розвитком відповід-ної території баланси трудових, матеріально-фінансових та інших ресурсів, місцевих будівельних матеріалів, палива; ви-значає необхідний рівень обслуговування населення відповід-но до нормативів мінімальних соціальних потреб; проводить розрахунок коштів та визначає обсяг послуг, необхідних для забезпечення передбаченого законодавством рівня мінімаль-них соціальних потреб; подає раді висновки щодо доцільності розміщення на відповідній території нових підприємств та ін-ших об’єктів незалежно від форм власності; вносить за погод-женням з відповідними органами місцевого самоврядування пропозиції про створення спеціальних (вільних) економічних зон, зміну статусу та території цих зон тощо;

— у галузі бюджету та фінансів місцева державна ад-міністрація, зокрема: складає і подає на затвердження ради проект відповідного бюджету та забезпечує його виконання; звітує перед відповідною радою про його виконання; подає в установленому порядку до органів виконавчої влади вищого рівня фінансові показники і пропозиції до проекту державно-го бюджету України, пропозиції щодо обсягу коштів держав-ного бюджету України для їх розподілу між територіальними громадами, розмірів дотацій і субсидій, дані про зміни складу об’єктів, що підлягають бюджетному фінансуванню, баланс фінансових ресурсів для врахування їх при визначенні розмірів субвенцій, а також для бюджетного вирівнювання виходячи

1 Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 20—21. — Ст. 190.


217

із забезпеченості мінімальних соціальних потреб; отримує від усіх суб’єктів підприємницької діяльності незалежно від форм власності інформацію, передбачену актами законодавства для складання і виконання бюджету тощо;

— у галузі управління майном, приватизації та підприєм-ництва місцева державна адміністрація, зокрема: здійснює на відповідній території управління об’єктами, що перебувають у державній власності та передані до сфери її управління, приймає рішення про створення, реорганізацію та ліквідацію підприємств, установ і організацій, що належать до сфери її управління, а також здійснює делеговані відповідною радою функції управління майном, що перебуває у спільній власності територіальних громад; здійснює управління майном інших суб’єктів права власності в разі передачі його в установленому порядку; вносить пропозиції власникам майна підприємств, установ і організацій, що має важливе значення для забезпе-чення державних потреб, щодо його відчуження у власність держави; вносить пропозиції до проектів програм приватиза-ції державного майна, організовує їх виконання тощо;

— у галузі містобудування, житлово-комунального госпо-дарства, побутового, торговельного обслуговування, транспорту і зв’язку місцева державна адміністрація, зокрема: організовує розробку та проведення експертизи містобудівної документації населених пунктів відповідно до державних норм і стандартів; забезпечує організацію обслуговування населення підприємс-твами, установами та організаціями житлово-комунального господарства, зв’язку, телебачення, радіомовлення, торгівлі та громадського харчування, побутового і транспортного обслу-говування незалежно від форм власності; організовує роботу з атестації об’єктів, сертифікації продукції, робіт і послуг під-приємств і організацій житлово-комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування населення тощо;

— у сфері зовнішньоекономічної діяльності місцева державна адміністрація, зокрема: укладає договори з іноземними парт-нерами про співробітництво в межах компетенції, визначеної законодавством; сприяє зовнішньоекономічним зв’язкам під-приємств, установ та організацій, розташованих на її території, незалежно від форм власності; сприяє розвитку експортної бази і збільшенню виробництва продукції на експорт; органі-зовує прикордонну і прибережну торгівлю; сприяє діяльності

Р о з д і л 3

218

митних органів та прикордонних служб, створенню умов для їх належного функціонування; вносить у встановленому по-рядку до відповідних органів пропозиції щодо залучення іно-земних інвестицій для розвитку економічного потенціалу від-повідної території тощо.

3.3. господарська компетенція органів місцевого самоврядування

Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сіль-ські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інте-реси територіальних громад сіл, селищ, міст.

закон України від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самовря-дування в Україні» (далі — закон) не містить чіткого визначен-ня поняття органу місцевого самоврядування, проте встанов-лює, що представницьким органом місцевого самоврядування є виборний орган (рада), який складається з депутатів і відповід-но до закону наділяється правом представляти інтереси тери-торіальної громади і приймати від її імені рішення; виконавчі органи рад — це органи, які відповідно до Конституції України та зазначеного закону створюються сільськими, селищними, міськими, районними в містах (у разі їх створення) радами для здійснення виконавчих функцій і повноважень місцевого са-моврядування у межах, визначених цим та іншими законами.

Таким чином, до органів місцевого самоврядування на-лежать ради та їх виконавчі органи, загальна характеристика господарської компетенції (організаційно-господарських пов-новажень) яких розглядається у цьому підрозділі.

Відносини органів місцевого самоврядування з суб’єктами господарювання будуються залежно від форми власності, на якій засновані зазначені суб’єкти.

Так, відносини органів місцевого самоврядування з під-приємствами, установами та організаціями, що перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад, будуються на засадах їх підпорядкованості, підзвітності та підконтрольності органам місцевого самоврядування.

Відносини органів місцевого самоврядування з підпри-ємствами, установами та організаціями, що не перебувають


219

у комунальній власності відповідних територіальних громад, будуються на договірній і податковій основі та на засадах під-контрольності у межах повноважень, наданих органам місце-вого самоврядування законом.

Аналіз організаційно-господарських повноважень органів місцевого самоврядування дає підстави для їх класифікації за різними критеріями:

а) залежно від характеру повноважень їх можна поділити на: — власні (самоврядні) повноваження (виключні і ті, що

можуть бути делеговані іншим особам);— делеговані повноваження;б) залежно від виду органу, який здійснює організаційно-

господарські повноваження, останні поділяються на:— повноваження місцевих рад (ст. 26 закону);— повноваження виконавчих органів місцевих рад (Глава 2

закону)1;в) залежно від галузей (сфер) господарювання, в яких реалі-

зується господарська компетенція, можна виділити повнова-ження:

— у сфері соціально-економічного розвитку, планування та обліку (статті 26, 27 закону): підготовка та затвердження про-грам соціально-економічного та культурного розвитку від-повідних адміністративно-територіальних одиниць, цільових програм з інших питань місцевого самоврядування; розгляд проектів планів підприємств і організацій, які належать до ко-мунальної власності відповідних територіальних громад, вне-сення до них зауважень і пропозицій, здійснення контролю за їх виконанням; встановлення для підприємств, установ та ор-ганізацій, що належать до комунальної власності відповідних територіальних громад, розміру частки прибутку, яка підлягає зарахуванню до місцевого бюджету; розміщення на договір-них засадах замовлень на виробництво продукції, виконання робіт (послуг), необхідних для територіальної громади, на під-приємствах, в установах та організаціях тощо;

— у галузі бюджету, фінансів і цін (статті 26, 28 закону): затвердження місцевого бюджету, внесення змін до нього; за-твердження звіту про виконання відповідного бюджету; вста-новлення в порядку і межах, визначених законодавством, та-

1 Щодо повноважень місцевих рад закон вживає термін «компетен-ція», а щодо повноважень виконавчих органів — «відання». На наш пог-ляд, ці терміни є тотожними.

Р о з д і л 3

220

рифів щодо оплати побутових, комунальних, транспортних та інших послуг, які надаються підприємствами та організація-ми комунальної власності відповідної територіальної громади; погодження в установленому порядку цих питань з підпри-ємствами, установами та організаціями, які не належать до комунальної власності; встановлення за узгодженим рішен-ням відповідних рад порядку використання коштів та іншого майна, що перебувають у спільній власності територіальних громад; здійснення в установленому порядку фінансування видатків з місцевого бюджету тощо;

— щодо управління комунальною власністю (статті 26, 29 за-кону): прийняття рішень щодо відчуження відповідно до за-кону комунального майна; затвердження місцевих програм приватизації, а також переліку об’єктів комунальної власності, які не підлягають приватизації; визначення доцільності, поряд-ку та умов приватизації об’єктів права комунальної власності; вирішення питань про придбання в установленому законом порядку приватизованого майна, про включення до об’єктів комунальної власності майна, відчуженого у процесі привати-зації, договір купівлі-продажу якого в установленому поряд-ку розірвано або визнано недійсним, про надання у концесію об’єктів права комунальної власності, про створення, ліквіда-цію, реорганізацію та перепрофілювання підприємств, установ та організацій комунальної власності відповідної територіальної громади; встановлення порядку та здійснення контролю за ви-користанням прибутків підприємств, установ та організацій ко-мунальної власності відповідних територіальних громад тощо;

— у галузі житлово-комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування, громадського харчування, транс-порту і зв’язку (статті 26, 30 закону): управління об’єктами житлово-комунального господарства, побутового, торговель-ного обслуговування, транспорту і зв’язку, що перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад, забезпечення їх належного утримання та ефективної експлу-атації, необхідного рівня та якості послуг населенню; ор-ганізація місцевих ринків, ярмарків, сприяння розвитку всіх форм торгівлі; встановлення зручного для населення режи-му роботи підприємств комунального господарства, торгівлі та громадського харчування, побутового обслуговування, що належать до комунальної власності відповідних територіаль-них громад; затвердження маршрутів і графіків руху місцево-


221

го пасажирського транспорту незалежно від форм власності, узгодження цих питань стосовно транзитного пасажирського транспорту у випадках, передбачених законодавством тощо;

— у галузі будівництва (статті 26, 31 закону): організація за ра-хунок власних коштів і на пайових засадах будівництва, реконс-трукції і ремонту об’єктів комунального господарства та соціаль-но-культурного призначення, жилих будинків, а також шляхів місцевого значення; виконання або делегування на конкурсній основі генеральній будівельній організації (підрядній організа-ції) функцій замовника на будівництво, реконструкцію і ремонт житла, інших об’єктів соціальної та виробничої інфраструктури комунальної власності; розгляд і внесення до відповідних органів виконавчої влади пропозицій до планів і програм будівництва та реконструкції об’єктів на відповідній території тощо;

— у сфері зовнішньоекономічної діяльності (статті 26, 35 закону): укладання і забезпечення виконання у встановленому законо-давством порядку договорів з іноземними партнерами на прид-бання та реалізацію продукції, виконання робіт і надання пос-луг; сприяння зовнішньоекономічним зв’язкам підприємств, установ та організацій, розташованих на відповідній території, незалежно від форм власності; сприяння у створенні на основі законодавства спільних з іноземними партнерами підприємств виробничої і соціальної інфраструктури та інших об’єктів; залу-чення іноземних інвестицій для створення робочих місць тощо.

Виконавчі органи сільських, селищних, міських рад, крім повноважень, передбачених законом, здійснюють й інші на-дані їм законом повноваження1.

Певні особливості встановлені ст. 41 закону щодо органі-заційно-господарських повноважень районних у містах рад та їх виконавчих органів.

Районні у містах ради (у разі їх створення) та їх вико-навчі органи відповідно до Конституції та законів України здійснюють управління рухомим і нерухомим майном та ін-шими об’єктами, що належать до комунальної власності тери-торіальних громад районів у містах, формують, затверджують,

1 див., напр., закони України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності», «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності», «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності», «Про закупівлю товарів робіт і послуг за державні кошти», «Про ціни і ціноутворення», «Про зовнішньоекономічну діяльність» та ін.

Р о з д і л 3

222

виконують відповідні бюджети та контролюють їх виконання, а також здійснюють інші повноваження, передбачені зако-ном, в обсягах і межах, що визначаються міськими радами.

обсяг і межі повноважень районних у містах рад та їх вико-навчих органів визначаються відповідними міськими радами за узгодженням з районними у містах радами з урахуванням загальноміських інтересів та колективних потреб територіаль-них громад районів у містах.

Визначений міськими радами обсяг повноважень район-них у місті рад та їх виконавчих органів не може змінюватися міською радою без згоди відповідної районної у місті ради протягом даного скликання.

На завершення дослідження господарської компетенції місцевого самоврядування зазначимо, що приведення зако-нодавства України у відповідність із вимогами міжнародного законодавства, в т.ч. Європейської хартії про місцеве само-врядування, безумовно приведе до формування господарської компетенції місцевих органів влади, напрямки якого пропо-нуються українськими вченими1.

Аналіз чинного законодавства свідчить також про необ-хідність чіткого розмежування повноважень органів місцевого самоврядування і місцевих державних адміністрацій щодо ре-гулювання господарської діяльності у комунальному секторі економіки, а також більш чіткого визначення господарської компетенції місцевих державних адміністрацій (у частині де-легованих повноважень) щодо управління суб’єктами госпо-дарювання державного сектора економіки2.

з урахуванням викладеного вбачається за доцільне здійс-нення комплексного науково-теоретичного дослідження пра-вового становища органів державної влади і органів місцевого самоврядування як учасників відносин у сфері господарюван-ня, вироблення конкретних пропозицій щодо вдосконалення чинного законодавства про зазначені органи, в тому числі — внесення відповідних доповнень до ГК України.

1 див., напр., Олуйко В. М. Реформування місцевого самоврядування в Україні // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. — 2004. — № 1—2. — C. 333—336.

2 На неузгодженість положень законів України «Про місцеве само-врядування в Україні» і «Про місцеві державні адміністрації» звертається увага в наукових працях (див., напр., Шахматова Т. органи місцевої влади у світлі другого етапу конституційної реформи // Вісник Академії правових наук України. — 2006. — № 3. — C. 56—57).

223

Р о з д і л 4

ПРаВоВе СтаноВиЩе СУБ’єКтіВ КоРПоРатиВних ПРаВоВідноСин

4.1. Поняття та правова природа корпоративних відносин

одним із видів учасників відносин у сфері господа-рювання, зазначених у ст. 2 ГК, є громадяни, громад-ські та інші організації, які виступають засновниками суб’єктів господарювання чи здійснюють щодо них ор-ганізаційно-господарські повноваження на основі від-носин власності.

Перш ніж розглядати власне правове становище суб’єктів корпоративних відносин, доцільно з’ясувати поняття, правову природу та елементи корпоративних відносин, оскільки, незважаючи на чималу кількість на-укових праць стосовно цих питань, дискусія щодо них (особливо щодо галузевої приналежності корпоратив-них прав) не стихає1.

1 див., напр., Бородовський С. О. Корпоративні відносини як предмет цивільного права України // Актуальні питання цивільного та господарського права. Науково-практичний журнал. — 2006. — № 1. — C. 19—22; здійснення та захист корпоративних прав в Україні (цивільно-правові аспекти): Монографія / за заг. ред. В. В. луця. — Тернопіль: Підручники і посібники, 2007. — 320 с.; Спасибо-Фатєє-ва I. В. Правова природа корпоративних відносин // Вісник госпо-дарського судочинства. — 2007. — № 5. — C. 87—99. огляд концепцій корпоративних правовідносин в сучасних російських наукових до-слідженнях див.: Гражданское право: актуальные проблемы теории и практики / Под общ. ред. В. А. Белова. — М.: Юрайт Издат, 2007. — C. 810—818.

Р о з д і л 4

224

Корпоративні правовідносини, як один із видів врегу-льованих нормами права суспільних відносин, в умовах ста-новлення і функціонування ринкової економіки України все більше поширюються і розвиваються. Створення госпо-дарських товариств (як у процесі корпоратизації і приватиза-ції, так і «класичним» способом) не лише відродило забуті в епоху СРСР корпоративні відносини1, але і надало їм нового забарвлення, обумовленого як прогресивними змінами у сві-товому розвитку корпоративних відносин (в тому числі кор-поративного управління) та відповідного законодавства, так і специфікою корпоративних відносин за участю держави.

Визначення поняття корпоративних відносин містить ч. 3 ст. 167 ГК, згідно з якою під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав.

Таке, досить загальне, визначення поняття корпоративних відносин передбачає наявність у законодавстві досить повного і всеохоплюючого визначення поняття корпоративних прав, які хоч і є лише одним із елементів корпоративних правовід-носин, тим не менше дозволяють наблизитися до розуміння змісту останніх.

Не менш важливими є питання щодо підстав та момен-ту виникнення і припинення корпоративних правовідносин, оскільки з цим пов’язана можливість захисту прав суб’єктів корпоративних правовідносин у судовому порядку (і в якому саме суді). Наприклад, чи можна оскаржити в порядку госпо-дарського судочинства рішення установчих зборів товариства щодо грошової оцінки вкладу учасника господарського това-риства2; чи підлягають розгляду в господарських судах спори між засновниками господарського товариства щодо порушен-ня умов засновницького договору, які мали місце до моменту державної реєстрації товариства, тощо.

1 Критиці піддавалася також і теорія корпоративного права, яка, щоправда, ґрунтувалася на корпоративному характері внутрісиндикат-ських відносин (див.: Исаев И. А. Становление хозяйственно-правовой мысли в СССР (20-е годы). — М.: Юрид. лит., 1986. — C. 164 —166).

2 з огляду на те, що ч. 2 ст. 115 ЦК передбачає, що така оцінка здійс-нюється «за згодою учасників товариства», але не зазначає, що слід розумі-ти під такою згодою — одностайну згоду всіх учасників, чи згоду більшості з них, такі спори цілком можуть виникати при створенні товариств.

Правове становище суб’єктів корпоративних правовідносин

225

Як встановлено ч. 1 ст. 167, корпоративні права — це права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної органі-зації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до за-кону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.

закон України «Про оподаткування прибутку підпри-ємств»1 визначає корпоративні права як право власності на статутний фонд (капітал) юридичної особи або його частку (пай), включаючи права на управління, отримання відповід-ної частки прибутку такої юридичної особи, а також активів у разі її ліквідації відповідно до чинного законодавства, не-залежно від того, чи створена така юридична особа у фор-мі господарського товариства, підприємства, заснованого на власності однієї юридичної або фізичної особи, або в інших організаційно-правових формах.

обидва наведених визначення, на нашу думку, є недоско-налими і потребують уточнень.

Так, у визначенні корпоративних прав, закріпленому в ст. 167 ГК України, термін «частки прибутку» має бути замінений терміном «частини прибутку» (аналогічну заміну доцільно здійснити і у визначенні, закріпленому в законі України «Про оподаткування прибутку підприємств»), а термін «статутними документами» — терміном «установчими документами».

досить спірною уявляється кваліфікація в законі Украї-ни «Про оподаткування прибутку підприємств» корпора-тивних прав як права власності на статутний фонд (капітал) юридичної особи, оскільки останній, насправді, є власністю (майном) створеної юридичної особи2, і відділений від майна (власності) засновників (учасників).

1 Урядовий кур’єр. — 1997. — 12 червня.2 див.: Пункт 1 ч. 1 ст. 115 ЦК; ст. 85 ГК. Не можна визнати вда-

лим і формулювання поняття корпоративних прав у проекті Податкового кодексу України від 28 березня 2007 р. № 3405, який визначає корпо-ративні права як право власності на частку (пай, акцію) у статутному фонді (капіталі) або на весь статутний фонд (капітал) юридичної особи, зокрема права на управління, одержання відповідної частки прибутку такої юридичної особи, а також частки активів у разі її ліквідації згідно з законом.

Р о з д і л 4

226

Виявлені в результаті порівняльного аналізу деякі роз-ходження в наведених визначеннях поняття корпоративних прав свідчать про необхідність узгодження положень госпо-дарського і податкового законодавства (останнє, на наш пог-ляд, взагалі характеризується ігноруванням низки усталених в цивільному і господарському законодавстві положень і при-писів) у цій частині.

Разом з тим, обидва визначення поняття корпоративних прав виходять з того, що зазначені права зумовлюють наяв-ність у особи частки в статутному фонді (капіталі) або у майні господарської організації—юридичної особи.

У зв’язку з тим, що відповідно до ГК статутний фонд створюється не лише в корпоративному, але і в унітарному підприємстві (ч. 4 ст. 63 ГК), виникає питання, чи наділе-ний корпоративними правами (тобто, чи є суб’єктом корпо-ративних правовідносин) засновник унітарного підприємства (власник або уповноважений ним орган). здавалося б, якщо виходити з визначення поняття корпоративних прав у законі України «Про оподаткування прибутку підприємств», то від-повідь на поставлене запитання має бути позитивною. Проте таке розуміння корпоративних прав викликає заперечення, які ґрунтуються, по-перше, на порівняльному аналізі поло-жень ч. 4 і ч. 5 ст. 63 ГК (щодо корпоративних прав згадується лише в ч. 5 цієї статті); по-друге, на положеннях ст. 3 закону України від 21 вересня 2006 р. «Про управління об’єктами дер-жавної власності», в якій, як самостійні об’єкти управління державною власністю, виділяються: а) майно, передане казен-ним і комерційним державним підприємствам, і б) корпора-тивні права, що належать державі в статутних фондах госпо-дарських організацій (корпоративні права держави).

отже, корпоративні права слід розуміти саме як права учас-ника корпоративного підприємства (господарської організації), що має статутний фонд (капітал). Термін «статутний фонд» вживається нами тому, що він вживається і в ГК, і в законі України «Про управління об’єктами державної власності». Ми не бачимо в цьому випадку різниці між статутним фондом і статутним капіталом (термін, що вживається в ЦК та в законі України «Про господарські товариства»), тим більше, що і в ЦК зустрічається термін «статутний фонд» (ч. 1 ст. 143, ч. 2 ст. 148). Водночас не можна не звернути уваги на непродуману


227

заміну слів «статутний фонд» словами «статутний (складений) капітал» у тексті закону України «Про господарські товарис-тва»1, внаслідок чого статутний (складений) капітал має тепер і акціонерне товариство (статті 24, 28, 30, 32, 36 та ін.), і то-вариство з обмеженою відповідальністю (статті 50, 51, 52, 54, 55 та ін.), і товариство з додатковою відповідальністю (ст. 65 закону України «Про господарські товариства»). Разом з тим майно повного товариства не іменується складеним капіта-лом, хоч по суті є таким. зазначені помилки (вважатимемо їх технічними) мають бути якомога скоріше виправлені.

Таким чином, з урахуванням викладеного уявляється не-виправданим широке розуміння корпоративних прав, за якого до зазначених прав відносяться також і права особи, що ма-ють частку в майні господарської організації. При цьому така господарська організація може існувати: а) у формі унітарного підприємства; б) у формі товариства, яке не має статутного фонду (повне і командитне товариство), або виробничого коо-перативу. Перша з організацій не є підприємством корпоратив-ного типу, тому говорити про корпоративні права її учасника навряд чи коректно. Що стосується повних і командитних то-вариств, корпоративний характер утворення яких не викликає сумнівів2, то визнання учасників повного і повних учасників командитного товариства володільцями корпоративних прав прямо суперечило б нормі ч. 2 ст. 167 ГК, відповідно до якої володіння корпоративними правами не вважається підприєм-ництвом (нагадаємо, що згідно з ч. 7 ст. 80 ГК учасники пов-ного і повні учасники командитного товариства повинні бути зареєстровані як суб’єкти підприємництва).

Iснує думка, згідно з якою організаційно-правова форма створеної юридичної особи не буде впливати на факт існу-вання корпоративного зв’язку, а тільки буде визначати зміст корпоративних прав того чи іншого суб’єкта корпоративних відносин. Наприклад, при створенні акціонерних товариств перше місце відводиться майновим корпоративним правам, а якщо йдеться про створення повного товариства, визначаль-ними є управлінські повноваження3.

1 Відомості Верховної Ради України. — 2007. — № 8. — Ст. 33. 2 див., напр., Яковлєв Ю.В. Командитні товариства як суб’єкти підпри-

ємницької діяльності: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. — Харків, 2001. — C. 7.

3 див.: здійснення та захист корпоративних прав в Україні (цивіль-но-правові аспекти): Монографія / за заг. ред. В. В. луця. — C. 39.

Р о з д і л 4

228

Питання щодо правової природи корпоративних прав, так само як і щодо правової природи корпоративних відносин, належить до дискусійних в юридичній науці1.

Між тим, чітке визначення юридичної природи корпора-тивних відносин має не лише теоретичне значення, але, на наш погляд, стане важливим кроком на шляху подолання кодифікаційних суперечностей і неузгодженостей між ГК і ЦК і подальшого вдосконалення правового регулювання цих відносин у відповідних нормативно-правових актах. Крім то-го, визначення кола корпоративних відносин у відповідних нормативно-правових актах матеріального права (а не в Гос-подарському процесуальному кодексі України шляхом визна-чення їх через поняття корпоративних спорів, яке є похідним від поняття корпоративних відносин) матиме визначальне значення для розв’язання проблеми підсудності корпоратив-них спорів, тобто спорів, що витікають з корпоративних від-носин.

Спроба окреслити коло корпоративних відносин зроблена в п. 4 ст. 12 Господарського процесуального кодексу Украї-ни, проте зміст цих відносин визначений досить неповно і лише в загальних рисах. Разом з тим видається необґрунто-ваним віднесення до спорів, що випливають з корпоратив-них відносин, трудових спорів, як це вбачається із змісту зазначеного пункту. Втім, ще більші заперечення викликає спроба віднести до підвідомчості господарських судів справ з індивідуальних трудових спорів працівників, які входять до складу виконавчих і контролюючих органів господарських то-вариств, а також спорів, що випливають з діяльності реєстра-торів власників іменних цінних паперів та (або) депозитаріїв; спорів, пов’язаних з призначенням (обранням), звільненням, припиненням повноважень і відповідальністю посадових осіб товариства; спорів, пов’язаних з визнанням недійсною емісії цінних паперів, як це передбачено проектом закону України від 19 лютого 2007 р. «Про внесення змін в Господарський процесуальний кодекс України (щодо процедури вирішення корпоративних спорів)». Це ще раз підкреслює доцільність

1 Так, деякі автори поділяють корпоративні права на майнові і не-майнові, відносячи корпоративне право, суб’єктами якого, на їх думку, є акціонер (учасник) і товариство, до відносних прав (див.: Белов В. А., Пестерева Е. А. Хозяйственные общества. — М., 2002. — C. 160).


229

визначення поняття та видів корпоративних відносин в нор-мативно-правових актах матеріального (передусім, в ГК), а не процесуального права.

Що стосується вирішення господарськими судами ін-ших спорів, що тісно пов’язані з корпоративними, але не є за своєю суттю корпоративними (виходять за межі відносин між учасником і товариством, між органами товариства), то розв’язати цю проблему можна, прямо зробивши застережен-ня щодо віднесення їх до підвідомчості господарських судів (звичайно, якщо такі спори є саме господарськими, а не тру-довими).

На думку багатьох представників науки цивільного права, корпоративні відносини, як одна із категорій майнових від-носин, є невід’ємною частиною предмета цивільно-правового регулювання1. Проте визнання корпоративних відносин від-носинами, що мають чітку майнову спрямованість, не знайш-ло підтримки з боку російського законодавця, який кваліфікує їх як різновид зобов’язальних відносин (абз. 2 ч. 2 ст. 48 ЦК Російської Федерації), і зовсім не відображено в цивільно-му законодавстві України. Тут цікаво згадати М.М.Агаркова, який зазначав: «Відносини між акціонером і акціонерним то-вариством не можуть бути віднесені до чисто зобов’язальних правовідносин. Акціонеру належать корпоративні права, — права участі в загальних зборах і т.п.»2.

В. С. Кононов, виходячи з родових і видових ознак понят-тя «корпоративне правовідношення», хоч і визначає остан-нє як цивільне правовідношення між учасником корпорації і корпорацією, але вважає, що воно має зобов’язальний харак-тер і призначене для узгодження майнових інтересів учасни-ків корпорації при формуванні єдиної волі корпорації3.

1 див., напр., Гражданское право: В 2 т.: Том I: Учебник / отв. ред. проф. Е. А. Суханов. — C. 26, 29—30; Кашанина Т. В. Некоторые пробле-мы теории юридических лиц и их прикладное значение (классификация корпоративного права) // Предпринимательство, хозяйство и право. — 1998. — № 10. — C. 15.

2 Агарков М. М. Избранные труды по гражданскому праву. В 2 т.: Т. 1. — М.: Ао «Центр ЮрИнфоР», 2002. — C. 127.

3 див.: Кононов В. С. Корпоративные правоотношения: понятие, признаки, сущность // Актуальные проблемы гражданского права: Сб. ст. Вып. 9 / Под ред. о. Ю. Шилохвоста. — М.: Норма, 2005. — C. 101.

Р о з д і л 4

230

На цивільно-правовий характер корпоративних правовід-носин вказують і українські автори1. за своєю суттю корпора-тивні відносини, стверджує С. о. Бородовський, є предметом цивільного права, лише з тією особливістю, що вони вини-кають між їх учасниками, які об’єднані однією метою, але здійснюють таку діяльність разом — як один суб’єкт2. При цьо-му сукупність норм, що регулюють корпоративні відносини, охоплюється поняттям корпоративного права (в об’єктивному розумінні), яке кваліфікується як підгалузь, а акціонерне, як його складова, — як інститут (а в подальшому — підгалузь) цивільного законодавства3. На думку С. о. Бородовського, «корпоративне право є галуззю (курсив наш. — В.Щ.), яка пе-ребуває в динамічному русі»4 (важко уявити собі «статичний рух» — В.Щ.).

Спроба представників цивільно-правової науки пояснити корпоративні правовідносини з позицій предмета цивільного права приводить інколи до висновків, які зовсім не відобража-ють об’єктивно існуючі реалії. Так, дійшовши висновку щодо необхідності розрізняти внутрішні корпоративні і зовнішні корпоративні правовідносини (обидві назви умовні — В.Щ.), А. Б. Бабаєв стверджує, що в перших беруть участь лише ор-гани юридичної особи5, в других — лише суб’єкти цивільного права (товариство і учасник — В.Щ.). На думку автора, мож-ливість існування правовідношення між органом і суб’єктом

1 див., напр., Васильєва В. А. Корпоративні правовідносини як вид суспільних відносин // Методологія приватного права: зб. наук. праць (за матеріалами наук.-теорет. конф., м. Київ, 30 травня 2003 р.) / Редкол.: о. д. Крупчан (голова) та ін. — К.: Юрінком Iнтер, 2003. — C. 283.

2 див.: Бородовський С. О. Корпоративні відносини як предмет цивільного права України. — C. 20.

3 див., напр., Глусь Н. С. Корпорації та корпоративне право: поняття, основні ознаки та особливості захисту. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — К., 2000. — C. 4, 13; Спасибо-Фатєєва I. В. Цивільно-правові пробле-ми акціонерних правовідносин. Автореф. дис. ... докт. юрид. наук. — Харків, 2000. — С. 4.

4 Бородовський С. О. Корпоративні відносини як предмет цивільного права України . — C. 20.

5 Проведені дослідження змісту і характеру відносин між органами юридичної особи дають підстави для висновку про те, що органи юри-дичної особи ніколи не визнавалися суб’єктами цивільного права і не можуть бути ними визнані, доки зворотне положення не буде закріплене в законі (див.: Гражданское право: актуальные проблемы теории и прак-тики. — C. 821).


231

цивільного права виключається1, однак щодо того, що ж це за відносини, автор не говорить.

Чи не тому виникло і отримало розвиток торгове право, яке за словами П. П. Цитовича, скоріше встигало за розвит-ком суспільного побуту2, що цивільне право з його догмами не могло задовольнити потреби «торгового стану, організова-ного у формі автономних міських корпорацій»3?

Представниками науки господарського права, на наш пог-ляд, досить переконливо обґрунтовується домінування в кор-поративних відносинах господарсько-правової природи і ро-биться висновок, що корпоративні відносини є комплексни-ми відносинами, консолідуючим ядром яких є господарські відносини, в основі яких лежить особлива категорія інтересів, що іменуються корпоративними інтересами4.

Віднесення корпоративних відносин, що характеризують-ся нерозривним поєднанням майнових і організаційних еле-ментів (причому питома вага останніх, на нашу думку, навіть більша — В.Щ.), до предмету цивільно-правового регулювання призводить до ігнорування основоположної норми Цивільно-го кодексу України, закріпленої у ст. 1 зазначеного кодексу, згідно з якою цивільним законодавством регулюються осо-бисті немайнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій само-стійності їх учасників (ч. 1 ст. 1 ЦК України).

до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, … цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом (ч. 2 ст. 1 ЦК України).

Не викликає сумнівів (окрім, як у цивілістів) наявність владного підпорядкування (отже відсутність юридичної рів-ності) у відносинах між суб’єктами корпоративних правовід-носин — акціонером і загальними зборами товариства, рі-шення яких є обов’язковими для учасників; у відносинах між

1 див.: Гражданское право: актуальные проблемы теории и практи-ки. — C. 826—827.

2 див.: Цитович П. П. очерк основных понятий торгового права. — М.: Ао «ЦентрЮрИнфоР», 2001. — C. 52.

3 див.: Там само. — C. 54.4 див.: Вінник О. М. Публічні та приватні інтереси в господарських

товариствах: проблеми правового забезпечення. Монографія. — К.: Аті-ка, 2003. — C. 133—135.

Р о з д і л 4

232

органами управління товариства (загальними зборами, нагля-довою радою, правлінням), які до того ж досить часто не сто-суються майнових відносин1.

Переважно управлінський (організаційний) характер но-сять відносини щодо корпоративного управління, сутністю якого є система відносин між інвесторами-власниками това-риства, його менеджерами, а також заінтересованими особа-ми для забезпечення ефективної діяльності товариства, рів-новаги впливу та балансу інтересів учасників корпоративних відносин2.

Тим більше, не можуть бути предметом цивільно-право-вого регулювання відносини щодо контролю, який здійснює ревізійна комісія чи ревізор за фінансово-господарською діяльністю товариства (корпоративного контролю3). звідси під сумнів можна поставити і наявність в учасників товарист-ва можливості повною мірою вільно виявляти свою волю.

Що стосується майнової самостійності, яка знаходить свій прояв у майновому відокремленні майна товариства від майна учасників і у розподілі відповідальності учасників товариства

1 Невдалим і відверто надуманим уявляється порівняння владного підпорядкування учасників корпоративних відносин із застосуванням примусу до виконання боржником свого обов’язку в натурі, оскільки останній може мати місце лише за рішенням суду, яке є обов’язковим для сторін спору, а не кредитора, як сторони договору (див.: здійснення та захист корпоративних прав в Україні (цивільно-правові аспекти): Мо-нографія / за заг. ред. В. В. луця. — C. 39). Некоректним є також ото-тожнення понять «підпорядкування» і «підкорення», на якому будуються заперечення I. В. Спасибо-Фатєєвої проти існування відносин підпоряд-кування в господарському, зокрема акціонерному, товаристві (див.: Кор-поративне управління: Монографія / I. Спасибо-Фатєєва, о. Кібенко, В. Борисова: за ред. проф. I. Спасибо-Фатєєвої. — Харків: Право, 2007. — C. 177), оскільки в українській мові ці поняття є різними за змістом (див.: Великий тлумачний словник української мови / Упоряд. Т. В. Ковальова. — Харків: Фоліо, 2005. — C. 475, 477).

2 див.: Принципи корпоративного управління. затверджені рішен-ням державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 11 грудня 2003 р. № 571 // Цінні папери України. — 2004. — № 1.

3 Під корпоративним контролем розуміють внутрішньофірмовий контроль за діяльністю виконавчого органу, здійснюваний системою ор-ганів корпоративного управління і контролю на засадах розмежування контрольної компетенції і дотримання компетенційної ієрархії, закріп-леної в правових нормах (Переверзєв О. М. Господарсько-правове забез-печення корпоративного контролю в акціонерних товариствах: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — донецьк. — 2004. — С. 3).


233

і товариства за своїми зобов’язаннями, то і ця ознака кор-поративних відносин не є абсолютною, оскільки, по-перше, учасники товариства несуть ризик збитків, пов’язаних з діяль-ністю товариства; по-друге, у передбачених законом випадках солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за зобов’язаннями товариства (у товаристві з додатковою відпові-дальністю); по-третє, законом та установчими документами товариства може встановлюватися процедура затвердження значних договорів (угод), вчинених товариством тощо. для тих, хто кваліфікує відносини у повному та командитному то-варистві як корпоративні, можна навести ще один приклад: учасники повного товариства та повні учасники командитно-го товариства солідарно несуть додаткову (субсидіарну) від-повідальність за зобов’язаннями зазначених товариств усім майном, що належить цим учасниками.

очевидно в «чистоту», «рафінованість» корпоративних відносин, як відносин цивільно-правових, не до кінця вірять і прихильники цивільно-правової природи корпоративних (акціонерних) відносин, вказуючи на організаційний ха-рактер значної їх частини1, на умовність рівності учасників корпоративних відносин та обмеження автономії волі, а та-кож на поєднання в нормах акціонерного права приватних і публічних інтересів і, відповідно, приватних і публічних механізмів нагляду і контролю з боку держави2. звичайно, з кожного правила або явища можуть бути винятки, проте така їх кількість, якою характеризуються корпоративні від-носини, унеможливлює віднесення останніх до цивільно-правових.

У літературі відмічається комплексний характер корпора-тивних (акціонерних) відносин, однак, якщо, на думку одних авторів, в силу цього правова природа корпоративних відно-

1 Тут, як завжди в подібних випадках, в підтримку цивільно-право-вої природи корпоративних відносин згадуються ідеї о. о. Красавчикова щодо існування цивільних організаційно-правових відносин (див.: Кра-савчиков О. А. Гражданские организационно-правовые отношения // Ан-тология уральской цивилистики. 1925—1989: Сб. ст. — М.: Статут, 2001. — C.156—165), не підтримані ні більшістю цивілістів, ні законодавцем як в Російській Федерації, так і в Україні.

2 див., напр., Долинская В. В. Акционерное право: основные по-ложения и тенденции: Монография. — М.: Волтерс Клувер, 2006. — C. 92—95.

Р о з д і л 4

234

син, як таких, не може бути визначена1, то інші включають, наприклад в акціонерні відносини такі складові, як майнові відносини, статутні і особисті немайнові відносини2.

Викладене дає підстави для висновку, що пояснити пра-вову природу (суть) корпоративних відносин з цивілістичних позицій виявляється досить складною справою.

Разом з тим уявляється помилковим висновок окремих авторів про те, що корпоративні відносини є різновидом пе-редбачених ГК організаційно-господарських відносин, що складаються між суб’єктами господарювання і суб’єктами ор-ганізаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю3. Подібне розуміння природи кор-поративних відносин звужує їх зміст, оскільки, з одного боку, виключає з нього відносини майнового характеру (право на одержання частини прибутку товариства, право на одержання частини майна при ліквідації товариства, право на придбання акцій зАТ учасником товариства у разі їх продажу іншими учасниками товариства тощо), а з іншого — не охоплює всієї гамми правових зв’язків і всіх суб’єктів корпоративних відно-син, обмежуючи їх лише відносинами між суб’єктами госпо-дарювання і суб’єктами організаційно-господарських повно-важень у процесі управління господарською діяльністю (ч. 6 ст. 3 ГК). При цьому слід підкреслити, що в ГК відсутня нор-ма, яка б чітко визначала коло суб’єктів організаційно-госпо-дарських повноважень, зміст останніх та критерії віднесення тих чи інших учасників відносин у сфері господарювання до суб’єктів організаційно-господарських повноважень.

Коло суб’єктів організаційно-господарських повноважень до деякої міри можна окреслити, спираючись на положення ст. 176 ГК, яка до організаційно-господарських зобов’язань відносить, зокрема, зобов’язання, що можуть виникати:

а) між суб’єктами господарювання та власником, який є засновником даного суб’єкта, або органом державної влади, органом місцевого самоврядування, наділеним господарською компетенцією щодо цього суб’єкта;

1 див.: Кравчук В. М. Корпоративне право. Науково-практичний ко-ментар законодавства та судової практики. — К.: Iстина, 2005. — C. 8—9. Автор, очевидно, помилково ототожнює правову природу корпоративних відносин з галузевою приналежністю норм, що їх регулюють.

2 див.: Долинская В. В. зазнач. праця. — C. 83. 3 див.: Переверзєв О. М. зазнач. праця. — C. 9.


235

б) між суб’єктами господарювання, які разом організують господарське товариство, та органами управління цих това-риств;

в) в інших випадках, передбачених ГК, іншими законо-давчими актами або установчими документами суб’єкта гос-подарювання. останнє положення дозволяє відносити до орга-нізаційно-господарських відносин, наприклад, відносини між ревізійною комісією і правлінням товариства, між наглядовою радою і правлінням тощо, які залишилися поза межами пра-вового регулювання ст. 3 ГК. Проте, для того, щоб уникну-ти непорозумінь і суперечок з цього приводу, вважаємо за доцільне доповнити ч. 2 ст. 176 ГК України після абзацу 3 абзацом наступного змісту: «між органами господарського то-вариства»1.

Вищевикладене дає підстави для висновку про те, що за своєю правовою природою корпоративні відносини є поєд-нанням взаємопов’язаних і взаємообумовлених організаційно-господарських та майново-господарських відносин, що існують у нерозривній єдності.

до організаційно-господарських відносин у складі корпора-тивних відносин можна віднести наступні:

— між засновниками (засновником) чи учасниками (учас-ником) товариства (у тому числі органами державної влади та органами місцевого самоврядування, громадянами та гро-мадськими організаціями) і створеним ними господарським товариством, що виникають у процесі корпоративного управ-ління. зокрема, це відносини щодо управління товариством у порядку, визначеному в установчому документі; відносини щодо права учасників одержувати інформацію про діяльність товариства та щодо їх обов’язку не розголошувати комерційну таємницю та конфіденційну інформацію про діяльність това-риства; відносини, пов’язані з додержанням установчого до-кумента товариства та виконанням рішень загальних зборів; відносини, пов’язані з виходом у встановленому порядку з товариства, тощо;

1 Наявність в ГК ст. 176 щодо видів організаційно-господарських зобов’язань і примірного переліку суб’єктів зазначених зобов’язань, не виключає необхідності доповнення ГК статтями, які визначали б, по-перше, зміст і коло суб’єктів організаційно-господарських повноважень, а, по-друге, — перелік учасників корпоративних правовідносин та право-мочностей, що складають зміст корпоративних прав.

Р о з д і л 4

236

— між засновниками (засновником) чи учасниками (учас-ником) товариства (у тому числі органами державної влади та органами місцевого самоврядування, громадянами та гро-мадськими організаціями) і органами створеного ними госпо-дарського товариства, що виникають у процесі корпоратив-ного управління;

— між органами господарського товариства (зборами, на-глядовою радою, правлінням або іншим виконавчим органом, ревізійною комісією), що виникають у процесі корпоративно-го управління і контролю.

Майново-господарськими відносинами у складі корпоратив-них відносин є такі:

— між учасниками товариства і товариством щодо розподілу прибутку товариства і одержання його частини (дивідендів);

— між учасниками товариства, учасником товариства та товариством, учасником товариства та іншими особами щодо відчуження часток у статутному (складеному) капіталі това-риства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві;

— між учасниками товариства та товариством щодо вико-нання зобов’язань перед товариством, пов’язаних з майновою участю, а також щодо внесення вкладів (оплати акцій);

— між учасниками товариства і товариством щодо реалі-зації права на отримання частини майна при ліквідації госпо-дарського товариства тощо.

Наявністю в корпоративних відносинах тісного і не-розривного поєднання майново-господарських і організацій-но-господарських відносин, на нашу думку, зумовлена не-можливість регулювання їх нормами різних галузей права — цивільного і господарського.

Таким чином, узагальнюючи викладене, доходимо виснов-ку, що корпоративні відносини за своєю правовою природою є господарськими відносинами, а їх правове регулювання має здій-снюватися нормами господарського законодавства (ГК, закона-ми про акціонерні товариства, інші господарські товариства) підгалуззю якого є корпоративне законодавство1.

1 Слід погодитися з Т. В. Кашаніною у тому, що корпоративне право є «ядром» підприємницького права, яке авторка не ототожнює з цивільним правом (див.: Кашанина Т. В. Корпоративное право (Право хозяйствен-ных товариществ и обществ): Учебник для вузов. — М.: НоРМА-ИНФРА, 1999. — C. 36—41).


237

4.2. елементи корпоративних правовідносин

Спираючись на традиційне в теорії права (в тому чис-лі і цивільного права, на модель зобов’язання якого і була зорієнтована конструкція правовідношення1) розуміння еле-ментів правовідношення, елементами корпоративного пра-вовідношення мають бути визнані: а) корпоративні права та обов’язки; б) суб’єкти корпоративного правовідношення, тоб-то особи, які є носіями корпоративних прав та обов’язків; в) об’єкт корпоративного правовідношення.

оскільки питання щодо поняття та змісту корпоративних прав розглядалося нами в попередньому підрозділі монографії, тут доцільно зупинитися на корпоративних обов’язках. Чинне законодавство не містить поняття корпоративних обов’язків, проте якщо погодитися з тим, що ст. 116 ЦК, яка містить пе-релік прав учасників господарського товариства, визначає тим самим зміст корпоративного права2, то можна дійти висновку, що ст. 117 ЦК — визначає зміст корпоративних обов’язків.

Насправді права, перелічені в ст. 116 ЦК, виходять за межі корпоративних прав, оскільки охоплюють, крім власне корпо-ративних прав, зумовлених правом власності на акції чи час-тки в статутному капіталі товариства, також і право власності на цінні папери чи частки, як об’єкти економічного обороту3.

зіставлення прав і обов’язків учасників господарського товариства свідчить про те, що вони не кореспондують од-не одному, отже відносини, які складаються між учасником і товариством (корпоративні відносини), не можна віднести до зобов’язальних. Тому у п. 2 ч. 1 ст. 117 ЦК і в аналогічному йому за змістом п. «б» ст. 11 закону України «Про госпо-

1 див.: Алексеев С. С. общая теория права. В 2 т.: Т. II. — C. 88.2 див.: Спасибо-Фатєєва I., Дуденко Т. Правова природа майнових

і корпоративних прав, їх оборотоздатність та деякі аспекти застави // Юридичний радник. — 2005. — № 2 (4). — C. 27; Томчишен С. В., Cо-ловйова В. В. Проблемні питання визначення підвідомчості справ у спо-рах, пов’язаних з корпоративними відносинами у господарських това-риствах // Актуальні питання цивільного та господарського права. Нау-ково-практичний журнал. — 2007. — № 2—3 (3—4). — C. 74.

3 Ще М. М. Агарков розрізняв право власності на цінний папір і права з цінних паперів (див.: Агарков М. М. Избранные труды по граж-данскому праву. В 2 т.: Т.1. — C. 141, 150).

Р о з д і л 4

238

дарські товариства» слово «зобов’язання» доцільно замінити словом «обов’язок».

Не менш складним і дискусійним є питання щодо суб’єктного складу корпоративного правовідношення. Його вирішення ускладнюється неоднозначним визначенням кола зазначених суб’єктів у чинному законодавстві.

Так, виходячи зі змісту п. 4 ч. 1 ст. 12 Господарського про-цесуального кодексу України (далі — ГПК), корпоративними відносинами слід вважати відносини:

— між господарським товариством та його учасником (за-сновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув,

— між учасниками (засновниками, акціонерами) госпо-дарських товариств, що пов’язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства.

Таке розширене розуміння корпоративних відносин та їх суб’єктів у ст. 12 ГПК не узгоджується з поняттям корпора-тивних відносин, встановленим ч. 3 ст. 167 ГК, як відносин, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпора-тивних прав.

По-перше, відносини між засновниками господарського товариства, що ґрунтуються на положеннях засновницького договору, і пов’язані з створенням господарського товариства, не відносяться до корпоративних, оскільки відсутнє саме това-риство як суб’єкт права і як учасник корпоративних відносин. Тому і права та обов’язки засновників товариства, передбачені засновницьким договором, не можна кваліфікувати як корпо-ративні права. Безсумнівно, що корпоративні права (а разом з ними і корпоративні відносини) виникають у засновників лише з моменту набуття товариством статусу суб’єкта права, який співпадає з моментом державної реєстрації юридичної особи (внесенням запису до Єдиного державного реєстру).

По-друге, навіть після створення і державної реєстрації господарського товариства його учасники також не вступа-ють між собою у корпоративні відносини, які б стосувалися діяльності товариства, управління ним та його припинення1. Відносини, що можуть виникати між ними, зокрема щодо передачі своїх повноважень іншій особі (на право участі та голосування на загальних зборах), купівлі-продажу акцій, від-

1 Раніше (див. розділ I монографії) ми вже зазначали на некорект-ність терміну «припинення діяльності товариства».


239

ступлення частки (її частини) в статутному фонді товариства тощо, є відносинами цивільними (у вузькому розумінні)1, що можуть опосередковуватися договорами купівлі-продажу, міни (бартеру), дарування тощо, чи господарськими, і регулюються відповідно нормами цивільного (господарського) права.

Ще складнішим є визначення об’єкта корпоративних пра-вовідносин. Кваліфікація корпоративного правовідношення як виду цивільного правовідношення, приводить до того, що об’єктами корпоративних правовідносин можуть бути визнані об’єкти цивільних прав2, до яких ст. 177 ЦК визнає речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, резуль-тати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформацію, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

об’єктом правовідношення, зазначає С. С. Алексєєв, є той предмет навколишнього світу, матеріальне або нематеріальне благо, з приводу якого (стосовно якого) склалося правовідно-шення3.

Комплексний характер корпоративних відносин, в яких поєднуються елементи майнового та організаційного характе-ру4, вносить певні корективи в розуміння об’єкта зазначених правовідносин і дає підстави вважати об’єктами корпоратив-них правовідносин не лише об’єкти, зазначені в ст. 177 ЦК, але і управлінсько-господарські (організаційні) дії або утри-мання від вчинення зазначених дій (наприклад, — не розго-лошення комерційної таємниці та конфіденційної інформації про діяльність товариства).

1 Iншого погляду дотримується Н. С. Глусь, яка поділяє корпоративні правовідносини залежно від їх суб’єктного складу на корпоративні пра-вовідносини, що виникають між учасниками, та корпоративні правовід-носини, що виникають між корпорацією і учасниками (див.: Глусь Н. С. зазнач. праця. — C. 4—5).

2 однією з перших до висновку щодо фактичного співпадіння понять «об’єкт права» і «об’єкт правовідношення» дійшла Р. о. Халфіна (див.: Халфина Р. О. общее учение о правоотношении. — М.: Юрид. лит., 1974. — C. 212). Цей висновок сприймається сьогодні російськими цивілістами (див.: Гражданское право: В 2 т.: Том II. Полутом 1: Учебник / отв. ред. проф. Е. А. Суханов. — C. 294—323).

3 див.: Алексеев С. С. общая теория права. В 2 т.: Т. I. — C. 72. Ціка-во, що корпоративні правовідносини саме в такому аспекті не отримали належного висвітлення в цивілістичній науковій літературі.

4 див.: Вінник О. М. Публічні та приватні інтереси в господарських товариствах: проблеми правового забезпечення. — C. 134.

Р о з д і л 4

240

4.3. Суб’єкти корпоративних відносин

У літературі розрізняють поняття «суб’єкт права» і «суб’єкт (учасник) правовідношення»1. При цьому зазначається, що суб’єкт права — це особа, яка володіє правосуб’єктністю, тоб-то особа, яка потенційно (взагалі) здатна бути учасником пра-вовідносин, а суб’єкт правовідношення — це реальний учас-ник певного, конкретного правовідношення2.

В українській і російській науковій літературі існування корпоративних прав пов’язують з діяльністю корпорацій, од-нак чітке, загальновизнане визначення поняття «корпорація», віднесення певних суб’єктів господарювання до корпорацій3 у законодавстві України та у вітчизняній літературі відсутнє4. В США корпораціями називають підприємства з переважаю-чим значенням капіталу («об’єднання капіталів»), які в Англії іменують компаніями, а в країнах континентальної Європи — товариствами.

Iнше розуміння корпорації як суб’єкта господарського права встановлене ст. 121 ГК України, яка визначає корпо-рацію як одну з організаційно-правових форм об’єднань під-приємств. з урахуванням цього вважаємо за доцільне з метою розмежування поняття корпорації, як об’єднання юридичних осіб (передусім, підприємств), і корпорації, як юридичної особи корпоративного типу, вживати в науковому обігу тер-мін «корпоративне підприємство», яким ГК (ч. 5 ст. 63) поз-начає одну з організаційних форм підприємства.

Саме підприємство корпоративного типу (господарське товариство) і буде одним із суб’єктів корпоративних пра-вовідносин. Iншим суб’єктом таких відносин буде засновник (учасник) корпоративного підприємства. засновник (учас-ник) унітарного підприємства, як зазначалося вище, не може визнаватися суб’єктом корпоративних відносин.

1 див.: Халфина Р. О. общее учение о правоотношении. — C. 115—116. 2 див.: Бойцов В. Я. Система субъектов советского государственного

права. — Уфа, 1972. — C. 32—36. 3 див., напр., Корпоративне управління: Монографія. — C. 113—169. 4 У Класифікації інституційних секторів економіки України, затвер-

дженій наказом держкомстату України від 18 квітня 2005 р. № 96 (див.: Українська інвестиційна газета. — 2005. — № 35) термін «корпорація» ви-користовується як узагальнюючий термін для господарських товариств.


241

оскільки чинне законодавство передбачає існування п’яти видів господарських товариств, виникає питання, чи в кож-ному з цих видів складаються корпоративні відносини, чи це стосується лише статутних товариств.

Н. С. Глусь обґрунтувала поняття корпоративних прав в суб’єктивному значенні як передбачених законом і внутріш-ньокорпоративними нормативними актами прав, що вини-кають у акціонера чи учасника корпорації внаслідок набуття ним відповідного права власності на акції, права власності на частку в статутному фонді товариства з обмеженою відпові-дальністю та товариства з додатковою відповідальністю1.

з цього випливає, що корпоративні відносини складають-ся лише в статутних господарських товариствах.

о. М. Вінник розглядає володіння корпоративними пра-вами учасниками повного товариства і повними учасниками командитного товариства як своєрідний виняток з правила, встановленого ч. 2 ст. 167 ГК2, хоч, на нашу думку, має місце колізія норм ч. 1 і ч. 2 ст. 167 ГК, оскільки норма ч. 2 ст. 167 ГК про те, що володіння корпоративними правами не вва-жається підприємництвом, є імперативною і, на відміну від ч. 2 ст. 1 закону України «Про підприємництво», що втратив чинність у цій частині, жодних винятків не передбачає.

з іншого боку, помилково, на наш погляд, вживати термін «корпоративні права» лише стосовно учасників акціонерного то-вариства (акціонерів), як це зроблено в ч. 4 ст. 11 закону Украї-ни «Про управління об’єктами державної власності». Частина 5 ст. 63 ГК відносить до корпоративних підприємств кооперативні підприємства, господарські товариства (при цьому про корпо-ративні права можна говорити лише стосовно тих з них, в яких створено статутний фонд3), а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб.

На думку В. С. Кононова, до корпоративних правовід-носин належать правовідносини, що виникають між госпо-дарськими товариствами, кооперативами і їх учасниками4.

1 див.: Глусь Н. С. зазнач. праця. — C. 4. 2 див.: Вінник О. М. Господарське право: Курс лекцій. — C. 182. 3 Виходячи з цього, не визнаються корпоративними правами не

лише права учасників повного товариства і учасників з повною відпові-дальністю командитного товариства, але і вкладників останнього.

4 див.: Кононов В. С. Корпоративные правоотношения: понятие, признаки, сущность. — С. 101.

Р о з д і л 4

242

Віднесення до суб’єктів корпоративних відносин членів кооперативу (нагадаємо, що згідно з ГК суб’єктом господа-рювання визнається виробничий кооператив), на наш погляд, неможливе через:

— відсутність у виробничому кооперативі статутного фонду;— особливе правове становище членів виробничого коо-

перативу, для яких обов’язковою є особиста трудова участь в діяльності кооперативу;

— демократичний характер управління кооперативом, рів-ні права членів кооперативу при прийнятті рішень.

Так само не можуть бути кваліфіковані як корпоратив-ні відносини між релігійною організацією то її членами, між громадською організацією (політичною партією) і її членами, а учасники цих відносин — суб’єктами корпоративних відно-син. Разом з тим релігійна організація, громадська організація або політична партія можуть бути суб’єктами корпоративних відносин, у разі якщо вони виступають засновниками (учас-никами) корпоративних підприємств у випадках, встановле-них законом.

Таким чином, суб’єктами корпоративних правовідносин є:а) статутне господарське товариство (суб’єкт господарю-

вання);б) органи управління господарського товариства;в) засновник (акціонер, учасник) господарського това-

риства.Певні особливості правового статусу має держава як учас-

ник корпоративних відносин, як власник корпоративних прав (корпоративних прав держави).

Правове регулювання відносин, що складаються при здій-сненні корпоративних прав держави, можуть (і, як нам здаєть-ся, неодмінно повинні) бути предметом самостійного комп-лексного і глибокого наукового дослідження, тому тут лише зазначимо, що з прийняттям закону України «Про управлін-ня об’єктами державної власності» та низки постанов Кабіне-ту Міністрів, якими конкретизовані і деталізовані положення зазначеного закону, правовий режим майна, що є державною власністю, в тому числі відносини з управління об’єктами дер-жавної власності (зокрема, корпоративними правами держа-ви) отримали нарешті надійний правовий фундамент, потреба в якому виникла ще з початком приватизаційних процесів в Україні.

243

В и с н о в к и

Правовий статус суб’єктів господарського права, як учасників відносин у сфері господарювання, визначаєть-ся сукупністю економічних, організаційних та юридич-них ознак, встановлених в законодавстві (закріплених в іншій правовій формі), що дозволяють вирізняти їх з-по-між інших суб’єктів відносин у сфері господарювання.

Правовий статус суб’єктів господарського права на-дає їм можливість бути учасниками відносин у сфері господарювання шляхом реалізації своєї господарської компетенції, що характеризує їх правосуб’єктність.

Правовий статус суб’єкта господарського права роз-кривається через такі елементи:

1) мета і завдання суб’єкта господарського права;2) вид та організаційна (організаційно-правова)

форма суб’єкта господарського права;3) порядок утворення (набуття статусу) і державної

реєстрації суб’єкта господарського права;4) правовий режим майна суб’єкта господарського

права;5) основний вид діяльності (безпосереднє здійснен-

ня господарської діяльності чи організація і управління господарською діяльністю);

6) господарська компетенція (сукупність прав та обо-в’язків чи повноважень) суб’єкта господарського права;

7) характер прав і обов’язків (господарсько-вироб-ничі) або повноважень (організаційно-господарські, ор-ганізаційно-установчі);


244

8) майнова відповідальність;9) порядок припинення суб’єкта господарського права (чи

його статусу).особливості правового становища суб’єктів господарсько-

го права встановлюються законом залежно від їх виду, органі-заційної (організаційно-правової) форми, обсягу та характеру господарської компетенції, галузі (сфери) господарювання тощо.

залежно від характеру участі суб’єктів господарського права у відносинах у сфері господарювання вони поділяються на чотири групи:

�) суб’єкти господарювання:— підприємства (господарські товариства)—товаровироб-

ники;— виробничі кооперативи;— фінансові установи;— господарські об’єднання; — громадяни-підприємці;— неприбуткові організації.2) споживачі (за винятком негосподарюючих суб’єктів-

громадян); 3) органи державної влади і органи місцевого самоврядуван-

ня, наділені господарською компетенцією:— органи державної влади (загальної і спеціальної компе-

тенції);— органи місцевого самоврядування.4) суб’єкти корпоративних відносин:— статутні господарські товариства;— учасники (акціонери) статутних господарських това-

риств;— органи статутних господарських товариств.Найбільшу за кількістю і найважливішу за характером їх

діяльності і роллю в економіці України групу суб’єктів госпо-дарського права складають суб’єкти господарювання — під-приємства (господарські товариства, виробничі кооперативи), які є товаровиробниками та громадяни-підприємці.

дослідження правового статусу підприємств свідчить про те, що встановлені ГК види та організаційні форми підпри-ємств відбивають реалії змішаної економіки, особливості діяльності цих суб’єктів як учасників відносин у сфері госпо-

Висновки

245

дарювання, а тому немає жодних підстав для відмови від за-значених видів і організаційних форм і запровадження в еко-номіку країни виключно таких організаційно-правових форм юридичних осіб, як товариства. Водночас окремі положення ЦК, ГК та низки інших законів, що стосуються правового становища підприємств, господарських товариств і виробни-чих кооперативів, потребують вдосконалення.

особливими ознаками, що відрізняють їх від інших суб’єктів господарювання, характеризується правове станови-ще фінансових установ. Серед таких ознак можна виділити наступні:

а) фінансовими установами можуть бути лише юридичні особи, які, як правило, є суб’єктами підприємницької діяль-ності;

б) надання фінансових послуг, як правило, є виключним видом діяльності фінансових установ;

в) організаційна форма фінансової установи, як правило, визначається імперативно;

г) щодо фінансових установ — статутних господарських товариств законодавством встановлюється більш високий розмір статутного капіталу та певні спеціальні вимоги щодо його формування у порівнянні з вимогами, встановленими законом України «Про господарські товариства»;

д) статусу юридичної особи фінансові установи набувають лише з моменту їх державної реєстрації у порядку, встанов-леному законом України «Про державну реєстрацію юридич-них осіб та фізичних осіб-підприємців», а статусу фінансової установи суб’єкт господарювання набуває лише після вне-сення про нього запису до державного реєстру фінансових установ;

е) здійснювати господарську діяльність з надання фінан-сових послуг, що підлягають ліцензуванню, фінансові устано-ви мають право лише після отримання відповідних ліцензій.

Проведене в роботі дослідження актів чинного законо-давства, що визначають правове становище суб’єктів госпо-дарювання у різних сферах, свідчить про те, що крім, власне, об’єднань підприємств і промислово-фінансових груп, про які йдеться в Главі 12 ГК, можуть утворюватися також інші види об’єднань цих осіб (які і є господарськими об’єднаннями в широкому розумінні).


246

залежно від характеру діяльності учасників господарського об’єднання можна виділити:

а) об’єднання товаровиробників:— об’єднання підприємств; — об’єднання кооперативів; — об’єднання сільськогосподарських кооперативів; — об’єднання фермерських господарств; б) об’єднання учасників інфраструктури ринку: — банківські об’єднання;— об’єднання інших фінансових установ (саморегулівні

організації учасників ринку цінних паперів, кредитних спілок, страхових організацій, адміністраторів недержавних пенсій-них фондів тощо);

в) холдинги (холдингові групи);г) промислово-фінансові групи.Така класифікація видів господарських об’єднань могла

б бути покладена в основу визначення структури Глави 12 ГК, нормам якої пропонується надати характеру загальних норм щодо регулювання правового становища господарських об’єднань — суб’єктів господарювання, спираючись на які в ГК та інших актах господарського законодавства визначалися б особливості правового становища об’єднань окремих видів суб’єктів господарювання (підприємств, кооперативів, фінан-сових установ тощо).

органи державної влади і органи місцевого самовряду-вання, наділені господарською компетенцією, змістом якої є організаційно-господарські повноваження, здійснюють державне регулювання економіки. Вони поділяються на органи загальної компетенції (Верховна Рада України, Кабі-нет Міністрів України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська і Севастопольська міські ради, обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, місцеві ради і їх виконавчі органи) і органи спеціальної компетенції, які, в свою чергу, можна поділити на органи галузевої компетенції (міністерства, державні комітети, які здійснюють державне регулювання економіки в окремих галузях народного госпо-дарства — в промисловості, на транспорті, в агропромислово-му секторі, в будівництві тощо, і органи функціональної ком-петенції — міністерства, комітети, державні комісії, державні

Висновки

247

служби тощо, які керують певним видом діяльності, викону-ють певні функції в масштабах всієї економіки.

Аналіз правового становища органів державної влади, наділених спеціальною господарською компетенцією, свід-чить про доцільність прийняття закону України «Про мініс-терства та інші центральні органи виконавчої влади», як ком-петенційного акту, що визначав би загальні повноваження всіх міністерств та інших центральних органів виконавчої влади України ( в тому числі — повноваження у сфері госпо-дарювання), а також загального положення про господарські міністерства.

Суб’єктами корпоративних правовідносин, як виду госпо-дарських правовідносин, є:

а) статутне господарське товариство (суб’єкт господарю-вання);

б) органи управління господарського товариства;в) засновник (акціонер, учасник) господарського това-

риства.Певні особливості правового статусу має держава як учас-

ник корпоративних відносин, як власник корпоративних прав (корпоративних прав держави).

загалом, результати проведеного дослідження правово-го становища суб’єктів господарського права підтвердили необхідність: а) подальшого теоретичного дослідження пра-вового статусу учасників відносин у сфері господарювання; б) вдосконалення законодавства про правовий статус зазна-чених суб’єктів з метою приведення його до потреб госпо-дарського життя.

248

Список використаних джерел

нормативно-правові акти:

Конституція України. Прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141.

Бюджетний кодекс України. Прийнятий Верховною Радою України 21 червня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 37—38. — Ст. 189.

Господарський кодекс України. Прийнятий Верхов-ною Радою України 16 січня 2003 р. // офіційний віс-ник України. — 2003. — № 11. — Ст. 462.

Цивільний кодекс України. Прийнятий Верховною Радою України 16 січня 2003 р. // офіційний вісник України. — 2003. — № 11. — Ст. 461.

державна програма приватизації на 2000—2002 роки. затверджена законом України від 18 травня 2000 р. «Про державну програму приватизації» // Відомості Верхов-ної Ради України. — 2000. — № 33—34. — Ст. 272.

закон України від 3 грудня 1990 р. «Про ціни і ціноут-ворення» // Відомості Верховної Ради УРСР. — 1990. — № 52. — Ст. 650.

закону України від 4 грудня 1990 р. «Про державну податкову службу в Україні» // Відомості Верховної Ра-ди УРСР. — 1991. — № 6. — Ст. 37.

закон України від 16 квітня 1991 р. «Про зовніш-ньоекономічну діяльність»// Відомості Верховної Ради УРСР. — 1991. — № 29. — Ст. 377.


249

закон України від 23 квітня 1991 р. «Про свободу совісті та релігійні організації» // Відомості Верховної Ради УРСР. — 1991. — № 25. — Ст. 283.

закон України від 12 травня 1991 р. (в редакції закону України від 1 грудня 2005 р.) «Про захист прав споживачів» // Відомості Верховної Ради України. — 2006. — № 7. — Ст. 84.

закон України від 18 вересня 1991 р. «Про інвестиційну діяльність» // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 47. — Ст. 646.

закон України від 19 вересня 1991 р. «Про господарські товариства» // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 49. — Ст. 682.

закон України від 5 листопада 1991 р. «Про пенсійне за-безпечення» // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 3. — Ст. 10.

закон України від 10 грудня 1991 р. «Про товарну біржу» // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 10. — Ст. 139.

закон України від 9 квітня 1992 р. «Про пенсійне забезпе-чення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 29. — Ст. 399.

закон України від 10 квітня 1992 р. «Про споживчу ко-операцію» // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 30. — Ст. 414.

закон України від 10 квітня 1992 р. (в ред. закону від 14 бе-резня 2005 р.) «Про оренду державного та комунального май-на» // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 30. — Ст. 416.

закон України від 16 червня 1992 р. «Про об’єднання грома-дян» // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 34. — Ст. 504.

закон України від 14 жовтня 1992 р. «Про охорону праці» (в ред. закону України від 21 листопада 2002 р.) // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 49. — Ст. 668.

закон України від 26 січня 1993 р. «Про державну кон-трольно-ревізійну службу в Україні» // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 13. — Ст. 110.

декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. № 19—93 «Про управління майном, що є у загальнодержав-ній власності, в будівництві та промисловості будівельних


250

матеріалів» // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 17. — Ст. 188.

декрет Кабінету Міністрів України від 17 березня 1993 р. «Про довірчі товариства» // Відомості Верховної Ради Украї-ни. — 1993. — № 19. — Ст. 207

закон України від 22 квітня 1993 р. (в ред. закону України від 14 вересня 2006 р.) «Про аудиторську діяльність» // Відо-мості Верховної Ради України. — 2006. — № 44. — Ст. 432.

закон України від 1 липня 1993 р. «Про колективні дого-вори і угоди» // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 36. — Ст. 361.

закон України від 17 грудня 1993 р. «Про пожежну безпе-ку» // Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 5. — Ст. 21.

закон України від 10 листопада 1994 р. «Про транспорт» // Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 51. — Ст. 446.

закон України від 28 грудня 1994 р. (в ред. закону України від 22 травня 1997 р.) «Про оподаткування прибутку підпри-ємств» // Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 27. — Ст. 181.

закон України від 21 листопада 1995 р. «Про промисло-во-фінансові групи в Україні» // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 23. — Ст. 88.

закон України від 22 грудня 1995 р. «Про державне замо-влення для задоволення пріоритетних державних потреб» // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 3. — Ст. 9.

закон України від 7 березня 1996 р. «Про страхування» // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 18. — Ст. 78.

закон України від 19 березня 1996 р. «Про режим інозем-ного інвестування» // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 19. — Ст. 80.

закон України від 7 червня 1996 р. «Про захист від недобро-совісної конкуренції» // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 36. — Ст. 164.

закон України від 4 липня 1996 р. «Про залізничний транспорт» // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 40. — Ст. 183.

закон України від 21 травня 1997 р. «Про місцеве само-врядування в Україні» // Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 24. — Ст. 170.


251

закон України від 5 червня 1997 р. «Про видавничу спра-ву» // Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 32. — Ст. 206.

закон України від 17 липня 1997 р. «Про сільськогоспо-дарську кооперацію» // Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 39. — Ст. 261.

закон України від 16 вересня 1997 р. «Про благодійництво та благодійні організації» // Відомості Верховної Ради Украї-ни. — 1997. — № 46. — Ст. 292.

закон України від 16 грудня 1997 р. (в ред. закону України від 11 грудня 2003 р.) «Про фінансовий лізинг» // Відомості Верховної Ради України. — 2004. — № 15. — Ст. 231.

закон України від 3 березня 1999 р. «Про державне обо-ронне замовлення» // Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 17. — Ст. 111.

закон України від 9 квітня 1999 р. «Про місцеві державні адміністрації» // Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 21—22. — Ст. 190.

закон України від 20 травня 1999 р. «Про Національний банк України» // Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 29. — Ст. 238.

закон України від 16 липня 1999 р. «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» // Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 40. — Ст. 365.

закон України від 15 вересня 1999 р. «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» // Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 38. — Ст. 1889.

закон України від 21 вересня 1999 р. «Про господарську діяльність у збройних Силах України» // Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 48. — Ст. 408.

закон України від 22 лютого 2000 р. «Про закупівлю то-варів, робіт і послуг за державні кошти» // Відомості Верхов-ної Ради України. — 2000. — № 20. — Ст. 148.

закон України від 23 березня 2000 р. «Про державне про-гнозування та розроблення програм економічного і соціально-го розвитку України» // Відомості Верховної Ради України. — 2000. — № 25. — Ст. 195.

закон України від 1 червня 2000 р. «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» // Відомості Верхов-ної Ради України. — 2000. — № 36. — Ст. 299.


252

закон України від 17 грудня 2000 р. «Про банки і банківсь-ку діяльність» // Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 5—6. — Ст. 30.

закон України від 11 січня 2001 г. «Про захист економічної конкуренції» // Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 12. — Ст. 64.

закон України від 15 березня 2001 р. «Про інститути спіль-ного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фон-ди) // Відомості Верховної Ради України. — 2001.— № 21. — Ст. 103.

закон України від 12 липня 2001 р. «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» // Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 47. — Ст. 251.

закон України від 12 липня 2001 р. «Про фінансові пос-луги та державне регулювання ринків фінансових послуг» // Відомості Верховної Ради України. — 2002. — № 1. — Ст. 1.

закон України від 4 жовтня 2001 р. «Про поштовий зв’язок» // Відомості Верховної Ради України. — 2002. — № 6. — Ст. 39.

закон України від 20 грудня 2001 р. «Про кредитні спілки» // Відомості Верховної Ради України. — № 15. — Ст. 101

закон України від 7 березня 2002 р. «Про затвердження державної програми зайнятості населення на 2001—2004 ро-ки» // Відомості Верховної Ради України. — 2002. — № 31. — Ст. 215.

закон України від 20 лютого 2003 р. «Про державну про-граму авіаційної безпеки цивільної авіації» // Відомості Вер-ховної Ради України. — 2003. — № 17. — Ст. 140.

закон України від 15 травня 2003 р. «Про особисте се-лянське господарство» // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 29. — Ст. 232.

закон України від 15 травня 2003 р. «Про державну реєст-рацію юридичних осіб та фізичних осіб—підприємців» // Відо-мості Верховної Ради України. — 2003. — № 31—32. — Ст. 283.

закон України від 19 червня 2003 р. «Про фермерське гос-подарство» // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 45. — Ст. 363.

закон України від 9 липня 2003 р. «Про недержавне пенсій-не забезпечення» // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 47—48. — Ст. 372.


253

закон України від 9 липня 2003 р. «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 51. — Ст. 376.

закон України від 10 липня 2003 р. «Про кооперацію» // Відомості Верховної Ради України. — 2004. — № 5. — Ст. 35.

закон України від 11 вересня 2003 р. «Про засади держав-ної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» // Відомості Верховної Ради України. — 2004. — № 9. — Ст. 79.

закон України від 5 лютого 2004 р. «Про загальнодержав-ну програму створення військово-транспортного літака Ан-70 та його закупівлі за державним оборонним замовленням» // Відомості Верховної Ради України. — 2004. — № 19. — Ст. 274.

закон України від 27 червня 2004 р. «Про житлово-кому-нальні послуги» // Відомості Верховної Ради України. — 2004. — № 47. — Ст. 514.

закон України від 2 червня 2005 р. «Про теплопостачан-ня» // Відомості Верховної Ради України. — 2005. — № 28. — Ст. 373.

закон України від 6 вересня 2005 р. «Про дозвільну сис-тему у сфері господарської діяльності» // Відомості Верховної Ради України. — 2005. — № 48. — Ст. 483.

закон України від 1 грудня 2005 р. «Про стандарти, тех-нічні регламенти та процедури оцінки відповідності» // Ві-домості Верховної Ради України. — 2006. — № 12. — Ст. 101.

закон України від 15 травня 2006 р. «Про холдингові ком-панії в Україні» // Відомості Верховної Ради України. — 2006. — № 34. — Ст. 291.

закон України від 21 вересня 2006 р. «Про управління об’єктами державної власності» // Відомості Верховної Ради України. — 2006. — № 46. — Ст. 456.

закон України від 21 грудня 2006 р. «Про Кабінет Міністрів України» // Відомості Верховної Ради України. — 2007. — № 11. — Ст. 94.

закон України від 5 квітня 2007 р. «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяль-ності» // офіційний вісник України. — 2007. — № 44. — Ст. 1771.

Положення про інвестиційні фонди та інвестиційні ком-панії. затверджено Указом Президента України від 19 лютого 1994 р. // Урядовий кур’єр. — 1994. — 24 лютого.


254

Концепція адміністративної реформи України. затверд-жена Указом Президента України від 22 липня 1998 р. «Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної ре-форми в Україні» // офіційний вісник України. — 1999. — № 21. — Ст. 943.

Положення про державний архітектурно-будівельний кон-троль. затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 1993 р. // зП Уряду України. — 1993. — № 9. — Ст. 179.

Положення про створення (реєстрацію), реорганізацію та ліквідацію промислово-фінансових груп. затверджено поста-новою Кабінету Міністрів України від 20 липня 1996 р. № 781 // зП Уряду України. — 1996. — № 15. — Ст. 398.

Постанова Кабінету Міністрів України від 16 червня 1998 р. № 914 «Про типовий статут казенного підприємства» // офіційний вісник України. — 1998. — 24. — Ст. 891.

Постанова Кабінету Міністрів України від 30 червня 1998 р. № 987 «Про перетворення державних підприємств у казенні» // офіційний вісник України. — 1998. — № 26. — Ст. 953.

Постанова Кабінету Міністрів України від 22 липня 1998 р. № 1129 «Про деякі питання управління казенними підпри-ємствами» // офіційний вісник України. — 1998. — № 30. — Ст. 1120.

Постанова Кабінету Міністрів України від 3 травня 2000 р. № 749 «Про затвердження Порядку реєстрації військових час-тин як суб’єктів господарської діяльності у збройних Силах» // офіційний вісник України. — 2000. — № 18. — Ст. 752.

Постанова Кабінету Міністрів України від 20 листопада 2003 р. № 1800 «Про затвердження Порядку проведення внут-рішнього фінансового моніторингу суб’єктами господарю-вання, що провадять господарську діяльність з організації та утримання казино, інших гральних закладів, і ломбардами» // офіційний вісник України. — 2003. — № 47. — Ст. 2441.

Постанова Кабінету Міністрів України від 29 жовтня 2003 р. № 1679 «Про формування і ведення Реєстру корпоративних прав держави» // офіційний вісник України. — 2003. — № 44. — Ст. 2303.

Постанова Кабінету Міністрів України від 20 листопада 2003 р. № 1800 «Про затвердження Порядку проведення внут-рішнього фінансового моніторингу суб’єктами господарю-


255

вання, що провадять господарську діяльність з організації та утримання казино, інших гральних закладів, і ломбардами» // офіційний вісник України. — 2003. — № 47. — Ст. 2441.

Методика оцінки майна. затверджена постановою Кабіне-ту Міністрів України від 10 грудня 2003 р. № 1891 // офіцій-ний вісник України. — 2003. — № 51. — Ст. 2669.

Постанова Кабінету Міністрів України від 13 квітня 2005 р. № 286 «Про встановлення розміру плати за видачу ліцензії на проведення конкретного виду страхування» // офіційний вісник України. — 2005. — № 15. — Ст. 773.

Порядок відрахування господарськими організаціями до державного бюджету частини чистого прибутку (доходу). за-тверджено постановою Кабінету Міністрів України від 29 січня 2007 р. № 68 // офіційний вісник України. — 2007. — № 7. — Ст. 245.

Порядок відчуження об’єктів державної власності. затвер-джено постановою Кабінету Міністрів України від 6 червня 2007 р. № 803 // офіційний вісник України. — 2007. — № 43. — Ст. 1714.

Порядок списання об’єктів державної власності. затверд-жено постановою Кабінету Міністрів України від 8 листопада 2007 р. № 1314 // офіційний вісник України. — 2007. — № 86. — Ст. 3168.

Положення про саморегулівну організацію ринку цінних паперів. затверджено рішенням дКЦПФР від 11 листопада 1997 р. № 45 // Урядовий кур’єр. — 1998. — 18 червня.

Положення про порядок видачі банкам банківських лі-цензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих банківських операцій. затверджено постановою Правління Національного банку України від 17 липня 2001 р. № 275 // офіційний вісник України. — 2001. — № 34. — Ст. 1601.

Положення про порядок створення і державної реєстрації банків, відкриття їх філій, представництв, відділень. затвер-джено постановою Правління Національного банку України від 31 серпня 2001 р. № 375 // офіційний вісник України. — 2001. — № 44. — Ст. 1991.

Положення про порядок створення і державної реєстрації банківських об’єднань. затверджено постановою Правління Національного банку України від 31 серпня 2001 р. № 377 // офіційний вісник України. — 2001. — № 43. — Ст. 1936.


256

Положення про діяльність саморегулівної організації рин-ку цінних паперів. затверджено рішенням дКЦПФР від 18 бе-резня 2002 р. № 107 // офіційний вісник України. — 2002. — № 40. — Ст. 1896.

Принципи корпоративного управління. затверджені рі-шенням державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 11 грудня 2003 р. № 571 // Цінні папери України. — 2004. — № 1.

Примірний статут кредитної спілки. затверджено розпо-рядженням держфінпослуг від 2 жовтня 2003 р. № 67 // Ук-раїнська інвестиційна газета. — 2003. — № 50.

Положення про реєстрацію статуту недержавного пенсій-ного фонду та пенсійних схем. затверджено розпорядженням держфінпослуг від 17 серпня 2004 р. № 2080 // офіційний вісник України. — 2004. — № 34. — Ст. 2301.

Положення про надання фінансових послуг ломбардами, затвердженого розпорядженням держфінпослуг від 26 квіт-ня 2005р. // офіційний вісник України. — 2005. — № 21. — Ст. 1146.

Наказ Мінекономіки України від 21 червня 2005 р. № 173 (в ред. наказу від 31 березня 2006 р. № 117) «Про затверджен-ня Порядку складання, затвердження та контролю виконан-ня фінансових планів державних підприємств, акціонерних, холдингових компаній та інших суб’єктів господарювання, у статутному фонді яких більше 50 відсотків акцій (часток, паїв) належать державі, та їх дочірніх підприємств» // офіційний вісник України. — 2005. — № 28. — Ст. 1667.

ліцензійні умови провадження професійної діяльності на фондовому ринку — діяльності з управління активами інсти-туційних інвесторів (діяльності з управління активами). за-тверджені рішенням дКЦПФР від 26 травня 2006 р. № 341 // офіційний вісник України. — 2006. — № 31. — Ст. 2258.

Порядок утворення державних холдингових компаній у процесі корпоратизації та приватизації. затверджено наказом Міністерства економіки України і Фонду державного майна України від 11 серпня 2006 р. № 275/1252 // офіційний віс-ник України. — 2006. — № 36. — Ст. 2516.

Положення про порядок збільшення (зменшення) розміру статутного капіталу акціонерного товариства. затверджено рі-шенням дКЦПФР від 22 лютого 2007 р. № 387 // офіційний вісник України. — 2007. — № 23. — Ст. 956.


257

Спеціальна література:

Агарков М. М. Избранные труды по гражданскому праву. В 2-х т.: Т. 1. — М.: Ао «Центр ЮрИнфоР», 2002.

Алексеев С. С. общая теория права. В 2 т.: Т. 2. — М.: Юрид. лит., 1982.

Алексеев С. С. Гражданский кодекс. заметки из истории подготовки проекта. замечания о содержании Кодекса, его значении и судьбе // Гражданский кодекс России. Проблемы. Теория. Практика: Сборник статей памяти С. А. Хохлова / отв. ред. А. л. Маковский; Исследовательский центр частно-го права. — М.: Международный центр финансово-экономи-ческого развития, 1998.

Анохіна І. О. Правове регулювання діяльності суб’єктів природних монополій: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — донецьк, 2005. — 18 с.

Бабаларов С., Рябота В. Посібник «Статут зАТ: зразок, коментарі та поради». — К., Міжнародна фінансова корпора-ція, 2007.

Безух О. Проблеми захисту споживачів при спотворенні конкуренції // Українське комерційне право. — 2007. — № 8.

Белов В.А., Пестерева Е.А. Хозяйственные общества. — М., 2002.

Блюмхардт О. органи акціонерного товариства (порів-няльно-правове дослідження): Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — К., 2002. — 19 с.

Бобкова А. Г., Моісеєв Ю. О. Біржове право: Навч посіб-ник. — Київ: Центр навчальної літератури, 2005.

Бойцов В. Я. Система субъектов советского государствен-ного права. — Уфа, 1972.

Бондаренко І. М. Правова регламентація господарської діяльності казенних підприємств: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — донецьк, 2001. — 18 с.

Бородовський С. О. Корпоративні відносини як предмет цивільного права України // Актуальні питання цивільного та господарського права. Науково-практичний журнал. — 2006. — № 1.

Булатов Є. В. Правовий статус установи як учасника гос-подарських відносин: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — донецьк, 2005. — 20 с.


258

Васильєва В. А. Корпоративні правовідносини як вид сус-пільних відносин // Методологія приватного права: зб. наук. праць (за матеріалами наук.-теорет. конф., м. Київ, 30 травня 2003 р.) / Редкол.: о. д. Крупчан (голова) та ін. — К.: Юрін-ком Iнтер, 2003.

Вінник О. М. Господарське право: Курс лекцій. — К.: Аті-ка, 2004.

Вінник О. М. Публічні та приватні інтереси в господарських товариствах: проблеми правового забезпечення. Монографія. — К.: Атіка, 2003.

Глусь Н. С. Корпорації та корпоративне право: поняття, основні ознаки та особливості захисту. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — К., 2000.

Гражданское право: актуальные проблемы теории и прак-тики / Под общ. ред. В.А.Белова. — М.: Юрайт Издат, 2007.

Гражданское право: В 2 т. Том I: Учебник / отв. ред. проф. Е. А. Суханов. — 2-е изд., перераб. и доп. — М.: Издательство БЕК, 2000,.

Гражданское право России. Курс лекций. Ч. 1 / Под ред. о. Н. Садикова. — М.: Юрид. лит., 1996.

Гринюк Р. Ф. Правовий статус комунальних підприємств в Україні: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — донецьк, 2001. — 20 с.

Дерев’янко Б. В. Правове регулювання створення та діяль-ності промислово-фінансових груп: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — донецьк, 2004. — 20 с.

Дерев’янко Б. В., Грудницька С. М. державне регулювання функціонування промислово-фінансових груп у сфері підпри-ємницької діяльності: Монографія / за ред. М. К. Галянтича. — К.: Науково-дослідний інститут приватного права і підприєм-ництва, 2005.

Долинская В. В. Акционерное право: основные положения и тенденции. Монография. — М.: Волтерс Клувер, 2006.

Захарченко А. М. Господарська компетенція місцевих дер-жавних адміністрацій: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — донецьк, 2007. — 20 с.

здійснення та захист корпоративних прав в Україні (цивіль-но-правові аспекти): Монографія / за заг. ред. В. В. луця. — Тернопіль, Підручники і посібники, 2007.


259

Ісаков М. Г. Правовий статус підприємства як суб’єкта господарювання: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — до-нецьк, 2006. — 17 с.

Исаев И. А. Становление хозяйственно-правовой мысли в СССР (20-е годы). — М.: Юрид. лит., 1986.

Кашанина Т. В. Некоторые проблемы теории юридических лиц и их прикладное значение (классификация корпоратив-ного права) // Предпринимательство, хозяйство и право. — 1998. — № 10.

Кашанина Т. В. Корпоративное право (Право хозяйствен-ных товариществ и обществ): Учебник для вузов. — М.: НоР-МА-ИНФРА М, 1999.

Квасніцька О. О. Правове регулювання державної реєст-рації суб’єктів підприємницької діяльності: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — донецьк, 2006. — 19 с.

Козлова Н. В. Правосубъектность юридического лица. — М.: Статут, 2005.

Комах О. В. Правовий статус підприємств роздрібної торгів-лі: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — донецьк, 1999. — 20 с.

Кононов В. С. Корпоративные правоотношения: понятие, признаки, сущность // Актуальные проблемы гражданского права: Сб. статей. Вып. 9 / Под ред. о. Ю. Шилохвоста. — М.: Норма, 2005.

Корпоративне управління: Монографія / I. Спасибо-Фатє-єва, о. Кібенко, В. Борисова: за ред. проф. I. Спасибо-Фатєє-вої. — Х.: Право, 2007.

Кравчук В. М. Корпоративне право. Науково-практичний коментар законодавства та судової практики. — К.: Iстина, 2005.

Красавчиков О. А. Юридические факты в советском граж-данском праве. — М.: Госюриздат, 1958.

Крупчан О. Компетенція центральних органів виконавчої влади // Вісник Академії правових наук України, 2002, № 2.

Крысин Л. П. Толковый словарь иноязычных слов. — М.: Эксмо, 2007.

Кулагин М. И. Избранные труды. — М.: Статут, 1997.Кучеренко І. М. Види підприємницьких юридичних осіб

за новими Цивільним та Господарським кодексами // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. — 2002. — № 2.


260

Лебідь В. І. Правове становище особистих селянських гос-подарств в Україні: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — К., 2002. — 21 с.

Лукач І. В. Правове становище холдингових компаній за законодавством України: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — К., 2007. — 18 с.

Мавліханова Р. В. Виробничі кооперативи як суб’єкти цивільного права: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — Хар-ків, 2005.

Мамутов В. К. о соотношении понятий компетенции и правоспособности государственных хозяйственных органов // Правоведение. — 1965. — № 4.

Марков В. І. Створення та реєстрація суб’єктів підпри-ємництва недержавного сектора економіки: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — донецьк, 2004. — 20 с.

Науково-практичний коментар Господарського кодексу Ук-раїни / Кол. авт.: Г. л. знаменський, В. В. Хахулін, В. С. Щер-бина та ін.; за заг. ред. В. К. Мамутова. — К.: Юрінком Iнтер, 2004.

Олуйко В. М. Реформування місцевого самоврядування в Україні // Вісник Хмельницького інституту регіонального уп-равління та права, 2004, № 1—2.

Орлюк О. П. Кредитні спілки як ланка кредитної системи України: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — К., 1997.

Пацурія Н. Б. Страхове право України: Навч. посібник. — К.: Юрінком Iнтер, 2006.

Перевалов В. Д., Бублик В. А. Современное гражданское право — баланс частного и публичного // Цивилистичес-кие записки: Межвуз. сб. науч. трудов. Вып. 3. К 80-летию С. С. Алексеева. — М.: Статут; Екатеринбург: Институт част-ного права, 2004.

Переверзєв О. М. Господарсько-правове забезпечення кор-поративного контролю в акціонерних товариствах: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — донецьк, 2004. — 20 с.

Петренко В. С. Установчі документи суб’єктів господарю-вання: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — донецьк, 2006. — 18 с.

Пилецкий А. Е. Теоретические проблемы предпринима-тельской правосубъектности в смешанной экономике. Моно-графия. — М.: ЧеРо, 2005.


261

Побірченко І. Господарсько-правові питання управління промисловістю // Радянське право. — 1969. — № 11.

Побірченко І. Г. Правові питання економічної реформи. — К., 1970.

Побирченко И. Г. Разрешение хозяйственных споров и за-щита хозяйственных прав / В кн.: Хозяйственно-процессуаль-ное законодательство. — К.: Вища школа, 1976.

Поєдинок В. В. Правове становище інвестора як суб’єкта господарських відносин: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — К., 2004. — 20 с.

Поліщук О. Ю. до питання про визначення поняття «спо-живач» // Реалізація чинних Цивільного та Господарського кодексів України: проблеми та перспективи: зб. наук. праць (за матеріалами науково-практичної конференції, м. Київ, 24 листопада 2005 р.) / Редкол.: о. д. Крупчан (голова) та ін. — К.: НдI приватного права і підприємництва АПрН України, 2006.

Попова А. В. Правове становище професійних учасників ринку цінних паперів в Україні: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — К., 2006. — 20 с.

Правові проблеми створення та діяльності промислово-фінансових груп в Україні: Монографія / за ред. М .К. Га-лянтича. — К.: Науково-дослідний інститут приватного права і підприємництва, 2005.

Предпринимательское (хозяйственное) право: Учебник / Под ред. В. В. лаптева, С. С. занковского. — М.: Волтерс Клувер, 2006.

Пронская Г. В. Правовая организация отраслевых хозяйс-твенных систем (на примере Украинской ССР). — К.: Вища школа, 1985.

Пушкин А. А. Компетенция государственных хозяйствен-ных органов как особая форма проявления их администра-тивно-хозяйственной правосубъектности // Правоведение. — 1965. — № 3.

Сабодаш Р. Б. Страхування кредитних ризиків: цивільно-правові аспекти: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — К., 2007. — 19 с.

Совгиря О. В., Шукліна Н. Г. Конституційне право Украї-ни: Навч. посібник. — К.: Юрінком Iнтер, 2007.

Спасибо-Фатєєва І.В. Правова природа корпоративних відносин // Вісник господарського судочинства. — 2007. — № 5.


262

Спасибо-Фатєєва І. В. Цивільно-правові проблеми акціо-нерних правовідносин. Автореф. дис. ... докт. юрид. наук. — Харків, 2000.

Спасибо-Фатєєва І., Дуденко Т. Правова природа майно-вих і корпоративних прав, їх оборотоздатність та деякі аспек-ти застави // Юридичний радник. — 2005. — № 2 (4).

Спасибо-Фатеева И. Последняя попытка расшифровать «код да Винчи», т.е. Хозяйственный кодекс Украины // Юри-дичний радник. — 2006. — № 2.

Теоретические проблемы хозяйственного права / Под ред. проф. лаптева В. В. — М.: Наука, 1975.

Томчишен С. В., Соловйова В. В. Проблемні питання визна-чення підвідомчості справ у спорах, пов’язаних з корпоратив-ними відносинами у господарських товариствах // Актуальні питання цивільного та господарського права. Науково-прак-тичний журнал. — 2007. — № 2—3 (3—4).

Халфина Р. О. общее учение о правоотношении. — М.: Юрид. лит., 1974.

Хозяйственное право. общие положення / Под ред. В. В. лап-тева. — М.: Наука, 1983.

Хозяйственный кодекс Украины: Комментарий. — Х.: ооо «одиссей», 2004.

Цитович П. П. очерк основных понятий торгового права. — М.: Ао «ЦентрЮрИнфоР», 2001.

Черничко Т. В. оптимізація механізму державного регулю-вання економіки України // Університетські наукові записки, 2006. — № 3—4.

Шахматова Т. органи місцевої влади у світлі другого ета-пу конституційної реформи // Вісник Академії правових наук України. — 2006. — № 3.

Шпомер А. І. ліцензування господарської діяльності (госпо-дарсько-правовий аспект): Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — К, 2006. — 20 с.

Щербина В. С. Попередження господарських правопору-шень. — К.: либідь, 1993.

Щербина В. С., Ющик О. І. Хотіли як краще… а вийшло як завжди // Юридичний вісник України. — 2005. — № 45.

Щербина В. С. Адміністративно-господарські санкції орга-нізаційно-правового характеру: проблеми застосування // Університетські наукові записки. — 2006. — № 1.


263

Щербина В. C. Адміністративно-господарські санкції май-нового характеру: проблеми застосування // Вісник Академії правових наук України. — 2006. — № 2.

Щербина В. C. Правова природа корпоративних відносин // Українське комерційне право. — 2006. — № 7.

Щербина В. С. Поняття та зміст правового режиму майна суб’єктів господарювання // Юридична Україна. — 2007. — № 1.

Щербина В. С. Господарське право: Підручник. — 3-тє вид., перероб і доп. — К.: Юрінком Iнтер, 2007.

Яковлєв Ю.В. Командитні товариства як суб’єкти підпри-ємницької діяльності: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. — Харків, 2001.

Наукове видання

Щербина Валентин Степанович

СУБ’єКти гоСПодаРСьКого ПРаВа

Монографія

Шеф-редактор В. С. КоВАльСьКИЙ, кандидат юридичних наук

Юрінком Iнтер – редакція наукової та навчальної літератури

Редактор Н.В. Щербакова Комп’ютерний набір Л. М. Сисоєва

Комп’ютерна верстка О. М. КоваленкаХудожнє оформлення М. П. Черненка

Підписано до друку 14.02.2008. Формат 84х108/32. Папір офсетний № 1.Гарнитура Times. Умовн. друк. арк. 13,86. обл.-вид. арк. 13,45.

Наклад 1000 прим. зам. № .

оригінал-макет виготовлено комп’ютерним центром СП «Юрінком Інтер»

(Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів

видавничої продукції – серія дК № 19 від 20.03.2000.)

Віддруковано в зАТ «Віпол», 03151, м. Київ, вул. Волинська, 60. (Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до державного

реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції — серія дК № 752 від 27.12.2001)

Documents

Д. М. Щербина, В.С. Щ64 · Щербина, В.С. Суб’єкти господарського права : монографія / В.С. Щербина. — К. : Юрінком