МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ЮРИДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ЯРОСЛАВА МУДРОГО

На правах рукопису

КАЗАК РІНАТА АЛІМІВНА

УДК 340.15:349.6''19''(477)+061.1ЄС

ПРАВОВІ ОСНОВИ ОХОРОНИ БІОРІЗНОМАНІТТЯ В УКРАЇНІ ТА

ЄВРОПЕЙСЬКОМУ СОЮЗІ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХХ СТ.:

ІСТОРИКО-ПРАВОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ

12.00.01 – теорія та історія держави і права;

історія політичних і правових учень

Дисертація

на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Науковий керівник

Лизогуб Віталій Анатолійович

кандидат юридичних наук,

доцент

Харків – 2017

2

ЗМІСТ

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ .................................................................. 3

ВСТУП ........................................................................................................................ 4

РОЗДІЛ 1 .................................................................................................................. 10

КОНЦЕПЦІЯ ФОРМУВАННЯ ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ

БІОРІЗНОМАНІТТЯ В УКРАЇНІ ТА ЄС ......................................................... 10

1.1. Джерельна база та методологія дослідження розвитку правової

охорони біорізноманіття ...................................................................................... 10

1.2. Понятійно-термінологічний контекст проблеми правової охорони

біорізноманіття ..................................................................................................... 22

1.3. Головні історичні етапи та напрямки розвитку законодавства щодо

охорони біорізноманіття ...................................................................................... 35

Висновки до першого розділу ............................................................................. 47

РОЗДІЛ 2 .................................................................................................................. 53

СТАНОВЛЕННЯ ОСНОВ ТА НАПРЯМІВ ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ

БІОРІЗНОМАНІТТЯ В УКРАЇНІ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХХ СТ. ............ 53

2.1. Базові нормативні акти з охорони біорізноманіття в Україні .................. 53

2.2. Правова охорона земної та водної фауни й флори в Україні. .................. 77

2.3 Формування правової охорони середовищ існування в Україні ............... 98

2.4. Правове забезпечення охорони біорізноманіття в заповідниках,

заказниках та зоопарках України. .................................................................... 113

Висновки до другого розділу ............................................................................ 133

РОЗДІЛ 3 ................................................................................................................ 140

РОЗВИТОК ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ОХОРОНИ

БІОРІЗНОМАНІТТЯ В ЄС У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХХ СТ. ...................... 140

3.1. Екологічні Програми ЄС 1973 - 2002 рр. – еволюція стратегії правової

охорони біорізноманіття у ЄС .......................................................................... 140

3.2. Правова охорона земної та водної фауни й флори в ЄС ......................... 156

3.3. Формування правової охорони середовищ існування в ЄС. Правовий

режим заповідників, заказників, зоопарків. .................................................... 166

Висновки до третього розділу ........................................................................... 180

ВИСНОВКИ .......................................................................................................... 186

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ......................................................... 186

ДОДАТКИ .............................................................................................................. 234

3

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ

Біологічне різноманіття – БР

Конвенція про біологічне різноманіття 1992 р. – КБР

Українське товариство охорони природи – УТОП

Охорона природи – ОП

Рада Миністрів УРСР – РМ УРСР

Раціональне використання природних ресурсів – РВПР

Міжвідомча науково-технічна рада з комплексних проблем охорони

навколишнього природного середовища та раціонального використання

природних ресурсів в Україні – МНТР

Міжнародний союз охорони природи та природних ресурсів – МСОП

Державний Комітет з охорони природи – ДКОП

Українське товариство мисливців і рибалок – УТМР

Президія Верховної Ради – ПВР

Рада Народних комісарів – РНК

Українська Економічна Нарада – УЕН

Екологічна програма Європейскького Співтовариства (Союзу) – ЕП

Європейський рік навколишнього середовища (European Year of the

Environment) – EYE

Якість навколишнього середовища (Environmental Quality) – EQ

4

ВСТУП

Актуальність теми. Розбудова України як правової соціальної держави,

що супроводжується послідовним реформуванням багатьох галузей права, та

обраний вектор на інтеграцію з Європейським Союзом передбачають розробку

правового забезпечення сталого екологічного розвитку й охорони

біорізноманіття (далі: БР), гармонізацію законодавства у цій сфері, що

свідчить про актуальність обраної теми. Сучасні екологічні проблеми повинні

вирішуватися комплексно, що неможливо без глибокого аналізу історії

становлення законодавства у сфері охорони БР в контексті розвитку

європейського екологічного співробітництва у другій половині ХХ ст.

Актуальність дисертації підтверджується і тим, що, з одного боку, нині

не вироблені комплексні державно-правові заходи у сфері охорони БР в

Україні, а з другого – комплексні програми з цього питання вдало

реалізуються в кранах ЄС з другої половини ХХ ст., що зумовлює необхідність

запозичення європейського досвіду для подальшого його використання в

українському законодавстві. Окремі аспекти проблематики, висвітлені в

монографіях і наукових періодичних виданнях, не дають цілісного уявлення

про динаміку цієї сфери правового регулювання, що обумовлює потребу

розробки даного аспекту державно-правової дійсності. Зазначені фактори

актуалізують звернення до історико-правового досвіду в сфері охорони БР.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертацію виконано відповідно до плану науково-дослідних робіт кафедри

історії держави і права України та зарубіжних країн у межах комплексно-

цільової програми Національного юридичного університету імені Ярослава

Мудрого «Актуальні питання державотворення в Україні та зарубіжних країнах

на різних етапах їх історії» (№ 0111U000970).

Мета і завдання дослідження. Мета дисертації полягає у визначенні

сутності та особливостей становлення і розвитку правових основ у сфері

охорони біорізноманіття в Україні та ЄС у другій половині ХХ ст.

5

Реалізація поставленої мети передбачає послідовне вирішення таких

завдань:

- визначити головні історичні закономірності та тенденції розвитку

правової охорони БР в Україні та ЄС в другій половині ХХ ст.;

- запропонувати та обгрунтувати періодизацію правової охорони БР в

Україні у другій половині ХХ ст. на основі вивчення нормативних актів,

встановити її хронологічні рамки;

- з'ясувати правову природу поняття БР, провести ретроспективний аналіз

його закріплення в правових актах у другій половині ХХ ст, та запропонувати

авторське визначення терміна «біологічне різноманіття» у правовій площині;

- охарактеризувати становлення правової бази у сфері охорони БР та

виокремити принципи національного і коммунітарного законодавства в цій

сфері; а також визначити роль міжнародних документів другої половини

ХХ ст.;

- визначити особливості формування підходів до охорони головних

елементів БР (флори, фауни, середовищ існування);

- виявити можливості запозичення історико-правового досвіду ЄС в

законодавство України.

Об'єктом дисертаційної роботи виступають суспільні відносини у сфері

охорони біоразноманіття в Україні та ЄС у другій половині ХХ ст.

Предметом дослідження є правові основи охорони біорізноманіття в

Україні та ЄС у другій половині ХХ ст.

Методи дослідження. Методологічну основу дослідження становить

система наукових методів (філософських, загально- та спеціально-наукових),

що в комплексі використані для розв'язання завдання дослідження та

досягнення мети. Діалектичний метод дав змогу розглянути закономірності

становлення та розвитку правової охорони БР у динаміці і взаємозв’язку.

Герменевтичний метод використовувався під час тлумачення нормативних

актів в аспекті визначення змісту та сутності правової охорони БР. Формально-

юридичний метод застосовувався для уточнення змісту окремих правових

6

понять. Метод історизму (в історико-ретроспективному аспекті)

використовувався для розкриття сутності законодавства про охорону БР з

історичної дистанції, коли воно вже знайшло своє застосування і дало

результати. Крім того, було застосовано конкретно-історичний метод – для

дослідження динаміки правового регулювання охорони БР у конкретних

історичних умовах другої половини ХХ ст.; історико-генетичний – для

уточнення окремих рис походження та розвитку концепціїї правової охорони

БР; історико-правовий та компаративний методи (в синхронному та

діахронному аспектах) – для зіставлення історичних особливостей

становлення та розвитку правових основ у цій сфері в Україні та ЄC,

визначення їх подібних та відмінних рис.

Наукова новизна одержаних результатів дослідження визначається

постановкою проблеми і полягає у такому:

уперше:

на основі комплексного наукового історико-правового дослідження

запропоновано та обґрунтовано періодизацію правової охорони

біорізноманіття в Україні та виокремлено п’ять етапів керуючись

хронологією прийняття базових актів у цій сфері;

на основі аналізу європейського та українського нормативного матеріалу та

наукових джерел надано авторське визначення поняття «біорізноманіття» в

контексті даної теми, як комплексний діапазон видів фауни, флори і

середовищ існування (біотичного і абіотичного характеру, природного та

антропогенного походження), які в синтезі складають основу оптимального

функціонування екологічної системи планети;

визначено недоліки використання терміну «біорізноманіття» в українському

законодавстві та юридичній літературі, а саме показана згубність

множинності його тлумачень та неупорядкованого запозичення з

європейського й міжнародного права; визначено порушення вимог

юридичного синтаксису оформлення даного терміну, такі як – недотримання

правила однозначності, стійкості терміну і загальну безсистемність

7

термінології;

розкрито особливості становлення правових основ діяльності установ

(об’єктів) з охорони біорізноманіття, використовуючи розмежування за

концепцією збереження видів in-situ та ex-situ;

на основі зарубіжних архівних даних виокремлено історичний період, що

передував прийняттю базової Конвенції про біологічне різноманіття 1992

року (далі: КБР), а саме 1988-1992 рр., із залученням звітів робочих груп при

розробці даного акту, які раніше не розглядалися у вітчизняній науці;

на підставі комплексного історико-порівняльного дослідження норм

України та ЄС другої половини ХХ ст. виокремлено ряд ідентичних

положень, як використання принципу планування, субсидіарності,

гласності, принципу забезпечення екосистемної рівноваги, що можливо

порівняти з сучасною світовою природоохоронною концепцією сталого

розвитку (sustainable development).

Удосконалено положення щодо:

методологічної основи формування нормативної бази, в рамках якої

розвивалася охорона природи та біорізноманіття України у другій половині

ХХ ст.;

понятійного апарату досліджуваної теми на основі аналізу нормативних

актів ХХ ст., та наукового уявлення про те, що визначну роль в проведенні

ефективної політики збереження біорізноманіття відіграють стандартизація

та уніфікація юридичних термінів, що використовуються в цій сфері.

Набули подальшого розвитку:

узагальнення розвитку законодавства у сфері охорони біорізноманіття в

Україні (на основі історико-правового досвіду) із метою виявлення його

особливостей у другій половині ХХ ст.;

обґрунтування тези про значний вплив міжнародних актів з охорони

біорізноманіття на становлення національного законодавства.

8

Практичне значення одержаних результатів виявляється в тому, що

будучи історико-правовою, робота зорієнтована на сучасну адаптацію

українського законодавства до правового простору ЄС.

Застосування сформульованих в дисертації положень та висновків

можливо в таких сферах:

- у науково-дослідній – як основа для подальших наукових досліджень

становлення правових основ забезпечення сталості природного навколишнього

середовища загалом, та біорізноманіття зокрема;

- у навчальній – у процесі написання підручників, посібників та

викладання навчальних дисциплін «Історія держави і права України», «Історія

держави і права зарубіжних країн», «Екологічне право», «Міжнародне право»,

«Право Європейського Союзу», спеціальних курсів;

- у нормотворчій – для вдосконалення чинного законодавства України

відповідно до вимог ЄС із використанням історико-правового досвіду.

Апробація результатів дисертації. Основні теоретичні положення та

висновки, сформульовані в дисертації, викладено та обговорено на засіданнях

кафедри історії держави і права України та зарубіжних країн Національного

юридичного університету імені Ярослава Мудрого. Основні результати

дослідження були оприлюднені на всеукраїнських та міжнародних наукових

конференціях: всеукраїнська конференції «Проблеми розвитку юридичної

науки в дослідження молодих учених» (м.Харків, Україна, 18 квітня 2013 р.) та

ІІІ всеукраїнська науково-теоретична конференція «Теорія та практика

сучасної юриспруденції» (м. Харків, України, 15 березня – 15 квітня 2014 р.);

«Круглий стіл», присвячений пам'яті професора А.Й. Рогожина «Актуальні

проблеми науки історії держави і права» (м. Харків, 5 жовтня 2013 р.) р.);

Collection of Scientific Works «Integration processes and innovative technologies»

(м. Харків, Україна, 2013 р., заочно); “Na materialach Miedzynarodowej

Naukowi-Praktyczney Konferencji” (м. Катовіце, Польща, 29 жовтня - 31 жовтня

2013 р.); The International Conference on Sustainable Development ICSD’14

"Creating a unified foundation for the Sustainable Development: research, practice

9

and education" (м. Рим, Італія, 26 - 27 вересня 2014 р.), та ін.

Положення дисертаційної роботи були обговорені автором на приватних

консультаціях з провідними зарубіжними науковцями в Tartu Ülikool

(Тартуський Університет, Естонія), Université de Lausanne UNIL (Лозаннський

Університет, Швейцарія), Institute suisse de droit comparé (Швейцарський

інститут порівняльного правознавства, Швейцарія) під час наукових візитів та

стажувань у 2014 - 2015 роках.

Публікації. Основні теоретичні положення та висновки, сформульовані в

дисертації знайшли своє відображення у восьми статтях, опублікованих у

наукових фахових виданнях України і зарубіжних країн та в тезах п’яти

доповідей на науково-практичних конференціях в Україні та країнах ЄС.

10

РОЗДІЛ 1

КОНЦЕПЦІЯ ФОРМУВАННЯ ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ

БІОРІЗНОМАНІТТЯ В УКРАЇНІ ТА ЄС

1.1. Джерельна база та методологія дослідження розвитку правової

охорони біорізноманіття

Зі становленням України як незалежної держави було розпочато процеси

побудови правової соціальної держави, завдяки проведенню послідовного

реформування багатьох галузей права, обрано стратегічний курс на

євроінтеграцію, що передбачає розробку концепції і методів правового

забезпечення сталості та охорони БР та гармонізацію законодавства у цій

сфері з принципами і стандартами ЄС. Окремі аспекти проблематики,

висвітлені в підручниках і періодичних виданнях, не дають цілісного уявлення

про цей напрямок права, що, зрозуміло, зумовлює невідкладну потребу

розробки даного аспекта державно-правової діяльності.

У цілому своєчасність дослідження зумовлена невідповідністю між

наростаючою глобальної значимістю теми і лише початковою стадією її

науково-правової розробки. Академік Ю.Ю. Туниця у своєму виступі на

спільній сесії НАН України в 2012 р., присвяченій проблемам сталого

розвитку як важливого вектора розвитку сучасної економічної, екологічної та

соціальної політики людства, назвав рішення проблем екологічного захисту

"своєрідним договором між сучасним і майбутніми поколіннями, які, згідно з

принципами самітів "Стокгольм-72" і "Ріо-92", мають рівні права на

доброякісне природнє життєве середовище і достатню кількість природних

ресурсів" [1, 27]. Глобальна екологічна криза в другій половині ХХ ст.

спонукала людство виробити концепцію сталого розвитку і впровадити

політику її реалізації [2, c. 109], визначивши основні напрямки оптимізацїі

взаємодії суспільства і природи. До цього нині долучаються все більш

авторитетні політичні, економічні та фінансові інститути, збільшується

кількість вчених, предметом вивчення яких є сталий розвиток (Jones M.J [3];

11

Jim MakNeill, Peter Winsemius & Taizo Yakushiji [4]; Brundtland G.H. [5], etc).

Україна є другою за площею країною Європи з дінамічною історією і

населенням понад 40 млн осіб [6], що зумовлює її значий вплив на всю

екологічну ситуацію в Європі. Займаючи приблизно 6 % території Європи,

Україна володіє близько 35 % [7] ресурсів БР, що зумовлює актуальність

роботи.

На думку автора тема дисертаційного дослідження та її джерельна база

наразі лише наближується до системної розробки, що зумовлено, з одного

боку, відсутністю об’єктивної можливості тісної співпраці із зарубіжними

колегами, а з іншого тим, що на загальному фоні наукових здобутків у сфері

правової охорони природи питання біорізноманіття розглядається

фрагментарно або ж у рамках дослідження інших проблем. Значна частина

наукових праць, присвячених питанням охорони біорізноманіття, не є

юридичними, історичними, комплексними, конкретними та у своїй більшості

територіально обмежені (наприклад, розгляд фрагментів охорони

біорізноманіття за даними конкретного регіону), що і зумовлює потребу

комплексного аналізу визначеної проблеми.

На даний час, світова спільнота стикається зі стрімким зменшенням

розмаїття планетарної флори і фауни: за деякими даними [8, с. 397], сучасні

темпи зникнення видів є в 100 – 10000 разів вищими, ніж фонові показники

(тобто ті, що є типовими для історичного розвитку), а 90% дерев у Східній

Европі – хворі [9, с. 315]. Поняття «біорізноманіття» та способи його

правового захисту це глобальна проблема, яка постійно обговорюється

світовою юридичною спільнотою на міжнародних конференціях. У ряді країн

характеристика, способи і методи збереження біологічного розмаїття є

основою екологічної політики держави [10, c.10], що, на думку дисертантки,

зумовлює безперечну актуальність розроблення теорії та практики правової

охорони біорізноманіття на території України.

Передусім зауважимо, що під час дослідження вивчено великий масив

наукової і іншої літератури, нормативних актів як вітчизняних, так і

12

зарубіжних. На підставі цього документи і матеріали у цій сфері поділені на

чотири основні історіографічні інформаційні поля та декілька особливих груп.

Зважаючи на завдання, поставлені перед дисертанткою, базовим,

першим, полем даного юридичного дослідження є нормативні документи

України та політико-правові акти Євросоюзу, які можна поділити на групи. До

першої групи належать нормативні акти УРСР (закони Української РСР,

постанови Ради Міністрів, ЦК КПРС, укази Пленуму ВР, постанови

Української Економічної Наради, постанови Ради Народніх Комісарів УРСР,

звіти про виконання положень законів та ін.) До другої групи джерел треба

віднести політико-правові й нормативні положення Європейських

Співтовариств та Євросоюзу, що містятся в регламентах, директивах та

рішеннях Європейської Ради, Парламенту та Комісії ЄС (опубліковані в

офіційному журналі Євросоюзу Official Journal of the EU, Luxemburg),

аналітичних звітах Комісії ЄС про імплементацію та виконання міжнародних

конвенцій у сфері охорони природи.

Другим інформаційним полем є радянські і сучасні напрацювання вчених

з різних галузей. Характерними рисами радянського напрацювання стали

комплексний підхід до аналізу правових проблем охорони навколишнього

середовища, наявність міцної наукової бази, але у той же час, відсутність

історичного підходу (для науковців того періоду проблема була сучасною і ще

не мала історико-правового бекграунду) та порівнянь з європейським

досвідом. Це, безумовно, наштовхує на думку щодо доктринальної заданість

досліджень радянських учених. Більш розгорнутою частиною інформаційного

поля є сучасні джерела, розвиток якого бере початок після здобуття Україною

незалежності. У цей період вчені отримали змогу писати більш відкрито,

деякою мірою порівнюючи з міжнародним досвідом вирішення

природоохоронних проблем, застосовувати широкий спектр джерел. З'явилася

плеяда молодих вчених, які у змозі розглядати питання без призми

радянського світогляду, із залученням досліджень європейських та світових

науковців. Третє информаційне поле, найбільш змістовне, складають

13

зарубіжні, передусім, европейські джерела (статті та монографії, автори яких

розроблюють питання охорони біорізноманіття як ключовий елемент

забезпечення стабільності екосистем та природнього середовища в цілому).

Як четверта група розглядаються архівні дані України та зарубіжних

країн, використані при дослідженні основних питань дисертації. Зважаючи на

хронологічні рамки роботи, а саме другу половину ХХ ст., вони становлять

невелику частину джерельної бази, хоча їх використання й мало місце.

Зважаючи на інтердисциплінарність теми дослідження та необхідний аналіз

законодавства Європейського Союзу, більша частина використаних матеріалів

іноземною мовою була отримана в наукових установах, архівах та бібліотеках

держав-членів Європейського Союзу, а саме: а) Національна бібліотека ім.

Сечені (м. Будапешт, Угорщина); б) Бібліотека Парламенту (м. Будапешт,

Угорщина); в) Естонський історичний архів (м. Тарту, Естонія); г) Бібліотека

Університету UNIL (м. Лозанна, Швейцарія); д) Швейцарський Інститут

порівняльного правознавства (м. Лозанна, Швейцарія). Авторський переклад

англійських оригіналів із залученням французьких аналогів та їх опрацювання

дозволили скласти об'єктивне уявлення про державно-правову та соціально-

політичну конструкції з захисту флори, фауни та середовища їх існування,

визначити головні історичні особливості та тенденції становлення

законодавчих основ охорони біорізноманіття в ЄС.

З приводу конкретно юридичних наукових досліджень треба зазначити,

що в другій половині ХХ століття було захищено цілий ряд вдалих

дисертаційних робіт з екологічної тематики, які, на жаль, лише фрагментарно

торкалися проблем охорони БР. Хотілося б відзначити роботи О.С. Колбасова,

завдяки зусиллям якого значною мірою «склалася самостійна школа

екологічного права» [11, c. 272]. Приміром, його докторська дисертаційна

робота 1968 р. «Проблеми вдосконалення радянського водного законодавства»

[12] стосується лише одного з трьох елементів біорізноманіття – середовищ

існування. При цьому в програмній монографії «Екологія: політика – право»

[13] вчений поглибив категоріальний апарат, розглянув ідеологічні концепції в

14

цій сфері і позначив її місце в дискурсі державної функції охорони

навколишнього середовища.

При вивченні даної проблематики не можна не згадати одного з

“батьків” екологічного права України Ю. С. Шемчушенка. У його роботах

розглядається багато аспектів сфери охорони природи, як загальні правові

проблеми екології, так і окремі види – охорона природи в містах, на

промисловому виробництві тощо («Адміністративно-правова охорона природи

Української РСР» (1973), «Організаційно-правові питання охорони

навколишнього середовища в СРСР» (1976), «Юридична відповідальність у

галузі охорони навколишнього середовища»(1978) [14], «Охорона

навколишнього середовища в містах» (1981), «Правова охорона

навколишнього середовища в сільському господарстві» (1984), «Правова

охорона навколишнього середовища в галузі промислового виробництва»

(1986), «Правові проблеми екології» (1989). Науковий внесок Ю.С.

Шемчушенко у розвиток даної сфери не можна недооцінювати, але слід

відзначити, що саме на проблемах захисту біорізноманіття автор не

акцентував, не розглядав цей об’єкт в комплексі.

Вагамий внесок у вивчення історії екологічного права зробив В. Л.

Мунтян. Так, в його монографії «Правова охорона природи" [15] (1973).

розглянуті в комплексі проблеми різних середовищ існування, охорона рибних

запасів, тваринного світу та заповідників. Свої погляди на питання правової

охорони тваринного світу висловлювали науковці і в таких збірниках статей за

ред. О. С. Колбасова, як «Довкілля і право»[16], насамперед з міжнародною

тематикою, «Довкілля під охороною закону»[17], присвячений планово-

організаційній тематиці, а також «Охорона навколишнього середовища:

управління, право»[18] за ред. Ю. С. Шемшученко.

Під час розгляду проблеми охорони біорізноманіття слід зупинитися і на

становленні інституту відповідальності за порушення норм і приписів у цій

галузі як одному із найефективніших засобів забезпечення правомірної

поведінки у сфері природоохоронної діяльності. Серед науковців, які зробили

15

вагомий внесок у вивчення теоретичних питань становлення норм

відповідальності за псування або знищення природних об’єктів, треба назвати

Г.С. Башмакова, М.М. Бринчука [19], О.С. Колбасова [20], які у своїх працях

роблять першу спробу проведення глибокого аналізу теоретичних і

практичних питань деліктної відповідальності у цій сфері. А Г.Н. Полянська

[21, c. 281] розглядала питання адміністративної відповідальності, а також її

співвідношення з громадянською відповідальністю у сфері природних

ресурсів. Серед теоретиків треба також відмітити Т. Л. Сергєєву [22], яка

показала роль радянського кримінального права в охороні цілого ряду

природних багатств: земля, її надра, рослинний і тваринний світ, водні

ресурси, атмосферне повітря, пам'ятки природи. На думку автора дисертації,

відповідальність у сфері охорони природи є специфічною за своїми

функціями. Проаналізувавши думки і обгрунтування науковців, які

виокремлюють такі функції кримінальної відповідальності, як – «регулятивна,

превентивна, каральна, відновлювальна і виховна» [23, 40], автор вважає більш

пріоритетними в цій сфері саме превентивну, виховну і регулятивну, що

зумовлює та підкреслює специфічність об’єкта, який підлягає охороні, та

характер суспільних відносин, що виникають у цій сфері, а саме низьку

здатність відновлення та відтворення елементів біорізноманіття, а іноді й

повне зникнення видів.

Слід також згадати цілу низку вчених, які вивчали окремі осередки з

захисту біорізноманіття як у межах природних середовищ існування, так і за їх

межами (заповідники, заказники, зоопарки, зоосади, та ін.). Серед

основоположників етико-естетичного підходу у заповідній справі й охороні

дикої природи треба назвати академіка Імператорської академії наук І. П.

Бородіна, який ще на початку ХХ ст. відмічав, що «наиболее неотложным

представляется мне образование степных заповедных участков» [24, c.297]. До

речі, Україна на початку ХХ ст. була прикладом розвитку заповідної справи,

свідченням чого стали, зокрема, всесвітньо відомі починання Е. Фальц-Фейна

в Асканії-Нова та Елизаветфельді [25]. Додамо, що заповідники відіграють

16

ключову роль у сфері захисту флори і фауни України і БР планети в цілому,

тому дослідження цього питання не втрачає своєї актуальності. Наприклад, у

фауні Луганського природного заповідника НАН України (створеному згідно з

постановою Ради Міністрів УРСР № 568 від 12 листопада 1968 р.)

налічувалося 4000 видів, з них 99 були внесені до Червоної книги України, 75

значилися у списку Боннської конвенції 1979 р., 196 – Бернської конвенції

1979 р., 53 – у Конвенції СІТЕС (СITES) 1975 р., 22 – у списку МСОП, 29 – в

Європейському червоному списку [26]. Зацікавленість проблемою

функціонування заповідників має широке наукове підгрунтя, а її актуальність

стала поштовхом численних досліджень вчених другої половини ХХ ст. Серед

них, безумовно, необхідно виділити автора роботи «Законодавство про

заповідники, заказники, пам'ятники природи» [27] В. Г. Ємельянову (1971).

Заслуговують на увагу праці Л. Я. Окорокової [28] (питання правового режиму

заповідників), Я. Г. Кукушкіна [29], О. С. Колбасова [30] (місце заповідників у

загальній справі охорони природи), Н. Д. Красилич [31] (вдосконалення

правової охорони природно-заповідного фонду), Н. Реджепової [32] (правові

питання природокористування на заповідних об’єктах) та ін. Як зазначалося в

правовій літературі, розвиток і вдосконалення нормативно-правової бази

діяльності та охорони заповідних об'єктів «поступово привели до створення

деякої окремої самостійної підгалузі – природозаповідного законодавтсва»[32,

c. 97]. Cаме це і зумовлює необхідність розглянути особливості такого

законодавства. Дана проблема посідає важливе місце і в сучасних

дослідженнях представників земельного, екологічного та аграрного права,

таких як: О. М. Ковтун [33] (законодавство про охорону природно-заповідного

фонду), В. М. Бевзенко [34] (правовий режим територій та об’єктів природно-

заповідного фонду), Я. О. Герасименко [35] (правова охорона пририродно-

заповідного фонду), М. О. Товкун [36] (особливості правового режиму

біосферних заповідників), А. Й. Годованюка [37] (правовий режим природо-

заповідного фонду), А. І. Черемнова [38] (питання правового режиму

природних територій та об’єктів природно-заповідного фонду) та ін. Також в

17

юридичній науці розглядається важливий аспект правового становища

представників фауни як об'єкта цивільних прав (А. П. Анісімов, Д. Є. Копилов,

А. А. Мохов [39]). Хоча автор дисертації і розглядає ці наукові дослідження,

але слід відзначити, що вони носять фрагментарний характер та не

висвітлюють історичні особливості формування правової охорони

біорізноманіття.

Першим вітчизняним комплексним дослідженням законодавства ЄС у

сфері забезпечення екологічної стратегії з історичним бекграундом можна

вважати монографію В. І. Лозо «Правовые основы экологической стратегии

Европейского Союза (Концепция, программное обеспечение, систематизация и

комментарий действующего законодательства ЕС)» (2008) [9], в якій

науковець не лише вивчив екологічну політику Європейського

Співтовариства, принципи законодавства та напрямки правового регулювання

охорони навколишнього середовища, а й зупинився на проблемах

конвергенції екологічного законодавстсва ЄС та України. Однак, незважаючи

на системність цієї роботи, основам охорони біорізноманіття приділено не

достатню увагу, адже ця проблема розглядалася в монографії не як окремий

предмет, а в межах всього законодавства ЄС про охорону біосфери. Подібною

була й опублікована монографія А. П. Гетьмана та В. І. Лозо «Правовые

проблемы экологической политики Европейского Союза и Украины» (2014), в

якій констатувалася зростаюча екологічна криза суспільства та вказані

першочергові державно-правові шляхи її подолання. Хоча проблема охорони

біорізноманіття розглянута через призму охорони біосфери в цілому, це не

зменшує його великої значущісті, адже правова охорона біорізноманіття є

життєво необхідною “в силу його внутрішньої значимості, так і для загального

забезпечення нормального функціонування людини» [2, c. 109].

Серед останніх наукових досліджень у сфері охорони біорізноманіття

можна виділити дисертаційну роботу російського науковця А. А. Шайдуліної

“Международно-правовое регулирование устойчивого использования

биологического разнообразия” (2013), в якій авторка намагалася виділити саме

18

проблеми біорізноманіття, уникаючи фрагментарності. Деякою мірою в

дисертації вдалося уникнути неповноти та частковості, наприклад – спроби в

першому розділі дати визначення термінології з розглядуваної проблеми.

Однак у параграфі 2.2. “Універсальні міжнародно-правові акти по охороні і

сталому використанню біологічного різноманіття” було проведено аналіз

чотирьох конвенції, які можна віднести до сфери охорони біорізноманіття.

Дисертантка позитивно оцінює глибину цього дослідження, але виникає

резонне питання щодо вибору А. А. Шайдуліною тільки чотирьох Конвенцій.

Адже, якщо брати до уваги точку зору європейських вчених та звіти

Всесвітнього центру моніторингу охорони природи, то до переліку таких, що

стосуються біорізноманіття включені пять конвенцій [40, c. 58]. Також у будь-

якій роботі такого характеру вимагається визначення основних термінів, але

авторка не згодна з однією з тез, висунутих А. А. Шайдуліною, в якій

вказується на необхідність і доцільність піддати офіційній нормативній

дефініції чотири терміни (поняття): «біорізноманіття», «збереження», «стале

використання», «екосистема» [41, c. 9]. Вбачається за доцільне лише їх

уточнення та впорядкування, оскільки офіційне визначення вже нормативно

закріплене у ст. 2 Конвенції про біологічне різноманіття (1992).

Враховуючи відсутність фундаментальних історико-правових наробок за

обраною темою, зважаючи на її комплексність та мультидисциплінарність,

авторка вважає за доречне звернутися до наукових досліджень у галузі інших

наук, в яких вивчалися проблеми біорізноманіття і де можна знайти ряд ідей,

що вимагають правового підкріплення. З огляду на це окремою групою джерел

обрано наукові праці не лише юристів та істориків права, а й екологів,

біологів, геологів. Серед них доволі цікавими, з наукової точки зору, є роботи

українського еколога В. Є. Борейка, який досліджував історичні аспекти

розвитку природоохоронної справи в Україні («Історія заповідної справи в

Україні» (1996), «Історія руху студентських природоохоронних дружин

України в документах та спогадах» (1997) і приділяв особливу увагу охороні

біорізноманіття («Етика та практика охорони біорозмаїття» (2008), що

19

стосувалися окремих елементів біорізноманіття.

Не можна оминути й причетні до історії правової охорони БР наукові

напрацювання біологічного спрямування таких авторів, як Н. В. Лебедєва та Д.

А. Криволуцький (“Биологическое разнообразие и методы его оценки”, 2002

р.) [10] , які вивчали термінологічні аспекти “біорізноманіття”, В. К. Шитіков

та Г. С. Розенберг (“Оценка биоразнообразия: попытка формального

обобщения. Количественные методы экологии и гидробиологии”, 2005 р.) [42].

Останні, зокрема, наголошують на значенні біорізноманіття в сучасних

міжнародних відносинах при здійсненні політики сталого розвитку [42, c. 92].

Також серед напрацювань науковців-біологів слід виділити навчальний

посібник В.А. Маркова, Є.С. Іванова, Є.А. Лупанова «Біорізноманіття та

охорона природи» [43] (2009), у якому наведено основні відомості про

біологічне розмаїття, охорону природи на різних рівнях її організації та

біосфери в цілому. Незважаючи на те, що документи у сфері охорони БР

наведені без достатнього юридичного аналізу, дане дослідження можна

використовувати як довідковий матеріал під час загального вивчення

проблеми.

Особливий внесок у цю тему зробили вчені, які в межах загальної теорії

охорони природи вперше почали розглядати питання охорони БР окремо і,

враховуючи його значення для збереження екологічної рівноваги планети,

зійшлися на думці, що БР «дійсно цінне як термін і поняття» [44, c. 91].

Основні наукові концепції правової охорони біорізноманіття були

сформульовані в другій половині ХХ ст. насамперед Р. Уїттекером (R. H

Whittaker) [45], який ще на початку 1970-х років структурував рівні

екосистемного різноманітності та досліджував ступінь залежності

біорізноманіття від факторів навколишнього середовища. З позиції

міжнародного права, відома багаторічною розробкою цієї проблеми П. Бірні

(P. Birnie [46]). Крім того багато вчених-юристів (А. Троуборст (A. Trouwborst)

[47] та ін.) , спираються на історичний досвід охорони БР при висуненні

проектів рішення таких екологічних проблем, як законодавче закріплення

20

процесу адаптації біорізноманіття до зміни клімату.

Серед відомих зарубіжних учених-юристів в цій сфері слід виділити

також Boyle A., Regwell C., Brundtland G. H., Cyrille de Klemm, Andreas R.

Ziegler, Hannes Veinla, Clare Shine, Hamilton A.J., Puumalainen J., Johnson S.P.,

Coralle G., Hillion Ch., Stanners D., Lovejoy T.E, Philippe B., Tolba M, Haila Y.,

Kouki J. D. L. Hawksworth, J. L. Harper, Luis Santamarіa, Pablo F. Mendez,

Campbell, A.K, Simoneta Negrete Yankelevich, Smith G., Jakubowska J., Justis R.

T., Kreigsmann B., Jerry Harrison, Mark Collins, Timothy H. J., Ian K. C., Martin

V. S., Jose I. Dos R. Purtado, Bibby C.J., Collar N.J., Crosby M.J., Heath M. F.,

Imboden C., Johnson T. H., Long A. J., Stattersfield A. J., G.O. Norse, E.A.,

McManus R.E., Solberg B., Rapport D. J., Constanza R, McMichael A. J., Bond,

E.M., Chase, J.M., та ін.

У дисертаційному дослідженні також активно використовуються архівні

дані та нормативні документи України та Європейського Спітовариства,

загально-теоретичні дослідження українських та зарубіжних вчених, звіти про

забезпечення практичної діяльності у цій сфері як в Україні, так і в окремих

країнах ЄС.

Враховуючи міждисциплінарний характер даного дослідження,

методологічну основу дисертації становить система наукових методів

(загальнонаукові та спеціально-наукові методи), що в комплексі

використовуються для вирішення завдання та досягнення мети. Основним із

них виступає діалектичний метод пізнання, який застосовано для розгляду

закономірностей становлення та розвитку правової охорони біорізноманіття.

Стала у нагоді низка загальнонаукових методів: сходження від абстрактного

до конкретного і навпаки, логічний, хронологічний метод, що дозволив

викласти досліджуваний матеріал у чітко зумовленій хронологічній

послідовності. Герменевтичний метод використовувався під час тлумачення

нормативних актів в аспекті визначення змісту та сутності правової охорони

БР. Формально-юридичний метод застосовувався для уточнення змісту

окремих правових понять. Крім того, було застосовано конкретно-історичний

21

метод – для дослідження динаміки правового регулювання охорони БР у

конкретних історичних умовах другої половини ХХ ст.; історико-генетичний –

для уточнення окремих рис походження та розвитку концепціїї правової

охорони БР; історико-правовий та компаративний методи (в синхронному та

діахронному аспектах) – для зіставлення історичих особливостей становлення

та розвитку правових основ у цій сфері в Україні та ЄC, визначення їх

подібних та відмінних рис; історико-системний – для цілісного та

комплексного аналізу правових основ охорони біорізноманіття. Оскільки

джерелом дослідження стали численні нормативно-правові акти і стратегії

України та ЄС, особливого значення набуває застосування формального

юридичного методу, за допомогою якого можна вивчити правові норми як

такі,

Історико-порівняльний (компаративний) підхід є основним науковим

інструментом для ідентифікації головних правових особливостей захисту

біорізноманіття та їх порівняння в Україні та ЄС. Історико-порівняльний

метод може розглядатися у двох аспектах: синхронічному і діахронічному. Для

початку доцільно обрати діахронічне порівняння, яке дозволить порівняти

аналогічні акти у різних хронологічних періодах, тобто розглянути їх

історичний розвиток. У нашому дослідженні подібними об'єктами є Закон

1960 р. “Про охорону природи УРСР” з його подальшими доповненнями, і

Екологічні програми, стратегії, "Плани дій" (Action Plans) по збереженню

біорізноманіття ЄС у різні періоди їх прийняття. Синхронічний підхід дав

змогу порівнювати акти України та ЄС, прийняті у той же історичний період,

що робить можливим визначити їх загальні риси і національні відмінності.

Що стосується хронологічної техніки, то було застосовано метод

історизму, який, на думку І.Д. Ковальченко, передбачає «використання разом,

але не одночасно, два підходи: історико-ситуаційного та історико-

ретроспективного» [48, c. 15]. Історико-ретроспективний підхід допоміг

розкрити суть законодавства про охорону біорізноманіття з певної історичної

дистанції, коли воно вже знайшло своє застосування і дало історичні

22

результати відповідної діяльності. Також став у нагоді історико-генетичний

метод. На думку С. М. Жарова [49, c. 30], його можна використовувати з

огляду на буквальний сенс грецького поняття "genesis", тобто походження,

виникнення, процес утворення та становлення певного явища. У зв'язку з тим,

що захист біорізноманіття в цілому є досить новою концепцією у своїй появі

та зміцненні на правовій та політичній арені, то завдяки історико-генетичному

методу вивчено окремі риси процесу розвитку даної сфери, тобто він стає

відповідним інструментом дослідження.

Отже, сукупність зазначених методів є базою для проведення історико-

правового дослідження у сфері правової охорони біорізноманіття в Україні та

ЄС у другій половині ХХ ст.

1.2. Понятійно-термінологічний контекст проблеми правової

охорони біорізноманіття

Першочерговим завданням при проведенні будь-якого виду дослідження

є визначення наукових термінів і категорій. Основним і необхідним у даній

роботі є визначення поняття «біорізноманіття» (БР) та його історичне

становлення у законодавстві другої половини ХХ ст. Загальновідомо, що БР є

необхідною умовою комфортного існування нашої планети, а, на думку

професора міжнародного права Женевського університету Лоранса Буассона

де Шазурі, біорізноманіття «виступає sine qua non стійкості екосистем і форм

життя та їх здатності запобігати стихійним лихам» [50]. У цілому, цей термін є

скороченням, похідною від словосполучення «біологічне різноманіття», і для

здійснення ефективної правової охорони БР необхідне точне й однозначне

використання цього поняття, розуміння його суті і встановлення особливостей.

Дослідники одностайні в тому, що даний термін отримав міжнародну

легітимацію в Конвенції про біологічне різноманіття 1992 р. (далі – КБР), яка

ввела цей природознавчий термін в правовий контекст і у ст. 2 визначила БР як

“різноманітність живих організмів з усіх джерел, включаючи, серед іншого,

23

наземні, морські та інші водні екосистеми і екологічні комплекси, частиною

яких вони є; це поняття включає в себе різноманітність у рамках виду, між

видами і різноманіття екосистем” [51].

До середини ХХ ст. поняття "біорізноманіття" тільки зароджувалося і

знаходилося на периферії наукових досліджень. В останні десятиліття, термін

БР, на думку багатьох вчених (Н. В. Лебедєва, Д. А. Криволуцький [10]; П.

Бірні, А. Бойл & К. Реджвелл [46]), стає одним з центральних понять у

науковій літературі, природоохоронному русі і міжнародних відносинах.

Збереження БР включається в сферу міжнародних зобов'язань на етапі

проведення політики сталого розвитку, а на переконання Г. С. Розенберга,

набуває ще й "політичного звучання" [42, с. 91].

У цілому, зміст даного терміна є складним і неоднозначним, що іноді

породжує його неоднакове тлумачення. Той факт, що існує декілька значень

"біорізноманіття", на погляд С. Негрете-Янкелевич (S. Negrete-Yankelevich),

пов'язаний, зокрема, зі швидким його розвитком [52, c. 45]. Як вказують деякі

вчені (С. Дж. Біббі, Н. Дж. Коллар., М. Дж. Кросбі, та ін.), БР включає в себе

загальне різноманіття життя на Землі і містить не тільки кількість генів видів

і екосистем [53, c. 90], а й різноманітність у їх структурі та функціях [54, c. 7].

На даний час існує багато визначень терміна БР, в чому більшість вчених

вбачає «розпливчастість, що відображає невизначеність поняття» [55, c. 90].

Приміром, дослідження Д. Де Лонга виявило близько 85 визначень терміна

біорізноманіття [56, c. 738]. Деякі науковці вважають, що біорізноманітність є

«синонімом видового багатства» [57, c. 230] інші розглядають його як «видове

різноманіття» [58, c. 467]. У той час як значна кількість вчених висуває ширше

визначення, наприклад, як "все різноманіття життя на Землі" [59], окремі

дослідники додатково акцентують на видах, що знаходяться під загрозою

зникнення [60, c. 32]. На думку автора дисертаційного дослідження, таке

визначення терміна біорізноманіття, як «комплексний діапазон видів фауни,

флори і середовищ існування (біотичного і абіотичного характеру, природного

та антропогенного походження), які в синтезі складають основу оптимального

24

функціонування екологічної системи планети» більшою мірою відображає

суть цього поняття, а при правовому закріпленні матиме більш ефективний

результат, зокрема при його застосуванні. Адже недостатнє роз'яснення цього

поняття в юридичній науці та різноманітне використання в законодавстві

призвело до негативних наслідків у вигляді роз'єднаності і неповноти

встановлення об'єкта (у подальшому дисертанткою буде наведено ряд

онтологічних та синтаксичних проблем терміна БР в українському

законодавстві).

У цілому термін "біорізноманіття" з'явився порівняно нещодавно (у

загальноісторичному вимірі), але різке підвищення актуальності проблеми та

активне обговорення питань збереження БР на міжнародній арені протягом

другої половини ХХ ст. дає підставу визнати його незаперечну значимість.

Проблемам дослідження визначення терміна "біорізноманіття" присвячені,

переважно, роботи таких зарубіжних вчених, як: Р. Х. Уїттекер, П. Бірн, А.

Бойль, Л. Сантамаріа, П. Ф. Мендес, А. К. Кемпбелл, Н. Я. Сімонет, Я.

Пуумалайнен, Д. Де Лонг, А. Дж. Хемільтон, К. Дж. Біббі, Й. Хайль, Дж. Коук

та ін. Серед російських вчених можна відзначити Г. З Розенберга, В. К.

Шитикова, Н. В. Лебедєву, Д. А. Кріволуцького, А. А. Тишкова, Б. А. Юрцева,

А. Н. Вилегжаніна і А.А. Шайдуліну. Стан біорізноманіття та способи його

захисту, як уже наголошувалося, лежать у площині різних наукових сфер, у

тому числі й юридичної науки. Серед нечисленних українських правників

можна назвати А. П. Гетьмана, В. І. Лозо, Л. В. Струтинську-Струк, П. А.

Гвоздика, С. В. Єлькіна, в роботах яких аналізуються проблеми захисту БР у

правовій науці, нормативних актах і програмних документах України та

Європейського Союзу. Багато вчених розглядають проблеми захисту

біорізноманіття без належного аналізу загального значення даного терміна,

його закріплення на юридичному рівні, історичних особливостей і сучасних

вимог, що говорить про недостатній ступінь розробки окресленої проблеми.

Автор погоджується з позицією П. О. Гвоздика [61, c. 172] про те, що

подальша розробка законодавства у сфері захисту навколишнього середовища

25

повинна здійснюватися з урахуванням виникнення нового об'єкта еколого-

правового регулювання – біорізноманіття. Це зумовлюється тим фактом, що

поняття "біорізноманітність", за порівняно короткий проміжок часу, отримало

розширене багаторівневе тлумачення, стало одним із небагатьох

загальнобіологічних термінів, закріплених на рівні важливих міжнародних

угод. Саме це і підтверджує актуальність аналізу як самої проблеми охорони

біорізноманіття, так і перспектив вдосконалення визначення поняття, зокрема

його змісту, що, зрозуміло, потребує глибокого історико-правового вивчення

цього питання. Ухвалення в 1992 р. в Ріо-де-Жанейро Конвенції про БР (далі:

КБР), на думку вчених, ознаменувало перехід від практики охорони окремих

видів дикої фауни і флори до комплексного міжнародно-правового вирішення

питань збереження всього діапазону флори, фауни і середовищ існування [62,

c. 91]. КБР 1992 р. закріпила поняття "біорізноманіття" як офіційний термін

для 156 країн. У цілому, визначення "біорізноманіття", отримане в результаті

інтерпретації КБР, виявилося досить розпливчастим і багаторівневим, і, на

думку Кемпбелла (A.K Campbell), сьогодні розглядається в трьох різних

контекстах [63, c. 194]: як загальне концептуальне поняття (екологічної

парадигми), політична конструкція (щодо покращення охорони природи) або

вимірювана одиниця. Таким чином, означена Конвенція ввела в правовий

контекст природознавчий термін «біорізноманіття», визначивши його як

''різноманітність живих організмів з усіх джерел, включаючи, серед іншого,

наземні, морські та інші водні екосистеми і екологічні комплекси, частиною

яких вони є; це включає в себе різноманітність у рамках виду, між видами і

різноманіття екосистем" (ст. 2 ''Використання термінів'') [51].

У деяких дослідників виникають цілком обгрунтовані запитання щодо

російського перекладу даної статті: «Биологическое разнообразие означает

вариабельность (variability) живых организмов … ». Наприклад, А. Н.

Вилегжанін вважає транслітерацію англійського терміна «variability» в тексті

Конвенції російською мовою не зовсім вдалим варіантом [64, c. 69]. Авторка

даної дисертаційної роботи у цілому погоджується з тезою вченого, і

26

переконана що автоматичний переклад слова «варіабельність» слід було

замінити більш звичним і зрозумілим для правозастосовувача словом

«різноманіття». Також у своїх роботах А. Н. Вилегжанін висловлює думку про

необхідність з'ясування договірно-правового, а не природничого змісту цього

терміна [64, c. 75].Однак вбачається, що при правовій легітимації цього

природознавчого поняття правило ясності юридичної техніки було дотримано,

а запропоноване російським вченим доповнення лише перевантажить обраний

рівень змісту терміна.

У ст. 2 КБР "Використання термінів" пояснюється як термін "біологічне

різноманіття", так і релевантні елементи, що вимагають пояснення, наприклад,

"екосистема", тобто, конвенційне визначення охоплює основні рівні і фактори

біорізноманіття. Автор погоджується з думкою вчених, що дати більш

детальне тлумачення терміна навряд чи можливо, «оскільки спроба подальшої

конкретизації не враховуватиме багаторівневий і цілісний характер

біорізноманіття» [42, с.92]. На наш погляд, при розгляді правових форм і

методів збереження біорізноманіття необхідно брати до уваги комплексний

характер предмета і багатовимірне трактування об'єкта. При вивченні

українського законодавства, автор дисертації виділяє ряд таких онтологічних

проблем збереження біорізноманіття, як: (а) нечіткість термінологічної бази у

цій сфері; (б) занадто неоднозначне вживання даного терміна в різних

контекстах; (в) необізнаність населення не тільки про конкретні проблеми

біорізноманіття, а й відсутність уявлення про значення даного терміна.

Наприклад, при дослідженні текстуального закріплення БР в

українському законодавстві виявляні такі порушення вимог юридичної

синтаксису, як недотримання правила однозначності, стійкості терміна і

загальна безсистемність термінології, коли це поняття отримує неоднозначну

конотацію. Найбільш стійким і визнаним 156 країнами є дефініція наведена у

ст. 2 КБР. У той же час у ст. 1 Закону України «Про Загальнодержавну

програму формування національної екологічної мережі України на 2000 – 2015

рр.» від 21.09.2000 р. [65] закріплене таке визначення терміна: «Біологічне

27

(біотичне) різноманіття – сукупність усіх видів рослин, тварин і

мікроорганізмів, їх угруповань та екосистем у межах території України, її

територіальних і внутрішніх морських вод, виключної (морської) економічної

зони та континентального шельфу. Біологічне різноманіття складається з

видового, популяційного, ценотичного, генетичного різноманіть”. Це

визначення вбачається некоректним з кількох причин. По-перше, воно значно

відрізняється від конвенційного (ст. 2 КБР), а відповідно, порушує принцип

стійкості терміна. По-друге, законодавцем робиться уточнення – «біотичне»,

тобто «живе», хоча такий невід'ємний елемент біорізноманіття, як екосистеми,

включає в себе і абіотичні (неживі) елементи, оскільки екосистема – це

«динамічний комплекс угрупувань рослин, тварин і мікроорганізмів, а також їх

неживого навколишнього середовища, взаємодіючих як єдине функціональне

ціле» (ст. 2 КБР). Отже, виключати з визначення терміна «біологічне

різноманіття» таку абіотичну складову, як «екосистема» не вбачається за

можливе. До того ж у період активного розширення міст та їх перетворення на

типові середовища існування БР відкидати цей антропогенний абіотичний

елемент є помилковим. Таким чином, в дисертаційній роботі робиться

висновок про те, що український законодавець: (а) розглядає елементи БР

окремо, не приділяючи належної уваги комплексному характеру цього об'єкта

(що не може не позначатися на оптимізації його захисту); (б) включає в текст

юридичних документів неправильні визначення; (в) порушує правила стійкості

й однозначності терміна БР.

Інший момент полягає в тому, що багато вчених по-різному тлумачать

хронологічну сторону використання терміна «біологічне різноманіття»,

приміром, Н. В. Лебедєва і Д. А. Кріволуцький вважають, що він активно

використовується не менше півстоліття [10, c.11]. Натомість інший, але

цікавий, погляд на періодизацію зміни екологічних парадигм і наукового

розуміння концепції БР пропонують Г.С. Розенберг і Г.П. Краснощоков у своїй

роботі «Екологічні хронології» [66]. Науковці посилаються на еколога-

теоретика ХХ ст. Рамона Маргалефа, як одного з провайдерів поняття

28

«біологічне різноманіття», згадуючи при цьому 1935 р. і англійського вченого

А. Тенслі, який навів своє формулювання поняттю «екосистема», яке в

подальшому стало одним з основних елементів біологічного різноманіття.

Пізніше, у 1938 р. В.В. Станчинський видав роботу "Завдання, зміст,

організація та методи комплексних досліджень у заповідниках" – одне з

перших теоретичних досліджень заповідної справи. У 1939 р. К. Троль,

спираючись на роботи наших вітчизняних вчених К.Д. Глінки та Л.С. Берга,

зробив внесок у розвиток нового наукового напрямку – екологія ландшафтів.

У 1940 р. академік В. І. Вернадський, розвиваючи концепцію біосфери і

ноосфери, обгрунтував фундаментальний принцип біогенної міграції

елементів. На початку 40-х рр. В.Н. Сукачов [67, c. 112] інтерпретує поняття

«біогеоценоз», а на початку 50-х (1951 р.) Р. Маргалефа запроваджує

використання інформаційних ентропійних заходів для оцінки екологічного

розмаїття та стабільності екосистем, а у подальшому розвинув уявлення про

співтовариства видів як самоорганізовані системи. Необхідно також згадати

працю Керсон Рейчел "Мовчазна весна" [68] (1962 р.) – етапну еколого-

публіцистичну роботу з охорони природи, що мала великий резонанс у

громадскості. Розвитку науки у сфері біорізноманіття сприяє й доробок

Уїттекера, який у 1965 р. розробив свою знакову концепцію екологічного

різноманіття [69]. А у широкий політичний обіг дане поняття ввійшло тільки у

1972 р. на Стокгольмській конференції ООН з навколишнього середовища, на

якій "екологи зуміли переконати політичних лідерів країн світового

співтовариства в тому, що охорона живої природи має стати пріоритетною при

будь-якій діяльності людини на землі" [69, c.11]. У 1980 р. термін біологічне

різноманіття був використаний, щоб описати "видове багатство" [70], а Е.А.

Норс і Р.Е. МакМанус [71] в тому ж році, використали цю термінологію для

опису концепції, яка включала як екологічну, так і генетичну різноманітність.

Через десять років після Стокгольмської конференції спостерігається

активність у використанні терміна і в науковій літературі, що підтверджують

дослідження 80-х років минулого століття (Y. Haila, J. Kouki) про вживання

29

"біорізноманіття" в назвах і анотаціях до наукових статей (графік 1) [72, c. 6].

За даними каталогу BIOSIS, термін біорізноманіття все частіше застосовується

в науковій літературі в кінці 80-х- початку 90-х, як відзначають британські

вчені D.L Hawksworth, J.L Harper (графік 2) [73, c. 6]. Наведені графіки

показують кількість згадувань у межах кожного року (загальна кількість 921

рази в кінці квітня 1994 р. є завищеною через подвійний облік цитат із

зазначенням дати більше одного року; фактична кількість одиночних

згадувань у даний період склала 888 разів) (див. додаток А).

0

200

400

600

800

1000

1987198819891990199119921993Количество

публикаций

(упоминаний

)

Годпубликации

График№2

Незважаючи на деяку неточність визначення, поняття «біорізноманіття»

стало досить часто використовуватися в науковій літературі майже одразу

після своєї першої появи, що, на нашу думку, відображає його іманентну

природу і фундаментальне значення для науки.

Як показують дослідження, в нашій країні хоч і підтримується

загальноєвропейський вектор в екологічній політиці (приєднання до конвенцій

і участь у міжнародних конференціях: Стокгольмській (1972), Ріо (1992), але

не враховується необхідність доведення до відома громадян наслідків

скорочення біорізноманіття для навколишнього середовища і життя самої

людини. На наше переконання, однією із проблем для ефективного захисту

біорізноманіття є також неотрефлексоване тлумачення даного терміна та його

невпорядкований імпорт з європейського та міжнародного права. Провівши

огляд аналітичних звітів Комісії Європейського Союзу «Ставлення європейців

до проблем біорізноманіття» [74], зроблено висновкок, що дані проблеми

30

наявні не лише в українській, а й європейській науці.

Проведений автором соціоісторичний аналіз на основі даних

аналітичного звіту Комісії ЄС 2007 р., 2010 р., 2013 р. дає підстави відзначити

позитивну тенденцію щодо інформованості європейських громадян про

проблеми біорізноманіття. А саме, згідно зі звітом 2010 р. дві третини

громадян ЄС знайомі з терміном «біорізноманіття»: 38% респондентів знають

його значення (збільшення на три відсотки порівняно з 2007 р.) і 28% заявили,

що вони чули про біорізноманіття, проте не знають його значення. В

останньому аналітичному звіті ЄС 2013 р. кількість обізнаних із терміном

«біорізноманіття» збільшилася в 18 державах-членах (у порівнянні з

попереднім опитуванням в 2010 р.): трохи менше половини європейців чули

термін «біорізноманіття» і знають його значення (44%). Серед країн, з

найвищим рівнем проінформованості про «біорозмаїтті» були Німеччина та

Австрія (87 – 88%), крім того, майже три чверті німців та австрійців не тільки

чули про термін, а й знали його значення (73% – 74%). У звіті 2013 р. до

найбільш обізнаних країн, разом із Німеччиною та Австрією, додалася

Болгарія з показником у 53%.

Порівняння результатів 2007 р. і 2010 р. показало, що в 12 з 27 держав-

членів ЄС частка респондентів, які ніколи не чули про термін

"біорізноманіття" знизилася не менш ніж на п'ять відсотків. Більшість

громадян ЄС змогла пояснити зміст скорочення біорізноманіття власними

словами, а велика кількість з них навіть змогла назвати окремі аспекти цієї

проблеми. У деяких державах-членах ЄС спостерігалася негативна тенденція

до зниження частки респондентів, які вважали себе достатньо

поінформованими про проблеми скорочення біорізноманіття (Естонія: з 46% у

2007 р. році до 32% в 2010 р).

У цілому, у вказаних вище звітах зазначалося про те, що Європейський

Союз прагне до захисту БР шляхом підвищення обізнаності громадян стосовно

даної проблеми завдяки вжиття заходів комплексного характеру.

Все ж таки автор погоджується з тезою А. А. Тілле, що опублікування

31

закону саме по собі не забезпечує реального знання його громадянами, цього

можна досягти тільки шляхом вжиття "безлічі соціально-економічних,

політичних, культурних та юридичних заходів” [75, c. 38]. Це твердження є

істинним і у сфері правового захисту біорізноманіття, тобто виконання норм в

галузі охорони навколишнього середовища залежить і від рівня обізнаності

населення про значимість даної проблеми. Деякі вчені (С. В. Єлькін)

називають ще й таку проблему, як "загальний брак інформації та знань

стосовно біологічного різноманіття" і вказують на "нагальну необхідність у

розвитку наукового, технічного та організаційного потенціалу з метою

забезпечити загальне розуміння цієї проблеми” [76, c. 68]. На нашу думку,

саме відсутність знань про проблему скорочення біорізноманіття є однією з

проблем у питаннях збереження біорізноманіття України і Європи в цілому.

Проведений у дисертації аналіз генезису терміна «біорізноманіття»

свідчить про його бурхливий розвитку в другій половині ХХ ст. У роботі

виділяється ключова роль міжнародних конвенцій (особливо КБР 1992 р.) у

процесі становлення терміна на політичній арені та оформлення в юридичному

контексті. Це дозволило виділити цілий ряд проблем, що стосуються значення

терміна "біорізноманітність" і зробити висновок про те, що їх вирішення має

підняти на більш якісний рівень ведення державної політики у сфері захисту

фауни, флори і середовищ їх проживання. Окреслені вище проблеми існують

не лише в Україні, а й в європейських країнах. Аналіз звітів Європейської

Комісії про ставлення до проблем захисту біорізноманіття європейських

громадян показав також недостатньо високий рівень обізнаності населення

Європи, що не може не відбиватися на ефективності втілення в життя політики

по загальній охороні навколишнього середовища та біорізноманіття зокрема.

Розглядаючи понятійний контекст даної проблеми, слід згадати й інші

граничні терміни, пов'язані з охороною БР, такі як "біосистеми" і "ландшафт".

Ці поняття обрані, бо вони позначають певний рівень взаємозв'язку складових

компонентів, що відбивається в морфології частин слова: -система і -шафт (з

нім.: взаємозалежність). Найбільш вдале природознавче визначення терміну

32

"ландшафт" дав Ю. П. Пармузін у 1964 р.: "генетично однорідна територія,

складена однотипною гірською породою і сучасною корою вивітрювання, що

має однотипний рельєф і стік, типічний і закономірно повторюваний

мікроклімат, грунтові різниці, рослинні співтовариства, а також певні види

мікроорганізмів і тваринних видів, які однотипно йдуть процесами розвитку;

зазвичай це територія в тій чи іншій мірі перетворена людиною" [77, c. 300].

Треба вказати, що своїм юридичним оформленням термін «ландшафт», на

думку вчених [78, c. 161], зобов’язаний Всеєвропейській стратегії збереження

біологічного та ландшафтного різноманіття (Софія, 23-25 жовтня 1995 р.) [79].

У вітчизняній юридичній науці це поняття тільки почало розроблятися (В. І.

Андрійцев [80], С. Єлькін, О.В. Лозо [81]). Термін ‘біосистема’ також слід

згадати й у зв'язку з визначення поняттям правової охорони БР. Так, БР – це

система відносин між двома або кількома видами організмів. Натомість, деякі

автори розглядають його як синонім терміна ‘екосистема’ [82]. Завядки

вивченню термінів, співвіднесених з охороною БР, можна констатувати, що

неприпустима редукція ключового поняття до його складових (флора, фауна,

середовища існування), так як БР – це повний діапазон і цілісний

взаємозв'язок, не проста сума окремих частин, а синтез, який дає нову якість

явища з іншими кількісними показниками.

Окрім того, у данному історико-правовому дослідженні слід поясненити

та визначити деякі інші терміни, які набувають особливого значення стосовно

охорони БР і постійно використовуються в політико-правових актах ЄС, а

саме: критерії, якісні цілі, стандарти, які можна за своєю природою

порівняти з нормами і правилами, що в той же період застосовувалися в

законодавстві України. Особливу увагу визначенню основних юридичних

термінів, пов'язаних з охороною БР у ЄС, було приділено у ЕП 1 [83] (1973 р).

Так, поняття «критерій» позначало відношення між схильністю біологічного

виду або середовища проживання забрудненню або збитку і ризиком та / або

величиною несприятливого ефекту, викликаного цією загрозою в даних

обставинах. Термін 'критерій' об'єкта позначав будь-який компонент

33

навколишнього середовища, фактично або потенційно схильний до

забруднення або збитку. Термін ‘ризик' трактувався як ймовірність

виникнення небажаних ефектів, що є результатом даної схильності до одного

або більше забруднювачів або видів збитку, що розглядається окремо або в

комбінації з іншими. Особливо детально пояснювалося, що якісна мета

середовища проживання пов'язана з комплексом вимог, які підлягають

виконанню у встановлений строк у цілому або фрагментарно. При обранні цієї

мети слід було звертати увагу на: a) рівень основного захисту, який означав,

що об'єкт не підданий неприпустимому ризику; б) рівень без ефекту, за якого

ніякі передбачувані наслідки не зачіпали об'єкт. Ці два рівні визначалися на

основі встановлених вище критеріїв. Спеціальне керівництво було складене

для певних регіональних умов, можливих впливів на сусідні області і цільових

користувань.

'Стандартами' охорони виду або середовища проживання наказувалося

встановлювати для обмеження або запобігання загрозам для БР в якості

засобів досягнення або наближення до якісних цілей. Стандарти

безпосередньо або побічно адресувалися відповідальним особам чи органам і

встановлювали рівні забруднення або збитку, які не повинні бути перевищені в

навколишньому середовищі. Закріплювалися стандарти за допомогою законів,

інструкцій, дміністративних процедур або відповідно до взаємної угоди чи

добровільним прийняттям.

Згідно з ЕП 1 'стандарти' включали, зокрема: а) показники якості

навколишнього середовища – юридично обов'язкові норми, що закріплюють

рівні забруднення або збитку, які не повинні бути перевищені в даному

довкіллі або його частині; б) стандарти процесу, типу: показники емісії – рівні

забруднення або збитку від емісії, проектні стандарти – вимоги, що

підлягають виконанню при проектуванні споруд для захисту навколишнього

середовища, а також операційні стандарти, що підлягають виконанню під час

роботи споруд. У деяких випадках встановлення стандартів було бажано ще до

формулювання критеріїв і якісних цілей. У цілому, такі елементи, як критерії,

34

цілі і стандарти підлягали постійному перегляду згідно з науково-технічним

прогресом, а методи їх використання та специфікації могли видаватися у

формі "зводу правил", які вбачаються в дисертації паралеллю до Державних

стандартів (ДСТ) в Україні.

При дослідженні нормативної бази з охорони біорізноманіття можна

зробити висновок, що в кожній міжнародній Конвенції при встановленні

сфери регулювання формувався особливий термінологічний словник. Як

зазначалося вище, у КБР 1992 р. юридично закріплювався сам термін

«біорізноманіття», а, приміром, у тексті Боннської конвенції 1982 р. про

збереження міграційних видів диких тварин [84], що стала базовою для

правової охорони мешканців суші, наведена дефініція поняття «міграційний

вид», що в контексті даної Конвенції означало загальну популяцію диких

тварин або її географічну частину, які циклічно перетинають один або більше

національних кордонів. «Статус збереження міграційного виду» означав

сумарний вплив, що діє на міграційний вид, який може стосуватися його

довгострокового розподілу. «Статус збереження» визнавався "сприятливим"

якщо:

1) дані динаміки популяції вказують, що міграційний вид підтримується

на довгостроковій підставі як життєздатний компонент екосистем;

2) діапазон міграційного виду не зменшується;

3) наявне середовище проживання, достатнє для довгострокової

підтримки популяції;

4) поширення і розмаїття міграційного виду наближаються до

історичного обсягу і належного рівня екосистеми, сумісного з раціональною

організацією управління живою природою.

«Діапазон» означав всі частини землі або води, на яких міграційний вид

живе або якими переміщується, а під «середовищем проживання» розумілася

будь-яка область в діапазоні проживання міграційного виду, яка містить

відповідні умови для його життєдіяльності.

Використання цих термінів у політико-правовоій практиці стає більш

35

поширеним з кожним роком, що викликає гостру необхідність їх подальшого

дослідження та оптимізації юридичного оформлення. На нашу думку,

правильне розуміння і застосування даних термінів, аналіз іх еволюції (появи

та розвитку) в законодавчих актах, послужить інструментом для ефективної

реалізації політики у сфері збереження біорізноманіття. Для цього необхідним

вбачається виправити онтологічні, юридично-синтаксичні, інформаційні

помилки пов'язані з використанням терміна БР у законодавстві України,

провести загальну уніфікацію і впорядкування.

1.3. Головні історичні етапи та напрямки розвитку законодавства

щодо охорони біорізноманіття

Як уже вказувалося, основою цього дисертаційного дослідження став

принцип історизму, що передбачає вивчення фактів, явищ і подій в

нерозривному зв'язку з конкретною історичною обстановкою. За допомогою

даного принципу з'являється можливість виокремити етапи еволюції

законодавстсва у сфері охорони БР.

Періодом безперечного підйому природоохоронної активності є друга

половина ХХ ст., коли людство з усією очевидністю визнало, що «земля

кругла», а її ресурси в ряді випадків абсолютно вичерпні.

Хоча вже на початку минулого столуття, були спроби міжнародного

визнання важливості охорони БР. У першій чверті ХХ ст. один із засновників

вітчизняного заповідного руху та охорони дикої природи (компонентів, які

згодом увійдуть до поняття БР) І. П. Бородін як представник Російської імперії

на Міжнародній конференції з охорони природи в Берні в 1913 р. [85]

підкреслив значущість загальноєвропейського співробітництва у цій сфері та

ініціював створення в країні спеціального органу з контролю за дотриманням

природоохоронних правил під егідою Академії наук або Міністерства освіти

[86, c. 52] – Постійну природоохоронну комісію Географічного товариства, за

рішенням якої в 1914 р. була видана брошура І.П. Бородіна "Охорона пам'яток

36

природи" [24]. Разом з цим науковцем слід згадати діяльність Ф. Е. Фальц-

Фейна, засновника заповідника Асканія-Нова в Херсонській губернії, який

проводив біологічні дослідження на його базі. Згідно з Декретом РНК України

від 3 квітня 1919 р. «Про оголошення частин колишнього маєтку Фальцфейна

«Асканія-Нова» і «Елізаветфельд» народно-заповідним парком» [25] даний

об'єкт став першим державним заповідником України.

У цілому в історії розвитку вітчизняної еколого-правової думки і

законодавства у сфері БР в ХХ ст. слід виділити три найбільш загальних етапи:

дореволюційний (до 1917 р.), радянський і сучасний етап незалежної України.

Подібної класифікації дотримується ряд вчених (М.М. Бринчук [87], І.А.

Фефелова [88, c. 37]). Проте, важко погодитися з думкою М. С.

Перміловського, який визначає радянський етап розвитку природоохоронного

законодавства як такий, що «показує відсутність особливого ціннісного

відношення до навколишнього середовища, оскільки жоден з прийнятих

нормативних правових актів не мав комплексного характеру охорони

навколишнього середовища і її відновлення» [89, c. 59]. Як контраргумент

можна навести такі нормативні документи радянського періоду, як постанова

Ради Міністрів "Про охорону природи на території УРСР" від 3 липня 1949 р.,

Закон «Про охорону природи УССР» 1960 р., постанова ЦК КПУ й Ради

міністрів УРСР від 8 травня 1973 р. «Про посилення охорони природи і

поліпшення використання природних ресурсів республіки» і низку інших, в

яких не лише повною мірою проявився комплексний і системний підхід до

охорони природи, а й знайшли своє відображення норми та принципи, подібні

тогочасному Європейському законодавству. Причому, аналізуючи дані акти,

вбачається те, що ідеологічне забарвлення в цій сфері було мінімальним.

Розглядаючи питання періодизації та основних етапів розвитку

природоохоронної активності радянського періоду, слід навести думку І. Л.

Білого, який зазначив, що з плином часу ця діяльність знайшла чотири форми

свого вираження: заповідну, консервативну охорону; раціональне

природокористування; відновлення природних ресурсів; захист

37

навколишнього середовища [90, с. 154]. Таким чином, у законодавстві

виробилися головні риси комплексного підходу. А в другій половині ХХ ст.

цей комплекс збагатився новими аспектами у зв'язку з тим, що СРСР став

учасником міжнародних конвенцій та угод у сфері захисту природи і БР. Деякі

вчені оцінюють динаміку розвитку законодавства про охорону флори, фауни і

середовищ існування лише поверхово, не аналізуючи змістовну особливість

періодів. Наприклад, А. К. Соколова розглядає діапазон з 1917 р. по 1990 р. як

єдиний етап формування правових основ охорони рослинного світу,

відзначаючи фрагментарність законодавства цього періоду, безліч прогалин та

недоліків.

Відсутність у вітчизняній науці стійкої періодизації розвитку правової

охорони біорізноманіття пояснюється структурно-функціональною

багатогранністю проблеми, а також відсутністю спеціальних історико-

правових досліджень даної тематики. Наявність великої кількості класифікацій

окремих елементів біологічного різноманіття і методів їх захисту (in-situ і ex-

situ) ускладнює виявлення загальних закономірностей і напрямків

еволюціонування законодавства про охорону біорізноманіття. Серед більш

вузьких тематичних досліджень заслуговують на увагу класифікація

українського еколога В. Є. Борейка у сфері охорони птахів: 1917 р. – 1941 рр.,

1944 р. – 1968 рр. [91, c. 89] та періодизація М. А. Дейнеги стосовно

агломеліоративного законодавства, який запропонував виокремлювати чотири

етапи [92, c.70], а саме: 1) 1922–1945 рр., як період формування українського

радянського агромеліоративного законодавства; 2) 1946-1966 рр., як період

його утвердження; 3) 1966–1984 рр., як період розвитку українського

радянського агромеліоративного законодавства та 4) 1984–1990 рр - період

широкомасштабних зрушень. Свою класифікацію процесу формування

законодавства про охорону територій та об'єктів природно-заповідного фонду

України пропонує О. М. Ковтун: 1) 1917 – 1991 рр., 2) 1991 – по теперішній

час [93, c. 23]. На нашу думку, така періодизація лише означає дати, не

відображаючи специфіку змісту і динаміку процесу. Пропонуємо виділяти такі

38

періоди: 1) до 1917 р., 2) 1917 – 1941 рр., 3) 1944 – 1949 рр., 4) 1949 – 1960 рр.,

5) 1960 – 1972 рр., 6) 1972 – 1991 рр., 7) 1991 – 2004 рр., 8) сучасний етап.

Підставою для обгрунтування такої періодизації стали ключові події в історії

нашої країни, а також прийняття базових актів у досліджуваній сфері. Перші

три запропонованих етапи не були об'єктом дослідження дисертаційної

роботи, і виокремлені автором відповідно до історичних подій першої

половини ХХ ст. Предметом розгляду стали п’ять останніх етапів (саме з 4 по

8-ий). Четвертий етап бере свій початок з прийняття постанови Ради Міністрів

"Про охорону природи на території УРСР" від 3 липня 1949 р. [94], у якій

аналізувався стан охорони навколишнього середовища, та наводилися

рекомендації по збереженню БР республіки. Незважаючи на фрагментарність

законодавства, у даний період відбувається закріплення правом значущості

природного середовища для суспільства і перехід від прагматично цілей, до

підтримання екологічного балансу. П'ятий ознаменувався прийняттям

базового Закону «Про охорону природи Української РСР» у 1960 р., який

вперше на законодавчному рівні закріпив, що охорона природи має

комплексний і системний характер. Шостий виокремлений етап

розпочинається з 1972 р., який обрано автором, як ключовий, оскільки саме у

цей момент було покладено початок загальноєвропейської та світової

співпраці у сфері охорони біорізноманіття, до якої долучилася і Україна.

Сьомий етап співпадає з проголошення незалежності України в 1991 р. і

побудовою національного законодавства аж до 2004 р., коли відповідно до

закону почала формуватися Національна екомережа України, яка має увійти до

Європейської екологічної мережі.

Що стосується варіантів періодизації екологічного права та охорони

біорізноманіття в ЄС, то В. В. Ніколаєв у своїй дисертаційній роботі 2004 р.

«Охорона навколишнього середовища в Європейському Союзі: право,

політика, дипломатія» [95, c. 176] пропонує чотири етапи становлення

політики та права Євросоюзу в сфері охорони навколишнього середовища:

перший етап (1957 – 1972 рр.) – початок інтеграційної політики; другий етап

39

(1972 – 1986 рр.) – Стокгольмська конференція 1972 р.; третій етап (1986 –

1992 рр.) – включення розділу VII ЕЕА «Довкілля в частину ІІІ Договору про

заснування ЄЕС; четвертий етап (1992 – 2003 рр.) – підписання

Маастрихського договору і усвідомлення значення охорони навколишнього

середовища.

На відміну від російського вченого, деякі англійські дослідники

обирають інші хронологічні рамки становлення європейської екологічної

політики і права. У своїй монографії "Екологічна політика Європейських

Співтовариств" (The Environmental policy of the European Communities) С. П.

Джонсон і Г. Корал (S. P. Johnson & Guy Coralle) [96, c. 1] починають відлік

екологічної політики з Паризького саміту ЄС у жовтні 1972 р., на якому «була

поставлена мета поглиблення процесу європейської інтеграції через розвиток

нових напрямків діяльності» [97]. При цьому автори попереджали про

подальший спад екологічної активності через економічного і паливної кризи

1973 - 1974 рр. [96, c. 2].

Швейцарський вчений А. Зіглер [98, c. 132] (A. Ziegler) поділяє

природоохоронну діяльність ЄС на три періоди. Перший, "фундаційний",

період датується так: з моменту створення Європейського Співтовариства у

1957 р. і до Стокгольмської конференції 1972 р., хоча в ньому і превалюють

економічні інтереси. Другий – 1973 р. і до середини 80-х, коли був прийнятий

Єдиний європейський акт 1986 р. (Single European Act, SEA), що запровадив

"автентичну екологічну політику ЄС". Третій, сучасний період, почався в 1986

р., після набрання чинності даним актом: саме в цей період охорона

навколишнього середовища стала "самоціллю" без інших підтекстів. Слід

погодитися з цією класифікацією, але також варто відзначити, що, незважаючи

на існування різних класифікацій, вчені сходяться в тому, що історія

становлення регулювання екології демонструє собою приклад переоцінки

відносин людини і навколишнього середовища, пов'язаних з

природокористуванням [89, c. 209].

Більш детальну періодизацію розвитку екологічної політики ЄС

40

пропонує В. І. Лозо [99, с. 125-126]. Згідно з його точкою зору екологічна

політика Європейського Союзу пройшла у своєму розвитку шість етапів. На

першому етапі (1951 р. – 1957 р.) Європейські співтовариства не мали

особливої компетенції в галузі охорони навколишнього середовища,

приймалися лише поодинокі норми, а заходи що вживалися в цій сфері, не

носили системного характеру. Римський договір 1957 р., з прийняттям якого

розпочався другий етап (1957 р. – 1973 р.), встановив цілі екологічної

політики, зокрема, передбачити спільні програми співробітництва з охорони

навколишнього середовища. На третьому етапі (1973 р. – 1986 р.) відбувся

перехід багатостороннього екологічного співробітництва на постійну

міждержавну основу, як наслідок, на Стокгольмській конференції ООН 1972 р.

були закріплені міжнародні принципи охорони навколишнього середовища.

Окрім того, в Європейському Співтоваристві для гармонізації термінових

заходів охорони природи з 1973 р. розробляються перші Програми дій у сфері

навколишнього середовища, які закріплюють основні принципи, цілі та

завдання екологічної політики та інспірують створення і прийняття

законодавчих актів, за допомогою яких політична програма набуває форми

нормативно-правових приписів. Предметом регламентації на цьому етапі стає

створення сприятливого екологічного режиму для дикої фауни, флори і

збереження середовищ їх проживання. Четвертий етап (1986 р. – 1992 р.) був

ознаменований закріпленням компетенції Співтовариств у галузі

навколишнього середовища в Єдиному Європейському Акті і легітимацією

екологічної діяльності. Визначені координати екологічної стратегії, критерії

розробки програм дії Співтовариств у даній сфері і активізації міжнародного

співробітництва з цих питань. Екологічні стандарти стали вже не просто

варіантом, а імперативом і істотний чинником розвитку. Уже в 1990 р.

засновано Європейське Агентство з навколишнього середовища, екологічної

інформації та мережі спостережень. Для вдосконалення контролю за

ефективністю екологічного законодавства почала проводитися стандартизація

та раціоналізація звітів про його виконання. На п'ятому етапі (1992 р. – 2001

41

р.), після утворення Європейського Союзу, вперше була прийнята

довгострокова (до 2010 р.) П'ята програма дій в галузі охорони навколишнього

середовища, яка визначила розширення правового регулювання і початкову

кодифікацію норм ЄС у сфері екології. Програма констатувала, що вся

діяльність людини, економічна і соціокультурна, впливає на біофізичний світ,

сама піддається його впливу , а в її основу покладена якість відносин між

суспільством і навколишнім середовищем. Цілий комплекс правових заходів

Європейського Співтовариства був спрямований на охорону лісів як

середовищ існування дикої фауни і флори. ЄС став одним з ініціаторів

Конвенції ООН про біологічне різноманіття. Охорона різновидів дикої фауни і

флори здійснювалася за допомогою детального регулювання торгівлі ними,

порядку вилучення диких тварин з природного середовища існування і

подальшого поводження з ними, призупинення надходжень до Спільноти

примірників деяких різновидів дикої фауни і флори, умов утримання диких

тварин у зоопарках. Таким чином, основними напрямами екологічної стратегії

ЄС на цьому етапі стали: правове регулювання антропогенного впливу на

навколишнє середовище і моніторинг його стану; екологічний менеджмент і

аудит; стандартизація та сертифікація допустимих видів впливу на природу;

захист права людини на чисте природне довкілля. За допомогою

Амстердамського договору 1997 р. в ліберальну інтеграційну модель

п'ятдесятих були введені соціальні та екологічні вимірювання на основі

концепції «сталого розвитку» по виходу людства з екологічної кризи. Договір

в Ніцці 2001 р. поклав початок шостому етапу, пов'язаному зі значним

розширенням Європейського Союзу за рахунок 12 держав Центральної та

Південної Європи. А Лаакенська Декларація 2001 р. "Майбутнє Європейського

Союзу" уточнила орієнтири вдосконалення його екологічної стратегії з

урахуванням нових геополітичних і екологічних реалій. Нова, Шоста

екологічна програма ЄС була затверджена на 10 років у липні 2002 р. перед

Світовим самітом ООН зі сталого розвитку (РІО + 10) в Йоганнесбурзі (26

серпня – 4 вересня 2002 р.) і спрямована на інтеграцію екологічних вимог у

42

різні напрямки діяльності Співтовариства та забезпечення сталого розвитку з

урахуванням майбутнього розширення Європейського Союзу. До чотирьох

пріоритетних сфер дій Співтовариства були віднесені: зміна клімату; природа і

біологічне різноманіття; навколишнє середовище, здоров'я та якість життя;

природні ресурси і відходи. Після Лісабонської редакції установчих договорів

у 2007 р. розпочався сьомий, «конституційний» етап розвитку екологічної

політики ЄС з «високим рівнем охорони навколишнього середовища» [99, с.

137]. Підсумовуючи, додамо, що погоджуємося з наведеною класифікацією

Європейської екоголічної політики.

У цілому, при аналізі нормативних матеріалів другої половини ХХ ст.,

стає очевидним, що основною і безперечною тенденцією визначеного періоду

у сфері охорони БР можна вважати закріплення правових норм на міжнародно

рівні. Вирішення проблем охорони природи отримало більш продуктивний і

глобальний характер, знайшовши свое відображення в підписанні

природоохоронних міжнародних документів та обговоренні цих питань на

міжнародних конференціях. Проте при визначенні етапів не варто залишати

без уваги той факт, що формування охорони БР на міжнародно-правовому

рівні було розпочато ще в ХІХ столітті. Ряд авторів визнає умовний розподіл

історії міжнародного екологічного права на чотири стадії і визначення рамок

першого етапу 1839 – 1948 рр., саме в цей час була підписана двостороння

Конвенція про вилов устриць і рибальство біля берегів Великої Британії та

Франції від 2 серпня 1839 р. [100, c. 45] Другий етап розвитку міжнародного

екологічного права, який іноді ще називають «достокгольмською ерою», на

думку С.А. Мохаммада, починається в 1948 р., а у своєму дисертаційному

дослідженні А.А. Шайдуліна [41] за точку відліку бере створення в 1945 р.

ЮНЕСКО і Продовольчої та сільськогосподарської організація ООН (ФАО), а

у 1948 р. Міжнародного союзу охорони природи і природних ресурсів

(МСОП). Багато авторів (М.Н. Копилов [101, c. 7]) відзначають

фрагментарність висвітлення даного питання в правових актах і науковій

літературі. Наступний, третій, етап в історичному розвитку та формуванні

43

міжнародних основ екологічного права починається в 1968 р., і іноді

називається «стокгольмською ерою» [102, c. 46], адже основною історичною

подією цього періоду можна вважати Стокгольмську Конференцію 1972 р. І

нарешті, сучасний етап в еволюції формування основ міжнародного

екологічного права – «ера Ріо-де-Жанейро», початок якого прийнято

асоціювати з другою половиною 1980-х рр., коли відбулося остаточне

усвідомлення сучасним світовим співтовариством важливості розглянуваної

проблеми та її гостроти. Так званим "піком" четвертого етапу слід назвати

1992 р. і проведення знакової політико-правової події - Конференції ООН з

навколишнього середовища і розвитку в Ріо-де-Жанейро. Для аналізу

концептуальності даного правового акта та визначення перспектив розвитку

міжнародного дискурсу слід зупинитися на його історичному підгрунті. За

визначенням професора Ю. М. Колосова, міжнародна конференція – це

«зібрання офіційних представників, які виступають від імені держав, яке

скликається на обмежений термін для досягнення певних цілей і є важливим

засобом багатосторонньої дипломатії, а також кодифікації і прогресивного

розвитку міжнародного права» [103]. На жаль, як зазначається вченими, багато

дій світової спільноти у цьому напрямі не отримали адекватного висвітлення у

вітчизняній правовій літературі [104].Однак не погоджуємося з цією тезою,

тобто помилковим буде вважати, що юридичне закріплення ця проблема

отримала тільки в 90-х роках минулого століття (із прийняттям Ріо-Конвенції),

оскільки її правовому закріпленню у цілому передувала активна нормотворча

діяльність навіть ще на початку ХХ століття – на Восьмому Міжнародному

зоологічному конгресі 1910 р. (м. Грац) і Конференції з міжнародної охорони

природи 1913 р. (м. Берн).

Восьмий Міжнародний зоологічний конгрес став великою науково-

природничою подією на міжнародній арені. Його значущість передусім

полягає в тому, що саме на ньому, у ході засідання 18 серпня 1910 р. було

прийнято рішення провести Міжнародну конференцію у Берні. Бернська

Конференція з міжнародної охорони природи [105] проходила 4-6 листопада

44

1913 р. у будівлі Союзного Парламенту Швейцарії. Головний ініціатор цієї

Конференції, Поль Саразен, у своїй доповіді обґрунтував необхідність

багатовекторного всеосяжного міждержавного співробітництва у сфері захисту

навколишнього середовища: "Природа не знає політичних кордонів, і її

охорона не може обмежуватися якимись окремими державами.” [106, c. 62]

Особливістю цієї Конференції саме для істрико-правового дослідження є те,

що основним питанням, яке обговорювалося, було створення міжнародного

органу природоохоронного спрямування – дорадчої Комісії для міжнародної

охорони природи (ст. 1 Акта створення дорадчої Комісії для міжнародної

охорони природи). Згідно зі ст. 2 Акта Комісія мала складатися з двох

делегатів від кожної країни або автономної колонії; вважалася складеною при

визначенні делегатів з дев'яти країн (ст.3), мала збиратися принаймні один раз

на три роки (ст.3); місцеперебування Комісії визначалося м. Базель, Швейцарія

(ст.5). До завдань Комісії (ст.6) входило: 1) збір і систематизація всіх даних

щодо міжнародної охорони природи та їх опублікування, 2) пропаганда

міжнародної охорони природи [105].Вбачається, що ця перша Комісія для

охорони природи такого рівня мала всі передумови стати успішним

інструментом міжнародної природоохоронної діяльності, бо в своїх завданнях

вперше закріпляла два принципи, які у другій половині ХХ століття будуть

наскрізьними майже у всіх актах з охорони природи України та Європейських

співтовариств: (а) науковий підхід до вирішуваної проблеми та (б) гласність у

справах екологічного характеру. Однак, через тодішні політичні події (Перша

світова війна), на жаль, заснування Комісії з охорони природи та її ефективна

діяльність на міжнародній арені не були реалізовані.

Підсумовуючи додамо, що слушною є думка М. Н. Копилова, Е. Ю.

Кузьменко, А. Х. Абашидзе і А. М. Солнцева щодо того, що Бернська

конфенція 1913 р. “не явила собою важливої віхи” [107, c. 7] в кодифікації

міжнародного екологічного права, однак головним підсумком цієї конференції

було те, що вперше на міждержавному рівні при широкому представництві

світового суспільства пролунала ідея необхідності міжнародного

45

співробітництва для захисту навколишнього середовища, що було

"революційною ідеєю для початку ХХ століття" [104] .

З другої половини ХХ ст. міжнародна спільнота усвідомила глобальність

проблеми та негайну потребу у її вирішенні. Більше того, це стало початком

глибокого міжнародного співробітницітва, і знайшло свій прояв у прийнятті

ряду міжнародних конвенцій, серед них: Міжнародна конвенція з регулювання

китобійного промислу (1956) [108], Конвенція про водно-болотні угіддя, що

мають міжнародне значення (Рамсарська конвенції) (1971) [109], Конвенція з

міжнародної торгівлі видами світової флори і фауни, що перебувають під

загрозою зникнення (1973) [110], Конвенція про збереження мігруючих видів

диких тварин (1979) (Бонська конвенція) [111], Всесвітня стратегія охорони

живої природи (1980) [112], та інші (табл.1 [43, с.14-16]; див. додаток Б.]).

Деякі вчені (М. Дж. Боуман) виокремлюють Бонську конвенцію як один із

основних правових засобів охорони видів “у перспективі на довготривалий

період” [113, c. 281]. Усі ці акти стали підгрунтям для прийняття Конвенції

про БР у 1992 р., яка на переконання більшості науковців (А. Н. Вилегжанін,

О. С. Колбасов), стала новою подією в міжнародно-правовому розвитку [64, с.

75].Незважаючи на те, що деякі вчені поки не акцентують на її практичній

цінності, вказуючи, що зараз ще занадто рано говорити про те, чи зможе ця

правова база «успішно сприяти зниженню темпів втрати біорізноманітності»

[50], проте одноголосно відзначають її концептуальну значимість.

Попри існуючі дослідження Конвенції про БР 1992 р. екологами та

юристами, а також активне обговорення конвенційних положень на політичній

арені, автором вперше для вітчизняної науки виокремлює етап, що передує

прийняттю Конвенції про БР 1992 р. (1988 – 1992 рр.), з метою виявлення

історичних особливостей періоду розробки даного нормативно-правового акта.

Розглянувши велику кількість міжнародних конвенцій у тексті дисертації,

автор підтверждує той факт, що розробка і прийняття Конвенція про БР 1992

р. відбулися на основі вже досить добре розвиненою правової бази в сфері

захисту та збереження біорізноманіття. Крім так званих «досліджень

46

здійсненності» даної Конвенції ухваленню цього документа передував ряд

попередніх зустрічей (див. додаток В. Pre- CBD Meetings [114]). Це

відбувалося впродовж майже чотирьох років (з листопада 1988 р. по травень

1992 р.), з чого можна зробити висновок про існування потреби міжнародної

спільноти в глибокому вивчення даної проблематики. Вперше в рамках

підготовчого етапу переговорів у червні 1991 р. в м. Мадрид (Іспанія) був

скликаний Міжурядовий Переговорний Комітет (Intergovernmental Negotiating

Committee) по КБР, а цьому передувала глибока розробка технічних,

економічних та інших питань робочими групами експертів з питань

біорізноманіття (правового і технічного характеру). В рамках підготовчого

етапу пройшли:

1) три сесії спеціальної (Ad hoc) робочої групи експертів з біологічного

розмаїття (листопад 1988 р., лютий 1990 р., липень 1990 р.);

2) три сесії спеціальної робочої групи експертів з біологічного розмаїття

юридичного та технічного характеру (листопад 1990 р., лютий 1991, червень

1991 р.);

3) одна нарада підгрупи з біотехнологій (листопад 1990 р.);

4) п'ять переговорних сесій / нарад Міжурядового комітету з ведення

переговорів по Конвенції про біологічне різноманіття (червень 1991 р.,

вересень 1991 р., листопад 1991 р., лютий 1992 р., травень 1992 р.)

Також до прийняття Конвенції про БР 1992 р. в рамках підготовчого

етапу було вивчено у тому числі і питання фінансової доцільності. На

попередньому етапі у звіті Спеціальної робочої групи експертів з біологічного

розмаїття [115] (Третя сесія, 9-13 липня 1990 р.) було відзначено, що реалізація

глобальної стратегії вимагало додаткових коштів.

Підготовчий етап узгодження тексту Конвенції про біологічне

різноманіття завершився 20-21 травня 1992 р. в м. Найробі (Кенія). Україна

підписала даний міжнародний акт 11 червня 1992 р., ратифікувала його 29

листопада 1994 р. (Закон від 29.11.1994 No 257/94 «Про ратіфікацію Конвенції

47

про охорону біологічного» різноманіття), а Конвенція про біологічне

різноманіття набула чинності 7 лютого 1995 р.

У період з 1994 аж до 2012 рр. було проведено 11 нарад Конференції

Сторін (КС), у 1998 р. – одна позачергова, що, на думку автора, говорить про

невпинну увагу до проблеми захисту біорізноманіття.

Отже, проведений аналіз етапу що передував прийняттю Конвенції про

БР 1992 р., дає підстави говорити про всебічну обгрунтованість даного акта,

глобальний характер порушених проблем, глибокий ступінь розробки як самої

охорони біологічного різноманіття, так і його закріплення на юридичному

рівні. Проаналізувавши положення Конвенції, можна виокремити три фактори

(співробітництво, фінансування та інформацію) як основні елементи

успішноcті міжнародних актів такого характеру. Завдяки цьому Конвенція про

біологічне різноманіття стала квінтесенцією взаємодії Європейских країн.

Даний нормативний документ становить великий інтерес для вивчення його як

екологами та юристами, так і істориками права як класичного документа,

omnibus act, у сфері охорони навколишнього середовища в цілому і

біорізноманіття зокрема. Підсумовуючи додамо, що на основі дослідження

великої кількості конвенцій з охорони природи, слід назвати головну рису

охорони біорізноманіття в другій половині ХХ століття та один із ефективних

методів її реалізації – міжнародне співпобітництво в галузі захисту флори,

фауни та середовищ існування.

Висновки до першого розділу

Основною метою першого розділу стала розробка загального фундаменту

для аналізу становлення та розвитку законодавства України та ЄС про охорону

БР з метою гармонізації провової системи України на шляху євроінтеграції на

основі критичного аналізу історичного досвіду у цій галузі. Саме тому, задля

вирішення першочергових завдань, було визначено джерельну базу

проблематики, виокремлено особливі інформаційні джерела для ефективного

вивчення зазначеної тематики; cформулювано правове визначення поняття

48

біорізноманіття на основі історико-правового матерілу, зарубіжних даних,

статистичних звітів та позначено коло приграничних термінів; означено і

проаналізувано головні історичні етапи й напрями розвитку правових основ

охорони БР.

Зважаючи на інтердисциплінарність предмета дослідження, джерельна

база є різноманітною та охоплює документи і матеріали у цій сфері, які було

умовно поділено на чотири основні інформаційні поля: а) нормативні і

політико-правові акти України та ЄС; б) напрацювання вчених УРСР та

незалежної України; в) еколого-правова література ЄС; г) архівні матеріали.

Зважаючи на інтердисциплінарність предмету дослідження та необхідний

аналіз законодавства Європейського Союзу, більша частина використаних

матеріалів іноземною мовою була в наукових установах, архівах та бібліотеках

країн Європи, а саме: а) Національна бібліотека ім. Сечені (м. Будапешт,

Угорщина); б) Бібліотека Парламенту (м. Будапешт, Угорщина); в) Естонський

історичний архів (м. Тарту, Естонія); г) Бібліотека Університету UNIL (м.

Лозанна, Швейцарія); д) Швейцарський Інститут порівняльного правознавства

(м. Лозанна, Швейцарія).

Історико-правове дослідження розвитку термінології у сфері охорони БР

дозволило встановити оптимальний діапазон понять, достатній для постановки

проблеми та необхідний для вироблення інструментів її вирішення. За

допомогою підбору термінів і з'ясування їх значення вдалося чітко окреслити

межі предмета дослідження і конкретизувати зміст правової охорони БР.

Встановлено передумови появи терміну "біорізноманіття" в полі наукових

досліджень і політичних дискусій, проаналізовано понятійну базу Конвенції

про біологічне різноманіття 1992 р.

Вперше у вітчизняній науці визначено та проаналізовано проблеми

онтології поняття БР і показана згубність множинності його тлумачень та

неупорядкованого запозичення з європейського та міжнародного права при

здійсненні екологічної політики. Зокрема, піддана критиці текстуальна форма

оформлення терміна «біорізноманіття» в законодавстві України та вказані такі

49

порушення вимог юридичного синтаксису, як недотримання правил

однозначності, стійкості терміна і загальна безсистемність термінології, коли

зазначене поняття отримує неоднозначну конотацію. Під час аналізу

нормативних актів другої половини ХХ ст., було відзначено, що український

законодавець: (а) розглядає елементи БР окремо, не приділяючи належної

уваги комплексному характеру цього об'єкта (що не може не позначатися на

оптимізації його захисту), (б) включає в текст юридичних документів

неправильні визначення, (в) порушує правила стійкості й однозначності

терміна «БР». При розгляді правових форм і методів збереження

біорізноманіття необхідно враховувати комплексний характер предмета і

багатовимірне трактування об'єкта. Провівши соціоісторичний аналіз даних

аналітичних звітів Комісії ЄС (European Commission Analytical report),

відзначено позитивну тенденцію інформованості європейських громадян про

проблеми біорізноманіття. На підставі порівняння з Європейскою практикою

виокремлено певний ряд онтологічних проблем охорони біорізноманіття в

Україні, а саме:

(а) нечіткість термінологічної бази у цій сфері;

(б) занадто неоднозначне вживання даного терміна в різних контекстах;

(в) необізнаність населення не тільки про конкретні проблеми

біорізноманіття, але й відсутність уявлення про значення даного терміна;

(г) неупорядкований імпорт із європейського та міжнародного

законодавства.

На цій основі запропоновано визначити поняття "біорізноманіття" як

комплексний діапазон видів фауни, флори і середовищ існування (біотичного і

абіотичного характеру, природного та антропогенного походження), які в

синтезі складають основу оптимального функціонування екологічної системи

планети. Причому якщо фауна, флора і середовища існування – це окремі

структурні елементи, то біорізноманіття – це система, нова цілісна якість.

У наведених графіках розширення використання терміна БР в останній

чверті ХХ ст. було проілюструвано визнання його фундаментальної

50

значущості в політико-правовій практиці і зростання актуальності його

історико-правового дослідження. У свою чергу, це зумовило розгляд таких

супутніх понять, як біосистема і ландшафт, та критерії, якісні цілі, стандарти,

які використовуються в політико-правових актах ЄС. Не погоджуючись

повною мірою із однією з тез, висунутих А. А. Шайдуліною про необхідність

піддати офіційній нормативній дефініції чотири терміни – «біорізноманіття»,

«збереження», «стале використання», «екосистема», запропоновано здійснити

лише їх уточнення та впорядкування, оскільки їх офіційне визначення вже

нормативно закріплене в ст. 2 Конвенції про біологічне різноманіття 1992 р.

У контексті становлення еколого-правової думки й законодавства у цій

сфері при приведені класифікації вчених про три найбільш загальні етапи:

дореволюційний (до 1917 р.), радянський і сучасний, висловлено незгоду з

думкою М. С. Перміловського, який характеризуючи радянський етап

розвитку природоохоронного законодавства, вказує на відсутність актів

комплексного характеру вирішення проблем довкілля. Як контрагрумент

приведено, ряд нормативних актів цього періоду (Закон «Об охране природы

УССР» 1960 р., постанова ЦК КПУ й Ради міністрів УРСР від 8 травня 1973 р.

«Про посилення охорони природи і поліпшення використання природних

ресурсів республіки» та ін.), в яких повною мірою проявився не лише

комплексний і системний підхід до охорони природи і БР, а й знайшли своє

відображення норми та принципи, подібні до тогочасного європейського

законодавства.

Розглядаючи різномітні існуючі алгоритми класифікації розвитку

законодавства про охорону природи і етапи охорони окремих її об'єктів,

наголошено на тому, що вони не відображають специфіку змісту і динаміку

процесу. Запропоновано наступну періодизацію правової охорони

біорізноманіття в Україні, керуючись хронологією прийняття базових актів у

цій сфері: 1) до 1917 р., 2) 1917 – 1941 рр., 3) 1944 – 1948 рр., 4) 1949 – 1960

рр., 5) 1960 – 1973 рр, 6)1973 – 1991 рр., 7) 1991 – 2004 рр. 8) сучасний період.

Предметом дослідження стали п’ять останніх, що входять в рамки хронології.

51

Відсутність загальної періодизації пояснюється структурно-функціональної

багатогранністю проблеми, а також браком спеціальних історико-правових

досліджень даної тематики. Обгрунтуванням такої авторської періодизації є

прийняття базових актів у досліджуваній сфері та ключові історичні події для

нашої держави. Разом із тим, що три перших запропонованих етапи не були

об'єктом дослідження даної дисертаційної роботи, то їх виокремлення автором

пов'язане з відповідними подіями першої половини ХХ ст. Четвертий етап

розпочався із прийняттям постанови Ради Міністрів "Про охорону природи на

території УРСР" від 3 липня 1949 р. [94], у якій давалися рекомендації по

збереженню флори, фауни та середовищ існування в УРСР та аналізувався

загальний стан охорони навколишнього середовища. Даний етап

характеризувався фрагментарністю законодавства, з одного боку, але у той же

час, в Україні вже велася значна робота з розробки та прийняття комплексного

акта. Також цей період можна сформулювати як перехід від ідеї споживання

до ідей охорони природного середовища як такого і зміна закрепленої правом

значущості природного середовища для суспільства - від прагматичних цілей

до підтримання екологічного балансу. П'ятий етап обгрунтовується

прийняттям базового активу – Закону «Про охорону природи Української

РСР» у 30 червня 1960 р., а шостий – початком глибокої міжнародної

співпраці на світовій арені з 1973 р. Сьомий етап обмежується рамками 1991 –

2004 рр., а саме, з появою України на геополітичній карті світу як незалежної

держави, і до початтку формування Національної екомережі України,

відповідно до Закону України «Про екологічну мережу України», яка має

увійти до Європейської екологічної мережі.

Аналізуючи розвиток правої охорони біорізноманіття в ЄС, дисертантка

наводить різноманітні класифікації вітчизняних та закордонних вчених,

здебільшого погождуючись з варіантом, запропонованим швейцарським

професором А. Зіглером, та подібною, але більш детальною, класифікацією

етапів українського вченого В. І. Лозо.

52

На основі зарубіжних архівних документів спеціальних робочих груп,

архівних даних про фінансову доцільность прийняття Конвенції БР 1992 р.

вперше виокремлено та проведено аналіз етапу, що передував прийняттю

даного акту (1988-1992 рр.), з метою виявлення особливостей періоду

розробки даного нормативно-правового акта. Названо три фактори

(співробітництво, фінансування та інформацію) як основні елементи

'успішноcті' міжнародних актів такого характеру. Завдяки цим елементам

Конвенція про біологічне різноманіття стала квінтесенцією взаємодії

Європейских країн. Таким чином, виокремлено ключовий етап в правовій

охороні БР на міжнародній арені – прийняття Конвенціі про БР 1992 р., яка

означила собою новаторський підхід у цій сфері, адже об'єднала у собі

комплексний характер і уникнула фрагментарності, що були притаманні

міжнародним актам такого рівня до цього. У цьому нормативному документі

враховувалися два аспекти охорони біорізноманіття, які раніше підпадали під

юридичний захист окремо – охорона видів (флора та фауна) та охорона

середовищ існування. Використано наочні матеріали (таблиці), що

проілюстрували як глибокий ступінь розробки Конвенції про біологічне

різноманіття на попередньому етапі, так і послідовність законодавця при

подальшому вдосконаленні правової охорони біорізноманіття на

міжнародному рівні.

53

РОЗДІЛ 2

СТАНОВЛЕННЯ ОСНОВ ТА НАПРЯМІВ ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ

БІОРІЗНОМАНІТТЯ В УКРАЇНІ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХХ СТ.

2.1. Базові нормативні акти з охорони біорізноманіття в Україні

Біологічне розмаїття як об’єкт, що потребує юридично оформлених та

впорядкованих заходів для збереження та відновлення, охороняється як на

національному, так і на міжнародному рівнях. Законодавство України у другій

половині ХХ ст. не стало винятком, хоча історичний аналіз даної проблеми дає

змогу зробити висновок, що до моменту прийняття Закону про охорону

природи 1960 р. воно характеризувалося певною фрагментарністю.

Незважаючи на це, можна вести мову про постійну увагу Української держави

до цієї проблеми та спроб її вирішення.

Навіть у період після Другоі світовоі війни приймалися не лише закони у

сфері відновлення промисловості, аграрного виробництва та соціального

рівня, а й природозахисного характеру, в першу чергу нормативні акти з

сприяння відродженню природних ресурсів, оскільки саме у цьому СРСР

зазнав величезних збитків. Так, 28 серпня 1946 р. було прийнято Закон про

п'ятирічний план відновлення розвитку народного господарства УРСР на 1946-

50 рр. [116], у якому визначалися основні цілі п'ятирічного плану, а у сфері

сільського господарства йшлося про збереження тваринного і рослинного

світу та середовищ існування (наприклад, розширення лісозахисних смуг,

нагляд за лісовими насадженнями, будівництво нових ставків і водойм,

організація правильного використання ставків для розведення риби та

водоплаваючих птахів, захист фауни та флори республіки тощо).

У розвиток цього Закону, для виконання цілей четвертої п'ятирічки і

природозахисної діяльності в цілому, було прийнято постанову Ради Міністрів

"Про охорону природи на території УРСР" від 3 липня 1949 р. [94], у якій

аналізувався стан охорони навколишнього середовища та давалися

54

рекомендації по збереженню біорізноманіття республіки. Оцінка тогочасного

становища була вкрай незадовільною, відзначалася неналежна увага питанням

захисту природи, як наслідок, знищення незайманих ділянок і їх мешканців.

У воєнні часи постраждали всі елементи біорізноманіття – середовища

існування та представники тваринного і рослинного світу республіки. Тому у

цій Постанові приділялася увага збереженню рідкісних диких тварин і рослин,

що мали велике значення для народного господарства, науки, культури.

Незначна територія заповідних ділянок, яка знаходилася під охороною, була

зовсім недостатньою для того, щоб забезпечити стале відновлення природних

ресурсів, представників флори і фауни, у необхідних для держави розмірах.

Саме тому питання охорони природи набуло особливого значення і мало стати

об'єктом турботи і уваги радянських державних, громадських органів і всього

населення.

Згідно з постановою від 3 липня 1949 р. на території України

заборонялися: 1) рубка та пошкодження старих і рідкісних дерев (тис, платан і

бук), особливо в східних областях (окрім рубок-догляду та санітарної рубки),

2) розорювання цілини (як місце гніздування птахів), 3) мисливство та лов

рідкісних звірів і птахів (ведмідь, лось, олень, борсук). Незважаючи на те, що

даний правовий акт був базовим, тобто містив основні цілі та завдання і мав

певною мірою декларативний характер, однак детальний перелік як дій по

збереженню флори та фауни України, так і перелік представників флори і

фауни у тексті постанови свідчили про реальний та комплексний характер

охорони біологічного різноманіття республіки.

Прийняті у кінці 40-х років нормативні акти у сфері охорони природи,

виконали своє завдання і деякою мірою відновили природні багатства УРСР.

Цей висновок можна зробити з того, що у 50-х роках законодавці почали

більше використовувати терміни “покращення” та “вдосконалення” охорони

природи замість терміна “відновлення” природних ресурсів.

Уже в цей період спостерігається зміна закреплюваної правом

значущості природного середовища для суспільства – від прагматичних цілей

55

до підтримання екологічного балансу: якщо в 1949 р. у збереженні диких

тварин та рослин законодавці вбачали “велике значення для народного

господарства, науки, культури”, то майже через десятиліття у постанові ЦК

КПРС і РМ республіки «Про заходи щодо поліпшення охорони природи

УРСР» від 3 червня 1958 р. [117] охорона природи дещо змінила цільові

пріорітети. Зазначалося, що всі природні багатства є всенародним надбанням,

яке використовується для “всестороннього розвитку, для задоволення

зростаючих культурних і матеріальних потреб трудящих». Серед них

виокремлювалися величезні природні багатства, які є основою для розвитку

промисловості і сільского господарства, значні угіддя лісів, населені

численними тваринами, водойма з різними породами риб. У республіці велася

певна робота з охорони природних ресурсів (посадка лісів, створення водойм

та інше). Разом з тим у Постанові наголошувалося на серйозних недоліках,

тому охорона природи і відновлення природних багатств як важлива

загальнодержавна справа повинні були стати предметом постійної турботи

всіх державних, профспілкових, господарьских, наукових, громадських

організацій і всього населення. Серед основних заходів для забезпечення

охорони біорізноманіття назівалися: зменшення безгосподарного ставлення до

багатства природи, контроль за станом охорони природи в різних галузях

економіки, виявлення порушень і притягнення до відповідальності винних,

заборона на території України промислової рубки в лісах, зелених зонах міст,

водоохоронних зонах та скидування в водойми неочищених і незнешкоджених

вод.

Одночасно з тенденцією до вдосконалення механізмів та заходів захисту

природи в республіці та визначення основних шляхів охорони природнього

різноманіття проводилася значна робота по розробці та прийняттю єдиного

комплексного базового закону в цій сфері. Уже 24 вересня 1958 р. було

прийнято постанову Президії Верховної Ради УРСР «Про проект Закону про

охорону природи Української РСР» [118], у якій пропонувалося передати

внесений Радою Міністрів УРСР проект Закону «Про охорону природи

56

Української РСР» Комісії пропозицій та Комісії по сільському господарству

Верховної Ради УРСР для попереднього розгляду, після чого проект Закону з

висновками Комісій вносився на розгляд Верховної Ради. На початку 1960-х

років у всіх республіках Союзу РСР були розроблені подібні закони. В Україні

базовий Закон «Про охорону природи Української РСР» був прийнятий 30

червня 1960 р. [119]

Згідно з цим Законом приписувалося величезні природні багатства

Української РСР використовувати як всенародне надбання для всебічного

розвитку народного господарства, задоволення зростаючих матеріальних,

культурних і естетичних потреб народу. Охорона природних багатств

висувалася у якості найважливішого завдання держави і всієї громадськості.

Виходячи з цього Верховна Рада Української РСР ухвалила стратегію, в якій

розкривалася сутність охорони природи, що полягає у збереженні,

раціональному використанні всіх її багатств, відтворенні і розвитку цінних

видів флори та фауни (розділ І, ст.1). Заборонялася така господарська

діяльність, яка могла шкідливо вплинути на стан природних багатств,

привести до забруднення ґрунтів, водойм, повітря, знищення корисних тварин

і рослин, руйнування і пошкодження інших цінних об'єктів природи.

Згідно із Законом УРСР 1964 р. «Про внесення змін і доповнень до

Закону про ОП УРСР» [119] ця стаття дещо змінилася. Так, закріплено, що

охорона природи полягає в збереженні, раціональному використанні,

розширеному відтворенні і розвитку всіх її багатств. Державній охороні і

регулюванню використання на території УРСР підлягали: земля, надра, водні

ресурси, ліси, полезахисні і водоохоронні лісосмуги, зелені насадження, типові

ландшафти, курортні місцевості, рідкісні та визначні природні об'єкти,

державні заповідники і заказники, тваринний світ, атмосферне повітря та інші

природні багатства, як введені у господарський обіг, так і ті, що не

експлуатувалися. Під особливу охорону держави підпадали окремі об'єкти

природи, що мали велику наукову або народно-господарську цінність (ст. 2). У

цьому Законі доповнювалася ст. 2, відповідно до змін облік природних

57

ресурсів в Україні здійснювали міністерства та відомства, що займалися їх

використанням та відтворенням. Організацію та порядок ведення обліку

встановлювала РМ.

Важливим було усвідомлення необхідності і застосування комплексного

підходу при плануванні використання природних багатств та захисті флори,

фауни і середовищ існування, розумання їх взаємного зв'язку і залежності,

щоб експлуатація одних видів природних багатств не завдавала шкоди іншим.

В II розділі Закону йшлося про організацію охорони природи на території

республіки. Наприклад, у ст. 4 наголовувалося на контролі за виконанням

заходів щодо охорони природи, раціонального використання природних

багатств, відтворення та подальшого розвитку флори і фауни в Української

РСР, а також на нагляді за дотриманням правил охорони природи, який

покладався на виконкоми рад і на спеціальні державні інспекції та органи

охорони.

У кожному подальшому розділі йшла мова про певні окремі елементи

біологічного разноманіття: розділ ІІІ – про охорону ґрунтів (у 1964 р.

найменування розділу змінено на «Про охорону ґрунтів та надр»), розділ ІV –

про охорону лісів і захисних лісонасаджень (ст. 8 – усі ліси України

використовувалися для задоволення потреб народного господарства, а також

служили водоохоронним, полезахисним та іншим спеціальним цілям (як

середовища існування), розділ V – про охорону зелених зон міст і селищ,

розділ VI – про охорону водойм і рибних запасів (відповідно до ст. 13 усі

водойми України охоронялися від забруднення, яке могло привести до

обміління, погіршення якості води, загибелі водних рибних запасів та інших

видів тварин, згідно з ст. 14 заходи з відтворення рибних запасів

здійснювалися Міністерством сільского господарства за погодженням з

Українською державною інспекцією з охорони і регулювання рибальства при

Раді Міністрів; ст. 15 цього розділу регулювала виконання заходів щодо

розвитку і охорони рибних запасів у водоймах, які знаходились на землях

радгоспів і підсобних господарств, цими радгоспами і підсобними

58

господарствами, а у водоймах, які знаходились на землях колгоспу, –

колгоспами). На думку автора, ця стаття закладала основу особистої

відповідальності за здійснення заходів щодо розвитку охорони природи,

забезпечуючи більш ефективне їх виконанння.

У ст. 16 йшлося про охорону рибних запасів, регламентацію рибальства

та контроль за дотриманням Положень про охорону рибних запасів і

врегулювання рибальства у водоймах СРСР, а також правил рибальства у

водоймах УРСР, що здійснювалося органами рибоохорони. Контроль за

санітарним станом водойм покладався на органи санітарного нагляду

Міністерства охорони здоров’я УРСР. У розділі VII закріплювалися основні

положення про охорону фауни. Згідно із ст. 17 відносила мисливські угіддя,

диких звірів і птахів, які водяться в них, у стані природної волі належали до

мисливського господарства. У той же час керівництво мисливськими

господарствами УРСР покладалося на Головне управління лісового

господарства і лісозаготівель при РМ УССР. У ст. 18 вказувалося, що

полювання на території УРСР регулювалося Правилами, затвердженими

Радою Міністрів, а нагляд за дотриманням цих правил покладався на

Управління мисливського господарства Головного управління лісового

господарства і лісозаготівель при РМ УССР, виконкоми рад, лісову охорону та

УТМР (ст.19).

Встановлювалася норма щодо необхідності охорони мисливських диких

звірі і птахів, корисних для народного господарства, а також тих звірів і птахів,

яким загрожує вимирання і збереження яких необхідне в інтересах науки (ст.

20). Перелік таких звірів і птахів визначало Головне управління у справах

мисливського господарства спільно з Академією наук УРСР і українською

Академією сільськогосподарських наук. Дане положення має яскраву паралель

з тогочасним Європейским законодавством, в якому вживався термін

«endangered species» – види, що знаходяться під загрозою зникнення.

У розділі VIII йшлося про охорону повітря від забруднення, а ст. 21

закріплювала норму про те, що повітря в населених пунктах, курортних

59

районах, місцях масового відпочинку, зелених зонах підлягало охороні від

забруднення шкідливими речовинами, що шкодили здоров'ю людей, а також

тваринам і рослинності. Дана стаття підтверджує, що мало місце усвідомлення

законодавцем нерозривності екологічної ситуації зі здоро’ям людини, а також

ставить майже на один щабель важливість оптимального функціонування

людини та представників флори і фауни. Саме таким чином знаходить своій

прояв формування екологічного імперативу [120]. З метою охорони повітря від

забруднення заборонялося вводити в дію підприємства без відповідного

очищення промислових викидів, що забруднюють навколишню природу, а

контроль за якістю атмосферного повітря покладався на органи Санітарного

нагляду Міністерства охорони здоров’я УРСР (cт.22).

Важливою особливістю Закону про ОП стало залучення громадськості

до охорони природи, адже, на думку автора дисертації, це свідчить про

долучення України до загальноєвропейського вектору гласності та

громадського розуміння. Згідно зі ст. 28 на всіх громадян Української РСР

покладався обов’язок сприяти збереженню, розвитку і раціональному

використанню її багатств і активно боротися з будь-якими порушеннями

правил охорони природного середовища. Широкі маси мали можливість брати

участь у природоохоронній діяльності через Українське товариство ОП і

сприяння розвитку природних багатств (далі – УТОП), з активу якого

виділялися громадські інспектори (ст.30), а діяльність товариства

регулювалася Статутом, який затверждувала РМ республіки (ст.29).

Звичайно, у даному Законі про охорону природи Української РСР також

йшлося про заходи щодо додержання Закону і відповідальність за порушення

правил ОП (розділ XI). У ст. 31 закріплювалося, що Рада Міністрів, виконкоми

місцевих Рад, міністерства і відомства республіки, у межах їх компетенції

видавали постанови і нормативні акти, розробляли і здійснювали конкретні

заходи щодо охорони природи. А особи, винні в порушенні правил ОП,

притягалися до відповідальності, згідно з чинним законодавством, з них

стягувалися збитки, заподіяні їх незаконними діями (ст. 32).

60

Викликає інтерес і те, що в цій розгалуженій системі заходів з охорони

біорізноманіття знаходили своє місце не лише штрафні санкції та стягнення за

порушення, а й заохочення (грошові премії) за кращі показники по охороні

природи в республіці, що стало певною новацією в загальноєвропейській

концепції охорони природи. Як приклад можна навести постанови Ради

Міністрів УРСР від 22 листопада 1979 р. N 545 “Про організацію

республіканського соціалістичного змагання областей і міста Київ за

досягнення кращих показників по охороні природи та раціональному

використанню природних ресурсів” [121] та від 30 жовтня 1984 р. № 425 «Про

розмір грошових премій для нагородження переможців республіканського

соціалістичного змагання за досягнення кращих показників по охороні

природи і раціональному використанню природних ресурсів» [122], відповідно

до якої встановлювалися розміри грошових премій.

Отже, серед методів для забезпечення охорони біорізноманіття в Україні

були не лише заходи декларативного характеру, а й певні практичні дії –

створення органів, що відають охороною біорізноманіття, система стягнень та

заохочень та інше, що свідчить про зважений підхід до справ охорони

біологічного різноманіття республіки.

Через чотори роки після прийняття базового Закону про охорону

природи було прийнято постанову Ради Міністрів «Про поліпшення охорони

природи і раціонального використання та відновлення природних багатств в

Українській РСР» від 8 травня 1964 р. [123], в якій на основі матеріалів

державного контролю та перевірки аналізувався стан виконання Закону про

охорону природи Української РСР 1960 р. Беручи до уваги пропозиції

Академії наук УРСР з питань охорони природи, Рада Міністрів зазначила, що з

часу прийняття Верховною Радою УРСР в 1960 р. указаного Закону в

республіці була проведена певна робота щодо раціонального використання та

відновлення природних багатств: розширено площі посадки лісів, збільшено

розміри зрошуваних та осушених земель, та ін. Однак Рада Міністрів також

виявила серйозні недоліки, серед яких зазначалися:

61

- слабкий контроль і вимогливість до керівників підприємств, колгоспів,

радгоспів, у результаті чого встановлені урядом заходи проводилися

незадовільно;

- на території республіки значно розширилася вітрова та водна ерозії

ґрунтів (площа територій, які страждали від ерозії, склала 22 % загальної

площі орних земель);

- відсутність необхідних заходів щодо забезпечення виконання

постанови РМ УРСР від 12 вересня 1960 року «Про заходи щодо охорони

грунтів і захисних лісонасаджень на території УРРС»;

- унаслідок несерйозного ставлення з боку окремих облвиконкомів і

раднаргоспів у республіці не було виконано план посадки полезахисних

лісонасаджень;

- не приділялася належна увага створенню захисних зон біля річок і

ставків, санітарно-захисних смуг у містах; становище з охороною водних

ресурсів і рибних запасів залишалося невизначеним, бо скидалися забруднені

стоки, що призводило до масової загибелі риби, зі стічними водами

відбувалося скидання великої кількості цінних речовин. У ряді міст

(наприклад Запоріжжя), концентрація шкідливих речовин перевищувала

допустимі норми.

Серйозні недоліки мали місце в охороні корисної фауни, серед яких

відзначалися: браконьєрство; порушення правил полювання та рибальства, що

призводили до виснаження природних запасів фауни; значні збитки рибному

господарству заподіювалися порушенням режиму у водоймах басейну Дніпра;

у ряді областей республіки в занедбаному стані знаходилися заповідники і

пам'ятники природи.

Незважаючи на те, що в цьому нормативно-правовому акті наводився

широкий перелік недоліків у справах охорони біорізноманіття, натомість

велика увага приділялася науковим основам їх вирішення – рівню науково-

дослідної діяльності та роз'яснювальних робіт з приводу дбайливого ставлення

до багатств природи (особливо серед молоді). У звязку з тим, що рівень не

62

відповідав тогочасним вимогам, серед недоліків називалася й недостатня

допомога підприємствам у забезпеченні заходів щодо раціонального

використання корисних звірів, рослин та інших природних багатств. Саме

тому на Академію наук УРСР, УТОП та інші організації покладалися особливі

завдання.

Залучення широкої громадськості до охорони БР сприяло прийняття

постанови РМ УРСР від 18 вересня 1962 р. «Про затвердження Статуту

Українського товариства охорони природи і сприяння розвитку природних

багатств» [124], відповідно до якої підбір та виховання громадських

інспекторів здійснювався з кращих фахівців та активістів з метою передачі їм

функцій державних контролерів з охорони природних ресурсів.

А з метою поліпшення стану охорони природи в республіці в той період

Президія ВР Української РСР ухвалила Указ від 25 березня 1967 р. «Про

утворення Державного комітету Ради Міністрів УРСР з охорони природи»

[125], а Законом УРСР від 12 квітня 1967 р. «Про затвердження Указу Про

утворення Державного комітету Ради Міністрів УРСР з охорони природи»

[126] передбачалося, що голова ДК з ОП входить до складу Ради Міністрів.

Постановою ВР УРСР від 22 липня 1968 р. «Про обрання комісії Верховної

Ради УРСР з ОП та про внесення змін до складу деяких існуючих постійних

комісій» [127] утворено Комісію ВР по охороні природи.

Визначивши, що базовим актом у сфері охорони природи вцілому та

біорізноманіття зокрема у другій половині ХХ ст. став Закон про ОП УРСР,

слід зазначити, що спостерігається невпинна увага до покращення його

положень та обговорення практичних результатів на засіданнях комісій

Верховної Ради, про що свідчать Звіти про виконання Закону. А саме Комісія з

питань науки і культури та Комісія з охорони здоров'я і соціального

забезпечення на спільному засіданні 1968 р. розглянули питання про хід

виконання Закону про ОП у сфері запобіганню забруднення повітряного

басейну і про стан науково-дослідної роботи в галузі збереження та

відтворення природних ресурсів країни [129], також Комісією розглядалися

63

організаційні питання (компетенції та персоналії) [129]. У 1968 р. Комісія з ОП

згідно із принципом територіальності розглянула питання про виконання

Закону УРСР про ОП в Борщівському районі Тернопільської області [130].

Попередньо на місці була підготовлена спеціальна група. Комісією відзначено,

що державні органи, господарські та громадські організації Борщівського

району провели значну організаційну і виховну роботу, спрямовану на

збереження, раціональне використання і відтворення природних багатств. За

висновком Комісії по ОП комплексне вирішення питань охорони природи –

збереження і відтворення лісів, розширення штучних водойм, збагачення

мисливської фауни, а також цілеспрямована виховна робота місцевих органів –

позитивно позначилися на виконанні Закону про ОП. Комісія схвалила досвід

з охорони мисливської фауни та розвитку мисливського господарства у

Волинській області та визнала за доцільне, щоб УТОП, УТМР і Мінлісгосп

УРСР узагальнили цей досвід і зробили його надбанням інших областей

республіки. У наступному звіті [131] обговорювалися питання залісення

територій, тобто розширення зон середовищ існування для представників

флори та фауни. Розгляд питань окремо по областях чи територіях свідчить

про цільовий підхід до проблем охорони чи відтворення біорізноманіття, але,

на погляд дисертантки, зважаючи на велику площу України, багатоманітність

ландшафтів, розмаїття рельєфів та природних зон, послідовною і доцільною

була б постановка завдань для окремих регіонів республіки.

Наступного року Комісія ВР з ОП заслухала доповідь Міністерства

радгоспів, першого заступника міністра сільського господарства, заступника

міністра меліорації і водного господарства, заступника голови Держкомітету з

ОП про стан використання та охорони малих річок. У звіті [132]

наголошувалося на великому значенні малих річок для збереження і розвитку

водної флори і фауни, відзначалося, що за останні роки на їх берегах було

створено понад 26 тис. га водоохоронних лісонасаджень, а колгоспи і радгоспи

щорічно проводили роботу з регулювання поверхневого стоку на площі понад

5 млн га. Міністерством меліорації та водного господарства була розроблена

64

схема комплексного використання охорони водних ресурсів малих річок в

басейнах Десни, Тиси, Прута, Сіверського Донця та ін. Це підтверджувало

глибоку розробку питань збереження річок як середовищ існування водної

фауни та флори. Хоча Комісією також були вказані недоліки в цій сфері:

випадки безгосподарного ставлення до малих річок, розорюваність

прируслових зон, переораність лісонасадження по берегах річок.

Важливою подією для організації системи органів з охорони флори,

фауни та середовищ існування в Україні стала постанова РМ від 25 березня

1968 р. «Про затвердження Положення про Державний комітет Ради Міністрів

УРСР з охорони природи» [133]. У цій Постанові на ДКОП покладалися

завдання, права та обов’язки у сфері захисту природи. У ст. 1 зазначалося, що

ДКОП є республіканським органом з питань охорони природи і раціонального

використання багатств республіки. На нього покладався контроль за

виконанням Закону про охорону природи УРСР та рішень уряду з питань

охорони природи. Рішення цього комітету були обов'язковими для міністерств,

відомств, державних і громадських організацій та населення. У ст. 2 на ДКОП,

разом з діючими інспекціями міністерств і відомствами, покладалося завдання

здійснювати контроль за:

а) збереженням, раціональним використанням та відтворенням

природних ресурсів, збереженням об'єктів і пам'яток природи, що мають

історичне, наукове, естетичне і культурне значення;

б) охороною земельного фонду республіки, виконання заходів по

боротьбі з ерозією, заболочуванням і забрудненням ґрунту;

в) безпекою для людей і природи при використанні отрутохімікатів і

гербіцидів;

г) раціональним використанням підземних та водних ресурсів та

охороною їх від виснаження і забруднення промисловими, побутовими та

іншими стічними водами;

д) правильним веденням мисливського та рибного господарств,

раціональним використанням та відтворенням промислової та іншої корисної

65

фауни;

е) станом охорони лісів та інших рослинних угруповань, виконанням

завдань з відтворення і раціонального використання лісових ресурсів,

полезахисного лісорозведення, облисіння ярів, берегів річок, водойм,

озелененням міст і населених пунктів і якістю проведення цих робіт;

ж) охороною надр загального користування та виконанням планів

рекультивації земель після розробок;

з) дотриманням положень закону про державні заповідники і пам'ятки

природи.

На думку автора, важливе значення охорони природи закріплювала ст. 3

цієї постанови, в якій підкреслювався глобальний масштаб проблеми та

необхідність взаємовідносин між державами у справах охорони

біорізноманіття. У цій статті пропонувалося ввести науково-технічних

співробітників у галузі охорони природи та координації їх діяльності з

соціалістичними та іншими зарубіжними країнами. У ст. 4 наводився перелік

прав ДКОП: обстежувати необхідні об'єкти, вимагати інформацію, давати

вказівки, припиняти роботи, забороняти використання природних ресурсів,

залучати до матеріальної та адміністративної відповідальності, створювати

комісії, призначати експертизи, затверджувати положення. Таким чином, було

створено центральний орган влади для регулювання ширшого кола відносин з

охорони природи та підвищення рівня державного управління в регіонах

республіки.

У 1970 р. відбулося наступне засідання Комісії ВР з ОП з доповіддю про

хід виконання Закону УРСР про ОП [134], на якому виступив голова

виконкому Миколаївської ради. Згідно із доповіддю і матеріалами перевірки,

організованої комісією при підготовці до засідання, місцеві ради, їх виконкоми

та постійні комісії безперервно слідкували за виконанням цього Закону

господарськими організаціями, установами та окремими громадянами,

обговорювали на своїх засіданнях питання, пов'язані з ОП. У своєму виступі

голова виконкому відзначив, що виконком Миколаївської ради склав 10-

66

річний план відтворення флори і фауни. Здійснюючи ці заходи, господарства

області за останні 4 роки, зокрема, висадили 11500 га лісу. Серед недоліків,

виділялося те, що деякі державні органи і громадські організації області не

приділяли належної уваги ОП, наприклад не було налагоджено відповідний

догляд за лісонасадженнями, лісогосподарські організації не на належному

рівні здійснювали залісення балок, ярів та інших непридатних для сільского

господарства земель. Відзначалися недоліки у справі охорони малих річок, у

результаті чого деякі з них втрачали своє значення як водні джерела і місця

існування флори і фауни. Аналізуючи цей звіт, можна зробити висновок, що

даний акт свідчив як про плановий характер охорони біорізноманіття, так і про

розуміння взаємозалежності природних об'єктів з їх мешканцями, що стало

основним принципом при подальшому розвитку охорони біорізноманіття в

Україні та ЄС.

Розроблення планів і програм з урахуванням принципу територіальності

у вирішенні проблем біорізноманіття продовжувалося і у 1971 р. Комісія ВР з

ОП заслухала доповідь про хід виконання Закону про ОП в Запорізькій області

[135]. Відповідно до звіту робота по створенню водорегулюючих і

полезахисних смуг, лісонасадження ярів та балок отримала позитивну оцінку.

Так, 40 природних об'єктів, що мали екологічну та науково-пізнавальну

цінність, взято під охорону, а в цілях відтворення цінних мисливських тварин

організовано 24 мисливські господарства. Одночасно вказувалося на

необхідність підвищення впливу збереження корисної ентомо-фауни.

У тому ж році на засіданні Комісії ВР з ОП було заслухало доповідь

міністра лісового господарства та голови республіканської ради УТМР [136].

Було відзначено, що останнім часом на Україні помітно покращилася робота

по охороні природи, в тому числі і тваринного світу. Завдяки заходам, які

вживалися державними, господарськими і громадськими організаціями, у

справі відтворення природних багатств, значно зросло поголів'я копитних

тварин. Однак вказувалися і певні недоліки. Відомо, що відтворення

мисливської фауни значною мірою залежало від норми мисливських угідь на

67

одного мисливця, яка мала становити 100 га, але насправді в деяких областях

норми були занижені до 64 га. Недоліки пояснювалися рядом причин: прийом

в члени Товариства мисливців і рибалок проводився формально,

кандидатський стаж встановлювався не скрізь, а здача іспиту по мисливському

мінімуму не відповідала статутним вимогам; недостатньо проводилася

виховна робота з мисливцями, погано здійснювалася реєстрація мисливців і

відстреленої дичини, не зменшувалась кількість випадків браконьєрства.

Наукові дослідження в цій сфері відставали від потреб, адже був відсутній

єдиний центр з координації науково-дослідницьких робіт з питань

мисливствознавства та перспектив розвитку мисливського господарства. За

підсумками доповіді Комісія схвалила рекомендацію, щодо підвищення

відповідальності огранів влади за відтворення тваринного світу.

Ще однією важливою подією у розвитку органів з охорони природи

можна вважати 1973 р. та постанову РМ від 12 жовтня 1973 р. "Про

затвердження Статуту Українського товариство охорони природи» [137] (далі

– УТОП). УТОП – це добровільна масова громадська організація, що мала

своєю метою активне сприяння заходам з охорони, раціонального

використання і відтворення природних багатств. Основними завданнями

УТОП стали: пропаганда ідей та державних рішень з питань ОП, знань про

природу та досягненнь науки у сфері природознавства; залучення широких

верств населення до громадських природоохоронних робіт, виховання у

населення почуття любові і дбайливого ставлення до природи; сприяння

державним кооперативним і громадським організаціям у проведенні заходів з

ОП та РВПБ; здійснення громадського контролю за РВПБ. Для виконання

поставлених перед ним завдань УТОП залучало населення, розробляло

пропозиції щодо РВПБ, брало участь у розгляді планів комплексних заходів з

ОП і РВПР, проводило пропаганду з питань охорони, раціонального

використання природних ресурсів. У цілому можна вести мову про зв’язок між

включенням широкого кола населення до справ охорони природи та

створенням громадської організації в Україні з долученням республіки до

68

загальноєвропейського вектору та з двома подіями світового масштабу у цій

сфері: (а) проведенням Стокгольмської конференції ООН (1972 р.), яка стала

переломним моментом у розвитку міжнародно-правової охорони

навколишнього середовища; (б) прийняттям у Європі Першої екологічної

програми дій 1973 р.

На початку 1970-х років Українська держава у природоохоронній

діяльності підключається до загальноєвропейського контексту. У 1974 р. у

складі Ради Міністрів УРСР було створено Міжвідомчу науково-технічну раду

[138] з комплексних проблем охорони навколишнього природного середовища

та раціонального використання природних ресурсів в Україні. (далі – МНТР).

МНТР мала на меті поліпшення організації, контролю та координації робіт

міністерств, відомств, підприємств і науково-дослідницьких організацій з

комплексного вирішення ОП і РВПР в республіці. Також затверджено порядок

роботи, права, склад і т.д. У ст. 2 на МНТР покладалися завдання: (а) аналіз

сучасного стану охорони навколишнього природного середовища та РВПР в

УРСР, СРСР і за кордоном; (б) участь у розробці пропозицій, спрямованих на

поліпшення ВПР, збереження та відтворення відновлюваних ресурсів та захист

навколишнього природного середовища; (в) розгляд питань контролю та

нагляду у сфері навколишнього природного середовища та РВПР, розробка

пропозицій щодо їх поліпшення; (г) розгляд пропозицій щодо встановлення

норм і правил; (д) визначення спільно з АН та зацікавленими органами

основних проблем в сфері ОП і РВПР республіки. Характерною рисою цієї

Постанови став міжнародний характер вирішення проблеми захисту

наколишнього середовища та встановлення «норм» і «правил», які можна

порівняти зі «стандартами» і «режимами» в законодавстві ЄС. У п. 3

закріплювалися завдання з комплексних проблем охорони ОПВ та РІПР:

1) прогнозування змін в біосфері і розробка наукових основ

раціонального природокористування;

2) гігієнічні аспектів охорони навколишнього середовища;

3) раціональне використання та охорона ґрунтів, біологічних ресурсів

69

суші, водних і гідробіологічних ресурсів;

4) методологія створення нових технологічних процесів, що дозволяють

зменшити кількість шкідливих викидів у водойми, атмосферу і ґрунт; захист

оточуючого природного середовища від шкідливих викидів і відходів;

5) вдосконалення нагляду та контролю за рівнем забруднення

навколишнього природнього середовища;

6) соціально-економічні та міжнародно- правові аспекти ОП і РІПР.

У цій Постанові вперше для законодавчої бази України були використані

такі терміни, як «біологічні ресурси суші» та «оточуюче природне

середовище», що свідчить про використання міжнародної термінології та

зв'язок з Першою ЕП ЄС. На Спільному засіданні Комісії з сільського

господарства і Комісії з охорони природи у жовтні 1975 р. [139] було

заслухано доповідь про стан охорони та використання малих річок в УРСР.

Розглядалася програма будівництва ставків і озеленення берегів, однак як

недолік роботи було відзначено відсутність єдиного комплексного плану. На

засіданні 1977 р. [140] Комісія заслухала доповідь Міністерства харчової

промисловості про дотримання законодавства з попередження забруднення

водних джерел підвідомчими підприємства. Ця доповідь свідчить про те, що

на засіданнях щодо виконання Закону про ОП Української РСР аналізувалися

різні джерела пошкодження середовищ існування.

Наступним базовим актом у цій сфері можна вважати Постанову ЦК

КПУ й Ради міністрів УРСР від 8 травня 1973 р. «Про посилення охорони

природи та покращення використання ресурсів республіки» [141]. Цей

документ є доволі цікавим об’єктом для історико-правового дослідження, адже

його можна співставити з прийнятою у тому ж році Першою Екологічною

програмою Європейського Співтовариства (далі – ЕП 1), яка багатьма вченими

називається “класичним документом” [142] у сфері охорони навколишнього

середовища. Відповідно до цієї Постанови на обкоми КПУ, облвиконкоми,

міністерства і відомства УРСР було покладено завдання посилити увагу до

питань ОП і РВПР, встановити систематичний контроль за проведенням робіт

70

по боротьбі за правильним використанням земель, вод, лісів, дотриманням

чинних правил і норм з рекультивації земель, запобігання забрудненню ґрунтів

і вод, збереження екологічних функцій лісів і торф'яних масивів, збереження

та відтворення тваринного і рослинного світу та запобігання забрудненню

атмосферного повітря.

Як бачимо, до векторів впливу цього акта належали майже всі сфери

забезпечення оптимального функціонування трьох елементів біорізноманіття –

флори, фауни, середовищ існування. У цій Постанові на Міністерство

сільського господарства УРСР покладався обов'язок проведення державного

контролю за дотриманням законодавства і порядку використання природних

ресурсів (ст.2), відповідальність за правильне застосування отруто хімікатів і

впровадження біологічних засобів боротьби з хворобами та шкідниками.

Подібним чином було встановлено обов'язки міністерств меліорації й водного

господарства, лісового господарства, енергетики та електрифікації, охорони

здоров'я, внутрішніх справ та інших з охорони та раціонального використання

вод, лісів та дотримання законодавства щодо збереження та збагачення

корисної флори і фауни. Зокрема, ДК з ОП був зобов’язаний посилити

контроль за проведенням усіма підприємствами та організаціями, незалежно

від їх відомчої підпорядкованості, заходів з ОП і поліпшенню РВПР, а також

за суворим дотриманням усіма громадянами встановлених правил охорони

навколишнього природного середовища. У цій Постанові українським

законодавцем вперше використовується термін «навколишнє природнє

середовище» (подібно з тогочасними актами ЄС).

Міністерства і відомства УРСР, облвиконкоми, Київський та

Севастопольський міськвиконкоми і Держплан зобов'язувалися забезпечити

починаючи з 1974 р.:

- розробку перспективних і річних планів проведення заходів з ОП і

РВПР і внесення їх в РМ УРСР одночасно з проектом плану розвитку

народного господарства для подання до Держплан СРСР;

71

- розробку проектів зведених, перспективних і річних планів з ОП на

території областей, великих промислових центрів і в цілому на території

республіки (ст.3).

На прикладі цього можна побачити, по-перше, різке підвищення ролі

екологічних планів з охорони природи (розвиток принципу планування),

стрімке підвищення їх статусу та переміщення їх на один щабель із планами

народного господарства. А по-друге, плануванню став притаманний

комплексний підхід вжиття заходів з ОП у просторі та часі, саме як і

Екологічним програмам Європейського Союзу, що були розраховані на

певний, заздалегідь визначений, проміжок часу.

Слід також окремо зупинися на тому, що в Постанові були надані

конкретні вказівки по окремих областях і районах та відповідним органам,

тобто питання охорони природи вирішувалися на місцевому рівні (аналог

принципу субсидіарності у ЄС), що мало стати більш ефективним методом

забезпечення охорони флори, фауни та середовищ існування.

Саме в цій Постанові можна побачити зважений науковий підхід до

реалізації охорони природи, бо, зокрема, на Академію наук республіки

покладалось завдання забезпечувати методичне керівництво, розробку,

координацію, прогнозування охорони природи і раціонального використання

природних ресурсів (РВПР), а Міжвідомчій науково-технічній раді з

комплексних проблем охорони навколишнього середовища та РВПР

доручалося провести аналіз сучасного стану охорони природного середовища,

розробку розгляду питання, контролю і нагляду, вивчення пропозицій щодо

встановлення норм і правил про РВПР і відтворення природних ресурсів,

охорони навколишнього природного середовища, забезпечити виділення

матеріальних ресурсів для вирішення основних науково-технічних проблем у

сфері охорони навколишнього природного середовища (ОНПС) і РВПР. Дану

Постанову так само можна порівняти з основами Першої Екологічної

програми Європейського Союзу, прийнятої у тому ж році. З позицій Першої

[142] та Другої [143] екологічних програм (відповідно на 1973-1977 рр. і на

72

1978-1982 рр.) одним із принципів екологічної політики ЄС стало закріплення

підвищення рівня наукового та технологічного знання для покращення якості

навколишнього природного середовища і боротьби з загрозами втрати БР.

Значну роль у цій сфері відіграло рішення Ради ЄС від 8 грудня 1975 р. «Про

встановлення загальної процедури для введення та постійного оновлення

переліку джерел інформації щодо навколишнього середовища у

Співтоваристві» [144]. Отже, 70-ті роки ХХ ст. можна охарактеризувати саме

як етап правового забезпення наукових та інформаційних засад охорони

біорізноманіття та їх закріплення на юридичному рівні як в Україні, так і в

Європейському Союзі.

У ст 21. Постанови РМ УРСР 1973 р. йшлося про необхідність

враховувати вимоги ОП при плануванні міст. У цьому пункті також можна

побачити паралель із ЕП 1 Європейського Союзу, яка закріпляла подібні

положення. Особливу увагу розвитку міст в гармонії з природним

навколишнім середовищем було приділено вже у ст. 2 Договору про ЄЕС

1957 р., яка як одне з фундаментальних завдань Співтовариства закріплювала

узгодження економічної активності і безперервного, збалансованого розвитку,

немислимих без захисту довкілля. Враховуючи рекордну інтенсивність

урбанізації Європи та індустріальний характер цивілізації континенту, правова

регламентація «екологічного виміру» розвитку міст набула найбільшої

ефективності в умовах інтеграції європейських країн у Співтовариства і

Європейський Союз у другій половині ХХ століття і була закріплена в гл. 3 ЕП

1. А ст. 25 Постанови УРСР, в якій йшлося про необхідність поширення серед

населення знання про охорону природи і роз'яснення РВПР, легко

порівнюється із такою ж тезою ЕП 1. У останній вказувалося, що сприяти

розумінню повної відповідальності за проблеми довкілля покликані: шкільна і

університетська освіта на основі практичних прикладів порушення природного

балансу і норм оптимальної екології, що наводяться при вивченні різних

навчальних дисциплінах; системне і об'єктивне інформування про стан справ у

різних екосистемах Співтовариства і наслідки вжитих заходів. Вважалося, що

73

за допомогою об'єднаних зусиль такого роду, по-перше, стане можливим

забезпечити громадськість кращим розумінням екологічних рішень, прийнятих

урядами, тим більше, що ці рішення мають безпосередній вплив на життєвий

рівень населення. По-друге, програма навчання повинна бути складена для

адміністраторів та інших осіб, які приймають відповідальні економічні та

соціальні рішення, також як і для управлінських і планових підрозділів,

діяльність яких пов'язана з навколишнім середовищем.

Через декілька років з метою посилення охорони рідкісних і таких, що

знаходяться під загрозою зникнення, видів тварин і рослин, поліпшення їх

збереження, відтворення і раціонального використання РМ Української РСР у

1976 р. постановила прийняти пропозицію Державного комітету РМ УРСР з

охорони природи та Академії наук УРСР про заснування Книги рідкісних і

таких, що знаходяться під загрозою зникнення, видів тварин і рослин

Української РСР – "Червону книгу Української РСР" [146]. Червона книга – це

так званий еталон у сфері захисту флори та фауни, бо занесені до неї види

рослин і тварин підлягали особливій охороні на всій території України.

У 1986 р. ухвалено постанову РМ УРСР від 1 жовтня 1986 р. № 352 «Про

затвердження Статуту Українського товариства охорони природи», згідно з

якою затверджувався Статут Українського товариства охорони природи,

прийнятий восьмим з'їздом Товариства; встрачала чинність постанова Ради

Міністрів УРСР від 12 жовтня 1973 р. [147] А одним із останніх, до

проголошення незалежності України, нормативних актів, що стосувалися

cтворення органів, що відали охороною природи на території республіки, став

Указ Президії Верховної Ради від 14 вересня 1988 р. № 6576-XI ПВР УРСР

«Про утворення союзно-республіканського Державного комітету Української

РСР з охорони природи». На базі ліквідованого Державного комітету

Української РСР з охорони природи та відповідних підрозділів міністерств і

відомств устворювався союзно-республіканський Державний комітет

Української РСР з охорони природи, що здійснював державний контроль і

74

управління у сфері охорони навколишнього середовища та використання

природних ресурсів на території Української РСР.

Наступним базовим актом можна вважати постанову ЦК КПУ і РМ

УРСР від 18 листопада 1988 р. "Про корінну перебудову справи охорони

природи в республіці" [148], якій, на нашу думку, не вистачало комплексного

характеру, бо аналізувалися лише проблемні аспекти у сфері охорони природи

республіки. Можливо, це деякою мірою було пов’язано зі станом природного

середовища у цілому та жахливими наслідками Чорнобильскої катастрофи

1986 р. Крім того, підтвердження є і в тексті постанови: “при розміщенні

промислових об'єктів не завжди враховуються стан навколишнього

середовища та можливі екологічні наслідки». Можемо з впевненістю сказати,

що це один із небагатьох разів, коли законодавець приділилив увагу саме

«екологічним наслідкам».

Заходи, які вживалися в республіці щодо охорони навколишнього

середовища, не дали помітних результатів. Міністерство будівництва УРСР,

Міністерство меліорації і водного господарства УРСР, Міністерство житлово-

комунального господарства УРСР і Украгробуд систематично не освоювали

капітальні вкладення, що виділялися на будівництво природоохоронних

об'єктів. Миколаївський, Херсонський, Запорізький, Одеський і Донецький

облвиконкоми не забезпечували проведення своєчасного ремонту та

безаварійної експлуатації каналізаційних мереж, що призводило до їх поривів і

забруднення узбережжя Чорного та Азовського морів. У незадовільному стані

перебувало багато малих річок, проте облвиконкоми і Міністерство меліорації

і водного господарства УРСР не організовували проведення робіт із

поліпшення їх санітарного стану і відновлення водності. Отже, згідно з

оцінками тогочасної ситуації, не забезпечувався комплексний підхід до

вирішення питань охорони природи і раціонального використання природних

ресурсів, який був і залишається єдиним методом збереження біорізноманіття.

У цьому контексті на особливу увагу заслуговує поставлена мета

охорони природи, що не мала жодної ідеологічної забарвленності, а саме:

75

«визнання життєвої необхідності вирішення цих питань не тільки для

радянського народу, а й для всього людства». Для цього Рада Міністрів

постановила прагнути до: всесвітнього збереження і відтворення рибних

запасів, диких звірів, птахів, інших корисних живих організмів і рослин;

раціонального ведення мисливського господарства; збільшення площі

особливо охоронюваних природних територій, включаючи заповідники,

заказники та національні природні парки.

Серед дій для комлексного захисту біорізноманіття та природи у цілому

треба назвати такий ефективний засіб, як створення фондів охони природи.

Саме тому законодавчі акти, згідно з якими вони створювалися та

функціонували, можна вважати базовими у сфері охорони біорізноманіття.

Серед них постанова РМ УРСР від 15 листопада 1989 р. № 281 «Про

затвердження Тимчасового положення про порядок формування та

використання фондів охорони природи в Українській РСР» [149]. Відповідно

до нормативних актів, у вісьмедесятих роках створюється широка мережа

фондів охорони природи в УРСР [150]:

- республіканський резервний фонд охорони природи Державного

комітету УРСР з охорони природи;

- фонди охорони природи при виконкомах обласних, Київської і

Севастопольської міських рад народних депутатів, кошти яких за їх рішенням

можуть передаватися місцевим органам охорони природи;

- фонди охорони природи обласних, Київського і Севастопольського

міських комітетів з охорони природи та спецінспекцій з охорони Чорного і

Азовського морів.

Із метою створення необхідних умов для поліпшення екологічної

обстановки в республіці, справи охорони здоров'я населення, його

інформованості про стан навколишнього середовища Президія Верховної

Ради Української РСР в Указі від 19 січня 1990 р. № 8711-XI ПВР УРСР «Про

відповідальність за порушення вимог, спрямованих на поліпшення екологічної

обстановки в Українській РСР» [151] постановила, що відомості про

76

екологічну, у тому числі радіаційну, обстановку в Українській РСР, яка

пов'язана із забрудненням землі, водних ресурсів, атмосферного повітря,

продуктів харчування і негативно впливає на здоров'я людей, рослинний і

тваринний світ, а також про стан захворюваності населення в районах з

підвищеною екологічною небезпекою підлягають обов'язковому

обнародуванню. Отже, можна вважати, що такі тези Указу, як “інформованіть

про стан навколишнього середовища” та “обов’язкове обнародування”

закріпляли принцип гласності в екологічній сфері, який був обов’язковим і в

законодавстві ЄС з охорони біорізноманіття.

Таким чином, навіть після прийняття базового акта другої половини ХХ

ст. Закону про охорону природи в Українській РСР 1960 р. продовжувалася

розробка ефективних методів його реалізації, проводилася значна робота з

його вдосконалення, впроваждення новітніх ідей та розробки комплексних

планів. З прийняттям цього Закону охорона біорізноманіття стала

фундаментальним завданням, до виконання якого долучались державні органи,

підприємства та широкі маси населення.

Cучасна Україна як складова загальноєвропейського природного

навколишнього середовища «проводить активну інтегруючу політику як з

Європейським Союзом, так і на двосторонній основі» [152, c. 29] у сфері

гармонізації життєдіяльності суспільства у навколишньому природному

середовищі. Взаємозв'язок с ЄС у справах збереження біорізноманіття можна

простежити у прийнятому у 2000 р. акті, що затвердив “Загальнодержавну

програму формування національної екологічної мережі України на 2000 – 2015

рр.'' [65], яку було розроблено згідно з рекомендаціями “Загальноєвропейської

стратегії збереження біологічного та ландшафтного різноманіття” (1995 р).

Особливу увагу в цьому акті приділено аспектам створення Всеєвропейської

екологічної мережі, питання формування якої було включене до

Всеєвропейської стратегії збереження біологічного та ландшафтного

різноманіття (Pan-European Biological and Landscape Diversity Strategy або

PEBLDS) [83], прийнятої на 3-й Всеєвропейській конференції міністрів з

77

охорони навколишнього середовища європейських країн (Софія, 23-25 жовтня

1995 р.). Наразі, актом, який регулює процес формування Національної

екомережі України, є Закон України «Про екологічну мережу України» [153]

від 24 червня 2004 р.

На думку вчених, за умов реального функціонування такої загальної

екомережі, разом з іншими екологічними проблемами, у Європі зможуть

забезпечуватися збереження, відтворення і невиснажливе використання

природних ресурсів, біологічного і ландшафтного різноманіття, можливість

уникнути втрат генофонду. Саме тому для формування Національної

екосистеми необхідно обрати оптимальний, реально здійсненний, економічно

обґрунтований метод, з урахуванням «базових критеріїв відбору: наукового,

правового, технічного, організаційного та фінансово-економічного» [154, с. 7].

Ця діяльність має узгоджуватися з дотриманням положень міжнародних

конвенцій та документів світового, європейського та національного рівнів з

питань охорони навколишнього природного середовища, беручи до уваги при

цьому позитивні тенденції другої половини ХХ ст. Cаме це, і зумовило

потребу в глибокому дослідженні історико-правового досвіду формування

законодавства у сфері охорони біологічного різноманіття як України, так і

Європейського Союзу.

2.2. Правова охорона земної та водної фауни й флори в Україні.

Законодавче регулювання охорони БР відбувається у двох вимірах:

1) забезпечення раціонального використання та 2) абсолютна охорона

структурних елементів БР – земної флори, фауни і середовищ існування – у

співвідношенні відповідно до стану об'єктів та їх ролі в загальній біосистемі.

Ще з 20-х років ХХ ст. на території сучасної України було законодавчо

врегульоване [155] мисливство на диких звірів, упорядковувалися правила

полювання, нагляд за дотриманням правил, перелік звірів і птахів заборонених

до видобутку, а також строки полювання. Подальший розвиток цієї галузі

78

знайшов своє відображення у постанові Економічної наради від 26 квітня

1933 р. «Про заборону полювання на дичину навесні 1933 р.» [156], згідно з

якою зобов'язано встановити суворий контроль за виконанням встановлених

законодавством норм полювання на зимового хутрового звіра і за

недобросовісне полювання навесні і на пернату дичину, притягувати

порушників до кримінальної відповідальності. Відповідно до інструкції НКЗ

від 21 січня 1939 р. «Про затвердження Інструкції НКЗема УРСР про терміни і

правила полювання» [157] категорично заборонялося полювання в заказниках

і заповідниках (ст.6), а за полювання без мисливського квитка, з чужим

мисливським квитком, в заборонені час, місцях, способами, а також за

порушення інших правил полювання, винних притягати до відповідальності за

ст.72 Адміністративного кодексу УРСР (ст.7).

На початку 1940-х років при РНК УРСР створено державні

республіканські інспекції з мисливського промислу. У постанові РНК від

29 лютого 1940 р. [158] у п. 4 закріплювалася необхідність створити державну

інспекцію за погодженням з Народним комісаріатом юстиції та Народним

комісаріатом фінансів до 5 березня і представити на затвердження РНК УСРР

«Положення про Державні інспекції по мисливському промислу».

Ці органи у подальшому вдосконалювалися: Державну республіканську

інспекцію по мисливському промислу було реогранізовано у Головне

управління у справах мисливського господарства при Раді Міністрів України,

а постанова РМ СРСР від 8 квітня 1946 р. «Про реорганізацію Державної

інспекції по мисливському промислу при РМ України в Головне управління у

справах мисливського господарства РМ України» [159] закріпила його Типове

положення.

На початку другої половини ХХ ст. принято постанову РМ УРСР від

13 листопада 1950 р. «Про заходи щодо розвитку мисливських господарств в

Українській РСР» [160], у якій зазначалося, що в останній період проводився

значний комплекс дій для відновлення фауни після війни, відновлювались і

створювались заказники; для збагачення фауни в Україну з інших республік

79

завозилися рідкісні тварини; удосконалювалися Правила полювання на

території УРСР, зокрема, і них закріплювалося, що порушники підлягали

відповідальності в розмірі до 300 рублів з конфіскацією здобичі, а в особливо

злісних випадках винні притягувалися до кримінальної відповідальності і

позбавлялися права на полювання.

Охорона дикої природи відбувалася не лише в формі регулювання

правил мисливства, а й в організованому знищенні представників фауни, які

завдають шкоду іншим тваринам, тобто задля двох завдань: збереження

балансу екосистеми та з господарських міркувань. Як приклад можна навести

постанову РМ від 14 жовтня 1958 р. «Про знищення лисиць на території

УРСР» [161], відповідно до якої забезпечувалося знищення протягом року

поголів'я лисиць, а коли в заказниках, зелених зонах міст, а також коли на

інших хутрових звірів заборонено полювання, знищення лисиць відбувалося

тільки в організованому порядку та з особливого дозволу. В обґрунтування

таких заходів серед причин знищення зазначалося те, що лисиця заподіює

шкоду птахофермам, зайцям, молодим косулям та іншим представникам

фауни, та те, що вони поширюють хвороби.

У розвиток постанови РМ від 7 серпня 1954 р. «Про заборону всяких

видів полювання на звірів і птахів навколо м. Київа та інших обласних центрів

та міст обласного підпорядкування УРСР» [162] з метою сприяння

розмноженню птахів і звірів у зелених зонах навколо міст України (Київ - 50

км, Харків - 35 км., Львів - 25 км, інших міст - 15 км) полювання було

заборонено (Постанова втратила чинність після прийняття постанови РМ від

13 квітня 1959 р.)

У подальшому, розвиток мисливського господарства продовжувався, а

разом із ним розроблялися методи зі збереження біорізноманіття УРСР. Рада

Міністрів відмічала різке скорочення представників фауни (поголів'я зайців і

пернатої дичини) унаслідок ослаблення вимог і уваги відповідальних органів

до розмноження та збереження основних видів хутрових звірів і птиці, а також

недостатні роз'яснювальні роботи серед населення. У постанові РМ від 17

80

липня 1956 р. «Про заходи щодо подальшого розвитку мисливського

господарства в Україні» [163] Рада Міністрів зобов'язала місцеві органи влади

виробити заходи щодо забезпечення збереження і розведення мисливської

фауни, цінних видів звірів і птахів, особливо в заказниках. Відстріл звірів і

птахів регулювався залежно від їх поголів'я в кожному окремому

мисливському господарстві, що свідчило про раціональний та конкретний

характер здійснюваних заходів з охорони біорізноманіття. З метою збереження

цінних видів фауни Міністерству сільского господарства було дозволено

відкривати нові заказники, а на Мінітерство внутрішніх справ покладалося

завдання надавати допомогу в боротьбі з порушниками правил полювання на

території України.

Через декілька років було прийнято постанову РМ від 13 липня 1959 р.

«Про заходи щодо поліпшення ведення мисливського господарства в Україні»

[164], у якій з метою розведення найцінніших диких тварин і птахів (зайців,

козуль, фазанів) на Міністерство сільського господарства покладався обов'язок

організувати протягом 1960-1963 рр. нові державні мисливські господарства.

При дослідженні даного акта, вбачається класична наскрізна орієнтація на

плановий характер заходів із забезпечення сталості біорізноманіття, на зразок

Європейських планів з охорони природи.

Одним із ключових актів в данній сфері для забезпечення охорони фауни

УРСР стала постанова Ради Міністрів від 17 червня 1968 р. «Про заходи щодо

подальшого поліпшення ведення мисливського господарства в Українській

РСР» [165]. Відповідно до цієї постанови мисливські господаства були

закріплені за державними і громадськими організаціями, які здійснювали ряд

організаційних та біотехнічних заходів щодо збільшення поголів'я диких звірів

і птахів, особливо косуль, оленів, лосів і диких кабанів, що дозволило

здійснювати вилов звірів для переселення в інші угіддя республіки і за її межі.

Проте в діяльності мисливського господарства існувало і багато недоліків:

допускалися порушення договорів про порядок користування мисливськими

угіддями, слабо велася боротьба з порушниками полювання, браконьєрством, а

81

Лісова охорона не на належному рівні брала участь в охороні та збільшенні

фауни в мисливських угіддях республіки. Серед причин скорочення

мисливської фауни відзначалися безконтрольне зберігання та використання

отрутохімікатів і мінеральних добрив у сільському і лісовому господарстві та

безконтрольний випас худоби в лісі.

Саме з метою вирішення цих проблем і поліпшення ведення

мисливського господарства в Україні Рада Міністрів поклала обов'язки на ряд

державних органів. На Міністерство лісового господарства, облвиконкоми

спільно з мисливськими організаціями покладався обов'язок вжиття заходів

щодо зміцнення державних і приписних мисливських господарств і ділянок,

наприклад, покращення їх діяльності зі всебічного збереження, розмноження

та раціонального використання запасів звірів і птахів, і на посилення боротьби

з браконьєрством. Покладалося завдання затвердити організаційні та

біотехнічні заходи щодо збільшення запасів мисливських звірів і птахів на

території Української РСР. На Мінлісгосп та інші органи покладалося

завдання докорінно поліпшити керівництво і контроль за роботою обласних

органів лісового господарства, відновити посади інженерів-мисливствознавців

в Лісгоспзагот. Отже, у зазначений історичний період дуже активно

розвивалися науко-технічні заходи охорони біологічного різноманіття

України.

Винні у порушенні Правил полювання притягувалися до

відповідальності, особливо ті, які вели полювання з-під фар та іншими

варварськими методами винищення звірів. Таким чином, підвищувалася

відповідальність лісової охорони за збереження і відтворення мисливської

фауни. Для того, щоб не завдавати шкоди мисливським звірям і птахам, на

Мінсільгосп, Міністерство меліорації і водного господарства, Міністерство

харчової промисловості, Міністерство лісового господарства покладалося

завдання забезпечити заборону випасу худоби на території державних

мисливських господарств та ділянках з відтворення мисливської фауни, в

місцях масового гніздування водоплодящих птахів на водоймах, забезпечити

82

правильну охорону і використання отрутохімікатів, гербіцидів і мінеральних

добрив при проведенні сільськогосподарських робіт.

Дикі звірі та птахи, що знаходилися на території Республіки у стані

природної волі, а також випущені в мисливських угіддя з метою розведення,

не залежно від того, в чиєму користуванні перебувала територія, на якій вони

знаходилися, складали державний мисливський фонд. У постанові РМ від 8

серпня 1969 р. «Про затвердження Положення про полювання та мисливський

промисел» [166] встановлювалося головне завдання Мисливського

господарства – охорона, розведення і видобуток диких звірів і птахів, а також

закріплювався правовий режим мисливських угідь:

а) угіддя, що закріплені за організаціями для створення приписних

мисливських господарств;

б) державні заповідно-мисливські господарства, державні питомніки,

полювання в яких проводилося з дотриманням встановлених у цих

господарствах правил;

в) місцеві мисливські заказники, на території яких заборонялося

полювання на певний строк;

г) державні заповідники, полювання в яких заборонено.

Якщо в мисливських угіддях зменшувалося поголів'я мисливських звірів

і птахів, то за рішенням виконкомів обласних рад на певній території могло

бути заборонено полювання на строк від 1 до 3 років для відновлення

мисливської фауни, що було раціональним і ефективним заходом для

збереження і відновлення певних видів тварин.

Законодавець намагався залучити мисливців до активної участі в охороні

та відтворенні запасів корисних диких звірів і птахів та правильному

використанні державного господарського фонду. Саме для цього мисливці

республіки об'єдналися в Українське товариство мисливців і рибалок. Вони

були зобов'язані всебічно сприяти розвитку фауни і флори, ретельно оберігати

мисливських звірів і птахів, а також вести непримиренну війну з усіма

проявами браконьєрства. У даній постанові встановлювалися правила і

83

терміни полювання (заборонялося полювання на певні види мисливської

фауни і певними способами; дано визначення браконьєрства) та закріплявся

порядок нагляду за дотриманням положення і відповідальність за його

порушення.

Боротьба з порушенням правил охоти продовжувалася, і 26 лютого 1973

р. з метою посилення боротьби, поліпшення охорони корисних диких звірів і

птахів в мисливських угіддях РМ визначила [167] певні завдання. На

Міністерство лісового господарства та облвиконкоми покладалося завдання

розробити і здійснити заходи щодо поліпшення ведення мисливського

господарства, посилення боротьби з браконьєрством, забезпечення

дотримання порядку полювання. Штати обласних управлінь лісового

господарства, обласних державних інспекцій лісів та інших організацій

зміцнювалися кваліфікованими фахівцями мисливського господарства;

проводилася перереєстрація мисливських рушниць, які перебувають в

особистому користуванні громадян; був заборонений прийом шкурок

хутрових звірів, що не мали державного клейма.

Відповідно до указів Президії Верховного Ради УРСР від 15 листопада

1972 р. «Про порядок накладення штрафів за порушення правил полювання»

та «Про посилення відповідальності правил полювання та встановлення

відповідальності за незаконну скупку, продаж і переробку шкур хутрових

звірів, здобутих полюванням» від 28 квітня 1973 р. у Постанові РМ від 13

липня 1973 р. "Про внесення змін і доповнень до Положення про полювання та

мисливське господарство УРСР" [168] було вирішено внести певні зміни та

доповнення до Положення про полювання та мисливське господарство УРСР

затверджене постановою від 8 серпня 1969 р [166]. Закріплювалося, що

переробка хутрової сировини здійснювалася тільки державними і

кооперативними підприємствами, які отримали на це дозвіл у встановленому

порядку, посилювався державний нагляд за дотриманням правил полювання,

особи, винні у порушенні правил мисливства, позбавлялися права полювання

на строк до 3 років, за рішенням посадових осіб, зазначених у постанові.

84

Також, крім адміністративної відповідальності та відшкодування

матеріального збитку, встановлювалася кримінальна відповідальність за ст.

161 КК України у разі полювання в заборонений час або в недозволених

місцях, або забороненими знаряддями і способами, або на звірів і птахів,

полювання на яких повністю заборонене, якщо за такі дії вже були застосовані

заходи адміністративного впливу.

Проблема охорони мисливської фауни республіки обговорювалася на

засіданнях Комісії з ОП, що свідчить про велику увагу до цього питання. У

1971 р. [169] Комісія з ОП заслухала доповідь міністра лісового господарства

та голови республіканської ради УТМР, який відзначив, що останнім часом в

Україні помітно покращилася робота з ОП, у тому числі і тваринного світу, а

завдяки заходам, які вживалися державними, господарськими та громадськими

організаціями, щодо відтворення природних багатств, значно зросло поголів'я

копитних тварин.

Однак існували й недоліки у встановленні норм мисливських угіль на

одного мисливця, що суттєво впливало на відновлення мисливської фауни. В

Україні така норма повинна була становити 100 га, але насправді в деяких

областях норми були занижені до 64 га. Серед причин відзначалося те, що

прийом у члени ТовМислРиб проводився формально, кандидатський стаж

встановлювався не скрізь, а складання іспиту з мисливського мінімуму не

відповідало статутним вимогам. Результатом доповіді стало визначення двох

видів потреб: виховна робота з мисливцями та проведення наукових

досліджень у цій сфері, що відставали від потреб. Серед особливих недоліків

відзначалася відсутність єдиного центру із координації науково-дослідних

робіт з питань мисливствознавства та перспектив розвитку мисливського

господарства. Комісія схвалила рекомендацію, щодо підвищення

відповідальності за перешкоджання відтворенню тваринного світу, як цього

вимагали Директиви 24 з'їзду КПРС. У розвиток цього рішення було видано

Указ Президії ВР від 15 листопада 1972 р. № 1180-VIII «Про порядок

накладання штрафів за порушення правил полювання»

85

Подальші норми з посилення відповідальності за порушення у сфері

використання тваринного світу знайшли своє відображення в Указі Президії

Верховної Ради від 28 квітня 1973 р. «Про посилення відповідальності за

порушення правил полювання та встановлення відповідальності за незаконну

скупку, продаж і переробку шкур хутрових звірів, добутих полюванням» [170],

а саме за порушення правил полювання накладався штраф в

адміністративному порядку до 50 карбованців з вилученням знарядь

полювання органами державного нагляду за дотримання правил полювання

(ст. 1), за незаконну скупку, продаж і переробку шкур, що не мали державного

клейма (ст. 2), адміністративна комісія могла застосувати й інші покарання за

вчинені адміністративні правопорушення, передбачені чинним

законодавством. Цікавою, є паралель даного Указу з Європейськими нормами

та нормативними актами світової спільноти, оскільки Міжнародна конвенція

про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що перебувають під

загрозою знищення, яка вважається зразковим класичним документом у цій

сфері, була підписана тільки через п'ять днів після Указу ПВР УРСР 1973 р. А

Європейська норма подібного характеру була прийнята тільки в 1977 р., через

п'ять років після прийняття Першої ЕП дій Європейського Співтовариства.

Заслуговує на увагу постанова Ради Міністрів УРСР від 25 лютого

1980 р. № 127 «Про заходи по винищенню шкідливих хижих звірів» [171]. У ті

роки в республіці відмічалось помітне збільшення кількості шкідливих хижих

звірів, зокрема, вовків і лисиць, які завдавали значної шкоди сільському і

мисливському господарствам. Саме з метою посилення роботи з винищення

шкідливих хижих звірів в Україні були здійснені такі заходи, як: 1) створення

постійно діючих бригад мисливців (обов'язок створення яких покладався на

Міністерство лісового господарства УРСР, Міністерство лісової і

деревообробної промисловості УРСР, Українське товариство мисливців і

рибалок, окружні і флотські ради Військово-мисливського товариства,

Українську республіканську раду фізкультурно-спортивного товариства

"Динамо") та 2) організація курсової підготовки мисливців із винищення

86

вовків. Названі у Постанові завдання підкріплялися практичними методами їх

забезпечення: для ефективного здійснення такої екологічної політики набої та

інше необхідне спорядження надавалися мисливцям безоплатно, а радгоспам,

іншим державним господарствам та колгоспам надавався автотранспорт

підвищеної прохідності, а для підвищення зацікавленості громадськості у

виконанні заходів з винищення хижих звірів у ч. 2 цієї Постанови

встановлювалася винагорода за винищення вовків і лисиць (за знищення

вовків – 100 карбованців, лисиць – 10 карбованців (за голову), а за виявлення

вовчого лігва з вовченятами – 15 карбованців), що знову ж таки підтверджує

новацію існування системи заохочень в УРСР.

У постанові РМ УРСР від 25 лютого 1980 р. № 128 «Про заходи щодо

розвитку штучного розведення дичини» [172] відмічалося, що в республіці

покращувалася робота з відтворення мисливських ресурсів. Розвивалася наука

в цій сфері та виконувалися практичні завдання: було збудовано 22 ферми із

розведення дичини, проводилися роботи зі збагачення видового складу

мисливських тварин, здійснювалися біотехнічні заходи щодо охорони тварин у

мисливських угіддях. Проте Міністерство лісового господарства УРСР,

Міністерство лісової і деревообробної промисловості УРСР, Українське

товариство мисливців і рибалок не повністю використовували наявні резерви

інтенсифікації мисливського господарства. Причина полягала в недооцінці

ролі штучного розведення дичини як методу, що має велике виховне,

естетичне і природоохоронне значення. Саме з метою подальшого розвитку

штучного розведення дичини Рада Міністрів Української РСР постановила

Міністерству лісового господарства УРСР, Міністерству лісової і

деревообробної промисловості УРСР, Українському товариству мисливців і

рибалок здійснити розширення діючих і будівництво нових ферм із розведення

дичини на період 1981 – 1985 рр. Знову ж таки, у справах охорони фауни

України превалював плановий характер, що є спільною рисою охорони

біорізноманіття в цей історичний період в Європейських країнах, особливо в

умовах пріоритету приватної та корпоративної форм власності.

87

Наступного року було прийнято базовий Закон, в якому ефективно

поєднувалися два елементи збереження біорізноманіття – охорона і

використання («Про охорону і використання тваринного світу» 1981 р. [173])

та обгрунтовувалася необхідність збереження тваринного світу України як

одного з основних компонентів природного середовища, важливого елемента

природних багатств та для використання в наукових, культурно-освітніх та

естетичних цілях. Відзначалося важливе значення тваринного світу як джерела

матеріальних цінностей, необхідних для задоволення потреб населення і

народного господарства (як промислової та лікарської сировини, харчових

продуктів та ін.).

У цьому Законі продовжувалася тенденція наукоємного підходу до

збереження представників фауни, зазначалося про можливість переселення,

акліматизацію і схрещування тварин, що допускалося задля науково-дослідних

і господарських цілей з урахуванням висновків відповідних наукових

організацій за рішенням спеціально уповноважених на те державних органів з

охорони і регулювання використання тваринного світу (ст. 48). Натомість при

самовільному переселенні, акліматизації і схрещуванні тварин

встановлювалася відповідальність згідно з чинним законодавством (ст. 60). У

даній статті ілюструється принцип охорони біорізноманіття в комплексі, тобто

як сукупності елементів, адже законодавець передбачив відповідальність не

лише за порушення правил полювання, рибальства та інших шляхів

користування тваринним світом чи вчинення певних дій, які призвели до

загибелі або скорочення чисельності тварин, а й за порушення правил охорони

середовища перебування і шляхів міграції тварин. У цілому, перелік порушень

законодавства про охорону і використання тваринного світу не був вичерпним,

а відповідно до Закону СРСР "Про охорону і використання тваринного світу"

законодавством Союзу РСР і Української РСР могла бути встановлена

відповідальність і за інші порушення.

На сьогодні в Україні питання охорони земної фауни знаходить своє

відображення в нормативно-правових актах, законах, відповідних указах

88

Президента України (наприклад, Указ «Про невідкладні заходи у сфері

збереження, відтворення та раціонального використання мисливських тварин»

від 23 травня 2005 р.), постановах Кабінету Міністрів України та ін. Багато

норм з охорони та використання тваринного і рослинного світу міститься в

Земельному, Водному, Лісовому кодексах, Кодексі України про надра, Законі

України «Про рослинний світ», тощо. Питання юридичної відповідальності у

цій сфері регулюються КпАП України, КК України, Кодексом законів про

працю.

Крім того, правова охорона флори, фауни, середовищ існування,

ландшафтів та природних комплексів здійснюється Законами України «Про

охорону природнього навколишнього середовища» (1991) [174], «Про

тваринний світ» (2002) [175], “Про мисливське господарство та полювання”

(2000) [176], та міжнародними нормативно-правовими актами. Як бачимо, в

Україні створена достатня правова база із питань охорони флори, фауни та

середовищ існування.

Доля водної фауни як невід'ємного компонента КБР знаходиться під

загрозою насамперед через збідніння (глобальне опустелювання) і деградацію

(часом безповоротну) самих водних ресурсів, необхідних живим організмам

“для нормального виконання своїх функцій” [177]. Різке скорочення кількості

чистої, не забрудненої результатами діяльності людини води може привести до

невідворотних наслідків. Вченими підраховано, що 50 000 осіб вмирають

щодня в усьому світі в результаті захворювань, пов'язаних з водою. [178,

c. 216]У доповіді Charting Our Water Future, опублікованій в листопаді 2009 р.,

передбачається, що до 2030 р. в деяких регіонах світу попит на воду

перевищить пропозицію на 50% [179]. Ще більше водні ресурси впливають на

безпосередніх мешканців даної стихії, що зумовлює актуальність і нагальність

розгляду методів та заходів правової охорони представників водної фауни, із

урахуванням позитивного історико-правового досвіду.

В Україні вже у 20-ті роки ХХ ст. правова охорона водної фауни

характеризувалася збереженням давніх традицій раціонального використання

89

та дбайливого ставлення до водних й рибних ресурсів. Так, одним із перших

нормативних актів радянської влади на території України у цій сфері стала

постанова ВУЦВК від 7 березня 1923 р. «Про організацію Управління рибним

господарством» [180]. Відповідно до цього акта, рибні угіддя (морські, озерні,

річкові) складали державну власність і передавалися до Управління рибним

господарством, яке, зокрема, встановлювало заповідні місця і забезпечувало

природне відтворення рибних ресурсів. Наступна постанова Української

економічної наради (УЕН) від 17 липня 1923 р. «Про правила рибного лову у

водах загальнодержавного значення чорноморського басейну в межах УРСР»

[181] регулювала умови відлову риби та раціонального використання рибних

ресурсів, із забороною недозволених засобів, лову в заборонений час (з

1 травня по 5 червня). Слід також згадати постанову УЕН від 10 листопада

1923 р. [182] щодо Положення про порядок використання рибних запасів у

промислових угіддях загальнодержавного значення та постанову РНК від 22

грудня 1937 р. “Про впорядкування вилову та охорони промислових молюсків

у водоймах УРСР» [183].

Підвищується увага до проблеми охорони водних ресурсів та захисту

водної флори і фауни у комплексі з другої половині ХХ ст. У травні 1954 р.

було створено відділ рибоохорони та рибальства при спеціалізованому

Міністерстві рибної промисловості УРСР. Відповідно до постанови РМ від 11

вересня 1954 р. № 1418 «Про затвердження Положення про Міністерство

рибної промисловості України» [184] до водних ресурсів республіки належать

усі водойми (моря, річки, водосховища, озера, ставки), які використовувалися

або могли бути використані для рибальства, промислового видобутку риби,

інших водних тварин і рослин або мали значення для відновлення запасів

промислових риб.

Так само, як і збереження земної фауни та флори, забезпечення стійкості

водного біорізноманіття тісно поєднувало в собі два елементи у вигляді

законодавчого регулювання використання ресурсів (а саме рибальства) та

охорони. Для покращення охорони водних запасів республіки відповідно до

90

постанови РМ від 11 вересня 1954 р. «Про поліпшення охорони водних запасів

і регулювання рибальства в УРСР» [185] заборонялися такі види діяльності, як

видобуток риби та інших водних тварин із застосуванням вогнепальної зброї,

скидання стічних вод підприємств у рибогосподарські води, залишення

водойм без очищення після сплаву лісу. Із метою захисту водних запасів

України працівники огранів рибоохорони мали право затримувати порушників

і вилучати незаконний вилов і засоби.

У постанові РМ від 12 серпня 1957 р. № 901 «Про заходи щодо

подальшого розвитку рибальства і рибництва у внутрішніх водах України»

[186] приділялась увага раціональному використанню водойм саме як

середовищ існування, а також вказувалася мета – розведення риб.

Одним із ключових нормативних актів у другій половині ХХ ст. у сфері

поліпшення ситуації в республіці стала постанова РМ УРСР від 29 жовтня

1958 р. «Про відновлення і охорону рибних запасів у водоймах Української

РСР» [187], у якій акцентувалося на ряді недоліків, а саме, відзначалося, що в

останні роки внаслідок зменшення стоку річкових вод в Азовське море,

забруднення водойм неочищеними стічними водами промислових підприємств

і в результаті порушень рибальства значно скоротилися запаси осетрових риб,

ляща, судака та інших цінних порід; при будівництві гідротехнічних споруд на

внутрішніх водоймах країни незадовільно здійснювалися заходи з відновлення

рибних запасів; державні господарські органи на місцях не приділяли

належної уваги справі збереження та відновлення цінних промислових риб.

Також визнавалася незадовільною пропаганда охорони та збереження рибних

запасів.

Даною Постановою не дозволялася торгівля видами риб, використання

яких у даній місцевості заборонено правилами рибальства. Було створено

Державну інспекцію з охорони і регулювання рибальства при Раді Міністрів і

ліквідовано існуюча інспекція з рибоохорони при Держплані, створювалась

Українська державна інспекція з охорони рибальства при РМ. Постановою РМ

УРСР від 8 грудня 1958 р. «Про затвердження Положення про Українську

91

державну інспекцію з охорони і регулювання рибальства при РМ України –

Укрдержрибвод (УДРВ)» [188], закріплювалися основні завдання УДРВ: 1)

охорона рибних запасів і збереження природних умов для розведення риб і

водних господарських тварин, 2) регулювання раціонального рибальства,

відвід рибопромислових ділянок і видача дозволів на видобуток риби та інших

водних тварин і рослин, 3) контроль за дотриманням правил рибальства, 4)

контроль за проведенням заходів із відновлення рибних запасів. Отже,

завдання охоплювали весь цикл захисту водної фауни – охорона, регулювання,

контроль, відновлення. Указом Президії ВР Української РСР від 5 липня

1960 р. «Про утворення Державного комітету Ради Міністрів УРСР з водного

господарства» [189] утворювався даний орган, у 1961 р. – інші державні

комітети.

У 1958 р. було прийнято Положення про охорону рибних запасів і

регулювання рибальства в водах Союзу РСР від 15 вересня 1958 р. [190], до

якого згодом внесені зміни та доповнення у 1963 р., 1965 р. та 1974 рр. Роки

внесення змін та доповнень у дане положення вказуються із метою ілюстрації

невпинної уваги законодавця до цієї проблеми та усвідомлення потреби в

постійному удосконаленні положень охорони біорізноманіття.

Не зважаючи на поступову активізацію діяльності у природоохоронному

векторі та розвиток науки і техніки в напрямку раціонального використання

природних ресурсів, у межах ведення водного господарства України у низці

постанов (наприклад, постанова РМ від 11 березня 1965 р. № 255 [191])

домінував прагматичний аспект господарського характеру – збільшення

вилову риби і постачання запасів населенню.

Відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 27 березня

1964 р. "Про посилення адміністративної відповідальності за порушення

правил рибальства та охорони рибних запасів у водоймах СРСР" за порушення

правил рибальства та охорони рибних запасів винні особи піддавалися в

адміністративному порядку штрафу в розмірі: громадяни – до 10 рублів, а

посадові особи – до 50 рублів; за грубе порушення правил, якщо воно за

92

законом не тягнуло за собою кримінальної відповідальності, винні особи

піддавалися штрафу в розмірі: громадяни – до 50 рублів, а посадові особи – до

100 рублів. Ці штрафи накладалися органами рибоохорони в порядку,

встановленому Указом Президії Верховної Ради СРСР від 21 червня 1961 р.

«Про подальше обмеження застосування штрафів, що накладаються в

адміністративному порядку» [192], а у необхідних випадках матеріали про

порушників направлялися до органів прокуратури або до органів охорони

громадського порядку для притягнення винних до кримінальної

відповідальності.

Організація рибальства в колгоспах і радгоспах здійсювалася

Міністерством сільского господарства України відповідно до постанови РМ

від 5 квітня 1968 р. № 169 [193]. Наступною ключовою постановою стала

постанова РМ від 20 лютого 1970 р. «Про заходи щодо посилення охорони

водних запасів у водоймах республіки» [194], згідно з якою облвиконкомам,

Київському і Севастольпоскому міськвиконкомам доручалося:

(а) посилити допомогу органам рибоохорони в боротьбі з

браконьєрством та іншими порушеннями правил рибальства і охорони рибних

запасів, а також в організації роз'яснювальної роботи серед населення;

(б) встановити, де це необхідно, з метою відтворення рибних запасів

обмеження потужності моторів плавучих засобів, що належать громадянам. З

1 липня 1970 р. було введено обов'язкову реєстрацію плавучих засобів, які є

власністю колгоспів і особистою власністю громадян, і плавають на

прибережних морських та внутрішніх водних шляхах. Окрім того, у

положеннях Постанови:

- на період нересту риби заборонялося пересування річкового

транспорту громадян у заборонених для рибальства зонах і на ділянках

оголошених органами рибоохорони нерестовищами,

- затверджувались такси для обчислення розмірів стягнень за шкоду,

заподіяну громадянами незаконним виловом або знищенням риби цінних

видів,

93

- заборонявся продаж приватними особами риби цінних видів, за

незаконний вилов і знищення якої передбачавалося стягнення з громадян

заподіяної ними шкоди, а також ікри та іншої продукції з риб цих видів,

- заборонявся продаж знаряддя лову риби, застосування якого

заборонено в даній місцевості правилами рибальства,

- була проведена мобілізація технічно оснащеної рибоохорони.

На Комітет по пресі при РМ УРСР спільно з ДК з ОП, комітети з

радіомовлення і телебачення при РМ та інші органам масової інформатизації

покладалося завдання підвищити рівень роз'яснювальної роботи серед

населення з охорони та відтворення рибних ресурсів.

Під пильною увагою держави перебували не лише рибні запаси

республіки, а й інші представники водної фауни. Як приклад можна навести

постанову РМ від 3 грудня 1974 р. «Про посилення охорони рибних запасів

цінних видів риб і водних безхребетних у рибогосподарських водоймах

республіки» [195]. З метою посилення охорони були затверджені певні такси

для обчислення розмірів стягнення за шкоду, заподіяну громадянами

незаконним рибальством і з порушенням правил рибальства та охорони

рибних запасів, незаконним виловом або знищенням цінних видів риб і водних

безхребетних в рибгосподарських водоймах УРСР.

Відповідно до Водного кодексу України у постанові від 29 липня 1976 р.

«Про порядок часткової або повної заборони використання водних об'єктів, що

мають особливе державне значення, або особливу наукову або культурну

цінність» [196] Рада Міністрів УРСР постановила те, що часткова або повна

заборона використання водних об'єктів проводилася з метою охорони цих

об'єктів від забруднення, знищення та виснаження, збереження їх режиму,

якщо порушення останнього може несприятливо вплинути на розвиток

тваринного і рослинного світу та збереження пам'яток природи і культури та

заповідників. На водних об'єктах, використання яких було повністю

заборонене, не допускалася діяльність з використання вод та інших природних

ресурсів. У встановленому порядку дозволялося проведення науково-

94

дослідницьких робіт з поліпшення стану вод та забезпечення їх охорони. На

водних об'єктах, використання яких було заборонене частково, не допускалися

окремі види діяльності з використання вод та інших природних ресурсів.

Питання про часткову або повну заборону використання водних об'єктів

вирішувалося Міністерством меліорації і водного господарства, ДК з ОП і

Академією наук Украины, а встановлення режиму входило до компетенції РМ

УРСР.

Із метою впорядкування вилову рибних запасів у водах республіки було

докладено зусилль до регулювання спортивного і любительського рибальства,

а відповідно до постанови РМ від 21 липня 1976 р. «Про впорядкування

спортивного і любительського рибальства» [197] Рада Міністрів УРСР

постановила залучити добровільні спортивні товариства до активної участі в

роботах з охорони та відтворення рибних запасів. Цей нормативний акт містив

необхідні організаційні заходи щодо впорядкування рибальства, серед яких

були такі: затвердження переліку районів із великою щільністю населення і

обмеженою кількістю водойм, зон великих міст і промислових центрів, де

спортивний і любительський лов риби організований товариством мисливців і

рибалок та іншими добровільними спортивними товариствами, що мали

рибальські секції. Цей перелік затверджувався облвиконкомами за згодою з

рибогосподарськими організаціями (ст.1): на УТМР спільно з Всеармійським

військово-мисливським товариством та іншими добровільними спортивними

товариствами покладалось завдання розробити проект прейскуранта тарифів

плати за спортивний і любительський лов риби у водоймах, в яких лов

організовувався цими товариствами, а на Держкомцін – затвердити єдиний

прейскурант і ввести його в дію з 1 січня 1977 р. (ст. 2).

У цій Постанові Рада Міністрів рекомендувала УТМР (Українське

товариство мисливців і рибалок) та іншим перерахованим органам встановити

однаковий розмір внесків (ст. 3), а також вжити заходів з організації та

оснащенню рибних господарств та риболовецьких баз, будівництва

риборозплідників і нерестово-вирощувальних господарств, охорони і

95

відтворення рибних запасів у водоймах і ділянках водойм, закріплених за

товариствами. На Держплан і Міністерство фінансів покладалося завдання

передбачити штатний розклад, граничні асигнування на утримання апаратів

управління для вищевказаних потреб та надавати допомогу товариствам. У ст.

9 цієї Постанови спортивно-аматорський лов риби для особистих потреб

дозволявся всім громадянам безкоштовно у всіх водоймах, за винятком водойм

і ділянок водойм, зайнятих заповідниками, риборозплідники, ставками та

іншими культурними рибними господарствами, з дотриманням встановлених

правил рибальства та водокористування. А в культурних рибних

господарствах рибальство громадянами здійснювалося за дозволом товариств

безкоштовно або за плату, а для членів товариств – безкоштовно. Вступні

внески йшли на рибоохороні заходи. Положення про любительське і

спортивне рибальство розробляло Міністерство рибного господарства та за

погодженням з РМ союзних республік, Міністерством сільського

господарства, Міністерством меліорації і водного господарства затверджувало,

передбачаючи в них, зокрема, обов'язок товариств з вжиття заходів, що

забезпечують охорону і відтворення рибних запасів, упорядкування

промислового видобутку.

На початку 1977 р. постановою РМ УРСР було затверджено положення

про Головне управління рибного господарства внутрішніх водойм УРСР [198]

(Укрголоврибгосп), як союзно-республіканський орган, який

підпорядковувався РМ Української РСР і Міністерству рибного господарства

СРСР. Укрголоврибгосп здійснювало керівництво рибодобувною і

рибопереробною промисловістю, рибництвом, а також організаційно-

господарською діяльністю риболовецьких колгоспів.

У цілому, у 70-ті рр. ХХ ст. продовжувалося закріплення наукових основ

в сфері охороні біорізноманіття. У тому ж 1977 р. було прийнято постанову

РМ «Про розвиток та впровадження наукових розробок щодо підвищення

рибопродуктивності водойм Української РСР» [199]. У ній відзначалося, що

міністерства і відомства УРСР, Академія наук УРСР провели певну роботу

96

щодо розвитку і впровадження в народне господарство республіки наукових

розробок в галузі біології і біотехніки вирощування риби, що дало можливість

підвищити рибопродуктивність водойм. За роки дев'ятої п'ятирічки річний

вилов риби в республіці збільшився у 1,6 рази: 1976 р. рибними

господарствами і риболовецькими колгоспами УРСР виловлено 732,9 тис.

центнерів риби, в тому числі ставкової 427,2 тис. центнерів проти 474,2 тис.

центнерів і 220,4 тис. центнерів у 1970 р. відповідно. За рахунок впровадження

досягнень науки, нової техніки і передової технології підвищилися технічний

рівень, продуктивність праці і ефективність рибництва і рибальства. У ряді

областей, зокрема, у Харківській, Київській, Дніпропетровській і Донецькій,

набуто досвід у будівництві і експлуатації басейнових і садкових рибних

господарств, створювалися рибовідтворювальні комплекси.

Вагомий внесок в теоретичні засади охорони біорізноманіття зробили

вчені наукових установ Академії наук УРСР і Головного управління рибного

господарства внутрішніх водойм УРСР. Проте відзначалося, що збільшення

наукових досліджень в галузі рибного господарства, темпи їх практичного

використання не відповідали зростаючим потребам народного господарства.

Серед негативних факторів відзначалося те, що повільно вивчались проблеми

інтенсифікації рибництва і раціонального використання сировинних ресурсів

внутрішніх водойм, рівень механізації трудомістких процесів у рибництві не

забезпечував необхідного підвищення продуктивності праці, повільно

поширювався досвід тепловодних рибних господарств.

Таким чином, на підставі аналізу нормативної бази можемо

констатувати, що у справі охорони рибних запасів республіки, РМ керувалася

загальним принципом у сфері охорони природи – плануванням заходів на

декілька років. Як приклад можна навести постанову РМ УРСР від 28 жовтня

1981 р. № 535 «Про додаткові заходи щодо посилення охорони рибних запасів

і поліпшення організації любительського і спортивного рибальства» [200]. У

ст. 1 даної Постанови обґрунтовувалося посилення уваги до питань розвитку

любительського і спортивного рибальства як однієї з форм масового

97

відпочинку населення. Саме тому з метою збереження і раціонального

використання рибних запасів внутрішніх водойм республіки та залучення

громадських організацій до активної участі в роботі з охорони і відтворення

рибних запасів РМ погодилася з пропозицією, розробленою Головним

управлінням рибного господарства внутрішніх водойм УРСР, щодо

зариблення дніпровських та інших водойм дволітками рослиноїдних риб у

таких обсягах: 1981 р. – 7 млн штук, 1982 р. – 9 млн, 1983 р. – 11 млн, 1984 р. –

14 млн, 1985 р. – 15 млн штук (п.7). Викликає інтерес і доручення

Українському науково-дослідному інституту рибного господарства протягом

1981 – 1983 років розробити і подати органам рибоохорони біологічно

обґрунтовані пропозиції щодо вдосконалення регулювання рибальства на

дніпровських та інших водоймах. Крім того, спростерігається глибокий аналіз

проблем і спроба вирішити їх за допомогою наукових розробок представників

багатьох галузей, що підкреслює мультидисциплінарність зазначеної

проблеми.

Після здобуття Україною незалежності раціональні традиції охорони

водного біорізноманіття було збережено і розвинуто. Указом Президента

України від 25 червня 1997 р. № 691/97 було створено Державний комітет

рибного господарства України, а в його складі Главрибвод; у 2000 р.–

Державний департамент рибного господарства, який увійшов до складу

Міністерства аграрної політики України, а згодом, через десятиліття, у 2010 р.

було створено Державне агентство рибного господарства України. На цей час

в Україні, дана сфера регулюється Законом України «Про рибне господарство,

промислове рибальство та охорону водних біоресурсів» (2012) [201], в якому

на основі попереднього досвіду правового регулювання охорони БР

визначаються головні засади діяльності галузі рибного господарства,

збереження і раціонального використання водних біоресурсів в гармонії з

принципами та стандартами ЄС.

98

2.3 Формування правової охорони середовищ існування в Україні

Середовища існування є одним із трьох елементів біорізноманіття, а

згідно із визначенням, наведеним в енциклопедії – це сукупність конкретних

абіотичних і біотичних умов, в яких мешкає певна особина, популяція або вид

[202, с. 603]. Іноді в літературі використовується термін “осередок”, на зразок

широко вживаного в англомовній науковій літературі терміна habitat, або як

ареал тварин чи рослин. «Область поширення на земній поверхні якогось

явища, певного типу спільнот організмів, подібних умов (напр., ландшафтів)

або об'єктів (напр., населених місць); в біології – область поширення та

розвитку певного таксону (вид, рід та ін.) або типу співтовариства тварин і

рослин” [203]. Отже, середовище існування – це частина природи, яка оточує

живі організми і здійснює на них прямий або непрямий вплив. Більш

природознавчим терміном для позначення поняття “середовище існування” є

“біотоп” – відносно однорідна за абіотичними факторами ділянка геопростору

(суші або водойми), зайнята певним біоценозом (сукупністю тварин, рослин,

грибів та мікроорганізмів) [204]. Середовища існування можуть бути створені

природою чи людиною (антропогенного характеру), але, незважаючи на своє

походження, вид чи розміри займаної території, вони становлять невід’ємну

частину природного комплексу та забезпечують його оптимальне

функціонування.

З виникненням Української РСР вже на початку 1920-х років

продовжилося закріплення охорони природних середовищ в законодавстві

республіки. Наприклад, постановою ВУЦВК від 3 листопада 1923 р. було

прийнято Закон «Про ліси УРСР»[205], а 29 червня 1925 р. – постанову РНК

від 29 червня 1925 р. «Про санітарну охорону вод» [206]. До цих пір, лісові

ділянки та водні об'єкти залишаються основними середовищами збереження

БР на планеті.

Серед перших актів з охорони природи, а саме зі створення спеціального

органу для виконання функцій збереження біорізноманіття стала постанова

99

ВУЦВК і РНК УРСР від 14 вересня 1927 р., у якій закріплювалося Положення

«Про всеукраїнське управління лісами Наркомзему і його місцеві органи»

[207], згідно з яким на цей орган покладався обов'язок завідування лісами

єдиного державного фонду. На законодавчому рівні регулювався навіть

порядок випасу худоби: постанова РНК від 7 травня 1933 р. «Про випас

худоби в лісах», яка втратила чинність з виданням постанови РНК від 29

травня 1934 р. «Про використання лук та пасовіськ».

Як середовища існування охоронялися не лише території незайманої

природи, а й осередки в межах міст, про що свідчить постанова РНК УРСР і

ЦК КПУ від 19 серпня 1944 р. №1069 «Про охорону і відновлення зелених

насаджень м. Київ і київських комунальних лісів» [208], постанова РМ від 7

серпня 1951 р. «Про заходи щодо охорони і розвитку зелених зон міст УРСР»

[209]. У постанові Ради Міністрів УРСР від 11 вересня 1954 р. № 1418 «Про

затвердження Положення про Міністерство рибної промисловості України»

[210] підкреслювалося велике значення середовищ існування для відновлення

фауни та флори республіки: «усі водойми (моря, річки, водосховища, озера,

ставки), які використовуються або можуть бути використані для рибальства,

промислового видобутку риби, інших водних тварин і рослин, мають значення

для відновлення запасів промислових риб».

Охороні і відновленню середовищ існування для представників степової

фауни присвячена постанова РМ від 22 серпня 1960 р. «Про поліпшення

полезахисного лісорозведення в колгоспах і радгоспах УРСР» [211], а також

постанова РМ від 17 березня 1960 р. «Про хід виконання завдань з

полезахисного лісорозведення колгоспів і радгоспів УРСР» [212].

Однак іноді з міркувань економічної прибутку в законодавчих актах

закріплювалися екологічно необґрунтовані заходи. Як приклад можно навести

постанову РМ від 1 серпня 1967 р. № 515 «Про соціалістичне змагання

областей і районів за осушення та освоєння боліт і заболочених земель та

інтенсивне використання осушених областей» [213]. Зрозуміло, що такі дії вже

в короткостроковій перспективі вели до порушення водного балансу

100

територій, ерозії ґрунтів і руйнування середовищ існування багатьох видів

флори і фауни та вимагали швидкого виправлення на законодавчому рівні.

За законодавством республіки існував окремий вид лісової ділянки

місцевості – колгоспні ліси [214], що виконували ряд природоохоронних

функцій (полезахисну, противоерозійну і як середовищ існування), а разом з

тим вони призначалися для задоволення матеріальних потреб колгоспів. Таким

чином, законодавчно закріпився баланс між господарськими та екологічними

функціями лісів. У свою чергу, постанова РМ від 28 червня 1968 р. № 328

«Про поліпшення охорони лісів від пожеж та захисту їх від шкідливих комах і

хвороб» [215] критикує лісозаготівельні підприємства, колгоспи і радгоспи, які

не дотримуються приписів і не вживають необхідних заходів із ліквідації

лісових пожеж, які виникають в місцях їх промислової діяльності, а також при

масовому виїзді населення в ліси на відпочинок. У Постанові

підкреслювалося, що виявлення причин пожеж проводиться не на належному

рівні, а також та слабка роз'яснювальна робота серед населення.

У постанові ЦК і РМ УРСР від 17 вересня 1968 р. «Про заходи щодо

поліпшення охорони та використання малих річок» [216] проводився аналіз

тогочасної ситуації в цій сфері та пропонувалися заходи щодо поліпшення

ситуації у республіці. Серед недоліків зазначалося те, що продовжувалися

скидатися неочищені або стічні води, розорювалися схили захисної смуги

вздовж берегів, повільно проводилися лісо-гідротехнічні заходи та

будівництво очисних споруд. Проектування нових об'єктів проводилося не

комплексно, не повністю виконувалися науково-дослідницькі роботи з

охорони малих річок та поліпшення їх стану. Відзначався ослаблений

контроль на місцях за охороною та комплексним використанням малих річок.

У зв'язку з цим, ЦК КПУ і РМ УРСР прописали ряд необхідних дій, у

тому числі: підвищення відповідальності за охорону малих річок з боку

колгоспів і радгоспів, по території яких вони протікали; посилення проведення

необхідних агро-, лісомеліоративних і гідротехнічних робіт, а також заходів з

очищення стічних вод і захисту вод від забруднення; забезпечення складання

101

схем і планів охорони малих річок, у першу чергу по районах з обмеженими

водними ресурсами; закріплення обов'язку Міністерства лісового господарство

і Міністерства лісової і деревообробної промисловості проводити в зоні їх

діяльності основні роботи з охорони берегів малих річок і водозбірних площ,

здійснювати контроль за вжиттям таких заходів іншими відомствами;

забезпечення своєчасного відведення земель для насадження захисних смуг

уздовж річок, берегів водойм та регулювання русел річок; розробка

пропозицій щодо поліпшення служби експлуатації малих річок з

передбаченням необхідних капіталовкладень.

Відповідно до цієї Постанови АН УРСР спільно з НДІ міністерств і

відомств було доручено передбачати в планах робіт проведення наукових

досліджень з проблем поліпшення стану та використання малих річок на

території республіки, поширювати досвід Запорізької області зі створення

«Рад з лісо-меліорації малих річок» за допомогою висвітлення передового

досвіду в засобах масової інформації. ДК з ОП за участю відповідних

міністерств мав розробляти і здійснювати заходи з матеріального

стимулювання підприємств за успішне виконання завдань щодо поліпшення

охорони і використання малих річок.

Треба зупинити увагу ще на одній небезпеці для середовищ існвання, а

саме стихійне поширення вогню по лісовій площі (лісові пожежі) залишалося

одним з основних факторів руйнування середовищ існування і скорочення

самої флори і фауни. З огляду на величезну частку виникнення пожеж у зв'язку

з діяльністю людини Положення про Міністерство лісового господарства

УРСР [217], а слідом за ним постанова Ради Міністрів від 22 липня 1971 р.

посилювали заходи щодо протипожежної охорони лісів [218].

Біорізноманіття Південного берега Криму, зумовлене субтропічним

кліматом середземноморського типу, спонукало законодавця коригувати

нормативні акти у цій сфері з урахуванням територіальних особливостей.

Відповідно до постанови РМ від 15 лютого 1971 р. «Про збереження,

відновлення і розвиток парків Південного берега Криму» [219] Міністерство

102

комунального господарства спільно з державними будівельним та іншими

органами мало забезпечити проведення заходів щодо збереження, відновлення

і подальший розвиток парків ПБК для поліпшення природних ландшафтів,

відновлення цінних вічнозелених насаджень, збільшення діапазону порід

дерев, чагарників, витких рослин, квітів, а також кваліфікованого догляду за

ними. Згідно з цією Постановою для збагачення БР на Південному березі

Криму була створена станція захисту рослин.

Швидка урбанізація і переміщення населення з сіл у міста мали

наслідком погіршення якості навколишнього середовища. Міські області за

останні півстоліття зазнали швидких і суттєвих змін, які будуть

продовжуватися протягом найближчого майбутнього. Це питання мало

регулюватися комплексними екологічними програмами, що включали

відновлення кинутою і забрудненої землі, створення паркових зон тощо.

Населені пункти (міста, селища) є невід’ємною частиною територій для

існування міських тварин, рослин та мікроорганізмів, тому вони також

потребували захисту на правовому рівні. Для врахування проблем міської

флори та фауни було прийнято постанову РМ від 23 червня 1972 р. «Про

заходи щодо запобігання забруднення міст, селищ, сільських населених

пунктів і водойм УРСР нафтопродуктами» [220].

Зважаючи на те, що середовища існування зазнають руйнівного впливу

не лише від антропогенних факторів людської діяльності, й природних джерел,

законодавець забезпечував охорону від нищівної сили природніх стихій. У

цьому контексті слід згадати постанову РМ від 28 листопада 1975 р. «Про

заходи щодо поліпшення організації робіт із захисту ґрунтів від вітрової та

водної ерозії» [221].

Розпорядженням РМ від 14 жовтня 1975 р. № 780-Р [222] було прийнято

пропозицію ДК з ОП УРСР про доповнення затвердженого РМ від 7 серпня

1963 р. списку пам'яток природи республіканського значення, що бралися під

охорону держави, такою тезою: а також комплексні, ботанічний, зоологічні,

103

гідрологічні, геологічні пам'ятники у Вінницькій, Волинській та інших

областях УРСР (всього налічувалось 96 об'єктів).

Цікавою для даного досліждення стала постанова РМ від 28 березня

1978 р. «Про затвердження Правил користування та охорони автомобільних

доріг і дорожніх споруд» [223], яка є яскравий прикладом того, як екологічне

законодавство пронизує інші галузі, на кшталт європейської практики. Поряд з

головною метою даного акта – забезпечити належний стан транспортних

шляхів, встановлювалася і вимога звести до мінімуму екологічні витрати і

максимально зберегти середовища існування при реалізації будівельної та

транспортної політики.

Для повноти розгляду питання варто згадати постанову РМ СРСР від

26 лютого 1976 р. «Про заходи щодо посилення охорони водно-болотних

угідь, що мають міжнародне значення, головним чином як місця проживання

водоплавних птахів» [224]. Адже, по перше, в цьому акті долається колишня

недооцінка збереження боліт як середовищ існування і засобів підтримки БР

(як приклад, уже наведена постанова РМ від 1 серпня 1967 р. № 515 «Про

соціалістичне змагання областей і районів за осушення та освоєння боліт і

заболочених земель та інтенсивне використання осушених областей» [225]); по

друге, вона визнавала важливість міжнародної співпраці у сфері захисту

біорізноманіття (зокрема, середовища існування). По трете, закріпила

комплексний підход до вирішення проблеми та взаємозв'язок між елементами

біологічного різноманіття, а саме: охорона певної території середовища

існування (водних угідь), як місця існування представників фауни

(водоплавних птахів). У даній Постанові законодавець окреслив сукупність

необхідних засобів для ефективного захисту цих територій: 1) затвердив

Список водно-болотних угідь, що знаходяться на території СРСР і мають

міжнародне значення головним чином як місця проживання водоплавних

птахів; 2) поклав на Міністерство сільського господарства СРСР виконання

обов'язків, пов'язаних з реалізацією Радянською Стороною Конвенції про

водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення, головним чином як

104

середовище існування водоплавних птахів, включаючи передачу відповідної

інформації Міжнародному союзу з охорони природи; 3) зобов'язав

Міністерство сільського господарства забезпечити контроль за виконанням

заходів, пов'язаних з реалізацією зазначеної Конвенції.

На виконання постанови Ради Міністрів СРСР від 26 грудня 1975 р.

«Про заходи щодо забезпечення виконання зобов'язань Радянської сторони, які

випливають з концепції про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне

значення, головним чином як місця проживання водоплавних птахів від 2

лютого 1971 року» РМ Української РСР постановила покласти на Мінлісгосп,

Міністерство меліорації і водного господарства, Кримський, Миколаївський,

Одеський і Херсонський облвиконком завдання щодо посилення охорони

водно-болотних угідь, включених до Списку, забезпечення відновлення

характерних для них флори і фауни, збереження гідрологічного режиму та

санітарних умов місця перебування водоплавних птахів. Рада Міністрів

заборонила проведення робіт, які могли привести до погіршення

встановленого режиму водно-болотних угідь, включених до Списку. На АН

УРСР спільно з науково-дослідницькими установами відповідних міністерств і

відомств покладалося завдання організувати починаючи з 1976 р. комплексне

вивчення флори і фауни водно-болотних угідь, включених до Списку. У

даному списку зазначалися місця знаходження на території УРСР водно-

болотних угідь (серед яких: залив Сиваш Азовського моря, включаючи Азово-

Сиваське державне заповідно-мисливське господарство, Каркінітська затока

Чорного моря, Дунайські плавні та ін.).

Радою Міністрів УРСР розроблялися середньострокові програми

екологічного захисту природних об'єктів, що мають значення для підтримки

БР. Наприклад, у постанові РМ УРСР від 13 травня 1976 р. № 248 «Про заходи

щодо попередження забруднення річки Сіверський Донець, підземних вод і

повітряного басейну в районі міст Лисичанськ, Сєвєродонецьк, Рубіжне

Ворошиловградської області і міста Слов'янськ Донецької області» на

Міністерство енергетики і електрифікації УРСР, Міністерство будівництва

105

підприємств важкої індустрії УРСР, підприємства хімічної, машинобудівної,

електротехнічної промисловості, залізничного транспорту покладався

обов'язок здійснити в 1976 – 1980 рр. заходи по запобіганню забрудненню

даних територій. Хоча розроблялися і комплекні акти, як-от – постанова РМ

УРСР від 19 липня 1976 р. «Про порядок розробки та затвердження схем

комплексного використання та охорони вод республіканського значення»

[226].

Серед нормативних актів, що встановлювали відповідальність за

порушення норм у сфері пошкоджень середовищ існування, треба зазначити

постанову від 10 травня 1977 р. № 276 Рада Міністрів УРСР «Про посилення

відповідальності за шкоду, заподіяну лісовому господарству» [227], у якій

було встановлено, що “підприємства, організації, установи і громадяни, винні

в лісопорушеннях, несуть матеріальну відповідальність також у випадках:

а) пошкодження дерев і чагарників не до ступеня припинення росту; б)

знищення або пошкодження мурашників”. А у ст. 2 цієї Постанови

затверджувалися такси для нарахування розміру стягнень за шкоду, заподіяну

лісовому господарству. Крім того, встановлювалася матеріальна

відповідальність за шкоду, спричинену природі в зеленій зоні міст, що

розглядалося як середовище існування міської фауни і флори. У постанові

Ради Міністрів УРСР від 17 грудня 1977 р. «Про встановлення матеріальної

відповідальності за шкоду, заподіяну деревам і озеленювальним насадженням

у містах і селищах міського типу» [228] закріплювалося, що підприємства,

установи, організації і громадяни несли матеріальну відповідальність за

знищення або пошкодження дерев та озеленювальних насаджень, якщо ці дії

не були пов'язані із забудовою та благоустроєм міст і селищ міського типу.

Відповідальність за порушення норм кримінального та адміністративного

права у сфері охорони природи в цілому та біорізноманіття зокрема була чітко

прописана у нормативних актах із вказівкою точного розміру стягнень. Як

приклад наведемо Додаток № 1 [229] до постанови Ради Міністрів № 614,

яким затверждувалася такса для обчислення розміру стягнень за шкоду,

106

заподіяну кожному дереву та озеленювальним насадженням (кущам) у містах і

селищах міського типу (див. додаток Г.). Нагляд за додержанням вимог

законодавcтва покладався на Міністерства житлово-комунального

господарства УРСР та здійснювався відповідними підприємствами і

організаціями.

Наочним та показовим для охорони біорізноманіття, стало те, що

обчислення розміру стягнення (у карбованцях) проводився з урахуванням

діаметру пошкодженної рослини за кожну рослину окремо, що свідчить про

глибоку налаштованість на вирішення проблем скорочення середовищ

існування.

Як уже зазначалося вище, водні ресурси вважаються одними з

найбільшими середовища існування багатьох представників флори і фауни,

саме тому захист їх від забруднення вважався одним із первочергових завдань,

які покладалися на спеціальні державні органи. Так у 1977 р. було

продовжено створення міжвідомчих рад з охорони природи, чи окремих її

елементів. Рада Міністрів УРСР у постанові від 18 листопада 1977 р. № 567

«Про створення міжвідомчих рад з комплексного використання і охорони

водних ресурсів басейнів малих річок» [230] погодилася з пропозицією

Міністерства меліорації і водного господарства УРСР і Державного комітету

РМ УРСР по охороні природи щодо створення міжвідомчих рад по

комплексному використанню і охороні водних ресурсів басейнів малих річок,

що протікають по території кількох областей і мають міжвідомче

водогосподарське значення, у складі заступників голів облвиконкомів,

керівників підприємств, господарств, установ і організацій. Згідно з цією

Постановою на міжвідомчі ради покладалися завдання з координації заходів та

робіт по комплексному і раціональному використанню вод басейнів малих

річок, охорони їх від забруднення, запобігання і ліквідації шкідливого впливу

на води, засмічення та вичерпання.

Із метою створення і підтримки сприятливого водного режиму і

поліпшення санітарного стану малих річок і водойм, захисту їх від замулення

107

продуктами ерозії ґрунтів, запобігання від забруднення (пестицидами і

біогенними речовинами), а також запобігання іншим шкідливим впливам,

законодавцем встановлювалися водоохоронні зони (постанова Рада Міністрів

УРСР від 6 вересня 1977 р. «Про затвердження Положення про водоохоронні

зони малих річок і водойм Української РСР» [231]). У ній Рада Міністрів

УРСР покладала обов'язок на Міністерство сільського господарства УРСР,

Міністерство радгоспів УРСР, Міністерство лісового господарства УРСР та

інші міністерства і відомства УРСР, у користуванні підприємств та організацій

яких є земельні угіддя, що входили до водоохоронної зони, забезпечити

спільно з облвиконкомами встановлення в 1977 – 1982 рр. водоохоронних зон

малих річок та водойм. У п. 4 даної Постанови визначалися розміри

прибережної смуги (по обох берегах річок, уздовж урізу води) шириною: для

річки довжиною понад 100 км – до 100 м; для річок довжиною 50 – 100 км - до

50 м; для річок довжиною до 50 км – не менше 20 м.

У межах прибережних смуг заборонялося проведення певних заходів,

таких як: регулярне розорювання земель; застосування отрутохімікатів, випас

худоби та організація літніх таборів для худоби, будівництво баз відпочинку,

наметових містечок, стоянок автомобілів і т. п.; здійснення руслорегулюючих

робіт без затвердженого проекту; влаштування звалищ сміття, відходів

виробництва і т. п.; замив без відповідних проектів заплавних озер та

виконання інших робіт, що шкідливо впливають на стан водних об'єктів.

Ще у 1940 р., ЦК ВКП (б) і РНК Союзу РСР було прийнято постанову

про загальносоюзні стандарти [232] як нормативно-правові акти обов'язкові

для застосування у всіх галузях народного господарства СРСР. У другій

половині ХХ ст. (а саме у 1978 р.) було прийнято Державний стандарт у сфері

охорони елементів біорізноманіття (постанова від 10 липня 1978 р. № 1851)

«Держстандарт СРСР Охорона природи. Флора. Охорона та раціональне

використання лісів зелених зон міст. Загальні вимоги. ДСТ 17.6.3.01-78». Цей

стандарт встановив правила охорони та раціонального використання лісів при

веденні господарства в зелених зонах міст, розташованих в лісорослинних

108

зонах: тайговій, змішаних лісів, широколистяних лісів, лісостеповій та

степовій. У Держстандарті наводилися і завдання охорони:

у лісопарковій частині – збереження і формування стійких і

декоративних насаджень, придатних для організації масового відпочинку

населення ;

у лісогосподарській частині – формування високопродуктивних

насаджень, що сприяють оздоровленню повітряного басейну міста,

задоволенню потреби в деревині і продуктах побічного користування лісом, а

також створення резерву для розширення лісопаркової частини.

Також у сфері захисту середовищ існування діяв ще один Державний

стандарт – «Держстандарт СРСР Охорона природи. Землі. Склад і розмір

зелених зон міст» [233].

За результатами аналізу роботи щодо захисту таких середовищ

існування, як болотні масиви в республіці було прийнято постанову РМ УРСР

від 26 березня 1979 р. № 143 «Про заходи щодо збереження природних умов

болотних масивів» [234]. У ній було відзначалося, що хоча в республіці

проводилася значна робота з осушення болотних масивів і перезволожених

земель, проте допускалися серйозні недоліки – недостатньо впроваджувалися

системи подвійного регулювання водно-повітряного режиму, що призвело до

порушення екологічної рівноваги, негативно вплинуло на гідрологічний

режим осушених і прилеглих до них значних територій.

У Постанові підкреслювалося важливе значення болотних масивів у

екологічній мережі, як стабілізаторів клімату, регуляторів ґрунтових вод і

водного режиму річок та джерел відновлення і розмноження корисної флори і

фауни, а також закріплено перелік болотних масивів (внесений Міністерством

меліорації і водного господарства УРСР і Академією наук УРСР, погоджений з

відповідними облвиконкомами), що підлягали охороні, загальною кількістю

310 об’єктів.

У 1980 р. прийнято рішення про посилення охорони водних багатств

республіки. У постанові РМ УРСР від 10 листопада 1980 р. № 597 «Про

109

посилення охорони малих річок від забруднення, засмічення і вичерпання та

про раціональне використання їх водних ресурсів» [235] на облвиконкоми,

Київський і Севастопольський міськвиконкоми, Міністерство меліорації і

водного господарства УРСР, міністерства і відомства УРСР, об'єднання,

підприємства, установи й організації, які при проведенні господарської

діяльності впливають на стан і режим малих річок (довжиною до 200 км),

покладався обов'язок вжити у 1981 - 1985 рр. заходів із відновлення водності

малих річок та чистоти їх вод (у районах великих міст, промислових центрів,

місць масового відпочинку населення, унікальних природних ландшафтів і

заповідних територій).

У 1981 р. прийнято Закон УРСР щодо захисту ще одного середовища

існування та важливого елементу біорізноманіття – атмосферного повітря

[236]. У ньому відзначалося, що атмосферне повітря є одним з основних

життєво важливих елементів навколишнього природного середовища. Окрім

того, науково-технічна революція, високі темпи розвитку виробництва,

зростання міст, дедалі ширше використання атмосфери і зростаючі масштаби

впливу людини на навколишнє природне середовище називалися як фактори,

що зумовили підвищення уваги до охорони атмосферного повітря.

Міста і селища є також середовищами існування абіотичного

антропогенного характеру, які населяють певні представники флори та фауни.

Саме це і зумовлює необхідність охорони цих територій на державно-

правовому рівні. Як вже зазначалося, у справі із охорони природи в республіці

переважали плани з встановленим строком виконання (коротко- чи середньо

строкові.) У 1982 р. РМ УРСР прийнято постанову від 28.04.1982 № 218 «Про

десятирічний план комплексного розвитку зелених зон міст і селищ міського

типу Української РСР та промислового квітництва на 1981 – 1990 роки» [237].

У ній, зокрема, затверджено розроблений Міністерством житлово-

комунального господарства УРСР і Держбудом УРСР за участі міністерств,

відомств УРСР, облвиконкомів, Київського і Севастопольського

міськвиконкомів план комплексного розвитку зелених зон міст і селищ

110

міського типу Української РСР та промислового квітникацтва на 1981 – 1990

роки.

Згідно з п.2 цієї постанови, на облвиконкоми, Київський і

Севастопольський міськвиконкоми покладалися певні завдання: ширше

залучати громадськість до робіт з озеленення міст і селищ та збереження

зелених насаджень; планомірно проводити роботи з поліпшення

дендрологічного складу, якості декоративних дерев, чагарників, асортименту

квіткових рослин, підвищувати приживлюваність зелених насаджень; усі

роботи з озеленення міст і селищ міського типу здійснювати тільки за

проектами, що розглянуті технічними або архітектурно-художніми радами;

особливу увагу приділяти якості будівництва нових міських парків, скверів,

бульварів, здійсненню ландшафтної реконструкції існуючих зелених

насаджень, створенню багаторічних стійких газонів, вертикальному

озелененню, квітковому оформленню; не допускати безпідставного знищення

зелених насаджень при забудові міських територій, а порушників притягати до

суворої відповідальності; посилити контроль за обов'язковим і своєчасним

виконанням усіх робіт з озеленення та благоустрою об'єктів житлово-

цивільного і виробничого призначення, що підлягають введенню в

експлуатацію.

Постанова Ради Міністрів УРСР від 26 червня 1986 р. № 238 «Про

підвищення ефективності робіт по захисту берегів Чорного і Азовського морів

від руйнування» [238] знову стосується охорони довкілля і прийнята для

підтримки БР республіки. У Постанові відзначалося, що за останні роки на

Чорноморському узбережжі було здійснено деякі берегоукріплювальні та

протизсувні заходи (укріплено понад 73 кілометри берегів Чорного моря,

більш раціонально використовувалася прибережна зона під курортне

будівництво), а в Донецькій і Запорізькій областях проводилися роботи з

закріплення окремих ділянок берегів Азовського моря. Разом із тим

відмічалося, що вживані заходи не забезпечували своєчасного і комплексного

захисту, збереження і відновлення природних ресурсів прибережної території.

111

Серед негативних факторів, що впливали на руйнування берегів, називалися

такі, як незначний обсяг роботи з охорони берегів та послаблений контроль за

використанням берегової смуги.

У 1986 р. прийнято розпорядження Ради Міністрів УРСР від 28 травня

1986 р. № 282 «Про створення в Міністерстві лісового господарства УРСР

Управління охорони і захисту лісу». Рада Міністрів УРСР прийняла

пропозицію Мінлісгоспу УРСР, погоджену з Держлісгоспом СРСР, про

створення в даному Міністерстві Управління охорони і захисту лісу. У зв'язку

з цим збільшена чисельність центрального апарату Мінлісгоспу УРСР на 8

одиниць у межах загальної чисельності апарату управління. На Мінфін УРСР

покладалося фінансування у 1986 р. витрат на утримання додаткової штатної

чисельності в сумі 11,3 тис. крб за рахунок асигнувань, передбачених

республіканським бюджетом на централізовані видатки з утримання органів

державної влади і органів державного управління.

Через рік згідно з постановою РМ УРСР від 12 травня 1987 р. № 174

«Про заходи по розширеному відтворенню і раціональному використанню

лісових ресурсів, посиленню охорони та підвищенню захисних функцій лісів

на період до 2000 р.» [239] Рада Міністрів Української РСР наголосила на

істотних недоліках, що існували у веденні лісового господарства. Міністерство

лісового господарства УРСР, Міністерство лісової і деревообробної

промисловості УРСР, Держагропром УРСР, місцеві радянські органи не

повністю використовали наявні можливості для прискореного нарощування

лісових ресурсів та найбільш ефективного і багатоцільового їх застосування.

Серед факторів, що спричиняли шкоду лісам, РМ вказала пожежі, шкідників і

хвороби. Як приклад:

- у 1986 р. у Київській області було 269, а у Харківській - 227 випадків

лісових пожеж;

- хворобами і шкідниками пошкоджено у Чернігівській області 62 тис., а

у Сумській - 39 тис. гектарів лісових насаджень. Серед недоліків відзначалося

те, що при створенні нових лісів і догляді за ними недостатньо

112

впроваджувалися передові системи лісорозведення та лісівництва. Окремо

відмічалися області в яких особливо незадовільно проводилася робота в цій

сфері (Кіровоградській, Кримській і Херсонській областях). У Постанові

наводився перелік заходів із розширеного відтворення і раціонального

використання лісових ресурсів, посилення охорони та підвищення захисних

функцій лісів на період до 2000 р.

Для виконання завдань по розширеному відтворенню лісових ресурсів на

Мінлісгосп УРСР, Мінліспром УРСР, Держагропром УРСР покладалося

завдання забезпечити в державному лісовому фонді випереджаючі темпи

лісовідновлення і лісорозведення порівняно з площею вирубки лісів у 1987 –

1990 рр. у 1,5 раза, в наступний період до 2000 року не менш як у 1,2 раза.

Дана Постанова яскраво ілюструє намагання законодавця досягти

екосистемної рівноваги.

Постанова ЦК КП України і Ради Міністрів УРСР від 1 березня 1988 р.

№ 61 «Про організацію виконання постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР

від 19 січня 1988 р. № 64 «Про першочергові заходи по поліпшенню

використання водних ресурсів в країні» [240] продовжила традиції

розглядуваного історичного періоду, а саме плановий характер. У цій

Постанові передбачалося здійснення в 1988 – 1990 рр. комплексу невідкладних

заходів по докорінному перелому у справі економного і раціонального

використання водних ресурсів і охорони басейнів річок, озер та інших джерел

від забруднення й виснаження. З цією метою у промисловості та сільському

господарстві передбачалось вжиття певних заходів: «впровадження на

виробництвах, що заново вводяться і реконструюються, в основному

безводних і маловодних технологічних процесів, а також здійснення інших

заходів, передбачаючи в 1990 р. скоротити питому витрату води на одиницю

продукції не менш як на 20 відсотків; проведення комплексної реконструкції

діючих зрошувальних систем, включаючи будівництво і переобладнання

колекторно-дренажних мереж, повсюдне розширення сучасних засобів

механізації поливу сільськогосподарських культур, впровадження

113

автоматизації процесів водокористування».

У 1990 р. було прийнято постанову РМ УРСР від 08.05.1990 № 107 «Про

Концепцію розвитку землеробства в Українській РСР на період до 2005 року і

її реалізації» [241], у якій аналізувався тогочасний стан землеробства, стан

земель республіки, і розроблялися планові заходи щодо поліпшення

використання земель на 15 – річний строк (1990 – 2005 рр.). Рада Міністрів

Української РСР відмічала, що, незважаючи на вжиті заходи (витрачання

матеріально-технічних і трудових ресурсів, впровадження досягнень науки),

рівень виробництва основних видів продукції рослинництва не відповідав

завданням економічного і соціального розвитку СРСР на 1986 – 1990 рр. і на

період до 2000 року. Законодавець відзначав, що через високий ступінь

розораності сільськогосподарських угідь, невиконання комплексу заходів

щодо підвищення родючості ґрунтів та інші причини в землеробстві

республіки небувалого розміру досягли ерозійні процеси (за останню чверть

століття площа еродованої ріллі збільшилася на 26 % і становила 10 млн

гектарів, або третину всієї ріллі). Щорічні еколого-економічні збитки тільки

від ерозії становили більше ніж 3 млрд карбованців. Рада Міністрів наголосила

на необхідность розробки принципово нових напрямів вирішення проблеми

відтворення родючості ґрунтів і захисту їх від руйнування.

Серед останніх, до проголошення незалежності, нормативних актів у

сфері охорони середовищ існування стала постанова Президії Верховної Ради

УРСР від 10 грудня 1990 № 536-XII «Про екологічний стан Азовського моря та

заходи з його порятунку» [242] та ін.

2.4. Правове забезпечення охорони біорізноманіття в заповідниках,

заказниках та зоопарках України.

В історії екологічного законодавства разом з відносним захистом БР при

регламентації раціонального використання природних ресурсів закріплюється

також режим абсолютної охорони особливо цінних природних об'єктів з

114

відповідним рівнем заповідання: зони з можливістю обмеженої господарської

діяльності, заказаники і заповідники.

У світовій практиці історично склалися також два підходи до охорони

БР: in situ (тобто в місці проживання) і ex situ (поза місцем проживання) [243,

c. 116]. Тварини в неволі повинні розглядатися як частина нашої екологічної

спадщини та природних ресурсів, а при вирішенні питання про захист

біологічного різноманіття особлива увага має приділятися таким спеціальним

об'єктам, які виконують функції збереження видів флори і фауні та частин

екосистеми – заповідники, заказники, зоопарки та ін.

Важливим при цьому є належне правове закріплення заповідного фонду

методом прямої охорони біорізноманіття «in-situ», при якому в

недоторканності зберігається цілісний природний комплекс (флора, фауна,

середовище існування). Заповідники відіграють ключовими роль у сфері

захисту флори и фауни України і планети в цілому. Приміром, у фауні

Луганського природного заповідника НАН України (створеному згідно з

постановою Ради Міністрів УРСР № 568 від 12 листопада 1968 р.)

налічувалося 4000 видів, з них 99 внесені до Червоної книги України, 75

значилися в списку Боннської конвенції 1979 р., 196 – Бернської конвенції

1979 р., 53 види – у Конвенції СІТЕС (СITES) 1975 р., 22 види – у списку

МСОП, 29 - в Європейському червоному списку [26].

Забезпечення заповідного режиму, правова охорона цінних видів флори

та фауни, збереження середовищ існування, постійне розширення територій

заповідників та створення нових об’єктів природозахисного характеру є вкрай

важливим та актуальним для захисту біорізноманіття в нашій державі. На

відміну від заказників або зоопарків, на території заповідників під охороною

знаходяться не певні частини екосистеми (рослини або тварини), а сукупність

цих елементів «весь природний комплекс» [27, c. 15], що зумовлює величезну

значимість цих об'єктів у захисті біологічного різноманіття планети.

Як наголошується в правовій літературі (І. Ф. Панкратов, Н. Реджепова),

розвиток і удосконалення нормативно-правової бази діяльності та охорони

115

заповідних об'єктів поступово привело до створення окремої самостійної

підгалузі – природозаповідного законодавства [32, c. 97], яке є актуальним для

вдосконалення правової регламентації сучасної системи заповідників в

Україні. Заповідник як форма особливо охоронюваної природної території

призначеначений для захисту та збереження біорізноманіття на трьох рівнях

його організації: флора, фауна і біотоп (середовище існування), саме це,

вимагає комплексного підходу в його регулюванні і створенні оптимальної та

багатоаспектної нормативно-правової бази для його функціонування.

На думку М.О. Товкун визначення стратегічних цілей у сфері

збереження та відновлення біорізноманіття дозволяє поставити завдання в

процесі здійснення заповідної справи [36, c. 118] Історико-правовий досвід

вирішення даного питання актуальний для сучасної України, бо проблема

разширения мережі заповідників і створення нових об'єктів природно-

заповідного фонду стоїть перед українським суспільством досить гостро: за

даними Всеукраїнської екологічної ліги, територія звалищ в Україні (7%)

істотно перевищує площу об'єктів природного заповідного фонду (4,5%) [244].

Передусім наголосимо, що проблема функціонування заповідників має

широке наукове підґрунтя і розглядалася в працях таких вчених другої

половини ХХ ст., як: В. Г. Емельянова (законодавство про заповідники), Л. Я.

Окорокова (питання правового режиму заповідників), Я. Г. Кукушкін, О. С.

Колбасов (місце заповідників в загальній справі охороні природи), Н.

Красилич (вдосконалення правової охорони природно-заповідного фонду), Н.

Реджепова (правові питання природокористування на заповідних об’єктах) та

інших. Дане питання посідає важливе місце і в сучасних дослідженнях

представників земельного, екологічного та аграрного права: О. М. Ковтун

(законодавство про охорону природно-заповідного фонду), В. М. Бевзенко

(правовий режим територій та об’єктів природо-заповідного фонду), Я. О.

Герасименка (правова охорона природно-заповідного фонду), М. О. Товкун

(особливості правового режиму біосферних заповідників), А. Й. Годованюка

(правовий режим природо-заповідного фонду), А. І. Черемнової (питання

116

правового режиму природних територій та об’єктів природно-заповідного) та

ін. Для проведення діяльності у сфері управління, захисту та розробки

оптимальної моделі заповідання треба звернутися до історико-правового

досвіду здійснення заповідної справи на території нашої держави.

На початку ХХ ст. створення заповідників було актуальним методом

захисту одного з елементів біорізноманіття – середовищ існування. «Найбільш

невідкладним представляється мені створення степових заповідних ділянок.

Степові питання – це наші … питання, тим часом саме степ, незайманий степ,

ми ризикуємо втратити швидше за все» [24, с. 299], – думка засновника

вітчизняного природоохоронного руху, одного з основоположників етико-

естетичного підходу у заповідній справі й охороні дикої природи І. П.

Бородіна.

Уже в перші роки існування УРСР було створено ряд державних

заповідників, заказників, природних парків, пам'яток природи місцевого та

республіканського значення. Серед перших нормативних актів

природозаповідного характеру можна назвати такі, як: Декрет РНК України

від 3 квітня 1919 р. «Про оголошення частин колишнього маєтку Фальцфейна

«Асканія-Нова» і «Елізаветфельд» народно-заповідним парком» [25], Декрет

РНК від 8 лютого 1921 р. «Про Асканія-Нова» [245], постанова ВУЦВК від

1922 р. «Про звільнення першого державного заповідника Асканія-Нова від

сплати податків» [246], постанова РНК від 19 травня 1927 р. «Про перший

державний степовий заповідник «Чаплі» [247], постанова Української

економічної ради від 11 лютого 1922 р. «Про державний рибний заповідник

«Антоніна» [248]. Враховуючи важливість для народного господарства

узбережжя Чорного та Азовського морів, зокрема, для захисту птахів від

хижацького знищення під час перельоту і зимівлі, було прийнято постанову

РНК від 14 липня 1927 р. «Про створення приморських заповідників на

території Чорного та Азовського морів» [249]. Протягом року постановою

РНК від 19 червня 1928 р. мережу заповідних територій було розширено

шляхом створення нових заповідників, відповідно до постанови «Про

117

створення піщаних заповідників в районі пониззя Дніпра» [250] (прийнято на

основі постанови ВУЦВК і РНК від 16 червня 1926 «Про пам'ятники природи

та культури» ст. 259).

Постанова РНК від 1 липня 1937 р «Про державні природні заповідники

УРСР» [251] здійснила істотну цінність, оскільки зробила внесок у розвиток

нормативного регулювання функціонування заповідників на території України

у першій половині ХХ ст. Ця Постанова продовжила традиції охорони

природи шляхом заповідання та закріплювала розмір території та завдання

конкретних державних заповідників УРСР. У першому розділі Постанови за

державним Чорноморським заповідником закріплювалися певні землі (в

цілому 13,025 га) і водні простори. Були встановлені основні завдання

державного Чорноморського заповідника, серед яких: а) охорона природи на

заповідній території, зокрема, охорона фауни птахів від хижацького знищень і

під час перельоту на зимівлю та гніздування, б) знаходження і вивчення

дикорослих рослин (зокрема, дикого льону) для введення їх в культуру, в)

вивчення і поліпшення малопродуктивних пасовищ. У другому розділі даної

Постанови визначалася територія Азовсько-Сиваського заповідника,

закріплювалися певні землі (7,049 га) і водні простори. Встановлювалися

основні завдання : а) охорона природи на заповідній території, б) вивчення в

інтересах народного господарства фауни птахів і звірів (зокрема, лебедів та

ін.), в) вивчення дикорослих рослин (дикої прямостоящої люцерни), г)

проведення випробування можливості виведення бур'янів. Третій розділ

Постанови закріплював основні завдання державного Середньодніпровського

заповідника, серед яких: а) охорона природи на заповідній території, б)

вивчення різних способів закріплення смуг середнього Дніпра, в) вивчення

рослинності заплавних лук та їх користі, г) вивчення рослинних лугів як

середовища ентомофауни, зокрема, вивчення на луках, розведення шкідливих

польових і городніх культур. У четвертому розділі Постанови РНК

зобов'язував НКЗ за згодою з НКВД розробити правила охорони заповідників,

118

а НКЗ зобов'язував забезпечити допомогу та контроль за виконанням

поставлених завдань та у вивченні наукових даних заповідника [252].

Надалі законодавство закріпило за заповідниками і роль науково-

практичної бази для розробки заходів з охорони БР, передаючи певні

заповідні території під нагляд державним університетам. Як приклад можна

згадати постанову РНК від 29 червня 1939 «Про передачу Київському

державному університету ім. Т.Г. Шевченка Середньо-Дніпровського

заповідника» [253], у якій наводилось наукове підґрунтя такого рішення, а

саме для використання його як бази для науково-дослідної роботи. На цій

основі виробляються раціональні нормативи мисливства, які можна

поширювати і на інші природні территории. Так, згідно з постановою РНК від

11 лютого 1940 р. «Про порядок полювання на території заповідних областей

УРСР» [254] на території Львівської, Тернопільської, Станіславської,

Рівненської, Волинської та Дрогобічевської областей заборонялася охота на

хутрового звіра з 12 лютого до 18 листопада 1940 р., як використовуючи

зброю, так і різними механічними засобами (петлі, сильця, капкани, ловчі ями,

застосування отруйних речовин) (ст. 1), а нагляд покаладався на обласні,

районні НК та органи міліції (ст.3).

Згодом удосконалювалася організація управління заповідниками. Так,

постанова РНК від 28 березня 1941 р. «Положення про Управління по

заповідникам, зоопаркам і зоосадам» [255] закріпила статус та компетенцію

цього відомства. Управління, згідно зі ст. 43 Конституції УРСР, створювалося

при РНК республики. Начальник Управління та його заступник призначалися

РНК, а у складі діяла Наукова рада (склад затверджувався РНК). Начальник і

Наукова рада розглядали питання наукового дослідження і практичної роботи

в заповідниках, а також питання про охорону і використання природних

багатств.

Компетенція Управління по заповідниках, зоопарках та зоосадах була

достатнью широкою, включаючи безпосереднє керівництво і організацію

заповідної справи, розробку методів навчання и найбільш раціонального

119

використання та охорони фауни, системне планування мережі заповідників,

зоопарків та зоосадів. А серед найважливіших функцій були створення нових

заповідників та встановлення режиму заповідності (із затвердженням РНК).

Постановою РНК УРСР від 9 липня 1940 р. «Про передачу державних

заповідників республіканського значення у відання Управління по

заповідниках, зоопарках і зоосадах РНК УРСР» [256] Чорноморський

(13027 га) та Азовсько-Сиваський (7049 га) заповідники були передані у

відання Управління, а також державним заповідником було визнано

дендрологічний парк «Тростянець» в Іваницькому районі Чернігівської області

площею 175 га. Ще одним об'єктом, переданим до Управління, став державний

заповідний парк ім. III Інтернаціоналу в м. Умань (відповідно до постанови

РНК від 18 грудня 1940 р. «Про передачу Управлінню по заповідникам,

зоопаркам і зоосадам при РНК УРСР» [267])

У той же час розвивалася мережа й інших територій з особливим

режимом охорони, що забезпечували захист біорізноманіття або його окремих

об’єктів, зокрема: заказники, що були передані у відання Державної

Республіканської Інспекції з мисливського промислу при РНК УРСР та мали

кілометрову охоронну зону (згідно з постановою РНК від 27 грудня 1940 р.

«Про організацію державних республіканських заказників хутрового звіра і

птиці» [258] та постановою від 28 березня 1941 р. «Про організацію

Печенізького державного республіканського заказника хутрового звіра і

птиці» [259]).

Незважаючи на тяжкі наслідки Другій світовій війни (у вартісному

виразі збитки, що були заподіяні народному господарству СРСР, оцінюються в

сумі 679 млрд карб. у державних цінах 1941 р. [260, c.589]), в республіці

невідкладно вживаються заходи з відновлення природних багатств та

біорізноманіття шляхом заповідання нових територій та відновлення вже

діючих державних заповідників. Постановою РНК від 10 січня 1946 р. «Про

відновлення Уманського державного заповідника Софіївка» [261] Управління

у справах архітектури спільно з АН УРСР було зобов'язане представити план

120

відновлення зелених насаджень, а Управління по заповідниках, зоопарках і

зоосадах – розробити Положення про заповідник «Софіївка», що передбачав

суворий режим користування заповідником, а також план проїзду транспорту.

Незважаючи на тяжкі післявоєнні часи, нормативно стимулюються такі

аспекти охраны БР, як докорінне покращення роботи зоопарків та зоосадів в

частині науково-просвітницької пропаганди серед населення та поповнення

експонатами місцевої та завізної фауни. З цією метою РНК УРСР видає

постанову від 13 липня 1946 р. «Про передачу зоопарків та зоосадів у відання

Комітету у справах культурно-просвітницьких установ при РМ УРСР» [262].

Базовим актом у сфері реалізації заповідної справи стала постанова РМ

від 26 липня 1946 р. «Про заходи щодо упорядкування та охорони державних

заповідників і пам'яток культури на території УРСР» [263]. Його важливість та

концептуальність полягає в тому, що законодавець ставив охорону

біорізноманіття та регулювання заповідної справи на один щабель з іншими

завданнями, післявоєнного суспільства. З метою посилення охорони

державних заповідників та впорядкування пам'яток природи і забезпечення

участі широких мас у справі охорони природи Рада Міністрів постановила:

організувати Українське товариство з охорони природи і затвердити його

статут; зобов'язати Міністерство фінансів віднайти кошти на організацію

Українського товариства з охорони природи; провести за 1946 р. обстеження

об'єктів природи, які потребують охорони та подати на затвердження РМ

список пам'яток природи республіканського значення; доручити Головному

управлінню по заповідниках за участю АН виробити проект організації

заповідників; затвердити запропоноване Головним управлінням по

заповідниках при РМ «Положення про Державні заповідники і пам'ятки

природи».

У названому положенні давалося офіційне визначення державних

заповідників: такими оголошувалися земні, водні простори, природні багатства

яких мали особливу наукову, природно-історичну та народно-господарську

цінність з метою їх збереження (ст.1, розділ І).

121

У цій Постанові можна побачити, що саме науковій цінності

заповідників приділялася значна увага. Так, у ст. 2 вказувалося, що державні

заповідники також були науково-дослідницькими установами і здійснювали

такі заходи:

а) збереження первинної природи, яка є найбільш типовою для

територіальної зони або представляє виняткову наукову, природну, історичну

та народно-господарську цінність;

б) охорона, відновлення, збільшення кількості диких тварин і рослин на

заповідній території та їх вивчення;

в) вивчення питань акліматизації цінних диких тварин як своєї, так і

чужоземної фауни і флори;

г) сприяння науково-дослідницьким установам у їх роботі з вивчення

заповідників.

У ст. 4 зазначалося, що площа державних заповідників з усіма наявними

на них природними багатствами становить Державний заповідний фонд, а

навколо державних заповідників могла бути виділена охоронна зона, як зона,

що забезпечує охорону від порушення заповідника (ст.5). Державні

заповідники створювалися РМ УРСР за поданням Головного управління по

заповідниках (далі: ГУЗ) (ст.6). Підпорядковувалися безпосередньо Головному

управлінню і створювалися за рахунок республіканського бюджету (ст.7).

Режим кожного державного заповідника відповідав його цілям,

встановлювався окремим особливим положенням про нього з затвердженням

ГУЗ (ст.8).

На території заповідника забороненялися певні дії: переорювання

цілини, порушення рельєфу, рубка зелених насаджень, випас худоби,

полювання, рибний лов, збір плодів; до речі, заборона полювання

поширюється і на охоронну зону. (ст. 9) Заборонялося знаходження на

території заповідника осіб без дозволу адміністрації (ст.10). За порушення

режиму заповідності винні притягувалися до відповідальності:

адміністративної (штраф до 300 р.) або кримінальної (за ст. 82 і 137 КК ).

122

Відповідно до ст. 14, грошовий прибуток від обмеженого користування (і від

штрафів) заповідників надходив на потреби заповідника (серед яких були

догляд за насадженнями, реалізація насіння і садивного матеріалу) та

спрямовувався на створення спеціального фонду заповідників, який

використовувався на вдосконалення режиму заповідності, розширення

наукової роботи і на підсобне господарство. На чолі заповідника стояв

директор, який призначався ГУЗ. (ст. 15). У ст. 18 регламентувався порядок

ліквідації державних заповідників, а також будь-яких змін території охоронної

зони, основних завдань та цільового призначення, вказувалося, що такі зміни

можуть проводиться лише за постановою РМ за поданням ГУЗ.

Невпинно продовжувалося створення нових державних заповідників.

Наприклад, з метою збереження та охорони Хомутовського степу і організації

науково-дослідницької роботи з вивчення природних ресурсів і дикої степової

фауни створювалася кілометрова охоронна зона із забороною полювання і

лову [264], а Стрілецький степ в Міловському районі Луганської області та

Михайлівська цілина в Сумській області оголошувалися державним

заповідником, відповідно до постанови РМ 1947 р. [265].

З метою заселення по території України деяких представників фауни

(оленів, косуль і муфлонів) на Кримський обласний виконком покладалося

обов'язок вжити заходів для недопущення браконьєрства на території

державних заповідників. [266] Нарівні із державними заповідниками мала

місце і організація державних заказників. У постанові РМ від 9 січня 1959 р.

«Про часткову ліквідацію заказників та організацію нового державного

заказника республіканського значення» [267] Радою Міністрів було розглянуто

пропозицію щодо ліквідації частини існуючих заказників, які стали

непристосованими для проживання окремих видів звірів, та організації нового

державного заказника республіканського значення, (ліквідовувалися заказники

Покровське, Лісова дача, Дніпропетровські Плавні у Херсонській області,

Болотний масив «Борщі» у Київській області.)

123

У ст. 23 розділу 9 Закону про охорону природи Української РСР 1960 р.

[119] наводилося визначення терміна “державні заповідники”, що

повторювало визначення, закріплене у постанові 1946 р.: лісові, земельні і

водні простори, природні багатства яких мали особливу наукову, історичну

або народно-господарську цінність. Необхідно звернути увагу саме на

послідновність завдань, які виконували ці об'єкти, адже науково-культурні цілі

превалювали над прагматичними. Державні заповідники заносилися до

спеціального реєстру, бралися під особливу охорону держави та визначалися

постановами уряду. Відповідно до ст. 24 Закону діяльність державних

заповідників регулювалася Положенням про державні заповідників,

затвердженим РМ УССР за поданням АН Укр РСР, Української академії с/г

наук, відповідних міністерств і відомств, у віданні яких знаходяться ці

заповідники. Будь-які зміни території державних заповідників, його охоронних

зон, основних завдань і цільового призначення могли бути зроблені лише за

постановою РМ (ст. 25).

У 1962 р. прийнято ключову у другій половині ХХ ст. постанову у

розвиток заповідної справи – постанову РМ від 5 жовтня 1962 р. «Про

затвердження Положення про державні заповідники Української РСР» [268]. У

загальних полеженнях цієї Постанови, (яку було прийнято у розвиток Закону

Про охорону природи УРСР 1960 р.), було визначено поняття «державний

заповідник», що було розширено, порівняно з попередніми визначеннями:

окремі лісові, земельні і водні простори, природні багатства яких мають

особливу наукову, історичну або народно-господарську цінність з точки зору

збереження на них первозданної фауни і флори або мають водоохоронне,

протиерозійне, кліматичне, оздоровче, геологічне чи інше науково-

дослідницьке та культурно-виховне значення. Вони, згідно зі ст. 23 Закону

«Про охорону природи УРСР» 1960 р., оголошувалися державними

заповідниками. Створення нових державних заповідників та визначення їх меж

проводилося РМ України за погодженням з Держпланом (ст. 2), що свідчить

про увагу вищих органів влади до цього питання. Дані об'єкти ставилися під

124

особливу охорону держави з метою охорони від знищень і пошкоджень

природних багатств, які знаходилися на заповідній території. Території

державних заповідників виключалися з господарського користування, на їх

території заборонялася будь-яка господарська діяльність, а навколо кордонів

встановлювалися охоронні зони. Відповідно до ст. 5 вони ставали науково-

дослідницькими установами, які проводили свою науково - дослідницьку

діяльність згідно із затвердженими планами спільно з підвідомчими

установами та Академією наук УРСР.

Перед державними заповідниками ставилося широке коло завдань, але

при дослідженні завдань саме у збереженні біорізноманіття, треба виокремити

три пункти, зазначені ст.6:

а) охорона в природному стані типових для даної географічної зони

унікальних природних об'єктів (охорона середовищ існування);

б) охорона і відновлення рідкісних видів рослин і тварин , які мають

цінність в науковому та господарському відношенні (охорона фауни та

флори);

в) теоретична розробка методів відтворення флори і фауни,

використання в народному господарстві (розробка наукової бази).

Із метою утримання існуючих природних комплексів та проведення

науково-дослідних і господарських робіт з відтворення рослинності типових

ландшафтних зон і корисної фауни РМ у постанові від 12 листопада 1968 р.

«Про організацію нових державних заповідників в УРСР» [269] зазначалося

про прийняття пропозиції Держком РМ по ОП, узгодженої з Держпланом

СРСР, про організацію ряду нових державних заповідників в Україні:

Карпатського державного заповідника площею 12672 га з охоронною зоною

1515 га; Поліського державного заповідника площею 19932 га, Канівського

державного заповідника площею 1035 га, Луганського державного заповідника

площею 988 га, з визначенням їх місцезнаходження та підпорядкованості. На

міністерства і відомства, при підпорядкуванні яких організовуються зазначені

заповідники, спільно з ДК по ОП, покладалося завдання розробити програми

125

роботи для цих заповідників із урахуванням їх особливостей, забезпечити

режим заповідності і охорону, відповідно до Положення про державні

заповідники УРСР.

У 1972 р. прийнято фундаментальну для цієї сфери постанову РМ від 28

січня 1972 р. «Про заходи щодо розширення мережі державних заповідників і

поліпшення заповідної справи» [270]. У ній аналізувалася робота щодо

збереження та відтворення природних багатств у республіці. Давалася

позитивна оцінка роботи у цілому упродовж останніх років, законодавці

відмічали позитивну тенденцію – було створено ряд державних заповідників,

взяті під охорону понад 1000 видатних пам'яток природи та значні площі лісів.

Однак у розвитку заповідної справи були відмічені й істотні недоліки: існуючі

державні заповідники представляли лише 6 з 25 основних ботаніко-

географічних районів, недостатньою мірою проводилися наукові

спостереження, допускалися порушення заповідного режиму. З метою

поліпшення заповідної справи, збереження і відновлення природних

комплексів в окремих ботаніко-географічних районах, з характерними для них

флорою і фауною, розселення корисних тварин, збереженням еталонів

рослинних угруповань, РМ ухвалила:

1) затвердити класифікації заповідних та інших територій, що

охороняються державою. Доручити ДК РМ по ОП, спільно з АН та

зацікавленими міністерствами і відомствами, до 1 вересня 1972 р. розробити та

подати в РМ на затвердження Положення про державні заповідники,

заказники, природні парки, пам'ятки природи і про охоронні зони;

2) згідно з пропозиціями ГК СМ по ОП і АН про визначення території в

основних ботаніко-географічних районах, на яких передбачена організація

державних заповідників і заказників в 1972-1980 роках, за переліком

відповідно до додатка 2 до цієї Постанови. Додаток містив перелік таких

територій, серед яких: видатні лісові ландшафти Закарпатської області,

Прикарпаття, Поліські озера і кущі, найдавніші гірські породи, лісостеп і степ

Правобережжя, гори Криму і чорноморські лимани та ін. (всього 28

126

найменувань). ДК з ОП за погодженням із зацікавленими сторонами мав

надати пропозицію щодо розширення Чорноморського державного

заповідника за рахунок Дунайських плавнів. При складанні народно-

господарських планів на відповідні органи покладався обов’язок: передбачити

необхідні кошти та матеріальні ресурси для новостворюваних державних

заповідників; розробити перспективні плани проведення комплексних

науково-дослідницьких робіт; покласти на АН проведення наукових

досліджень і публікацію наукових праць щодо заповідників; ДК з ОП

посилити вимогливість до міністерств і відомств, у віданні яких перебувають

заповідники; популяризувати видатні природно-історичні багатства

республіки. Відповілно до ст. 7 контроль за виконанням цієї Постанови

покладався на ДК з ОП.

Як бачимо, у даний період «виявлення і виділення особливо

охоронюваних територій поставлено на планову основу» [29, c. 76], а отже,

можна зробити висновок про те, що територіальні і тимчасові коротко- і

середньострокові плани, що розроблялися Держкомітетом з охорони природи

спільно з Академією наук, та складали основу заповідної справи СРСР і

окремих республік – єдино вірний і успішний метод з розвитку великої мережі

заповідників і розширення меж вже існуючих заповідних територій.

Оскільки, увага приділялася не тільки створенню нових заповідників і

розширенню заповідних територій, й охороні вже існуючих об'єктів, в 1972 р.

принято постанову РМ від 29 листопада 1972 р. «Про встановлення охоронних

зон навколо державних заповідників» [271]. Згідно з цим актом РМ мала

прийняти пропозицію ДК по ОП, узгоджену з відповідними міністерствами і

відомствами та облвиконкомами, про встановлення охоронних зон навколо

державних заповідників. На міністерства і відомства, у віданні яких

знаходився державний заповідник, за погодженням з ДК по ОП, відповідним

облвиконкомом і землекористувачем, покладався обов'язок встановити режим

зазначених зон. Зокрема, охоронні зони встановлювалися навколо

Карпатського, Луганського, Українського степового, «Асканія-Нова»,

127

Канівського заповідників.

Розширення територій існуючих заповідників і організація нових

об'єктів тривали. На виконання зазначеного в постанові РМ УРСР від 28 січня

1972 р. плану по створенню нових заповідників вже через рік було прийнято

постанову РМ від 20 лютого 1973 р. «Про організацію нових державних

заповідників і розширення Чорноморського державного заповідника» [272], у

якій з метою збереження природних комплексів та проведення науково-

дослідницьких і господарських робіт з охорони та відтворення рідкісних

цінних тварин і рослин РМ постановила створити перелік нових заповідників.

Наукова та господарська діяльність визначалася індивідуально для кожного

заповідника (згідно з даною постановою (ст. 2) на відповідні органи

покаладався обов'язок затвердити положення і програму наукової та

господарської діяльності для кожного з нових державних заповідників).

На території України розвивалася не лише широка мережа державних

заповідників. У 1974 р. було прийнято постанову РМ від 28 жовтня 1974 р.

«Про створення державних заказників в УРСР» [273], у якій зазначалося про

прийняття пропозиції Державного Комітету з охорони природи, узгоджені із

зацікавленими міністерствами, відомствами та обласними, виконкомами про

створення державних заказників згідно з переліком, наведеним у постанові.

Відповідно до цієї постанови майже у всіх областях України було створено

ландшафтні, лісові, ботанічні, загальні зоологічні, орнітологічні та геологічні

державні заказники (загальна кількість – 98 об'єктів).

Окремі об'єкти природи, що становили собою наукову і природно-

історичну цінність, зазначалися в ст. 26 Закону про охорону природи

Української РСР. Вони оголошувалися пам'ятками природи і знаходилися під

охороною Закону. Віднесення об'єктів природи до пам'яток природи і

включення їх до спеціальних реєстрів, проводилося за поданням АН України,

академії сільськогосподарських наук, міністерств і відомств. Відповідальність

за збереження пам'яток природи та належний догляд за ними покладався на

128

виконкоми місцевих рад та організації на території яких знаходяться ці

пам'ятки (ст. 27 цього ж Закону).

У сфері оптимального забезпечення функціонування об'єктів заповідного

фонду, з відголоском міжнародної співпраці було прийнято окрему постанову

Ради Міністрів УРСР від 3 вересня 1976 р. № 430 «Про заходи щодо

виконання Конвенції про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори,

що перебувають під загрозою зникнення» [274]. У цьому нормативному акті

РМ Української РСР постановила: заборонити добування диких тварин і

рослин, торгівля якими регулюється відповідно до Конвенції про міжнародну

торгівлю видами дикої фауни і флори, що знаходяться під загрозою зникнення,

а також продаж, купівлю (обмін) цих видів тварин і рослин, їх частин або

дериватів, за винятком випадків, передбачених Конвенцією. На певні органи

державної влади (Державний комітет РМ УРСР з охорони природи,

облвиконкоми) покладалися обов'язки по вжиттю заходів для охорони видів

диких тварин і рослин, що знаходяться під загрозою зникнення, місць їх

оселення і, при необхідності, створенню в установленому порядку

заповідників і заказників для цих видів.

Оскільки діяльність заповідників і заказників тісно пов'язана з науково-

дослідними цілями (відповідно до ст. 23 Закому «Про охорону природи

УРСР» 1960 р. мають «особливу наукову цінність» і «науково-дослідне

значення»), то згідно з цією Постановою на Державний комітет РМ УРСР з

охорони природи разом з Академією наук УРСР та інші заінтересовані

міністерства і відомства УРСР покладався обов’язок продовжити роботу по

вивченню і визначенню видів дикої фауни і флори, що потребують додаткових

заходів охорони.

Охорона біорізноманіття постійно розвивалась, розширювалась мережа

об'єктів. Як приклад наведемо наступне: згідно з постановою РМ від 19 квітня

1977 р. [275] існуючий перелік державних заказників доповнювався

ландшафтними, лісовими, загальнозоологічними, орнітологічними,

геологічними державними заказниками (всього 8 заказників) та

129

встановлювалися охоронні зони навколо Чорноморського державного

заповідника та Азово-Сиваського державного заповідно-мисливського

господарства.

Унікальною для збереження середовищ існування флори і фауни

республіки стала постанова РМ від 22 лютого 1978 р. «Про внесення змін до

класифікації заповідних та інших територій УРСР, які охороняються

державою» [276], якою вносилися зміни до класифікації заповідних та інших

територій УРСР, що охороняються державою, затверджену постановою РМ від

28 січня 1972 р. Згідно з цією Постановою до класифікації додані заповідники

республіканського значення: заповідна територія, яка виділяється з метою

охорони окремих унікальних природних комплексів (рідкісних ландшафтів,

геологічних, палеонтологічних, гідрологічних об'єктів, тощо), а також окремих

видів рослин і тварин, внесених до «Червоної книги Української РСР», на яких

обмежується певна господарська діяльність. Також до класифікації було

додано такий об'єкт, як «заповідне урочище» – територія, що виділяється для

збереження окремих лісових урочищ, степових ділянок, озер, боліт, скельних

утворень, а також охорони місць зростання рідкісних, нечисленних і

зникаючих видів рослин і проживання тварин. Особливістю є те, що

утримання і охорона здійснювалась за рахунок органів, у віданні яких

знаходиться заповідне урочище, а не з республіканського бюджету.

Перелік об'єктів природоохоронного значення постійно розширювався, і

у 1981 р. було прийнято постанову РМ УРСР від 30 березня 1981 р. № 145

«Про доповнення списку пам'яток природи республіканського значення», а у

1983 р. затвержено класифікацію територій та об'єктів природно-заповідного

фонду Української РСР згідно з додатком 1 до постанови РМ “Про

класифікацію і мережу територій та об'єктів природно-заповідного фонду

Української РСР” 22 липня 1983 р. У 1984 р. створено новий заповідник

«Розточчя» [277], у 1989 р. за пропозицією ДК по ОП, при погодженні з

Держпланом УРСР, Академією наук УРСР, Держагропромом УРСР,

Міністерством лісового господарства УРСР, облвиконкомами та Київським

130

міськвіконкомом, – було створено заказники загальнодержавного значення

"Гайдамацька балка", "Плакуча скеля", "Гірський карст Криму", "Старіці

Дністра", "Дейманівській'', "Сокіл" та "Чапля" [278]. У тому ж році

створювалися ботанічний заказника загальнодержавного значення «Лісники»

[279] та державний природний національний парк «Синевір» [280]. У 1990 р.

РМ УРСР було прийнято постанову про створення заказників

загальнодержавного значення «Брітавській», «Рись» та «Червонобережжя»

[281].

Підсумовуючи, додамо, що аналіз правових норм свідчить про

багатогранність функцій і завдань заповідників не тільки в питаннях захисту

біологічного різноманіття, а й у сфері задоволення культурних потреб

суспільства і розвитку наукового потенціалу країни.

У сфері регулювання і створення таких об'єктів, як заповідники після

проголошення незалежності України був прийнятий Закон «Про природно-

заповідний фонд України» від 16 червня 1992 року, завданням якого стало

регулювання суспільних відносин з організації, охорони та використання

територій та об'єктів природно-заповідного фонду, відтворення їх природних

комплексів, організація управління в цій галузі (cт. 1) [282]. Україна

продовжує раціональні традиції попереднього історичного періоду, в основу

яких було покладено принцип комплексного планування діяльності з охорони

природи і розвитку заповідної справи. Зокрема, вже в березні 1994 р. був

виданий Указ Президента України «Про резервування для наступного

заповідання цінних природних територій» [283] в якому розглядалося питання

створення плану першочергових заходів, згідно з яким, у 1994 – 1996 рр.

передбачалося закласти нові і розширити існуючі природні заповідники, і

вказувався перелік таких територій з пропозицією створення певного режиму

заповідання.

Поряд із базовими для реалізації стратегії in situ заповідниками і

заказниками, важливу роль в такому підході до охорони БР, як ex situ, грає

развиток правової регламентації діяльності зоологічних і дендрологічних

131

парків, за допомогою яких можна враховувати кліматичні, територіальні і

навіть економічні аспекти природного середовища, особливо стосовно умов

міського життя. Просвітницька і науково-дослідна функція зоо- та

дендропарків набула особливої актуальності в другій половині ХХ століття.

Найважливішою метою сучасних зоопарків є збереження диких тварин у

штучних умовах далеко від місць їх походження (де вони, можливо, були б

уже винищені) для забезпечення сталого розвитку та збереження видів в

цілому. Дослідженням проблем історії законодавства про збереження БР ex

situ займалися вчені А. П. Анісімов, Д. Е. Копилов і А. А. Мохов, які вказали

на специфіку поводження з представниками фауни при здійсненні цивільних

прав, а саме неприпустимість жорстокого поводження з тваринами з боку

власників, що суперечить принципам гуманності [284, c. 93]. Це положення не

поширюється на диких тварин, які перебувають у стані природної волі, що

підпадають під дію екологічного законодавства, а стосується домашніх тварин,

або тварин, які перебувають у зоопарку, цирку і т.д., що вкотре підкреслює

важливість даних об'єктів при здійсненні охорони біорізноманіття.

В Україні в другій половині ХХ ст. діяльність зоопарків як установ щодо

захисту та збереження біорізноманіття регулювалася рядом нормативних

актів: положенням «Про соціалістичний державний парк культури і

відпочинку, міський сад та зоопарк (зоосад)», затвердженим Міністерством

культури СРСР 25 травня 1972 р., постановою РМ СРСР від 26 серпня 1971 р.

«Про розповсюдження на парки культури і відпочинку, міські сади і зоопарки

дії Положення про соціалістичне державне виробниче підприємство»,

постановою Держплану СРСР від 27 квітня 1981 р. "Про затвердження

Типових положень про державні заповідники, пам'ятки природи, ботанічі сади

і дендрологічні парки, зоологічні парки, заказники та природні національні

парки" та інші. У "Правилах пожежної безпеки для театрально-видовищних

підприємств і культурно-освітніх установ", виданих Міністерством культури

СРСР в 1972 р., викладалися вимоги, якими треба було керуватися і

працівникам зоопарку при виконанні своїх обов'язків.

132

Деякі нормативно-правові акти додатково підкреслювали у своєму тексті

формулювання основної ролі зоологічних парків для збереження

біорізноманіття. Положення «Про соціалістичний державний парк культури і

відпочинку, міський сад та зоопарк (зоосад)» та Правила техніки безпеки і

виробничої санітарії для зоопарків (зоосадів) СРСР [285] визначили основне

завдання зоологічного парку як «поширення природничо-наукових знань, що

сприяють формуванню наукового світогляду населення, і робота з вивчення

біології диких тварин, складових колекції зоопарку» [286].

Ухвалені правові документи такого характеру в Україні у складі СРСР не

були інтегровані в єдиний нормативний акт у сфері регулювання діяльності

зоопарків після проголошення незалежності. Сучасний Закон України «Про

тваринний світ» (1993 р.) [287] можна вважати одним з основних нормативних

актів у сфері охорони фауни незалежної України. У ст. 46 цього Закону

регламентується діяльність зоопарків, у тому числі «у створенні та поповненні

зоологічної колекції, розвитку зоосадів, океанаріумів і шляхом вилучення

тварин з природного середовища, які здійснюються підприємствами,

установами, організаціями та громадянами лише за дозволами спеціально

уповноважених центральних органів виконавчої влади з питань екології та

природних ресурсів».

Утримання тварин фізичними та юридичними особами регулюється

Законом України № 3 447-IV «Про захист тварин від жорстокого поводження»

[288], але в цілому він звичайно ж не вирішує даної проблеми. Сферою дії

цього Закону є "використання тварин у цирках, зоопарках, на виставках та

інших видовищних заходах" (ст.3). Демонстрація тварин на виставках, у

зоопарках допускається за умови дотримання зоогігієнічних, ветеринарно-

санітарних норм і правил, установлених для утримання тварин. Створення

зоопарку здійснюється на підставі дозволу, виданого центральним органом

виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища.

(cт.25). Названі закони не охоплюють всю необхідну сферу правового

регулювання діяльності зоопарків, тому необхідним кроком у захисті

133

біологічного різноманіття представляється розробка і прийняття Закону

України «Про зоологічні парки», який покликаний закріпити як основні

принципи, економічні основи, критерії, цілі, так і конкретні норми діяльності

зоопарків. Такий закон підвищить рівень обізнаності населення про глобальні

проблеми у сфері захисту та збереження біологічного різноманіття Землі,

оскільки охорона навколишнього середовища, від концепції екологічної

політики до її практичного здійснення, може бути забезпечена тільки при

належній кількості і якості відповідної інформації і розробці комплексних

заходів, закріплених у нормативних актах держави.

Дана модель організації об'єктів з охорони біорізноманіття – плановість

і територіальність, що отримала розвиток у другій половині ХХ століття,

стала основою при прийнятті правових актів у цій сфері в Україні та надійною

базою для запозичення правового досвіду охорони біорізноманіття в

Європейському Союзі.

Висновки до другого розділу

Біологічне різноманіття охороняється як на національному, так і на

міжнародному рівнях, а історико-правовий аналіз даної проблеми свідчить про

постійну увагу України до цієї проблеми.

Автор наводить нормативні приклади того, що вже на початку ХХ ст.

Україна була прикладом у розвитку заповідної справи, підтвердженням чому

стали, зокрема, всесвітньо відомі починання Е. Фальц-Фейна в Асканії-Нова і

Елізаветфельді. У цілому, заповідники відіграють ключову роль у сфері

захисту флори и фауни України і БР планети. На цій підставі став формуватися

особливий напрямок природозаповідного законодавства, яке, на думку автора,

стало інтегральною частиною правової охорони БР.

Відзначено глибоке усвідомлення потреб збереження БР українським

законодавцем, адже навіть у період після Другоі світовоі війни приймалися не

лише закони у сфері відновлення промисловості, аграрного виробництва та

134

соціального рівня, а й акти зі сприяння відродженню природних ресурсів. Так,

Закон України від 1946 р. про п'ятирічний план відновлення розвитку

народного господарства УРСР вказував на необхідність збереження тварини,

рослин та середовищ існування.

Розглядаючи цю тему в історичному аспекті, зроблено висновок, що

прийняті у кінці 40-х років ХХ ст. нормативні акти у сфері охорони природи

деякою мірою виконали своє завдання і відновили природні багатства УРСР.

На підтвердження цього наведено приклади актів з різницею в десятиліття, а

саме: у 1950-х роках замість терміна “відновлення” природних ресурсів

законодавці почали використовувати терміни “покращення” та

“вдосконалення”. Також на прикладі нормативних актів проілюстровано

завуальовану зміну функцій, що виконувало природне середовище для

суспільства (а саме від прагматичних цілей у законодавстві 1949 р. до функцій

“всестороннього розвитку та культурних потреб'' в акті 1958 р.).

Розвиток розгалуженої системи органів по захисту біорізноманнітя

cвідчить про те, що ця проблема підіймалася та гостро обговорювалася на

державному рівні ще з часів виникнення Української РСР. Одночасно

проводилася робота з розробки єдиного комплексного закону в цій сфері, яким

став Закон «Про охорону природи Української РСР», прийнятий 30 червня

1960 р. Важливими були комплексний підхід до захисту флори, фауни і

середовищ існування й усвідомлення їх взаємозв'язку (експлуатація одних

видів природних багатств не мала завдавати шкоди іншим). Дана сфера

постійно розвивалась і вдосконалювалась, що простежується в подальшому

внесенні змін до даного нормативно-правового акта (в 1964 р., 1970 р.).

Контроль за виконанням Закону про ОП 1960 р. здійснювався систематично і

на вищому рівні, його норми коригувалися відповідно до пропозіцій Академії

наук УРСР. Зростав рівень науково-дослідної діяльності та роз'яснювальної

роботи з приводу охорони БР. Задля докорінного покращення стану охорони

природи в 1967 р. було створено Державний комітет РМ УРСР з охорони

природи, голова якого входив до складу РМ, а в 1968 р. – комісію ВР з

135

охорони природи, яка приділяла пильну увагу покращенню положень Закону

про ОП.

Не погоджуючись з запереченням деякими вченими щодо комплексного

характеру охорони природи в УРСР, на підставі аналізу нормативної бази у

сфері охорони біорізноманіття доведено те, що законодавство в цій сфері було

достатньо системним та ефективним, адже відповідно до подальшого

законодавства України вжиті заходи змогли деякою мірою відновити БР

республіки, втрачені у результаті Другої світової війни, а відновленим

популяціям тваринного та рослинного світу було повернуті середовища

існування. У цьому розділі наведено приклади на підтвердження того, що

тогочасне законодавство враховувало принцип субсидіарності,

територіальності, перекликаючись з нормами Європейського Союзу, та

містило основні принципи комплексного підходу та планування.

У подальшому регламентувалася охорона головних елементів БР під

наглядом компетентних органів із закріпленням особистої відповідальності за

неефективне виконання нормативних приписів. Встановлювалася необхідність

охорони корисних диких звірів і птахів, особливо тих, яким загрожує

вимирання і збереження яких необхідно в інтересах науки (що підтверджує

тотожність із Європейским законодавством, в якому вживався термін

«endangered species» – «види, що знаходяться під загрозою зникнення»).

Перелік таких звірів і птахів встановлювало Головне управління у справах

мисливського господарства, спільно з Академією наук УРСР і українською

Академією сільськогосподарських наук.

Більше того, законодавець усвідомлює значимості балансу охорони БР і

екологічної ситуації в цілому зі здоров’ям людини. Таким чином, формується

екологічний імператив, до забезпечення якого все ширше залучається

громадськість, організована через Українське товариство ОП і сприяння

розвитку природних багатств (УТОП) (на зразок до принципів ЄС), та

запроваджується матеріальне стимулювання в цій сфері. Певний зв’язок між

долученням широкого кола населення до справ охорони природи та

136

створенням громадської організації в Україні, вбачається у двох хронологічно

паралельних подіях світового масштабу у цій сфері: (а) проведення

Стокгольмської конференції ООН (1972 р.), яка стала ключовим моментом у

розвитку міжнародно-правової охорони навколишнього середовища; (б)

прийняття ЄС Першої ЕП (1973 р.).

У другій половині ХХ ст., а саме у 1970-х рр., природоохоронна

діяльність України підключається до загальноєвропейського вектора, що

підтверджується наведеними нормативними актами. У 1974 р. у складі РМ

УРСР було створено Міжвідомчу науково-технічну раду з комплексних

проблем охорони навколишнього природного середовища та раціонального

використання природних ресурсів в Україні, серед завдань якої був аналіз

сучасного стану охорони навколишнього природного середовища в УРСР і за

кордоном. Характерною рисою цієї постанови став міжнародний характер

вирішення проблеми захисту наколишнього середовища та встановлення

«норм» і «правил», які можна порівняти з поняттями «стандарти» і «режими»

в законодавстві ЄС. А у п. 3 разом із іншими завданнями для комплексного

вирішення проблем охорони природи відзначалися і соціально-економічні та

міжнародно-правові аспекти.

У розглядуваний період вперше у законодавстві України були

використані такі терміни, як «біологічні ресурси суші» та «оточуюче природнє

середовище», що свідчить про гармонізацію міжнародної термінології та

зв'язок з «класичною» Першою Екологічною програмою Європейського

Співтовариства, в прямому зіставленні з якою знаходиться постанова ЦК КПУ

й РМ УРСР від 8 травня 1973 р. «Про посилення охорони природи та

покращення використання ресурсів республіки». До векторів впливу

останнього акта належали майже всі сфери забезпечення оптимального

функціонування трьох елементів БР – флори, фауни, середовищ існування. На

прикладі цього акта відзначено, по-перше, різке підвищення ролі екологічних

планів з охорони природи, стрімке підвищення їх статусу та переміщення їх на

один щабель із планами народного господарства. А по-друге, те, що характеру

137

планування став притаманний коплексний підхід до вжиття заходів з ОП у

просторі та часі, саме як і ЕП ЄС, що були розраховані на певний заздалегідь

визначений проміжок часу. У цьому акті надавалися конкретні вказівки по

окремих областях і районах та відповідним органам, що свідчить про те, що

питання охорони природи вирішувались на місцевому рівні (що відзначено

автором дисертації як аналог принципу субсидіарності у ЄС). Паралель із

Європейскими нормами виявлено також у ст. 21 даної Постанови, адже в ній

зазначалася необхідність враховувати вимоги охорони природи при

плануванні міст, а подібні принципи з регламентації «екологічного виміру»

розвитку міст були закріплені вже у ст. 2 Договору про ЕЄС 1957 р.. і гл. 3 ЕП

1 1973 р.

Напередодні проголошення незалежності України постанова ЦК КПУ і

РМ УРСР від 18 листопада 1988 р. "Про корінну перебудову справи охорони

природи в Республіці" вказала на необхідність всебічного обліку можливих

екологічних наслідків, завданням охорони природи поставила визнання

жіттєвої необхідності вирішення цих питань не лише для радянського народу,

а й для всього людства, включаючи всесвітнє збереження и відтворення БР. Ці

настанови підкріплювалися створенням фондів з охорони природи і системним

підходом до інформації про стан навколишнього середовища. Указ Президії

ВР Української РСР від 19 січня 1990 р. № 8711-XI ПВР УРСР зробив

обов'язковим обнародування даних про екологічну небезпеку й загрозу

рослинному и тваринному світу, що було співзвучно з принципом гласності в

законодавстві ЄС з охорони БР. Автор дисертації пов'язує це деякою мірою зі

станом природного середовища після Чорнобильскої катастрофи 1986 р.

Підтверджено це текстом нормативного акта, що “при розміщенні

промислових об'єктів не завжди враховуються стан навколишнього

середовища та можливі екологічні наслідки» – один із небагатьох разів, коли

законодавцем приділена увага «екологічним наслідкам».

Проаналізувавши основні базові акти з охорони природи в Україні,

можна зробити висновок про тотожність головних принципів охорони

138

біорізноманіття у вітчизняному законодавстві та законодавстві ЄС,

виокремлюючи загалом: 1) принцип планування, адже в цей час відбувалося

стрімке підвищення ролі екологічних планів з охорони природи та їх

переміщення на один щабель із планами народного господарства; 2)

комплексний характер вжиття заходів з ОП у просторі та часі, (саме як і

Екологічні програми ЄС, що були розраховані на певний, заздалегідь

визначений, проміжок часу); 3) принцип субсидіарності (що є основним у

здійсненній природоохоронної діяльності Європейського Союзу), який

втілювався в закріплення у вітчизняних нормативних актах конкретних

вказівок по окремих областях і районах; тобто питання охорони природи

вирішувалися, за можливістю, на місцевому рівні. У нормативному акті

України 1986 р. вперше приділилась увага «екологічним наслідкам», а в 1990

р. – «інформованості про стан навколишнього середовища» та «обов’язковому

обнародуванню», що втілилися у принцип 4) гласності в екологічній сфері,

який був базовим у законодавстві ЄС; 5) принцип забезпечення екосистемної

рівноваги (шляхом запроваждення в державному лісовому фонді

випереджаючих темпів лісовідновлення і лісорозведення порівняно з площею

вирубки лісів у республіці), що можна порівняти з сучасною світовою

природоохоронною ідеєю сталого розвитку (sustainable development).

У даному розділі автором обґрунтовано висновок, що законодавцю

необхідно приділяти належну увагу не тільки охороні біорізноманіття в

природному стані in-situ (заповідники), а й створювати, регламентувати,

фінансувати збереження біологічних видів ex-situ (наприклад, в дендро- і

зоопарках). Наголошено на багатогранності функцій і завдань заповідників не

тільки в питаннях охорони біологічного різноманіття, а й у сфері задоволення

культурних потреб суспільства і розвитку наукового потенціалу країни.

Україна продовжує раціональні традиції попереднього історичного періоду, в

основу яких було покладено принцип комплексного планування діяльності з

охорони природи і розвитку заповідної справи.

Незважаючи на те, що в 70-ті роки ХХ ст. в Україні ухвалювалися

139

нормативні документи про регулювання установ призначених для захисту

біорізноманіття ex-situ, але досі регулювання діяльності зоопарків не було

інтегровано в єдиний нормативний акт. Утримання тварин фізичними та

юридичними особами регулюється Законом України № 3 447-IV «Про захист

тварин від жорстокого поводження», але в цілому він звичайно ж не вирішує

проблеми. Тому запропоновано як необхідний юридичний крок для

досягнення мети, - розробити і прийняття Закону України «Про зоологічні

парки», з урахуванням історичного досвіду регулювання діяльності даних

об'єктів та існування подібних актів у другій половині ХХ ст в УСРС та ЄС

(Директива Ради 1999/22/EC від 29 березня 1999 р. [289] що регулювала умови

утримання диких тварин у зоопарках).

Плановий і територіальний підходи, закріплені в другій половині ХХ

ст., були розвинені в правових актах незалежної України і стали надійною

базою для запозичення правового досвіду охорони БР в Європейському Союзі

в умовах гармонізації законодавства. Cучасна Україна як елемент

загальноєвропейського природного навколишнього середовища «проводить

активну інтегруючу політику як з Європейським Союзом, так і на

двосторонній основі» [152, c. 29] у сфері гармонізації життєдіяльності

суспільства в навколишньому природному середовищі. Взаємозв'язок з ЄС у

справах збереження біорізноманіття можна знайти у прийнятому в 2000 р. акті,

що затвердив “Загальнодержавну програму формування національної

екологічної мережі України на 2000 – 2015 рр.” [65], яку було розроблено

згідно з рекомендаціями “Загальноєвропейської стратегії збереження

біологічного та ландшафтного різноманіття” (1995 р), враховуючи позитивні

тенденції другої половини ХХ ст. Cаме це і зумовило потребу в дослідженні

формування законодавства у сфері охорони БР України і Європейського

Союзу.

140

РОЗДІЛ 3

РОЗВИТОК ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ОХОРОНИ

БІОРІЗНОМАНІТТЯ В ЄС У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХХ СТ.

3.1. Екологічні Програми ЄС 1973 - 2002 рр. – еволюція стратегії

правової охорони біорізноманіття у ЄС

Базовими актами у сфері захисту біорізноманіття в ЄС є Екологічні

програми дій Європейського Союзу – ЕП, прийняті згідно з Договором про

заснування ЄС від 25 березня1957 р., що закріпив гармонійний розвиток

економіки та навколишнього середовища як фундаментальне завдання ЄС,

виконання якого вимагає особливої екологічної політики зі своїми

принципами, цілями, проектами та пріоритетами. Саме з цією метою була

прийнята Перша Екологічна Програма ЄС (далі: ЕП) 1973 – 1977 рр. [143], у

преамбулі якої вказувалося, що паралельно з розвитком економіки держав-

членів Співтовариства на тлі технічного прогресу пріоритетною стала

боротьба із забрудненням навколишнього середовища, збереження і захист

життя на землі. Документ визначив одним із головних завдань Співтовариства

підвищення якості життя та захист навколишнього природного середовища.

Відповідальність за виконання програми покладалася на Комісію ЄС згідно з

процедурою і встановленими графіками реалізації, а за допомогою загальної

методології визначалися параметри і послідовність прийняття рішень. У

цілому починаючи з 1973 р. було розроблено сім екологічних програм ЄС

[290] на розвиток яких було прийнято близько 400 актів з охорони природи,

позитивні і передові аспекти яких слід перейняти й українському законодавцю.

У ЕП 1 наголошувалася на необхідності захисту птахів і тварин,

особливо рідкісних і зникаючих видів. Засуджуючи позицію країн, які

санкціонують вилов перелітних і співочих птахів, Спільнота підкреслила, що

браконьєрство порушує екологічний баланс у всьому світі. Згубним для

біорізноманіття визнавалося також розширення площі міст за рахунок

141

природних зон і надінтенсивні методи сільського господарства. На думку

європейського законодавця, ці проблеми були взаємопов'язані і не могли

вирішуватися ізольовано. Саме тому збереження БР розглядалося в широкому

контексті, включаючи сектори сільського господарства [291], соціальної та

регіональної, індустріальної та енергетичної політики.

До числа основних завдань ЕП 1 увійшли: 1) підтримання екологічного

балансу та забезпечення захисту біосфери; 2) недопущення експлуатації

природних ресурсів, що завдає значної шкоди природній рівновазі; 3) особлива

увага охороні навколишнього середовища в містобудуванні; 4) спільне

вирішення міжнародних екологічних проблем. Наведені чотири елементи

наскрізьно пронизують як і світову політику охорони біорізноманіття, так і

український законодавчий матеріал в 70-их рр. XX cт, це ще раз підтвержує

загальноприйняту думку, що екологічні проблеми не мають державних

кордонів.

Найбільш актуальними аспектами екологічної політики у сфері охрани

БР були: а) розробка довгострокової та профілактичної концепції європейської

екологічної політики та спільне вирішення глобальних екологічних проблем за

активної взаємодії кожного учасника; б) встановлення оптимального рівня

вжиття необхідних заходів (місцевий, регіональний, національний,

міжнародний); в) покладання витрат на запобігання та усунення екологічного

збитку на забруднювача, у т.ч. забезпечення ефективності концепції

«забруднювач платить». Загальна мета екологічної політики полягала в

поліпшенні якості навколишнього середовища і умов життя народів

Співтовариства.

ЕП 1 закріпила основні принципи екологічної політики Співтовариства,

за якими вибудовувалася правова охорона БР:

1) оптимальна екологічна політика полягає скоріше в запобіганні

забрудненню або шкоди, ніж в подальшій протидії їх результатам. Технічний

прогрес мав сприяти забезпеченню охорону навколишнього середовища та

142

підвищенню якості життя при мінімальних витратах. Екологічні завдання

мають відповідати економічному та соціальному розвитку;

2) навколишнє середовище має розглядатися не як зовнішня проблема, а

як глибинний чинник прогресу. Кожен вплив на якість життя і навколишнього

середовища слід враховувати на початковій стадії;

3) ресурси навколишнього середовища обмежені; природа може

переробляти шкідливі ефекти в обмеженій кількості. Це – актив, використання

якого слід організувати найкращим чином і без зловживань;

4) стандарти наукового і технологічного знання в Співтоваристві

повинні бути покращенні за допомогою досліджень задля вивчення

ефективних дій із збереження і покращення навколишнього середовища;

5) вартість запобігання та усунення екологічного збитку повинна

відшкодовуватися забруднювачем (принцип “polluter pays”);

6) відповідно до Декларації Стокгольмської конференції ООН щодо

навколишнього середовища 1972 р. дії однієї держави не повинні призводити

до деградації навколишнього середовища в іншій;

7) екологічна політика ЄС повинна сприяти економічному розвитку

країн, що розвиваються, запобігаючи або скорочуючи несприятливі наслідки;

8) довгострокова концепція Європейської екологічної політики

покликана забезпечити ефективність глобального дослідження навколишнього

середовища;

9) захист довкілля – справа кожного. Успіх екологічної політики

можливий, якщо всі категорії населення та всі соціальні сили Співтовариства

допомагають захищати і покращувати навколишнє середовище. Для цього на

всіх рівнях екологічна проблема має бути усвідомлена, кожен повинен

розуміти свій обов'язок перед наступними поколіннями;

10) для кожної категорії екологічних проблем необхідно встановити

оптимальний рівень дії (місцевий, регіональний, національний,

Співтовариства, міжнародний), який відповідатиме типу загрози та

географічній зоні, що підлягає охороні;

143

11) головні аспекти екологічної політики в окремих країнах не повинні

здійснюватися ізольовано. Національні програми слід координувати із

загальною довгостроковою концепцією. У той же час економічне зростання не

можна оцінювати тільки за кількісними показниками. Виконання приписів цієї

програми передбачає процедуру інформування про стан довкілля [291].

У сфері охорони БР в ЕП 1 були поставлені наступні завдання [143]:

а) встановити наукові критерії для визначення ступеня загроз БР в

тісному зв'язку зі стандартизацією методів і інструментів їх вимірювання;

б) розробка загальної методології визначення параметрів якісних цілей;

в) організація обміну технічною інформацією між регіональними та

національними мережами спостереження для створення системи даних з

включенням їх у всесвітню систему контролю, передбачену ООН;

г) затвердження загального методу оцінки вартості заходів боротьби з

загрозами БР, а також загального методу класифікації та опису необхідних

заходів.

Важливим інструментом вирішення цих завдань стало впровадження

особливої категорії якісних цілей – системних вимог, встановлених для даного

навколишнього середовища або його частин. Передбачалася розробка

загальних методів визначення цих цілей і способів їх досягнення. Крім того,

досягнення однієї якісної мети не мало шкодити іншій, а встановлений рівень

не викликав би небажаних ефектів. З огляду на різні умови, клімат, треба було

також враховувати особливості певних областей та можливі ефекти для

сусідніх регіонів, що також свідчило про науковий, зважений та

територіальний принципи охорони біорізноманіття. На жаль, у тогочасній

Україні такі глибокі наукові розробки можливих ефектів не проводилися, хоча

приймалися державні стандарти (ДСТ), що співвідносяться зі 'стандартами' в

законодавстві ЄС. А саме одним із засобів досягнення або наближення до

якісних цілей стали стандарти, які адресувалися відповідальним особам або

органам і встановлювали рівні загрози або несприятливого впливу, що не

підлягають перевищенню. Стандарти закріплювалися за допомогою законів,

144

інструкцій, адміністративних заходів, взаємними угодами або добровільним

прийняттям. Встановлення критеріїв зв'язку даного впливу і ефекту на

екосистему дозволяло об'єктивно оцінювати реальну загрозу для БР.

Вимоги, які висуваються згідно з якісними цілями, охоплювали охорону

здоров'я, екологію, соціальне життя і мали на меті два основних завдання: 1)

охорону навколишнього природного середовища, особливо тварин і рослин,

від численних видів агресії з урахуванням основного рівня захисту; 2)

відновлення, збереження і поліпшення навколишнього середовища, що

підтримує якість життя людини.

Вперше в актах ЄС вводилося поняття «якість навколишнього

середовища» (Environmental Quality – EQ), і саме в цей період, у тому ж 1973

р., в законодавстві України почали використовувати термін «навколишнє

середовище» [292].

Мультидисциплінарний характер інформаційної бази EQ підлягав

інтегруванню в одну специфічну галузь знання, яка могла б служити

підґрунтям прийняття державних та інших екологічних рішень, бо, як

вказувалося в ЕП 1, «точні науково-технічні дані необхідні для законодавця та

осіб, які планують розвиток індустрії та сільського господарства» [143, c. 2].

Збереження БР вимагало загального усвідомлення можливостей виникнення

різних видів ризику у поводженні з навколишнім середовищем, а отже, кожен

зможе робити конструктивним ставлення до природи на основі індивідуальної

та колективної відповідальності.

На структурне вдосконалення охорони БР впливали прийняті на його

розвиток нормативні акти ЄС, а саме Директива щодо сприяння лісоводству

[293], метою якої було забезпечення лісонасадження в районах

нерентабельного сільського господарства. Розширення середовищ існування

стало частиною програм розвитку регіонів, а система допомог дозволяла

оптимізувати засушення та збереження боліт, вирощування рослин, прокладку

доріг і пішохідних маршрутів, при цьому приділялася належна увага

антропогенному впливу на біологічне різноманіття.

145

На думку вчених [294, c. 116], з огляду на рекордну інтенсивність

урбанізації Європи та індустріальний характер цивілізації континенту, правова

регламентація «екологічного виміру» розвитку міст повинна була попередити

посилення екологічної нестійкості БР і середовищ існування. Безконтрольне

розширення міст за рахунок зелених зони, життєво важливих для збереження

збалансованого навколишнього середовища, руйнувало звичні середовища

існування для тваринного і рослинного світу. Екологічна політика

Співтовариства, поєднана з регіональною координацією, була покликана

сприяти порівняльному аналізу досягнень і пошуку спільного підходу до

охорони БР. Державам-членам пропонувалося терміново вжити необхідних

заходів для запобігання негативним наслідкам розростання мегаполісів і

оптимізувати цей процес, особливо в зонах туризму, на кшталт прибережних і

гірських регіонів.

Крім того, збільшення площі міст, розвиток індустрії і туризму зачіпали

прибережні регіони, суттєво змінювали пейзажі і біотопи цих областей. Такі

тенденції могли призвести до зникнення характерних типів середовищ

існування в Європі, що, зрозуміло, призводило до перешкоджання виконанню

їх функцій в екологічному балансі (наприклад, як нерестовищ для риби або

місць відпочинку для перелітних птахів, тобто як середовищ існування).

Відповідно до Першої (1973 -1977 рр.) та Другої (1978-1982 рр. [144])

екологічних програм одним із принципів екологічної політики ЄС стало

підвищення рівня наукового і технологічного знання для покращення якості

навколишнього природного середовища і боротьби з загрозами для БР. Значну

роль у цій сфері відіграло рішення Ради ЄС від 8 грудня 1975 р. «Про

встановлення загальної процедури для введення та постійного оновлення

переліку джерел інформації щодо навколишнього середовища в

Співтоваристві» [295] .

Завдяки принципу підвищення рівня екологічних знань полегшувався

контроль і управління охороною навколишнього середовища та природних

ресурсів, що було не можливо без розширення діапазону екологічних даних в

146

межах багаторічної Програми досліджень [143]. Співпраця лабораторій та

інститутів у державах-членах з Об'єднаним центром досліджень дозволяла

спрямовувати та координувати роботу відповідно до вимог ЕП 1 і

безпосередньо застосовувати отримані результати. Як приклад можна навести

моделювання та аналіз систем дослідження з метою об'єктивної оцінки

екологічної небезпеки, встановлення стандартів і якісних цілей, визначення

вимог до ряду секторів індустрії та енергетики. Як бачимо, висновок про

послідовну реалізацію принципу наукової обгрунтованості правового

забезпечення екологічної політики ЄС, так само як і в тогочасній Україні.

Відмінною рисою ЕП 1 стало закріплення доступу до екологічної

інформації та поширення природоохоронних ідей, що, до речі було характерне

і тогочасній охороні природи (як приклад, в Україні існували подібні акти).

Зокрема, мали складатися каталоги базової та оперативної інформації у формі

резюме і реферативних журналів, доступних для всіх зацікавлених осіб за

допомогою Міжнародної довідкової служби за якістю навколишнього

середовища, передбаченої ООН. Комісія ЄС контролювала систематизацію і

розташування баз екологічних даних в особливому файлі, доступному для

експертів держав – членів [296].

Об'єднання зусиль у цій сфері оптимізувало вирішення низки завдань.

По-перше, стало можливим забезпечити громадськість більшим обсягом

інформації, що сприяло кращому розумінню екологічних актів, прийнятих

урядами, тим більше, що ці рішення безпосередньо впливали на екологічну

безпеку життя населення. По-друге, планувалося розробити програму

навчання як для адміністраторів та інших осіб, які приймають відповідальні

економічні та соціальні рішення, так і для управлінських і планових

підрозділів, діяльність яких пов'язана з навколишнім середовищем. По-третє,

допомога в запроважденні екологічної освіти в університетах посилювала

правову охорону БР за рахунок накопичення відповідних даних в ході

досліджень, забезпечення природоохоронного вектора навчання та поширення

знань. У цілому створювався певний баланс між базовими даними у галузі

147

біорізноманіття Європи і керівними принципами екологічної політики ЄС. Те

починання, яке було покладене Першою екологічною програмою 1973 р.,

одержало свій розвиток у Другій 1977 р. і Третій 1986 р. [297] програмах дій в

галузі охорони навколишнього середовища.

Подальшому розвитку охорони БР послужила Четверта екологічна

програма (ЕП 4) на 1987 – 1992 рр. [298]. Профілактика, попередження

проблем навколишнього середовища стали домінантою екологічної стратегії

ЄС. Розвиваючи принцип наукової обґрунтованості правової охорони РБ,

екологічна стратегія ЄС спиралася на прогноз і запобігання виникненню

проблем, підбір засобів оцінки і арсеналу інструментів ефективності

екологічної політики. До середини 80-х рр. ЄС перейшов від сприйняття

проблем навколишнього середовища (фактичних або потенційних) до вжиття

коригувальних або профілактичних заходів. Об'єктами охорони визнавалися

насамперед живі організми, а засоби контролю були покликані захищати від

пошкодження якісні характеристики організмів або сфер навколишнього

середовища. Як принципи екологічної політики ЄС у ЕП 4 виокремлені

наступні положення: 1) пріоритет профілактичних дій, 2) виправлення шкоди

природі в самому джерелі, 3) забруднювач оплачує попередження і

відшкодування шкоди, 4) вимоги захисту навколишнього середовища повинні

бути складовою інших напрямів спільної політики Співтовариства, 5)

екологічне співробітництво з третіми країнами та з відповідними

міжнародними організаціями.

Поставлені цілі повинні були досягатися ЄС на основі зазначених

принципів з урахуванням: доступних науково-технічні даних; стану

навколишнього середовища в різних регіонах Співтовариства; можливих

витрат у разі дії або бездіяльності; економічного і соціального розвитку

Співтовариства в цілому та збалансованого розвитку його регіонів. Спільнота

при цьому мала зосередитися на пріоритетних сферах: 1) запобігання

забрудненню; 2) вдосконалення управління ресурсами; 3) міжнародні

сприяння; 4) розвиток відповідних інструментів.

148

У свою чергу запобігання забрудненню включало три аспекти:

1) скорочення в джерелі різних видів забруднення, 2) запобігання

індустріальним катастрофам (виконання Директиви Ради 82/501/EEC [299])

та 3) обмін екологічною інформацією між державами - членами.

Удосконалення управління ресурсами передбачало:

а) захист і примноження природної спадщини Європи, особливо,

виконання Регламенту Ради 3626/82 про реалізацію Конвенції про міжнародну

торгівлю різновидами дикої фауни і флори, що перебувають під загрозою

знищення [300], і Директиви 79/409/EEC про збереження диких птахів [301];

охорону особливо важливих або екологічно чутливих регіонів і сприяння

відродженню екологічно постраждалих областей; захист лісів від

атмосферного забруднення й пожеж, включаючи виконання заходів,

встановлених у регламентах Ради 3528/86 [302, c. 2] й 3529/86 [302, c. 5] ;

б) вжиття заходів щодо попередження природних або антропогенних

загроз або лих, що впливають на навколишнє середовище, включаючи і оцінку

ризику й адекватності відповідні дії;

в) підтримку екологічних методів здійснення ефективного сільського

господарства;

г) захист грунтів, боротьбу з ерозією, збереження рослинного покриву,

запобігання і боротьбу з індустріальним і сільськогосподарським

пошкодженням з урахуванням геоморфологічних характеристик різних

областей;

д) комплексний захист навколишнього середовища середземноморського

регіону з урахуванням його специфіки при реалізації екологічної програми.

Міжнародна діяльність ЄС охоплювала: а) підтримку та активну участь

Співтовариства і держав-членів в екологічній діяльності міжнародних

організацій; б) співробітництво з країнами, що розвиваються, у сфері довкілля

та охорони природних ресурсів, передусім з питань опустелювання,

водозабезпечення, збереження лісів.

Розвиток відповідних інструментів включав: а) поліпшення наукової

149

бази екологічної політики, у тому числі і за допомогою дослідницьких

програм; б) ефективне виконання Директиви Ради ЄС 85/337/EEC [303, c.40]

про оцінку впливу деяких публічних і приватних проектів на навколишнє

середовище і інтеграцію екологічного виміру в інші політики Співтовариства;

в) виконання відповідних стандартів для забезпечення високого рівня захисту

навколишнього середовища; г) вільний доступ до інформації про навколишнє

середовище; д) розвиток екологічної освіти та навчання на відповідних рівнях,

сприяння громадському усвідомленню через розуміння проблем

навколишнього середовища.

Четверта екологічна програма (ЕП 4) з урахуванням попередніх трьох

наголошувала на важливості повного виконання державами-членами

Директиви Ради ЄС 79/409/EEC і Резолюції щодо збереження диких птахів

[301]. Ставилося також завдання дотримання Регламенту Ради ЄС № 3626/82,

який регулював у межах Європейського Співтовариства імплементацію

Міжнародної конвенції про торгівлю видами, що перебувають під загрозою

знищення (CITES) [300]. Підкреслювалася значущість цих актів для

збереження дикої природи як у ЄС, так і поза його межами; послідовне

виконання обох документів визнавалося пріоритетним протягом п'яти років дії

ЕП 4. У рамках початку ЕП 4 Європейська Рада оголосила 1987 р. як

Європейський рік навколишнього середовища (European Year of the

Environment - EYE), що було підтримано Радою ЄС та Євпропарламентом

[304]. EYE вводився з 21 березня 1987 р. на 12 місяців як пусковий механізм

для усвідомлення важливості екологічних проблем та привертання до них

уваги. Таким чином, цілі і завдання EYE були актуальними протягом дії

Четвертої екологічної програми і після її завершення. Розвиваючи принцип

наукової обґрунтованості правової охорони БР, екологічна стратегія ЄС,

починаючи з 1973 р., підкріплювалася довгостроковими програмами

комплексних досліджень. Головними цілями цих досліджень були визнані: а)

прогноз довготривалих проблем довкілля та підготовка шляхів профілактичної

і попереджувальної політики з урахуванням доступних для огляду тенденцій,

150

б) підбір засобів оцінки ефективності проведеної екологічної політики та

арсеналу інструментів для розширення і координації об'єднаних проектів, а

також в) усунення повторів і виявлення прогалин у діапазоні досліджень.

Після Конференції ООН з навколишнього середовища і розвитку деяких

положень у 1992 р. в Ріо-де-Жанейро П'ята екологічна програма ЄС 1993 р.

[305] (ЕП 5) закріпила фундаментальну стратегію розвитку країн Євросоюзу в

напрямку забезпечення політики сталого розвитку. Особливо важливими

залишалися ефективне дотримання та реалізація законодавства Співтовариства

у всіх державах-членах. Належну увагу цьому передусім слід було проявити на

стадіях законодавчої ініціативи, і доведення пропозиції до законопроекту,

особливо, при досягненні втілення в життя розроблених приписів і надання їм

нормативної сили. Разом із рекомендаціями щодо вдосконалення

законодавства ЕП 5 окреслила перелік органів і порядок їх взаємодії при

охороні БР. У той час, як держави-члени були відповідальні за виконання і

вжиття заходів, погоджених Радою ЄС, Єврокомісія залишалася органом

контролю (моніторингу) за виконанням норм ЄС. Вона була покликана

розглядати пропозиції щодо покращення діяльності агентств, що здійснюють

приписи в межах держав-членів і заохочувати поширення передового досвіду.

Особливо наголошувалося на важливості початку ефективної роботи

Європейського екологічного агентства. Для сприяння вищим органам ЄС у цій

сфері були засновані Консультативний форум, Група огляду екологічної

політики і мережа виконавчих агентств держав-членів. Показовим стало

комбінування принципу субсидіарності (основного в проведенні екологічної

політики) з більш широкою концепцією поділу відповідальності, яка

передбачала не стільки вибір дій на одному рівні, виключаючи інші, а скоріше,

поєднання суб'єктів, інструментів і механізмів на відповідних рівнях.

Щоб переломити згубну тенденцію споживацтва, нова стратегія разом із

законодавчим підходом «зверху вниз» припускала залучення економічних і

соціальних партнерів «знизу вгору». ЕП 5 закріпила вектор, згідно з яким

нинішнє покоління має передавати навколишнє середовище наступному у

151

стані, придатному для підтримки рівня і якості навколишнього середовища. Із

метою подальшого вдосконалення екологічного законодавства ЄС

пропонувалося вжити таких заходів:

- більш обережно обирати і готувати інструменти: законодавчий підхід

може не завжди бути кращим вибором як перший крок навіть при тому, що він

відіграє істотну роль у довгостроковому вимірі;

- законодавчі заходи і стандарти слід обговорювати на Консультативому

форумі і перед остаточною редакцією змісту піддавати «оцінці здійсненності»;

- екологічне законодавство повинно включати певні заходи щодо

виконання, особливо там, де прописані стандарти;

- все нове законодавство має супроводжуватися роз'ясненнями з його

практичного застосування за допомогою організації програм навчання,

семінарів і симпозіумів.

ЕП 5 також містила деякі приписи щодо виконання намічених заходів:

- Директиви Співтовариства підлягали транспозиції в національне

законодавство у строки, зазначені Радою ЄС;

- узгоджені в Раді ЄС програми очищення (сlean-up programmes) і плани

моніторингу повинні були проводитися у встановлені періоди;

- державам-членам, які ще не виконали приписи, слід було заснувати

органи та розробити процедури із їх реалізації, щоб гарантувати їх узгодження

як із законодавством, так і з адміністративними процедурами;

- наказувалося суворо дотримуватися вимог, встановлених Директивою

про звітність [306]

- для застосування принципу “забруднювач платить” слід провести

всебічний огляд штрафів, які діють у різних частинах Співтовариства;

- треба було забезпечити прозорість виконання законодавства.

У цьому контексті вважалося, що приписи ст. 171 нового Договору про

дії Європейського суду у разі недотримання законодавства, включаючи

можливість накладення суми платежу (lump sum) або штрафного стягнення

(penalty payment), могли мати важливий спонукальний або коригувальний

152

ефект.

Оскільки Екологічні програми ЄС спиралися на аналіз проблеми в

комплексі і обирали напрямки для багатьох аспектів розглянутої проблеми, то

питання екологічної відповідальності також знаходили свою регламентацію.

Так, в ЕП 5 вказувалося, що: а) Комісія ЄС вже запропонувала Директиву про

цивільну відповідальність за шкоду довкіллю, спричинену відходами [307]; б)

практичне впровадження принципу «забруднювач платить» вимагає створення

механізму компенсації шкоди навколишньому середовищу персоною або

органом, відповідальним за її заподіяння, а на випадок, коли виникають

труднощі з ідентифікацією винних, слід розробити інші механізми для поділу

відповідальності. Саме принцип "забруднювач платить", на думку

європейських вчених (Х. Веінла [308, c. 32]), є важливим інструментом

екологічної політики держави (разом із принципами профілактики,

обережності, використання найкращих наявних технологій та ін).

У цілому, аналізуючи ЕП 5, треба наголосити на тому, що вона

сформулювала сучасний принцип сталого розвитку, визначивши його як

баланс між суспільством і природним світом, задля підтримки якості життя.

Для правового забезпечення сталого розвитку слід у комплексі здійснити такі

заходи:

- послаблення тиску на навколишнє середовище в країнах, що

розвиваються, що є результатом приросту населення і бідності;

- інтеграцію екологічних цілей і критеріїв в програми макроекономічних

реформ;

- вирішення критичних еволюційних проблем у країнах, що

розвиваються, і державах центральної Європи;

- боротьбу з деградацією землі і опустелюванням;

- врегулювання охорони та використання водних ресурсів;

- прийняття і виконання «Порядку денного 21» ('Agenda 21');

153

- збільшення технічної та фінансової допомоги країнам, що

розвиваються, у формулюванні та виконанні національних і регіональних

програм сталого розвитку;

- розробку Кодексів поведінки для підприємств;

- інвестиції в екологічне очищення в країнах з колишньою системою

централізованого планування.

Дія П'ятої ЕП "В напрямку до сталості" до початку ХХI ст. за оцінкою

Європарламенту "зумовила деякі значні покращення" [309], а основні вектори

політики ЄС у сфері охорони БР збереглися в подальшому, що свідчить про

достатню єфективність обраних механізмів. У подальшому, для протидії

зникненню цінних видів тварин і рослин Європейський Союз створив велику

мережу захищених ділянок (Система Natura 2000) і закріпив охорону БР як

одну з основних цілей Шостої екологічної програми 2002 р. (ЕП 6).

ЕП 6, затверджена Рішенням Європарламенту та Ради ЄС №

1600/2002/ЄС [310, c. 1] від 22 липня 2002 р. відзначила, що за 30 років

проведення особливої екологічної політики в Співтоваристві була створена

правова база для регулювання та координації природоохоронної діяльності

держав-членів, розроблені і впроваджені нові підходи до захисту і покращення

якості навколишнього середовища. ЄС став екологічним лідером в Європі,

оскільки його діяльність перебувала в нерозривному зв'язку з глобальними

діями під егідою ООН. Нова ЕП, на відміну від попередніх п'ятирічних

періодів, була розрахована на строк більше десяти років. На думку деяких

дослідників, яка є слушною, саме у цьому полягала "спроба подолати і

компенсувати багато недоліків попередніх програм" [311], а певна

неефективність деякою мірою залежали від короткостроковості їх дії.

ЕП 6 була націлена на забезпечення трьох умов:

а) інтегрування охорони навколишнього середовища в інші напрямки

діяльності ЄС і імплементація принципу екологічної зумовленості діяльності

Співтовариства, зазначену в ст. 6 Договору про заснування ЄС;

б) подальше забезпечення сталого розвитку;

154

в) урахування в екологічній політиці перспектив розширення ЄС, тобто

вступу до нього нових держав (на той момент кандидатами на вступ були

Болгарія, Угорщина, Кіпр, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Румунія,

Словаччина, Словенія, Чехія, Естонія). Виконання останньої умови свідчить

про раціональний та зважений підхід у запроваждення дій на майбутнє, адже в

законодавстві бралася до уваги і ситуація в майбутніх країнах-членах ЄС.

У сфері охорони природи та біологічного різноманіття ЕП 6

продовжувала послідовно реалізовувати положення Конвенції про БР 1992 р. і

Картахенського протоколу про біологічну безпеку до неї, участь в якому ЄС

було оформлено Рішенням Ради 2002/628/ЕС від 25 червня 2002 р. [312].

Передбачалися також імплементація конвенцій про захист морського

середовища від забруднення та розширення застосування так званої «Хабітат»-

директиви [313], та Директиви про захист птахів [301], у тому числі і шляхом

введення їх положень у законодавство держав-кандидатів.

Програма підкреслювала конструктивну роль ЄС, як лідируючого

партнера у захисті навколишнього середовища і досягненні сталого розвитку

на загальносвітовому рівні, наголошувала на необхідності розвитку

глобального партнерства у захисті навколишнього середовища і досягненні

сталого розвитку та інтеграції екологічного імперативу в усі аспекти зовнішніх

відносин ЄС.

Екосистемний підхід, передбачений Конвенцією про біологічне

різноманіття [51], дозволяв вирішити наступні завдання:

- забезпечити імплементацію та сприяння моніторингу та оцінці стратегії

Співтовариства з охорони БР і відповідних планів дій шляхом використання

програми збору даних та інформації, розвитку відповідних параметрів,

стимулювання використання найбільш доступних технологій і найкращої

екологічної практики;

- підтримувати дослідження в галузі БР, генетичних ресурсів, екосистем

і їх взаємозалежності з людською діяльністю;

155

- розширювати перелік заходів із підвищення сталого використання,

сталого виробництва та сталого інвестування в охорону БР;

- заохочувати спільну оцінку, дослідження перспектив і співпрацю із

збереження зникаючих видів;

- сприяти на глобальному рівні справедливому розподілу переваг від

використання генетичних ресурсів при імплементації ст. 15 КБР, присвяченій

доступу до генетичних ресурсів третіх країн;

- удосконалювати заходи щодо попередження та контролю вторгнення

чужих видів і генотипів;

- зміцнювати мережу Natura 2000, впроваджувати необхідні технічні та

фінансові інструменти з повною їх імплементацією, охороняти види за межами

сфери дії Natura 2000, передбачені «Хабітат»-директивою і Директивою про

захист птахів;

- сприяти розширенню мережі Natura 2000 в державах-кандидатах.

Стосовно техногенних катастроф і природних лих екосистемний підхід

забезпечував:

- еоординацію Співтовариством дій держав-членів щодо катастроф і

природних лих, наприклад, шляхом створення мережі обміну превентивною

практикою і її інструментарієм;

- розробку заходів попередження небезпечних катастроф, особливо

пов'язаних з функціонуванням трубопроводів, шахт, морським

транспортуванням небезпечних речовин і захороненням відходів.

Екосистемний підхід реалізувався також за допомогою стратегії щодо

охорони ґрунтів і ландшафтів, інтеграції вимог охорони БР в політику сталого

сільського розвитку та збереження морських екосистем, у тому числі в рамках

мережі Natura 2000 і Лісової стратегії ЄС.

ЕП 6 стала головним документом у сфері екології на всьому

європейському континенті на десятиліття, тобто до 2012 р. Беручи до уваги

масштаби, можна зауважити, що Програма координувала діяльність не тільки

держав-членів ЄС, а й України та інших країн Європи і європейських

156

міжнародних екологічних організацій. Саме це свідчить про остаточне

закріплення пан-європейського підходу до вирішення проблем охорони

біорізноманіття. На цій основі розроблено широкий спектр екологічного

законодавства [314]. Щоб призупинити скорочення БР, забруднення повітря,

води і ґрунту, майже 1/5 частина території ЄС отримала статус охоронюваних

природних районів.

З урахуванням історичного досвіду попередніх шести програм у 2013 р.

була прийнята Сьома екологічна програма ЄС [290, p.171] – визначальна

стратегія правової охорони навколишнього середовища до 2020 р. У даній

програмі визначаються три основні цілі:

1) захист, збереження і підвищення природного капіталу;

2) перетворення ЄС на ресурсозберігаючий і «зелений» регіон;

3) захист громадян Євросоюзу від екологічного ризику для здоров'я і

благополуччя. Так звані "реалізації", закріплені у Сьомій програмі,

допоможуть Європі виконати ці цілі, а головними серед них є - реалізація

законодавства, розробленого на основі достатньої бази знань; справжні

інвестиції в охорону навколишнього середовища, включаючи стабілізацію

клімату; повноцінна інтеграція екологічних вимог в інші напрямки політики.

3.2. Правова охорона земної та водної фауни й флори в ЄС

Біорізноманіття є найважливішим елементом стабільності довкілля та

базовим чинником оптимального функціонування екосистем. На даному етапі

розвитку суспільства через забруднення навколишнього середовища, занадто

інтенсивне землекористування, зміни клімату і появу низки негативних для

екології факторів біорізноманіття знаходиться під загрозою різкого

скорочення. Проміжними чинниками можна назвати надмірно інтенсівні

сільскогосподарські роботи, надмірні лісозаготівлі, що призводять до

скорочення лісового фонду, нераціональне землекористування і забруднення

середовищ існування [54, c. 7]. Однак, головні причини, за загальним

157

визнанням багатьох вчених (Solberg B., Köhl M., Bachmann P.), криються в

соціально-економічних та інституційних детерминантах і «породжують

вибухове зростання чисельності населення, економічні спазми, технологічну

та політичну турбулентність» [315, c. 53]. На думку дослідників,

біорізноманіття може розглядатися як ключовий фактор, що визначає здоров'я

екосистем, оптимальне функціонування і стійкість навколишнього середовища

[316, c. 202].

Вже Перша екологічна програма ЄС 1973 р., невідкладним завданням

вважала захист птахів і деяких видів тварин. Одним з перших актів Євросоюзу

щодо досягнення поставлених ЕП 1 цілей і створення сприятливого

екологічного режиму для дикої фауни і флори стала Рекомендація Комісії ЄС

75/66/EEC державам-членам щодо захисту птахів та їх середовищ існування

від 20 грудня 1974 р. [317, c. 24-25], в якій наводивя ряд обґрунтувань

невідкладності і нагальності вирішення даної проблеми:

1) з 408 видів диких птахів, що мешкали в Співтоваристві, чисельність

125 збільшувалася, а 221 виду різко зменшувалася. Рівень вимирання птахів в

останні десятиліття коливався в різних державах-членах (наприклад, під

загрозою зникнення в Італії перебувало 32 видів, у Німеччині – 17, Бельгії – 6).

У Співтоваристві в цілому під загрозою зникнення знаходилося 58 видів;

2) основними причинами високих темпів вимирання птахів вказувалися

такі:

а) інтенсивне втручання людини (полювання, заманювання в пастку і

т.д.);

б) втрата середовищ існування через використання різних типів новацій

(схеми дренажу, непродумані проекти перерозподілу землі, урбанізація,

розвиток туризму і т.д.); отруєння кормів і забруднення навколишнього

середовища;

в) враховуючи важливу роль птахів у підтримці екологічного балансу,

якості навколишнього середовища загрожувала надмірна смертність майже

половини корінних для Європи видів. Ця ситуація не обмежувалася

158

територією країн, в яких відсутній захист птахів, вона впливала і на країни їх

міграції. Дана проблема не могла бути вирішена ізольовано, лише заходами на

національному рівні;

г) крім шкідливого впливу на екологічну рівновагу, надмірна смертність

майже половини видів птахів мала несприятливі наслідки для багатьох

економічних секторів, особливо сільського господарства та туризму, а також

для деяких галузей науки (орнітологія, етологія, біологія, екологія, соціологія,

і т.д .);

д) для багатьох країн ЄС птахи були важливим елементом якості життя і

головним джерелом контакту з природою. Громадська думка все більш

розглядала міграційних птахів як спільну спадщину, а не як виняткову

власність країни, де вони могли бути в даний час.

На рівні ООН захисту видів дикої флори і фауни були присвячені

Паризька конвенція 1950 р. про захист птахів і Рамсарська (Іран) конвенція

1971 р. про збереження заболочених земель і середовищ існування (стороною

якої стала і Україна у складі СРСР [318])

Паризька конвенція 1950 р. була прийнята на розвиток Паризької

конвенції 1902 р. про захист птахів, корисних для сільського господарства,

підписаної 12 європейськими державами. На відміну від угоди 1902 р.,

Конвенції 1950 р. притаманна активна екологічна позиція, зокрема, а ст. 5

містила етичну заборону на заподіяння птахам надмірного страждання. Ця

Конвенція застосовувалася до всіх видів диких птахів без винятку, суворий

захист яких підлягав забезпеченню протягом відтворення та міграції, а види,

що знаходяться під загрозою зникнення або становлять «особливий інтерес»,

перебували під захистом протягом усього року. Винятком могли бути птахи,

шкідливі для сільського господарства. Дана Конвенція стала життєво

важливою для підтримки екологічного балансу та охорони природної

спадщини.

Подальшим кроком у цьому напрямку було прийняття на основі ст 235

Договору про ЄС Директиви Ради 79/409 / EEC від 2 квітня 1979 р. про

159

збереження диких птахів [301, c. 1] . Положення ЕП 1 1973 р., що стосуються

захисту птахів [146, c. 40], були розвинені в Рішенні Ради ЄС від 17 травня

1977 р. про продовження і реалізацію екологічної політики [319, c. 1]. У

Директиві 79/409/ЕЕС зазначалося, що велика кількість видів диких птахів, що

мешкають на території держав-членів, як і раніше швидко скорочувалося, це

становило загрозу збереженню природного навколишнього середовища і

біологічного балансу. Більшість видів птахів є міграційними і складають

спільну спадщину, що зумовлює міжнародний характер проблеми і спільний

обов'язок їх захисту. Збереження різновидів диких птахів слід було

здійснювати в рамках Спільного ринку і цілей ЄС щодо поліпшення умов

життя, гармонійного розвитку економічної діяльності, безперервного і

збалансованого розширення, але необхідні для цього повноваження в

Установчих договорах передбачені не були. У Директиві визначалося, що

заходи, які вживаються мають враховувати такі фактори, що позначаються на

чисельності птахів, а саме наслідки дій людини, особливо, руйнування і

забруднення їх середовищ існування, лов і полювання, торгівля рідкісними

видами.

Суровість захисних заходів слід було привести у відповідність до

особливих ситуацій в рамках загальної охоронної політики з розрахунком на

довгострокове управління природними ресурсами як невід'ємною частиною

спадщини народів Європи. Крім того, слід було пам'ятати, що деякі види

птахів вимагали особливого збереження середовищ їх існування для

забезпечення виживання і відтворення цих видів, а комерційний інтерес не

повинен був диктувати рівень експлуатації рідкісних видів, їх маркетинг слід

було заборонити, а дозвіл на полювання погоджувати з репродуктивними

нормами в Співтоваристві в цілому. На думку європейських дослідників

(Kenward, R. E., Garcia-Cidad V. [320]), мисливство та сільське господарство не

можуть перевищувати відтворювальні можливості екосистем, а завданням

права було встановити такий режим цих видів діяльності, за якого

160

забезпечувалася б екологічна, економічна і соціально-культурна стійкість

антропогенних і біогенних факторів.

Розвиваючи принцип наукової обґрунтованості охорони БР, Директива

79/409/ЕЕС закріплювала вимогу корекції наукових досліджень, оцінки

ефективності вжитих заходів з постійним контролем за тим, щоб

впровадження деяких різновидів диких птахів, нових для Європейського

континенту, не завдавало шкоди місцевій флорі і фауні.

Кожні три роки на основі представленої учасниками Співтовариства

інформації Єврокомісія готувала й передавала державам-членам зведені

повідомлення про вжиття національних заходів, розроблених відповідно до

цієї Директиви. Додатки до неї вимагали швидкого та постійного оновлення,

для чого потрібно було встановити процедуру співпраці між країнами-

учасницями та Єврокомісією щодо адаптації правових актів до реалій

(закрема, використання науково-технічного прогресу).

Перспективною виявилася і модель, представлена в Додатках до

Директиви 79/409/EEC, яка, з розвитком ЄС, доповнювалася й іншими видами

птахів, які перебували під загрозою знищення у країнах-кандидатах. Так,

Директива Ради 81/854/EEC адаптувала Додаток відповідно до стану

різноманітності птахів у Греції [301, c.41-55], а Директива Комисії 97/49/EC

[301, c.9] враховувала стан справ в Австрії, Фінляндії та Швеції. Крім уже

запровадженого, додатково заборонявся маркетинг і комерційне використання

ряду нових різновидів. До того ж, держави-члени повинні були гарантувати,

що практика полювання узгоджена з принципами раціонального використання

та екологічно збалансованим контролем за зникаючими видами птахів.

Базовою для правової охорони мешканців суші стала Боннська Конвенція

1982 р. про збереження мігруючих видів диких тварин [321, c. 10]. Перша

1973 р. і Друга 1977 р. екологічні програми ЄС як мету визначили поліпшення

якості життя і забезпечення захисту навколишнього середовища. Для

досягнення цієї мети Рада ЄС прийняла Директиву 79/409/EC щодо

збереження диких птахів [301]. ЄС взяв участь у розробці Конвенції про

161

збереження мігруючих видів диких тварин, яка дозволила йому в межах

виняткових повноважень і відповідно до цієї Директиви укладати регіональні

угоди. Сторони Конвенції виходили з того, що дикі тварини у своєму

різноманітті є незамінною частиною природної системи землі, життєво

важливої для самого існування людства. На кожне покоління покладався

обов'язок гарантувати раціональне використання ресурсів землі та їх

збереження для майбутніх поколінь, так як значущість диких тварин

безперервно зростає з екологічної, генетичної, наукової, естетичної,

регіональної, культурної, освітньої та соціально-економічної точок зору.

Особливу увагу слід було приділити державному захисту тих видів

диких тварин, які мігрують через внутрішньовідомчі або зовнішні національні

кордони. Збереження і ефективний контроль за мігруючими видами диких

тварин вимагали спільної дії всіх держав у межах національних кордонів, де ці

різновиди проводили будь-яку частину циклу їх життя, тобто дана проблема не

мала територіальних кордонів і не могла вирішуватися в окремо взятому

регіоні. У цьому аспекті показовою стала Рекомендація № 32 про План дій,

прийнята на Стокгольмській конференції ООН 1972 р. і схвалена XXVII

Сесією Генеральної Асамблеї ООН. Згодом, 12 лютого 1998 р. Європейський

Союз Рішенням Ради ЄС 98/145/EC схвалило поправки до Додатків I і II до

Конвенції 1982 р., внесені на V зустрічі Конференції Сторін [301, c.6-7].

Додатки були доповлені 43 міграційними видами, визнаними такими, що

знаходяться під загрозою знищення.

Рада ЄС 21 травня 1992 р. прийняла Директиву 92/43/EEC про

збереження природних середовищ існування і дикої фауни і флори [322, c.42]

на основі ст. 130 s Римського договору. Згідно зі ст. 130r збереження, захист і

поліпшення якості навколишнього середовища, включаючи збереження

природних середовищ існування і дикої фауни і флори, визнавалися

важливими завданнями Співтовариства. Головною метою цієї Директиви стало

подальше підтримання біологічного різноманіття з урахуванням економічних,

соціальних, культурних та регіональних вимог для забезпечення сталого

162

розвитку в цілому. Збереження біологічної варіативності в ряді випадків

вимагало штучних умов і активних людських дій.

У Регламенті Ради ЄС № 338/97 [323, c. 5] від 9 грудня 1996 р. йшлося

про охорону різновидів дикої фауни і флори за допомогою регулювання

торгівлі ними. Даний акт був прийнятий на підставі ст. 130s, відповідно до

процедури, передбаченої ст. 189с ДЕС і з урахуванням Регламенту (ЄЕС)

№ 3626/82 [300, c.1] про застосування в Співтоваристві Конвенції про

міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що перебувають під

загрозою зникнення. Для покращення захисту зникаючих видів останній

Регламент слід було замінити актом, в якому бралися б до уваги досвід,

набутий з часу його прийняття, і результати аналізу існуючої структури

торгівлі. Крім того, скасування контролю на внутрішніх кордонах Єдиного

ринку вимагало ухвалення та вжиттся більш суворих заходів контролю за

торгівлею на зовнішніх кордонах Співтовариства. Умови цього Регламенту не

перешкоджали державам-членам встановлювати більш суворі вимоги. Для

проведення ефективного контролю стало необхідно спеціальне навчання

митного персоналу, відповідального за виконання перевірок, передбачене

Регламентом Ради (ЄЕС) № 2913/92 від 12 жовтня 1992 р. про Митний кодекс

Співтовариства [324, c. 1]. Таким чином, мета цього Регламенту полягала в

тому, щоб захистити різновиди дикої фауни і флори і гарантувати їх

збереження за допомогою регулювання торгівлі.

Регламенти Комісії № 2307/97 [325], № 2214/98 [326] та № 1476/1999

[323] також внесли в Регламент Ради № 338/97 ряд змін. Зокрема, були

враховані поправки до Конвенції про міжнародну торгівлю рідкісними

видами, внесені на Десятій сесії Конференції Сторін в Харрарі. Для

узгодження з Конвенцією про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і

флори, що знаходяться під загрозою зникнення, і забезпечення однакового

виконання Регламенту Ради ЄС № 338/97, у Регламенті Комісії [327] було

детально виписано правила його виконання та критерії для визначення

законності використання таких видів тварин і рослин. Належало затвердити

163

процедури маркування деяких екземплярів різновидів, щоб полегшувати їх

ідентифікацію і гарантувати реалізацію приписів даного Регламенту.

Закріплювалися зміст і форма періодичних звітів про його виконання. Для

оновлення Додатків до цього акта слід було враховувати всю доречну

інформацію, особливо щодо біологічного і торгівельного статусу різновидів, її

використання та методів управління торгівлею.

У зв'язку з прийняттям Регламенту Європейської комісії № 939/97

колишній Регламент Комісії № 3418/83, що регулював зазначені відносини,

було скасовувано. Детальні правила виконання Регламенту Ради № 338/97

були вдосконалені Регламентами Комісії № 767/98 [328, c.7-10] і № 1006/98

[329, c.3]. Зокрема, вводилося поняття «кероване навколишнє середовище»,

тобто природне середовище, яке штучно створюється для виведення

особливих видів тварин і рослин при недопущенні їх виходу за межі

визначених кордонів.

Таким чином, у розглядуваний період, було прийнято ряд актів ЄС, які

поклали початок регулювання такого елемента БР, як земна фауна. Головними

напрямками цього стало встановлення особливого транскордонного режиму

охорони перелітних птахів і мігруючих диких тварин, особливо тих видів, які

перебували під загрозою вимирання. Разом із цим регламентувалися науково

обґрунтовані правила полювання, а також порядок торгівлі дикими

вимираючими видами. Законодавець розробляв і захист водних представників

фауни та флори. Зважаючи на глобальний характер зазначеної проблеми,

збереження водних ресурсів від надмірного забруднення та захист водних

територій, як місця проживання живих організмів – визначалось

першочерговим завданням людства. Враховуючи масштаб цього завдання, у

грудні 2003 р. Генеральна Асамблея Організації Об'єднаних Націй у своїй

резолюції A/RES/58/217 оголосила період 2005-2015 рр. Міжнародним

десятиліттям дії програми «Вода для життя» (Water for life) [330].

У межах загальної охорони всіх елементів біорізноманіття Європейський

Союз забезпечував правову охорону водної флори і фауни, тому ряд правових

164

норм ЄС був спрямований на збереження життєздатності прісної і морської

водної стихії та її мешканців. Однією з перших в цьому сегменті є Директива

Ради 78/659 / EEC від 18 липня 1978 р. [331, c.1], вона установила режим

забезпечення якості прісних вод, що потребують захисту або поліпшенні, для

підтримки життя риб.

Наступним був Регламент Ради (ЕЭС) № 348/81 від 20 січня 1981 р.,

розроблений на основі ст. 235 ДЕС і який закріплював загальні правила для

імпорту китів або інших китових продуктів [332, c. 1-3]. При цьому

враховувалися Регламенти Ради ЄС № 136/66 / EEC про заснування загальної

організацію ринку масел і жирів [333, c.1] та № 827/68 про загальну

організацію ринку деяких виробів [334, c.1] . Задля збереження різновидів

китів треба було вжити заходів з обмеження міжнародної торгівлі китовими

продуктами. Тому відповідно до міжнародних зобов'язань Європейському

Співтовариству належало розробити й здійснити заходи з нагляду за торгівлею

різними видами дикої фауни і флори, дозволеним поки імпортом китової

продукції та із захисту китів. Із 1982 р. перелік виробів, дозволених для

імпорту, підлягав ліцензуванню особливим Комітетом з китової продукції,

який комплектувався представниками держав-членів на чолі з представником

Комісії як головою. Комісія повинна була надавати Раді пропозиції щодо

розширення Додатків до цього Регламенту, а Рада приймала рішення

кваліфікованою більшістю.

Слід зупинитися ще на одному важливому аспекті. Усвідомлюючи

важливість охорони середовища та захисту сталості екосистеми морів,

оточуючих Антарктиду, Рішенням Ради 81/691/EEC від 4 вересня 1981 р. ЄС

приєднався до Канберрської Конвенції 1980 р. про збереження живих

морських ресурсів Антарктики [335]. Велика кількість живих ресурсів у водах

Антарктики і зростаючий інтерес до них як джерел білка робили нагальним і

важливим забезпечення охорони цих ресурсів. Екологічне нормування їх

використання вимагало вивчення морської екосистеми Антарктики, її

компонентів та міжнародного співробітництва з активним залученням усіх

165

причетних держав. Україна також ратифікувала дану Конвенцію в 1994 р.

Одним із завдань Конвенції визнавалося установлення безконфліктних

відносин у досягненні мирних цілей. Крім того, ч.2 ст.1 визначила термін

‘морські живі ресурси’ як «популяції плавникових риб, молюсків,

ракоподібних і всіх інших видів живих організмів, включаючи птахів, що

живуть на південь від антарктичної конвергенції» [336].

Як наголошується у сучасній науковій літературі (А.П. Гетьман, В.І.

Лозо) [337, c.] , охорона та раціональне використання живих морських ресурсів

Антарктиди мали будуватися на наступних принципах: a) запобігання

зменшенню використовуваних популяцій до рівня, що порушує їх природне

відтворення; б) підтримання балансу екологічних відносин між популяціями;

в) запобігання або мінімізація ризику змін в морській екосистемі, які

потенційно незворотні більше двох десятиліть.

Сторони домовилися, що вони не будуть брати участь ні в якій

діяльності в Антарктиці всупереч принципам і цілям цієї Конвенції. Для

оперативного управління реалізацією Угоди створювалася Комісія Сторін, за

якою закріплювався самостійний юридичний статус і повноваження для

виконання таких функцій із досягнення цілей цієї Конвенції, як: сприяння

дослідженням Антарктичної морської екосистеми; збір даних про стан

популяцій і про чинники, що впливають на біологічне різноманіття; аналіз та

поширення інформації щодо вищеназваних аспектів; здійснення системного

нагляду і т. д. Для вирішення можливих суперечок між учасниками Конвенції

засновувався Арбітражний трибунал.

У цей період, крім вказаного, акти ЄС почали регулювати порядок

імпорту тюленів і виробів з них, щоб збалансувати видобуток тюленів та

інших різновидів з їх відтворенням, а також зберегти в деяких регіонах світу

традиційний спосіб життя та економіки. У ряді випадків комерційний імпорт в

ЄС певної морської продукції був взагалі заборонений. Директива Ради

83/129/EEC від 28 березня 1983 р. регулювала порядок імпорту до держав-

членів шкіри тюленів і виробів з неї [338, c.1] . Європарламент, а до нього

166

кілька держав-членів, передбачив добровільні або встановлені законом заходи

щодо обмеження імпорту і маркетингу шкіри тюленів. Проведені дослідження

показал, що наявний незадовільний стан популяції тюленів і значне її

зменшення [339, c.1], що викликано полюванням на них. Директиви Ради

85/444/EEC [340, c.70] та 89/370/EEC [338] внесли до Директиви 83/129/EEC

ряд змін. А саме, комерційний імпорт встановленої в Додатку продукції в

держави-члени був заборонений. Однак строк Директиви 83/129 / EEC минав 1

жовтня 1989 р., тому Європарламент і Рада запропонували продовжити цей акт

з метою подальшої охорони популяції тюленів, що свідчить про невпинну

увагу до проблем скорочення біорізіноманіття наприкінці ХХ ст.

3.3. Формування правової охорони середовищ існування в ЄС.

Правовий режим заповідників, заказників, зоопарків.

Стратегія ЄС передбачала підтримку БР в Європі передусім за

допомогою і сталої організації управління землями як в, так і навколо

середовищ існування комунітарної і глобальної значимості, і контроль за

використанням та торгівлею дикими різновидами. Для диких видів флори і

фауни найбільшу загрозу становить розкол і ізоляція середовищ існування,

передусім через інфраструктурні роботи. Якщо середовища проживання

стають занадто малими і якщо з'єднання зон між ними блоковано або

втрачено, істотне переміщення може бути перерване, з подальшим зникненням

деяких різновидів. На думку вчених (В.I. Лозо [9, c. 305]) взаємопов'язана

мережа середовищ існування, заснована на концепції Natura 2000,

створювалася за допомогою відновлення та обслуговування середовищ

існування безпосередньо і коридорів між ними, що стало оптимальним

методом збереження середовищ існування.

Виділення в окрему групу законодавства про охорону середовища

існування є досить складним завданням, оскільки у своїй більшості такі акти

приймалися спільно (паралельно або в одному нормативному акті) з

положеннями про охорону мешканців цих територій, що говорить, з одного

167

боку, про нерозривний зв'язок всіх елементів біологічного різноманіття, а з

іншого – про неможливість ефективно проводити захист середовищ існування

без збереження представників флори і фауни. Наприклад, одночасно з

Директивою Ради 79/409/EEC від 2 квітня 1979 р. про збереження диких птахів

[301], принятої на основі ст. 235 Договору про ЄС і положень Першої

екологічної програми 1973 р. [143] про захист птахів, було ухвалено Рішення

Ради від 25 квітня 1979 р. [341, с. 6], в якому регламентувалася охорона

болотистих земель міжнародної важливості саме як місць проживання диких

птахів.

Проаналізувавши великий масив актів, можемо констатувати, що

європейського законодавця відрізняє коректна оцінка головних загроз для

середовищ існування. До найбільш негативних антропогенних факторів

впливу можна віднести: сільське господарство, промисловість, транспортні

системи і туризм, про що все йшлося. Оцінюючи ці види загроз, додамо, що

найбільш відчутний і згубний вплив на навколишнє середовище має сільське

господарство, адже неправильне використання хімікатів і безконтрольне

скидування сільськогосподарських відходів руйнує середовища існування

флори і фауни, забруднює водні запаси і шкодить живій природі.

Не випадково, у сфері промисловості основним нормативним

принципом був закріплений принцип врахування екологічних вимог при

проектуванні і розташуванні індустріальних споруд, при розробці способів і

процесів виробництва виробів і розпорядження відходами. Всебічна і

повсюдна взаємодія транспорту та довкілля перетворювала його на «корінь»

багатьох екологічних проблем, а нераціональне планування транспортних

зв'язків визнавалося однією з основних причин руйнування і зменшення якості

навколишнього середовища. Тому Директива 85/337/EEC охоплювала всі

фактичні питання організації транспорту попередньої оцінки впливу на

природу. Єврокомісія підтримувала зростаючу увагу законодавця до

необхідності регулювання взаємодії транспортної та екологічної політики. Не

менш важливою проблемою був вплив туризму на навколишнє середовище і

168

навпаки, особливо з урахуванням підтримки і покращення якості природної

спадщини Європи. Певні плани, передбачені в інших областях, наприклад,

можливі реформи Спільної аграрної політики, які були викладені в

Повідомленнях Комісії Раді та Парламенту від 15 липня 1985 р. (Перспективи

аграрної політики) [342] і від 18 грудня 1985 р. (Майбутнє Європейського

сільського господарства) [343], передбачали оптимізацію впливу на природу і

її збереження. Заходи, що вживаються для обмеження забруднення повітря,

води і ґрунту, позитивно поначалися на диких тваринах і житті рослин,

середовищах їх існування. Пропозиції щодо перегляду структурної політики

передбачали здійснення важливих кроків в цьому напрямку, а додержання

процедур оцінки впливу на навколишнє середовище, встановлених в

Директиві Ради 85/337/EEC від 27 червня 1985 р., було спрямоване на

попередження найбільш очевидних небезпек для природного навколишнього

середовища, виконуючи при цьому превентивну функцію.

На наш погляд, все більшої уваги потребує і таке середовище існування

як міська місцевість. За результатами дослідження у 90-х рр. ХХ ст.

Європейської організації з поліпшення умов життя і роботи (European

foundation for the Improvement of Living and Working Conditions) у найближчі

30 років біля 90% населення Європи буде жити в містах [344, c. 3], що

призведе до експоненціального зростання впливу на міське біорізноманіття.

Антропогенні території все частіше ставатимуть середовищами існування

численних видів флори і фауни, особливо тих, що позбавлені своїх природних

місць існування підчас стрімкої урбанізації. Тому для ефективного вирішення

проблеми екології міст пропонувалося розглянути, якою мірою існуючі

структурні фонди Співтовариства (і особливо Європейський регіональний

фонд) можуть бути залучені до реалізації всебічних програм у цій галузі.

Відновлення екології міст як середовищ існування було важливою темою

протягом 1987 р. – Європейського року навколишнього середовища (European

Year of the Environment - EYE). Таким чином, міські області, прибережні і

гірські зони за останні десятиліття зазнали суттєвих та швидких змін, які

169

будуть тільки збільшуватися протягом найближчого майбутнього. Стрімка

урбанізація і міграція населення з сіл в міську місцевість мали наслідком

погіршення якості навколишнього середовища.

Важливою складовою середовища існування є, як уже зазначалося,

прибережні зони ЄС, які становлять унікальну екологічну спадщину з

незамінними екологічними, культурними та економічними ресурсами. Усі

морські ресурси залежать від екологічної якості, і, крім того, цей природний

інтерфейс між землею і морем характеризується надзвичайною вразливістю.

Масштаб проблеми можна проілюструвати даними статистики про те, що ЄС

має близько 66 тис. км берегової лінії [345]. Тиск на зону узбережжя зростав:

за рахунок цього прагнули заповнити відставання в розвитку приморських

регіонів, схильних при цьому до безперервних демографічних змін і сезонних

коливань туризму. Сама людина скорочувала відкриті простори і природні

ділянки, істотно модифікувала ландшафти, спричиняючи конфлікти між

використанням землі та моря, як наслідок, зростала конкуренція між

місцевими та регіональними властями.

Повідомлення Єврокомісії в останнє десятиліття ХХ ст. «Європа 2000»

[346], присвячене цьому питанню, давало вичерпну інформацію щодо

екологічної цінності і потенційного розвитку прибережних зон і островів. У

ньому, зокрема, вказувалося, що в багатьох прибережних областях, особливо

менш розвинених, природні активи навколишнього середовища становили

ключове джерело їх розвитку; але в той же час їм ставали на заваді і

загрожували урбанізація, туризм, транспорт, промисловість, енергетика,

сільське господарство і рибальство, хоча щодо останнього слід додати, що

стратегія охорони природи закріплювалася в Єдиній політиці рибальства ЄС.

Рада ЄС у Рішенні про довкілля [347], прийнятому 25 лютого 1992 р.,

закликала Комісію розробити спільну стратегію інтегрального управління

прибережними зонами для забезпечення комплексних екологічно сталих форм

розвитку. Запропонована стратегія була покликана охопити весь діапазон

прибережних зон, включаючи берег, води і гирла до меж морського чи

170

прибережного впливу. Певна науково-дослідна діяльність, наприклад, яка

проводилася у межах програми Community's Environmental Research, повинна

була забезпечити наукове підґрунтя для нормального екологічного управління

цими зонами.

Розробки щодо шляхів розвитку і екологічного управляння

прибережними регіонами Європи, виконана Комісією згідно з попередніми

екологічними програмами різних міжнародних організацій, дозволили

окреслити специфічні проблеми прибережних областей і підкреслити

терміновість і потребу їх вирішення. Комісія з самого початку підтримувала

роботу Конференції віддалених морських областей (Conference of Peripheric

Maritime Regions), а Європейська берегова хартія (European Coastal Charter)

стала результатом об'єднаних зусиль органів ЄС та країн-учасниць

Співтовариства. Європейський парламент пильно стежив за цим і стимулював

Комісію до проведення політики у сфері охорони БР в дусі Хартії [348].

Наведемо приклад. Цілий комплекс правових заходів ЄС був

спрямований на охорону лісів як осередка великої кількості середовищ

існування і, разом із світовим океаном, основної бази підтримки БР. Регламент

Ради № 2158/92 [349] від 23 липня 1992 р. закріплював режим охорони лісів

Співтовариства від пожежі. Даний акт був прийнятий на підставі ст. 43 і 130s

ДЕС з урахуванням того, що ліси відіграють важливу роль у підтримці базової

екологічної рівноваги.

Регламент Комісії № 804/94 від 11 квітня 1994 р. встановив детальні

правила застосування ст. 5 Регламенту Ради № 2158/92, що регулював питання

надання інформації про лісові пожежі. Введення останнім актом створення

системи інформації було покликане сприяти обміну відомостями про лісові

пожежі; оцінюванню заходів, що вживалися державами-членами та Комісією

для захисту лісів від цього лиха; визначенню періодів, міри і причин ризику

пожеж, а також розвитку протипожежних стратегій з акцентом на усунення

або скорочення їх причин. Регламент Ради № 308/97 [350, c.11-12] від 17

лютого 1997 р. вніс до Регламенту Ради № 2158/92 деякі зміни. Наприклад,

171

було наголошено на фундаментальній ролі сільських спільнот у збереженні

лісових угідь та фермерських господарств Європи, складанні за участю

професійних організацій регіональних планів запобігання лісовим пожежам,

здійсненні профілактичних заходів захисту лісів від абіотичних факторів.

Збереження лісових екосистем, крім того, що виконує економічні і екологічні

функції, також забезпечує соціальне середовище для працівників сільського

господарства.

Особливої важливості захист лісових ресурсів набув ще й з огляду на

взяті міжнародні зобов’язання щодо впровадження програми сталого розвитку

лісів, прийнятої на Всесвітній конференції ООН 1992 р. з навколишнього

середовища і розвитку і на Пан-Європейської міністерської конференції із

захисту лісів Європи в Страсбурзі (1990 р.) і в Гельсінкі (1993 р.)

Рішення Ради 1999/C 56/01 [351] від 15 грудня 1998 р. доповнювало

правові основи екологічної політики стратегією лісового господарства

Європейського Союзу. Ця Стратегія спиралася передусім на лісове

законодавство Ради і ініціативи держав-членів у цій сфері в рамках Порядку

денного 2000. Невід'ємним елементом Стратегії стали зобов'язання, взяті на

себе ЄС під час проведення ході таких міжнародних заходів, як Конференція

ООН 1992 р. щодо довкілля і розвитку в Ріо-де-Жанейро, Міністерська

конференція по захисту лісів Європи та ін. Враховуючи мультифункціональну

роль лісів, організація сталого управління ними повинна будуватися з огляду

на соціальні, економічні, екологічні та культурні функції навколишнього

середовища, вплив на суспільство в цілому і особливо сільські райони, а лісове

господарство покликане вносити відчутний внесок у інші напрямки політики

ЄС.

Спільнота взяла активну участь у міністерських конференціях по захисту

лісів Європи і в засіданнях Міжурядового лісового форуму ООН, в результаті

яких Єврокомісія активізувала огляди виконання заходів, встановлених у

Регламенті Ради № 3528/86 [352, c.2] від 17 листопала 1986 р. про захист лісів

Співтовариства від атмосферного забруднення. Огляди, які проводилися із

172

цією метою, дозволяли оцінювати і безперервно підвищувати ефективність

системи контролю за станом лісів Европи, беручи до уваги всі потенційні дії,

що впливали на лісові екосистеми. Постійно вдосконалювалася Схема дій

Співтовариства щодо захисту лісів від пожеж, закріплена Регламентом

№ 2158/92 [353, c.3], що продемонструвало свою ефективність під час

застосування. Розвиток Системи інформації про лісові пожежі і Системи

інформації у сфері лісового господарства, впроваджених Регламентом Ради №

1615/89 [354], дозволяв покращувати якість і надійність даних. Раціоналізації

управління лісами сприяли заходи Співтовариства в рамках співпраці з

Центральною та Східною Європою. На цій основі Єврокомісія запропонувала

Раді ЄС прийняти Регламент про підтримку Співтовариством заходів

сільського та лісового господарства в країнах-претендентах з Центральної та

Східної Європи.

Надалі передбачалося, що важливу роль у координації різних секторів

політики, що впливають на лісове господарство, відіграватимуть Постійний

комітет лісівництва і Консультативний комітет з лісової промисловості,

засновані Рішеннями Ради 89/367/EEC [354, c.12], 98/235/EC [355, c. 59] і

97/837/EC [356, c.95], до повноважень яких належало проведення консультацій

та експертиз для виконання всіх пов'язаних з лісовим господарством дій у

рамках аграрної, екологічної та інших напрямів політики Співтовариства. При

цьому наголошувалося, що збереження і підвищення БР в лісах необхідні для

організації сталого управління ними, а відповідні заходи мають бути об'єднані

в програмах лісівництва або еквівалентних інструментах держав-членів

відповідно до пан-європейської Програми збереження і підвищення

біологічного різноманіття і пейзажів лісових екосистем на 1997-2000 рр.

Додаткову роль заходи лісівництва стали відігравати для збереження

генетичних ресурсів у рамках сільського розвитку згідно з Регламентом

№ 1467/94 про сприяння застосуванню пан-європейських критеріїв та

індикаторів для сталого управління лісами [357, c.1]. За допомогою захисту

екосистем лісу ЕС, в рамках програми Natura 2000, зробив внесок у створення

173

екологічної мережі, окремо передбаченої Директивами 79/409/EEC і 92/43/EEC

[358, c.7].Враховуючи роль лісів як поглиначів вуглецю, стале лісове

господарство відповідно до Кіотського протоколу сприяло пом'якшенню зміни

клімату та поліпшенню використання біомаси та виробів на основі деревини.

Цікавим аспектом законодавства ЄС у цій сфері є так званий «пан-

територіальний» характер, адже, виходячи за межі території Європейського

континенту законодавство ЄС сприяє розвитку тропічних та інших лісів у

країнах, що розвиваються, і закріплює рамки надання допомоги в цій галузі.

Цікавим актом виступає Регламент Ради № 3062/95 від 20 грудня 1995 р. про

дії щодо розвитку тропічних лісів [359, c. 9], який стосувався не лише

територій Європейського Союзу. У даному Регламенті особливо яскраво

визначалася сутність охорони БР – внутрішня взаємопов'язаність його

складових, і захист їх не тільки на певній територіальній ділянці, а в

максимально широких масштабах. Строк дії цього акта закінчився у 2000 р.,

тому досвід його застосування був врахований у Регламенті Європарламенту

та Ради № 2494/2000 [360, c. 7] від 7 листопада 2000 р., прийнятому на підставі

ст. 175 і 179 та відповідно до процедури, встановленої у ст. 251 ДЄС [361, c.

184].

Розглянемо інший елемент – гірські регіони, проблеми якого були схожі

з за характером з проблемами прибережних територій, адже в них превалював

антропогенний фактор. Вони були покликані виконувати декілька часто

протилежних функцій: забезпечувати добробут місцевого населення,

розміщувати зростаючу кількість туристів з усіх областей Європи і в той же

час захищати середовища проживання представників дикої природи. Крім

того, заходи ЄС в рамках аграрної політики протягом десятиліть сприяли

змінам пейзажів гірських зон. Пропозиції, подані Єврокомісією Раді ЄС по

доповненню та адаптації Директиви 268/75/EEC [362, c. 1-7] про допомогу

фермерам у гірських областях, мали на меті підтримання цінних середовищ

існування і в той же час підвищити доходи фермерів.

174

Постійний моніторинг виконання нормативних приписів та стану в даній

сфері під керівництвом Єврокомісії показував, що стан природних середовищ

існування на території держав-членів продовжував погіршуватися, що

створювало загрозу для все більшої кількості видів дикої природи. Той факт,

що збереження деяких місць існування і різновидів природної спадщини і

рівень небезпеки, що загрожує їм, часто стосувалося не окремої країни, а мало

транскордонний характер, змусив ЄС виносити питання прийняття

природоохоронних заходів на рівні Союзу, а не держав-членів.

Природні типи середовищ існування, значущі в рамках Співтовариства в

цілому, включали наступні категорії територій: а) ті, що перебувають на межі

зникнення в їх природному діапазоні; б) мають малий діапазон через їх регрес

або ослаблення властивостей; а також в) представляють основні

характеристики таких п'яти біогеографічних регіонів: Альпійський,

Атлантичний, Континентальний, Макронезія і Середземномор'ї. Таким чином,

мета Директиви 268/75/EEC полягала в тому, щоб зробити все можливе задля

забезпечення БР за допомогою збереження природних середовищ існування і

дикої фауни і флори на європейській території держав-членів.

Європейська екологічна мережа особливо охоронюваних областей

створювалася, як уже зазначалося, у межах Natura 2000 із ділянок зі

сприятливими природними типами і середовищами існування, внесених до

Додатків I і II. Кожна держава-член повинна була долучитися до створення

Natura 2000, пропорційно представленості в межах її території згаданих

природних типів і середовищ існування різновидів. Для земної фауни ці

ділянки мали відповідати діапазону перебування даного різновиду, який є

фізичною або біологічною основу факторів їх життя та відтворення. Для

водних видів ділянки обиралися тільки там, де були наявні всі компоненти, що

виступали невід'ємними життєвими чинниками. Державам-членам належало

розробити пропозиції щодо адаптації цих списків з огляду на результати

спостережень, проведених ними згідно зі ст. 11 Директиви.

175

Як вказувалося в Додатку I, ієрархічна класифікація середовищ

існування проводилася за допомогою програми Corine (Corine biotopes project).

До переліку охоронюваних середовищ увійшли дубові, каштанові, лаврові і

хвойні ліси, пальмові гаї, альпійські луки та інші об'єкти.

Крім того, Рішення Комісії 97/266/EC від 18 грудня 1996 встановило

формат інформації, яку держави-члени згідно зі ст. 4 Директиви Ради

92/43/EEC [363, c. 7] повинні представляти Комісії для включення природних

ділянок в систему Natura 2000. Кожну таку пропозицію слід було забезпечити

стандартним форматом даних щодо областей і ділянках, що підлягають

особливій охороні та претендують на ідентифікацію як об'єкти комунітарного

значення (SCI), включаючи: 1) ідентифікацію ділянки; 2) її місце

розташування; 3) екологічну інформацію, із вказівкою на критерії, використані

при відборі ділянки; 4) опис; 5) статус захисту і належності до біотопві; 6)

ступінь впливу на ділянку ззовні; 7) карта ділянки і фотографічні матеріали.

Ст. 4 Директиви Ради 92/43/EEC [363, c.7] про збереження природних

середовищ існування і дикої фауни і флори передбачила, що держави-члени

надають Комісії списки природних об'єктів як елементи системи Natura 2000

разом з інформацією про кожну частину. І Комісія цим Рішенням деталізувала

даний формат. Директива Ради 97/62/EC [364, c. 42] від 27 жовтня 1997 р.

адаптувала Директиву 92/43/EEC до науково-технічного прогресу. Згідно з

Керівництвом по інтерпретації середовищ існування ЄС 1996 р. нового

типового кадастру Natura 2000 і програми класифікації Corine в Додатки до

Директиви 92/43 / EEC були включені деякі нові природні середовища

проживання.

Збереженню природних середовищ існування був також присвячена

Думка Ради 96/15/EC про перетин долини Пене (Peene, Німеччина)

планованою автострадою А20, яка була прийнята 18 грудня 1995 р. відповідно

до ст. 6 Директиви Ради 92/43/EEC [365, c. 14].

Не менш складною і такою, що потребувала вирішення, була проблема

опустелювання. Рішення Ради 98/216/EC від 9 березня 1998 року про

176

підписання від імені ЄС Конвенції ООН про боротьбу з опустелюванням було

прийнято на підставі статей 130r і 130y в поєднанні зі ст. 228 ДЕС, враховуючи

участь Комісії від імені Співтовариства в переговорах з підготовки Конвенції,

підписаної в Парижі 14 жовтня 1994 р. У преамбулі Конвенції зазначається,

що опустелювання – «головна проблема навколишнього середовища,

викликана складними взаємодіями фізичних, біологічних, політичних,

соціальних, культурних та економічних чинників» [366, c. 1]. ЄС прийняло

заходи, включаючи законодавчі акти, і підтримало ініціативи в областях, які

підлягали захисту відповідно до Конвенції. У підсумковій Декларації ЄС

згідно зі ст. 34 даної Конвенції йшлося про порядок вступу її в силу на

території Співтовариства та фінансові інструменти її забезпечення.

Додамо, що політико-правові приписи у сфері охорони БР

підкріплювалися комплексом фінансових інструментів на рівні ЄС та на рівні

держав-членів, країн-кандидатів та інших партнерів, а також програмами

наукових досліджень і технологічного розвитку. Слід відзначити законодавче

закріплення фінансових інструментів для забезпечення правової охорони БР,

які приймалися в ЄС в період з 1988 р. Фінансування закріплювалося на трьох

рівнях. На першому рівні (ЄС) цьому були присвячені наступні акти:

Регламент Ради № 4254/88 [367, c. 15] про умови здійснення Регламенту

2052/88 про Європейський регіональний фонд розвитку; Регламент Ради №

4256/88 [368, c. 21] про умови здійснення Регламенту 2052/88 про

Європейський фонд керівництва та забезпечення сільського господарства

(EAGGF), Секція керівництва; Регламент Ради № 1164/94 [369, c. 1] про Фонд

Єдинства; Регламент Ради (ЄЕС) № 1610/89 [370, c. 5] про умови здійснення

Регламенту (ЄС) № 4256/88 про схему розвитку та оптимального використання

лісовій місцевості в сільських районах Співтовариства; Повідомлення Комісії

відповідно до Регламенту Ради (ЄЕС) № 1973/92 [371, c. 3] про фінансовий

інструмент для охорони навколишнього середовища (LIFE) щодо

пріоритетних дій, які будуть здійснені в 1995 р.; Регламент Ради (ЄЕС) №

2078/92 [372, c. 96] про методи сільськогосподарського виробництва, сумісні з

177

вимогами захисту навколишнього середовища та підтримання сільської

місцевості; Регламент Ради (ЄЕС) № 2080/92[373, c. 85] про заснування

Товариства сприяння схемі заходів лісівництва в сільському господарстві;

Регламент Ради (ЄЕС) № 2158/92 [349, c. 3] від 23 липня 1992 р. про захист

лісів Співтовариства від пожеж.

На рівні держав-членів, країн-кандидатів та інших партнерів порядок

фінансування закріплювався такими актами, як: Регламент Ради (ЄЕС) №

1118/88 про заходи заохочення розвитку сільського господарства в деяких

регіонах Іспанії [374, c. 3]; Регламент Ради (ЄЕС) № 3906/89 про економічну

допомогу Республіці Угорщина та Польській Народній Республіці [375, c. 11],

Регламент Ради № 443/9 про фінансову й технічну допомогу та економічне

співробітництво з країнами, що розвиваються, в Азії та Латинській Америці

[376, c. 1]; Регламент Ради № 1762/92 про виконання Протоколів про

фінансове та технічне співробітництво Співтовариства із

середземноморськими державами – нечленами ЄС [377, c. 1]; Регламент Ради

№ 3062/95 про сприяння охороні тропічних лісів; Рішення 91/400/ECSC, ЄЕС

Ради і Комісії від 25 лютого 1991 р. про укладення четвертої Угоди ACP-ЄЕС

[378, c. 1]; Регламент Ради (ЄС)№ 722/97 про екологічні заходи в країнах, що

розвиваються, у контексті сталого розвитку [379, c.1].

Охорона БР знаходила своє відображення і науковому підході,

втілюючись в Програмах наукових досліджень, які закріплювалися на

міжнародному рівні в трьох Рішеннях Ради на період з 1989 по 1998 рр., а

саме:

1) Рішення Ради 89/625/EEC [380, c. 9] про дві науково-дослідні

програми у сфері навколишнього середовища - STEP і Епоха (1989 р. по

1992 р.);

2) Рішення Ради 91/354/EEC [381, c. 29] про програму дослідження та

технологічного розвитку у сфері навколишнього середовища (1990 р. по

1994 р.).

178

3) Рішення Ради 94/911/EC [382, c. 1.] про програму досліджень і

технологічного розвитку, включаючи показники у сфері навколишнього

середовища та клімату (1994 р. по 1998 р.).

Крім збереження природних середовищ існування, право ЄС розробляло

і метод ex-situ в особливих об'єктах з охорони БР. У цьому контексті додамо,

що регулювалося питання вилучення диких тварин з природного середовища

їх проживання і подальше поводження з ними, закріплювалася юридична

дефініція зоопарків та їх відмінність від цирків і магазинів, вводився регістр

утримувачів зоопарків, регламентувався порядок доступу відвідувачів, умови

утримання диких тварин у неволі, забороняється зберігання, торгівля і показ

публіці з комерційною метою представників вимираючої фауни. Зоопарки

були покликані сприяти збереженню цих видів. Як приклад, наведемо

Директиву Ради 1999/22/EC [289, c. 24] від 29 березня 1999 р., яка

регламентувала умови утримання диких тварин у зоопарках. Даний акт був

прийнятий на основі ст. 130s і 189c ДЕС з урахуванням Регламенту Ради №

338/97, який вимагав підтвердження адекватності умов утримання живих

екземплярів ряду різновидів перед їх імпортом в ЄС і забороняв показ публіці

з комерційною метою тварин, внесених до списку Додатків до даного

Регламенту. Директиви Ради 79/409/EEC про охорону диких птахів [301, c. 1]

та 92/43/EEC про збереження природних середовищ існування і дикої фауни і

флори [322, c. 42] заборонили захоплення, зберігання і торгівлю цими видами.

Належне виконання законодавства Співтовариства про збереження дикої

фауни і забезпечення становища, за якого зоопарки сприяли б збереженню цих

тварин, вимагає передбачення загальної підстави для законодавства держав-

членів стосовно ліцензування та ревізії зоопарків, умов збереження тварин у

зоопарках. Головною особливістю стало визначення конкретних цілей

діяльності зоопарків, тобто здійснення наступних заходів щодо захисту

біорізноманіття в рамках функціонування зоологічних парків:

179

1) участь у дослідженнях і обміні інформацією про охорону видів

(відтворення у неволі, переселення, повторне включення видів в дику

місцевість);

2) підвищення освіти й розуміння громадськості щодо охорони БР

(інформація про різновиди і їх природніх середовища існування);

3) утримання тварин в умовах, які задовольняють їх біологічні потреби

(програма ветеринарного обслуговування);

4) попередження втечі певних тварин;

5) ведення регістра утримувачів зоопарків.

Велика увага приділялася ліцензуванню та юридичним вимогам до

організації роботи зоопарків, у разі недотримання яких компетентний орган

був у змозі заборонити відкритий доступ до зоопарку або його окремих

секторів. У разі закриття зоопарку або його частини, компетентний орган

зобов'язаний простежити, щоб тварини в ньому перебували або переміщалися

в умовах, які держави-члени вважатимуть відповідними і сумісними з умовами

Директиви.

Таким чином, мета цієї Директиви полягала в забезпеченні захисту дикої

фауни і збереження біологічного різноманіття за допомогою вжиття

державами-членами заходів із ліцензування та ревізії зоопарків

Співтовариства, і тим самим посилення ролі зоопарків у збереженні

біологічної варіативності. Підсумовуючи, додамо, що під "зоопарками"

розумілися всі постійні установи, де тварини диких видів зберігаються для

показу публіці, за винятком цирків, спеціалізованих магазинів та установ, які

держави - члени звільняють від вимог цієї Директиви на тій підставі, що вони

не призначені для показу тварин. Регламент Комісії № 1988/2000 від 20

вересня 2000 р. про призупинення доставки в Спільноту екземплярів деяких

різновидів дикої фауни і флори [383, c. 25] регулював вилучення диких тварин

із природного середовища їх проживання і подальше поводження з ними.

Ряд організацій, на кшталт Європейської асоціації зоопарків та

акваріумів, затвердив керівні принципи збереження і розміщення тварин у

180

зоопарках, покликані допомогти в розробці і прийнятті національних

стандартів у цій сфері.

Саме ці принципові положення, на наше переконання, необхідно

застосовувати Україні під час періоду гармонізації законодавства до норм ЄС

у сфері охорони біорізноманіття.

Висновки до третього розділу

Третій розділ дисертаційного дослідження присвячено вивченню

історичного досвіду правового регулювання охорони БР в умовах

європейської інтеграції та консолідації у другій половині ХХ ст., виявленню

передового досвіду та можливостей його запозичення у правову систему

України для реалізації потенціалу асоціації з ЄС у сфері сталого розвитку. Із

цією метою автором було з’ясовано підхід європейського законодавця до

формулювання правового визначення поняття “біорізноманіття” та граничних

термінів; проаналізувано історичні закономірності розвитку правових основ

охорони БР в ЄС; визначено особливості охорони головних елементів БР

(флора, фауна, середовища існування) in-situ та ex-situ.

В якості базового акта у сфері захисту біорізноманіття в ЄС автором

визначено Першу Екологічну программа дій Європейського Союзу. Однак ще

Договір про ЄС 1957 р. закріпив гармонію розвитку економіки та

навколишнього середовища як фундаментальне завдання ЄС. У цілому

починаючи з 1973 р. були розроблені сім екологічних програм ЄС, а

структурному вдосконаленню охорони БР сприяли, прийняті на їх розвиток

нормативні акти ЄС (близько 400 актів з охорони природи).

У перших Екологічних програмах відзначалася необхідність захисту

птахів і тварин, особливо рідкісних і зникаючих видів. Згубним для БР

визнавалися урбанізація природних зон і надінтенсивні методи сільського

господарства. Ці взаємопов'язані проблеми слід було вирішувати спільно і в

широкому контексті причетних до екології напрямів політики.

181

На думку європейського законодавця, проблеми охорони біорізноманіття

були взаємопов'язані і не могли вирішуватися ізольовано. Однією з ключових

особливостей європейського законодавства, на відміну від тогочасних

вітчизняних актів, стало усвідомлення потреби охорони диких тварин не лише

на певній місцевості (в певній країні-члені ЄС), а й тих, які мігрують через

внутрішньовідомчі або зовнішні національні кордони. Відповідно до

європейських актів слід було враховувати особливі характеристики певних

областей та можливі ефекти для сусідніх регіонів, що стало підтвержденням

територіального принципу охорони біорізноманіття.

Найбільш актуальними аспектами екологічної політики у сфері охрани

БР були визнані: а) розробка довгострокової та профілактичної концепції

європейської екологічної політики та спільне вирішення глобальних

екологічних проблем при активній взаємодії кожного учасника; б)

встановлення оптимального рівня вжиття необхідних заходів (місцевий,

регіональний, національний, міжнародний); в) покладання витрат на

запобігання та усунення екологічного збитку на забруднювача, у тому числі

забезпечення ефективності концепції «забруднювач платить». Загальна мета

екологічної політики полягала в поліпшенні якості навколишнього середовища

і умов життя народів Співтовариства.

Важливим інструментом вирішення цих завдань стало впровадження

особливої категорії якісних цілей - системних вимог, встановлених для даного

навколишнього середовища або його частин. Одним із засобів досягнення або

наближення до якісних цілей стали стандарти, які адресувалися

відповідальним особам або органам і встановлювали рівні загрози або

несприятливого впливу, що не підлягають перевищенню. Стандарти

закріплювалися за допомогою законів, інструкцій, адміністративних заходів,

взаємними угодами або добровільним прийняттям. На думку автора, такі

поняття, як критерії, якісні цілі, стандарти, що використовувалися в політико-

правових актах ЄС, можна за своєю природою порівняти з нормами і

правилами, що в той же період застосовувалися в законодавстві України.

182

Методи їх використання та специфікації могли видаватися у формі "зводу

правил", що вбачається автором дисертації як паралель з Державними

стандартами (ДСТ) в Україні у цій сфері.

У розглядуваний автором період вперше вводиться поняття «якість

навколишнього середовища», а новацією процесу охорони біорізноманіття в

ЄС стало введення поняття «кероване навколишнє середовище», тобто таке

природне середовище, яке штучно створюється для виведення особливих видів

тварин і рослин при недопущенні їх виходу за межі встановлених кордонів.

При дослідженні Першої та Другої (на 1973-1982 роки) ЕП виокремлено

основний, найголовніший, принцип екологічної політики ЄС, що відрізняє

акти другої половини ХХ ст. від тих, що приймалися раніше, – підвищення

рівня наукового і технологічного знання для покращення якості

навколишнього природного середовища і боротьби з погрозами для БР.

Наведено нормативні акти, що підтвержують цю тезу, а саме рішення Ради ЄС

від 8 грудня 1975 р. «Про встановлення загальної процедури для введення та

постійного оновлення переліку джерел інформації щодо навколишнього

середовища в Співтоваристві» та три Рішеннях Ради ЄС на період з 1989 по

1998 р. в яких закріплювався принцип наукової доцільності в правовій охороні

БР.

Те починання, яке було покладено Першою екологічною програмою

1973 р., одержало свій розвиток у Другій 1977 р. і Третій 1986 р. Програмах

дій у сфері охорони навколишнього середовища. Подальшому розвитку

охорони БР слугувала Четверта екологічна програма (ЕП 4) на 1987 - 1992 рр.

Профілактика, попередження проблем навколишнього середовища стали

домінантою екологічної стратегії ЄС. А наступна, ЕП 5 сформулювала

сучасний принцип сталого розвитку як баланс між суспільством і природним

світом, підтримуючим якість життя. До середини 80-х років екологічна

політика поступово перейшла від сприйняття проблем навколишнього

середовища (фактичних або потенційних) до встановлення та проведення

необхідних коригувальних або профілактичних заходів, основна мета яких

183

полягала в запобіганні спричиненню шкоди довкіллю або, якщо пошкодження

вже нанесено, його виправленню. У 5 ЕП показовим стало комбінування

принципу субсидіарності (основного в охороні БР) з більш широкою

концепцією розділення відповідальності, яка передбачала не стільки вибір дій

на одному рівні, виключаючи інші, як, скоріше поєднання суб'єктів,

інструментів і механізмів на відповідних рівнях. Із метою переломити згубну

тенденцію споживацтва нова стратегія, поряд із законодавчим підходом

«зверху вниз», припускала залучення економічних і соціальних партнерів

«знизу вгору».

Шоста Екологічна програма, на відміну від попередніх п'ятирічних

періодів, була розрахована на строк більше десяти років, саме у цьому полягав

недолік минулих програм. Зроблено висновок, що певна неефективність

деякою мірою залежали від короткостроковості їх дії. Характерною рисою

даної програми стало використання зваженого підходу та запроваждення дій

на майбутнє, адже в законодавстві враховувалася і ситуація в країнах-

кандидатах до вступу в ЄС.

Таким чином, у розглядуваний автором період було виокремлено ряд

актів ЄС, які поклали початок регулюванню такого елементу БР, як земна

фауна. На основі екологічних програм вже перші акти у сфері охорони земної

фауни і флори були спрямовані на захист птахів від вимирання і винищення, а

середовищ їх існування – від руйнування різною діяльністю людини,

включаючи торгівлю рідкісними видами. Причому мігруючі види птахів

відразу розглядаються як спільна спадщина, а не як виняткова власність

країни, де вони могли бути в даний час. Головними напрямками цього

регулювання стало встановлення особливого транскордонного режиму

охорони перелітних птахів і мігруючих диких тварин.

Політико-правові приписи у сфері охорони БР підкріплювалися

комплексом фінансових інструментів на рівні ЄС та на рівні держав - членів,

країн - кандидатів та інших партнерів, а також програмами наукових

досліджень і технологічного розвитку.

184

Зважаючи на глобальний характер правовой охорони водної флори й

фауни в ЄС, збереження водних ресурсів від надмірного забруднення та захист

водних територій, як місця проживання живих організмів стає першочерговим

завданням законодавця. Так, Канберська конвенція ООН 1980 р. про

збереження живих морських ресурсів Антарктики, яку ратифікувала і Україна,

визначила, що морськими живими ресурсами вважаються: «популяції

плавникових риб, молюсків, ракоподібних і всіх інших видів живих організмів,

включаючи птахів, що живуть на південь від антарктичної конвергенції». У

рамках цього акти ЄС почали регулювати порядок використання китів і

тюленів. У ряді випадків комерційний імпорт в ЄС певної морської продукції

було взагалі заборонено.

Підтримання БР в Європі відбувалося за допомогою стійкої організації

охорони середовища існування особливої значущості та контролю за

використанням і торгівлею видами дикої природи. Із метою збереження

взаємопов'язаної мережі оптимальних середовищ існування утворена система

Natura 2000 з цілісним комплексом всіх елементів БР. Саме такий

екосистемний підхід дозволяв забезпечити моніторинг стратегії

Співтовариства з охорони БР, розвиток параметрів взаємодії екосистем з

людською діяльністю, збереження зникаючих видів і генетичних ресурсів у

рамках системи Natura 2000 і Лісової стратегії ЄС з координацією всіх

причетних країн, включаючи Україну. Щоб призупинити скорочення БР через

забруднення повітря, води і ґрунту, майже 1/5 частина території ЄС отримала

статус охоронюваних природних районів.

Європейського законодавця відрізняє коректна оцінка головних загроз

для середовищ існування, визначення найбільш негативних антропогенних

факторів, до того ж великою мірою використовувався науковий підхід для

виокремлення найбільш ефективних способів охорони БР. Основною для

закріплення відповідного правового режима була класифікація природних

типів середовищ існування в рамках Співтовариства (що включала наступні

185

категорії територій: Альпійський, Атлантичний, Континентальний, Макронезія

і Середземномор'я).

Крім збереження природних середовищ існування, право ЄС розробляло

і метод ex-situ в особливих об'єктах з охорони БР. У цьому ключі

регулювалося вилучення диких тварин з природного середовища їх

проживання і подальше поводження з ними, закріплювалася юридична

дефініція зоопарків та їх відмінність від цирків і магазинів, вводився регістр

утримувачів зоопарків, регламентувався порядок доступу відвідувачів, умови

утримання диких тварин у неволі, заборонялися зберігання, торгівля і показ

публіці з комерційною метою представників вимираючої фауни. Саме це є

надійною основою для запозичення історико-правового досвіду в

законодавство України.

186

ВИСНОВКИ

У висновках наведено теоретичне узагальнення і вирішення наукового

завдання, яке полягає у визначенні сутності та особливостей становлення і

розвитку правових основ охорони біорізноманіття в Україні та ЄС у другій

половині ХХ ст.

Основними науковими й практичними результатами дослідження, які

сприяли розв’язанню наукового завдання, є такі:

1. На основі здійсненого огляду нормативно-правової бази та правової

літератури наведено авторське визначення поняття "біорізноманіття", як –

комплексний діапазон видів фауни, флори і середовищ існування (біотичного і

абіотичного характеру, природного та антропогенного походження), які в

синтезі складають основу оптимального функціонування екологічної системи

планети. За допомогою підбору і визначення термінів виявлено рівень

взаємозв'язку складових, що, у свою чергу, є основним для захисту БР.

2. Більшість існуючих періодизацій розвитку законодавства про охорону

природи не відображає специфіки змісту і динаміки процесу. Відсутність

однієї загальної періодизації пояснюється структурно-функціональною

багатогранністю проблеми, а також відсутністю спеціальних історико-

правових досліджень даної тематики. Керуючись хронологією прийняття

базових актів у цій сфері, запропоновано та обґрунтовано періодизацію

правової охорони біорізноманіття в Україні: 1) 1949 –1960 рр., 2) 1960 – 1973

рр., 3) 1973 – 1991 рр., 4) 1991 – 2004 рр., 4) сучасний етап.

3. Недоліками закріплення термін БР в законодавстві України є: (а)

нечіткість термінологічної бази у цій сфері; (б) занадто неоднозначне

вживання даного терміна в різних контекстах; (в) невпорядкований імпорт із

європейського та міжнародного законодавства; (г) необізнаність населення не

тільки про конкретні проблеми біорізноманіття, а й відсутність уявлення про

значення даного терміна. Порушеннями вимог юридичного синтаксису

оформлення терміна «біорізноманіття» в законодавстві України є –

недотримання правила однозначності, стійкості терміна і загальна

187

безсистемність термінології, коли зазначене поняття отримує неоднозначну

конотацію. Український законодавець: (а) розглядає елементи БР окремо, не

приділяючи належної уваги комплексному характеру цього об'єкта (що не

може не позначатися на оптимізації його захисту), (б) включає в текст

юридичних документів неправильні визначення, (в) порушує правила стійкості

й однозначності терміна БР. Рекомендовано виправити існуючі помилкові

поняття та визначення в нормативних актах.

4. Головні принципи і вектори в охороні БР в українському законодавстві

та нормативному матеріалі ЄС є тотожними, а саме: 1) принцип планування; 2)

комплексний характер; 3) принцип гласності; 4) наукова обґрунтованість; 5)

принцип забезпечення екосистемної рівноваги, що можливо порівняти з

сучасною світовою природоохоронною концепцією сталого розвитку

(sustainable development); 6) принцип субсидіарності, який втілювався в

нормативних актах України через закріплення в конкретних вказівках по

окремих областях і районах, щоб питання охорони БР по можливості

вирішувались на місцевому рівні

5. Значний юридичний матеріал ЄС підтвердив доцільність переходу до

розробки Екологічних програм України на базі історико-правової та діючої

практики ЄС (на прикладі Першої – Сьомої Екологічних програм ЄС (1973-

2013) з урахуванням регіональних, територіальних та природних особливостей

нашої держави. Визначена історико-правова аналогія законодавства України із

нормативними актами ЄС у 1974 р., коли в практику увійшла розробка

перспективних і річних планів з охорони природи та раціонального

використання природних ресурсів і внесення їх в РМ УРСР як органічної

частини загальних планів розвитку народного господарства. Територіальні й

часові коротко- і середньострокові плани – єдино вірний метод розвитку

широкої мережі об’єктів охорони біорізнаманіття in-situ та ex-situ.

6. Правова охорона біорізноманіття не може ефективно здійснюватися на

національному рівні, оскільки вимагає міжнародної співпраці та створення

системи спеціальних органів для її забезпечення. Проблема охорони

188

біорізноманіття має носити пан-європейський характер, основи якого було

закладено у другій половині ХХ ст.

7. Виокремлено етап, що передував прийняттю Конвенції про БР 1992 р.

(1988 – 1992 рр.) на основі вивчення зарубіжних архівних документів

спеціальних робочих груп, архівних даних про фінансову доцільність

прийняття КБР 1992 р., звітів з попередніх зустрічей, нарад та переговорних

сесій, які тривали майже чотири роки (з листопада 1988 р. – по травень 1992

р.). Залучені архівні дані дали підстави виділити три фактори

(співробітництво, фінансування та інформацію) як головні елементи

«успішноcті» міжнародних актів такого характеру.

8. Необхідна належна увага законодавця не лише охороні біорізноманіття

в природному стані (in-situ), а й створення, регламентування та фінансування

збереження біологічних видів ex-situ (наприклад, в дендро- і зоопарках).

Запропоновано розробити проект Закону України «Про зоологічні парки» з

урахуванням історико-правового досвіду українського законодавства і

міжнародних актів ЄС.

9. Визначну роль в проведенні ефективної політики збереження

біорізноманіття відіграють стандартизація та уніфікація юридичних термінів,

що вживаються в цій сфері (“біорізноманіття”, “сталий розвиток”, “критерії”,

“стандарти”, ін.). Необхідно інтегрувати екологічні “вектори”, “пріоритети”,

“стандарти” та “критерії” в усі компоненти державної політики і

законодавства України, тим самим виконавши “екологізацію” всіх галузей

права України, як це було реалізовано в ЄС у другій половині ХХ ст.

189

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Туниця Ю.Ю. Про концепцію стимулювання екологічно безпечної

економіки. Виступ на сесії загальних зборів Національної академії наук

України 12 квітня 2012 р. / Ю. Ю. Туниця // Вісник НАН України. –

2012. – № 5. – С. 26–29.

2. Гетьман А. П. Правовые проблемы экологической политики

Европейского Союза и Украины / А. П. Гетьман, В. И. Лозо. – Харьков:

Право, 2014. – 280 с.

3. Jones M. J. Accounting for biodiversity: A pilot study. The British

Accounting Review / Jones M. J. – 28(4) 1996. – Р. 281. – 303.

4. Jim MakNeill. Beyond Interdependence: The Meshing of the World’s

Economy and the Earth’s Ecology / Jim MakNeill, Peter Winsemius & Taizo

Yakushiji. – New York: Oxford University Press, 1991. – 159 p.

5. Brundtland G.H. Environment: a decisive battle. World Commission on

Environment and Development, Our Common Future (Brundtland Report). –

New York: Oxford University Press, 1987. – p. 291

6. Державна служба статистики. Демографічна ситуація в Україні у січні–

вересні 2014 р. № 239/0/10.2 вн-14 [Електронний ресурс] – Режим

доступу: http://www.ukrstat.gov.ua 17.11.2014

7. Четвертый Национальный доклад Украины. – Киев, 2010. [CBD Fourth

National Report] http://www.cbd.int/doc/world/ua/ua-nr-04-ru.pdf

(25.03.2015)

8. Rapport D. J. Assessing ecosystem health / Rapport D. J., Costanza R.,

McMichael A. J. // Trends in Ecology & Evolution. – 1998. – Т. 13. – №. 10.

– С. 397– 402.

9. Лозо В. И. Правовые основы экологической стратегии Европейского

Союза. Концепция, программное обеспечение, систематизация и

комментарий действующего законодательства ЕС / В. И. Лозо. – Харків:

190

Право, 2008. – 368 с.

10. Лебедева Н. В. Биологическое разнообразие и методы его оценки / Н. В.

Лебедева, Д. А. Криволуцкий // География и мониторинг

биоразнообразия. – Москва: Изд. Научного и учебно-методического

центра, 2002. – с. 142.

11. Памяти Олега Степанович Колбасова // Правоведение. – Санкт-

Петербург : Изд-во СПбГУ, 2000. – № 2. – С. 272 – 273.

12. Колбасов О. С. Проблемы совершенствования советского водного

законодательства. автореф. дис. ... д-ра юрид. наук / О.С. Колбасов. –

Москва, 1968. – 34 c.

13. Колбасов О. С. Экология: политика – право. Правовая охрана природы в

СССР / О. С. Колбасов. – Москва : Наука, 1976., – 230 c.

14. Шемшученко Ю.С. Юридическая ответственность в области охраны

окружающей среды / Ю. С. Шемшученко, В. Л. Мунтян, Б. Г. Розовский;

Ин-т гос. и права АН УССР. – Киев : Наукова думка, 1978. – 280 с.

15. Мунтян В. Л. Правова охорона природи УРСР : навч. посібник / В. Л.

Мунтян. – 2-ге вид., доп. – Київ : Вища шк., 1982. – 232 с.

16. Колбасов О.С. Окружающая среда и право / О. С. Колбасов // Правовая

охрана окружающей среды при социализме. – Москва: Ин-т гос. и права

АН СССР, 1984, – 136 с.

17. Колбасов О.С. Окружающая среда под охраной закона // Cборник статей.

– Москва: Ин-т гос. и права АН СССР. – 1982. – C. 148

18. Охрана окружающей среды // Управление, право: сб. науч. трудов / ред.

Ю.С. Шемшученко и др. – Киев: Наукова думка,1982– 208 c.

19. Башмаков Г.С. Эффективность юридической ответственности в охране

окружающей среды / Г.С. Башмаков, С.А. Боголюбов, М.М. Бринчук

Л.И., Булгакова и др.; отв. ред.: О.С. Колбасов, Н.И. Краснов. – Москва:

Наука, 1985. – 225 c.

191

20. Колбасов О. Материальная ответственность предприятий за загрязнение

окружающей среды / О. Колбасов // Советская юстиция. – Москва :

Юрид. лит., 1974, № 20. – С. 16– 17

21. Беляев Н.А., Колодкин А.Л., Королев А.И., Петров Г.И. Правовые

вопросы охраны природы в СССР: Сб. статей/ Отв. ред. Г.Н. Полянская.

– Москва: Госюриздат, 1963. – 330 с.

22. Сергеева Т.Л. Охрана природы по советскому уголовному

законодательству / Т.Л. Сергеева // Правовые вопросы охраны природы в

СССР. – Москва : Госюриздат, 1963. – С. 168– 227

23. Липинский Д. Соотношение функций и целей уголовной

ответственности / Д. Липинский // Уголовное право. – 2004. – № 2. – С.

40.

24. Бородин И. П. Охрана памятников природы (Отдельный оттиск из

"Трудов Ботанического Сада Императорского Юрьевского

Университета") / И.П. Бородин. – Юрьев: Тип. К.Маттисена, 1910, –Т.

10. – С.297– 317.

25. Про оголошення частин колишнього маєтку Фальцфейна «Асканія-

Нова» і «Елізаветфельд» народно-заповідним парком: Декрет РНК

України від 3 квітня 1919 р. // ЗУ УРСР. – 1919. – С.400.

26. Сова Т.В. О заповеднике «Луганський природний заповідник НАН

України» [Электронный ресурс] / Т.В. Сова, Л.П. Боровик, С.В. Глотов.

– Режим доступа : http://zapovednik.lg.ua

27. Емельянова В. Г. Законодательство о заповедниках, заказниках,

памятниках природы / В.Г. Емельянова. – Москва: Юрид. лит., 1971.–

64с.

28. Окорокова Л. Я. Правовой режим государственных заповедников в

СССР / Л. Я. Окорокова. – Воронеж : Изд-во Воронежского ун-та, 1982.

– 107 с.

192

29. Кукушкин Г. Я. Государственное планирование социалистического

природопользования // Г. Я. Кукушкин. – Москва : Мысль, 1981. – С.

158.

30. Колбасов О. С. Охрана природы по советскому законодательству / О. С.

Колбасов. – Москва : Госюриздат, 1961. – 74 с.

31. Красилич Н.Д.: Организационно-правовые вопросы охраны природно-

заповедного фонда : дис. … канд. юрид. наук. / Н.Д. Красилич. – Киев,

1987. – 180 с.

32. Реджепова Н. Совершенствование природопользования на заповедных

объектах (правовые вопросы) / Н. Реджепова // Проблемы

совершенствования советского законодательства. – 1987. – Вып. 37. – С.

97– 109.

33. Ковтун О.М. Правові аспекти охорони територій та об'єктів природно-

заповідного фонду України : автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.06 /

Олена Миколаївна Ковтун; НАН України, Інститут держави і права ім.

В.М.Корецького. – Київ, 2008. – 16 с.

34. Бевзенко В.М. Управління природно-заповідним фондом в Україні:

організаційно-правові питання : дис... канд. юрид. наук: 12.00.07 /

Володимир Михайлович Бевзенко; Нац. ун-т внутр. справ. – Харків ,

2005. – 214 с.

35. Герасименко Я. О. Правова охорона природно-заповідного фонду

України // Я. О. Герасименко // Вісник Академії правових наук України.

– Харків : Право, 2010. – № 4 (63). – С. 266– 271.

36. Товкун М. О. Правові проблеми збереження біорізноманіття / М. О.

Товкун // Юридична осінь 2011 р.: зб. тез доп. та наук. повідомл. учасн.

Всеукр. наук.-практ. конф. молодих учених та здобувачів (9 листоп. 2011

р.) ; Нац. ун-т "Юрид. акад. України ім. Я. Мудрого". – Харків : Нац. ун-т

"Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого", 2011. – С. 118– 119.

193

37. Годованюк А.Й. Правовий режим земель природно-заповідного фонду :

дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.06 / Андрій Йосипович Годованюк;

Одеська національна юридична академія. – Одеса, 2008. – 212 с.

38. Черемнова А. І. Правове регулювання використання територій та

об’єктів природно-заповідного фонду / А. І. Черемнова //

Природноресурсове право України: навч. посібник / за ред. І. І.

Каракаша. – Київ : Істина, 2005. – 376 с.

39. Анисимов А.П. Правовой режим животных как объекта гражданских и

иных правоотношений / А. П. Анисимов, Д. Э. Копылов, А. А. Мохов //

Современное право. – Москва : Новый Индекс, 2007. – № 4. – С. 93–98.

40. Harrison J. Harmonizing the information management infrastructure for

biodiversity-related treaties / Harrison J., Collins M. – Tokyo: United Nations

University - 1999. – P. 57-71

41. Шайдуллина А. А. Международно-правовое регулирование устойчивого

использования биологического разнообразия: дис. … канд. юрид. наук:

12.00.10 / Шайдуллина Алина Андреевна. – Казань, 2013.

42. Шитиков В.К. Оценка биоразнообразия: попытка формального

обобщения / В.К. Шитиков, Г.С. Розенберг // Количественные методы

экологии и гидробиологии: сб. науч. трудов, посвященный памяти А. И.

Баканова / под ред. Г.С.Розенберга. – Тольятти: ИЭВБ РАН, 2005. – С.

91– 129.

43. Марков В.А. Биоразнообразие и охрана природы : учеб. пособие / В.А.

Марков, Е.С. Иванов, Е.А. Лупанов ; Рязан. гос. ун-т им. С.А. Есенина. –

Рязань, 2009. – 404 с.

44. Hamilton A. J. Species diversity or biodiversity? / Hamilton A. J. // Journal of

Environmental Management. – 2005. – Т. 75. – №. 1. – С. 89– 92.

45. Whittaker R. H. Evolution and Measurement of Species Diversity

[Электронный ресурс] / R. H. Whittaker // Taxon IAPT – Vol. 21. – № 2/3

(May, 1972), – Р. 213–251. – Режим доступа :

http://www.jstor.org/stable/1218190

194

46. Birnie P. International Law and Environment / Birnie P., Boyle A., Regwell

C. // Oxford: University Press, third ed. – 2009. – P.583–752.

47. Trouwborst A. International nature conservation law and the adaptation of

biodiversity to climate change: a mismatch? / Trouwborst A. // Journal of

Environmental Law. – 21 (3). – 2009. – P. 419.

48. Ковальченко И. Д. Теоретико-методологические проблемы исторических

исследований: Заметки и размышления о новых подходах / И. Д.

Ковальченко // Новая и новейшая история. – 1995. – №1. – С. 3– 33.

49. Жаров С. Н. О некоторых методах историко-правового исследования / С.

Н. Жаров // Вестник ЮУрГУ, серия “Социально-гуманитарные науки”. –

№1(10). – 2002. – С. 29–31.

50. Лоранс Буассон де Шазури. Конвенция о биологическом разнообразии и

Протокол по биобезопасности [Электронный ресурс] / Лоранс Буассон

де Шазури // United Nations Audiovisual Library of International Law. –

Режим доступа: http://legal.un.org/avl/pdf/ha/cpbcbd/cpbcbd_r.pdf

51. Конвенція про охорону біологічного різноманіття від 05.06.1992 р.

[Электронный ресурс], – Режим доступа –

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_030

52. Simoneta Negrete-Yankelevich. What do we mean by biodiversity? Instituto

de Ecologia A.C., Xalapa, México / Simoneta Negrete-Yankelevich // Ludus

Vitalis. – 2007. – Vol. XV. – №. 28., – Р. 45–68.

53. Bibby C.J. 1992. Putting biodiversity on the map: Priority areas for global

conservation / Bibby, C.J., Collar, N.J., & Crosby, M.J., Heath, M. F.,

Imboden, C., Johnson, T. H., Long, A. J., Stattersfield, A. J., & Thirgood //

Cambridge, UK: International Council for Bird Preservation, 1990. – 90 p.

54. Puumalainen, J. Structural, compositional and functional aspects of forest

biodiversity in Europe / J. Puumalainen ; UN, Econ. Commiss. for Europe,

FAO [et al]. – New York, Geneva : UN, 2001. – XII, 88 p.

55. Andrew J. Hamilton. Species diversity or biodiversity? / Andrew J. Hamilton

// Journal of Environmental Management. – № 75 (2005) – Р. 89–92.

195

56. DeLong D. C. Defining biodiversity / DeLong D. C. // Wildlife Society

Bulletin (24). – 1996. – С. 738–749.

57. Marc P. Maintaining spider biodiversity in agroecosystems as a tool in pest

control / Marc P., Canard A. //Agriculture, ecosystems & environment. –

1997. – Т. 62. – №. 2. – С. 229– 235.

58. Bond E. M. Biodiversity and ecosystem functioning at local and regional

spatial scales / Bond E. M., Chase J. M. //Ecology letters. – 2002. – Т. 5. – №.

4. – Р. 467– 470.

59. Takacs D. The idea of biodiversity: philosophies of paradise / Takacs D. //

The Johns Hopkins University Press. – 1996 – 393 р.

60. Brockerhoff E. G. Biodiversity in New Zealand plantation forests: policy

trends, incentives, and the state of our knowledge / Brockerhoff E. G., Ecroyd

C. E., Langer E. R. //New Zealand Journal of Forestry. – 2001. – Т. 46. – Р.

31– 37.

61. Гвоздик П. О. Трансформаційні процеси в екологічному законодавстві:

від Закону «Про охорону природи в Українській РСР» (1960 р.) до

майбутнього Екологічного кодексу України // П. О. Гвоздик // Вісник

Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О.

Дідоренка. – 2009. – Вип. № 4. – С. 165– 173.

62. Струтинская-Струк Л. В. Правововое регулирование сохранения

биоразнообразия: международная практика и украинские реалии (на

примере карпатского региона) / Л. В. Струтинская-Струк // Міжнародне

право навколишнього середовища: стан та перспективи розвитку :

матеріали Міжнар. наук.-практ. конф. – Київ : Обрії, 2010. – С. 91– 97.

63. Campbell A. K. Save those molecules: molecular biodiversity and life /

Campbell A. K. // Journal of Applied Ecology. – № 40 (2). – 2003. – Р. 193–

203.

64. Вылегжанин А. Н. Биоразнообразие морской среды и международное

право / А. Н. Вылегжанин // Государство и право. – 2001. – № 3. – С. 69–

81.

196

65. Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної

мережі України на 2000–2015 роки : Закон України від 21.09.2000 р. №

1989-III [Электронный ресурс] – Режим доступа

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1989– 14

66. Розенберг Г.С. Все врут календари! (экологические хронологии)

[Электронный ресурс] / Розенберг Г.С., Краснощеков Г.П. – Тольятти:

ИЭВБ РАН, 2007. – 177 с. – Режим доступа :

http://ashipunov.info/shipunov/school/books/rozenberg2007_vse_vrut_kalend

ari.pdf

67. Сукачев В.Н. Растительные сообщества (введение в фитосоциологию) /

В. Н.Сукачев. – 4-е изд. – Ленинград – Москва: Книга, 1928. – 232 с.

68. Carson Rachel. Silent spring / Carson Rachel, Lois Darling and Louis Darling

// Boston: Houghton Mifflin, Cambridge, MA, Riverside Press, 1962. – 368 p.

69. Whittaker R. H. Evolution and Measurement of Species Diversity

[Електронний ресурс] / R. H. Whittaker // Taxon IAPT. – Vol. 21. – № 2/3

(May, 1972). – Р. 213– 251. – Режим доступу :

http://www.jstor.org/stable/1218190

70. Lovejoy T.E. in: Barney, G.O. (Ed.), The Global 2000 Report to the President.

The Technical Report. // T. E. Lovejoy, – Vol. 2. – Penguin. – 1980 – Р. 327–

332.

71. Norse, E.A., McManus, R.E., Environmental Quality 1980: The Eleventh

Annual Report of the Council on Environmental Quality / Norse, E.A.,

McManus, R.E.// U.S. Government Printing Office, Washington, DC – 1980.

– Р. 31–80.

72. Haila Y. The phenomenon of biodiversity in conservation biology / Haila Y.,

Kouki J. // Annales Zoologici Fennici 31. – Vol. 31. – № 1. – Helsinki, 1994.

– Р. 5–18.

73. D. L. Hawksworth. Biodiversity, measurement and estimation / D. L.

Hawksworth, J. L. Harper // Philosophical Transactions of the Royal Society

of London. – 1995. – 120 p.

197

74. European Commission Analytical report 2007, 2010, 2013 – Attitudes of

Europeans towards the issue of biodiversity [Електроний ресурс] – Режим

доступу http://ec.europa.eu/public_opinion/flash/fl_379_en.pdf

75. Тилле А. А. Презумпция знания законов // А. А. Тилле / Правоведение. –

Ленинград : Изд-во Ленингр. ун-та, 1969. – № 3. – С. 34– 39.

76. Елькин С. В. Проблемы определения объектов сохранения

растительного мира как части биоразнообразия согласно

законодательству Украины / С. В. Елькин // Підприємництво,

господарство і право. – 2004. – № 1. – С. 66– 70.

77. Пармузин Ю. П. Средняя Сибирь. Очерк природы/ Ю. П. Пармузин.

Москва: Мысль, 1964. — Географическая серия — Иллюстрации. Карты.

– 312 с.

78. Елькин С. В. Категория «ландшафт» в земельном и экологическом

законодательстве Украины и других государств / С. В. Елькин // Ученые

записки Таврического национального ун-та им. В. И. Вернадского.

Серия : Юридические науки. – 2010. – Т. 23 (62). – № 2. 2010. – С. 161–

168.

79. Всеєвропейська стратегія збереження біологічного та ландшафтного

різноманіття : Рада Європи; Стратегія, Міжнародний документ від

25.10.1995. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/994_711/,

80. Андрейцев В. І. Феноменологічні аспекти формування ландшафтного

права і законодавства / В. І. Андрейцев // Екологічне право і

законодавство суверенної України: проблеми реалізації державної

екологічної політики : монографія / В. І. Андрейцев. – Дніпропетровськ,

2011. – С. 119–204;

81. Лозо О. В. Правове регулювання охорони ландшафтів в Украіні та

Європейскому Союзі: порівняльний аналіз : автореф. дис. на здобуття

наук. ступеня канд. юрид. наук / О. В. Лозо. – Харків, 2015. – 20 с.

82. Дедю И.И. Экологический энциклопедический словарь / И.И. Дедю.–

198

Кишинев: Гл.ред. Молдавской советской энциклопедии, 1989. – 406с.

[Електронний ресурс] – Режим доступу.:

http://www.cnshb.ru/AKDiL/0039/

83. Declaration of the Council of the European Communities and of the

representatives of the governments of the member states meeting in the

council 'On the Programme of Action of the European Communities on the

Environment' // – Official Journal of the European communities C 112,

20.12.1973. p. 1–53.

84. Council Decision of 24 June 1982 on the conclusion of the Convention on the

conservation of migratory species of wild animals (82/461/EEC) // Official

Journal of the European communities – OJ L 210 of 19/07/1982. – p.10

85. Известия императорской академии наук. –VI серия. –Том VII. – 1913.–

Санкт-Петербург. – [Електронний ресурс] Режим доступу :

http://ia600402.us.archive.org/28/items/izviestiaimper06071218impe/izviestia

imper06071218impe.pdf

86. Голиченков А.К. Очерки истории экологического права. Управление и

контроль за природопользованием по советскому законодательству

1917–30 годов / А.К. Голиченков, Т.Е. Новицкая, С.В. Чиркин // Вестн.

Моск. ун-та. Сер. 11. Право. – 1991. – № 3. – С. 50- 57.

87. Бринчук М.М. Экологическое право (право окружающей среды):

учебник для высших юридических учебных заведений / М.М. Бринчук. –

Москва: Юристъ, 1998.– 688 с.

88. Фефелова И.А. История возникновения и развития экологического права

/ И.А. Фефелова // История государства и права. –2010. – № 10. – С. 35–

37.

89. Право на благоприятную окружающую среду как конституционная

ценность : диссертация ... кандидата юридических наук : 12.00.02 /

Пермиловский Михаил Сергеевич; - Казань, 2014. - 211 с.

199

90. Белый И. Л. Природоохранительная активность Советского государства.

Становление и развитие (К истории и теории вопроса) : дис. ... канд.

юрид. наук / И. Л. Белый. – Одесса : Б. и., 1983. – 193 с.

91. Борейко В. Е. История охраны птиц в Киевской Руси, Российской

империи и Советском союзе. Х в – 1964 г. / В. Е. Борейко // Практичні

питання охорони птахів / ред. В. М. Грищенко. – Чернівці,1995. – С. 172

92. Дейнега М. А. Формування та розвиток агромеліоративного

законодавства у 1922− 1990 рр / М. А. Дейнега // Науковий вісник

Національного університету біоресурсів і природокористування України.

Серія: Право. – 2012. – №. 173 (3). – С. 65– 70.

93. Ковтун О. М. Законодавство України про охорону природно–

заповідного фонду: становлення, сучасний стан, проблеми

реформування / О. М. Ковтун // Адвокат. – 2008. – №2. – С. 21– 24.

94. Об охране природы на территории УССР : постановление Совета

Министров от 3 июля 1949 г. // Собрание постановлений СМ УССР. – №

11. – Ст.40.

95. Николаев В.В. Охрана окружающей среды в Европейском союзе (Право,

политика, дипломатия) : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.10 / В.В.

Николаев. – Москва, 2004. – 179 c.

96. S. P. Johnson. The Environmental policy of the European Communities / S. P.

Johnson & Guy Coralle. – London, UK, 1998. –349 p.

97. Гурина М.В. Участие Великобритании и Франции в реализации

социальной политики ЕС в 1972–2007 гг. [Электронный ресурс] / М.В.

Гурина // Журнал международного права и международных отношений.

– 2008 – № 4. – Режим доступа : http://evolutio.info/content/view/1455/215/

98. Ziegler, Andreas R. Trade and environmental law in the European

Community / Andreas R. Ziegler – Oxford: Clarendon Press ; New York :

Oxford University Press, 1996. – 308 p.

200

99. Лозо В. І. Етапи розвитку правових основ екологічної стратегії

Європейського Союзу / В. І. Лозо // Вісник Акад. прав. наук України. –

2004. – № 36. – С. 124–139.

100. Мохаммад С. А. Международное экологическое право в исторической

ретроспективе / С. А. Мохаммад // Евразийский юридическийжурнал. –

2011. – № 8 (39). – С. 44– 49.

101. Копылов М. Н. Международное экологическое право: кодификация и

прогрессивное развитие / М. Н. Копылов, Э. Ю. Кузьменко. – Москва:

Изд-во РУДН, 2005. – С. 250

102. Анвар М. С. Международное экологическое право в исторической

ретроспективе / М. С. Анвар // Евразийский юридический журнал. –

2011. – № 8 (39) 2011. – С. 44–49.

103. Міжнародне право: підручник / відп. ред. Ю.М. Колосов, Е.С.

Кривчикова. – Москва : МО, 2005. – С. 234.

104. Абашидзе А.Х. Первая международная экологическая конференция –

Конференция по международной охране природы (Берн, 1913 г.)

[Электронный ресурс] / А.Х. Абашидзе, А.М. Солнцев // Экологическое

право. – Москва : Юрист, 2006. – № 4. – С. 2-4. – Режим доступа :

http://www.intlaw– rudn.com/research/publications/environment/pervaya–

mezhdunarodnaya– ekologicheskaya– konferenciya– 2013– konferenciya–

po– mezhdunarodnoi– ohrane– prirody– bern– 1913– g./

105. Мировая охрана природы. Отчет академика И. П. Бородина о

командировке в Берн на Конференцию по международной охране

природы // Речи и доклады, читанные на Конференции по

международной охране природы в Берне, в ноябре 1913 года, делегатами

от Швейцарии, Австралии, Бельгии, Великобритании, Голландии,

Норвегии, России, Сев.-Ам. соед. штатов и Франции – Типография:

М. М. Стасюлевича, 1915. – 1066 c.

106. Sarasin P., Ueber die Aufgaben des Weltnaturschutzes : Denkschrift gelesen

in Bern 1913 / von Paul Sarasin. – Helbing & Lichtenhahn, 1914 – Р. 62.

201

107. Копылов М.Н., Кузьменко Э.Ю. Международное экологическое право:

кодификация и прогрессивное развитие / М.Н. Копылов,

Э.Ю.Кузьменко. – Москва, 2005. – С.71.

108. Международная конвенция по регулированию китобойного промысла

редакция от 19.11.1956 г. [Электронный ресурс]. – Режим доступа:

http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/MU46003.html

109. Конвенция о водно-болотных угодьях, имеющих международное

значение главным образом в качестве местообитаний водоплавающих

птиц [Электронный ресурс]. – Режим доступа:

http://www.unesco.ru/rus/pages/Admin01122004193407.php

110. Конвенция по международной торговле видами мировой флоры и

фауны, находящимися под угрозой исчезновения от 03.03.1973 г.

[Электронный ресурс] – Режим доступа:

http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/MU73K07U.html

111. Конвенция по сохранению мигрирующих видов диких животных 1979 г.

[Электронный ресурс], – Режим доступа: http://natureworld.ru/zakonyi– i–

postanovleniya– drugih– stran– i– gosudarstv/konventsiya– po– sohraneniyu–

migriruyuschih– vidov– dikih– zhivotnyih– bonnskaya– konventsiya.html

112. Всемирная стратегия охраны живой природы 1980 г. [Электронный

ресурс] – Режим доступа: http://www.unep.org/geo/geo3/russian/049.html

113. Bowman M. J. International treaties and the global protection of birds: part II /

Bowman M. J. //Journal of Environmental Law. – 1999. – Т. 11. – №. 2. – С.

281– 300,

114. Предварительные Совещания в рамках КБР [Электронный ресурс] –

Режим доступа: http:// www.cbd.int/history/

115. Jose I. R. Purtado Biological Diversity: Global Conservation Needs And

Costs (1990) – Ad Hoc Working Group Of Experts On Biological Diversity,

Third Session Geneva, 9– 13 July 1990 Executive Summary/ Jose I. Dos R.

Purtado – – [Электронный ресурс] – Режим доступа :

202

http://www.cbd.int/doc/meetings/iccbd/bdewg– 03/official/bdewg– 03– 03–

en.pdf

116. Закон о пятилетнем плане восстановления развития народного хозяйства

УССР на 1946– 50 годы от 28 августа 1946 г. // Ведомости Верховного

Совета УРСР. – № 9– 10.

117. О мероприятиях по улучшению охраны природы Украинской ССР :

постановление ЦК КП Украины и Совета Министров Украинской ССР

от 3 июня 1958 года // СП УССР. – 1958. – № 6. – Ст. 106. – С .163– 167.

118. О проекте Закона об охране природы УССР : Президиум Верховного

Совета УССР 24 сентября 1958 г.// Відомості Верховної Ради

Української РСР – 1958 – №9.– Ст.100.

119. Про охорону природи Української РСР : Закон УРСР від 30 червня 1960

г. // Відомості Верховної Ради Української РСР. – № 23. – Ст.175) (змін.

ст.ст. 1,5, 6, 7, 8, 13, найменування розділу 3; доповнено ст. 2-а, (ВПС

УРСР 1964, №27, ст.378). змін. ст. 2-а і 3 виключено слова; Закон

доповнено ст. 7-а; змінено редакцію ст. 4, 9, 14, 16, 17, 19, 20, 22, 23, 24,

30, 31 // ВПС УРСР. – 1970. – № 36. – Ст.284).

120. Гетьман А. П. Некоторые аспекты правового регулирования перехода от

технократической к экологической парадигме цивилизации

[Электронный ресурс]/ А. П.Гетьман, В. И. Лозо // Проблемы

законности. – 2012. – № 119. – Режим доступа URL:

http://cyberleninka.ru/article/n/nekotorye-aspekty-pravovogo-regulirova-niya-

perehoda-ot-tehnokraticheskoy-k-ekologicheskoy-paradigme-tsiviliza-tsii

(дата: 12.11.2015).

121. Про організацію республіканського соціалістичного змагання областей і

міста Києва за досягнення кращих показників по охороні природи та

раціональному використанню природних ресурсів: постановление от

30.10.1984 г. № 425. Совет Министров УССР, Центрального Комитета

Компартии Украины, Украинского республиканского совета

203

профессиональных союзов, ЦК ЛКСМ Украины // Збірник постанов

УРСР. – 1979. – № 11. – Ст. 78.

122. О размере денежных премий для награждения победителей в

республиканском социалистическом соревновании за достижение

лучших показателей по охране природы и рациональному

использованию природных ресурсов : постановление от 30.10.1984 г. №

425. постановление от 30.10.1984 г. № 425. Совет Министров УССР,

Центрального Комитета Компартии Украины, Украинского

республиканского совета профессиональных союзов, ЦК ЛКСМ

Украины // Збірник постанов УРСР. – 1984. – № 11. – Ст. 73.

123. Про поліпшення охорони природи і раціонального використання та

відновлення природних багатств в Українській РСР : постанова Ради

Міністрів від 8 травня 1964 р. // Збірник постанов УРСР. – 1964. – № 5. –

Ст. 59.

124. Про затвердження Статуту Українського товариства охорони природи і

сприяння розвитку природних багатств : постанова РМ від 18 вересня

1962 // Збірник постанов УРСР. – 1962 – №10. – Ст.137.

125. Про утворення Державного Комітету РМ УРСР з охорони природи :

Указ Президії ВР Української РСР від 25 березня 1967 р. // Відомості

Верховної Ради Української РСР – № 13. – Ст. 99.

126. Про затвердження Указу Про утворення ДК РМ УРСР по ОП : Закон

УРСР від 12 квітня 1967 р. // Збірник постанов УРСР –№15. – Ст.136.

127. Про обрання комісії ВР по ОП та про внесення змін до складу деяких

існуючих постійних комісій : постанова ВР УРСР від 22 липня 1968 р. //

Відомості Верховної Ради УРСР – №28. – Ст.179.

128. У постійних комісіях ВР УРСР 1968 р. // Звіти про виконання Закону про

охорону природи УРСР/ Відомості Верховної Ради УРСР – №14. – С.

126.

204

129. У постійних комісіях ВР УРСР 1968 р. // Звіти про виконання Закону про

охорону природи УРСР/ Відомості Верховної Ради УРСР – №28. – Ст.

341.

130. У постійних комісіях ВР УРСР 1968 р. // Звіти про виконання Закону про

охорону природи УРСР/ Відомості Верховної Ради УРСР – №40. – Ст.

478.

131. У постійних комісіях ВР УРСР 1968 р. // Звіти про виконання Закону про

охорону природи УРСР/ Відомості Верховної Ради УРСР – №43. – ст.

521.

132. У постійних комісіях ВР УРСР 1969 р. // Звіти про виконання Закону про

охорону природи УРСР/ Відомості Верховної Ради УРСР – №40. – Ст.

431.

133. Про затвердження Положення про Державний комітет РМ з охорони

природи : постанова Ради Міністрів від 25 березня 1968 р. // Збірник

постанов УРСР. – 1968. – № 3. – Ст.45.

134. У постійних комісіях ВР УРСР 1970 р. // Звіти про виконання Закону про

ОП УРСР // Відомості Верховної Ради УРСР – №43. – С. 486

135. У постійних комісіях ВР УРСР 1971 р.// Звіти про виконання Закону про

ОП УРСР // Відомості Верховної Ради УРСР – № 14. – С. 190.

136. У постійних комісіях ВР УРСР 1971 р. / Звіти про виконання Закону про

ОП УРСР // Відомості Верховної Ради УРСР. – № 45. –С. 503.

137. Про затвердження Статуту Українського товариство охорони природи :

постанова РМ від 12 жовтня 1973 р. // Збірник постанов УРСР– 1973 -

№10. – Ст. 83.

138. Питання Міжвідомчої науково-технічної ради з комплексних проблем

охорони навколишнього природного середовища та раціонального

використання природних ресурсів : постанова РМ 16 січня 1974 р. //

Збірник постанов УРСР. – 1974. – №1. – Ст 4.

139. У постійних комісіях ВВС 1975 р. / Звіти про виконання Закону про ОП

УРСР // Ведомости Верховного Совета УССР. – № 45. – С. 680

205

140. Засідання комісії ВР УРСР по ОП лютого 1977 р.

141. Об усилении охраны природы и улучшении использования природных

ресурсов республики: постановление ЦК КПУ и СМ от 8 мая 1973 г. //

Cобрание Постановлений УССР – 1973. – № 5. – Ст.35.

142. Калиниченко П.А. Шестая программа действий Европейского

сообщества в области окружающей среды. Комментарий [Електронний

ресурс] / П.А. Калиниченко. – Режим доступу –

http://eulaw.edu.ru/documents/legislation/okr_sreda/6progr.htm

143. Declaration of the Council of the European Communities and of the

representatives of the Governments of the Member States meeting in the

Council of 22 November 1973 on the programme of action of the European

Communities on the environment Official Journal of the European

Communities, C 112, 20 December 1973 // OJ C 112 20.12.1973 . – p.1

144. Resolution of the Council of the European Communities and of the

Representatives of the Governments of the Member States meeting within the

Council of 17 May 1977 on the continuation and implementation of a

European Community policy and action programme on the environment //

Official Journal of the European Communities/ OJ C 139, 13.6.1977. – p.1

145. Про встановлення загальної процедури для введення та постійного

оновлення переліку джерел інформації щодо навколишнього середовища

у Співтоваристві : рішення Ради ЄС від 8 грудня 1975 р. // Official Journal

of the European Communities OJ L 031 05.02.1976 – p.8

146. Про заснування Книги рідкісних і таких, що знаходяться під загрозою

зникнення, видів тварин і рослин Української РСР – "Червоної книги

Української РСР": постанова Ради Міністрів УРСР від 04.08.1976 № 376

// Збірник постанов УРСР. – 1976. – № 8. – ст. 36

147. Про затвердження Статуту Українського товариства охорони природи :

постанова РМ від 12 жовтня 1973 р N 489 // Збірник постанов УРСР. –

1973. – № 10. – Ст. 83.

206

148. Про корінну перебудову справи охорони природи в республіці :

постанова ЦК Компартії України і Ради Міністрів УРСР від 18

листопада 1988 р. N 357 // Збірник постанов УРСР. – 1988. – № 11. – Ст.

44.

149. Про затвердження Тимчасового положення про порядок формування та

використання фондів охорони природи в Українській РСР : постанова

Ради Міністрів УРСР від 15.11.1989 № 281// Збірник постанов УРСР. –

1989 р., - № 11. – ст. 64

150. О мерах по дальнейшему повышению роли и усилению ответственности

Советов народных депутатов за ускорение социально-экономического

развития в свете решений XXVII съезда КПСС : постанова Ради

Міністрів СРСР від 25 липня 1986 р. № 876, постанови ЦК Компартії

України і Ради Міністрів УРСР від 18 листопада 1988 р. № 357

[Електронний ресурс] – Режим доступу :

http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/312-86-п

151. Про відповідальність за порушення вимог, спрямованих на поліпшення

екологічної обстановки в Українській РСР : Указ Президії Верховної

Ради від 19.01.1990 № 8711– XI ПВР УРСР // Відомості Верховної Ради

УРСР (ВВР), – 1990, – № 5, – ст.60

152. Національна доповідь України про гармонізацію життєдіяльності

суспільства у навколишньому природному середовищі (до 5–ої

Всеєвропейської конференції міністрів навколишнього середовища

“Довкілля для Європи”). Спеціальне видання. – Київ: Наука, 2003, – c.

128.

153. Про екологічну мережу України : Закон України // Відомості Верховної

Ради України. – 2004. – № 45. – Ст.502.

154. Шматько В. Г. Екологія і організація природоохоронної діяльності: навч.

посібник для студ. ВНЗ / В. Г. Шматько, Ю. В. Нікітін ; Національна

академія управління. – Київ : КНТ, 2006. – с. 304

207

155. Про право на полювання: постанова РНК від 10 липня 1923 р. у

скасування Декрету «Про полювання» від 11 грудня 1920 р. // //

Собрание узаконений и распоряжений Рабоче-крестьянского

правительства Украины. – 1923. – №26. – Ст.389.

156. Про заборону полювання на дичину навесні 1933 р : постанова

Економічної Наради від 26 квітня 1933 р. // ЗУ – № 23. – Ст. 308.

157. Про затвердження Інструкції НКЗема УРСР про терміни і правилах

полювання : інструкції НКЗ від 21 січня 1939 р. (втратив чинність //

Збірник постанов. – 1951. – № 3. – Ст.8.

158. Про створення державних республіканських інспекцій з мисливського

промислу : постанова РНК від 29 лютого 1940 р. // Збірник постанов

УРСР. – 1940. – № 6. – Ст.37.

159. Про реорганізацію Державної інспекції по мисливському промислу при

РМ України в Головне управління у справах мисливського господарства

РМ України : постанова РМ СРСР від 8 квітня 1946 р. // Збірник

постанов УРСР. – № 8–9. – Ст.51.

160. Про заходи щодо розвитку мисливських господарств в Українській РСР :

постанова РМ від 13 листопада 1950 р. // Збірник постанов УРСР. –

№21–22. – Ст. 64.

161. Про знищення лисиць на території УРСР : постанова РМ від 14 жовтня

1958 р. // Збірник постанов УРСР. - 1958 – № 10. – Ст.192.

162. Про заборону всяких видів полювання на звірів і птахів навколо м.Києва

та інших обласних центрів та міст обласного підпорядкування УРСР :

постанова РМ від 7 серпня 1954 р. // Збірник постанов УРСР. – 1954. – №

15–16. – Ст. 106.

163. Про заходи щодо подальшого розвитку мисливського господарства в

Україні : постанова РМ від 17 липня 1956 р. // Збірник постанов УРСР.–

1956. – № 13–14. – Ст.144.

208

164. Про заходи щодо поліпшення ведення мисливського господарства в

Україні : постанова РМ від 13 липня 1959 р. №47 // Збірник постанов

УРСР. 1959 –№ 7. – Ст.191.

165. Про заходи щодо подальшого поліпшення ведення мисливського

господарства в Українській РСР : постанова РМ 17 червня 1968 р. //

Збірник постанов УРСР. –№ 6. – Ст. 81.

166. Про затвердження Положення про полювання та мисливський промисел

: постанова РМ від 8 серпня 1969 р. // Збірник постанов УРСР. – № 8. –

Ст.106.

167. Про заходи щодо посилення боротьби з порушенням правил полювання :

постанова РМ від 26 лютого 1973 р. // Збірник постанов УРСР. – 1973. –

№ 3. – Ст.17.

168. Про внесення змін і доповнень до Положення про полювання та

мисливське господарство УРСР : постанова РМ від 13 липня 1973 р. //

Збірник постанов УРСР. –1973. – № 6. – Ст.47.

169. В постоянных комиссиях ВС УССР 1971 г. // Ведомости Верховного

Совета УССР. – 1971. – № 45. – Ст. 503.

170. Про посилення відповідальності за порушення правил полювання та

встановлення відповідальності за незаконну скупку, продаж і переробку

шкур хутрових звірів, добутих полюванням : Указ Президії Верховної

Ради від від 28 квітня 1973 р. // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1973

р. –№ 20. – Ст.172.

171. Про заходи по винищенню шкідливих хижих звірів: постанова Ради

Міністрів УРСР від 25 лютого 1980 р. № 127 // ЗП УРСР - 1980 р. – №

3. – ст. 19

172. Про заходи щодо розвитку штучного розведення дичини: постанова Ради

Міністрів УРСР від 25 лютого 1980 р. № 127 [Електронний ресурс] –

Режим доступу

http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/KP800128.html

173. Об охране и использовании животного мира : Закон от 27.11.1981 г. №

209

2813-X // Відомості Верховної Ради УРСР, - 1981 р. – № 49. – ст. 835

174. Про охорону природнього навколишнього середовища : Закон України //

Відомості Верховної Ради України. – 1991. – №41. – Ст.546.

175. Про тваринний світ : Закон України // Відомості Верховної Ради

України. – 2002. – № 14. – Ст.97.

176. Про мисливське господарство та полювання : Закон України // Відомості

Верховної Ради України. – 2000. – №18. – Ст.132.

177. Ramandeep Singh Gambhir, Vinod Kapoor, Ashutosh Nirol, Raman Sohi and

Vikram Bansal Water Pollution: Impact of Pollutants and New Promising

Techniques in Purification Process. – J Hum Ecol, 37(2): 103– 109 (2012)

[Елетронний ресурс] – Режим доступу. –

http://www.krepublishers.com/02– Journals/JHE/JHE– 37– 0– 000– 12–

Web/JHE– 37– 2– 000– 12– Abst– PDF/JHE– 37– 2– 103– 12– 2230–

Gambhir– R– S/JHE– 37– 2– 103– 12– 2230– Gambhir– R– S– Tt.pdf

178. Nevondo T. S., Cloete T.E Bacterial and chemical quality of water supply in

the Dertig village settlement // Water SA. – 1999. – Vol. 25. – №. 2. – С.

215– 220.

179. Charting Our Water Future-Economic Frameworks to Inform Decision-

making: Report, McKinsey & Company, 2009, [Елеткронний ресурс]. –

Режим доступу: http://www.mckinsey.com/business-functions/sustainability-

and-resource-productivity/our-insights/charting-our-water-future

180. Про організацію Управління рибним господарством : постанова ВУЦВК

від 7 березня 1923 р. // ЗУ – № 8. – Ст.143.

181. Про правила рибного лову у водах загальнодержавного значення

чорноморського басейну в межах УРСР: постанова УЕН від 17 липня

1923 // – ст. 65

182. Положення про порядок використання рибних запасів в промислових

угіддях загальнодержавного значення : постанова УЕН від 10 листопада

1923 р. // Собрание узаконений. – 1923. – №12. – Ст.89.

210

183. Про впорядкування вилову та охорони промислових молюсків у

водоймах УРСР : постанова РНК від 22 грудня 1937 р. // Збірник Законів

уряду УРСР . – 1937. – № 59. – Ст 221.

184. Про затвердження Положення про Міністерство Рибної промисловості

України : постанова РМ від 11 вересня 1954 р. № 1418 // Збірник

постанов УРСР. – №17 –18. – Ст. 117.

185. Про поліпшення охорони водних запасів і регулювання рибальства в

УРСР : постанова РМ від 11 вересня 1954 р. // Збірник постанов УРСР. –

№17. –18. – Ст.116.

186. Про заходи щодо подальшого розвитку рибальства і рибництва у

внутрішніх водах України : постанова РМ від 12 серпня 1957 р. № 901 //

Збірник постанов УРСР. – № 12. – Ст. 161.

187. Про відновлення і охорони рибних запасів у водоймах Української РСР :

постанова РМ від 29 жовтня 1958 р. // Збірник постанов УРСР. – 1958 –

№ 10. – Ст. 190.

188. Про затвердження Положення про Українську державну інспекцію з

охорони і регулювання рибальства при РМ України –: постанова РМ від

8 грудня 1958 р. // Збірник постанов УРСР – № 12. – Ст. 225.

189. Про утворення Державного Комітету РМ УРСР з водного господарства:

Указ Президії ВР Української РСР від 5 липня 1960 р. // Відомості

Верховної Ради УРСР. – № 24. – Ст. 201.

190. Положення про охорону рибних запасів і регулювання рибальства в

водах Союзу РСР від 15 вересня 1958 р. 1045 // СП СРСР. – 1958. – № 16.

– Ст. 127.

191. Про збільшення вирощування та вилову риби у внутрішніх водоймах

республіки і поліпшенні постачання риби населенню : постанова РМ від

11 березня 1965 р. № 255 // Збірник постанов УРСР. – 1965. – № 3. – Ст.

24.

192. Про подальше обмеження застосування штрафів, що накладаються в

адміністративному порядку : Указ Президії Верховної Ради СРСР від 21

211

червня 1961 р. // Ведомости Верховного Совета СССР. – 1961. – №50. –

Ст. 516.

193. Про покладання на Міністерство сільского господарства України

організації рибальства в колгоспах і радгоспах : постанова РМ від 5

квітня 1968 р. № 169 // Збірник постанов УРСР. – 1968. – № 4. – Ст.52.

194. Про заходи щодо посилення охорони водних запасів у водоймах

республіки : постанова РМ від 20 лютого 1970 р. // Збірник постанов

УРСР. – 1970. –№ 3. – ст.30.

195. Про посилення охорони рибних запасів цінних видів риб і водних

безхребетних у рибогосподарських водоймах республіки: постанова РМ

від 3 грудня 1974 р. // Збірник постанов УРСР. – 1974. – № 12. – ст. 75

196. Про порядок часткової або повної заборони використання водних

об'єктів, що мають особливе державне значення, або особливу наукову

або культурну цінність : постанова РМ від 29 липня 1976 р. // Збірник

постанов УРСР. – 1976. – № 7. – Ст.32.

197. Про впорядкування спортивного і любительського рибальства :

постанова РМ УРСР від 21 липня 1976 р. // Збірник постанов УРСР –

№7. – Ст. 31.

198. Про затвердження Положення про Головне управління рибного

господарства внутрішніх водойм: постанова РМ УРСР від 07.01.1977 р.

№ 4 // [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/KP770004.html

199. Про розвиток та впровадження наукових розробок щодо підвищення

рибопродуктивності водойм Української РСР : постанова Ради Міністрів

УРСР від 25.11.1977 р. № 586 // [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/KP770004.html

200. Про додаткові заходи щодо посилення охорони рибних запасів і

поліпшення організації любительського і спортивного рибальства :

постанова Ради Міністрів УРСР від 28.10.1981 р. № 535// Збірник

постанов УРСР. - 1982 р. – №1.- ст. 7

212

201. Про рибне господарство, промислове рибальство та охорону водних

біоресурсів : Закон України // Відомості Верховної Ради України. – 2012.

– № 17. – Ст.155.

202. Среда обитания // Биологический энциклопедический словарь / глав. ред.

М. С. Гиляров. – Москва: Советская энциклопедия, 1986. – С. 832.

203. Новая Российская энциклопедия / Под ред. А. Д. Некипелова, В. И.

Данилова-Данильяна, В. М. Карева и др. – Москва: Инфра-

М / Энциклопедия, 2005. – Т.II. – С.555.

204. Toshiyuki Hoshino. Fundamental research in nurtural management of large

biotope aiming for regeneration of nature: Introduction [Електронний

ресурс] – Режим доступу: http://www.si.gunma-

u.ac.jp/t/ishikawa/bachlers2003/HoshinoHP/hajimeni.htm

205. Про ліси УРСР: Закон УРСР прийнятий постановою ВУЦВК від 3

листопада 1923 р. // ЗУ – 1923. – № 46. – Ст.575.

206. Про санітарну охорону вод: постанова РНК від 29 червня 1925 р. // ЗУ. –

№ 42. – Ст. 286.

207. Положення «Про всеукраїнське управління лісами Наркомзему і його

місцеві органи» : постанова ВУЦВК і РНК від 14 вересня 1927 р. // ЗУ. –

№ 45. – Ст. 205.

208. Про охорону і відновлення зелених насаджень м.Києва і київських

комунальних лісів : постанова РНК УРСР і ЦК КПУ від 19 серпня 1944

р. № 1069 // Збiрнік чінних законiв, указiв презідii ВР. – 1951. – Т 2–3. –

С.279.

209. Про заходи щодо охорони і розвитку зелених зон міст УРСР : постанова

РМ від 7 серпня 1951 р. // Збірник постанов УРСР. – 1951. – №16 – ст.

58.

210. Про затвердження Положення про Міністертсва Рибної Промисловості

України: постанова РМ УРСР від 11 вересня 1954 № 1418 // Збірник

постанов УРСР. – 1954. – №17-18. – ст. 117

213

211. Про поліпшення полезахисного лісорозведення в колгоспах і радгоспах

УРСР : постанова РМ від 22 серпня 1960 р. // Збірник постанов УРСР. –

1960. – № 8. – Ст.140.

212. Про хід виконання завдань з полезахисного лісорозведення колгоспів і

радгоспів УРСР : постанова РМ УРСР від 17 березня 1960 р. // Збірник

постанов УРСР. – №3. – Ст.48.

213. Про соціалістичне змагання областей і районів за осушення та освоєння

боліт і заболочених земель та інтенсивному використанню осушених

областей : постанова РМ УРСР від 1 серпня 1967 р. № 515 // Збірник

постанов УРСР. –№ 8. – Ст. 86.

214. Положення про колгоспні ліси : постанова РМ від 16 квітня 1968 р. //

Збірник постанов УРСР – № 4. – Ст.55.

215. Про поліпшення охорони лісів від пожеж та захисту їх від шкідливих

комах і хвороб : постанова РМ УРСР від 28 червня 1968 р. № 328 //

Збірник постанов УРСР. – № 6. – Ст. 89.

216. Про заходи щодо поліпшення охорони та використання малих річок:

постанова ЦК і РМ УРСР від 17 вересня 1968 р. // Збірник постанов

УРСР.– №9. – Ст. 118.

217. Про затвердження Положення про Міністерство лісового господарства

УРСР: постанова РМ від 2 лютого 1970 р. // Збірник постанов УРСР. – №

2. – Ст.17.

218. Про заходи щодо посилення протипожежної охорони лісів: постанова

РМ від 22 липня 1971 р. // Збірник постанов УРСР. – №7. – Ст. 71.

219. Про збереження, відновленні і розвитку парків Південного берега Криму

: постанова РМ від 15 лютого 1971 р. // Збірник постанов УРСР. – № 2. –

Ст.17.

220. Про заходи щодо запобігання забруднення міст, селищ, сільських

населених пунктів і водойм УРСР нафтопродуктами : постанова РМ від

23 червня 1972 р. // Збірник постанов УРСР. – № 6. – Ст.52.

214

221. Про заходи щодо поліпшення організації робіт з захисту грунтів від

вітрової та водної ерозії : постанова РМ УРСР від 28 листопада 1975 р. //

Збірник постанов УРСР.– № 12. – Ст.69.

222. Про затвердження списку пам'яток природи республіканського значення,

що беруться під охорону держави: Розпорядження РМ від 14 жовтня

1975 р. № 780-Р // Збірник постанов. – №10. – Ст.64.

223. Про затвердження Правил користування та охорони автомобільних доріг

і дорожніх споруд : постанова РМ від 28 березня 1978 р. // Збірник

постанов УРСР. – 1978. – № 4. – Ст. 39.

224. Про заходи щодо посилення охорони водно-болотних угідь, що мають

міжнародне значення, головним чином як місця проживання

водоплавних птахів : постанова РМ від 26 лютого 1976 р. // Збірник

постанов УРСР. – 1976. №3. – Ст.7.

225. Про соціалістичне змагання областей і районів за осушення та освоєння

боліт і заболочених земель та інтенсивному використанню осушених

областей : постанова РМ від 1 серпня 1967 р. № 515 // Збірник постанов

УРСР. – 1967. – № 8. – Ст. 86.

226. Про порядок розробки та затвердження схем комплексного

використання і охорони вод республіканського значення : постанова

Ради Міністрів УРСР від 19 липня 1976 р. № 332 // Збірник постанов

УРСР. – 1976. – № 7. – Ст. 30.

227. Про посилення відповідальності за шкоду, заподіяну лісовому

господарству : постанова Ради Міністрів УРСР від 10.05.1977 р. № 276

[Електронний ресурс] – Режим доступу : http://document.ua/pro-

posilennja-vidpovidalnosti-za-shkodu-zapodijanu-lisovomu-doc133991.html

228. Про встановлення матеріальної відповідальності за шкоду, заподіяну

деревам та озеленювальним насадженням у містах і селищах міського

типу : постанова Ради Міністрів УРСР від 17 грудня 1977 р. № 614 //

Збірник постанов УРСР. – 1977. – №12. – Ст. 121.

215

229. Такса для обчислення розміру стягнень за шкоду, заподіяну деревам і

чагарникам у містах і селищах міського типу знищенням або

пошкодженням : постанова Ради Міністрів УРСР від 17 грудня 1977 р.

№ 614 (Додаток 1) // Збірник постанов УРСР. – 1977. – №12. – Ст. 121.

230. Про створення міжвідомчих рад по комплексному використанню і

охороні водних ресурсів басейнів малих річок : постанова Ради

Міністрів УРСР від 18 листопада 1977 р. N 567 // Збірник постанов

УРСР. – 1977. – № 11. – Ст.111.

231. Про затвердження Положення про водоохоронні зони малих річок і

водойм Української РСР : постанова Ради Міністрів УРСР від 6 вересня

1977 р. // Збірник постанов УРСР. – 1977. – №9. – Ст. 89.

232. Про державні загальносоюзні стандарти і порядок їх введення :

постанова від 9 липня 1940 р. // Збірник розпоряджень уряду Союзу

Радянських Соціалістичних Республік. –1940. – № 20. – С. 693– 694.

233. Держстандарт СРСР. Охорона природи. Землі. Склад і розмір зелених

зон міст (ГОСТ 17.5.3.01-78): постанова РМ УРСР від 16.03.1978 р. №

701 // [Електронний ресурс] – Режим доступу –

http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/v0701400-78

234. Про заходи зі збереження природних умов болотних масивів : Постанова

Ради Міністрів УРСР від 26 березня 1979 р. No 143 [Електронний

ресурс]. – Режим доступу : http://search.ligazakon.ua/l_

doc2.nsf/link1/KP790143.html

235. Про посилення охорони малих річок від забруднення, засмічення і

вичерпання та про раціональне використання їх водних ресурсів:

постанова РМ УРСР від 10 листопада 1980 р. № 597 // Збірник Постанов

УРСР. – 1980 р. – № 12. – ст. 90

236. Про охорону атмосферного повітря : Закон ВР УРСР від 27.11.1981 р. №

2811-X // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1981 р. – № 49. – ст. 833

237. Про десятирічний план комплексного розвитку зелених зон міст і селищ

міського типу Української РСР та промислового квітництва на 1981 –

216

1990 роки: постанова Ради Міністрів УРСР від 28.04.1982 № 218 //

[Електронний ресурс] – Режим доступу

http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/KP820218.html

238. Про підвищення ефективності робіт по захисту берегів Чорного і

Азовського морів від руйнування: постанова Ради Міністрів УРСР від 26

червня 1986 р. № 238 // [Електронний ресурс] – Режим доступу -

http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/KP860238.html

239. Про заходи по розширеному відтворенню і раціональному використанню

лісових ресурсів, посиленню охорони та підвищенню захисних функцій

лісів на період до 2000 р. : постанова Ради Міністрів УРСР від

12.05.1987 № 174 // [Електроний ресурс] – Режим доступу

http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/KP790143.html

240. Про організацію виконання постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР

від 19 січня 1988 р. N 64 "Про першочергові заходи по поліпшенню

використання водних ресурсів в країні: постанова ЦК КП України і Ради

Міністрів УРСР від 1 березня 1988 р. № 61 // Збірник постанов УРСР. –

1988. – № 3. – Ст.10.

241. Про Концепцію розвитку землеробства в Українській РСР на період до

2005 року та її реалізацію : постанова Ради Міністрів Української РСР

від 8 травня 1990 р. №107: [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://zakon1.rada.gov.ua.

242. Про екологічний стан Азовського моря та заходи з його порятунку:

постанова Президії Верховної Ради УРСР від 10 грудня 1990 № 536-XII

// Відомості Верховної Ради УРСР. – 1990. - № 52, ст. 653

243. Голубев Г. Н. Геоэкология: учебник для студентов высших учебных

заведений / Г. Н. Голубев. – Москва : Изд-во ГЕОС, 1999. – 338 с.

244. Дудко Елена. Свалки занимают 7% территории Украины [Электронный

ресурс] / Елена Дудко // UNN Украинские национальные новости. –

Режим доступа : http://www.unn.com.ua/ru/news/1236687–

smittyezvalischa– zaymayut– 7– teritoriyi– ukrayini– ekolog

217

245. Про оголошення “Асканія-Нова” державним степовим заповідником

УССР: декрет РНК УСРР від 08.02.1921 р. // ЗУ УСРР. – 1921. – No 2. –

Ст. 48.

246. Про звільнення першого державного заповідника Асканія-Нова від

сплати податків : постанова ВУЦВК від 1922 р. // ЗУ УСРР – № 29. –

Ст.415.

247. Про перший державний степовий заповідник «Чаплі» : постанова РНК

від 19 травня 1927 р. // ЗУ УСРР – №24. – ст.115.

248. Про державний рибний заповідник «Антоніна» : постанова Українського

Економічної Ради від 11 лютого 1922 р. // ЗУ УСРР. – №7 – Ст.114.

249. Про створення приморських заповідників на території Чорного та

Азовського морів : постанова РНК від 14 липня 1927 р. // Збірник

постанов уряду УРСР. – №39. – Ст. 172.

250. Про створення піщаних заповідників в районі пониззя Дніпра постанова

РНК від 19 червня 1928 г. // Збірник постанов уряду УРСР – № 15. – Ст.

139.

251. Про державні природні заповідники УРСР : постанова РНК від 1 липня

1937 р. // Збірник постанов уряду УРСР – № 47. –Ст. 168.

252. Об образовании надморских заповедников на берегах Черного и

Азовских морей: СНК от 14 июля 1927 г. // СП – №39. – Ст. 172.

253. Про передачу Київському державному університету ім. Т.Г. Шевченко

Середньо-Дніпровського заповідника : постанова РНК від 29 червня

1939 р. // Збірник постанов уряду УРСР – №21. – Ст. 101.

254. Про порядок полювання на території заповідних областей УРСР:

постанова РНК від 11 лютого 1940 р. // Збірник постанов уряду УРСР –

№3. – 19.

255. Положення про Управління по заповідникам, зоопаркам і зоосадам:

постанова РНК від 28 березня 1941 р.// Збірник постанов уряду УРСР –

№7. – Ст.64

218

256. Про передачу державних заповідників республіканського значення у

ведення Управління по заповідникам, зоопаркам і зоосадам РНК УРСР

постанова РНК від 9 липня 1940 р. // Збірник постанов уряду УРСР –

№21. – Ст.144.

257. Про передачу Управлінню по заповідникам, зоопаркам і зоосадам при

РНК УРСР : постанова РНК від 18 грудня 1940 р. // Збірник постанов

уряду УРСР – 1941. – №1

258. Про організацію державних республіканських заказників хутрового звіра

і птиці : постанова РНК від 27 грудня 1940 // Збірник постанов уряду

УРСР. – 1941. – №2. – Ст. 17.

259. Про організацію Печенізького державного республіканського заказника

хутрового звіра і птиці : постанова від 28 березня 1941 р. // Збірник

постанов уряду УРСР – 1941. – №7. – Ст.58.

260. Поляк Г.Б. История мировой экономики: Учебник для вузов/ под ред.

Г.Б. Поляка, А.Н. Марковой. – Москва: ЮНИТИ, 2002.– c. 727

261. Про відновлення Уманського державного заповідника «Софіївка» :

постанова РНК від 10 січня 1946 р. // Збірник постанов. – №1–2. – Ст.10.

262. Про передачу зоопарків та зоосадів у відання Комітету у справах

культурно-просвітницьких установ при РМ УРСР : постанова РНК від 13

липня 1946 р. // Збірник постанов. – №13–14. – Ст.105.

263. Про заходи щодо упорядкування та охорони державних заповідників і

пам'яток культури на території УРСР : постановление СМ от 26 июля

1946 г. // Збірник постанов УРСР. – №13–14. – Ст.110.

264. Про оголошення Хомутовському цілинного степу держ. заповідником :

постанова Ради Міністрів від 7 квітня 1947 р. // Збірник постанов УРСР –

год. –№

265. Про оголошення Стрілецького степу в Міловському районі Луганської

області та Михайлівської цілини в Сумській області держ.

заповідниками : постанова Ради Міністрів від 27 березня 1947 р. //

Збірник постанов. – №7. – Ст. 22.

219

266. Про заборону відстрілу оленів, косуль і муфлонів на території держ.

заповідників : розпорядження Ради Міністрів від 2 вересня 1954 р.//

Збірник постанов. – 1954 – №17–18. – Ст. 119.

267. Про часткову ліквідацію заказників та організації нового державного

заказника республіканського значення: постанова Ради Міністрів УРСР

від 9 січня 1959 р. // Збірник постанов УРСР. – 1959 – №1–2. – Ст. 3.

268. Про затвердження Положення про державні заповідники Української

РСР : постанова Ради Міністрів від 5 жовтня 1962 р. // Збірник постанов.

– 1962 – №10. – Ст. 141.

269. Про організацію нових державних заповідників в УРСР : постанова Ради

Міністрів від 12 листопада 1968 р.// Збірник постанов УРСР – №11. –

Ст.154.

270. Про заходи щодо розширення мережі державних заповідників і

поліпшення заповідної справи : постанова Ради Міністрів від 28 січня

1972 р. // Збірник постанов УРСР – № 2. – Ст. 11.

271. Про встановлення охоронних зон навколо державних заповідників :

постанова Ради Міністрів від 29 листопада 1972 р. // Збірник постанов

УРСР – №12. – С т. 107.

272. Про організацію нових державних заповідників і розширенні

Чорноморського державного заповідника : постанова Ради Міністрів від

20 лютого 1973 р. // Збірник постанов УРСР – №2. – Ст.11.

273. Про створення державних заказників в УРСР : постанова Ради Міністрів

від 28 жовтня 1974 р. // Збірник постанов УРСР – №11. – Ст. 71.

274. Про заходи щодо виконання Конвенції про міжнародну торгівлю видами

дикої фауни і флори, що перебувають під загрозою зникнення:

постанова Ради Міністрів УРСР від 3 вересня 1976 р. № 430 //

Електронний ресурс – Режим доступу -

http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/KP760430.html

275. Про доповнення переліку державних заказників і встановлення

охоронних зон навколо Чорноморського державного заповідника та

220

Азово-Сиваського державного заповідно-мисливського господарства :

постанова Ради Міністрів від 19 квітня 1977 р. // Збірник постанов УРСР

– №4. – Ст. 38.

276. Про внесення змін до класифікації заповідних та інших територій УРСР,

які охороняються державою : постанова Ради Міністрів від 22 лютого

1978 р. // Збірник постанов УРСР – №3. – Ст. 34.

277. Про створення природного заповідника "Розточчя" : постанова Ради

Міністрів УРСР від 05.10.1984 № 403 // Збірник постанов УРСР. – 1984.

– №10. – Ст. 69.

278. Про створення заказників, ботанічного саду і дендрологічного парку

загальнодержавного значення: постанова Ради Міністрів УРСР від

13.02.1989 № 53 // ЗП УРСР, 1989 р., N 2, ст. 8

279. Про створення ботанічного заказника загальнодержавного значення

"Лісники" : постанова Ради Міністрів УРСР від 25.08.1989 № 223 //

Збірник постанов УРСР. - 1989. -№ 8, ст. 48

280. Про створення державного природного національного парку "Синевир":

постанова Ради Міністрів УРСР від 05.01.1989 № 7 // ЗП УРСР, 1989 р.,

№ 1, ст. 4

281. Про створення заказників загальнодержавного значення: постанова Ради

Міністрів УРСР від 02.06.1990 № 123 // ЗП УРСР, 1990 р., № 6, ст. 37

282. Про природно-заповідний фонд України : Закон України // Відомості

Верховної Ради України. – 1992 – № 34. – Ст. 502.

283. Про резервування для наступного заповідання цінних природних

територій” от 10.03.1994 № 79/94 : Указ Президента України

[Електронний режим] – Режим доступу:

http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/U079_94.html

284. Анисимов А.П. Правовой режим животных как объекта гражданских и

иных правоотношений / А. П. Анисимов, Д. Э. Копылов, А. А. Мохов //

Современное право. – Москва: Новый Индекс, 2007. – № 4. – С. 93– 98.

221

285. Правила техники безопасности и производственной санитарии для

зоопарков (зоосадов) СССР, утв. Министерством культуры СССР 25

июля 1973 г. [Электронный ресурс] – Режим доступа:

http://document.ua/pravila– tehniki– bezopasnosti– i– proizvodstvennoi–

sanitarii– dl– nor4852.html

286. Положение о социалистическом государственном парке культуры и

отдыха, городском саде и зоопарке, утв. Минкультуры СССР от

25.05.1972 [Электронный ресурс] – Режим доступа :

http://www.libussr.ru/doc_ussr/usr_7817.htm

287. О животном мире: Закон Украины // Сведения Верховной Рады

Украины. – 1993. – № 18. – Ст. 191.

288. Про захист тварин від жорстокого поводження: Закон України № 3 447-

IV // Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 2006. – № 27, ст. 230

289. Council Directive 1999/22/EC of 29 March 1999 relating to the keeping of

wild animals in zoos // Official Journal of the European Communities (OJ) L

094 09.04.1999, p. 24–26

290. European Parliament: Decision № 1386/2013/EU of the European Parliament

and of the Council of 20 November 2013 on a General Union Environment

Action Programme to 2020 ‘Living well, within the limits of our planet. //

Official Journal of the European Communities. – C 138, 17.05.1993;

291. Agreement of the Representatives of the Governments of the Member States

meeting in Council of 5 March 1973 on information for the Commission and

for the Member States with a view to possible harmonization throughout the

Communities of urgent measures concerning the protection of the

environment// Official Journal of the European Communities. – Official

Journal of the European Communities N C 9, 15.3.1973, p. 1

292. Про посилення охорони природи та покращення використання ресурсів

республіки : постанова ЦК КПУ й Ради міністрів УРСР від 8 травня 1973

р.// Збірник постанов УРСР. - 1973 р., № 5, ст. 35

222

293. Council Directive of 17 April 1972, Директива щодо сприяння лісоводству

// Official Journal of the European Communities L 96, 23.4.1972. p.9.

294. Гетьман А.П. Государственно-правовое регулирование экологии городов

в Европейском Союзе / А.П. Гетьман, В.И. Лозо // Проблемы законности.

– 2013. – Вып. 121. – С. 106–117.

295. Council Decision 76/161/EEC of 8 December 1975 establishing a common

procedure for the setting up and constant updating of an inventory of sources

of information on the environment in the Community // Official Journal of the

European Communities L 031 05.02.1976 p. 8

296. Resolution of the Council and of the Representatives of the Member States,

meeting in the Council, with a view to coordinating the action of the Member

States regarding scientific and technical information and documentation

(STID), adopted at the 157th Council meeting held on 24 June 1971 // Official

Journal of the European Communities C 122, 10.12.1971. – Р. 7.

297. Resolution of the Council of the European Communities and of the

representatives of the Governments of the Member States, meeting within the

Council, of 7 February 1983 on the continuation and implementation of a

European Community policy and action programme on the environment

(1982 to 1986) // Official Journal of the European Communities C 46, 17. 2.

1983. – Р. 1.

298. Resolution of the Council of the European Communities and of the

representatives of the Governments of the Member States, meeting within the

Council of 19 October 1987 on the continuation and implementation of a

European Community policy and action programme on the environment

(1987-1992) // Official Journal of the European Communities C 289

29.10.1987 p.3 – 87/C 328/01

299. Council Directive 82/501/EEC of 24 June 1982 on the major-accident hazards

of certain industrial activities // Official Journal of the European Communities

L 230, 5. 8. 1982. – Р. 1.

223

300. Council Regulation (EEC) No 3626/82 of 3 December 1982 on the

implementation in the Community of the Convention on international trade in

endangered species of wild fauna and flora // Official Journal of the European

Communities L 384, 31. 12. 1982. – Р. 1.

301. Council Directive 79/409/ EEC of 2 April 1979 on the conservation of wild

birds // Official Journal of the European Communities L 103, 25. 4. 1979. – Р.

1

302. Thirteenth Council Directive 86/560/EEC of 17 November 1986 on the

harmonization of the laws of the Member States relating to turnover taxes –

Arrangements for the refund of value added tax to taxable persons not

established in Community territory // Official Journal of the European

Communities L 326, 21. 11. 1986. – Р. 2.

303. Council Directive 85/337/EEC of 27 June 1985 on the assessment of the

effects of certain public and private projects on the environment // Official

Journal of the European Communities L 175, 05.07.1985. – Р. 40.

304. Opinion on European Parliament on European Year of the Environment //

Official Journal of the European Communities, C 68, 24.03.1986. – p.1

305. Resolution of the Council and the Representatives of the Governments of the

Member States, meeting within the Council of February 1993 on a

Community programme of policy and action in relation to the environment

and sustainable development // Official Journal of the European Communities

C 138, 17.05.1993. - P.1

306. Директива Ради 91/692/ЄЕС від 23 грудня 1991 року про стан-

дартизацію та раціоналізацію звітів щодо імплементації певних

Директив, що стосуються навколишнього середовища.

// Official Journal of the European Communities L 377, 31.12.1991.

307. Commision Proposal for a Council Directive on civil liability for damage

caused by waste// Official Journal of the European Communities C 251,

4.10.1989. – р. 3

224

308. Hannes Veinla Development of Estonian Environmental Law: Integration

with Europe / Veinla H. // Juridica International. – 1997. – N. 1. – Р. 30– 34.

309. Decision No 1600/2002/EC of the European Parliament and of the Council of

22 July 2002 laying down the Sixth Community Environment Action

Programme // Official Journal of the European Communities L 242,

10.09.2002. – P.1.

310. Decision No 1600/2002/EC of the European Parliament and of the Council of

22 July 2002 laying down the Sixth Community Environment Action

Programme // Official Journal of the European Communities L 242,

10.9.2002, p.1.

311. Гусев А. А. Деятельность Европейского Союза в сфере формирования

экологической политики и реализации программ устойчивого развития

[Електронний ресурс] / А. А. Гусев. – Режим доступу –

http://jurnal.org/articles/2008/polit11.html

312. Решение Совета 2002/628/ЕС от 25 июня 2002 г. относительно

заключения по поручению Европейского сообщества Картахенского

протокола о биобезопасности // Official Journal of the European

Communities 2002 L 201/48

313. Council Directive 92/43/EEC on the conservation of natural habitats and of

wild fauna and flora 21 May 1992 // Official Journal of the European

Communities L 206 , 22/07/1992. – p. 7

314. European Commission Environment Action Programme to 2020

[Электронный ресурс] – Режим доступа:

http://ec.europa.eu/environment/action– programme/

315. Solberg B. 1998. Biodiversity protection and forest management – some

economic and policy aspects // Bachmann, P., Köhl, M. & Päivinen, R. (eds.)

Assessment of biodiversity for improved forest planning. Proceedings of the

conference on assessment of biodiversity for improved forest planning, 7– 9

October, 1996, held in Monte Verità, Switzerland // European Forest Institute

Proceedings. – No 18. – Kluwer Academic Publishers. – P. 53–62.

225

316. Luis Santamaria and Pablo F. Mendez Evolution in biodiversity policy –

current gaps and future needs // Evolutionary Applications by Blackwell

Publishing. – Vol. 5, Issue 2. – February, 2012. – Р. 202–218

317. Рекомендация Комиссии ЕС 75/66/EEC государствам-членам по защите

птиц и их сред обитания от 20 декабря 1974 г. // Official Journal of the

European Communities L 021 28.01.1975 p. 24– 25

318. Про участь України в Конвенції про водно-болотні угіддя, що мають

міжнародне значення, головним чином як середовище існування

водоплавних птахів: Закон України від 29 жовтня 1996 року // Відомості

Верховної Ради України (ВВР). – 1996. – № 50. – ст. 279

319. Resolution of the Council of the European Communities and of the

Representatives of the Governments of the Member States meeting within the

Council of 17 May 1977 on the continuation and implementation of a

European Community policy and action programme on the environment//

Official Journal of the European Communities C 139, 13.06. 1977. – P. 1

320. Kenward R. E., & Garcia-Cidad, V. Innovative approaches to sustainable use

of biodiversity and landscape in the farmed countryside. in UNEP High-Level

Pan-European Conference on Agriculture and Biodiversity / Kenward R. E.,

& Garcia-Cidad, V. // Council of Europe. – Strasbourg, France, 2005. – P.

565–589.

321. Боннська Конвенція 1982 р. про збереження мігруючих видів диких

тварин // Official Journal of the European Communities L 210 19.07.1982

p.10-22

322. Директива 92/43/EEC про збереження природних середовищ існування і

дикої фауни і флори // Official Journal of the European Communities L 206

22.07.1992 p.7-50 зі змінами: Official Journal of the European Communities

L 305 08.11.1997 p.42

323. Commission Regulation (EC) No 1476/1999 of 6 July 1999 amending

Council Regulation (EC) No 338/97 on the protection of species of wild fauna

226

and flora by regulating trade therein// Official Journal of the European

Communities. – L 171 07.07.1999. – p.5.

324. Council Regulation (EEC) No 2913/92 of 12 October 1992 establishing the

Community Customs Code // Official Journal of the European Communities L

302, 19. 10. 1992, p. 1

325. Регламент Комісії № 2307/97 // Official Journal of the European

Communities L 325 27.11.1997 p.1.

326. Commission Regulation (EC) No 2214/98 of 15 October 1998 amending

Council Regulation (EC) No 338/97 on the protection of species of wild fauna

and flora by regulating trade therein // Official Journal of the European

Communities L 279 16.10.1998. – p.3.

327. Commission Regulation (EC) No 939/97 of 26 May 1997 laying down

detailed rules concerning the implementation of Council Regulation (EC) No

338/97 on the protection of species of wild fauna and flora by regulating trade

therein // Official Journal of the European Communities L 140. – 30.05.1997.

– p. 1- 8

328. Регламент Комісії № 767/98 від 26 травня 1997 р. // Official Journal of the

European Communities L 109 08.04.1998 p.7– 10

329. Регламент Комісії № 1006/98 від 26 травня 1997 р. // Official Journal of the

European Communities L 145 15.05.1998 - p.3

330. United Nations General Assembly «Resolution adopted by the General

Assembly on 23 December 2003 on the report of the Second Committee

(A/58/485) A/RES/58/217 – [Електронний ресурс] Режим доступу

http://www.un.org/ga/search/view_doc.asp?symbol=A/RES/58/217

331. Council Directive 78/659/EEC of 18 July 1978 on the quality of fresh waters

needing protection or improvement in order to support fish life // Official

Journal of the European Communities L 222 14.08.1978 p.1 with amendments

Council Directive 91/692/EEC of 23 December 1991 standardizing and

rationalizing reports on the implementation of certain Directives relating to

227

the environment// Official Journal of the European Communities L 377

31.12.1991. – p.48

332. Council Regulation (EEC) No 348/81 of 20 January 1981 on common rules

for imports of whales or other cetacean products // Official Journal of the

European Communities L 039 12.02.1981. – p.1– 3

333. Council Regulation (EEC) No 1919/80 of 15 July 1980 amending Regulation

(EEC) No 938/79 on the supply of skimmed-milk powder to certain

developing countries and specialized bodies under the 1979 food-aid

programme// Official Journal of the European Communities 172, 30.9.1966,

p. 3025/66 зі змінами 1917/80; Official Journal of the European

Communities L 186, 19.7.1980. – p. 1

334. Регламент Ради ЄС № 827/68 про загальну організації ринку деяких

виробів // Official Journal of the European Communities L 151, 30.6.1968, p.

16 зі змінами Official Journal of the European Communities L 142,

30.5.1978. – p . 1.

335. Рішення Ради 81/691/EEC від 4 вересня 1981 р. про приєднання ЄС до

Канберрської Конвенції 1981 р. про збереження живих морських

ресурсів Антарктики // Official Journal of the European Communities L 252

05.09.1981. – p. 26– 35

336. Про участь України у Конвенції про збереження морських живих

ресурсів Антарктики 1980 року: постанова Верховної Ради України N

3937– XII від 04.02.1994 р.// Відомості Верховної Ради України. – 1994. –

№ 23. – ст.170

337. Основні напрямки розвитку законодавства Європейського Союзу про

охорону біосфери / А. П. Гетьман, В. І. Лозо // Проблеми законності :

акад. зб. наук. пр. / Нац. ун-т "Юрид. акад. України ім. Ярослава

Мудрого". – Харків, 2012. – Вип. 118. – С. 211– 230. – Бібліогр. : с. 229–

230

228

338. Official Journal of the European Communities L 091 09.04.1983 p.30– 31 с

изм. Official Journal of the European Communities L 163 14.06.1989. –

p.37

339. Resolution of the Council and of the representatives of the Governments of

the Member States of the European Communities, meeting within the Council,

of 5 January 1983 with regard to seal pups// Official Journal of the European

Communities C 14, 18.01.1983 – p. 1

340. Council Directive 85/444/EEC of 27 September 1985 amending Council

Directive 83/129/EEC concerning the importation into Member States of

skins of certain seal pups and products derived therefrom // Official Journal of

the European Communities L 259, 01.10. 1985, – p. 70

341. Commission Decision of 20 March 1979 authorizing Member States to permit

temporarily the marketing of forestry reproductive material not complying

with the requirements of Council Directive 66/404/EEC// Official Journal of

the European Communities C 103 25.04.1979. – p.6

342. Перспективи аграрної політики: Повідомлення Комісії Раді та

Парламенту від 15 липня 1985 р. Green paper «Perspectives for the CAP» //

COM (85) 333, 13.07.1985

343. 'A future for European agriculture'—Commission guidelines following the

consultations in connection with the 'Green Paper': Bulletin of the European

Communities // Bull. EC 1 -1985, № 12 (Vol 18), – 1985, – p.15

344. Igor Dergalin, Voula Mega Innovations for the improvement of the urban

environment: Austria, Finland, Sweden / Voula Mega, Loughlinstown, Co.

Dublin // Lanham, Md: UNIPUB. – 1996. – p.56

345. European Union– Coastline [Електронний ресурс] – Режим доступу :

https://en.wikipedia.org/wiki/European_Union

346. Commition of European Communities: Europe 2000. Оutlook for the

development of the Community's territory// COM (1991) 452 final, 7

November 1991. [Електроний ресурс] – Режим доступу -

http://aei.pitt.edu/5661/1/5661.pdf

229

347. Council Resolution of 25 February 1992 on the future Community policy

concerning the European coastal zone// Official Journal of the European

Communities C 59, 06.03.1992. – p.1

348. Council Resolution On The European Coastal Charter // Official Journal of

the European Communities C 182, 19.07.1982. – p.120

349. Регламент Ради № 2158/92 від 23 липня 1992 р. Council Regulation (EEC)

No 2158/92 of 23 July 1992 on protection of the Community's forests against

fire // Official Journal of the European Communities L 217. - 1992. – p. 3-7

350. Council Regulation (EC) No 308/97 of 17 February 1997 amending

Regulation (EEC) No 2158/92 on protection of the Community's forests

against fire // Official Journal of the European Communities L 051

21.02.1997 . – С. 11– 12

351. Council Resolution of 15 December 1998 on a forestry strategy for the

European Union// Official Journal of the European Communities C 056. –

26.02.1999. – С. 1– 4

352. Регламент Комісії (ЄEC) 1696/87 від 10 червня 1987 року про певні

детальні правила для імплементації Регламенту Ради (ЄEC) № 3528/86

про захист лісів Співтовариства від атмосферного забруднення // Official

Journal of the European Communities L 326, 21.11.1986, С. 2.

353. Схема дій Співтовариства щодо захисту лісів від пожеж, закріплена

Регламентом № 2158/92 // Official Journal of the European Communities L

217, 31.7.1992, p. 3 с изм. OJ L 51, 21.2.1997. – С. 11

354. Системи інформації про лісові пожежі і Системи інформації у сфері

лісового господарства, впроваджені Регламентом Ради № 1615/89 //

Official Journal of the European Communities L 165, 15.6.1989. – c.3

355. Commission Decision of 11 March 1998 on the advisory committees dealing

with matters covered by the common agricultural policy// Official Journal of

the European Communities. – L 88, 24.3.1998. – С. 59

356. Commission Decision of 9 December 1997 amending Decision 83/247/EEC

setting up a committee on Community policy regarding forestry and forestry-

230

based industries // Official Journal of the European Communities L 346,

17.12.1997. – С. 95

357. Про сприяння застосуванню пан-європейських критеріїв та індикаторів

для сталого управління лісами: Регламент Ради ЄС № 1467/94 // Official

Journal of the European Communities L 159, 28.6.1994. – С. 1

358. Про збереження природних середовищ існування і дикої фауни та флори:

Директива Ради 92/43/ЄЕС від 21 травня 1992 року // Official Journal of

the European Communities L 206, 22.7.1992, p. 7 с изм. 97/62/EC; Official

Journal of the European Communities L 305, 8.11.1997. – С. 42

359. Council Regulation (EC) No 3062/95 of 20 December 1995 on operations to

promote tropical forests // Official Journal of the European Communities L

327, 30.12.1995. – С. 9

360. Регламент Європарламенту та Ради № 2494/2000 // Official Journal of the

European Communities L 288 15.11.2000. – С. 6

361. Opinion of the European Parliament of 5 May 1999// Official Journal of the

European Communities C 279, 1.10.1999, - p. 184

362. Council Directive 75/268/EEC of 28 April 1975 on mountain and hill farming

and farming in certain less-favoured areas // Official Journal of the European

Communities L 128, 19.5.1975. – С. 1–7

363. Council Directive 92/43/EEC of 21 May 1992 on the conservation of natural

habitats and of wild fauna and flora// Official Journal of the European

Communities L 206, 22. 7. 1992. – С. 7

364. Council Directive 97/62/EC of 27 October 1997// Official Journal of the

European Communities L 305, 8.11.1997. – p.42

365. Commission Opinion of 18 December 1995 on the intersection of the Peene

Valley (Germany) by the planned A 20 motorway pursuant to Article 6 (4) of

Council Directive 92/43/EEC on the conservation of natural habitats and of

wild fauna and flora// Official Journal of the European Communities L 006

09.01.1996. – p. 14

231

366. Council Decision of 9 March 1998 on the conclusion, on behalf of the

European Community, of the United Nations Convention to combat

desertification in countries seriously affected by drought and/or

desertification, particularly in Africa. // Official Journal of the European

Communities L 083 19.03.1998 . – p. 1

367. Council Regulation (EEC) No 4254/88 of 19 December 1988, laying down

provisions for implementing Regulation (EEC) No 2052/88 as regards the

European Regional Development Fund// Official Journal of the European

Communities L 374, 31.12. 1988. – С. 15.

368. Council Regulation (EEC) No 4256/88 of 19 December 1988, laying down

provisions for implementing Regulation (EEC) No 2052/88 as regards the

EAGGF Guidance Section, // Official Journal of the European Communities,

L 374, 31 December 1988, p. 21

369. Council Regulation (EC) No 1164/94 of 16 May 1994 establishing a Cohesion

Fund // Official Journal of the European Communities L 130, 25.5. 1994. –

P.1

370. Council Regulation (EEC) No 1611/89 of 29 May 1989 concerning

application of article 7 of Regulation (EEC) No 355/77 to the cork sector //

Official Journal of the European Communities L 165, 15.6.1989. – p. 5

371. Повідомлення Комісії відповідно до Регламенту Ради (ЄЕС) № 1973/92

про фінансовий інструмент для охорони навколишнього середовища

(LIFE) відносно пріоритетних дій, які будуть здійснені в 1995 р. //

Official Journal of the European Communities C 139, 21.5.1994. – С. 3.

372. Регламент Ради (ЄЕС) № 2078/92 про методи сільськогосподарського

виробництва, сумісних з вимогами захисту навколишнього середовища

та підтримання сільської місцевості // Official Journal of the European

Communities L 215, 30.7.1992. – С. 96.

373. Регламент Ради (ЄЕС) № 2080/92 про заснування Товариства сприяння

схемі заходів лісівництва в сільському господарстві // Official Journal of

the European Communities L 215, 30.7.1992. – С. 85.

232

374. Регламент Ради (ЄЕС) № 1118/88 про заходи заохочення розвитку

сільського господарства в деяких регіонах Іспанії // Official Journal of the

European Communities L 107, 28.4.1988. – С. 3.

375. Регламент Ради (ЄЕС) № 3906/89 про економічну допомогу Республіці

Угорщини та Польській Народній Республіці // Official Journal of the

European Communities L 375, 23.12.1989. – С. 11.

376. Council Regulation (EEC) No 443/92 of 25 February 1992 on financial and

technical assistance to, and economic cooperation with, the developing

countries in Asia and Latin America // Official Journal of the European

Communities L 52, 27.2.1992. – С. 1.

377. Council Regulation (EEC) No 1762/92 of 29 June 1992 on the

implementation of the Protocols on financial and technical cooperation

concluded by the Community with Mediterranean non-member countries //

Official Journal of the European Communities L 181, 1.7.1992. – С. 1.

378. Decision of the Council and the Commission 91/400/ECSC, EEC, of 25

February 1991 on the conclusion of the fourth ACP-EEC Convention //

Official Journal of the European Communities L 229, 17.8.1991. – С. 1.

379. Регламент Ради (ЄС)№ 722/97 про екологічні заходи в країнах, що

розвиваються в контексті життєздатного розвитку // Official Journal of the

European Communities L 108, 25.4.1997. – С. 1.

380. Council Decision 89/625/EEC of 20 November 1989 on two specific research

and development programmes in the field of the environment - step and

Epoch (1989 to 1992) // Official Journal of the European Communities L 359,

8.12.1989. – С. 9;

381. Рішення Ради 91/354/EEC про програму дослідження та технологічного

розвитку в галузі навколишнього середовища (1990 р. по 1994 р.). //

Official Journal of the European Communities L 192, 16.7.1991. – С. 29.

382. Рішення Ради 94/911/EC про програму досліджень і технологічного

розвитку, включаючи демонстрацію в галузі навколишнього середовища

233

та клімату (1994 р. по 1998 р.) // Official Journal of the European

Communities L 361, 31.12.1994. – С. 1.

383. Регламент Комісії № 1988/2000 від 20 вересня 2000 р. про призупинення

доставки в Спільноту екземплярів деяких різновидів дикої фауни і флори

// Official Journal of the European Communities L 237 21.09.2000. – С. 25

234

ДОДАТКИ

Додаток А.

Графіки росту використання терміну “біорізноманіття” (biological diversity;

biodiversity)

Графік №1. - Haila Y., Kouki J. The phenomenon of biodiversity in conservation biology. —

Annales Zoologici Fennici 31: Volume 31 Number 1, 1994. – p. 5–18. [Електроний ресурс], –

Режим доступу http://www.sekj.org/PDF/anzf31/anz31-005-018.pdf

Графік №2. - D. L. Hawksworth, J. L. Harper, Biodiversity - measurement and estimation -

preface. Philosophical Transactions of the Royal Society of London. Series B: Biological Sciences

345, 5-12. Retrieved 28 June 2011. – [Електроний ресурс], – Режим доступу:

http://books.google.com.ua/books?id=E0F7zhnx1cgC&pg

0

200

400

600

800

1000

1987198819891990199119921993Кол

ичествопубл

икаций

(упо

мин

аний

)

Годпубликации

График№2

235

Додаток Б.

Табл. 1. Международные конвенции, соглашения и договоры в области охраны природы и сохранения биоразнообразия

No

п/

п

Год

заключе- ния

Конвенции,

Соглашения,

договора

Страны-участницы и название документа

1 2 3

1. 1836 Франция и Англия «Конвенция о ловле устриц»

2. 1897 Россия, США и Япония «Соглашение о морских котиках»

3. 1930 США и Канада «Конвенция о сохранении запасов нерки в тихоокеанских

водах»

4. 1924—1930

СССР — с Финляндией о рыболовстве в пограничных зонах СССР — с Афганистаном о совместном использовании водных ресурсов

СССР — с Турцией о предотвращении занесения эпизоотий СССР с Ираном и Афганистаном о борьбе с саранчой

5. 1949 Учреждение Международной комиссии по научному исследованию тунца

6. 1948—1950 Соглашение между Европейскими странами о режиме судоходства

7. 1950 Международная Конвенция по охране птиц в пределах европейского

региона

8. 1958 Женевская Конвенция о рыболовстве и охране живых ресурсов открытого

моря

9. 1963

Более 100 государств подписали в Москве Договор о запрещении испытаний ядерного оружия в атмосфере, космическом

пространстве и под водой

10. 1964 Во Франции проведена Европейская конференция о проблеме

атмосферного загрязнения

11. 1966 Первый международный конгресс по чистому воздуху

12. 1971 В Рамсее (Иран) Конвенция об охране водно-болотных угодий, имеющих

международное значение

13. 1972

Соглашение между США и Канадой «О качестве воды в Великих озерах». Конференция ООН в Стокгольме по вопросам охраны окружающей среды;

на ней 5 июня было объявлено «Международным днем охраны

окружающей среды», а для реализации рекомендаций и плана мероприятий

Конференции учреждена организация (комитет) ООН по окружающей

среде ЮНЕП.

В США состоялся второй мировой конгресс по национальным паркам. В Париже принята Конвенция об охране памятников всемирного

культурного и природного наследия. В мире выделено более 812 объектов, в России — 23, в том числе 8 природных, включая девственные леса Коми, озеро Байкал,

вулканы Камчатки

14. 1973 В Вашингтоне Международная конвенция по ограничению торговли

редкими видами дикой флоры и фауны (Советский Союз присоединился к

236

ней в 1976 году). Соглашение между СССР, США, Канадой, Данией и

Норвегией «Об охране белого медведя», согласованы программы по охране волка в Европе, тигра — в странах

Азии, европейского зубра — в СССР и Польше. Конвенция по загрязнению моря с судов (подписали 69 стран)

15. 1978

МСОП при поддержке ЮНЕП и содействии ВВФ разработал Всемирную

стратегию охраны природы, которая была принята на ХIV Генеральной

Ассамблее МСОП

16. 1992

Главные природоохранные итоги ХХ века и программа действий на ХХI

век обсуждались на Конференция ООН в Рио-де-Жанейро по окружающей

среде, важнейший документ форума — Конвенция о биологическом разнообразии

17. 1997 Конференция ООН по окружающей среде — во исполнение решений в Рио

1992 года

18. 2002 Всемирный саммит по охране окружающей среды (Иоганесбург, ЮАР)

237

Додаток В.

Табл. Предварительные Совещания в рамках КБР (Pre-CBD Meetings)

Дата и место Совещание

Май 1992

20 - 21 мая 1992

Найроби, Кения

Конференция по принятию Конвенции о биологическом

разнообразии

11 - 19 мая 1992

Найроби, Кения

Седьмая сессия переговоров / Пятое совещание

Межправительственного комитета по ведению

переговоров о Конвенции о биологическом разнообразии

Февраль 1992

6 - 15 февраля 1992

Найроби, Кения

Шестая переговорная сессия / Четвертое совещание

Межправительственного комитета по ведению

переговоров о Конвенции о биологическом разнообразии

1991

Ноябрь 1991

25 ноября - 4 декабря 1991

Женева, Швейцария

Пятая переговорная сессия / Третье совещание

Межправительственного комитета по ведению

переговоров о Конвенции о биологическом разнообразии

Сентябрь 1991

23 сентября - 3 октября 1991

Найроби, Кения

Четвертая переговорная сессия / Третье совещание

Межправительственного комитета по ведению

переговоров о Конвенции о биологическом разнообразии

Июнь 1991

24 июня - 3 июля 1991

Мадрид, Испания

Третья переговорная сессий / Первое заседание

Межправительственного комитета по ведению

переговоров о Конвенции о биологическом разнообразии

24 июня - 3 июля 1991

Мадрид, Испания

Специальная рабочая группа экспертов по

биологическому разнообразию юридического и

технического характера

Февраль 1991

25 февраля - 6 марта 1991

Найроби, Кения

Специальная рабочая группа экспертов по

биологическому разнообразию юридического и

технического характера

1990

Ноябрь 1990

19 - 23 ноября 1990

Найроби, Кения

Первая сессия Специальной рабочей группы по правовым

и технических экспертов по биологическому

разнообразию

14 - 17 ноября 1990

Найроби, Кения

Совещание рабочей подгруппы по биотехнологии

Июль 1990

238

9 - 13 июля 1990 г. Третья сессия Специальной рабочей группы экспертов по

биологическому разнообразию

Февраль 1990

19 - 23 февраля 1990 г. Вторая сессия Специальной рабочей группы экспертов по

биологическому разнообразию

1988

Ноябрь 1988

16 - 18 ноября 1988

Женева, Швейцария

Первая сессия Специальной рабочей группы экспертов по

биологическому разнообразию

239

Додаток Г.

до постанови Ради Міністрів УРСР від 17 грудня 1977 р. N 614

Такса для обчислення розміру стягнень за шкоду, заподіяну деревам і чагарникам у містах і

селищах міського типу знищенням або пошкодженням:

Діаметр дерева на пні в сантиметрах Розмір стягнень/крб./

За кожне знищене або пошкоджене дерево

до 4 см 10

від 4,1 до 8 см 58

- " - 8,1 - " - 12 см 75

- " - 12,1 - " - 16 см 96

- " - 16,1 - " - 20 см 119

- " - 20,1 - " - 24 см 137

- " - 24,1 - " - 28 см 144

- " - 28,1 - " - 32 см 154

- " - 32,1 - " - 36 см 170

- " - 36,1 - " - 40 см 180

- " - 40,1 - " - 44 см 197

- " - 44,1 - " - 48 см 220

За кожний сантиметр діаметра понад 48 см 10

За кожний кущ красиво квітучого, вічно

зеленого, хвойного чагарника і витких

рослин

14

За кожний кущ декоративного листяного

чагарника та чагарників, висаджених в

огорожах і бордюрах

10