СЗШ№ І

Роботу виконала Учениця 9-А класу Агджа Кристина

смт Володарське 2008

Донецька область Володарська районна ЦБС

Творча робота на конкурс "Легенди рідного краю"

Агджи Кристини

Я народилась на Україні, а саме в Донецькій області і дуже пишаюсь цим. Донецький край славиться багатьма місцями, та найкращі з них - це заповідник «Кам'яні могили», Святі гори,

Хочу розповісти про «Кам'яні могили », бо сама я з Володарська, а на кордоні Володарського району Донецькій області і Розівського району Запорізькій області і розташований філіал Українського державного заповідника.

Про заповідник розповідають дуже багато. Тут якось і сонце світить не так, як за його межами, і оточуючий світ сприймається казковіше.

Серед численних пам'ятників доісторичного мистецтва на просторах Євразії особливе місце займає Державний історико-археологічний музей-заповідник "Кам'яна Могила", що знаходиться неподалік від міста Мелітополя.

На території заповідника в долині річки Молочної здалеку помітний жовтий острів, складений із загадково нагромаджених величезних кам'яних брил. В народі його давно називають Кам'яною Могилою. В наші дні висота Кам'яної Могили досягає 12 метрів.

Обвітрені за мільйони років, оброслі зеленувато-сірим лишайником, кам'яні брили різноманітні за розмірами, дивовижні і фантастичні по обрису.

Однак, це не безпорядне нагромадження плит, а правильно розвалений кам'яний щит, який утворив печери, гроти, проходи.

Довголітні дослідження вчених світу древніх пращурів привели до відкриття на території заповідника більше шестидесяти гротів і печер, на стелях яких знайдені декілька тисяч рідкісних наскальних зображень.

Глибоко реалістичні малюнки дають уявлення про хазяйство прадавніх людей Приазов'я, їх духовну культуру. Саме сюди, в ці печери й гроти приходили прадавні люди для здійснення своїх обрядів, поклоніння богам.

Наскальні малюнки в гротах, печерах відносяться до епохи пізнього палеоліту, до епохи бронзи і більш пізнього часу. Таким чином, хронологія наскальних зображень Кам'яної Могили охоплює величезний період від XVI - XIII тисячоліть до н. є. до X - XII століть.

Приїхавши до заповідника ви матимете можливість ознайомитись з печерою Чаклуна, де збереглись малюнки пізнього палеоліта, зображення людей і мамонтенят, з печерою Кози, де на стелі зафіксовані фігури лося, качок, а головне - плита-блок із зображенням мисливця на кіз. В центрі плити зображена коза, позаду мисливець з луком, а спереду "загін" і коза в ньому, що свідчить про загонне полювання і приручення диких тварин.

Необхідно сказати ще про один вид мистецтва художників Приазов'я - скульптуру. Виявилось, що піщаник Кам'яної Могили служив не тільки прекрасною основою для написання петрогліфів, але і чудовим матеріалом для скульптур.

Кам'яні могили розташовані у степу. Степ... Що це за видовище? Степ квітує... Незайманий, звіку

не ораний, він має в собі красу моря, могутність лісу, ще несе в собі щось своє, духмяне, неповторно степове, властиве тільки йому -оту шовкову ласкавість, оте ніжне, замріяне, дівоче... Степ ніби дихає історією, може розповісти багато чого; особливо в заповідниках степ залишився таким самим, як і багато років тому, яким його любили наші прадіди, яким вони мчали на конях

навздогін ворогам. Саме степ є найбільшим багатством нашої країни, бо тут ростуть пшениця, жито, якими славна наша країна. Наш прапор символізує безкрайнє сине небо і неосяжний золотий степ, на якому викоханий сонцем, визріває хліб, що нагодує не тільки нашу країну, а й багато наших сусідів.

У заповіднику в останню декаду травня на схилах і в міжрядді від ледь відчутного подиху вітерцю грає хвилями ковила - окраса степу, його візитна картка

Ковили... За сонцем сталево - тьмяні, а там, під сонцем, -скільки зір сягне - сяючі, молочні, як морське шумовиння. Кожна стеблина закоренилася в суху, місцями потріскану землю. Котяться, наче морем, її степові хвилі піднімають у кожній небайдужій душі тугу за втраченим від бездарного господарювання неозорими українськими степами, їхнім славним історичним минулим та веселять надію і бажання збеоегти те. шо лишилось.

Бредеш у шовках серед милозвучного пташиного щебету і відчуваєш на душі, очищеній від усяких пут, небесно - легке щастя. Ось - ось, здається, хлопне воно з крайнеба, з - з а ковилів.

Усіх мандрівників, туристів, гостей чи навіть випадкових відвідувачів, що завітали до заповідника «Кам'яні могили » у квітні, захоплює своїм чарівним забарвленням і дивовижним запахом гіацинт. Милуючись красою квітів, вдихаючи їх п'янкі пахощі, розумієш, що вже не зможеш забути ті чарівні хвилини насолоди, проведені у заповіднику. І з приходом весни знову захочеться приїхати до гіацинтів, що причаїлись на затишних галявинах серед кам'яних могил.

Легенда оповідає, що коли боги й люди були ще близькими між собою, чарівного юнака Гіацинта безмежно любив бог сонця Аполлон. Якось вони розважались, метаючи диск. Аполлон радів з успіхів свого улюбленця Гіацинта. Але маленький божок легкого вітру Зефір давно ревнував Аполлона до юнака, тому дмухнув із

заздрощів на диск і повернув його так, що той полетів назад і врізався у голову Гіацинта, смертельно поранивши його, Горе Аполлона було невимовним, і він хотів пожертвувати заради юнака власним безсмертям. Але навіть бог, який своїм благодійним промінням може заживляти і оживляти все суще, не в змозі був повернути хлопця до життя

Щоб зберегти, увічнити пам'ять про дорогу істоту, промені сонця припікали кров, яка струменіла з розбитої голови, згущували і скріплювали її. І з тієї крові виросла чарівна з п'янким запахом червоно-лілова квітка, яка своєю формою з одного боку була подібна до літери А (ініціал Аполлона}, а з Іншого — до V (ініціал Гіацинта), Таким чином, у квітці гіацинту навіки з'єдналися імена двох друзів.

Отже ждучи заповідником ми бачимо високі гори, красиву природу, та є ще одне, що не помітити просто неможливо - це кам'яні баби. Про них існує легенда.

Це трапилось у травні 1223 році. За кілька останніх днів місяця «на месте каменистом», як пише один із літописців, «за погрешения наши пали полки русичей ». Серед декількох десятків тисяч воїнів, які знайшли тут останній притулок, були князі знамениті, вояки славні. Зустрів свій смертний час і улюбленець народу - Алеша Попович.

Після битви родичі пішли шукати тіла своїх близьких, щоб достойно віддати їх землі. Оскільки мужчини всі загинули, на пошуки рідних відправились тільки жінки - матері, дружини, сестри, дочки.

Поле битви нагадувало пекло. Вся територія була покрита трупами. Ті, чиї серця не витримали цього страшного видовища, тут же перетворились на кам'яні скульптури і назавжди застигли над окам'янілими останками своїх близьких і рідних.

Так ось і стоять вони сьогодні, нагадуя живим о страшній трагедії нашого народу у 1223 році.

Окрім Кам'яних могил мене захоплює краса національного природного парку - Святогір'я.

Нині в України існує 17 національних природних парків, серед яких і Святогірський. Він теж розташований у Донецькій області і репрезентує схилово-височинні ландшафти Донецького північно-степового краю з рідкісними екотипами — крейдяними відшаруваннями на корінних схилах Сіверського Дінця, вкритих реліктовою сосною крейдяною. У цьому краї, серед традиційно техногенного ландшафту, яскравим діамантом виблискують напрочуд красиві у всі пори року білокам'яні Святі Гори. Вони рельєфно вирізняються на тлі Донецької височини, стрімко обриваючись у річкову долину Сіверського Донця.

Сама річка бере початок у Росії і несе свої спокійні води до тихого Дону. Чого тільки земля Сіверсько-Донецька не відала!.. Про минулу бувальщину могли б розповісти кам'яні баби — печенізькі, половецькі, та, ба, їх уже жорсткі жорна невблаганного часу перемололи. Замість Дикого (половецького) степу тепер побачиш тільки занедбаний постіндустріальний ландшафт. Історія тут багатюща, описана і в «Слові про Ігорів похід». Переказують, що в тих місцях (можливо, у Святогірському монастирі) переховувався після половецького полону, новгород-сіверський князь Ігор.

Національний природний парк "Святі Гори" був створений згідно з Указом Президента України від 13 лютого 1997 року № 135. Він був створений на базі ландшафтних заказників загальнодержавного значення "Гори Артема" та "Святогірський" і став першим національним природним парком на лівобережжі України. Парк знаходиться в Слов'янському та Краснолиманському районах Донецької області й займає площу 40448,0 га , з яких 11878,0 га надані парку в постійне користування. За функціональним зонування територія парку розподілена на заповідну зону, зону регульованої рекреації, зону стаціонарної рекреації та господарську.

Парк створено з метою збереження, відтворення та раціонального використання ландшафтів Донецького кряжа. В установі працюють ПО чоловік, з них у науковому підрозділі - 5, у службі охорони - 48 осіб.

Національний парк займає середню течію р. Сіверський Донець у межах Західно-Донецької схилової височинної області Донецької північно-степової провінції степової зони. Геологічний фундамент цієї території утворюють біла крейда та крейдоподібний мергель, що збереглися до наших днів з верхньокрейдяного періоду. Ландшафтне різноманіття території парку представляють

лісова хвиляста височина з чорноземами звичайними, що порізана

балками, лощинами, ярами, заплавно-терасовий комплекс р. Сіверський Донець та її приток із лучними та лучно-болотними ґрунтами. Загалом ця територія являє собою своєрідний комплекс долинного ландшафту, що включає крейдяні останці плакору, яри та балки на правому березі головної водної артерії, її заплаву до З км завширшки і другу борову піщану терасу на лівому березі. На цьому фоні краєвиди Святих Гір виділяються особливою красою. Це білі крейдяні скелі й круті урвища правого корінного берега, що піднімаються над рікою на 100-120 м .

Найбільше ботаніко-географічне значення мають крейдяні бори, сформовані сосною крейдяною - третинним реліктом, видом, занесеним до Червоної книги України. За даними багатьох учених, у XVIII ст. правий берег Сіверського Дінця біля Святогірського монастиря суцільно, аж до села Маяки, був покритий чистими крейдянососновими лісами, а дубові ліси траплялися лише невеликими острівцями. Пізніше широколистяні ліси почали витісняти соснові. Наприкінці XIX ст. площі крейдяних борів різко скоротилися, й зараз збереглися лише на окремих ділянках серед дубових лісів. У цих насадженнях відбуваються динамічні процеси взаємодії лісу і степу. В підліску буйно ростуть скумпія, глід, шипшина, а наземний трав'яний покрив майже цілком формується із степових видів. Серед інших цікавих особливостей рослинного покриву парку слід виокремити і сфагнові болота-блюдця, які у степовій зоні розташовані за крайньою південною межею свого суцільного поширення. У межах території національного парку виявлено 43 асоціації, занесені до Зеленої книги України. Це, насамперед, крейдяні бори, дубові ліси з грабом та кленом татарським, кретофільні і степові фітоценози, водні угруповання сальвінії плаваючої.

Унікальність парку визначається наявністю на його території своєрідних і неповторних природно-територіальних комплексів.

Передусім це скелі над р. Сіверський Донець, крейдяні бори, а з лівого боку ріки, навпроти круч, - трьохсотлітня заплавна діброва насіннєвого походження. Серед цікавих природних об'єктів національного парку слід назвати урочище "Маяцька дача", яке репрезентує особливу сторінку в історії степового лісознавства й охорони природи. Тут на площі близько 5000 га сформувалися унікальні діброви, а в балці "Макатиха" цього урочища деякі лісові ділянки справляють враження первісного лісу. Ліси "Маяцької дачі" були взяті під охорону ще в 1704 році директивою Петра І, який наказав "описать заповедные Маяцкие леса и хранить их в пользу казны со всем вниманием". У цьому урочищі є рідкісна діброва з грабом звичайним, який знаходиться тут за межами східної межі свого суцільного ареалу.

На території парку розміщено близько 130 археологічних та більше 70 історичних пам'яток. Серед них особливий інтерес для відвідувачів парку становить Святогірський Свято-Успенський чоловічий монастир на мальовничому правому березі р. Сіверський Донець. Його архітектурний ансамбль ХVII-ХІХ ст. складає основу комплексу пам'яток Святогірського державного історико-культурного заповідника, що входить до складу території національного парку. На початку XVII ст. тут вже існував православний Успенський монастир в печерах крейдяної скелі.

Справжньою перлиною заповідника є печерні храми з Миколаївською церквою, яка була збудована в XVII ст. на крейдяній скелі. Ця унікальна цегляна споруда з крейдяним вівтарем відтворює в камені традиції дерев'яної народної архітектури і є оригінальним витвором українського барокко в часи його найвищого розквіту.

До середини другої половини XIX ст. належать такі оригінальні споруди Святогірського ансамблю як Андріївська каплиця на крейдяній скелі, головний храм монастиря - Успенський собор, Покровська церква, Печерник, залишки Кирило-Мефодіївських сходів, меморіальна зона поховань відомих родин XIX ст. - Голіциних, Куракіних, Іловайських та ін. Велику пізнавальну цінність становлять печери на території колишнього монастирського Арсеніївського скіту "Святе місце", а також гора Фавор, де існувала Преображенська церква. Більша частина цих унікальних пам'яток культури нині реставрована і становить національне культурне надбання України.

І нарешті у своїй розповіді я дійшла до Криму. Напевно майже кожен із нас хоч раз у житті побував у Криму, відпочивав в Ялті не берегах Чорного моря. У цій місцевості дивовижна краса, але це дивовижне має в собі щось потаємне, цікаве і не розгадане... І ніхто не задумувався як і коли виникла Ялта. Чому саме так назвали цей край. А я зараз розповім одну із легенд Криму, котра дасть відповідь на ці запитання!

Було - не було так, але розповідають, що у далекі часи по Чорному морю пливли кораблі греків з Константинополя, щоб знайти для себе нові родючі землі. Пливли довго и як би вже повинні були побачити берег. Але його все не було и не було, тому що зигзагами йшла дорога мандрівників. Недаремно в давнині називали Чорне море Понтос Аксинос -Не гостинним морем. Бушувало воно, кидаючи човни по хвилям. Замарилися люди, борючись зі стихією, і чекали гибелі в темних водах. Нарешті стихла буря. Але не зробилося краще. Спустився густий туман, закрив горизонт і небо. Куди пливти? В яку частину світу несе кораблі? Довго блукали по морю люди. Не стало на суднах прісної води, нема більше

їжі, і знову мореплавці чекали гибелі від спеки й голоду. Багато днів стояв кругом мертвий туман. Відчай охопив мандрівників, загубивши надію коли-небудь зустрітися з землею. Але одного разу вранці зі світанком з'явився вітерець, визирнуло сонечко, і зовсім недалеко греки побачили зелений берег і гори.

- Ялос! Ялос! Берег! Берег! - закричав дозорний, и всі на кораблі радісно вітали землю:

- Ялос! Ялос! То була прекрасна Таврида... З відродженими силами працювали, гребли і згодом причалили до берега. Повернулись життя і радість до втомлених переселенців.

На благодатній землі греки, по сусідству з місцевими жителями, заснували поселення и назвали його самим дорогим для себе словом "Ялос" - берег.

Так виникла Ялта - прибережне поселення та її назва. Не знаю, як для кого, але я бачу красу в усьому тому, що

містить серце і душу. Само по собі це є людським витвором, чудом, скарбом людської ідеї і думки. Це є шедеври нашого українського народу, надбаннями нашої культури. Всі вони мають свою історію і свою легенду. Та перечислити їх усіх неможливо, але пам'ятати та передавати с покоління у покоління історії та легенди ми зобов'язані.

Пам'ятаймо про наш рідний край, про його історію, про його видатні місця та про його незвичайні та дивовижні легенди!

Література

1. Легенди Крима / сост.В. Рильский - Симферополь: Таврия, 1974 - 175 с. 2. Українські народні казки, легенди, анекдоти / упор. В.А.Юзенко - К.: Молодь, 1989

- 432с. 3. Памятные места : путеводитель / Э.Четвертос - Д.: Донбасс, 1984 - 240 с. 4. Нимирович - Данченко В. Святые горы: очерки - 2-е изд / вст. ст. В.Титов. -

Славянск: Печатный двор, 2002 - 176 с. 5. Заповідник Кам'яні могили / укл. В.О.Сірено. - К.: Земляна планета, 2005 - 811 с.